«Панас Мирний»

Панас Мирний (fb2) - Панас Мирний 701K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Леонид Владимирович Ушкалов

Леонід Ушкалов Панас Мирний

* * *

Історію української культури другої половини XIX – початку XX ст. несила уявити без Панаса Мирного. Його романи, повісті та оповідання високо цінували вже сучасники. Згадаймо, наприклад, Івана Франка, який у своєму «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» назвав Мирного «найвизначнішим українським повістярем», Михайла Коцюбинського, який у листі до Мирного писав: «Ви, найбільш шанований мною письменник український, сила й краса літератури нашої», або Михайла Яцкова, у чиїй повісті «Танець тіней» твори Мирного зринають серед непроминальних вартостей української духовної традиції від давнини до сьогодні: «В гурті молодих учених почуєш про студії над Ваґнерами, палкі одушевления над Берґсонами, Павльзенами, Віндельбандами, Сорелями і великими чужими світочами, а про символіку кобзарських напівів, містику Сковороди, твори Мирного, космічні псалми Філянського, демонологічний світогляд народу, той п'ятий елемент підсоння й четвертий вимір української душі – се нехай просліджують чужинці і грядуще покоління!..» Не менш високо ставила його й Еліза Ожешко, яка поруч із Болеславом Прусом та Генриком Сенкевичем належала до трійці найвидатніших польських романістів другої половини XIX ст. 8 квітня 1886 р. вона писала Іванові Франкові: «Я бажала б також дуже прочитати продовження повісті “Повія”, початої в “Раді”. Дуже досконала в ній пластика: бачиться і чується там усе на власні очі й вуха. Знамениті маєте таланти».

Тим часом аж до самісінького кінця своєї літературної кар'єри Мирний, як казав Сергій Єфремов, залишався «напівміфічною істотою, не розгаданою й не оціненою до ладу, хоча б навіть у загальних рисах, навіть на ім'я ширшій громаді незнаною». Попри те, що він був одним з найбільш плідних українських письменників своєї доби, написавши 718 оригінальних та перекладних поезій, 9 драм, 69 великих та малих прозових творів, 40 прозових уривків без назв – усього понад тисячу творів, левова частка його доробку залишилася в рукописах, і це давало підставу стверджувати, нібито за чотири десятиліття своєї літературної праці він написав не так уже й багато. Та й те, що вдалося надрукувати, було мало приступним. Наприклад, повість «Лихі люди», опублікована Михайлом Драгомановим (без зазначення імені автора) в Женеві 1877 р., та роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», який з'явився там-таки 1880 р., на території Російської імперії перебували під забороною: в «Алфавитном каталоге изданиям на русском языке, запрещенным к обращению и перепечатанию в России», укладеному Головним управлінням у справах друку Міністерства внутрішніх справ Росії, вони фігурують поруч із творами Герцена, Гоголя, Маркса, Радіщева, Чернишевського, Шевченка та інших. Роман «Хіба ревуть воли…» був заборонений і в Австро-Угорській імперії. Ці твори знали передовсім у колах радикальної української інтелігенції. Скажімо, Олена Пчілка згадувала, як Іван Білик іще з рукопису читав у їхній родині першу половину роману «Хіба ревуть воли…», коли приїздив із Житомира до них на Волинь у службових справах, а сам Мирний у листі до Олександри Шейдеман від 7 січня 1889 р. писав про те, що читав повість «Лихі люди» полтавським знайомим. Недаром свого часу Богдан Лепкий висловив таке припущення: коли помічник попечителя Київського навчального округу Михайло Юзефович у своєму меморандумі імператорові Олександру II (цей меморандум став безпосереднім приводом до появи Емського указу від 18 (30) травня 1876 р. про заборону української мови) писав про те, що «сучасне українство єсть “ничто иное, как попытка, которой маскируется чистейший социализм”, – так виглядає, наче то він головно Мирного мав на думці. Бо соціалізм в розумінню усяких Юзефовичів, це бунтарство, а Мирний дійсно бунтар. Його ідеологія наскрізь бунтарська». Роман «Хіба ревуть воли…» знали також студенти й гімназисти, хоч за його читання можна було запросто опинитися за дверима навчального закладу з «вовчим білетом». «Хто не згадає зі своїх студентських років отсієї товстенької книжки женевського видання? – риторично питав Олександр Грушевський у 1918 р. – Вона завсіди кружляла по рукам, переходячи від одного до другого: часом, коли було багато охочих прочитати її, треба було кінчити всю за одну ніч. Іноді студенти завозили її з собою на свята додому, й тоді з нею знайомились ширші верстви, починаючи від панночок та сільського вчителя і кінчаючи більш інтелігентними парубками. Ся повість цікавила своєю подвійною привабливістю – талановитого та забороненого твору; вона робила велике враження…» Тільки навряд чи тих щасливців, котрі мали змогу дістати драгоманівську «Громаду» або женевське видання роману «Хіба ревуть воли…», було аж надто багато, коли навіть такий сумлінний історик української літератури, як Микола Петров, говорив про роман Мирного з чужих слів.

Крім того, Мирний не був схильний афішувати свою творчість, а тим паче своє життя. Так, у 1890 р. Омелян Огоновський сповіщав його: «Незабаром стану писати про Ваші повісті в моїй історії русько-української літератури. Рад би я сказати дещо про Ваше життя, та кажуть мені, що Ви не бажаєте надруковання своєї життєписі, та навіть противні такому писанню». На це Мирний відповів: «Про своє життя не подаю Вам ніякої звістки, бо думаю, що не в йому вага й сила, а в тих працях, що до сього часу появилися у світ або ще коли-небудь появляться. Лєрмонтов про се гаразд колись сказав: “Поэт! что в имени твоем?..”». I тут, і деінде Мирний дарма приписував ці слова Лєрмонтову – насправді це трохи неточний початок поезії Пушкіна «Что в имени тебе моем?..», якою той відповів на прохання знаменитої красуні Кароліни Собанської вписати своє ім'я в її альбом. Але суть справи від цього не змінюється. До кінця життя Мирний не бажав розкривати таємницю власного імені. Здається, тільки двічі він порушував це тверде правило. Уперше – коли у квітні 1892 р. після закінчення вистави «Лимерівни» на прохання публіки вийшов на сцену. Другий раз псевдонім «Панас Мирний» було розкрито наприкінці 1913 р. в київському тижневику «Спутник чиновника», де з'явилась коротка інформація «Юбилей А. Я. Рудченко», та в схожому повідомленні, надрукованому на шпальтах газети «Полтавский голос» від 29 жовтня цього ж таки року. Але навіть після цього Мирний залишався «напівміфічною істотою». Принаймні восени 1915 р. трапилась одна доволі химерна історія. Тоді жандармерія активно розшукувала нашого письменника разом з відомими діячами українського революційного руху Михайлом Гаврилком, Володимиром Дорошенком, Теофілом Меленем, Володимиром Старосольським, Володимиром та Миколою Шухевичами, Іваном Джиджорою, Порфирієм Буняком, Андрієм Жуком, Володимиром Винниченком, Володимиром Левинським та Левом Ганкевичем. 20 листопада помічник начальника Полтавського губернського жандармського управління писав кобеляцькому повітовому справникові: «Згідно з отриманими даними, згаданий у моєму листі від 13 листопада цього року (№ 2234) видатний діяч українського руху Рудган, якого агентура за прізвищем називає Рудченком, літературний псевдонім «Панас Мирний»…, перебуває в цей час десь у Полтавській губернії і живе на нелегальному становищі. Повідомляючи про це, прошу Вас розпорядитися про розшук у дорученому Вам районі названої вище особи, а про наслідки прошу мені доповісти»[1]. Тим часом дійсний статський радник (цивільний генеральський чин), кавалер п'яти орденів, начальник першого відділу Полтавської казенної палати Афанасій Якович Рудченко, що виступав у літературі під прибраним ім'ям Панас Мирний, був одним із найповажніших чиновників на всю губернію.

Словом, Панас Мирний став відомий широкому загалу вже після смерті – за доби Українського Ренесансу 1920-х pp. Відтоді з'явилися десятки видань його творів, загальний наклад яких уже наприкінці 1960-х pp. перевищив чотири мільйони примірників, їхні переклади англійською, болгарською, литовською, російською, словацькою, французькою, чеською та іншими мовами, численні присвячені Мирному академічні та науково-популярні праці тощо. В історії літератури він посів своє місце класика українського реалізму.

* * *

Панас Мирний (справжнє ім'я – Афанасій Якович Рудченко) народився 1(13) травня 1849 р. в Миргороді в сім'ї дрібного чиновника – бухгалтера повітового казначейства, колезького реєстратора Якова Григоровича Рудченка. У подружжя Рудченків Панас був третьою дитиною. Батько майбутнього письменника походив з родини простого козака, який брав участь у війні з Наполеоном 1812 р., зумів дослужитися до чину прапорщика, а повернувшись на рідну Полтавщину, придбав собі невеликий маєток у селі Біликах Миргородського повіту. Мати – Тетяна Іванівна Гординська – донька місцевого колезького реєстратора. Свій рід вона виводила від захожого грека, який брав участь у Семилітній війні (1756—1763). За словами самого Мирного, цей чоловік, «що й прозвавсь Трековим, мав штабс-капітанського чина і за свою службу був нагороджений землею і кріпаками». Батько письменника здобув освіту в Миргородській повітовій школі, а 1841 p., вісімнадцятилітнім, став служити в місцевому казначействі. Родина Рудченків мала 60 десятин землі й чотири сім'ї кріпаків, які жили на своїх ґрунтах. Як згадувала ровесниця Мирного Олена Пчілка: «Обставини хатнього життя в сім'ї Рудченків, як і в нашій, були суто українські. Я не пригадую, щоб мати Панасова, Тетяна Іванівна, говорила до дітей інакше, як по-українському, не через яку-небудь ідейну тенденцію, а просто через те, що і в панських повітових сім'ях, не дуже багатих, жилося простенько, можна сказати, серед народної течії української. Отже, діти виростали в близькім товаристві слуг, на лоні простого українського життя. Тим-то українське слово, українська пісня, українські звичаї оточали й П. Рудченка змалку. Часто заходили і в їх господу кобзарі, лірники; вони грали дітям «Чечітку», «Щиглика», а всім – пісень поважніших». Те, що діти Рудченків були близькі до простого люду, справило дуже помітний вплив на їхній світогляд і виразно позначилось на творчості Панаса Мирного. Досить згадати хоч би бабу Оришку – один з «вічних» образів мирнівської прози, що в амплуа носія народної мудрості фігурує в цілій низці його творів: «Хіба ревуть воли…», «Замчище», «Визвол», «Голодна воля», «Батьки», «Казка про Правду та Кривду». Прототипом цього образу стала материна кріпачка Орина Костянтинівна Батієнко, котра гляділа не тільки Панаса, але й старших дітей – Івана та Олександру, і молодших – Луку та Юрася. Сам Мирний у нарисі «І. Я. Рудченко» згадував, що в їхньому дворі жило «дві дівки та удова Оришка з невеличким сином Василем. Окрім сього, був ще одноліток Василів – Андрій-сирота… вдова Оришка була за няньку невеличкого Вані, а Василь і Андрій – його першими товаришами, з якими йому доводилося (звісно, залюбки) і коло овечат ходити, і в усякі іграшки грати, а зимою, зарившись у просо на кухонній печі, вислухувати казок, що розказувала няня Оришка…». Отож, початок мирнівської «Казки про Правду та Кривду» має виразно автобіографічний характер: «Ми, малі діти, страх як любили казки! Зимньої пори, як насуне та довга та предовга ніч, заберемося на піч у тепле просо або жито, з одного боку гріє й з другого парить, гарно так, – і раді слухати бабусю хоч до самого білого світу…» Бабуся – це не хто інший, як «вдова Оришка», та й діти – трійко хлоп'ят і дівчинка («я, Івась білоголовий, Пріся мишаста та Грицько меткий»), котрі слухають її розповідь, так само впізнавані: «я» – сам письменник, «Івась білоголовий» – Іван Білик, «Пріся мишаста» – сестра Олександра, а «Грицько меткий» – або син Оришки Василь, або сирота Андрій. Звісно, у «Казці про Правду та Кривду» фантазія письменника перетворює ще досить молоду жінку (в 1851 р. Орині Батієнко було всього 40 років) на стару бабусю, а от усе інше – точно збігається: і довгі зимові вечори, і дітлахи, які лежать на печі, зарившись у тепле просо, і народні казки, що так глибоко западали в дитячі душі.

Батько письменника був чоловіком старосвітським і тримав своїх дітей у великій строгості. Про його погляди на життя, мабуть, найкраще свідчить складена 7 жовтня 1890 p., незадовго до смерті, духовна, в якій він найперше заповідав дітям, невісткам та онукам «страх Божий, як початок усякої премудрості, а ще – синівську пошану до їхньої матері й бабусі, турботу про її старість, а також мир, любов і добру злагоду між собою. Синам та онукам моїм заповідаю служити вірою і правдою російському цареві та нашій дорогій Вітчизні – на користь рідного народу, доньці ж моїй, невісткам і онучкам заповідаю бути такими ж взірцевими дружинами й матерями, якою впродовж усього свого життя була моя дружина – найкращий друг цілого мого життя». Біблійна наука, згідно з якою «початок премудрості – страх перед Господом» (Книга Псалмів 110(111): 10), була основою батькового світогляду. Міркування на цю старозаповітну тему не раз зринатимуть і у творах Мирного. Чому людина так часто зазнає катастроф на бурхливому житейському морі? – думає герой оповідання «Народолюбець». А це тому, що піддається ідеальним поривам, не тримається міри, «золотої середини»: «не здерже чоловік свого замаху, не вкоротча заміру – і полетів сторч головою! Ні, історія не йде шкереберть, вона не робить перескоків – вона плазує тихо, помалу, як мала дитина, але рівним шляхом і рівною ходою. Коли б мене спитали, який шлях вибрати чоловікові, котрий от, приміром, як я, оснастив, осмолив свій корабель і хоче спускати на море, я б йому спершу всього заспівав би слова колядки: «Ой не їдь, синку, поперед війська, / Не зоставайся позаду війська, / Держись війська середнього…» Золота середина! Золота середина – перше усього!» Слова з пісні «У неділю рано всім загадано…» не лише стають тут утіленням ідеї «золотої мірноти», а й віддзеркалюють «еволюціонізм» як принцип життя і окремої людини, і всього суспільства. Це – повна підлеглість людини обставинам, законам життя, його «розумові», яка робить її невразливою. І навпаки, підлеглість ідеальним поривам, «дурному серцю» – запорука життєвих поразок і катастроф. А на практиці «золота мірнота» часто означала те, що передають українські приказки: «Покірне телятко дві матки ссе» або «Тихше їдь, дальше будеш». В оповіданні «П'яниця» батько, дуже схожий на Якова Григоровича Рудченка, виряджаючи сина на службу, каже: «Знай, сину… покірне телятко дві матки ссе! Не дивися ти на других, що дуже бришкають угору… Такі завжди тратять своє. Тихше, кажуть, іди, далі будеш. Так і тута». Можливо, для Панаса Рудченка, який перегодом зробить блискучу кар'єру й зуміє добре ладнати з будь-яким начальством, така життєва мораль чимало важила, але для письменника Панаса Мирного вона була неприйнятна. Ті герої Мирного, що їх можна трактувати як його alter ego[2], і своїми роздумами, і своїми вчинками заперечують її. Вони – бунтарі. Сергій Єфремов мав усі підстави стверджувати, що Мирний найбільше дорожив «правом на бунт, можливістю стати проти свого «державця»… Сили були занадто нерівні – він це знав, кінець бунту наперед визначено, загибіль забезпечено, – але спокушала принадно вже сама можливість сказати в вічі авторитетові, чого він вартий, зректися послуху й самому спробувати по-своєму і незалежно впорядкувати своє життя». Про це красномовно свідчить і поезія Мирного, і роман «Хіба ревуть воли…», і драма «Лимерівна» та, мабуть, найбільше – містерія «Спокуса», де письменник пробує трактувати бунт як прояв людської екзистенції. Можна сказати, що в апокрифічному сюжеті про гріхопадіння Мирний розробляє ту саму проблематику, що знайде перегодом свій класичний вираз в «абсурдній людині» Альбера Камю, найвиразніше втіленій французьким екзистенціалістом у сюжеті старогрецького міфа про Сізіфа.

Малий Панас відзначався тихою, миролюбною і замкнутою вдачею. Його старша сестра Олександра згадувала, що він любив самотність, був «дуже мирний, колотнечі не терпів: одразу ж тікав геть». Таким самим запам'ятала його й Олена Пчілка вже на ту пору, як їхні родини мешкали в Гадячі: «Малий Панас… пригадується мені яко хлопчик дуже тихої, лагідної вдачі; в дитячому товаристві… держався більше осторонь; сяде, було, собі над горою і дивиться на той широкий краєвид, що одкривався йому з гори». Та й сам письменник був свідомий того, що має вдачу скоріше «пасивну», ніж «бойову». Відтак замкнутість на собі, відлюдькуватість деяких героїв-дітей у творах Мирного, найперше Чіпки, можна сміливо трактувати як автобіографічну рису. Зрештою, Мирний залишався таким усе життя. Люди, котрі багато років добре знали письменника, стверджують це в один голос. Наприклад, Григорій Коваленко писав: вдача Мирного була «надзвичайно лагідна, скромна, тиха, добра». Він мав неабияку схильність до самотнього життя, а примітною рисою його творчості став, за словами Єфремова, «літературний анахоретизм». Попри те, що письменник повсякчас і дуже енергійно підкреслював суспільну значущість літератури, її реалізм, свою власну творчість він розумів не тільки як віддзеркалення життя чи спробу змінити його на краще. Коли в оповіданні «П'яниця» Мирний порівнює самітника-скрипаля Івана Микитовича, котрий багатьма рисами нагадує самого автора, з павуком-ткачем, який «тче з своєї тонкої павутини дивні кола сітин», це свідчить, що письменник чудово розуміє ілюзійність мистецтва, зокрема й літератури, те, що воно є свого роду creatio ex nihilo[3] або принаймні «творення із себе самого». А крім того, це втіха. У листі до Якова Жарка від 20 грудня 1898 р. Мирний признавався: «А то – по правді Вам кажу – писав я, пишу і буду писати тільки тоді, як є зайвий час, і через те, що це втішає мою душу…».

Навесні 1857 p., коли Панас почав навчатися в миргородській парафіяльній школі, батька перевели на посаду повітового скарбничого в Гадяч – невелике провінційне містечко на п'ять тисяч мешканців, яке за часів Івана Брюховецького було столицею Гетьманщини (недаром у романі «Хіба ревуть воли…» воно дістає назву Гетьманського). Через рік до Гадяча переїхала й уся родина Рудченків. Тут Панас продовжив своє навчання, на цей раз у місцевому повітовому училищі, де раніше навчався його старший брат Іван, а ще раніше – Михайло Драгоманов. Учився Мирний дуже старанно – у свідоцтві, виданому йому після закінчення училища, сказано:

«Учень 3 класу Гадяцького повітового училища Афанасій Якович Рудченко, син колезького асесора, хлопець тринадцяти років, навчався з 4 серпня 1858 року до 18 червня 1862 року в Гадяцькому повітовому училищі й пройшов у ньому повний курс навчання. Під час перебування в училищі мав похвальну поведінку. У навчальних предметах виявив такі успіхи: 1) в Законі Божому відмінні; 2) в російській мові відмінні; 3) в арифметиці відмінні; 4) в геометри відмінні; 5) в історії відмінні; 6) в географії відмінні; 7) в каліграфії відмінні; 8) в малюванні та кресленні відмінні». Оце й уся офіційна освіта. Інші знання Мирного, зокрема з ділянки літератури, – наслідок його власних зусиль. Через десяток літ Іван Білик, порівнявши погляди на поезію Шевченка професора Львівського університету Омеляна Огоновського з поглядами Мирного, напише Драгоманову: «Мій брат пройшов усього 3 класи Гадяч-університету, а, правда, його погляд на Шевченка, по-моєму, геніальний порівняно з поглядом доктора словесності Огоновського». Мабуть, у цьому присуді забагато полемічного запалу, але в одному Білик не помилявся: Мирний мав ґрунтовні знання і вмів мислити оригінально та глибоко. Зокрема, уже під час навчання в «Гадяч-університеті» він читав твори Шевченка, Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Гоголя, Тургенева, Толстого, Островського, а також газети й журнали, які міг знайти в заснованій 1861 р. гадяцькій громадській бібліотеці: «Основа», «Современник», «Русский вестник», «Отечественные записки», «Русское слово», «Московские ведомости», «Русский художественный листок», «Драматический сборник» тощо. Під час навчання в училищі Панас Мирний (про це сказано в написаній наприкінці 1860-х pp. поезії «Не раз я сам себе питав…») починає і сам складати вірші. Судячи з того, що перший відомий вірш Мирного «Писал в суде я, все писал…», датований 22 січня 1864 p., написано по-російському, його шкільні віршовані спроби були російськомовні. З плином часу Мирний забув про них. Принаймні вже в літньому віці письменник відносив початок своєї літературної праці до 1863 р. Саме так він казав друзям та колегам у 1913 р. під час святкування п'ятдесятилітнього ювілею своєї службової діяльності, яку розпочав 28 жовтня (8 листопада) 1863 p., ставши «канцелярським служителем» у Гадяцькому повітовому суді. Звісно, юнак, так само, як і його старший брат, залюбки навчався б у гімназії, але коштів на продовження синами освіти в батька не було. Крім того, Яків Григорович Рудченко, як і батько героя оповідання «П'яниця», «викохавшись у чиновних звичаях, нічого кращого не бажав у світі, як бачити своїх дітей такими ж чиновниками, як і він сам…». Відтоді чиновницька служба Мирного буде тривати аж до самісінької смерті – 57 років. І стільки ж – щоправда, з чималими перервами – триватиме його літературна творчість.

Панас Мирний почав займатися літературою за вікопомного часу «великих реформ» у Російській імперії, тієї нетривалої «весни» початку 1860-х pp., позначеної не лише ліквідацією кріпосного рабства – подією, яка круто змінила долі мільйонів людей, але й істотною лібералізацією життя взагалі. На українському ґрунті ця лібералізація мала яскравий національний колорит, особливо характерний для «громадівського» руху. «Під подихом визвольничих ідей» проходило і формування Мирного-письменника. З огляду на те, що він іще в юності звик по-народницькому сприймати Україну передовсім як «селянський край», емансипація селянства в його пізнішій творчості, за словами Єфремова, «стала взагалі за вихідний пункт усього світогляду, за масштаб, яким він міряв і який прикладав до оцінки взагалі громадського життя на Україні». Зрештою, така риса характерна для українських письменників-народників. Наприклад, Микола Петров мав підстави стверджувати, що центром, довкола якого обертається вся творчість Нечуя-Левицького, є український народ до емансипації та після неї. Але якщо інші письменники (як не брати до уваги кількох образків Олександра Кониського, таких, як «В день святої волі») у своїх творах майже не звертали уваги на сам момент приходу «волі», то для Мирного – це найважливіша подія всієї української історії. Коли говорити про мирнівську структуру часу, то реформа 1861 р. стає для письменника чимось на взір Різдва, тобто тією епохальною подією, яка розриває продиктовану самим селянським способом життя колову модель часу й надає йому лінеарності. Відтак навряд чи помилимося, коли скажемо, що Панас Мирний є перш за все найбільшим українським письменником-аболіціоністом.

Колись Григорій Коваленко цілком слушно наголошував на тому, що Мирного «виховали роки шестидесяті, але не безпосереднє (бо тоді ще Панас був малий), а при допомозі старшого брата Івана». Справді-бо, талановитий і енергійний Іван Рудченко – товариш Михайла Драгоманова відтоді, як сім'я переїхала до Гадяча, де мешкали й Драгоманови, чоловік, близький до провідних діячів полтавської та київської «громад» – був щиро захоплений ідеями «шістдесятників». Через багато літ, згадуючи про духовні пориви братової юності, які віддзеркалювали самісіньке єство українського «народолюбства» 1860-х pp., Мирний напише: «З прихильністю до лиха меншого брата [селянина] і жадобою допомогти йому позбутися лиха тоді ото піднялося і народолюбство, а на основі його і національні питання, що в нас на Україні самі по собі визначались уже через те, що народ говорив іншою від росіян мовою і мав яскравий доказ в своїй історії, як колись боровся за свою волю та права. Не будемо вгадувати, куди серце й душа хилили думки молодого Івана Яковича. Козача кров батьків, змішана з гарячою грецькою кров'ю, прудко бігала по жилах і примушувала битися молоде серце любовою до свого краю, до свого знедоленого народу, а чудовні казки та голосні пісні, що пестили змалу його дитинячу душу, нахилили його до рідної мови. З гарячим запалом молодого завзяття він кидався на все, що краще виявляло життя народне: йому любі були його звичаї і обичаї, його мова, одежа, усі нащадки його творчого духу: поговірки, казки, пісні. Усе те він визбирував та записував, а творчий дух, що лежав у його душі, підбурював і самому до того пристати, і свого чого-небудь додати до отих нащадків народного творчого духу». Тут легко добачити і питомо народницький «ідеалістичний демократизм», і українофільство, і відчуття втрати зв'язку з народом, що має своїм наслідком, сказати б, інтелектуальне «ходіння в народ», спробу зблизитися з ним, пізнати його, а заразом і самого себе. Білик, як згадувала Олена Пчілка, приїздить «з Полтави до Гадячого в показному українському вбранні – в свитці, червоному поясі, в шитих сорочках, що мережала йому його сестра», починає активно збирати пам'ятки українського фольклору та етнографії. Перегодом він видасть у Києві два випуски збірника «Народные южнорусские сказки», а в 1874 p. – присвячені Драгоманову «Чумацкие народные песни». Білик стає дописувачем «Основи», сам пробує сили в поезії. У його «Запримітках» за 1862—1863 pp. можна знайти найрізноманітніші матерії: від конспектів статей «Две русские народности» Миколи Костомарова, «Схоластика XIX века» Дмитра Писарєва та «Любовь и нигилизм» Олександра Гієрогліфова до різдвяних і великодніх віршів, віднотованих з рукопису кінця XVIII ст. І весь оцей, як казали в старовину, «ліс речей» (silva rerum) віддзеркалює світогляд передової людини «доби емансипації», зокрема її «вкраїнські ідеали»: любов до історії та культури рідного краю, національну романтику, прагнення волі та щастя для знедоленого народу. Ці настрої ще більше міцніють з лютого 1865 p., коли Білик звільняється з чиновницької служби, переїздить до Києва й, мешкаючи на квартирі Драгоманових, починає підготовку до вступу в Університет св. Володимира. Тут він, за словами Мирного, опинився в колі «освічених українців: Антоновича, Драгоманова, Житецького, Лисенка, Старицького і інших, що з щирим серцем одгукнулися на жадання молодого юнака, на поривання його душі до освіти та праці на користь своєму краєві і всякими засобами допомагали йому з'ясувати національне питання і свої відносини до його».

То вже пізніше, десь від квітня 1878 p., коли Іван Рудченко стане начальником відділу канцелярії київського генерал-губернатора, а надто після свого переїзду до Санкт-Петербурга в 1885 p., він зречеться ідеалів юності, зокрема й українофільства (коли під час його служби у Варшаві до нього звернувся один земляк з рекомендацією від Олександра Кониського, Рудченко холодно й зверхньо відповів: «Скажите Конисскому и прочим украинофилам, что мой пост не позволяет мне иметь с ними ничего общего»). Він зробить блискучу кар'єру, стане членом ради Міністерства фінансів, переконаним монархістом, друкуватиме статті в суворінській газеті «Новое время», яка була ледь не синонімом сервілізму, безпринципності й ренегатства, а крім того, посідала виразну антиукраїнську позицію. Рудченко розгубить увесь свій юнацький радикалізм. Уже незадовго до смерті, у лютому 1905 p., під враженням від початку Першої російської революції, він напише Мирному: «Теперішній напівбезумний лібералізм, якщо його не загнуздає Земський Собор, може довести Росію до пугачовщини й коліївщини… Не знаю – кому від цього краще буде. А мені – помирати пора… Повернення в дотатарські часи навряд чи приємне Богу й корисне для цивілізації, на якій би мові вона не відбувалася. Пам'ятайте про це!» Та й на українську літературу він буде тепер дивитися з неабияким скепсисом. У цьому ж таки листі він напише: «Я, на жаль, і раніше, і тепер не вірив і не вірю у всебічний розвиток малоруської літератури: її межі та значення – для «хатнього вжитку»…» Може, Білик дійшов цього висновку самотужки, а може, тільки повторив відповідні думки Миколи Костомарова, Миколи Дашкевича або свого колишнього кумира Михайла Драгоманова, який так само вважав, що великі письменники навряд чи з'являться в українській літературі навіть через сотню років. Так чи так, коли Панас Мирний десь у 1905—1906 pp. писав: і досі є «чимало своїх-таки мудраків, що, забувши, якого вони роду і плоду, негують своєю рідною мовою, пророкуючи їй короткий вік, доки прості люди просвітяться наукою і одкинуть тоді свою мову як нікчемну…» – ці слова можна трактувати як пряму полеміку зі своїм старшим братом. Тим часом духовне зростання Мирного від початку 1860-х до середини 1880-х pp., тобто якраз тоді, коли він найактивніше виступав як письменник, відбувалося під вирішальним впливом Івана Білика. Саме Білик прищепив Мирному ідеї народницького українофільства, зазнайомив із соціалістичними ідеалами в їх драгоманівській версії, із засадами «реальної» естетики, виступив у ролі критика, редактора та співавтора цілої низки творів – словом, як казав Єфремов, «був його вірним alter ego». Це аж ніяк не означає, що Панас Мирний є «творивом» Івана Білика, але навряд чи без Білика Мирний став би таким, яким ми його знаємо. Принаймні не підлягає сумніву, що саме старший брат підштовхнув молодшого до літературної праці.

У 1863 р. Панас, так само як і брат, заводить собі зошит, куди записує народні казки, пісні, прислів'я, конспектує історичні примітки до Пушкінової «Полтави» тощо. У цьому ж таки році, якраз тоді, коли міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Валуєв видав секретний циркуляр, в якому було сказано, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может», він укладає словник української мови. Письменник буде збирати уснопоетичні пам'ятки й перегодом. Та й свої власні поезії Мирний не раз майстерно стилізував під народну пісню: «Ой залетів соколонько / На чужую сторононьку, / На чужую сторононьку / На крутую та гіроньку. / Та й заквилив соколонько / До схід сонця ранісінько…» «Мирний, – слушно зазначав Сергій Єфремов, коментуючи цю поезію, – як знавець народної пісні, добре засвоїв її форму, її технічні засоби та типові звороти і в своїх наслідуваннях поводиться все ж вільно, невимушено, з тією грацією, що й народній пісні такого надає чару». Але, мабуть, іще частіше Мирний-поет наслідує Тараса Шевченка, якого він просто обожнював і знав майже всього напам'ять. Недаром свій перший вірш українською мовою «Мучить, давить моє серце…» Мирний написав на треті роковини смерті Шевченка 26 лютого 1864 р. Юний поет здебільшого просто імітував манеру Шевченка, ідучи, зрештою, у загальному річищі української поезії 1860-х pp. На взір Шевченка Мирний пише свої «сни», «молитви», романтизує Гетьманщину (поема «Дорошенко»), змальовує ідилічний образ України-раю в поезії «Такая їх доля». Переважна більшість поезій Мирного так ніколи й не підведеться з «прокрустового ложа» Шевченкової поетики.

Левову частку своїх поезій Мирний написав у ранній період творчості – упродовж 1860-х та початку 1870-х pp.

Перегодом він буде досить скептично поціновувати не лише власну поезію, але й поезію як таку. Наприклад, 1885 р. в одному з листів до Цезаря Білиловського Мирний прямо казав: «Вірші писати, і тільки вірші – це іграшка, забавка». Мовляв, у юності я й сам писав вірші, та «тільки мені і користі з того, що, здається, завдяки тому моєму віршуванню я став краще писати прозою». І все ж Мирний писав поезію до кінця своїх днів. Це були дуже різні твори: за мотивами, жанрами, стилістикою. Зокрема, у Мирного є чимало поезій громадянського звучання. Так, десь на початку 1870-х pp. він написав віршоване «Братерське вітання провансальцям від рідних їм по долі українців» – послання до «фелібрів» (Фредерік Містраль, Жозеф Руманіль, Теодор Обанель, Жан Брюне, Поль Жієра, Ансельм Матьє, Альфонс Таван), які мали на меті відродження провансальського письменства. У цьому посланні виразно лунає мотив «lux in tenebris»[4] (Євангелія від св. Івана 1: 5), за допомогою якого поет висловлює свою віру в кращу долю обох народів: «Не за горами-то вже сонце правди / І незабаром займеться, над нами сходе світ!» А поруч із цим – численні любовні вірші, частина з яких позначена впливом «Книги пісень» («Buch der Lieder») Гайнріха Гайне. Деякі з цих поезій досить оригінальні й сильні за образністю. Варто пригадати хоч би початок мініатюри «Як лебідонька – на волос…» («Як лебідонька – на волос, / Як та скрипочка – на голос, / Мов те яблучко – на личко / Моя Галя невеличка!») або рядки з дев'ятої поезії циклу «Коломийки»: «Як той чернець старий та літній, / Я наложив на серце схиму… / Чим більше мушу я радіти, / Як ти, моя єдина, в йому?» Тут, за словами Єфремова, яскраво змальовано «настрій анахорета в коханні, однолюба, що почуває глибоко й сильно». А крім того, образ «схими» надає коханню особливої безплотності, сказати б, перетворює «амор» на «агапе» – риса, яка знайде своє, може, найяскравіше втілення в любовній ліриці Павла Грабовського, зокрема, в його образку «Жіноча душа»: «Гасне зірка найясніша, / Ангел ангела втіша…» Чимало цікавого є й у мирнівській поезії в прозі. Наприклад, шістнадцята поезія циклу «Думки» (1869—1870), загалом присвяченого темі кохання, розгортає мотив, як сказав би психоаналітик, «маски» й «самості», надаючи йому не лише екзистенційного, але й національного та соціального звучання. «Чи можна тепер ходити по світу, не надівши на пику якої-небудь марюки: покорності усякій московській воші, віри без Бога, любові без серця?.. – риторично питає поет. – Що хоче Москва од мене, од других? Закаляти душу нечистими плямами і намазати їх крейдою – любезностю, затьмити в серці самий найдорогший, самий найлюбіший образ матері і оддати саме серце на потіху хижої птиці – орлові, що звив своє гніздо на царській короні?.. Боже мій, Боже мій! Чи люди подуріли, чи я здурів? Прочують яку-небудь глибоку думку, що ученим оком прозирає у глибину землі, у вишину неба, – кажуть: безбожник; підглядять у серці затаенную добрую поміч своєму брату-поселянину – кричать: бунтовщик!.. Чи можна, питаю, буде ходити по світу без марюки на пиці?».

Крім оригінальних віршів, перу юного Мирного належить ціла низка перекладів з російської літератури. Він перекладає поезії Кондратія Рилєєва («Невольник»), Олександра Пушкіна («Русалка», «Я пережив мої надії…»), Михайла Лєрмонтова («Смерть», «Коли я повезу в чужину..»), Афанасія Фета («Офелія», «Мелодія», «На зорі не буди ти її…», «Я жду… Соловейко щебече…»), Олексія Плещеева («В степу», «Питання»), Миколи Огарьова («Дорога»), Олексія Апухтіна («Весна надворі… Почалися посіви…»). Увагу Мирного-перекладача привертає здебільшого любовна, медитативна та пейзажна лірика. Прикметно, що він не переклав жодної поезії Миколи Некрасова, чия «Муза мести и печали» була на ту пору дуже популярна. Можливо, нехіть до громадянської лірики Некрасова почасти була обумовлена неприхильною оцінкою цього поета з боку Тараса Шевченка.

Отож, літературна творчість Панаса Мирного розпочиналася з поезії. Саме в ній знайшла своє втілення юнацька жага збагнути сенс життя, пізнати самого себе, позбутися відчуття екзистенційної порожнечі – весь той комплекс думок і почуттів, про які Мирний писав у своєму щоденнику. Він починає вести його 25 квітня 1865 р. – спершу по-російському, а вже невдовзі (29 квітня) – чистою українською мовою. Уже сама ця зміна мови щоденника свідчить про ті складні пертурбації, які відбувалися в душі юнака, про те, що Сковорода називав «народженням внутрішньої людини»: чиновник Панас Рудченко, який у канцеляріях до кінця життя «балакав завжди мішаною мовою», стає українським письменником Панасом Мирним. Профанний та сакральний світи починають значною мірою структуруватися різними мовами, а саме життя юнака досить виразно роздвоюється. З бігом часу це роздвоєння ставатиме все більшим і більшим. Перегодом деякі коментатори, зокрема, Григорій Коваленко, Сергій Єфремов, Борис Якубський, Юрій Лавриненко та інші, енергійно підкреслюватимуть цю обставину, наголошуючи на радикальній розбіжності життя і творчості письменника, на ледь не самостійному існуванні двох індивідуальностей: Панаса Рудченка й Панаса Мирного. Інші, як, наприклад, Євген Кирилюк чи Борис Антоненко-Давидович, будуть заперечувати дихотомію «внутрішньої» та «зовнішньої» людини в особистості письменника, підкреслюючи цілісність його натури. Та в усякому разі, роздвоєння існувало. Воно знайшло свій вияв і на сторінках щоденника. Досить пригадати хоч би пройняту шевченківським богоборством тираду: «А ти, Бог розпроклятий, коли ти оддаєш одного чоловіка на волю другого!!!» – таку далеку від патріархальної моралі з її засадою: «Початок премудрості – страх перед Господом…» Уже значно пізніше, згадуючи про те, що саме спонукало його до літературної праці, Мирний напише: «Ні, не слава… поривала мене в мої молоді літа до роботи. Моє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона оповила мою душу чарівними снами і підбурювала думки до роботи. Наче дрібні ластівки, вилетіли вони з моєї голови і щебетали мені голосні пісні про давню давнину, як колись наші діди билися з ворожою силою за правду та волю. Зачарована тими боями та здивована лицарським змаганням, моя душа рвалася до діла, бажаючи хоч чим-небудь невеличким прислужитися тобі, мій рідний краю!» Не менш важливою спонукою було також прагнення стати в обороні «струджених та обтяжених», зокрема безталанних жінок. З одного боку, це можна розглядати як данину українській літературній традиції, в якій сюжет про скривджену долею та людьми дівчину належав до розряду сталих виражальних засобів («Сердешна Оксана» Квітки-Основ'яненка, «Катерина», «Наймичка», «Лілея», «Відьма», «Варнак» Шевченка, «Одарка» Марка Вовчка), з другого – як віддзеркалення характерної для 1860-х pp. проблеми жіночої емансипації. Так чи інакше, героїнею першої поеми Панаса Мирного «Безталанна» стає повія. Поема «Безталанна» не збереглася. Зате збереглася датована 1865 р. чернетка «повістини у віршах» під назвою «Продана», в основу якої покладена розповідь повії на ім'я Христина про своє життя, а власне про те, як вона «почала торгувати тілом і душею» (схожу історію чотирнадцятирічний письменник занотував і в своєму щоденнику 6 травня 1865 p.). Ці ранні поеми Мирного можна розглядати як «прообрази» роману «Повія» (недаром навіть ім'я героїні поеми «Продана» таке саме, як і ім'я протагоністки роману). У січні 1866 р. Панас Рудченко у зв'язку з проведенням фінансової реформи змушений був покинути рідний Миргород і переїхати до Прилук, куди його призначили на посаду письмоводителя місцевого скарбництва. Розпочинається прилуцький період життя письменника. Мирний продовжує писати поезії, збирати народні пісні та казки, пробує сили в драматургії – про це свідчить уривок з п'єси про Василя й Марусю, появу якого можна віднести до 1866—1867 рр. Змальований тут образ сироти Василя буде розвинутий пізніше в драмах «Лимерівна» та «У черницях». Служба в Прилуках – час майже повної самотності Мирного. «…Не життя мені в Прилуці, – писав він Біликові в серпні 1867 p., – хочеться вирватись і покинути скверний город з його поганим людом, з його гидким чиновничеством». Цей намір завдяки клопотам батька невдовзі вдалося втілити в життя: у вересні 1867 р. письменник знов опиняється в Миргороді на посаді помічника бухгалтера повітового скарбництва. На цей раз він буде мешкати в рідному місті аж до 1871 р. Жити й працювати тут було значно комфортніше, хоч загалом атмосфера в Миргороді навряд чи відрізнялася від атмосфери Прилук. Її чудово передає початок одного з ранніх незавершених оповідань Мирного під назвою «На охоті»: «Нема, здається, у світі сумніших міст, як наші повітові міста. Життя не то що громадського, але й трохи похожего на людське, нема. Все те дальше своєї хати, далі свого городу, далі свого поля не баче, не знає і знати не хоче; чутно одні господарські та хатні турботи та клопоти і другого питання не чутно. Все, що виходе з цього життям обведеного кола, не має тута ніякої ваги, лічиться за не знать що, за те, що тут кажуть, ум за розум заходе… Нудно живеться!» Це – варіація на гоголівську тему «нудьги-скуки», яка знайшла свій класичний вираз у завершальній фразі «Повести о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем»: «Скучно на этом свете, господа!» І в Гоголя, і в Мирного картина миргородського життя виростає до символу екзистенційної нудьги. На противагу такому життю Мирний пробує створити свій власний паралельний світ. До цього «зробленого раю» входила, зокрема, участь в етнографічній роботі брата Івана, на чиє прохання він збирав казки, включені Біликом до «Народных южнорусских сказок», чумацькі пісні, які ввійдуть до книги «Чумацкие народные песни», а також колядки, щедрівки, петрівки тощо. Крім того, Мирний продовжує писати поезії. Може, найбільшою удачею в цій ділянці були сімнадцять поезій у прозі, які ввійшли до циклу «Думки». Вони привертають увагу і образом Галоньки-України, і епізодичним образом романтичного розбійника – свого роду «префігурацією» Чіпки з роману «Хіба ревуть воли…», і якоюсь особливою екзальтованістю, і смутком, що раз по раз перебігає у справжній Weltschmerz[5]. Цікавим є й сам ужитий тут прийом візи, що його перегодом Мирний зробить основою композиції повісті «Лихі люди». Письменник пробує самотужки вчити французьку мову, продовжує багато читати: Марко Вовчок, альманах «Хата» з творами Шевченка, Гребінки, Щоголева, Куліша, Ганни Барвінок та інших, «Преступление и наказание» Достоєвського… Особливе враження справили на нього оповідання Нечуя-Левицького «Бориславська ніч» і його ж таки повість «Дві московки». Уже бувши літньою людиною, у грудні 1904 p., Мирний признавався Нечуєві, що саме ці твори значною мірою й підказали йому життєву дорогу: «Наче хто бризнув цілющою водою на моє серце і занімив болячі виразки, що в йому нили! Наче ясне сонце, роздерши чорні хмари, виприснуло на волю і залило увесь світ своїм яскравим сяєвом, освічуючи непримітну серед людського життя стежечку і вказуючи мені на неї як на той шлях, яким треба простувати… І я пішов по тому шляху…» Отож, якщо вірити Мирному, він став писати прозу саме під впливом Нечуя-Левицького. Так чи ні, але одне з перших оповідань Мирного «Ганнуся», створене десь у 1869—1870 pp., має на собі виразні сліди Нечуєвої манери, особливо помітні в пейзажних замальовках. Ця манера дається взнаки і в пізніших творах Мирного: наприклад, думки Петра Телепня («Лихі люди») під час його мандрівки додому нагадують відповідні враження Марусі Музиківни із «Запорожців». Але в оповіданні «Ганнуся» є вже дещо й цілком мирнівське. Зокрема, бачимо тут інтерес письменника до складних натур, що стане прикметною рисою його зрілої прози. Очевидно, Сергій Єфремов мав рацію, коли стверджував: «Образ героїні цього оповідання з її нервовими переходами од сліз і смутку до божевільних веселощів, з її непорозумілими вихватками і витівками, з її неординарним поводженням, близьким до істерії, – це немовби перший нарис, підготовчий ескіз до далеко глибшої і консеквентно переведеної вдачі Христі в «Повії»». У цей час Мирний починає пробувати сили також у великих прозових жанрових формах. 27 лютого 1870 р. він нотує у своєму щоденнику: «Сьогодні задумав писати одну повістину. Главу вже накомпонував, що буде дальше – не знаю. Хочеться мені безталанную долю людськую вивести у ній, та не знаю, як то воно вдасться. У мене нетерплячий норов; мені коли б сьогодні почав, сьогодні й скінчив, а так це можна тільки накинути очерки одні, та цілу повість мені і не вдасться, мабуть, ніколи накомпонувати. Скільки вже в мене є початого, та не покінченого? Так і валяється до слушного часу, а коли-то той час прийде, хто його знає? Скоріш море діжде погоди, чим моя робота – кінця».

Приваблює Мирного і драматургія. 12 березня 1870 р. він нотує у щоденнику: «Чи не драма – моє діло, моя робота?.. Чи не вона мою душу так тягне до себе, моє серце заставляє пориватися?.. Всі думки мої збила умісто і виливає з їх дві форми життя людського…» І тут-таки подає штрихами два образи: старого чоловіка як утілення зла і юної дівчини – як утілення янгольської краси й чистоти. Не підлягає сумніву, що ця спроба написати драму була інспірована Шекспіром, адже за кілька днів перед тим Мирний із захватом читав геніального англійського драматурга: «Читаю Шекспіра. Що за сила слова, що за глибина думки? І це – поет 16 віку? Де ж поети нашого віку, віку чоловіколюбивого, віку цивілізованого? Де вони?..» А далі, ніби сперечаючись із лермонтовським: «Умчался век эпических поэм…» та із засадами «реальної критики», пише: «Ми вже пережили вік пісень, пора за діло, кажуть нам. А візьміть ви пісню Шекспіра. О! глибоко, глибоко вона хвата вас за серце, ллє у душу вашу таку несказанну тугу за Ліра, за Отелло і радість за Корделію, Дездемону, Офелію, що ви плачете із приливу несказанного горя і несказанної радості. А гамлетівське: буть чи не буть! у кого воно не обзивається у серці при початку якого діла нового, незнайомого, скованого з совістю чоловічою, з його думками, вірою?»

У листопаді 1871 р. Панас Рудченко був переведений на посаду бухгалтера полтавського скарбництва й невдовзі переїхав до Полтави. У цьому місті він буде мешкати до кінця життя. Письменник, як згадував Григорій Коваленко, оселився «на тихій Монастирській вулиці, найшов там, у чепурненькому будиночкові, дві кімнати. Вулиця далі йшла вниз, у глибоку долину, а з боків, над кручами, стояли білі селянські хатки під солом'яними стріхами. По той бік глибокої долини, на горі, вкритій лісом, білів величний монастир і праворуч його стелилися широкі простори лугів і лісів над річкою Ворсклою…». Тут він житиме до 1891 p., написавши ті твори, які зробили його класиком української літератури. Неподалік було й «здание присутственных мест», куди письменник упродовж кількох десятиліть щодня ходив на службу. Серед чиновників він був свого роду гага avis[6] не тільки тому, що жив активним духовним життям, але й тому, що напрочуд відповідально ставився до виконання своїх службових обов'язків. Григорій Коваленко стверджував: другого такого службовця можна було знайти «хіба що десь у Німеччині». Те, що Панас Рудченко, попри молодість, брак належної офіційної освіти та високої протекції, почне стрімко рухатись угору щаблями службової драбини, пояснюється його адміністративним хистом, ретельністю, сумлінністю та працездатністю. Таким він буде до кінця своєї кар'єри. Уже у вересні 1913 р. управитель Полтавської казенної палати в листі з приводу надання Рудченкові чину дійсного статського радника вкаже: «Відзначаючись виключними природними здібностями, рідкісною працездатністю й добросовісністю, пан Рудченко завжди виконував покладені на нього обов'язки з повним і всебічним знанням справи та видатною талановитістю. Маючи допитливість, непересічну енергію й високі адміністративні здібності, статський радник Рудченко вносив у всяку доручену йому справу дуже корисну ініціативу й творчий дух…»

Крім служби, Мирний знаходить час і для літературної праці, і для цікавого та корисного спілкування. У Полтаві він уже не був у цілковитій самотині, як у Прилуках чи Миргороді. Недаром від початку 1872 р. Мирний перестає вести щоденник – цю мовчазну «розмову з самим собою». Тепер йому було з ким спілкуватися, бо вже невдовзі після приїзду до Полтави він знайомиться з вихованцем Київського університету, колишнім членом Кирило-Мефодїїв-ського братства й «освіченим провідцем українолюбства» Дмитром Пильчиковим та з людьми, що гуртувалися біля нього. Принаймні в липні 1872 р. Мирний писав Біликові про те, як читав у цьому колі свою історичну драму, створену за сюжетом балади про Лимерівну («Ой пила-пила та Лимериха на меду…»), тобто першу редакцію «Лимерівни». Не викликає сумніву й те, що саме патріотичні настрої, які панували в гуртку Дмитра Пильчикова, наштовхнули Мирного на думку звернутися до пам'яток слов'янського епосу, адже інтерес до української та загалом слов'янської старовини був характерний для українофільства ще від часів «Основи». Отож, у 1872 р. молодий письменник перекладає Зеленогорський рукопис – славетну містифікацію Вацлава Ганки, основу якої складає незакінчена поема на 120 віршів під назвою «Libusin soud» («Любушин суд»). Панас Мирний, так само, як і чимало інших тогочасних письменників та вчених (наприклад, Ізмаїл Срезневський, за чиєю порадою Маркіян Шашкевич переклав «Libusin soud» по-українському), вважав цей твір справжньою пам'яткою чеського народного епосу. Певно, те горде романтичне національне почуття, що ним пройнятий «Libusin soud» (недаром слова Ратибора: «Не доладно / Суду й правди нам шукати в німців» – стали гаслом чеського національного руху), неабияк імпонувало Мирному. Десь у цей самий час він переклав і «Слово о полку Ігоревім». Щоправда, переклад чимось не вдовольнив автора й він старанно витер його гумкою. Крім того, Мирний переклав уривок з німецького епосу кінця XII – початку XIII ст. «Das Nibelungenlied» («Пісня про Нібелунґів») під назвою «Гунтер полонює Бринигільду».

Цього року в житті письменника сталося кілька визначних подій. Зокрема, редакція львівського народовського часопису «Правда» запросила його до співпраці. «Правда» хотіла стати всеукраїнським друкованим органом, тому надавала свої сторінки і письменникам Наддніпрянської України. Зі старшого покоління тут друкувалися Куліш, Марко Вовчок, Кониський, Чубинський, а з молодшого – Старицький, Драгоманов, Нечуй-Левицький та інші. Очевидно, Мирного запросили до співпраці за посередництвом Білика, адже київська «стара громада», в роботі якої він брав активну участь, на той час мала з галичанами досить жваві стосунки. Відтак десь у червні-липні 1872 р. Панас Рудченко надсилає редакторові «Правди» Олександрові Огоновському вісім поезій: дві оригінальні та шість перекладних. Із цих поезій у серпневому числі «Правди» за 1872 р. була надрукована тільки одна – «Україні». Це був перший друкований твір молодого автора, і в ньому він, кажучи словами Сергія Єфремова, задекларував «своє profession de foi[7], що з ним виступає на арену письменства». Юний поет говорить про свою любов до рідного краю, про українську історію як історію боротьби «за правду, за віру», про «науку і любов» як запоруку народної волі. Саме під цією поезією вперше з'являється прибране ім'я Панас Мирний. Що хотів сказати письменник, називаючи себе Мирним? Мабуть, найперше це була вказівка на свою власну вдачу. Крім того, це прибране ім'я мало свідчити, що Панас Рудченко народився в Миргороді. І назву свого рідного міста письменник був схильний асоціювати не так зі створеним фантазією Сковороди містичним «Миргородом», таким собі «горнім Єрусалимом», де споконвіку панує Господня благодать (твори Сковороди Панас Мирний знав і високо цінував за те, що вони «скликали людей до опрощення і рівноправства»), як з Миргородом Миколи Гоголя, тобто з глухим провінційним містечком, чиїм символом є славнозвісна гоголівська калюжа. Миргород – це місто Мирне, змальоване самим письменником у незавершеній трилогії під умовною назвою «Місто Мирне». Подейкують, каже оповідач, що місто Мирне заснували бозна-коли панські хлопи, які тікали сюди з-за Дніпра. «Тут, у своєму захисті, далекі і від панської неволі, і від татарської

погані, селились вони хуторами і заводили пасіки. З хуторів їх, з займанщин вільних і заснувалося місто Мирне, і Мирним воно зоветься через те, що тут не було ніколи тих буч і чварів, які по других місцях схоплювалися». За часів Катерини II, продовжує він, Мирне стало містом. І ось тоді «поділилися люди, немов межами одне від другого поодмежовувались, мов кам'яницями обгородилися: дворяни – осібно, службові – осібно, міщани – осібно, козаки – теж осібно; зосталися одні крестяни-кріпаки, котрих дехто вже і за людей не лічив». Потім часи змінювались, але порядки залишалися ті ж самі: мешканців міста цілком поглинула похмура, безугавна й, зрештою, позбавлена всякого сенсу дарвінівська «боротьба за життя». Історія міста Мирного не тільки в мініатюрі повторює історію України, але й історію людини – царя земного, – якою вона постає в «Казці про Правду та Кривду». Змальована тут картина щоденного житейського борюкання дала підставу Володимиру Корякові добачити в прибраному йменні Панаса Рудченка ще один сенс. «Отже й сам письменник, – писав він, – був з такого міста Мирного та й прозвався Панасом Мирним. Гірка іронія, безнадія загубленої обивательщиною людини криється в цьому псевдонімі, безкрилля якесь, що не давало йому сили перебороти це своє оточення». Виходить так, що Панас Мирний вважав «пропащою силою» не тільки своїх улюблених героїв, приміром, Петра Телепня, розбишаку Чіпку чи повію Христю, але й самого себе. Можливо, у такому потрактуванні Коряк і передав куті меду, адже у творах Мирного є куди більш похмурі та безнадійні образки, ніж той, що його бачимо в трилогії «Місто Мирне» (та й написано трилогію десь років через три після появи поезії «Україні» на сторінках «Правди»), але виразна тінь цієї похмурої алегорії все-таки лягає на ім'я Мирний. Недаром Сергій Єфремов завершив свою книгу про нашого письменника питанням: «Хто знає, чи не думав він, свою лаву «пропащих сил» перед читачем вишиковуючи, і про власне життя, що дало великі можливості, та не дало догідної на їх здійснення долі?..»

Утім справжнім дебютом Мирного стала не поезія «Україні», а оповідання «Лихий попутав», написане цього ж таки року й надруковане в листопадовому та грудневому числах «Правди», – трагічна історія дівчини-покритки, яка погубила своє дитя. З одного боку, ця історія взята з життя: в архіві письменника зберігається рукопис під назвою «Характеристика», де занотовано розповідь якоїсь наймички В. про своє життя, схоже на життя героїні оповідання Варки Луценкової. З другого – сюжет цілком традиційний, alte Geschichte[8], як характеризував його Михайло Драгоманов. Чимало традиційного є й у поетиці твору, найперше – сама манера оповіді. «Мені тоді вісімнадцятий пішов. Молода, здорова – я на норов була весела-жартовлива», – так розпочинає Мирний своє оповідання. Ich-Erzählung[9], тобто форма оповіді, коли автор ніби ховається за оповідача, що стала напрочуд популярною в українській літературі після «Народних оповідань» Марка Вовчка (її використовували, зокрема, Федькович, Ганна Барвінок, Кониський, Нечуй-Левицький та ще навіть Франко), – постає для Мирного готовою «твердою» формою. І сама ця вовчківська манера (оповідь селянки неодмінно позначена рисами фольклорної узагальненості), і використання літературних кліше (скажімо, запозичених із поезії Шевченка фраз на зразок «пішов, похилився», «господиня, мов сова») мало своїм наслідком, сказати б, певну «ідеалізацію» характерів. Недаром Драгоманов у одному з листів до Мелітона Бучинського, загалом прихильно поцінувавши оповідання Мирного, відзначив, що авторові можна було б «і більш розвити тільки трошки намічені індивідуальні штрихи Варки, а то вона уже дуже по-візантійському намальована». Але є в цьому ранньому оповіданні письменника і яскраві мирнівські риси. Наприклад, інтерес до «непривітаних» людей. «І виросте воно, – думає Варка про долю свого сина-байстрюка, – як те стебло край дороги, одно одним, не бачивши привіту людського… вийде з його злодій, п'яниця, волоцюга всьогосвітній. Не знаючи свого добра, буде він чуже руйнувати, людям лихо робити, поки не піймається або в тюрму, або й далі…». Оті «стебла край дороги», перш за все діти «доби емансипації», яка викинула на узбіччя життя тисячі людей, назавжди залишаться в центрі уваги Мирного. Так само мирнівським є тут і образ міста як осередку світового зла. Згадаймо прокляття героїні на його адресу: «Бодай ти, місто, огнем знялось, крізь землю пішло! Як я до тебе йшла – як ластівочка щебетала, назад повертаюся – вороном крячу… Щоб над тобою світ не світив і сонце праведне не сходило, як ти мою молоду долю спаскудило!..» Є тут і суто мирнівські стилістичні прийоми, зокрема, синонімічні фрази на взір «весела-жартовлива», «без хати-оселі» тощо. Словом, оповідання «Лихий попутав» засвідчило появу в українській літературі нового й дуже талановитого письменника. Саме воно разом із написаним через два роки оповіданням «П'яниця» дало підставу Борису Грінченкові стверджувати: «Добродій Мирний має всі завдатки для того, щоб зробитись великим поетом нашого часу. Вимовна мова, пластичність, образність, небажання ганятись за дешевими ефектами, уміння розгорнути велику картину, досконало її скомбінувати і обробити деталі (я маю тут на увазі і його романи), знання свого народу – все те обіцяє нам у ньому письмовця, котрий обновить наше письменство і стане у лавах великих письмовців європейських…»

Та, мабуть, найважливіша подія 1872 р. сталася в житті письменника навесні, коли він поїхав перед великодніми святами із Полтави до Гадяча, адже саме з неї розпочинається історія створення роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Вирушаючи в цю подорож, Мирний хотів «роздивитися народний побут, познайомитися з народною таємною думкою, якою він живе; з його «слушним часом», яким він себе тішить і береже задля свого сина або онука…». Якраз під час оцього своєрідного «ходіння в народ» у селі Заїчинці письменник почув від п'ятнадцятирічного підлітка-машталіра розповідь про те, як два роки тому розбишака Василь Гнидка зі своєю ватагою вирізав сім'ю заможного козака. У ході слідства з'ясувалося, що загалом він погубив близько двадцяти душ у Зіньківському, Миргородському, Переяславському та Полтавському повітах. Цю історію Мирний докладно описав у нарисі «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», який 1874 р. був надрукований (без зазначення імені автора) на сторінках «Правди». У своєму нарисі письменник підкреслив, що «Гнидка дуже цікавий суб'єкт як задля етнографа, так і психолога». Справді-бо: «Як такий мирний пахарський побит з його поетичним почуттям, з людяністю викинув з себе такого злющого зарізяку, котрому нічого проткнути ножем горло маленькій дитині…? Питання, на котре повинен одповісти наш етнограф. Які почуття водили руками сього розбишаки, коли він мив їх у гарячій людській крові, так щиро кохаючи свою молоду жінку? Хай скаже наш психолог». А сам письменник, перебираючи на себе роль соціолога, відповів на них так: «На мій погляд, Гнидка – безталанна дитина свого віку, скалічений виводок свого побиту… де все стало і стоїть нерухомо на однім місці, стояло, поки зачало гнити у самому корні… А тут устає таке питання: не я задавлю – мене задавлять!.. І кидається чоловік, як звірина, на все, купається у крові людській і знаходить в тім свою утіху…» У цих міркуваннях неважко добачити і теоретико-пізнавальний оптимізм, і уявлення про «позитивні» науки (етнографію та психологію) як про «ключ розуміння» людини, і матеріалістичну редукцію людської природи до суми суспільних відносин, і соціал-дарвінізм, і негативізм – словом, увесь той комплекс характерних для 1860—1870-х pp. «секулярних міфологем», який дозволяє трактувати кривавого зарізяку як «пропащу силу». А ще, слухаючи перекази про Гнидку, Мирний хоче збагнути причину героїзації таких людей у свідомості простолюду: «Так народна фантазія почина обвивати хоч грізним, а все ж поетичним словом свого лютого ворога. І хто знає, хто поручиться, що років через 20—30 Гнидка-розбишака не займе рядом місця з яким-небудь [Кармелюком][10], Гаркушею, Засориним і іншими розбишаками післягайдамацької пори, котрі уславилися по всій Україні, яко боронителі убогих і безталанних од заздрості і пригніту багатих і щасливих?..» Зрештою, цих «розбишак післягайдамацької пори» не менше героїзувала й добре знана Мирним літературна традиція: досить пригадати повість-казку «Кармелюк» Марка Вовчка, повість Квітки-Основ'яненка «Гаркуша», «драматичні картини у трьох діях» «Гаркуша» Олекси Стороженка чи поему Пушкіна «Братья-разбойники» (про позашлюбних дітей поміщика Засорина).

Історія Василя Гнидки справила на Мирного невигладне враження. Ближче до кінця нарису «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» він зауважує: «Далі я вже не пам'ятаю, що ми балакали з машталіром; знаю тільки, що цілу дорогу балакали, але все те Гнидка собою затер, зарівняв у моїй пам'яті; тільки сам зостався, як здоровенний іржавий цвях, забитий у білу гладеньку стіну мого спомину; ломив він мою голову і поривав думку розгадати його чудовну появу». Очевидно, враження від почутого було настільки сильне, що Мирний одразу ж загорівся бажанням описати цю історію. Так з'явився твір під назвою «Чіпка». Оскільки він має чималий обсяг – близько семи друкованих аркушів, – можна припустити, що робота над ним тривала впродовж літа й осені 1872 р.

За своїми жанровими ознаками «Чіпка» – повість. У центрі оповіді перебуває один персонаж, а всі сюжетні перипетії обертаються довкола нього. Хронологічні межі твору цілком збігаються з життям головного героя Чіпки Варениченка – приблизно 1840—1867 рр. Власне кажучи, «Чіпка» – це не що інше, як докладна біографія розбійника від дня його народження аж до заслання на каторгу, повість-хроніка, прикметна для тогочасної української літератури, зокрема для прози Нечуя-Левицького. Та навіть сам роман «Хіба ревуть воли…», як писав Олександр Грушевський, є «такою ж хронікою, як і деякі повісті Левицького: різниця лише в тім, що П. Мирний докладніше і повніше намалював нам соціальні умови життя й се поруч з психологією поодиноких персонажів дає повніший і детальніший начерк соціальної еволюції життя». Є, правда, і ще одна різниця: на відміну від Нечуя-Левицького, Франка чи Коцюбинського, які досить рідко вдавалися до ретроспекції, Мирний полюбляє змальовувати минуле своїх героїв, що перебуває на чималій часовій відстані від описуваних у творі подій, а інколи навіть за хронологічними межами сюжету.

Свою повість Мирний давав читати (або й сам читав) декому зі знайомих, зокрема Дмитрові Пильчикову. Той сказав, що в автора «Чіпки» «французький смак», адже він поклав в основу твору кримінальний сюжет. Очевидно, Пильчиков мав на думці творчість Ежена Сю, Александра Дюма, Поля Феваля чи Еміля Габоріо. Але найбільше важили для Мирного ті міркування щодо «Чіпки», які виклав у своєму просторому відгукові на цей твір Іван Білик. Думки щодо єства літературної творчості, висловлені Біликом у цьому відгукові, цілком збігаються з тими, що їх він розвивав у своєму циклі рецензій під назвою «Перегляд літературних новин», який друкувався в «Правді» впродовж 1873—1875 pp. Зважаючи на те, що достеменно невідомо, коли саме Білик писав свій цикл, а «Правда» часто друкувала подані матеріали зі значним запізненням, важко сказати, чи Білик прикладав уже готові настанови до повісті «Чіпка», чи якраз повість Мирного наштовхнула його на висловлені в циклі думки про природу й завдання літературної творчості. Так чи так, у «Перегляді літературних новин» Білик писав: «Минули епічні поеми, не здатні й віршовані повісті: настали часи народного романа і повісті на основі щирого реалізму». Ця теза виразно перегукується з думками Михайла Драгоманова, який на сторінках «Правди» в цей-таки час цитував лермонтовське «умчался век эпических поэм» і говорив про «соціальний реалізм» як «метод мишлення». Варіаціями на цю драгоманівську тему стануть міркування Івана Франка про «науковий реалізм», Михайла Павлика – про «реалізм ідеальний», Остапа Терлецького – про «живий реалізм». Якраз такий реалізм Білик побачив у повісті свого брата, чия манера письма в цьому творі найбільше нагадувала йому манеру російського реаліста Федора Решетникова. У реалістичній стратегії Білик трактував і проблематику людини та суспільства, зокрема «злочину й кари»: «Громадський строй лежить опукою на людині і як би не силився поодинокий чоловік з його вирватись – він його давить своєю вагою. Громада – великий чоловік. Чи в доброму так, чи й у лихому – все однаково. Тим-то, щоб покарати якого чоловіка лихого або які громадські хиби, не слід нападом напускатись на поодинчих людей. Треба розказати, звідкіля і як іде яка хиба, що її піддержує, як вона розпросторюється: тоді вона в пень буде підрубана – і передові люди її зречуться, а за передовиками – й громада. Тим-то й мають тепер вагу тільки ті письменці, що йдуть громадською, соціальною тропою і соціальним поглядом озирають життя народне». Таку соціальну психоаналітику й терапію Білик прикладає як мірку до повісті Мирного. Неважко добачити тут віддзеркалення думок Роберта Оуена, які він виклав у своїй славетній книзі «A new view of society, or Essays on the formation of the human character» («Новий погляд на суспільство, або Нариси про формування людського характеру») і які справили значний вплив на літературу, зокрема на російських прозаїків 1840-х pp. «З європейських соціалістичних думок, – писав Драгоманов, – найбільше запала їм думка Роберта Оуена, що людина цілком не винна в тому, чим вона стала й що вона робить, бо вона є такою чи іншою, дякуючи тому ґрунту, на якому зросла, й тим порядкам, при яких живе». Отож, відзначивши, що «Чіпка» «в малоруській літературі явище незвичайне» найперше за своїми соціальними мотивами, Білик подає братові цілу низку порад щодо подальшої роботи над цією чорновою версією твору. Найголовніше, що пропонує Білик, – істотне розширення горизонтів обсервації. У повісті, каже він, автор змалював Чіпку «тільки як розбишаку, залишивши осторонь людину». Оскільки «людське» Білик розуміє передовсім як «соціальне», він радить Мирному значно розширити змалювання соціальних зв'язків свого героя та соціального тла загалом. На його думку, якраз це дозволить з'ясувати причини Чіпчиного розбишацтва. «…Тобі, – каже він, – слід розширити горизонт і подивитись на життя, як воно є, а не в ізольованому фокусі – розбишацтві. Автор повинен не з розбишацького кубла дивитися на світ, а навпаки – зі світової точки – на розбишацьке кубло». Це можна зробити, зокрема, тоді, коли протиставити ідеї «багатства за чужий кошт» ідею «праці з мозольними руками», бо «в ізольованому фокусі» соціальний детермінізм явно втрачає на силі, адже цілком очевидно, що «за тих самих умов, під впливом інакшого світогляду, люди живуть і дають жити іншим». Білик відзначив також психологічну невмотивованість повернення Чіпки до розбишацтва після того, як він став заможним і шанованим чоловіком, докладно охарактеризував головних персонажів, відслідкував хронологію подій, подав слушні міркування щодо роботи над стилем. Так, покликаючись на досвід Тургенева, він радив частіше вдаватися до тропіки, перш за все, до метафори, коштом надто вже рясних у Мирного порівнянь.

Крім відгуку, Білик зробив у рукописі Мирного чимало покрайніх записів, що торкалися різних питань: від манери змалювання окремих образів до хронології подій. Наприклад, у десятому розділі повісті Мирний подав такий портрет Чіпки: «А Чіпка, як орел. Високого зросту, статний, бравий, широкоплечий, козацький вид у нього, карі огненні очі, довгі та дужі, як у млина крила, руки, все це говорило, що сила цього чоловіка нелюдська, що йому б тільки вітрами та водами верховодити, а не ціпами правити». Білик робить до цієї замальовки такий коментар: «По-моєму, нервовій натурі Чіпки значно більше пасувало б бути середнього зросту, мов із заліза скутим, дужим і сильним енергією, екстазом, котрий завжди поєднується з нервовістю. Нервовість, екстаз, розум, упертість чи краще – сила волі у звичайній на зріст фігурі – ось у чому сила Чіпки». Таким чином, Білик радив Мирному зробити образ психологічно наснаженим, відійти від описовості, заснованої на фольклорних кліше.

Отримавши всі ці настанови та міркування, Мирний не став одразу ж кардинально переробляти свій твір. Спершу він спробував доопрацювати й поліпшити початковий віріант повісті. Так з'явилася друга редакція «Чіпки». Мабуть, найсуттєвішою зміною тут стала зміна кульмінації. Якщо в первісному варіанті повісті кульмінаційною була сцена вбивства ватагою Чіпки родини заможного козака, то на цей раз кульмінацією стає розповідь про цю криваву подію дівчинки Орисі, якій дивом пощастило врятуватися. Унаслідок такої зміни зникав недоречний повтор, а крім того, письменник усував надмірний натуралізм. Можна сказати, що Мирний вчинив так, як було колись заведено в старому театрі – виносити криваві події за межі сценічного простору, тобто розповідати про них, а не показувати. Тим часом іще одна суттєва хиба, на яку вказував Білик, – необґрунтованість повернення Чіпки до розбишацтва (Мирний пояснював це одним лиш хатнім пеклом, яке зчинилося після того, як до Чіпки перейшла жити теща), так-таки й залишилась. Не схотів він пристати і на пораду Білика переробити фінал повісті: Чіпка стає порядним хазяїном, але гріхи молодості якось зринають на поверхню і за них його запроторюють у Сибір, де він кінчає життя самогубством. Тим часом до іншої поради Білика («Змальовуючи якийсь типовий характер, слід відтіняти його іншими характерами… Речі пізнаються в порівнянні. Типи так само») Мирний прислухався, подавши нову сюжетну лінію: Грицько – Христя. Так у творі з'являється свого роду «дзеркальне» відображення Чіпки, його «двійник» Грицько, а також один із найцікавіших жіночих образів – Христя, цей, як казав Іван Стешенко, «зарідок жінки прийдешнього, свідомої своєї людської гідності і відданої служению загальному благу. Блідий натяк на те, що може дати людськості українська жінка».

Паралельно з роботою над «Чіпкою» Мирний «під наглядом Ів. Білика» (так зазначено на першій сторінці рукопису) перекладає комедію Олександра Островського «Доходное место». Мабуть, переклад «Доходного места» був обумовлений наміром Драгоманова подати на сторінках «Правди» українські версії творів Гоголя, Тургенева, Островського та інших російських авторів на противагу практиці москвофільського часопису «Друг», де їхні твори друкувалися в перекладі на «язичіє». Крім того, Мирний доопрацював написане, певно, ще в Миргороді оповідання «Палійка» – зворушливу й глибоко трагічну історію ображеної долею та людьми дівчини-каліки. Зрештою, ця нехитра історія обертається на глибокий роздум про людей-«недотеп», тих, хто не слухає «розуму», а слухає «свого дурного серця», – мотив, що не раз зринатиме і в інших творах Мирного, наприклад, у «Повії», а з граничною глибиною зазвучить перегодом у «Сонячних кларнетах» Павла Тичини: «Благословляю, синку, на ворога. / А він: матусю моя! / Немає, каже, ворога / Та й не було. / Тільки й єсть у нас ворог – / Наше серце». Словом, у «Палійці» Мирний говорить про те, що сьогодні називають «кордо-центричністю» і трактують як одну з найприкметніших рис українського національного характеру, його силу і його слабкість.

Друга редакція повісті «Чіпка» стала початковим етапом спільної праці Мирного та Білика над романом «Хіба ревуть воли…». Уже за якийсь час обидва автори взялися за ґрунтовну переробку повісті. Наслідком їхніх творчих зусиль стала третя редакція «Чіпки», над якою Мирний працював упродовж усього 1873 р. Десь на початку наступного року він писав Біликові: нарешті «Чіпку закінчено, і він лежить переді мною перечитаний і подекуди виправлений, також накидав я і свої нотатки до кожного окремого розділу». На цей раз текст повісті був поділений на три частини: перша та друга мали кожна по п'ять розділів, а третя – аж чотирнадцять. Порівняно з другою редакцією, текст зріс одразу на дев'ять розділів. Зокрема, цілком новою була вся друга частина твору, в якій змальовано три покоління родини Ґудзів – від січовика Мирона до його онука, москаля Максима. Слід відзначити й те, що початковим розділом третьої редакції повісті став розділ «Незнайка» (пізніше його було названо «Польова царівна»). Ідея поставити цей розділ на початок твору належить Біликові, який у відгуку на «Чіпку» писав: «…По-моєму, не зайве було б, якщо визнаєш за потрібне, трохи змінити фабульний порядок оповіді. Так, спершу я б вивів сцену, скажімо, з Незнайкою, а вже потім інші. Цим самим хоч, на перший погляд, і порушується природний перебіг подій, зате виграш був би в самій цікавості – під час читання». Таким чином автори вдалися до поширеного в літературі прийому Vorgeschichte[11], коли спершу відбувається ніби знайомство читача з персонажем, а вже потім мова заходить про його минуле життя. Слід сказати, що розширення й поглиблення соціального підложжя твору, наслідком чого стала поява другої частини, створило чимало проблем, бо ця частина явно розривала перебіг основного сюжету (історія Чіпки) на два шматки. І все ж таки Мирний наважився подати другу частину, в якій прагнув показати психологію розбишацтва, чи, за його словами, «ту внутрішню спонуку, яка примусила Максима стати на шлях грабунку», а в першу чергу – «мерзенність ладу». Мирний не сумнівався в тому, що якраз «мерзенність ладу», тобто несприятливі зовнішні обставини, є причиною делінквентної поведінки. Саме заради показу цих обставин він розширює хронологічні межі твору приблизно до середини XVIII ст. Відтак побіч Грицька з'являється ще одне «дзеркало» Чіпки – Максим, для якого розбишацтво є засобом наживи, тимчасом як для Чіпки – формою соціального протесту.

Мирний не був задоволений і цією редакцією твору, особливо другою частиною. Якийсь час він навіть вважав, що ця частина взагалі зайва. «Чи потрібна ця друга частина в такому вигляді, як я її зробив? – питав він у Білика. – Чи не краще змалювати Максима в загальних рисах, – адже він так мало фігурує в 3 частині, що я анітрохи не сумніваюсь у марності праці, витраченої на цю частину». Сумніви письменника не були безпідставні. Навіть в остаточній версії роману друга його частина викликала чимало застережень. Наприклад, Іван Стешенко майже потворив те, що казав сам письменник: «Історія Максима – і з пробуванням його в москалях, і взагалі, вся занадто довга, бо не має відносин до дальшого. Максим, повернувшись додому, надовго зникає, то нащо ті довжелезні оповідання про нього? Або чому його не домальовано до кінця?»

У цій редакції Мирний приділив значно більше уваги і першому Чіпчиному «дзеркалові» – Грицькові, присвятивши йому чималий спеціальний розділ «Грицько Чупруненко». Крім того, ґрунтовної переробки зазнав розділ «На волі», де змальовано колоритну сцену селянського бунту, в якому взяв участь Чіпка, отримавши за це різок, а потім, у нічній розмові з Лушнею, виказавши свої думки щодо «рівної правди», тобто «грабунку награбованого». У цих думках виразно відлунює основна ідея славетної праці фундатора анархізму й улюбленого автора Драгоманова П'єра Жозе Прудона «Quest ce que la propriete?» («Що таке власність?»), згідно з якою будь-яка власність є грабунком.

Попри досягнуте в третій редакції істотне поглиблення образу головного героя, письменник навряд чи був ним цілком задоволений. Недаром, радіючи з приводу того, що Михайло Драгоманов згодився прочитати твір і висловити про нього свою думку, Мирний вважав, що критик не схвалить того «романтичного попелу», яким пересипано деякі епізоди за участю Чіпки, зокрема «дивний сон» героя. Не був він цілком задоволений і образом Галі: «її становище в батьківському домі не з'ясовано; про внутрішній процес, який змусив її відцуратися грабунку та його прибутків – ані слова! Хіба це не гріх мій?». Зрештою, цей «гріх» залишився і в остаточній версії роману. «Справді, – запитував Сергій Єфремов, – як у такого виборного подружжя, як Максим-розбишака з повією Явдохою, могла появитися дочкою така запашна квітка, як Галя?». Іншими словами, принцип соціального детермінізму, чинний при змалюванні образу Чіпки, втрачає тут на силі. Але в будь-якому разі в цій редакції твору маємо вже численні й складно переплетені сюжетні лінії, багато всебічно змальованих персонажів, широке коло життєвих явищ, і все це свідчить про те, що повість переростає в багатоплановий роман.

Зважаючи на таку жанрову метаморфозу, іменна назва твору – і сама по собі не надто виразна – перестала задовольняти обох авторів. Щоправда, у ході роботи над третьою редакцією Мирний ще залишає цю назву, хоч явно намагається надати їй додаткових конотацій за рахунок епіграфа: «Хіба рика онагра серед паші? Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (Йов 6: 5). Цей біблійний вірш він узяв із відгуку Білика, який писав, що в людині є два боки: звіриний та власне людський, і прояв звіриного – це всього лиш «протест проти кепського влаштування людського боку». На підтвердження своєї думки Білик і подав п'ятий вірш шостої глави Книги Йова в українському переспіві цього твору, зробленому Пантелеймоном Кулішем. Цими словами праведник Йов намагався виправдати своє – зроблене у відчаї – ремство на Бога за наслані на нього нічим не заслужені випробування-злигодні. Тим часом Білик перетворює їх на метафору виправдання розбишацтва як форми соціального протесту. Варто зазначити, що образ волів в українській літературі вже мав свої особливі значення. Так, в «Енеїді» Котляревського (IV, 10) воли постають символом українського національного характеру («По нашому хохлацьку строю / Не будеш цапом, ні козою, / А вже запевне що волом…»), а в повісті Марка Вовчка «Інститутка» цей образ набуває «протестного» звучання, схожого на те, яке надав йому Білик. Там кріпак Прокіп каже: «Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась!» Словом, коли після закінчення роботи над третьою редакцією твору Мирний знов повертається до його назви й змінює її на «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», це був концептуальний крок. Саме під такою назвою роман уперше побачить світ у Женеві 1880 р. Тим часом, готуючи роман до видання в журналі «Киевская старина» (1903 р.) та у видавництві «Вік» (1905 p.), Мирний змінює назву твору на «Пропаща сила». Цю зміну часто пояснюють суто цензурними міркуваннями. Але хитання Мирного щодо назви роману, очевидно, віддзеркалюють певну непослідовність у трактуванні образу головного героя, бо автор, як писав свого часу Сергій Єфремов, у якийсь момент «схотів дати не тільки художній образ та пояснення» Чіпки «з живої дійсності, а й до певної міри оправдання того образу. З малювання зійшов він на апологію». Звісно, каже Єфремов, Мирний був дитиною того часу, коли ідеалізували Разіних та Пугачових, а «радикальна молодь соціології вчилася з «Гайдамаччини» Мордовця й пробувала гайдамацький рух пропагувати серед народу. Культ дужої, сильної особи бунтівника – часто навіть без уваги, на що ту силу повернено, чи має той бунт якісь творчі завдання – рішуче панував серед сучасників Мирного. І образом Чіпки, з видимими ознаками ідеалізації, він оддав данину часові. А як оправдати насильство навіть вигуками про правду неможливо, то в психології Чіпки пройшла розколина». Цієї розколини вдалося б уникнути у двох випадках: або коли б автор змалював «справжнього розбишаку без інтелігентської рефлексії, без ідеалізації, без трагічних поз та самоаналізу», або коли б показав якісь принципово інакші форми протесту. Якби сталося перше, романові цілком відповідала б назва «Пропаща сила», а якби друге – «Хіба ревуть воли…». Зрештою, концептуальна «розполовиненість» Чіпки була помічена задовго до Єфремова. Ще Володимир Барвінський 1882 р. на шпальтах редагованої ним газети «Діло» писав, що Чіпка став жертвою «доктринерського прив'язання до принципу борби правди і справедливості», тимчасом як «висказана тенденція ломиться в самім найголовнішім її представителю; поставлена теорія не оправдується на ділі». Трохи перегодом Омелян Огоновський на сторінках «Зорі» відзначив непослідовність трактовки образу Чіпки – цього «патетичного декламатора», який «підносив без спину протест проти існуючих порядків», а потім почав грабувати всіх поспіль. Помітила цю обставину й Леся Українка. У своїй статті «Винниченко» (1906 р.) вона писала, що повість «Краса і сила» неприємно вражає намаганням автора обґрунтувати розбишацтво «більш глибокими мотивами соціального характеру». Звісно, каже авторка, серед злодіїв та розбишак є люди ідейні, про що свідчить і світова література, і фольклор, але герої Винниченка не мають із таким типом нічого спільного. І в цьому хибному штрихові Винниченко «повторив помилку, яка червоною ниткою проходить крізь твори більш досвідчених письменників, наприклад, крізь роман Мирного й Білика…». Відпорність життєвого матеріалу стосовно авторських інтенцій особливо помітна у фіналі роману, коли Чіпка та його ватага безжально вбивають ні в чому не винних людей.

Після завершення роботи над третьою редакцією твору Мирному було цілком ясно, що вона потребує серйозного доопрацювання. «Мене моя праця, – писав він Біликові, – коли я її перечитав усю й, так би мовити, згрупував у своїй голові, вражає власною неохайністю в обробці, невмінням у постановках, у зв'язуванні одного факту з іншим». Білик був цілком згоден з такою думкою. Отримавши від Мирного текст третьої редакції, а також його не надто схвальну авторецензію, він починає працювати над твором уже не в ролі порадника, а як співавтор. Тим паче, що на початку 1874 р. Мирний став виконувати обов'язки головного бухгалтера Полтавського губернського скарбництва, отже, часу на творчість залишалося обмаль, а творчих задумів було багато. Зокрема, навесні 1874 р. він зробив остаточну редакцію нарису «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», а десь на початок літа написав велике за обсягом оповідання «П'яниця».

«П'яниця», – як в один голос стверджували Василь Горленко та Сергій Єфремов, – чудовий «психологічний етюд», а надто коли зважити на те, що в цьому творі є багато автобіографічного матеріалу. Та все-таки точніше буде назвати це оповідання соціально-психологічним, оскільки, за словами самого Мирного, він мав намір показати, «як гинуть найкращі й найсимпатичніші риси нашої душі та серця у поганих обставинах». Відтак, з одного боку, «П'яницю» можна розглядати як продовження гоголівської теми «малої людини». Недаром дехто зі знайомих письменника, прочитавши цей твір іще в рукопису, казав, що його головний герой Іван Ливадний багатьма своїми рисами нагадує гоголівського Акакія Акакійовича Башмачкіна. Та з другого боку, Мирний наголошує саме на соціальних обставинах. З приводу порівняння свого героя з героєм «Шинели» він писав: «Є, правда, між ними те спільне, що обидва вони позбавлені бойових здатностей. Але Акакій Акакійович Гоголя – істота обмежена, тоді як п'яниця рветься до чогось вищого, кращого, а коли гине, то тільки з огляду на погані умови життя». Зрештою, у цьому оповіданні Мирний змальовує не що інше, як дарвінівський театр боротьби за існування, який знає два типи персонажів: переможців і переможених. Переможці – це ті, хто, як Петро Ливадний, володіє чи вже вродженими, чи набутими адаптивними властивостями (прислужливість, цинізм, неперебірливість у засобах), переможені – ті, хто таких властивостей не має, а отже, приречений стати «колишньою людиною» (якщо скористатися з назви нарису Максима Горького «Бывшие люди»). Слід сказати, що Чарлз Роберт Дарвін як автор теорії еволюції, заснованої на ідеях природного відбору та невизначеної мінливості, взагалі справив чималий вплив на Мирного. Це була прикмета доби реалізму. «Доктрина реалістичного мистецтва, – писав Віктор Петров, – спиралась на визнання об'єктивної даності природного світу. У філософії цьому відповідав позитивізм; в точних науках – панування біологічних наук. Дарвін твердив про еволюційний розвиток біологічних форм в їх прямій залежності від зовнішнього світу». Дарвінізм на ту пору виходив далеко за межі власне біології, перетворившись на універсальну світоглядну модель, в основі якої перебуває уявлення про те, що розвиток форм живої матерії, зокрема й людини, прямо залежить від зовнішніх умов (тут він міг поєднуватися з доктриною соціалізму: досить пригадати хоч би прочитану у Відні 1876 р. доповідь Остапа Терлецького «Дарвінізм і соціалізм»). Більше того, теорія Дарвіна була тоді свого роду інтелектуальною модою. Принаймні мирнівське «почуття соціолога-еволюціоніста» посутньо обумовлене якраз Дарвіном. Недаром деякі персонажі письменника виголошують думку, згідно з якою людське життя – це не що інше, як «довічне борюкання одного з другим». У своєму «голому» вигляді ця доктрина постає перед читачем в оповіданні «Народолюбець», де головний герой Петро Шатай-Мотай співає справжню осанну Дарвіновій теорії «боротьби за життя»: «Така-то боротьба за життя!.. Слава Дарвіну, що він зірвав з наших очей романтичну пов'язку і вказав на прямий шлях – души, а то тебе задушать!..» Красу світу, високі почуття, моральні принципи, зрештою, віру в Бога герой Мирного бере всього лиш за «романтичну» полуду, котра прикриває тваринну боротьбу за існування – усеосяжну війну всіх проти всіх. Оця суто біологічна модель соціального добору має своїм наслідком трактування суспільного розвитку як форми накопичення й розпросторення зла: виживають найбільш адаптовані, а це означає, що зло (неправда) набуває все більшої й більшої сили. Антагонізм між «двома породами людей – тріумфаторів у житті і подоланих та скинутих у прірву безнадії, – писав Сергій Єфремов з приводу «П'яниці», – ставить Мирний, як бачимо, вже в перших своїх творах. Одні вибиваються вгору, другі йдуть донизу. Пасивні між цими гинуть одразу. Активніші борсаються, пробують пливти проти води і – теж гинуть. Власне до цієї тези можна звести всеньку життєву філософію Мирного, усі його твори подають більш або менш промовисті ілюстрації до цього загального біологічного закону».

У 1884 р. Мирний знову звертається до «Слова о полку Ігоревім», зробивши переспів пам'ятки під назвою «Дума про військо Ігореве». Цей переспів можна розглядати як спробу письменника повернути до життя культурні здобутки українського народу, що їх було «ще з великокняжих часів знищено і розпорошено на протязі довгих віків», коли українська мова, «що так яскраво виявлялася в творах безвісних літописців України-Русі та невідомого співця «Слова о полку Ігореві»», була «занехаяна і з пишних хором та широкого вжитку закинута у глухі села, де стала говіркою задля хатнього обійстя, а не задля потреби культурного життя та широкого письменства…». На цей раз Мирний стилізував «Слово» під народну думу. Можливо, на цю ідею його наштовхнули відповідні міркування Павла Житецького, висловлені в його виступі на III Археологічному з'їзді, що проходив із 2 по 16 серпня 1874 р. в Києві, з приводу доповіді професора Санкт-Петербурзького університету Ореста Міллера про зв'язок «Слова» з билинами. Принаймні Мирний, так само як і Житецький, вважав, що «Слово» – це «прапрадід народних дум». Уже наприкінці 1870-х pp. Мирний надішле свій переспів Житецькому, маючи намір видати його з передмовою київського вченого. Однак на заваді стала цензура: другий пункт Емського указу забороняв друкувати переклади українською мовою. Цензура не дозволяла друкувати переспів «Слова» і перегодом. З червня 1902 р. Мирний писав до Сергія Єфремова: «Це справді більше чим дивно. Хоч би це був переклад з чужородної мови, а то самостійну переробку на нашу мову давнього «Слова о полку Ігоревім» заборонено!»

Тим часом Білик десь до початку листопада 1874 р. працював над романом «Хіба ревуть воли…». Наслідком його ґрунтовної переробки стала наступна, четверта, редакція твору. У цій редакції Білик спробував перш за все виструнчити композицію роману. Зокрема, він поділив третю частину твору, яка включала 14 розділів, на дві окремі частини. Така чотиричастинна структура залишилась і в остаточній версії роману. Крім того, він переробив цілу низку сцен та епізодів, а також написав два нові розділи, в яких ішлося про діяльність Чіпки в земстві: «На громаді» та «Земці». Щоб належно пояснити повернення Чіпки до розбишацтва, досі обумовлене тільки побутовими причинами, Білик радив Мирному змалювати участь Чіпки в роботі земства. Тоді повернення героя на слизьку стежку ставало б наслідком його розчарування в самій можливості легально змінити світ на краще, тобто громадською роботою утвердити в ньому правду. Мовляв, у такому разі глибока зневіра героя в суспільному житті буде змушувати його шукати розради в житті особистому, а те особисте – справжнє пекло. І тоді він стане шукати розради в розбишацтві. «Тому, – писав Білик Мирному, – ти повинен обов'язково примусити Чіпку брати участь у земстві, на громадській посаді». Як бачимо, ці розділи мав писати Мирний, але він у цей час захопився роботою над повістю «Лихі люди», тож писати їх довелося самому Біликові. Матеріалом йому послужили дійсні факти: перші вибори до земства в Гадяцькому повіті, які відбулися 1865 p., та подальша діяльність Гадяцької повітової земської управи. Власне кажучи, Білик використав матеріали написаної ним іще в 1865 р. публіцистичної статті під назвою «Из Гадяча, Полтавской губернии», де йшлося про перші земські вибори. Наприклад, у статті є епізод, в якому чиновник повчав виборних від селян, як їм голосувати: «Дивіться, каже, на мене: коли я крутну правого вуса – кладіть шар направо, а як лівого – то наліво!» І майже такі самі слова Білик вкладає в уста станового Дмитренка в романі «Хіба ревуть воли…».

Крім розділів «На громаді» та «Земці», Білик написав чимало більших або менших за обсягом вставок: досить назвати хоч би розлогий опис історії села Пісок у першому розділі другої частини, де, за словами Олександра Грушевського, подано «коротеньку схему соціальної еволюції українського життя взагалі», щонайперше перетворення вільного козацтва на «покірних волів». У розділі «Максим – старшим» Білик вставляє епізод про участь Максима в придушенні військами експедиційного корпусу фельдмаршала Івана Паскевича революції 1848—1849 pp. в Угорщині, а наприкінці розділу «У москалях» – про участь Максима в Кримській війні (1853—1856). Ці вставки були потрібні йому для того, щоб поглибити психологію свого героя. На думку Білика, його конче слід було змалювати в бою, адже на війні «життя втрачає свою цінність. Це, звісно, виховує безстрашність, хоробрість, яка межує зі звірством. Війна – школа для розбишаки». Іншими словами, Білик уважав, що війна – це санкціоновані державою вбивство й грабунок, які по суті нічим не відрізняються від таких самих форм делінквентної поведінки. Усі ці зміни істотно поліпшували другу частину роману. І все ж таки Білик був незадоволений тим, як вона вплетена в загальну композицію твору. «І ти, і я, – писав він Мирному, – робили Сізіфову працю. Обидва ми чимало попрацювали над цією клятою частиною. А вона тимчасом – справді, – здається, зайва: вона розриває ціле, виконуючи роль декорації».

Нарешті, Білик провів стилістичне редагування тексту. Наприклад, портрет Чіпки досі був витриманий у традиційному етнографічному ключі та ще й переобтяжений деталями одягу заможного селянина, які скоріше приховували єство людини, ніж виражали його: «Свита на йому доброго ягнячого сукна не застебнена, з-під неї виглядала біла сорочка і червоний каламайковий пояс, котрим підперезані були китаєві матнисті штани; на голові сива шапка з решетилівських смушків, на ногах добре змазані дьогтем шкапові чоботи. Парубок на вид був молодий, літ 19—20». Білик переробив цей портрет, наслідком чого маємо картину, яка вже посутньо наближається до остаточної версії: «– Не багатого роду! – казала проста свита, накинута наопашки. – Та чепурної вдачі, – додавала чиста, біла вишивана сорочка та червоний пояс, що підперізував китайчані матнисті штани. Тільки добра шапка з сивих решетилівських смушків, на правий бік перехилена, – видавала хлоп'ячу натуру. То й справді йшов парубок. На виду – молодий ще: літ, може, до двадцятка, та й то чи є». Тут зникає етнографічна докладність і ряснота деталей вбрання, але самі ці деталі починають промовляти не про себе, а про людину.

Четверта редакція свідчила, що повість-хроніка «Чіпка» нарешті перетворилася на великий соціально-психологічний роман. Тепер настала черга остаточного опрацювання тексту. Спершу за цю справу взявся Білик, поклавши початок роботі над п'ятою редакцією твору. Слід сказати, що працював він завзято. «…Я останніми днями, немов крячка, сиджу над рукописом», – писав він братові. Від надмірної напруги сил Білик навіть занедужав на лихоманку.

По-перше, він виструнчив композицію твору. Тепер вона в основних рисах уже наближалася до остаточної версії. По-друге, Білик зробив деякі вставки. Наприклад, щоб показати безстрашність малого Чіпки, він уводить невеличкий епізод про те, як Чіпка не побоявся самотужки відбити на пастівнику овечку у вовка (за взірець тут правив відповідний епізод з «Бежиного луга» Івана Тургенева). Особливо значних змін зазнала друга частина роману. Так, розділ «Пани Польські» став майже вдвічі більший порівняно з четвертою редакцією, а між розділами «Пани Польські» та «Махамед» з'явився розділ під назвою «Мекка», в якому Білик дуже ущипливо змалював звичаї та обичаї панства Гадяцького повіту. Можливо, саме та обставина, що подані в цьому розділі образи надто вже нагадували своїх реальних прототипів, стала однією з причин того, що він так і не ввійшов до остаточного тексту роману. Другою причиною, мабуть, був не надто міцний зв'язок цього матеріалу з іншими частинами твору. Принаймні Білик писав Мирному, що «Пани Польські» та «Мекка» «вкрай погано пов'язані з рештою роману: без них, мені здається, можна спокійнісінько обійтися». Зрештою, на його думку, можна було б прибрати з другої частини не тільки ці розділи, а ще й «Січовик» та «Піски в неволі». Він вважав, що ці чотири розділи могли б цілком увійти до роману «Голодні годи», який Мирний задумав іще наприкінці 1860-х pp., але так і не написав. Мирний все-таки віришив зберегти їх. Зі свого боку, в ході роботи над п'ятою редакцією він так само дописав декілька епізодів і сцен. Зокрема, саме він змалював дуже колоритну сцену бенкету земського начальства. Власне аж після цього Білик розпочав роботу над останньою, шостою, редакцією твору. Цього разу своє завдання він убачав у роботі над стилем. Зокрема, Білик прагув дібрати якомога точніші слова, удосконалити синтаксис, усунути повтори, втерті порівняння, зайві пояснення тощо. «Я тепер загалом проти переробки – але за доопрацювання, – писав він Мирному. – Треба, щоб, як казав Гоголь, роман витанцювався».

Утім, попри чималі зусилля, що їх доклали обидва автори, опрацювання тексту і в остаточній версії не завжди бездоганне. Наприклад, залишились деякі надогляди щодо хронології подій. Так, Максим побрався з Явдохою після повернення з Угорщини, тобто не раніше 1849 р. Після того «прожили вони щось років з десяток», отже десь до 1859-го, а ще через рік, тобто в 1860-му, у них народилася Галя. Тим часом у розділі «Польова царівна», дія якого припадає на 1863 p., Галя постає вже цілком дорослою дівчиною. Та, мабуть, найголовіше полягало в тому, що авторам так і не пощастило до кінця виструнчити композицію твору. Це не раз відзначали історики літератури, починаючи з Івана Франка, Івана Стешенка та Олександра Грушевського. Про те, що бічним сюжетам у романі приділено «занадто багато місця» писав також Олександр Дорошкевич, на «композиційну складність» роману вказував Борис Якубський, «не всюди додержану архітектоніку в образах і в самій структурі роману» відзначав Сергій Єфремов, а значно пізніше Олександр Білецький напише: «Композиція роману схожа на будинок з багатьма прибудовами і надбудовами, зробленими неодночасно і не за строгим планом». Зрештою, надмірна складність композиції твору значною мірою була продиктована самою реалістичною манерою письма з характерною для неї «плюралістичною роздрібненістю думання» (Віктор Петров). Справді, морфологія прози Мирного – це морфологія метонімії, коли письмо розгортається шляхом, сказати б, повсякчасної ковзанки на маргінеси: другорядна деталь перетворюється тут на розложисту картину, другорядний персонаж стає головним тощо. Така особливість є загальною прикметою реалізму (якщо розуміти його як відповідну систему прийомів, у яких утілюється певний світогляд), ба навіть важливим чинником самої романної форми. Як писав Дмитро Чижевський: «Метонімічний стиль плідно прислужується процвітанню великих романних форм, більше того, він їх настирно потребує». А про роман «Хіба ревуть воли…» Чижевський прямо стверджував: «Композиція роману відповідає вимогам реалістичної теорії стилю…»

Крім того, певною «розполовиненістю» позначена і стильова манера роману. Звісно, його писало двоє дуже талановитих авторів. Михайло Марковський свого часу цілком слушно казав: «Коли ми порівнюватимемо мову, образність обох братів, то важко котромусь з них дати перевагу. Тут ми бачимо щасливе сполучення двох неабияких художніх сил, які тільки в такому випадкові й могли утворити щось певне, щось артистичне… Художнім хистом своїм брати, можна сказати, стояли на одному рівні». Недаром Олена Пчілка порівнювала «братську спілку» Мирного та Білика з творчістю братів Гонкурів. Можливо, працюючи над своїм романом, вони і справді мали за взірець Гонкурів. Щоправда, навряд чи брати Рудченки вважали, що дорівнялися цьому взірцеві. Принаймні Білик у 1893 p., вітаючи Мирного з народженням другого сина, писав: «У компанії з братом, можливо, їм і не так важко буде жити на світі; а може, якраз вони і вдадуть із себе братів Гонкурів, – куди ліпше, ніж ми з тобою вдали Еркмана-Шатріана». Відтак брати Гонкури постають тільки мрією, а свою спільну з Мирним працю над романом «Хіба ревуть воли…» Білик порівнює з творчістю французьких письменників Еміля Еркмана та Александра Шатріана, які виступали під прибраним ім'ям Еркман-Шатріан і зажили неабиякої слави, зокрема, як автори чотиритомової «Історії одного селянина» («Histoire d'un paysan»). Справді, роман «Хіба ревуть воли…» – це «історія одного селянина». Але в манері оповіді та в характері роботи над цією історією досить чітко помітні дві стильові індивідуальності. Чим відрізняються манери думання та письма Білика й Мирного? Передовсім тим, що перший виступає переважно як аналітик-соціолог, а другий – як художник. Соціальне підложжя роману у своєму «чистому» вигляді найбільше проступає саме в біликівських текстах. А ще, як зазначав Борис Якубський, Білик на відміну від Мирного «був більш архітектором, систематизатором, що йому випало привести до порядку художні пориви Панаса, систематизувати їх, дати вигляд цілої, викінченої будівлі… Можна сказати, що в роботу серця і фантазії він вносив поправки розуму». При тому не слід, звісно, забувати, що Білик чимало працював і над власне образним ладом твору, виявляючи неабиякий мистецький хист і творчу фантазію. Тим паче, що його зусилля були спрямовані передовсім на те, щоб відштовхнутися від народнопоетичної топіки, а отже надати творові стильової неповторності.

Нарешті, десь на середину осені 1875 р. роботу над романом було завершено. 24 жовтня рукопис уже був на розгляді в «отдельного цензора города Киева по внутренней цензуре», який, зробивши деякі купюри (було вилучено згадки про декабристів, про революцію в Угорщині 1848—1849 pp., сцену бенкету земського начальства тощо), дав дозвіл на вихід книги. Після отримання цього дозволу автори надіслали роман до Санкт-Петербурга, де він мав побачити світ у друкарні Михайла Стасюлевича. Нагляд за виданням вони поклали на Миколу Лисенка. Друк роману мав розпочатися в середині травня, а завершитися десь на початок серпня. Та 18 (30) травня 1876 р. з'являється Емський указ імператора Олександра II. Тепер роман міг побачити світ тільки за кордоном, і Білик надсилає рукопис до Женеви Михайлу Драгоманову. З цього приводу він писав Мирному: «У Києві – сон. Вирвав сво'іх «Волів», переписаних, переглянутих і скріплених цензором. Дублікат поїхав за кордон. У якому вигляді повернеться? – не знаю». Через три роки роман заходами Драгоманова був надрукований, посівши особливе місце не лише у творчості Мирного, але й у всій українській літературі XIX ст. Ще 1893 р. той-таки Драгоманов писав: «Хіба ревуть воли…» – це «безспорно, найліпше з того, що появила українська белетристика». Перегодом про нього будуть говорити як про «головний твір Панаса Мирного» (Борис Якубський), перший «великий реалістичний роман» в українській літературі (Юрій Лавриненко), «найбільший твір української класичної прози» (Олександр Білецький) тощо.

За кілька місяців до завершення роботи над романом, у середині березня 1875 p., у житті Мирного сталася подія, яка могла мати дуже серйозні наслідки: у зв'язку зі справою щодо таємного товариства «Унія» полтавська жандармерія провела обшуки в цілої низки осіб, зокрема в Дмитра Пильчикова, Олександра Жарка, Миколи Троцького та інших. Серед підозрюваних опинився і Мирний, у якого під час трусу знайшли, крім численних рукописів, кілька чисел «Правди», а також герценівське видання «Голоса из России» за 1856 p. І попри те, що вже на початок жовтня справу щодо «Унії» було припинено й ніхто з її фігурантів не постраждав, «громадівський» рух у Полтаві після цього інциденту починає швидко згасати. Як писав Драгоманов у своїх «Австро-русь-ких споминах», «лівобережці так тим налякались, що переказували, щоб до них од нас ніхто не їздив і не писав». Перебуваючи під враженням від цієї події, а також від масових арештів учасників «першого ходіння в народ», що їх уряд розпочав наприкінці літа 1875 p., Мирний працює над повістю «Лихі люди» (твір було завершено 24 вересня цього-таки року).

Судячи з усього, він писав цей «листочок з життя» із неабияким натхненням. Попри те, що письменник, як і в романі «Хіба ревуть воли…», вдається до прийому Vorgeschichte, розповідь про попереднє життя своїх персонажів він розгортає не в звичній для себе хронологічно-послідовній, сказати б, літописній, манері, а за допомогою прийому візій-спогадів, уперше застосованому ним іще в циклі поезій у прозі «Думки». Мирний змальовує всього лиш кілька днів перебування у в'язниці головного героя повісті Петра Телепня, якого рясно наділив автобіографічними рисами. Телепень, так само, як і Мирний, виходець із небагатої чиновницької родини, людина, наділена дуже м'яким характером і водночас напрочуд гострим відчуттям світової неправди та власної «вини перед народом», яке спрямовує його на шлях боротьби за те омріяне «царство правди», «де не чутно сліз та горя, де не видно нужди та недостачі, де воля усміхається своїм теплим сміхом…». Так само, як і Мирний, Телепень – письменник, який сподівається на те, що його «живе слово» зробить кращими людські душі, а відтак змінить на краще й саме життя. Змальовані і Мирним, і Телепнем «тяжкі візерунки нужди» – це енергія безугавного руху на маргінеси. Недаром, коли Телепень захотів пізнати життя, він одразу ж вирушає «на дно»: «Забажалося йому побути між «халамидниками» – тими каліками-злодюгами, що оселяють кінці великих міст. Захотілося йому побачити їх долю, їх горе: чим живе і чим дише сей люд». Причому Телепень прагне побачити життя мешканців «дна» зовсім не заради того, щоб відчути себе «суперменом», котрий зневажає звичаї та обичаї, тобто впивається свободою й задля неї ж таки нехтує суспільною конвенцією – «кінічний жест», що його робив не один радикально налаштований письменник і філософ, від Кратеса й Діогена до Винниченка й Жене. Телепень хоче побачити темний бік життя, щоб змалювати ввесь цей жах і збудити в людях почуття жалю. У цьому сенсі його реалізм підхожий до поетики мартиролога, котра мала на меті викликати в читача «слізне зворушення». Ось, приміром, студенти Київського університету, серед яких і Телепень, ідуть на берег Дніпра подивитись на побут рибальської артілі (такі собі «польові студії» з життя українського міста). Студенти не зустрічають там ані веселих засмаглих чоловіків, наділених «красою й силою», на взір тих «босяків»-волоцюг, що їх трохи перегодом опоетизують Горький та Винниченко, ані чогось іншого, що мало б у собі «вітальну» силу, – вони відразу ж бачать людське життя в його найпотворніших проявах: якогось «живого мерця», що жаліється на свою нещасну долю. «Що ж у вас болить? – Та все болить… – Чоловік став підводитись, і чутно було, як хрущали його кістки. – А найбільше руки, – передихаючи, вимовив він. – Ще хоч би не сі виразки, – і показав свої чорні порізані пальці. Широкі шрами, уже підживші, перетиналися недавніми, що, мов серпом були порізані, червоніли і ятрилися». Рибалка, котрого здибали студенти, в усьому схожий на жебрака: обідраний, жалюгідний, розпластаний, він слізливо розказує про своє життя, виставляючи напоказ болячки. Зрештою, ця сцена й закінчується промовисто: студенти кинули йому «декілько срібляків». «Нащо се? – спитався той. – Візьміть дядьку; на ліки буде. – Спасибі вам!» Від оцього рибалки-«жебрака» до зарізяки Чіпки – всього один крок. Варто лиш «жебракові» спробувати не просити, а брати самому. У всякому разі, обидва ці персонажі – «люди ночі».

Поза сумнівом, автобіографічними є й душевні переживання Телепня, коли жандарми під час арешту порпаються в його паперах. Зрештою, навіть докладний опис тюремної камери, в якій провів останні дні життя Телепень, має в собі дещицю автобіографічного, адже той відділ Полтавської казенної палати, начальником якого Мирний перегодом працюватиме цілих 34 роки (він, звісно ж, бував тут і раніше), розташовувався у двох кімнатах, що правили колись за арештантські каземати та ще й тепер справляли враження каземату. Отож, за допомогою прийому візії Мирний змальовує найяскравіші епізоди з життя чотирьох людей: самого Телепня, Жука, Шестірного та Попенка, – які представляють різні соціально-психологічні типи тогочасної інтелігенції. З одного боку, різночинець Телепень і «кающийся дворянин» Жук. І зовні, і за вдачею, і за способом життя вони дуже різні. Тихий, тендітний, сповнений рефлексій Телепень, і великий, незграбний, різкий, з підкреслено неаристократичними манерами (типова риса багатьох «нігілістів» і «нігілісток») Жук. Але обидва ці герої належать до «нових людей» – образ, який щойно з'явився в українській літературі. Хронологічно першим таким образом був українофіл молодшого покоління Павло Радюк з роману Нечуя-Левицького «Хмари» – уривок з цього твору, надрукований 1873 р. в «Правді», так і називався: «Новий чоловік». Перегодом він буде розроблений у романі Нечуя-Левицького «Над Чорним морем», в оповіданні Олени Пчілки «Товаришки», у повістях Бориса Грінченка «Сонячний промінь», «На розпутті» та в низці інших творів. Для цих героїв характерне відчуття гріха перед народом (недарма Олександр Кониський назвав одну зі своїх повістей «Грішники»), чинне гасло, під яким розгортався весь народницький рух: «віддай народові все те, що через його придбав». І Телепень, і Жук іще від часу навчання в гімназії відзначалися, як каже Шестірний, «исключительным образом мыслей». Згодом їхні життєві дороги розійшлися: Телепень стає студентом Університету св. Володимира, а Жук, вигнаний з гімназії за читання забороненої літератури (злощасна «книжка у жовтій палітурці» – це, мабуть, праця Джона Стюарта Мілля «Considerations on representative government», російський переклад якої під назвою «Размышления о представительном правлении» з'явився в Санкт-Петербурзі в 1863—1864 pp.; книжка мала обкладинку жовтогарячого кольору), «іде в народ»: стає косарем, вантажником суден, робітником на заводах, нарешті організатором рибальської артілі на Дніпрі біля Києва. Він працює для народу «тут-і-тепер». Коли Телепень хоче за допомогою слова здійснити свого роду «духовну революцію», то для Жука це хороша, але марна затія. «А через скільки літ ти повернеш людські голови на сей шлях? – спитав Жук. – Дай, Боже, щоб через вік спізнали тебе люди і почали так благо думати, як ти думаєш!.. Візьми великих учителів, глянь на самого Христа… А я, Петре, тепер живу…» Згадка про Христа тут не випадкова. І Жук, і Телепень належить до тих, хто заради щастя інших людей «зрікаються свого добра, свого роду і йдуть на неминучу погибель…». Вони чинять так, як чинили колись перші християни, котрі цуралися світу, навіть батька й матері, роздавали своє добро та йшли до пустелі або на смерть. Телепень і справді має за взірець Христа: «У Петра дух захопило у грудях. Шкода йому рідного батька й матері, що зросли у інших установах, викохалися на інших звичаях… «Что мні и тебі, жено?» – вчувається йому – і носиться перед його очима святий образ святого чоловіка». Слова Христа, звернені до матері («Глагола ей Іисус: Что есть мні и тебі, жено?» – Євангелія від св. Івана 2: 4), прямо вказують на те, що глибинний сенс життя цього героя визначає ідея «imitatio Christi»[12]. Промовистим є тут і саме прізвище персонажа – Телепень. Справді, у цьому світі він не тільки небезпечний злочинець, «лиха людина», але також «телепень», тобто «недотепа». І це дуже прикметно, адже ще в одному зі своїх найперших оповідань «Палійка» Мирний ототожнив «недотепність» із праведністю. Словом, душі і Телепня, і Жука сповнені «шуканням правди». Але «правди» на світі нема, тож юнацтво «тільки і дивиться уперед, тільки й знаходе там свою утіху, свою радість, своє добро. Теперішнє, що колесить кругом його, таке непривітне, таке темне, безрадісне!.. Там тільки, в туманному просторі грядущого горить-сяє ясне сонечко правди!» Правда перебуває десь там, за видноколом світу «тут-і-тепер». Вона може засяяти тільки на руїнах цього світу, який «треба розвіяти, як пил; змести – як нечистоту; вирвати з корінням – як жалку кропиву…». Ось так із міленаристської фантазії, з метафізичної нетерплячки і народжується стихія руйнації. Революційне збурення світу має тут виразне релігійне підложжя. Зрештою, і шлях Телепня, і шлях Жука веде за ґрати, де вони обоє невдовзі й опиняються і де перший покінчить життя самогубством. Обидва ці ідеалісти – один пасивний, другий активний – у світі, де панує дарвінівський закон боротьби за існування, приречені на загибель. Тим часом Попенко й Шестірний – люди, позбавлені шляхетних ідеалів і здатні на підлість, адаптовані до життя цілком надійно. Один справно служить казенній церкві та власному череву, а другий вірно обороняє самодержавство, рухаючись угору щаблями кар'єрної драбини.

За манерою письма «Лихі люди» – твір яскраво реалістичний. Недаром іще в 1877 p., невдовзі після виходу повісті у світ, Михайло Павлик писав на сторінках львівського часопису «Друг», що психологічний аналіз автора «Лихих людей» нагадує прийоми анатома, котрий прагне з'ясувати причини та наслідки певної недуги. На його думку, цю повість по праву можна поставити «обіч найліпших європейських творів новішої реальної школи». Утім мирнівське письмо в цій повісті раз по раз набуває рис, які типологічно близькі до імпресіонізму. Сергій Єфремов прямо стверджував: «Імпресіоністична манера, що дуже й дуже опередила свій час і дивом дивним відродилася аж десятки років опісля («Конь бледный» Ропшина) – як не можна краще пасує до цього твору молодого письменника». Звісно, «Лихі люди» та написана 1909 р. в стилістиці раннього імпресіонізму повість знаменитого есерівського бойовика, харків'янина Бориса Савинкова (літературний псевдонім: В. Ропшин) посутньо відрізняються і за манерою оповіді («Конь бледный» – це щоденник професійного терориста Жоржа), і за характерами персонажів (савинковські Жорж, Ерна, Ваня, Генріх, Федір – різні типи людей, що стали на шлях терору), але підстави для порівняння цих творів, поза сумнівом, є. Так само мав рацію і Євген Кирилюк, коли писав про «Лихих людей»: «…Вся система образів і в пейзажі, і в видіннях дуже наближає повість до імпресіоністичних творів». Як приклад, він наводив напрочуд схожі між собою за стилістикою сцени відвідин матерями своїх синів у в'язниці, змальовані в повісті «Лихі люди» та в новелі Степана Васильченка «Мати». «Протоім-пресіонізм» Мирного особливо помітний у пейзажних замальовках. Взяти для прикладу теплий, сказати б, інтимний, пейзаж на початку твору, де письменник вдається до порівнянь еротичного штибу: «Земля, як хороша молода дівчина, сором'язливо спускала з свого тіла димчату сорочку ночі і відкривала своє пишне лоно. Сонце обливало його рожевим світом, цілувало тисячами своїх гарячих іскорок, гріло-пестило теплом свого проміння…» Оця розкішна, напоєна сонцем і свіжістю картина вранішнього пробудження природи разюче контрастує з поданим тут-таки описом тюрми: «Одна тільки тюрма не раділа тому ранкові. Небілена з початку, почорніла від негоди, висока, у три яруси, з чорними, заплутаними в залізні штаби, вікнами, обведена високою кам'яною стіною, наче мара яка, стояла вона над горою і понуро дивилася у крутий яр… Все кругом неї було тихе, мертве. Людей не видко… І справді, там не жили люди – там мучилися та скніли тисячі злодіїв, душогубів, там кам'янів, омліваючи серцем, жаль, тисячами замирали почуття, тисячі розумів німіли, мішалися… Темне, як і сама будівля, зло царювало у тій страшній схованці…» Характерний для стилю письменника контраст перетворює цю поділену навпіл замальовку на образи світу й антисвіту, між якими пролягає чітка межа-провалля. Складником антисвіту постає тут навіть місяць: «…Місяць – блідий, похмурий; мов старий лисий злодюга, він тупцювавсь на одному місці, боязко блимаючи своїми темними плямами на сонячне ясне обличчя…» Образ місяця-«місяченька», такий піднесений у нашій уснопоетичній та романтичній традиції, у Мирного депоетизовано й протиставлено сонцю (те саме в «Казці про Правду та Кривду», де письменник розгортає сюжет про місяця-перекроя). Щось схоже побачимо перегодом у поезії Павла Тичини («Тюпцем круг неї лисий місяць, – / беззубо дивиться в монокль»), Ґео Шкурупія («…сонце – товариш бог / або зів'ялий місяць, / цей блідий Христос») чи Юліана Шпола («Ще трохи з просоння / Придуркувато підморгує / Облізлий місяць»). Звісно, підложжя депоетизації тут різне. Якщо в Тичини та футуристів – це деструкція, намагання зруйнувати романтичні кліше, то в Мирного – фрагмент його образу «антисвіту». У всякому разі, малюнок тюрми має виразні символічні конотації, чи вже тлумачити його, услід за Борисом Антоненком-Давидовичем, як символ Російської імперії, чи як царство «диявола-миродержця».

Навряд чи Панас Мирний, пишучи повість «Лихі люди» – цю, як казав Сергій Єфремов, «першу у нас ластівку революційної літератури», мав намір подавати її на розгляд цензури або друкувати на сторінках львівської «Правди». Можна припустити, що Мирний хотів оприлюднити повість у вільному (безцензурному) українському виданні, яке київська «стара громада» у спілці з радикальною галицькою інтелігенцією намірялась організувати за кордоном, доручивши цю справу звільненому з Київського університету на початку вересня 1875 р. Михайлу Драгоманову. Принаймні 7 січня 1918 p. Мирний у листі до Михайла Мочульського писав, що «Лихі люди» «були доручені небіжчику М. П. Драгоманову».

Доки йшла підготовка до видання роману «Хіба ревуть воли…» та повісті «Лихі люди», Панас Мирний працював над іншими творами, які тематично перегукувались і з романом, і з повістю. Так, тему народницької інтелігенції він продовжує розвивати в повісті «Учителька» (1875—1877), яку вважають першою редакцією третьої частини так і не завершеної трилогії під умовною назвою «Місто Мирне». Ця повість змальовує життєву історію народної вчительки Олександри Погрібної, яка ще зовсім юною під впливом учителя Полтавської жіночої школи, в чиїх рисах можна вгадати Дмитра Пальчикова (він і справді викладав у Полтавській жіночій гімназії), навернулася «до слугування щирого і безкорисного громаді, до волі, освіти». Тим часом тема «пропащої сили» зринає у знов-таки незавершеній повісті «Халамидник», над якою Мирний працював у цей самий час. Обидві ці теми належали до, сказати б, «вічних» тем письменника, до яких він раз по раз звертався. А ще однією «вічною» темою Мирного є доля жінки-повїї. Якраз на осінь 1876 р. припадає початок роботи над великим епічним полотном, що посяде, мабуть, центральне місце у творчості письменника, – романом «Повія». Як писав Сергій Єфремов: «Ні один із творів Мирного не збудив такого інтересу, як «Повія». Ні один не викликав стільки розмов, оцінок і навіть претензій до автора, як «Повія» ж таки… Тут Мирний дійшов вершини свого літературного таланту…» «Всі попередні праці Мирного, – каже вчений, – були ніби підготовчою роботою до цієї величної епопеї з селянського життя на Україні…» Зрештою, це не тільки «селянська епопея», оскільки сам Мирний розглядав босок-повій як «чисто городянський тип», «форму народного перевертня-городянина». «Повія» – це «роман-трагедія» (Олександр Білецький), утілена в жіночій долі трагедія України як «селянського краю», котрий гине в нерівній боротьбі з міською цивілізацією. Можна сказати, що мирнівська опозиція села та міста як «свого / чужого» є віддзеркаленням структури простору колонії в її найрізноманітніших вимірах: від суто побутового до метафізичного. «Село і місто у Мирного, – зазначав Єфремов, – вороги непримиренні, між ними точиться неустанний конфлікт, боротьба невгашенна. Село – це праця, залежна від землі, а через те розмірена, регулярна, планомірна, на довгі віки непорушно встановлена. Місто – це вічно-текуча експлуатація села, хаотична “комерція”, тандита, на якій один у одного з рук рве і яка висисає з села і матеріальні, і живі соки; це резиденція бюрократії, усякого начальства…» Ця опозиція не раз зринає у творах письменника, та найвиразніше вона звучить саме в романі «Повія», де село й місто ведуть між собою справжню війну, в якій переможців нема. І символом оцієї всеосяжної поразки та руїни виступає сільська дівчина, що стала міською повією, парією, нижче за яку важко собі щось уявити. Історія Христі справді символічна. «Хибно було б думати, – підкреслював Микола Пивоваров, – що Панас Мирний у своєму романі трактує проблему проституції. Питання проституції постає перед нами лише в кінці твору і не має якогось самостійного значення…Історія життя Христі не є історією проститутки, так само, як і слово “повія” у романі не є синонімом слова “проститутка”». Справді, попри те, що слово «повія» у багатьох творах Мирного має негативні конотації, бувши синонімом до слова «розпусниця», у цьому романі воно набуває виразного філософського звучання, віддзеркалюючи, крім усього іншого, екзистенційну неприкаяність людини: «Повія… повія… як вітер віється по полю, як птиця носиться по вітру, так вона по білому світу». Це варіація на євангельську тему: «Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, – Син же Людський не має де й голови прихилити» (Євангелія від св. Матвія 8: 20). А ще це образ обтяженої гріхом душі, приреченої на вічні мандри до самісінького другого пришестя («І тепер довіку прийдеться носитися з тим лихом, до суду не скидати тяжкої ваги його з своєї шиї… віятись… повія… повія»), жіноча іпостась Агасфера. Тим часом порівняння Христі з лілеєю («Наче квітка білої лілеї, завита у чорну хустку, лежала вона бліда-бліда, затягнена у чорне плаття») не лише перетворює її на символ дівочої чистоти й незайманості, але й надає їй богородичних рис, адже квітка лілеї символізує пренепорочне дівство Марії (у сценах Благовіщення лілею змальовують у руках архангела Гавриїла, в руках Марії чи просто в інтер'єрі). Крім того, ця квітка в християнській традиції символізує покладання надії на Бога. Згадаймо слова Христа: «Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, – не працюють, ані не прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі не вдягався отак, як одна з них. І коли польову ту траву, що сьогодні ось є, а взавтра до печі вкидається, Бог отак зодягає, – скільки ж краще зодягне Він вас, маловірні!» (Євангелія від св. Матвія 6: 28—30). Універсальність образу Христі дозволяє трактувати його навіть як «друге я» самого Панаса Мирного, свого роду Аніму письменника. Так чи ні, у листі до Михайла Старицького від 27 листопада 1881 р. Мирний писав про задум роману «Повія» таке: «Головна ідея моєї праці – виставити пролетаріатку і проститутку сього часу, її побут в селі – 1 частина, в місті – друга, на слизькому шляху – третя і попідтинню – четверта. Гуртом усю працю я назвав «Повія». Цією назвою народ охрестив без пристановища тиняючих людей, а найбільше усього проституток».

Інтерес до теми пропащих жінок виник у Мирного ще в юнацькому віці, мабуть, десь від часу щоденникової нотатки 26 квітня 1865 p., коли він, читаючи статтю російського драматурга й публіциста Миколи Соловйова «Женщинам», надруковану в дванадцятому числі санкт-петербурзького журналу «Эпоха» за 1864 р., надибав слово «проституція»: «Не розумію цього слова, шукав у словнику – нема». А за кілька днів потому (7 травня) у щоденнику з'являється такий запис: «Учора я проходжувався по городу. Ходив дивитись на воду за острог. Відтіля йдемо, сидить щось нагорі. Ближче підходимо – Дуняшка. Я так і затрусився, та злякався, щоб не було біди. Як удержав себе, тоді й кажу поштальйонові: «Гірка доля оцих! тяжко гірка!» Я не знаю, чого я такий чулий став тоді: у мене трохи сльози не потекли. Сьогодні, як гарно буде, піду туди і розпрошу, яка її нива. Хочу з життя їх написати повість». Уже тут проститутка постає джерелом інтелігентського комплексу вини перед народом, так само, як у романі видавця «Эпохи» Федора Достоєвського «Преступление и наказание», а перегодом в оповіданні Всеволода Гаршина «Происшествие», в його ж таки повісті «Надежда Николаевна», у повісті Купріна «Яма» тощо. Очевидно, саме цей комплекс вини від початку найбільше важив і для Мирного як автора роману «Повія». Принаймні в первісній редакції твору, яка до нас не дійшла і про яку можемо судити тільки з викреслених на сторінках першої редакції роману уривків, чимале місце відводилось образові молодого народника Проценка, щедро наділеного автобіографічними рисами. Проценко тут – цілком позитивний персонаж, який щиро любить наймичку Христю, а його погляди на життя близькі до тих, що зринають у щоденнику самого письменника. Ці свої риси образ Проценка буде якийсь час зберігати й у ході подальшої роботи Мирного над романом. Недарма, як запримітив Микола Пивоваров, початок монологу Проценка про сім'ю та шлюб у чорновому варіанті сьомого розділу третьої частини роману дуже нагадує те, що писав сам Мирний у щоденниковій нотатці від 17 травня 1765 p., тобто якраз тоді, коли він розпитував Дуняшку про її «ниву». Та й загалом, юний Проценко і за своїм характером, і за своїми ідеалами схожий на образи народолюбців 1860—1870-х pp., наприклад, на Павла Радюка з роману Нечуя-Левицького «Хмари» чи на Михайла Ляшенка з драми Старицького «Не судилось».

Очевидно, десь у 1878 р. Мирний розпочинає роботу над першою редакцією твору. Сюжетно ця редакція, яка складалася із вісімнадцяти розділів (останній тільки розпочатий), так і не була доведена до кінця. У такому вигляді «Повія» ще далеко відбігає від остаточної версії твору. Навіть з погляду жанрового, це скоріше повість, а не роман. Сюжетна канва твору така. На Пилипівку збирач податків Грицько Супруненко приходить до селянина Пилипа Притики й каже, що старшина вимагає подушне. Притика сподівається роздобути потрібні гроші на ярмарку в місті (І розділ). Повернувшись із ярмарку, Пилип каже своїй дружині Парасці, що взяв гроші в одного знайомого багатія, найнявши йому на рік доньку. Матері боязко відпускати свою дитину в місто, а от сама донька – Христя – рада покинути село (II розділ). Вона роздумує про те нове, що буде в її житті. Знову приходить Грицько Супруненко, і батько сплачує подушне (III розділ). Христя іде на вечорниці, а після вечорниць син Грицька Супруненка Федір проводить її додому. Парубок та дівка люблять одне одного, і Христі важко розлучатися з Федором (IV розділ). Христя разом з батьком вирушає до міста. По дорозі їх наздоганяє кіньми Федір і підвозить, хоч батьки наказали йому їхати куди-інде. Христя опиняється в місті, а батько Федора б'є його за непослух (V розділ). Христя привчається до міського життя та до роботи в пана. Її подруга розповідає про те, як батьки покарали Федора (VI розділ). Христя бачить панового квартиранта Петра Проценка, і він їй дуже подобається (VII розділ). Мар'я – ще одна панська наймичка – розказує Христі історію свого життя (VIII розділ). До Христі приходить у гості її колишня сільська подруга Марина, і панич Проценко записує від дівчат народні пісні (IX розділ). Історія Петра Проценка та його народолюбства (X розділ). До Проценка приходить Маринин панич Довбня і натхненно грає на скрипці (XI розділ). Проценко та Довбня ідуть у гості до красуні попаді, а повертаючись пізно вночі додому, Проценко вперше цілує Христю (XII розділ). За якийсь час до Христі приходить напідпитку Федір, але відразу ж тікає геть (XIII розділ). Як з'ясувалося, Федір прибув разом з іншими парубками до міста, щоб побачитися з Христею, а втік від неї тому, що колись побожився їй ніколи не пити (XIV розділ). Федір повертається в село, де його навіть не пускають до рідної хати, а батько жорстоко б'є; Федора прийняли до себе Притики (XV розділ). У місті готуються до Різдва. Коли ввечері Христя зайшла до Проценка, той знову її приголубив (XVI розділ). На Різдво панич пішов кудись із дому і Христю долають ревнощі. Повернувшись, Проценко запевняє Христю, що любить тільки її. Христя вирушає в гості до Марини, яка хоче покинути Довбню і стати утриманкою якогось пана (XVII розділ). Пішла чутка, що Марина й справді від'їжджає. Христі стає шкода Довбні (початок XVIII розділу).

На цьому письменник уриває оповідь і повертається до початку твору, посутньо змінивши три перші розділи. Такі зміни були потрібні передовсім для того, щоб усунути суперечність в образі Грицька Супруненка, який у цих розділах змальований добрим лагідним чоловіком, тимчасом як далі постає справжнім деспотом. Поступово цей образ набуває рис нової іпостасі Грицька Чупруненка з роману «Хіба ревуть воли…», на що вказує вже сама збіжність імен персонажів. Обидва вони – люди, пристосовані до умов життя, переможці в боротьбі за існування, на противагу Чіпці та Христі.

До подальшої роботи над романом Мирний приступив аж улітку 1880 p., коли взяв двомісячну відпустку й поїхав до батьків у Гадяч. Письменник мав намір ґрунтовно переробити твір, перетворивши його на широке соціальне полотно й тим самим вивівши своїх героїв зі сфери суто особистих стосунків. Логіка подальшої роботи нагадувала логіку роботи над романом «Хіба ревуть воли…». На цей раз до першої частини твору ввійшло вісім розділів, в яких докладно змальовано те, як сільська дівчина Христя стає міською наймичкою. Значно змінилися і сюжетна канва, і система персонажів, і самі їхні характери. Так, Пилип Притика тепер опиняється поза межами сюжету. Його історію автор подає скупими штрихами, розказавши про те, як цей тихий чоловік бідував усе життя і загинув, вирушивши з ярмарку додому під час хуртовини. Так само опиняється на другому плані й Федір. Тим часом його батько в цій редакції висувається на передній край, перетворюючись на справді зловісну, ледь не демонічну, фігуру, готову на все заради власної вигоди. Виходить на передній край і досі другорядний образ сусіди Притик Карпа Здора, що виступає тут у ролі оборонця Параски та Христі. Та й образ головної героїні письменник змальовує значно більш глибоко й тонко. Особливо підкреслена її майже дитяча наївність, палкість, пристрасність – словом, те, що вона живе за законами «серця». Одна тільки деталь: дівчина, на перший погляд, якось надто вже швидко забуває про батькову смерть, – це, як слушно зауважив Сергій Єфремов, «надзвичайно тонко підхоплена психологічна рисочка, що враз ставить перед нами індивідуальну вдачу Христини, пояснює дальше її поводження, дає ключ взагалі до розуміння її психіки. Коли вмирає хто з близьких – годиться плакати. І Христя цей «закон» виконала і не тільки для годиться, а щиро, від серця… Але минувся перший пароксизм горя, щось інше її захопило – і вона так само щиро, захоплено новому почуттю віддається. Христя – це вдача нервова, палка, пристрасна, поривчаста, з різкими переходами від одного настрою до другого…».

У другій частині роману, яка так само, як і перша, мала вісім розділів, Мирний змальовує життя Христі в господі крамаря Загнибіди, цього, як казав Іван Стешенко, «типічного дрібного буржуа в його примітивно-грубій формі». Тут з'являється і кілька нових персонажів, що стануть наскрізними в романі: підприємець Колісник, гласний Рубець, поліційний чиновник Книш. Трагічні події, крізь які автор проводить свою героїню (загибель дружини Загнибіди, арешт, смерть матері), роблять її круглою сиротою й залишають їй одну-єдину життєву дорогу – найми.

Нової версії третьої частини Мирний не став писати, а заходився переробляти VII—XII розділи попередньої редакції, в яких ішлося про стосунки Христі з Проценком. Найбільших змін зазнав тут образ Проценка. Якщо досі це був молодий чиновник-народолюбець, пройнятий духом емансипації, що його принесла із собою доба «великих реформ», то тепер він, за словами Єфремова, перетворюється на «повітового лева і Дон-Жуана». Так VII—XII розділи першої редакції стали II—VII розділами третьої частини нової редакції. Перегодом, уже в другій половині 1881 p., Мирний написав перший розділ третьої частини («Вирнула»), розповівши в ньому про те, як Христя з'явилася в господі Рубця, далі йшли відредаговані VII—XII розділи першої редакції, а насамкінець іще три нові розділи. На початок жовтня 1881 р. чернетки трьох перших частин основної редакції були готові. Якраз у цей час письменник отримав від Михайла Старицького пропозицію надрукувати частину роману в альманасі «Рада». До середини листопада 1881 р. Мирний підготував чистовий варіант першої частини «Повії» і надіслав його Старицькому, а сам прихватком працював над четвертою частиною твору. Так само прихватком Мирний працював у цей час і над повістю «За водою». Її задум виник під враженням від єврейських погромів, які прокотилися, зокрема Україною (Київ, Одеса, Переяслав та деінде), після вбивства народовольцями імператора Олександра II. Відтак Мирний почав писати історію про те, як один пан побудував на річці млин, як перегачена річка почала завдавати селянам села Красноярки великої шкоди та як вони воювали з паном, аж доки той не передав і річку, і млин в оренду Лейбі. Намагаючись змалювати це «сьогочасне лихо» панорамно, Мирний використовує матеріал свого оповідання «Злодій». Так з'являються образи «сільського нігіліста» Грицька, кучера Дмитра та його дружини Уляни й інших. Щоправда, Мирний довів оповідь тільки до зав'язки й передав ці матеріали Біликові, який і став основним автором повісті. Самого ж Мирного більше приваблювала робота над «Повією», певним стимулом до якої могла стати поява в цей час двох тематично близьких творів: російського перекладу роману Еміля Золя «Нана» (1880 р.) та повісті Нечуя-Левицького «Бурлачка» (1881 p.). Чорновий варіант четвертої частини «Повії» Мирний зумів завершити тільки під кінець 1882 р. Принаймні в грудні цього року він писав Старицькому про «Повію» таке: «Звести то я її сяк-так звів докупи, довів і до краю, та тільки-то й слави, що довів. Багато, дуже багато прийдеться ще над нею попрацювати, поти вона стане стиглою або, як казав колись Гоголь, витанцюється…»

Отже, під кінець 1882 р. Мирний приступає до остаточного опрацювання твору. Уже в квітні наступного року він сповіщав Михайла Комарова, що закінчив роботу над другою частиною роману. У цьому ж таки листі Мирний писав також про те, що має намір спробувати видати збірку своїх творів. Улітку 1883 р. він разом з Біликом і справді підготував рукопис під назвою «Братська спілка. Книжка перша. Приповісті Мирного – Білика». Його відкриває передмова «В дорогу!», а далі йдуть: «Лихий попутав», «П'яниця», «Товариші» («Лихі люди»), «За водою». Ця збірка так ніколи й не побачила світу. Ба більше, вона (перш за все оповідання «За водою») спричинилася до того, що цензор Рафальський разом з київським цивільним губернатором Сергієм Гудимою-Левковичем звинуватили Івана Рудченка в соціалізмі, а також у тому, що він за допомогою Драгоманова надрукував у Женеві «революційний» роман «Хіба ревуть воли…». Цей донос, як писав Олександр Кониський, «наробив Рудченкові великої халепи, а ще більш переполоху». Принаймні Білик змушений був усіляко виправдовуватись перед київським генерал-губернатором Олександром Дрентельном, який загалом ставився до нього дуже прихильно. А ще в березні цього ж таки 1883 р. в альманасі «Рада» з'явилася перша частина роману «Повія». Це була перша публікація Панаса Мирного в Російській імперії. Письменник ніби дебютував тут своїм найбільним твором, який одразу ж викликав захват у багатьох читачів. Зокрема, справжнім дифірамбом була рецензія на цю публікацію Василя Горленка, яка в червні 1883 р. з'явилася на сторінках «Киевской старины».

У серпні цього ж таки року Мирний написав іще один твір – «Казку про Правду та Кривду». Десь через три роки письменник доопрацює його й спробує надрукувати в альманасі «Степ». Однак цензура не пропустила твір. Заборона казки, мабуть, була обумовлена тим, що сюжет про Правду та Кривду в 1870—1880-х pp. виконував роль своєрідного пропагатора революційних ідей. Наприклад, народоволець-терорист Сергій Степняк-Кравчинський пише агітаційну казку «О Правде и Кривде», а інший народоволець Лев Тихомиров – «Четыре странника, или Правда и Кривда». Так чи ні, твір Мирного буде надрукований аж 1889 р. за кордоном, на сторінках львівської «Правди».

«Казка про Правду та Кривду» має уснопоетичне підложжя, хоч вона, як слушно наголошував Микола Сиваченко, «не є літературною обробкою якогось конкретного фольклорного твору». Зрештою, і сам Мирний у листі до Сергія Єфремова від 22 травня 1904 р. писав: «Якийсь-то учений (я десь читав, та не пам'ятаю де) розбирав литвинську легенду про Сонце й Місяця, у якій повідувалось про їх як про чоловіка і жінку (чоловік – Місяць, жінка – Сонце), та, на лихо, чоловік придався дуже вабливий до дівчат (зірок), а найбільше до Вечірньої Зорі. От одного разу, як Місяць з Зорею женихалися собі, Сонце вискочило з мечем та від ревності як рубоне Місяця мечем, так його й перерубало надвоє!.. Одна половина упала за гору, а друга зосталася на небі. Той учений, що висліджував цю легенду, знаходив, що вона була відома не тільки литвинам, а й другим народам. Про це ясує і наша пісня (він здавався і на пісню) про місяця – перекроя, тобто про перерубаного, перекраяного, про половинку місяця, а не про повного». Мирний переказує тут космогонічний сюжет із першого тому книги Олександра Афанасьева «Поэтические воззрения славян на природу» (1865). На підставі цього сюжету, який зринатиме також у романі «Повія» (в химерному сні Христі, що наснився їй у Веселому Куті) та в містерії «Спокуса», Мирний і пише свою казку. У фольклорних текстах дітьми Місяця та Сонця є тільки зорі. Тим часом письменник робить їхніми дітьми ще й двох дівчаток-близнят: Правду та Кривду. Одного разу світова Темнота пустила на них черв'ячка-сум, що кусав їх за серця. У серці Правди від того народилась Журба, і ця дівчина стала нарікати на свою матусю-Сонце за те, що вона так жорстоко повелася з батьком-Місяцем. У відповідь на це Сонце скинуло Правду та Кривду на доти порожню землю, щоб вони «володіли нею». Тоді сестри створили тут усіляку живність, причому твориво Кривди поїдало траву й дерева, отож скоро їсти стало нічого. Тоді Кривда порадила їсти одне одного. «І от кинулися пташки ловити метеликів та дзюбати козявок всяких, а звірі пташок. Розпочалася між усім живим війна страшенна… Почалося таке, що вже й не розбереш, хто правий, а хто винуватий. Той правий – хто кого здолав, а той винуватий – що подався». Правді нема місця на землі. Востаннє вона спробувала утвердитись через людину. Та Кривда зуміла підступитися й до Чоловіка «і через його вже опанувала всім світом». Прикінцевий розділ казки, услід за лірницькою піснею «Про Правду та Кривду», подає картину всеосяжної влади Кривди: «З того часу пройшло багато літ, минуло чимало віків; розкоренилися люди, вкрили всю землю собою, мов та мурав'я, наробили царств і царів, панств і панів, та Правди не залучили до себе. Чим далі, то все та Кривда розкоріняється та шириться, старшинує та панує на землі, а Правда голодна та холодна сновигає по світу, горем сита, сльозами полита… Ніхто її і знати не хоче. Часом тільки старі сліпці, Божі люди, згадують її в своїх важких піснях: “Та вже ж тії Правди, Правди не зиськати, / Бо стала та Кривда тепер панувати…”»

Боротьба Правди та Кривди, поза всяким сумнівом, є магістральним сюжетом усієї творчості Мирного, без якого світ його ідей та образів годі уявити. Як підкреслював Сергій Єфремов, «до всіх своїх творів Мирний сміливо міг би взяти епіграфом… крик народної душі: «Нема в світі правди, правди не зиськати», бо всі вони дають ту чи іншу ілюстрацію до цього висновку з народного світогляду». При тому Єфремов був схильний трактувати цю настанову як вияв «принципіального песимізму» письменника. Запитувавши прикінцеві рядки «Казки про Правду та Кривду» (у відповідь на запитання: чи Правда одоліє коли Кривду? – бабуся тільки мовчки схилила голову), учений каже таке: «Це вже повна безнадія, принціпіальний якийсь песимізм. Не диво, що й малюнки життя на ґрунті такого песимістичного світогляду виходять темними…» Усе це так, от тільки бабусина мовчанка означає тут не «принципіальний песимізм», а відчуття трансцендентності Правди, тобто тієї межі, за якою розум поступається місцем вірі, а сьогосвітній морок – світлу другого пришестя Христа. Перемога Правди над Кривдою перебуває по той бік земної історії. Згадаймо сцену з ікони Страшного суду: «Да тут же Правда Кривду стріляєт, и Кривда пала со страхом». Може, найвиразніше ця думка звучить у циклі «Як ведеться, так і живеться», де оповідач каже про те, що означає для людей недільний церковний дзвін: «…Народ чує поклик, він нагадує йому про страждання того, котрий стільки терпів, стільки мучивсь; він нагадує йому і про його страждання, сподіваючись… Чого? Чогось кращого, віруючи, що воно колись таки настане, колись таки прийде. Віра йде з роду в рід, від батька до сина, від сина до внука, і дітвора, чуючи приповістки про Праведного Чоловіка, йде за родом…» «За родом», поза сумнівом, ішов і сам письменник, про що найкрасномовніше свідчить апофеоз містерії «Спокуса»: «У невеличких яслах лежить народжений Христос. Над його головою стоїть і сяє у небі ясная зоря. З одного боку над яслами схилилася Божа Мати, а з другого – стоять волхви, уклоняючись Христові. З неба доноситься пісня: “Слава Богові в високостях! / На землі – спокій, / А над людьми Божа ласка!”» Картина Віфлеємського вертепу, яку вивершує янгольська небесна пісня (Євангелія від св. Луки 2: 14), може означати тільки одне: письменник вірить у перемогу Правди над Кривдою, але не людської «правди-мсти», а невідсьогосвітньої Правди-Христа, так само, як у лірницькій пісні «Про Правду та Кривду»: «Бо сам Господь – Правда, і смирить гординю, / Сокрушить Неправду, вознесе святиню».

Невдовзі після закінчення роботи над «Казкою про Правду та Кривду» Мирний починає працю над одним з найліпших своїх творів – повістю «Лихо давнє й сьогочасне». Ця повість має дві частини: перша змальовує «лихо давнє», а друга – «лихо сьогочасне». В основу сюжету першої частини покладено легенду з часів кріпаччини про те, як кріпаки неждано-негадано стали кумами свого пана, чиїм прообразом був генерал-майор Павло Григорович Башкирцев – дід славетної художниці Марії Башкирцевої, яка в передмові до свого щоденника говорила про нього як про людину хоробру, сувору, жорстку, ба навіть жорстоку. Саме ці риси пана Башкиря підкреслює і Мирний. Коли хтось зі знайомих пана сказав, що його кріпаки «покірні та слухнятні – нижче трави, тихше води», Башкир скрикнув: «Не кажіть мені такого про людей!.. Не кажіть нічого!.. То не люди добрі, то гадюки капосні! Одного я в Господа Бога молив, однії ласки просив – дати на них усіх одну спину, щоб як одного вчистив, то всім зразу дошкулив! А то руки свої пооббивав, б'ючись, голос стратив, лаючись, а все одно: мов у стіну горохом!..» Він навіть гадки не припускав про волю для кріпаків: «Навіщо їм та воля здалася? Щоб порізались?.. їй-богу, поріжуться! Син батька заріже, а не то що чужий чужого… Та якої їм ще треба волі? Чи вони в мене голодні-холодні, чи не ситі й одіті? Чи їм нігде серед степів прогулятися?». Мовляв, коли людям дати волю, то вони не будуть триматись купи, розповзуться навсібіч, як руді миші, і згинуть. Словом, пан Башкир – справжнє втілення «лиха давнього». Випадком сліпої долі кумами цього пана і стають кріпак Федір та його донька Марина. Це химерне кумівство закінчується тим, що Федір гине, а Марину, яку пан зробив своєю коханкою, рятує від загибелі старий пастух Улас. У другій частині повісті письменник змальовує «лихо сьогочасне» – життя селян після емансипації: голод, холод, наймитування, луддизм, моральний розклад, що його втіленням стає та ж таки Марина, і неодмінне чекання «слушного часу». Виходить так, що «сьогочасне лихо» страшніше за «лихо давнє». Принаймні якраз таку думку висловлює у фіналі повісті дід Улас, чиїм голосом промовляє сам автор: «Правда, що й то лихо було – тяжке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лічило. А проте те давнє лихо не різнило людей, не розводило їх в різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало держатися купи. А тепер яке лихо настало?.. Ох! Сьогочасне лихо – то справжнє лихо!». Своїми передсмертними словами дід Улас ніби підтверджує лихі передчуття пана Башкиря, висловлені на початку повісті. Прикметно, що й сам Мирний уже в 1919 р. завершить свій останній прилюдний виступ словами про «сучасне лихо, що доводиться переживати нашій неньці Україні».

Іще одним твором, над яким Мирний працював дуже плідного для себе 1883 p., була історична драма «Лимерівна». Письменник ґрунтовно редагує старий текст цього твору. По-перше, він надає історичному матеріалові виразно злободенного звучання. Недаром київський цензор перегодом наголосить: «Дійові особи і за своїм характером, і за своїми словами нічим не відрізняються від сучасних малоросів, а один з головних персонажів (Василь Безродний) навіть виказує такі негативні погляди на власність та на заможних і багатих людей, які в наш час проповідують люди, котрі засвоїли соціалістичні ідеї». По-друге, Мирний намагається усунути зайвий етнографізм, а водночас «заземлити» і сам сюжет, і персонажів, надавши їм більшої життєвої та психологічної достеменності, хоч твір загалом не втрачає ані своєї романтичної піднесеності, обумовленої самим трагічним сюжетом балади про Лимерівну, ані романтичної трактовки головних героїв – Наталі та Василя. Хіба ж не вчувається питомо романтичний Weltschmerz у словах Наталі: «…Поки ще не зачався чоловік, доти він душа без тіла, вільна, носиться в широкім просторі синього неба… Нащо ж мене звідти узяли, на землю звали? нащо вільну душу закували в тіло?.. Господи! який же немощний та безталанний чоловік на світі!». Та й Василь час від часу, за словами Єфремова, постає як «театральний коханець з деяким одтінком демонізму». Загалом беручи, сліди творчого навчання Мирного в улюблених класиків світової драматургії тут досить помітні. Так, образ Шкандибихи має виразні паралелі до образу Кабанихи з драми Островського «Гроза», а сцена божевілля Наталі, напевно, має за взірець відповідну сцену з Офелією в шекспірівському «Гамлеті».

Десь у листопаді 1883 р. роботу над драмою було завершено і Мирний надсилає її до Києва. Крім Івана Білика, рукопис твору читали Олександр Кониський, Павло Житецький, Микола Лисенко та Василь Горленко. Судячи з усього, членам київської «старої громади» «Лимерівна» сподобалась. Принаймні саме ця обставина могла спонукати письменника до продовження роботи над сюжетом драми. Він намірявся створити трилогію, другою та третьою частинами якої мали стати «У черницях» та «На Запорожжі». Остання драма так ніколи й не була написана, а над другою частиною Мирний працював наприкінці 1883 – на початку 1884 рр. Сюжет драми «У черницях» такий. Після смерті Наталі її подруга Маруся, яка так само, як і Наталя, любила Василя, зрікається світу й стає черницею. Одного разу до їхнього монастиря привозять поранених гайдамаків, серед яких і Василь. У душі Марусі знов спалахує кохання, і вона хоче разом з Василем тікати на вільне Запорожжя. Та їхню змову викрито – Маруся гине. Оцей трагедійний сюжет має глибоке метафізичне підложжя. І Маруся, і Василь шукають не так свого власного щастя, як Правди-Христа. Тільки Маруся покладається на віру, а Василь, услід за апостолом Яковом, стверджує: «…Слово без діла нікчемне». Зрештою, Мирний схиляється до думки, що Правда – трансцендентна світові «тут-і-тепер». Як Маруся не змогла знайти її в стінах монастиря, так і Василь не знаходить Правди-Христа серед гайдамаків, які колись здавалися йому оборонцями «малосилих та неможних від дуків могучих, від панства лихого». «Що ж я знайшов там? – питає він. – Хижу голоту, що не розбирає правого од винуватого, все на гамуз товче, на шмаття батує, огонь несе, крів'ю заливає; ватажків, котрі тільки про свою славу дбають, свої гордовиті заміри справляють, а до людей їм байдуже, до краю їм нема діла… Дійшло до того, що хто придума найтяжчу муку, найлютішу смерть другому – того вихваляють… Освіріпілись люті, зовсім звірюками стали!..» Мирний розвиває тут думку, яка вперше зринула ще в романі «Хіба ревуть воли…», де сказано, що гайдамаки «повернулись у розбишак, а не справжніх лицарів».

Цього ж таки 1884 р. Мирний написав іще один драматичний твір – комедію в п'яти діях «Перемудрив», присвячену темі батьків і дітей. Між Василем Храпком – «аблакатом», котрий усіма правдами й неправдами збиває собі багатство, та його дітьми: студентом Одеського університету Петром і вихованкою гімназії Галею, що прагнуть служити народові, виникає напружений конфлікт, наслідком якого батько виганяє з дому своїх дітей, а довіряється пройдисвіту Печариці. Зрештою, усе закінчується щасливо, нехай і способом deus ex machina[13]. Іван Білик, загалом позитивно поцінувавши цю драму, виказав і деякі критичні зауваження, зокрема, щодо змалювання характерів. Так, Петро, якого Білик потрактував як «зразок ідеалу народника» і на цьому ґрунті протиставив Нечуєвому образові Павла Радюка, на його думку, «дещо надуманий і мелодраматичний». Тим часом щетинник Грицько, завдяки якому все скінчилось щасливо, – «надто вже ідеальний. Їй-богу, серед щетини такі не народжуються. Там – практики, а не ідеалісти; а практик (усякий) завжди трішки – сучий син, інакше він і практиком не буде». Зрештою, навряд чи драма «Перемудрив» належить до кращих сторінок творчої спадщини Мирного. Принаймні Михайло Драгоманов мав підстави вважати її серйозним кроком назад порівняно з романом «Хіба ревуть воли…».

Натомість до справжніх перлин творчості Мирного слід віднести написане 1884 р. різдвяне оповідання «Морозенко». Зазвичай сюжет різдвяного оповідання рухається від сумного початку до щасливого фіналу. Тим часом «Морозенко» – це моторошна історія про те, як на Різдво замерзло в лісі мале хлоп'я, а в його бідолашної матусі-покритки від розпуки луснуло серце. Мирний подає тут надзвичайно похмуру візію людського життя взагалі. Коли селяни, знайшовши в лісі мертвих Пилипка та його матусю Катрю, почали бідкатись, а надто за страченим юним життям, один із них каже: «Не жалкуйте… малого! раніше вмерло, менше горя знатиме!» І після цих слів лунає заключний акорд: «Люди тільки важко зітхнули та перехрестилися. Чи не від божевільних речей Катриного сусіди?». Схожий фінал у Мирного вже був: наприкінці оповідання «Злодій» п'яниця Грицько, глянувши на людей, що злякано юрмились довкола тіл небіжчиків, промовив: «Чого ви злякались, дурні? Радійте – гірше не буде, як на сім світі!» А люди «усі разом так важко зітхнули, мов хотіли видихнути душу». Отже, це не так «божевільні речі», як стара християнська тема: земне життя – «долина сліз». Не варто плакати за малою дитиною, яка пішла з життя, не знаючи гріха, адже тепер вона царствує на небі, – учили християнські богослови й поети. А панський «байстрюк» Пилипко не має за собою жодного зла. Він хотів бути для своєї матусі янголом-утішителем. Тільки заради неї він і рушає тайкома через ліс посипати до хрещеного. Письменник тонко відтворює психологію дитини. Недаром трагічне змагання із зимовою холоднечею перетворюється в дитячій уяві на казковий сюжет – варіацію на тему балади Ґете «Der Erlkönig» («Лісовий цар»). Усе довкола оживає: голоси пугача та сови стають голосом самого Морозенка, у безугавному танці кружляють живі сніжинки та іній, потім з'явилось Віхало, і нарешті Пилипкові крізь сон почувся голос матусі, що співала «котка»: «Засни, засни, мій синочку, / Малая дитино!» Та то була не матуся – над ним схилився дідуган Морозенко і, «світнувши хижими очима, приложивсь до теплих ще устоньків Пилипкових своїми холодно-палючими устами». Загалом, усі образи оповідання змальовані Мирним з неабияким хистом, та особливо гарними є тут пейзажі. Принаймні образок зимового лісу, ця крижана розкіш, на тлі якої «чорною марою» іде на пошуки сина мати, за своєю яскравістю й сугестивною силою належить до найкращих пейзажних малюнків у новій українській літературі: «Ясне сонце почало підніматись десь далеко за лісом, і його червоний світ слався в лісі по снігу, а на опушених інеєм високих гілках стрибало його ясне проміння, висвічуючи то жовто-зеленими, то червоно-синіми іскорками. Наче зачарований велетень, стояв ліс, опушений ввесь інеєм білим, прикритий і пронизаний наскрізь сонячний сяйвом. В ньому було тихо; холодне повітря від лютого морозу, здається, загускло, ані ворухнеться – чисте, прозоре, спокійне».

Слід сказати, що пейзаж – один з найулюбленіших прийомів Мирного. Можна назвати всього декілька, та й то аж ніяк не визначальних для манери письменника творів (наприклад, «Лови» чи «Дрібниця»), в яких пейзаж відсутній. Тим часом у переважній більшості мирнівських творів він є неодмінним і дуже важливим складником. Як правило, саме пейзажними замальовками Мирний розпочинає свої твори. Так само часто пейзажі можна знайти на початку окремих розділів у творах великого жанрового формату. Препозиція пейзажу щодо дії робить його не тільки тлом, на якому розгортаються сюжетні перипетії, а й свого роду камертоном оповіді. Значно рідше письменник використовує пейзаж усередині твору чи розділу і майже ніколи – наприкінці.

Зимових пейзажів Мирний загалом не любив. «Моє око, – писав він, – завжди було чуле до краси, моє серце завжди уразливе на неї. І не до тієї краси зимнього холодного сонця, що горить наче тисячами золотих іскорок білого інею… хороша вона, Боже, хороша яка! І привітна наче, та холодна, не тепла… Ні, я не любив ніколи тієї холодної краси. Я люблю огненну красу літнього сонця, палючого вітру гаряче зітхання… Любо пити ту палючую хвилю, любо задихатися в їй…». Саме цю красу письменник, мабуть, найліпше змалював у написаному в серпні 1885 р. ліричному ескізі «День у дорозі», якийу 1898—1899 pp. був ґрунтовно перероблений, а 1903 р. під назвою «Серед степів» опублікований у київському альманасі на пошану Пантелеймона Куліша «Дубове листя». Оповідач їде шляхами своєї рідної Полтавщини, милуючись розкішними краєвидами, аж раптом зустрічає валку переселенців, які в пошуках кращої долі покидають цей благословенний край, щоб опинитися десь на Амурі. І тут пейзаж Мирного набуває надзвичайно сильного емоційного забарвлення, перебігаючи у форму чистої лірики: «Краю мій! рідний мій! Багато по тобі пройшло-потопталося літ і віків, багато розлилося сліз та горя, посіялося кісток та крові; та не знехаяло се твоєї пишної краси, твого безмірного достатку. Зате занехаяло твоїх безталанних дітей: несуть вони босі й голі свою голодну волю на чужу чужину, проклинаючи тебе, як ту лиху мачуху, що, лицяючись до чужих, забула про рідних дітей…» Оця ліризація пейзажу – цілком свідома спроба перетворити його на «пейзаж душі», спроба, суголосна імпресіонізмові. Лариса Рублевська свого часу прямо стверджувала, що у своїх пейзажних замальовках Мирний виступає попередником «імпресіоністів, що змусять природу жити глибоким психічним життям, змусять її служити лише для того, щоб психічне життя своїх героїв перед читачем відтворити». І може, найкраще «протоімпресіонізм» етюду «Серед степів» засвідчує його суголосність із новелою Михайла Коцюбинського «Intermezzo» (саме на прохання Коцюбинського Мирний і підготував свій етюд). У цьому етюді пейзаж Мирного справляє напрочуд сильне враження ще й тому, що передає відчуття злитості всесвіту й людини, коли макрокосмос стає тотожним мікрокосмосу: «…Співає кругом вас увесь світ, все живе; і ваше серце, тріпаючись, як пташка під сіткою, підспівує світові… Ваше тіло щипає привітний холодок, ваші очі веселить краса світова, вашу душу чарує його щастя. Ви почуваєте, що ви частина того світу, невеличка цяточка його живого тіла, непримітний куточок його безмірної душі. Його мука – ваше лихо; його радість – ваше щастя; його втіха – ваша забавка. Скажи ж мені, царю земний – чоловіче, що твоє, а що світове?»

Перша половина 1880-х pp. була для Мирного надзвичайно плідною. Немовби підбиваючи певні підсумки, письменник десь наприкінці 1885 р. спробував іще раз видати свої твори у двох книгах під спільною назвою «Збираниця з рідного поля». До першої книги мали увійти «Лихий попутав», «П'яниця» і «Товариші», а до другої – «Лимерівна» та «Перемудрив». Утім цензура не дозволила втілити цей намір у життя. Вона не тільки заборонила друкувати повість «Товариші», але й, як писав сам Мирний у листі до Михайла Мочульського, «намірялася розпочати з цього діло». Справу вдалося сяк-так уладнати лише завдяки Єлисею Трегубову, який «довів цензорові, що тут немає ніякого криміналу, коли автор вдається до цензури, котра може негідний задля неї твір заборонити». Таким самим «негідним» твором виявилась і драма «Лимерівна». Отож, у «Збираниці з рідного поля», яка побачила світ у травні 1886 p., були тільки «Лихий попутав» і «П'яниця». У жовтні цього ж таки року окремим виданням з'явилася комедія «Перемудрив». А за кілька місяців до цього, на початку лютого 1886 p., сталася подія, яка круто змінила життя письменника – він обійняв посаду начальника першого відділу Полтавської казенної палати. Це накладало на нього силу-силенну нових обов'язків, які майже не залишали часу для творчості. Відтоді, як писав Єфремов, «службовий Молох почав зазіхати на його всього, на його особу, на ту внутрішню людину, яку Мирний у собі так ревниво оберігав». У змаганні між взірцевим чиновником, «лицарем обов'язку» Панасом Рудченком та письменником Панасом Мирним гору все частіше й частіше братиме перший. Подейкують, що добрий приятель Карпенка-Карого Євген Чикаленко жартома казав: «Яке щастя, що Івана Карповича саме в час вигнали з служби: маємо письменника й артиста». І додавав: «І яке лихо, що не вигнали були свого часу Мирного!..»

Крім того, десь навесні 1888 р. Мирний знайомиться з молодшою за нього на 14 років учителькою музики Полтавського інституту шляхетних панночок німкенею Олександрою Михайлівною Шейдеман. А 16 квітня 1889 р. вони побралися. Шейдеман мала добру освіту, любила свого чоловіка, була гарною матір'ю, та навряд чи стала Мирному духовно близькою людиною. До того ж вона нездужала на істерію, часом близьку до божевілля. Приступи хвороби змусили її вже після народження першого сина назавжди залишити роботу. Незадовго перед цим, у червні 1891 p., Мирний переселився зі своєї квартири, в якій мешкав два десятиліття, у кам'яний будинок на Малій Садовій вулиці неподалік міського саду (цей сад зринає в романі «Повія», коли письменник змальовує виступ шансонетних співачок-«арф'янок» у кафешантані губернського міста – полтавський міський сад справді віддавали в оренду під кафешантан). Служба, сімейні клопоти, недуга дружини, яка різко загострилась від середини 1894 p., – усе це не давало Мирному змоги творчо працювати. Може, Сергій Єфремов і дещо згущував фарби, коли казав, що «останніх 30—35 років життя, років достиглого віку, розцвіту таланту й здобутого технічного досвіду, пропали для автора «Повії» даремно…», та чимала доля правди в цих словах таки є. Принаймні 1886—1895 pp. – період майже повного творчого безпліддя Панаса Мирного. З подій, пов'язаних із творчістю, які сталися в цей час, варто згадати хіба що знайомство Мирного з геніальною актрисою Марією Заньковецькою, якій він під час гастролей трупи Садовського в Полтаві восени 1890 р. подарував рукопис «Лимерівни». Заньковецькій вдалося провести драму через цензуру. Прем'єра вистави відбулася в жовтні 1891 р. в Курську, а вже у квітні наступного року Мирний бачив свій твір на сцені в Полтаві – Лимерівну грала Заньковецька.

Тільки десь на початку 1895 р. Мирний починає потроху повертатися до творчості. У цей час він задумав написати комедію «Згуба», у якій, за його власними словами, хотів показати «з одного боку селян, а з другого – городян, покалічених деморалізацією», власне те, «наскільки-то люди «Наталки Полтавки» одрізняються від людей сього часу». Таким чином, згідно із задумом Мирного, «Згуба» – це, сказати б, «Наталка Полтавка» сімдесят років потому. Порівняння героїв «Наталки Полтавки», чия ідеологія засновується на візії України як останнього відблиску «золотого віку», що її подав Сковорода в притчі «Убогій Жайворонок», тобто на ідеї «сродності» української людини до добра і її «несродності» до зла, зі звичаями та обичаями люмпенського світу персонажів «Згуби» свідчить не на користь останніх. Мирний змальовує світ морально скалічених містом – осередком «згуби» – людей, «темне царство» розпусти, безпробудного п'янства, морального нігілізму тощо. Це засвідчують і вчинки Феньок та Іванів, і їхня потворна «мішана» мова. Така візія міського життя є наслідком питомо народницьких ідеалів письменника.

У першій половині 1895 р. Мирний задумав також перекласти Шекспірового «Короля Ліра». Слід сказати, що він чудово розумів усі складнощі перекладу Шекспіра українською мовою. Ще в грудні 1882 р. Мирний писав Старицькому: «…Як не лицюй Шекспіра, а він на нашій мові якось чудно бринить, ні живої речі, ні тим більше живих людей. Думаю, від того, що Шекспір малює ніколи не бувалий у нас побут: все то королі, то царедворці, тоді коли ми тепер тільки хлібороби». І все-таки він вирішив узятися за цю справу, про що сповістив Івана Білика. Але розуміння своєї «перекладацької програми» Мирний у Білика не знайшов. Білик був переконаний, що освічені українці читатимуть драму в оригіналі або в російських перекладах, а неосвіченому простолюду Шекспір просто чужий. Звідси випливало, що ««Лір» по-малоруськи нікому не потрібен» – куди ліпше, мовляв, займатися «живою справою» на посаді начальника першого відділу, бо ця справа потрібна для всієї Полтавщини. На цей раз Мирний не послухав братової ради. За допомогою чи дружини, чи Василя Горленка він робить підрядник Шекспірової трагедії, вивчає структурні та стилістичні особливості оригіналу, російські переклади твору, а також український переклад Куліша. Працю над своїм перекладом Мирний завершить у середині 1897 р. А наступного року письменник повертається до роботи над третьою частиною роману «Повія», яку він закінчить десь до початку літа 1900 р. Перші шість розділів зазнали переважно стилістичного редагування. Наприклад, уже початкове речення третьої частини мало аж п'ять версій: 1) «Тиха літня ніч опустилась на землю»; 2) «Чорна тінь літньої ночі простяглась… [тут Мирний обриває речення, закреслює останнє слово, а замість нього пише] спустилась на землю»; 3) «Чорна тінь літньої ночі упала на землю»; 4) «Легенька тінь літньої ночі упала на землю». І нарешті остаточна, безумовно, найкраща, редакція: «Сіло сонце. Легенька тінь ночі упала на землю». Мирний досягає образної точності, особливої простоти, елегантності, а крім того, – текст починає звучати ритмічно, задаючи темп усій подальшій оповіді. Письменник дуже тонко відчував морфологію прози. «…Невіршована мова, – писав він якось до Михайла Коцюбинського, – має свій метр, і його дуже треба держатися, щоб легко було читати». Словом, п'ять варіантів початкового речення третьої частини «Повії» – це перш за все пошук відповідного ритму оповіді. А ще письменник намагається досягти візуальної проречистості образів шляхом тонкої і точної деталі. Зокрема, доволі невиразний портрет Христі («Невисокого росту, огрядна, чорнява, одіта по-городянському у новій ситцевій корсетці і такій самій спідниці, вона визирала такою привітною, що усі на неї задивлялися») перетворюється на справді зриму картину, немовби малярську композицію при вечірньому освітленні: «Невисокого росту, кругловида, чорнява, одіта по-городянському: у темній корсетці з червоною облямівкою, у рясній спідниці, з білим, як сніг, попередником; невеличкі помірні черевички на ногах з зеленими застібочками. Все те нове, блискуче, як блискучі чорні її очі, як і довга коса, вичесана та заплетена рожевими кісниками… Все то на їй так привітно виглядає, все бере на себе очі…» Тим часом п'ять наступних розділів зазнали значно більш посутніх змін. Вони були переписані ледь не наполовину, і зміни тут мали не лише стилістичний, але й конструктивний характер. Так, письменник цілком вилучив розділ «Пустилась берега», в якому йшлося про любовні стосунки Христі та Проценка. Значних змін мала зазнати й четверта частина роману. Власне кажучи, Мирний хотів написати на її основі дві частини. Можливо, письменник мав намір розширити четверту частину, змалювавши якісь епізоди з митарств Христі «по всіх усюдах», які прикриті фразою: «Минуло п'ять літ», – адже перетворення Христі-наймички на Христю-повію так-таки й залишилось «за кадром», а отже свого роду психологічною загадкою. Наприкінці XIII розділу так само маємо оповідну лакуну: історія героїні від того часу, як вона перестала бути «содержанкою» Книша, і до того, як вона опинилась у шпиталі, заступлена двома реченнями: «І понесло Христю у плин за водою… Та й донесло до – шпиталю». Судячи з усього, саме цю лакуну мала заповнити п'ята частина.

Наприкінці літа 1899 p. Мирний знов заходився біля перекладів. На цей раз його увагу привернула поема «Hiawatha» («Гайявата») американського поета Генрі Водсворта Лонгфелло. Ця «індіанська Едда», написана розміром, який наслідує фінську «Калевалу», свого часу зажила неабиякої популярності. Мирний, як свідчить його лист до Сергія Єфремова від 22 травня 1904 р., перекладав «Гайявату» з російського перекладу цього твору, зробленого Іваном Буніним. «Дума про Гайявату» була закінчена 1900 р. й дуже імпонувала знайомим письменника. Попри те, що Мирний працював з російським перекладом, він брав до уваги також оригінал. «А що Опанас Якович не був певний у своєму знанні англійської мови, – згадувала Софія Русова, – то ми вмовилися привести до нього Короленка, що дуже радо згодився познайомитись з таким талановитим українським романістом. Він взяв з собою англійський текст поеми Лонгфелло і уважно слухав переклад в мистецькому читанні Мирного. Мені аж дивно було бачити, як наш шановний письменник боявся критики Короленка, але, крім похвали, не прийшлося йому нічого чути, хіба дві-три поправки в перекладах індіанських виразів».

Очевидно, саме робота над перекладом «Гайявати», в якій докладно відтворено первісний світогляд американських індіанців, наштовхнула письменника на думку написати й «українську «Пісню про Гайявату»». Таким твором стала філософська містерія «Спокуса». У листі до Якова Жарка від 17 листопада 1901 р. Мирний писав: «Задумав я, бачите, зробити ступінь у ще ніким не затриману сферу – філософію, тобто написати філософську драму. Задля нашої, тільки що ставшої на дибки мови це трудне діло. Треба було вибрати підходящу тему. Я і взяв задля неї легенду о грехопадении, щоб показати боротьбу двох сил: віри і розуму. Приходилось, з одного боку, держатися біблейського оповідання, а з другого – народних легенд, найбільше всього про чортовину». У своїй містерії Мирний намагався, як сповіщав про те редактора «Киевской старины» Володимира Науменка, не «залітати у високі високості, а брати те, що сам народ подає у своїх переказах, про його недовідки, про його глуху та темну віру у добро та правду…». Отже, розмову про «останні», метафізичні, питання письменник розгортає у формі сюжетів та образів українського «народного християнства». Бога-Творця він змальовує, засновуючись на Святому Письмі: «Бог є дух, чистий дух, як те небо, ясний, / Як те сонце, блискучий – яскравий…». Так само у згоді з наукою Святого Письма Мирний подає і процес creatio ex nihilo: «Все то він появив. Його творча рука / Із нічого усе те зробила; / Його сила свята – над усім тут віта…». Недаром світло в його поемі, як і в Книзі Буття (1: 1 —18), відокремлене від свого джерела – Сонця. Тим часом мирнівська візія темряви відповідає не так християнській догмі, як українським народним повір'ям. А ще рясніше письменник використовує ці повір'я, коли йдеться про гріхопадіння. Тут Мирний намагається якщо й не поєднати поганські та християнські сюжети, то принаймні віддзеркалити їх один в одному. Наприклад, Сатанаїл у раю співає пісню про те, як Місяць любив одразу двох: Сонце та його донечку Вечірню Зорю, – як Сонце побачило залицяння Місяця до Вечірньої Зорі й ударило його мечем. Єва слухає цю пісню якраз перед гріхопадінням. Ще раніше Сатанаїл прямо називав Єву Вечірньою Зорею, а сцена сутички між Арефою та її чоловіком Луципіром, який закохався в Єву, нагадує поєдинок Сонця з Місяцем у «Казці про Правду та Кривду».

Віру в мирнівській драмі первородного гріха та його спокути втілює Адам, розум – Єва. І віра, і розум – дві форми людського пориву на межі видимого світу. Віра – здатність бачити «духовним оком» те, що сховане від ока звичайного, розум – сказати б, «холодна жага» пізнання непізнаного, а може, і непізнаваного. Віра, розум, надія, гріх, спокута, любов, відчай, порятунок – ці екзистенціалії, химерно переплетені в сюжеті гріхопадіння, окреслюють єство людської дороги з раю, що є початком дороги до Бога. Повернення втраченого раю, звісно ж, залежить від людини, та самотужки вона безсила вирватися з лабет гріха. Гріх має бути викуплений жертвою Христа, в якому незбагненно поєднана Божа та людська природа. Недаром після скоєння гріха Адам у розпачі. Тим часом Єва, а потім і сам Бог заспокоюють його, говорячи про можливість спокути:

Адам: Спокутуєш?.. Ох, нещаслива! Як ти спокутуєш його? І чим? Єва: Любовою своєю. Любовою до тебе, мій ти друже! Малая цяточка його святої сили, Вона добудеться до Божого престолу І винесе звідтіль спасения світу. Адам (гірко): Химернії надії, що ти з ними Завжди носилася усюди, легкодуха, Знову тебе дурити почали? Пріч з ними, пріч!.. Немає нам спасіння! Голос з неба: Яким ти неймовірним став, Адаме! Ні, Єва правду каже: ти спасешся Тільки любовою… І я тобі колись Подам любову ту – свого Месію… Іди ж з раю… працюй… та сподівайся.

Нова хвиля творчої активності Панаса Мирного припадає на 1905 р. На цю пору письменник уже мешкав у власному невеликому будинкові, який він придбав іще навесні 1903 р. в дуже мальовничій місцевості на передмісті Полтави, у кінці третьої Кобищанської вулиці. На тлі цього «швейцарського ландшафту» письменник буде жити аж до смерті. Отож, наприкінці березня 1905 р. Мирний закінчує роботу над чернеткою драми «Не вгашай духу!» (назва твору – трохи переінакшена цитата з Першого послання св. апостола Павла до солунян 5: 19). Ці «життєві малюнки», як окреслив жанр твору сам автор, зображують події середини 1870-х – початку 1880-х pp., пов'язані із зародженням українського «театру корифеїв». Сюжет п'єси такий. Після закінчення гімназії повертається додому з Києва панночка Харитя. Вона хоче продовжити навчання на вищих жіночих курсах. У цьому намірі дівчину підтримує її дядько – колишній учитель гімназії Петро Петрович Хмара. Тим часом мати Марія Петрівна більше була б рада бачити свою доньку доброю господинею. Місцева молодь вирішує ставити «Наталку Полтавку», щоб на зібрані кошти допомогти біднякам. Харитя, яка мріє «своє життя заснувати так, щоб з його більше всього було користі задля краю й народу», радо погоджується зіграти роль Наталки. Після вдалої прем'єри інженер Станіслав Крушельницький, якому Харитя припала до душі, просить акторів дати виставу також для робітників залізниці. Перегодом він пропонує Хариті руку та серце. Дівчина не без вагань погоджується. Та зовсім скоро з'ясувалося, що інженер – безчесний чоловік. У цей час Юрко Довбиш, який заради театру покинув військову службу, отримує запрошення від Марка Кропивницького стати актором його трупи. Довбиш кличе із собою і Харитю. Та пориває зі своїм чоловіком, щоб стати актрисою. У фіналі п'єси Петро Петрович, назвавши Харитю «щирою дочкою України», вигукує: «Не вгашай, Харитю, духу! Не вгашай!». Мирний рясно наділив своїх героїв рисами конкретних людей. Так, в образі Петра Петровича Хмари можна впізнати Дмитра Пильчикова, в образі Хариті – Марію Заньковецьку, в образі Юрка Довбиша – Миколу Садовського. П'єса Мирного віддзеркалює духовне життя української народницької інтелігенції на зламі 1870—1880-х pp., зокрема, ідейні змагання між «поступовцями» (Петро Петрович), «радикалами-космополітами» (Гуня) й «народолюбцями-українофілами» (Юрасенко).

У цей-таки час Мирний працює також над «Пригодою з «Кобзарем»», має намір перекласти трагедію Фрідріха Шиллера «Die Jungfrau von Orleans» («Орлеанська діва»), присвячену Жанні д'Арк, а ще стає одним із засновників першого в Полтаві українського щотижневика «Рідний край», в якому будуть друкуватися Іван Нечуй-Левицький, Олена Пчілка, Марко Кропивницький, Леся Українка, Христя Алчевська, Спиридон Черкасенко, Микола Чернявський, Людмила Старицька-Черняхівська та інші. Перше число часопису з'явилося наприкінці грудня 1905 р. Його відкриває поезія Мирного «До сучасної Музи» – маніфест громадянської літератури революційної доби. Буремними подіями Першої російської революції навіяна й новела Мирного «Сон», спеціально написана для цього ж таки числа «Рідного краю».

Коментатори називали «Сон» по-різному: «оповідання-утопія», «оповідання-мрія», «оповідання-фантазія», «утопічна поема в прозі» тощо. Так чи так, у формі сну Мирний подає власне бачення ідеального суспільного ладу. На початку твору він змальовує похмуру алегоричну картину «темного царства»: «Морок – то ворог світовий. Серед нього заводилась тільки нечисть усяка, що пакостила й землю родючу, і людей, пригнічених темнотою. Землю вистилали глухі бур'яни та жаб'ячі печериці, а в людських душах звивали кубла темного царства сили: лиха заздрість, глуха віра та безнадійність довічна». Морок породжує в душах щось протилежне до віри, надії та любові – трьох «богословських» цнот, без яких людина не може сподіватися на порятунок: замість любові – заздрість, замість справжньої віри – віру «глуху», замість надії – «безнадійність». У свою чергу, «лиха заздрість будила ворожнечу поміж людьми… глуха віра нищила душу і не давала спромоги знятися вгору, побачити інші світи; а безнадійність довічна в'язала силу й перечила добуватися кращої долі… Не дивно, що серед такого становища люди ниділи, спали». У цьому справжньому й водночас несправжньому царстві сну «важким непробудним сном» спить також оповідач, якому сниться світла картина якоїсь «блаженної сторони»: «…Буяли високо угору гаї темні; хвилювалася довгим колосом усяка рослина корисна; зеленіли кругом сади-виногради, виблискуючи з-під зеленого одягу високими чепурними будиночками своїх сіл і городів. І люди вбачались мені – не похмурі та непривітні, не зігнуті та пригнічені нуждою та недостачами, боязкі та замурзані, а високі та статні, з ясними та веселими очима, прибрані в чисту та добру одежу, якісь разом наче й горді, й привітні». Ця картина нагадує чи вже опис раю з «Книги житій святых» Дмитра Туптала, чи «горній Єрусалим» Сковороди, чи Шевченків «Садок вишневий коло хати…», чи четвертий сон Віри Павлівни з роману Чернишевського «Что делать?», чи оуенівську общину Нью-Гармоні (New Harmony), оспівану Павлом Тичиною в рік смерті Мирного в поезії під красномовною назвою «Свобода, рівність і любов», чи вже пізніші «соцреалістичні» «втілені мрії» (згадаймо, як за часів «великого перелому» коментували мирнівський «Сон»: «Те, що Мирному малювалося в мрії, зараз є дійсність. Могутні хвилі колективізації творять все те, що уявлялось у «Сні» Панасу Мирному. «Сон» Панаса Мирного збувається…»). Та в будь-якому разі, «Сон» віддзеркалює типові комплекси радикальної інтелігенції другої половини XIX – початку XX ст. У цій країні мрій нема поділу на «моє» і «твоє», а підмурівком суспільного ладу є воля. Оповідач починає і собі кликати волю. «Воля-воленько! свята та тиха, прийди до нас! – волав я. – Допоможи нам викоренити неправду, що звила гніздо у наших душах і, наче шашіль, проточила наше серце». Воля й справді приходить на його поклик, та аж ніяк не «свята» й не «тиха»: «Я побачив жіночу постать перед собою, люту та страшну. Нечесане волосся на її голові, наче закуйовдані повісма прядива, геть розліталося на всі боки; глибоко запалі очі з-під настовбурчених брів світили хижим вогнем; усмоктані усередину щоки чорніли жилами; губи сині, як печінка, міцно склепилися; ніс гострою швайкою схилився униз, а підборіддя кривим шилом піднялося вгору. Сухе, наче костяк, її тіло було прикрите таким дрантям, що воно від подиху невеличкого вітру розпадалось, сипалось, наче попіл, додолу. На лівій руці висів у неї перепиляний ланцюг, а на обох ногах уривки залізних пут бряжчали». Воля постає тут в образі «боски», наділеної рисами «халамидника»-зарізяки, тобто в ній поєднані два чільні «нічні» персонажі Мирного, жіночий та чоловічий – Христя і Чіпка. Замість образу Свободи-Революцїї, якою та змальована на картині Ежена Делакруа «Свобода на барикадах» чи вже в пізнішій поезії Тичини «Мадонно моя» – прекрасна, сильна, сексуально зваблива, оголена молода жінка, – тут зринає якась фурія, точніше, mors syphilitica[14], чиїм утіленням є Христя у фіналі «Повії».

У кращому разі, це щось схоже на потворну жіночу фігуру з картини сучасника Мирного швейцарського авангардиста Пауля Клеє «Дівчина на дереві» (1903 p.). Може, якраз символічне перетворення Христі-«Богородиці» на Христю-сифілітичку є найяскравішим свідченням того, що письменник боїться Апокаліпсису, після якого відбудеться, сказати б, усеосяжна віднова Божого творива, адже шлях до омріяного світлого майбуття пролягає через домежне згущення темряви, через криваву метаморфозу апокаліптичного гатунку. Воля, як персоніфікація перемоги Правди над Кривдою, жахає Мирного:

«Вона вивела мене на високу гору і поставила на самім шпильочку.

– Глянь! подивися! – ткнула вона пальцем.

Я глянув… Кругом, скільки оком скинути, гоготіла пожежа; чорний дим страшенними клубками слався по землі, а високе небо червоніло, як розпечене залізо. Чувся нестямний крик людей, одні вили та голосили, другі хижо реготалися.

– Що ж то таке? – не вимовив – викрикнув я.

– То правда карає за всі кривди, що робили людям люди! – просичала вона.

– А то що таке? – трохи не з плачем спитав я. – Я бачу січу страшенну, боїще люте. Люди стинаються з людьми… кров річками ллється… заюшила вона усю землю.

– То люди за мене б'ються! – сказала вона.

– Хто ж ти така, страшна, люта? – нестямно скрикнув я.

– Во-ол-л-я! – з протягом вимовила вона».

Люди, котрі століттями були мешканцями «темного царства», заходились будити волю «по-хижацьки». Воля закликає оповідача допомогти їм. І тут він прокинувсь: «Моє все тіло тремтіло, холодний піт обливав його; серце нестямно билося, а в душі страшенно нило. Я ледве дихав». Коментатори не раз пробували трактувати цю сцену як апологію революційного терору. Але ніякої апології тут нема. Це не тільки віддзеркалення фундаментального сумніву в історичній перспективності кривавих революцій, що його до Мирного висловлювали, наприклад, Олександр Кониський (повісті «Перед світом», «Семен Жук і його родичі»), Борис Грінченко (оповідання «Спроба»), а після – Павло Тичина в «Золотому гомоні» та «Замість сонетів і октав», – це свідчення того, що сюжет про боротьбу Правди з Кривдою Мирний трактує в християнській стратегії: царство Антихриста – Апокаліпсис – Царство Боже.

До Шевченківських свят 1906 р. редакція «Рідного краю» підготувала спеціальне число «На спомин Тараса Шевченка». У ньому Мирний надрукував першу частину «Пригоди з «Кобзарем»». Жанр твору письменник окреслив як «оповідання для дітей». Це динамічний, цікавий і зворушливий сюжет із часів кріпацької України, сказати б, Шевченкова поезія в перипетіях кріпосного рабства. Згадуючи своє дитинство, оповідачка розказує про те, як вона, узявши без дозволу батька «Кобзаря», читала його своїй служниці Марті і як їм обом глибоко в душу запали Шевченкові думки та образи. А коли батько кинувся шукати книжку, юній панночці забракло духу признатися, що її взяла вона, і Марта бере на себе провину своєї улюблениці, зазнавши жорстокої кари. Слід сказати, що початковий задум Мирного вибігав далеко за межі «оповідання для дітей». Як свідчить друга, незавершена, частина «Пригоди з «Кобзарем»», письменник мав намір створити широке епічне полотно.

Обставини, в яких доводилось видавати «Рідний край», були несприятливі – аж до конфіскації окремих чисел. Тож більшість співробітників редакції поступово відходить від справи. На літо 1906 р. над часописом працює всього двійко людей: Панас Мирний та Микола Дмитрієв (восени до складу редакції увійшла також Олена Пчілка). А навесні 1907 p., після чергового натиску на часопис з боку полтавської адміністрації, видавати його в Полтаві було вже несила – із жовтня «Рідний край» почне виходити в Києві під орудою Олени Пчілки. Невдовзі по тому через непорозуміння з Пчілкою Мирний виходить зі складу редакції. Попри брак часу та всілякі житейські клопоти, Мирний береться до роботи над новими творами. Так, десь у другій половині 1907 – першій половині 1908 р. він працює над дуже цікавим (на жаль, незавершеним) оповіданням під умовною назвою «У тюрмі». Герой цього твору писар Петро, потрапивши до тюрми за обстоювання тих свобод, що були проголошені царським маніфестом від 17 жовтня 1905 р. «Об усовершенствовании государственного порядка», під впливом спілкування з іншими в'язнями дуже швидко радикалізує свої погляди на життя. Особливе враження справив на нього професійний революціонер, який із запалом каже, що «народ уже прокинувся од віковічного сну, своїм незрячим оком побачив, де правда, а де неправда…». І коли він це казав, то «Петрові здавалося, що перед ним не чоловік стоїть, а якась вища істота в обличчі чоловічому, ображена правда, що її досі ніхто не хотів слухати, зійшла на землю, перекинулась в чоловічу постать і гнівно почала вичитувати людям їх лихі вчинки, лукаві заміри». Тут виразно лунає старовинний мотив «гнаної Правди», який бере початок іще в «Явищах» («Φαινόμενα») давньогрецького поета й астролога Арата Солійського: «Тоді, зненавидівши рід людський, Правда полинула геть аж на небо». Пізніше про стародавню богиню справедливості Астраю, яка правила світом за «золотого віку», а потім останньою серед богів полинула на небо, писатимуть Овідій («Метаморфози», І, 89—150) та Верґілій («Ґеорґіки», II, 473—474). Цей мотив був добре знаний і в літературі Нового часу, зокрема в слов'янських письменників: Яна Амоса Коменського («Labyrint světa a ráj srdce»[15]), Натанела Воднянського («Theatrum mundi minoris»[16]), Матея Конечного («Theatrum divinus»[17]), у казаннях Дмитра Туптала та Стефана Яворського, у притчі Сковороди «Убогій Жайворонок» – аж до «Легенды о Великом Инквизиторе» Федора Достоєвського. Не раз зринав він і в творчості Мирного, наприклад, у посланні «До братів-засланців», яке побачило світ в альманасі «З неволі», виданому у Вологді 1908 р. Щоправда, тут письменник робить наголос на есхатології: «Не журіться ж, брати! Суд повинний прийти, / Правий суд мусе встать над землею, / Непідкупний, як та сама правда свята, / Розбере він усякого вини / І… поверне до нас страснотерпників вас / Вітать волю своєї Вкраїни!» Змальовану поетом похмуру картину біжучого життя (світ лежить у гріхах; ним заволоділа Кривда) зігріває надія на Судний день (пор.: Євангелія від св. Матвія 25: 31—46), коли на землю повернеться «гнана Правда», Україна стане вільною, неправедні будуть покарані, а праведники одержать нагороду.

Восени цього ж таки року Мирний мав дуже важке запалення легенів. Лікарям вдалося врятувати письменника, але хвороба не відпускала його й надалі, майже щороку нагадуючи про себе. Можливо, саме ця обставина стала причиною того, що навесні 1909 р. він складає духовний заповіт. А ще за кілька місяців, у грудні цього ж року, Мирний пише невеличкий ліричний етюд «Робота» – «Finale» власної літературної праці, таку собі «сповідь в осінній журбі», а заразом освідчення в любові до рідного краю. Саме ця любов, – каже Мирний, – спонукала мене до праці, сподівання на те, що хай «малою-невеличкою цяточкою слугуватиме вона на користь рідній країні та її поневоленому народові». Відтоді пройшла і юність-весна, і зрілість-літо. А ось тепер усе, що було нажате за довгі роки праці на літературній ниві, «зложено в копи, звезено в стоги, вимолочено, провіяно… Чисте зерно пішло поміж люди, зосталася тільки солома та полова… Насува осінь з її негодою, ота стареча пора з її недугуванням та хворобами».

Попереду ще будуть десять років життя. Панас Рудченко і далі рухатиметься вгору щаблями службової драбини, ставши у квітні 1914 р. дійсним статським радником, тобто чиновником 4-го класу, який давав потомствене дворянство (особисте дворянство письменник отримав іще 1901 р.). У «Формулярному списку про службу» відзначено, що Рудченко мав цілу низку високих державних нагород: «золоту, прикрашену діамантами, табакерку, з вензелевим зображенням Найвищого Імені Його Імператорської Величності, й ордени: св. Станіслава та св. Анни 2 й 3 ступенів і св. Воладимира 4 ст., відзнаку бездоганної служби за 40 років, і медалі: срібну на пам'ять царствування Імператора Олександра III й світлобронзову на пам'ять ювілею 200-ліття Полтавської перемоги в 1709 р. І таку саму медаль на пам'ять 300-ліття царствування Дому Романових». Письменник вестиме життя відносно забезпеченого чоловіка: гарна платня (на найвищому кар'єрному щаблі вона складала 2400 карбованців на рік), власний будинок, прислуга, сякі-такі розваги в товаристві, пошана і в начальства, і в підлеглих… Попереду будуть і грандіозні соціальні пертурбації, і важкі удари долі: Перша світова війна, революції, загибель Російської імперії, українські національно-визвольні змагання. Його найстаршого сина Віктора, який блискуче закінчить юридичний факультет Московського університету, мобілізують на австрійський фронт офіцером, і він загине в 1915 р. під Луцьком. Наймолодший син Леонід, котрий добровільно піде в армію 1917 p., воюватиме на боці білої гвардії й так само загине на початку 1919 р. десь на Єлисаветградщині. Останніми роками старий письменник не раз опинятиметься в такій скруті, що хоч кричи: «Ой, пробі, рятуйте!» – як писав він восени 1919 р. до редакторки «Літературно-наукового вісника» Наталі Романович-Ткаченко… Але письменник Панас Мирний «помер» раніше – у грудні 1909 р.

Звісно, він не полишив літературної праці цілком. Зокрема, у 1914 p., коли царський уряд в особі міністра внутрішніх справ Російської імперії, добре знаного Мирним Миколи Маклакова заборонить публічне святкування століття з дня народження Шевченка, він напише «Відозву полтавців до киян з приводу святкування дня столітнього народження Т. Г. Шевченка», в якій рішуче засудить цю заборону. Отримавши звістку про Лютневу революцію 1917р., письменник знов повертається до перекладу Шиллерової «Die Jungfrau von Orleans» і майже доведе його до кінця (наперекладеною залишиться остання ява п'ятої, останньої, дії). Він пише також власні поезії. Наприклад, у тому-таки 1917 р. у поезії «До волі» Мирний висловлює своє несприйняття більшовицької революції, зокрема лівацького нігілізму щодо минулого. Після лютневої революції до Мирного з усіх боків пішли пропозиції видати його твори. Свої послуги письменникові пропонували Українсько-руська спілка, катеринославське видавництво «Сіяч», Подільська народна управа, київські видавництва «Криниця» та «Час», ляйпцізький видавець Яків Оренштайн, Всеукраїнський кооперативний видавничий союз, Полтавська спілка споживчих товариств, «Літературно-науковий вісник». Подальші події стали на заваді втіленню цих планів у життя. Тільки Полтавській спілці споживчих товариств 1818 р. вдалося видати повість «Товариші», а «Літературно-науковий вісник», починаючи з липневого числа за 1918 p., друкував по черзі повість «За водою», третю частину «Повії» та драму «Не вгашай духу!». У цьому ж таки році Мирний стає одним з авторів і редактором полтавського видавництва дитячої літератури «Зірка». Для цього видавництва він переклав п'єсу Поліксени Соловйової «Царевна Земляничка», редагував п'єсу Лесі Кущинської «Сирітка», переклади оповідань канадського письменника-анімаліста Ернеста Сетона-Томпсона «Сірий ведмідь Ваб», «Вінніпезький вовк», «Спринґфільдська лисиця», книги Карла Евальда «Історія двоногого. Як людина перемогла природу». Останній публічний виступ письменника відбувся на святі з нагоди 150-річчя з дня народження Котляревського 12 вересня 1919 р. А вранці 28 січня 1920 р. Мирного не стало. Через два дні, 30 січня, тисячі полтавців проводжали письменника в останню дорогу. «В морозному повітрі, – згадував Григорій Коваленко, – лилися жалібні співи українського національного хору. Труну під червоною китайкою і під прапорами везли, по стародавньому звичаю, на санях двома парами волів». Великий український письменник Панас Мирний відходив у вічність.

Примітки

1

Тут і далі російськомовні тексти подаю у власному перекладі. – Авт.

(обратно)

2

Друге я (лат.).

(обратно)

3

Творення з нічого (лат.).

(обратно)

4

Світло у темряві (лат.).

(обратно)

5

Світова скорбота (нім.).

(обратно)

6

Рідкісна птаха (лат.).

(обратно)

7

Символ віри (франц.).

(обратно)

8

Стара історія (нім.).

(обратно)

9

Розповідь від першої особи (нім.).

(обратно)

10

У першодруці цього імені немає, але в списку, зробленому Біликом з рукопису Мирного, воно є.

(обратно)

11

Передісторія (нім.).

(обратно)

12

Наслідування Христа (лат.).

(обратно)

13

Бог із машини (лат.).

(обратно)

14

Сифілітична смерть (лат.).

(обратно)

15

«Лабіринт світу та рай серця» (чеськ.).

(обратно)

16

«Театр малого світу» (лат.).

(обратно)

17

«Божественний театр» (лат.).

(обратно)

Оглавление

* * * Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg