«Роксолана»

Роксолана (fb2) - Роксолана 1101K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Наталия Рощина

Наталія Рощина Роксолана

* * *

Кожній країні потрібні свої герої. Без них її історія була б нецікавою і буденною. Хоч би як складалися події в державі, їх важливість і неповторність допомагають зрозуміти нам особистості яскраві, які жили в той чи в той період. Саме завдяки їх знаковості вимальовується будь-яка країна на тлі інших, визначається її державний статус.

Кожна держава має не тільки свою історію, а й велику кількість міфів, що її супроводжують. Пишатися можна і тим, і тим, але важко відрізнити, відділити одне від одного, оскільки дуже умовною є межа між дійсністю та уявою.

Гордість кожної країни обумовлена тими цінностями, які виборював і зрештою зберіг її народ. Які ж вони? Передусім, це території. Тож країні постійно доводилося за щось боротися, когось перемагати і комусь програвати. Багато чужоземних народів залишило свій слід на українських степах, в людських долях.

Які тут не прокочувались орди! Яка пройшла по землях тут біда! Мечем і кров'ю писані кросворди Ніхто уже повік не розгада. (Ліна Костенко)

Неабияким надбанням українського народу є ставлення до родинних цінностей, до сім'ї, у якій особливий пошанівок віддавали жінці. Одна з таких жінок назавжди увійшла у світову історію. Ім'я її – Роксолана.

Роксолани

З енциклопедичного словника відомо, що роксоланами називали іраномовні кочові сарматські племена, які населяли Північне Причорномор'я у II столітті до н. е. – IV столітті н. е. їх батьківщиною, як і інших груп сарматів (язигів, царських сарматів та ін.), були степи Поволжя, Південного Приуралля і Західного Казахстану. Якщо коротко: у IV столітті н. е. роксолани були розгромлені гулами, витіснені із степів Українського Причорномор'я на захід і розсіяні по Європі серед інших народів. На території України роксолани створили велике міжплемінне об'єднання, на чолі якого став цар Тасій. Вони допомагали скіфам у їхній боротьбі проти Херсонеса. Роксолани мали розвинені гончарське, ковальське, бронзоливарне та інші ремесла. Жили переважно в кибитках. Широко торгували з античними містами та країнами Сходу. Значну роль у житті роксолан відігравали війни. Основою війська була легка кіннота. У війнах брали участь і молоді жінки. Сарматська матеріальна культура і мистецтво (у тому числі й культура роксолан) були певною мірою успадковані східними слов'янами.

Полонянка

Роксоланою, в пам ять про її слов янських предків, назвали жінку, яка назавжди посіла почесне місце у світовій історії. Жила вона на зламі Середньовіччя і Нових часів. То був період, сповнений відкриттів та глибинних пошуків. На мапі з'являється Новий світ, набуло поширення книгодрукування, а завдяки йому погострилася цікавість до філософії, природничих наук. Саме тоді на історичну арену Європи вийшло чимало діяльних жінок.

Український народ у цей час переживав глибокий занепад. І мов на підтвердження того, які великі здібності сховані в народі, Божою іскрою зблиснула велика жінка, якій судилося назавжди залишитися в спогадах, легендах, міфах, історичних документах світової історії тієї епохи – могутньою, радісною, веселою, сповненою енергії й неабиякої мудрості. Адже вистояти, вирости, не зламатися, а підкорити вікові традиції чужого народу – це під силу тільки сильній натурі.

Про Роксолану писали багато. Різні погляди, різний опис історичного процесу та відтворюваних особистостей. Як не згадати романи Осипа Назарука, німецького письменника Йоганна Тралоу і фінського Мікі Вальтарі. У Тралоу Роксолана стала чомусь донькою кримського хана, яку захопили в полон запорозькі козаки, а вже від них вона потрапляє в гарем турецького султана. Роман побудований на чудернацьких вигадках і не може претендувати на бодай якесь серйозне прочитання. Вальтарі взагалі полюбляє жахи, а що найгірше – цілковито нехтує навіть відомими історичними джерелами. Він демонстрував це не тільки в романі про Роксолану, але й у своєму історичному романі «Єгиптянин Сінух». Той роман – політ невтримної і неконтрольованої авторської фантазії. Те саме Вальтарі зробив і з Роксоланою, зобразивши її вже й не просто леді Макбет з України, а такою собі відьмою з Лисої гори.

З точки зору правдивості та цілісності образу, на перше місце можна справедливо поставити однойменний роман Павла Загребельного. Письменник відтворив образ мудрої української жінки, збагативши історичні факти своєю глибинною уявою. У його творі головне – історія боротьби нікому не знаної української дівчини й жінки за свою особистість, за те, щоб уціліти, зберегти себе, а вже потім вознестися над оточенням, може, й над цілим світом. Вдумливий дослідник історичних подій, письменник експериментує, але його експерименти не мають нічого спільного з надуманими фактами, він вигадник у найкращому розумінні цього слова. Тому саме звернення до його «Роксолани» допомагають якнайглибше зрозуміти психологічний портрет цієї неординарної жінки й поринути в часи, коли відбувалося її сходження до султанського трону. Це стало можливим завдяки серйозному ставленню автора до джерел інформації, що знайшло свій вияв у дотриманні історичної істини та високохудожньому зображенні подій минулого. Майстерне поєднання правди та домислу вилилося в яскравий твір, який вже не один рік привертає увагу читачів.

Для того, щоб змалювати у своїй уяві полонянку з Рогатина мужньою, мудрою, цілеспрямованою жінкою або ж жінкою підступною, яка забула своє коріння, своїх пращурів і пройшла кривавим шляхом інтриг, зрад до влади, інформації достатньо. Як же все відбувалося насправді, того нині ніхто не знає, бо тій інформації можна і вірити й не вірити. У художніх творах, де головною дійовою особою є Роксолана, її змальовано цікаво, але то все є відтворення авторської уяви, змалювання своєї Роксолани – відомої на весь світ жінки.

Перейдемо до загальновідомих фактів. Із багатьох джерел відомо, що дочка священика Гаврила Лісовського народилася приблизно 1505 року, але достеменно дати її народження не знаємо. Родом вона була з Рогатина – невеличкого містечка в Західній Україні. Втім, питання про місце народження, як і про походження Роксолани, може бути предметом окремого дослідження. Гославський, наприклад, пише, що Роксолана зовсім не з Рогатина, як про те казали турки польському послові Твардовському. Але правдою може бути й те, й інше. Бо народитися вона могла в Чемерівцях, а виростала в Рогатині, куди переїхав батько. Родина ж її могла походити зі Стрийщини (Самбірщини), як твердять інші. Та все ж головним є те, що походила вона з української землі. «Бо територія (земля) вирішує в першій мірі приналежність людини, а тим самим і дух її та творчість. Про се у культурних народів нема вже ніякого сумніву, і, наприклад, американцям і на думку не прийде вважати не-американцем людину, котра уродилася на американській землі, хоч би ту людину навіть одразу після народження вивезли, наприклад, до Польщі й вона була там довгі літа. Так само дивиться на всіх уродженців своєї землі кожний культурний народ. Мова – се річ, яку можна зовсім забути й наново вивчити. Тому мова зовсім не вирішує про те, хто до якої нації належить» (10). Саме в цьому контексті треба говорити про українську, будь-яку культуру, національну спадщину, народну творчість, що відокремлює від інших культур. Необхідно зберегти своєрідність, завдяки чому ми ніколи не станемо частиною чиєїсь культури, а збережемо свою особистість і великі імена, що прикрасять саме нашу історію й національну спадщину. Тільки такий підхід допоможе в розгляді багатопланової фігури Роксолани.

Звали її Анастасія, але в польського письменника Станіслава Ржевуцького згадується ім'я Олександра. У відомому історичному романі Павла Загребельного «Роксолана» та Осипа Назарука «Роксоляна» ім'я головної героїні Настя.

У дитинстві дівчина здобула добру освіту. До того ж мала здібності до вивчення мов, вміння спостерігати за навколишнім світом. Це стане вочевидь в недалекому майбутньому, про яке маленька Настася й гадки не мала.

Багато спроб розповісти світу про те, якою насправді була ця загадкова жінка, призводять до невтішних результатів: жодна не може ввібрати в себе всю багатоликість цієї відомої на весь світ галичанки. Постать нашої співвітчизниці часом здається зовсім безплотною. Крайнощі, до яких вдаються автори, не сприяють створенню повнокровного образу – героїня постає перед читачем або святою, або злодійкою.

Отож звернімося до загальновідомих фактів, до літературної спадщини, які проливають світло на цю непересічну представницю слов'янського народу.

Дитинство дівчини було звичайним як на той жорстокий час. Хіба що, на відміну від багатьох батьків, Гаврило Лісовський хотів бачити доньку освіченою й не шкодував на це коштів. А Настя мала неабиякі здібності й тішила батька та матір неабиякими успіхами. Мабуть, по-дитячому відволікалась від того, що відбувається навкруги. Утім, ігри, співи, навчання в одну мить ніби перестали існувати, бо одного дня не стало матері. Чорноокі вершники захопили її разом із тими, хто марно намагався уникнути полону, смерті від хвороб на шляху до неволі. Тоді Настя й подорослішала, змушена була замислитися над своєю долею.

То були скрутні часи, коли яничари хазяйнували повсюди на українських землях. Майже кожні три-чотири роки на місто Рогатин нападали орди, знищували все на своєму шляху, грабували, вбивали й полонили всіх, хто залишився в місті й не встиг знайти порятунок у лісах. Один зі звичних набігів татар стався приблизно в 1520 році. Він збігся з визначною подією для молодої дівчини Насті Лісовської. То був день її весілля.

Світлий, радісний, сповнений передчуттям незнаного, важливого, цей день починався легко й святково. Наречений від щастя перебував на сьомому небі, хоч його батьки й не були в захваті від вибору сина. Вони хотіли для нього іншої партії. Рудоволоса попадянка здавалася їм надто бідною. Сім'я Насті теж була не рада доньчиному вибору. Батько бачив її слугою Господа, але дівчина вибрала інший шлях. Уперше в житті вона любила й це пробудження серця сприймала як дарунок долі.

Молода, як ведеться, хвилювалася. Гомін весільних гостей лише поглиблював це відчуття. Вона знала, що минав її останній день у батьківському домі, що вже зібрані речі, які мала забрати до Львова, що попереду на неї чекає загадкове подружнє життя. Дивна тривога охопила дівчину. До вінчання в церкві залишалися лічені хвилини, коли сталося неочікуване.

Десь неподалік пролунали крики. Здійнявся страшний галас, від якого всі учасники весільної церемонії завмерли. Крики пролунали ближче, гості вмить розбіглися хто куди. Настя зі Стефаном теж побігли, але з кожною миттю ставало очевидним, що їхні зусилля марні: татари були скрізь. Вони скакали на своїх конях, ганялися за людьми. Ревла худоба, спалахували стовпи вогню – то палали пограбовані обійстя. Бачачи те все, Настя зі страху знепритомніла, а коли прийшла до тями, на неї дивилися суворі чорні очі. Дівчина роззирнулася довкола. Коло неї було багато молодих жінок та дівчат. Неподалік купчилися зв'язані чоловіки, юнаки, і серед них – її наречений. То були їхні останні погляди, останнє «прости». Була на крок від щастя, стала на крок до неволі.

Полон – страшна річ, непередбачувана в нелюдській люті й очікуваній жорстокості. Усвідомлювати, що знаходишся на страшному татарському шляху, було вкрай важко. Мабуть, переляк не давав змоги прозирнути трохи далі. Те, що стала живим товаром, досі не клалося в голову. Зверталася до Бога, але не чула відповіді, тому молитви не давали полегшення. «І ще на одне не знаходила відповіді, а саме на питання, чому діти тої землі, з котрої вийшла, йшли у неволю, хоч вони ростом і силою більші від татар. Чому не вони женуть татар у неволю, але татари їх?» (10). Молитися не припиняла, намагалась виглядати достойно й час від часу ловила на собі здивовані погляди яничар. Вони не мали цей непотріб за людей, але у своїх знущаннях поки не перетинали відому тільки їм межу. Бо товар треба продати й виглядати він має так, щоб зірвати найвищу ціну.

Ось і дійшли до Чорного моря. Дівчина побачила його вперше. Справило воно на неї глибоке враження. У Перекопі розбили табір. Саме туди почали приходити купці. Приходили й просили дозволу оглянути товар. Настя вже не чекала дива звільнення, як у перші дні полону. Пригадувалися розповіді бабусі про скривджених дівчат. Незабаром прийде час, коли й вона, Настася, стане однією з них.

Туреччина зустрічала полонених похмуро. Майбутнє вимальовувалося як щось цілком неминуче й жорстоке. Великий ринок вражав різноманітністю товарів, а ще брудом, що невідворотно залишався від пожеж, що траплялися тут від спеки. Вогонь знищував усе, що могло горіти. Та минав час, й ринок відроджувався, знову наповнюючись своїми звуками, запахами, знову вражаючи розмахом і різноманітністю товарів, живучи своїм життям, за своїми законами. Килими, тварини, коштовності, вироби зі срібла й золота, одяг, взуття, тканини, дрова, солома, прянощі – усього безліч.

Був тут майданчик, на якому не продавали ні туші тварин, ні коштовності, ані ароматний плов, бастурму. То було місце нескінченних мук людських – невільничий ринок. Гул його не вщухав, й не було для нього ні дня, ні ночі. Й товаром на цьому майданчику були люди. Як усе, що продається та купується, товар цей мав різну ціну. Кожен потрапив у неволю своїм шляхом: полон після воєнних походів, украдені, куплені, продані й перепродані. Різного віку, різної статі, різних обдаровань, хлопчики, дівчатка й молодиці. «Коран забороняв жінкам оголюватися перед чоловічими поглядами. Тут жінки були нагі. Бо рабині на продаж. Деякі стояли з виглядом покірливих тварин, другі, ті, що не змирилися з долею, мали печать шаленства на лицях; одні плакали, інші сухими очима гостро кололи своїх мучителів – мали б силу, то вбивали б поглядами» (2).

На всіх чекала важка доля раба – мов звіра, якого годуватимуть та використовуватимуть до тих пір, поки останній подих не вирветься з грудей. Попереду – чорна, важка робота для чоловіків, а жінкам здебільшого судилося стати гаремним м'ясом. Красуні з прекрасними й чистими тілами мали перейти в стан іграшок синів османських. Були там жінки й дівчата з усіх країв, «усякого віку й вигляду – від найчорніших муринок до найбіліших дочок Кавказу. Були з грубими рисами, призначені до тяжких робіт, були й ніжні, як квіти, виховані виключно для розкоші тих, що їх куплять. Усякий смак мужчин міг тут бути заспокоєний: від того, що хотів найтовстішої жінки, яка з трудом рухалася, до того, що хотів дівчини ніжної й легкої, як птиця» (10). Товсті жінки майже не рухалися, тільки час від часу демонстрували свою силу, підіймаючи тягарі. Це було те, для чого їх мали придбати. Деяких примушували танцювати або співати, відкривати тіло – все заради гарного прибутку.

Рудоволоса дівчина, назавжди викрадена з рідної домівки, почувала себе пригніченою. Вона втомилася й майже байдуже очікувала того, хто обере саме її. Це був початок великого шляху, але тоді Настася не знала нічого про своє майбутнє. Відчувала себе самотньою, беззахисною, повною страхів бездомною сиротою. Тепер вона «продана і проклята, під чужим небом, прочищеним вітрами, безжальним і блідим, як холодні очі стрільців-лучників. Тут не було дощу, він лив, як сльози, в її душі та ще там, куди не було вороття: у такому далекому, що серце рвалося з грудей од розпачу, недосяжному, навіки втраченому Рогатині» (2). Батько завжди казав, що найбільше добро людини – здоров'я, але Настя в той момент не була з цим згодна. Бо вважала свободу найбільшим багатством.

Ніхто не пожаліє, дарма чекати. Не втечеш – уважно пильнують торговці. Тільки й того, що шия вільна від заліза – вірна ознака якісного товару, що потребує особливого догляду. Мабуть, чомусь вирізнили її з-поміж інших жінок та дівчат, бо поводилися з нею вкрай обережно. Відвели до тієї частини ринку, де тримали «коштовний товар», призначений для особливих покупців.

Тіло Насті завинули в шовки, дбайливо натерли якимись чудовими пахощами, а золоте волосся обережно розчісували, мов милувалися. Це пещення дратувало дівчину, але що вона могла вдіяти? Усе довкола було чужим для молодої золотокосої дівчини, і дихати повітрям неволі було так важко, ніби від нього розпечене залізо пекло в грудях. Скільки доведеться жити в неволі? Кінця та краю не видно.

Спочатку полонянка гірко плакала, згадуючи рідну домівку, але сльози не давали полегшення. Більше ніколи не побачить вона батька, своєї домівки. Часу на роздуми було багато. Як християнка, вона бачила причиною своїх нещасть гріхи. Усе перегортала в голові сторінки свого короткого життя і намагалася збагнути, що ж вона такого накоїла, за які такі гріхи страждає? За свої? Ні. Дівчина була впевнена, що ще не встигла нагрішити, а ось за вмерлих, за понівечених, знедолених – мабуть, за них несе вона цю кару.

Як не скоритися долі? На що сподіватися: на випадок чи на Божу волю? Й Настя дійшла висновку, що сподіватися треба тільки на себе, на свою вдачу, здоров'я, душу, в якій тепер поєднається і біле, і чорне, бо інакше не вижити. Ще дівчина взяла на озброєння життєрадісний сміх. Бо на зло зазвичай відповідають злом, той, хто плаче, отримує сльози у відповідь, а на сміх, може, хтось теж подарує сміх? Ось і сміялася, викликаючи здивування й повагу, роздратування й злість – по-різному. Хуррем (та, що сміється) – таке ім'я дали дівчині.

Тяжкі думки хороводили в голові бідолашної полонянки. Колись «мама звала її сонечком, батько – королівною, приспівувала собі співаночки, пострибуючи на одній нозі, висувала від насолоди язичок, показувала білому світу: «Ось!» Кортіло їй швидше вирости, рвалася з дитинства, як із тенет. Куди й чого?» (2). Із сумом згадувала, як пережила втрату матері, Олександри Лісовської, яку чотири роки тому схопила орда. Того разу Насті пощастило сховатися. Мати врятувала: вчасно попередила доньку, а сама не встигла втекти.

Зітхнула важко, згадуючи матінку, яка щоднини поралася по господарству, але й про пісню не забувала та ще й всміхалася. Була вродливою, та вроду свою доньці не передала. Що з тією вродою робити? Чи принесла вона щастя Олександрі? Погляди чоловіків привертала, залицяльників було досить, та красуня не відповідала нахабам. Кохала свого чоловіка, а доньку – до нестями. Настя була схожа на батька. Від нього й руде волосся, несамовита вдача. Але пригадувала дівчина, як дошкуляла мати батькові байками про своє князівське походження. Навмисно дратувала його тим, ніби Настя не його донька, а справжній її батько – сам король польський Зигмунт. Тому й називав Гаврило Лісовський свою донечку королівною. Обіцяв гойдати в срібній колисці, возити в срібному возі, але то була лише п'яна уява панотця. Виросла його дівчинка з легендою, яка ніби полегшувала її коротке життя в рідному Рогатині. «Розпач від утрати матері минав, світ довкола – великий, зелений, прекрасний. Зло відступало до найдальших обріїв уяви, треба було жити й кохати, щоб не загинути» (2).

Та кому тепер цікава ця історія, якщо потрапила в полон, як і її рідна ненька, якщо безслідно зник для неї бідолашний батько в палаючому Рогатині та її наречений Стефан. Мала б померти й на цьому покінчити з невдалим життям. А потім трапилось те, що можна назвати смертю. Саме так. Вона пережила смерть першої любові, свою власну смерть, щоб тепер ніби воскреснути, знайти в собі снагу дивитися жорстокій долі в очі, знати, що попереду – існування понуре, сіре, майже тваринне.

Єдине, що залишалося, чого ніхто не міг заборонити, – повертатися в думках до своєї домівки з соснових колод, просторої та з великими вікнами; до рідного краю, де влітку панує свіжа зелень високих трав та кремезних дерев, взимку все вкривається білим шаром снігу, восени – золотим, як її коси, килимом, а навесні все починається спочатку. Чарівна казка, у яку Анастасія більше ніколи не потрапить навіть на мить. Здавалося, весь світ покинув її, ніби на кару за якісь великі злочини. Та які ж злочини? Знала, що невинна й праведна. Кому про це розкажеш? Хоч куди поглянеш – усе чуже, ненависне, смердюче. «Усе живе здавалося для бранок недосяжним на цих вулицях, і вони ніби забули про його існування так само, як поволі забували свого Бога, що покинув їх на самоті, відцурався, лишився за морем, пославши їх на чужину, безпомічних і слабих» (2).

Попереду нікчемна доля однієї з іграшок чоловіка, який дасть за неї найвищу ціну, життя в суцільному приниженні, в напівмаренні, але все ж життя! Дівчина посміхалася гіркій долі, не хотіла підкорятися, чекала на диво. Мріяла, щоб залишився на волі її Стефан і шукав її доти, поки не знайшов би і викупив. Яке б це було щастя! Відволікалася, вигадуючи казки, бо такого не буває в реальному житті. І дива не буде. Але все ж доля усміхнулася золотоволосій дівчині. Диво прийшло в особі візира Ібрагіма – вірного друга султана Сулеймана, володаря Османської імперії. Саме для нього захотів придбати дівчину уважний і мудрий візир. То була перша сходинка Настасі до великої влади, влади жіночої, влади державної.

Але Анастасія нічого не знала про майбутнє життя й лише уважно розглядала мовчазного суворого чоловіка. Не знала вона й того, що він був ладен викласти за неї вдвічі більшу суму грошей, ніж визначив купець. За ці гроші можна було б купити трьох черкешенок, але візир не вагався. Він був певен, що купує для свого володаря рідкісний товар, майже безцінний, якщо взагалі можна так говорити про жінку. Тим паче, знав мудрість торгову: товар набуває вартості від тієї ціни, яку за нього заплачено. Але продавець, довідавшись, що дівчина має опинитися в гаремі відомого володаря Османської імперії султана Сулеймана, зробив нечуваний крок – подарував незвичайну дівчину на знак особливої поваги до падишаха. Ібрагім без зайвих думок прийняв подарунок.

Чарівне молоде тіло, розкішне волосся, допитливі очі й загадкова усмішка. Незвичайний товар! Окрім усього, Настася вразила Ібрагіма своєю допитливістю. Вона ніби вирішила влаштувати візиру іспит. Більшість її запитань стосувалися султана Сулеймана, який нещодавно сів на трон після смерті свого батька. З цікавістю дівчина слухала про великі подвиги, які напевно здійснить молодий падишах. її обличчя було сповнене гідності, ніби те, що стосувалося цього великого мужа, стосувалося і її. Мрійливо дивилася вдалину, не забуваючи, однак, уважно слухати вірного соратника султана Сулеймана.

Побачивши на своєму віці велику кількість найрізноманітніших жінок, Ібрагім потрапив під вплив чарівної вдачі юної полонянки. Збагнув, який безцінний скарб придбає для гарему свого улюбленого султана. Важко було не захопитися цією незвичайною полонянкою. Усі невільники стогнали, проливали сльози, а вона сміялася, з гордістю дивлячись довкола. В її погляді не було ані жаху, ані приниження. Тільки гідність та безкінечна гордість. Зворушений такою поведінкою, візир намагався збагнути, що це все означає? Може, просто дурне дівча? Ібрагім уперше бачив рабиню, яка так дзвінко, з викликом сміялася, потрапивши в рабство. Чи не знущається вона з нього і з усього світу жорстокості, у якому опинилася не за своєю волею? Чи то не є проявом твердого характеру й незламності духу?

Вона не була красунею, але в її постаті, допитливих очах, трохи кирпатому носику було щось привабливо-чаклунське. Мабуть, недаремно так грало під сонячними променями руде пишне волосся чужинки. Чоловік уважно придивлявся до полонянки, відчуваючи, що з тієї миті, як вона опиниться в палаці господаря, трапиться щось незвичайне! То було важке, гнітюче передчуття, яке візир поборов і примусив себе не відводити очей від прямого погляду загадкової чужинки. Звідки в неї сміливість так відкрито дивитися на нього? Це він її оцінює, це він її купив, а вона так поводиться, ніби все відбувається навпаки. Ще й усміхається. Візир все ж усміхнувся їй у відповідь, а вона подивилася на нього так, що він зрозумів: цей світ зовсім не знає цієї дівчини. Він хоче скорити її, але прийде час і вона зламає його.

Ібрагім був приголомшений. Роксолана – таке ім'я дав дівчинці старий турок, що пригрів цей скарб, – поводилася досить дивно як для полонянки. Вона вражала сумішшю гострого як бритва розуму і мало не дитячої наївності. Дала зрозуміти, що знайома з латиною, польською, сербською мовами. Мабуть, здобула непогану освіту. В очах у неї світиться розум. Що ж, це на краще. До того ж ці чутки, що вона королівська донька – їх донесли до Ібрагіма люди, яким він звик вірити, – підігрівали цікавість до полонянки. Та ще її поведінка. Те, як поводилася дівчина, вражало понад усе.

Вона добре приховувала свої почуття. Бо тут, між такими ж, як і вона, невільниками, забуто про існування душі, серця. Вони могли тільки обливатися сльозами. Настя намагалася не думати про те, що стала жертвою часу, дочасною мученицею, позбавленою волі. Ніхто не знає, скільки триватиме її невільниче життя. Але ж глибоко в серці вона залишається вільною, й ніхто не змусить її думати інакше. Утім, чимдалі їй ставало важче на душі. «Щедро обдарована волею до життя, не мала тепер навіть тої безпритульної волі, що мала найпаршивіша кішка на вулицях Стамбула» (2).

Опинившись у гаремі, не вписувалася в його життя. Щоб не збожеволіти, час від часу дівчина казала собі, що все це тимчасове, й співала. Чарівний голос виводив пісні, якими заслуховувалася решта невільниць, євнухи. Всю свою тугу вкладала Настя в ті пісні, у рідну мову, а навкруги – чужа, груба, мов лезо ножа. Не може вона решту життя провести в зовсім чужій країні, не може вона бути просто іграшкою для могутнього чоловіка. Нічим не виказувала своїх гірких думок, бо нікому вони не були цікаві. Дуже швидко дівчина зрозуміла: гарем – це як окрема планета зі своїми законами, пастками, радощами та страхіттями. Настя вважала, що вона на цій планеті зайва. Та куди подітися?

Хоч як намагалася не привертати до себе уваги, була помічена всіма, особливо улюбленицями Сулеймана. Досвідчені жінки одразу побачили, яка загроза таїться для них в цій худорлявій дівчинці. «Думки й розмови султанських жінок, одалісок і служниць крутилися передовсім коло особи молодого султана. Усі були якнайдокладніше поінформовані про те, котрого дня і о якій порі був він у одної зі своїх жінок чи одалісок, як довго там сидів, чи вийшов задоволений, чи ні, на кого по дорозі подивився, що сказав, до найменших подробиць. Одяги й повозки, служба й солодощі, оточення султана – усе, мов у дзеркалі, знаходило докладне відбиття в розмовах і мріях гарему. Настуня скоро пізнала все те, і скоро воно навкучило їй» (10).

Дівчина трималась з гідністю, не була схожа на безмовне знаряддя для втіхи. Мудрий візир розгубився. Поведінка нової рабині спантеличувала. Він уже не був ні в чому впевнений і шукав спосіб показати нахабне й сміливе дівчисько султанові. Не знав, що думати, але радитися не можна, про жінку – ніяк. «Проти них хіба що беруть свідків, коли жінка здійснить паскудство» (2).

Вирішив звернутися по допомогу до матері Сулеймана. Завдяки своїй мудрості та очам і вухам, розташованим усюди, вона знає все. Немає чогось підлого, підступного або доброго, про що не дізнається ця жінка. «Велич людини – у спокої, а спокій – у терплячості й повільності. Без зволікання треба розправлятися тільки з ворогами. Занесена шабля має падати, як вітер» (2), – так вважала валіде й не поспішала призначати зустріч. Тому відповіді довелося чекати кілька днів. Іншого виходу не було. Ця жінка була дуже зайнятою, бо віддавала накази вдень і вночі, не знала відпочинку й мала величезний вплив на султана та майже безмежну владу в гаремі. Вона «походила з роду кримських Гіреїв. У її жилах не було крові Османів. Але вона щосили намагалася увібрати в себе його багатовіковий дух» (2). Між матір'ю й сином якихось шістнадцять років різниці. Немов не мати, а старша сестра, але мудра, стримана, непохитна, норовиста. їй усього сорок два роки, а вона вже валіде.

Вона знала свого сина, як ніхто, бо віддала йому все життя. Знала, що «в той день, коли став султаном, він відчув, що віднині час належить йому. В певних межах, звичайно, поки час існує для нього, тобто поки він сам живий. Але в цих межах належить йому неподільно». Довго чекав на цю подію, бо дуже великою була черга з тих, хто мав зайняти султанський трон. Його батько був у цій черзі останнім, але склалося так, що султан Баязид був вимушений віддати владу саме молодшому синові. За місяць Баязид помер, бо його отруїли за наказом Селіма, а ще п'ятьох синів своїх раніше померлих братів він звелів задушити у нього на очах. «…При переході влади в руки спадкоємця усе чоловіче покоління Османів, окрім родини нового султана, безжально знищувалося. Так заповідав завойовник Царгорода Мехмед Фатіх, Сулейманів прадід» (2).

Свого часу Сулейман дістав великий спадок. Не було в нього суперників, кордони Османської імперії мали неосяжні межі. Панують у ній покора й страх, сила й жорстокість. Не залишилося місця справедливості. Такий порядок відвоювали пращури, за нього був готовий битися молодий султан. Завжди похмурий, задумливий, Сулейман не довіряв людям, поважав мудрість і вивчав закони. «Вже при вступі на престол Сулейман запобігливими мудрецями, які завжди змагаються в отриманні почестей від нової влади, був названий Сахіб Кіран – Володар Віку, той, хто має найліпше і з найбільшим успіхом сповнити число десять. Число ж десять вважається найдосконалішим у мусульманському світі…» (2).

Час минав, Сулейман звикав до влади. Тримався холодно, був мовчазним, непривітним. Він остаточно зрозумів, що до кожного його слова прислуховуються, до кожного вчинку придивляються. Зберіг розсудливість, обережність, сміливість, повагу до законів. Мати з гордістю дивилася на свого сина. Його довіра була для валіде найбільшою нагородою. Знаючи про стосунки між цими двома людьми, Ібрагім вирішив звернутися до валіде з незвичайним проханням:

вона, а не син, повинна першою побачити цю «рідкісну квітку»-рабиню.

Султан не минає гарему, але й не піддається чарам своїх рабинь. Сулейман поводиться дуже стримано. Здається, валіде Хамса була цим вельми занепокоєна, побоюючись, щоб син не вдався у свого батька і не порвав із жіночим світом зовсім, не завів собі цілий гарем з гарненьких юнаків. Свого часу важко переживаючи зневагу султана Селіма, Хамса зосередилася на служінні своєму синові. Вимушена була жити, намагалася знайти в тому сенс. Тому обрала сина, його радощі й тугу. Усією душею вона була на його боці. То була не звичайна любов між матір'ю та сином, а щось більше, пов'язане із жахливими таємницями, які знали тільки ці двоє.

Жінки не були однією з тих таємниць. Останні роки Сулейман поволі ставав рабом гарему. Бо там з'явилася Махідевран. Вона народила чоловікові трьох синів та доньку. Султан був задоволений. Перша дружина Сулеймана відчувала себе повновладною султаншею. Це заспокоїло матір Сулеймана, але вона хотіла, щоб у синові остаточно оселився справжній чоловік.

На зустрічі з візиром поводилась стримано. Звеліла одразу перейти до справи. Ібрагім вдивлявся в знайоме обличчя, що не було закритим, й чомусь спіймав себе на думці, що нова рабиня обов'язково сподобається валіде. Щось спільне побачив візир між цими двома жінками й одразу відігнав цю думку. Зараз важливі не його роздуми, а порада матері Сулеймана.

Отже, розповів, що знайшов і купив для султана золотоволосе дівча з палаючими очима. Описував її як незвичайну рабиню. Ібрагім наполягав, що дівча це рідкісної вдачі, обдарованості. Хвилювався, бо нічого не міг зрозуміти з обличчя валіде. Зауважила тільки, що такі подарунки султанові можуть робити довірені особи. Виклавши всі свої аргументи, візир завмер в шанобливому очікуванні. Валіде мала визначити: чи гідна полонянка з Рогатина стати однією з дружин султана Сулеймана? Рустем був дуже переконливим. Тому мати султана погодилася на такий подарунок. Час допоможе все з'ясувати, а подивитися на дивовижну полонянку не завадить.

«Коли Настася побачила валіде, її стемнілі уста і моторошно бліде лице, зрозуміла, що є люди, які не сміються ніколи» (2). Сувора мовчазна жінка уважно дивилась на дівчину. Та поводилася чемно, гордо, але нічим не виказувала неповаги. Тільки посмішка, що час від часу з'являлася на вустах чужоземки, ображала могутню жінку.

Здавалося, час зупинився. Валіде мовчала, уважно вивчала дівчину жорстким поглядом. Правду казав Ібрагім: щось є в цій Хуррем, до чого не можна звикнути, а це велика річ. Уміння викликати цікавість день у день – неабияка здібність. Саме такою побачила нову рабиню мати султана. З того дня доля невільниці була вирішена.

Валіде Хамса звеліла підготувати дівчину для показу султанові: танці, співи, одяг, зовнішній вигляд, аромати. «Вчили – залицятися, сідати на коліна, ніжно й палко цілувати, плавно ходити по кімнаті, одягати й роздягати мужчин, обіймати, робити їм гарні завої й тюрбани» (10). Треба, щоб Хуррем (усміхнена) справила на Сулеймана велике враження, незабутнє.

Тільки після твердого слова валіде Ібрагім розповів дівчині, що на неї чекає велике щастя в гаремі падишаха. Ніхто не здогадався, як сіпнулося й завмерло серце молодої дівчини, немов назавжди, але вона продовжувала усміхатися. Візира вже дратувала ця відкрита, яскрава усмішка. Він теж приховував свої враження й терпляче розповідав майже від імені самого султана. Якщо вона поводитиметься добре, вона зможе стати однією з улюблениць падишаха. Це – шлях до раю. Дівчина розгубилася. Сувора жінка сказала, що їй треба вчитися. По-перше, мови. Настя не хвилювалась. У неї все вийде, бо мови даються дівчинці легко. Вона це пам'ятає ще відтоді, коли батько забажав, щоб донька вчила латину. «А чи дасть хоч якась мова їй утрачену волю, чи зможе повернути?» (2).

Тепер після стількох страждань та страхіть на неї чекає невідоме життя – бути чи ні їй чиєюсь іграшкою і скільки часу нею гратимуться, невідомо. Сумні думки оселилися в рудій голівці. Поки пливла, стільки всього навигадувала собі. Жалкувала, що не кинулася в море і не зімкнулися над нею солоні води. Не було б тоді ні сорому, ні страждань. А потім, після зустрічі з владною жінкою, відганяла від себе страхи. Слів валіде дівчина майже не розуміла, але раптом заспокоїлась. Якась казкова надія оселилася в серці. Ніби хтось прошепотів їй слова, що заспокоїли й подарували неабияку мужність.

У гаремі султана Сулеймана

Таким чином дівчина потрапила до одного з найвідоміших турецьких султанів – Сулеймана (1520—1566), сина Селіма Грізного (Явуза). В Європі його звали Пишний, а в Туреччині Кануні (Законодавець) – за створення зводу законів, спрямованих на захист інтересів феодалів і закріплення селян за їхніми земельними ділянками, які належали поміщикам. Фактично це було введення кріпосного права.

А тоді він був ще двадцятип'ятирічним поетом, що посів престол після смерті батька. Одержав багато імен. Одне з них – Сулейман Величавий, що поєднало все те, що залишилось у спадщину від Селіма Грізного, «пан Царгорода і Єрусалима, Смирни і Дамаска і сім сот міст багатих Сходу і Заходу, десятий і найбільший падишах Османів, халіф усіх мусульманів, володар трьох частин світу, цар п'ятьох морів і гір Балканських, Кавказу й Лівану, і страшних шляхів на степах України, могутній сторож святих міст в пустині Мекки і Медини і гробу Пророка, пострах всіх християнських народів Європи і повелитель найбільших сил світу, що міцно стояли над тихим Дунаєм, над Дніпром широким, над Євфратом і Тигром, над синім і білим Нілом…» (10).

Сулейман не хотів бути схожим на батька й у дрібницях. Навіть тюрбан носив інакше, насував його майже на самі очі, а Селім носив високо, на маківці голови. Не був схожий на Селіма Грізного й щодо ставлення до жінок: не проміняв жіночі пестощі на незрозумілі пристрасті з юнаками. З наложницями проводив не так багато часу. Самовпевненому, гарячому, безстрашному герою, що сам особисто керував походами, взагалі не вистачало часу для гаремних любощів, а «Святий Закон» не дозволяв брати жінок у походи. З появою маленької Хуррем все зміниться, але досі жінки ніколи не супроводжували султана в його войовничих справах.

У величезному гаремі султана жило триста дружин та наложниць. Сулейман був упевнений, що в його безмежній державі «нема жодного дому, жодного роду, з котрого найкраща дівчина не впала б йому до ніг, якби лиш проявив охоту взяти її до свого гарему» (10). Тому й розростався він за волею падишаха. «Цілий світ! Заплутаний, безконечний, розділений, монотонний і страшний у своїй безвиході» (2). Різних націй, кольору шкіри, куплені на ринку, подаровані, продані своїми батьками, жінки проводили час у піклуванні про свою красу. Але не всім подобалося таке солодке життя. Бо султан дарував свої гарячі ночі лише найулюбленішим, а всім іншим залишалося чекати. Бувало роками жінки з гарему не отримували жодного знаку уваги від свого падишаха. Деякі не витримували і йшли на зраду. Якщо про те дізнавалися, кара за такий вчинок була страшна: невірну зашивали в мішок з отруйною змією і по спеціальному жолобу спускали у води Босфору.

Існувало правило: якщо дев'ять років поспіль падишах жодного разу не втішався з наложницею, вона мала змогу залишити гарем з досить відчутним приданим. Головний євнух гарему відповідав за цю цікаву статистику відвідувань господаря. Саме кизляр-ага розробляв розклад, за яким султан приділяв увагу тій чи іншій наложниці. Коли вибір було зроблено, ввечері вона одержувала коштовний подарунок, а вранці, якщо султан отримував бажане, ще один. Не міг дарувати любощів великий падишах тільки в четвер, бо в цей день завжди готувався до п'ятничної молитви. Якщо жінка народжувала дитину, вона переходила до так званих щасливих – це вірний шлях до стану офіційної дружини султана. їх у нього було від чотирьох до восьми. Діти першої ставали спадкоємцями престолу. Але це не могла бути християнка. Історія продемонструвала, що зміна віри, поміж інших справ, не була такою складною для Роксолани.

Ось у таке зміїне кубло потрапила юна полонянка з України, її ретельно обдивився медик султана й не знайшов фізичних вад. Роксолану описували «скоріше як милу, ніж красиву». Венеціанець Наваджеро писав, нібито «султан так сильно кохав Роксолану, що в османській династії ще не було жінки, яку б поважали так само». На його думку, у неї був дуже милий вигляд, вона добре знала особу Сулеймана. Посол казав, що Роксолана «молода, але не красива» («giovane, ma non bella»), а стамбульський люд вважав її за відьму. Венеційський посол Домініко Тревізано 1554 року писав про Роксолану: «Для його величності султана це така кохана дружина, що, – переказують, – відколи він її спізнав, відтоді вже не захотів знати якоїсь іншої жінки; такого не робив ще ніхто з його попередників, бо в турків є звичай міняти жінок». Але ці слова опинилися на папері, коли минуло понад тридцять років від часу, як був зроблений подарунок візиру Сулеймана.

На відміну від багатьох полонянок, що сумували за рідною домівкою, за батьками, рідними, дівчина дивилася в майбутнє, як про те вже йшлося, із загадковою усмішкою. Вона дала собі слово зробити все, щоб її життя відрізнялось від тваринного існування жінок гарему. То кричав у юному тілі дух гордості, боротьби, гідності. Молода, але достатньо впевнена, рішуча, Хуррем чітко додержувалася свого плану. Вона дала собі обіцянку стати першою, заволодіти всіма думками великого султана. Відчайдушна дівчина з Рогатина стала на довгий шлях боротьби з правилами, ритуалами, традиціями чужого народу.

Передусім, на неї чекала сувора нещадна боротьба з собою. «Не зважати ні на що, не очікувати милосердя, жити, як оці розбишаки, звірі, хижаки! Стерпіти все, пожертвувати всім, але тільки не тілом! Немає тіла – немає тебе» (2). Так думала, але знала, що перш за все доведеться віддати саме його – красиве, гнучке, молоде, соковите. Й поволі звикала до неминучого. Прислухалася до себе: якісь тривожні зміни відбуваються з її поглядами на те, що відбувається. Нібито вона звикає до своєї долі.

Відволіктися від несподіваних думок допомагало навчання. Найпростіший спосіб забути про страждання хоч би на деякий час. Настя швидко вивчила турецьку, арабську, перську. Це було неважко. У дівчини складалося враження, що мова «приходить сама по собі, непомітно, як дихання» (2), а танцювати вона любила не менш, ніж співати. Й усе в неї виходило дуже добре, занадто, щоб не звернути на себе увагу стривоженого гарему. Гарна учениця за короткий час вивчила основи віршування та арабську мову. Ібрагім стежив за успіхами загадкової дівчини з далекої України.

Мовчазна, всезнаюча валіде Хамса не залишала дівчину без своєї уваги, пильно придивлялася до Хуррем і знала про кожний її крок. Ще не відчувала загрози від її розуму й кмітливості, від її незвичайності, бо саме незвичайність безповоротно руйнує традиції. Ані мати султана, ані перша дружина Сулеймана, ані головний євнух доки не були готові до десятиліть боротьби з цією тендітною дівчиною з майже хлопчачою фігурою. Може, це сталося тому, що дуже багато зусиль витрачалося в тім світі на пошук хоч якогось виправдання особистого існування.

Нарешті настав час, коли Хуррем була готовою з'явитися перед очі падишаха. Лише одного разу в житті, в день свого весілля, вона ретельно готувалася до зустрічі з коханим. Тоді вона хвилювалася й прискіпливо придивлялася до себе. Вона хотіла, щоб Стефан побачив, яка вона гарна. Усі дівчата вважають, що в день весілля станеться диво й вони будуть виглядати особливо, чарівно. Настя теж так думала, й по очах коханого бачила, що вона справді особлива. Усе закінчилось, ще не почавшись. Серце завмерло: не можна озиратися в минуле, бо інакше не буде майбутнього. Того, що було, не вернеш. Не дала й сльозинці скотитися по щоці. Віддала своє тіло досвідченим рукам євнухів, які за наказом валіде готували її до першої зустрічі із султаном.

Перед тим її знову мили, парили, натирали вже звичними «пахучими мазями, так, немовби її мав проковтнути якийсь людоїд з витонченим нюхом, вищипували брови, вибілювали і без того біле лице, приміряли безліч убрань – широких, легких, прозорих, начіплювали на неї оздоби, тим часом маловартісні, з важкого, карбованого срібла. Сережки, браслети на руки й ноги. І знову перемірювали цілі купи тканин, загортали її в них, не шкодували, були божевільно щедрі – розкіш і багатство султанського гарему не мали меж!» (2).

Можна тільки здогадуватися, яке хвилювання панувало в її серці у день, коли настав час її знайомства з султаном. Жодним поглядом, жестом не виказала своїх почуттів. Уперто доводила сама собі, що не боїться нікого, немає кого боятися. Усе погане, що могло бути з нею, вже сталося. Тому вона має хоча б робити вигляд, що в її душі немає місця для страхіть. І головне – вона не боїться цієї зустрічі. Його називають володарем трьох світів, але для неї це не має значення. Не повинно мати. Настя Лісовська намагалася перемогти й показати всім, на що здатна проста селянська дівчина з далекого Рогатина!

Вони дали їй нове ім'я – Хуррем. Нехай. Незабаром усі в цих стінах і за їх межами побачать, яка Хуррем і на що вона здатна! І нехай всі заздрять, вона не боїться. Усі її відчайдушні страхи поволі вщухли. Для них більше не було місця в її майбутньому. Тільки в перші дні в гаремі, коли таємно пройшла до султанських покоїв та покоїв султанських жон, відчула холодний жах від могутності Махідевран – першої жінки Сулеймана. Але майже одразу це відчуття змінилося великою жадобою життя. Не тваринного, а гідного, сповненого радощів і світла. Щоб хотілося співати, як колись виводила свої пісні Настусина мати. Задля іншого не варто було виживати й потерпати від стількох страждань.

«Усі люди, мабуть, живуть тим, що ждуть: щось має статися, якась подія, якась зміна, злам у житті, щастя, чудо. І ради цього можна стерпіти все: голод, холод, приниження, неславу, бідність, несправедливість, нудьгу. А неволю?» (2). Настя намагалася знайти сенс свого існування. Душа в ній померла, а тіло хоче жити. Знищено все навкруги, усередині, а вона ще жива й може дивитися в майбутнє – дивовижно. Дівчина відчувала, як здіймаються невідомі сили. Завдяки їм вона подолає всі незгоди, переможе це страшне місто, у якому і стіни мали вуха, очі.

Утім, хоч почувалася чужою серед смаглявих, чорнооких класичних красунь, які всілякими способами намагалися звернути на себе увагу господаря, Настя знала, що вже готова до зустрічі з султаном. Усі зібралися в прийомній залі палацу. Хуррем була тут уперше й обережно, щоб її враження залишилися непомітними, розглядала все навкруги. Розкіш вражала, але в залі було задушливо, та і в голові дівчини трохи паморочилося чи то від задухи, чи від хвилювання. Бо головним було очікування появи Сулеймана.

Прийшла валіде, сестри султана, Махідевран. Усі вони сіли на свої місця поряд з високим троном. Тепер у залі панувало очікування. Нестерпне, тяжке, воно забирало у Насті останні сили. Якоїсь миті вона неймовірно розхвилювалася, тільки тепер збагнувши, у яке змагання її кинуто, куди потрапила вона. Усе тут відбувалося лише заради султана, заради його прихильності. Дівчина відчула, як хвиля приниження облила її з голови до ніг.

Він з'явився в залі зненацька, непомітно, як диво. Настя досі не могла звикнути до того, що в палаці відбувалися такі майже протиприродні речі. Люди тут з'являються мовби нізвідки. Для того в палаці існує безліч потайних дверей, запон із щільних тканин. Як звикнути до цього й не збожеволіти, коли звідусіль виблискують чорні очі? Тут і стіни мають вуха, немов примари живуть у кожному куточку, в кожній щілині.

Султан велично пройшов до свого трону. Високий, у золотих важких халатах, у височезному тюрбані з його улюбленими рубінами, він лише опустився на трон, як усе навкруги заворушилося, ожило, вдарили барабани, почався танок. Жінки танцювали, показували кожна свої принадності. «Султан дивився чи й не дивився. Сидів закам'яніло, тюрбан гнув йому голову, був, мабуть, важкий, мов каменюка, нависав над світом, ніби все османство з його жорстокістю, невситимою жадібністю. Він не зворухнувся і тоді, коли безмовних танцюристок замінили співаючі і коли євнухи навпереміну стали випускати одалісок меншими табунцями, по три, по дві» (2).

Лунали пісні, сумні й протяжні, всі про любов, якої не знали в цих стінах. Настя прислухалася до тих тужливих пісень, думаючи про те, що скоро євнухи випхнуть її в середину круга й доведеться танцювати для цього всемогутнього чоловіка. А коли настав її час, вистрибнула й заспівала, полетіла в танці, «мов промінь, мов сяйво, швидше, швидше, і вже летів самий голос на золотій хвилі. Ніхто не бачив Настасі, тільки чули її глибокий голос, а вона не чула себе, не бачила нікого й нічого, лиш себе всю, змії червоного світла струменіли по її волоссю, тіні падали до ніг, мов сувої темного шовку, велетенський барабан гудів, як її маленьке невтримне серце» (2). Не пам'ятала, коли зупинилася, бо почали свій танок інші танцівниці. Не відчувала, як пронизує її сповнений ревнощів погляд Махідевран, яка не терпіла жодних суперниць.

Сулейман залишався задумливим і спокійним, жодним жестом, рухом не виказав, що помітив незвичайне молоде дівча з усміхненими очима. Особистий біограф султана так описав цю подію: «Якось, блукаючи байдуже між черкешенками і грузинками, дівчатами, чия врода в Царгороді вважалася класичною, султан зненацька зупинився перед одним ніжним і милим лицем. Він опустив погляд на лице, підняте до нього, лице без видимої вроди, але із спокусливим усміхом очі, затінені довгими віями, промовляли до нього не тільки пустотливо, а й зухвало. І він, що бачив стільки поглядів, сповнених пристрасті, муки і приниження, несподівано піддався отим дивовижним очам дівчини, яку в гаремі назвали Хуррем. Хустину, легку, як павутинка, залишив на ніжнім плечі тої, яку цілий світ незабаром зватиме Роксоланою» (2).

Саме тоді він обрав нову наложницю на ніч. Думав, що на одну-єдину ніч, як траплялося найчастіше, але не гадав, які зміни увійдуть у його життя разом із появою загадкової слов'янки.

Султан величаво вийшов із зали, за ним – його мати, сестри, одаліскам наказали йти до своїх приміщень, пішла й Настя. Але невдовзі сама валіде Хамса з'явилася й повела дівчину за собою. Уважно наглядала за тим, як «розчісують, перечісують їй коси, як намащують і натирають новими мазями, як перемірюють широчезні, безберегі, невагомі тканини, забравши в Настасі навіть той благенький одяг, який був на ній у залі прийомів» (2). У неї залишилася лише прозора хустинка, що ледве чутно лягла на плече, – так султан виказав своє бажання мати саме цю жінку. Ритуал, заради якого й збиралися всі в спекотній залі для прийомів.

Коли дівчина була готова, повели її дерев'яними сходами, по килимах. Йшла й тремтіла, бо не знала, куди йде: до великого щастя чи до безмежного горя.

У полоні першої ночі

Від хвилювання та холоду не знала куди подітися, але мовчки йшла за своїм провідником. Раптом засміялася з переляку й опинилась перед султаном. Він напівлежав на великому ложі, на м'яких матрацах, покладених один на один, «лежав на простирадлах з тонкого полотна, з безліччю подушок, підкладених під боки, під плечі й під голову, все в барвах зелених – барвах Османів. Султан дивився на голу Настасю так невідривно, що вона помічала тільки його погляд і попервах навіть не збагнула, що на ньому немає його страхітливого тюрбана» (2). А потім глухо пролунав наказ, щоб віддала володарю його хустку. Знала, що це означає, тремтіла й ішла назустріч долі. З'єдналися, й не залишилося між ними місця для нещастя, бо життя на мить здалось прекрасним. Враження від того, що вже ніколи не буде колишньою Настею, збентежило, й душа стогнала.

Султан, звиклий до мовчазної покірливості, все ж був здивований тим, що дівчина виявилася зовсім не балакучою. Взагалі жіночим базіканням нехтував, але ця невільниця роздратувала його своїм мовчанням. Сулейман здивувався, що думає про такі дрібниці. Це просто одна ніч із новою жінкою – немає про що міркувати. Великий султан не міг дозволити, щоб жінка бачила його уві сні. Тому після утіх Настю вивели із султанських покоїв тими ж килимами, дерев'яними сходами. На цей раз вона вже не тремтіла й не відчувала холоду. Маленькій Хуррем було не до сміху, бо залишила в султанських покоях усміхнене рудоволосе дівча. Після першої ночі із Сулейманом Хуррем одержала окремий покій і коштовний подарунок від падишаха із скарбниці: великі рубінові сережки й рубіновий перстень – улюблені камені султана. Настя була занадто стомлена в ту ніч, щоб до кінця зрозуміти зміни, що прийшли до неї з першою ніччю з молодим султаном. Лише коли євнухи, з повагою вклоняючись, провели її до інших покоїв, уряджених коштовностями, сповненими ароматами лаванди, збагнула: тепер усе буде інакше. Й майбутнє залежить від того, яке враження від цієї ночі залишилося в Сулеймана. Стомлена дівчина заснула на перському дивані, а коли прокинулась, не одразу згадала, яким чином потрапила в цю розкіш. Спогади накрили її хвилею сорому. Отже, це сталося. Тепер вона – одна з жінок, які належать великому султанові. Впала на коліна й довго гаряче молилась. Уже не просила визволення, благала дати сили, мудрості, терпіння, щоб звикнути до нового життя, в якому робила лише перші кроки. Не плакала, стиснувши губи, намагалася зазирнути у свою душу, щоб переконатися: цієї ночі віддала лише тіло. Маленький хрестик на шиї – доказ тому.

Зв'язок із минулим, спогади про весілля, що не відбулося, віддалилися на недосяжну відстань, втрачали яскраві барви. «…Розлетівся вже ніжний запах її першої любові, яку відчувала до Стефана, помалу входить у її серце друга любов. Любов, котра хвилями зачинала сп'янювати її, дійсно як вино. Любов грішна, любов до невірного, який ставав їй все дорожчим» (10). Це відчуття викликало біль і радість одночасно. Але конче потребувала підтримки, й вона знайшла її в молитві. Молилася із щирістю невинної душі. Зверталася до Божої Матері, впевнена, що та почує й допоможе. Просила не волі й щастя, благала дати знак, щоб розуміти, як жити далі. Й відчула, як серце опанував спокій. Мабуть, то й була жадана відповідь: заспокоїтися, чекати й будувати майбутнє за покликом душі.

Не тільки Настя залишалася в полоні своїх думок. Сулейман не впізнавав себе. Державні справи непомітно відійшли на другий план, думками він весь час повертався до гарячої ночі із золотокосою невільницею. Кружляли, кружляли ці думки, не давали спокою, й зростало лише одне бажання – знову бачити цю дівчину, знову розмовляти з нею, обіймати, дарувати пристрасні пестощі. Він і гадки не мав, що таке буває. Жодна жінка не змогла з першої зустрічі так захопити його, полонити серце. Намагався відвернути від неї свої думки. Не міг. Немов зачарувала його маленька Хуррем. Усміхнене сміливе й горде рудоволосе диво – Сулейман сам не міг стриматися від теплої усмішки.

Образ молодої чужинки так і стояв перед його очима. Він не міг позбутися спогадів, від яких шалено билося серце. Вона така гарна, така ніжна, як щойно розкритий бутон троянди, а при спогаді про золотисте волосся у султана паморочилося в голові. Чимось Хуррем нагадувала йому матір. Ця думка особливо вразила Сулеймана. Усе потроху з'ясовувалося. Ось вона – причина. Ця дівчина дуже нагадує йому матір, яка оточила його піклуванням, яка завжди боїться за нього. В очах цих двох жінок він бачить спокій і довіру, твердість духу й несамовиту гордість.

«Здригнувся. Так, він ще не зустрічав у своїм житті жінки, котра більше нагадувала б йому його матір, ніж ця невільниця. Уже був певний, що вона, й тільки вона потрафить виступити супроти нього так само лагідно й так само твердо, як його мати, котра одинока говорила йому одверто правду в очі. А серед вічних підхлібств і подиву гостре слово матері було йому таке приємне, як разовий хліб голодному» (10). Відчував, що ця невільниця буде йому такою ж вірною, як рідна мати, такою ж розсудливою, щирою. Вона завжди буде йому цікавою, а це дуже важливо.

У серці молодого султана розцвітала друга міцна любов. Глибоко й невідворотно вразила його Хуррем. Ще й ще раз з'ясовував для себе, чим його зачепила та чужинка з далекої країни. Дивився на білий світ, а бачив лише біле личко, спокійне й розумне, великі бездонні очі. Він хоче зануритись у їх глибини й не знати більш інших задоволень, проблем, його бажання – зректися всього. Неможливі думки. Він, володар світу, не має права на таку лірику. Ніколи ще з його серцем не відбувалися такі швидкі зміни. Гаряча хвиля пристрасті накотилася на Сулеймана. Всемогутній султан перетворився на закоханого юнака, який мріяв про щастя з коханою. Він провів з нею ще одну ніч, потім наступну… Кожної ночі відкривав для себе нову Хуррем. Тепер вони багато розмовляли, але це були розмови на рівних. Дивна жінка не була схожа на жодну, що побувала в його покоях. Що найбільше його вразило: її зовнішність чи розум, неабияке знання Корану? Адже вона – християнка. Невільниця дивувала його точністю й доцільністю цитат, знала закон краще за багатьох мудреців ісламу. Так бодай здавалося йому…

Першою зміни в поведінці султана помітила Махідевран. Тривога оселилась у серці ще з тієї зустрічі в залі для прийому, але тепер було все вочевидь. До появи в гаремі Хуррем саме пишногруда черкешенка Махідевран була першою дружиною падишаха. Сам Сулейман мріяв про жінку, яка була б цікава не тільки в ліжку, «жінку, що могла б зрозуміти його і дорівнятися йому всюди і всюди зробити щасливим: за учтою і в бесіді, у постелі й у державних справах, які судилися йому в майбутті неминуче. Шукати такої жінки не міг і не вмів. Султани і їхні сини не шукають жінок. Це роблять за них інші» (2). Отож не випадково в гаремі Сулеймана з'явилася й Махідевран. Горда, несамовита, вона не розгубилася в першу зустріч із султаном. Була вона тоді зовсім молодою дівчиною. «Мала вона повестися тут гідно, не почуваючись жертвою, вразити свого повелителя не самою красою і незайманістю, а й природним розумом, багатством душі, що його, коли й не мала достатньо, повинна була здобути швидко, вміло й непомітно. Знала на те єдиний спосіб: гордість, ховаючись за яку можна досягти всього на світі» (2).

Вона народила своєму господарю чотирьох дітей. Це потім трьох з них забере чума, що хазяйнуватиме у Стамбулі, живим залишиться один-єдиний син Мустафа. Саме він вважатиметься спадкоємцем султана Сулеймана. Одуріла від горя мати зрозуміє, що часи любові до неї падишаха вже позаду, а для сина стають небезпечні роки або місяці, а доки треба було відвойовувати те, на що поласилася слов'янка.

Рудоволоса Хуррем зачарувала великого султана, бо він – чоловік, а те нахабне дівча знається на чоловічій слабкості. Серце Махідевран підказало, що думками її володар тепер дуже далеко, настільки, що рідкими стануть їх зустрічі, вона перестане бути його коханою дружиною. Махідевран відчула – молоде рудоволосе дівчисько, що завжди дивиться навколо усміхненими очима, виштовхне всіх із серця та думок володаря.

Спочатку султан спробував чинити опір почуттю, що зароджується в серці без його на те волі. Невже не має влади над собою? Саме до першої своєї жінки прийшов Сулейман, щоб звільнитися від думок про чарівну бліду дівчину. На якийсь час подіяли знайомі, гарячі пестощі несамовитої черкешенки. Ось воно – справжнє. У нього є все, щоб відчувати себе щасливим: віра, влада, імперія, слава, Махідевран, гарем. Не треба ускладнювати життя. Йому, володарю трьох світів, нема дозволу на те, на що має простий смертний. Сулейман намагався обдурити себе, але з кожним днем впадав у відвертий розпач.

Досить було ще раз побачити Хуррем, як почуття спалахнуло з новою силою. Враження було сильне: «її великі спокійні очі, й спокійне обличчя, і ціла постава. З очей видніла якась думка, що так оживляла її личко, як горючий камінь оживляв її турецький тюрбан. Молодий султан відчув інстинктом любові, що то нова думка відродила її та що довкруги тої думки збирається у неї все: кожна частинка її одягу і прикрас, кожний її рух і кожний напрям, усі її почування й гадки. «Чи се, може, початок любові, любові до мене?» – подумав на хвильку, і дрож перейшла його тілом» (2). Ніколи раніш його не хвилювало ставлення жінки до нього. Поняття кохання без взаємності не існувало, а тепер йому хотілося, щоб ця дивовижна жінка несамовито закохалася в нього. Вона повинна покохати його й розпрощатися зі своїм Богом. Або навпаки – розпрощатися зі своєю вірою, а потім полюбити його. Може, в цьому справа? Неважливо. Тільки доки це не станеться, не відкриється йому неземне блаженство. А поки він відчував, як любов робить його сильним і незахищеним водночас, ніби кров розносила по тілу велич та безмежну радість, таку ж безмежну, як його володіння.

Про них Сулейман ні на мить не забував, тому без вагань виступив в похід на Белград. У ці дні намагався не думати про маленьку Хуррем та її пестощі, бо воїн не може думати про жінку в часи жорстоких битв. У серпні 1521 року повертався до Стамбула «без війська, йшов швидко, з короткими ночівлями й перепочинками. Сімдесят п'ять днів треба було йому, щоб дійти від Стамбула до Белграда, тридцять днів витратив на здобуття міста і ще тридцять один день повертався назад до столиці» (2), в одному сербському селі дістав звістку про смерть наймолодшого сина Мурада. Не хотів нікого бачити, сумував. У Стамбул увійшов тихо, без пишноти, але маленький Мурад став першим, кого втратив султан в ту страшну пору. Смерть нещадна до всіх, і до малих, ні в чому не винних дітей володаря трьох світів так само. За кілька днів померла його донька, ще не отримавши імені, а вслід за нею – султанський син Мехмед. Три смерті забрали у Сулеймана залишки любові до Махідевран. Віруючи, що на все воля Аллаха, ушанував його. Коли невтішна мати забажала побачення із султаном, відповів жорсткою відмовою: він більше не хотів її бачити.

Тільки одна жінка викликала в падишаха палке бажання, допомагала забути нещодавні втрати. Лише з Хуррем він знаходив спокій. Настрої молодого султана швидко стали відомі в стінах гарему. Болюча пристрасть Сулеймана не залишила нікого байдужим. Здивований, шокований гарем гудів, як розтривожений бджолиний вулик. Чекав він великого лиха від тих неочікуваних змін. «Та занепокоєні були не тільки мешканці султанського гарему, але й усі візири, кадіяскери, дефтердари й ніішандші… Вони нюхом східних людей чули, що наближаються якісь великі зміни в житті цісарського двору» (10). Те, що відбувалося, лежало поза межами розуміння. Неочікуване підвищення Хуррем викликало заздрість, злість, бажання помсти за втрачений спокій та порядок. Подарунки султана дівчині були справді царські. Пішла чутка, що серцем володаря заволоділа християнська собака.

Звичайно, Хуррем дізналася про це, але вирішила не ображатися. Як сказано: «Любіть ворогів своїх. Чиніть добре тим, хто ненавидить вас». Тим, що не виказувала відвертого опору, накликала ще більшу потаємну лють гаремних жінок. Заздрили вони їй чорною заздрістю, але не знали, що в її серці не менше болю, ніж у палаючому від любові серці султана Сулеймана. «Бідна невольниця з далекої країни в болючій думці своїй назавше міняла свою любов до Бога на хресті – за любов до людини, за скарби світа сього, за звання султанки, за владу на землі…» (10). Жінкам було незрозуміло невтручання валіде та мовчання Махідевран. А трапилося те, що мати султана лише очікувала на слушний час, щоб втрутитися. Вирішила, що ждати більше не треба, й покликала до себе колишню улюбленицю Сулеймана.

«Черкешенка одуріла від горя. Стільки втіхи давала своїм зграбним, округлим, пещеним тілом і своїми дітьми, яких народжувала легко, охоче й радісно, а тепер усе втратила за кілька днів і, хоч залишився живий трилітній султанський син Мустафа, відчувала: короткі роки її величання скінчилися без вороття» (2).

Але легко здаватися Махідевран не хотіла. Вони з валіде щось та намислять. Після розмови з нею розлютилася не на жарт. Почала погрожувати задушити своїми руками, не лякаючись ніякого гріха, ту слов'янську відьму. То були серйозні погрози, бо йшли від самого серця. Для початку Махідевран вирішила видряпати очі цій завжди усміхненій нахабі, вирвати золоте волосся, що зачарувало султана. Так і зробила. «Усією тяжкістю перегодованого свого тіла вдарила Махідевран знетямлену Хуррем, увіп'яла свої гострі нігті їй в лице, вчепилася у волосся» (2).

Хуррем могла відповісти, але не стала. Вона знала, що не завжди треба прямо давати відсіч. Коли євнух прийшов за нею, відповіла, що не піде до султана з таким обличчям. Назвала себе проданим м'ясом, яке не гоже показувати володарю. Усі вороги Хуррем зітхнули з полегшенням: нарешті настав кінець цій гордячці. Але сталося непередбачене: султан сам пішов до Хуррем. Тоді вона продемонструвала свої синці та подряпини Сулейману. Ніяких обвинувачень, ніяких сліз – лише мовчазний докір. Розгніваний султан наказав, щоб Махідевран постала перед його очима. Спитав, чи справді вона дозволила собі підняти руку на Хуррем. Жінка трималася гордо й не намагалася виправдовуватися. Сміючись, черкешенка вигукнула, що то тільки початок. «Бо вона, Махідевран, тільки вона може бути найпершою в служінні його величності, і всі жони, а найперше рабині, повинні їй поступатися і вважати своєю господинею» (2). Сулейман вислухав повну обурення промову й відчув, що більше не хоче бачити цю жінку ніколи.

Махідевран дістала страшне покарання: господар прогнав її геть! Залишок років вона мала провести в засланні, в забутті. З першої дружини, Весняної Троянди, вона перетворилася на вигнанницю. Світ відвернувся від неї, та й був він тепер для жінки ніби смерть чи гірше смерті. Бо що для неї світ, коли улюблений Сулейман не хоче більше бачити її, не хоче її кохання, коли він так образливо забув про все, що єднало їх ці роки. її покої віддані Хуррем, колишні служниці передані Роксолані.

Чари! Рудоволоса відьма! Саме так, бо немає іншої причини байдужості Сулеймана. Гарем завмер. Йому не потрібні докази того, що володаря отруїли, підпоїли. Не можуть покинуті жінки заспокоїтися й подивитися правді в очі: не врода, а розум, сила духу Хуррем вразили султана. Він звик до тупого поклоніння, а тут такий несподіваний характер, воля, упертість розуму. Захоплення падишаха було не одноденним.

Валіде не одразу відчула загрозу від маленької, майже прозорої, тонкої дівчинки. Мудрості жінки, що багато бачила на своєму віку, було завдано нечуваного удару. Шістнадцятирічна українка заволоділа її сином. Вона поводилася так, ніби їй «вже давно відкрилася мудрість людської неприступності, завдяки якій кожен може жити на світі, зберігаючи власну особистість. Ми існуємо лише доти, поки ми, з'єднуючись невпинно з усім, що нас оточує, водночас відокремлені від цього оболонкою свого тіла і неповторністю духу» (2). Протягом годин валіде спілкувалася з маленькою Хуррем, щоб зрозуміти цю дивовижну жінку. Задавала питання, читала книги, вірші, пильно придивлялася до усміхнених очей. Але на жодне своє питання не дістала відповіді. Хуррем сміялася, ховаючи тугу від всевидющого ока валіде, від головного євнуха, від усіх, хто може донести на неї султанові. Йому вона потрібна усміхнена, весела й безтурботна.

Дівчина зрозуміла, що влада, яку вона поволі отримує над султаном, не тішить її. Намагалася випестити в себе ненависть до цього головного з усіх грабіжників, робила це поступово день за днем, коли несподівано з жахом відчула, що ненависть до цього вже не чужого чоловіка перероджується в щось інше, схоже на прихильність. Страшно й подумати, Хуррем відчувала себе за крок до любові… любові до ворога, людини, з якою буде пов'язана до скону.

Немає більше рудоволосої Насті. У серці вже грала дивна музика, лунала вона й у голові й не давала можливості думати про щось, окрім несподіваного почуття до ще недавно чужого, ворожого чоловіка. Забула геть про все, підспівувала любові. Лунала мелодія про пристрасть, сильнішу від смерті. Й це вже не була ніжна, дівоча любов до Стефана. Це була любов жінки, що пізнала чоловіка. «Любов – любов – любов! Вона вже часом так кипить у нутрі, як лава у горі, хоч на схилах її ще все спокійне, і зеленіють полонини, і синіють, мов очі, тихі озера…» (10).

На світі залишилась Хуррем, душа якої поволі втрачала зв'язок з минулим, воно викреслювалося несподівано сильним почуттям. Вона ж полюбила свого ворога! Зрадила вона все, що відбувалося в її короткому житті. Але щось давало їй сили дивитися вперед. Відчуваючи горе і безнадію, вона намагалася не зламатися. Випробування несподівано стали для дівчини шляхом до вершин духу. «Коли переконалася Хуррем, що люди і Бог відцуралися від неї, що світ покинув її напризволяще і вона віддана лише власним силам, несподівано для неї самої відкрилася у ній така невпинна текучість духу, такі незнані можливості розуму, що навіть злякалася. Може, так само лякала вона своїх гаремних сторожів і саму валіде, зате султана здивувала й зачудувала аж так, що не міг уже відірватися від споглядання цієї дивовижної дівчини, в якій вміщувалося стільки несподіванок, стільки щедрих знань, що, здавалося б, їх нездатна була витримати людська природа!» (2).

Викликаючи невдоволення оточуючих, султан Сулейман чимдалі більше часу проводив з рудоволосою українкою. Він залишив без уваги наложниць, які услід за Махідевран негайно звинуватили суперницю в чаклунстві. Руде волосся, затьмарення розуму великого султана – досить серйозні доводи для звинувачення. Але Хуррем врятували дві обставини. По-перше, вона завагітніла, про що негайно розповіла султанові. Гордий Сулейман умить перетворився на радісного хлопчика, який одержав найжаданіший подарунок. Улюблена жінка подарує йому сина – султан не мав ніяких сумнівів. Поділився радістю з матір'ю. Валіде була, як завжди, стримана, але виказала задоволеність від почутого. З того дня падишах ставився до Хуррем з особливою увагою. Він ніколи раніш не поводився таким чином. Новий, незнаний султан міг бути самим собою тільки з улюбленою Хуррем й був щасливий тим.

Усе своє життя він був упевнений, що на світі не існує нічого важливішого, ціннішого за нього самого. Це відчуття дарувало самозадоволення, гарантувало недосяжність. Але ця дивовижна жінка так швидко, так легко переконала його в тому, що є речі важливіші за самовтіху. З кожним днем зростало переконання, що то вона. Тільки вона. «Була для нього знаряддям розкоші, заспокоєнням жадоби, забуттям і воскресінням… забував навіть про самого себе, визволявся від себе, знав тільки одне: без цієї жінки не зможе жити, без любові до неї, без її любові світ втратить усю свою принадливість» (2).

Настав час змін, про які не забувала нагадувати всезнаюча валіде. Придивлялася, прислухалася, натякала. Немов бачила всіх наскрізь й раніше за Хуррем довідалася про вагітність нової улюблениці сина. Ждану чи неждану свою вагітність Хуррем прийняла спокійно. Спочатку не розуміла змін, що відбувалися, а потім почала прислухатися до свого, мов чужого, тіла. У голові роїлися думки: це ж вона народить Сулейману спадкоємця, і його поява все змінить, геть усе! Дитя цього вона не хотіла, але прийняла покірливо, бо разом із вагітністю прийшла надія на вихід із рабства. Не було в її серці ніякого трепету. Мабуть, Сулейман зрадів більше, ніж вона – майбутня мати. Йому кортіло всьому світу розповісти про те, який подарунок невдовзі зробить йому ця маленька дівчина. Хотів, щоб знала мати, візири, гарем – він щасливий. Щастя воїна – особлива річ. Султан залишився вірним собі. Державні інтереси – найважливіше. Так було завжди, чи має змінитися зараз? Мрійник знову перетворився на суворого воїна. Володар трьох світів не міг залишатися вдома, втішатися з улюбленою жінкою, доки існував нескорений Родос – ненависне для османів місце. Пішов на нього з військом. Та крім духу завойовника в ньому клекотіло бажання довести всім, насамперед самому собі, що ця жінка не остаточно змінила його, що він був і залишається борцем за віру, великим продовжувачем справ предків, свого батька Селіма Грізного.

Це така чоловіча вдача – воювати, жити смертю та боєм. Завойовницькі справи відривали падишаха від його Хуррем. Він був далеко, але всім дав зрозуміти, що ця жінка для нього важить. Це зрозуміла і валіде. Султанська мати проводила з Настасею багато часу. Доки та не народила сина, вона все ще залишалась рабинею. Незвичайною, улюбленою, але рабинею, до якої все ще пильно придивлялася мати Сулеймана. Намагалася збагнути, що ж то за жінка, яка майже блискавично перетворила її сина на незнайомого досі чоловіка. І прозирнути, куди приведуть згодом такі зміни.

Вагітну Хуррем, яка тепер оселилася в покоях Махідевран, доглядали й оберігали від усього, що могло зашкодити дитині. Усі були впевнені, що буде хлопчик – майбутній султан. Валіде, бідолашні покинуті господарем молоді жінки, євнухи – всі ставилися до Хуррем як до улюбленої обраниці падишаха, ховаючи за посмішками люту заздрість, ненависть до рудоволосої чаклунки. Усе в неї відбулося, та й ще так швидко – носить під серцем дитя Сулеймана і вже не всміхається кожної хвилини, чимдалі частіше дивиться з викликом, гордістю. Вона ж і справді остаточно здолала свої страхи й почувалася краще. Змінювалося все: її фігура, думки, бажання. Іноді не розуміла саму себе, тоді знаходила спокій у навчанні. Щодалі глибше занурювалася в океан знань, отримуючи від цього особливе задоволення. Занепокоєна валіде переймалася, щоб науки бува не зашкодили дитині, але Хуррем лише всміхалася: її розум перейде до сина або дочки. Хіба це погано?

Похід Сулеймана на Родос був довгим. Більш як півроку воювало військо Османів до очікуваної перемоги, тисячі османів загинули в боях. Тим часом очікування наприкінці 1521 року завершилися появою у Хуррем хлопчика. «Десь за Брамою блаженства вдарив барабан на честь народження спадкоємця трону, вдарив гучно, радісно, піднесено, і прийшло знання ще одне – пов'язана тепер, злита навіки із Сулейманом. Дитя між ними, син – мов краплинка життя, і вже не розірвати, не відірвати, не розлити злитого» (2). Малюк народився кволим, весь час кричав. Щось боліло в нього всередині, й серце молодої матері завмирало. Не дозволила мамкам доглядати дитину. Сама годувала, сама повивала, тихенько, щоб ніхто не чув, співала рідні пісні. За тривогами та турботами забула, що в цьому місці ніщо не залишається поза увагою валіде. Ця жінка знайшла спосіб нагадати про походження жінки і її обв'язки перед султаном, якщо вона хоче залишити свої привілеї й турбується про майбутнє своїх дітей. Хуррем була не з тих, кому треба повторювати двічі.

З нагоди народження сина від Сулеймана прийшов урочистий фірман. Згідно з його змістом дитину було названо Мехмедом. Три тижні надходили подарунки для народженого сина султана та Хуррем. Крім безлічі коштовних подарунків одержала вона титул султанші Хасекі – тобто найдорожчої, найближчої для господаря.

Султанша Хуррем невдовзі відійшла від пологів, а материнство зробило її ще більш привабливою, жіночною. Біле личко потихеньку засмагало під сонячними променями. Найстарші, наймудріші мешканці сералю в один голос стверджували, що не було в цих стінах кращої і милішої жінки. «А падишах приходив до неї кожної днини по нарадах дивана. Постійно засідав до стола тільки з нею й відпочивав при ній душею. В сералю говорили, що цій жінці не відмовляє падишах нічого й дивиться крізь пальці навіть на чужі звичаї, які вона заводить в гаремі» (10).

Нещодавно незнана рабиня зрозуміла, які інтриги плетуть за її спиною. Не можна сказати, що її це не хвилювало, – тільки робила вигляд, що нічого не боїться і відчуває себе захищеною любов'ю Сулеймана. Ось у цьому, між іншим, вона справді не мала сумніву. Остаточно полонила вона серце великого володаря Османів. Але тепер Хуррем мала думати не тільки про себе, а й про свою дитину, про тих дітей, що ще народить Сулейману. Знала наступний крок, який повинна зробити. Відтягувала його, як могла, але нарешті зрозуміла, що відкладати не можна. І тоді, поспішаючи закріпити свій успіх, жінка прийняла рішення змінити віру: «Де мої діти, там і душа, – сказала Хуррем султанській матері, попросивши поставити її перед кадієм Стамбула в Айя-Софії. Підняла вказівний палець правої руки, палець визнання, і прийняла іслам» (2).

Це було ще одним кроком до мети: рабиня повинна стати старшою дружиною, а її син – спадкоємцем падишаха.

Жінка розуміла головне: доки це не станеться, її особисте становище постійно під загрозою. Будь-коли Сулейман міг захопитися новою вродливою наложницею й зробити її своєю дружиною. Про сина Махідевран Мустафу майбутня султанша вже думала як про перешкоду, але таку, що можна подолати. А поки «могутню руку мав той султан Османів, що залюбився у блідій чужинці з далекої країни, перед котрою незабаром затрясся весь сераль султанський, і ціла столиця, і вся могутня держава Османів, що простяглася на трьох частинах світу…» (10).

З рабині у султанші

Заради спокою своєї дитини мати здатна на все. Утім, не кожна мати, й не на все. Хуррем знала, що в неї немає проблеми вибору: захищати чи ні. Знала, що після першого сина народить султанові ще, й бажала для своїх дітей спокою, впевненості в майбутньому. Але яким чином, коли існують жорстокі закони наслідування, коли життя людське перетворюється на ніщо? Мабуть, саме в ті часи почала народжуватися та Роксолана, яка назавжди увійшла в історію. Достеменно невідомо, які саме думки перемагали в її голівці: чи переймалася вона тими вічними питаннями, які хвилюють людство, про сенс життя, свої вчинки, а чи вибудовувала плани лише заради того, щоб вижити самій і дати гідне життя своїм дітям? Можна припустити, що в голові маленької Хуррем визрівали хижі плани. Вона оточувала себе вірними людьми, бо кількість її ворогів не зменшувалася. Тому бажала мати очі й вуха в гаремі й за його межами.

Доки Роксолана розташовувала хитрі капкани й плела інтриги, за стінами гарему відбувалися серйозні події. Султан Сулейман за створення законів щодо захисту інтересів феодалів та закріплення селян за їх земельними ділянками, які належали поміщикам, одержав ім'я Кануні (Законодавець). Фактично то було введення кріпацтва. Існував єдиний спосіб вирватися з полону такого життя: брати участь у завойовницьких війнах. Турки всі як один були зацікавлені у веденні війн!

Сам Сулейман вів багато переможних війн, як те робили і його пращури. «Найкоротший шлях насичення для людини – хліб і м'ясо. Так і життя. Ніяких відхилень. Для султана хлібом була влада, м'ясо мав здобувати на ловах або на війні» (2). Султан розширював кордони Османської імперії: захопивши половину Угорщини, значну частину Грузинського царства, окупував усю Месопотамію, Ємен, Тріполі, Алжир. В Європі його вже називали Розкішним і при цьому шалено боялися турецької навали, подібної навалі Батия або Чингісхана.

Весь вільний від бойових походів час султан проводив зі своєю улюбленицею. Він більше не цікавився іншими наложницями, й чимало з них були відпущені із сералю до строку. Це потішило султаншу Хасекі, бо ревнувала свого Сулеймана навіть до жінок, до яких, достеменно знала, він уже давно не торкався. Залишившись єдиновладною господаркою серця падишаха, вона поступово прокладала собі шлях до великої влади.

Робила це всілякими способами. Була дуже гордою, бо знала, що являє єдиний приклад такого наближення до султана. Вона наблизилася до нього на відстань, яка для будь-кого залишалася небезпечною, повною загроз, а поруч із нею в султанові прокидалося все людське, що був вимушений приховувати від інших. Влада – важкий тягар. Вона багато дає, але не менш відбирає. І передусім – можливість бути собою. Тому Сулейман був вдячний долі, що привела в його гарем цю незвичайну жінку. Завдяки неабиякому розуму, інтуїції вона стала султановою радницею, він із задоволенням прислухався до її думки. Не мав сумніву щодо справедливості її зауважень, бо знав: ця жінка турбується про нього не гірше за рідну матір.

Султанша просувалася до своєї мети. Народження дітей було одним із способів закріпитися, доказом любові до падишаха. Але другою дитиною Хуррем та Сулеймана стала донька – майже лихо для турецької держави тих часів. Ніхто не наважувався прийти до султана зі звісткою про народження дівчинки. Це було все одно, що повідомити про нещастя. Лише валіде знайшла в собі сміливість й пішла до сина. У її словах не було й натяку на любов та повагу до Хуррем, бо мала її за нікчемну жінку, що народжує немічних дітей. Дівчинка народилася передчасно, дуже кволою, як і її брат Мехмед. До слабкого здоров'я хлопчика ставилися з турботою, кволість дівчинки дратувала.

Кілька днів султан був у розпачі. У радники собі він призвав тільки Аллаха, але так і не зміг почути його голосу в серці, душі. Час минув – три безкінечних для Хасекі дні. У розпачі очікувала вона зустрічі із Сулейманом, розуміла, що не змогла потішити його. Замість сина, якого обоє чекали, – дівчинка. Нарешті султан звелів написати фірман, у якому нарікав новонароджену дитину Міхрімах – ніжна, як місяць. Показав усім, що задоволений своєю султаншею, як завжди. Молився за те, щоб швидше одужала його Хуррем.

Почувала султанша себе погано, але після такої підтримки швидко здолала недугу. Злі язики знов приписали доброту султана й швидке одужання Хуррем її чарам. Так само як і його дедалі більшу прихильність до цієї жінки. Сулейман з нетерпінням чекав на зустріч з нею й невдовзі знову милувався зі своєю любою Хуррем. Те, що мало бути її поразкою, оберталося на перемогу. «Замість сподіваного пониження мало настати ще більше піднесення» (2). То була майже остаточна перемога над всемогутнім володарем. Султан сумував за Хуррем і тоді, коли вона була поруч. Солодкий біль, від якого Сулейман не бажав позбутися. А коли хтось завдавав їй болю, відчував його, як особистий, тільки помножений на сотні, тисячі. Розлуки ставали нестерпними.

В одну з таких розлук султан одержав радісну звістку про народження ще одного сина. Надіслав Хуррем подарунки, серед них – великий рубін, свій улюблений камінь. Змучена жінка як могла раділа прояву уваги й любові падишаха. Діти стали її порятунком, її надією. Добре, що народився ще один хлопчик. Не довго роздумуючи, Сулейман нарік його Селімом на честь свого славного батька. Рудоволосий, крикливий, він ніби з перших хвилин свого життя стверджував своє султанське походження. Усі казали – викапана матір, тож буде щасливий.

Загадкова жінка піднялася ще на одну сходинку. Вона вперто просувалася вперед, розуміючи, що попереду на неї чекає або високий політ, або страшне падіння. Вірила у свою щасливу зірку. Поводилась обережно, бо розуміла, скільки довкола ворогів, підступу, – всі ладні повзати у неї в ногах, але кожен залюбки донесе, оббреше й буде радіти її смерті. За своє недовге життя вона зрозуміла, що друзі часто забувають про твоє існування, а вороги – ніколи. Так і не інакше.

Султанша народжувала своєму господарю синів, які з'являлися на світ до строку. Наступний, Баязид, був названий на честь Сулейманового діда. «Хлопчик був смаглявий, схожий на свого великого батька, над пупиком повитухи побачили в нього малесеньку родимку і зраділо проголосили: «Буде великим чоловіком!» В Османів, де трон успадковував старший із чоловічих нащадків, знищуючи всіх інших, таке віщування було ледь не святотатством, але що могли вдіяти мудрі повитухи, бачачи перст Божий?» (2).

Сулейман відчував безмежне щастя. У покоях своєї улюбленої Хасекі ставав недоступним для державних справ, для самого Бога й радів цьому. Ця жінка поступово стала для нього найдорожчим подарунком долі. Султан поводився, як чоловік, засліплений любов'ю. У полоні пристрасті не міг помітити змін, які відбувалися з його маленькою Хуррем, як вона виривається на волю й будує своє життя, якого не було до неї тут, в Османській імперії.

Зміни, що відбувалися, були дійсно значні. Усі звикали, що султанша мала замки на дверях, як заведено в її країні, ходила з відкритим обличчям, мала при собі собачку, яку мусульмани вважають за нечисту тварину. Приймала у своїх покоях учених, поетів, полководців, малярів та будівельників, чужих майстрів, що малювали її портрети, – річ незнана на Сході. Усі відвідувачі були в захваті від її розуму, мудрого ставлення до світу. Задоволення, яке залишалося після спілкування із султаншею, дивувало й захоплювало. Нововведення лякали жінок, які звикли жити за іншими правилами.

Чоловік, який входить до кімнати гарему, було нечуваним зухвальством, але ніхто не наважувався відверто висловити обурення, аби не накликати на себе гнів великого султана. У прийомних покоях Хуррем гості стали чимось цілком звичним, хоча в інших крилах гарему панувала мертва тиша, загрозлива, сповнена заздрощів. Вони чимдалі ставали більшими, проте боялися виходити з викриття. Людська злоба вичікувала слушного часу, щоб напасти на свою жертву зненацька й спробувати знищити її. Інколи деякі відвідувачі втомлювали Хуррем, втім султанові вона не хотіла говорити про це, щоб він бува всім не заборонив приходити до неї. Адже багато хто з них були цікавими і потрібними їй людьми.

Закохано дивився на свою Хуррем султан, намагався збагнути, звідки в його серці стільки поваги до неї – так, не тільки любові, але й поваги. Раптом зрозумів, що в цій жінці нема страху. Його боялися, він – нікого, а тепер поруч з ним жінка, яка не боїться його, від якої кожної миті можна чекати чогось несподіваного – так, як і від нього! Вони немов зліплені в одне. Сулейман відчув від того величезне вдоволення. Дивне почуття проросло й пустило глибоке коріння в його душі. Не було у світі нічого, що б султан не зміг зробити для цієї жінки.

Він хотів від неї ще дітей. Для нього їх народження було доказом існування глибоких почуттів. Ніколи не відчував такої ніжності в серці. Давно була забута пристрасна Махідевран – так, ніби ніколи й не було тієї жінки в його житті. Тільки для сина ще залишився куточок в серці несамовито закоханого чоловіка. Хуррем була згодна: діти – плоди любові. Народжувала й молилася, щоб всемогутній Аллах відвернув нещастя від роду падишаха. Але ще один її син помер у дитинстві.

У той час Сулейман був у поході на Угорщину. Відчайдушний воїн мав захищати інтереси імперії. Довгі криваві походи розлучали Роксолану з султаном, а він, маючи досить серйозні підстави для початку наступної кампанії, був у розпачі від самої думки про розлуку з коханою. Військо повинно воювати, народ – приймати те, що відбувається, з розумінням, бо кожний похід султана – це захист пам'яті предків, а для широкого світу – покарання невірних. Сулейман дужче, ніж в усіх попередніх походах, нудьгував за Хуррем. Мріяв про якнайшвидше повернення до неї, щоб оточити її турботою й любов'ю.

Радість від перемоги над Угорщиною потроїлася, коли султан отримав повідомлення про народження сина. Як завжди, надіслав святковий фірман, даруючи хлопчикові ім'я Абдаллах. Та сталося непередбачуване: прискакали гінці з сумним повідомленням: дитина померла, не проживши й трьох днів. Маленький Абдаллах відійшов у вічність. Султан мерщій повертався до Стамбула. Він розумів, що, як ніколи, потрібен дружині.

Хуррем тяжко занедужала. Мати важко переживала втрату дитини. Бачила в цій смерті кару за те, що зрадила віру, продала душу. Смерть відібрала невинне дитя – вона ніби глузувала над витривалістю Роксолани і її жадобою до життя, яку всі ці роки вона виказувала. Минув час, Хуррем видужала. Вона знову вистояла і зустрічала султана з усмішкою.

Молодший Джихангір народився калікою – теж кара небесна, вічний докір матері. Сулейман, як завжди, продемонстрував усім свою любов до султанші. Знову подарунки, фірман. Переймався за кохану, бо нелегко їй давалися пологи. Кожною дитиною намагалася доводити свою любов до падишаха, але робити це ставало дедалі важче. Підіймалася й показувала, що з нею все добре, лише для того, щоб не дати ворогам привід для радощів.

Чомусь усі свої сподівання, надії султанша Хасекі покладала на Селіма, недарма він одержав ім'я батька Сулеймана. У свої двадцять п'ять народила трьох синів і доньку. А коли в глибині душі зросла впевненість, що «перемогла всіх суперниць і піднялася над гаремом, коли долала перепони, зловорожу силу і навіть саму себе, – тоді з'явилася у Роксолани думка про велич. Барабани гриміли після появи на світ кожного її сина, барабани Мехмеда, Селіма, Баязида, барабани її торжества, сили й перемоги» (2).

Перетворення було вражаючим. За кілька років свого тріумфального сходження Роксолана з беззахисного дівчатка перетворилася на могутню жінку. «…Її діти – султанські діти! І вона коло них – султанша, володарка цієї землі, у яку приведено її рабинею. Порятунок, опора, надія – тільки в дітях» (2). Хотіла б не відпускати від себе ніколи, але ж це неможливо. Заради них дивилася в майбутнє. Бачила, як зростають та переймають мову, звичаї цієї країни. І сама майже перестала згадувати рідний Рогатин. Усе стало незворотним. У сумних снах, коли просиналася в сльозах, знала, що мандрувала рідними вулицями, дихала ароматами квітучих вишень, яблунь. Хотіла б знову повернутися в Україну, взяти з собою діток своїх. Хотіла цього й гнала гіркі думки.

Назад дороги немає. Багатство, розкіш, діти, влада. Саме в дітях ствердилася й утвердилася. Кров холонула в жилах, але вже не мала вороття на батьківщину. Ця чужа земля стала її землею, й діти, що виросли тут, будуть вважати її за рідну, а про вітчизну своєї матері не захочуть слухати. Нічого не вдієш. То страшна плата за життя, яке виборола, вистраждала. Тепер мала у своїх руках владу більшу, ніж можна уявити в її становищі. Вона стала вухами, очима, розумом султана Сулеймана, до нестями закоханого в неї.

Зміни були очевидні. Мало хто вірив у те, що відбулися вони завдяки мудрості, освіті, терплячості, сміливості та силі духу української жінки, яка, здавалося, щоразу відроджувалася, як чарівний птах Фенікс. Яка забула про своє походження, прийнявши іслам, народжуючи дітей від султана. Вороги не вщухали, роздмухували вогонь пліток, стверджували, що за поведінкою рудоволосої відьми стоїть справжнє чаклунство. Вона зачарувала султана й знущалася з його допомогою над всією імперією. Чим ще можна пояснити його бажання завжди бути поруч із цією жінкою? Він викликав її із Стамбула, щоб приїхала до нього з дітьми в суворий час його походу.

Надзвичайна подія. Вона не сміла не послухати й тішилася, бо знала, як це розлютить валіде, гарем. Без коливань зібралася в дорогу. Була оточена вже звичною розкішшю, але час від часу думала про ціну, яку довелося заплатити. Намагалася не згадувати про поневолене тіло, багатостраждальний дух. «Шлях до висот із цього поневолення пролягав через поневолення ще більше. Нічим і ні перед ким не виказати своєї туги за тим, що зосталося спогадами, нікому не дозволити бодай краєм ока зазирнути туди, побачити її найбільший скарб. Рідний батьківський дім у Рогатині. Він тепер існував чи й не існував. Жив у спогадах» (2). Ридала, бо знала, що ніколи не поверне втраченого, але не мала допустити, щоб важкі спогади забирали сили, бо треба ж було жити, піднімати дітей, дбати про їхнє майбутнє.

Плітки поширювалися, й зупинити їх султан не міг. Але хто, крім нього, захистить Роксолану? Йому скаржилась, у нього просила порятунку, та з кожним днем відчувала довкола замасковану під повагу ненависть, яка чимдалі ставала лютішою. Ще зовсім недавно Роксолана була впевнена, що найстрашнішим у світі є рабство. Яке ж воно тяжке! Тепер переконалася, що є щось іще страшніше за неволю – це обмови і наклепи. Сулейман переймався її болями. Хуррем останнім часом часто плакала. Він ніяковів від цих проявів її розпачу. Йому хотілось, щоб його кохана жінка всміхалася, як колись, і нічого не боялася.

Увійшовши в силу, надумала Хуррем зробити так, щоб поряд з її падишахом не залишилося більше жодної жінки, окрім неї самої. Інтриги, які почала плести Роксолана, мов безодня, поглинали одну одаліску за іншою. Досить було султанші здогадатися про намір тієї чи іншої гаремної красуні, як та опинялася в дуже скрутному становищі. У кращому разі вона продовжувала жити, а в найгіршому – опинялася на дорозі у вічність. Роксолана відвойовувала дедалі більший простір без жодних вагань.

Це занепокоїло валіде. Роздирала її заздрість, що ця маленька жіночка так заволоділа її сином, чого вона сама свого часу не змогла зробити, живучи поряд зі своїм Селімом. Тому вирішила посварити Сулеймана з Хуррем. Але не змогла. Узявши на озброєння всю свою жіночу мудрість та життєвий досвід, намагалася протиставити рудоволосу чаклунку синові, але «та не піддавалася, виказувала перед падишахом таку чарівливу суміш покори й зухвалості, що для нього весь світ замкнувся у білотілій, золотокосій рабині» (2). З вірою у свій непохитний вплив на сина, справи держави валіде була проти того, щоб знищувати гарем. Та полонянка з Рогатина вже відчувала себе сильнішою за матір султана.

Султанша Хасекі вже не була беззахисною. Коли опинилася в сералі, мала за зброю тільки струнке тіло. Знала, чого від неї чекає тоді ще не відомий чоловік, й здригалася від однієї думки про близькість. Ненавиділа своє тіло, бо воно поневолило її. «Згодом стало вибавленням, знаряддям свободи, зброєю. Тепер її зброєю буде султан. Виставлятиме його перед усіма. Захищатиметься ним і нападатиме теж ним. Ця мудрість відкрилася їй у тяжкі дні самотності й недуги, в хвилини, коли вже здавалося, що вмирає. Ожила, щоб боротися й перемагати. Усіх!» (2).

Боротися доводилося не тільки із розлюченими жінками гарему. У Роксолани були могутні вороги, як-от Ібрагім, який ревнував її до султана. Раніше проводив з володарем більше часу, а тепер його місце посіла ця дивна жінка. Не тільки візир, але й мати султана жадала поразки Хуррем, яка заволоділа серцем і думками її сина. Валіде була не з тих, хто легко відступав від задуманого. Тому й вирішила скористатися нагодою й покінчити з ненависною слов'янкою.

Саме на той час не вщухав страшний бунт яничар. Вони були невдоволені платнею, життям, усім і не мали бажання про це мовчати. Були страшні у своїй відданості й зрадництві. Ці настрої якнайкраще перепліталися із тим, що намислила валіде. Іншої нагоди покінчити з рудоволосою чаклункою годі було чекати. Змова, очолювана самою валіде, проти Роксолани мала на меті звільнити султана й весь світ від наврочення.

План провалився, бо, як це часто буває, знайшовся той, хто вирішив виступити на боці султана і його султанші. Змову було розкрито, винних покарано. Ніхто не видав участі валіде. Не витримавши поразки, вона захворіла. Поринула в біль, тугу за тими часами, коли була першою радницею для єдиного сина. Роксолана знала причину тяжкої недуги, але, як завжди, залишалася спокійною, нерізкою, усміхненою. Не було між двома жінками й раніш любові, а тепер запанувала неприхована ненависть, відверта ворожість, страшна лють, бо непереможна Хуррем знову взяла гору. Валіде страждала, не виходила зі своїх покоїв. Писала синові листи, а одержувала відповіді, від яких не залишалося жодної надії. Тільки диво врятує цей світ та Сулеймана. Тільки воно може подолати ненависну Роксолану.

«Тепер, після яничарського заколоту, коли султан заради неї кинувся з ножем на призвідців, може, вперше відчула себе жінкою справжньою, якої ще не знав ніхто, про котру не здогадувалася й сама» (2). Дивилася на себе в дзеркало, мала намір знайти щось особливе, те, що, як кажуть плітки, зачарувало великого султана. Ні, не знаходила нічого, що могло б так приваблювати. Звичайне обличчя, майже хлопчача постать. Дивно, що Сулейман знаходив у цьому тілі стільки втіхи, забувши про свій гарем. Хуррем відчувала задоволення. Вона знала свій наступний крок, знала, на що підштовхне султана заради любові.

Час від часу відчувала себе жертвою, потім вважала себе грішницею, зрадницею. Потерпала від тих думок, але занадто пізно було відступати. Мала рятувати себе, не сподіваючись на допомогу, підтримку, співчуття. Ніхто не думав про те, як жила вона всі ці роки. Хто міг знати про її тривогу, розпач? Усе сама здолала. Тепер мала порятунок у тому, що була певна: тепер її вже ніхто не здолає. Бо вистояла, втративши навіки рідну домівку, заборонивши собі навертатися навіть думкою в минуле. Ніби й не було Рогатина, полону матері, весільної сукні, закоханих очей Стефана. Був і залишається в її житті лише один спогад, лише одна постать – Сулейман. Він – початок її найгіршого нещастя, він – порятунок від незгод. І вона повинна залишитися єдиною жінкою, гідною його величі.

Роксолана знала, що Сулейман вже готовий до того, щоб зробити останній крок заради змін у стосунках між ними. Уже дозволив їй та дітям виступати разом у черговий похід на Відень. То мав бути найважливіший похід за все життя великого воїна. Султан вирушив у похід, кладучи як заставу своє життя, й засвідчував цей факт не тільки документально, а й тим, що поруч з ним була султанша Хасекі й усі, крім Мустафи, сини, кожен із яких досі міг вважатися спадкоємцем трону. Пішла в той похід, щоб досадити валіде з її гаремом, владою, ненавистю.

Це був час, коли весь світ піднявся проти Османської імперії, а вона – проти світу, й Роксолана разом із ними. Ніхто й гадки не мав, якою незахищеною почувала вона себе. Дивилася на дітей і думала: нехай-бо тільки виростуть, тоді вже… Думки роїлися, не вилаштовувалися в ряд. Думала: немає для неї правил, немає межі, якої б не могла перейти. Султан завжди на її боці й не відмовляє жодному її бажанню, задовольняє кожну примху.

У дорозі тяжко занедужав молодший Джихангір. Він народився дуже слабким, ще слабшим за Мехмеда. Для нього жорстокість похідного життя стала справжнім випробуванням.

Султанша не могла вчинити інакше: вирішила повернутися до Стамбула – так само несподівано, як і вирушила в похід. Не змогла хоча б ненадовго втекти від чорних, ворожих очей цього безжалісного міста. Попрощалася із Сулейманом і залишила його сам на сам перед найбільшою поразкою в його житті. Замість перемоги – ганебна втеча. Треба було терміново щось вигадати. Військо одержало таку платню, яку не одержало б у разі перемоги. Тож з цього боку проблеми не було. А от що робити зі світом? Він завжди потребує пояснень, виправдань. «Від крику можна врятуватися тільки криком. Поразку прикрити тріумфальним поверненням і пишними урочистостями в столиці, які перевершували б будь-що знане. Ось мудрість влади!» (2). Знову був святковий фірман, у якому Сулейман перевернув події з ніг на голову, написавши, що помилував оточене місто й подарував йому спокій. Тільки в душі самого падишаха його не було, бо хвилювався перед зустріччю з Роксоланою.

До Стамбула султан вступав із тріумфом, бо знав: галас відволікає від правди. П'ять днів святкувалося повернення Сулеймана. Усілякими способами він намагався позбутися спогадів про поразку, на превелику силу спілкувався з Роксоланою, бо обдурити її було неможливо. А вона все розуміла, демонструвала звичайну дипломатичність – ніяких запитань, ніяких коментарів – ще не час.

Чорна смуга для падишаха тільки починалася. Невдовзі після довгої тяжкої хвороби померла його матір. «Зруйнована, задушена власною злістю, умерла вночі в своєму розкішному гаремному покої, умерла мовчки, не вимовивши своєї останньої волі, не прикликавши до себе в останню хвилину жодної живої душі» (2). Султан повівся дуже дивно: майже нічим не виказав туги, продовжував вирішувати державні справи. Звелів поховати її з урочистістю, а сам не прийшов попрощатися. Хоч як ненавиділа Роксолана валіде, проте поведінка султана її вразила. Тим паче що в цій передчасній смерті звинувачували саме її, рудоволосу відьму, яка, за чутками, потай отруїла велику матір. Ніби хтось міг знати, що насправді жінку звела в могилу люта ненависть до Роксолани, вплив якої на султана дедалі ставав більшим.

Дивна поведінка сина під час похорону матері вразила султаншу Хасекі. А за місяць по смерті валіде в 1533 році сталося неймовірне: володар Османської імперії султан Сулейман назвав Хуррем своєю єдиною дружиною. Таке в історії країни відбувалося вперше. Існує думка, що цього б не сталося, якби Роксолану було куплено, як решту невільниць. Те, що вона стала подарунком великому султану, згодом дістало таке нечуване продовження. Це є чи не єдиним прикладом моногамного шлюбу між султаном та його улюбленою жінкою. Так Роксолана стала султаншею. «Хай не було весілля, не супроводжувався їхній шлюб урочистостями, навпаки, вражав буденністю майже обурливою, але був же то шлюб, освячений шаріатом, піднесений до найвищого мусульманського закону – і вона тепер вознесена, возвеличена!» (2). Ця подія допомогла Роксолані розпрощатися з останніми своїми страхами і дивитися вперед з гордістю, бо водночас змінилося геть усе: походження, минуле, майбутнє.

Час від часу в душі знову підіймалося збурення. Як вона живе? Заради чого? Дві віри, від своєї відмовилася, чужу ніколи не прийме серцем, але живе за її законами, бо інакше – край. Дедалі частіше думала про те, що неможливо поєднати непоєднуване, і свою велич вважала фальшивою. Гнала ті думки й намагалася зосередитися на тому, що допоможе відчувати свою причетність до дійсності. Бажала б жити вічно та лише заради того, щоб подолати якомога більше зла. Згодом знайшла єдиний вихід для себе, щоб хоч якось приборкати свою душу й розум. Прийнявши чужу віру, султанша вирішила й тут змінити все, що можна змінити. Посягнула на закони Корану й зрештою домоглася свого.

У християн та магометан зовсім різні підходи щодо ролі жінки в суспільстві. На Заході жінки з'являлися в товаристві своїх славетних мужів на публічних церемоніях, парадах та урочистостях. Жінки королівської родини очолювали еліту свого краю, мали можливість висказувати свою особисту думку. На Сході – навпаки. Так будо до появи першої в Османській імперії жінки на ім'я Роксолана. Релігійні догмати й двірська етика Сходу не витримали небуденного наступу інтелекту славетної українки. Як володарка, вона виборола право брати участь в нарадах державних мужів, приймала послів чужих володарів, мала можливість вести політичні переговори.

Султанша весь час намагалася діяти. Може, таким чином утишувала совість. В одній людині жили дві зовсім різні, могутні, сміливі, енергійні. Маючи неабиякі можливості, будувала кухні для вбогих, лікарні, будинки для божевільних, бібліотеки, купальні, готелі для подорожніх і чужинців, шкільні й виховні заклади… Це неповний перелік її реформаторської спадщини. Такої султанші не знала історія Османів. Але невтомна натура Роксолани не зупинялася на досягнутому. У часи існування гарему давала бій його заборонам, відкрито критикувала його правила й поборювала їх власним прикладом. Починаючи з серпанку на жіночому обличчі. Спочатку він викликав у неї сміх, згодом вважала його наругою над жіночим єством.

Крім того, вона впровадила на султанському дворі звичай прилюдних церемоній. Величаві маніфестації, які відбувалися не у Великому сералі (палаці), а на площі Гіподрому, протягом століть дивували всю Європу. Держави Заходу не приховували захвату від змін, які відбувалися при дворі султана Сулеймана.

Одним із найбільших тріумфів Роксолани, вважають дослідники, було її переселення з гарему до головної королівської палати. Це сталося на початку сорокових років. Знатній події передувала пожежа в старій палаті. Можна тільки здогадуватися, з якої причини сталася та пожежа…

Роксолані завдячує світська архітектура Туреччини і один з найкращих її зразків – престольна зала, пишно декорована в стилі рококо. Водночас це було першим проявом впливу європейської архітектури у Великому сералі. Талановитий архітектор Сінан Ага збудував чудову літню палату (кіюшк) для Роксолани. Це тільки мала частина її участі в архітектурній розбудові Стамбула, що належить до її особистих будівель.

Реформаторська діяльність султанші стосувалася правил виступу у військовий похід самого Сулеймана. Любов його до дружини не знала меж. Тому він погодився виконати ще одне її прохання. Відтоді при кожній нагоді Роксолана була поруч, їдучи з Сулейманом на святкові церемонії, ігрища й турніри або морські й прибережні, степові прогулянки. У воєнні часи вона вирушала в похід із падишахом. На її очах відбувалася облога Родоса, Білгорода, Могача, Відня… Замість того, щоб по-жіночому стримувати чоловіка від воєн, Роксолана до них заохочувала його. Прохоплюється серед усіх відомостей думка, що вона робила це свідомо навіть на схилі літ. Так було з походом на Мальту. Може, в душі вона хотіла пережити свого чоловіка? Та чи відчувала б себе й дітей захищеними?

«П'ятеро дітей привела вона Сулейманові. П'ятериця. Мов п'ять зовнішніх чуттів людських: зір, слух, смак, нюх, дотик; мов п'ять почуттів душевних: радість, гнів, бажання, страх, горе; мов п'ять призначень держави: законодавство, виконання, суд, виховання, перевірка. А чи буде щастя для її дітей?» (2). Вони дорослішають, над усіма зависає загроза знищення. Чоловік, якого вона чи любить, чи ненавидить, одного разу вирішить їх долю. Як матері жити з цією постійною тривогою?

Кривавий шлях

На Сулеймана чимдалі більший вплив мала його Хуррем. Вона вже не була засліпленою страхом дівчинкою. Як швидко сплинув час. Тепер султан кохав жінку в розповні літ, могутню султаншу, мудру й досвідчену, матір його дітей. Вона відкрила йому світ, якого він раніше не знав. Тепер почувався щасливим, бо поруч була надзвичайна жінка. А вона бачила довкола себе приховану ворожість, ненависть, відкидала їх, немов сміття. Бруд гарему сповнював султаншу відразою. Рятувалася, як завжди, занурюючись у книжки, але завжди мала повертатися до клітки для людей – так останнім часом називала в думках свою в'язницю. Навіть для неї – султанші – було важко щось у цьому змінити. Вона читала в ісламських настановах, що жінку треба тримати, мов злочинця, у в'язниці. Тому жінок тут ховають у стінах гаремів. Роксолана вважала себе також похованою, свою волю розіпнутою. Страждала: чим вона відрізняється від цих бідолах? Скільки років забороняла собі навіть думати про таке, але від себе не втечеш.

Намагалася знайти порятунок у коханні Сулеймана. Та чи здатен він був на справжнє почуття? Він ніколи не розумів її. Завжди розривався між нею й військовими походами, й важко сказати, що для нього було важливішим. Брав від життя все, що хотів. Бачив тільки те, що хотів бачити, й не здогадувався, що в серці цієї жінки зростає не тільки любов та пошана, а й ненависть. Султанша мала кого ненавидіти й вирішувала, яким шляхом мудріше спрямувати свої почуття, щоб остаточно перемогти. Нарешті Роксолана зрозуміла, що немає в неї нічого, крім влади. Вона втратила матір, батька, рідну домівку. Влада – єдина її зброя в боротьбі з цілим світом.

Треба було зміцнити свій успіх. Ті, хто міг завадити це зробити, поступово втрачали вплив на султана, а таким чином і владу. Пішла з життя валіде Хамса. Ущухли плітки, нібито Роксолана отруїла матір султана повільною отрутою. Хуррем тільки посміхалася, не брала до уваги балачки. Для неї було важливіше, що залишився Ібрагім-паша: права рука падишаха, найближчий її особистий ворог з оточення володаря. Поява Роксолани значною мірою вплинула й на ці близькі стосунки, але не могла їх остаточно зруйнувати.

«Чи ж варто було завалювати Ібрагіма передчасно, коли він і так має завалитися під тягарем своєї нікчемності, міру і розміри якої міг визначити лише султан?» (2). День за днем скаржитися на Ібрагіма, підривати його авторитет та довіру Сулеймана щодо свого вірного товариша султанша вважала марною справою, тому і часу на це не гаяла. Вона чекала іншої нагоди покінчити з великим візиром, який час від часу поводив себе занадто сміливо й вважав себе рівним султану, а може, й вищим за нього. Роксолана затаїлася, бо хто, як не вона, – взірець терпіння.

Скориставшись слушной нагодою, султанша змогла запевнити падишаха в тому, що Ібрагім давно перестав бути його правою рукою. Довіра султана до дружини була воістину безмежною. Вона знайшла докази змови, яку організував саме візир. Мета змови – влада, що ж іще? Багатства й розкошів на той час у Ібрагіма було вже вдосталь. У своїх походах на Відень, між іншим позначених поразками, він поводив себе як султан, чим викликав здивування й осуд оточення.

Таким чином, великий візир перейшов у стан ворогів султана. Той бачив численні помилки свого давнього друга, але не реагував на них так, як робив це стосовно інших. Не було категоричних наказів, недовіри, але з уст Роксолани час від часу лунали звинувачення. Нарешті чаша терпіння Сулеймана наповнилася вщерть. І, слід сказати, дуже вчасно, бо він і не здогадувався, яким небезпечним є Ібрагім. Він мав убити султана, але той випередив його. У 1536 році візира-мецената було задушено шовковим шнурком. Пліткували, що і в цій смерті повинна Сулейманова дружина.

Сестра падишаха, що була дружиною Ібрагіма, залишалася молодою вдовою ненадовго. Роксолана й тут доклала своїх рук. За її порадою Сулейман видав сестру за Люфті-пашу, який показав відвагу в завойовницьких походах турків. Місце Ібрагіма відразу посів Рустем-паша, якому, як кажуть, симпатизувала Роксолана. Довго значився в наближених.

Тепер усі свої думки Роксолана зосередила на дітях. Один із її синів мав стати намісником султана. Доки був живий син Махідевран Мустафа, сподіватися можна було лише на диво. «Перед очима стояв їй первородний синок її мужа від іншої жінки, що заступав її власному синові шлях до трону султанів» (10). Чомусь Роксолана покладала найбільше надій на рудоволосого Селіма. «П'ятнадцять років оддала своїм дітям, а чого досягла, чого добилася для них? Страх і непевність супроводжували народження кожного з них, страх і непевність і далі нависали над ними. Поки над Роксоланиними синами вивищувався їхній старший брат від черкешенки Мустафа, Роксолана не могла мати спокою» (2). Тому почала здійснювати підступний план для знищення перешкоди. Своїм помічником вибрала Рустем-пашу.

Уже в тридцять років він одержав звання паші. Не за військові подвиги, не за мужність у боях. Ніхто краще за нього не розумівся на конях. Ніби сам дивувався, що його зробили пашою лише за те, що любив на конях їздити. Так воно, мабуть, і було. Суперечки недоцільні. Сулейман високо цінував свого вірного слугу за похмурий гумор, за твердість характеру й спочатку зробив Рустема начальником своїх стаєнь. Спритний боснієць завжди умів розважити свого господаря, ніколи ні про що не просив для себе, ні в що не втручався. Це потім улюбленець падишаха став зватися Рустем-паша. Саме йому господар довірив свого первістка Мустафу: юнак одержував знання з військової справи й був у захваті від наставника. Дуже часто вони розмовляли до пізньої ночі.

Цього гострого на язик чоловіка Роксолана вирішила зробити своєю правою рукою після того, як позбавилась Ібрагіма. Колись султанський імрахор учив її кататися на конях. Наука була недовгою, бо учениця була талановита. Це дратувало незграбного Рустема, але він навчився приховувати свої почуття. Ще більшу образу відчув, коли султанша звернулася до нього з проханням навчити їздити верхи дочку Махріму. Тоді Рустем вирішив, що не годиться паші займатися такою справою. «Тепер його названо візиром, а кім'яхи землі з-під копит коня султанської доньки знов заліплюватимуть йому обличчя. Що ж змінилося? Як подумати, то мала втіха стати пашою або й візиром» (2). До того ж учениця була лінивою, не те що її мати. Рустем жінками взагалі не переймався. Та султанша не вписувалася в цей одноманітний ряд.

Бачила, що Рустем опинився під впливом, і раділа цьому. Він не здогадувався про підступний план султанші Хасекі. Щоб закріпити його авторитет, вона згодом видала за нього заміж свою доньку Махріму.

На той час дівчинці виповнилось 12 років, а візиру було за 50. На відміну від матері, донька не взяла ні розумом, ні вродою. Хіба що було в ній щось зворушливе, але Рустем-паша не міг відмовитися від такого «подарунка долі». Учорашній конюх тепер ставав зятем великого падишаха. Простий люд не вибачив йому такого стрімкого злету й зненавидів його так, як колись Роксолану. Вона була в їх очах відьмою, а він – злим чарівником. Знаючи про це, візир сміявся. Жорстокий, гострий на язик, він не зважав на чутки. Гордість застила йому очі, але він розумів, що насолода та обов'язки йдуть поряд. Він опинився у пеклі: з трьох боків від нього чекали на інформацію. Султан та його дружина, Махріма й Мустафа. Звичайно вони не нападають одне на одного, але в їх стосунках йому не все зрозуміло. А від великої султанші Хасекі можна сподіватися на все – загадкова жінка, незрозуміла.

Тим часом Роксолана використовувала всі джерела інформації: доньку, візира, слуг. Вона знала про існуючі закони, але намагалася зробити так, щоб її сина вони не торкнулися. Уже кілька разів звертала чоловікову увагу на свої тривоги, але марно. Він уперто не хотів помічати її страхів. Серце казало йому одне, а розум інше. Серцем він був зі своєю Хасекі і чекав від свого старшого сина відчайдушного й благородного кроку: може, він сам відмовиться від влади на користь синів Роксолани. Але з іншого боку, Сулейман квапився з проголошенням спадкоємця трону – мав це зробити заради спокою в державі. Він не знав, що Роксолана вже мала остаточний вибір на користь Селіма. Рудоволосий, зеленоокий – копія матері, він викликав у неї шалену любов. Закони влади не передбачали варіантів: спадкоємець залишається жити, інші повинні вмерти.

«Не мала з ким порадитися, не знала, в кого просити помочі. Поки була маленькою рабинею в гаремі, їй могли й співчувати, тепер – хіба що ненавидіти. Досягнувши найвищої влади, побачила, що досягнула лише вершин безсилля. Призначення людини на землі – дати продовження своєму роду. Усе інше – суєта й вигадки» (2).

Султанша продовжувала прокладати кривавий шлях задля свого улюбленця. Для цього мала здолати найстрашніший закон, за яким владу успадкує найдостойніший. А для збереження миру й спокою в державі треба знищити всіх його братів з їхніми дітьми, онуками й правнуками чоловічої статі. Роксолана втрачала сенс життя, мала з цим щось вдіяти, бо найдостойнішим вважався первонароджений, найстарший. Мустафа. Усе чітко й зрозуміло: її ж сини мають бути вбиті. Як здолати ту страшну силу?

Роксолана чекала. Покладалася на свій гострий розум, кмітливість. Здогадувалася: все, що зробить, залишиться в спогадах народу як намагання відступити від законів праотців. Зробилось їй дуже жаль, що, маючи руки по лікті в крові, її чоловік залишиться чистим і мужнім героєм, а вона – хитрою змією, яка отруїла падишаха, затьмарила його розум. «Навчилася вже любити його народ. За його велику побожність, котру помалу сама втратила і без котрої було їй так тяжко, так щораз тяжче. За його спокій. А головно за його очі, котрими той народ так дивився все на її чоловіка, як вона дивилася на свою дитину, на свого сина Селіма» (10).

Вирішила діяти не напролом, а, як завжди, обережно, підступно. Роксолана поширювала плітки про те, що султанів спадкоємець має великий вплив на народ, подобається йому. Султан не міг реагувати на почуте спокійно, але мова йшла про сина, тому діяв нерішуче, скипав поступово, ховаючи свій гнів, розпач. Хасекі не зупинялася. Тепер вона запропонувала Рустему допомогти, обіцяючи йому всіляку підтримку. Той погодився. Чи був у нього вибір? Він збагнув, хто насправді керує імперією, і перейшов на бік султанші. А імперія розрослась як ніколи, вона була майже безмежною: Анатолія і Румелія, Сирія і Єгипет, Мекка з Мединою і Греція. Тепер Сулейман став володарем Угорщини і Паннонії, Чорного моря, Вірменії, Грузії, Іраку, Ємену, всієї Північної Африки аж до Марокко. Його володіння охоплювали майже все Середземне море, сягали Каспію, Перської затоки і Червоного моря.

Необмеженою була влада Сулеймана, але султанша Хасекі мала її ще більшу, бо була розумною жінкою, що вміла керувати чоловіком. Про неї давно гомоніла Європа, називаючи то підступною, то мудрою. Ніхто не заперечував її розуму, впливу на володаря великої імперії. Ніхто не звинувачував її у впертості, жадобі до життя, яке вона вибрала ще в перші дні полону. А в неї голова йшла круговерть «від тих справ, які викидала величезна машина столиці держави. Не знала досі, що чоловік її двигає на собі весь той безмірний тягар. Вже першого дня зрозуміла, чому її чоловік так часто приходив з почервонілими очима і так тихо сидів при ній, як хворе дитя при матері» (10).

Довіра Сулеймана до своєї дружини була безмежною. Вона стала негласною радницею чоловіка і керувала країною разом із ним, брала участь у державних справах, вирішувала внутрішньополітичні та зовнішньополітичні питання. її думку визнавали у владних колах авторитетною, вона протегувала мистецтвам, з'являлася в суспільстві з відкритим обличчям – і при цьому її поважали діячі ісламу як зразкову правовірну мусульманку. У такий спосіб вона спромоглася не тільки свого визнання, як персони, що вимагає поваги до свого розуму, але й до жіночої статі взагалі, що для мусульманських країн – факт неймовірний.

Роксолана знала про свій вплив на падишаха й користувалася цим, бо на кожному етапі мала вирішувати складні завдання. Спочатку вони стосувалися виживання, пристосування до чужого, ворожого стану. Потім народилися діти – відповідальність зростала з появою кожного немовляти. Діти дорослішали – проблеми змінилися. Тепер вони були пов'язані з владою, з самим життям. Один із її хлопчиків повинен зійти на султанський трон. Важкий вибір, але султанша зробила його і діяла проти совісті лише заради спасіння сина. Позаду був шлях інтриг та зрад, апогеєм якого мала стати перемога Селіма. Бо тим часом «Мустафа вже мав у собі все від справжнього мужа. Усе осягнув, усього навчився, мав прекрасне, досконале тіло, точний розум, що виявлявся в ще точнішому вислові, безмежно мужній… він підхоплював усіх, мов ріка, і ніс за собою нестримно й свавільно. Вражав усіх величчю, якої досягнув не за правом народження й спадку, а власними здібностями, які означали, що його обрав сам Аллах» (10). Єдине, чого ще не досягнув, – султанської влади. Був певен, що все це попереду, треба лише трохи почекати. Він знав, що отримає те, що належить йому за фактом народження. Він – законний спадкоємець, тому для нього є лише два шляхи: досягнути вершини або загинути.

Усією своєю поведінкою Мустафа підкреслював майбутнє призначення. Поводився чинно, поважно, промовляв повільно й суворо. Він ніколи не хотів бути схожим на батька, бо мав надію, що зможе перевершити його у всьому: керуванні державою, стосунками з жінками, синами. Мустафа чекав на це майже все своє свідоме життя – приклад терпіння. Мабуть, бажання влади все ж розпирало його зсередини. Якось емоції вийшли з-під контролю й були вилиті на папір. То була велика помилка: на охороні спокою султана та своїх дітей стояла невтомна султанша Хасекі. Усі потаємні думки Мустафи ставали для неї відкритою книгою. Настав час негайно діяти. Роксолана не вагалася.

Восени 1553 року Сулейман Пишний готувався до війни з перським шахом. Час від часу в султані прокидався суворий воїн. Він з'являвся у Стамбулі лише для того, щоб зустрітися з дружиною, за якою дуже сумував. Ця жінка стала для нього чимось значно більшим, ніж коханою. Згадував, як після першої ж ночі не міг позбутися спогадів про незвичайну рабиню. Минув час – вона стала частиною його самого, але до кінця ніхто, навіть він, не знає Роксолани. Вона мовби оселилася в його душі. Іноді падишах замислювався над плітками, що вкладали йому у вуха: вона рудоволоса відьма. Може, й так, але він, не вагаючись, віддав би свою душу за її любов. Скориставшись його довірою, Роксолана діяла вже не сама, як у перші роки свого перебування в гаремі. Уже не було й самого гарему, тільки велика й мудра зеленоока султанша Хасекі. Жінок перемогла. Залишилося зробити все можливе, щоб змінити закони, за якими її синам ніколи не дістатися вершин влади. То була мрія і помста. Мрія матері й помста жінки – ніби дві людини жили під маскою колись усміхненої Хуррем, мудрої Роксолани, тепер – непередбачуваної й жорстокої султанші Хасекі.

Роксолана та Рустем-паша зуміли переконати султана, що його спадкоємець Мустафа зав'язав тісні стосунки з персами і прагне повалити його. Нібито перехоплено листи, в яких син Махідевран тільки й говорить про те, що Сулейман давно перестав бути справжнім султаном. У цих листах відчувався відгомін війни. Війни, яку Мустафа був готовий розпочати проти свого батька, бо занадто довго довелося чекати на спадок. Рустем-паша переконав султана в тому, що юнак поводить себе вкрай необачно й намагається залучити візира в спільники. Ворожі слова султанового сина сповнені неповаги до володаря імперії. Він пише, що держава потребує іншого володаря, такого непохитного, невблаганного, жорстокого, але справедливого, як він – Мустафа.

Світ потьмарився в очах розлюченого султана. «Що старіший чоловік, то він повільніший, тільки не в ненависті» (2). У жовтні 1553 року Сулейман викликав сина до себе в табір. Мустафа мовби чекав на це. Був упевнений, що настав його час. Уявляв, як зрадіє мати. «Тому спокійно увійшов у султанське шатро, сам, без супроводу, бо й султан ждав його без нікого, щоб поговорити, як батько з сином» (2). Неможливо уявити почуття обох: один мав надію, що сходить до омріяної вершини, інший стояв перед безоднею, бо вже зробив вибір.

Розмова не відбулася. За наказом Сулеймана Мустафу було задушено. «Усе це відбувалося на очах султана-батька», – доповідав французький посол. Представник германського імператора Бузбек додав: «Сулейман, відділений стіною шатра від місця, де розігрувалася трагедія, висовував з нього голову й кидав жахливі і грізні погляди на «німих», дорікаючи їм за повільність гнівними жестами». Пророк заборонив проливати кров падишахів та їхніх спадкоємців, тому Мустафу, а згодом його єдиного сина Мехмеда, Баязида і його п'ятьох малих дітей, онуків султана, було задушено зеленим шнурком.

Мати Мустафи збожеволіла від горя. їй довелося ще дванадцять років залишатися на цьому світі, оплакуючи смерть сина та онука, своє безрадісне життя. Мабуть, то була кара за роки щасливого життя поряд з коханим володарем її душі й тіла. Колишня Володарка Віку Махідевран жила всіма забута, в бідності, жадала смерті своєї суперниці, одного дня діждалася, та чи одержала задоволення? Чи можна його відчути крізь стільки років болі й розпачу? Коли нічого не можна повернути, нічого й очікувати.

Тим часом військо довідалося про несподівану смерть Мустафи. То була страшна звістка. Хвиля невдоволення прокотилася у лавах вірних султанові яничарів. Жорстоким був Мустафа, але в тому світі це не вважали за ваду. Воїни поважали сміливого, гордого чоловіка, що згодом мав посісти трон Сулеймана. У таборі були переконані: те, що сталося з нащадком султана, є підступами Рустем-паші. На нього було спрямовано гнів війська: тільки голова візира могла вдовольнити його.

Султан знав, що грати з яничарами надто небезпечно: то була б справжня гра з вогнем. Виказуючи незадоволення, вони завжди чогось вимагали, чогось хотіли, й султан вирішував питання, даючи обіцянки або обдурюючи яничар. Так зробив і цього разу: «на дивані відібрав державну печать у Рустема-паші, звелів йому негайно повертатися до Стамбула» (2). Великим візиром призначив іншого. Почався занепад слави Рустема. На нього чекала невідомість.

Тепер Сулейман відчув: настав час оголосити спадкоємця. Султан перебував у поході, тому радитися з дружиною не міг, але був певен, що знає її думку. Селім був старший син. «Окрім того, в ньому є необхідна поважність, сказати б, султанська обважнілість, Баязид занадто легкий, меткий, здобичливий, невтомний, непосидючий, здавалося б, справжній воїн і зовні навіть схожий на свого батька в молодості, але не успадкував у султана глибоко захованої незворушності, здатності до впертого думання. Хто не вміє всидіти на місці – не вміє думати. Мудрість – у незворушності, у вмінні зосередитися». Сулейман був у розпачі.

Ніби прокляття нависло над султановими дітьми. Двох синів оплакала його Хуррем, згодом саме її звинуватять у смерті Мустафи. Серце здригалося від болю за свою кохану. І не було її поруч, тому не було можливості почути її мудрі думки. Але в тяжкі часи вибору сама доля підказала падишаху ім'я спадкоємця – Селім. Роксолана мала радіти. Урочистості зіпсувала поведінка молодшого сина. Він не мав сумніву, що в долю його брата втрутилася безжалісна матір. Джихангір звинуватив її в тому, що через неї імперія залишилася без розумного, благородного спадкоємця. І все заради нікчеми Селіма.

Улюбленець Роксолани був схожий на неї тільки зовні. Він цікавився лише жінками, випивкою, але мати не хотіла помічати цього. Джихангір ніколи не поважав Селіма, маючи добрі стосунки з Мустафою. Після смерті очевидного спадкоємця султанського трону молодший син почував себе в небезпеці. Раніше не думав про жорстокість закону щодо вибору спадкоємця, а тепер збагнув: він тільки заважає всім. Ходили чутки, що Джихангір приймав опіум. Він остаточно зруйнував його тіло й душу. Хоча є інша версія: після однієї з розмов матері й сина вранці того знайшли мертвим. Легенда приписує цю загадкову смерть Роксолані. «Вже понад тридцять років Роксолана була свідком найбільших злочинів на землі, їхньою жертвою, а натовпам видавалося, що вона причина тих злочинів. Темний поговір ставив Хуррем над самим султаном, царство Сулеймана звали «царством жінки» (2). Османські хроністи писали про Хасекі, що стала вона всемогутньою, а султан втратив свою велич й виглядає слухняною лялькою в її руках. І ніхто не знав, як хотілося Роксолані відмити руки від пролитої султаном крові, в якому розпачі була вона від тих незмивних слідів».

Згідно з іншими історичними джерелами, мати, дізнавшись про смерть молодшого сина, довго була невтішною. Скільки страждань випало на долю цієї жінки, скільки втрат! У серці її була порожнеча – ані сліз, ані слів. І поруч не було чоловіка. Знову надто затяжний похід розлучив їх. Вони вже дуже давно не бачилися, листувались, як завжди. Тож сумні листи писали одне одному останнім часом. «Аллах покарав нас за те, що ми не любили Джихангіра. Ріс забутий нами, мало не зневажений, а коли помер, зрозуміла, що він найдорожчий», – докоряла Роксолана. Сулейман відчував, як розривається його серце від таких слів, усе питав, чим може їй допомогти, та знав – не зможе її втішити.

Велика Хасекі перебувала в тяжких роздумах. Життя здавалося марним. Ніби в одному тілі існувало дві жінки: одна волелюбна, смілива, інша – принижена, підступна. Спочатку рабиня, потім – коханка, тоді – султанша. Тепер Сулейман поводиться з нею, мов із святою. То було від розуміння непоправного. Руйнуються стосунки від довгих розлук. Султан немов тікав від себе, оточуючи себе темною хмарою війська, виступав у походи, все відвойовував, перемагав, знищував. Сумував за своєю Хуррем, але відчував, що чим далі, тим менш упевнений, що знає цю жінку. Мабуть, гнав думки, що вони зовсім різні і такими були завжди.

Ніколи не знала Росколана спокою, бо все довкола було чуже, ненависне. «Султан ішов усе життя через кладовища, вона вимушена йти через могили своїх дітей і могили свого народу… Земля встелена людськими трупами, а вона пишається з того, що сидить на троні поряд з найбільшим убивцею і ще й припадає йому до ніг» (2). За те й кару отримувала: мати ховала дітей, жінка продавала свою душу. Приречена на вічний неспокій, після смерті молодшого сина вона замкнулася в собі, не хотіла бачити ні Рустема, ні Махріму, ні Баязида. їй було байдуже, хто хоче бути з нею в цю страшну мить. Яка ж вона мати: серце не підказало, що лихо на порозі. Що то за серце таке? Безнадійна, безмежна туга оволоділа нею. Вона витісняла всі інші почуття. Передусім – любов, надію. Султанша відчувала, що втратила любов до султана. А може, й не любила його?

Дедалі більше її непокоїло минуле. «Безодня була вже й не коло ніг, не під ногами – вона оточувала звідусіль, брала в мертвий зашморг» (2). Золота клітка, якою стало її життя, затісна й огидна. Обертатися назад з кожним разом все важче. Роксолана вже сама не розуміла, чи варті всі жертви її омріяного ще в стінах гарему плану? Що залишилось у неї від Анастасії? Втратила віру, а тому – й душу. Десятки років лицемірства, самообману. Вона відчувала себе зброєю в умілих руках великого падишаха. Хоча кажуть, що саме вона мала на нього величезний вплив. Що з цього правда? Бо перейняла його методи боротьби та доказу своєї правоти: Роксолана згадувала часи, коли після сходження Селіма доручила вбити інших його братів. Вона хотіла бути впевненою, що влада не вислизне з його рук. Пізніше були знайдені інші сини Сулеймана, яких йому народжували інші жінки та наложниці. Життя були позбавлені близько сорока чоловік.

На виправдання Хуррем можна сказати лише те, що якби вона не повелася таким чином, то з нею трапилося б те саме, що вона робила з іншими. Тобто, можливо, з точки зору нашого часу це виглядає неприйнятним, але з погляду тієї епохи це був спосіб виживання і самозбереження. Наприклад, братовбивство – це засіб уникнення міжусобиць, які могли призвести до розколу держави. Жорстокість не вважалася злочином.

Що довше залишалася наодинці з думками, то більше смути підіймалося в душі Роксолани. Минув час – великий лікар, який не допоміг зарубцюватися ранам на багатостраждальному серці жінки. Сулейман повертався з довгого походу. Стамбул прийняв його урочисто, пишно. Змучена смертями синів, Роксолана зустрічала султана майже з байдужістю, але, як завжди, приховувала свої почуття. Дивилася на нього й не впізнавала: посивів, постарів, схуд. Виснажливі походи давалися взнаки. Роксолана піймала себе на думці, що до Стамбула повернувся інший Сулейман. Він не кликав її до себе, а вона ніби зраділа тому. Минуло кілька днів, султан не приходив уночі. Але все ж щоразу, як це було багато років поспіль, дивився на свою Хуррем із захватом. А вона намагалася бути привітною, хоча вже тоді знала, що нема кінця й краю її нещастям, є край тільки в цих неймовірних стосунках.

Попереду на Роксолану чекало ще одне випробування. «Падали на нещасну жінку події, на які не могла впливати, запитання, на які не було відповідей, пробувала боронитися, відстояти бодай свою душу, захистити хоч своїх дітей, і все валилося довкола неї, час гримів над нею стосильно» (2). Рана від смерті Джихангіра ще саднила. Тільки не можна було з головою надовго занурюватися в те горе. Два сини, які зосталися в неї, вже їй не належали. Синів двоє, а трон один. Про це Роксолана не припиняла думати і вдень, і вночі. Вона добре знала закони цієї держави, певною мірою уособлювала її.

Мала вплив на султана, але не на закони, що прийшли з минулих століть. Тому улюбленець Селім усе ще перебував у небезпеці. Залишався ще один брат Селіма, який не втратив надії зійти на престол. Він здогадувався про плани батька й матері, відчував загрозу своєму життю. Закони спадкоємства залишалися й гарантували шлях до майбутнього лише одному нащадку. Жорстокість вибору. Тому Баязид вирішив покинути країну разом із гаремом, дітьми. Він знайшов притулок в сусідньому Ірані.

Роксолана давно зробила свій вибір. Розуміючи, що Баязид становить загрозу для Селіма, умовила султана починати переговори з іранським шахиншахом. Той мав видати Баязида за будь-яких обставин. Переговори тривали довго, але все же таки Сулейман отримав голови сина та п'ятьох його малолітніх діточок в обмін на одну із захоплених турками провінцій. Кривавий шлях до султанського трону було прокладено.

Є версія, що Роксолана не дожила до цієї жорстокої події, бо «вирушила в мандрівку до найтемнішого сховища на людському шляху, і ніщо не могло її зупинити» (2). Хоча все було дуже просто й вочевидь: прожила Анастасія всього п'ятнадцять років, а решту життя вмирала. Смерть поступово перемогла жадобу до життя, бо було воно кривавим, підступним, жорстоким. В останні свої роки Роксолана часто хворіла. Під час її хвороби Сулейман наказав зламати й спалити всі музичні інструменти в палаці, щоб не порушувати спокою своєї коханої.

Нічого не могли вдіяти султанські лікарі й відступали в розпачі. Вони не здогадувались, що це вмирала не велика султанша Хасекі, а та усміхнена рудоволоса дівчинка, що майже сорок років тому дала собі обіцянку вижити, вистояти, зберегти гідність. Запобігти цьому не міг жоден найкращий у світі лікар.

Сулейман відчував себе безсилим, був у розпачі. Не відходив від Хуррем, може, у думках звертався до свого могутнього Бога й просив повернути здоров'я Роксолані на будь-яких умовах. Але смерть була непідкупною. Завоював півсвіту, а втрачав найдорожчу людину і був безсилий це змінити. Над султаншею читали Коран, а вона, безсила, заплющивши очі, згадувала слова псалмів… В останню мить повернулася в часи, коли дівчинкою носила на шиї ланцюжок з золотим хрестиком. Здавалося, це відбувалось не з нею. Такий важкий тягар долі. «Вмирала, знала, що вже кінець без вороття, але воскресла, ожила в стогоні, в зойку, в останньому відчаї: “Мамо, порятуй свою дитину!” Вона померла не від часу, а від страждань» (2).

Коли Роксолана померла, Сулейман був невтішний і плакав на очах своїх підданих. Він не боявся втратити їх повагу. В цю мить він не міг думати про свою велич. 15 березня 1558 року стало для нього чорним днем – зупинилося серце його коханої. Кінець безмірної любові, найсильнішої пристрасті. Пішла з життя велика султанша, неймовірна жінка. Повідомляючи про це, посли європейських держав виражали впевненість у тому, що змін в політиці османів не буде. Провідні пости по-давньому займали люди Роксолани, які мали забезпечити її синові шлях до султанського трону.

Різні погляди на одну особистість

За сорок років шлюбу Роксолана зробила майже неможливе. Вона була першою жінкою, яку допустили на політичні зібрання, а її син Селім став спадкоємцем. Його шлях до трону був кривавим, але такі були закони, такий був час. Своєї мети найчастіше доводилося досягати ціною багатьох життів. На жаль, усі сили, витрачені султаншею заради царювання свого улюбленця, були марними – він пиячив і в історії залишився Селімом П'яним. Царював Селім вісім років – з 1566-го по 1574-й. Академік Кримський охарактеризував його як «виродка-алкоголіка і жорстокого деспота. Правління його пішло на шкоду Туреччині, саме з Селіма почався занепад імперії османів». За часи правління було втрачено контроль над Середземним морем, програно битву при Лепанто. Онук Роксолани Мурад Третій теж нічим не уславився. З Роксолани розпочався період, який називається «правлінням привілейованих жінок». До речі, ще двічі султани Османської імперії (Сулейман II та Ібрагім І), вже у XVII столітті, брали шлюб з українками. Одна з них, Хатідже Турхан Султан, була матір'ю султана Мегмеда IV і відома тим, що збудувала у Стамбулі біля Галатського мосту велику мечеть Йені Джамі.

Таким є один із поглядів на історію дівчини з Рогатина, яка згодом стала символом незламності, мудрості. В Україні вперше написав про неї в 1924 році Кримський. Про неї писали італійські дипломати, що були при турецькому дворі, Вольтер. Роксолана може викликати і симпатію, і антипатію, втім, очевидним є те, що вона особистість дуже сильна, а її життєвий шлях уже протягом кількох століть викликає невщухаючі суперечки. Хтось має її за героїню, хтось – за зрадницю, але і ті, й інші не намагаються викреслити цю загадкову жінку із світової історії, бо без Роксолани вона була б неповною.

У Туреччині є склеп великої Хасекі, що стоїть поряд зі склепом Сулеймана. Що це, як не шана й слава? Як звичайна дівчина із села змогла досягнути такого положення? Сучасні жителі Туреччини ображаються, коли про Роксолану говорять не як про турчанку. Мало хто серед них знає, що насправді вона була українкою Настею Лісовською. На надгробку в кам'яній усипальниці Роксолани, єдиної султанші в тисячолітній історії могутньої Османської імперії, взагалі єдиної в усій історії цієї землі жінки, яка удостоєна такої честі, цього не вказано, там зазначено: «Хуррем Султан».

«Чотириста років стоїть ця гробниця. Усередині під високим куполом Сулейман звелів вирізьбити алебастрові розети й прикрасити кожну з них безцінним смарагдом, улюбленим самоцвітом Роксолани. Коли помер Сулейман, його гробницю так само прикрасили смарагдами, забувши, що його улюбленим каменем був рубін» (2). Уже немає тих смарагдів, а гробниці стоять.

Важко сказати, слід чи ні українським жінкам пишатися нею, ставити її собі за життєвий приклад. У кожної жінки свої ідеали, своя уява про щастя. Те, що відбувалося з Роксоланою в ті давні часи, зовсім не перетинається з сучасними проблемами й нормами моралі. Вона діяла жорстоко і підступно, бо інакше її життя було б зовсім коротким та нікчемним. Вона захищала себе, пізніше – себе і спадкоємця. З погляду тієї епохи це був спосіб виживання й самозбереження.

Щодо впливу Роксолани на султана та її допомогу Україні було чимало дискусій. З одного боку, відомо, що з певного періоду султанша мала неабиякий вплив на свого чоловіка. Разом вони вирішували важливі проблеми історичного розвитку імперії. Окрім того, весь час, доки Сулейман був у походах, саме Хуррем керувала державою. Робила вона це успішно. Змогла заручитися підтримкою яничар, бо підвищувала їм платню, будувала нові казарми. Щоб поповнити спустошену після численних воєнних походів казну, саме Роксолана дозволила відкрити винні лавки у кварталах, де жили християни, та в портових районах Стамбула – попри те, що вживання вина було заборонено Кораном.

За наказом Роксолани поглибили бухту Золотий Ріг й побудували нові причали у Галаці. Сюди почали приходити кораблі з різноманітним товаром з усього світу. Досі існують засновані нею мечеті й ринки, будинки для літніх людей та лікарні. Очевидно, що діяльність великої Хасекі передусім була спрямована на розвиток Османської імперії.

Чи допомагала Роксолана рідній Україні? Щодо цього джерела дуже суперечливі. За деякими – вимушено прийнявши віру й турецькі звичаї, Анастасія Лісовська не зреклась свого походження. Перша володарка Туреччини не забувала про татарську загрозу для України, яка вимагала негайної відсічі. Йдеться про те, що Роксолана змогла відмовити Сулеймана від войовничих намірів стосовно своєї історичної Батьківщини. «…Хіба це не подвиг переконати султана і його уряд утриматися не лише від походів на Україну, а навіть і від думок про них?» – ставить риторичне запитання Юрій Колесниченко в своїй розповіді «Султанка з Рогатина».

Спокій в Україні зменшував шанси московського напору на південь, якого боялася Польща. Сулейман був далекозорим правителем. Султан і його оточення, приділяючи увагу політичній обстановці, добре розуміли, що експансія Москви на південь ставала очевидною. Утім, перший наступ Туреччини вийшов від сина Роксолани, Селіма II. Його візир, геніальний Соколлі, спрямував удар від Астрахані й Азовського моря. План поєднати канал Волги й Дону з Каспієм мав перепинити Москві дорогу на південь. Смерть старого візира не дала здійснитися його намірам. Зате спокій в Україні сприяв новій силі – Запорозькій Січі.

Проте Михайло Грушевський подає інші факти: за час правління Сулеймана татари (фактично ними керували турки) здійснили тридцять вісім (по одному щороку) жорстоких набігів, чинили розправи, забирали велику кількість полонених. Під час одного з таких походів вони зруйнували Запорозьку Січ й змусили козаків шукати порятунку в Івана Грозного.

Тож вплив султанші на свого чоловіка мав, напевно, інший характер. Це була її особиста боротьба за гідне життя, якщо воно могло бути таким у ті часи, у тій державі. Спочатку боротьба лише за себе, а потім – за майбутнє дітей. Шлях цієї, безперечно, неординарної жінки – її особиста гордість і досягнення. Важко в цьому контексті говорити про гордість національну. Бо тоді треба вказувати на факти, що свідчать про зусилля, спрямовані на звільнення своїх співвітчизників, про запобігання набігам татар, знайти приклади піклування про батьківщину. Чітких свідчень про таке ставлення Роксолани до України немає. Отже, складно говорити про вплив султанші на події в Україні. Має право на існування думка, що ця жінка символізує скоріше той занепад, у якому перебувала її батьківщина в той час, коли вона жила. До того ж, Роксолана втратила християнську віру й прийняла іслам. До кінця життя розмовляла не тільки турецькою, а й тогочасною давньоукраїнською мовою, та не слід забувати й того, що нею говорили і яничари. Кобзарі теж співали в Константинополі про те, яке славне яничарське життя.

Один із поглядів на постать та роль в історії Роксолани базується на підході до трактовки її образу з точки зору тендерних досліджень. Відчуваючи відсутність можливості створити новий міф про силу й жіночність в одній особі, сучасний світ звернувся до раніше створених образів, що мають безумовні знакові риси. «У число таких «нових-старих» символів епохи увійшли реальні, але в той же час літературні жінки, серед яких особливою й унікальною постає саме Роксолана. Цей образ широко відомий пересічним громадянам, він і без подробиць біографії, поза контекстом соціальної й історичної значущості був сприйнятий масовою свідомістю як образ «видатної представниці українського народу» ще за радянських часів» (4).

У радянське життя він увійшов завдяки роману Павла Загребельного. Цей твір викликає неабияку цікавість і нині. Цікавість та суперечки, метою яких є встановлення історичної справедливості щодо Роксолани та її ролі в історії. Доля Насті Лісовської була сприйнята багатьма як доля українського народу, а страждання й боротьба Роксолани – як страждання й боротьба за гідність України. «Чи було використання жіночого як національного свідомою стратегією автора – сказати важко. Особистість завжди залишається в тій або іншій мірі непізнаною і, ймовірно, непізнаваною» (4).

Роксолана та її способи виживання описуються з точки зору національного патріотизму, хоча очевидно, що в її вчинках багато передусім жіночого. її волевиявлення базується на жіночому, материнському, сімейному, що, зрозуміло, не може бути сприйнято в політичному контексті. «Однак і культ страждання за батьківщину, за батьківщиною і поза батьківщиною навряд чи можна вважати реально жіночим символізмом, хіба що таке яскраво виражене страждання в логіці патріархальної традиції не до особи чоловіку. Напевно, можна констатувати, що у 80-ті роки міф Роксолани не був сприйнятий як жіночий міф. Він був сприйнятий як міф національний» (4). Ось така точка зору, яка має право на існування, але може бути спростована чи підтримана залежно від того, наскільки переконливо вона прозвучала для кожного.

Така визначна особистість, як Роксолана, не може не викликати зовсім протилежних поглядів. Це цілком природно, і це й підсилює інтерес до відомої фігури. Ми потрапляємо у світ уявлень, фантазій, щільно переплетених з історичними фактами. Окрім тілесної краси, деякі історики беруться домірковувати про її особливий і підступний розум, за допомогою якого Роксолана змогла безпосередньо впливати на султана і на ситуацію в політичному житті Туреччини першої третини XVI століття.

Історики стверджують, що Роксолана не обмежувалася впливом на свого могутнього чоловіка. Є зафіксовані факти про те, що вона листувалася з правителями сусідніх держав (Польщі, Венеції, Персії). У такий спосіб вона спромоглася не тільки свого визнання як жінки, але й як особистості, що для мусульманських країн – факт неймовірний.

Народивши сина і виховавши його, Роксолана шляхом інтриг і змов зробила його спадкоємцем престолу, хоча у султана він був не єдиним сином. На жаль, цей султан не виправдав сподівань своєї матері, у народі за ним закріпилася назва Селім II П'яний.

Багато істориків підносять Роксолану до неймовірних висот, приписуючи їй протегування ренесансним напрямкам у турецькому мистецтві, добродійність. Дехто стверджує, що й сама Роксолана писала вірші, вела щось на зразок щоденника, що в неї були неабиякі музичні здібності і це допомагало чарувати оточення. Є джерела, із яких образ цієї жінки постає нереально вишуканим. Та слід згадати й те, що в Туреччині було кілька аналогічних історій. Трохи пізніше турки захопили венеційську дівчину із родини Баффо; було у Венеції кілька родин, які ділили там владу, – Марозіне і Баффо. Дівчина пливла до свого батька, який був губернатором острова Корфу. Турецькі пірати взяли її в полон і відіслали султану Мурату III, який, до речі, був онуком Роксолани. Вона мала неабиякий вплив на султана, а через нього – на турецьку систему політичної влади. Вона також забезпечила свого сина престолом. Венеціанцям непогано жилося при ній. Дівчину звали Сафіет. Вона дійсно іноді відводила удар турків від Венеції і більше орієнтувала їх агресію на Германську імперію, на територію Австрії. У XVIII столітті впіймали одну французьку дівчину, яка теж стала султаншею. Після сина Роксолани, якого звали Сулейман II П'яний (до речі, після Роксолани турецькі султани стали надто причащатися до алкогольних напоїв), спилася вся династія. Поступово імперія почала занепадати.

Цікавим є погляд на життєвий шлях відомої жінки, української письменниці Оксани Забужко. Вона досить стримано оцінює вплив Роксолани на історичні події, хоча називає її видатною особистістю. Забужко наголошує на жорстокості Роксоланиної поведінки. Не заперечуючи певної політичної кар'єри колишньої рабині, письменниця називає її не меншою ніж Катерина Медичі інтриганкою. Сумнівний комплімент, втім цей факт вказує на неабиякі таланти Роксолани в майстерності ведення тонкої політичної гри (5).

Не залишилась осторонь від дискусій про славетну галичанку ще одна відома сучасна жінка Оксана Білозір. «…Ми не навчені культивувати особистостей. З'явиться в Україні цікавий політик, письменник, художник, громадський діяч, перше, що ми робимо, – ми його критикуємо. Зрозуміло, що нема нічого досконалого, але апріорі ми повинні поважно ставитися до тих, хто створює культурний чи суспільний продукт для України. Ця проблема лежить у витоках нашої історії. Роксолана – перша жінка і, я думаю, остання, яка похована у мечеті. Друге, Роксолана – жінка, яка де-факто керувала Османською імперією. І третє, це жінка, яка мала настільки велике почуття власної гідності, як представниця свого, українського народу, що хоч уже минуло 500 років з дня її народження, але європейці до сих пір українок-білявок називають роксоланами. Це сильна історична постать, якою ми повинні пишатися і якій повинні поклонятися», – сказала вона в одному із своїх інтерв'ю.

Такі протилежні думки – доказ глибинності й неоднозначності такої особистості, як Роксолана. Одна з них стосується політичної кар'єри, реформаторської поведінки Анастасїї Лісовської. Мовляв, уся її блискуча політична, культурна, просвітницька діяльність була спрямована на розвиток Османської держави, на зміцнення позицій ісламу. А значить, у нову історичну свідомість Роксолана ніяк не може увійти в образі української героїні (можливо, якби Анастасія Лісовська загинула від рук султана або змовників, встигнувши перед цим підписати який-небудь акт про передачу Стамбула українським козакам, то в цьому разі тиражування її старого-нового образу набуло б рис незаперечної святості. Але вона вижила, вона була успішною, і це означає, що її не треба включати до цілком позитивного пантеону «справжніх героїв»). Тож, продовжуючи розчулюватися стійкістю української жінки Роксолани в ході промоушн-кампанії зі зйомок першого українського серіалу, а також після його виходу, редакційна колегія, колектив укладачів Інституту гуманітарних досліджень і Союзу жінок України, що працював над створенням першого в історії держави біографічного енциклопедичного словника «Жінки України», не знайшли за потрібне включити Анастасію Лісовську до числа своїх героїнь. Вона не вписалася в критерій, позиціонований у роботі як основний: «основним критерієм відбору був особистісний внесок жінки в певну сферу життя країни, її суспільний імідж, зокрема її трудові досягнення, представництво в державних органах влади, звання, державні нагороди…» (4).

Утім, у «Біографічному енциклопедичному словнику» є статті, присвячені, скажімо, Ганні Ярославні – дружині французького короля Генріха І Капета, Євпраксії – дружині німецького імператора Генріха IV, Єлизаветі Ярославні – дружині норвезького короля Гаральда III, а після данського короля Свена II і навіть напівлегендарній сестрі фундаторів Києва Кия, Щека і Хорива – Либіді (8, с 13, 139, 141, 249).

Власне кажучи, Україна тих часів – це маленька країна, а Туреччина – в минулому величезна імперія з володіннями в Африці, Азії, Європі, на трьох континентах. Історія Туреччини багатогранна, тож Роксолана – один із її епізодів. Звичайно, турки не забувають про неї, але слід пам'ятати, що в турків був цілий період, коли султанші верховодили над султанами. Це так зване «правління привілейованих жінок», друга половина XVI й перша половина XVII століття.

Можна впасти в оману небезпечної ілюзії «всепереможної сили» української жінки на полі битви із завоювання «заморського принца» (в цьому сенсі навряд чи доводиться дивуватися тому, що, за даними Українського центру із запобігання торгівлі жінками La-Strada, щорічно 400 тисяч жінок України потрапляють за межі країни і там їх втягують у нелегальну проституцію). У цьому контексті риторичними залишаються запитання: чим пишається влада, називаючи українських жінок «нашими Роксоланами», і якими саме «Роксоланами» пишається народ? (4).

Отже, існує погляд на Роксолану як гордість України і протилежний – за яким ця жінка не може вважатися символом українського духу, української жіночності. Багато людей вірять у красивий міф про загадкову жінку. Чому? Може, це спроба ототожнювати себе з подібними героїнями й вийти з полону особистих психологічних, фінансових, фізичних проблем. Проста сільська дівчина дійшла до величі султанші. Стати всім, не маючи нічого, – мрія багатьох. Для багатьох шлях Роксолани – надія на можливі зміни на краще.

Сказати, що міфи – це погано, не можна. Адже кожен із них вказує на те, чого нам бракує, а значить, демонструє те, до чого слід прямувати. Багато міфів чи героїв мають певні цінності, те, чого людям бракує в той чи інший історичний період. Жанна д'Арк – це самопожертва, Штірліц – вірність, Зоя Космодем'янська – стійкість, Роксолана… Для когось це національна гордість, а комусь її методи здаються занадто жорстокими. У будь-якому разі, якщо й вимірювати роль особистості в історії, то це слід робити з урахуванням того часу, а не сучасності, й дивитися на вчинки слід очима XVI, а не XXI століття. Історія ніколи не ставить крапку. Фахівці та пересічні люди, залежно від свого світосприйняття, самі ставлять знак оклику чи знак питання. Кожен сам з'ясовує для себе, хто гідний називатися гордістю країни і які мають бути для цього критерії. Тому ставимо трикрапку для роздумів… (9).

«Роксолана» Загребельного

Коли йдеться про Роксолану, не можна не згадати письменника, який підняв цей образ на недосяжні висоти. Тому саме його роман стоїть відокремлено від багатьох інших спроб донести світу правду й вигадки про відому галичанку. Саме до цього роману є бажання звертатися заради яскравого й неповторного опису подій того далекого часу.

Шлях селянської дівчини від рабині до могутньої султанші, описаний талановитим автором, захоплював думки й фантазії тих, хто опинявся у світі подій роману. Так сталося, що для багатьох українців образ Роксолани складався саме завдяки цьому відомому твору. «Про що цей роман? Про час, страх і смерть? Цілком можливо, але не так безпредметно, бо автор не філософ і навіть не історик, а тільки літератор». Загребельний відтворив цілісний образ жінки, повернув їй особистість, неповторність, гідність. Вона здобула все це через великі страждання.

Османські історики Алі-Челебі (XVI ст.), Печеві й Солак-заде (XVII ст.) надто вільно переповідають неперевірені чутки про підступність Роксолани. їм не потрібні обґрунтування. Навіщо було дошукуватися істини тоді, коли йшлося про жінку, та ще й чужинку? Звичайно, якщо традиція склалася, то ламати її вже ніхто не хоче. Не дивно, що вже в 1979 році в Стамбулі вийшла книжка Зейнепа Дурукана «Гарем палацу Топкапи». На сторінках твору автор знову змальовує Хуррем як жінку підступну, злочинну і жорстоку, хоча й намагається пояснити цю жорстокість прагненням порятувати себе і своїх дітей (7).

Європейські письменники не відійшли від цього задавненого погляду на Роксолану. Іще польський поет Самюель Твардовський (1595—1661) у своїй поемі «Велике посольство» повторив усі звинувачення проти Роксолани, хоч міг би спростувати бодай деякі з них, скориставшись своїм перебуванням у Стамбулі.

Автор цього роману вирішив піти шляхом якнайточнішого дотримання історичної істини, використовуючи для цього тільки вірогідні джерела і документи і жорстоко відкидаючи все непевне. Мимохіть виникала спокуса наповнити книжку якомога більшою кількістю документів. Але знаючи, якими обтяжливими стають документи в багатьох сучасних книжках, автор намагався утримуватися від цієї спокуси, включаючи до тексту роману автентичні листи Роксолани (до Сулеймана і до польського короля Зигмунта Августа), уривки з деяких її віршів, взірці тогочасної стилістики з султанських фірманів, османських і вірменських хроністів та ще, ясна річ, зразки східної поезії (7).

У XVI столітті на орбіту вийшла Московія як політична сила. «Изумленная Европа, в начале царствования Ивана едва замечавшая существование Московии, стиснутой между татарами й литовцами, была поражена внезапным появлением на ее восточных границах огромного государства». (Цитується за виданням: Средние века: Сборник /АН СССР. Ин-т всеобщей истории. – М.: Наука, 1971. – Вып. 34. – С. 206—207) (1).

Папа Лев X намагався домовитися з російським урядом про церковну унію і спільну боротьбу з турками. Цього він зробити не зміг. Утім, папа Климент VII продовжує політику перетягування Москви на свій бік. Зберігся від тих часів великий лист астронома й теолога Альберта Піттіуса, що писав під псевдонімом Кампензе, – це фактично перша політична брошура про Московську державу. Цікавість до Московїї була такою, що на замовлення архієпископа Казанського італієць Паоло Джовіо робить опис Московської землі зі слів Дмитрія Герасимова, посла Василія III до папи Климента VII. Вся перша половина XVI століття – це наростання зацікавленості католицького світу у своєму ймовірному спільнику в боротьбі проти поганих, про що свідчать досить відомі посольства в Москву Сигізмунда Герберштейна, а також його славетні «Записки про Московські справи», так само як «Трактат про дві Сарматії» Матвія Міховського (Краків, 1517, 1521) (1).

Чи ж треба доводити, що у своїх пошуках сили проти султана Роксолана, яка добре знала політичну обстановку, теж могла б, зрештою, звернути свій погляд на далеку Московію, надто що там жили єдинокровні брати її нещасного народу? Саме таємний посол турецької султанші міг бути потрібним поштовхом для спорядження експедиції Ржевського, бо без цього поштовху ми не знайдемо для неї ніякого вірогідного пояснення. Історики й не намагалися знайти це пояснення, бо їм бракувало документів. Романіст має право піти шляхом припущення. Література тим і приваблива, що в ній все можна вигадати. Окрім психології (7).

В авторському післяслові Загребельний пише, що буває «життя таке жорстоке, що не лишається жодної хвилини для розмірковувань над абстрактними проблемами, воно ставить перед людиною тільки найконкретніші питання, тільки «так» чи «ні», тільки «бути» чи «не бути». Таким видалося все життя Роксолани». Автор доволі скептично ставиться до своїх писань, сумніви шарпали його серце… Він поставив за мету примусити здригнутися серця читачів.

Без перебільшення можна стверджувати, що мети він досягнув. Не можна прочитати роман й залишатися байдужим до подій на його сторінках. Сам Загребельний пише, що «література – не наука і автор – не дисертант. «Роксолана» – це тільки роман». Як багато в цьому короткому «тільки», бо, дослідник та фантазер в одній особі, Павло Загребельний відтворив закінчений психологічний портрет Роксолани й реалістично відобразив той складний час, у якому їй довелося виживати. Жінка, яка вийшла з-під його пера, не може не зацікавити як особистість своєю багатогранністю. Звичайно, в цьому персонажі багато домислів, але чимало й історичних фактів.

Сам автор пояснив міф створеної ним Роксолани через призму страждання: «Роксолана стала символом українки, яка ніде не пропаде, не загине ні при яких обставинах. Вона гідна поваги. Вона страждала все життя. Я написав в романі, що вона померла не від віку, а від страждань» (2).

Роман Павла Загребельного «Роксолана» – вдала, талановита спроба запалити в серцях українців віру у свої сили, гордість до свого минулого, до безмежних можливостей українського духу. Автор підносить Роксолану як фундаментальний приклад українського відродження. Не треба шукати в романі абсолютну історичну дійсність, але це аж ніяк не заперечує цінності цього художнього твору не тільки для самої України, а й для світової літератури – адже відомо, що вона не перевантажена історичними постатями – жінками.

Славетна галичанка в історії, літературі й мистецтві

До літературних спроб подарувати світові постать відомої на весь світ жінки ми вже зверталися. Кожен може зробити свій вибір, бо палітра опису надзвичайної особистості, якою, безумовно, є Роксолана, дуже колоритна й неоднозначна. Це легко пояснити, якщо пригадати, що п'ятнадцятирічне дівча, яке стало полонянкою, рабинею, зуміло пройти тернистий шлях і стало володаркою наймогутнішої на ті часи імперії, залишивши свій неповторний слід в її історії. Нездоланна, сильна й непередбачувана Роксолана сходить до нас зі сторінок відомих літературних творів. Окрім того, відомо, що в бібліотеці одного з італійських університетів є написана латиною книжка про Роксолану під заголовком «Roksolana uxor Suleimani».

Інтерес до цієї жінки не вщухає, що підкреслює звернення до цієї теми з боку науково-популярної літератури. Матеріали багатьох наукових конференцій, у ході яких обговорювався вплив цієї жінки на хід історичного розвитку Туреччини, її рідної України, тільки в черговий раз повертають нас до часів усесильної Хуррем. Статті в довідковій літературі, збірниках та періодичних виданнях знайомлять читача з існуючими джерелами інформації про відому султаншу з Рогатина. Крізь призму століть не тьмяніє постать нашої славетної співвітчизниці.

Роксолана – історична постать, описана не тільки в історичних хроніках. Вона стала центральним персонажем народних пісень, її малювали середньовічні художники, які схилялись перед її розумом. Незвичайна, майже казкова доля Анастасії Лісовської відтворилася в легендах, переказах. Про неї розповідали втікачі з турецького полону, козаки, мандрівні співці, бандуристи. Портрети українки, що володіла турецькою імперією, можна було найти в козацьких оселях, багатих хуторах.

Художники зображували султаншу то святою мученицею, то грізною месницею. Чимало творців відображали велику Хуррем з власної уяви, тому й різними були ті портрети. Наприклад, загадковий образ Роксолани дійшов до наших часів завдяки майстерності венеціанського художника Паоло Веронезе. З полотна цього відомого майстра на нас дивиться приваблива молода жінка у східному вбранні. Вона викликає симпатію й зацікавленість. Усміхнена й розумна, спокійна й зосереджена – такою постає перед нами маленька й тендітна на вигляд Хуррем на картині венеціанського майстра. З роботи італійського майстра стає вочевидь, що вона була дуже гарна: делікатна, скромна і спокійна на вигляд. Дивлячись у глибину її допитливих очей, ловиш себе на тому, що й сам заспокоюєшся. Нині цей портрет знаходиться в нашому Національному музеї у Львові.

Існують ще портрети Роксолани. Наприклад, прегарна робота німецького художника, на якій крісло султанші й буквально весь її одяг розшиті перлами. Такою побачив майстер велику Хасекі. Ми не можемо ставити під сумнів розкіш, у якій вона перебувала, але багатовікова історія свідчить, що справжнім її багатством став неабиякий розум та кмітливість, завдяки яким Роксолана й досі залишається загадковою постаттю. У нашому Національному музеї є два її портрети.

Зовсім недавно львівський художник Володимир Костирко написав картину «Роксолана», яка дуже швидко стала відомою. Сюжет цієї картини – прекрасна султанша. Хасекі з'являється перед нами побаченою очима людини XX століття: не спокійною, як у Паоло Веронезе, а вольовою, еротичною, з хижим блиском очей. Дивні червонясті відсвіти лягають на її тендітні руки, – так, ніби червоні вони від крові. Досить-таки відверте трактування образу.

Дійсно, життя Роксолани було сповнене як справами благими, так і кривавими злочинами. Знати про це – не означає засуджувати страшні вчинки нашої співвітчизниці. До того ж вона одержала своє покарання у своїх синах. Майстер пензля створив свою Роксолану, ту, якою він її уявляв після узагальнення відомих фактів.

Що ж до образу Роксолани в музиці, не можна обійти увагою відому оперу Д. Січинського «Роксолана» (1909), лібрето до якої написав В. Луцик, а диригував на прем'єрі М. Коссак. Заслуговує на увагу ще одна із спроб увіковічення пам'яті про нашу співвітчизницю. Пісня «Роксолана» на слова Д. Кременя; музика Т. Ярової – невеличкий додаток до музикального відображення відомого образу.

Звичайно ж, рідний Рогатин – місто, у якому, за однією з версій, народилася Анастасія Лісовська, – не міг залишитись осторонь від шанування своєї всесвітньо відомої доньки. Коли 1999 року святкували його 800-річчя, було відкрито бронзовий пам'ятник Роксолані. Його автори – скульптор Р. Романович, архітектори О. Скопа, Ю. Луговський. Так через кілька століть славетна городянка повернулася додому.

Туреччина теж зробила свій внесок для вшанування пам'яті великої султанші. Коли стати біля південної, поверненої до Мекки стіни найбільшої стамбульської мечеті Сулейманіє, від хвилювання перехопить у горлі. Ніби з глибин минулих століть кидає виклик традиціям жінка з України, що спить вічним сном у гробниці-тюрбе. Роксолана, Хуррем, Хасекі – все це її імена, під якими вона назавжди залишилась у світовій історії та культурі. Турки ще й сьогодні звуть її Хуррем. У Стамбулі велика міська площа має ім'я Хасекі, на тій площі – збудована Роксоланою мечеть, притулок для убогих, лікарня – усе це на місці ринку, на якому колись товаром були люди. «А тут, коло мечеті Сулеймана Пишного, поряд з його величезною восьмигранною гробницею, – теж кам'яна і теж восьмигранна усипальниця його жони Роксолани, єдиної султанші в тисячолітній історії могутньої Османської імперії, взагалі єдиної в усій історії цієї землі жінки, яка удостоєна такої честі» (2).

Улюбленим самоцвітом Роксолани був смарагд. Султан дав наказ прикрасити її усипальницю найкращими з них.

Але не збереглися смарагди. Час невблаганний до живих і до мертвих, тим паче – до каміння. Багато всього сталося за сотні минулих років, тому не дивно, що не збереглися безцінні коштовності. А ось гробниці вистояли в битві з часом. Кожен, хто відвідає гробницю Роксолани в Стамбулі, побачить, що біля узголів'я Роксоланиного кам'яного саркофага лежить на дерев'яній підставці ветхий Коран. «Понад триста років читав тут ходжа священну книгу мусульман. У ній можна знайти чимало гірких слів про людське життя. «І коли похована живою буде спитана: за який гріх вона вбита?» На жаль, таких слів тут ніколи не читали, а тільки ті, де Аллах великий і всемогутній і де він погрожує простій людині, де невтомно закликає: «Бийте їх по шиях, бийте їх по всіх пальцях!» (2). Крізь ту жорстокість завдяки своїй дивовижній вдачі, сильному духу всміхається до нас дівчинка зі слов'янським корінням, маленька Хуррем, велика Роксолана.

Бренд

Роксолана, як у міфологічному уявленні, так і на основі достовірних історичних розвідок, була легендарною особою, унікальним явищем у світовій історії, символом України. Роксолана. Хто і що тепер стоїть за цим ім'ям? Скориставшись пошуковими системами Yandex, Aport, Rambler, Sesna, можна одержати невтішний результат. Наприклад, за системою Yandex, пропонується досліднику 112 серверів, 3067 сторінок, на яких 9515 разів згадується ім'я Роксолана. Відкинувши енциклопедичні статті, присвячені племені роксоланів, а також книгарні, що торгують однойменною книгою Павла Загребельного, ми можемо отримати «сухий», але вражаючий залишок укорінених у масовій свідомості образних стратегій. Українська Роксолана – це «лідер квіткового бізнесу України TOB «Роксолана», журнал для жінок, численні кафе, мінеральна вода, порт-фоліо моделей і фотографії дам, що бажають вийти заміж за рубіж, псевдонім української співачки, рекламні агенції, косметичні фірми, колекції верхнього одягу і нижньої білизни, салони і магазини, кухонні меблі та механічні прилади (6). Таке широке використання всім відомого імені наводить на думку, що, по-перше, Роксолана завжди буде привертати до себе увагу як особистість, а по-друге – завжди будуть ті, хто захоче використати цей образ на свою користь.

Серіал

Візуальним уособленням Роксолани для більшості співвітчизників стала актриса Ольга Сумська, яка зіграла її роль в однойменному серіалі. Акторка не приховує своєї симпатії до цієї жінки. Ця роль сприяла зростанню популярності Ольги. Після виходу фільму на екрани акторка з хвилюванням відвідала Туреччину й переконалася в тому, що тут не забуто велику Хуррем. Місце поховання султанші вразило Ольгу: склеп Роксолани стоїть поряд зі склепом султана. Почесть і слава, шанування й небайдужість – такими словами можна охарактеризувати ставлення до Роксолани з боку турків. Повернувшись з подорожі, акторка певний час перебувала під впливом побаченого.

Коли Ольгу питають, як вона створювала образ Насті-Роксолани, та зізналася, що доводилося покладатись на жіночу інтуїцію і користуватися акторською фантазією. Треба віддати належне акторці. Вона зуміла відтворити суперечливість образу Роксолани: жіночний, зворушливий, але водночас жорстокий, підступний. Коли ж акторку спитали, чи варто брати цю історію за життєвий приклад, вона відразу згадала свою тезку княгиню Ольгу. Цей приклад для наслідування здається їй більш переконливим.

Розробляючи риси характеру Роксолани, Ольга намагалася якомога глибше зануритися в атмосферу тих часів. Сучасній жінці важко уявити страхіття незахищеної дівчини, яка в одну-єдину мить втратила любов, свободу, Вітчизну і при тому не зламалася й вистояла в нерівній боротьбі. Треба було відтворити на екрані натуру сильну, мужню, але не позбавлену негативних рис характеру: ревнощів, жорстокості, підступності.

Таким чином, у 1996 році режисер Борис Небієрідзе представив на розгляд проект про життя відомої на весь світ галичанки як серйозний фільм, заснований на реальних історичних подіях. У 1997 році серіал вийшов на телевізійний екран України, у 2000-му був показаний на каналі ОРТ.

Зацікавленість глядачів була величезною. По-перше, жанр телесеріалу сам по собі дає змогу акцентувати увагу на детективній (політичній) інтризі. По-друге, на новий підхід до образу мали вплинути вже згадані історичні обставини, власне саме суспільство, що явно зажадало національних героїв. Але в більшості своїй глядацька аудиторія сприйняла фільм з точки зору непоінформованості щодо подій XVI століття, щодо літературних баталій, які відбувалися з цього приводу. Простіше кажучи, глядацька аудиторія була готовою спожити саме той і тільки той продукт, що його запропонує їй телевізійний екран. По-третє, добре підібраний акторський ансамбль – Ольга Сумська (Роксолана), Анатолій Хостікоєв (Сулейман), Тетяна Назарова (валіде – мати Сулеймана),

Раїса Недашковська (мати Насті-Роксолани) – мав стати тією точкою відліку, з якої бере початок цікавість екранними подіями.

Майстри кінематографа намагались відтворити «неоднозначну, мінливу, але дуже сильну фігуру, особистість, яка двічі подолала кордони стереотипного сприйняття жіночого українського – як власне жінка і як носійка української ментальності» (4).

Не можна говорити, що серіал був невдалий. Можна критикувати акторську гру, зйомки масових сцен, спецефекти, костюми, що не виглядали розкішними, – все це можна зрозуміти й віднести до фінансових труднощів, нового досвіду у знімальному процесі. Це сьогодні наші екрани наповнені не тільки бразильськими й мексиканськими серіалами, а й російськими, а тоді, наприкінці дев'яностих, «Роксолана» стала «проривом», а через те – культурним явищем.

На відміну від тих багатосерійних картин, що вже були показані на екранах, глядачі стали свідками подій, які відбуваються з людьми, цікавими для них. Сюжет серіалу базувався на реальних історичних подіях з реальними персонажами. На відміну від Рози, Маріанни, Ізаури, Роксолана існувала й значно перевершувала розумові можливості всіх жіночих персонажів будь-яких серіалів.

З екранів не можна було не побачити, як султан, сп'янілий від любові, ставав досить слухняним знаряддям у руках Роксолани. Це і є основною логікою прочитання цього образу. За ходом розвитку сюжету українська Роксолана навіть ставала схожою на персидську Шехерезаду, бо всі свої «важливі завдання» вирішувала виключно ночами, нашіптуючи після любовних утіх свої спогади, побажання, оголошуючи вимоги (4). Невже не вочевидь, що Роксолана не могла б так довго протриматись як улюблена дружина, коли б це залежало тільки від її чарівності?!. Адже Сулейман прожив з нею не один десяток років. Значить, було щось інше?..

Українська дослідниця Оксана Забужко пропонує розглядати це питання з точки зору феномена колоніальної психології. Вона називає це «клінічним комплексом другорядності – коли привабливість «своєї» жінки для чужаків автоматично підвищує в очах чоловіка як її власний сексуальний статус, так і, ео ipso, статус репрезентованої нею «материнської» спільноти» (5), водночас називає Анастасію Лісовську «жінкою, безумовно, видатною, з усіма ознаками типово “ренесансної” особистості» (5). Талановитій письменниці притаманний особливий погляд на будь-які проблеми, тож її точка зору має право на існування, як і будь-яка інша.

У цілому погляди на картину з точки зору пересічного громадянина розділилися на два протилежних табори: одному серіал сподобався, представники другого називають його «провальним». Чи варто дивуватися саме такому коментарю, якщо згадати, про яку особистість, про які часи йдеться?! Роксолана залишається вірною собі – вона досі крізь віки викликає і захоплення і зневагу, несумісний коктейль емоцій, який відповідає неоднозначності ролі цієї визначної жінки у світовій історії.

Мабуть, майстрів кіно все ж не задовольнила реакція глядача щодо першого телевізійного відтворення образу Роксолани. Може, річ у тім, що історія в серіалі була незавершеною. Тому абсолютно природно, що з'явилася пропозиція зняти продовження фільму. Виходячи з цілої низки причин, на здійснення цієї мети знадобилося майже десять років. Зйомки «Роксолани-2» відбувалися у 2002—2003 роках на студії «Укртелефільм». У двадцяти серіях фільму показано продовження історії славетної жінки аж до її смерті. Сценарист фільму – Денис Тесленко, режисер – Борис Небієрідзе, оператор – Павло Небера, художник – Олексій Родіонов, композитор – Евген Станкович, продюсер – Олександр Еміршах. Фінансувалося виробництво російською телевізійною компанією «Наше кіно». Серед нових акторів – Георгій Хостікоєв, Дмитро Лаленков, Ігор Дмитрієв, Борис Хмельницький, Дар'я Хмельницька та інші. На березень 2006 року було заплановано прем'єрний показ картини. Через обставини, що склалися, фільм залишається на полиці. Весь творчий колектив сподівається, що, попри всі труднощі економічного та будь-якого характеру, серіал не є втраченим для глядача.

Безумовно, для того щоб з'ясувати для себе історичну істину, недостатньо самого лише перегляду серії за серією. Тож рекомендуємо використати для цього всілякі літературні й науково-популярні джерела. Ніякої конкретики, жодної рекомендації заради того, щоб не викликати підозру в симпатії до тієї чи тієї думки.

«Та, що приносить радість», велика Хасекі, відома жінка – наша спільна історія, яку ми повинні пам'ятати і шанувати, і допоки існуватиме світ, образ Роксолани не потьмяніє. Залишаємо читачам велике право вибору: захоплюватися, сумніватися, зневажати й робити свої висновки щодо Роксолани, її особистості, її впливу на хід історії. Скільки людей, стільки й думок. Але, звичайно, мало хто буде заперечувати безумовний вплив таких видатних жінок на хід всесвітньої історії. Він відбувається за своїми неписаними законами.

Література

1. Корманчук І. Г. Дещо про Роксолану і не тільки // Живе слово. – 1999.

2. Загребельний П. Роксолана. – К., 2000.

3. Українська література XX століття / Під ред. Ю. С. Яремчика. – Львів, 2001.

4. Роксолана как символическое историческое женское. Ненаписанное против непрочитанного. Стяжкіна В. Донецький національний університет, Україна.

5. Забужко О. Хроніки від Фортібраса: Вибрана есеїстика 90-х років. – К.: Факт, 2001. – С 168.

6. .

7. Роксолана П. Загребельного. Реферат, Коломийський коледж права і бізнесу.

8.

9. , Роксолана: міф чи гордість? Інформаційний журнал № 5 від 12.06.2005.

10. Назарук О. Роксоляна.

11. Жінки України: Біогр. енцикл. словник / Укладачі: Л. Г. Андрієнко та ін. – К.: Фенікс, 2001. – С. 3.

12. Усманова А. Женщины и искусство: политики репрезентации // Введение в тендерные исследования: Учеб. пособие / Под ред. И. Жеребкиной. – Ч. 1. – Харьков; СПб.: Алетейя, 2001. – С. 465—492.

Оглавление

Роксолани

Полонянка

У гаремі султана Сулеймана

У полоні першої ночі

З рабині у султанші

Кривавий шлях

Різні погляди на одну особистість

«Роксолана» Загребельного

Славетна галичанка в історії, літературі й мистецтві

Бренд

Серіал

Література Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg