«Пароль «Dum Spiro…»»

Пароль «Dum Spiro…» (fb2) - Пароль «Dum Spiro…» 1709K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Евгений Степанович Березняк

Євген Березняк ПАРОЛЬ «DUM SPIRO…» Розповідь розвідника Видання друге, доповнене

©    — україномовна пригодницька література

Літературний запис Бориса ХАНДРОСА

ПЕРЕДМОВА

Минуло три десятиріччя після перемоги над гітлерівською Німеччиною. Вже діти, народжені у перший мирний рік, стають батьками, а тема Великої Вітчизняної війни лишається невичерпною.

Особливий інтерес викликають книги про солдатів невидимого фронту. І це зрозуміло. Одна справа — боротися, йти на смерть у всіх на виду, відчуваючи лікоть товариша, інша — діяти у ворожому тилу, коли доводиться в найскладніших умовах працювати наодинці, приймати самостійні рішення, відповідаючи за кожний вчинок перед своєю совістю.

Останнім часом у нас багато видається книг про розвідників, і все-таки ще мало є (особливо, коли врахувати зростаючий інтерес читача до мемуарної літератури) спогадів самих розвідників. І повість Є. С. Березняка, колишнього розвідника і командира групи «Голос» — одна з небагатьох. Саме своєю документальністю, щирістю (автор не приховує невдач, помилок, прорахунків у діяльності групи) повість вже з перших сторінок захоплює драматизмом і динамічністю. Тут відчувається той «вир життя», якого часом так не вистачає багатьом пригодницьким творам: «Пароль «Dum Spiro…» — ще раз нагадує: робота розвідника — це не серія захоплюючих пригод, а тяжка, копітка, іноді виснажлива праця, що потребує серйозної попередньої підготовки, знань, уміння, мужності, вимагає повної віддачі себе справі, якій служиш.

Євгена Степановича Березняка я добре знаю ще з довоєнних часів. Із службового обов'язку (я був тоді секретарем Дніпропетровського обкому партії) мені двічі доводилось рекомендувати його на відповідальні посади. Вперше, коли Є. С. Березняка, одного з молодих завідуючих райвно, направляли на керівну роботу в нещодавно возз'єднані з Радянською Україною західні області, вдруге — коли над рідним містом, над усією країною нависла смертельна небезпека.

… На хуторі Миколаївка Петропавлівського району скромно вчителював Євген Степанович. Для окупантів він був просто завідуючим початковою школою. Так і не дізнались гітлерівці та їх поплічники, що Березняк — комуніст і залишений на хуторі за вказівкою обкому, як член підпільного райкому партії.

Направляв Євгена Степановича на підпільну роботу мій друг, ветеран партії, секретар обкому Г. Г. Дементьєв. Я охоче підтримав цю кандидатуру, бо знав Березняка, як відданого справі працівника. І він виправдав наше довір'я, довір'я обкому: два тяжкі роки провів у підпіллі.

Після визволення Дніпропетровська я зустрівся з Дементьєвим і дізнався, що наш «хрещеник» — у «тривалому відрядженні», виконує якесь важливе завдання. Про дальшу долю Є. С. Березняка — капітана Михайлова — мені стало відомо багато років по тому.

Я з великим інтересом прочитав як першу, так і другу, значно доповнену, редакцію повісті. Нове видання викликане численними відгуками і побажаннями читачів. У передмові до нього мені, як військовому і партійному працівникові, хочеться підкреслити той емоційний і моральний заряд, який знайде читач на нових сторінках, особливо в розповідях про діяльність Курта Отмана, про три життя М. О. Казіна — полковника Калиновського, легендарного розвідника і людину незвичайної долі. Передчуттям грізних, трагічних подій віє од спогадів про зустріч з чілійським комуністом Раулем. І хоч за часом ця зустріч віддалена од операції «Голос» десятиріччями, в ній з повним правом звучить рефреном бойовий пароль: «Dum spiro — spero». 1 єднає їх інтернаціональний обов'язок комуністів, ненависть до фашизму, нездоланна віра в торжество марксистських ідей, глибока переконаність: любити свій народ, мир — означає бути в постійній готовності — бойовій, ідеологічній, ні на хвилину не забувати про пильність.

Суто документальну, гранично щиру повість із хвилюванням і, сподіваюсь, з користю для себе прочитає і юнак-школяр, і молодий солдат. Багато скаже вона серцю й пам'яті ветерана війни, всім тим, чиє життя, подвиг і праця осяяні нашою Великою Перемогою.

Генерал-полковник К. С. Грушовий

м. Москва

ПОЄДИНОК

«У ніч на 19 серпня 1944 року з аеродрому Єжове на літаку ЛІ-2 закинута у ворожий тил група «Голос»… Місце висадки: висота 43 — в 20 кілометрах на північний захід від села Рибна. Висадка вдала».

(З донесення екіпажу літака штабові Першого Українського фронту)

… Мене немов обкутали товстим шаром вати: удари сиплються з усіх бойків, а я майже не відчуваю болю. Опритомнюю і чую голоси: різкі, гортанні — німці. Розплющую очі: впритул чорні дула автоматів. Шарпнувся до зброї — руки намертво сковані сталевою браслеткою. Лежу і, мов у поганому сні, спостерігаю, як гітлерівці (по нашивках упізнаю: польові жандарми) риються в моїх кишенях, портфелі, рюкзаку. Трофеї багаті: батареї радіоживлення, німецькі рейхсмарки, польські злоті, пістолет, фінка. Оце б гранату! Зубами підірвав би! І себе, і цих гадів.

Так провалити справу! На самому початку!..

Волочать по дорозі, але більше не б'ють. Чую: «гольдфіш, гольдфіш». Це, виходить, я — золота рибка, яку треба доставити начальству. Звідки не візьмись — візок. Туди летить мій рюкзак, потім — я. Довго трясемося путівцем.

Смеркає. Зупиняємося біля жандармського поста Войковіц. Вштовхують у камеру. Голова гуде, як дзвін: провал, провал…

Спокійно! Не панікувати. Не втрачати надії.

Навалююсь на двері: заперті наглухо. Стіни — бетон! І зачепитися нема за що.

А готувалися ж. І як готувалися до цієї ночі! Всю весну і все літо сорок четвертого року. А втім, для мене підготовка почалася ще раніше…

Стою зі зв'язаними руками перед… командиром Червоної Армії. В його стомлених очах стільки презирства до «дезертира», «перебіжчика», що я прочитав у них собі вирок ще до того, як він прохрипів моєму конвоїрові:

— Навіщо привів сюди цю сволоту? Міг розстріляти на місці. У мене й без нього турбот повен рот.

Так безглуздо загинути від рук своїх! Внутрішньо я був готовий на всяку муку. Тільки не на цю.

Підстав для розстрілу більше ніж досить. Червоноармієць затримав мене в цивільному одязі біля лінії фронту. При обшуку в кишені піджака виявив дві німецькі листівки — так звані «перепустки» в полон. У них із зухвалою категоричністю твердилося, що Червона Армія розбита, Ленінград оточений, що солдати фюрера вже обстрілюють Кремль. І пропонувалося, здаючись у полон, де чекає мало не райське життя, мати при собі комплект чистої білизни, мило, казанок і ложку.

Командир читав листівку повільно, вголос. Вилицювате обличчя його блідло від гніву.

— Куди ж ти, паскудо, подів казанок і ложку? З чого хлебтатимеш на тім світі гітлерівську юшку?

Я мовчав. Як йому сказати про мету моєї «прогулянки» біля лінії фронту? Та й чи повірить?

Командир наказав відвести «сволоту», тобто мене, за хлів і там…

Тоді я зважився.

— Хай нас залишать удвох, — виразно глянувши у бік вартового, звернувся я до командира.

Він здивувався, але вимогу мою задовольнив.

— Виконую спеціальне завдання командування, — сказав я. — Листівки ж прихопив на випадок, якщо не вдасться уникнути зустрічі з німцями.

— Чим ви можете це довести? — тон командира ледь пом'якшав.

— На жаль, нічим… Подумайте самі, товаришу, чи доречні при зустрічі з ворогом різні довідки і посвідчення?

Командир замислився.

Я не дуже сподівався на благополучний кінець. Та, мабуть, було в моєму голосі щось таке, чому він повірив. Ми розлучилися друзями.

Довіряти — не довіряти? В тилу ворога — це питання життя і смерті. И коли треба було вирішувати вже мені, я згадував «свого» знайомого командира, його довір'я авансом.

А було ж усяко на війні — в дні суворого випробування на міцність характеру, на стійкість. Знав я людей: на словах — кремінь, а на перевірку — трухляк. Не приведи, доле, обіпертися на такого в скрутну хвилину…

В січні 1942 року на Дніпропетровщині гітлерівці захопили групу наших товаришів. Я втратив зв'язок з підпільним райкомом. Поліцаї шукали і мене. На моїй квартирі вчинили трус.

Звечоріло — і я подався у степ.

Ніч застала м» не на околиці хутора Солдатського[1]. Тут жив учитель місцевої початкової школи Василь Іванович Перекатов[2]. З цим чоловіком я в свій час, як-то кажуть, пуд солі з'їв. До мене він завжди ставився прихильно.

Перекатов мав бути вдома. В армію його не взяли за станом здоров'я. Евакуюватися не встиг.

Добре знаючи розташування кімнат в його будинку, я постукав у кухонне вікно. Господар кілька разів перепитав «хто» і відчинив двері. В сінях при тьмяному світлі гасової лампи він оглянув мене з голови до ніг.

— Євген Степанович?! Ви… — промовив тремтячим голосом.

На моє прохання дозволити в нього переночувати рішуче замахав руками. Прошепотів:

— На хуторі зараз каральний загін… Я вас не знаю. І ви мене не знаєте. Кожний сам по собі — такий тепер час.

Що робити? Мороз до сорока градусів. На хуторі я знав лише Перекатова. Вночі дорога патрулювалась фашистами.

— То з вашого дозволу я перебуду ніч у корівнику.

Василь Іванович заперечливо крутнув головою.

І цього чоловіка я поважав?.. Він завжди мені здавався добрим, справедливим, чесним. На ділі ж виявився зовсім іншою людиною. Коли б не вчинив ще гірше: не видав мене гітлерівцям. Всього можна чекати від боягуза.

Зачинилися двері. Майнула тінь з лампою.

Городами я вийшов у поле. За кілометр від хутора стояв осиротілий, забутий, нікому тепер не потрібний комбайн. Він і «прийняв» мене на ночівлю. Тут не так мело.

Хилило на сон. Солодка знемога розпливлася по всьому тілу… Запахло свіжоскошеним сіном, медвянистими квітами. І я вже на луках. Пливу в зеленому човні. Наді мною в гостроверхих шоломах не то хмари, не то воїни дружини Буй-тура Всеволода. На якусь мить я вирвався з полону видінь і відчув: замерзаю. Задубієш, і знайдуть тебе тут аж весною…. Байдужість охопила мене. Спати… Спати…

Ні! Я ще живий! Не здамся!

Вивалився з бункера комбайна. Ніг зовсім не відчуваю. Я зробив крок, другий… Падаю, піднімаюся, знову падаю…

Тепер у камері я ніби знову пережив ту ніч у комбайні, згадуючи Перекатова.

Як не дивно, але саме цей давній епізод струсонув мене, примусив опанувати себе.

Спокійно! Спокійно! Проаналізуй усе спочатку. Де допущена помилка?

Знову й знову перебираю в пам'яті події останніх днів…

Понад місяць ми чекали тієї хвилини, коли скажуть: летимо.

Останній раз усією групою відпрацьовуємо сигнал збору: водимо фінкою по лопаті. Звук скреготливий, як у нічного зляканого птаха. Прискіпливо допитуємо один одного.

Нарешті підійшла штабна машина. На аеродромі нас зустрічає «Павлов». Наша група підпорядкована йому. З ним будемо підтримувати зв'язок.

Майже годину летимо над визволеною територією. На прифронтовому аеродромі під Жешувом нас уже чекає спеціальний літак ЛІ-2. Приємна новина: війська Першого Українського фронту штурмом оволоділи Сандомиром. Продовжуючи розширювати плацдарм, вони зайняли десятки населених пунктів, завершили оточення угруповання противника і ведуть успішні бої щодо його ліквідації.

Поява цивільних осіб на прифронтовому аеродромі — та ще в День авіації — сенсація. Льотчики приймають нас за артистів. Цікавляться, коли почнеться концерт. Ну, що ж, артисти, то й артисти. З штурманом нашого ЛІ-2 уточнюємо програму «концерту». По карті визначаємо координати висадки.

Незабаром прийшов інструктор — бог парашутистів майор «Василь». Прискіпується. Зважує кожен рюкзак. Інакше й не можна: поклади зайвий кілограм — без ніг залишишся. Майор старанно оглядає парашути. Починається посадка.

— Ну, ні пуху ні пера, — каже інструктор, і обличчя його стає якимось розгубленим, винуватим. Певно, важко залишатися, коли інші відлітають. Дуже важко.

Літак швидко відривається від землі й набирає висоту. Ось і лінія фронту. Палають села. То зліва, то справа нишпорять по небу довгі щупальці прожекторів. Через кілька хвилин нас атакував ворожий винищувач-перехоплювач. Довга вогняна черга прошиває небо. «Мессер» робить ще один захід — знизу. Попереджаю групу: можливо, доведеться стрибати. Та винищувач, на щастя, так само раптово «відвалив» од нас, як і з'явився. Летимо на південний захід. Нарешті, протяжний гудок. Двері навстіж. Під нами непроглядна пітьма. Що чекає внизу? Головне: точніше стрибнути, щоб не розсіятися. Знову гудок. Першим стрибає мій поміч? ник «Гроза». За ним — радистка «Груша», потім я.

Мій парашут розкривається відразу. Підгинаю ноги. Чекаю — землі нема. Дивне відчуття: немов завис у повітрі. І кудись несе, несе. Внизу зоріють якісь світлячки. Рухаються в одному напрямку. Приземляюсь прямо на шосейну дорогу. Світлячки — замасковані фари машин. Гудіння наростає. Ледве встигаю відтягнути парашут у кювет. Напоготові автомат, граната. Машини проносяться мимо. Стихають уривки німецької пісні…

Парашут зариваю в полі. Скребу фінкою по лопаті — у відповідь ні звуку. Чути тільки гавкіт собак та свисток стрілочника. Десь поруч станція. Звідки вона тут? Не видно і лісових масивів, позначених на карті. Голий степ. Дороги — шосейні. І залізниця. Навколо населені пункти. Продовжую давати сигнали — відгуку нема. Певно, скинули з великої висоти і зовсім не «тютілька в тютільку», як обіцяв штурман. От і розвіяло нас у різні сторони. До світанку йшов полем на південний захід. Забрів у гайок. Рюкзак, портфель заховав у кущі. Став стягувати чоботи, раптом — шурхіт. Відчуваю: хтось позаду пильно на мене дивиться. Я — за пістолет, оглянувся: очі. Великі, сірі очі. Маленька козуля в жовтих цяточках. Я тихо свиснув. Вона стрепенулася: скік — тільки ніжки-сірнички замиготіли. Розсміявся: козулі наполохався.

Тепер на мені костюм, черевики. Забираю документи, гроші. Виходжу на трасу. З'являються перші велосипедисти — місцеві жителі. Їх обганяють фашистські вантажні машини.

Будинки під червоною черепицею. Заглядаю в крайнє обійстя. На порозі — бабуся. Обличчя зморшкувате, як сушена груша. Зустрічає не дуже привітно.

— Цо то пан муві? Ніц по-германську не розумє.

Виявляється, я в Псарі. Краків? Краків далеко. Може сто верстов, а може сто десять. І кордон. Який кордон? Звичайний. Тут Германія, рейх. Там — Польща, генерал-губернаторство.

Бабуся дивиться на мене, немов я з місяця звалився. І раптом заклопоталася:

— Проше пана, кави.

Каву я випив, бабусі подякував і — назад, у гай. Треба обдивитися, обдумати план дій, прийняти рішення.

Розгорнув карту — не обманула стара. Сілезія — ось куди занесло нас. На всі заставки лаю штурмана, пілота. Та що з них тепер візьмеш. Треба шукати вихід самому. Вирішую: забрати найнеобхідніше і прямувати в бік Олькуш — до кордону. З моїми документами в Німеччині ні в селі, ні в місті з'являтися не можна.

Взяв рюкзак, портфель. І знову присів на пеньок. Не спав майже дві доби. Треба хоч трохи перепочити. Незчувся, як і задрімав. Розбудили жандарми. І все… Був «Голос» і нема «Голоса». Попереду — допити, тортури. Залишається одне — гідно вмерти. Але хто сказав, що все скінчено? Де ви тепер, мої товариші? Що з вами?

Минає година, друга… В камеру долинають звуки губної гармошки, п'яні голоси. Субота… Гуляє жандармерія… А що буде завтра? Скинули нас у ніч на суботу. Гроза і Груша, якщо їх не затримали, встигли відійти далеко… Даленіє, глухне надоїдлива пісенька про безталанного єфрейтора. Провалююсь. Прокидаюсь. Бік продовжує нити. Голову розламує від болю. Жандарм ставить поруч кварту води, кидає шматок хліба і виходить. Чую, як тричі повертає ключ у замку. Ледве підводжуся з цементної підлоги. Їсти зовсім не хочеться, а воду випиваю одним духом.

Неділя… Вже й спливає день, а мене все ще не викликають. Начальство, видно, відпочиває. Здається, я знову задрімав удень. Надвечір думка прояснилася. Допитувати, певно, будуть уночі або вранці. Кинутися на конвоїрів і офіцерів? Чи не шукаєш ти, капітане Михайлов, легкої смерті? Просто мовчати? Тоді ніяких ілюзій. Будуть катувати і розстріляють, а то й удостоять вищої «честі»: відправлять під сокиру ката в Берлін чи Дрезден. «Герой, хто гине з честю, та двічі герой той, хто виконує свій обов'язок і залишається живим», — цьому теж учили в розвідшколі. Вчили шукати вихід із найскрутнішого становища.

Розвідшкола… В ній ми відчужувалися од свого минулого, від свого «я», наполегливо вживалися в нові імена, в нову, придуману для нас біографію — в свою легенду. Десятки людей трудилися над кожною такою легендою, звіряючи імена, факти, деталі.

Найближчою метою була легалізація в Кракові. Легенди мали виправдати в очах окупантів наше перебування в цьому місті. Так, мій помічник Гроза за легендою — житель міста Львова. Він нібито працював на одному з заводів, утік від більшовиків. Радистка Груша за новими документами — Анна Молодій. Виховувалась у дитячому будинку. Із Вінниці була відправлена в рейх. Працювала в Берліні на воєнному заводі. З роботи за станом здоров'я звільнена. Тепер добирається додому. В Груші папери — комар носа не підточить: аусвайс — німецьке посвідчення, медична довідка. Штамп, печатка — все справжнє.

У ту хвилину, коли я здавав свої документи в штабі фронту, вмер і в мені Євген Степанович Березняк. Народився Голос: для своїх — капітан Михайлов, він же, за легендою, — Володимир Гурський, безробітний бухгалтер.

І от ретельно розроблена легенда про бухгалтера вщент перекреслена. Вона ніяк не в'яжеться ні з пістолетом, ні з гранатами, ні тим більше з батареями і грошовими знаками.

Спокійніше, спокійніше. Тебе не розстріляли і ще не допитували. Певно, чекають вказівок зверху. Яка в тебе мета? Вижити. Обдурити, перехитрити гестапівців. Про це, і тільки про це думай.

Твоя явка — Рибна. Рибна — під Краковом. На землях так званого Польського генерал-губернаторства. А ти в Обершлейзені — Верхній Сілезії. Це — рейх. Кордон рейху посилено охороняється…

А що, коли б гітлерівці самі перевезли тебе через кордон?! Цього і домагайся.

Краків… Звідти рукою подати до явочних квартир. Отже, — Краків! Рішення приходить в одному слові: марш-агент.

Всю ніч шліфую своє «зізнання». Зважую кожне слово, пробую на зубок і так, і сяк. Недосолити — погано, пересолити: як кажуть поляки, «цо занадто, то нездрово».

Зразу «скиснути» і «зізнатися»? Ламаний гріш такому «зізнанню». Фашисти знають: наші люди вміють тримати язик за зубами.

Який же вихід? Набити собі ціну? Так. Показати, що мають справу з особистістю, а не з покидьком. На першому допиті, як би не мучили, мовчати. «Заговорити» на другому. І так, щоб повірили: не страх, не слабкість, а тверезий розрахунок, інстинкт до життя змусили це зробити.

А чи витримаю? З дитинства почував фізичну огиду навіть до самого доторку непроханої руки. Звичайно, траплялось, — а з ким із хлопців цього не буває — і давати бубни, і одержувати здачу. Але чесний бій, навіть вулична бійка — одне, інше — коли тебе б'ють, а ти — не можеш.

Під час Дніпропетровського підпілля били мене при арештах поліцаї, били слідчі на допитах. Але з розповідей Олега — мого товариша по розвідшколі — я знав, що все це «квіточки» порівняно з польовою жандармерією і гестапо.

Олег побував у руках і тих, і других. Обробляли його і вручну, і, як невесело жартував Олег, «технічними засобами». В спецблоці підвішували, розтягували за допомогою особливих хитромудрих приладів. Найчастіше били гумовою палицею. Бувало, начіплювали на неї вугласті металеві гайки, наждачні «вінчальні» кільця — шкіру з м'ясом здирали.

Олега разів два виносили, і в'язні відвозили його в камеру на носилках з велосипедними колесами.

І так протягом усієї доби, вдень і вночі, в три зміни.

— Тут головне, друже, — повторював Олег, — не втратити контролю над самим собою. Підступна штука — непритомність. Уб'ють — ну що ж, і куля в бою вбиває. Зломити! — ось чого прагнуть гітлерівці. Сильного біль не зломить. А вивести за межу самоконтролю може. Цього й сподіваються гади — марення, непритомності.

Тепер усе це чекало і мене. Не можу сказати, що зовсім не відчував страху перед фізичним болем. Та над усе я боявся, щоб не упустити момент у вибраній мною грі, щоб не переступити межі можливого, не потрапити в полон темних сил, які не підвладні волі.

Вранці в камеру зайшли два жандарми. В їх супроводі я постав перед гером комендантом і гестапівцями. Один із них сидів за столом. Худий, насуплений. На столі — речові докази: мій «ТТ», фінка, гроші, документи, батареї радіоживлення. Гестапівець, що стояв поруч, поштиво нахилився до худого і щось зашепотів йому на вухо. Той у відповідь скрипучо засміявся і підвівся до мене:

— Ві ест золота рипка. Я ест старий рипак. Пудет рипка говорійт чи молчайт?! — і, не чекаючи відповіді, різко змахнув рукою. Мене мов струмом ударило. На губах солоний присмак крові.

Жандарми схопили за руки. Смикнули. Заломили до хрускоту в кістках. Посипались удари. Били з якоюсь методичною послідовністю, мов роботи: кулаками, чобітьми, палицями. Триматися! Зціпивши зуби, ковтаючи кров, обливаючись потом, мовчав. Біль врізався в серце, паморочилась голова.

Тільки б не втратити свідомість.

«В парку Чаїр розпускаються рози. Віє в обличчя їх запах густий…»

Удар по голові… Квіти, квіти, квіти… Спухлі, покусані до крові губи:

«Сняться твої золотавії коси, Хвиля прибою, і сонце, і ти…»

Знову удар. Стіл, гестапівці й жандарми попливли, завертілись в оранжевій каруселі. Біль зник. Чиїсь м'які руки підхоплюють і несуть мене. Опритомнюю на підлозі. Жандарм байдуже, мов неживий предмет, поливає мене крижаною водою.

Все пливе перед очима. Широко розставивши ноги, наді мною, мов маятник, хитається мій головний катюга:

— Жіф курілька! Ну? Пудем молчайт, говорійт?

Спокійно, спокійно. Зізнання повинні вимучити, тоді в нього повірять. Знову б'ють…

Що ж, вимучували довго, старанно. Здається, час.

Намагаюсь підвестися. Ослаблене тіло ледве піддається моїм зусиллям.

Гестапівець жестом зупинив жандарма, що знову заніс кулак над моєю головою.

Піднімаю руку:

— Досить. Нікуди дітись. Я — радянський розвідник.

— Гут. Гут. Отвічайт, де група?

— Я один.

— Докази?

— Мої речі й документи.

— Речі й документи?

— Так. Я — марш-агент.

Гестапівський офіцер примружив око.

В усіх розвідках світу є такі люди — зв'язкові, «листоноші», їх часто посилають через лінію фронту на зустріч з керівником розвідгрупи, передати діючим групам батареї радіоживлення, гроші, вибухівку тощо.

Речі, знайдені у мене, якраз і «видавали» зв'язкового — марш-агента.

Чи повірить? Якщо повірить, значить, Гроза і Груша на волі. Нескінченною здається хвилина. Нарешті офіцер перестає свердлити мене очима і тягнеться до телефонної трубки. «Наверху» — це видно по його ледве помітній сухій усмішці — задоволені.

— Якщо все це правда, — карбує він кожне слово, звертаючись до мене, — можеш розраховувати на доброту фюрера. Та боже борони водити гестапо за ніс.

Комендант на радощах розщедрився. Мені дозволили помитися. В камеру принесли обід: лапшу із свининою, пиво, навіть баночку штучного меду.

Завертілась, закрутилася карусель таємної поліції рейху.

22 серпня мене відвезли в Сосновець. «Браслетки» з рук не знімали.

Того ж дня — катовіцьке гестапо. Знову допит. Цього разу з більшою увагою до деталей. Допитував моложавий гестапівець у цивільному. Перекладала маленька блондинка «фрейлейн Віра». В її очах були і собача відданість шефові, і страх. На мене вона поглядала з неприхованою цікавістю.

Офіцер вів допит у швидкому темпі. Але я вже увійшов у роль і не збивався.

— Хто такий?

— Марш-агент, посланий для зв'язку.

— Завдання?

— Зустрітися в Кракові з керівником групи. Передати йому гроші, радіоживлення. Взяти пакет і до п'ятого вересня повернутися назад.

— Адреси? Явка? Де призначена зустріч?

— Ніяких адрес у мене нема. Зустріч на краківському ринку Тандета.

— Точніше. Строки?

— З двадцять четвертого по двадцять сьоме серпня.

— Прикмети? Пароль?

— До мене повинен підійти чоловік середнього зросту, середніх років. Він знає мої прикмети: із англійського бостону темно-синій костюм. Такого ж кольору кепі. З верхньої кишені піджака виглядає рожева хусточка. Пароль: «Коли ви виїхали з Києва?» Відповідь: «У середу».

— Як потрапив у марш-агенти?

— Це довга історія, пане офіцер. Та ви й не повірите.

— Ну?!

Тут я повідомив нові «деталі». Я — Гордієнко. Родом із Кіровограда. Українець. Працював при німцях секретарем в українській поліції. Не встиг евакуюватися з вермахтом. Перед приходом червоних роздобув «чисті» документи. Перебрався в сусідній район. Сам з'явився у військкомат. Мобілізували. Направили в спеціальну частину в Житомир. Звідти в Тернопіль. Із Тернополя на літаку закинули в тил: що й входило в мої плани. Чим далі від гепеушників, тим краще.

— Чому не зізнався в цьому відразу?

— А хто повірив би?

— І я не вірю…

— Як вам завгодно. Тепер уже однаково.

Нові питання — нові пастки.

— Де приземлився? З ким? Прізвище? Швидше!

Я знову своє:

— Скинутий один. Приземлився в лісі західніше Псари.

Два дні просидів я в одиночці катовіцького гестапо. Вранці 23 серпня мене знову привели до знайомого слідчого. Той звів на мене очі, заговорив уривчасто, сердито. Фрейлейн Віра стріпнулась, почала вистрілювати фразу за фразою. І я дізнався, що її шеф охоче, навіть особисто, розстріляв би мене — хай на тому світі розбираються, яка в марш-агента душа: червона, біла чи коричнева. Але наказ є наказ. І, на превеликий його жаль, мене зараз відправлять у Краків. А втім, у краківському гестапо жартувати не люблять. І він радить це добре затямити.

Після такого напутнього слова мене поголили, підстригли, посадили в чорну машину.

ЗУСТРІЧ З МІСТОМ

Шурхотять шини. Сиджу, з обох боків затиснутий мовчазними молодчиками. Руки скуті стальною браслеткою.

Що чекає мене в Кракові?

Знову й знову в думці обходжу його вулиці, площі. В сотий раз заглядаю на Тандету. Бачу ринок з усіма навколишніми вуличками й провулками.

Сукенніце…

Університет…

Міська бібліотека…

Маріацький костьол…

Таємничий Вавель — замок перших польських королів, тепер резиденція обер-ката Польщі генерал-губернатора Франка.

Мені здається, я міг би обійти ці місця із заплющеними очима, хоча ніколи не бував у Кракові…

І тут мушу зробити відступ. Хай пробачить мені читач можливі відхилення, які порушать стрункість розповіді. Без них не обійтися, бо пишу не вигаданий твір з чітко продуманою композицією, а повість свого життя. А будь-яке життя — не вкочена пряма дорога. Ось і тепер десь на півдорозі залишаю моїх «ангелів-охоронців», щоб розповісти про людину, яку я згадував, наближаючись у гестапівській машині до Кракова, і перед якою мені тоді було особливо совісно.

Справжнє його прізвище я взнав порівняно недавно. А в розвідшколі нашого вчителя звали Василем Степановичем. Коли настав час мені вибирати конспіративне ім'я, я теж став Василем Степановичем: таке велике було моє бажання хоч чимось скидатися на свого вчителя. Отже, я — Михайлов Василь Степанович. Або просто — «капітан Михайлов». Під цим прізвищем мене знали бійці розвідгрупи і польські друзі до першої нашої післявоєнної зустрічі в 1964 році, коли вже можна було назвати один одному своє справжнє ім'я.

Василь Степанович був начальником відділення і викладачем розвідшколи, куди мене зарахували на початку 1944 року. Наш учитель, стриманий, небагатослівний, не любив розповідати про себе. На лекціях і практичних заняттях часто наводив різні корисні й повчальні приклади, але ніколи не посилався на свій особистий досвід.

На перших його практичних заняттях я прийшов до невтішного висновку: в розвідники зовсім не годжусь.

Промчав поїзд. — Скільки в ньому вагонів, відкритих платформ, цистерн? Зустрівся з «потрібною» людиною — блискавично зафіксуй колір волосся, очей, покрій костюма, вузол галстука. А ще треба було вміти «читати» місто по карті, запам'ятовувати десятки назв незнайомих вулиць, складні адреси, паролі. Для цього, як я розумів, треба мати феноменальну пам'ять. А мені взагалі бракувало доброї пам'яті. Це я відчув, ще коли вчителював. Обличчя своїх учнів запам'ятовував одразу і надовго, а прізвища, бувало, плутав. Любив свій предмет — історію, але мені завжди легше було схопити суть якоїсь історичної події, ніж запам'ятати, коли саме вона відбулася. А тут постійно тримай у голові (записувати не можна) десятки, сотні точних відповідей… Промчала мотоколона. Які на машинах розпізнавальні знаки? Які знаки на петлицях у солдат? Як, чим озброєні?

Я розгубився. Кілька днів ходив сам не свій. Чи маю право з такою пам'яттю залишатися в розвідшколі? Сиджу на лекції, слухаю, а в голові складається рапорт начальникові школи. Так, мовляв, і так, усвідомлюючи свою непридатність, прошу відчислити мене із школи і відправити на фронт або в партизанське з'єднання.

Не знаю, що саме привернуло увагу полковника, але після лекції він запросив мене до себе. Тон його бесіди був такий душевний, що я взяв та й виклав усе, що мучило мене в останні дні. Слухав Василь Степанович уважно. Жодного разу не перебив мою плутану мову і нічим не виявив свого ставлення до неї.

— Я чекав цього зізнання, — заговорив тихо. — Думаю, що у вас дещо однобічне, а тому й невірне уявлення про нашу роботу. Хто вам сказав, що пам'ять розвідника — дар божий? Пам'ять, особливо спостережливість, можна і треба тренувати, як, скажімо, спортсмен тренує тіло. Я знаю одного народного артиста, дуже відомого. Скільки монологів довелося йому вивчити за довге життя на сцені! А в школі найбільше йому попадало за погану пам'ять. Розвинув. Людина все може, якщо захоче. Бачили, слухали Остужева-Отелло? А він же вивчив, зіграв свою любиму роль, можливо, найтруднішу в світовій драматургії, коли майже повністю втратив слух. А ви кажете — рапорт!

Мені стало ніяково. Я сказав, що з рапортом дійсно, здається, поспішив. І тут же зізнався, що заочне знайомство з Краковом іде туго.

— Ось що, загляньте до мене завтра, — сказав Василь Степанович. — Я постараюся підшукати для вас деяку літературу.

Наступного дня він запропонував польський путівник, історичний нарис, карту Кракова з німецько-польськими назвами.

Одна справа — просто зазубрити трудні, незвичні для слуху назви, інша — крок за кроком відкривати для себе древній Краків. До того ж, у мені заговорив історик-дослідник. Адже Краків — одне з найстаровинніших міст Європи. У 1320–1609 роках — це столиця Польщі, центр торгівлі, серце національної культури. В 1364 році вже був заснований Краківський (Ягеллонський) університет. У Кракові працювали Коперник, Матейко. Тут жив наш Ілліч…

І от помічаю, що назви, які раніше ніяк не давались мені, тепер міцно вкладалися в пам'яті.

Особливо зацікавили мене Сукенніце, ринок Тандета. Великий ринок — зручне місце для зустрічі із зв'язковими. В людському вирі легше зникнути.

Далеке, незнайоме місто ставало все ближчим, ріднішим. Іноді мені здавалося, що я вже жив у ньому, що я повертатимусь у Краків після довгої розлуки.

Невеселе було це повернення…

ТАНДЕТА

Машина почала петляти, і я зрозумів, що ми в'їхали в місто. Виходимо. Вулиця Поморська. Краківське гестапо.

На мене чекали. У кімнаті слідчого, очевидно спеціаліста по десантниках, кинулись у вічі рації — два «сєвєрка», одна «бєлка» — та рюкзаки, теж нашого виробництва. Слідчий помітив стальну браслетку, скривився. Наказав зняти. Запропонував сигарету. Запросив до столика. Частував смаженим м'ясом, вермішеллю з медом. Він виявився жартуном-філософом — цей ввічливий гестапівець.

— Живий пес, — підморгнув мені, — ліпше мертвого лева. Чи не так, приятелю?

Допит вів легко, майстерно, грайливо пересипаючи його жартами-приповідками. Щось на зразок того, що «гра варта свічок», «стявши голову, за волоссям не плачуть» і що деякі провінціальні слідчі (натяк на Катовіце) тямлять у справах розвідки, «як свиня в апельсинах».

Ці російські приповідки чистою російською мовою, майже без акценту, в устах заклятого ворога звучали образливіше найбрудніших лайок і погроз. Він вбачав у мені слухняну собаку, що з ляку підібгала хвіст, заарканену настільки, що вже не дуже важливо, чи можна їй повністю вірити, чи ні.

Слідчий подзвонив. Внесли мій темно-синій костюм, випрасований, очищений від крові, туфлі, кепі, п'ять тисяч злотих, батареї і сигарети.

— Одягайся, приятелю, — і за роботу. Підеш на ринок і будеш продавати свій годинник. Будеш, — як це у вас? — підсадною качкою. Ха-ха! І не здумай, приятелю, з пса перетворитися на лева. Вмить схопиш кулю.

Одягнувшись, я попрямував до дверей, впевнений, що перший раунд мною виграний. Але знову глузливий голос:

— Хвилиночку, приятелю. Хто спішить, той людей смішить. Ось карта ринку. Покажи, в якому місці в тебе призначена зустріч.

Підходжу до столу. Карта-схема. Хитра карта. Без назв. Подібна до наших шкільних «німих».

Потилицею відчуваю насторожений погляд слідчого, погляд гончої, що йде по сліду.

Так ось на чому задумав зловити… Зволікаю з. відповіддю і немов чую вкрадливий, липкий голос: «Давай, давай, голубчику, лізь у пастку».

— Пане слідчий, помилочка, — кажу спокійно і продовжую в дусі любителя приповідок: — Та ж свита, та не так зшита. Мені, пане слідчий, потрібна Тандета, а це карта Головного ринку.

Тепер можна обернутися. Недобрі вогники в каламутних очах «веселуна» гаснуть.

— М-да… дійсно помилочка. Ось тобі, приятелю, Тандета… Значить, тут? Тепер — марш за роботу.

В закритій машині довезли до поштамту. Перекладач ще раз нагадав напутнє слово «веселуна», пояснив, як потрапити на ринок.

Ось і місце, де продають годинники. Дуже незручне місце для втечі: вузький провулок і мало людей. Поруч зі мною стали Мовчазні молодики, з такими ж, як і в мене, «Омегами». Куди я — туди й вони. Ага, це мої «ангели-охоронці». Я заломив таку ціну, що покупці відходили розчаровані. Надвечір мене відвезли в Монтелюпиху — краківську тюрму гестапо. Вдень — у тому ж супроводі — знову на роботу. Цього разу ми пройшли через увесь ринок.

Тандета гуділа, вирувала. Все тут продавалося і купувалося: запальнички і бюстгальтери, сигарети, голки (чемодан голок — і ти мільйонер), «квасьне млєко» і нові солдатські шинелі, старовинні видання біблії в оправах з телячої шкіри, тонкі голландські мережива і… тифозні воші.

Ринок буквально кишів людьми: городянами, приїжджими гуралями[3], офіцерами і солдатами вермахту. І в цій товкотнечі — в шумі й гаморі, в різномовному багатоголоссі, серед гостроверхих вежок, старовинних лотків, середньовічних амбарів з підйомними механізмами — що мені тільки не ввижалося: наліт радянської авіації на Краків, акція польських патріотів, метушня, бійка п'яних… І я зволікав час, уповільнював ходу, відчуваючи поруч дихання своїх «охоронців».

Ні, справи не такі вже й кепські. Вище голову, Михайлов. Тут є змога спробувати…

Тандета тільки на перший погляд здавалась хаотичною. Величезний «вулик» поділявся на «соти» — стільники: взуттєві й запальничкові, жіночого одягу й чоловічого, «соти» валютні, де, мов у руках фокусників, мелькали марки, долари, фунти.

А ось і «наша» вуличка. Дістаю свою «Омегу». Ходжу з «провідниками»: ніяк не відірватися. Підходить до мене якийсь чоловік. Потоптався, запитав (я аж здригнувся від звуків рідної мови):

— Евакуйований?

— Так.

— Звідки, земляче?

Мої «охоронці» насторожились. Містика якась: задає питання точно по «легенді». Хотілось крикнути: «Згинь! Зникни! Адже це я тебе вигадав!»

У мене аж занило всередині. А що, коли наша людина, що, коли зловиться на «підсадній качці»?.. Але годинника виторговувати «земляк» не захотів. Відійшов. І знову — ніякої можливості втекти.

ВТЕЧА

В моєму розпорядженні залишався один день. Я зрозумів, що припустив серйозну помилку, обмеживши час мнимої зустрічі чотирма днями. Гестапівці нервують, починають підозрювати, що все це гра. Третю ніч в Монтелюписі спав погано. Що ж робити? Можливо, «зізнатися», що для зустрічі визначені резервні числа на випадок, якщо резидент не зможе вчасно з'явитися.

Не вийде. Слідчий не дурень і навряд чи стане ковтати подібну наживку. Він із тих, хто тіло обіймає, а душу виймає. Здогадається, що його водять за ніс, і — прощавай останній шанс.

Останній шанс…

Скільки хороших людей пройшло до мене через цю камеру-одиночку. Багато хто з них залишив на стінах свої імена, надії, останній шанс і останнє «прощай».

Певно, вже світає. Тьмяне світло пробивається крізь заґратоване віконце, падає на стіни, зверху донизу подряпані, списані огризками олівців.

Розбираю окремі слова, рядки різними мовами.

«Нєх жиє вольносць!»

«Прощай, Родина!»

Бачу в уяві вже й свій напис: «Батьківщину не зрадив. Василь Дніпропетровський». Прийдуть наші, прочитають, здогадаються…

Ні, жодного слова… На це я не маю права.

А це що? Латинь? «Dulce est pro patria mori…» «Смерть за Вітчизну». Ні, не так. «Солодко вмирати за Вітчизну». Ось коли знадобились львівські уроки… Був у мене там друг-поліглот, пристрасний пропагандист латині. Не даремно він її називав карбованою і мудрою.

Зовсім свіжий напис: «Dum spiro — spero» — «Поки дихаю — сподіваюся!».

Сотні разів чув я у Львові ці слова з уст мого друга — польського комуніста. Але тільки тепер, у цій триклятій камері, до мене по-справжньому дійшов їх глибокий зміст. Без надії, без віри в справу, якій ти служиш, життя не потрібне. А ти ж віриш у велику справу своєї Вітчизни! Отже, поки живеш — борися! До останнього подиху! Dum spiro — spero!

Вирішено: що б не трапилось — у тюрму не повернусь. Краще загинути на людях від гестапівської кулі, ніж від тортур у катівні.

Як важливо прийняти остаточне рішення! До слідчого я зайшов зовсім спокійним. «Веселун» цього разу не посміхався, не жартував.

— Щось ти, приятелю, підводиш друзів. Увечері ми з тобою не так поговоримо.

Блискавично з'явилась рятівна думка. Всьому виною — мій «почт». Удавано обурююсь і заявляю, що при таких «охоронцях» нічого не вийде. Дитині й то видно, хто ці люди. Який же дурень піде на прямий контакт. Пан слідчий, очевидно, вважає радянських розвідників круглими ідіотами.

Слідчий розсміявся:

— А ти, приятелю, не такий простий. Відправляйся. Будуть тобі умови.

… Вони знову йшли навзирці, але п'ять-шість метрів я відвоював. Тік-так, тік-так, тік-так — відлічувала «Омега» секунди, хвилини, години. Тікати? Навколо люди. Перестріляють. І вуличка перекрита гестапівцями. Чекати, чекати… Ще є час.

Раптом постріл. Другий, третій. Щось там сталося в центрі площі, в самому нутрі Тандети. Партизани? Підпільники? Нічого не зрозумієш у дикому витті, криках, в тупоті сотень ніг. Натовп прорвався і на нашу вуличку. Мене підхопило, понесло. Я відчув: настав мій час. Тепер чи ніколи. Мелькнула розгублена фізіономія одного з моїх «охоронців». На якусь мить наші погляди схрестились. Працюючи ліктями, плечем, він рвонувся до мене. Ні, живим не здамся! Я пірнув у натовп. Схопив чийогось широкополого капелюха, насунув по самі очі. Ризикуючи бути затоптаним, кинувся в сусідній вузенький провулок. Несамовитий жіночий вереск, глухий стогін, рев. Нарешті, натовп вирвався на простору вулицю. Я озирнувся — «охоронців» не видно. Завертаю за ріг. Намагаюся йти неквапно, діловито. Прохідними дворами, провулками пробираюся до Вісли.

У вечірніх сутінках підходжу до кам'яної огорожі. За нею видніються білі будівлі, хрести… Скрипнула хвіртка, з'явилася жінка в чорному платті з білим високим коміром. Жіночий монастир. Я перемахнув через огорожу. Заліз у густі кущі бузку. Нагріб сухого листя. Акуратно влігся, щоб якомога менше пом'яти свій «англійський» костюм.

Прислухаюсь. Наче нічого підозрілого. На якусь мить спалахують і гаснуть вогники в монастирських вікнах. Тепер спати, спати.

Проте сон мені довго не давався. Ледь почав дрімати, як поруч зашелестіло листя. Простягнув руку і мало не зойкнув од болю. І — зрадів: їжачок.

На небі спалахнула зелена зірочка. Якби мені вчора сказали, що я побачу її… Ти стаєш сентиментальним, капітане Михайлов.

«Спи, — наказую сам собі, — спи!».

Тріснула суха гілка. Наче хтось іде. І знову тихо. Лише у вухах дзвенить од напруги. Щось біліє неподалік. Щось чи хтось? Наче підкрадається, готується стрибнути на мене. Придивляюсь: хрест, звичайнісінький хрест.

Заснути вдалося лише під ранок.

Прокинувся, мов від стусана. Сіріло небо. Гасли зорі. Невже на волі?! Спокійно, спокійно. Все як слід зваж. Відбитки твоїх пальців, фото, документи — в гестапо. Ти не знаєш, що з Грозою і Грушею. Отже, Краків, краківська явка для тебе не існує. Вибиратися через Бєляни — у Рибну. Там — інша явка.

Без пригод вийшов на дорогу. До сусіднього села доїхав на попутній підводі. Господар її, літній селянин, ні про що не розпитував, од грошей відмовився. Попередив: тут у селі без дозволу старости (солтиса) на ночівлю можуть і не впустити. Я вирішив не ризикувати.

Пішов лугом. Набрів на стіжок сіна і зарився в нього з головою. Воно пахло винними яблуками, медом, землею, дитинством — і я, засинаючи, подумав: життя — пречудова штука.

СТАНІСЛАВ МАЛИК

На світанку я залишив свій «номер-люкс» і поспішив у Рибну. Явочну квартиру для нашої групи тут готувала «Комар» — радистка із групи «Львів». Напередодні вильоту нам повідомили її адресу, назвали прізвище господаря явки. Капітан із штабу фронту додав, що господар явки — людина надійна, перевірена, секретар місцевого партійного осередку.

На будинок 448 я наткнувся випадково, як тільки увійшов у Рибну. Потім узнав, що мені просто пощастило, бо без розпитувань тут розшукати будинок за номером нелегко.

Ворота невеликої садиби були розчинені. На подвір'ї стояв літній селянин у жилетці, капелюсі з чорною стрічкою. Потягуючи люльку, він дивився на мене спокійно, вичікуюче.

Хвилюючись, я запитав:

— Чи має пан для продажу сливи?

На мій пароль господар не відповів, а розсудливо сказав:

— Зайдімо до хати. Сіли за стіл.

— Слив, паночку, вже нема. Є яблука. Давайте ще раз знайомитися. Ці стіни надійні. Тут нас ніхто не почує.

— Капітан Михайлов.

— Станіслав Малик.

Станіслав зрадів мені, як рідному синові.

— Вас давно чекають, непокояться. Але спершу поснідайте.

Потім оглянув мене з ніг до голови і, ні слова не кажучи, вийшов. Повернувся з одягом. Я охоче скинув свій темно-синій костюм. І ось ми стоїмо поруч — босі, у порваних штанях. На мені, як і на Малику, жилет, капелюх з чорною стрічкою: батько й син.

— Хтось уже приходив?

— Паненка одна. Файна дзєвчина. Ольга Совєцька підшукала їй надійну квартиру.

— Хто ще?

— Ніц, товаришу капітан.

«Паненка», очевидно, — Груша. Значить, Гроза ще не з'являвся.

Я один на горищі, заваленому сіном, збруєю, всіляким мотлохом. Малика попросив сходити за Ольгою Совєцькою.

Яка ж ти, Комар? Що мені про тебе відомо? Нижче середнього зросту, очі карі. Комсомолка. У ворожому тилу майже чотири місяці. І весь цей час підтримує зв'язок, передає інформацію.

— Смілива, бойова дівчина, — коротко атестував її Павлов. — Із групи залишилась одна. Буде працювати з вами.

Спершу над драбиною блиснули очі. Широко розплющені, сонячні. Зустрілися з моїми. Потім випірнула вся — у фартушку, старенькому платтячку. Ноги босі. В школі я, напевно, признав би Ольгу за ученицю п'ятого-шостого класу. Дивився на неї, і якось не вірилось, що оце дівча і є безстрашний Комар.

— Здрастуйте, товаришу капітан! З благополучним прибуттям.

— Здрастуй, Комарику.

Кинулась до мене. І тут я відчув, що в нашого Комарика очі вже не на сухому місці.

— Що ж це: з такого ясного неба та й раптом дощ?

— Це нічого, це я на радощах, товаришу командир.

Ольга підтвердила: Груша вже п'ять днів як тут.

— Жива, здорова! Сидить у Татуся. Жде, не діждеться дяді Васі.

Татусь — це Врубель. Батрак Врубель. Живе в сусідньому селі Сайка. Він також чекає нас.

Всі питання відкладаю на вечір. Спускаємося по драбині.

— Вам, товаришу капітан, буде добре у Врублів. Це такі люди, такі люди! Татусь, Рузя, Стефа. За радянську людину все віддадуть. І життя не пошкодують.

Незабаром нам довелося в цьому переконатись…

Запам'ятався мені перший день у Врублів. Татусь, лисий, довгов'язий — жилет висів на ньому, як на вішалці, — не міг нарадуватися за свою «дзєвчину»: все одна та одна, а тепер у Ольці й подружка така файна паненка, і пан капітан.

У нашої файної «паненки» Груші обличчя промениться щасливою усмішкою.

— Я за вас, дядя Вася, знаєте, як переживала!.. І за Олексія… Та певна: з ним нічого не скоїлося… А мені просто пощастило.

Анка — Груша розповідала про свої пригоди та мандри:

— Стрибнула з літака і в повітрі мало не задихнулася. Стропи парашута переплелися під самою шиєю. Так і летіла до землі, наче повішена. Приземлилась на городі в картоплі, біля якогось гостроверхого будинку. Чую: на дорозі розмірені кроки. Певно, патруль. Думаю, хоч би місяць не виглянув з-за хмар: відразу парашут угледять. Потім швиденько, як учили на тренуваннях, зібрала парашут, закопала на городі. І тут місяць виплив, освітив город, подвір'я, конюшню, будинок. Засріблився на даху олень-флюгер. Я завмерла. А коли знову стемніло, відійшла подалі й почала подавати наші умовні сигнали… На світанку закопала у полі рацію, зброю і стала за легендою остарбайтерін (робітницею зі Сходу), що повертається по хворобі додому. На дорозі приєдналася до гурту наших дівчат і вже разом добиралися до Кракова…

У Врублів мені подобалося. І милі господарі, і будинок на відшибі. І мій схов на славу. Зайдеш в повітку — сіно по самий дах. Треба його все розкидати, щоб добратися до схову. Вихід — у бік лісу. Дошки змащені жиром, легко, безшумно підіймаються і опускаються. Біля виходу — лава: для конспірації.

У цьому ж будинку і рація. Зручно, але… небезпечно. Дуже небезпечно. Чи уявляє старий Врубель, що чекає його сім'ю на випадок провалу? Я запитав його про це і додав, що в найближчі дні постараємося підшукати іншу квартиру. Врубель образився:

— Хіба Ольці в нас погано? Хіба совєцькі мені вже не довіряють? Я все знаю, пане капітан. А боятися? Ви, пане капітан, не сумнівайтесь: ми, Врублі[4] — не горобці. За рід свій постояти зуміємо. Нєх нас герман боїться.

DUM SPIRO…

— Товаришу капітан, до вас гостя.

На порозі Ольга, а поруч з нею молода, модно одягнена жінка. Вродлива, некваплива в рухах, світлоока.

— Капітан Михайлов.

— Валерія.

Он вона яка — зв'язкова Краківського підпільного обласного комітету ППР (Польської робітничої партії) та Армії людової. За два дні Ольга мені вуха протуркотіла: Валя та Валя (так називали Валерію). І розумниця, і винахідлива, й артистка, яких мало. Переодягнеться перекупкою, черницею — не пізнати. В ній одній — десятки різних жінок.

— Ні, ви тільки уявіть собі, товаришу капітан. Перша наша радіоквартира була в селі Могила. А тут ми дізналися про зраду «Львова». Могила у першу-ліпшу хвилину могла стати для нас справжньою могилою. Вирішили ми перебратися в Рибну. Валя рацію сховала на дно кошика. Зверху насипала черешню. Поїздом доїхала до Кракова. Манівцями проходили, дворами, нарешті вибралися на шосе. Патруль затримав нас у п'яти верстах від Рибної. Німці в касках, на грудях бляхи — польова жандармерія.

Повернули нам мовчки «аусвайси». Старший скомандував:

— Показуй, що в корзині! Валя жартує:

— Кулі, та такі солодкі, що від них не жаль і померти. Вгощайтесь, панове.

Набирає одну жменю, другу.

І так спокійно це робить, наче не рація, а хризантеми лежать під черешнями. Ягоди одна в одну, великі, соковиті, жовтенькі.

Сподобались жандармам. Навіть сказали: «Данкен шен», — мовляв, дякуємо красно. І відпустили. Отака вона, Валя.

Я згадав цю історію.

..:— Де ж, — питаю, — красна пані, ваші черешні? Тут з кошиком яблук прийшов Малик. Ми всі перебралися в амбар — у мій схов.

— Вам привіт від товариша Міхала, — першою заговорила Валерія. — Він просив ознайомити вас з обстановкою в місті.

А обстановка була така. Місто, в якому, як відомо, знаходиться резиденція генерал-губернатора Франка, переповнене гітлерівцями.

Посилили свою діяльність найбільш реакційні елементи НСЗ[5]. Вони проникали в ряди Краківського підпілля. За їх допомогою гестапо знищило три склади Краківського підпільного комітету Польської робітничої партії.

Тепер діє в глибокому підпіллі четвертий на чолі з Павликом (Бронєком). А товариш Міхал за дорученням партії став комендантом 10 округу Армії людової.

Не дрімали емісари з Лондона — представники емігрантського уряду. Їх підступні дії були спрямовані на захоплення ініціативи в країні, на посилення свого політичного впливу. Саме з цією метою вони форсували. повстання у Варшаві, не рахуючись ні з реальною розстановкою сил, ні з планами радянського командування, щоб на випадок поразки звалити всю вину на нашу армію і цим зайвий раз виправдати свою традиційну антирадянську політику, вбити клин між польським і радянським народами. Повстання спалахнуло 1 серпня 1944 року. Тисячі польських патріотів, обманутих брехливими, демагогічними лозунгами, пустими обіцянками, зі зброєю в руках повстали проти ненависних загарбників.

У Варшаву прибув сам Гіммлер. Гітлерівці відповіли новими лютими репресіями, які прокотилися і по Кракову.

— 6 серпня, — розповідала Валерія, — в'їхала колона вантажних машин із солдатами дивізії СС — у масивних рогатих касках, з широкими трикутними бляхами на грудях. Машини промчали Домініканською вулицею, мимо поштамту. Перехожі, помітивши прибулих фашистів, кинулися врозтіч. Але район уже був оточений. Всюди стояли есесівці. «Хальт! Раус! Шнель, шнель!» — чоловіків хапали на вулиці, виводили з будинків. Не допомагали ні «кенкарти» — особисті посвідчення, ні довідки з німецькими печатками. Тиждень машини, переповнені арештованими, курсували із Кракова в Плашівський табір. Вісім тисяч в'язнів — такі наслідки чорного тижня в Кракові. Гестапівський густий волок захоплював людей без усякого розбору. Наша партія в ці дні не долічилася багатьох бійців.

Ще при першій зустрічі Валерія на словах передала мені пропозицію товариша Міхала: він і його друзі з радістю допомагатимуть нашій групі, як це вони робили для Ольги.

Домовились про явки в місті.

Я сказав, що було б добре мати окремий пароль для безпосереднього зв'язку між Голосом і керівництвом Краківського підпілля. Не виключені провокації. Хотілося б точно знати, які саме повідомлення, що потрапляють до нас, проходять через руки товариша Міхала. Валерія зраділа:

— Чудово, пане капітан. Мій чоловік, — і зніяковіла, — пробачте, товариш Міхал — за найсуворішу конспірацію. Що ви пропонуєте?

Стали перебирати різні можливі паролі. І тут я згадав останню ніч у Монтелюписі, свою камеру, написи на стіні.

— «Dum Spiro — spero» — ось наш пароль. Ні, просто: «Dum spiro…» або лише перші літери «D. S.». По цьому знаку в донесеннях і будемо впізнавати руку товариша Міхала.

— Dum spiro — spero, — тихо повторила Валерія, — поки дихаю — сподіваюсь.

— А по-нашому: поки живу — борюсь!

— Думаю, і товаришу Міхалу сподобається, — згодилася Валерія.

«D. S.» — десятки донесень йшло до нас із Кракова під цим кодом.

Інформації польських патріотів набували в ці дні особливого значення. Готувався новий наступ радянських військ. На черзі — визволення Кракова.

Центр зацікавився підпільниками, попросив повідомити додаткові дані про них.

Незважаючи на масові облави, табори смерті, підступи, антирадянську пропаганду та злісне виття місцевих націоналістів, справжні польські патріоти залишалися надійними друзями нашої країни. Нам, розвідникам групи «Голос», допомагали десятки поляків — краківських підпільників, про яких ми тоді лише здогадувались.

— Узяти нашу Рибну, — статечно, з гідністю говорив Малик. — Я і мої товариші стали тут першими комуністами в 1933 році, коли до влади в Німеччині прийшли наці. Ігнац Текелі, Антон Фелюсь, Ігнац Тарговський, Франтішек… За кожного ручуся головою. Кожен з них готовий виконати будь-яке ваше завдання.

Скільки разів ми мали можливість у цьому переконатися!

«Бабця Сендерова» — мати солдата польської дивізії імені Костюшка — ні хвилини не вагаючись, дала притулок у своєму будинку Ользі з рацією. Звідти, з села Халупки, і пішли в ефір перші радіограми Комара.

Центр цікавився воєнними об'єктами в самому Кракові. Як туди проникнути? Вермахт на свої об'єкти поляків не допускав. Польська патріотка Клара Солтикова зуміла. влаштуватися прибиральницею в приміщенні військового штабу. Вона збирала для нас відпрацьований копіювальний папір. Треба було його непомітно сховати, винести, передати зв'язковій. Один необережний рух, один-єдиний необачний крок — і кінець. Клара Солтикова знала, на що йшла.

ЗНОВУ РАЗОМ

«Павлову. Прибув у Рибну. Вступив у контакт з Комаром. Груша на місці. Грози нема. Рація залишена біля Бендзина. Вантаж пропав.

Голос».

Я передав це донесення в Центр 1 вересня, майже втративши надію на прихід Грози. Про себе вирішив: розгорнемо роботу без нього. А він з'явився шість днів по тому. Сяючий, з усмішкою на все обличчя. Виклав з гамана справжні документи: німецьку перепустку — аусвайс, посвідчення робітника воєнного заводу «Остхютте», продовольчі картки.

— Доповідай.

Олексій стріпнув чорними кучерями.

— Єсть доповідати!

Парашут його віднесло далеко вбік. Не приземлився, а, власне, приводнився. Прямо в озерце чи ставок. Вибрався, переодягся. На сигнали ніхто не відповів. Вдосвіта вийшов на шосе і подався до міста. Незабаром визначив: приземлився біля Домброви-Гурнічої в 128 кілометрах від Кракова.

У Верхній Сілезії міста поруч. Між ними ходять трамваї.

— І я подумав, — розповідає Гроза, — в трамваї безпечніше. Добрався до Сосновця, вийшов на базарній площі. Побачив ресторан з написами метровими літерами «Нур фюр дойче», тобто тільки для німців. Зайшов, підкріпився, розрахувався рейхсмарками, — поблукав по місту. За сквериком, на Модровгассе, впали в око знайомі з дитинства букви. Вивіска: «Український допомоговий комітет». Ну, ясно, кому цей комітет допомагає. А я хіба не потребую допомоги? Не довго думаючи, вриваюся туди. За столом якийсь тип у вишиваній сорочці. Я до нього:

«Сидите тут, у тилу, як у Христа за пазухою! А нам, постраждалим від совєтів, хоч пропадай?!»

«Заспокойтесь, добродію, — приклав руку до серця панок. — Розповідайте, що до чого».

Я й видав свою легенду: мовляв, родом з Підволочиська, працював у Львові, за переконанням націоналіст, тікав від совєтів, і ось, будь ласка, — без грошей, без роботи.

«Видно одразу, що хороший чоловік, — розцвів панок. — Допоможемо».

Дав мені грошей — компенсацію за збитки, яких нібито я зазнав під час поспішного драп-маршу, продовольчі картки і додав:

«Підеш, хлопче, в «Остхютте» — на завод. По нашій рекомендації. Потім щось ліпше підшукаємо. Макітра у тебе, бачу, варить».

«Стараюсь, пане комендант!»

«З богом».

За рекомендацією комітету Олексія того ж дня зарахували на роботу. Поставили в цех відрізати трубки-детонатори для снарядів. Незабаром він налагодив контакт з польськими патріотами. Один із них познайомив Грозу з контрабандистами. Ті знали всі ходи й виходи, регулярно переходили кордон, переправляючи з рейху в генерал-губернаторство і назад дефіцитні товари. Вони ж допомогли Олексію дістатися до Кракова. В Санку Олексія привів Генрик Малик, син Станіслава

НАША ГРУПА

«Голос» — не тільки мій «псевдо», а й кодова назва нашої групи.

Кожна радіограма, передана в Центр за підписом «Голос», — сконцентрована праця, риск не одного, а всіх членів групи.

Нас готували окремо, в різних місцях. І до зустрічі на початку липня 1944 року ми зовсім не знали один одного.

Перше моє знайомство з Грозою і Грушею було заочним. Офіцер із штабу фронту скупо повідомив біографічні дані моїх майбутніх товаришів.

Гроза — Олексій — комсомолець з Кіровоградщини. Молодий, та вже «стріляний». Був секретарем райкому комсомолу. В' армії ще до війни закінчив школу зв'язку. На фронті командував взводом. Потрапляв в оточення і вибирався з нього.

У тилу гітлерівців організував диверсійну молодіжну групу, став її комісаром. Що таке гестапо — знає не з розповідей і фільмів. У бою був схоплений. Зазнав тортур. Утік. Воював у партизанському загоні.

Після визволення Кіровоградщини знову працював секретарем райкому комсомолу…

Єфрейтор Груша — Анка — теж була комсомольським вожаком. Прийшла в армію по комсомольській путівці. Закінчила школу радистів при батальйоні зв'язку.

На раціях різних систем працює чітко, швидко. Добре володіє пістолетом, холодною зброєю.

Два брати Анки на фронті.

От і все, що я знав. І багато, і мало. Мені не терпілося ближче познайомитися з моїми майбутніми бойовими товаришами.

На початку липня штаб Першого Українського фронту перебував у Проскурові[6]. Мене поселили в невеликому будиночку на околиці міста. У ньому ми потім жили всією групою.

Майже щодня приходили до нас офіцери штабу. Відпрацьовувалися легенди, вивчався майбутній район діяльності. Роботи вистачало.

Запам'яталася перша зустріч з Олексієм… Він заявився до мене в будиночок надвечір. Перше, що кинулося у вічі, — буйна шевелюра. Сам середнього зросту, худорлявий. З-під чуба, що спадав на лоб, весело, задерикувато поблискували циганські очі. В будинок не зайшов — увірвався вихорем. Не всидить на одному місці й п'яти хвилин. Енергії — через край.

Я уявляв собі розвідника спокійним, врівноваженим, повільним, мовчазним. А цей — балакун, яких пошукати. Непосида. Все робить на бігу, в шаленому темпі.

Незабаром я переконався, що Олексій міг легко перевтілюватися. Коли вимагали обставини, ставав спокійним, розсудливим. Окатий, всевидющий — все вловлював його чіпкий погляд. Стріляв влучно, але тренувань не припиняв ні на день. Спочатку облюбував собі «ТТ», а потім замінив його наганом: влучніший бій — надійніша зброя. Він мав легку вдачу, швидко знайомився, дотепним словом, жартом одразу завойовував симпатію співбесідника.

Ще в Проскурові ми — люди різних характерів — подружилися. Я переконався: на Олексія можна покластися.

Пізніше з'явилася Анка — третій член нашої групи. Вище середнього зросту, з довгою косою,» щупла, чорнява дівчина. Зовні — повна протилежність Олексію. Гроза — порив, кипіння, стрімкість. Анка-Груша — втілення спокою. Некваплива, з тих, що вміють навіть спішити повільно. В нашій групі наймолодша. Двадцятиріччя Анки ми відзначали 21 грудня вже в глибокому тилу ворога, в Бескидах[7], недалеко від хутора Явоже.

В Проскурові Анка посилено готувалась: відпрацьовувала техніку роботи на учбовому «сєвєрку», вивчала район, в якому передбачалось діяти нашій групі. Вростала в легенду.

Обідали завжди разом. Анка накривала на стіл, а ми з Олексієм допомагали їй. Ні за обідом, ні під час відпочинку не заводили розмов про свою майбутню діяльність у тилу ворога. Такий був неписаний закон. Але кожний із нас постійно думав про завдання.

Згодом остаточно визначили район нашої діяльності} Краків.

Оголосили бойовий наказ:

«У ніч на 19 серпня 1944 року авіадесантом відбути на виконання спеціального завдання з приземленням у районі 12 кілометрів західніше Белян, 2 кілометри північніше шосе Краків — Катовіце.

Завдання

Розвідати:

1. Скупчення військ у районі Кракова і чисельність гарнізону м. Кракова.

2. Перевезення військ і воєнних вантажів по шосейних шляхах і залізниці через Краків у всіх напрямках.

3. Місця розташування штабів, вузлів зв'язку, аеродромів, складів тощо.

4. Наявність оборонних споруд, їх характер — по річці Вісла і в районі Кракова.

Зв'язок з Центром тримати по радіо».

Полковник із штабу фронту ознайомив нас із обстановкою в Кракові. Він же розповів мені про долю групи «Львів», закинутої в район Кракова в квітні 1944 року.

Невдачі переслідували їх з першої ж хвилини. Викинули «львів'ян» далеко од визначеного місця. Проте й інші групи опинялись у подібних ситуаціях. Траплялось, гинули, так і не приступивши до виконання завдань. Або замовкали на дні, тижні й виринали з небуття, коли вже не залишалось ні крихти надії. Однак те, що трапилось з групою «Львів», майже не мало прецедентів за всю Вітчизняну війну.

Мене було інформовано коротко: група залишилась без командира. Як це сталося? Про це більш докладно я дізнався значно пізніше від самої Ольги. Що вона знала про свого колишнього командира? «Юзек» був родом із Сілезії. Високолобий, тонколиций, з русявим гладко зачесаним волоссям. Після створення в Радянському Союзі польської дивізії ім. Тадеуша Костюшка, вступив до її лав. Він досить вільно розмовляв російською мовою, хоч і не без польського акценту. Знав і німецьку. Готували групу в Києві, де Ольга і познайомилась з «Юзеком».

Юзек (така була його легенда) мав видавати себе за українського націоналістичного діяча Богуславського. Син куркуля з колишнього Львівського воєводства. Працював у слюсарних майстернях фірми Ковальського в Луцьку; Там і залишився після вересневих подій 1939 року. Напередодні війни познайомився з донькою українського лікаря Ольгою Петрівною. Одружився. Незабаром до Ольги приїхала сестра Ганна, донька потерпілого при совєтах мешканця Львівщини. Так «Комар» стала Ольгою Богуславською, «дружиною» Юзека. І з'явилася «сім'я»: чоловік, дружина і сестра.

Все почалось наче з дрібниць. Приземлилися кучно, недалеко один від одного. В Ольги рація, НЗ. Пошепки попросила:

— Юзек, візьміть у мене батареї.

— Бач, чого забажала. У кожного своя ноша.

Ні колишньої галантності, ні витримки. Треба, як вчили, присипати місце приземлення махоркою, щоб собаки слід не взяли. Ольга нагадала, а він ще й нагримав: соплячка, а носа хоче втерти.

На світанку влаштували привал у лісі. У Юзека обличчя бліде, наче борошном припорошене. І очі якісь недобрі, чужі. А може, здається? Може, просто розкис, що так невдало вийшло з висадкою: приземлились, як виявилося, за 150 кілометрів від наміченого місця. Підозру відганяла од себе. Чого тільки не трапляється з людиною?

У Кракові Юзек і справді наче ожив. Почував себе у місті, як риба у воді. Манівцями, минаючи патрулів, привів, куди слід.

У розвідників були адреси, за якими вони мусили з'явитись у Кракові. І фотографія — пароль, на яку покладали особливі надії. На фото — солдат Костюшківської дивізії Петро (Пьотр) Сендер, а на звороті напис: «Мамо, дуже прошу тебе, допоможи цим людям». Знайшли Томаша — брата Петра. Той пообіцяв влаштувати дівчат. Про Юзека мови не було: він залишався у Кракові, як пояснював, для налагодження зв'язків.

Так розвідниці опинилися в селі Могила під Краковом у хаті гостинної, привітної «бабці Сендерової» — матері Петра. Встановили рацію.

Минає день, другий; Юзек не з'являється. А у нього документи, гроші. Тут страшну новину привіз з Кракова Томаш: вдосвіта, як сніг на голову, звалився Юзек. Прийшов п'яний, пістолетом погрожував, все допитувався, куди він, Томаш, подівав тих «клятих дівок».

І все-таки залишалась якась крихта надії: може, то випадкове, треба зустрітись. І зустріч відбулась: у Юзека очі, як у щура, бігають, обличчя, наче буряк, червоне, опухле. Не обличчя, а пика: видно, вже не в одній чарці денце бачив.

— Що з вами, Юзек? Чому п'яні? Де пропадаєте?

— Не твоє діло. Я командир. Сидіть собі тихо, як миші, чекайте мого сигналу.

На другий день знову прибіг Томаш.

— Цо бендзє? Цо бендзє! У Юзека в жандармерії працює рідний дядько. Вони щодня зустрічаються. Увечері пиячать, пся крев, у ресторані, з повіями. Хіба так поводить себе червоний командир? Він усіх нас продасть.

Допомога прийшла несподівано. Під вечір до Сендерів завітали двоє: огрядний, в літах чоловік, а з ним молода вродлива пані.

— Ми знаємо про ваше становище, — заговорив гість російською мовою, майже без акценту. — Можете нас не боятися: ми польські комуністи. Давайте знайомитись: Міхал, Валя. Для вас ми Михайло і Валентина.

Дівчата розповіли про дивну поведінку Юзека. Хто він: боягуз, зрадник?

— Боягуз чи зрадник — один біс. — Обличчя Міхала хмара-хмарою. — Тепер він для вас дуже небезпечний. Треба змінити квартиру. І негайно. Валентина проведе у Рибну, до надійних людей.

Так і зробили. А Юзек — Міхал у ці дні не дрімав — і справді виявився зрадником. Чому досі не видав? Мабуть, очікував, щоб у розставлену ним пастку потрапило якомога більше людей з польського патріотичного підпілля. І, очевидно, певен був: дівчатам діватись нікуди. Чи знав він, чи відчував після зникнення Ольги і Ганни, що дні й години його відтепер лічені, що усюди невідступно ходить за ним кара, тому й ночами не виходив зі своєї нори, міняв квартири.

Вирок за рішенням підпільного комітету виконали молоді патріоти з Рибної — Янек Касперкевич та Франек Чекай. Вони не знали в обличчя зрадника, тому домовились зустрітися в Кракові на Могильській вулиці з Ганкою — розвідницею групи «Львів».

Напередодні Гайка повідомила Юзека, що його чекатимуть у неділю опівдні. Юзек на цей раз був тверезий, здавався заклопотаним. Розпитував, де Ольга. Сказав, що незабаром група приступить до виконання своїх обов'язків, як тільки він, Юзек, завершить деякі невідкладні справи.

… Стояв сонячний весняний день. Вони прогулювались втрьох по вулиці В'ечистій, коли на розі показався Юзек.

— Хлопці, це він! — вигукнула, не втримавшись, Ганка.

— Пане, почекай! — звернувся до Юзека Франек.

Ганка, притулившись до стіни будинку, чула, як Юзек запрошував юнаків до себе.

Франек показав на вулицю, що вела до Вісли:

— Сюди!

Йшли мовчки. Як здалося Ганці, хлопці щось сказали про Ольгу.

Почула голос Юзека:

— А я саме збирався до неї.

Опинилися у малолюдному місці. Неподалік маячив на вантажній платформі візник.

— Іменем польського народу зраднику — смерть! — тихо, хоч Ганка чула кожне слово, промовив Янек.

Юзек кинувся вбік. Пролунав постріл. Ганка наче уві сні бачила, як впав її колишній командир, як побігли чомусь у напрямку до залізничного мосту хлопці.

Вони майже досягли його, коли візник загорлав:

— Хапайте бандитів!

Янек і Франек кинулись навтіки, але гітлерівці вже помітили їх.

Касперкевич і Чекай відстрілювались до останнього патрона і впали, прошиті десятками куль.

А незабаром за інших обставин загинула і Ганка — бойова подруга Ольги. Дівчина безстрашна, смілива до відчайдушності. Й обачлива, витримана. Тоді на В'єчистій розвідниця, виконуючи наказ, залишилась на своєму місці, не кинулась, всупереч бажанню, на виручку хлопцям. Проте і з обачливим сліпий випадок може зіграти поганий жарт. Сталося так. Дівчина поспішала до району Кшешовіц, де умовилась зустрітися з Ольгою. У старенькому автобусі разом з Ганкою, їхала і зв'язкова із Краківського підпілля. Все відбулось на її очах.

… Німецький пост. Перевірка документів. З цим Ганка вже звиклась. Спокійно подала свою «кенкарту». Гітлерівець довго розглядав її, потім наказав Ганці вийти з машини.

Як виявилось згодом, Ґанку заарештували тому, що вона (ось він, сліпий випадок!) користувалась «кенкартою», виданою у Мєлєцькому повіті, де партизани напередодні розгромили німецький обоз з боєприпасами. Гітлерівці вимагали від Ґанки зізнання, де вона взяла «кенкарту». Її били, катували, та донька варшавського лікаря нікого не виказала. Ні про що не дізнавшись, фашисти відправили Ганку в Освєнцім, звідки їй не судилося повернутись.

Так з усієї групи «Львів» залишилась тільки радистка Ольга («Комар»).

— Не комар — справжній ґедзь, — полковник посміхнувся. — На місці подивишся, проаналізуєш її роботу.

Що я знав про неї? Скупі анкетні дані. Комар, або, як називали її польські друзі, Ольга Совєцька, народилася 1922 року в місті Пржевальськ (Киргизія). Після семирічки вчилася в технікумі, має середню технічну освіту. За путівкою комсомолу пішла в діючу армію, закінчила школу радистів-розвідників і показала себе в тилу ворога сміливою, відважною, винахідливою розвідницею.

Різний вік. Різний досвід. Різні характери.

Коли Груша пішла в перший клас, я вже вчителював.

21 червня в школі, де вчилася Груша, був бал. До світанку ходили щасливі випускники тихими вулицями районного містечка, не знаючи, що вже почалася війна.

У ніч на 22 червня я сидів у президії на святкових зборах львівських учителів, а Олексія у той час разом із його взводом зв'язківців підняли по бойовій тривозі.

Так, все було в нас різне. Але єднало нас головне, спільне — радянське життя.

… Напередодні вильоту нашої групи мене знову викликав Павлов.

— Наказ про твоє призначення командиром групи підписано, — сказав він. — Ми дуже розраховуємо на твій педагогічний досвід. Головне — об'єднати, згуртувати членів групи. В нашому ділі варіант по Крилову: лебідь, рак та щука — ніяк не годиться. Чотири голоси повинні злитися в один «Голос». І при цьому дуже важливо зберегти, розвинути індивідуальність кожного.

— Буду старатися.

— Заступник у тебе хороший. Правда, запальний. Ти студи, але в міру. Подружилися?

— Начебто.

— Вас багато чого навчили. Але справжня наука тільки починається. Вам слід використати досвід Комара. Ти не дивись, що молода. Вважай, три місяці одна за всю групу в тилу працює.

— Зрозуміло.

— І пам'ятай, що я казав про групу. Чотири пальці нарізно — просто чотири пальці, разом — майже кулак. Ну, будь здоров і здрастуй, Голос. До зустрічі десь у Кракові.

ЯК ЦЕ ПОЧИНАЛОСЯ

Моє довоєнне житія мало чим відрізнялося від життя мільйонів радянських людей. Я народився в Катеринославі (Дніпропетровськ) за три роки до революції, на Першій Чечелівці — брудній робітничій околиці. Батька, Степана Березняка, забрали в солдати ще до мого народження. Провоював він всю імперіалістичну. Перший мій спогад пов'язаний саме з ним…

Мене, трирічне хлопченя, дуже налякав чужий дядько своєю густою рудою щетиною. Щетина кололася, я став вириватися, заплакав і з місяць уперто називав батька дядьком. А «дядько» побрився, попарився в бані, відмив окопний бруд — і виявився молодою, веселою, невичерпною на витівки людиною.

З фронту він привіз лише гармошку. Репертуар його був великий. Батько воював під Бобруйськом, у Пінських болотах, де, очевидно, подружився з «Лявонихою». Пам'ятаю ще «На сопках Маньчжурії», «Ой під вишнею, під черешнею», «їхав козак на війноньку», «Ой, степ, ти мій степ»…

Все життя батько столярував. Ніколи не хворів. До останнього дня рішуче відмовлявся йти на пенсію. Так і помер робітником на семидесятому році, в 1954-у. І не довідався, чим же насправді займався його син на війні, відбувши в невідомому напрямку в січні 1944 року…. Незабутні піонерські роки!..

На станції Помічна я навчався в залізничній семирічній школі. Співав про картоплю-розкартоплю, смачнішої за яку не знайти на всьому білому світі. Вогнищами прокрилювалися сині ночі в степу за Помічною. А ми, притулившись один до одного, затамувавши подих, слухали нашого директора Івана Степановича. Тепер я розумію, який то був чудовий історик. В його розповідях оживали Спартак і Рилєєв, Гарібальді й комунари Парижа. Плив назустріч своєму безсмертю «Потёмкин»… І ніби із полум'я зводилися Котовський, Блюхер, Фрунзе, Дзержинський — справжні рицарі революції, а поруч з ними — перші комсомольці нашого краю.

В таку ніч я вперше почув слово «підпільник». Коли денікінці захопили Катеринослав, багато комсомольців пішло в підпілля. Їх вистежувала денікінська контррозвідка, смерть чатувала на них, а вони боролися.

Бачу задумливе, у відблисках згасаючого багаття обличчя Івана Степановича, чую його глухуватий голос:

— Гвозди б делать из этих людей – Крепче б не было в мире гвоздей!

Я вступив до комсомолу в 1930 році, у самий розпал колективізації. За порадою директора став студентом Кіровоградського педтехнікуму.

В сімнадцять років одержав призначення в Іванівську початкову школу на Кіровоградщині. Як я кляв себе, свій вибір професії в перші дні роботи! Що й казати, спогади не з приємних. Але… з пісні слова не викинеш. Невдалі були мої перші кроки на педагогічній ниві.

Тридцять сім пар очей вимагали уваги, тридцять сім дитячих ротів запитували, скаржились, пхинькали, розмовляли, коли треба було слухати мене, і мовчали, звичайно, на зло вчителю, коли той домагався відповіді.

Розчарування охопило мене і я… втік у Дніпропетровськ. Поступив у гірничий інститут. Але, провчившись два роки, відчув, що геологом не стану. Чим далі відходив од школи, тим більше вабило до неї. І пішов я з повинною в облвно.

І знову школа. Тепер я в селі Веселому на Дніпропетровщині викладаю математику в 5–7 класах. Уже було більше знань, більше життєвого досвіду, зникли розгубленість і страх перед дітьми. Проте вчителем мене зробило інше: мужність, душевна краса моїх школярів у ту тяжку, голодну зиму.

Радянська влада зробила все, щоб врятувати дітей.

У школі готували гарячі сніданки: чай, пшоняний суп. Я не пригадую випадку, щоб хтось із моїх учнів перехопив сніданок свого товариша. Ослаблим, знесиленим, які не могли ходити до школи, мої учні носили їжу додому. І знову ж таки не було випадку, щоб хтось дорогою з'їв сніданок хворого товариша.

Багато чого навчили мене тієї зими мої учні. Два уроки я засвоїв назавжди: в будь-якій біді, за будь-яких обставин залишатися людиною; і — завжди бачити, будити в людині Людину.

Я і понині вдячний моїм веселівським учням: вони зробили мене вчителем.

Що було потім?

Викладаючи в школі, заочно навчався в учительському, потім педагогічному інституті. Пройшов по всіх наросвітівських щаблях: учитель, завуч, директор школи, інспектор райвно, завідуючий районним відділом народної освіти в Петропавлівському районі.

Багатим подіями був для мене, зокрема, 1939 рік. У червні мене нагородили медаллю «За трудову доблесть». У жовтні прийняли в партію. Минуло кілька днів після партійних зборів — викликають в обком, потім у Центральний Комітет КП(б)У. В Києві дізнався: посилають на роботу в щойно визволені західні області України. Так я став завідуючим Шевченківським райвно міста Львова.

Влітку 1940 року мене обрали депутатом Львівської міськради, а незабаром призначили завідуючим Львівським міським відділом народної освіти.

Досвіду, знань, уміння розбиратися в людях — багато чого не вистачало двадцятип'ятирічному завідуючому міськвно. Виручала молодість — енергія, завзяття.

Львів'яни жадібно потяглися до знань. Протягом кількох передвоєнних місяців ми відкрили у місті десятки нових шкіл, два педучилища. Вперше за багато років у древніх стінах університету знову залунала українська мова.

Роботи було багато. Прийом відвідувачів, інспектування шкіл, засідання, численні депутатські обов'язки.

Мені щастило на хороших людей. Звела мене доля, зокрема, з талановитим журналістом і чудовою людиною — Кузьмою Пелехатим. З ним не раз прогулювався тихими нічними вулицями. Невтомний ходак і оповідач, Кузьма, як із рогу достатку, обдаровував мене билицями і легендами древнього міста.

Найбільше мені пам'ятається Львів тріумфуючий, співаючий, святкуючий на вулицях і майданах свою другу молодість.

Безробіття було вічним лихом старого Львова. І досі перед моїми очима щасливі обличчя тих, хто одержував призначення на роботу в школу. Чого тільки не довелось при цьому вислухати від колег з університетськими дипломами. Вчителі роками працювали офіціантами, двірниками, а траплялось, не знаходили і зовсім ніякої роботи — мусили животіти на жебрацьку допомогу.

Робота! Від одного цього слова змучені чеканням люди хмеліли, за старою звичкою тяглися цілувати руку «благодійнику».

Місто раділо. Місто торжествувало. І цей святковий настрій не міг не захопити і нас, партійних, радянських працівників, прибулих зі сходу.

А між тим ішов червень 1941 року. В школах міста успішно завершувалися випускні екзамени. Ми порадились і вирішили відзначити закінчення навчального року великим учительським святом. Вибрали для цього просторий актовий зал 25-ї середньої школи.

Суботнього вечора 25-а школа, святкова, нарядна, приймала вчителів міста. Я зачитав наказ про відзначення великої групи педагогів грамотами, цінними подарунками, путівками в будинки відпочинку. В багатьох на очах світилися сльози. Виступали нагороджені. Говорили про сумне, часом трагічне животіння українського вчителя-інтелігента в Австро-Угорщині, в буржуазній Польщі. Потім співали пісень — знамениту «Катюшу», «Повій, вітре, на Вкраїну», шевченківський «Заповіт», революційні пісні робітничого Львова. Додому я повертався вже 22 червня на світанку. Тільки ліг — дзвінок: негайно з'явитись у виконком.

Врізався мені в пам'ять той ранок, точніше перші хвилини світанкової тиші, спокою. Ми під'їхали на черговій «емці» до масивного будинку львівської ратуші, коли по небу раптом поповз ниючий, тривожний звук. Звук наростав, і вже вгорі завиднілися цятки. Літаки зробили коло над містом, знизилися, і від них почали відокремлюватись якісь чорні предмети. Земля здригнулася од вибухів. Ударили зенітки. Надривно завили сирени.

У дворі міськвиконкому нам видали зброю. Ми, рядові й відповідальні працівники міського й обласного виконкомів, стали бійцями об'єднаного винищувального загону. Командиром призначили мого земляка, начальника управління будівельних матеріалів Олексія Середу.

Незабаром по тривозі загін кинувся до селища Вінники. Там, у десяти кілометрах від Львова, висадився ворожий десант. Проте все обійшлося без нас. Десант оточили і роззброїли червоноармійці. Там я й побачив перших полонених гітлерівців. У камуфляжних жовто-зелених комбінезонах вони скидалися на великих жаб. І спочатку викликали скоріше цікавість, аніж гнів і ненависть.

Дивно поводили себе перші полонені. Немов не вони, а ми в них у полоні. Тримались самовпевнено, жартували. Тонкошиїй єфрейтор ламаною російською мовою нахабно намагався втлумачити нам:

— У Львові армія фюрера буде завтра. За кілька тижнів — у Москві. Більшовистен, комісарен, юден — капут. Україна — корошо.

Він запропонував нам посприяти йому та його «камрадам». Гарантував «за допомогу солдатам фюрера — «життя, культурне утримання в таборі для військовополонених».

Мою увагу привернули його руки: мозолясті, натруджені, руки майстрового, трудівника. Я так вірив у німецьких пролетарів, у «Рот фронт». Скільки разів казав своїм учням: почнеться війна —і вірні інтернаціональному обов'язку німецькі робітники схоплять Гітлера за горлянку.

— Арбайтер? — запитав я.

— Дойче! — презирливо процідив у відповідь єфрейтор.

Підійшли машини, і полонених забрали.

23 червня вперше з'явився у зведеннях Радінформбюро «Львівський напрямок». У місті почастішали постріли українських націоналістів. Всю ніч на 24-е працівники міськвно знищували документи, відбираючи для евакуації найважливіше.

24-го ми виїхали на полуторці. Ми — це директор спецдитбудинку Яша Мигердичев, Степанов — перший секретар Сталінського райкому партії Львова, завідуючий міськфінвідділом Гороховський, я і Степан Петровський — єдиний серед нас фронтовик, учасник фінської кампанії, кавалер ордена Червоного Прапора.

Ми їхали дорогою, запрудженою машинами, підводами, біженцями. Армійські частини рухалися і на захід, і на схід, то посилюючи тривогу, то породжуючи надію.

Виїхали на центральну, бруковану вулицю містечка, і раптом зверху, наче з неба, зататахкав кулемет. Степан щось крикнув водієві. Машина рвонула вбік і притислася до стіни. Тут і я помітив: стріляли з дзвіниці старого костьолу.

— Не висовуватися! — наказав Степан, а сам боковою вуличкою побіг до костьольної огорожі. Ми — за ним.» Степан прицілився з автомата і полоснув по дзвіниці. Короткий зойк — і тиша. Чорна фігурка вивалилася з пройому й повисла, зачепившись за щось.

Захопивши трофей — бандитський кулемет, ми рушили далі. Тепер уже на чолі визнаного всією групою командира — Степана Петровського.

У той метушливий перший день евакуації ми двічі попадали під бомбування. «Юнкерси» пікірували з диким виттям, скидали не тільки бомби, а й порожні бочки з-під бензину. На узбіччі шосе горіли машини, підводи. Ми підібрали трьох поранених і, мов заворожені від осколків і куль, рушили далі.

Згодом відчули: трапилося щось важливе, обнадійливе — на схід поспішали лише біженці, а зустрічний потік військових машин, підвід, гармат на тязі, піхотинців помітно посилився. В Золочеві дізналися: наші війська під Львовом перейшли в контрнаступ. Тут же нас наздогнав наказ: евакуацію припинити, всім партійним і радянським працівникам повернутися до Львова.

Ранок 25-го я зустрічав у своєму кабінеті. Як я вірив того дня, що війна ось-ось переміститься на ворожу територію!..

Львів є і буде радянським. Розвіяти паніку, відновити нормальне радянське життя — таким був наказ міськвиконкому.

Знову відкрились магазини, їдальні. Школи готувались до нового навчального року. Почали завозити паливо. Деякі школи, щоправда, довелося терміново передати госпіталям. 26 червня викликаю директорів цих шкіл. Серед них — директор семирічної школи імені Івана Франка — Снилик. Він вважався у нас в активі. На урочистих зустрічах, мітингах від імені львівської інтелігенції часто запевняв у відданості народній владі.

Я не дуже здивувався, коли після короткої наради Снилик залишився в моєму кабінеті.

— Євгене Степановичу, давно вважав вас людиною розумною, розсудливою. Може, й мені почати ремонт школи? Німці нам спасибічко скажуть.

Мені ця передмова здалася недоречним жартом. Але Снилик і не думав жартувати. Він сказав, що не сьогодні-завтра німці вступлять у місто. Порадив не евакуюватися.

— Нам такі молоді, енергійні люди потрібні. Знайдемо вам, добродію, затишне містечко. Перебудете, поки все втрясеться. Ми з вами люди однієї крові. Одна в нас ненька — Україна. Плюньте на Москву. А германців вам нічого боятися. То нація високої культури. І нікому їхньої армади не зупинити. Нам з ними по дорозі.

Все ще здавалося: мене розігрують, можливо, випробовують. Але тон у Снилика був самовпевнений, нахабний. Я вихопив пістолет. Снилик розсміявся:

— Що ж це ви, товаришу дорогий, жартів не розумієте?

Не встиг і оком моргнути — Снилика й слід пропав. Довго вагався, а потім усе-таки подзвонив у міський відділ НКВС. Згодом мені повідомили: нема Снилика, мов крізь землю провалився.

27-го надвечір місто знову залихоманило. Я днював і ночував у міськвиконкомі. Вирішив про всяк випадок захопити найнеобхідніші речі: рушник, чисту сорочку, бритву.

На світанку наш шофер Яша повіз мене на Теотинську, 37.

Біля самого під'їзду по «емці» раптом різонула кулеметна черга. На постріли вибігли червоноармійці. Якісь постаті вискочили з підвалу, кинулися навтіки. В одній з них я впізнав Снилика.

Цього ж дня німецькі мотоциклісти увірвалися на околицю міста з боку Перемишля. Ми встигли проскочити на міськвиконкомівській машині. До самого Тернополя надіялися, що і цього разу тривога виявиться даремною.

О, багатостраждальні дороги 1941 року! Скільки про вас мовлено, скільки написано…

Розбомблений ешелон у Золочеві… Перевернуті вагони, крики, стогін поранених. Усе змішалося, переплуталося. І серед усього цього хаосу — очі… Вони потім не раз ввижалися мені і в краківській тюрмі, й в Бескидах. Я їх і зараз виразно бачу, немов минуло не три десятиріччя, а одна мить. Волошкові, тямущі оченята хлопчика, а поруч нього мертва мати.

У Тернополі в нас забрали машину. До Волочиська — старого кордону — добиралися пішки, на попутних підводах. У Підволочиську мене і Яшу Мигердичева заарештували як… шпигунів. Нас роззброїли, відібрали документи, повели до командира. Командир у всьому розібрався, наказав нагодувати нас і навіть допоміг влаштуватися на тендер з вугіллям.

До Києва приїхали вночі. Вокзал, завжди такий веселий, святково освітлений, тепер був похмурий. У затемненому пасажирському залі тьмяніли сині лампочки, на лавах, на підлозі сиділи, лежали, спали евакуйовані, червоноармійці, матроси. Пахло шинелями, махоркою, залізом, рушничним маслом. На мотузках, напнутих між лавами, сушилися пелюшки.

Ми помилися, випрали сорочки і наділи їх на голе тіло, щоб швидше просохли. Ранком, не дочекавшись трамваю, пішли на бульвар Шевченка, де тоді містився Народний Комісаріат освіти УРСР. Йшли, вслухаючись у мирний шелест київських каштанів. Про війну нагадували тільки великі залізні вуха звуковловлювачів та довгі, націлені в небо, стволи зеніток.

У Києві я пробув два дні. Йшов другий тиждень війни. Вже почалася евакуація вузів, університету, окремих установ, проте мало хто з людей, з якими я зустрічався, надавав цьому трагічного значення.

— Гітлеру Києва не бачити, як своїх вух.

Вили сирени протиповітряної оборони, але люди не поспішали у сховища. В кінотеатрах крутили «Чапаєва». Пісня Лебедєва-Кумача «Якщо завтра війна» виривалася із чорних тарілок репродукторів, лунала на площі Богдана Хмельницького, де проходили навчання червоноармійці й ополченці. Але співали її тепер інакше. Той же мотив, та слова інші. Не «Якщо завтра війна», а «Вже настала війна…».

Поїхав Яша Мигердичев — мій веселий, вірний друг. Повіз на схід групу іспанських дітей, далі од війни — вже другої в їхньому маленькому житті.

Я зустрів його через 27 років на… сторінках «Правды» (№ 15 за 1968 рік). «Діти Мигердичева» — прочитав заголовок. Пробіг очима перші рядки нарису і згадав евакуацію. Дороги війни потім закинули мого друга на береги Волги — в місто Вольськ.

Була війна. Були сироти — діти війни, і батьком їм, наставником, другом на все життя став Яків Антонович Мигердичев — син одеського водопровідника, в минулому слюсар трамвайного депо, комсомолець, тепер комуніст, заслужений учитель РРФСР, дуже шанована людина.

… Вранці провів Яшу, а увечері відходив мій ешелон на Дніпропетровськ. По дорозі на вокзал я забіг у Народний Комісаріат освіти до своєї знайомої в Управлінні дитбудинками попрощатися. Голос у неї хрипкий, обличчя бліде, жовте від недосипання, а очі сяють.

— Вже їдете? Новину чули — повідомлення Інформбюро? На пікіруючому бомбардувальнику, на «юнкерсі» приземлилися чотири німецькі пілоти. Скинули бомби в Дніпро, а самі сіли недалечко від Києва, на колгоспному полі. Збіглись діти, міліціонери, але пілоти і не думали відстрілюватися. Здалися добровільно в полон.

Моя знайома[8] світилася від радості:

— Я казала; казала, що Гітлер зверне собі шию. І в цьому допоможуть йому німецькі робітники. Не може пролетаріат Німеччини воювати проти своїх братів по класу. В себе вдома Гітлер усіх затис у кулак: гестапо, концтабори, страти. А на фронті — ось пом'янете моє слово — будуть до нас тисячі переходити. Цей «юнкере» — тільки перша ластівка.

Я слухав, а перед моїми очима стояв єфрейтор-парашутист з руками металіста і головою, начиненою гітлерівськими маячними ідеями, — пихатий, фанатичний нацист. Але я не став розповідати про нього жінці з пожовклим від безсоння і тривог обличчям. Та й самому хотілося вірити: той єфрейтор-парашутист — прикрий виняток, а пілоти-перебіжчики, про яких повідомило Інформбюро — типові.

Такими були ми в перші дні війни. Охочіше вірили добрим чуткам, ніж поганим. Бажане нерідко видавали і сприймали за реальне. Тоді ми ще не уявляли собі, наскільки глибоко ідеї нацизму проникли в свідомість німецького народу, якою дорогою ціною доведеться платити нам за перемогу над фашизмом.

Сказане вище ніскільки не применшує подвигу екіпажу «Юнкерса-88». Навпаки, з віддаля часу видніше, яку мужність треба було мати, щоб у перші дні війни, в чаді гітлерівських успіхів, коли лавина вермахту, здавалось, нестримно котилася на схід, — зважитися на такий крок. Недавно, перечитуючи перші воєнні зведення Радінформбюро, я зустрів імена чотирьох льотчиків-антифашистів. Ось, зокрема, це повідомлення Радінформбюро від 28 червня 1941 року, яке наступного дня було опубліковане в «Известиях»:

«25 червня поблизу Києва приземлились на пікіруючому бомбардувальнику «Юнкерс-88» чотири німецьких льотчики: унтер-офіцер Ганс Герман, уродженець міста Бреславль у Середній Сілезії, льотчик-спостерігач Ганс Кратц, уродженець Франкфурта-на-Майні, старший єфрейтор Адольф Аппель, уродженець міста Брно в Моравії, і радист Вільгельм Шмідт, уродженець міста Регенсбурга.

Їхній екіпаж входив до складу другої групи 51-ої ескадрильї. Не бажаючи воювати проти радянського народу, льотчики спочатку скинули бомби в Дніпро, а потім приземлились неподалік від міста, де і здалися місцевим селянам.

Вони написали звернення до німецьких льотчиків і солдатів:

«Брати льотчики і солдати, наслідуйте наш приклад. Киньте вбивцю Гітлера і переходьте сюди в Росію»«.

Тут же, в газеті, фотографії чотирьох німецьких льотчиків-антифашистів.

Згадую цих мужніх людей з надією, що комусь відома їхня дальша доля, а може, хтось із них і сам відгукнеться.

Київ я залишив заспокоєний, сповнений райдужних сподівань. Вірив: ми їх зупинимо. Кому нашої землі схочеться, той під нею скорчиться, а з братами по класу ми спільну мову знайдемо.

… Їдкий дим. Виття сирени. На привокзальній площі вози, гармати, санітарні автобуси з великими червоними хрестами. На носилках у. брудних від запеченої крові бинтах живі мумії. З чорними, обпаленими обличчями. Це — тяжкопоранені, чекають на відправку.

Я прибув у Дніпропетровськ 9 липня. Якраз після першого нальоту фашистської авіації.

Про подробиці нальоту мені розповів знайомий залізничник, приятель батька. «Юнкерси» цілили на мости, що зв'язували лівий і правий береги Дніпра. Стратегічне значення їх було великим. Зенітки відкрили шалений вогонь.

«Юнкерси» повернули назад. Бомби попадали абикуди. Проте основний вантаж гітлерівці обрушили на жилі квартали. Однак центральна магістраль міста — проспект Карла Маркса — не постраждала. Тут майже ніщо не нагадувало про війну. Лише більше стало військових та на вікнах з'явились вже знайомі по Києву вузькі паперові смужки.

В обкомі зустрів давнього знайомого Георгія Гавриловича Дементьєва — секретаря обкому по сільському господарству. Він, як завжди, кудись поспішав. Побачив мене, запросив до кабінету. В кутках — снопи пшениці, налиті золотом початки кукурудзи, очевидно, торішнього урожаю.

— Що з'явився у рідний обком — молодець! З кадрами в нас негусто.

Партійне керівництво Дніпропетровщини було молодим. Секретарі обкому С. Б. Задіонченко, К. С. Грушовий, А. І. Брежнєв — всі пройшли вузівську школу комсомолу, партійним університетом для них стали заводські цехи, перші п'ятирічки.

А у Дементьєва за плечима революція, громадянська війна. Комуністом він став у 1917 році. Був комісаром одного з артполків Червоної Армії. Начальник Політвідділу МТС, секретар райкому партії, заступник голови облвиконкому, секретар обкому — такий шлях комуніста Дементьєва. Життя він знав не тільки з книг. Я багато разів слухав його виступи на обласних і районних конференціях, нарадах, переконливі, запальні, насичені фактами, приперчені гумором. Серед комуністів Дніпропетровщини користувався величезним авторитетом. Не по роках рухливий, у незмінному френчі кольору хакі, він у гарячу пору сівби чи збирання врожаю був усюдисущий. Частенько навідувався і в наш Петропавлівський район.

Я розповів йому про останні дні у Львові, про настрій у Києві.

Георгій Гаврилович запитав про мої плани.

— Буду проситись у діючу армію. Сьогодні ж піду до військкомату.

— Не поспішай. Гітлерівці сунуть і сунуть, фронт усюди. Видимий і невидимий. Думаєш, перемога вирішуватиметься тільки на передовій? Чув про заклик створювати в зайнятих ворогом районах партизанські загони, диверсійні групи?

— Невже Гітлер і сюди добереться?

— Будемо сподіватись на краще. Проте, судячи з останніх зведень, треба готуватись до найгіршого… Ленін вчив нас дивитися правді у вічі. І не тільки бачити, а й передбачати. Отже, — перейшов на офіціальний тон, — вважай себе мобілізованим обкомом.

Задзеленчав телефон. Георгій Гаврилович зняв трубку.

— Костянтине Степановичу, коли повернулись? Щойно? Багато лиха наробили нам «юнкерси»? У двох'ярусний міст попадання? Йде ремонт? Чудово! А тут у мене молодий чоловік, наш «кадр». Березняка з Петропавлівки пам'ятаєте? Ми його у тридцять дев'ятому рекомендували на роботу у західні області. Щойно зі Львова. Рветься на фронт. Так… так… Я теж такої думки. Зараз у вас буду.

Обернувся до мене.

— Чув розмову з Грушовим? Ось що, голубе, побудь у місті кілька днів. Ми щось придумаємо. Навідайся в облвно за призначенням.

… Переді мною «Особова справа вчителя Березняка Є. С.» (мені переслали її товариші з Дніпропетровського архіву). На синій обкладинці акуратно виведено: «Почато в 1939 р. — закінчено в 1941 р.). Гортаю пожовклі від часу сторінки. Тут і моя заява з проханням призначити директором в одну із шкіл Павлограда, і наказ, який затверджував мене на посаді директора школи № 5.

Там я 18 липня приступив до роботи. Але довго попрацювати не довелось. 8 серпня виїхав до Дніпропетровська за викликом облвно. У відділі кадрів мені сказали: «Негайно з'явитися в обком до товариша Дементьєва».

І ось я знову в знайомому кабінеті.

Георгій Гаврилович за той час, що ми не бачились, помітно змарнів, схуд. Під набряклими від недосипання очима — темні кола. Він підвівся мені назустріч. Запросив до столу.

— Щойно з району. Чудові у нас люди. І старі, і малі. Хлопчики, дівчатка — водять машини. Не злізають з жниварок. Сплять на току, по 16–18 годин працюють. Врожай який виростили: розуміють — хліб потрібний фронту. А становище на фронті скрутне. Останнє зведення читав? Йдуть запеклі бої в районі Києва. Під Уманню німцям вдалося оточити дві наші армії — 6-у й 12-у. Ворог рветься до Дніпра. Треба бути готовим до всього. В обкомі нашого полку убуває. Задіонченко Семен Борисович — перший наш секретар — в армії. Леонід Ілліч Брежнєв теж: він перший заступник начальника політичного управління Південного фронту. Щойно приїздив, вісті привіз невтішні. Лінія фронту посувається все ближче до нашого міста. Евакуація населення, заводів і фабрик йде повним ходом. Чого викликав — здогадуєшся? Павлоград — то теж була моя ідея. Однак обставини змінилися. Так що доведеться тобі, голубе, здати середню школу і прийняти зовсім в іншому місці — початкову. І довірливо:

— Приступаємо до організації партизанських загонів і підпілля. Так ось. Ти у Львові ума-розуму набрався. Почому фунт лиха знаєш. Рекомендуватиму тебе на підпільну роботу. Згоден? З відповіддю не поспішай. Справа дуже серйозна. Гестапо — ворог сильний, підступний. А проти вас діятиме СД, поліція, жандармерія. Смерть чатуватиме на кожному кроці.

Постійна пильність і віра в незламність наших людей, хоробрість і обережність, блискавичні рішення і залізну терпіння, життєлюбство і готовність, коли треба, померти за справу — таким повинен бути підпільник. Зможеш? Подумай, зваж. Порадься сам з собою. А завтра приходь. Матимеш розмову з нашим секретарем по кадрах. Дах на одну ніч знайдеться?

— Можу зупинитись у сестри.

— З однією умовою: про нашу розмову ні слова.

Не скажу, що пропозиція Георгія Гавриловича була для мене повною несподіванкою. Як тільки розпочалася війна, я не раз думав про роботу в підпіллі.

Проте вже після війни — багато років по тому — я дізнався від Георгія Гавриловича, чим було викликане моє призначення в Павлоград і чому воно відпало.

Ідея використати мене для підпільної роботи у Георгія Гавриловича визріла під час нашої першої зустрічі.

Так з'явилось призначення до Павлограда. Однак тоді ще не знали, що саме Павлоград буде обрано місцем перебування підпільного обкому.

Павлоград на той час був уже досить густо населеним містом, «загубитись» у ньому новій людині неважко. Однак директор середньої школи — занадто помітна постать, щоб не привертати до себе уваги. Крім того, остаточно визначився склад підпільних райкомів, і доля моя вирішилась.

… Сестра була вкрай здивована, дізнавшись про моє нове призначення: направляли мене завідуючим двокомплектної початкової школи на хуторі Миколаївка Петропавлівського району.

— Учитель початкових класів? Ну і ну. Чи не проштрафився, бува, у своєму Львові? Що вони — в такий час не можуть на цю посаду дівчину підшукати? А як же, Євгене, з армією?

Я щось промимрив про здоров'я. Лікарі, мовляв, кажуть: поганий зір. Сестра щойно провела чоловіка на фронт, і я готовий був крізь землю провалитися від сорому. Але розповісти їй, чому я насправді їду на хутір, не міг, не мав права…

У Петропавлівському райкомі партії прийняв мене другий секретар Д. О. Кривуля.

— Все знаю, — з обкомом розмова була. — Іди у військкомат, у райвно — оформляйся. Виїжджай у свою Миколаївку. В тебе, Євгене Степановичу, завдання особливе: легалізуватися. В райком більше не показуйся. Треба буде — сам навідаюсь. Квартиру ми тобі підшукали. Люди надійні. Просись до Калюжних — не відмовлять.

Того ж дня мені видали білий квиток: підвели під статтю, не пригадую саме яку, але виходило, що для стройової служби ніяк не годжуся.

Увечері вже був у Миколаївці. Починалось нове життя. Зайнявся ремонтом школи, заготівлею палива. Придивлявся до своїх господарів, хуторян. Разів зо три навідувався Кривуля. 1 вересня, як звичайно, почалося навчання в школі, а через кілька днів Кривуля привіз друкарську машинку «Ленінград», розмножуючий апарат, радіоприймач, центнерів зо два паперу, дві великі папки листівок, надрукованих в районній друкарні вже за підписом підпільного райкому.

— Оце твоє господарство, товаришу член підпільного райкому партії. В складі райкому і Борисенко — директор Петропавлівської середньої школи № 2. Через нього будеш підтримувати з нами зв'язки. Явка — млин у селі Дмитрівці. Де влаштуєш друкарню?

— Де ж, як не в Калюжних.

— Тримати все господарство в одному місці небезпечно.

— Уже готовий тайничок. Сам змайстрував. Місце сухе, надійне. Буду зберігати там листівки, папір.

— Інструкцію пам'ятаєш? Конспірація і ще раз конспірація, «п'ятірки» і «сімки» майбутніх підпільників підбирай не поспішаючи. Придивляйся до людей. Сім раз відмір… У нашій справі тихий і непомітний чоловік може виявитись героєм, а краснобай, любитель гучних промов і клятв — тюхтієм і зрадником. Запам'ятай: «п'ятірки» і «сімки» діють тільки за нашими вказівками. Кожен підпільник знає лише свою групу. Арешт «п'ятірки» у жодному разі не повинен привести до провалу всієї організації… Ну, прощай, козаче. Незабаром зустрінемось.

… На все життя закарбувалися в моїй пам'яті останній день і остання година розлучення з радянськими військами. Стомлені коні тягли гармати, вози, високі зелені фури, санітарні фургони. Червоноармійці, зарослі, поранені, йшли, згинаючись під ручними кулеметами, намоклими скатками. Вночі рух на кілька годин припинився. Мрячив набридливий холодний дощ. Люди засипали, прихилившись до тину або й просто обабіч дороги.

В хаті Калюжних зупинилися комбат і комісар. На мене поглядають підозріло. Через кілька годин наказ: негайно рухатися на схід.

— Ми — останні, товаришу вчитель, — сказав, прощаючись, комісар. І не без іронії: — Щасливо залишатися.

Як мені хотілося кинути все, піти з армією!

Хутір завмер у тривожному чеканні. Жителі поспіхом ховали зерно, виловлювали в полі приблудних коней, корів. Звідкись поширилась чутка про падіння Ленінграда, про те, що незабаром відбудеться парад гітлерівської армії на Красній площі. Дні стали довгими, години здавались днями. Мені не сиділося. Вирішив навідатися в село Веселе, в те незабутнє село, в якому ще не так давно вчителював. Хотілося поновити довоєнні знайомства, зв'язки, з'ясувати обстановку. За хутором зловив коня і опівдні вже під'їжджав до села. Біля першої хати, мов з-під землі, вихопився червоноармієць.

— Руки вгору! — і почав мене обшукувати.

Що було далі — читач уже знає…

Майже два роки я перебував на тимчасово окупованій ворогом Дніпропетровщині.

Вже в розвідшколі я часто згадував своє перебування в Миколаївці та свою конторську роботу в німецькій фірмі «Украйнель» (про неї мова пізніше). Скільки можна було б там зробити, вмій я десяту, соту частку того, чого навчився у розвідників!

Так, були і втрати, і прорахунки. Багато чого навчили роки підпілля. Не губитися в складній ситуації, розпізнавати людей за правилом: не все те золото, що блищить. І вірити людям. Подибувалися, звичайно, перекатови. Читач, певно, пам'ятає, чим закінчився мій візит до того «друга». Після січневої ночі, проведеної в комбайні, я дістався до хутора Шевченківського, де жив батько мого товариша — учитель-пенсіонер Феденко.

Ледве живий добрів до нього. Валеріан Михайлович зустрів мене як рідного сина. Нагодував, сам поголив і, головне, був щедрий на міцний, власного виробництва самосад.

Тиждень пробув я в маленькій ізольованій кімнатці Валеріана Михайловича. Жив він самотньо. Сини були в Червоній Армії, доньки евакуювалися за Волгу. Хуторяни щодня відвідували старого вчителя, але про мою присутність ніхто з них і не здогадувався. Я ж чув усі розмови. З багатьма Валеріан Михайлович ділився своєю радістю — інформацією, яку я йому повідомив: гітлерівці зазнали поразки під Москвою. З деякими Феденко тримався сухо. Знав, кому можна вірити, а кого слід остерігатися.

Милий Валеріан Михайлович. Він помер уже після війни. Моє серце сповнене вдячності до цієї скромної, на диво чуйної, тактовної людини.

А перекатови? Вони були винятком і тепер згадуються лише як прищ на здоровому тілі народу. Сколупнеш — і нема.

В Миколаївці, у Веселому, в Дніпропетровську — всюди я зустрічав людей, на яких завжди можна було покластися. І ворог для мене не був ні таким страхітливим, перед яким упади і завмри, ні таким плакатним, недалеким фріцем, якого дуже просто обвести навколо пальця. Я навчився налагоджувати корисні контакти, вивідувати у ворога потрібні дані, мирно сидіти поруч з тим, хто викликав огиду і ненависть.

Досвід підпільника набувався повільно, траплялося — дорогою ціною. Зате як знадобився він пізніше, коли і обставини, і масштаби завдань стали іншими.

А в розвідшколу я потрапив завдяки все тому ж Георгію Гавриловичу Дементьєву, з яким, до речі, після війни ми часто зустрічалися в Києві. В останні роки життя він працював у апараті ЦК.

Георгій Гаврилович — мій хрещений по розвідшколі. А було це так…

У визволений Дніпропетровськ я дістався вранці на попутній. Чаділи спалені будинки. Вулицею Карла Лібкнехта і проспектом Карла Маркса рухалися якісь дивні машини. Під брезентами вгадувалися не то рейки, не то стволи. То були, як я незабаром дізнався, наші знамениті «Катюші».

У парку імені Чкалова пахло димком, солдатською кашею. На мерхлій траві біля похідних кухонь, на плащпалатках, притулившись один до одного і вкрившись шинелями, спали солдати. Відблиски багать цвіли на втомлених, таких знайомих, прекрасних обличчях.

Біля напівзгорілого оперного театру мітинг. Зібралось три-чотири тисячі людей. Під'їхав «вілліс». Поруч з водієм — полковник. Я не стримався, загукав:

— Товаришу Дементьєв! Георгію Гавриловичу!

Він чи не він? Марив цією зустріччю. А тут розгубився. Георгій Гаврилович, схудлий, помолоділий, уже йшов мені назустріч.

— Здрастуй, Євгене. Яким вітром? Що в Петропавлівці? Після мітингу до мене, в обком. Не забув дорогу?

Увечері я сидів у кабінеті першого секретаря Дніпропетровського обкому партії.

Дзвонили телефони. Грюкали двері. Заглядали знайомі й незнайомі люди, працівники обкому. Наша розмова тривала. Георгія Гавриловича цікавило все: на кого спирався в пропагандистській роботі, чому втратив зв'язок з підпільним обкомом, які методи гітлерівської пропаганди?

Я розповів про те, як намагався зв'язатися з партизанами, з фронтом, про свою роботу в німецькій фірмі «Украйнель».

… Якось проглядаючи оголошення на біржі, я дізнався, що німецькій фірмі «Украйнель» потрібні вантажники. Заступник шефа фірми Роммель з постійно невдоволеним обличчям — воно нагадувало головку квашеної капусти — відмовив мені. При цьому глузливо зауважив:

— Я не вірю, що із вчителя вийде вантажник.

Та не минуло й тижня після цієї розмови, як я вже працював тут-таки, в «Украйнелі». І не вантажником, а рахівником у відділі картотеки. Допомогла влаштуватися знайома — Ліда, працівниця фірми. Вона знала, з ким і як поговорити. Разом з перекладачкою Інною Ліда зробила мені протекцію, і став я гвинтиком добре налагодженої комерційної машини. Контора фірми містилась на Жовтневій площі. «Украйнель» була однією з філій великої німецької фірми, яка займалась реалізацією нафтопродуктів. Викачуючи нафту з румунських промислів «Плоешти», фірма постачала вермахту на східний фронт бензин, звичайний і авіаційний, гас, машинне масло, солярку тощо. Центральне управління фірми розмістилося в Лемберзі (Львів).

— Старанність і акуратність, акуратність і старанність— ось що вимагається від вас, — часто наставляв нас шеф Мюллер.

Мене він згодом навіть ставив у приклад.

— Вчіться, панове: майже німецька старанність і німецька акуратність.

Я, дійсно, «старався», особливо при обробці накладних на пальне для вермахту. Виписки з накладних зберігав у надійному тайнику на своїй квартирі.

Ось ці виписки з накладних із номерами частин та вказаною сортністю бензину — єдине, що мені дісталось в спадщину від «Украйнель» — я показав Георгію Гавриловичу.

Він замислився.

— Твій «Украйнель», гадаю, декого із наших товаришів зацікавить. Готуй детальний звіт. І приступай до нових обов'язків. Рідкувато у нас із кадрами. А в тебе досвід, область знаєш. З цієї хвилини — ти наш працівник, інструктор обкому.

Я підвівся. Георгій Гаврилович оглянув мене з ніг до голови. На мені порвана сорочка, пошарпаний піджачок — вигляд поганенький.

— Прохання, побажання є?

Я промовчав. Секретар усміхнувся:

— Що без амбіції — це добре. А без амуніції — погано.

Викликав ад'ютанта. Через годину я вже мав бушлат, кітель офіцерський, білизну, чоботи і — що не менш важливо — талон на харчування в обкомівській їдальні.

Працював інструктором місяців три. Займався інформацією, їздив по визволених районах області. Разом із завідуючим оргінструкторським відділом товаришем Общиним підготував доповідь про злочини німецько-фашистських загарбників на Дніпропетровщині. Справ вистачало.

І тут до мене завітали двоє в цивільному. Один відрекомендувався капітаном, другий — полковником.

Виявилось: моя папка з виписками накладних перекочувала з обкому в штаб Третього Українського фронту.

Мої відвідувачі цікавилися, як мені вдалося легалізуватися. Повідомили, що папери з моєї папки ретельно вивчаються, аналізуються. Корисна папочка.

Візитів було кілька. Одного разу мене запитали:

— А ви б не хотіли попрацювати у Львові?

— Але ж Львів ще окупований.

— Саме так. Ми й пропонуємо вам роботу в окупованому Львові. Одне слово, відрядження в тил ворога можна продовжити. Західні райони знаєте, з противником за одним столом сиділи. Вам і карти в руки.

— Я багато чого не вмію…

— Навчимо.

На початку грудня я зібрався, як було сказано моїм товаришам по роботі й рідним, «у тривале службове відрядження». Тільки Георгію Гавриловичу був відомий кінцевий його пункт — школа розвідників.

Перед від'їздом я зайшов до нього.

— Хотіли ми тебе, Євгене, в дипломати. Була заявка… Та, видно, інша тобі служба судилася.

Новий рік застав мене в дорозі. Мела поземка. Наш поїзд то довго простоював на затемнених полустанках, то «проскакував» станції, залишаючи за собою клуби диму, іскри, снігову пилюгу…

ТОВАРИШ МІХАЛ

Однак повернемося в Санку…

Цього разу Валерія прийшла не сама. Середніх років, на вигляд флегматичний чоловік з левиною гривою волосся міцно потиснув мені руку:

— Товариш Міхал, точніше Юзеф Зайонц, комендант бойового округу Армії людової.

Поцікавився, чи своєчасно надходять повідомлення із Кракова.

— Dum spiro — це добре придумано… Пробачте, пости виставлені?

В наших умовах — не пусте питання. Я ствердно кивнув. На городі Врублі всією сім'єю копали картоплю. В лісі зранку «збирали гриби» охоронці Ольги — Метек і Казек. Коли щось — закують зозулею.

Гість непогано володіє російською мовою. Я сказав йому про це. Товариш Міхал усміхнувся:

— Мова Леніна для комуніста будь-якої нації — рідна мова. Ну, а мені, капітане Михайлов, просто пощастило. Жив я одного часу в Радянському Союзі. Працював на шахтах Донбасу. — І з гордістю додав: — Шахтар я, стахановець.

В загальних рисах я ознайомив товариша Міхала із завданням командування. Підкреслив:

— Центр виявляє особливий інтерес до дислокації штабів, вузлів зв'язку, аеродромів. І перш за все — до оборонних споруд у районі Кракова.

Майже дослівно передав слова Павлова: «Радянське командування намагатиметься зберегти древню столицю Польщі й сподівається на допомогу місцевих патріотичних сил».

Перейшли до конкретних питань…

Нічого було й гадати про мою легалізацію в Кракові. Турбувала й радіоквартира у Врублів. Рацію можуть засікти, якщо вже не засікли: надто довго сидимо на одному місці.

— Ваші побоювання цілком слушні, — підтримав Зайонц. — Ми допоможемо вам, капітане Михайлов, перебазуватися разом з радисткою в один з наших партизанських загонів. Звідти і будете керувати групою.

Все ставало на свої місця. У Грози є всі шанси легалізуватися в Кракові. Радисткою залишиться Ольга. До її «почерку» в Центрі звикли. Тим більше, що Груша без рації. Зате документи в неї надійні. Зайонц схвально кивнув головою:

— Олексія влаштуємо. Маю на прикметі одного надійного товариша — Юзефа Присака. Ми його звемо «Музикант». Він і справді скрипаль. З ним працюватиме Олексій. Груші теж зручніше зайнятися розвідкою в Кракові. Там тепер багато жінок зі Сходу. Загубитися не важко. Ми підшукаємо їй роботу.

Наступного ранку Гроза в супроводі Метека вирушив у Бескиди до партизанського загону, який мав стати нашою базою.

Минуло кілька днів, і з Кракова прибув перший зв'язковий від Груші.

Анка вдало влаштувалася: її взяла до себе покоївкою фрау Гофф — дружина віце-прокурора Кракова. Мешкала Анка по вулиці Ринковій, 10. Готувала обіди, прала, прибирала в кімнатах.

До Гоффа частенько навідувалися видні гітлерівські чиновники, офіцери вермахту. Багатьом з них подобалася акуратна, гарненька покоївка, з привітною усмішкою, в накрохмаленому фартушку. При ній говорили про все».

Гості любили смачно поїсти, і Груша майже щоранку з кошиком вирушала на базар. Йшла не поспішаючи, з гідністю, як і належить покоївці з дому такої впливової особи. Чіпкі очі розвідниці звично фіксували: мотоколона чисельністю до полку, знаки — ромб і квадрат…

… Наприкінці тижня повернувся з Бескид Олексій. Ділову частину рапорту звів до одного слова: чекають. Потім із властивим йому темпераментом почав змальовувати Бескиди.

— Якщо десь і є рай на землі — то це там. «За горами гори, хмарою повиті!» А в горах буки, сосни до самого неба. В лісах — олені, козулі… Ну, хоч курорт відкривай!

Бескиди — в тридцяти-сорока кілометрах від Кракова. База загону розташована у важкопрохідному районі Подгалє. Командир загону поручник Тадеуш Грегорчик — «Тадек» — справляє добре враження.

Розмова йшла за сніданком. Стефа, підливаючи з глиняного глечика «квасьне млєко», тихцем поглядала на Олексія. Війна війною — любов любов'ю. Навряд чи здогадувався тоді Олексій, яку бурю викликав у її серці…

СКОМСЬКИЙ

З Юзефом Скомським мене познайомила Ольга. Її рекомендація була стислою:

— Молодий. Освіта середня. Ні до якої партії не належить. Син місцевого поміщика. Ненавидить загарбників. Буде працювати.

— Але ж поміщик — класовий ворог, — заперечив я. — Чи можна довіряти?

Ольга посміхнулася:

— По-перше, не поміщик, а син поміщика. Господар маєтку — старий Скомський. По-друге, дворяни теж різні бувають. Одного Муравйова, декабриста, цар стратив, а інший Муравйов, генерал, кат, хвастав: «Ми не з тих Муравйових, яких вішають, а з тих, які самі вішають».

— Це ще, Ольга, не аргумент.

— Є і аргументи.

Виявилося, що молодий Скомський добровільно і сумлінно виконує обов'язки інтенданта радіоквартири. Приносить продукти, забезпечує грішми. Ольгу підтримав Татусь. На старого Скомського все життя наймитував, а молодого похвалив:

— Панське сім'я, а чловєк.

Чловєк — людина, в устах Врубля це звучало як найвища похвала.

Я вирішив зустрітися з молодим Скомським особисто. Домовилися через Врубля про місце зустрічі. В сутінках забрався в густий ялинник, який, до речі, належав Скомським. Незабаром почулися кроки. До мене наближався юнак у мисливській куртці й офіцерських бриджах. Губи припухлі, як у хлопчика. Очі насмішкуваті і якась особлива, я сказав би, вольтерівська посмішка, що свідчила про іронічний склад розуму.

Я свиснув, як було домовлено.

— Пане капітан, вітаю вас на польській землі.

— Цю землю ще треба визволити.

— Будемо визволяти її разом.

Я не поспішаю з відповіддю. Розпитую про старого Скомського, про плани на майбутнє. Намагаюсь з'ясувати потенційні можливості Юзефа. Дізнаюсь, що в Скомських часто бувають офіцери вермахту. Зупиняються вони і в сусідніх маєтках. У поміщицьких будинках, фільварках розташувалися штаби полків, дивізій. В радіусі сорока кілометрів у кожному фільварку були в Юзефа друзі-приятелі.

Ще один приємний сюрприз: у Кракові, на вулиці Голембя, в Скомських власний будинок. У ньому мешкають їхні родичі. За словами Юзефа — патріоти.

Сам Юзеф на майбутнє дивився тверезо:

— Буржуазній Польщі не бувати. Землею Скомських володіти Врублям. Та це й справедливо.

— Хочу вчитися, пане капітане. Хочу стати юристом, як ваш Ульянов-Ленін. Мені казали, що він колись жив у наших місцях.

Юзеф турбувався, чи матиме він змогу вчитися в Краківському університеті, коли буде визволена Польща.

Запрошував до себе.

— Старому скажу: російський офіцер, утік з полону. Людина він старих поглядів, старого крою, але швабів ненавидить. Гітлера зневажає. Не видасть.

Незабаром я дійсно побував у Скомських, але за досить драматичних обставин. Та про це пізніше.

Розмовляємо на російсько-польському суржику. Молодий Скомський якраз вивчає російську мову. В бібліотеці батька читає в оригіналі Пушкіна, Тютчева: старий Скомський до революції вчився в Одесі, мав у себе чимало російських книг.

Розлучаючись, домовилися тримати зв'язок через Врубля. «Пошта» — дупло в старій сосні.

Вранці ми послали в Центр радіограму:

«Юзеф Скомський — Вовк — 23 роки. Син місцевого поміщика. Забажав нам допомагати з патріотичних мотивів».

Ми не помилилися в Скомському.

Навідуючись до приятелів, Юзеф познайомився з одним гітлерівським асом. Завдяки цьому знайомству, а також досконалому знанню німецької мови, вмінню швидко сходитися з людьми Скомський став своєю людиною навіть у ресторанах з попереджувальним написом: «Тільки для німців».

Юзеф улещував свого аса, поїв його добірним коньяком, поки в дуплі старої сосни не з'явилася схема — розшифровка аеродрому й однієї великої частини. Розшифровку ми переслали в Центр. А через кілька днів у Кракові з усіма належними військовими почестями ховали обгорілі останки гітлерівського аса. Він загинув під час масованого нальоту радянських бомбардувальників, не встигши відірвати від злітної полоси свого «Хейнкеля».

Всю ніч на замаскованому аеродромі палали машини, вибухали бочки з бензином. Вили сирени пожежних машин.

Юзеф кілька днів ходив іменинником.

ШІСТНАДЦЯТЕ ВЕРЕСНЯ

З Центру ми одержали нове завдання:

«Вживіть усіх заходів розвідки танків, частин на околиці Кракова, встановіть нумерацію частин, місця штабів».

І незабаром надійшли відповідні інформації від Грози, Груші, повідомлення польських друзів під кодовим знаком «В. Б.». Одні свідчили про посилене просування залізничних вантажів до станції Кобежин, в інших йшлося про розпізнавальні знаки, номери на танках і машинах. Треба було просіяти, звірити, порівняти, проаналізувати десятки фактів, щоб віджати кілька скупих рядків для радіограм.

В ніч на 16 вересня я допізна працював, готуючи донесення Центру.

Для шифрування передав Ользі текст:

«На східну околицю Кракова (Кобежин) прибувають війська СС.

Із Словаччини прибула танкова дивізія. 160 танків, переважно «тигри», 20 бронемашин, розквартировані в передмістях Кракова. Танки були в боях».

Не спиться… Хоч як затишно, зручно у Врублів, а треба хутчіш залишати Санку. В ефірі знаходимося півтори-дві години щодня, працюємо на одних і тих самих хвилях, в один і той самий час. Запеленгують — і провал. Але ці термінові радіограми треба передати ще звідси: радіоживлення «сєверка» вичерпується, чутність — один-два бали, вийдеш не в свій час — заб'ють. А завтра — в Бескиди, до Тадека.

На світанку задрімав. Раптом чую якісь голоси, тупіт ніг, тривожний крик Стефи. Глянув у щілину. За п'ять метрів стоїть німецький солдат з автоматом напоготові. Я схопив пістолет. Куди там… Повен двір гітлерівців. Біля лави, яка маскує мій вихід із схованки, лежить ниць старий Врубель. Руками обхопив скривавлену голову. Над ним автоматник. А он і Стефа. Теж розпластана на землі.

Ольги не видно. Можливо, встигла зникнути? Та ось єфрейтор з нашим «сєвєрком», а за ним штовхають Ольгу в навушниках. Схопили за роботою. Ольга помітила Татуся, Стефу, запручалася:

— Пустіть, гади!

Її вдарили. Похитнулася, але не впала. Зробила крок у мій бік. Сіла на лаву. Тепер між нами лише тонка дощана стінка. Ольга відповідала на запитання чітко, голосно. Я зрозумів: не з німцями — зі мною розмовляє[9]. Допитував капітан у чорному мундирі. Перекладав літній чоловік з глибокими залисинами, одягнений у цивільне. Я бачив його кожен раз, коли він нахилявся.

— Хто така?

— Хіба не видно?

— З ким працювала?

— Одна.

— Агентура?

— Нема агентури. Все сама. І не кричіть. Я і так добре чую. Це у мене професійне.

— Фрейлейн весело. Фрейлейн жартує. Скоро тобі, стерво, буде не до жартів. Лягай! Обличчям ниць!

— Не ляжу, можете стріляти в обличчя.

— Це для тебе занадто легка смерть. Раніш, ніж я вистрелю в твої волошкові очі, ти ще у мене потанцюєш. І заговориш. І підпишеш, що нам треба. І не думай, що загинеш героїнею, що твої більшовики згадають тебе добрим словом. Ти здохнеш, а твоїх батьків — ми вже подбаємо про це — зашлють до Сибіру за доньку-зрадницю.

Що робити? Стріляти? Уб'ють Ольгу, Татуся, Стефу. Сам загинеш і провалиш справу. А якщо це зрада? Якщо все знають?

Глухі удари. Пронизливий крик. Стогони. Голос Врубеля:

— Ніц, ніц, ніц не вєм! Не бачив, не знаю!

Єфрейтор несе з хати мій темно-синій костюм. Знов удари.

— Чий костюм?

— Мій.

— Доннер веттер! Чий костюм?

— Мій. Купив у біженців. Матеріал добрячий.

Тупіт чобіт. Шурхіт сіна. Здається, почали скидати.

І штиками, гади, штрик-штрик. Ось-ось доберуться. Лежу. Закашляєш, поворухнешся — кінець.

З хати виносять продукти, одяг. Ганяються за курми. Голос Ольги:

— Вам тільки з курми і воювати. Скільки це триває? Годину? Півтори?

Чую: «Фойєр! Фойєр!».

Загрожують підпалити. Хата, стодола — все спалахне вмить.

Тупіт. Кроки. Тиша. Обережно підняв дошку: нікого. Засідка? Але і залишатися більше не маю права. Можуть повернутися, підпалити хату… Добратись би до лісу, попередити Грозу, Грушу, польських товаришів…

І знову дозволю собі невеликий відступ.

На одній зустрічі з молоддю, розповідаючи про розвідгрупу «Голос», я одержав записку такого змісту: «Чому ви не допомогли Ользі, Врублю? Як би ви поводилися тепер в аналогічній ситуації?»

Важкі, нестерпно важкі питання. Той, хто задавав їх, певно, й не гадав, як боляче вони відгукнуться в мені.

Проте добре розумію нетерпіння запитуючого, бо живе в нас і вічно житиме святий закон побратимства: «Сам погибай, а товариша виручай».

А коли не можна! Коли не маєш на це права!

І здається мені, мій незнайомий друже, що уява твоя про роботу розвідника досить-таки поверхова. Мовляв, все просто: смокінги, фраки, білосніжні манішки, прийоми. Полковники, які за коктейлем чи картами видають надсекретні таємниці. Явки в розкішних котеджах. Генерали, наче створені для того, щоб їх викрадати разом з портфелями, де зберігаються таємні плани самого фюрера. Розкішні жінки. Шалена погоня. Перестрілки.

Я знаю, інколи і таке можна побачити на пригодницькому екрані, прочитати в деяких «шпигунських» книжках.

Тільки в житті все буває складніше і трагічніше. Доля розвідника…

Уявіть собі чекіста (мені недавно розповіли цю історію), якому вдалось три роки прослужити у військах СС. Сотні разів дивився він у вічі смерті. І загинув напередодні Перемоги. Не від ворожої, а партизанської кулі: підвів мундир.

Життя розвідника… А коли ти мати і твій син — комсомолець-підпільник — знає, що ти на службі у самого шефа гестапо — секретаркою-перекладачем. І в погляді сина ти постійно читаєш презирство й огиду. На твоїх очах його пораненого у двобої з гестапівцями допитують, мордують. Ти не маєш права видавати себе жодним жестом, жодним поглядом ні перед ворогом, ні перед ним: і твій син, твоя кровинка, твоя гордість йде на смерть, так і не дізнавшись, що кожен твій крок і цей останній, на лезі ножа, наближає перемогу, що тобою, вірною донькою партії, майором Комітету державної безпеки, Героєм Радянського Союзу пишатиметься Вітчизна. І єдине гірке щастя випадає вам: бути похованими поруч, навіть в один день — у визволеному від гітлерівців місті.

Я бачив цю могилу на старому Ризькому цвинтарі. Списав слова, викарбувані на білому мармурі: «Герой Радянського Союзу, майор Державної безпеки Лідія Калнинь і червоноармієць, підпільник Янош Калнинь — 12 травня 1944 р.».

Доля розвідника… Буває, тільки від одного твого слова залежить життя, і ти мовчиш, хоч знаєш наперед, що шматуватимуть твоє тіло. І буде камера смертника, і востаннє — небо, зорі, зелена трава на тісному тюремному квадраті, і стіна, викладена червоною цеглою, щоб не залишалось плям.

І перед твоїми очима, поки не згасне в них сонце, стоятиме майстерно виготовлена фахівцями з гестапо фальшивка, адресована твоїм товаришам, «документ», що тавруватиме тебе як зрадника.

Як тоді? Що може бути жахливіше цього? А ще страшніше, втиснувшись у сіно, лежати і слухати, як б'ють по щоках дівчину, майже підлітка, затамувавши подих, скрутившись у клубок ненависті бачити, чути, як мордують твоїх товаришів, — більшої муки мені не довелось і, сподіваюсь, ніколи не доведеться зазнати. Кинутися на допомогу, почувши крик Стефи, тупіт чобіт — саме таким було моє бажання. Стріляв я непогано, і, напевно, вбив би кількох гітлерівців. Що мене стримало? Завдання. Нерівний бій (солдатів було до тридцяти) закінчився б загибеллю всіх нас, провалом справи.

А що порівняно із завданням, од виконання якого залежала доля багатьох людей, значила загибель двох-трьох гітлерівців, моє життя?

… У лісі тихо. Тільки сосни гудуть. Мліє під вересневим сонцем папороть. Лежу в густому чагарнику, осмислюю трагедію цього дня.

Схоплені Врублі, Ольга. Рація в руках у гітлерівців. Але обшукували недбало. Отже, полювали тільки за рацією? Запеленгували? Можливо. А що, коли… Скомський?.. І я згадав, що сьогодні в мене з ним зустріч. А якщо він видав? Син поміщика. Кого залучив? Де твоє класове чуття, Євгене?

Але ж усі ці дні він давав інформацію. Цінну інформацію. Дорого обійшлася вона вермахту. Ні, не схожий Скомський на зрадника…

Кроки… Він. У тій же мисливській куртці. Чимось стривожений, Я тихенько крякнув качкою.

— Капітане?! Живі?

Юзеф уже знав про нашу біду. Бачив криту німецьку машину з антенами. За цією машиною в бік Кракова промчало ще дві із солдатами. З однієї — чи не здалося? — чув голос Ольги Совєцької. Вона співала: «Прощай, любимый город»…

Машини з антенами. Значить, запеленгували.

— Вам не можна тут залишатися, пане капітан. Німці з хвилини на хвилину можуть нагрянути сюди з собаками.

Юзеф виклав свій план. На узліссі його чекає наш зв'язковий Генрик Малик. Він і принесе мені одяг. Сам

Юзеф чекатиме нас у своєму садку: будинок Скомських поза підозрою.

Нарешті й Генрик. Штани, куртка, капелюх — все якраз по мені. Ми з Юзефом майже одного зросту.

Генрика посилаю в Краків: хай негайно повідомить товариша Міхала. А той уже попередить Грозу, Грушу, своїх людей.

Цю ніч я провів у маєтку. Мов крізь сон запам'ятався старий сад, великий поміщицький будинок із заскленою верандою…

НА «ПОЖАРНІЙ» КВАРТИРІ

«Пане Тегель!

В суботу, 16 вересня, в селі Санка на квартирі селянина Врубля гестапо із м. Кшешовіце заарештувало російську радистку Ольгу. Мені відомо, що Ви, як розсудлива людина, давно втратили надію на успіх Німеччини в цій війні. Ви неодноразово висловлювали своє невдоволення владою Гітлера.

Мені також відомо, що комендант гестапо Нойман — Ваш приятель і друг. Тому і звертаюсь до Вас із діловою пропозицією: домовтеся з паном Нойманом і організуйте втечу Ольги. Якщо це неможливо, придумайте інший спосіб її звільнення. Посприяйте також звільненню батрака Врубля із Санки та його дочок. Якщо Ви це зробите, гарантую Вам і Вашій сім'ї життя, обіцяю, що Ви займете належне місце в новій Німеччині. Якщо в цьому Вам допоможе Нойман, до нього поставимося так само.

Якщо ж Ви не зробите цього і спробуєте затримати подавця даного листа, я обіцяю Вам і Нойману негайну смерть.

У Вашому районі маю достатньо сил для збройної розправи з Кшешовіцьким гестапо, а також і з Вами. Строк виконання мого прохання встановлюю 24 вересня ц. р.

Командир партизанського загону

підполковник Червоної Армії

Васильєв».

Цей лист я написав у містечку Черніхув, біля самого гестапо.

Було так. Від Скомських я пішов на світанку. В лісі мене вже чекав попереджений Владеком Метек. Метек повідомив: арештів більше не було, товариш Міхал усе знає, вжив заходів. В Черніхуві, на конспіративній квартирі мене чекають. Туди йти лісом.

Ніч застала нас у дорозі. Опівночі підійшли до околиці містечка. Я знав: десь тут жандармський пост, комендатура. Куди ж веде мене Метек? Зайшли на подвір'я. Дивлюсь: звичайна криниця — зруб з барабаном.

— Проше, пана капітана, в студню.

Я заглянув у колодязь. На глибині двох-трьох метрів темне дзеркало води. Запрошують — значить треба.

Намацав носком черевика драбину, спустився на метр. Зліва замерехтів вогник. Я пірнув у боковий люк і опинився в кімнаті. На столі — друкарська машинка, радіоприймач, по кутках — автомати, нари. Мені назустріч підвелася Янка — партизанська зв'язкова. Поруч з нею якийсь незнайомий чоловік.

— Комендант місцевої пляцувки[10], — відрекомендувався він. Помовчав і додав: — А це наша «пожарна» квартира. На випадок небезпеки партійні працівники можуть перебути тут не один день.

Що вдалося дізнатися про Ольгу, Врублів? Поки що небагато. Їх привезли в Монтелюпиху, звідки мені в свій час чудом вдалося вирватися. Як врятувати Ольгу? Як допомогти Врублям?

Тут і згадали Тегеля — шефа каменоломень.

— Комендант гестапо Нойман — давній його приятель, — міркував польський товариш. — Тегель — нам це достеменно відомо — вже не вірить у перемогу рейху і готовий будь-якою ціною врятувати свою шкуру.

Серйозно продумали всі деталі. Я тут же написав згаданого вище листа. Польські друзі переклали його німецькою мовою. Домовилися, що 19 вересня увечері Метек сам з'явиться з цим листом до Тегеля.

Шефа каменоломень візит підпільника здивував і налякав. Та Метек спокійно роз'яснив:

— Це у ваших інтересах, пане Тегель. В інтересах вашої фрау і ваших кіндер.

— Ніхто ще не тікав із Монтелюпихи, — простогнав Тегель. — Та й пан Нойман не з тих, хто випускає пташок із клітки.

1 Тегель пообіцяв-таки зробити все можливе для врятування схоплених.

Наступного дня знову зустрілися. Цього разу, як зажадав Метек, — на лісовій галявині.

— Вашої молоденької радистки нема в Монтелюписі, — випалив Тегель, побачивши здаля нашого зв'язкового. — Сьогодні вранці її вивезли невідомо куди. Тих інших теж не виявлено.

У БЕСКИДАХ

В криницю спустився комендант пляцувки: — Тадек чекає.

До партизанського загону Тадеуша Грегорчика (Тадека) нас мали провести бійці із диверсійної групи Калиновського, які тут поруч у лісі: повертаються із завдання.

Калнповський з'явився в Бескидах недавно. Але ім'я його вже стало легендарним. На рахунку групи Калиновського великі диверсії, висаджені мости. А втім, як завжди в таких випадках (ми знали це і з власного досвіду), вдячне населення приписувало загонові «полковника Калиновського» і дійсне, і бажане.

За голову Калиновського окупанти офіційно обіцяли 50 тисяч рейхсмарок і 20 гектарів землі.

Про «совєцького Калиновського» я багато чув від старого Врубля, Малика, Скомського. Сміливий. Всюдисущий. Обережний. З'являється з хлопаками завжди несподівано.

З розвідниками Калиновського я вирушив у гори. Попереду з компасом ішов старший групи Микола. Глибокої ночі підійшли до місця, де мав бути партизанський загін Тадека. На наші сигнали ніхто не відповідав. У горах, у лісі — гробова тиша.

Вранці підійшов до нас молодий ставний чоловік з військовою виправкою. Познайомились. Це був командир партизанського загону імені Варинського з Армії людової[11].

За сніданком я ближче придивився до Тадеуша Грегорчика. Худорлявий. В шкіряній куртці. Офіцерська планшетка. На грудях бінокль. Спокійні, сірі, проникливі очі. До чого ж схожий на нашого Щорса! Я сказав йому про це.

— А хто такий, — питає, — Щорс?

— Український Чапаєв.

— Чапаєв, Петька — знаю…

В партизанському таборі зразковий порядок. Загін розташований на гірській галявині, біля струмка. Тут і кухня. Днювальні — хто чистить картоплю (земняки), хто рубає м'ясо, хто миє якісь трави і кропиву. Під ялинами після «нічної зміни» сплять бійці з диверсійної групи. Коні, корови — все живе господарство загону — тут поруч, у лісі, в надійній місцині.

— Тутай, — каже Тадек, — єст цалковіти спокуй, проше товажиша, шваб нігди не пшейдзе тутай.

З донесень Грози я знав, що в загоні працює радист Мак — наш розвідник.

Мак — Іван Рудницький — забрався зі своєю рацією на саму вершину гори. Його охороняли автоматники Тадека. Застав я його за роботою. Він розгорнув антену і вперто вистукував позивні. Відрекомендувалися. Я сказав про себе те, що вважав можливим. Просив передати Центру від мого імені термінову радіограму:

«16 вересня під час роботи німцями заарештована Комар. Комар, господарі квартири, рація — в гестапо. Причина арешту — пеленгація. Голос знаходиться в партизанському загоні. Гроза, Груша — в Кракові. Сітка збереглася. Вжито заходів. Прошу вислати зброю, вибухівку, рацію. Чекаю вказівок».

23 вересня в загін прибув Гроза, приніс деякі дані про гарнізон, інформацію про перевезення військ через краківський вузол. Треба було поновити регулярний зв'язок з Центром, і я дав Грозі 1500 злотих на придбання радіобатарей, розраховуючи тимчасово користуватися рацією Мака. Просив прислати Грушу в загін. Увечері мені дали записку:

«Т. капітан.

Мої бійці повідомили про Ваше становище. Якщо потребуєте допомоги, прошу зайти до мене. Постарайтесь це зробити не пізніше 25.1Х. 26-го передислоковуюсь.

З привітом Калиновський».

Сутеніло, коли я вирушив до Калиновського. В горах, у лісі стояв густий туман. Йшли наосліп, але точно по курсу: провідники бездоганно знали місцевість. Опівночі підійшли до залізниці. Треба пройти міст через ріку Скаву. Ми не знали, чи охороняється він гітлерівцями. Кілька десятків метрів проповзли по-пластунському. Охорони не було. Піднявшись на весь зріст, швидко перейшли міст. І раптом різке, гортанне: «Хальт! Хальт!» Автоматна черга. Ми залягли. Не хотілося здіймати шуму на основній партизанській магістралі. Поповзом дісталися лісу.

Прибули до місця дислокації загону Калиновського, коли вже світало. Це був тимчасовий табір. Бійці Калиноіського жили в палатках, зроблених із парашутів, їхні «циганські» шатра скидалися на гриби.

Як старих знайомих, зустріли нас Микола, бійці, які проводили мене до Тадека.

Познайомився з Калиновським. Приблизно моїх літ або на два-три роки старший. Обличчя серйозне, енергійне. Чіпкі очі. Під упертими складками чола — густа щетина брів.

— Про біду вашу чув. Часу обмаль, отже, викладайте прямо, в чому маєте потребу. Підкинемо. Чим багаті, тим і раді.

Калиновський виявився не стільки багатим, скільки щедрим. Передав нам два десятки гранат, два ящики патронів, ящик тушонки, кілька десятків пачок цигарок. Мені на прощання подарував пістолет. Та найважливіше — виділив комплект радіоживлення.

Поки йшла ділова розмова двох командирів, Микола — мінер і перукар — продемонстрував ще й неабиякі кулінарні здібності.

В командирській палатці смачно запахло паруючою бульбою і грибним супом.

— Треба було б, — уперше за всю нашу зустріч усміхнувся Калиновський, — випити по чарці з такого приводу, та вже пробач, капітане: сухий закон. Зустрінемося після війни — тоді надолужимо…

Після нашої зустрічі навколо імені Калиновського поширювалися різні суперечливі чутки. Краківські окупаційні газетки, наприклад, детально описали «повний розгром банди Калиновського». Ми знали ціну тим повідомленням, але хто з нас міг бути застрахований від ворожої кулі? І як ми раділи, коли після чергових повідомлень про «загибель Калиновського» летіли в повітря мости, ешелони, і знову вгадувався в сміливому, раптовому нальоті «почерк» Калиновського.

Останнього разу Калиновський дав про себе знати напередодні нового, 1945 року: злетів 135-метровий міст через гірську стрімку Скаву. Диверсійні групи — і наші, і польські — давно зазіхали на цей об'єкт: по мосту щодня проходили десятки ворожих ешелонів. Та міст посилено охоронявся. Луна відчайдушної, на диво вдалої операції докотилася до нас. Потім знову — чутки про загибель Калиновського.

В шістдесят четвертому році ми (Ольга, Гроза і я) побували в Кракові. Нас там часто запитували, чи відомо що-небудь про знаменитого Калиновського. Про нього в Польщі писали, розповідали, як про національного героя, але вважали загиблим.

Багато років І я нічого не знав про долю цієї людини. І ось розгортаю «Известия» за 31 жовтня 1970 року. Увагу привернув заголовок «Мости Миколи Казіна». Читаю: «Семеро приземлилися в районі Кракова, в передгір'ях Малих Бескид». Приземлилися 27 липня 1944 року. І далі: «Хто ви, Калиновський?». Район дій цієї групи: Тарнув, Жешув, Скавіна, Чешин, Бєльсько-Бяла, Новий-Тарг.

«В небезпечних диверсійних операціях відзначився колишній балтійський моряк Микола Ільїчов, в'язень Освєнціма. Керівником однієї з груп був призначений русявий бородач, молодший лейтенант Микола Троян, який теж утік із Освєнціма».

Можливо, один з них і був отим Миколою, що проводив мене в Бескиди?

Так через 26 років ми знову зустрілися. Калиновським виявився Микола Олексійович Казін, син робітника, шахтар, згодом юрист.

У Польщі його ім'я, його подвиги обростали дедалі новими легендами, а він усі ці роки жив у рідній Кадіївці — на Ворошиловградщині, будував, реконструював вугільні шахти.

Про те, що його розшукують (нашу групу після війни теж довго розшукували польські друзі), він сам дізнався зовсім випадково.

Я написав Миколі Олексійовичу, нагадав йому про нашу зустріч у Бескидах. Незабаром із Кадіївки прийшла відповідь.

«Радію, — писав Микола Олексійович, — що ми живі-здорові і маємо можливість трудитися на благо Радянської Батьківщини… Ви кажете, що публікації про наш загін скромні. Я в цьому не вбачаю образи. Скромність — риса комуніста. Багато з того, що було зроблено загоном у роки війни в тилу ворога, нині вважається за подвиг. Я ж вбачаю в усьому тому — скромний вклад патріотів моєї Вітчизни в справу розгрому фашизму».

І була ще одна зустріч. Цього разу в Києві, у Генеральному консульстві Польської Народної Республіки, де групі радянських розвідників вручалися польські ордени й нагородні знаки.

Раптом чую:

— Микола Казін, полковник Калиновський.

Чи треба казати, що за кілька хвилин ми вже сиділи поруч. Згадали Бескиди, спільних знайомих. Проговорили увесь вечір, і мені відкрилось дивне, героїчне життя, точніше — не одне, а наче три життя Миколи Олексійовича Казіна.

Він родом з-під Тули. Починав трудове життя на шахтах Донбасу: лампівником, слюсарем, відкатником вагонеток. За комсомольською путівкою поїхав у Харків на шестимісячні курси юристів. Деякий час був помічником слідчого в Кадіївці. Шахтар став чекістом. Напередодні війни Микола Олексійович працював в управлінні НКВС Чернівецької області.

— Чого тільки не буває, Євгене Степановичу. У п'ятидесятому — я знову трудився тоді на шахті в Кадіївці — викликають мене в міський військкомат. З'явився, як зазначалося в повістці, з усіма документами. Прийняв мене військком, повертів у руках військовий квиток, перегорнув сторінку за сторінкою.

— Так. Виходить, рядовий. Стрілець-автоматник. А за моїми даними — підполковник, заступник командира корпусу. Якось не в'яжеться. Що ви на це скажете, шановний Миколо Олексійовичу?

— Довга, — кажу, — історія, товаришу полковник.

— Нічого. Для цього й викликав. Розповідайте, Казін і справді починав війну у званні підполковника, заступника командира корпусу по тилу. Проте війна почалась для нього задовго до 22 червня 1941 року. За якісь шість-сім років колишній лампівник пройшов шлях до посади відповідального працівника. Мені він все пояснював так:

— Я вийшов на життєву дорогу із страшних злиднів, з багатим вантажем батьківської мудрості. Розумний то був чоловік — на відстані років воно видніше. Виряджаючи в Горлівку (було це в двадцять шостому році), дав він мені не золото, не срібло, а кілька порад: «Ніякої роботи, сину, не цурайся. Чесне діло роби сміло. Бо зароблена копійка краще за крадений карбованець. Влада у нас тепер народна: розумну трудову людину помітить, навчить і підніме. То ж, сину, на будь-якій посаді пам'ятай: не місце красить, а добрі справи. І ще, хлопчику мій, все життя вчись: хто знання має, той і мур зламає. Ворогів у нас чимало. Як доведеться, стій за нашу владу твердо, І щоб не трапилось — знай: і один солдат у полі воїн, коли бореться не лише силою, а й умінням».

Дуже, скажу вам, згодилась мені батькова наука. Навчила у будь-якому ділі бути розсудливим за всяких обставин.

Я не одразу второпав, що Микола Олексійович хотів цим сказати. Тільки пізніше, коли переді мною відкрилось усе його героїчне драматичне життя, здогадався: він умів працювати самовіддано. І кожне нове призначення, кожний крутий поворот уверх або вниз приймав не як усмішку чи удар долі, а як суворий іспит, з якого треба будь-що вийти переможцем.

Так було в Чернівецькій області, де до трагічного світанку 22 червня чекіст Микола Казін продовжував таємну, невидиму, а від цього ще більш небезпечну (не той ворог, що спереду, а той, що за спиною) війну проти агентів резидентури німецької і румунської розвідок, і у серпні сорок першого в районі Пирятина, де корпус, у якому підполковник Казін служив заступником комкора по тилу, вів, відступаючи, тяжкі оборонні бої. Поруч розірвалась міна. Опритомнів Микола Олексійович у Лохвиці, в шпиталі для військовополонених. Йому поталанило. Серед медичного персоналу (теж з військовополонених) знайшлась знайома. Виходила. Разом втекли. Пробились до Кам'янця-Подільського. Рани ще довго непокоїли. Тільки у сорок третьому вдалось перейти лінію фронту. З'явився до свого колишнього начальства. Розповів усе, як було. І ще раз поталанило. Повірили. І не тільки повірили, а й одразу (як зрадів він цьому!) послали у самісіньке пекло: знову опинився у ворожому тилу, але тепер уже командиром розвідувальної групи.

Розвідувальна група з п'яти чоловік, звичайно, не корпус, але, очолюючи цю маленьку групу, Казін довів, що Жорстокі уроки війни не минули для нього даремно. Він знайшов партизанський загін, з яким давно було втрачено зв'язок, передав йому рацію, вибухівку. Поспішаючи додому, на Велику землю, навряд чи здогадувався, що не тільки блискуче виконав завдання, але й склав іспит, може, найважливіший за все його нелегке життя, — іспит на «полковника Калиновського».

Групу підбирали ретельно і готували для тих часів довго — цілих сорок днів. Тренувались у тому ж Голосіївському лісі, де проходила підготовку група «Львів». Калиновський встиг придивитись до своїх людей, вивчити їхні характери, можливості. Група підібралась на славу. Заступник Казіна — Олексій Друмашко — досвідчений чекіст; радистка Наталка Мельниченко (Наташа Київська) у 1941–1942 роках воювала в партизанських загонах на Сумщині, а потім ще два роки не розлучалася зі своєю рацією, ділила хліб, сіль і смертельну небезпеку з білоруськими партизанами. Сотні радіограм, втілених у сувору неземну мову шифровок, пройшли через її невтомні руки. Василя Ревуцького називали «доктором підривних наук».

Казін, добре пам'ятаючи гірку, вивірену на власному досвіді, батькову приказку: «Війна людей їсть, а кров'ю запиває», — наказав самому собі: «Я повинен виконати завдання і будь-що зберегти цих людей, які стали для мене такими рідними й близькими, ніби часткою моєї плоті, розуму й серця».

Головне бойове завдання групи Калиновського, крім розвідувальної роботи, зводилось до одного слова: мости. Полковник Калиновський поставив, мабуть, унікальний, неперевершений рекорд, підірвавши за кілька місяців близько 40 залізничних мостів, а серед них були і надзвичайно важливі у стратегічному плані. Семеро радянських розвідників і сорок мостів — отака вона проста арифметика полковника Калиновського.

«Не силою, а вмінням» — ось коли особливо стала в нагоді батькова наука. Ідея Калиновського зводилась до того, щоб підривати кілька мостів у різних місцях, але в одному напрямку. Цим він одразу вбивав двох зайців: відновлення руху на магістралі після «візиту» людей Калиновського затягувалось вдвоє (а тут вирішувало все: дні, години) і одночасно виникало враження, що у цьому районі діють не окремі диверсанти, а велике з'єднання — невловиме, непереможне, якому й ліку нема…

Про полковника Калиновського багато писалося у пресі післявоєнної Польщі. Я перечитав про нього чимало нарисів, статей, досліджень, гадаючи, як і автори цих робіт, що героя давно вже немає серед живих. А він не тільки живий, але й виконав наказ, який дав самому собі: зберіг всю довірену йому групу. В інтернаціональному загоні Калиновського (було у нього спочатку шестеро бійців, а стало перед виходом з тилу вісімдесят) пліч-о-пліч вели двобій з ворогом росіяни, українці, вірмени, поляки. За всю багатомісячну операцію втратив одного бійця — одне життя за сорок ворожих мостів (до речі, розвідник загинув, потрапивши у ворожу засідку, лише тому, що самовільно ухилився від розробленого командиром маршруту).

Виконати завдання з максимальними результатами і з мінімальним риском — таким був девіз цієї людини, в якій так щасливо поєднались безумство сміливих і житейська мудрість, нестримний політ фантазії і точний розрахунок, відвага і обережність.

До того ж у Калиновського майже безпомилково діяла інтуїція, небезпеку він відчував і передбачав кожним нервом, кожною клітиною. Його поради дуже допомогли мені у драматичний для нашої групи вересень 1944 року. Тоді ж по сусідству з нами діяв загін легендарного Миколи Гефта, якому вдалось стільки зробити в окупованій ворогом Одесі. Після Одеси — район Кракова. Загін Гефта мав здійснити багатокілометровий перехід, і Калиновський, добре знаючи місцевість, не радив Гефту йти цим маршрутом: тридцять кілометрів безлісся таїли в собі десятки неприємних сюрпризів, смертельну небезпеку. Талант розвідника, довге везіння зіграли з Гефтом злий жарт: він не прийняв поради обережного Калиновського. Гітлерівці, натрапивши на слід загону Гефта, витіснили його з лісового масиву на відкриту місцевість. У нерівному бою загинув майже весь загін на чолі з командиром. Ті, кому вдалось врятуватися (серед них і розвідниця Марія Бобирєва, яка добре володіла німецькою мовою), прийшли до Калиновського.

В той час коли у Польщі виходили дослідження, книги про людину-легенду, коли польські патріоти піднімали питання про встановлення пам'ятника полковнику Калиновському — «грозі мостів», Микола Олексійович Казін жив своїм третім життям, повернувшись до того, з чого починав у далекі двадцяті роки. А цьому поверненню передували такі події.

У щойно визволеному від окупантів Кракові Калиновський попрощався зі своїми розвідниками і бійцями. Через кілька днів він уже був у Києві. Оселився в невеликій кімнаті й засів за звіт. Скупо, лаконічно (факти, тільки факти!) розповів на білих аркушах паперу про діяльність свого диверсійно-розвідувального загону.

Та треба було завершити ще одну справу. У сорок першому, в оточенні, за безвихідних обставин, він знищив свої документи, партійний квиток. Сам нарком Державної безпеки України, ознайомившись із звітом, підписав характеристику для міськкому партії. Але тут вперше не поталанило Калиновському. Його справа потрапила до рук людини прямолінійної, недалекої, яка у кожному вбачала потенціального запроданця й боягуза. Факт «знищив документи» переважив усе інше. Справа затяглась. І як це нерідко буває, Калиновський, який стояв на смерть за кожного свого бійця, не зміг постояти за себе.

Надійшла звістка від дружини і доньки. Вони, повернувшись з евакуації до рідної Кадіївки, вважали, що їх чоловік і батько загинув. Казін виїхав з Києва з єдиним документом — посвідченням, у якому зазначалося, що він був командиром загону. Життя вимагало свого, і Калиновський (який і без квитка вважав себе комуністом) не шукав легких шляхів — пішов у бригаду рядовим прохідником, працював на відновленні шахт. Пам'ятаєте: не місце красить людину, а людина місце. З'явилась сивина, як-не-як, розміняв четвертий десяток, докучали різні хвороби, а він, юрист з вищою освітою, у минулому заступник комкора, підполковник, поступив у гірничий технікум. Сидів за однією партою з підлітками, вчорашніми семикласниками, а вечорами посивілий студент ходив на товарну станцію розвантажувати вагони: на стипендію сім'я могла прожити щонайбільше три-чотири дні. Потім працював техніком, інженером.

У 1946 році під час службового відрядження несподівано зустрів у Харкові розвідницю «німкеню» Марію Бобирєву. Елегантна, одягнена зі смаком. Вона працювала перекладачем в «Інтуристі». Спочатку не пізнала в літній людині в довгополому плащі, кирзових чоботях свого улюбленого командира. Туристи, працівники готелю ніяк не могли второпати, чому їх красуня Марія, завжди така витримана, чемна, повна гідності, сміється і плаче, обнімаючи, цілуючи якогось дядька-селюка. Майже до ранку згадували командир і боєць «минувшие дни и битвы, где вместе сражались они» — улюблений вислів Миколи Олексійовича. Багато пригадалося. Марія поділилася своїми планами, вона саме збиралася до Києва і раділа, що здійснюється її давня мрія — викладати німецьку мову. Микола Олексійович розповів про своє місто, шахту, не сказав тільки, що всі його документи: «автобіографія», яку він час від часу писав для відділу кадрів, новий військовий квиток (солдатський) — аж ніяк не відбивають його минулого — чекіста, підполковника, легендарного розвідника.

Через півтора місяця після пам'ятної розмови з військкомом Казіна викликали в обком на бюро, відновили в партії. Його товариші по роботі були здивовані, дізнавшись, що їх скромний інженер Казін — той самий полковник Калиновський, про якого в Польщі складено пісні й легенди. Один за одним відшукувались бійці загону. Друмашко, виявилось, працює в Одеській митниці, Вася Гренчишин — голова колгоспу. «Німкеня» Марія теж не гаяла часу — колишня розвідниця блискуче захистила докторську дисертацію.

Побував Микола Олексійович і в Польщі, в тих місцях, де невловимі, всюдисущі бійці Калиновського підривали мости. У Кракові й Варшаві — усюди полковник Калиновський, нагороджений вищими військовими орденами Польщі — жаданий гість.

Отакий він, Микола Олексійович Казін — рядовий партії, який за будь-яких обставин, на висотах і низинах життя залишався самим собою — трудівничим, першопрохідником, справжньою людиною.

Спасибі, товаришу Калиновський, за допомогу, за пам'ять, за добре слово. А нам знову час у Бескиди — в табір Тадека.

На прохання Калиновського ми забрали з собою людей диверсійної групи капітана Собінова. Ранком 26-го вересня повернулися в загін Тадека і всі перебазувалися на Гірську Поляну.

Невеликий хутірець у горах, оточений лісом, а поруч — Гірська Поляна. На цю місцину нам повинні були скинути вантаж.

ПОВЕРНЕННЯ КОМАРА

Виписка із довідки штабу фронту:

«Голос через радіостанцію Мака в телеграмі № 19 від 22.9.44 р. повідомив, що радистку Комар 16.9.44 р. заарештовано через пеленгацію. Сітка збереглася. Після цього Комар повідомила: 14.9. Східна околиця Кракова — Кобежин… Примітка: у всіх радіограмах радистка Комар дає сигнал провалу.

25.9 зв'язок з Комаром припинився».

Ми чекаємо літака з обіцяним вантажем. Лежимо поруч — Мак, Тадек і я. Ординарець Тадека приніс кожуха. Вкрилися ним усі троє. Перед нами темніють купи хмизу. Вслухаємося в тишу ночі. І раптом голос зв'язкового:

— Пане капітан, пане капітан, я привів Ольгу.

Ольгу… Яку Ольгу? Чую легкі, знайомі кроки. Переді мною наш Комар. Схоплена гітлерівцями, вивезена в невідомому напрямку, і от стоїть, усміхається. Жива-живісінька.

До самого ранку Комар розповідала свою одіссею, її справді відвезли спочатку в Монтелюпиху. Кинули в камеру-одиночку. Били. Допит вів мій «знайомий» слідчий, що так полюбляв російські приповідки. Домагався: «З ким працювала?» Татуся бачила тільки раз, а дівчат — ні разу. Старий Врубель ледь тримався на ногах: певно, дуже били.

На четвертий день Ольгу посадили в машину. Поруч сів офіцер-перекладач, присадкуватий, з глибокими залисинами. Їхали з Кракова приблизно годину.

Висока дощана огорожа. Біля воріт вартовий. Того ж дня Ольга зрозуміла: вона у відділенні абверу. Привезли її для радіогри. По розвідшколі Ольга добре знала, що це таке: беруть твої позивні, твій шифр, твою рацію — і в Центр посилають дезінформацію, виготовлену і відповідно приправлену на абверівській «кухні». В кожного радиста свій почерк. Ось чому гітлерівцям для гри була потрібна саме Ольга.

«Як бути? Що робити? Не згоджуватись? Тоді — кінець. А вступити в гру — ще не значить програти. І тут хоч повно солдатів і вартові біля воріт, — все ж можна спробувати втекти».

її завели в радіорубку. Свою рацію Ольга впізнала відразу. Сусід зліва, рудий радист у новеньких навушниках, підсунувся ближче, підморгнув, як давній знайомий, насвистуючи: «Сіб… сіб… сіб…».

У першій «дезотелеграмі» Ольга передала Центру завчасно обумовлений аварійний сигнал — сигнал провалу:

«Омар, Омар» — шугнуло в ефір. І Центр зрозумів: Комар у біді. Комар у руках ворога (все, що передає «Омар», — дезо).

На допити Ольгу викликав офіцер-перекладач. Згодом він навіть відрекомендувався:

— Отман.

Це були якісь дивні допити: розмови про Толстого і Шолохова, Блока і Маяковського, Рєпіна і. Шостаковича. Якби не форма, не посада заступника начальника гітлерівської контррозвідки, Отман міг здатися досить приємним співбесідником.

Говорив Отман російською мовою майже без акценту. Цікавився, чи не ображають солдати, розпитував про батьків. Ользі й подумалося: «А раптом наш, радянський розвідник?».

— Звідки ви, офіцер вермахту, так добре знаєте мову моєї Вітчизни? — запитала вона.

— Це і моя вітчизна, — усміхнувся Отман. — Мати народилась у Москві. У нас, Отманів, глибоке російське коріння. Я вчився в російській гімназії.

— В гімназіях не вивчали ні Маяковського, ні Шолохова.

— О, пізніше я знайомився з Росією вже в розвідшколі. Ми вивчали Шолохова, Горького, Сталіна, Леніна. Як це у вас: «Щоб ворога бити — треба його знати». Певно, ми не все знаємо, бо програємо війну. Я присягав фюреру, але. з мене досить. І я не хочу вашої крові. Навіщо віддавати програній війні ще одне молоде життя.

Перед Ольгою сидів літній, зневірений чоловік. Але підозра не зникала. «Чому ній вирішив переді мною сповідатися? Чи не пастка? Чи не затягує в павутиння?».

— Я вам не вірю.

— І не вірте. На здоров'я. «Я не хочу, о други, умирать. Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать». Тільки не розумію, чому страждати, в іншому цілком згоден з Пушкіним. Жити, мислити. Радіти зорям, небу. Розумієте — жити! Хочу вам допомогти, фрейлейн Ольго.

— Я не стану продажною шкурою.

— Хіба я завів би з такою особою цю відверту розмову? Подумайте самі, фрейлейн Ольго.

— Що вам від мене потрібно?

— На цьому етапі — нічогісінько. Просто я допоможу вам втекти.

— А потім…

— Потім ви допоможете мені.

— Як саме?

— Розкажіть про мене і обставини вашої втечі своєму шефу. Передайте: офіцер абверу і ще одна особа пропонують свої послуги радянському командуванню.

— Знову гра? Де гарантія?

— А наша розмова і ваша втеча хіба не гарантія? Мені потрібна тільки адреса, явка.

… Ольга повірила. А чи повірять люди Тадека? І ти сам?

Я слухав Ольгу і ловив себе на думці: сталося б таке місяць тому, міг би й не повірити. Сам пройшов через усе це. Сам благополучно вибрався з гестапівської петлі. Але Отман… Чи можна йому вірити? З усього видно: досвідчений, тертий. Не виключено: вся історія з втечею Ольги — початок хитро задуманої провокації. Втертися, увійти в довір'я, налагодити зв'язки — і одним ударом покінчити з групою, 'з усією агентурною сіткою.

А якщо не провокація? Користуватись послугами заступника начальника одного з підрозділів армійської контррозвідки!

В руках Отмана поки що одна-єдина ниточка — адреса Тарговського. Його будинок назвала Ольга. Я доручив Грозі посилити стеження за цією явкою і тимчасово звести до мінімуму контакти з її господарями. Тепер залишалось тільки одне: чекати.

ГРОЗА В КРАКОВІ

Гроза за допомогою товариша Міхала влаштувався в Кракові на будівництво оборонних об'єктів. Гітлерівці, повідомляв Олексій, щодня вивозять із міста поляків у напрямку Бохні й Мєхова — на риття окопів, протитанкових ровів.

Правою рукою Грози став Юзеф Присак (Музикант) — «пан керовник» оркестру, точніше сімейного тріо (сам Юзеф, його дружина і донька). Іноді до них приєднувався і Олексій з акордеоном. Тоді тріо ставало квартетом. Стася — донька Юзефа — тоненьким голоском виводила жалібні солдатські пісні про фатерлянд і фрау. Плакала скрипка Присака… Іноді їх запрошували у військові казарми і ресторани «нур фюр дойче».

Жили Присаки в передмісті Кракова — Броновіце. Комітет партії допоміг Юзефу влаштуватися нічним сторожем на залізниці. Ночами Музикант охороняв сади і городи навколо магістралі, яка зв'язувала Краків із Сілезією. І, таким чином, ми регулярно мали інформацію про воєнні перевозки. Повідомлення Присака з кожним днем ставали точнішими, лаконічнішими: відчувалася школа Грози.

Гроза, між тим, повідомляв: нічого підозрілого наші люди, які стежать за квартирою Ігнаца Тарговського, не виявили.

І раптом записка від Грози:

«Товаришу капітан, 6-го надвечір в квартирі Ігнаца з'явилися абверівці. Назвавши пароль, який дала Ольга, зажадали зустрічі з вашим представником. На 9. Х. призначена зустріч з ними. Прошу вказівок. З привітом О.».

Приніс цю записку із Черніхува наш зв'язковий Збишек. Він залишився ночувати в загоні, щоб на світанку повернутися з відповіддю.

Не поспішати. Головне — не поспішати. Зважити всі можливі ходи противника. Перш за все відвести удар від Ігнаца, створити на час зустрічі максимальну безпеку для наших людей.

Повільно складалися рядки листа-інструкції для Грози.

«9. Х. пошли на зустріч Метека. Хай він передасть їм таке:

1. Квартира, обрана Ольгою для зустрічі з ними, ненадійна. Ігнац симпатизує німцям і може легко продати всіх. (Це щоб вигородити Ігнаца, якщо вони виявляться провокаторами).

2. Командир загону не побажав зустрітися на цій квартирі й призначив зустріч на 12. Х. у лісі біля містечка Черніхув (визнач сам точне місце зустрічі).

3. Командир загону бажає знати, чим вони можуть прислужитися Червоній Армії, що хочуть від нас.

В такому плані проінструктуй Метека і пошли його на зустріч.

Будь обережний. Метек не повинен знати, де ти. Ні в які інші переговори він не повинен з ними вступати. Якщо вони згодяться, піди на цю зустріч сам. Візьми із собою трьох-чотирьох автоматників. Вибери нове місце зустрічі.

Після зустрічі негайно приходь до мене з докладною інформацією. Врахуй, що мене будуть цікавити всі деталі, а головне мотиви, які спонукали німців працювати з нами.

Якщо перші переговори справлять на тебе позитивне враження, давай клички, обумовлюй дальший зв'язок. З привітом Василь».

… Олексій з'явився в загоні вночі. Розбудив мене. По сяючих очах я зрозумів: удача. Він усе зробив по інструкції. Зустріч призначив у лісі. О десятій годині ранку припливла перша «рибка».

Володимир Комахов — учитель математики. Із військовополонених. Завербований Отманом[12], восени 1941 року. Готовий кров'ю спокутувати свою провину. І от прийшов.

Отмана Олексій упізнав з Ольжиних розповідей. Невисокий, кремезний, лисуватий. В руках новий широкополий капелюх. З'явився на місце зустрічі, як умовились, один. Головна мета його — вижити, врятувати сім'ю.

— Дайте гарантію, що залишите мене і сім'ю живими. У моїх руках такі джерела інформації, які вам, молодий чоловіче, і не снилися.

Олексій розсміявся:

— Нам, гер Отман, показуй товар лицем. Як каже один мій приятель, поживемо — побачимо.

— Поживемо — це хороше.

Завбачливий Олексій мав у своєму дорожному чемоданчику ковбасу, сало, горілку. Отман сказав, що в розвідшколі його вчили пити «по-російському», тобто не маленькими ковтками, а залпом. При цьому інструктор, великий дока по Росії, розповідав, як через цю дрібницю провалився не то в Сталінграді, не то в Горькому дуже цінний агент.

Розлучалися задоволені один одним, домовившись про місце зустрічі в Кракові.

І от радіограма в Центр:

«Завербовані працівники військової контррозвідки фронту Курт Отман (кличка Правдивий), росіянин

Володимир Комахов (кличка Блискавка). Дані будуть перепровірятися Грозою. Гроза зустрічається з ними. Голос веде переппску. Є підстави їх даним вірити. Голос».

Донесення, які поступали від Грози, Зайонца, Музиканта, повністю підтверджували достовірність інформації гітлерівських контррозвідників.

Інша радіограма в Центр:

«Донесення Правдивого, Блискавки. Колишній командуючий фронтом «Північна Україна» генерал-фельдмаршал Модель переведений на Західний фронт. На його місце призначений начальник штабу фронту генерал Гарпер. Начальник першого відділу — підполковник Стефанус. Начальник контррозвідки — майор Гамер'єр. Начальник оперативного відділу — полковник генштабу Ксаландер. Штаб розквартирований у Кракові, вулиця Пілсудського, ріг алеї Міцкевича».

Радіограма з Центру:

«Голос, зажадайте від працівників КРО[13] чесної роботи на нас, що обумовлює прощення. Хай складуть список всіх відомих їм агентів гестапо. Павлов».

Тиждень Правдивий готував списки. (Деяких агентів нам і нашим польським друзям вдалося ліквідувати напередодні визволення Кракова. В січні — травні 1945 року працівники «смершу»[14] та польські контррозвідники знешкодили велику групу диверсантів за списком, який сумлінно склав Правдивий).

Тепер у гітлерівському абвері, в одному з його підрозділів, були наші очі й вуха.

Підрозділ Отмана, хоч і знаходився в Кшешовіце, обслуговував Тенчинек, Рибну, Черніхув, Пшетковіце і підлягав безпосередньо своєму управлінню в Кракові. Правдивий допитував арештованих, а іноді сам вів слідство.

Отман акуратно виконував нові завдання. Він повідомив нумерацію всіх дивізій, які входили в 17-у гітлерівську армію, дислоковану перед 1-м Українським фронтом. Вказав кількість солдатів, офіцерів, танків, артилерії, навіть ділянки, які займали ці частини. Згодом ми передали Центру:

«Донесення Правдивого. У вересні в Кракові арештований радист Кнашкецький. Тепер дає Центру дезо. В районі Кракова пеленгатори шукають рацію, якою передані дані про особовий склад штабу Північно-українського фронту. Шифр цієї станції розшифрований КРО».

Другого дня я одержав блискавку Центру:

«Голос. Уточніть прізвище арештованого в Кракові радиста, деталі арешту. Прикмети радиста. Павлов».

Правдивий виконав і це завдання. «Дезо» зломленого Кнашкецького вже не могло нікого дезінформувати.

ВЕСІЛЛЯ

«Янек (Хитрий) — полковник польської Армії крайової, освіта вища, поляк, 38 років. Маю особисті зустрічі. Голос».

(Із радіограми Центрові)

Третю добу стоїмо в Козлувці. Розташування хутора дуже зручне. До сусідніх сіл Гарбутовіце, Сулковіце, Ясеніце півтора-два кілометри, але добиратися до них дві-три години.

Чарівна краса довкола. Багряніють листяні ліси. Синіють соснові бори. Шумлять гірські струмки. На півдні біліють снігові вершини Карпат. У бінокль виразно видно Краків.

Я, Тадек і всі радисти оселилися в одному будинку. Бійці Тадека охороняють хутір. Послали розвідку в найближчі села.

Опівдні прибув зв'язковий із польського загону поручника Побука. Вручив мені записку, в якій повідомлялося: в селі Ястшембя мене чекає полковник польської Армії крайової. Я був зацікавлений у цій зустрічі. Полковник, за даними агентури, легально проживав у Кракові. Мав своїх людей у військових частинах вермахту, в комендатурі, на залізниці.

Порадилися і вирішили піти втрьох: капітан Собінов (він усе ще залишався в загоні Тадека), радист Мак і я. Одягли польські плащі, капелюхи. Під плащі — автомати, пістолети, по парі гранат…

Ось і Ястшембя. Зупинилися в гайку. Провідник-зв'язковий зник і незабаром повернувся. За ним ішли Побук і невідомий чоловік, схожий на колобок.

— Пане Михайлов, — звернувся до мене Побук. — Маю честь відрекомендувати вам полковника Янека.

Янек відразу ж почав запрошувати нас на квартиру, щоб «у домашній обстановці обговорити деякі питання нашого співробітництва в боротьбі проти швабів». Сказав, що квартира, призначена для зустрічі, цілком безпечна. По-перше, вона належить солтису — «довіреній особі окупантів». По-друге, в господаря — весілля, і поява гостей нікого не здивує. По-третє, господаря попереджено, що головою відповідає за безпеку нашої зустрічі.

Якоюсь дивною видалася нам ця розкішна хатня обстановка після лісового життя. Солтис запросив до окремої кімнати. Сюди ніхто з гостей не заходив. Роздяглися і вийшли до святкового столу. Для годиться посиділи, пригостилися, і знову повернулися до «своєї» кімнати.

Сіли грати в преферанс. За грою з'ясували всі питання, які нас цікавили. Полковник дав мені два рекомендаційні листи до своїх людей на залізничній станції, його повідомлення про краківський гарнізон підтверджували дані нашої розвідки. Ми домовились про постійний зв'язок, про координацію і погоджені дії наших диверсійних груп.

Тепло попрощалися…

Чекаємо обіцяний Центром вантаж» Три ночі підряд, з 10 по 12 жовтня, на галявині, біля Козлувки, чергували бійці, кілька разів розводили багаття. Літака не було.

13 жовтня до нас прибув командир сусіднього польського загону Зенек. Повідомив, що до них прибилася якась радянська десантна група.

Домовилися про зустріч. Надвечір прийшли десантники. Дізнаємось, що приземлилися вони в 60 кілометрах західніше визначеного району. Другого дня група змушена була прийняти бій з фашистами. Розвідника Гришу тяжко поранено.

Командир групи капітан Павлик побажав залишитися з нами до розпорядження командування. В цьому і ми були зацікавлені: не можна зловживати гостинністю польських друзів, тим більше, що гітлерівці полювали за нашою рацією і могли засікти розташування загону. Треба було відокремитись. Але для самостійних дій не вистачало людей, зброї. І от прибула група Павлика.

НАС — ДВАДЦЯТЬ ШІСТЬ

У ніч на 19 жовтня ми залишили загін Тадека.

В трьох-чотирьох кілометрах від Козлувки на узліссі чекаємо вантажу з Центру.

На світанку 20 жовтня мене розбудив вартовий:

— Наближається група озброєних людей.

Ми приготувалися до несподіваної зустрічі. Щільний туман довго не давав можливості побачити незнайомців. Чувся сухий кашель, хрипкі голоси. Нарешті, на відстані 15–20 метрів замаячили в тумані постаті.

До нас прибули озброєні карабінами, трофейними автоматами, «вальтерами» бійці й офіцери Червоної Армії, військовополонені, яким вдалося втекти з німецьких таборів смерті.

Тяжко було дивитися на їхні зчорнілі обличчя. Люди ледь трималися на ногах. Дихання різке, уривчасте. Багатьох лихоманило. Вночі групі двічі довелося перебиратися через гірські річки.

Нагодували їх, розташували в землянках на відпочинок. Я запросив до себе старшого групи Овсія Близнякова. Він білорус. З Могилівської області. Перед війною працював у Куйбишеві. Потім — армія. Воював. Командир кулеметного взводу. В червні 1942 року контуженим попав у полон. У концтаборі працював на воєнному автозаводі. В травні сорок третього вдалося втекти. Був у польському партизанському загоні. А оце, почувши про капітана Михайлова, вирішив з товаришами приєднатися до його групи.

Все було схоже на правду. Я послав радіограму:

«Павлову. Створено бойову розвідгрупу 22 чоловіка. Росіяни, більшість військовополонених, два льотчики, які приземлилися під час катастрофи на початку жовтня. Крім агентурної розвідки, починаємо добувати язиків. Голос».

Вночі Ольга принесла розшифровану відповідь з Центру:

«Бойову групу для розвідданих використати можна і треба, але врахуйте, що добувати дані про ворога ви повинні головним чином агентурним шляхом. Будьте обережні. Детально повідомте про льотчиків. Павлов».

Ми послали дані про льотчиків. Незабаром Павлов повідомив: усі показання Близнякова і льотчиків підтверджуються.

Наша група стала по-справжньому інтернаціональною: росіяни, українці, білоруси, поляки, башкир.

Зібравши бійців, я зачитав наказ про їхнє зарахування у бойову розвідувально-диверсійну групу.

З перших же днів Ольга, Груша, хлопці Павлика подружилися з новачками. Кожен вирізнявся по-своєму. Семен Ростопшин привабив нас артистичним талантом. Митя-Циган і Овсій Близняков — чудові підривники, майстри диверсій. Абдулла-Саша виявив неабиякий кулінарний хист і був призначений шефом кухні.

Так нас стало двадцять шість. Двадцять шість дуже різних за характером, але об'єднаних одним бажанням, одним прагненням, однією метою: бити ворога за мільйони замучених фашистами людей, за муки, перенесені в таборах смерті, за спалені міста і села.

Літака з вантажем усе ще не було.

27 жовтня Овсій Близняков, Митя-Циган, Саша (Абдулла), Білий вирушили на завдання: роздобути продуктів, а заразом потривожити фашистів у селі Пцім.

В 23.00 Ольга включила Москву. Затамувавши подих, уважно слухаємо останні вісті…

Перевіряю пости. Довкола тиша. Туман, хоч ножем ріж. За північ прояснюється. Переді мною відкривається панорама. Вдалині в місячному сяйві ряхтить сріблястими зубцями довга гряда. Напружено вслухаюся в ніч: жодного звуку.

Прилетить чи не прилетить? Мовчить безхмарне небо. Мовчать зелені зорі. Дивна ніч. Дивна тиша. Зовсім мирна. І яка оманлива: готова зірватися автоматною чергою, вибухом гранати, коротким скриком.

Не спати, не спати… На мить задрімав і відразу ж виразко побачив перед собою матір. Вона померла, коли мені було 14 років. Рідне обличчя то наближалося, то відпливало, чимось стривожене.

«Трудно тобі, синку», — почув я грудний співучий голос і прокинувся від протяжного гулу.

Зовсім низько над нами кружляв літак. По звуку вгадав — «Дуглас». З оберемком соломи вибігаю із землянки. Повискакували хлопці. Запалали факели. В одну мить спалахнули три купи хмизу. А в горах знову туман. Дивно, що в таку погоду, — і летів без попередження.

«Дуглас» робить одне коло, друге, третє… Але ми його не бачимо. Чи видно йому наші багаття? Зробивши прощальне коло, літак зникає.

Розділившись на чотири групи, почали обшукувати довкола ліс. Першим примчав Гриша:

— Товаришу капітан, — мішок з вантажем. Знайдено в 150 метрах звідси.

Ожили, повеселішали наші дівчата. Допомогли принести мішок.

Через півгодини всі мішки були знайдені. Маємо нові «сєвєрки», радіоживлення, шифр, автомати, пістолети, патрони, тол і продукти: цукор, сало, консерви, шоколад, печиво тощо. Є чим поділитись і з польськими друзями.

А вдосвіта повернулися хлопці Близнякова. Завдання виконали. Не обійшлося, правда, без ЧП. З обриву звалився віз. Ранило Митю. Принесли його. Потрібна термінова допомога лікаря. Але в нас його не було.

ЯН НОВАК

«Довідка

Цим підтверджую, що гр. Новак Ян працював лікарем у польському партизанському загоні Гардого.

Вилікував двох тяжко поранених з моєї групи і подавав медичну допомогу іншим моїм бійцям.

У зв'язку із визволенням території, на якій діяв партизанський загін, лікар Новак і його дружина відправлені в м. Домброва-Гурніча (місце їхнього проживання).

Комендант бойової групи капітан Михайлов.

Підпис капітана Михайлова засвідчує начальник розвідувального відділу штабу 38-ї армії полковник Чернов. 24.1. 1945 р.».

Він прийшов до нас із загону Гардого, як тільки дізнався про поранення Миті. Партизанському лікареві було під тридцять, але всі його в загоні звали Янеком. А ще величали «паном студентом-доктором».

Війна застала Новака на третьому курсі медичного факультету Варшавського університету. Ян змушений був повернутися в своє шахтарське містечко Домброва-Гурніча, так і не ставши дипломованим лікарем.

Але йшла війна. Хвороб побільшало — медиків поменшало. Місцевий лікар призначив Новака своїм помічником з хірургії. Гурничанам припав до вподоби пан доктор-студент: рука легка, язик як бритва, за візити брав зовсім мало.

З літа 1943 року Ян час від часу став кудись зникати. Мати плакала, батько ж ні про що не розпитував: здогадувався, де пропадає син. Одного разу, коли Янек знову зібрався в ліс, батько мовчки поклав у саквояж сина чималий шмат сала: їм там потрібніше.

Так Ян наїздами лікував партизанів загону Гардого, а в листопаді сорок третього зовсім перебрався до них. Тут зустрівся з Інгою — Інгіборою. Дівчина працювала медсестрою в одному з госпіталів і була зв'язковою партизанського загону. Бачив я її в бою: стріляла вона влучно — справжній снайпер. І нашого Янека з першого ж «пострілу» вцілила в самісіньке серце.

Любов — не пожежа: запалає — не вгасиш.

Ян блід, червонів, як тільки з'являлася Інга. Всі його спроби освідчитися були марними. Інга всіляко уникала зустрічі з «паном студентом-доктором», боячись його дошкульних жартів (фрашок), і не помічала, як він при ній губився.

Освідчення — про нього довго розповідали в загоні — все ж відбулося, хоч і коштувало Янові трьох діб арешту в командирській землянці. Ян влаштував Інгіборі засідку за всіма правилами партизанського мистецтва. Двома пострілами вгору примусив дівчину присісти і вислухати палку промову зовсім не в дусі насмішкуватого пана студента. Що поробиш: так веліло серце. Розповідали, що в загін шановний доктор повернувся з палаючою щокою. Та спробуй розгадай жіноче серце. В жовтні сорок четвертого року, коли ми познайомилися, Інгібора не була ще «пані Новакова» лише з вини ксьондза.

Янек не вірив ні в бога, ні в чорта, ні тим більше в благословіння пастора, але Інга стояла на своєму, вимагала, щоб усе було «як у людей». Янек — любиш смородину, люби й оскомину — врешті згодився. Але тут почав опинатися ксьондз із сусіднього села. Він виявився справжнім крутієм-бюрократом — ксьондз Дуда із села Двужець, що біля Вольброма. Вимагав якісь свідоцтва, довідки, а де їх візьмеш у такий суворий час?

Янек танув як свічка. І тоді ініціативу в свої руки взяв пан комендант поручник Гардий. Він виділив молодим кортеж — 30 хлопаків із автоматами. Запросив і мене в свідки. Вночі ми приїхали в Двужець. Делікатно розбудили Дуду, і поручник Гардий провів з ним «політбесіду».

Партизани з опливаючими свічками ввійшли в лунке приміщення старовинного костьолу. Полохливе полум'я тріпотіло в їх пальцях, фантастичні тіні стрибали на палаючому пурпурі мантії, на вирізаній із дерева фігурі святого Петра, на здивованих обличчях інших печальних апостолів, на партизанських автоматах.

В цьому полум'ї, а, можливо, в суворому блиску сталі згорів бюрократизм Дуди. Вінчання пройшло в темпі. Ксьондз навіть розщедрився: на прощання дістав із тайничка сулію чудового церковного вина. І ми розпили його за «вольну людову Польську», за молодих.

І тут знову дозволю собі значний відступ.

Ми розлучилися з Яном і Інгіборою 24 січня 1945 року в селі Тшебупя, а зустрілися через 20 років у Кракові. Наш Янек мало змінився. Був таким же іскрометним життєлюбом, як і в суворі дні війни. Жартував, сипав новими фрашками, а тим часом уже тяжко хворів, про що я дізнався пізніше з листа Інгібори.

«Янек був знову в санаторії Техотінце в листопаді. Задоволений. Але уявляєте — Ян, наш Ян — прикутий до крісла! — писала мені згодом Інга. — Роблю все, що можу, аби розвіяти його кепський настрій. В якійсь мірі це мені вдається.

Ось пишу Вам такого сумного листа, а життя таке коротке — тут нічого не вдієш. Цей місяць у нас проходить під девізом польсько-радянської дружби, і багато від вас приїжджає — зустрічаються з друзями. Може і наш капітан Михайлов знову загляне до нас в Казимежу Бельку. Для Янека найліпші ліки — зустріч з бойовими друзями.

Дивимось на дітей і бачимо, скільки вже пройшло років. Цс, як мовить Янек, наші живі метрики. Наш Андрій на третьому курсі. Середній, Адам, як і раніше, не хоче вчитися. Рветься у військову школу. А Єва, на щастя, добре вчиться. Успішно оволодіває російською мовою. Можете до нас сміливо писати по-російському; діти вже самостійно перекладуть, без чужої допомоги. Пишіть нам. Кожен Ваш лист — для нас велика радість».

І до цього листа Янек приклав свою руку, дописав свою фрашку — свій черговий жарт.

Такий він, наш Янек. Знаючи його характер, його веселу вдачу, я вірив, що він мужньо переборе всі свої біди і ми з ним ще піднімемо келишок української горілки з перцем.

І мов у воду дивився, коли писав ці рядки. На запрошення Тадека — колишнього партизанського командира — я знову побував у Польщі. Розповідь про цю поїздку, про зустрічі з друзями тих далеких бойових років — попереду. Тут — тільки про Новаків.

Переступав я поріг їхньої господи з тривожним почуттям: зараз побачу розбитого хворобою друга. І раптом такий чи не найприємніший сюрприз за всю поїздку: Янек знову на ногах!

П'ять тижнів лежав він паралізований. І всі ці дні Інга, вірна Інга, ні вдень, ні вночі не відходила від його ліжка. Кожен день купала, кожних півгодини перевертала обважніле тіло.

В Казимежі Велькі всі — від малого до старого — знали, любили доктора Новака, але ніхто вже не вірив у його воскресіння.

Ніхто, крім Інги.

Коли Ян почав одужувати, прийшла бабуся, одна з багатьох його вдячних пацієнтів. Побачила — заплакала.

— Чого ти плачеш, бабцю?

— Третій раз приходжу на твій похорон, синку. Видно, жити тобі довго-довго. Хай береже тебе свята діва над дівами, мати стражденних.

Живе, ходить. Працює головним санітарним лікарем.

І ми пили з ним настояну на бескндських травах «вудку виборову», і підняли келишок горілки за Інгу, за вірність, за любов, перед якою безсила навіть смерть.

— А пригадуєш, друже, як ми вилікували Інгу від однієї небезпечної хвороби?

— Ще б не пам'ятати!

Янек підморгує: мовляв, тепер уже можна трохи підняти завісу над таємною пригодою.

Було це так. Одну дівчину — розвідницю із загону Тадека — поранило в ногу. Ян, рятуючи її від гангрени, часто навідувався до хворої, поки в Інги не пробудилися ревнощі.

— Щось дуже часто в тебе перев'язки. Поїду і я з тобою.

Ревнощі, як іржа, гублять серце. Довго мізкував Янек, поки не придумав…

— Добре, — сказав він, — командир дозволяє. У Гардого теж є справи до Тадека. Їдьмо втрьох.

Поїхали риссю. Інжин кінь, маслакуватий, з короткою шиєю, якого навмисне в загоні ранком не напоїли, біля струмка вирвався вперед, різко нахилився, припавши нетерплячими губами до води. Інга, як і розраховував Янек, полетіла з сідла в річку.

Ян і Гардий, мов нічого не трапилося, допомогли їй вибратися, підвели коня.

— Ні, ні, їдьте самі, — замахала руками Інга і пішки повернулася в загін.

Ян сміється:

— З того часу всі симптоми хвороби як рукою зняло. Хоч бери патент на випробуваний, перевірений засіб проти ревнощів.

Пані Новакова — мати Андрія, Адама і Єви, без п'яти хвилин бабуся — нітрохи не сердиться на слова чоловіка і, здається, давно вже розгадала його каверзи.

— Я-а-анек, — каже вона таким голосом, що я навіть починаю трішки заздрити своєму другові.

— Під Новий рік звалила мене ангіна, — продовжує згадувати Янек. — Температура — 40°. Сам лікар — сам і зціляйся. Другого дня тільки розплющив очі — дивлюсь: твої хлопаки. А на нарах — мед, ром, цукерки. Принесли від Саші-кухаря навіть смажену картоплю. З того часу смажена картопля по-українському — моя улюблена страва… А ще в пам'яті один русявий красень із зеленими очима. Співав для мене «Катюшу», «Рябину», «Полюшко-поле». Чарівний голос.

— То Отченашев. Загинув в останні дні війни…

Примовкли.

Гарно в Янека. Та час назад у гори — в рік 1944-й.

САЛЮТ ЖОВТНЮ

— Наближається 27-а річниця Жовтня. Чим же ми, товаришу капітан, відзначимо свято? — звернувся до мене після вечірньої перевірки Овсій Близняков — командир нашої диверсійної групи.

Як і завжди в подібних випадках, Овсій прийшов з готовим планом: напасти на станцію Строне. Це співпадало і з моїм наміром: треба було роздобути грошей чималу суму — для викупу товариша Міхала. І якнайшвидше: його могли відправити в Освєнцім…

Отже, нальотом на Строне можна вбити двох зайців.

Так визначилось конкретне завдання. Групі Овсія в ніч на третє листопада напасти на станцію Строне.

Мета нападу:

1) Знищити селектори, зв'язок — телеграфний, телефонний, зруйнувати водокачку, розвести рейки. Одне слово, вивести з ладу станцію хоч би на добу.

2) Експропріювати залізничну касу.

Крім Овсія, до нападу залучені Митя-Циган, Заборонек, Отченашев, Семен Ростопшин, льотчик Шипін.

Події, як розповідав мені потім Овсій, розгорталися таким чином.

Коли стемніло, група підійшла до станції Строне і залягла на узліссі. Повернулися з розвідки Семен і Шипін, доповіли: місцевий солтис — інформатор Армії крайової (ми йому довіряли), повідомив, що на станції несе службу група охорони із сорока чоловік. Серед них — інваліди, літні люди, вчорашні гімназисти. Зараз майже всі вони сплять у казармі.

Навколо станції — чагарники. Але місяць уповні, світить на все небо — заважає пробратися до цілі. Тільки опівночі групі Овсія вдалося непомітно підповзти до залізниці.

Залягли за насипом.

Першим через колію вужом проповз Шипін, за ним Заборонек. Вартовий навіть зойкнути не встиг, як опинився на землі з кляпом у роті. Переодягнувшись у його шинель, Шипін прошмигнув у казарму.

В два поверхи сіріли нари. Охоронці смачно похропували. Один підвів голову, глянув на Шипіна і знову захропів.

Біля проходу — два ручних кулемети, карабіни, автомати. На підлозі чоботи, з нар звисає одяг.

Шипін подав знак. Безшумно, як тіні, з'явилися Овсій Близняков і Семен Ростопшин. Двоє залишились біля входу. Близняков і Ростопшин прикипіли до кулеметів. Шипін — з гранатою. Казарму взяли без жодного пострілу.

Без шуму арештували і начальника станції, чергового, касира.

За півгодини вивели з ладу водокачку, систему диспетчерського управління, розвели рейки. Виручка в касі виявилась чималою — 25 тисяч злотих.

Як було домовлено, під'їхали три підводи з сусіднього загону Армії людової. Їх навантажили трофеями: двома кулеметами, автоматами і карабінами, гранатами.

Полонені чекали вирішення своєї долі. Овсій обійшов колону, хитнув головою:

— До ручки дійшов Гітлер! інвалідів та сопляків набирає.

Наказав усіх замкнути в казармі. Шипін від себе додав:

— Не раджу здіймати шум. Казарму заміновано. Висадимо до бісового батька. Шлафен, шлафен, майн лібе, — мовляв, досипляйте, дорогі, І хай вам сняться приємні сни.

А в ніч на 7 листопада група Овсія знову відзначилася: здійснила сміливий наліт на станцію Воля-Радзишовська. Цього разу Тадёк допоміг толом.

Миті-Цигану вдалося непомітно пробратися до моста. Зняв вартового. За ним проповз Семен Ростопшин. Один із биків «начинили» вибухівкою. Вклали кілограмів 50.

На мітингу, присвяченому 27-ій річниці Жовтня, Овсій доповідав:

— Залізничний міст висадили, пустили під укіс ешелон: чотири платформи з технікою, три вагони з солдатами. Вбито і поранено понад 60 гітлерівців. Рух на дільниці станції Воля-Радзишовська припинено не менш як на добу. Такий наш салют Жовтню.

ЯВОЖЕ

Холодний пронизливий вітер, дощі. Курені з парашутів і гілок вже непридатні для житла. Вирішуємо тимчасово залишити це місце і дочекатися погоди на хуторі Явоже.

До хутора, здавалося, подати рукою. Проте в горах відстань на око визначати ризиковано. Ось і тут: два кілометри по польовій карті ми ледве подолали за чотири години. В дорозі знову пустився дощ. Важкі рюкзаки, слизька стежка — ледве бредемо.

Уже й ніч, а Явоже не видно. Пішли навпрошки — лісом — по азимуту. Натикаємося на пні, кам'яні брили. Крізь пелену дощу заблимали вогники. Думали — хутір, виявилось — фосфоресціюючі гнилі дерева. І знову— густа пітьма.

Мало не проминули Явоже. «Виручили» гавкотом хутірські собаки. Постукали в одну хату, в другу. Відкривали неохоче, злякано оглядаючи нас. Овсій Близняков показав гуралям коробку московських цигарок із зображенням червонозоряного Кремля. Хуторяни повеселішали.

— Як Москва? Чи не дуже постраждала від авіонів Гітлера? Коли сюди прийде ваша армія?

Помічаємо — не видко молоді. Незабаром дізнаємося — пішла в ліс, у «польську партизанку». Люди тут молилися на Червону Армію.

Ми розташувалися по хатах, стодолах, сараях. Я вперше побачив, як живуть гуралі. Бідніших за них, певно, й не було в буржуазній Польщі.

В хаті не те що димаря — печі нема. Замість неї посеред хати — круг, обкладений закіптюженим камінням. Тут готують їжу, тут гріються, тут сплять. У кіптяві, в диму живуть дорослі, старі й діти. Босі, напівроздягнені. Тут же у хаті телятко, ягнята. Картопля і мамалига — основна і постійна їжа. Тим зворушливішими були щедрість, сердечність, з якими гуралі пригощали, нас.

Прокинувся від якогось підозрілого шереху. Дивлюсь: поряд стоїть гураль. Сивий як лунь. Обличчя бронзове, в зморшках. Накидка, розшита узорами. Штани щільно охоплюють жилаві ноги. В зубах — люлька. Можливо, ще пра-пра-прадідівська. А в руках… мій автомат.

Виявилось, наша «машинка» дуже сподобалася старому гуралю. За сніданком він умовляв мене дати йому «машиновий карабін». Якщо не можна «за так», то за вівцю. Просив, щоб я взяв його солдатом у свій загін. А вже в загоні він себе покаже. З швабом порозмовляє так, що той усе зрозуміє. Та і як не зрозуміти, коли говорить така файна машинерія. І хай пан-товажиш капітан не дивиться, що голова в снігу. І з хлопаками позмагається.

Старий гураль дістав із схованки в'ялену баранину, пахучий будз (сир з овечого молока). Довелося з такого приводу порушити мною ж установлений сухий закон і випити чарку пропахлого димом бімберу — місцевої самогонки.

Старому гуралю ми виділили з наших трофеїв німецький карабін. І залишився він у своїй хаті зв'язковим — господарем явочної квартири.

Наші розвідники, повертаючись з бойових завдань через Явоже, не раз тут перепочивали.

Надвечір прийшли, кличуть мене в «клуб» — довгу кошару, вкриту соломою. Застав усю групу. Просять!

— Розкажіть нам, товаришу капітан, щось історичне…

Пронюхали бісові діти про мою довоєнну професію.

Я став згадувати книги з бібліотеки мого вчителя по розвідшколі. Було в нього одне хоббі: у вільний час підбирав літературу з історії розвідки. В цій бібліотеці знайшлося місце і Гомеру, і біблії, і Цезарю, і Плутарху…

Пробудилася в мені того вечора туга за вчителюванням, за аудиторією.

Дощ не вщухав. Виходили й поверталися бойові наряди. На снопах, на соломі — притихлі розвідники. Одинокий вогник цигарки на мить вихоплював із темноти очі, невиразні обриси знайомого обличчя.

В цій забутій богом кошарі під монотонне шелестіння дощу сторінка за сторінкою розгорталися баталії, епізоди таємної війни, билиці, міфи…

Тренування пам'яті за системою мого вчителя не пройшло марно. Мов на екрані, спалахували імена, дати, події. Македонський… Ганнібал…

Особливо зацікавилися Ганнібалом. Ще б пак!

Ганнібалу, наприклад, належить воєнна хитрість, до якої не раз потім вдавалися інші полководці. (З великим успіхом повторив її на Жовтих Водах Богдан Хмельницький). За наказом Ганнібала до рогів волів прив'язували палаючі факели. Ніч… Таємничі факели. Тупіт стада… Все це справляло враження, ніби переміщується величезне військо.

І за часів Ганнібала, Мітрідата, Цезаря лазутчики вдавалися до прийомів розвідувальної роботи, які застосовуються й тепер. Користувалися шифром. Донесення, наприклад, записувалися на бритій голові марш-агента, волосся потім відростало. Для пересилки донесень приручалися голуби, ластівки. Широко практикувалось удаване дезертирство, здача в полон спеціально для дезорієнтації противника.

Траплялося, що через століття стародавні прийоми таємної війни воскресали і знову ставали ефективними. Успіхів добивалися ті полководці, для яких історія не була за семи замками. Ярослав Мудрий, Петро І, Суворов, Наполеон, Кутузов охоче вчилися мистецтву таємної війни у своїх попередників.

Далеко за північ затягнувся наш імпровізований екскурс в історичні хащі розвідки.

— Ну, хлопці, — пожартував я, — курс прослухали — готуйтесь складати екзамени.

Нагода «скласти екзамен» (в котрий уже раз!) не забарилася…

Принесли розшифровану радіограму Центру: противник перекидає на фронт другу танкову дивізію. Бажано припинити рух на залізниці Краків — Закопане. А в нас саме тоді не було жодного грама вибухівки. Що придумати?

Прийшов Овсій Близняков:

— Товаришу капітан, є в мене одна ідея. Мені б тільки банки консервні роздобути…

Розповів що до чого. Я скептично стенув плечима:

— Спробуй.

Наступного дня ми радирували Павлову: завдання виконане — рух на дільниці Краків — Закопане припинено на 8–10 годин.

А було так. Овсій узяв із собою трьох хлопців. Біля моста зняв вартового, «замінував» міст в радіусі 200 метрів консервними банками, набитими… землею. Натягнув дроти. Все, як насправді. Метек прибіг на ближній полустанок і до обхідника:

— Дзвони німцям! Вбито вартового, міст замінований.

Гітлерівці наполохалися, заметушились. Поки знайшли саперів, поки прийшла дрезина, поки розпакували банки з «вибухівкою», ешелон з німецькими танками простояв на запасній колії.

Де не можна було силою, брали хитрістю…

… Розпогодилося — і ми залишили гостинний хутір Явоже.

«ПАУЛЬ З БУХЕНВАЛЬДА»

Різко похолодало. Мокрий сніг. Пронизливий вітер. На схилі гори ми вирили землянки. Наносили хвої, сіна — от і готові зимові квартири.

Першим поздоровив нас із новосіллям сусід справа — командир партизанського загону Армії крайової поручник Герард Возніця — Гардий. Під Козлувкою їх база. А ми — під Явожем. Вірніше, над ним.

В Явоже залишився наш боєць — із військовополонених — Андрій. Добре володіє польською і німецькою мовами. Тадек умовив місцеву вдовицю, і вона «заради спільної справи» про людське око вийшла за Андрія заміж. Справили весілля. Хата «молодих» стала нашою явочною квартирою. «Женихові» (так в загоні прозвали Андрія) наказали в табір не з'являтися.

— Товаришу капітан!

Розкриваю очі — Андрій. По обличчю бачу: трапилося щось важливе.

— Чому порушив наказ?

— Вночі з'явилося двоє — чоловік і жінка. Чоловік розмовляє по-німецькому. Жінка — перекладає. Питають вас. Просять переправити їх у загін.

Сон як рукою зняло. З двома бійцями спускаюся в Явоже.

Гості снідали. Вдовиця старалася — мало не всі запаси виставила на стіл. Рослий чолов'яга смачно уминав смаженю. Років 35–40. Обличчя рішуче. На лобі — глибокий багряний шрам. Одягнений пристойно. Жінка значно молодша. Побачивши нас, здригнулася, притулилася до свого супутника. На пальці блиснула обручка.

— З ким маю честь? Я представник радянського командування.

Чоловік підвівся.

— Товажиш совєцький, — зраділа пані, — то добже, бардзо добже. Пауль не розуме по-польську, ні по-російську. Пауль єст комуніст.

Із її плутаної розповіді на польсько-російському суржику я взнав таке.

Пауль Штумпф — в'язень № 13378 — багато років знаходився в Бухенвальді. Пройшов усі кола пекла: дорогу смерті, каменоломню, камеру-одиночку в бункері. Був «співаючою конякою» (тебе запрягають у великий залізний коток або у віз, навантажений кам'яними брилами — тягни бігцем і співай, доки є сили; замовкнеш, упадеш — смерть).

У 1943 році, як німця, перевели в табірну канцелярію. Налагодив зв'язок з інтернаціональним підпіллям. Багатьох приречених врятував од смерті.

Трапилось так, що начальник Пауля одержав нове призначення — в Освєнцім. Узяв із собою в'язня № 13378. Цінував за почерк і акуратність.

— В Освєнцімі, — закінчила розповідь паненка з обручкою, — ми зустрілися. Допомогли одне одному втекти. Я люблю його.

Магда, так звали нашу гостю, ще додала: в Пауля дуже важливе повідомлення для радянського командування.

— Кажи, — звернулася вона до Пауля по-німецькому.

Незворушне обличчя його пожвавішало.

— Я, — заявив він, — бачив Тельмана. Знаю, де він зараз. Вождя німецьких робітників можна врятувати.

— Але ж, — здивувався я, — було офіційне повідомлення в німецьких газетах: Тельман загинув наприкінці серпня під час нальоту американської авіації.

Магда переклала. Пауль розреготався:

— Звичайна провокація наці, розрахована на простачків. Гітлер боїться, а в нинішніх умовах особливо, будь-яких спроб врятувати, визволити Тельмана. Тому й придумав версію з нальотом.

— Його тримають, — карбував далі Пауль, — в одиночних камерах десять років не для фізичного знищення. Вбитий Тельман — рано чи пізно стане прапором нової Німеччини. Зломлений — її ганьбою.

— Що ви пропонуєте?

— Я знаю, де його тримають у суворій ізоляції, без імені, просто під номером. У мене є план, як його врятувати.

— Як?

— Цього я не можу сказати, навіть вам. Переправте мене через фронт в Радянський Союз.

Я задавав нові й нові питання, щоб переконатися в правдивості Пауля.

Радість переповнювала груди: Тельман живий, Тельмана можна врятувати. Пригадався шкільний мітинг у Веселому після підпалу рейхстагу. Того ж дня ми дізналися про арешт Ернста Тельмана. Палаючі очі хлоп'ят, стиснуті кулаки: Рот фронт!

— Гаразд, — відповів я Паулю, — зв'яжемося з командуванням. До відповіді — ви наші гості.

В таборі нас уже чекав Гардий. Я коротко виклав йому зміст розмови з Паулем. Гість Гардому чомусь не сподобався.

— Не вірю швабу!

— Він наш товариш.

— Це ще треба довести…

Гардий залишив нас, а через годину повернувся в супроводі довгов'язого блондина, який також побував у Бухенвальді. Пауль зрадів «камраду». На всі запитання відповідав докладно, із знанням таких деталей, які можуть бути відомими лише людині звідти.

Я вийшов провести Гардого і блондина.

— Ну, як?

— Був він, був у таборі. Мені навіть обличчя його здається знайомим. І ці поперечні шрами на лобі. Де я його бачив?

Гардий наполягав:

— Не поспішайте. Єзус Марія, тільки не поспішайте запитувати командування. Треба перевірити.

Саме перед цим ми одержали таку радіограму:

«Голос. Попереджаємо, що гестапо засилає в партизанські загони і розвідгруии своїх агентів, переодягнених у цивільний одяг або під виглядом радянських військовополонених. Будьте обережні. Павлов».

Невже Пауль і Магда провокатори? Не може бути! Тримаються дуже природно. Але чому Пауль так не подобається Гардому?

Пауль і Магда просиділи весь день у землянці. Увечері я запросив їх до себе повечеряти. Метек, як було домовлено, прошмигнув у землянку гостей і сховався під нарами Пауля. Повернулися гості напідпитку. Зразу ж заснули. Задрімав і Метек. Прокинувся від сердитих голосів. Магда пошепки розпікала Пауля. Той відповідав… польською мовою.

Ранком ми «гостей» арештували. Прибіг Гардий:

— Віддай їх нам, капітане. У мене на провокаторів нюх. Люблю з ними розмовляти.

Спочатку наші «гості» обурювалися, повторювали свої легенди. Першою зізналася Магда. Так, — агенти гестапо. Пройшли школу. Заслані, щоб розвідати місцезнаходження групи капітана Михайлова.

На очних ставках сварилися, топили один одного, на щось сподіваючись.

Пауль дійсно був у Бухенвальді й в Освенцімі, але не в'язнем, а наглядачем. І по-сумісництву — «підсадною качкою» в польському блоці. Згодом із польського барака в бункер переводили всіх, кого заносив у свій список Пауль.

Переводили і його в той же бункер, в окрему кімнату. Пауль полюбляв жити поруч із своєю жертвою. Вночі він виходив із кімнати, відмикав камеру і заходив до вчорашнього «пшиятеля» по бараку в есесівській формі. Акуратно вішав мундир і по-звірячому знущався з в'язня. Йому подобалося спостерігати повільну, тяжку смерть, тривалу агонію.

Магду Пауль зустрів у табірному домі розпусти для есесівців.

У вільний від «занять» час Магда теж ставала «підсадною качкою» в жіночому бараці.

Одного разу поляк, який побував у бункері й чудом звідти вирвався, впізнав Пауля в бараці й встиг повідомити про це новим в'язням — учасникам Варшавського повстання. Першої ж ночі Пауля зв'язали, побили. Врятував його залізний організм.

Після цього випадку начальство вирішило використати Пауля з його напарницею на новій роботі.

Ми судили їх іменем польського і радянського народів.

Я оголосив вирок російською мовою. Гардий зачитав польською. Його боєць за дорученням обох загонів проказав по-німецькому останнє:

— Цум тод!

ГРОЗА «ПРАЦЮЄ» НА ФЮРЕРА

«Павлову. Є можливість через Правдивого влаштувати Грозу на роботу в КРО. Якщо дозволите, зроблю це негайно. Голос».

«Голосу. Грозу влаштувати в КРО. Завдання: повна легалізація. Використовуючи легальне становище, добути дані про гарнізон Кракова, Сосновця. Негайно доповісти, ким він там буде працювати, його обов'язки в КРО, хто його начальник, хто і які документи йому дасть додатково. Як буде організований зв'язок із ним? Жду виконання завдань, поставлених перед вами раніше. Перевірте Правдивого і Блискавку ще раз. Радіоживлення через Правдивого. Павлов».

Гроза більше місяця регулярно зустрічався з Отманом у кав'ярнях і ресторанах Кракова і Кшешовіце. Удавали щирих приятелів, яких, крім випивки й веселої офіцерської компанії, нічого не цікавило. Потім сідали в автомобіль Отмана і вирушали за місто «провітритися». Отман був хитрий, обережний, остерігався підслуховування навіть у власній машині. Забиралися в хащі, і тільки тут починалася ділова розмова.

Про всі зустрічі Гроза мені систематично доповідав. Кожним донесенням Правдивий підтверджував свою кличку.

Працював Отман багато і акуратно. З німецькою пунктуальністю збирав і передавав розвіддані про першу і четверту танкові та про 17-у польову армії. Ось деякі наші донесення Центру в ті дні.

«Павлову. Правдивий повідомив: штаб 17 армії в Окоцимі. Склад армії: 59 стрілецький корпус, штаб с. Нєдоміце, 11 мотострілецький корпус «СС», штаб Лібуша. Склад 59 корпусу: 371, 359 піхотні дивізії, 544 фельдгренадерська дивізія. Склад 11 корпусу: 78 і 546 фельдгренадерські дивізії, 208 і 96 піхотні дивізії. Дислокація дивізій в радіограмі № 76».

«Павлову. Повідомлення Правдивого. Дивізії 17 армії займають такі ділянки фронту: 371 — від Вісли до Радомишль-Велький, 359 — від Радомишль-Велький до Дембіци, 544 — від Дембіци до Недзяда, 78 — від Недзяда до Фріштака, 546 — від Фріштака до Осек, 208 — від Осек до Дукля, 96 — від Дукля до Поляни. Голос».

Через кілька днів Ольга передала в ефір:

«Павлову. В полон взятий обер-єфрейтор Пленкер Юзеф — радист штабу 59 корпусу. Згідно з його зізнаннями, у склад корпусу входить 359, 371, 544 гренадерські дивізії. Командир корпусу генерал Горіхт, штаб корпусу в селі Зембжіце. Голос».

Показання гітлерівського радиста були для нас дуже важливими: вони підтверджували повідомлення Правдивого. І ось тепер дозвіл влаштувати Грозу в КРО.

Чи не потрапить Олексій у пастку? Одна справа — підтримувати зв'язок з контррозвідником-абверівцем, зустрічатися з ним, інша — проникнути в саме лігво, пройти хитру і — не виключено — жорстоку систему випробувань, перевірок.

Однак гра варта риску, повна легалізація, становище, пропуск, можливість бувати в укріпрайоні Кракова — таке могло тільки приснитися.

Ми все зважили з Олексієм.

Правдивий зажадав, щоб Олексій терміново роздобув собі надійні документи на нове ім'я.

На світанку Зайонци (товариш Міхал і Валерія) та Гроза прибули на краківський вокзал, щоб поїздом дістатися до Велички. Міхалу і Грозі треба було зустрітися з Бохенеком, який був не лише винахідливим диверсантом, а й майстерно виготовляв німецькі документи. Валерія ж мала доставити нам нові розвіддані. Та ми її того разу не дочекалися. Трапилося нещастя.

Біля вокзального кіоска вони потрапили в облаву. Грозу й Валерію відпустили, повіривши їхнім., довідкам, а Зайонца затримали.

Зайонцу загрожував Освєнцім. Його звинувачували в «ухиленні від роботи». Валерія дізналась, що кожного ранку разом з іншими арештованими Міхала виводять на околицю Кракова, до скелі Твардовського: дробити каміння. У величезній каменоломні кожного дня гинули люди. Про втечу не могло бути й мови. Але Валерія не розгубилася. Вона знайшла потрібну людину — зговірливого і впливового фольксдойча. Той зажадав 10 тисяч злотих.

Гроза зв'язався зі мною, попросив допомоги.

Читач уже знає, що група Близнякова, розгромивши гарнізон станції Строне, реквізувала виручку каси. Завдяки тим коштам товариша Міхала було звільнено з-під арешту. Знов ожив пароль «Dum spiro…»

Фольксдойч явно продешевив. Не знав він, що за Зайонца, «живого чи мертвого», гітлерівці обіцяли нагороду в 20 000 рейхсмарок…

Отман дотримав слова.

За новою кенкартою, виготовленою Бохенеком, Гроза — відтепер Георгій Владимиров, колишній поліцай, що втік із Львова від більшовиків. Це цілком влаштовувало Отмана.

Підбір кадрів якраз був обов'язком Отмана. Старанно перевіривши документи Владимирова, він дав їм належний хід, направив справу своєму шефові. Потяглися тривожні дні очікування. Гроза не кинув роботу на будівництві оборонних споруд, де його з чорноробів перевели в обліковці. Це давало йому, як розвіднику, немалі переваги.

Через тиждень Отман викликав Олексія в Кшешовіце. В своєму службовому кабінеті поздоровив Грозу— Георгія Владимирова — із вступом на службу в абвер.

Удвох визначили коло діяльності Владимирова: в Кракові й навколо нього виявляти розвідагентуру, перш за все радянську, стежити за польськими патріотичними групами.

Отман наставляв нового працівника:

— Наші пеленгатори виявили передавач на вулиці Смош. Підключись і ти. Якщо передавач ваш — попередь своїх, хай змотують вудочки. А вже потім розгорни бурхливу діяльність. Поскаржись на неповороткість служби безпеки: була, мовляв, рація, та проморгали.

Гроза-Владимиров одержав посвідчення працівника абверу, йому видали пістолет системи «вальтер», перепустку з правом проїзду по всіх зонах краківського укріпрайону в будь-який час дня і ночі. Визначили й місячну оплату: п'ятсот марок.

З Отманом тепер Гроза зустрічався майже щодня в його службовому кабінеті. Тут же ставив своєму шефові нові завдання.

Радіус діяльності Грози розширився. Крім воєнних об'єктів нас цікавила агентура, яку засилала гітлерівська контррозвідка в радянський тил і в краківське підпілля.

Незабаром Грозі вдалося виявити німецьку розвід-школу…

СКАВІНА

Ми не зовсім довіряли Комахову. Що нам було відомо про нього? Володимир Комахов — учитель математики. До війни викладав в одній із сільських шкіл Краснодарського краю. Колишній командир Червоної Армії. Із військовополонених. В абвер начебто пішов з єдиною метою: служити Вітчизні. Запевняє: ніякої шкоди своїй країні не заподіяв. Приглядався до Отмана. Шукав людину, через яку можна було б налагодити зв'язок зі своїми. А тут Ольга. В неї повірив одразу.

Це виглядало правдоподібно. Я знав, яким іноді важким ставав у роки війни для кришталево чесної людини шлях до своїх.

Куди, до якого берега ти плив, Володимир Комахов, мій колего, шкільний учителю?

І твій прихід до нас — що це: порив патріота, пробуджена совість чи розрахунок шкурника, гра двійника?

Із штабу фронту були послані відповідні запити в Краснодарський край. Знайшлася школа, де викладав Комахов. Там вважали, що він пропав безвісти.

Інформації, які акуратно постачав нам Блискавка, особливої цінності не мали. Сумніви залишалися… Чи здогадувався Комахов про них? Можливо.

Скавіна стала першим серйозним екзаменом Комахова…

«У Краків, — передав нам через Грозу Правдивий, — прибув майор німецького генштабу екзаменувати агентів, яких мають заслати в радянський тил».

Потреба в «кадрах» була нагальною, і гість із Берліна квапив випуск групи курсантів Скавіни.

Гітлерівці, передчуваючи повний крах рейху, готували кадри для тривалої підпільної боротьби проти Радянського Союзу. В майбутній підпільній війні главарі абверу робили особливу ставку на різні націоналістичні покидьки. Абвер гарячково налагоджував нові й зміцнював старі зв'язки з «бульбашами», годованцями Петлюри — бандерівцями, мельниківцями та їх службою СБ, з латвійськими айзсаргами, литовськими «лісовими братами», готовими прислужувати кому завгодно, торгувати батьківщиною оптом і вроздріб.

Гість із Берліна, давній знайомий Отмана, нервував, поспішав. За рекомендацією Отмана, на екзамени він прихопив із собою за перекладача Комахова. Так Блискавка попав у канцелярію філії берлінської розвідки.

Одного за другим приводили курсантів. Розв'язні, улесливі, траплялись і зосереджені, з непроникними обличчями.

Колишній радянський учитель, колишній червоний командир, працівник абверу, який добровільно перейшов до нас, а перед цим сам пройшов крізь вигонь, воду і не дуже чисті мідні труби, в Скавіні почував себе, як потім казав Грозі, немов у страшному звіринці.

З курсантами арійського походження, майбутніми інструкторами і наставниками запроданців, Володимир Комахов майже не спілкувався. Але й серед колишніх співвітчизників на Ноєвому шпигунському ковчезі виявилося кожної тварі по парі. Були серед них власовці, були білоемігранти і їхні синки, бандерівці, поліцаї, карателі, провокатори — стукачі з таборів.

Траплялися й такі котрі йшли в німецьку розвідку з єдиною метою: перейти до своїх.

Гість із Берліна на екзамені кривився, мов від зубного болю, не ховаючи свого невдоволення Демонстрованим «матеріалом». Екзамени розтяглися на чотири дні. За цей час Комахов двічі за дорученням майора їздив до Отмана. Отман відправив у «службове відрядження» Грозу, і зашифровані донесення Блискавки незабаром були в моїй командирській землянці.

«Павлову. За повідомленням Блискавки. Скавіна школа 202 курси контррозвідки. Навчаються 70 німців, власовців та інших для заслання в радянський тил; розбиті на групи по 10 чоловік. Кожна група має рацію. Цими днями закінчать навчання.

Розраховано, що групи діятимуть в районах розташування бандерівців. Завдання: розвідка і керівництво диверсійною роботою бандерівців. Голос».

Радіограма майнула в ефір, але думка знову й знову поверталася до Скавіни, до вихованців шпигунської школи. Як знешкодити зрадників, перевертнів?

На світанку мені принесли радіограму-відповідь:

«Голосу. Запропонуйте Правдивому, Блискавці направити до нас свого довіреного з агентів, підготовлених школою Скавіна для шпіонажу, і через нього повідомте:

а) детально про шпигунів у тилу і частинах Радянської Армії;

б) про підготовлених агентів, хто вони, де живуть, хто господарі квартир; пароль для переходу «Доставте мене Київському». Павлов».

Успіх операції багато в чому залежав від Комахова. І Блискавка, треба віддати йому належне, в Скавіні потрудився багато. З дозволу майора, він звалив на себе всю чорнову, канцелярську роботу. Ночами, коли берлінський гість відпочивав, Блискавка старанно переглядав справи «курсантів». Ранком, після сніданку, під час чергової доповіді давав лаконічні, чіткі характеристики екзаменованим, разом із гером майором уточняв кінцеві пункти висадки окремих агентів. Він шифрував на клаптиках цигаркового паперу імена зрадників, їх майбутні маршрути, адреси явочних квартир. Ці дані, фотографії курсантів та інші цінні документи готувалися для підставного агента.

Комахов, скориставшись чудовим настроєм майора, запропонував для відправлення в тил «свою» кандидатуру. Ця людина, пояснював він, могла б уже на радянській території простежити за агентами, які викликають підозру. Підозру ж у майора викликали всі. «Я й собі, — похмуро жартував він, — вірю тільки раз на рік». Майор звернувся до Отмана. Той підтвердив відмінну характеристику, яку дав Комахов «особливо довіреному агентові»: кмітливий, холоднокровний, перевірений на акціях і в каральних експедиціях.

«Агент» також не підвів: він блискуче відповів під час екзамену, влаштованого майором. Його відправили на Схід з останньою групою…

ЗАВАДКА

Важко про це писати… Були втрати, і спогади про них викликають біль. Але цей спогад, певно, буде найскорботнішою сторінкою повісті.

Снігова буря в горах… Надовго зникло небо. Темніє день. Колючий сніг забиває дух. Вітер збиває з ніг, проникає крізь усі шпарини, крізь одяг, видуває останнє тепло…

А тут ще й харчі кінчаються.

Зайдеш в одну землянку, в другу: кашель, сиплі, простуджені голоси, в очах сухий, гарячковий блиск.

Зовсім розхворілася Ольга. Груша силоміць вклала її на нари, вкрила кожухом. Розкрилася Ольга, марить. Кличе маму, Татуся. В чомусь гаряче переконує. Горить, як свічка…

Зважуюсь… Пас, «червоних десантників», давно запрошували в Завадку — невеличке гірське сільце. От і треба скористатися тепер цим запрошенням — на якийсь час залишити землянки. Перебратися до гуралів.

… Дві доби відпочивали в Завадці. Тепло, парне молоко, привітність гуралів повернули сили хворим. Навіть Ольга почала швидко видужувати.

На світанку третього дня з сусіднього села Токарні прискакав партизанський гонець:

— Пане капітан, шваби!.. Хмарою сунуть…

Незабаром повернулася послана мною група розвідників. На саморобних носилках із жердин принесли пораненого Андрія. За селом нарвалися на засаду, відстрілювались. Бачили і танки, і броньовики, і артилерію…

Нас суворо застерігали: у бій з ворогом не вступати.

— Андрія негайно до Гардого, в партизанський госпіталь Яна Новака, — розпорядився я. — Усім — і жителям Завадки — в ліс!

На жаль, небагато гуралів пішло з нами. Хоч який нехитрий домашній скарб, а кидати шкода: нажито своїм горбом, за довгі роки.

Ми тільки встигли ввійти в лісову хащу, як десь за нами зататахкали кулемети, застрекотіли автомати. Зійшовши на сусідню височину, ми побачили стовп чорного диму, який уже розпливався небом.

Згодом я послав у Завадку Митю-Цигана і Овсія Близнякова. Вони повернулися надвечір. Закоптілі, мовчазні, похмурі, з скам'янілими обличчями. Привели з собою хлопчика років десяти, якого відшукали в погребі.

Завадку фашисти спалили до тла. Розстрілювали всіх підряд: старих, жінок, хворих. У палаючі будинки кидали дітей.

… Попіл Хатині, Лідіце, Орадура, сотень знищених ворогом міст і сіл обпікає наші серця. Це — наш спільний біль. А в мене ще є й свій особистий — Завадка.

ТРИВОЖНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ

В другій половині грудня робота нашої групи ще більше ускладнилася. Відчутнішими стали перебої в постачанні: адже нас стало майже у вісім разів більше. Абдулла хитрував — ділив денну норму крупи, жирів, м'яса на два, на три дні.

Але ще гострішою була потреба в патронах, гранатах, вибухівці. Ми радирували Павлову:

«Обстановка надто важка. Німці провадять облави великими силами в районі Кракова. Дуже прошу швидше вислати вантаж. Від цього тепер залежить наша робота і наша доля. Слухайте нас із 20 до 22. Голос».

Стояли ми тоді під Козлувкою — в 35 кілометрах від Кракова. Було тяжко. Неймовірно тяжко. Але наша діяльність розгорталася: агентурна розвідка, залучення нових людей, розвідка боєм, диверсії.

Наближалися дні особливо відповідальні в нашій роботі.

Той ранок нам усміхнувся сонцем, а ще й приємним сюрпризом. Із загону Гардого прикотив возом Ян Новак. Підійшов до мене:

— Капітану Михайлову від пана поручника — мішок борошна, півмішка картоплі, бараняча тушка.

Абдулла сяяв: запахло справжньою їжею.

«Пан студент-доктор» оглянув наших хворих, попрощався зі мною. Повертається до свого воза, а назустріч Йому паша нерозлучна трійця: Близняков, Отченашев, Ростопшин. Зраділи:

— Здоров, Ян!

— Як поживає пан студент-доктор?

— Партизанському ескулапу фізкульт-привіт!

— Вітаю вас, доблесні панове мушкетери! — відповідає Новак у тон веселій трійці. — А заодно послухайте, любі, притчу. Ішов дорогою старець, йому назустріч три парубки. Кажуть вони до старця, прямо як по біблії читають:

«Вітаю вас, пане Авраам!» «Що чутно, пане Ісаак?» «Як поживаєте, пане Іаков?»

Парубки, задоволені своїм жартом, розреготалися. Старець і оком не моргнув, спокійнісінько відповідає:

«Я не Авраам, не Ісаак і не Іаков. Я син старого Адама, в якого нещодавно пропали три осли. О, яке щастя, що я нарешті зустрів їх!»

Новак поїхав до свого партизанського загону, а наші «мушкетери» ще разів п'ять розігрували в ролях «сцену з Янеком», викликаючи гомеричний сміх.

І раптом з'явилася Валерія. Я здивувався: прийшла не в свій день. Щось скоїлося? Глянув на неї — і мені стало моторошно. Запрошую в командирську землянку.

— Що трапилось?

Обличчя її бліде — жодної кровинки.

— Що трапилось, Валю?

Ні слова. Наче змертвіла. Я подав води. Захитала головою, глибоко зітхнула:

— Капітане Михайлов, — з очей її бризнули сльози. Такою Валерію я ще ніколи не бачив. Вона зібралася з силами:

— Наш Краків приречений…

— Як приречений?

— Краків загине… В одну мить його не стане…

Її обличчя аж посіріло. Вона стягла з голови хустку, І світле волосся розпливлося по плечах.

Ми й раніше здогадувалися про чорні наміри фашистів щодо Кракова. Я не раз просив Зайонца звернути особливу увагу на можливе замінування міста.

— Як повідомляють наші люди, — тремтячим голосом розповідала Валерія, — роботи в місті ведуть солдати спеціальних команд вдень і вночі. В закритих машинах підвозять динаміт. Тоннами. Закладають вибухівку під старовинні будинки. На перехрестях вулиць, на центральних площах будують бункери. Підпільники налічили на вулицях Кракова 240 залізобетонних стовпів, укопаних в останні дні. Ці стовпи, певно, будуть мінувати, щоб при наближенні ваших танків їх повалити і, таким чином, створити протитанкові заслони.

Завжди така спокійна, стримана, Валерія зараз задихалась від хвилювання.

— Все місто начинене вибухівкою. Подумайте тільки: Краків злетить у повітря!..

Вона називала пам'ятники культури, шедеври архітектури, безмежно дорогі польському народові.

Вавель…

Будинок під Баранами…

Банки на вулиці Баштовій і на вулиці Яна…

Театр Словацького…

— Краків для нас, капітане Михайлов, — це не просто місто. І не тільки «глава і мати Вітчизни». Це — душа Польщі, її жива історія.

Я згадав одержане напередодні повідомлення із кодовим знаком «О. Б.». Партизани Армії людової, які тримали під своїм контролем залізницю і шосе Краків — Катовіце, доповіли Зайонцу: від кінцевої міської зупинки (Броновіце) в західному напрямку риють глибокий рів. Усі роботи — жодного поляка до них не підпускають — ведуться організацією «Тодт». З якою метою?

Я попросив тоді Грозу посилити спостереження. Гроза і Зайонц передавали: на дні рову майже півтораметрової глибини гітлерівці вкладали кабель діаметром 4 сантиметри і зразу ж його засипали. Очевидно, фашисти намагалися зберегти це в таємниці.

Для чого ж кабель?

Ось що розповіла Валерія.

Німці дотягли кабель до дороги на Ойцув. Поруч стояли селянські будиночки. В одному з них жив знайомий Присака-Музиканта. Якось пішов сніг з дощем. Німці зайшли в будинок цього селянина погрітися. Господар, уже підготовлений Музикантом, намагався завести з ними розмову про рів і кабель. Першого разу нічого не вийшло. Проте гітлерівці зазирнули сюди й наступного дня. За порадою Музиканта, господар почастував «гостей» самогоном. Випили. Закусили. Сподобалось. Господар запрошував і назавтра заходити.

Підпільники принесли селянинові чималеньку сулію первака. Наступного дня холод знову загнав солдатів у будиночок. Чарки наповнювались безперервно. Гості захмеліли, розвеселилися. Господар знову завів потрібну йому розмову. Мовляв, незабаром у Краків увійдуть росіяни, а він боїться совєтів.

— О, найн! — крикнув один з них. — Вр-р-р-рум! — і підкинув угору руки, витріщивши очі.

Злетить, мовляв, місто в повітря разом з російським Іваном.

Тонни динаміту під Вавелем, університетом, Сукенніцами і таємничий кабель — ланки одного ланцюга. Це підтверджувало і повідомлення Правдивого: у форті Пастернак (передмістя Кракова) — підривний пункт, від якого прокладається кабель назустріч тому кабелю, за яким стежили Гроза і паші польські друзі. Отже, кільце замикалося.

— Фашисти продовжують копати, — з тривогою і надією дивилася на мене Валерія. — Товариш Міхал так і просив передати вам: вони продовжують копати.

Валерія зібралася йти. Така служба у зв'язкових: з дороги — в дорогу. Але цього разу я попросив її залишитися. Відпочити. Та й мені треба було ще й ще раз продумати тривожне повідомлення, зібратися з думками.

Прийшов Абдулла. Приніс прямо-таки царську вечерю: плов із баранини, підсмажену до хрусту картоплю. Дуже йому хотілося зробити приємне для нашої Валі. Я вийшов із землянки, а коли через п'ять хвилин повернувся, Валя з виделкою в руках, схилившись над їжею, спала. Прикрив її шкіряною курткою, наказав нартовому не будити до ранку і перебрався до Овсія Близнякова. З сусідньої землянки линуло:

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: Чому я не сокіл, чому не літаю…

Співали Комар і Груша. Присмутилися дівчата. І вкладали вони в знайомі слова пісні свої думки-печалі. А ось і юнацький тенор. Метек — це був він — затяг якусь незнайому пісню. Я почав розрізняти окремі її слова. Це була партизанська, народжена війною. Їх багато знав Метек.

«Сьогодні, — співалося в пісні, — я прийти до тебе не можу. Іду в ніч, у морок. Не виглядай мене у вікно. Не шукай мене в імлі. Я піду сьогодні в ліс. Я не можу більше сидіти. Там чекає мене товариство лісове». Так співав Метек.

Я слухав, а в пам'яті знову спливала розповідь Валерії, її схвильований голос, її рухи. Валерія говорила про місто, як говорять про живу людину. Про дуже рідну й близьку людину, якій загрожує смертельна небезпека.

Краків… Місто, яке було раніше тільки об'єктом, хай навіть важливим, але об'єктом, до того ж пов'язаним зі спогадами про Монтелюпиху, — тепер, з розповідей Валерії, поставало в своїй трагічній величі й красі.

Немов очима Валерії глянув я на вулиці й площі. Там пройшло її дитинство, там багато моїх польських друзів зустріло свою бойову молодість.

Вийшов із землянки. На повні груди вдихнув морозне гірське повітря. Ніч була місячна. Зелені зорі стигли над Бескидами. Внизу спалахували поодинокі вогники. Напружено вдивляюся в ніч, туди, де має бути Краків. Намагаюся вгадати його обриси. Вгадую і пригадую… Пригадую, яким він мені відкрився того чудового ранку, коли я прокинувся в кущах бузку (збудило мене сонце) і вийшов з-за монастирської огорожі.

Як потім я уточнив по карті, то був Бєлянський монастир, розташований на пагорбі лівого берега Вісли, в п'яти-шести кілометрах від Кракова.

Багато світанків зустрічав я потім у дорозі, в горах, у лісі, в чистому полі, але такий, як тоді, рідко випадав на мою долю. Серпневе повітря чисте і прозоре. Ні пострілів, ні пожеж. Ніщо не нагадує про війну. Мирна тиша. Місто лежало внизу, мов на долоні. Червона черепиця дахів палала на сонці. Чітко вирізнявся в зеленому обрамленні бульварів старий Краків: масив готичного Маріацького костьолу, могутня громада Сукенніц, стрімка ратуша, стрільчасті дахи знаменитого

Ягеллонського університету, величезна квадратна базарна площа, від якої відходили в різні боки прямі широкі вулиці з поперечними провулками і кільцевою магістраллю. Кафедральний собор і королівський замок на Вавельському пагорбі велично височіли над містом і Віслою.

Все це тоді зафіксувалося в пам'яті миттєво, підсвідомо, немов на негативній плівці. Та от розповідь Валерії, її тривога подіяли як проявник. І місто — таке, яким я побачив його з Бєлянського пагорба, — ожило, увійшло в моє серце.

Яка оманлива тиша на війні… Можливо, ось у таку спокійну місячну ніч з містом станеться те, що сталося З Києвом, Варшавою, з багатьма містами за цю війну.

Потрібні були віки, сотні тисяч, мільйони рук, труд І піт народу, геній зодчого, щоб звелося над Віслою це неповторне місто. І достатньо кількох днів, годин, навіть хвилин, злої волі якогось фюрера і сліпої запопадливості злочинних виконавців, щоб усе перетворилося на руїни.

Так може статись…

Але так не повинно бути!

ВРЯТУВАТИ МІСТО!

Тривожний здогад польських друзів підтвердився новими повідомленнями Правдивого і Блискавки. Ще з серпня планомірно готувалося знищення Кракова.

Нав'язати наступаючим частинам Червоної Армії вуличні бої, заманити їх у місто, начинене сотнями тонн амоналу, і підірвати його — такий був план гітлерівського командування.

Центр просив повідомити про характер і систему ворожих укріплень Кракова. Відчувалося: великі події назрівають.

Прийшов Гроза. Розповідає, що досить дивно поводить себе генерал-губернатор Польщі Ганс Франк.

— Надто підозріло заграє кат зі своїми жертвами. Стара політика батога і пряника. Вистава-фарс: «Кіт і миші». З одного боку посилюються репресії, на вулицях хапають людей, кидають у тюрми, трудові табори. З іншого — прийоми у Вавельському королівському замку. Вперше демонстративно запрошуються поляки — представники місцевої адміністрації та інтелігенції. Франк виступає на цих прийомах у ролі батька-благодійника, захисника польського народу, закликає поляків подавати всіляку допомогу «нещасним» біженцям із спаленої Варшави, залякує «більшовицькою навалою» та обіцяє відстояти європейське древнє місто від «диких орд Сходу».

На підтвердження цього Олексій розгортає краківські газети. «Гонєц Краковскі» широко висвітлює прийоми в резиденції генерал-губернатора, його промови, заклики, залякування, заклинання.

Ми з Олексієм дійшли того ж висновку, що й наші польські товариші: Франк і його адміністрація, крім інших цілей, намагаються приспати пильність місцевого населення, до останньої хвилини приховуючи в суворій таємниці план знищення міста.

Як врятувати Краків?

Вся надія на могутній, точний і навальний удар наших військ, який би виключив виснажливі, небезпечні для міста вуличні бої. Але для цього треба знати — і знати точно — всі вразливі ділянки оборони, роздобути детальний план замінування міста.

Гроза повернувся в Краків.

Незабаром звідти прийшло нове повідомлення:

«D. S.» Противник продовжує укріплювати Краків. Замуровано вікна першого поверху головпоштамту. В інших вікнах — амбразури… Роботи по укріпленню ведуться вдень і вночі».

Згодом ми радирували в Центр:

«Павлову. П'яний німецький офіцер проговорився: Краків, у квадраті вулиця Смоча — Вісла побудовано невеликий злітний майданчик, з якого на випадок небезпеки евакуюватиметься командний склад».

Майданчик, як ми згодом з'ясували, призначався для генерал-губернатора та його камарильї.

Радіограма з штабу фронту:

«З'ясуйте точну чисельність військ і нумерацію частин у Кракові. Повідомляйте про кожну нову частину, яка прибуває в місто. Точно встановіть розташування артпозиції, танків, піхоти, всі заходи противника по обороні краківського району. Дані — блискавкою. Павлов».

«Всі заходи по обороні…» Знову й знову переглядаю останні донесення.

«D. S.» У Кракові, на Гердерштрасе, 11, розквартирований особовий склад першої ескадрильї 77 ескадри бомбардувальників — близько двохсот чоловік. Аеродром ескадрильї в Раковіце. Штаб восьмого льотного корпусу у Вітковіце».

Гроза підтвердив наші попередні дані про будівництво дотів у районі електростанції. Отман уточнив: гарнізон міста — три дивізії.

Від Павлова щодня йшли радіограми. Центр чутливо реагував на діяльність групи.

«Ваші дані, зауважувалося в одній з радіограм, надзвичайно важливі. Всіма силами зосередьте увагу на оборонних обводах Кракова та інженерних спорудах вздовж лівого берега Вісли».

Все зводилося тепер до одного — головного для нас завдання: потрібна цілісна карта оборони Кракова. Її н нас не було.

Записка від Грози: «Інженерна частина укріпрайону дислокується в селі Рацеховіце. Командує нею генерал-майор».

Генерал-майор… Йому-то, напевне, відомий якщо не весь план, то в усякому разі частина плану укріпрайону. А що, коли…

Я — до Гардого, командира польського партизанського загону. Йому мій план спершу видався фантастичним. Однак обіцяв допомогти.

З польським зв'язковим Метеком пішов Митя-Циган. Третього дня повернувся, доповів обстановку. В Рацеховіцах повно німців. За селом у лісі — танкова частина. «Наш» генерал-майор уже з місяць живе в будинку однієї польсько-української сім'ї. Господиня родом з Тернополя. Рідну мову пам'ятає, германа ненавидить. А донька заграє з генералом.

— Красна, пся крев, як та крульовна польова, — коротко охарактеризував її Метек.

Рідний дядько цієї «крульовни», яка заполонила генерала, виявився зв'язковим польських партизанів. Люди Гардого налагодили з ним контакт. Поступово почав вимальовуватися план операції.

Зголосилися виконати це небезпечне завдання Овсій Близняков і друзі-танкісти Митя-Циган та Семен Ростопшин. Всі вони мають з'явитися в Рацеховіцах як земляки господині, біженці-поліцаї, обжитися, поки до них звикнуть.

Багато залежало від дядька «крульовни». Він мусив делікатно пояснити всім героям майбутньої «прем'єри», крім, звичайно, закоханого генерала, кому яку роль належить зіграти.

«Крульовна» не дуже комизилася, бо знала, що чекало її в рідному селі після відходу швабів. Матір не треба було вмовляти. Батько теж не заперечував.

Отже, план у деталях: Овсій Близняков з товаришами вночі безшумно знімають вартового, «нареченого» і «наречену» беруть прямо з ліжка і разом з господарями зникають в невідомому напрямку. Таким чином, і. вівці цілі, й вовк у пастці.

Але найідеальніші плани не завжди виконуються. Іноді провалюються через дрібницю або непередбачений випадок.

По сусідству з Рацеховіцами неждано з'явився чималий загін Армії крайової. «Нашого» генерала обстріляли, коли той повертався з службової поїздки. Після цього він став обережнішим, запросив у своє розпорядження бронеавтомобіль. Посилив охорону. Біля будинку з'явився бронетранспортер…

КУРТ ПЕККЕЛЬ

Прибув зв'язковий групи Отченашев. Розповів про ускладнення з генералом.

— Дозвольте, товаришу капітан, інший план: замість журавля зловити синицю. Є там на прикметі один учений майор. Головний інженер укріпрайону.

Я згодився.

Через кілька днів ми радирували Центру:

«Павлову. Взятий нами в полон інженер німець Курт Пеккель. Він керував ділянкою будівництва укріплень в б км від Кракова в напрямку Варшави. Його показання передамо. Голос».

Розповідь Овсія Близнякова про те, як брали майора Курта Пеккеля, я записав одразу ж після виходу з ворожого тилу. Ось вона.

«Три доби стежили ми за «нашим» інженером. Вивчили його маршрут, режим дня, навіть звички. Пеккель — великий любитель шнапсу, польської кухні й не байдужий до жіноцтва. Щодня, з години до другої, відпочивав і розважався в будинку спритної вдовиці. Майор — птах стріляний, обережний. Провідував коханку тільки серед білого дня, коли на вулицях повно солдатів. Правда, хата вдовиці на вигоні, відмежована од інших будинків невеличким гайком.

Блукаємо селом завжди втрьох: я, Митька-Циган, Семен Ростопшин. До нас уже всі звикли. Ходимо напідпитку. В капелюхах, плащах. Семен — з акордеоном. З кишень виглядають пляшки. Горлаємо пісні. Нам що — море по коліна. Дехто на нас вороже коситься: збіглі поліцаї.

Ось і гайок. Простелили плащі на жухле листя. Розклали пляшки, закуску. Розляглися, чекаємо. Нарешті… Перебирає ніжками по стежині наш товстунець. Зросту середнього. Білявий. Маленькі оченята блищать: передчуває солодку втіху. Помітив нас — насторожився.

Ми ліниво, неохоче підвелися, оточили його:

— Шнапс, бітте, трінкен. Вип'ємо, гер майор, за компанію.

Замахав руками: мовляв, данке шон, спасибі, ніколи.

Митя ввічливенько так пістолет майору під бік. Я пляшку в зуби. Вилили ми в нього півлітра першосортного шнапсу. Подіяло. Дивиться посоловілими очима, хитається. Ми на нього плащ накинули, натягли капелюха по самі очі. Добавили ще склянку. Для певності.

У лісі нас чекав Отченашев з підводою. Майор, прийшовши до тями, заверещав. Ми йому — кляп у рота, легенько, щоб не задихнувся. Він у нас, любенький, на м'якому сіні одразу й захропів. Так і довезли. Приймайте гостя дорогого, товаришу капітан».

Гість, дійсно, виявився дорогим, з багатою начинкою.

При ньому був квиток члена нацистської партії за № 10340, виданий ще в 1925 році.

У моїй землянці Пеккель протверезішав, відразу втямив, що до чого. Заявив, що, як старий партієць (партайгеносе), він по квитку з таким номером мав право вільного входу в рейхсканцелярію самого фюрера і в резиденцію генерал-губернатора.

— Ми сиділи з Гансом Франком за одним столом. Це така ж правда, як і те, що я стою перед вами, гер оберст.

Підвищивши мене в чині, майор остаточно заспокоївся; звик за довгі роки служби до субординації. Коли наказує оберст (полковник), майорові належить лише підкорятися. Я не став його розчаровувати. Розклав перед Пеккелем карту:

— Нас цікавить план оборонних споруд укріпрайону. І, по можливості, з найдрібнішими деталями. Не здумайте посилатися на забудькуватість чи слабку пам'ять. За кожен об'єкт, пане майор, відповідаєте головою. Тільки сумлінна робота гарантує вам життя. При першій можливості перекинемо вас у Москву.

Пеккель схилив свій стрижений їжачок на знак згоди. Попросив ковток шнапсу і кави «для похмілля». Споживши бажане, він до вечора просидів над картою.

«Павлову. Полонений Курт Пеккель свідчить: у вересні 1944 року колишній командуючий краківським гарнізоном генерал-лейтенант Кітель видав наказ та інструкцію по будівництву оборонних споруд району Кракова. Загальна назва системи споруд «Группенсистем». Бункери на 10 солдатів квадратного перетину 4 на 4, глибини 3 м 60 см. Голос».

«Павлову. Продовження. Бункери ретельно маскуються. Крім справжніх бункерів є фальшиві: насипані купи землі, недбало замасковані, щоб дезорієнтувати артилерію. Від бункера вбік рів глибиною 180, шириною 80 см, розгалужується подібно до оленячого рогу. На двох-трьох його кінцях — кулеметні гнізда. Бункери огороджені дротом в радіусі ЗО метрів. Середня відстань між бункерами 200 метрів. Багато бункерів у житлових будинках, сараях. Обабіч шосейних доріг вкопують бетонні стовпи висотою 3–5 метрів, а в діаметрі 1,5 метра. Їх заміновують: при наближенні противника завалюватимуть дороги. Голос».

Це були найгарячіші дні для наших радисток. Вони передавали Центру план оборонних споруд по квадратах. Завдавали ми роботу і штабістам з оперативного відділу Першого Українського фронту. Центр протягом кількох днів просив уточнити окремі ділянки, особливо ті, де противник споруджував фальшиві бункери.

В таборі всі звикли до сумирного майора. Перші дні наш полонений франтував у своєму мундирі з Залізним хрестом. Потім випросив у Семена Ростопшина тілогрійку. Заходився допомагати нашому кухареві Аб-дуллі.

Курт Пеккель любив побалакати, згадати своє минуле. А згадати старому «партайгеносе» було що. З'їзди, зібрання в Нюрнберзі, нічні походи із смолоскипами, фанатичне, заворожуюче обличчя фюрера.

— Я вірив у нього, як у бога, навіть більше. А бог виявився дияволом. І я навіть радий, що війна так раптово для мене закінчилась. Чи не так, гер оберст? Гот, майн гот! Тепер я майже певен, що знову побачу свій рідний Магдебург, майне лібе фрау, кіндер.

Правда, старший син Пеккеля, офіцер танкових військ, пропав безвісти десь під Ростовом.

— Війна не приносить ніякісінької радості, — хитав головою майор.

Тепер піп усю верхівку, всіх гітлерівських бонз називав «зграєю пройдисвітів».

— Тлустий Герман — цей кокаїніст — став рейхсмаршалом, другою особою в державі. Гауляйтер Франконії Штрейхер виявився наостанку викінченим негідником, розбещувачем неповнолітніх арійських дівчат. Зчинився скандал. Посипалися скарги. І кому, подумайте тільки, гер оберст, Гітлер доручив розгляд цієї справи? Герману Герінгу — цьому жирному кабанові в рейхсмаршальському мундирі.

— Я і Франка знав замолоду. Пронозлива бестія. В двадцять третьому, коли судили фюрера за мюнхенський путч, Ганс узявся захищати Адольфа. І не прогадав. Фюрер умів цінувати такі заслуги. Невідомий адвокат став рейхслейтером партії з правових питань, президентом німецької академії права. Потім — імперським міністром юстиції, генерал-губернатором Польщі. І це ж треба: в двадцять сьомому році на нашому з'їзді ми з ним сиділи на одній лаві. Пили пиво, можна скапати, з одного кухля.

— Я тут, у Польщі, гер оберст, майже всю війну провів. Усе будував: казарми, табори, укріплення. Я — солдат, мо$ діло маленьке: наказ — і ніяких заперечень. Генерал-губернатора бачив і у Варшаві, й у Вавелі, і в Кщешовіцах. Зазнався. Спершу, бестія, «не пізнавав» свого партайгеносе. А в липні чи то в серпні сорок третього — вже після Сталінграда і Курська — викликав нас, старих функціонерів, у Краків на таємну нараду. Тут Франк сам до мене підійшов, потиснув руку, поплескав по плечу, згадав «старі добрі часи». «Нічого, друже, поки до нас російські Івани доберуться, ми з цих поляків фаршу наробимо», — ось що проголошував Франк. Тепер з поляками заграє, а Краків за наказом фюрера нашпигував вибухівкою, як ковбасну кишку фаршем. Ви ще згадаєте моє слово, гер оберст: в полоні цей адвокатик буде вивертатися і все валитиме на фюрера, на гестапо. Я його підлу натуру знаю.

І майор Пеккель знову схиляв свій сивий їжачок над картою.

За даними наших розвідників уточнював схему мінування. План «Группенсистем» — усієї лінії оборонних споруд краківського району, накиданий майором Пеккелем, вибірково, по квадратах ретельно перевірявся нашими розвідниками і товаришами Зайонца. Перевірка проводилася й іншими радянськими розвідниками. Все підтверджувалось.

Під Новий рік ми одержали подяку Центру.

КОЗЛУВСЬКА «ВАЛЬКА»

В польському історичному журналі «За вольносць і люд» з номера в номер ведеться розповідь про різні етапи боротьби проти фашизму, за вільну, соціалістичну Польщу. В одному з номерів я прочитав: «Козлувська «валька» — тобто битва в Козлувці. Й далі:

«… В трикутнику Макув — Подгалянський — Мисленіце знаходився 2-й великий партизанський район. Там діяли: загін імені Варинського під командуванням Тадека (Т. Грегорчик), б-н АК Гардого (Герард Возніца), радянський загін під командуванням полковника Калиновського і радянська десантна група капітана Михайлова (Є. Березняк).

Великі випробування випали на долю батальйону Гардого ї групи капітана Михайлова.

10 січня 1945 року значні сили гітлерівців оточили великий лісовий масив. Командири партизанських загонів і груп підтримували між собою постійні контакти. Партизанські дозори кілька разів зав'язували перестрілку з німцями, не дозволяючи їм проникнути в глибину лісу.

Вночі вийшов з оточення загін імені Варинського (Тадека).

12 січня фашисти почали наступ з боку Гарбутовіц. В кількох місцях їм вдалося прорвати оборону партизанів. Вони увірвалися в розташування загону Гардого 1 радянської групи Михайлова (Березняка).

Гардому і Михайлову довелося організувати кругову оборону. В цьому бою особливо відзначилася радянська група…

Карателі втратили 92 солдати вбитими і 12 пораненими».

Ці рядки з журналу пробудили в пам'яті деталі того бою.

В ніч на 12 січня ми з Гардим перевіряли посилені дальні дозори. Тоді нам ще не було відомо, що весь лісовий масив Подгалє оточений гітлерівцями. Але «гостей» ми чекали. Перед цим Павлов попереджав: «Є дані, що гітлерівці готують каральну експедицію проти партизанів у районі Кракова. Вживіть відповідних заходів».

Про скупчення карателів у Бескидах повідомляв і Гроза.

«Гостей» ми чекали вдосвіта. Сон на світанку міцний — на це часто розраховують карателі.

Але і вночі, і вранці було спокійно. Ми з Гардим зняли дальні дозори. Виставили ближні. Я забрався в землянку і попросив розбудити о другій годині дня.

— Товаришу капітан, товаришу капітан! — чую крізь сон голос Близнякова.

Схоплююся.

— Почалося, товаришу капітан! Щойно Ольга прийняла радіограму: війська Першого Українського фронту перейшли в наступ.

Хлопці обнімаються, сміються, пританцьовують. Пахне чимось смачним. Абдулла зі своїм підручним Пеккелем чаклують над казаном.

Наступ… Всі останні тижні ми жили чеканням, працювали на цей день.

І в Гардого вже знають. Від нього зв'язковий:

— Пап поручик з такої нагоди запрошує на обід.

Повертаюся в землянку поголитися. Не поспішаючи, намилюю щоку. І раптом вибух. Так з намиленою щокою і вибіг із землянки.

— Лягайте, капітане! — кричить хтось.

Падаю в сніг. Тут же зататакав кулемет. Великокаліберний. Карателі поливають свинцем кожен метр. Поки що рятують ялини і буки. Але втримати оточену галяву, певно, не вдасться. А німці повзуть з усіх боків… Скільки їх?

— Товаришу капітан, дозвольте… — це Ростопшин.

Семен сильним ривком викидається за бруствер траншеї, котиться до дерева. Потім глибоким снігом повзе настирливий гавкіт кулемета. Стрілянина посилюється…

Наказую всім зосередитися для прориву. Незабаром доповідають:

— Ростопшин захопив кулемет. Б'є по флангу. Там німці розбіглися.

— Іл'єнко, Абдулла — до Ростопшина! Винести рації.

У бінокль добре видно, як від дерева до дерева перебігають фігурки в білих маскхалатах. Ех, проспав. Оточили.

Хлопці стріляють влучно, бережуть патрони. Падають білі фігурки. І знову повзуть. Зимовий ліс кишить карателями. Нахабно лізуть. Упевнені: нам — каюк. Автоматні черги з шипінням полосують сніг. Чи протримаємось до ночі?.. А сусіди молодці: не розгубилися.

— Пане капітан, пане капітан…

Оглядаюся — Гардий. І як йому вдалося проповзти під таким щільним вогнем?..

— Товаришу Михайлов, відходьте з групою. Ми вас прикриємо.

Відходити? Іншого виходу немає. «Голос» тепер особливо потрібен Центру. Він не має права, не повинен замовкнути. Обіймаю Гардого. А слів нема. Що можна сказати другові, готовому своїми грудьми прикрити тебе…

Гардий підказав шлях до відходу: ще вище в гори, у важкопрохідний кам'янистий район Бескид. Туди вела ледь помітна, припорошена свіжим снігом стежка.

Гітлерівці продовжують поливати вогнем позиції польського загону і наш табір. Гардий з невеликою групою сміливців відстрілюється, кожний раз міняючи позиції, перебігаючи з траншеї в траншею. А в цей час його партизани слідом за бійцями нашої групи виходять «коридором Ростопшина» з оточення.

Увечері зійшли на вершину. Привал. Мені доповідають: легко поранений Семен Ростопшин.

— Де він?

— Тут я, товаришу капітан, — відгукується Ростопшин із темряви.

— Спасибі, Семене, — виручив. Як рана?

— Так, подряпина. Ось, товаришу капітан, візьміть. На пам'ять про Кочлувку.

На широкій долоні Ростопшина — іменний, у білій костяній оправі «Вальтер-9».

— Ти розкажи, Сьомо, як тобі вдалося з кулеметником поладнати.

— Та ото ж поповз. Сніг набивався в рукави, танув, але було» жарко. Нижня сорочка прилипла до тіла. Повзу, не піднімаючи голови. Перевалився через горбок, скотився у видолинок і завмер: за буком гітлерівець у маскхалаті. Помітив мене, але я випередив його: уклав першим же пострілом. Виповз на горб, дивлюсь: есесівець, широко розкинувши ноги, прикипів до кулемета. Певно, почув моє важке дихання — рвучко повернувся, заверещав:

— Іван, не стріляй!

— Не буду, кажу, гад, не буду! — і вдарив есесівця ножем.

Захопив кулемет і відкрив вогонь по карателях.

— А де твій «хрещеник», Сьомо?

Пеккеля ніде не було. Митя-Циган бачив, як Курт спіткнувся і впав. Тільки на третій день, повернувшись у табір, ми знайшли його труп.

Були жертви і серед партизанів. Геройськи загинули і навічно залишилися на безіменному схилі Бескид вісім партизанів Гардого…

ГОЛОС КИЄВА

15 січня ми знову завітали в Явоже. Місцеві гуралі зустріли моїх бійців як добрих старих знайомих.

Вечоріло. Посилювався мороз. Я вийшов на подвір'я. Зі сходу долинав гул артилерійського бою. Не помітив, як поруч з'явився Овсій Близняков:

— Товаришу капітан, Ольга кличе. Каже: важливе повідомлення.

Ольга сяє, подає навушники. Я відразу ж упізнав урочистий голос Левітана: визволено Варшаву! В навушниках гуркіт: Москва салютує Варшаві, воїнам-визволителям.

А з Києва того ж вечора передавали звернення Ради Народних Комісарів України до президента Крайової Ради Народової Польщі Болеслава Берута:

«Просимо прийняти сердечне поздоровлення від українського народу, який разом із польським народом торжествує з нагоди визволення славної столиці Польщі — Варшави.

Ми щасливі, що наша Радянська Армія разом з Військом Польським майже повністю визволила польську землю від німецько-фашистських загарбників.

Наближається день, коли прапор свободи замайорить над усією польською землею… В боротьбі й стражданнях цієї війни слов'янські народи цілком усвідомили, що, об'єднані разом, завжди будуть незборимою перешкодою для німецько-фашистських загарбників, які намагалися поневолити всіх слов'ян і знищити їх.

Український народ у тяжкий період німецької окупації особливо добре розуміє страждання братів поляків, які упродовж п'яти років перебували під ярмом німецько-фашистських загарбників.

Виявом нашого співчуття благородній справі відродження вільної незалежної демократичної Польщі, запорукою зміцнення дружніх відносин між польським і українським народами хай стане наш скромний дар героїчному населенню Варшави, а саме: 900 000 пудів зерна, 9000 пудів олії, 6000 пудів цукру, 300 пудів сухофруктів для дітей.

Український народ з радістю несе польському народові свій дар, який, — хай у малій мірі, — буде сприяти швидкому загоєнню ран, заподіяних окупантами, відбудові Польщі.

Хай назавжди міцніє наша дружба!»

Я наказав зібрати всю групу для політбесіди. Поздоровив розвідників із визволенням Варшави. Потім переказав звернення Ради Народних Комісарів України до президента Берута.

900 000 пудів хліба, 6000 пудів цукру… Хто з нас не знав, як потрібний був кожний пуд зерна, кожний кілограм цукру розореній війною Україні. Так вчинити міг тільки справжній друг.

Я бачив, як світліли обличчя Овсія, Абдулли, Отчеиашева… Хіба можна не пишатися такою Вітчизною, Армією, яка несе іншим народам не гніт, а свободу; хліб — голодним, фрукти — дітям.

Я знав: попереду бої не тільки з гітлерівцями, але і з націоналістичними бандами — заклятими ворогами нової Польщі, Радянського Союзу. І ще раз нагадав бійцям: кожним своїм кроком, кожним вчинком, своїм щоденним ставленням до місцевих жителів нам слід показувати, що ми — солдати Армії Миру, Армії Леніна, що ми прийшли в Польщу як визволителі, як брати.

На світанку наша група залишила Явоже.

ТРЕТІЙ…

«У селі Бесіна в розташуванні загону затримано гр. «Янкова» родом з Рави-Руської. Під час допиту показав…»

Бесіна. Велике село в Бескидах. По кряжистому хребту, вкритому рідкими деревами, до самої долини спускаються, як овеча отара, білі хатинки гуралів. Козлувська «валька», що могла так сумно закінчитись для групи «Голос», послужила нам суворим попередженням.

У Бесіну, куди ми, втомлені тяжким переходом, прийшли опівночі, я розмістив загін у кількох хатах на околиці села, поближче до гірського узлісся. Виставив заставу з наказом: усіх підозрілих затримувати. За годину прибіг Метек. Доповідає: якийсь чоловік вимагає зустрічі з командиром. Незабаром затриманий у супроводі Андрія (Жениха) вже стояв переді мною.

Продовгувате обличчя, вздовж лівої щоки глибокий шрам. Маленькі чіпкі оченята так і прикипіли до мене. Мовчки розглядаємо один одного. У «Янкова» (так назвав себе затриманий) табірні черевики на дерев'яних колодках, старенький піджачок з чужого плеча. На запитання відповідає охоче і докладно. Родом справді з Рави-Руської. Українець. Колись батракував на панському фільварку, а після возз'єднання західних земель з Радянською Україною став обробляти свою земельку. У сорок першому відступав на схід з Червоною Армією. Під Харковом потрапив в оточення, а там — полон, табір. Де тільки не побував! Набрався стільки лиха, що до скону пам'ятатиме. В Бесіні вже з місяць. Тут його кожна собака знає.

Запрошую війта. То наш, перевірений чоловік. Підтверджує: все чистісінька правда. В Бесіну Янків прийшов увесь побитий, хворий, знесилений. Одна вдовичка його прихистила. Як тільки видужав, став допомагати жінці по господарству; до роботи беручкий. Мужик наче справний. Все допитувався, як йому до партизанів потрапити.

Янків і собі:

— Беріть до загону, товаришу командир. У мене з швабами давні рахунки.

Що робити? Павлов в одній з радіограм попереджав: нових бійців приймати у виняткових випадках. А що, коли Янків каже правду? Може, він і є той самий «виняток»? Викликав Абдуллу.

— Ось тобі, шеф-поваре, помічник. Замість Курта Пеккеля. Тимчасовий. До першого бою.

Янків зрадів, став дякувати.

Та не минуло й години — дивлюсь: Семен Ростопшин. Щойно повернувся з розвідки. По обличчю видно — чимось стурбований.

— Товаришу капітан, що за персона вештається біля кухні?

— Наче, — кажу, — наш, з табору втік. Хоче вступити до загону.

— Щось мені, товаришу капітан, це поповнення не подобається і повірте — не без підстав. Дозвольте, погомоню з ним у вашій присутності.

Абдулла з своїм нехитрим господарством розташувався через вулицю. Надворі мело. Колючий сніг обпікав обличчя. Тривога Ростопшина передалась і мені. Янкова ми застали за роботою: чистив картоплю. Ростопшин підійшов до нього, з хвилину придивлявся, щось пригадуючи, і несподівано запитав:

— То, кажеш, втік з табору?

— Було діло.

— А коли саме?

— У листопаді.

— А чи не з тобою зустрічались ми у серпні в загоні Хитрого?

— Не знаю ніякого Хитрого.

— А ти згадай, згадай Ясеніце. Був там чи ні?

— Дай мені, чоловіче добрий, спокій. Не бував я ні в яких Ясеніцах. Товаришу командир, чого це він до мене, як той реп'ях, чіпляється?

— «Товаришу командир… Товаришу командир», — Семен зблід, аж побілів, як то часто бувало з ним у хвилину гніву. — Пес тобі, іудо, товариш.

— Не знаю я ніяких Ясеніц, їй-богу, я в таборі був. Що воно за напасть. У таборі есесівці мало не повісили. Комендант бив. І свої не довіряють.

— Що ти робив у загоні Хитрого? Не я один тебе там бачив. Хочеш, іудо, свідків? Будуть тобі свідки.

— Ми, товаришу капітан, — повернувся до мене Ростопшин, — саме в Ясеніцах стояли, коли цей тип до нас прибився. Весь у синцях. Теж про табір плів. Повірили, а на третій день вдосвіта зник. Ми одразу по тривозі в гори. «Хитрого» не проведеш. І що ви думаєте: надвечір в Ясеніце карателі завітали. Нишпорили по всіх хатах, шукали партизанів. Тридцять заложників схопили. І розстріляли гади. Твоя, іудо, робота?

— Я з табору втік.

— Не крути. Бере, бере вовк, та й вовка візьмуть. У мене — командир цьому свідок — око гостре.

У Янкова затремтіли ноги. Упав на коліна.

— Розповідай!

Схлипуючи і просячи пощади, Янків розказував, як вступив в УПА — Українську повстанську армію, в 1942 році за наказом свого командира був зачислений у дивізію СС «Галичина». Звідти потрапив у Скавіну — шпигунську школу. «Практику» провокатора проходив у таборі для військовополонених. Поживе з тиждень у барані, а потім зі списком підозрілих — до коменданта. Страшний то був список. Не одному патріоту коштував життя, Потім — Ясеніце. І знову табір. «Обробляв» його перед тим, як запускати в черговий барак, сам пан комендант. Розмальовував так, що і рідна ненька не впізнала б. У Бесіну Янків прибув з особливим завданням — проникнути в загін радянських партизанів, а ще краще — розвідників. Втертись у довір'я. А після закінчення війни десь на Сході чекати нових наказів.

Розстріляли Янкова того ж дня. З фашистами пішов — могилу знайшов. Знайома банальна історія. Недарма говорили наші бійці: фашист і націоналіст — рідні брати. На словах — борці «за рідну неньку Україну», а на ділі — запроданці, фашистські холуї, вбивці й кати свого народу.

Семену Ростопшину я перед усім строєм оголосив подяку.

Янків — то був уже третім на його рахунку. У Семена чудова зорова пам'ять і особливий нюх на ворожу агентуру. В таборах для військовополонених надивився на провокаторів. Одного за наказом підпільного комітету задушив.

— Потім, — признавався мені, — цілий день не доторкався до їжі. Знаю, що погань, бридко.

ОСТАННІ ДНІ

З пояснювальної записки штабові фронту:

«На початку січня 1945 року я одержав наказ Центру доручити Правдивому негайно розвідати гарнізон міста Сосновець. З цією метою я послав туди Правдивого і Грозу.

Наступ нашої армії застав їх у Сосновці. Зв'язок з ними я втратив. Як пізніше розповів мені Гроза, коли вони повернулись із Сосновця в Кшешовіце, Правдивий сказав, що сам з'явиться в нашу частину. Гроза дав йому пароль для явки. Разом з Грозою до останнього часу був Блискавка. З ним Гроза розлучився в Кшешовіцах. Блискавка, як гадає Гроза, тепер, очевидно, знаходиться в контррозвідці 59-ї армії. Голос».

Забігаючи наперед, скажемо, що Комахов-Блискавка ніде не об'явився. Певно, він або загинув у бою, як Курт Пеккель, або з ним розправилися місцеві партизани,' не знаючи про його зв'язки з нами.

А Отман-Правдивий? До Павлова в штаб Першого Українського фронту він не з'явився.

Сліди його надовго загубилися і відшукались кілька років по тому… в одному з наших таборів. Виявилось, що в Білорусії підрозділ, в якому служив Отман, брав участь у каральних експедиціях проти наших партизанів. Його судили в Мінську.

На запит відповідних органів я одразу підтвердив його показання про активне співробітництво з групою «Голос». Радянське правосуддя все зважило, а також врахувало не відомі нам факти біографії і знайшло можливим достроково звільнити Отмана. І все ж в історії з ним (сліди його загубились, цього разу, здавалось, назавжди) для мене залишилось чимало білих плям. Якими були справжні мотиви його співробітництва з нами? Тверезий аналіз обставин? Усвідомлення близького краху? Бажання будь-що і будь-якою ціною вижити? Тільки це? Чому не вийшов на Павлова? Адже то було в його інтересах. Відповідь прийшла зовсім несподівано.

Трапилось таке. Довелось мені вже після виходу в СВІТ повісті «Пароль «Dum spiro…» у службових справах побувати в одній нашій республіці. Перед від'їздом виступив по місцевому телебаченню. На прохання телеглядачів розповів і про діяльність групи «Голос» у районі Кракова.

Увечері повертаюсь до готелю. І тут мене чекає записка. Усього кілька слів.

«Тов. Березняк! Прошу подзвонити по телефону 35–41–24. О.».

Набираю номер.

На другому кінці чоловічий голос перепитує:

— Капітан Михайлов? Отримали мою записку? Я — Отман!

Отман?! Наш Отман?! Не може бути! Якими вітрами занесло його сюди?

— Курт Генріхович?!

— Власною персоною. Чи не завітаєте до Правдивого в гості? Моя дружина і я — будемо дуже раді.

— Навряд чи встигну. Сьогодні відлітаю.

— Скільки у Вас вільного часу? Година? За двадцять хвилин буду у Вашому номері. Нам обов'язково треба зустрітися. Словом, гора з горою не сходиться, а людина з людиною…

Він стояв на порозі невисокий, огрядний. Очі спокійні, нічим не видають внутрішнього хвилювання: стріляний горобець.

— Здрастуйте, товаришу «Голос», здрастуйте, Євгене Степановичу. Ви здивовані? Я, однак, не турист, не гість з того боку, як ви, можливо, гадаєте, а радянський громадянин. Давно живу в цьому місті. Пен-сі-о-нер. Нічого не поробиш — роки. А про зустріч нашу давно мріяв. Нам є про що поговорити. Чи не так?

Коротка у нас тоді вийшла розмова. Я поспішав в аеропорт. Отман, проте, пообіцяв на всі мої питання відповісти листом.

«Правдивий» і на цей раз залишився вірним собі, своєму слову.

Не лист, а листи — їх ціла папка лежить переді мною: оповідь і сповідь, варті того, щоб з ними познайомити читача.

… «Шановний товаришу Березняк!

Багато часу минуло після нашої зустрічі, а я все збираюсь з думками. Адже стільки років спливло!

Як ми розминулись з Павловим?

Не пам'ятаю, коли саме радянські частини визволили Кшешовіце. Однак лінію фронту я перейшов значно пізніше.

У німців щодо мене не було ніяких підозрінь (навіть після втечі Ольги). Отже, я міг і далі працювати на радянське командування.

Треба було тільки обумовити з Вами зв'язок. «Гроза» ще раніше дав мені пароль: «Від «Голоса» до Українця» — «Павлов приймає». Я чекав слушного часу, а тут якраз нагода. Органи СД запросили абвергрупу: чи знайдеться агент, який добре володіє польською, чеською або російською мовою.

Перед ним ставилось завдання: прослизнути в тил Радянської Армії, пробратися в місто й уточнити, де й коли саме відбудеться суд над обергрупенфюрером СС. Чому СД цікавилось саме цим обергрупенфюрером? Які у них були плани щодо нього — я так і не дізнався. Та що б там не стало, це завдання цілком відповідало моїм планам.

За успішне виконання операції пообіцяли Залізний хрест, звання зондерфюрера «Ц» і відпустку. Мене це цілком влаштовувало. Перейти лінію фронту, зустрітись з Павловим, налагодити зв'язок і повернутись до свого підрозділу із Залізним хрестом. Нічого було й мріяти про краще. Однак, коли я перейшов лінію фронту, з'явився у штаб радянської частини, виявилось, що то вже не Перший Український фронт, а Четвертий…

Про існування полковника Павлова ніхто тут і гадки не мав. Полковник із «смершу» (прізвища не пам'ятаю) порадив мені добратись першим-ліпшим ешелоном до Бреста: «Комендант станції, — сказав він, — вам допоможе знайти розвідувальний відділ штабу Першого Українського фронту».

В Бресті я з'явився до коменданта станції. Той не став завдавати собі клопоту. Закінчилась моя одіссея арештом, судом у Мінську. Що було далі — Вам відомо.

Тепер про Ольгу. Кілька днів після її арешту я придивлявся — до неї. Бачу, тримається твердо, цій дівчині можна довіритись.

Я доповів своєму шефові, що берусь завербувати Ольгу; це розв'язувало мені руки. Наші довгі розмови наодинці не викликали підозри. Ми навіть харчувались за одним столом. Від своїх підлеглих я постійно вимагав, щоб до російської радистки вони ставилися ввічливо, інакше, казав я їм, провалите нам усю операцію.

За Ольгою дуже старанно наглядав один наш радист-фанатик. Він і мені дорікав: «Що ви носитесь з цією дівчиною? Нічого в пса кидати ковбасою, коли є дрючок». Під час чергування він сам виводив Ольгу на прогулянку, не спускав з неї очей.

У Ольги одне було на думці: втекти. І вона всіляко затримувала прогулянки. Якось радист, що супроводжував її, скомандував: «Цурюк!» — Ольга не почула. Розлючений наці підбіг до неї, вдарив так сильно, що вона повернулась з «прогулянки» закривавленою. Я доповів шефові, що в таких умовах працювати не можна, і «опікунові» перепало на горіхи.

Рішення зв'язатись з партизанами визрівало у мене давно. Про мої плани знав і Комахов. Ми вирішили діяти разом. Я сказав Ользі, що влаштую втечу, якщо вона допоможе мені встановити контакт з партизанами чи з радянським командуванням.

Ольга не одразу погодилась. І це було розумно з її боку: а що, коли провокація? Але ж ризикував і я, хоч підготував заздалегідь, на випадок провалу Ольги, легенду для свого шефа: мовляв, все робилось для того, щоб вийти на радянського резидента і всю групу.

План утечі визначився такий. Надвечір викликаю Ольгу на черговий допит. Вона проситься до вбиральні. На подвір'ї сільська дерев'яна вбиральня якраз приліпилась до паркану, задня стінка її виходила на шосе. Заздалегідь усе підготував, вийняв цвяхи: дві дошки ледь трималися. Вартовим я поставив сором'язливого студента-новобранця. Знав, що той не стане заглядати до вбиральні, поки там жінка.

Коли стемніло, я сам вивів Ольгу надвір, попередив вартового, щоб він очей не спускав з дверей, а сам спокійно повернувся до свого кабінету.

Розсунути дошки, вийти крізь отвір, перебігти шосе — на все це вистачить хвилини. Тривогу я зчинив хвилин за двадцять, коли Ольга була вже далеко.

Я знаю, Вас, мабуть, і тепер цікавлять справжні мотиви моїх вчинків. Чому погодився працювати на радянську розвідку? Ви і Ваші друзі досі знали одну версію: я вам — інформацію, ви мені — життя. А насправді причини були глибші й простіші.

Родом я з прибалтійських німців. Мати моя, німка, народилась в сім'ї військового. Її батько — мій дід — був російським генералом — героєм Севастополя. Мати виросла в Москві, там пройшла її юність. Вона любнла Тютчева, Пушкіна, навіть їздила до Ясної Поляни, Щоб побачити Льва Толстого. В такому дусі, в дусі великої любові до Росії, російської культури, мати виховувала і нас, дітей. Ми з сестрою навіть не відчували себе німцями. Коли почалась перша світова війна, наша сім'я під час наступу кайзерівської армії евакуювалась з Риги до Москви.

Вас цікавить, чим я займався в Німеччині, зокрема — в роки третього рейху. Однак у Німеччині я жив дуже короткий час: після революції ми повернулися в Ригу. Там я працював помічником нотаріуса.

У 1942 році мене мобілізували, направили в абвер-групу 315 на посаду перекладача.

Є таке німецьке прислів'я: «Хто хоче багато їздити верхи, мусить запастись вівсом». Я ж запасся терпінням та твердо вирішив при першій нагоді втекти, зв'язатися з партизанами. Чому? Росія — моя перша батьківщина, я не бачив у ній ворога. По-друге, в Гомелі та інших містах і селах Білорусії я був свідком таких звірств, таких знущань над невинними людьми, що повірте, серце обливалось кров'ю.

А тут сталося таке. Влітку 1943 року органи СД затримали поблизу Гомеля групу радянських парашутистів-розвідників. Серед них була молода дівчина Олена. Вона повірила мені й погодилась на завідування господарською частиною (вважалось, що Олена завербована мною).

Незабаром я пішов у відпустку. Потурбувався про відпустку і для Олени. Сама вона була родом з Могилівської області. Мені здавалось, що в рідних місцях їй легше буде зв'язатися з партизанами.

Я був готовий у будь-якому місці зустрітися з партизанами, щоб домовитись про спільну роботу.

Олена добре знала про моє бажання допомогти радянському народові. Довір'я між нами було повне. Скажу більше, я покохав цю дівчину, і вона відповідала мені таємністю.

Проте з відпустки Олена повернулася ні з чим. Їй так і не вдалося вступити в контакт з партизанами. З Гомеля наш підрозділ перевели до Мозиря, згодом — до Бреста».

З іншого листа:

«Я вже писав Вам про першу мою спробу зв'язатися з радянськими партизанами. Олена говорила мені, що в останню мить у неї здали нерви. «Загинути з тавром зрадниці від рук своїх, — казала вона, — то вище моїх сил». Партизани, мовляв, дізнавшись про її зв'язок з абвером, прийняли б усе за провокацію. А суд партизанський — короткий.

Вона була, повірте мені, хороброю дівчиною. І в цьому я мав змогу переконатись дуже скоро. Нещастя ходить у вовняних панчохах, підійде — і не зчуєшся. И Бресті нас заарештували органи СД. Олена опинилася и камері для політичних, я — у військовій в'язниці.

Мені було пред'явлено обвинувачення в «аморальній поведінці» (кровозмішення, зв'язок з неарійкою). Нас допитували в одному приміщенні, але в сусідніх кабінетах. Що таке допит в СД, Ви добре знаєте. До мене долітали зойки, стримані крики, стогін дорогої мені людини. Та що я міг вдіяти?

Олена, як дізнався пізніше, трималася стійко, плани наші не виказала. Тільки завдяки їй я залишився живим. Олену відправили до міста Ессена в робочий табір. З місяць мене тримали у в'язниці, потім повезли в штаб 20-ї армії, з офіцерів розжалували в унтери, і я опинився в штабі «Валлі» під Варшавою.

Тут зустрівся з моїм добрим знайомим, можна сказати, приятелем, майором Шмальшлегером. Він узяв мене в свою команду, надав відпустку до рідних у Познань. З Познані я одразу поїхав до Ессена, де востаннє зустрівся з Оленою. Передав їй білизну, харчі. Нам дозволили перекинутись кількома словами, і на тому сумне побачення закінчилось.

Після цього я ще більше зненавидів Гітлера і все, що було з ним зв'язане.

Можливо, це теж сприяло моєму рішенню зробити ще одну спробу через Ольгу-Комар.

Коли я повернувся з відпустки в штаб «Валлі», мене вже чекало призначення в Краків. Ось вся моя історія.

Привіт Олексію. Він мені з травня нічого не пише. Що він — хворіє чи просто так?».

«Дорогий Євгене Степановичу!

Вас цікавлять прийоми моєї розвідувальної роботи на «Голос».

Наведу ще одне німецьке прислів'я: «У кого холодна плита, той охоче гріє руки на чужій кухні». Я тримав свою плиту холодною, а руки грів на кухні шефа, дотримуючись незмінно одного принципу: раніше, ніж приступити до виконання чергового завдання Грози — відповідно підготувати начальника.

Як це виглядало на ділі? Якщо пригадуєте, першим моїм завданням по лінії «Голос» було: уточнити особовий склад офіцерів і солдатів гарнізону.

Під час неофіційної зустрічі я навів шефу цифри й факти, які свідчили, наскільки за останній час зросла кількість партизанських нападів на гарнізони вермахту.

Запропонував для успішної боротьби з таким «прикрим явищем» створити в окремих підрозділах агентурні групи для спостереження за підозрілими елементами серед населення. Я знав його слабість: чужу ідею видавати за свою — та за лаврами не гнався.

Шеф підписав наказ, і я міг спокійно інспектувати частини гарнізону, вимагаючи відповідні списки і цінну інформацію щодо особового складу.

У районі Кракова — Ви знаєте це на власному досвіді — бездоганно була налагоджена служба пеленгації. Як попередити радянських радистів? Ми з Грозою довго ламали над цим голову. Кажуть, не позичай грошей тому, перед ким знімаєш капелюха, а подавай йому розумні думки. Я й підкинув своєму шефові ідею, що, мовляв, шляхом пеленгації ми знаходимо лише радиста, його арештом попереджаємо резидента і всю групу. Треба розділити функції: пеленгатори засікають радиста, а клубочок розплутує абвер.

З санкції шефа я цілком офіційно зв'язався з одним пеленгатором, який щоразу, засікши об'єкт, координати передавав мені.

Через Грозу нам вдалося таким чином попередити провал кількох груп.

Вважаю одним із найвідповідальніших завдань — розвідування армійських корпусів, дивізій, полків, які входили до 17-ї армії.

Гроза передав: строки мінімальні, треба поспішати.

Тут допоміг простий випадок. Дізнаюсь, що з сусіднього табору військовополонених зникло кілька англійських офіцерів. Я доповів про це по інстанції і сказав, що збираюсь пустити по їх сліду найкращих агентів і займусь цією справою сам, коли будуть вказівки.

Я знав: генеральна карта 17-ї армії зберігається в підвальному приміщенні штабу під охороною офіцерів. У неділю вранці (в суботу штабні офіцери напивались до нестями) я з новенькими документами — абверівським посвідченням (червона картка з поперечною жовтою рискою) — з'явився у підвальному приміщенні, про яке вже йшла мова. Застав не офіцера, а фельдфебеля (на щастя — «під мухою»). Я показав йому посвідчення, нагадав, що розшукую надзвичайно небезпечних злочинців, які проникли в розташування 17-ї армії.

На мою вимогу він на ватманському папері, звіряючись з картою, записав усі армійські корпуси, дивізії, полки, навіть батальйони 17-ї армії, що дислокувались під Краковом, вказав, які вони займають ділянки фронту і розташування їх штабів. Фельдфебель ретельно робив свою справу, а я, закуривши, переглядав якісь службові папери, здобуті зі свого товстого портфеля.

Коли фельдфебель подав мені заповнений його рукою лист, я підійшов до карти, ще раз усе старанно звірив, коротко, як це було прийнято між старшими і молодшими чинами, кинув «гут» і вийшов без будь-яких перешкод, як і увійшов.

Фельдфебель навіть не запитав мене, з якої частини я прибув, і навряд чи запам'ятав моє прізвище. Проте, якби це трапилось, у мене на все були готові відповіді.

Увечері того ж дня ми побачились з Грозою, і дані про 17-у армію своєчасно потрапили до рук радянського командування.

Все, що тут написано, особливо про мотиви моєї роботи на «Голос» — правда і тільки правда, перевірена у свій час відповідними органами. Чому ж Ви дізнаєтесь про це з таким запізненням? Чому не було цієї сповіді у 44-му році?

Сподіваюсь, як розвідник розвідника, Ви мене зрозумієте.

Я відчував, що моя історія тільки заплутає справу, сприйматиметься як легенда і викличе ще більше недовір'я. А версія: «інформація — життя» логічна (хто тоді віриз у перемогу фюрера?) і особливої перевірки не вимагала.

Жити я й справді хотів. Проте, керувався не шкурними інтересами, а свідомим бажанням допомогти радянському народові в його справедливій боротьбі з гітлерівськими окупантами, з фашизмом — заклятим ворогом і росіян, і українців, і німецького народу.

І я щасливий, що після важких випробувань (їх випало на мою долю чимало) перша моя батьківщина не відвернулась од мене, надала можливість чесно працювати і служити їй, забезпечила мою старість».

… З глибоким задоволенням вписую ці рядки в повість про діяльність групи «Голос» не тільки тому, що розповідь суто документальна. А тому, що сповідь Отмана, кожне слово з наведених вище листів — у цьому в мене тепер немає жодного сумніву — щира правда.

Різними шляхами приходили до ідеї активної боротьби з фашизмом кращі сини німецького народу. Складним, довгим був шлях прозріння колишнього абверівця Курта Отмана від тихої опозиції, мовчазного осуду гитлеризму до сміливих дій не завербованого, як ми довгий час вважали, агента, а свідомого антифашиста.

І я повторюю те, що сказав Правдивому на прощання після нашої, такої несподіваної зустрічі в місті Н.

— Здрастуй, товаришу Курт Отман!

Нам, однак, час повернутися до 45-го року.

Гроза зустрівся з нашими військами біля хутора Санка. Його доставили в штаб армії. Обмінялися паролями: «Голос» направляє мене до Павлова» — «Павлов приймає». А ввечері 19 січня Олексій Шаповалов був уже в штабі фронту.

Приступив до своїх обов'язків секретар Краківського міського комітету партії Юзеф Зайонц. Другого чи третього дня після визволення Кракова в дверях його кабінету раптом виросла знайома фігура в новенькій шине-лі й лейтенантських погонах. Чорні циганські кучері. Усмішка до вух.

— Олексій!

— Міхал!

Полегшено зітхнули, немов скинули з себе величезний тягар. Обнялися.

А в цей час наша група все ще рухалася на захід, продовжуючи виконувати своє завдання.

«21.1.1945 р. Павлову.

За спостереженнями розвідників моєї групи 20.1. проїхало через Сулковіце в напрямку на Вадовіце вантажних автомашин з живою силою –520, легкових 238, мотоциклів 113, танків 4, підвід 847, гармат 18. Розвідник групи застрелив німецького солдата Карла Гута із полку 1085, гренадерської дивізії 545. Голос».

«21.1. Павлову.

Спостерігаємо інтенсивний рух автотранспорту, під-під, піхоти на Мисленіце по шосе через населені пункти Отружа, Тшебуня, Бенькувка, Будзув. Рух через Сулковіце, Гарбутовіце триває. Голос».

«21.1. Павлову.

Житель села Гарбутовіце Юзеф Каспак взяв у полон радиста 59-го німецького корпусу і привіз до нас»…

А було це так.

Того дня ми перебували в лісі, в двох-трьох кілометрах від Гарбутовіц. Через це село проходила дорога з Кракова на Макув. Нею безладно відступали німецькі війська. Немовби за продуманим графіком — методично, через кожну годину, наші літаки на бриючому польоті обстрілювали і бомбили колони гітлерівців. І після кожного такого нальоту дедалі більше й більше техніки — гармат, броньовиків, обгорілих штабних машин — залишалося на дорозі. Траплялось, кидали і непошкоджені бронетранспортери, танки. Чи то скінчилося пальне (де його дістанеш у такому вирі), чи замерзла вода, а підігріти ніколи.

Ростопшин і я щойно повернулись із сусіднього села. Я зняв із себе куртку, гімнастерку, обтерся снігом. Раптом регіт, свист. Дивлюся: крокує з автоматом маленький дідок, а перед ним тюпає довготелесий здоровило з піднятими руками — німецький єфрейтор. Дідок підводить його до мене. За ним дітлахи тягнуть мотоцикл.

— Прошу пана капітана прийняти пана шваба, — виструнчився дідок переді мною. — А мені залиште автомат і мотоцикл. У господарстві знадобиться.

З розповіді діда Каспака я дізнався, що вранці через Гарбутовіце проходила колона німців. Єфрейтор, як потім виявилось — радист 59-го корпусу, драпав на мотоциклі. Заскочив у двір. Попросив напитися. Автомат повісив на руль мотоцикла. Дідок колись служив в армії — швидко зорієнтувався. Виніс із сіней глечика:

— Пригощайся, служивий, кваском. Домашній, яблучний.

Єфрейтор жадібно припав до глечика. Дідок — за автомат, наставив на «гостя»:

— Хенде хох!

Цю сценку дідок кілька разів демонстрував «на біс» під дружний регіт бійців і сільської малечі. Полонений радист пік раків і просив швидше його розстріляти: подібної ганьби він, німецький єфрейтор, знести не може. Але ми зовсім не збиралися його розстрілювати.

Показання радиста виявилися досить цінними і негайно були передані в Центр.

А ось ще одна наша радіограма того ж дня:

«Павлову.

21.1. нами взято в полон 9 німецьких солдатів. Згідно з їхніми показаннями й документами, усі вони з 358 піхотного полку 344 гренадерської дивізії. Цю дивізію сформовано в перших числах січня в районі Тарнува з обслуговуючого персоналу аеродромів. Солдати мало навчені, деморалізовані. Вік од 17 до 55 років. Командир дивізії полковник Лемперт. Дивізія займала оборону під Тарнувом. Тепер її розбиті частини відступали на Краків через Бохню. Голос».

Надвечір 22 січня в нас було вже сімнадцять полонених. Майже стільки ж, скільки людей залишилося в групі. Ми не знали точно, де, коли зустрінемося з нашими. Дороги, навколишні ліси кишіли відступаючими гітлерівцями. Полонені — небезпечний хвіст при невеликій розвідгрупі, вони чекали розстрілу, розуміючи, що радянським розвідникам ніколи з ними возитися.

Сама логіка війни, її невблаганні закони прирекли цих людей на смерть. І я бачив в очах багатьох з них покірність долі, жах. На нашому місці вони зробили б точнісінько так само. В тилу у ворога, де звідусіль на тебе чатує смертельна небезпека, яку ми відчували спиною, кожним нервом і яка диктувала свою волю: розстріляти! Тепер, коли все залежало од мого наказу, я несподівано відчув себе відповідальним І за цих людей. Вперше за місяці, проведені в тилу, подумалось, що ці німецькі солдати, які вчора, ще кілька годин тому були для нас просто противником, ворогом, — чиїсь сини, брати, батьки. Постріл — і ниточка життя обірветься. І нічого не буде, крім безвісти, крім безіменних могил.

Так думалось, а сказав я тільки два слова: хай живуть!

На галявині зробили привал. Полонені з'юрмилися, поскулювались. Змертвілі обличчя, відчужені погляди. Лише один, уже літній, з натрудженими руками, певно, з робітників, відійшов у бік, стягнув мундир, сорочку. Акуратно простелив їх на снігу, і за хвилину сніг посірів від паразитів. Надивився я за війну всякого, але цього разу мене ледве не знудило. Розпорядився:

— Візьми, Андрію, цю вошиву команду. За старшого хай буде цей літній…

Запалало багаття. Навколо нього роздяглися полонені. З люттю і якимось злорадством почали знищувати на своєму одязі незліченне «військо». А коли Абдулла видав їм із НЗ по сухарю та по три шматочки цукру і кварті настояного на бурякові чаю, — німці повеселішали. Коли поять чаєм — стріляти не будуть.

Переночували в лісі. На світанку знову в дорогу. Полонені йшли бадьоро. Але тепер вони не менше нас остерігалися зустрічі зі своїми. Тільки хлопчина років сімнадцяти, жовтолиций, високий, дивився на нас, мов загнане в клітку вовченя.

Опівночі Ольга прийняла останню радіограму Центру:

«22.1.1945 р. Голос, направляйтесь у м. Єнджеюв до коменданта міста. Питайте Павлова».

До Єнджеюва ми не дійшли. Опівдні 23 січня опинилися в розташуванні 38-ї армії Четвертого Українського фронту. Закінчилося наше перебування в тилу ворога. Полонених здали під розписку в Мисленіцах. Молодому лейтенантику з контррозвідки цього здалося замало:

— І зброю здайте.

Митя-Циган скипів:

— Не ти, лейтенанте, мені зброю давав, не тобі її й забирати.

Назрівав скандал. Виручив полковник із штабу армії. Виділив нам «вілліс», «студебеккер». Запросив мене в свою хату, ознайомив з маршрутом, обстановкою.

— Вас чекають у штабі фронту. Поїдете через Краків. Попередьте людей: дорога небезпечна. З оточення проривається німецький танковий корпус, у лісах юрбами шастають гітлерівці, теж пробиваються до своїх. Особливо небезпечні есесівці.

На світанку 24 січня, тепло попрощавшись з полковником, з Гардим і його бійцями, ми вирушили в дорогу. Попереду — визволений Краків.

ВРЯТОВАНЕ МІСТО

«Фашистам не вдалося здійснити свій злочинницький план знищення визначних пам'ятників Кракова, багатьох його промислових підприємств. Про цей план ми дізналися заздалегідь від нашої військової розвідки, яка діяла в тилу ворога. Я можу сказати, що завдяки діяльності цієї розвідки, завдяки допомозі, яку подавали нам патріотичні сили польської громадськості, — інформацію про готування гітлерівців у районі Кракова та про їх сили ми одержали ще тоді, коли стояли в районі Сандомира…»

(Маршал Радянського Союзу КОНЄВ)[16]

Як же було врятоване місто? Про це дуже часто запитують нас і усно, і в листах. Посилаються на фінал кінострічки «Майор Вихор».

Читачі, певно, пам'ятають, як герої фільму, радянські розвідники, ціною власного життя врятували місто. Епізод напружений. Чи вдасться розвідникам, які вступили в нерівний бій з гітлерівцями, перервати кабель, по якому ось-ось шугоне смерть на місто?

Ефектно. Інтригуюче. Але в реальному житті розвідника подібні епізоди трапляються досить рідко. Розвідників називають солдатами невидимого фронту: їхня робота залишається непомітною, як підводна частина айсберга. Праця розвідника, щоденна, копітка, нерідко одноманітна, чимось нагадує одночасно роботу шукача золота і ювеліра. Спочатку шукаєш і відбираєш факти, потім пресуєш їх, шліфуєш, поки не вийде донесення в п'ять-шість рядків. Одне таке донесення часом варте доброго десятка ефектних вибухів.

Можливо, ми декого розчаруємо, але тут уже нічого не поробиш: чого не було — того не було. Ніхто з групи «Голос» не переривав руками смертоносний кабель. Ніхто не загинув.

Але, як читачам уже відомо, ще напередодні 1945 року план замінування головних об'єктів Кракова не був для нас таємницею…

Після тривожних донесень товариша Міхала та Музиканта цією справою зайнявся Отман. Згодом йому вдалося побачити план замінування міста. Чіпка пам'ять досвідченого розвідника зафіксувала його. Дані Правдивого підтверджувались донесеннями «В. Б.».

Я доручив Грозі посилити спостереження за всіма замінованими об'єктами.

Все це в деталях передавалося в Центр.

Історію знешкодження кабеля, до речі, лише одного із багатьох, які загрожували місту, розповів мені й Зайонцу Гроза вже після визволення Кракова, йому вдалося встановити зв'язок з головними частинами і Радянської Армії, які наступали на місто з заходу. Командири цих частин добре знали рельєф місцевості, розташування форту, до якого підходив кабель. Тому наші сапери незабаром «намацали» кабель і в кількох місцях перерізали його.

«Німці, — згадує Зайонц у своїй книзі «Шли бон», — розраховували на фронтальний удар зі сходу і вичікували зручного моменту, не знаючи, що таємницю кабеля вивідано. Перерізавши кабель, штурмова група радянських солдатів обережно підійшла до форту, де в підвалах знаходився обслуговуючий персонал, який мав за сигналом включити струм. Гітлерівці, атаковані раптово, нічого не встигли вчинити. Битву за місто було виграно»[17].

А почалася вона задовго до 19 січня.

На початку 1966 року «Комсомольская правда» опублікувала документальну повість про нашу групу.

«В документальній повісті В. Кудрявцева і В. Понизовського «Місто не повинно вмерти», — писав тоді в передмові колишній начальник штабу Першого Українського фронту Маршал Радянського Союзу В. Д. Соколовський, — розповідається про групу розвідників штабу Першого Українського фронту, яка діяла в глибокому тилу ворога під час підготовки і здійснення однієї 8 вирішальних стратегічних операцій Великої Вітчизняної війни — наступу із Сандомирського плацдарму в січні 1945 року… Дії групи розвідників — лише одна з численних ланок, які забезпечували успіх виконання плану

Ставки Верховного Головнокомандування. Вони допомогли врятувати від зруйнування древню столицю Польщі…»

Лише одна з численних ланок… Ми не знали, та й не могли знати, скільки розвідувальних груп, подібних нашим, діяло в районі Кракова. Крізь роки бачу і радиста Мака, і хоробру Астру, теж радистку, і розвідників Ка-линовського. Кожний, виконуючи своє завдання, сприяв нашій загальній справі.

156 днів діяла розвідгрупа «Голос» у тилу ворога. За цей час ми передали більше 150 радіограм. Кожен рядок у них так чи інакше сприяв визволенню і врятуванню міста. Групі, як ми потім писали в звіті Центру, вдалося повністю і в деталях розвідати краківський укріпрайон та всі укріплення, споруджені фашистами на Віслі південніше Кракова. Група розвідала план замінування міста. А сапери, користуючись даними групи «Голос» і наших польських друзів, вже в перші години визволення Кракова розмінували Сукенніце, університет, Вавель…

Про останні дні владування у Вавелі ката польського народу генерал-губернатора Ганса Франка (Гітлер призначив його відповідальним за оборону Кракова) розповідається в книзі Станіслава Чернака та Здзіслава Хордта «Наказ — врятувати місто», що вийшла свого часу у Варшавському видавництві.

…16 січня об одинадцятій годині відбулось засідання «уряду». О другій годині дня Франка повідомили, що у Ченстохові й Радомську — радянські танки.

«Гер генерал-губернатор проходить кімнатами замка і прощається зі своїми підвладними». Ці слова з офіційного «протоколу» Франк навіть цитує в своєму щоденнику. І в цьому весь Франк — з його бундючністю, претензійністю, бажанням будь-що «вписатися», «влізти» в історію.

Франк сам хоче проконтролювати виконання наказу про знищення міста. І мабуть тому не поспішає з від'їздом.

На другий день, 17 січня, о сьомій годині Франкові доповіли про події минулої ночі… О дев'ятій годині, як видно з того ж щоденника, надходить рапорт, що радянські танки прорвались на шосе Краків-Тшебуяя.

О дванадцятій годині відкривається останнє засідання «Управління генерал-губернаторства». Франк виголошує промову: «Краків — стародавнє місто — німці не можуть залишити».

На щастя, це вже аж ніяк не залежало від «пана генерал-губернатора».

Не минуло після цієї «категоричної» заяви і години, як Франк зі своєю охороною поспішно залишив Вавель і… Краків.

Замітаючи за собою сліди, фашисти знищують архіви. Полум'ям охоплено будинки Шльонської семінарії, де містилася поліція. Палає приміщення Гірничої академії — нещодавнє місцерозташування «Управління генерал-губернаторства»…

Ввечері 17 січня шлях одступаючим на Катовіце гітлерівцям відрізали радянські частини.

Повністю оволодівши становищем, командування Червоної Армії залишило німецьким військам для відступу єдину ще вільну дорогу в напрямку Могілян і Кальварії — заздалегідь передбачену для них пастку.

Те, що ми бачили на дорозі, забитій виведеними з ладу танками, перевернутими підводами, присипаними снігом трупами гітлерівців, свідчило про жорстокі бої. Але це були враження миттєві, поверхові. Щоб уявити всю обстановку тих днів, загальну картину битви, ми знову звернемося до авторитетного свідчення, яке навряд чи потребує коментарів.

Ось що пише про цей дуже важливий етап Вісло-Одерської операції колишній командуючий Першим Українським фронтом Маршал Радянського Союзу І. С. Конєв у своїй книзі «Сорок пятый»:

«… На світанку я виїхав на спостережний пункт 59-ї армії до генерала Коровникова. Наступаючі війська армії, розгорнуті з другого ешелону, підтягувались для нанесення удару безпосередньо по Кракову з півночі й північного заходу. Із спостережного пункту вже проглядалося місто…

… Війська самої 59-ї армії вже готувалися до штурму. Перед ними було поставлене завдання увірватися в місто з півночі й північного заходу і оволодіти мостами через Віслу, позбавивши противника можливості затягнути опір у самому місті.

Для мене було дуже важливим добитися стрімкості дій усіх військ, які брали участь у наступі на Краків. Тільки наша навальність могла врятувати Краків від зруйнування. А ми хотіли взяти його неушкодженим. Командування фронту відмовилося від ударів артилерії і авіації по місту. Але зате укріплені підступи до міста, на які опиралась ворожа оборона, ми того ранку піддали сильному артилерійському обстрілові.

Спланувавши на спостережному пункті удар, я і Коровников виїхали на «віллісах» безпосередньо в бойові порядки військ. Корпус Полубоярова вже входив у місто, з заходу, а на північній околиці кипів бій.

'«Просування було успішним. Гітлерівці вели по наших військах гвинтівочний, автоматний, кулеметний, артилерійський, а іноді танковий вогонь, але, попри шум і тріск, все-таки почувалося, що цей вогонь уже гасне і, по суті, ворога зломлено. Загроза оточення паралізувала його намір цупко триматися за місто. Корпус Полубоярова ось-ось міг перерізати останню дорогу на захід. У противника залишалась тільки одна дорога — на південь, у гори. І він почав спішно відходити.

В даному випадку ми не ставили перед собою завдання перерізати останній шлях відступу гітлерівцям. Якби це зробили, нам би потім довго довелося викорчовувати їх з Кракова, і ми, безперечно, зруйнували б місто. Як не спокусливо було створити кільце оточення, ми, хоч і мали таку змогу, не пішли на це. Поставивши противника перед реальною загрозою обхвату, наші війська вибивали його з міста прямим ударом піхоти і танків…

… Кажуть, ніби солдатське серце звикає за довгу війну до руйнувань. Але як би воно не звикло, а змиритися з руїнами не може. І те, що таке місто, як Краків, нам удалося визволити цілісіньким, було для нас великою радістю»[18].

… Наш «вілліс» наближається до визволеного Кракова. То тут, то там попередження: «міни».

Юзефа Зайонца я розшукав у міському комітеті партії.

В древньому місті налагоджувалося нове життя. Роботи — непочатий край. Організація народної міліції, відновлення транспорту, торгівлі, піклування про дітей, яких осиротила війна, — тисячі невідкладних справ, якими відразу ж після виходу з підпілля довелося займатися воєводським і міським комітетам партії. Юзеф Зайонц і ночував у своєму службовому кабінеті з новеньким «TT» під подушкою. Зібраний, зосереджений, діяльний.

Я мав трохи вільного часу, і ми пішли подивитися місто.

Біля Маріацького костьолу хлопчина в жіночій кофті продавав свіжий номер «Гонєц Краковскі». Я розгорнув газету, й одразу побачив знайоме прізвище: Скшишевський… Міністр.

Скшишевський… Чи не він давав мені уроки з латині? Ті уроки потім так знадобились у камері-одиночці Монтелюпихи. «Dum spiro!..» Так-так, то був теж Скшишевський. У довоєнному Львові завідував кабінетом іноземних мов інституту вдосконалення вчителів.

Ми часто зустрічалися з ним, дружили, і мене завжди вражали енциклопедичні знання скромного завідуючого кабінетом. Комуніст, варшав'янин, з чималим стажем партійної роботи в підпіллі, Станіслав вільно володів шістьма європейськими мовами. Жалкував, що латинь «вийшла з моди».

— Мудра, карбована, дзвенить, як мідь, — казав він, бувало. — Ти тільки послухай або ще краще запиши в свою книжечку: «Доцендо дісцітур — навчаючи, вчимося».

На нарадах, коли часом розпалювались пристрасті, Станіслав міг розрядити атмосферу одним якимось «сіне іра ет студіо», тобто прохання не переходити на особистості, сперечатися об'єктивно, без гніву й упередженості. Міг і «вбити» любителя довгих промов короткою, як постріл, реплікою: «Знову «аб ово», — тобто від яйця, від самого початку.

Як потрапив Станіслав до Львова? Тут слід згадати вересень — жовтень 1939 року, коли у Львів через так званий «зелений кордон» з окупованих центральних районів Польщі тікало багато людей, рятуючись від коричневої чуми. Радянський Львів у ті дні дав притулок, зігрів кращих представників польської інтелігенції. Познайомився я тоді з Бандою Василевською, із всесвітньовідомим публіцистом і перекладачем, академіком Тадеушем Бой-Желєнським. Його зразу ж прийняли в Спілку письменників, влаштували на роботу до Львівського університету.

В колишньому особняку графа Бельського — у новому письменницькому клубі (міськвиконком віддав його повністю в розпорядження літераторів) Станіслав познайомив мене з Єжи Путраментом, Леоном Пастернаком, Люціаном Тенвальдом, Єжи Гординським.

Багато діячів польської культури за їх бажанням одержали призначення в школи, інститути, університет.

Якщо це той Станіслав Скшишевський, йому, можливо, відома доля наших спільних знайомих. Та й взагалі добре було б зустрітися. Є що згадати.

Я — в польську комендатуру: допоможіть знайти пана міністра. Черговий «осідлав» польовий телефон. Став дзвонити в різні кінці міста. Нарешті уточнив: пан міністр у Ягеллонському університеті.

Комар і Груша пішли в своїх справах. Я — на «віл-ліс» і в колегіум Майус (найстаровинніша із збережених у Кракові університетських будівель). Чого тільки не бачили його шестисотрічні стіни, карбовані готичні барельєфи, гострі стрільчасті дахи під червоною черепицею!

Заходжу в приймальну ректора. В шкіряній куртці, з автоматом. Дівчина-секретар з червоною пов'язкою Армії людової теж з автоматом — сувора і неприступна.

— Пан міністр зайнятий. На засіданні вченої ради.

Зачувши російську мову, добрішає і згоджується передати мою записку. Я написав: «Пан Скшишевський, якщо Ви той Станіслав Скшишевський, який працював у Львівському інституті вдосконалення вчителів, то повинні пам'ятати Березняка. Я в кабінеті ректора. Дуже поспішаю. Якщо помилився — пробачте і до побачення».

Я не встиг, як слід, роздивитися старовинний кабінет, як увійшов, ні, влетів Скшишевський. Обійнялись. Розцілувались.

— Прошу тебе, любий, не називай мене паном. Я той же, що й у Львові. Бачиш? — і показав мені свій партійний квиток.

… Влітку 1941 року воєнна буря занесла Станіслава за Урал. Вчителював. Брав участь у створенні 1-го Польського корпусу. Воював. Визволяв Львів. Коли в Любліні формувався Тимчасовий уряд Польщі — відкликали на посаду міністра.

— Як бачиш, львівський досвід знадобився.

Питаю про наших спільних знайомих по клубу літераторів. Усмішка на обличчі міністра гасне.

— Поет Станіслав Роговський загинув у Освєнцімі. Тадеуш Голлендер розстріляний. У перші ж дні окупації Львова гестапівці по-звірячому вбили Бой-Желєнського, почесного члена багатьох академій наук, професора політехнічного інституту Казиміра Бартеля, ректора університету Володимира Серадського.

Відомих письменників, вчених, педагогів есесівці та їх підручні примушували вилизувати язиком підлогу, сходи, збирати губами сміття.

— Пам'ятаєш, Євгене, Мунда? Квитки на його концерти діставалися з боєм. Знаменитість. Диригент. Композитор. Гастролював по всій Європі. В Яновському таборі його примусили написати «Танго смерті». В цьому таборі людей жорстоко катували — і все під музику. Професор Штрікс і Мунд керували оркестром із в'язнів. Оркестрантів теж розстріляли під «Танго смерті»…

Провів рукою по чолу, мов відганяючи тяжке видіння.

— А що робив ці роки ти? Бачу, теж не сидів склавши руки. Де воював? Партизанив? Десь під Краковом? Військова таємниця? Ну, не буду… А чи не завітати нам до ресторанчика біля Флоріанської брами?

Ми не стали чекати машини міністра — на фронтовому «віллісі» підкотили до брами. Товариш міністр підняв келишок за «злоту вольносць», за «фатерна рура» — рідні поля і ниви, за пшиязнь польсько-радянську, за перемогу.

Що найдорожче в дружбі? Вірність. І пізнається вона по-справжньому у випробуваннях.

Ми знову розлучилися. Цього разу надовго. Перший міністр освіти в післявоєнній Польщі обирався маршалом Сейму, займав інші відповідальні посади. Тепер на пенсії.

От і вся історія нежданої зустрічі в Кракові. Як сказав би Станіслав, аб ово ускве ад маля, тобто від яєць до яблук, від початку до кінця.

… Вирішив побувати в знайомих місцях. Завернув до Монтелюпихи. Ось вона — похмура будівля краківської тюрми. Тюрма залишилася тюрмою. Тільки змінилися мешканці камер. І; можливо, тюремних наглядачів, катів стережуть учорашні в'язні.

Нам з Ольгою пощастило. А скільки загинуло в цьому кам'яному мішку… Якби стіни тюрми могли заговорити…

Оглянувся. Поруч беззвучно плакала Ольга. І в її очах я прочитав те ж питання, яке не давало мені спокою: «Що з Татусем, Стефою, Рузею?..» Нашому другові Юзефу Зайонцу поки що нічого не вдалося про них дізнатися. Серед звільнених в'язнів Монтелюпихи Врублів не було… Низький уклін тобі, Татусь, і вам, милі сестри Стефа і Рузя, за вашу стійкість, за любов і вірність, за ваш подвиг…

Із Монтелюпихи пішли на Тандету.

— Показуй, показуй, дядя Вася, де ти «розлучився» із своїми ангелами-хранителями.

Зовні Тандета майже не змінилася. Таке ж людне місце. Вирує ринок. Тепер тут і черниці з'явилися. Теж щось продають, купують.

Зрідка стрічаються бійці народної міліції з червоно-білими пов'язками. Стежать за порядком.

Побували ми в кіно. Крутили якусь комедію, здається, «Антон Іванович сердиться».

Потім до вечора втрьох блукали вулицями, площами, вслухалися в жвавий гомін міста. Милувалися старовинними палацами, замками з баштами і флюгерами. В костьолах йшло богослужіння. Крізь відкриті двері долинали урочисті звуки органу. Зимове сонце мліло на різнокольорових вітражах. Після руїн і попелу Дніпропетровська, Києва — вцілілий, врятований Краків здавався чудом.

Ми оселилися в старому готелі в центрі міста, неподалік від Сукенніц. Я прокинувся, немов від поштовху. Підійшов до вікна. Над нічним містом проносилися клоччасті хмари. На мить виглянув місяць, і з темноти виросли стрільчастий Маріацький костьол, розпливчасті силуети Вавеля.

На площах стояли тридцятичетвірки, армійські машини, підводи, коні. Дахи будинків вкриті срібно-синюватим снігом. Струменіли увись колони Сукенніц. В світлі місяця сяяло чоло Адама Міцкевича, який велично «гоїть серед площі. Неповторне в своїй красі місто над Віслою…

З Павловим зустріч відбулася в Єнджеюві — під Ченстоховою, де тоді перебував штаб Першого Українського фронту.

«Павлову терміново» або просто «Павлову» — так починались майже всі наші радіограми. Багато днів і ночей вели ми в ефірі й подумки розмову з цією людиною, яку між собою звали теплим словом «Батя». І ось він мав з хвилини на хвилину зайти до нас. Правда, турботу Баті ми відчули ще до його приходу: затишна квартира, нове обмундирування, накрохмалені, як у добрі довоєнні часи, простирадла, пайки, листи і привіти від рідних.

Примчав Гроза — мій вірний помічник, як завжди, сяючий.

— Поздоров, капітане: одержав призначення в артдивізіон.

А ввечері, коли ми вже добре відпочили, прийшов Павлов. І не один, а з ад'ютантом і з якимось незнайомим майором.

Ми виставили на стіл свої запаси. Я відрекомендував Баті поповнення «Голосу» — групу диверсантів-розвідників Овсія Близнякова.

— Ну, здоровенькі були, козаки! Широкоплечий, кремезний, з прихованою лукавою

смішинкою в очах — Батя скидався на гоголівського Тараса Бульбу. Очевидно, він про це знав і охоче входив у роль.

— Ану, синки, поверніться, — гримів на всю хату Батя, звертаючись до мене і до Олексія. — І ви, дівчата, також. Подивлюся, чого навчилися, якого ума-розуму набралися.

Багато теплих слів було сказано, багато проспівано пісень у той незабутній для нас вечір. Полковник став прощатися. Його чекала нічна робота. Звідкись із заходу йшли від наших бойових товаришів нові радіограми: «Павлову, терміново…»

— Ну, от ми і вдома, — тихо промовила Ольга, коли гості пішли. — От ми і вдома…

Незабаром призначення в різні частини діючої армії одержали Митя-Циган, Овсій Близняков, Семен Ростопшин, Заборонек, Абдулла. Розшукали своїх і пілоти Валентин Шипін та Анатолій Шишов. Вони повернулися в бомбардувальну авіацію.

Від усієї групи залишилось нас троє: Ольга, Анка і я.

Перші дні я був зайнятий звітом.

За чотири з половиною місяці група зібрала і передала дані про дислокацію фашистських дивізій, армій і корпусів, повітряних ескадр, про місце розташування штабів і аеродромів, про воєнні перевозки по залізниці й шосейних шляхах — приблизно двадцять тисяч цифрових груп шифру.

В бойових операціях група «Голос» знищила понад сто гітлерівців, пустила під укіс кілька ешелонів, підірвала кілька мостів.

Як мені стало відомо пізніше, командування дало таку оцінку діяльності групи: «Матеріали групи «Голос», яка діяла в надзвичайно тяжких і складних умовах, були винятково точні й важливі. Всі розвіддані підтверджені боями».

На цьому можна було б закінчити розповідь про операцію «Голос». Та вважаю своїм обов'язком дописати ще одну, дуже нелегку для мене сторінку.

Перед тим, як скласти звіт про діяльність групи, я подав на ім'я «Павлова» рапорт, в якому вперше повідомив командування, про свій арешт і втечу. Я докладно виклав обставини, за яких потрапив до рук гітлерівців.

Вранці прийшов до полковника. Він щиро зрадів мені, знову поздоровив з успішним завершенням операції, сказав, що група представлена командуванням до урядових нагород. І тут я подав йому рапорт. Він читав мовчки. Я бачив, як з кожним рядком кам'яніє обличчя Баті, а на чоло набігають зморшки.

— Так, заварили ми з тобою кашу. Чому не доповів одразу?

— Я думав про операцію, знав, після таких вістей група, у кращому разі, буде відкликана або замінена. Нову групу готувати — місяць. Хіба не так було з нами після історії із «Львовом»? А зміна явок, налагодження зв'язків! Скільки на це треба часу? Хіба я міг піти на таке, коли важив кожний день.

— Ніхто в групі не знав про ваш арешт? — Павлов перейшов на офіційне «Ви».

— Ніхто.

— Навіть заступник?

— І Олексій. Хіба група могла б нормально працювати, не довіряючи командирові?

— Логічно. А може, гріла і така гадка: переможців, мовляв, не судять?

— Чого не було, того не було, товаришу полковник. Хіба козакові до ліжка, коли стелеться доріжка?

— А хто тебе потягнув за язик сьогодні?

— Совість, партійна совість. Я одразу після втечі твердо вирішив: повернемось — про все доповім.

— Будуть перевіряти хлопці зі «смершу», і з орденом попрощайся. Надовго. Може, назавжди.

— Що ж, я до всього готовий. Не за ордени воював — за Батьківщину. Тепер, коли завдання виконане, не боюсь ні перевірок, ні суду. Наш секретар обкому, мій хрещений батько по підпіллю, так говорив: «Для мене спочатку справа і совість комуніста. Потім — я сам». Совість моя перед партією чиста. І за Ольгу теж ручаюсь головою.

Павлов встав:

— Рапорту хід дам. Та що б там не трапилось, знай — я тобі вірю.

Мій рапорт Павлов передав генералу, а на другий день зажадав письмового пояснення, чому саме я не доповів про свій арешт командуванню по рації. Пояснити це на словах, так просто по-людськи, було неважко. А написати — куди складніше. І досі в архіві Генштабу, разом з моїм звітом про діяльність групи «Голос», зберігаються два документи — вищезгаданий рапорт і пояснювальна записка. «Чому не доповів по рації одразу?» Це питання не давало мені спокою протягом багатьох днів, а точніше — до арешту радистки Комар.

Командуванню відомо, що я не мав свого шифру, а користувався шифром радисток Груші й Комара. Зрозуміло, що моє донесення про арешт стало б відомо радистці, а можливо, і всій групі. Я вважав, що таке повідомлення, особливо після провалу Комара, викличе недовір'я командування, а отже, і необхідність заміни групи, що, безумовно, негативно відіб'ється на виконанні бойового завдання.

Після 16 вересня я твердо вирішив доповісти про все по виході з тилу, що і зробив 30 січня 1945 року.

У дні Берлінської операції я був не на головному напрямку, а на Дрезденському. В Дрезден разом зі штабом фронту з усієї групи «Голос» потрапило нас двоє: я і Ольга.

Перші дні в Дрездені… Незадовго до нашого приходу на місто, хоча в цьому вже не було ніякої воєнної потреби, налетіла армада американських бомбардувальників. Тисячі бомб перетворили колишню столицю саксонських королів у палаючу руїну.

Ходили ми дивитися палац Августа Прекрасного, Дрезденську галерею, точніше те, що від них залишилося.

В напівзатоплених штольнях за містом були знайдені «Сікстинська мадонна», картини Рембрандта, Рубенса, Ван-Дейка та інших знаменитих майстрів. Багато картин — я бачив їх у штабі — були в жахливому стані. Лак потріскався, в деяких місцях набряклі фарби відстали од полотнини…

В Дрездені, на Ельбі, ми зустрічали Перемогу. Йшли вулицями, запрудженими військами. Десантники в маскхалатах, не випускаючи зброї з рук, спали на теплій броні Т-34. Їм не заважали ні святкова пальба, ні пісні й танці під запальні звуки сотень гармошок. Ротний кухар, на диво схожий на нашого Абдуллу, щедро обдаровував солдатською кашею німецьких дітей, які вишикувалися в довгу чергу.

Яскраве сонце пломеніло в чистому небі.

— Як звати тебе, капітане Михайлов? — раптом запитала Ольга.

— Березняк. Євген Березняк. А тебе, Комарику?

— Ліза… Єлизавета Вологодська. От і познайомились, капітане…

Підійшли до руїн Цвінгера — колишньої резиденції саксонських королів. З репродуктора почули Москву, урочистий голос Левітана: «Перемога, дорогі співвітчизники. Перемога!..»

Вільного часу було багато. Я займався узагальненням і вивченням зібраного матеріалу (для цього мене з Ольгою і залишили при штабі). Заразом впорядкував свої записи, зроблені відразу ж після виходу з ворожого тилу. Вийшов щоденник.

Аж ось мене і Ольгу викликали до штабу і вручили документи. Видали продовольчі талони на дорогу. І почалося для нас мирне життя…

ЧЕРЕЗ ЧВЕРТЬ ВІКУ

Усі ці роки мені дуже хотілося зустрітися з Василем Степановичем — моїм учителем по розвідшколі, подякувати за все, що він для нас зробив.

Після демобілізації я знову завідував міським відділом освіти у Львові, а потім очолив управління шкіл Міністерства освіти УРСР. Часто бував у Москві. Розшукував Василя Степановича.

Зустрілися ми в 1969 році. Правда, мене Василь Степанович розшукав ще раніше — після опублікування в «Комсомольской правде» повісті «Місто не повинно вмерти». Поздоровив.

І ось ми сидимо в затишному номері готелю «Юність». Василь Степанович у цивільному. Персональний пенсіонер. Скільки ж ми не бачилися? Мабуть, чверть віку.

— Рапорт пам'ятаєш? А таки вийшов з тебе розвідник. Я одразу відчув — буде пуття. Особливо після історії з цигарковою фабрикою. Пригадуєш?

… На коробці намальована запалена цигарка. З неї і почалося наше перше завдання в розвідшколі. До того ми відпрацьовували стрибки з парашутом — вдень і вночі. Нічний стрибок вимагав особливої психологічної зібраності. Було й таке практичне заняття: ходіння вночі по азимуту — пробиратися по стрілці компаса в пункт Б через байраки, ліс, старе кладовище. І треба так пройти, проповзти, щоб ні звуку. «Зняти» вартового, «підкласти» міну.

Так от про перше завдання в розвідшколі, про історію з цигарковою фабрикою…

Мені, людині «нізвідки», належало роздобути якісь документи, щоб влаштуватися, а вірніше, легалізуватися на цигарковій фабриці. Легалізувавшись, я повинен був зібрати розвіддані, які мають якесь значення.

Розпочалась моя «операція» дуже вдало. І це завдяки талантам напарника. Ми жили в одній кімнаті, сиділи за однією лавою, в поході їли з одного казанка. Нас прозивали «двома мушкетерами», «нерозлийвода». І ми, дійсно, були нерозлучні — я і Олег. Це був друг, про яких кажуть: «Хороший друг ліпший ста родичів». До того ж я не зустрічав у своєму житті людини обдарованішої, яскравішої. В розвідшколу він, як і я, прийшов після двох років підпілля. Був сміливий, відважний, метикуватий, холоднокровний, винахідливий, артистичний, швидкий у рішеннях. Одним словом, якщо вираз «природжений розвідник» взагалі прийнятний, то перш за все він стосується Олега.

Говіркий, але без нав'язливості, завжди з внутрішнім почуттям міри, такту. Дотепний, словом володів, як рапірою, дасть прізвисько людині, як припечатає, але без вульгарності, єхидства. І при всьому цьому — широка, щедра російська натура. Коли я дивився на Олега, замріяного чи сплячого з розкинутими руками, коли слухав його окаючу мову, мені часто згадувалися такі рядки:

Коль любить, так без рассудку, Коль грозить, так не на шутку, Коль ругать, так сгоряча, Коль рубнуть, так уж сплеча! Коли спорить, так уж смело, Коль карать, так уж за дело, Коль простить, так всей душой, Коли пир, так пир горой!

Він був переповнений енергією, мій друг Олег. Щасливий, коли блукав рідними лісами, пив березовий сік, який називав «еліксиром життя». Щасливий, коли любив. Щасливий, коли йшов назустріч небезпеці, тому що це була «його робота». Щасливий, коли почував поруч міцне плече товариша, а ще більше, коли сам підставляв другові своє плече.

Серед багатьох талантів він володів ще й умінням майстерно вирізувати печатки. З успіхом це робив у підпіллі. І в розвідшколі розвідники, збираючись на чергове завдання, домагалися саме Олегової печатки. Вона ніколи не підводила. Допомогла вона й мені на цигарковій фабриці. Я роздобув бланк довідки, Олег за півгодини виготовив печатку. Згідно з довідкою я, Глушков І. І., перебував у госпіталі. Довідка звільняла мене од військової служби «до повного видужання».

З цим «документом» заявився у відділ кадрів фабрики. Начальник відділу — бритоголовий дядько в наглухо застібнутому френчі — довідку прочитав три рази і з словами: «Люди нам ось як потрібні», — прийняв на роботу.

Я став набивати цигарки. Третього дня був уже на «ти» з однією гарною, але надто довірливою дівчиною з фабричної контори. Став заходити до неї після зміни. Під кінець тижня в моїх руках уже були копії накладних. Начебто не хитра штука: куди, в якій кількості відправляють цигарки. Але під час війни дані виявилися цінними.

З фабрики я «пішов на фронт», не викликавши ні в кого підозри. Мені навіть дали «на дорогу» кільканадцять пачок першосортних цигарок.

Розкурюючи з насолодою «трофеї», Василь Степанович похвалив мене за винахідливість, а Олега — за талант…

— Василю Степановичу, як загинув Олег? Після війни я розшукував його. Сказали: не вернувся з завдання.

Василь Степанович зітхнув.

— Який хлопець був! Який розвідник!.. Ні, малодушності він не виявив. Загинув героїчно. Викинули їхню групу в Чехословаччині. І потрапили вони в засідку, їх намагалися захопити живими. Група відстрілювалася до останнього патрона. Всі загинули… Розвіднику, крім усього іншого, потрібне ще й звичайне везіння. Олегові не повезло…

Замовк. Замислився. Чомусь згадав:

— А на сусідній площадці готували Зою. Зою Космодем'янську…

ЗНОВУ НА ЗЕМЛІ ДРУЗІВ

Я давно мріяв про цю поїздку. І ось 1964 рік. Майже всією групою (Єлизавета Вологодська, Олексій Шаповалов і я) вперше після війни побували в Кракові. Нас запросили президія Ради народової міста Кракова і Товариство польсько-радянської дружби.

Надовго запам'яталася ця хвилююча, радісна поїздка. Виступали ми по радіо, по місцевому телебаченню… Президія Ради народової на нашу честь влаштувала прийом. Імена членів групи «Голос» навічно занесли в списки рятівників міста. Рада народова нагородила членів групи «Голос» Золотим знаком міста Кракова. Роком раніше уряд Польської Народної Республіки удостоїв нас високої нагороди — ордена «Віртуті мілітарі».

Були зустрічі й з бойовими друзями. Юзеф Зайонц, Владислав Бохенек, Новаки, Герард Возніца (Гардий), Тадеуш Грегорчик (Тадек) просили нас частіше бувати на польській землі. Мої друзі кілька років підряд запрошували мене з сім'єю «на лято»: «Добре відпочинете». Та й мені самому хотілося, не поспішаючи, поїздити, походити пам'ятними місцями, маршрутами «Голосу».

В липні 1969 року я з дружиною Катериною і 13-річним сином Віктором вирушили в Польщу. На прикордонній станції в польському місті Пшемишль нас зустрів Тадеуш Грегорчик (Тадек).

— Поїдемо до мене в Жарки, — як про давно вирішене, сказав мій друг.

В Жарках — дісталися ми туди пізньої ночі — нас чекав сюрприз: будинок Тадека гув, як вулик. Сюди завчасно прибули колишні партизани, товариші по зброї, багато хто з сім'ями.

Тут моїй Катерині довелося познайомитися з польською «гжечністю» — вродженою ввічливістю, особливим, рицарським тактом. Один за одним підходили до неї гості Тадека, знайомилися з незмінним «цалую рончки» сивоусі й молоді, хлібороби і гурніки. Ледь нахиливши голови, вони виконували весь церемоніал з галантністю королів і принців із добрих казок. І в усьому цьому не було нічого театрального. Ґречність — делікатність, повага до людини, зокрема, до жінки (в цьому ми могли не раз переконатися в музеях і в театральних касах, у магазинах, кав'ярнях і на трамвайних зупинках) — національна чудова риса польського народу.

Певно, тільки в Польщі слово «пан» звучить так людяно, бо з ним звертаються і до сміттяра, і до члена уряду. А що вже чемність і чуйність до жінки! Не випадково саме в соціалістичній Польщі, крім 8 Березня, існує і користується великою популярністю День матері: сини і дочки вшановують своїх матерів — живих і померлих. Цього дня депутат сейму, міністр, академік і директор великого заводу, гурнік і металург, відклавши всі свої, хай навіть дуже важливі й термінові, справи, мчать поїздами і машинами в гірське чи лісове село, де народилися, щоб припасти до зморшкуватої руки матері, яка пахне парним молоком, землею і травами…

В Жарках веселилися до ранку. Спогади. Тости. І знову спогади.

— А пригадуєш, яка була радість, коли з «того світу» з'явилася Ольга Совєцька?

— А як ми разом штурмували Баб'ю Гуру?

По голосу, по інтонації, по знайомому жесту впізнаю хлопаків Тадека — Збишека, Янека…

А ось… Золота корона волосся. І така сяюча, горда краса. Вражений, дивлюся в ледь усміхнені, пустотливі й до чого ж знайомі очі. Ну, звичайно, Геленка — зв'язкова Тадека. В жовтні сорок четвертого їй було років п'ятнадцять. Вона одружена, має трьох дітей. Живе у Варшаві. Дізнавшись про намічену зустріч, кинула всі справи і теж примчала в Жарки.

Гелена перша заспівала, і всі підхопили стару партизанську пісню. «Одного вечора, — розповідала піснями вирушили в поле, щоб зробити добру справу: німців роззброїти і поляків озброїти, заслужити похвалу і честь».

Голос у Гелени теплий, грудний:

За партизаном дівчина плаче. Не плач, дівчино, не лий сліз. Може, ще побачимося, Будем разом — я і ти.

Мабуть, не одна з присутніх тут жінок не дочекалася свого милого з Подгалє, з партизанських Бескид. І хоч пісня просила не лити сліз, не тільки в мене одного щеміло в грудях.

Щоб якось розвеселити гостей, Тадек почав пригадувати веселі партизанські скоромовки:

Сікера, мотика, пілка, шклянка. В нони налет — вдзєнь лапанка. Сікера, мотика, пілка, нуж – Пшеграл Гітлер войну юж.

(Тобто: «Сокира, мотика, пилка, склянка. Вночі — наліт, вдень — облава. Сокира, мотика, пилка, ніж — Гітлер війну вже програв»).

Краків.

І тут нас уже чекали. Товариші з Ради крайової виділили для поїздок «Волгу».

Нашим постійним гідом був Владислав Бохенек (Владек). Загадково посміхаючись, він повіз нас за межі старого Кракова. Незабаром попереду завиднілося сучасне індустріальне місто. Рівні ряди житлових блоків. Молоді парки. Ліс труб, немов стволи гігантської зенітної батареї, спрямований в небо. Домни. Складне сплетіння конструкцій. На бетонних стрілах величезні літери: «Гута імені Леніна».

Гута нагадує нашу «Запоріжсталь». Ми зупиняємося то біля одного, то біля іншого підприємства. Владислав з гордістю показує сталеливарні заводи, ультрасучасні прокатні цехи, коксохімічні й цементні заводи, могутню силову електростанцію.

На старій моїй карті — я захопив її з собою — тут було поле. В сорок четвертому році гітлерівці в цих місцях поспіхом рили траншеї, будували бункери. Центр двічі просив нас уточнити саме цей квадрат. І Курт Пеккель знову й знову схилявся над схемою укріпрайону.

— Тут і було поле, — підтверджує Владислав. — Звідси в січні 1945 року війська Конєва проривалися на Краків.

Я слухаю Бохенека і згадую, яким він був під час війни, наш неперевершений майстер по виготовленню різних кенкарт. Він тоді був членом обводового штабу Армії людової — керував підпільним комітетом ППР підокругу Величка. Через Грозу і Валерію ми одержували від нього документи, необхідні для легалізації членів групи, цінну інформацію.

Багато зробила для нашої групи і наречена Бохенека — Яніна — Іванна Пашкевич. За завданням Зайонца їй вдалося влаштуватися на роботу в конторі соляних копалень. Звідти зручніше було слідкувати за переміщенням військових частин, ешелонів. І бланки, на які ставив свої знамениті печатки Бохенек, теж діставала Яніна.

Пані Іванна Пашкевич-Бохенек — тепер член ПОРП, працює економістом. А чоловік її — відомий інженер, хімік-металург, голова Комісії державного контролю. Свого часу багато душі, знань і таланту віддав Новій Гуті.

Рибна.

Ми залишили «Волгу» на сільському майдані й попрямували до Малика. Цією дорогою я йшов до нього чверть віку тому. Багато що змінилося в Рибній. Все ж я вирішив нікого не розпитувати і радів, як старим знайомим, і старенькій капличці, і дубові-велетню, який і нині величаво млів на сонці.

Ще здалеку впізнав подвір'я Малика, хоч від старого будинку залишилася тільки його частина. Впізнав і господаря. Станіслав Малик зосереджено щось тесав. З обличчя майже не змінився: таке ж худорляве, енергійне. Очі спокійні, вичікуючі. Тільки сивини набилося в чуприну.

Малик поспішив нам назустріч. Привітно, хоча й з подивом, розглядав нежданих гостей. Чи впізнає? Ні, не впізнав.

— День добрий, пане…

— День добрий, — з гідністю відповідає Малик. Хотів кинутися до старого, обняти, але…

— Чи ма, пан, слівкі на спшедаж?

Станіслав у відповідь хитає головою: мовляв, приїжджий пан жартує — які можуть бути сливки в липні? Та, певно, згадав серпневий ранок сорок четвертого року, наш пароль. І відповів, як відповів тоді мені, Груші, Грозі:

— Я слівок не мам, мам ябки.

Ми тричі по-солдатському розцілувалися.

А ось на порозі й син Малика — Генрик. Майже мій ровесник. У роки війни — права рука батька. Це він після нашого провалу в Санці приніс мені в ліс Скомських одяг, продукти.

— Що ж це Ви нас не попередили? Якби знали, що приїде капітан Михайлов, та ще з сім'єю, ми б і весілля перенесли.

Так ось чому святкові прапорці й столи під столітнім горіхом. Напередодні тут три дні гуло весілля: Генрик свою доньку заміж віддавав.

За столом господар явочної квартири групи «Голос» згадав такі деталі нашої першої зустрічі, які мені призабулися.

— Я тільки побачив Вас, — розповідає Малик, — здогадався, хто Ви: ми з Ольгою Совєцькою більше тижня чекали капітана Михайлова. Але виду не подав…

Малику вже понад 70 років. Комуніст. У партію привела активна антифашистська діяльність. Він так і каже:

— Вступив у партію, коли Гітлер прийшов до влади.

Нині Малик на пенсії. До його мудрих порад охоче прислухаються односельці.

Ми тепло попрощалися з Маликом, побажали молодим щасливого сімейного плавання, проспівали «Сто лят» і «Щоб у рік по дитині… прибавлялося».

Магістраль немов угвинчується в небо. Тепер знову їдемо дорогами війни.

Черніхув. Тут ми зустрілися з господаркою явочної квартири 70-річною Стахою Очкось. Сфотографувалися з нею біля студні — криниці, де була підпільна «пожарна» квартира. В студні зберігалася зброя, там не раз переховувалися польські й радянські партизани. По сусідству Станіслав Очкось, племінник Стахи, будує новий дім. Господарі попросили мене вкласти цеглину в лицьову стіну. Цеглину підібрали білу, щоб виділялася.

— Тепер у тебе, капітане Михайлов, — каже пані Очкось, — довічне право на одну із кімнат у цьому будинку.

Дороги війни… Козлувка, Явоже, Тшебуня… В кожному селі, в кожному містечку, на площах міст вони відзначені обелісками, живими квітами біля могил радянських і польських воїнів. У братських могилах поляки і росіяни, українці, казахи, грузини… Певно, не знайти такого народу в нашій країні, сини і дочки якого б не боролися за свободу Польщі. За те, щоб назавжди утвердилась на древній слов'янській землі народна влада.

Тисячі радянських солдатів залишилися в братській землі. З барабанним боєм марширують мимо дорогих кожному полякові могил загони харцерів. Сюди в свята і в будні йдуть молоді робітники, ветерани війни. Але найчастіше до могил приходять матері. З гілкою бузку, із свічкою. Ми не раз зустрічали їх біля братських могил; простих сільських жінок із скорботними обличчями.

Крутішає дорога… Козлувка, Тшебуня, Явоже. То тут, то там будиночки гуралів, які нагадують пастушачі шапки. То лавинами снігу, то сірим валом скочуються нам назустріч отари овець.

Де й поділися курні хати, яких було так багато в 1944 році. Гірські села оновилися, помолоділи. Добротні рублені будинки, майстерно прикрашені різьбою, привітно дивляться на нас широкими світлими вікнами.

Такою я побачив і Завадку, спалену, розстріляну карателями і воскреслу з попелу. Маленьке гірське сільце, удостоєне вищої нагороди республіки — ордена Грюнвальда, — знає тепер уся Польща.

Будинок на узліссі, за два кілометри від села Санка. Тут бездоріжжя. Залишаємо машину і добираємося пішки. В той злощасний день 16 вересня 1944 року гітлерівці теж не могли під'їхати машиною до Врублів. Вони підійшли до нас із трьох боків: від сіл Санка, Рибна, Морги.

Стефу і Рузю ми не застали вдома. Вони були в полі. Молодша донька Рузі помчала за мамою і тіткою. А ті, задихавшись, сміючись і плачучи, прибігли додому. 1 знову обійми, поцілунки. Сестри запропонували відзначити зустріч у лісі. На знайомій галявині, де я зустрічався колись з Юзефом Скомським, розвели багаття. Спекли картоплю (земняки) так, як це робив наш Татусь — Врубель: золотиста шкірочка хрустіла.

Живуть тепер доньки Врубля в достатку. Польський уряд нагородив Стефу і Рузю за допомогу радянським розвідникам Золотими хрестами Партизанської Слави, призначив їм персональну пенсію. Місцеві власті допомогли Врублям провести електрику і радіо до будинку. Зовні будинок, який дав притулок Ользі з рацією, а потім і групі «Голос», майже не змінився. Ось тільки дещо потемніли дерев'яні стіни, зведені руками Татуся.

У Рузі велика сім'я, четверо дітей. Стефа після війни довго хворіла.

З глибоким хвилюванням обійшов я кімнати, в яких, бувало, допізна засиджувався з господарем дому.

Заглянув у повітку — тоді вона була під одним дахом з будинком, а тепер пересунута до лісу. В цій коморі Врубель влаштував мені схов (схрон). Тут і тепер доверху сіно.

… Я лежав за тонкою перегородкою, чув кожне слово, крики Стефи, стогін Татуся, його впертий хрипкий голос: «Ніц не вєм! Ніц не вєм!..» Що сталося потім — читачеві в загальних рисах відомо. І все ж розповідь Стефи дещо доповнила, уточнила:

— Я була на подвір'ї, коли німці хмарою посунули з лісу. Бачу — до нас. Хотіла крикнути, попередити — не встигла. На мене накинулися. Схопили. Офіцер примусив іти попереду. Сам нахильці з автоматом — за мною. Певно, остерігався: раптом у хаті партизани. Рузі не було. Її зранку погнали на окопи. Шваби багатьох тоді гнали на окопи. Мене, Ольгу Совєцьку, Татуся допитували на подвір'ї. З Рузею я зустрілася в Монтелюписі. Її вже потім узяли, але вона сказала, що нічого не відає, не знає. Ми з нею сиділи в одній камері. Дванадцять днів. Батька побачила в коридорі третього дня і не відразу впізнала. На руках, на спині — рвані рани. Він мені встиг сказати:

— Дві ночі сиджу, дочко, в камері з псами.

(Була така камера в Монтелюписі. Ледь поворухнешся, руку піднімеш — і натреновані пси кидалися на тебе, терзали тіло).

— Нас кожного дня допитували, — продовжує Стефа. — Вимагали сказати, з ким була Ольга Совєцька, хто ще приходив, де головний командир. Мене ставили очима, до стіни. Стріляли. Кулі летіли над головою. І знову безкінечні допити. Татуся, як ми дізналися, вивезли в Освєнцім. Його бачили там наші знайомі. Загинув Татусь за день до визволення Кракова. А нас — в Равенсбрюк — жіночий табір смерті. Два тижні нам не давали їсти. І ми б померли напевне, та виручили росіянки і француженки. Рузя захворіла на сипний тиф. Тиче мені шматочок цукру: «Візьми, Стефо, мені вже нічого не треба». В бараці взнали, що в табір нас відправили за допомогу Совєтам. І допомагали нам, хто пайком, хто ліками. Де і як їх діставали в тому пеклі? То відає один пан бог. Рузю переховували від різних комісій, перевірок, а то б її, хвору, відразу — в піч. Видужала. Потім, уже після визволення американцями нашої групи, яку незадовго до кінця війни гітлерівці евакуювали на Захід, Червоний Хрест вивіз нас у Швецію. Важила я сорок шість кілограмів, Рузя — сорок чотири. Коли мене роздягли, лікарі здивувалися: як я ще живу? Тижнів зо два ми з Рузею вчилися ходити. Почали проситися додому. Надіялись: живий Татусь. Але застали ми восени сорок п'ятого року осиротілий будинок…

Стефа примовкла, витерла сльози…

Потім згадали Скомських. Я поцікавився, хто тепер живе в колишній садибі Скомських. Рузя усміхнулася:

— Наші діти. Пам'ятаєте каштанову алею, старий парк? Тепер там нова школа.

— А як молодий Скомський? Чи буває в цих місцях?

— Авжеж. Кожне літо. І завжди заїздить до нас. Кажуть, великим професором став молодий Скомський. Татусь у нього вірив і недарма казав: хоч із панського сім'я, а людина…

Нас троє: Бохенек, я і мій «Вітек». Йдемо вздовж алеї «Плянти» — величезного зеленого кільця, яке оточує центр старого Кракова. Бохенек, як і всі краків'яни, закоханий у своє місто. З розповіді Владислава поставало перед нами далеке минуле, сьогодення й близьке майбутнє Кракова.

Краків — ровесник Києва, багато в чому повторює його долю.

Київ і Краків… Не дуже багато у світі міст, на яких так яскраво відобразилась доля народів, націй. Київ — «мати міст руських», Краків — «глава і мати всього королівства».

Іменем легендарного перевізника Кия названий град на Дніпрі. Міфічним ореолом оточене також ім'я войовничого вождя Крака. За легендами Крак переміг страшного дракона, який жив в одній з печер Вавельського пагорба. На цьому місці на честь перемоги Крак заснував місто, давши йому своє ім'я.

І трагічні сторінки в Книзі історії двох міст — поруч.

1240–1241 роки — навала полчищ хана Батия на Київ і Краків. Воскреслий з руїн Краків потім офіційно став стольним градом Польщі.

І ось остання війна… Чорне крило смерті, розрухи знову майнуло над цими двома містами. Бабин Яр і Освєнцім, руїни Хрещатика і заміноване, приречене на загибель місто на Віслі.

Не скорилися. Сиві глави свої не схилили. Вистояли.

Краків і Київ сьогодні — міста-побратими.

Як і в Києві, в Кракові поєдналися риси сучасного соціалістичного міста з нев'янучою красою минулого.

Притихлі, вражені величчю людського духу, який пробивається крізь похмурий фанатизм і аскетизм середньовіччя, стояли ми в Маріацькому костьолі перед вирізьбленим олтарем. Дерево, яке ожило під пальцями великого скульптора Віта Ствоша — польського Мікеланджело, ось уже майже п'ять сторіч глибоко хвилює кожного, хто переступає поріг храму. В центрі олтаря — група апостолів, які підтримують скорботну Діву Марію. Обличчя, фігури святих сповнені сили, динаміки, трагізму. Людське — мудрість, страждання, надії, втрачені ілюзії — проривається крізь католицькі канони. І весь Маріацький костьол з його стрілчастими узорами, двома вежами — класичний зразок пізньої готики. Великий костьол здається легким, стрімко підноситься в захмарні висі, чимось невловимо нагадуючи людину з піднятими руками.

Ми вийшли з костьолу якраз тієї хвилини, коли на Маріацькій вежі з'явилася фігура Сурмача, увінчана шоломом, і над містом полинули чарівні звуки «Хейналу». Протяжний, мелодійний «Хейнал» — древній сигнал Маріацького костьолу, лунаючи на всі чотири сторони, пливе над вулицями, садами Кракова, над його баштами, шпилями, гостроверхими дахами, над чудовою готикою його костьолів.

Виходимо на площу, вливаємося в жваву, жестикулюючу юрбу туристів. Я люблю це шумливе багатомовне місце. Кого тільки не зустрінеш тут. Краків не випадково називають одним з найбільших туристичних центрів Польщі.

А ось і земляки — кияни. Приєднуємося до них. Гід — молодий чоловік в окулярах, у модному світері із значком Ягеллонського університету, чистою російською мовою (її вивчають у всіх школах народної Польщі) переказує нам історію «Хейналу».

Давним-давно висока вежа костьолу служила містові сторожовою вежею. Одного разу вартовий (стражак) помітив клуби пилюки, почув кінський тупіт: до стін Кракова мчала на низькорослих конях тьма-тьмуща татар. Стражак підняв сурму — сигнал тривоги понісся над сплячим містом. Ворожа стріла, протявши серце сміливця, обірвала «Хейнал». З того часу минуло шість століть, але щогодини відчиняються дверці на вежі Маріацького костьолу, виступає Сурмач, і все повторюється спочатку: звучить на всі сторони світу і раптом обривається «Хейнал»: «Жителі мирного Кракова, пам'ятайте!»

— В останню війну подвиг Сурмача повторили радянські розвідники і польські патріоти, — розповідав гід. — Вони своєчасно попередили радянське командування про грізну небезпеку, яка загрожувала Кракову: його фашисти начинили вибухівкою. Розвідники і наші патріоти роздобули гітлерівський план знищення Кракова. Армія маршала Конєва поспішила на допомогу місту, і Краків — польські Афіни, наша гордість, любов наша — був урятований. Владислав усміхнувся:

— Ось так, друже коханий, капітане Михайлов, минуле стає легендою. Краків любить легенди. Недарма кажуть: опівночі, коли з вежі Маріацького костьолу лунає «Хейнал», у підвал «Палацу під Криштафорами» на срібній ниточці спускається з місяця павук — слуга чарівника і мага пана Твардовського. Павук підслуховує останні краківські новини, щоб рознести їх по всьому білому світові.

— Що ж тобі, Владиславе, нашептав павук у цю хвилину?

— Найостанніша краківська новина: пані Зайонцева і товариш Міхал чекають нас з Лукулловим обідом.

Павук на срібній ниточці не обманув: друзі Зайонци чекали нас. Після обіду, гортаючи телефонний довідник Кракова, я натрапив на знайоме прізвище: Скомський. Подзвонив «молодому» Скомському. І відповів молодий Скомський — син Юзефа. Сказав, що батько повинен бути з хвилини на хвилину. Не встиг договорити, як той дійсно з'явився. Я не назвав себе, тільки привітався. Однак у відповідь почув:

— День добрий, капітане Михайлов! Чекаємо тебе. Будеш дорогим гостем.

Колись Юзеф у розмові зі мною не приховував свого побоювання: чи зможе він, син поміщика, вчитися в новій Польщі. Тепер Юзеф Скомський — професор права Ягеллонського університету.

В 1945 році землю Скомських віддали справжнім власникам — селянам. Скомський-старший ще шість років прожив при народній владі. Перед смертю жартував: «Подаруй мені, грішникові, Єзус-Марія, сто років («сто лят»), і пан Скомський, напевне, визріє в комуністи».

Юзеф подарував мені свою книгу «Автономія волі в міжнародному приватному праві». Скомський — відомий у Польщі вчений, знавець права, автор десятків наукових праць.

Ще студентом Юзеф одружився. Дружина — теж юрист, адвокат. Син Скомських — йому приблизно стільки років, скільки було Юзефу в сорок четвертому — студент факультету права.

Ми допізна засиділися в Скомських. Було радісно усвідомлювати: не без нашої допомоги син поміщика — колишній власник Санки — став товаришем Скомським.

Освєнцім.

Що таке Освєнцім під час війни — всі знають. Страхітливий гітлерівський табір — досконалий конвейєр смерті: щодобово перетворював близько двох тисяч душ на дим, попіл, туалетне мило, добрива.

Освєнцім — чотири мільйони вбитих. Серед них — наші бойові товариші: донька варшавського лікаря — радянська розвідниця Танка і польський селянин, наймит із Санки Міхал Врубель.

Для Тадека, Музиканта, інших моїх друзів із краківського підпілля Освєнцім став суворою школою ненависті.

Ми вирушили туди разом із сім'єю Тадека. Від Жарок до Освєнціма — година їзди. Тадек один з небагатьох, кому вдалося вирватися живим із АІ — скорочена назва Освєнціма (концентраційний табір Аушвіц). Наш друг буває в Освєнцімі щороку, але дружину і доньку Люцію взяв із собою вперше: щадив їх.

Наша «Волга» зупинилася на широкій площі біля входу в Освєнцім. За рішенням сейму Польської Народної Республіки колишній концтабір оголошений на вічні часи пам'ятником жертвам фашизму.

Ми підійшли до головних воріт табору. Тепер вони відкриті навстіж. Опущений чорно-білий шлагбаум. Над воротами в колишнє пекло збережено страшний за своїм цинізмом напис: «Арбайт махт фрай» — «Праця робить вільним».

Біля входу в музей — пам'ятник Вдячності Радянській Армії. 27 січня 1945 року війська Першого Українського фронту визволили Освєнцім.

… П'ять років над королівським замком Вавель зловісно маяв прапор з чорною фашистською свастикою. П'ять років диміли печі Освєнціма. Як хижаки, накинулися гітлерівські війська, загони «Мертвої голови», фюрери різних рангів і повноважень на знівечену, залиту кров'ю землю. «Ми, — заявив оберкат Ганс Франк, — доб'ємося того, щоб стерлося навіки саме поняття «Польща»«.

В кінозалі музею нам показали двадцятихвилинний документальний фільм. Факти. Тільки факти… На екрані пропливають десятки тисяч приречених. Їх б'ють, цькують собаками… А ось і кінець їхньої путі: «баня» — сауна, де людей труїли газами, печі крематорію. Перед входом у крематорій піраміди взуття, дитячі речі, іграшки. І кадри Нюрнберзького процесу. Допит колишнього коменданта Освєнціма.

Коли його запитали: «Чи правда, що есесівці кидали дітей у палаючі печі?» — він підтвердив це, а далі заявив: «Діти раннього віку обов'язково знищувались, оскільки слабкість дитячого організму не дозволяла їм працювати… Дуже часто жінки ховали їх під свій одяг, але, звичайно, коли ми їх знаходили, то відбирали і знищували».

А це що таке? Склад тюків. На тюках написи: «Волосся чоловіче», «Волосся жіноче». Ним набивали матраци, з нього виробляли шкарпетки для німецьких підводників.

На екрані знову гори черевиків, гори трупів. Оркестр, створений з кращих музикантів Європи. Він виконує «Танго смерті», глушачи стогони нещасних.

Намагаючись знищити сліди своїх злочинів, гітлерівці в січні сорок п'ятого року висадили в повітря крематорій, розрахований на безперебійну роботу упродовж десятків років (через печі Освєнціма та інших таборів фашисти мали намір пропустити, за невеликим винятком, усю Польщу). Спалили і знищили табірну документацію. Навальний наступ Радянської Армії не тільки врятував польський народ від поголовного винищення, але й не дав знищити всі сліди звірства[19].

Багато документів і табірних споруд уціліло. В музеї Освєнціма ми бачили експонати, фотографії, які холодили душу. В таборі систематично проводились досліди над людьми. В'язнів опускали в крижану воду, щоб визначити, скільки часу людський організм може прожити в таких умовах. Проводились досліди з отруєними кулями, заразними хворобами, досліди по стерилізації чоловіків і жінок.

Як і де загинула наша Ганка? «Легкою» смертю в освєнцімській «бані»? В «експериментальному» блоці? В камері катувань? Крізь які муки пройшов цією просякнутою кров'ю землею наш друг і побратим Міхал Врубель? Особисто я зобов'язаний йому своїм життям.

До підніжжя урни з прахом багатьох жертв Освєнціма ми поклали букет троянд — червоних, як кров Ґанки і Татуся…

Мертві живуть, якщо живі їх пам'ятають.

ЛИСТИ І ЗУСТРІЧІ

Що й казати, одержувати листи від хороших людей завжди приємно. Та коли після телепередач і виступу «Комсомольской правды» листоноша став приносити листи пачками, я розгубився. Адже кожен адресат чекав моєї відповіді. 1 я сказав собі: ти ж учитель, а який учитель не радий запитанням? Перед тобою аудиторія. Хай незвичайна, хай розпростерлася вона від Владивостока до Будапешта і Софії, від Петрозаводська до Ужгорода і Кракова… Згадав село Веселе, перших своїх учнів. Уявив задумливі, допитливі очі дітей… Задля такої аудиторії не шкода і засидітися допізна.

Цією книгою я й спробував (а як вийшло — судити читачам) відповісти численним авторам листів на запитання, адресовані безпосередньо мені — колишньому військовому розвідникові «Голосу». І все ж розмова залишилася незакінченою. Не всі відповіді вклалися в рядки документальної повісті. Є листи, цікаві самі по собі: за ними — людські долі.

… Кінець робочого дня. Виходять останні відвідувачі. Порожніє наш освітянський вулик. Сьогодні нема засідань, зустрічей. Ми залишаємося самі. Я і моя «аудиторія», мої невидимі, незнайомі кореспонденти. Я знаю: з багатьма подружуся, багато хто стане для мене близьким, рідним. Які вражаючі долі часом таять аркушики, наспіх вирвані з учнівського зошита.

«Пише Вам з Ростова донька солдата, який загинув у Вітчизняній війні, — Варфоломєєва Лідія Яківна. Загинув мій батько Яків Федорович на Курській дузі й похований у місті Курську (воїнське кладовище, могила № 133). І ще загинули в цій війні всі брати батька — Григорій, Кирило, Іван, Микола. Загинув і мамин брат — «безвісти пропалий» Анатолій Хмарський. А мій рідний брат Олександр Якович повернувся, але незабаром помер від ран».

Ліді було всього десять років, коли почалася війна. «Я бачила, як фашисти мучили, вбивали людей».

П'ять фронтових повісток, шість похоронних зберігається в домі Варфоломєєвих…

Горе, тяжкі втрати не зломили Варфоломєєвих, ще більше зблизили з людьми, з великою радянською сім'єю. Звідси і радість за живих розвідників з групи «Голос», і бажання виростити сина справжнім патріотом. «Виховую сина. Він уже має приписне свідоцтво. Вже, по суті, солдат. Як я хочу, щоб мій син ніколи не знав цих жахів війни. Але якщо доведеться захищати нашу любиму Вітчизну, щоб був мій син таким же, як Олексій Шаповалов, як Юзеф Зайонц, як Ася Жукова. Сміливим, чесним, справжньою людиною».

Я відповів Лідії Яківні й отримав від неї ще один лист: «Першого травня їздила в місто-герой Волгоград, була на Мамаєвому кургані. Привезла звідти пригорщу священної землі».

Як не гордитися такими людьми!

А цей лист з Одеси. Зд кожним рядком відчувається сильний характер, мужність, стійкість:

«Я теж у роки війни була в розвідці. На фронт пішла добровільно. Звідти направили на навчання. Спецкурс. В серпні 1942 року в складі жіночої спецгрупи висадилася в районі Березіна. Було нам, трьом дівчатам, по 20 років на той час. Гітлерівці чекали групу на місці висадки, але нас вітром знесло. Схоплені були двоє. Третя, Артемова, врятувала рацію, шифр, зброю, гроші. Поранило її вже в партизанському загоні. Ми не зізналися фашистам ні в чому. Вони так і не взнали справжніх наших імен. Мою подругу відправили до Німеччини, а мене чекала страта.

У Варшаві, в тюрмі, я захворіла сипняком. Доктор Новицький, медсестра Путіловська і сотні інших врятували мене від смерті. Я нічого про них не чую, не знаю, як їм сказати «спасибі». Пам'ятатиму їх все життя…

Якщо будете в Польщі, можливо, Ви їх зустрінете. Будьте ласкаві, подякуйте за мене. Бажаю Вам щастя і сім'ї Вашій».

… Живе в Одесі жінка. Серце дає себе знати. Ночами сняться табірні кошмари. Чи знають діти, хто, яка людина вчить їх любити Вітчизну? Вчить кожним прожитим днем, всім своїм життям-подвигом…

В освітянських справах мені доводиться багато їздити по країні. Бував не раз і за кордоном. Тут я зупинюсь лише на тих зустрічах, що мають відношення до нашої повісті.

Влітку 1971 року газета «Труд» (орган Центральної Ради професійних спілок Болгарської Народної Республіки) опублікувала скорочений варіант книги «Пароль «Dum Spiro…».

А незабаром на запрошення окружного комітету Димитровської спілки молоді міста Торговище я провів кілька тижнів у Болгарській Народній Республіці.

Напередодні Софійське телебачення показало фільм про нашу розвідувальну групу. В містах Торговище, Русса, Софія — усюди, де мені доводилось виступати у ті дні, приємно вражав гарячий інтерес болгарської молоді до історії, окремих епізодів Великої Вітчизняної війни, до діяльності групи «Голос».

Запам'ятався під час однієї з таких зустрічей виступ вчительки з символічним ім'ям Руска Ненова: «Для наших дітей радянські воїни — герої Великої Вітчизняної війни — зразок мужності, пролетарського інтернаціоналізму не на словах, а на ділі. Ми, — сказала вона, — ніколи не забудемо, кому насамперед зобов'язані своїм визволенням, вільним і щасливим життям».

В Угорщині, де мені довелось побувати наприкінці 1973 року, я зустрічався з ветеранами Вітчизняного фронту, з офіцерами і солдатами прикордонних військ.

У Будапешті про Грозу, Грушу, Ольгу розпитували, як про давніх і добрих знайомих. Цікавила угорських друзів і доля наших польських побратимів — Зайонца, Бохенека, Тадека. Кожна така поїздка, кожна зустріч з молоддю чимось збагачує, залишає певний слід у серці. Проте з усіх — найбільше вкарбувались у пам'яті чілійські зустрічі. На споминах про них — відблиск недавніх трагічних подій.

У складі делегації Міністерства освіти СРСР я вилетів до Чілі в березні 1972 року на запрошення їхнього Міністерства народної освіти.

Москва проводжала нас снігом, Алжір зустрів розпалом весни, Дакар — тропічною спекою. В Сантьяго ми прибули у перші дні осені.

Працівники Міністерства народної освіти Чілі прагнули якомога більше показати нам, ознайомити з тими прогресивними зрушеннями в країні, які відбулися за час владування уряду Народної єдності. Ми багато їздили по країні, мали цікаві зустрічі з комсомольцями і комуністами Чілі. Та найбільше запам'яталась одна. Про неї хочу розповісти докладно.

Товариш Рауль — відповідальний працівник Міністерства народної освіти, член Комуністичної партії Чілі — запросив членів нашої делегації до себе в гості. Зустрічала нас вся сім'я Рауля: дружина, двоє синів, донька і невістки. Дружина і старший син — комуністи. Всі інші члени сім'ї — комсомольці. Рауль-молодший — студент університету, автор сатиричних малюнків і текстів до плакатів, щось на зразок наших «Вікон РОСТа».

У Раулів ми одразу відчули себе, як вдома. На столі традиційне червоне вино, гостро приперчені національні страви. Після обіду господар «пригостив» нас імпровізованим концертом. Кімнату заповнили гортанні голоси індійців — здавалось, співають якісь небачені птахи, вплітаючи свої мелодії у вічну пісню океану. Одна мелодія змінювала іншу, і тут на крилах пісні залетіла до гостинної оселі наша «Катюша»…

Ми співали «Підмосковні вечори», «Хай завжди буде сонце», «Дивлюсь я на небо». Остання — дуже сподобалась Раулю.

— На схожий мотив співається одна із пісень Гарсії Лорки, — сказав він.

Гарсіа Лорка… На якусь мить тривожна тиша запанувала в кімнаті. Донька Рауля Долорес — їй ішов 18-й рік, і, мабуть, серце не одного комсомольця полонили чорні очі красуні — поцікавилась, чи відомо нам, що Гарсіа Лорка — найвидатніший іспанський поет сучасності — підло убитий жандармами Франко у перші дні заколоту.

Лія Анатоліївна Ленська — завідуюча кафедрою іспанської мови П'ятигорського педагогічного інституту, шановний член нашої делегації і за сумісництвом перекладач — у відповідь прочитала «Пісню про Гарсію Лорку» Миколи Асєєва. Спочатку в оригіналі, потім у своєму довільному перекладі. На мене карбовані рядки Асєєва про страту великого поета справили величезне враження.

Я бачив, як зблідло обличчя Рауля. В очах Долорес блиснула сльоза, і, більше звертаючись до батька, ніж до нас, вона запально вигукнула:

— В Чілі таке не можливе. Хіба знайдеться хоча б один чілієць, рука якого підніметься на нашого Пабло?

— А хіба не чілійці убили генерала Шнейдера за його вірність республіці, уряду Народної єдності? Ти забуваєш, доню, — голос Рауля звучав переконливо, — що фашизм не слід розглядати як явище, притаманне лише тій або іншій нації. Я особисто не бачу ніякої різниці між німецькими, італійськими, іспанськими фашистами і підлими вбивцями Шнейдера. Всі вони одним миром мазані.

Цей невеликий інцидент за столом чілійського комуніста добре запам'ятався, бо мав несподіване для мене завершення.

Було так. Молодший Рауль повів моїх товаришів по делегації до своєї кімнати. Ми залишилися з Раулем наодинці.

— Мені дещо відомо про тебе, компаньєро, тихо мовив господар. Працівник радянського консульства, мій добрий знайомий, читав твою книжку, бачив фільм про бойові діла «Голосу» в роки війни. Ти боровся в підпіллі, воював у глибокому ворожому тилу. Скажу відверто, як комуніст комуністові, для мене ваш досвідне просто цікава сторінка історії. Я не розділяю надмірного оптимізму моєї доньки і деяких її юних друзів. Більш того, подібні настрої — на жаль, вони поширені не лише серед молоді — викликають у нас, старих комуністів, глибоку тривогу.

До вашого приходу на цю тему була розмова за сімейним столом, так би мовити невелика партійно-комсомольська дискусія. Я висловив свої побоювання: віра, оптимізм — це добре, але оптимізм, що переходить в самовпевненість і легковажність — то вже злочин перед партією, революцією, народом. Ми, комуністи, ні на мить не повинні забувати: до того часу, доки законодавчі органи, преса, телебачення, радіо в руках правих, а на командних постах в армії — синки магнатів і буржуа, вихованці Пентагону — треба бути готовими до всього, тримати порох сухим.

Г знаєте, чим закінчилась ця сімейна дискусія? Моєю повною поразкою. Що ж, історія вирішить наш спір. Я палко бажаю, щоб виправдались надії наших комсомольців, моєї Долорес. А готуватись треба до найгіршого, аби ворог не застав нас зненацька. Тепер розумієш, компаньєро, чому мене так цікавить твоє бойове минуле?..

Я розповів тоді Раулю все, що відомо читачеві цієї книги, не замовчуючи невдачі й промахи. Згадав і 12 січня 1945 року — перший день наступу Першого Українського фронту, що міг — саме через певну самозаспокоєність і недостатню пильність — стати днем загибелі групи «Голос» від рук карателів.

Товаришу Раулю дуже сподобався наш пароль. 1 коли ми прощались в аеропорту Сантьяго, він, міцно потискуючи мою руку, повторив, як клятву: «Dum Spiro — spero».

Минуло зовсім небагато часу після нашої розмови з Раулем, і трагедія, яка й досі продовжується в Чілі, показала, що фашизм залишається фашизмом, що звірства хунти нічим не поступаються перед звірствами гітлерівців, а їх табори смерті на пекельному острові Досон, в Атакама, Чакабуко, Сан-Бернардо відрізняються од Освєнціма та Бухенвальда хіба що відсутністю крематоріїв.

Де ти, мила красуне Долорес? Серед розстріляних, закатованих, у в'язниці? Чи у глибокому підпіллі? Пам'ятаєш, як гаряче переконувала нас: «З нашим Пабло такого не буде». А «Пісня про Гарсію Лорку» сьогодні звучить так, наче написана вона про Пабло Неруду. «Жорстокі гієни» — як назвав Пабло кліку Піночета — зруйнували будиночок Неруди — гніздо Орла на березі океану, знищили його рукописи — безцінні твори одного з найвидатніших поетів нашого часу, прискорили своїми нечуваними звірствами смерть великого друга і побратима Гарсії Лорки. «Гієни» сплюндрували могилу Неруди, вночі вивезли його тіло у невідомому напрямку.

«Гієни» справляють свій кривавий бенкет. Чи надовго?

Через відстані, моря крові доноситься до мене твій голос, наш спільний пароль, товариш Рауль: «Dum Spiro — spero».

Поки дихаю — сподіваюсь… Поки живу — борюсь.

ГРОЗА, ГРУША ТА ІНШІ

Мене часто запитують, як склалася доля моїх бойових товаришів по групі «Голос».

Багато років ми майже нічого не знали один про одного. Тільки в 1963 році газета «Красная Звезда» вперше назвала справжні імена Комара, Грози, Груші, Голоса. В 1964 році ми зустрілися втрьох (без Груші — Асі Жукової) у Кракові. А в повному складі учасники розвідгрупи «Голос» вперше зібралися в лютому 1966 року в Голубому залі «Комсомольской правды».

Мій колишній помічник Гроза примчав у Москву з рідного Кіровограда, звідки колись добровольцем пішов на фронт, де опісля був у підпіллі.

Тепер ми часто зустрічаємося. Олексій Трохимович Шаповалов — відповідальний працівник Кіровоградського обкому Компартії України. Роки вже присипали снігом його непокірні кучері. Але в усьому іншому — час не владний над моїм другом. Життєлюбний, артистичний, всюди, де не з'являється, мов кульова блискавка, всіх заряджає своєю невичерпною енергією.

Прилетіла на зустріч і Груша. Півтора десятка років пропрацювала моя землячка лікарем на Крайній Півночі. До свого дівочого прізвища додала — по чоловікові — досить прославлене в Грузії прізвище — Церетелі.

Ми й тепер листуємося. А недавно я побачив нашу Асю — спасибі магаданським кінодокументалістам — на екрані. Подвиг Груші (Асі Жукової-Церетелі) продовжується в суворих умовах Півночі. Колишня військова радистка-розвідниця на собачих упряжках, всюдиходах у будь-яку погоду дістається до своїх хворих, поспішає на допомогу людям.

Ольга (Комар) — Єлизавета Яківна Вологодська — живе у Львові. Свою воєнну професію Ліза змінила на суто мирну. Працює техніком-будівельником.

Хотілося б детальніше розповісти про долі тих наших радянських людей, які прийшли в групу «Голос» із таборів смерті, з польських партизанських загонів. Завдяки їм, як відомо читачеві, ми створили диверсійну групу, агентурну роботу в тилу ворога поєднували з розвідкою боєм, з досить успішними диверсійними операціями.

На жаль, за чверть віку мені мало що вдалося про них дізнатися.

Семен Ростопшин загинув у боях на території Німеччини.

До цього часу не відома доля нашого кухаря башкира Абдулли Гатауліна, білоруса Володимира Олександровича Заборонена, військтехніка Костянтина Юхимовича Смолича, харків'янина Миколи Мирошникова.

Я все ще сподіваюсь: живі. Все ще чекаю: подадуть звістку.

А поки з диверсійної групи відгукнулися ще троє.

Знайшовся «Жених»: «Живий. Перебуваю Ставрополі, Короткова, 96. Колишній боєць Федорін Олександр Андрійович («Андрій»)»… Слідом за телеграмою на моє ім'я надійшов лист:

«Дорогий Євгене Степановичу! Пишу Вам як батькові чи братові. Я вдячний за те, що Ви допомогли мені А моїм товаришам повернутись у стрій бійців. Читав Вашу книгу і, наче в кіно, бачив усе, що нам довелось пережити у дні війни. Хворію: табірні болячки даються взнаки. Та духом не падаю».

Подав голос і Павло Якович Шиманський:

«Після виходу з тилу воював. До останнього дзвоника. До салюту. Демобілізувався — і на паровоз машиністом. З 1956 року працюю слюсарем на підприємстві. Старші сини і донька також трудяться. Закінчили автодорожний технікум. Молодший син навчається у школі.

… Ви запитуєте, де довелось служити після того, як ми вийшли з ворожого тилу. Нас, розвідників, одразу розхапали кого куди. Я став зв'язківцем. Всі ці роки нікому нічого не розповідав про своє минуле. А тут вийшла Ваша книга. Знайомі питають: «Це Ви той самий Шиманський?» — «Я», — кажу. — «Чого ж мовчали?» — «А що? Усі воювали. Кожен робив, що міг».

На цьому закінчую. Бажаю Вам здоров'я. З привітом».

Відгукнувся і Овсій Близняков. Він після війни залишився розвідником, правда, іншого покликання. Про післявоєнну свою діяльність він розповів мені в першому листі:

«З 1945 по 1967 рік працював у нафтовій промисловості об'єднання «Укрнафта» і в газовій виробничо-експлуатаційній промисловості тресту «Львівгаз».

У 1956 році закінчив Дрогобицький нафтовий технікум — здобув спеціальність техніка-механіка по устаткуванню нафтових і газових промислів. У даний час працюю інженером бурового устаткування і комплектації в Мозирській конторі глибокого розвідувального буріння тресту «Білнафтогазрозвідка»«.

Недавно я гостював у нього в Мозирі. Мені дуже сподобалося тихе зелене місто на березі Прип'яті — в самому серці Полісся.

Ми лежали біля багаття на свіжоскошеному сіні. Згадували минуле. А втім, більше мовчали. Раптом з-за повороту ріки заблимали вогники. Зелені, червоні. З темряви виступили силуети барж. І я почув схвильований, теплий голос Овсія:

— Пливуть, пливуть, голубчики. Везуть руду. Їм довго ще плисти. Ріками, каналами. А знаєш, командире, куди? В Польщу, в Краків, у Нову Гуту…

СЛОВО ПРО ПОБРАТИМІВ

Закінчується наша розповідь. Читач познайомився з багатьма і радянськими, і польськими патріотами, без допомоги яких група «Голос» не змогла б виконати своє завдання. З багатьма, але не з усіма. Маємо на увазі бойових польських побратимів. Не всі імена вкладалися в композиційну тканину розповіді.

В записнику «капітана Михайлова» збереглися зашифровані імена, клички, короткі бойові характеристики. Під час зустрічей з Зайонцами, Бохенеком, Тадеком, Гардим я уточнив старі нотатки, виписав їх. Думаю, ці сторінки дещо доповнять нашу розповідь. Отже, імена, справи.

Тарговський Ігнац. Народився в 1897 році в Рибній. Колишній член Комуністичної партії Польщі. Під час окупації — член Польської робітничої партії. Селянин. Живе в Рибній. Нині член ПОРП. У його будинку певний час працювала радистка Комар, а пізніше була явочна квартира.

Очкось Станіслав (Скала) з Черніхува. Військове звання — капітан. Комуніст. Через нього група «Голос» одержувала цінну інформацію про передислокацію гітлерівців. Він був зв'язковим групи.

Ганцарчики Роман і Ян (Збишек і Янек) — партизани-підпільники. Співробітничали з групою «Голос».

Питлік Франц. До війни — член Польської комуністичної спілки молоді. Під час окупації — заступник командира партизанського загону імені Людвіка Варинського. Подавав всіляку допомогу групі «Голос», брав участь разом з нашою групою в диверсіях. Нині — офіцер народної міліції.

Ленкевич Ян (Моравський) — член ПОРП. Зв'язковий групи «Голос».

Паєр Яніна (Янка) — донька Станіслава Очкося. В жовтні — грудні 1944 року була зв'язковою між Голосом і Грозою.

Солтикова Клара. Працюючи в штабі німецької частини прибиральницею, виносила і передавала зв'язковим групи «Голос» використану копірку, деякі документи.

Пашкевич-Бохенек Іванна — дружина Владислава Бохенека. Збирала для розвідгрупи «Голос» дані про розташування і переміщення німецьких військових частин у районі Кракова і містечка Величка. Економіст. Член ПОРП.

Гачол-Навара Станіслав. Під час окупації — командир з'єднаних партизанських загонів. Відзначений високими військовими нагородами Польщі. В грудні 1944 року група «Голос» перебувала в селі Завадка разом із загоном капітана Навари. Група «Голос» вийшла з села, а через годину польський загін під командуванням Навари прийняв бій.

Коник Мечислав (Кава). Охороняв радіостанцію і радистку Комар. Був членом ППР, командиром спеціальної окружної групи Армії людової. Загинув у бою з фашистами.

Рак Юзеф — селянин із села Тшебуня. В його домі періодично перебували резидент та інші члени групи «Голос». Допомагав групі продуктами.

Рак Анна із Тшебуні. Переховувала від фашистів радянських громадян, деяких з них направила в групу «Голос».

Ніщо не забуто. Ніщо не минає безслідно. Радянський уряд високо оцінив подвиг наших побратимів, вірних, безстрашних товаришів по зброї.

Як дорогу реліквію, бережу вирізку із «Красной Звезды»:

УКАЗ

ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ СРСР

про нагородження орденами СРСР громадян Польської Народної Республіки

За активну допомогу командуванню Радянської Армії в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками під час Великої Вітчизняної війни і виявлену при цьому мужність, ініціативу і стійкість нагородити громадян Польської Народної Республіки:

ОРДЕНОМ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ І СТУПЕНЯ

1. Бохенека Владислава Яновича.

2. Врубля Михайла Мацайовича (посмертно).

3. Зайонца Юзефа Францишковича.

ОРДЕНОМ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ II СТУПЕНЯ

1. Зайонц Валерію Янівну.

2. Очкося Станіслава Яновича.

3. Присака Юзефа Юзефовича (посмертно).

Голова Президії Верховної Ради СРСР

М. ПІДГОРНИЙ

Секретар Президії Верховної Ради СРСР

М. ГЕОРГАДЗЕ

Москва, Кремль, 7 травня 1968 р.

* * *

«В 1944–45 роках в районі міста Кракова, окупованого фашистськими загарбниками, діяла група радянських військових розвідників на чолі з Євгеном Степановичем Березняком.

Велику допомогу розвідникам у виконанні завдань командування Першого Українського фронту подали польські патріоти Бохенек Владислав, Врубель Михайло та інші товариші, які проживали у Кракові.

У винятково тяжких умовах окупаційного режиму розвідгрупа Є. С. Березняка встановила зв'язок з місцевими партизанами й польськими підпільниками і з їх допомогою здобувала цінну інформацію про противника, про дислокацію військових частин окупантів і про їх склад.

Радянські розвідники разом з польськими патріотами — подружжям Зайонц Юзефом і Валерією, Владиславом Бохенеком, Юзефом Присаком та іншими товаришами по зброї зуміли запобігти підготовленому фашистами знищенню колишньої польської столиці міста Кракова, зберегти його історичні культурні пам'ятники».

(ТАРС)

* * *

… На моєму робочому столі поштова листівка із знайомим силуетом зимового Кракова. Енергійний, розмашистий почерк Юзефа Зайонца:

«Дорогий друже, капітане Михайлов!

Пишу ці рядки на порозі Нового року. Що несе він нам, усім людям?

Буде праця попереду, будуть грізні шторми. Але що б не сталося — кораблю нашої дружби йти вперед.

Без страху вдивляюся в Майбутнє. Я все такий же. Як і раніше, вірний нашому девізу: «Dum Spiro…». Поки живу… Поки дихаю…».

ДО МОЇХ ЧИТАЧІВ

Книга, з якою ви щойно познайомились, задумана відразу після виходу розвідгрупи «Голос» із ворожого тилу.

Січень сорок п'ятого року. Відповідальне завдання командування нами успішно виконане, і вперше за довгі воєнні роки в мене з'явився вільний час. Я відчув потребу осмислити все, що мені й моїм товаришам довелося побачити, пережити.

Осмислити і розповісти…

Але кому? І як?

На художню розповідь я не зважувався.

Про публікування документальної повісті тоді не могло бути й мови. Розвідник, виконавши своє завдання, надовго — іноді назавжди — залишається невідомим, безіменним.

Все це я добре розумів, і все ж — і все ж списав чимало паперу, адресуючи свої записки лише одному читачеві — самому собі.

Згодом інші справи, події — і радісні, й сумні — надовго, на десятиліття затримали роботу над рукописом. Я згадав про нього, коли в пресі з'явилися розповіді про діяльність групи «Голос» у тилу ворога і були названі наші справжні імена.

Потім на телевізійні екрани вийшов «Майор Вихор». Нема потреби переповідати зміст фільму. Нагадаю лише, що герої його ціною власного життя врятували древню столицю Польщі — Краків. І хоча фільм художній, герої його збірні, чимало епізодів і трагічний фінал вигадані — багато глядачів, не без підстав, здогадалися, що в ньому йшлося про діяльність групи «Голос».

І от листи. Листи на адресу моїх товаришів. І на моє ім'я. Пишуть піонери, комсомольці, земляки-металурги, молоді воїни і ветерани війни. Пишуть із різних куточків Радянського Союзу, із братніх соціалістичних країн. Понад сім тисяч листів. І майже в кожному запитання: «Як усе було насправді?»

Як це було?.. В листі не розповіси. Спершу я намагався відповідати всім, та незабаром переконався, що це мені не під силу. Залишалося одне: знову — на цей раз у співавторстві з літератором Борисом Хандросом — засісти за давні нотатки. В пригоді також стали фронтові документи, які збереглися з тих часів, листування різних років…

Так народилась документальна повість «Пароль «Dum spiro…», «Dum spiro — spero» — «Поки дихаю — сподіваюсь», «Поки живу — борюсь». Саме ці слова, як уже знає читач, стали своєрідним паролем для зв'язку між нашою розвідгрупою і керівництвом польського патріотичного підпілля в Кракові.

Користуючись нагодою, хочу сердечно подякувати всім, хто допомагав мені в роботі над книгою, зокрема: Кудрявцеву Владиславу Петровичу, Шаповалову Олексію Трохимовичу, моїм польським друзям — Владиславу Бохеиеку і Юзефу Зайонцу, авторам численних листів, які спонукали мене взяти перо, читачам, чиї побажання і слушні зауваження враховано у цьому виданні.

Примітки

1

Назва хутора змінена.

(обратно)

2

Прізвище змінене.

(обратно)

3

Гуралі — польські горці. Одягом, побутом нагадують наших гуцулів.

(обратно)

4

Врубель — по-польському — горобець.

(обратно)

5

Народові сили збройні. Загони НСЗ активно співробітничали з німецько-фашистськими загарбниками, які їх використовували для розправи з демократичними силами руху Опору і перш за все — з комуністами.

(обратно)

6

Тепер м. Хмельницький.

(обратно)

7

Бескиди — лісові хребти, передгір'я Карпат.

(обратно)

8

15 вересня 1973 року я одержав від неї лист:

«Шановний Євгене Степановичу! Хай Вас не дивує, що пишу тільки тепер, хоч Ваша книга вийшла давно. Справа в тому, що мої приятелі, які проживають у Києві, надіслали мені Вашу книжку і звернули увагу на те, що в ній сказано про Яшу Мигердичева, що і про мене є дещиця в книзі, хоч прізвища і не названо. Повість прочитала з хвилюванням. Багато згадалося. Спасибі Вам і Вашим бойовим друзям за все, що Ви зробили в боротьбі за нашу радянську землю. Спасибі Вам за те, що Ви добрим словом згадали Яшу Мигердичева. Він завжди, а особливо під час війни, з великою душевною щирістю дбав про дітей-сиріт, був для них справжнім батьком — мудрим, справедливим, сердечним.

Та вже нема Яші Мигердичева. Він помер на 56-у році життя, залишаючись до останнього дня директором Вольського дитячого будинку в Саратовській області. Недавно зустрілась з трьома товаришами, які особисто знали його: добру пам'ять залишив він у багатьох серцях людей, довго житиме в своїх дітях.

З повагою Т. М, Любарова».

(обратно)

9

Ольга про це розповідала так: «Від капітана мене відділяла лише стінка з дощок, і я дуже боялася, щоб він чимось не видав себе. На допиті, як це не дивно, мої відповіді співпадали з відповідями господаря. Коли нас виводили з подвір'я, я заспівала, даючи: шати капітанові, що небезпека минула».

(обратно)

10

Пляцувка — пост, найменший організаційний осередок Армії людової. Тут зустрічалися підпільники і партизани.

(обратно)

11

Армія людова — раніше Гвардія людова — озброєна організація, створена польськими комуністами в роки другої світової війни для боротьби проти німецько-фашистських окупантів.

Людвик Варинський (1856–1889) — засновник першої польської марксистської партії «Пролетаріат».

(обратно)

12

Прізвища співробітників абверу (Отман, Комахов) змінені.

(обратно)

13

КРО — контррозвідка.

(обратно)

14

«Смерш» — радянська військова контррозвідка «Смерть шпигунам».

(обратно)

15

Армія крайова — збройна організація, створена на території Польщі польським емігрантським урядом для посилення свого впливу серед народу. Але низові ланки АК часто вели боротьбу проти німецько-фашистських окупантів у співдружності з загонами Армії людової.

(обратно)

16

«Дзеннік Польскі», № 14, січень 1965 р.

(обратно)

17

Юзеф Зайонц. Шли бои. М., Воениздат, 1968, стор. 187–188.

(обратно)

18

И. С. Конев. Сорок пятый. Издание 2-е, исправленное и дополненное. М., Воениздат, 1970, стор. 32–33.

(обратно)

19

Плани прямого фізичного знищення польського та інших слов'янських народів розроблялися Гітлером задовго до початку другої світової війни, як складова частина біснуватої ідеї про світове панування арійської раси і про завоювання «життєвого простору» для третього рейху.

«Наша сила, — заявив Гітлер у промові, виголошеній 22 серпня 1939 року в Оберзальцбурзі на нараді головнокомандуючих вермахту, — полягає в нашій швидкості й натиску. Чінгісхан цілком свідомо, з легким серцем призвів до смерті мільйони жінок і дітей. Але історія бачить у ньому лише великого творця держави. Мене зовсім не цікавить, що думає про мене безсила західноєвропейська цивілізація. Я видав наказ і звелю розстріляти кожного, хто насмілиться сказати бодай слово проти принципу, що метою війни є не досягнення якоїсь певної лінії, а фізичне винищення противника. Тому я приготував — поки що для Сходу — свої загони «Мертвої голови» і дав їм наказ посилати на смерть без жалю й милосердя всіх чоловіків, жінок і дітей — поляків за походженням і які розмовляють польською мовою. Тільки таким чином ми здобудемо життєвий простір, який нам потрібен…» (Януш Гумковсшй, Казимир Лещинский. Польша во время гитлеровской оккупации. Варшава. Вид-во «Полонія», 1961, стор. 68).

(обратно)

Оглавление

Євген Березняк ПАРОЛЬ «DUM SPIRO…» Розповідь розвідника Видання друге, доповнене

ПЕРЕДМОВА

ПОЄДИНОК

ЗУСТРІЧ З МІСТОМ

ТАНДЕТА

ВТЕЧА

СТАНІСЛАВ МАЛИК

DUM SPIRO…

ЗНОВУ РАЗОМ

НАША ГРУПА

ЯК ЦЕ ПОЧИНАЛОСЯ

ТОВАРИШ МІХАЛ

СКОМСЬКИЙ

ШІСТНАДЦЯТЕ ВЕРЕСНЯ

НА «ПОЖАРНІЙ» КВАРТИРІ

У БЕСКИДАХ

ПОВЕРНЕННЯ КОМАРА

ГРОЗА В КРАКОВІ

ВЕСІЛЛЯ

НАС — ДВАДЦЯТЬ ШІСТЬ

ЯН НОВАК

САЛЮТ ЖОВТНЮ

ЯВОЖЕ

«ПАУЛЬ З БУХЕНВАЛЬДА»

ГРОЗА «ПРАЦЮЄ» НА ФЮРЕРА

СКАВІНА

ЗАВАДКА

ТРИВОЖНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ

ВРЯТУВАТИ МІСТО!

КУРТ ПЕККЕЛЬ

КОЗЛУВСЬКА «ВАЛЬКА»

ГОЛОС КИЄВА

ТРЕТІЙ…

ОСТАННІ ДНІ

ВРЯТОВАНЕ МІСТО

ЧЕРЕЗ ЧВЕРТЬ ВІКУ

ЗНОВУ НА ЗЕМЛІ ДРУЗІВ

ЛИСТИ І ЗУСТРІЧІ

ГРОЗА, ГРУША ТА ІНШІ

СЛОВО ПРО ПОБРАТИМІВ

ДО МОЇХ ЧИТАЧІВ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg