«Спомини »

Спомини (fb2) - Спомини 6051K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Йосиф Сліпий

ЙОСИФ СЛІПИЙ СПОМИНИ

УДК 271.4(477)-726.1”19”(092)

ББК 86.37(4Укр)-8

С476

Сліпий Йосиф. Спомини / ред. Іван Дацько, Марія Горяча. Львів — Рим: Видавництво УКУ 2014. — 608 с. + 40 іл.

ISBN 978-966-2778-24-3

© Дацько І., Горяча М., 2014 (статті, коментарі)

© Видавництво УКУ, 2014 (дизайн)

за редакцією о. Івана ДАЦЬКА та Марії ГОРЯЧОЇ

ЛЬВІВ — РИМ 2014

Рецензенти:

Ігор Галаґіда — габ. д-р, професор Ґданського університету

Ігор Скочиляс — д-р іст. н., професор Українського католицького університету

Ліліана Гентош — канд. іст. н., старший науковий співробітник Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка

ЗМІСТ

Благословення блаженнішого Святослава Шевчука …7

Переднє слово блаженнішого Любомира кардинала Гузара …9

Передмова (о. Іван Дацько) …11

“Спомини” Йосифа Сліпого як пам'ятка “мовчазної Церкви”: автобіографія, свідчення віри, історичне джерело (Марія Горяча) …22

Список скорочень …60

Йосиф Сліпий. СПОМИНИ

Рідне село Заздрість та родина Йосифа Сліпого …65

Дитинство …73

Наука у Вишнівчику …86

У Тернопільській гімназії …93

Вступ і навчання у семінарії та університеті у Львові …104

Закордонні студії в Інсбруку та Римі …110

Повернення в Україну …116

Провід семінарією, академією та наукова діяльність …118

Воєнне лихоліття: під різними окупаціями …134

Друга радянська окупація …149

На митрополичому престолі …153

Арешт і слідство в Києві …157

Суд і вирок …168

Перший період ув’язнення: етапи, тюрми, табори …171

Останні місяці ув’язнення …195

Переговори у Москві …200

Заслання у Маклакові …208

Другий арешт і засуд …214

Другий період ув’язнення …218

Переговори в Києві …221

Кінцевий період ув’язнення …223

Коментарі …229

ДОДАТКИ

I. Документи про переговори митрополита Йосифа Сліпого з радянською владою …385

“Pro memoria” …393

Скарга першому секретарю ЦК КПУ Миколі Підгорному …403

Меморіял до міністра внутрішніх справ УРСР …417

Реферат про Львівський “собор” 1946 року …433

Доповнення до реферату про Львівський “собор” 1946 року …438

Лист-звернення до працівника КДБ М. Купцова …439

Скарга генеральному прокурору СРСР Р. Руденку …441

Коментарі …443

II. Меморіяли митрополита Йосифа Сліпого до папи Івана XXIII і папи Павла VI …458

Коментарі …491

III. Спогади Нормана Казенса про обставини звільнення митрополита Йосифа Сліпого …507

Коментарі …560

Післямова (о. Іван Дацько, Марія Горяча) …569

Перелік ілюстрацій …572

Іменний покажчик …577

Географічний покажчик …593

Благословення блаженнішого Святослава Шевчука

Вих. ВА 14/156

Благословляю видання “Споминів” Патріярха Йосифа Сліпого, що виходять у світ через півстоліття після їх написання як свідчення віри та вагомий внесок в історію української Церкви та народу.

Ці особисті спогади мого великого попередника з XX століття проливають світло на невідомі досі сторінки життя і тернистого шляху Митрополита Йосифа Сліпого. Вони видаються для вшанування пам’яті цього великого церковного мужа до 30-х роковин його смерти.

На сторінках цього твору Патріярх Йосиф постає перед нами в усій незламності свого духа та в глибокому усвідомленні тої великої відповідальности, яку Боже Провидіння поклало на нього у важкі часи переслідування нашої Церкви.

Глибоко вірю, що це видання буде не лише вартісним джерелом в ділянці історії та мартирології нашої Церкви, а й надихатиме наших вірних до стійкости у вірі та наслідування чеснот Патріярха Йосифа, цього великого мужа українського народу, і з часом посприяє тому, що він був прославлений серед лику святих як геройський ісповідник віри.

Нехай Всемогутній Бог за посередництвом Патріярха Йосифа Сліпого благословить усіх тих, які працювали над цим виданням. Бажаю, щоб ці “Спомини” стали настільною книжкою для всіх, кому лежить на серці добро святої Церкви й українського народу.

Благословення Господнє на вас!

Дано в Києві,

при патріяршому соборі Воскресіння Христового,

у день народження Патріярха Йосифа Сліпого

17 лютого 2014 року Божого

Переднє слово блаженнішого Любомира кардинала Гузара

Княжичі (біля Києва)

10 жовтня 2013 року Божого

Вих. № 13/130

ВСТУПНЕ СЛОВО

Святої пам’яті Блаженніший Патріярх Йосиф Сліпий — це одна з найвідоміших постатей Української Греко-Католицької Церкви у XX ст., але водночас, здається, одна з малознаних. Це стосується особливо тих вісімнадцяти років у його житті, які він перевів у неволі. Багато листів, наукових праць на різні теми та проповідей доступні українцям по цілому світу у збірці “Творів” Блаженнішого Йосифа, яка з’явилася за його побуту в Римі. Найширше знаним його твором є “Заповіт”, опублікований у Римі в день його похорону в 1984 році. А період 1945–1963 pp. — майже незнаний. Чому це так? Бо Блаженніший Йосиф не любив говорити про час свого ув’язнення. Невдовзі після свого приїзду до Риму Блаженніший Патріярх продиктував “Спомини”, головно про недавно пережитий ним трагічний період (головно, але не виключно, бо також оповів про своє життя до ув’язнення), але не бажав, щоб ці спогади були опубліковані за його життя. Тому найближчі співробітники Блаженнішого, члени крилосу Львівської архиєпархії, зібрані в Римі відразу після похорону, вирішили не спішити з їх оприлюдненням. Додатковою причиною такого рішення було те, що ці продиктовані Блаженнішим спогади потребували пояснень і уточнень, щоб читач, який не знав докладно обставин життя за часів, описаних у “Споминах”, міг зрозуміти, про що Блаженніший говорить. Останніми часами вирішено, що вже найвища пора ці спогади оприлюднити. Цю справу було доручено отцю-доктору Іванові Дацьку, довголітньому секретареві Блаженнішого Йосифа. Завдяки його наполегливій праці, за що йому складаємо сердечну подяку, “Спомини” Блаженнішого Патріярха Йосифа врешті виходять у світ. У додатку до самих “Споминів” публікуються також певні документи з часів ув’язнення Блаженнішого, які ілюструють його зусилля рятувати Греко-Католицьку Церкву в СРСР.

Завдяки цій книжці, яка передається в руки читачів, постать Блаженнішого Патріярха Йосифа стане зрозумілішою та краще знаною. Читач усвідомить собі, чому Блаженнішого Патріярха Йосифа вважаємо ісповідником віри Христової та справжнім борцем за існування нашої Церкви. Зібраний у цій книжці матеріял не тільки заповнює прогалину в історії життя цього великого мужа, збуджує належну пошану до людини, яку Боже провидіння поставило бути главою нашої Церкви в дуже критичні часи, але й заохотить уважних читачів, духовних чи мирян, служити Богові та своєму народові, що Боже дай.

Передмова

Немає сумніву, що патріярх Йосиф Сліпий був свідомий своєї високої відповідальности перед історією. Пригадую собі, як він досить часто любив повторювати: “Мої Дорогі! Поставте собі питання: що про вас одного дня скаже історія?” Він по-особливому усвідомлював факт, що в діяннях своєї Церкви і народу йому відведено важливу роль, і “одного дня” треба буде здати звіт зі своєї праці. Напевно це усвідомлення і було тією рушійною силою, що спонукала його до писання своїх спогадів невдовзі після визволення з таборів ҐУЛАҐу. Він почав їх диктувати своєму секретареві о. Іванові Хомі у 1963 р. під час літніх ферій в монастирі отців-пассіоністів у приморському італійському місті Неттуно, біля Риму, і завершив через рік, після чого не повертався до них майже ціле десятиліття.

Це були незвичайні часи Другого Ватиканського собору, коли увагу багатьох церковних і світських достойників привернув наш ісповідник віри, що несподівано для багатьох з’явився під час другої сесії соборових нарад та носив ще свіжі рани ув’язнення, каторги й заслання. Серед тих, хто вітали його, були насамперед римські архиєреї — папа Іван XXIII та майбутній папа Павло VI, різні патріярхи, кардинали, архиєреї і чиновники Римської курії, соборові Отці та дипломати при Апостольській Столиці, з якими Йосиф Сліпий, мешкаючи у Ватикані, спілкувався майже щодня. Були це й українські владики, які відразу після його прибуття до Риму хотіли особисто познайомитися з предстоятелем своєї Церкви, а також чільні представники української діяспори, які приїжджали до Ватикану, щоб побачити свого першоєрарха і висловити духовну єдність із ним. Я більше ніж певний, що не один із них заохочував митрополита взятися за написання своїх мемуарів і підкреслював важливість його свідчення.

Загалом, Йосиф Сліпий не любив говорити чи писати про себе, а тим більше — про період свого ув’язнення. На схилі його літ мені не раз доводилося чути від нього: “Це були втрачені найкращі 18 років мого життя, коли я ще міг служити у повноті своїх сил. А так не мав я змоги нормально працювати. Це були страшні часи, і дай Боже, щоб ніколи не повертались. Замість того, щоб я працював як митрополит, мене били, опльовували, руки ламали, ноги мені перемерзли, а я мусів думати про виживання”. Та такою була його доля, і хоча він знав, що від нього Всевишній Господь хотів саме такого важкого свідчення, він тужив за нормальними умовами праці, в яких міг би трудитися як пастир і науковець. Тому-то не один міг зауважити, що він постійно все робив у поспіху, неначе хотів наздогнати ті втрачені роки.

Водночас Йосиф Сліпий дуже добре усвідомлював: одною з умов його звільнення у 1963 р. було запевнення зі сторони Апостольської Столиці, що він не робитиме жодних заяв проти радянської влади і не говоритиме публічно про переслідування Церкви і релігії в Україні та всьому Радянському Союзі. Цієї вимоги блаженніший Йосиф дуже суворо дотримувався, принаймні до початку 70-х років. Щойно 23 жовтня 1971 р. під час Третього папського синоду, перед папою Павлом VI і понад 250 синодальними Отцями, предстоятель УГКЦ вперше виразно і на увесь світ заговорив про переслідування своєї Церкви і про “гори трупів та ріки крови”[1]. Цей його виступ широко обговорювали засоби масової інформації, які на той час перебували також під враженням від недавнього звільнення угорського примаса кардинала Йожефа Міндсенті 28 вересня 1971 р. Знаючи про намір останнього опублікувати підготовлені до друку мемуари, журналісти намагалися вивідати в Йосифа Сліпого, чи він вже написав свої спогади або чи має намір опублікувати книжку про свої страждання, а то й про ціле своє життя. Блаженніший збував ці запитання мовчанкою, а о. Іван Хома, зобов’язаний до зберігання таємниці, не смів про це ні з ким говорити.

Невдовзі після виголошення свого слова 23 жовтня 1971 р. Йосиф Сліпий скликав до Риму П’ятий архиєпископський синод владик УГКЦ у днях 30 жовтня — 6 листопада 1971 р. Підчас цього синоду, 30–31 жовтня 1971 p., відбулося посвячення храму Жировицької Богоматері та свв. мучеників Сергія і Вакха в Римі, а також святкування 375-ліття Берестейської та 325-ліття Ужгородської уній. Живо пригадую собі ці дні, коли до Риму з’їхалося кількасот наших паломників із різних країн українського поселення і вже покійний професор Василь Маркусь сказав мені: “Перекажіть, отче Іване, Блаженнішому, що якщо він не напише своїх споминів, так як це зробив кардинал Міндсенті, то зробить велику кривду нашій Церкві й народові”. Тоді мені сповнилося щойно 24 роки, а рукоположений я був на священика блаженнішим Йосифом лише шість місяців раніше. Тож я ще не мав тої відваги, щоб безпосередньо звернутися з такою заявою до свого святителя. Одначе десь у листопаді 1971 р. я переказав це о. Іванові Хомі, який мені спокійно відповів: “Перекажіть професорові Маркусеві, що Блаженніший не зробить такої кривди своїй Церкві та народові”.

Це був тривожний час у нашій історії. Українська Греко-Католицька Церква на рідних землях була переслідувана і поставлена поза законом. Діяспорі грозила асиміляція, а у ватиканських колах щораз більшого впливу набирала т. зв. Остполітік, метою якої було за всяку ціну знайти порозуміння і modus vivendi з атеїстичними та комуністичними режимами Східної Европи. Ті, зі свого боку, як передумову для нормалізації стосунків висували вимогу не визнавати існування нашої Церкви як такої. На жаль, Російська Православна Церква на чолі з новообраним тоді патріярхом Піменом (1971–1990) підтримувала настанову радянського уряду.

Відомо, що 7 липня 1971 р. папа Павло VI написав кардиналові Сліпому листа, в якому, між іншим, було сказано: “…Ми з правдивим жалем прийшли до заключення, що принаймні під цю пору, створення Українського патріярхату неможливе”[2]. Блаженніший Йосиф сильно переживав через цю відмовну відповідь. Знаємо, що одержавши папського листа, не спав цілу ніч. Йому тоді вже йшов 80-й рік життя. Хоч він ще багато працював, але вже відчував, що сили його покидають. Щоправда, віра його була твердою, і не раз він повторював, що “добро, правда, справедливість і любов завжди перемагають” і що “лихо довго потривати не зможе”. Та все ж від 1971 р. блаженніший Йосиф почав при різних нагодах — не лише у приватних розмовах, а й на офіційних конгресах і з’їздах — виступати та писати меморандуми у справі потоптання основних прав своєї Церкви, закликаючи до солідарности й допомоги всіх християн і людей доброї волі у Західному світі. Саме у цих ранніх 1970-х відродилося і зацікавлення нашого ісповідника своїми автобіографічними записами.

Коли я став секретарем патріярха Йосифа і 12 січня 1976 р. перейшов мешкати до його приміщень у Ватикані, офіційно ми — найближчі його співробітники — не знали нічого про ці “Спомини”. Кілька тижнів пізніше він закликав мене до себе, і я побачив, що він має перед собою доволі об’ємний машинопис і виправляє щось власного рукою. І тоді він сказав мені, зітхнувши: “Брате! Чи хто коли-небудь буде цікавитися моїм життям і читати ці мої спомини?” Я був заскочений і зворушений такою безпосередністю патріярха і спонтанно відповів: “Ваше Блаженство! Ці “Спомини” мають більше вартости, ніж золото. Їх будуть читати всі з затамованим подихом”. Блаженніший лише легко усміхнувся і попросив нічого про це нікому не говорити.

Одначе виглядає, що патріярх Йосиф сам невдовзі вирішив показати цей текст й іншим особам. Зокрема, коли він відновив Львівський архиєпархіяльний крилос 14 жовтня 1978 p., то одною з перших точок його нарад було питання “Споминів”. У тому часі, крім владики Івана Прашка, який жив в Австралії й рідко бував у Римі, членами цієї ради при главі Церкви були владики Іван Хома та Любомир Гузар, о. Іван Гриньох, о. Дмитро Блажейовський, о. Іван Музичка і о. Іван Дацько.

Блаженніший згодився, щоб усі члени крилосу перечитали “Спомини” і сказали свою думку, застерігаючи собі остаточне рішення, що з ними дальше робити. Питання публікації автобіографічних записів неодноразово виносилося на обговорення крилошан, але ті, перечитавши текст, схилялися до думки, що в такому вигляді, як вони були у машинописі, видавати друком їх не можна. Водночас о. Іван Хома наполягав, що набагато актуальнішою справою є підготовка заповіту патріярха, який він почав укладати ще в 1970 р. Було вирішено, що все написане патріярхом слід зберегти в оригінальній версії, одначе крилос попросив Блаженнішого погодитись, щоб його “Завіщання” ще опрацював і відредагував о. Іван Гриньох.

Після кількох днів кир Йосиф дав на це свою згоду і рівночасно запросив усіх членів крилосу до своєї резиденції у Ватикані на обід. Пригадую, що це було невдовзі після Великодня 1979 р. (того року Пасха, за юліянським календарем, припадала 22 квітня). Саме під час цього обіду, коли Блаженніший був у чудовому настрої, його найближчі співпрацівники звернулися до патріярха із запитанням, чи не був би він згідним представити справу видання “Споминів” великому приятелеві УГКЦ о. Веренфріду ван Страатену, засновнику організації “Церква в потребі”, покликаної надавати допомогу християнам, яких переслідували в країнах радянського табору. А оскільки від весни 1978 р. на бажання о. ван Страатена я почав координувати наші проекти співпраці з його фундацією і між нами встановилися особливо приязні стосунки, крилос із благословенням патріярха вирішив доручити мені представити йому наші плани щодо публікації “Споминів”. Знаючи, що о. Веренфрід немало спричинився до виходу в світ мемуарів кардинала Міндсенті, я при першій же нагоді подав йому відповідне клопотання. Наш доброчинець не був здивованим такою пропозицією, а прийняв цю вістку з великою радістю. З властивим йому гумором він сказав, що передчував, що — скоріше чи пізніше — таке прохання до нього надійде. Тоді ми домовилися, що я перекажу Блаженнішому і членам крилосу про його засадничу згоду взяти під свою опіку цей проект. Отець Веренфрід попросив дати йому кілька днів для осмислення цілої справи, а відтак — зустрітися для остаточного її полагодження. Коли я переповів усе патріярхові Сліпому, він відразу ж заявив, що як тільки о. ван Страатен знову буде в Римі, запросить його і всіх крилошан на обід до себе у Ватикані, щоб устійнити всі деталі.

На цю зустріч не довелося довго чекати, бо в тих часах о. Веренфрід приїжджав до Риму бодай двічі на місяць, так що наприкінці травня 1979 р. такий обід у Ватикані відбувся. Атмосфера зустрічі була піднесеною й о. Веренфрід використав цю нагоду, щоб наголосити, якими важливими є ці “Спомини” для цілої Католицької Церкви. Він запевнив, що організація “Церква в потребі” візьме на себе всі кошти, пов’язані з їх виданням українською чи іншими мовами. Одначе він однозначно і виразно наполягав, щоб публікація появилася відразу після смерти патріярха Йосифа, бо згодом вони матимуть лише історичну вартість і не будуть викликати особливого зацікавлення ширшої громадськости.

Незручно було говорити про смерть Блаженнішого в його присутності, одначе він прийняв це до відома як річ самозрозумілу. Стосовно ж публікацій, то було вирішено, що насамперед треба підготувати до друку духовний заповіт патріярха Йосифа. Отож відразу після обіду Блаженніший, в присутності о. Веренфріда і всіх членів крилосу, доручив о. Іванові Гриньохові перебрати відповідальність за редагування його “Завіщання”. Владика Хома передав йому різні нотатки, і той відразу взявся за виконання цього завдання. Працював він над ним дещо більше року і в листопаді 1981 переслав патріярхові Йосифу остаточно опрацьований текст. Пригадую, коли останню волю Отця і Глави УГКЦ було передано членам крилосу, я перечитав її на одному подиху і розплакався. Кілька днів пізніше всі крилошани на своєму засіданні однозгідно визнали, що заповіт готовий до підпису. Блаженніший вніс ще деякі власноручні поправки та доповнення і 21 грудня 1981 р. підписав примірник на кожній сторінці. Оригінальний текст “Завіщання” зберігався в сейфі владики Івана Хоми і мав бути опублікований відразу після смерти патріярха.

Сьогодні, 30 років після відходу у вічність нашого великого ісповідника, коли можемо спокійно — sine ira et studio — приглянутися до останніх послань патріярха Йосифа 1982–1984 pp., то не можемо не зауважити в них виразний слід готового до друку, але ще невідомого широкому загалові “Завіщання”. Про заповіт і спогади Блаженнішого збережено таємницю. Про все це нічого не знав, хоча й міг здогадуватися, навіть архиєпископ Мирослав Іван Любачівський, який від 27 березня 1980 р. став коад’ютором предстоятеля Церкви.

Тим часом стан здоров’я Йосифа Сліпого погіршувався. Ще у лютому 1982 р. ми урочисто відсвяткували його 90-ліття від народження, а рік пізніше — 20-ту річницю його звільнення з ув’язнення. Помер патріярх Йосиф у п’ятницю 7 вересня 1984 р. о 10.30 ранку. Можна собі уявити, скільки метушні було того дня, коли через кілька годин з Ватикану повідомили, що папа Іван Павло II ще перед своїм відлетом до Канади прибуде до собору Святої Софії, щоб віддати останню шану і помолитися над тлінними останками українського архипастиря-ісповідника.

Ще того самого дня крилос Львівської архиєпархії вирішив, що мені як редактору “Вістей з Риму”, належить передати “Завіщання” до друку. Я від’їхав до Студіону, щоб спокійно попрацювати над тим завданням решту дня 7 вересня та в суботу 8 вересня. У неділю 9 вересня 1984 р. (в день моїх 37-х уродин) працю було завершено. Зі сльозами на очах перечитував я підготовлений текст, вважаючи це своєю останньою послугою вдячности покійному. Для нас — редакції й адміністрації “Вістей з Риму” — було особливою честю і розрадою, що ми таки змогли вчасно видрукувати на цикльостилі (ротапринті) тисячу примірників духовного заповіту нашого патріярха.

Чин похорону було визначено на середу-четвер, 12–13 вересня 1984 p., дещо пізніше, ніж це прийнято в Італії. Зокрема й тому, щоб дати змогу якнайбільшій кількості наших вірних прибути до Риму і попрощатися навіки з патріярхом-ісповідником. Текст “Завіщання” був задовгий, щоб його повністю перечитати на похоронних урочистостях. Тому було вирішено, що владика Іван Хома виголосить лише вибрані уривки. Під час читання усі присутні слухали, затаївши подих. Ніхто, одначе, крім членів Львівського архиєпархіяльного крилосу, не мав самого тексту. Щойно перед закінченням тризни, яка відбулася увечері 13 вересня о 18 годині в приміщеннях готелю “Domus Mariae”, маестро церемоній, о. архимандрит (і таємно висвячений патріярхом Йосифом єпископ) Любомир Гузар, повідомив усіх присутніх, що на виході кожен може взяти зі собою друкований примірник “Завіщання”. Ось як писали про цей момент “Вісті з Риму”:

Несподіванкою для всіх було, як через гучномовці пролунав записаний на плівці голос Покійного Патріярха, який читав уривки зі свого власного Завіщання, якого повний текст роздано при вході.[3]

Після похорону, а відтак сорока днів по смерті кир Йосифа Сліпого, 17 жовтня 1984 р., папа Іван Павло II під час поминальної Літургії в базиліці св. Петра у Римі сказав, що “пам’ять про нього залишиться нестертою в анналах загальної та релігійної історії”[4]. Члени крилосу, повністю розуміючи значення цих слів, зібралися знову, щоб — між іншим — остаточно вирішити, що далі робити з його “Споминами”.

Властиво великої дискусії не було, бо всі були однозгідні, що треба приступити до їх публікації і о. Іван Гриньох є тією особою, яка належно підготує все до друку. Його кандидатура була логічною не тільки тому, що він так добре справився з редагуванням “Завіщання” блаженнішого Йосифа, але й тому, що був найстаршим серед усіх нас, знав особисто митрополита Андрея Шептицького, був родичем о. Степана Рудя (духовника Львівської семінарії), знав усіх святоюрських отців та крилошан, був професором Греко-католицької богословської академії у Львові. Йому була добре відома настанова галицького духовенства 1930-х років. Окрім того він був академічним душпастирем, проникливим богословом, під час Другої світової війни виступав посередником у контактах між митрополитом Андреєм та національно-визвольним підпіллям, втішався високим авторитетом серед повоєнної української еміґрації, та й мав добре витончене перо, яке, можливо, надто мало вживав. Отець Гриньох без довшої задуми прийняв цю пропозицію й владика Хома передав йому машинопис. Усі ми очікували, що за рік чи найбільше два остаточно видрукуємо “Спомини”.

Одначе сталося інакше. Отець Гриньох поважно занедужав на катаракту і довший час не міг ні читати, ні писати. Увесь процес одужання тривав майже два роки, але й опісля його зір був далеко незадовільний. Водночас у світі відбулися радикальні зміни: в СРСР настав час перебудови, урочисто пройшли святкування ювілею Тисячоліття Хрещення Руси-України, приречена на мовчання Церква вийшла з підпілля, а її глава повернувся до свого осідку у Львові, врешті — Україна проголосила свою державну незалежність. Все це так поглинуло о. Гриньоха, та й усіх нас, що ніхто вже не згадував про “Спомини”. Хоча Мирослав Іван Любачівський, очоливши УГКЦ, знав про їх існування та рішення готувати їх до друку, але сам він до цієї справи не втручався, залишивши її крилосові.

Із наближенням 1992 р. було вирішено, щоб з нагоди століття від дня народження патріярха Йосифа виконати волю покійного і перенести його тлінні останки з Риму до Львова. Ці торжества величаво відбулися у днях 26 серпня — 7 вересня того ж року. З цієї нагоди до Львова з’їхалися всі крилошани, включно з владикою Іваном Прашком і вже 85-літнім о. Іваном Гриньохом. На мою пропозицію всі радо погодились зустрітися з блаженнішим Мирославом Іваном, щоб серед інших остаточно вирішити й питання публікації “Споминів”. Але через надто насичений подіями графік кожного з членів Львівського архиєпархіяльного крилосу, до запланованого зібрання у Львові так і не дійшло.

Отець Іван Гриньох ще відсвяткував у соборі св. Юра 60-ліття своїх єрейських свячень і від’їхав до Німеччини, де через два роки упокоївся 14 вересня 1994 р. Після цього виключний доступ до “Споминів” мав тільки владика Іван Хома, який використовув їх у своїх працях про Йосифа Сліпого. 3 лютого 2006 року помер у Римі й владика Хома. Згодом, 23 квітня 2011 p., відійшов у вічність ще один член крилосу о. Дмитро Блажейовський, так що на той час із найближчого оточення патріярха серед живих залишилися лише три особи: 78-річний блаженніший Любомир Гузар, якому через недугу очей було важко писати, 90-річний о. Іван Музичка й о. Іван Дацько.

Відтоді я відчув свою особливу відповідальність перед історією за справу редагування та видання “Споминів” Йосифа Сліпого і постановив, що докладу всіх зусиль, щоб світ довідався про цей важливий твір нашого великого ісповідника. Я радився з багатьма людьми: з блаженнішим Любомиром кардиналом Гузаром, з о. Іваном Музичкою, який запевнив мене, що служитиме цій справі своїм досвідом і власними спогадами, з чільними членами ректорату Українського католицького університету у Львові — о. Борисом Ґудзяком, о. Богданом Прахом, Олегом Турієм та іншими. Всі вони піддержали мене в моїй постанові, що “Спомини” слід конечно видати, і то не тільки в оригіналі, але й у перекладі англійською та, можливо, іншими мовами. У ході всіх цих розмов та зустрічей було узгіднено, що як особистий секретар патріярха Йосифа я візьму на себе відповідальність за довершення цього проекту і що “Спомини” вийдуть у видавництві УКУ.

Наступним кроком на цьому шляху став пошук спонсорів. І вони доволі скоро знайшлися. Найбільшими добродіями проекту стали іноземці, які надали левову частину коштів на українське та англійське видання. Однак, покликаючись на слова Христові “нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права” (Мт 6:3), вони наполягали на тому, щоб не розголошувати їхні імена. Нехай Всевишній Господь за посередництвом патріярха Йосифа винагородить їх сторицею за цей вияв справжнього милосердя і християнської солідарности. Окрім цих анонімних добродіїв найщедрішим спонсором цього проекту стало Релігійне товариство “Свята Софія” українців-католиків у США, яке впродовж років піддержувало цей задум, за що складаємо йому сердечну подяку.

Одержавши таку заохоту й підтримку, я повідомив блаженнішого патріярха Святослава Шевчука про намір видати “Спомини”, і теперішній Отець і Глава Церкви радо уділив своє благословення для здійснення цього задуму.

Відтак знову постало завдання знайти компетентну людину, яка б разом зі мною, за вказівками о. Івана Музички і інших знавців історії Української Церкви, взялася б за діло редагування і підготовки до друку цього твору. І Боже Провидіння невдовзі віднайшло таку людину в особі викладача УКУ Марії Горячої. Ще навчаючись у Львівському державному університеті ім. Івана Франка, вона займалася вивченням діяльности патріярха Йосифа на еміґрації. Згодом, співпрацюючи з Інститутом історії Церкви УКУ, переклала уривок із книжки Нормана Казенса про обставини звільнення і переїзду нашого ісповідника віри до Риму, вміщений у цьому виданні. Тому я сконтактувався з нею, коли вона довершувала свою докторську працю в Лувенському католицькому університеті, після успішного захисту якої Марія Горяча на початку червня 2012 р. взялася за справді мозольну і кропітку працю, плід якої ми бачимо перед собою, за що висловлюю їй сердечну подяку.

Підготовка до друку тривала добрих два роки. Фахові рецензії, написані Ліліяною Гентош, Ігорем Галаґідою й Ігорем Скочилясом виявилися об’єктивно критичними, однак наскрізь позитивними. Всі були однозгідні, що “Спомини”, так як ми їх подаємо читачеві, готові до друку. Належиться рівно ж висловити особливе признання і велику вдячність одному з чільних сучасних істориків УГКЦ, Олегові Турію, за всі ділові розмови, поради і зусилля, які він доклав разом зі своїми співробітниками, щоб вчасно видати цей важливий твір.

Після різних дискусій та консультацій редактори “Споминів” також уважали за відповідне доповнити це видання низкою важливих додатків, які в той чи інший спосіб мають відношення до автобіографічних оповідей Йосифа Сліпого і доповнюють їх. Серед них є кілька маловідомих документів митрополита з часів його ув’язнення, які він підготував у процесі негласних переговорів із представниками радянської влади у 1953 та 1960–1961 pp., домагаючись легалізації своєї Церкви.

Окрім того, невдовзі після звільнення та приїзду до Риму Йосиф Сліпий підготував для папи Івана XXIII (а згодом також і для папи Павла VI) таємний звіт про стан Католицької Церкви в Україні та в СРСР взагалі. Цей звіт був одним із перших текстів, які написав наш ісповідник віри, опинившись на волі. У ньому він розповідає про свою діяльність в останні роки ув’язнення, і то не лише як галицького митрополита, але насамперед як єдиного католицького екзарха на всій території СРСР. У меморандумах до папи Івана XXIII і папи Павла VI він перелічує всі зроблені ним важливі призначення адміністраторів із числа тих священиків-в’язнів Сибіру, про яких він неодноразово згадує у “Споминах” і які відіграли важливу роль у його житті. Цей документ публікується тут вперше оригінальною італійською мовою з українським перекладом.

Ще одним важливим додатком до “Споминів” є переклад уривка книги американського журналіста Нормана Казенса “Неймовірний тріюмвірат”. Автор цієї книги виступав посередником у таємних переговорах між Ватиканом і Кремлем у справі звільнення митрополита Йосифа Сліпого, а згодом описав цей процес у своїх спогадах. Його розповідь доповнює “Спомини” і представляє нам справу звільнення глави УГКЦ з перспективи очевидця та активного учасника цих подій.

Видання “Споминів” Йосифа Сліпого також збагачується рідкісними фотографіями описуваного періоду та двома важливими картами. На першій з них позначені основні напрями та пункти переміщення митрополита Йосифа Сліпого по території СРСР за 18 років його ув’язнення та заслання. Ця карта-схема, створена Іваном Хомою ще в 1990-х роках, містила деякі неточності та похибки, спричинені браком інформації та доступу до джерел. У цьому виданні її виправлено та вдосконалено відповідно до результатів нових досліджень. Іншим унікальним додатком ілюстративного матеріялу книжки є карта СРСР, яку митрополит Йосиф Сліпий вручив папі Іванові XXIII під час приватної авдієнції у Ватикані, що відбулася наступного дня після його прибуття до Риму, в неділю, 10 лютого 1963 р. На ній є позначені місця сталінських таборів, де перебували єпископи, священики, монахи, монахині та вірні Католицької Церкви в роках ув’язнення, каторги і заслання автора “Споминів”. Відомо, що святий папа Іван XXIII дуже докладно вивчав цю мапу і постійно тримав її на своєму робочому столі. Більшість фотографій, поміщених у виданні, походять з Історичного архіву УГКЦ в Римі та з архіву Інституту історії Церкви УКУ, які нам ласкаво були надані до диспозиції — за це висловлюємо особливу подяку.

Насамкінець хочу завершити цю передмову короткою молитвою до патріярха Йосифа: “Дякую Тобі, мій Святителю, Патріярше і великий Учителю, що дав мені змогу завершити це діло як вияв вдячности за все, що Ти пережив на славу Божу, Церкви і свого народу, та за все, що зробив у житті того, якого Ти любив, як дідусь свого внука”.

о. Іван Дацько

“Спомини” Йосифа Сліпого як пам’ятка “мовчазної Церкви”: автобіографія, свідчення віри, історичне джерело

Історія тексту “Споминів”[5]

9 лютого 1963 р. митрополит Йосиф Сліпий прибув до Риму після 18-річного ув’язнення і заслання. Радянська влада, відпускаючи цього в’язня сумління та ісповідника віри, сподівалася, що цей 70-літній чоловік із підірваним здоров’ям, фізично виснажений тюрмами, таборами та етапами, вже довго не проживе і невдовзі помре подалі від рідних країв, за межами СРСР. Однак сталося інакше. Господь подарував цьому страдникові ще ціле двадцятиліття як своєрідну компенсацію за оті “втрачені роки” в далекому Сибіру. Йосиф Сліпий не змарнував цього дару і використав його для активної та плідної діяльности в обороні своєї забороненої безбожним режимом Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). Але й минулого періоду не можна було просто так викреслити з життя. Не можна було допустити, щоб цей досвід пастиря, який сповна розділив із своїми вірними чашу терпінь “мовчазної Церкви” (як її називали на Заході), канув у небуття. Тому дуже скоро після приїзду митрополита до Риму близькі соратники почали наполегливо заохочувати його до написання спогадів. Усі усвідомлювали, що пам’ять про роки переслідувань та досвід ісповідництва надзвичайно цінні й повинні бути зафіксовані. Розумів важливість своїх свідчень для історії також і сам митрополит.

Отож уже з липня 1963 р. він почав надиктовувати спогади про пережите своєму секретареві о. Іванові Хомі, а той записував їх у зошити. Переважно Йосиф Сліпий робив це на дозвіллі, коли був час і натхнення. А тому процес записування оповідей тривав більше року і завершився наприкінці серпня 1964 p., коли митрополит відпочивав у монастирі отців-пассіоністів у Неттуно. Згодом о. Хома надрукував цей текст на друкарській машинці і подав його авторові на перевірку та затвердження. Митрополит перечитав, зробив деякі поправки, уточнення і доповнення, підписав і віддав машинопис секретареві на зберігання. Однак він застеріг, щоб той текст залишався в таємниці і був недоступний для інших. Іван Хома мав пильно дбати про виконання цієї волі.

Йосиф Сліпий так сильно наголошував на секретності свого тексту з цілком зрозумілих причин. Це не була справа тільки його власної безпеки. Тут заходили також питання стосунків з іншими особами, про яких митрополит далеко не завжди говорив у найкращому насвітленні, даючи їм доволі критичну оцінку. Окрім того, у “Споминах” розкривалися складні суспільно-релігійні реалії СРСР, які поставали в їх дійсному і досить непривабливому вигляді. Була також іще одна немаловажна причина, яка спонукала тримати в таємниці не лише автобіографічні записи митрополита, а й навіть сам факт їхнього існування. Вона була пов’язана з ватиканською “східною політикою”, завдяки якій, фактично, і вдалося домогтися звільнення Йосифа Сліпого. На хвилі цих нових віянь, коли Апостольська Столиця розпочала діялог з Російською Православною Церквою (РПЦ) та радянським урядом, вкрай небажано було наголошувати на негативних сторонах радянської релігійної політики та рвати тонкі ниточки надії на покращення становища віруючих в СРСР. Тому мемуари такого ґатунку, які викривали релігійну нетерпимість комуністичної влади, зовсім не віталися. Щоб краще розуміти небезпеки, які тягнула за собою публікація подібних текстів, погляньмо на два інші приклади — тим більше, що обидвох цих авторів Йосиф Сліпий згадує також і в своїх “Споминах”.

Одним з них був католицький священик Леопольд Браун, член ордену асумпціоністів, який 12 років (1934–1945) служив капеланом американського дипломатичного корпусу в Москві. Після повернення до США він написав спогади про свою душпастирську діяльність в СРСР, в яких різко критикував радянську систему та змальовував жорстоку дійсність релігійних переслідувань. На вимогу настоятелів він двічі переписував текст книжки, щоб пом’якшити антикомуністичну риторику, однак навіть після переробки його мемуари видавалися рецензентам надто контроверсійними, а це, зважаючи на тодішню міжнародну ситуацію, робило автора вразливим на критику. Ті, хто вбачав у політиці Микити Хрущова спроби десталінізації та реформування комунізму, закидали о. Брауну надмірну суб’єктивність і непогамовану політичну заангажованість. Тож ці спогади були відкладені в шухляду, а сам автор так і не дочекався їх виходу в світ. З одного боку, подіяли завбачливі перестороги настоятелів про те, що публікація мемуарів може ускладнити діяльність ордену та поставити під загрозу місію асумпціоністів у Росії. З іншого боку, публікація такої книжки могла також погіршити загальне становище католиків у Східній Европі, і Ватикан не хотів дражнити СРСР такими радикальними оцінками його релігійної політики. А тому ватиканські куріяли (такі, як кардинали Доменіко Тардіні та Амлето Джованні Чіконьяні) теж уважали недоречним оприлюднення цих споминів за тодішніх політичних обставин. Мемуари пролежали в архіві асумпціоністів понад півстоліття і вийшли у світ щойно в 2006 p., після того, як дослідник Ґарі М. Гамбурґ віднайшов їх, опрацював і підготував до друку[6].

Ще промовистіший другий випадок, пов’язаний з публікацією автобіографічних записів угорського примаса кардинала Йожефа Міндсенті (1892–1975). Заарештований у 1948 р., архиєпископ зазнав під час слідства жахливих знущань та принижень і на суді в лютому 1949 р. змушений був визнати всі звинувачення та був засуджений комуністичним режимом до пожиттєвого ув’язнення за зраду і шпигунство. Папа Пій XII у своєму апостольському листі “Acerrimo moerore” від 12 лютого 1949 р. публічно засудив та екскомунікував усіх причетних до засуду Міндсенті. Примас Угорщини провів у тюрмі вісім років, був звільнений під час революції 1956 p., а після її придушення знайшов притулок в американському посольстві у Будапешті, де провів ще 15 років у фактичній ізоляції. Протягом цього періоду він написав спогади про те, що пережив під час ув’язнення. Коли ж у 1971 р. завдяки дипломатичним старанням папи Павла VI та американського президента Річарда Ніксона кардиналові Міндсенті вдалося виїхати з комуністичної Угорщини, він мав намір видати свої мемуари. Сам папа перечитав ці спогади, але застеріг кардинала від їх публікації, пропонуючи відкласти справу до кращих часів. Коли ж Міндсенті, всупереч волі Павла VI, все-таки постановив опублікувати свої спомини, папа позбавив його всіх титулів та оголосив престол примаса Угорщини вакантним. Фактично, витерпівши переслідування з боку комуністичної влади та багаторічне ув’язнення за вірність Католицькій Церкві, Естерґомський архиєпископ мав усі підстави почуватися зрадженим Ватиканом.

Обидва випадки — отця Брауна та кардинала Міндсенті — показують, з якими труднощами й упередженнями стикалися свідки та жертви репресій комуністичних режимів, коли вони хотіли донести до читачів на Заході правду про релігійну дійсність за “залізною завісою”, і з якою обережністю Ватикан ставився до видання спогадів такого роду. Йосиф Сліпий це, здається, добре розумів. Невтішна доля Йожефа Міндсенті (ровесника та побратима у терпіннях) була яскравим доказом небезпек, пов’язаних із писанням та оприлюдненням свідчень про релігійні переслідування за “залізною завісою”. Очевидно, що випадок із мемуарами угорського примаса став для Сліпого ще більшою засторогою та скріпив у переконанні, що його спогади до певного моменту (принаймні до його смерти) повинні залишатися в таємниці.

Десь у тому ж часі, а можливо, навіть і внаслідок подій, пов’язаних із виходом атобіографічної публікації Міндсенті та його вимушеною резиґнацією, предстоятель УГКЦ згадав про свої “Спомини”. Він поцікавився в секретаря, чи надійно вони зберігаються, і попросив показати йому машинопис. Отець Іван Хома свого часу так ретельно заховав його у канцелярії, що вже й сам не зміг знайти, бо минуло майже десять років. Вістка про загублений машинопис спричинила неабияку тривогу Йосифа Сліпого. Та оскільки рукопис спогадів зберігся, то секретарю довелося ще раз надрукувати текст на машинці і знову подати патріярхові на перевірку та виправлення, що він і зробив десь у 1975–1976 роках. Так з’явилася друга редакція “Споминів”. Згодом перша машинописна версія віднайшлася, і так з’явилося два варіянти тексту з дещо відмінними поправками патріярха. Пізніше Іван Хома спробував звести ці дві версії в одну, однак спогади й надалі потребували ретельнішого опрацювання.

У 1978 році питання подальшої долі “Споминів” розглядалося на засіданні крилосу Львівської архиєпархії поза межами Галицької митрополії. Серед присутніх були владики Іван Прашко (1914–2001), Іван Хома (1923–2006) та Любомир Гузар (1933) (двох останніх патріярх Йосиф таємно висвятив у Римі на початку квітня 1977 p.), а також отці Іван Гриньох (1907–1994), Дмитро Блажейовський (1910–2011), Іван Музичка (1921) та Іван Дацько (1947). Крилос вирішив, що видання спогадів ще не на часі, хоч визнав доцільним опублікувати їх відразу після смерти патріярха. А для цього слід було завчасно підготувати текст до друку. Із цим нелегким завданням владика Іван Хома підходив до кількох осіб. Зокрема, він передав копії “Споминів” історикові Мирославу Лабуньці (1927–2003) з надією, що той візьметься за редагування цього тексту. Однак Лабунька якраз тоді завершував свою докторську працю у Колумбійському університеті й відклав це завдання на пізніше[7]. Із таким самим проханням Іван Хома звертався до ще одного близького співпрацівника патріярха Йосифа в Римі — о. Івана Музички. Перечитавши текст “Споминів”, отець Музичка був готовий взятися за цю справу, але під певними умовами. Оскільки записи містили чимало прогалин, а то й недомовок, він запропонував спершу послідовно, сторінка за сторінкою, уточнити їх із самим автором, а тоді вже братися до редагування. Однак патріярх Йосиф категорично відмовився від такого способу роботи над текстом, уважаючи, що він розповів усе, що вважав за потрібне.

Врешті, десь на початку 1980-х більшість членів крилосу зійшлися на думці, що з цим завданням найкраще впорається о. Іван Гриньох, і так справа підготовки “Споминів” до друку перейшла до нього. Однак на час смерти патріярха у 1984 р. о. Гриньох не встиг багато зробити з довіреним йому текстом, а через 10 років і сам відійшов у вічність (1994). Після цього владика Іван Хома змушений був сам узятися за редагування, але і йому ця праця давалася нелегко і просувалася досить повільно. Плодом його старань стала публікація початкового уривку “Споминів” про рідне село патріярха Заздрість[8]. Окрім того, Іван Хома на основі цих спогадів написав і видав друком кілька книжок про життя та діяльність Йосифа Сліпого італійською та українською мовами[9].

Із відродженням релігійного життя та здобуттям державної незалежности України тут теж почало зростати зацікавлення як давньою, так і найновішою історією УГКЦ, особливо періодом її переслідувань та опору тоталітарному безбожному режимові. У 1992 році у Львові був заснований Інститут історії Церкви (ІІЦ), який став базою для розвитку Львівської богословської академії, а пізніше — Українського католицького університету (УКУ). Засновник Інституту Борис Ґудзяк започаткував проект збирання усних свідчень та документальних матеріялів про “катакомбну Церкву”. У цьому контексті з’явилася також ідея видати “Спомини” в Україні зусиллями ІІЦ, до якого о. Іван Дацько згодом передав три копії різних машинописних версій “Споминів”. Перша копія містила поправки самого патріярха Йосифа Сліпого, друга була доповнена різними додатками, виправленнями та коментарями його секретаря — владики Івана Хоми, а третя копія включала замітки о. Івана Гриньоха. У 2003–2004 роках із цими копіями працювала сестра-служебниця Анастасія Заброцька, яка звела ці три різні версії в один інтегрований текст. Однак зрозуміти взаємозалежність усіх цих копій без доступу до оригіналу було важко.

Урешті, справа підготовки “Споминів” до друку набула нової динаміки кілька років тому. Це стало можливим завдяки упорядкуванню Історичного архіву УГКЦ в Римі та виявленню там рукопису й оригінальних машинописів автобіографії з власноручними поправками патріярха Йосифа Сліпого. Коли почалася редакційна праця над мемуарами, фонд патріярха Йосифа ще не був до кінця систематизований і описаний і не всі сторінки та частини машинописів були віднайдені й упорядковані. Тому довелося самотужки ідентифікувати усі копії та розсортувати їх за редакціями.

Опис рукопису та машинописних версій

В Історичному архіві УГКЦ в Римі збереглися усі сім зошитів рукопису та декілька варіянтів машинописного тексту з поправками патріярха Йосифа Сліпого та владики Івана Хоми. Оскільки архів тривалий час залишався невпорядкованим, це позначилося й на стані збереження копій “Споминів”. Далеко не всі вони дійшли до нас у доброму стані та в повному обсязі. Окрім машинописних копій з Історичного архіву УГКЦ в Римі для підготовки даного видання використовувалися також три копії з ІІЦ та версія тексту з деякими замітками о. Івана Гриньоха, надана о. Іваном Дацьком.

На початку однієї з копій містилася важлива пояснювальна записка владики Івана Хоми, яка й допомогла розібратися з усіма варіянтами машинописів “Споминів”:

Блаженнішого Йосифа пізнав я дещо ліпше, записуючи його спогади, які він почав мені диктувати 10-го січня 1964 року у Ватикані (в паляцціна дель’Арчіпрете), а закінчив диктувати 25 серпня 1964 року в монастирі отців-пассіоністів в Неттуно недалеко Риму, де він був на літньому відпочинку.

Ті спомини, записані в 7 зшитках на 387 сторінках[10] і зачинаються словами: “Моє родинне село називається Заздрість”, а кінчаються словами: “При переїзді кордону до Польщі, нас основно превірили КҐБ, хоч монсіньор Віллєбранс запевнював, що ніякої перевірки не буде”.

Отже, спомини обнимають період від дитячих літ до звільнення з сибірської каторги і виїзду з Москви до Риму 4 лютого 1963 року[11] в супроводі архієпископа Івана Віллєбранса, голляндця, секретаря Секретаріяту З’єдинення[12].

Ті спомини переписав я перший раз в 1964-1965[13], і машинопис має 200 сторінок. Блаженніший Йосиф прочитав їх, поробив власноручно деякі доповнення, підписав, а на початку написав “Спомини: ориґінал”.

Потім цей машинопис десь затратився, і я переписав з зошитів ще раз ті спомини в 1976 році, і машинопис має 292 сторінки, бо від 50-ї сторінки я робив широкий марґінес (майже на пів сторінки), щоб Блаженніший мав більше місця робити доповнення. Він їх знову прочитав, поробив доповнення і підписав. Після того знайшовся і перший ориґінал, так що тепер є два.[14]

Копій обох машинописів, без сумніву, було більше, але тепер уже годі віднайти усі примірники чи сказати, скільки їх було насправді. Хоч текст “Споминів” за волею патріярха мав зберігатися у суворій таємниці і, здавалося, лише лічені особи мали до нього доступ чи взагалі знали про його існування, все ж він розійшовся по руках і навіть публікувався уривками[15]. Виглядає, що від часу, як владика Хома переписав на друкарській машинці другу версію “Споминів”, він давав її читати деяким довіреним особам та науковцям. Про це виразно свідчить рукописний коментар професора Василя Лева (1903–1991), мовознавця та історика літератури, декана філософського факультету УКУ в Римі, від 26 червня 1976 p., що був долучений до однієї з копій “Споминів” та зберігся в архіві:

Мемуари, хоч особистого характеру, мають документарне значення, хоч деякі факти мали більше чи менше особистий (суб’єктивний) характер. Спогади Блаженнішого Патріярха Йосифа — це історія його родоводу, навчання в школах, початковій та середній, богословських студій і описи його богословської кар’єри, відданої праці для нашої Церкви та народу, від початків її почерез час ректорства і праці в Богословській академії у Львові, час обняття митрополичого престола, до арешту большевиками 11.4.1945, жахливі умовини перебування в большевицьких в’язницях, судові розправи, побут в большевицьких концлагерях, аж до звільнення і приїзду до Риму.

Цим спогадам, писаним у короткому розмірно часі, варто добавити точніших вияснень, уточнень, насвітлень деяких фактів, подання дат і місць побуту. Якщо можливо, варто більше схарактеризувати деякі постаті, як большевицькі, так і українські. Головно характеристика українських постатей перейде до нашої історії. При редагуванні до друку варто подавати (приточувати) вже друковані праці чи й короткі спогади людей, які зустрічали їх Блаженство в різнорідних місцях побуту у в’язницях та в таборах, навіть усні, але строго перевірені, спогади чи завваження, також і большевицькі. При тому варто перевірити всі ґазетні та часописні статті, що відносяться до особи їх Блаженства, і вибрані достовірні додати як коментарі до спогадів. Їх треба буде використати до біографії Блаженнішого Патріярха, яку повинен хтось написати, і то негайно.[16]

Відомо, що копію “Споминів” мав також професор Карлтонського університету в Оттаві Богдан Боцюрків (1925–1998), відомий своїми дослідженнями з історії підпільної Церкви в Україні. Як один із засновників та співдиректор Канадського інституту українських студій (КІУС) в Едмонтоні, він заповів передати після смерти увесь свій архів та приватну бібліотеку цьому інститутові. Таким чином разом із книгами та документами Богдана Боцюрківа до фондів бібліотеки КІУСу перейшли також і “Спомини” патріярха Йосифа та стали загальнодоступними для науковців.

Після відходу у вічність Йосифа Сліпого доступ до запису його автобіографічних оповідей, з ініціятиви Леоніда Рудницького, професора Ласальського і Пенсільванського університетів у США та УКУ в Римі, крилос Львівської архиєпархії надав також відомому американському історику та богослову, професору Єльського університету Ярославу Пелікану (1923–2006) для написання біографічної книжки про Йосифа Сліпого “Ісповідник між Сходом і Заходом”[17]. Текст спогадів разом з опублікованими творами патріярха та іншими документами з його архіву склали основну джерельну базу цієї праці. Згодом Іван Хома давав копії машинопису ще й іншим особам. Зараз вже годі дошукуватися, скільки тих копій було і хто їх мав. Однак основними та найавторитетнішими слід вважати ті версії, що збереглися в Історичному архіві УГКЦ в Римі.

Отож, у нашому розпорядженні було 11 різних копій тексту “Споминів”. Усіх їх можна поділити на три категорії: А, В і С. До типу А зараховані машинописи, які мають по 200 сторінок і представляють першу редакцію тексту 1965 року. До типу В увійшли копії другої редакції 1976 року із загальною кількістю сторінок 292. В архіві також збереглися невеликі частини з інших копій, які потрапили в категорію С. Нижче подається короткий опис усіх цих копій за категоріями.

Категорія А

Серед копій типу А збереглося шість машинописів з поправками патріярха Йосифа Сліпого, владики Івана Хоми та о. Івана Гриньоха. Почерк і поправки предстоятеля УГКЦ досить легко розпізнати. І хоча з часом його почерк дещо змінювався, він дуже характерний, крупний, розмашистий, із сильним нахилом вправо, і виразно відрізняється від почерку владики Івана Хоми чи о. Івана Гриньоха. До того ж патріярх завжди виправляв текст та робив доповнення чорним чорнилом, у той час як владика Хома робив помітки олівцем на полях чи друкував на друкарській машинці над стрічками. Натомість о. Гриньох переважно писав синьою кульковою ручкою, його почерк дрібніший, округліший і має невеликий нахил вліво. До того ж о. Гриньох старався не втручатися в текст машинопису і свої замітки робив на окремих листках, які вкладав між сторінками машинопису. Шість копій типу А можна віднести до першої редакції тексту загальним обсягом 200 сторінок кожна.

А1 (оригінал)

Цей машинопис надруковано на білому тонкому папері американського стандарту (ширина — 22 см, довжина — 28 см) з водяними знаками і він, правдоподібно, є однією з копій оригінального тексту, але напевно не першою, хоч, найімовірніше, був надрукований разом з першою версією “Споминів”. Про те, що це одна з оригінальних копій, свідчать сліди від кальки (особливо помітні на сторінках 93 та 94), а також те, що на деяких сторінках у кінцевих словах останнього рядка бракує однієї або двох літер чи переносів, які дописані синьою кульковою ручкою (стор. 49, 51, 66, 73, 100, 104, 147–148, 150, 153, 163, 165). Очевидно, що владика Хома друкував через кальку відразу дві або три (якщо не більше) копії “Споминів”, а потім дописав літери на тих сторінках, де калька лежала трохи криво і через те деякі кінцеві літери не відбилися повністю. Де подівся перший примірник, невідомо, але копія А1 може вважатися оригіналом, бо містить власноручні поправки Йосифа Сліпого. Подекуди чорнило розмазане і при перегортанні перейшло на іншу сторінку. Ця копія збереглася майже повністю за винятком трьох сторінок: 100, 199–200. Сторінка 100 остаточно згубилася і її в машинописі бракує, але сторінки 199–200 були доповнені копіями з якоїсь іншої версії “Споминів”. Ці дві останні сторінки скопійовані на ксероксі на папері грубшого ґатунку та іншого (європейського) стандарту (ширина — 21 см, довжина — 29 см). Ця копія майже не містить поправок владики Хоми. Вони зводяться лишень до підкреслень в тексті та невеликих поміток на полях чи на звороті сторінки олівцем, зроблених очевидно пізніше (принаймні після того, як ця версія після поправок патріярха була перекопійована кілька разів).

А2 (Дацько)

Машинопис А2 є ксерокопією оригіналу А1. Цю версію “Споминів” у 2002 р. о. Іван Дацько передав до Інституту історії Церкви. Папір цієї копії грубший, без водяних знаків, і до того ж уже досить пожовклий. Це свідчить про те, що копія зроблена вже досить давно, але у будь-якому випадку після того, як патріярх вніс свої поправки в текст, бо вони тут наявні. На відміну від оригіналу А1 з одностороннім друком тексту, ця копія містить текст на обидвох боках сторінки. Все ж у тому, що А2 є копією версії А1 немає жодного сумніву, про що виразно свідчать дві характерні особливості А2, які з певністю вказують на свій оригінал А1. Обидві ці особливості спричинені відмінністю стандарту листків, на яких робилася ця копія. Оскільки сторінки копії були на кілька міліметрів вужчі і на 1 см довші від листків оригіналу, то при копіюванні на них відбилася темна смужка від ксерокса внизу. Окрім того деякі поправки Йосифа Сліпого, зроблені на марґінесі сторінок, не скопіювалися повністю, так що подекуди початок слів відсутній. Щоб заповнити ці прогалини, о. Іван Дацько звірив сторінки з оригіналом і подописував літери у словах, де їх бракувало. Ці дописки дуже добре помітні, бо хоч і зроблені так само чорним чорнилом та наслідують оригінал, все ж почерк і товщина чорнила у тих дописках виразно відрізняється. Копія А2 цінна тим, що допомагає відновити втрачену 100-ту сторінку, на якій є важливі доповнення власного рукою патріярха. Ця версія, як видається, була зроблена вже після того, як загубилися дві останні сторінки в машинописі оригіналу, бо тут їх теж бракує. Натомість, копії цих сторінок зроблено з якоїсь іншої версії і додано порівняно недавно, бо папір білішого кольору та ще й іншого стандарту (ширина — 21 см, довжина — 30 см).

A3 (Гриньох)

Ця копія машинопису з персональної колекції о. Івана Дацька належить до тих, які було передані всім членам крилосу Львівської архиєпархії поза межами Галицької митрополії у 1978 р. Цей примірник отримав о. Іван Гриньох для опрацювання та підготовки тексту спогадів до друку. Він теж був скопійований на ксероксі з оригіналу А1, але містить деякі замітки редактора. Вони досить скупі й малопомічні. Як видно з їх змісту, о. Гриньох намагався прослідкувати генеалогічне дерево родини Йосифа Сліпого і створити іменний покажчик. Хоч він отримав велику свободу щодо редагування тексту, якихось слідів редакторського втручання на цій копії не видно.

Характерною особливістю копії A3 є те, що деякі сторінки з поправками та доповненнями патріярха на полях були скопійовані двічі (а то й тричі). Оскільки сторінки копії були вужчі від сторінок оригіналу, то, щоб захопити повністю увесь текст, в одній копії того самого листка обрізано правий марґінес, а в іншій — лівий, і це дає можливість відчитати текст повністю. Єдиною відмінністю цієї копії від оригіналу А1 є те, що після 13 сторінки вставлено копію документа, що стосується о. Григорія Дичковського із родини Йосифа Сліпого[18]. Це свідоцтво про смерть (Testimonium mortis) латинською мовою, видане парохом Ґоріції 10 січня 1902 р. про те, що Григорій Дичковський, законний син Миколая і Катерини (з роду Мартіні), народжений 14 січня 1863 р. в Заздрості та одружений з Йосифою (Чубатою, народженою 27.VII.1889) греко-католицької віри, 6 січня 1902 p., у віці 38 років, отримав Таїнство Єлеопомазання, помер 8 січня 1902 р. і був похований на цвинтарі в Ґоріції за римо-католицьким обрядом. Інших особливостей цей машинопис не має. Документ про смерть Г. Дичковського міститься і в копії А2 (після 16-ї сторінки), і це показує, що він, напевно, був долучений і до оригіналу, але з часом десь затратився[19].

A4 (Хома)

Подібно, як і А2, цю копію передав до Інституту історії Церкви о. Дацько. Машинописний текст цієї копії цілковито збігається з текстом оригіналу А1 (включно з усіма огріхами друку та закресленнями, зробленими владикою Хомою на друкарській машинці в процесі набору тексту), але, на відміну від А2 та A3, ця версія не цілком ідентична оригіналові А1. Принаймні частина цього тексту скопійована з якогось іншого машинопису, що також містив поправки та доповнення патріярха.

Більшість поправок автора спогадів у копіях А1 та A4 ідентичні за змістом, але при посторінковому порівнянні вимальовується цікава картина. Перша особливість полягає в тому, що деякі доповнення Йосифа Сліпого, які в оригіналі написані власноручно, у цій копії вже надруковані на друкарській машинці.

На багатьох сторінках ті самі поправки написані або трохи відмінним почерком, або з дещо іншим нахилом, а то й навіть в інший спосіб. На деяких сторінках спостерігається тенденція наслідувати спосіб(поправок в оригіналі, але при зіставленні та просвітленні ідентичних сторінок виразно видно, що текст написаний іншою рукою або ж тою самою рукою вдруге. Ідентичність поправок патріярха за змістом та їх відмінність за формою вражає, так що напрошується припущення, ще патріярх (чи його секретар Іван Хома) мав перед собою дві копії і паралельно вносив ті самі поправки та доповнення відразу у двох примірниках тексту, або ж він (чи, можливо, хтось інший) переніс ці поправки пізніше з первісного оригіналу. Навіть якщо припустити, що патріярх мав дуже добру пам’ять, така ідентичність поправок до найменшої йоти та коми (чи недогляд деяких огріхів друку) змушує думати, що обидві копії якось співставлялися та поправки у них узгоджувалися. Все ж слід зазначити, що в цій копії A4 є також сторінки, цілком ідентичні з оригіналом, і вони, напевно, були скопійовані з А1. Результати посторінкового порівняння оригіналу А1 та копії A4 відображені у таблиці нижче (див. таблицю І)[20].

Якщо сторінки з першої колонки, ймовірно, скопійовані з A4, то всі інші походять з іншого машинопису, який не зберігся. Причому більшість виправлень патріярха на цих сторінках відрізняються лише за формою, а не за змістом. Це відразу впадає в око вже на другій сторінці машинопису (патріярхова примітка на полях з посиланням на книжку “Теребовельська земля”) і виразно прослідковується на багатьох наступних сторінках.

На те, що існувала ще якась інша копія з поправками патріярха (відмінна від А1), вказує також наявність у машинописі A4 трьох сторінок, скопійованих двічі (1, 7, 24), причому виправлення на двох копіях однієї і тої самої сторінки хоч і тотожні за змістом, але не співпадають за формою. Наприклад, текст машинопису на сторінках 1а та 1б є ідентичний (включно з переносами та закресленнями), однак 1а має на початку заголовок “Спомини”, якого бракує в 1б[21]. Так само й на сторінках 7 та 24: поправки патріярха на одній із копій цих сторінок повністю збігаються з поправками в оригіналі (з чого можемо робити висновок, що текст був скопійований з A4), а на іншій — ні (що вказує на існування іншого варіянту машинопису з виправленнями патріярха)[22].

Таблиця 1. Порівняння копій А1 і A4.

1. Ідентичні сторінки (тобто ідентична копія оригіналу — всі поправки збігаються на 100% 2. Відмінні сторінки 2.1. Поправки патріярха відсутні або ідентичні за формою та змістом, але є доповнення Івана Хоми 2.2. Поправки патріярха ідентичні за змістом, але відрізняються за формою 2.3. Поправки патріярха відрізняються за формою або/і за змістом 2.4. Поправки патріярха відрізняються за формою або/і за змістом + доповнення Івана Хоми 16 1а 46 2–3 3–6, 76, 8-11 7а 12–13 59 11 14, 16, 18 24а 15, 17 84 20 22-24б, 25–27 112–113 21, 24б, 26 91–92 28 30–41, 43-44, 47 115 42,45 98–99 84 50–56, 58 119–121 48–49 102 88 60–62, 64-66 123 57, 63, 67 117 90 68–70, 73–78 126–129 71–72 124 94 82–83, 85–87 131–138 79–80 147 96–97 89, 104–105 140–146 93, 95 155 116 107–109 148–154 101, 103, 106 199 125 111, 114 156–198 110, 118 - - 122, 200

На відміну від A1, А2 та A3, машинопис A4 має ту особливість, що окрім власноручних поправок Йосифа Сліпого він містить досить багато доповнень над рядками та деякі виправлення, зроблені владикою Іваном Хомою на друкарській машинці. Ці виправлення свідчать про спроби уточнити чи доповнити деякі дані, дещо вдосконалити стиль тексту та узгодити відмінки відповідно до нових вставок. Більшість цих друкованих поправок, хоч вони й внесені владикою Хомою, слід все-таки приписувати не Хомі, а Йосифу Сліпому, і то з кількох рацій. Одним з аргументів на користь авторства патріярха є те, що багато з них написані від першої особи (“як тямлю”, “як я вже вище згадував”, “мене зворушувало завжди до сліз” і т. п.). Владика Хома, звичайно ж, не дозволив би собі так писати, але написав би безособово (наприклад, “як вже було сказано”, “як згадувалося раніше”). З іншого боку, деякі вставки до тексту стосуються доповнення певних пропущених чи забутих раніше імен, уточнення назв місць та інших деталей, про які владика Хома просто не міг знати (особливо у випадку поправок, які стосуються дитячих та юнацьких років Сліпого), і це просто немислимо, щоб він вніс ці доповнення без бажання чи вказівки патріярха. Ще одним незаперечним аргументом на користь авторства патріярха Йосифа щодо цих доповнень є порівняння цього машинопису з другою редакцією типу В, про що детальніше буде сказано нижче. Тут тільки варто зазначити, що багато поправок, які в A4 надруковані на машинці, в копіях В1 та В2 зроблені власноручно автором. Поряд з цими друкованими вставками подекуди трапляються несміливі доповнення та виправлення олівцем, внесені рукою владики Хоми, зокрема уточнення дат життя і смерти деяких осіб чи посилання на якісь джерела, а також намагання поділити текст “Споминів” на дрібніші розділи.

А5 та А6 (часткові копії)

Поряд з чотирма повними копіями типу А в архіві збереглися неповні копії тієї ж редакції: А5 та А6. Машинопис А5 є ідентичною копією A4 і охоплює другу половину тексту “Споминів” (сторінки 101–200). Вона, ймовірно, була зроблена безпосередньо з копії A4 або з її оригіналу, який не зберігся. При наявності повної версії A4 вона не має якоїсь цінности для критичної редакції тексту. Дуже можливо, що ця копія була зроблена досить недавно (про що свідчить білий папір і добре збережений, порівняно з іншими машинописами, стан).

На відміну від А5, копія А6 виглядає набагато давнішою, бо сторінки машинопису вже досить пожовклі від часу. Вона є точною копією оригіналу А1 і, напевно, була зроблена тоді само, коли й А2. Як і А5, копія А6 неповна і охоплює лише ¾ тексту “Споминів” (сторінки 49-200). Як і А2, вона теж двостороння, але скопійована на листках більшого формату (ширина — 22 см; довжина — 31 см)[23]. Відбитки сторінок 77–78 надзвичайно поганої якости, так що текст ледве відчитується. Ця копія не містить додаткових виправлень Івана Хоми, окрім поодиноких заміток олівцем — наприклад, виписки певних імен із тексту на полях сторінок для уточнення (стор. 49) чи дописка про точну дату єпископських свячень (22.ХІІ.1939) на сторінці 95. Подібно як і А5, копія А6 не має якоїсь особливої цінности і не враховувалася при редагуванні тексту.

Категорія В

Текст “Споминів” типу В зберігся у двох копіях: В1 та В2. Одна з них знаходиться в Історичному архіві УГКЦ в Римі, а інша — в Інституті історії Церкви у Львові[24]. Ці копії теж містять власноручні поправки патріярха Йосифа Сліпого і належать до другої редакції тексту, про яку пише владика Іван Хома у своїй супровідній записці, вказуючи, що ця версія має широкий марґінес (майже на півсторінки) і, відповідно, більшу кількість сторінок. І хоч особистий секретар патріярха твердить, що він почав робити широкий марґінес від 50-ї сторінки, широкі поля в обох копіях починаються вже від 26-ї сторінки[25]. Однак це не означає, що мова йде про якусь іншу версію тексту, бо загальна кількість сторінок відповідає тому обсягові, який вказує Хома — 292 сторінки. Радше можемо допускати, що владика не перевіряв номера сторінки, а помилково зазначив його з пам’яті як 50-й. Оскільки перша редакція десь загубилася, Іван Хома поновно надрукував текст, і патріярх Йосиф Сліпий мусів ще раз поправляти його від початку. Звичайно ж, після більш як 10 років, що минули від часу першої редакції, важко було б сподіватися, що поправки будуть ідентичні. Навіть якщо патріярх дійсно мав феноменальну пам’ять і міг відновити деякі зі своїх перших доповнень, все ж таки повністю відтворити усе було неможливо. Тому в другій редакції з’являються виправлення та доповнення, яких не було в першій. Вони не менш вартісні, але часом входять у суперечність із текстом першої редакції і потребують верифікації. Ретельний порівняльний аналіз поправок та доповнень патріярха в обох редакціях проливає світло на співвідношення копій різних типів.

В1 (Історичний архів УГКЦ в Римі)

Якщо А1 можна вважати оригіналом “Споминів” у першій редакції, то версія В1 є оригіналом тексту в його другій редакції, яка не менш авторитетна, ніж перша. Як і А1, вона надрукована на папері широкого формату з водяними знаками, однак стан збереження паперу цієї версії далеко не однаковий. Відповідно до цього критерію, її можна поділити на дві частини. Перші 19 (чи 20)[26] сторінок збереглися дуже погано. Видно, що вони довго лежали десь на сонці, через що дуже пожовкли, так що навіть важко віднести їх до тієї самої копії, що решта тексту цієї версії. На перший погляд здається, що вони на 10 чи 20 років давніші. Та все ж деякі особливості, які виразно видно при ретельнішому аналізі тексту та порівнянні версії В1 з іншими копіями, дозволяють ствердити, що ця початкова частина є її складовою.

Ці перші 19–20 сторінок були надруковані відразу щонайменше у 3 примірниках, бо деякі з них збереглися у трьох копіях, деякі у двох, деякі — лише в одному примірнику, а одна — 20-та сторінка — взагалі загубилася. До того ж на одній з копій першої сторінки машинопису є примітка чорним чорнилом, зроблена власною рукою патріярха: “бракує 20 с.” і дописано олівцем: “фотокопія 19–20”. Ці три примірники початкової частини машинопису В1 не ідентичні, бо навіть на аналогічних сторінках є різна кількість поправок, та ще й зроблених різним способом. На деяких сторінках поправок досить багато, а на інших вони або взагалі відсутні, або зводяться до поодиноких доповнень чи виправлень огріхів друку. Оскільки всі ці сторінки знаходилися в архіві у невпорядкованому стані, то тепер важко з точністю визначити, яка сторінка до якої копії належала. Однак після їх порівняння, відбору та сортування вдалося виокремити повну версію початку другої редакції, яка, властиво, й містить найбільше поправок.

Те, що ці перші 19–20 сторінок належать до копії В1, дарма що за станом збереження паперу дуже відрізняються від решти сторінок цієї копії, доводить також одна особливість, спільна для усього тексту В1. У цій копії окрім багатьох поправок патріярха чорним чорнилом є ще вставки, внесені червоним кольором та зроблені на друкарській машинці. Що це за вставки, коли і ким вони були внесені? На це питання проливає світло порівняння копій В1 та A4. Після зіставлення та аналізу виявилося, що всі доповнення, внесені червоним кольором у В1, є власноручними поправками Йосифа Сліпого, що були перенесені Іваном Хомою із копії А1, яка спочатку загубилася, а потім знайшлася, а виправлення та доповнення владики у копії A4 — це не що інше, як поправки, зроблені патріярхом у другій редакції “Споминів” типу В. Очевидно, що після віднайдення першої редакції “Споминів” владика Хома звірив обидва тексти і подоповнював їх взаємно. Не виключено, що у копії A4 ці поправки, перенесені з В1, теж були надруковані первісно червоним кольором, оскільки до нас не дійшов оригінал версії A4, а лише його копія.

Що ж до другої частини редакції В1 (стор. 21-292), то вона теж була надрукована у кількох примірниках, бо поодинокі сторінки збереглися у двох копіях. Наявність та відсутність сторінок в усіх трьох примірниках версії В1 відображає нижче наведена таблиця:

Перша частина: В1-1 (три примірники) Друга частина В1-2 (два примірники) В1-1а (стор. 1-18) В1-2а (стор. 21, 23-292) В1-1b (стор. 2-19) В1-2b (стор. 21-25) В1-1с (стор. 1-6, 19-20) -

Для критичної редакції тексту, звичайно ж, найважливіша перша копія В1-1. Однак дві інші копії першої частини В1 теж містять певні важливі поправки, якими не можна нехтувати.

В2 (Інститут історії Церкви)

Копія В2 — це ксерокопія В1 і, напевно, була зроблена спеціяльно для Інституту історії Церкви з оригіналу цієї версії. Вона не має особливого значення для критичної редакції “Споминів” і не допомагає встановити причину відмінности початкових сторінок цієї версії від решти, бо у ній бракує сторінок 1-28 та 30. Це лише наштовхує на думку, що, можливо, початкові сторінки В1 були відділені від основної частини тексту і зберігалися десь окремо, принаймні на той момент, коли робилася ця копія.

Категорія С

На користь такого припущення промовляє і наявність в архіві трьох версій типу С, які не містять усього тексту “Споминів” а лише обмежуються початковим розділом, де Йосиф Сліпий описує своє рідне село Заздрість, розповідає про свою родину та перші дитячі роки. Усього збереглося три версії цієї редакції: дві — українською мовою та одна — англійською.

C1 і С2 (українська редакція)

Версії С1 та С2 взаємозалежні: С1 є первісна (14 сторінок; кегль 14), а С2 — похідна (12 сторінок; кегль 12), бо вже інтегрує в собі вставки та виправлення огріхів друку, які владика Хома вніс у С1. Обидві є пізнішого походження (десь, напевно, з кінця 1980-х чи початку 1990-х років), бо їхній текст уже набраний на комп’ютері. Виглядає, що владика Хома планував видавати автобіографічні записи Сліпого частинами і, відповідно, по частинах працював над редагуванням тексту. Цю частину він назвав “Спомини Патріярха Йосифа про своє село Заздрість” і завершив редагування першим абзацом наступного розділу, який він назвав “Наука у Вишнівчику”. Дуже можливо, що, готуючи до друку цю частину “Споминів”, Іван Хома якраз і послуговувався тими 20-ма сторінками редакції В1. На відміну від першої та другої редакцій “Споминів”, де текст завершується фразою: “Писано в часі ферій 1963–1964 року”, тут владика уточнює дату і місце написання даного уривку: “Писано в липні 1963 року в монастирі Отців-Пассіоністів в Неттуно коло Риму”.

Саме на основі копій С1 та С2 Українське представництво Релігійного товариства українців-католиків США “Свята Софія” видало уривок “Споминів” у 2000 році у збірнику матеріялів конференції на тему “Духовна спадщина Патріярха Йосифа Сліпого і сучасні проблеми розвитку української науки та культури”, що відбулася у вересні 1998 р. у Львові[27].

С3 (англійський переклад)

Поряд з українською версією цього уривку в архіві також зберігся переклад англійською його частини, зроблений архимандриткою сестер-василіянок Клавдією Федаш (1909–1978), ймовірно, невдовзі після того, як Іван Хома надрукував на машинці другу версію “Споминів”, тобто десь у 1976–1977 роках[28]. Цей переклад неповний і обривається на 11 сторінці незакінченим реченням. При зіставленні та порівнянні цієї версії з іншими копіями типу А та В стає очевидно, що сестра Клавдія послуговувалася для перекладу однією з трьох копій першої частини В1 і мала в своєму розпорядженні перших 18 сторінок. З них 11 вона переклала дослівно, а решту сторінок (12–18) просто зреферувала англійською мовою окремими короткими тезами на двох сторінках. Слід, однак, зазначити, що у цьому перекладі трапляються неточності.

Схема взаємозалежності різних редакцій “Споминів”

Основні принципи критичної редакції тексту “Споминів”

Звичайно, будь-які спогади, написані нефахівцем-літератором, так чи інакше потребують серйозної редакторської праці та вдосконалення тексту. У багатьох виданнях спогадів праця редактора не раз стає визначальною для їхнього виходу в світ, а нерідко редактор у співпраці з автором бере досить активну участь у процесі написання самого тексту. Як і будь-які тексти такого ґатунку, “Спомини” патріярха Йосифа також потребували поважного редакційного втручання — виправлення орфографічних помилок та огріхів друку, вдосконалення стилю тощо. Оскільки спогади були надиктовані, то і в рукописі, і в машинописах не бракувало помилок, що закралися туди не лише через недогляд автора чи його секретаря Івана Хоми. Часто зраджувала пам’ять, іноді секретарю бракувало знань усіх мов, якими оперував Йосиф Сліпий, часом просто людська втома чи неуважність, брак сміливости перепитати чи уточнити інформацію — все це зіграло свою роль у тому, що записаний текст містить неточності й далекий від досконалости. Окрім того звільнений з ув’язнення предстоятель “мовчазної Церкви” диктував свої оповіді дещо вимушено, у відповідь на численні прохання різних осіб і з усвідомленням обов’язку зберегти для історії свій досвід радянського періоду.

Основна трудність у сприйнятті “Споминів” полягає в тому, що вони не писалися як звичайний літературний твір, а були спонтанно надиктовані автором без особливої турботи про логічну та хронологічну послідовність. І якщо в усній мові важливу роль відіграють логічні наголоси та інтонація, допускаються досить вільні переходи від однієї теми до іншої, то закони письмового викладу не завжди дозволяють на таку свободу і вимагають більшої дисципліни, логічної послідовности думок та систематичного представлення тої чи іншої теми.

Спосіб, у який постали “Спомини”, створив одну з найбільших проблем для редагування: як записану усну розповідь зробити читабельним текстом на письмі? Таке завдання було неабияким викликом, бо неминуче вимагало серйозного втручання в оригінальний текст та внесення суттєвих змін. У свій час таке завдання було поставлене крилосом Львівської архиєпархії перед о. Іваном Гриньохом, якому було доручено доопрацювати та відшліфувати текст “Споминів”. Вибір впав на нього не випадково. На це було кілька причин. По-перше, о. Гриньох втішався особливим довір’ям та повагою Йосифа Сліпого і, можливо, найкраще з усіх його близьких соратників знав українську мову (принаймні на думку самого патріярха). Він здобув освіту й душпастирював у Галичині й мав нагоду особисто знати митрополита Андрея Шептицького та багатьох осіб, згадуваних у “Споминах”, а також добре орієнтувався в церковному і суспільному контексті міжвоєнного періоду. По-друге, о. Гриньох уже мав досвід успішного редагування “Заповіту” патріярха, а отже й усі шанси добре впоратися з підготовкою до друку його автобіографічних записів. Однак йому мало що вдалося зробити з текстом “Споминів”, і він залишив після себе всього лише кілька незначних нотаток.

Тепер же, через 50 років після запису оповідей митрополита Йосифа, коли дедалі очевиднішою стає цінність “Споминів” як історичного джерела, постає закономірне питання: в який спосіб цей текст має бути зредагований, щоби стати доступним для читача? Якщо Гриньох мав мандат довір’я та повноваження на підготовку тексту від самого патріярха та крилосу, то тепер таким правом не наділений ніхто. Ми вже не маємо можливости безпосередньо спілкуватися ні з автором тексту для узгодження з ним поправок, ні з виконавцем його волі (владикою Іваном Хомою), ні з уповноваженим редактором (о. Іваном Гриньохом). Без сумніву, щоб дійти до свого читача, “Спомини” потребують відповідного редакційного опрацювання, але хто і яким чином має визначати критерії для такого редагування, і взагалі, як далеко ми можемо іти у своїх виправленнях, щоб оригінальний текст не затратив своєї автентичности й колориту?

На всі ці питання немає легкої відповіді. Погляди літературних та наукових редакторів з цього приводу вкрай неоднозначні та покривають широкий спектр різноманітних підходів — від сліпої вірности авторському тексту до радикальної свободи у редагуванні. Кожен вибір має свої переваги та недоліки. У нашому виданні ми не відважилися активно втручатися у текст патріярха й обмежилися лише найнеобхіднішими редакційними виправленнями. Такий підхід, звичайно, може викликати справедливу критику, що текст багато в чому недосконалий і стиль міг би бути кращим, однак ми надали йому перевагу тому, що при надмірному втручанні в текст існує ще більша небезпека втратити міру й перетворити оригінальний запис “Споминів” Сліпого в імпровізований переказ чи вільну інтерпретацію редактора.

Отож, наша редакційна праця зводилася до наступних кроків. Насамперед слід було чітко визначити, які з вищеописаних версій “Споминів слід вважати основними для видання тексту, а які другорядними, та за якими принципами повинен відбуватися вибір формулювань у випадку різночитань і розбіжностей між різними редакціями. У нашому випадку ми маємо не лише машинописи, а й рукопис “Споминів”. Чи повинні ми вважати останній авторитетнішим, ніж похідні від нього друковані версії? Як можемо судити із заміток владики Івана Хоми та історії цього тексту, жодна з машинописних версій ніколи не була остаточною. Нам залишився так і не відредагований текст як історичний документ свого часу, що очікував на видання. Тому в нашій редакторській праці довелося шукати якийсь баланс між двома крайнощами, якусь via media на основі відповідних принципів, щоб, з одного боку, зберегти колорит авторської оповіді, а з іншого боку, очистити текст від помилок, що трапилися під час його записування чи друкування на машинці.

Стиль праці Йосифа Сліпого був такий, що більшість своїх послань, листів та інших документів він просто диктував своєму секретарю, після чого той друкував текст і подавав патріярхові на підпис. Патріярх перевіряв текст, вносив у нього поправки і щойно після повторного передруку підписував як остаточний документ. Така послідовність була й у випадку роботи над “Споминами”. Підпис автора стоїть не на рукописі, а на обох редакціях 1965 та 1976 років, тож саме машинописні варіянти тексту із внесеними поправками Йосифа Сліпого мають більшу вартість, ніж рукопис, і повинні вважатися авторитетнішими. Тому для даного видання рукопис відігравав другорядне значення, лише як джерело для перевірки чи порівняння друкованих версій.

У праці над машинописним текстом “Споминів” не можна також легко та механічно застосовувати підставові принципи критики тесту, такі, наприклад, як “lectio brevior lectio potior”. Це не той текст, у якому можна відділити оригінальну думку автора від пізніших нашарувань та праці редактора. Тут якраз такої праці редактора бракує. До того ж усі доповнення чи виправлення патріярха внесені його рукою, і ними не можна нехтувати. Тому в даному виданні повинен застосовуватися якраз зворотній принцип: “Lectio longior lectio potior”.

Та все ж у кількох випадках ми змушені були використовувати і перший принцип — зокрема тоді, коли речення через велику кількість доповнень або вставок тратить свою цілісність і стає важким для зрозуміння. Наприклад, коли Йосиф Сліпий розповідав про свою родину, він не раз подавав цілу низку імен своїх родичів з короткими характеристиками кожного з них. Згодом, перечитуючи цей уривок, він пригадував ще й інші деталі про чоловіків та дітей своїх тіток, братів і сестер, їхні заняття, долю, місце праці, життя, поховання тощо і дописував ці дані над рядками чи на полях. Якщо все це поставити в один ряд, то речення стає таким перевантаженим, що тратить свою логічність, ба й сам його зміст спотворюється. Цю проблему можна бачити принаймні у трьох місцях “Споминів Йосифа Сліпого про родинне село Заздрість”, зредагованих Іваном Хомою та виданих у 2000 році[29]. Наведемо лише один приклад. Розповідаючи про родину свого діда Романа, Йосиф Сліпий пише:

Дідо Роман любив батька і оженив його зі своєю донькою Анастазією. Один син Йосиф одержав маєток в Заздрості, одну доньку віддав за Сікановича в Настасові, третю Францішку за Василя Сліпого в Заздрості, дуже заможного, четверту Таїсу в Багатківцях, п’яту Розалію за Янковського. Дідо Роман мав ще також братів Гавриїла, Івана і Миколу Дичковських, дуже заможних в Заздрості.

Згодом при перечитуванні та редагуванні тексту Йосиф Сліпий подописував ще й інші деталі про перелічених осіб, причому ці вставки в різних редакціях дещо відрізняються. Після цього Іван Хома звів обидві редакції в один текст, вносячи ці доповнення та уточнення, і в результаті вийшло ось таке довге перевантажене речення (додатки подаються курсивом):

Дідо Роман любив батька і оженив його зі своєю донькою Анастазією. Один син Йосиф одержав маєток в Заздрості, одну доньку віддав за Сікановича, лікар в Настасові, з якої походить суддя Сіканович в Станиславові, тепер у Лондоні, Англія, третю, Францішку, за Василя Сліпого в Заздрості, дуже заможного батька др. Родіона, з якої родини походив полковник стрільців д-р Родіон Сліпий, похоронений у Мюнхені і старший син Тимотей Василевич, четверту, Таїсу, в Багатківцях, п’яту, Розалію, за Янковського, з якої походить Ян Янковський, начальник суду в Станиславові. Наймолодший син Микола унаслідив у спадку маєток — фільварок у Винявці. Дідо Роман мав ще також братів Гавриїла, Івана і Миколу Дичковських, його син Григорій Дичковський, дуже заможних в Заздрості.

Найгірша плутанина при такій редакції вийшла з дітьми сестри Йосифа Сліпого — Францішки та Василя Сліпого. Їхній син Родіон згаданий аж двічі (хоч йдеться про одну і ту ж особу), а через невдалу пунктуацію важко зрозуміти, хто похований у Мюнхені: Родіон чи його старший брат Тимотей. Подібна ситуація і з останньою вставкою про Григорія Дичковського, бо не зрозуміло до кінця, чий він син. У цьому та подібних випадках, звичайно ж, було б недоречно дотримуватися принципу “lectio longior lectio potior”, бо збереження вставок так, як вони були внесені, не лише перевантажує і так довгі речення, а й вносить зайву плутанину. Щоб цього уникнути та зберегти ясність і цілісність оповіді, були застосовані дві основні тактики. Якщо така додаткова інформація є лише дрібним уточненням чи доповненням, то вона — подається в дужках; а якщо ж ці доповнення більш розбудованого типу і творять окреме підрядне чи самостійне речення, то їх виносимо за межі основного тексту, у примітки.

Іншим важливим питанням при підготовці тексту до друку був вибір пріорітетної версії машинопису. Можна допускати, що перша редакція 1965 року була написана ще зі свіжої пам’яті і мала б бути першорядною. Однак друга редакція теж містить важливі виправлення й уточнення, яких бракує в першій редакції. Подекуди ці виправлення й уточнення Йосифа Сліпого майже ідентичні в обох редакціях, але переважно вони ваємодоповнюючі і не суперечать одні одним. Отже, можемо зробити висновок про рівноцінність обох версій і трактувати їх як однаково авторитетні. Тому в нашій публікації усі поправки патріярха, якщо в них нема суперечностей, були внесені у текст “Споминів” без ніяких зауваг, і тільки там, де є різночитання, альтернативні версії наведені у примітках із покликанням на відповідний машинопис. Оскільки жодна з редакцій не має переваги над іншою, то у випадку різночитань важко визначити, котрій із них слід надати перевагу. Переважно таке рішення є суб’єктивним. А щоб уникнути надмірного суб’єктивізму, в цьому виданні було обрано два основні критерії для вибору: 1) філологічний (перевага надається граматично та стилістично правильнішому формулюванню); 2) інформативний (пріорітет має той вислів, який адекватніше відображає дійсність, що насамперед стосується написання імен та назв).

Попри те, що ми намагалися по можливості не втручатися в текст автора і зберігати вживаний ним правопис, все ж таки для кращого сприйняття спогадів сучасним читачем деякі особливості довелося виправити й адаптувати до сучасних норм. Це насамперед стосується правил пунктуації та вживання апострофа. Дотримуючись правопису Голоскевича, патріярх принципово не використовував апострофів, і в офіційних документах та у вихідних листах із його канцелярії усі його тексти написані без них. Оскільки для сучасного читача така практика незвична і важка для сприйняття, то в даному виданні апостроф вживається згідно з правилами сучасного правопису.

Ще складніша справа з пунктуацією. Оскільки “Спомини” були надиктовані і записані, то цілком очевидно, що основну відповідальність за структурування та розстановку логічних наголосів тексту взяв на себе Іван Хома. Немає сумніву, що він старався якомога точніше передати суть сказаного і користувався знаками пунктуації та виділяв речення й абзаци відповідно до свого безпосереднього сприйняття. Згодом Йосиф Сліпий зробив до записів деякі доповнення й уточнення. Це призвело до перевантаження наративу багатьма вставками, деталями, уточненнями, так що в тексті з’явилося чимало довгих складнопідрядних та складносурядних речень, важких для сприйняття. У цих реченнях знаки пунктуації часто застосовуються не так за правилами української граматики, як радше відображають інтонацію, з якою та чи інша думка була висловлена. Подекуди цих розділових знаків бракує, деінде вони зайві, і часом така непослідовність призводить до спотворення змісту. Тому, відповідно до археографічних правил публікації джерел, ми застосовували сучасні норми пунктуації, намагаючись зберегти лексичні особливості та колорит тексту.

Подібна ситуація склалася з поділом тексту на абзаци, які далеко не завжди збігаються у першій та другій редакціях. Очевидно, що їх робив Іван Хома, з більшим чи меншим успіхом, записуючи “Спомини”, а згодом передруковуючи рукопис. І якщо в першій редакції Йосиф Сліпий мало звертав увагу на абзаци, то в другому варіянті машинопису він у багатьох місцях об’єднував кілька дрібних абзаців в один більший. У нашому виданні ці поправки патріярха враховано.

У різних редакціях “Споминів” спостерігаються також намагання структурувати текст на певні підрозділи. Уже в рукописі сам Йосиф Сліпий відділив розповідь про своє дитинство від спогадів про шкільні роки новим заголовком (підкреслений Іваном Хомою): “Наука у Вишнівчику”. Однак інших рубрик у цьому тексті ми не зустрічаємо. При подальшому редагуванні “Споминів” владика Хома намагався продовжити і завершити це структурування. Зокрема, в редакції A4 виразно видно деякі замітки, написані олівцем на полях, і їх можна розцінювати як заголовки до окремих частин тексту, але цей поділ не був завершений. Також у редакції типу С та в друкованому виданні цього уривка під назвою “Спомини патріярха Йосифа про своє село Заздрість” бачимо спробу Івана Хоми структурувати таким чином першу частину тексту. У нашому виданні цей намір послідовно зреалізовано і увесь текст поділено на підрозділи за хронологічно-тематичним принципом.

“Спомини” як історичне джерело

Автобіографічні оповіді патріярха Йосифа — надзвичайно цінне історичне джерело. Насамперед вони допомагають прослідкувати життєву долю самого предстоятеля УГКЦ, його формування як особистости, пастирське служіння, наукову кар’єру та тернистий шлях поневірянь у радянських тюрмах, таборах і на засланні. У своїх спогадах Йосиф Сліпий постає перед нами передусім як людина, як особистість із певним світоглядом, поглядами та оцінками, мотивами вчинків, навіть звичайними людськими слабкостями та обмеженнями. Ми можемо бачити його не лише у звичному для нас образі сильного, незламного лідера, оточеного ореолом слави ісповідництва. На сторінках “Споминів” зустрічаємо майбутнього патріярха спершу як маленького хлопчика зі своїм дитячим світом захоплень, потім як сумлінного юнака, який намагається шукати істину та зберегти віру під впливом різних зовнішніх чинників. Ми бачимо його у важких буднях академічної науки, у хворобах і печалях, у сумнівах та здобутках, згодом спостерігаємо за його невтомною працею над вихованням майбутнього покоління священиків, за його стараннями щодо розвитку академічної богословської освіти та науки, бачимо його труднощі та змагання з усіма перешкодами на цьому шляху.

Сильна особистість та незламний дух Сліпого з іще більшою виразністю розкриваються перед нами в розповіді про його табірний період життя, коли силою обставин недавно інтронізований митрополит стає простим в’язнем радянського ҐУЛАҐу. Хоч цей період ув’язнення описаний у “Споминах” досить скупо і виникає відчуття, що багато чого слід читати поміж рядками і ще більше залишилося свідомо несказаним, та все ж навіть таке неповне свідчення немало говорить нам про особу Йосифа Сліпого. Поставлений в один ряд із злочинцями та особливо небезпечними рецидивістами, він все ж залишається людиною молитви, зберігає силу духа у жахливих умовах табірного виживання, серед шпигунів та сексотів, серед людської підлости, злоби та жорстокости, і попри все викликає до себе глибоку пошану навіть серед деморалізованих в’язнів у тюрмах і таборах. Багато про Сліпого говорять нам також його оцінки обставин та його думки про людей. З того, як він описує тих чи інших героїв своїх спогадів, відразу видно критерії його ставлення до інших, його критичний погляд на події та вчинки людей.

Окрім того, що “Спомини” допомагають зазирнути у внутрішній світ Йосифа Сліпого та краще пізнати його як особистість, вони також проливають світло на життя інших осіб та представляють нам панораму церковного життя в Галичині у першій половині XX ст. Тут заторкується діяльність митрополита Андрея Шептицького, атмосфера в його оточенні, внутрішні суперечності в лоні УГКЦ, напруження в зовнішніх відносинах із польськими римо-католиками, Римським Апостольським Престолом та місцевою владою (австрійською, польською, німецькою, радянською). Цікаві факти довідуємося про долю інших відомих діячів українського релігійного та суспільно-політичного життя. Скажімо, свідчення Сліпого про перебування в камері разом із православним єпископом Дамаскином Малютою дають змогу точніше встановити дату смерти цього архиєрея УАПЦ, про якого після арешту в 1944 р. не було ніяких відомостей та існувала загальна думка, що він помер у тому ж році. Завдяки спілкуванню з владикою Дамаскином патріярх Йосиф переповідає нам унікальну інформацію про таємні наміри митрополита Олексія Громадського посісти патріярший престол у Москві. “Спомини” також подають цікаві деталі з біографії єпископа Макарія Оксіюка, якому влада доручила реалізацію плану насильницького “возз’єднання” галицьких греко-католиків з РПЦ. Зокрема, Сліпий свідчить, що той не бажав обійняти Львівську катедру.

Однак, як і кожні мемуари такого ґатунку, “Спомини” патріярха Йосифа не позбавлені суб’єктивізму, і це, звичайно, слід враховувати при читанні та використанні їх як історичного джерела. Особливо це стосується особистих оцінок Сліпого та його ставлення до інших людей. Наділений гострим критичним розумом, він майже про кожного мав свою критичну думку і всього лише кілька осіб, що згадуються у “Споминах”, удостоїлися його поваги та визнання. Переважна більшість єпископів та священиків, про яких розповідає Сліпий, заслужили не похвалу, а терпке критичне слово чи навіть виразний засуд. Наприклад, блаженного єпископа Миколая Чарнецького, який вже за життя втішався загальною опінією святости, Йосиф Сліпий вважав занадто м’яким. Визнаючи добропорядність і благодушність Чарнецького, він гостро критикує його за те, що той сказав на допитах все, що знав, і видав інформацію про існування чотирьох екзархатів в СРСР та про їхніх екзархів. Сліпий закидав владиці Миколаю непорадність та нервовість і вважав його невідповідним для єпископських завдань свого часу. Він так і казав: “Свята людина, але не до життя і не до проводу, зокрема в таких умовинах”. Та все ж, попри таку критичну оцінку, Сліпий добре ставився до Чарнецького, їм довелося кілька разів перетинатися на етапах та в таборах, навіть у спільному бараку, і провести разом в ув’язненні не один місяць.

Не менш критична була й думка патріярха Йосифа про отця-прелата Петра Вергуна, що проходив з ним в одному процесі у 1945–1946 pp., про єпископів Григорія Хомишина та Івана Лятишевського. Навіть з деякими рішеннями митрополита Шептицького він не завжди погоджувався. Зокрема, Сліпий несхвально відгукується про підтримку його попередником справи “царівни Тетяни” (Наталії Меньшової-Радіщевої), яка видавала себе за врятовану доньку російського імператора Миколи II. Слід також звернути увагу на негативне ставлення патріярха до отців-василіян, яке виразно прослідковувалося протягом усього його життя. Не приховує він його і в своїх “Споминах”. Але саме в них можемо побачити й причини такого наставлення, яке було зумовлене, серед іншого, негативною реакцією чину на спроби літургійних реформ митрополита Андрея, а також особистим досвідом спілкування Сліпого з отцями-василіянами під час його праці в семінарії та на науковій ниві.

На окрему увагу заслуговує думка патріярха Йосифа про о. Гавриїла Костельника, який у 1946 р. очолив т. зв. “Ініціятивну групу для возз'єднання Греко-Католицької Церкви з Православною”. У “Споминах” Костельник отримав чи не найгіршу оцінку. З ним у цьому міг би “позмагатися” хіба що василіянський ігумен Михайло Ворса, який оскаржував Сліпого на суді в 1959 р. і поведінку якого останній уважав негідною та лицемірною. Щоб зрозуміти причини такої різко негативної характеристики особи та діяльности о. Костельника, якому в спогадах відведено окреме місце, треба взяти до уваги, що і Сліпий, і Костельник були непересічними особистостями з потенціялом та амбіціями стати визначними богословами, принаймні в українському контексті. У певному сенсі вони були конкурентами, що вийшли з різних (щоб не сказати протилежних) шкіл: Сліпий здобув класичну схоластичну освіту в дусі томізму і мав велику лояльність до Риму; натомість Костельник не сприймав схоластичного підходу в богослов’ї, критично ставився до існуючої практики папського примату та був противником целібату. Варто лише згадати про негативну рецензію Костельника на докторську працю Сліпого та спровокований нею обмін полемічними статтями між ними. Взаємне несприйняття та напруга в стосунках між обома церковними достойниками мали також особистісний вимір, і це, звичайно, позначилося на суб’єктивних оцінках один одного. Для Костельника єдиним авторитетом в УГКЦ був митрополит Андрей Шептицький, а до Йосифа Сліпого він не виявляв ані симпатії, ані пошани.

Зі свого боку, патріярх Йосиф також оцінював о. Гавриїла досить критично. І хоч критичність першого у багатьох випадках може вважатися справедливою та виправданою, все ж із деякими його оцінками важко погодитися. Скажімо, в рефераті про Львівський “собор” 1946 р. Сліпий твердить, що “нещасний сумної пам’яті головний ініціятор усієї затії Костельник не був жодним правником-каноністом, а навіть богословом”[30]. У таких твердженнях, звичайно, більше говорять емоції та упередження, ніж холодний розум. Все ж виглядає, що згодом патріярх дещо пом’якшив оцінки свого візаві. Як свідчить о. Іван Дацько, вже на схилі літ митрополит так відзивався про нього: “Костельник був мегаломаном з нахилом до містики. Краще би було, якби він виїхав на еміграцію, і тоді не вкоїв би всього того лиха”. А о. Іван Музичка згадує, що коли в останні роки життя Сліпого питали про Костельника, то він відповідав просто: “Дурне робив”. У цих словах відчувається вже не так категоричний осуд “апостата”, як радше співчуття та усвідомлення трагічности його особи й учинків. Подібні критичні відгуки патріярх Йосиф залишив і про багатьох інших греко-католицьких та православних священнослужителів. Такі характеристики слід, звичайно, трактувати як суб’єктивну думку, а не об’єктивну оцінку.

Як і кожне історичне джерело, “Спомини” не можна сприймати некритично. Усі факти та свідчення у них слід обов’язково верифікувати. І річ тут зовсім не в тому, що автор “Споминів” свідомо подавав якусь неправдиву чи спотворену інформацію. Іноді йому просто зраджувала пам’ять; іноді звичайна неуважність чи недогляд могли спричинитися до появи неточностей. А якщо врахувати, що спогади записувалися на слух, то зовсім не дивно, що в текст закралося багато неточностей, зокрема щодо імен та прізвищ, місць і часу подій. Надмірне довір’я та некритичне сприйняття автобіографічних оповідей предстоятеля УГКЦ в умовах, коли не було змоги перевірити його твердження, часами призводили до грубих помилок у дослідженнях та публікаціях про патріярха навіть його найближчого співпрацівника — владики Івана Хоми. Наприклад, в одній із своїх книжок “Йосиф Сліпий: Отець та ісповідник Української мученицької Церкви” він пише, що звільнення Сліпого сталося за рішенням Верховної Ради СРСР[31]. У фахівців-радянознавців відразу виникає сумнів, щоб таке питання взагалі виносилося на порядок денний Верховної Ради і щоб 750 депутатів з усього Радянського Союзу вирішували долю одного в’язня, навіть якщо він митрополит забороненої Церкви. Цю інформацію Хома взяв некритично із “Споминів” патріярха, де написано: “…прочитано мені акт, що Верховний Совєт звільняє мене від кари”. Насправді ж Йосиф Сліпий був звільнений рішенням не всієї Верховної Ради СРСР, а лише її Президії (у складі 37 осіб), як можемо пересвідчитися із документа про звільнення митрополита. Подібних неточностей та недоглядів можна ще віднайти багато. І такі помилки лише зайвий раз підтверджують, що всі факти слід ретельно перевіряти[32].

Окрім того, не варто забувати про свідому “мовчанку” Йосифа Сліпого про певні пережиття свого табірного періоду. Скажімо, архиєрей дуже скупо розповідає про те, як із ним поводилися слідчі на допитах, і ніколи й словом не обмовився, що його били чи катували, хоч у “Споминах” часто характеризує своїх слідчих як найгірших звірів, жорстоких, брутальних, неосвічених безбожників, безкультурних й аморальних простаків. Навіть більше, він розповідає про тортури та знущання слідчих над його співкамерниками-в’язнями, описує, в якому жахливому стані вони поверталися з допитів, але водночас ніде не говорить про те, що сам зазнавав такого ставлення з боку слідчих, що його били чи піддавали фізичним тортурам. Читачеві може здатися, що Сліпого, з огляду на його статус церковного достойника, трактували по-особливому і не застосовували до нього засобів фізичного насильства. Зі сторінок його спогадів складається враження, що допити митрополита зводилися до тривалих і виснажливих нічних бесід, на яких слідчі дозволяли собі хіба що кричати та шантажувати його словами. Однак це оманливе враження. Насправді маємо недвозначні натяки у його проповідях та виразні докази зі свідчень його співв'язнів, що Сліпий сповна відчув на собі всі методи фізичного насильства, характерні для радянської репресивної машини, що його зовсім не трактували по-особливому, що були і побої, і ламання костей (передусім руки) та інші тортури. Також деякі його пізніші соратники в Римі, що тісно співпрацювали з патріярхом, свідчили, що бачили знаки від тортур на його тілі. Те, що предстоятель УГКЦ вирішив мовчати про ці неприємні моменти ув’язнення або говорити про них лише натяками, мало свої вагомі причини, але зовсім не значить, що усього цього не було.

Чому патріярх Йосиф був такий неговіркий щодо табірного періоду свого життя і так вперто відмовлявся бодай трохи привідкрити завісу свого минулого? Вивчаючи життя патріярха та розмовляючи з людьми, яким у свій час доводилося доволі тісно співпрацювати та спілкуватися з патріярхом, вдалося встановити кілька причин такої постави. Серед об’єктивних обставин слід насамперед згадати ту домовленість, яка існувала між Ватиканом і радянський урядом і яка до певної міри зобов’язувала також і Йосифа Сліпого до дискретности й уникання негативних свідчень про СРСР. Окрім того, він і сам не бажав говорити нічого негативного про радянський уряд, бо ніколи не втрачав надії на повернення в Україну. Хтось може вважати таке бажання і плани утопічними, але Сліпий ніколи не відмовився від цієї думки, і ця надія жевріла, напевно, до кінця його життя. Яке виразне та настійливе було це бажання, може свідчити бодай той факт, що після звільнення та приїзду до Риму митрополит Йосиф ще кілька років поспіль, до 1969 p., не поспішав приймати громадянство Ватикану і щопівроку ходив до радянського посольства в Італії, щоб продовжити свій паспорт, виданий йому при виїзді з СРСР. А тому він добре розумів, що коли говоритиме забагато, не зможе отримати дозвіл на повернення в Україну. Негативні свідчення про Радянський Союз лише ускладнили б його становище і закрили б йому назавжди дорогу додому.

Серед мотивів, які спонукали Йосифа Сліпого мовчати про певні деталі свого перебування в неволі, не менш визначальними були також і суб’єктивні міркування. Як стверджує блаженніший Любомир Гузар, патріярх не хотів говорити про свої пережиття у таборах та тюрмах зі скромности, бо не бажав вдавати з себе героя або створювати навколо своєї особи ореол мученика чи ісповідника. Окрім того, сам табірний досвід був нелегкий і не викликав якихось приємних спогадів. Вони радше були болісними і, як свідчить о. Іван Дацько, навіть найменші згадки про цей період були для патріярха прикрими та небажаними. Він ніяк не міг змиритися з думкою, що найкращий і найпродуктивніший період свого життя йому довелося провести у таборах. Тих 18 років свого ув’язнення Сліпий вважав змарнованим часом. Тому, якщо він і говорив про ці свої пережиття, то робив це радше вимушено, лише з обов’язку перед історією та за наполегливими проханнями свого найближчого оточення. Та навіть і тоді він розповідав про цей досвід досить поверхово, намагаючись не вдаватися в деталі та уникаючи прискіпливих запитань.

Читаючи “Спомини”, слід також пам’ятати й про те, що вони далеко не завжди викладають події з хронологічною послідовністю. Не раз оповідач забігає наперед, потім знову повертається назад. Підхід автора радше тематичний. Наприклад, він приділяє багато уваги обговоренню питання про целібат і його доцільність. Він повертається до нього кілька разів у різних контекстах, і це показує, яким важливим та суперечливим було в той час це питання: воно породжувало тривалі та гострі дискусії серед духовенства і навіть призводило до виразних конфліктів між вірними й окремими єпископами.

Йосиф Сліпий рідко коли вказує точні дати подій, та й навіть коли робить це, то його датування часто буває неточним. Якби хтось захотів скласти хронологію життя патріярха на основі “Споминів”, то це виявилося б неможливо. Адже навіть коли Сліпий говорить про час, він оперує не так датами, як просто визначає приблизну тривалість у межах днів, тижнів та місяців, та й навіть такі приблизні датування містять суттєві похибки. Після вивчення судової справи Йосифа Сліпого більшість неточностей, що стосуються табірного періоду життя Сліпого, можна легко усунути, однак це нелегко зробити в інших випадках, що стосуються періоду перед 1945 роком. Тож “Спомини” в будь-якому випадку є дуже ненадійним джерелом для визначення дати тої чи іншої події, хоч і можуть виконувати допоміжну роль.

Про примітки та коментарі до тексту

Уже з перших сторінок “Споминів” читач зауважить велику кількість редакційних зауваг різного ґатунку. Всіх їх можна поділити на три види. Першу групу становлять примітки, що стосуються редагування джерельного тексту. У них вказуються різночитання в різних редакціях спогадів патріярха. Підставовими текстами для цього видання стали машинописи першої та другої редакції (типу А та В), які почасти звірялися з рукописом (М) та копіями третьої редакції (типу С). Зокрема, базовими копіями, які бралися до уваги з першої редакції, стали машинописи А1 та A4, а з другої редакції — машинопис В1. Для подання різночитань були прийняті такі скорочення:

А1 — редакція 1965 p.;

A4 — зведена версія двох редакцій з поправками 1965 та 1976 pp.;

B1 — редакція 1976 р. (з доповненнями поправок із редакції А1). Хоч перша частина цієї редакції має три версії (B1-1a, B1-1b, В1-1c), вони зазначаються лише в тому випадку, якщо між цими трьома версіями є розбіжності. В усіх інших випадках посилання на дану версію машинопису буде скорочене (В1) і стосуватиметься версій B1-1a та В1-2а.

C1, С2 — версія початку “Споминів”, удосконалена та відредагована Іваном Хомою на основі поправок обох редакцій 1965 та 1976 pp.

М — рукопис (із зазначенням номера зошита і сторінки через двокрапку). Покликання на рукопис робилися лише в окремих випадках, коли різночитання залишали сумнів щодо вибору варіянту тексту.

Варто зауважити, що на початку “Споминів” таких різночитань доволі багато, але вже від половини тексту вони цілковито зникають.

Друга група приміток — це пояснення специфічної лексики Йосифа Сліпого. Оскільки текст “Споминів” був написаний півстоліття тому, то мова патріярха відображає говірку його часу та регіону разом із зовнішніми впливами, в орбіті яких він формувався. При читанні спогадів відразу впадає в очі вживання великої кількости слів галицького варіянту української літературної мови. З одного боку, це надає мові патріярха своєрідности й відображає місцевий колорит Галичини міжвоєнного періоду та повоєнних років. Однак, з іншого боку, ці слова не завжди зрозумілі для сучасного читача, особливо якщо він походить зі східних теренів України. Подекуди трапляються у тексті й архаїчні слова, які вже вийшли з ужитку, а то й виразні полонізми чи русизми. Будь-які спроби “осучаснити” текст неминуче привели б до затрати його колориту. Тому його лексичну основу ми намагалися максимально зберегти, а для легшого сприйняття тексту пояснили окремі діялектизми, архаїзми та слова іншомовного походження в примітках.

Третю й основну, можна сказати, левову частину приміток складають коментарі у формі біограм. У своїх “Споминах” Йосиф Сліпий згадує близько півтисячі видатних діячів українського політичного, суспільного, культурного та релігійного життя XX ст., хоч серед персонажів трапляються і прості люди, цілком невідомі широкому загалу. Цікаво, що він не просто називає чи розповідає про цих осіб, але робить це зі свідомим наміром зберегти їхні імена для історії, і навіть більше — майже всім їм дає довшу чи коротшу, позитивну або негативну характеристику. Велика частина фігурантів “Споминів” — це священики та єпископи УГКЦ (зокрема й чимало недавно беатифікованих новомучеників), але згадуються також і представники Православної та Римо-Католицької Церков. Йосиф Сліпий свідчить про жертовність і відданість одних та негідну поведінку й заламання інших. Його спогади можна читати як драму, де протистоять, з одного боку, людська великодушність, доброта та порядність, а з іншого боку — людська ницість, жорстокість і підлість.

Звичайно, не всіх героїв із життєпису патріярха Йосифа Сліпого вдалося встановити та знайти про них вичерпну інформацію, та й не всі вони дійсно заслуговують на таку увагу. Оскільки автор “Споминів” був предстоятелем УГКЦ, його основна увага зосереджувалася на релігійно-церковних питаннях, і це певною мірою визначило також і пріорітети самого коментування. Тому чимало біограм стосується священнослужителів, насамперед єпископів та священиків. Не меншу увагу приділено політичним та громадським діячам, науковцям та діячам культури. Дещо менше в коментарях ми говоримо про осіб неукраїнського походження. Вони охарактеризовані вибірково і не так детально. Звичайно, не завжди вдалося ідентифікувати з точністю ту чи іншу особу, віднайти усі необхідні дані та докладно відтворити долю усіх згаданих діячів. Тому деякі персонажі так і залишилися для нас невідомими, про деяких, можливо, колись стануть відомі додаткові факти, але в межах визначеного часу та доступних нам джерел ми старалися зробити все можливе якнайкраще. Усі ці біограми можна читати як причинок до мартирології УГКЦ та української нації в часи радянського панування, і вони виразно показують, який масовий та бездушний був терор комуністичної влади супроти людей, що намагалися відстоювати свої релігійні та національні переконання.

Водночас кілька слів слід сказати й про осіб, яких наші коментарі обходять мовчанкою або згадують дуже фрагментарно. Це стосується не лише жменьки епізодичних персонажів “Споминів”, але й деяких важливих героїв. До останніх належать представники радянської репресивної системи — слідчі, судді, прокурори та інші спіробітники органів держбезпеки й табірної системи ҐУЛАҐу. Про цих осіб важко знайти яку-небудь інформацію, та й навіть ті скупі відомості, що вдалося розшукати, далекі від об’єктивности, бо переважно походять із тих самих спецслужб, у яких ці агенти працювали. Наприклад, надана довідковою службою СБУ інформація про ранг слідчого, його термін служби й отримані нагороди не допомагає скласти уявлення про людину: ані про її справжній професійний шлях, ані про її людські якості. Владні структури дають слідчим Йосифа Сліпого Горюну, Крикуну, Защитіну та Майорову напрочуд зразкові характеристики, які цілком суперечать свідченням в’язнів, що мали болючий особистий досвід “спілкування” з цими людьми на допитах під час слідства. Сам Сліпий характеризує їх як жорстоких “звірів”, одного гіршого від іншого. Інформація про співробітників держбезпеки досі засекречена, так що часом не вдається навіть встановити повних імен і дат життя та смерти слідчих. Але навіть попри таку вбогу інформацію виразно впадає в очі той факт, що усі ці слідчі протрималися в органах безпеки до пенсії, після чого втішалися усіма привілеями, належними їм за вислугу років, і померли вже за незалежної України (ймовірно у 1990-х роках). Через брак відомостей ці особи залишаються для нас маловідомими і питання їх детальнішої характеристики залишається завданням для майбутніх досліджень.

У коментарях ми намагалися також подати ширшу панораму суспільного та релігійного життя описуваного періоду. А тому крім біограм, які також виконують це завдання, окремі примітки пояснюють контекст події чи уточнюють її дату, місце, виправляють неточності тощо. Зокрема, щоб читач міг краще собі уявити умови життя в таборах, пересильних тюрмах та на засланні, ми подали також деякі короткі географічні та побутові характеристики основних пунктів перебування Йосифа Сліпого в період його ув’язнення та заслання.

Звичайно ж, зібрати всі ці різноманітні відомості про події, час, обставини та дійових осіб “Споминів” було б неможливо без допомоги багатьох людей з різних куточків світу, за що їм належиться вдячність та визнання. Не вдаючись до довгого поіменного переліку, все ж хочемо подякувати всім, хто долучився до кропіткої праці над виданням чи то збором інформації, чи корисною порадою, чи просто словом заохочення та підтримки. Також висловлюємо особливу подяку рецензентам, чиї фахові коментарі допомогли вдосконалити текст книжки, Постуляційному центру беатифікації УГКЦ за поміч у зборі інформації про деяких священиків та Інститутові історії Церкви за наданий доступ до збірки фотографій для доповнення ілюстративного матеріялу книги. Окреме слово вдячности належиться всім колегам з Українського католицького університету, Інституту св. Климента Папи, Інституту екуменічних студій та Історичного архіву УГКЦ в Римі за їхню повсякчасну відкритість і готовність допомагати, за підтримку та плідну співпрацю.

Марія Горяча

Список скорочень

Твори — Твори кардинала Йосифа Сліпого Верховного Архиєпископа. У 18 томах / упоряд. Іван Хома та ін. Рим 1968–1996.

І пізнаєте правду — “І пізнаєте правду…” (Йо 8, 32). 1953–1963: Документи, матеріали, світлини, 1953–1963. Львів 2004.

Сергійчук — Патріарх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки (1939–1987) / упор, і ред. Володимир Сергійчук, т. 1. Київ 2012.

Шематизм — Дмитро Блажейовський. Історичний Шематизм Львівської Архиєпархії, т. 2. Київ 2004.

Congregatio de Causis Sanctorum — Congregatio de Causis Sanctorum Leopolitana Ucrainorum et aliarum Beatificationis seu Declarationis Martyrii Servorum Dei Nicolai Charnetskyj Episcopi e Congregatione Ss.mi Redemptoris et XXV sociorum in odium Fidei, uti fertur, interfectorum. Positio super martyrio, тт. 1–2. Roma 2001.

AH — Академія наук

АРСР (= ACCP) — Автономна Радянська Соціялістична Республіка

ВУАН — Всеукраїнська академія наук

ВУЧК — Всеукракнская чрезвычайная комиссия

ГДА СБУ — Галузевий державний архів Служби безпеки України

ГПУ — Головне політичне управління

ГУЛАГ — Главное управление лагерей

ЖМП — Журнал Московской Патриархии

ЗАГС — Запис актів громадського стану

ЗОУНР — Західна область Української Народної Республіки

ЗУНР — Західно-Українська Народна Республіка

ІА УГКЦ — Історичний архів Української Греко-Католицької Церкви в Римі

ІІЦ — Інститут історії Церкви

КПУ, КП(б)У — Комуністична партія (більшовиків) України

КПЗУ — Комуністична партія Західної України

КГБ (КҐБ) — Комитет государственной безопасности

КДБ — Комітет державної безпеки

КК — Кримінальний кодекс

КПРС — Комуністична партія Радянського Союзу

ЛНВ — Літературно-науковий вістник

ЛНУ — Львівський національний університет

МВД — Министерство внутренних дел

МВС — Міністерство внутрішніх справ

МГБ — Министерство государственной безопасности

МДБ — Міністерство державної безпеки

НАНУ — Національна академія наук України

НКВД — Народный комиссариат внутренних дел

НКВС — Народний комісаріят внутрішніх справ

НКДБ — Народний комісаріят державної безпеки

НТШ — Наукове товариство ім. Тараса Шевченка

ОМСБОН — Отдельная мотострелковая бригада особого назначения

ОУН — Організація українських націоналістів

РНК — Рада народних комісарів (Раднарком)

РПЦ — Російська Православна Церква

РРФСР (= РСФСР) — Російська Радянська Федеративна Соціялістична Республіка

СБУ — Служба безпеки України

СИБЛОН (= СЛОН) — Сибирские лагеря особого назначения

СИБУЛОН — Сибирское управление лагерей особого назначения

СРСР (= СССР) — Союз Радянських Соціялістичних Республік

США — Сполучені Штати Америки

ТІ — Товариство Ісуса

УАПЦ — Українська Автокефальна Православна Церква

УБНТ — Українське богословське наукове товариство

УВАН — Українська вільна академія наук

УВО — Українська військова організація

УВУ — Український вільний університет

УГА — Українська галицька армія

УГВР — Українська головна визвольна рада

УГКЦ — Українська Греко-Католицька Церква

УКДБ — управління Комітету державної безпеки

УКУ — Український католицький університет

УК УССР — Уголовный кодекс Украинской Советской Социалистической Республики

УЛТ — Українське лікарське товариство

УМДБ — управління Міністерства державної безпеки

УМХ — Українська молодь Христові

УНДО — Українське національно-демократичне об’єднання

УНР — Українська Народна Республіка

УРСР — Українська Радянська Соціялістична Республіка

УСС — Українські січові стрільці

УПА — Українська повстанська армія

УПЦ — Українська Православна Церква

УЦК — Український центральний комітет

ЦРУ — Центральне розвідувальне управління

ЧНІ — Чин Найсвятішого Ізбавителя

ЧСВВ — Чин святого Василія Великого

ЦК КП(б)У — Центральний комітет Комуністичної партії (більшовиків) України

ЦДІАЛ — Центральний державний історичний архів у м. Львові

вид. — видання

вип. — випуск

вул. — вулиця

г., гг. — год, годы

див. — дивись

док. — документ

єп. — єпископ

ім. — імени

ісп. — ісповідник

кард. — кардинал

кн. — книга

м. — місто

митр. — митрополит

о. — отець

обл. — область

оп. — опис

патр. — патріярх

пл. — площа

прот. — протокол

p., pp. — рік, роки

ред. — редактор, редактори

с. — село

с. — сторінка, сторінки

св. — святий

свв. — святі

сост. — составитель, составители

спр. — справа

ст. — століття

т. — том

т. зв. — так званий

упор. — упорядник

ф. — фонд

ч. — частина, число

OSBM — Ordo Sancti Basilii Magni

SJ — Societas Jesu

ЙОСИФ СЛІПИЙ СПОМИНИ

Рідне село Заздрість та родина Йосифа Сліпого

Моє родинне село називається Заздрість, кажуть тому, що всі дооколичні міста і села завидували <його багатству>[33] і говорили, що воно справді є <оселею>[34], медом і молоком пливучою.

Заздрість лежить на високій подільській рівнині, <між Серетом і Стрипою>[35], близько містечка Струсів, Теребовельського повіту. І з неї дуже добре видно Теребовельські і Струсівські гори, покриті лісами. Окружене воно, у віддалі <7-10 км>[36], в лучі колеса, на якого обводі на схід, над Серетом, села Ладичин, Кровінка, Налужжя, Варваринці[37], містечко Струсів, Острівець, Застіноче, Тютьків, Брикуля, Винявка; на заході, над Стрипою: Вишнівчик, Зарваниця, Гайворонка, Бурканів, Золотники, Богатківці, Бенева. І так замикають вони зі всіх сторін Заздрість.

Багато з вичислених сіл пам’ятають княжі теребовельські часи. Кругом Заздрости широкі розлогі поля урожайного чорнозему. Мабуть ще в княжих часах вів шлях з Теребовлі через Струсів, Заздрість попід гору, т. зв. Галицьку, на Пантелиху[38] до Зарваниці і далі на захід. Назва “гора Галицька” вказувала би, що шлях провадив до Галича, бо і під Вишнівчиком є подібна гора з тою самою назвою. Мабуть мусіли і там, під заздрістянською Галицькою горою, зводитись бої, бо розказували люди, що на ній виорювали багато зброї, а від неї на північний захід, в долині, викопано десь в 1910 році величезний чорний камінь, приблизно п’ять метрів довгий і <півтора метра>[39] широкий[40], з написами, про які була мова своєчасно в “Літературно-Науковім Вістнику”[41]. Його мусіли були привезти з Теребовельських гір, мабуть, як надгробник поляглому полководцеві, бо кругом глибокий чорнозем. Під пам’ятником найдено вапно, мабуть сліди розплившихся костей, бо пам’ятник стояв на долині, що затікала в часі дощових пір водою.

Кажуть, що Заздрість сама основана чи не Лянцкоронським,[42] хоч назва Бульваград вказує на давніші часи. Ще й по нинішні дні люди називають Бульва (Бульба), за обійстями Старої Заздрости, на якій викопували, як пригадую собі, старовинні глечики[43].

У Заздрості на схід, північ і полуднє тягнеться степ аж до Стрипи, колись залятий озерами, які з часом сплили двома ріками. <Одна зветься Тюха, що пливе з-під Беневівської долини і перетинає Стару і Нову Заздрість та впадає до Серету. Друга, якої назви не тямлю, випливає з Пантелиських озер за Заздрістю з боку Дарахова, і також впадає до Серету>[44]. Між ними крилося дооколичне населення в часі татарських нападів.

Осінню і весною шлях зі Заздрости до Пантелихи був дуже болотнистий і звано його пантелиськими болотами, які ввійшли навіть у проклони. Кажуть, що Пантелихою називалося і сільце, назване від жени якогось Пантелеймона, яку кликали Пантелиха. На розлогих озерах, зарослих ситником, осокою, трощею і палошником, виводилось весною багато птиць, диких качок, гусей, чайок, яструбів, куликів, жайворонків і вудвудів[45], деркачів, перепелиць, куропатв. З лісів налітало гайвороння. При берегах бродили бузьки з недалеких сіл і виловлювали жаби, які навесну влаштовували справдішні, голосні <на всю околицю>[46], концерти. На узгір’ях між озерами селяни косили сіна, а з часом орали і сіяли збіжжя, будували там окопи на пасіки і держали там дуже багато пчільних уліїв. На тих полях виводилися заяці, лиси, куниці, а в землі крилися хом’яки, їжаки і чорні крети. Часом забігали там вовки з теребовельських лісів. Навесну справді кипіло там життя. Налітало багато птиць, зеленілись трава і шуварі, пастухи наганяли худобу на пасовиська. Спів пастухів, ґеґання гусок, підпілікання перепелиць, мелодійні трелі жайворонків і тужливе скигління чайок зливалися в якусь чудову таємничу гармонійну своєрідну симфонію, якою захоплювались навіть необразовані сільські пастухи.

Замітне і те, що увесь степ, а передусім доли над озерами, красувались щомісяця щораз то іншими цвітами, найперше білими, опісля синіми (синюхи), жовтими (лоташ) і червоними (вогники, червоний мачок і кукіль). Так що справді левада вбиралася в щораз то нові шати і представляла для ока щораз то новий величавий вид килимів. Цей чарівний образ змінявся вже на жнива, а в осені прибирав <сумовитий меланхолійний тон>[47]. Зимою степ ввесь замерзав, вкривався снігом, а серед трощі і ситнику висвистували сильні вітри свої грізні, а то й тужливі мелодії.

Самі селяни, переважно заможні, хоч були і бідні зарібники, провадили спокійне життя, далеке від світового гамору, хіба вряди-годи приносили якісь відомости <подорожні мандрівні жебраки>[48], або і самі селяни привозили з ярмарків в Микулинцях, Струсові і Теребовлі, а рідко вже з Підгаєць. Займалися вони хліборобством, сіяли багато пшениці, жита, ячменю, вівса, <а на степах передусім гречку для пчіл>[49], коноплі, лен, кукурудзу, просо, садили буряки, капусту, гарбузи, дині та огірки. На межах росли високий полин і чорнобіль. Садів було дуже мало, а багато верб, тополь і папіль. Вони надавали оселям затишного, вдумчивого, сумовитого виду.

Весною і літом йшла праця на полях серед гомінких співів і вигуків на воли і коні. Прегарні були літні вечори, коли пастухи <серед мелодійних співів>[50] приганяли худобу до села, а опісля пізно хлопці виводили коні на пасовиська на ніч, співаючи також прегарні пісні, ними самими уложені. Цікаво, що на багнах показувалися блудні огники і на тому тлі поставало багато різних оповідань. Пригадую собі одне, а саме, що такий огник запровадив одну жінку в таємничу криївку, в якій злі духи накидали їй в подолок горіючого вугілля, яке показалось, що це були гроші.

Пізною осінню і зимою роздавалися монотонні, ритмічні удари терлиць і ціпів по стодолах. Привозили дерево з сусідних лісів на будову хат, стоділ і хлівів, менше на опал, бо палили соломою. Довгими вечорами розказували собі при кужелі казки, оповідання і різні історії. Книжок було мало, але й тоді деякі грамотніші читали собі книжки в неділі і свята та вечорами в будні. В дуже багатьох хатах мали молитовники і відчитували акафісти.

[…][51] Мій батько Іван[52] походив із заможної родини. Назвисько[53] його властиво було Коберницький і так загально звали його в парохії, а Сліпим мали прозвати котрогось прадіда задля його високого росту і великих, навислих над очима, брів, хоч інші виводять рід від осліпленого поляками в Теребовлі мазепинця, що оселився зі синами на Заздрості. Всі родини Сліпих були дуже заможні і прегарні з лиця. Осліплений мазепинець мав заборонити синам зміняти назвисько “Сліпий”[54]. Чув я, що один з тих прадідів привіз до села грамоту скасування панщини, за що був тяжко покараний побоями. Все ж таки він поставив серед села величезний дубовий хрест, як пам’ятку скасування панщини. В навечер’я Різдва і Богоявлення завжди виносили від нас з дому, по Святій вечері, ліхтар із засвіченою масляною лямпою і вішали її на хресті, що було видно ген далеко, в усьому селі.

Батько водив мене нераз на гріб своїх батьків, а моїх дідів, на кладовищі в Струсові. Тямлю добре, що на гробі стояв, застрягши в землю задля віку, рівнораменний старовинний хрест у формі звізди, який пізніше поставлено на гробах поляглих стрільців.

Дідо звався, мабуть, Семен[55]. Бабка Анна, з дому Сломінська, повдовівши, осталась з двома хлопцями в Заздрості[56]. Старший Йоан оженився з дочкою Романа Дичковського — Анастазією[57]. Другий дідо Роман був ще заможніший, бо своїм синам подарував у віно т. зв. паровий ґрунт, то значить по 36 морґів поля, і такий власник посилав на панщину тільки пару коней. Пішаки мали по 9 морґів і посилали одного робітника, а безземельні самі мали іти на панщину. Роман, крім великої ґрунтової посілости, торгував ще волами. Мав він велику хату, здається, найбільшу в Заздрості, загалом дуже обширне обійстя. Був, як оповідала мати, лисий, бо часто приїздив до нього ґраф зі Струсова позичати гроші, і тоді він виходив зустрічати ґрафа з відкритою головою, навіть взимі, на що звертали йому увагу з огляду на перестуду.

Отець-парох радник Теодор Цегельський[58] в Струсові, наслідник на парохії о. Ляторовського[59], показував мені дуже велику монстранцію, срібну, позолочену, яку справив Роман Дичковський і поклав на ній свій підпис. Розбагатівши, він купив фільварок у Хмелівці, недалеко Зарваниці, куди перенісся відтак з усією родиною, а обійстя в Заздрості перейняв пізніше його <син, Йосиф Дичковський>[60], що оженився з Медицькою в Мужилові, біля Підгаєць. Здається, що господар з Йосифа був невеликий, бо залюбки читав книжки, а мало займався ґаздівством. Мусів бути він середньо образований, бо одну його природничу книжку показувала мені мати, збережену по його смерти. І ця книжка свідчила би про вищесказане і непересічне знання.

Але вернім до Хмелівки. Господарка була велика. Дідо був дуже зайнятий нею і видно, що був розумний господар, коли в тих часах і тих умовинах умів дати собі раду. Його перша жена походила з Настасова. Одначе померла, мабуть, на серцеву недугу таки в Настасові. Тоді дідо оженився вдруге з Варварою Янусєвич з Вишнівчика біля Зарваниці.

Прадід по мамі, також дуже заможний міщанин, Вишневецький-Янусєвич[61] оженився був з греко-католичкою, а тому, що мешкав біля костела з чудотворною іконою Матері Божої, не хотів носити дітей-дівчат хрестити до церкви, тільки хрестив їх в костелі, і вони стали латинського обряду[62].

Варвара, жена Романа, переїхала до Винявки, якої назву австрійці чи поляки перемінили з Винявки на Хмелівку задля програної битви з повстанцями[63]. Роман мав <трьох синів, найстаршого Гавриїла, згаданого Йосифа і наймолодшого Миколая>[64], та п’ять доньок, які повидавав замуж за дуже заможних господарів, на Поділлю, а й вони мали по кілька дочок, і звідси так поширився латинський обряд, бо випадок з прадідом Янусєвичем був лише один з багатьох.

Дідо Роман став знову складати гроші на будову церкви в Заздрості. Гроші ті складав він в господарських скринях, позавивані в полотні, щоб не звертати <на це>[65] уваги. Одної ночі, оповідала мати, напали на діда кільканадцять людей, зв’язали діда, зав’язали йому рот, щоб не кричав, дітей, між ними і матір, малу дівчинку, замкнули в сусідній кімнаті, а до діда Романа кричали: “Кладешся до ряду, давай коляду”, <то значить: «Ти дідич, давай гроші на повстання».>[66] <Як показалося, були це польські повстанці, які збирали гроші на повстання від польських дідичів>.[67] Перешукали всі речі, скрині, одежу, полотна, позабирали всі гроші і цінності, а на другий день позбирано багато актів, порозкиданих по саді. Забрали тоді дуже поважну суму, як на ті часи, кілька чи кільканадцять тисяч золотих.[68] Дідо став знову складати гроші і за них опісля побудував церкву в Заздрості, виповнюючи, як здається, свій обіт.[69]

Пригадую собі також оповідання батьків, що ґраф, який продав фільварок у Винявці, підпоями урядників скасував контракт, і процес тягнувся довго, аж вкінці [хтось] із служачих ґрафа, скривджений паном, прийшов до діда Романа і сказав, що він за винагородою посвідчить лож. І дійсно, дідо купив йому гарну одежу, дав йому бажану нагороду і поїхав з ним і з адвокатом та й добився потвердження контракту.

Дідо Роман любив батька[70] і оженив його зі своєю донькою Анастазією. Один син Йосиф одержав маєток в Заздрості, одну доньку віддав за Сікановича в Настасові[71], з якої походить суддя Сіканович у Лондоні, Анґлія[72], третю, Францішку, за Василя Сліпого в Заздрості[73], дуже заможного, […][74], четверту, Таїсу, в Багатківцях, п’яту, Розалію, за Янковського, з якої походить Ян Янковський, начальник суду в Станиславові, <шосту, в Микулинцях, Костецьку, якої син був австрійським ґенералом, а другий — судовим радником у Львові, членом і управителем Ставропігійського Інституту>.[75] Наймолодший син Микола унаслідив у спадку маєток-фільварок у Винявці. <…>[76] Дідо Роман мав ще також братів Гавриїла, Івана і Миколу Дичковських[77], дуже заможних, в Заздрості[78]. Дідо Роман похований у Винявці, в гробівці з великим крицевим хрестом, бабка Варвара — у Вишнівчику, рівно ж з крицевим надгробником.

Родина в батьків була численна. Найстарший брат Микола помер останній, після арешту большевиками в 1944–1945 pp.[79] Першою померла сестра Марія, замужна Янковська[80], друга — Розалія Гриневич, у Вишнівчику, в 1930 році. Брат Михайло[81][82] і сестра Францішка, замужна Дичковська[83] (мати о. Миколи Дичковського[84]), брат Роман[85] і наймолодша сестра Євгенія, замужна Крупа,[86] похоронені з батьками в Заздрості, в родинному гробівці на кладбищі біля церкви. Брат Володимир загинув в часі Першої війни[87], в лікарській службі[88].

Дитинство

Я народився, як останній син, 17 лютого 1892 року. Моя тітка Розалія Янковська оповідала, що я, як дитина, був хоровитий, і що батьки стратили були надію на моє життя. Вона, одначе, повезла мене до лікаря Гразделіка до Струсова чи до Микулинець, і я опісля подужав. Тому що мати хворіла, батьки найняли няньку, яку звали Бундихою, і вона мене кормила. Здається, її назвисько — Бунда. Я, як хлопець, її бачив опісля, але тільки раз, приходила з іншого села, в якому жила, нас відвідати і за підмогою. Одначе я не пам’ятаю її вигляду.

Як перші спомини з діточих літ, пригадую собі, що я любив вбиратися в одежу й обуву старших, щоби забезпечитись від дощу. Так само тямлю, як ходив я по лавці коло вікна в присутности матері. І ще одна жахлива подія лишилася мені в тямці. При одній вулиці, в тому самому ряді, через двоє сусідів, було велике обійстя — Крупи, це були, оскільки тямлю, сестра батька, бо ми кликали її тіткою, і сам дідо Крупа був якимсь свояком, про що ближче не пригадую собі. Десь перед полуднем зачала горіти їх хата, і в пожежі згоріла також і тітка. Люди з довгої вулиці зачали виносити з домів все своє добро, виганяти худобу на протилежну толоку, на якій пасли свою худобу, коні, вівці, гуси і інші, і з якої в углі брали глину, сиву і жовту, для своїх нераз чепурних ліплянок. Тоді і мене винесли на толоку, з постелями і ліжками, а навіть відчіпали двері від кімнат, хлівів, стоділ і т. д. Худоба, почувши дим, зачала ревіти, і в мені лишився від того реву якийсь сум і ляк, як передвісник великого нещастя.

Пригадую собі також подібну сцену, як російські війська відступали в 1915 році з Поділля за Збруч і палили за собою що попало. Це було під ніч, і люди виганяли свою худобу на городи, щоби зберегти її перед грабіжжю. Одначе худоба піднесла тоді відразливий рев, який втих щойно над раном.

З тих перших літ пригадую собі також, що я, бачачи, як батьки і брати молилися навколішках, клякав і собі і прохав, щоби провели мені молитву батько або мати перед їдою рано і перед спанням. Так само і в пості, за їх прикладом, бив я щодня поклони і постив строго.

Я любив ходити також з матір’ю, як вона збирала на городі всі цвіти, щоб святити на Спаса разом з овочами. Коли я завважив, чому такий грубий снопик цвітів брати до свячення, чи не вистарчило би кілька, то вона відповідала, що кожний цвіт проситься, щоби його посвятити. При цьому оповідала різні перекази, яких я собі вже не пригадую, як ті цвіти плакали, коли їх поминано, як клонили голову і т. п. Деякі з тих оповідань я пізніше читав в гімназійних читанках, а свячене зілля, висушене, уживали як кропила до свяченої води і як лік для недужої худоби.

<Знаю також, що ранком вліті вибігав я до городу, щоби подивитися, як розквітався мак, бо ввечір завважував я на билинах замкнені пупляшки, а вранці розцвивший цвіт, однак ніколи мені не вдалося це побачити>[89]. А цікавило мене тим більше, що хлопці і дівчата нераз розповідали про таємничий цвіт папороті, якої на заздростянських степах росло багато, і якої цвіт опівночі мав приносити якесь велике щастя.

Мене брали хлопці нераз на руки і носили з собою, коли ходили колядувати або віншувати на свята і на Новий Рік. Знаю також, що дуже радо був я з ними на музиках. Я тоді вже завважував, коли грали, різницю між своїм домом і чужими. Пригадую собі, що коли їх гостили пирогами, я не любив їх їсти. Вже більше смакували мені цукорки, обаранки (бублики), привезені батьками з ярмарків.

<Коли настав мені шостий рік,>[90] брат Роман купив український буквар і, зимовими вечорами, зачав вчити мене читати. А коли мене записали до школи, до якої я просто рвався, то для мене читання була вже <відома річ>[91]. Не маючи під рукою документів жодних, я обчисляю, що до школи почав я ходити найправдоподібніше 1898–1899 року. Школа була через дорогу від нашого дому, і недалеко було ходити та й навіть чути дзвінок, і біг я чимскорше з дому до школи. Учитель Йосиф Новіцький і його жена відносилися до нас дуже добре, і батьки радо помагали учителям — чи підводами, чи чим іншим у виїзді до Теребовлі або Струсова. Учителька звалася Кунце, якась своячка старости в Теребовлі. Вона рівно ж вирізнювала мене з-поміж усіх дітей, задля моїх поступів у науці.

Учитель Йосиф Новіцький — поляк, але говорив з людьми по-українськи, мав коло школи великий сад і часто присилав нам овочі[92], що в Заздрості було лакомим присмаком. Перед школою був городець з горіхами і з незвичайно дбайливо удержаним цвітником. Він [учитель — МГ] був дуже великим любителем квітів і вазонків, спроваджував насіння і був прикладом культури для усього села.

На другому році я зачав вчитися по-польськи, а на третьому по-німецьки, але вдома, тому що мати вміла трохи по-німецьки, а брат Микола мав німецькі букварі і книжки, і вони дещо мені помагали в початковій науці. Знаю, що після азбуки починалися слова: “Ich bin jung, du bist klein…”[93] і т. д. Батько, зглядно брат Микола, радив відвезти мене до німецьких колоністів, на Коноплівці (властиво, Конопківка), між Ладичином і Микулинцями, щоби там навчитися німецької мови, через розговор. Одначе щастя, що так не сталося, бо вони були протестанти і мали свою “кірху”[94], і це могло би на хлопчині кепсько відбитися, тим більше, що німці вважали себе за культурніших від всіх інших.

Другою такою близькою колонією, хоч меншою, було поселення німців на Пантелисі, званою Найтичин. Я їх бачив нераз, і вони приїздили до нас, за різними посвідками, бо в нас була громадська канцелярія і батько був близько 20 літ війтом в селі. Пізніше, коли я вже був у гімназії, то батько зрікся, бо це робило йому дуже багато клопотів. Закінчивши третій рік народньої школи в Заздрості, я вже не мав виглядів на вищу науку в місцевій школі. З тим і кінчиться мій постійний побут у Заздрості. В пізнішому часі я лише вряди-годи приїжджав додому на вакації.

Про особи, які тоді найбільше заважили на мойому житті, крім згаданих братів, були мої батьки. Батько був дуже працьовитий і незвичайно любив порядок на господарці. Завжди щось будував — то дім, то стайні, то стодоли, то шопи, і дуже багато займався громадськими справами. Щоби діти провадили себе добре, гарно вчилися, жили зі всіми в згоді, ходили до церкви і до школи, працювали, — це було для нього самозрозумілою річчю. Навпаки, мати показувала більше любови і прихильности, і якщо заходила потреба, то завжди заступалася за дітьми.

Учителька подобалася мені ще й тим, що завжди <старалася>[95] бути безсторонною, і я пам’ятаю, як вона казала за кару стояти своїй своячці насередині кляси за якийсь там непослух. А карали тоді в клясі тростиною по руці, а то й по плечах. Натомість непослушних і лінивих карано клячанням насередині кляси, наганами, завзиванням батьків і т. п. Я не був ніколи караний, а навіть якесь непривітне, грубе слово, викрик дуже мене боліли, і я не міг того забути.

На другому році вчила мене вже друга учителька, Ева, не пригадую собі вже її назвиська. На третьому році вчив мене учитель Йосиф Новіцький. Перед Різдвяними святами він зробив мені дуже гарну, велику, звізду, з повирізуваними на небозводі різнокольоровими планетами: сонцем, місяцем, звіздами. А коли хлопці її в мене вкрали, то він зробив мені другу. В пізніших літах, коли помер управитель школи Йосиф Новіцький, то на його місце прийшов, оскільки тямлю, Добжинський, за якого вийшла замуж згадана учителька Ева. Одначе вони не тішилися тими симпатіями, які мав їхній попередник в громаді.

Дуже милі спомини лишили в мені обидва священики. Парохом Струсова, до якого належало кілька дочерних церков, між ними і Заздрість, був о. Теодор Цегельський. Він був людиною дуже церковною, інтеліґентною, тактовною і національно свідомою. Разом з о. Світеньким в Ладичині[96] належав до найкращих проповідників на Поділлю. Крім того, був він проповідником народнього життя, зорганізував обезпеченеве товариство “Дністер”, яке провадив дяк Гірняк, дуже шанований вірними, батько відомих священиків і професорів Гірняків. Важним чинником суспільної діяльности парохії була також заложена ним позичкова каса в Струсові. Отця Теодора Цегельського бачив я рідко, звичайно тоді, як [він] приїздив на якісь наради до батька і при тій нагоді хрестив у нас і діти з парохії. Він став парохом, як я вже згадував, після о. Ляторовського[97], якого я вже не пам’ятаю і чув про нього лише з оповідань батьків.

Сотрудником був о. Левицький[98], батько декана о. Романа в Братківцях коло Стрия[99]. Його дуже любили і діти, і старші. Дуже гарно співав він Службу Божу і загалом мав великий комунікативний дар. Він приїздив передусім вліті — в травні, червні і, мабуть, липні, 1-го і 15-го, та й щочетвертої неділі місяця, впродовж року. Бо, як я згадував, дідо Роман побудував церкву в Заздрості з тим, щоби за нього і за його родину відправлялася Служба Божа 1-го і 15-го травня, 1-го і 15-го червня і 1-го і 15-го липня. Тоді, як приїжджав священик, звичайно сотрудник, то переводив катехизацію дітей, сповідав, відвідував хворих і полагоджував усі душпастирські справи в селі.

Я спершу приходив з матір’ю до церкви, а пізніше і сам, і дуже мені подобалися два золоті ангели, які стояли по обох боках кивота. Церква була мистецько розмальована мистцем Копровським[100]. Десь на шостому році життя приступив я перший раз до Святої Сповіді. Велике вражіння на мене зробив звичай, як священик накрив мені голову епітрахилем. Після другої сповіді, десь по місяці-другім, ми могли вже причащатися. Коли сотрудник, о. Левицький, був перенесений на іншу парохію, тоді прийшов на його місце о. Плятон Карпінський[101], священик книжний, побожний і добродушний. Він часто катехизував. Після Йордану сотрудники ходили з свяченою водою по домах і тоді давали мені завжди або медалики, або образці.

Коли о. Плятон Карпінський був сотрудником, тоді припала в червні візитація митр. Андрея Шептицького. В громаді пішли великі приготування. Батько з уряду мусів зайнятися побудованням тріюмфальної брами, вирівнянням доріг, бандерії та іншими приготуваннями. Приїзд Митрополита до Струсова зробив величезне вражіння на всіх, зокрема його висока постать видніла понад всіми. Приїхало багато людей з сусідних парохій. Пригадую собі, що він був убраний у фіолетну рясу, з пюскою на голові. Дівчата сипали цвіти перед ним, між ними була і моя сестричка Євгенія. Під церквою поставили фотель, і він сповідав людей. Опісля о. Плятон представив Митрополитові учнів, а нас було з кілька-десять, і Митрополит почав питати катехизм. Отець Карпінський показав Митрополитові на мене, і він запитав мене: “Що то є общеніє святих?”[102], на що дав я вдоволяючу відповідь.

Очевидно, на це торжество приїхало багато священиків. З Митрополитом був тоді, здається, о. митрат Бачинський,[103] що походив з села Сороцьке недалеко Теребовлі. Обід відбувся в мойого вуйка, Миколи Дичковського, що мав дуже гарний, мурований (з цегли) дім і широкі кімнати. Митрополит знав його вже тому, що його син Григорій був парохом недалеко Бережан[104]. Вуйко Микола Дичковський був образований, скінчив середню школу[105] і післав свого найстаршого сина Григорія до школи в Тернополі, а опісля до Львова на теологію. Він був першим, що вчився в школах зі Заздрости. Другим був отець Тимотей Василевич (Сліпий), син дядька Василя Сліпого і тітки Францішки Дичковської[106]. Третім був Іван Слободяник,[107] що перервав гімназійні студії і був учителем у Вишнівчику, Завалові і в Станиславові, в приготовчій гімназійній клясі. Четвертим був Юліян Мушинський, поляк, мій кревний через свою маму, Анну Дичковську. П’ятим був брат Тимотея, д-р Родіон Сліпий[108], шостим був я, а сьомим — отець Микола Дичковський[109] і опісля численні інші.

Митрополит подивляв гарне помешкання на селі і приймав там людей з різними парохіяльними і народніми справами. Під час від’їзду Митрополита пращало його багато процесій і бандерій, і він, якщо не милюся, вернувся зі Заздрости до Струсова, а опісля через Дарахів поїхав до Зарваниці.

Хоч я був слабого здоров’я, одначе, як тямлю, не хорував. Раз тільки зробилося мені дуже погано в школі і мене відвели додому, я зачав мліти, але то перейшло безслідно. Друге, то була недуга кору чи віспи. Хоч я був щеплений, то все-таки переходив її важко, бо мав високу горячку, і мабуть приїздив лікар Гразделік зі Струсова. Третій такий випадок, то було звихнення руки. Десь вночі, <мене переносили>[110] неуважно сплячого, і тоді, не знаю, в який спосіб, я звихнув собі руку. Рано я не міг вже нею рухати. Закликали тоді стару женщину Феліксиху, яка натягала мені руку, а це дуже боліло — так, що я плакав попід небеса. Пригадую собі, що тоді, щоби мене забавити і відірвати від плачу, мати запровадила мене до другої кімнати, де відбувалось якесь зібрання, бо приїхали були якісь відпоручники з Теребовлі, через Пантелиху. Один з них держав на коліні маленького зайчика. Коли я спитав, що то таке, почув відповідь, що це зайчик. Я не розумів того слова, бо в Заздрості зайчика називали “сплюх”. Коли опухлина від звихнення не уступала, то брат Микола повіз мене візком до Застіноча (Бернадівка, Застіноче, Острівець — це давні княжі оселі). Тоді перший раз я їхав вздовж великої ріки Серету і зобачив Теребовельські гори, з яких добували червоний камінь на фіґури і пам’ятники. Ми заїхали на обійстя до якоїсь старшої жінки. Вона була дуже лагідна, розв’язала мою руку, зняла її з перев’язки на шиї, загріла сироватки, що остає по відгріттю квасного молока і по відділенню сиру. Я держав руку з кільканадцять хвилин у сироватці, вона легенько натискала на кість так, що рука прийшла до нормального стану.

Я тоді перший раз побачив чуже село. Там не було ні столів, ні великих стаєн, ні стоділ, але муровані хати і невеличкі господарські загороди. Нераз їздив я також з батьками на Службу Божу зі Заздрости до Струсова, бачив розлогі поля і передусім Бернадівські поля виглядали мені, як помальовані різнобарвно довгі смуги: зелені, жовті, чорні. Видно, що хлоп’яче око було ще нерозвинене. Звичайно було це літом. Струсівська церква була невелика, і Служба Божа правилася за церквою, під березами, бо приходило багато людей, і співом народу провадив хор. Було це недалеко палат і парку ґрафа Голуховського.

Другий раз їздив я з братом Миколою до Микулинець, до окуліста. Ми їхали через Ладичин і Конопківку. Ладичинські обійстя видавались мені маленькими в порівнянню до заздрістянських. Навпаки конопківські доми вже були побудовані симетрично, віддалені від себе цвітниками, з гарно помальованими вікнами. Ми переїхали через міст на Сереті, я бачив тоді ґрафську палату нагорі. Ми заїхали на ринок, і тоді вперше побачив я кози, що свобідно ходили по ринку і виїдали оставлену селянами пашню. Бачив я тоді і багато бородатих жидів, купецькі склепи, торгівців збіжжям і худобою. Тоді також перший раз побачив я містечко, більше від Струсова.

Пізніше їздив я також раз з батьками на Успення до Тернополя, і місто зробило на мене ще більше враження, зокрема довгі вулиці, камениці, огороди, світські міські убрання, прохожі на тротуарах, крамниці. Це був річний ярмарок на коней, і на кінській торговиці появилась їх незвичайно велика кількість від найнижчої до найвищої якости. То були справді голововоротні крики, сварки і торги. Такої суматохи, як хлопчина, я ще не бачив.

З побутових звичаїв тямлю добре Святі вечері перед Різдвом і Богоявленням. Брати вносили завжди сніп пшениці — дідух, солому на землю, сіно на стіл. Під стіл клали упряж, сокиру і інше — на знак повного відпочинку в господарстві. В домах менш заможних вносили сніп вівса, а може жита, замість пшениці. На столі, застеленім скатертю, клали книші зі застромленою в книш свічкою, яка горіла через цілу вечерю. Звичайно батько подавав, з побажаннями, просфору з медом, а кожний приходив і, приймаючи, цілував руку. Найперше мати, а опісля всі діти, по старшині, і всі слуги. Після того подавали рибу (судака або щупака) студжену, а на конець — кутю. При тому колядували. Свята тривали три дні, і приїздило багато гостей, колядників з вертепом. Гамір в селі був великий. Хто тільки міг з родини, їхав до церкви в Струсові. Я, очевидно тому, що була зима, оставав вдома.

Навечер’я Богоявлення обходили так само, з тою різницею, що в полуднє Навечер’я привозили свячену воду зі Струсова і батько кропилом святив всі кімнати, ціле обійстя, стодоли, стайні і інше, <а брат Володимир або я носили за батьком Йорданські книші>.‘ На Йордан їхали до Струсова. В Навечер’я і на сам Йордан всі постили до свяченої води. Йорданську воду зберігано вдома у фляшці цілий рік, і мати нею кропила, коли перший раз виганяли худобу на пасовисько і коли перший раз виїжджали сіяти збіжжя навесні, а часом і кропили домовину для мерця.

Перший виїзд на сівбу мав дуже святочний характер, коли виїжджало щонайменше чотири або й більше фір[111] з насінням у великих мішках, борони і плуги, запряжені кільканадцятьми кіньми. Всі знімали шапки, батько мовив молитву про Боже благословення на засіви, уся челядь рівно ж побожно хрестилась, знявши капелюхи, а мати свяченою водою кропила сівачів, худобу, насіння і рільниче знаряддя. Це була справді патріярхальна-єратична[112] сцена, що наповнювала всіх повагою, надією і відданням на Бога. Рівно ж, коли виганяли худобу навесні на пасовиська, сонце вже пригрівало добре, як пастухи випускали зі стаєн на подвір’я ввесь рогатий скот. Мати свяченою водою і свяченим зіллям кропила всю худобу, пастухи брали посвячені лози і, з молитвою про захорону від недуги, нещастя і припадків, виганяли скот на дорогу, а опісля далі на пасовисько, в степ. Пастухам мусіло помагати багато хлопців, бо корови завертали домів, не хотіли йти, і треба було їх підганяти. Звичайно їхав на візку і супроводжав їх батько, а інші хлопці на возах везли деревляні обори, дрова, околоти, солому, мотуззя на припони і на пасовиськах ставили деревляні загороди і буди та хлівці для пастухів. Прилагоджували також затишні місця на подої корів. Великою язвою для худоби на степах вдень були бомки, великі і малі, і мухи, що нераз цілими роями обсідали худобу, і треба було розкладати вогонь, окури, щоб їх димом відганяти. Натомість вночі докучали комарі, на яких рівно ж одиноким ліком був їдкий дим. Чому благословила свяченою водою мати, а не батько, не знаю. Але такий був звичай, що на Йордан усе обійстя благословив і кропив свяченою водою батько, а навесні виправляла мати. Нема сумніву, що це старовинні сліди матріярхального звичаю і пошани.

У жнива приносили женці і косарі вінці, за що обов’язково одержували якийсь даток на розривку або на пиво, часом була й музика. Такий самий звичай був, коли зводили крокви на якомусь новопоставленому будинкові. Осінню починались сльоти. Дорога була дуже важка через село, а тоді звичайно возили із заздростянської фільваркової гуральні горівку — ганталами[113] на стацію[114] до Струсова, і тоді <були крики на дорозі, биття коней, бичування і т. п.>[115] Взимі, вечорами, брати читали якісь книжки. Пам’ятаю добре, як брат Володимир читав життєпис Сократа, і я дуже плакав, коли оповідалось про його смерть. <Так само зворушлива була поема про “Побіг трьох братів з неволі (Азова)”>.[116] Співчуття до терплячих зворушувало мене завжди до сліз.

Убогих ніколи не відпускали з дому з порожніми руками, навіть і як він був знаний не з дуже доброго боку. Передусім коли приходив недужий за одежею <або коли просили нового полотна>[117] на білля для мерця, то мати з засади не відказувала. Так само і батько на передновку кожному давав збіжжя, якщо кому вийшов хліб і потребував на прожиток. Коли приходили мами з малими дітками, мати завжди давала молоко, муку, сир і одежу. Коли везли мерця, всі виходили перед хату, обсаджену великими деревами, і відмовляли молитву та задержували священика на Євангеліє. Раз, коли нікого не було, вийшов я сам і ждав, аж привезуть мерця. Хоч була це зима, був я з відкритою головою, і дуже за те потім хвалили мене сусіди.

Перед Великодніми святами зберігано строгий піст. Перед самими святами різали безроги[118], давали солонину, м’ясо, ковбаси і муку вбогим, незаможним. На Страсті і до Плащениці їхали до Струсова, в Суботу[119] святили паски, а на саме Воскресення досвіта, рівно ж до Струсова, бо в Заздрості рідко коли правилася Воскресна Утреня і Служба Божа, хіба в Суботу святили паски. Вже на другий день бувала Служба Божа, передусім для дітей, дівчата виводили гаїлки[120], а хлопці дзвонили цілими днями.

Я мав ту приємність, що старші хлопці брали мене з собою на пасовиська в степ. На степах росло багато лоташу, кашки, коситиня, синюха, козельця, а передусім кмену, кваску і суниць. Великі стада чайок, гусок і качок перелітали з озера на озеро. Йшли ми звичайно перед полуднем пішком з п’ять кілометрів, під Пантелиху. Там було наше велике пасовисько, обори для худоби, і там звичайно вигнана худоба оставала на день і на ніч, а тільки дійні корови приганяли на ніч додому. Степ зачинав вже зеленіти, виростала нова осока і троща, бо старі повсихали, дорога вже підсохла, в озерах синіла вода, плавали качки і скигліли чайки, поважно бродили бузьки і чаплі. А мене все хлопці натягали, як відповісти, бо степові чайки питаються: “Чий ти?” На осокових купинах озер чайки, качки і інші птички звивали вже свої гнізда, і я тоді перший раз бачив яєчка диких птиць.

Як я сказав, озер було багато, і деякі мали свої імена: Циганове, Леєве, мабуть, Синє. І декотрі з них були дуже великі, бо обнимали зі 100 гектарів. Згодом вода спливала річками, озера маліли, виростала трава, сіно, а опісля й орали люди та сіяли збіжжя. Коли був посушний рік, то степ був дуже урожайний, а коли мокрий, то все підгнивало. Тоді ґрунти збоку Ладичина, Налужжя, Варваринець, Дарахова були плодотворніші. На пантелиськім-заздрістянськім степі передусім сіяли дуже багато гречки і виводили пасіки, з яких пчоли збирали мід. Про це була вже мова передше.

Близько села, недалеко панського двора, росли височезні тополі і паплі. Одно озеро було обсаджене височезними тополями, вони давали незвичайно, кількаразово сильніший відгомін, і пастухи говорили, що то нечисті сили там відзиваються, про які оповідали різні фантастичні події. Брат Микола, мабуть найспосібніший з нас усіх, мав також м’ягке і милосердне серце і для вбогих давав останню сорочку (часом його і надуживали), оповідав таку подію. Коли він був ще хлопцем, повтікали десь коні, і він загнався за ними аж в ті тополі, а вже вечоріло. Нараз побачив він перед собою якогось їздця з закуреним папіросом. Брат підбігав до нього, але їздець віддалювався, але коли він таки підбігав до нього, то зірвався великий вітер і зірвав братові капелюх. Він побіг за капелюхом, а їздець за той час зник. Подібних оповідань кружляло багато. І я сам, ще як хлопчина, бачив огники, що блимали пізними вечорами над багнами.

Ще з тих моїх найранших хлоп’ячих літ осталась мені в пам’яті така подія. Раз ранньою осінню з поспіхом вибирались сівачі, пастухи виганяли худобу. Всі спішилися, брами були поотвирані, і частина худоби побігла через городи ген на доли в Заставки. Мене післали за нею ще з одним сусідським хлопцем — Франком. Ми йшли, йшли і нічого не находили, і я сказав, що будемо вертатися. Я затямив собі напрям, звідки ми прийшли, і казав вертатися назад тою самою дорогою до села, але Франко вказав на противний напрям, бо стратив зовсім орієнтацію і пішов в противний бік, а я вернувся домів. На другий день привіз його якийсь селянин з сусіднього села до Заздрости. Я тоді зрозумів перший раз, що то значить “чіпається когось блуд”. Бо нераз оповідали візники-погоничі, що на долах і перехрестях чіпається когось блуд, і тому вони тратили орієнтацію. Я ще другий раз, вже як священик, їхав до Вишнівчика, і мій візник стратив голову та хотів за всяку ціну їхати в противний бік. Цей хлопчина Франко, з яким я бавився, здається, що по році помер нагло. Ще цілий день перед тим і вечером ми бігали по толоці і бавилися хованки, а на другий день рано мені сказали, що Франко помер. Може це була яка серцева хвороба, але мені було дуже і жалко, і лячно, і нераз приходило мені на думку, що я можу так само заснути і не встати. Коли його клали до труни, я дуже плакав за ним, а так само заводила і його мачуха, що колись служила в нас і була дуже прив’язаною сусідкою. Він був латинського обряду, і тому нашим возом відвезено його до Струсова, де похоронено на окремому польському кладбищі. Очевидно, його батько, він та брати і загал латинників рахувалися поляками, хоч ніхто з них не вмів по-польськи говорити. Мати розповідала, що попередні струсівські латинські парохи говорили з людьми по-українськи на сповіді і коли ходили по коляді та в часі якихсь церковних богослужень. Щойно пізніше молоді сотрудники почали впоювати в нарід, що вони поляки, бо говорять по-польськи “Ojcze nasz”[121].

Кругом поля, у промірі яких 20 км, належали переважно до струсівчан, налужан і варваринчан. Одначе, завдяки працьовитости і ощадности заздрістян, вони повідкуплювали всі ті поля. Налужецька, варваринецька, струсівська і теребовельська шляхта та жиди не любили працювати на полі, і заздростяни завжди сміялися з тих шляхтичів, що вони зітхали все: “Боже, Боже”, — завжди гарно вбраних, але лінивих до праці. А Бог відповідав: “Чого ти, небоже?” — Тоді шляхтич: “Їсти, Боже”. — А Бог: “Роби, небоже”. — А шляхтич Богові: “Коли шляхтич, Боже?” — бо, мовляв, шляхтич не працює.

На варваринецьких полях, здається, була якась дивна оселя, бо з тих піль привозили орачі великі теребовельські плити, і земля дудніла, коли плуг переходив. Навіть отворили були якийсь льох, але батько казав закрити з боязні перед комісіями і вивласненням, і так воно осталося по нинішний день. Хоч варто би їх там розкопати.

У Струсові був колись монастир оо. Василіян, над Серетом, з прегарною церквою у візантійському стилі з небозвідною копулою та чудовим видом на заздрістянські поля і степи. Цісар Йосиф II скасував цей монастир і віддав церкву на латинський костел. Біля тої церкви було кладбище, на якому похоронена моя найстарша сестра Марія, замужна Янковська. Вона спочиває біля заздрістянського учителя з женою, що вчив перед Новіцьким і тішився рівно ж доброю славою в громаді. Мати завжди згадувала його дуже прихильно. Над гробом стоїть великий крицевий хрест. З тої церкви, кажуть, веде критий підземний коритар аж до Теребовлі. Мабуть це також з татарських часів, бо в Каменці татари довго панували.

Сусідні поля називалися дубовецькі, мабуть тому, що там росли великі дуби. Здається, що все те пам’ятало татарські і старокняжі часи, бо викопували там, на дубовецьких полях, зігнилі пеньки і коріння.

Ноша заздростян, відколи я тямлю, була шляхотська. Здається, що перебрали її від струсівської і теребовельської шляхти. Хоч в сусідних селах була ще скитська ноша.

Ще дві такі події з тих дитячих літ насуваються мені на пам’ять. А то перше, коли справляли весілля, а друге, коли були військові маневри. Коли віддавалася дівчина в селі, тоді з гарно заплетеними косами, з безліччю пестрих стяжок, коралів і намиста йшла з дружками до знакомих просити на весілля. Тямлю, як молода, прийшовши до нас, три рази падала до ніг мамі, мати її завжди підносила. Мене цілувала в голову і лице та просила на весілля. Заможнішу молоду супроводжали музики — то була дуже зворушлива сільська екзотика.

Вряди-годи відбувалися також маневри на заздростянських полях. Кіннота і піхота переходила через село і тоді притягала до себе видців, а передусім дітвору. Військовий мундур, зброя, коні, сідла, брязкіт, команда, марш, погоня пересувалися, немов у калейдоскопі, перед очима. Перший раз в житті бачивши такі видовища, мене дуже заболіло, як один старшина штовхнув шаблею в груди одного жовніра за те, що він при напоюванні коней нарушив чергу. Загалом всякі неправильності, грубості, нечемності мене дуже боліли. І я не міг ніколи забути, де б вони не діялися, і від кого вони не походили б, навіть і в радянських тюрмах.

Батько, бувало, їздив по урядах, щоби відсунути ті маневри, переконуючи відносні[122] власті, що маневри знищать увесь урожай, що терен є рівний і непригожий на маневри, нема звідки робити набігів і хоронитись перед противником, нема приміщення для війська, трудний довіз футражу[123] і т. п. Часом то переконувало, а часом ні, і тоді був рідкий театр для дітвори.

У селі не було тоді ще читалень “Просвіти”, а основано їх щойно пізніше, одначе приходили книжки з “Просвіти” і багато з “Общества Качковського”[124], якого члени звали себе тоді твердими русинами, що рішучо не було однозначне з пізнішим <москвофільством>.[125] І я сам читав тоді ті книжки і слухав, як в них висмівалося поляків, величалося русинів, передусім видвигалося вищість обряду. На весіллю у вуйка Миколи Дичковського я чув деклямації віршів Шевченка, які деклямував наш свояк Гарматій (не пам’ятаю села біля Бережан, де вони мешкали), бо в тій родині була велика національна свідомість.

Наука у Вишнівчику

У 1901 або 1902 році, після Успення, на який-то празник батьки з правила їздили до Налужжя, бо мали велике набоженство до Матері Божої, батько сказав мені, що я поїду на дальшу науку до Вишнівчика. Мати почала прилагоджувати мені одежу, взуття і всю потрібну виправу, а я також хотів лишити все в порядку. В садку обкопав щепи, попідчімхував, попересаджував цвіти і одного дня попращався з всіми вдома, поцілував руку матері та й з плачем поїхав з батьком на візку (які виробляли в парохії біля Золочева) попід галицьку гору, через степ і через горб біля нашого великого пасовиська (кільканадцять морґів). Батько ще зліз і подивився до пастухів і на худобу, і ми поїхали далі, через Пантелиху на Золотники, Бурканів, через галицькі поля Вишнівчика до Гайворонки, а опісля через міст на Стрипі до <Вишнівчика. Тою дорогою і передше я їхав з мамою>[126], як малий хлопчина, але мало собі її пригадую. Ми заїхали до сестри Розалії, яка була віддана за Гриневичем. Вони обоє з дітьми вийшли нам назустріч, дуже радо і по-діточому привітали батька. Шваґер, Йосиф Гриневич, був заможний господар, мав звише 150 морґів поля і велику господарку.

Містечко Вишнівчик лежить біля Зарваниці над Стрипою. Воно три-чотири рази більше від Заздрости. Господарі далеко більше маючі, одначе менше господарні, та й заздрістяни говорили, що вони любили пити. Справді, в містечку стояла величезна корчма, до якої заїздили фірами, та й часто сиділо там багато любителів горівки, а деякі сміялись, що Вишнівецька міська рада засідала в корчмі. Було це рішучою пересадою, бо у Вишнівчику було дуже багато заможних поважних господарів, вони вже поставили тоді велику церкву і не менший костел. Головні родини називалися, наскільки тямлю, Дурделли, Гриневичі, Курисі, Свірські й інші. Ці назвиська сягають княжих часів[127].

У часі дороги батько напоминав мене, щоб не забував молитви, щоби вчився, щоби був скромним і послушним. Знаю, що ця наука мене дуже женувала[128], але й глибоко запала в серце. Пополудні, десь коло четвертої години, батько, наговорившись про різні справи (бо сестра і шваґер оповідали про різні вишнівецькі події, з яких я лише дещо затямив, про родину, громадські спори, хліборобські справи й інші), стали збиратись назад у дорогу. Всі попращались з ними поцілуванням руки. Я рівно ж поцілував і дуже заплакав, бо огорнув мене якийсь сум і туга за домом. Я не знаю, чи коли в життю я відчував таку велику ностальгію за домом, як тоді. Ми провели батька до дороги, і він від’їхав. Мене потішали, але то мало помагало, бо я плакав, аж заснув, і збудився рано.

Чому мене привезли на дальшу науку до Вишнівчика? Найперше тому, що там була повна чотириклясова школа, в якій вчили в третій і четвертій клясі по-німецьки, і вона була відома з того згляду на Поділлю. Управителем школи був Корчинський, українець, хоч був дуже уляглий для польського уряду і, тоді польської, шкільної управи. Все ж таки говорив з людьми по-українськи. Була й учителька, українка, дуже побожна, сирота по вишнівецькому судді, бо у Вишнівчику був і суд. Але найенергічніший і свідомо найактивніший українець був учитель Іван Слободяник, який походив із Заздрости, і якого батьки були малозаможними господарями. В народній роботі він не брав участи, але в школі завжди підкреслював, що він русин-українець.

Другою причиною було те, що моя рідна сестра Розалія мешкала у Вишнівчику, недалеко церкви і школи.

Близько Заздрости є Струсів (7 км). Там також вчили дещо по-німецьки, здається, в одній чи двох клясах, але школа мала польський характер, і треба було б мешкати в чужих людей на стації, на що батьки не хотіли згодитися з огляду на мій дуже молодий вік і, здається, з огляду на польські шляхотські впливи.

Кімнати Гриневичів були великі, і я мав місце, де вчитися. Управитель школи і учителі прийняли мене добре і ласкаво. Зразу призначили мене до кляси, яку вела дуже побожна, свята учителька. І знаю, що висидіти в неї чотири години, то була жахлива мука. Руки на лавці, якщо не писав і не читав, та й не можна було навіть шевельнути. Пізніше, одначе, перенесли мене до вищої кляси (з третьої до четвертої), якою провадив згаданий учитель Іван Слободяник. У нього поведінка була вже свобідніша, але держав строгу військову дисципліну. Учні його боялися, але і шанували, так само і в усьому містечку. Мав військову поставу, військовий хід, правильні риси подовгастого слов’янського лиця. Носив борідку і був завжди гарно і чисто убраний. Із всіх інспекційних провірок він завжди виходив похвально. В часі пауз-перерв він робив руханку і гру м’ячем, скоки. Знаю, що через шнур скакав я все найвище. В клясі в нього було все точно означене: читання, писання, рисовання, співання, але можна було повернутись і засміятись. По однім боці в лавках сиділи хлопці, а по другім — дівчата. Я сидів завжди в першій лавці. Учитель давав мені ще й приватні лекції за доплатою, щоби підробити дещо матеріял з німецької мови в четвертій клясі.

Учитель Іван Слободяник, як згадано, походив із Заздрости, з убогішої родини. Він ходив в Тернополі до польської гімназії, бо української ще не було, разом з моїм тіточним братом Яном Янковським[129], поляком, пізнішим начальником суду в Коломиї і Станиславові, завзятим мисливим[130]. Пізніше він мусів, задля браку засобів, виступити з гімназії і перейти до учительської семінарії, з чого був дуже невдоволений і впрост духово заломаний. Він розповідав, що коли був учеником, то мій батько давав йому допомогу на студії. Завжди виявляв він негодовання, що не добився вищого становища і мусів остатись народнім учителем.

На лекції приходив я рано, мусів вивчити напам’ять завдану граматику і слова та німецькі розділи. Загалом система була мнемотехнічна[131], все треба було вивчати напам’ять. Нещастям було, що мене завжди будили досвітами вчитися, хоч це було рішучо без потреби. Те раннє вставання так мене вичерпувало, що вкінці я діставав головокруження і треба було кілька тижнів, щоб я прийшов до себе. Якщо я помилився в слові, то учитель був безоглядний і кричав, кидав книжкою, однак ніколи не карав тілесно. Таке поденервування минало, і він скоро знову приходив до духової рівноваги. Я вчився добре, і не було в тому напрямі жодної трудности, та й був першим учнем в клясі. Учитель Іван Слободяник мав прегарний почерк письма, опановував усі предмети, знав початки латинської мови, а будучи свідомим українцем, то цю свідомість впоював також і в мене. Він дав мені “Кобзаря” Шевченка, якого я перший раз зобачив. Пригадую собі, що я зараз вивчив напам’ять “Думи мої, думи мої”, а опісля інші вірші.

Шкода, що тоді не було такого педагогічного і методичного проводу, як загалом розумна методика, а педагогіка надроблялася страхом, карою і виучуванням напам’ять. Хибою було і те, що я мало ходив на прохід, хоч він часом брав мене зимою пройтися по улицях містечка. Досвіта, коли я виходив на лекцію, то ішов попри церкву, і перед місійним розп’яттям я щодня клякав і відмовляв молитви. Перед хрестом тим світилися часто свічки, і моя сестра давала мені нераз їх, звичайно білі свічки, щоби засвітити перед хрестом як жертву. Молився я завжди за успіхи в науці. Загалом рано і ввечір я ніколи не опускав молитви від найраніших літ. За його науку я можу бути йому вдячним, бо рівень виховання був тоді такий.

Пізніше Іван Слободяник перенісся до Завалова і там був управителем семиклясової школи, а опісля до Станиславова і провадив там підготовчу клясу до гімназії під директурою професора доктора Сабата[132]. Він часто приїздив на вакації до Заздрости, перебував у батьків, і дуже любив і шанував свою благородну матір. Я відвідував його вдома, коли був рівно ж на вакаціях. Його арештували большевики в 1939 році за те, що був провідником підпілля, і він вже більше не вернувся, мабуть, був розстріляний.

Парохом у Вишнівчику був отець Іван Токар[133], дуже примірний священик, незвичайно совісний і добрий проповідник. Носив цвікер[134]. Слабше співав, і тому була радість, <як із Золотник приїздив його шваґер, о. Сендецький[135], прегарний співак>[136]. Отець Токар зразково провадив канцелярію, і пригадую собі, що він до ґрейцаря[137] виплачував церковній прислузі. Це мене дуже будувало. Він побудував нову, муровану церкву з високою банею, в неоклясично-бароковому стилі. Парохіяни його дуже шанували, і <ніколи не було між ним і парохіянами ніяких непорозумінь>[138]. Покійний митрополит Андрей цінив його високо і після візитації переніс на кращу парохію до Підгаєць. Там рівно ж був він зразковим душпастирем. Говорили лише, що не вмів собі добре давати ради з польськими урядами. Але під тим оглядом доповнював його зять, місцевий катехит, зразковий священик, що вчився в Інсбруці, отець-доктор Содомора[139].

На науку реліґії у Вишнівчику приходив він завжди щосуботи, і мав незлу методу, читав недільне Євангеліє і його пояснював. Прочитані перікопи оставали мені завжди в пам’яті. Як хлопчина, коли священик зачинав <у церкві>[140] читати Євангеліє, то я вже від перших слів знав, про що буде далі мова. Навпаки, польський парох о. канонік Нєдзьвєдзький держався строго книги катехизму і завдавав відступами, і учні і учениці мусіли вивчити все напам’ять. Знаю, що дочка моєї сестри Розалії Францішка (пізніше замужня Дурделло в Бурканові) казала, що мусіли слово в слово цілими годинами вчитися катехизму.

Правильно ходив я до церкви на Служби Божі, передусім в неділі і свята служив до Служби Божої, любив спів, хоч краще співали в Заздрості, ніж у Вишнівчику. Вряди-годи ходив я до Зарваниці через кладку на Стрипі і там молився до Матері Божої. Тільки ікони не можна було добре бачити, бо вона висіла в бічній каплиці. На хорах в церкві збереглися ще органи, запроваджені, мабуть, за австрійського цісаря Йосифа II в так званий латинствующий період. Часом приїжджали батьки і брати на відпусти. Через великий міст на Стрипі йшлося під ліс, де була капличка, в якій ангел лляв безупину воду зі збанка. Був це дуже милий вид, бо кам’яна фіґура ангела і безупинна вода надихали видця боговійним настроєм. Люди пили воду, вмивали недужі очі, обмивали рани і вірили в її цілющість. До тої каплички відбувались завжди процесії, в неділю. Пізніше большевики знищили її, щоби здусити в народі всяку віру і побожність.

Ріка Стрипа вносила в життя багато руху, плавби човнами, купання, а передусім ловлі риби, головно коли зачала таяти крига. Я сам купався літом в Стрипі і один раз мало не затонув, бо не вмів пливати, а бистра струя тягнула мене у вир, однак я якось ще встиг добитись до берега. Але пливати я таки не навчився. Це була друга небезпека з нараженням життя, бо перша була в Заздрості, коли я мало що не впав у керницю, муровану, глибоку на шість метрів. Дивна річ, що в тих літах мав я також і сни, в яких літав, немов птиця, без крил. Одначе будився з плачем якогось переляку. Кажуть, що це відрух росту організму. Одначе в мене такі сни повторювалися і в пізнішому часі, навіть в тюрмі на Сибіру і в Мордовії.

Як я згадав, то вишнівецькі господарі були далеко заможніші, ніж заздростянські, мали по сто кількадесять морґів, великі обійстя і забудовання. В Заздрості не було каменю, але була лише глина, сива і жовта, а пісок і камінь треба було привозити зі Струсова, тому хати в нашім селі були переважно ліп’янки. У Вишнівчику вже легше було за камінь, тому було там багато мурованих хат. Незаможні міщани і селяни сиділи в ліп’янках. При вишнівецькім ринку була гарна палатка[141] вишнівецького судді. Коли він помер, то вдова записала її по своїй смерті на монастир монахинь-василіянок. Мимо того, що вишнівчани були заможніші, як я вже вище згадував, то, одначе, більше працьовитими і господарними були заздрістяни. Хоч Вишнівчик віддалений дві милі від Заздрости, то вже у Вишнівчику був окремий діялект. В Заздрості слова кінчили на “є” — “телє”, “лошє”, “пацє”, а у Вишнівчику слова закінчували на “и” замість на “а” — “межи”, “шандари”[142], “ножи”. Але в Березовиці біля Тернополя говорили чистою українською літературною мовою.

У шкільному році 1902–1903 я скінчив третю і четверту народню клясу австрійського типу з найвищими нотами на свідоцтві і з приміткою: “przykładał się do nauki z największym zamiłowaniem”[143]. Попращавшись з отцем-парохом, з учителями, з сестрою та шваґром, я вернувся з батьком і з братом Романом, і матір’ю, що приїхали по мене до Заздрости. Небаром, по приїзді додому, я з батьком вибрався фірою до Тернополя, щоби зложити вступний іспит до гімназії. Їхали ми три години чотири чи п’ять миль. Дорога від Микулинець вже була мурована, провадила через Чорториї, Мишковичі, Березовицю і до Тернополя. В котромусь селі при дорозі побудовано було якраз новий костел. Околиця була горбовата, на великих полях біліла вже пшениця і жито, вони не були такі високі, як заздрістянські, бо поля ті були сухші, колос збіжжя був повніший і тверділий, а стебло невисоке. Казали, що та пшениця краща на муку і біліша, як зі заздрістянських степів. Ця дорога була вже мені відома з першої подорожі, а опісля щороку мусів я відбувати її бодай два рази, бо треба було привозити з собою постіль, ліжко і одежу до Тернополя, а відтак перед вакаціями відвозити назад домів.

Ми заїхали в Тернополі до т. зв. тоді “Руської бурси імени Качали”[144]. Там стрінулися ми зі Стариковим з Дарахова, нашим тіточним свояком, що привіз свого сина Романа, також до вступного іспиту. Роман помер пізніше, вже за радянських часів, як довголітній гімназійний професор.

Руська гімназія була тоді приміщена у великому домініканському монастирі. Управителем був Омелян Калитовський[145], відомий зі свого підручника географії, і знав він дуже добре німецьку мову. Була це людина культурна і второпна. Вже тоді (1903 року) було п’ять кляс гімназійних. В сусідстві при самій вулиці зносилась висока будівля польської гімназії, якої директором був Мацішевський[146], і йому підлягала також і наша гімназія з “руською викладовою мовою”.

Усі учні носили мундур, в нижчих клясах зі срібними пасками, а у вищих зі золотими. Вулиці з поверховими каменицями, крамниці з овочами, дороги, виложені каменем, робили тоді на мене небуденне вражіння, ґазове і електричне освітлення — все це було для мене великою екзотикою. Рано о год. 8-й ми пішли до гімназії, щоби писати диктанти. Перед тим треба було зложити іспитову таксу. Було там багато хлопців, мабуть, півтора сотки, бо після іспитів першої кляси було три відділи по 50–60 учнів в кожнім. Диктанти були з української і німецької мови і, мабуть, з рахунків. Тому, що я написав їх на відзначаючо, мене звільнили від усіх дальших усних іспитів. Управитель проголосив, що я здав іспит, і я був вдоволений та й приготовлявся до повороту домів. Я купив собі срібні паски з першої кляси. Тоді також відвідав мене в Тернополі мій свояк зі Заздрости, Юліян Мушинський, який був покінчив другу клясу і перейшов до третьої. Він дуже тішився моїм свідоцтвом. Ми попращалися, бо він остався ще в Тернополі, а я з батьком вернувся до Заздрости. Був трохи змучений, вичерпаний, але науки не залишав я. Читав повісті або поезії, переглядав книжки з першої кляси і з латини, які я вже вспів собі купити в Тернополі.

Щонеділі я ходив до церкви в Заздрості, коли там була відправа, а якщо ні, то з дому їхали до Струсова. А що церква св. Миколая (Теплого) була замала, з грубими мурами, то богослуження, як вже було сказано, літом відправлялось на вівтарі, прибудованім до абсиди за церквою, а вірні стояли під березами в тіні і холодку біля парку ґрафа Ґолуховського і його палати. На Службі Божій співав струсівський хор, яким провадив учитель. Пригадую собі, що мене застановляло на Великому вході слово “попеченіє”, замість “печаль”. Часом бував я в степу або відвідував родину.

Тоді в 1903 році помер Папа Лев XIII[147]. Я десь вже вичитав це в ґазеті, і мої сусіди розпитували мене про смерть папи, а я розповідав їм про його недугу, про благословення світу перед смертю і про похорон.

У Тернопільській гімназії

28 серпня, на празник Успення, я їздив з батьками до Налужжя, де була ікона Матері Божої, почитана в Струсівщині і Теребовельщині. Завжди була там проповідь котрогось з ліпших проповідників в околиці. Молився я про благословення в науці перед початком шкільного року. Вже пахло тоді осінню. Господарі позвозили снопи, чорніли поля, а то й зеленіло посіяне жито. 30-го серпня я зібрав свої річи, приготовлену одежу і рано, попращавшись з рідними, виїхав до Тернополя. Не забуду ніколи і тих сліз, з якими супроводжала мене мати аж до воріт. Батько наказував мені, щоби молився і пильно вчився, хоч можу нині сказати, що під тим оглядом, я нічого не полишав до бажання.

У Тернополі батько найняв мені стацію[148], за доплатою 12 ринських[149] на місяць, при вулиці Сокола, яка називалася тоді Стрілецька. Там мешкав і мій свояк, Юліян Мушинський. Це була польська родина — Райс. Він був “оберміллером”[150] в якомусь більшому млині, а його син ходив тоді до вищої реальної школи, і я вже тоді зачав розрізняти клясичні науки від технічних. Я там привчився краще польської мови, одначе нераз боліли мене якісь неприхильні виступи проти українців, бо вже загострювались відносини між українцями і поляками.

Учителями в гімназії були абсольвенти теології, несвячені, і багато ще некваліфіковних суплентів[151]. Катехитом був о. Тома Бородайкевич[152], високий ростом, дуже побожний священик, але мало комунікативний, а ще до того його староруські погляди відчуджували його від учнів, хоч треба сказати, що він помагав їм і старався на учительських конференціях їх боронити та допомогти перейти їм до вищої кляси. В першій клясі він заохотив учнів вступити до Братства Серця Христового, і тоді записався і я. Братство провадив тернопільський сотрудник о. Дурбак[153]. Підписану ним книжечку я зберігав увесь час аж до 1939 року і відмовляв щодня приписану молитву — 10 “Отче наш” і 10 “Богородице, Діво”.

На Служби Божі в неділі і свята ми ходили до середньої церкви, парохіяльної, рідко до церкви над ставом, а ще рідше до церкви при вулиці Микулинецькій[154]. Парохом Тернополя був о. крилошанин Громницький[155], дуже ревний священик і шанований всіми українцями і поляками. Два, зглядно три рази до року ходили ми до сповіди, а добровільно робив я це кілька разів. Екзорти[156] говорив спочатку о. Дубицький[157], що вчив і реліґії, і клясичних мов.

Мене приділив управитель до відділу “Б” і в ньому остав я аж до матури. З перших учнів-товаришів, з якими я запізнався, — це Ганкевич, син пароха з Деренівки біля Теребовлі, Дубіцький, Іван Пасіка з Лошнева (пізніший священик)[158], Недошитко Теодор. Господарем кляси був Іван Крохмальний, укінчений богослов, пізніше виїхав до Америки і там апостазував на православ’я. Митрополит Андрей, будучи в Америці, ходив навіть до нього, щоби його навернути, але безуспішно, як десь раз писав про це брат Ґродський в “Богословії”[159]. Господар кляси чомусь мене не злюбив і мені було дуже важко і, хоч я пильно вчився, то одначе він держав мене на рівні середнього учня. Він вчив латинської і руської мови, був досить грубий в поведенню, старорусин. Він завдав напам’ять вірш “Мир вам, браття” Гушалевича[160], але ніхто не навчився. Якось осталися по нім в мені дуже неприємні спомини. Кажуть, що мав благородну жінку, доньку священика, пароха біля Підвисокого.

Німецької мови вчив Станецький, також укінчений богослов. Географію вчив Гуль, пізніше він змінив назвисько на Теодорович. Математику вчив Демчук, польську мову, здається, Войцєховський, учитель з польської гімназії, рисунків — якийсь учитель з реальної школи. Природничі науки вчив Сидорак, лемко, зі своїм питомим акцентом, досить незрівноважений. Ми мусіли навесні ходити до гаїв і приносити квіти, ладити гербарню, збирати мотилі і комахи. Він був дуже вимагаючий, і я ще по нинішний день пам’ятаю багато латинських назв зі зоології і ботаніки. Свої гербарії і збірки я беріг до останніх днів і мав замилування до того увесь свій вік[161]. Ми ходили до гаїв і толочили сіножаті, з чого власники не були вдоволені. Деякі учні викопували нераз на метр довге коріння якихось рослин і приносили на години ботаніки, щоби з’єднати собі прихильність Сидорака, залюбленого в своїм предметі природника.

На руханку ми ходили до польського “Сокола”, і вона відбувалась в польській мові. Була то приємна година. Учитель, сам польський “Сокол”, одначе нас не ображував.

Назагал методика стояла низько і звичайно всі предмети треба було виучувати напам’ять. Ще найлагідніше було поведення Гуля. Одначе, коли директор Калитовський заступав котрогось з відсутніх учителів, то його лекція була вже методичною, під оглядом педогогічним поправна, він старався зацікавити учнів, ніколи не кричав і не виходив з рівноваги, хоч часом і сварив пустунів. Співу вчив Іван Левицький[162]. Він був урядником в суді, в Тернополі, а опісля учителем співу в українській жіночій семінарії у Львові. Я ходив на спів і співав альтом, і Левицький підготовляв мене на соліста.

Години були від 8-ї до 13-ї. Щороку давали концерт в честь Тараса Шевченка, то була новість. Дозвіл на концерт давав Мацішевський, і з огляду на те треба було так укладати програму, щоб не вразити поляків. Пізніше запроваджено і забави на площі біля нового городу. Часом ходив я купатися на Загробеллю, де був великий став, через який перепливав Серет. Там в Сереті, коло слюзів[163], купалися звичайно учні.

У гімназії були самі українці, двох тільки чи трьох жидів (Рубін і Барабаш). Шкільний рік тривав від 1 вересня до 15 липня. На інспекцію приходили зі Шкільної ради зі Львова, а також і сам Мацішевський. Хто на першім семестрі і при кінці року дістав двійку, той мусів платити кару — 20 ринських (“дідактрум”), а крім цього репетувати[164]. Слава Богу, від першої до восьмої кляси я не репетував і не мав ніколи з нічого “двійки”.

Для мене було дуже діймаве недостаточний харч, хоч на стації могли давати три рази ліпший харч, ніж давали. Склянка кави і одна булочка на снідання аж до першої години, на обід зупа або росіл і м’ясо з бульбою, і кромка хліба, на вечерю якась каша і чай. То, очевидно, було замало, а найгірше, що я не був призвичаєний до такого триразового денного відживлення. Бо і вдома, і опісля в сестри, в Вишнівчику, було достаточно молока і хліба — так що я міг їсти, коли відчував голод. Батько приїжджав щомісяця і платив за стацію та й казав, що я дуже змарнів. Лишав мені ще дещо грошей на додаткові видатки, але треба було когось, щоб заопікувався і звернув увагу, а до того не було такого.

Бібліотека гімназії була невелика, але можна було позичати книжки. Завдавали багато віршів напам’ять. Природничі кабінети були скромні, але і було в них дещо цінного.

У другій клясі я вже почав підписуватися: “учень II кляси Русько-української гімназії”. Я перенісся на стацію на Заруддя і мешкав у Бачинської, вдови по інженерові. Там мешкав також один учитель. Було трохи краще, нас було трьох: Мушинський, я і син учителя з Почапинець (мазурського села біля Тернополя) Модест Наварецький. Може і з харчем було вже трохи краще, лише одно, що вже заходили товариші поляки і грали в карти (не в гроші) до півночі, і не було кому звернути уваги. Мене втягали до товариства, і я тратив тоді дорогий час надармо.

Коли я був у першій клясі, то соціялісти робили демонстрацію. Приїхав зі Львова Дашкевич, і я біг з Заруддя (2 км), щоби подивитися на нього. Кажуть, що мав червону краватку, але поліція унеможливила похід.

В другій клясі прийшли деякі нові учителі. Історії вчив Коцюба, високий ростом. Їздив до Палестини з паломництвом. Кажуть, що десь в Йордані заразився на якусь східню недугу і помер. Німецької мови вчив Тимощук. Прочі професори були ті, що попереднього року.

Нераз робили товариші нерозумні дивацтва. Раз вночі мене збудили, що в Гаях (3–4 км) горить, ходили дивитись, а потім невиспаний ішов до школи.

У реальній школі вчили французьку мову. Тому, що Модест Наварецький не мав часу, він давав мені виписувати значення французьких слів. Я те зачав робити і так почав вчитися французької мови. Я тоді міг легко навчитися і інших мов, і батько був би радо заплатив, але <нікому не впало на думку>[165]. Ціла увага йшла на те, щоби синок не мав двійки і не збиткував, а як не мав і не викликав негодувань, то все добре.

У першій клясі я був 1903–1904 р.

в другій “ 1904–1905 р.

в третій “ 1905–1906 р.

в четвертій “ 1906–1907 р.

в п’ятій “ 1907–1908 р.

в шостій “ 1908–1909 р.

в сьомій “ 1909–1910 р.

у восьмій “ 1910–1911 р.

У третій клясі вже зачали вчити грецької мови. Почалась ширити між учнями безбожницька ліберальна література, але, Богу дякувати, це мене не захопило. Грецької мови вчив укінчений студент теології — Янович. Я дуже любив греку і до неї прикладався. Мені забаглося тоді перейти до руської бурси. Вправді, товариші відраджували, але я все-таки перенісся. Дістав там запалення легенів і вернувся на стацію. Настоятелем бурси був тоді отець Патрило[166]. Робив на мене недобре вражіння. Не подобався мені в бурсі ліберальний дух, бо велася безбожницька аґітація, а отець Патрило дбав про себе.

У третій клясі математику вчив дуже добре Цегельський[167], пізніше відомий математик. На жаль, його скоро перенесли до Вижниці. Також прийшов добрий кваліфікований професор Собчук, що вчив фізики і математики.

Між молоддю нуртували протиреліґійні течії. Отець-катехит мав, на жаль, малий вплив на молодь, власне для того, що був старорусин, хоч і побожний, але не вмів з’єднати собі молодих і переконувати розумовими арґументами. В першій клясі, як сказано вже, екзорти мав о. Дубицький, одначе не дуже вони мали вплив. Опісля екзорти говорив о. Бородайкевич.

У четвертій клясі було по-давньому. Тоді затягнув мене на науку танців мій свояк Юліян Мушинський. Це мало добрий вплив, бо там учитель Філяс вчив і деяких товариських форм. Коли мої товариші в пізніших клясах записувалися на танці, тратили час, зачинали любовні романси, то я, слава Богу, ті танці, як нерозвинений хлопець, мав за собою і звернувся до науки. В п’ятій клясі носили вже один золотий пасок. Це була переломова кляса під багатьма зглядами.

В четвертій клясі був ще господарем кляси о. Крохмальний (від I–IV). Наставлення всіх професорів до мене змінилося зовсім. Коли в минулих клясах, задля неприхильности Крохмального, мене вважали середнім учнем, то в п’ятій клясі опінія зовсім змінилася, і я став одним з перших. В п’ятій клясі він не мав жодних предметів, а прийшли вже інші вчителі. Вони вже мали покінчені філософічні факультети. Латину і греку вчив Тадей Смулка, і він був, здається, господарем кляси. Я звернув усю увагу на науку, в жодні вибрики я не вдавався, і мене то не цікавило. Німецької мови вчив Тимощук, а історії Гандяк. Він знав добре німецьку мову, бо походив десь з Чернівець.

Уже незалежним директором гімназії став д-р Омелян Савицький[168], відомий математик, але також старорусин. Як заходили якісь неправильності або інші вибрики, то він приходив на математику, питав і давав “двійки”. Так раз чимсь провинилась наша п’ята “Б”, і він прийшов на математику на “погром”. Викликав кількох і всі дістали “двійку”. Тоді викликав він мене. Пригадую собі, що це була задача між двома величинами — шукати спільну математичну і геометричну величину. Я це пояснив. <Він був вдоволений>.[169] Опісля на таблиці треба було шукати між двома лініями спільної міри. Я послуговувався то лінією, то цирклем, а коли величина ставала щораз то менша, і вже циркель і лінія не були відповідні, то зачав міряти чиколотками пальців. Це викликало сміх, але директорові це подобалося, і він був вдоволений. І відтоді я мав в нього добру опінію. Задзвонив дзвінок, і година математики, а враз з тим і “погром”, скінчилися добре. Поза тим директор був чемний, кожному, навіть учневі з першої-другої кляси, завжди відклонювався, був прилично вбраний і культурний. Його сини були фаворитовані і відзначаючі учні. Гімназистів з вишиваною сорочкою і гарасівкою[170] він сварив, кажучи: “Ти, українська жабо”.

Різниця між нижчими а вищими клясами вже була дуже велика, а на університеті вона зовсім затиралася. В шостій клясі з нових професорів прийшов Тимощук до німецької мови, Матвіяс до математики і фізики, Петрикевич до української мови. Здається, що тоді о. Бородайкевич перейшов до реальної школи. Там було мало українців, роботи небагато, а платня добра. <До нашої гімназії прийшов тоді>[171] отець-доктор М. Конрад[172], римський доктор з учительської жіночої школи. Він був українцем, любив диспутувати. Це <учні любили>[173], і він мав великий вплив на них. Він займався учнями, їхніми поступами в науці, цікавився всякими нуртуючими течіями.

У шостій клясі я вже був відзначаючим. Перший відзначаючий був Іван Бабій, знаменитий клясичний філолог[174]. Він прийшов з іншого відділу і був в минулих роках вже відзначаючим. На стації мешкав я з Родіоном, моїм тіточним братом. Знаю, що я мав тоді бажання здобути найвищу і найширшу освіту. Від п’ятої кляси ходив я на французьку мову, якої вчив учитель реальної школи. Польської мови вчив Стопка, татшанський ґураль і літературознавець. До нас, українців, відносився він прихильно. Від нього, Петрикевича, Тимощука, Савицького, Балея — можна було вже дечого навчитися. Греки вчив Сатурський і завдавав багато з Гомера, по кількадесять стихів. Деяких клясичних мов вчив Іларіон Брикович, віруючий і дуже добрий філолог.

Учителем німецької мови був Євген Мандичевський[175], неприступний. Він писав якісь оповідання, але не зробив кар’єри. Опісля став візитатором в народніх школах і мав спольщитися. Завжди дуже гарно убраний і […][176] спритний. Отець д-р Конрад ввесь час дуже прихильно ставився до мене, і за це я йому вдячний дуже. В переходових роках я віри не стратив. Ніколи я сповіди не опускав, хоч цікавили мене всі струї і тодішні ліберальні течії.

У шостій клясі в нас, в гімназії, існував “тайний кружок”, який займався самоосвітою, і там відбувались відчити. Про нього десь говорить Олесницький в своїх споминах[177]. Панував там дух ліберальний. Там приймали свідоміших, поважніших і спосібніших товаришів, які поза гімназійними предметами виказували якесь зацікавлення. Там властиво рішалися завжди важніші справи, і давано “тайні напрямні для молоді в гімназії”. Хоч я був відомий як віруючий, то мене прийняли до тайного кружка. Було це взимі. На одній з <перерв>[178] мені сказали, що товариші просять мене в якійсь там справі, щоби я прийшов до одного з товаришів. То було біля Великого Міського Городу. Коли я сказав, що не знаю, де то є, то мені відповіли, що хтось буде чекати на мене коло Нового Городу і запровадить мене. І дійсно, мене запровадили до мешкання, де мешкали два брати Зуляки, що мали окрему кімнату, а господиня лише варила їм харч. Там зібралося тоді з 10 товаришів, з різних кляс. Було там дві шафи, повні книжок. Був там і Стеткевич, пізніший суддя, і Володимир Лисий[179]. Стеткевич був, здається, головою і звернувся до мене, при загальній тиші, такими словами: “Ми становимо тайний самоосвітний кружок, про який не може знати жадна влада. Чи ви згідні приступити до нього, зберегти тайну, і чи даєте на це слово чести?” Присяги на хрест не було, і я мав вражіння, що вони майже всі ліберального наставления. Одначе хвилина була дуже поважна, навіть святочна, яка робила на мене і на присутніх серйозне враження. Коли я, по коротенькій застанові, дав згоду, то мені переповіли зміст статуту. Був тоді якийсь реферат, але не пригадую собі, на яку тему. Пізніше були з літератури, з соціологічних наук, з філософії, з природничих наук і з історії. Захоплювалися тоді перше Франком, Грушевським, Масариком[180], польським професором університету Нусбаум-Гіляровичем[181]; читали “Літературно-Науковий Вістник” і інші. В шафах було багато польських, німецьких і українських книжок.

Володимир Стеткевич був зрівноваженої і спокійної вдачі. Лисий, в нижчих клясах, був прудкий, неспокійний, рухливий, меткий, віруючий і дуже побожний. А пізніше став недовірком і аж за большевиків навернувся і зрозумів свою похибку. Сходини відбувалися раз на тиждень, в суботу або в неділю. Один з товаришів, Малицький[182], читав про винищення українського населення в монгольській добі, і на основі Грушевського відкидав ту теорію. Лисий мав реферат на суспільні теми. Він був загалом великий суспільник. Я мав реферат про старовинну грецьку філософію. Були там і інші.

Між учителями були, переважно, невіруючі, хоч не могли свобідно висказувати своїх ліберальних поглядів. Віруючим був, певно, Іларіон Брикович, і тому положення катехита серед такого учительського збору було дуже важке.

У сьомій клясі прийшов Степан Балей[183], дуже спосібна людина. Вчив математику і філософію. Не забуду першого його викладу з логіки, який перевів по-мистецьки під оглядом методичним. Це була перша година в житті, яка проминула, що я й не спостеріг, коли.

Німецьку мову вчив доктор Борисовський, малий ростом. Він написав розвідку про Мефістофеля у “Фавсті”. Українську мову вчив Старецький, одначе він вже мало бачив і держався строго підручників Барвінського[184]. В нього мав я ноту завжди аж до матури: “відзначаючий з надзвичайним замилуванням”.

Тайний кружок влаштував поранок в честь Драгоманова, в Гаях, в стодолі якогось міщанина. Драгомановим тоді одушевлялись не як протицерковником, але як свідомим українцем, що був переслідуваний царською владою. Він мусів виїхати закордон і вкінці був професором в Софії, столиці Болгарії. Мені поручили вступне слово. І в тому напрямі йшла моя промова.

У сьомій клясі господарем був доктор Степан Балей, мабуть найінтеліґентніший професор. Був культурний, чемний, але здеклярований атеїст. Він був учнем проф. Твардовського. Вчив математику і логіку, і хоч він нігде не виступав проти реліґії, то все-таки відчувалося його атеїстичне наставлення. Мав вплив на молодь. Загалом професори, високообразовані, мені дуже імпонували.

У нашій клясі був один товариш, що називався Сапіга. Він був в русофільській бурсі і сам був переконаний “рускій”, а було їх таких кількох в нашій гімназії. Вони збиралися в котрогось там з сьомої кляси і влаштовували вдома навіть вечір Пушкіна. Вчилися російської мови. Це підглянули українські студенти, і коли вони виходили вечером, напали на них і побили. А цей Сапіга десь там обидив в клясі товаришів, на що вони жалувалися господареві кляси Степанові Балеєві. Професорська конференція сказала господареві кляси зробити йому виговір, що господар кляси і вчинив. Сапіга вислухав виговір мовчки. Одначе товариші кляси тим не вдоволилися і скликали збори, вечером на забавовій площі біля Нового Городу. Знаю, що тоді падав дощ, нас звище 40-ка стояло під парасолями. Здається, що виступав найбільше Свергун і Якимишин. Я особисто не був ворожо настроєний. Рішили вислати депутацію до директора і вибрали мене, Якимишина і мабуть ще котрогось третього. Рад-нерад я мусів прийняти це і повів на другий день делеґацію до директора. На зборах було рішено, що коли дзвінок задзвонить о годині восьмій, то всі мають вийти з кляси, а Сапіга останеться сам один.

Я мусів бути речником перед директором, хоч здавав собі справу, що ціла афера може прикро скінчитися. Коли директор мене зобачив, трохи здивувався, що я прийшов, і слухав моєї заяви: “Ми прийшли від сьомої “Б”, що чуються ображені в своїх національних почуваннях Сапігою, що висловився зневажливо про український нарід, не хочуть з ним сидіти в клясі і домагаються його усунення”. На це відповів директор дуже спокійно і людяно: “Ви нерозумно зробили, що вийшли. Нехай був би він вийшов, а ви лишилися. Годі знову бути нетолерантним, щоби жадати в році його усунення, бо що з ним зробити. Одначе я буду прохати директора польської гімназії, щоби його там прийняв, а тим часом ви йдіть до кляси”. Я вернувся до товаришів і повідомив про вислід інтервенції. Деякі негодували, але я їх втихомирив, і всі вернулись до кляси, а Сапіга по кількох днях перейшов до польської гімназії і там здав матуру. Так що ціла справа досить людяно закінчилась. Опісля він був в колеґії в Римі, але за свої православні переконання його видалили чи він сам покинув. Поїхав до Москви і там покінчив Духовну академію. Став священиком і вернувся до Львова, як душпастир нез’єдиненої парохії у Львові. Коли я був ректором у Львові, то він, переходячи, ніколи мене не поздоровляв. Раз тільки зробив це. Я чув, що він мав там якісь труднощі, і хотів вертатися до Католицької Церкви, був у митрополита Андрея, а навіть хотів бути і в мене, і я, певне, був би йому поміг, чим змога. Одначе в Римі робили йому якісь труднощі, тому що він був апостат. Не чув я опісля, як та справа скінчилась. Покійний Митрополит, коли довідався, що то мій товариш з гімназії, то був йому прихильний.

Вертаючи до того немилого інциденту, то його треба оцінювати все-таки як додатній вияв національної свідомости. Годину мав тоді мати о. Йосиф Застирець[185], і, думаючи, що то було проти нього, пішов зараз до директора і стрінув там нас в розговорі, і директор успокоїв його. Видно, що директор був дуже вдоволений з того поступовання, бо пізніше як щось потребував, кликав мене, питав або давав якісь поручення.

Другою такою подією було основання научного кружка в гімназії, завданням якого було давати відчити для охочих під проводом котрогось з професорів. Головою на зборах вибрали Яворського з восьмої кляси, а мене містоголовою[186]. Коли Яворський здав матуру, то тоді мене з восьмої кляси вибрано головою. Ті відчити відбувались в неділі. Не пригадую собі вже, про що я мав там відчит. Знаю, що проф. Балей поручив був мені приготовити щось про Канта. Мені здається, що до учня восьмої кляси то було зависоке довір’я і затяжке завдання.

Крім того, я належав дальше до тайного кружка, але не пригадую собі точно, хто був його головою. На всякий випадок я остався віруючий ввесь час і в тому напрямі злагіднював виступи членів кружка проти катехита та Церкви і загалом проти реліґії.

З малярів вибивався тоді Осінчук[187] і мій тіточний брат Родіон, що вуглем намалював Шевченка і його повісили на коритарі, що було вже великим кроком вперід у вияві національного характеру гімназії.

Сьому клясу я покінчив з відзначенням, а у восьмій на вакаціях я, здається, приготовляв до іспиту Свергуна. Впрочім, перебував вдома. В восьмій клясі професор Балей перейшов до Львова, а психологію вчив Яким Ярема[188], людина дуже культурна й інтеліґентна. Його викладів про психологію слухали ми дуже радо. Господарем кляси став Балаким, філолог. Латину і греку знав він добре, одначе був тяжкий і непорадний і некомунікативний. Отець-доктор Конрад мав все-таки тоді великий вплив. Математику і фізику вчив Сабат.

Час минув скоро. Я пильно приготовлявся до матури, вставав непотрібно раніше і тим підорвав собі трохи здоров’я. В сьомій і восьмій клясі я мешкав в Дудзінського, бувшого поборця податків. Там мешкав також і Шайнюк з восьмої кляси, найспосібніший учень в тодішній восьмій клясі. Він був рік старший від мене. Мешкав там і мій сестрінок Дичковський. Стація була прилична і спокійна, на Нижнім Заруддю, нижче бурси і майже напроти віллі-каменички о. Застирця, яку він собі там побудував. Здається, в шостій клясі чи в сьомій Сидоряк уладив прогульку в Карпати, до Микуличина, на гору Хом’як. Перший раз їздили ми в п’ятій клясі, а другий раз у сьомій клясі на Говерлю. Тоді мав я нагоду познакомитися вперше з Карпатами і з гуцулами. Вони робили тоді величезне вражіння, навіяне поезією Могильницького та інших.

Директор подав до відома, коли будуть письменні матуральні задачі і коли усні, та що усними буде провадити візитатор доктор Іван Копач[189]. Він буквально знав всі предмети. Цікавий у викладі, але тяжкий до писання. Щодо задач, то вже наперед товариші порозумівалися, щоб помогти слабшим. Знаю, що і я напочатку кожному помагав, хто потребував, а пізніше почав сам писати. Не знаю, котру тему я вибрав, але пригадую собі, що закінчив її стихом Самійленка: “Ще стоїть Україна! Не вмерла вона, і вмирати не має охоти. Кожна піч українська — фортеця міцна, там на чатах лежать патріоти”. Тим я ставив перед очі активний патріотизм, а не на словах.

На основі задач я був звільнений з багатьох предметів, і пригадую собі, що з української мови мав я пролог Франка до “Мойсея”. Доктор Копач вмішувався і був вдоволений. З латинської мови мав я з Тацита про переслідування християн. Нерон спалив Рим, і римляни негодували на широкій вулиці, бо на вузьких була завжди тінь. Приходило там слово “superstitio” (забобон), тобто християнська реліґія. З математики мав я рівняння про асимптоти. Здається, що рівняння х2—у2=1. Є це лінії з аналітики, про лінії, які не є рівнобіжні, але ніколи не перетинаються. Д-р Копач також вмішувався. З історії питання собі не пригадую.

Матуру здав я з відзначенням у 1911 році. Навіть пізніше, коли доктор Копач стрічав мене у Львові, все дуже прихильно висловлювався про нашу матуру і все говорив мені: “Ґратулюю”. Дуже прихильно ставився Чайковський[190], математик, який не питав, але помагав. Опісля він виїхав на Радянщину і там пропав.

Коли так кинути оком на життя української гімназії в Тернополі, то треба сказати, що від’ємним чинником, який впливав на молодь, була, в першу чергу, антиреліґійна пропаґанда: соціялізм і дарвінізм, які були тоді в моді, як вершок поступу і культури. Рівно ж і неморальність ширилася між учнями, бо спочатку не було жодного нагляду учительського збору над приміщеннями і помешканнями учнів. На жаль, здібніші і рухливіші одиниці давалися пірватися тій течії. Хоч усю молодь захоплював український патріотизм, то дивне диво, що польські ліберальні круги і польська атеїстична дарвіністична література находила до них легкий доступ. Усе ж таки було і між молоддю багато реліґійних учнів. Атеїзм ширився передусім у вищих клясах, а дещо в третій і четвертій, коли зачинає у юнака розвиватися розум. Тоді, очевидно, катехит мусить оперувати розумними арґументами і прикладами з літератури, а також прикладами глибоко реліґійних мужів науки. Коли прийшов до гімназії о. д-р Конрад, то він любив диспутувати з учнями і видав був брошуру про сотворення світу, збиваючи поверховні арґументи Франка і інших. Що я, слава Богу, не дався пірвати тій стихії, то можу завдячувати лише великій реліґійності, винесеній з батьківського дому.

Вступ і навчання у семінарії та університеті у Львові

У часі ферій[191] треба було думати про вибір звання, факультету і напряму життя. Хоч для мене це питання було перерішене, щоби стати священиком, одначе велику трудність справляло мені те, що я хотів посвятитися науці, а вибір священичого стану, в загальному тодішньому і мойому переконанні, обмежувався до женячки і до душпастирської праці на селі, що мене зовсім не захоплювало. Я хотів віддатися науці і знайти становище, яке мені помагало би в тому напрямі. Я леліяв думку бути священиком, але і професором. Нераз в моїх розмовах я видвигав життєву плиткість деяких душпастирів і брак можливости розвинути свої сили. Очевидно, це було тоді примітивне поняття, не лише моє, але і великої кількости тодішнього студенства, що гляділо на духовенство як на представників назадництва[192]. Батьки дуже бажали собі, хоч мені цього не висловлювали, щоб я пішов на теологію. Виробивши собі переконання, що можна бути священиком і професором, бо й такі приклади вже були (Огоновський[193] та інші), я вніс прохання через отця-пароха Теодора Цегельського до Митрополичого ординаріяту у Львові.

Тоді також дісталася мені в руки книжка Доната “Die Freiheit der Wissenschaft”[194]. Невіджалувана шкода, що ніхто не переклав цю працю[195] українською мовою, бо вона могла мати величезний вплив на вироблювання католицького світогляду молодої людини — студента. Пригадую собі, що я був у котрогось товариша, де зібралися не лише українські студенти-абсольвенти, але й польські, і вони дуже дивувалися, коли вечером, перед спанням, я молився, але це мене зовсім не бентежило. Завважу те, що в такому критичному віці побожність і реліґійне переконання погребує піддержки з боку відповідної літератури і реліґійних людей. Не диво тому, що багато моїх товаришів, віруючих до п’ятої кляси, тратили віру і переставали молитися і ставали опісля безбожниками.

У моїй тямці остався такий один факт, а саме, що коли не було обов’язку шкільного задля якихсь там причин провадити всіх учнів до церкви, звичайно до Середньої церкви (в Тернополі), то з учительського збору я стрічав в церкві тільки проф. Іларіона Бриковича[196]', а інші учителі, навіть перед обов’язуючою молитвою перед початком і при кінці науки, знак святого хреста робили дуже недбало, або не робили, а навіть <байдужно молилися>[197].

До мого подання на теологію я мусів також постаратися про свідоцтво моральности від отця-декана і в тій цілі поїхав з батьком, що мав по дорозі орудку в Теребовлі, до Острівця, де деканом був о. Волянський, вдовець, відомий наш перший місіонар в Америці[198]. Коли я заїхав, то на подвір’ю перед собою побачив я велику резиденцію. Ввійшов я досередини, одначе нікого не стрічав. Перейшовши першу, другу і третю просторі кімнати (всі були буквально пусті, а деякі стіни навіть завалювались), стрінув я, як пізніше довідався, сестрінка отця-декана, старшого вже тоді студента прав Карпінського. Це тоді було в нас досить частим явищем. В однім куті стояло кільканадцять пчільних рам. Я предложив мою справу йому як секретареві, він попросив мене заждати в сусідній кімнаті, а тимчасом пішов сам за отцем-деканом, що переглядав у саді пасіку. Отець-декан, вислухавши мене, написав сейчас свідоцтво, запечатав його і віддав мені в руки. Подякувавши отцю-деканові, я вийшов з вражінням, що був у священика-ереміта.

Елекція[199] у Львові відбувалася десь осінню. Я заїхав до бурси Сембратовича, до одного мого знакомого товариша. Елекція мала зачатись пополудні, приїхало бодай сто кільканадцять кандидатів. На елекції, в салі засідань, в капітульному будинкові сидів митрополит Андрей, крилошани: о. Білецький[200], о. Бачинський[201] і інші, о. віце-ректор Яремко[202], а викликав і предкладав отець-ректор Боцян[203]. Найперше взивали кандидатів з Академічної гімназії у Львові, опісля з Тернопільської і інших. Коли мене впровадив о. ректор Боцян, отець віце-ректор Яремко кивнув головою, щоби я приступив до Митрополита. Коли я поцілував його в руку, то він спитав мене про деяких заздрістянських священиків, а після поставив мені питання: “Що то є общеніє святих?” Коли я на нього відповів, то отець-ректор казав мені продовжувати 50-й псалом від слів: “Боже, Боже…” На те Митрополит сказав: “Ну добре, будеш прийнятий”. Я поцілував його в руку і пішов. Коротка хвилина робила незабутнє враження. За довгим столом сиділи крилошани з предсідателем-Митрополитом, на столі горіли свічки. Митрополит з бородою і в окулярах робив дуже поважне, біблійне патріярхальне вражіння. Десь по двох годинах отець-ректор прочитав імена прийнятих, і я був другим чи третім з черги, бо перше місце займала Академічна гімназія. Я вернувся домів і став приготовлятися до Духовної семінарії. Часом я здибався з о. д-ром Конрадом, який піддержував мене в постанові.

На празник Покрови ми з’їхались до Духовної семінарії. З Тернополя були ще прийняті Пришляк[204], Пасіка[205], Декайло[206], Кутний[207], Музичка[208], Череватий[209] і інші. Вечером правився молебень про призвання Святого Духа, а по Св. Євангелію отець-ректор Боцян розвинув думку: “Місце, на якому ти стоїш, святе”. Довгі семінарські коритарі, гамір прибулих питомців, що радісно витались і цілувались, зливався у своєрідний семінарський настрій. На празник Покрови з’їхалося з кількадесять тисяч народу, так що і святоюрська площа ціла була вкрита битком. Архиєрейську Службу Божу правив митрополит Андрей зі семінарською асистою[210]. Співав гарно семінарський хор, і все це разом робило вражіння рідкого <великого празника>[211].

Починалося семінарське життя зі своїм порядком. Мене приділили на другому поверсі, в першій кімнаті, біля о. префекта[212] Малицького[213], разом зі Степаном Ратичем[214], Лопатинським з Чорткова (з околиць Теребовельщини)[215], Йосифом Осташевським[216], русофілом Ліщинським[217] і Радомським[218]. Крім того було двох лемків, один з третього року як цензор, а другого вже не пам’ятаю, як називався. В кімнаті було то позитивне, що не курили і вчилися. В інших кімнатах мешкали товариші: Пришляк, Пасіка, Музичка, Кутний, але на рекреаціях[219] ми сходилися разом і розмовляли. Дуктором[220] був спочатку Чорнеґа[221], а пізніше — Кость Левицький з Академічної гімназії[222], відзначаючий, щирий, гарно вихований. Згодом я познакомився з товаришами з вищих років, між якими було багато з Тернопільської гімназії, як Мазур[223], Олійник[224], Микола Чубатий[225], Василь Стадник[226] і інші, які тішилися, що я прийшов на теологію.

Помало привик я до довших богослужень, до розважань, точки[227] до яких давав о. Куницький[228], — на жаль, часто вони були малозмістовні. Утреню правив о. прелат Дольницький[229], старушок, який слухав сповідей і часом говорив конференції[230]. Мав він вплив на питомців як святець. Очевидно, з огляду на свій вже старечий вік, не міг він, як старої дати, зблизитися до молодих питомців з новими струями і з українськими поглядами, хоч до них ставився він дуже прихильно.

На першому, другому, третьому році були ще також питомці з Перемимиської єпархії і тому був один віце-ректор з Перемишля — о. Іларіон Паньківський[231], що займався матеріяльними справами — економією семінарії. Це був зрівноважений священик і люблений питомцями задля свого доброго серця.

У ректорат входили отець-доктор Йосиф Боцян як ректор, отець-доктор Яремко і отець Іларіон Паньківський як віце-ректори, а як префекти: о. Малицький, о. доктор Константан Богачевський[232] і о. Никита Будка[233]. Так, що цілий ректорат складався з ректора, двох віце-ректорів, трьох префектів і двох духовників. Разом вісім членів.

Отець-ректор доктор Боцян Йосиф любив науку, був рішучий, але замало мав зв’язку з питомцями і [був] замало реальний. У семінарії викладав часослов, а на університеті помагав отцю-професорові Бартошевському[234] у викладах пасторальної [богословії], катехитики, педагогіки. І о. проф. Бартошевський приготовляв його на свого наслідника. Він вимагав точности і збереження семінарського порядку.

Більше життєвим був о. д-р Яремко, каноніст, який викладав і слов’янську мову. Отець Будка вчив обряди більше практично, і тому лишалося з того багато в пам’яті. Питомці видали були літографічно “Обряди” о. Дольницького[235], одначе за мене вже їх не читали. Отець Яремко був незвичайно приступний в поведенню. Отець-доктор Малицький і отець-доктор Богачевський мало зближались до питомців і мали помагати питомцям в догматиці, філософії і моральній [богословії], а часом відбували з питомцями деякі репетиції. Церковний спів вчив о. Г., а іспити треба було здавати перед о. Дольницьким[236].

Порядок дня був такий: 5.30 вставання, опісля молитви, розважання, снідання і виклади на університеті від 8-ї до 12-ї години, відтак обід, півгодини рекреація, наука, від 4:00 до 4:45 підвечірок і відпочинок. Від 4:45 до 5:00 духовне читання і наука. В неділю о год. 6:30 — конференція, в 7:00 — вечеря, рекреація, точки, молитви і спочинок.

У кожну суботу — Велика Вечірня, а в четвер — Молебень до Серця Христового. Правили отці-настоятелі по черзі. В неділю була все Утреня, в часі Утрені була Служба Божа читана і причастя, а о 10:00 — Служба Божа співана, 15:30 — Вечірня, в 18:30 — конференція. Ранішні та вечірні молитви становили скорочені Повечер’я і Полунощницю.

На прохід ходили у вівторок і в четвер, разом всі або двома групами. У міському парку держано ще медведя. Харч був можливий, тільки снідання були заслабі (булка і чай).

Товариське життя гуртувалося в читальні імени Шашкевича, з рамени якої на вечірних рекреаціях відбувалися відчити і сходини. Серед питомців панував український дух, одначе біля 10 питомців було ще т. зв. “твердих”. У читальні я мав відчит про виступ Шашкевича в Духовній семінарії і його переломову акцію серед питомців, що стало дороговказом для майбутніх десятиліть. Крім того, заложив я був також протиалькогольне товариство, яке числило тоді кількадесять членів.

Коли я ближче так приглянувся життю, то воно замало мене притягало, тому що ціле виховання було спрямоване на сільського душпастиря і майже ввесь загал думав, як оженитися, стати священиком і провадити душпастирську працю. На наукову працю мало звертали увагу. Виклади на університеті також були примінені до того рівня.

Філософію викладав отець Вайс[237] на основі фрібурзького Райнштадлєра[238], трохи по-латині, а трохи по-польськи. Апологетику і фундаментальну [богословію] викладав отець Шидельський[239] на основі Танкерея[240] так само. Вони обидва старалися зацікавити слухачів, беручи під увагу нові погляди, прихильні і неприхильні для віри, філософії і апологетики.

Біблійну історію Старого Завіту, екзегезу (Ісая), єврейську, сирійську, арамейську і арабську граматику викладав отець-професор Мишковський[241] по-латині. Він тримався віденського Чокого[242], і зразу були малозрозумілі виклади. Був він дуже сухий і малопритягаючий своїм зовнішним викладом і змістом. Але то була свята людина, глибоковчена, з феноменальною пам’яттю. Був завзятий лемко і русофіл. По-латині і по-польськи говорив дуже добре, а по-українськи — лемківським діялектом.

Назагал треба сказати, що між професорами і слухачами замале було зближення і зацікавлення. Виклади були для українців і поляків разом. Українці сиділи по правій стороні, а поляки по лівій, для викладаючого професора було навпаки. І інші виклади, як я зачував, не дуже притягали, бо професори не старалися зацікавити слухачів. На світських факультетах виклади були займаві[243], студенти старалися здати іспити і осягнути становище. На богословських викладах не було якихось дотинків[244] під оглядом національним. Одначе українці з поляками мало зносилися, хіба одиниці, задля того не покидала мене думка, що може на філософічному факультеті можна більше занятися наукою. Я говорив навіть на ту тему з Степаном Балеєм, що приготовлявся на професора університету; але він був атеїст. Я боявся, що і на філософічнім факультеті не все так рожево, як я собі думав. Може і та була причина, <що я до богословських наук не брався на початку так пильно>[245].

Пригадую собі, що ми ходили на якісь збори в справі створення Українського університету, і на них промовляв Кость Левицький[246] і інші. Бачив я і Олесницького[247]. Отець-ректор влаштував був один курс економічний, на якому викладали Олесницький, Гнатюк[248] про Гуцульщину і інші. Подібний курс був у восьмій клясі в Тернополі, в бурсі Качали, на якому викладав отець-доктор Конрад, директор банку Ковальський та інші.

Закордонні студії в Інсбруку та Римі

Десь з початком нового 1912 року трапилася немила хрія[249], а саме бойкот русофілів, щоби їх усунути з Духовної семінарії. Я дуже настоював, щоб у бойкоті “твердих” заховати культурну форму і поведінку. Задля того розв’язано Духовну семінарію, і всі питомці виїхали додому. Щойно пізніше заряджено нові прийняття. Була це дуже неприємна справа, до іспитів не можна було вже добре приготовитися, все ж таки я ще вспів здати іспит з арабської, сирійської і арамейської мови, як конечних до докторату. Після зложення всіх іспитів: з історії, Старого Завіту, екзегези і єврейської мови, фундаментальної догматики і схоластичної філософії — я вернувся домів на вакації та й думав, чи не вдалося б якось виїхати на вищі студії закордон. У Заздрості відкопано тоді якийсь величезний пам’ятник в степу з написом, який відчитано в “Літературно-Науковім Вістнику”[250]. Митрополит Андрей зацікавився ним і хотів його спровадити до Національного Музею. Отець Теодор Цегельський пригадав мені усю справу, і я пішов з нею після ферій до Митрополита. При тій нагоді я натякнув йому про деякі свої вагання, а тоді Митрополит предложив мені виїзд до Інсбрука. Саме тоді Митрополит виправляв туди на теологію руського сибіряка Кулакова, який прийняв католицьку віру і хотів учитися на священика. Він не знав німецької мови, і ми оба вибралися в дорогу до Інсбрука. Він побув там тільки один рік і вернувся на Сибір, учителював та й остався тайним католиком.

Я зачав був ходити на університеті у Львові на другому році (1912) на виклади української мови професорів Студинського[251], Грушевського[252], на педагогіку Маньковського[253] і на інші виклади. В Інсбруці я побачив, що те все треба лишити і віддатися студіям філософії і теології. Коли ми приїхали зі Львова до Відня, і через Альпи, до Інсбрука, то вже падав сніг, бо було це при кінці жовтня. Як ми приїхали до “Канізіянума”[254], то була десь шоста година ранку. Нас впроваджено до атріюм, в якому на підвищенні стояла велика статуя Серця Христового. І я тоді подумав собі: що то з мене буде?!

Отець-реґенс Гофман[255] прийняв мене ввічливо, і я мав окрему кімнату, як кожний конвіктор[256], і була вже більша можливість занятися наукою. Середовище було інтернаціональне, 250 питомців. Реколекції[257] тривали 10 днів і впроваджували вже глибше в духовне життя. Зжитися з товаришами різних націй було досить важко. Нас українців було тоді, здається, 10: Іщак[258], Дідуник[259], Донарович[260], Кукурудза, я і інші. Службу Божу правив о. Дутчак[261]. Я зложив іспити дуже добре і вернувся на вакації до Заздрости. Одначе захворів я на тиф, і щойно з опізненням, десь при кінці жовтня я приїхав до Львова. Митрополит Андрей думав, що я вже зрезиґнував з теології, запросив мене на обід й опісля виправив назад до Інсбрука. На третьому році я зачав вже думати про докторську дисертацію. Іспити зложив я з дуже добрим успіхом і виїхав на вакації знова до Галичини. В тому часі вибухла війна і я мусів остатися вдома один рік, бо Галичину зайняли російські царські війська. Слава Богу, я якось не був арештований і при найближчій австрійській офензиві я з батьками переїхав Стрипу і з Підгаєць дістався до Львова. Помагав мені мій товариш Мостович[262]. У Львові митрополита Андрея не було, його ув’язнила і вивезла до Суздаля царська влада, отець-офіціял Білецький видав мені потрібні документи, і я виїхав назад до Інсбрука, щоб продовжувати студії. В “Канізіянумі” отець-реґенс і товариші думали, що я пропав під час російської окупації, і тим радше прийняв мене до конвікту[263]. Я вписався на четвертий рік (1915 р.) і став думати про докторат та й написав дисертацію[264], яка була прийнята в 1916 році професорами Урбаном Гольцмайстером[265] і Йосифом Ліндером[266]. Мені навіть призначили премію, тодішних 40 австрійських корон. Це був високий гонорар. На вакаціях остався я вже в Інсбруці при церкві “Ewige Anbetung”[267], а по вакаціях приготовлявся до риґорозуму[268] з історії права. В тому часі мусів я відбути й операцію сліпої кишки. При кінці шкільного року 1916–1917 я зложив другий риґорозум з моральної, пасторальної, катехитики і літургіки.

Саме в 1917 році вернувся з російської в’язниці митрополит Андрей. Тому, що це була війна, то він з Петербурга дістався до Швеції, а звідтам до Швайцарії і зі Швайцарії переїжджав через Інсбрук та казав мені приїхати до Галичини на свячення. Я одержав дияконат у Львові, а пресвітерат в Уневі[269], до якого представляв мене о. Йосиф Схрейверс[270], бо там був монастир редемптористів. Перед свяченнями я відвідав батьків, яких був я полишив в 1915 році в Підгайцях, звідки вони вернулися на своє знищене господарство. Тоді з війська вернувся інвалід брат Роман, і вдома, крім батьків, була ще сестра Євгенія. Коли я, після свячень, вернувся до Інсбрука докінчувати докторат, то Роман і Євгенія померли[271]. Я був до них дуже прив’язаний, тому вістка про їхню смерть була для мене так дуже болюча. Загинув в тому часі, на війні, і другий брат Володимир, як медик, дуже чесний і дуже благородний.

Заздрістянський-Пантелиський степ виглядав, як по татарськім наїзді. Поки око сягало, земля неуправлена, порозкидана зброя, величезні гарматні кулі лежали зариті в землю, кільчасті дроти. Не видно було тільки трупів, що були позвожені і похоронені на кладбищі. Гайвороння крякало і ширяло понад побоєвищами. Я мусів йти пішки мало що не з Підгаєць, на Золотники, а опісля до Заздрости, бо іншої комунікації не було. Вертав я вже фірою до Підгаєць. Село було зруйноване, остались лише деякі хати, а селяни рилися в своїх криївках і бралися горячково до відбудови своїх хат.

Після свячень, в празник Непорочного Зачаття[272], я вернувся з Унева до Львова, а опісля чимскорше до Інсбрука, щоби оминути всяких перепон, яких було багато. В Інсбруці я замешкав в сестер-монахинь при церкві “Ewige Anbetung”, а потім в сестер в Матрай на Бреннері[273], та й став пильно приготовлятися до найтяжчого риґорозуму з догматики. Звичайно наші докторанти на кінцевий риґорозум виїжджали до Відня, бо там під тим оглядом було легше. За несповна 5–6 місяців я зложив риґорозум, і воно пішло дуже добре, професори були дуже вдоволені. На докторську промоцію прийшло дуже багато гостей, хоч я нікого не запрошував, так що сам реґенс, о. Гофман, дивувався моїй популярності, незважаючи на те, що я нігде не уділювався.

По докторській промоції я вибрався до Львова, і по дорозі мене запрошено на Велеградський з’їзд[274] в 1918 році, який влаштовував архиєпископ Стоян[275]. Був там тоді і отець Спачіль[276]. Про цей з’їзд написав я опісля звіт до “Ниви”[277]. Звідтам поїхав я до Львова, представився в Митрополита, а він післав мене на відпочинок до Словіти, тому що там не було священика-капеляна. Перед тим я ще поїхав до Заздрости і там мав першу Службу Божу, а проповідь виголосив отець-парох Теодор Цегельський.

Війна ще не закінчилась, заключувано з Україною Берестейський мир. Цісар Карло[278] обіцяв заснувати Український університет для українців, а його основу мали творити існуючі вже катедри на утраквістичному Львівському університеті. На інші катедри мали чимскорше приготовляти габілітаційні праці доценти. Таке предложення зробив і мені митрополит Андрей. Я радо його прийняв, одначе вагався, чи писати габілітацію[279] з філософії, чи з догматики. Єпископ Боцян предкладав мені префектуру в Духовній семінарії, одначе я чимскорше вибрався до Мюнхена і там думав писати габілітацію.

Тоді лютувала так звана “гішпанка”[280] і нею заражувались люди в часі подорожей. Не зважаючи на те, я вибрався в дорогу через Відень, і приїхав до Мюнхена з високою горячкою. Не маючи нікого знакомого в Мюнхені, я попрямував до Інсбрука і до Матрай коло Бреннера, і там положився зразу до ліжка та й хорував впродовж одного місяця. Слава Богу, я видужав і тому, що починався вже відворот австрійської армії з полудневого Тиролю, я рішився залишитися в Матрай і писати працю, випозичаючи потрібні книжки з Інсбрука, Відня і з Мюнхена. В Інсбруці професори мені дораджували, щоби я взяв догматику, бо до неї тяжко знайти відповідного професора, а до філософії багато легше. Я послухав ради, передусім професора філософії Доната, Міллера[281] і Брудерса[282], та почав писати про тринітарну науку Фотія. Відворот австрійської армії тривав далі, але мені не перешкоджав на селі в моїй науковій праці. Кінець кінцем впродовж року я написав габілітацію і почав її печатати в “Innsbrucker Zeitschrift für katholische Theologie”[283]. Умовини для печатання були незвичайно прикрі. Мені, одначе, вдалося зробити 100 примірників відбитки і порозсилати її до рецензій. Оцінки появилися дуже прихильні і в католицьких журналах, і в протестантських: німецьких, французьких і англійських. Вона була прийнята як габілітація на Інсбруцькому університеті професорами догматики Йосифом Міллером[284] і Іваном Штуфлером[285].

Тимчасом вибухла українсько-польська війна, я не міг вертатися до Галичини, а тому, що був виснажений, то поїхав завдяки знакомим товаришам на відпочинок у Ціцерс, Ціріх і Айнзідельн в Швайцарії — до бенедиктинів. Вернувши у Матрай, я почувався далі виснаженим і, за порадою лікаря, виїхав у Бріксен, Боцен і Меран, а тому, що полудневий Тироль вже зайняли італійці, я мусів вертатися в Матрай. Впродовж тих двох неповних літ я записався на філософічний факультет в Інсбруці на філософію, клясичні мови, мистецтво і історію.

Війна не кінчалася, а до Риму приїхала наша дипломатична місія Колесси і о. Бонна[286]. Я звернувся до о. Бонна, бо хотів їхати до Риму. Монсеньйор Енріко Бенедетті[287] зі Східної Конґреґації дав згоду, і я приїхав до Риму та замешкав в отців-францішканів на Люнґотевере Фарнезіна. Спершу удержувався я з інтенцій, а опісля Папа Бенедикт XV дав мені 1000 лір підмоги. Рік перед тим він оснував Конґреґацію для Східної Церкви і Орієнтальний Інститут, на якому викладали отці Жужі[288], Салявіль[289], Спачіль та інші. Одначе я ходив на курс маґістерії на Григоріянум[290] і Анджелікум[291]. Передусім глибокі були виклади отця Делятая[292] на Григоріянумі. Я став писати другу габілітацію “De principio spirationis”[293]. Іспити зложив я дуже добре і став “magister aggregatus”[294]. Крім того, в Римі я студіював мистецтво і познакомлювався зі всіми римськими справами. Від францішканів я перенісся до колеґії Сан Люїджі дей Франчезі, а опісля до нашої колеґії на П’яцца Мадонна дей Монті, З, яку відчинено 1921 року[295], і ректором став отець Березовський[296].

При кінці 1920 року приїхав до Риму митрополит Андрей[297]. Його положення було дуже тяжке і загалом уся ситуація ставала нестерпима[298]. Правительство президента доктора Є. Петрушевича перенеслося до Відня, а отаман Симон Петлюра не вдержався і перенісся до Тарнова і Варшави. Митрополитові грозили атентатами, і він бачив, що в тому часі на галицькому терені нічого не можна вдіяти та й тому виїхав через Відень до Риму і замешкав в отців-редемптористів, на вія Меруляна. Хтось-то мені казав, що він заїхав до Колеґії Піо Лятіно, але кінець кінцем я знайшов його в редемптористів на вія Меруляна. В одній з розмов він сказав мені, що віддав Духовну семінарію у Львові отцям-василіянам. На це я відповів, що недобре сталося, бо безженні священики тратять осередок, в якому і біля якого гуртувалися. Єпископ Боцян, вернувши з Сибіру, занепадав на здоров’ю і занедужав на запалення легенів. Отець віце-ректор Дмитро Яремко помер на засланню. Не було тоді нікого, хто міг би взяти ведення Духовної семінарії в свої руки. Митрополит не відповів на це нічого, тільки розповідав про безвихідне положення українців в Галичині. У вільному часі опроваджував мене по римських церквах і музеях. Багато різних представників заходило тоді до нього, і можна сказати, що він заворушив тоді своєю появою цілий Рим. У тому часі мав виклад про східне монашество. В митрополита Андрея були навіть представники сибірських ґенералів, що воювали з большевиками. Поляки, передусім отець-прелат Скірмунт[299], стали параліжувати акцію Митрополита, і приїхав до помочі вірменський архиєпископ Теодорович[300], з яким Митрополит Андрей мав гострі зустрічі. Я супроводжав Митрополита до папи Бенедикта XV, в якого він був кілька разів в справі повновластей, даних йому Папою Пієм X[301]. Документ, який митрополит забрав зі собою з архіву в Академії наук в Петербурзі, опісля перевіз зі Львова через границю один жид, а отець Климентій[302] стрінув його у Відні і привіз до Риму. Документ оправдав його вповні перед Папою і виказав усю лож польських наклепів. У Східній Конґреґації рішено відчинити знову Руську Колеґію, яка на час війни була замкнена, і Папа Бенедикт XV написав в тій справі письмо до Митрополита з датою 21.2.1921 року[303]. Я супроводжав Митрополита також до різних дипломатичних представників, бо Франція віддала Галичину Польщі. Але, мимо всіх усильних заходів, нічого не вдалося вдіяти. Щоби переждати критичний час, Митрополит, за згодою Східної Конґреґації, виїхав на апостольську візитацію українців в Південній Америці. Багато помагали йому тоді отець Бонн і отець Жан[304]. З Риму митрополит Андрей виїхав через Париж до Бельґії і Голляндії і там давав конференції про Схід і про нашу Церкву. За ним поїхав архиєпископ Теодорович, щоби параліжувати його акцію, але, як казав отець Схрейверс, даремно, бо митрополит Андрей говорив перфектно по-французьки, а архиєпископ Теодорович дуже кепсько. При таких нагодах Митрополит збирав жертви на сироти. Звідтам він поїхав з братом Ґродським спершу до Полудневої, а опісля до Північної Америки, де проповідями і конференціями продовжував збирати пожертви на сироти так, що аж занедужав.

З Америки написав мені листа, щоби я збирався до Львова. Я написав тоді габілітаційну працю “De principio spirationis”[305], яку рецензували професори Делятай і д’Ербіньї[306]. Вона була одна з перших, помимо того, що на маґістерії були найкращі кандидати з усього світу на професорів догматики. Я напечатав її пізніше як один том “Праць Богословської академії”, і появилися дуже прихильні оцінки[307], крім отця Костельника, який мусів мене опісля за зневажливу рецензію прилюдно перепрошувати[308]. Та й про це буде мова пізніше.

Повернення в Україну

Через Інсбрук, Відень і Велеград я вернувся до Львова в липні або серпні 1922 року дуже вичерпаний і ослаблений, але з двома габілітаціями на Інсбруцькім і Григоріянськім університеті. Около півмісяця побув я вдома. А при кінці вакацій о. Галущинський[309] скликав професорів усіх трьох семінарій[310], щоби узгіднити українську філософічну і богословську науку. Говорено також про основання, в цілі об’єднання, якогось товариства і видання якогось журналу. На тому і скінчилося, бо отець-ректор Лакота з Перемишля[311] і отець-доктор Лятишевський з Станиславова[312] були досить здержані.

Свого часу основано у Львові Український тайний університет, коли поляки усунули всіх українців з університету. Польська влада зачала їх переслідувати, слідити за викладами, вкінці арештовано ректора Щурата[313]. Запрошувано навіть і мене з викладами канонічного права на правничому факультеті. Вкінці праця стала неможливою і влада університет зліквідувала.

Богословські студії в семінарії номінально творили факультет при університеті, фактично вони були зовсім віддільні. Мені поручили викладати догматику про Святі Тайни і ті трактати, які не викладав о. Кисіль[314]. Тимчасом я замешкав в семінарії з тим, щоби я шукав собі приміщення в сестер-василіянок на Зиблікевича, а коли вони відповіли, що не мають ні фондів, ні приміщення для капеляна, то отець Галущинський хотів мене відправити на капеляна до Кульпаркова. Це мене дуже огірчило, бо я приїхав з двома габілітаціями, шукаючи можливости для наукової праці, а тут відправляють мене до дому зумашедших. Отець Климентій, не згадуючи мені нічого, прохав отця-ректора Галущинського, щоби я бодай тимчасом лишився в семінарії.

Як відомо, в часі візитації митрополита Андрея в Америці приїхав до Галичини апостольський візитатор о. Іван Дженоккі[315] до Львова в 1923 році. Його ще в 1920 році Папа Бенедикт XV іменував апостольським візитатором України. Він приїхав до Варшави, щоби звідтам удатися до Житомира, одначе наступ большевиків вліті 1920 року примусив його залишити Варшаву і переїхати до Відня, а після півторарічного побуту вернутися до Риму. Новий Папа Пій XI[316] вислав о. Дженоккі як апостольського візитатора до Галичини. Він переслухував священиків, вірних, був у Духовній семінарії, а після відвідин в Станиславові і Перемишлі від’їхав до Варшави. Постала там якась неприємна ґазетна дискусія з приводу якоїсь приписуваної йому заяви перед польським правительством.

Лишившись в семінарії, в одній кімнаті, я приготовляв свої виклади і став також думати над оснуванням науково-богословського журналу, з якою то думкою я носився вже від кількох літ в Римі. Одначе такий журнал мусів би на когось опиратися. Духовну Семінарію я вважав невідповідним тілом для такого видання, а факультет не міг назовні нічого підписувати. Впрочім, як я бачив, у нікого не було наукового інтересу. У воєвідстві був ще тоді австрійський віце-президент Децикевич[317]. Я випрацював статути Богословського наукового товариства і предложив Децикевичеві, і він поміг мені, щоб вони дістали затвердження правительства. Це мене незвичайно втішило, бо то були перші статути загалом, затверджені польським урядом на українських землях, чим проломано перші леди. В межичасі зачав я приготовляти друк “Богословії”, бо матеріялів не було ще зібраних ніяких. У тому напрямі піддержував мене єпископ Йосиф Боцян. Я скликав перші конституційні збори, про яких звіт я помістив в “Богословії”. Крім того я зачав видавати “Праці Богословського наукового товариства”. Перший том присвятив я св. Йосафатові з нагоди 300-річчя його мученичої смерти. Кошти видання покривав я передплатою і добровільними датками, хоч справа була досить прикра. Для товариства записав свою бібліотеку отець-прелат Ісидор Дольницький, який помер в 1924 році.

У 1923 році вернувся з Америки Митрополит до Львова, з великими пригодами в Познані. Він закликав мене і спитав, чи я стараюся про капелянію в шпиталі в Кульпаркові. Я рішучо заперечив, і він прийняв мою відповідь як самозрозумілу. Я дальше викладав догматику та займався науковою і редакційною працею. Я навіть думав, щоб купити дім у Львові і там примістити редакцію і бібліотеку товариства та кількох світських священиків для наукової праці. В межичасі я дуже занепадав на здоровлю і занедужав на катар жолудка і кишок, тому що перестудився в часі слухання сповідей, не маючи теплої одежі. Крім того, великим смутком для мене була смерть матері, яка померла в Заздрості і я, хоч недужив, поїхав на похорон. Вона була похоронена в гробівці біля церкви, який я побудував.

300-річчя смерти св. Йосафата, 650-річчя смерти св. Томи з Аквіну, срібний ювілей архиєрейства митрополита Андрея забирали мені багато часу, щоб присвятити їм належну увагу, так що я не міг взятися до писання догматики[318].

Провід семінарією, академією та наукова діяльність

У 1924 році кінчалося п’ятиліття, на яке Митрополит віддав був провід семінарії отцям-василіянам. Воно пройшло відносно спокійно на тодішний час загостреного ворогування між поляками і українцями та боротьби проти целібату по причині введення його в Станиславові і в Перемишлі[319]. Митрополит бачив, що дійсно безженні священики стратили давній осередок, яким була Духовна семінарія, і рішився привернути світське духовенство до проводу в Духовній семінарії. Вже вертаючи з Риму в 1923 році через Відень, Митрополит журився майбутнім ректором, як згадував отець-доктор Мирон Горникевич[320]. Коли отець-протоігумен Калиш[321] питав раз на авдієнції Митрополита, як буде далі з Духовною семінарією, то Митрополит сказав, що він не може продовжити провід отцям-василіянам, і вони опісля чулися тим дуже діткнені, а о. Калиш сейчас відкликав усіх отців з Духовної семінарії. Митрополит вже передше запитував мене кілька разів, чи я дав би собі раду з проводом Духовної семінарії, а я завжди давав виминаючу відповідь. Вкінці піддавав я думку, що може би єпископ Боцян номінально очолював семінарію, а я її провадив. На те Митрополит, усміхаючись, відповів: “То можу робити я сам, але хто буде працювати?” Крім цього дуже намовляв мене о. Климентій, щоби я обняв ректорат, бо цього вимагає добро митрополії. На це я відповів, нехай він обнимає, а о. Климентій, як стій, відповів: “Я вже маю студитів”. Як другий арґумент я подавав, що тоді наукова праця упаде, і що я підготовляю окрему книжку про 25-річчя єпископства Митрополита та й що мені не дуже випадало би після того обіймати Духовну семінарію. Одначе він не дався зовсім тим переконати: “Як ректор будете робити, що можете, а навіть більше ще спомагати наукову продукцію”. Не думаючи про те, я передше купив вже білет до Праги, Відня, Берліна і Парижа в наукову подорож і у зв’язку з цим два місяці наперед відбув свої виклади. Я пішов від нього до Митрополита й остаточно дав свою згоду перебрати Духовну семінарію. Після мене прийшов до митрополита Андрея о. Евзевій Бачинський, і Митрополит, щоби розголосити справу і зробити її безвідворотною, сказав до нього: “Ви минулися з новим отцем-ректором”. І дійсно, зараз справа стала загальновідомою. Отець Климентій дуже втішився, а для мене це була одна з найприкріших подій в життю, хоч мав я їх дуже а дуже багато. Треба було зачинати спочатку.

Я бачив негодування і нехіть отців-василіян, найперше зглядом[322] митрополита, а в наслідку і до мене. Передусім невдоволений був отець Галущинський. Відносини мої [з ним] спочатку були добрі, але пізніше зачали остигати. Поява “Богословії” зробила була добре вражіння, одначе небаром о. Скрутень[323] зачав ходити і покрийому[324] приготовляти свої “Записки”. Все-таки, то мене не знеохочувало. Щоби дати час переговоритися цілій справі, я пішов до студитів на Петра Скарги на реколекції, а були тоді різдвяні вакації і отець Галущинський відпустив питомців домів.

Після реколекцій я предложив Митрополитові склад ректорату, а саме: на віце-ректора предложив о. Лабу, що був сотрудником у Святому Юрі[325], духовником став о. Рудь[326], якого спровадив вже передше о. Бачинський за ініціятивою о. Ковальського[327]. Він був русофілом, але в семінарії притих. На префекта економії піддав сам Митрополит о. Малиновського[328]. Другим префектом, дисципліни, був отець-доктор Василь Василик. Отець-канцлер Яцковський[329] і о. Бобикевич[330] передали мені урядово, в імені Митрополита, Духовну семінарію. Отцю Галущинському було це незвичайно прикро, і я старався, як міг, злагіднювати усю ситуацію. Каса семінарії була майже порожня, а навіть було 5000 довгу затягненого в консисторії. На нещастя, я заслаб ще на ґрипу та й почав лежати. А коли духовенство і світські йшли желати Митрополитові з нагоди 25-ліття архиєрейства, то і я піднявся та й пішов також, хоч Митрополит казав мені, пощо я вставав. Перед Йорданом стали з’їжджатися питомці, треба було все приготовити, а тимчасом різні язики пророчили, що то все завалиться. Я скликав на конференцію, прочитав номінаційну грамоту, в якій виразно Митрополит писав, щоби я під канонічним послухом прийняв провід семінарії. Я заявив, що буду і строгим для тих, що будуть собі легковажити своє знання, і лагідним для тих, що будуть старатися ревно приготовлятися до священства. Пішов я до Митрополита представити новий ректорат та й просити благословення. Пригадую собі, що Митрополит сказав тоді: “На жаль, в історії семінарії так бувало, що чим ліпші отці-настоятелі, то тим гірші питомці”. Йордан відсвяткували ми добре, хоч між питомцями зачали шемрати, що я запровадив строгу дисципліну, навіть коли за о. Галущинського був лагідний порядок. Питомців була несповна сотка. Реколекції давав о. Галущинський, бо так він собі бажав на пращання. Після реколекцій я запросив усіх професорів і настоятелів та й на спільній вечері подякував за дотеперішний провід о. Галущинському і отцям-василіянам. Отець Галущинський, одначе, був дуже прибитий. Ті перші леди були проломані, вступні формальності зроблені. Кількох професорів з отців-василіян ще остали, і я просив опісля ще покійного о. Теодоровича[331] та й якось щасливо довів до кінця семестру. Деякі професори ставилися прихильно, як о. Дорожинський[332]. Між питомцями було кількох, що негодували і хотіли боронити “давні вольності”, передусім ті, які мали кревних між каноніками і отцями-василіянами. Раз в середу і в п’ятницю я зарядив читання при трапезі, тоді на знак протесту питомці не хотіли обідати. Переляканий отець-префект питав, що робити, я казав перервати читання і докінчити обід. Всі думали, що питомці “виграли”.

На другий день, на конференції, вечером, я дав вислів негодування нечуваного поступку питомців у семінарії. “Ви знаєте, — сказав я, — що я обняв семінарію під послухом, мені не положено ніяких умовин. Як хто чимсь невдоволений, нехай йде до Високопреосвященного Митрополита, а поки що треба виконувати його зарядження. Я ніколи не допущу до того, щоби в семінарії панувала якась анархія, але мусять бути догідні умовини для духовного і научного життя. Кому не подобається, може виступити, нікого я не силую ані фізично не змушую. А з другого боку, нехай ніхто не думає, що він робить ласку. Церква вже має усталені норми виховання, і їм кожний мусить підчинитися, хто хоче бути священиком”. Частина питомців була дуже вдоволена з того, а всі противники поспускали носа. Коли я пізніше зреферував Митрополитові, то він був дуже вдоволений з мого поступовання і радив мати терпеливість до кінця року, щоби той неспокійний елемент, передусім на четвертому році, вийшов з семінарії, а так само легкодушні побачать, що в семінарії для них нема місця. Я поробив негайно деякі поліпшення в харчі, в порядку і в чистоті. Запровадив ранішні молитви, семінарійне життя зачало укладатися, упередження помалу зникали. Хоч треба сказати, що було мало священиків, які розуміли би вагу, щоби митрополія станула на свої ноги і змобілізувала всі свої сили. Я бачив, що потреба в усіх напрямах удосконалення, і тому не занехав думки оглянути бодай найважніші європейські семінарії і богословські заведення. В часі вакацій я попереділював кімнати на менші, бо у великих кімнатах одні одним перешкаджали в науці і не могли належно зосередити уваги на своє внутрішнє і научне життя. Крім того, мав я ще інший хрест Божий, а саме: одно крило будинку віддав отець Галущинський Державній учительській семінарії, а подвір’я Духовної семінарії пошті. Я скликав українських правників і спитав про їх думку. І вони сказали, що справа небезпечна і що польське правительство може вважати це прецеденсом, щоби зайняти будинок Духовної семінарії. І навіть на письмі влада дала нечемну відповідь. Одначе все-таки, з великим трудом, мені вдалося освободити будинок, а крило від вул. Сикстуської зайняла Мала семінарія, яка, одначе, робила великі труднощі для самої семінарії.

Порядок в семінарії не був унятий в правила, я бачив, що треба зробити якісь зміни і поліпшення і приглянутися сучасному станові духовних семінарій і філософічно-богословських заведень в Европі. Таку подорож я відбув в кількох роках і про те принагідно писав. Я переробив і доповнив старі правила Духовної семінарії і розпочав видавати “Аскетичну бібліотеку Духовної семінарії”. Останній томик мав містити духовні вправи митрополита Андрея. Як сказано, я змінив дещо порядок, удогіднив його, поправив харч, завів більшу чистоту, добудував ще від подвір’я салі, кімнати і атріюм, кругольню, аркади і поставив в городі пам’ятник Митрополиту, який большевики в 1939 році розбили[333]. І щоби фінансово зрівноважити бюджет, конкордат віддавав Духовній семінарії 180 гектарів в Якторові, де я побудував будинки. При тому помагав багато отець Малиновський. Крім того я купив 40 гектарів на Личакові, під Винниками, т. зв. Андріївку, на дуже догідних умовинах, і затягнув позичку в Земельному банку. Там було помічне господарство і звідтам приходило м’ясо, молоко, ярина, хліб, пасіка, овочі. Було там 12 коров, 20 свиней, і коли худоба була підгодована в Якторові, то переганяли її на Андріївку, яку провадив отець Антін Рижак[334]. Усі три господарки мусіли провадити свої окремі рахунки і оплачувати себе. Так була завершена самовистарчальність Духовної семінарії.

Одначе неправильність була та, що всі настоятелі замість взяти на себе всю відповідальність за порядок і не допускати до нарушень та взяти одіюм[335] на себе, то кожний хотів уходити за доброго, а на мене спадав заміт строгости і всяка поблажливість могла загрожувати існуванню семінарії. Тим більше, що її український дух не подобався полякам і правительству. Коли місця в семінарії було замало, а кандидатів на перший рік голосилося сотками, тому що доступ до вищих шкіл був замкнений для українців, я мусів винаймати філії, а навіть коли Академічний дім не міг вдержатися, то на предложення голови Наукового товариства ім. Шевченка професора Раковського[336] я винаймив Академічний дім і примістив там перший рік, з окремим префектом і духовником. Там відбувалися для них і виклади. Я мав подвійну роботу, бо мусів говорити конференції тут і там. Тим часом на Цитаделі військо, а зглядно команда, була невдоволена з того і навіть, як я довідався з дуже тайних джерел, хотіли робити напад. Вправді, всякі такі справи, як купно Андріївки, господарства, філії, я робив дуже обережно, то все-таки це не уходило уваги польського громадянства, хоч мені, політично незаанґажованому, не могли робити замітів.

Після перших поліпшень в Духовній семінарії я взявся і за студії, бо одна і друга установа мусіли йти в парі. Духовне і фізичне життя належало до Духовної семінарії, а наука і студії — до наукового заведення. Я бачив ясно, що якщо ми не створимо наукового осередка, свого власного, то ми ніколи не займемо місця жодного у філософічній і богословській науках. Були навіть голоси, що на університеті хотіли мені дати катедру догматики з тим, щоби питомці перейшли на польські виклади. Одначе я рішучо був противний тому, хоч деяким нашим професорам імпонувала така пропозиція і державний стаж. Оглянувши всі важніші європейські філософічно-богословські заведення, я видів конечність запровадити університетські статути з габілітаціями і кваліфікаціями для професорів і для студентів. Я уложив статути, які Митрополит затвердив. Першу Колеґію творили ті, що вже мали університетський стаж, значиться о. Мишковський, о. Галущинський був габілітований на Львівському університеті за Австрії, а я мав дві габілітації. Тих трьох професорів мали переводити дальшу організацію і предкладати Митрополитові нові номінації. Професори мусіли підготовляти праці. Я помагав і удогіднював іншим отцям в печатанню їхніх праць і переведенню номінацій. Одначе деякі були невдоволені, а передусім о. Костельник, бо він уважав себе понад всякі колеґії і цензуси. Він мав праці і міг бути іменований професором без трудности. Тим часом його кампанія проти целібату і його деякі виступи в “Ниві” стали відомі, завдяки отцям-василіянам, в Римі. І коли я на одній з авдієнцій в Папи Пія XI прохав про надання права докторату для нашої академії, то Папа став негодувати задля о. Костельника. Я його боронив, як міг, але важко було Папу умолити, переконати про його деякі особисті пересуди. До того, саме в тому самому часі о. Костельник повів акцію проти академії так, що о. Климентій мусів о. Костельника і о. Лабу гамувати в їх виступах проти найкращого наукового почину. Вернувши до Львова, розповів я про авдієнцію в папи Митрополитові, але він нічого не відповів. І це трохи його пригнобило. З номінацією о. Костельника треба було стриматися. В професорському складі не було назовні жодних змін: о. Кархут[337], о. Левицький, о. Лаба й інші почали предкладати вже печатані праці і бути іменованими доцентами та професорами.

Коли я вернувся по вакаціях, Митрополит одержав, здається, від Конґреґації письмо, бо казав, що о. Костельника треба буде усунути з академії, а так само я мусів перебрати “Ниву”, що було зроблено так-то без болю. Отець Костельник дістав якесь грошеве відшкодування. Мені було прикро, але не було іншої ради. Крім нього отці-василіяни відкликали також усіх своїх отців, які викладали на академії, думаючи, що то все завалиться. Я, одначе, підшукав на опорожнені катедри заступників, і так академія без потрясень продовжувала свою працю. А навіть стала ще краще розвиватись і підносити свою наукову продукцію. Це слідно вже з наукових звітів. Звертаючи усю увагу на академію, я не мав часу видавати звітів Духовної семінарії, а це також мало би велике значення. Я докладав усіх сил, щоби створити наукову атмосферу і в професорів, і в слухачів, і академія зачала в богословській науці на Сході виробляти собі своє обличчя. Було для мене то великим вдоволенням, коли на польських з’їздах я чув від визначних польських науковців, “że akademia ma już swoją fizjonomię”[338]. Польське правительство, хоч офіціяльно не хотіло признати академії, то все ж таки шанувало її і числилося з нею. Запрошували мене як ректора на їхні святочні обходи, хотіли навіть, щоб кандидував до сенату, а міністерство внутрішніх справ навіть сказало мені, що в стараннях про створення [університету] воно висувало думку, щоб академія стала його зародком. Статути нашої семінарії і академії брали собі за зразок православні і польські університетські наукові і духовні установи. Єпископ Лісовський[339], що був довший час професором Львівського університету, дуже цінив наші статути і, коли став єпископом в Тарнові, то положив їх в основу своєї Духовної семінарії.

Я був вибраний також, як ректор, головою Наукового богословського товариства[340], і вся наукова, організаційна і видавнича праця звалилася на мене. Слава Богу, я якось відмежив ті дві наукові установи, так що одна одній не входили в дорогу, хоч обидві мали за ціль науку. Бо академія — то є висока богословська школа, а товариство приймає професорів і непрофесорів, священиків і світських і має ширший науковий обсяг. Одним з таких дуже важних проявів його діяльности був Унійний з’їзд в 1937 році з нагоди 300-річчя смерти митрополита Й. В. Рутського[341]. Ми станули тоді на власні ноги в унійній ідеології і відділились від поляків. Я навіть зібрав більше ніж 60000 польських золотих з особистих ощадностей і хотів купити дім для Богословського товариства і там примістити його видання та кільканадцять тисяч томів бібліотеки, яку пізніше німецькі бомби знищили, а прихід большевиків положив кінець не лише науковій, але і церковній праці.

Різні наклепи на Митрополита, казали, василіянські і інші, спричинили приїзд апостольського візитатора о. Гудечека[342]. Він переслухав священиків, був і в семінарії, дуже гарно витаний, провірив усі наклепи, і вкінці візитація скінчилася компромітацією всіх клеветників. Він бачив величезне забудовання Духовної семінарії, пам’ятник митрополиту, великий музей, іконописі і бібліотеки, наукове урядження і інше. Велике вражіння зробила на нього каплиця, розмальована Холодним[343].

Після тої візитації Митрополит іменував мене митратом капітули[344]. Отець Малиновський хотів тоді стати ректором семінарії, хоч до того не мав він належного підготовання, одначе в тому напрямі приготовляв опінію серед питомців. Двох ректорів в одному домі вносило би велике замішання, і я не міг би на це згодитися. В межичасі світські студенти університету прохали Митрополита, щоби він перейняв Академічний дім і відновив давне призначення Академічного дому. Митрополит згодився на це і зробив о. Малиновського ректором в цім домі. Я мусів тоді зліквідувати приміщення першого року, перенести його до Духовної семінарії і винаймити при вулиці Сикстуській кілька кімнат. Для мене це була дуже прикра операція, але не було ради.

Я звертав увагу, крім згаданих вже напрямних у вихованні і образуванні молодого духовенства, також і на мистецьку сторінку. Я познакомився з професором Холодним, і він почав малювати іконостас, а пізніше цілу молитовницю. Різьбив скульптор Коверко[345], викладові салі розмальовували Гординський[346], Магалевський[347], Ковжун[348], Стефанович[349]. Я закупив багато образів і повішав на коритарях так, що установа і академія робили високомистецьке вражіння.

Одною з дуже важних справ була справа целібату, тому що в Станиславові і в Перемишлі запроваджено целібат, — митрополит Андрей здержався. А здержався він з таких причин. По-перше, це був би великий перелом в нашій Церкві, і такі справи треба би рішати на соборі. Друге, що загал народу був противний, і вся парляментарна репрезентація під проводом Романчука[350] запротестувала проти того факту. До Станиславова і до Перемишля не прикладав ніхто великої уваги, тому що там було мало питомців і вони не тішилися великим авторитетом. Хоч спочатку Митрополит сам носився з думкою, в який спосіб запровадити целібат, і його вислів, що “Христос піддав думку Папі Григорієві VII[351] запровадити целібат”, повторяв опісля часто Перемиський єпископ Коциловський[352].

Такий поділ викликав велике замішання і, під оглядом педагогічним незвичайно утруднював акцію. Преса, сецесії[353] і інше витворювало неможливу ситуацію. Я, скільки міг, форсував целібат, підпирав і приймав в першу чергу тих, що були рішені на безженний стан, але атмосфера була дуже непригожа. Отець Галущинський підпирав потайки безженних, писав до Риму за введенням целібату, але у Львові він і отці-василіяни займали бодай індиферентне становище. Митрополит вживав різних засобів, щоби створити ґрунт для целібату, не святив тих, що поженилися, аж по довшому часі. Я запровадив практику, щоби аж по півроку по зложенні іспитів допускати до свячень, але Митрополит здержував нераз і рік, а то й більше, і це витворювало всякі кваси.

Папа Пій XI казав мені на приватній авдієнції, щоби навіть силою запровадити целібат[354], але небаром і він, і Конґреґація змінили свою думку. Раз навіть казав мені Митрополит, щоб запрошувати отців-монахів на конференції про целібат. На це я відповів, що Ексцеленція самі казали на реколекціях, що така річ мусить бути правно переведена. Друге, ані о. Схрейверс, ані о. Климентій, ані навіть деякі отці-василіяни не хотіли зайняти рішучого становища в справі целібату так, що ціле “одіюм” спадало на мене. Все-таки значна кількість, і то добрих безженних, вийшла за тих 25 літ з Духовної семінарії. Ще один арґумент промовляв за великою второпністю і обережністю в справі целібату — це була нез’єдинена Церква на Україні і в Росії. Не можна і не треба було, а нинішний час потверджує ще більше, поглиблювати рова між нами і нез’єдиненим Сходом.

Коли нині так глядіти з перспективи переслідування Церкви, то треба сказати, що і між жонатим, і між безженним духовенством було дуже багато, що дали докази геройської посвяти, а так само між одним і другим були апостати. І після першого наступу на Церкву багато безженних світських священиків і монахів поженились і відпали від Церкви, так що під тим оглядом треба добре застановитися над майбутнім введенням целібату, підготовити його і виховувати та вводити його більш раціонально, а передусім усі мусять всіма силами створити відповідну, пригожу атмосферу для целібату.

Я глибоко переконаний, що найбільшим лихом під кожним церковним оглядом була розбіжність між нашим єпископатом, брак координації і підпорядкування, та й не було нікого, хто стукнув би кулаком у стіл і запровадив лад. Один з найвищих достойників Католицької Церкви (секретар стану кардинал А. Чіконьяні[355]), який визнавався добре в наших умовинах, сказав мені: “Коли заходять якісь різниці, то ви при першій виміні думок розбігаєтеся на всі боки і незвичайно важко стягнути вас знову в одно. Ми також диспутуємо, сваримося, маємо різні погляди, але вкінці, переговорившись, всі працюємо далі в одному напрямі”. Нема сумніву, що виміна думок мусить бути, і було би зле, якби її не було, але якщо заходить потреба, то вміти звести все до спільного знаменника. Не можна сказати, що в нашому єпископаті не було того зрозуміння. Я не забуду, як покійний єпископ Павло Гойдич[356] казав мені раз в Пряшеві про Мукачівського єпископа Ґебея[357]: “3 ним не годен сваритися: або він вас переконає, або сам уступить”. Видно, що при добрій волі можна би цю згоду осягнути, а єдність нашої Церкви повинна би давати приклад і для нашого розбитого світського життя. А один слідчий сказав раз до одного нашого священика, коли він не хотів підписати протоколу самометно, забувшись: “О, якщо би ви не були такі розбиті і розсварені між собою”, — розумій: що тоді з вами би числилися, і ви не одно могли би переперти, а так розбитих всіх поволі вас ліквідують.

Політичні умовини між поляками і українцями загострювалися, почалися переслідування і напади на вулицях. Одного дня, коли питомці пополудні були на проході, польська боївка напала на семінарію, повибивала вікна, вдерлася досередини, повикидала постелі та порозрізувала подушки так, що хмари пір’я уносилися на вулиці Коперника й Оссолінських. Багато аматорів робило фотографії, а мене мало камінням тоді не вбили. І пізніше треба було забезпечувати семінарію на ніч перед вломами і розставляти сторожу вночі. Але, слава Богу, не було вже більше нападів. Це впрочім тягнулося вже від 1925 року, коли я став ректором Духовної семінарії. Бо сейчас після того, вночі, прийшла поліція і хотіла робити ревізію, але я спротивився, покликаючись на щойно підписаний конкордат[358], і вона відійшла. Все-таки вона чуйно слідила за семінарією, і треба було бути дуже осторожним, щоби не давати жадної нагоди, тим більше, що часи пацифікації були дуже прикрі.

Як наші питомці по вакаціях вертали на дальші студії до Риму, я написав листа до кардинала Тіссерана[359] і залучив фотографії з нападу на семінарію. Кардинал предложив їх Папі, а Папа казав нунцієві Кортезі[360], щоби він поїхав до Львова і успокоїв загострені відносини між поляками і українцями. Апостольський нунцій Кортезі написав до мене листа, я поїхав до Варшави і підготовив його приїзд. Він прийняв мене тоді на обід. В означений день я виїхав по нього до Перемишля, а на станції у Львові явилися польські представництва державні і духовні, а від українців єпископ Бучко[361]. В катедрі св. Юра апостольський нунцій промовляв, а я перекладав його промову українською. Митрополит дав обід. Апостольський нунцій оглянув катедру і всі важніші українські установи у Львові, а один день присвятив академії, де був витаний дуже оваційно. Це зробило на нього велике вражіння, і його реляція про академію і семінарію була дуже прихильна. В Римі цілковито змінили погляд на нашу Церкву. Зі Львова апостольський нунцій Кортезі поїхав ще до Станиславова і до Перемишля. Те все було небувалою подією в історії нашої Церкви.

Дальшою великою прикрістю була несподівана смерть єпископа Йосифа Боцяна, який заслаб на інфлюенцу. Його особистий і семінарський лікар — доктор Вахнянин[362], оглянувши, сказав, що нема жодної небезпеки. Тим часом він, на другий день, вийшовши з кімнати, впав з ослаблення і помер. То було незвичайно прикре вражіння. Похорон коштував багато здоров’я і енергії[363].

Мушу сказати, що таких прикростей я мав багато зі всіх боків, і дякую Богові, що я то все переніс, і дивуюсь, що я то міг перенести. Кожний мав якісь претенсії — і батьки питомців, і професори, і капітула, і польське правительство, і націоналісти, і редакції, і противники целібату. А втримати 300, а то й більше, питомців, то не була легка річ, а помочі великої я не мав, бо о. Малиновський потрафив ніччю випускати питомців на збори, а також і о. Лаба гойно давав всякі виходи поза моїми плечима. Кожний хотів, щоби я давав йому підмогу. Так, що нераз вже вичерпувалися всі резерви духовних і фізичних сил, і гадав я кинути усю імпрезу та й кудись забратися. Одначе багато людей розуміло цілу справу, прихильно ставилися і підбадьорували, щоби не кидати, бо як казав отець-професор Конрад: “Все завалиться, і будуть радуватися тії, що давно хотіли завалити семінарію і академію”. І він мав рацію, і не було іншої ради, як, незважаючи на прикрості, дальше нести свій хрест.

Загалом відчував я нехіть о. Галущинського, вже як професор, а опісля, як я був іменований ректором, то ще більше. Натомість він став ігуменом на Жовківській і дуже мало викладав, так що з того хісна не було. Отець Йосиф Осташевський, що мав близькі зв’язки з отцями-василіянами, говорив мені, що вони дуже невдоволені тим, що їм відібрано семінарію, і вичислив низку їх домагань в справі обсади єпископських катедр, провід у семінаріях та інше. Але такі самі непорозуміння і негодування були і з Перемиською єпархією. Отець Скрутень говорив мені, що єпископ Йосафат Коциловський, хоч бував у львівському монастирі, то ніколи не вступав до отця-протоігумена Калиша, а навіть і прошений. А отець-протоігумен Градюк казав мені в тюрмі, що він вже все зробив, щоб удобрухати[364] єпископа Коциловського. Піддавав йому навіть одного з отців-василіян на його коад’ютора. Деякі з отців-василіян були мені прихильні, от наприклад о. Кандюк[365] і о. Березовський. Цей останній навіть казав, що добре сталося, що о. Галущинський не став єпископом, бо і василіянам не подобалася його польонофільська політика, і тому його перенесено на духовника Колеґії св. Йосафата в Римі. Багато дисгармонії вносив і о. Головецький[366], він підтримував єпископа Григорія Хомишина в його антивізантинізмі[367]. Одначе, коли його усунули з ректора колеґії, то в часі одного мого побуту в Римі він прохав мене зайти до нього, оправдував себе і показував мені свої “вота” (опінії) про патріярхат. Одначе пізніше він відновив свою кампанію проти “Літургікона”[368].

Я числився з тим, що не всі питомці будуть священиками, але будуть мати реліґійне виховання і високе богословське образування і піддержать націю в тяжких умовинах. І моя думка опісля здійснилася. Академія вже мала навіть, за часів кардинала Тіссерана, одержати право давати докторати, але якісь там непорозуміння між Конґреґаціями спинили справу, тому що кардинал Тіссеран сам переглянув всі звіти і заявив, що Богословська академія має всі дані під оглядом науковим і економічним, щоби надавати право докторату. Наші студенти, на основі семінарійних праць в академії, подіставали легко докторати на польських, чеських, німецьких і російських університетах.

У 1938 році КОП (Корпус охорони пограниччя) зачав палити православні церкви. Митрополит видав в обороні православних послання, одначе воно було сконфісковане польським правительством[369]. Православні з великими жалями зверталися до Митрополита з проханням про поміч і оборону. Був це дуже гарний виступ з боку нашої Церкви, яким Митрополит з’єднав прихильність і довір’я православних. Тим він випередив і підготовив прихильне звернення собору і Папів у відношенню до нез’єдинених православних. Усі відносні акти я в часі вакацій відвіз до Віші (у Франції)[370] і передав кардиналу Тіссеранові. Апостольський Престіл одобрив становище Митрополита і виступив проти репресій православних письмами-зверненнями до польського єпископату і до польського правительства.

У 1939 році зачали кружляти якісь тривожні вісті від большевиків. У нас, в ґазетах, велася завзята полеміка проти них, а Митрополит видав навіть послання. На жаль, потім ті всі найвідважніші, а в першу чергу о. Костельник, стали оруддям в їхніх руках. Помер тоді Папа Пій XI, вибраний Папа Пій XII (Пачеллі)[371], і Митрополит написав письмо з висловами поклону і віддання та вислав мене і о. Климентія як делеґацію від себе (бо сам був прикований до крісла) і від єпископа Коциловського. Гітлєр вже тоді грозив Польщі війною, коли ми переїжджали польсько-чеську границю, то у вагонах майже нікого не було, бо кожний боявся рухатися з місця з огляду на непевний час. У Відні бачили ми гітлєрівський лад і слухали всіх дотепів на тему порядків. Десь там в одній ґазеті “Witzblatt” (“Сміховинка”), було сказано, що він тратить голову і не може визнатися в положенню, бо кожна ґазета пише інакше. Тим часом якраз всі писали однаково, бо не могли інакше. Ми задержалися коротко у Венеції. Там була виставка еспанського маляра Ель Ґреко і слухали промови Гітлєра проти Польщі. В Римі були ми в Конґреґації і в папи Пія XII, який прийняв нас дуже ласкаво. Ми обидва були вже в нього як секретаря стану, здається, в 1937 році, в подібній місії до папи Пія XI[372]. Тоді ми сослужили в Службі Божій, яку правив єпископ Євреїнов[373] в базиліці св. Петра. У 1939 році ми не задержувалися довго в Римі, тому що війна висіла на волоску, і ми чимскорше верталися тою самою дорогою до Львова. Атмосфера була тяжка, я став думати про деякі кроки і спроби збереження Духовної семінарії, але отці в семінарії не здавали собі справи з цього, та й пізніше всі поховані речі були большевиками віднайдені. Перемучений, я виїхав в Карпати на відпочинок. Люди вже зачали думати про війну. Деякі скривали себе навіть перед евентуальними переслідуваннями. Я заїхав до Гребенова, де парохом був тоді о. Смачило[374], і був там також інженер Мілянич. Десь по місяцю я вернувся назад до Львова. Годі було робити підготовання до академічного року серед такої неспокійної атмосфери. Я продумував способи евентуального забезпечення музею, бібліотеки, маєтку і цілого духового дорібку. Скрізь панував якийсь такий вичікуваний і тривожний настрій. Тимчасом Гітлєр виповів війну Польщі якоюсь удаваною провокацією, а доктор Макарушка прийшов і передав мені вістку з радіо, що Молотов[375] заповів хід російських військ на Західну Україну (внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа з серпня 1939 року[376]). Прохав я Митрополита, щоби робив якісь заходи, але що ж можна було тоді зробити. “Не годен стримувати сірником лявіни”, — як казав о. Климентій.

Зокрема тепер мушу присвятити увагу нещасному о. Гавриїлові Костельникові, який мав великі претенсії і робив найбільші труднощі для Богословської академії. Я його пізнав десь в 1918 році і говорив на якісь наукові теми. Коли в 1922 році я вернувся з Риму до Львова і вже мав плян оснувати науковий богословський журнал, щоб піднести в нас богословську науку, то тоді, десь при кінці ферій, о. Теодосій Галущинський скликав був професорів Львівської, Перемиської і Станиславівської єпархії, щоби створити якесь товариство. Мабуть, мав він на думці, щоби я зайнявся цею працею, бо чув я тоді такий натяк. Впрочім, він розповів усім, що я буду мати виклад про реформу студій, але забув мені про це сказати. Ввиду того, я міг лише в дискусії висловити свої думки, у висліді чого рішено оснувати товариство і журнал з метою плекання філософічної і богословських наук. Я завважив вже тоді, що представники Перемиської і Станиславівської єпархій, зглядно семінарій — а їх приїхало по двох чи по одному, значиться, отець-ректор Лакота і отець-доктор Лятишевський — якось держалися збоку. Все закінчилося обідом, який дав о. Галущинський як тодішний ректор в ректораті Духовної семінарії. Тоді також висловив я думку, чи би не створити спільно зі всіми семінаріями якогось факультету, обсадженого спільними силами, щоби дати можливість основних вищих філософічних і богословських студій загалові наших студентів. Одначе отець-ректор Лакота і отець-доктор Лятишевський мовчали, мабуть з огляду на неприхильне становище покійних своїх владик. Після того вся справа замовкла і ніхто нею не займався.

У Львівській семінарії був номінальний факультет з огляду на Тайний український університет, з яким він не мав ніяких зв’язків. Так само не було на ньому ніяких наукових вимог, а лише прошені о. Галущинським священики, які більше або менше були спосібні до викладів відносних дисциплін. При тому о. Галущинський негодував на зборах і поза зборами на деяких священиків-професорів, а передусім на о. Костельника, під впливом чого я зробив йому деякі завваги щодо викладу, бо він майже цілий час викладав логіку, яку розробив на основі Вунта[377], а іншим ділянкам (онтології, критиці, психології) не присвячував належної уваги. Отець Галущинський був з тим згідний, але не хотів зражувати собі о. Костельника, може і тому, що він приготовлявся, як говорили, стати помічником митрополита Андрея. Так само був невдоволений з о. Садовського[378] й інших, але всякі такі спори залагоджувано обідом.

Знаючи заграничні університети, я наглядно бачив, що треба поробити великі зміни, але я ще замало був обзнакомлений з умовинами, і все йшло по-старому. Я думав, одначе, дальше про товариство і про журнал. Уся трудність лежала в тому, що ненависть поляків до українців була дуже велика. Всі мусіли ховатися по норах, щоби не наражуватися на переслідування. Очевидно, не було мови, щоби польське правительство дозволило тоді на якесь українське товариство. Не зважаючи на це (може я і не бачив усіх труднощів), я виготовив статути Богословського наукового товариства з зачеркненою широкою програмою і предложив віце-президентові намісництва Децикевичові, який ще тоді працював в польському воєвідстві. Він поробив свої завваги, бо визнавався добре в тодішних польських умовинах у воєвідстві, і статути товариства були затверджені. Я цим незвичайно втішився, бо цим була дана можливість прилюдним зборам і водночас проломано перші леди, а саме: поляки допустили до голосу нове товариство. Збори відбулися, головою вибрано о. Галущинського, як ректора, а я став приготовляти новий журнал, який назвав старовинною нашою назвою “Богословія”. Позамовляв статті, поспроваджував нові книжки, між іншим і для о. Костельника, на основі чого він написав про Айнштайна[379]. Всі були вдоволені, передусім єпископ Йосиф Боцян, а навіть о. Костельник казав, що перша книжка “Богословії” вийшла надсподівано краще. Усю роботу мусів я сам робити і в редакції, і в адміністрації. Одначе зачав я приготовляти перший том “Праць Богословського наукового товариства”.

Коли я опублікував свою другу габілітаційну працю “De principio spirationis”[380], то о.Костельник побачив, що те все переростає йому понад голову, і накинувся в дуже грубий спосіб на мої праці, які знайшли в закордонній всесвітній науковій пресі якнайкращі оцінки. У відповідь я, не входячи в полеміку, унагляднив його нахабність. Я зачав діставати листи з признанням, так що о. Костельник мусів мене перепросити прилюдно в “Ниві”, що для нього як зарозумільця коштувало багато труду[381]. Він програв, але при кожній нагоді старався це зазначити. Одначе я робив все, що міг, щоб не загострювати справи і не дражнити його пересадних амбіцій. Коли я пізніше, з доручення Митрополита, перейняв “Ниву”, то допускав його статті, очевидно не проти целібату і не з антицерковними випадами. Так що завваги о. Королевського, написані в його книжці французькою мовою “Митрополит Андрей Шептицький”, від впливом котрогось там з його прихильників, немовби я як архиєпископ і пізніший митрополит був для нього неуступчивий і авторитарний, є позбавлені всякої основи[382]. Правда лише одно, що я боронив схолястичної філософії, яку о. Костельник хотів поборювати. Дальше, коли я вже як архиєпископ за німецьких часів правив в Преображенській церкві, то він мені виразно заявив, що здержується від виступу проти Риму до смерти митрополита Андрея, і витягнув мені навіть готову працю проти примату, яку опісля, завдяки большевикам, опублікував[383]. Ціле нещастя лежало в тому, що ніхто його в тій загонистості не здержував, але улягав його крикливості. Оповідали мені отці і його учні, що він як катехит хвалився перед ними, кажучи, що він як філософ-діялектик неперевищений і що йому дорівнює тільки митрополит Шептицький. Я пригадую собі дуже добре, коли я, будучи в Загребі, відвідував о. Шімрака[384], то він відразу розпочав розмову про о. Костельника і на милість Бога прохав не давати йому жодного приводу, бо він завжди заведе в рів, а о. Шімрак, як товариш, знав його добре. І справді так було з Товариством священиків, головою якого він став, що десь там хотіло протестувати проти поляків в Женеві, коли ми державно належали до Польщі. Як наслідок, це товариство було розв’язано[385].

Друге: він був головою якоїсь кооперативи священиків і світських, допровадив її до ліквідації та сам розповідав про спори з панею Іриною Павликовською[386].

Третє було з “Біблосом”. Він захоплювався, плакав, але довів його до банкротства, так що митрополит Андрей мусів його усунути і установити Надзірну Раду, до якої покликано і мене. І завдяки їй, а передусім директорові “Маслосоюзу” інженеру Андрію Палієві[387], зрівноважено бюджет і врятовано установу. А зробив це Митрополит, примушений конечністю, бо о. Костельник боронив всюди Митрополита, і він не хотів йому робити прикрости.

Четверте: як редактор “Ниви” допровадив до того, що Митрополит мусів йому її відібрати, а так само і професуру в академії. Я ставився до нього як можливо найлагідніше, хіба коли вже ходило не про амбіцію його, але про становище Церкви. А вже найгірше закінчив він, давши себе взяти, як манекін, в руки большевикам і зруйнувати нашу Церкву.

Я печатав спочатку “Богословію” в Жовкві, в отців-василіян, але пізніше, задля рахункових непорозумінь, я мусів перенести друк до Львова. З отцями-василіянами я був в добрих умовинах і запрошував всіх до співробітництва. Бачачи, що “Богословія” добре розвивається, о. Скрутень, як казано, почав приготовляти свої “Записки”[388], щоби отці-василіяни відділилися від спільної праці. Вступне слово в “Записках” писане на основі редакційної статті “Богословії”. Після того о. Філяс[389] напав на мене в “Новій Зорі”, яка була основана о. Галущинським проти митрополита Андрея[390], з приводу мого виступу на з’їзді у Велеграді. Відповідаючи, я виложив арґументами і цитатами неслушність поглядів о. Філяса і переконав загал читачів про безосновність противного погляду, а саме, що василіяни в минулому були так спольонізовані, що треба було вже перекладати для них церковнослов’янські богослуження польською мовою. Багато священиків мені заявляли, що виступ отця Філяса треба брати на карб його старечости. “Нова Зоря” при кожній нагоді ставилася неприхильно до всіх починів академії і Богословського товариства і ніколи не зайняла прихильного становища. Коли заходила потреба, я виступав в “Ділі” окремими статтями, що злагіднювало колись неприхильне становище “Діла” до Церкви.

Услід за “Записками” пішов Станиславів з “Добрим Пастирем”[391] і Перемишль зі своїми виданнями[392]. І так, коли на початку боялися, що “Богословія” не вдержиться і не буде її чим заповнити, то тепер постало аж кілька видань, завдяки анімозії, яка спонукала інші єпархії і отців-василіян до суперництва.

Поява послання єпископа Григорія Хомишина проти візантійства[393] викликала ряд статей в “Меті”246[394]. Загалом постання Українського Католицького Союзу з Володимиром Децикевичем і Кузьмовичем у проводі[395] — це окрема картина українських церковно-політичних дій.

Воєнне лихоліття: під різними окупаціями

Вправді, гітлєрівці з виповідженням війни Польщі кинули кілька бомб і на Львів, між іншим і на церкву Духовної семінарії. Я мало що не згинув тоді і ледве зійшов був до пивниці. Під вежею вчився тоді один питомець з Чернівець і згинув під румовищами[396]. В часі гітлєрівських налетів поляки дуже знущалися над українцями. Часто впадало польське військо до семінарії і робило труси, з Цитаделі обсервували кожний рух. Мене поставили “під стєнку” і мало що не розстріляли.

Але це успокоїлося, а тим часом з-над Збруча почали машерувати (17 вересня 1939 року) большевицькі війська. Заляканий нарід приймав їх навіть хлібом і сіллю, хоч передше антибольшевицькі настрої по селах були дуже сильні. Ніхто перед тим з фактичної большевицької грози не здавав собі справи, а о. Костельник виписував бундючні статті проти сучасного Джінґісхана[397]. Одинокий проф. Панчишин[398] сказав мені рік перед тим, що треба рахуватися з тим, що прийдуть большевики і нас винищать. Мабуть, такого переконання набрав він з розмов з радянським консулом у Львові. Негайно після вмаршу большевицьких військ появився на Личаківській стації большевицький панцирний поїзд як заповідження зайняття Львова. Коли мені це сказали, я пішов до митрополичої палати, а було це пополудні, і повідомив Митрополита. Він здивувався і сказав тоді: “Карта історії обернулася”[399]. Паніка в місті була велика, і треба було бути приготованим на найгірше. Через Львів ще перед тим перетягали різні дипломатичні місії в дорозі на Румунію. Приїхав з Варшави і міністер комунікації до Львова і замешкав на пошті, бо гітлєрівці вже збомбардували Варшаву і зайняли Краків. Він навіть прислав директора пошти, чи би я не прийняв його до семінарії, але я відрадив. Між іншим, він запевняв, що з боку большевиків не грозить жодна небезпека, бо мають з ними якийсь договір. Тим часом пару днів опісля большевицькі війська машерували по Львову.

Большевицьке військо ввійшло і до семінарії. На вулицях лежала покинена польським військом зброя, і були вже зорганізовані відповідні гуртки, щоб витати большевиків. Кілька днів було ще спокійно, бо був наказ, щоби всі оставали на своїх місцях. До палати вони не заходили, але зате в Святому Юрі вони перевіряли і контролювали все. В школах почали від усування хрестів, а пізніше позаводили всі порядки і поусували директорів шкіл, між іншим і о. Лициняка з гімназії сестер-василіянок[400]. Свобідна большевицька педагогія знаходила навіть прихильність і між молоддю, яку хотіли вони з’єднати собі розгнузданістю. Хлопці навіть курили в клясах. Одну частину семінарії зайняло військо і розбило пам’ятник митрополиту Андреєві в городі, а другу частину — університет, спершу на схоронище для бездомних, а опісля на гуртожиток. Я мусів перенестися до Святого Юра.

Коли вони мали займати семінарію, то я ходив до комісаря освіти Ґаґаріна[401], що приїхав до Львова. Хотів я захоронити Духовну семінарію, але я його не застав, а опісля він від’їхав. Котрийсь з секретарів сказав мені, що з ним можна говорити, бо він не нищить всього відразу.

Ректором університету у Львові був Марченко[402], поводився досить грубо, хоч старався заховати етикету, скидаючи рукавицю, коли подавав мені руку. Зачали показуватися всі погані елементи і голоситися на послуги большевикам. Наш музей перенесено до Національного музею, а бібліотеку — до Оссолінських. Я не міг показуватися, щоб не дразнити большевиків. Раз я інтервенював в Марченка в справі нищення Духовної семінарії, але безуспішно. Казали, одначе, що він скривався зі своїми українськими поглядами, бо його пізніше розстріляно[403].

На церкви наложено непосильні податки, передусім вдесятеро жадали за електрику, так що в церквах світили свічками. На мене наложили величезні податки, а як заплатив один, то накладали другий. Присилають різні комісії для провірки, і треба було продавати річи, щоби позбутися напасти. Безпотрібно дразнив їх о. Ґорчинський[404]. Почалися масові арешти всіх наших політичних діячів, котрі не виїхали за кордон, і їх повивожено за кордон і до ляґрів. Між ними: Дмитра Левицького[405], Кузьмовича[406], Гриня Тершаківця[407], Івана Німчука[408], Володимира Старосольського[409] і, здається, Целевича[410]. Ніхто не спав у своїй хаті, а кожний ховався по бюрах і спав на столах або на долівці та надслухував вночі, чи не заїхав під хату “чорний ворон”.

Митрополит думав, що його спрячуть, і тому післав отця Йосифа Кладочного[411] з листом до Східної Конґреґації і предложив мене на свого наслідника. Крім цього, написав він кілька листів, думаючи, що поллється кров. У дійсності, крім ув’язнення, не було розстрілів аж до відвороту большевиків. Митрополит натякнув мені на номінації, але я не брав цього на серйо, бо де ж було можливо дістатися в тодішних умовинах до Риму. Тим часом о. Кладочний вернувся, хоч і з великими труднощами, і Митрополит дав мені прочитати лист кардинала Тіссерана про мою номінацію[412]. Я став опиратися. Тоді Митрополит казав мені дати кандидата на своє місце. Одначе я не находив нікого відповідного під таку грозу. Я думав про єпископа Чарнецького[413], але він з огляду на свою непорадність і нервовість, як я потім переконався, не надавався. Я видів, що то жадна почесть і жадне відзначення в таких тяжких часах, але важкий тягар. Коли я заявив Митрополитові, що то велика відповідальність брати на себе такий обов’язок, то почув відповідь, що ще більша відповідальність не взяти його під цю пору. А я йому на це: “Я ж нічого не зможу зробити в тих умовинах”. — “Що зможете, то зробите”, — настоював Митрополит.

“Коли бажаєте прийняти свячення?” — спитав на закінчення. Було перед св. Николаєм, але сейчас я побачив празник Непорочного Зачаття і на це свято (22 грудня 1939 року) прохав я про свячення. Кажуть, що то сталося по бажанню моєї покійної матері, яка мала велике набоженство до Непорочного Зачаття і на цей празник завжди замовляла Службу Божу.

Про свячення прохав я в молитовниці Митрополита з огляду на його недугу. Святителями були єпископ Н. Будка і єпископ Н. Чарнецький, в сослуженні капітули[414]. Вправді, свячення були тайні, але всі знали і догадувалися про те. Одночасно з моїм <вибором>[415] на наслідника, Митрополит прохав Папу про потвердження повновластей, даних йому ще Папою Пієм X, бо умовини стали подібними, щоб забезпечити духовну опіку на величезних просторах. І тим часом Митрополит іменував на основі давної власти екзархів: для Росії — о. Климентія, для Білорусі — о. Нєманцевича Т. І.[416], для Холмщини і Підляшшя — дотеперішнього візитатора єпископа Н. Чарнецького, <а для Великої України — мене>[417]. Ми відбули навіть собор екзархів під предсідництвом митрополита Андрея і прийняли постанови, які я уняв у сто глав, а в їх основу ліг Петербурзький синод з 1917 року, рішення якого я опублікував був свого часу в “Богословії”. В письмі з Риму кардинал Тіссеран подав, що папа Пій XII не затвердив повновластей, а лише пізніше, за гітлєрівської окупації, назначив Митрополита посередником між затвердженими також екзархами і Апостольським Престолом[418]. Після першої відмовної відповіді екзархи написали до папи письмо, що годі резиґнувати в тих умовинах, тим більше, що екзархи, іменовані на основі повновластей, даних Пієм X[419] і потверджених Бенедиктом XV[420], і було би непростимим гріхом звільнюватися в таких умовинах від наложених тягарів. І на основі того прийшло, за гітлєрівських часів, через Берлінську нунціятуру папське потвердження. Ми пізніше умовилися, що кожний екзарх може робити в другому екзархаті, що буде можливе, якщо екзарх своєї екзархії був би перешкоджений в який-небудь спосіб. На основі того я як одинокий екзарх поіменував адміністраторів[421].

Митрополит запрошував до себе священиків, викладав філософію, а коли бачив, що його не арештують, рішився розпочати собор. Звичайно цілий тиждень підготовляв матеріял, а в четвер була сесія, дискусія і рішення. На собор священики приїжджали радо, бо то була одинока нагода приїхати до Львова, поговорити, щось довідатись і порадитись. Митрополит сам мав амбіцію підготовляти матеріял, декрети і постанови, хоч були і комісії, так що ціла праця собору є вицвітом його глибоких роздумувань, наукових студій цілого життя. Я забирав в дискусіях часто голос, щоб їх оживити. Коли Митрополит нездужав, я провадив і приготовчими комісіями, і собором.

Коли до Львова вступили большевицькі війська, то витав правительство президент Кость Левицький, який, між іншим, тоді сказав: “Нас тривожить думка про Церкву, бо якби не вона, то не мали би ви вже кого освободжувати”. Я нераз цитував ці слова під час мого ув’язнення на судах і на розговорах з совітським правительством, що все закидали нам, що Церква — то найбільший ворог народу, але це не помагало нічого. Від священиків пішов тоді о. проф. Дзерович[422] з іншими священиками, але йому відповіли, що “нас народ радо витає і так”, що “не маємо потреби Церкви”. Пізніше на допитах і на судах начальники НКВД заявляли, що вони не бралися до Церкви і до священиків, крім кількох, бо ще не були певні побіди. Щойно коли зайняли Берлін, почали ліквідувати Церкву. Одначе вже і за першої окупації НКВД визивало священиків на допити. Тоді мали і пропонувати о. Костельникові єпископство, так як пропонували інфулатові Баденьому[423] і о. Пельвецькому[424], та підходили до о. Мельника[425]. Тоді вони визвали і Митрополита, а що він не міг піти, то післав мене з о. Костельником. Начальник НКВД, при вулиці Пальчинського, допитувався деяких інформацій та заборонив всякі церковні походи. Мені вже не подобалося тоді, що о. Костельник з ними прихильно розговорював, хоч колись проти них бундючно виступав. Тимчасом митрополит Андрей, а ще більше о. Климентій, радили, щоби якнайлагідніше поступати і поводитися. Впрочім, це було справедливе. Але то не мало ніякого значення, бо вони мали таке доручення — лишити поки що Церкву, тільки збирати всякі інформації.

Найприкріша була та непевність арешту, ні дня ні ночі певних. І не можна було привикнути, бо завжди були якісь арешти і грабежі війська. Тоді арештували о. Ковалюка зі Скнилова за його дітей, приналежних до ОУН, і він десь помер з голоду за Москвою, бо з Москви ще писав до митрополита Андрея, що три дні не дали йому їсти[426]. Не бракувало і провокації, жертвою якої впав о. Чемеринський[427] і деякі інші, що далися заманути виїжджати за Сян, і в Перемишлі мали їх арештувати, та й відтоді слід за ним загинув, як за багатьма іншими. Коли винищування нашої інтеліґенції ставало таке безпощадне, то ОУН почала протиакцію і атентати на НКВД. Це роз’ярило їх ще більше, бо наших згинули тисячі і тюрми, зокрема на Лонцького, стали наповнятися ще більше нашими людьми.

Замітним і небувалим проявом була устроєна на початку совітської влади фарса — проголошення прилучення західніх українських земель до УРСР[428]. Зарядили вибори послів, назначених згори згідно з їхньою системою. З чільніших громадян були вибрані професори Кирило Студинський, Маріян Панчишин і інші, яких вони вважали своїми прихильниками. З духовенства не було нікого. Один студент Богословської академії з Лошнева коло Теребовлі був вибраний також і розповідав мені цілу сцену проголошення прилучення. Він сказав, що це був зоологічний[429] вибух якоїсь вимушеної радости, бо по кожному слові промовця вибухали оплески і рев присутніх, а розставлені аґенти НКВД уважно гляділи, чи всі плещуть і “радуються”. Промовцем за прилучення західніх українських земель до УРСР був назначений і для Галичини, і для Волині, а опісля і для Буковини, професор Студинський, і то самим Сталіним, одержавши і від нього потрібні матеріяли. Був він найчемнішим представником перед Радянським Союзом. І треба признати, що він, мимо деяких своїх хиб, неустрашимо вставлявся і помагав всім нашим, що були переслідувані. І що більше: він мав навіть вдоволення, коли міг помогти терплячому. Вечорами заходив він до свого шкільного товариша крилошанина о. Василя Поповича[430], приносив деякі інформації і радив Митрополитові писати до Хрущова[431], щоби він здержував щораз то більші натиски на нищення нашої Церкви. Хрущов із вдоволенням читав ті листи, але ніколи не відповідав, згідно з радянською практикою.

Професор Панчишин дістав тоді на зборах Західноукраїнської асамблеї доручення предложити внесок про розривність подружжя. Це його трохи скомпромітувало, і він не вмів з того вивинутися. Ввесь час лікував Митрополита, отця-протоігумена Градюка і інших священиків, також і мене, як дістав запалення легенів внаслідок нещільно закритого ґазу, хоч большевики робили йому виговори. Робив це також і за гітлєрівської окупації. Крім нього лікував доктор Гординський[432].

Занедужав тоді і проф. Герстманн[433], який уважав себе “вшехполяком”, походив, здається, з німецької родини, як вказує його ім’я, а мати була донька нашого священика. Він навіть часом нам дещо потайки помагав. Пригадую собі, коли приїхав до Львова монсеньйор Руффіні (з Конґреґації університетів і студій, пізніший кардинал Палермо на Сицилії)[434] в якійсь університетській польській справі, і я за всяку ціну хотів спровадити його і до Богословської академії, але він боявся. Тоді о. Герстманн сказав мені: “Proszę być spokojnym, ja go przywiozę”[435]. І дійсно, він його тоді привіз, щоби він подивився на семінарію і академію. В 1939–1940 роках о. Герстманн лежав хворим на туберкульозу. Нікого до нього не впускали, але мені дозволили на кілька хвилин. Отець Герстманн дуже втішився і хотів довго говорити, але я сам старався скоротити розмову, яка його мучила, і вийти. На пращання він взяв мене за руку і сказав: “Та megalomania polonica zawsze nam szkodziła. Ja im zawsze mówiłem, że przeciąganie grekokatolików na łaciński obrządek i polskość do niczego nie dowodzi, i teraz oni wszyscy wracają, gdzie byli”[436]. Болів він над розвалом Польщі.

Уже десь в 1940 році українське населення було переконане, що большевики не втримаються. Майже увесь час урядували комісії, що перепускали виходців з Радянського Союзу за Сян. І прийшов початок війни — здається, несподіваний для Радянського Союзу — 22 червня 1941 року. Совіти були неприготовані, бо скоро почався голод. У Львові прийшли нові арешти. Радянські війська відступали через Личаків на схід, а в народі втерлася фраза тоді: “Давай назад”. На Лонцького НКВД розстрілювало без судів страшні маси в’язнів, так що опісля не можна було приступити до в’язниці, бо вже на вулиці перед тюрмою було чути жахливу вонь. Під Св. Юра приїхали енкаведисти танками і вивели всіх мужчин та поставили під мур, “під стєнку”, між ними і мене та єпископа Будку, і майже всіх священиків. Робили ревізії і тоді подерли на мені рясу. В палаті Митрополит казав замкнути двері і нікого не впускати. Не знайшовши нічого підозрілого, військо відступило і виїхало із забудовань Св. Юра. Від Митрополита чув я, що коли большевики готовилися до відвороту і в останній хвилині забирали своїх людей, прийшли до професора Студинського і приневолювали його, щоби збирався в дорогу, а він не хотів і оправдувався, що хворий і не може, то вони, озлоблені, повторяли: Що, не хочеш, не хочеш?” — і силою забрали його з женою, десь вивезли до Куйбишева. Там стратив всяке значення і помер.

Професор Панчишин завідував загальним шпиталем на Личакові, там перетримував він Децикевича, якого осамітненого я відвідував. Приходили і по професора Панчишина, одначе він якось вивинувся з рук, і вони його не захопили. За німців він був головою факультету Медичного інституту, зорганізував медичний виділ, бо на Український університет німці не хотіли дозволити українцям, як нижчої раси, але на Медичний інститут погодились тільки тому, що українці-галичани належали колись до Австрії і у зв’язку з тим галичанам признавали деякі права, а на Великій Україні зовсім жодних. Вони мали лише служити німцям.

Тому, що розпочалися нові взаїмні атентати польські і українські, поляки рішили винищувати наших найвизначніших громадян і грозили професору Панчишинові. Він скрився до Митрополита, зглядно на його поручення до помешкання отця-каноніка Рудя, і там помер на атак серця. За большевицької влади ніхто не приходив до Митрополита. Раз прийшов був до мене пізним вечором професор Полянський[437] і опісля зайшов до Митрополита. Професор Панчишин був тільки раз, з женою. Так що о. Климентій жалувався, що ніхто не показувався до Митрополита, але не дивота, бо всі боялися. Всіх я їх хоронив: професора Панчишина, доктора Костя Левицького та інших.

З початком німецько-совітської війни гітлєрівські літаки кидали петарди, а ніччю німецькі війська вступили до Львова. Штаб заняв митрополичу палату, на що пізніше негодувало переді мною НКВД. Ми (я, єпископ Будка, о. Климентій, о. Ґалянт[438] і о. Ґорчинський) пішли, щоб відправити панахиду над убитими на Лонцького. Правили ми на вулиці, бо до в’язниць не можна було доступити.

Почалися тоді переслідування жидів і всякі реванші. Тоді я запровадив був до Митрополита рабіна Лєвіна[439], а він, виходячи з палати, стрінув мене, був дуже вдоволений і сказав, що буде дякувати Богові, якщо діти будуть спасенні, а він хоче ділити долю з своїм народом. Я зі свого боку робив те, що міг, щоб їм помогти. В пивницях семінарії переховувалися жиди, а також і в сестер жидівські діти. У бібліотеці Митрополита був один аптекар. Більше було жидів в монастирі студитів в Уневі. Рабіна Лєвіна, здається, зловили опісля німці на вулиці і розстріляли. Вони створили жидівське ґетто, а за якусь там неправильність повісили адвоката-жида на бальконі, для постраху. То були жахливі сцени і переживання, так що їх годі описати.

ОУН по приході німців скликала вечором до “Просвіти” збори, на яких проголошено відновлення української державности 30 червня 1941 року. Від нашої Церкви промовляв я. При кінці виступив Ганс Кох і закрив збори, зазначуючи, що німецька влада не дала на це апробати. Пізніше десь він мав говорити в митрополичій палаті, що найшовся в такому положенню, як це було в 1918 році за гетьмана Павла Скоропадського в Києві. Одначе тим разом обійшлося без арештів. Уже це охолодило українсько-німецькі відносини, і треба було думати про власні сили, а не про всілякі уроєні помочі зі всяких боків. Зачали творити ефемеридний[440] уряд. Ректором університету був назначений професор Сімович[441]. ОУН зверталася до нього, щоби дозволив на збори в університеті, одначе він не згодився, і тому вони відбулися в “Просвіті”.

Про внутрішні роздори ОУН нам було невідомо, і тому ми вважали, що це є однозгідна українська акція. Коли перші державні почини показалися сумнівні, скликано до “Дністра”[442] збори визначніших громадян, між іншим промовляв там Старух[443] з пропаґандивного становища. На них вибрано так звану Раду Сеньйорів, яка мала репрезентувати українців і становити авторитетне тіло, бо німці створили комітет, на чолі якого станув доктор Паньківський[444] і [який] був у зв’язку з Центральним Комітетом[445] професора Кубійовича[446] і д-ра Глібовицького[447][448] в Кракові. Почесним предсідником Ради Сеньорів був митрополит Андрей, а дійсним головою доктор Кость Левицький. До Ради вибрано кількох світських гімназійних професорів, а з духовних мене і отця Костельника. Входили там у склад і професори Паньківський та Білецький[449]. Був все приявний на засіданнях відпоручник ОУН. Пригадую собі, що дуже громовладно промовляв “Леґенда”[450], впрочім, популярний серед підпілля, і грозив майже арештом Ради. Доктор Кость Левицький випрацював статут і хотів його поширити на Україну, але доктор Паньківський висував свої труднощі. Так само були вони з боку і німців, і націоналістів. Часто забирав голос і о. Костельник, але коли треба було знайти якусь золоту середину, то він попадав у невторопні крайності, і видно було, що до політики він не надається. Після одної такої промови прийшов до мене мій шкільний товариш доктор Володимир Лисий і переповів мені розмову Костя Левицького на виділі сеньйорату, в якій Кость Левицький мав сказати про о. Костельника, що “він найдурніший політик на Україні”.

У справі нашої Церкви я ходив до ґубернатора[451], який був назначений ґенерал-ґубернатором Франком[452], бо внедовзі гітлєрівці влаштували офіціяльне перебрання влади. Приїхав ґенерал-ґубернатор Франк із Кракова, влаштували офіціяльний акт, на якому були від українських громадян: Децикевич, Андрій Палій (директор “Маслосоюзу”). Франк прийняв українців в окремій салі, і коли він проголосив підчинення Львова польському ґенерал-ґубернатораторові, то Палій аж заплакав. Пригадую, що Франк потішив українців тим, що “παντα ρει”[453] — все змінюється, і цей стан може змінитися. Мимо цього, акт підчинення викликав жахливе вражіння. Хоч Децикевич був захоплений краснорічивою промовою Франка, то всім тоді стало ясно ще більше, що німці нам неприхильні. ОУН провадила далі підпільну роботу, і полковник Мельник, і Бандера на свою руку. Серед того жахливого стану ОУН, очолювана Бандерою, почала робити атентати на членів ОУН під проводом полковника Мельника. Це викликало впрост застрашаюче пригноблення. І на очній ставці зі мною адвокат з Бережан (з групи Бандери)[454] признав, що атентати робили вони, хоча прилюдно вони це заперечували, але ніхто в то не вірив. Громадянство було залякане таким братовбивством. Вже передше викликували вони велике огірчення в усіх, коли падали наші люди, як, наприклад, директор Академічної гімназії у Львові доктор Іван Бабій[455], мій шкільний товариш, який був одним з найкращих філологів та належав до найвизначніших студентів львівських польських професорів, а в часі визвольних змагань — старшина УГА. Зрештою, то відома історія. Ввиду такого жахливого положення, я рішився скликати одних і других націоналістів та шукати порозуміння між ними. Було кілька таких сходин, але сторонники Бандери не виказували доброї волі. Здається, що ті атентати на верхах припинились, але убійства повторялись.

За гітлєрівської окупації принесено мені, захоплені десь в посовітському архіві, зроблені на мене доноси для большевиків. Зробили їх Заїкін і директор музею Іларіон Свєнціцький. Заїкін[456] походив зі Східної України і перейшов границю, не знати яким способом, в двадцятих роках. Його підозрівали вже тоді про шпіонаж на користь большевиків, але директор Кривецький прохав мене помогти йому, тому що він дуже вбогий, мешкав разом з матір’ю і не мав жодного заробітку. Я його прийняв як співробітника до “Богословії”. Він пізніше співпрацював і у василіянських “Записках”, а вкінці покинув “Богословію”, коли в Оссолінеум одержав більш платну працю, і видав по-польськи книжку про православну Церкву. Також дописував до “Дзвонів”[457]. Мав загальну характеристику типа ненормального. Видно, що донос на мене не поміг йому, бо його большевики арештували, мабуть, не довіряли, і він помер в тюрмі.

Не дуже-то світлу ролю відіграв і директор Свєнціцький[458]. Він мав все якісь претенсії за директорську платню на кураторії[459] музею, а задля Митрополита і до мене як його делеґата. Коли прийшли большевики, то Митрополит йому виплатив, і, кажуть, що він боронив музею, бо большевики потайки хотіли знищити ікони. З приходом большевиків я був у музею і бачив, що він його переформував. Впрочім, і в большевиків уходив він за прихильного їм. Я його анґажував як професора на академії до мистецтва, але мусів усунути за його необчислені виступи. Десь там раз мав він сказати, що унія вже своє пережила. Може і тому мстився. Як характер, то Студинський стояв вище.

Коли в 1941 році німці зайняли Львів, то я приступив негайно до відбудови Духовної семінарії. Посадником міста був професор Юрій Полянський, який навіть кілька семестрів викладав на академії передісторичну геологію. Я звернувся до нього за підмогою, і він асигнував з каси міста більшу суму, не пригадую собі, яку — так що я міг відбудувати семінарію, зібрати питомців і відчинити академію. Все це коштувало дуже багато труду. Я навіть проголосив конкурс на проекти семінарської церкви. Здається, що найкращий був проект у візантійському стилі архітектора Грицая з Рогатина[460], [а також] одного молодого архітектора в магістраті, в гетьманськім бароко. Я видав навіть одну книгу “Богословії”[461], попідшукував заступників професорів на бракуючі катедри, так що всьо йшло менше-більше старим трибом.

При якійсь нагоді, мабуть, святочних побажань, Митрополит проголосив мої архиєрейські свячення, і відтоді я мусів вже виступати як архиєпископ[462]. Ректором Малої семінарії був отець Хавлюк[463], але з приходом большевиків у 1939 році він з боязни покинув Малу семінарію і пішов на парохію до Ланів у Стрийщині. Тому, що німці не позволяли на школи, гімназії, до Малої семінарії зголосилося дуже багато хлопців, і почалася правильна наука. Ректором став о. Фурикевич[464], а потім був о. Сімович[465] і о. Яремак[466], а я часто доглядав і говорив конференції. Три духовні установи розвивалися добре, але я мусів присвячувати їм незвичайно багато праці і здоров’я. Не спиняюся над тим довше, бо здається, що деякі звіти були публіковані.

Удалося мені тоді поїхати до Криниці на відпочинок. Там стрінув я Дмитра Паліїва[467] і Дмитра Донцова[468], що задумував переходити до гетьманців. Були там також о. Лициняк, о. Гаврик[469] і о. Смачило[470], що втік з Гребенова. По дорозі до Криниці бачив я, як німці страшно били наших людей. Тямлю добре, яке це пригноблююче вражіння зробило, а найгірше, що не можна було тому якось зарадити. При нагоді побуту в Криниці робив я кілька поїздок по Лемківщині.

Президент Кость Левицький розробляв тоді пляни статуту Сеньйорату[471]. Здавалося, що він держиться добре, працював багато (я йому помагав в стилізованню різних постанов), мимо того, що він був вивезений до Москви і мусів там багато пережити. Останній раз складав він побажання в Митрополита, а за кілька днів він вже лежав у шпиталі на Личакові. Я його відвідував і заохочував до сповіді, і він справді висповідався та запричащався. Доктор Малис, в присутності професора Панчишина, розкрив нутро пацієнта, і показалось, що операція була вже неможлива. Нутро закрито і його перевезено назад з операційної салі до кімнати, де він небавом помер[472]. Тоді прийшли до мене професори і прохали, щоби я відправив похорон і виголосив надгробне слово. Я вимовлявся, але вони заявили мені, що то було його передсмертне бажання. “Він навіть, — так казали вони, — хотів, щоби Ви були його заступником в новій Українській Раді, тому що йому дуже подобалися ваші виступи”. Я виповнив їх бажання, відправив Службу Божу і виголосив в Св. Юрі над його домовиною пращальне слово. Опісля багато громадян приходили і дякували мені з вдоволенням, казали тільки, що воно засміле, і побоювалися репресій з боку німців. Воно було надруковане в “Краківських Вістях”[473]. По похороні на засіданні Ради вибирано наслідника Костя Левицького. Одначе, ніхто не хотів прийняти цього уряду, тому що уряд був зв’язаний з нараженням життя. Предкладали і мені, одначе я, як архиєпископ, не міг його прийняти.

У часі гітлєрівської окупації помер в Празі ректор Українського вільного університету — професор Горбачевський[474], і тамошня громада прохала Митрополита прислати єпископа на похорон. Митрополит післав о. Ґалянта до мене, щоби я вибрався до Праги, і я поїхав та відправив похорон. При тій нагоді стрінувся з новим ректором УВУ і професорами та був у президента Карпатської України отця-доктора Августина Волошина[475], що мешкав у своїй віллі в Празі на Сміхові под Ліпкамі. З Праги поїхав я до Відня і до апостольського нунція в Берліні Орсеніґо[476] та й стрінувся з полковником Мельником. З того приводу мав я в часі ув’язнення великі прикрості в тюрмі, бо НКВД вважало це політичним актом.

Тим часом розпочався 1944 рік. Загалом внедовзі після зайняття гітлєрівцями Львова, серед українських політичних діячів ширилася думка, що фюрерський устрій банкротує. Гітлєрівці збиралися зайняти Індію, але на Кавказі були розгромлені, і швайцарське радіо заповідало їхню катастрофу. Вони почали відворот, який вкінці докотився до Львова. В часі того організація УПА була в повному ході. Найвищого урядника після ґубернатора Вехтера[477] вбили большевики. Гітлєрівці хотіли робити на Святоюрській горі під церквою якесь своє схоронище, так що о. Климентій приходив до мене, щоби я інтервенював, і після того вони справді відступили від свого пляну. Рівно ж мусів я інтервенювати в командира оборони Львова, щоби на Св. Юрі не робили військових обсерваційних пунктів.

Коли творилася дивізія “Галичина”, то я мусів правити Службу Божу для новобранців в заступництві Митрополита, на якій був і ґубернатор Вехтер[478], а проповідь говорив о. Лаба. Після Служби Божої прийшов Вехтер і дякував мені, кажучи, що Служба Божа “war ein Erlebnis für mich”[479]. Мене запросили на почесну трибуну під час дефіляди, одначе я не пішов, а Вехтерові дуже залежало на тім, щоби я був, тому за мною допитував, але якось мене там оправдували. На прийняття я також не ходив. Уже при зорганізуванню дивізії і при інших виступах я звертав увагу покійному Митрополитові, щоби Церкву не анґажувати в гітлєрівських імпрезах, бо вони заберуться, а опісля треба буде брати відповідальність, тим більше, що большевицька офензива йшла скорим темпом. На жаль, воно так і сталося. Всі заанґажовані в який-небудь спосіб з німцями виїжджали на Захід, а передусім всякі так звані фольксдойчери[480]. Я боявся, щоби німці не виселювали примусово нас зі Св. Юра і не забирали з собою, тим більше, що предкладали окремий поїзд на виїзд. До мене одначе ніхто не приходив і так, слава Богу, я лишився на місці. Найприкріші були останні дні, коли большевики почали обстрілювати Св. Юр. Одна куля трапила в митрополичу палату, а також і у святоюрську копулу. Вже десь місяць перед тим переїжджали через Львів православні нез’єдинені владики і священики. Кількох з них були в митрополита Андрея і в мене. Приходили до мене також і світські і опісля пращалися. Панахиду за Шевченка вони правили в Преображенській церкві, навіть хотіли правити Службу Божу в Успенській церкві, але нарід якось не сприяв цьому, і тому правив по синодальному обряду о. Хомин[481], студит, але мало хто приходив на цю Службу Божу, бо була вже горячкова атмосфера у зв’язку з близьким фронтом. Був навіть у мене владика з Лубнів[482] з пропозицією розпочати унійні переговори, але я вважав, що серед таких умовин це непорадне та й вияснював йому спірні точки. Небаром гітлєрівське правительство забрало їх до Варшави. Звідтам він писав опісля в справі пояснення інших точок, а я відсилав його до католицьких підручників, які він там, у Варшаві, мав під руками. Передусім визначався прихильністю один священик, якого син був прийнятий до Духовної семінарії. З якоїсь нагоди вони влаштували концерт Митрополитові в палаті, маючи визначних співаків між собою, тим засвідчили свою прихильність для гостинного Митрополита.

І ще одна подія заслуговує на згадку, на основі якої мені хотіли виточити третій процес чи четвертий — за зраду стану і контрреволюцію, а була це справа так званої царівни Татяни[483]. Як відомо, усю царську родину розстріляли большевики в 1918 році на Уралі. Ще за Польщі одна женщина-лікар оповідала мені, що вона служила в армії Колчака і Юденича і що як вони зробили контрофензиву, відігнали большевиків і прийшли на те місце, де була розстріляна в підземеллю царська родина, то все було спалене і найшли тільки кілька дорогих каменів в попелах. Тікати там не було куди, бо простір був замкнений муром, і тому всякі самозванці були лжецарівни, такою була і Радіщева. Вона зачала подавати себе за царівну Татяну, приїхала до Києва, там нею зайнявся польський прелат С.[484] Звідтам приїхала вона якось до Варшави, зачала писати свої спомини, описуючи з подиву гідною точністю життя царської родини. Вона була і у Варшавського архиєпископа кардинала Каковського[485], але він не захоплювався нею, тому що “її батьки-царі, — казав він, — кривдили польський нарід”. А виїхала вона з якимсь мужчиною, що подавав себе за лікаря, лічив людей і тим собі їх з’єднював. Татяна казала, що він є незаконним сином царя.

Не знаю, в який спосіб знайшла вона дорогу до Митрополита, бо про це я не міг нічого довідатися, лише чув про неприхильність кардинала Каковського. Митрополит Андрей прийняв її з отвертими руками, одначе про те мені нічого не говорив, бо знав, що я тим не буду захоплюватись, і примістив її в монастирі в Підмихайлівцях у матері Моніки Теодорович[486]. Мені лише розповів перипетії отець Величковський[487] і, мабуть, мати Моніка, хоч вона була зобов’язана до секрету. Єпископ Чарнецький знав це, бо думав, що і я знаю під секретом. Митрополит і о. Климентій помагали їй літографувати її спомини, які були писані інтеліґентно, переконливо і незлою польською мовою, а не російською. Вона твердила, що Едвард[488], бувший наслідник англійського престолу, винен їй, зглядно царському домові, величезну суму, яку вона записувала на монастир василіянок у Підмихайлівцях і на різні добродійні цілі. Її товариш примістився при монастирі і лічив людей. Може, він був якимсь фельдшером і потрафив з'єднати собі громадські установи та й, мабуть, робив свою тайну роботу. Дивне диво, що він не був ніколи в Митрополита, так само ні вона, ні він у мене. Він навіть не любив Митрополита і, дивлячися на його очі на фотографії, мав сказати, що Митрополит дуже скрита і непевна людина, а на мене говорив, що я отвертий і прямолінійний. Мені одначе було дивно, що вона, маючи такі великі суми, не старалася виїхати, будучи у Варшаві, до Швеції, куди виїхала жена і доньки маршала Пілсудського[489]. Коли вже німці лагодилися опускати Львів в 1944 році, митрополит Андрей відкрив мені тайну, яку я знав, і що мати Моніка робить собі великі надії на її грошеву поміч. На те я відповів, що я радив, мабуть, через мати Моніку, щоби вона виїжджала з німцями. Митрополит був цим дуже заскочений і більше на ту тему ми вже не говорили. Тим часом вже передше в тайні мені сказала мати Йосифа Вітер[490], студитка, що до їхнього монастиря в Якторові скрилася якась ґрупа большевицьких втікачів, а таких партизан було вже багато в німецькім запіллю, і що вони одного разу зачали між собою сваритися, та й зі сварки вийшло, що вони є большевицькі шпіони і що такі є в другому монастирі. Тим вона підтвердила мої сумніви. Не хотіла вона цього виявляти ні о. Климентові, ні Митрополитові. І справді, вони обоє не виїхали, але остались в Підмихайлівцях. Коли раз на слідстві затронув справу Псевдо-Татяни слідчий, я заявив, що хотів би ще її бачити. То він відповів, що “вже й не побачите”. Видно, що її розстріляли. Мене пізніше хотіли обвинювати за антидержавну зраду, немовби я хотів привернути царат.

Невиносною язвою в тому часі були воздушні налети і бомбардування. З одного боку, загроза большевицьких арештів, а з другого, налети, бо раз у раз, і вдень, і вночі треба було сходити до пивниць і ніколи не можна було бути певним, чи вийдеться живим, тим більше, що зачали вже бомбардувати святоюрські забудовання, і одна бомба впала на дах. Ця гроза ще збільшувалася в днях відвороту армії і нової окупації. Треба було вичерпувати останні фізичні і духовні сили, щоби вдержуватися в рівновазі духа і могти видавати найконечніші зарядження. Ще важче було з Митрополитом, бо його треба було зносити на фотелю до пивниці. Хоч-не-хоч, це відбивалося дуже на здоров’ї, навіть в найсильніших одиниць. На прохарчування люди приносили жертви зі сіл, а я дещо купував і, як ректор, харчувався в Духовній семінарії. З великим пожертвованням видержували і сестри, і навіть коли большевики зайняли кухню, вони осталися на місцях, щоби не полишати помешкання. Ласка Божа була, що коли впала бомба на церкву, то потрясла лише сусідними забудованнями кухні і помешканням сестер, але не завалила склепінь. Не пишу про це подрібно, бо не маю жодних матеріялів під рукою, ні печатаних, ні непечатаних, та й припускаю те, що воно було сказане в інших споминах й описах.

Друга радянська окупація

З великим жахом і страхом побоювались усі другого приходу большевиків. Вони спершу довго обстрілювали Львів, а зокрема Св. Юр, думаючи, що там є якась німецька залога, а щойно коли закликали большевицьку патрулю, солдати точно провірили всі підземелля, прийшли і до мене, поздоровили і відійшли, давши ракетами знак, і обстріл припинився. То також було чудо Боже, що вони не трапили в копулу Св. Юра, тільки здається один раз, але без значнішого ушкодження. Після того піхота почала переходити вулицями Львова. Коло сойму зібралося багато народу і війська. Офіцери зачали розмовляти з людьми і успокоювати їх, а один з високих старшин, мабуть ґенерал чи якийсь командант, сказав: “То страшне, як можна було за короткий час так зразити собі ціле населення”. Почувши це, я бачив в тім добрий знак, що вони бодай здають собі справу зі своїх попередніх великих похибок.

По большевицькому звичаю уповноважений[491] викликав Митрополита, а що він не міг іти, то пішов я, і він зачав остро розпитувати, а я так само йому відповідати[492]. Передусім дуже негодував він на Паньківського. Вони знали докладно, що діялося у Львові, бо полишали багато своїх розвідників, від найвищих урядників до рядовиків. Таким був, наприклад, ректор університету з польським іменем[493]. Він ходив часто до Митрополита, давав різні ради і вияснення, а пізніше те все перекручував і на процесі виступав проти мене і проти Митрополита, обвинюючи нас про якусь шпіонаж, не знаю, в чию користь. Митрополит навіть поручав його до ґубернаторату, бо він не мав з чого утримуватися.

Опісля уповноважений прийшов сам до Митрополита і був також у мене та говорив вже зовсім іншим тоном, навіть приязно, якби нічого не було. Він звернувся до Митрополита, щоби дав якусь заяву чи повитання, і Митрополит зробив це на сесії собору в Св. Юрі, називаючи їх прихід “весною”, що вони прийшли і розмовляють прихильно та ввічливо і що “ми бачимо в них братів”, і в тому тоні говорив далі[494]. На соборі він [уповноважений] не був, але привіт взяв опісля для уряду і, як говорено, правительство не було вдоволене з цього привіту, хоч я сказав по соборі Митрополитові, що, може, було забагато, одначе показується, що ні.

Коли приїхав вже обласний[495], то я пішов до нього, здається, з о. Чорняком[496], щоби большевики не займали Духовної семінарії. На це сказав він мені, що всі віроісповідання стараються про признання з боку держави і те саме повинна зробити наша Церква, щоб мати забезпечене існування, і в тій цілі треба вислати делеґацію до Москви. Вернувши, я переповів це Митрополитові, і він скоро згодився, скликав ще на нараду єпископів Будку і Чарнецького. Після того став він думати, кого вислати. Не хотів висилати мене, о. Климентій відказувався і радив о. Костельника, о. Котіва[497] і о. Будзінського[498]. Тим часом стан здоров’я Митрополита погіршувався, пухлина ніг підносилася щораз вище, а лічив його тоді доктор Кархут. Саме той згаданий уповноважений, будучи раз в мене, радив закликати радянських лікарів на консіліюм, щоби я пізніше не мав жодних закидів. Я не думав скликати консиліюм радянських лікарів, бо боявся, але сказав о. Климентієві, що добре було би скликати консиліюм. І ми рішилися на доктора Чарнецького, серцевого спеціяліста, що мешкав на вулиці Оссолінських[499], доктора Кархута[500] і ще одного поляка. Консиліюм ствердив поважний стан, і отець Климентій дав рано Митрополитові Маслосвятіє. Коли стан був вже грізний, я видав до львівських церков зарядження про молитви за недужого. Я заходив до отця Климентія і до доктора Кархута. Був я і в Митрополита, і він прийняв мене дуже чемно. Другий раз я був також, але він вже не був зовсім притомний. Все ж таки я не припускав, що його кінець приближається так скоро. Деякі відомості приносили ще о. Ковальський, о. Куницький і сказали, що побоюються вже кінця. Я все ще був доброї думки. 1-го листопада 1944 року я був десь вийшов, а між 3–4 год. пополудні прийшов до мене отець Климентій, щоби я прийшов до тіла митрополита Андрея. Ми прийшли оба до спальні, я помолився і о. Климентій сказав, щоби я перебрав владу. Пригадую собі, як слуга повторяв слова покійного: “Яка марна смерть на ліжку, я собі іншої бажав. Яке щастя, що Господь прощає гріхи”.

Про смерть Митрополита я повідомив ґенерала міста і посадника. Треба було зарядити похорон. Тіло вбрав брат-студит Атанасій, і його зложено до провізоричної труни в митрополичій молитовниці, і опісля я відправив панахиду, а по панахиді тіло перенесено до катедри і виставлено його на останнє пращання. Прийшов і згаданий уповноважений, якого звали міністром[501], з кондоленціями, і коли ми стояли у вікні митрополичої почекальні і дивилися на довгий ряд вірних, які йшли до катедри, в’їхало на них большевицьке вантажне авто. Йому стало неприємно, і тоді він сказав: “То наше хамство нам більше шкодить, ніж американська чи інша розвідка”.

Тіло лежало в катедрі цілий тиждень, а на неділю я з капітулою рішив похорон. За той час могли довідатися і на провінції, і приїхати, хто міг. В суботу чи п’ятницю прийшов знову уповноважений і заявив, що правительство рішило не брати участи в похороні, тому що покійний не був прихильний для большевиків, але він сам приватно візьме участь, як приватна особа. Отець Котів старався десь про катафалок, але в неділю, коли я правив заупокійну Службу Божу, приступив до мене котрийсь з священиків і сказав, що не хочуть дати катафалька, бо я зарядив похоронний похід через місто з поворотом назад до Св. Юра. Впродовж тижня студити зробили металеву трумну і до неї переложено тіло. Отець Климентій дуже боявся і прохав не нести тіла з домовиною через місто, бо можуть його зневажити, але я не уступив і сказав, що тіло понесуть священики. В Службі Божій брали участь Перемиський єпископ Йосафат Коциловський і його помічник єпископ Григорій Лакота з двома крилошанами. Мали вони деякі труднощі з приїздом, бо Перемишль був вже тоді по польськім боці. Архиєпископ Базяк[502] відправив “Реквієм”, але не пішов у поході. Латинську Службу Божу правив і архиєпископ Твардовський[503], який опісля дістав запалення легенів і помер. Тож і я відправив рівно ж в польській катедрі заупокійну Службу Божу і відчитав Євангеліє при винесенні тіла, але в поході я не брав участи, тому що архиєпископ Базяк обмежився тільки до панахиди в церкві. Від вірмен правив митрат Каєтанович[504]. Очевидно, були ще єпископи Будка і Чарнецький, а зі Станиславова не було нікого.

З проповідниці перед входом до катедри я виголосив пращальне слово, за яке мені о. Климентій опісля дуже дякував, кажучи, що “це було спеціяльне харізма”. Похід був величавий зі Св. Юра до сойму, на Вали, на Коперника і попри Техніку[505] назад до катедри. Домовину несли священики, на зміну. Бачив я, що збоку йшов уповноважений, а перед ним йшло кільканадцять большевицьких бойців, мабуть, щоби перешкодити якомусь нападові. Похід розвинувся гарно, все йшло в найкращому порядку. Час до часу приступали до мене священики і я видавав відповідні зарядження. Похід вернувся до Св. Юра і домовину зложено в крипті, побіч домовини кардинала Сильвестра Сембратовича. Після обіду-тризни відправив панахиду при столі єпископ Й. Коциловський. Єпископ Лакота радив мені, щоби чимскорше старатись про палліюм[506]. Після того вони вернулися назад до Перемишля.

На другий день прийшов уповноважений, ґратулював мені, що похід відбувся зразково і видно було організаційний змисл Церкви. “Забудьте те, що було”, — казав він до мене. Я зробив візиту обласному і йому. Вони навіть тоді вбралися по-святочному, що в них бувало рідко. Про смерть і похорон митр. Андрея я написав письмо до Східної Конґреґації і вислав поштою, але не знаю, чи дійшло воно. Пізніше казав отець-канцлер Ґалянт, що ґенерал, глядячи на похоронний похід, говорив: “Але ж накидали на того молодого митрополита хрестів, як він їх донесе”, — бо я йшов в митрополичому поліставріоні[507].

На митрополичому престолі

На другу неділю, після похорону, відбулася моя інсталяція[508][509], в якій брали участь єпископи Будка, Чарнецький і архиєпископ Базяк. На ній відчитано відручне письмо покійного митрополита Андрея, яке він написав ще напочатку. І тоді пішла вже правильна робота. Собор продовжував я далі. Всі залеглості, яких назбиралося задля недуги, я полагодив впродовж кількох тижнів і докінчив свою історію середньовічної філософії та догматику, яку переписав на машині о. Белей[510]. Покійний митрополит Андрей іменував був понад усталене число 10 ще двох каноніків: о. Рудя і о. Хмільовського[511]. Отець Куницький запитував мене в тій справі, і я відповів, що якось ту справу полагоджу. Тому, що помер о. Базюк[512], і о. Томович[513], а о. Лободич[514] виїхав і стратив своє каноництво, то я іменував ще о. Ґалянта і о. Зафійовського[515].

Щоби рушити якось справу студитів, я іменував о. Климентія архимандритом, і як такий він мусів перевести вибори ігуменів по студитських монастирях з достаточним числом монахів. Сам він мешкав в митрополичій палаті і час від часу, після можливости, відвідував студитські монастирі, або монахи приходили до нього.

Я розпочав відвідини всіх наших церков у Львові, думаючи відвідати опісля всі церкви в єпархії, наскільки це буде можливе. І так відправляв я в отців-василіян, редемптористів, студитів і по інших львівських церквах, виголошуючи проповіді. Все йшло в порядку. Так само і четвергові сесії продовжувались нормально далі. Отець протоігумен редемптористів де Вохт[516] прийшов і тішився, кажучи, що “фіра котиться так добре”, тобто, що ціла адміністрація фунґує[517] добре. Передусім вважав я на вбогих, збирав датки на вдів і сиріт, бо нужда була тоді велика.

Один василіянин Фуртак, дириґент хору, зв’язався з якоюсь дівчиною, хористкою, яка пізніше мала від нього дитину. Священики звернули мені увагу і ходили до нього, щоб його врозумити, бо большевики лише чигали на це, щоби висувати такого як професора на якісь видні становища. Прийшли до мене о. протоігумен Градюк[518] і о. ігумен Борса, але вони чи залякані, чи що, були безрадні. Я казав, щоби його де вислати до другого монастиря, і отці навіть перетримували його в митрополичій палаті, але після мого арешту він вернув до своєї любовниці і жив з нею далі. Цілу цю розмову на різні теми з отцем-протоігуменом Градюком переповів опісля отець Борса на суді, коли мене судили другий раз і він вже був відпав та обвинював мене як наочний свідок[519].

Небаром після інтронізації прийшов до мене уповноважений (міністер) з Києва і домагався, щоби вислати до Москви делеґацію, зазначуючи, що о. Костельник був призначений ще покійним митрополитом Андреєм. Я тоді назначив на провідника делеґації отця-архимандрита Климентія, який згодився, даючи йому також виготовлений меморіял в справі свободи і потреби нашої Церкви. Крім того був призначений ще о. Котів і о. Будзінський, студит. Я дав їм деякі вказівки, між іншим казав, щоби відвідати католицького пароха при церкві св. Людвика о. Бравна[520] і патріярха Алексія, бо я передше жодних зв’язків з ним не мав і не знаю, щоби покійний митр. Андрей його витав або звертався до нього. Вони були в предсідателя Комітету для реліґійних справ Карпова, який прийняв їх дуже чемно. Делеґацію прийняли несподівано скоро, бо очікували її вже в Москві, і відносні орґани НКВД були вже повідомлені. Голова делеґації отець-архимандрит Климентій предложив прохання і меморіял, відчитав признання нашої Католицької Церкви в Радянському Союзі. Пізніше, при кінці грудня 1944 року “Правда”, орган Комуністичної партії (чи “Известия”, орган правительства) помістив повідомлення про смерть митрополита Андрея і що Греко-Католицьку Церкву в Радянському Союзі “возглавляв” митрополит Йосиф[521]. З меморіялу Карпов був невдоволений, бо не було жодних звільнень з податків, реліґію по школах, шпиталях і т. д. в Радянському Союзі було заборонено. Хоч о. Бравн хвалив дуже, що бодай один митрополит в Радянському Союзі підніс належні домагання Католицької Церкви в большевицькій державі. Делеґація не могла відвідати о. Бравна, бо НКВД рішучо противилося тому, одначе о. Климентій післав білет[522] до нього, і він прийшов до готелю “Інтурист”, до якого заїхала наша делеґація. Вона була також у патріярха, і він передав привіт та комплект “Журналу Московської Патріярхії”. Я пізніше коротко подякував йому і більше жодних зв’язків з ним я не мав. Він запросив делеґацію на богослужения, одначе о. Климентій не пішов, а лише о. Костельник і прочих двох отців. Отцю Костельникові завернулось в голові від того, що його тоді витали там кадилом, бо патріярше окруження певно знало від НКВД, що йому ще за життя митрополита Андрея пропонували єпископство. Отець Костельник побоювався, що заарештують за його статті і бундючні виступи проти большевиків. Тим часом НКВД взяло іншу лінію.

Причина, задля якої нашу делеґацію приймали з такими почестями, лежала в чому іншому. А саме: Ґенеральний штаб Червоної Армії запросив делеґацію до себе, і один з ґенералів[523] звернувся до делеґації менш-більш з такими словами: “Ми знаємо, що ваша Церква має великий вплив у народі, чи не міг би ваш Митрополит вплинути на те, щоби Шухевич припинив воєнні дії УПА. Ми їх побідимо, але нам не випадає воювати за Західну Україну”. На те делеґати відповіли йому, що то дуже небезпечна справа, бо НКВД може підозрівати нашу Церкву про зв’язки з УПА і за це переслідувати її. “Як ви можете висувати таке? — сказав ґенерал. — Ви ж говорите з ґенералом Червоної Армії. Хто може боятися?” А йому у відповідь делеґати: “А хто не боїться в Радянському Союзі?” І це викликало сміх, бо всі добре здавали собі справу з терору. Після перекуски і чемностей делеґація сказала, що справу предложить Митрополитові. Отець Климентій був дуже повздержний, а отець Костельник знову занадто для них уляглий. Звіт делеґації не дуже мене вдоволяв, і я сказав о. Климентієві, що є невказаним для мене входити у зв’язки з УПА мимо всіх запевнень, хіба нехай він старається повідомити Шухевича. І справді, дещо пізніше прийшов ґенерал Роман Шухевич до митрополичої палати, до о. Климентія, який йому закомунікував предложення совітського Ґенерального штабу. Дійсно, мали відбутися стрічі представників обох армій, як я довідався з протоколів слідства і від деяких ув’язнених упівців в ляґрах. Одначе, я згори знав, що УПА не схоче беззастережно капітулювати, не довіряючи большевикам.

Після повороту делеґації я дав отцю-канцлеру Ґалянтові кількадесять тисяч рублів, щоби він заніс до обласного на інвалідів, який зложив це на щадничу книжку. Довідавшись про це, о. Костельник виступив на сесії собору, що я замало дав, бо вони так чемно прийняли делеґацію нашу в Москві. Він у своїй зарозумілій наївності не здавав собі справи із закулісів і шукав нагоди примилитися для большевиків. На це я з місця відповів, що я дав, скільки була спромога, та й що йому не треба з того збивати свого капіталу. Священики зрозуміли мою відповідь і подивляли, що я так виразно, без побоювань, відповів о. Костельникові.

У межичасі прийшов потайки до мене пізним вечером підполковник чи полковник Червоної армії Хом’як[524], брат директора переплетні “Просвіта”, який інформував мене про державно-церковні відносини в Радянському Союзі. Він остався на Україні після розвалу австрійсько-українських військ і вступив опісля до большевицької армії, а в часі Другої світової війни провадив партизанку на запіллю гітлєрівської армії в Західній Україні. Конкретно він нічого мені не сказав. Мав говорити з ним опісля о. Климентій, але я вже не мав часу поінформуватися.

Партія зайняла спочатку повздержливе становище у Львові до нашої Церкви, але мабуть, вже з початком 1945 року, Ярослав Галан піддавав плян знищити Церкву. Можливо, що мав ще і якісь особисті урази з минулого. Партія притягнула через НКВД о. Костельника. НКВД присилало і до мене, між іншим професора Крип’якевича[525] на розвідку, з чим він і не скривався, а я зі свого боку якнайобережніше з ним говорив. Отець Климентій був дуже невдоволений з відвідин Крип’якевича. Про те все уповноважений нічого не знав, запевнюючи завжди про прихильність уряду до Церкви. Галан написав довгу статтю проти Церкви “З хрестом чи з ножем”, що появилась в “Радянській Україні”, а опісля кілька разів її читали в радіо[526]. Пізніше почалися арешти. Вже з початком квітня 1945 року атмосфера була дуже тяжка. У Св. Юрі мешкав збіглець-професор (що остався з часів німецької окупації), який вдавав дуже прихильного, а потім виступив проти нашої Церкви, яка йому стільки помагала. Він прийшов до мене ще перед арештом і сказав, що його жена дуже боліє над тим, що така квітуча Церква буде знищена.

Ще мабуть в березні приїхав був до мене архиєпископ Базяк і прохав інтервенювати в справі арешту Луцького єпископа Шельонжека[527], бо приїхало двох каноніків з Луцька з таким проханням. Я, не надіючись багато, післав телеграму до Сталіна. З свого боку я зробив, що міг, щоб помогти польському єпископові. Одначе пізніше єпископ Шельонжек у своїх зізнаннях дуже неприхильно поставився до нашої Церкви. Його звільнили і вислали до Польщі.

Тим часом Я. Галан почав виписувати різні памфлети, “Плюю на Папу” і т. п., зогиджуючи нашу Церкву, і мав сказати, що він не згине своєю смертю, передчуваючи, що його за то чекає. Вже перед самим арештом я запросив єпископів Будку і Чарнецького, протоігумена отців-редемптористів о. Де Вохта і отця-архимандрита Климентія та заявив їм, що їх іменую, на всякий випадок, адміністраторами. Отець Де Вохт дуже здивувався і сказав, що нема жодної причини до того, бо справи йдуть дуже добре і нема ніяких побоювань. Одначе я остав при свойому, і на тім вони розійшлися. Справді, ще не було ніяких конкретних познак до репресій, але я самометно хотів забезпечити Церкву. Отця Євгена Кароля[528] я потвердив ґенеральним вікарієм на Теребовельщину.[529]

Після появи кровожадної статті Я. Галана “З хрестом чи з ножем” всі побоювалися найгіршого. Вправді, о. Климентій мене потішав, що то перейде, бо от написали проти Петра Карманського[530], а мимо того він ходить по місті, — не знаючи, що той перейшов вже на службу НКВД. Одначе я видів, що то йде до найгіршого. Ще десь там на місті у Львові о. Котів, стрінувши уповноваженого, який був дуже здивований і затривожений статтею Я. Галана в “Радянській Україні”, і питав його, що я на то, а він відповів, що Митрополит зовсім спокійний. Крім цього, десь там полковник Хом’як мав говорити о. Котіву, що коли я до двох тижнів не доведу до ліквідації УПА, то я буду арештований і наша Церква знищена. Годі було брати ці слова серйозно, бо о. Котів переповідав мені це як балачку. Зрештою, як було спонукувати до капітуляції УПА, коли вони самі не договорилися між собою?

Арешт і слідство в Києві

І дійсно, мене арештовано 11 квітня 1945 року, приблизно о 19-й годині вечером. Була це середа. Вже зрана Святий Юр кругом обставлено стійками. Наглядали, чи нема яких рухів і чи чого не виноситься. Наїхало дуже багато авт з поліцією. Полковник Мельников приніс мені рішення від прокурора на арешт. Мене обшукали та забрали на авто і відвезли на Лонцького[531]. Пригадую собі, яка то була прикра річ почути на собі розбишацькі руки.

Після мого арешту настала страшна паніка, і НКВД почало акцію переведення на православіє. Під проводом о. Костельника зорґанізовано “Ініціятивну ґрупу”, яка зачала приготовляти т. зв. “Львівський собор”. Арештовані опісля священики, учасники того т. зв. “собору”, оповідали про жахливий терор. По “соборі” Горюн радісно кричав переді мною: “Але ми вкропили Папі!” На то я сказав, що сім міліонів — невелика кількість, щоби потрясти Католицькою Церквою, а ви терором тільки себе компромітуєте. І справді, вони були свідомі своєї брутальности, а навіть підлости, бо звіт з т. зв. “Львівського собору” мусіли видавати аж два рази і поправляти свої компромітації.

На Лонцького було дуже багато поліції. З арештованих я не пізнав там нікого, лише один наш чоловік, який служив там, мабуть, сторожем, приступив до мене і просив, щоби я оперся об стіну, бо дальші обшуки можуть тривати ще довго. Але мене небаром, по двох таких ревізіях, відвели до тюремної келії, де я просидів цілу ніч. Ранком вивели мене, під сильною ескортою, до авта і відвели до окремого ваґону перед стацією, який вже був приготований заздалегідь. По дорозі я не видів нікого з людей біля Техніки, щоби було можна дати якийсь знак. Десь перед полуднем поїзд від’їхав на Київ, а в окремім переділі стерегло мене 3–4 охранники, а інші були на коритарі та в сусідних переділах. Як поїзд приїхав до Києва, то я дещо ждав на стації, бо охранники телефонували, щоби вислали авто, одначе через якесь непорозуміння приїхав “чорний ворон”. Мене посадили побіч шофера, немовби я не був арештований. Ще коли я стояв на стації, приступила до мене якась жінка і спитала, чи я священик, бо я був у рясі, але охранники її зараз відігнали.

Київ виглядав досить знищений, а було це 12-го квітня 1945 року рано. Зі стації мене привезли до найтяжчої слідчої тюрми в Києві при вулиці Короленка, ч. 33. По дуже довгих мучачих обшуках мене запроваджено спершу до “одиночки”, а опісля до келії, в якій сидів архиєпископ Дамаскин з Кам’янця-Подільського[532]. Він вже мав “трохи досвіду” зі слідств, пізнав мене відразу, бо приїжджав до Львова. Хоч була пізня ніч, коли мене приводили зі слідств, то він завжди питався, чи “следователь был вежливый”[533], бо над ним мали знущатися. Часом він виявляв розкаяння за своє попереднє життя і приймав в’язницю як кару. Я вже був перед арештом дуже змучений і виснажений, а в Київській тюрмі я почував себе прямо недужим. Тому архиєпископ Дамаскин робив сам порядок, але в розмовах було видно його нетерпимість до Католицької Церкви. Він оповідав мені, що його арештовано за те, що він і ще один митрополит русофільської партії на Волині[534] <були приготовані після зайняття Москви гітлєрівцями їхати до Москви і зайняти патріярший престіл>[535]. З його оповідань я бачив, що духовне життя там стояло низько. Оповідав цікавий епізод про диякона, що хотів завжди правити проскомидію на колінах, що до Кам’янця-Подільського приїздив отець В. Величковський, щоби зайняти якусь там церкву, але мав великі труднощі. Розповідав також і про свою аґітацію в часі Першої світової війни в Західній Україні. Сам він був дуже сильної будови, курив. Його слідство вже доходило до кінця, і тому визивали його вже рідко на допити. Небаром його забрали. Потім чув я, що він був десь на Сибіру і там помер.

[…][536] Мене виводили на слідство день і ніч, так що я буквально падав з ніг, і мене мусіли підтримувати, ведучи до слідчого судді. Раз десь, вертаючи рано о сьомій годині зі слідства, бачив я єпископа Григорія Хомишина, який згорблений і похилений ішов десь до умивальки. Моє слідство провадив Горюн[537], пізніший начальник КҐБ у Львові, людина страшенно груба і простакувата. Хіба одно тільки добре, що записував менше-більше слідство без суттєвих змін і перекручень, як це робили пізніше наступні слідчі. По кількох днях, коли я вже був вимучений допитами до краю, мене привели до кількох полковників і зачали тероризувати, давали до підпису, щоби я відрікся папи, а за те дадуть мені Київську митрополію. Був при тому полковник, який мене арештував у Львові, заступник міністра (в 1946 році перемінили Народній Комісаріят “Внутренних Дел” і запровадили назву “міністра”) і один слідчий суддя, який в 1961 році потвердив, що мені предкладали Київську митрополію, коли мене привезли на переговори[538]. Але я рішучо відмовився. Почалися дальші наступи, але це до нічого не довело, бо я вже млів з обезсилення. Впрочім, це ослаблення зроблено умисно: <вдень не давали спати>[539], а їсти трошки зупи і 300 ґрамів хліба на цілий день, в якому було все, тільки не було муки. Неспані ночі, переведені на допитах, після того тероризування на наступних допитах Горюн нападав на мене, чому я не згодився на таку ласку — Київську митрополію. Опісля водили мене і до самого міністра, який (щоправда в спокійний спосіб) докоряв мені, що на слідстві нічого не хочу говорити і, що якщо я не був би митрополитом, то я не сидів би в Київській тюрмі. І вони (поліція) хочуть мати всі дані.

У часі допитів мене водили на очні ставки з єпископом Чарнецьким[540], який впрост заявив, що він в совісті чується зобов’язаний, щоби виявити про екзархів, свячення і про адміністраторів та ще якісь справи. Він все виговорював, і тому його трактували досить легко.

Друга така ставка була з заступником ректора Львівського університету, що мав якесь польське ім’я, який заходив до покійного Митрополита і [тепер казав], що Митрополит мав його питати про Радянський Союз з наміром шпіонажу і що він поручав його в час німецької окупації Галичини на праці в німецькім ґубернатораті. Ректор казав, що він був у мене і що я хотів від нього якісь дані. Все те було брехня. Він був у мене раз, і я його прийняв чемно, як ректора університету, і жодних розговорів я не провадив. Мені було аж дивно, що на такі підлості спосібна людина на становищі ректора. Він жив у Львові з якоюсь жінкою “на віру”, а в Києві мав від жінки дві дочки. Десь там натякав покійному Митрополитові про уневажнення свого подружжя. Вкінці Митрополит переконався, що то безрога[541].

За слідства Горюна визивав мене вночі якийсь слідчий-галичанин, який питав мене про адвоката зі Львова доктора Біляка[542], що був посадником Львова і виїхав з німцями в 1944 році. Він був ув’язнений за першого побуту совітів в Галичині, і його випустили з радянської тюрми в 1941 році, здається, з призначенням, що він буде на їхній службі. Я не сказав нічого про посадника Біляка, бо я його не знав. Від того слідчого я довідався, що отець Климентій старається передати мені якусь передачу, і пізніше прислали мені трохи сухарів, та й я зрозумів, що вони знають, що я голодую в тюрмі, тільки не знають, в котрій, бо цілий рік мене ізолювали і тримали в секреті. Слідчий немовби співчував з моїм голодуванням. Мене вели до нього під сильною ескортою вночі, так що я думав, що вже ведуть на розстріл.

Також за слідчого Горюна мене викликали у 2–3 годині вночі до двох інших слідчих до великої темної салі. Один з них сидів у куті при затемненій лямпі, а старший з них зачав мене намовляти до апостазії. Опісля підійшли до мене від бюрка і при засвіченій лямпі <зачали>[543] дальше настирливо мучити мене і намовляли відректися Католицької Церкви. Я не відповідав їм нічого, тільки подумав собі, що я ще, Богу дякувати, з розуму не зійшов. Тоді молодший слідчий зачав голосно виявляти мої думки. Я припускав, що це якийсь гіпнотизер або ясновидючий, бо колись я таких здибав у Франції. Я зрефлектувався сейчас і перестав думати, і тоді вже над ранком мене відіслано назад до келії.

Голодування, безсонниця і допити можуть допровадити до безумія. І тоді я переконався, що не можна дивуватися нікому, якщо він підписує всякі ложні зізнання та наклепи або пристає до шпіонажу і тому подібне. То була велика ласка Божа, що я видержав ті всі муки. Пригадую собі, як Горюн уживав всіх вивчених засобів і метод, щоби мене зломити і допровадити до розпуки, але я спокійно видержував те все, а він з люти кинув чорнильницю і по-звірськи закричав: “То нерви, як посторонки!”

КҐБ ширило між народом наклепи, що я отруїв покійного Митрополита. Тоді отець Климентій мав ходити до нотаря з письмовою заявою лікарів, що покійний Митрополит помер природною смертю, щоби нотар це потвердив. Очевидно, нотар відмовився, бо боявся.

Одного разу Горюн заявив мені, що в 1939 році НКВД не арештувало нікого з духовних, бо не були певні побіди. А раз на мої відповіді і заміти Горюн сказав: “То правда, що без війська і нас (НКВД) все було б давно розлетілося”.

Коли слідчі судді бачили, що з відступством їм не поведеться, вони зачали тоді мене обвиняти за статті о. Костельника в “Ниві” про Джінґісхана і інше[544]. На то я відповів, що тоді я не був митрополитом, коли о. Костельник писав, то раз; а друге, що кожний автор сам відповідає за свої письма. Це саме відноситься щодо його статей в “Дзвонах” і в “Меті”. По кількох днях, видно, прочитавши статті о. Костельника, Горюн зачав кричати, що за ним тюрма плаче: “Давайте його сюди”. По кількох днях то втихло, і Горюн сказав: “Костельник робить для нас добру роботу”. То був знак, що він пішов вже зовсім на їхню службу. Мабуть і тоді вже мав він складати і обвинюючі мене зізнання. Міг я дещо вносити з деяких натяків слідчого.

Мені закидали головно, що я старався годити націоналістів, що правив Службу Божу для дивізії “Галичина” в заступстві покійного Митрополита. В дійсності причиною мого ув’язнення було те, що я католицький митрополит, і тому домагалися від мене відступства та пропонували Київську митрополію. На ділі вони не могли мені нічого закинути і казали, що я сиджу за покійного митрополита Андрея, “бо він помер — і ми не можемо його карати”. Вони навіть розпускали клевети, що я неправний син митрополита Андрея, що я з лиця дуже подібний на нього, хоч то неправда, і таке інше. Це свідчить, що їх злобі не було дна.

Горюн водив мене ночами і до начальника слідства. Коли я прийшов там, то побачив розстелений перський диван з митрополичої палати. І начальник робив також вражіння дикого звіря. Він пробував спонукати мене до апостазїї. Коли вкінці їм це не вдалося, стали провадити слідство в тому напрямі, щоби мене засудити сповидно, як проступника. Горюн, між іншим, сказав, що на мені відкрили якісь злочини і що мене жде велика кара. Пізніше мені сказали: о. Костельник розповідав у Львові, що на брамі Св. Юра вже шукають місця, щоби мене повішати.

Впадав до Горюна і Защитін[545], інший слідчий-звір, начальник тюрми в Києві в 1961 році, що тероризував мене по-звірськи і навіть хотів бити, але інші слідчі відтягнули його, кажучи: “Нельзя”. Той начальник проводив слідство з єпископом Чарнецьким, який зі страху порозповідав все про екзархів, про архиєрейські свячення і що я іменував адміністраторів.

Між тим допити продовжувалися день в день і вночі та виснажували останні сили. Страшенно дошкулювали ті часті “обиски” донага, підслухування під дверми, провірювання докладне келії і всіх шпар, чи нема де якоїсь карточки, ножика чи голки. Горюн десь був висланий на слідство з Києва, там простудився і дістав запалення легенів.

Мене переведено до слідчого Крикуна[546], що не робив ніяких допитів, тільки написав свій протокол і: “Підписуй! ” За його слідства були такі дві події. Перше, Горюн зажадав, щоби з мене зняти рясу і вбрати в якісь лахи, і це виконано за нього. Я питав о. Скальського[547], що сам сидів в тюрмі і розповідав мені жахливі сцени, чи арештованому ліпше в рясі, чи в світському вбранню. Він порадив, що ліпше в рясі, і тому я її не скидав зі себе.

Слідчий Крикун запровадив мене на визов до заступника начальника[548], який робив вражіння звірюки, щоби самому переводити допити, з яких він там небагато довідався. На однім з таких допитів він, розлючений, казав, що кості мені поломить, якщо я не скажу всього, і казав секретарці забратися з почекальні. Лишився тільки він, Горюн і я. Зачався терор, і він готов був вже до побоїв, але в тім моменті прийшов якийсь підполковник, викликав його і по короткій розмові мене виведено. Крикун запровадив мене до свого кабінету, і я сам тоді сидів. Здається, що тоді усунено чи перенесено заступника начальника, бо вже не було більше про нього слуху. То був палець Божий, бо він міг мене тоді вбити.

Крикун опісля написав на кільканадцять сторінках допит і викликав мене по півночі та казав підписувати. Я зачав читати, це було очевидно написано в їхнім стилю, але так, немовби я це говорив. Усе це було брехня, але мене вже передше повідомлено, що то треба підписувати, бо інакше мене дадуть на кілька днів до води по коліна або до щурів, і що я згину зовсім безпотрібно. І справді, о дев’ятій годині вечером пускали з тюрми машини, щоби заглушити крики катованих. Читаючи ті протоколи, я робив знаки, що це ложні зізнання, слідчий дуже злостився, кидався, щоби мене таки стероризувати і примусити до підпису. Коли я, читаючи, дійшов до слів, що “папа клеветав Совітський Союз”, що “митрополит Шептицький так само допускався злочинів проти Радянського Союзу”, то я рішучо тоді заявив, що не буду того підписувати. На якийсь умовлений знак злетілися інші слідчі і зачали на мене кричати. Я, обезсилений, думав, що мене там вб’ють, а вони кричали, верещали, і погрозам не було кінця. Коли я рішучо сказав, що таки не підпишу того, то слідчі зачали виходити один по одному, а начальник казав Крикунові змінити найгірші частини протоколу. Щойно тоді такий змодифікований протокол мусів я підписати.

За слідчого Крикуна водили мене ще на одну ставку, до іншої тюрми з одним адвокатом (з Бережан), членом ОУН. Він був членом Проводу ОУН і розповідав про мої старання замирити сторонників Мельника і Бандери, щоби припинити братовбивства[549]. Адвокат признав, що бандерівці вбивали мельниківців і що митрополит Андрей виступив проти його радянофільства. Про мене він сказав, що я в націоналістичній політиці не брав ніякої участи. Власне той заступник начальника, що хотів мене катувати, вже передше читав мені добровільні інформації адвоката. Він навіть заявив, що дивується, що мене арештовано.

Після Крикуна перейняв мене новий слідчий, найгірший звір, який катував всіх без милосердя[550]. Навіть деякі інші слідчі самі стидалися його звірства. Але, коли я раз перед начальником Київської чи Красноярської тюрми сказав про одного слідчого, що він трохи людяний, то начальник відповів: “Всі вони однакові”. Цей новий слідчий писав протокол і казав підписувати під побоями. Передусім ніччю він, часом спокійний, впадав в якусь психопатичну злість, прискакував до допитуваного і бив до безтями, а після того знову сідав спокійно, як би нічого не було. Кажуть, що він дуже мав бити єпископа Хомишина, бо й до мене він сказав, що “тут є другий такий, що не хотів нічого сказати, але тепер він вже говорить”[551]. Навіть в тюрмі єпископ Хомишин і отець-доктор Бойчук[552] мали підчеркувати свою єпархіяльну окремішність.

Коли було читати протоколи слідчих (я раз написав прокуророві, що в них є три чверті ложі, чого вони не могли мені потім подарувати), то треба і зрозуміти також, що слідчі — безбожники, простаки, без моральних засад, нераз мало образовані, що мають свої засвердлені поняття, а ще до того переходили в тому звірському напрямі свій вишкіл. Тоді можна зрозуміти, що такий звір не був у силі інакше писати і дуже часто був неспосібний до культурного вислову. Наприклад, вселенське післанництво Церкви вони вважали імперіялізмом, захланністю і загарбництвом папів. Католицька Акція, в їхнім переконанню — це “жульническое общество”[553] і таке подібне. Нераз мимо найліпшої волі не можна було протиставитись тому, ані в жоден спосіб витолкувати. І тому через такі окуляри треба читати і пояснювати собі їхні писання.

Я сидів в тюрмі деякий час з трьома інженерами. Один у віці 30–40 років, якого вивезли були на німецькі роботи, з яких він вернувся в часі війни. З кожного допиту він приходив побитий, опухлий, ноги як колоди, а був сильного здоров’я, бо не хотів підписати, що він шпіон. Можна було мати з ним співчуття. Він був дуже прихильний, доки було йому давати солонини, хліба чи чого іншого, але як видів, що не дістане нічого, то ставав, як останній хам, і поводився в камері, як слідчий з ним під час слідства.

Другий інженер-в’язень був далеко культурніший. Він був директором цвітників в київських городах. Він так боявся побоїв, що на початку слідства заявив: “Я вам всьо підпишу, тільки не бийте мене”. А мимо цього його били.

Третій інженер, на ім’я Мороз, директор судностроїтельного завода над Чорним морем, також радив все підписувати, бо вб’ють в тюрмі, а кожний знає, які то протоколи. Він показував свої опухлі ноги, а був він здорової будови і не мав більше як сорок кілька літ та й оставив жену і дві доньки. Оповідав, що у вільних хвилинах ходив ловити рибу, яку жена продавала, і тим доробляв до пенсії на удержання. Писав російські вірші на честь своїх дочок і жени. Почував себе українцем, але, на жаль, української мови не знав. Він мав вже досвід, як поводитися на слідствах, в тюрмах і ляґрах, щоби охоронити себе до деякої міри від всякого роду бандитів.

Загалом рідко коли можна було стрінути між слідчими і в’язнями якусь культурну людину з моральними засадами і з послідовною поведінкою. Такі особи були спосібні до найбільших чемностей і до найгірших жорстокостей. Нагляд в тюрмі був страшний, і не можна було обернутися, щоби зараз наглядач (“надзиратель”) не сказав корпусному начальникові або й начальникові тюрми.

Раз вночі, в першій годині, десь після одного слідства, слідчий привів мене до начальника слідства, який звернувся до мене грубим тоном: “Садитесь”[554]. По короткій паузі, він сказав: “Ну, мы вас уничтожать не будем”[555]. На це я відповів по-українськи: “Нема за що, та й не будете”. Він далі зачав говорити про якісь там інші справи. На всякий випадок, це незаперечний факт, що ціле слідство вони спрямовували в тому напрямі, щоби мене убити, але мимо всіх зусиль не мали претексту.

Від того слідчого-звіра мене передали кінцевому слідчому. Він був жид і найбільше з них правничо образований, бо пізніше перенесли його до міністерства КҐБ в Москві. Коли мене привели до нього, то першим його словом було: “Ну, будем кончать уже”[556]. А я у відповідь йому: “Та хіба вже час, по півтора року слідства”. Опісля він сказав, що “надо сделать деякі уточнєнія”, тобто треба деякі справи ліпше висвітлити. Тим часом прийшов опісля прокурор, і вони зачали наново переробляти всі протоколи, бо навіть після їхніх “правничих вимог” матеріял був невистарчаючий до процесу, і знову слідство тягнулося ще кілька місяців. “Заключительное обвинение” (остаточний висновок обжаловання) робив Защитін, один з найбільших звірів, що в 1961 році був начальником київського слідства і став полковником. Він завжди писав брехню.

Коли я раз прохав і домагався в слідчого, щоб дозволив дати мені передачу, бо це ж мені вже належиться після слідства, на то він мені відповів: “Якби то був хто інший, то я йому був би вже давно дозволив. А за вас треба йти до начальника, а начальник піде до міністра, а міністер буде питатися аж в Москві”. По тижні або двох я одержав таки передачу, що її привезли, здається, сестри зі Львова, і треба було то підігріти, і як мені пізніше оповідали, сестри в Київському монастирі були згідні підігріти, але митрополит Йоан[557] заборонив. Десь пізніше мали йому сказати, що я не прийняв був пропонованої мені Київської митрополії.

Сумну ролю відіграв був супроти нашої Церкви Московський патріярх Алексій, бо “зайнявся” ревно Галицькою митрополією і цілим своїм авторитетом пішов на поміч насильству КҐБ в ліквідації нашої Церкви і виписував в “Журналі Московської Патріярхії” різні брехні і очернення на нашу Церкву, що він мусів змилосердитися і зайнятися покинутою пастирями паствою, бо всі єпископи повтікали[558] саме тоді, коли вони, арештовані, гинули в київських тюрмах. <Бо єпископ Хомишин, перевезений з тюрми до якогось інфірмаря чи шпиталя на Лукіянівці, помер[559], а пізніше в ляґрі, в який перемінили віллю Печерського монастиря біля Києва, помер єпископ Коциловський[560]>[561]. Ще трохи совісти мав архиєпископ Макарій Оксіюк[562], якого патріярх Алексій вислав до Львова, бо він не хотів їхати, кажучи: “Як же я там поїду, коли митрополита і духовенство арештували, а КҐБ буде вводити мене в уряд?” Так мала оповідати його рідна сестра.

Мене ізолювали дуже строго і не саджали до моєї камери нікого з українців, а лише чужинців або неприхильних і ворожих, або таких, від яких сподівалися, що їм всьо донесуть, що я говорив. Надзирателі були дуже погані. Здається, що між ними було багато таких, які розстрілювали засуджених, тобто так звані “исполнители”[563]. Я прохав про простирала або іншу одежу, і простирала прислали, але директор тюрми заборонив мені доручити, бо слідство заборонило.

Десь вже по році привели до моєї камери отця-ректора Авксентія Бойчука. З його нераз наївних оповідань я довідався, що єпископ Хомишин і він зазначували на слідстві свою епархіяльну відрубність від митрополії. Для слідчих це було дуже дивне, а для мене настільки корисне, що на самих початках слідства мене обвиняли про вороже наставлення до радянської влади за статті в журналі “Добрий Пастир” і в часописі “Нова Зоря”, які видавав Станиславівський ординаріят. Пізніше то якось втихло. Оповідав мені отець Бойчук, що разом з єпископом Хомишиним був ув’язнений і єпископ-помічник Лятишевський і ще хтось там з отців. Я ділився з ним, чим мав, не зважаючи на все його попереднє вороже наставлення до Митрополита й до Богословської академії. Його тримали тиждень або дві неділі зі мною в одній камері. Знав я його тісне наставлення і дуже несерйозний погляд на наші церковні і народні справи. Я чув про нього, що він добрий механік. Його мала судити так звана “трійка” — трьох слідчих суддів, позаочі, на основі акту видано засуд “короткою дорогою”. Він ніколи нічого не написав, але мав великі претенсії. Розказував мені також, що лікар сконстантував ще перед арештом в єпископа Хомишина сильне здоров’я, передусім серце і жолудок, а тим часом він в тюрмі помер при кінці 1945 року. В Станиславівській тюрмі мав добре держатися отець Йосиф Гірняк[564], бо, йдучи коритарем, мав пів-голосом сказати: “Confessores sumus”[565]. Це, без сумніву, був добрий об’яв. Також оповідав, що багато зі станиславівських священиків поженилось, про те, як привозив зі Станиславова гроші на “Нову Зорю”, про ведення Станиславівської духовної семінарії і т. п. та про те, що вже кілька літ наперед польсько-жидівські журналісти говорили, що большевики займуть Галичину. Назагал зробив на мене сумне і прикре вражіння.

Першу маленьку передачу я одержав за слідства Крикуна, і в ній були: сухарі, родзинки, покраяна просфора, якісь кубки на чашу. Відтоді я зачав робити з родзинків вино та правити Службу Божу майже день в день. Крикун ніби оправдувався тим, що посилка маленька, бо вони у Львові квапилися і на більшу не було часу. А в дійсності вони не дали. Кожний сухарик був переломаний. Казали, що то привезли літаком о. Кладочний і о. Котів. Друга передача, яку привезла сестра Іларія[566], була вже більша: був у ній навіть і росіл.

Пригадую собі, що сидів ще зі мною один поляк — горбатий, що потім очорнював священиків. Він сидів за те, що хотів перейти границю до Молдавії. Знайшли при ньому червінці, “рижики” — золоті царські гроші. На слідстві він боронився, що тими грішми він торгував, і до того признавався, щоби одержати меншу кару, ніж за перехід границі. Зразу робив вражіння віруючого і навіть сповідався в мене, але опісля польські священики говорили, що він перейшов на православіє, прийняв свячення і діяв з рамени КҐБ.

У камері я нераз мусів спати на долівці, а жуліків клали на ліжко, так що навіть слідчий-жид сварився з директором, що я хворий, простуджений: “Я должен с ним работать, а он больной”[567]. Тоді положили мене вже на ліжко. Про кінець війни я догадувався з великих маніфестацій, вистрілів і феєрверків, які через малі вікна камери доходили і до нас.

Суд і вирок

Здається, що рідко чиє слідство тривало так довго, як моє. Кінець кінцем назначено суд — воєнний трибунал з трьох суддів і двох секретарів, вліті 1946 року[568]. Мене приведено до великої салі в будинку КҐБ при вулиці Короленка, ч. 33, і суд відбувався при закритих дверях і під конвоями. Предсідник суду [підполковник Індиченко] був адвокатом чи навіть десь професором, а пізніше був деканом міжнароднього права, що навіть у совітських судах — небувала річ. Я зовсім нічого не знав, як боронитися і перед чим боронитися? Суд тягнувся більше тижня. Предсідник суду відносився до мене досить спокійно, хоч не скажу прихильно, бо він мусів показати своє вороже наставлення — мене оскаржували за державну зраду, між іншим, і за “провини” митрополита Андрея Шептицького. Я признав, що правив Службу Божу на поручення хворого Митрополита і так само на прохання громадян, та що я старався перешкодити братовбивчим атентатам. А, крім того, доказував я зі слідства інші наклепи, ложі, бо в дійсності проти мене вони не мали жодних обвинень. “Правити Службу Божу не є жодним проступком, бо на неї може прийти, хто хоче”, — сказав я та й що може бути мені кожний вдячний, що я перешкоджував убивствам, і що чужого горожанина не можна судити за його вчинки. Але на то судді не звертали уваги, і суд відбувався після їхньої трафаретної процедури. Предсідник суду заявив, що справа дуже серйозна, за яку радянський суд карає від двох літ тюрми до кари смерти. Під час суду мене допускали три рази до голосу, але то не мало жодного впливу на моє оправдання. Найзамітнішим в тому суді було те, що він відбувався переважно ночами, а присутніми були і могли бути тільки слідчі, КҐБ і конвой.

На лаві обжалованих сиділи: перший — єпископ Будка, другий — я, третій — отець-прелат Вергун[569], четвертий — єпископ Чарнецький. Виступав як свідок проти мене вищезгаданий ректор університету[570], а другий — якийсь німецький ґестапівець, якого я ніколи перед тим в життю не видів і який обвинював мене за зв’язки з ґестапо. Очевидно, все те, що він говорив, від початку до кінця було лож і брехня, і я все заперечив.

Суддя, бачачи безосновність закидів, і в якійсь безрадності встав і сказав: “Ви ж їздили до Праги, то мусіли бути в ґестапо з пашпортом”. На те я з місця йому відповів, що мені пашпорт принесено до моєї канцелярії, бо я сам про поїздку не старався навіть, але покійний Митрополит. На ту тему вже не було більше нічого. Потім ще мене обвинювано, що я підпирав і піддержував митрополита Андрея в його контрреволюційній діяльності. Коротко обвинення було таке: шпіон Ватикана, враг совєтського народу, як церковний єрарх жив коштом народу, — словом, контрреволюція, “контрик”. Я не знаю, чи коли в житті я відчував таку відразу до падлюк, як тоді, бо з такого роду свідками і людьми я не мав ніколи до діла. Раз навіть Горюн в приступі якоїсь людяності сказав: “Ви попали в середовище, в якому ви ніколи не бували, і в таке трактування, до якого ви не привикли”.

Єпископ Будка був суджений за якісь там американські національні справи (бо він був першим єпископом нашим в Канаді і тоді одержав канадійське горожанство), за якісь збірки, що, очевидно, не підлягали жодному судові. Він держався добре і навіть раз виступив у моїй обороні. Його засудили на п’ять літ висилки до Караганди, але він помер там по чотирьох роках, тобто в 1949 році.

Отець-прелат Вергун і єпископ Чарнецький потратили голови так, що обвиняли мене, як могли, щоби боронити себе, так що навіть предсідник суду крикнув на о. Вергуна, щоби він боронив себе, а не обвинював інших. Він розплакався. Він плакав і, між іншим, обвинював мене, що я приїздив до апостольського нунція в Берліні і мав з ним якісь тайні переговори в італійській мові, якої він не розумів. У дійсності я говорив по-німецьки і нічого, крім конвенціональної візити в апостольського нунція Орсеніґо, не полагоджував. Казав ще, що я націоналіст і т. п. Сам він признався, що ходив там десь до ґестапо, і за це засудили його на сім літ “ісправительних лаґерних трудов”.

Єпископ Чарнецький розповів усе, що знав, і на слідстві, і на суді. Свята людина, але не до життя і не до проводу, зокрема в таких умовинах. Йому закидали зв’язки з д’Ербіньї і зв’язки з Ватиканом. Про покійного митрополита А. Шептицького і про мене говорив, що ми націоналісти, вели політику і т. п. Його засудили на п’ять літ ляґера.

Після суду їх звели до одної камери, так що вони могли перебути спільно аж до етапу. Здається, що з ними був і о. Ґорчинський, не знаю, чи й о. Ковальський, що також сидів тоді в тюрмі, бо я пізнавав його по голосу. З допитів знаю, що о. Ковальський прихильно зізнавав про мене.

Я одержав найвищу кару — вісім літ строгих ляґерних робіт, і мене держали відсепаровано. Після суду і вироку, коли мене привели до камери, то інженер Мороз, який сидів тоді зі мною, спитав мене сейчас, а була це друга година по півночі: “Чи прочитали вирок?” Я сказав: “Так”. — “А скільки?” — продовжав він. — “Вісім літ”. А він на це: “Ах, який я був би щасливий, якби дістав вісім літ!” І зачав розповідати, як одна жінка вернулася зі суду, на якому судили її чоловіка, то півсела вибігло напроти неї і питали: “Скільки дали?” — А вона на те: “Слава Богу, тільки десять літ”.

Моїх співсудимих скоро відправили до ляґера, а мене держали в тюрмі ще два місяці, а то тому, що мої слідчі запротестували до Москви, бо суд дав мені малу кару. Один з ув’язнених на допиті чув, як прийшов до кабінету, в якому він був допитуваний, до його слідчого, Защитін і ще котрийсь з слідчих, і між собою говорили: “Наш суд — шляпа, пишім до Москви”, — домагаючись кари смерти або бодай 25 літ. Один зі слідчих мав сказати: “Эх, черт с ним, пусть идет”[571]. Значить, не хотів прилучуватись до Защитіна, але Защитін нічого не осягнув в Москві. Ця непевність в тюрмі цих місяць чи два в одиночці, в гнилій темній камері, — то були найтяжчі хвилини в усьому тюремному ув’язненні. Потайки хтось там з надзирателів ходив питатися до начальника, чому мене не висилають, а начальник відповів, що я рекурсував до Москви. Сам в одиночці я щодня правив Службу Божу.

Перший період ув’язнення: етапи, тюрми, табори

<Нагло десь, одного дня пополудні>[572] влетів до камери корпусний, спакував мене і чимскорше запровадив до “чорного ворона”, що віз на залізницю перед Києвом. Тим хотіли вони оминути Лук’янівку як пересилку і потайки вислати з Києва. Столипінський “заквагон”[573] вже був повний в’язнів, так що конвой ледве втиснув мене досередини, а потім посадили мене до окремого переділу. Начальник конвою знав мене і навіть не замикав дверей. До мене привели також засудженого начальника ляґера, що спроневірився на кількадесять тисяч рублів і знасилував свою дочку. Він був дуже чемний, приглянувся всьому, що я мав, і зараз на стації почав продавати мої речі за безцінь, купував махорку і роздавав бандитам, які їхали в сусідних переділах. Коли я пожалувався начальникові конвою, то він сказав: “Пощо ви то робите? Тут такий звичай”. А впрочім, старався бути дуже уважливим і, наприклад, рано він не їв, аж поки я не скінчив правити Службу Божу. Десь перед Москвою його забрали від мене, а я мусів окуплюватися від всякого рода злодіїв і бандитів.

Так доїхав я до Москви і за стацією відчепили наш “заквагон”, але всі в’язні осталися в ньому. По кількох ночах я перестудився, і дістав дизентерію. Раз навіть прийшла до вагона лікарка і питала за недужими, і коли я звернувся до неї, то вона чемно сказала: “Я запишу вам рецепту, але ліків не маю. Може десь в дорозі вдасться їх роздобути”. І так на залізничій стації в Москві ми стояли приблизно три тижні, а у вагоні були і матері з дітьми, а санітарні умовини були жахливими: сморід, брак поживи, і здавалося, що треба буде там загибати. Вкінці вагон причепили до якогось поїзда і він рушив.

По кількох днях ми приїхали до Новосибірська. В часі дороги кинули до мого переділу страшного розбишаку, який зачав співати собі, як то він убив тата, маму і ще там когось, і як він попав в “преступный мир”[574]. Аж жах було слухати того всього. Треба було дати йому все, що хотів. По півдня їзди, на котрійсь стації, його висадили. Він розмовляв з якоюсь злодійкою з сусіднього переділу, яка розказувала про безліч тюрм, в яких вона сиділа. Аж мороз проходив за шкірою в такому товаристві. Пізніше посадили до мене якогось німця, хоровитого, який плакав і жалувався на своїх товаришів, що його видали, і тепер везуть на розстріл. Він висповідався, і опісля я дав йому якихсь сухарів. Не знаю, що з ним, нещасним, сталось. Конвой обкрадав, кого міг, а крім того і розпустував з женщинами-в’язнями. Колись я читав спомини бувших в’язнів, але те все, що вони писали, блідло на згадку про страшну дійсність.

У Новосибірську нас вивели з вагонів, кількасот в’язнів, і повели пішком три кілометри зі залізничої стації до ляґра. Кожний ніс свої клунки. По дорозі порох був по коліна, а збитий в повітря не дозволяв навіть дихнути. Було це десь в місяці вересні 1946 р. Звичайно, коли привозили нас до ляґпункту і ще ніхто не знав, хто я, то мене трактували всі як звичайного в’язня, і я мав спокій. А як питали, хто я, то я казав, що професор. Але коли приходили “стежні листи” до “опера” — то тоді вже цілий ляґпункт знав, що я митрополит, і тоді переслідували мене й обкрадали, як тільки могли.

Ляґер в Новосибірську390[575] містив кільканадцять тисяч, а то й більше, в’язнів, а мене призначили до якоїсь слабосилки[576], — мабуть, котрийсь з тамошніх в’язнів, які були при новосибірській ляґерній управі, призначив мене до слабосилки. Там лежало двадцять кілька недужих в малій бараковій камері. Мене взяв біля себе якийсь інтеліґентний чоловік, і від нього я довідався, що недужі — то крайні бандити, злодії і майже всі венерично хворі та й що є легка небезпека заразитися. Моє положення стало розпучливе, недуга дизентерії, що мене мучила цілу дорогу, небезпека зараження, а крім того, інтеліґентного чоловіка викликали на етап. Тоді бандити кинулися на мене, ограбили — на щастя, не мав я грошей, бо були би убили. Між собою вони щодня майже різалися ножами і конвой по одному виводив з камери. Я прохав, щоби мене перевели до шпиталя, “бо я тут згину”. І прийшов якийсь наш фельдшер — українець та й сказав мені, що до шпиталя не можна, бо в ньому переповнення, але мене призначено до Маріїнська[577], за день туди доїду і там мене положать в шпиталі.

І дійсно, на другий день мене і кількадесять інших найбільших бандитів (начальство зовсім не звертало уваги на це) викликали на етап. На стації багато з них падало задля жолудкових корчів. Вкінці нас завагонували. Мене знову обікрали, а опісля мусів я слухати, як бандити розповідали про свої розбишацькі, бандитські подвиги, від яких аж волосся ставало дибом. Їхав тоді також якийсь півінтеліґент — політичний в’язень, і розповідав, що в Маріїнську ще можна видержати в ляґрі, що там навіть росте пшениця і картопля. Бо від Києва до Новосибірська мучила мене непевність: куди повезуть.

У Маріїнську ляґер був великий, від 4000 до 8000 в’язнів. Лікар, який мене оглянув, казав положити мене в шпиталі. З наших лежав там вже о. Осадца, катехит з Бродів[578]. Я заснув після такої подорожі, але опівночі мене збудили і казали, що кличе мене “опер” (уповноважений оперативної части — розвідки). Я був тільки в біллю і дали мені коц, щоби я накрився, і так в холоді вели мене через цілий ляґер до так званого штабу. Там був “опер” (уповноважений) і начальник ляґера. Вони звірили мене очима як найстрашнішого проступника, а я ледве стояв на ногах і дрожав з холоду. Мене розпитували про звичайні річи: про суд, що таке митрополит і т. п. Вони вже мали перед собою так зване “Дєло”[579], супроводжаюче кожного в’язня з розвідчими замітками та найконечнішими документами. Я вернувся назад до шпиталя і заснув до рана, а вранці начальник-лікар сказав мені, що мусить мене виписати зі шпиталя, хоч я мав 38° горячки, дизентерію і страшне ослаблення. Був це приказ “опера” — уповноваженого, і на це не було ніякого рекурсу. І так вони завжди зі мною робили за ввесь час каторги, завжди викидали мене зі шпиталя на приказ “опера” — уполномоченого, навіть зі запаленням легенів і 39° горячки. Часом потайки я міг дістати якесь лікарство.

У Маріїнську мене призначили до найбільш бандитського бараку, але там був фельдшером якийсь білорусин-учитель і якийсь фельдшер-литовець, які мене берегли, як могли, перед бандитами і давали найконечніші лікарства. Мене знову обікрали, але на то не було ради. Якісь українці принесли мені тоді горнятко молока і хліба, бо ляґерному кравцеві приносили із-поза зони молоко та деякі харчі. Згаданий фельдшер-білорусин, як я довідався, помер опісля в ляґрі. Він був один з тих, що мені помагали, бодай берегли мені життя. По місяці, коли я трохи обзнакомився в ляґрі, при помочі кравця та інших, мене перевели до робочого барака, де вже були ліпші люди. Лікар навіть призначив мені трохи дієтного харчу, але “опер” заборонив мені давати. Мене призначили до трикотажного відділу. Хлопці помагали мені виконувати норму, а я їм знова робив інші прислуги.

У тому ляґері були вже єпископ Чарнецький і отець Вергун, що вже давно приїхали, зараз після суду і без ніяких перепон. Я не робив жодних викидів ні одному, ні другому, передусім о. Вергунові, а навіть помагав, одержавши небаром посилку зі Львова, яку підписала настоятелька бельгійських сестер — Аліція Поппе[580], при вулиці Пирогова у Львові, в бувшій митрополичій лічниці при вулиці Петра Скарги. Та й дякую Богові, що знайшовся там ще хтось, що пам’ятав про мене.

Лежав там в ляґрі доктор Григорій Стецюк[581], якого арештували десь в Німеччині. Я, поробивши знакомства з деякими росіянами з Владивостока, поручив його до хору, бо він співав гарним баритоном. Крім того, помагав йому також одержаними посилками. Але коли мене забрали з того ляґра, то він помер.

Зі співв’язнів пригадую собі ще деякі епізоди. Лежав там у слабосилці визначний і переслідуваний — міністер… і ще інші німці, яким я старався помогти, бо вони були в дуже важких умовинах.

І ще з самого початку побуту в тім ляґрі, коли я був у бараку бандитів, раз вийшовши оподалік барака, я присів на якусь лавку та й, прибитий, молився і думав, що в тому положенню робити. Тоді приступив до мене і заговорив, збудивши мене немов зі сну, один молодий наддніпрянець, кажучи: “Ви мене не знаєте, але я вас добре знаю. Я приніс отут горня горохової зупи”, — якою кормили тоді всіх в’язнів. Я подякував і з’їв, і вона мені не пошкодила, а він ще кілька разів приходив до мене. Показалося, що то один з бувших діячів, імени свого він не подавав. Він десь там був нічним сторожем і мав можливість помагати своїм людям. Він був тої гадки, що те все ось-ось завалиться і що треба бути готовим до якогось зриву. Він познакомив мене також зі сторожем морґу — трупарні, який розказував мені про тисячі покійників, що переходили через його руки з різних бараків, між ними, мабуть, і доктор Володимир Старосольський.

Ще один цікавий співв’язень був жид, який працював як кравець. Він давав мені добрі поради, куди звертатися, щоби забезпечитися перед всякими напастями. Не знаю, чим я йому подобався, але він був для мене дуже прихильний і завжди, бувало, говорив: “Ви говоріть з головою, а не з хвостом”, — тобто з вищими начальниками, а не з нижчими, і торував мені до них дорогу, так що я міг багатьом помогти.

Раз якось приступив до мене старший чоловік і потиху спитав мене: “Ви — священик?” Очевидно, тоді не можна було себе там афішувати. Тоді я, в свою чергу, спитав: “А чому ви питаєте?” А він мені на те: “Я тут вже місяць, в тому бараці, недалеко від вас, і бачу, що порядніші люди добре до вас відносяться. Ви ніколи з ніким не сваритеся, а передусім не чув я ніколи з ваших уст лайки”. — “А хто ж ви такий?” — питаю. Тоді він зачав розповідати мені цілу свою історію, що був заможним господарем і “старшим братом” при церкві на Кубані, про те, як він закопав в часі реквізиції церковні чаші, але пізніше хтось там на нього подоносив і він мусів тікати на Далекий Схід, на Владивосток, де доробився власною ощадністю і своєю роботящістю маєтку, але його там “розоблачили”, арештували і засудили. Він жалувався, що йому не вистарчає поживи, і я прохав роздачника, щоби помагав йому остатками, бо сам я тоді не був в силі помагати. Приїхав там тоді десь з дальших ляґерів єпископ з Володимира-над-Клязмою Атанасій Сахаров[582]. Він діставав багато посилок від вірних, і в тих найтяжчих днях давав мені, бувало, завжди кілька кусків цукру, що можна було випити з кип’ятком і дещо покріпитись. Православні відносилися до нього добре і примістили його на нарах першого поверху, недалеко, через кілька осіб, біля мене. Він розповів мені, що його визивають до Москви. Він не признавав патріярха Алексія і за це його арештували, і він вже сидить кілька літ. “Що ж ви робили в ляґерах?” — питаю. “Я був уборщиком (замітачем) навіть у виходках, бо я зробив свою роботу, і ніхто не мав до мене ніяких претенсій, і опісля я міг зварити собі щось їсти і помолитись. Тепер вже нема причин не признавати патріярха, бо все життя потвердило патріярха, признаного большевиками”. На теми Католицької Церкви і з’єдинення ми нічого не говорили. По кількох днях його дійсно відправили на етап до Москви.

Крім нього було ще кількох російських світських інтеліґентів з високою освітою. Один з Владивостока — кореспондент англійських і американських ґазет, начальник поліції у Владивостоці, і двох науковців, один адвокат, дуже інтеліґентний, і він найскорше підійшов до мене та розповідав про всі тамошні воєнні перипетії. Начальник поліції займався хором, і він, як я потім довідався від інших, багато повидавав і посадив в тюрму. Одна дентистка в Мордовії плакала переді мною, що він саме посадив її мужа, лікаря, який помер в тюрмі. Там кожний в’язень міг би написати грубу і цікаву книжку про свої переживання. Всі вони були арештовані як конрреволюціонери за участь в армії Колчака. Пізніше показалося, що той адвокат перейшов на службу НКВД і заходив до мене на розвідку, бо й інші мене перед ним остерігали.

Найсимпатичніший то був кореспондент, який не міг переболіти свого арешту. Він утік був до Китаю і там, в російського православного архиєпископа, був завідуючим економією. Велося йому дуже добре, але тужив за женою і дітьми, які він оставив у Владивостоці, і рішив сам вертатися до них. Зі своїм пляном він звернувся до архиєпископа, який йому відраджував, але він не послухав і пішов до большевицького консуля, який також його здержував, тим більше, що мости були понищені і не було комунікації. Тоді він купив білет на літак і відлетів до Владивостока, а там його відразу посадили у “підвал” і засудили на десять літ, та відіслали до Марийська, невеликого города, основаного за царських часів колишніми польськими повстанцями. Він оплакував свою нерозважність, але надармо.

Стрінув я в ляґрі і малого хлопчину, дуже гарного з лиця, який попав там за якийсь великий проступок, а таких малих проступників було по ляґрах безліч, і то найжахливіший елемент. Він висвистував, витанцьовував, безжурний, і нічим не гризся. Хоч я був у ляґерній одежі, то він, глянувши на мене, сказав: “О, ты, батюшка, центровой”, — це значить високий достойник. Хоч я з ним перед тим ніколи не стрічався.

З того ляґера було видно, як в напрямі Красноярська тижнями цілими їхали поїзди з військом, гарматами, літаками, амуніцією. Говорили, що то для революції в Китаї. Десь взимі привезли там, дещо пізніше, одного українця, інженера Зубрицького з Одеси. Він зблизився до мене, і я йому помагав, чим міг.

У лютому 1947 року я одержав посилку. Її хотіли викрасти в мене бандити, а не могли, тому постаралися, що мене кинено на етап з Маріїнської пересилки до Боїмів[583]. Разом зі мною виправили і єпископа Чарнецького. Бандити вже так урядили, були в змові, що в почекальні все мені зрабували[584]. Так само і єпископа Чарнецького. Нас вивели на вахту з кількадесять, порозділювали всіх на підводи. Мене посадили на останню, на якусь велику в’язанку соломи, а єпископ Чарнецький плечима сів до візника, по боках конвої зі штиками. Був страшний вітер і заметіль. Сонце сходило червоною сибірською загравою. Дорогою вишнурувалось кільканадцять підвод, а моя на кінці. Ген далеко на обрії видніли дві тополі біля кладбища. Ніколи не забуду тої сцени, знаної в ляґерах під назвою “етапом дальше”.

До Боїмів доїхали ми пополудні. Там було також багато бандитів, бо поломили мені палицю, шукаючи в ній золота. В ляґрі було двоє людей з-під Львова, з околиці Підберізець, які помагали мені. Там було багато українців, між іншим один гімназійний професор — галичанин, який в Мукачеві або Пряшеві редаґував гетьманську ґазету. Я написав був до Коломиї, щоби йому прислали посилку, бо він лежав у “больниці” хворий, висохлий. Був там також і отець Вергун, і він познаходив вже зв’язки. Єпископа Чарнецького дали до іншого барака, і він діставав посилки.

Там прийшов до мене, між іншим, і один православний протоєрей, що довго сидів вже в ляґерах і не міг простити патріярхові Сергієві за його заяву большевицькому правительству, яке засудило стільки священиків за політичні проступки. Він плакав гірко, кажучи, що в жодній політиці ніколи не брав участи, а засуджений за те, що не хотів виречися Православної Церкви і віри. А таких було більше. Коли виарештували православних владик, то відчинили вагон з ними аж на Сибіру. Вони всі замерзли.

Я не знав ще тоді, що за моїм найменшим кроком слідкують призначені і замовлені між в’язнями шпіони. Було там двох молодих хлопців. Один звався Василь і походив з того села в Карпатах, в якому забили студита о. Хомина. Вони берегли мене перед бандитами, а я їм помагав харчами. Якось раз в “бані” (бо були в ляґрі часи, призначені на умиття) напхалося багато бандитів і не знаю, як то сталося, що мене чи трунули, чи попхали, я поховзнувся і впав та зломив ліву руку. Я зімлів, мене винесли, і [я] знову кілька разів зімлів. Саме Василь, який мав великі малярські здібності, але ніякої науки, запровадив мене до пральні, в якій він працював, і там я трошки прийшов до себе. Вони закликали лікаря, який прийшов, а поглянувши на руку, сказав: “Що ж, іншим ломлять ребра, а вам зломили руку”, — і казав привести мене до шпиталя. Хлопці приготовили собі хліб, яйця і м’ясо та прохали, щоб я їм посвятив перед Пасхою. І після посвячення мене відвели до шпиталя. Там мені зв’язали руку, і вона якось загоїлася. Зайнялася мною там якась фельдшерка-жидівка і лікар з Далекого Сходу. Тому, що ті два хлопці приходили до мене, це звернуло увагу начальства, і мене відіслали з цього інвалідного ляґера до кількадесять миль дальшого, колгоспного.

Я лишив свої речі і харчі в того другого хлопця, який по мойому від’їзді зв’язався з якоюсь дівчиниською і те все прогайнував. Мене відправили підводою з двома бандитами. Треба було поромом переїздити ріку. Переправа була досить небезпечна, але, слава Богу, ми прибули вечером до ляґера. Мене пізнав там якийсь адвокат зі Львова — жид і якийсь хлопець, що був “днєвальним” в бараку. Він взяв мене до себе, і там я переночував, і тим врятував свої останні речі перед злодіями. Коли я йшов рано голодний і ослаблений через ляґер, вибігла напроти мене якась худа, інтеліґентна жінка 50–60 років, встромила мені якийсь чорний разовий підпалок (пляцок) і ложку масла. “Ви мене не знаєте, але я вас знаю”, — сказала і зникла, і я її більше не бачив. Це була немов з’ява.

Був там в ляґері шваґер гетьмана Скоропадського, під прибраним назвиськом — Степанів[585]. Він був учнем Грушевського, сам професор економії, і дуже негодував на політичну незрілість Грушевського. Рівно ж і про Ґоркого[586] говорив, що це продажний чоловік. Сиділа там також і сестра жени Скоропадського[587]. З ними я часто перечитував якісь російські оповідання. Степанів остерігав мене перед злобними донощиками: “Ех, щоби ви мали хоч одного чоловіка, з яким можна би поговорити”. А такого не було.

Опісля заопікувався мною один поляк — лікар з Вильна, і я працював там в бюрі, а на мешкання мене примістили в бараку, в якому мешкали всі, що працювали в управі ляґера — “штаб”. “Днєвальником” того бараку був якийсь білорусин — “куркуль”. Коли до нього приходили надзирателі з різними зарядженнями, він завжди їм притакував: “Да, да, правильно, гражданин начальник”[588], — але ніколи нічого не робив. Був знаменитий психолог.

Сиділа там також в тому ляґрі одна молдаванка, яка зарізала свого чоловіка, зварила, з’їла, а кості викинула на гній. Казала, що він був недобрий для неї. За те дістала 25 літ. І така потвора ходила по ляґрі.

У згаданому бараці біля мене спав син одного православного священика, що студіював у Варшаві. Опікувався мною якийсь лікар — оператор[589], жид, і не позволяв, коли мене хотіли дати на якісь тяжкі роботи. Це вже було під весну 1947 року. Якось він там довідався в нарядній, що мене мають відіслати на північ, до Печори[590]. Всі дуже співчували зі мною, але не було ради. Один професор інженерії з Харкова порадив мені, щоби я пішов до “опера” і спитав, за що мене карають і посилають на етап. Він потелефонував до “опера”, що мешкав за зоною, і на вахті чекав вже конвой, щоб завести мене до “опера”. Коли я йому сказав, що я не дав ніякої причини до такої секатури[591], то він спитав мене: “А чи Ви були в Римі?” Коли я сказав: “Так”, — то він повторив: “Рим, Рим”. Для мене справа ясна була, що це було потвердження, що моя католицька віра є причиною мого переслідування по ляґерах, і тому мене що шість місяців переганяли з одного ляґра до другого, все далі й далі. “Я вам нічого не можу помогти, — сказав “опер”, — але ви старайтеся, щоби вас задержали на пересилці в Маріїнську”. Печора була загальновідома як найгірший ляґер після Колими. В недалекім однім ляґрі був там десь о. Табінський[592], але він боявся признаватися до мене.

Рано мене вивели до вахти на етап, але пізніше завернули, бо тим етапом відправляли кількадесять бандитів, і “опер” боявся прилучувати мене, щоби мене по дорозі не вбили. Мене завернули назад до барака, але по кількох днях знову визвали і разом з двома закованими бандитами вивели на вахту. Вправді, і “опер”, і нарядчик обіцяли мені, що я буду їхати підводою до Маріїнська, але конвой прилучив мене до тих закованих бандитів і казав іти серединою дороги, в болоті по коліна. А коли я дуже знемігся, то бандити домагалися, щоби він взяв мене на підводу, бо вони хочуть на вечір зайти до Маріїнська. Конвой казав мені, щоби я дав йому якісь речі, але я не мав що йому давати. Ці два бандити перед кількома днями вбили двох своїх суперників в ляґрі і за це їх, скованих, відправляли до Маріїнська. Чув я, як вони питали конвоя: “А подохли они?” — “Нет”. — “О, жалко!”[593] — сказали. Вечером ми добились до Маріїнська, і конвой оставив мене в Маріїнську на возі, а сам пішов додому, до жени. Я давав йому сорочку, але він вже не хотів брати. Зразу він не знав, хто я, а опісля вже пізнав, що то інший в’язень, і набрав довір’я до мене.

У ляґрі прийшов сейчас до мене давній знакомий інженер Зубрицький, бо він за той час вже дістався до головної канцелярії, та й сказав мені, що нема мови про якесь задержання в ляґрі в Маріїнську, бо то є таке зарядження московської централі. Я вправді був ще в начальника ляґра, але він повторив мені те саме. Від інженера Зубрицького я довідався, що єпископ Чарнецький вже поїхав на Печору, тому що я спізнився зі своїм приїздом. Він не здавав собі справи з грози положення, що тамтуди збирають всіх католицьких священиків, і що Печора — це найгірший ляґер після Колими і Норильська. Полярія, вічна мерзлота, пів року день, а пів року ніч. Зі мною мав би їхати о. Осадца, який також представляв собі Печору рожево, хоч воно й добре. Мені радив інженер Зубрицький повіддавати найменші ляґерні речі, бо мене в дорозі обкрадуть дочиста конвої і злодії, а якщо є казьонна річ, то опісля “за промот” (що я продав ту річ) жадають платити вдесятеро її вартости. Очевидно, я так і зробив, та й позбувся навіть власних речей, які могли в дорозі забрати злодії. Були там в ляґрі деякі з Далекого Сходу, які урядилися досить вигідно, а передусім ті, що пішли на розвідчу службу.

Вечором відвезли нас на залізницю. Було дуже темно, як ми переходили через рейки, якими їхав поїзд у повній скорості. І то була велика ласка Божа, що конвой струтив нас з рейок, та й ми спасли життя. Було це в місяці червні. В заквагоні з’явилися негайно злодії, що забирали від в’язнів все, що хотіли, заосмотрені в ножі і тому подібне. Бандит обікрав до найменших речей і своїх односельчан та забрав від них навіть папіроси. Між ними були хлопці 15-16-літні, які плакали, як діти, їхали ми в холоді і голоді кілька днів аж до Кірова[594]. Там нас висадили і пішки по болоті погнали кілька кілометрів до ляґра. В ляґрі мене пізнав о. Петро Леоні (італійський єзуїт)[595] і о. Купчинський — польський парох з Києва[596]. Якось було повнісенько на так званому “воґзалі”, всі стояли, як оселедці. Мені зробили місце, і я сів на мішку, і так просидів цілу ніч. Від отця Леоні я довідався, що його засуджено на 25 літ другий раз, за якийсь там невторопний і необережний виступ.

Там стрінув я вже єпископа Чарнецького і ще когось зі знакомих. Їх так само обікрали, вели пішком якусь частину дороги, а єпископа Чарнецького провадили попід руки, бо не мав сили йти. В ляґрі поведінка була дуже груба. Усе начальство робило вражіння катів, випашених в ляґрах, циніків, садистів, позбавлених всякого людського почуття.

По кількох днях нас знову кинули на етап. Серед зливного дощу ми йшли під гору на стацію залізничу з 3–5 км, а потім заквагонами далі на Печору. В дорозі дали мені тільки горячої води, а о. Осадца знайшов ще в себе трошки чаю. Таке саме повторилося ще, мабуть, у В’ятці. Етапи — це найбільш мучачі, просто вбивчі переходи. З такими самими пригодами нас привезено вкінці на Печору. Цілу дорогу від В’ятки до Інти по одній і по другій стороні рейок було видно ляґри.

Коли нас привели до ляґера Печора, то там вже була свобідніша поведінка конвою, бо звідтам втікати ніхто не втік. Зі мною висадили єпископа Чарнецького і ще когось там, а о. Осадцу повезли далі під Воркуту до Абезя[597], де він і помер. Був це священик побожний, з великим дитинним довір’ям до Матері Божої, але зовсім непрактичний і без зрозуміння страшних умовин, серед яких жив.

Пізнав я там професора Ґробавера[598], який працював в музею у Відні, якому я помагав посилкою, а він зайнявся єпископом Чарнецьким.

Десь зараз пізнав я в ляґрі котрогось нашого гуцула, що був “днєвальним”. Я казав йому, щоби приніс горячого чаю, хліба і якогось товщу і дав це єпископові Чарнецькому, що сидів вже непорушно, а покріпившись, дякував мені, що я так дбаю про нього, мимо всіх прикрощів, які він мені зробив.

На Печорі стрінувся я зі “старшим братом” з Камінки-Струмилової, який розказував мені, що він ще був на Службі Божій у своїй церкві, яку правив священик о призвання Святого Духа для нового Митрополита (мене), та й він не сподівався, що мене тут застане. Діти його писали дуже жалісні листи, але то нічого не помагало.

Цікавий тамошній клімат. Чується повітря, наче на верхах гір. Мороз великий, але сухий. Одначе, коли задраснути тіло, повстане маленька рана, то вона не гоїться місяцями, та й треба брати теплі купелі і мазати йодом, щоби якось вона загоїлася.

Після приїзду до ляґра нас завели до почекальні на провірку — “обиск”[599], і сейчас з’явилися бандити, і крали, що могли. Але, на щастя, прийшов один лікар, донський козак, який був лікарем в одній частині бараків. Він, довідавшись, що я приїхав, щиро заопікувався і прислав конвоя, і нас завели до шпиталя та положили до ліжка. Також лікар-поляк помагав, як міг, передусім те, що не вислано мене на роботи на “лесоповал”. Нас перевели знов до іншого ляґра, бо їх там багато, і в ньому одна лікарка-росіянка рівно ж помагала, як могла. Біля мене згуртувалось багато порядних і чесних в’язнів, між іншими німці, бо почувалися в тому куті безпечніші. Хоч лікар запевняв мене, що я вже на Північ дальше не поїду, з огляду на мій вік і різні недуги, то одначе КҐБ робило все, щоби мене відіслати дальше на Північ. Привезли на Печору і отця-протоігумена В. Градюка та ще кількох наших священиків. Я бачив, що нас, католицьких єрархів і священиків, привезли там на загибель. Кілька разів лікарка відсувала етап, на який хотіли і мене вислати, але вкінці ніщо не помогло, їй тільки начальство обіцяло, що повезуть мене “санітарним вагоном”, а це була брехня і обман. Нас трьох: мене, єпископа Чарнецького і отця Градюка кинено на етап з найгіршими бандитами. Малий бандит Володя з великим ножем зі своїми помічниками ограбив нас всіх дочиста, впрочім, не без відома конвоя і вищої влади. Щастя, що живих нас висадили в Інті, а бандити поїхали далі.

На Інті[600] нас висадили на якійсь стації задалеко, і то висаджували в ході поїзда, а отець-протоігумен Градюк був би тоді забився, як був би я його не підтримав. В Інті показалося також, що нас зовсім не пересилають до іншого шпиталю, як недужих, хоч так запевняв лікарку начальник попереднього ляґра, але нас прислали до робочого ляґра. Ми пішки йшли щось три кілометри, і коли прийшли на місце призначення, на вахту, то вийшов начальник ляґпункта і, подивившись на нас, сказав: “Я таких робітників, як ви, не потребую. Ви ж всі три маєте звиш 200 років”, — і сейчас потелефонував до “опера”, чи він згідний, щоби нас положити в лічниці. “Опер” не противився, і нас відвезли знову кілька кілометрів до найближчого шпиталя. Там був лікар-галичанин, жид, дуже чесна людина.

Коли літом розтаює там сніг, то видно, що там баговиння, і тому дошками вимощено хідники. То було добре, що в шпиталі кожний мав своє ліжко, у відділі до котрого нас призначив лікар. Але тих, котрих виписувано зі шпиталя, то вже вони лежали на нарах, просто нагі, і накривалися одним коцом. Свою одежу при вході до шпиталя треба було віддати, і її розкрадали. На щастя, я мав дуже подерту, на яку ніхто не лакомився, і тим я врятував там своє життя. З харчів давали часом кусок оленячого м’яса, риби і півразового хліба, бодай напів з муки. Я зачав горячкувати на легені і задля того перейшов до інвалідів, і так я міг перележати там півроку. Начальником санчасти був Скрипник, але не признавався до архиєпископа Мстислава[601], по професії — актор, а там став фельдшером і начальником шпиталя в Інті. Помогти мені нічого не поміг, а коли я питав його про моє положення, то він сказав, що все так засекречене, що нічого на можна довідатися. Під моральним оглядом велика кількість там в ляґрі і поза ляґром живе в конкубінаті, хоч було багато чесних і богобойних.

На самому початку побуту в Інті підійшов до мене якийсь молодий чоловік літ тридцяти і приніс мені хліба, кажучи: “Я знаю, що ви тепер у великій потребі, і бодай тим хочу вам помогти. Ви мене не знаєте, але я вас знаю”. Він розповів мені, що він з Великої України, син українського православного священика, батько був автокефальним і належав до митрополита Липківського[602] та був свячений митрополитом Липківським на єпископа, очевидно, неважно. Коли зліквідували Автокефальну Церкву, то прийшов якийсь інший єпископ, важно свячений, і святив батька другий раз. Він питав батька, і батько, старший священик, казав йому прийняти ще раз свячення. Але опісля того єпископа арештували, і тоді прийшов єпископ “сергіївець” від патріярха Сергія, що признавав большевицьку владу, і той святив його третій раз. Вкінці його арештували і заслали, і він працював в канцелярії ляґпункта, як писав, і там довідався, що мене привезли до їхнього ляґпункта. Він часом ще приносив хліба, але пізніше я дістав посилку, так що міг я ще й іншим помогти. Він часом попереджав мене, якщо заходила якась небезпека або новий етап.

Був там старшим фельдшером якийсь українець з Харкова, який зразу відносився до мене добре, і я йому дещо давав, та й, здавалося, що він чесна людина, але несподівано нагло змінився: жадав від мене грошей та грозив всякими неприємностями. Це, власне, така по більшості психіка “східняків”. Здається, що чесна людина й інтеліґентна, яка вкоротці зміняється, як віха, і продає, як цинік, без жодних моральних засад. І такий є загал. Рідко були люди чесні і послідовні. Лікар-галичанин давав мені часом совітські ґазети прочитати, і в них вже зарисовувалися різниці між Радянським Союзом, з одного боку, а Америкою, Анґлією і Францією, з другого.

Я правив там щодня Службу Божу і причащав єпископа Чарнецького і отця Градюка, бо вони чи не могли, чи боялися. Цей останній сказав мені, що мусів виправити отця Скрутеня на еміґрацію, бо він хотів стати професором на Львівському університеті, і навіть професор Крип’якевич обіцяв його підтримувати. Також переповідав, що єпископ Хомишин називав отця Скрутеня “начитаним дітваком” і жалувався на його амбіції.

Була там в ляґрі й одна жінка, вірменка, з Москви, та працювала в “кип’ятилці”[603], яка прийшла до мене і принесла воду з пареної берези, бо з берези і хвої можна одержати вітаміни і тим, бодай трошки, рятуватися проти цинги, що там винищувала людей, починаючи від випадання зубів. Здавалося, що вона дуже прихильна і порядна, але потім показалося, що то шпіонка. В неї в “кип’ятилці” можна було деколи зварити якоїсь зупи. Вона зачала мене провокувати, кажучи, що жена “опера” породила дитину, і щоби я її охрестив. На те я спитав її, чи вона вміє хрестити, припускаючи, що то якась дуже сумнівна справа, а вона відповіла, що вміє. “То охрестіть Ви, а пізніше, як буде можливість, то священик доповнить обряд хрещення”. За кілька днів вона знову прийшла, ніби від жени “опера” з вісткою, що дитина померла, щоби я її похоронив. “Чи дитина була охрещена?” — спитав я. — “Так, охрещена”. Тоді я сказав, що от тут відправлю панахиду з пам’яті за дитину, а там не можна йти. Вона навіть хотіла сповідатися, але я відправив її до єпископа Чарнецького, бо на нього звертали менше уваги. Не знаю, чи вона в дійсності сповідалася. Але показалося, що мої підозріння були зовсім оправдані, бо вже все було приготоване, щоб мене зловити на горячому вчинкові і відставити до закритої тюрми. Так переказав один надзиратель через знакомого. І справді, було це велике щастя не попасти в таку лапку.

Десь по шести місяцях я довідався потайки, що будуть вивозити політичних в’язнів з Полярії. На списку був я і єпископ Чарнецький, а отця Градюка оставляли на місці задля недуги. Коли ми від’їздили, то він плакав, але не було ради. На Інті я одержав листи від отця-каноніка Ковальського і професора Ґробавера, і ще там від когось, але з отцем-каноніком Ковальським я нігде не зустрічався, тільки здавалось, що раз в тюрмі чув його голос. Був там ще якийсь доцент з Харкова, лікар-оператор, який часом дещо поміг, але треба було йому оплачувати посилкою. Я заслаб був там на тромбофлебіт з 39° горячки, і він мене тоді лікував.

Нас зібрали цілий поїзд, біля 1000 в’язнів, і відставили десь весною 1948 року, бо вже сонце не заходило на Потьму. Злодії обікрали нас всіх знову, а опісля конвой забирав, що остало. Там я стрінув також професора Ґробавера. Він був культурною і образованою людиною. Визнавався добре на зброї. На стацію вийшов давній знайомий Донець, лікар, і ще один лікар-українець, та докладали всіх старань, щоби нас дати до санвагона, але то не вдалося ні докторові-галичанинові, ні їм. Ніхто не знав, куди ми їдемо, і найскорше довідалися злодії, що на Потьму. Коли я мусів записуватися в секретарки, то спитав її потиху: “Куди нас відправляють?” Вона нічого не відповіла, тільки показала пальцем на блянкеті списку: “Дубровлаг” — це назва Потьми (Темняків), змінена на Дубровлаг[604].

Наш поїзд — то був цілий ешелон, десь зі 40 вагонів, а в кожному по 30–40 в’язнів. Командантом в нашому вагоні був ґенерал Сліпченко, порядна людина, який совісно роздавав сухарі, рибу, а часом на стації давали горячу зупу. Була дуже строга контроля над кожним вагоном, щоби хто з в’язнів не вискочив. Поїзд оминув Москву, по боці до Уралу, і десь по місяцю і більше ми приїхали на Потьму. З Потьми вглуб 50 км йде залізниця КҐБ, а по обох боках рейок є там по кількадесять ляґрів. Нас висадили чи не на сьомому ляґпункті. Там був професор Ґробавер і єпископ Чарнецький. У 1950 році єпископ Чарнецький скінчив свою п’ятилітню кару і виїхав на пересилку — Потьму, здавалося, в напрямі Москви і додому. Тим часом підставили йому там якогось провокатора, він сказав якесь необережне слово, і його знову засудили на десять літ та прислали на четвертий чи п’ятий ляґпункт. Коли я їхав до Києва, то тоді здибав його. Мав його продати якийсь хлоп-селянин з Закарпаття і якийсь там другий “приятель”[605].

Приїхав також на Потьму Василь Барвінський[606], один німецький ґенерал (забув його ім’я), один молодий німецький дипломат, російські професори. Був там також і професор Станіславський[607], адвокат Волошиновський, десь зі Снятина. Це була карантина, і жодної посилки не допускали. Станіславський був секретарем і помагав дещо нашим, хоч важко було там помогти. Ми всі так виголодніли, що ледве тягнули ноги за собою, бо харч був такий, що замало, щоби жити, а забагато, щоби вмерти. І там ми перебули, мабуть, 6 місяців, а опісля нас порозділювали: слабших на восьмий ляґпункт інвалідів, а сильніших по робочих ляґпунктах. Я, єпископ Чарнецький і Станіславський пішли до інвалідного ляґпункту. Там стрінув я отця-ректора Івана Чорняка, отця Циганенка (безхарактерний священик)[608], отамана Лисяка[609], одного румунського дипломата, одного румунського ґенерала (чесна людина), одного нашого лікаря з Бережанщини, що трохи мене підтримував[610]. Наставляли одного єзуїта (мадяра), щоби мене шпіонував, він виступав проти кардинала Міндценті[611]. Було там більше ніж 25 православних священиків: українців (з Волині багато) і росіян та митрополит з Харбіна[612], що по освободженню був у Новосибірську (вступив до розвідки), і єпископ Атанасій Сахаров. З наших приїхав пізніше отець Лиско[613] і ще кількох священиків. Єпископ Атанасій розповів мені, що з його визову з Сибіру до Москви нічого не вийшло. Подержавши його в Москві 2–3 місяці, відвезли до Мордовії (Мордовська АССР).

Митрополит з Харбіна небаром запросив мене до себе, але я не пішов. Він опісля стрінувся зі мною і зачав мене намовляти до якоїсь тайної акції. А з його слів я бачив, що він вже стоїть на розвідчій службі. Мене то так страшно вразило, що я аж дістав горячку: як митрополит може так низько впасти і піти на розвідчу службу атеїстів? Я йому відповів, що то не час на якусь унійну акцію, що ми тут можемо тільки молитися і благати Бога про кращі часи. Це його трохи спешило, але він далі при зустрічах старався все щось вимотати і шкодив мені аж до 1953 року, а навіть і пізніше, в часі сибірського заслання. Нез’єдинені православні священики це знали і не любили його, а один з них, який був також “прогресивний” (большевицький), раз сказав мені виразно, що “не тільки католицькі, але і нез’єдинені православні поважають вас без порівняння більше від нашого митрополита”. Вони десь там підглянули, що він ходив до “опера” і вертався пізною ніччю. Мав великі полегші, хоч начальство не дуже його поважало. Один з інтеліґентніших бриґадирів сказав раз до професора Станіславського: “Вот подивіться на вашого митрополита, він зовсім інакший, ніж Харбінський”.

Я там лежав в шпиталі як недужий на легені, з 38° горячки, хоч мене кілька разів викидали з нього на приказ “опера”, але була добра начальниця шпиталя і вона скликала на консіліюм 7–8 лікарів, які спільно рішили, щоби мене положити назад до шпиталя, так що начальниця була крита, і “опер” мусів уступити. Десь всюди траплялися добрі люди. Мене положили до “туберкулів”, і я там пролежав цілу зиму 1948–1949 років. Але, не знати чому, мене перевели до другого ляґера, до того самого назад, задля підозрінь, що мені помагає “надзор” пересилати листи.

На тім сьомім ляґпункті спочатку було неважко і рідко виганяли мене на роботу. Раз вигнали мене на копання картоплі, а я впав і зомлів, приїхала сейчас начальниця санчасти, дуже занепокоєна, бо боялася, щоби я не згинув. І вона, очевидно, мусіла би відповідати, а КҐБ ще не бажало собі тоді моєї смерти. А вигнав мене на роботу нарядчик, бо жадав від мене якоїсь суми, а я не міг її заплатити. Мене положили там до шпиталя, але небаром знову викинули. Там пізнав я також одного ісламського муллу чи шейка — шейк-іслям (наш декан). Він був дуже порядною людиною і нераз наражувався на неприємності, щоби прийти і поговорити зі мною. Був спокійний, богобойний, багато молився, робив поклони, клячучи. За мною дуже там слідили і за найменший лише позір викидали з больниці, так що і лікар не міг нічого зробити, мимо моєї недуги. Вкінці сьомий ляґпункт розбирали, бо його зробили збірним ляґпунктом — для висилки на Сибір, а мене повернули назад до інвалідного восьмого ляґпункта.

Інвалідів поділено на бриґади і нашим бриґадиром був жид, з середнім образованням, бувший міністер чи віце-міністер одної з Радянських Республік, чи не Білоруської. Він поводився досить культурно, не дошкулював, хоч діставав там якісь вказівки від “опера” щодо мене. Раз прийшов приказ, щоби наша бриґада, після великої сніговії, відкинула сніг. Він призначив кільканадцять людей, а між ними і одного білорусина, який не хотів йти. Тоді міністер-бриґадир звернувся до мене, щоби я якось вплинув на нього. І я справді сказав йому: “Та вийдіть, що там будете робити, то робити, але щоби Ви лише там були”. А він до мене серйозно: “Я не піду”. — “Чому?” — питаю. — “Бо я ходив на роботу до німців, і мене за це посадили, як я піду на роботу до большевиків, то прийдуть інші і знову мене посадять”, — і таки не пішов. Міністер-бриґадир був настільки порядний, що не використовував свого положення і був менше-більше консеквентним. Навпаки робили інші: коли чогось потребували, то були дуже добрі, а якщо не було їм що дати, то тоді ставали страшні і дуже дошкулювали, без якої-небудь совісти і стиду. Я діставав тоді більше посилок і розділював усім, але деякі негодували, що замало дістають. Не можна було давати тільки одному, але кожному треба було помогти бодай трошки. Джентельменів було небагато: як видів, що щось дістане, то був дуже чемний, а як ні, то потрафив бути грубим, бо “митрополит — такий самий в’язень, як я”. Недобру таку пам’ять оставив в мене еміґрант зі Львова (Петрин) та й ще інші. Дуже порядним був православний професор клясичних наук — Куплун з Чернівець, якого посадили за те, що не хотів бути деканом на факультеті. Він сповідався в наших священиків, бо казав, що православні такі необразовані. Був там французький полковник Колляс, німецький журналіст доктор Артур Панкрац і інші. В добрій пам’яті лишився в мене литовський міністер справедливости д-р Л.,[614] то була віруюча людина. Мав свої ориґінальні думки і казав мені, що майже всі литовські міністри були масонами, і вони його хотіли втягнути до ложі, але він не згодився.

Коли в совітських ґазетах появлялися статті проти мене, то тоді репресії були невиносимі, і всі боялися мене, як вогню.

З восьмого ляґпункта висилали мене на різні роботи, а пізніше, хоч не мусіли, положили мене до лічниці. Побіч мене лежав якийсь естонець. Лежачи, я спустив якось руку, а він взяв її у свою долоню і, дивлячись на неї, сказав, що мене жде велика неприємність, але я з неї якось вийду. Я не брав цього поважно, але, не зважаючи на 38° горячки, мене визвали на етап. Коли я збирався, прийшов до мене румунський ґенерал Кульчинський і сказав: “Вас визивають, щоби робити пресії на Вас. Не дайтеся під ніякими умовинами зломити”. Мені це дуже подобалося, хоч я завжди був готовий на смерть, якщо треба було би нарушувати католицькі засади. Він хоч і чужинець, але йому залежало на мойому добрі.

Кожний етап — це страшний хрест Божий, і саме описування його — то величезна мука. Серед бандитів, серед голоду і холоду, без можливости полагодити свої навіть найконечніші потреби, знущання конвоя, грабежі і тому подібне. Найгірше дошкулюють “малолєтки”[615], але й між ними знайдеться ще не зовсім здеправований[616] хлопчина і щось допоможе.

Мене привезли знов до найгіршої тюрми в Києві на вулиці Короленка, ч. 33 в 1950 році. Після огидних обшуків мене півживого привели до тюремної камери. Там був один жид — Бухбіндер[617], завпед (завідатель педагогічного заведення — вищої середньої школи в Москві). Він був поет, писав жарґоном[618] навіть незлі вірші. Знав він всіх українських поетів і письменників: “Вони добрі люди, — казав, — одні ліпші, а другі гірші письменники і поети”. Найбільше хвалив Максима Рильського, свого приятеля і оборонця. “Всі вони, — продовжав, — хочуть самостійної України”. А Максим Рильський навіть перекладав його вірші українською мовою[619]. Він вдавав трохи сумашедшого, але то нічого йому не помагало. Його обвинювали о жидівський націоналізм, бодай він так говорив. Він нераз деклямував мені свої вірші в жарґоні і в українськім перекладі. Пригадую собі, як в одній такій поемі описує він, як після виселення він вернувся на своє хазяйство, на якому залишив був маму і сестру, не застав їх вже між живими. “Хата понищена і, кулями важкими прошитий, звалився тин житла мого, одинока тополя стояла невгнута прямо, як прообраз єврейського національного пересвідчення”. Лишив він вдома жену, яка йому помагала. Був він образований, але простак в поведінці. Нас обидвох перевели до більшої камери, де були: наш греко-католицький селянин з підпілля (дуже порядна людина), один молодий москаль (дуже звинний)[620] і один провідник єговістів з Волині. Він переносив страшні тортури, але не заломився, бо казав: “Я знаю, що я терпів задля Бога”. В єговістичній літературі був очитаний, але впертий, і диспутувати з ним була безвиглядна річ. Наш греко-католик хотів з ним сваритися, але я здержував його, бо хотів полишити його бодай в добрій вірі. Пригадую собі, як Бухбіндер сказав раз єговістові: “Микола, ти файний чоловік, але чому ти собі вибрав таку дурну віру?”

Єговіст оповідав нераз, як то прикордонні волиняки сміються з галичан і з їх мови та цитував якийсь стих: “Тоті їхав, тоті йшов, тосі камінь розколов”. А галичани насміхалися з волиняків, що вони завжди говорять з московського: “постоянно”, “казьонний” і інші такі слова. Єговіст дуже негодував, що наші хлопці розбили його громаду в якомусь-то селі біля Стрия, а навіть здемолювали хату, в якій вони збиралися. Скільки собі пригадую, то були нарікання на їх неморальність в цілій околиці.

Бухбіндера засудили і забрали. Він на суді сварився, чому не покликали на свідка Максима Тадейовича (Рильського), а вони йому відповіли: “Ти що, хочеш, щоби він сів, а ти вийшов на волю?”

Десь по 10 днях визвав мене слідчий, підполковник, і сказав, що він тому так довго мене не визивав, бо ще не прийшли мої слідчі папери. “Чому ви були такі неспокійні, коли вас визивали на етап?” — спитав він. На те сказав я: “І Ви були би неспокійні, якщо би вас визивали з 38° горячки, а до того з бандитами і злодіями, які кожної хвилини могли би вас убити та й ще при помочі конвоя”. Я пригадав собі, що перед виїздом приходив до мене отець-ректор Чорняк, і я передав йому “Молитвослов” і частину Святого Письма, які я мав, не знаю звідки, і ще деякі речі. За мною вслід ходив тоді крок в крок один чоловік з Дального Востока, а перед тим вдавав мого великого приятеля, але це не перешкаджало йому, щоби дістати щось з харчів. Він деклямував мені Пушкіна і переповідав твори інших російських письменників. Він був начальником розвідки і зайнятий в якомусь банкові. Розказував мені, що дивувало його, чому поверх над його банком стояв порожній в своїх бюрах, лише час до часу заходило там кількадесять осіб: “Я підглянув, що вони там мали свої засідання, і через дірку ключа я бачив, що за довгим столом сиділо багато знакомих, з відзнаками на грудях, директорів, начальників на високих постах, які над чимсь там дебатували. Я післав фотографа, і він через дірку відфотографував. Показалося, що це була масонська ложа, дуже сильна, яка всім кермувала”. Він пізніше писав нераз до мене з Караганди на Сибір, вдаючи великого приятеля. Таких зразків підлости можна би наводити безліч.

Полковник-слідчий, який робив зі мною слідство, поводився досить людяно і успокоював мене, кажучи, що він нічого не напише в протоколі, чого я не говорю. Це вже було дуже багато. Він оповідав мені, що вже іменований начальником в якомусь городі та й що буде мати подвійну пенсію. Також казав, що він був проти того, щоби мене спроваджувати, але усі слідчі і начальник були проти нього, і мене привезли.

Перше, розходилося про те, чи я назначив о. Зятика адміністратором, бо його дуже били, і він потвердив[621]. У дійсності, був іменований ще отець Де Вохт (протоігумен редемптористів, бельгієць). Він боявся і віддав грамоту сусідові, який з ляку кинув її в огонь. Коли о. Де Вохта виселювали, то він передав усе о. Зятикові як свойому наслідникові, думаючи, що на нього не впаде жадне підозріння, бо він дуже благий. Вкінці я його дещо відтяжив, і він, якби був второпніший, то міг був себе оборонити, але його засудили, і він помер десь на Сибіру чи в Караганді. Свята людина, але подібно, як єпископ Чарнецький, не на такі жорстокі умовини. Все ж таки він був більше повздержний щодо язика, ніж єпископ Чарнецький.

Я не іменував адміністратором отця Рудя, бо він до того не надавався, а отець Хмільовський був їм дуже підозрілий, і я боявся, що його арештують. І в дійсності — його небаром арештували, і він сидів в дуже тяжкій тюрмі, десь в Ярославлі чи Суздалі, і лише, як він казав, “завдяки Матері Божій” вийшов з неї живий по причині амністії. Його визвали також на очну ставку зі мною, але я заперечив всякі його іменовання. Крім того йому закидали, що він писав до Шухевича і до єпископа Івана Бучка. Показували мені навіть фотокопію того листа, якого знайшли в бункері Шухевича. Він, здається, один, що не стратив був голови і навіть в листах до мене висказував найвлучніші думки на положення нашої Церкви і народу. Він дуже співчував зі мною, передусім, що я був дуже вбого вбраний, по-ляґерному. Отцю Зафійовському я поручав радитися його і отця Чорняка у важніших справах, а опісля і отцю Величковському. Замість о. Хмільовського я іменував отця Зафійовського і отця Чорняка, щоби бодай хтось був на місці. І так воно осталось.

Після того слідчий сказав, що відішле мене назад. Але на другий день знову визвав мене, кажучи, що прийшло письмо від міністра, щоби я дав інформацію про кількадесять наших священиків, переважно апостатів, між іншим і про отця Семчишина[622]. Я відповів, що я їх собі не пригадую, тому що всіх священиків у цілій митрополії було звиш 3000, бо мої зізнання могли би їм ще більше пошкодити в їхньому нещастю. Я сказав лише, що вони під терором перейшли на православіє, а так само відбулась і вся імпреза так званого Львівського “собору”.

Визивав мене якийсь другий слідчий, який казав, що він сибіряк і що вихований в християнському дусі, що мати рано не давала йому їсти, поки не помолився, “а тепер я безбожник і мені добре”. Він був простак і хамуватий. Він питав мене, чи я не святив яких єпископів. З ним було тяжко до чогось договоритися. По нім прийшов інший слідчий. Він був карикатурист і мабуть, як мистець, трошки м’ягший. Він виявив, що йому йдеться про отця Кіта[623], про якого є підозріння, що він є єпископом. На це я сказав, що він є хоровитий, нервовий і не має докторату. На тому і скінчилося, та й мене відправили назад до ляґра, до восьмого ляґпункта.

Там я ще жив кілька місяців. Визивали мене слідчі в справі фотографії в “Руссікум”, на якій був, пригадую собі, єпископ Євреїнов, а інших не пам’ятаю. А мені закидали, що я є на тій фотографії, але то була зовсім брехня. Пізніше сказали, що приїздив якийсь полковник до ляґпункта в моїй справі. Як опісля мені секретно розповів один бриґадир, то той полковник викликав його і намовляв, щоби він зробив удалий замах на мене з ножем чи револьвером, але він відказався. Був це якийсь кавказець, що відповів полковникові: “Я на нікого не робив замаху, а тим більше на нього робити не буду”. Вони хотіли мати якийсь претекст, щоби мене, як інваліда, усунути з інвалідного ляґера. Бо на жоднім ляґпункті мене довше не тримали як шість місяців. Справді, їх підлість не мала границь.

Так проминув місяць-два, і мене викликав начальник ляґпункта і сказав, що вони довідалися, що на мене плянується замах, і хочуть перевести мене на другий ляґпункт, щоби зберегти моє життя, так що я мусів збиратися на етап. Разом зі мною він викликав також Харбінського митрополита і закомунікував йому те саме, а він мав там якийсь спір, власне, за своє донощництво. На етап кинули тоді нас двох: мене і отця Чорняка та ще кількох на 14-й ляґпункт. Нарядчик того ляґпункта сказав: “Такого етапу ще не було”. Лікарем був там доктор М. Дзерович[624], нелюблений ні українцями, ні іншими лікарями. Переді мною він пізніше хвалився, що його лічниця, як Віденська клініка. Він виганяв (виписував) з тої “клініки” всіх, хто хотів в який-небудь спосіб рятувати там життя і здоров’я. Він положив зараз до стаціонаря Харбінського митрополита, а мене пігнали зараз на роботу, бо там інваліди мусіли працювати.

Була там ґрупа кремлівських жидів, старших, що займали там визначніші пости, між іншим, і перекладчики. Один жид винайшов спосіб, що коли бесідник говорить, то перекладчик перекладає одночасно на чужі мови з промовцем. Між ними був один полковник, тілохранитель Сталіна, що мусів куштувати кожну страву і пити кожний напиток, заки їв і пив Сталін, щоб переконатись, чи нема там отруї. Тілохранитель писав з ляґра до Сталіна, пригадуючи, що він не їв, не пив і не лягав спати, поки він вперед не провірив, а тепер так мучиться і карається в ляґрі. Але НКВД цей лист переловило і сказало йому, що таких листів до Сталіна не можна писати.

Десь в тому часі приїхала до Москви, як посол, Ґольда Майєр[625]. Сейчас зачали гуртуватися біля неї жиди і старалися про виїзд до Ізраїля (носили за нею шлейф). Вона пішла до Молотова і прохала його, чи не згодився б він, щоби деякі, бажаючі, могли виїхати до держави Ізраїль. На то він мав їй відповісти: “Мене дивує, як комуніст може хотіти покидати комуністичну державу і переселюватися до капіталістичної, але якщо такі є, то подайте список”. В своїй наївності вона справді предложила йому список, а між ними і полковника тілохранителя Сталіна. На другий день їх всіх виарештували. Але на мене вони так само ходили доносити до “опера”.

Мав я там дуже тяжке життя, то дійсно були муки, а не життя. Був на амбуляторії один лікар, молодий литовець, який мені часом дещо помагав. Начальник санчасті сказав мені раз, що “я нічого не можу вам помогти”, бо “опер” не позволяв мене лікувати. Я дістав якусь горячку, і лікар мусів мене положити. Інші лікарі казали, що доктор Дзерович дуже наглядає і боїться, щоби не мати найменшої неприємности, хоч він міг був багато помогти. В нього лікувався “надзор”. Все ж він був ліпший лікар, ніж інші. Навіть вночі приходив і контролював мене, чи я сплю. Він лічив мені ухо, але його вилічили аж в Москві. Я сказав йому раз, що наші хлопці погрожують йому життям, і це може скінчитися катастрофою для його родини і для нашої Церкви, бо вже убили директора І. Бабія, а тепер другого, голову Української Католицької Акції[626]. Як зачував я на висилці, він пізніше змінив поступовання.

Мене одначе вислали до центрального ляґпункта, до спеціяльної комісії для означення моєї інвалідності, бо за рік я мав кінчити вже вісім літ засуду. В центральній дільниці робили всі аналізи і показалося з мене кровохаркання та підозріла мокрота, і мене, на основі того, признано інвалідом грудної недуги і відіслано назад до 14-го ляґпункту. Багато поміг мені в больниці Будзан з Малої семінарії у Львові, який був у ляґрі фельдшером. Справді він робив це з таким пожертвованням і з такою любов’ю, як рідко хто. Він мене знав, бо я відновив Малу семінарію і прийняв його до неї. Він вплинув на досить неприхильного доктора Панова, а цей на начальника больниці, і мене відіслали назад на попереднє місце. Ті, що приїхали зі мною на комісію, остали там ще місяць.

Коли я вернувся, то мене посадили сейчас до карцеру на 10 днів, не знаю чому. Здається, на якийсь наклеп “стукачів”. “Надзор” в карцері відносився до мене не найгірше, а навіть прийшов “опер”, ніби співчуваючи, сказав: “Як Ви тут попали, та ж Ви були на центральній больниці? Я піду провірю”, — але більше не приходив. Мені лишили тільки бушлат, і я ним накривався, другий бушлат лишив мені той, що скінчив свій карцер, і так на дошці я спав. Щоби не гайнувати часу, я зробив в карцері восьмидневні реколекції. Здається, що на мене наговорив якийсь наш гуцул зі Снятинщини, з ніжною протезою, щоби облегшити свою долю, а може якась інша підла людина. Так, що там вже не знати було, кому вірити.

Не зважаючи на мій вік і інвалідність, я мусів ночами працювати. Знайшовся один дуже побожний гуцул, який мені помагав. На жаль, не пам’ятаю його імени. За мною там дуже слідили. Був там один протоєрей з Полтавщини, чиста худобина, без совісти. Найперше розповідав мені про автокефалію Липківського і про те, як-то большевики не хотіли пустити одного єпископа на свячення митрополита Липківського, яку-то він відограв там велику участь. Я вислухав і нічого не сказав. Опісля він прийшов до мене до сповіди, але я йому сказав, що він православний, то нехай іде до православного священика. Як йому не повелися ті провокації, то він з ягняти перемінився у вовка. Приходив вночі і опісля доносив, що я приймаю різних людей ніччю, хоч нікого в мене не було. Вслід за тим поставили ще інших наглядачів, і я не міг вже правити Служби Божої. Тоді я правив сидячи, в себе на ліжку. Приходили “стукачі” по півночі, відтак і “надзор”, і коли виділи, що я сиджу, то я казав, що я недужий, мушу сидіти, а опісля лягати. “Стукачі” привикли, щоб я відкуплявся від них і давав їм посилку, але я не хотів і давав іншим. Вони доносили на мене, що я скупий, не хочу нікому нічого дати, але я собі з того нічого не робив, бо волів помогти котромусь свому, як їм, що були добре платні.

Приходило багато до сповіди, і я сповідав при зустрічі, поза бараком, і на розрішення робив маленький хрест, але і то “стукачі” доглянули і донесли.

Дуже тяжкі роботи мусів виконувати о. ректор Чорняк, а пізніше працював у кравецькій робітні. Дошкулювали йому там і деякі наші люди. Він праведно ніс ті тяжкі хрести, але ставав щораз більше нервовим. Впрочім, не дивниця, бо там легко було зійти з розуму.

Раз післали до мене одного православного священика, що був дневальним в якомусь бараці, це знак, що з їх прихильників. Він мав Святе Письмо по-російськи, і я його просив, щоб позичив мені, але він не хотів. Коли вже <кінчалися вісім літ кари>[627], тоді провокації ставали щораз більше настирливі. Саме десь при кінці 1952 року або на початку 1953 року підіслали того самого православного священика. І він зачав мене намовляти, щоби утворити реліґійний гурток. Я, вислухавши його цю, в дуже таємний спосіб предложену, пропозицію, сказав йому: “То ви не хотіли мені позичити Святого Письма прочитати, а хотіли б закладати тайний гурток”. І він попросту втік сейчас від мене та вже більше не зближувався.

У “Правді”, яка була прибита на площі, публіковано статті, що виявляли якийсь неспокій, непевність, якусь зміну. Десь небаром (в березні 1953 року) прийшла до ляґра вістка, що помер Сталін. Всі тішилися, бо сподівалися якоїсь зміни. І одного разу ранком прийшов до мене Харбінський митрополит[628] та зачав виговорювати страшні речі на Сталіна. Я нічого не відповів на це, але він пішов до “опера” і сказав, що то я все те говорив. Ті настирливі провокації і шпіонажі мене дуже тривожили, а второпніші в’язні говорили потайки, що мене після скінчення кари не випустять, бо мене бояться. Останні місяці ставали ще прикріші задля різних дошкулювань і секатур.

Мене викликали до управи ляґпункта і прочитали мені рішення Главлагу (Главное Управление Лагерей[629]), що мене відішлють до дому інвалідів у Сибіру після скінчення “сроку”. Вони тривожилися, що я маю великий вплив, хоч я всюди старався оминати стрічі і зв’язки, щоби нікого не наражувати на підозріння і неприємності, але то нічого не помагало.

Останні місяці ув’язнення

11 квітня 1953 р. минуло, але мене не звільняли, а інших повідправляли. Я був дуже ослаблений і вимучений і сидів, як на тортурах. Одного разу стрінув мене начальник санчасти, до якого я не <звертався за поміччю, ані за полегшами>[630], і звернувся до мене з предложенням: “Я вас положу в лічниці, бо ви вже скінчили свій срок, і мене нічого не обов’язує”. Але деякі лікарі мені казали опісля “ні”, з огляду на доктора Дзеровича. Всі дуже дивувалися, що минуло скоро часу, майже два місяці, а мене не відправляють. Різні припущення, здогади, бо хоч вони призначили мене до найгіршого дому інвалідів у Сибіру, то це не має значення, бо вони можуть на другий день засудити на новий “срок” і лишити в ляґрі. В мене робили строгі обшуки, шукаючи не знати за чим. До бриґадира сказали: “В нього є якийсь молитвослов. Ми поріжемо цілий сінник, чи немає якихсь письм”. Може бути, що я позичив в когось молитвослов або Святе Письмо, але після прочитання віддав власникові, бо боявся в себе тримати. Службу Божу я правив з пам’яті. Чув я раз, як цей бриґадир говорив (зі мною він боявся розмовляти, хоч він був православний, але сина в Китаї виховували католицькі місіонарі): “Ніхто не є в силі протиставитися комунізмові, хіба Католицька Церква, але вона не хоче ніяк мішатися до політики. Вона має велику моральну силу і впливи протиставитися, одначе їх не використовує”. Про місіонарів він висказувався дуже прихильно, і воно тим більше цінне, що коли би він уїдав на Католицьку Церкву, то могло би йому тільки помогти. Він говорив це голосно, і я це чув. Не думаю, щоби це була провокація. Мені він ніколи не поміг і не остерігав, коли “надзор” приходив на труси і секатури.

Укінці одного дня рано прийшли надзирателі і брутальним голосом вигукували: “Собирайсь з вещами на вахту”. Мої “стукачі” злетілися, бо хотіли зайняти моє місце під вікном, яке відступив мені один наш добрий чоловік. Хтось пустив чутку, що вже чекає на мене якась підвода з сильним конвоєм і мене повезуть на дальший ляґпункт. На вахті перетрясли все до останнього рубця і нічого не знайшли. Чув я опісля, як той “сищик” докладав начальникові: “Ничего у него нет”[631]. Видно, що стукачі понаговорювали Бог зна що, тим часом це була лож і видумка. Мене відвезено до стації і як в’язня, під строгим конвоєм, хоч я вже “срок” відбув, посадили до заквагона.

Поїзд рушив і покотився в напрямі Потьми, значиться, на пересилку, не в глуб лісу. На Потьмі висадили мене під сильним конвоєм і запровадили до барака, з якого висилають далі, та й казали, що я тут посиджу з місяць. Якось вдалося мені попрохати дозволу до лікаря. Мене відвели і дали якесь там лікарство, а головне, що лікар Дорошенко згодився поправити мені зуби і понакладати коронки, бо в ляґері було мені неможливо. Був там молодий дентист, українець, десь з Миколаєва чи з Полудневої України, який, мабуть, сидів задля співпраці з німцями. Він став лічити зуби, хоч трохи вагався, кепсько витягнув зуб, зломив, почалась матеріялізація, одначе він дав застрик, і то якось минуло. Іншим разом сиджу я в нього на операційнім кріслі, а він мене питає: “Знаєте, чому я вам лікую зуби?” Я, трохи здивований, відповів: “Може у вас ще дещо українського почуття”. А він на це: “Так, але і ще інша причина. Коли вас провадили до мене, то побачив вас, працюючи на подвір’ю, директор Петербурзького (Ленінградського) Ермітажу (найбільшого царського музею) і сказав до мене: “Якщо можете що помогти Митрополитові, то поможіть, я вас прохаю”. І тому я взявся направляти ваші зуби”. Я здивувався, бо з тим директором я ніколи не стрічався, і в Ленінграді я не був. Але коли мене привезли до ляґра, то в ляґрі розійшлася чутка, що привезли греко-католицького митрополита. Той директор був братом міністра найважнішого планового міністерства[632]. Він мав бути дуже спосібний. Сталін його боявся і тому арештував і казав, здається, розстріляти, а його брата, директора, посадити в тюрму. Лікар Дорошенко направляв, лікував зуб і приготовляв коронки. Серед того мені сказали збиратися з речами. В почекальні якийсь інтеліґентний старшина перевів докладний “обиск” моїх речей і мене, а два його помічники зібрали речі і поскладали все в порядку. А до мене старшина сказав, що підемо пішки на станцію, бо ліпше йти поволи пішком, ніж їхати тим тяжким возом по великих вибоях і болоті, а речі там привезуть. Був це червень 1953 року. Ідучи, я спитав його: “Куди мене везете?” — А він каже: “До Москви”. — “А чому?” — питаю. — “Не знаю. Може Ви заанґажовані з націоналістами”. Те саме опісля сказав і один з його помічників, коли ми знайшлися вдвійку.

Очікуючи поїзда, ми стояли на пероні, і тоді я сказав: “Дозвольте купити кілька яєць і хліба, бо я голоден і ледве держуся на ногах”. На це він: “То, що вам дали в ляґрі, нехай вистарчає. Я боюся купувати вам поживу, бо я головою відповідаю за вас. Я вчора з’їв тут якоїсь зупи і цілу ніч болів. Я не маю жодної певности щодо харчів, які тут продають”. — “А чому ви втрійку чи аж вчвірку мене везете?” — питаю. — “Бо інакше вас обкрадуть до нитки”. Ми підійшли до поїзда, але, на щастя, не було в ньому заквагона і тому — “давай назад”. Ми повернули на пересилку на Потьму, і якимсь припадком я довідався, що їх телефонічно відкликали до Москви, а я лишився в одиночці. Опісля пішов знову до зубного лікаря, і він продовжував лікування. Коли я раз сидів в нього на дентистичнім кріслі, він сказав до мене: “Одна начальниця санчасті хоче вас бачити, бо вона вас знає”. І дійсно, вона прийшла. Я привітався і в розмові кажу: “Чи чули ви, як мене клав консіліюм лікарів на восьмому ляґпункті до стаціонаря?” А вона відповіла: “То, власне, я скликала консіліюм, бо не могла собі дати ради з “опером”, який ставився до вас дуже ворожо”. Я подякував їй. Вона також мала там якісь неприємності, про які, впрочім, нікому не тяжко, хто б він не був.

Тоді “опер” анґажував до шпіонажі одного єзуїта, професора, мадяра, що був соціологом і не згідний, не знаю чому, з кардиналом Міндценті. Але єзуїт не згодився і його усунули з медчасти. Анґажували також і отця Чорняка, але він, очевидно, також відказався. Вкінці, пропонували це одному професорові, полякові з Познаня, який рівно ж не прийняв пропозиції, і про це він мені сам лояльно розказував. Він дивився дуже тверезо на західні границі Польщі і казав одверто, що вони не вдержаться. Коли поляки пропонували його жені, що жила з сином в Кракові, фільварок під німецькою границею на Заході, то він строго заборонив їй рухатися з Кракова. Він сидів, як начальник Армії Крайової, мегаломан, як загал поляків, навіть в тюрмі. Його видав підчинений полковник, якого взяли на слідстві наркотиком, до якого він привик від літ. За наркотик він видав всі польські пляни. Професор був високого росту і страшенно вихуд, самі шкіра і кости. Вернув після якоїсь операції. Було там ще кількох поляків: між іншим, Свірський, що винаймав колись в Заздрості в ґрафа Борковського фільварок.

Коли я так лежав в камері на дошках, змучений і розбитий, відчинились двері і ввійшли якийсь полковник і підполковник. Полковник нехоча, кинувши око на камеру, спитав, за що я сиджу. Я, не прикладаючи до тих слів великої ваги, бо таких “гостей” приходило там багато, відповів півжартом: “Контрик” (контрреволюціонер). Вони розсміялися, і один з них дав мені плитку люксусової шоколяди. Я здивувався, бо то річ небувала в ляґрі, тим більше, що мене кормили, та не шоколядою, але найжахливішими і ляґерними секатурами. Вкінці сказали мені: “Ми хочемо з вами говорить”. Мене запровадили до канцелярії і зачали розпитувати, хоч вони все докладно знали до найменших дрібниць. Розпитували про це, як мене трактували в ляґрі, а я їм розповідав. Тоді кажуть: “Напишіть автобіографію”. І я написав, але дуже обережно, подав головні дати, не входячи в усі секатури і переслідування.

Один з них, як я довідався пізніше, називався полковник Туманов, москаль з міністерства Берії, а другий, підполковник — українець Данько. “Куди ви їдете?” — спитали. “Не знаю, кажуть до якогось інвалідного дому”. — “А до Києва не хотіли б ви поїхати?” — “Ні, досить мені його”, — кажу. — “Не поїдете ні до Києва, ні до дому інвалідів. За кілька днів ми тут знову прийдемо”.

Після тих відвідин, “опер” (уполномочений) став, як не той. Приносив харчі, шоколяду, м’ясо, білий хліб і т. д. А виладувавши то в мене, знову зробив пакунок порожний, кажучи: “Що ж, виділи, як я тут ішов з пакунком, нехай видять, що я виходжу з пакунком”. А “днєвальний”, про якого казали, що він страшний “стукач”, сказав раз до мене: “Вы — необычный заключенный”[633]. За два-три дні вони (полковник Туманов і підполковник) приїхали знову та й кажуть мені: “Ви жалуєтеся на них (ляґпункт), а вони на Вас”. І почали розповідати те все, що чули від “стукачів”, які набрехали на мене: за якісь краплі крови большевицької, що я не хотів давати “стукачам” посилки, що я скривався, як давав благословення, що я дуже обережний. “А що ж ви хотіли би, щоби я тим всім “стукачам” давав умисний матеріял для доносу?” І виказував їм одну лож за другою. Полковник Туманов тільки сміявся, а я йому кажу: “Добре вам сміятися, але якби Ви тут побули, то виділи би, яка то радість”, — і я показав на якісь там лахи. А він на це: “Вас в тому не арештували, а де ж тамта одежа?” Я нічого не говорив, бо просто не вірив їм, і побоювався, що можу мати неприємності. А він до мене: “Конвой?” А я додав: “І спільники”. Видно, що вони знали про звірства в ляґерах і тому ужили всіх засобів обережності, везучи мене до Москви.

Розповідали мені в’язні-каторжники з Колими, що там начальство допускалось таких страшних звірств, що стріляло в’язнів, як мух, — це були вже психопати і звироднілі бандити. Дійшло це до відома в Москві, приїхала якась перебрана комісія і, побачивши на місці неймовірні надужиття, вистріляла цілу управу ляґра. Подібно було і в Норильську. Чим дальше від Москви, тим гірший був стан і надужиття.

Старшини знову від’їхали в справі провірення інших в’язнів, а тим часом, в їх неприсутності, мені сказано, що буду відісланий на ляґпункт. Я сказав, що не хочу там їхати, щоби наді мною знову не знущались. “То я вас відішлю на восьмий ляґпункт до інвалідів”, — сказав начальник. І хоч я казав йому, що ще мають приїхати московські офіцери, то нічого не помогло і мене відіслали. І вже в ляґрі на вахті зачали “обиск” речей. Всі повиходили подивитися на мене. Як тільки “надзор” зачав розв’язувати речі, прибіг начальник і казав мені негайно знову спакуватися, і тою самою підводою відвезли мене до залізничого тору, віддаленого чотири-п’ять кілометрів. А там чекала вже спеціяльна дрезина підполковника, яка взяла мене назад на пересилку.

Професор Станіславський і інші на восьмому ляґпункті, не знаючи, в чому справа, виписували опісля різні здогади, бо мали його допитувати про мене, про всякі клевети, і він ті клевети більше або менше влучно опрокидував, бо боявся, щоби самому не попасти в якусь халепу[634].

Полковники насварили начальника пересилки, як він смів мене висилати, коли вони зі мною розпочали розмову. А мені самому полковник сказав: “Ви приготуйте собі, кого хотіли би Ви, щоби освободити з ляґера для Вас”. Я, очевидно, відразу на таку несподіванку подумав про священиків і про деяких світських, але сказав: “Доктора Дзеровича”. На це він сказав: “Та то єврей”. А я: “Ні, він з Відня”. — “Нєт. Його поведінка вся жидівська. Впрочім, він себе дуже добре влаштував”. Чув я, одначе, одне похвальне слово про доктора Дзеровича, а саме коли “образований бандит” сказав до мене про нього: “Що то за лікар, коли він варить шприци і відмовляє молитву”. Це, без сумніву, свідчить дуже похвально про доктора Дзеровича. Коли я вже був на волі в Римі і так само прибув до Риму і доктор Дзерович, то стидався прийти до мене, бо його поведінка в ляґрі була нечесна.

Казав мені також полковник, що він говорив з єпископом Чарнецьким: “Він дуже пригноблений, що йому обстригли бороду”. Але я сказав до начальника, щоби більше того не “дєлалі”, він забагато говорить. Я знав вже передше, що він душпастирював в ляґері, сповідав багато і, як хтось сказав там, зробив з ляґра монастир. Мабуть, не завжди був він обережний, хоч тяжко там від шпіонів встерегтися.

Лікар Дорошенко працював ночами і мені викінчив коронки та частину зубів поправив. У ляґрі знали, що ті полковники приїхали в якійсь спеціяльній місії по мене. І хоч вони не заходили до ляґра, але казали мене вивести з ляґра, кажучи: “Ми не хотіли заходити, щоби не звертати на себе уваги”. На те я сказав: “У ляґрі вже всі знають, що Ви тут чекаєте”. — “То розвідка…” А я: “Ваша школа”. Ми пішли на стацію, а річи відвезли. На стації, в окремій почекальні, дали мені пашпорт, витягнули якесь чорне убрання, полковник пришивав до нього ґудзики. Дали мені якісь ліпші черевики, плащ, капелюх, а все ляґерне казали викинути: “Вам это не нужно”. Але я спакував всі бушлати і не викидав, бо не вірив, щоби потім не остатися нагим і не згинути від холоду. Ми всіли до мягкого вагона, хоч було дуже тяжко дістати місце в переділі. Самі вони занялися пакунками, примістили їх, а мені принесли чай, сказали грати українські пісні на радіо. Все це видавалось мені казкою, після недавнього пекла. По дорозі мене прохали, щоби я наявно не молився, і що в Москві бажає зі мною говорити вище начальство. Вночі я спав добре. Полковник накривав мене плащем, бо ночі в Мордовії були холодні.

Переговори у Москві

У Москві рано виїхав двома чи трьома автами на стацію з міністерства майор і відвіз мене до гостиниці, при малій вуличці, недалеко пам’ятника Юрію Довгорукому, бо хотіли, щоби я мав спокій і щоби на мене у великому готелі не звертали увагу. Підполковник купив мені опісля нове убрання і по двох-трьох днях казав, що зі мною бажає говорити ґенерал. Був це червень 1953 року. Щоби дістатись до ґенерала, то треба було брати підполковникові різні карти вступу, і то в окремім бюрі окремої камениці. Офіцер провірив перепустки і мене запровадили до ґенерала. Це був заступник Берії, який провадив головні аґенди, бо віце-міністер мав радше господарсько-економічний відділ. Жодного прізвища там не подають, все строго засекречене. Але, я опісля довідався через неувагу секретарки, що це ґенерал Жуков[635], одначе не маршал Жуков — міністер війни. Ґенерала Жукова Берія взяв з армії як свого довіреного. Він робив вражіння дуже інтеліґентної людини, визнавався на літературі, театрі, музиці, мав звиш 60 літ і мав, мабуть, царський вишкіл. Він казав мені, що був в ґенеральному штабі і провадив армію через Холм. Коли він приїхав до Холма, то делеґації — польські, українські — приходили, щоби дати їм церкву, але “я казав витягнути біля церкви артилерію”.

Після короткої розмови на різні індиферентні теми він дуже чемно розпитував про минуле і сказав: “Ви зовсім слов’янський тип і не видно по вашій поведінці, що ви були вісім літ в ляґрі, бо наших треба довго відзвичаювати від ляґерних привичок. Те, що ми говоримо, це строга тайна. Навіть полковники нічого не знають про те. Їхня річ було лише вас привезти. Але що дальше, то до них не належить”. Все ж таки я не знав ще, про що справа. Заходили час до часу інші особи. Пригадую, що одного представляв він: “Член нашого правительства”. Впрочім, воно не мало жодного значення, бо там все підставлене.

Коли ми були тільки два, що в них ніколи не буває, то він дуже чемно сказав: “Єсть такое дєло. Чим могли би ви бути нам помічні?” Знаючи докладно умовини і психологію КҐБ, я так віднехочу сказав: “Працювати в бібліотеці, в якихсь наукових виданнях?” На це ґенерал відповів: “Митрополіт, митрополіт, це может зробити і дєвушка. Але то, що ви можете зробити, то в Совітськім Союзі ніхто не зробить. Чи не могли би ви нам помогти унормувати відносини з Ватиканом, бо народ змучений і висилений. Іншими словами, треба створення якихсь мирних умовин”. Я вправді не дав себе заскочити компліментом і сказав: “Це важке діло, може маєте відповідніших людей до того?” — “Ні, ні! Ми найдокладніше провірили всі дані про вас і ви одинокий, що можете тут помогти”. — “Чи Ви признаєте мене митрополитом, чи ні?” — спитав я. А на це ґенерал: “Ми вас митрополитом не робили, та й не можемо вас заперечувати”. Тоді я сказав: “Скільки буду могти, то я поможу. При тому знайте, що революція була дуже жорстока”. А він на то: “Кожна революція є жорстока, і «в ґлясе» (білі шкіряні балеві рукавиці) революції ніхто не робить”. Він почав розпитувати про Ватикан, як ми виходили з поляками в Католицькій Церкві, бо вони нас кривдили, про папські уряди і т. д. Та розмова тривала вже дві години, так що я вже змучився і встав, а він каже: “Я би з вами ще говорив”. Але я просив, щоби відложити на другий раз. Ми попращалися, він ще прохав, щоби я післав телеграму до папи. Я не похочував, бо що ж я міг Папі телеграфувати? Пізніше, одначе, я уложив телеграму, що я освободжений і стараюся привернути права для Церкви. Я сказав, що може на пошті моєї телеграми не приймуть, а він сказав: “То вже ми постараємося”. Мабуть моєї телеграми він не встиг вислати. В мене осталось вражіння, що він більше політик, ніж розвідчик, бо сказав: “Вони (КҐБ) думають, що якщо там сказав який шпіончик, то вже все правда, тим часом правду треба брати основно і широко”.

З’явився знову підполковник-українець, який мене привів, щоби мене і відвести. Він мав там, мабуть, свій кабінет, бо знаю, що полковник Туманов вів правничий відділ. Здається, що і як правник, працював також і підполковник-українець. Він на вулиці зачав мене розпитувати, що то ґенерал мені говорив. На це я йому відповів: “Він вам сам ліпше розповість. На всякий випадок, це розумна людина. Далеко розумніша людина від ваших київських міністрів, з якими я говорив”. Підполковник відпровадив мене до гостиниці, дав мені ще якісь гроші на видатки, хоч я старався з них не користати, хіба на найконечніші потреби. Я завважив, що за мною дуже слідять, бо все знали про найменший мій крок, навіть як я ходив купити собі вина на Службу Божу, чи хліба і молока, які купував я собі сам, щоб бути певним. По музеях ходив я сам або з котримсь із офіцерів міністерства. Раз зайшов я до католицької церкви св. Людвика, і цим вони були дуже невдоволені, хоч здавалося, що за мною ніхто не йшов. Здається, що там коло неї контролюють стало всіх вірних.

Мене знову привели до ґенерала. Я приніс йому телеграму і деякі короткі реферати та й сказав йому, що офіцери дуже цікавляться нашою розмовою. Він усміхнувся, що навіть він є під контролею, і додав, що вони не бажають собі, щоби хто знав про мій побут в Москві. “Але Ви можете ходити по Москві”, — сказав, бо я жалувався, що мене не пускають. Я пробував раз телефонувати до французької амбасади, але хтось з другого боку зачав розпитувати, хто телефонує, за чим, і я кинув слухавку.

Ґенерал прохав, щоби я дав начерк історії нашої Церкви. Я сказав, що це довша робота і я мусів би ходити до бібліотек. Він дав позволення, і я дійсно там працював. Там я бачив, що різні осібняки наглядали за мною, і в науковім світі повно шпіонів і “стукачів”. Урядники поводилися дуже чемно, але коли я зажадав “Історії” Грушевського, то урядничка усміхнулася і сказала, що нема. Мабуть вона питалася, чи можна дати, і заборонили. Все ж таки я мав змогу трохи зорієнтуватися в большевицькій літературі від 1940–1953 років і ходив там майже щодня. У відділі журналів я провірив, що не було жодного закону, заборонюючого нашу Церкву, а лише була адміністративна заборона з боку НКВД.

У товаристві офіцерів я був у найголовніших церквах Москви: в катедрі патріярха Алєксєя (з гробом патріярха Сергія), в старообрядській катедрі, в Новодівичеськім монастирі, в церкві, де похований Тихон[636], в Третяковській ґалерії і в інших музеях, на спортовім стадіоні. Цікаві були відвідини в Ленінській бібліотеці. Знаючи, що я займаюся наукою, українець-підполковник, очевидно, з поручення міністра, спитав мене, чи я не мав би охоти відвідати Ленінську бібліотеку, найбільшу тепер в Москві. — “Дуже радо”. Ми приїхали рано, і начальник був вже повідомлений. Прийшли там ще якісь урядовці і одна женщина сказала голосно при нас усіх до начальника: “Але Ви берете відповідальність за ці відвідини”. А начальник: “Та ж є тут представник МВД і бібліотечний надзор. Отже, справа ясна”. Вони сполучили кілька московських бібліотек і утворили одну, Ленінську, в якій він мав сам працювати. Велика саля для читачів, інша для наукових працівників. Довжезні коритарі з різними відділами, а електричні візки доставляли замовлені книжки. Директор хвалив той розклад, а я йому сказав, що може практичніший є в “British Museum”[637], що має колову систему. Він притакнув і більше нічого не сказав. Ще якісь поставив я питання, і він відповів. Але я бачив, як там кожний мій рух і погляд обсервували, і як там кожний дрожав, щоби чимсь не наразитись. У науковій установі атмосфера повинна бути трохи свобідніша, і тому вийшов я з бібліотеки з досить пригноблюючим вражінням. Одно, що побачив я замітного в таких бібліотеках, а саме: що була саля і для дітей три-чотири вселюдної школи, і для гімназійних середньошкільників. Вони прохали, щоби я написав своє вражіння, бо вони люблять, як їх хвалити, а не люблять, як їм щось виткнути. Я підніс порядок і вправне опанування бібліотечної організації та машинерії. Про тайний нагляд, навіть в дрібницях, не згадував я нічого.

У Ленінській бібліотеці мені не дозволили працювати, тому що боялися, що я можу висовгнутися їм там у великій кількості працівників з-під ока, і я заходив тільки до Історичної бібліотеки.

На другій розмові з ґенералом я поставив вже домагання від усьої нашої Католицької Церкви про мінімальну свободу для богослужень, а навіть домагався, щоби дозволили богослуження і в ляґрах, чого вони пізніше не могли мені забути. Ґенерал годився, щоби я вертався до Львова і мав бути привернений status quo ante[638]: “Але ви нас будете інформувати про все”. — “Я вам завжди зверну увагу, якщо будуть якісь похибки, — сказав я. Він, як я бачив, не орієнтувався в організації Католицької Церкви, зокрема Римської Курії. Знав це хіба те, що писали клеветливі шпіонські доноси. “Я спочатку розпічну і впроваджу вас, нав’яжу зносини з Ватиканом, але далі вже мусить провадити Міністерство закордонних справ”. На це він мені нічого не відповів, а з пізніших дальших посунень я видів, що міністерство Берії робить це на власну руку.

До мене заходили часто офіцери з міністерства, і вони допитувалися завжди, чи мені чого не бракує, що віце-міністер щодня питається, чи я вдоволений, і [казали]: “Ми боїмося, щоби ви не жалувалися, бо тоді ми мали би великі неприємності”. Вони також зачали в розмовах піддавати мені, щоби я виступив проти Папи і проти Католицької Церкви. Я збував це мовчки або півсловами, а то й жартом. Але про це я сказав ґенералові, і на те він відповів рішучо: “Не робіть цього, бо скомпромітуєтеся!” На це я сказав: “Будьте спокійні, бо я навіть не думаю цього робити, але такий є стан”. Річ ясна, що з того всього я бачив, що ґенерал брав справу серйозно і не думав про якусь там розвідку, бо пізніше вони викручувалися тим, що мене тоді анґажували до розвідки. З тої замітки ґенерала, як також і з предложення, щоби представити до освободження з ляґрів більшу кількість людей, прихильних собі і потрібних до дальшої праці, та старання про нав’язання зв’язків з Папою, я зрозумів, що обіцяне привернення свободи нашій Церкві — це наглядний доказ, що він не думав про якусь шпіонажу, але про ширшу державну акцію, як пізніше закидали Берії, що вони дійсно приготовляли якісь зміни чи державний переворот. Пізніше на суді і в наступних слідствах вони викручувалися тим, що то була тільки шпіонажа. А я звичайно відповідав на це: “Хіба ідіот буде анґажувати митрополита до розвідки. Бо кого ж він буде вже шпіонувати, як за ним слідкують”. Але, на жаль, такий стан там був, як, наприклад, Харбінський митрополит[639] і митрополит Крутицький[640].

Я підозрівав, на основі розмов з ґенералом і з полковниками, що в міністерстві є два сторонництва, і так воно справді було, як виявилося пізніше.

На мій пашпорт я не міг бути приписаний в Москві, і офіцери підставляли якийсь інший. Вони і платили за мешкання. Раз якось вони призабули це зробити і касієрка пригадала мені. На це я їй сказав: “Будьте спокійні, нічого злого не станеться”. А вона мені відповіла: “Я дуже боюся за Вас”. Я звернув увагу офіцерові, підполковникові чи майорові, бо на вулиці за пашпортом не питають. Так воно й було, але нема сумніву, що розвідка обманювала своїх. Крім труднощів з пашпортом, було ще й те, що в одній гостиниці я не міг довше мешкати, як один місяць, бо по місяці треба би було платити подвійно, а то й потрійно за кімнату. Тому мене перенесли до іншої гостиниці, з якоюсь татарською назвою, над рікою Москвою. Там я знову прожив другий місяць, і мене мусіли перенести на третє мешкання, до Київської гостиниці, при Київському залізничому двірці. Нещастя хотіло, щоб тоді до Москви приїхав гуцульський хор з якимсь концертом. Мені пропонували йти на концерт, одначе я не хотів. Але раз, йдучи з клініки, стрінув мене на вулиці один інтеліґентніший з тої ґрупи, пізнав мене і хотів говорити. Я сказав, що не можу, одначе він не хотів відчепитися з цікавости. Я всів до автобуса і лишив його, а тим часом мої шпіони вже донесли, що зі мною зустрічався якийсь осібняк. Я його не знав і припускав, що він був насланий. На всякий випадок, це дало їм претекст до підозрінь і недовірювань.

У міжчасі я виготовив бажані реферати, коротенький начерк історії нашої Церкви і ще інші, яких собі вже не пригадую. Раз один з офіцерів сказав мені: “Ви пишете дуже тверезо і логічно та й не силкуєтеся на гарний стиль”. А я йому на це: “Ваші пишномовні заяви і високопарні артикули не читають за кордоном або приймають їх з великим недовір’ям, як це видно з большевицьких ґазет, а мою кожний прочитає”. При тому я спитав його, що якось довго ґенерал не дає відомости і не кличе мене до себе, хоч він обіцяв. На це почув я відповідь, що він тепер дуже зайнятий іншими справами. Офіцер вимантив в мене реферати, бо казав, що міністер хоче наперед приготовитися. Мені це стало підозріле. Бувало перше, офіцери з великою пошаною згадували про Берію, а тепер мовчали або отак віднехочу. А навіть, проходячи раз попри міністерства, я замітив: “Тут десь урядує міністер Берія”. А він на то: “Чорт з ним”. Це дало мені багато до думання. А другий офіцер почав розказувати, як то якийсь там колгоспник, не знаючи Москви, питав його: “Де тут є Госстрах?[641]” — показуючи на міністерство, а він відповів колгоспникові: “Нет. Это госужас”[642]. По якомусь тижні прийшов знову рано офіцер до мене, питаючи, чи я читав нинішню ґазету. Я відповів, що ні, бо зайнятий якоюсь там роботою. “Берія арештований”, — було напечатано в ґазеті[643]. Я відразу бачив, що справа свободи нашої Церкви програна.

Десь за тиждень, коли я домагався якоїсь відомости, офіцер мене запровадив до іншого начальника, бо ґенерала або арештували, або усунули, і його вже не було в міністерстві. Тому-то і закордонна преса писала, що з арештом Берії арештовано з кількасот ґенералів і що такого погрому не було навіть під час війни. Показалося, що той начальник, якого я вже бачив чи не в ґенерала, — це шеф усієї розвідки в Совітському Союзі. Він став дуже негодувати на покійного митрополита Андрея, що він був шпіон, витягнув мені навіть фотокопію листа о. Вєрцінського (єзуїта в Москві)[644] до Митрополита, з часів після Першої війни, і фотокопію листа митрополита Андрея до архикнязя Вільгельма (Вишиваного)[645]. Але я бачив, що він абсолютно не розуміється в тодішних умовинах і свої большевицькі засади примінює до цісарських умовин з-перед 35 років. Він признався, що українець, і ми говорили трошки по-українськи, але пізніше не хотів говорити українською мовою, тільки перейшов на російську. Згадав, що він інженер за фахом, але партія призначила його на начальника розвідки, і він мусить повинуватися. З розмови я видів, що він попрочитував всі мої реферати і був з них невдоволений, і сказав мені, що Ватикан зараз би з ними говорив, але вони не хочуть. І зачав мене намовляти, переконувати і прохати, щоби я виступив проти Папи і що вони мені обіцяють друге місце по Патріярху й інші блага. Але я з місця відказався і додав, що ґенерал брав справу з ширшого політичного становища, а він бере зі становища розвідки. “То ґенерал ліпше робив від мене?” — спитав, трохи діткнений. На це питання я не відповів нічого, а він прохав мене, щоби я подумав ще і не відкидав предложень, і додав, що ще за кілька днів будемо про те говорити. Коли професор Крип’якевич видав був якусь відозву до “лісовиків” і якусь там заяву, вони питали мене, що я на то. Я відповів, що в козаків був такий звичай, що перше саджали в бочку дьогтю кандидата на кошового отамана, а потім вибирали його. А він: “Крип’якевич так добре про вас писав, а ви про нього так зле”. — “Я не про нього, але про вас”. З тим я вийшов і вернувся до Київської гостиниці. Для мене було вже ясне, що справа свободи нашої Церкви була пропавша.

Коли я був у нього другий раз, він був невдоволений з мого становища і переконував мене далі, але це нічого не помогло. За третім разом сказав мені, що міністри (особи совіщанія — міністер справедливости, міністер МВД і ще один міністер) рішили відіслати мене до дому інвалідів на Сибіру. “Коли?” — питаю. — “Завтра”. Я прохав, щоби ще дещо відложити, бо почуваюся дуже погано зі здоров’ям. Він, правда, пішов зараз до міністра і вернувся з тим, що я ще кілька днів остану в Москві.

Припадково я довідався, що саме полковник Туманов піддав ту думку міністрам, щоби мене відіслати до дому інвалідів, бо перше рішення не перестало бути правосильним. А будучи в мене перед висилкою, він трохи з прикрістю сказав: “Я ніколи не припускав, що ваша справа так скінчиться”. А я йому: “Тому я не хотів викидати бушлатів і тюремної одежі”.

Майор замовив окреме купе з постелями, і ми сіли до транссибірського поїзда. Наше призначення було їхати до Маклаковського дому інвалідів, за Маріїнськом, яких 1000 км на схід від Москви. Був це найгірший дім, найдальше віддалений від наукового і культурного осередку. Там мав я жити відмежений і відтятий від всякого доступу з дому, 6000 км віддалі. Вагони були заповнені, бо це був далекосхідній поїзд, що йшов з Москви до Владивостока, щонайменше 8000 км, і поїзд їхав два тижні, але ми мали їхати найперше до Красноярська яких п’ять-шість днів, а опісля звідтам на північ ще яких 500–600 км машиною. Мій офіцер (конвой) був у цивільній одежі, одначе з револьвером. Ходив часто грати в карти, а я міг за той час відправити Службу Божу і зробити духовні вправи та відпочати, хоч майбутнє було дуже тривожне. Заходили до мене різні інтеліґенти, цікаві, куди я їду в Сибір. Якась лікарка і начальниця типографії, що їхали до Владивостока (перша на посаду відробляти стипендію з часів студій, а друга десь до мами), дивувалися, що я в такому віці і в хирлявому здоров’ю їду на Сибір. Якщо я був би сказав їм, що я засуджений і їду на безповоротну висилку, то вони були б певно плакали, як діти, бо видно було, що то були добрі і збідовані особи. Вони навіть самі винесли мої пакунки в Красноярську, хоч я не прохав їх про поміч. В часі їзди приносили мені харчі і дали навіть ще на дорогу.

Коли ми висіли в Красноярську, то на нас вже чекали машини МВД, і ночували ми в якійсь гостинній. Офіцер пішов до МВД, а я ночував в кімнаті, де вже був один голова колгоспу і якийсь старший чвертьінтеліґент, який говорив, що його жена працює як кухарка. Виглядало з його розмови, що він розвідчик. Я лише спитав голову колгоспу, який стан тепер в колгоспі, як там працюють. Він догадувався, що мене везуть на “висилку” і казав мені, щоби я написав до них на його адресу, а вони мені чимсь поможуть. Гадаю, що він говорив щиро, але коли мене судили вже третій раз, то в протоколі була записана і моя розмова з ним.

Коли ми виїхали з Красноярська зі 100–200 км і в’їхали в тайгу, то офіцер сказав, що мусимо відпочати трохи, і зачав мене намовляти до служби в КҐБ: “І тоді ми вертаємося назад”. При тому поправляв свій револьвер, немов погрожуючи мені, що тут зробить мені кінець і ворон по мені не закряче в цій землі. Я встав, але він хотів, щоби я таки сідав на спокійну “бесіду”, але я не сів і вернувся до машини. “Давай вперед”, — і ми поїхали далі. Дорога була болотниста, прикра, увесь час тайгою. Вже десь надвечером приїхали ми до Маклакова[646].

Заслання у Маклакові

Маклаково — мале містечко, яких 8000 мешканців в дерев’яних домах. Начальник району списав зі мною протокол і відібрав пашпорт, то означало, що трактували мене як напівв’язня. До дому інвалідів треба було йти ще з 12 км. Це було кільканадцять старих дерев’яних бараків, похилих, а в кожному такому домикові жило 8-20 осіб. Мене призначили ще до найлуччого барака і дали ліжко при стіні. Прийшов лікар-литовець Бронислав Б. і, довідавшись, що я митрополит, сказав, що мені поможе. Але пізніше мав я з ним хрест Божий.

У тому бараці жило двоє волиняків-селян, троє литовців, один русскій, що казав про себе, що він професор аґрономії, але любив красти так, що його бештали, як останнього злодія. Він і обкрадав мене, а при тому показалося, що був “стукач” і стало доносив до поліції всякі брехні, наклепи і свої уроєння. Був там і один лікар-жид. Зразу, доки його бештали наші селяни, то він сидів тихо, а пізніше показалося, що то людина без всякої чести, без совісти, простак, хоч казав, що кінчив медицину у Фрайбурзі (Швайцарія). Мав спараліжовану трохи руку і ногу, з приводу затовщення дістав атак серця і помер.

Я перейшов пізніше до іншої “палати”, але там було ще гірше. Було в домі інвалідів кілька наших побожних женщин і один мужчина, напівдяк, які в неділю випрятували одну велику салю, в якій прасували білля, і там ми співали Службу Божу. Приходило багато людей, около ста, але начальник дому інвалідів і його заступник-піяк, партійні, донесли до МВД, і воно заборонило богослужения. Мене визвали до обкому в Єнисейську і сказали, що вони замикають непотрібні церкви, замінюють на ґараж, а я правлю в такому скромному приміщенню. Тоді я сказав: “Дозвольте мені поставити церкву там, я її скоро збудую”. А секретар відповів: “Ми то знаємо, але ми не можемо”. І я міг правити тільки в себе в кімнаті, до якої приходило кілька осіб, якщо не було нікого вдома. Я тоді сповідав, і причащав дуже багато, і хрестив.

Тим часом напівдяк, що мав наріст на чашці (а коли той наріст настискав на мозок, діставав страх і ляк, що його знову арештують і будуть бити), повісився. Я його похоронив, як недужого, і відправив панахиду.

Нагляд наді мною загострювався, і всі боялися мене. Лікар, що спершу прохав мене охрестити його дитину, коли зачали його допитувати, скільки я взяв за хрест і що я даром хрестив та навіть не хотів остатися на прийняттю з його литовцями-приятелями, відскочив і прилучився до начальства. Його жена, добра католичка, мала з ним важкий хрест, бо він жив неморально, як загалом цілий дім інвалідів — то були Содом і Гоморра. Його перенесли опісля до мурованих забудовань, віддалених два кілометри. То було страшне і жахливе кубло. Щодня якісь кроваві бійки, бо до нього приходили ті самі бандити з ляґра і погрожували мені убийством.

Коли я приїхав до дому інвалідів, то написав небаром листа до своячки Марії Наконечної або до сестри Меланії Куцини про тамошні умовини і про тайгу, про кривди і тому подібне[647]. Той лист переловили, і я написав тоді такого другого листа, і він дійшов.

Приїхало до мене начальство з Красноярська і почало мене розпитувати про моє життя, про побажання. Тоді я сказав, що в Москві я мав позволения працювати науково, і прохав, щоби мені це признали. Вони віднеслися до Москви і прийшов дозвіл працювати. Я час до часу їздив до Єнисейська і там, з бібліотеки, давної ґуберніяльної, позичав я твори Костомарова, Карамзина й інші історичні книжки. Спроваджував я дещо книжок до Єнисейська з Москви. Переглянув я бібліотеку в Красноярську, дещо одержував зі Львова. І працюючи нераз по 10 годин денно, написав я перший і другий томи “Історії Вселенської Церкви на Україні”, починаючи від св. Андрея, а не від св. Володимира, як звичайно то робили наші історики. При якійсь нагоді я передав її до Хабаровська, до отця Ратича[648].

Але коли отець Борса (василіянин) вертав до Львова з Колими, забрав рукопис з собою. Він вступив навіть до мене, впав до ніг і прохав чимсь помогти. Я лише йому порадив чимскорше забиратися з дому інвалідів, бо його можуть арештувати. Він переночував в поблизькому присілку і від’їхав до Львова. З собою взяв також і мої послання і, коли відпав (апостатував), то все, що знав, розповів МВД, на суді належав до моїх найбільших обвинувателів і цинічно поводився.

З дому інвалідів в Маклакові писав я багато послань, але їх перелапувало МВД. Був там один інженер, інвалід (мав нерухому ліву руку), чесний, який багато мені помагав. Він потім перенісся десь на Кавказ.

Дуже мені помагала також вдова пані Бич, яка була при сині, що був начальником пекарні[649]. А тому, що не хотів вступити до КҐБ, наїхало на нього вантажне авто, і він погиб. То була страшна трагедія для нещасної матері.

Коли переселювали інвалідів зі старого дому до нового, то я остався в старім, тому що боявся переходити до нового, у зв’язку з цим мусів я сам собі варити, бо давали мені тільки сухий пайок. Ще доки були наші жінки, то було легше, а коли вони одержали пашпорти, всі повиїжджали, і я лишився сам. Вправді, побіч мешкали двоє старих людей, які спершу приходили на Службу Божу, а опісля перейшли до розвідки, і тоді він, 80-літній старик, бігав за мною, чи я не хрещу.

Він був глупий, але слухав своєї 70-літньої жени, яка була справжньою чортицею, клеветала, крала і причинилася до мого нового арешту. Страшна баба, складала гроші і навіть вкрала якусь там суму. Щоби відвернути увагу бандитів від себе, вона клеветала мене і говорила їм, що в мене є великі гроші. На то вони їй відповіли: “Якщо він мав би гроші, то він тут не сидів би”.

Мешкав зі мною ще один старший литовець, який вдавав мого приятеля, але був шпіоном. Таким самим був і інженер-литовець Барджус, фотограф у Маклакові, крайно підла людина, який рівно ж написав клеветливі зізнання, що я веду “антисовєтську діятельность”. Був там дуже добрий дентист, жид з Відня, але простак. Він мене остерігав. Так що нині, дивлячись на те все, не можна сказати, хто не був шпіоном. А крім того, коли я приїхав в якійсь справі до Маклакова, то за мною ходило завжди кількох або їздило на роверах. По дорозі грабили людей бандити, навіть на такій недалекій дорозі — 12 км. У сусідній кімнаті мешкав якийсь бандит, що вийшов за грабіж і убивство людей.

Попри Маклаково перепливала ріка Єнисей. Зимою Єнисей замерзав при 40° морозу, навіть три-чотири метри грубого леду, так що по ньому їздили і трактори, вантажні авта, а широкий був Єнисей на один кілометр. Я зимою ходив на прохід через Єнисей, часом в село за рікою, щоб у склепі купити оселедці, круп тощо. Стояв там вітрак, і на нього МВД висилало калмика, щоби наглядав за мною, чи я не мав зустрічі з ким. Загалом калмики з правила всі запродувалися: де тільки було прийти до НКВД, всюди можна було знайти калмика, який складав доноси. Дуже вони дволичні і безхарактерні, рідко находилася між ними чесна людина. Коли-небудь ішов я дорогою, то тоді раз у раз МВД їхало автами і наглядало за мною або посилало мотор з розвідчиком, щоби слідив мене. Вісімдесятилітній старець, висиланий своєю бабою, бігав два-три кілометри і підглядав, чи я не хрещу, сповідаю і причащаю, а, вернувши, молився і бив поклони. І майже з правила, кожний з них, зразу великий приятель, а опісля ставав аґентом розвідки і доносив. Часом ходив я в тайгу, і то ще було найбезпечніше і найприємніше, лише могли напасти дикі звірі.

Від 1953–1957 років я написав чотири грубі томи “Історії” і зачав п’ятий від Замойського Синоду 1720 року. Третій том я передав до отця Блавацького[650], що був в Красноярську, а четвертий остався в пані Бич і її сина[651], але їх перелапало КҐБ. Я хотів забиратися з того дому до іншого, ближче Красноярська, але КҐБ не позволило і мене арештувало рано, в часі, коли я правив Службу Божу.

Будучи в Маклакові, коли я мусів заходити до МВД, то завжди стрічав там калмика, що складав доноси. Біля мене також дали одного, який викрадав листи і носив до розвідки. Був ще там один інженер з Харкова, якого прислали спеціяльно задля мене. Він підходив до мене на сьомому ляґпункті в Дубровлазі і пізніше, по 10 роках, прислали йому до дому інвалідів, щоби мене шпіонувати. Він вдавав великого приятеля, а потім зложив клеветливі зізнання, і то так з правила роблять не тільки придніпрянці і руські, але й деякі наші. Справді огидні потвори!

Оповідали, що одну жінку взяв шофер до машини, знасилував її й опісля убив в огидний спосіб. Раз навіть начальник КҐБ сказав мені: “Да, преступность растет”[652]. А я йому на це відповів: “Надо опиум”[653], — тобто реліґії, яку вони називають опіюм народу. Бувало, і то досить часто, що кругом в околиці п’ять магазинів обікрали вночі дочиста. Між старим і новим домом інвалідів, в печері, звили собі кубло бандити і ограблювали прохожих. Мене також мало що не вбили. Було сто разів безпечніше в тюрмі, як в тому, так званому, домі інвалідів. Були такі бандити-інваліди, які мандрували з одного дому до другого, обкрадали мирних людей і переносилися дальше до іншого дому інвалідів, шукаючи нових жертв. І завжди, лягаючи і встаючи, не був я певний свого життя. При тому всьому я працював над історією. Під час проходів зібрав я всі тамошні рослини і засушив та переслав до Львова. Рівно ж післав випхані птиці і сибірські звірята, кількадесять штук, і вони, мабуть, в музею Наукового товариства ім. Шевченка[654]. Так само зібрав я всі тамошні комахи і мотилі за цілий рік і також вислав до Львова, але НКВД знищило збірку. Дійсно велика шкода!

З Кузьмінки я писав до єпископа Атанасія у Володимирі-над-Клязьмою і прохав його віднайти гріб отця-архимандрита Климентія, але він відписав, що то неможливе, і після того небаром помер.

Маючи там можливість зібрати трохи сухарів, товщу й інших речей, посилав я професору Станіславському, бо він не одержував посилок. І коли його кликали по цю посилку, то він не хотів йти, бо не вірив, що то для нього. Так само посилав я гроші йому, єпископові Чарнецькому, Василеві Барвінському і іншим, навіть селянам, що мені помагали. Будучи в Москві, я посилав їм по 100 рублів, через КҐБ, і вони одержували. Професор Станіславський писав опісля до мене і навіть, коли забрали всіх австріяків до центрального ляґпункту, то його, що також був австрійським громадянином, оставили, і він писав листи до мене, але я відповідав обережно, а потім зовсім перестав відповідати, бо його задержали довше, вичікуючи від мене для нього поручення у Відні, куди він мав вертатися[655]. Він навіть прохав, щоби доктор Дзерович переслав поздоровлення для мене на його листі, але той відмовився.

Дістав я також посилку від о. Михайла Лади[656] з Відня, дуже гарну, але основно провірену, навіть кожна баночка консерви була проколена. Цю посилку принесла мені сама начальниця пошти з доручення КҐБ, щоби бути певним доручення. Я подякував і прохав не присилати, бо мене могли підозрівати про зв’язки із закордоном, а це найстрашніше при обвиненні. Цей лист сконфіскувало КҐБ, а що він був післаний за зворотним рецеписом[657], то начальник пошти сказав мені, що КҐБ в Красноярську його забрало. Тоді я написав другого листа, і він вже дійшов, бо мені звернули рецепис з підписом отця Лади. Другий лист мав дату 14.III.1956 року. Ось його текст: “Дорогий Брате! Дня 24.IX.1955. я вислав був порученого листа, який, одначе, десь у дорозі пропав. А був він такого змісту: “Сердечно дякую за пам’ять і так велику жертву та поміч. Нехай найвища Молитва[658] буде відплатою. На жаль, прохаю не присилати більше, щоби й так не ускладнювати мойого положення. Христос з Вами, † Йосиф М. Адреса: Австрия, гор. Вена І, ул. Римера ч. 1. Лада Михайло. Надавець: СССР — Красноярский Край, Енисейский район, пос. Кузьминка-Маклаково, Дом Инвалидов, Слипий Йос. Ив.”[659]

Життя було там справді дуже тяжке, морози доходили до -45°C. Треба було собі самому зварити, підлогу помити, постаратися про опал. КҐБ заборонило мені прати білля. Літом знова страшно дошкулювали комарі і мушка маленька, що залізала всіми шпарами і пекла. Без сітки не можна було вийти, а на руки треба було затягати якісь ґумові операційні рукавиці, бо не годен було обігнатися від них.

Недалеко, в районовім місті К.450[660], мешкав отець Володимир Прийма з Левандівки[661]. Він працював в якомусь рахунковому бюрі, купив собі малу хатчину і з ним, в окремій кімнаті, мешкали також дві наші сестри-монахині (студитка і служебниця), що провадили мале господарство. У Козачинську помер у 1953 році на запалення легенів отець-прелат Роман Решетило[662], якого вивезли в 1946 році з Перемишля разом з єпископом Лакотою і іншими членами капітули.

Отець Прийма прислав мені молитвослов покійного, який забрали мені при “обиску”. Отець Прийма говорив, що якщо був би мав місце в себе, то був би врятував життя о. Решетилу. Коли о. Прийма освободився і вернувся на Левандівку, то хатину лишив сестрам, які пізніше продали її і вернулися на Україну. Отець Прийма приїхав був раз до мене, щоб мене відвідати, але у своїй наївності він приїхав зі шпіоном, з інженером з Відня. А мимо того з їхньою появою приїхало КҐБ з Маклакова, прийшли всі партійні, якби не знати що сталося. Побачивши це, я сказав йому вертатися.

Того інженера з Відня присилали опісля кілька разів самого до мене. Він хвалився, що оженений з княжною-грузинкою, а при тому розпитувався і довідувався про все. Одного разу я сказав йому, що тут приїхав один інвалід і засідається на моє життя. І справді, по тижневі того бандита забрали. Коли я вже був у Ватикані, то він прислав післанця, щоби я прийняв його, очевидно в шпіонських цілях.

Коли я приїздив до Єнисейська до бібліотеки і при тій нагоді заходив до православної церкви і до пароха, то він був дуже чемний, бо його переслідували також, але як зачали кликати на допити в моїй справі, то він перелякався так, що забрався з Єнисейська на село близько Красноярська. При тій церкві був диякон, що доносив і, звичайно, клеветав та й дуже підсувався до мене, але я з ним не говорив, бо мене попередив інший священик, який там був.

В Єнисейську є невеликий музей, природничий і історичний. Біля нього стояла велика статуя Сталіна, яку вночі розбили “вдребезґи”.

У Красноярську мене справили до гостиниці, недалеко КҐБ. Там в кімнаті були підслухові апарати, як показалося пізніше, і КҐБ післало якусь нашу дівчину, ніби з підпілля, яка продавала всіх і вся. А так само прислали ніби лікаря Коса з підпілля, розпусника і мерзавця посліднього сорту. Раз якось я вийшов на вулицю і напроти надійшло кілька циганок, одна з них, станувши насередині, стала кричати напроти мене: “У вас много казенних врагов”, — хоч я у світській одежі не міг звертати на себе уваги. Тоді мені пригадалося, як то одна циганка ворожила Митрополитові, десь там у Відні, на Шварцберґу, що його чекає нещастя. Дійсно, мене небаром знову арештували. У Красноярську деканом був білорус, а в благочинній бібліотеці я також дещо позичав.

Другий арешт і засуд

Навесну 1957 року[663], коли я правив Службу Божу, приїхало кілька авт, але я встиг закінчити і спожити Святі Тайни, заки мене арештували. Забрали все, що було, хоч я перед тим багато понищив, побоючись налету, бо КҐБ ставало щораз брутальніше. Прийшли з ломами і з лопатами та перевернули цілу підлогу. І той, що перше вдавав найбільш прихильного, тепер був найбільший звір. Зложили все на грузовик і забрали, найогидніше було те, що коли мене вели, то по дорозі торгувалися з якоюсь проституткою. Так виглядало їхнє урядування.

Була вже ніч (22 год.), коли мене привели до Єнисейська, а рано відвезли до Красноярська. Головним слідчим був Батраков, мерзавець, який вважав себе не знати чим і великим сибірським “деятелем”[664]. Розповідав, що його жена і одна дочка — учительки, дочка — вожата, а син вчиться на фортепіяні.

У родині Бича також зробили обиск і забрали один том “Історії”, якого я вже не встиг був спрятати. Мій арешт наступив за потвердженням ґенерального прокуратора в Москві, після того, як зловили в Красноярську о. Блавацького з одним моїм томом “Історії”. Вони (КҐБ) післали йому фальшиву телеграму від отця Ратича, щоби він приніс на стацію “Історію”. Він наївно повірив і приніс, і арештували нас обидвох та ще одного дуже порядного молодого техніка Каваціва, який збирав десь там на мене складки. Зробили обиск і знайшли в нього націоналістичні вірші.

Розпочалося слідство, постягали всяких бандитів, піяків, шпіонів, продажників, щоби доказати мою антисовєтчину. Мали вони кілька посланій переловлених і два чи три томи моєї “Історії”. Приїхав навіть спеціяльний слідчий з Києва. Вони дали мою історію експертам, які сказали, що вона атисовєтська і очевидно, це вистарчаюче для засуду. Я сказав, що я тих критиків не знаю, і подав Івана Крип’якевича, але він, як вони казали, перелякався і відмовився тим, що недужий. Рівно ж вони мали звертатися в Києві і до Рильського[665], а він відповів їм, що то непродуктивна робота і не наукова.

Тому, що Київське КҐБ вважало, що Красноярське КҐБ не визнається в українських справах, ґенеральний прокурор дав наказ перевести мене до Києва, після кількамісячного слідства в Красноярську. На чолі розвідки стояв полковник Антонов, а Красноярську область очолював якийсь ґенерал, до якого я звертався після амністії, щоби мені видали пашпорт. На то він відповів мені: “Ви не підпадаєте під жадні параграфи”.

У Красноярську показав мені Батраков фотокопію письма Папи Пія XII до мене, яку переслав мені з Варшави професор Константин Чехович. Вони перелапали її і приложили до актів обвинения, але не дали мені прочитати. Сидів там в тюрмі один адвокат з Кавнаса, соціяліст, товариш Гомулки[666]. Він думав, що його відправлять до Польщі, але завернули назад до ляґра.

Сидів там також і один інженер-електрик, латиш, який, відсидівши в Норильську кару, став начальником електричного заведення, мав великий вплив на молодь і розповідав про жахливу деморалізацію між нею. Він мав там свій дім, приїхала жена. Нечайно його арештували, вставлялося ціле місто за ним, але КҐБ посадило його на літак і відправило до Красноярська. Показалося, що він був десь там ад’ютантом німецького ґенерала. Його засудили, і він в ляґрі став шпіоном, а здавалося, що був характерна людина. Так ломить людей і ляґер, і тюрма.

У часі етапу до Києва я дуже голодував і мерз, бо вже впав перший сніг. По пересилках (Новосибірськ, Москва, Харків та інші), то давалося страшно взнаки. Всюди було повно в’язнів, ночі були зимні, і я думав, що згину. Прохав я о якийсь коц, яких конвой мав там цілу стирту, але мені не хотіли дати. Одначе находилися на пересилках одиниці, які рятували життя. Я їхав відділений, а на Україні вже стояло двох конвоїв коло сепаратки, щоби ніхто до мене не приходив. І так було кожний раз, коли я приїжджав або від’їжджав з України.

Слідство вів зо шість місяців майор Тарасенко[667], який за моє слідство дістав підвищення на підполковника. Під час слідства приходив і прокурор Янковський, але там кожний з них боїться, щоби сам що не дістав. З усіх тих протоколів тільки один, при якім був карикатурист підполковник і заступник начальника Київського КҐБ. На основі того протоколу начальник КҐБ всієї України сказав: “Вам не треба адвоката, ви можете самі боронитися”, — але, мимо того, назначили мені адвоката.

Протоколи Тарасенка були підсувані якимись імпутаціями і за “Історію”, і за послання. Приходили тоді начальники намовляти, щоби я виступив проти Папи Івана XXIII, бо з Пієм XII я був зв’язаний, а тепер, по його смерти, можу сміло виступити проти Папи. На це я відповів, що так само знаю Папу Івана XXIII з Венеції.

Процедура слідства є звичайно така, що залучують до обвинення попередні акти суду, а відтак усю тайну шпіонажу від останнього суду аж знову до нового суду. При тому переслухують всяку дрань і сволоч, надають тому актові бомбастичної форми, а він від початку до кінця повний ложі. Зрештою, кого переслухують, КҐБ пише протокол, він мусить підписати протокол і ще боїться, щоби і його не потягнули до відповідальности. Вони дуже хотіли знати, що мені в Москві обіцяли, і підходили до мене різними способами, але я не казав, бо зобов’язався до тайни. Зрештою, воно страшенно понизило і підчинило собі нез’єдинену Православну Церкву, в якій гідності роздає КҐБ.

У тюрмі сидів зі мною станиславівський священик Чугайда[668] і ще якісь інші. Чугайда апостазував, і всі відступники були потім підісланими шпіонами. Один, здається, селянин виглядав чесний чоловік, а всі прочі безхарактерні і безсовісні. Увесь час мене дуже строго контролювали обисками і електричними провірками. “Обвинительное заключение”[669] робив потайки той самий Тарасенко. Судити не хотів мене обласний, тільки мене передали верховному судові, який був вже згори заплянований. Мені мали присудити сім літ.

Предсідником суду був С.[670], чистий цинік. Зі мною судили і отця Блавацького. Моєму оборонцеві, що називався Шевченко, я сказав, щоби він мені не робив таких прислуг, як інший оборонець, який прохав для свого підсудного 10 літ кари, натомість прокуратор прохав тільки 7 літ, а суд дав 5 літ. В дійсності, то не були жодні оборонці, та й їх можна було посадити на одній лаві разом з прокуратором.

Дуже гарно справився отець Микола Ревть[671], як свідок, молодий священик з Поздяча, коло Перемишля. Цинічно поводився ігумен о. Борса, якого були арештували, а коли він сказав, що апостазував, то його випустили і він обвинював мене з вільної стопи[672]. Той самий, що в Кузьмінці-Маклакові, в домі інвалідів, впав мені до ніг, а тепер на суді оповідав про мою антисовєтську діяльність, про мою історію, про послання і про моє вороже відношення до радянської влади. Я не відповідав йому, тільки дивився в очі, в яких не було видно ані дрібки совісти, ні стиду. Дійсно “corruptio optimi pessima”[673]. Справді, яка велика протилежність між о. Ревтем і тим нещасним василіянським ігуменом.

У своїй промові перед судом я боронив не так себе, як нашу Церкву. А отець Блавацький потім казав мені, що, слухаючи промови, був дуже зворушений. Тому що ті всі мої арґументи не вистарчали, слідчі і судді відгребали двадцять кілька томів моїх протоколів і обвинювали мене знову за співпрацю з німцями. На то я відповів їм, що “за то вже мене судили, і я з німцями не співпрацював, але Молотов, який пактував з німцями і не є суджений”. Молодий прокурор Осипенко, якого призначили на це становище, навіть не знав про пакт фон Ріббентропа-Молотова (зглядно Гітлєра-Сталіна) з серпня 1939 року. Тому підполковник Купцов і Київське КҐБ дивувалися, що призначили такого прокурора. Але треба було його підвищити і дали йому нагоду, а на мені всі вони дороблялися. Очевидно, і моя промова-оборона нічого не помогла, бо то було згори призначене.

Виступав ще на суді і той огидний інженер з Харкова та й мене обвинював. Справді, аж обридження будилося дивитися на той дійсний “суд нечестивих”. Мені дали сім літ, а отцю Блавацькому чотири. Суд відбувався при замкнених дверях і при озброєних до зубів конвоях. Мені не позволили навіть встати з лавки. Оборонець був безхарактерний, інвалід без руки, але, мимо цього, треба було йому заплатити 500 рублів за півгодини його так званої “оборони”. Чиста пародія.

Другий період ув’язнення

У Києві я просидів в тюрмі майже рік. Після того мене відправили на Камчатку. Щоб доїхати там, етап тривав приблизно три місяці. І коли я приїхав, то вже була зима.

Коли переїжджав через Сибір американський віце-президент Річард Ніксон зі своїм почотом, то мене тримали приблизно місяць у Новосибірську, бо не відсилали до ляґрів жодного заквагона, щоби американці не бачили і мали добре вражіння. На тих пересилках в часі етапу я нераз голодував і прямо гинув. У ляґрі під Камчаткою були і деякі наші селяни, котрі часом мені помагали, траплявся також добрий лікар, зглядно лікарка. Там стрінув я також і доктора Кархута, що попав другий раз в ляґер. Був там також ще один наш лікар, чи не Лотоцький, дуже порядна людина. Він мав родину у Львові.

У ляґрі сидів, між іншим, один грузин, секретар партії в районі і кандидат на міністра. Його дуже переслідували і так само, як мене, викидали з горячкою з больниці, а все те робив мабуть Аранов, огидний і підлий жид-адвокат, що шпіонував всіх і вся і продавав, щоби лише самому примилитися, і доносив все до “опера”. Цей грузин інформував мене про відносини до реліґії, про різні рішення, облегшуючі церковне становище. Його судили за те, що він збирав імена розстріляних грузинів.

У стаціонарі я лежав з одним хлопцем, хворим на легені. Він був дуже спокійний, і я йому час до часу помагав, дещо давав, що мав. Вкінці я спитав його, за що він сидить, бо не виглядав ні на злодія, ні на бандита. А він відповів мені: за то, що забив батька. “За що ж ти його забив?” — питаю. — “За те, що він покинув маму, — зачав оповідати. — Мама була селянка. Як тато пішов на війну, там дослужився ранґи полковника і, коли вернувся, не хотів вже з нами бути. Нас було п’ятеро дітей, і ми були б погинули, якщо би стрий нам трохи не помагав і не привозив харчів. Тато сказав мамі, що її покидає, бо вона проста жінка, а мусить взяти собі таку, з якою він міг би являтися в товаристві. Коли він раз ішов зі своєю наліжницею-баришнею по Козачинську, де він був начальником МВД, я кинувся на нього і заколов його ножем. Він впав трупом. На кам’яній плиті його пам’ятника написано, що він впав з бандитської руки свого сина”.

У 1959 році, десь в місяці травні, почали приготовляти новий етап, бо поширювались чутки, що американські літаки викрадають політичних в’язнів.

Серед численних підпільників було вже багато запроданих. Я здибав там чотирьох чесних, що терпіли і добре держалися. Один був з Дарахова, і він раз сказав мені: “Я стараюся, щоби не зробити щось нечесного”[674]. Крім цього були ще Дишкант[675], Каваців[676] і один фельдшер.

У Харкові помагала мені одна лікарка, старша особа. Там, в тюрмі, стрінув я чотирьох з України: адвокат, начальник поліції, начальник пропаґанди і прокурор. Їх посадили за те, що вони хотіли самостійної України, бо хоч вони марксисти-комуністи, то думали про відірвання України від Росії.

Там в Харкові, в тюрмі, помер о. Йосиф Осташевський, парох Підберізець коло Львова. Мав його лічити якийсь наш фельдшер, як оповідав доктор Дзерович.

Сидів там і о. Йосиф Купчинський[677] — поляк, парох з Києва, який вже знав всі дороги і стежки, але його небаром забрали.

У ляґрі під Камчаткою відносини були огидні: воші, нечистота, бруд і дизентерія. Я дістав там посилку, за яку лікар давав мені “марганцовку” — калій гіперманганікум, який скоро зафіолетує шклянку води, і то є дезинфекційний середник, і тим я охоронився від дизентерії. Цей самий лікар (фельдшер) відіслав мене до шпиталя і, завдяки докторові Лотоцькому[678], мені вдалося там <видержати>[679] до етапу. А на етап зібрали цілий ешелон, їхав в ньому і доктор Лотоцький та доктор Кархут. Я мав каву, і тою кавою ми рятувалися. Ешелон їхав десь місяць до Мордовії, до Дубровлагу.

Там ляґери поперемінювали, очевидно, щоби затирати сліди. Нас привезли на сьомий ляґпункт. За мною вже питали всі начальники ляґрів і КҐБ, за що то мене другий раз судили і посадили. Від довшого часу вели там слідство, допитуючи, хто мене знає, щоби я не мав зв’язків і т. д. По довгих ревізіях і обшуках мене взяли на сьомий ляґпункт. Кажуть, що “опери” і їх помічники повиходили аж на вахту, щоби слідити, хто з в’язнів буде мене зустрічати. Нас запровадив конвой до якогось порожнього барака, і там до нас прийшов адвокат Дишкант, приніс мені чаю, цукру і хліба та дуже мною зайнявся. Та й інші наші в’язні, галичани, радо помагали. Я там переночував, відправив Службу Божу, і принесли горячої води. Але небаром прийшов начальник і сказав мені збиратися, бо мене провадять до іншого ляґпункту. Я сказав йому, щоб дозволив мені відпочити, бо я змучений етапом — дорогою, та й не маю сили нести клунків. Він сказав мені, що то недалеко, і що дадуть підводу, щоби тільки я збирався. І не було ради, я мусів збиратися, мене запровадили до ляґпункту, віддаленого один кілометр, що називався “лагпунктом верующих”[680]. До того ляґпункту збирали всіх людей, хто як-небудь вірив в Бога: католиків, православних, протестантів, різних сектантів, єговістів, п’ятдесятників, суботників, мусульман і кількадесять шпіонів.

Було там і наших з 20 священиків, кільканадцять литовських католиків, кількадесят православних. Були там і жиди, і одному з них я розповідав, що можна бути жидом і християнином. Багато мені там розказували, хоч начальство дуже вважало, щоб я не стикався зі своїми. Віруючі часом влаштовували собі там спільний час, але я не брав участи, щоби не звертати на себе уваги, бо за мною дуже слідили шпіони. Я правив там Службу Божу і написав кілька послань. Позичав я книжки від російських студентів, а було там сім ревізіоністів. Вони були противниками комуністів і приготовляли якісь реформи. Голодували на знак протесту, але потім погодилися. І показалося, що між ними один чи два були чесні, а решта всі продажні, без характеру. Один з них був секретарем (районовим чи обласним) партії. Котрийсь з них підійшов раз до мене, коли вони вже завернули “зі заблудшої дороги”, і прохав мене, щоби я опублікував заяву від українців — лояльности і злуки з Великою Росією, бо це мало би велике значіння і поліпшило би мою долю та нашої Церкви. Я сказав, що я не є жаден політик, але він далі переконував мене, одначе нічого з того не вийшло. Я лише бачив, які вони хиткі і підлі у своїх переконаннях і діяннях, та й що ніколи не можна на них рахувати.

Між іншим написав я там довшу й основнішу статтю про канонізацію святих в Княжій добі, яка мабуть десь там зберігається.

“Опером” був там Агафонов, що сліпо виконував розпорядження з Москви, раз чемний, раз звір. Прихильним був поштмайстер, але його скоро забрали. Був там ще один офіцер з Галичини, вихованок КҐБ, який звірством перевищав всіх інших — справді яничар. І, загалом, галицькі надзирателі — це були неперевищені в підлості звірі і яничари.

Я був простудився і лежав, і тоді мені сказали, що приїхали якісь слідчі, викликають різних священиків і запитують за мною. На третій день мені сказали збиратись, але я не хотів їхати, казав, що не можу, бо маю високу горячку. Та начальник запевнив мене чемно, мимо звірського поведения надзирателів, щоби я не боявся і що в дорозі буду якнайкраще заосмотрений і бережений. Не було ради, мене вивели за вахту і завели на стацію. Конвой мене лишив, а приступив до мене якийсь світський і зачав зі мною говорити, але я зараз звернув йому увагу, де мої речі, <одначе їх берегло двох старшин>[681], яких я пізнав з Київської тюрми. Коли над’їхав поїзд, мене посадили до окремого переділу, а не до вагона в’язнів. На Потьмі ми пересіли до московського поїзду, в переділ з постелею. Коли я спитав: “Куди мене везете?” — він відповів: “До Києва. Вище начальство хоче з вами говорити”. Я харчувався в реставраційнім вагоні. В Москві міг я трохи відпочити. Автомашинами ми переїхали з Казанського двірця на Київський і дальше до Києва.

Переговори в Києві

У Києві на стації чекало дві машини, завезли мене до тюрми на вулиці Короленка, 33. Всі були здивовані, хто там має приїхати, бо в’язнів возять “чорним вороном”, а не машинами. Мене завели до камери, в якій було ліжко, диван на підлозі і на стіні, столик та крісла, чиста гостинна, харч окремий, чого в тюрмі не буває. Підполковник Купцов спитав мене, чи я не згодився б працювати в Академії наук як науковець. Я сказав, що то не виключене, думаючи, що там зможу познайомитися з київськими умовинами. Але то була тільки сповидна пропозиція, бо тоді делікатно зачали мені предкладати і прохати, чи я би не сказав одного словечка проти Папи. І тоді ціль мого привезення до Києва та гарного приміщення в тюрмі стала мені ясною.

Вернувши до камери, я став думати про Церкву нашу, а не про себе, тим більше, що в Москві вже була справа майже вирішена. Я написав тоді довгий меморіял до Підгорного в справі нашої Церкви, викладаючи йому і опрокидуючи їх знищення Католицької Церкви з українського державного становища[682]. Відповіді я не одержав, але КҐБ на жадання одержало цей меморіял від Підгорного. Писав я і до прокурора[683], але то нічого не помагало.

Опісля говорив я з начальником оперативого відділу, який є відділений від слідчого відділу, і він тоді потвердив, що в 1945 році мені предкладали Київську митрополію, але я не прийняв. Він витягнув зі сейфа “Християнський Голос”[684] і показав мені. Дуже негодували вони тоді на українську Малу семінарію в Римі, на архиєпископа Івана Бучка, що захворів і успокоївся, на отця Назарка[685], питаючи, пощо його спровадили до Риму і чому усунули кардинала Тіссерана зі Східної Конґреґації, про Івана XXIII, про Ватиканські архіви і таке інше.

Мене возили по Києву, я міг тоді побачити перший раз Хрещатик, Володимирський і Андріївський собор, міг купити собі просфору в церкві. Був у Печерській Лаврі. До Софійського собору вже мене не возили, хоч обіцяли. Возили до лікаря машиною, а не “чорним вороном”. Начальник тюрми тримався приписів. Він знав мене ще з 1945 року. Попереднього усунули, мабуть, за звірства, а його призначили.

Кілька разів був я в міністра. Елеґант першої кляси, вбраний, як князь, в сивій кримці. Поводився він дуже зарозуміло. Коли приймав який телефон, то пускав радіо, щоби я не чув його розмови. Він мав бути з них найінтеліґентніший, бо написав кандидатську працю на магістра. Він став мене одного разу високопарно переконувати про неправильність Унії, про безосновність нашої Церкви, що повинні були тоді разом з рускими вдарити на Рим, злучитися з Могилою і т. д. На те я йому відповів: “Будьте спокійні, наші єпископи, що прилучилися до Риму, сто разів ліпше визнавалися в тодішних умовинах, ніж ми нині обидва разом. І Могила був за Унією, і Нікон був за Унією, та й з ким ви хотіли б нападати на Рим?” У Маклакові простудіював я цілу історію так, що мав я її наглядно перед очима. Міністер викликав мене ще раз, і тоді я прийшов вже з писаним рефератом, який я йому відчитав, і він його забрав, щоби його простудіювати[686]. В рефераті, між іншим, написав я, що свої основні тези комуністи забрали від християнства, що перша комуна була християнська, що Церква вже існує приблизно 2000 років, а комуністи несповна 50 років, що Папи боронили нашу Церкву і нас перед винародовленням, і я мав би кусати ту руку, яка нас боронила? “Ви громите і нищите нашу Церкву і мене, а Папа стає в обороні. Отже, мав би я бути тим чорним невдячним сином? Хоч наша Церква переслідувана на Україні, то вона відроджується на еміґрації. Ви грозите мені, що повезете мене на суд народу до Львова, а чому ж ви не везли мене в 1945–1946 роках, коли народ складав мільйони рублів, щоби я відповідав з вільної стопи. Ваш попередник-міністер в сусідньому кабінеті в 1945 році сказав мені виразно: “Якщо би ви не були митрополитом, ви би тут не сиділи”. А він підхопив, додаючи: “За то його й усунули”[687]. — “І ви судили мене, — продовжував я, — в сусідстві вашого кабінету, вночі, без прокурора і без оборонця. А тепер, коли маєте ввесь апарат в своїх руках і можете зібрати публіку, яка вам потрібна, то очевидно, вони не тільки будуть кричати “враг народа”, але і “распни, распни”. Я так само згадав йому про винищування нашого народу, про розстріли, та й що Москва в 1953 році хотіла направити ті кривди і т. д. “Я не говорю з вами, щоби диспутувати, — сказав я, — але щоб представити вам жахливий стан і завернути з того хибного шляху, і в ім’я Радянської України направити всі кривди. Бо признати свою похибку і направити її приносить тільки честь і славу кожній людині”. Він сів чисто зломаний і сказав: “Я виджу, що ви ліпше визнаєтесь в тих справах, ніж я”.

Мене ще повезли на фільм-документар “Собор 1946 року у Львові”, одинокий церковний фільм в Радянськім Союзі. На ньому я видів, як отець Костельник блід, коли в соборі св. Юра проголошував прилучення до Московського патріярхату, а до міністра сказав я, що то фарса, яка їх компромітує.

Я домігся ще в прокурора видження з сестрами-монахинями (Меланія Куцина[688]) зі Львова і через них передав я відповіді міністрові. Видження було в одній салі з різними апаратами. Я, очевидно, це бачив і тому важніші справи я писав, а не говорив.

Кінцевий період ув’язнення

Після того начальник тюрми сказав до мене: “Я вас мушу відставити на етап, бо настануть холода і ви по дорозі загинете”. І дійсно, мене тоді кинули на найстрашніший етап, дванадцять жахливих пересилок до Мордовії з найгіршими бандитами, в голоді і в холоді, зокрема вночі. Десь над Волгою в одній камері було нас 60 осіб, повно диму, смороду, сварки, бійки і крадежів. Я сів коло “параші” і гадав, що вже там згину, але підійшли якісь незнакомі і взяли мене ближче вікна. Тоді якраз везли тих всіх на Сибір, що не мали сталого заняття. Пригадую собі, що недужих на ношах вивозили примусово на Сибір. І там, серед жахливих життєвих умовин, пропадав елемент, неприхильний для КҐБ, а бандити між собою сміялися і з кпинами питали: “Сколько лет вы работали тунеядцем (дармоїдом)?”[689]

Кожна пересилка — то окрема історія. На одній пересилці чіпалися мене бандити, довідавшись, що я митрополит, і були б убили. Про все те знав конвой, якому вони платили 25 рублів, щоби могти грабувати. Один з бандитів, що раз вже був в мене, але відійшов, бо думав, що я професор, одначе опісля вернувся і, гнівно погрожуючи мечем, спитав: “Чому ти не сказав, що ти митрополит?” — та й спокійно почав переглядати мої речі. Тоді один з в’язнів крикнув: “Не тронь”, — і бандит лишив, але відходячи, сказав: “На пересилці ми ще побачимось”. На щастя, на пересилці начальник, що, може, мене знав, дав мене до карцера в підвалі, бо всі камери були страшенно переповнені, і я там пересидів тиждень, а відтак перенесли мене до інфірмаря[690], а там вже було мені далеко краще, і так я врятував тоді життя. Півмертвий, приїхав я до Мордовії. Було це в грудні 1961 року[691]. Коли отці, які там були, прочитали копію мойого меморіялу до міністра, то сказали, що так не сказав йому ще жоден націоналіст.

З наших священиків були там: о. Микола Ревть з Поздяча, о. Степан Яворський, що був префектом Малої семінарії в Перемишлі і парохом на Болоню[692], о. Володимир Тернопільський476[693], о. Дребітко — василіянин з Закарпаття[694], о. Лукашевич[695], о. Василик[696], о. Блавацький, о. Поточняк, який потім зійшов з розуму[697]. Був він дивний: або дуже ніжний, або дуже строгий. Неясно було з ним вже в семінарії. Одного студента богословії я навіть там висвятив на священика[698].

З литовців були там: о. Равда[699], о. Сваринскас[700], о. Бальчунас[701], о. Рачунас[702], і о. Маркевічюс[703] — єзуїт. А з поляків: о. Кульчинський[704], о. Джепецький488[705] і ще один[706] та один румун.

У тому ляґрі не лаялися, не кляли, не крали, а це вже було дуже багато. Якось я там простудився і заслаб на запалення легенів. Лікар положив мене до стаціонаря, але по двох днях “опер” мене викинув з 39° горячки. Я лежав в бараку і о. Сваринскас — фельдшер, приносив мені антибіотики від о. Рачунаса (маріянина), які він одержував від мами з Америки. І так я якось, слава Богу, піднісся. За мною там страшенно слідили. В бараку, в якому лежало двадцять кілька “вєруючих”, сім-вісім біля мене було шпіонів. Начальник санчасти мусів мене відіслати до центрального ляґпункту, а там був лікар-поляк, який мене трошки полічив, і якось по місяці чи півтора мене відіслали назад до ляґра “вєруючих”.

У ляґрі прийшло нове розпорядження, що забороняло, зглядно обмежувало, посилки, тільки одну на чотири місяці по п’ять кілограмів. Мене там переслідували на кожному місці. Запровадили лекції комунізму і треба було на них ходити та слухати нісенітниць малообразованих ідіотів. Раз вигнали мене вночі на якусь роботу. Начальство було переконане, що я не вийду, одначе мені порадили піти. І тої ночі було три-чотири контролі впродовж двох годин, від найвищої до найнижчої, щоби провірити, чи я вийшов на роботу. Після того товариші недолі мене звільнили і казали вертатися до барака.

Ляк пішов по “верующих”, коли зачали з-посеред нас вибирати і вивозити на одинадцятий чи п’ятий ляґпункт до суворої тюрми. Між іншим, взяли о. Кульчинського, о. Василика, о. Сваринскаса і багатьох інших. Я зауважив, що відношення начальства ставало дуже прикре і суворе, і вкінці о. Яворський, що працював в бюрі, сказав мені, що вже є розпорядження, щоби мене перевести до тюрми на основі четвертого позаочного присуду[707].

Якось “опер” сказав мені, що мене підозрівають, що я при помочі “княжни” Татяни (вдаваної дочки царя Миколи II) хотів робити контрреволюцію. На те я написав до ґенерального прокурора, що в 1946 році мене за те не судили, хоч мали там всі акти. А в 1953 р. в Москві мені казали, і питали, чому я нічого не помагав Татяні та й що я ставився до неї легковажно, а тепер по 14-ти роках хочуть виточувати мені новий процес о зраду стану і контрреволюцію.

П’ятий ляґпункт мав десь в промірі один кілометр, а може більше. В ньому була частина, відгороджена кільчастим дротом, зі своїм окремим конвоєм, і з того барака могли свобідно виходити на вулицю та до спільних місць. В нім сидів о. Кульчинський[708] і один перемиський священик, якого посадила його “старша сестриця”. В другій частині був третій відділ, знову відгороджений кільчастим дротом і з окремим суворим конвоєм і наглядом. В ньому була закрита тюрма, з якої виводили спосібніших і сильніших на роботу. Там сидів о. Сваринскас. До тої тюрми зібрали і найбільших бандитів, і там щотижня були якісь бійки та морди. Я сидів в одній камері з о. Сваринскасом і ще одним українцем, православним, що прийняв католицьку віру. Між “вєрующими” їх було таких трьох, які очікували від мене священства. Ними займався о. Яворський і о. Ревть. Сиділо там і кількох п’ятдесятників.

Виводили раз на добу до спільних місць. Часом, якщо був добрий конвой, то мені позволяли вийти пополудні. Але тоді протестували єговісти і кричали, що мені позволяють на якісь привілеї. Я там сидів кілька місяців і дуже ослаб[709], і пішов до лікаря, але він поступив по-звірськи і навіть не хотів нічого слухати. Завдяки о. Сваринскасові я одержав деякі ліки, але опісля о. Сваринскаса від мене забрали, а о. Василик вернувся до ляґра “вєрующих”.

Не знаю, чи з якогось співчуття, начальник тюрми дав мені бушлат. Одначе зміна надзору була жорстока, лайлива і звірська. В тому раз вечером визвав мене начальник політчасти і зачав мене допитувати, як мені тут поводиться: “Как поживаєте?” Я зробив великі очі і сказав: “Та Ви хіба не знаєте, що тут виробляється?” — “Ви болєєтє? — питав далі. — Ми заберемо вас до стаціонаря. Завтра прийдет к вам начальник лаґеря”. Я думав, що це якась фарса, але справді на другий день прийшов начальник, і мене перевели до стаціонаря, значить до першого відділу. Було це при кінці 1962 року. Я мав вже там ліжко, луччий харч, навіть часом кусок м’яса. Одначе я не знав, що це сталося, чому така зміна. Тим часом дехто з надзору кричав: “Його Римський освобождаєт”. Я навіть дістав позволення піти до бібліотеки, в якій бібліотекарем був жид, який займав колись видне становище. Він, даючи мені книжки, казав: “Якщо не будете мати часу принести, то передайте через культторга”, – який мене припровадив до бібліотеки. Він вже був у курсі справи і знав, що мене мають освободити. Був там доктор Кархут, і він також чув, що мене мають освободжувати. А лікар, що так перше по-звірськи зі мною поводився, став безлично чемний і прохав, щоби я зле про нього не говорив. Аж мені надоїдав своїми помочами і розмовами.

У тім одного дня ранком прийшов конвой і в грубий спосіб став кричати: “Собирайсь с вещами, быстро, быстро!”[710] З того товариші “палати” зробили заключення і сказали, що їду “за пределы лагеря”[711], десь дальше поза Мордву. На вахті чекав на мене начальник, був дуже чемний, ніякого обиску не робили. Сказав, що машина чекає, “йдем до центрального ляґпункта”. Вже два-три дні перед тим сказав мені начальник, щоби я написав якесь письмо в справі мого звільнення. Вони думали, що я в такому безвихідному становищі і безнадійному положенню не знати що їм напишу, але я написав їм про всі кривди і знущання, які вони робили, про обіцянки, дані мені в Москві, і що допровадили мене до такого розпучливого становища. Вони, мабуть, хотіли заінсценізувати моє звільнення на підставі моїх просьб. Але про те моє письмо вони не хотіли потім нічого згадувати.

Парадним автом, в товаристві начальника ляґпункта, я приїхав до центрального ляґпункта. Там зібрався ввесь штаб, приїхав і міністер Мордовської АРСР з Саранська[712]. В їх прияві прочитано мені акт, що Верховний Совєт звільняє мене від кари[713]. Всі стоячи вислухали, а опісля міністер приступив до мене, подав мені руку, і те саме зробили всі вищі офіцери. Міністер спитав мене, чи я вдоволений, бо мене звільнила найвища влада в Совітськім Союзі. На це я відповів питанням: “Чи силою того акту я є реабілітований, тобто чи уневажнено тим актом всі попередні вироки, чи я тільки звільнений так, як мені виразно заявили в Москві в 1953 році?” На це міністер відповів, що в акті говориться тільки про звільнення. Тоді я йому поставив друге питання: “Чи моє звільнення означає привернення свободи Греко-Католицької Церкви, так як було рішено в Москві?” На те він знову відповів, що “в тій справі ви можете говорити в Москві, куди ви тепер і вибираєтеся”.

Ще два дні до полагодження пашпорта я задержався в гостиниці КҐБ, і опісля один урядник супроводжав мене до Москви, і я замешкав в готелю “Москва”. Там з’явився шеф протоколу МВД і сказав мені, що я поїду до Риму і що має приїхати відпоручник Ватикану, який має мене забрати. Я спитав його, чи не можна би того дещо відложити, бо я хотів поїхати до Львова. Одначе він сказав, що ні: “Бо ми обіцяли і мусимо додержувати”.

Я написав до о. Василя Величковського. Він приїхав, забрав мої річи, і 4 січня 1963 року я висвятив його на єпископа[714]. У міжчасі приїхав монсеньйор Іван Віллебрандс, і якийсь урядник припровадив його до готелю, до мене. Я предложив йому свої сумніви щодо положення нашої Церкви. Ми так дебатували цілий день, він думав, не спавши цілу ніч, і остаточно переконав мене, щоби їхати до Риму, бо таке є бажання Папи, і в тій справі він вручив мені автограф папи Івана XXIII.

На другий день прийшов протоєрей Боровой[715], який супроводжав нас на залізничий двірець. Шеф протоколу приніс пашпорт і візи, а перед тим протоєрей Боровой остерігав перед всякими підслухуваннями. При переїзді кордону до Польщі нас основно перевірило КҐБ, хоч мене Віллебрандс запевнював, що ніякої провірки не буде.

Йосиф Патріярх[716]

Написано під час ферій 1963 і 1964 р.

в монастирі Отців Пассіоністів в Неттуно[717]

ДОДАТКИ

І. Документи про переговори митрополита Йосифа Сліпого з радянською владою

Взаємини між УГКЦ і радянською владою ніколи не були легкими. Однак були певні моменти, коли, здавалося б, доходило до якогось потепління чи спроб порозуміння. У ці моменти дві непримиренні сили починали шукати якогось modus vivendi та вступали в переговори, ініціятором яких завжди виступала радянська сторона, а переслідувана УГКЦ в особі її глави лише відгукувалася на владні пропозиції. Таких моментів було принаймні три: на переломі 1944–1945 pp., влітку 1953 р. та у 1960–1961 pp. Про ці переговори збереглася низка документів, які проливають додаткове світло на постать греко-католицького єрарха. Вони багато в чому перегукуються з його “Споминами” та доповнюють їх. Наприклад, про контакти з представниками радянської влади наприкінці війни Йосиф Сліпий згадує у своїх “Меморіялах” до папи Івана XXIII та папи Павла VI, написаних після звільнення у 1963 р.[718] Про спробу домовленостей у 1953 p., окрім уже відомої праці Йосифа Сліпого “Погляд на догматичні та історичні основи Греко-Католицької Церкви в Радянському Союзі”[719], зберігся важливий документ під назвою “Pro memoria”, в якому галицький митрополит письмово виклав основні вимоги щодо легалізації УГКЦ та повернення їй офіційного статусу в СРСР. А з часу переговорів 1960–1961 pp. збереглося шість документів, написаних власного рукою митрополита.

“Pro memoria” 1953 року

Цей документ разом із вступом до “Історії Вселенської Церкви на Україні” Йосифа Сліпого зберігався в архіві КДБ у Москві від липня 1953 до січня 1959 р. Потім він був переданий до Києва для слідства та долучений до нової судової справи[720]. До цього меморіялу 22 квітня 1959 р. слідчий майор Тарасенко додав такий супровідний коментар:

16 січня 1959 року № 4/С-56 з КДБ при Раді Міністрів СРСР повідомили, що Сліпий Йосиф Іванович після відбуття міри покарання в травні 1953 року викликався в колишнє МВС СРСР до Москви для розмов з ділових питань. У ході розмов Сліпому було запропоновано написати історичну довідку про греко-католицьку (уніатську) Церкву.

У серпні 1953 року Сліпий був направлений у Маклаківський будинок інвалідів. Перед відправленням туди він був суворо попереджений про заборону проведення будь-якої роботи по відродженню уніатської Церкви.

Одночасно з тим з КДБ СРСР надійшли записки Сліпого під назвою “Pro memoria”, які він робив, будучи в Москві.[721]

Цю пропам’ятну записку митрополита разом із довідкою Тарасенка було підшито до 10-го тому його судової справи 1958–1959 pp. із грифом “цілком таємно”, і вона стала доступна щойно після розсекречення справи. Митрополит написав її 8 липня 1953 р. після однієї зустрічі з генералом Жуковим, який безпосередньо вів переговори зі Сліпим. У документі він пояснює причини загострення стосунків між Католицькою Церквою (Ватиканом) та СРСР і подає своє бачення того, як ці відносини можна було б злагіднити та дійти до якогось порозуміння. Його пропозиції, зокрема, передбачали припинення релігійного переслідування греко-католиків, амністію духовенства, реабілітацію та повернення репресованим священикам політичних і громадських прав, а також відновлення матеріяльної бази митрополії.

Документи 1960–1961 років

З часу переговорів 1960–1961 років збереглося кілька документів. Серед них особливо цінні та важливі є два: лист-звернення до першого секретаря ЦК КПУ Миколи Підгорного та меморіял до міністра внутрішних справ УРСР, які в оригіналі називаються “жалобами”. Ці документи свідчать, що митрополит послідовно намагався захищати права своєї Церкви навіть перебуваючи в ув’язненні. Сам спосіб їх написання о. Іван Музичка характеризує такими словами: “Сила аргументації з історичного боку є справді переконлива, але не для тодішніх правителів… Хтось може вбачати в тих реченнях хитрість, але то прадавній схоластичний стиль аргументації “ад гомінем”, і в листуванні Блаженішого, як і в його наукових працях, до цього прийому він вдається часто. Та його співбесідники і слідчі мали іншу діялектику з іншими методами мислення та аргументації”[722].

Обидва документи перегукуються між собою. Вони містять подібні думки, але дещо відрізняються стилем: якщо скарга до Миколи Підгорного була написана як офіційне звернення-прохання, то меморіял до міністра є своєрідним начерком для усного представлення в дискусії з високопосадовцем. Тут, як і в листі до Підгорного, не бракує історичних фактів, але це не історичний трактат, а твір полемічного характеру. Можна сказати, що це розлогий реферат науковця у відповідь на поверхові уявлення радянського функціонера про унію і церковно-політичні процеси в історії та сучасності з певними практичними рекомендаціями. Позаяк Сліпий дбає не так про грамотність і красу стилю, як про логічність викладу і переконливість аргументів, то в другому документі набагато більше скорочень, часом навіть пропущених слів, аніж у першому. Митрополитові йшлося не так про те, щоб написати коректний історичний виклад, як про те, щоб донести до вух урядовця правду про несправедливість і нераціональність політики радянської влади щодо УГКЦ.

Скарга до Миколи Підгорного

Перший документ — це скарга до першого секретаря ЦК КПУ Миколи Підгорного. Микола Підгорний (1906–1983) був відомим партійно-державним діячем не лише республіканського, а й союзного рівня. Він почав свою кар’єру ще під час громадянської війни, вступивши в ЧК у 1919 р., усього в 13 літ. Його стрімке кар’єрне зростання почалося з 1938 p., після його виступу на з’їзді КПУ. У 1940-х pp. він працював з перервами заступником наркома (міністра) харчової промисловости, а з 1946 р. став постійним представником уряду УРСР при Раді міністрів СРСР. З 1953 р. він вже другий, а з 1957 — перший секретар ЦК КПУ. У 1957–1963 роках Микола Підгорний, фактично, був керівником Української РСР, користувався великою довірою Микити Хрущова[723] і часто супроводжував його у закордонних поїздках. У 1963 р., коли знову назріла внутрішня опозиція до Хрущова, той, щоб заручитися підтримкою, викликав Підгорного до Москви на посаду секретаря ЦК КПРС. Однак саме Підгорний, по суті, відіграв ключову роль у зміщенні Хрущова восени 1964 р. Якщо для Хрущова Підгорний був усього лиш “цукровим інженером”, то на широкій політичній арені він заслужив собі ім’я “президента Радянського Союзу”. Підгорний був українцем, знав українську мову і був прихильником надання республікам більшої економічної самостійности. Це, звичайно, не могло не імпонувати національно свідомим українцям і викликало серед них певні сподівання. Митрополит Йосиф Сліпий теж написав до Підгорного свою скаргу, яка була витримана в стилі шанобливого звернення до державного діяча та розважливого політика з апеляцією до його патріотичних почуттів, рацій та амбіцій, а також з надією на перегляд радянської політики щодо УГКЦ.

Текст скарги до Підгорного не має точної дати написання, хоч слід припускати, що вона була укладена невдовзі після прибуття Йосифа Сліпого до Києва та початку переговорів. Принаймні так свідчить сам митрополит у своїх “Споминах”. Також в одному з документів, поданих працівникові 4-го управління КДБ УРСР М. Купцову, Сліпий згадує, що написав до Підгорного в кінці грудня 1960 р. Однак на рукописних копіях цього листа-звернення є дата “січень 1961 року”. Оскільки текст документа має понад 10 сторінок і був переписаний принаймні кілька разів[724], то можемо припускати, що саме писання, а згодом і переписування, затягнулося на кілька днів. Митрополит дійсно міг написати перший варіянт тексту ще в кінці грудня 1960 p., але чистовий варіянт листа до Підгорного був переписаний і відісланий, мабуть, уже на початку січня 1961 р.

Скарга складається з двох частин. У першій частині Йосиф Сліпий подає коротку автобіографічну довідку, обставини свого першого й другого засуду та перебіг своїх табірних поневірянь. У другій частині документа митрополит представляє справу УГКЦ в СРСР, наводить історичні та політичні аргументи на користь її визнання та існування, спростовує побоювання владної верхівки щодо антидержавної позиції та діяльности УГКЦ. Вкінці єрарх запевняє Підгорного у лояльності УГКЦ до радянської влади, просить визнати її поряд з іншими віросповіданнями та повернути їй давні права. Митрополит пише це звернення з позиції лояльного громадянина і намагається переконати партійно-державне керівництво УРСР, що УГКЦ не становить загрози для існуючого суспільного ладу. Цей документ цінний також тим, що в ньому Сліпий говорить дещо про характер тих переговорів, які велися з ним у Москві у 1953 р.

Меморіял до міністра внутрішніх справ Української РСР

Як свідчить сам Йосиф Сліпий у “Споминах”, у ході переговорів 1960–1961 pp. у Києві він мав кілька зустрічей з міністром. Хто був цей міністр, достеменно невідомо. Сам митрополит називає його міністром внутрішніх справ, яким у той час був Олексій Бровкін (1956–1962)[725]. Важко з певністю сказати, чи Сліпий справді зустрічався з Бровкіним, бо іноді він називає міністрами людей, які ніколи ними не були[726]. Та все ж, сама характеристика міністра та розкішних умов його життя схиляє до думки, щоб вірити, що митрополит дійсно розмовляв з міністром. Ці зустрічі-дискусії були доволі тривалими й виснажливими для Йосифа Сліпого. Вони стосувалися переважно історичних обставин укладення унії та розвитку унійної Церкви, її відносин з православ’ям та ставлення до Радянської держави. Після чергової такої дискусії з міністром Сліпий написав йому відповідь, в якій на основі історичних фактів спростовував стереотипи радянської пропаганди, якими той оперував, — про те, що всі католики є відступники і полонофіли, а уніяти — запеклі вороги православних, що український народ завжди прагнув і змагав до “возз’єднання” з московським православ’ям і т. п. Коли міністр викликав його знову на розмову (це сталося 17 лютого 1961 р., у день 69-х уродин митрополита), то Сліпий прийшов уже з готовим текстом і прочитав його перед міністром. Ця доповідь митрополита проливає певне світло на теми й перебіг його розмов із міністром.

Вона складається з трьох частин. Спочатку Сліпий послідовно заперечує та спростовує аргументи міністра, вказуючи на його помилки (1–8). У другій частині митрополит критикує методи радянської політики щодо католицизму взагалі і римо- та греко-католиків у СРСР зокрема (9-15). У цих пунктах він показує непослідовність дій радянського уряду протягом усього повоєнного періоду. Глава УГКЦ згадує про переговори військового керівництва із греко-католицькою делегацією в Москві у 1944 p., подає деякі цікаві факти про спроби представників МВС вести з ним переговори у таборі на Потьмі та в Москві в 1953 p., а також у будинку інвалідів в Єнісейську та в Маклакові-Кузьминці в 1957 р. У контексті цих фактів Сліпий намагається показати, що далеко не всі комуністи є такі одностайні в поборюванні греко-католиків, що УГКЦ має вплив на суспільство і що цей вплив корисний для державного будівництва та успішної політики України. Він доводить, що заборона Церкви є непорозумінням, політичною недалекоглядністю, історичною помилкою, яку треба визнати і виправити для загального добра держави. В аргументах Сліпого видно не лише його вболівання за долю греко-католиків, а й за Україну як державу, за її політичний імідж серед інших республік СРСР і на міжнародній арені, за розважливу політику її провідників. У кінці він висловлює своє негативне ставлення до справжньої мети ініційованих владою переговорів та способу їх ведення, а також просить звільнити його від них (16–17).

Варто зауважити, що пропозиції Сліпого були досить сміливі як на ті часи. Він сам свідчить у “Споминах”, який подив викликав його меморіял серед ув’язнених священиків, коли він наприкінці 1961 р. вернувся до Мордовії і дав їм його прочитати: “Коли отці, які там були, прочитали копію мойого меморіялу до міністра, то сказали, що так не сказав йому ще жоден націоналіст”.

Інші документи

Із меморіялу до міністра (п. 7) та зі “Споминів” дізнаємося також, що в ході останніх переговорів Йосиф Сліпий написав ще кілька інших документів. Усі вони також збереглися. Серед них є три тексти, адресовані працівникові 4-го управління КДБ УРСР М. Купцову, а саме один реферат про Львівський “собор” 1946 року та два коротких листи: один є коротким доповненням до його реферату про Львівський “собор”, а другий написаний вже наприкінці переговорів безпосередньо перед відправленням Сліпого на етап до Сибіру. У цьому другому листі-зверненні митрополит захищає справу УГКЦ в контексті тодішньої міжнародної ситуації та зовнішньої політики СРСР, зокрема відносин Радянського Союзу з Італією та Німеччиною. Останній документ з часу тих переговорів у Києві — це скарга митрополита генеральному прокурору СРСР Романові Руденку з проханням переглянути вирок і звільнити його з ув’язнення.

Перед самою висилкою на етап Сліпий передав усі написані ним у київській тюрмі документи на збереження сестрі Меланії Куцині, яка неодноразово надсилала митрополитові передачі та тривалий час підтримувала з ним листування. Сестри милосердя св. Вінкентія ретельно переховували ці документи разом з приватним листуванням митрополита із сестрою Меланією, а після звільнення Йосифа Сліпого та його виїзду до Риму в 1963 р. замурували їх за подвійною стіною на горищі одного з домів згромадження на вул. Купальській, 2, у Львові. Так ці документи пролежали майже півстоліття — до 2002 p., коли новий господар цього приміщення Микола Шуй виявив їх під час перепланування будівлі[727].

Більшість рукописів збереглися в досить доброму стані, і тепер усі вони є в архіві Згромадження сестер милосердя св. Вінкентія в генеральному домі, що на вул. Сельських, 14, у Львові. Найімовірніше, Йосиф Сліпий, пишучи в тюрмі ці доповіді та скарги, відразу робив власноручні копії, щоб зберегти їх для історії. Копії цих документів були передані також і до Історичного архіву УГКЦ в Римі.

Деякі з матеріялів уже публікувалися раніше, інші публікуються вперше. Щодо скарги митрополита до першого секретаря ЦК КПУ Миколи Підгорного та меморіялу до міністра внутрішніх справ, то вперше їх опублікував у 1994 р. о. Іван Гриньох у другому томі “Літопису Голготи України” разом з уривками “Споминів” патріярха Йосифа[728]. Однак ця книга швидко розійшлася і тепер уже важкодоступна для пересічного читача. Вдруге ці документи були видані Згромадженням сестер милосердя св. Вінкентія спільно з Постуляційним центром беатифікації та канонізації святих УГКЦ до 20-ї річниці смерти патріярха[729]. Тексти у цих виданнях не цілком ідентичні та містять кілька незначних різночитань. Ці відмінності не слід вважати за недогляд одного з видавців, а навпаки, вони свідчать про ретельність підходу кожного з них до джерельної публікації. З одного боку, вони пов’язані з труднощами відчитання письма Йосифа Сліпого, які не завжди вдалося успішно розв’язати. Наприклад, у другому виданні цих документів упорядники залишили прогалини в тексті там, де слова написано нерозбірливо. З іншого боку, в першому виданні о. Іван Гриньох свідомо вніс деякі продумані та доречні редакційні зміни. Якщо сестри св. Вінкентія розшифрували і видали тексти, зберігаючи до найменшої йоти стиль, пунктуацію, написання і навіть описки митрополита, то Гриньох чувся цілком відповідальним та уповноваженим відшліфувати текст, виправити недогляди та помилки, що закралися при переписуванні документів. Ці поправки редактора мінімальні і стосуються в основному уніфікації стилю та правопису. У цьому виданні ми подаємо тексти зі змінами о. Гриньоха, бо вони зовсім не впливають на зміст документа і значно полегшують його сприйняття.

Pro memoria[730]

І. Введення

1. У зв’язку з переведеними розмовами з Вами, громадянине ґенерал, дня 26.VI. і 4.VII.1953 р. в справі унормування відносин між Католицькою Церквою-Ватиканом і Радянським Союзом, я роблю на бажання ще і писемно ось такі предложення, маючи при тому на увазі не тільки добро Католицької Церкви, але й держави Радянського Союзу. Очевидно, що я не одержав жодних правних мандатів, але передаю тільки свої особисті міркування.

2. При тому, зараз з початку, конечна одна заувага, а зглядно справлення одної похибки, яку прийняв Радянський Союз від царської Росії в спадку, а саме, що треба розуміти під “Католицькою Церквою”. Отож, це не означує тільки вірних латинського, зглядно римського обряду, що вживають в Літургії латинської мови, як загально розуміють в Радянському Союзі, але всіх вірних католиків, різних обрядів і церковних дисциплін, що признають головою Церкви на землі Папу Римського як наслідника верховного апостола св. Петра, першого єпископа Римського. Церква Католицька числить звиш 500 мільйонів вірних у всіх державах і краях по цілому світі. Вони належать до римського обряду, який є найчисельніший з усіх обрядів, до медіоланського (св. Амврозія)[731] і еспанського (кард. Хіменеса[732]). Вони займають у переважаючій більшості території Західньої Европи і інших континентів. На Сході і Півдні Европи, в Північній Африці, в Малій Азії, Мезопотамії, Індії, Далекому Азійському Сході, в Австралії, в Полудневій і Північній Америці багато католиків і нез’єдинені Православні Церкви придержуються обрядів: візантійського з мовами грецькою, церковнослов’янською, арабською, румунською, угорською, єврейською і грузинською; дальше сирійського, халдейського, вірменського, етіопського, коптійського, малабарського. Всі вони, незважаючи на різницю обрядів і церковних дисциплін (канонічного права), вірять в ті самі Божі об’явлені правди — догми віри, і підчиняються, як сказано, тому самому Папі Римському як видимому Голові Церкви! Всі вони є католиками в повному змислі того слова. Ми називаємо себе католиками грецького (візантійського) обряду, отже, греко-католиками. В царській Росії греко-католики називали себе православними католиками, бо в дійсності обряд є майже той сам. Майже всі церковні канони ті самі, сім перших Вселенських соборів є спільні. Греко-католики визнають це й інші догми і головство Римського єпископа і тим різняться від православних, підчинених чотирьом східним патріярхатам (Царгородському, Антіохійському, Александрійському, Єрусалимському), патріярхові Московському, Сербському, Румунському, Вірменському та Грузинському католикосові. Назва “уніяти” є перестаріла, вже не приємлива, а навіть подекуди і обидлива. Нею залюбки послуговуються згідливо деякі поляки, а від них перейняли теж цю назву майже загально русскі православні, а в кінці комуністи. Підкреслюю, отже, ще раз властиве розуміння “Католицька Церква”, бо так загально всі розуміють, коли про ню говорять.

3. І ще два терміни будуть часто входити в гру. Рим і Ватикан. Рим — вічне місто, urbs aeterna[733], уважається осередком, серцем католицизму, бо він є столицею першого єпископа св. Петра і його наслідників, званих загально папами від грецького слова “παπας” — отець. В Римі живе папа, з Риму править Церквою, там містяться всі його уряди, хоч бували часи, що Папи мешкали в Авіньйоні[734], в Полудневій Франції, одначе завжди оставали Римськими єпископами.

Ватикан — це частина Риму, один з холмів, на яких вже збудований був старий Рим. На Ватикані є гріб св. Петра, над яким здвигнений найбільший храм світа. Побіч побудовані палати, в яких живе Папа і приміщується частина його урядів (конґреґацій), головні музеї, бібліотека, астрономічна обсерваторія, академія наук і ін. Цей простір обведений муром і становить нині т. зв. Папську державу — Città del Vaticano[735]. Прочі конґреґації та уряди, дипломатичні представництва при Папі, папські академії, філософічні та богословські університети, колегії, монастирі, папські віллі, головно церкви і палати Лятерану, другої резиденції папів, находяться в Римі і поза Римом, тоже поза Ватиканом, і деякі з них є також екстериторіяльні. І тому не Ватикан як такий, а Рим є осередком католицизму. Рим був столицею Папської держави і перестав бути нею, і тепер Ватикан є малою Папською державою, але то не є суттєве для папської, реліґійної, церковної власти, даної Христом Петрові і його наслідникам, лише державна независимість є конечною умовою до належного сповнення уряду Папи як голови вселенської Церкви.

4. Тепер, після усталеної і поясненої термінології, можна би на самому вступі перевести аналізу історії взаємовідносин і пороблених кроків з одного і другого боку, які допровадили до нинішнього загострення, починаючи від перших років існування Радянського Союзу. Очевидна річ, що це було би не без великої користи, бо висвітлювало би і впроваджувало би в саму суть непорозумінь і неприхильного наставлення. Воно представило би хронологічно і логічно факти, обвинювало би і уневиннювало би їх. Не диво тому, що мимоволі було порушене нами це важливе питання. Одначе цим разом треба його оставити на боці як менше-більше відоме і перейти in medias res[736] — до самої речі.

5. Отож, починаючи обговорювати саму справу, треба ствердити, що нинішнє положення, будь що будь, дуже загострене, не є одначе безвихідним. Коли, по словам президента Маленкова[737], нема спірних міждержавних справ, які не могли би бути полагоджені в мирний спосіб, то не видно причини, чому не можна би це зробити з унормуванням дипломатичних відносин між Радянським Союзом і Католицькою Церквою, тим паче, що тут не входить в гру ані атомна бомба, ані кількість армій, ані таке інше. Все ж таки з цілою вагою треба підкреслити, що стоять проти себе два найповажніші сучасні контраґенти: Католицька Церква-Рим, найбільша моральна сила і найстарша діюча установа (інституція) в світі — з одного боку, і Радянський Союз, 1/3 цілого земського шару, одна з наймогутніших держав, нині пострах для усього світу. На якому становищі хто не стояв би, то об’єктивно мусить признати, що нема нині в світі чинника, що міг би рівнятися з моральним впливом, досвідом і надбаннями Католицької Церкви, що існував би 1953 роки і з віку у вік могутнів.

Вже по написанні мойого “Pro memoria”, переглядаючи “Византийский временник” VI (1953), 320 ст., я стрінувся з висловами одного радянського ученого М. М. Фрейденберга, впрочім неприхильного до Католицької Церкви, що потверджують мій погляд: “В последнее время Ватикану отводится все более и более значительная роль в планах международной реакции. Ватикан приобретает особое внимание благодаря своему огромному опыту пропаганды реакционной идеологии, накопленному в течении столетий”[738].

3 другого боку, нема держави в світі з так безмежними і різноманітними просторами і з такими величезними скарбами і впрост ґіґантськими можливостями розвою на майбутнє, як Радянський Союз.

6. Ввиду того не є байдужим Папі спасіння душ і доля католиків в Радянському Союзі. Навпаки воно завжди лежало і лежить йому на серці і стояло і стоїть в осередку всіх його думань і діянь. Так теж не є рівнодушним і не може бути у майбутності для Радянського Союзу мати завжди проти себе на світовій арені вороже наставлення цеї моральної потуги, заодно загрожену добру опінію за кордоном, яка стоїть під її безумовним впливом і є немов язичком, що перехилює вагову терезку з міжнародним баґажем на противному боці, а внутрі держави мати постійно невдоволене велике число своїх підданих, які чекають з запертим віддихом розв’язки своєї реліґйної справи. Як же ж тут, з огляду на загрожені міжнародне положення і так вагітні рації, не шукати спільної мови і не старатися за всяку ціну, коли вже не повернути зразу цей язичок в свій бік, то бодай тим часом поставити його в статичне положення і тим значно відтяжити своє міжнародне положення і скріпити політику мира, на якій так дуже залежить правительству Радянського Союзу. Тому я глибоко переконаний, що остаточне порозуміння є правдоподібне і можливе і, що найважніше, принесло би неоцінені користі для обох сторін.

7. Мої предложення діляться на дві часті: на загальну, що дотичить положення Католицької Церкви в Радянському Союзі і зміну її опінії за кордоном в користь радянської держави, та на частинну, але тісно пов’язану з першою, що відноситься, зокрема, до мене як митрополита Греко-Католицької Церкви в Радянському Союзі.

II. Загальні дезидерати

1. Найважнішою передумовою для корисного і успішного розвою цілої справи я вважаю створення прихильної атмосфери по обох боках. Вона уможливила би майбутні евентуальні переговори між Міністерством закордонних справ Радянського Союзу і Секретаріятом Стану Ватикану. У тій ціли правительство Радянського Союзу вжиє із свого боку засобів, щоби:

2. Радянська преса запрестала їдкі випади проти реліґії, Католицької Церкви, зокрема проти Папи і Ватикану.

3. Правительство припинить нагінку, переслідування і репресії Католицької Церкви в Радянському Союзі і позволить на богослужебні відправи всім католицьким єпископам і священикам, котрі з тим криються, будучи на нелеґальному становищі.

4. Зокрема Греко-Католицьку Церкву правительство перестане вважати антидержавним чинником і як таку її трактувати. Вправді, загальний лозунґ звучить, що “реліґія” в Радянському Союзі не переслідується, але одверто і щиро кажучи, хто того придержується і хто в те вірить?

5. Щоби дати доказ справдішньої реліґійної толеранції, правительство дозволить на богослуження в ляґерах, бо це причиниться до усунення великих упереджень і відверне неприхильну увагу переважаючого числа віруючих в’язнів в дуже корисний для держави бік.

6. Правительство відпустить з ляґрів єпископів і священиків, а в дальшій черзі старців і молодь, якщо тому не стоїть на перешкоді справді щось поважного і обоснованого. Завдяки тому наступило би колосальне відпруження, бо все-таки треба здавати собі з того справу, що в ляґерах накопичена сила від’ємної і мінусової енергії. Вона криє в собі страшну ненависть і їдь і затроює людям в ляґері і поза ляґером (словом, в цілій державі) життя. В’язнів є велика кількість, і всі вони мають дома родину, сім’ї, друзів, товариські і професіональні зв’язки, і всі вони в найвищому напруженні ждуть якогось спасіння, звідки би воно не прийшло. Поминаю вже незаперечний факт, що дуже багато між киненими за “забор” суспільного і громадського життя силою тимчасових, бо переходових, внутрідержавних кон’юнктур і закордонного положення є незвичайно цінними горожанами і могли би ще принести державі і суспільності величезні користі і віддати незаступимі услуги. Їх освободження вже не представляє нині небезпеки для держави і комуністичного ладу. Якщо поміч прийде від радянського правительства, то тим тільки воно зискає на престижі, повазі і прихильності, не йно у внутрі держави, у своїх горожан, але і за кордоном, у чужих, що співчують з ляґерниками і вважають такий стан анормальним в державі. Вони повитають радо таке зарядження як великий акт прихильности і на ділі доброї волі. Бо нинішній ляґерний стан, ще раз підкреслюю, з унормалізованого, престижевого державного становища не є можливий на дальшу мету, і хоч як він засекречений, правду кажучи, не бавлячись у піжмурки, не являється секретом для нікого, ні дома, ні закордоном. Одним словом, буде це нечуваною captatio benevolentiae populi[739] — з’єднанням прихильности народу і поширенням доброї слави — bonae famae[740] — закордоном, серед всіх зацікавлених Радянським Союзом кругів. Повіяло би справді дуже сприяючим подувом і відсвіжаючим цілу атмосферу леготом.

7. Дальше, Греко-Католицька Церква, як вище сказано, находиться в Радянському Союзі в найгіршому положенні, ба навіть більше, бо вона поставлена в державі поза скобки. Коли і під цю пору католикам римського (латинського) обряду остались, хоч не всі, церкви і монастирі, і Католицька Церква римського обряду не є формально заборонена, то Греко-Католицька Церква втратила все і юридично, хоч не фактично, є неіснуючою. Тому конечне і вказане є, щоби правительство негайно повернуло, бодай наразі нечинні греко-католицькі церкви по містах і селах, в яких могли би служити оставші на місці і повернувші священики, і кілька мужеських і женських монастирів, як-от Унів, Межигір’я, Збоїська, Гошів, Львів, а женські (василіянок, служебниць, редемптористок) у Львові, Станиславові, Тернополі, Коломиї і Золочеві.

8. У зв’язку з тим прохаю освободити кількох священиків, — їх імена подам на бажання сейчас, — щоби я міг післати їх на Західну Україну і вони могли би второпно підготовити і упорядкувати ґрунт на місці.

9. Щоби водночас викликати наоборот і за кордоном, зокрема у Ватикані, прихильне вражіння, а опісля і настроєння, я напишу і повідомлю Папу про своє освободження з в’язниці і про підняті мною старання в справі привернення Греко-Католицької Церкви в Радянському Союзі. Заходи я підняв перед новим Правительством у Москві.

10. Затим мусіло би безумовно послідувати реактивування мене як греко-католицького митрополита і віддання, зглядно повернення мені в посідання Собора (катедри св. Юра), і помешкання-палати враз із капітульними забудованнями і городом. Без того дальші заходи абсолютно неможливі, бо з моїм голосом як приватної особи не будуть серйозно числитися в загальній церковній управі та ще й зміняти точно вироблені і усталені напрямні. Хіба в якійсь мірі можуть брати під увагу мою думку, і то in tantum in quantum — остільки оскільки. Мою найкращу раду буде опрокидувати той факт мого тюремного положення. Повернення катедри і митрополії правно зовсім справедливе, бо їх забрано без моєї і усього греко-католицького єпископату згоди — зроблено рахунок без господаря — bill without boss. А Церква без єпископів, як признають самі православні в Московській патріярхії, не є Церква, але самочинне зборище. “Без епископа Церковь — не Церковь, а самочинное сборище” (Журнал Московской Патриархии, 1950, 6, 35 ст.)[741].

11. Щойно станувши на певний ґрунт як управляючий митрополит митрополією, значить зі Львова, зі своєї катедри, я можу робити нові кроки з виглядами на якісь успіхи, а саме: повідомити Папу і руководячі церковні круги, секретаря стану (не знаю, хто тепер ним є)[742], кардинала Тіссерана, секретаря Конґреґації для Східної Церкви, і інших кардиналів, що забирають голос в церковній дипломатії, про наглядний вислід пороблених заходів і прохати їх, щоби взяли під увагу змінюючеся положення Католицької Церкви в Радянському Союзі. Це, без сумніву, викличе злагіднення антирадянського курсу або бодай спонукає до застанови над його ревізією та в дальшій перспективі і промостить дорогу до дипломатичних вимін нот і, остаточно, до дипломатичних переговорів. Тоді теж можна буде одверто зондувати опінію в міродайних церковних кругах Рима.

12. Все те разом взявши, — значить, пороблені кроки і уступства з боку радянського правительства, — нічого не стоїть, а навпаки дає обосновані вигляди на великі користі чи, як кажуть німці: Schmeckt gut und kostet nicht — добре смакує і нічого не коштує. Навіть, dato non concesso[743], на випадок неймовірної війни або якоїсь воєнної заверухи, Радянський Союз, як вище сказано, не тратячи нічого, зискує на добрій опінії за справдішнє добре відношення до реліґії, за свободу совісти і, зокрема, за свобідне визнання католицької віри, і, в найгіршому випадкові, буде мати звернене до себе вістря вже значно притуплене. В політиці на дальшу мету це теж може добре придатися і оплатитися в майбутніх догідних умовинах. Коли Лєнін передбачував в заключенні першого договору з маленькою Латвією[744] величезне значіння, то з іще більшим правом міг би [добачати таке значення] при нав’язуванні переговорів з Ватиканом теперішній, далековидючий радянський політик.

13. Коли йде мова про акцію деяких монахів, то їх можна здержати від усеї справи, якщо правительство собі цього виразно бажає. Це не є засаднича річ, і в тому не буде труднощів.

14. Щоби краще поінформувати радянські правительські круги, я виготовлю обширний меморіял про Католицьку Церкву в Радянському Союзі, представлю річево і об’єктивно її історію і її устрій[745]. Я хочу виказати, на чому ми опираємося і що так рішуче обстоюємо, готові завжди навіть на кроваві жертви з нашого боку, як це було в часах козаччини і царського володіння з її жорстоким ліквідуванням Греко-Католицької Церкви. Внаслідок того ми і нині в Радянському Союзі не являємося агресорами або інтрузами і антидержавниками, але є горожанами з історичними правами, набутими явним, одвертим і щирим ісповіданням своїх католицьких переконань, чесною працею, а навіть і кров’ю.

15. Кромі того, якщо таке бажання правительста, напишу ще про відношення греко-католиків до поляків — католиків римського (латинського) обряду, порушуючи загалом питання обрядів і національностей в Католицькій Церкві і католицькій науці. І можна вже тепер сказати, що відношення комунізму до народностей є, mutatis mutandis[746], аналогічно подібне до відношення Католицької Церкви до народностей і обрядів.

III. Частні вимоги

Перейдім до третьої частини, а саме до справ, які відносяться до мене як до особи і греко-католицького митрополита, а саме:

1. Ввиду поставленого мені важкого завдання є конечна свобода рухів, зносин з єпископами, священиками і вірними, відправи богослужень, переписка, праця в бібліотеках, удержання помешкання і з тим зв’язаних життєвих потреб і вимог.

2. Рівно ж, щоби я міг успішно помогти в нав’язанні добрих відносин між Радянським Союзом і Католицькою Церквою, я мушу сам розглянутись в церковних справах: хто і які є діючі провідні особи, які є видані закони і зарядження і інше. Словом, я мушу визнаватись в цілій ситуації, видіти всі труднощі і можливості в створеній теперішній дійсності, в міжнародному, зокрема, церковному положенні, що є з собою тісно зв’язані. Конечні є відомості про прилюдні виступи католицьких єпископів в Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії, Альбанії і Югославії, про подорож кардинала Сапєги до Риму[747] тощо. В тій ціли треба, безумовно, роздобути Acta Apostolicae Sedis[748], Osservatore Romano[749], Annuario Pontificio[750] і ін.

3. Найбільшою перепоною у належному виповненні мого завдання являються юридичні наслідки судового вироку. Я — ні в’язень, ні свобідний горожанин. Я позбавлений всякого майна, позбавлений ще на 3 роки всіх горожанських прав і рішенням ОСО[751] призначений в інвалідний дім під наглядом МҐБ. Я був засуджений на 8 літ, просидів майже 8 1/2, скомпромітований в правному значінні перед радянською державою як її горожанин, а навіть, з огляду на розпочату тепер працю, під деяким оглядом і перед Католицькою Церквою і судом історії. Як можу я виступати в ролі великого довір’я, коли я ще формально persona odiosa[752] — неприємлива особа. Слушно можуть мене спитати всі: як я міг перенимати таку відповідальну місію, не регабілітуючи себе перед тим правно? Це є також перший крок і перша умовина, щоби зачинати реституювати митрополію.

4. Фактично, я почуваюсь покривдженим і зневаженим несправедливим присудом. Це виказав я в моїй обширній предложеній автобіографії, написаній на бажання МВД. Вправді, всіх наруг, терпінь, знущань, утрати здоров’я, громадянської чести, матеріяльного знищення, спричинених шкід, душевних і матеріяльних, греко-католицьких вірних задля мого ареста, тюрми і ляґра — ніхто не в силі на землі повернути, але моральну, передусім юридичну сатисфакцію (правне задосить учинення) може і повинно мені дати радянське правительство саме в ім’я справедливости і повзятої ним лінії у відношенні до засуджених в’язнів. Цего рішуче домагається логіка фактів і юридична послідовність. Тому прохаю переглянути мою справу (перевести пересмотр дела) і видати відповідне рішення.

5. Справа стає ще тим серйознішою, що всі ті наслідки поношу не тільки я сам, але вони валяться цілим своїм тягарем на Греко-Католицьку Церкву, яку я очолюю в Радянському Союзі. Вона нині розгромлена, а вина спадає в першу чергу на мене, і за Греко-Католицьку Церкву як таку мене суджено і засуджено.

6. У висліді перегляненої справи (пересмотра дела) я прохаю повернути мені також митрополичі ризи, церковну митрополичу утвар, літургічні книги, митрополичу бібліотеку, архів, рукописи, документи, буллі, печаті, усе сконфісковане майно. Очевидно, що все те в порівнянні до справи порозуміння у великодержавному масштабі є лише малим епізодом і дрібницею і як таке, річ ясна, не може робити правительству жодної трудности.

Оце були би, менше-більше, усі точки, затронуті в часі наших переведених розмов на згадану вище тему.

Москва, 8 липня 1953

Йосиф Сліпий

Скарга першому секретарю ЦК КПУ Миколі Підгорному

Першому Секретарю ЦК КП Радянської України

Н. В. Подгорному

— Київ —

Жалоба

Дозвольте, громадянине Перший секретар, що я, осмілений та заохочений і Вашою промовою в Нью-Йорку — Ви перший в історії промовили в імені України буквально до всього світу[753] — та Вашою відомою обережністю в державних справах, звертаюсь з ось такою справою і з таким наступним проханням, яким звольте присвятити свою ласкаву увагу.

Я є митрополитом Греко-Католицької Церкви на Україні. Мене арештовано 1945 р. і другий раз 1958 р. в суті речі за те, що партія і правительство змінили свою первісну постанову і не признають Греко-Католицької Церкви ні її існування, ні не допускають її діянь. Саме недавно привіз мене Оперативний Відділ КҐБ з Мордовських ляґерів до Києва і примістив в ізоляторі при вул. Короленка, ч. 33, для ведення розмов про українську Католицьку Церкву і мою ляґерну кару. На жаль, на перших розмовах я почув dictum acerbum — гірке слово, що ні партія, ні правительство не думають зняти заборону з Греко-Католицької Церкви в Радянській Україні щодо її прилюдного діяння і виконування богослужебних чинностей. Дійсний стан справи представляється ось так:

І

1. В 1945 p., за порадою Львівського Обласного[754], я як митрополит вислав делеґацію до тодішнього Уряду Й. В. Сталіна в цілі формального признання нашої Церкви в Радянському Союзі. І дійсно, правительство признало нашу Церкву і мене як її голову, митрополита. Це офіціяльно задокументував усно делеґації, а пізніше оповістив в “Правді”[755] председатель Ради по справам культу при Раді Міністрів Полянський[756]. Після того Ґенеральний штаб в Москві прохав делеґацію, очолювану о. архимандритом Климентієм Шептицьким, на розмову і гостину, на якій предложив, щоби я як митрополит вплинув на Шухевича, провідника УПА, щоби він заперестав воєнні діяння: “Ми можемо зліквідувати повстанців, — сказав головуючий ґенерал, — але нам не випадає завойовувати Західну Україну”. Делеґація слушно застерігалася, що то дуже прикра справа, що на Підкарпатті і в Карпатах стоїть півмільйонова армія, що нав’язати зв’язки з Шухевичем дуже важко і, що найважнійше, це може викликати в радянських органів безпеки підозріння щодо зносин з УПА. Але одержавши запевнення, що це безосновні побоювання, і що вони (Ґенеральний штаб) ручать за безпеку і ненарушимість Церкви, нав’язано розмови з Шухевичом. Переговори розпочала Радянська Військова Команда. Одначе в часі того мене арештовано за зв’язки з націоналістами і перевезено до Києва, до тюрми при вул. Короленка, ч. 33. На перших, відразу суворих, допитах не було жодної мови за націоналістів і УПА, але примушувано мене відректися від Папи, від Католицької Церкви і обіцяно тоді полишити мене на свободі як митрополита нез’єдиненої Православної Церкви в Києві або деінде. Коли я рішучо відказався від того, мене після майже півторарічного слідства засуджено на 8 літ ляґрів, впродовж яких примінювано до мене найжорстокіше поведення, як до каторжника, так що я переніс на собі всі жахливі тортури тюрми і ляґрів, починаючи від арешту, брутальної, грубої поведінки, до голоду, холоду, побоїв, вмлінь, нестями і смертельних недуг, включно і ломання костей. За вісім літ мене ограблено дощенту, і то при помочі конвоя, бо обвезено через Харків і Москву по сибірських ляґерах до Свердловська, Вятки, Печори, Інти і інших місцевостей. Вкінці привезено мене до Мордовії, до Темняківських ляґрів, де я перемучився до 1953 р. Тоді умер Сталін і я скінчив 8 літ каторги.

2. Після того приїхало двох полковників з Міністерства ВД до ляґра в Потьмі і забрали мене до Москви та примістили в гостиниці на мешкання. Вкінці мене запроваджено до проводу (руководства) міністерства при пл. Дзержинського. На розмові (бесіді) мені предложено, щоби я поміг унормувати відносини радянського правительства з Папою Римським — Ватиканом. При тому зазначено виразно, що Греко-Католицька Церква буде дальше признавана Урядом, що я буду регабілітований і признаний не тільки як митрополит, але і як кардинал. Тому що нема жодного закону, який би заборонював Греко-Католицьку Церкву, а навпаки, є признання її правительством, вистарчить тільки адміністративним порядком усунути заборону і переслідування Греко-Католицької Церкви. Так званий Собор з 1946 р. у Львові нікого не обов’язує. Державу не може обов’язувати, бо вона відділена від Церкви, не обов’язує ні греко-католицьких священиків і вірних, бо там не було ні одного єпископа, ні митрополита, без згоди і приявности котрих Собор — не Собор, а збіговисько, як сказав Румунський патріярх[757]. Я звертав увагу проводу, що, може, хто інший краще вив’язався би з поручення, але мене запевнено, що справу провірено основно. Тоді я дав згоду. Предложення, отже, я прийняв і обіцяв помогти, скільки буде можна. Я мав вертати до Львова і в межичасі написати до Папи. Водночас, тому що міністерство хотіло знати, на яких догматичних і історичних основах опирається наша Церква, крім інших доповідей, мені предложено написати історію нашої Церкви, бо такої нема ще ні в українській, ні в російській мовах. Коли я звернув увагу, що не можу писати в комуністичному безбожницькому дусі, то мені відповіли, що таких книжок є багато, а вони хочуть знати, як ми самі себе обосновуємо, т. зн. треба писати історію в католицькому дусі. В тому напрямі мені уможливлено працю в Історичній Бібліотеці в Москві, і я став збирати матеріял. Очевидно, праця була закроєна на довший час. Одначе, коли розмови, здавалося, добігали до вдоволюючого кінця, арештовано міністра Берію! Вправді, мене запевнювано кілька разів, що в моїй справі не буде жодних змін, що її вів і веде Круглов, одначе я бачив, що таке потрясення не останеться без наслідків і що треба довшого часу, щоби політичне життя ввійшло назад в своє русло. В межичасі нові люди в міністерстві зробили мені нове предложення з дуже великими і високими обіцянками, щоби я відрікся від Папи. Річ ясна, я знову відказався категорично і мене, після довгих намов, вислано тимчасом на висилку до Красноярського края, до Єнисейська, точніше до Маклаковського дому інвалідів з тим, що хтось ще приїде до мене в справі дальших розмов.

3. За знову поновленим, виразним дозволом міністерства я продовжував писати “Історію Вселенської Церкви на Україні” і частину я післав навіть міністрові. Але змінювалися люди на посадах в міністерстві, і міністерство моєї “Історії” не одержало. Я боявся, що мій довголітній труд і праця пропадуть не тільки для міністерства, але і для науки загалом. Я хотів переховати рукопис на час, коли настануть в міністерстві знову люди з більшим зрозумінням для справи, але слідчі органи, що сторожко слідили за мною, переловили рукопис. Мене арештовано 1958 р. і привезено до Києва, де засуджено на 7 літ ляґрів за написання Історії та реліґійно-моральних посланій в нерадянському дусі. Найперше, само міністерство предложило мені написати Історію в католицькому дусі, а по-друге, інкриміновані місця з Посланій є тотожні з такими самими, напечатаними в “Журналі Московської Патріярхії”, і ціла різниця хіба в тому, що автори журналу одержали за свої письма в нагороду ордени (патр. Алексій20[758], митр. Николай Крутіцкий[759] і інші), а я 7 літ ляґера. Мої письма не могли містити нічого антирадянського, бо були призначені як доповідь для міністерства.

Мене відправлено жахливим етапом до Тайшетських ляґрів, куди я приїхав по 4-ох місяцях їзди в столипінках[760] і страшних пересилках, з 39°C горячки, на Далекий Схід до Вигоровки. По році мене перевезено знову до Мордовських ляґрів. Без пересади і самохвальби можу сказати, перестудіювавши нашу історію, що я — третій митрополит, на котрого спали такі важкі терпіння і хрести, говорячи по-галицьки, котрому судилась така щербата доля. Першим таким був митрополит (імені не пам’ятаю), котрого замордували половці, а другий — митрополит Герасим, котрого спалили литовці за якусь ложну політичну аферу[761]. Яке неймовірне горнило мук я мусів перенести за тих майже 20 літ! І ще тепер скільки знущань в ляґерах і клевети по ґазетах, за які я мусів жалуватися аж Ґенеральному Прокуророві Руденкові в Москві[762]. Справді, сповнилися пророчі слова коменданта города Львова, що, бачачи мене на похороні покійного митрополита Андрея Шептицького в хрестовидному митрополичому саккосі, сказав: “Ах, скільки хрестів накидано на того молодого митрополита. Як він їх донесе?”

II

1. На основі сказаного, прохаю розглянути і дальші міркування, бо вже, при всій безпретенсіональності, гідні уваги державного мужа. Греко-Католицька Церква на Україні є не тільки для українців-католиків, але і для держави як такої великої ваги. Наша Церква числила приблизно 7 мільйонів вірних з 12 єпископами і приблизно 3 і ½ тисячі духовенства, очолюваних митрополитом. Поневолі вона перестала діяти, але не існувати. Багато єпископів, священиків і вірних було арештовано, і більшість з них погинула в ляґрах або на засланнях. Все ж таки остались деякі єрархи, приблизно тисяча священиків і мільйони вірних, з котрих багато сидять ще нині в тюрмах або на висилках і всі разом мусять скриватися зі своїми переконаннями, молитвами, богослуженнями і церковними чинностями. Всі вони леліяли і леліють думку, що все-таки, мимо завзятої антиреліґійної пропаґанди, наступить в напрямі радянської політики зміна і наступлять легші часи для Церкви, як вони вже і були. І таке думають мільйони і мільйони в Радянському Союзі і, зокрема, в Україні, так що, мимо заявленого мені на вступі становища КҐБ, справа висить в повітрі і жде своєї прихильної розв’язки.

2. Ніде правди діти, що за кордоном живе майже у всіх державах світу приблизно 550 мільйонів католиків і кількасот мільйонів нез’єдинених православних, старокатоликів і протестантів (а віруючих є без порівняння більше, ніж невіруючих!), і всі вони моляться за нас, страдаючих, співчувають з нами і раді би чим змога помогти. При кожній нагоді за кордоном висувають [справу УГКЦ] на стіл рішень, вона не сходить зі шпальтів ґазет і не перестає гомоніти в слухавках радіо, на екранах телевізорів і кін. У радянських часописах, радіо і на екранах появляються раз-у-раз відповіді, що в нас нема переслідування, але то нікого не переконує і визиває ще більше обурення. Загально відома річ, що Папа при кожній нагоді завзиває всіх вірних усього світу, щоби вони гаряче молилися “за Церкву, що мовчить”. Це ж піддержує всіх у думці, що ми переслідувані і терпимо і що стан нашої Церкви оплакання гідний. Я знаю, що Радянський Союз і, зокрема, Радянська Україна мають претенсії до Папи, і не дивниця ввиду розпочатої такої ідеологічної боротьби! Коли цю справу порушено в міністерстві 1953 p., що, мовляв, Ватикан нам ворожий, то я відповів ясно: “Зробіть так, щоб він вам був прихильніший, ніж Сполученим Державам”. І приявні признали мені рацію.

3. Як Вам, громадянине Перший секретар, відомо з наочного пересвідчення, ця справа надзвичайно актуальна в Америці, яка, на нещастя, являється найгрізнішим ворогом Радянського. Союзу. Це слідно з радянської преси і радіо і це доводилось мені чути на різних розмовах з представниками радянської влади. Коли заборонено нашу Церкву і зліквідовано митрополію, негайно утворено окрему митрополію Української Греко-Католицької Церкви в Сполучених Державах, а, мабуть, утворять і другу в Канаді. А все ж таки Греко-Католицька Церква в обидвох Америках вважалась злученою з нашою митрополією і брала участь в усіх церковних конференціях при помочі своєї тамошньої єрархії. Це немаловажна справа для Української Республіки — мати прихильний до себе контакт з найможнійшими державами світу, а так з воза впало! Чи назавжди пропало?

4. Начальник оперативного відділу КҐБ предложив мені звільнення з ляґра і уможливлення наукової праці. Воно облегшувало би до деякої міри мої страхіття, але не рішає справи в цілій її широті. І внутрі, і за кордоном будуть дальше негодування. Греко-Католицька Церква буде дальшим “каменем преткновенія” на кожному кроці української радянської політики, і дальше будуть тикати в очі Радянській Україні переслідуванням Церкви, вказуючи при тому на дозвіл Радянської Конституції і забезпечення реліґійних прав людини, на основі [конвенції проти] ґеноцидів, підписаної в Нью-Йорку і Радянським Союзом[763].

5. Українська Католицька Церква в будові комунізму зовсім не загрожувала і не загрожує Українській Радянській Республіці, як не загрожує Католицька Церква жодній державі світу, ні капіталістичній, ні демократичній, не загрожує потузі Сполучених Держав, Анґлії, Франції, Італії, Польщі, Чехословакії, Японії і іншим. Чому б мала вона бути небезпечна для Радянської України?

Вмішування Папи у внутрішні справи тут ні при чому і побоювання безосновні. Що стратила би була вона, якщо би по нинішній день не була заборонена і переслідувана? Нічого, навпаки, найшла би була в ній опору в поборюванні злочинів і проступків, зберіганні спокою і заощадила була би собі негодувань громадян внутрі і різких, несприятливих виступів за кордоном, а передусім війни з УПА. Певно, відпала була би та повінь арештів і ляґерних кар, яку опісля старався і старається ліквідувати предсідник H. С. Хрущов. Коли раз в Сибірі один начальник КҐБ питав мене про мою думку про Сталіна (тоді справа була дуже широко дебатована як культ личности), то я став підносити деякі його заслуги. На це почув тільки заміт: “Питання, чи ті осяги стоять винищення стільки народу?” Вправді, то “tempi passati” — минулі дні, але їх з пам’яті не витреш! В 1953 р. в Міністерстві ВД в Москві мені було незвичайно приємно почути від проводу (руководства) такі слова: “Ми переконані, що штиками держави не вдержиш, а треба будувати на прихильності і відданості”. В них міститься великий державний досвід, а реліґія не є така річ, щоби її можна було так легко виполоти з людських сердець, як бур’ян на полі. Це значить, ні менше ні більше, як зміняти людську природу. Я дуже далекий від того, щоби вносити тут і найслабший дисонанс, бо це не мало би найменшого змислу. Я питав себе нераз, чи нема і з нашого боку якої вини. Може так, може, ми не вміли підійти до Вас належно? Але я хочу все-таки “in camera caritatis” — по-доброму, в любові — повторити Ваші знаменні слова, сказані перед форумом цілої земської кулі: “Хіба ревуть воли…” Я чув не тільки від нижчих служачих, але і від міністрів в розгарі свобідної розмови про Греко-Католицьку Церкву: “Ми зробили помилку — нас обманули”. Невже ж не можна того для добра держави, народу і Церкви направити? Нема такого в державному житті катастрофального положення, з якого все-таки не було би якогось виходу! В часі свого першого побуту в Сполучених Державах предсідник і перший секретар H. С. Хрущов сказав в одній із своїх цікавих промов: “Не судіть нас (комуністів) по наших перших часах!”

6. Недавно в розмові сказало мені слушно моє тюремне начальство: “В політиці немає значіння, чи щось приємне, чи неприємне, а логіка фактів!” У свободолюбній державі з її толеранційними і конституційними постановами, з гуманними лозунгами Леніна у відношеннях до Церкви, була розбита наша Церква, хоч, щоправда, не знищена зовсім. Говорять, що це за антидержавне відношення її духовенства. Припустім на хвилину, що так, хоч воно зовсім в дійсності так не було, — то виновні були дуже строго покарані, як показалося, у великій кількості несправедливо, бо сотні їх вироків (приговорів) були уневажнені, і вони повертали домів. Можна про це питання багато і довго дебатувати, але не час і не місце тут, хоч про це була одверта і щира бесіда в Москві, — але при чому тут виновна вся наша Церква як така? Калмиків, кавказців і інших партія і правительство справедливо повернули назад на їх батьківщину, бо признали рішення поголовного (винного і невинного) вислання несправедливим[764]. Чи така аналогія не заходить у нашому випадкові? При кінці розмов 1953 р. в Москві мені сказали в міністерстві, що їм не випадає якось вертати заборону і змінювати відношення до Ватикану. Мій Боже, чого-то нині не робиться ради святого спокою!? І згаданий факт з калмиками, кавказцями та іншими нацменами, і змінення відношень з Югославією[765], Японією[766], багатьма давніше воюючими державами свідчать про це проречисто. А впрочім, яка тут дискредитація, було так, а тепер змінились умовини і знята заборона, так як би нічого ніколи не було! Це буває не раз і не два в державних умовинах.

7. Але йдім дальше за логікою фактів. В обороні нашої Церкви виступив Папа і підняли голос католики усього світу і загалом усі віруючі в Бога. Вони порушили небо і землю і дальше будуть йти в тому напрямі, бо ходить вже не тільки про Греко-Католицьку Церкву, але про реліґію як таку. Бо Радянський Союз рішив знищити всяку реліґію. Визов кинений! Приготовлюється Вселенський собор у Римі! До Католицької Церкви приступлять всі протестанти, закордонні православні, а навіть індійці, як була раз згадка в пресі. Таке об’єднання є величезної ваги не тільки для реліґії, але впливає і на політичні констеляції. Вибір президентом Спол. Держав католика Кеннеді дуже сприяє об’єднанню католиків в Спол. Державах, Анґлії, Франції, Італії, Німеччині, Бельґії, Голляндії, Австрії, Португалії, Іспанії, Полуд. Америці, Австралії, Азії, Африці, як сказано, не тільки на церковному-реліґійному, але і на політичному полі. Воно зближує і об’єднує їх! Приготовлюється осудження безбожницької акції в Радянському Союзі, очевидно, і на Україні, і ще якісь там, поки що невідомі нам, дуже важливі рішення, а після Соборових Ухвал для католиків вороття немає, і ситуація стане ще важча. Виразно формуються два світові політичні табори на реліґійному тлі — за і проти Бога! У відозві до народів світу — до невіруючих і віруючих — Радянський Союз і демократичні держави, згл[ядно] їх комуністичні партії, не можуть мимо пройти над віруючими і говорять про трагічний момент для миру по причині уміщення підводних лодок “Поляриса” в Шотляндії[767]. Гроза війни висить весь час на волоску, як меч Дамокла[768], і треба признати, що предс. H. С. Хрущов робить в тому напрямі величезні старання. Завдяки чемності начальства в тюрмі, хоч в Києві, зглядно в Київських тюрмах, прожив 7 літ, я міг перший раз оглянути дещо Київ. Стоячи побіч пам’ятника св. Володимира, задивлений в Дніпро і далекі за ним городи і простори, не міг позбутися надоїдливої думки, що цей, двотисячний майже, Київ, прегарний і славний, вся п’ятитисячолітня культура, починаючи від трипільської, а може ще й ранішої, всі городи і лани широкополі — усе те може зникнути з лиця землі від одної сучасної бомби. А певно, що перше будуть стріляти на Україну, щоби знищити цей найбагатший край і його цвітучий промисл. Але пощо я це пишу, коли Ви, високоповажний громадянине Перший секретар, як фактичний керівник державних справ України, це далеко краще знаєте, ніж я — не політик і ув’язнений митрополит? На те, щоби висловити гадку, що припинення антиреліґійної пропаґанди і, зокрема, полегші для нашої Української Католицької Церкви були би сильною струєю води на піднімаючийся пожар всесвіту. Всякі лайки, агітки і репресії до нічого не доведуть. Церква переходила в історії вже не одні дуже жорстокі переслідування і виходила з них завжди побідно. В своїй політичній скромності можу лиш додати, що Радянський Союз і Радянська Україна мають далеко грізніших ворогів, з якими в першу чергу треба боротися, ніж реліґія. Поборники реліґії в своїй безоглядності і однобічності, як це звичайно буває, задивлені в усі “блага”, які сподіються одержати знищенням реліґії, не видять жахливої дійсности і тих страшних шкід для держави, які несе з собою реліґійний атеїзм. Передбачування майбутніх державних подій, політична второпність і сама логіка фактів вимагають, безумовно, якогось посунення в напрямі відпруження. Чи таким, як кажу, не були би у великій мірі полегші для Української Греко-Католицької Церкви? Здається, що так, бо противна сторона мусіла би зрефлектуватися!

8. В УРСР є признані католики латинського обряду, нез’єдинені православні, протестанти, євреї, мусульмани, баптисти й інші. Була би признана і наша Католицька Церква візантійсько-українського обряду. За що ж вона нині викинена за пліт? На моє здивування, я почув на розмові з оперативним начальником відповідь: “Тому що вона ділить український нарід”. На милість Бога! Найперше, Українська Республіка є безбожницька і для неї такий реліґійний поділ байдужий! Вірте собі, в що хочете, будьте тільки добрими громадянами. По-друге, якщо правда, що Греко-Католицька Церква ділить український нарід, то його ділять і всі інші реліґії, признані в УРСР, а мимо того вони допущені і признані державою. Крім того, в кожній, навіть однонаціональній державі є звичайно дві або більше різних реліґій, і вони зовсім не загрожують державній силі. Так в Німеччині є католики і протестанти, так у Франції, Анґлії, так в Сполучених Державах, Чехії, Голляндії і в багатьох інших державах. Чому якраз ця Греко-Католицька Церква мала би загрожувати потузі Радянської України в її теперішньому зеніті? А вже ж ця Церква вдержала український нарід перед його винародовленням на Західній Україні. Коли д-р Кость Левицький, бувший президент міністрів галицької України, що переговорював з радянськими представниками у Відні, вітав 1939 р. радянську владу у Львові, сказав, між іншим, такі пропам’ятні слова: “Як радує нас незмірно освободження від польського іга, так тривожить нас доля нашої Греко-Католицької Церкви, якій наш нарід має стільки до завдячення. Бо якщо би не вона, то не мали би Ви вже кого освободжувати”. На те була тільки прикра відповідь: “Нам Церкви не треба”. А може, завважите, громадянине Перший секретар, що її вплив Вам в політичному житті тепер вже не потрібний. Тоді вона не буде Вам з ним накидатися. Всі закиди про неробство, здирство, дармоїдство і таке інше нашого духовенства — увесь цей “український й православний арсенал” — у відношенні до нашого духовенства на Західній Україні не має жодного, навіть найменшого примінення. А вже ж безсторонній суд 8-тисячолітньої історії говорить, що опоганений і опльований нині священик був і є добродієм людства!

9. А може, повторить тут хто давню казку, видуману царськими істориками і повторювану, на жаль, радянськими істориками, що Унія — то інтруз на українських землях і польська, зокрема, єзуїтська, інтрига, що це головорізня, як мені сказано кілька днів тому? Щоб на те відповісти, прошу дозволити мені, фаховому історикові, на коротку історичну деґресію.

У своїй “Історії Вселенської Церкви на Україні” я виказав, що перші початки християнства датуються в нас від ап. Андрія, десь від 50-х років по Христі. Наш геніяльний літописець Нестор оповів це найдавніше передання в католицькій версії, а саме, що св. Андрій, перемандрувавши Україну, пішов на північ до Новгорода, а звідтам до Риму, до св. Петра, щоби здати звіт із своєї діяльности на Русі. Цю саму вселенську католицьку віру проповідували дальше нашим предкам-скифам Андрієві учні і засланий до Херсонесу св. Климентій, Папа Римський, котрого мощі з Херсонесу перевіз до Києва Володимир Великий, а Ярослав Мудрий казав умістити його образ (ікону) на абсиді, виложеній мозаїкою, Київської Софії разом з 12-ма апостолами. Пізнійше проповідував ту саму католицьку віру на українських нинішніх землях св. Мартин Папа. Церковна єдність вдержалась на Русі і в пізніших століттях, тому що до 1054 р. існувала тільки одна Христова Церква на Сході і Заході. Ми маємо виразні політичні свідоцтва про зносини в церковних справах нашої великої княгині Ольги і її сина Ярополка з німецькими цісарями Оттонами, тодішніми носіями католицької віри на Заході. Володимир Великий приймав три рази послів Папи Римського “з честю і любов’ю”, котрих для більшої гідности супроводжували польські і угорські, а мабуть, і чеські посли, і Володимир сам посилав кілька разів своїх послів до Риму. Впрочім, вже за Ярополка приходили посли з Риму. Дальше подружжя наших князів і княгинь з католицькими королівськими та імператорськими родами Польщі, Угорщини, Чехословакії, Німеччини, Франції й інших. Що дочка Володимира Мономаха була замужна за англійським королем, а сам Володимир Мономах був жонатий з Ґітою, англійською королівною — це пригадував недавно київлянам таки в Києві англійський прем’єр-міністр Мекмиллан[769]. Вибір, незалежно від Константинопольських патріярхів, київських митрополитів Іларіона (1051) і Клима Смолятича (1147), поставленого головою, мощами Папи Климентія[770], найбільше образованої тоді людини на Русі, введені свята і пости під римським впливом — все це, хіба[771], достаточні докази на єдність одної Вселенської Соборної Католицької Церкви на Русі-Україні. Після Керулярівського розламу (схизми) 1054 р. то папські посли ще вертали безпечно через прихильну собі Русь-Україну. Київські митрополити, греки з роду і ставленики Константинопольських патріярхів-керулярівців, стали проповідувати розлам Церкви і на Русі. Це особливо зазначується після смерти Володимира Мономаха (†1129). Одначе і в тих часах не бракує в нас оборонців єдности з Римською Церквою, як згаданий митрополит Клим Смолятич (поставлений 1147), що не признавав Царгородського патріярха, митр. Петро Акерович, учасник Вселенського собору в Ліоні 1245 p., митр. Кипріян з часів великого князівства Литовського, митр. Герасим, митр. Григорій Цамблак на Соборі в Констанці (1417), митр. Ісидор на Фльорентійському Соборі (1439) і в кінці Берестейська унія 1596 р. Не можна поминути також і іменованих Папами русько-українських королів Ізяслава, його сина Ярополка, короля Данила Галицького, не кажучи вже про пізнійших галицьких королів. Все це надто маркантні дороговкази пройденого шляху Греко-Католицької Церкви в історії України. “Я не вводжу нічого нового, — говорив митр. Іпатій Потій, — але зберігаю ту церковну єдність, яку передали нам наші батьки-предки”. Митр. Іпатій Потій і митр. Йосиф Рутський бували в Києві. Навіть митр. Рутський погодився був з митр. Петром Могилою і хотів його признати патріярхом, якщо би він признав Папу. На перешкоді станули козаки.

Коли нез’єдинені православні єрархи в Києві не раз і не два вихваляли польське військо як рицарське і громили козаків як розбишак (Старушич і інші[772]), писали свої твори по-польськи, то опоганюваний св. Йосафат Кунцевич писав свої твори по-українськи з білоруською мовною домішкою і боронив відважно своїх прав перед канцлером Львом Сапігою[773].

В часі полемічної доби митрополити Петро Могила і Сильвестер Косів були прихильниками єдности Церкви, й архиєп. Мелетій Смотрицький, найспосібніший, найвище образований, але і найзавзятіший противник Унії, вкінці переконався про своє ложне становище і став греко-католиком. Богдан Хмельницький зробив фатальну політичну помилку, що проголосив уніятів своїми ворогами замість втягнути їх до будови своєї держави і зробити з них остою і забороло національности проти напору поляків на Україну і польщення українців, чим вони в дійсності і пізніше стали і були. Коли вони вже є католиками грецького (візантійсько-українського) обряду, то не треба вже більше окатоличувати латинським обрядом і тим самим польщити, так арґументували наші владики в Римі і так говорили Папи полякам. Тому поляки ненавиділи Унію. Причиною такого неґативного становища Богдана могла бути особиста ураза, що його зрадила полька-католичка. Але при чому тут греко-католики? Неприхильне становище до Унії він виніс, здається, з польських шкіл. Козаки не орієнтувалися в ситуації і не хотіли в своїй узкоглядності і впертості цього зрозуміти. Хіба Залізняк і Ґонта — то не типи такого політичного примітивізму, а то і чудацтва: убити своїх синів, тому що вони католики, і ночію викрадати їх тіла, плакати і хоронити їх?

У 1720 р. на Соборі в Замостю нас, греко-католиків, було 14 мільйонів. Але цар Петро І і його наслідники з амбіцій самовластя стали нищити нашу Церкву. Прийшли кроваві переслідування на Холмщині і Підляшшю, внаслідок чого кілька мільйонів українців, що віками держали українські кордони, перейшли на латинський обряд, який був дозволений царською владою, як і нині в Радянській Україні, спольщились і пропали раз назавжди для української нації. Осталась частина на Західній Україні під Австрією, а опісля Польщею, що скріпила і розвинула свою Греко-Католицьку Церкву і вдержала весь нарід в українській свідомості. Нам невимовно прикро і жалко, чому нам, діждавшимся освободження від польського ярма і злуки з Радянською Соборною Україною, народна радянська влада вступила крок в крок в сліди царського самовластя і несе нам загибіль і смерть?

10. В зв’язку із сказаним я зверну увагу на ще один момент із сучасних умовин. Щораз частіше в радіо і печаті чути і видіти вістки, що німці жадають від поляків ревізії границь Одер-Найс33[774]. Їх починають піддержувати в тому й інші держави. Воно, вправді, нині неможливе, але не є абсолютно неправдоподібне, що може створитись така ситуація, — і це я чув від дуже розумних поляків, — що вони будуть примушені для вдержання всесвітнього миру відступити німцям деякі західні території. За те, очевидно, зажадають рекомпенсати на Сході, конкретно — Львова і зв’язаних з ним областей Галичини і Волині. Здається, що ще тепер виходить — а давніше зовсім певно — польська Газета “Lwów-Wilno” (“Львів-Вільно”). Значить, всі поляки на кулі земській є одної думки — відібрати давні українські і білоруські терени, які колись часово поневолі належали до Польщі. В міністерстві в Москві 1953 р. один ґенерал проводу (руководства) сказав мені, між іншим: “Ви повинні нам бути вдячні, що ми злучили вам українські землі”. На то відповів я: “Навіть дуже вдячні, але невдячні за те, що Ви відступили Холм, Перемишль, Сянок Польщі, а Пряшів — Чехословаччині”. Тоді я почув таке: “Треба Вам було бути на переговорах в справі усталення границь між Радянським Союзом і Польщею. Поляки, і то поляки-комуністи, за всяку ціну жадали Львова!” “Чому б ні, — додав я, — може ще і Києва?” Я чув і тепер від поляків: “Київ належав до нас”. Насувається само з себе питання, пощо штовхати, хоч би й не хотячи і не вмисно, західних українців заглядати до Польщі? Бо ніде правди діти, що негодування, явне і тайне, з приводу ліквідації Греко-Католицької Церкви було і є. Під реліґійним оглядом буде рішучо легше, як воно тепер, а під національним [оглядом] не буде вже, як було. Не ті часи! Так чув я не від одного, хоч я сам є особисто іншої думки. То була би благодать!

Я пригадую ще один такий інцидент-випадок. Коли 1944 р. розложилися радянські війська в парку внизу св. Юра, збігся нарід і став говорити з військовими: як то буде тепер? Офіцери запевнювали, що воно буде рішуче інакше, як було в 1939–1941 pp. Один полковник чи ґенерал, не пам’ятаю добре, сказав прилюдно при тій нагоді: “То дивно, як за так короткий час можна було собі так зразити увесь нарід”. Впрочім, і мені самому заявив і мене запевнював предсідатель Комітету для реліґійних справ в Києві при Раді Міністрів в 1944 р. після смерти митр. Андрея Шептицького, що “забудьте те, що було, воно не вернеться”. Вам будуть підчинені вірні Греко-Католицької Церкви в Польщі, бо ми хочемо мати зв’язок і вплив на них, одержите друкарню, будинки Академії і інші вольності і полегші”. А це було вже після всяких інкримінацій священства за участь з німцями і націоналістами. За мене як митрополита вже, хіба, не повторювано жодних виступів проти радянської влади і не могло цього бути. Ні німців, ні націоналістів не було! А мимо того, не минув рік, як небозвід затягнувся, всі обіцянки і запевнення пропали, а я опинився в тюрмі як найбільший злочинець, для котрого ладжено шибеницю на площі св. Юра. Сам предсідатель аж за голову брався, коли довідався про те. Так переказували мені в тюрмі. А один слідчий сказав сам до мене, що ми не могли скорше братись до антицерковної акції, бо не були певні побіди. Я не висказую при тому своїх власних міркувань, але повторюю відомості про об’єктивні факти, які ще в пам’яті всіх і які все-таки домагаються якоїсь поправи і мінімального задосить учинення, коли вже все успокоїлось і нема жодної державної небезпеки.

11. На кінець прохаю вислухати цих написаних слів як обвиненої сторони, бо “audiatur et altera pars”![775] Комуністи-безбожники не можуть розуміти реліґійної справи і не відчувають, як ми невимовно терпимо і горюємо. Одні кажуть, що Греко-Католицька Церква не існує, тоді тим більше нема причини продовжувати заборони і боятися якихось неприхильностей від недобитків. Хай собі вірять і моляться в своїх Церквах, які вони побудували. Другі кажуть: “Дозволити вам Греко-Католицьку Церкву, то ви завтра перевернете увесь Радянський Союз”. Страхи на ляхи! Lieb’ Vaterland, magst ruhig sein![776] Будь спокійна, Батьківщино, нема жодної небезпеки. Тому думаю, що 44-річний досвід Радянської держави промовлює за тим, щоби не виключувати з республіканського життя української католицької Церкви, як не виключені інші віроісповідання на Україні. Вона зовсім не стоїть на перешкоді введення комунізму. Того вимагає і державний хлопський розум!

Тому з становища льояльного громадянина, хоч і пишу це як довголітній каторжник-в’язень, прохаю дуже Вас, високоповажний Перший секретар, перевірити ще раз справу Української Католицької Церкви в Радянській Україні і привернути її давні права, які вона набула і посідала до 1946 р. і не юридично, а тільки адміністративно стратила.

Прохаю прийняти вислови належної пошани.

Січень, 1961[777]

Йосиф Сліпий, митр.

Меморіял до міністра внутрішніх справ УРСР

ЖАЛОБА

Високоповажний громадянине міністер,

Прохаю о хвилину терпеливости, а я даю, згідно з Вашим бажанням, відповідь на порушені Вами питання:

1. Не можна переносити теперішних політично-церковних концепцій на XVI і XVII ст., бо це був би грубий анахронізм. Інша річ, я хотів би, щоби воно було так колись, а інша, як воно в дійсності малося. Треба знати історію глибше і подрібніше, і тоді вже можна робити якісь висновки. Поверховість веде до хибних заключень (висновків), а діялектична острота нічого тут не помагає.

2. При відновленні Уній ходило в першу чергу (чого Ви не берете зовсім під увагу) о єдність Церкви, якої вимагає Христос. Керулярівський розлам — то було переходове надужиття і проступок проти науки Христа. Його піддержувати в Церкві є гріхом, і за всяку ціну і завжди треба його усувати. Це і найважніший, і найголовніший мотив в кожній Унії, а зокрема при заключенні Берестейської Унії 1596 р.

3. Нез’єдинена Православна Церква на Україні, Білорусії і Москві знаходилась в XVI ст. в жахливому занедбанні і упадкові. Одинокий вихід було привернути єдність з Католицькою Церквою, котра цвіла, розвивалась і могутніла. І справді, в тій єдності наша Церква двигнулася, і то сейчас, від самого початку її з’єдинення, а з тим почалось і її відродження. Це признавали православні братства і в тому дусі писали до Царгородського патріярха. А ще кращим свідоцтвом на те є становище колись нез’єдиненого, а опісля наверненого греко-католика Мелетія Смотрицького. А він був найспосібнішою і найінтеліґентнішою людиною на тодішній Русі. Що різні сусіди хотіли тоді спекти свою печеню, це не має суттєвого значіння. Двигнення культури і освіти — це окрема глава історії з’єднання, і про це існує вікова величезна полемічна література, що розбирає всі спірні питання і висвілює навіть і цю порушену Вами квестію, що і бідняки могли користати в церковних школах з освіти, очевидно, як на тодішні відносини, лише в меншій мірі. І так Нестор був бідняк, але геніяльний історик, і дуже багато інших прикладів. В монастирях не було суспільних кляс — князь, боярин, смерд і простолюдин були там рівні. Це признають і радянські історики!

4. Щодо створення якогось “східняцького” блоку, про який Ви, громадянине міністер, говорили, всіх церковних східняків проти католиків і поляків, то не може бути і мови, незважаючи навіть на те, що католик не буде поборювати католика, це фантом і привид! Самі українські православні не хотіли тоді за жодну ціну єднатись з московськими православними. Про греко-католиків нема вже що й говорити! Україна не хотіла признавати і не признавала Московського патріярхату (основаного 1588 р.) сто літ і навіть ще після Переяславської унії, і то ні митрополити Петро Могила і Сильвестр Косів, ні Могилянська академія. Аж при кінці XVII ст. (в 1686 p.), отже, після столітнього існування Московського патріярха, Московський патріярх поставив при помочі царя свого митрополита в Києві (1686 p.), і то тільки під умовою, що признає його зверхність. Очевидно, проти того були демонстрації на Україні і Білорусі!

5. І українські, і російські нез’єдинені православні признають, що між Києвом і Москвою на церковному полі була тоді більша різниця і більша розбіжність, ніж між Греко-Католицькою Церквою і київським православ’ям. Митрополити Могила і Косів були тайними прихильниками Папи і греко-католиків. Могила казав перекладати дуже багато з латинського обряду на православний, а Могилянська академія була створена на католицький зразок і в суті речі викладала католицьку науку. Вам, громадянине міністер, хіба, відомо, що між митрополитом Могилою та греко-католицьким митрополитом Йосифом Рутським була вже майже уложена угода, що Могила признавав зверхність Папи, ставав українським патріярхом в Києві, а Рутський признавав його патріярхом всієї України.

Тепер щодо Москви! Московський патріярх Нікон, найвизначніша тоді особа в Москві, був тоді прихильником Греко-Католицької Церкви і брав багато з Київської Церкви. Крім того в самій Російській, Московській Церкві наступив великий розкол між Ніконом і старообрядцями, що не признавали ні царя, ні патріярха і провадили жахливі, кроваві війни. Між Москвою і Костантинополем були часто незгодини, вже починаючи від великого князя володимиро-московського Андрія Боголюбського, що добивався від Царгороду своєї окремої митрополії у Володимирі. І в Москві були унійні змагання. Московські єпископи були признали греко-католицького митрополита Київського Ісидора до Фльорентійського Собору і після, коли вернув із Фльоренції. Тільки аж пізніше цар з боязні, що тратить владу над Церквою, арештував митр. Ісидора. Московський Патріярх Ігнатій (саме в XVII ст.) признавав Папу і інші його єпископи[778]. І, Високоповажний Міністер, хочете тепер з того творити “православний блок” проти Католицької Церкви і бити поляків? Таж тодішні українські і білоруські архієпископи, єпископи і митрополити (Іпатій Потій, Терлецький, Рутський, Кунцевич, Суша і інші) — то були дуже визначні люди, з котрих голосом числились і королі. Це світлі уми, котрі лучше визнавались в тодішніх політичних і церковних умовинах, ніж ми нині обидва разом. Я запевнюю Вас, на чому світ стоїть, і то виходячи з комуністичного становища, що безбожники-комуністи в поборюванні Греко-Католицької Церкви не мають чого шукати на історичному, мирному полі Церкви![779]

6. Тепер візьміть ласкаво політичні відносини. Ви кажете, що греко-католики були ренеґати і польонофіли. Але це минається з історичною правдою. Ви знаєте, що після Зборова король попав у полон Хмельницького. І він, Хмельницький, замість поставити тверді умови (услів’я) самостійної України, впав перед ним на коліна і просив милости. Ви попереднього разу сказали, щоби українці і росіяни творили блок православний. Чому ж Хмельницький не вчинив того? Не Українська Католицька Церква воювала, але він, Гетьман. Та він був більший стратег, ніж політик. Замість опертися на українських католиків, як їх тоді звали, “уніятів”, втягнути їх в будову своєї держави, бо вони як католики творили сильне забороло проти напору поляків на Україну, то він жадав від короля їх знищення. Бо і Папа говорив полякам, що “Rutheni”, українці і білоруси, такі самі католики, як поляки (як ви), і не маєте потреби і права їх ще раз навертати на католицизм в латинському обряді. І справді, поляки більше польонізували українських православних, ніж укр. католиків! Всі майже образовані нез’єдинені православні українці писали і говорили по-польськи, але українські католики тільки з конечности.

7. Ви кажете, що греко-католики — українці різали українських православних! Це, хіба, жарт. Але що в Києві топили греко-католиків в Дніпрі, це факт, признаний всіми і Грушевським. Що гайдамаки різали греко-католиків без розбору — це другий факт! Що Ґонта і Залізняк вбивали своїх дітей, тому що вони католики, а вночі викрадали їх тіла і хоронили, це також, за Шевченком, загальна українська православна опінія, що закравує[780] на політичну трагікомедію. Та при тому всьому, це найзворушливіший момент у Шевченкових “Гайдамаках”, коли його, Ґонти, власні діти просяться в нього перед загином: “Тату, тату, ми — не ляхи… ми — католики” (Шевченко)[781]. Що Сагайдачний громив і вбивав українських греко-католиків, і то навіть таких, що хотіли переходити на Унію, і як слідно з актів архиєп. Терлецького — це рівно ж історична правда! Що Петро І власноручно вбивав греко-католиків (уніятів) в часі свого побуту в Польщі, про це гуділа тоді огірчена і обурена уся Европа. Що царі і цариці жорстоко і кроваво переслідували греко-католиків на Холмщині і Підляшші — це загальновідомо. І багато-багато іншого. От так не греко-католики були головорізами, але їм відрубували голови! Нас били на два боки: і поляки, і православні — свої! Православні вбили св. Йосафата Кунцевича, а не навпаки!

Я й тепер на письмі це повторюю: чому, громадянине міністер, Ви так дивувалися і грозили обвинуваченням мене перед народом, що поляки по вірі нам ближчі, ніж нез’єдинені православні українці, але на національному і політичному полі ми з ними завзято воювали. Для унагляднення і злагіднення сповидної остроти спитайте себе також, хто вам ближчий: комуніст-німець чи українець-націоналіст? Та вертаючи до нашого питання, я пригадую і тверджу, що від часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого ми на Заході зубами і руками держали Холм, Перемишль, Сянок і Пряшів по нинішній день, навіть в найважчих наших політичних умовинах і часах! Вони [поляки] були нашими політичними ворогами, але все-таки наша Греко-Католицька Церква мусіла бути ними хоч-не-хоч признавана, бо вони все-таки католики і над ними стояв Папа. (Це саме питання ставили мені в Москві, але під іншим кутом!) А в нашій рідній Радянській Україні нас офіціяльно зліквідовано, хоч наша Церква числила 7 мільйонів вірних з 12 єпископами, очолюваних митрополитом. Під державним оглядом на 44 мільйони, une quantité pas négligeable[782]!

I не забуваймо при тому, що вже передше, кілька літ тому назад, нашу Греко-Католицьку Церкву в Радянському Союзі визнало було правительство Сталіна в Москві 1944 р. Її зліквідовано ніби на основі т. зв. Собору 1946 р. Окрему відповідь про це і про т. зв. собор я написав начальникові відділу і тому тепер про нього не буду знову говорити.

8. Придержуючись Вашої тези, громадянине міністер, треба в додатку сказати, що відносини і взаємини між українцями і московським самодержавним царем не були зовсім кращі, ніж між українцями, зокрема греко-католиками, і поляками. Як вже сказано, Хмельницький зробив фатальну помилку, що поставив перед королем своїх уніятів греко-католиків нижче і в гірше положення, ніж поляків-католиків на Україні, бо просив короля знищити греко-католиків, а водночас признавав католиків латинського обряду на Україні, а ними були і є не тільки поляки, але й українці. Чому-то така ласка для них, а для нас прокляття, ніхто по нинішній день не знає. Мабуть, своє неґативне ставлення до Унії одідичив він від поляків, в котрих школах він учився.

Тими крутими стежками пішли і царі і три рази ліквідували Унію. Тому два роки слідчі говорили мені: “А ми за два рази зліквідуємо її”. Значить: “Res porro tractatur”[783] — продовження слідує: “za panią matką idzie pacierz gładko”[784]. Але компанія українських безбожників-комуністів з царем їм чести не приносить. Впрочім, і Ви самі, громадянине міністер, виправдували лінію царів як немов-то східняцьку. Чи Українська Греко-Католицька Церква страшніша для Радянської України, ніж Католицька в латинському обряді? Коли Ґонті, Залізнякові, гайдамакам та й загалом козацькій черні до деякої міри можна простити їх загонистість і незорієнтованість в католицькій справі, а навіть Шевченкові — незнання історії Унії і Католицької Церкви загалом, то ніяк — Хмельницькому як державному мужеві його вузькі, короткозорі політично-реліґійні погляди. Що його зрадила жінка-католичка (до речі кажучи, полька) — це не оправдує його як державного будівничого в його ненависті до нас, греко-католиків — українців, подібно як і тепер комуністів! Впрочім, і Шевченко сам витикав Хмельницькому його політичні похибки, хоч в своїх поглядах на Унію і Католицьку Церкву недалеко відбіг від Хмельницького: “Ой Богдане, Богдане, нерозумний сину…!”[785] Впрочім, які там течії нуртували в козацтві, годі нині ще сказати історикові останнє слово, бо акти лежать в Москві неопубліковані. Мабуть, є якась пересада. Бо між козаками було багато і греко-католиків — українців, і католиків — поляків, чехів, мадярів, німців і інших, котрі не мордували би були і не переслідували греко-католиків і Латинської Церкви, тому що то католицька віра! Негодування між українцями і московським царем продовжувались. Навіть після Переяславської угоди Хмельницький плакав, приймав потайки закордонних послів, козаки воювали з царем. Виговський, прихильник Унії, побив царя під Конотопом, цар посилав провід козаків на заслання (Палія до Єнисейська), дальше Мазепа і тому подібне. А з минулого прохаю пригадати собі ще жахливе знищення Києва в 1169 p., 1204 р. і інше, які доконували північні володимиро-московські великі князі. І так воно пішло, як то чомусь кажуть, як з Петрового дня[786]. Громадянине міністер, це не є тільки мій особистий погляд, але так говорять не тільки українські і російські історики, але тепер так само радянські. А я додам ще й те, що за царських часів всі революціонери, предтечі комуністів, шукали і находили в нас, греко-католиків, прибіжище. Багато з українців, як професор Антонович і товариші, у великій групі були в душі греко-католиками або католиками латинського обряду. Ви, українці з Великої України, були більше заанґажовані з царями, ніж ми, західняки, і більше це вас дотичить, ніж нас. Правда, це болючі справи, і я їх не порушував би, якщо би Ви, громадянине міністер, не були взяли під увагу XVI і XVII ст. на Україні. Примушений конечністю, я накреслив Вам в найзагальніших рисах тодішні церковно-політичні і політичні відносини. Про Переяславську угоду було писано багато в часі ювілею 1954 р.

Ввиду того, питаю тепер: чому ж Ви не монтували того церковно-політичного блоку східняцького напряму, за що чините мені як преставникові Греко-Католицької Церкви великий, а навіть непростимий докір в своєму діялектичному пориві? Хіба, ми не Ґонта, щоби поборювати свій католицизм, а навіть католицьку віру в поляків! Ще раз повторюю, що, абстрагуючи від нашого католицького становища і католицької віри, які заборонюють нам братися за таке грішне діло, не ми, але навіть якщо би і Ви самі хотіли були монтувати (творити) такий історичний блок проти Католицької Церкви, то він вийшов би на тлі не тільки XVI і XVII ст., але загалом в нашому усьому довоєнному минулому, дуже дряхлий — здається, гірший, ніж теперішнє НАТО!

Отже, не можна своїх теперішніх церковно-політичних концепцій пакувати в XVI і XVII ст. Очевидно, я виразно застерігаюсь щодо теперішніх умовин Радянської України і Радянського Союзу та їх зв’язку. Це оставляю виразно поза границями нинішньої дискусії.

9. Що поляки — наші політичні вороги, це для нашої Католицької Церкви не має суттєвого значіння. В Католицькій Церкві всі народності і їх інтереси стираються, а навіть часом зударяються. Але вони всі справді співіснують в Католицькій Церкві співіснуванням, за яким Ви тепер побиваєтесь на політичному форумі. Поляки мали свої інспірації та претенсії щодо Унії — то правда, але на них завелися і розчарувались, бо Унія не спольщила. Боже Провидіння в судьбі історії призначило нам жити з поляками в одній державі кілька століть. Але це нам не перешкоджувало, а навпаки — навіть часом помагало бути католиками. Католицька віра нас зближувала до поляків, а їх гамувала в їхній ворожнечі до нас. І так вона нас годила в найважчих життєвих справах та непорозуміннях і притуплювала національний шовінізм, бодай до деякої міри, скріплюючи більше зрівноважені елементи. З другого боку, католицька віра піддержувала нашу національну свідомість і не дала нам ніколи зденаціоналізуватись і винародовитись. Слушно називали Західню Україну в Києві за царських часів П’ємонтом України. І дуже справедливо, реасумуючи історію цього, говорив д-р Кость Левицький, котрого в Москві називали лідером, вітаючи український Радянський Уряд у Львові 1939 p., що не мали би ви кого нині освободжувати і подавати кому братню руку, якщо би не Греко-Католицька Церква. Вона ніколи не була ворогом українського народу, котрим тепер хочуть її робити.

Не треба при тому забувати і два дуже важні факти. Вам добре відомо, громадянине міністер, що слідство проти мене було ведене 1946 р. також і в тому напрямі і під тим кутом (аспектом), щоби висвітлити, який вплив мала наша Церква на нарід за польської і австрійської держави. І то не лише мене, але і інших допитувано в тій справі і в такий спосіб. Ви можете легко провірити щодо мене питання (вопросы) слідчого Майорова і мої відповіді, а вони були ставлені ним певно не від себе, але з вищого поручения. Впрочім, сам він мало визнавався в наших церковних справах, і так мені було навіть сказано при деяких запитах, а пізніше і в Москві.

Крім того, вже передше, 1944 p., в листопаді або грудні, вже не пам’ятаю точно, в часі побуту моєї делеґації в Москві в справі признання Греко-Католицької Церкви, зайшов такий знаменний факт. Делеґацію очолював архимандрит д-р Климентій Шептицький, а в її склад входив, між іншими, і Костельник. Після проголошеного признання Греко-Католицької Церкви в Радянському Союзі предсідником Комітету Полянським Ґенеральний штаб в Москві запросив делеґацію до себе. В часі розмови, а пізніше і гостини головуючий ґенерал заінавґурував дебату таким вступом: “Ми знаємо, що ваша Церква мала і має великий вплив в народі. Чи не міг би Ваш митрополит вплинути на Шухевича, щоби він перестав воювати з нами. Ми можемо його розбити, але нам не випадає воювати за Західню Україну”.

І пішла довга дебата, як це зробити. І переговори з Шухевичем Ґенеральний штаб почав за нашим посередництвом. Тоді, отже, справа стояла так, а тепер нова теза звучить, що ми — “давні і запеклі вороги народу”. Вірте мені, громадянине міністер, що так воно не було ніколи і не є. Я не слухаю аґітки, бо аґітка аґіткою, але беру ваші слова, докори, громадянине міністер, як члена правительства Радянської України, і на них відповідаю. Ви не хотіли тоді того впливу Церкви, але він би Вам також добре придався!

Не дуже-то так давно були в мене в ляґері люди з високого державного стажу з деякими справами і предложеннями. Вони знали, прецінь, добре, хто я, але зовсім не відносились до мене як до ворога народу. Навіть тіні того не було, а виділи в мені радше жертву політичної констеляції. Вони виложили своє, я дав відповідь. А коли я, між іншим, завважив, що слідчі є іншого погляду, ніж вони, то почув такі рішучі слова: “Нехай слідчі до того (дипломатії) не мішаються, то не їх справа”. Ми говорили довше, і вони прохали о строгий секрет. І хоч моя відповідь була неґативна, то, борони Господи, щоби вони мені сказали на те якесь прикре слово негодування, але навіть не ужили якогось нечемного вислову.

Так само, коли я був в Єнисейську в домі інвалідів, хто-то приїздив з міністерства з Москви поза плечима красноярського начальства і розпитував мене, яке моє життя, умовини і положення на висилці, щоби переконатись самому, як воно в дійсності є. Видно, що і в Москві не всі кинули мене на іграшку судьби. Бо було таке, що коли я жалувався красноярському ґенерал-лейтенантові КҐБ на жахливі умовини в домі інвалідів і що на мене робили напад з ножами бандити-інваліди, то він того не знав, але що якась старушка прала білля і приносила молоко, то районний начальник КҐБ Данзиленко повідомив його про це. Та навіть Красноярське КҐБ не хотіло посвідчити мені (хоч на Ваше бажання мене арештували), що я був 6 літ на висилці в Красноярському краєві. Посвідка була потрібна мені для оскарження (скарги), бо тайшетські правники радили мені написати її, щоби мені почислили цю висилку за ляґер. Вони відповіли, що це не була висилка. А що ж тоді? Літнисько? Коли раз питався конвоя, що проводив мене з автоматом, чи то назад треба вертати до Красноярської тюрми, то він з удаваною серйозністю відповів: “Разве это тюрьма?” — “А що ж?” — продовжую я. — “Гостинница”, — закінчив він. У конвоя це був жарт для розвеселення, але в КҐБ то хіба ні! Бо ходило про те, щоби мені скоротили кару, як і іншим скорочували. Не хотіли назвати це навіть висилкою і карою!

Навпаки, коли 1957 року приїхав був до мене до дому інвалідів в Маклакові-Кузьминці біля Єнисейська начальник Київського слідчого відділу полковник Пивоварец, то відразу кричав, і то з кулаком: “Ми вас посадим!”, — так що коли я вийшов з клубу, де відбулась ця прикра розмова з погрозами, то мене питали: “Що вони там, хотіли вас убити?” А й самим красноярським начальникам було це дуже неприємно, бо вони все-таки заховували якусь приличну поведінку.

Громадянине міністер, хочу Вам при тій нагоді відкрити одну напівтайну, а саме: я нераз чув від дуже розумних людей, комуністів і непартійних, а вони покликувались навіть на Лєніна, що найменше щасливу і вдачну політику із усіх Радянських Республік веде Українська. Вони-то може і досадніше висловлювалися, але я не хочу входити в слушність чи неслушність осуду. Одно при тому цікаве, що я ніколи не чув навіть в найближче стоячих до Вас кругів, ні в Москві, ні в Сибірі, ні в ляґері, ні на волі якихось не то похвал, але навіть додатних оцінок, а завжди “хохол” супроводжувано махненням рукою. Борони Боже, щоби я хотів тим кого-небудь діткнути, але говорю тому, що таки добре знати, а ледве чи Вам хто це скаже, бо навіть мені як українцеві женувались це говорити. Видно, що щось за тим є на речі. А мені приходить тепер на думку, чи це вічне повторювання і відгрівання ворожнечі Греко-Католицької Церкви і моєї особисто не потверджують до деякої міри порушених підозрінь і української сатири на тему: товкти воду в ступі? Кому це потрібно? Яка прикра короткозорість і тупість унята в нерозумну тактику останньої скандалістики Бєляєва[787] і товаришів![788] Може, лучше про те і не згадувати! Яка в тому конструктивна державна думка? Поважні одиниці в ляґері називають це несерйозністю, а ще і чим гіршим в більшому масштабі.

Одно є певне, що нас, Греко-Католицьку Церкву, не дезавуює[789] це. За кордоном, і не тільки тут, це мусить страшенно підкошувати авторитет, гідність і повагу авторів, і не тільки самих творців, але і тих приналежних, та понижувати їх в очах всіх об’єктивно думаючих людей. Хто-то з комуністів сказав, що якщо би ці твори переклав і післав Толіяттому39[790], то він прислав би співчуття. А Міцкевич сказав би: “Niedźwiedziu, niedźwiedziu! Gdybyś w mateczniku siedział, nigdy by się o tobie Wojski nie dowiedział”[791]. Згадую це з невимовною прикрістю, бо воно поваги Української держави не підносить! Це не для докору!

10. Ви, Радянський Український Уряд, маєте претенсії до Папи, що він вам ворог. Добре, то зробіть так, щоб він був вашим другом, таким, яким він є другом Америки, з котрою ви хочете дружитись. Перестаньте переслідувати Греко-Католицьку Церкву і нищити загалом реліґію, і тоді відносини, безумовно, зміняться на лучше. А якщо ви не бажаєте цього, то він хоч-не-хоч мусить бути ворогом безбожництва, і тоді, річ ясна, жалі проти нього неоправдані. Це рівно ж не для докору, але для поправи самої справи! Прохаю ласкаво зрозуміти, що Католицька Вселенська Церква існує вже на українських землях буквально тисячу дев’ятсот літ, а Ви — 44 роки, несповна півстоліття. Вона перша боронила бідняків і всіх покривджених не фізичною, але моральною зброєю, а Ви далеко-далеко пізніше, щойно в найновіших часах.

Мені предкладали не раз і не два, в Москві і навіть тут, у міністерстві в Києві, і то за великі нагороди, виступити прилюдно проти Папи і наклеймити від [імени] Радянського Союзу його здогадне ворогування. Але я уважав і тепер не змінив своєї думки, що це попросту одчайдушність. А говорю це не тільки з католицького, але і з чисто комуністичного становища, що обвинення і ворогування безосновне. А виходячи з католицького, як же ж я мав би підіймати руку проти того, що впродовж століть боронив і піддержував нашу Церкву, і нашу народність, і мене особисто, а Ви б’єте, громите і нищите її і мене вже від 1939 р. Прохаю тільки прочитати буллю Папи Пія XII, звернену до нашої Церкви і до мене особисто, а якої копія знаходиться в моєму “ділі”, щоби переконатися про справжній стан! Ми, греко-католики, є такими громадянами Радянської України, як Ви, громадянине міністер, але Папа нам не ворог. Я навіть в душі не думаю виходити з Радянської України, але хочу тільки добитись права для Греко-Католицької Церкви, яке вона вже мала в Радянському Союзі до 1946 р. і яке їй правно належиться на основі Конституції. А нині воно подоптане!

11. Як продовження цих страхіть Ви, громадянине міністер, пропонували мені останнього разу навіть у Вашому товаристві їхати на аґітку в Західню Україну. Але я скажу одверто, що я не збираюся зовсім, хіба під конвоєм, як німий свідок Церкви, що мовчить. По-перше, справи Церкви не рішаються на політичних мітинґах, але в Церквах. По-друге, я не агітатор і агітацією не займаюсь. Я проповідував в Церквах і там можу дальше проповідувати. Хто хоче, може слухати, хто ні — вийти. По-третє, такий виступ дискредитував би більше Вас, ніж мене, та не тільки Вас, громадянине міністер, але Радянську Україну тут і за кордоном. Було би нове жировище! Quieta non movere[792]. Пощо робити собі самому прикрості? Прохаю пригадати собі неприємну дискусію Вишинського та Ачесона[793] на тему Балтики в Нью-Йорку. Ви знаєте добре, що мене арештували вночі, вночі перевезли до Києва, ніхто не знав, де я дівся. Вірні хотіли зложити мільйон рублів заставу, щоби мене випустили на свобідну стопу. Мене судили тайно вночі при замкнених дверях ось тут, недалеко Вашого теперішнього кабінету, без прокурора і оборонця, і зовсім не везли мене тоді на “суд народу”, хоч голосили передше, що мені лагодять шибеницю. А тепер, після 17-ти літ[794] тюрми і безбожницької та т. зв. “православної аґітації”, маючи адміністраційний і поліційний апарат в руках, Ви можете легко допровадити до того, що на мітинґах будуть кричати не тільки “він — ворог народу”, але і “розпни — убий його”. На мітинґи приходять не тільки віруючі, але і невіруючі, а крім того, Ви можете легко зібрати елемент, якого Вам там потрібно. Нині підняли справедливий голос, що убили Лумумбу[795]. А чи буде Вам мило, як будуть кричати на весь світ, що Ви убили греко-католицького митрополита, що стільки літ карався в тюрмах невинно. Мені там небагато лишається до життя, але прийміть до ласкавого відома, що я — безборонний каторжник-в’язень і терплю знущання, і то невинно, вже звише 20 літ! Хіба це досить! Є добра і гуманна російська приповідка, що “пленного не обижают”[796], а українці кажуть, що лежачого (недужого) не б’ють! А Ви самі казали, що не хочете штиками тримати державу і горожан, але прихильністю і задоволенням. Ще не так-то дуже давно мені говорили видні комуністи: “Учтите, митрополит, что вы не сидите за то, за что вас засудили, но по другим соображениям”[797]. Впрочім, це і на самому початку арешту мені заявили ось тут-таки в міністерстві: “Если бы Вы не [были] митрополит, Вы бы здесь не сидели”[798]. Значиться, сиджу за справу Церкви, за яку Ви, громадянине міністер, хочете мене знову наново обвинювати.

12. Замість аґітки я предкладав таке, на що вже, впрочім, була згода Міністерства внутрішніх справ у Москві 1953 року: усуньте неправну заборону Греко-Католицької Церкви на Україні і в Радянському Союзі, бо вона була вже правно признана 1944 р. Перестаньте переслідувати Греко-Католицьку Церкву, а лишіть вірним свободу бути греко-католиками або нез’єдиненими православними, якщо їм так подобається. А тоді, полишивши таку повну свободу, яку ґарантує Радянська Конституція, зобачите вислід: чи нарід хоче Греко-Католицької Церкви, чи ні, — і справа скінчена.

Ще деякі з Вас чекають, аж ми всі, греко-католики, повимираєм. Але даремні сподівання. Греко-Католицька Церква за кордоном скріпилася і зросла так незвичайно, як ніколи передше. Отже, наразі нема вигляду на її загибіль! А тут будемо вмирати ми, будете вмирати і Ви, а Греко-Католицька Церква перетриває в катакомбах безбожницьке і православне лихоліття, бо комуністи завтра не будуть такі, як нині, бо ті, що нині, далеко вже не такі, як вчера! Підкреслюю, що це не моя особиста думка, але загалу вірних. А тим часом знаєте, що хто би то не був, якщо на його смерть чекають збоку, то неприємна річ. Тому жийте на здоров’я, але дайте і нам бодай животіти.

13. Зокрема щодо Вас, громадянине міністер, то Ви безбожник, і яка Вам рація поборювати католицизм, а боронити православія? Ви ж в ніщо не вірите, і Вам навіть якось не випадає виступати в ролі апологета і оборонця Московської патріярхії і московського православія. Цього не робив навіть провід Міністерства внутрішніх справ 1953 p., хоч то все-таки їх патріярхія! Нема нині розумного комуніста не тільки на Україні, але і в Радянському Союзі, що хотів би повторити акти з 1945 і 1946 р. Вони задорого коштували Радянському Союзу, зокрема Радянській Україні. Скільки трупів і скільки це нашкодило державі і тут, і за кордоном. Не диво, що багато провідних комуністів признає одверто, і то не тільки в Москві, але і в Києві: ми поповнили похибку — нас обманули. Очевидно, треба це для добра держави направити, а направити похибку приносить кожному тільки честь і славу! І направити її легко! Радянська Україна признає ще Католицьку Церкву, отже, признає і Українську Католицьку Церкву. Конституція дає свободу совісти і реліґії, отже, вірні самі чинять, як самі вважають за добре, і відповідно до того займають свої Церкви. Так було вже постановлено 1953 р. в Москві. Впрочім, подрібно можна це ще обговорити. В таких справах не може рішати, а навіть підтвердити яка-небудь агітка, але основні студії і розумна, оглядна, спокійна державна політика.

14. Я аж тепер добре розумію, чому в Москві провід міністерства так бажав мати мою “Історію Вселенської Церкви на Україні і загалом в Радянському Союзі”, яка дала ніби нагоду до мойого поновного арешту і засуду на 7 літ в тюрмі і ляґерах. Вони слушно хотіли знати, як ми, греко-католики, обосновуємо існування нашої Греко-Католицької Церкви, на чому опираємо її і чим боронимо правність її в історії.

15. На кінець прохаю дуже звільнити мене від ведення дальшої дискусії таким способом. Це понад мої фізичні сили. Ви знаєте, що я так мучусь і караюся вже 25 літ, почавши від 1937 p., коли-то після пацифікації почалась манія атентатів, а опісля війна з своїми страхіттями, арешти, ставлення під “стенку” (я стояв кілька разів не тільки під більшовицькою, але і під польською, грозило мені і Ґестапо), важкі тюрми, каторги і ін. А при тому коли була тільки сяка-така можливість, я мусів виповнювати свої обов’язки, самі про себе дуже важкі. Я можу вислухати спокійно Ваші закиди, заміти і запити і дещо пізнійше, на бажання, відповісти на них усно чи письменно, але в розважний спосіб. А так це Сизифова праця[799] — черпати ситом воду. Мій вік не є вже такий видержливий, і такі процедури я переходив на слідствах. Я розумію, для Вас це може бути і розривка в теперішніх літах і вигідних умовинах. Ви можете не відчувати жодного тягару, а мене все це болить — і кожне шорстке слово. Я вже представляв, що ми не в Академії Наук на рівних правах, що ми неспівмірні величини під кожним оглядом. Ви — Міністер, а я — каторжник без жодних прав. Я — науковець, не політик, а митрополит, а Ви — не науковець, а політичний керівник з фізичною силою в руках. З позиції сили, як кажуть, не вмію говорити. А крім того, я приходжу з тюрми і вертаю в тюрму, виїхав з тюрми і заїхав до тюрми. І так вже, слава Богу, 17 літ, і завжди під автоматами. Один із Ваших начальників сказав: “Якщо би так попало на інших, то з його костей не було би вже сліду”. А такі умовини не дуже-то сприяють якій-небудь науковій праці. Слушно відповів предс. Хрущов американцям: “Якщо би вас обставив не десятками, а сотнями баз, як би ви себе тоді почували?” Si parva magnis comparare liceat[800], то можна це і в нашому випадку примінити у великій мірі. Ваші начальники — і ті, що мене везли, і ті, що мене приймали, — однозгідно запевнювали мене, що не хочуть мене убивати, але якось рішити справу. І усе окруження і умовини так діють пригноблююче і депримуюче, що я впрост вгинаюся. Я їхав до лікаря недужий, не спавши ніч, на лікування, а Ви, громадянине міністер, перейняли мене на своє “исправление”[801]. Кілька годин зариваючої, прикрої не так дискусії, як оборони від смерти — це навіть для кожного здорового науковця виснажуюча праця, не то для мене, хирляка, чи, по-ляґерному, доходяги.

Я переконався, що Ви, і Московське, і Київське КҐБ не здаєте собі справи, що то таке тюрма і ляґер, бо в них Ви не сиділи, а якщо хто і попав, то не вертав вже на своє давнє місце. Мені не раз говорили ув’язнені слідчі, і прокурори, і військові офіцери: “Ми не припускали, що тюрма і ляґер такі страшні!” Їм не одному розчерепили голову.

У 1953 році приїхали були до мене на Потьму полковники МВД в Москві. Вони принесли, як звичайно, чеколяду і харчі і давай зі мною заводити дискусію про тодішню енунціяцію Радянського правительства до всіх держав світу: “Що ви про то думаєте і про інше?” На це я відповів: “Високоповажні громадяни полковники, зрозумійте, що я ледве дихаю, навіть покріпившись. Я ж не маю тих сил, що ви. Ви приїхали в силі віку і з найкращих умовин волі. Крім того, я не виходжу з відпочинкового дому, але з тюрми. До того ж я не мав тут свого кабінету з телефонами і секретарями для інформації. Хіба час від часу, з трудом, зарву якусь ґазету”. Та мимо того я порівняв їх обидві відозви — і Сталіна, і нового уряду — і виказав, що їх остання стоїть далеко вище, далеко ліпше зредаґована і приємливіша для всіх контрагентів. І вони були дуже вдоволені. Крім того я з місця написав їм і доповідь, з якої в Москві були дуже вдоволені. Але то мало товариську, невимушену, лагідну форму і характер, і мене так дуже не вичерпувало. І щонайменше — то не була розмова з ворогом народу.

16. Я визнався і у Вашому доказовому арсеналі і у Вашій методі і меті. Вам не ходить про те, щоби зорієнтуватися в справжніх умовинах і дійсному стані Греко-Католицької Церкви, перевірити свою дотеперішню акцію і тактику супроти неї, підійти критично до наслідків чи, як деякі хочуть, осягів, але, як то вульгарно висловлюються, приперти мене, зловити на якомусь експромті, спровадити до абсурду, показати, на якому то я лихому путі і який то я “враг народу” — словом, пробувати останню ставку, а часом і побавитись, як кітка з мишею перед смертію. Ви маєте моїх десятки томів слідства. Вони, видно, нікого не переконують, але йти в тому напрямі дальше і тим самим методом немає найменшої цілі. Мені товкли вже ці арґументи буквально десятками літ на слідствах і інших розмовах, що єдино правильною є Православна нез’єдинена Церква на Україні. Але то в найкращому випадкові наївність — перевертати історію догори ногами. Казав Сталін, що закони природи незмінні і їх тільки можна повертати на свою користь. Так само незмінне є минуле, і з нього можна тільки вчитись, а не перероблювати його. Historia magistra vitae![802] Мій науковий стаж провірювали основно вже вчені світової слави, так що під тим оглядом нема вже що більше додавати. Я був вже і членом філії Академії Наук у Львові. Українське радянське Міністерство державної безпеки не є науковою установою, не має наукової ерудиції, і вона йому не потрібна. А коли Вам ходить про дальшу долю Греко-Католицької Церкви, то добре прохаю думати! Більшим “ворогом народа” вже мене не зробите, і Америки тут ніхто не відкриє.

17. Я вже був, як Вам відомо, в тій справі в Москві, в Міністерстві внутрішніх справ. Але там умовини були сто разів кращі і легші. І поставлення до мене було сто разів прихильніше і людяніше, хоч вони не менші і не гірші комуністи від Вас, і я не був там іншим митрополитом, ніж тепер тут. Я міг там не одно помогти виложити, чуючи про державні труднощі, і кожний раз, одверто кажу, я вертав з великим вдоволенням і сатисфакцією. І, як мені переказували, вони рівно ж були дуже вдоволені. А що політична констеляція змінилася, це буває у всіх державах і у всіх віках.

А тут, на Україні, в її серці — Києві, я, здавалося би, знайшовся в своєму національному середовищі, — бо що хочете собі кажіть, то таки Ви українці і я українець, — мучусь і страдаю. 7 літ сиджу вже в Києві в найтяжчій радянській тюрмі і не можу добитись не то рішення справи, але діждатись і почути ні одного прихильного слова, але навпаки.

Я ще і ще раз пригадую, що я не хочу вносити найменшого дисонансу в усю теперішню працю, бо то було би абсолютно без цілі, але бажаю виключно і тільки звернути справу на її властиві тори словами не критики і докору, але чистої любови.

Київ, ізолятор, Короленка, 33

17.ІІ.1961

Йосиф Сліпий, митрополит

Реферат про Львівський “собор” 1946 року

Начальнику оперативного відділу М. Купцовові

У зв’язку з розмовою 28.ХІІ.1960 дозвольте предложити Вам, начальник, ще на письмі правничі канонічні рації дійсного т. зв. “греко-католицького собору 1946 року”, на який Ви любите покликуватись і ним навіть чванитесь у пресі і протоколах.

1. Історичне введення. Після смерти Христа християнська віра ширилася між юдеями і поганами. Християни з поган зберігали тільки Христовий закон, а християни з юдеїв продовжували виповняти, крім Христового, також давній Мойсеїв закон і жадали такого від християн з поган. Постали між ними великі спори, передусім в Антіохії. Щоби авторитетно рішити ці питання, зібралися всі апостоли (прибл. 51 р.) в Єрусалим на т. зв. Апостольський Собор. На ньому виступав св. Петро і висловив свою думку, що всіх християн не може обов’язувати юдейський закон (обрізання, умивання, празники і інше), тому що християни є спасені ласкою і заслугами Христа! До його думки прилучився дуже впливовий ап. Яків та всі інші апостоли. Тоді вони видали постанову, і то однозгідно і одноголосно, що християни мають придержуватися тільки Христового закону і не підлягають вже більше Мойсеєвому, навіть християни з юдеїв.

2. Вселенські і часні собори. За прикладом апостолів збиралися пізніше єпископи усієї Церкви під проводом Римських Папів на т. зв. Вселенські собори, яких було дотепер 20, а 21-й приготовляється. Очевидно, доки християнство було заборонене і переслідуване в Римській імперії, соборів не могло бути. Аж коли 313 р. імператор Константин видав толеранційний едикт і проголосив християнство державною реліґією, тоді 12 літ опісля зібрався перший Вселенський собор в Нікеї (325 p.), що осудив єресь Арія, котрий перечив божество Христа. На другому соборі розбирано правди про Святого Духа і ухвалено дисциплінарні і обрядові закони. Так було і на наступних Вселенських соборах впродовж століть.

У межичасі збиралися на собори і єпископи поодиноких патріярхій і провінцій для осудження ложних наук і загострення церковної дисципліни, якщо з часом такі надужиття вдиралися в церковне життя. Навіть поодинокі єпископи скликали в своїх єпархіях помісні часні собори для піднесення реліґійного життя, і то так щодо віри, як і щодо моральности.

3. Собори на Русі-Україні. В нас скликав на митрополичі собори Київський митрополит усіх єпископів, як далеко сягала його юрисдикція. Вони відбувалися в Києві, Переяславі, Кобрині, Берестю, Львові й інших місцевостях і виносили рішення проти різних єресей, забобонів, поганських вірувань і затіснювали розвільні звичаї і обичаї Церкви, якщо така потреба заходила. Так само зобов’язані були це чинити і єпископи в своїх єпархіях. При тому наші митрополити і єпископи брали участь у Вселенських соборах в Нікеї, Константинополі, в Римі, Ліоні, Фльоренції й ін.

4. Канонічність постанов. Видавати закони в Церкві можуть тільки єпископи, тому що вони одинокі мають юрисдикцію, то є правосуддя і управу єпархією. Священики є помічниками єпископів і не мають ні повноти священства, ні повноти влади бодай в єпархіях. Вони мають призначені їм території (парохії) для ведення душпастирства. Тим самим вони не мають права скликати собору, провадити ним і видавати закони, але тільки дорадчий, а не рішаючий голос. Єпархіяльний собор є правосильний тому, що ним провадить єпископ, котрий має право видавати закон для єпархії, а на соборі він його видає при помочі і дораді священиків. Одначе самі священики, як сказано, не мають права видавати законів і ухвалювати рішення, зобов’язуючі єпархію, то є священиків і вірних. В тому напрямі є на основі Євангелія і апостольської практики строгі і категоричні услів’я Вселенських соборів, і якщо вони не виповнені, собор не може уважатися правосильним і обов’язувати підчинених духовних і вірних, і ніхто не може його законом визнавати собором.

5. Нелегальний збір греко-католиків 1946 р. Ввиду того т. зв. (нібито) “греко-католицький собор 1946 р.” не може в жоден спосіб вважатись в церковному і світському житті яким-небудь “греко-католицьким собором”, ні провінційним, ні єпархіяльним, і не може мати канонічного значення і жодної юридичної правосильности.

По-перше, його не скликував ні митрополит, ні жоден єпископ. “Ініціятивний гурток” не мав жодного права до того, і ніхто з церковної єрархії його до того не уповноважнював, а в Церкві ніхто сам собі нічого не бере, але йому дають посередньо від Христа. Про це, як сказано, є виразні постанови канонічного кодексу. Собор — це не мітинґ, щоби його міг скликувати будь-хто або якийсь підготовчий комітет, а нещасний сумної пам’яті головний ініціятор усієї затії Костельник не був жодним правником-каноністом, а навіть богословом.

По-друге, в ньому не брав участи ні греко-католицький митрополит, ні жодний греко-католицький єпископ ним не провадив. А без їх участи і проводу, як сказано, не може відбутися жоден ні провінційний (митрополичий), ні єпархіяльний собор. Це зобов’язує не тільки греко-католиків, але і нез’єдинених православних, от хоч би Московську патріярхію. Тому Румунський патріярх одверто і досадно заявив і написав в “Журналі Московської Патріярхії”, що собор без єпископа — не собор, а збіговисько (зборище)[803]. А й світські радянські правники мені виразно говорили, що “без вас, як митрополита, радянські організатори ніяк не повинні були важитись на таку річ, як собор. А якщо хотіли мати собор, треба було би вас освободити з тюрми”. Очевидно, що про рішення відступства не могло би тоді бути й мови.

По-третє, ніхто і ніяк — ні я, як митрополит, ні мої оставлені заступники, ні єпископи, ні їх адміністратори — не уповноважнювали нікого до скликання і переводження собору.

6. Що митрополит і єпископи були арештовані, як деякі арґументують, і що вони були тому арештовані, щоби скликати “такий собор”, то це в управі митрополії і єпархії нікого не уповноважує до самозванства, а ще в такій важній справі, як собор. Сидів патріярх Тихон в тюрмі і ніхто не наважився скликати собор. Він тільки сам іменував свого блюстителя, а жоден собор не мав до того права.

7. Неправосильність Львівського з’їзду. Львівський збір, чи як сказав Румунський патріярх, збіговисько, не може обов’язувати навіть самих учасників збору, тому що це відступство, а воно як таке не може нікого обов’язувати. А щодо інших священиків і вірних, то нема вже й про що говорити. При тому вони не мали належної свободи. Згаданий нещасливець-відступник (Костельник) прилюдно говорив, що хто буде противитися т. зв. “возсоєдиненію”, то на основі приказу міністра Молотова буде з місця арештований. А міністру Молотову підчинялись тоді і предс. Карпов, і предс. Полянський, уповноважений по церковних справах. На останньому суді над мною священики виразно говорили, що до них приїздив Костельник з начальником МВС і грозив, що якщо не приступлять до “православія” і будуть опиратись (упорствуючі), то будуть безумовно арештовані. А коли вони сказали начальникові, що “вас то не обходить, ви ж безбожники і однаково вам католицтво і православіє”, — то почув таку відповідь: “Нам і Католицька Церква, і православна — один чорт, але нам потрібне православіє до політичних цілей”. Багато, біля сотні священиків зі страху і грижі совісти зійшло з розуму. Мені самому цей слідчий (Горюн) говорив виразно на слідстві після собору: “Але ми показали Ватиканові!” І в Москві 1953 р. від того ніхто не відпирався, але казали тільки, що “нам якось ніяково робити собор, а тепер його відкидати”, хоч не прикладали до нього ваги. І Вам відказуватися ще нині від монтування цього собору нема змислу, і ніхто, впрочім, вже не вірив і не повірить. А з другого боку уважати “собор” якимось осягом і ще нині його піддержувати Вам немає цілі, а навіть компромітує за кордоном і в краю.

8. Вправді, на зборище при кінці явились православні єпископи, але вони не були греко-католиками і до Греко-Католицької Церкви не можуть мати жодного відношення. Тоді нехай собі називають його “православним собором”, а не греко-католицьким. Ухвала відступства, чи, як казали, “возсоєдиненія” була переведена перед їх приходом, а всю акцію на соборі проголошення рішень і голосування проводив виклятий Костельник, а не єпископи. А щодо Пельвецького і Мельника, які були на “соборі” в “Ініціятивному гуртку” і предсідательстві, то вони ніколи не були греко-католицькими єпископами, і невідомо, чи вони перед смертю навернулися до Католицької Церкви. Вони свячені були пізніше як католицькі апостати.

9. Постанови Церкви, а не то Львівського збору, не обов’язують державу, бо вона відділена від Церкви. Якщо вона, держава, хоче заборонити Церкву, то бодай про людське око мусить зробити це окремим законом, а такого нема по нинішній день. Навпаки, Греко-Католицька Церква — одна виразно признана державою 1944 p., і ніхто того не скасував. Якщо би сама ухвала Церкви вистарчала, то не треба було би висилати делеґації до Москви в цілі її леґалізації, значить, Греко-Католицької Церкви. Ви, може, скажете, що Греко-Католицька Церква сама себе зліквідувала, то нема що заборонювати вже, — так, мабуть, арґументували (Вам, начальнику оперативного відділу) Ваші кепські дорадники-каноністи. Найперше, т. зв. собор не мав найменшого права ліквідувати Церкву, а навіть якщо би брати сам факт відступства, то вони могли тільки зліквідувати себе, — значить, ті священики, що відступили від Католицької Церкви, — але не зліквідована Церква. Бо не робив сего ні митрополит, ні єпископи, ні тисячі священиків і мільйони вірних. Вони поставлені лише адміністрацією поза законом всупереч всім правам Радянської Конституції.

10. Редакції збору. Появилися дві редакції “собору” чи два звіти. Перший — вірніший і дуже не то наївний, але і неумісний з своїми нерозумними, а то і смішними промовами організаторів. Хтось опісля уважав за вказане переробити його і надати, як казав патріярх, тому зборищу якусь приличнішу форму, бо перша редакція осмішувала всіх “подвижників” разом, а представляти “собор”, як він дійсно відбувся, було би компромітуючим.

11. Закінчення. Підсумуючи сказане, виринає питання: чим же властиво був і є Львівський збір 1946 p.? Відповідь ясна: нічим іншим, як невдалою імпрезою, якої не може вже направити ні зремотувати не то жоден державний церковний знавець справ, але навіть геніяльний муж стану при найліпшій волі і найкращому знанню. Одинокою рацією того збору було: “stat pro ratione voluntas”[804] — ми так хотіли. Але видавати бажане за дійсне — це великий самообман, а ще до того в державних преважних справах. Тому треба пустити усю надію в забуття і нав’язати зв’язки з існуючою катакомбною Греко-Католицькою Церквою. Не уважайте “свого собору” якимось осягом в політичному житті на Західній Україні. Чванитись чим, то мали би всі інші справи, а не нещасливий збір.

Високоповажний начальник, держіть вкінці того, як Вам то так подобається, тільки дайте нам якщо вже не жити, то бодай животіти. Прохаю вибачити, що не маю під рукою точніших дат і цитат з книг, бо я ж пишу в тюрмі, в камері, а не в науковій робітні, і водночас будьте так добрі, читаючи ці рядки від льояльного громадянина, якому добро Радянської України так лежить на серці, як і Вам. При тому він в ім’я правди заявляє, що знайшов був в Москві більше зрозуміння і серця, ніж тепер в Києві. В Москві давно махнули рукою на “собор 1946 p.”, а тверезіше думаючі політики на Україні признали, що вони впали жертвою обману двох чи трьох некомпетентних осібняків.

30.ХІІ.1960 р.

Йосиф Сліпий

Доповнення до реферату про Львівський “собор” 1946 року

Високоповажному громадянинові Купцовові —

Оперативний відділ, Київ

1. Нав’язуючи до попередніх розмов, я хочу Вам ще пригадати, що в 1946 році після т. зв. Львівського собору, — коли відбирано нашим священикам церкви і монастирі без огляду на те, чи вони переходили на православіє, чи ні, — мій заступник, отець архимандрит Климентій Шептицький звернувся був до міністра закордонних справ Молотова, щоби греко-католикам все-таки оставити найконечніші їм церкви і монастирі. Говорили тоді всі і адміністративні органи, що це з правного боку зовсім справедливе домагання і воно буде прихильно полагоджене. Одначе рішення відтягнено, о. архимандрита Климентія арештовано і питання осталось відчиненим по нинішній день.

2. Рівно ж прохаю не забувати, що на зібранні 1946 р. не було ні одного члена капітули, а їх було 10. Капітула являється канонічно парохом архикатедрального храму св. Юра. А мимо того архикатедральний храм забрано. Академію і Капітульний Будинок при Катедрі забрано, і то безцеремонно. Отці-каноніки, ректорат, настоятелі і професори мусіли шукати собі якогось притулку, і кожний боявся їх, як переслідуваних, прийняти на мешкання. Щасливий, говорили вони, хто арештований, бо має хоч сякий-такий дах над головою! Це ж була наглядна сваволя і надужиття проти радянських законів: забрати комусь церкву, викинути когось з помешкання, які правно йому належаться, та ще й говорити в додатку, що він на те годиться. А вже ж радянський закон постановляє, що нерухоме майно не передається до вживання. Тому і з того згляду при розгляданні справи дуже прохаю мати і це на ласкавій увазі, що правительство винно нам задосить учинення церквами і монастирями на основі його власного приречення. Так і годиться в культурній упорядкованій державі, якою є Радянська Україна.

2.І.1961 р.

Йосиф Сліпий

Лист-звернення до працівника КДБ М. Купцова

Високоповажний громадянине начальник оперативного відділу КҐБ

Перед моїм етапом, після безуспішних старань о привернення прав для Української Католицької Церкви на Радянській Україні і видвигнення точок стичности в тому напрямі, я хочу звернути іще на кінець Вашу ласкаву увагу на дві промови, предсідника Хрущова і предсідника Фанфані[805] (“Правда” за 4 серпня 1961). Фанфані є запрошений передусім на те, щоби дався склонити до підписання договору з Демократичною Німеччиною. Не треба бути дуже тонким політиком, щоби відчути, що зближення Радянського Союзу і Італії потребує якоїсь спільної платформи чи, конкретно кажучи, обусторонніх уступок як засобу обопільного зближення. Фанфані висуває ціну культури і цивілізації, “которая по еще не устаревшейся классификации называется европейской. В состоянии ли мы с вами культивировать то хорошее, что имеется в этой традиции и извлекать из нее конструктивные элементы в целях укрепления мира?”[806] А він же практикуючий католик і, без сумніву, має в першу чергу на думці католицьку реліґію!

Предсідник Хрущов видвигнув конкретно мирний договір з Німеччиною і вказав на небезпеку оспорювання німецьких границь, про що, впрочім, я виразно писав Першому секретареві Підгірному при кінці грудня 1960 р. Предсідник Хрущов говорить, між іншим: “Підносяться голоси, що «все громче требуют пересмотра послевоенных границ Германии, возвращения так называемых утраченных земель. Народы Европы не могут равнодушно смотреть на то, как активизируются силы, которые стремятся изменить положение, сложившееся после Второй мировой войны. Думаю, что и итальянский народ с настороженостью наблюдает за положением дел в Западной Германии»”[807]. При тому треба мати на увазі, що і Аденавер, і де Ґолль, і Кеннеді, і майже всі інші голови держав — католики і що вони кровно заінтересовані в справах Католицької Церкви. Це факт, без згляду на те, чи це бажане, чи небажане. Чим тепер закінчаться оці переговори? Ствердженням обусторонніх становищ? Шкода було їхати. Само собою напрошується якесь порозуміння і якісь уступства! Завважите, може, [що це] не наша річ! Так, не наша і наша, бо кожному дорога справа миру і хто би він не був, повинен в тому напрямі співдіяти! На мою скромну думку, справа Української Католицької Церкви, хоч не хоч, вводить в ту орбіту спору як дуже важливий чинник і могла би бути, без сумніву, зближуючим, сприяючим і позитивним товчком, і в тому напрямі можна було би ще окремо звернутись до Папи в цілю злагіднення ситуації. А тим часом Ви безогляно перетяли і найтонші затягнені нитки порозуміння.

В останній розмові 28 липня цього року Ви поставили мені як умовину освободження з тюрми виступити проти Ватикану-Папи. Найперше, це значило би відректися від Католицької Церкви, бо не може бути католиком той, що виступає проти Папи як голови Церкви і її єдности, а це є недопускаєме в жоден спосіб, і того Ви зовсім не жадали від мене в першій заяві дня 20 грудня 1960 р. По-друге, яку це мало би користь для Вас на всесвітній політичній арені, на якій Вам властиво залежить? Абсолютно жодної! Навпаки, зачали би за кордоном в нинішний прикрий час голосно кричати про нові репресії Української Католицької Церкви в Радянському Союзі. З цим рішучо мусить числитися кожний розумний політик, що не хоче бути дрібничковцем-мелочником і зубами і ногами держатися за […][808].

5.VIII.1961

Київ, тюрма

Йосиф Сліпий

Скарга генеральному прокурору СРСР Р. Руденку

Генеральному прокурору СССР Руденко[809]

от зк. Слипого Йосифа Ивановича

рожд. 1892 г. сужд. к 7 летам по 62 ст. Уголовн. Код. Украины

адрес: Киев, Изолятор, ул. Короленко № 33

Жалоба

В 1960 г. (примерно в месяце августе) я послал жалобу в порядке надзора Верховному Суду СССР в Москве на мой приговор от 17.VI.1959 г.[810] На это я получил от Генер. Прокуратуры СССР в Москве ответ (29 декабр. 1960. № 3/4-382-60), что моя жалоба направлена Генеральному прокурору Советской Украины. Дня 17.11.1961 Генеральный прокурор Украны решил мою жалобу неудовлетворительно[811]. Так как Генеральный прокурор Украины[812] первый раз решал это дело, то, конечно, он не может решать жалобы на свой приговор и свое постановление. В последствии он и оставил в силе свое первое решение. Во-вторых, Генеральный прокурор Украины отнесся невнимательно к моей жалобе и моим доказательствам против приговора 17.VI.1959. Поэтому я убедительно прошу затребовать из Киева мое дело и пересмотреть мою жалобу, так как я сужден неправильно и незаконно. Тоже прошу взять во внимание, что я 70-летний инвалид, коечно больной, во время 17-летнего заключения заболел тромбофлебитом, атериосклерозом, кардиосклерозом, миокардитом и легочными заболеваниями, и поэтому прошу освободить меня из-под стражи.

3 мая 1961

Йосиф Слипый

Переклад

Генеральному прокурору СРСР Руденкові

від в’язня Сліпого Йосифа Івановича,

нарожденого 1892 року, засудженого до

7 років за ст. 62 Карного Кодексу України,

адреса: Київ, Ізолятор, вул. Короленка № 33

Скарга

У 1960 році (приблизно в серпні) я вислав скаргу в порядку нагляду Верховному Судові СРСР у Москві на мій вирок від 17.VI.1959 р. На це я отримав від Генеральної прокуратури СРСР у Москві відповідь (29 грудня 1960 року № 3/4-382-60), що моя скарга скерована до Генерального прокурора Радянської України. Дня 17.11.1961 Генеральний прокурор України полагодив мою скаргу незадовільно. Оскільки Генеральний прокурор України вирішував цю справу першого разу, то він, звичайно, не може вирішувати скарги на свій вирок і свою постанову. Як наслідок, він залишив у силі своє перше рішення. По-друге, Генеральний прокурор України неуважно поставився до моєї скарги та моїх доказів проти вироку 17.VI.1959. Тому я настійливо прошу затребувати з Києва мою справу і переглянути мою скаргу, оскільки я суджений неправильно і незаконно. Також прошу взяти до уваги, що я 70-літній інвалід, ліжковий хворий, за час 17-літнього ув’язнення захворів тромбофлебітом, атеріосклерозом, кардіосклерозом, міокардитом та легеневими захворюваннями, і тому прошу звільнити мене з-під варти.

3 травня 1961

Йосиф Сліпий

II. Меморіяли митрополита Йосифа Сліпого до папи Івана XXIII і папи Павла VI

Невдовзі після свого звільнення та приїзду до Риму митрополит Йосиф Сліпий написав послідовно у 1963 р. два документи, — до папи Івана XXIII та папи Павла VI, — в яких подав короткий звіт про стан підпільної УГКЦ за “залізною завісою”.

В Історичному архіві УГКЦ в Римі зберігся повний текст лише другого меморіялу до папи Павла VI від 1 липня 1963 р. Він знаходиться у тій частині архіву патріярха Йосифа Сліпого, що була упорядкована ще Іваном Хомою та названа ним “Патріярший архів Св. Софії”[813]. До цього меморіялу під тією самою датою долучено ще один, менший лист до Павла VI[814], про який буде сказано дещо нижче. Сукупно ці два документи мають 23 аркуші (два з яких — непагіновані).

Тексти цих меморіялів включають два різні початки, основний текст одного з меморіялів та дві кінцівки. Цікаво, що початкові сторінки меморіялу до папи Івана XXIII просто вкладені у том, а початкові сторінки меморіялу до папи Павла VI — підшиті. Все ж, і одні, і другі включені до наскрізної пагінації тому. Якщо початки меморіялів суттєво відрізняються змістом, то їх кінцівка — лише заміною одного слова на синонімічне. При порівняльному аналізі сторінок вимальовується така картина:

арк. 1–2 та один непагінований — початок (стор. 1–2 машинопису) меморіялу до Івана XXIII (на арк. 1 та непагінованому аркуші — власноручні поправки митр. Йосифа Сліпого до стор. 1–2, на арк. 2 — стор. 2 без правок);

арк. 3 — початок (стор. 1 машинопису) меморіялу до Павла VI;

арк. 4-16 (стор. 2-14 машинопису) — текст одного з меморіялів (фактично, спільний для обох);

стор. 15 (вкладена між арк. 16–17, не підшита, на непагінованому аркуші) — кінцівка меморіялу до Івана XXIII;

арк. 17–18 (стор. 15–16 машинопису) — кінцівка меморіялу до Павла VI;

арк. 19–21 — додаток до меморіялу до папи Павла VI (з тією ж самою датою “1 липня 1963 p.”). Фактично, це окремий документ, який митрополит Йосиф Сліпий, ймовірно, подав разом з меморіялом папі Павлові VI і в якому просив папу призначити для українців Польщі окремого єпископа східного обряду.

У той час, як початки обох меморіялів дають змогу доволі легко встановити адресата тексту, основний текст залишає певний сумнів. З одного боку, датування документа 1 липня 1963 р. може схиляти до думки, що маємо справу з меморіялом до папи Павла VI, оскільки папа Іван XXIII на той час уже помер. Але з іншого боку, подальший зміст меморіялу недвозначно натякає, що його адресатом був саме Іван XXIII, бо коли Йосиф Сліпий згадує про своє звільнення, то зазначає, що це сталося “завдяки батьківській турботі Вашої Святости”. Він, звичайно ж, не міг так писати до папи Павла VI, який не мав прямого відношення до справи звільнення митрополита. Після ретельного аналізу ми дійшли висновку, що обидва меморіяли мали дуже подібний зміст, так що, можливо, Іван Хома, роблячи упорядкування документів, вирішив не підшивати до справи два майже однакові документи, а просто додав відмінний початок одного меморіялу до цілісного тексту другого.

Якщо меморіал до папи Павла VI містить точну дату його написання: “1 липня 1963”, то меморіял до папи Івана XXIII датувати набагато складніше. У його тексті теж вказується така сама дата, але тут вона дописана від руки, і це свідчить про те, що її було внесено в документ пізніше і, напевно, просто механічно переписано з меморіялу до Павла VI. Очевидно, що меморіял до папи Івана XXIII був написаний десь протягом тих неповних чотирьох місяців 1963 p., що минули від приїзду Йосифа Сліпого в Рим (9 лютого) до смерти папи (3 червня). Цей проміжок можна дещо звузити, взявши до уваги зміст документа. У меморіялі митрополит Йосиф дякує папі Івану XXIII за авдієнцію, уділену йому 10 лютого 1963 p., і просить поновити беатифікаційний процес Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького, що був призупинений у 1961 р. на вимогу польського примаса кардинала Стефана Вишинського. З цього випливає, що меморіял був написаний невдовзі після цієї зустрічі Сліпого з папою. Дуже можливо, що саме ця авдієнція 10 лютого 1963 р. і стала поштовхом до його написання.

У своєму меморіялі до папи Івана XXIII митрополит Йосиф Сліпий описує загальний стан підпільної УГКЦ в СРСР та країнах соціялістичного табору на 1963 рік, а також складає звіт про свою діяльність від смерти митрополита Андрея Шептицького (1944) й аж до моменту свого звільнення та приїзду до Риму (1963). Документ складається з 13 пунктів, які можна поділити на чотири частини. У вступі (1–3) митрополит висловлює вдячність папі та формулює кілька конкретних прохань до нього. Потім у основній частині (5-11) він подає детальний звіт про свою діяльність як предстоятеля Церкви, про стосунки з радянською владою, про переговори 1944–1945 pp. та свої старання втрятувати Церкву[815]. Далі він описує загальний стан Церкви у Львівській, Перемиській, Станиславівській, Мукачівській і Пряшівській єпархіях, у Чернівецькому вікаріяті, Апостольській адміністрації Лемківщини та Апостольській візитатурі в Німеччині, подає дані про єпископів та адміністраторів. У окремому обширному пункті (12) він описує пастирську діяльність Андрея Шептицького та призначених ним екзархів на теренах цілого Радянського Союзу поза межами України. Згадавши коротко про передісторію та долі екзархів, митрополит Сліпий пише детальний звіт про власну діяльність як екзарха, подає імена адміністраторів для Сибіру, Далекого Сходу та Азії, яких він призначив після смерти всіх інших екзархів. Врешті, останній пункт меморіялу (13) Йосиф Сліпий присвячує короткому представленню стану Римо-Католицької Церкви в СРСР — до тої міри, до якої йому дозволяли це зробити його особисті контакти та можливості табірного життя й заслання. Він, зокрема, подає цінну інформацію про діяльність деяких польських та литовських священиків, ділиться відомостями, які почерпнув від них безпосередньо при зустрічах у таборах чи опосередковано, через інших свідків.

Нам невідомо, чи Йосиф Сліпий вручив цей документ папі Іванові XXIII, чи не встиг цього зробити, але важливість та конфіденційність поданої у ньому інформації не залишають сумніву, що цей меморіял мав довірочний характер і призначався лише для особистого ознайомлення папи. Його зміст у жодному випадку не планувалося розголошувати, щоб не ставити під загрозу тих осіб у підпіллі, про таємні призначення яких ішла мова в цьому документі. Тому після смерти папи Івана XXIII виникла потреба написати новий такий документ, щоб ознайомити нового папу зі станом справ в УГКЦ “за залізною завісою”, а також отримати поновне схвалення надзвичайних повноважень, наданих Йосифові Сліпому Іваном XXIII, та затвердження усіх згаданих у попередньому документі підпільних номінацій. Тож відразу після інтронізації новообраного папи Йосиф Сліпий написав другий меморіял до папи Павла VI[816].

Текст другого меморіялу, ймовірно, був майже ідентичний з першим, за винятком початку, що, зрештою, цілком зрозуміло, бо змінився адресат листа. Із смертю папи Івана XXIII деяка інформація вже втратила свою актуальність, інша ж потребувала актуалізації. Скажімо, якщо в першому меморіялі Йосиф Сліпий просить папу Івана XXIII схвалити деякі нововведення, що випливали з потреб життя підпільної Церкви, поновити процес беатифікації митрополита Андрея Шептицького та затвердити його таємні церковні призначення, то в другому звіті до Павла  VI він просто інформує новообраного папу про відповідні рішення його попередника з цих питань і формально просить повторного схвалення та підтвердження.

До цього другого меморіялу Йосиф Сліпий долучив ще один короткий документ, у якому скаржиться на невідповідну позицію примаса Стефана Вишинського щодо українських греко-католиків у Польщі та занедбання їх духовних потреб і просить папу розрадити його вірних призначенням для них нового єпископа східного обряду.

Меморіяли Йосифа Сліпого становлять неабияку цінність для історії підпільної УГКЦ з огляду на зміст і джерело поданої в них інформації, адже подають цінні відомості з перших уст. Звіт митрополита, поданий у цих меморіялах, є чи не єдиним офіційним документом, що вносить ясність у справу підпільних призначень деяких священиків-адміністраторів та єпископів, про які раніше існував певний здогад (через усні свідчення очевидців) чи сумнів, але не було документального підтвердження. Тепер цей звіт митрополита стає доступний для широкого загалу.

Меморіяли Йосифа Сліпого до папи Івана XXIII та папи Павла VI

Vaticano, 1 luglio 1963

Pro benignissima memoria

Sanctissime Pater, Beatissimo Padre, prostrato ai piedi di Vostra Santitä prego umilmente di voler gradire an-cora una volta і sensi della mia filiale ed indelebile gratitudine per la particolare paterna bontä e benevolenza della Santità Vostra, per і particolari favori e preziosissimi doni, specialmente per l’indimeticabile l’udienza benignamente concessami domenica il 10 febraio scorso e per il molto gradevole appartamento in cui mi trovo adesso. // Preparando una lunga relazione sulla vita della Chiesa nelle catacombe e sulla mia prigionia nei carceri e nei campi sovietici, mi permetto di presentare umilmente, con questa mia lettera, soltanto il breve riassun-to sullo stato odierno della Chiesa nell’URSS, sottoponendo ai piedi di Vostra Santità alcune mie suppliche. Ad pedes Sanctitatis Vestrae provolutus mi permetto di umiliare і sentimenti della mia profondissima venerazione e della completa dedizione di me stesso alla Santa Madre Chiesa e al Vicario di Gesii Cristo in terra. In pari tempo mi piace di trasmettere gli umilissimi voti, auguri e sentimenti di completa ed irrevocabile obbedienza fino alleroismo e fino alla morte dei miei sacerdoti e fedeli, ehe soffrono per la fede di Dio e per la loro fedeltà senza compromessi alla Santa Sede Apostolica Romana. I. Sono molto felice di poter comunicare alla Santità Vostra, ehe appena ci è giunta la notizia sulla preparazione del Concilio Ecumenico Vaticano II, convocato da Vostra Santità, io personalmente e miei sacerdoti e sacerdoti di rito latino abbiamo celebrato molte Sante Messe ed abbiamo offerto molti Rosari e sacrifici per il felice esito di questo Concilio. // Inoltre molte S. Messe abbiamo celebrate per la salute di Vostra Santità, quando ci è arrivata la notizia sulla malattia del nostro Padre Comune. Dopo il mio felice arrivo a Roma, anche qui ho offerto una S. Messa alla stessa intenzione, pregando il Signore affinchè voglia conservare la Santità Vostra ancora ad multos annos. I. In una delle mie udienze, ehe il Santo Padre Giovanni XXIII di s.m. si è degnato di concedermi ho pregato umilmente di “supplere ex thesauro Ecclesiae” tutte le Messe da celebrarsi in connessione con le antiche fondazioni e manuali “et rata habere quae qua-ecumque modo bona fide facta sunt” II. Passando alle mie suppliche mi permetto di pregare umilissimamente, ut Sanctitas Vestra benigne omnia valida faciat, quae bona fide facta sunt (quoad illicitatem materiae S. Eucharistiae, quoad contractionem Missarum, quoad impedimenta matrimonialia et quoad indulgentias) in mea Metropolia et in tota Russia Sovietica a sacerdotibus catholicis utriusque ritus. Sono stato pregato espressamente dai suddetti sacerdoti di umiliare ai piedi di Vostra Santità questa supplica, riguardante la contrazione delle S. Messe manuali R. delle Messe data la estinzione delle fondazioni, alle quali era legato l’obbligo della celebrazione di queste Messe: Ut Sanctitas Vestra ex thesauro Ecclesiae adimpleat. II. Mi sono permesso inoltre di pregare benignissimamente il Papa Giovanni XXIII, “ut Sanctitas Sua benigne omnia convalidet, quae bona fide facta sunt quoad illicitatem materiae S. Eucharistiae, quoad contractionem Missarum, quoad indulgentias et quoad alla Sacramenta in mea Metropolia et in tota Russia Sovietica a sacerdotibus catholicis utriusque ritus”. Di questa cosa ho anche referito alla S. Congregazione per la Chiesa Orientale. III. Ut Sanctitas Vostra permittat continuare processum praeparatorium beatificationis Servi Dei Metropolitae Andreae Szeptyckyj mei praedecessoris. III. Mi è molto grato di portare alla benignissima conoscenza di Vostra Santità che il Santo Padre Giovanni XXIII di s.m.[817] ha concesso la grazia di continuare il processo informativo sulla santità della vita del Servo di Dio Metropolita Andrea Szeptyckyj presso il Vicariato di Roma. Dignetur Sanctitas Vestra haec omnia annuere et confirmare. IV. Ancora prima della morte del compianto Metropolita Andrea Szeptyckyj, che è awenuta il 1 novembre 1944, io, come suo Coadiutore, ho cominciato ad ordinäre gli affari della Metropolia, perchè il Metropolita Andrea, da parecchi anni paralizzato, era immobilizzato alla poltrona. Nonostante do, egli ha continuato di presiedere al Sinodo arcidiocesano finchè ha potuto, cioe fino alla morte. // Nel frattempo io ho terminato la mia opera dommatica, il volume della Storia di filosofia medievale ed il volume dedicato alla pastorale attuale con le direttive per і sacerdoti nei tempi di guerra. Quindi mi sono completamente dedicato agli affari della Metropolia. // Dopo la morte del Metropolita Andrea continuavo io a guidare ed a presiedere al Sinodo ehe si svolgeva a Leopoli. Le sedute erano fissate per ogni giovedi, alle quali prendevano parte molti sacerdoti, provenienti da tutte le nostre diocesi, specie dalla arcidiocesi di Leopoli, perchè loro erano і ріù vicini alla sede del Sinodo. Debbo sottolineare che i sacerdoti venivano molto volentieri per ascoltare le deliberazioni e decisioni riguardanti la cura animarum. // Nell'autunno del 1944, cioè poco dopo che ho preso і redini della Metropolia, il governo sovietico mi ha suggerito di mandare una delegazione a Mosca per chiedere la legalizzazione della nostra Chiesa, dicendo che cosi hanno fatto і membri di altre confessioni religiose. // Dopo avermi consultato con le persone esperte e di fiducia, mi sono deciso di nominare tale delegazione con a capo Padre Clemente Szeptyckyj, archimandrita degli Studiti, e alcuni altri sacerdoti come membri. Tra loro era anche il disgraziato Padre Gabriele Kostelnyk, designato membro della progettata delegazione ancora dal Metropolita Andrea, e desiderato dal governo sovietico. IV. Ora mi permetto a sottoporte umilmente alla Vostra Santità un quandro situazione della Chiesa nell’URSS fino alla mia liberazione. Ancora prima della morte del compianto Metropolita Andrea Szeptyckyj, che è awenuta il 1 novembre 1944, io, come suo Coadiutore, ho cominciato di ordinare gli affari della Metropolia, perchè il Metropolita Andrea, da parecchi anni paralizzato, era immobilizzato alla poltrona. Nonostante ciò, egli ha continuato di presiedere al Sinodo arcidiocesano finchè ha potuto, cioè fino alla morte. // Nel frattempo io ho terminato la mia opera dommatica, il volume della Storia di filosofia medievale ed il volume dedicato alla pastorale attuale con le direttive per і sacerdoti nei tempi di guerra. Quindi mi sono completamente dedicato agli affari della Metropolia. // Dopo la morte del Metropolita Andrea continuavo io a guidare ed a presiedere al Sinodo ehe si svolgeva a Leopoli. Le sedute erano fissate per ogni giovedi, alle quali prendevano parte molti sacerdoti, provenienti da tutte le nostre diocesi, specie dalla arcidiocesi di Leopoli, perchè loro erano і ріù vicini alla sede del Sinodo. Debbo sottolineare che і sacerdoti venivano molto volentieri per ascoltare le deliberazioni e decisioni riguardanti la cura animarum. // Nell'autunno del 1944, cioè poco dopo che ho preso і redini della Metropolia, il governo sovietico mi ha suggerito di mandare una delegazione a Mosca per chiedere la legalizzazione della nostra Chiesa, dicendo che cosi fanno і membri di altre confessioni religiose. // Dopo avermi consultato con le persone esperte e di fiducia, mi sono deciso di nominare tale delegazione con a capo Padre Clemente Szeptyckyj, archimandrita degli Studiti, e alcuni altri sacerdoti come membri. Tra loro era anche il disgraziato Padre Gabriele Kostelnyk, designato membro della progettata delegazione ancora dal compianto Metropolita Andrea. Del resto io ho dovuto destinarlo membro della delegazione perchè tale era il desiderio del governo sovietico.

A Mosca la nostra delegazione ha trovato l’accoglienza molto buona. Stalin ha riconosciuto la nostra Chiesa con la mia persona come primate di essa. In seguito la delegazione e stata invitata dallo Stato Maggiore dell’Esercito sovietico ad un ricevimento offerto in suo onore. Durante questo incontro і componenti dello Stato Maggiore, essendo consapevoli quale grande infiusso ha la Chiesa cattolica sul popolo ucraino, domandavano ed esigevano dalla delegazione di procurare, dopo il ritorno a Leopoli, il mio intervento presso il supremo comandante dell’UPA (Ukrajinska Powstanska Armija — Armata Partigiana Ucraina) generale Szuchewycz, per persuaderlo di seccare la guerra contro l'Armata Rossa.

In quel tempo, nei monti Carpazi, circa un milione di patrioti ucraini combattevano nelle file dell’UPA contro le truppe regolari sovietiche, infliggendoli gravi perdite. Il comando sovietico, per nascondere queste perdite, ha ordinato di bruciare perfino і cadaveri dei propri soldati caduti in combattimento.

Lo Stato Maggiore sovietico ha detto apertamente il motivo per la loro strana richiesta e cioè, che per і sovietici sarebbe vergognoso occupare adesso l’Ucraina Occidentale (dove operavano le truppe dell’UPA) con la guerra, mentre loro volevano pro foro externo che la popolazione di questi territori ucraini esprimesse espressamente, per mezzo della proclamazione, il desiderio di appartenere all’URSS.

La delegazione ha subito replicato che questo problema è molto difficile e pericoloso, perchè eventuale mio intervento presso il comando dell’UPA potreb-be far sospettare K.G.B. (Komitet Gosudarstviennoj Besopasnosti — Comitato della Sicurezza dello Stato), il quale allora si chiamava M.G.B. (Ministerstvo Gosudarstviennoj Besopasnosti — Ministero della Sicurezza dello Stato), che la Chiesa cattolica ucraina ha qualche contatto con l’UPA. Rispondendo a questa obiezione, il capo dello Stato Maggiore ha assicurato la delegazione che l’affare in parola è della competenza di Stato Maggiore, quindi possono stare tranquilli e non temer nulla da parte del M.G.B.

La delegazione, tornata da Mosca a Leopoli, mi ha riferito con esattezza le conversazioni avute con dirigenti sovietici. Intanto il Comando militare sovietico ha intavolato le trattative con і rappresentanti del comandante supremo dell’UPA, generale Szuchewycz. Mentre queste trattative duravano già per qualche mese, un colonnello sovietico mi ha confidenzialmente awertito, tramite un nostro sacerdote, se entro due settimane non riuscirö a far cessare i combattimenti dell’UPA contro l'Armata Sovietica, la nostra Chiesa sarà liquidata. Allora io ho cercato fare quello che ho potuto per allontanare і gravi pericoli che minacciavano la rovina della nostra Chiesa, ho scritto ai nostri nazionalisti (gruppi dirigenti dell’UPA), accennando che è imprudente continuare la guerra contro l'Armata Rossa, la quale e più forte perchè molto più numerosae perchè ha sconfitto Hitler, quindi con tempo riuscirà prevalere anche sulle forze dell’UPA. Questo mio intervento non ha combiato l’atteggiamento dell’UPA che ha continuato a lottare.

Nel frattempo continuavano regolamente le settimanali sedute del Sinodo arcidiocesano. Padre De Vocht (Provinciale dei PP. Redentoristi), che spesse volte prendeva parte a queste sedute sinodali, mi diceva, che per ora, le cose vanno molto bene. Quasi a confermare questa sua opinione, è venuto da me il Ministro ucraino della Istruzione e del Culto da Kiovia ed ha promesso di restituire tutto ciò che era proprietà della nostra Chiesa, cioè: chiese, monasteri, tipografie, Seminari, Academia Theologica. Perfino si è impegnato di sottoporre alla mia giurisdizione і fedeli di rito bizantino slavo residenti nella Polonia (nonostante lesistenza dei confini tra due Stati). In tal modo governo sovietico voleva, per mezzo mio, aver influsso sui fedeli ucraini e russi in Polonia. Congedandosi da me, il suddetto Ministro mi ha chiesto di dimenticare le amarezze e le persecu-zioni subite nel 1939–1941 e di aver piena fiducia nel governo sovietico.

Nonostante queste assicurazioni e promesse del governo sovietico, io avevo presentimenti dellawicinarsi dei tempi molto difficili per la nostra Chiesa e quindi, nei primi giorni d’aprile 1945, io invitato da me il Vescovo Mons. Niceta Budka, il Vescovo Mons. Nicola Czarneckyj, Padre Clemente Szeptyckyj, nominate da me archimandrita degli Studiti, e Padre Giuseppe De Vocht, Provinciale dei PP. Redentoristi. Dopo averli lungamente spiegato le mie preoccupazioni per le sorti della nostra Chiesa li ho segretamente nominati sub secreto sigilli Amministratori, nel caso che sarò impedito, per qualsiasi ragione di eseguire il mio ufficio del Metropolita.

Infatti M.G.B. (Ministero della Sicurezza della Stato) già da tempo aveva preparato il piano del mio arresto e della liquidazione della nostra Chiesa, la quale era l’ostacolo allazione ateistica del Partito comunista sovietico. Circolavano le notizie ehe questo piano è stato suggerito dal redattore comunista Sig. Jaroslav Galan e dall’apostata Rev. Gabriele Kostelnyk.

La realizzazione di questo piano e iniziata 11 aprile 1945 con il mio arresto. Subito dopo (durante la notte) sono stato transportato da Leopoli a Kiovia, dove mi tenevano isolate nella dura prigione per un anno e mezzo. Intanto gli esecutori ed і promotori del piano suddetto con le lusinghe e con le minacce stavano preparando l’accozzaglia di oltre duecento persone tra і timidi sacerdoti e laici ehe, nella primavera del 1946, hanno dichiarato la liquidazione della Chiesa cattolica ucraina.

Dopo il mio arresto e deportazione il Capitolo Leopoliense non sapendo niente della nomina degli Amministratori, ha proceduto allelezione di alcuni Vicari Capitolari, і quali, mi sembra, sono stati approvati sub secreto dal Padre Clemente Szeptyckyj e dal Padre Guiseppe De Vocht, C. SS. R. Purtroppo, і sovietici, in qualche modo, sono riuschiti a sapere і nomi degli eletti Vicari Capitolari e li hanno arrestati uno dopo l’altro.

Insieme con me furono arrestati il Vescovo Mons. Niceta Budka e il Vescovo Mons. Nicola Czarneckyj. Piu tardi venne arrestato anche Padre Clemente Szeptyckyj. Quindi a Leopoli e rimasto l’ultimo dei quattro Amministratori da me nominati, cioe Padre Giuseppe De Vocht, ed io son riuscito a confermare questa nomina. Essendo egli cittadino belga, і sovietici non volevano arrestarlo, perö, qualche anno dopo, lo hanno espulso dall’Unione Sovietica.

Appena mi giunse la notizia della sua espulsione ho proweduto a nominare un altro Amministratore, nella persona del Padre Giovanni Ziatyk, nuovo provinciale dei PP. Redentoristi. Purtroppo, fra poco, fu arrestato anche lui. Allora, quale nuovo Amministratore, ho nominato il canonico Adriano Zafijowskyj. Quando egli era in pericolo, gli ho suggerito di prendere come coadiutori Padre Nicola Chmilowskyj, Padre Giovanni Czorniak, Rettore del Seminario Diocesano di Leopoli e Padre Myssak, C.SS.R.

Finalmente ho stabilito che і seguenti tre sacerdoti: Padre Zafijowskyj, Padre Czorniak e Padre Basilio Welyczkowskyj, C.SS.R. (recentemente liberato dai campi e residente a Leopoli), ehe stanno a Leopoli, devono decidere insieme le questioni difficili, mentre come Amministratore rimane sempre Padre Zafijowskyj.

Quando grazie alle paterne sollecitudini di Vostra Santità sono stato liberato dalla prigione, prima di partire per Roma ho chiamato a Mosca, con permesso del Ministero della Sicurezza Interna della Republica Socialista Federativa Russa, il Padre Basilio Welyczkowskyj. C.SS.R. (nato nel 1903 ed ordinato sacedote nel 1925) e lunedi il 4 febbraio scorso, durante la S. Messa binata, lo ho consacrato Vescovo di Luzk, nella camera dell’albergo “Mosca” (6 piano, № 124). Dopo la S. Messa gli ho spiegato ehe devo andare a Roma, mostrandogli e consegnando-gli l’augusta lettera di Vostra Santitä, e ehe quindi vado a Roma per eseguire il venerato ordine del Santo Padre e non per salvare la mia persona.

V. Diocesi di Peremvšl. A capo della diocesi di Premislia nel 1945 era il Vescovo Ordinario Mons. Giosafat Kocylowskyj e suo Vescovo Ausiliare Mons. Gregorio Lakota. Trovandosi la sede vescovile con una parte della diocesi di Premislia nei confini della Polonia, Mons. Kocylowskyj ha proweduto alla nomina dei due Vicari Generali per quella parte della diocesi ehe si trovava nei confini della Unione Sovietica: Padre Michele Melnyk e padre Nicola Panas. Purtroppo il primo рій tardi apostato, mentre l’altro non e riuscito a fare molto. Perciò quasi tutti і sacerdoti della suddetta parte della diocesi di Premislia venivano a Leopoli per prendere direttive necessarie riguardanti il loro difficile lavoro pastorale.

Dopo la morte di Mons. Kocylowskyj awenuta nel 1947 e di Mons. Lakota nel 1950, avevo intenzione, previa approvazione della Santa Sede, di consacrare Vescovo per sopradetta parte della diocesi di Premislia il Rev. Giovanni Czorniak, originariamente proveniente da quella diocesi, ma non mi era possibile di realizzare la mia intenzione.

VI. Diocesi di Stanislaviv. Vescovo Ordinario di Stanislaviv e suo Ausiliare, rispettivamente Mons. Gregorio Chomyszyn e Mons. Giovanni Latyszew-skyj, prima del loro arresto awenuto il 11 aprile 1945, hanno nominato alcuni Amministratori. Nel dicembre 1945 è morto nell’infermeria della prigione di Kiovia Mons. Gregorio Chomyszyn, mentre Mons. Latyszewskyj è stato deportato in Siberia, dove ha sofferto per oltre dieci anni. Nel 1956 egli è tornato a Stanislaviv, però era già molto malato. Mori Fanno successivo. Prima di morire, dietro le insistenti preghiere di alcuni sacerdoti, specie Padre Welyczkowskyj, egli ha consacrato Vescovo Padre Giovanni Sleziuk, nato nel 1896, ordinato sacerdote nel 1923. Prima della seconda guerra mondiale egli era catechista nei ginnasi di Stanislaviv.

Prevedendo il suo imminente arresto P. Giovanni Sleziuk ha consacrato Vescovo il Padre Simeon Lukacz, nato nel 1893, ordinato sacerdote nel 1919. Prima della seconda guerra mondiale egli era direttore spirituale nel Seminario diocesano, professore della teologia morale ed ascetica. Inoltre era membro del consistoro diocesano. Poco prima della mia partenza per Roma ho saputo ehe ambedue sono stati arrestati.

VII. Esarcato Apostolico dei Lemki. L’Esarca Apostolico Mons. Alessandro Malynowskyj, già Vice-rettore del Seminario di Leopoli, mi ha scritto una lettera nel 1955, chiedendo le direttive. Purtroppo io non ho potuto rispondegli, trovandomi a quel tempo già in carcere. Più tardi ho saputo ehe egli era costretto (dalle autorità polacche), essendo il suo Esarato nei confini della Polonia, di abbandonare la sua sede e recarsi allestero.

VIII. Vicariato di Czernivci. Il Vicario era Padre Simowycz. Mi hanno informato, ehe egli era morto, purtroppo io non potevo prowedere riguardo il suo successore perche in questo Vicariato imperversava una crudele persecuzione.

IX. Diocesi di Mucačiv. Dopo ehe nel 1947 venne assassinate Vescovo di Mucačiv Mons. Teodoro Romża, mi sembra ehe la Santa Sede ha nominato come suo successore Mons. Chira, il quale si trova attualmente a Karahanda nel Kazachistan. Mons. Chira ha avuto un Vicario Generale che si chiamava Padre Murany, bene conosciuto a Roma, perchè qui ha fatto і suoi studi teologici.

X. Diocesi di Priašiv. Durante la mia detenzione in Siberia mi è giunta la notizia sull’arresto di Mons. Paolo Gojdyč Vescovo di Priašiv e del suo Ausiliare Mons. Basilio Норко. Inoltre si è saputo che Mons. Gojdyč aveva le stigmate nella prigione. In seguito lo hanno trasferito nell’ospedale e messo sotto l’osservazione. Secondo le mie informazioni egli era ancora vivo nella primavera del 1959.

XI. Mons. Petro Werhun. Visitatore Apostolico per gli Ucraini residenti in Germania era stato condannato a 7 anni. Dopo aver scontato la condanna è stato esiliato in Siberia a Jenisejsk, distante da me circa 1000 km. Mi ha scritto qualche volta, dicendo di voler tornare in Austria. Egli è morto nel 1957 a Jenisejsk e la e stato sepolto. Non ho fatto nulla per і suoi fedeli perchè его consapevole che prowederà la Santa Sede.

XII. Il lavoro pastorale nell’URSS fuori dell’Ucraina Occidentale. Prima di parlare dell'attuale situazione, debbo sottolineare alcuni fatti preliminari, ehe la hanno proceduto.

Nel 1939 è giunta da Roma, per le vie difficili e pericolose, la lettera di S. Em-za Card. Eugenio Tisserant, allora Segretario della S. Congregazione per la Chiesa Orientale, con la notizia della mia nomina di Arcivescovo tit. di Serre e coadiutore del Metropolita Andrea Szeptyckyj cum iure successionis. Sono stato consacrato Arcivescovo il 22 dicembre 1939, nella festa dell’Immacolata, dal Metropolita Andrea. Conconsacranti erano Mons. Niceta Budka e Mons. Nicola Czarneckyj.

Il Metropolita era persuaso ehe entro breve tempo sarà arrestato, anzi aspettava e si preparava alla morte. Ma і sovietici, in quel primo periodo 1939–1941, non essendo sicuri della loro vittoria, perseguitavano la Chiesa, però non osavano liquidarla, aspettando il tempo opportuno. Intanto spiavano scrupo-losamente la sua attività.

Il Metropolita Szeptyckyj preoccupato delle sorti della Chiesa in awenire, avendo ottenuto dal Papa S. Pio X la piena giurisdizione sul territorio di tutta Russia zarista, ha creduto che è giunto il momento per applicarla. Fondandosi su questa giurisdizione (vi iurisdictionis sibi concessae) egli ha diviso tutto il territorio della Unione Sovietica in 4 Esarcati e cioè:

1. Parte Europea dell’Unione Sovietica (Russia) e Siberia. L’Esarca era il Padre Clemente Szeptyckyj, archimandrita degli Studiti.

2. Biancorutenia. L’Esarca era il Padre Antonio Niemancewycz, S. J.

3. Parte dell’Ucraina: Volynia, Podliachia, la regione di Cholm. L’Esarca era Mons. Nicola Czarneckyj.

4. Grande Ucraina. Esarca è stato nominato il sottoscritto.

Dopo questo importante prowedimento per il bene delle anime e della Chiesa, il Metropolita Andrea ha tenuto ancora alcune riunioni sinodali degli Esarchi, e poi ha informato la Santa Sede chiedendo la benignissima approvazione.

Fondamento sostanziale della costituzione giuridica della Chiesa Russa erano і decreti del Sinodo Petropolitano pro russis catholicis orthodoxis svoltosi a Pietroburgo nel 1917 sotto la presidenza del Metropolita Andrea, che a quel tempo si trovava a Piertoburgo, liberato dalla prigione zarista. Gli atti di questo Sinodo sono stati pubblicati dall’umile sottoscrito, sotto il titolo: “Prof. Dr. J. Slipyj, De Synodo Petropolitana 1917”, nella rivista teologica “Bohoslovia” (Theologia) 1931, p. 289–297.

Durante dell’occupazione tedesca della Ucraina Occidentale (1941–1944) la Santa Sede ha approvato la creazione dei 4 Esarcati, le nomine dei 4 Esarchi e le decisioni delle riunioni Sinodali, perö sotto la condizione ehe rimarrano strettamente segrete.

Qui debbo aggiungere ehe durante le riunioni Sinodali, tutti gli Esarchi si sono messi d’accordo, che ogni Esarca può fare dei prowedimenti necessari anche fuori del suo Esarcato in caso della sede vacante del rispettivo Esarcato.

Come ho già menzionato sopra, il Metropolita Andrea ha ottenuto l'approvazione da parte della Santa Sede di questo importante prowedimento e il 1 novembre 1944 mori. Nel 1945 Mons. Nicola Czarneckyj, perterrito durante l’istruttoria, ha confessato l’esistenza di 4 Esarcati nell’Unione Sovietica.

Dei 4 sopradetti Esarchi primo e morto Padre Antonio Niemancewycz, S.J., nei campi dei lavori forzati tedeschi, per la epidemia del tifo. Come suo successore è stato proposto alla nomina della Santa Sede, mi sembra, Padre Onosko о Padre Horosko. Quell’ultimo è emigrato in Europa Occidentale, mentre Padre Onosko è rimasto sul posto, però mancano le notizie certe sulla sua sorte.

Verso 1950 è morto nella prigione di Wolodymyr sul fiume Klasma anche il secondo Esarca cioè Padre Clemente Szeptyckyj. Finalmente nel 1959 è morto a Leopoli, dopo il ritorno dalla Siberia, il terzo esarca, Mons. Nicola Czarneckyj.

Dei 4 Esarchi son rimasto io solo. Per prowedere ai bisogni spirituali delle diecine di migliaia dei fedeli greco-cattolici deportati e sparsi per tutta l'Unione Sovietica specie la Siberia, io dopo lunghe considerazione mi son deciso, vi plenipotentiariae communicatae et vi imisdictionis metropolitarne di nominare і seguenti Amministratori cum iuribus dell’Esarca:

1. Padre Basilio Welyczkowskyj, C.SS.R. (Provinciale dei PP. Redentoristi) come successore di Mons. Czarneckyj per una parte dell’Ucraina, con delegazione di temporanea sostituzione anche per la Biancorutenia.

2. II territorio della Russia Europea si e riservato il sottoscritto.

Immenso territorio della Siberia geografkamente e diviso in quattro parti: Siberia Occidentale Centrale Orientale ed Estremo Oriente. Questa divisione ho coservato nel campo ecclesiastico.

1. Per la Siberia Occidentale, con la sede nella città di Novosibirsk, è stato nominato Amministratore Padre Nicola Revt. sacerdote della diocesi di Premislia, nato nel 1914, ordinato nel 1938. Siamo stati insieme in un campo. Egli sta scontando adesso una seconda condanna. Fra un anno sarä libero. Intanto egli sta prowedendo ai fedeli dal suo territorio per mezzo del suo fratello (laico), ehe è libero. Certo, questo non è molto, ma almeno c'è qualcuno che pręga e pensa per і fedeli e sacerdoti ehe sono numerosissimi nella Siberia Occidentale.

2. Per la Siberia Centrale, con la sede nella cittäà di Krasnojarsk, e stato nominato Amministratore il Padre Ilia Blawackyj, sacerdote della diocesi di Premislia, nato nel 1911, ordinato nel 1935. Per lungo tempo eravamo in un carcere e campo. Recentemente egli ha scontato una seconda condanna di 4 anni ed è tornato a Krasnojarsk.

3. Per la Siberia Orientale con la sede nella città di Irkutsk, e stato nominato Amministratore il Padre Stefano Ratyč, sacerdote della arcidiocesi di Leopoli, nato nel 1890, ordinato nel 1919, canonico titolare. In seguito alle persecuzioni egli era costretto lasciare la Siberia e tornare a Terno-pil (Ucraina Occidentale). Là sono rimasti due sacerdoti Padre Antonio Sireckyj, nato nel 1881, ordinato nel 1906, e Padre Redentorista Oryszczuk, ma nessuno dei due ho nominato Amministratore, perchè primo ormai anziano e debole, invece l’altro e molto perseguitato, quindi non ho voluto peggiorare la sua posizione con la nomina.

4. Estremo Oriente. Dai giornali sovietici ho appreso ehe la Santa Sede ha creato la una diocesi e credevo che forse ha proweduto anche alla nomina dell'Ordinario. Nonostante questa notizia, in quei territori nessuno ha supposto lesistenza di un Superiore Ecclesiastico, ed io ho nominato come Vicario Generale Padre Giovanni Pasika, con la sede nella cittä di Komsomolsk. Purtroppo egli ha dovuto partire per Ternopil (Ucraina Occidentale). Stavano là alcuni Padri Basiliani, ma negli ultimi tempi non ho avuto le notizie di loro, forse sono stati arrestati.

5. Per Kazachistan, con la sede nella città di Karahanda, è stato nominato Amministratore il Padre Alessio Zaryckyj, sacerdote della arcidiocesi di Leopoli, nato nel 1912, ordinato nel 1936. A Karahanda è morto Padre Peresypkin. Nella città di Akmolynsk, non lontano da Karahanda, c'era una capella costruita dal Padre Kuczynskyj, parroco latino di Kiovia, il quale si trova adesso nel campo durissimo di Mordovia. Dopo il di lui arresto, della capella si occupava, per qualche tempo, la sua sorella. Recentemente questa capella venne distrutta da K.G.B., perchè è diventata centro della vita religiosa di tutti і fedeli dei diversi riti.

6. Per il Sud della Asia Sovietica (cioè le Repubbliche: Uzbeskaja, Turkmenskaja, Kirgiskaja ed altre), con la sede nella città di Frunse, è stato nominato Amministratore il Padre Fedoryk, O.S.B.M., il quale prima era missionario a Cholm nella Ucraina Occidentale.

Tutti questi Amministratori e Vicari Generali sono nominati da me in confessione direttamente, quando ho avuto l’occasione di incontrarmi con і sacerdoti prescelti, oppure indirettamente, cioè ho imposto in confessione al sacerdote di comunicare sempre nella confessione al prescelto candidato la nomina all'Amministratore. Ho proceduto in questo modo, perchè avevo paura che K.G.B. (Comitato della Sicurezza dello Stato), con le persecuzioni e torture, riuscirà a sapere delle nomine suddette. Tali domande K.G.B. ha fatto spesse volte a me stesso, domandando come ho proweduto per la metropolia e per la mia successione.

Tutti sopracitati sacerdoti, nominati Amministratori, certo non sono laureati in teologia, diritto canonico, о altre scienze teologiche, ma hanno terminato regolarmente і suoi studi filosofici e teologici nei Seminari diocesani, о nella Accademia Teologica di Leopoli. Peró sono sacerdoti molto bravi, ehe per lunghi anni hanno sofferto le pene durissime per la sua fedeltä a Cristo e per suo filiale attaccamento al Vicario di Cristo e per questa veritä sono pronti a morire ogni momento.

Naturalmente, loro non possono fare molto per le anime affidateli, però quel poco che possono fare, considerando le attuali condizioni in cui si trovano, è già molto.

Tutti questi miei prowedimenti sottopongo umilissimamente alla Santità Vostra con la preghiera di degnarsi benignissimamente approvarli.

Dopo il mio arresto talvolta avevo l’occasione di scrivere Lettere Pastorali, e ne ho scritte ai monaci Basiliani, Studiti e Redentoristi, alle Suore Basiliane, alle Suore Ancelle dell’Immacolata, ai sacerdoti, ai fedeli, al Seminario ed all’Academia. Inoltre ho scritte le Lettere Pastorali in occasione delle feste Natalizie, della Quaresima e di Pasqua. Particolarmente vorrei ricordare due lunge Lettere scritte nei campi. Prima era indirizzata ai sacerdoti, ehe hanno realmente oppure simulatamente apostatato, invitandoli di tornare dalla stra-da perniciosa. La seconda Lettera era indirizzata ai sacerdoti, і quali hanno sofferto, soffrono e soffriranno il carcere, mettendo davanti ai loro occhi і crociferi. Le lunghe file di questi eroi della fede, iniziate dallo stesso Gesu Cristo, continuano senza interruzioni. Li ho ricordato che loro sono come і lottatori sull’arena, ai quali guarda il cielo e la terra, leternitä e la storia, e ehe per la loro perseveranza li aspetta la corona di gloria.

Due volte ho intavolato le trattative con і rappresentanti del governo sovietico, dopo aver finito il carcere. Alla loro domanda ehe cosa desiderei da loro, ho chiesto di togliere la proibizione riguardante la nostra Chiesa, perchè nell’URSS non esiste una legge che permettesse la persecuzione della nostra Chiesa, però essa viene ingiustamente perseguitata in via amministrativa. Inoltre ho ricordato ehe Stalin, nel 1944, ha riconosciuto la nostra Chiesa. Insomma ho chiesto il ritorno alio stato ehe era prima del mio arresto. Di tutto ciò mi permetterò di scrivere più diffusamente nel mio seguente rapporto.

XIII. Le diocesi latine.

Nei campi ho incontrato l’Amministratore di Luzk, Padre Prof. Drzepecki, che è stato nominato dal compianto/defunto Vescovo Szelanzek. Oltre a questo erano altri sacerdoti latini di Kiovia e da loro ho appreso che là si trovavano pochissimi sacerdoti latini ehe sarebbero impegnati nella cura animarum.

Amministratore di Kamenetz era Padre Kukurudzinski. Purtroppo non so dove egli si trova adessso. Altro Amministratore di cui non mi ricordo per il momento il nome, sta a Karahanda, scontando 4 anni di condanna.

Da preti lituani ho sentito ehe molti loro Vescovi sono morti, altri sono malati. Amministratore Stankewicz, che è quasi Amministratore di tutta Lituania, venuto come Delegato al Concilio Ecumenico non trova fiducia nei sacerdoti ehe lo considerano agente della polizia. Io li ho suggerito di scegliere intanto un altro Amministratore, previa approvazione della Santa Sede, a cui potrebbero rivolgersi con fiducia.

Nel campo ho incontrato un bravissimo prete lituano, Alfonso Svarynskaus. Eravamo insieme in un durissimo carcere, detto “Spec”. Ha sofferto molte persecuzioni e torture. Ha una rara dote di tener buone relazioni eon le autorità amministrative sovietiche. Fra un anno egli sconterà la sua condanna. Volevo prenderlo a Roma come mio segretario, perchè suo massimo desiderio è di veder il Santo Padre, ma non mi era possibile. Lo raccomando cordialmente alla benignissima memoria di Vostra Santità. C'erano nel campo anche due canonici lituani: Rauda e Kiskiš, i quali dopo aver scontato la condanna sono tornati in patria. Invece sono rimasti nel campo 2–3 sacerdoti lituani, un decano lettone e una diecina di nostri sacerdoti.

In un secondo tempo, con lo scritto a parte, mi permetterò di chiedere umilmente la Vostra Santità di degnarsi rinnovarmi benignissimamente le facoltà già concesse e di voler concedermi alcune nuove.

Implorando la paterna Benedizione Apostolica per me e per i miei sacerdoti e fedeli sparsi negli immensi territori dell’URSS mi permetto di professarmi con piu intimi sensi di filiale amore, devozione ed obbedienza

della Santità Vostra

ossequiosissimo figlio

Beatissimo Padre,

Mi permetto di portare a benignissima conoscenza della Vostra Santità і seguenti fatti. Alla republica di Polonia, alla fine della seconda guerra mondiale, sono state annesse territorialmente quasi ehe intere nostre Eparchie: Peremislia e Sanok, e con loro circa 500.000 fedeli cattolici ucraini, ehe terrorizzati si nascondono in ogni dove della Repubblica di Polonia. Gli stessi polacchi riconoscono ehe gli elementi ucraini assommano a circa 200 mila unità, allora une quantitè pas negligeable.

In relazione a cotesta questione si rivolgevano già alla Santa Sede Apostolica da diverse parti con la supplica di assegnare per quei nostri fedeli un Vescovo, che ne avesse cura di loro. La città di Peremyšl è sede vescovile sin dal X secolo ed interrottamente essa fu occupata da un Vescovo di rito orientale; soltanto ora è rimasta senza un Ordinario. Cosi pure anche la cittä di Sanok fu sede vescovile nei medioevo e dall’anno 1934 era sede dell’Esarcato Apostolico.

Ad pedes provolutus, mi permetto di pregare umilmente la Vostra Santità di degnarsi consacrare alla presente questione la paterna premura e con la benignissima assegnazione di un Vescovo consolare і fedeli nella loro critica situazione.

Nei colloquio avuto il giorno 16 maggio u.s.[818] con l’Em.mo[819] Cardinale Wyszyński ho appreso che egli personalmente non è favorevole alla nomina del nostro Vescovo in Polonia. Egli attribuisce la colpa di questo stato al governo polacco, ma in realtà non è cosi. L’Em.mo Card. Wyszyński non vuole neppure riconoscere il termine nazionale “Ucraini, ucraino”, cosa ehe del resto oltre la cortina di ferro e da tutti ammessa senza alcuna discussione in proposito, e parla col linguaggio anacronistico del sec. XVII dei “Russini”. Egli afferma ehe il governo polacco nei caso della nomina pubblica dei nostri parroci e del Vescovo ucraino in Polonia, potrebbe cacciare via tutti gli Ucraini dalla Polonia nell URSS. Ma il governo polacco e il governo sovietico sanno benissimo ehe in Polonia ci sono tanti Ucraini; anzi il governo sovietico voleva tempore suo che io come Metropolita di Leopoli, prima del mio arresto, esercitassi la giurisdizi-one su quei fedeli Ucraini in Polonia.

Inoltre 5 anni fa è andato a Varsavia il presidente deHAccademia delle Scienze di Kiev Maksym T. Rylskyj, l’uomo piii istruito degli Ucraini sovietici, a Varsavia е d’accordo col governo polacco ha fondato un Associazione Culturale Ucraino-Polacca, che pubblica un giornale settimanale “Nasze Słowo” (La Nostra Parola), e si occupa della diffusione della cultura ucraina in Polonia. Con questo Rylskyj voleva raddolcire la persecuzione e il terrorismo dei polacchi sugli ucraini in territorio della Repubblica Popolare di Polonia.

Questo ho creduto in coscienza di dover esporre alla benignissima consi-derazione di Vostra Santità.

Implorando la paterna Benedizione Apostolica, mi permetto di professarmi eon i più intimi sensi di filiale amore, devozione ed obbedienza

della Santità Vostra

ossequiosissimo figlio

+ Guiseppe Slipyj

Archivescovo-Metropolita di Leopoli

Переклад

Меморіяли Йосифа Сліпого до папи Івана XXIII та папи Павла VI

На добру пам’ять

Ватикан, 1 липня 1963 року

Святіший Отче, Блаженніший Отче, простершись коло ніг Вашої Святости, покірно прошу зволити ще раз прийняти почуття моєї синівської та невичерпної вдячности за особливу батьківську доброту і прихильність Вашої Святости, за особливі ласки та прецінні дари й особливо за незабутню аудієнцію, люб’язно уділену мені в неділю, 10 лютого цього року, і за дуже догідне помешкання, в якому я тепер перебуваю. // Готуючи обширний звіт про життя Церкви в катакомбах і про моє ув’язнення в радянських тюрмах і таборах, дозволю собі смиренно подати оцим моїм листом всього лиш короткий огляд сучасного стану Церкви в СРСР та скласти до ніг Вашої Святости деякі мої клопотання. ad pedes Sanctitatis Vestrae provolutus[820], дозволю собі смиренно висловити почуття найглибшої пошани та цілковитої відданости Святій Матері Церкві та вікарію Ісуса Христа на землі. Водночас я хотів би передати смиренні обітниці, побажання та почуття повного й невідкличного послуху аж до героїзму, аж до смерти моїх священиків і вірних, які терплять за віру в Бога і за свою безкомпромісну вірність Святому Римському Апостольському Престолу. І. Я вельми щасливий повідомити Вашу Святість, що тільки-но до нас дійшла вістка про приготування до Другого Ватиканського собору у Ватикані, скликаного Вашою Святістю, я особисто і мої священики, як і священики латинського обряду, відправили численні Святі Літургії та піднесли Богові багато вервиць і жертв за успіх цього Собору. Окрім того, коли до нас дійшла вістка про недугу нашого Спільного Отця, ми відслужили чимало Святих Літургій за здоров’я Вашої Святости. Після мого щасливого прибуття до Риму, я теж відслужив одну Св. Літургію в тому самому наміренні, молячи Господа, щоб зволив зберегти Вашу Святість ще ad multos annos[821]. І. На одній із аудієнцій, які блаженної пам’яті Святий Отець Іван XXIII зволив мені уділити, я покірно просив “supplere ех thesauro Ecclesiae”[822] усі Літургії, що служитимуться у відповідності до давніх засад та приписів, “et rata habere quae quaecumque modo bona fide facta sunt”[823]. II. Переходячи до моїх прохань, дозвольте мені покірно просити, ut Sanctitas Vestra benigne omnia valida faciat, quae bona fide facta sunt (quoad illicitatem materiae S. Eucharistiae, quoad contractionem Missarum, quoad impedimenta matrimonialia et quoad indulgentias) in mea Metropolia et in tota Russia Sovietica a sacerdotibus catholicis utriusque ritus[824]. Вищезгадані священики особливо просили мене принести до стіп Вашої Святости це прохання щодо скорочення Св. Літургії, спричинене вимиранням устоїв, з якими було пов’язане зобов’язання святкувати ці Літургії, ut Sanctitas Vestra ex thesauro Ecclesiae adimpleat[825]. II. Я також дозволив собі якнайласкавіше просити Папу Івана XXIII, ut Sanctitas Sua benigne omnia convalidet, quae bona fide facta sunt quoad illicitatem materiae S. Eucharistiae, quoad contractionem Missarum, quoad indulgentias et quoad alla Sacramenta in mea Metropolia et in tota Russia Sovietica a sacerdotibus catholicis utriusque ritus[826]. III. Ut Sanctitas Vostra permit-tat continuare processum praepara-torium beatificationis Servi Dei Me-tropolitae Andreae Szeptyckyj mei praedecessoris[827]. III. З великою приємністю доводжу до ласкавого відома Вашої Святости, що блаженної пам’яті Святий Отець Іван XXIII зволив продовжити при Римському вікаріяті процес збору інформації у справі про святість життя Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Dignetur Sanctitas Vestra haec omnia annuere et confirmare[828]. IV. Ще перед смертю покійного митрополита Андрея Шептицького, що сталася 1 листопада 1944 року, я як його коад’ютор почав упорядковувати справи митрополії, бо митрополит Андрей був уже кілька років паралізований і прикутий до крісла. Незважаючи на те, він не переставав головувати на Архиєпархіяльному синоді поки міг, аж до самої смерти. // Тим часом я завершив свої праці з догматики, книгу з історії середньовічної філософії та книгу, присвячену актуальним пастирським питанням з вказівками для священиків на час війни. Відтак я цілковито присвятив себе справам митрополії. // Після смерти митрополита Андрея я перебрав на себе провід та головування на синоді, що відбувався у Львові. Засідання проходили щочетверга, і в них брало участь багато священиків з усіх наших єпархій, а передовсім з Львівської архиєпархії, бо ж вони були ближче до місця проведення синоду. Мушу підкреслити, що священики дуже охоче приходили послухати дискусії та рішення в справах душпастирства. // Восени 1944 року, тобто невдовзі після того, як я перебрав на себе керівництво митрополією, радянська влада запропонувала мені прислати делегацію до Москви, щоб клопотатись про легалізацію нашої Церкви. Мені було сказано, що саме так вчинили представники інших релігійних конфесій. // Порадившись із досвідченими та довіреними особами, я вирішив призначити головою такої делегації отця Климентія Шептицького, архимандрита студитів, а її членами — низку інших священиків. Між ними був і негідний отець Гавриїл Костельник, якого призначив членом планованої делегації ще митрополит Андрей і якого хотіла бачити в складі делегації радянська влада. IV. Тепер дозвольте мені смиренно представити Вашій Святості становище Церкви в СРСР аж до часу мого звільнення. Ще перед смертю покійного митрополита Андрея Шептицького, що сталася 1 листопада 1944 року, я як його коад’ютор почав упорядковувати справи митрополії, бо митрополит Андрей був уже кілька років паралізований і прикутий до крісла. Незважаючи на те, він не переставав головувати на Архиєпархіяльному синоді поки міг, аж до самої смерти. // Тим часом я завершив свої праці з догматики, книгу з історії середньовічної філософії та книгу, присвячену актуальним пастирським питанням з вказівками для священиків на час війни. Відтак я цілковито присвятив себе справам митрополії. // Після смерти митрополита Андрея я перебрав на себе провід та головування на синоді, що відбувався у Львові. Засідання проходили щочетверга, і в них брало участь багато священиків з усіх наших єпархій, а передовсім з Львівської архиєпархії, бо ж вони були ближче до місця проведення синоду. Мушу підкреслити, що священики дуже охоче приходили послухати дискусії та рішення в справах душпастирства. // Восени 1944 року, тобто невдовзі після того, як я перебрав на себе керівництво митрополією, радянська влада запропонувала мені прислати делегацію до Москви, щоб клопотатись про легалізацію нашої Церкви. Мені було сказано, що саме так вчинили представники інших релігійних конфесій. // Порадившись із досвідченими та довіреними особами, я вирішив призначити головою такої делегації отця Климентія Шептицького, архимандрита студитів, а її членами — низку інших священиків. Між ними був і негідний отець Гавриїл Костельник, якого призначив членом планованої делегації ще митрополит Андрей. Зрештою, я не міг не призначити його членом делегації, бо таке було бажання радянської влади.

У Москві нашу делегацію зустріли дуже добре. Сталін визнав нашу Церкву і мою особу як її голову. Пізніше Генеральний штаб Радянської Армії запросив делегацію на прийняття, влаштоване на її честь[829]. Під час цієї зустрічі члени Генерального штабу[830], знаючи, який великий вплив має Католицька Церква на український народ, просили і вимагали від делегації після повернення до Львова домогтися, щоб я завернувся до верховного командувача УПА (Української Повстанської Армії) генерала Шухевича й переконав його припинити війну проти Червоної Армії[831].

У той час у Карпатських горах близько мільйона українських патріотів боролися в лавах УПА проти регулярних радянських військ, завдаючи їм важких втрат. Щоб приховати ці втрати, радянське командування навіть наказало спалювати тіла власних солдатів, загиблих у боях.

Радянський Генеральний штаб відкрито говорив про причину такого дивного прохання, а саме, що для Радянського Союзу тепер було б ганьбою окуповувати Західну Україну (де діяли воїни УПА) військовою силою, тоді як вони хотіли б pro foro externo[832], щоб населення цих українських територій само виявило бажання належати до СРСР і відкрито про це заявило.

Делегація відразу відповіла, що ця проблема дуже складна й небезпечна, тому що моє евентуальне звернення до командування УПА могло б викликати в КГБ (Комитет государственной безопасности — Комітет державної безпеки), який у той час називався МГБ (Министерство государственной безопасности — Міністерство державної безпеки), підозру в тому, що Українська Католицька Церква має якісь контакти з УПА. У відповідь на таке заперечення голова Генерального штабу запевнив делегацію, що ця справа належить до компетенції Генерального штабу, тож вони можуть бути спокійні і нічого не боятися з боку МГБ.

Повернувшись з Москви до Львова, делегація докладно доповіла мені про розмови з радянським керівництвом. Тим часом радянське військове командування вступило в переговори з представниками верховного командувача УПА генерала Шухевича. Коли ці переговори тривали вже кілька місяців, один радянський полковник конфіденційно попередив мене через одного нашого священика[833], що якщо за два тижні мені не вдасться припинити боротьбу УПА проти Радянської Армії, то наша Церква буде ліквідована. Тоді я спробував зробити все можливе, щоб відвернути ту важку небезпеку, яка грозила руїною нашої Церкви; я написав до наших націоналістів (керівних кіл УПА), давши зрозуміти, що нерозумно було б продовжувати війну проти Червоної Армії, яка сильніша за них, бо ж набагато чисельніша і перемогла самого Гітлера, а тому з часом візьме гору й над силами УПА. Ця моя інтервенція не змінила настанови УПА, яка продовжувала боротися[834].

Тим часом далі регулярно відбувалися щотижневі засідання Архиєпархіяльного синоду. Отець де Вохт (протоігумен отців-редемптористів), який часто брав участь у засіданнях синоду, казав мені, що поки що справи йдуть дуже добре. Немовби на підтвердження цієї його думки, до мене прийшов український міністр освіти та культів з Києва та обіцяв повернути все, що було власністю нашої Церкви, тобто церкви, монастирі, друкарні, семінарії, Богословську академію. Він навіть обіцяв підпорядкувати моїй юрисдикції вірних візантійсько-слов’янського обряду, що проживали в Польщі (незважаючи на кордон між двома державами). Таким чином радянська влада хотіла через мене мати вплив на українських і російських вірних у Польщі. Прощаючись зі мною, згаданий міністр просив мене забути прикрощі та переслідування, пережиті в 1939–1941 роках, і мати цілковиту довіру до радянського уряду.

Незважаючи на ці запевнення та обіцянки радянської влади, я мав передчуття, що для нашої Церкви наближаються дуже важкі часи, і тому на початку квітня 1945 року запросив до себе єпископа Кир Никиту Будку, єпископа Кир Миколая Чарнецького, отця Климентія Шептицького, якого я призначив архимандритом студитів, та отця Йосифа де Вохта, протоігумена отців-редемптористів. Після того, як я докладно пояснив їм свою стурбованість долею нашої Церкви, я таємно призначив їх sub secreto sigilli[835] адміністраторами на випадок, якщо з тої чи іншої причини я не матиму змоги виконувати обов’язки митрополита.

В дійсності МГБ (Міністерство державної безпеки) вже давно готувало план мого арешту та ліквідації нашої Церкви, яка стояла на заваді атеїстичним заходам радянської Комуністичної партії. Ходили чутки, що цей план запропонували редактор-комуніст п. Ярослав Галан та відступник о. Гавриїл Костельник[836].

Реалізація цього плану почалася з моїм арештом 11 квітня 1945 року. Відразу після того (вночі) мене перевезли зі Львова до Києва, де мене півтора року тримали в ізоляції в тюрмі суворого режиму. Тим часом виконавці та ініціятори згаданого плану лестощами та погрозами готували зборище більш як двохсот чоловік з числа боязких священиків та вірних, які навесні 1946 року оголосили про ліквідацію Української Католицької Церкви.

Після мого арешту та депортації Львівська капітула, нічого не знаючи про призначення адміністраторів, обрала кількох капітульних вікаріїв, які, я думаю, були затверджені sub secreto[837] отцем Климентієм Шептицьким та отцем Йосифом де Вохтом, ЧНІ. На жаль, радянським органам якимсь чином вдалося дізнатися імена новообраних капітульних вікаріїв, і один за одним вони були заарештовані.

Разом зі мною були заарештовані.єпископ Кир Никита Будка та єпископ Кир Миколай Чарнецький. Згодом був заарештований також отець Климетій Шептицький. Тож у Львові залишився останній із призначених мною адміністраторів, отець Йосиф де Вохт, і мені вдалося підтвердити це призначення. Оскільки він був громадянином Бельгії, радянська влада не хотіла його арештовувати, однак через кілька років його видворили з Радянського Союзу[838].

Тільки-но до мене дійшла вістка про його вислання, я подбав про те, щоб призначити іншого адміністратора в особі отця Івана Зятика, нового протоігумена отців-редемптористів. На жаль, незабаром і він був заарештований[839]. Тож я призначив новим адміністратором крилошанина Адріяна Зафійовського[840]. Коли він був у небезпеці, я запропонував йому взяти собі за коад’юторів отця Миколу Хмільовського[841], отця Івана Чорняка[842], ректора Львівської єпархіяльної семінарії, та отця Мисака, ЧНІ[843].

Врешті я постановив, що наступні три священики: отець Зафійовський, отець Чорняк та отець Василь Величковський, ЧНІ (недавно звільнений з таборів, він проживає у Львові), що перебувають у Львові, мають разом вирішувати складні питання, в той час як адміністратором залишається отець Зафійовський.

Коли завдяки батьківській турботі Вашої Святости я був звільнений з тюрми, то перед від’їздом до Риму я покликав до Москви, за дозволом Міністерства внутрішньої безпеки Російської Соціялістичної Федеративної Республіки[844], отця Василя Величковського (1903 року народження, висвяченого у 1925 році) і в понеділок 4 лютого цього року в номері готелю “Москва” (6 поверх, № 124) під час бінарної Св. Літургії[845] висвятив його на єпископа Луцького. Після Св. Літургії я пояснив йому, що мушу їхати до Риму. Я показав і передав йому дорогоцінний лист Вашої Святости, — а отже дав зрозуміти, що я їду до Риму, щоб виконати шанований наказ Святого Отця, а не щоб рятувати власну особу.

V. Перемиська єпархія. На чолі Перемиської єпархії в 1945 році стояв правлячий єпископ Кир Йосафат Коциловський[846] та його єпископ-помічник Кир Григорій Лакота[847]. Коли єпископський осідок разом з частиною Перемиської єпархії опинився в межах Польщі, владика Коциловський подбав про номінацію двох генеральних вікаріїв для тої частини єпархії, що опинилася на території Радянського Союзу: отця Михайла Мельника[848] та отця Миколи Панаса[849]. На жаль, перший згодом апостазував, а другий мало що зміг зробити. Тому майже всі священики вказаної частини Перемиської єпархії приїжджали до Львова, щоб отримати необхідні вказівки для своєї важкої душпастирської праці.

Після смерти владики Коциловського в 1947 році та владики Лакоти в 1950 році я мав намір, за схваленням Святого Престолу, висвятити на єпископа вищезгаданої частини Перемиської єпархії отця Івана Чорняка, що походив з цієї єпархії, однак зреалізувати цей намір виявилось неможливо[850].

VI. Станиславівська єпархія. Правлячий єпископ Станиславова і його помічник, відповідно — владика Григорій Хомишин[851] та владика Іван Лятишевський, перед своїм арештом 11 квітня 1945 року призначили кілька адміністраторів[852]. У грудні 1945 року у лікарні Київської тюрми помер владика Григорій Хомишин, в той час як владика Лятишевський був засланий на Сибір, де терпів понад десять років. У 1956 році він повернувся до Станиславова, однак був уже тяжко хворий і наступного року помер[853]. Перед смертю, з огляду на наполегливі прохання священиків, а особливо отця Величковського, він висвятив на єпископа отця Івана Слезюка, 1896 року народження, висвяченого на священика в 1923 році. Перед Другою світовою війною о. Слезюк був катехитом у Станиславівській гімназії[854].

Передбачаючи свій неминучий арешт, о. Іван Слезюк висвятив на єпископа о. Симеона Лукача, 1893 року народження, висвяченого на священика у 1919 році[855]. Перед Другою світовою війною він був духівником у єпархіяльній семінарії, професором морального богослов’я та аскетики. Він також був членом єпархіяльної консисторії. Незадовго перед моїм від’їздом до Риму я дізнався, що їх обох заарештовано[856].

VII. Апостольський екзархат Лемківшини. Апостольський екзарх Олександр Малиновський[857], колишній віце-ректор Львівської семінарії, у 1945 році написав до мене листа, прохаючи про вказівки. На жаль, я не міг йому відповісти, бо в той час був уже в тюрмі. Дещо пізніше я дізнався, що він був вимушений (польськими властями) покинути свій екзархат, що знаходився в межах Польщі, зректися своєї посади й виїхати за кордон.

VIII. Чернівецький вікаріят. Вікарієм був отець Сімович[858]. Мені повідомляли, що він помер. На жаль, я не міг подбати про призначення його наступника, бо в цьому вікаріяті тривали жорстокі переслідування.

IX. Мукачівська єпархія. Після того, як у 1947 році був убитий Мукачівський єпископ Кир Теодор Ромжа[859], Святий Престол, як мені здається, призначив його наступником владику Хіру, який у даний час перебуває в Караганді, що в Казахстані[860]. Владика Хіра мав генерального вікарія — отця Мурані, якого добре знають у Римі, бо тут він відбув свої богословські студії[861].

X. Пряшівська єпархія. Під час мого ув’язнення в Сибіру до мене дійшла звістка про арешт Пряшівського єпископа Кир Павла Гойдича[862] та його помічника Кир Василя Гопка[863]. Я також дізнався, що у в’язниці владика Гойдич мав стигми[864]. Через це його перевели в лікарню і піддали обстеженню. За моїми даними навесні 1959 року він був ще живий.

XI. Отець-прелат Петро Вергун, апостольський візитатор для українців, що проживають в Німеччині, був засуджений на 7 років. Після відбуття покарання він був засланий у Сибір до Єнісейська (це приблизно за 1000 км від мене)[865]. Він написав мені кілька листів, у яких казав, що хоче повернутися до Австрії. Помер у 1957 році в Єнісейську, де й похований. Я нічого не робив для його вірних, бо знав, що про них подбає Святий Престол.

XII. Душпастирська праця в СРСР поза межами Західної України. Перш ніж говорити про актуальну ситуацію, мушу підкреслити деякі попередні факти, які їй передували.

У 1939 році, важкими й небезпечними шляхами, з Риму прийшов лист від Його Еміненції кардинала Ежена Тіссерана, згодом секретаря Св. Конгрегації у справах Східної Церкви, з повідомленням про мою номінацію титулярним архиєпископом Серри та коад’ютором митрополита Андрея Шептицького cum iure successions[866]. Я був висвячений на архиєпископа митрополитом Андреем 22 грудня 1939 року, на свято Непорочного Зачаття. Співсвятителями були владика Никита Будка та владика Миколай Чарнецький.

Митрополит був переконаний, що незабаром буде заарештований, та й узагалі очікував смерти. Але в цей перший період 1939–1941 років радянська влада, не будучи впевна у своїй перемозі, переслідувала Церкву, однак не наважилися її зліквідувати, чекаючи відповідного моменту. А тим часом вони пильно стежили за її діяльністю.

Митрополит Шептицький, який був стурбований майбутньою долею Церкви і який отримав від папи св. Пія X повну юрисдикцію над територією усієї царської Росії[867], вважав, що настав час її застосувати. Спираючись на ці повноваження (vi iurisdictionis sibi concessae[868]), він поділив усю територію СРСР на 4 екзархати, тобто:

1. Европейська частина Радянського Союзу (Росія) та Сибір. Екзархом був отець Климентій Шептицький, архимандрит студитів[869].

2. Білорусь. Екзархом був отець Антоній Неманцевич, Т.І.[870]

3. Частина України: Волинь, Підляшшя, Холмщина. Екзархом був владика Миколай Чарнецький[871].

4. Велика Україна. Екзархом був призначений нижчепідписаний.

Після цього важливого заходу для добра душ і Церкви митрополит Андрей провів ще кілька засідань синоду екзархів, а тоді поінформував Святий Престол, прохаючи про ласкаве затвердження своїх рішень.

Головними підвалинами правового устрою Російської Церкви були декрети Петроградського синоду pro russis catholicis orthodoxis[872], що відбувся 1917 року в Петербурзі під головуванням митрополита Андрея, який саме перебував у Петербурзі після звільнення з царської в’язниці. Акти цього синоду були опубліковані смиренним нижчепідписаним під назвою: Проф. др. Й. Сліпий. Петроградський Синод 1917 p., в журналі “Богословія” 1931, ст. 289-297[873].

Під час німецької окупації Західної України (1941–1944) Святий Престол затвердив створення чотирьох екзархатів, призначення чотирьох екзархів і рішення синодальних зустрічей, але під умовою, що вони залишатимуться суворо таємними.

Тут я мушу додати, що під час синодальних зустрічей всі екзархи погодилися, що кожен екзарх може вживати необхідних заходів також і поза межами свого екзархату у випадку, якщо престол відповідного екзархату буде вакантний[874].

Як я вже зазначив вище, митрополит Андрей дістав від Святого Престолу схвалення цих важливих заходів, але 1 листопада 1944 року помер. У 1945 р. владика Миколай Чарнецький, заляканий у ході слідства, визнав існування чотирьох екзархатів у Радянському Союзі.

Із чотирьох вищезгаданих екзархів першим помер отець Антоній Неманцевич, Т.І. — від епідемії тифу в німецькому таборі примусової праці[875]. Його наступником Святому Престолу було запропоновано призначити, здається, отця Оношка[876] чи отця Горошка[877]. Цей останній еміґрував у Західну Европу, тоді як отець Оношко залишився на місці, однак певних відомостей про його долю я не маю.

Близько 1950 року помер у в’язниці у Володимирі-на-Клязьмі також і другий екзарх, отець Климентій Шептицький[878]. Врешті у 1959 році у Львові, після повернення з Сибіру, помер третій екзарх, владика Миколай Чарнецький.

Із чотирьох екзархів залишився я один. Щоб забезпечити духовні потреби десятків тисяч вірних греко-католиків, засланих і розкиданих по всьому Радянському Союзі, особливо Сибіру, я після довгого роздумування вирішив vi plenipotentiariae communicatae et vi iurisdictionis metropolitarne[879] призначити наступних адміністраторів cum iuribus[880] екзарха:

1. Отця Василя Величковського, ЧНІ (протоігумена отців-редемптористів) як наступника владики Чарнецького для частини України з делегуванням тимчасових повноважень також на Білорусь.

2. Територія Росії була застережена для нижчепідписаного.

Величезна територія Сибіру географічно розділена на чотири частини: Західний, Центральний і Східний Сибір і Далекий Схід. Цей поділ я зберіг і в церковній сфері.

1. Для Західного Сибіру з осідком у місті Новосибірськ був призначений адміністратором отець Микола Ревть,[881] священик Перемиської єпархії, 1914 року народження, рукоположений у 1938 році. Ми були разом в одному таборі. Тепер він відбуває вже другий термін ув’язнення, через рік буде звільнений. Поки що від дбає за вірних своєї території через свого брата (мирянина), який перебуває на волі. Звичайно, це не така й велика річ, але принаймні є хтось, хто молиться і турбується про вірних і священиків, яких так багато в Західному Сибірі.

2. Для Центрального Сибіру з осідком у місті Красноярськ був призначений адміністратором отець Ілля Блавацький,[882] священик Перемиської єпархії, 1911 року народження, рукоположений у 1935 році. Довгий час ми були з ним у тій самій тюрмі й таборі. Недавно він відбув другий 4-річний термін ув’язнення і повернувся до Красноярська.

3. Для Східного Сибіру з осідком в місті Іркутськ був призначений адміністратором отець Степан Ратич, священик Львівської архиєпархії, 1890 року народження, рукоположений у 1919 році, почесний крилошанин[883]. Через переслідування він змушений був покинути Сибір і повернутися в Тернопіль (Західна Україна). В Сибіру залишилося два священики: отець Антоній Сірецький,[884] 1881 року народження, рукоположений у 1906 році, та отець-редемпторист Орищук,[885] але жодного з цих двох я не призначив адміністратором, бо перший був на той час старий і слабий, а другий зазнає тяжких переслідувань, тому я не хотів погіршувати його становище цим призначенням.

4. Далекий Схід. З радянських часописів я дізнався, що Святий Престол створив там дієцезію, і думав, що призначено також і ординарія. Та незважаючи на таку звістку, на цих теренах ніхто й гадки не мав про існування церковного провідника, тож я призначив генеральним вікарієм отця Івана Пасіку[886] з осідком у місті Комсомольськ[887]. На жаль, він мусів виїхати до Тернополя (Західна Україна). На Далекому Сході залишилися кілька отців-василіян, але останніми часами я не мав від них ніяких відомостей. Можливо, їх заарештовано.

5. Для Казахстану, з осідком в місті Караганда, був призначений адміністратором отець Олексій Зарицький, священик Львівської архиєпархії, 1912 року народження, рукоположений у 1936 році[888]. У Караганді помер отець Пересипкін[889]. У місті Акмолинськ, недалеко від Караганди, була каплиця, яку збудував отець Кучинський[890], латинський парох Києва, який перебуває тепер у таборі надзвичайно суворого режиму в Мордовії. Після його арешту каплицею деякий час опікувалася його сестра. Недавно ця каплиця була зруйнована КГБ, бо ж вона стала осередком релігійного життя всіх вірних різних обрядів.

6. Для Півдня Радянської Азії (тобто Узбецької, Туркменської, Киргизької та інших республік) з осідком у місті Фрунзе був призначений адміністратором отець Федорик, ЧСВВ, який раніше був місіонером у Холмі на Західній Україні[891].

Усі ці адміністратори і генеральні вікарії були призначені мною особисто під час сповіді, коли мені випала можливість зустрітися з попередньо наміченими священиками, або опосередковано, тобто я доручав на сповіді священикам повідомити обраного кандидата — неодмінно через сповідь — про призначення його адміністратором. Я чинив так, бо побоювався, що КГБ (Комітет Державної Безпеки) за допомогою гонінь і тортур зможе дізнатися про ці призначення. Такого роду питання КГБ часто ставило й мені, намагаючись розізнати, як я керую митрополією та кого я визначив своїми наступниками.

Усі вище перелічені священики, призначені адміністраторами, не мають вищої освіти з богослов’я, канонічного права чи інших богословських наук, а закінчили звичайні свої філософські й богословські студії в єпархіяльних семінаріях або у Львівській богословській академії. Однак усі вони дуже добрі священики, які багато років зносили найтяжчі покарання за свою вірність Христові і за свою синівську прив’язаність до вікарія Христа, і за цю правду вони готові в будь-який момент віддати життя.

Звичайно, вони не так і багато можуть зробити для довірених їм душ, але й те мале, що вони можуть, — це вже багато, коли зважити на ті реалії, в яких вони перебувають.

Усі ці мої заходи смиренно представляю Вашій Святості з проханням, щоб Ваша Святість зволили ласкаво їх схвалити.

Після мого арешту я іноді мав можливість видавати пастирські послання, і я писав їх до монахів василіян, студитів і редемптористів, до сестер-василіянок, сестер-служебниць Непорочної Діви Марії, до священиків, вірних, до семінарії та академії. Я також писав пастирські послання з нагоди Різдвяних свят, Чотиридесятниці й Пасхи. Я особливо хотів би відзначити два обширні листи, написані в таборах. Перший був адресований священикам, які — хто по-справжньому, а хто тільки вдавано — відступили від віри, і в ньому я закликав їх звернути зі згубного шляху[892]. Другий лист був адресований священикам, які терпіли, терплять і будуть терпіти тюремне ув’язнення, і в ньому я ставив перед ними приклад тих, хто несе свій хрест. Довгі вервиці таких героїв віри, перший з яких — сам Ісус Христос, продовжуються безперервно. Я пригадав цим священикам, що вони немовби бійці на арені, на яких дивиться небо і земля, вічність і історія, і що за їхню витривалість їх очікує вінець слави[893].

По відбутті тюремного ув’язнення я двічі вступав у переговори з представниками радянського уряду. На питання, чого б я від них бажав, я просив зняти заборону щодо нашої Церкви, бо в СРСР не існує закону, який би дозволяв переслідування нашої Церкви, а проте її несправедливо переслідують в адміністративному порядку. Крім того я нагадав, що Сталін у 1944 році визнав нашу Церкву. Отож, я вимагав повернення до стану, що існував перед моїм арештом. Про все це дозволю собі написати в моєму наступному звіті.

XIII. Латинські дієцезії.

У таборах я зустрів луцького адміністратора о. проф. Джепецького, який був призначений вже покійним єпископом Шельонжеком[894]. Крім нього в таборах були й інші священики з Києва, і від них я дізнався, що там було дуже мало латинських священиків, які б займалися душпастирською працею. Адміністратором Кам’янця був о. Кукурудзінський[895]. На жаль, я не знаю, де він тепер. Інший адміністратор, професор семінарії, ім’я якого я в цю мить не пригадую, — відбуває в Караганді 4-річний термін ув’язнення[896].

Від литовських священиків я чув, що багато їхніх єпископів померли, а інші хворі. Адміністратор Станкевичус, який є квазі-адміністратором цілої Литви і поїхав як делегат на Вселенський собор, не має довіри в священиків, які вважають його агентом поліції[897]. Я запропонував їм поки що, за схваленням Святого Престолу, обрати іншого таємного адміністратора, до якого могли б звертатися з довір’ям.

У таборі я зустрів одного чудового литовського священика на ім’я Альфонс Сварінскас[898]. Ми були разом у тюрмі надзвичайно строгого режиму, відомій як “Спец”. Він витерпів багато переслідувань та тортур і має рідкісний дар підтримувати добрі стосунки з радянськими адміністративними органами. Через рік спливе його термін ув’язнення. Я хотів узяти його до Риму як свого секретаря, бо найбільше його бажання — побачити Святішого Отця, але це виявилось неможливим. Я сердечно поручаю його ласкавій пам’яті Вашої Святости. У таборі були також два литовські каноніки: Рауда[899] та Кішкіс[900], які, відбувши термін ув’язнення, повернулися на батьківщину. У таборі залишилися ще два-три литовські священики[901], декан-латиш і з десяток наших священиків.

Трохи пізніше, в окремому листі, дозволю собі покірно просити Вашу Святість ласкаво зволити поновити раніше уділені мені повноваження й додати до них іще деякі.

Благаючи батьківського апостольського благословення для мене і моїх священиків та вірних, розкиданих по широченних просторах СРСР, прошу дозволити мені висловити найщиріші почуття синівської любови, відданости й послуху

Вашої Святости

найслухняніший син

+ Йосиф Сліпий

Архиєпископ і митрополит Львівський

Ватикан, 1 липня 1963 року

Блаженніший Отче,

Дозволю собі довести до ласкавого відома Вашої Святости наступи факти. Наприкінці Другої світової війни до Польської Республіки були прилучені майже в цілості наші Перемиська та Сяноцька єпархії, а з ними близько 500 тисяч вірних українців-католиків, які тепер, стероризовані, ховаються по всій Польській Республіці. Самі поляки визнають, що українського елементу є близько 200 тисяч осіб, а це “une quantité pas negligeable”[902].

У зв’язку з цим питанням до Святого Апостольського Престолу вже звертаються з різних сторін із проханням призначити для наших вірних єпископа, який би про них піклувався. Єпископський престол у місті Перемишлі існує ще з X століття, і його безперервно займав єпископ східного обряду; щойно тепер він залишився без ординарія. Також і місто Сянік було єпископським осідком у середньовіччі, а з 1934 року стало осідком апостольського екзархату.

Ad pedes provolutus[903], дозволю собі покірно просити, щоб Ваша Святість зволили присвятити цьому питанню свою батьківську турботу і ласкавим призначенням єпископа потішили вірних у їх критичній ситуації.

16 травня цього року, під час розмови з Його Еміненцією кардиналом Вишинським, я зрозумів, що він особисто неприхильно ставиться до призначення нашого єпископа в Польщі. Він складає вину за таке становище на польську владу, але в дійсності це не так. Його Еміненція кардинал Вишинський не хоче навіть визнавати національний термін “українці, український” — а треба сказати, що за залізною завісою цей термін визнають усі без ніякої дискусії — і, вживаючи анахронічної мови XVII століття, говорить про “русинів”. Він стверджує, що у випадку публічного призначення наших парафіяльних священиків та українського єпископа в Польщі польська влада могла б вигнати всіх українців з Польщі в СРСР. Але і польське, і радянське керівництво прекрасно знають, що в Польщі є багато українців; мало того, радянський уряд хотів tempore suo[904], щоб я як митрополит Львівський, до мого арешту, самостійно здійснював юрисдикцію над цими українськими вірними в Польщі.

Крім того, п’ять років тому до Варшави приїжджав президент київської Академії наук Максим Тадейович Рильський, найосвіченіша людина серед радянських українців, і за погодженням з польським урядом створив там, у Варшаві, Українсько-польське культурне товариство, яке видає щотижневу газету “Nasze Słowo” (“Наше слово”) і займається пропагуванням української культури в Польщі. Цим Рильський хотів пом’якшити наслідки переслідувань і терору поляків супроти українців на території Польської Народної Республіки.

Я в своєму сумлінні вважав, що повинен представити це на ласкавий розгляд Вашої Святости.

Благаючи батьківського апостольського благословення, дозволю собі висловити найщиріші почуття синівської любови, відданости й послуху

Вашої Святости найслухняніший син

+ Йосиф Сліпий

Архиєпископ і митрополит Львівський

III. Спогади Нормана Казенса про обставини звільнення митрополита Йосифа Сліпого

В останньому розділі нашої книги ми пропонуємо до уваги читача уривок із спогадів американського журналіста Нормана Казенса (1915–1990), письменника та громадського діяча, який на початку 1960-х років фактично став неофіційним дипломатичним посередником у переговорах між Ватиканом і СРСР у справі звільнення митрополита Йосифа Сліпого. Казенс був близьким другом президента Кеннеді та довголітнім і доволі успішним редактором часопису “Saturday Review”[905]. Як політичний журналіст він був невтомним захисником миру та політики ядерного роззброєння й активно пропагував ці погляди у своїх працях та публікаціях[906]. Казенс не лише виступав із пацифістськими ідеями, а й намагався на практиці сприяти налагодженню мирних відносин у світі. У 1950-х роках він був одним з головних організаторів запрошення до США на лікування японських дівчат, постраждалих від ядерного бомбардування Хіросіми; у 1957 р. — став співзасновником та першим співголовою Національного комітету за тверезу ядерну політику (SANE)[907]. У 1960-х роках Норман Казенс виступив ініціятором американо-радянських мирних конференцій у Дартмуті[908], а в 1963 р. фактично став неофіційним дипломатом, задіяним як посередник у таємних переговорах між Білим домом, Ватиканом і Кремлем. Таким чином він причинився до двох великих справ. Завдяки його місії вдалося підписати американо-радянську угоду про припинення ядерних випробувань, за що президент США Джон Кеннеді висловив йому публічну подяку, а також домогтися звільнення з ув’язнення митрополита Йосифа Сліпого та Празького архиєпископа Йозефа Берана, за що папа Іван XXIII нагородив його пам’ятним медальйоном. Для виконання цієї місії Казенс двічі їздив до СРСР та мав приватні зустрічі з Микитою Хрущовим. Згодом він написав спогади про свою місію і видав їх спочатку уривками у “Saturday Review”, а в 1972 р. — окремою книгою “Неймовірний тріюмвірат: Джон Кеннеді, папа Іван, Микита Хрущов”, в якій детально описав усі перипетії цієї місії та перебіг переговорів. Нижче подається переклад уривка з цієї книги про першу поїздку Нормана Казенса до Москви у грудні 1962 р., яка, власне, й стосувалася справи звільнення митрополита Йосифа Сліпого. Якщо у своїх “Споминах” Йосиф Сліпий описує своє звільнення з погляду в’язня, то спогади Казенса висвітлюють ці самі події з перспективи безпосереднього учасника переговорів і проливають світло на роль ватиканської дипломатії у цьому процесі.

Неймовірний тріюмвірат: Джон Ф. Кеннеді, папа Іван XXIII, Микита Хрущов

Причинок до історії року, сповненого надій (1962–1963)[909]

(Уривок)

Розділ перший

З кінця 1962-го і майже весь наступний рік у світі панував новий дух оптимізму. Це піднесення було здебільшого вислідом дивної й колосальної щодо масштабу взаємодії між трьома особами: президентом Джоном Ф. Кеннеді, папою Іваном XXIII і першим секретарем ЦК КПРС Микитою Хрущовим. Якщо зважити на їх особистості й на ті ідеології, що вони репрезентували, то це був один із найнеймовірніших тріюмвіратів в історії: американський президент, папа Римський і комуніст. Їх об’єднало розуміння того, що цивілізація надзвичайно вразлива перед руйнівними силами сучасности. А конкретною подією, що донесла цей разючий факт до їх свідомости, стала Карибська криза в жовтні 1962 року.

Карибську кризу вдалося врегулювати, але жах, який вона породила, спонукав людей до більшої рішучости й самопосвяти. 10 жовтня 1962 року, виступаючи в Американському університеті, президент Кеннеді запропонував покласти край Холодній війні. Ця пропозиція знайшла позитивний відгук з боку керівника Радянського Союзу Микити Хрущова. Папа Іван використав усю вагу папського авторитету, щоб голосно заявити: світ потребує миру, опертого на законі. Його енцикліка “Pacem in terris” стала, мабуть, найважливішим з усіх його документів. У ній папа закликав сповнитись новим духом співпраці й будувати у світі новий тривкий лад.

Ці три особи мали глибоку повагу один до одного. Незважаючи на кардинальні відмінності й суперечності, що різнили їх, усі вони розуміли, до якої міри їх спільна роль є історично необхідна. Їх свічка горіла яскраво, але недовго — це тріо дуже скоро стало історією. Президент Кеннеді був убитий, папа Іван помер від раку, а Микиту Хрущова усунули з посади.

Моя розповідь про деякі епізоди, пов’язані зі стосунками цих трьох людей, — не більш ніж невелика примітка на берегах історії, а проте вона проливає певне світло на важливі перемови між членами цього тріо. Завдяки дивовижному збігу обставин я опинився в ролі посланця папи Івана XXIII до Кремля. А один з побічних епізодів цієї моєї місії був пов’язаний з особою президента Кеннеді.

Вихідною точкою особистої частини цієї історії став початок березня 1963 року, коли в Нью-Йорку до мене завітав отець-домініканець Фелікс Морліон[910], президент римського університету “Pro Deo”. Ми провели години зо три в мене в кабінеті, а тоді пішли обідати. Отець Морліон був добродушний здоровань, який любив сміятися і вмів зробити так, щоб поряд з ним ви почувалися невимушено. Дуже скоро мені стало ясно, що отець Морліон — це, до того ж, найрізнобічніше обдарована людина з усіх, кого я зустрічав. Він чудово орієнтувався в американській історії та американських інституціях, у світовій політиці, в сучасній науці та технологіях, у кінематографії та європейській літературі. Він був уродженець Бельгії, але почував себе як удома і у Франції, і в Італії, і в Німеччині, і у Сполучених Штатах, бо ж мовами всіх цих країн він розмовляв із дивовижною вправністю. Я дізнався, що під час Другої світової війни він був учасником антифашистського підпілля, переховував євреїв, і через це за його голову була призначена винагорода. Він притримувався космополітичного світогляду. Універсалізм отця Морліона відображало й інтелектуальне середовище університету “Pro Deo”, який він заснував у 1945 році з допомогою Джованні Баттісти Монтіні, тодішнього заступника державного секретаря Ватикану в звичайних справах, що згодом став папою Павлом VI.

На тій першій зустрічі отець Морліон сказав, що приїхав до Сполучених Штатів, щоб заручитися підтримкою для університету “Pro Deo”, який від початку свого існування був інтернаціональним та міжрелігійним закладом — не в останню чергу завдяки папі Івану XXIII й кардиналові Монтіні. Отець Морліон із запалом висловлював надію, що його університет стане тим осередком, який виховуватиме “громадян світу” і долатиме розбіжності не тільки між Сходом і Заходом, а й на самому Заході, в тому числі й розбіжності між науковцями і богословами, між філософами і активістами[911].

Отець Морліон також казав, що працює над книжкою про папу Івана XXIII. На цей час сила ідей папи ще не проявилася сповна. Всі, звичайно, знали, як твердо він вірить у засади братерства й світового порозуміння; багато хто вже починав відчувати теплоту його особистости; та допіру кілька місяців по тому, після енцикліки “Pacem in terris”, світ побачив увесь історичний масштаб цієї постаті. Отож, коли отець Морліон починав говорити про папині ідеї та сподівання, я з захватом усвідомлював, які кардинальні зміни нас чекають.

“Вірте мені, — казав отець Морліон, — тепер наспівають грандіозні ідеї, і невдовзі весь світ привітає й полюбить цього шляхетного чоловіка, Івана XXIII. Він не тиран, не доктринер. Він глибоко шанує людей будь-якого віровизнання. Він хоче допомогти врятувати мир”.

Отець Морліон казав, що папа Іван хоче прислужитися світові, хоче йти в ногу з часом, однак поки що зовсім неясно, як це найкраще зробити. Він запитав мене, як я гадаю — чи не потрактує американський народ рішучі заяви папи Римського про потребу дієвих заходів задля утвердження миру в світі як недоречне втручання в політичні справи? Я сказав отцю, що не можу знати, як відреагують американці чи будь-який інший народ, але мені важко уявити, щоб у рішучому заклику до миру з боку одного з чільних релігійних провідників світу було щось неприродне. Зрештою, це і є завдання релігії — побачити духовні виміри тої світової кризи, що провадить світ до війни, і вжити належних заходів для її подолання. З богословського погляду ядерна війна — це не просто війна одної країни проти іншої, одних людей проти інших; це війна проти самого Бога. Людина тепер за крок від того, щоб знищити не просто мільйони життів, а й саму можливість існування життя. Ядерна війна може змінити генетичну матрицю людини, знівечити її життя і спотворити середовище, в якому вона існує. Якщо турбота про такі речі — це не привід для папського втручання, то що ж узагалі може стати таким приводом?

Отець погодився, що масштабні мирні ініціятиви з боку Ватикану справді потрібні. Він сказав, що переконаний: папу надихають дедалі дужчі антивоєнні настрої в самому Радянському Союзі. Ці довгоочікувані тенденції до більшої відкритости, що наростають у СРСР, надзвичайно важливі, і їх треба вивчати й випробовувати, чого вони варті. Отець Морліон додав, що будь-який папський заклик до миру має бути ретельно підготований. А крім того, щоб такий заклик міг мати належний ефект, треба налагодити зв’язки з радянським керівництвом.

Він також казав, що папа переконаний: порозумінню в світі може неабияк посприяти Рік міжнародної співпраці[912], зорганізований на зразок дуже успішного Міжнародного геофізичного року[913]. (На той час, а це було влітку 1962-го, прем’єр-міністр Індії Джавахарлал Неру ще не встиг виступити в ООН з пропозицією про Рік міжнародної співпраці. Наскільки відомо, між ідеєю папи Івана XXIII і пропозицією Неру не було ніякого зв’язку).

Ми повернулися до обговорення цих можливостей восени того ж року. Отець Морліон розпитував мене про Дартмутські конференції. Ці семінари, що зібрали разом американських та радянських академіків, науковців і письменників, почалися в жовтні 1960 р. в Дартмутському коледжі, що в м. Гановер у США, і продовжилися в червні 1961-го в Криму. Третя зустріч мала відбутися в жовтні 1962-го в Академії Філліпса в американському місті Андовер. Мета цих семінарів була в тому, щоб проаналізувати проблеми, які стояли перед політиками обох країн, і поглянути, чи не можна було б намітити певні базові підходи, які лягли б в основу урядової політики обох держав. Отець Морліон не міг бути допущений на зустріч у Андовері як учасник або спостерігач, та все ж він поцікавився, чи не можна було б під час конференції знайти якусь можливість для того, щоб він поспілкувався з радянськими представниками.

Тижнева американо-радянська конференція в Андовері розпочалася 21 жовтня 1962 року. Вже за п’ять днів до початку зустрічі почала наростати напруга навколо повідомлень про розгортання на Кубі радянських стратегічних озброєнь. Ця напруга далася взнаки і в Андовері вже під час недільної вечері-знайомства, коли обидві делегації зібрались коло телевізора, щоб вислухати звернення президента Кеннеді до американського народу. Президент підтвердив, що на Кубі є радянські ракети. Він сказав, що така ситуація нестерпна і що він, цілком усвідомлюючи, на який ризик іде, наказав американському флоту перехоплювати радянські транспорти з озброєннями, що прямують на Кубу.

Поки радянські та американські делегати слухали промову, я спостерігав за ними. З американського боку там були присутні Філіп Е. Моузлі, керівник дослідницьких програм у Раді міжнародних відносин; Джон Б. Оукс, редактор передовиці “Нью-Йорк Таймс”; Роберт Б. Мейнер, губернатор штату Нью-Джерсі в 1954–1962 роках; Артур Ларсон, директор Центру світової законности при Університеті Дьюка; Томас Б. Кофран, виконавчий віце-президент Банку Америки; Шепард Стоун, директор Програми міжнародних відносин Фундації Форда; Пол М. Доті, член Науково-дорадчого комітету при президенті США; Лестер Б. Ґрейнджер, президент Міжнародної конференції соціяльної роботи; Марґарет Мід, учений-антрополог; Луїс Б. Сон, професор міжнародного права Гарвардського університету; Герман Штайнкраус, колишній голова Бріджпортської мідної компанії; Гаррі Калбрет, віце-президент Національної страхової компанії; Норріс Гофтон, директор театру “Фенікс” у Нью-Йорку.

Серед російських делегатів були головний вчений секретар президії АН СРСР академік Євген Федоров[914]; воєнний теоретик генерал Микола Таленський; колишній голова програми культурного обміну і провідний радянський журналіст Юрій Жуков; письменник, редактор і депутат Верховної Ради РРФСР Борис Полєвой; журналіст і член редколегії центрального профспілкового видавництва Григорій Шумейко; хірург, член-кореспондент Академії медичних наук СРСР Володимир Кованов; учений-астроном професор Алла Мацевич.

Під час трансляції звернення президента Кеннеді на обличчях як американських, так і радянських делегатів відображалося те саме почуття гострого занепокоєння. Коли звернення закінчилось, радянські делегати встали. Голова їх делегації Євген Федоров запитав, чи не могли б вони відлучитись на кілька хвилин, щоб поговорити між собою. Американці, звісно ж, розуміли, що радянські представники опинилися в делікатній ситуації. Якщо вибухне війна, то вони будуть інтерновані, — звичайно, якщо ця війна триватиме досить довго, щоб ця проблема стала актуальною. Отож, ми вважали за потрібне одверто поговорити з радянськими гостями про те, чи не воліли б вони негайно повернутися до Москви.

Зі свого боку, ми вважали, що дуже важливо не давати нашим гостям фальшивих запевнень щодо поточної кризи. Тому, коли близько дев'ятої вечора обидві групи знову зійшлися, я як голова американської делегації почав зустріч словами про те, що американська сторона добре усвідомлює — раптова криза змушує задуматися, чи не доцільніше було би відкласти конференцію до кращих часів.

“Ми думали над цим питанням, — сказав д-р Федоров. — Панове, ми у ваших руках. Ми зробимо так, як ви скажете. Якщо хочете продовжувати конференцію, ми залишимося, а якщо ні, поїдемо”.

Я не вважав за конечне проводити серед американських делегатів якусь закриту нараду, щоб дати чітку відповідь на питання д-ра Федорова. Навпаки, я вважав за краще, щоб рішення було ухвалене відкрито. Я попросив підняти руки тих американців, які воліли б, щоб конференція продовжувала роботу за наміченим планом. І всі одразу ж як один проголосували за.

“Дуже добре. Конференція триватиме”, — відповів д-р Федоров. Він попросив слова і наступні півгодини завзято боронив радянську акцію на Кубі, характеризуючи президентське рішення про блокаду Куби як зарозуміле, агресивне й неправомірне. Відповідь з американського боку було не менш одверта й ґрунтовна. Ми запитали генерала Таленського[915], чи радянські війська залишатимуться на Кубі безстроково. Генерал Таленський без ніякої агресії, дуже виважено пояснив, що Радянський Союз не має на меті перетворювати Кубу на свою військову базу. Він сказав, що призначення ракет — захистити Кубу в ситуації, коли в Сполучених Штатах звучать дедалі гучніші вимоги збройного вторгнення на острів.

“Отже, Радянський Союз хоче передати ці ракети Кастро?” — запитав Філ Моузлі.

“Так”, — відповів генерал Таленський.

“У такому разі, — тихо сказав Філ Моузлі, — я хотів би запитати, чи сприятиме тій справі миру, якою стурбовані всі тут присутні, те, що ці ракети будуть у руках Кастро? Чи хто-небудь із нас припускає хоч на мить, що наявність оцих ракет у Кастро, так близько до кордонів США, не призведе рано чи пізно до війни?”

Юрій Жуков[916], член редколегії “Правди”, запитав, чи не може спровокувати війни так само й американське вторгнення на Кубу.

Того тижня дискусії в Андовері проходили в напруженій атмосфері, подекуди на різких тонах, але вже на другий день стали зрозумілі дві речі. По-перше, Карибська криза не змінила щирости радянських делегатів і їхнього прагнення, щоб конференція була продуктивною. По-друге, і американці, і радянці як приватні громадяни виразно демонстрували своє бажання знайти вихід із кризи.

Саме тоді стала очевидною одна з переваг неофіційних зустрічей на зразок нашої. Як приватні громадяни, ми не мусили виходити з тої чи іншої наперед усталеної позиції або обґрунтовувати якісь наперед визначені погляди. Ми могли розглядати різні альтернативи, не беручи на себе конкретних зобов’язань. А вже далі ці альтернативи мали стати предметом уважного аналізу відповідних урядів, які вбачали в андоверській зустрічі нагоду, щоб прозондувати можливі виходи з глухого кута.

Десь у цей самий час до Андовера прибув отець Морліон. У світлі нашої попередньої розмови про те, чи варто папі виступити в обороні миру, отець Морліон запитав, чи не було б доцільне втручання папи Римського в Карибську кризу — хай навіть воно обмежиться закликом до більшої відповідальности. Цілком можливо, що і Сполученим Штатам, і Радянському Союзові буде легше відреагувати на пропозицію третьої сторони — тоді як така сама пропозиція з боку стратегічного супротивника буде відкинута з ходу, без огляду на будь-які рації. Діставши заохоту від тих членів обох делегацій, з якими він мав довірчу розмову, отець Морліон зателефонував у Ватикан. А вже кілька годин по тому він повернувся й повідомив, що папа дуже занепокоєний кризою і хоче допомогти відвернути жахливу розв’язку. Та насамперед папа хотів упевнитися, що його моральна інтервенція доречна. “Чи сприймуть обидві сторони пропозицію папи про припинення довозу радянських озброєнь на Кубу й одночасне зняття американської блокади?” — питав отець Морліон.

Я зателефонував у Білий дім і мав розмову з Тедом Соренсеном[917], який порадився з президентом, а тоді передзвонив мені й сказав, що президент вітає пропозицію папи Івана XXIII та й узагалі будь-яку ініціятиву, яка могла б запобігти ескалації Карибської кризи. Однак президент зауважив, що не хотів би, щоб у папи створювалось враження, наче його пропозиція знімає проблему в корені. Корінь проблеми — це не постачання радянських озброєнь на Кубу, а сама наявність на кубинській землі радянських ракет. Щоб криза не призвела до фатальних наслідків, ці ракети мають бути виведені, і то якнайскорше.

Я передав цю інформацію отцю Морліону, який зателефонував у Ватикан. Він також проконсультувався з керівниками радянської делегації в Андовері; один з них подзвонив до Москви, а тоді повідомив, що Хрущов вважає пропозицію про припинення військових постачань і одночасне зняття морської блокади цілком прийнятною.

Наступного дня папа Іван звернувся до СРСР та США із закликом усвідомити свою моральну відповідальність у ситуації кризи. Пам’ятаючи про застереження президента Кеннеді, він не згадував ані про постачання радянських озброєнь на Кубу, ані про американську блокаду. Натомість він наголосив, що політичні лідери зобов’язані уникати кроків, які можуть призвести до ядерної катастрофи. Папа зауважив, що тут ідеться не тільки про американський та радянський народ, — справа стосується всіх народів світу, і їх долю не можна не брати під увагу. Він сказав, що історія не забуде тих державних мужів, які поставлять інтереси людства вище за міркування національного порядку.

Про звернення папи писали на перших шпальтах газети усього світу, в тому числі й у Радянському Союзі. Втім, чи мало воно який-небудь вплив на супротивні сторони, було аж ніяк не очевидно; криза дедалі поглиблювалася.

На кінець тижня, коли добігла свого кінця Андоверська конференція, було відчуття, що криза от-от досягне свого піку. І хоча учасники зустрічі обговорили всі питання, які були передбачені програмою і які мали допомогти їм краще зрозуміти позицію один одного, на думці в кожного було тільки одне — Куба.

Прямуючи до Нью-Йорка спеціяльно замовленим автобусом, радянські та американські делегати зупинилися у мене вдома в Нью-Канаан, щоб трохи перекусити. Коли ми заходили до будинку, хтось почув, як у новинах по радіо повідомили: перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов оголосив, що виводить ракети з Куби, і звернувся до президента Кеннеді з обширним листом, у якому висловлював надію, що ця криза стала для всіх доброю наукою, яка послужить утвердженню миру в світі.

У тостах, які вони виголошували, прощаючись із американськими колегами, радянські делегати не стримували своїх емоцій. Американці теж відповідали в дусі цього знаменного моменту.

Через кілька днів Юрій Жуков вирушив до Вашингтона на зустріч із П’єром Салінджером, прес-секретарем президента Кеннеді[918]. Вони обговорили широке коло питань, зробивши особливий наголос на тих конкретних кроках, що допомогли б СРСР і США поліпшити двосторонні відносини й зменшити напругу в світі. Салінджер, як він сам розповідав, виніс із цих розмов позитивне враження. Можна було тільки подивляти контраст між тими лихими передчуттями, що тяжіли над першим днем Андоверської конференції, і тим оптимізмом, що запанував після розв’язання Карибської кризи. Але цим новим, повним надій настроям не судилося тривати довго.

Розділ другий

Поки ще свіже було враження від папського послання про Кубу, отець Морліон устиг неформально обговорити з деякими радянськими делегатами можливість подальших зносин між Римом і Москвою, які допомогли б виробити реалістичні засади примирення. Він казав, що знає, як неймовірно це звучить з огляду на історичний антагонізм цих двох ідейних таборів, — Церкви і Кремля, — але тепер інтереси людства стоять вище за всі ці суперечності. У розмові з радянськими делегатами він висловив переконання, що Ватикан міг би погодитися з моєю кандидатурою на роль посланця, який мав би налагодити попередні контакти між Римом і Москвою, і запитав, чи була б моя особа так само прийнятна і для радянської сторони. У світлі того жаху, який пережив світ під час Карибської кризи, то був цілком зрозумілий підхід, зумовлений гарячим бажанням папи зробити все можливе задля звільнення народів світу від загрози ядерної катастрофи.

У розмові з радянськими представниками отець Морліон висловлював думку, що приватні контакти між Ватиканом і Москвою могли б мати велике значення для взаєморозуміння двох сторін. Він також пропонував, щоб обмін думками ініціювала особа, яка не має офіційного статусу й не пов’язана з жодною із сторін — а проте прийнятна для них обох.

Отець Морліон наголошував, що висловлює цю пропозицію виключно як приватна особа, а проте він вважає, що прості громадяни просто зобов’язані виступати з ініціятивами, які можуть здаватись непрактичними або й неможливими державним чиновникам. Якщо ці ініціятиви спрацюють, влада зможе оцінити результати й розвинути успіх, а якщо вони виявляться непродуктивними чи нереалістичними, їх можна буде легко відкинути. В кожному разі, політичні лідери не муситимуть брати на себе ніяких зобов’язань.

Радянські делегати сказали, що, повернувшись до Москви, з’ясують думку свого керівництва щодо всіх цих пунктів, а тоді дадуть відповідь листовно або телеграмою.

Протягом кількох тижнів після від’їзду радянської делегації отець Морліон щодня телефонував мені в редакцію “The Saturday Review”, щоб запитати, чи чувати вже щось із Москви з приводу його проекту. Тим часом ті надії, що були розквітли по завершенні Карибської кризи, поступово розвіювались. Згода щодо конкретних питань: заборони ядерних випробувань, проблеми Західного Берліну, мирного космосу — здавалася ще недосяжнішою, ніж то було перед кризою. Здавалося, світ вступає в нову чорну смугу.

Одного дня під кінець листопада я отримав телефонний дзвінок із Вашингтона від радянського посла Анатолія Добриніна[919]. Він сказав мені, що проект, запропонований отцем Морліоном в Андовері, знайшов схвалення і що 14 грудня я можу прибути в Москву, щоб від імени Ватикану зустрітися з першим секретарем Микитою Хрущовим.

Згідно з американським законодавством, громадянам США заборонено обговорювати з головами іноземних держав питання, що можуть мати вплив на політику цих держав щодо Сполучених Штатів. І хоча моя місія прямо не стосувалася Сполучених Штатів, я вважав за краще поставити до відома американський уряд. Я поїхав до Вашингтона й обговорив цей проект із П’єром Салінджером. Через два дні він зателефонував мені в Нью-Йорк і сказав, що мав розмову з президентом і що ніяких заперечень проти моєї поїздки немає. Салінджер сказав, що президент призначив свого радника Ральфа Данґана[920] слідкувати за проектом і тримати його в курсі справи. Президент також висловив бажання побесідувати зі мною напередодні мого від’їзду.

Через тиждень я мав довгу зустріч із Ральфом Данґаном. Він, як і його шеф, репрезентував характерний тип американського політика, що відомий іще з часів Філадельфійського конвенту — молодий, ідейний, винахідливий, упевнений у собі, але зовсім не зарозумілий.

Президент Кеннеді доручав Данґанові широкий спектр завдань від добору кандидатур для різних політичних призначень до справ, пов’язаних з релігією. Крім того він відав усім, що стосувалося Латинської Америки. Оманливо спокійний і безтурботний, Данґан працював в умовах надзвичайно сильного тиску. Він чудово вмів слухати і згодом достотно відновлював з пам’яті всі важливі розмови. Як і більшість людей з команди Кеннеді, він був напрочуд енергійний, інтелігентний, відданий своєму шефу. Я виявив, що він дуже добре обізнаний у ватиканських справах, а особливо у складних питаннях державно-церковних відносин.

Кілька днів по тому мене запросили до Білого дому. Я пройшов у президентську резиденцію головною брамою, де охоронець перевірив, чи є моє ім’я у списку відвідувачів. Тоді мене провели до зали засідань Кабінету президента США, яка розташована на першому поверсі — поряд із колонадою, що сполучає Західне крило з житловою частиною Білого дому, — і вікнами виходить на Трояндовий сад. За садом виднілась галявина перед Білим домом — і звідси вона здавалася далеко не такою рівнесенькою й акуратною, як з вулиці. Я помітив декілька добре укритих від стороннього ока закутків, в одному з яких був обладнаний скромний дитячий майданчик. Там весело метушилося з півдесятка дітлахів віком від чотирьох до восьми років, а за ними наглядали двоє гарно вбраних молодих дам, одна з яких була схожа на президентову сестру. Тут до них приєднався стрункий молодий чоловік, що, схилившись, почав бесідувати з дітьми. Коли він випростався й обернувся, я побачив, що це сам президент. Він пробув з дітьми хвилин зо п’ять, а тоді зник у надрах Білого дому.

Я оглянувся навколо. Зала засідань Кабінету була обставлена просто, але зі смаком. Більшу її частину займав довгий стіл, трохи звужений на кінцях, щоб зручніш було провадити довірливу розмову. На кожному з чорних, оббитих шкірою крісел був невеликий металевий диск з іменем того чи іншого члена Кабінету. Крісла, що стояли поряд із президентським, призначалися для державного секретаря та міністра фінансів. Президентське крісло вирізнялося з-поміж інших — воно було явно новіше й обертове, з механізмом відкидання спинки. Коло стіни навпроти вікна, що виходило в сад, стояли дві середнього розміру книжкові шафи, а в них зо три сотні книжок — здебільшого, то були збірки президентських указів та промов.

Тут до зали зайшов президент. Він був чудово засмаглий і променився здоров’ям та добрим гумором. Я подумки повернувся на двадцять шість років у минуле, коли я мав нагоду зустрітися в Білому домі з президентом Рузвельтом, — і згадав, як вразила мене тоді його чудова фізична форма і як я подумав, що ніколи ще не бачив людини, яка виглядала б такою сповненою життя. Тепер таке саме враження справив на мене президент Кеннеді.

Президент завів мене до свого кабінету і сказав, що Ральф Данґан вичерпно виклав йому суть справи: “Наші надії на мир у світі, — казав він, — пов’язані насамперед з тим, що керівники Радянського Союзу дедалі більше пориватимуть зі сталіністськими звичками, підозрами, цілями. Нема ніякої альтернативи миру між великими державами, а особливо між Радянським Союзом і Сполученими Штатами”. Він заявив, що впевнений у необхідності налагодити справді приязні відносини з Радянським Союзом і що найважча фаза Карибської кризи вже позаду.

Президент сказав, що з Кубою радянські політики дуже прорахувалися. Вони припускали, що ми плануємо вторгнення. “Ми ніколи не мали наміру вторгатися на Кубу, — зауважив президент. — Звичайно, були й такі, хто виступав за вторгнення, але я був проти, і то з одної простої причини: це коштувало б життя надто багатьом кубинцям. Саме тому наша армія не брала участи в інциденті в затоці Свиней[921]. Хай там як, а радянська сторона серйозно помилилася в оцінці наших намірів”.

“Так чи так, — сказав президент, — тепер головне завдання — далі йти шляхом зменшення напруги. Один з тих позитивних заходів, яких слід ужити негайно, — це угода про заборону ядерних випробувань. Однак, — додав він, — радянське керівництво надто недовірливе і ні під яким виглядом не погоджується на інспекції, що мали б бути невід’ємним елементом будь-якої всеохопної заборони випробувань”.

Президент підвівся зі свого крісла-гойдалки і підійшов до вікна. Він був у задумі. За якусь мить він обернувся і сказав: “Ви напевно розмовлятимете з Хрущовим про покращення релігійної ситуації в Радянському Союзі. Не знаю, чи торкатиметесь ви американо-радянських відносин. Та якщо так, то Хрущов, мабуть, казатиме, що хотів би зменшити напруженість, але подаватиме справу так, наче Сполучені Штати не зацікавлені в розрядці. Тут важливо вказати йому на помилковість такої думки. Я не певен, що Хрущов це знає, але серед американських політиків нема нікого, хто більше за мене прагнув би покласти край протистоянню і взятися до непростої праці над налагодженням приязних стосунків”.

Перед відходом мені вручили листа з проханням передати папі Іванові XXIII різдвяне привітання від президента і сердечне побажання швидкого одужання від хвороби, про серйозність якої тоді ще не здогадувалися.

1 грудня 1962 року я вирушив до Риму. Переліт був досить тривалий, із зупинками на Азорських островах та в Іспанії. Отож я мав нагоду в спокої, ні на що не відволікаючись, пороздумувати. Чи можна уявити щось неймовірніше, ніж бути за посередника між Ватиканом і Кремлем? Мені також не виходили з голови слова отця Морліона, що тепер, можливо, настав час для того, щоб спробувати поліпшити релігійну ситуацію в Радянському Союзі. Чи це поліпшення мало б стосуватися самих тільки католиків, а чи я мав би виступити на захист усіх релігій?

Коли я пізно пообіді прибув до Риму, отець Морліон, опасистий і сяючий, зустрічав мене біля виходу з терміналу. З ним був монсеньйор Дон Карло Ферреро[922], виконавчий віце-президент університету “Pro Deo”, близький та довірений приятель Морліона. По дорозі до готелю ми обговорювали плани моїх зустрічей із ватиканськими урядниками, що мали розпочатись того ж вечора з візиту додому до монсеньйора Іджіно Кардінале[923], голови служби протоколу у ватиканському Державному секретаріяті. На другий день мали відбутись зустрічі з заступником державного секретаря архиєпископом Анджело дель’Аква[924] та кардиналом Авґустином Беа[925], головою Секретаріяту у справах християнської єдности, що відав усіма відносинами Церкви з некатоликами.

Повечерявши в готелі, ми завітали до монсеньйора Іджіно Кардінале. Він говорив по-англійськи з виразним американським акцентом — бо ж, як виявилося, виріс він у Брукліні в Нью-Йорку. В 1938 році він приїхав до Риму і в 1941–1946 роках працював тут настоятелем на різних парафіях, поки його не призначили секретарем Апостольської делегатури в Єгипті, Палестині, Трансйорданії, Аравії та на Кіпрі. В 1961-му, за папи Івана XXIII, він став головою папської служби протоколу. Він також багато писав на теми міжнародної політики Апостольського Престолу, і його фундаментальне дослідження “Le Saint-Siege et la Diplomatie” була на той час єдиною солідною й актуальною працею на тему папської дипломатії.

Я показав монсеньйору Кардінале листа з різдвяними привітаннями папі від президента Кеннеді. Після цього ми поринули у справи, пов’язані з моєю місією до Москви. Кардінале зауважив, що тепер напрочуд сприятливий час для такого почину і що треба постаратись максимально використати всі ті конструктивні тенденції, що намітилися в СРСР. Він вважав, що поразка хрущовської політики мирного співіснування матиме дуже поважні наслідки. Ті зміни, що відбувались останнім часом у Радянському Союзі, зокрема в плані відходу від колишнього авторитаризму, слід було всіляко заохочувати. Можливо, казав він, було б варто, щоб Церква мала якесь представництво в Радянському Союзі, звичайно ж, під умовою, що релігійна ситуація в СРСР справді поліпшиться.

Монсеньйор Кардінале наголосив, що мою місію слід тримати в цілковитому секреті. Він пояснив, що коли інформація про неї вийде назовні, то всім сторонам доведеться, певніш за все, заявити, що ніякої місії ніколи не було.

Відповідаючи на моє питання про здоров’я понтифіка, монсеньйор Кардінале під секретом розповів, що хвороба Святого Отця — це не тимчасове нездужання, як про це писали деякі газети, а небезпечна й болісна недуга. По папі було видно, що він тяжко страждає, а проте наближені до нього люди були вражені наполегливістю, з якою він продовжував виконувати свої обов’язки.

Перш ніж я пішов, монсеньйор Кардінале сказав, що вранці заїде по мене до готелю й відвезе мене у Ватикан на зустріч з архиєпископом дель’Аква.

Наступного ранку монсеньйор Кардінале склав мені компанію за сніданком, а тоді ми поїхали у вимощений здоровенними каменями двір собору св. Петра. Машина ледь проїхала вузькою вуличкою, затиснутою між масивними кам’яними стінами, і опинилася у внутрішньому дворі Ватикану. Ми зайшли в одну з багатьох брам і піднялися ліфтом на четвертий поверх. Кабінет Кардінале був у крилі, яке займало ватиканське Міністерство закордонних справ, а шлях до нього пролягав через широку відкриту колонаду з високими склепіннями, з якої був прекрасний вид на двір. Лучасте склепіння було оздоблене фресками всесвітньовідомих художників, однак під дією природних стихій розписи вицвіли й облущилися. Коли я звернув на це увагу монсеньйора Кардінале, він зітхнув і завів мову про те, як важко захистити фрески від атмосферного впливу. Він зазначив, що не існує способу навіть приблизно оцінити вартість розписів і розмір шкоди, яку завдала їм негода.

Кардінале сказав, що папа планує взяти участь у короткій церемонії канонізації, що відбудеться перед засіданням Вселенського собору, і що я теж, якщо хочу, можу бути присутнім. Я відповів, що було б шкода пропустити таку нагоду.

“У такому разі, — сказав монсеньйор Кардінале, — облишмо поки що нашу розмову й ходімо до собору, де вже починається відправа”. Нам треба було поквапитися. Кардінале провів мене чорним ходом, потаємними, тьмяно освітленими коридорами — такими вузькими, що доводилося йти один за одним. Кардінале йшов першим, — його плащ-каппа аж розвівався на вітру, кроки відлунювали дивною луною, і я мимоволі відчував себе героєм старосвітського фільму жахів. Ми промчали крізь кілька приватних каплиць і врешті опинились перед невеликими дверима, що вели в одну з ніш усередині Петрового собору, неподалік того сектора, де я мав зайняти своє місце.

Під склепінням собору зібралося понад десять тисяч чоловік. Навпроти мене сиділи кардинали в усій пишноті свого облачення, а за ними в кілька рядів — єпископи в пурпурових мантіях. Поряд зі мною стояла невелика шеренга монахів-домініканців. Я почув, як із другого кінця собору піднявся гул, що, наростаючи, прокотився вперед. То з’явився папа, якого несли на троні-паланкіні. В міру того, як папа наближався допереду, лунали нові й нові хвилі овацій. Коли процесія проходила просто переді мною, я міг виразно бачити обличчя папи. З усмішкою на обличчі він благословляв вірних по обидва боки від нього.

Далі йшла пишна, барвиста процесія, яку очолювали кардинали в повному церемоніяльному облаченні. Після всього цього коротка церемонія канонізації виглядала доволі блідо. По її завершенні мене провели назад у кабінет монсеньйора Кардінале.

Кардінале повідомив, що його зверхник, архиєпископ дель’Аква чекає на мене. Архиєпископ, кремезний чоловік років п’ятдесяти, одразу ж сказав, що знає про різдвяне привітання, яке я привіз Святому Отцю від президента Кеннеді. Він зазначив, що цим разом папа не зможе прийняти мене через поганий стан здоров’я, а проте після мого повернення з Москви таку зустріч цілком можна буде зорганізувати. Він казав, що Церква не може не зважати на ті зміни, що відбулися в Радянському Союзі за Хрущова. Якщо ці зміни дають нам більше шансів уникнути ядерної катастрофи, то цілком природно й правильно, коли Церква визнає і привітає їх. Щобільше, якщо ці зміни означають, що існує перспектива покращення релігійної ситуації в Радянському Союзі, то таку можливість не можна ігнорувати. Дель’Аква сподівався, що я зможу донести до першого секретаря ЦК КПРС той факт, що папа надає надзвичайно великого значення миру в світі й цінує той справді державницький вчинок, яким стало виведення радянських ракет із Куби.

“Як писав папа у своєму посланні з приводу Кубинської кризи, у нього не забракне слів похвали для жодного державного діяча, який може й хоче допомогти людству уникнути тої катастрофи, що несе війна. Коли будете бачитися з Хрущовим, неодмінно скажіть йому про це. Важливо також з’ясувати, як поставиться Радянський Союз до подальших виступів Апостольської Столиці у справі миру в світі”.

Після цього архиєпископ завів мову про ідеологічні поділи в комуністичному світі. “Якщо фракція, переконана в неминучості війни, візьме гору над прихильниками миру, то це, — казав архиєпископ, — може мати жахливі наслідки”. Отож, Ватикан уважно слідкував за розвитком подій.

Наступного ранку я подався на зустріч із кардиналом Беа. Його помічник, отець Шмідт, виступав у ролі перекладача. Я відразу ж міг переконатися, що кардинал недарма має репутацію наймилішої людини в світі. Він був трохи сутулий, однак його бистрий розум не давав повірити, що йому аж вісімдесят один рік. Як і архиєпископ дель’Аква, він вважав, що треба дослідити й використати кожну, навіть найменшу можливість поліпшити становище радянського народу. І якщо керівництво Радянського Союзу справді хоче налагодити кращі відносини з Заходом, то це могло б принести велику користь і для справи миру, і для ситуації в самому Радянському Союзі. В кожному разі, вважав він, це питання варто вивчити докладніше.

Та головне питання, звісно ж, було в тому, як поставиться радянська сторона до таких заходів з боку Ватикану. Чи є якась конкретна справа, полагодження якої засвідчило б добру волю радянського керівництва? “Уже багато років, — відказав кардинал, — у Радянському Союзі нидіють за ґратами багато віруючих. Якби хоч один з них вийшов на волю, це стало б дуже добрим знаком”.

“Чи маєте ви на увазі якусь конкретну особу?” — запитав я.

“Так, — відказав кардинал. — Архиєпископа Йосифа Сліпого з України, який перебуває в ув’язненні ось уже вісімнадцять років. Це дуже хороший чоловік. Святий Отець непокоїться про нього. Тепер йому вже сімдесят. Можливо йому залишилося жити всього кілька років. Святий Отець хотів би, щоб архиєпископ прожив ці кілька років у мирі та спокої в якійсь семінарії, де він був би серед своїх. Папа не має жодного наміру використовувати звільнення Сліпого для пропагандистських цілей”.

“Чи є ще щось, про що ми могли б попросити?”

Кардинал погодився з монсеньйором Кардінале та архиєрископом дель’Аква, що тепер саме добра нагода, щоб домагатися поліпшення релігійної ситуації в СРСР. У той час на території Радянського Союзу годі було дістати Біблію, релігійна освіта була під забороною, семінарії закриті. Всі ці питання можна було б прозондувати.

“Хрущов, мабуть, думає, що ми хочемо повернути Церкві той статус, який вона мала в Росії до революції, — сказав кардинал. — Це не так. У ті часи в Церкві було багато зловживань. З багатьох поглядів ситуація була просто жахлива. Ми зовсім інакше бачимо собі властиву роль Церкви в суспільстві”.

Я відчув, що тепер добра нагода висловити те, що мене непокоїло. Я запитав, чи мав би я виступати від імені самих тільки католиків, а чи від імені всіх конфесій. Надходили дуже тривожні звістки про наростання антисемітизму в СРСР. Чи ж випадає обговорювати становище релігії в Радянському Союзі, не згадавши про цей найразючіший приклад релігійної дискримінації?

Кардинал Беа з притиском сказав, що я мав би від імени Апостольського Престолу висловити занепокоєння становищем усіх віруючих на території СРСР. Він також закликав мене донести до Микити Хрущова глибоку стурбованість папи становищем радянських євреїв.

Чи доречно було б порушувати питання про друк не тільки Нового Завіту, а й Старого Завіту, Корану та інших священних книг?

“Це само собою розуміється”, — відказав кардинал Беа.

Рано-вранці наступного дня я сів на літак і, зробивши пересадку і Цюріху, вже пополудні прибув до Москви. В аеропорту мене зустрічали двоє моїх знайомих з Дартмутської конференції: Григорій Шумейко та Євген Федоров.

Розділ третій

За ті два дні, що я провів у Москві перед зустріччю з першим секретарем ЦК КПРС, я мав нагоду обговорити актуальні справи з Шумейком, Федоровим та Юрієм Жуковим. Насамперед я хотів якомога повніше з’ясувати собі становище радянського керівництва щодо таких питань як заборона ядерних випробувань та ідеологічна суперечка з Китаєм. Я зустрів Жукова в редакції “Правди”, де він тоді працював. Жуков, який багато часу прожив в Европі й вільно володів французькою, був знавцем мистецького та культурного життя Заходу.

Будинок редакції був не такий масивний і присадкуватий, як більшість зразків традиційної російської архітектури, і його досить модернові лінії добре відповідали характеру тої медія-установи, яка тут містилася. Кабінет Жукова був просторий, але без претензій. Рейвах, який у ньому панував, одразу ж видавав його спорідненість із кабінетами газетних редакторів усього світу.

Жуков, не гаючи часу, ввів мене в курс усього, що відбулося після нашої останньої розмови в Андовері. Він сказав, що той баланс, який сформувався після завершення Карибської кризи, дуже хиткий і непевний. Після кризи з’явилася надія на підписання із Сполученими Штатами низки угод, що допомогли б Хрущову виправдатися за те, що він ретирувався з Куби. Китайці розцінили виведення радянських ракет з Куби як доказ того, що Хрущов не здатен протистояти західним імперіялістам, тобто, фактично, як капітуляцію. Китайська пропаганда доводила, що Хрущов не тільки продався Заходу, а й узагалі впав у буржуазний ревізіонізм і хоче звести радянський народ із соціялістичного шляху. Я запитав Жукова, який вплив має ця пропаганда в комуністичному світі.

“Здебільшого, дуже малий, — сказав він. — Однак першому секретарю все одно доводиться обстоювати свою ключову політичну лінію на мирне співіснування, а отже, йому треба продемонструвати, що розв’язання Карибської кризи не стало капітуляцією перед Заходом, а допровадило до угоди зі Сполученими Штатами”.

“Якщо говорити про можливості для такої угоди, — сказав він, — то спадають на думку три пункти, щодо яких позиції обох держав не надто розходяться. По-перше, це ядерні випробування. Радянський Союз міг би відмовитися від своїх заперечень проти американських інспекцій, якби мав певність, що інспекції не будуть використовуватися для шпигунства”.

Другий пункт можливої угоди — це недопущення гонки озброєнь у космосі. Жуков не передбачав ніяких ускладнень щодо цього пункту.

Третім пунктом була доля Берліну. Радянський Союз був проти присутности американських військ у Західному Берліні. Жуков, правда, розумів, що Сполучені Штати навряд чи виведуть свої війська, поки загальна ситуація в Берліні залишатиметься нестабільною. Однак тепер з’явилася надія, що можна буде знайти формулу, яка б задовольнила і СРСР, і США. Таким виходом могло б стати передання Берліну під контроль ООН. У такому разі американські війська могли б залишитися в Берліні вже під прапором Об’єднаних Націй, однак сам факт залучення ООН допоміг би вивести Берлін з контексту Холодної війни.

“У будь-якому разі, — сказав він, — радянське керівництво сподівається, що в цих трьох пунктах можна буде досить скоро дійти згоди”.

Вийшовши з редакції “Правди”, я зустрівся з Олегом Биковим[926], з яким я познайомився ще на першій американо-радянській конференції в Дартмуті, — тоді він був помічником голови радянської делегації Олександра Корнійчука[927]. Биков сказав, що Корнійчук тепер лежить у лікарні поблизу Москви й одужує від бронхіту, який завадив йому взяти участь в Андоверській конференції, і запитав, чи не хотів би я його провідати.

Корнійчук перебував у окремій палаті, світлій, просторій і добре вмебльованій. Він чекав нас коло дверей, одягнений в елегантний халат. Він пожартував на тему свого здоров’я: мовляв, його ув’язнення в лікарняній палаті — результат змови його конкурентів-драматургів, що хочуть вивести його з гри, однак він випередив їх, написавши, поки лежав у ліжку, дві нові п’єси. Він казав, що його ще трохи болить у грудях, але назагал він почувається непогано. Лікарі обіцяли йому цілковите видужання; щоб довести, що він уже нівроку здоровий, він мав у серванті плящину горілки. Розливши її по чарках, він покликав медсестру, яка накрила стіл із фруктами, чаєм і тортом.

Він підтвердив усе те, що я вже чув, — що після Карибської кризи Хрущову треба укласти дієву угоду зі Сполученими Штатами. Прихильники Хрущова вважали, що рішення про виведення ракет із Куби було актом великої державницької мудрости й відповідальности, і це може стати поворотним пунктом у Холодній війні. Втім, багато хто був стриманіший в оцінках, зауважуючи, що перш ніж робити такі оптимістичні висновки, треба було б підписати з американцями конкретні угоди.

Я знав, що Корнійчук є довіреною особою першого секретаря. “А що, коли Хрущову не вдасться укласти угоди, потрібні, щоб виправдати свою політичну лінію щодо Куби?” — запитав я.

“Важливо розуміти, — сказав Корнійчук, — що Хрущов беззастережно присвятив себе двом цілям. Перша — це підняти життєвий рівень і моральний дух радянського народу. Друге — усунути небезпечне почуття недовіри й ворожости щодо Заходу, яке закорінилося за часів Сталіна. А це, зокрема, означатиме й кінець гонитві озброєнь”.

“Ці два завдання тісно пов’язані, — казав Корнійчук, — бо тільки знявши з себе тягар військової продукції, радянська економіка зможе розвиватися й працювати на піднесення рівня життя людей. Отож, мирне співіснування — це не просто справа зовнішньої політики, а й важлива вимога, яку ставить перед Кремлем сама економіка”.

“Хрущов так просто не відступиться від цих завдань, — сказав Корнійчук. — Навіть якщо йому не вдасться підписати ті угоди, які, на його думку могли б бути цілком прийнятні для США, він вестиме курс на мирне співіснування доти, доки матиме досить підтримки всередині країни”.

Я не хотів надокучати своєму розмовникові, але в мене лишалося ще одне невелике питання. “Я вважав би це за велику люб’язність, — сказав я, — якби я міг узяти на зустріч із Хрущовим свого власного перекладача”. Не те, щоб я не довіряв людині, яку визначить для цього Хрущов. Просте було б краще, якби я міг спілкуватися з першим секретарем через перекладача, який добре знає особливості мого мовлення.

“Ви маєте на увазі якусь конкретну особу?” — запитав Корнійчук.

“Так”, — відповів я, і вказав на Олега Бикова, який був добре знайомий з американською фразеологією. (Російські перекладачі поділяються на дві групи: ті, що вчили англійську в Англії або від навчених в Англії викладачів, і ті, що говорять по-англійськи на американський лад, — і Биков належав до останніх). Корнійчук пообіцяв, що він подивиться, що тут можна зробити, і дасть мені знати.

Наступного ранку мені подзвонив Олег Биков і сказав, що сьогодні відбудеться засідання Верховної Ради СРСР і о 14:00 Микита Хрущов промовлятиме перед депутатами. Це буде перший публічний виступ, у якому Хрущов говоритиме про своє рішення вивести ракети з Куби. Він, мабуть, дасть відповідь і на ту критику, що звучала з боку китайського керівництва. Хрущов гадає, що мені було б цікаво почути його виступ. Чи не прийняв би я його запрошення?

Я, звісно ж, не заперечував.

Ополудні того ж дня Олег провів мене до кремлівського Палацу з’їздів. Ми піднялися довгими сходами, встеленими м’яким червоним килимом, до фойє, що примикало до прямокутної, просто обставленої зали. Тут уже займали свої місця депутати від різних республік Радянського Союзу. Олег повів мене просто в той сектор, де сиділи депутати від Казахської РСР.

Незабаром після того, як ми зайняли свої місця, на три ряди попереду від нас сіли дві жінки. Олег сказав, що це дружина Хрущова Ніна й дружина маршала Тита. За хвилину на трибуну вийшов Хрущов. Вибухли оплески. Хрущов, як це було прийнято в СРСР, сам поплескав присутнім у відповідь, а тоді, незважаючи на шум, почав говорити, і зал швидко затих — чути було тільки уривчасті репліки першого секретаря. Перша частина промови стосувалася економічного становища в Радянському Союзі. Після цього Хрущов зробив огляд міжнародної ситуації, торкнувшись і питання про Кубу.

Він сказав, що рішення про розгортання на Кубі сучасних озброєнь було продиктоване американськими планами вторгнення на острів. Та з розвитком кризи, казав Хрущов, стало ясно, що ситуація виходить з-під контролю і зростає небезпека жахливої розв’язки. І він, і президент Кеннеді відчували спільну відповідальність за те, щоб не допустити переростання Карибської кризи в ядерну війну. Президент США запевнив його, що Сполучені Штати не мають ніякого наміру вторгатися на Кубу. Тому він вважав, що буде правильно вивести ракети. Тим часом китайці намагаються представити його тверезе, відповідальне рішення про відвернення ядерної катастрофи як відхід від марксистсько-ленінської ідеології. Можна лише дивуватися такій викривленій логіці, — казав він. — Поки ми ведемо тяжку боротьбу, вони стоять осторонь і спонукують нас до самознищення. Відповідальність, яку поклала на нього партія, не дає йому права брати участь у винищенні людства. Маркс і Ленін не були ні розбійниками, ні військовими авантюристами. Неможливо збудувати соціялізм на радіоактивних руїнах цивілізації. Що ж до глузливого твердження китайського керівництва про те, що Сполучені Штати блефують і що вони — не більш ніж “паперовий тигр”, то, як зауважував Хрущов, цей тигр має ядерні зуби. Він заявив, що Радянський Союз не підведе кубинський народ і не відмовиться від своїх зобов’язань. А поки що, вів далі Хрущов, він робитиме все можливе, щоб досягти мирного врегулювання ситуації навколо Куби та всіх інших кризових ситуацій у світі. Решта промови першого секретаря була присвячена здебільшого ідеологічним питанням.

По дорозі назад до готелю я запитав Олега, що він думає про цю промову.

“Ну, ви ж самі бачили, — сказав він. — Він не жартує. І люди знають, що він говорить цілком серйозно. Я думаю, китайці теж це розуміють”.

“До речі, — додав він, — мене призначили вашим перекладачем. Корнійчук запропонував мою кандидатуру й відразу ж дістав згоду”.

Того вечора протягом п’яти годин я репетирував з Олегом нашу зустріч з першим секретарем, що мала відбутися наступного ранку. Я хотів бути впевнений не тільки в тому, що Олег як слід зрозуміє й перекладе все, що я казатиму, а й у тому, що він правильно розставить акценти. Я заохочував Олега запитувати мене про нюанси значення тих чи інших фраз — бо ж під час зустрічі робити це не буде змоги. Виявилося, що є щонайменше три десятки термінів, які не мають точного відповідника в російській мові, і їх значення доводилось пояснювати контекстуально. Втомлені, але з добрими передчуттями, ми завершили нашу репетицію о першій ночі й домовилися зустрітися за сніданком, щоб остаточно погодити всі деталі.

Наступного ранку ми спробували передбачити деякі з питань, що їх може поставити мені Хрущов. О чверть на одинадцяту ми вийшли з готелю й вирушили на зустріч, що мала відбутися в Кремлі об 11:00.

Кабінет Микити Хрущова знаходився в будинку ЦК КПРС на Старій площі, куди простим громадянам вхід був закритий. Парадний вхід був такий непоказний, що я подумав, наче ми заходимо чорним ходом. Невеликий вестибюль був більше схожий на фойє скромного житлового будинку, ніж на приймальню в штаб-квартирі керівника великої держави.

Мене й Бикова провели до невеликого передпокою. Не встигли ми сісти, як у дверях з’явився Хрущов. Він привітався і провів нас у кабінет, у якому основним елементом був довгий, вузький стіл для нарад, за яким могло б поміститися чоловік двадцять. До цього столу, наче перекладина в букві “Т”, примикав робочий стіл самого Хрущова.

Я представив першому секретарю Олега Бикова.

“Значить, оце і є ваш славнозвісний перекладач, — сказав тов. Хрущов. — Скажіть мені, товаришу Биков, чи ви коли-небудь сиділи в кріслі першого секретаря?”

Олег промимрив щось на зразок: “Ні, товаришу перший секретар”.

“Дуже добре, — сказав Хрущов. — Тепер ви дізнаєтеся, як воно. Я сяду навпроти пана Казенса за стіл для нарад, а ви сідайте посередині за моїм столом. Якщо моє крісло видасться вам незручним, я накажу принести інше”.

Олег запевнив, що в цьому нема потреби. Ми сіли на свої місця. “Тепер, — сказав перший секретар, — поговорімо відверто. Розкажіть мені, будь-ласка, про свою сім’ю. В нас у Росії, перш ніж говорити про справи, ми любимо поговорити про сім’ю”.

Я розповів про свою дружину та чотирьох дочок. Хрущов запитав, чи взяв я їх із собою. Коли я сказав, що ні, він суворо зиркнув на мене й мовив: “Який сором!”

Я пояснив, що дівчатка ходять до школи, але він тільки відмахнувся.

“Школа? Дурниці! Вони не вивчать у школі того, що могли б дізнатися, подорожуючи з татом. Невже вони навіть не поцікавилися вашою поїздкою?”

Я сказав, що наймолодша донька, тоді дванадцятирічна, питала мене перед від'їздом, чи не боюсь я опинитися наодинці із могутнім вождем усіх комуністів. А тоді, не чекаючи на мою відповідь, сказала: “Татку, як побачиш його, просто уяви, що це твій старий дядько, і тобі вже не буде страшно”.

“Мій внук теж дав мені добру пораду, — сказав Хрущов. — Іноді мені доводиться ухвалювати рішення, які члени партії не до кінця розуміють. Коли вони питають мене, чому я вчинив саме так, а не інакше, я кажу, що так порадив мені мій онук. Вони думають, що я жартую. Та вони не знають, який розумний у мене онук”.

Я зауважив, що в першого секретаря тепер багато клопотів у зв’язку з сесією Верховної Ради, і подякував за можливість бути присутнім на засіданні й почути його промову. “Чи ви не втомилися?” — запитав я.

“Це все не так страшно, як видається, але тепер, коли все закінчилося, я почуваюсь трохи виснаженим”, — сказав він.

Тоді він запитав, чи чув я виступ Тито[928].

Я відказав, що ні. Тито виступав на ранковій сесії.

“Справа Тита коштувала мені ще кількох сивих волосин, — сказав він. — Як ви знаєте, наші відносини з Югославією досить дражливі. Я не хочу, щоб маршал Тито думав, що ми надто великі, щоб будувати з югославами відносини на рівних. Між нами є розбіжності, але я постарався переконати його, що поважаю його позицію, хай навіть вона різниться від нашої, і що ми не будемо вдавати, наче цих розбіжностей не існує.

Отож учора, представляючи Тита Верховній Раді, я ясно дав зрозуміти, що певні розбіжності, які існують між нашими країнами, не повинні стати на заваді нашій дружбі, — вів далі Хрущов. — Маршал Тито щиро подякував за моє вступне слово і говорив у тому ж дусі, що й я. Його промова знайшла дуже теплий відгук з боку авдиторії. Після цього в засіданні була кількахвилинна перерва. Мені стало душно, і я вийшов прогулятися й подихати свіжим повітрям.

Під час прогулянки я люблю слухати музику. Я маю невеликий радіоприймач, який ношу в кишені. Отож учора, прогулюючись, я тримав радіо коло вуха, слухав музику й намагався відволіктися від зайвих думок. Аж тут музику перервав випуск новин. Диктор повідомив, що тільки-но закінчилась ранкова сесія Верховної Ради. Він сказав, що маршал Тито і я виступали перед Верховною Радою і заявили, що всі розбіжності між нашими країнами усунуто. Я не міг повірити своїм вухам. Нічого такого й близько не було. Мене, зрозуміло ж, занепокоїла думка про те, що Тито міг почути цю передачу і подумати, що я веду з ним якусь подвійну гру: при ньому я казав, що визнаю існування поважних розбіжностей між нашими країнами, а в спілкуванні з журналістами — замовчую ці розбіжності й удаю, наче їх більше не існує. Як міг цей недоумкуватий диктор ляпнути таку дурницю? Очевидно, річ у тому, що деякі журналісти просто не вміють подати хорошу новину.

Що ж я мав тепер робити? Бігти до Тита й виправдовуватися? Можливо, він нічого й не знав. Навіщо збивати його з пантелику? Мої вибачення могли б збентежити його ще більше, ніж той випуск новин. Та якщо я нічого не зроблю, то я ризикую, що хтось із його оточення міг почути оту радіопередачу і переказати її Титу з відповідними коментарями, і це поставить хрест на наших намаганнях налагодити стосунки з югославами? Зрештою, якщо я не спростую оголошене по радіо, Тито може подумати, що це наша офіційна позиція.

У підсумку я вирішив почекати двадцять чотири години. Я подумав, що коли він чи хтось з його помічників чув оту передачу, то, звичайно ж, запротестує. В такому разі я скажу: «Так, я знаю, це дурниця, жахливе непорозуміння. Будь ласка, не зважайте на це. Я розберуся, як це могло статися, і невдовзі все вам поясню». Та якщо протягом двадцяти чотирьох годин він нічого не заявить, то, мабуть, нічого про це не знає і ніякої проблеми нема. Отже, в мене залишилася ще година. Таке воно, життя політика…”

Він похитав головою.

“Та ви прийшли не для того, щоб слухати мої нарікання. Зрештою, ви вже слухали мене вчора добрі дві години. Вам, капіталістам, непросто стільки часу слухати такого старого комуніста, як я. Сподіваюся, я ніяким чином не похитнув ваших переконань?”

Я сказав, що з великою цікавістю вислухав усе, що він говорив, і я радий запевнити його, що філософські підвалини мого світогляду лишилися непохитними. Я також зауважив, що мені приємно було дізнатися з його промови про економічне піднесення в СРСР.

Перший секретар сказав, що Радянський Союз нестримно поступає вперед. Промисловість розвивається з випередженням плану. Та це не привід для самозадоволености. Планові показники мали б бути вищими. Та в кожному разі, зростання промислового виробництва дає підстави сподіватися, що наступні роки принесуть іще більші здобутки. В сільському господарстві справи далеко не такі добрі. Виробництво, звісно, зросло порівняно з минулим роком, але й близько не досягло того рівня, на який він розраховував. Тут, сказав він, повинен зарадити один захід, який уже зреалізовано, а саме поділ парторганізацій на промислові й сільськогосподарські. Це, на його думку, мало б сприяти чіткішому розподілу обов’язків та відповідальности.

А проте країна й далі потерпає від бюрократизму, вів далі Хрущов. А бюрократія породжує неефективність. У бюрократичній системі коли щось пішло не так, то винен завжди хтось інший. Втім, бюрократія та некомпетентність — це явища, що з’явились не сьогодні й не вчора, і їх не можна викоренити за один день. Вони сформувалися як невід’ємна частина тих механізмів управління, що діяли протягом усього довгого періоду правління Сталіна. Люди звикли шукати легких виправдань власним помилкам. Йому кажуть, що так було завжди і люди інакше не вміють. Він розуміє, що повинно статися щось на зразок психологічного перевороту, і тільки після цього люди збагнуть необхідність кардинально змінити свій підхід до справ.

Оце і є десталінізація. Бюрократія утвердилася за Сталіна. І тільки змінивши ставлення до Сталіна народ зможе змінити все решта, що потребує змін. Але це непросте завдання. Радянський народ обожнював Сталіна. Мільйони людей ішли в бій і вмирали з його ім’ям на вустах. Вони навіть не уявляли, який безвідповідальний та ірраціональний він був. Чи має хто-небудь право розвіювати їхні ілюзії? Чи не вразить їх у саме серце, коли їм скажуть, що людина, якій вони так довго поклонялися, сама не розуміла, що коїть?

“Я довго над цим думав, — сказав він, — і прийшов до висновку, що я повинен сказати людям правду. Принаймні двічі я виступав з довгими заявами на цю тему й розповідав усе, як є. Можна було б припускати, що тепер людям усе відомо. Якби ж то! Я щодня зустрічаю інтелігентних, здавалося б, людей, які все ще думають, що Сталін був нормальною, розумною людиною.

Існує дуже важлива відмінність між Леніним і Сталіним. Ленін прощав своїх ворогів, а Сталін убивав своїх друзів”.

Весь час, поки він говорив, його руки були спокійно складені на столі. У випусках новин мені доводилося бачити чимало екстравагантних поз і жестів у виконанні Хрущова, і тепер я чекав від нього якоїсь безшабашної, непередбачуваної поведінки. А проте він був напрочуд стриманий і ввічливий, говорив рівним, приглушеним голосом. Його вбрання теж справляло враження стриманости й виважености: на ньому був темносиній костюм, біла шовкова сорочка і велика сіра краватка, зашпилена невеликою, оздобленою каменями шпилькою; викотисті манжети сорочки були запнуті великими золотими запонками. У проділі манжет було видно, що під сорочкою в нього зимова майка на довгий рукав. Елегантність мого розмовника змушувала мене почуватись ніяково. Я поглянув на свою непришпилену краватку і звичайні манжети на ґудзиках, а тоді заправив краватку під піджак.

Перший секретар сказав, що коли деякі радянські делегати, що брали участь в Андоверській конференції, запропонували йому запросити мене на бесіду, він радо погодився. Він сказав, що бачив ті матеріяли, які приготував отець Морліон і які були прислані йому заздалегідь перед нашою зустріччю. Тоді він додав, що я, наскільки йому відомо, тільки-но з Риму.

“Розкажіть мені про папу, — сказав він. — Він дуже хворий? У страшні дні Карибської кризи папа зробив великий внесок у справу миру”.

Я сказав, що, незважаючи на тяжку недугу, папа має твердий намір використати всі сили, що в нього залишилися, задля утвердження миру в світі. Я, звичайно, наголосив, що говорю це не як офіційний посланець папи чи Ватикану. Я приїхав як приватна особа, але зустрічався з високими ватиканськими урядниками і можу поділитися своїми враженнями з цих зустрічей.

“Я добре вас розумію, — сказав перший секретар. — Нам нема потреби наперед зв’язувати себе якими-небудь зобов’язаннями. Що ж до папи, то він, мабуть, незвичайна людина. Я невіруючий, але можу сказати, що Іван XXIII викликає в мене велику симпатію. Думаю, ми зрозуміємо один одного. Ми обоє вийшли з селян, обоє ходили коло землі, обоє маємо добре почуття гумору. Мені здається, це дуже зворушливо, коли така людина, як папа, незважаючи на хворобу, хоче встигнути перед смертю зробити це велике діло. Як ви правильно кажете, його мета — мир. Це найважливіша мета в світі. Якщо не буде миру, якщо почнуть падати атомні бомби, то яка різниця, чи ми комуністи, чи католики, чи капіталісти, чи китайці, чи росіяни, чи американці? Чим ми тоді відрізнятимемось? Та й хто взагалі залишиться в живих, щоб сказати, чим ми відрізняємось один від одного?”

Він дивився кудись відсутнім поглядом.

“У той тиждень, що тривала Карибська криза, відозва папи Римського стала справжнім променем світла. Я був йому за це вдячний. Повірте мені, то був небезпечний час. Сподіваюся, нам не доведеться пережити це ще раз. Та я думаю, ви знаєте, що я про це думаю. Ви чули, що я говорив про це вчора”.

Я сказав, що судячи з його зауважень на цю тему, в СРСР побутує неправильне розуміння Карибської кризи, яке треба виправити.

“Не так, може, в СРСР… Але от китайці зробили все можливе, щоб представити те, що сталося, у спотвореному світлі. Раз у раз доводиться чути відголос їхньої пропаганди. Взяти хоча б Албанію.

Албанці нагадують мені старі часи, коли я, ще молодий, працював на шахті, — вів далі він. — Коли шахтарі піднімалися на-гора обідати, вони розважалися, кличучи до себе дітлахів і пропонуючи їм кілька копійок за те, щоб вони запам’ятали певні слова і, прийшовши додому, повторили їх своїм батькам. Коли діти погоджувалися і простягали руку, шахтарі давали їм пару монет, а тоді вчили їх найпаскудніших слів, що тільки є в російській мові. А коли діти йшли, шахтарі заходились від сміху, уявляючи, як ці малюки навчатимуть своїх батьків такої добірної лексики.

Звичайно ж, це було дурне заняття, але гірників це розважало. Та я веду до того, що тепер дехто вчить албанців брудних слів і платить їм за це лічені копійки”.

Серед “брудних” слів, якими китайці й албанці характеризували хрущовську політику щодо Куби, були “боягузтво” й “нездатність протистояти американському паперовому тигру”. У виступі перед Верховною Радою Хрущов сам відзначив, що йому закидають, начебто він перелякався, і зауважив, що кожна людина, яку реальна загроза ядерної війни не змушує добряче замислитись, — це безвідповідальний дурень.

“Як воно, коли ваш палець так близько від ядерної кнопки?” — запитав я.

“Китайці кажуть, що я злякався. Звісно ж, я злякався. Було б божевіллям не злякатися. Я вжахнувся від думки про те, що могло статися з моєю країною — або з вашою країною та всіма іншими країнами, які спустошила б ядерна війна. Якщо мій страх допоміг мені відвернути це безумство, то я радий, що злякався. Одна з проблем сучасного світу в тому, що багато людей недосить сильно бояться ядерної війни.

У кожному разі, в більшости людей досить розуму, щоб зрозуміти, що це просто смішно — всерйоз розважати над можливістю ще одної війни. Папа це добре розуміє. Я б хотів якось виказати йому свою вдячність за те, що він зробив під час Карибської кризи. Ви б не порадили, як це можна зробити?”

Я запевнив його, що найкращим знаком вдячности була б для папи політика, спрямована на утвердження справжнього миру в світі. Звичайно, папа дуже зацікавлений у тому, щоб становище релігії в Радянському Союзі змінилось на краще. Якби з’явились якісь свідчення таких змін, він був би радий про це довідатися.

Перший секретар якусь мить помовчав, а тоді нахилився вперед у своємі кріслі. “У вас у Сполучених Штатах влада відокремлена від Церкви, — сказав він, — і ви навіть не уявляєте, як тут було за царизму. Скажу вам: усі, хто жив у той час, ніколи не забудуть, як це було. Церква була знаряддям утривалення політичної тиранії та жорстокого насильства”.

Я, знов-таки, наголосив, що говорю як приватна особа, а проте мушу наголосити, що ні в кого нема й думки повертати Церкві той статус, який вона мала за царя. Всім відомо, які зловживання мали місце за тих часів. Йдеться тільки про те, щоб поліпшити становище релігії в Радянському Союзі, — і всі розуміють, що це буде робитися в рамках існуючої системи політичної влади.

Хрущов відповів, що багато хто з радянського керівництва не чужий релігії. Дехто навіть навчався в семінарії. Вони змушені були боротися із соціяльною несправедливістю та політичною тиранією царів. І в Церкві вони вбачали насамперед прислужницю режиму. “Священики — то були царські жандарми, і їх треба було викоренити разом з усім тим, що було пов’язане з царизмом”.

Я ще раз наголосив, що не йдеться про повернення до царської минувшини. Але право на вільне сповідування релігії гарантоване радянською Конституцією. Отже, немає ніякої несумісности між тим, чого хотів би папа, і радянським законодавством. Наприклад, добре було б полегшити доступ до релігійної літератури, звільнити з ув’язнення релігійних діячів, розширити можливості для здобуття релігійної освіти, усунути труднощі з прийняттям хрещення, викоренити антисемітські прояви тощо.

Хрущов сказав, що хотів би обговорити всі ці пункти по черзі. Він сказав, що не досить добре знає, як стоїть справа з друком Біблій чи іншої релігійної літератури, але готовий з’ясувати це докладніше і переглянути політику з цього питання. Тоді він запитав, що мається на увазі під звільненням з ув’язнення релігійних діячів.

Я сказав, що вже багато років робляться спроби домогтися звільнення з в’язниці українського архиєпископа Йосифа Сліпого. Тепер папа сподівається, що в цій справі можливі зрушення. Папа не хоче торкатися питання про причини ув’язнення Сліпого — це справа давно минулих днів, і нема потреби знов дискутувати на цю тему. Однак після вісімнадцяти років є всі підстави прохати, щоб архиєпископу дозволили дожити тих кілька років, які йому залишилися, на волі.

Мені здалося, що перший секретар трохи напружився.

“Ви знаєте, — сказав він, — я досить добре знайомий із справою Сліпого. Я сам родом з України, і ця справа все ще свіжа у мене в пам’яті”.

Після того Хрущов майже двадцять хвилин описував мені релігійну ситуацію в Україні до 1947 року. Він говорив про суперництво між Українською Католицькою Церквою, до якої належав архиєпископ Сліпий, і Руською Православною Церквою, а також про боротьбу за владу всередині обох цих Церков. Він розповів про політику керівництва Української Католицької Церкви за архиєпископа Андрея Шептицького та про “собор” 1946 року, який викликав у цій Церкві глибокий розкол. За його словами, архиєпископ Шептицький помер у 1944 році в обставинах, які наводили на думку, що “його відхід з цього світу могли трохи прискорити”.

У кожному разі, в 1944-му наступником Шептицького на архиєпископському престолі став Йосиф Сліпий. “Причиною його ув’язнення, — сказав Хрущов, — стала його колаборація з німцями в роки війни”. Він додав, що захисники Сліпого кажуть, що в його випадку “колаборація” — надто сильне слово і що саме завдяки своїй позиції він зумів порятувати багато життів.

Я знову сказав, що не маю наміру обговорювати справу Сліпого по суті, а проте з часу ув’язнення архиєпископа минуло вже вісімнадцять років.

Перший секретар знову похитав головою. “Це погана ідея, — сказав він. — Я хотів би поліпшити відносини з Ватиканом, але не таким шляхом. Фактично, це було б найгірше, що можна зробити. Це все буде дуже погано пахнути”.

Коли Олег сказав про “поганий запах”, я подумав, що він щось неправильно переклав, і попросив пояснити, про що мова. Він відказав, що перший секретар хотів сказати, що звільнення архиєпископа матиме ефект, протилежний сподіваному.

“В якому розумінні?” — запитав я.

Хрущов сказав, що після звільнення Сліпого західні газети вийдуть із заголовками: “Єпископ викриває більшовицькі тортури”. Звичайно, всі ці історії будуть брехливі, але газетярі, безперечно, використають звільнення архиєпископа саме в такому ключі. В результаті відносини з Ватиканом тільки погіршаться.

“Я можу Вас запевнити, — сказав я, — що папа клопочеться про звільнення архиєпископа зовсім не для того, щоб починати проти вас кампанію пропаганди. Церкві не бракує матеріялу для цих потреб. Усе, чого хоче папа, — це щоб архиєпископу дали дожити свого віку в якійсь віддаленій семінарії. Добиваючися звільнення архиєпископа, папа не виношує ніяких підступів. До речі, ви, напевно, знаєте, що папа Іван XXIII жодного разу не виступав ні проти СРСР, ні проти вас особисто. Він розуміє, що з часів Сталіна відбулося багато важливих змін, і має надію, що ця тенденція не припинятиметься й розвиватиметься”.

“Дайте мені подумати, — сказав перший секретар. — Це непросте питання. В кожному разі, як я вже казав, я радий можливості налагодити добрі відносини з Католицькою Церквою. Це не значить, що я стану католиком, так само як і папа не стане комуністом. Я не збираюся його навертати і я знаю, що йому не вдасться навернути мене на свою віру, хоча, — тут він усміхнувся, — траплялися й іще дивовижніші речі. Так чи сяк, я не маю нічого проти Церкви, доки вона стоїть поза політикою. Взагалі, я вважаю, що влада повинна захищати Церкву, доки Церква обмежується суто релігійною діяльністю. Недавно ми мали важливу зустріч, і я спеціяльно казав запросити на неї голову Руської Православної Церкви”.

Я сказав, що у Ватикані, безперечно, будуть раді дізнатися його думку з цих питань, і пообіцяв вивчити можливості для розширення діялогу. Однак, зауважив я, тут може виникнути одна проблема. Я дав зрозуміти, що дехто з ватиканських урядників побоюється, що налагодження контактів із Кремлем може бути використане в політичних цілях.

“Цього не буде, — сказав Хрущов. — Можете їх запевнити”.

Як приклад того, що я маю на увазі, я навів один з сюжетів, що тиражувався в радянській пресі невдовзі після завершення Карибської кризи: папу хвалили за його заклик до миру, а тоді тлумачили його відозву як доказ того, що папа виступив проти Заходу, а зокрема проти США. Таке тлумачення, сказав я, цілком хибне і шкідливе. Якщо подальша діяльність папи в ім’я миру буде використовуватися для пропаганди на користь Радянського Союзу, то Ватикан, певна річ, муситиме відмежуватися від таких інтерпретацій.

Хрущов сказав, що йому прикро чути про такі публікації. Сам він їх не бачив. За його словами, вони не відображають ні його власних поглядів, ані позиції радянського керівництва. Він попрохав, щоб, коли це питання постане в моїх розмовах з ватиканськими урядниками, я передав їм його жаль з цього приводу. У Радянському Союзі, як і будь-де, важко застерегтися, щоб у журналістську професію не потрапляли бовдури, як це показав недавній випадок із статтею про маршала Тита.

У цей момент я подумав, що важливо ще раз наголосити: папа прохає про поліпшення становища не тільки для католиків. Він виступає на захист усіх релігій. Це підвело мене до наступного важливого пункту — антисемітизм.

Я згадав про збільшення обмежень юдейського культу, економічні репресії, дискримінацію євреїв у державних структурах.

Вперше за всю нашу розмову я зауважив, що перший секретар став трохи роздратований.

“Ну тільки не треба знову про це саме! — сказав він. — Хотів би я знати, звідки з’явилися ці звинувачення. Вони цілком брехливі. А тим часом уже навіть місіс Рузвельт написала мені про антисемітизм у Радянському Союзі.

Почнімо з одного факту, — повів далі він. — Чи існують у Радянському Союзі упередження проти певних меншин? Так, це правда. Але ми працюємо над цим. Це не становить поважної проблеми. Незважаючи на всі наші закони проти дискримінації та упереджень, такі явища подекуди трапляються. Американець мав би це розуміти. У вас у США теж є відповідні закони. Та незважаючи на це, мільйони ваших темношкірих громадян не мають рівних можливостей у працевлаштуванні й доступі до освіти, не мають гарантованих законом рівних прав. Буває так, що закон не зразу починає діяти на повну силу. Але все починається з закону.

У нашій країні є закони проти дискримінації за расовою чи релігійною ознакою. Назагал мені здається, що ми досить дієво впроваджуємо їх у життя. Думаю, ми досягли в цьому далеко більших успіхів, аніж Сполучені Штати. У вас проблема расової дискримінації та сегрегації стоїть дуже гостро, і то не тільки на Півдні, а й на Півночі. І поки що ваші правоохоронні органи неспроможні дати з цим раду. Останнім часом у вас намітився певний прогрес, але, як я вже казав, для початку людям треба знати позицію своєї влади з того чи іншого важливого питання.

Що ж до антисемітизму, то Радянський Союз офіційно виступає проти будь-яких форм релігійної або расової дискримінації та сегрегації. Чи наша влада дискримінує євреїв? Ні. Одну з найважливіших посад в уряді — пост міністра фінансів — обіймає єврей. Чимало євреїв є на перших ролях і в інших царинах: у літературі, театрі, балеті, науці.

Скажу вам ще одну річ. Я сам — дідусь маленького єврея. Мій син був одружився з єврейкою. У них народилася дитина. Потім син пішов на війну і загинув. Мати й дитина стали частиною моєї сім’ї. Я виховав його дитину як свою власну. Бачите, як безглуздо говорити, що я антисеміт?”

Я запитав першого секретаря, чи не проти він, щоб трохи згодом я написав йому листа на тему офіційної та неофіційної дискримінації євреїв. Є чимало документальних матеріялів, на які я хотів би звернути його увагу.

“Звичайно. Коли завгодно”, — сказав він з притиском.

Що ж до прагнення папи Івана XXIII посприяти утвердженню миру в світі, сказав я, то понтифік гадає, що було б корисно розвинути успіх Міжнародного геофізичного року, проголосивши Рік міжнародної співпраці. Чи готовий перший секретар підтримати такий проект, якби він був запропонований на форумі ООН? Хрущов відказав, що це чудова ідея і він не бачить причин, чому б СРСР не мав підтримати такий почин.

Я підвівся, щоб іти. Звісно, ми ще навіть не торкалися питань, які турбували президента Кеннеді, але я розумів, що перший секретар досі ще не обідав, хоча наша розмова триває вже зо три години і на годиннику скоро друга.

Хрущов немовби прочитав мої думки.

“Будь ласка, сядьте, — сказав він. — Як там президент Кеннеді?”

Я сказав, що президент у доброму здоров’ї та доброму гуморі і що він прагне розвивати з Радянським Союзом такі відносини, які сприяли б утвердженню миру та порядку в світі.

Перший секретар сказав, що задля такої мети він готовий піти назустріч президенту — і готовий зайти на шляху порозуміння навіть далі, ніж сам Кеннеді. Наприклад, нещодавно він мав зустріч з італійським президентом Фанфані. Вони мали приязну розмову, і він сказав Фанфані: “Ваша країна — член НАТО, а ми — член Варшавського договору. Та це не може й не повинно призводити до конфлікту”.

Хрущов склав руки на оббитому зеленим сукном столі.

“Є одна річ, яку ми з президентом Кеннеді мали б зробити вже тепер, — сказав він. — Слід укласти договір про заборону ядерних випробувань, а тоді почати працювати над тим, щоб не допустити розповсюдження ядерної зброї по всьому світі. Це неправда, що я проти інспекцій.

Я знов і знов бачу в американських газетах твердження про те, що Радянський Союз начебто виступає проти інспекцій як одної з умов заборони ядерних випробувань. Це неправда. Якщо Сполучені Штати хочуть проводити розумну кількість інспекцій на місцях, то ми можемо на це погодитись. Проти чого ми заперечуємо, то це проти використання договору про заборону ядерних випробувань як засобу засилати до нас шпигунів, ну а це, звісно, не має нічого спільного з забороною випробувань. Ми не бачимо ніяких причин, чому б СРСР і США не домовитися про такі інспекції, які б могли переконати вас, що ми вас не обманюємо, і які б не давали нам підстав підозрювати, що ви за нами шпигуєте”.

“Крім питання про заборону ядерних випробувань є ще й проблема Німеччини. Я можу зрозуміти, що американці дивляться на Німеччину трохи інакше, ніж ми, хоч і вам доводилося воювати з німцями аж два рази за досить короткий період часу. Наші стосунки з Німеччиною мають набагато довшу історію. Ми бачили, як швидко може змінитися там влада і як легко Німеччина може стати призвідцем масового вбивства. Важко навіть підрахувати, скільки наших людей знищили німці під час останньої війни. Це не менш як дванадцять мільйонів. В нас кажуть: «Дай німцю рушницю, і рано чи пізно він наведе її на тебе». І так думаю не тільки я. Не думаю, що є питання, в якому наш народ був би одностайніший, ніж у питанні про переозброєння Німеччини. Ви у США звикли думати, що в нас немає громадської думки. Даремно. Щодо Німеччини наш народ має дуже чітку думку. І якщо в цьому питанні влада спробує піти проти народу, то навряд чи вона довго протримається.

Я говорив про це з одним із ваших губернаторів, і він висловив здивування тим, що Радянський Союз з усіма своїми атомними бомбами боїться Німеччини. Я сказав йому, що він не розуміє суті справи. Звичайно, ми можемо знищити Німеччину, і то за кілька хвилин. Чого ми боїмося, то це того, що Німеччина, переозброївшись, може своїми діями втягнути у війну Сполучені Штати. Ми боїмося, що Німеччина може розв’язати всесвітню атомну війну. Мене дуже дивує, що американці не усвідомлюють: в Німеччині є групи, які хотіли б знищити Радянський Союз. Скільки разів вам треба обпектися, щоб почати остерігатися вогню?”

Я запитав першого секретаря: чи не здається йому, що небезпека, яку він вбачає в переозброєнні Німеччини, — це частина іншої, більшої небезпеки, пов’язаної з тим, що ми живемо в світі беззаконня, де кожна держава сама визначає умови власної безпеки, і в результаті цього на планеті наростає анархія й готується ґрунт для нової всесвітньої війни. Чи не думає він, що єдина запорука безпеки чи то для СРСР, чи для будь-якої іншої країни — це зміцнення Організації Об’єднаних Націй?

Він відповів, що Радянський Союз не вважає ООН за справді об’єктивну миротворчу силу. “Сполучені Штати мають в ООН непропорційно великий вплив, — сказав він, — а тому ООН завжди була більше знаряддям американської зовнішньої політики, аніж безсторонньою всесвітньою організацією”.

Я зауважив, що Сполучені Штати мають аналогічні застереження щодо головного органу ООН, відповідального за безпеку в світі — Ради безпеки — саме через той вплив, який завдяки своєму праву вето має в Раді Радянський Союз. Утім, не вдаючись у дальше обговорення тих вад, які властиві Організації Об’єднаних Націй, я запитав, чи не вважає він, що слід було б докласти рішучих зусиль для перетворення ООН на адекватний, об’єктивний і безсторонній міжнародний орган, що стояв би на варті законности й миру в світі.

“Ви що, думаєте, я погоджуся з існуванням такої ООН, яка буде приходити до нас у країну й указувати нам, що ми маємо робити?

Звичайно ж ні. Навпаки. Завданням ООН має стати захист невід’ємного суверенітету кожної країни, великої чи малої, а для цього ООН повинна мати реальні повноваження у справах, що стосуються спільної безпеки всіх держав.

Ми не відкидаємо ніякої ідеї, яка може сприяти утвердженню справжнього миру, — сказав він, — якщо тільки ніхто не пробуватиме відняти в нас здобутки нашої революції”.

Я повернувся до питання, яке перший секретар порушив був кілька хвилин перед тим, коли він зауважив, що Сполучені Штати добиваються проведення інспекцій як умови заборони ядерних випробувань насамперед для того, щоб вести в СРСР шпигунську діяльність.

“На мою думку, — сказав я, — президент Кеннеді щиро прагне домовитися про заборону ядерних випробувань. Він справді зацікавлений у поліпшенні відносин з Радянським Союзом”.

Генеральний секретар поглянув на мене, звівши брови, немовби кажучи: “Ну-ну, давайте далі”.

Я дав зрозуміти, що багато політичних експертів у Сполучених Штатах вважають, що ні один з претендентів на президентське крісло чи то від Демократичної, чи то від Республіканської партії не був так рішуче налаштований покласти край Холодній війні та створити передумови для конструктивних відносин з СРСР, як Кеннеді.

Перший секретар сказав, що коли так, то “я постараюся не відставати від нього на шляху до цієї мети”.

Я знову підвівся й почав дякувати Хрущову за гостинність.

“Перш ніж ви підете, дозвольте мені передати вам дещо для папи й для президента Кеннеді, — сказав він. — Просто різдвяні привітання”. Він висунув шухляду й витягнув кілька офіційних бланків з витиснутим зображенням кремлівського Палацу з’їздів, а тоді власноруч написав два короткі привітання папі й президенту Кеннеді. Закінчивши, він передав незапечатані конверти Олегу Бикову й сказав, щоб той переклав обидва листи.

Мене вразило, що в посланні до папи Хрущов вживав релігійну термінологію, чого менш за все можна було очікувати від керівника Компартії Радянського Союзу. Він прямо говорив про свято Різдва і в цю святкову пору бажав Святому Отцю доброго здоров’я[929]. В листі до Кеннеді він просто бажав йому здоров’я та добробуту з нагоди свят.

Уже прямуючи до дверей, Хрущов попросив мене передати різдвяні вітання також і отцю Морліону, подякувати йому за його участь в організації нашої зустрічі й сказати, що перший секретар був би радий, коли б той відвідав його в Москві. “Коли він до мене приїде, то навіть не муситиме скидати свою сутану”. Хрущов усміхнувся.

Я подякував першому секретареві за його сердечну гостинність і пішов.

Наступного ранку я вже летів назад до Риму.

Розділ четвертий

Монсеньйор Кардінале, отець Морліон і Дон Карло Ферреро того вечора засиділися допізна, слухаючи мою розповідь про події в Москві. Монсеньйор Кардінале сказав, що стан папи дещо поліпшився і завтра пополудні я, мабуть, матиму змогу доповісти про все йому особисто. А поки що кардинал улаштував мені зустрічі з архиєпископом дель’Аква, кардиналом Беа та кардиналом Еженом Тіссераном, головою колегії кардиналів. Для Кардінале було особливо важливо, щоб я докладно розповів про все архиєпископу дель’Аква.

Наступного ранку всі зустрічі відбулися за планом. Кардинал Беа розпитував мене насамперед про реакцію Хрущова на пропозиції щодо нормалізації релігійного життя в СРСР і на прохання звільнити архиєпископа Сліпого. Архиєпископ дель’Аква цікавився не тільки суто релігійними моментами, які порушувалися в розмові з Хрущовим, а й можливістю політичних та ідеологічних змін у Радянському Союзі. На підставі мого звіту він зробив висновок, що тепер склалися як ніколи сприятливі обставини для розширення миротворчої активности папи на міжнародній арені. Він вважав, що будь-яке зволікання може дорого коштувати в тому сенсі, що через брак видимих результатів хрущовська політика мирного співіснування може бути згорнута на невизначений термін. А будь-яку альтернативну політику з боку СРСР будуть реалізовувати люди з ідеологічно й історично обумовленими упередженнями проти Заходу. Дель’Аква особливо переймався укладенням угоди про заборону ядерних випробувань.

Кардинал Тіссеран, голова колегії кардиналів і особа, відома на весь світ не тільки як церковний діяч, а й як учений, чимось скидався на старозавітнього пророка. На його шляхетному обличчі одразу привертали увагу великі карі очі та рудувата борода. Кардинал уважно слухав і дуже мало говорив. Здається, його особливо цікавили останні новини з Китаю.

Відбувши ці зустрічі, ми повернулися у ватиканський Державний секретаріят. Коли ми заходили в браму будинку, мосеньйор Кардінале розповів мені про випадок, що стався в цьому самому місці ввечері 28 жовтня 1958 року, після того, як конклав обрав нового папу.

Тоді сила-силенна людей намагалися протиснутись до Івана XXIII, щоб привітати його з обранням. Їх було стільки, що папські помічники спробували захистити папу — вони провели його в один з будинків Державного секретаріяту й запечатали браму святою печаткою.

Зламати цю печатку — велике святотатство. Але ентузіязм переслідувачів папи, серед яких було багато кардиналів та єпископів, не спадав, і вони увірвалися досередини, мовби ніякої печатки й не було. Пробуючи зупинити їх, кардинал Ежен Тіссеран у відчаї закричав до секретаря конклаву монсеньйора Кардінале: “Зупиніть їх! Зробіть що-небудь! Скажіть їм, щоб зупинились, а то будуть відлучені від Церкви!”

Папа всміхнувся. “Ну гаразд, — сказав він лагідно. — Ви їх відлучите, а я як Святий Отець першим ділом уділю їм цілковите розгрішення”.

Усі засміялися, і напруга відразу спала. Папу затопила хвиля привітальників. То було непросте випробування для 77-річного понтифіка, але він витримав його з честю.

Далі монсеньйор Кардінале розповів мені ще кілька бувальщин про Івана XXIII, що показували його вміння будувати стосунки з людьми. Справді, історичний Вселенський собор став вислідом його прагнення, щоб Католицька Церква розпочала тісніший діялог із навколишнім світом і більше відгукувалась на потреби людей, однаково, католики вони чи ні. Папа не вірив, що Бог карає людей просто за те, що вони не католики. Релігія — це справа особистого сумління. Усі релігії заслуговують на пошану. Навіть невіруючим, що приходили до нього на авдієнцію, папа казав, що молитиметься за них.

Як мені розповіли, рідкісне вміння папи налагоджувати стосунки з людьми і те, якого значення він надавав безпосереднім контактам Церкви з навколишнім світом, виявилося в кількох знаменних випадках. Невдовзі після обрання він вирушив у свою першу поїздку по італійських в’язницях. Коли його помічники просили пояснити, що він там забув, папа сказав просто: “В’язням трохи важче приходити до мене, ніж іншим людям”.

Іншого разу, коли папа вийшов із машини і пішки прямував до своїх апартаментів у Ватикані, до нього підійшов збентежений священик, який благав його помолитися за спаралізовану жінку його приятеля. Папа сказав, що може зробити навіть більше: він особисто провідає хвору — і зразу ж подався до неї додому.

Третій випадок, про який розповів мені монсеньйор Кардінале, стосувався тої головної мети, що ставив перед собою папа. Один канадський достойник попросив папу пояснити, яке головне завдання його понтифікату взагалі і Вселенського собору зокрема. Іван XXIII підвівся, підійшов до вікна, відчинив його і сказав: “Що ми хочемо зробити? Впустимо трохи свіжого повітря”.

Мені дали зрозуміти, що папа не має наміру насаджувати зміни силоміць; його мета — підготувати для них ґрунт. Вселенський собор, що вже сам по собі став одною з найбільших подій в історії релігії, був скликаний для того, щоб усі народи християнського світу могли обговорити, яких змін потребує Церква і як краще розв’язати ті проблеми, що перед нею стоять.

Підхід папи до Вселенського собору відображав його переконання, що Церква не приватна власність церковної єрархії, а предмет спільної відповідальности всіх її членів. Відповідно, він провів важливе розрізнення між догмою в богослов’ї та догматичною позицією. Одна річ — мати глибокі релігійні переконання, і зовсім інша — бути непоступливим і авторитарним у своєму підході до людських проблем та у стосунках з людьми інших віровизнань. Догматична позиція, догматичний підхід до щирих переконань наших ближніх, — це зневаження самого духу релігії. Усі люди, хай яка їх віра, однаково важливі. Бог не карає людей і не позбавляє їх своєї ласки тільки за те, що вони не католики. В цьому сенсі всі люди мають доступ до Божества.

Монсеньйор Кардінале повідомив мене, що моя зустріч з папою відбудеться пополудні після загальної авдієнції. Він також сказав, що мені, мабуть, цікаво буде побачити, як реагують люди на душевну теплоту й харизму понтифіка.

Усе було так, як і передбачив монсеньйор Кардінале. В залі чекало більш як сотня осіб. Папа, тільки-но з’явившись, одразу продемонстрував дивовижну здатність зробити так, щоб кожен з присутніх відчув себе об’єктом його персональної уваги. Він сів на оббите вельветом високе крісло, спер голову на підголовник і заходився невимушено, без ніякого офіціозу говорити про те, що означає для нього празник Різдва. Він розповідав про різні випадки з своєї багатої душпастирської практики й казав, що в наш час мир має бути не просто палким прагненням — він має стати реальністю. Він благословив слухачів, спустився з подіюму, і помічники провели його крізь бічні двері в його кабінет.

Ми з монсеньйором Кардінале пішли за ним у його оздоблений дубовим деревом кабінет. Тільки-но я зайшов, папа обернувся в мій бік. “Маємо багато про що поговорити, — сказав він. — Тільки пам’ятайте: я проста людина; в мене два ока, ніс, — і то дуже великий ніс, — рот, два вуха і все решта. Та незважаючи на це люди в розмові зі мною часто стають напруженими й малослівними. Відпружтеся. Ми поговоримо як людина з людиною”. Він усміхнувся.

Я вручив папі листа, в якому президент Кеннеді писав про ті питання, що його хвилюють, і бажав папі доброго здоров’я. Коли він дочитав, я передав йому власноручне різдвяне привітання від Микити Хрущова.

“Президент — чудова людина, — сказав папа. — Я зустрічався з деякими членами його родини. Вони всі дуже милі люди. Президент — достойний син американського народу. Коли будете повертатися до Сполучених Штатів, я хотів би, щоб ви передали йому дещо з нагоди Різдва.

“Дуже мило з боку президента, що він турбується про моє здоров’я, — вів далі папа. — 3 боку пана Хрущова теж дуже люб’язно прислати мені різдвяне привітання. В ці дні я отримую багато листів від людей, які моляться, щоб моя недуга не завдавала мені великого болю. Та я не боюсь болю. Я маю спогади. Чудові спогади. Я прожив довге життя, і мені є на що озирнутися. Тепер ці спогади приносять мені велику радість і наповнюють моє життя змістом. Для болю просто не лишається місця.

Я стільки всього маю обдумати. Замолоду я був апостольським делегатом у Болгарії. Я познайомився з слов’янськими народами і захопився ними. Я пробував вивчати слов’янські мови, в тому числі й російську. Я так і не опанував її досконально, але принаймні можу прочитати дещо по-російськи. А ви знаєте російську?”

“Ні”, — відказав я.

“Шкода. Вам справді варто вивчити цю мову. Ви набагато молодший за мене. Сам я й досі її вивчаю. А у вас це не забере багато часу. Це дуже важлива мова. Росіяни — дивовижний народ. Не можна махнути на них рукою просто тому, що нам не до вподоби їхня політична система. Вони мають глибоку духовну спадщину. Вони її не втратили. Ми можемо промовляти до них. Ми повинні робити це просто зараз. Завжди треба старатися промовляти до того доброго, що є в людях. Спробувавши, ми в будь-якому разі нічого не втратимо. А коли люди не спроможуться налагодити співпрацю в ім’я миру, ми можемо втратити все. Я ні з ким не боюся говорити про мир на землі. Якби зараз на вашому місці сидів пан Хрущов, я не думаю, що мені було б ніяково чи незручно говорити з ним про це”.

Я сказав папі, що Хрущов говорив про нього десь у такому самому дусі і звертав увагу на те, що їх пов’язує: селянське походження, сільське виховання, почуття гумору.

“Так точно, — усміхнувся папа. — Коли живеш коло землі, то відчуваєш справжню спорідненість з такими, як ти сам. Як я вже казав, я ніколи й гадки не мав ставити хрест на російському народові. Цей народ має глибоку духовність, яку не можна ігнорувати. І цього ніщо не змінить”.

Папа уважно слухав, поки я викладав найголовніші підсумки мого візиту до Москви, почавши з розповіді про те, як зреагував Хрущов на прохання звільнити архиєпископа Сліпого.

“Я вже багато років молюся про звільнення архиєпископа Сліпого, — сказав папа. — Ви уявляєте, як це — стільки часу бути відрізаним від того служіння, якому ти присвятив усе своє життя, та й від самого життя? Яке у вас склалося враження? Є надія, що архиєпископа звільнять?”

Я сказав, що не можу цього знати. У будь-якому разі ми скоро про це довідаємося. Тоді я переказав папі решту моєї розмови з Хрущовим. Коли я закінчив свою розповідь, папа усміхнувся і сказав: “Тепер важливо зберігати й розширювати всі можливі канали спілкування. Під час жахливої жовтневої кризи навколо Куби перспектива ядерної катастрофи була аж надто реальна. Як ви знаєте, я просив політиків бути максимально стриманими і робити все можливе, щоб розрядити оту жахливу напругу. У Радянському Союзі прислухались до мого заклику, і це мене тішить. Це добрий знак”.

Голос папи зраджував його втому й загальну виснаженість, але говорив він із запалом.

“Я хочу дещо вам дати”, — сказав він. Папа сягнув до шухляди й витягнув звідти свій персональний медальйон. “Сподіваюся, ви не заперечуєте, коли я вручу вам його без офіційної церемонії, — сказав він. — Мені було б дуже приємно, якби ви прийняли цю невелику нагороду за те, що ви зробили для архиєпископа Сліпого”.

Я запропонував почекати, аж поки стане ясно, чи моя місія мала успіх. “Якщо архиєпископа Сліпого звільнять, — сказав я напівжартома, — то, мабуть, цей медальйон мав би дістатися Хрущову”.

Папа всміхнувся.

“Папі не випадає нагороджувати голів держав, — сказав він, — але я дам вам два медальйони. Один для вас. Другий теж для вас, але ним я уповноважую вас нагородити будь-кого, — тут він зробив наголос на слові «будь-кого», — хто б, на вашу думку, цього заслуговував”[930].

Я підвівся, щоб іти.

“Мир у світі — це те, чого найбільше потребує людство, — сказав він. — Я вже старий, але я зроблю все, що зможу, за той час, який мені залишився”.

Папа провів нас до дверей свого кабінету і ще раз подякував за все, що було зроблене для архиєпископа Сліпого.

Поки ми йшли до машини, монсеньйор Кардінале пояснив, що, вживши заходів для зменшення напруги між Сходом і Заходом, Апостольський Престол не мав наміру брати на себе неприродну й небажану для нього роль. Однак у той момент було так багато чинників небезпеки і так мало важелів контролю, що зусилля папи мали величезне значення. Навіть якщо ці зусилля й були подекуди неправильно витлумачені, — сказав Кардінале, — то це не виправдання для бездіяльности чи браку ініціятиви. Коли Івану XXIII й можна що закинути, то це те, що він трактує християнство буквально.

Після того, як Кардінале підвіз мене до готелю й поїхав, я пішов прогулятися. Я мав багато про що поміркувати. Мені подумалося, що наша доба вбачає свої найвидатніші здобутки в царині фізичного руху. Головний предмет захоплення сучасного світу — це люди, що в металевих капсулах намотують кола в космосі, або атоми, розщеплені задля вивільнення їх величезних запасів енергії, або потоки електронів, що доносять до нас картину подій, які відбулися десь за тисячі кілометрів. Але я був переконаний, що жодне з тих чудес руху не залишить такого сліду в історії, як цей 81-річний чоловік, що, згасаючи від раку, використовує свою папську владу задля того, щоб зробити Церкву потужним чинником людської єдности й миру.

Наступного ранку, коли я вже от-от мав вирушити в аеропорт, до готелю прибув монсеньйор Кардінале з великим пакунком.

“Сподіваюся, у вас не надто багато багажу, — сказав він. — Це невеличкий різдвяний подарунок від папи для президента Кеннеді й першої леді. Дозвольте, я вам покажу. Це дуже легко розпаковується”.

З-під обгорткового паперу з’явилася срібна ікона заввишки десь із шістдесят сантиметрів. Монсеньйор Кардінале сказав, що вона датується IX століттям нашої ери.

Трохи згодом, летячи в літаку через Атлантику, я задумався над життєвими перипетіями, завдяки яким я опинився саме в цій точці простору й часу. Я спитав себе: що б подумав я багато років тому, коли я тільки-но починав працювати в “The Saturday Review”, якби мені сказали, що настане день, коли я летітиму в реактивному літаку над океаном, щоб доставити в Білий дім середньовічну ікону з Ватикану?

Розділ п’ятий

На початку січня 1963 року мені зателефонував посол Анатолій Добринін і запросив мене на обід у радянському посольстві у Вашингтоні. Я запитав, — якомога дипломатичніше, — чи цей обід якось пов’язаний із моєю недавньою поїздкою до Москви.

Відповідь була ствердна.

На відміну від більшости посольств, що знаходяться в дипломатичному кварталі за кілька кілометрів від центру міста, радянське посольство розташоване на 16-й вулиці Північно-західного сектора, у серці Вашингтона, за три квартали від Білого дому. То був просторий, по-старосвітському елегантний особняк із крученими мармуровими сходами та високими стелями. У великому фойє, в приймальні, чергував якийсь молодий росіянин. Через кілька хвилин після мого приходу з’явився працівник посольства, що провів мене в приватні покої посла на горішньому поверсі. На виході з ліфта до мене підійшов і представився радянський посол. З ним була його приваблива, модно вбрана дружина, що запросила мене в їхнє помешкання. Посол Добринін був високий, гарної статури чоловік на п’ятому десятку. Він поводився невимушено й без офіціозу. По-англійськи він говорив бездоганно — принаймні, я не зауважив ніяких хиб.

Ми перекинулися кількома фразами, а тоді пішли до вітальні, де був накритий стіл на дві особи. Тут пані Добриніна нас покинула. Посол ще раз подякував мені за те, що я прийняв його запрошення, а тоді вийняв листочок паперу, густо списаний акуратним дрібним письмом. Він пояснив, що з ним зв’язувався перший секретар Хрущов, і ці нотатки — підсумок їхнього спілкування.

“Перший секретар передає вам свої вітання, — почав посол, — і просить поінформувати вас про деякі події, що сталися після вашого візиту. Він радий повідомити, що він визнав за можливе задовольнити ваше прохання щодо архиєпископа Сліпого. Як він і обіцяв, він уважно розглянув це питання. Вам буде приємно дізнатися, що з архиєпископом усе гаразд і невдовзі він, як ви й прохали, буде звільнений.

Перший секретар зробив цей крок у тому дусі, в якому проходила й ваша з ним розмова, коли ви обоє визнали велике значення боротьби за мир. Це вияв його високої пошани до папи Івана XXIII й до зусиль, яких докладає Його Святість задля утвердження миру в світі”.

Тоді посол запитав, чи нема в мене побажань щодо того, яким чином мало б відбутися звільнення Сліпого. Чи Апостольський Престол бажає, щоб архиєпископа доставили на якусь нейтральну територію, як-от у Відень, і там передали представникам Ватикану? Він висловив певність, що Хрущов погодиться на будь-який варіянт, запропонований від Ватикану.

Я сказав, що отець Морліон, який приєднається до нас десь за годину, негайно передасть цю добру новину у Ватикан і попросить вказівок щодо того, як краще було б зорганізувати звільнення архиєпископа. І хоч я не уповноважений говорити від імени Апостольського Престолу, я впевнений, що вірно передам почуття і самого папи, і тих ватиканських урядників, з якими я обговорював свою поїздку, коли висловлю щиру радість і вдячність за отриману сьогодні добру звістку.

Посол сказав, що він особисто теж радий такому повороту подій з огляду на ті широкі можливості, які це відкриває в плані утвердження миру в світі. Він сказав, що перший секретар готовий розглянути й інші мої пропозиції щодо релігійної ситуації в Радянському Союзі. Я відповів, що, як мене недавно поінформували, невдовзі до Сполучених Штатів приїде кардинал Беа, відповідальний за відносини з християнами-некатоликами. Мені сказали, що кардинал був би радий поговорити з послом про ці справи.

Посол сказав, що радо скористається нагодою зустрітися з кардиналом, коли той прибуде до Нью-Йорка. “В кожному разі, — ще раз наголосив посол, — незважаючи на деякі невтішні події, що мали місце після Карибської кризи, тепер гору беруть позитивні тенденції”.

Це підштовхнуло посла до того, щоб поділитися деякими особистими спогадами. Він зауважив, що тепер справді відкриваються великі перспективи — такої сприятливої ситуації не було ще з початку 1960 року, коли інцидент з літаком-розвідником U-2 спровокував різке погіршення американо-радянських відносин[931]. Посол сказав, що тоді, в 1960-му, він особисто займався цією проблемою. Протягом п’яти днів після того, як був збитий U-2, Хрущов нічого не говорив на цю тему, сподіваючись, що інцидент не вийде на яв. Але в Стамбулі інцидент набув розголосу. “Навіть після цього, — казав посол, — Хрущов запевняв уряд, що американський президент нічого не знав про польоти над радянською територією. А тоді з Вашингтона прозвучала заява про те, що польоти санкціонував сам президент. Це, по суті, ставило хрест на перспективах запланованої зустрічі в верхах у Парижі, а проте Хрущов вирішив таки поїхати до Парижа в надії, що президент якось прояснить цю ситуацію. Посол був разом з Хрущовим у Парижі, коли надійшов сигнал, що президент хотів би приватно зустрітися з першим секретарем і обоворити справу з U-2 Як розповів посол, Хрущов погодився на зустріч, а проте вона так і не відбулася — і Хрущов так і не зрозумів, чому.

Парадоксально, сказав я послу, але президент Айзенгавер, коли я розмовляв із ним про цю справу, розповів мені, по суті, таку саму історію. Він хотів побачитися з Хрущовим і зробити все можливе, щоб урятувати паризький саміт. Він дав знати радянській стороні, що хотів би провести приватну зустріч з першим секретарем, але з незрозумілих причин так і не отримав відповіді.

Тут ми обоє дістали привід задуматися над тими невловимими, а проте критично важливими чинниками, через які над історією завжди стоїть великий знак питання.

Далі ми обговорили американо-радянські відносини загалом. Я висловив свою особисту думку про те, що одна з головних причин тих труднощів, які існують у відносинах між двома державами, — це те, що радянське керівництво не вміє правильно читати американських газет. Я сказав про це дуже делікатно, але цілком прямо. Це правда, що більшість наших газет аж ніяк не зразок академічного й відстороненого стилю, а проте їм властива одна спільна риса: вони не є офіційним рупором влади. Радянському керівництву важко зрозуміти, що надруковане на сторінках наших газет часто-густо зовсім не відображає урядової політики. Свого часу мені дали зрозуміти, що рішення СРСР про відновлення ядерних випробувань було зумовлене, принаймні почасти, тим, що з публікацій в американських газетах радянські чиновники зробили висновок, начебто американська сторона готова провести нові випробування. В Москві подумали, що в них нема іншого вибору, як чимскоріш відповісти тим самим. А на ділі президент Кеннеді ухвалив був тверде рішення не відновлювати ядерних випробувань в односторонньому порядку. І тільки після того, як СРСР провів нові випробування, президент був змушений діяти в тому ж напрямку.

Ще один приклад — це радянське рішення про розгортання ядерних ракет на Кубі. Очевидно, радянське керівництво дійшло висновку, що Сполучені Штати не змиряться з невдачею першого вторгнення на Кубу і нове повномасштабне вторгнення — це тільки справа часу. Такий висновок вони зробили, читаючи американські газети, бо ж декотрі з них прямо закликали до повномасштабного вторгнення на Кубу. Тим часом президент США ухвалив був тверде рішення проти вторгнення. Та коли розгортання радянських ракет досягло загрозливих масштабів, Кеннеді не мав іншого виходу, як тільки зробити те, що він зробив. У кожному разі, якби радянська влада правильно зрозуміла позицію президента, небезпечної конфронтації навколо Куби просто не було б.

Посол визнав, що вони могли припуститися деяких хибних оцінок, але зауважив, що в Сполучених Штатах газети мають могутній вплив на громадську думку, а ця громадська думка не може не впливати на рішення американської влади.

“Навіть якщо те, про що пишуть газети, не завжди правда, — сказав посол, — це створює загальну атмосферу, яка змушує багатьох людей — а не лише радянський уряд — готуватися до найгіршого”.

Тут посол мав рацію, і я прямо це визнав. Однак він також порушив іще одне надзвичайно важливе питання: якою ж насправді є позиція громадської думки щодо ключових проблем миру? Тут я навів один приклад. На початку минулого року Конгрес розглядав питання про випуск державних облігацій для фінансування миротворчих операцій ООН. Багато газет поставились до цієї ідеї, м’яко кажучи, без ентузіязму. Серед листів, що надходили до сенаторів та конгресменів, десь може один на півтора десятки був на підтримку ООН та ідеї з облігаціями, решта ж — проти. Президент був, ясна річ, занепокоєний тим, що він розцінював як відхід від політики підтримки ООН. Приятелі ООН у Сполучених Штатах змобілізувалися. З допомогою прихильних до них конгресменів вони провели кілька наукових досліджень громадської думки в Сполучених Штатах і виявили, що вісімдесят-дев’яносто відсотків американців підтримують Організацію Об’єднаних Націй та випуск облігацій для фінансування її діяльности — і такі результати були майже в кожному штаті. Всю оту зливу листів проти ООН інспірували певні антиоонівські групи. Тому, коли президент скликав до Вашингтона авторитетних громадських діячів, щоб порадитися про те, як переламати антиоонівську тенденцію, вони, спираючись на факти, змогли намалювати йому справжню картину громадської думки. І Кеннеді негайно використав цей матеріял у своїх переговорах з лідерами Конгресу.

Посол вислухав мене з великим інтересом, а тоді сказав, що навіть якби його керівництво могло отримувати цілком точну й певну інформацію про громадську думку в Сполучених Штатах, то їм усе одно доводилося б тим чи іншим способом визначати, яку позицію займає з кожного конкретного питання американський уряд.

Я зауважив, що позиція американської влади — ніяка не таємниця. Якщо перший секретар Хрущов хоче довідатися про позицію американського керівництва щодо певного питання, то найпростіший спосіб це зробити — запитати в президента.

Посол сказав, що саме так воно тепер і є. Між Хрущовим і Кеннеді не було прямих контактів від самої Карибської кризи аж до 19 грудня 1962 року, коли перший секретар знову написав президенту листа про деякі справи, щодо яких СРСР і США треба було б домовитися. З того часу пряме спілкування двох голів держав дало змогу досягти великого поступу. Одним із результатів такого діялогу стало й пом’якшення тональности публічних виступів.

Саме в цей момент нас повідомили, що прийшов отець Морліон. Посол зрезюмував для отця Морліона те, що просив переказати перший секретар Хрущов. Морліон висловив щиру вдячність за новину про звільнення архиєпископа Сліпого і сказав, що тепер слід подбати про створення таких умов, які б дозволили всім сторонам сповна додержати своїх зобов’язань про нерозголошення подробиць справи.

Було вже пів на четверту, і ми підвелися, щоб іти. Посол провів нас униз у фойє. Ми з отцем Морліоном перейшли вулицю і там, у вестибюлі штаб-квартири Національної профспілки робітників автомобільної промисловости, знайшли телефон-автомат.

Ми одразу ж додзвонилися в Рим до монсеньйора Кардінале. Він був надзвичайно радий новині про звільнення архиєпископа Сліпого й сказав, що негайно повідомить Святого Отця, а тоді чимскоріш передзвонить нам і скаже, як краще переправити архиєпископа на Захід. Уже за кілька годин ми дали знати послу Добриніну, що архиєпископа слід було б доставити у Відень; там в аеропорту його зустріне представник Ватикану й негайно вилетить з ним у Рим.

Усе пройшло без інцидентів. У таборі архиєпископа Сліпого відвідав один з високих радянських чиновників і повідомив, що є домовленість про його звільнення і що його переправлять до Риму, де його вітатиме сам папа. Йому переказали, що Хрущов вважав, що було би добре, щоб на зустрічі з папою Сліпий одягнув єпископські ризи. Охоронець сказав архиєпископу Сліпому, що цю справу Хрущов довірив особистому кравцеві. Таке завдання найпрестижніший кравець Радянського Союзу дістав, мабуть, уперше. (Згодом мені казали, що архиєпископ Сліпий не міг повірити, що все це правда. Спершу він думав, що це якийсь підступ. І тільки одягнувши нові ризи й поглянувши на себе в дзеркало, він усвідомив, що свобода справді близько).

Дорогою до Відня, де його чекав представник Ватикану, з архиєпископом обходились дуже люб’язно та ввічливо. В містечку Орте неподалік від Риму його зустрів монсеньйор Кардінале, який супроводив його до затишного пансіонату в одному з поблизьких монастирів. Через кілька днів Сліпого відвезли до Ватикану, де його привітав і обняв папа Іван XXIII. За два дні архиєпископ знову повернувся до пансіонату. Про те, де він перебуває, знало всього кілька осіб.

Однак тут стався нещасливий випадок, який затьмарив успішне завершення справи. Через два дні після звільнення архиєпископа мені подзвонив посол Добринін із Вашингтона й запитав, чи читав я сьогоднішні газети. Я сказав, що ні. Посол порадив поцікавитися, що вони пишуть.

А тоді прочитав мені замітку під заголовком: “ЄПИСКОП РОЗПОВІДАЄ ПРО БІЛЬШОВИЦЬКІ ТОРТУРИ”.

Він попросив мене прокоменувати це. Мені знадобилося кілька секунд, щоб узяти себе в руки. Я сказав, що не знаю, в чому тут річ, але я переконаний, що домовленостей із радянською стороною ніхто не порушував. Я додав, що негайно зателефоную у Ватикан і з’ясую все, що зможу.

Монсеньойор Кардінале був глибоко шокований, коли я сказав йому по телефону, що пишуть сьогоднішні американські газети. Він сказав, що архиєпископ Сліпий не розмовляв із жодним журналістом, і розцінив цю публікацію як чистісіньку вигадку. Він також сказав, що Ватикан негайно внесе ясність, а зокрема, що “Osservatore Romano” опублікує на першій сторінці заяву, в якій з посиланням на папу стверджуватиметься, що останні газетні публікації про архиєпископа Сліпого не заслуговують довіри і невдовзі папа й сам архиєпископ їх спростують.

Ватиканських урядників найдужче непокоїло те, що цей випадок міг стати на заваді заходам задля звільнення інших католицьких єрархів, ув’язнених у країнах комуністичного табору.

Я зателефонував послу Добриніну і сказав йому, що оті газетні публікації з’явилися без відома Ватикану й самого архиєпископа Сліпого і що вже в наступному числі “Osservatore Romano” справа буде з’ясована з посиланням на самого папу. Тоді я написав першому секретарю Хрущову листа, в якому наголосив, що архиєпископ ні під яким виглядом не спілкувався з репортерами. Надходили сотні прохань про те, щоб він дав інтерв’ю чи виступив із заявою, але всі вони були відхилені. Я також писав, що переказав папі розповідь першого секретаря про візит маршала Тита й про його некоректне висвітлення в радіоновинах — і згадав слова Хрущова про те, що “деякі журналісти просто не вміють як слід подати добру новину”.

Насамкінець я висловив сподівання, що я не помилився, запевнивши папу, що перший секретар не потрактує ці газетні публікації як порушення Ватиканом узятих на себе зобов’язань. Тут я послався на текст, що був надрукованій у рамці на першій шпальті “Osservatore Romano”: “Останніми днями в пресі з’явилися й набули поширення неправдиві відомості про справу архиєпископа Сліпого. Апостольський Престол та архиєпископ Сліпий цілковито відмежовуються від цих повідомлень”.

Хрущов нічого не відповів на мій лист із поясненнями, та й посол Добринін більше до мене не дзвонив. Фактично, аж до своєї наступної зустрічі з Хрущовим, що відбулася через три місяці, я не знав, чи не зашкодив цей нещасливий випадок заходам Апостольського Престолу, спрямованим на звільнення інших ув’язнених єрархів та й узагалі на поліпшення релігійної ситуації в СРСР.

Тим часом відносини між Сполученим Штатами й СРСР, здавалося, знову похолоднішали. Той позитивний імпульс, який виник після подолання Карибської кризи, уже вичерпав себе. Як умову заборони ядерних випробувань Сполучені Штати вимагали вісім інспекцій на рік. Хрущов заявляв, що допускає не більш як три інспекції — або ніякої угоди. Він закидав Сполученим Штатам, що вони відмовилися від своєї ж пропозиції, яку американський посол Артур Дін[932] зробив був радянському послу Василю Кузнецову[933] в Женеві. В самих Сполучених Штатах лунали дедалі настирливіші голоси за відновлення надземних ядерних випробувань. Звучали заяви про те, що американські науковці на порозі важливого прориву в галузі атомних озброєнь, і, щоб завершити свої дослідження, їм треба провести низку випробувань. Також стверджувалося, що надземні випробування конечні для розробки ракет-перехоплювачів. Вимоги про відновлення випробувань гучнішали з дня на день. Весь той прогрес, якого вдалося досягти в плані зменшення напружености й стримування гонитви озброєнь, почав сходити нанівець.

На початку 1963 року в Римі побував зять Микити Хрущова Олексій Аджубей, який мав зустріч з папою Іваном XXIII — то була своєрідна відповідь на мій візит до Москви в грудні 1962-го[934]. На жаль, візит Аджубея не уникнув пильної уваги преси, і в результаті стали ширитися усілякі непорозуміння щодо того, з якою метою папа приймав такого високопоставленого комуніста. В пресі почали з’являтися домисли про те, що папа має намір офіційно визнати комуністичний суспільний лад.

Загальне відчуття сповзання в нову кризу поглиблювали й новини з Далекого Сходу, які показували, що китайське керівництво робить дедалі активніші спроби використати зростання напруги між Сходом і Заходом в своїх інтересах шляхом загравання з Москвою та різноманітних відозв до комуністичних партій усього світу.

Отець Морліон, який тільки-но повернувся з короткої поїздки до Риму, розповів мені, що Ватикан вельми занепокоєний тими хмарами, які несподівано згустилися над справою миру. “Про те, якою серйозною видається папі ситуація, що склалася, свідчить — казав Морліон — хоча б те, що він має намір видати велику енцикліку про мир, яка буде опублікована за кілька тижнів. Це, безперечно, буде документ історичної ваги”. За словами Морліона, в ньому мали знайти відображення ті прогресивні ідеї, які я чув від архиєпископа дель’Аква під час свого грудневого візиту в Рим.

Отець Морліон сказав, що звільнення архиєпископа Сліпого викликало в папи й загалом у католицької єрархії глибоке почуття вдячности Богові. Кардинад Беа, близький приятель архиєпископа Сліпого, був в особливому піднесенні й цікавився, чи не можна було б ужити таких самих заходів для звільнення Празького архиєпископа кардинала Йозефа Берана, який теж уже багато років перебував за ґратами[935]. Чи не погодився б я на ще одну місію?

Груднева подорож до Москви коштувала мені тривалого нападу дизентерії, яка залишила мене геть ослаблим. Я сказав отцю Морліону, що, можливо, було б краще, якби за цю справу взявся хтось інший. Він відказав, що йому б не хотілося випробовувати моє здоров’я, але в таких справах конче потрібна тяглість — хто почав справу, той і веде її далі.

Наступного тижня, приїхавши у Вашингтон, я зустрічався за обідом з Ральфом Данґаном. Я запитав його, чи вважав би він за доцільне, щоб я ще раз з’їздив до Москви. Ральф сказав, що порадиться про це з державним секретарем Діном Раском[936].

Через кілька днів я знову побував у Вашингтоні — мене запросили на обід з державним секретарем. У розмові Раск висловив занепокоєння тим, що переговори про заборону ядерних випробувань зайшли у безвихідь. Він не бачив шансів на те, щоб Сполучені Штати відмовилися від своєї вимоги про вісім інспекцій на рік. Твердження Хрущова про те, що посол Дін пропонував послу Кузнецову домовитися про три інспекції, цілком безпідставні. Раск мав про це докладну розмову з послом Діном і пересвідчився, що радянський представник хибно зрозумів зроблену йому пропозицію. В кожному разі, сказав він, переговори про заборону ядерних випробувань грозять от-от зав’язнути в непереборних труднощах. Якби я зустрівся з першим секретарем і якби в нашій розмові спливло питання про заборону випробувань, то — вважав Раск — я міг би запевнити Хрущова, що Сполучені Штати справді прагнуть досягти порозуміння в цій справі. Зокрема, на його думку, я міг би запропонувати, щоб переговорники з обох сторін тимчасово відсунули набік питання про кількість інспекцій і обговорювали всі інші важливі моменти угоди — а їх десь із півдесятка. А коли переговори про всі інші аспекти угоди будуть завершені, Хрущов і президент Кеннеді могли б зустрітися й особисто полагодити питання про інспекції. Я був уповноважений заявити, що Кеннеді цілком певен: він і перший секретар, діючи в дусі добросовісної співпраці, могли б швидко досягти згоди щодо прийнятної кількости інспекцій.

Після обіду з держсекретарем Раском я зустрівся з послом Добриніним і запитав, чи не передав би він Хрущову моє прохання про ще одну зустріч. Через тиждень посол подзвонив мені і сказав, що Хрущов буде радий бачити мене в Москві 12 квітня. Я повідомив про це Ральфа Данґана і держсекретаря Раска.

Напередодні мого від’їзду до Москви мені зателефонували з Білого дому. На лінії був президент.

“Щодо вашої поїздки, — сказав він, — то Дін Раск уже казав вам, що ми сподіваємося на розблокування переговорів про заборону випробувань. Я не сумніваюся, що Хрущов вважає, начебто Сполучені Штати самі виступили з пропозицією про три інспекції, а тоді самі ж від неї відмовилися. Однак він помиляється. Тут він спирається виключно на звіт Кузнецова про його розмову з Діном. Він напевно скаже вам, що посол Кузнецов уміє уважно слухати й докладно переповідати почуте. На це можете відповісти, що посол Дін має таку саму репутацію й повагу з боку президента США.

Ви також можете сказати, що я не маю ніякого бажання сперечатися про те, чия версія — Діна чи Кузнецова — ближча до правди. Можливо, вони обоє мають рацію. Я вважаю, що тут сталося звичайне непорозуміння без ніякого обману з одного чи другого боку. Спробуйте схилити Хрущова до думки, що йдеться про непорозуміння й не більше. Нема потреби ставити під сумнів чесність і правдомовність чи то посла Діна, чи то посла Кузнецова. Це дасть змогу почати все з чистого аркуша.

У кожному разі, я впевнений, що ви зможете переконати Хрущова, що я добросовісно підходжу до переговорів і справді хочу домовитися про заборону випробувань”.

Президент побажав мені удачі й попросив зв’язатися з ним після повернення з Москви.

На цей раз, пам’ятаючи, що казав мені Хрущов під час мого попереднього візиту, я вирішив узяти з собою двох моїх дочок: двадцятиоднорічну Андреа, тоді вже студентку коледжу, і вісімнадцятирічну Кандіс, що саме закінчувала середню школу.

Два дні ми провели в Римі. Як і попереднього разу, я бачився з монсеньйором Кардінале, архиєпископом дель’Аква й кардиналом Тіссераном. Мені було прикро чути, що папі стало гірше. Тепер він дедалі частіше мусив виконувати свої папські обов’язки, не встаючи з ліжка.

“Нова енцикліка готова; це буде велична спадщина, яку залишить по собі папа, — сказав монсеньйор Кардінале. — У ній говориться про фундаментальні питання війни і миру. Називатиметься вона “Pacem in terris”. Ми пов’язуємо з нею великі надії. Я зможу показати вам її вже за кілька хвилин. Її от-от принесуть з ватиканської друкарні. Я вже доручив перекласти її на російську мову[937]. Можливо ви захочете взяти з собою примірник для пана Хрущова. Так він зможе ознайомитися з нею ще перед її офіційною публікацією в п’ятницю”.

За півгодини чи трохи пізніше прибув кур’єр із першими друкованими примірниками нової енцикліки Івана XXIII. Я спостерігав, як монсеньйор Кардінале акуратно виймає брошури з жовтого конверта. Неважко було здогадатися, що він зіграв немаловажну роль у роботі над цим документом. Коли він гортав сторінки брошури, на його обличчі можна було прочитати великі надії.

Коли принесли російський переклад енцикліки, монсеньйор Кардінале переглянув зі мною головні пункти документу, на які варто було б звернути увагу першого секретаря. Він особливо наголошував на тих моментах, де йшлося про потребу заборонити зброю масового ураження та про небезпеку, яку несуть ядерні вибухи майбутнім поколінням людей.

“Ми маємо великі надії, — повторив він. — Дуже великі надії. Це сміливий документ. Найкраще, що створив цей видатний папа”.

Далі я мав зустріч з кардиналом Беа та отцем Шмідтом. Кардинал розповів мені драматичну історію про прибуття архиєпископа Сліпого до Риму. Навіть тепер, через три місяці, архиєпископу важко було усвідомити реальність своєї свободи.

“Було б чудово, якби можна було добитися звільнення також і Празького архиєпископа Берана, — сказав він. — Я знаю, що цим разом першого секретаря може бути важко переконати через ті жахливі перекручення, що з’явилися в пресі після прибуття архиєпископа Сліпого в Рим, але я впевнений, ви зробите все можливе”.

Із цим заохоченням та сигнальним примірником “Pacem in terris” російською мовою я разом з дочками полетів до Москви […].

Післямова

Читаючи “Спомини” Йосифа Сліпого, співпереживаючи разом із ним нелегкі етапи його життєвого шляху і дійшовши до останньої сторінки, читач, напевно, з деяким розчаруванням виявить, що ця автобіографічна оповідь не має якогось логічного завершення чи підсумку, а раптово обривається на події перетину радянського кордону в лютому 1963 p., після звільнення митрополита з табору. Таке закінчення виглядає доволі дивним і вимагає бодай якоїсь короткої підсумкової рефлексії про описаний у спогадах відрізок життя цього непересічного чоловіка. Цікаво було б не лише довідатися з уст самого автора, як він оцінював пережите і вистраждане, але й що з ним відбулося далі, упродовж наступних 20 років. Та все це залишилося поза текстом “Споминів”.

Щоб відповісти на питання, чому патріярх вирішив закінчити свою оповідь ось так, майже на півслові, треба знову повернутися до обставин появи “Споминів”. Йосиф Сліпий ніколи не ставив собі за мету написати автобіографію. Цей текст мав розповісти не так про нього самого, як про мученицький шлях “мовчазної Церкви”, про тихе, часто непомітне свідчення віри багатьох священиків та вірних, про долю українського народу, гнобленого, переслідуваного, але нескореного.

“Спомини” — це данина історії; вони написані патріярхом з усвідомленням власної відповідальности за збереження трагічного і водночас героїчного досвіду своїх одновірців. Навіть описи дитячих та юнацьких років майбутнього єрарха та ісповідника віри не зосереджуються на його біографії, а через призму сприйняття автора розповідають нам про життя, звичаї, проблеми й тогочасні виклики його церковного й суспільного оточення.

Виїзд митрополита Йосифа Сліпого з СРСР на Захід ознаменував собою завершення певного періоду як у його власному житті, так і в житті його Церкви. Митрополит усвідомлював, що позаду залишився важливий і водночас болючий досвід переслідування та терпінь, про який мало хто зможе розповісти і який треба зберегти для історії, для наступних поколінь. Відтоді розпочався якісно новий етап його життя, на якому Йосиф Сліпий намагався надолужити “втрачені” 18 років ув’язнення плідною працею на благо Церкви і народу. Тож не дивно, що, віддавши данину історії, Йосиф Сліпий цілковито присвятив себе тій діяльності, якій завжди мріяв віддати все своє життя.

Тож протягом свого завершального 20-ліття він наполегливо й послідовно намагався втілювати ті плани та проекти, які виношував у своєму серці ще з часів навчання та праці в Богословській академії, про які мріяв у період свого ув’язнення та заслання. Багато його слів та діянь виявилися дійсно пророчими, і в їх сповненні та актуальності ми самі могли пересвідчитися вже у наші часи. Однак тоді, на початку 1960-х, вони видавалися багатьом просто фантазіями чи старечими ілюзіями. Мало хто вірив у їх реалізацію.

Уже в перші роки свого перебування в Римі він зробив реальні кроки в напрямку визнання патріяршого статусу УГКЦ, заснував Український католицький університет, започаткував монастир Студіон, що мав стати центром обнови монашества, розпочав будівництво собору Святої Софії як символу єдности всіх “у розсіянні сущих”. Він відвідував українські поселення, скликав синоди єпископату і скріплював синодальний устрій Церкви, старався об’єднати усіх вірних та єрархію навколо ідей помісности й патріярхату[938].

Літа минали, труднощів не бракувало, і вже передчуваючи свою кончину, в останні роки життя, передусім з нагоди свого 90-ліття у 1982 р. і 20-ліття свого визволення у 1983 p., патріярх Йосиф написав свої прощальні послання як напуття для майбутніх поколінь. У них він наголошує, що вважає себе продовжувачем справи свого великого попередника на Галицькому престолі: “Так Слуга Божий Митрополит Андрей, як і я, молимося, працюємо і змагаємося, щоб цим ідеям простелити шлях до загального признання”[939]. Він прощається зі своїм народом словами: “Можу, отже, сказати словами Євангелії, що «вже і притчами не промовлятиму до Вас» (Ів 16:25), і ці слова хай будуть для Вас висловом моїх поучень, піднесення на дусі і моєї любови до Вас, моє Духовне Стадо, мій дорогий український народе, якого я є сином і якому я старався ввесь вік свій служити”[940]. Він виразно усвідомлює, що не йому судилося збирати плоди своїх зусиль, одначе “почату працю треба продовжувати і її завершувати. Ще стільки осталось для виконання. Та Господь звичайно так заряджує, що «один сіє, а хтось інший жне» (Ів 4:37)”[941]. Його “Заповіт-Завіщання” могутнім кінцевим акордом закликає майбутні покоління України до стійкости та витривалости у вірі.

З цими думками великого Ісповідника доручаємо читачам, майбутнім поколінням, цей унікальний твір патріярха Йосифа, який, без сумніву, увійде до першоджерел історії та мартирології нашої Церкви у XX столітті.

о. Іван Дацько, Марія Горяча

Перелік ілюстрацій

Вкладка І (після с. 128)

1. Родинне дерево Йосифа Сліпого

2. Родинна хата, у якій пройшло дитинство Йосифа Сліпого

4. Спільна могила батьків Йосифа Сліпого, брата Романа та сестри Євгенії

3. Церква у с. Заздрість, збудована на кошти Романа Дичковського, діда Йосифа Сліпого

5. Йосиф Сліпий під час навчання за кордоном

6. У день пресвітерських свячень Йосифа Сліпого в Уневі, 30 вересня 1917 р.

7. Після свячень

8. Йосиф Сліпий — ректор духовної семінірії у Львові

9. Йосиф Сліпий із семінаристами на прогулянці, 1926 р.

10. Апостольське благословення папи Пія XI для Йосифа Сліпого як ректора семінарії, 1925 р.

11. У дворі семінарії перед пам’ятником митрополитові Андрею Шептицькому роботи Андрія Коверка, 1930-ті роки

12. Йосиф Сліпий під час прощі до Святої Землі, 1933 р.

13. На з’їзді у Пинську разом з учасниками з’їзду, 1934 р.

14. Урочистості в Греко-католицькій богословській академії у Львові з нагоди відвідин апостольського візитатора Яна Гудечека, 4 листопада 1934 р.

15. Йосиф Сліпий із семінаристами колегії св. Йосафата в Римі, 23 травня 1937 р.

16. У Римі перед дверима колегії св. Йосафата, 1938 р.

17. Літургія в базиліці св. Петра в Римі з російським католицьким єпископом Олександром Євреїновим, 1938 р.

Вкладка II (після с. 480)

18. Єпископ Никита Будка (1877–1949) — генеральний вікарій з 1927 р.

19. Никита Будка в тюрмі, 1945 р.

20. Єпископ Миколай Чарнецький (1884–1959) — апостольський візитатор для греко-католиків Волині та Полісся

21. Василь Величковський (1903–1973) — підпільний єпископ з 1963 p., місцеблюститель глави УГКЦ в Україні

22. Владика Миколай Чарнецький у домовині, квітень 1959 р.

23. Йосиф де Вохт (1903–1956) — адміністратор Львівської архиєпархії у 1945–1948 pp.

24. Іван Зятик (1899–1952) — адміністратор Львівської архиєпархії у 1948–1950 pp.

25. Адріян Зафійовський (1882–1973) — адміністратор Львівської архиєпархії у 1950–1963 pp.

26. Йосафат Коциловський (1876–1947) — єпископ-ординарій Перемиської єпархії з 1917 р.

27. Григорій Лакота (1883–1950) — єпископ-помічник Перемиської єпархії з 1926 р.

28. Григорій Хомишин (1867–1945) — єпископ-ординарій Станиславівської єпархії з 1904 р.

29. Іван Лятишевський (1879–1957) — єпископ-помічник Станиславівської єпархії з 1929 р.

30. Іван Слезюк (1896–1973) — підпільний єпископ з 1945 р.

31. Симеон Лукач (1893–1964) — підпільний єпископ з 1945 р.

32. Теодор Ромжа (1911–1947)- єпископ-помічник з 1944 p., ординарій Мукачівської єпархії з 1946 р.

33. Олександр Хіра (1897–1983) — генеральний вікарій з 1944 p., підпільний єпископ Мукачівської єпархії з 1945 р.

34. Павло Гойдич (1888–1960) — єпископ-ординарій Пряшівської єпархії з 1927 р.

35. Василь Гопко (1904–1976) — єпископ-помічник Пряшівської єпархії з 1947 р.

36. Климентій Шептицький (1869–1951) — екзарх європейської частини Росії та Сибіру

37. Миколай Чарнецький (1884–1959) — екзарх Волині, Підляшшя та Холмщини

38. Йосиф Сліпий (1892–1984) — екзарх Великої України

39. Антон Неманцевич (1893–1943) — екзарх Білоруси (фото зі сайту: -ru.org).

40. Микола Ревть (1914–1988) — адміністратор Західного Сибіру

41. Ілля Блавацький (1911–1988) — адміністратор Центрального Сибіру

42. Степан Ратич (1890–1968) — адміністратор Східного Сибіру

43. Олексій Зарицький (1912–1963) — адміністратор Казахстану

44. Іван Пасіка (1892–1968) — адміністратор Далекого Сходу

45. Йосафат Федорик (1897–1979) — адміністратор Південної Азії

46. Йосиф Кучинський (1904–1982)

47. Владислав Буковинський (1904–1974)

48. Броніслав Джепецький (1906–1973)

49. Альфонс Сварінскас (1925–2014)

50. Станісловас Кішкіс (1900–1995)

51. Петрас Равда (1894–1974)

52. Йонас Бальчунас (1927–2008)

53. Пранас Рачунас (1919–1997)

54. Александр Маркевічус (1913–1990)

Вкладка III (після с. 544)

55. Йосиф Сліпий — архиєпископ

56. У Празі з о. Августином Волошиним, 14 травня 1942 р.

57. Йорданське свячення води з єпископом Миколаєм Чарнецьким на площі Ринок у Львові, 19 січня 1943 р.

58. На похороні лікаря Мар’яна Панчишина з владиками Никитою Будкою та Миколаєм Чарнецьким, жовтень 1943 р.

59. Митрополит Андрей Шептицький на катафалку

60. Митрополит Йосиф Сліпий на похоронній процесії

61. Йосиф Сліпий — в’язень, квітень 1945 р.

62. Судова справа Йосифа Сліпого, 1945–1946 pp.

63. Ініціятивна група з возз’єднання УГКЦ із РПЦ

64. Отець Володимир Лиско

65. Отець Михайло Осадца

66. Отець Іван Чорняк

67. Отець П’єтро Леоні

68. Єпископ Афанасій Сахаров

69. Єпископ Нестор Анісімов

70. Єпископ Миколай Чарнецький

71. Отець Петро Вергун

72. Йосиф Сліпий на засланні в Маклакові, 1956 р.

73. Будинок, в якому жив митрополит Йосиф на засланні

74. Лист папи Пія XII до митрополита Йосифа Сліпого з нагоди 40-ліття священства, 1957 р.

75. Перша сторінка послання Йосифа Сліпого “Заблудшим священикам во Христі — мир”

76. Йосиф Сліпий в момент другого арешту, 19 червня 1958 р.

77. “Історія вселенської Церкви на Україні”, написана Йосифом Сліпим під час заслання

78. Перша сторінка рукопису “Історії вселенської Церкви на Україні”, переписана о. Степаном Ратичем

79. Отець Ілля Блавацький

80. Отець Дмитро Дребітко

81. Отець Павло Василик

82. Отець Діонисій Лукашевич

83. Карта етапів Йосифа Сліпого, 1945–1963 pp.

84. Кардинал Авустин Беа

85. Папа Іван XXIII вітає спостерігачів на II Ватиканському соборі, 1962 р.

86. Архиєпископ Анджело дель’Аква

87. Кардинал Густаво Теста

88. Архиєпископ Іджіно Евдженіо Кардінале

89. Монсеньйор Йоганнес Віллебрандс

90. Отець Фелікс Морліон

91. Норман Казенс

92. Микита Хрущов

93. Олег Биков

94. Довідка про звільнення Йосифа Сліпого

95. Одяг, в якому Йосиф Сліпий після звільнення виїхав зі Сибіру

96. Читацький квиток Йосифа Сліпого з Державної публічної історичної бібліотеки в Москві, вироблений 1 лютого 1963 p., після звільнення

97. Паспорт Йосифа Сліпого, виданий йому 2 лютого 1963 р. для виїзду з СРСР

98. Лист-запрошення від папи Івана XXIII, який Йоганнес Віллебрандс вручив Йосифу Сліпому при зустрічі в Москві

99. Лоріс Каповілла — особистий секретар папи Івана XXIII

100. Перстень і хрест від папи Івана XXIII, вручені Йосифу Сліпому Лорісом Каповіллою у день прибуття митрополита до Риму, 9 лютого 1963 р.

101. Авдієнція в папи Івана XXIII у Ватикані, 10 лютого 1963 р.

102. Розмова з ватиканськими достойниками після авдієнції

103. Йосиф Сліпий у день уродин з архимандритом монастиря св. Ніла о. Теодором Мініші у Ґроттаферраті, 17 лютого 1963 р.

104. Йосиф Сліпий зі спільнотою братів монастиря св. Ніла, лютий 1963 р.

Вкладка IV (після с. 576)

105. Карта, яку Йосиф Сліпий подарував папі Іванові XXIII на авдієнції 10 лютого 1963 р.

Іменний покажчик

Агафонов, оперпрацівник 221

Аденавер Конрад 440

Аджубей Олексій 556, 567

Айзенгавер Дуайт 551, 566

Акерович Петро 413

Александр, югослав, король 320

Алексій I (Симанський), патр. 154, 166, 175, 202, 342, 347, 406, 446

Амврозій Медіоланський 393

Амічіс Едмондо де 336

Андропов Юрій 380

Анісімов Нестор 185, 186, 191, 194, 204, 356, 360, 362

Андерихін І. 452

Антонов, полковник 215

Антонович Володимир 259, 422

Аранов, жид-адвокат 218

Арій, єретик 433

Архитко Петро 233

Атанасій, брат-студит 151

Ачесон Дін Ґудергем 427, 451

Бабій Іван 98, 143, 192, 242, 312

Бадені Йоаким (Казимир Станіслав) 138, 304

Базюк Олекса 153, 329, 330

Базяк Євгеній 151, 152, 153, 156, 328

Балагурак Григорій 493, 494

Балаким, викладач 102

Балицький Всеволод 323

Бальчунас Йонас 224, 379, 506

Балей Степан 100, 102 244

Бандера Степан 143, 163, 316, 450

Барабаш, гімназист 95

Барвінський Василь 185, 354, 355

Барвінський Олександр 244, 354

Барджус, фотограф 210

Бартошевський Іван 108, 255

Батраков, слідчий 214, 215

Бауер Отто 318

Бачинська, вдова 96

Бачинський Євсевій 106, 119, 247

Беа Августин 57, 521, 523, 525, 543, 551, 557, 559, 564

Бекер, генерал 232

Бенедетті Енріко 114, 268

Бенедикт XV 114, 115, 117, 137, 267, 268, 269, 270, 271, 272, 276, 277, 280, 282, 303, 304

Бендик Мирон 374

Белей Василь 153, 329

Беран Йозеф 507, 557, 560, 567

Березовський Лазар (Лев) 114, 129, 269

Берія Лаврентій 198, 200, 204–206, 324, 333, 354, 361, 363, 373, 443, 452, 491

Бертрам Адольф 271

Бєляєв Володимир (Цісевич) 425, 449, 450

Биков Олег 526, 528, 530, 543, 564

Бич Євдокія 210, 211, 364, 365

Бич Михайло 214, 364, 365, 366

Білецький Андрій 106, 111, 247

Білецький Леонід 142, 311

Біляк Степан 338

Бісмарк Отто фон 449

Блавацький Ілля 211, 215, 217, 224, 364–366, 370, 468, 485, 500

Блажейовський Дмитро 14, 18, 25, 60, 72, 262, 346

Бобикевич Теофіл 120, 282

Богачевський Константин 108, 254, 291

Боголюбський Андрій 418

Бойчук Авксентій 164, 167, 341

Бонн Франц Ксаверій 114, 115, 267

Борисовський, викладач 100

Борковський, граф 197

Боровой Віталій 228, 382

Бородайкевич Тома 93, 97, 98, 239

Борромей Карл 443

Борса Михайло 48, 153, 154, 209, 217, 332, 364, 370

Бохонський Інокентій 304

Боцюрків Богдан 29

Боцян Йосиф 106, 108, 113, 115, 117, 119, 128, 132, 247, 248, 254, 270, 290, 297, 321

Браун Леопольд 23, 24, 25, 56, 154, 332, 333

Брежнєв Леонід 380

Бресан Джамбаттіста 271

Брикович Іларіон 99, 100, 105, 246

Бровкін Олексій 389, 392

Бронислав Б., лікар 208

Брудере Гайнріх 113, 266

Будзан, фельдшер 193

Будзінський Герман 150, 154, 326

Будка Никита 108, 137, 140, 141, 150, 152, 153, 156, 169, 254, 255, 260, 344, 463, 466, 480, 483, 500

Бузалка Міхал 497

Буковинський Владислав 381, 495, 496, 504

Бунда (Бундиха), нянька 73

Бучко Іван 127, 190, 222, 254, 265, 281, 284, 285, 289, 290, 359, 366, 367, 492

Бухбіндер Йосиф 188, 189, 357, 358

Ваврик Володимир 351

Вайс Казимир 109, 256

Вапрович Степан 493, 494

Василик Василь 119

Василик Павло 224, 225, 226, 376, 377, 503

Василь, в’язень 177

Вахнянин Мирон 128, 290

Великий Атанасій 296

Величковський Василь 148, 159, 190, 227, 239, 249, 320, 321, 322, 382, 464, 465, 468, 484, 492, 493

Венедикт XV — див. Бенедикт XV

Верґілій 430

Вергун Петро 48,101,102,169,174,177, 344, 466, 482, 497

Вехтер Отто Густав 146, 318

Верцінський Фелікс 206, 363

Виговський Іван 422

Винявський, шляхтич 232

Вишиваний Василь (Карл Габсбург) 206, 363, 364

Вишинський Андрій 427, 451

Вишинський Стефан 454, 456, 472, 489

Вишняков — див. Паше-Озерський Микола

Віконська Дарія 243

Віллебрандс Іван 57, 227, 228

Вітер Йосифа (Олена) 148, 322, 323

Вознесенська Марія

Вознесенський Микола 360, 361

Вознесенський Олександр 360

Войташак Ян 497

Войцеховський, вчитель 94

Володимир Великий 410, 412, 420, 446

Володимир Мономах 412, 413

Володя, бандит 184

Волошин Августин 146, 317

Волошиновський, адвокат 185

Волянський Іван 105, 246, 247

Волянський Олекса 265

Вороний Микола 285

Вохт Йосиф де 153, 156, 190, 239, 331, 358, 462, 463, 479, 480, 491

Габсбурґ Карл Франц Йозеф — див. Вишиваний Василь

Гаврик Іван 145, 316

Гагарін, рад. чиновник 135, 299

Гаєвський Сильвестр 147, 319

Гамбурґ Ґарі 24, 56

Галагіда Ігор 4, 19

Галан Ярослав 156, 157, 376, 463, 479, 491

Галас Василь 340

Галущинський Тит (Теодосій) 116, 117, 119, 120, 121, 123, 126, 128, 129, 131, 132, 134, 274, 297

Ганкевич, син священика 94

Ганкевич Павлина 246

Гандяк, викладач 97

Гарасим Ярослав 370

Гарматій, свояк 85

Гевлич, підполковник 339

Гентош Ліліяна 4, 19, 268, 277

Герасим, митрополит 406, 413, 446, 447

Герилюк-Купчинський Петро 340

Германюк Максим 322

Герстманн Адам 139, 140, 307

Гірняк, дяк 76

Гірняк Йосиф 167, 343

Гітлер Адольф 130, 217, 322, 462, 479

Глистюк Ярослав 261

Глібовицький Василь 142, 311

Глущенко Ю. І. 369

Гльонд Август 445

Гнатюк Володимир 110, 258, 259

Годунов Борис 449

Гойдич Павло 127, 288, 466, 482, 497

Головач Йосиф 496

Головецький Діонісій (Дмитро) 129, 290

Гольцмайстер Урбан 111, 262

Гомер 99, 429

Гомулка Владислав 215, 368, 369

Гопко Василь 466, 482, 497

Горбачов Михайло 380

Гординський Богдан 139, 306

Гординський Святослав 125, 286

Гординський Ярослав 296

Горкін Олександр 452

Горникевич Мирон 118, 279

Горошко Лев 484, 499

Горюн Степан 55, 158, 159, 160, 161, 162, 163, 169, 337, 339, 436

Горяча Марія 3, 5, 6, 19, 56, 571

Горький Максим (Алексей Пешков) 300, 348

Гофман Міхаель 111, 113, 260

Гофтон Норріс 513

Градюк Віталій 128, 139, 153, 154, 181, 182, 183, 184, 284, 331, 332

Гразделік, лікар 78

Грейнджер Лестер Б. 513

Грень Макарій 332

Григор’єв Віктор 450

Григорій VII (Гільдебранд) 125, 287

Гриневич Йосиф 86, 87

Гриневич (Сліпа) Розалія 73, 87

Гриник Василь 370

Гриньох Іван 14, 15, 17, 18, 25, 26, 27, 30, 32, 40, 41, 57, 306, 339, 391, 392

Грицай Роман 144, 313

Громадський Олексій 47, 336, 337

Громик Єремія 332

Громницький Володимир 94, 239, 240

Грушевський Михайло 100, 110, 178, 202, 258, 259, 334, 419

Гушалевич Іван 94, 240

Гудечек Ян 124, 284

Гузар Любомир 5, 14, 18, 25, 51, 56, 283

Гуль (Теодорович), викладач 94

Ґалянт Микола 141, 145, 152, 153, 155, 308

Ґебей Петро 127, 288, 289

Ґете Йоганном Вольфгангом фон 336

Ґіта, королівна 412

Ґолуховський, граф 92

Ґолль Шарль де 440

Ґонта Іван 414, 419, 421, 422

Ґорчинський Омелян 136,141, 170, 300

Ґреґолинський Дмитро 297

Ґродський Йосиф 94, 116, 240

Ґробауер Франц 181, 184, 185, 351

Ґудзяк Борис 19, 26

Данґан Ральф Ентоні 518, 519, 557, 563

Данзиленко, начальник КДБ 425

Даниленко-Карін Сергій 320, 324, 325, 328, 392, 445

Данило Галицький 413

Данте Аліґ’єрі 336

Данько, підполковник 198

Дацько Іван 3, 5, 9, 12, 14, 16, 18, 20, 21, 25, 26, 27, 31, 32, 49, 51, 142, 228, 281, 285, 343, 382, 571

Дашкевич, соціяліст 96

Д’Ербіньї Мішель 116, 170, 273, 274, 503

Декайло Микола 106, 248

Дель’Аква Анджело 521–525, 543, 557, 558, 564

Демків Ірина 332

Демчук, викладач 94

Денікін Антон 355

Денько Микола 370

Децикевич Володимир 117, 132, 134, 140, 143, 277, 297

Дзерович Юліян 138, 295, 304

Дзерович Маріян 191, 192, 195, 199, 212, 219, 359, 360

Дзюбина Степан 370

Джепецький Броніслав 224, 380, 381, 470, 487, 503

Джонсон Ліндон 451, 563, 566

Дичковська Анна 78

Дичковська (Сліпа) Анастасія Романівна 230, 231, 232, 237

Дичковська Варвара 72, 232

Дичковська Віра 237

Дичковська Лідія 237

Дичковська Таїсія 71

Дичковська (Сліпа) Францішка — сестра Йосифа Сліпого 73, 232, 233, 314

Дичковська Фрацішка Романівна — тітка Йосифа Сліпого 71, 78, 236

Дичковська Христина 232

Дичковський Володимир — син Францішки, племінник Йосифа Сліпого 233

Дичковський Григорій 32, 58, 72, 236

Дичковський Гавриїл 72

Дичковський Зеновій 237

Дичковський Іван 72

Дичковський Йосиф 69, 71

Дичковський Микола — брат Романа 32, 43, 72, 232

Дичковський Микола — син Романа 71, 77–78, 85, 230

Дичковський Микола — син Францішки, племінник Йосифа Сліпого 73, 78, 103, 233, 237, 314

Дичковський Микола, родич 237

Дичковський Омелян 233

Дичковський Орест 237

Дичковський Роман — дід Йосифа Сліпого 43, 58, 59, 68, 69, 71, 72, 77, 230, 231, 232

Дичковський Роман — син Францішки, племінник Йосифа Сліпого 233

Дишкант Василь 219, 220, 370, 371

Дідуник Микола 11, 261

Дін Артур 556, 566

Дженоккі Джованні 117, 267, 276

Дмитерко Софрон 494, 503

Добжинська Ева 76

Добжинський, управитель школи 76

Добринін Анатолій 518, 550, 554, 555, 563

Добриніна, жінка посла 549, 550

Дольницький Ісидор 107, 108, 118, 253, 254, 255, 256

Донарович Кость 11, 262

Донат Йосиф 105, 113, 246

Донець, лікар 184

Донцов Дмитро 145, 316

Дорожинський Діонісій 120, 282

Дорошенко, лікар 196, 200

Доті Пол М. 513

Драгоманов Михайло 100, 309

Дребітко Діонісій (Дмитро) 224, 375

Дубицький Василь 94, 97, 249

Дубіцький, учень 94

Дубовський Ігнатій 503

Дубок Іван 340

Дудзінський, власник квартири 103

Дурбак Савин 93, 239

Дурделло (Гриневич) Францішка 90

Дурново (Скоропадська) Олександра Петрівна 348

Дутчак Яків 11, 261

Едґар Леопольд 246

Едуард VII 148, 322

Євреїнов Олександр 130, 191, 292, 343

Єжов Микола 341

Жан Йосафат-Іван 115, 273

Жиґимонт — див. Сигизмунд

Жук Йосиф 248

Жужі Мартін 114, 268

Жуков Юрій, генерал 200, 361, 362

Жуков Юрій, письменник 386, 514, 514, 516, 525, 526, 562

Заїкін В’ячеслав 143, 312

Залізняк Максим 414, 419, 421

Зарицький Олексій 469, 486, 501

Застирець Йосиф 102, 103, 244

Зафійовський Адріян 153, 190, 330, 331, 364, 370, 464, 480, 491

Зафійовський Іван 231

Защитін Олександр 55, 162, 165, 170, 338, 339, 343

Зубрицький, інженер 176, 179, 180

Зуляки, брати 99

Зятик Іван 190, 331, 358, 464, 480, 491

Іван XXIII 11, 20, 21, 216, 222, 228, 254, 268, 307, 350, 360, 385, 453–459, 461, 463, 465, 467, 469, 471, 473–477, 479, 481, 483, 485, 487, 489, 491, 493, 495, 497, 499, 501, 503, 505, 507, 509–512, 515, 520, 521, 534, 537, 540, 544, 545, 548, 550, 554, 556, 559, 564, 566, 567

Іван Павло II 16, 17, 241, 255, 261, 266, 275, 288, 303, 322, 328, 342, 344, 358, 367

Ігнатій, патріярх Московський 419, 449

Ігор Святополк-Четвертинський 448

Ізяслав, князь 413

Іларіон, митрополит 413

Іларія, сестра 167, 343

Індиченко підполковник 168, 343

Інніцер Теодор 279

Ісидор, митр. 413, 419

Ісидор Севільский 443

Іщак Андрій 111, 260, 261, 266

Йов, патріярх Московський 449

Каваців, технік 215, 219

Каваців Йосафат 342

Каганович Лазар 444

Каєтанович Діонісій 152, 328

Казенс Андреа 558

Казенс Кандіс 558

Казенс Норман 6, 19, 20, 507–509, 511, 513, 515, 517, 519, 521, 523, 525, 527, 529–531, 533, 535, 537, 539, 541, 543, 545, 547, 559, 561, 563, 565, 567

Казимир Великий 229

Каковський Олександр 147, 148, 320

Калбрет Гаррі 513

Калитовський Омелян 91, 95, 238

Кандюк Панкратій (Михайло) 129, 290

Калиш Анастасій (Олександер) 118, 128, 279

Карамзин Микола 209

Кардінале Іджіно 521–524, 543-546, 548, 549, 554, 555, 558, 559, 564

Карманський Петро 157, 335, 336

Карпінський, студент 105

Карпінський Платон 77, 234

Кароль Євген 157, 335

Карпов Георгій 154, 435, 491

Кархут Спиридон 123, 283

Кархут Василь 150, 151, 218, 219, 327

Кастро Фідель 514, 563

Качала Андрій 91, 110, 238

Качковський Михайло 85, 237

Качталер Йоган 266

Кеннеді Джон 410, 440, 448, 507–510, 512, 513, 515, 516, 518, 519, 521, 523, 528, 540, 542, 543, 549, 552, 553, 557, 558, 562, 563, 566, 568

Кеннеді Роберт 563

Кипріян, митр. 413

Кисіль Павло (Петро) 116, 276

Кіт Іван 191, 359

Кішкіс Станісловас 471, 488, 505

Кладочний Йосиф 136, 167, 301, 302

Клим Смолятич 413, 448

Климентій, папа 3, 412, 413

Климів Іван (Леґенда) 142, 311

Коберницький Георгій 231

Коберницький Іван 68, 230, 231

Коберницький Мартин 231

Ковалюк Тимотей 138, 305

Коваль, секретар 369

Ковальський, директор банку 110

Ковальський Олександр 119, 151, 170, 184, 281, 303

Кованов Володимир 513

Коверко Андрій 125, 282, 285

Ковжун Павло 125, 244, 286, 287

Колесса Олександр 114, 258, 267

Колосов Леонід 567

Колляс, франц. полковник 187

Колчак Олександр 147, 176

Коновалець Євген 333, 334, 450

Конрад Микола 98, 99,103, 104, 106, 110, 128, 241, 242

Константин, імператор 433

Копач Іван 103, 245

Копп Ґеорґ 271

Корнійчук Олександр 526–528, 565

Королевський Кирило 132, 284, 289, 293-295

Кортезі Філіппо 127, 128, 289, 290

Корчинський, управитель школи 87

Кос, лікар 214

Косів Сильвестер 413, 418

Костельник Гавриїл 48, 49, 116, 123, 130–133, 135, 138, 142, 150, 154–156, 158, 161, 162, 223, 243, 265, 274, 277, 278, 293–295, 197, 305, 312, 338, 359, 365, 424, 434–436, 461, 477, 479, 491

Костецька, дочка діда Романа 71

Костецький Володимир 71

Костомаров Микола 209

Коструба Теодосій 296

Костянтин Острозький 229

Костюк Юрій 297

Котів Іван 150, 151, 154, 157, 167, 314, 325, 326, 491 Кофран Томас Б. 513 Кох Ганс 141

Коциловський Йосафат 125, 128, 129, 130, 151, 152, 166, 251, 278, 284, 285, 287, 288, 291, 287, 305, 314, 329, 342, 358, 368, 374, 464, 481,492

Коцюба, викладач 96

Кравчук Євген 365, 370

Кравчук (Ратич) Марія 250, 370

Крикун, слідчий 55, 162–164, 167, 339

Крип’якевич Іван 156, 183, 206, 215, 295, 334

Крохмальний Іван 94, 97

Крупа, свояк 73

Крупа, тітка 73

Крупа (Сліпа) Євгенія 73, 112, 232, 234, 263

Кубійович Володимир 142, 310, 311, 315, 318

Кудрик Теодосій 313

Кузнецов Василь 556–558, 566

Кузнецов Микола 318, 333

Кузьма-Балицький Петро 264

Кузьмович Володимир 134, 136, 297, 300

Кук Василь 340

Кукурудза Ілля, семінарист 111

Кукурудзінський Адольф 470, 487, 504

Кулаков, сибіряк 110

Куліш Пантелеймон 244

Кульчинський, генерал 188

Кульчинський Йосиф — див. Кучинський Йосиф

Куницький Леонтій 107, 151, 153, 252, 253, 303

Кунце, вчителька 75

Кунцевич Йосафат 117, 118, 280, 413, 419, 420, 448

Купцов М., працівник КДБ 6, 217, 221, 388, 390, 433, 438, 439, 446

Куплун, професор 187

Купчинський Йосиф — див. Кучинський Йосиф

Курбас Лесь 327

Курозвенцька Анна 229

Кутний Теодор 106, 107, 249

Кучинський Йосиф 180, 219, 224, 225, 350, 351, 371, 380, 381, 469, 486, 502

Кучерська Ольга 366

Кучерявий Петро 326

Куцина Меланія 209, 223, 364, 366, 374, 390, 392

Лаба Василь 123,128,146,261,280, 303, 314

Лабунька Мирослав 26, 56

Лада Михайло 212, 213, 366

Лакота Григорій 116, 131, 151, 152, 213, 275, 350, 351, 368, 374, 464, 481, 492

Ларсон Артур 513

Лебідь Василь (Хом’як) 155, 334, 491

Лев XIII 92, 239, 253, 271

Лев Василь 28, 57

Левинський Іван 309

Левинський Лев 309

Левицький Дмитро 136, 300

Левицький Василь 77, 234

Левицький Іван 95, 241

Левицький Кость, священик 251, 364

Левицький Кость, політ, діяч 107, 110, 138, 141, 142, 145, 257, 258, 309, 317, 411, 423

Левицький Роман 77

Левицький Ярослав 123, 265

Левін Єзекиїл 141, 308

Левін Курт (Митка Роман-Павло, Матковський Роман) 283, 308

Левін Натан 308

Левін Рахиль 308

Леґенда — див. Климів Іван

Ледоховський Володимир 274

Лезур Поль 274

Ленін Володимир 348, 533, 400, 409, 425, 529, 533

Леонас Сильвестр 357

Леоні Петро 180, 349, 350

Леонтьєв Олександр 491

Леся Українка 309

Леськович Іван 264

Лешкович-Бачинський Олександр 77, 235

Лже-Дмитрій І 449

Липинський Вячеслав 278

Липківський Василь 183, 193, 353

Лисий Володимир 99, 100, 142, 243

Лиско Володимир 185, 356, 357

Лиско Роман 356, 357

Лиско Микола 356

Лиско (Осташевська) Теофіла 250

Лисняк Омелян 185, 355

Литвинов Максим 332

Лициняк Василь 135, 145, 298, 299

Ліндер Йосиф 11, 262

Лісовський Фрацішек 124, 284

Ліщинський Микола 107, 251

Лободич Роман 153, 262, 303, 330

Лопатинський Степан 107, 250

Лотоцький Василь 218, 219, 371

Луб І. 297

Лукавецький Зенон 297

Лукань Роман 280, 296

Лукашевич Діонісій (Денис-Марко) 224, 376

Лукашевич Іларій 376

Лукашевич Мирон 376

Лукашевич Олександр 376

Лукашевич Софія 376

Лукашевич Лідія 376

Лукач Симеон 465, 481, 493, 494, 495

Лумумба Патріс Емері 428, 451

Луцишин Кекилія (Циля) 72

Лучаківський Володимир 238

Лушпинський Александр 309

Любачівський Мирослав-Іван 16, 18, 260

Лянцкоронський, граф 66

Лянцкоронський Предслав 229

Лянцкоронський Станіслав 229

Лятишевський Іван 48, 116, 131, 167, 275, 276, 278, 465, 481, 494

Ляторовський Микола 69, 76, 234

Ляш Карл фон 311

Магалевський Юрій 125, 286

Мазепа Іван 422

Мазур Павло 107, 252

Майоров Михайло 55, 340, 423

Макарушка Любомир 130

Макміллан Гарольд 413, 448

Маланчук О. 337

Маленков Георгій 392, 395, 443, 444

Малий Г. 452

Малиновський Олександр 119, 122, 125, 128, 281,318, 482, 495

Малис, лікар 145

Малицький Микола 100, 243

Малицький Олександр 107, 108, 249

Малюта Дамаскин 47, 158, 159, 336

Мальйоне Луїджі 444

Мамулов Степан 491

Мандичевський Євген 99, 242

Маньковський Болеслав Фердинанд 110, 260

Маньковський Петро 503

Маргітич Володимир 377, 378

Маркайтіс-Маркевічус Александр 224, 380

Маркусь Василь 13

Мармаджі Франческо 288–290, 320

Маркс Карл 529

Мартин, папа 412

Мартіні Катерина 32

Маршалл Джордж 451

Марченко Михайло 135, 136, 299, 300, 337, 338, 354

Масарик Томаш Ґарріґ 100, 243

Матвієнко Мирон 340

Матвіяс, викладач 98

Матковський Роман — див. Левін Курт

Матоха Йосиф Карло 264

Матулайтіс-Лабукас Юозас 505

Мацевич Алла 513

Мацішевський Маврикій 92, 95, 238

Медведський Андрій 495

Меїр Ґолда 192, 360

Мейнер Роберт 513

Мельник Михайло 138, 305, 436, 464, 481,492

Мельник Андрій 143, 146, 163

Мельников, полковник 157

Меньшов-Радіщев Іван 319

Меньшова-Радіщева Наталія 48, 147, 148, 225, 319–321

Мешик Павло 324

Микола, єговіст 189

Микола II 48, 225

Мисак Григорій 464, 480, 491

Миськів, диякон 86

Митка Роман-Павло — див. Левін Курт

Мишковський Тит 109, 123, 256

Мід Марґарет 513

Міллер Йосиф — див. Мюллер Йосиф

Мілянич, інженер 130

Мініші Теодор

Міндсенті Йожеф 12, 13, 15, 24, 25, 185, 197, 355, 356

Міцкевич Адам 426

Мнішек Марина 449

Могила Петро 222, 413, 418

Могильницький Антін 103

Молотов Вячеслав 130, 192, 292, 293, 343, 392, 435, 438, 444

Морліон Фелікс 510–512, 515, 517, 518, 520, 534, 543, 550, 553, 554, 556, 557, 560, 563

Мороз, інженер 165, 170

Мостович Ксаверій Леонід 111, 261

Моузлі Філіп Е. 514

Мочар Мечислав 263

Музичка Григорій 106, 107, 249

Музичка Іван 14, 18, 25, 26, 49

Мук Отто 266

Мурані Микола 465, 482, 496

Муссоліні Беніто 274, 277

Мушинський Юліян 78, 92, 93, 96, 97

Мюллер Йосиф 113, 114, 266

Мюллер Казимира 263

Мюллер-Сліпа Марія 263, 264

Наварецький Модест 96

Нагірний Василь 309

Назарко Іриней 222, 279, 296, 297, 373

Наконечна Марія 73, 209, 233, 364, 366

Наумович Іван 137, 237

Неве Пій-Ежен 332

Недзьвєдзький, канонік 90

Недошитко Теодор 94

Неманцевич Антон 303, 466, 467, 483, 484, 498–500

Нерон 103

Неру Джавахарлал 512

Нескренецький Казимир 320

Нестор, літописець 412, 417

Никон, патріярх Московський 222, 418

Ніксон Річард 24, 218, 451, 507–510, 512, 513, 515

Німчук Іван 136, 301

Новак Вітезслав 354

Новак Ян 505

Новаківський Олекса 285, 286, 354

Новиков Віктор 294, 376

Новіцький Йосиф 75, 76, 84

Нусбаум-Гілярович Юзеф 100, 243

Няраді Діонісій 277, 291, 330

Обмінський Тадеуш 309

Огієнко Іван 296

Огоновський Омелян 105, 245

Оксенович-Старушич Ігнатій 413, 448

Оксіюк Макарій 47, 166, 343

Олександр І 229

Олесницький Євген 99, 110, 242, 243, 258

Олійник Петро 107, 252

Олійник Йосиф 107, 252

Олянчин Домет 296

Ольга, княгиня 412

Оношко В’ячеслав (Вацлав) 484, 499

Орищук Богдан 468, 485, 500

Орбелі Йосиф 361

Оренштайн Я. 309

Орсеніґо Чезаре 145, 170, 290, 317, 318

Осадца Віра 346

Осадца Михайло 173, 180, 346, 351

Осипенко Петро 217, 369

Осінчук Михайло 102, 244

Осташевський Йосиф 107, 128, 219, 250

Оттон, імператор 412

Оукс Джон Б. 513

Паверс Ґері 566

Павликовська Ірина 133, 296

Павликовський Юліян 296

Павло VI (Монтіні) 11, 12, 13, 20, 24, 57, 304, 322, 356, 385, 444, 453–459, 461, 463, 465, 467, 469, 471, 473–477, 479, 481, 483, 485, 487, 489, 491, 493, 495, 497, 499, 501, 503, 505

Паліїв Дмитро 145, 315, 316

Палій Андрій 143, 296

Палій Семен 422

Панас Микола 464, 481, 492, 493

Панасюк Денис 372, 452

Панкрац Артур 187

Панов, доктор 193

Панчишин Мар’ян 135, 139, 140, 145, 298, 306, 323, 327

Паньківський Іларіон 107, 108, 254

Паньківський Кость 142, 154, 310, 317

Пападопулос Ісая 272

Папп Антон 288

Пасіка Іван 94, 107, 240, 248, 364, 469, 485, 500, 501

Патрило Петро 97, 241

Паше-Озерський Микола (Вишняков) 325, 338, 344

Пелікан Ярослав 29, 57

Пельвецький Антоній 138, 305, 436

Пересипкін (Радванський) Петро 470, 486, 501

Петрикевич, викладач 98, 99

Петрин, емігрант 187

Петро І 414, 420

Петро, апостол 394, 433

Петлюра Симон 114, 273, 352

Петрин, в’язень 187

Петрушевич Євген 114, 273

Пивоварец, полковник 425

Підгорний Микола 222, 386–388, 391, 392, 403, 439, 445

Пій V 443

Пій X 137, 262, 271, 466, 497

Пій XI (Ратті) 117, 123, 126, 130, 260, 273, 277, 284, 288, 294, 295, 303, 315, 444, 483, 503

Пій XII (Пачеллі) 24, 130, 137, 268, 281, 282, 291, 292, 302, 318, 344, 356, 427, 444, 445, 495, 560

Пілсудська Ванда 322

Пілсудська Ядвіга 322

Пілсудський Юзеф Климент 148, 322

Пімен (Пегов), патріярх 13, 348

Плутарх 283

Полєвой Борис 513

Полянська Моніка — див. Теодорович Моніка

Полянський Амбросій 321

Полянський Юрій 141, 144, 307, 308

Полянський Іван 403, 424, 435, 446

Попович Анна 237

Попович Василь — 139 (див. Томович Василь)

Попович Андрій 237

Попович Марія 237

Поппе Аліція 174, 346

Потій Іпатій 413, 419

Поточняк Антін 224, 377

Потькало, майор 343

Прах Богдан 19, 365, 370

Прашко Іван 14, 18, 25

Прийма Володимир 213, 367, 368

Прийма Іван 367

Прийма Максим 367

Прийма Мирон 367

Приріз Ярослав 374

Пришляк Василь 106, 107, 248

Пріцак Омелян 312

Пужак Зиновія 364, 366

Пушкін Олександр 101, 189

Радванський Петро — див. Пересипкін Петро

Радомський Антін 107, 251

Райнгардт Отто — див. Вехтер Отто Густав

Райнштадлер Себастіян 109, 256

Райс, польська родина 93

Раковський Іван 122, 283

Раманаускас Пранас 378

Раск Девід Дін 557, 558, 568

Ратич Анна 250

Ратич Богдана 250

Ратич Володимир 249, 370

Ратич Іван 249

Ратич Ольга 250

Ратич Пилип 249

Ратич Роман 250

Ратич Степан 107, 209, 215, 240, 249–251, 364, 365, 370, 468, 485, 500

Рауда Петрас 224, 378, 471, 488

Рачунас Франциск (Пранас) 224, 225, 379, 380, 506

Ревть Микола 217, 224, 226, 369, 370, 372, 468, 485, 500

Рейґан Рональд 379

Решетило Роман 213, 368

Решетило Степан 284

Рижак Атін 122, 283

Рильський Максим 188, 189, 215, 336, 358, 368, 426, 473, 490

Ріббентроп Йоахім фон 130, 217, 295

Рікман Ґонзаґ 246

Ріпецький Мирослав 302

Романова Тетяна (Лже-Тетяна) — див. Меньшова-Радіщева Наталія

Романчук Юліян 125

Ромжа Теодор 273, 333, 465, 482, 495, 496

Росселліні Роберто 560

Рубан, лейтенант 343

Рубін, гімназист 95

Руденко Роман 6, 390, 406, 441, 451, 452

Рудницький Леонід 29

Рудницький Михайло 450

Рудь Степан 17, 119, 141, 153, 190, 280

Рузвельт Елеонора 539

Рузвельт Франклін Делано 332, 519

Рутський Йосиф Велямин 124, 413, 418, 449

Руффіні Ернесто 139, 307

Сабат Микола 89, 103, 237, 238

Сабол Севастіян 318

Савицький Омелян 99, 241

Савченко Сергій 324, 325, 496

Сагайдачний Іван

Садовський Домет-Володимир 131, 293

Салінджер Пер 516, 518, 563

Саллавіль Северин 114, 203, 268

Самійленко Володимир 103

Сапіга, гімназист 101

Сапіга Лев 413, 448

Сапега Адам Стефан 270, 339, 401

Сас-Куїловський Юліян 70, 247

Сатурський, викладач 99

Сахаров Андрій 561

Сахаров Атанасій 175, 185, 264, 347

Сварінскас Альфонс 224–226, 378, 379, 471, 488, 505

Свергун, гімназист 101, 102

Свєнціцький Іларіон 143, 144, 285, 313

Свидриґайло, князь 446, 447

Сембратович Йосиф 236

Свідерський Ян 504

Свірська-Янусєвич 232

Свірський, поляк 197

Світенький Михайло-Іван 76, 234

Сембратович Сильвестр 152, 236, 239, 246, 247, 281

Семедій Іван 496

Семчишин Дмитро 190, 358

Сендецький Іван 89, 238

Сергій (Старогородський), патріярх 154, 177, 183, 202, 341, 342, 347

Сигизмунд І 229, 447

Сидорак, викладач 94

Ситник Ольга 237

Сіканович, житель Настасова 43

Сіканович, тітка Йосифа Сліпого 43, 71,72

Сіканович, суддя в Лондоні 71

Сікорський Владислав, генерал 304

Сікорський Полікарп, єпископ 319

Сімович Аполон 144, 314, 315

Сімович Василь 142, 287, 308, 308

Сімович Михайло 465, 482, 495

Сімпсон Волліс 322

Сірецький Антоній 468, 485, 500

Cірецький Ярослав 500

Cічинський Денис 240

Cічинський Мирослав 301

Скальський Теофіл 162, 320, 339, 503

Скарга Петро 119, 174,

Скоропадська Єлизавета Петрівна 347

Скоропадський Павло 142, 178, 347 348

Скочиляс Ігор 4, 19

Скрипник, актор 182

Скрипник Мстислав (Степан) 182, 352, 353

Скрутень Йосафат (Іван) 119, 128, 133, 280, 296, 297

Смотрицький Мелетій 413

Скірмунт Казимир 115, 270

Слезюк Іван 276, 465, 481, 493, 494, 495

Сліпа Доротея 73

Сліпа (Горбатенька) Оксана

Сліпа Ольга 237

Сліпа Урсула 263

Сліпий Веслав 263, 264

Сліпий Володимир Іванович 73

Сліпий Іван Семенович 68

Сліпий Іван Романович 263

Сліпий Микола Іванович 73

Сліпий Микола Михайлович 233

Сліпий Михайло Іванович 73, 233

Сліпий Родіон Васильович 43, 44, 71, 78, 98, 102, 230, 236, 237

Сліпий Роман Іванович 73, 74, 91, 112, 234, 263

Сліпий Роман Михайлович 233

Сліпий Тимотей Васильович 236

Сліпченко, генерал 185

Слободяник Іван 78, 87–89, 236

Сломінська Анна 68, 231

Смачило Степан 130, 145, 292, 316

Смаль-Стоцький Степан 309

Смулка Тадей 97

Собанська Кароліна 320

Собчук, викладач 97

Содомора Антон 89, 238

Соколов Йоан 166, 341

Соловйов Володимир 273

Солтис Ігнатій 377

Сон Луїс Б. 513

Соренсен Тед 515, 562

Спальдак О. А. 264

Спачіл Теофіл (Богумил) 113, 114, 265

Стадник Василь 107, 252

Сталін Йосиф 139, 156, 192, 194, 196, 214, 217, 249, 250, 292, 324, 329, 333, 340, 342, 344, 348, 353, 355, 360, 373, 403, 404, 408, 420, 531, 443, 447, 452, 461, 478, 487, 491, 496, 527, 533, 537, 561

Станкевічус Юозапас (Неріс) 470, 487, 505

Станіславський Остап (Євстахій) 185, 186, 199, 212, 355, 361, 366

Стариков, свояк 91

Старецький, викладач 100

Стародуб В. К. 369

Старосольський Володимир 136, 174, 301

Старух Ярослав 142, 309

Стернюк Володимир 239, 326, 493

Стеткевич Володимир 99, 100

Степанів, в’язень табору 178, 348

Степаняк Михайло 312, 339, 340

Стефанович-Ольшанська Михайлина 125, 287

Стецюк Григорій 176, 346, 347

Стойка Олександр 375, 496

Столипін Петро 406

Стопка, викладач 99

Стоун Шепард 513

Стоян Антонін-Кирило 113, 189, 264, 265

Страатен Веренфрід ван 14, 15

Строкач Тимофій 373, 374

Студинський Кирило 110, 139, 140, 144, 258, 259

Судоплатов Павло 333, 334, 491

Суша Яків 419

Схрейверс Йосиф 112, 115, 126, 262, 263

Табінський Петро 179, 348, 349

Тацит 103

Тай Моріс де ла 114, 116, 269

Таленський Микола 513, 514, 561

Танкерей Адольф Альфред 109, 256

Тарасенко, майор 216, 369

Тардіні Доменіко 24, 444, 457

Тарнавський Мирон 258

Тарнопільський Володимир 224, 230, 374

Твардовский Болеслав 152, 328

Твардовський Казимир 101, 328

Терлецький Петро 266

Терлецький Кирило 419

Терлецький Атаназій, архиєпископ Полоцький (1588–1590) 420

Тершаківець Гринь 16, 301

Тимощук, викладач 96–99

Тито Йосип Броз 528, 531, 532, 538, 555, 565

Тихон (Бєллавін), патріярх 202, 347, 362, 435

Тичина Павло 299

Тіссеран Ежен 127, 129, 136, 137, 222, 284, 289, 302, 367, 399, 466, 483, 498, 543, 544, 558

Теодорович Єпіфаній (Василь) 120, 282

Теодорович Іван, митрополит 353

Теодорович Йосиф Теофіл, вірм. єпископ 115, 270, 271, 328

Теодорович (Полянська) Моніка 148, 320

Ткач, адвокат 369

Ткачинська Катерина 332

Ткачук Іван 297

Токар Іван 89, 238

Тольятті Пальміро (Маріо Корренті) 426, 450

Томашівський Степан 296, 297

Томович Василь 139, 153, 306, 330

Топорівський Микола 351

Тріщун В. Г. 369

Трофим’як Маркіян 335

Трумен Гаррі

Труш Іван 285

Туманов, полковник 192, 202, 207

Турій Олег 19, 20

Тютюнник Юрій 323

Усошин Євген 499

Фанфані Амінторе 439, 451, 540

Федак Степан 309

Федаш Клавдія 39, 58

Федорик Йосафат 376, 469, 486, 496, 502, 503

Федоров Євгеній 513, 514, 525, 561

Федотов Павло 491

Феліксиха 79

Фелліні Федеріко 560

Ферреро Карло 520, 543, 563

Фещенко-Чопівський Іван 351

Филиповська Євгенія 235

Філарет (Денисенко), митрополит 353

Філяс, учитель 97

Філяс Платонід 97, 134, 296

Фішер Вільям 566

Фонк Леопольд 262

Фотій, патріярх 113

Фотій, митрополит 446

Франк Ганс 142, 143, 311

Франко, сусід 83

Франко Іван 100, 103, 104, 240, 241, 244, 253, 258, 285, 299, 309

Фрейденберг Марен 396, 444

Фурикевич Володимир 144, 314

Фуртак, василіянин 153

Хавлюк Михайло 144, 314

Хіменес Франциск 393

Хіра Олександр 465, 482, 496, 497, 502

Хмельницький Богдан 232, 342, 414, 419–422, 565

Хмільовський Микола 153, 190, 329, 464, 480, 491

Ходина, капітан 434

Хома Іван 11–13, 15-18, 20, 22, 23, 25–43, 45, 46, 50, 53, 56–60, 69–72, 78, 82, 90, 159, 228, 230, 231, 233, 267, 277, 299, 350, 379, 381, 382, 453, 454, 498

Хомин Рафаїл (Роман) 147, 177, 265, 284, 285, 318, 319

Хомишин Григорій 48, 129, 134, 159, 164, 166, 167, 183, 261, 275, 278, 291, 297, 302, 314, 340–342, 359, 465, 481, 493, 494

Хом’як Василь — див. Лебідь Василь

Христос 19, 61, 125, 213, 242, 297, 311, 382, 417, 433, 474, 486, 487

Хрущов Микита 23, 139, 306, 343, 372, 373, 374, 387, 388, 392, 408–410, 430, 443–445, 449, 496, 507–510, 515, 518, 520, 521, 523–525, 527–533, 535–538, 540, 542, 543, 546–548, 550, 551, 553–559, 562, 566, 567

Хрущова Ніна 528

Хрущова Рада 567

Цамблак Григорій 413

Цар Михайло 242

Цегельська (Декайло) Анна-Софія 248

Цегельська Олена 231

Цегельська (Ратич) Стефанія 249

Цегельський Роман 97, 241

Цегельський Микола 231

Цегельський Теодор 69, 76, 105, 110, 113, 231, 248, 249

Целевич Володимир 136, 301

Циганенко Петро 185, 355

Цимбал Григорій 372, 381, 382

Цісевич Володимир — див. Бєляєв Володимир

Ціцерон 246, 431

Чайковський Андрій 245

Чайковський Микола 104, 245

Чарнецький Миколай 48, 136, 148, 150, 152, 153, 156, 160, 162, 169, 170, 174, 176, 177, 179–185, 190, 199, 212, 302, 303, 329, 332, 337, 343, 346, 350, 354, 366, 376, 463, 466–468, 479, 480, 483, 484, 498

Чемеринський Ярослав 138, 306, 323

Череватий, семінарист 106

Чехович Константин 215, 287

Чіконьяні Амлето Джованні 24, 126, 288, 457

Чіконьяні Ґаетано 288

Чінгізхан (Джінґісхан) 135, 161

Чокке Герман 109, 257

Чорнеґа Михайло 107, 251

Чорняк Іван 150, 185, 189, 190, 191, 194, 197, 326, 464–465, 480, 481, 491, 493

Чубата (Сліпа) Йосифа 32

Чубатий Микола 107, 252, 312

Чугайда Іван 216, 369

Шайнюк, гімназист 103

Шарон Жан Франсуа — див. Королевський Кирило

Шашкевич Маркіян 70, 108, 244

Шевченко Тарас 61, 85, 95, 102, 122, 147, 212, 238, 244, 259, 300, 309, 337, 419, 420, 421

Шевченко, адвокат 217, 369

Шевчук Святослав 5, 7, 19

Шельонжек Адольф-Петро 156, 334, 335, 380, 470, 487, 503, 504

Шептицький Андрей, митрополит 17, 41, 47–49, 56, 57, 72, 77, 78, 94, 102, 106, 110–115, 117–127, 129–142, 144–151, 153–155, 157, 160, 161–163, 167–170, 206, 214, 239, 240, 242, 247, 248, 251–253, 261, 262, 264, 268, 270–274, 277–280, 282–285, 289–291, 292, 297–299, 302–304, 308, 312–314, 316, 318–322, 324–329, 331, 333, 338, 339, 344, 346, 403, 406, 415, 446, 450, 454–456, 460, 461, 466, 467, 476, 483, 493, 497–499, 502, 537, 570

Шептицький Климентій 115, 117, 119, 123, 130, 137, 138, 141, 146, 148, 150–157, 160, 161, 212, 260, 272, 294, 303, 403, 424, 438, 461, 463, 467, 477, 479, 480, 483, 484, 498, 500

Шеретько Анна 365

Шидельський Степан 109, 256

Шиманська Марія 249

Шімрак Янко 133, 295

Шмідт, о. 523, 559

Шнекенбюрґер Макс 449

Шпилька Богдан 352–353

Штайнкраус Герман 513

Штуфлер Йоган 114, 266

Шуй Микола 390

Шуйський Василь 449

Шумейко Григорій 513, 525

Шумський Олександр 333

Шухевич Роман 155, 190, 340, 403, 404, 424, 462, 478

Щербінська Александра 322

Щурат Василь 116, 276, 296

Ювенал 437

Юденич Микола 147

Яворський, гімназист 102

Яворський Степан 224–226, 374, 374

Якимишин, гімназист 101

Якимович Любомир 355

Яків, апостол 433

Янович, викладач 97

Янковська Розалія 43, 71, 232, 237

Янковська (Сліпа) Марія 73, 84, 233

Янковский І. Й. (прокурор) 216

Янковський Ян 43, 71, 88, 237

Ярема Яким 102, 244

Яремак Василь 144, 315

Яремко Дмитро 106, 108, 115, 247

Ярополк, князь 412, 413

Ярослав Мудрий 412, 420

Ярушевич Микола 204, 362, 363, 446

Яцковський Михайло-Роман 120, 281

Географічний покажчик

Абезь 275, 328, 346, 351, 378

Авіньйон 394, 443

Австралія 14, 58, 289, 296, 319, 394, 410

Австрія 123, 141, 236, 241, 243, 255, 260, 270, 279, 291, 292, 307, 320, 322, 335, 363, 366, 410, 414, 482, 501

Австро-Угорщина 93, 257, 265

Адамівка 253

Азія 356, 394, 410, 455, 486, 503–505

Азов 81

Азорські о-ви 520

Айнзідельн 114

Айхштет 318

Акмолинськ 470, 487

Албанія 401, 534

Альбано 283

Альбертин 499

Америка 94, 105, 115, 117, 118, 183, 225, 240, 246, 247, 261, 290, 335, 352, 353, 362, 366, 394, 407, 410, 426, 431, 513, 518

Ангара, р. 344, 364

Ангарськ 344

Англія — див. Великобританія

Андовер 512, 514, 515, 518, 525, 526, 533

Анже 269

Антіохія 433

Апостольська Столиця 11, 12, 23, 47, 129, 137, 231, 255, 264, 267, 270, 271, 276, 277, 289, 291, 304, 320, 335, 445, 474, 498, 521, 523, 559, 555, 556

Апостольський Престол — див. Апостольська Столиця

Аравія 521

Аргентина 255, 307, 494

Архангельськ 245

Асх 339

Аушвіц 370

Афіни 268

Африка 262, 394, 410

Баварія 236, 291, 311, 370

Багамські о-ви 322

Баден 259

Байрон 272

Балей 281

Балигород 501

Баня Лука 329

Бар 351

Барані Перетоки 279

Барилів 261

Бариш 376

Барнаул 345

Батятичі 254

Баунд-Брук 353

Бая-Маре 495

Бежґлово 335

Белград 320

Бельгія 115, 249, 262, 263, 274, 283, 316, 319, 331, 334, 346, 358, 374, 410, 480, 491, 510, 564

Бендери 561

Бенева 65, 238, 375

Бердичів 504

Бережани 78, 85, 143, 163, 235, 239, 240–241, 245, 247, 250, 251, 261, 270, 304, 309, 312, 375

Береза-Картузька 303, 309, 327

Березовиця 91

Березово 495

Берестечко 348, 504

Берестя 301, 434

Берлін 119, 138, 145, 169, 258, 260, 286, 293, 301, 309, 312, 318, 344, 347, 518, 526, 566

Бернадівка 79

Берое 254

Бертишів 280

Бесарабія 293

Бжезь 229

Бишківці 269

Бібрка 233, 252, 261

Бікін 369, 376, 501

Білі Ослави 332

Білгород-Дністровський 229

Білорусь (Білоруська РСР) 137, 187, 293, 321, 362, 417, 418, 448, 483, 484, 498, 499

Білоцерковиця (Астраханка) 373

Більче 254

Більшівці 371

Бірки (Великі і Малі) 234

Бісковичі 369, 370

Блаж 495

Богатківці 65

Богородчани 275

Богосудов 265

Болгарія 100, 268

Болехів 236

Боплато 263

Бориничі 261

Бориславці 376

Боронява 375

Борусів 261

Борятин 314

Боснія 248, 272, 329

Брадфорд 281

Бразилія 246, 247, 255, 263, 285, 335

Братківці 234, 314

Братськ 358

Бремен 252

Брикуля 65

Бріксен 114

Болонья 304

Боцен 114

Брно 265

Броди 72, 173, 250, 251, 276, 304, 308, 315, 330, 346

Брюґґе 267

Брюссель 286, 304

Бубнище 234

Будапешт 24, 288, 317, 356

Буенос-Айрес 307

Букова 369

Буковина 139, 242, 300, 308, 336, 495

Бульваград 66, 229

Бурканів 65, 86

Буськ 247

Бутини 254

Бучач 244, 273, 330, 332

Вальдиці 497

Вальядолід 443

Варваринці 65, 82, 84, 375

Варена 379

Варшава 114, 117, 127, 135, 147, 148, 178, 215, 243, 273, 276, 277, 286, 312, 320, 328, 330, 352, 371, 473, 489, 490, 499, 502

Варяж 276, 302

Ватикан 11, 13, 14–16, 20, 24, 25, 27, 51, 72, 169, 170, 201, 204, 206, 213, 227, 228, 268, 277, 278, 288, 290, 318, 335, 336, 350, 356, 358, 393–397, 400, 404, 407, 409, 436, 440, 444, 445, 474, 489, 495, 504, 507, 510, 511, 515, 520, 522–524, 534, 537, 538, 545, 549, 550, 554–556, 560, 564, 567

Вашингтон 330, 516, 518, 549, 551, 553, 554, 557

Велеград 116, 134, 265

Велика Плавуча — див. Плавча-Велика

Великий Бичків 495

Великі Гаї 96

Великі Мости 298

Великобританія 43, 71, 183, 255, 273, 281, 304, 408, 410, 411, 447, 448, 495, 500, 528, 564

Вемисліце 265

Вербиця 249

Вербилівці 319

Вербів 235, 238, 306

Верона 286

Верхня Липиця — див. Липиця-Горішня

Верхньоуральськ 329

Веспрем 356

Вибранівці 314

Вигоровка 406

Вижниця 97

Винники 122, 357, 371, 377

Винявка (Хмелівка) 43, 65, 69, 70, 71, 72, 232

Високі Байраки 323

Вишенька-Велика 377

Вишнівчик 45, 65, 66, 69, 72, 73, 78, 83, 86, 89, 90, 91, 95, 232, 238

Відень 111–119, 130, 145, 181, 199, 210, 212–214, 242, 243, 245, 247, 252, 253, 255, 257, 258, 266, 274–277, 279, 280, 283, 287, 290, 291, 293, 301, 304, 306, 307, 311, 313, 316, 318, 329, 351, 355, 356, 359, 360, 363, 364, 366, 368, 411, 493, 554, 564

Відукля 378

Вікно 248, 249

Вільнюс (Вільно) 178, 378, 415, 449

Вільхівка 237

Вінер-Нойштадт 363

Вінниця 374, 492, 500

Вінніпег 245, 255, 286, 309, 322

Вістова 376

Вітебськ 447

Віші 129, 291

Владивосток 174, 175, 176, 207

Вовків 233

Волга, р. 382

Волинь 139, 159, 185, 189, 247, 286, 289, 303, 308, 317, 321, 327, 339, 348–352, 380, 414, 483, 503

Вологда 247

Володимир-Волинський 380, 504

Володимир-на-Клязьмі 175, 212, 418, 484

Волосянка 233

Волчищовичі 369

Волошинове 251

Волощина 346

Воркута 181, 233, 275, 300, 302, 321, 327, 246, 348, 350–352, 377, 380, 494, 502

Воронеж 247, 325

Вроцлав 271, 304, 311, 363

Вунсокет 315

Вудсток 86

Вюртемберґ 352

В’яземськ 250, 364, 370

В’ятка — див. Кіров

Гагри 566

Гадниківці 314

Гайворонка 65, 86

Гайдельберґ 293, 301

Галич 66, 282, 314, 330

Галичина 41, 47, 53, 93, 111, 112, 114, 115, 117, 139, 146, 160, 162,167, 221, 232, 236, 237, 241, 242, 244–246, 248, 257, 261, 266–268, 270, 274, 276, 277, 280, 286, 296, 300, 302, 303, 309, 311, 315, 317, 318, 328–331, 334, 338, 346, 347, 352, 360, 365, 367, 374, 375, 414, 491, 499, 500

Гамаліївка 348

Ганновер 363

Гановер 512

Ганщина (Вороновиця) 372

Гассельт 262

Германів 290

Герцеговина 329

Гессен 352

Гіршберґ 280, 281, 315, 495

Глинсько 332

Глиняни 326

Гнівань 374

Гозіїв 251

Голгочі 252

Голешів 249

Голландія — див. Нідерланди

Голодівка 275

Гомель 382

Горинець 254

Горки 348

Городенка 321

Городло 502

Городок 332, 344, 357, 377

Горький 561

Гошів 398

Грабівка 329

Градец 241

Гребенів 130, 145, 292, 316, 375

Греція 564

Гримайлів 247, 252

Губське 316

Гусятин 235

Ґданськ 263

Ґенк 283

Ґент 560

Ґлен-Коув 291

Ґлубчиці 504

Ґмюнд 241

Ґоріція 32, 72

Ґрац 236, 301

Ґрімзбі 273, 353

Ґросс-Янсе 330

Ґроттаферрата 283, 284

Дамаск 294

Данія 263, 363

Дарахів 66, 78, 91, 219, 235

Дартмут 507, 526

Дахау 568

Дейк 307

Делятичі 499

Демблін 301

Демократична Республіка Конґо 451

Денекамп 57

Детройт 243, 315

Джезказган 358

Джерсі-Сіті 246

Джонка 251

Дзвиняч 340

Дичків 247

Дідушиці-Малі 234, 251

Дмитров 341

Добрівляни 374

Доброводи 241

Добромиль 254, 290, 332, 375, 502

Добромірка 254

Доброчин 296

Добряни 329

Довжанці 293

Довсон 269

Долина 251, 314, 366

Долинка 501

Долобів 369

Домажир 281

Домб’є 357

Донецьк (Сталіно) 365

Дрогобич 57, 254, 296, 300, 335, 355, 374, 392

Друскінінкай 380

Дубно 337

Дубовка 497

Дубровиця 332

Дюссельдорф 283

Европа 24, 112, 121, 259, 273, 289, 290, 293, 310, 394, 420, 440, 484, 525, 560

Едмонтон 29, 273, 280, 301

Ерлянґен 370

Естерґом 355, 356

Естонія 293, 363

Єгипет 521

Єкатеринбург 319, 320

Єлохово 444

Єнісей, р. 345

Єнісейськ 208, 209, 213, 214, 344, 36, 367, 389, 405, 422, 424, 425, 482

Єрусалим 268, 433

Єтте 331

Жеґестів 292

Женева 133, 259, 273, 556

Живачів 270

Жидачів 249, 300, 314

Жидятичі 319

Житомир 117, 336, 348, 350, 352, 503

Жмеринка 381

Жовква 133, 275, 276, 282, 296, 331, 332

Жовтанці 307

Жужіль 298

Журавиця 492

Журавно 239, 249

Заболотці 249

Завалів 78, 89

Завидовичі 250

Загреб 133, 295, 322

Задвір’я 332, 346

Задубрівці 376

Заздрість 5, 26, 27, 32, 38, 43, 46, 56, 58, 59, 65, 66, 68–73, 75–79, 82, 83, 86–92, 110, 112, 113, 118, 197, 229, 230, 233, 275

Закарпаття 185, 224, 289, 317, 375–377, 495, 497

Закомар’я 280

Залав’я 239

Залісся 249

Залуква 330

Зальцбург 260, 307

Замостя 414

Зарваниця 65, 69, 78, 86, 90, 232, 238, 255, 306, 315

Заставки 83

Застіноче 65

Затока Свиней (Кочінос) 563

Збараж 241

Збоїща 251, 303, 321, 358, 398

Зборів 419, 502

Збруч, р. 65, 74, 134, 330

Звертів 359

Звиняч 274

Здолбунів 504

Зелений Гай 380–381

Золотники 65, 86, 89, 112, 238

Золочів 86, 240, 247, 250, 276, 329, 358, 398, 502

Золочівка 256

Зубова Поляна 347

Зутендаль 262

Іване-Пусте 341

Іваниківці 282

Івано-Франківськ — див. Станиславів

Ігарка 374

Ізраїль 360

Ілава 497

Ілавче 252

Ілемня-Гозіїв 282

Індія 146, 322

Інсар, р. 382

Інта 180, 182, 184, 235, 237, 261, 332, 352, 357, 376, 404, 504

Інсбрук 5, 89, 110–114, 116, 247, 249, 252, 254, 255, 260–262, 264–266, 272, 274, 275, 279, 280, 295, 300, 305, 315, 326, 357

Іран 563

Іркутськ 382, 468, 485

Ірландія 281

Іртиш, р. 345

Іспанія 262, 364, 443

Іссі-де-Муліно 294

Італія 16, 51, 72, 244, 262, 276, 318, 332, 349, 350

Ішків 315

Кавказ 146, 210, 333

Кадікой (Халкедон) 268

Казань 331

Казахстан (Казахська РСР) 245, 255, 275, 319, 327, 340, 347, 365, 380, 381, 469, 482, 486, 496, 501, 504

Кайшадоріс 506

Каліфорнія 563

Каліш 352

Калуш 251, 306

Кальник 288

Камчатка 218, 219

Кам’янець-Подільський 158, 159, 245, 301, 319, 321, 336, 349, 357, 470, 487

Кам’яниця 272

Кам’янка 326

Кам’янка-Струмилова 181, 241, 250, 357

Канада 16, 86, 169, 244, 252, 255, 263, 267, 273, 275, 280, 282, 289, 296, 301, 316, 322, 350, 352, 353, 373

Кантон 249

Каплинці 251

Караганда 169, 189, 190, 255, 327, 340, 469, 470, 486, 487, 496

Карелія 245

Карпати 103, 130, 177, 363, 478

Катеринодар 367

Катовиці 308, 363

Каунас (Ковно) 215, 322, 326, 357, 362, 378–380

Кемеров 496

Кенія 262

Кентербері 269

Кессенбурґ 363

Кечківці 359

Київ 5–7, 9, 142, 147, 154, 158, 160, 162, 166, 171, 173, 180, 185, 188, 198, 215, 218, 219, 221, 222, 247, 248, 258, 259, 275, 285, 288, 299–302, 305, 319, 324–326, 334, 335, 337, 339, 341–343, 350–352, 357, 358, 361, 366–369, 371–374, 379, 385, 389, 390, 392, 403–405, 410, 412, 413, 415, 418, 419, 422, 423, 426, 427, 429, 432, 434, 437, 438, 440, 442, 448, 450, 462, 463, 465, 469, 470, 479, 486, 487, 493, 503, 571

Кип’ячка 258

Киргизька РСР 486, 502

Кисловодськ 259

Китай 176, 195

Кия, р. 345

Кіль 359

Кінгір 358

Кіпр 521

Кіров 180, 323, 349, 350, 356, 404

Кіцман 315

Клаґенфурт 265

Клепарів 314

Климківка 256

Кобиловолоки 235, 241

Кобрин 434

Ковель 321,335, 380

Козачинське 213, 218, 366–368

Колима 179, 180, 198, 209, 301

Коломия 88,177, 237, 274, 283, 286, 305, 305, 327, 343, 376, 377

Колумбія 276

Комарно 275

Комі АРСР 237, 248, 300–302, 327, 328, 346, 348, 351, 357, 374, 378, 502, 504, 506

Комсомольськ-на-Амурі 468, 485

Комунарськ 321

Конопківка 75, 79

Конотоп 422

Константинополь 268, 292, 418, 434, 446, 448

Контувка 497

Копейськ 369

Копенгаген 263, 264

Копичинці 243, 305

Коркіно 494

Королівка 343

Корсунь 448

Корчин 302

Коршів 331

Космач 315

Котузів 261

Краків 135, 142, 143, 197, 245, 272, 287, 290, 305, 308–311, 327, 328, 331, 339, 359

Красилів 351

Красне 234

Красноярськ 176, 207, 209, 211–215, 365–368, 370, 389, 392, 425, 446, 468, 485, 501, 503

Кременець 337, 349

Крефельд 283

Крехів 273, 276, 291, 331, 332, 342

Криве 248

Кривий Ріг 319

Кривчиці 319

Крижевці 295

Крим 376, 512

Криниця 145, 283, 299

Кристинопіль 276, 279, 331, 332, 273, 502

Крит 449

Кровінка 65

Куба 512, 514–516, 518, 523, 525, 527–529, 535, 547, 552, 560, 563, 567

Кубань 175, 312, 367

Кудобинці 234

Кузьминка-Маклаково — див. Маклаково

Куйбишев 140

Кулемборґ 280, 281, 315, 495

Курники 250

Кутківці 252

Лаврів 276, 279, 287, 290, 291, 331, 332, 375, 502

Ладичин 65, 234

Лани-Стрийські 144, 314

Латвія 291, 293, 322, 400

Лемківщина 145, 256, 281, 283, 285, 287, 292, 310, 318, 455, 465, 482, 492, 495

Ленінград — див. Санкт-Петербург

Леопольдів 497

Лешнів 250, 308

Липиця-Горішня 239

Липиця-Долішня 371

Лисець 315

Лисятичі 239

Литва 277, 291 357, 362, 378, 379, 380, 447, 487, 505, 506

Личаків 122, 140, 145

Ліван 446

Лівінґстон 310

Лілль 273

Лінц 265

Ліон 269, 434

Лісковате 254

Лісне 349

Лісники 72

Лісосибірськ 364

Літиня 326

Ліщин 252

Локерен 346

Ломбардія 317

Лондон 43, 71, 203, 273, 317, 322

Лопатин 261

Лос-Анджелес 330

Лошнів 94, 139, 240, 335, 500

Лубни 147, 319

Лувен 359

Лука-Мала 234

Луковисько 343

Лупкове 359

Лурі 289

Луцьк 156, 335, 339, 350, 470, 503, 504

Любачів 260, 309, 328

Любек 359

Любінь 248

Любінці 240

Люблинець 254

Люблін 371, 380

Люксембург 567

Ляйпціґ 260

Ляцьке-Велике 250

Ляшків 319

Львів 3, 5, 17, 18, 26, 28, 36, 39, 56, 58, 60, 62, 70, 71, 78, 95, 96, 102–106, 110–113, 115–118, 123, 126–128, 130, 131, 134, 135, 137–141, 143, 144, 146–150, 153, 156, 157–160, 162, 166, 167, 174, 177, 178, 187, 193, 203, 209, 212, 218, 219, 223, 227, 230, 231, 233–245, 247–255, 257–265, 268–272, 275–291, 293–332, 334–339, 341–344, 346, 347, 349, 351, 354, 357–359,364, 366–381, 391, 398, 39, 404–406, 411, 414, 415, 423, 431, 434, 460–465, 467–469, 472, 473, 477–481, 484, 492–494, 499, 500

Магадан 332, 361

Майнот 307

Маклаково 208, 210–213, 217, 222, 240, 251, 332, 344, 364, 370, 377, 381, 446

Мала Лука — див. Лука-Мала

Мала Пониковиця 72

Мале Березне 375

Малий Ходачків 346

Малопольща 229

Манаїв 254

Маневичі 369

Манчжурія 356

Мараморощина 308

Маріїнськ 172, 173, 176, 179, 207, 299, 301, 344, 345, 347

Маріямполь 379

Марківка 327

Маскеґон-Гайтс 315

Матрай-на-Бреннері 112–114, 264

Мауріяна 57

Медин 238

Межигір’я 398

Межилабірці 318

Межиріччя 280

Мексика 262

Мелітополь 316, 333

Мельбурн 58, 286, 319

Меран 114

Месопотамія 394

Миколаїв 196, 260

Микулинці 67, 71, 75, 79, 91, 335

Миропіль 504

Мишковичі 91

Мізунь 280, 282

Мікула 375

Мілан 444

Мільно 261

Міндсент 355

Мінськ 499, 500

Мінусинськ 248

Міттенвальд 71, 236

Мічіґан 315

Млава 338

Мозолівка 261, 306

Молдавія 168

Молодятин 500

Молотовськ 378

Монголія 292

Мондер 273, 275

Монреаль 273, 316, 350, 373

Моравія 264, 265, 284, 287

Мордовія (Мордовська АРСР) 90, 175, 185, 200, 219, 223, 224, 227, 240, 300, 301, 303, 311, 321, 350, 351, 353–356, 369, 375–378, 381, 382, 390, 404, 450, 469, 486, 494, 506

Моршин 503

Москва 5, 23, 28, 47, 57, 101, 138, 145, 150, 154, 155, 159, 165, 166, 170, 171, 175, 183, 185, 188, 192, 196–200, 202–207, 209, 212, 215, 216, 220, 221, 223, 225, 227, 258, 259, 272, 293, 301, 305, 306, 317, 321, 323, 324, 326, 332–334, 336, 341, 343, 347–350, 360, 361–363, 366, 373, 380, 382, 385–389, 398, 402–406, 408, 409, 415, 417, 418, 420, 422–426, 428, 429, 431, 432, 436, 437, 441, 442, 444, 446, 447, 449, 450, 452, 461, 477, 478, 480, 481, 498, 501, 502, 508, 513, 515, 517, 518, 521, 523 525, 526, 543, 547, 549, 552, 556–559, 561–563, 567

Мостиська 253

Мошків 370

Мукачево 177, 375, 465, 496

Муровані Курилівці 351

Мшана 329

Мшана Дольна 339

Мюнхен 43, 44, 71, 113, 237, 238, 254, 262, 272, 283, 286, 296, 310, 311, 317, 319, 354, 372, 495

Мяунджа 370

Найтичин 75

Нагірянка 301

Надвірна 343

Надсяння 341

Налуже Налужжя 65, 249

Налужне

Нараїв 282

Настасів 43, 69, 71, 315

Неаполь 286

Неліпино 377

Нестеровка 382

Неттуно 11, 23, 27, 39, 228

Нижанковичі 305

Нижнє Заруддя 103

Нижній Бистрий 495

Нижній Новгород 348, 412

Нижній Тагіл 392

Нижня Липиця — див. Липиця-Долішня

Ниса, р. 415, 448

Нідерланди 57, 115, 280, 281, 317, 410, 411, 495

Нікея 433, 434

Німеччина 18, 146, 174, 237, 239, 249, 252, 255, 260, 280, 283, 286, 287, 291, 293, 296, 301, 307, 310, 311, 315–319, 330, 335, 337, 340, 344, 352, 359, 363, 372, 373, 390, 410–412, 439, 439, 440, 448, 455, 482, 495, 500, 510, 541, 560, 568

Нова Гвінея 276

Нойштадт 359, 363

Новий Завід 504

Новий Майкодук 497

Новий Сонч 310

Новий Тарґ 339

Новоєнісейськ 364

Новокузнецьк 502

Новомаклаково 364

Новосибірськ 171–173, 185, 215, 218, 299, 344, 345, 361, 369, 468, 485

Новосілка-Ленчівка 236

Новосілка-Кут 238, 306

Новосілки 332

Ногінськ 567

Норильськ 180, 199, 215, 314, 326, 375

Нюрнберг 311, 312

Нью-Арк 307

Нью-Бедфорд 332

Нью-Джерсі 307, 310, 513, 563

Нью-Йорк, місто 229, 238, 247, 258, 262, 279, 287, 291, 310, 317, 318, 341, 403, 408, 427, 451, 510, 513, 516, 518, 521,551,560, 566

Нью-Йорк, штат 239, 291, 315

Нью-Канаан 516

Обертин 237

Огайо 249

Одеса 176, 245, 251, 343, 350

Одра (Одер), р. 415, 448

Одрехів 358

Озерна 249

Окунів 378

Олеськ 240, 251,357, 274

Оломоуц 264

Ольпень 499

Омськ 336, 347, 501

Опарівка 254

Ополе 504

Орел 247

Орте 554

Оренбург 352

Оріхівці 252

Осек 265, 497

Остія 288

Острівець 65, 79, 105, 235, 246, 335, 246

Острівчик 335

Острог 504, 505

Оттава 29, 273, 373

Очаків 229

Павлів 281, 305

Пакошівка 287

Палермо 307

Палестина 96, 308, 521

Паневежис 379

Пантелиха 65, 66, 78, 82, 86, 229

Париж 115, 119, 229, 258, 267, 269, 272, 273, 280, 283, 286, 287, 292, 294, 310, 350, 500, 551

Пархач — див. Межиріччя

Парца 321

Пасваліс 379

Пенсільванія 246, 267

Перегінськ 237, 241, 355

Перегноїв 251, 326

Перегримка 256

Перемишляни 251

Перемишль 107, 116, 117, 118, 125, 127, 128, 134, 138, 152, 213, 217, 224, 234, 242, 254, 275, 276, 278, 281, 187, 288, 293, 297, 298, 314, 332, 344, 358, 359, 374, 376, 415, 420, 464, 472, 489

Переяслав 285, 434

Перська затока 563

Перу 276

Петергоф 362

Петроград — див. Санкт-Петербург

Печора 178–181, 332, 346, 348, 350, 351, 377, 404

Пєтушки 347

П’ємонт 423

Північна Дакота 307

Підберізці 177, 219, 250

Підвербці 236

Підвисоке 94, 313

Підволочиськ 374

Підгайці 67, 69, 89, 111,112, 238, 375

Підгайчики 238

Підгірці 248

Піддністряни 318

Підлюте 291

Підмихайля (=Підмихайле) 329

Підмихайлівці 148, 320

Підляшшя 137, 303, 336, 414

Пітричі 261

Плавча-Велика 252

Плзень 567

Поволжя 501

Поділля 70, 74, 76, 87, 229, 244, 252, 286, 339, 380, 381,492, 503, 504

Поздяч 217, 224, 369

Познань 118, 197, 236, 304

Покропивна 329

Покуття 270, 346

Полісся 289, 303, 321, 380, 499

Полоничі 346

Полонична 358

Полонне 504

Полтава 319, 352

Польща 4, 28, 99, 115, 130, 133, 134, 140, 147, 156, 197, 215, 228, 229, 232, 236, 239, 257, 263, 268, 270,

277, 289–291, 293, 299, 302, 304, 308, 311, 318, 320, 322, 335, 338, 339, 341, 343, 349, 350, 352, 359, 368, 370, 373, 374, 376, 401, 408, 412, 414, 415, 420, 444, 445, 448, 449, 454, 456, 472, 479, 481, 482, 489, 490, 498, 499, 503, 504

Померанія 331

Португалія 266, 291, 410

Поршна 376

Посяння 276

Постолівка 343

Потелич 368

Поториця 492

Потьма (Темняки) 184, 185, 196, 197, 221, 300, 329, 350, 355, 376, 379, 389, 404, 430

Почапинці 96

Прага 119, 145, 244, 245, 259, 265 267, 286, 288, 301, 309–311, 316, 317, 330, 354, 568

Прикарпаття 308, 404

Прилуки 352

Пронятин 252

Проскурів — див. Хмельницький

Пруссія 363, 449

Прушкув 504

Пряшів 127, 177, 415, 420, 497

Пула 363

Путивль 392

Путціґ — див. Пуцьк

Пуцьк 363

Рава-Руська 245, 364

Равенна 276

Радзивілішки 378

Рядянський Союз — див. СРСР

Ржевніце 244

Рига 322

Рим 3, 9, 11, 12, 14–22, 25–29, 36, 39, 49, 51, 56, 59, 60, 101–103, 110, 114, 115, 117, 118, 123, 126–131, 133, 136, 137, 179, 199, 222, 227, 228, 234, 239, 240–242, 246, 249, 253, 254, 260–263, 265, 267–271, 273, 274, 276, 277, 279, 280, 282, 284–292, 294, 296, 302, 304, 308, 314, 318, 319, 321, 322, 326, 328, 329, 334, 343, 349, 363, 366, 367, 370, 373, 376, 378–380, 381, 390–392, 394, 395, 399, 401, 410, 412, 434, 444, 447, 453–455, 459, 460, 464–466, 471, 475, 480–483, 488, 494, 495, 498, 500, 502, 505, 517, 520, 521, 534, 543, 554, 556–560, 564, 567, 568, 570

Рівне 309, 352

Різдвяни 375

Ріо-де-Жанейро 246

Річ Посполита — див. Польща

Робертин 499

Рогатин 144, 239, 245, 313, 314, 316, 330

Род-Айденд 315

Рожнів 315

Розділ 279

Росія 24, 126, 137, 219, 220, 245, 259, 270, 271–273, 310, 313, 325, 363, 393, 394, 406, 468, 475, 483, 484, 498, 524, 530, 563, 565

Росохач 254

Ростов 325

Ростока 358

Роттердам 333

Румунія 135, 291, 350, 351, 363, 401, 446, 495

Рясне 319, 501

Саламанка 443

Салакас 379

Самбір 273, 290, 369

Санкт-Петербург (Петроград, Ленінград) 196, 258, 292, 313, 348, 360, 362, 363, 382,446, 467, 483

Саранськ 227, 382

Саратов 301

Сарсель 289, 311

Сасів 357

Саут-Дірфільт 267

Саут-Орандж 315

Свалява 375, 376

Сварич 251

Сведасай 378

Свердловськ 351, 404

Салехард 374

Семаківці 302

Семипалатинськ 245

Серет, р. 65, 66, 84, 95, 229

Серра 483

Сибір 20, 22, 90, 110, 115, 159, 177, 185, 187, 190, 194, 195, 206, 207, 218, 224, 234, 248, 272, 279, 281, 293, 301, 327, 344, 345, 365, 369, 390, 404, 406, 408, 425, 455, 468, 481, 482, 483–484, 500

Симбірськ 259

Сирія 276, 446

Сихів 261

Сівка-Войнилівська 282

Сідней 58, 229, 258, 319

Скалат 323

Скнилів 138, 305, 315

Словаччина 318, 352

Словіта 113, 238, 321, 502

Слонім 499

Смільне 304

Смоленськ 361, 447

Снятин 185, 315

Сокаль 285, 370, 371, 492

Сольбад-Галь 279

Сороки-Львівські 330, 376

Сороцьке 77

Сосновка 371, 379, 381

Сполучені Держави — див. США

Сполучені Штати Америки — див. США

Сприня 369

СРСР 10, 12, 18, 20–24, 48, 50, 51, 60, 61, 139, 140, 154–156, 160, 163, 183, 201, 206, 223, 227, 253, 259, 274, 276, 288, 289, 292, 293, 298, 301, 306, 310, 313, 317, 324, 327, 331, 333, 334, 337, 338, 344, 348–351, 353, 354, 356, 358, 360, 361, 363, 366, 368, 373, 374, 385–390, 392, 393, 395–403, 407–411, 415, 416, 420, 423, 424, 427–429, 439–443, 446–448, 450–452, 455,474, 476, 478, 480–484, 487–489, 491–493, 503–505, 507, 509, 512–516, 519–526, 528, 529, 532, 534–544, 547, 550, 552, 553, 554, 556, 561–567, 569

Сталіно — див. Донецьк

Станиславів (Станіслав, Івано-Франківськ) 43, 71, 78, 88, 89, 116–118, 125, 128, 131, 134, 152, 167, 216, 237–239, 249, 258, 275, 276, 278, 282, 287, 291, 297, 302, 303, 305, 314, 315, 321, 327, 330, 331, 341, 343, 346, 465, 494, 495, 500

Станіслав — див. Станиславів

Старе Село 233, 363

Старі Заложці 253

Старі Кути 369

Старі Петликівці 330

Старобільськ 368

Старуня 494

Старява 287

Стефкове 359

Стецева 355

Страдч 242, 367

Стразбурґ 496

Стрептів 250

Стрий 77, 189, 233, 234, 239, 240, 242, 247, 251, 279, 288, 292, 304, 314, 316, 330, 375, 377

Стрипа, р. 65, 66, 86, 90, 11, 229

Стронятин 364, 365

Струсів 65, 67–69, 73, 75–81, 82–84, 87, 90, 92, 93, 230, 231, 234–137, 241, 249, 375

Струтин 501

Студинець 251

Судети 339

Суздаль 111, 190

Сурохів 298

Суха Воля 305

США 19, 23, 29, 39, 58,61, 235, 239, 243, 244, 246, 249, 252, 254, 256, 262, 263, 267, 269, 282, 283, 285–191, 307, 308, 310, 315, 316, 30, 332, 333, 338, 352, 353, 379, 407–411,445, 447, 448, 451, 507, 510, 512–516, 518–520, 525–529, 535, 538–542, 546, 550, 552, 553, 556–558, 560, 563, 565, 566, 568

Сян, р. 138, 140

Сянік 287, 358, 368, 415, 420, 472, 489

Сянок — див. Сянік

Сьон 260

Таїнча 381

Тайшет 313, 371, 379, 406, 425, 496

Тарасівка 290

Тарнів 114, 124, 284, 285

Тартаків 290

Теклівці 252

Теребовля 65, 67, 68, 75, 77, 78, 84, 94, 105, 139, 230, 232, 239, 240, 249

Тернопіль 78, 79, 88, 91–96, 104–106, 110, 238–246, 249, 250, 252, 259, 300, 313, 318, 321, 328, 331, 346, 354, 355, 358, 398, 485, 500, 501

Тисмениця 257

Тихоновка 497

Тишиця 491

Тіроль 114, 257, 260, 281

Товмач 314

Товсте 234

Товстеньке 332

Товстолуг 373

Толедо 443

Томськ 245, 299, 496

Торговиці 314

Торонто 229, 237, 252, 253, 258, 262, 284, 285, 296, 310, 316–318, 361, 366

Торунь 335

Тразен 359

Трансйорданія 521

Трір 273

Трудовач 502

Трускавець 502

Тула 564

Туреччина 268, 276, 564

Туринка 332

Туринськ 378

Турівка 238

Турка 364

Туркменська РСР 486

Тутаїв 347

Тухолька 233

Тюбінґен 293

Тютьків 65

Тюха, р. 66

Углівки 368

Угорщина 24, 241, 317, 355, 356, 401, 412

Ужгород 288, 289, 317, 336, 375, 495, 497

Узбецька РСР 486

Україна 4, 18, 20, 26, 29, 53, 55, 57, 60–62, 103, 113, 117, 126, 141–143, 145, 146, 156, 157, 159, 183, 188, 196, 209, 216, 219, 223, 242, 244, 245, 248, 250, 251, 259, 261, 263, 267, 272, 276, 277, 279, 280, 285, 286, 292, 293, 296, 299, 300, 306, 310, 317, 324, 329, 331, 333, 334, 336, 337, 339–343, 346, 348, 349, 351–353, 357, 358, 359, 362, 364, 365, 373, 374, 376, 377, 381, 385, 387–390, 392, 398, 403–404, 410–429, 431, 432, 434, 437, 439, 442, 444, 448, 455, 462, 466–469, 482-486, 492, 496, 501–504, 536, 562, 565, 571

Ульяновськ 341

Унів 112, 141, 272, 319, 326, 358, 492

Урал 147, 331, 365, 501

Уральськ 245

УРСР 61, 139, 146, 243, 254, 258, 281, 299, 302, 305, 306, 319, 323–325, 337–340, 353, 368, 369, 372, 373, 376, 381, 386–388, 390, 392, 411, 417, 445, 446, 450, 452, 492, 496, 497, 503, 565

Уса, р. 351

Усмань 561

Усмирі 276

Усть-Кулом 362

Утень 378

Утрехт 57

Уфа 357

Ферт-оф-Клайд, затока 448

Філадельфія 234, 246, 254, 282, 290, 330

Фінляндія 293, 334

Фландрія 267

Флоренція 419, 434

Фрайбурґ 208, 274, 275, 280

Франція 115, 129, 161, 183, 256, 289, 291, 310, 311, 316, 322, 364, 394, 408, 410–412, 445, 496, 500, 510, 560, 562, 563

Фраскаті 288

Фрунзе 469, 486, 502, 562

Фюрт 370

Хабаровськ 209

Халкедон — див. Кадікой

Харбін 356

Харків 178, 183, 184, 211, 217, 219, 259, 312, 319, 334, 337, 392, 404

Херсонес 412

Хіросіма 507

Хиліце 499

Хмелівка — див. Винявка

Хмельницький (Проскурів) 504

Хлібів 249

Ходів 249

Ходорів 249

Холм 200, 201, 259, 415, 420, 469, 486, 502

Хорватія 363

Христинівка 565

Хуст 495

Хутір 335

Царгород — див. Константинополь

Цівків 314

Ціцерс 114

Ценів 72

Церківна 376

Цюріх 114, 525

Чагрів 283

Чапаївка 288, 342

Челябінськ 494

Чернихівці 252

Чернівці 97, 134, 187, 297, 309, 336, 377, 381, 465, 495

Черняхів 357

Чертіж 249

Чесанів 335

Чехія 257, 265, 344, 411, 497

Чехословаччина 243, 244, 268, 288, 355, 359, 401, 408, 412, 415, 497, 567, 568

Чікаґо 282, 284, 285, 287, 298, 310

Чилі 262, 563

Чоп 366

Чорториї 91

Чулактау 275

Чуна 381

Шаргород 365, 381

Шарлеруа 359

Швейцарія 112, 114, 208, 260, 316

Швеція 112, 148, 322

Шевтонь 283

Шенандоа 246

Шімраки 295

Шляхетчина, урочище 229

Шляхтинці 249

Шмитків 369

Щавниця 359

Щирець 281, 329

Югославія 268, 291, 295, 322, 329, 401 408, 409, 447, 531,532, 565

Ютіка 239

Яблунівка 288, 342

Явас 356, 371, 376, 379, 450

Язлівчик 346

Якторів 122, 148, 322, 323

Ялта 451

Янишки 378

Янів 242

Янівка 251

Японія 408, 409, 447

Яремче 343

Ярослав 275, 298, 301

Ярославль 190

Ясинувата 250

Ясниська 329

Ілюстрації

Вкладка І (після с. 128)

1. Родинне дерево Йосифа Сліпого

2. Родинна хата, у якій пройшло дитинство Йосифа Сліпого

3. Церква у с. Заздрість, збудована на кошти Романа Дичковського, діда Йосифа Сліпого

4. Спільна могила батьків Йосифа Сліпого, брата Романа та сестри Євгенії

5. Йосиф Сліпий під час навчання за кордоном

6. У день пресвітерських свячень Йосифа Сліпого (посередині) в Уневі, 30 вересня 1917 р.

7. Після свячень.

У центрі митрополит Андрей Шептицький, зліва від нього Йосиф Схрейверс, який представляв Йосифа Сліпого до свячень, і Йосиф Сліпий (на задньому плані)

8. Йосиф Сліпий — ректор духовної семінарії у Львові

9. Йосиф Сліпий із семінаристами на прогулянці, 1926 р.

10. Апостольське благословення папи Пія XI для Йосифа Сліпого як ректора семінарії, 1925 р.

11. У дворі семінарії перед пам’ятником митрополитові Андрею Шептицькому роботи Андрія Коверка, 1930-ті роки

12. Йосиф Сліпий під час прощі до Святої Землі, 1933 р.

13. На з’їзді у Пинську разом з учасниками з’їзду, 1934 р.

14. Урочистості в Греко-католицькій богословській академії у Львові з нагоди відвідин апостольського візитатора Яна Гудечека, 4 листопада 1934 р.

Зліва направо: 1-й ряд — владика Іван Бучко (в окулярах), о. Ян Гудечек, о. Йосиф Сліпий; далі — професори академії, серед яких о. Юліян Дзерович, Анатоль Вахнянин, о. Степан Рудь, о. Микола Конрад, о. Тит Мишковський

15. Йосиф Сліпий із семінаристами колегії св. Йосафата в Римі, 23 травня 1937 р.

16. У Римі перед дверима колегії св. Йосафата, 1938 р.

Зліва направо: о. Йосип Заячківський, о. Тит Галущинський, о. Климентій Шептицький, о. Михайло Ваврик, о. Йосафат Лабай, о. Петро Дячишин, о. Йосиф Сліпий; спереду в центрі — о. Діонісій Ткачук

17. Літургія в базиліці св. Петра в Римі з російським католицьким єпископом Олександром Євреїновим, 1938 р.

Вкладка II (після с. 480)

Греко-катольцька єрархія і підпільний провід (1944-1963)

Львівська архиєпархія

18. Єпископ Никита Будка (1877–1949) — генеральний вікарій з 1927 р.

19. Никита Будка в тюрмі, 1945 р.

20. Єпископ Миколай Чарнецький (1884–1959) — апостольський візитатор для греко-католиків Волині та Полісся

21. Василь Величковський (1903–1973) — підпільний єпископ з 1963 p., місцеблюститель глави УГКЦ в Україні

22. Владика Миколай Чарнецький у домовині, квітень 1959 р.

23. Йосиф де Вохт (1903–1956) — адміністратор Львівської архиєпархії у 1945–1948 pp.

24. Іван Зятик (1899–1952) — адміністратор Львівської архиєпархії у 1948–1950 pp.

25. Адріян Зафійовський (1882–1973) — адміністратор Львівської архиєпархії у 1950–1963 pp.

Зліва направо: о. Адріян, внук Юрій, невістка Анна, син Мирослав

Перемиська єпархія

26. Йосафат Коциловський (1876–1947) — єпископ-ординарій з 1917 р.

27. Григорій Лакота (1883–1950) — єпископ-помічник з 1926 р.

Станиславівська єпархія

28. Григорій Хомишин (1867–1945) — єпископ-ординарій з 1904 р.

29. Іван Лятишевський (1879–1957) — єпископ-помічник з 1929 р.

30. Іван Слезюк (1896–1973) — підпільний єпископ з 1945 р.

31. Симеон Лукач (1893–1964) — підпільний єпископ з 1945 р.

Мукачівська єпархія

32. Теодор Ромжа (1911–1947)- єпископ-помічник з 1944 p., ординарій з 1946 р.

33. Олександр Хіра (1897–1983) — генеральний вікарій з 1944 p., підпільний єпископ з 1945 р.

Пряшівська єпархія

34. Павло Гойдич (1888–1960) — єпископ-ординарій з 1927 р.

35. Василь Гопко (1904–1976) — єпископ-помічник з 1947 р.

Екзархи та адміністратори на території СРСР

36. Климентій Шептицький (1869–1951) — екзарх європейської частини Росії та Сибіру

37. Миколай Чарнецький (1884–1959) — екзарх Волині, Підляшшя та Холмщини

38. Йосиф Сліпий (1892–1984) — екзарх Великої України

39. Антон Неманцевич (1893–1943) — екзарх Білоруси

40. Микола Ревть (1914–1988) — адміністратор Західного Сибіру

41. Ілля Блавацький (1911–1988) — адміністратор Центрального Сибіру

42. Степан Ратич (1890–1968) — адміністратор Східного Сибіру

43. Олексій Зарицький (1912–1963) — адміністратор Казахстану

44. Іван Пасіка (1892–1968) — адміністратор Далекого Сходу

45. Йосафат Федорик (1897–1979) — адміністратор Південної Азії

Римо-католицькі священики, згадані в “Меморіялах”

46. Йосиф Кучинський (1904–1982)

47. Владислав Буковинський (1904–1974)

48. Броніслав Джепецький (1906–1973)

49. Альфонс Сварінскас (1925–2014)

50. Станісловас Кішкіс (1900–1995)

51. Петрас Равда (1894–1974)

52. Йонас Бальчунас (1927–2008)

53. Пранас Рачунас (1919–1997)

54. Александр Маркевічус (1913–1990)

Вкладка III (після с. 544)

55. Йосиф Сліпий — архиєпископ

56. У Празі з о. Августином Волошиним, 14 травня 1942 р.

57. Йорданське свячення води з єпископом Миколаєм Чарнецьким на площі Ринок у Львові, 19 січня 1943 р.

58. На похороні лікаря Мар’яна Панчишина з владиками Никитою Будкою та Миколаєм Чарнецьким, жовтень 1943 р.

Похорон митрополита Андрея Шептицького

59. Митрополит Андрей Шептицький на катафалку

60. Митрополит Йосиф Сліпий на похоронній процесії

----

61. Йосиф Сліпий — в’язень, квітень 1945 р.

62. Судова справа Йосифа Сліпого, 1945–1946 pp.

63. Ініціятивна група з возз’єднання УГКЦ із РПЦ

Зліва направо: Гавриїл Костельник, Михайло Мельник, Антоній Пельвецький

Ариєреї та священики — співв'язні Йосифа Сліпого під час першого періоду ув'язнення

64. Отець Володимир Лиско

65. Отець Михайло Осадца

66. Отець Іван Чорняк

67. Отець П’єтро Леоні

68. Єпископ Афанасій Сахаров

69. Єпископ Нестор Анісімов

70. Єпископ Миколай Чарнецький

71. Отець Петро Вергун

72. Йосиф Сліпий на засланні в Маклакові, 1956 р.

73. Будинок, в якому жив митрополит Йосиф на засланні

74. Лист папи Пія XII до митрополита Йосифа Сліпого з нагоди 40-ліття священства, 1957 р.

75. Перша сторінка послання Йосифа Сліпого “Заблудшим священикам во Христі мир”

76. Йосиф Сліпий в момент другого арешту, 19 червня 1958 р.

77. “Історія вселенської Церкви на Україні”, написана Йосифом Сліпим під час заслання

78. Перша сторінка рукопису “Історії вселенської Церкви на Україні”, переписана о. Степаном Ратичем

Священики — співв'язні Йосифа Сліпого під час другого періоду ув'язнення

79. Отець Ілля Блавацький

80. Отець Дмитро Дребітко

81. Отець Павло Василик

82. Отець Діонисій Лукашевич

83. Карта етапів Йосифа Сліпого, 1945–1963 pp.

На ІІ Ватиканському соборі

84. Кардинал Авустин Беа

85. Папа Іван XXIII вітає спостерігачів на II Ватиканському соборі, 1962 р.

Ватиканські достойники, що спричинилися до звільнення митрополита Йосифа Сліпого

86. Архиєпископ Анджело дель’Аква

87. Кардинал Густаво Теста

88. Архиєпископ Іджіно Евдженіо Кардінале

89. Монсеньйор Йоганнес Віллебрандс

Особи, причетні до переговорів про звільнення з ув'язнення митрополита Йосифа Сліпого

90. Отець Фелікс Морліон

91. Норман Казенс

92. Микита Хрущов

93. Олег Биков

94. Довідка про звільнення Йосифа Сліпого

95. Одяг, в якому Йосиф Сліпий після звільнення виїхав зі Сибіру

96. Читацький квиток Йосифа Сліпого з Державної публічної історичної бібліотеки в Москві, вироблений 1 лютого 1963 p., після звільнення

97. Паспорт Йосифа Сліпого, виданий йому 2 лютого 1963 р. для виїзду з СРСР

98. Лист-запрошення від папи Івана XXIII, який Йоганнес Віллебрандс вручив Йосифу Сліпому при зустрічі в Москві

99. Лоріс Каповілла — особистий секретар папи Івана XXIII

100. Перстень і хрест від папи Івана XXIII, вручені Йосифу Сліпому Лорісом Каповіллою у день прибуття митрополита до Риму, 9 лютого 1963 р.

101. Авдієнція в папи Івана XXIII у Ватикані, 10 лютого 1963 р.

102. Розмова з ватиканськими достойниками після авдієнції

103. Йосиф Сліпий у день уродин з архимандритом монастиря св. Ніла о. Теодором Мініші у Ґроттаферраті, 17 лютого 1963 р.

104. Йосиф Сліпий зі спільнотою братів монастиря св. Ніла, лютий 1963 р.

Вкладка IV (після с. 576)

105. Карта, яку Йосиф Сліпий подарував папі Іванові XXIII на авдієнції 10 лютого 1963 р.

Примітки до електронної версії

Перелік помічених та виправлених верстальником помилок набору

С. 13: Діяспорі грозила асиміляція, а у ватиканських колах щораз більшого впливу набирала т. зв. Остполітік, метою якої було за всяку ціну знайти порозуміння і modus vivendi з атеїстичними та [комуністистичними] => комуністичними режимами Східної Европи.

С. 18: Після цього виключний доступ до “Споминів” мав тільки владика Іван Хома, який [використовув] => використовував їх у своїх працях про Йосифа Сліпого.

С. 21: Іншим унікальним додатком [ілюстативного] => ілюстративного матеріялу книжки є карта СРСР, яку митрополит Йосиф Сліпий вручив папі Іванові XXIII під час приватної авдієнції у Ватикані, що відбулася наступного дня після його прибуття до Риму, в неділю, 10 лютого 1963 р.

С. 31: Це свідчить про те, що копія [зробена] => зроблена вже досить давно, але у будь-якому випадку після того, як патріярх вніс свої поправки в текст, бо вони тут наявні.

С. 45: Оскільки для сучасного читача така практика незвична і важка для сприйняття, то в даному виданні [апостороф] => апостроф вживається згідно з правилами сучасного правопису.

С. 46: Сильна особистість та незламний дух Сліпого з іще більшою виразністю розкриваються перед нами в розповіді про його табірний період життя, коли силою [оставин] => обставин недавно інтронізований митрополит стає простим в’язнем радянського ҐУЛАҐу.

С. 49: У таких твердженнях, звичайно, більше говорять емоції та упередження, ніж [холодий] => холодний розум.

С. 157: Воно також міститься в рукописі, але не у відповідному для нього місці, а дописане як вставка на початку [червертого] => четвертого зошита без вказівки на його конкретне місце у тексті.

С. 176: З того ляґера було видно, як в напрямі Красноярська тижнями цілими їхали [поїздки] => поїзди з військом, гарматами, літаками, амуніцією.

С. 232: Село Хмелівка (Винявка) лежить у 20 км на [південий] => південний захід від Теребовлі.

С. 232: Цю подію Йосиф Сліпий ще раз описує в листі до Христини Дичковської від 18 листопада 1974 року та уточнює, що повстанці забрали у діда Романа 1200 ринських, що в [перахунку] => перерахунку на сучасні гроші (станом на 1970-ті pp.) відповідало 120 тисяч доларів.

С. 268: Мартін Жужі (Martin Jugie, 1878–1954) — французький асумпціоніст, професор Папської Латеранської семінарії в Римі, професор догматики в Папському східному інституті, визначний учений-візантиніст, автор [числених] => численних наукових праць та монографій, один із головних опонентів Івана Меєндорфа в науковій дискусії про паламізм.

С. 268: Філософію та богослов’я вивчав в Єрусалимі, Римі та Константинополі, згодом став [професорм] => професором у Східній семінарії в Халкедоні (Кадікой, Туреччина), входив до редакції журналу “Відлуння Сходу” (Echos d’Orient), з 1912 протягом 20 років очолював Інститут візантійських студій (Institut detudes byzantines).

С. 275: Основні праці: “Подружнє право в новім кодексі церковнім (Жовква 1921), “Дві [пестольні] => престольні церкви Перемиські” (Перемишль 1937), “Три синоди Перемиські й єпархіяльні постанови Валявські і XVII–XIX ст.” (Перемишль 1939), “Історія перемиської капітули” (рукопис у Капітульній бібліотеці в Перемишлі, 1945) та ін.

С. 278: У Перемишлі абсолютна більшість [семінарістів] => семінаристів зголошувалися до свячень в одруженому стані.

С. 283: Незабаром виїхав до [Німечини] => Німеччини як супровідник Курта Левіна, потім якийсь час перебував у Шевтоні, у 1951 р. заснував парафію українських емігрантів у Ґенку (Бельгія) і був там парохом до 1964 р.

С. 284-285: У 1935 р. змінився протоігумен ЧСВВ: на зміну Степанові Решетилу прийшов Віталій Градюк, який займав уже прихильнішу до [митрополиита] => митрополита позицію.

С. 289-290: Фактично виконував обов’язки нунція лише до вересня 1939 p., коли виїхав з Польщі разом із польським урядом і повернувся в Італію (з того часу його заступив апостольський нунцій у [Німечині] => Німеччині Чезаре Орсеніґо, чиї повноваження з 1 листопада 1939 р. були формально поширені також на територію Польщі).

С. 292: У 1957–1960 pp. працював послом у Монголії, у 1960–[1062] => 1962 — послом в Австрії.

С. 298: Мар’ян Панчишин (1882–1943) — суспільний діяч, видатний лікар-інтерніст і рентгенолог, фахівець у галузі внутрішніх хворіб та туберкульозу, дійсний член НТШ (з 1920), організатор українських лікарів, [довголітний] => довголітній голова Українського лікарського товариства та співредактор “Лікарського вісника”, засновник, меценат та довголітній голова Українського гігієнічного товариства, автор близько 25 клінічно-медичних праць.

С. 303: З [повернненням] => поверненням у Галичину радянської влади, 11 квітня 1945 р. був заарештований і засуджений на п’ять років таборів та три роки позбавлення громадянських прав із конфіскацією майна.

С. 304: Працював катехитом у гімназіях Бродів, Бережан, Стрия, Львова, згодом викладав катехитику у Львівському університеті [1813–1818] => 1913–1918, був професором у духовній семінарії та Боголовській академії (з 1930) у Львові, директором Української жіночої учительської семінарії, членом Львівської митрополичої консисторії.

С. 310: Родом із Західної Лемківщини (Новий Сонч), вчився в Яґеллонському університеті у Кракові, у 1918–[1019] => 1919 pp. був артилеристом в УГА, у 1928–1939 — доцент Краківського університету, у 1939–1940 — професор УВУ в Празі.

С. 315: У 1944 р. виїхав до Німеччини, працював у семінарії в Гіршберґу та Кулемборзі (1946–1951), а потім виїхав до США, де душпастирював спочатку як сотрудник у церкві св. Михаїла у Вунсокет (штат Род-[Айденд] => Айленд), а згодом як парох у церкві св. Миколая в Маскеґон-Гайте (штат Мічіґан) (1952–1954) та сотрудник у церкві Івана Хрестителя в Детройті (1954–1971).

С. 315: Залишив спомини з часів визвольних [замагань] => змагань 1918 p.: Листопадова Революція: З моїх споминів. Львів 1929.

С. 317: У травні 1945 р. заарештований і вивезений до СРСР, де утримувався спочатку в [Лефортовський] => Лефортовській, а потім у [Бутирський] => Бутирській тюрмі Москви.

С. 319: У 1936 р. виїхав на навчання до [Німечини] => Німеччини в Коледж св. Андрія в Мюнхені, згодом був переведений до Папського східного інституту в Римі.

С. 322: Після відречення отримав [титут] => титул герцога Віндзорського.

С. 322: Юзеф Климент Пілсудський (Józef Klemens Piłsudski, 1867–1935) — польський військовий та політичний діяч, начальник Польської держави у 1918–1922 роках, її перший маршал [піля] => після травневого перевороту 1926 р.

С. 324: Особисто брав участь у переговорах радянської влади з [націоналістичном] => націоналістичним підпіллям (операція “Перелом”), з митрополитом Андреєм Шептицьким і Йосифом Сліпим, а також у створенні “Ініціятивної групи” та ліквідації УГКЦ.

С. 326: Наприкінці 1950-х [роках] => років повернувся в Україну, але мав труднощі з пропискою, а тому виїхав до Прибалтики.

С. 327: Після звільнення у 1955 р. якийсь час працював лікарем, але невдовзі знову був засуджений на вісім років [катожних] => каторжних робіт (1956–1964).

С. 344: За [допомою] => допомогою митрополита Шептицького вступив до Празької духовної семінарії та УВУ, де здобув докторат із філософії.

С. 345: Після розформування таборів на [їхніх] => їхній території були створені нові сільськогосподарські поселення, в яких половину жителів становили колишні в’язні.

С. 353: Наприкінці 1980-х [роках] => років підтримав рух за відновлення УАПЦ в Україні, у 1990 р. відвідав Україну і був обраний першим патріярхом УАПЦ.

С. 359: За першої радянської окупації в 1939 р. [призначний] => призначений директором курортів Косів-Кути з дорученням створити більший [курортий] => курортний центр для лікування хвороб дихальних шляхів та алергічних недуг.

С. 368: Як бачимо, в середині 1950-х [роках] => років о. Прийма перебував на засланні в Козачинську Красноярського краю, а після звільнення повернувся до Львова на Левандівку.

С. 445: L’Osservatote Romano (італ.: “Римський оглядач”) — офіційний друкований орган Апостольського Престолу для [висвілення] => висвітлення публічної діяльности папи Римського, публікації офіційних документів та статей провідних церковних діячів.

С. 445: “Поларіс” (Polaris) — балістична ракета для підводних човнів, розроблена у США в другій половині 1950-х [роках] => років і прийнята на озброєння у листопаді 1960 р.

С. 450: Див. скаргу Йосифа Сліпого в архіві [монастриря] => монастиря сестер милосердя св. [Вінкентія] => Вікентія (без опису).

С. 451: У 1940–1949 pp. був заступником міністра [закордоних] => закордонних справ, у 1949–1953 — міністром [закордоних] => закордонних справ СРСР, а в 1953–1954 — постійним представником СРСР в ООН.

С. 452: Текст скарги Йосифа Сліпого до Верховного суду див. у: Архів Згромадження сестер милосердя св. [Вінкентія] => Вікентія, спр. 14 (опубл. у вид.: І пізнаєте правду, док. № 1, с. 145–154).

С. 492: З 1962 р. в [РСФРР] => РРФСР та інших союзних республіках існувало Міністерство охорони громадського порядку (МООП — Министерство Охраны общественного порядка).

С. 506: Після звільнення в 1962 р. повернувся в Литву, де душпастирював, [розповсюджув] => розповсюджував “Хроніку Литовської Католицької Церкви” та іншу нелегальну літературу.

С. 507: Як політичний журналіст він був невтомним захисником миру та політики ядерного [роззбоєння] => роззброєння й активно пропагував ці погляди у своїх працях та публікаціях.

С. 518: Одного дня під кінець листопада я отримав телефонний [дзінок] => дзвінок із Вашингтона від радянського посла Анатолія Добриніна.

С. 546: Я вручив папі листа, в якому президент [Кенеді] => Кеннеді писав про ті питання, що його хвилюють, і бажав папі доброго здоров’я.

С. 561: У 1956–1969 pp. та з 1974 р. був організатором і директором Інституту прикладної геофізики Гідрометеослужби [СССР] => СРСР.

Підпис під мал. 8: Йосиф Сліпий — ректор духовної [семінірії] => семінарії у Львові

Примечания

1

Повний текст цього слова патріярха Йосифа див.: Благовісник Верховного Архиєпископа Візантійсько-Українського (Греко-Руського) Обряду. Кастельґандольфо 1971, с. 45–48.

(обратно)

2

Повний оригінальний текст цього листа й український переклад див. там само, с. 51–55.

(обратно)

3

Вісті з Риму, вересень 1984, с. 4.

(обратно)

4

Вісті з Риму, жовтень 1984, Документація, 1.

(обратно)

5

Деякі факти в описі історії тексту “Споминів” подаються на підставі свідчень близьких співробітників патріярха Йосифа Сліпого: о. Івана Дацька, о. Івана Музички та владики Любомира Гузара.

(обратно)

6

Léeopold L. S. Braun. In Lubianka's Shadow: The Memoirs of an American Priest in Stalins Moscow, 1934–1945 / ред. G. M. Hamburg. Notre Dame 2006. Див., зокрема, вступ Ґарі М. Гамбурґа до споминів Леопольда Брауна, с. LII–LXX.

(обратно)

7

Мирослав Лабунька захистив свою докторську працю у 1978 р., а через 20 років на її основі видав книжку “Легенда про новгородський білий клобук”. Див.: М. Labunka. The Legend of the Novgorodian White Cowl. Munich 1998.

(обратно)

8

Спомини Патріярха Йосифа про своє село Заздрість // Духовна спадщина Патріярха Йосифа Сліпого і сучасні проблеми розвитку української науки та культури Львів / ред. А. Рудницький. Львів 2000, с. 53–73.

(обратно)

9

Див.: Giovanni Choma. Josyf Slipyj. Padre e confessore della Chiesa Ucraina martire. Città di Castello 1990 (український переклад: Іван Хома. Йосиф Сліпий. Отець та ісповідник Української мученицької Церкви. Рим 1992); Ivan Choma. Josyf Slipyj. “Vinctus Christi” et “defensor unitas”. Roma 1997; Ivan Choma. Josyf Slipyj. Milano 2001.

(обратно)

10

Владика Хома почав нумерацію сторінок щойно з другого зошита, і тому рукопис “Споминів” завершується 338 сторінкою, але потім він додав ще 49 сторінок першого зошита, так що в сумі вийшло 387 сторінок.

(обратно)

11

Перший зошит (49 сторінок) — охоплює дитячі роки Йосифа Сліпого; другий зошит (стор. 1-59) — гімназійні роки; третій зошит (стор. 60-114) — навчання в семінарії; четвертий зошит (стор. 115–183) — 1939–1944 роки (до смерти митрополита Шептицького); п’ятий зошит (стор. 184–252) — період судового процесу та етапів до 1950 року; шостий зошит (стор. 253–300) — роки ув’язнення до звільнення та переговорів у Москві у 1953 році; сьомий зошит (стор. 301–338) — 1953–1963 роки аж до остаточного звільнення.

(обратно)

12

Іван Хома помилково називає Йоганнеса Віллебрандса архиєпископом, тому, що ця замітка була написана після 1976 p., коли Віллебрандс вже отримав архиєпископську гідність. Йоганнес Ґерардус Марія Віллебрандс (Johannes Gerardus Maria Willebrands, 1909–2006), родом з Нідерландів, на час звільнення Йосифа Сліпого у 1963 р. ще не був архиєпископом, а тільки священиком, і виконував обов’язки секретаря Секретаріяту в справах християнської єдности (1960–1969). Віллебрандс був призначений титулярним єпископом Мауріяни і висвячений папою Павлом VI тільки в червні 1964 p.; у 1969 р. він став кардиналом-дияконом церкви свв. Косми і Дам’яна, а в 1975 — кардиналом-священиком церкви св. Себастіяна в катакомбах. У 1969–1989 pp. Віллебрандс очолював Секретаріят у справах християнської єдности, заступивши на цій посаді покійного кардинала Беа; у 1975–1983 pp. був архиєпископом Утрехта; у 1979–1989 — співголовою Міжнародної змішаної комісії з католицько-православного діялогу. У 1989 p., з досягненням 80-річного віку, пішов на пенсію. У 1997 р. переїхав до францісканського монастиря в м. Денекамп (Нідерланди), де й помер 2 серпня 2006 р. На час смерти він був найстаршим членом Колегії кардиналів.

(обратно)

13

Деякі зошити містять точну дату початку (або кінця) запису: перший зошит — 10 січня 1964 p.; другий зошит — 17 січня 1964 p.; четвертий зошит — 16 червня 1964 p.; сьомий зошит — 25 серпня 1964 р. Зошити, в яких відсутня дата, очевидно, є плавним продовженням попереднього зошита (без перерви в диктуванні), і тому, мабуть, владика Хома вважав зайвим зазначати дату.

(обратно)

14

Це останнє речення Іван Хома дописав олівцем пізніше, коли знайшовся перший машинопис.

(обратно)

15

Окрім згаданого вже фрагменту спогадів про родинне село (див. прим. 4 вище [у електронній версії — прим. 8. — Прим. верстальника]), див. також два невеличкі уривки зі “Споминів” про смерть Шептицького та про переговори радянської влади з митрополитом Йосифом Сліпим у 1960–1961 pp., опубліковані о. Іваном Гриньохом: Дві версії про смерть слуги Божого Андрея Шептицького // Літопис Голготи України, т. 2: Репресована Церква. Дрогобич 1994, с. 53–58; Спомини Патріярха Йосифа // там само, с. 139–153.

(обратно)

16

Замітка Василя Лева щодо тексту “Споминів” // ІА УГКЦ, ф. Патріярх Йосиф Сліпий, оп. 1, спр. 3: “Спомини”, б. п.

(обратно)

17

J. Pelikan. Confessor Between East and West: A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj. Grand Rapids 1989.

(обратно)

18

Отець Григорій Дичковський був двоюрідним стрийком Йосифа Сліпого, тобто сином Миколи Дичковського — брата діда Романа Дичковського.

(обратно)

19

Про походження цього документа див. “Спомини”, с. 72, прим. ii [у електронній версії — прим. 77. — Прим. верстальника].

(обратно)

20

Сторінки 116, 130, 139 відсутні у порівняльній таблиці, бо не містять ніяких доповнень, зроблених патріярхом власноручно. Втім, наявність підкреслень, зроблених, ймовірно, владикою Хомою, виразно показує, що ці сторінки теж походять з якоїсь іншої версії машинопису, відмінної від А1.

(обратно)

21

На сторінці 1 виправлення патріярха відсутні.

(обратно)

22

Сторінка 24 містить також доповнення і поправки Івана Хоми.

(обратно)

23

При упорядкуванні копій “Споминів” ці листки були обрізані десь на 3 см, тому тепер вони короткі.

(обратно)

24

Ця друга копія з ІІЦ була передана мені для роботи над редакцією “Споминів” і тепер теж зберігається в Історичному архіві УГКЦ в Римі.

(обратно)

25

У копії В2 бракує початку включно з 26-ю сторінкою, але цілковита однозгідність тексту на подальших сторінках дозволяє припускати це з доволі великою певністю.

(обратно)

26

Сторінка 20 десь загубилася і була пізніше доповнена, можливо, самим Іваном Хомою, який її наново передрукував чи скопіював на звичайному листку без водяних знаків.

(обратно)

27

Спомини патріярха Йосифа про своє село Заздрість // Духовна спадщина Патріярха Йосифа Сліпого і сучасні проблеми розвитку української науки та культури / ред. А. Рудницький. Львів 2000, с. 53–73.

(обратно)

28

Клавдія (Анна Марія) Федаш (Claudia Feddish, 1909–1978) — василіянка, народилась у США в родині українських емігрантів, вступила до монастиря у віці 16 років, у 1927 р. склала перші обіти, а в 1930 — довічні обіти. З 1954 р. виконувала обов’язки заступниці генеральної настоятельки та економки ЧСВВ, у 1963–1971 — генеральна настоятелька; в цей період заснувала два перші монастирі сестер-василіянок в Австралії (у Мельбурні та Сіднеї), брала участь як спостерігач у Другому Ватиканському соборі. Після відходу з посади генеральної настоятельки працювала над виданням “Творів” Йосифа Сліпого, викладала англійську мову в Українському католицькому університеті та в Українській папській малій семінарії св. Йосафата. Померла 1 січня 1978 р. Див.: Curriculum Vitae della Madre Claudia (Anna Feddish) // IA УГКЦ, ф. Церковні інституції та комунікація, оп. 4: Греко-католицькі храми і чернечі спільноти, спр. Крипта собору Святої Софії (без сигнатури), папка Клавдії Федаш, арк. 1.

(обратно)

29

Фрагменти про польських та українських повстанців, які пограбували діда Романа, про дітей діда Романа по материнській лінії та про братів і сестер Йосифа Сліпого. Див.: Спомини патріярха Йосифа про своє село Заздрість, с. 57–58.

(обратно)

30

Див. с. 434 цього видання.

(обратно)

31

Іван Хома. Йосиф Сліпий: Отець та ісповідник Української мученицької Церкви. Рим 1992, с. 121.

(обратно)

32

Зауважені неточності ми намагалися виправити та прокоментувати у примітках.

(обратно)

33

М: <його багатства>; А1, A4, В1: <йому багатства>.

(обратно)

34

А1: <оселею> В1: <оселя>.

(обратно)

35

A4, В1, C1; М, А1: <між Серетом і Збручем>.

(обратно)

36

A1; В1: <10–15 км>.

(обратно)

37

В усіх версіях: <Варварінці>. Написання скореговано відповідно до сучасної норми.

(обратно)

38

Пантелиха (чи радше Панталиха) — унікальний реліктовий степ, що розлягався між Стрипою та Серетом. Свого часу там планувалося створити заповідник, але під час Першої світової війни частина рідкісних видів птахів була винищена, а згодом селяни через земельний голод переорали більшу частину степу. У середині цього степу лежить невелике село з такою самою назвою. Див.: Зенон Яворський. Село і степ Панталиха // Теребовельська земля: Історично-мемуарний збірник / упор. І. Винницький [= Історичний архів НТШ, т. 20]. Нью Йорк — Париж — Сідней — Торонто 1968, с. 770–773.

(обратно)

39

A1; М: <1 ½>; A4: <2 ½ метра>; В1, С1: <2 і півметра>

(обратно)

40

Цей камінь був віднайдений на початку XX ст. в урочищі “Шляхетчина”, приблизно за 7 км від річки Серет. Точні розміри кам’яного обеліска були такі: довжина — 5,5 м, ширина — 1–1,21 м, товщина — 0,18 м. Камінь мав три знаки, схожі на тамги або руни. Історики ще не визначилися, чи це був прикордонний межовий стовп, а чи надмогильний камінь. Взимку 1904 р. мешканці Заздрости перевезли його 18-ма кіньми на спеціяльно зроблених санях до села й поклали біля костела. За часів більшовицької окупації камінь пропав.

(обратно)

41

М, В1: <Літературнім Віснику>; А1, A4, С1: <Літературно Науковім Віснику>.

(обратно)

42

Лянцкоронські (Lanckorońscy) — один з давніх польських родів, що виводиться від лицарів “з Бжезя” (в Малопольщі), які у XIV столітті одержали від короля Казимира Великого (1333–1370) замок Лянцкорон. Найвідомішим представником роду був Предслав Ланцкоронський (Przecław Lanckoroński, †1531) — хмельницький староста часів польського короля Сигизмунда І (1506–1548), син сенатора Станіслава Лянцкоронського та Анни Курозвенцької, зять князя Костянтина Острозького та свояк великого князя литовського Олександра І (1492–1506). Він вийшов на історичну арену в 1506 р. як вмілий полководець, що рятував степові кордони Поділля від нападів турків і татар. Предслав Лянцкоронський здійснив два великі походи на Білгород-Дністровський (1516) та Очаків (1528). До своїх кампаній він активно залучав козацькі загони, через що в історичній традиції за ним закріпилося звання першого гетьмана козаків. Свій вплив Лянцкоронські зберегли і в пізніші часи. У кінці XVI — початку XVII століття Станіслав Лянцкоронський (1585–1617) обіймав посаду подільського воєводи, а його внук Станіслав (†1650) очолив Брацлавське воєводство. Ланцкоронські залишалися одним із найвпливовіших родів Поділля та Брацлавщини аж до остаточного розподілу Речі Посполитої в кінці XVIII століття. До кінця невідомо, котрого з Лянцкоронських мав на увазі Йосиф Сліпий як можливого засновника Заздрости, але його замітка про давність назви Бульваград дозволяє припускати, що він відносить початки свого рідного села до часів козацтва.

(обратно)

43

Патріярх Йосиф тут сам додає примітку з дещо відмінним коментарем у різних версіях: А1, A4: <Теребовельська Земля, Ню Йорк, 1968, 629 і сл. В статті Дичковського>; A4, В1: <Теребовельська Земля, Ню Йорк, 1968, ст. 629. У статті є деякі неточності>.

(обратно)

44

A1, A4, C1; B1: <Тюха, що пливе з-під Беневівської долини і перетинає Стару і Нову Заздрість та впадає до Серету; друга, якої назви не тямлю, випливає з Пантелиських озер за Заздрістю з боку Дарахова, і впадають обидві до Серету>.

(обратно)

45

“Вудвуд” — діял. назва одуда.

(обратно)

46

А1; A4, В1: <на весь виднокруг>.

(обратно)

47

A4, В1; М, А1: <сумовитий вид>; С1: < меланхолійний, сумовитий тон>.

(обратно)

48

C1; А1: <подорожні>; A4, В1: <подорожні вандрівні жебраки>.

(обратно)

49

В1: <передусім гречку для пчіл на степах>.

(обратно)

50

A1, A4, В1: <з гомінким співом>.

(обратно)

51

В1-1с: <нерозбірлива фраза>.

(обратно)

52

Батько Йосифа Сліпого Іван Семенович Сліпий помер у 1927 р.

(обратно)

53

Назвисько — тут: прізвище.

(обратно)

54

Йосиф Сліпий, напевно, бере цю інформацію з тої самої статті, на яку посилається вище, коли описує рідне село Заздрість: Р. Сліпий, Г. Коберницький. Заздрість Нова і Стара // Теребовельська земля, с. 629–632. У справі походження прізвищ “Сліпий”, “Коберницький” та “Дичковський” до Йосифа Сліпого писав у 1944 р. о. Володимир Тарнопільський (1905–1973), що з 1934 р. був парохом Заздрости. У своєму листі від 15 листопада 1944 року о. Тарнопільський зазначає, що в метриках зайшла випадкова помилка щодо прізвища “Сліпий” і що правильне прізвище є “Коберницький”, як про це свідчили найстарші люди на парохії, в тому числі й його покійний дядько Микола Дичковський та о. Теодор Цегельський, парох Струсівської парохії, до якої в той час належала Заздрість. Однак о. Тарнопільський не врахував того факту, що бабка Йосифа Сліпого Анна була одружена двічі: вперше — із Семеном Сліпим, від якого мала сина Івана Сліпого, а вдруге — з Олексієм Коберницьким, від якого мала сина Георгія. Олексій Коберницький був не батьком, а вітчимом Івана Сліпого (батька Йосифа Сліпого); а що його мама Анна перейшла на прізвище другого чоловіка, то й її син Іван також успадкував це прізвище. Остаточне вияснення про прізвище Йосифа Сліпого подала Оксана Сліпа (Горбатенька), внучка сестри Йосифа Сліпого Францішки (інтерв’ю з нею див. у ст.: Іван Хома. Патріярх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії // Духовна спадщина Патріярха Йосифа Сліпого і сучасні проблеми розвитку української науки та культури / ред. А. Рудницький. Львів 2000, с. 51). Виглядає, що вітчим Олексій Коберницький теж жив недовго і скоро помер, бо Йосиф Сліпий нічого про нього не згадує у своїх “Споминах”. Так само й парох Заздрости о. Володимир Тарнопільський засвідчує у своєму листі з 1944 p., що Іван Сліпий став круглим сиротою ще в дитинстві й був усиновлений своїм майбутнім тестем Романом Дичковським, який жив у Хмелівці і потім віддав за Івана свою дочку Анастасію. Звідси й третє прізвище — “Дичковський”. Прізвище “Сліпий” супроти “Коберницький-Дичковський” обстоювала у листі до Івана Хоми з 18 травня 1966 р. жителька Струсова Ольга Сліпа (1921 р. н.), дочка Родіона Сліпого, однолітка та двоюрідного брата Йосифа Сліпого. Вона долучила до свого листа відповідні документи: копії метричних книг Струсова про народження Івана Сліпого (1.05.1846) та Георгія Коберницького і довідку із ЗАГСу про те, що батьками Сліпого Йосифа Івановича, народженого 17 лютого 1892 р. в селі Заздрість Теребовлянського p-ну Тернопільської обл., є Сліпий Іван Семенович та Сліпа (Коберницька) Анастасія Романівна (лист див. у ІА УГКЦ, ф. Патріярх Йосиф Сліпий, оп. 1, спр. 5: “Листування з родиною”, б.п. На цей лист посилається також І. Хома у ст.: Патріярх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії, с. 7.

(обратно)

55

За свідченнями Оксани Сліпої (Горбатенької), дідо Йосифа Сліпого Семен мав чотирьох братів (Павла, Петра, Тимка, Юрка) та кілька сестер. Див.: Іван Хома. Патріярх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії, с. 51.

(обратно)

56

Анна Сломінська — дочка Адальберта та Марії Сломінських. Оксана Сліпа (Горбатенька) згадує, окрім Семена та Георгія, ще про одного сина Анни: “По Коберницькому баба Йосифа мала сина — називавсі Мартин, його правнука живе ше на кінци села”. Особу Мартина встановити не вдалося. Чи був він сином Коберницького, чи когось іншого, невідомо. Див. там само.

(обратно)

57

Анастасія Романівна Сліпа (Коберницька) з роду Дичковських (1850-1924) — мати Йосифа Сліпого.

(обратно)

58

Теодор Цегельський (1861–1939) — священик Львівської архиєпархії, вдівець з 1918 р., служив у Струсові Теребовельського пов. спочатку сотрудником (1884–1889), потім адміністратором (1889–1890) і врешті парохом (1890–1939). З 1936 р. — член Львівської митрополичої консисторії. Помер у Струсові 28 червня 1939 р. Йосиф Сліпий особисто очолив його похорон. Отець Теодор Цегельський виховав дев’ятьох власних дітей та шістьох сиріт, дітей сестри своєї дружини Олени та отця Івана Зафійовського (†1898). Серед них — священномученик Микола Цегельський та о. Адріян Зафійовський, репресований у радянські часи. Докладніше див.: Лідія Купчик. Родом зі Струсова. Розповіді про Цегельських. Львів 2002, с. 19–40; Лідія Купчик. Життєносні стовпи Церкви. Львів 2010, с. 52–59.

(обратно)

59

B1-1a, C1; А1, A4: <Лятаровського>; М, В1-1с: <Лятровського>; В1-1b: <Лятеровського>.

(обратно)

60

М, B1-1a, C1; B1-1b: <син. Помер Йосиф Дичковський> В1-1c: <син. Помер Дичковський>. Це різночитання закралося, напевно, через недогляд Івана Хоми при наборі тексту на друкарській машинці, бо слова “помер” немає в рукописі, а в машинописі В1 Йосиф Сліпий власноручно це слово закреслив.

(обратно)

61

A1, С1: <Вишнивецький-Янусевич>; В1: <Вишнивецький-Янусєвич>.

(обратно)

62

За умовами Конкордії 1863 року, підписаної між польським і українським єпископатом, міжобрядові стосунки, в тому числі й уділяння таїнств та виховання дітей у мішаних українсько-польських шлюбах, строго регламентувалися. Згідно з Конкордією у мішаних подружжях дочки мали успадковувати обряд матері, а сини — обряд батька. Конкордія суворо забороняла самовільні переходи чи перетягнення з одного обряду на інший без дозволу Апостольського Престолу і оголошувала їх недійсними. Хрещення дітей священиком іншого обряду допускалося лише у виняткових випадках: при крайній потребі, небезпеці смерти чи у випадку утрудненого доступу до священика власного обряду через відстань або інші перешкоди. Втім, навіть у цих крайніх випадках хрещення, уділене священиком іншого обряду, не тягнуло за собою зміну обряду, ані не могло стати для цього приводом у майбутньому.

Коли Йосиф Сліпий пише про златинщення своєї родини, він має на увазі саме ці умови Конкордії 1863 р. і звертає увагу лише на неправильне хрещення дівчат, бо діти чоловічої статі, згідно з Конкордією, і так мали бути охрещені в латинському обряді. Трохи детальніше Йосиф Сліпий пише про златинщення своєї родини через прадіда Вишневецького-Янусевича у своєму листі від 18 листопада 1974 року до племінниці Христини Дичковської, внучки його тітки Розалії Янковської. Христина, хоч і була охрещена в латинському обряді, вступила до греко-католицького монастиря і під час свого новіціяту написала спогади про родину, уривок з яких вислала Йосифу Сліпому. У відповіді на її лист Йосиф Сліпий виправляє деякі неточності та пояснює Христині, яким чином їхня родина була переведена на латинський обряд і спольщена. Він, зокрема, пише: “Вишневецький оснував Вишнівчик біля Зарваниці. Він там, очевидно, поселив своїх, і з ними Янусєвича, побіч латинської церкви. Янусєвич, який говорив, впрочім, по-українськи, оженився з українкою (рускою), з дому Свірська, яка була греко-католичка і українка (руска). А що костел латинський — польський, був в межу з Янусєвичом, то він похрестив свої діти на латинське, бо церква була 1 і ½ км дальше від Янусєвича. Так і твоя прабабця Варвара, а моя бабка, була охрещена в латинськім обряді зовсім неправильно, бо пізніше, як жена Романа Дичковського, похрестила своїх шість доньок на польське, так що властиво і твоя бабка, а моя тета Розалія, правильно мали би бути нашого греко-католицького обряду. І мої сестри Франя і Ґеня придержувалися греко-католицького обряду, хоч були хрещені по-латинськи” (див.: ІА УГКЦ, ф. Патріярх Йосиф Сліпий, оп. 1, спр. 5: “Листування з родиною”, б.п.).

(обратно)

63

Село Хмелівка (Винявка) лежить у 20 км на південний захід від Теребовлі. Село засноване ще за часів Хмельниччини (близько 1649 р.) і навіть, можливо, назване Хмелівкою на честь Богдана Хмельницького. Назва “Винявка” з’явилася дещо пізніше, коли король подарував це село певному шляхтичеві Винявському за якісь заслуги, і той за згодою влади змінив його назву. В 1809 р. коло села відбулась битва, в якій польські повстанці завдали поразки австрійським військам ген. Бекера. Щоб затерти пам’ять про невдалу битву, австрійський уряд привернув селу давню назву “Хмелівка”. Після Першої світової війни, у 1921 чи 1922 p., тобто ще до остаточного рішення про долю Галичини, польський уряд знову змінив назву села на “Винявка”, а в 1947 р. йому остаточно повернуто назву “Хмелівка”.

(обратно)

64

A4, B1, C1; М, А1: <двох синів, згаданого Йосифа і молодшого Миколая>. Рукопис згадує лише двох синів діда Романа — Йосифа, що успадкував маєток у Заздрості, та Миколая, що отримав у спадок маєток у Винявці. Однак дещо нижче, після опису долі двох Романових синів та п’ятьох дочок, іде такий текст: “Найстарший син Гавриїл одержав також маєток у Заздрости. Дідо Роман також мав ще братів Івана і Миколая Дичковських, дуже заможних в Заздрости”. У машинописі А1 Йосиф Сліпий закреслив перше речення про спадок сина Гавриїла в Заздрості, але додав “Гавриїла” до наступного речення про братів діда Романа, так що в результаті вийшло, що Гавриїл був не сином, а братом Романа. Однак у другій редакції — в машинописі В1 — Йосиф Сліпий зробив ще інакші поправки та вставки, з яких виходить, що Роман мав трьох синів (Гавриїла, Йосифа та Миколая) і трьох братів (Гавриїла, Івана та Миколая), тобто один з його синів і один з його братів мали те саме ім’я “Гавриїл”. Редакція С1 йде за поправками, внесеними у В1. Чи справді це були дві різні особи, а чи одна й та сама (і Йосиф Сліпий просто помилився), тепер годі встановити.

(обратно)

65

М, В1; А1, A4, С1: <на себе>.

(обратно)

66

С1. В інших копіях (А1, A4) Йосиф Сліпий оформляє це пояснення у примітці: “Ти дідич, давай гроші на постання”; В1: “Ти дідич, давай гроші на постання польське”.

(обратно)

67

У редакції В1 з являється доповнення червоним кольором (внесене, ймовірно, Іваном Хомою), яке пояснює та уточнює національну приналежність тих “польських повстанців”, які насправді були не поляками, а українцями. Йосиф Сліпий пояснює: “Як видно, то були українці. Зрештою, в Українській Духовній семінарії у Львові за часів Маркіяна Шашкевича питомці говорили по-польськи. Наш митрополит Куїловський, заки став священиком, був польським повстанцем”. Невідомо, звідки ця вставка взялася, бо її немає в редакції А1. Відсутня вона також і в копії A4, з чого можемо робити висновок, що вона була внесена у машинопис В1 вже після того, як була зроблена зведена копія A4. Владика Хома при редагуванні версії С1 та С2 зробив цю вставку перед реченням про польських повстанців і тим самим вніс суперечність щодо національности повстанців. Насправді ж Йосиф Сліпий просто пояснює, що ті польські повстанці були українцями, тільки розмовляли по-польськи.

(обратно)

68

Цю подію Йосиф Сліпий ще раз описує в листі до Христини Дичковської від 18 листопада 1974 року та уточнює, що повстанці забрали у діда Романа 1200 ринських, що в перерахунку на сучасні гроші (станом на 1970-ті pp.) відповідало 120 тисяч доларів. Див.: ІА УГКЦ, ф. Патріярх Йосиф Сліпий, оп. 1, спр. 5: “Листування з родиною”, б. п.

(обратно)

69

До цієї другої пожертви долучився також брат діда Романа Микола Дичковський, але, за словами матері Йосифа Сліпого, Миколин даток на будову церкви був дуже малий у порівнянні з пожертвою діда Романа. Так чи так, ім’я Миколи теж значиться серед ктиторів церкви у Заздрості.

(обратно)

70

Йдеться про батька Йосифа Сліпого Івана Семеновича Сліпого, який був усиновлений своїм майбутнім тестем Романом Дичковським, а потім одружився з його дочкою Анастасією. Детальніше про це див. прим. 5 вище [у електронній версії — прим. 54. — Прим. верстальника].

(обратно)

71

Іван Хома додає замітку, що чоловік тієї дочки на прізвище Сіканович (ім’я невідоме) працював лікарем у Настасові.

(обратно)

72

Йосиф Сліпий власноручно додає: “з якої походить суддя Сіканович, тепер в Лондоні”.

(обратно)

73

В1: <батька доктора Родіона>.

(обратно)

74

A4, С1: <з якої родини походив полковник стрільців д-р Родіон Сліпий, похоронений у Мюнхені, і старший син Тимотей Василевич>. Ця вставка, ймовірно, була внесена не Йосифом Сліпим, а Іваном Хомою, бо її немає в оригінальних поправках ні в першій, ні в другій редакціях, а лише у пізніших зведених редакціях. Окрім того, у ній закралася помилка щодо місця поховання Родіона, бо ж він похований не в Мюнхені, а в Міттенвальді.

(обратно)

75

Мова йде про Володимира Костецького. Ця вставка є лише в другій редакції, тобто в A4, В1. Її текст тут дещо змінений для ясности думки, зокрема, додано пунктуацію та узгоджено відмінки. Оригінальний текст такий: <п’ята, зглядно шоста, в Микулинцях Костецька, якої син був австрійським генералом, а другий судовим радником у Львові, член і управитель Ставропігійського Інституту>. Тут заходить певна плутанина у переліку дочок діда Романа, так що остання дочка, заміжня Костецька в Микулинцях, виступає спочатку як п’ята, але потім іде уточнення, що в дійсності вона шоста. Ця плутанина вийшла внаслідок внесених Йосифом Сліпим поправок у першій редакції, яких бракує в другій редакції. Під час надиктовування “Споминів” у перерахунку Романових дочок Йосиф Сліпий не врахував своєї матері й почав рахунок не від Анастасії, а від своєї тітки Сіканович; другою була Францішка, третьою — Таїса, четвертою — Розалія. Тому в сумі вийшло чотири дочки, а не п’ять. При перевірці першої редакції Йосиф Сліпий виправив цей недогляд і змінив лічбу, долучивши до неї свою матір Анастасію, так що вона стала першою, Сіканович — другою, Францішка — третьою, Таїса — четвертою, а Розалія — п’ятою. У другій редакції, натомість, він не зауважив цієї неузгоджености, і лічба залишилася без змін — так, як було написано в рукописі. Вставка про останню дочку, Костецьку, ймовірно, пізнішого походження, ніж усі інші поправки Йосифа Сліпого, бо з’являється щойно в другій редакції і внесена не рукою патріярха, а надрукована на машинці Іваном Хомою. Оскільки у другій редакції лічба залишилася без змін, то, відповідно до такого рахунку, остання дочка, Костецька, стала п’ятою. Коли ж Іван Хома віднайшов першу редакцію “Споминів” і переносив поправки з неї до другої редакції, то не міг не помітити цієї неузгоджености і, можливо, навіть сам зробив це уточнення, що Костецька була не п’ятою, а шостою дочкою діда Романа. Чому згодом, при редагуванні третьої редакції тексту “Споминів” (С1 та С2), Іван Хома пропустив цю вставку, невідомо.

(обратно)

76

Тут було речення про сина Гавриїла, яке Йосиф Сліпий власноручно закреслив: <Найстарший син Гавриїл одержав маєток в Заздрости>.

(обратно)

77

Тут Йосиф Сліпий власноручно додає: “його син Григорій був священиком”. Ми не включаємо цієї вставки в основний текст, щоб речення не затратило своєї цілости та зрозумілости. Проте ця вставка досить важлива. Йосиф Сліпий мав тісні контакти з родиною священика Григорія Дичковського, і документ про його смерть долучений до “Споминів”. Це долучення не випадкове, а було зроблене згідно з бажанням самого Йосифа Сліпого, про що довідуємося з його листування із дочкою о. Григорія Кекилією Луцишин, яка в 1976 р. вислала йому копію свідоцтва про смерть батька. У супровідному листі вона писала: “Між документами я знайшла метрику смерти мого тата — і думаю, що це добрий доказ доброти св. Андрея Шептицького, що післав хворого священика до Гориції. Пересилаю відпис. Прошу передати до беатифікаційного відділу у Ватикані”. На це Йосиф Сліпий відповів їй: “Дорога Цилю! Я не знав, що Твій тато помер в Гориції. Про це згадаю також у своїх споминах”. Як бачимо, Йосиф Сліпий дотримав свого слова. Отець Григорій Дичковський (1863–1902) був священиком-катехитом. Висвячений у 1890 p., він служив спочатку сотрудником у с. Мала Пониковиця біля Бродів, а потім душпастирював на Бережанщині у селах Ценів (1894–1898) та Лісники (1898–1902). Блажейовський у своєму шематизмі допустився неточности, коли написав, що Григорій Дичковський народився в 1864 p., а помер у Лісниках 6 січня 1902 р. Як видно з листа доньки та долученого до нього документа, він народився 14 січня 1863 р. в Заздрості, а помер 8 січня 1902, у віці 38 років, у Ґоріції, що в теперішній Італії (див. повну цитату з документа на с. 32 вище [у електронній версії — підрозділ А3 (Гриньох) розділу Опис рукопису та машинописних версій. — Прим. верстальника]; Шематизм, с. 102: лист Кекилії Луцишин від 24 травня 1976 року та відповідь Йосифа Сліпого від 2 червня 1976 року // ІА УГКЦ, фонд патр. Й. Сліпого, № 1275–1276).

(обратно)

78

Див. с. 70, прим. 1 [у електронній версії — прим. 64. — Прим. верстальника].

(обратно)

79

Микола Сліпий (1872 — бл. 1952) — найстарший брат Йосифа Сліпого, був неодружений і жив як монах. Йосиф Сліпий пише, що Микола помер після арешту більшовиками в 1944–1945 pp., але за іншими даними, він помер у віці понад 80 років, тобто не раніше 1952. У своїх свідченнях односельчани Сліпого із Заздрости, як і його родичі, нічого не згадують про арешт Миколи, а тільки зазначають, що радянська влада забрала у нього корову. На старість Миколі допомагали сусіди (Петро Архитко) та родина його сестри Францішки. Внучка Францішки Сліпої Оксана Сліпа (Горбатенька) 28 липня 1995 р. подала детальні відомості про смерть Миколи Сліпого (див.: Іван Хома. Патріярх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії, с. 50–51).

(обратно)

80

Сестра Йосифа Сліпого Марія Янковська — народилася в 1870 p., померла в 1930-му.

(обратно)

81

A4, В1: <помер перед війною>. Тут Йосиф Сліпий, очевидно, має на увазі Першу світову війну. Точну дату смерти Михайла Сліпого встановити не вдалося, але він, імовірно, помер незадовго до початку війни, можливо навіть у 1914 р.

(обратно)

82

Брат Михайло Сліпий (1877–1914) був одружений з Доротеєю і мав трьох дітей: двох синів, Миколая і Романа, та дочку Марію (Маринку) Наконечну. З останньою Йосиф Сліпий підтримував постійне листування (див.: ІА УГКЦ, ф. Archivium Patr. S. Sofia, спр. 407: Polonia. Litterae fidelium, т. 1, арк. 19–21).

(обратно)

83

Францішка (або Франя) Дичковська (1875–1948) — сестра Йосифа Сліпого, одружена з Омеляном Дичковським, мала вісьмох дітей: п’ятьох дочок і трьох синів. Два сини Францішки, Володимир та Роман, загинули в 1944 р. Третій син, Микола (1910–1985), став священиком (1935) і перейшов на православ’я (1946). Одна з внучок Францішки, Оксана Сліпа (Горбатенька), 28 липня 1995 р. подала цінні відомості про родину Йосифа Сліпого (див.: Іван Хома. Патріярх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії, с. 45–52).

(обратно)

84

Микола Дичковський (1910–1985) — племінник Йосифа Сліпого, син його сестри Францішки та Омеляна Дичковського. Закінчив Греко-католицьку богословську академію у Львові за ректорства Йосифа Сліпого і в 1935 р. був висвячений на священика. Спочатку служив сотрудником у Старому Селі коло Бібрки. Після перерви через хворобу (1938–1939) душпастирював у с. Волосянка Славського p-ну Дрогобицької обл. (тепер Сколівський р-н Львівської обл.) та в селі Тухолька Львівської обл. У 1946 р. підписався про перехід на православ’я, та все одно не уникнув репресій — був засуджений і відбував ув’язнення у Воркуті. Після повернення був деканом у Стрию, де й помер у 1985 р.

(обратно)

85

Роман Сліпий (1881–1918) — брат Йосифа Сліпого що, хоч і помер досить рано, відіграв дуже важливу роль у формуванні особистости Йосифа Сліпого. Коли малому Йосифу виповнилося п’ять років, Роман купив йому “Буквар” і зимовими вечорами вчив його читати й писати — і йдучи до школи, хлопець уже вмів і те, й друге. На знак вдячности своєму братові Йосиф Сліпий у 10-ту річницю його смерти присвятив його пам’яті книжку “Шляхом обнови” (Львів 1928), де виклав ідейні основи майбутнього Товариства Українських студентів-католиків “Обнова”, що було створене двома роками пізніше. Крім того Йосиф Сліпий із вдячністю згадує свого брата Романа у “Благодарнім Слові”, виголошеному 17 лютого 1972 р. з нагоди свого 80-ліття у храмі Жировицької Божої Матері в Римі, а також у своєму “Заповіті”. Див.: Твори, т. 3–4, с. 123–127; т. 13, с. 149; Патріярх Йосиф. Заповіт. Філадельфія 1992, с. 4.

(обратно)

86

Євгенія Крупа (1884–1918) померла невдовзі після смерти брата Романа.

(обратно)

87

Мається на увазі Перша світова війна.

(обратно)

88

Про Володимира Сліпого не маємо інших відомостей, окрім дат його життя: 1888–1918.

(обратно)

89

B1; А1, A4: <Хоч як хотів я бачити, як розквітався мак, то однак ніколи не вдалось мені це побачити>.

(обратно)

90

A1, C1; В1: <на п’ятому-шостому році>.

(обратно)

91

В1: <навчена річ>.

(обратно)

92

Тут “овочі” в архаїчному значенні “фрукти”.

(обратно)

93

Нім.: “Я є молодий, ти є малий…”

(обратно)

94

“Кірха” (з нім.: “Kirche”) — Лютеранська церква.

(обратно)

95

A1, А1, C1; М, В1: <хотіла>.

(обратно)

96

Михайло-Іван Світенький (1858–1936) — священик-катехит, вдівець (з 1890), душпастирював у селах Львівщини та Тернопільщини (Товсте, Ладичин, Вовків). У 1894–1896 pp. був заступником декана Щирецького деканату, у 1897–1898 — працював катехитом у Львові, у 1899–1900 — військовим капеланом у Перемишлі, з 1901 — служив безперервно парохом у Ладичині, де помер 15 червня 1936 р.

(обратно)

97

Микола Ляторовський (1810–1889) — греко-католицький священик Львівської архиєпархії, висвячений у 1838 p., вдівець (з 1884). Душпастирював на Тернопільщині, довголітній парох Струсова (1843–1889).

(обратно)

98

Василь Левицький (1870–1943) — одружений священик, після свячень у 1893 р. був сотрудником у Струсові (1894–1901), потім душпастирював у Бірках Великих і Малих, у Тернополі, а з 1920 р. й до кінця життя був парохом у с. Лука-Мала, де й помер 17 лютого 1943 р.

(обратно)

99

Роман Левицький (1895–1962) — одружений священик, висвячений у 1925 p., душпастирював у селах Бубнище (Долинський д-т), Дідушиці-Малі біля Стрия, Кудобинці (Зборівський д-т), у 1935–1946 pp. був парохом у Братківцях. З приходом більшовиків був заарештований і засланий у Сибір (Хабаровський край). Помер у Стрию 30 листопада 1962 р.

(обратно)

100

Ілля Копровський — український маляр, член Товариства для розвою руської штуки.

(обратно)

101

Платон Карпінський (1873–1937) — священик, відомий богослов, філософ, душпастир, проповідник, член НТШ. Родом із Красного, закінчив гімназію в Бережанах, вивчав філософію та богослов’я у Львові. Висвячений у 1898 p., душпастирював на Бережанщині та Теребовлянщині: спочатку був сотрудником у Дарахові (1898–1899), Кобиловолоках (1899–1901), Струсові (1901–1904), згодом парохом у Вербові (1904–1905), Дичкові (1903–1913) та Острівці (1913–1937); проводив велику проповідницьку та громадську діяльність, створював кооперативи “Сільського Господаря”, заснував понад 40 читалень у Підгаєцькому, Теребовлянському і Тернопільському повітах. Опублікував свої проповіді, а також переклади проповідей з чеської мови.

(обратно)

102

Це питання не таке просте, як може здатися на перший погляд, і Йосиф Сліпий не даремно написав тут церковнослов’янський термін “общеніє святих” (лат.: “communio sanctorum”), який важко перекласти українською, зберігши все його семантичне навантаження. Сама фраза походить з Апостольського Символу Віри, що розвинувся в Південній Галії десь між V і VIII ст. з латинського хрещального символу. Одним із додатків його розширеної версії була також фраза: “Credo… in sanctorum communionem”, щодо якої виникали два питання: 1) чи ця фраза має латинське, а чи грецьке походження? 2) що саме означає ця фраза? Відповідь на перше питання визначала відповідь на друге. Прихильники латинського походження фрази розуміли спілкування як спільне життя святих, а святими були не лише мученики й ісповідники, а й усі без винятку охрещені, як померлі, так і живі. Прихильники грецького походження фрази наголошували на таїнственному спілкуванні з Христом і перекладали цю фразу як “спілкування у святих речах”, “причаєність до святощів”, які розумілися не безособово, але в контексті Євхаристії — як інтимна зустріч з прославленим Христом, що освячує Своїх членів через Свої таїнства. Від часів Реформації до XIX століття наголос робився на спілкуванні між трьома частинами Церкви Христової (торжествуючої, страждаючої та воюючої). У XIX ст. дві традиційні інтерпретації зійшлися, і “communio sanctorum” почали розуміти як “спілкування святих у святих речах”, як таїнственну участь у Христі та взаємний обмін святістю між членами Христової Церкви (див.: New Catholic Encyclopedia, т. 4, с. 41–43).

(обратно)

103

Олександр Лешкович-Бачинський (псевдоніми і криптоніми: Миролюб, Правдолюб, Правдолюб-Миролюб, Бачинський-Лишкович Ол., Бач. Ал., АБ) (1844–1933) — визначний церковний діяч, генеральний вікарій, письменник, перекладач, батько першого посла УНР у США Юліяна Бачинського. Родом із Сороцька, з селянської родини, середню освіту здобув у Теребовлі, Тернополі, Бережанах, богослов’я вивчав у Львові. Після закінчення студій у 1867 р. одружився з Євгенією Филиповською, дочкою о. Івана, пароха Гусятина, і 15 грудня 1867 р. був висвячений на священика. У 1868–1869 pp. був спочатку сотрудником, а потім адміністратором парохії в Новосілці-Ленчівці Підгаєцького повіту, у 1869–1872 — завідателем у Новосілці-Куті, у 1872–1973 — адміністратором Підвербців Жуківського д-ту. З 1873 р. став проповідником у церкві св. Юра у Львові та віце-ректором духовної семінарії, але у 1880 був суспендований митрополитом Йосифом Сембратовичем за публікацію в газеті “Руський Сіон” своєї статті “Записки римлянина” (з критикою духовної семінарії у Львові). З 1881 р. став парохом Болехова, але після усунення митрополита Йосифа Сембратовича у 1882 р. митрополит Сильвестр Сембратович знову покликав Бачинського до Львівської семінарії і в 1883–1893 роках він був її провізоричним ректором; у 1893 р. став крилошанином, згодом архидияконом-митратом (1920), а згодом архипресвітером Львівської капітули (1926) і на цьому становищі закінчив своє життя 9 червня 1933 р. Похований на Личаківському кладовищі у Львові, у гробівці Львівської капітули. На його похороні Йосиф Сліпий виголосив промову і написав некролог на його смерть: Отець-мітрат Александер Лешкович-Бачинський // Твори, т. 3–4, с. 755–759.

(обратно)

104

Про Григорія Дичковського див. прим. 14 [у електронній версії — прим. 70. — Прим. верстальника], а також с. 72, прим. ii [у електронній версії — прим. 77. — Прим. верстальника].

(обратно)

105

Тут у рукописі йде вставне уточнююче речення про вуйка Йосифа Сліпого Миколу Дичковського: “Він був товаришем отця-митрата Бачинського, і про це отець-митрат нераз мені згадував”. Оскільки ця вставка досить довга і не вміщалася в один рядок, то Іван Хома надписав її над двома різними рядками, внаслідок чого потім виникла плутанина щодо місця цієї вставки і в різних редакціях це речення зредаговане по-різному: А1, A4, С1: <Вуйко Микола Дичковський, товариш отця-митрата Бачинського, був образований, скінчив середню школу, і про це о. митрат нераз мені згадував>; В1: <Вуйко Микола Дичковський, був товаришем отця-митрата Бачинського і про це о. митрат нераз мені згадував, був образований, скінчив середню школу>.

(обратно)

106

Тимотей Васильович Сліпий — двоюрідний брат Йосифа Сліпого по материнській лінії і троюрідний — по батьківській. Двоюрідний брат батька Йосифа Сліпого Василь одружився з тіткою Йосифа Сліпого Францішкою Дичковською (сестрою матері Йосифа Сліпого). У цього подружжя було два сини: Тимотей і Родіон.

(обратно)

107

Про долю Слободяника розповідає сам Йосиф Сліпий у своїх “Споминах”.

(обратно)

108

Родіон-Пилип Васильович Сліпий (1887–1948) — молодший брат Тимотея Сліпого, двоюрідний брат Йосифа Сліпого. Йосиф Сліпий вчився з Родіоном в одному класі Тернопільської гімназії. Вони разом здавали матуру і дружили все життя. У Першій світовій війні Родіон був полковником Січових Стрільців, згодом вступив до УГА. Пізніше навчався в Граці. У 1927 р. нострифікував свій диплом лікаря у Познанському університеті (Польща) і працював лікарем у Струсові; допомагав підпіллю ОУН налагоджувати медично-санітарну службу (Український Червоний Хрест), а зокрема, надавав медичну допомогу, зебезпечував медикаментами. Написав книжку для українських жінок „Годування та плекання немовлят”. У роки Другої світової війни добровільно зголосився до дивізії „Галичина”, де був полковим лікарем. Під кінець війни опинився в американський зоні окупації Німечини в таборі для переміщених осіб у Міттенвальді, що на півдні Баварії неподалік від кордону з Австрією, і там помер 1 червня 1948 р. Після свого звільнення Йосиф Сліпий доглядав його могилу. Родіон Сліпий був одружений з Ольгою Ситник, мав дві дочки. Його дочка Ольга Сліпа (1921 р. н., жителька Струсова) була заарештована в грудні 1945 р. й відбула 10 років сталінських таборів (див.: Літопис УПА, т. 32. Торонто — Львів 2001, с. 449).

(обратно)

109

Микола Дичковський (1894–1949) — священик, родич митрополита Йосифа Сліпого по лінії Дичковських. Був одружений з Анною Попович (родом із Богородчанського p-ну, дочка Андрія та Марії Попович) і мав з нею четверо дітей: двох синів (Зеновія та Ореста) і двох дочок (Віру та Лідію). Рукоположений у 1923 р., він служив спочатку у Перегінську Станиславівського воєводства (1923–1934), а згодом переїхав з родиною до Вільхівки і служив там до 1944 р. Перед приходом радянських військ о. Микола з родиною виїхав до Німеччини, де й помер 14 грудня 1949 р. в Мюнхені. Старший син о. Миколи Дичковського Зеновій у роки війни служив у дивізії “Галичина”. Молодший син Орест (1930–2009) при переїзді до Німечини утік від батьків і повернувся у Вільхівку до своєї бабусі (Марії Попович). У 1947 р. він був заарештований і засуджений на 25 років таборів; в 1956 р. був звільнений і з 1957 проживав у м. Інта (Комі АРСР), де працював фельдшером. У 1971 р. повернувся в Україну і дожив до незалежности; брав участь у Помаранчевій революції 2004 р. Був нагороджений медаллю “Захисник Вітчизни” (1999) та орденом “За заслуги” III ступеня (2005).

(обратно)

110

B1-1b: <мене переносила ненька неуважно>.

(обратно)

111

Фіра (діял.) — віз.

(обратно)

112

Єратичний (з грецьк. ιερατικóς) — священний, причетний до священного.

(обратно)

113

Гантали — великі ємності для рідини.

(обратно)

114

Стація — тут: станція.

(обратно)

115

A1; В1: <лунали крики на дорозі, били коней, бичували і т. і.>; A4, С1: <лунали крики на дорозі, биття коней, бичування і т. п.>

(обратно)

116

A1, A4, C1; B1: <a ще більше, коли читав про побіг трьох братів з Азова>.

(обратно)

117

A1, A4, C1; B1: <за новим полотном>; М: <свіжого, нового полотна>.

(обратно)

118

Безрога (діял.) — свиня.

(обратно)

119

У машинописі А1 та A4 Іван Хома надрукував: “у великодню суботу”, хоча в рукописі, як і в другій редакції В1, подано просто: “в суботу”. Йосиф Сліпий, очевидно, мав на увазі не великодню суботу Світлого тижня, а Велику Суботу Страсного тижня перед Великоднем, і ця помилка, ймовірно, закралася через недогляд.

(обратно)

120

Гаїлки — пісні, що виконувались у часі Великодніх свят (інша назва: гаївки, веснянки).

(обратно)

121

Пол.: “Отче наш”.

(обратно)

122

Відносний — тут: відповідний.

(обратно)

123

Футраж — фураж, корм для худоби.

(обратно)

124

“Общество ім. Михайла Качковського” — культурно-просвітницьке товариство, засноване галицькими москвофілами з ініціятиви о. Івана Наумовича в 1874 р. в Коломиї, на зразок створеної народовцями в 1868 р. “Просвіти”. У 1876 р. “Общество” було перенесене до Львова; мало свої філії в повітових містечках і читальні по селах. Проводило освітню діяльність, іноді організовувало сільськогосподарські курси, передруковувало твори російських письменників, видавало місячні книжечки та календарі. Окремо були видані сім випусків творів Івана Наумовича. Ці видання друкувалися спершу народною мовою, згодом частково “язичієм”. Видавало газету “Листок”, з 1924 р. часопис “Наука”. Із занепадом москвофільства товариство втратило своє значення: у 1914 р. воно мало лише 300 читалень (у той час як “Просвіта” — 2 944 читалень); у 1936 р. нараховувало 5975 членів (в той час як “Просвіта” у 1935 р. — 306000 членів).

(обратно)

125

А1, A4, С1: <москофільством>; В1: <москалофільством>.

(обратно)

126

А1; В1-1а: <Вишнівчика, тою дорогою і передше їхав з мамою>; B1-1b: <Вишнівчика, тою дорогою їздив я і передше з мамою>.

(обратно)

127

Патріярх Йосиф власноручно тут додав такий коментар в А1: Праведний настоятель диякон Миськів у Вудстоці в Канаді походить з Вишнівчика.

(обратно)

128

Женувати (з пол. żenować) — бентежити, конфузити.

(обратно)

129

Ян Янковський — двоюрідний брат Йосифа Сліпого по маминій лінії, син Розалії Янковської, сестри матері Йосифа Сліпого Анастасії Дичковської.

(обратно)

130

Мисливий (діял.) — мисливець.

(обратно)

131

Основана на заучуванні напам’ять.

(обратно)

132

Микола Сабат (1867–1930) — педагог, класичний філолог, родом з Обертина. З 1894 р. — гімназійний учитель, згодом директор Української гімназії в Станиславові (1905–1919, 1923–1927) та у Львові (1927–1930), професор грецької філології в УВУ (1920–1923) та в Українському таємному університеті у Львові (1924–1925); за часів ЗУНР — голова Секції середнього шкільництва в Державному секретаріяті освіти. Видав Шевченкового “Кобзаря” у двох частинах для шкільної молоді, писав праці з історії грецької літератури й античного мистецтва. Про нього див.: о. Лев. Д-р Николай Сабат — директор Станиславівської гімназії // Альманах Станиславівської землі. Нью-Йорк — Торонто — Мюнхен 1975, с. 681–682.

(обратно)

133

Іван Токар (1854–1936) — священик, висвячений у 1877 р. Душпастирював спочатку у Вишнівчику (1878–1880, 1889–1905), а потім у Підгайчиках Перемишлянського пов. (1880–1989) та в Підгайцях (1905–1936; в 1906–1929 — декан); з 1888 — сповідник у жіночому василіянському новіціяті у Словіті, з 1909 — крилошанин Львівської капітули, у 1932–1935 — член митрополичої консисторії.

(обратно)

134

Цвікер (з нім. Zwicker) — рід окулярів, що закріплюються на переніссі за допомогою пружинки; пенсне.

(обратно)

135

Іван Сендецький (1862–1941) — священик, висвячений у 1886 p., душпастирював у Вишнівчику (1886–1889), Турівці (1890–1993) та Золотниках (1893–1941), у 1918–1924 pp. був віце-деканом, а в 1924–1936 — деканом Зарваницького д-ту. Помер у Золотниках 30 січня 1941 р.

(обратно)

136

B1; М: <як приїздив о. Сендецький із Золотник, його швагер>; А1, A4: <як приїздив о. Сендецький, співак із Золотник, його швагер>.

(обратно)

137

Ґрейцар (або крейцер) — дрібна австрійська монета, 1/100 ґульдена.

(обратно)

138

А1, A4; М: <не було ніколи ніяких непорозумінь>; В1: <не було ніколи ніяких непорозумінь з ними>.

(обратно)

139

Антон Содомора (1881–1960) — священик-катехит, родом з Беневи біля Підгайців, висвячений у 1909 p., працював катехитом у с. Новосілка-Кут та Підгайцях, з 1924 р. був парохом у Вербові. У 1944 р. був усунутий більшовиками з парафії у Вербові, але й далі душпастирював у підпіллі до самої смерти. Помер 16 червня 1960 р.

(обратно)

140

Вставка Івана Хоми.

(обратно)

141

Палатка (діял.) — будинок, садиба.

(обратно)

142

Шандар (діял.) — жандарм.

(обратно)

143

Пол.: “Брався до науки з якнайбільшим замилуванням”.

(обратно)

144

15 липня 1899 р. Галицьке намісництво зареєструвало статут товариства “Руська бурса у Тернополі” (від 1908 р. — “Українська бурса ім. А. Качали”). Бурса була заснована з ініціятиви адвоката Володимира Лучаківського, який був першим її головою. Священик із Медина Андрій Качала вніс на користь бурси значну суму, і згодом її назвали його іменем. Від лютого 1926 р. в приміщенні бурси діяла жіноча гімназія “Рідної школи”; від 1937 р. вона користувалася будинком уже неподільно, а бурса перейшла в інше приміщення на вул. Костюшка (нині Камінна).

(обратно)

145

Омелян Калитовський (1855–1924) — педагог і освітній діяч, у 1900–1907 pp. був директором української гімназії в Тернополі, написав кілька шкільних підручників з географії, статті на історичні та педагогічні теми, співпрацював з журналом “Зоря” (її редактор у 1886 p.), “Діло” та ін.

(обратно)

146

Маврикій Мацішевський (Maurycy Maciszewski, 1847–1917) — польський педагог, історик, доктор філософії, закінчив Краківський університет у Польщі, з 1873 р. працював професором гімназії у Бережанах, у 1890-х був директором польської державної гімназії в Тернополі, співпрацював у редакції “Географічного словника” та дописував до часопису “Muzeum”.

(обратно)

147

Папа Лев XIII (граф Вінченцо Джоакіно Печчі, Vincenzo Gioacchino Raffaele Luigi Pecci, 1810–1903) — папа Римський у 1878–1903 роках, великий прихильник Східної Церкви й, зокрема, УГКЦ; написав 236 листів у східнохристиянських справах, в тому числі й апостольський лист “Orientalium dignitas Ecclesiarum” (1894). Серед іншого, доручив Конгрегації поширення віри провести реформу ЧСВВ, заснував Станиславівську єпархію (1885), іменував Сильвестра Сембратовича кардиналом, потвердив рішення Львівського синоду 1891 p., заснував духовну семінарію для українців у Римі (1897), іменував Андрея Шептицького на єпископа Станиславівського (1899), а згодом митрополита Галицького (1901). Помер 20 липня 1903 р.

(обратно)

148

Стація — тут: орендована кімната.

(обратно)

149

Ринський — назва австрійського ґульдена (флорина) у Галичині в період її перебування у складі Австро-Угорської імперії. В обігу перебували монети номінальною вартістю 1 і 2 ринських.

(обратно)

150

Оберміллер (з нім. Obermüller) — управитель млина.

(обратно)

151

Суплент — заступник професора.

(обратно)

152

Тома Бородайкевич (1869–1933) — священик-катехит, висвячений у 1893 р. Спочатку душпастирював у селах Тернопільщини та Львівщини (1893–1899), згодом працював катехитом у Тернопільській гімназії (1901–1912, 1924–1933) та в Тернопільській державній школі (1913–1918). Помер у Тернополі 6 травня 1933 р.

(обратно)

153

Савин Дурбак (1873–1964) — священик родом з Рогатинщини (с. Липиця-Горішня), висвячений у 1898 p., був катехитом і сотрудником у Тернополі в 1901–1908 роках, згодом катехитом у Теребовлі (1908–1939) та сотрудником у Залав’ї біля Теребовлі (1922–1935). З 1938 р. пішов на емеритуру, жив у Львові. У 1944 р. іменований членом митрополичої консисторії. У 1946 р. виїхав до Німеччини, а в 1949-му — до США, де й помер 13 червня 1964 р. в м. Ютіка (штат Нью-Йорк).

(обратно)

154

Середня церква — це церква Різдва Христового на вул. Руській, яка вважалася парафіяльною церквою Тернополя. Церква над ставом — це церква Воздвиження Чесного Хреста біля парку Топільче (вул. Над Ставом, 16). Обидві церкви тепер православні (УАПЦ). Церква на вул. Микулинецькій — це церква Успіння Пресвятої Богородиці (тепер вул. Князя Острозького, 55), якою з 1931 р. опікувалися редемптористи. У ній свого часу служили Йосиф де Вохт, Василь Величковський та Володимир Стернюк.

(обратно)

155

Володимир Громницький (1862–1938) — священик, крилошанин, висвячений у 1885 р. Спочатку був сотрудником у Лисятичах біля Стрия та Журавна, з 1890 р. — у Тернополі, спочатку сотрудником (1890–1893), а потім парохом церкви Успіння Пресвятої Богородиці (з 1893) і деканом (1902–1927); з 1903 — крилошанин Львівської капітули, з 1927 — член митрополичої консисторії. Помер у Тернополі 25 листопада 1938 р. Після Громницького парохом Успенської церкви в Тернополі став Степан Ратич.

(обратно)

156

Екзорти — релігійні настанови, повчання.

(обратно)

157

Василь Дубицький (1868–1944?) — священик Львівської архиєпархії, висвячений у 1895 p., спочатку служив сотрудником в Олеську біля Золочева, а з 1899 р. — катехитом та професором у школах та гімназіях Тернополя (1899–1902), Львова (1902–1908), Стрия (1908–1914), Бережан (1918–1933). З 1933 — парох та адміністратор у Любінцях біля Стрия. З 1944 — на емеритурі. Подальша доля невідома.

(обратно)

158

Доля цього священика була тісно пов’язана з долею Йосифа Сліпого. Іван Пасіка (1892–1968) був родом з Лошнева біля Теребовлі, вчився з Йосифом Сліпим не лише в гімназії, але також у Львівській духовній семінарії та університеті. У міжвоєнний період Іван Пасіка душпастирював та працював катехитом у Тернополі. Після Другої світової війни в 1945 р. був заарештований більшовиками і засуджений на 25 років ув’язнення. Під час ув’язнення зустрічався з митрополитом у таборах Мордовії, а після звільнення в 1955 р. далі підтримував з ним тісний зв’язок через листування. Йосиф Сліпий призначив Івана Пасіку генеральним вікарієм Далекого Сходу. Митрополит дуже любив цього священика, довіряв йому й надзвичайно високо його оцінював. Після свого звільнення, будучи вже в Римі, Йосиф Сліпий як Верховний архиєпископ іменував о. Пасіку почесним крилошанином митрополичої капітули. Див. також прим. 50 до “Меморіялів” Йосифа Сліпого, с. 500–501 [у електронній версії — прим. 886. — Прим. верстальника].

(обратно)

159

Йосиф Ґродський, ЧСВВ. Відвідини Америки митрополитом Андрієм Шептицьким в 1910 році // Богословія, т. 1–2. Львів 1926, с. 179–194.

(обратно)

160

Іван Гушалевич (1823–1903) — галицький священик, поет, письменник і драматург, громадський та політичний діяч. Ще будучи семінаристом, видав свою першу збірку “Стихотворенія Івана Гушалевича” (1848). Під час революції 1848 p., коли у Львові діяла Головна Руська Рада, вірш Івана Гушалевича “Мир вам, браття” був прийнятий як національний гімн (мелодію до нього пізніше написав Денис Січинський). З 1850 р. Гушалевич перейшов на москвофільство і писав свої твори “язичієм”. Про нього див.: Іван Франко. Іван Гушалевич // Зібрання творів. У 50-ти томах, т. 35: Літ.-критич. праці. Київ 1982, с. 7–74.

(обратно)

161

Йосиф Сліпий дійсно мав особливу любов до збирання гербаріїв та зоологічних колекцій. Навіть перебуваючи на засланні у Маклакові в 1953–1957 pp., він часто ходив у тундру і збирав у лісі зразки флори та фауни Красноярського краю, які надсилав посилками в Україну в монастир сестер милосердя св. Вінкентія з вказівкою передати їх до музею.

(обратно)

162

Іван Левицький (1875–1938) — музичний педагог і композитор, учитель у середніх школах і в Музичному інституті ім. Лисенка у Львові, автор хорових творів, сольних пісень та дрібних творів для скрипки, написав підручники “Нарис історії музики” (1921) та “Основи теорії музики” (1921).

(обратно)

163

Слюзи — шлюзи.

(обратно)

164

Репетувати — тут: залишитися на другий рік у тому самому класі.

(обратно)

165

А1, A4; М, В1: <не було кому піддержати цю думку>.

(обратно)

166

Петро Патрило (1875–1944?) — одружений священик Львівської архиєпархії, висвячений у 1909 р. Спочатку був сотрудником у с. Доброводи біля Збаража (1900–1901) та Кобиловолоки Теребовельського повіту (1901–1903), потім працював професором Тернопільської гімназії (1905–1908), катехитом у дівочій семінарії в Тернополі (1908–1914) та в Педагогічній школі в Бережанах (1918). З 1918 р. — парох у Перегінську, з 1924 — декан Перегінського деканату. Після 1944 р. його доля невідома.

(обратно)

167

Роман Цегельський (1882–1956) — фізик і педагог, родом з Кам’янки-Струмилової, син о. Михайла Цегельського, дійсний член НТШ. Викладав у середніх школах Тернополя та Львова, згодом професор фізики у Львівському державному педагогіюмі (1937–1939), завідувач кафедри і доцент Львівського педагогічного інституту (згодом Львівського університету) (з перервами 1939–1956), автор праць з фізики, шкільних підручників з математики та хімії і науково-популярних статей.

(обратно)

168

Омелян Савицький (1845–1921) — педагог, родом з Калущини, викладач Академічної гімназії у Львові (1872–1907) та директор гімназії в Тернополі (1907–1912); підготував перші в Галичині підручники з математики та фізики для гімназій (головно переклади з польської та німецької мов), статті з фізики та природознавства.

(обратно)

169

А1, A4; В1: <і йому це подобалося>.

(обратно)

170

Гарасівка — вузька червона стрічка, що використовувалася як прикраса для одягу. Найчастіше її зав’язували під коміром сорочки-вишиванки.

(обратно)

171

А1, A4; В1: <Його місце зайняв тоді>.

(обратно)

172

Микола Конрад (1876–1941) — священик, педагог, науковець, родом із с. Струсів на Тернопільщині. В 1887–1889 pp. навчався в гімназії отців-воскресенців у Львові. Філософські студії закінчив у Римі при унівеситеті Конгрегації поширення віри, у 1895 р. захистив докторат з філософії. У 1896–1897 pp. вивчав богослов’я в університеті отців-домініканців “Angelicum” (Академія вищих філософських наук св. Томи), у 1899 — здобув докторат з богослов’я і був рукоположений на священика Львівської архиєпархії, з 1900 — учитель релігії в українській гімназії м. Тернополя. У Галичині став відомий у 1905 р. через свою полеміку в пресі з Іваном Франком на тему сотворення світу. Під час Першої світової війни душпастирював у м. Градеці (Угорщина) та серед українських біженців у Ґмюнді (Австрія), де був одночасно катехитом та управителем гімназійних курсів (до 1918). У 1920–1929 pp. працював учителем у Тернопільській гімназії та катехитом у Бережанах. З 1929 р. став засновником Товариства українських студентів-католиків “Обнова” й був його духівником аж до його ліквідації в 1939 р. З 1930 — професор соціології та історії філософії, у 1931–1935 — душпастир академічної молоді м. Львова. З 1939 — душпастир у с. Страдч біля Янева. 26 червня 1941 p., по дорозі додому після уділення Святих Тайн вмираючій парафіяці, був замордований більшовиками у страдчанському лісі Бірок разом з дяком Володимиром Приймою. 27 червня 2001 р. папа Іван Павло II проголосив о. Миколу Конрада блаженним. Основні наукові праці: “Модерна ментальність і католицизм” (Львів 1934), “Нарис історії старинної філософії” (Львів 1934–1935; Рим 1973), “Корпоративний устрій громадянства” (Львів 1935), “Основні напрямки новітньої соціології” (Львів, 1936) та низка розвідок у “Меті”, “Дзвонах” та інших журналах.

(обратно)

173

B1; A1: <учням подобалося>.

(обратно)

174

Іван Бабій (1893–1934) вчився у Тернопільській гімназії разом із Йосифом Сліпим, згодом вивчав класичну філологію на філософському факультеті Львівського університету. В роки Першої світової війни та визвольних змагань був старшиною УГА. Згодом викладав у гімназії в Бережанах та опікувався пластовими куренями на Тернопільщині. У 1931–1934 pp. був директором Академічої гімназії у Львові та активним діячем Української католицької акції, одним з головних організаторів свята “Українська молодь Христові”. Він добре знав митрополита Андрея Шептицького і часто бував у нього на авдієнціях. Йосиф Сліпий підтримував дружні стосунки з Іваном Бабієм від шкільної лавки аж до самої його загибелі, часто бував у нього в гостях. Через свої виступи проти діяльності ОУН серед гімназійної молоді Бабія підозрювали у співпраці з польською владою; за це він був засуджений революційним трибуналом ОУН до смертної кари. 27 липня 1934 р. убитий бойовиком ОУН М. Царем.

(обратно)

175

Євген Мандичевський (1873–1937) — письменник, родом з Галичини, викладач гімназій у Перемишлі, Тернополі та інших містах, редактор журналу “Молодіж”, друкувався в “Літературно-науковому віснику” та “Буковині”, видав збірки новел про життя селян та шкільної молоді: “3 живого і мертвого” (1901), “Судьба” (1906), “В ярмі” (1907) та ін.

(обратно)

176

Нерозбірливе слово.

(обратно)

177

Євген Олесницький (1860–1917) — визначний галицький громадський та політичний діяч, правник, дипломат, економіст, публіцист і перекладач, жив і працював у Львові (до 1891; 1909–1914), Стрию (1891–1909) та Відні (1914–1917). Один з найкращих українських адвокатів, оборонець у політичних процесах, організатор економічного життя Стрийщини. Залишив два томи спогадів “Сторінки з мого життя”. Помер у Відні 26 жовтня 1917 р. Про нього див.: Інна Чуйко. Євген Олесницький: сторінки життєпису. Тернопіль 2005; Олена Аркуша. “Найсильніший інтелект з-поміж політичних діячів Галицької України”: громадсько-політична біографія Євгена Олесницького // Євген Олесницький. Сторінки з мого життя / упоряд. М. М. Мудрий, Б. О. Савчик. Львів 2011, с. 15–129.

(обратно)

178

A1, A4 B1, М: <павз>.

(обратно)

179

Володимир Лисий (1893–1966) — родом з м. Копичинці, після закінчення Тернопільської семінарії вивчав право в університетах Львова та Відня. Під час визвольних змагань 1918–1923 pp. був активним громадсько-політичним діячем, співавтором виборчої ординації до сейму ЗОУНР та коментаря до неї. Згодом повернувся в Копичинці, де створив кооператив “Сільський господар”, організував учительські курси. У 1923–1939 pp. провадив адвокатську канцелярію у Тернополі. З приходом більшовиків у 1939 р. став старшим науковим співробітником АН УРСР у Львові, а за німецької окупації працював адвокатом. У 1944 р. емігрував до Австрії, займався науково-дослідницькою працею у сфері державного й міжнародного права. У 1949 р. емігрував до США, де вів активну громадську та наукову діяльність. Помер 2 грудня 1966 р. у Детройті (США). Йосиф Сліпий ще згадуватиме його у своїх “Споминах” в контексті створення в 1941 р. Ради Сеньйорів, до якої входили, серед інших, Володимир Лисий, Йосиф Сліпий та Гавриїл Костельник.

(обратно)

180

Томаш Ґарріґ Масарик (Tomáš Garrigue Masaryk, 1850–1937) — чеський філософ і соціолог, політичний і державний діяч, перший президент Чехословаччини (1918–1935). Про нього див.: J. Opat. Tomáš Garrigue Masaryk. Praha 1990; A. Soubigou. Tomáš Garrigue Masaryk. Praha — Litomyšl 2004.

(обратно)

181

Юзеф Нусбаум-Гілярович (1859–1917) — уродженець Варшави, зоолог, ботанік, прихильник дарвінізму, засновник польської школи еволюціоністів, фундатор Львівської зоологічної школи. З 1892 р. працював у Львові доцентом порівняльної анатомії та ембріології Львівського університету та професором Академії ветеринарії, у 1906–1917 pp. був керівником Інституту зоології та порівняльної анатомії філософського факультету університету. Написав автобіографію “Pamiętniki przyrodnika” (“Спогади природознавця”), видану в 1916 р. у Львові.

(обратно)

182

Микола Малицький (1890 — після 1939) — громадський діяч, педагог і меценат Тернопільщини. Закінчив Львівський університет, викладав латинську мову в гімназії в Тернополі, в 1918–1919 — поручник УСС, у 1919–1920 — редактор газети “Український голос” (згодом “Українськи вісті”) в Тернополі. В 1938–1939 pp. був сенатором польського сенату від УНДО. Разом зі своєю дружиною Дарією Віконською був меценатом студентської молоді та митців. У грудні 1939 р. заарештований органами НКВС, засуджений на вісім років ув’язнення. Подальша доля невідома (за деякими даними помер у таборі в травні 1943). Про нього див.: Петро Гуцал. Педагог, підприємець, громадський діяч (доля і недоля Миколи Малицького) // Реабілітовані історією. Тернопільська область, кн. 2. Тернопіль 2012, с. 107–111.

(обратно)

183

Степан Балей (1885–1952) — український психолог, родом з Галичини. Професор Варшавського університету, написав “Нарис психології”, “Нарис логіки”, розвідки з психології та філософії, в тому числі студії з психології творчості Тараса Шевченка.

(обратно)

184

Олександр Барвінський (1847–1927) — видатний педагог та громадсько-політичний діяч, з 1868 р. працював викладачем у Тернопільській гімназії, згодом у вчительській семінарії у Львові. Під впливом Куліша створив серію підручників для українських шкіл: “Виїмки з українсько-руської літератури”, “Історія української літератури” у двох томах (1920–1921), розпочав видання “Руської історичної бібліотеки”, запровадив фонетичний правопис у школах та термін “українсько-руський” у підручниках, відстоював українські інтереси в школах. Про Барвінського див.: О. А. Рожнятовська. “Моя відрада — в праці”. До 160-річчя від дня народження О. Г. Барвінського // Календар знаменних і пам’ятних дат 2 (2007) 87–94; Л. В. Іваницька. Барвінський Олександр Григорович // Діячі науки і культури України: нариси життя і діяльності. Київ 2007, с. 27–30.

(обратно)

185

Йосиф Застирець (1873–1943) — греко-католицький священик, педагог, громадський діяч та письменник, викладав у гімназіях Львова, Тернополя, Бучача, організовував бурси, у 1919–1920 pp. був редактором “Нової Ради” у Львові, писав опери, гуморески, статті на педагогічні та історичні теми.

(обратно)

186

Тобто заступником голови.

(обратно)

187

Михайло Осінчук (1890–1969) — маляр-іконописець і декоратор, родом з галицького Поділля. Навчався в Академії мистецтв, Краківському університеті, а також в Італії. Співзасновник Асоціяції незалежних українських мистців у Львові (1931), виконав 12 іконописних поліхромій у Галичині (разом із Павлом Ковжуном), чотири — у США, дві — в Канаді, 10 іконостасів, писав ікони (техніка — яєчна темпера); разом із Ковжуном видавав журнал “Мистецтво”, опублікував п’ять монографій.

(обратно)

188

Яким Ярема (1884–1964) — психолог, філософ і літературознавець, педагог і культурно-освітній діяч родом з Перемищини. У 1920-х роках емігрував у Чехословаччину, де був професором Українського високого педагогічного інституту в Празі (1923–1930) та директором Української гімназії у Ржевніце (1925–1928). Пізніше повернувся в Галичину та вчителював у гімназії “Рідної школи” в Тернополі (з 1931). Після Другої світової війни завідував кафедрою іноземних мов Львівського ветеринарного інституту, написав низку наукових праць та статей з філософії, психології та літературознавства, зокрема студії про Шевченка, Франка, Шашкевича, уклав короткий словник української мови.

(обратно)

189

Іван Копач (1870–1953) — педагог, класичний філолог і філософ, дійсний член НТШ, довголітній візитатор середніх шкіл у Галичині, професор Львівського університету ім. Франка, автор шкільних підручників, наукових праць з філософії та класичної філології.

(обратно)

190

Микола Чайковський (або: Чайківський, 1887–1970) — математик і педагог, родом з Бережан, син письменника Андрія Чайковського. Вивчав філософію в університетах Праги, Відня та Львова (у 1911 р. захистив докторат з філософії), з 1913 — дійсний член НТШ. У 1910–1918 pp. працював у школах Львова, Тернополя та Рави-Руської, у 1914–1918 був співробітником Союзу визволення України. З 1919 р. викладав математику в університеті Кам’янця-Подільського, в Українському таємному університеті у Львові (1920–1925), в гімназіях Львова та Рогатина, в Інституті народної освіти в Одесі (1929–1933). У 1933 р. був заарештований і засуджений до 10 років ув’язнення за сфабрикованою справою “УВО”. Покарання відбував у Карелії на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Після звільнення в 1941 р. працював учителем фізики у школах Росії та Казахстану в містах Архангельськ (1941–1943), Томськ (1943–1944), Семипалатинськ (1944–1947) та Уральськ (1947–1954), у 1949–1953 — доцент педінститутів Томська та Семипалатинська. В 1954 р. повернувся до Львова, у 1956-му був реабілітований і почав працювати викладачем кафедри математики педінституту, а з 1962 р. — професором Львівського університету; написав понад 60 наукових праць, посібник “Квадратні рівняння”, шкільні підручники з алгебри та тригонометрії, видав “Словник української математичної термінології” (1924) та “Українську математичну наукову бібліографію”.

(обратно)

191

Ферії — канікули.

(обратно)

192

Назадництво — ретроградство.

(обратно)

193

Йосиф Сліпий має на увазі Омеляна Огоновського (1833–1894), відомого галицького філолога, який навчався у Львівській духовній семінарії, та коли здоров’я не дозволило йому стати сільським душпастирем, віддався студіям, науковій та громадській діяльності. Огоновський закінчив Львівський та Віденський університети, став доктором філософії та професором руської мови та літератури у Львівському університеті. Був також активним членом низки просвітницьких та громадських організацій, як-от “Руське педагогічне товариство”, “Рідна школа”, інститут “Народний дім”, членом-засновником “Народної Ради”, членом-кореспондентом АН у Кракові, радником митрополичої консисторії з крилошанськими відзнаками, довголітнім головою товариства “Просвіта”, почесним членом НТШ; залишив після себе поважний літературно-науковий доробок. Про нього див.: Василь Лев. Омелян Огоновський. Львів 1933; Л. Вілецький. Омелян Огоновський. Вінніпеґ 1950; І. Франко. Омелян Огоновський // Зібрання творів. У 50-ти томах, т. 43. Київ 1986, с. 358–381.

(обратно)

194

Нім.: “Свобода науки”.

(обратно)

195

Див.: Josef Donat. Die Freiheit der Wissenschaft: Ein Gang durch das moderne Geistesleben, Innsbruck 1910, 494 c. Це курс лекцій професора Інсбруцького університету єзуїта Йосифа Доната (1868–1946), прочитаних під час літнього семестру 1908 p., коли в університеті відбувалися студентські заворушення під гаслами свободи науки. Цей виступ речників ліберального світогляду був такий масштабний, що справа привернула увагу центральних законодавчих органів. У контексті цих заворушень і з метою їх утихомирити професор Йосиф Донат прочитав свій курс про свободу науки в дусі критики та засуду лібералізму. У своїх лекціях він обговорює питання про співвідношення віри і науки, вказує на деякі упередження вчених щодо духовних наук, аналізує теорію абсолютної незалежности науки й виправдовує втручання Церкви у певні наукові питання, доводить розумний характер віри та її узгоджуваність з науковою діяльністю, а також показує застосування свободи науки в сфері моралі, політики та богослов’я. Книга Доната “Свобода науки” дістала позитивні відгуки на міжнародному рівні, витримала кілька перевидань (1912, 1925), а в 1914 р. була перекладена англійською. Див., наприклад, рецензію на неї Едґара Леопольда (Edgar Leopold) в Bogoslovska smotra 2 (1) (1911) 91–92, та Ґонзаґа Рікмана (Gonzague Ryckmans) в Revue néo-scolastique de philosophie 67 (1910) 426–428; англійський переклад: Joseph Donat. The Freedom of Science. New York 1914.

(обратно)

196

Іларіон Брикович (1881–1941) — педагог і громадський діяч у Тернополі, дослідник класичної риторики, зокрема у творах Ціцерона.

(обратно)

197

A1; В1: <не молилися>.

(обратно)

198

Іван Волянський (1857–1926) дійсно був першим українським греко-католицьким священиком у США. Туди його вирядив митрополит Сильвестр Сембратович на прохання українських емігрантів. У 1884–1889 pp. він душпастирював у Шенандоа (штат Пенсільванія), де збудував церкву, заснував цілу низку громадських та церковних організацій (Братство св. Миколая, церковний хор, “Просвіту”, школу, друкарню), почав видавати першу українську газету “Америка”. Багато їздив по українських поселеннях Америки, закладаючи церковні братства, хори, читальні, драматичні гуртки, кооперативні крамниці, сприяв будівництву церков у Джерсі-Сіті (1887) та Філадельфії (1889). Коли Рим заборонив жонатим українським священикам душпастирювати у США, о. Іван Волянський у 1889 р. повернувся в Галичину й служив парохом у с. Острівець на Теребовлянщині. В 1896–1898 pp. побував у Бразилії, де вивчав умови життя українських емігрантів. Під час цієї поїздки до Бразилії у Ріо-де-Жанейро померла його дружина Павлина Ганкевич (1898), так що в Україну він повернувся вже вдівцем. У 1918 р. о. Волянський був заарештований польською владою за націоналістичну діяльність і провів два роки в ув’язненні на Волині. Помер у с. Дичків на Тернопільщині. Про місіонерську діяльність о. Івана Волянського див.: Й. Кравченюк. Стежками отця Івана Волянського в Америці // “Свобода”: Альманах Українського Народного Союзу на рік 1995. Нью-Йорк 1994, с. 91–105; Й. Кравченюк. Стежками отця Івана Волянського в Бразилії // там само, с. 186–204; Й. Кравченюк. Іван Волянський — перший греко-католицький священик в Америці // Українська діаспора 3 (6) (1994) 148–154.

(обратно)

199

Елекція — вибори; тут: конкурсний відбір вступників до семінарії.

(обратно)

200

Андрій Білецький (1847–1926) — провідний церковний діяч УГКЦ, родом зі Стрия. Закінчив гімназію у Львові (1866), богослов’я вивчав у Віденському університеті (1866–1871). Одружився, але через два роки овдовів; у 1872 р. був висвячений на священика, з 1878 р. майже півстоліття був парохом церкви св. Юра, з 1888 р. — прелат папи Льва XIII, офіціял греко-католицької митрополичої капітули у Львові. Тричі керував Львівською архиєпархією: двічі як капітульний вікарій (у 1898 p., після смерти митрополита Сильвестра Сембратовича, та у 1900 p., після смерти митрополита Юліяна Сас-Куїловського) і один раз як генеральний вікарій (у 1914–1917 pp., під час заслання митрополита Андрея Шептицького). Помер 19 травня 1926 р. Усе своє майно заповів сиротам, а бібліотеку записав на УБНТ.

(обратно)

201

Євсевій Бачинський (1887–1943) — священик, висвячений у 1911 p., працював катехитом у Гримайлові та Львові, душпастирював у Львові в церквах Параскеви П’ятниці та св. Миколая. У 1918 р. був на короткий час заарештований, з 1924 р. став членом митрополичої консисторії, у 1924–1927 pp. був проповідником у кафедральному соборі св. Юра у Львові, а з 1929 р. й до смерти — парохом Бережан та деканом Бережанського деканату. Помер у Бережанах 20 жовтня 1943 р.

(обратно)

202

Дмитро Яремко (1879–1915/1916?) — священик Львівської архиєпархії. Богословську освіту здобув у Інсбруку та Відні (1894–1907), у 1907 р. захистив докторат з богослов’я, працював префектом (1907–1910) та віце-ректором (1910–1914) у духовній семінарії у Львові, з 1908 — член митрополичої консисторії. 21 вересня 1914 р. в готелі “Континенталь” у Києві був таємно висвячений митрополитом Андреєм Шептицьким на єпископа Острозького. Російська влада вивезла його як заручника. П’ять місяців його утримували в тюрмі в м. Орел за звинуваченням у шпигунстві. Невдовзі після звільнення помер у крайній нужді, так і не змігши повернутися в Україну. Точне місце і дата його смерти невідомі (за одними даними, помер у Воронежі в 1915 p., за іншими — у Вологді 3 жовтня 1916 p.).

(обратно)

203

Йосиф Боцян (1879–1926) — греко-католицький церковний діяч, родом із Буська Кам’янецького повіту. Закінчив гімназію в Золочеві, богослов’я вивчав у семінарії у Львові та в університеті в Інсбуку, висвячений на священика у 1905 р. Деякий час був сотрудником у Любені, також заступав директора Національного музею. У 1909 р. захистив докторат, брав участь у Велеградському з’їзді. Був префектом (1905–1910), а з 1910 р. ректором семінарії, змінивши на цій посаді о. Йосифа Жука, якого призначили генеральним вікарієм до Боснії. За часів його ректорства (1910–1920) навчальний процес у Львівській духовній семінарії став тісніше пов’язаним із викладами у Львівському університеті. Відвідуючи деякі університетські лекції, семінаристи стали учасниками університетського життя. Це втягнуло українських семінаристів у боротьбу за український університет, яка то загострювалася, то згасала. Йосиф Боцян доклав чимало зусиль до боротьби з москвофільством та українізації в Галичині. Мав велику довіру митрополита Андрея Шептицького, був його сповідником. З початком Першої світової війни та російською окупацією Галичини о. Боцян став заручником російської армії і був на три роки (1914–1917) висланий на Сибір у Мінусинськ. Перед своїм засланням митрополит Андрей ще встиг висвятити його в Києві, в готелі “Контіненталь”, на єпископа Острозького, але єп. Боцян ніколи так і не вступив у свої обов’язки через спротив польської влади. У 1924 р. був призначений єпископом-помічником митрополита Андрея Шептицького. Помер 21 листопада 1926 р. Після його смерти левова частка публікацій у номері журналу “Богословія” за 1927 рік була присвячений його особі. Див. некролог на його смерть та промову митрополита Шептицького над домовиною Йосифа Боцяна: Нива 20 (1926) 369–372, 372–376; Богословія, т. 2–3. Львів 1927, с. 65–150.

(обратно)

204

Василь Пришляк (1890–1970) — священик, родом з с. Вікно Гусятинського повіту. Висвячений у 1920 p., душпастирював у с. Криве Радехівського повіту (1920–1927) та в Підгірцях (1927–1941), з 1939 р. став адміністратором Олеського д-ту. 31 грудня 1944 р. був заарештований органами держбезпеки і засуджений на 10 років ув’язнення. Покарання відбував у Комі АРСР. Звільнений у березні 1955 p., повернувся в Україну й оселився в Підгірцях. Під тиском органів КДБ у 1959 р. перейшов на православ’я і душпастирював у Підгірцях до 1966. Потім через хворобу залишив душпастирську працю і останні роки життя проживав у свого сина у Львові. Помер у психіятричній лікарні 4 березня 1970 р.

(обратно)

205

Про Івана Пасіку (1892–1968) див. прим. 52 вище [у електронній версії — прим. 158. — Прим. верстальника].

(обратно)

206

Микола Декайло (1891–1972) — навчався в Тернопільській українській гімназії (1903–1911), закінчив теологічний факультет Львівського університету, одружився з дочкою о. Теодора Цегельського Анною-Софією і був висвячений на священика у 1919 р. Спочатку служив сотрудником у свого тестя в Струсові (1919–1936), а потім парохом у с. Налужжя на Теребовлянщині (1936–1946). У 1946 р. брав участь у Львівському “соборі” і підписав перехід на православ’я в надії уникнути арешту, однак невдовзі все-таки був заарештований і засуджений на 25 років таборів. Після смерти Сталіна повернувся із заслання і служив православним священиком у селі Залісся Чортківського р-ну, а потім, будучи важкохворим, мешкав у Теребовлі. Був знову прийнятий у лоно Католицької Церкви владикою Василем Величковським. Помер 20 листопада 1972 р. в Теребовлі після довгої і тяжкої хвороби.

(обратно)

207

Теодор Кутний (1892–1944?) — священик, родом із с. Озерна Зборівського повіту. Висвячений у 1919 p., душпастирював у селах Озерна, Ходів, Заболотці, Хлібів. Після 1944 р. доля невідома (можливо, емігрував у США).

(обратно)

208

Григорій Музичка (1890–1978) — священик, висвячений у 1917 p., працював катехитом у Журавному, душпастирював у селах Голешів та Чертіж біля Жидачева. З 1936 р. був адміністратором Журавенського д-ту. З 1941 р. жив на еміграції, спочатку в Німеччині та Бельгії, а з 1961 — у США. Листувався з блаженнішим Йосифом Сліпим. Помер 12 грудня 1978 р. в Кантоні (штат Огайо).

(обратно)

209

Не став священиком.

(обратно)

210

Асиста — прислуга; тут: семінаристи, що прислуговували у вівтарі під час Літургії.

(обратно)

211

А1; A4, В1: <рідкого празника>.

(обратно)

212

Префект — настоятель семінарії.

(обратно)

213

Олександр Малицький (1879–1953) — родом із с. Вікно на Гусятинщині, навчався в Тернопільській гімназії. Висвячений у 1904 p., згодом учився в Римі (1899–1904) та Інсбруку (1904–1905). Після повернення до Львова був префектом у Львівській духовній семінарії (1905–1918). У 1912–1945 pp. був членом митрополичої консисторії, у 1921–1944 — парохом у с. Шляхтинці на Тернопільщині. Після Львівського “собору” 1946 р. відмовився переходити на православ’я, за що зазнавав різних утисків: його церква була закрита, йому заборонили правити у церквах і надавати душпастирські послуги. Помер З травня 1953 р. Збереглася збірка його віршів антирадянського змісту.

(обратно)

214

Степан Ратич (1890–1968) — близький друг Йосифа Сліпого з часів семінарії, родом із с. Вербиця біля Ходорова. Син учителя Пилипа Ратича та Марії з Шиманських, у яких було 11 дітей; крім нього священиками стали ще двоє його братів: Іван (1884–1973), Володимир (1992–1968). Закінчив Бережанську гімназію, богословську освіту здобув у Львові, вступив на ординатуру в Станиславові. У 1918 р. одружився з дочкою пароха Струсова о. Теодора Цегельського Стефанією і в 1919 р. в Станиславові був висвячений на священика. Працював катехитом у школах і сотрудником (а з 1938 — парохом) у церкві Різдва Христового в Тернополі. 22 жовтня 1945 р. заарештований і засуджений на вісім років ув’язнення. Покарання відбував у таборі в м. Ясинувата Донецької обл., а його родину розділили і вивезли на заслання: жінку з однією дочкою — в Томську обл., а іншу дочку Марію — в Хабаровський край. Після звільнення жив на спецпоселенні у Вяземську, куди вже раніше переїхала вся його родина. Звідти підтримував зв’язок з Йосифом Сліпим, переписував та розповсюджував його послання та “Історію Вселенської Церкви на Україні”. У 1960 р. дістав дозвіл повернутися в Україну без права проживання в м. Тернополі. Прописався в Бережанах у сина Романа, а проживав або у Львові, в дочки Богдани, або в Тернополі, в сестер Анни та Ольги. Після свого звільнення Йосиф Сліпий іменував Степана Ратича почесним крилошанином митрополичої капітули. Помер у Львові 31 липня 1968 р. Окрім підпільної душпастирської праці займався літературною діяльністю: писав поезії, вірші, укладав до них мелодії.

(обратно)

215

Можливо, мається на увазі Степан Лопатинський (1892–1938) — священик, висвячений у 1918 р., був сотрудником у с. Стрептів біля Кам’янки-Струмилової (1918–1924), а потім парохом у с. Ляцьке-Велике на Золочівщині та катехитом у Золочеві (1924–1938), де й помер 1 лютого 1938 р.

(обратно)

216

Йосиф Осташевський (1890–1948) — священик, родом з містечка Лешнів біля Бродів на Львівщині. Походив з убогої ремісничої родини, закінчив Бродівську гімназію, богослов’я вивчав у Львівському університеті. У 1916 р. одружився з Теофілею Лиско і був висвячений на священика. Душпастирював у селах Завидовичі Городоцького р-ну (1916–1921), Курники Яворівського повіту (1921–1927), з 1927 р. став парохом с. Підберізці біля Львова та деканом Винниківським, викладав у Богословській академії, писав богословські праці, проповіді і реферати, часто проповідував у соборі св. Юра, на різних відпустах, на з’їзді УМХ, на акціях “Просвіти”. Йосиф Осташевський та Йосиф Сліпий були великими приятелями ще з часів навчання в семінарії. Сліпий, попри його швидку церковну кар’єру, ніколи не поривав приязні з о. Осташевським, часто приїжджав до Підберізців, особливо на другий день Різдва, в день св. Йосифа, щоб разом з о. Осташевським святкувати іменини. Вони могли цілі години проводити у дружній бесіді. Після ліквідації УГКЦ у березні 1946 р. Осташевський був арештований за відмову перейти на православ’я. На допитах заявив: “Сталін є атеїст і не може мені диктувати, якої я маю бути віри”. За це був засуджений на вісім років позбавлення волі. Помер у Харківській тюрмі 2 жовтня 1948 р. Йосиф Сліпий ще згадуватиме про Осташевського і його смерть далі у своїх “Споминах”. Про Осташевського див.: Лідія Купчик. Життєносні стовпи Церкви. Львів 2010, с. 68–82; Лідія Купчик. Третій удар: Долі галицьких отців-деканів. Львів 2001, с. 22–34.

(обратно)

217

Микола Ліщинський (1891-?) — священик, висвячений у 1918 p., служив сотрудником у Стрию (1921–1927) та катехитом у стрийській школі (1927–1939). У 1944–1946 pp. служив у кафедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці у Стрию. Подальша доля невідома. За непідтвердженими даними, був заарештований, засуджений і помер у таборах.

(обратно)

218

Антін Радомський (1890–1960) — одружений священик Львівської архиєпархії, родом з Олеська. Середню освіту здобув у Бродах, богослов’я вивчав у Львові, у 1916 р. був висвячений єпископом Йосафатом Коциловським і став завідателем у с. Волошинова, але в 1919 р. на заклик митрополита Андрея Шептицького повернувся до Львівської архиєпархії і став завідателем в с. Словіта, де ледве не був розстріляний більшовиками. У 1921–1944 — парох с. Золочівка біля Бережан і завідатель у Каплинцях Козлівського д-ту (1941–1944). Був добрим проповідником, дописував до журналу “Нива”. У 1943 р. переїхав з родиною до Львова, де служив сотрудником на Збоїщах. З приходом радянської влади у 1944 p., прагнучи зберегти родину, під приводом хвороби отримав звільнення зі свого уряду і формально відійшов від душпастирства, влаштувався на роботу в Львівську картинну галерею. Незважаючи на це, душпастирював підпільно до кінця життя, створив підпільну парафію, про яку не знали навіть рідні (ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 782; Інтерв’ю з Модестом Радомським // Архів ІІЦ, П-1-1-231).

(обратно)

219

Рекреація — тут: час відпочинку в семінарії.

(обратно)

220

Дуктор (лат. ductor) — староста курсу в семінарії, завідувач музею (кімнати для навчання), заступник префекта студій; контролював дотримання семінаристами правил внутрішнього розпорядку семінарії, виконував вказівки префекта і настоятелів.

(обратно)

221

Михайло Чорнеґа (1891-?) — висвячений у 1916 p., спочатку душпастирював у Дідушицях-Малих (1916–1921) та Студинці біля Калуша (1921–1933), з 1933 р. служив парохом у Долині; у 1939–1944 — віце-декан Долинського д-ту (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 983). Брав участь у “Львівському соборі” 1946 р. і підписав православ’я. Подальшу долю встановити не вдалося.

(обратно)

222

Кость Левицький (1893-?) — одружений священик, родом із Сварича Долинського повіту, закінчив Академічну гімназію та семінарію у Львові. Перевівся зі Станиславівської єпархії до Львівської архиєпархії і був висвячений у 1917 р. Душпастирював у селах Перегноїв біля Перемишлян (1928–1931), Янівка та Гозіїв Долинського д-ту (1931–1944) (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 538). За радянської влади був заарештований, засуджений та засланий у с. Джонка Хабаровського краю. Йосиф Сліпий дуже шанував о. Левицького, що видно навіть з тої характеристики, яку він дає йому тут ще як семінаристу. Митрополит листувався з ним під час свого заслання в Маклакові, висилав йому через Степана Ратича свої послання та рукописи “Історії Вселенської Церкви на Україні” в надії отримати від нього відгук щодо наукового змісту праці. Подальшу долю, місце і дату смерти о.  Левицького встановити не вдалося.

(обратно)

223

Павло Мазур (1886–1913) — висвячений у 1913 р. і призначений сотрудником у с. Плавча-Велика на Бережанщині, але невдовзі помер (28 травня 1913).

(обратно)

224

Невідомо точно, про яку особу тут ідеться. Можливо, мається на увазі Йосиф Олійник (1888–1920, Ліщин) або Павло Олійник (1888–1955, Торонто). Перший був висвячений у 1914 р. і служив у с. Ліщин біля Бібрки; другий був висвячений у 1912 p., душпастирював у різних селах Львівщини та Тернопільщини, у 1945 виїхав до Німеччини, а в 1949 емігрував до Канади, де й помер 2 листопада 1955 р. в Торонто.

(обратно)

225

Микола Чубатий (1989–1975) — історик і правник, закінчив Тернопільську гімназію, у 1909–1913 pp. вивчав богослов’я у Львівській семінарії й на богословському факультеті Львівського університету, потім філософію та право у Відні та Львові. Викладав історію українського права в Українському таємному університеті у Львові, після ліквідації якого очолював приватну учительську семінарію сестер-василіянок у Львові (1923–1928). З осені 1925 — викладач у Львівській духовній семінарії, а згодом у Богословській академії, брав участь у розробці її статутів, був учасником міжнародних наукових конгресів, опікувався академічною молоддю в товаристві “Обнова”. У серпні 1939 р. виїхав на з'їзд “Рах Romana” до Нью-Йорка, де його застала війна, і залишився на постійне проживання в США. На еміграції брав активну участь у суспільно-політичному та науковому житті. У 1963 р. митрополит Йосиф Сліпий призначив Чубатого деканом факультету права та суспільних наук УКУ. Був дійсним членом НТШ та УБНТ, автором понад 1000 наукових праць з української історії та права.

(обратно)

226

Василь Стадник (1890-?) — священик, родом із с. Теклівці Скалатського повіту, середню освіту здобув у Тернополі в 1909 p., богословські студії закінчив у Львові в 1913, висвячений на священика в 1914, душпастирював у селах Ілавче, Гримайлів, Чернихівці, Голгочі, Кутківці та Пронятин на Тернопільщині. У 1938 р. був відзначений крилошанськими відзнаками (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 830). Доля після 1944 р. невідома.

(обратно)

227

Точки (тобто “пункти”) — короткі духовні науки семінаристам для розважання на наступний день перед ранішніми молитвами.

(обратно)

228

Леонтій Куницький (1876–1961) — довголітній парох катедри св. Юра у Львові та прелат Львівської капітули УГКЦ. Походив з давнього козацького роду, із священичої родини. Народився в с. Оріхівцях, закінчив гімназію в Тернополі, богословські студії у Львові та Інсбруку. Після свячень душпастирював на Поділлі, у 1914 р. виїхав до м. Бремена (Німеччина), щоб душпастирювати серед українських заробітчан, але з початком Першої світової війни повернувся до Львова, займався доброчинною діяльністю. У 1918 р. іменований крилошанином Львівської митрополичої капітули. У міжвоєнний період був парохом катедри св. Юра та деканом м. Львова, послом до Варшавського сейму від партії УНДО. У 1923 р. виступив співзасновником УБНТ, займався літературною діяльністю (писав новели та повісті). У 1927 р. опублікував книжку “Вітер від моря”, де закликав українців починати боротьбу за відродження власної держави з відмови від вживання алкогольних напоїв та тютюну. У 1939–1941 pp. за дорученням митрополита Шептицького служив у Відні. З приходом радянської влади був заарештований після обшуку в соборі св. Юра 12 квітня 1945 р. і рішенням Особливої наради при НКВС СРСР засуджений на п’ять років таборів з конфіскацією майна. Покарання відбував у Дніпропетровській обл. Після закінчення терміну ув’язнення мав бути відправлений на заслання, однак через хворобу ніг і неможливість транспортації потрапив у будинок інвалідів у с. Адамівка Криничанського p-ну Дніпропетровської обл. У 1955 р. повернувся на Львівщину й оселився в м. Мостиська, де помер у 12 вересня 1961 р. Докладніше див.: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 2385; Ярослав Куницький. О. Прелат Леонтій Куницький — Спогади молодих літ і заслання. Торонто 1990; П. Франко. Отець-прелат Куницький Леонтій, 1876–1961 // П. Франко. Репресоване духовенство УГКЦ. Львів 2008, с. 235–237.

(обратно)

229

Ісидор Дольницький (1830–1924) — видатний священик, учений і богослов УГКЦ, довголітній духівник і професор Львівської духовної семінарії, папський диякон, домашній прелат папи Лева XIII. Родом із с. Старі Заложці на Тернопільщині, закінчив початкову школу в рідному селі, два роки вчився у Тернопільській гімназії, але стараннями вітчима поїхав на навчання до Грецької колегії св. Атанасія в Римі; вищу освіту здобув в університеті Конгрегації пропаганди віри (тепер — Папський Урбаніянський університет). Після завершення богословських студій (1855) повернувся до Львова, був висвячений та став служителем у соборі св. Юра. У 1857–1877 pp. працював учителем у Грецькій колегії, опанував 13 іноземних мов, вивчав давні рукописи та стародруки. З 1872 р. став радником Львівської митрополичої консисторії. У 1878–1907 pp. був духівником Львівської семінарії, де виховав багато поколінь греко-католицьких священиків, в тому числі і митрополита Йосифа Сліпого. Семінаристи любили і шанували цього святця, називали його “Дзядзьом”. З 1890 р. Дольницький був призначений сповідником сестер-василіянок. З 1908 р. перебував на емеритурі, займався науковою працею. З початком Першої світової війни був заарештований та опинився у Талергофському концтаборі, але вже наприкінці 1914 р. був звільнений. Наприкінці 1915 р. повернувся до Львова, продовжував свої літургічні дослідження та писав служби на різні свята. Помер в опінії святости 22 березня 1924 р. Прохований у гробівці греко-католицьких крилошан на Личаківському цвинтарі у Львові. Йосиф Сліпий мав глибоке переконання у святості Дольницького. Після його смерти в журналі “Богословія” була опублікована розвідка про о. Дольницького: Йосиф Боцян. О. Прелат Ісидор Дольницький — духовний отець, літургіст, піснетворець // Богословія, т. 2. Львів 1924, с. 118–195. Йосиф Сліпий подбав також про друге, доповнене видання цієї праці окремою книгою у 1933 р. і написав до неї вступне слово. Щобільше, незабаром після свого звільнення 26 червня 1963 р. він написав окреме клопотання до папи Івана XXIII про відкриття беатифікаційного процесу отця-прелата Ісидора Дольницького і пропонував доручити цю справу єпископові Івану Бучку. Офіційне рішення у справі беатифікації Ісидора Дольницького було прийняте щойно на Львівському синоді 1994 р. Докладніше див.: Олег Дольницький. Літопис роду Дольницьких. Документи, матеріали, спогади: Генеалогічне дослідження. Львів 2004, с. 451–500.

(обратно)

230

Конференція — тут: напучування від ректора чи духівника семінарії.

(обратно)

231

Іларіон Паньківський (1868-?) — молодший брат Костя Паньківського (старшого), священик Перемиської єпархії, висвячений у 1894 p., з 1905 р. — вдівець. Душпастирював у селах Люблинець, Опарівка, Батятичі, Горинець Бутини; у 1905–1914 роках — віце-ректор семінарії у Львові; з 1914 р. душпастирював у селах Лісковате біля Добромиля та Росохач Турківського повіту, у 1908–1932 — член митрополичої консисторії, у 1918–1939 — парох у селі Більче біля Дрогобича. Подальша доля невідома.

(обратно)

232

Константин Богачевський (1884–1961) — церковний і громадський діяч, меценат української науки і преси, родом із с. Манаїв Золочівського повіту. Богослов’я вивчав в університетах Львова, Інсбрука, Мюнхена, здобув докторат з богослов’я. Висвячений у 1909 p., працював спочатку префектом і духівником у Львівській семінарії, а з 1918 — віце-ректором Перемиської духовної семінарії та крилошанином катедрального собору в Перемишлі. З 1923 р. став генеральним вікарієм та апостольським протонотарем, однак через переслідування з боку польської влади змушений був виїхати до Риму, а звідти відбув до США. З 1924 р. призначений апостольським екзархом для українців у США. У 1933 р. ініціював серед українців США масову допомогу жертвам голодомору в УРСР. У повоєнний період — асистент папського трону, римський граф (1950), титулярний архиєпископ Берое (1954). У 1958–1961 pp. — митрополит Філадельфійський УГКЦ. Про нього див.: Д. Богачевський. Владика Константин Богачевський — перший митрополит Української Католицької Церкви в ЗСА. Філадельфія 1980.

(обратно)

233

Никита Будка (1877–1949) — релігійний діяч, доктор богослов’я, єпископ, генеральний вікарій Львівської митрополичої капітули, родом з с. Добромірка Збаразького повіту на Тернопільщині. Після закінчення Тернопільської гімназії у 1887 р. відразу був призваний на службу до австрійської армії. Демобілізувавшись, вивчав право у Львівському університеті та богослов’я в Інсбруку (1902–1907) й Відні (1907–1909), де здобув докторат. У 1905 р. був висвячений на священика та призначений префектом духовної семінарії у Львові та референтом у справах еміграції при митрополичому ординаріяті. З 1910 р. був редактором часопису “Емігрант” для українців-емігрантів, відвідував українські осередки в Німеччині, Бразилії, Аргентині та Канаді. У 1912 р. був призначений першим єпископом для українців у Канаді. У 1912–1927 pp. перебував на місії в Канаді, дбаючи за об’єднання церковних громад, організацію нових шкіл та бурс. З початком Першої світової війни він як австрійський підданий виступив із заявою на підтримку Австрії. Однак після вступу у війну Англії та Канади така лояльність єпископа обернулася проти нього. У 1918 р. він був заарештований, але незабаром звільнений через відсутність доказів нелояльности до Канади. У 1919 р. його справою займалася урядова комісія, яка ствердила лояльність єпископа до Канади. Незважаючи на таке рішення, інтриги навколо нього тривали, і в 1927 р. він був відкликаний Апостольською Столицею для звіту про свою місійну діяльність. Повернувшись до Львова у 1927 p., Будка був призначений генеральним вікарієм та крилошанином митрополичої капітули. У 1930–1939 pp. займався розбудовою Зарваниці як відпустового місця. З початком війни у 1939 р. переїхав до Львова; далі виконував обов’язки генерального вікарія, був співсвятителем на хіротонії Йосифа Сліпого. У квітні 1945 р. був заарештований разом з іншими єпископами та членами капітули і в 1946 р. засуджений на п’ять років каторжних робіт і три роки позбавлення громадянських прав із конфіскацією майна. Покарання відбував у Карагандинських таборах Казахстану, де й помер 28 вересня (за іншими даними: 1 жовтня) 1949 р. у віці 72 років. Беатифікований 27 червня 2001 р. папою Іваном Павлом II. Про нього див.: Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1. Roma 2001, с. 417–490; Осип Бала. Перший український єпископ Канади Кир Никита Будка. Вінніпеґ 1952; І. В. Патарак. Діяльність епископа Никити Будки щодо організаційного становлення “Української Греко-католицької Церкви Канади” // Держава і право 5 (2009) 619–626.

(обратно)

234

Іван Бартошевський (1852–1920) — неодружений священик, родом зі Львова. Вчився у Відні (1870–1877), де здобув докторат з богослов’я. У 1877–1894 pp. служив у соборі св. Юра, у 1894–1920 — професор педагогіки у Львівському університеті, з 1889 — член митрополичої консисторії, з 1895 — крилошанин. Помер у Львові 13 грудня 1929 р.

(обратно)

235

Див.: Ісидор Дольницький. О священныхъ обрядахъ Руско-Кат. церкви, т. 1–2. Львів 1900. Ця книжка витримала шість перевидань.

(обратно)

236

З огляду на свою зайнятість як духівник семінарії о. Ісидор Дольницький навчав обрядів та співу через своїх помічників, т. зв. “обучителів” — семінаристів, які походили зі священичих та дяківських родин і добре знали устав та церковний спів. Однак іспити о. Дольницький приймав особисто.

(обратно)

237

Казимир Вайс (Kazimierz Wais, 1865–1934) — польський римо-католицький священик, папський прелат, філософ-неотоміст, автор кількох десятків наукових праць з філософії, космології, метафізики та психології. Вайс належав до Перемиської дієцезії і навіть був почесним радником єпископської курії, але довгий час пропрацював у Львівському університеті Яна Казимира професором філософії (1909–1929), а згодом ректором (1913–1918). У 1913–1919 pp. був також ректором Львівської духовної семінарії латинського обряду. Наприкінці 1929 р. через хворобу припинив викладання. Під кінець життя цілком втратив зір та спроможність ходити. Помер 9 липня 1934 р. у родинному селі Климківка. Після його смерти вийшла пропам’ятна публікація на його честь: Ks. Kazimierz Wais jako człowiek i filozof, 1865–1934. Lwów 1935.

(обратно)

238

Sebastian Reinstadler. Elementa Philosophiae Scholasticae, т. 1–2. Freiburg im Breisgau 1901. Ця книга в 1901–1945 pp. витримала 36 видань латинською та німецькою мовами.

(обратно)

239

Степан Шидельський (Szczepan Szydelski, 1872–1967) — польський католицький богослов та дослідник Біблії. Про нього див.: Józef Wólczański. Ksiądz Szczepan Szydelski (1872–1967): polityk i działacz społeczny. Kraków 1992.

(обратно)

240

Адольф Альфред Танкерей (Adolphe-Alfred Tanquerey, 1854–1932) — француз-сульпіціянець, один з найвідоміших римо-католицьких богословів у традиції схоластичного богослов’я. Викладав догматичне богослов’я у Франції, а згодом також у США. Був автором підручників з морального, пасторального, аскетичного та містичного богослов’я. Його праці витримали багато видань, перекладені різними мовами, в тому числі й українською. Невідомо точно, про який саме підручник з догматики говорить Йосиф Сліпий, але можемо припускати кілька варіянтів: Adolphe-Alfred Tanquerey. Synopsis Theologiae dogmaticae specialis. У 2-х тт. Baltimore 1894 (цей підручник був згодом перевиданий у скороченому вигляді: Brevior synopsis theologiae dogmaticae. New York, 1911) або ж: Synopsis theologiae dogmaticae fundamentalis. Baltimore 1896.

(обратно)

241

Тит Мишковський (1861–1939) — греко-католицький священик, доктор і професор богослов’я, родом із с. Перегримка на Лемківщині. Богослов’я та філософію вивчав у Віденському університеті, де здобув докторський ступінь (1889). У 1885 р. висвячений на священика. У 1892 р. захистив габілітаційну працю з біблістики у Львівському університеті і став доцентом (1899), а згодом професором біблійних наук (надзвичайним — у 1903, звичайним — у 1908); викладав у Львівському університеті до 1920 р. З початком Першої світової війни був заарештований за свої русофільські погляди і засланий у Тіроль. Після розпаду Австро-Угорщини через відмову присягнути на вірність Польщі втратив посаду в університеті, але був прийнятий на посаду професора біблійних наук у Греко-католицькій духовій семінарії у Львові, де викладав у 1920–1928 pp., а з 1928 й до кінця життя був професором та проректором Богословської академії у Львові, де викладав на кафедрі біблійних наук Старого Завіту, а в 1930–1931 та 1933–1934 роках був також деканом богословського факультету. Помер 4 лютого 1939 р. Залишив чимало написаних латиною праць з біблійних та літургічних наук, а також спогади: “Моя ничтожность и мировая война” та “Записки, или Дневник” (1889–1938). Про нього див.: Peter Galadza. Tyt Myszkowski: The Esteemed Russophile of the Lviv Greek-Catholic Theological Academy // Journal of Ukrainian Studies 18 (1993) 93-122.

(обратно)

242

Герман Чокке (Hermann Zschokke, 1838–1920) — католицький богослов, історик, бібліст, родом з Чехії. Був професором біблійного богослов’я у Віденському університеті, а певний час навіть деканом богословського факультету та ректором цього університету; у 1910 р. став єпископом-помічником у Відні. Видав низку книг з історії та богослов’я Старого Завіту та підручників східних мов: арабської, єврейської та арамейської в її халдейському та сирійському діялектах. Йосиф Сліпий, напевно, має на увазі книгу Чокке “Священна історія Старого Завіту”: Hermannus Zschokke. Historia sacra Antiqui Testamenti. Vindobonae — Lipsiae 1872. Ця книга перевидавалася багато разів (напр.: Hermannus Zschokke. Historia sacra Veteris Testamenti / ред. Johannes Döller. Vindobonae — Lipsiae 1920).

(обратно)

243

Займавий — цікавий.

(обратно)

244

Дотинки (діял.) — докори, дошкульні слова.

(обратно)

245

B1; А1: <що не брався пильно до богословських наук>; A4: <що я на початку не брався пильно до богословських наук>.

(обратно)

246

Кость Левицький (1859–1941) — визначний політичний діяч Галичини кінця XIX — першої половини XX ст., один з найавторитетніших українських політиків, народився в Тисмениці в священичій родині. Після закінчення Станиславівської гімназії (1878) вивчав право у Львівському та Віденському університетах, у 1884 здобув докторат і в 1890 відкрив адвокатську канцелярію у Львові. Був співзасновником “Народної Ради” та Української національної Демократичної партії (УНДП), депутатом Палати послів австрійського парламенту (1907–1918) та Галицького сейму (1908–1914), президентом “Руського клубу” в Галицькому сеймі (1910–1914) та українського клубу в австрійському парламенті (1910–1916). З листопада 1918 р. — голова Державного секретаріяту ЗУНР, згодом голова комісії в справах виборчої реформи при уряді. У міжвоєнний період працював як правник та історик. За радянської влади, у 1941 p., був заарештований та вивезений до Москви. Півтора року просидів на Луб’янці, аж поки навесні 1941 р. був звільнений та повернувся до Львова. У липні 1941 р. став засновником і головою Ради Сеньйорів (з 30 липня 1941 — Українська національна рада) у Львові. Помер 2 листопада 1941 р. Похований на Янівському цвинтарі поруч із генералом М. Тарнавським. У надгробному слові митрополит Йосиф Сліпий назвав Костя Левицького “керманичем політичного життя народу до останньої хвилини”. Про його похорон він сам пише далі у своїх “Споминах”. Про Левицького див.: І. Андрухів. Кость Левицький: сторінки життя. Івано-Франківськ 1995.

(обратно)

247

Йдеться про Євгена Олесницького (1860–1917). Про нього див. прим. 63 вище [у електронній версії — прим. 177. — Прим. верстальника].

(обратно)

248

Володимир Гнатюк (1871–1926) — видатний український фольклорист і етнограф, мовознавець, літературознавець, мистецтвознавець, перекладач та громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької АН (1902), академік ВУАН (1924), член Чеського наукового товариства (1905), Празької та Віденської академій наук. Закінчив філософський факультет Львівського університету, вчився у Михайла Грушевського та Олександра Колесси, працював і розвивався під безпосереднім керівництвом та впливом Івана Франка. З 1899 р. до кінця життя був незмінним вченим секретарем НТШ і головою Етнографічної комісії, підготував разом з Іваном Франком близько 30 томів “Етнографічного збірника”. Знав багато мов, перекладав з болгарської, польської, російської, сербської, чеської, шведської та інших літератур. Помер 6 жовтня 1926 р. у Львові. Про нього див.: М. Мушинка. Володимир Гнатюк: Життя та його діяльність у галузі фольклористики, літературознавства та мовознавства. Париж — Нью-Йорк — Сідней — Торонто 1987.

(обратно)

249

Хрія — тут: довга й бурхлива суперечка.

(обратно)

250

Див. прим. 2 вище [у електронній версії — прим. 40. — Прим. верстальника].

(обратно)

251

Кирило Студинський (псевдоніми: К. Вікторин, І. Лаврін, К. Зорян, В. Кость, К. С. та ін., 1868–1941) — український літературознавець, громадський і політичний діяч, родом із с. Кип’ячка Тернопільського повіту, зі священичої родини. Вчився в університетах Львова (1887–1889) та Відня (1889–1894), здобув докторат з філософії та славістики (1894), продовжував наукову працю в Берліні, Києві та Ленінграді. З 1899 — дійсний член НТШ (у 1923–1932 — його голова), у 1897–1899 — доцент Краківського університету, у 1900–1918 і 1939–1941 — професор Львівського університету, у 1916–1920 — голова “Учительської громади”, у 1921–1922 — очолював Українську національну раду, з 1929 — дійсний член ВУАН (згодом АН УРСР). Восени 1939 р. був головою Народних зборів Західної України у Львові, був обраний депутатом Верховної Ради СРСР. У 1941 р. заарештований органами НКВС і вивезений у невідомому напрямку. Обставини його смерти й місце поховання невідомі. Кирило Студинський залишив багату літературну спадщину: кілька автобіографічних творів, поезії, оповідання та понад 500 наукових і публіцистичних праць із літературознавства. У 1993 р. в рідному селі йому відкрито пам’ятник. Там діє також і кімната-музей. Про Кирила Студинського див.: Уляна Єдлінська. Суспільно-громадська та наукова діяльність академіка Кирила Студинського // Наукове Товариство ім. Т. Шевченка і українське національне відродження. Львів 1992, с. 90–97; А. Б. Кліш. Кирило Студинський: Життя та діяльність // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: Історія, вип. 6. Тернопіль 2006, с. 74–83.

(обратно)

252

Михайло Грушевський (1866–1934) — видатний український історик, літературознавець, письменник, публіцист, громадський і державний діяч, дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), автор понад 2000 наукових праць. Родом з Холма, освіту здобув у Київському університеті під керівництвом Володимира Антоновича. У 1894–1914 pp. обійняв кафедру Всесвітньої історії з особливою увагою до історії Східної Европи у Львівському університеті. З 1893 р. член, а в 1897–1913 pp. — голова НТШ. У 1895–1913 pp. за його редакцією вийшло 113 томів “Записок НТШ”. Після революції 1905 р. в Росії переїхав до Києва. У грудні 1914 р. був заарештований за австрофільство й висланий до Симбірська. Після Лютневої революції 1917 року був звільнений та активно включився у політичну діяльність: у 1917–1918 pp. очолював Центральну Раду УНР. У 1919–1924 pp. перебував на еміграції: спочатку в Празі, згодом у Женеві та Бадені. У 1924 р. повернувся в Україну, оселився в Києві та зосередився на науковій діяльності, намагався створити наукову школу українських істориків. У цей період зазнавав критики за свої ідейні погляди. У 1931 р. був звинувачений у створенні Українського національного центру та заарештований. Після допитів у Харкові та Москві був змушений підписати наклепи на себе й своїх однодумців, але потім відмовився від них і через брак доказів був звільнений. У 1932–1934 pp. працював у Москві під наглядом ДПУ. Його судову справу закрили щойно після його смерти. Помер Грушевський у санаторії в Кисловодську (Росія) 25 листопада 1934 р. Залишив спомини. Про нього див.: В. Верстюк. М. С. Грушевський: коротка хроніка життя та діяльності. Київ 1996; Юрій Шаповал, Ігор Верба. Михайло Грушевський. Київ 2005; Сергій Плохій. Великий Переділ: Незвичайна історія Михайла Грушевського. Київ 2011.

(обратно)

253

Болеслав Фердинанд Маньковський (Bolesław Ferdynand Mańkowski, 1852–1921) — польський психолог та педагог, родом з Любачева. Навчався в університетах Львова, Ляйпціґа та Берліна, з 1890 — редактор педагогічного журналу “Museum”, з 1895 — бібліотекар університетської бібліотеки у Львові, у 1903–1921 — професор педагогіки Львівського університету, автор наукових праць з педагогіки та психології. Помер у Львові 26 серпня 1921 р. Про його педагогічну та наукову діяльність див.: Władysława Szulakiewicz. Między teorią a praktyką edukacyjną: Bolesława Ferdynanda Mańkowskiego (1852–1921) zasługi w rozwoju pedagogiki akademickiej // Rozwój polskiej i ukraińskiej myśli pedagogicznej na przestrzeni ХІХ-XX wieku / ред. Anna Haratyk. Wrocław, c. 41–59; Stanisław Jedynak. Bolesław Mańkowski o wartościach naczelnych życia ludzkiego: zapomniane karty Uniwersytetu Lwowskiego // Considerations philosophicales: w czterdziestolecie pracy naukowej Profesora Tadeusza Kwiatkowskiego / ред. Jolanta Świderek та ін. Lublin 1999, с. 281–292.

(обратно)

254

Канізіянум (Collegium Canisianum) — римо-католицька міжнародна семінарія Петра Канізія в Інсбруку (Австрія) під проводом єзуїтів, збудована в 1910–1911 pp. У Канізіянумі вчилися, окрім Йосифа Сліпого, також інші видатні церковні діячі та провідники УГКЦ, як-от Никита Будка, Андрій Іщак, Климентій Шептицький, Мирослав-Іван Любачівський та інші.

(обратно)

255

Міхаель Гофман (Michael Hofmann, 1860–1946) — єзуїт, визначний педагог та виховник священиків у Німеччині, родом з Тіролю. Богословську освіту здобув у Німецькій колегії в Римі (Collegium Germanicum, 1881–1888). Працював у Зальцбурзі префектом семінарії (1888–1892), згодом професором церковної історії та канонічного права (1892–1895); пізніше викладав канонічне право в університеті Інсбрука (1897–1918) та був довголітнім реґенсом (ректором) Канізіянуму (1910–1919, 1925–1938). У 1915–1919 воєнних роках Канізіянум став також притулком для студентів Німецької колегії в Римі. У 1919 р. папа Пій XI викликав Гофманна до Риму очолити Німецьку колегію. У 1925 р. Гофманн повернувся до Канізіянуму і керував ним аж до його закриття нацистами 21 листопада 1938 р. Наприкінці 1938 р. виїхав у Швейцарію, в м. Сьон, де займався науковою діяльністю. Помер 22 січня 1946 р. Про нього див.: Albert Oesch. Michael Hofmann S.J.: Regens des Theologischen Konviktes Canisianum in Innsbruck. Innsbruck 1951.

(обратно)

256

Конвіктор — вихованець конвікту.

(обратно)

257

Реколекції — тут: духовні вправи для семінаристів.

(обратно)

258

Андрій Іщак (1887–1941) — священик, новомученик, родом з Миколаєва. Закінчив Стрийську гімназію, в 1910–1914 pp. вивчав богослов’я у Львові та Інсбруку. У 1914 р. захистив докторат з богослов’я і був висвячений на священика. Під час Першої світової війни (1914–1918) був військовим капеланом; у 1918 р. став префектом духовної семінарії у Львові; у 1923–1933 pp. душпастирював у с. Мільно Зборівського повіту, згодом вчився в Римі (1929–1930); у 1930–1939 pp. був професором Богословської академії у Львові, з 1939 — служив на парафії в с. Сихів. Убитий 26 червня 1941 р. 27 червня 2001 р. Іван Павло II проголосив о. Іщака блаженним (Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1.Roma, 2001, с. 613–628).

(обратно)

259

Микола Дідуник (1887–1937) — греко-католицький священик Львівської архиєпархії, родом із с. Котузів у Галичині. Закінчив гімназію в Бережанах, вивчав філософію та богослов’я в Римі, в університеті Урбаніянум, як питомець Руської колегії (1908–1910), згодом у Львівському університеті як питомець Генеральної греко-католицької духовної семінарії (1910–1911); після цього за сприяння митрополита Андрея Шептицького навчався в Інсбруку в Канізіянумі (1911–1913), де захистив докторат (1913). Висвячений у 1913 p., продовжував студії в Інституті Фрінтанеум (Frintaneum), але в 1914 р. перервав їх після першого риґорозуму з морального і пастирського богослов’я, повернувся в Галичину і розпочав душпастирську діяльність як адміністратор парохії в с. Мозолівка (1914–1915). У 1916–1918 pp. служив військовим капеланом. У 1919–1932 pp. перебував на Східній Україні, потім на еміграції. Після повернення в Галичину був парафіяльним сотрудником у с. Пітричі (1932–1934), адміністратором парохій у Лопатині (1934–1935) та Барилові Радехівського д-ту (1935–1937). Помер 9 березня 1937 р. в с. Барилів (біографічну інформацію про Миколу Дідуника люб’язно надав Ярослав Глистюк).

(обратно)

260

Кость Донарович (1890-?) — одружений священик Львівської архиєпархії, родом з Боринич, із священичої родини. Навчався в гімназіях Львова та Перемишля, студіював богослов’я в Інсбруку, висвячений єпископом Григорієм Хомишиним у 1916 p., душпастирював спочатку в селі Борусів (1918–1921), а потім на парафії свого батька в рідному селі Бориничі біля Бібрки (1921–1944) (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 254). Подальша доля невідома.

(обратно)

261

Можливо, мається на увазі Яків Дутчак (1887-?) — священик, висвячений у 1913 р. У 1914–1918 pp. працював катехитом у Сколівській школі, у 1918 р. заарештований поляками, був у таборі. Подальша доля невідома.

(обратно)

262

Ксаверій Леонід Мостович навчався з Йосифом Сліпим в Інсбруку, там належав до гомілетичного гуртка українських богословів і в 1913 р. був його секретарем. 1 квітня 1914 р. виїхав з Інсбрука. Подальша його доля невідома. Є здогад, що Мостович після Другої світової війни емігрував до Америки.

(обратно)

263

Конвікт — гуртожиток при навчальному закладі, в якому здійснювалась частина начально-виховного процесу.

(обратно)

264

Дисертація стосувалася розуміння поняття “життя” в євангелиста Івана і мала назву: “Die Auffassung des ‘Lebens’ nach dem Evangelium und I Briefe des Hl. Johannes (Eine exegetisch dogmatische Untersuchung)”. Ця праця була згодом надрукована у ж-лі Богословія, т. 29. Рим 1965, с. 3–62, а також окремою книжкою як 33 том серії “Видання «Богословії»” (Рим 1965) в повному зібранні творів Йосифа Сліпого: Твори, т. 1, с. 29–90.

(обратно)

265

Урбан Гольцмайстер (Urban Holzmeister, 1877–1953) — вчений-єзуїт, з 1908 — доцент, у 1917–1937 — професор Нового Завіту в Інсбруку, займався текстуальною критикою та хронологією Нового Завіту.

(обратно)

266

Йосиф Ліндер (Josef Linder, 1869–1949) — вчений-єзуїт, професор біблійної екзегези в Інсбруцькому університеті у 1909–1935 pp. (викладав Старий Завіт). Замінив на цій посаді свого колегу та однодумця єзуїта Леопольда Фонка (Leopold Fonck), якого папа Пій X викликав до Риму й доручив йому очолити Папський біблійний інститут. У 1939 р. Ліднер опублікував коментар на книгу Даниїла.

(обратно)

267

“Ewige Anbetung” (буквально з нім.: Вічне Поклоніння) — жіночий контемплятивний монастир ордену сестер Вічного Поклоніння Святим Дарам в Інсбруку (Kapferer Karl-Str. 7, Innsbruck 6020). Цей орден був заснований у 1807 р. в Римі Марією Магдалиною від Воплочення з метою безперервного поклоніння Пресвятій Євхаристії. Має свої монастирі в Італії, Іспанії, США, Мексиці, Чилі, місії в Кенії та Африці.

(обратно)

268

Риґорозум — підсумковий всеохопний екзамен у вищих навчальних закладах у багатьох країнах Европи.

(обратно)

269

Священичі свячення Йосифа Сліпого відбулися 30 вересня 1917 р. в Унівській Лаврі. Святителем був сам митрополит Андрей Шептицький. Що ж до дияконських свячень, то, як свідчить сам Йосиф Сліпий, вони відбулися у Львові незадовго до священичих. Це не могло статися раніше, ніж 10 вересня 1917 p., бо щойно цього дня митрополит Андрей Шептицький повернувся до Львова після свого заслання. Отже, дияконські свячення відбулися між 10 і 29 вересня 1917 р. Деякі натяки на точнішу дату дияконських свячень Сліпого подає нам Василь Лаба у замітці про крилошанина Романа Лободича. Він стверджує, що Роман Лободич був висвячений на священика разом із Йосифом Сліпим, а “Шематизм” Блажейовського подає нам точну дату священичих свячень Романа Лободича — 21 вересня 1917 р. Оскільки відомо, що священичі свячення Йосиф Сліпий прийняв 30 вересня, то слід припускати, що дияконські свячення Йосифа Сліпого відбулися 21 вересня разом зі священичими свяченнями Романа Лободича (див.: Василь Лаба. Отець митрат Роман Лободич // Альманах Станиславівської землі / ред.-упоряд. Б. Кравців. Нью-Йорк — Торонто — Мюнхен 1975, с. 665–667; Шематизм, с. 269).

(обратно)

270

Йосиф Схрейверс, ЧНІ (Josef Schrijvers, 1876–1945) — бельгійський монах-редемпторист, аскетичний письменник світової слави, співзасновник УБНТ, протоігумен ЧНІ. Народився в Бельгії в містечку Зутендаль. Закінчив колегію св. Йосифа в Гассельті, в 1894 р. вступив до Згромадження редемптористів, у 1895 — склав монаші обіти, а після навчання в семінарії був висвячений на священика (1900). Опісля працював професором філософії, з 1907 р. був префектом студентів-богословів у семінарії в Боплато. У 1913 р. приїхав разом з іншими бельгійськими редемптористами в Західну Україну і до 1933 р. працював серед українців. Був настоятелем спільноти редемптористів в Україні та візитатором жіночих монастирів: сестер св. Йосифа та сестер милосердя св. Вінкентія. В 1933 р. повернувся до Бельгії, щоб перебрати уряд протоігумена бельгійської провінції ЧНІ. З 1936 р. став верховним дорадником Чину з осідком у Римі та апостольським візитатором усіх жіночих монаших згромаджень УГКЦ в Україні та за кордоном (США, Канаді, Бразилії). Останні роки свого життя провів у Римі як генеральний консультор ЧНІ (з 1936), де й помер 4 березня 1945 р. Його основні наукові праці: “Підручник політичної господарки” (1907), “Засади духовного життя” (1912), “Добра воля” (1913), “Саможертва” (1918), “Божеський приятель” (1922), “Vie interieure et róle de St. Josafat Kuncevyc” (1923), “Моя небесна Ненька” (1925), “Душі довір’я” (1930), “Le double Principe Moteur de la Vie Spirituele” (1931), “Слово Христове до свого священика” (1932), “Ісус між нами” (1940), “Отче наш, що єси на небі” (1942), “Вічний фестин” (1947), “Чудесне життя Сестри Варвари” (1955). Про нього див.: Богословія, т. 21. Рим 1963, с. 145; Богдан Бешлей. Отець Йосиф Схрейверс // Редемптористи. Дев’яносто літ в Україні (1913–2003) / упоряд. Я. Приріз. Львів 2003, с. 113–120.

(обратно)

271

Роман та Євгенія померли один за одним у 1918 р. Євгенія Крупа була заміжня, але не залишила після себе дітей. Роман теж був одружений і мав сина Івана. Цей син у 1939 р. виїхав до Польщі, де в 1956–1958 pp. його змушували до співпраці з органами КДБ, викликали на допити з приводу церковної документації та митри Йосифа Сліпого. Як стверджує дружина Івана Сліпого Марія Мюллер-Сліпа, у 1968 р. генерал польської служби безпеки Мечислав Мочар пропонував йому отруїти кардинала Йосифа Сліпого, за що обіцяв йому посаду міністра сільського господарства, а у випадку відмови погрожував смертю. Іван Сліпий відмовився і поплатився за це своїм життям. У 1970 p., як розповідає Марія Мюллер-Сліпа, його викликали на кількаденну конференцію з рільництва в околицях Ґданська, і під час конференції начебто опромінили його радіяцією в кімнаті готелю, де він зупинявся зі своїм колегою. Невдовзі після тієї конференції вони обоє померли майже одночасно: Іван Сліпий — 14 липня 1971 p., а його колега — 27 червня. Іван Сліпий залишив після себе двох дітей: сина Веслава (доктор медицини) та дочку Урсулу (лікар-ветеринар). Його дружина Марія Мюллер-Сліпа виїхала разом з матір’ю Казимирою до Данії і проживала в Копенгагені. Про спроби радянських служб КДБ отруїти Йосифа Сліпого та обставини смерти Івана Сліпого Марія Мюллер-Сліпа писала у своїх листах до Ліги українських політв’язнів та до Міжнародного комітету ім. Сахарова у Копенгагені, однак ці її свідчення не знаходять підтвердження в документах з архівів польських спецслужб. Див. лист Марії Мюллер до Світової Ліги українських політв’язнів (без дати) та її ж лист до Міжнародного Комітету ім. Сахарова від 29 вересня 1975 // ІА УГКЦ, ф. Патріярх Йосиф Сліпий, оп. 1, спр. 4: “Матеріали родичів”, б. п. Про смерть Івана Сліпого див. також лист Петра Кузьми-Балицького (без дати) // ІА УГКЦ, ф. Archivium Patr. S. Sofia, спр. 297: Denmark, арк. 47; лист о. Івана Леськовича від 26 липня 1971 // Там само, арк. 144.

(обратно)

272

Тут Йосиф Сліпий неточно вказує дату своїх священичих свячень, плутаючи її з датою своєї єпископської хіротонії. Священичі свячення Йосиф Сліпий отримав 30 вересня 1917 p., а його єпископська хіротонія дійсно відбулася на свято Непорочного Зачаття 22 грудня 1939 р. у Львові, в приватній каплиці митрополита Андрея Шептицького.

(обратно)

273

Йдеться про гірський монастир сестер ордену сервітів та їхній готель (“Klostergasthof Maria Waldrast”), що знаходиться приблизно за 6 км від Матрая-на-Бреннері (містечка в районі Інсбрука на Бреннерському шосе).

(обратно)

274

Велеградські конгреси — міжнародні з’їзди, в яких брали участь представники католицьких слов’янських народів та деяких православних Церков. Відбувались у м. Велеграді (Моравія) з ініціятиви митрополита А. Шептицького та O. A. Спальдака в 1907, 1909, 1911, 1924, 1927, 1932 та 1936 pp. Основною ідеєю конгресів був пошук шляхів примирення й об’єднання православних Церков з Апостольським Престолом. Короткі звіти про перебіг цих з’їздів публікувалися в журналі “Нива”. Див.: Наталія Мадей. Велеградські з’їзди // Українське релігієзнавство 23 (2002) 74–83; Augustyn Babiak. Les Ukrainiens aux Congres de Velegrad (1907–1936). Paris 2007.

(обратно)

275

Антонін-Кирило Стоян (1851–1923) — моравський римо-католицький релігійний та політичний діяч, архиєпископ Оломоуцький та митрополит Моравський (1921–1923), член австрійського сенату та сенатор Чехословацького парламенту (1920–1923). У 1907, 1909 та 1911 pp. брав участь в організації Велеградських конгресів. Помер від крововиливу в мозок 29 вересня 1923 р. в Оломоуці. У 1948 р. єпископ Йосиф Карло Матоха розпочав процес беатифікації архиєпископа Стояна, який вже добігає до кінця. Про нього див.: Francišek Cinek. Arcibiskup Dr. Antonin Cyril Stojan: život a dilo: pokus о nárys duchovní fysiognomie. Olomouc 1933; Francišek Vymětal. Apoštoł křest’anské lásky a jednoty církve: Život a dilo Dr. Antonina Cyrila Stojana. Praha 1988; Ludvik Němec. Antonin Cyril Stojan, Apostle of Church Unity: Human and Spiritual Profile. New Rochelle 1983.

(обратно)

276

Теофіл (Богуміл) Спачіл, TI (Theophilus (Bohumil) Spáčil, 1875–1950) — римо-католицький священик-єзуїт, професор Папського східного інституту в Римі, провінціял Чеської провінції єзуїтів (1938–1945). Родом із с. Вемисліце на півдні Моравії, філософію та богослов’я вивчав у духовній семінарії у Брно та Григоріянському університеті в Римі. У 1901 р. був висвячений у Римі на священика, повернувся у Брненську дієцезію, де душпастирував та викладав у семінарії. У 1905 р. вступив до Товариства Ісуса. Після новіціяту у Велеграді та Лінці почав викладати фундаментальну теологію спочатку в Клаґенфурті (1907–1910), а потім в Інсбруку (1910–1918). У 1918–1937 pp. викладав порівняльне релігієзнавство, сакраментологію (Пресвяту Євхаристію, епіклезу) та маріологію в Папському східному інституті в Римі, написав підручники та праці про таїнство хрещення, Євхаристію, об’явлення, віру, догми. Йосиф Сліпий слухав його лекції в Римі і мав велику пошану до цього науковця як знавця християнського Сходу. Спачіл не раз брав участь у Велеградських конгресах. Після Велеградського конгресу 1922 р. він на бажання учасників та на особисте прохання архиєпископа Антоніна Стояна написав короткий огляд науки про Церкву у православних богословів Сходу ХІХ-XX ст. (див.: Theophilus Spáčil. Conceptus et doctrina de Ecclesia iuxta Teologiam Orientis separati [= Orientalia christiana, т. 2, 8]. Roma 1923, 1924; а також рецензію Івана Бучка на цю працю: Богословія, т. 3. Львів 1925, с. 126–128). Наприкінці 1920-х років Спачіл виступив з гострою критикою праці Гавриїла Костельника “Спір про епіклезу між Сходом і Заходом” (Львів 1928). У 1937 р. повернувся до Чехії, до єзуїтського дому св. Ігнатія в Празі, та в 1938 р. був обраний провінціялом єзуїтів Чеської провінції. Після відставки з цієї посади в 1945 р. служив як духівник дому св. Ігнатія. У 1947 р. переїхав з Празької архиєпископської гімназії до Богосудова. У 1950 р. був заарештований, інтернований і 5 грудня того ж таки року помер у таборі для інтернованих ченців в монастирі в Осеку. Докладніше про нього див.: Josef Benicek. P. Bohumil Spáčil, S.I. Řím 1993.

(обратно)

277

“Нива” — церковно-суспільний журнал для священиків УГКЦ, виходив у Львові у 1904–1914 pp. як двотижневик і в 1916–1939 pp. як місячник з додатками: “Катехитичний місячник” (з 1911 — орган Товариства катехитів) і “Проповіді”. При журналі видавалася Бібліотека “Ниви”. Редакторами журналу були священики Ярослав Левицький (1904–1907 і 1910–1918), Олекса Волянський (1908–1910), Гавриїл Костельник (1920–1928) і Петро Хомин (1930–1939). Звіт Сліпого: Йосиф Сліпий. На Велеграді (6–9 серпня 1922 року) // Нива 17 (1922) 392–402 (передрук: Твори, т. 5, с. 69–87).

(обратно)

278

Імператор Карл І Габсбург (Karl Franz Josef von Habsburg-Lothringen, 1887–1922) — останній імператор Австро-Угорщини (1916–1918). У 1915 p. посприяв формуванню Легіону УСС як самостійної військової одиниці в лавах австрійської армії. Помер 1 квітня 1922 р. на засланні на острові Мадейра (Португалія). Майже через 50 років після смерти його тіло виявили нетлінним і в 1949 р. розпочався процес його беатифікації. 3 жовтня 2004 р. Карл І був беатифікований папою Іваном Павлом II, а в 2008 р. перепохований в імператорському гробівці в церкві капуцинів у Відні. Про нього див.: Jan Mikrut. Kaiser Karl I. (IV.) als Christ, Staatsmann, Ehemann und Familienvater. Wien 2004; Bernhard A. Macek. Kaiser Karl I. Der letzte Kaiser Österreichs. Ein biografischer Bilderbogen. Erfurt 2012.

(обратно)

279

Габілітація — захист наукової праці (дисертації), який дає право викладати в університеті.

(обратно)

280

Іспанка, або іспанський грип — пандемія грипу, що в 1918–1919 pp. охопила більшу частину світу й забрала життя 50-100 мільйонів чоловік.

(обратно)

281

Беручи до уваги прийняті свого часу в Галичині правила транскрипції німецьких імен (ü→і), можна припустити, що тут мається на увазі Йозеф Мюллер (Josef Müller, 1863–1941). Мюллер працював у Інсбруку спершу як доцент і викладач філософії (з 1898), а згодом як професор догматики (1901-1938) (див.: F. Lakner. Die dogmatische Theologie an der Universität Innsbruck // Zeitschrift für Katholische Theologie 80 (1958) 126–127). Особлива подяка о. Петру Терлецькому та о. єзуїту Отто Муку (Otto Muck) за поміч у пошуку відомостей про професорів Інсбруцького університету.

(обратно)

282

Гайнріх Брудерс (Heinrich Bruders) — єзуїт, працював разом із Йозефом Мюллером на богословському факультеті Інсбруцького університету, де в 1909–1919 pp. викладав історію догми. На відміну від свого попередника Йогана Качталера (Johann Katschthaler), Брудерс у своїх викладах використовував не систематично-апологетичний, а історично-евристичний підхід. Див.: Emerich Coreth, SJ. Die Theologische Fakultät Innsbruck. Ihre Geschichte und wissenschaftliche Arbeit von den Anfängen bis zur Gegenwart. Innsbruck 1995, c. 94.

(обратно)

283

Josef Slipyi. Die Trinitätslehre des byzantinischen Patriarchen Photios // Innsbrucker Zeitschrift für katholische Theologie 44 (1920) 538–562, 45 (1921) 66–95. Передрук: Твори, т. 1, с. 91–158. Див. також рецензію на цю працю отця-доктора А. Іщака: Богословія, т. 1. Львів 1923, с. 321–326.

(обратно)

284

Читай: “Мюллером”. Див. прим. 143 вище [у електронній версії — прим. 281. — Прим. верстальника].

(обратно)

285

Йоган Штуфлер (Johann Baptist Stufler, 1865–1952) — єзуїт (з 1892), у 1908–1935 — професор догматичного богослов’я в Інсбруку, у 1935–1938 — почесний професор, неосхоластик моліністичного напрямку, викладав догматику в Інсбруцькому університеті з 1904 р. (див.: Karl Hausberger. Stufler Johann Baptist // Biographisch-Bibliographische Kirchenlexikon, т. 9, с. 119–120; E Lakner. Die dogmatische Theologie an der Universität Innsbruck // Zeitschrift für Katholische Theologie 80 (1958) 127–129).

(обратно)

286

Хоч Йосиф Сліпий пише тут про одну дипломатичну місію Колесси й Бонна, насправді в той час у Римі діяли паралельно дві українські дипломатичні місії, які представляли окремо ЗУНР і УНР. Дипломатична місія ЗУНР була акредитована не при Апостольському Престолі, а при італійському урядові, але займалася також налагодженням зв’язків із Апостольською Столицею. У 1921 р. її очолював Олександр Колесса (літературні псевдоніми і криптоніми: Олекса Ходовицький, О. K., К-a та ін., 1867–1945) — літературознавець та мовознавець, фольклорист і поет, громадсько-культурний діяч. Працював доцентом (1895–1898) і професором Львівського (1898–1918) та Віденського (1920–1921) університетів. Після закриття місії в Римі 1 листопада 1921 р. він виїхав до Праги, де й працював до кінця життя: спочатку у Карловому університеті (1923–1939), а згодом в УВУ, в якому він був одним із засновників та багатолітнім ректором (1921–1922, 1925–1928, 1935–1937, 1943–1944). Автор численних досліджень з українського мово- та літературознавства.

Українська дипломатична місія УНР проіснувала трохи довше і мала певні успіхи. Спочатку її очолював граф Михайло Тишкевич, а після його переведення на мирну конференцію в Париж у серпні 1920 р. — о. Франц Ксаверій Бонн (1882–1941) — бельгійський редемпторист, що прийняв східний обряд. Він був родом з м. Брюґґе у Фландрії, у 1902 р. вступив до чину редемптористів, у 1908 р. був висвячений на священика, у 1911 р. прибув до Галичини, щоб вивчити українську мову та підготуватися до місії серед українців на поселеннях у Канаді, однак через війну його місія була відкладена і він залишився в Галичині. У 1918 р. служив капеланом УГА, у 1919 р. був членом української делегації на переговорах з представниками країн Антанти, а в 1919–1920 pp. став радником та виконуючим обов’язки голови української надзвичайної дипломатичної місії при Апостольському Престолі. Місія мала кілька важливих завдань: правдиво інформувати Апостольський Престол про політичне та військове становище в Україні, домогтися призначення апостольського візитатора для України й отримати допомогу ліками та грошима для ранених та полонених. Назагал місія була успішна, бо 20 лютого 1920 р. папа Бенедикт XV призначив о. Джованні Дженоккі апостольським візитатором для України. Місія також отримала пожертву в сумі 100000 лір від папи та 50000 лір від Східної конгрегації на допомогу для священиків Галичини. З переходом Директорії УНР у вигнання в листопаді 1921 р. місія, фактично, перестала існувати. Після свого звільнення 1 листопада 1921 р. о. Бонн виїхав до США, де душпастирював серед українських поселенців в штаті Пенсільванія. Помер 21 листопада 1941 р. у Саут-Дірфільт (Пенсильванія). Див.: Іван Хома. Апостольський престіл і Україна 1919–1922. Рим 1987; Ліліана Гентош. Ватикан і виклики модерности: Східноєвропейська політика папи Бенедикта XV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914–1923 pp.). Львів 2006, с. 305.

(обратно)

287

Енріко Бенедетті (Enrico Benedetti, 1874–1941) — папський шамбелян і довголітний працівник Конгрегації у справах Східних Церков, великий прихильник католицизму візантійського обряду. Родом з Риму, висвячений у 1897 р. З 1900 р. викладав у Папському Урбаніянському колегіюмі під егідою Конгрегації поширення віри. Анджело Ронкаллі (майбутній папа Іван XXIII) у своїх відомих споминах “Щоденник душі” згадує Бенедетті як свого викладача. У 1928 р. з ініціятиви митрополита Андрея Шептицького Бенедетті був призначений прокуратором українського єпископату Польщі, Чехословаччини, Югославії та Болгарії в Римі й обстоював українські інтереси в Римській курії. Помер у Римі 10 березня 1941 р. Про нього див.: Athanasius D. McVay. Monsignor Enrico Benedetti (1874–1941): Among History’s Vanished // Annales Ecclesiae Ucrainae 8.06.2010 (на сайті: annalesecclesiaeucrainae.blogspot.it).

(обратно)

288

Мартін Жужі (Martin Jugie, 1878–1954) — французький асумпціоніст, професор Папської Латеранської семінарії в Римі, професор догматики в Папському східному інституті, визначний учений-візантиніст, автор численних наукових праць та монографій, один із головних опонентів Івана Меєндорфа в науковій дискусії про паламізм. Його монументальна праця “Смерть і внебовзяття Діви Марії” (La Mort et l’Assomption de la Sainte Vierge. Vatican 1944), присвячена папі Пію XII, стала основою для обґрунтування догми внебовзяття Діви Марії, проголошеної 1 листопада 1950 р. в апостольській конституції “Munificentissimus Deus”.

(обратно)

289

Северьєн Саллавіль (Severien Sallaville, 1881–1965) — французький асумпціоніст. Філософію та богослов’я вивчав в Єрусалимі, Римі та Константинополі, згодом став професором у Східній семінарії в Халкедоні (Кадікой, Туреччина), входив до редакції журналу “Відлуння Сходу” (Echos d’Orient), з 1912 протягом 20 років очолював Інститут візантійських студій (Institut detudes byzantines). У 1916–1920 pp. жив в Афінах, з 1929 — в Римі, де в 1932–1947 pp. був професором східного богослов’я в Папському Урбаніянському університеті, а крім того з 1936 — радником Східної конгрегації та духівником Румунської колегії. У 1949 р. переїхав у Афіни, де й помер 26 жовтня 1965 у віці 84 роки.

(обратно)

290

Григоріянум (Gregorianum) — папський університет під проводом єзуїтів, що розвинувся на базі Римської колегії єзуїтів, заснованої в 1551 р. Ігнатієм Лойолою. Завдяки меценатській підтримці папи Григорія XIII, що подарував їй нові приміщення, колегія отримала назву Григоріянського університету, який тепер має один з найпотужніших у світі богословських факультетів.

(обратно)

291

Анджелікум (Angelicum) — Папський університет св. Томи Аквінського під проводом домініканців, що розвинувся на основі домініканської школи при церкві св. Сабіни (Studium Conventuale), заснованої в 1222 р. Провідний осередок томістичних філософських та богословських студій.

(обратно)

292

Моріс де ла Тай (Maurice de la Taille, 1872–1933) — єзуїт, священик (з 1901), вчився у Кентербері, Парижі та Ліоні, спочатку служив як парафіяльний священик, у 1905–1914 pp. був професором догматичного богослов’я в Анже, під час війни служив військовим капеланом, у 1919–1931 pp. працював професором богослов’я у Папському Григоріянському університеті. Завдяки своїй книзі “Таїнство віри” (Mystery of Faith, 2 тт., London 1940, 1950) став загальновизнаним авторитетом у сакраментальному богослов’ї. Про нього див.: Bernard Leming. A Master Theologian: Father Maurice de la Taille: 1872–1933 // Month 163 (1934) 31–40.

(обратно)

293

Повна назва дисертації: “De principio spirationis in Sanctissima Trinitate: historica-dogmatica inquisitio”. Первісно вона була опублікована в 2-му томі “Праць” УБНТ: Iosyf Slipyi. De principio spirationis in SS. Trinitate: historica-dogmatica inquisitio [= Opera Theologicae Societatis Ucrainorum, 2]. Leopoli 1926. Передруки: Iosyf Slipyi. De principio spirationis in Ss. Trinitate: historica-dogmatica inquisitio. Oxford 1970; Твори, т. 1, с. 243–331.

(обратно)

294

Лат.: “magister aggregatus” — академічний ступінь, рівноцінний габілітації.

(обратно)

295

Руська (українська) папська колегія при церкві свв. Сергія і Вакха в Римі на площі Мадонна дей Монті (Madonna dei Monti, 3) була відкрита папою Бенедиктом XV 20 лютого 1921 р. Першим ректором колегії став василіянин о. Лазар Березовський. З 1971 р. це патріярший двір. Докладніше див.: Софрон Мудрий. Нарис історії української папської колегії св. Йосафата в Римі. Рим 1984.

(обратно)

296

Лазар (Лев) Березовський, ЧСВВ (1868–1952) — василіянин, священик Станиславівської єпархії, родом із с. Бишківці, висвячений у 1893 р. У 1895–1896 pp. працював префектом у семінарії у Львові, у 1896 р. вступив до василіянського чину, у 1908–1915 та 1921–1925 pp. був ректором Руської колегії в Римі, у 1949 р. виїхав до США, де й помер 27 лютого 1952 р. у м. Довсон. Про нього див.: Богдан Крив’як. Отець Лазар Березовський, ЧСВВ — засновник та перший редактор “Календарів Місіонаря” // Дзвіниця 11 (2000) 22–23; M. Wawryk. R. P. Lazarus Leo Berezowskyj (Generalis Ordinos Consultor: 17.XI.1868-27.II.1952) // Analecta OSBM 3 (1–2) (1958) 98-100.

(обратно)

297

Митрополит Андрей Шептицький приїхав до Риму 16 грудня 1920 р. і залишався там до квітня 1921-го.

(обратно)

298

Ще на початку 1920 р. митрополит Андрей Шептицький став об’єктом звинувачень з боку польського архиєпископа Краківського Адама Сапеги та вірменського архиєпископа Львівського Йосифа Теодоровича, які інформували Рим про конфлікт між українцями та поляками в Галичині і висловлювали сумніви щодо здатности Львівського митрополита керувати організацією Католицької Церкви у Росії, а особливо щодо законности висвячення Йосифа Боцяна на єпископа Луцького. Враховуючи те, що новий папа Бенедикт XV нічого не знав про повноваження митрополита Шептицького, надані йому Пієм X, така “самодіяльність” митрополита в контексті польських звинувачень могла закінчитися для нього усуненням з престолу. Про звинувачення на адресу митрополита з боку польської влади див.: Августин Баб’як. Подвиг митрополита Андрея Шептицького як Апостольського візитатора для українців (1920–1923) і його взаємини з урядом Польщі. Тренто — Больцано 2013, с. 129–160.

(обратно)

299

Казимир Скірмунт (Kazimierz Skirmunt, 1861–1931) — польський куріяльний чиновник, домашній прелат папи Бенедикта XV. Прожив у Римі 42 роки, обстоюючи польські інтереси перед Апостольським Престолом; був консультантом Державного секретаріяту в Римі, згодом апостольським протонотарем та консультором Конгрегації пропаганди віри та надзвичайних справ Церкви, з 1919 — церковний радник польського посольства при Апостольській Столиці. Був у дружніх стосунках з папою Пієм XI. Помер у Римі 26 травня 1931 р. Польська історіографія високо оцінює заслуги цього прелата, тоді як українські історики відзначають його виразно антиукраїнську позицію. Негативне ставлення до Скірмунта помітне також і в цих рядках “Споминів” Йосифа Сліпого. Про нього див.: Bolesław Skirmunt. W służbie Kościoła i Polski: Ks. Dr. Kazimierz Skirmunt. Poznań 1931; Августин Баб’як. Подвиг митрополита Андрея Шептицького як Апостольського візитатора для українців (1920–1923) і його взаємини з урядом Польщі. Тренто — Больцано 2013.

(обратно)

300

Йосиф Теофіл Теодорович (Józef Teofil Teodorowicz, 1864–1938) — вірменський церковний та політичний діяч пропольської орієнтації, за Австрії — депутат Крайового сейму у Львові та верхньої палати австрійського парламенту, згодом депутат польського сейму та сенатор II Речі Посполитої, почесний громадянин Бережан (1897) та Львова (1924). Родом з Покуття (с. Живачів), вивчав право у Чернівецькому університеті, згодом закінчив семінарію і душпастирював у Бережанах та Львові. У 1901 р. став архиєпископом Львівським Вірменської Католицької Церкви, у 1912 р. здобув докторат з богослов’я, у 1928–1930 pp. провів ґрунтовну реставрацію Вірменського собору у Львові. Помер 4 грудня 1938 р. у Львові. Після смерти Теодоровича посада Львівського архиєпископа Вірменської Католицької Церкви залишається вакантною. Про нього див.: Stanisław Gawlik. Życie і działalność ks. abpa Józefa T. Teodorowicza. Kraków 1988; Roman Kubik. Józef Teofil Teodorowicz. Ostatni arcybiskup polskich Ormian. Gorzów Wielkopolski 1998.

(обратно)

301

Надзвичайні повноваження були надані митрополитові Андреєві Шептицькому на двох авдієнціях у папи Пія X 14 та 18 лютого 1908 р. в Римі. Під час цих зустрічей митрополит просив про надзвичайні права в Росії і подав письмове прохання, яке було підписане папою і завірене приватним секретарем папи монсеньйором Джамбаттістою Бресаном. Своїм підписом під цим документом папа Пій X визнав митрополита Андрея адміністатором греко-католицьких єпархій в Росії (на той час номінально існувала тільки Кам’янець-Подільська єпархія). Іменем Апостольської Столиці митрополит отримав єпископську юрисдикцію над усією територією Російської імперії з такими самими правами, які маронітський патріярх мав у межах свого патріярхату, а також владу висвячувати нових єпископів без відома Державного секретаріяту. Окрім того папа Пій X уділив митрополитові три важливі привілеї: 1) затвердив поширення на Росію норм, закріплених у Конституції Лева XIII “Orientalium dignitatis”, зокрема щодо мішаних шлюбів; 2) надав владу скликати від імени Святішого Отця собори богословів-каноністів для розв’язання деяких питань; 3) уділив привілей щодо “communicatio in sacris” (тобто владу звільняти вірних від заборони приймати таїнства в некатоликів). Повернувшись до Львова, митрополит Шептицький зробив 10 копій цього документа. Оригінали він зберігав у себе. Одну з копій він завірив у кардинала Ґеорґа Коппа, архиєпископа Вроцлава, і довірив на зберігання вроцлавському кардиналові Адольфу Бертраму. Тепер копія документа зберігається у Ватиканському архіві: Archivio segreto Vaticano degli Affari Ecclesiastici Straordinari, b. 500. Надзвичайні права Шептицького щодо Росії були знову потверджені папою у 1909, 1910 та 1914 pp. На авдієнції у Пія X в 1914 р. митрополит Шептицький просив, щоб ці привілеї були делеговані не просто йому особисто (iure delegate), але також і його наступнику (iure ordinario et proprio), але на це папа не погодився. Оскільки надзвичайні повноваження були надані митрополитові Шептицькому таємно від Державного секретаріяту, то новий папа Бенедикт XV нічого про них не знав, аж поки митрополит не представив йому документ за підписом Пія X, завірений приватним секретарем папи. Ймовірно, саме про цей документ і пише тут Йосиф Сліпий. Після цього папа Бенедикт XV потвердив повноваження Шептицького, але наклав на них деякі обмеження. Див. Archivio segreto Vaticano degli Affari Ecclesiastici Straordinari, 1918–1919, pos. 1315–1318, fasc. 518, ff. 72–75; див. також лист асесора Конгрегації Східних Церков монсеньйора Ісаї Пападопулоса від 20 березня 1921 р. зі звітом про юрисдикцію, яку отримав митрополит Шептицький в Росії: Archivio segreto Vaticano degli Affari Ecclesiastici Straordinari, 1921–1924, pos. 636, fasc. 23, f. 5–7; Cyril Korolevsky. Metropolitan Andrew (1865–1944). Lviv 1993, c. 259–269.

(обратно)

302

Климентій (Казимир) Шептицький (1869–1951) — рідний брат митрополита Андрея Шептицького. Закінчив гімназію святої Анни в Кракові, навчався в університетах Кракова, Мюнхена і Парижа, у 1892 р. здобув ступінь доктора права в Яґеллонському університеті в Кракові. Закінчив також Інститут лісництва. Працював адвокатом, був членом Галицького сейму, у 1900–1907 pp. — депутатом австрійського парламенту. Співавтор загального австрійського закону про ліси, автор праць з сільського господарства, голова Галицького лісничого товариства. У 1907 р. відійшов від політичної діяльности, зайнявся господарською працею в маєтку, де побудував церкву для греко-католиків. У 1911 р. вступив до бенедиктинського монастиря у Байроні, в 1912 р. перейшов у греко-католицький монастир студійського уставу у Кам’яниці в Боснії, де склав монаші обіти під ім’ям Климентія. В 1915 р. став єромонахом. Богословську освіту здобував в університеті Інсбрука (1913–1917) разом з Йосифом Сліпим. У 1918 р. став настоятелем монастиря в Уневі, а в 1926 р. — ігуменом Свято-Успенської Унівської лаври. У 1936–1937 pp. разом з братом Андреєм уклав “Типікон” для монахів студійського уставу, апробований папою Пієм XII. У 1939 р. таємно призначений екзархом Росії та Сибіру. Під час Другої світової війни переховував у стінах свого монастиря євреїв. У листопаді 1944 р. був зведений митрополитом Йосифом Сліпим у сан архимандрита монахів студійського уставу. У грудні 1944 р. очолив делегацію УГКЦ до Москви для переговорів з радянською владою. 5 червня 1947 р. був заарештований і після року слідства засуджений на вісім років ув’язнення. Покарання відбував у Володимирській тюрмі, де помер 1 травня 1951 р. в тюремній лікарні. У 1996 р. отримав звання праведника народів світу за порятунок євреїв у часи війни. 27 червня 2001 р. беатифікований папою Іваном Павлом II. Про нього див.: Ян К. Шептицький. Отець Климентій Шептицький. Життєпис на підставі архівних матеріалів родини Шептицьких. Львів 1996; Вікторія Чорнописька. Діяльність Климентія Шептицького в період німецької окупації (1941–1944 pp.) // Волинські історичні записки 5 (2010) 250–255; Congregatio de Causis Sanctorum, prot. № 2256, т. 2. Roma 2001, c. 919–974; Світлана Гуркіна. Архимандрит Климентій Шептицький: Маловивчені сторінки життя // Сторінки воєнної історії України, вип. 14. Київ 2011, с. 203–215.

(обратно)

303

Руссікум (Pontificium Collegium Russicum Sanctae Theresiae a Iesu Infante) — Папська російська колегія св. Терези від Дитятка Ісуса під проводом єзуїтів, відкрита папою Пієм XI 15 серпня 1929 р. для формації семінаристів з більшовицької Росії. У Руссікумі виховувався блаженний священномученик єп. Теодор Ромжа. Про заснування та історію Руссікуму див.: Constantin Simon. SJ. Pro Russia: The Russicuam and Catholic Work for Russia [= Orientalia Christiana Analecta, 283]. Roma 2009.

(обратно)

304

Йосафат-Іван Жан (1885–1972) — греко-католицький священик родом з Канади, громадський діяч, рукоположений у 1910 р. Після зустрічі з митрополитом Шептицьким приїхав до Крехівського монастиря вивчати українську мову, історію та культуру, у 1911 р. перейшов на греко-католицький обряд і душпастирював у Крехові, Самборі, Бучачі. У період ЗУНР — перекладач державного секретаря закордонних справ Степана Витвицького, у червні 1919 р. — особистий секретар президента (з 9 червня — диктатора) ЗУНР Євгена Петрушевича, згодом капелан УГА. Очолював Український Червоний Хрест, допомагав Симону Петлюрі під час дипломатичної місії у Варшаві. Член делегації УHP на Ризькій мирній конференції 1921 р. та при Лізі Націй, член місії УНР у Женеві. Після визвольних змагань повернувся до Канади, вдруге вступив до ЧСВВ у м. Мондер; ігумен у Монреалі (1940–1942), парох у Оттаві (1942–1945). У 1945 р. виїхав до Европи, був делегатом 2-го та 3-го засідань Генеральної асамблеї ООН у Лондоні й Парижі в 1946 р. З 1947 — декан УГКЦ у Великобританії. У 1949 р. повернувся до Канади, душпастирював у Монреалі, Едмонтоні, Мондері, Ґрімзбі. У 1964 р. заснував Фундацію о. Жана для надання стипендій студентам українського походження. Помер 8 червня 1972 р. у Ґрімзбі. Написав спомини: “Моє служіння Україні” та “Уривки з діярія”.

(обратно)

305

De principio spirationis in SS. Trinitate” — лат.: “Про джерело походження Духа в Пресвятій Троїці”.

(обратно)

306

Мішель д’Ербіньї, TI (Michel-Joseph Burguignion d’Herbigny, 1880–1957) — французький єзуїт, науковець, римо-католицький єпископ. Родом з міста Лілль, вступив до ордену єзуїтів у 1897 p., вчився в Парижі та Трірі, у 1910 р. був висвячений на священика, в 1911 р. захистив і видав докторат про Володимира Соловйова (Un Newman russe: Vladimir Soloviev (1853–1900). Paris 1911; англійський переклад: Vladimir Soloviev: A Russian Newman, 1853–1900. London 1918; передрук: London 2010), за яку отримав приз Французької академії і яка принесла йому широке визнання. Саме в період навчання Йосифа Сліпого в Римі д’Ербіньї викладав у Римі, а в 1922 р. був призначений ректором Папського східного інституту. У 1920-х роках став довіреною особою та радником папи Пія XI у російських справах, консультором, а згодом президентом Папської комісії у справах Росії “Pro Russia”, створеної 20 червня 1926 р. У тому ж році він таємно був висвячений на єпископа і двічі побував в СРСР з метою відновити католицьку єрархію, зліквідовану більшовиками у 1923 р. Д’Ербіньї неприхильно ставився до діяльности митрополита Андрея Шептицького поза межами Галичини. У 1931 р. він пішов із Східного інституту (офіційно, через стан здоров’я), а в 1933 р. був усунутий від керівництва комісією “Pro Russia” і виїхав до Бельгії. У 1937 р. позбавлений єпископського сану та ізольований у французькому новіціяті єзуїтів до кінця свого життя із забороною будь-якої публічної діяльности. Причини його відставки до кінця не з’ясовані. Дослідники припускають цілий комплекс причин: внутрішні тертя всередині ордену єзуїтів (заздрість з приводу його близьких стосунків з папою Пієм XI з боку генерального настоятеля єзуїтів поляка Володимира Ледоховського), інтриги радянських шпигунів як помста за його діяльність у СРСР, ворожість з боку Муссоліні, афера з жінкою, провал його політики щодо СРСР (усі номіновані та висвячені ним єпископи та адміністратори в СРСР були ув’язнені, заслані в табори або розстріляні). Д’Ербіньї написав автобіографію, яка, однак, не була видана. Частково на ній базується монографія Поля Лезура: Paul Lesourd. Entre Rome et Moscou: Le Jésuite Clandestin, Mgrd’Herbigny. Paris 1976. Також див.: Leon Tretjakewitsch. Bishop Michel d’Herbigny SJ and Russia: A Pre-Ecumenical Approach to Christian Unity. Würzburg 1990.

(обратно)

307

Див. рецензії: М. De la Teille // Gregorianum 3 (1926) 446; Orientalia Christiana V-4 (21) (1926) 298–300; Schönere Zukunft 51–52 (Wien 1926) 125; A. Landgraf // Augsburger Postzeitung 16.05.1926; Bohoslovni vestnik III (3) (Ljubljana 1926) 261; A. Landgraf // Theologische revue 7 (Münster 1926) 251–256; V. Cremens, SJ // Nouvelle Revue Theologique 1 (Louvain 1927) 72; F. Mitzka // Zeitschrift für katholische Theologie 51 (Innsbruck 1927) 441; S. Sallaville // Echo d’Orient 153 (janvier-mars) (Constantinople 1929) 86–87; D. P. de Vogt // Recherches de Théologie ancienne et médievale 10 (Louvain 1930) 457.

(обратно)

308

Рецензію Гавриїла Костельника див. у: Нива 21 (1926) 19–28, 58–67.

(обратно)

309

Тит (Теодосій) Галущинський, ЧСВВ (1880–1952) — священик, бібліст, церковний історик, дійсний член НТШ. Родом із с. Звинячі Бучацького повіту. Філософську та богословську освіту здобув у Львівському університеті, потім навчався у Фрайбурзі та Інсбруку, докторат з богослов’я здобув у Відні. Висвячений у 1904 p., душпастирював у Коломиї та викладав у Станиславівській семінарії, в 1908 р. вступив до ЧСВВ. У 1912–1915 — духівник у Руській колегії в Римі, з 1915 — заступник професора у Львівському університеті, в 1920–1925 — ректор Львівської духовної семінарії, в 1928–1932 — викладач Богословської академії, в 1931–1949 — духівник в Українській Папській семінарії св. Йосафата в Римі, з 1949 — архимандрит ЧСВВ, консультант Конгрегації у справах Східних Церков. Помер у м. Мондер (Канада) 29 червня 1952 р. під час канонічної візитації від розриву серця. Двічі його кандидатуру пропонували на єпископа, але він відмовлявся. Був співзасновником УБНТ та кількох часописів: “Нова Зоря”, “Правда”, “Добрий пастир”, “Бескид”. Плідний науковець, спеціяліст із Святого Письма, знав вісім іноземних мов.

(обратно)

310

Тобто Львівської, Перемиської та Станиславівської семінарій.

(обратно)

311

Григорій Лакота (1883–1950) — греко-католицький єпископ-помічник Перемиський. Родом із с. Голодівка біля Комарна Рудківського повіту, закінчив Академічну гімназію у Львові, філософію й богослов’я вивчав у Львові та Відні, де здобув ступінь доктора богослов’я. У 1908 р. висвячений на священика. В 1918–1926 pp. був ректором Духовної семінарії в Перемишлі та професором церковного права, з 1923 — член-засновник історично-правничої фракції УБНТ, з 1926 р. — єпископ-помічник Перемиський, у 1939–1941 pp. управляв західною частиною Перемиської єпархії (Посяння), маючи осідок у м. Ярославі. 25 червня 1946 р. був заарештований та ув’язнений у Перемишлі, згодом перевезений до Львова і засуджений на 10 років таборів. Заслання відбував у Воркуті. Помер 12 листопада 1950 р. в Абезі під Воркутою. Беатифікований папою Іваном Павлом II 27 червня 2001 р. Його мощі зберігаються у храмі Різдва Пресвятої Богородиці у Львові. Основні праці: “Подружнє право в новім кодексі церковнім (Жовква 1921), “Дві престольні церкви Перемиські” (Перемишль 1937), “Три синоди Перемиські й єпархіяльні постанови Валявські і XVII–XIX ст.” (Перемишль 1939), “Історія перемиської капітули” (рукопис у Капітульній бібліотеці в Перемишлі, 1945) та ін. Див.: Congregatio de Causis Sanctorum, prot. № 2256, т. 1, Roma 2001, c. 491–540; Liubov Derdziak. Społeczno-wychowawczy aspekt działalności duszpatzrskiej błogosławionego Hryhorija Łakoty (1908–1950), Biskupa pomocniczego grekokatolickiej diecezji pszemyskej. Lwów 2010.

(обратно)

312

Іван Лятишевський (1879–1957) — доктор богослов’я, греко-католицький єпископ-помічник Станиславівський. Родом із с. Богородчани на Станиславівщині, закінчив гімназію в Станиславові, філософію та богослов’я вивчав у Львові, Фрайбурзі, Інсбруку та Відні. У 1907 р. захистив у Відні докторську працю “Флорентійська унія та її значення для української Церкви” й отримав єрейські свячення з рук єп. Григорія Хомишина. Опісля був катехитом вищої реальної школи в Станиславові і викладав історію Церкви в Духовній семінарії в Станиславові. У 1929 р. іменований папою Пієм XI Станиславівським єпископом-помічником. У квітні 1945 р. був заарештований, півтора року перебував у Лук’янівській тюрмі в Києві, врешті засуджений до п’яти років заслання, яке відбував у селищі Чулактау Джамбульської обл. Казахстану. Коли 12 квітня 1950 р. сплив термін ув’язнення, єпископа за рішенням Особливої наради МДБ СРСР від 25 листопада 1950 р. залишили на спецпоселенні в Джамбульській обл. 27 вересня 1954 р. єп. Лятишевський був звільнений за станом здоров’я і 3 червня 1955 р. повернувся до Станиславова, де помер 27 листопада 1957-го. Перед смертю висвятив на єпископа Івана Слезюка. Див.: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 35826.

(обратно)

313

Василь Щурат (1871–1948) — відомий літературознавець, поет, голова НТШ, натхненник і перший ректор Українського таємного університету у Львові (1921–1923), за що в 1921 р. просидів три місяці в польській тюрмі (жовтень-грудень). У 1898–1934 pp. учителював у державних гімназіях Перемишля, Бродів і Львова, у 1921–1934 pp. був директором приватної жіночої гімназії сестер-василіянок у Львові. Писав художні твори, поезії, перекладав українською поезії з латинської, французької, німецької, польської, російської, білоруської мов. Помер 27 квітня 1948 р. у Львові.

(обратно)

314

Павло (Петро) Кисіль, ЧСВВ (1883–1939) — єромонах-василіянин, родом із с. Усмирі біля Варяжа. У 1898 р. вступив до василіянського чину і в 1904 р. склав вічні обіти. Богословські студії закінчив у Кристинополі та Римі. В 1908 р. висвячений на священика, викладав філософію та богослов’я у Лаврові, Кристинополі та Крехові; у 1920–1925 pp. був віце-ректором і викладачем богослов’я в Духовній семінарії у Львові, потім повернувся до праці в чині, займався видавничою діяльністю як редактор “Бібліотеки релігійної освіти” в Жовкві та був капеланом сестер-служебниць; з 1933 р. став ігуменом у Золочеві. Помер 10 червня 1939 р. в Жовкві.

(обратно)

315

Джованні Дженоккі (Giovanni Genocchi, 1860–1926) — дипломат Апостольської Столиці, перший апостольський візитатор в Україні. Родом з Равенни (Італія), закінчив Папську семінарію “Піо”, де вчився разом з майбутнім папою Бенедиктом XV, у 1880 р. захистив докторат з філософії, у 1883 р. висвячений на священика. Належав до згромадження Місіонерів Пресвятого Серця, працював місіонером у Сирії, Туреччині, Новій Гвінеї, Колумбії, Перу, з 1900 р. став протоігуменом згромадження. У 1920 р. був призначений апостольським візитатором для України з метою зібрати інформацію про стан справ у Східній Галичині, населення якої потерпало від репресій польської окупаційної влади. Апостольському візитатору так і не вдалося заїхати далі на схід, аніж Варшава, — через перешкоди з боку польського уряду та воєнні дії в Україні він був змушений повернутися до Риму. Все ж свою місію він частково виконав, бо йому вдалося зібрати інформацію про ситуацію в Галичині шляхом листування та зустрічей з українськими колами у Варшаві та Відні. За час своєї місії він написав близько 30 звітів. У 1923 р. він знову відвідував Україну з метою дослідити причини польсько-української конфронтації. Помер у Римі 6 січня 1926 р. Докладніше див.: Іван Хома. Апостольський престіл і Україна, 1919–1922 pp. Рим 1987; Giovanni Chóma. Padre Giovanni Genocchi Visitatore Apostolico dell’Ucraina // Analecta OSBM 3 (1–2) (1960) 204–224; Ліліана Гентош. Ватикан і виклики модерности: Східноєвропейська політика папи Бенедикта XV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914–1923 pp.). Львів 2006, с. 311–331, 428–436.

(обратно)

316

Пій XI (Акілле Ратті, Ambrogio Damiano Achille Ratti, 1857–1939) — папа Римський у 1922–1939 pp. До обрання папою був працівником Ватиканської бібліотеки, у липні 1918 р. призначений апостольским візитатором Польщі та Литви, з 6 червня 1919 — папський нунцій у Варшаві, з 1921 — кардинал. За свого понтифікату в 1925 р. уклав конкордат з Польщею, який врегулював правове становище УГКЦ в Польщі, та розв’язав римське питання, уклавши Латеранські угоди з Муссоліні у 1929 р. Особливо опікувався східними християнами та дбав за впорядкування східного канонічного права. У 1937 р. в енцикліках “Mit brenender Sorge” та “Divini Redemptoris” засудив ідеології фашизму та комунізму. В 1939 р. підтримав створення Карпатської України і призначив для неї апостольського адміністратора в особі Діонісія Няраді. Про понтифікат Пія XI писав сам Сліпий у 1929 році: Йосиф Сліпий. Папа Пій XI (1879-1929) // Богословія, т. 7. Львів 1929, с. 205–208. Див. також: Ісидор Нагаєвський. Історія Римських Вселенських Архиєреїв, т. 3. Рим 1979, с. 303–349.

(обратно)

317

Володимир Децикевич (1865–1946) — галицький громадський діяч, у 1906–1916 — голова департаменту Міністерства внутрішніх справ у Відні, у 1916–1918 — віце-президент намісництва у Львові, у 1921–1925 — голова Кураторії українських високих шкіл у Львові та професор адміністративного права в Українському таємному університеті, з 1930 — голова Кураторії Українського національного музею у Львові, у 1928–1938 — сенатор від УНДО, з 1933 — голова Українського католицького союзу.

(обратно)

318

Йосиф Сліпий у той час працював над двома розвідками про Тому Аквінського, які опублікував у журналі “Богословія”: Josef Slipyj. De valore S. Tomae Aquinatis pro Unione eiusque influx in theologiam orientalem // Богословія, т. 3. Львів 1925, с. 1–18; Йосиф Сліпий. Св. Тома з Аквіну і схолястика // там само, с. 91–116, 226–229, 278–308 (передрук, відповідно: Твори, т. 1, с. 191–210; т. 2, с. 229–100), а також готував спеціяльний випуск “Богословії” до 25-літнього ювілею вступу Андрея Шептицького на митрополичий престол, в якому помістив і свою статтю: Про молодечий вік нашого Митрополита // Богословія, т. 4. Львів 1926, с. 6–26 (передрук: Твори, т. 2, с. 197–219). На працю Сліпого “Св. Тома з Аквіну і схолястика” Гавриїл Костельник написав критичну рецензію: Нива 20 (1925) 346–348. У відповідь на цю рецензію Йосиф Сліпий подав свою репліку: У відповідь // Богословія, т. 4, с. 341–343. На цю репліку Костельник знову зреагував у “Ниві”: Нехай не буде непорозуміння // Нива 21 (1926) 32–35.

(обратно)

319

Целібат у Станиславівській єпархії був запроваджений єпископом Григорієм Хомишиним у 1920 p., а в Перемиській єпархії — єпископом Йосафатом Коциловським у 1925-му. Митрополит Андрей Шептицький теж хотів був запровадити целібат у Львівській архиєпархії, але потім відмовився від цієї ідеї і залишив семінаристам свободу вибору щодо їхнього цивільного стану. Питання целібату в УГКЦ стояло досить гостро протягом усього міжвоєного періоду. Першопричиною дискусії навколо целібату стало рішення Львівського єпархіяльного синоду 1891 p., а воно, в свою чергу, було відповіддю на І Ватиканський собор, який заохочував східних єпископів працювати над запровадженням целібату серед духовенства. Остаточно рішення про запровадження целібату було ухвалене на спільній нараді митрополита Андрея Шептицького і єпископів Григорія Хомишина та Йосафата Коциловського у Львові восени 1920 р. Однак спочатку це рішення не розголошувалася і було знане лише у вузьких церковних колах. Щойно з публікацією статті ректора Станиславівської семінарії о. Івана Лятишевського “Целібат” (Український голос, 29.03.1922, № 13) про це стало відомо ширшому загалові, і в церковних та інтелектуальних колах почалася гостра полеміка, в якій, крім суто церковних, порушувалися й питання політичного, національного та етичного характеру. У Станиславові заява єпископа Хомишина про те, що надалі він буде висвячувати лише безженних кандидатів, призвела в 1922 р. до масової сецесії семінаристів (не без зовнішного впливу Гавриїла Костельника). У Перемишлі це вилилося у ще гостріший конфлікт з єпископом. У 1898 р. синод Перемиської єпархії прийняв постанови Львівського синоду 1891 p., в тому числі й щодо целібату, і в 1925 р. єпископ Коциловський видав спеціяльне розпорядження про запровадження целібату в своїй єпархії. Це викликало хвилю нападок на єпископа, аж до побиття шиб у його резиденції вихованками Українського інституту для дівчат та висланням до Римської курії скарги на єпископа з 28 пунктами закидів. Конгрегація в справах Східних Церков стала на бік єпископа, та це не спинило полеміки, яка тривала до кінця 1930-х років. Попри офіційну вимогу целібату в церковній практиці часто мали місце свячення одружених кандидатів. У Перемишлі абсолютна більшість семінаристів зголошувалися до свячень в одруженому стані. Питання целібату зійшло з порядку денного щойно зі зміною політичної ситуації в 1939 p., коли його відсунули на задній план інші, важливіші проблеми, які загрожували зникненням духовного стану як такого. Про дискусії щодо целібату на Львівському синоді 1891 р. та в міжвоєнний період див.: J.-P. Himka. The Issue of Celibacy at the Lviv Provincial Synod of 1891: Unpublished Documets from the Lviv and Przemyśl Archives // Mappa Mundi: Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди 70-річчя. Львів — Київ — Нью-Йорк 1996, с. 649–670; A. Sorokowski. The Greek Catholic Parish Clergy in Galicia, 1900–1939. Ph. D. Thesis. University of London 1991 (рукопис).

(обратно)

320

Мирон Горникевич (1886–1959) — церковний та громадський діяч, автор наукових статей з церковної історії. Родом з Роздола, закінчив гімназію в Стрию, богословську освіту здобув у Львові (1904–1907) та Інсбруку (1907–1909), докторат захистив у Віденському університеті (1913). У 1914–1917 p. перебував на засланні в Сибіру. У 1923 р. був призначений парохом греко-католицької церкви св. Варвари у Відні, де опікувався українцями, організовував курси української мови та обряду для молоді, реставрував церкву, видав німецький переклад української Літургії. Під час голодомору 1932–1933 pp. на Україні був генеральним секретарем допомогової акції кардинала Теодора Інніцера, у 1934–1948 pp. — віце-президентом єпархіяльного митрополичого архиєпископського суду. З доручення митрополита Андрея Шептицького від 1934 р. відповідав за архів уряду ЗУНР, який у 1942 р. передав разом з архівом В. Липинського до Австрійського державного архіву. У 1945 р. кардинал Інніцер призначив Горникевича генеральним вікарієм Віденського архиєпископства для українців-католиків візантійського обряду в Австрії. У 1945 р. Горникевич зорганізував вивезення мощей св. Йосафата з Відня до Риму. У 1958 р. передав парафію св. Варвари у Відні під опіку василіянам (вона перебуватиме в їх віданні до 1969). Помер 21 квітня 1959 р. в Австрії у містечку Сольбад-Галль.

(обратно)

321

Анастасій (Олександр) Калиш, ЧСВВ (1875–1930) — церковний і громадський діяч, василіянин, один з перших єромонахів оновленого ЧСВВ після Добромильської реформи. Родом із с. Барані Перетоки на Сокальщині. У 1890 р. вступив до василіянського монастиря, богословські студії пройшов у монастирі в Кристинополі, у 1895 р. склав вічні обіти. Викладав богословські та філософські предмети, був ігуменом у василіянських монастирях Львова, Кристинополя, Лаврова, секретарем, радником та протоігуменом Галицької провінції Найсвятішого Спасителя ЧСВВ у 1920–1930 pp. Його заходами вдалося приєднати до чину закарпатських василіян. Писав на популярно-релігійні та громадські теми. Помер у Львові 13 вересня 1930 р. Про нього див.: Іриней Назарко. О. Анастасій Олександер Калиш // Записки ЧСВВ 9 (1982) 513–518.

(обратно)

322

Зглядом — відносно, щодо.

(обратно)

323

Йосафат (Іван) Скрутень, ЧСВВ (1894–1951) — церковний історик, визначний проповідник. Родом із Сокальщини (с. Пархач, тепер Межиріччя), освіту здобув у Римі та Відні, у 1921–1924 — редактор студентського журналу “Поступ”, з 1922 — ініціятор і довголітній редактор наукового видання “Записки Чину Святого Василія Великого”, співредактор газети “Нива” та журналу “Богословія”, з 1928 — професор богослов’я у Богословській академії у Львові, член-засновник УБНТ (1923), дійсний член НТШ (1930). З 1940 р. жив у Німеччині, де провадив наукову працю в бенедиктинських монастирях. У 1949 р. виїхав до Риму, де й помер 12 жовтня 1951 р. Автор багатьох наукових праць з історії ЧСВВ (про Йосафата Кунцевича тощо). Про нього див.: І. Борщак. Про згаслих. О. Іван Йосафат Скрутень // Україна 6 (Париж 1951) 473–475; Уляна Кришталович. Листи Івана Йосафата Скрутеня до Романа Луканя // Україна модерна 1 (1996) 172–185.

(обратно)

324

Покрийому (діял.) — тайкома.

(обратно)

325

Василь Лаба (1887–1976) — священик-капелан, доктор богослов’я, дійсний член НТШ. Родом із с. Бертишів Бібрського повіту. Філософську та богословську освіту здобував у Львові, Інсбруку, Відні та Фрайбурзі, висвячений на священика у 1912 p., у роки Першої світової війни був польовим капеланом австрійської армії (1914–1918) та духівником УГА (1918–1919). У міжвоєнні роки провадив душпастирську та наукову діяльність. У 1926–1932 pp. був віце-ректором Львівської семінарії, а з 1928 р. викладав також у Богословській академії. У 1932 р. став крилошанином митрополичої капітули. У 1943–1944 — головний капелан (в ранзі майора) стрілецької дивізії “Галичина” та куреня “Леви” в УПА. У 1945 р. емігрував на Захід, став засновником і ректором Української духовної семінарії у Гіршберґу в Німеччині (згодом перенесена до Кулемборґа в Голландії), з 1950 — генеральний вікарій Едмонтонської єпархії в Канаді. З 1964 — проректор УКУ в Римі. Помер в Едмонтоні (Канада) 10 листопада 1976 р. Залишив понад 200 наукових досліджень, у тому числі про митрополитів Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого: “Заслуги Митрополита Андрея перед українською богословською наукою” (Логос, т. 6) “Митрополит Йосиф Сліпий як науковець і науковий організатор” (Логос, т. 9), “Великий Митрополит Андрей: Його життя і заслуги” (Рим 1965). Йосиф Сліпий високо цінував Василя Лабу як душпастиря та богослова і був з ним у товариських стосунках.

(обратно)

326

Степан Рудь (1883–1963) — священик та церковний діяч, родом з Львівщини, з селянської родини. Богословську освіту здобув у Львівському університеті, рукоположений у 1909 p., душпастирював у Мізуні Долинського повіту (1917–1923) та Закомар’я Золочівського повіту (1923–1925). У 1924–1939 — духівник Львівської семінарії, викладач літургіки та церковного співу в семінарії, а згодом у Богословській академії, референт літургійних справ у Львівській митрополичій консисторії. У 1940 р. був іменований крилошанином Львівської капітули і покинув викладацьку роботу. В грудні 1949 р. висланий у м. Балей Чітинської обл., де перебував до 1956. Повернувшись із заслання, жив у Львові (вул. Бойченка, 17), душпастирював та готував кандидатів до священства. Як особа, довкола якої гуртувалися греко-католицькі священики та монахи, став головним об’єктом агентурної справи “Рифи”, що проводилася управлінням КДБ при Раді Міністрів УРСР у Львівській обл. Під тиском КДБ у 1958 р. змушений був виїхати зі Львова у рідне с. Павлів Радехівського p-ну, де жив з братом і сестрою. Помер у Павлові в 1963 р.

(обратно)

327

Олександр Ковальський (1885-після 1945?) — священик Львівської архиєпархії, прелат і крилошанин, висвячений у 1909 р. У 1909–1910 pp. служив сотрудником у с. Щирець і працював катехитом у Львові, у 1910 р. був сотрудником у церкві свв. Петра і Павла у Львові, у 1911–1914 — військовим капеланом у Львові та Тіролі. В 1916 р. іменований крилошанином Станиславівської капітули, у 1919 — нагороджений крилошанськими відзнаками та призначений тюремним капеланом у Львові та завідателем парохії в с. Домажир Яворівського p-ну, з 1922 — член митрополичої консисторії, крилошанин Львівської капітули, у 1924 р. призначений душпастирем у Психіятричному інституті у Львові на Кульпаркові, у 1938–1945 pp. був канцлером Львівської капітули (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, сп. 1в, спр. 423а). У квітні 1945 р. заарештований та виселений (очевидно, на Сибір). Дата й місце смерти невідомі.

(обратно)

328

Олександр Малиновський (1889–1957) — священик, родом із Золочівщини. Гімназію закінчив у Перемишлі, юридичні та богословські студії здобував у Львові. Висвячений у 1924 p., служив сотрудником у церкві св. Юра у Львові, у 1926–1937 — префект, згодом віце-ректор Львівської семінарії, з 1940 — заступник апостольського адміністратора Лемківщини о. Якова Медвецького, після смерти якого був сам призначений адміністратором та митратом (до 1946). У 1946–1950 — ректор Української католицької семінарії у Гіршберзі в Німеччині (згодом перенесена до Кулемборґа в Голландії), з 1950 — генеральний вікарій апостольського візитатора для Великобританії та Ірландії Івана Бучка, з 1954 — домашній прелат папи Пія XII. Помер у 1957 у Брадфорді (Англія).

(обратно)

329

Михайло-Роман Яцковський (1864–1932) — неодружений священик Львівської архиєпархії, родом з Голоска Великого біля Львова. Закінчив Академічну гімназію та духовну семінарію у Львові, висвячений у 1891 p., у 1892–1895 pp. був домашнім капеланом митрополита Сильвестра Сембратовича, у 1897–1903 — префектом семінарії у Львові, у 1897–1899 — катехитом школи для дівчат, яку провадили сестри-бенедиктинки латинського обряду, з 1898 — заступником віце-ректора духовної семінарії у Львові, у 1903–1905 — прокуратором у Римі, з 1900 — членом, а з 1905 — канцлером Львівської митрополичої консисторії. У 1918 р. був депортований, у 1919 — номінований крилошанином Львівської митрополичої капітули. Помер у Львові 16 січня 1932 р. (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 1033).

(обратно)

330

Теофіл Бобикевич (1864–1929) — священик Львівської архиєпархії, висвячений у 1891 р. Спочатку душпастирював у селах Нараїв, Сівка Войнилівська, Ілемня-Гозіїв, а в 1895–1918 — у Львівському архикатедральному соборі св. Юра; у 1905–1910 та у 1919–1929 pp. був референтом митрополичої консисторії, у 1906–1918 — капеланом жіночої тюрми у Львові, у 1918 — номінований крилошанином Львівської митрополичої капітули. Помер у Львові 8 березня 1929 р.

(обратно)

331

Єпіфаній (Василь) Теодорович, ЧСВВ (1881–1958) — священик, василіянин, родом із с. Іваниківці біля Станиславова, із священичої родини. У 1898 р. вступив до василіянського монастиря. Після рукоположення в 1908 р. редагував журнал “Місіонар” у Жовкві (1908–1912), написав “Життя святих” на січень-лютий (1912). З 1921 — місіонер у Канаді, з 1927 — у США, де редагував журнал “Католицький провід” (1927–1932) у Філадельфії та видав збірник проповідей “Католицьке життя” у двох томах (1946–1948). Помер 3 ютого 1958 р. в Чікаґо (США).

(обратно)

332

Діонісій Дорожинський (1866–1930) — священик, вчений-богослов, освітньо-культурний і церковний діяч, зять отця-митрата Андрія Білецького. Родом з Галича, закінчив з відзнакою Академічну гімназію у Львові (1885), богослов’я вивчав у Барбареумі. Рукоположений у 1891 р., став сотрудником собору св. Юра, у 1900–1903 pp. видавав “Богословський Вісник”, у 1906–1907 pp. викладав пастирське богослов’я та догматику у Львівському університеті, з 1920 р. почав викладати церковне право в духовній семінарії, а згодом також у Богословській академії у Львові. Автор праць з канонічного права, підручників, праці “Історія унії нашої греко-католицької церкви”. 1 червня 1930 р. на підставі його праці “Огляд джерел орієнтального церковного права о. Дорожинського висунуто кандидатом на посаду надзвичайного професора канонічного права Богословської академії у Львові, але вже 2 липня 1930 р. він несподівано помер у Мізуні.

(обратно)

333

Пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому роботи відомого скульптора Андрія Коверка був встановлений у жовтні 1932 р. у саду Греко-католицької богословської академії на вул. Коперника, 38. Це був перший український пам’ятник у Львові. Йосиф Сліпий неточно вказує дату знищення пам’ятника — його знищено не в 1939 p., а вже за другої радянської окупації Львова в 1945 р.

(обратно)

334

Антоній Рижак (1908–2002) — єромонах-студит, закінчив духовну семінарію у Львові, висвячений у 1937 р. Після того як радянські війська зайняли Львів, переїхав на Лемківщину і від 23 вересня 1944 р. обіймав посаду секретаря курії Апостольської адміністрації Лемківщини, яка на той час уже знаходилася в Криниці. Незабаром виїхав до Німеччини як супровідник Курта Левіна, потім якийсь час перебував у Шевтоні, у 1951 р. заснував парафію українських емігрантів у Ґенку (Бельгія) і був там парохом до 1964 р. Коли митрополит Йосиф Сліпий прибув до Риму і в 1964 р. викликав деяких монахів-студитів до Ґроттаферрати, о. Рижак відгукнувся на цей заклик і став засновником та ігуменом монастиря “Студіон” біля Риму. У 1976–1984 pp. проживав у монастирі студиток у Крефельді та душпастирював у Дюссельдорфі (Німеччина). Згодом повернувся до Риму й осів у “Студіоні”. У 1986 р. як правний представник монастиря підписав угоду з головою Релігійного товариства “Свята Софія” Любомиром Гузаром про передачу “Студіону” у відання товариства. Помер у 2002 р. в Альбано.

(обратно)

335

Одіюм (лат. odium) — вороже наставлення, ненависть.

(обратно)

336

Іван Раковський (1874–1949) — український антрополог, зоолог, педагог і громадський діяч, родом із Чагрова на Рогатинщині. Закінчив Львівський університет, у 1912–1914 pp. продовжував антропологічні студії в Петербурзі та Парижі, у 1914–1917 pp. працював у Відні в Дослідницькому інституті Сходу та Близького Сходу, потім до 1928 р. вчителював у гімназіях Коломиї та Львова, у 1921–1925 — професор зоології в Українському таємному університеті. Головний редактор “Української загальної енциклопедії” (1930–1935). Після війни емігрував спочатку до Німеччини, де працював в Українському вільному університеті в Мюнхені, а потім до США. Помер на еміграції у Ньюарку в 1949 р.

(обратно)

337

Спиридон Кархут (1869–1931) — український греко-католицький священик, мовознавець, перекладач, педагог і громадський діяч, член Національної Ради ЗУНР, класичний філолог і професор Українського таємного університету, духовної семінарії та Греко-католицької богословської академії у Львові (у 1929–1930 роках був деканом богословського факультету академії). Писав богословські статті, перекладав із давньогрецької богослужбові книги, видав з передмовою власний переклад Плутархового “Життєпису Перікла” (1911) та книгу “Граматика української церковнослов’янської мови сучасної доби в зв’язку зі старослов’янською мовою: Фономорфологія” (1927), підготував нове видання “Служебника”.

(обратно)

338

Пол.: “що академія вже має своє обличчя”.

(обратно)

339

Фрацішек Лісовський (Franciszek Lisowski, 1876–1939) — польський римо-католицький єпископ. Священичі свячення отримав у 1900 p., душпастирював у Львівській архиєпархії. Був професором догматики (1912–1933) та деканом богословського факультету у Львівському університеті (1917–1919), префектом (1913–1920), віце-ректором (1920–1923) та ректором (1923–1933) Львівської римо-католицької семінарії. З 1925 — папський домашний прелат, у 1928–1933 — єпископ-помічник Львівський, у 1933–1939 — єпископ Тарнівський. Помер 3 червня 1939 р. в Тарнові.

(обратно)

340

Тут хронологічна непослідовність: Йосиф Сліпий був спочатку обраний головою УБНТ (1923), а вже потім став ректором семінарії (кінець 1925).

(обратно)

341

Йосиф Сліпий дещо неточно вказує Дату Унійного з’їзду. Насправді цей з’їзд відбувся 22–25 грудня 1936 р. і Йосиф Сліпий був його основним організатором. Про Унійний з’їзд у Львові див.: Петро Хомин. Унійний З’їзд у Львові // Нива 1–2 (1937) 27–33; Йосиф Сліпий. Унійний з’їзд у Львові. Львів 1937 (передрук: Твори, т. 5, с. 95–158); Володимир Кучабський. Перший Унійний З’їзд у Львові // Богословія, т. 15. Львів 1937, с. 35–44; Світильник істини, т. 1. Торонто — Чікаґо 1973, с. 574–592.

(обратно)

342

Причиною візиту Яна Гудечека до Львова у 1934 р. були скарги на адресу митрополита Андрея Шептицького, який через прогресуючу хворобу почав слабнути і ставав усе більше прикутий до крісла. Ці скарги йшли до Риму з деяких василіянських кіл і мали на меті усунути митрополита від влади. Опозиція до митрополита з боку василіян мала підтримку і серед єрархії, зокрема в особі Перемиського єпископа-василіянина Йосафата Коциловського, що поділяв з іншими василіянами певне упередження до митрополита, та в особі генерального вікарія єпископа Івана Бучка. Однак у Римі у митрополита Андрея Шептицького були дві довірені особи, які виступали на його захист: кардинал Ежен Тіссеран та Кирило Королевський. Щоб перевірити правдивість цих скарг, папа Пій XI призначив апостольського візитатора для Галицької церковної провінції в особі чеського редемпториста з Моравії, генерального консультора ЧНІ в Римі Яна Гудечека (Jan Hudećek, 1870–1957) і вислав його з візитацією до Львова. Гудечек прибув до Львова у жовтні 1934 р. Він мав зустрічі з різними наближеними до митрополита працівниками митрополичої курії, із самим митрополитом, а 4 листопада 1934 р. в товаристві єпископа Бучка відвідав Богословську академію та спілкувався з її викладачами. В підсумку візитатор переконався в облудності всіх звинувачень проти Шептицького. Що ж до опозиції проти митрополита, то вона з часом ослабла в силу кількох причин. У 1935 р. змінився протоігумен ЧСВВ: на зміну Степанові Решетилу прийшов Віталій Градюк, який займав уже прихильнішу до митрополита позицію. Єпископ Перемиський Йосафат Коциловський після втрати Лемківщини теж змінив своє ставлення до Андрея Шептицького, а єпископа Івана Бучка сам митрополит Шептицький, дізнавшись про надіслані ним до Риму скарги, усунув з посади генерального вікарія й у вересні 1938 р. відправив з візитацією до Бразилії. З початком Другої світової війни єпископ Іван Бучко вже не зміг повернутися в Україну й осів спочатку у США, а потім у Римі. Див.: Гість із Риму // Нива 29 (1934) 329–331; Див.: Світильник істини / упор. Павло Сениця, т. 1. Торонто — Чікаґо 1973, с. 592–595; Інтерв’ю з о. Іваном Дацьком від 27 травня 2013 р. // Приватний архів.

(обратно)

343

Петро Холодний-старший (1876–1930) — визначний український художник, імпресіоніст, неовізантиніст, живописець, монументаліст, графік. Родом з м. Переяслава, навчався в Києві в мистецькій школі Миколи Мурашка. З 1914 р. зацікавився галицькою іконою, став застосовувати у своїх творах техніку яєчної темпери. За Центральної Ради працював у Секретаріяті народної освіти, згодом опинився в таборі інтернованих у Тарнові; звідти в 1921 р. переїхав до Львова, де писав ікони, розписував церкви та проектував вітражі. Серед його робіт — ікони та вітражі Успенської церкви та стінопис духовної семінарії у Львові. У своїх розписах поєднував візантійський стиль з елементами народного мистецтва. Після окупації Львова радянськими військами багато творів Петра Холодного було знищено як зразки націоналістичного мистецтва, а його стінописи замальовано. Про розписи семінарійної каплиці див.: Петро Хомин. Каплиця Духовної Семинарії у Львові // Нива 24 (1929) 263–273, 459–465; 25 (1930) 24–31.

(обратно)

344

З нагоди 10-ліття Богословської академії у Львові та щоб відзначити наукову й священичу працю Йосифа Сліпого, 26 вересня 1935 р. митрополит А. Шептицький призначив його соборним крилошанином архикатедрального собору св. Юра та архидияконом Львівської митрополичої капітули. Див.: Світильник істини, т. 1. Торонто — Чікаґо 1973, с. 194–195.

(обратно)

345

Андрій Коверко (1893–1967) — галицький різьбар-монументаліст, автор вівтаря та іконостасу семінарійної церкви Святого Духа у Львові (1926–1927), у 1930-х роках вирізьбив погруддя Андрея Шептицького, виконав іконостас для церкви у Сокалі та плоскорізьби-портрети Олекси Новаківського, Івана Франка, Іларіона Свєнціцького, Миколи Вороного, Івана Труша та інших. Брав участь у виставках Гуртка діячів українського мистецтва та Асоціяції незалежних українських мистців у Львові. Про нього див.: Л. Тимків. Скульптор Андрій Коверко і його творчість // Пам’ятки України 4 (2004) 114–121.

(обратно)

346

Святослав Гординський (1906–1993) — син відомого літературознавця та педагога Ярослава Гординського, художник, графік, поет, літературний критик, перекладач поезій з англійської, французької, італійської, польської та німецької мов, дійсний член НТШ, член Спілки письменників України. Родом з Коломиї, навчався в Олекси Новаківського у Львові, згодом у Берліні та Парижі, був учасником та організатором українських виставок у Львові та за кордоном. У 1931 р. заснував Асоціяцію незалежних українських мистців. У 1944 р. емігрував до Німеччини, де в Мюнхені заснував Спілку праці українських образотворчих мистців. У 1949 р. переїхав до США, де розписував церкви, перекладав з французької, німецької, англійської, італійської та польської поезії. Автор мозаїк і розписів понад 30 українських церков у різних країнах світу (у т. ч. великі собори у Вінніпезі, Мельбурні, Мюнхені, а також проект мозаїки собору св. Софії в Римі). Помер 20 травня 1993 р. у Вероні (США). Свою колекцію мистецьких творів заповів Національному музеєві у Львові. Залишив спогади: Святослав Гординський. В обороні культури: Спогади, портрети, нариси. Київ 2005.

(обратно)

347

Юрій Магалевський (1876–1931) — маляр-академіст, родом зі Східного Поділля. Закінчив Петербурзьку академію мистецтв, був учнем І. Рєпіна, згодом навчався в Парижі. У 1917–1918 pp. працював як освітній діяч на Катеринославщині, з 1922 р. проживав у Львові. Написав численні портрети українських діячів, декоративні стінописи церков і каплиць, ілюстрував книжки, публікував спогади у “Літературно-науковому вістнику” та календарях “Дніпро”. Помер 29 жовтня 1935 р. у Львові. Про нього див.: Мар’яна Студницька. Синтез художніх традицій у релігійному малярстві Юрія Магалевського // Вісник Львівської національної академії мистецтв, вип. 20. Львів 2009, с. 225–236.

(обратно)

348

Павло Ковжун (1896–1939) — визначний графік, маляр та організатор українського мистецтва на західноукраїнських землях, родом з Волині. Навчався в Києві, у роки Першої світової війни був двічі поранений на Румунському фронті, у 1918–1921 pp. брав участь у визвольних змаганнях УHP, з 1921 р. працював у Галичині. Був учасником багатьох місцевих та закордонних виставок (Прага, Брюссель, Варшава, Берлін, Рим, Неаполь), редагував журнали “Митуса” та “Мистецтво”. У 1930-х в Українському науковому інституті (Берлін) прочитав цикл лекцій з історії українського мистецтва. Основні твори — книжкова графіка та церковні поліхромії в українсько-візантійському стилі. Помер 15 травня 1939 р. у Львові. Українська культура завдячує Ковжуну відродженням мистецтва книги на Західній Україні. Про нього див.: М. Голубець. Павло Ковжун. Львів 1939; Святослав Гординський. Павло Ковжун. Львів 1943; Павло Максимович Ковжун (1896–1939). Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упор. Іван Мельник, Роман Яців. Львів 2010.

(обратно)

349

Михайлина Стефанович-Ольшанська (1895–1975) — маляр-іконограф і графік, родом із с. Старява Мостиського повіту. Вчилася у Петра Холодного-старшого та в Парижі, працювала в готичному та візантійському стилі. Мала численні виставки у Львові, Римі, Софії, Чікаґо, Нью-Йорку та інших містах. Під час Другої світової війни деякий час працювала у Кракові над ілюструванням книжок, потім у Німеччині брала участь у виставках, що принесли їй членство в “Freie Künstler Union”. У 1950 р. емігрувала до США, де нав’язала контакти з американським мистецьким світом, виконувала портрети, писала поезію, перекладала українською твори світової літератури.

(обратно)

350

Юліян Романчук (1842–1932) — визначний політичний та громадський діяч, політичний провідник галицьких українців, педагог, письменник і журналіст. Родом з Крилоса, закінчив Львівський університет, у 1891–1897 та 1901–1918 pp. був послом до австрійського парламенту (у 1907–1910, 1916–1917 pp. — голова Української парламентської репрезентації, з 1910 — віце-голова парламенту). У 1920-х роках очолював “Раду сеньйорів”, що скликалася для політичних консультацій.

(обратно)

351

Папа Григорій VII Гільдебранд (італ. Ildebrando, 1020/1025-1085) — папа Римський у 1073–1085 pp., розпочав радикальну реформу в Католицькій Церкві, однією із складових якої було запровадження целібату серед духовенства.

(обратно)

352

Йосафат (Йосиф) Коциловський (1876–1947) — василіянин, єпископ Перемиський, родом з Лемківщини (с. Пакошівка біля Сяніка). У 1895–1898 pp. навчався на юридичному факультеті Львівського університету, згодом закінчив однорічну школу офіцерів запасу у Відні і кілька місяців був на військовій службі. У 1901 р. вступив до Руської колегії в Римі і розпочав семінарійну формацію. Богословську освіту здобував в університеті св. Томи (Angelicum) у Римі, де захистив докторати з філософії (1903) та богослов’я (1907). У 1907 р. висвячений на священика єпископом Костянтином Чеховичем. У 1911 р. вступив до монастиря отців-василіян, викладав богослов’я у монастирі в Лаврові, в духовній семінарії у Станиславові, був віце-ректором Станиславівської семінарії та тимчасовим ректором Богословської академії в Моравії (1914–1916). У 1917 р. призначений єпископом Перемиської єпархії. У міжвоєнний період заснував семінарію в Перемишлі, клопотався про розвиток монаших чинів та пожвавлення місій. Після Другої світової війни 21 вересня 1945 р. був заарештований польською службою безпеки, але 24 січня 1946 р. звільнений і перевезений назад до Перемишля. 26 червня 1946 р. знову заарештований і вивезений до СРСР. Помер у таборі для інвалідів у с. Чапаївка під Києвом 17 листопада 1947 р. Його тлінні останки кілька разів перезахоронювали: у 1977 р. їх перевезли з Києва на Янівський цвинтар у Львові, згодом до Стрия, тоді в с. Яблунівка. Тепер вони знаходяться у храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці у Стрию. 27 червня 2001 р. папа Іван Павло II проголосив владику Коциловського блаженним. Про нього див.: Володимир Бадяк. Наш Владика. Життя і посмертні митарства блаженного єпископа Йосафата Коциловського. Львів 2002.

(обратно)

353

Сецесії (з лат. secessio) — акт виходу, залишення певної установи групою її членів (наприклад, сецесія українських послів з Галицького сейму в 1901 p., українських студентів із Львівського університету у 1901–1902 pp., семінаристів із Станіславівської семінарії у 1922 p.).

(обратно)

354

Це було навесні 1926 р. під час поїздки Йосифа Сліпого до Риму (21 квітня — 29 травня).

(обратно)

355

Кардинал Амлето Джованні Чіконьяні (Amleto Giovanni Cicognani, 1883–1973) — ватиканський куріяльний чиновник, брат кардинала Ґаетано Чіконьяні, з 1933 — титулярний архиєпископ Лаодікеї Фригійської, у 1933–1958 — апостольський делегат у США, у 1959–1961 — секретар Східної конгрегації, у 1961–1969 — голова Державного секретаріяту, з 15 грудня 1958 — кардинал-священик церкви св. Климента, з 23 травня 1962 — кардинал-єпископ Фраскаті, а з 24 березня 1973 — кардинал-єпископ Остії та декан Священної колегії кардиналів. Помер у Ватикані 17 грудня 1973 р.

(обратно)

356

Павло Ґойдич (1888–1960) — апостольський адміністратор (з 1926), а згодом єпископ Пряшівської єпархії (1943–1960). Детальніше про нього див. прим. 31 до “Меморіялів” Йосифа Сліпого [у електронній версії — прим. 862. — Прим. верстальника]. Ймовірно, Йосиф Сліпий мав нагоду розмовляти з Павлом Ґойдичем під час з’їзду українських єпископів у Львові 29 листопада — 4 грудня 1928 р. Тоді, під час з’їзду, єпископи почергово відвідували семінарію і служили там Літургію для семінаристів. 1 грудня 1928 р. відвідав семінарію та відслужив там Літургію також і владика Павло Гойдич. Згодом Йосиф Сліпий зустрічався з ним на Велеградському з’їзді 1934 p., в якому вони обоє брали участь.

(обратно)

357

Петро Ґебей (1864–1931) — єпископ Мукачівський у 1924–1931 pp. Родом із с. Кальник Березького комітату, закінчив гімназію в Ужгороді, вивчав богослов’я в Будапешті. Висвячений у 1889 p., був префектом семінарії та професором церковного права й історії, катехитом при Ужгородській гімназії, з 1912 — канонік і парох катедрального храму, з 1922 — генеральний вікарій і прелат. З серпня 1924 р. за рекомендацією апостольського нунція в Празі Франческо Мармаджі та за погодженням із чехословацьким урядом папа Пій XI номінував Петра Ґебея єпископом Мукачівським замість висланого з Чехословаччини промадярського єпископа Антона Паппа. Хіротонія відбулася під час Велеградського унійного конгресу 3 серпня 1924 р. у присутності апостольського нунція Мармаджі. За роки свого єпископства Ґебею вдалося до певної міри зупинити поширення православ’я на Закарпатті. Помер в Ужгороді 26 червня 1931 р.

(обратно)

358

10 лютого 1925 р. між Польщею та Апостольським Престолом був підписаний конкордат, ратифікований польським сеймом 23 квітня 1925 р. Він врегулював становище Католицької Церкви в Польщі і приніс багато користи для УГКЦ. Зокрема, конкордат зрівняв у правах усі католицькі обряди, забезпечив Церкву від втручання влади в її внутрішнє життя, дав греко-католицькій єрархії право вільно розпоряджатися церковним майном, практично знівелював вплив держави на призначення єпископів. Щоправда, на вимогу польської влади конкордат обмежував діяльність УГКЦ трьома галицькими єпархіями. Терени колишніх унійних єпархій на Волині, Холмщині та Поліссі були вилучені з-під юрисдикції Галицьких митрополитів, і місію серед православних на цих теренах провадили римо-католицькі єпископи. Повний текст конкордату в перекладі українською див.: Нива 20 (1925) 124–132; або окремою відбиткою: Александер Бачинський. Конкордат, заключений між Апостольською Столицею а президентом Річи Посполитої Польської дня 10 лютого 1925, ратифікований польським соймом і обовязуючий з днем 2 серпня 1925. Львів 1925.

(обратно)

359

Ежен Тіссеран (Eugene Tisserant, 1884–1972) — католицький церковний діяч, кардинал (з 1936), префект Конгрегації у справах Східної Церкви (1936–1959) і добрий приятель митрополита Андрея та Кирила Королевського. Як науковець-орієнталіст і знавець східного обряду привніс у діяльність конгрегації краще розуміння східної обрядової ідентичности й східного церковного права, виступав проти латинізації східних католицьких Церков. Після ліквідації УГКЦ в СРСР допомагав у розбудові Української Католицької Церкви у вільному світі. Двічі (1947, 1950) відвідував українські католицькі церковні осередки США та Канади, сприяв створенню українських католицьких митрополій у Канаді (1956) та США (1958). Завдяки йому постали також нові українські католицькі вікаріяти та екзархати в Австралії, Південній Америці та Західній Европі. Через архиєпископа Івана Бучка він передав чимало коштів на українські церковні, наукові та гуманітарні установи, а зокрема допоміг заснувати науковий осередок НТШ у Сарселі та українську Малу папську семінарію в Лурі (Франція), а згодом у Римі. У 1950-х роках Тісеран був одним з ініціяторів процесу беатифікації митрополита Андрея Шептицького.

(обратно)

360

Філіппо Кортезі (Filippo Cortesi, 1876–1947) — римо-католицький титулярний єпископ Сіракський (з 1921), апостольський нунцій у Польщі у 1921–1926 та 1936–1947 pp. Фактично виконував обов’язки нунція лише до вересня 1939 p., коли виїхав з Польщі разом із польським урядом і повернувся в Італію (з того часу його заступив апостольський нунцій у Німеччині Чезаре Орсеніґо, чиї повноваження з 1 листопада 1939 р. були формально поширені також на територію Польщі). Кортезі брав участь у полагодженні деяких польсько-українських конфліктів, зокрема того випадку, про який пише Йосиф Сліпий. Інформуючи Ватикан про стан українсько-польських відносин, Мармаджі багато зробив для захисту українських інтересів.

(обратно)

361

Іван Бучко (1891–1974) — єпископ УГКЦ, родом із с. Германів Львівського повіту (тепер Тарасівка Пустомитівського p-ну). Закінчив Академічну гімназію у Львові, богослов’я вивчав у Римі (1911–1915), висвячений у 1915 p., з 1922 — доктор богослов’я, у 1922–1929 — ректор Малої семінарії та професор духовної семінарії у Львові. З 1929 — єпископ-помічник митрополита Андрея Шептицького, у 1930-х роках брав активну участь у громадському житті. У 1939 р. виїхав з візитацією до Південної Америки, з 1940 р. жив у США, був генеральним вікарієм Філадельфійським. З 1942 — представник УГКЦ при Ватикані. Після війни у 1945 р. заснував Український допомоговий комітет у Римі, виступав в обороні української політичної еміграції в Европі. У 1946 р. призначений апостольським візитатором українців-католиків у Західній Европі; з 1953 р. — титулярний архиєпископ Леокадійський. Помер 21 вересня 1974 р. Про нього див.: Мирослав Марусин. Архипастир скитальців. Архиєпископ Іван Бучко. Львів 2008.

(обратно)

362

Можливо, мається на увазі Мирон Вахнянин — учений-медик, вчився за кордоном, проходив медичну практику у Відні, згодом працював у Народній лічниці в Львові (з 1904 — ординатор відділу внутрішних хвороб). З 1910 — співзасновник і член управи, а з 1924 — голова Українського лікарського товариства. У 1931–1934 pp. викладав у Греко-католицькій богословській академії у Львові.

(обратно)

363

Єпископ Йосиф Боцян помер 21 листопада 1926 р. Див. випуск “Богословії” за 1927 рік, присвячений єпископу Йосифові Боцяну.

(обратно)

364

Удобрухати (діял.) — задобрити, злагіднити, умилостивити.

(обратно)

365

Панкратій (Михайло) Кандюк, ЧСВВ (1871–1948) — єромонах-василіянин, родом із с. Тартаків на Сокальщині. Закінчив Львівську гімназію, у 1888 р. вступив у новіціят василіянського монастиря в Добромилі, богословські студії закінчив у Кракові, висвячений у 1896 p., викладав філософію та богослов’я у Львові, Лаврові та Крехові. У 1925–1932 pp. служив духівником у Руській колегії в Римі. У 1931–1946 pp. був генеральним консультором ЧСВВ з осідком у Римі, де й помер 25 вересня 1948 р.

(обратно)

366

Діонісій (Дмитро) Головецький, ЧСВВ (1885–1961) — єромонах-василіянин, родом зі Старого Самбора. В 1904 р. вступив до василіянського монастиря у Крехові, у 1909 р. склав вічні обіти, богословську освіту здобував у Крехові, Лаврові та Григоріянському університеті в Римі. В 1915 р. висвячений у Відні єпископом Діонісієм Няраді, служив сотрудником у Львові (до 1924). Згодом був ректором Руської колегії в Римі (1825–1934), у 1931–1944 — протоконсулом, а в 1944–1946 — генеральним вікарієм ЧСВВ. У 1946 р. виїхав до США. У 1947–1955 pp. викладав східне церковне право у Вашингтонському католицькому університеті. Помер 4 лютого 1961 р. у Ґлен-Коув (штат Нью-Йорк).

(обратно)

367

Див.: Пастирський лист Григорія Хомишина, єпископа Станиславівского, до клира єпархії Станиславівської про византійство. Станиславів 1931.

(обратно)

368

Йосиф Сліпий натякає тут на літургійну реформу митрополита Андрея Шептицького, яка мала на меті очистити обряд від латинських нашарувань. Ця реформа була започаткована ще в 1905 p., коли митрополит опублікував новий проект “Літургікона”, що містив Літургії Івана Золотоустого, Василія Великого та Напередосвячених Дарів. Всупереч василіянському звичаю на латинський лад сполучувати Служебник з Євангелієм, Апостолом і тропарями, митрополит Шептицький за давнім східним звичаєм розділив їх в окремі книги та усунув з богослужень багато латинських елементів. У 1929 р. митрополит видав новий “Літургікон” (Служебник), де повернув у Літургію слово “православні” у Великому Вході та усунув латинські рубрики. Оскільки ці обрядові реформи запроваджувалися без попереднього схвалення Риму, вони викликали опір з боку інших єпископів (Григорія Хомишина, Йосафата Коциловського, Константина Богачевського) та василіян.

(обратно)

369

Пастирський лист в обороні української православної Церкви. Послання було написане в Підлютому в день св. пророка Іллі 20 липня (2 серпня) 1938 р. та опубліковане в газеті “Діло” № 184 (23 серпня 1938). Див. також: Орест Ф. Купранець. Православна Церква в міжвоєнній Польщі [= Записки ЧСВВ, 31]. Рим 1974.

(обратно)

370

Віші — курортне місто на півдні Франції, відоме своїми мінеральними водами. В період німецької окупації Франції було осідком колаборантського французького уряду.

(обратно)

371

Пій XII (Евдженіо Марія Джузеппе Джованні Пачеллі, Eugenio Maria Giuseppe Giovanni Pacelli, 1876–1958) — папа Римський у 1939–1958 pp. У 1917–1927 pp. був нунцієм у Німеччині, з 1929 — кардинал. В період з 1920 по 1940 від імени Апостольського Престолу уклав конкордати з Латвією, Баварією, Польщею, Румунією, Литвою, Австрією, Німеччиною, Югославією та Португалією. В 1939 р. затвердив Йосифа Сліпого як коад’ютора Галицького митрополичого престолу, в 1940 — затвердив чотирьох екзархів, призначених митрополитом Шептицьким для території СРСР. 1 листопада 1950 р. енциклікою “Munificentissimus Deus” проголосив догму Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, а в жовтні 1954 р. енциклікою “Ad caeli Reginam” встановив свято Марії Цариці. Див. некролог Йосифа Сліпого на смерть папи Пія XII: Кардинал Євген Пачелі — Папа Пій XII // Твори, т. 3–4, с. 774–776, а також: Ісидор Нагаєвський. Історія Римських Вселенських Архиєреїв, т. 3. Рим 1979, с. 349–441.

(обратно)

372

Тут Йосиф Сліпий неточно вказує дату. Насправді ця Літургія відбулася в 1938 р.

(обратно)

373

Олександр Євреїнов (1877–1959) — католицький архиєпископ візантійського обряду, родом із Санкт-Петербурга. Виходець з дворянської родини, працював секретарем Російського посольства в Константинополі (1900–1906), а потім у Римі (1906–1909). В 1905 р. прийняв католицьку віру, у 1909 р. вийшов у відставку і вступив до духовної семінарії в Парижі, в 1913 р. висвячений на священика, у 1916–1921 pp. працював в Апостольській нунціятурі в Парижі, у 1925–1936 pp. був парохом російської католицької громади в Парижі, з 1936 — первоєрарх російських греко-католиків з осідком у Римі (єпископ Піонійський, а з 1947 — архиєпископ Парійський). Під час Другої світової війни очолював Папський комітет допомоги військовополоненим, а в 1947–1959 — Відділ іноземної преси при Державному секретаріяті. Помер у Римі 20 серпня 1959 р.

(обратно)

374

Степан Смачило (1894-?) — неодружений священик Львівської архиєпархії. Закінчив Львівську семінарію, висвячений у 1924 p., служив у Гребенові на Стрийщині (1927–1939), де у 1924–1927 роках відбудував церкву. У 1939 р. став адміністратором Сколівського д-ту, у 1942 р. виїхав на лікування до лемківського села Жеґестів, яке тоді належало до Мушинського д-ту Перемиської єпархії, і попросив про трирічну відпустку до Апостольської адміністрації Лемківщини. До 1944 р. душпастирював на Лемківщині, потім — у Стрию (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 865). У 1946 р. брав участь у Львівському соборі як представник Станиславівської єпархії, підписав перехід на православ’я. Подальша доля невідома.

(обратно)

375

В’ячеслав Михайлович Молотов (справжнє прізвище: Скрябін, 1890–1986) — радянський політичний діяч, один із близьких соратників Сталіна, співвідповідальний за голодомор та репресії в Україні у 1930-х роках. У 1926–1957 — член Політбюро та Президії ЦК КПРС, у 1930–1941 — голова уряду СРСР, у 1939–1928 та 1953–1956 — міністр закордонних справ CPCР. У 1957–1960 pp. працював послом у Монголії, у 1960–1962 — послом в Австрії. З 1961 р. був виключений з партії (у 1984 поновлений). Помер 8 листопада 1986 р. в Москві. Про нього див.: Феликс Чуев. Сто сорок бесед с Молотовым: Из дневника Ф. Чуева. Москва 1990; В. А. Никонов. Молотов. Молодость. Москва 2005; Феликс Чуев. Полудержавный властелин. Москва 2000.

(обратно)

376

Пакт Молотова-Ріббентропа — договір про ненапад між Німеччиною та СРСР, підписаний 23 серпня 1939 р. міністрами закордонних справ СРСР (В’ячеславом Молотовим) та Німеччини (Йоахімом фон Ріббентропом). Разом з договором був підписаний секретний протокол про поділ Польщі та взаємні сфери впливу в Північній та Східній Европі, за яким у випадку війни Західна Україна та Західна Білорусь мали відійти до СРСР, а Бесарабія, Фінляндія, Естонія та Латвія були визнані радянською сферою впливу. Докладніше див.: В. С. Коваль. Радянсько-німецький пакт 1939 р. Київ 1989.

(обратно)

377

Вільгельм Вундт (Wilhelm Max Wundt, 1832–1920) — німецький філософ, фізіолог, психолог, мовознавець, член багатьох наукових товариств та академій. Вивчав медицину в університетах Тюбінґена, Гайдельберґа та Берліна, у 1900 р. став ректором Ляйпцізького університету. У 1880-х роках створив систему логіки, етики та метафізики, відображену в книгах: “Логіка” (Logik, 3 тт., 1880–1883), “Етика” (Ethik, 1886) та “Система філософії” (System der Philosophie, 1889).

(обратно)

378

Володимир Садовський (псевдонім: Домет, 1865–1940) — греко-католицький священик, папський шамбелян, музичний критик, вокаліст (тенор) і хоровий диригент, організатор українських хорів на Тернопільщині (1891–1894), у Відні (1894–1901), Перемишлі та Львові. Родом із с. Довжанці на Тернопільщині. У 1891 р. закінчив богословський факультет Львівського університету і в 1894 р. був висвячений на священика та призначений сотрудником церкви св. Варвари у Відні. У 1901 р. переведений з Відня до Перемишля на посаду військового капелана. Тут поряд із душпастирською працею займався музичною та видавничою діяльністю. У 1915 р. як польовий духівник австрійської армії залишився в оточеному росіянами Перемишлі, а після капітуляції потрапив у полон і був вивезений до Сибіру. У 1921 р. повернувся до Львова і в 1922 був призначений парохом церкви Преображення, в якій служив аж до смерти. Викладав літургіку у Львівській духовній семінарії. Помер 10 грудня 1940 р. у Львові.

(обратно)

379

Див.: Гавриїл Костельник. Теорія Айнштайна // Богословія, т. 1. Львів 1923, с. 42–66.

(обратно)

380

“De ргіпсіріо spirationis in SS. Trinitate” — лат.: “Про джерело походження Духа в Пресвятій Троїці”.

(обратно)

381

Див.: Гавриїл Костельник. De principio spirationis in SS. Trinitate // Нива 20 (1925) 346–348; 21 (1926) 19–28, 58–67.

(обратно)

382

Кирило Королевський (Cyrille Korolevskij, до 1924 — Cyrille Karalevskij, справжнє ім’я: Жан Франсуа Шарон, Jean Franęois Charon, 1878–1959) — француз, греко-католицький священик, великий знавець Сходу, довголітній радник Східної конгрегації в Римі, довірена особа митрополита Андрея і папи Пія XI, історик, публіцист і церковний письменник. Закінчив ліцей Людовіка Великого в Парижі і вступив до 3-го чину францисканців (1892), у 1894 р. вирішив стати священиком східного обряду, філософію вивчав у Іссі-де-Муліно, богослов’я — в Товаристві св. Сульпіція. Після закінчення другого року богослов’я (1900) виїхав на Близький Схід в надії отримати свячення в Мелхітській Церкві, викладав французьку мову, історію та географію в патріяршій колегії в Дамаску, писав історичні розвідки з історії Мелхітського патріярхату. Був рукоположений на священика в Дамаску Антіохійським мелхітським патріярхом Кирилом VIII. Зустріч з митрополитом Андреєм Шептицьким у 1906 р. кардинально змінила його життя. Він попросив звільнення з Мелхітського патріярхату і в 1909 р. був інкардинований спочатку (20 жовтня) у Львівську архиєпархію, а потім (28 листопада) таємно в Кам’янець-Подільську єпархію УГКЦ та висланий до Риму збирати в римських архівах документи з історії УГКЦ. З 1909 р. переїхав на постійне проживання до Риму, прийняв псевдонім “Королевський” і з 1913 р. став римським кореспондентом Студитського наукового інституту св. Івана Хрестителя у Львові (з 1920 — виконавчим директором української місії для церковної історії в Римі) із завданням збирати матеріяли з церковної історії українських єпархій. Під час Першої світової війни у 1915 р. був мобілізований до сухопутних військ, у 1918 р. звинувачений у шпигунстві, заарештований. Виправданий судом, повернувся до Риму й почав працювати асистентом у Ватиканській бібліотеці. У 1919–1920 — радник Східної конгрегації, з 1929 — член Папської комісії з кодифікації східного канонічного права, з 1931 — член Літургічної комісії при Східній конгрегації, з 1932 — дійсний член історико-правничої секції УБНТ. Працював у архіві та бібліотеці монастиря в Ґроттаферраті. У 1938 р. разом з Йосифом Сліпим, Климентієм Шептицьким і Віктором Новиковим брав участь у першій в історії собору св. Петра в Римі східній Літургії. Залишив багатий науковий доробок, написав фундаментальну біографію митрополита Андрея Шептицького, а також автобіографію “Книга мого буття”. Помер у Римі 19 квітня 1959 р.

У книзі про митрополита Андрея Шептицького Королевський також зачепив питання про стосунки між Гавриїлом Костельником та Йосифом Сліпим. Він, зокрема, відзначив, що ректор Богословської академії не терпів Костельника за його нехіть до схоластичної філософії і переконав митрополита Андрея усунути Костельника з посади професора. З іншого боку, Королевський виразно стверджує, що ця неприязнь у відносинах між Сліпим та Гавриїлом Костельником була взаємною і що злостивість та мстивість Костельника щодо Сліпого була для всіх очевидною. Твердження Королевського про взаємну неприязнь між Сліпим та Костельником слід визнати об’єктивним. Однак у справі усунення Костельника від викладання в академії та редагування журналу “Нива” вирішальну роль відіграла не взаємна неприязнь Сліпого і Костельника, а вимога папи Пія XI. Про Королевського див.: Eugene Tisserant. Father Cyril Korolevsky: A Biografical Note // Cyril Korolevsky. Metropolitan Andrew (1865–1944). Lviv 1993, c. 17–36 (про стосунки Йосифа Сліпого і Гавриїла Костельника див. там само, с. 475); Paolo Ріегассini. Cyrille Korolevskij: une vie consacrée à l’Orient chrétien // Proche-Orient chrétien 61 (3–4) (2011) 275–288. Автобіографію Кирила Королевського див. у вид.: Giuseppe Croce. “Kniga Bytja Moego”: le livre de та vie. Mémoires auto-biographiques (1878–1924) de Cyrille Korolevskij. У 5 тт. Città del Vaticano 2007.

(обратно)

383

Див.: Гавриїл Костельник. Апостол Петро і Римські папи, або догматичні підстави папства. Львів 1945 (перше видання — Львів 1931).

(обратно)

384

Янко Шімрак (Janko Šimrak, 1883–1946) — хорватський католицький релігійний та політичний діяч, посол до Белградського парламенту, богослов, історик, журналіст. Редактор католицького щоденника “Грватска Стража”, єпископ Крижевацької єпархії в Югославії у 1942–1946 pp. Родом із с. Шімраків, випускник Грецької православної семінарії в Загребі, вивчав богослов’я в університеті Загреба, потім в Інсбруку, де в 1910 р. здобув докторський ступінь, з 1925 — професор східного богослов’я Загребського університету. У жовтні 1941 р. призначений апостольським адміністратором Крижевацької єпархії, 16 серпня 1942 — висвячений на єпископа. 12 травня 1945 р. заарештований більшовиками, перебував у тюрмі в Крижевцях, потім у Загребі. Фізично знищений слідством, був звільнений і невдовзі, 9 серпня 1946 p., помер у лікарні в Крижевцях. Є здогади, що він був отруєний у тюрмі.

(обратно)

385

Можливо, йдеться про Товариство священиків св. апостола Павла, що було засноване ще в 1891 р. та діяло до початку 1920-х. У 1921 р. воно налічувало 558 членів, його головою був Юліян Дзерович, а його органом — журнал “Нива”. Оскільки священики не платили членських внесків, фінансовий стан товариства був важкий і невдовзі воно було розв’язане. Новою спробою організації духовенства стало Товариство духовенства Львівської архиєпархії ім. св. Андрея, засноване 23 червня 1932 р. Воно мало два напрямки діяльности: 1) поширення організації на всіх священиків; 2) матеріяльне самозабезпечення духовенства через збір фондів на будову священичих домів, бурс, кас. Потім до них додалося й забезпечення розвитку УГКЦ, турбота про релігійно-моральне виховання народу та інші завдання. Див.: Статут Товариства св. Апостола Павла у Львові // Нива 17 (1922) 254–257; Статут Товариства св. Андрея // Нива 26 (1931) 280–291. Про стан Товариства св. Апостола Павла у 1922 р. див.: Загальні Збори Т-ва св. Ап. Павла // Нива 17 (1922) 143–145.

(обратно)

386

Ірина Павликовська (1901–1975) — громадська діячка, родом зі Львова, дружина Юліяна Павликовського (1888–1949), провідного галицького агронома, ідеолога й організатора кооперативного руху на Західній Україні. Разом зі своїм чоловіком Ірина Павликовська брала активну участь в організації кооперативів у Львові. Виступила як співзасновниця та член управи кооперативу “Українське народне мистецтво” (1925–1939), “Союзу українок” (1923–1928), товариства “Українська захоронка”, “Вакаційні оселі” (1926-1939) та ін. У 1944 р. разом із чоловіком виїхала до Німеччини (Мюнхен), де заснувала Об’єднання українських жінок у Німеччині, а після смерти чоловіка — переїхала до Канади, де була членом крайової управи Ліги українських католицьких жінок Канади (1964–1968).

(обратно)

387

Андрій Палій (1893–1961) — кооператор і громадський діяч, організатор молочарства в Галичині, у 1914–1939 pp. був директором “Маслосоюзу”. З 1948 — в Канаді, де й помер у м. Торонто.

(обратно)

388

“Записки Чину Святого Василія Великого” (Analecta Ordinis S. Basilii Magni) — неперіодичне наукове видання василіянського чину в Жовкві, присвячене історії Церкви та України. Редакторами “Записок ЧСВВ” були Йосафат Скрутень, згодом Роман Лукань. Перший том “Записок” побачив світ 1924 року. На сторінках журналу друкувалися в різний час Степан Томашівський, Іван Крип’якевич, Василь Щурат, Ярослав Гординський, Іван Огієнко, Теодосій Коструба, Домет Олянчин та інші. До 1941 р. з’явилося шість томів (випуск 3–4 VI тому, готовий до друку, не вийшов унаслідок війни). Згодом у 1949 р. видання “Записок” було відновлене в Римі під редакцією Атанасія Великого та Іринея Назарка. У 1949–1958 pp. вийшло близько 40 випусків у 3 секціях: монографії, записки (статті, огляди, бібліографія та інші матеріяли) та документи.

(обратно)

389

Платонід (Петро) Філяс, ЧСВВ (1864–1930) — церковний діяч, родом із с. Доброчин на Сокальщині. Співзасновник і перший редактор журналу “Місіонар” (1897–1898, 1921-1926), у 1888 р. склав вічні обіти, у 1889 р. висвячений на священика, у 1902–1904 pp. очолював першу василіянську місію в Канаді, у 1904–1920 — перший протоігумен відновленого василіянського чину, у 1914–1916 — апостольський адміністратор українців греко-католиків в Австралії, у 1918–1919 — член Української Національної Ради ЗУНР, у 1920–1926 — ігумен монастиря в Жовкві. Останні роки свого життя провів у Дрогобичі, займаючись видавничою діяльністю. Помер у Львові 16 червня 1930 р.

(обратно)

390

“Нова Зоря” — католицька газета, орган Української християнської організації, з 1930 р. — орган Української католицької партії — Української народної обнови. Виходила у Львові в 1926–1929 pp., спочатку щотижня, а з 1928 — двічі на тиждень. Редакторами був спочатку о. Тит Галущинський, а з 1928 — Осип Назарук. Серед співробітників редакції були Степан Томашівський, о. Йосафат Скрутень та о. Іриней Назарко.

(обратно)

391

“Добрий пастир” — квартальник, присвячений душпастирським та церковним справам і проблемам науки та культури. Виходив у Станиславові у 1931–1939 pp. за фінансової підтримки єпископів та викладачів духовних семінарій Станиславова й Перемишля. Головними редакторами журналу були о. Тит Галущинський (1931–1936) та о. І. Луб (1936–1939).

(обратно)

392

Окрім “Доброго пастиря” (1930–1939) у Перемишлі завдяки фінансовій допомозі єпископа Йосафата Коциловського виходив також католицький тижневик “Український бескид” (1934–1939). Видавцем часопису був Д. Ґреґолинський, а редактором — Ю. Костюк.

(обратно)

393

Див.: Григорій Хомишин. Пастирський лист до клира єпархії Станиславівської про візантійство. Станиславів 1931.

(обратно)

394

“Мета” — тижневик християнсько-демократичного напряму, орган Українського католицького союзу, виходив у Львові у 1931–1939 pp., з 1932 р. — з додатком “Література. Мистецтво. Наука”. Головним редактором був Володимир Кузьмович.

(обратно)

395

Український католицький союз — суспільно-релігійна організація, заснована в 1931 р. з ініціятиви митрополита Андрея Шептицького з метою забезпечити релігії належне місце в суспільстві та пропагувати християнський світогляд серед українського народу. З УКС співпрацювали тижневик “Мета”, “Христос — наша сила” та літературно-громадський місячник “Дзвони”. Польська влада обмежила діяльність УКС до Львівської архиєпархії. Головою УКС був спочатку Володимир Децикевич, у 1932 — Зенон Лукавецький, а з 1933 — знову Володимир Децикевич (1865–1946). З початком війни УКС припинив своє існування.

(обратно)

396

14 вересня 1939 р. о 14:45 на приміщення духовної семінарії впала бомба, внаслідок чого загинув студент із Чернівців Іван Ткачук. Під руїнами пропала й велика частина архіву та бібліотеки УБНТ, а також листування єпископа Йосифа Боцяна, яке чекало свого опрацювання.

(обратно)

397

Див.: Гавриїл Костельник. Большевизм — новітній “кльовн хрістиянства” // Нива 24 (1929) 452–458.

(обратно)

398

Мар’ян Панчишин (1882–1943) — суспільний діяч, видатний лікар-інтерніст і рентгенолог, фахівець у галузі внутрішніх хворіб та туберкульозу, дійсний член НТШ (з 1920), організатор українських лікарів, довголітній голова Українського лікарського товариства та співредактор “Лікарського вісника”, засновник, меценат та довголітній голова Українського гігієнічного товариства, автор близько 25 клінічно-медичних праць. Родом зі Львова. До 1919 р. був старшим асистентом клініки Львівського університету, у 1920–1925 — професором, деканом медичного факультету і кількалітнім ректором Українського таємного університету у Львові. Протягом багатьох років лікував митрополита Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого та священиків УГКЦ, був опікуном та меценатом молодіжних організацій. Під час першої радянської окупації (1939–1941) як депутат народних зборів Західної України та Верховної Ради СРСР заступався за репресованих земляків. Під час німецької окупації працював професором та керівником клініки медичного інституту, у 1941–1942 pp. був членом Української національної ради. Під кінець життя, через загрозу замаху з боку поляків, переховувався в резиденції митрополита Шептицького на Святоюрській горі. Помер від інфакту 9 жовтня 1943 р. Його долю і смерть Йосиф Сліпий описує в своїх “Споминах” (він особисто хоронив його). У будинку на вул. Чернігівській, де жив і працював професор Панчишин, тепер діє Музей історії галицької медицини, а на площі перед Львівською обласною клінічною лікарнею йому споруджено пам’ятник. Про нього див. низку статей у: Лікарський збірник. Нова серія, т. VII: На пошану Маріана Панчишина. Львів — Чікаґо 2000.

(обратно)

399

Див.: Пастирське послання Митрополита Андрея Шептицького до духовенства “Обернулася картка історії” 26 вересня 1939 року // Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання, т. 3: 1939–1944. Львів 2010, док. № 2, с. 7–8 (або Письма-послання митрополита Андрея з часів большевицької окупації. Йорктон 1961, с. 1–2; Львівські єпархіяльні відомості ІХ-Х (1939), додаток).

(обратно)

400

Василь Лициняк (1873–1951) — священик Перемиської єпархії, церковний і суспільний діяч, педагог, опікун багатьох доброчинних та економічних установ, почесний крилошанин (1924), прелат Львівської митрополичої капітули (1941). Родом із с. Сурохів Ярославського повіту, навчався у Львівському університеті та семінаріях Львова (1893–1896) й Перемишля (1896–1897); одружився з донькою директора школи в Ярославі та був висвячений у 1897 р. Працював парохіяльним сотрудником і катехитом народних шкіл у Великих Мостах Жовківського повіту (1897–1898), Жужелі Сокальського повіту (1898–1899), сотрудником та катехитом шкіл у Ярославі (1899–1905). У 1905 р. переведений до Львівської архиєпархії, де працював катехитом у гімназіях Львова (1905–1929), згодом директором приватної учительської семінарії ЧСВВ у Львові (1930–1934), директором (1934–1939) та завпедом (1939–1940) гімназії сестер-василіянок у Львові. У 1907–1911 pp. був другим віце-ректором Греко-католицької духовної семінарії у Львові. Лициняк мав великий авторитет серед духовенства та громадськости, був у досить близьких стосунках з митрополитом Шептицьким і мав на нього вплив. З митрополитового доручення опікувався сиротинцями, займався іншою соціяльною роботою. У середині 1943 р. деякий час проживав у м. Криниця. Після 1945 р. душпастирював у римо-католицькій Тарнівській єпархії (Польща). Помер у Польщі в 1951 р.

(обратно)

401

Особу “комісара Гагаріна” встановити не вдалося. Тут, мабуть, зайшла якась неточність, бо народним комісаром освіти УРСР у 1943–1948 pp. був Павло Тичина. Очевидно, йдеться про якогось локального представника комісаріяту освіти у Львові.

(обратно)

402

Михайло Марченко (1902–1983) — радянський історик, родом з Київщини, виходець з селянської багатодітної сім’ї. Закінчив Київську артилерійську школу, навчався в Інституті червоної професури при ВУЦВК (1932–1937), працював науковим співробітником Інституту історії України АН УРСР. Після окупації Львова більшовиками був призначений ректором Львівського університету. Протягом майже року своєї діяльности на посаді ректора (17.10.1939-14.09.1940) Марченко вів курс на деполонізацію та українізацію університету, збільшив число українців серед викладачів і студентів, запровадив українську мову викладання, додав до назви університету слово “український” та ім’я Івана Франка (“Львівський державний український університет ім. Івана Франка”). Втім, уже навесні 1940 р. Марченко був фактично відсторонений від керівництва, а 14 вересня 1940 р. знятий з посади ректора і відкликаний до Києва. Про нього див.: Володимир Качмар. Михайло Марченко — ректор Львівського державного українського університету в 1939/1940 pp. // Вісник Львівського університету ім. Івана Франка 15 (2005) 81–90.

(обратно)

403

Іван Хома додав тут дату смерти Михайла Марченка і джерело інформації: “21.01.1983 (Свобода 19.4.1983)”. Подальша доля Михайла Марченка довгий час була оповита таємницею. Тож не дивно, що Йосиф Сліпий припустився тут неточности. Насправді ж, відразу після початку радянсько-німецької війни, 23 червня 1941 р., Марченко був заарештований за звинуваченням в українському націоналізмі, перебував під слідством у в’язницях Томська, Маріїнська, Новосибірська. В лютому 1944 р. звільнений через брак доказів. Після звільнення працював у Новосибірському педінституті, а влітку 1945 р. повернувся до Києва, викладав історію України в Київському педінституті ім. М. Горького. У 1957–1974 pp. був професором Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Помер 21 січня 1983 р. Див.: Олександр Рубльов. Маловідомі сторінки біографії українського історика: М. І. Марченко // Український історичний журнал 1 (1996) 106–118.

(обратно)

404

Омелян Ґорчинський (або Горчинський, 1988–1954) — священик Перемиської єпархії, видатний проповідник, крилошанин митрополичої капітули, суддя митрополичого церковного суду другої інстанції. Родом з Тернополя, богословську освіту здобув в університетах Львова (1907–1909) та Інсбрука (1909–1912), у 1911 р. був висвячений на священика і працював спочатку префектом (1912–1917), а потім віце-ректором (1917–1921) духовної семінарії у Львові, брав участь у третьому Велеградському конгресі. У 1920-1921 pp. був сотрудником у архикатедральному соборі св. Юра, у 1921-1922 pp. працював віце-ректором та професором догматики в Перемиській духовній семінарії. У 1922 р. повернувся до Львова, працював катехитом у школах Жидачева і Львова (1922–1927), служив в Успенський церкві у Львові (1924–1938), а згодом став завідателем собору св. Юра і заступником декана Львова. З 1944 — почесний крилошанин Львівської митрополичої капітули, у 1945 — обраний генеральним вікарієм. У квітні 1945 р. заарештований радянськими карними органами, 5 червня 1946 р. засуджений на 10 років таборів. Покарання відбував у Воркуті (Комі АРСР), де зустрічався зі Сліпим. Помер у концтаборі Потьма Мордовської АРСР 27 липня 1954 р. Кандидат на беатифікацію.

(обратно)

405

Дмитро Левицький (1877–1942) — адвокат і громадський діяч Галичини та Буковини, редактор щоденника “Діло”, співзасновник і перший голова УНДО (1925–1935), у 1928–1935 — посол до польського сейму і голова Української парламентської репрезентації, у 1936–1939 — голова Українського координаційного комітету у Львові.

(обратно)

406

Володимир Кузьмович (1886–1943) — політичний і громадський діяч, педагог і журналіст, у 1920-х роках — директор гімназії “Рідної Школи” у Дрогобичі, у 1930-х — інспектор “Рідної Школи” у Львові, активний діяч УНДО, в 1935–1938 — посол до польського сейму. Заарештований більшовиками у 1939 p., помер на засланні у 1943 р.

(обратно)

407

Григорій (або: Гринь) Тершаковець (1877–1958) — галицький громадський і політичний діяч, посол до Галицького сейму (1913–1914), член Української національної ради та Українського трудового конгресу в Києві, почесний член “Просвіти” й товариства “Сільський Господар” у Львові, посол до польського сейму від УНДО у 1928–1938 pp. У 1919 р. був заарештований поляками і провів кілька місяців у таборі в Дембліні. З приходом радянської влади в 1939 р. заарештований і засуджений Особливою нарадою при НКВС СРСР на вісім років таборів з конфіскацією майна. Ув’язнення відбував у Комі АРСР. Після закінчення терміну ув’язнення був звільнений, але в 1948 р. знову арештований і засуджений на 10 років таборів. Покарання відбував на Колимі та в Мордовії. Всього пробув у радянських таборах 16 років. У 1956 р. амністований як інвалід. Повернувся до Львова, де й помер 28 липня 1958 р. Про нього див.: Олег Павлишин. Григорій Тершаковець — громадський діяч, посол, політв’язень // Родина Тершаківців: учений, політик, подвижник національної ідеї / ред. Іван Гель. Львів 2005, с. 28–40.

(обратно)

408

Іван Німчук (1891–1956) — громадський діяч і журналіст, родом із Чортківщини. Головний редактор “Діла” (1935–1939). У 1939 р. заарештований більшовиками та вивезений до Москви, де перебував в ув’язненні на Луб’янці (1939–1941). Після звільнення повернувся до Львова, під час німецької окупації був редактором львівського відділу “Краківських вістей”. У 1944 р. емігрував до Німеччини, а в 1949 — до Канади (Едмонтон), де й помер.

(обратно)

409

Володимир Старосольський (1878–1942) — видатний громадський, політичний та культурний діяч, соціолог, історик і теоретик права. Родом з Ярослава, вивчав право у Відні, Берліні, Ґраці, Гайдельберзі, працював адвокатом у Львові, виступав оборонцем на політичних процесах М. Січинського, членів УВО та ОУН. Один з організаторів Легіону УСС, у 1919–1920 — професор права в університеті Кам’янця-Подільського. У 1920–1928 pp. був на еміграції у Відні та Празі, а з 1928 р. знову працював адвокатом у Львові. Після окупації Львова більшовиками став професором Львівського університету, але в грудні 1939 р. був заарештований НКВС, перевезений до Києва і засуджений на 10 років ув’язнення. Помер 25 лютого 1942 р. у тюрмі в Маріїнську (Західний Сибір).

(обратно)

410

Володимир Целевич (1890–1943) — галицький політичний діяч міжвоєнного періоду, правник та визначний діяч УНДО (1925–1928, 1932-1937 — генеральний секретар), у 1928–1930 та 1935–1939 — посол до Варшавського сейму, головний редактор тижневика “Свобода”, діяч “Просвіти”, автор низки книг та статей на тему політичної організації українства. У 1930 р. був ув’язнений у Бересті, у 1939 р. заарештований радянськими каральними органами, які активно намагалися схилити його на свій бік. Помер у 1943 р. від виснаження в тюрмі Саратова.

(обратно)

411

Йосиф Кладочний (1906–1994) — священик Львівської архиєпархії, родом із с. Нагірянка на Тернопільщині. Здобув докторат з богослов’я у Варшавському університеті (1932), потім вивчав археологію катакомб у Римі. Висвячений на священика, з 1934 р. працював капеланом студентів та політичних в’язнів у 23 тюрмах Польщі та в концтаборі Береза Картузька; у 1939 р. сам став в’язнем Берези Картузької, але з початком війни був звільнений. Наприкінці 1939 р. з доручення митрополита Андрея Шептицького здійснив нелегальну поїздку до Риму і привіз дозвіл папи Пія XII висвятити Йосифа Сліпого на архиєпископа-коад’ютора. Про цю свою подорож до Риму в листопаді 1939 р. залишив спогади: Йосиф Кладочний. Нелегальна подорож з большевицького царства до папи Пія XII // Календар-альманах “Нового шляху” на 1995 рік / ред. Ю. Карманін [без місця і року видання], с. 84–106. У 1940–1941 pp. душпастирював у селах Варяж та Корчин Перемиської єпархії, з жовтня 1941 до квітня 1942 — на парохії у Києві. У 1943–1944 pp. був капеланом дивізії “Галичина”, співпрацював з ОУН. У 1944–1945 pp. проживав при церкві св. Юра. В 1946 р. заарештований за відмову перейти на православ’я та зв’язки з ОУН і засуджений на 10 років таборів. Покарання відбував у Речлагу (Воркута, Комі АРСР). Після звільнення 30 липня 1956 р. проживав у Львові, працюючи вантажником на швейній фабриці (з 1959). У 1966–1970 pp. листувався з митрополитом Йосифом Сліпим у Римі, в 1958–1970 — з отцем-митратом Мирославом Ріпецьким у Польщі, інформуючи їх про становище УГКЦ в УРСР. У 1980 р. прийняв постриг як монах-студит. У 1992 р. реабілітований. Помер у Львові 14 вересня 1994 р. Про нього див.: П. Шкраб’юк. Виноградник Господній. Історія життя о. д-ра Йосифа Кладочного. Львів 1995. Див. також його автобіографію: Йосиф Кладочний. Мені також запропонували йти на православну парафію // Літопис нескореної України, кн. 1, док. № 309, та інтерв’ю з о. Кладочним: Архів ІІЦ, П-1-1-304.

(обратно)

412

На пропозицію митрополита Андрея Шептицького папа Пій XII листом від 25 листопада 1939 р. іменував архидиякона-крилошанина митрополичої капітули у Львові о. Йосифа Сліпого титулярним архиєпископом та коад'ютором з правом наступництва на Галицькому митрополичому престолі. Тут Йосиф Сліпий, мабуть, плутає лист папи про призначення його коад'ютором з листом кардинала Ежена Тіссерана від 22 грудня 1941 p., в якому повідомлялося про затвердження папою Пієм XII призначених митрополитом Андреєм Шептицьким екзархів, в тому числі й Йосифа Сліпого як екзарха Великої України. Обидва листи див. у вид.: Сергійчук, с. 21–22, 35–37.

(обратно)

413

Миколай Чарнецький (1884–1959) — єпископ УГКЦ, родом із с. Семаківці Городенківського повіту. Закінчив гімназію у Станиславові та вступив до духовної семінарії. Єпископ Григорій Хомишин вислав його на студії до Риму і 2 жовтня 1909 р. висвятив на священика У 1910 р. захистив докторат з догматики у Римі і став духівником та професором духовної семінарії в Станиславові. У 1919 р. вступив до новіціяту отців-редемптористів у Збоїщах біля Львова, у 1920 р. склав перші обіти. У 1931 р. папа Пій XI призначив його апостольським візитатором для українців Волині і Полісся, а в 1939 р. митрополит Андрей Шептицький — апостольським екзархом Волині та Підляшшя (у 1940 р. це призначення було затверджене папою Пієм XII). У 1941–1944 pp. викладав у Богословській академії у Львові. З поверненням у Галичину радянської влади, 11 квітня 1945 р. був заарештований і засуджений на п’ять років таборів та три роки позбавлення громадянських прав із конфіскацією майна. Ув’язнення відбував у Кемеровській обл. У 1950 p., ще перед закінченням терміну ув’язнення, був засуджений вдруге на 10 років таборів. За час свого ув’язнення (1945–1956) побував у 30 різних в’язницях і таборах примусової праці, де кілька разів зустрічався з митрополитом Йосифом Сліпим. Останні роки ув’язнення провів у в’язничній лікарні у Мордовії. У 1956 р. за станом здоров’я підпав під амністію і був звільнений як інвалід. Повернувшись до Львова з підірваним здоров’ям, продовжував душпастирську працю до самої смерти. Помер в опінії святости 2 квітня 1959 р. і був похований на Кульпарківському цвинтарі у Львові. У зв’язку із ліквідацією Кульпарківського цвинтаря в листопаді 1969 р. його тіло було перенесене на Личаківське кладовище. 27 червня 2001 р. папа Іван Павло II проголосив владику Чарнецького блаженним. У липні 2002 р. мощі блаженного священномученика Миколая Чарнецького були перенесені з Личаківського цвинтаря до монастирської церкви св. Йосафата у Львові, якою опікуються отці-редемптористи. Про нього див.: Роман Бахталовський. Апостол з’єднання наших часів. Львів 2001; Роман Бахталовський. Миколай Чарнецький ЧНІ: Єпископ-ісповідник. У 2-х тт. Йорктон 1980; Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1, Roma, 2001, с. 53–126.

(обратно)

414

Свідками свячень були брат митрополита Климентій Шептицький, крилошани Львівської митрополичої капітули отці Леонтій Куницький, Александр Ковальський, Роман Лободич, д-р Василь Лаба та дехто з домашніх священиків. Див.: Василь Лаба. 25 років єпископства первоієрарха Йосифа // Українські вісті 31.ХІІ.1964.

(обратно)

415

А1; В1: <предложенням>.

(обратно)

416

Про Антона Неманцевича див. прим. 37 і 40 до “Меморіялів” Йосифа Сліпого [у електронній версії — прим. 870, 875. — Прим. верстальника].

(обратно)

417

А1; В1: <і мене для Великої України>.

(обратно)

418

Лист опублікований у вид.: Сергійчук, с. 35–37.

(обратно)

419

Про повноваження, надані митрополитові Андрею Шептицькому Пієм X, див. прим. 162 вище [у електронній версії — прим. 301. — Прим. верстальника].

(обратно)

420

Бенедикт XV (Джакомо Паоло Джованні Баттіста делла К’єза, Giacomo Paolo Giovanni Battista della Chiesa, 1854–1922) — папа Римський у 1914–1922 pp. До обрання папою служив у папській дипломатичній службі, з 1907 — архиєпископ Болоньї, з 1914 — кардинал, у 1917 р. заснував Конгрегацію в справах Східної Церкви та Папський східний інститут у Римі, видав новий Кодекс канонічного права для Західної Церкви. У 1918 р. акредитував українську місію при Апостольському Престолі і визнав УНР, 20 лютого 1921 р. заснував Українську колегію в Римі при церкви свв. Сергія та Вакха, а 24 лютого 1921 р. потвердив повноваження митрополита Андрея Шептицького, надані папою Пієм X. Помер 22 січня 1922 р. Про нього див.: Ісидор Нагаєвський. Історія Римських Вселенських Архиєреїв, т. 3. Рим 1979, с. 259–303. Про потвердження повноважень митрополита Шептицького папою Бенедиктом XV див. також прим. 237 вище [у електронній версії — прим. 385. — Прим. верстальника].

(обратно)

421

Номінації, про які говорить тут Йосиф Сліпий, відбулися вже в 1950-х pp., коли він залишився єдиним діючим екзархом на всьому радянському просторі. Про них митрополит детально пише у своїх “Меморіялах” до пап Івана XIII та Павла VI. Див. с. 484–486 нижче [у електронній версії — розділ “Меморіяли митрополита Йосифа Сліпого до папи Івана XXIII і папи Павла VI”. — Прим. верстальника].

(обратно)

422

Юліян Дзерович (1871–1943) — священик, педагог, культурно-освітній діяч, меценат. Родом із с. Смільне Бродівського повіту, вивчав богослов’я у Львівському університеті (1889–1893), у 1894 р. висвячений на священика. Працював катехитом у гімназіях Бродів, Бережан, Стрия, Львова, згодом викладав катехитику у Львівському університеті 1913–1918, був професором у духовній семінарії та Боголовській академії (з 1930) у Львові, директором Української жіночої учительської семінарії, членом Львівської митрополичої консисторії. Працював у редакціях християнської преси, редагував релігійні часописи, очолював Товариство священиків ім. апостолів Петра і Павла. Написав низку наукових та публіцистичних праць з катехитики та педагогіки. Помер 8 квітня 1943 р. у Відні. Похований у Львові на Личаківському кладовищі в родинному гробівці. Похорон відправив сам Йосиф Сліпий в Успенській церкві.

(обратно)

423

Йоаким (Казимир Станіслав) Бадені (Joachim (Kazimierz Stanisław) Badeni, 1912–2010) — польський римо-католицький священик, домініканець. Син дипломата, народився в Брюсселі, вивчав право в Яґеллонському університеті. За рік перед початком Другої світової війни пережив глибоке релігійне навернення. Під час війни воював на різних фронтах. У 1943 р. потрапив до штабу генерала Сікорського в Англії, де зустрівся з о. Інокентієм Бохонським і під його впливом вступив до семінарії та домініканського новіціяту. У 1947 р. повернувся до Польщі, де закінчив богословські студії, в 1948 р. склав вічні обіти, а в 1950 р. був висвячений на священика. Працював академічним душпастирем у Познані (1957–1975), Вроцлаві (1975-1076) та Кракові (1976–1988), був духівником руху “Віднова у Святому Дусі”. Автор книжок на духовні теми, втішався надзвичайною популярністю серед молоді, мав містичні пережиття. Помер у Кракові 11 березня 2010 р. Див.: Autobiografia. Z ojcem Joachimem Badenim rozmawiają Artur Sporniak i Jan Strzałka. Kraków 2004.

(обратно)

424

Антоній Пельвецький (1897–1957) — парох Копичинець, декан Гусятинського д-ту, один з ініціяторів та активних діячів так званого “возз’єднання” греко-католиків з Православною Церквою. 20 лютого 1946 р. перейшов на православ’я і прийняв монаший постриг, а вже 24 лютого був висвячений на єпископа Станіславського і Коломийського. Після Львівського “собору” 1946 р. викорінював з богослужбової практики католицькі звичаї і латинські елементи. У жовтні 1954 р. зведений у сан архиєпископа. Після смерти єпископа Самбірського та Дрогобицького Михайла Мельника в жовтні 1955 р. тимчасово керував його єпархією. Помер раптово від серцевого нападу 3 лютого 1957 р. у Станіславі.

(обратно)

425

Михайло Мельник (1903–1955) — греко-католицький священик Перемиської єпархії. Родом із с. Суха Воля на Любачівщині, вчився у Перемиській духовній семінарії, у 1927–1931 pp. — в Інсбруку, де здобув докторат. У 1929 р. висвячений єпископом Коциловським на священика, з 1932 р. служив парохом церкви у с. Нижанковичі та викладав моральне богослов’я у Перемиській духовній семінарії. Згодом призначений протоєреєм та генеральним вікарієм для тієї частини Перемиської єпархії, яка відійшла до складу УРСР. Після приєднання західноукраїнських земель до УРСР дав згоду співпрацювати з радянською владою у справі прилучення греко-католиків до Православної Церкви. У травні 1945 р. разом з Гавриїлом Костельником сформував Ініціятивну групу для “возз’єднання” УГКЦ із Православною Церквою, 22 лютого 1946 р. офіційно перейшов на православ’я і вже 25 лютого був хіротонізований у Києві на єпископа Дрогобицького і Самбірського РПЦ. Брав участь у Львівському “соборі” 1946 р. Згодом утримувався від активної політики православізації та викорінення католицьких елементів з обрядовости, а тому став мішенню численних доносів та перевірок. Помер у готелі в Києві 9 жовтня 1955 р. під час своєї поїздки до Москви. Є припущення, що він був отруєний.

(обратно)

426

Тимотей Ковалюк (1880–1941) — священик, родом із с. Павлів. Закінчив Академічну гімназію у Львові (1904) та Львівський університет (1908), висвячений на священика у 1911 p., служив сотрудником, а згодом парохом у Скнилові (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, зв’язка 11, спр. 405). У 1941 р. заарештований і вивезений більшовиками, помер від голоду у дорозі за Москвою. Його дочка Володимира (“Душка”, 1915–1941) як зв’язкова ОУН була заарештована органами НКВС і засуджена до розстрілу на “Процесі 59-ти” в 1941 р.

(обратно)

427

Ярослав Чемеринський (1904–1941) — священик Львівської архиєпархії, парох церкви свв. Петра і Павла у Львові, один з провідних діячів ОУН. Як член і скарбник Крайової управи ОУН у 1931–1932 pp. по кілька місяців (у періоди арешту фактичних провідників) виконував функції Крайового провідника ОУН. Навесні 1940 p., під час масових арештів, він утікав на Захід, але внаслідок зради був схоплений енкаведистами за Перемишлем і вкинутий у тюрму на вул. Замарстинівській (т. зв. “Бриґідки”). У 1941 р. вбитий у тюрмі на Лонцького у Львові.

(обратно)

428

Це сталося у жовтні 1939 р. 22 жовтня відбулися вибори до Народних зборів Західної України, що проводилися на безальтернативній основі. 27–28 жовтня 1484 депутати Зборів ухвалили низку рішень: про встановлення в регіоні радянської влади, націоналізацію банків, промисловости й земель, а також Декларацію про возз’єднання Західної України з УРСР. У листопаді 1939 р. ці рішення Народних зборів були затверджені на сесіях Верховної Ради УРСР та Верховної Ради СРСР.

(обратно)

429

Тут: “тваринний”.

(обратно)

430

Отець Іван Гриньох виправляє тут “Поповича” на “Томовича”. Це виправлення, вочевидь, слушне, бо у Львівській капітулі не було крилошанина з прізвищем “Попович”, але був Василь Томович (1867–1941) — священик-вдівець Львівської архиєпархії, богословську освіту здобув у семінарії у Львові, свячення прийняв у 1894 р. Спочатку служив сотрудником у с. Підмихайля біля Калуша (1894–1895), потім — адміністратором у церкві свв. Петра і Павла у Львові (1895–1897), у 1899 р. овдовів, згодом душпастирював на Тернопільщині у селах Мозолівка (1897–1922), Новосілка-Кут (1916–1918), Вербів (1922–1924), Зарваниця (1922–1924). У 1906–1922 pp. був деканом Зарваницького д-ту. У 1922 р. іменований крилошанином Львівської капітули (з 1938 — її scholasticus) та членом Львівської митрополичої консисторії. У 1927–1929 pp. був адміністратором архикатедрального собору св. Юра та деканом Львова. Помер 3 лютого 1941 р. у Львові.

(обратно)

431

Микита Хрущов у той час був першим секретарем КП(б)У.

(обратно)

432

Богдан Гординський (1911–1995) — рідний брат художника Святослава Гординського, лікар-терапевт і дерматолог. Родом з Коломиї, вивчав медицину у Львівському університеті, в 1938 р. здобув докторат з дерматології, у 1938–1939 pp. проходив медичну практику у Відні в лікаря Епінґера, у 1939–1943 pp. працював асистентом Мар’яна Панчишина у клініці внутрішніх хвороб у Львові. У 1944 р. переїхав до Відня, де працював терапевтом у клініці Епінґера. Після війни керував відділом внутрішньої медицини у шпиталі для переміщених осіб у Зальцбургу (Австрія). Наприкінці 1947 р. емігрував до США й оселився в Нью-Арку (штат Нью-Джерсі), а з 1949 — в містечку Дрейк (Північна Дакота), де працював лікарем до кінця свого життя. Помер 20 квітня 1995 р. у м. Майнот (Північна Дакота).

(обратно)

433

Адам Герстманн (1873–1940) — польський католицький священик, єзуїт, академічний душпастир, доктор богослов’я. У 1907 р. став надзвичайним, а в 1910 — звичайним професором богослов’я Львівського університету, у 1912–1917 pp. був деканом богословського факультету, у 1928–1929 та 1932–1933 — ректором університету, з 1924 — членом Польської академічної корпорації Гасконія. Під час радянської окупації переховувався у Львові, де й помер внаслідок браку лікарської опіки та важких умов життя.

(обратно)

434

Ернесто Руффіні (Ernesto Ruffini, 1888–1967) — італійський церковний діяч, домашній прелат папи Римського (1925), у 1928 р. став секретарем Конгрегації у справах семінарій та університетів (Sacra Congregazione dei Seminari e delle Università degli Studi) та підготував навчальну реформу, що знайшла вираження в апостольській конституції “Deus scientiarum Dominus” (24 травня 1931). Цю реформу запроваджував у життя особисто як перший ректор Латеранського університету в 1931–1932 навчальному році. У 1945 р. став архиєпископом Палермо, у 1946 — кардиналом. Допомагав папі Іванові XXIII у підготовці II Ватиканського собору. Про нього див.: G. Petralia. Il Cardinale Ernesto Ruffini arcivescovo di Palermo. Vaticano 1989; Angelo Romano. Ernesto Ruffini. Cardinale arcivescovo di Palermo (1946–1967). Roma 2002.

(обратно)

435

Пол.: “Будьте спокійні, я його привезу”.

(обратно)

436

Пол.: Ота megalomania polonica (лат. “польська мегаломанія”) завжди нам шкодила. Я завжди їм казав, що перетягування греко-католиків на латинський обряд нічого не дає, і тепер вони всі повертаються [туди], де були”.

(обратно)

437

Ймовірно, йдеться про професора Юрія Полянського, про якого Йосиф Сліпий пише також і далі, згадуючи про його допомогу у відбудові семінарії в період німецької окупації. Юрій Полянський (1892–1975) — геолог, географ і археолог, родом з Жовтанців біля Львова, старшина УГА та визначний член УВО. У 1921–1937 pp. працював учителем в Академічній гімназії у Львові, у 1937–1939 pp. був візитатором середніх шкіл та професором Греко-католицької богословської академії у Львові, у 1939–1941 — професором фізичної географії у Львівському університеті. За німецької окупації (1941-1944) — голова Тимчасового управління м. Львова. З 1944 р. на еміграції: спочатку в Австрії та Німеччині, де був професором УВУ (1945–1947), а потім в Аргентині, де працював у Буенос-Айреському університеті, був членом низки наукових товариств, написав багато праць з геології та фізичної географії. Помер 19 липня 1975 р. в Буенос-Айресі. Про нього див.: Олександр Ситник. Юрій Полянський — перший дослідник західноукраїнського палеоліту // Археологія 1 (2003) 140–144; Олена Томенюк. Палеогеографічні та археологічні дослідження Юрія Полянського // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині, вип. 12. Львів 2008, с. 438–443.

(обратно)

438

Микола Ґалянт (1875–1945) — священик, доктор богослов’я, гімназійний катехит і довголітній канцлер митрополичої консисторії УГКЦ у Львові, почесний радник митрополичого ординаріяту, член УГВР. Висвячений у 1900 p., був адміністратором парафії у с. Лешнів біля Бродів. Під час Другої світової війни допомагав митрополитові Шептицькому переховувати та рятувати євреїв. У 1944 р. обраний членом УГВР. 11 квітня 1945 р. заарештований, і загинув від тортур під час слідства 17 вересня 1945 р. Кандитат на беатифікацію.

(обратно)

439

Єзекиїл Левін (1897–1941) — виходець із ортодоксальної єврейської родини, закінчив Яґеллонський університет у Кракові, де захистив дисертацію про взаємовпливи неоплатонізму та юдаїзму. Після закінчення університету став рабином у Катовицях. У 1928 р. став рабином прогресивної юдейської громади у Львові. У 1935 p., дізнавшись, що польська єрархія відмовилася вітати митрополита Шептицького з 70-річчям, сам очолив делегацію і привітав митрополита. Так зав’язалася тривала дружба двох релігійних провідників. 2 липня 1941 p., коли в місті почалися масові єврейські погроми, він звертався до митрополита Шептицького з проханням про допомогу. Шептицький запропонував йому притулок, але рабин просив Шептицького не так за себе, як про підтримку цілої єврейської общини шляхом звернення до вірних греко-католиків із закликом з повагою ставитися до всіх людей, незалежно від національности й віросповідання. Повертаючись додому після зустрічі з митрополитом, Єзекиїл Левін був схоплений на сходах власного дому й убитий. Його дружина Рахиль загинула у Львові в Янівському таборі, його старший син — у гетто. Два молоші сини Курт і Натан врятувалися з допомогою митрополита Шептицького. Курт Левін (1925 р. н.) переховувася спочатку як новик у студитському монастирі св. Йосафата у Львові під ім’ям Роман-Павло Митка, а потім, під час свого побуту в Польщі в 1944–1945 pp., під вигаданим ім'ям Роман Матковський. Згодом він через Італію та Палестину виїхав до США і в 1959 р. клопотався в Римі про поновлення процесу беатифікації митрополита Шептицького. Курт Левін залишив спогади про Голокост: Курт Левін. Мандрівка крізь ілюзії. Львів 2007. Про Єзекиїла Левіна див.: Жанна Ковба. Останній равин Львова: Єзекіїль Левін. Львів — Київ 2009.

(обратно)

440

Розумій: “ефемерний”, тобто недовговічний, нетривалий.

(обратно)

441

Василь Сімович (1880–1944) — визначний український мовознавець, філолог і культурний діяч, дійсний член НТШ (з 1923), брат отця Михайла Сімовича (1869–1953) — генерального вікарія Буковини та Мараморощини. Родом з Галичини, закінчив Чернівецький університет, вчився у Степана Смаль-Стоцького. Після університету працював у вчительський семінарії в Чернівцях, друкувався в різних часописах. У 1914–1918 — співробітник СВУ та організатор культурної праці в таборах для українських військовополонених. На основі своїх мовних курсів для полонених написав “Практичну граматику української мови” (1918). У 1920–1923 pp. працював у Берліні редактором в “Українській накладні” Я. Оренштайна. У 1923–1933 — професор Українського високого педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі (у 1926–1930 — його ректор). З 1933 р. працював у Львові в товаристві “Просвіта” як редактор науково-популярних видань, брав участь у редагуванні “Української загальної енциклопедії”, виданні творів Шевченка, Франка, Лесі Українки. За першої радянської окупації (1939–1941) став професором Львівського університету, за німецької окупації — ректором (аж до закриття університету). Помер у Львові 13 березня 1944 р. Про нього див.: П. Ковалів. Василь Сімович. Вінніпег 1953; М. Білоус, З. Терлак. Василь Сімович. 1880–1944. Життєписно-бібліографічний нарис. Львів 1995.

(обратно)

442

Мабуть, ідеться про будинок українського кооперативного банку та страхового товариства “Дністер” у Львові (вул. Руська, 20), споруджений у 1905–1906 pp. архітектурно-будівничою фірмою Івана Левинського за проектом архітекторів Тадеуша Обмінського, Александра Лушпинського та Лева Левинського. “Дністер”, заснований у 1892 р., став першою українською страховою компанією. Його засновниками були відомі суспільно-політичні діячі Галичини — Кость Левицький, Василь Нагірний, Степан Федак та інші. У 1895 р. створено кооперативний банк “Дністер”, що являв собою товариство з обмеженою відповідальністю.

(обратно)

443

Ярослав Старух (псевдоніми: “Синій”, “Стояр”, “Стяг”, “Ярлан”; 1910–1947) — правник за фахом, активний діяч ОУН (з 1931). За свою націоналістичну діяльність кілька разів був заарештований: у 1929, 1934 (в’язень концтабору Береза Картузька) та 1937. У 1939 р. на процесі над членами ОУН у Рівному був засуджений до 13 років ув’язнення. З жовтня 1939 до червня 1941 — секретар Українського центрального комітету у Кракові. Після проголошення Акту відновлення Української держави — державний секретар Міністерства інформації й пропаганди Українського державного правління. З грудня 1942 до вересня 1943 р. перебував в ув’язненні, перейшовши всі тортури ґестапо. З 1945 — член проводу ОУН (б) та провідник Закерзонського краю. Загинув в оточенні 20 вересня 1947 р. біля Любачева. Нагороджений Золотим хрестом бойової заслуги 1-го класу, у 2001 р. визнаний почесним громадянином Бережан. Написав книжку “Опір фашизму” (Київ — Львів 1947).

(обратно)

444

Кость Паньківський-молодший (1897–1973) — український правник та громадсько-політичний діяч, син громадського діяча та економіста Костя Паньківського-старшого (1855–1915). Родом зі Львова, навчався у Празі, у 1924–1939 pp. займався адвокатською практикою у Львові, виступав оборонцем під час політичних процесів над діячами УВО та ОУН. З 1941 — генеральний секретар Української національної ради, у 1942–1945 — заступник голови Українського центрального комітету в Кракові Володимира Кубійовича, потім — голова Українського крайового комітету як філії УЦК у Львові, у 1945–1949 перебував у Німеччині, в 1949 виїхав у США. Засновник і голова (1950–1966) Союзу українських національних демократів, голова представництва виконавчого органу Української національної ради і американського відділу Ліги поневолених Росією народів. Написав спогади: “Від держави до комітету” (1957), “Роки німецької окупації” (1965), “Від комітету до Державного Центру” (1968). Помер 20 січня 1973 р. у Лівінґстоні (штат Нью-Джерсі).

(обратно)

445

Український центральний комітет — єдина суспільно-громадська установа для українців, що діяла у Генерал-Губернаторстві в роки Другої світової війни (1939–1945) під контролем німецької влади і координувала майже всі ділянки українського життя. На чолі її стояв д-р Володимир Кубійович. Діяльність і структура УЦК були позначені окупаційною політикою та специфічним характером нацистського режиму. Докладніше див.: Володимир Кубійович. Українці в Генеральній Губернії 1939–1941: Історія Українського Центрального Комітету. Чікаґо 1975; Кость Паньківський. Від Держави до Комітету (літо 1941 у Львові). Торонто 1957; Кость Паньківський. Роки німецької окупації. Нью-Йорк — Торонто 1965.

(обратно)

446

Володимир Кубійович (1900–1985) — один з лідерів українського національного руху, видатний науковий, громадський і політичний діяч, географ і демограф. Родом із Західної Лемківщини (Новий Сонч), вчився в Яґеллонському університеті у Кракові, у 1918–1919 pp. був артилеристом в УГА, у 1928–1939 — доцент Краківського університету, у 1939–1940 — професор УВУ в Празі. У роки війни як голова Українського центрального комітету координував діяльність українських громадсько-культурних організацій у Генерал-Губернаторстві і допомагав українським втікачам з СРСР. Після закінчення Другої світової війни жив на еміграції в Німеччині та Франції, займаючись переважно науковою діяльністю. У 1947–1951 — генеральний секретар НТШ, з 1952 — голова НТШ в Европі. Автор більш як 80 наукових праць з географії України, головний редактор “Енциклопедії Українознавства” (Париж — Нью-Йорк 1955–1984). Написав спогади: “Мені 70” (Мюнхен 1985) і “Українці в Генеральній Губернії 1939–1941” (1975). Помер 2 листопада 1985 р. в Сарселі (Франція). Про нього див.: Професор Володимир Кубійович / упоряд. О. І. Шаблій. Львів 2006.

(обратно)

447

Йосиф Сліпий говорить тут про “доктора” Глібовицького, але о. Іван Дацько робить слушне виправлення, заміняючи “доктор” на “редактор”.

(обратно)

448

Василь Глібовицький (1904–1947?) — галицький журналіст і релігійний діяч, ідеолог християнського націоналізму, редактор журналів “Українське юнацтво”, “Лицарство Пресвятої Богородиці”, співорганізатор свята “Українська молодь — Христові”, один із засновників, а згодом секретар католицької організації молоді “Орли”. Під час Другої світової війни був генеральним секретарем УЦК, на вимогу німецької влади весь час перебував у Кракові. В цей період він психічно захворів і восени 1944 р. виїхав до Відня, а згодом до Баварії. У 1947 р. пропав безвісти на еміграції в Німеччині. Останній раз його бачили у Мюнхені влітку 1947 р. Є припущення, що він повернувся до Галичини, де був заарештований і загинув у таборах.

(обратно)

449

Можливо, мається на увазі Леонід Білецький (1882–1955) — історик української літератури, дійсний член НТШ, віце-президент УВАН, з 1918 — доцент Кам’янець-Подільського університету, у 1920–1923 — професор Українського таємного університету у Львові, з 1923 — професор української літератури в Українському високому педагогічному інституті в Празі, згодом професор УВУ, автор численних наукових праць.

(обратно)

450

“Леґенда” — псевдонім керівника львівського Крайового проводу ОУН (б) Івана Климіва (1915–1942), активного діяча антипольського, антинімецького та антирадянського опору, що був замордований ґестапо у в’язниці на Лонцького у 1942 р.

(обратно)

451

Тут ідеться про Карла фон Ляша (Karl von Lasch, 1904–1942) — австрійського економіста і юриста, який з 1 серпня 1941 до 24 січня 1942 р. був першим губенатором дистрикту “Галичина”, створеного в складі Генерал-Губернаторства з чотирьох окупованих у червні-липні 1941 р. галицьких областей. Проводив політику вивозу населення на примусові роботи в Німеччину, винищення та ізоляції в ґетто місцевих євреїв. 24 листопада 1941 р. він був заарештований гітлерівськими спецслужбами за корупційні дії (зокрема за привласнення частини контрибуції, накладеної на Львівське ґетто, та цінностей із музеїв Львова) і 3 червня 1942 р. був розстріляний (за іншими даними, змушений до самогубства) у Вроцлаві.

(обратно)

452

Ганс Франк (Hans Michael Frank, 1900–1946) — німецький юрист, райхсляйтер, керівник Юридичного управління Райху, згодом у роки війни — генерал-губернатор окупованої Польщі з осідком у Кракові. До кінця 1942 р. вислав у “табори смерти” 85 % польських євреїв. Після війни став перед судом Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі, під час процесу навернувся на католицтво і розкаявся. Засуджений до смертної кари і повішений у Нюрнберзі 16 жовтня 1946 р. Він був єдиний із засуджених до страти, хто цілковито визнав свою провину і розкаявся у своїх злочинах.

(обратно)

453

Скорочений варіянт відомого афоризму грецького філософа Геракліта Ефеського (VI століття до н. е.): “Все тече, все змінюється” (давньогр.: παντα ρει και ουδεν μενει).

(обратно)

454

Мова йде, напевно, про Михайла Степаняка (1905–1967), який у 1935–1940 pp. працював адвокатом у Бережанах. Див. про нього прим. 376 нижче [у електронній версії — прим. 549. — Прим. верстальника].

(обратно)

455

Про Івана Бабія (1893–1934) див. прим. 61 вище [у електронній версії — прим. 174. — Прим. верстальника].

(обратно)

456

В'ячеслав Заїкін (1896–1941) — історик і правник, родом з м. Вовчанськ Харківської губернії, у 1918 р. закінчив Харківський університет за спеціяльностями юриста, історика та філолога, у 1918 р. виїхав на Кубань, де викладав у Донському педагогічному інституті, у 1922 р. отримав запрошення на кафедру історії української культури при Харківському інституті народної освіти, але у тому ж році нелегально виїхав до Варшави, де викладав у російській гімназії, а з 1925 р. на православному богословському факультеті Варшавського університету. У 1927 р. став дійсним членом Українського наукового інституту в Берліні. У 1931 р. Заїкін переїхав до Львова і зблизився з греко-католицькими та гетьманськими колами, почав дописувати у греко-католицькі часописи “Нова зоря”, “Записки ЧСВВ” та “Дзвони”. Однак ця співпраця була недовга. У 1935 р. Заїкін порвав із “Дзвонами”, переорієнтувався на співпрацю з проросійськими колами, став дописувати в газету “Слово”. З приходом більшовиків він нав’язав контакти також і з радянським середовищем. Через контакти з різними (польськими, українськими, російськими) колами та нездатність вписатися в жодне з цих середовищ Заїкіна звинувачували у співпраці з різними спецслужбами: царською поліцією, німецькою та радянською розвідкою. 22 березня 1940 р. Заїкін був арештований, 4 липня 1944 р. засуджений до розстрілу Воєнним трибуналом НКВС Київської обл. і 27 липня 1944 р. розстріляний у Чернігові. Причини його арешту достеменно невідомі. Однією з причин могла бути його співпраця з іноземними розвідками. За версією Омеляна Пріцака, його арешт був пов'язаний із контактами його дружини-єврейки, що була заанґажована у троцькістський рух у Львові. Про нього див.: Іван Гвать. З Харкова — через Варшаву та Львів — по кулю до Чернігова // Філософські студії: Спецвипуск журналу “Генеза”. Київ 1998, с. 3–6; А. Портнов. Історії істориків. Обличчя й образи української історіографії XX століття. Київ 2011, с. 107–141.

(обратно)

457

“Дзвони” — літературно-науковий місячник католицького напрямку, що виходив у Львові у 1931–1939 pp. за матеріяльною підтримкою митрополита Андрея Шептицького та ректора Йосифа Сліпого. Редакційну колегію, очолювану Сліпим, складали о. Микола Конрад, о. Гавриїл Костельник та Микола Чубатий. При журналі виходила Бібліотека “Дзвонів”.

(обратно)

458

Іларіон Свєнціцький (1876–1956) — український філолог, етнограф, мистецтвознавець, громадський та культурний діяч. Навчався у Львові, Петербурзі, Відні, з 1913 р. — приват-доцент кафедри слов’янської філології Львівського університету, у 1921–1925 pp. викладав в Українському таємному університеті, у 1944–1950 pp. завідував кафедрою слов’янської філології Львівського університету, з 1945 р. керував відділом мовознавства Інституту суспільних наук АН СРСР. В 1905–1952 pp. був директором Національного музею у Львові (у радянські часи — Державного музею українського мистецтва), захищав музейні колекції від знищення у роки Першої світової війни, за що в 1915–1918 pp. був висланий з родиною в Росію як “мазепинець”. За радянської влади Свєнціцький намагався протидіяти вилученню та знищенню літератури із збірок музею, за що його часто звинувачували у засміченні фондів музею націоналістичною літературою та антирадянськими експонатами. Автор численних наукових праць з мовознавства, музеєзнавства, мистецтвознавства та етнографії. Помер 18 вересня 1956 р.

Критична оцінка Свєнціцького у “Споминах” виявляє особисту антипатію до нього Йосифа Сліпого. Фінансові домагання Свєнціцького, про які тут говориться, мали свої підстави. Заснований митрополитом Шептицьким, Національний музей фінансувався з доходів Львівської архиєпархії. Тож не дивно, що згодом Свєнціцький домагався фінансової допомоги для музею і від Сліпого як представника та наступника митрополита Шептицького.

(обратно)

459

Кураторія (музею) — наглядова рада (дорадчо-контрольний орган).

(обратно)

460

Роман Грицай (1887–1968) — український архітектор та інженер, родом зі Львова з родини адвоката. Закінчив львівську Політехніку, одружився з донькою рогатинського пароха о. Кудрика та з 1922 р. осів у Рогатині, де до 1944 р. працював міським інженером-архітектором. Викладав малювання в Рогатинській гімназії та відбудовував Рогатин, що сильно постраждав унаслідок військових дій у роки Першої світової війни; спроектував низку церков для сіл Рогатинщини, Тернополя та Підвисокого, відновив церкву св. Варвари у Відні. У 1943 р. його конкурсний проект відновлення церкви Святого Духа у Львові отримав третю премію. З приходом більшовиків архітектор був арештований та засуджений на 15 років таборів з конфіскацією майна. Покарання відбував у Тайшеті Іркутської обл. Після звільнення у 1955 р. повернувся до Рогатина, де жив у злиднях, отримуючи 10 карбованців пенсії. Помер 16 травня 1968 р.

(обратно)

461

Див.: Богословія, т. 17–20. Львів 1939–1942.

(обратно)

462

Це сталося 20 липня (2 серпня) 1940 p., в день пророка Іллі. Див.: Звернення митрополита Андрея Шептицького до духовенства і віруючих з нагоди надання Йосифу Сліпому права на наслідування престолу Митрополита Української греко-католицької церкви // Сергійчук, док. № 4, с. 26–29. Восени 1941 р. д-р Василь Лаба переклав папську номінанційну грамоту від 25 листопада 1939 р. українською мовою, і вона була вислана єпископам Йосафату Коциловському в Перемишль та Григорію Хомишину у Станиславів. Див.: Василь Лаба. 25 років єпископства первоієрарха Йосифа // Українські вісті 31.XII. 1964. Офіційне оголошення про хіротонію Йосифа Сліпого було подане в листі митрополита Шептицького до духовенства і вірних від 31 грудня 1941 р. (Михайло Гринчишин. Письма-послання Митрополита Андрея Шептицького з часів німецької окупації. Йорктон 1969, с. 1).

(обратно)

463

Михайло Хавлюк (1893-?) — неодружений священик Львівської архиєпархії, родом із с. Торговиці (повіт Товмач). Закінчив Станиславівську гімназію (1913) та духовну семінарію у Львові (1918), висвячений у 1920 р. Спочатку служив сотрудником у Долині (1920–1923), потім катехитом у Жидачеві (1924–1934) та Галичі (1935–1936). У 1936–1939 pp. був ректором Малої семінарії у Львові та членом митрополичої консисторії (до 1944). У 1939–1944 pp. душпастирював у с. Лани-Стрийські, згодом був парохом у Стрию (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 968). Брав участь у Львівському “соборі” 1946 р. і підписав перехід на православ’я. Після нього до Стрия був призначений племінник Йосифа Сліпого о. Микола Дичковський, син його сестри Францішки, що також прийняв православ’я.

(обратно)

464

Володимир Фурикевич (1901-?) — священик Львівської архиєпархії, родом із с. Вибранівці Бібрського повіту. Закінчив Академічну гімназію та семінарію у Львові, висвячений у 1926 p., служив сотрудником у Зашкові біля Львова (1926–1927), вивчав право в Римі (1926–1931), де певний час учився разом із Йосифом Сліпим у Григоріянському університеті (Сліпий навіть клопотався у митрополита Шептицького про стипендію для нього). Після повернення деякий час служив сотрудником у Братківцях Стрийського д-ту (1931–1932), з 1932 — префектом у Малій семінарії в Рогатині. У 1933–1936 pp. вивчав церковну історію в Римі, після чого став архіваріюсом митрополичої консисторії у Львові. З 1940 — сотрудник в Борятині й Цівкові та завідатель у Клепарові, в 1939–1941 — ректор Малої семінарії, у 1941–1943 — її віце-ректор (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 945). Про його подальшу долю маємо дуже скупі відомості. За деякими даними, був заарештований у 1946 р. і засуджений на 10 років ув’язнення. Покарання відбував у Норильську разом з о. Іваном Котівим. Після повернення з ув’язнення перейшов на православ’я (Архів ІІЦ, П-1-1-1520; П-1-1-754).

(обратно)

465

Аполон Сімович (1873-?) — священик Львівської архиєпархії, старший брат видатного українського вченого Василя Сімовича. Родом із с. Гадниківці на Гусятинщині, висвячений у 1897 р. у Станиславові. Працював катехитом дівочої школи та служив сорудником у Космачі (1897–1898), Снятині (1900–1904); згодом був парохом (1904–1905) та гімназійним катехитом (1905–1919) у Кіцмані, у 1919–1924 — парохом у Снятині, а в 1924–1941 — парохом і деканом у Рожневі. З 1941 р. став крилошанином Львівської митрополичої капітули. У 1941-1942 — ректор Малої семінарії. З другим приходом більшовиків у 1944 р. відійшов від служіння через літній вік, але на православ’я не перейшов. Проживав у Львові зі своєю сім’єю і при потребі підпільно уділяв таїнства. Точну дату його смерти встановити не вдалося, але відомо, що у 1953 р. Сімович ще жив і підпільно душпастирював (див.: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 815; Архів ІІЦ, П-1-1-652, с. 51–54).

(обратно)

466

Василь Яремак (1886–1989) — одружений священик Львівської архиєпархії, домашній шамбелян папи Пія XI (з 1924). Родом зі с. Лисець біля Станиславова, вчився в Інсбруку (1908–1909), висвячений у 1911 р. Служив сотрудником у Настасові (1911–1915), сотрудником (1915–1917), а потім адміністратором (1917–1918) у церкві Преображення у Львові, згодом — парохом церкви св. Михаїла в с. Ішків на Тернопільщині (1918–1941), а в 1941–1944 — парохом у Скнилові біля Львова. З 1918 — протопресвітер, з 1936 — віце-декан, а з 1939 — адміністратор Зарваницького д-ту, у 1942–1944 — ректор Малої семінарії (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 1032). У 1944 р. виїхав до Німеччини, працював у семінарії в Гіршберґу та Кулемборзі (1946–1951), а потім виїхав до США, де душпастирював спочатку як сотрудник у церкві св. Михаїла у Вунсокет (штат Род-Айленд), а згодом як парох у церкві св. Миколая в Маскеґон-Гайте (штат Мічіґан) (1952–1954) та сотрудник у церкві Івана Хрестителя в Детройті (1954–1971). З 1971 р. вийшов на пенсію і жив у м. Саут-Орандж (штат Нью-Йорк), де й помер. Член Львівського крилосу патріярха Йосифа Сліпого.

(обратно)

467

Дмитро Паліїв (1896–1944) — політичний та військовий діяч, журналіст, один з організаторів повстання у Львові 1 листопада 1918 p., співзасновник УВО та УНДО, посол до польського сейму та політичний в’язень польських концтаборів (1922, 1930–1933). У 1933 р. заснував націоналістичну партію “Фронт національної єдности”. З початком Другої світової війни виїхав з Галичини на захід, до Генерал-Губернаторства, мав великий вплив на голову Української національної ради Володимира Кубійовича, став одним з організаторів дивізії “Галичина”, очолював відділ старшинського вишколу. Загинув у бою під Бродами 19 липня 1944 р. під час прориву з оточення. Залишив спомини з часів визвольних змагань 1918 p.: Листопадова Революція: З моїх споминів. Львів 1929; УСС на розстайній дорозі. Спомини з-перед 20 літ // Календар “Батьківщина” на 1937 рік. Львів 1936; Двадцять п’ять літ (спомини) // Календар “Батьківщина” на 1939 рік. Львів 1938, та ін. Про Дмитра Паліїва див.: Юрій Левикін. Дмитро Паліїв. Життя і діяльність: 1896–1944. Збірник праць і матеріалів. Львів 2007.

(обратно)

468

Дмитро Донцов (1883–1973) — громадський і політичний діяч, літературний критик і публіцист, філософ, ідеолог українського націоналізму. Родом з Мелітополя, вчився у Петербурзі, активно включився в політичну діяльність як член Української соціял-демократичної робітничої партії, за що був двічі арештований (1905 та 1908). У 1909–1917 pp. навчався у Відні та Львові, здобув докторат з права, брав активну участь у визвольних змаганнях 1918–1921 pp., працював у гетьманських урядових структурах, був послом УHP у Швейцарії. З 1922 р. жив у Львові, видавав журнали “Літературно-науковий вістник”, “Заграва” та “Вістник”, у 1926 р. написав працю “Націоналізм”. У 1939 р. емігрував за кордон, у 1939–1947 жив і працював у Бухаресті, Празі, Німеччині, Франції, США. В 1947 р. виїхав до Канади і до смерти жив у Монреалі, де в 1948–1953 pp. викладав українську літературу в місцевому університеті. Помер 20 березня 1973 р. у Монреалі. Див.: О. Баган. Поміж містикою і політикою: Дмитро Донцов на тлі української політичної історії 1-ї пол. XX ст. Київ 2008; Сергій Квіт. Дмитро Донцов: ідеологічний портрет. Львів 2013.

(обратно)

469

Іван Гаврик (1889–1968) — неодружений священик Львівської архиєпархії. Родом із с. Губське на Полтавщині, закінчив Лубенську гімназію (1907), навчався у Греко-католицькій богословській академії у Львові, висвячений у 1931 p., у 1933–1936 pp. був префектом, а в 1936–1939 — ректором Малої семінарії в Рогатині. У 1944 р. працював катехитом у Стрию (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 2в-5, спр. 190). З приходом радянських військ виїхав до Німеччини, у 1945–1948 pp. працював у Німеччині та Бельгії, у 1949 р. емігрував до Канади. Помер у Торонто 22 жовтня 1968 р.

(обратно)

470

Про пароха Гребенова о. Степана Смачила див. прим. 227 вище [у електронній версії — прим. 374. — Прим. верстальника].

(обратно)

471

Рада сеньйорів — своєрідний передпарламент Українського державного правління, головного виконавчого органу Української Держави, проголошеної у Львові 30 червня 1941 р. Рада сеньйорів була обрана 6 липня 1941 р. на зборах провідних діячів українського громадського життя, скликаних з ініціятиви ОУН Степана Бандери. Складалася з 13 членів. Її головою став Кость Левицький, а його заступником — митрополит Йосиф Сліпий. Почесним головою обрано митрополита Андрея Шептицького. Рада сеньйорів як дорадчий орган проіснувала до 30 липня 1941 p., коли була обрана Українська національна рада, що мала б представляти інтереси українського народу Галичини, Волині та Холмщини перед німецькою владою. З березня 1942 р. німці заборонили діяльність Української національної ради, і її обов’язки частково перебрав Український крайовий комітет. Докладніше див.: А. Бедрій. Українська Держава, відновлена Актом 30 червня 1941 року. Нью-Йорк — Лондон — Мюнхен — Торонто 1981; Кость Паньківський. Від Держави до Комітету (літо 1941 у Львові). Нью-Йорк — Торонто 1957.

(обратно)

472

Кость Левицький помер 12 листопада 1941 р. Похований на Янівському цвинтарі у Львові.

(обратно)

473

Див. передрук промови Йосифа Сліпого: Надгробне слово на похоронах Президента Д-ра Костя Левицького // Твори, т. 3–4, с. 777–780.

(обратно)

474

Іван Горбачевський (1854–1945) — хімік, біохімік, гігієніст, епідеміолог, громадський, політичний і освітній діяч, дійсний член ВУАН (1925), дійсний (1899) і почесний (1937) член НТШ. Помер у Празі 24 травня 1942 р. Його ім’ям названий Тернопільський державний медичний університет. Про нього див.: І. Головацький. Іван Горбачевський (1854–1942). Життєписно-бібліографічний нарис. Львів 1995.

(обратно)

475

Августин Волошин (1874–1945) — греко-католицький священик, провідний культурний та громадсько-політичний діяч Закарпаття. Вчився в Ужгороді та Будапешті, з 1900 р. — професор, а згодом ректор (1917–1938) Ужгородської семінарії. Виховав багато національно свідомих вчительських кадрів, брав активну участь у культурній та видавничій діяльності, відіграв визначну роль у національному відродженні та політичному самовизначенні Закарпаття. У 1938–1939 pp. став центральною постаттю у державному становленні Карпатської України, 15 березня 1939 р. обраний її президентом. Після окупації Закарпаття угорцями перебував на еміграції в Празі, займався науковою та педагогічною діяльністю, був професором УВУ. У травні 1945 р. заарештований і вивезений до СРСР, де утримувався спочатку в Лефортовській, а потім у Бутирській тюрмі Москви. Після 52 днів ув’язнення, численних допитів та тортур помер 19 липня 1945 р. Місце поховання невідоме. Про нього див.: М. Зимомря, В. Гомонай, М. Вегеш. Августин Волошин. Ужгород 1995; М. М. Вегеш, М. І. Кляп, В. Ю. Гарасюк, М. Ю. Токар. Августин Волошин. Життя і помисли президента Карпатської України. Ужгород 2005.

(обратно)

476

Чезаре Орсеніґо (Cesare Orsenigo, 1873–1946) — ватиканський дипломат, родом з Ломбардії. З 1922 р. — титулярний архиєпископ Птолемейський, апостольський нунцій у Нідерландах (1922–1925), Угорщині (1925–1930) та Німеччині (1930–1946). У роки Другої світової війни виконував також функції апостольського нунція в Польщі та підтримував контакти з українськими греко-католиками. На початку 1940 р. через посередництво о. Севастіяна Сабола, тимчасового протоігумена василіян з Межилабірців у Словаччині, налагодив контакт з Апостольською адміністрацією Лемківщини та 5 лютого 1940 р. іменував нового апостольського адміністратора о. Олександра Малиновського. У 1941–1943 pp. через нунціятуру в Берліні листувався з Ватиканом митрополит Андрей Шептицький, а Йосиф Сліпий як коад’ютор у 1942 р. особисто зустрічався з нунцієм. 8 лютого 1945 р. Орсеніґо супроти волі папи Пія XII подав у відставку і виїхав з Берліна до Айхштета (американська зона окупації Німеччини), де помер 1 квітня 1946 р. Про нього див.: Monica M. Biffi. Il cavalletto per la tortura: Cesare Orsenigo, ambasciatore del papa nella Germania di Hitler. Roma 2006.

(обратно)

477

Йосиф Сліпий, мабуть, має на увазі доктора Отто Бауера (Otto Bauer, 1888–1944), що був головою уряду і заступником губернатора Отто Вехтера у 1942–1944 pp. Отто Бауер доклав чимало зусиль для створення української дивізії “Галичина”. Убитий радянським розвідником Миколою Кузнецовим у лютому 1944 р. у Львові. У його похороні брала участь почесна сотня і дивізійний оркестр з української дивізії “Галичина”, і це, фактично, був її перший публічний виступ. Докладніше див.: Вольф-Дітріх Гайке. Українська Дивізія “Галичина”. Історія формування і бойових дій у 1943–1945 роках / за ред. В. Кубійовича. Тернопіль 2012, с. 11–44; Роман Крохмалюк. Заграва на Сході. Торонто — Нью-Йорк 1978, с. 50–52, 278–283.

(обратно)

478

Отто Густав Вехтер (Otto Gustav Wächter, 1901–1949) — австрійський юрист, родом з Відня, губернатор дистрикту Галичина в 1942–1944 pp. Прямо причетний до геноциду євреїв. Водночас був прихильником німецько-української співпраці, а зокрема, виступив ініціятором створення української дивізії “Галичина” (1943), сприяв діяльності та визнанню УЦК під керівництвом Володимира Кубійовича. Після відступу німецької армії з Галичини в середині 1944 р. виконував функції військового адміністратора в Італії, а в 1945 р. займався справами східних національностей у головному управлінні СС. У цей час продовжував сприяти українцям, зокрема намагався рятувати українських вояків з усіх пронімецьких формацій від видачі більшовикам. Після капітуляції Німеччини укрився в Італії, де жив у монастирі Марія дель’Аніма під ім’ям Отто Райнгардт. Помер від туберкульозу 14 серпня 1949 р. в Римі.

(обратно)

479

Нім.: “справила на мене велике враження”.

(обратно)

480

Фольксдойчі (нім. Volksdeutsche) — у нацистській термінології особи німецького походження, що жили поза межами Німеччини. Згідно з умовами радянсько-німецьких угод від 18 вересня 1939 та 5 вересня 1940 p., німецький уряд переселив до Райху фольксдойчів із тих українських земель, що ввійшли до складу УРСР. На підставі цих договорів з України виїхало 256 тисяч німців, в тому числі й близько 10 тисяч українців, які змогли довести своє німецьке походження. Під час війни фольксдойчів залучали до складу німецької окупаційної адміністрації на території України.

(обратно)

481

Рафаїл (Роман) Хомин (1907–1944) — монах-студит, родом із с. Піддністряни на Жидачівщині, виходець із селянської сім’ї. Закінчив Львівську семінарію (1931), після свячень продовжував навчання у Варшавському університеті. Митрополит Андрей Шептицький спонсорував його студії з малярства в Лувенському університеті в Бельгії, де Хомин служив капеланом українських студентів. Повернувшись в Україну, вступив до монастиря студитів (1934), навчався в Іконописній школі, душпастирював у селах Ляшків, Жидятичі, Вербилівці, Унів, Кривчиці. У 1936 р. виїхав на навчання до Німеччини в Коледж св. Андрія в Мюнхені, згодом був переведений до Папського східного інституту в Римі. У 1937 р. в Римі був пострижений у монахи під ім’ям Рафаїл. Після завершення студій у 1939 р. повернувся в Україну та деякий час працював керівником Львівської філії бібліотеки АН УРСР, згодом душпастирював у с. Рясне. Влітку 1944 р. зголосився на службу в УПА і став її польовим капеланом. Загинув 25 жовтня 1944 р. в оточенні на Болехівщині разом з усім штабом із 150 вояків. Кандидат на беатифікацію. Особистий архів о. Хомина зберігається у Центральному державному історичному архіві у Львові.

(обратно)

482

Владика з Лубнів — це Степан Гаєвський (псевдоніми та криптоніми: С. Гай, С. Смілянець, С. Юхимич, Л. Гайка, С. Г-кий та ін., 1876–1975) — український літературознавець, педагог, церковний діяч. Вивчав історію та філологію в Київському університеті, працював у наукових установах та вузах Кам’янця-Подільського, Харкова, Києва, Полтави, Кривого Рогу. У 1922 і 1933–1934 pp. був в’язнем радянських тюрем. У 1933 р. його заарештували у справі УВО, але 9 травня 1933 р. справа була припинена, після чого Гаєвський виїхав до Алма-Ати, де працював вченим секретарем Державної публічної бібліотеки Казахської РСР. У 1941 р. повернувся в Україну, працював у Кременчуцькому педінституті. 16 травня 1942 р. висвячений на єпископа Лубенського УАПЦ під ім’ям Сильвестр. У 1944 р. виїхав до Німеччини, у 1949 — переїхав до Австралії. У березні 1950 р. митрополит Полікарп (Сікорський) видав декрет про звільнення владики Сильвестра від виконання єпископських обов’язків, але той не підкорився цьому декрету і продовжив служіння в Австралії, де в Сіднеї мав окрему парафію св. Афанасія Лубенського. З квітня 1953 р. єпископ Сильвестр (Гаєвський) став вікарієм архиєпископа Івана (Данилюка), а на першому соборі УАПЦ в Мельбурні в грудні 1953 р. його вибрали правлячим єпископом із титулом архиєпископа Мельбурнського та Австралійсько-Новозеландського. Займався науковою діяльністю, досліджував давньоукраїнські літописи, різні редакції повісті “Александрія”, писав про церковне життя. Помер у Мельбурні 9 вересня 1975 р.

(обратно)

483

Лже-Тетяна Романова (справжнє ім’я: Наталія Меньшова-Радіщева) — дочка калузького монархіста Івана Меньшова-Радіщева, яка після переїзду родини до Києва у 1918 р. під впливом польських римо-католицьких священиків Теофіла Скальського і Казимира Наскренецького прийняла католицизм. У 1920 р. виїхала до Польщі, де перебувала під опікою примаса кардинала Александра Каковського та папського нунція у Варшаві Франческо Мармаджі. Під впливом Скальського та Каковського проголосила себе “чудом врятованою Тетяною Романовою” і під контролем кардинала стала вести щоденник від імени княжни Тетяни Романової, де описувала історію свого чудесного порятунку — з Єкатеринбурга її начебто врятували члени таємної монархічної організації “Товариство порятунку царя та вітчизни”. Деякий час була послушницею у варшавському жіночому монастирі шариток, потім у 1932–1934 pp. — у закритому монастирі сакраменток. За порадою кардинала Каковського Лже-Тетяна спробувала отримати авдієнцію в югославського короля Александра, але була викрита як самозванка, заарештована і вислана з Белграда до Австрії. Після окупації Польщі у 1939 р. вона опинилася у Львові, де її покровителем став митрополит Андрей Шептицький. Згодом повернулася до Варшави, жила в домі графині Кароліни Собанської, була завербована німецькою розвідкою під псевдонімом “№ 3”. Працюючи (з 1941) медсестрою в госпіталі для військовополонених, інформувала ґестапо про антинімецькі настрої в польських колах. У 1942 р. остаточно переїхала до Львова і жила під опікою митрополита Шептицького спочатку в палатах собору св. Юра, а з лютого 1943 — як послушниця з ім’ям Таїсія в жіночому василіянському монастирі в Підмихайлівцях під проводом ігумені Моніки Полянської, працювала в монастирській лічниці. Згодом стала зв’язковою УПА під псевдонімом Марилька Висока. Її подальша доля невідома. Див.: C. Т. Даниленко. Дорогою ганьби і зради (історична хроніка). Київ 1972, с. 266–290.

(обратно)

484

Йосиф Сліпий має на увазі інфулата Теофіла Скальського (1877–1958), якого згадує також нижче.

(обратно)

485

Александр Каковський (Aleksander Kakowski, 1862–1938) — польський політичний і церковний діяч, архиєпископ Варшавський (1913) і титулярний примас Польщі, член Регентської ради (1917) — тимчасового уряду Польщі, кардинал (1919), творець теологічного факультету Варшавського університету та руху Католицької акції. Брав активну участь в укладенні конкордату між Польщею і Апостольським Престолом у 1925 р. Помер у Варшаві 30 грудня 1938 р. Залишив спомини: Aleksander Kakowski. Z niewoli do niepodległości. Pamiętniki. Kraków 2000.

(обратно)

486

Моніка Полянська, ЧСВВ (Марія Миколаївна Теодорович, 1885–1951) — монахиня-василіянка, родом із с. Підмихайлівці на Рогатинщині, тітка єпископа Василя Величковського, походила зі священичої родини і була одружена зі священиком Амброзієм Полянським. Після смерти чоловіка у 1908 р. вступила до василіянського монастиря у Словіті, в 1914 р. склала вічні обіти. У 1917 р. митрополит Андрей Шептицький призначив її ігуменею Словітського монастиря, а в 1933 — ігуменею дочірнього Підмихайлівського монастиря. На прохання митрополита Андрея переховувала у себе в монастирі Лже-Тетяну Романову — Наталію Меньшову-Радіщеву, в роки Другої світової війни — євреїв та місцевих селян, що ховалися від німецького терору, а з другим приходом більшовиків — партизан УПА та їхніх родичів. За таку діяльність 27 листопада 1945 р. мати Моніка була заарештована і в 1947 р. засуджена за “зраду Батьківщини” до восьми років таборів суворого режиму. Спочатку утримувалась у Львівській тюрмі на Замарстинові, де, фактично, стала інвалідом. У 1949 р. її відправили етапом у Дубровлаг у Мордовію (табірний пункт № 13 у с. Парца Зубово-Полянського p-ну), де вона працювала в цеху з пошиття зимового військового одягу. Померла в таборі 26 грудня 1951 р. Про неї див.: Марта Зозуля. Моніка Полянська — відповідь на поклик. Львів 2013.

(обратно)

487

Василь (Всеволод) Величковський (1903–1973) — редемпторист, єпископ УГКЦ, новомученик. Родом зі Станиславова, виходець зі священичої родини, середню освіту здобував спочатку в Інституті св. Йосафата під проводом василіян, потім у гімназії в м. Городенці. У 1920 р. вступив до Духовної семінарії у Львові, у 1904 р. отримав дияконські свячення з рук митрополита Шептицького і вступив до монастиря отців-редемптористів, у 1925 р. висвячений на священика єпископом Йосифом Боцяном, у 1925–1927 pp. викладав на ювенаті в Малій семінарії отців-редемптористів у Збоїщах біля Львова. У 1927 р. переведений до Станиславова, де займався місійною діяльністю. З 1928 р. переїхав до монастиря редемптористів у Ковелі та розпочав місійну діяльність на Волині, Поліссі та в Білорусі. З 1935 — ігумен монастиря у Станиславові. У 1941 р. розпочав місійну працю в Кам’янці-Подільському, але незабаром, на вимогу німецької окупаційної влади, змушений був покинути ці терени і переїхав до Тернополя, де став ігуменом. Після приходу радянської влади, 26 липня 1945 p., був заарештований. По двох роках слідства був засуджений до розстрілу, але покарання було замінене на 10 років ув’язнення, яке він відбував у Кіровській обл. та в шахтах Воркути. Звільнений у 1955 p., повернувся до Львова і продовжував підпільно душпастирювати. У 1959 р. Рим іменував його єпископом, а 4 лютого 1963 р. в Москві митрополит Йосиф Сліпий уділив йому єпископські свячення. За релігійну діяльність був удруге заарештований 2 січня 1969 р. і засуджений на три роки позбавлення волі. Покарання відбував у тюрмі посиленого режиму в Комунарську на Донбасі. Після відбуття строку в січні 1972 р. радянська влада вислала його до родини в Югославію. Відвідавши рідну сестру в Загребі, Величковський прибув до Риму, де зустрічався з кардиналом Йосифом Сліпим та мав приватну авдієнцію в папи Павла VI. У серпні 1972 р. на запрошення митрополита Максима Германюка приїхав до Канади і невдовзі помер 30 червня 1973 р. у Вінніпегу. 27 червня 2001 р. під час пастирського візиту в Україну папа Іван Павло II проголосив єп. Величковського блаженним. 16 вересня 2002 р. відбулася ексгумація нетлінних мощів владики Величковського та перенесення їх до храму св. Йосифа у Вінніпеґу. У Львові діє Музей блаженного Василя Величковського (пл. Соборна 11/3). Про нього див.: Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1. Roma 2001, с. 273–368.

(обратно)

488

Едуард VIII (Edward Albert Christian George Andrew Patrick David, 1894–1972) — король Сполученого Королівства та Британських домініонів, імператор Індії з 20 січня до 11 грудня 1936 р. Не був коронований, бо зрікся королівського престолу, щоб одружитися з американкою Волліс Сімпсон (розлученою, що формально перебувала в другому шлюбі). Після відречення отримав титул герцога Віндзорського. Мав зв’язки з Гітлером та нацистськими колами. У 1940–1945 pp. був губернатором Багамських островів. Після війни жив у Франції. У 1951 р. видав автобіографію: Duke of Windsor. A Kings Story: The Memoirs of the Duke of Windsor. London 1999. Про нього див.: Philip Ziegler. King Edward VIII: The official biography. London — New York 1991.

(обратно)

489

Юзеф Климент Пілсудський (Józef Klemens Piłsudski, 1867–1935) — польський військовий та політичний діяч, начальник Польської держави у 1918–1922 роках, її перший маршал після травневого перевороту 1926 р. Його дружина Александра Щербінська (Aleksandra Piłsudska-Szczerbińska, 1882–1963) з двома доньками Вандою та Ядвіґою після окупації Польщі радянськими військами 17 вересня 1939 р. виїхала спочатку до Вільна, далі до Ковна (Каунаса) в Литві й нарешті до Риги (Латвія). Звідти вона літаком відлетіла до Швеції, а далі до Лондона. Див. її спогади: Aleksandra Piłsudska. Wspomnienia. Warszawa 1989, с. 32.

(обратно)

490

Мати Йосифа (Олена) Вітер (1904–1988) — монахиня-студитка, ігуменя Свято-Покровського жіночого монастиря студійського уставу в с. Якторові на Львівщині. Родом із с. Миклашів біля Львова, із змішаної польсько-української родини. Її дитинство пройшло в Австрії, у 1918 р. сім’я переїхала до Львова, у 1921 р. Олена вступила до медінституту, але після смерти батька (1922) покинула навчання і вступила до василіянського монастиря. Незабаром митрополит Шептицький покликав її до організації студитського жіночого монастиря у с. Якторів, в якому вона стала наставницею новичок, а з 1932 р. — ігуменею. З приходом більшовиків у 1939 р. монастир у Якторові був знищений, сестри змушені були зняти монаший одяг і влаштуватися на світські роботи. Йосифа Вітер почала працювати секретаркою у відомого львівського лікаря та громадського діяча Мар’яна Панчишина; вона далі підтримувала зв’язки з ОУН, організовувала нелегальні переходи підпільників за кордон. Внаслідок невдалої спроби переправити на Захід священика та члена ОУН Ярослава Чемеринського в 1940 р. була заарештована, потрапила в тюрму на Лонцького й була засуджена до страти. Через наступ німецьких військ вирок не встигли виконати, і сестра Йосифа чудом урятувалася. За німецької окупації відновила свій монастир, надавала медичну допомогу пораненим підпільникам, давала притулок їхнім та єврейським дітям. З другим приходом радянської влади була знову заарештована 12 квітня 1945 р. і засуджена на 20 років таборів. У 1956 р. її справа була переглянута і 29 березня сестра Йосифа вийшла на волю. Повернувшись в Україну, прописалася в містечку Скалат на Тернопільщині, але жила переважно у Львові, керувала підпільним монастирем сестер-студиток, для якого придбала кілька домів. 19 лютого 1976 р. Інститут Яд Ва-Шем визнав сестру Йосифу праведницею народів світу. Померла 15 листопада 1988 р. Про неї див.: Володимир В’ятрович. Історія з грифом “Секретно”. Українське XX століття. Львів 2013, с. 207–220.

(обратно)

491

Насправді цей “уповноважений” не мав безпосереднього стосунку до діяльности Ради у справах релігійних культів, за представника якої себе видавав, а був співробітником радянських спецслужб. То був радянський розвідник, підполковник держбезпеки Сергій Тарасович Даниленко-Карін (1898–1985). Походив він із с. Високі Байраки Кіровоградської обл., з бідної селянської родини. У 1911–1919 pp. навчався в комерційному реальному училищі, після закінчення якого добровольцем вступив у Червону Армію. У січні 1921 р. після нетривалого арешту був завербований органами держбезпеки і став чекістом, взявши собі псевдонім “Карін”. З 1925 р. — член КП(б)У. Брав активну участь у розгромі українського повстанського руху та операції з арешту генерала Юрія Тютюнника в червні 1923 р. У 1929–1931 pp. був начальником 3-го відділення Секретного відділу ГПУ УРСР, у 1931–1934 — працював шпигуном за кордоном в осередках політичної еміграції. У 1934 р. повернувся в УРСР і став заступником начальника відділу Голового управління держбезпеки НКВС УРСР. У червні 1937 р. заарештований та відправлений до Москви за звинуваченням в участі у т. зв. “змові Балицького” та створенні антирадянської націоналістичної організації; провів 26 місяців під слідством у Лефортово та Бутирській тюрмі, але провини не визнав і 22 жовтня 1939 р. був звільнений та поновлений у партії. У 1940 р. за станом здоров’я змушений був піти на пенсію, але з 1941 р. знову почав працювати в групі підготовки партизансько-диверсійних заходів, брав участь в обороні Сталінграда. Восени 1943 р. керівник новоствореного Народного комісаріяту держбезпеки УРСР Сергій Савченко покликав Каріна на посаду заступника начальника 4-го управління. Після другої радянської окупації Західної України в жовтні 1944 р. був скерований на роботу з ліквідації підпілля ОУН/УПА, з березня 1945 став керівником оперативної групи НКДБ УРСР та полковником держбезпеки. Особисто брав участь у переговорах радянської влади з націоналістичним підпіллям (операція “Перелом”), з митрополитом Андреєм Шептицьким і Йосифом Сліпим, а також у створенні “Ініціятивної групи” та ліквідації УГКЦ. У 1947 р. вийшов у відставку, але залучався до окремих спецоперацій. У 1953 р. ледь уникнув репресій “за зв’язок з ворогами народу Мешиком та Берією”. Помер у 1985 р. внаслідок тяжкої хвороби. В другій половині життя майже цілком утратив зір. Написав низку статей і книг мемуарного характеру з характерними для радянської пропагандистської літератури назвами: В стане врага // Особое задание. Москва 1968, 1977, 1988; Час розплати. Київ 1969, 1971; Трудный визит // Неделя 3 (1971); Дорогою ганьби і зради. Київ 1970, 1972; Митрополиче гніздо // Жовтень 6-12 (1968), 1-12 (1969); Амвоны черной лжи // Атеистические чтения. Москва 1981.

(обратно)

492

Невдовзі після окупації радянськими військами західноукраїнських земель улітку 1944 р. органи держбезпеки спробували вивчити настрої в УГКЦ та ставлення митрополита Шептицького до радянської влади. Щоб вивідати наміри митрополита та його можливі практичні кроки у новій ситуації, було вирішено підіслати до нього на зустріч оперативного працівника органів держбезпеки, що представлявся б як уповноважений Ради у справах релігійних культів при Раді міністрів СРСР. У ролі цього “уповноваженого” виступив підполковник держбезпеки Сергій Даниленко-Карін. 30 серпня 1944 р. він розробив план, як домогтися такої зустрічі, та склав детальний список питань, які слід було поставити митрополитові Шептицькому. Цей план був затверджений наркомом держбезпеки УРСР Сергієм Савченком. План передбачав два сценарії: 1) оскільки Шептицький через хворобу не зможе прийти сам, то він делегує на зустріч свого представника із запрошенням “уповноваженому” особисто його відвідати; 2) якщо ж представник прийде на зустріч з повноваженнями говорити від імени митрополита, “уповноважений” повинен вимагати особистої зустрічі з Шептицьким без посередників. 4 вересня 1944 р. Карін вилетів з Києва до Львова. 5 вересня він вислав митрополитові виклик на розмову про правове становище УГКЦ та її священнослужителів. Саме про цю зустріч від імени митрополита пише тут Йосиф Сліпий. Він ходив на цю зустріч не сам, а з радником митрополичого ординаріяту, особистим секретарем митрополита Іваном Котівим. Зустріч відбулася в облвиконкомі 6 вересня 1944 р. о 12 годині. Оскільки Сліпий та Котів прийшли на розмову з повноваженнями від митрополита, зустріч відбувалася за сценарієм № 2. У ході розмови Даниленко-Карін домігся офіційного запрошення у митрополичі палати. Зустріч з митрополитом Шептицьким відбулася наступного дня (7 вересня) і тривала більш як дві години (про неї згадує далі й сам Сліпий). Детальний звіт про обидві зустрічі (зі Сліпим і Котівим та з митрополитом Шептицьким) Даниленко-Карін подав у доповідній записці Савченку. Див.: Jeffry Burds. Ethnicity, Memory, and Violence: Reflections on Special Problems in Soviet & East European Archives // Archives, Documentation, and the Institutions of Social Memory: Essays from the Sawyer Seminar / ред. Francis X. Blouin, William G. Rosenberg. Ann Arbor 2006, c. 466–479.

(обратно)

493

Йдеться про Миколу Паше-Озерського (агентурне псевдо: “Вишняков”, 1989–1962), який у серпні-жовтні 1944 р. виконував обов’язки ректора Львівського університету. Фахівець з кримінального права, він викладав в університетах та інститутах Києва (1915–1939), Львова (1940–1945), Ростова (1949–1960), Воронежа (1960–1962). У 1938 р. Паше-Озерський був завербований органами НКВС і в агентурній документації значився як “Вишняков”. За німецької окупації звертався до митрополита Шептицького у справі потвердження свого арійського походження для служби в німецькій розвідці; в цей період був юридичним радником Українського центрального комітету. З приходом радянської влади тимчасово виконував обов’язки ректора Львівського університету (1 серпня — 27/28 жовтня 1944), а потім працював там професором кафедри кримінального права. У квітні 1945 р. був заарештований за співпрацю з німецькою владою, але в червні 1946 р. звільнений, справу проти нього закрито і незабаром він був поновлений на посаді професора. З квітня 1948 р. Паше-Озерський певний час перебував у розпорядженні Управління вищої школи при Раді міністрів УРСР, а з 1949 р. й до смерти працював у Росії — професором кримінального права в університетах Ростова (1949–1960) і Воронежа (1960–1962). У 1954 р. захистив докторську дисертацію у Московському державному юридичному інституті. Точна дата смерти Миколи Паше-Озерського невідома: за одними даними він помер у лютому 1962, а за іншими — не раніше першої декади березня 1962 р. Про нього Сліпий пише детальніше трохи далі. Про нього див.: Володимир Качмар. Паше-Озерський Микола Миколайович: життєвий шлях та наукові інтереси // Медичне право 4 (II) (2009) 141–145.

(обратно)

494

Митрополит написав це звернення й виголосив його у той самий день (7 вересня 1944), ще до зустрічі з Даниленком-Каріним, і мав намір його опублікувати. В органах держбезпеки його зміст був проаналізований в окремому звіті. Див.: Jeffry Burds. Ethnicity, Memory, and Violence: Reflections on Special Problems in Soviet & East European Archives, c. 466–479.

(обратно)

495

Можливо, мається на увазі уповноважений Ради в справах релігійних культів у Львівській області Петро Кучерявий.

(обратно)

496

Іван Чорняк (1899–1980) — висвячений на священика у 1925 p., вчився в Інсбруку (1925–1928) та в Римі (1931–1934), працював у Львівській семінарії спочатку префектом (1934–1939), потім професором та ректором (1939-1945), член митрополичої консисторії. В 1945 р. заарештований, ув’язнення відбував до 1956 р. Після звільнення засланий у Красноярський край (Ширинський р-н). Згодом повернувся до Львова, де працював на цивільній роботі й займався підпільною душпастирською діяльністю. Незадовго до смерти отримав єпископську хіротонію від митрополита Володимира Стернюка. Помер 26 січня 1980 р.

(обратно)

497

Іван Котів (1910–1972) — священик Львівської архиєпархії, родом із с. Літиня на Дрогобиччині. За підтримки митрополита Андрея Шептицького закінчив Богословську академію у Львові, наприкінці 1930-х років був висвячений на священика, у 1940–1944 pp. служив капеланом у Народній лічниці, належав до найближчого оточення митрополита Андрея, відповідав за порятунок євреїв та зовнішні відносини, зокрема, з радянською владою. З 1945 — секретар митрополичого ординаріяту у Львові, проживав при соборі св. Юра, відкрито виступав проти “возз’єднання“ з РПЦ. 18 березня 1946 р. заарештований і після 9-місячного слідства в Києві засуджений до 10 років таборів та п’яти років позбавлення прав. Покарання відбував у Норильську. З 1956 — на спецпоселенні в Красноярському краї. Наприкінці 1950-х років повернувся в Україну, але мав труднощі з пропискою, а тому виїхав до Прибалтики. Помер у Каунасі в 1972 р.

(обратно)

498

Герман (Григорій) Будзінський (1905–1995) — єромонах-студит, один з найактивніших діячів підпілля УГКЦ. Народився в селянській сім’ї у с. Перегноїв Перемишлянського p-ну. Навчався у Львівській гімназії, закінчив торгівельні курси при Краківській сільськогосподарській академії. Працюючи спочатку в кооперативі в м. Глиняни, а потім у Володимирі-Волинському, займався просвітницькою діяльністю, потрапив під нагляд польської поліції. Щоб уникнути тюрми, укрився в монастирі отців-студитів в Уневі, де в 1935 р. прийняв постриг під ім’ям Герман. У 1937–1939 pp. навчався в Папському східному інституті в Римі. У 1939 р. у зв’язку з початком Другої світової війни перервав навчання і повернувся до Унева. У 1940 р. висвячений на священика, у 1941–1945 pp. душпастирював в Уневі, Кам’янці, Львові. У 1944 р. їздив до Москви з митрополичою делегацією в ролі перекладача. У 1945 р. заарештований за відмову перейти на православ’я і засуджений на 10 років таборів. Покарання відбував у таборах Караганди та Воркути (Комі АРСР). У 1955 р. отримав інвалідність і повернувся до Львова. У 1957 р. вдруге засуджений на 10 років ув’язнення, однак після подання скарги генеральному прокурору СРСР був звільнений у 1959. Після звільнення займався душпастирською та правозахисною діяльністю, писав листи, протести та звернення до різних органів радянської влади на захист УГКЦ. У 1982 р. став одним із засновників та активних діячів Ініціятивної групи захисту віруючих і Церкви. У 1980-х роках у його помешканні на вул. Спокійній, 4 діяла підпільна греко-католицька семінарія. Наприкінці 1980-х активно включився у процес легалізації УГКЦ. Помер у монастирі отців-студитів 4 січня 1995 р. Докладніше про нього див. матеріяли в Архіві ІІЦ, П-1-1-1670.

(обратно)

499

Тепер вулиця Василя Стефаника.

(обратно)

500

Василь Кархут (1905–1980) — лікар-алопат, фітотерапевт, письменник. Родом із с. Марківка біля Станиславова, із священичої родини, племінник актора й режисера Леся Курбаса. У 1924–1932 pp. вивчав медицину в Українському таємному університеті та в університеті Яна Казимира у Львові, працював лікарем на Тернопільщині, Львівщині, Волині, займався літературною діяльністю, редагував журнал “Вогні”, писав повісті та оповідання. У 1934–1936 pp. був в’язнем концтабору в Березі Картузькій за свої національні погляди та твори; у 1939–1940 pp. уник арешту органами НКВС, виїхавши з сім’єю до Львова, а потім до Кракова, але у вересні 1941 р. був заарештований ґестапо за підозрою в приналежності до ОУН і перебував у Львівській тюрмі. Після звільнення жив у лікаря Мар’яна Панчишина і працював у Народній лічниці ім. Андрея Шептицького. З другим приходом більшовиків улітку 1944 р. переховувався у митрополичих палатах, став особистим лікарем митрополита Андрея, який на той час уже потребував постійного медичного догляду. Після арешту митрополита Йосифа Сліпого та обшуку митрополичих палат був вилучений також і архів Кархута. Сам Кархут пішов у підпілля у Словітські ліси на Львівщині і лікував повстанців, за що був у 1945 р. заарештований і засуджений на 15 років таборів з конфіскацією майна та позбавленням прав на п’ять років. Покарання відбував у різних таборах Сибіру й Казахстану. Після звільнення у 1955 р. якийсь час працював лікарем, але невдовзі знову був засуджений на вісім років каторжних робіт (1956–1964). У 1965 р. повернувся до родини в Коломию, працював лікарем, писав художні твори, вивчав лікарські рослини, написав дві фундаментальні праці з фітотерапії: “Ліки навколо нас” (2-ге вид.: Київ 1975) та “Жива аптека” (видана посмертно — Київ 1992). Помер 9 жовтня 1980 р. Про нього див.: Голгота Василя Кархута: Статті, публікації, бібліографія / ред.-упоряд. М. Васильчук. Коломия 2005.

(обратно)

501

Йдеться про Сергія Даниленка-Каріна, якого в колах УГКЦ справді називали “міністром” (зокрема, так називав його й сам митрополит Андрей Шептицький).

(обратно)

502

Євгеній Базяк (Eugeniusz Baziak, 1890–1962) — польський римо-католицький єпископ, родом з Тернополя. Здобув докторат з богослов’я у Львівському університеті, у 1912 р. висвячений на священика, з 1925 — апостольський протонотар і почесний канонік Львівської митрополичої капітули, віце-ректор (1924–1933) і ректор (1933–1939) римо-католицької духовної семінарії у Львові, в 1933–1944 — єпископ-помічник Львівський, у 1944–1962 — архиєпископ Львівський. Після другого приходу більшовиків переніс семінарію, митрополичий архів та осідок митрополії зі Львова до Любачева. У 1951–1962 pp. управляв Краківською архидієцезією. У 1952 р. був ув’язнений у Кракові, але через рік звільнений за станом здоров’я; 28 вересня 1958 р. висвятив на єпископа Кароля Войтилу — майбутнього папу Івана Павла II; з 1962 — архиєпископ Краківський. Помер у Варшаві 15 червня 1962 р. Про нього див.: W. Szetelnicki. Ksiądz arcybiskup wygnaniec Eugeniusz Baziak metropolita lwowski. Kraków 1989.

(обратно)

503

Болеслав Твардовський (Bolesław Twardowski, 1864–1944) — польський римо-католицький єпископ, брат відомого філософа Казимира Твардовського. Родом зі Львова, вивчав богослов’я у Львівському університеті та канонічне право у Григоріянському університеті в Римі, у 1886 р. висвячений на священика, у 1918–1923 pp. — єпископ-помічник Львівський, а в 1924-1944 — архиєпископ Львівський. Брав участь у похороні митрополита Андрея Шептицького; невдовзі після цього, 22 листопада 1944 p., помер від запалення легенів та хвороби серця. Про нього див.: Grzegorz Chajko. Arcybiskup Bolesław Twardowski (1864–1944): metropolita lwowski obrządku łacińskiego. Rzeszów 2010.

(обратно)

504

Діонісій Каєтанович (Dionizy Kajetanowicz, 1878–1954) — вірменський релігійний діяч Галичини, монах-францисканець, священик латинського та вірменського обрядів. Після смерти архиєпископа Йосифа Теодоровича як капітульний вікарій управляв Львівською архиєпархією Вірменської Католицької Церкви і мав стати єпископом, але цим планам завадив початок війни. Був двічі заарештований: спершу німцями у 1943 р. за переховування євреїв (звільнений завдяки заступництву митрополита Андрея Шептицького, який сплатив за нього велику грошову заставу), а згодом більшовиками у 1945 р. за відмову перейти на православ’я. Засуджений на 10 років таборів. Помер від отруєння 18 листопада 1954 р. в таборі біля селища Абезь (Комі АРСР). Посмертно реабілітований 10 серпня 1994 р. Вірмени-католики вважають його мучеником за віру.

(обратно)

505

Мається на увазі Львівська політехніка.

(обратно)

506

Палліюм (з лат.: pallium — накидка), або омофор (з грецьк.: ωμοφóριον — наплічник) — довга стрічка, прикрашена хрестами, що є частиною літургійного одягу єпископа та символом його духовної влади.

(обратно)

507

Поліставріон (грецьк.: πολυσταυριον від πολυ — багато, σταυρος — хрест) — хрещатий фелон єпископа.

(обратно)

508

Інсталяція — інтронізація, впровадження на посаду.

(обратно)

509

Інтронізація митрополита Йосифа Сліпого відбулася в соборі св. Юра 12 листопада 1944 р. В інтронізації брав участь також єпископ Йосафат Коциловський, про якого митрополит Йосиф Сліпий тут не згадує. Див.: Сергійчук, док. № 14, с. 52–53.

(обратно)

510

Можливо, Василь Белей (1896–1964) — неодружений священик Львівської архиєпархії, висвячений у 1929 p., ректор Малої семінарії та сотрудник у Львівському архикафедральному соборі св. Юра. Після Другої світової війни був засуджений на 10 років таборів. У 1950 р. зустрічався з Йосифом Сліпим та Миколаєм Чарнецьким у таборі на Потьмі. Помер у Львові 17 січня 1964 р.

(обратно)

511

Микола Хмільовський (псевдоніми: Лаврівський, Аксіос; 1880–1963) — священик, родом с. Покропивна на Тернопільщині. Вивчав богослов’я в університетах Львова та Відня, захистив докторат, одружився і в 1907 р. був висвячений на священика. У 1908–1930 pp. вів душпастирську, педагогічну та громадську діяльність у Золочеві. Під час Першої світової війни зголосився до Легіону УСС, з 1919 — капелан УГА. Після війни повернувся до душпастирської та педагогічної праці, започаткував першу приватну гімназію у Золочеві і керував нею до 1930 р. У 1931–1944 pp. служив парохом у с. Мшана на Львівщині. З вибухом Другої світової війни налагодив зв’язки з націоналістичним підпіллям. У 1935–1941 — директор студій у Малій семінарії, у 1936–1944 — член митрополичої консисторії, з 1941 — крилошанин; у 1945–1950 pp., фактично, був провідником УГКЦ як таємний капітульний вікарій Львівської архиєпархії, у 1948 — кооптований у члени УГВР. У 1950 р. заарештований за зв’язки з УПА та УГВР і в 1951 р. засуджений на 10 років таборів з конфіскацією майна. Покарання відбував у Верхньоуральську та у Володимирській тюрмі. Після смерти Сталіна звільнений у 1954 p., повернувся у с. Мшана, де продовжував підпільну душпастирську діяльність та готував кандидатів до священства. Помер 30 квітня 1963 р. у Мшані. Про нього див.: Мар’ян Сліпак. Микола Хмільовський — видатний діяч УГКЦ і воюючої України // Український визвольний рух, вип. 5. Львів 2005, с. 177–182.

(обратно)

512

Олексій Базюк (1873–1944) — священик Львівської архиєпархії, родом із с. Добряни на Стрийщині. Закінчив Стрийську гімназію, вивчав богослов’я та філософію в Римі (Урбаніянум, 1894–1999) та Відні, висвячений на священика у 1898 p., у 1902 р. захистив докторат у Віденському університеті. Під час навчання у Відні служив на парафії св. Варвари. У 1902–1914 pp. душпастирював у селах Галичини (Підмихайле, Щирець, Ясниська, Грабівка). У 1914–1924 pp. був першим апостольським адміністратором для українців греко-католиків у Боснії та Герцеговині з осідком у Баня Луці, а після 1924 p., коли всі греко-католики Югославії увійшли до складу Крижевацької єпархії, апостольська адміністрація була зліквідована, а Базюк став генеральним вікарієм греко-католицького єпископа Діонісія Няраді (1924–1926) й одночасно опікувався українськими заробітчанами в Німеччині. У 1926 р. повернувся в Галичину і був призначений крилошанином Львівської митрополичої капітули. З 1934 — дійсний член НТШ. У 1939–1944 pp. служив у с. Чесники біля Рогатина.

(обратно)

513

Василь Томович помер 3 лютого 1941 р. Про нього див. прим. 279 вище [у електронній версії — прим. 430. — Прим. верстальника].

(обратно)

514

Роман Лободич (іноді: Лободович; 1893–1969) — священик, крилошанин Станиславівської та Львівської капітул. Родом із с. Сороки біля Львова, з учительської сім’ї; навчався в гімназії в Стрию та Станиславові, право та богослов’я вивчав у Львівському університеті. Прийняв свячення разом з Йосифом Сліпим 21 вересня 1917 р. і був призначений сотрудником Львівського кафедрального храму св. Юра; також служив польовим духовником австрійської армії на італійському фронті, де потрапив у полон і провів півроку в таборі полонених старшин у Монте-Кассіно. Повернувшись з полону, зголосився до служби в УГА і служив польовим духовником аж до переходу Галицьких військ за Збруч. Після війни був катехитом і сотрудником у Галичі, потім парохом у с. Залуква біля Галича (1923–1930), у 1929–1930 pp. був віце-деканом Галицького д-ту. У 1930–1938 pp. служив у Станиславові як соборний крилошанин Станиславівської капітули, кафедральний парох та адміністратор єпископських дібр. У 1935 р. обраний членом польського сенату у Варшаві. У 1938 р. іменований крилошанином Львівської капітули та членом Львівської митрополичої консисторії. У 1939 р. як кафедральний парох собору св. Юра готував архиєрейські свячення Йосифа Сліпого. У роки війни брав участь у формуванні дивізії “Галичина” і в травні 1943 р. був призначений її капеланом. У 1944 р. виїхав до Праги, а в кінці 1946 — до США. У 1947–1969 pp. душпастирював у США: був організатори та першим парохом парафії в Лос-Анджелесі, першим ректором духовної семінарії у Вашингтоні, головою Союзу українців-католиків “Провидіння” (до 1959), а в останні роки життя — капеланом сирітського дому сестер-василіянок у Філадельфії, де й помер 22 серпня 1969 р.

(обратно)

515

Адріян Зафійовський (1882–1973) — священик-вдівець, родом із с. Старі Петликівці Бучацького повіту, зі священичої родини. Середню освіту здобув у Бучачі (1903), богословську — у Львівському університеті. Перед свяченнями перевівся зі Станиславівської єпархії до Львівської архиєпархії і був висвячений у 1907 p., працював катехитом і душпастирем у м. Броди аж до примусового виселення німцями в 1944 р. У 1914–1915 pp. їздив на місії до станиць сезонних робітників у Німеччину в Ґросс-Янсе (провінція Померанія). У 1914–1915 pp. завідував парохією в Коршеві Жуківського д-ту, у 1915–1916 pp. — Успенською церквою у Львові. Служив польовим духівником в угорських (1915–1916) та австрійських військах (1916–1918). У 1924 р. митрополит Шептицький наділив його крилошанськими відзнаками, а в 1934 р. номінував його почесним радником митрополичої консисторії; в 1944 р. митрополит Йосиф Сліпий підніс його до гідности крилошанина. З 1941 р. о. Зафійовський був призначений завідателем Язлівчика, а з 1944 р. — завідателем Клепарова (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 353–354). З приходом радянської влади о. Зафійовський був заарештований у 1946 р. і засуджений на 10 років примусових робіт на Уралі. Після звільнення у 1956 р. повернувся до Львова і продовжував підпільне душпастирське служіння аж до смерти.

(обратно)

516

Йосиф де Вохт, ЧНІ (Jozef de Vocht, 1903–1956) — бельгійський священик-редемпторист, висвячений у 1907 р. Вступив до ЧНІ і в 1913 р. склав перші обіти. У 1922 р. приїхав до України. У 1924–1931 pp. був ігуменом монастиря у Станиславові, у 1931–1933 — ігуменом у Тернополі, провадив активну місіонерську працю. У 1933–1948 pp. був протоігуменом Львівської віце-провінції редемптористів; у 1933–1937 pp. жив переважно у Станиславові, потім переїхав до Львова. У 1940 р. відмовився виїжджати з території СРСР. У 1945 р. митрополит Йосиф Сліпий таємно призначив о. де Вохта адміністратором Львівської архиєпархії на випадок арешту єпископів, а згодом — генеральним вікарієм, однак активної діяльности той не проводив. Восени 1948 р. передав усі свої повноваження о. Івану Зятику. 15 грудня 1948 р. йому відмовили у продовженні візи і він був змушений виїхати з СРСР до Бельгії. Помер 9 грудня 1956 р. в м. Єтте. Про нього див.: Богдан Бешлей. Отець Йосиф де Вохт // Редемптористи. Дев’яносто літ в Україні (1913–2003) / упоряд. Ярослав Приріз. Львів 2003, с. 121–127.

(обратно)

517

Фунґувати (з пол. fungować, нім. fungieren) — функціонувати, працювати.

(обратно)

518

Віталій (Володимир) Градюк, ЧСВВ (1872–1961) — церковний діяч, настоятель кількох монастирів у Галичині, перший радник, економ, прокурор і протоігумен Провінції ЧСВВ в Україні. Родом з Кристинополя, вивчав богослов’я у Львові, Кристинополі та Кракові, висвячений у 1898 p., деякий час душпастирював у Жовкві. У 1901–1914 pp. був ігуменом у Лаврові, де побудував новий монастир, у 1914 р., після окупації Галичини російськими військами, був заарештований і на три роки засланий у Казань. Після повернення із заслання до Львова у 1918 р. очолив новіціят у Крехові. У 1920–1926 pp. був провінційним прокуратором, у 1926–1935 — настоятелем монастиря в Жовкві. У 1935 р. став протоігуменом Галицької провінції ЧСВВ, яку очолював аж до смерти в 1961 р. У 1945 р. заарештований, засуджений на 10 років таборів; ув’язнення відбував у Красноярському краї. Зустрічався з митрополитом Йосифом Сліпим та єп. Миколаєм Чарнецьким у таборі Печора і був разом з ними на етапі з Печори в Інту. Після звільнення у 1954 р. важкохворий Градюк повернувся до Львова, де й помер 30 серпня 1961. Про нього див.: Ярослав Огоновський. Життя і діяльність отця Віталія Градюка ЧСВВ. Львів 2003 // Архів ІІЦ, фонд наукових робіт.

(обратно)

519

Методій (Михайло) Борса (1908–1992?) — церковний діяч-василіянин, родом із села Товстеньке Копичинського повіту. В 1924 р. вступив до василіянського чину, вищу богословську освіту здобув у монастирі, у 1934 р. в Жовкві був висвячений на священика. Перебував у монастирях у Крехові, Лаврові, Добромилі, Кристинополі, Бучачі, Перемишлі. У 1942–1944 pp. був ігуменом монастиря в Крехові, у 1944–1945 — у Львові. У 1945 р. заарештований і в 1946 р. засуджений за антирадянську діяльність на 10 років таборів. Ув’язнення відбував в Озерлагу, а потім у Береговському таборі м. Магадан, працював на лісоповалі, згодом санітаром. Після звільнення деякий час перебував на засланні в поселенні Мяунджа, але в травні 1956 р. отримав право повернутися в Україну. Дорогою додому в червні 1956 р. відвідав Йосифа Сліпого в Маклакові. Після поверення в Україну оселився у своєї матері в м. Городок і через три місяці (вересень 1958) перейшов на православ’я, одружився з кухаркою і служив як православний священик у с. Білі Ослави Івано-Франківської обл. У січні 1958 р. виступав свідком на процесі Сліпого. У березні 1958 р. був заарештований і перебував під слідством у Київській тюрмі. Звільнений 31 травня 1958 p., служив на парафіях у селах Новосілки (1958–1960), Задвір’я (1960–1971), Туринка (1971–1973) та Глинсько (1973–1988) на Львівщині. Помер у 1992 р. від інсульту в м. Жовква. Перед смертю Борса висповідався в отця М. Греня (ЧСВВ), а тому можна припускати, що він повернувся в лоно Католицької Церкви. Свідчення Михайла Борси на допиті у справі Йосифа Сліпого див. у архівно-слідчій справі Йосифа Сліпого: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67829, т. 8, арк. 231–250. Відомості до біограми подали єромонах Єремія Громик (на основі джерел архіву ЧСВВ), а також племінниці Михайла Борси Ірина Демків (м. Жовква) та Катерина Ткачинська (с. Дубровиця Яворівського р-ну).

(обратно)

520

Леопольд Браун (Marie-Léopold Braun, 1903–1964) — римо-католицький священик асумпціоніст, родом із Нью-Бедфорда (США). Прибув у Москву в 1934 р. як помічник єпископа Пія-Ежена Неве (Pie Eugene Neveu) на умовах угоди Рузвельта — Литвинова; служив капеланом для американського дипломатичного корпусу та іноземців-католиків і парохом церкви св. Людовіка Французького в Москві, що знаходилася біля тюрми на Луб’янці. У 1936-1945 pp. був єдиним легальним католицьким священиком на багато сотень кілометрів від Москви. Перебуваючи під постійним наглядом і тиском НКВС, був змушений наприкінці 1945 р. повернутися в США. Залишив спогади про своє перебування в СРСР, що були віднайдені й опубліковані в США у 2006 p.: Léopold L. S. Braun. In Lubiankas Shadow: The Memoirs of an American Priest in Stalins Moscow, 1934–1945 / ред. G. M. Hamburg. Notre Dame 2006; Леопольд Браун. В тени Лубянки. Москва 2012. Про Леопольда Брауна див.: Н. Боброва. Мужество веры: о. Леопольд Браун в сталинской Москве. Ассумпционисты и Россия: 100 трудных лет // Истина и жизнь 6 (2006) 21–27; G. М. Hamburg. Father Léopold Braun: An Assumptionist Priest in Stalins Moscow, 1934–1945 // Léopold L. S. Braun. In Lubianka's Shadow, с. XVII–LXXXII.

(обратно)

521

Тут Йосиф Сліпий допускається хронологічної неточности. Ця замітка в обох газетах (“Правда” та “Известия”) з’явилася не в грудні, після візиту делегації УГКЦ до Москви, а в листопаді, після смерти митрополита Шептицького і в переддень його похорону, тобто 4 листопада 1944 p.: Смерть митрополита Шептицкого // Известия 4.ХІ.1944; Правда 4.ХІ.1944.

(обратно)

522

Білет — тут: записка.

(обратно)

523

Ймовірно, це був Павло Судоплатов (1907–1996) — один з керівників органів держбезпеки, генерал-лейтенант (з 1945). Родом з Мелітополя, з 1925 р. — на роботі в ДПУ. З 1933 р. працював у Іноземному відділі ДПУ в Москві як спеціяліст з українського націоналізму. В травні 1938 р. з наказу Сталіна особисто здійснив у Роттердамі вбивство керівника ОУН Євгена Коновальця. Під час війни керував диверсійною діяльністю в тилу німців на Кавказі та Західній Україні (зокрема, під його керівництвом діяв відомий радянський розвідник Микола Кузнецов). Після війни з наказу Берії зорганізував низку замахів, зокрема вбивство українського політичного діяча Олександра Шумського та єпископа Теодора Ромжі. З 1950 р. — начальник Бюро № 1 МДБ СРСР, що відало диверсійною роботою за кордоном. У травні 1953 р. очолив новостворений 9-й (розвідувально-диверсійний) відділ МВС СРСР, та після падіння Берії відділ був зліквідований (31.07.1953), а сам Судоплатов заарештований (серпень 1953). Щоб уникнути відповідальности, симулював психічну хворобу і до 1958 р. перебував у психлікарні. В 1958 р. засуджений на 15 років позбавлення волі, позбавлений усіх нагород та звань. Звільнений у 1968 p., повернувся в Москву, займався літературною діяльністю та понад 20 років боровся за реабілітацію, якої домігся у 1992 р. Написав кілька книг, у тому числі спогади про своє життя і працю в органах держбезпеки: Разведка и Кремль. Записки нежелательного свидетеля. Москва 1996; Спецоперации. Лубянка и Кремль. 1930–1950 годы. Москва 1997; Разные дни тайной войны и дипломатии. 1941 год. Москва 2005; Победа в тайной войне. 1941–1945 годы. Москва 2005. Про Судоплатова див.: А. П. Судоплатов. Тайная жизнь генерала Судоплатова, кн. 1–2. Москва 1998.

(обратно)

524

Мова йде, мабуть, про Василя Лебедя, відомого в підпіллі ОУН під псевдонімом “Хом’як”. Полковник Василь Лебідь-Хом’як (у радянських спецслужбах “Агент 82”, 1899–1985?) — колишній офіцер УСС, друг Євгена Коновальця, діяч ОУН-УПА та водночас агент радянських спецслужб. У 1915–1918 pp. перебував у російському полоні під Царицином, де познайомився з Євгеном Коновальцем і разом з ним воював у військах УНР. Після поразки УНР залишився в Україні і десь у 1921–1922 pp. був завербований радянськими спецслужбами. Як агент ВЧК-ОГПУ у 1933 р. під прізвищем Хом’як потрапив за кордон. За легендою, він нібито був керівником націоналістичного підпілля в Україні, на початку 30-х працював фінансистом у будівельному тресті Харкова, а потім, рятуючись від арешту, за допомогою фальшивих документів виїхав на кораблі до Бельгії. Опинившись за кордоном, він встановив контакти з Євгеном Коновальцем та іншими керівниками ОУН, з їхньою допомогою легалізувався, через рік повернувся в Україну, а в червні 1935 р. опинився у Фінляндії разом з іншим агентом радянських спецслужб Павлом Судоплатовим, якого впровадив в оунівське середовище як свого племінника Павла Грищенка і який у 1938 р. вчинить успішний замах на Коновальця. Також переконував лідерів ОУН відмовитися від терактів у СРСР як безперспективного напрямку діяльности. Подальша його доля достеменно невідома. Вважається, що в роки війни він працював у 4-му відділенні НКВС, командував спецзагоном Окремої мотострілецької бригади спеціяльного призначення НКВС, згодом працював на дипломатичній ниві та на високих господарських постах. Помер у Києві.

(обратно)

525

Іван Крип’якевич (1886–1967) — історик школи Михайла Грушевського, виходець із священичої родини з Холмщини, народився у Львові. Дійсний член НТШ (з 1911), довголітній завідувач його історично-філософської секції, викладач у гімназіях Галичини (1909–1930), з 1939 — професор Львівського університету, автор численних наукових праць з історії України періоду козаччини та Хмельниччини, історії українського війська, соціяльно-економічної та культурної історії Галичини. Про нього див.: Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві / ред. Ярослав Ісаєвич. Львів 2001.

(обратно)

526

Див.: Володимир Росович. З хрестом чи з ножем // Радянська Україна 6.IV.1945 (також: Вільна Україна 8.IV.1945).

(обратно)

527

Адольф-Петро Шельонжек (Adolf Piotr Szelążek, 1865–1950) — польський римо-католицький єпископ, радник Східної конгрегації в Римі. Вчився в Плоцькій семінарії та Петербурзькій академії, після свячень у 1888 р. працював сповідником та професором канонічного права у семінарії в Плоцьку, став членом кафедральної капітули та ректором семінарії, з 1918 — єпископ Плоцький, у 1926–1944 — єпископ Луцький. У 1936 р. заснував у своїй дієцезії згромадження сестер-терезіянок. Влітку 1944 р. призначив адміністраторів для колишніх Кам’янецької та Житомирської дієцезій. У січні 1945 р. був заарештований начебто за шпигунство на користь Ватикану, утримувався в тюрмах Луцька, Ковеля та Києва. Після війни у 1946 р. завдяки втручанню Апостольської Столиці та американської дипломатії звільнений і негайно депортований до Польщі. Останні роки провів у Бежґлові біля Торуня. Помер 9 лютого 1950 р. Кандидат на беатифікацію. Після його депортації та смерти Луцька кафедра майже півстоліття була необсаджена, аж поки в 1998 р. не був призначений його наступник Маркіян Трофим’як. Про єп. Шельонжека див.: Ksiądz Biskup Adolf Piotr Szelążek. Człowiek, pasterz, założyciel. Materiały z sympozjum z okazji 50 rocznicy śmierci Założyciela Zgromadzenia Sióstr św. Teresy od Dzieciątka Jezus. Toruń 1999; Beniamina Elżbieta Karwowska, Waldemar Rozynkowski, Leszek Zygner. Biskup Adolf Piotr Szelążek (1865–1950): kapłan, biskup, wygnaniec. Podkowa Leśna 2010.

(обратно)

528

Євген Кароль (1885-?) — неодружений священик Львівської архиєпархії. Закінчив Тернопільську гімназію (1907) та духовну семінарію у Львові (1911), висвячений у 1911 p., був завідателем Хутора та катехитом у Львові, згодом служив сотрудником в Острівчику та Лошневі, з 1918 — парох Микулинець, а згодом — декан Микулинецького д-ту. У 1924 р. отримав крилошанські відзнаки (анкетні дані: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 394). Після 1944 р. його доля невідома.

(обратно)

529

Це речення було внесене як доповнення в машинопис другої редакції “Споминів” (В). Воно також міститься в рукописі, але не у відповідному для нього місці, а дописане як вставка на початку четвертого зошита без вказівки на його конкретне місце у тексті. Це свідчить про пізніше походження даної вставки, зробленої, можливо, на прохання патріярха вже після того, як текст машинопису другої редакції був ним переглянутий та зредагований. У кожному разі, це речення внесене у машинопис не рукою патріярха, а надруковане над рядком у вже готовому машинописі. Отож, можна припускати, що навіть після внесення власноручних поправок до другої редакції патріярх пригадував собі деякі відомості або деталі й просив Івана Хому вносити їх у текст рукопису та машинопису. Можливо, що місце, куди слід внести той чи інший додаток, Іван Хома визначав уже на власний розсуд.

(обратно)

530

Петро Карманський (псевдоніми: Петро Гіркий, Лесь Могильницький, 1878–1956) — український поет-модерніст, прозаїк, літературний критик, публіцист, громадський діяч. Родом із с. Чесанів, Любачівського повіту, друкуватися почав у 1899 p., належав до літературного об’єднання “Молода муза”. Закінчив Львівський унівеситет (1907), у роки Першої світової війни працював у таборах для військовополонених українців з російської армії у Німеччині та Австрії. Згодом виконував дипломатичну місію УНР при Апостольському Престолі (1919–1920), збирав кошти для підтримки ЗУНР. З 1922 р. як представник ЗУНР перебував у Бразилії. Залишив спогади з цього періоду: “Наша дипльоматична станиця при Св. Престолі в pp.1919–1920” (1939), “Сторінки вчорашнього” (1934) та “Між рідними в Південній Америці” (1923). Після повернення в Україну в 1931 р. вчителював у гімназії в Дрогобичі, з 1939 — викладав у Львівському університеті. У 1944–1947 pp. працював директором меморіяльного музею ім. І. Франка. У 1940–1947 pp. був членом Спілки радянських письменників України, з якої виключений через звинувачення в українському буржуазному націоналізмі. Перекладав “Божественну комедію” Данте (разом з Максимом Рильським), окремі твори Ґете, де Амічіса та інших авторів. У 1950 р. був заарештований, але через місяць звільнений, після чого отримав замовлення на цикл нарисів проти ОУН та УГКЦ. Як наслідок з’явилися пасквіль “Ватикан — натхненник мракобісся”, збірка поезій “По ясній дорозі” (1952), позначена офіційною ідеологією, та спогади “Крізь темряву” (1955), сповнені нападок на Ватикан та “буржуазний націоналізм”. Є припущення, що принаймні деякі із цих текстів Карманського (зокрема останній) лише частково належать перу письменника й у великій мірі були сфабриковані агентами КДБ, оскільки поет, хворий на атеросклероз, від кінця 1952 р. був прикутий до ліжка і перебував у напівсвідомому стані. Помер Карманський 16 квітня 1956 р. у Львові. Про нього див.: Олександра Стасюк. Життєвий шлях Петра Карманського (громадсько-політичний аспект) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність 18 (2009) 535–544; Лідія Голомб. Петро Карманський: Життя і творчість. Ужгород 2010.

(обратно)

531

Тобто в тюрму на вул. Лонцького у Львові.

(обратно)

532

Дамаскин (Малюта) (1903–1946?) — православний архиєрей, родом з Чернівців. Здобув добру світську освіту, володів кількома мовами, п’ять років провів на Афоні. З 1920 — архимандрит Почаївської лаври, 9 серпня 1940 р. висвячений у Москві на єпископа Житомирського, але вже навесні 1941 р. призначений на Буковину єпископом Чернівецьким та Хотинським. З початком радянсько-німецької війни у 1941 р. виїхав до Житомира, увійшов у склад Української Автономної Православної Церкви і в 1943 р. став єпископом Кам’янець-Подільським. Після повернення радянських військ у Кам’янець-Подільський у 1944 р. був заарештований, засуджений і помер в ув’язненні. В наявних публікаціях про єпископа Малюту не подається точна дата його смерти, а вказується тільки, що він помер після 1944 р. в одному з таборів, здогадно коло Омська. Як бачимо із “Споминів” Йосифа Сліпого, у квітні 1945 р. владика Дамаскин був ще живий і перебував у Київській тюрмі. В даному випадку “Спомини” можуть правити за вірогідне джерело для уточнення дати смерти єпископа. Як зазначає далі сам Сліпий, слідство єпископа Дамаскина вже добігало до кінця і невдовзі його забрали (мабуть, на етап до місця ув’язнення).

(обратно)

533

Рос.: “чи слідчий був ввічливим”.

(обратно)

534

Мабуть, мається на увазі Олексій (Громадський) (1882–1943) — православний єпископ, родом з Підляшшя. У 1908 р. закінчив Київську духовну академію, у 1918–1922 — ректор Кременецької духовної семінарії, у 1922 р. висвячений на єпископа Луцького, вікарія Волинської єпархії; з 20 квітня 1923 — єпископ Гродненський і Новогрудський Польської Православної Церкви, 3 червня 1926 р. отримав сан архиєпископа. З 15 квітня 1934 — архиєпископ Волинський і Кременецький. У червні 1940 p., після прилучення Західної України до СРСР, перейшов у юрисдикцію Московського патріярхату як архиєпископ Волинський. З початком Другої світової війни був заарештований у Кременці й вивезений до Тернопільської тюрми, але під час евакуації в’язнів був звільнений. За німецької окупації на соборі 18 серпня 1941 р. проголосив створення Української Автономної Православної Церкви, яка визнавала зверхність Московського патріярха. Як найстарший щодо хіротонії архиєрей став її головою з титулом митрополита Волинського і Житомирського. 7 травня 1943 р. по дорозі з Кременця до Дубна убитий із засідки боївкою ОУН-мельниківців. Див.: В. Гордієнко. Убивство митрополита Олексія Громадського // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, вип. 93. Київ 2012, с. 82–84.

(обратно)

535

М: <були приготовані їхати, після зайняття Москви, до Москви зайняти патріярший престіл>; А: <були приготовані після зайняття Москви гітлєрівцями їхати до Москви і заняти патріярший престіл>; В: <були приготовані їхати до Москви, після її зайняття, щоби обняти патріярший престіл>.

(обратно)

536

У другій редакції (В) на початку цього абзацу на полях є вставка, зроблена Іваном Хомою 27 грудня 1979 p.: <На допити кликали часто о 12 год. і тримали до 5 рано. Очевидно, щоб одержати такі відповіді, які вони хотіли. Як тільки повернувся до келії, починав засипляти, то о 6-тій годині “поднимайсь!”>. Попри важливість цього додатку, не включаємо його в основний текст, щоб не розривати послідовності викладу, бо це лише доповнення та деталізація наступного речення, а також тому, що зроблений він не рукою патріярха, а доданий Іваном Хомою.

(обратно)

537

Степан Євстафійович Горюн (1912-?) — співробітник КДБ, звільнений у запас у 1961 р. з посади заступника начальника слідчого відділу УКДБ УРСР по Львівській обл. У 1945–1946 pp. нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня, медалями “За перемогу над Німеччиною” та “За бойові заслуги” (дані Архівно-довідкової служби СБУ).

(обратно)

538

Цього суддю Йосиф Сліпий ще згадуватиме кілька разів далі у своїх “Споминах”, але так і не назве його на ім’я.

(обратно)

539

A1; М: <дньом не дали спати>; В1: <під час дня не дали спати>.

(обратно)

540

Очна ставка Йосифа Сліпого з Миколаєм Чарнецьким відбулася 17 квітня 1946 р. Протокол див. у: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 68069, т. 3, арк. 63–80 (машинопис), 81-126 (рукопис).

(обратно)

541

На полях другої редакції “Споминів” навпроти уступу про очну ставку із “заступником ректора” Львівського університету Іван Хома дописав на полях олівцем: “Марченко?” Він припускав, що тут іде мова про Михайла Марченка (1902–1983), першого радянського ректора Львівського університету в 1939–1940 pp. Запитання після прізвища вказує на те, що Хома мав сумніви щодо правильности такого припущення. І ці сумніви були небезпідставні. Марченко дійсно залишив у Києві дружину і двох дочок, а у Львові мав зв’язки з певною О. Маланчук — зв’язковою Львівської крайової екзекутиви ОУН. У зв’язку з частими відвідинами її квартири на нього впала підозра у зв’язках із націоналістичним підпіллям, і 22 червня 1941 р. він був заарештований та вивезений до Харкова, а потім до Новосибірської тюрми, де перебував під слідством до лютого 1944 р. (див. прим. 254 і 255 вище) [у електронній версії — прим. 402 та 403. — Прим. верстальника]. Та хоча дані щодо особистого життя ректора стосуються особи Михайла Марченка, тут зайшла певна плутанина. Як свідчать матеріяли архівно-слідчої справи Сліпого, 24 вересня 1945 р. він мав очну ставку не з Марченком, але з Миколою Паше-Озерським (1889–1962) (див.: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 68069, т. 3, арк. 1-61). На це вказують і слова Сліпого про те, що “ректор” мав польське ім’я, адже Микола Паше-Озерський дійсно походив з Польщі, з м. Млава. На цій очній ставці Паше-Озерський справді заявляв, що митрополит Шептицький завербував його як інформатора німецької розвідки і що Сліпий був присутній під час його вербування, а після смерти Шептицького далі користувався послугами Паше-Озерського як інформатора. Нарешті, біографія Паше-Озерського допомагає пояснити певну неузгодженість у споминах Сліпого: спершу митрополит каже про очну ставку із “заступником ректора”, а далі говорить уже про “ректора”. У той час, як Марченко ніколи не займав посади проректора, Паше-Озерський дійсно спочатку (з 1940) був проректором Львівського університету, а в 1944 р. тимчасово (1 серпня — 28 жовтня) виконував обов’язки ректора. 24 квітня 1945 р. він був заарештований за підозрою у співпраці з німцями і до 12 червня 1946 р. перебував у Київській тюрмі. Саме там і відбулася його очна ставка з митрополитом Йосифом Сліпим. Правда, якщо у “Споминах” Сліпий говорить про одну зустріч із Паше-Озерським, то на очній ставці він точніше вказує кількість зустрічей, яких було три: одна у 1940 р. і дві — у 1944. Важко сказати напевно, чому Сліпий приписав Паше-Озерському деякі факти з приватного життя Марченка. Можливо, він чув від митрополита Андрея про клопотання ректора університету Марченка у справі уневажнення його шлюбу і помилково вважав, що ця справа стосувалася іншого ректора — Паше-Озерського. Про Миколу Паше-Озерського див. також прим. 334 вище [у електронній версії — прим. 493. — Прим. верстальника].

(обратно)

542

Можливо, мається на увазі Степан Біляк (1890–1950) — адвокат, громадський і політичний діяч Галичини, у 1918–1919 — секретар Української національної ради, в 1919–1920 — секретар диктатора ЗУНР, з 1928 — посол до польського сейму від УНДО, оборонець на політичних процесах, за німецької окупації — посадник міста Львова. Помер на еміграції у США.

(обратно)

543

A1; М; В1: <продовжували>.

(обратно)

544

Див.: Гавриїл Костельник. Большевизм — новітній “кльовн христіянства” // Нива 24 (1929) 352–358; Гавриїл Костельник. Чому большевики переслідують релігію // Нива 25 (1930) 5-11.

(обратно)

545

Олександр Олексійович Защитін (1913–1995), за даними Архівно-довідкової служби СБУ, за всі роки служби в органах безпеки характеризувався виключно позитивно і був нагороджений орденами та медалями. Зокрема указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 травня 1945 р. за успішне виконання спецзавдань уряду був нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня, а влітку того ж року наказом НКДБ УРСР йому була оголошена подяка з видачею грошового заохочення. Защитін вів слідство єп. Миколая Чарецького, а під час переговорів з Йосифом Сліпим у Києві в 1961 р. був начальником Київської тюрми на вул. Короленка.

(обратно)

546

Останній допит, який вів слідчий Горюн, датується 5 червня 1945 p., а перший допит, проведений капітаном Крикуном, — 13–14 червня 1945 р. Що протоколи записувались не дослівно, а відповідно до тої викривленої інтерпретації, яку давав словам допитуваного слідчий, — видно вже з самого змісту протоколів, зокрема з ужитої в них радянської лексики та термінології, якою митрополит просто не міг оперувати.

(обратно)

547

Теофіл Скальський (1877–1958) — римо-католицький священик, родом з Поділля. Вчився у Житомирській семінарії та Петербурзькій духовній академії, висвячений у 1900 p., до 1910 р. викладав філософію, цивільне і канонічне право, моральне та пасторальне богослов’я в Житомирській семінарії, згодом був настоятелем Житомирського кафедрального собору, а в 1913–1926 — настоятелем парафії св. Олександра у Києві. У 1926 р. призначений апостольським адміністратором Житомирської дієцезії, але невдовзі заарештований і засуджений за антирадянську діяльність до 10 років таборів з конфіскацією майна та позбавленням прав на п’ять років. У 1932 р. звільнений і депортований до Польщі, де був настоятелем кафедрального храму свв. Петра і Павла в Луцьку та офіціялом Луцької єпископської курії. З приходом на Волинь більшовиків у 1939 р. таємно виїхав з Луцька до Львова, а звідти потягом, який зорганізував митрополит Андрей Шептицький, був евакуйований до німецької окупаційної зони. Діставшись до місцевості Асх у Судетах, був затриманий і кілька місяців провів у концтаборі. Завдяки втручанню архиєпископа Краківського Адама Сапеги був звільнений і 18 червня 1940 р. прибув до Кракова. Якийсь час мешкав у резиденції Краківських архиєпископів, а згодом — у єзуїтів, служив на парафії в Новому Тарґу, а з 1942 р. й до смерти був адміністратором парафії у м. Мшана Дольна (Краківська архидієцезія), де й помер 12 квітня 1958 р. Залишив спогади з часів своєї діяльності та ув’язнення в Україні: Teofil Skalski. Teror i cierpienie. Kościół katolicki na Ukrainie. 1900–1932. Wspomnienia / ред. J. Wólczański. Lublin — Rzym — Lwów 1995.

(обратно)

548

Можливо, йдеться про заступника начальника слідчої частини НКДБ УРСР підполковника Гевлича.

(обратно)

549

Навпроти цього параграфа Іван Гриньох на полях своєї копії “Споминів” дописав: “Степаняк?”. Мова дійсно йде про члена Центрального проводу бандерівської ОУН Михайла Степаняка. Виписки з протоколів допитів Степаняка від 2 та 30 серпня 1945 р. про участь митрополита Андрея Шептицького та Йосифа Сліпого в переговорах бандерівського і мельниківського проводів ОУН є в архівно-слідчій справі митрополита Сліпого: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 68069, т. 2, арк. 276–280, 288–290. Очна ставка із Степаняком відбулася 18 квітня 1946 р. — див.: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 68069, т. 3, арк. 127–133 (машинопис), 134–148 (рукопис). Михайло Дмитрович Степаняк (псевдо: “Лекс”, “Сергій”, “Долишній”, “Дмитрів”, 1905–1967), за освітою юрист (магістр права з 1934 p.), свого часу належав до КПЗУ, але, ставши свідком сталінського терору в Західній Україні, у 1939 вступив до ОУН і незабаром став членом її Центрального проводу. Не погоджуючись із основною лінією ОУН Шухевича, він намагався в червні 1944 р. створити опозиційну “Народно-визвольну революційну організацію”, але 30 липня 1944 р. був поранений і захоплений чекістами. Після тривалого процесу 26 березня 1947 р. засуджений до розстрілу, але 23 червня 1947 р. вирок змінено на 25 років ув’язнення. Покарання відбував у Піщаному таборі (Карагандинська обл. Казахської РСР). Після смерти Сталіна написав кілька скарг у різні інстанції, домагаючись перегляду справи. Врешті 8 квітня 1961 р. був помилуваний Президією Верховної Ради УРСР і 12 квітня звільнений. Після звільнення разом з іншими амністованими провідниками ОУН: Василем Галасом, Василем Куком та Мироном Матвієйком — виступив із засудженням українського націоналізму. Помер 13 лютого 1967 р. в рідному с. Дзвиняч на Івано-Франківщині.

(обратно)

550

Йдеться про заступника начальника 5-го відділу НКДБ УРСР капітана Михайла Герасимовича Майорова (1918-?), що перебрав справу Сліпого. Перший допит, проведений Майоровим, датується 9 жовтня 1945 р. Від січня 1946 р. Майоров фігурує вже як начальник відділу слідчої частини НКДБ УРСР. 20 червня 1955 р. був направлений у розпорядження управління кадрів КДБ при Раді Міністрів УРСР. Дані про його подальшу службу та місцезнаходження його особової справи відсутні. У 1945–1946 pp. був нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни II ступеня та медаллю “За перемогу над Німеччиною” (дані Архівно-довідкової служби СБУ).

(обратно)

551

Цей слідчий — капітан держбезпеки Іван Іванович Дубок, заступник начальника 4-го відділення 2-го відділу НКДБ УРСР, а згодом начальник відділу слідчої частини НКДБ УРСР. Саме він вів слідство єпископа Григорія Хомишина. За свідченнями отця Петра Герилюка-Купчинського, це була людина неабиякої жорстокости: «Він хвалився мені, що вбив єпископа Г. Хомишина. На моє запитання: “Яким чином?” він відповів: “Я бив його до непритомности за кожним разом, як на моє запитання: “Чому виступаєш проти комунізму?” він відповідав: “Виступав і буду виступати”» (Архів ІІЦ, П-1-1-31, арк. 3).

(обратно)

552

Авксентій Бойчук (1888–1971) — греко-католицький священик Станиславівської єпархії, родом із с. Іване-Пусте на Тернопільщині. Закінчив Академічну гімназію у Львові, богослов’я вивчав у Станиславівській семінарії (1909–1913) та Віденському університеті (1916–1920), де захистив докторат (1916). У 1920–1939 — професор, згодом віце-ректор і ректор (1923–1945) Станиславіської семінарії, у 1930–1936 — редактор журналу “Добрий пастир”. З 1929 р. став крилошанином і близьким співробітником Станиславівського єпископа Григорія Хомишина. На початку 1940 p., щоб уникнути арешту, виїхав до Польщі та душпастирював у селах Надсяння. У 1944 р. повернувся в надії відновити семінарію в Станиславові, але в квітні (за іншими даними 24 жовтня) 1945 р. був заарештований. Утримувався спочатку в Станиславівській тюрмі, де його жорстоко катували, а згодом у Київській тюрмі, де зустрівся з митрополитом Йосифом Сліпим. У січні 1947 р. засуджений на 10 років таборів за нелегальний перехід польського кордону. Після звільнення у 1956 р. повернувся і проживав у родинному селі, де підпільно душпастирював. Помер 1 серпня 1971 р. у рідному с. Іване-Пусте. Залишив спогади з періоду першої радянської окупації: Авксентій Бойчук. Мої переживання під большевиками: 1939–1940 // На християнській ниві: Спомини. Нью-Йорк 1978, с. 105–156. Про нього див.: Юрій Савчук. О. Д-р Авксентій Бойчук: його роль та значення у вихованні семінаристів Станіславівської духовної семінарії // Нарис історії Івано-Франківської (Станіславівської) Духовної Семінарії імені Святого Священномученика Йосафата. Івано-Франківськ 2007, с. 112–121.

(обратно)

553

Рос.: “шахрайське товариство”.

(обратно)

554

Рос.: “Сідайте”.

(обратно)

555

Рос.: Ну, ми вас знищувати не будемо”.

(обратно)

556

Рос.: Ну, будемо закінчувати вже”.

(обратно)

557

Йоан (Соколов) (1877–1968) — митрополит Київський і Галицький, екзарх України у 1944–1964 pp., архимандрит Києво-Печерської лаври (до її закриття в 1961 p.). Родом із с. Дмитров Московської губернії з родини диякона, осиротів у дитинстві і був вихований у Миколо-Перервінському монастирі, закінчив Московську духовну семінарію (1896), викладав Закон Божий у гімназіях. У 1901 р. одружився і був висвячений на священика. У 1908–1912 pp. навчався в Московському археологічному інституті, в 1915 р. овдовів. Після Жовтневої революції й заборони викладання релігії в школах якийсь час працював на харчовій фабриці (до 1922) і служив в одному з храмів Москви. У 1928 р. прийняв монаший постриг, висвячений на єпископа, у 1928–1938 pp. служив вікарієм або адміністратором у Московській, Калінінській, Брянській та Вологодській єпархіях. У 1938 р. заарештований, але після усунення Єжова та перегляду справи звільнений. До початку війни жив у родичів на дачі під Москвою. Восени 1941 р. евакуювався в Ульяновськ разом з митрополитом Сергієм (Страгородським) як його духівник і був призначений архиєпископом Ульяновським; у 1946 р. став архиєпископом Ярославським та Ростовським, управляв також Костромською єпархією. 8 вересня 1943 р. брав участь у Соборі єпископів, що обрав митрополита Сергія (Страгородського) патріярхом Московським і всієї Руси. 12 лютого 1944 р. піднесений у сан митрополита, призначений митрополитом Київським і Галицьким та екзархом України. У 1964 р. звільнений на спочинок, після чого жив у Святошино біля Києва; помер 29 березня 1968 р.

(обратно)

558

Мабуть, Йосиф Сліпий натякає тут на звернення патріярха Алексія від 16 березня 1945 p., яке було адресоване “пастирям і віруючим Греко-Католицької Церкви, які проживають у західних областях Української РСР” і закликало їх приєднатися до РПЦ. Звернення було вислане на ім’я В. Молотова й опубліковане не в “Журналі Московської Патріярхії”, а у вигляді листівки, яка була видана накладом 10000 примірників і поширювалася серед вірних УГКЦ.

(обратно)

559

Владика Хомишин помер 28 грудня 1945 р. і був похований в одній із спільних табірних могил.

(обратно)

560

Єпископ Йосафат Коциловський перебував у таборі Чапаївка за 25 км від Києва (тепер Таращанський район), де й помер 17 листопада 1947 р. від запалення легенів. На прохання його співкамерника, православного єпископа, сестри Свято-Покровського православного монастиря викупили в табірної охорони тіло владики Коциловського, поховали його в с. Чапаївка й позначили місце поховання, посадивши на могилі дерево. У 1977 р. у зв’язку із знищенням цвинтаря в с. Чапаївка отець Йосафат Каваців перепоховав тлінні останки владики на Янівському цвинтарі у Львові. Органи КДБ хотіли знищити могилу, тож о. Каваців дістав дозвіл на гробівець на Янівському цвинтарі і переніс останки туди. Однак після арешту о. Каваціва у 1981 р. гробівець був конфіскований і проданий. Тому після свого звільнення в 1986 р. о. Каваців знову перепоховав останки в могилі своїх батьків на цвинтарі с. Яблунівка Стрийського p-ну. Врешті, у 1998 р. тлінні останки єп. Коциловського спочили в Стрию у церкві Благовіщення (на вул. Б. Хмельницького). Це місце поховання теж вважається тимчасовим, бо сам владика бажав, щоб його поховали в Крехові, де він постригся в ченці. Після беатифікації єп. Коциловського під час візиту папи Івана Павла II у 2001 р. передбачалося, що мощі владики будуть перенесені до Пантеону отців-мучеників, який планували збудувати в митрополичому саду собору св. Юра у Львові. Однак з огляду на перенесення осідку глави УГКЦ до Києва, реалізацію цієї ідеї відкладено. Про єп. Коциловського і справу його поховання див.: Володимир Бадяк. Наш Владика. Життя і посмертні митарства блаженного єпископа Йосафата Коциловського. Львів 2000.

(обратно)

561

В1; М: <Бо єпископ Хомишин, перевезений з тюрми до якогось інфірмаря чи шпиталя на Лукіянівці, помер, а єпископ Коциловський помер в ляґрі (1947), але пізніше, в який перемінили віллю Печерського монастиря>; А1: <Бо єпископ Хомишин, перевезений з тюрми до якогось інфірмаря чи шпиталя на Лукіянівці, помер в 1945 p., а єпископ Коциловський помер в ляґрі (1947), але пізніше, бо пізніше був арештований (1946), на який перемінили віллю Печерського монастиря біля Києва>.

(обратно)

562

Макарій (Оксіюк) (1884–1961) — церковний діяч, богослов, православний єпископ, родом з Холмщини (с. Луковисько Константинівського повіту). Закінчив Холмську семінарію (1907) та Київську духовну академію (1911), викладав у Київській духовній академії (до 1922) та Київському університеті, у 1926–1933 pp. працював у бібліотеці Української академії наук у Києві на посаді наукового працівника та викладачем історії й іноземних мов у середніх школах. У 1942 р. овдовів і був рукоположений на священника. 20 квітня 1945 р. пострижений у чернецтво і 22 квітня 1945 висвячений у Москві на єпископа Львівського і Тернопільського (1945–1951). У 1948–1951 pp. керував також Мукачівсько-Ужгородською єпархією. 15 травня 1951 р. відпущений у юрисдикцію Польської Автокефальної Православної Церкви, яку очолював як митрополит Варшавський і всієї Польщі протягом 1951–1959 pp. 9 грудня 1959 р. зрікся престолу через стан здоров’я і в травні 1960 р. виїхав на лікування до Москви. Помер 2 березня 1961 р. в Одесі.

(обратно)

563

Рос.: “виконавці”.

(обратно)

564

Йосиф (або Осип) Гірняк (1902–1979) — священик УГКЦ, педагог, родом з Коломиї. Закінчив Станиславівську гімназію, в 1924–1929 pp. навчався на гуманістичному відділі (історія та німецька мова) Львівського університету, в 1930–1931 pp. закінчив торгівельну школу і відбув бухгалтерську практику в Центробанку у Львові, у 1931–1937 pp. студіював філософію і богослов’я в Римі. У 1937 р. висвячений у Римі російським архиєпископом Олександром Євреїновим. Після свячень працював катехитом народних шкіл у Надвірній, з 1942 р. душпастирював у Королівці Кудринецького д-ту й Постолівці Гусятинського д-ту. З 1943 — професор Станиславівської духовної семінарії (викладав курс катехизму). Після ліквідації УГКЦ підпільно душпастирював, офіційно працюючи бухгалтером дитячої лікарні в Станиславові. 18 грудня 1949 р. був заарештований і 14 серпня 1950 р. засуджений Особливою нарадою при МДБ за антирадянську пропаганду на 10 років позбавлення волі. Після звільнення підпільно душпастирював, займався викладацькою діяльністю та готував нове покоління греко-католицьких священиків. Помер у 1979 р. в Яремчі.

(обратно)

565

Лат.: “Ми — ісповідники”.

(обратно)

566

Сестра Іларія належала до Згромадження сестер милосердя св. Вікентія.

(обратно)

567

Рос.: “Я маю з ним працювати, а він хворий”.

(обратно)

568

До складу трибуналу входили: підполковник юстиції Індиченко — заступник голови Воєнного трибуналу військ МВС Українського округу; майор Потькало, капітан Ходина, лейтенанти Рубан і Защитін (останній не брав участи в слуханнях). Суд тривав від 29 травня до 3 червня 1946 р. за закритими дверима. Після закінчення слідства перша особа тодішньої радянської України Микита Хрущов звернувся до Сталіна з проханням про дозвіл провести судовий процес над Йосифом Сліпим, Миколаєм Чарнецьким, Никитою Будкою та Петром Вергуном. Процес пропонувалося провести в закритому режимі й лише після його закінчення розмістити коротке повідомлення про те, що суд відбувся, а також опублікувати спеціяльну статтю про злочинну антинародну діяльність колишніх керівників УГКЦ. Сталін цю ініціятиву затвердив. Докладніше див.: Наталія Сердюк. Справа ієрархів УГКЦ (1945): документи і матеріали // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВС-КДБ 1 (2003) 287–354.

(обратно)

569

Петро Вергун (1890–1957) — греко-католицький церковний діяч, родом з м. Городка на Львівщині. У роки Першої світової війни навчався в гімназії в Перемишлі. У 1918–1920 pp. воював як підстаршина в лавах УГА. 20 квітня 1920 р. потрапив у польський полон, але незабаром утік з табору й дістався до Чехії. За допомогою митрополита Шептицького вступив до Празької духовної семінарії та УВУ, де здобув докторат із філософії. У 1927 р. повернувся до Львова, був висвячений митрополитом Андреєм Шептицьким і направлений у Німеччину для душпастирської опіки над українським заробітчанами. Водночас працював асистентом кафедри церковної історії в Берлінському університеті. У 1937 р. отримав від папи гідність прелата. 23 листопада 1940 р. папа Пій XII призначив його апостольським візитатором із правами адміністратора для українців у Німеччині. 21 червня 1945 р. заарештований органами НКВС і вивезений у СРСР. Влітку 1946 р. засуджений на сім років таборів. Після звільнення 22 червня 1952 р. перебував на засланні у селищі Ангарськ Красноярського краю, листувався з Йосифом Сліпим, який у той час перебував у домі інвалідів у Маклакові біля Єнісейська. Помер 7 лютого 1957 p., похований на березі Ангари. В червні 2001 р. під час пастирського візиту в Україну папи Івана Павла II Петра Вергуна проголошено блаженним, його мощі в липні 2004 р. перевезено в Україну. Про нього див.: Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1. Roma 2001, с. 685–746.

(обратно)

570

Йдеться про Миколу Паше-Озерського. Про нього див. прим. 334 та 369 [у електронній версії — прим. 493 та 541. — Прим. верстальника].

(обратно)

571

Рос.: “Ех, чорт з ним, нехай їде”.

(обратно)

572

А1; М: <Нагло десь пополудні>; В1: <Одного дня нагло десь, вполудне>.

(обратно)

573

Заквагон — рос. “вагон для заключенных”, вагон для ув’язнених.

(обратно)

574

Рос.: “злочинний світ”.

(обратно)

575

У Новосибірську знаходився Сибірський виправно-трудовий табір НКВС (скорочено Сиблаг), створений ще у 1929 p., коли система таборів ГУЛАГу тільки-но починала формуватися. В 1930-х pp. тут знаходився центр табірного управління цілого півдня Західно-Сибірського краю — т. зв. СИБЛОН (Сибирские лагеря особого назначения) або СИБУЛОН (Сибирское управление лагерей особого назначения). У 1934 р. СИБЛОН був включений у систему ГУЛАГу, а в 1935 р. перейменований у Сиблаг. У 1930-х роках він мав близько 50 великих таборів на території Західного Сибіру. Табірне управління знаходилося в Новосибірську (у 1933–1935 та 1937–1939 роках його тимчасово переносили до Маріїнська). У 1937 р. Західно-Сибірський край був поділений на Новосибірську обл. з центром у м. Новосибірську та Алтайський край з центром у м. Барнаулі, а в 1943–1944 pp. зі складу Новосибірської обл. виділено Кемеровську та Томську області. Підрозділи Сиблагу були розкидані по теренах теперішніх Новосибірської, Кемеровської, Томської, Омської областей, Красноярського та Алтайського країв (від Іртиша на заході до Єнісею на сході). Його ядром була смуга вздовж Транссибірської залізниці від Новосибірська до Маріїнська і далі на схід. У 1942 р. табірне управління Сиблагу було перенесено до Маріїнська (Кемеровська обл.), однак виправно-трудовий табір у Новосибірську існував у системі Сиблагу до 1960 р.

(обратно)

576

Слабосилка — місце в таборі, куди відправляли слабосильних, тобто людей, які вже цілком безсилі і падають з ніг від виснаження, голоду чи хвороби. У слабосилці їм видавали по 600 гр. хліба та використовували їх на легких ненормованих роботах. Звичайний в’язень табору за весь термін свого ув’язнення переходив через слабосилку 2–3 рази, і щоразу одужання проходило важче і важче. Після третьої слабосилки виживали тільки надзвичайно сильні та витривалі люди.

(обратно)

577

Маріїнськ — місто в Західному Сибіру, на півночі Кемеровської обл., на лівому березі річки Киї. Перші виправно-трудові табори з’явилися тут ще в середині 1920-х роках, але розквіт табірної системи припав на 1930-1940-ві, коли Маріїнськ став адміністративним центром сибірських таборів. Зокрема, 7 квітня 1942 р. був створений Сибірський виправно-трудовий табір НКВС з центром у Маріїнську. До його складу ввійшло 11 табірних відділень: Арлюкське, Антибеське, Марпромвідділення, Іжморське, Орлово-Розовське, Ново-Іванівське, Сусловське, Юргінське, Маріїнське, Баїмське та Кожуховський табірний пункт. За час існування табору через нього пройшло близько 150–200 тисяч в’язнів. У таборі було три режими утримання в’язнів: суворий, посилений та загальний. У суворому режимі утримувалися особливо небезпечні злочинці, засуджені за бандитизм, збройний напад, умисні вбивства, втечі з в’язниць тощо. Політичні злочини теж трактувалися як особливо небезпечні. В’язні суворого режиму знаходилися під посиленою охороною, використовувалися на важких роботах, а за відмову від роботи чи порушення табірного режиму їх суворо карали. Частка політичних і кримінальних елементів становила 70 % і 30 %, відповідно. Найпевніше, що саме до цього контингенту зарахували й митрополита Йосифа Сліпого. На посиленому режимі утримувалися засуджені за грабежі та інші небезпечні злочини, злодії-рецидивісти тощо, яких використовували на загальних роботах. Решта в’язнів знаходилися на загальному режимі і залучалися до адміністративно-господарської роботи в апараті табірних підрозділів, до постової та конвойної служби тощо. В’язні Сиблагу працювали на різних роботах: на ливарному заводі, в копальнях золота, на лісозаготівлях, будівництві залізниць та автомобільних доріг, в сільському господарстві, а в роки війни також і на оборонних виробництвах. У 1952 р. в Сиблагу утримувалося понад 30 тисяч в’язнів. Із середини 1950-х років Сиблаг почав поступово передавати свої підрозділи народному господарству і в липні 1960 р. був зліквідований. Після розформування таборів на їхній території були створені нові сільськогосподарські поселення, в яких половину жителів становили колишні в’язні.

(обратно)

578

До кінця не ясно, про якого саме священика говорить тут Йосиф Сліпий. Його вказівка на те, що Осадца був катехитом з Бродів, може вказувати на отця Михайла Осадцу (за “Шематизмом” Блажейовського — не Михайло, а Євген Осадца, 1889–1941), родом з Покуття, що був катехитом у Бродах та парохом Язлівчика. Однак проблема в тому, що цей священик помер ще у 1941 р. і Йосиф Сліпий не міг зустрічати його в таборі та на етапі в 1947 р. Імовірніше, що священиком, про якого згадує митрополит, був інший Михайло Осадца (1887–1951) — композитор, катехит та парох Малого Ходачкова, що на Тернопільщині. До такого висновку схиляє й те, що відомості, які подає нижче сам Йосиф Сліпий, збігаються з тим, що відомо про обставини смерти Осадци: його справді відправили в Абезь на Воркуті, де він невдовзі помер. Отець Михайло Осадца (1887–1951) був родом з с. Волощина на Бережанщині, закінчив Львівський університет, одружився і був висвячений у 1913 p., душпастирював у селах Львівщини (Задвір’я та Полоничі) та Тернопільщини (Малий Ходачків). У 1930 р. був тричі заарештований польською поліцією за протести проти пацифікації, у 1931 р. призначений ординаріятським шкільним комісаром Тернопільщини та відзначений крилошанськими відзнаками. У 1945 р. заарештований за відмову перейти на православ’я і засуджений до 10 років ув’язнення з конфіскацією майна та позбавленням прав на п’ять років. Покарання відбував спочатку на лісоповалі в Кемеровській обл., а згодом у Комі АРСР. У 1947 р. був разом з Йосифом Сліпим та Миколаєм Чарнецьким на етапі до Печори, де єпископи залишилися, а Осадцу відправили далі до Абезі. Про цей етап пише трохи далі й сам Йосиф Сліпий, згадуючи й про смерть Михайла Осадци, який помер від туберкульозу легень 14 листопада 1951 р. в Абезькій центральній лікарні. Тепер Михайло Осадца — кандидат на беатифікацію. Про нього див.: Архів місії “Постуляційний центр беатифікації та канонізації святих УГКЦ” (за спогадами доньки Віри та архівними документами); Богдан Головин. За служіння Богові, народу — смерть. Тернопіль 2007, с. 143–147.

(обратно)

579

Рос.: “Дело” — “Судова справа”.

(обратно)

580

Марія-Єлизавета (Аліція) Поппе (1884–1970) — довголітня головна настоятелька Згромадження сестер милосердя св. Вінкентія, родом з Бельгії (м. Локерен). У 1906 р. вступила до монастиря в м. Дензе (Бельгія), вічні обіти склала у 1911 р. На запрошення митрополита Андрея Шептицького в 1926 р. приїхала до Галичини, спочатку перебувала у Станиславові (1926–1929), потім у Львові (1929–1970). Померла 10 грудня 1970 р. в опінії святости.

(обратно)

581

Важко визначити, про кого саме тут іде мова, бо прізвище “Стецюк” досить поширене в Україні. Можна було б припускати, що мається на увазі Григорій Стецюк (1892–1948) — журналіст, сотник УГА, доктор політичних наук, адвокат, у 1932–1939 — головний редактор тижневика “Наш прапор” у Львові та газети для українських робітників “Вісті” у Берліні. Однак його біографічні дані (заслання в Казахстан у 1944–1948 та смерть у Галичині у 1948 р.) суперечать свідченням Йосифа Сліпого, що Стецюк перебував з ним у таборі в Маріїнську.

(обратно)

582

Афанасій (Сахаров) (1887–1962) — російський православний єпископ, рукоположений патріярхом Тихоном. Родом з Тамбовської губернії (с. Царьовка), після навчання в Московський духовній академії (1908–1912) прийняв монаший постриг під ім’ям Афанасій. У 1917 р. брав участь у Всеросійському церковному соборі, у 1920 р. став архимандритом, а в 1921 р. висвячений на єпископа Ковровського, вікарія Володимирської єпархії. У березні 1922 р. заарештований, засуджений до року ув’язнення, але амністований. У вересні 1922 знову заарештований, засуджений до дворічного заслання в Зирянський край, звільнений у січні 1925. В січні-березні 1926 — знову під арештом. З листопада 1926 — управитель Іванівської єпархії. 2 січня 1927 р. заарештований, засуджений до трьох років ув’язнення, яке відбував на Соловках. В лютому 1930 р. засланий на три роки в Туруханський край. В 1933 р. повернувся у Володимирську обл. 18 квітня 1936 заарештований, засуджений до п’яти років ув’язнення, яке відбував у Біломорсько-Балтійських таборах. Звільнений у червні 1942 p., висланий в Омську обл. 7 листопада 1943 р. знову заарештований на засланні, доставлений у Москву і в 1944 р. засуджений до восьми років ув’язнення, яке відбував у Дубравлагу. У 1947 р. отримав інвалідність за віком. Після звільнення з табору в травні 1954 утримувався у домі інвалідів у Зубовій Поляні, з березня 1955 виїхав у Тутаїв, згодом у Пєтушки. В останні роки життя очолював Богослужбово-календарну комісію при Видавництві Московської Патріярхії. Ще в 1933 вийшов з юрисдикції митрополита Сергія (Страгородського) і не визнав його обрання патріярхом, але в 1945 р. визнав нового патріярха Алексія І. Помер 28 жовтня 1962 р. Канонізований Архиєрейським собором РПЦ у серпні 2000 р. як новомученик та священно-ісповідник. Докладніше див.: Афанасий Сахаров. Даты и этапы моей жизни // Вестник русского студенческого христианского движения 81 (1966) 13–17; Житие святителя Афанасия Сахарова, епископа Ковровского, исповедника и песнописца (1887–1962). Москва 2000.

(обратно)

583

Ймовірно має бути не “Боїми”, а “Баїми”. Баїмський табірний пункт був одним з 11 табірних підрозділів у системі Сиблагу. Про Сиблаг див. прим. 390 вище [у електронній версії — прим. 575. — Прим. верстальника].

(обратно)

584

Зрабувати (діял.) — пограбувати.

(обратно)

585

Гетьман Павло Скоропадський мав сестру Єлизавету Петрівну Скоропадську (1879–1899). Докладніших відомостей про неї розшукати не вдалося, як і про її чоловіка “Степаніва”, що перебував на засланні разом з митрополитом Йосифом Сліпим. Відомо тільки, що Єлизавета померла молодою, у 20 років, і похована в трапезній церкві Гамаліївського монастиря (с. Гамаліївка на Сумщині).

(обратно)

586

Максим Горький (справжнє ім’я: Алексей Максимович Пешков, 1868–1936) — російський письменник, прозаїк, драматург, суспільний діяч, родом з Нижнього Новгорода. Намагався створити релігію без Бога на основі колективного досвіду та трудової діяльности людини, у своїй післяреволюційній публіцистиці розвивав антирелігійні та антиклерикальні мотиви, був у тісних контактах з Леніним, Сталіним та іншими лідерами СРСР. Помер при загадкових обставинах (можливо, убитий) у Горках біля Москви. Про нього див.: В. С. Барахов. Драма М. Горького: Истоки, коллизии, метаморфозы. Москва 2004; Павел Басинский. Горький. Москва 2005.

(обратно)

587

Про сестру жінки Павла Скоропадського Олександри Петрівни Дурново (1878–1952) відомостей не знайдено. Можливо, йдеться про дальшу родину (наприклад, одну з двоюрідних сестер).

(обратно)

588

Рос.: “Так, так, правильно, громадянине начальнику”.

(обратно)

589

“Оператор” — тут: хірург.

(обратно)

590

Печора (Печорлаг) — концентраційний табір у системі ГУЛАГу, що знаходився біля м. Печора (Комі АРСР) на правому березі річки Печори. Створений у 1940 р. У цьому таборі були жахливі умови утримання, що призводило до надзвичайно високої смертности в’язнів. Приміром, у 1940–1942 pp. у Печорлазі з 50 тисяч в’язнів померло 40 тисяч, за що начальника Печорлагу Г. П. Большакова було засуджено до розстрілу. У 1950 р. Північно-Печорський табір був реорганізований. Після його злиття з Севжелдорлагом був створений Печорський виправно-трудовий табір, що проіснував до 1959 р. Чисельність в’язнів у ньому доходила до 59 тисяч. Табір спеціялізувався на будівництві залізниць, будівельно-монтажних, лісозаготівельних та вантажних роботах, видобутку гравію, каменю, піску, ґрунту, обслуговував вугільну промисловість Воркути, Печорську залізницю та пароплавство. У 1959 р. табір зліквідовано. Частина табору була передана Воркутинському виправно-трудовому табору, частина перейшла у відання Управління місць ув’язнення МВС Комі АРСР.

(обратно)

591

Секатура (з арх. пол. sekatura) — переслідування, прискіпування, докучання.

(обратно)

592

Петро Табінський (1888–1948) — православний священик, знавець старослов'янської мови і літургіки. Родом з Берестечка на Волині, закінчив семінарію в Житомирі та Петроградську духовну академію, здобув ступінь кандидата богословських наук (1913), до 1917 р. викладав у духовній семінарії в Петрограді. У 1918 р. переїхав на Україну, став працювати на ниві українізації Церкви, за що єпископ Подільський Пімен (Пегов) заборонив йому служити. Викладав в Українському державному університеті в Кам’янці-Подільському, з квітня 1920 — ректор Подільської духовної семінарії. У липні 1920 виїхав до Польщі, певний час був інтернований у таборі в м. Щипйорно. Душпастирював при соборі у Володимирі-Волинському, вів активну діяльність задля українізації Православної Церкви на Волині. На початку 1927 р. призначений ректором духовної семінарії в Кременці, але вже в квітні 1930 звільнений з посади. У жовтні 1931 р. заявив про перехід до Греко-Католицької Церкви, за що митрополит Діонісій (Валединський) оголосив йому анафему. Невдовзі переїхав у Львів, де став парохом одної з церков та викладачем Богословської академії. У 1944 р. заарештований радянською владою й ув’язнений у сибірських таборах, де став об’єктом бойкоту з боку російських православних священиків через “варшавську анафему”. Помер в ув’язненні у 1948 р. Про нього див.: В. Т. Борщевич. Митрофорний протоієрей Петро Табінський // Науковий вісник Волинського національного університету. Історичні науки 11 (2008) 91–97.

(обратно)

593

Рос.: “А здохли вони?” — “Ні”. — “О, шкода!”

(обратно)

594

Кіровський (або В’ятський — до 1934 р. м. Кіров мало назву В’ятка) виправно-трудовий табір (Кіровлаг, В’ятлаг) був величезним лісозаготівельним комплексом, одним із семи “лісових” таборів у системі ГУЛАГу, розташованим на північному сході Кіровської обл. за 350 км від м. Кірова. Більшість в’язнів становили українці. Табір утворено в 1937 р. У 1938 р. біля станції “Лесная” був побудований великий лісозавод, а поряд з ним на болотистому місці — селище Лісне як центр В’ятлагу. Період “розквіту” В’ятлагу припадає на кінець 1940-х і 1950-ті роках, коли він складався з 50 окремих табірних пунктів, які були розсіяні по території в 12000 км2 і в яких утримувалося пересічно від 16 до 25 тисяч в’язнів. В’язні працювали на лісоповалах та в деревообробці. Праця була важка, бо до середини 1950-х років тут майже не було механізації. Дерева валили пилами, стоячи по пояс у снігу чи по коліна у болоті, вантажили вручну і вивозили кіньми. Довго на таких роботах не витримували навіть фізично міцні в’язні. Докладніше див.: Виктор Бердинских. История одного лагеря (Вятлаг). Москва 2001; Никита Белых. Экономика ГУЛАГа как система подневольного труда: на материалах Вятлага 1938–1953 гг. Москва 2011.

(обратно)

595

П’єтро Леоні (Pietro Leoni, за радянськими документами: Петро Ангелович Леоні, 1909–1995) — італійський єзуїт і католицький священик-місіонер, родом з Премількуоре (Італія). У 1922 р. вступив до семінарії, а в 1927 — до Товариства Ісуса, навчався в Григоріянському університеті в Римі, у 1934 р. вступив до Руської колегії, у 1939 р. висвячений на священика візантійського обряду, погодився стати католицьким місіонером на теренах СРСР. У 1941 р. прибув у СРСР як капелан італійської Туринської дивізії у складі німецьких військ, працював у військовому госпіталі та на парафії в Дніпропетровську. Навесні 1943 р. повернувся в Італію, демобілізувався і через Румунію дістався до Одеси, де залишився й після повернення радянської влади. 29 квітня 1945 р. заарештований за “антирадянську діяльність” і засуджений на 25 років таборів. Покарання відбував у Дубровлагу, Воркуті та Потьмі, де зустрічався з митрополитом Йосифом Сліпим, єпископами Миколаєм Чарнецьким та Григорієм Лакотою і іншими в’язнями сумління. Завдяки втручанню Ватикану 30 квітня 1955 р. був звільнений і повернувся до Італії. У 1959 р. виїхав до Канади, де душпастирював серед російських емігрантів у Монреалі. Помер у Монреалі 26 червня 1995 р. Залишив спогади про своє перебування в СРСР: Pietro Leoni. Spia del Vaticano. Roma 1959 (російський переклад у вид.: “Шпионы Ватикана…”. О трагическом пути священиков-миссионеров: воспоминания Пьетро Леони, обзор материалов следственних дел. Москва 2012). Про о. Петра Леоні див.: Mara Quadri, Alessandro Rondoni. Pietro Leoni. Roma 1999; Antonio Costa, Enrica Zini. La Fede e il Martirio. Padre Pietro Leoni S.J., un missionario italiano nell’inferno dei Gulag. Rimini 2001.

(обратно)

596

Хоч Іван Хома й подає це прізвище як “Купчинський”, але тут, без сумніву, йдеться про польського римо-католицького священика Йосифа Кучинського, якого згадує у своїх споминах і П’єтро Леоні, описуючи етап до Печори та свою зустріч у Кірові з єпископами Йосифом Сліпим, Миколаєм Чарнецьким і о. Михайлом Осадцою. Він виразно пише: “У Печорі обом єпископам і старому українському священикові казали висісти; о. Кучинський і я мусили їхати ще два дні” (Pietro Leoni. Spia del Vaticano. Roma 1959, c. 258–259). Очевидно, Йосиф Сліпий просто не пам’ятав точного прізвища цього священика. Він ще раз згадуватиме Й. Кучинського (цим разом вже як “Кульчинського”) у контексті свого другого ув’язнення в Мордовії, де він знову з ним зустрічався. Те, що в обох випадках ідеться про того самого священика-поляка, підтверджують і власні спогади Йосифа Кучинського, де він описує зустріч із Сліпим у таборі для віруючих у Мордовії, коли в 1961 р. митрополит знову повернувся туди після безуспішних переговорів у Києві. У своєму меморіялі до папи Івана XXIII Йосиф Сліпий теж згадує про Йосифа Кучинського як пароха в Києві й цим разом правильно відтворює його прізвище. Йосиф Кучинський (Józef Kuczyński, 1904–1982) закінчив семінарію в Польщі, з 1935 р. навчався в Католицькому інституті в Парижі, де в 1937 р. здобув докторат з канонічного права в Парижі. Після цього служив на Волині (Луцька дієцезія), керував Католицькою Акцією. З початком війни в 1941 р. Кучинський вирушив з місією на радянські території й дійшов до Житомира, але німецька влада змусила його повернутися на свою парафію. З приходом на Волинь радянських військ у 1944 р. знову відкрилася можливість місійної діяльности на теренах радянської України. Йосиф Кучинський розпочав свою місію у Красилові (серпень-грудень 1944), потім був скерований до Києва, де зорганізував місцевих поляків і клопотався про відкриття церкви, врешті дійшов аж до Дніпропетровська і там 8 січня 1945 р. був заарештований. Після слідства, що тривало рік, був засуджений на 10 років ув’язнення за “антирадянську діяльність” та нелегальний перетин кордону. Покарання відбував у таборах Воркути. По дорозі на Воркуту зустрічався з митрополитом Йосифом у пересильній тюрмі в Свердловську та їхав з ним разом цілий тиждень на етапі. Після відбуття покарання душпастирював у 1956–1958 pp. у м. Таїнча в Північному Казахстані. У 1958 р. знову засуджений на 10 років (згодом вирок зменшено до семи). Друге ув’язнення відбував у таборах Іркутської обл. та в Мордовії, де знову зустрівся з митрополитом Йосифом Сліпим. У 1966 р. о. Кучинський повернувся в Україну і до смерти душпастирював на Вінничині у містах Бар та Муровані Курилівці, де й помер 13 березня 1982 р. Кандидат на беатифікацію. Написав цінні спогади про своє життя в таборах і душпастирювання: Józef Kuczyński. Między parafią a łagrem. Paryż 1985, Warszawa 1989. У своїх спогадах о. Кучинський згадує, що тричі зустрічався з Йосифом Сліпим у таборах Іркутської обл. Про Кучинського див.: Grzegorz Konkol, SVD. Ksiądz Józef Kuczyński, więzień Workuty i Syberii. Nysa-Wierzbowiec 2002.

(обратно)

597

Абезь — селище в Комі РСР, де знаходився один з найбільших у післявоєнному СРСР санітарних таборів. Абезький табір створено в 1932 р. на правому березі р. Уса (притока Печори) біля Полярного кола. До війни спеціялізувався на лісовому та кар’єрному промислі, залізничному та дорожньому будівництві. Після війни сюди відправляли непрацездатних в’язнів, багато з яких знайшли тут смерть. Серед відомих українських в’язнів, які померли в Абезі, були Володимир Ваврик, посол УНР Іван Фещенко-Чопівський, єпископ Григорій Лакота, о. Микола Топорівський, о. Михайло Осадца та інші. Докладніше див.: Інна Федущак, Віктор Федущак. Абезь і Адак — дорога у вічність. Львів 2006.

(обратно)

598

Франц Ґробауер (Franz Joseph Grobauer, 1915–2010) — австрійський історик. У 1941 р. призваний до німецької армії, згодом прикомандирований до Військово-історичного музею у Відні. Восени 1944 р. був заарештований у Румунії, куди прибув у відрядження в музейних справах, а в грудні того ж року переданий органам безпеки радянської армії, які потрактували його як шпигуна. Зумів утекти, але в лютому 1945 р. був знову схоплений. Перебував у одиничному ув’язненні в Румунії до 1947 p., коли його засудили до 10 років таборів. Шість років відбув у ГУЛАГу. У 1953 р. був звільнений і повернувся до Австрії. В 1963 р. написав короткий спогад про зустріч з митрополитом Йосифом Сліпим у таборі в Інті. Див. газету Neues Österreich, 23.11.1963.

(обратно)

599

Рос. “обыск” — обшук.

(обратно)

600

Інтинський виправно-трудовий табір (Інталаг) — табір в системі ГУЛАГу, розташований біля селища Інта в Комі АРСР. Виділений із складу Воркутинського табору з метою розробки та експлуатації Інтинського вугільного родовища, будівництва Інтинської електростанції та організації допоміжних сільськогосподарських робіт. В’язні працювали в копальні вугілля, а також будували залізничну лінію Котлас — Воркута. Кількість в’язнів у 1943 р. становила 6,5 тисяч, у 1945 — 9,2 тисяч, а в 1948 — 18,6 тисяч чоловік. У 1948 р. табір був розформований і всі табірні підрозділи перейшли у відання Мінерального табору (Мінлаг). Збудоване в’язнями ГУЛАГу шахтарське поселення Інта з часом розрослося і в 1954 р. отримало статус міста. Докладніше див.: Н. А. Морозов, М. Б. Рогачев. ГУЛАГ в Коми АССР (20-50-е годы) // Отечественная история 2 (1995) 182–187.

(обратно)

601

Тут Сліпий має на увазі визначного релігійного і громадського діяча Мстислава (Скрипника), небожа Симона Петлюри. Мстислав (уроджений Степан Скрипник, 1898–1993) — родом з Полтави, закінчив Полтавську гімназію, в роки Першої світової війни навчався в козацькій офіцерській школі в Оренбурзі. У 1917–1921 pp. брав участь в українських визвольних змаганнях, а пізніше перебував у таборі для інтернованих у Каліші (Польща). У міжвоєнний період працював у кооперативних установах Галичини та Волині, був послом до польського сейму (з 1930), заступником бургомістра Рівного. У 1940 р. обраний заступником голови Холмської єпархіяльної ради. У травні 1942 р. в Андріївській церкві висвячений на єпископа Переяславського. Після хіротонії виїхав на Лівобережжя, відвідав українські парафії в Полтаві, брав участь у масових хрещеннях народу, висвятах священиків, виданні богослужбової літератури, допоміг у організації Полтавського єпархіяльного управління УАПЦ. У жовтні 1942 р. брав участь у підготовці об’єднавчого собору Автономної й Автокефальної Православних Церков, але був заарештований німецькими властями, вивезений до Житомира, потім до Чернігова, перед Різдвом — до Прилук і врешті до Києва. В березні 1943 р. звільнений під умовою, що не правитиме богослужень і не братиме участи в політичних акціях. У 1944 р. виїхав з України: спочатку жив у Варшаві, згодом — у Словаччині, пізніше — в Німеччині, де очолював єпархії в Гессені та Вюртемберзі. У 1947 р. виїхав до Канади і був обраний головою Української Греко-Православної Церкви як єпископ Вінніпезький і всієї Канади. У 1949 р. переїхав до США, приєднався до УПЦ в Америці єп. Богдана (Шпильки) (юрисдикція Константинопольського патріярхату). Став працювати задля об’єднання УПЦ в Америці з канонічно невизнаною УПЦ у США архиєпископа Івана (Теодоровича) (висвячений в УАПЦ, тобто т. зв. липківцями, Теодорович у 1949 р. прийняв повторне, канонічне єпископське свячення). Після об’єднавчого собору в жовтні 1950 р. став заступником Івана (Теодоровича) як митрополита УПЦ в США, а по його смерті в 1971 р. — митрополитом УПЦ у США. В серпні 1968 р. Йосиф Сліпий відвідав його в Баунд-Бруку. Наприкінці 1980-х років підтримав рух за відновлення УАПЦ в Україні, у 1990 р. відвідав Україну і був обраний першим патріярхом УАПЦ. У 1992 р. на об’єднавчому соборі УПЦ митрополита Філарета і УАПЦ був обраний патріярхом УПЦ КП, але відхилив цей вибір. Помер 11 червня 1993 р. в Канаді у м. Грімзбі. Про нього див.: А. Смирнов. Мстислав (Скрипник): громадсько-політичний і церковний діяч. 1930–1944. Київ 2008.

(обратно)

602

Василь Липківський (1864–1937) — український церковний діяч, проповідник, педагог, публіцист, письменник і перекладач богослужбової та релігійної літератури, митрополит Київський та всієї України УАПЦ (1921–1937), один з провідників руху за автокефалію УПЦ. У 1921 р. на Всеукраїнському церковному соборі, на якому була створена УАПЦ, обраний її першим митрополитом. У 1927 р. Другий Всеукраїнський церковний собор під тиском ДПУ усунув Липківського з митрополичого престолу. 22 жовтня 1937 р. він був заарештований, 20 листопада засуджений до страти трійкою при Київському управлінні НКВС і 27 листопада розстріляний. УАПЦ вшановує митрополита як святого. Про нього див.: В. Пащенко, М. Рибачук. Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський // Український історичний журнал 2–3 (1993) 48–57; Арсен Зінченко. Визволитися вірою: Життя і діяння митрополита Василя Липківського. Київ 1997.

(обратно)

603

Кип’ятилка (або кубова кімната) — приміщення, в якому встановлено куб для окропу. Кип’ятилка була в кожній житловій зоні табору. У середньому табірне відділення використовувало на добу кілька тисяч літрів окропу, по який днювальні бараків приходили кілька разів на день. Кип’ятилка працювала цілодобово й часом служила свого роду клубом для в’язнів.

(обратно)

604

Дубравлаг (Дубравне табірне управління) — комплекс таборів у Зубово-Полянському і Теньгушевському районах Мордовської АРСР, створений наказом 28 лютого 1948 р. на основі Темниковського виправно-трудового табору (Темлаг існував в системі ГУЛАГу з 25 травня 1931 р.) та дитячої колонії. У березні 1953 р. тут утримувалося 14 225 в’язнів. Після смерти Сталіна Дубравлаг, що тепер називався “Заклад ЖХ-385”, став одним з небагатьох місць у СРСР (а в 1961–1972 — єдиним), де відбували покарання політв’язні, засуджені за “особливо небезпечні державні злочини” (за статтями 64–72 КК РРФСР, аналогами яких у КК УРСР були статті 56–64: зрада Батьківщини, антирадянська агітація і пропаганда, участь в антирадянській організації тощо). За даними Прокуратури РРФСР у 1965 р. серед приблизно 10 тисяч ув’язнених у Дубравлагу було 3816 “особливо небезпечних”; у середині 1970-х — близько 500. Українців у Дубравлагу була майже половина контингенту. Більшість в’язнів становили “антирадянщики” — ті, хто на словах чи на письмі критикували радянський режим. Серед політичних в’язнів, засуджених за зраду Батьківщини, були українські повстанці ОУН-УПА та “лісові брати” з Прибалтики (арештовані ще в 1944–1945 pp., вони досиджували в Дубравлагу свої 25- і 15-літні терміни), радянські громадяни, які намагалися виїхати чи втекти з СРСР, особи, засуджені за “військові злочини” (переважно за співпрацю з нацистами під час війни), колишні чекісти, засуджені у 1953–1956 pp. за “справою Бери”, та особи, засуджені за шпигунство на користь іноземних держав. У 1960-1980-х більшість в’язнів “ЖХ-385” становили дисиденти, “самвидавники”, учасники підпільних політичних груп і гуртків, активісти національних рухів, лідери заборонених релігійних громад та інші “інакомислячі” різного спрямування. Цей комплекс таборів діє дотепер. Про Дубравлаг та умови утримання у ньому написано багато споминів політв’язнів. Див., наприклад: Анатолий Марченко. Мои показания. Самиздат 1967; Валентин Мороз. Репортаж із заповідника імені Берії. Мюнхен 1968; Леонид Ситко. Дубровлаг при Хрущеве // Новый мир 10 (1997) 142–166.

(обратно)

605

У 1950 р. єпископ Миколай Чарнецький перебував у Темниковському таборі. Термін його ув’язнення підходив до кінця, але він був удруге засуджений на 10 років. Цей термін владика не відбув до кінця. За станом здоров’я він був звільнений як інвалід у 1956 р. і повернувся до Львова.

(обратно)

606

Василь Барвінський (1888–1963) — син Олександра Барвінського (1847–1927), композитор, член Союзу українських композиторів, диригент, музичний критик і педагог. Родом з Тернополя, здобув вищу музичну освіту у Львові та Празі, був учнем Вітезслава Новака, з 1915 р. працював директором та професором Вищого музичного інституту імені М. Лисенка у Львові, керував хором, виступав з концертами. У 1930 р. Сліпий хотів запровадити в семінарії уроки музики і радився про це з Барвінським. Тоді між ними зав’язалися приятельські стосунки. У 1938 р. дістав почесний докторат від УВУ. У 1948 р. був заарештований і засуджений на 10 років виправно-трудових таборів. У в’язниці змушений був підписати документ про дозвіл на знищення всіх його музичних рукописів. Покарання відбував у Дубровлагу в Мордовії, де в 1948–1949 pp. зустрічався зі Сліпим. Після звільнення Сліпий надсилав Барвінському у табір гроші та посилки з продуктами. У 1958 р. Барвінський був звільнений і повернувся до Львова, де до кінця життя працював над відновленням своїх знищених музичних творів. Помер 9 червня 1963 р. Реабілітований у 1964 p., але його музика була заборонена в СРСР до кінця 1980-х. Про нього див.: Стефанія Павлишин. Василь Барвінський. Київ 1990; Василь Барвінський і українська музична культура. Статті та матеріали / упор. О. Смоляк. Тернопіль 1998; див. також: Володимир Барвінський. Статті. Листи. Спогади / ред.-упор. В. Грабовський. Дрогобич 2008.

(обратно)

607

Остап (або Євстахій) Станіславський — професор філософії, відбував ув’язнення разом зі Сліпим у Дубровлагу в Мордовській АРСР, де він працював у санітарній частині медиком і допомагав Сліпому. Див. про нього також вище.

(обратно)

608

Можливо, мається на увазі Петро Циганенко — вихованець Львівської духовної семінарії, висвячений у 1926 p., був священиком у Перегінську, у 1946 р. перейшов на православ’я. Докладніших даних встановити не вдалося.

(обратно)

609

Тут, імовірно, закралася помилка і мова йде про отамана Омеляна Лисняка (1882–1953) — українського військового діяча, уродженця с. Стецева на Снятинщині, що в роки Першої світової війни був капітаном (гауптманом) австрійської армії. З березня 1916 р. служив у складі Легіону УСС. У вересні 1916 р. командував першим куренем УСС, який вів кровопролитні бої проти російських військ у районі Лисоні. 30 вересня 1916 р. потрапив у полон, де перебував до 1918 р. Під час українсько-польської війни 1918–1919 pp. служив в УГА спочатку командантом Золочівської військової округи, згодом командантом 3-ї бригади УГА. В листопаді 1919 р. Лисняк з доручення Начальної команди УГА вів переговори з представниками Добровольчої армії генерала Денікіна про умови перемир’я. Після завершення визвольних змагань жив на еміграції в Чехословаччині, згодом — у Австрії, був діячем УВО. У 1946 р. був заарештований органами НКВС. Дані про його подальшу долю дуже скупі. За одними даними, він загинув у таборах, за іншими даними, був звільнений після смерти Сталіна й повернувся до Відня, де й помер. Якщо Сліпий справді говорить про Омеляна Лисняка, то його свідчення допомагають заповнити прогалину в біографії отамана і вказують на те, що він відбував ув’язнення у таборах Потьми.

(обратно)

610

Можливо, мається на увазі Любомир Якимович, який згодом залишив спогади про зустріч з митрополитом у восьмому табірному пункті, де працював лікарем: Любомир Якимович. Йосиф Сліпий: яким я його пам’ятаю // За вільну Україну 19.VI.1991.

(обратно)

611

Йожеф Міндсенті (József Mindszenty, ім’я при народженні: Йожеф Пегм, József Pehm, 1892–1975) — видатний угорський релігійний та політичний діяч, кардинал, архиєпископ Естерґома та примас Угорщини, активний противник фашизму та комунізму. Родом із с. Міндсент у Західній Угорщині, від якого взяв собі в 1941 р. нове прізвище Міндсенті. У 1915 р. після закінчення семінарії був висвячений на священика. У 1919 р. заарештований угорськими комуністами, але через два місяці, з падінням Угорської Радянської Республіки, звільнений. У міжвоєнний період працював як парафіяльний священик на селі. 4 березня 1944 р. папа Пій XII призначив його єпископом Веспрема. У жовтні 1944 р. Міндсенті виступив з антифашистською заявою, за що був кинутий у тюрму і звільнений тільки після завершення війни. Після звільнення 16 вересня 1945 р. був призначений архиєпископом Естерґома та примасом Угорщини, а через півроку — кардиналом-священиком ротонди св. Стефана. У 1948 р. заарештований комуністичною владою за активну діяльність в обороні Католицької Церкви і засуджений до пожиттєвого ув’язнення. З початком Угорської революції 1956 р. був звільнений і став активним учасником революційних подій. Після придушення повстання знайшов притулок в американському посольстві в Будапешті, де прожив 15 років. 28 вересня 1971 Павло VI домовився з угорською владою, щоб Міндсенті дозволили виїхати до Відня. Як радикальний консерватор, особа якого ускладнювала відносини між Ватиканом і СРСР та Угорщиною, був 6 лютого 1974 р. усунутий з посади примаса Угорщини. Восени 1974 р. видав свої “Спомини” (József Mindszenty. Memoirs. New York 1974). Помер у Відні 6 травня 1975 р. На даний час триває процес його беатифікації. Про нього див.: Stephen К. Swift. The Cardinal’s Story: The Life and Work of Jozsef Cardinal Mindszenty. New York 1949, 2010; А. С. Стыкалин. Кардинал Миндсенти // Вопросы истории 7 (2013) 38–58.

(обратно)

612

Нестор (Анісімов) (1885–1962) — архиєрей РПЦ, був місіонером на Камчатці, у 1916 р. призначений єпископом Камчатським та Петропавловським, у 1933 — архиєпископом, у 1946 — митрополитом Харбіну та Манчжурії та екзархом Східної Азії. Заарештований у Харбіні 14 червня 1948 р. і засуджений радянським судом до восьми років ув’язнення. Строк відбував у таборі в селищі Явас (Мордовська АРСР), де й зустрічався з митрополитом Йосифом Сліпим. Після звільнення у 1956 р. був призначений митрополитом Новосибірським та Барнаульським, у вересні 1958 р. вийшов на спочинок, але вже в грудні 1958 р. призначений митрополитом Кіровоградським і Миколаївським Українського екзархату РПЦ. Помер 4 листопада 1962 р. Про нього див.: А. К. Караулов. Митрополит Нестор. Камчатский миссионер. 1885–1962. Петропавловск-Камчатский 2000.

(обратно)

613

В УГКЦ на той час було три священики з родини Лисків: два брати Володимир та Микола і син Володимира Лиска — Роман Лиско, проголошений блаженним у 2001 р. Тут, найпевніше, йдеться про Володимира Лиска, бо його брат Микола Лиско (1877–1971) був у той час на еміграції, а його небіж Роман Лиско (1914–1949) помер від тортур під час слідства у 1949 р. Володимир Лиско (1882–1964) — родом з Кам’янки-Струмилової, з багатодітної селянської родини, закінчив гімназію у Львові, навчався на богословському факультеті Львівського університету та в університеті в Інсбруку, де захистив докторат. 30 січня 1910 р. був висвячений на священика. У 1910–1913 pp. працював сотрудником в Олеську, у 1913–1921 — завідателем у Городку, а з 1921 — парохом містечка Сасів на Золочівщині; з 1936 р. був деканом Золочівського д-ту. Поряд із душпастирською працею провадив активну громадську та просвітницьку діяльність. За проголошення ЗУНР у Городку відсидів сім місяців у концтаборі в Домб’ї. У 1945 р. заарештований за відмову перейти на православ’я, через вісім місяців звільнений. 22 жовтня 1948 р. заарештований повторно, засуджений на 10 років таборів. У березні 1955 р. звільнений. Повернувшись з ув’язнення важкохворим, не переставав працювати науково, написав кілька розвідок та спомини (Без зерна неправди: Спомини отця-декана Володимира Лиска / упор. Л. Купчик. Львів 1999). Помер 19 вересня 1964 р. у Винниках біля Львова. Докладніше див.: Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1. Roma 2001, с. 629–642; Лідія Купчик. Роман Лиско: Блаженний Слуга Бога та вірний син України. Львів 2007.

(обратно)

614

Можливо, йдеться про Сильвестра Леонаса (Silvestras Leonas, 1894–1959) — юриста, полковника литовської армії (з 1936), що в 1938–1939 pp. був міністром внутрішніх справ Литви. Двічі заарештовувався НКВС — у 1940 та 1944 р. Після другого арешту був засуджений на 10 років ув’язнення. Покарання відбував у Комі АРСР, потім в Іркутській обл. В 1956 р. повернувся до Литви. Помер у Каунасі 17 листопада 1959 р. Йосиф Сліпий міг зустріти Сильвестра Леонаса в Інтинському таборі Комі АРСР.

(обратно)

615

“Малолєтка” (або “краткосрочник”) — злодій-початківець, часто неповнолітній, з коротким терміном ув’язнення.

(обратно)

616

Здеправований — аморальний, беззаконний.

(обратно)

617

Йосип Шмульович Бухбіндер (1908–1993) — родом з м. Черняхів на Житомирщині, навчався в місцевій єврейській школі робітничої молоді, працював у шевській майстерні. Закінчив Одеський єврейський педтехнікум і працював учителем єврейської мови та літератури у м. Кам’янці-Подільському. З 1929 р. служив у Червоній армії, але через хворобу комісований і знятий з військового обліку. У 1935 р. закінчив історичний факультет єврейського сектора Київського педінституту. Активною літературною діяльністю займався до 1941 р. В серпні цього ж року був евакуйований до м. Уфи. Повернувся до Києва, але після розгрому Єврейського антифашистського комітету в 1948 р. підпав під репресії. 20 квітня 1951 р. в нього проведено обшук, реквізовано готовий до друку рукопис. Перебував у спецв’язниці, згодом переведений до Лук’янівської тюрми. Засуджений за націоналістичну діяльність на 10 років таборів. Відбував покарання в с. Кінгір неподалік Джезказгана. В лютому 1957 р. повернувся до Києва, повернувся до літературної діяльности. Опублікував збірки “Останній сніг” (1964), “Дорога життя” (1966), “Між хвилями” (1970), “Ясними очима” (1975), “Тобі, мій друг” (1980), “Світлий погляд” (1981), “Близька далечінь” (1984, 1987, 1988), а також спогади “Сторінки мого життя. Документальна повість”, що друкувалися в журналі “Київ” у 1988–1993 pp. Див. також його спогад про Йосифа Сліпого: Й. Бухбіндер. Співкамерник: Спогад письменника про знайомство з Й. Сліпим // Літературна Україна 23.VII.1992, с. 6. Докладніше про Бухбіндера див.: Документи з архівної кримінальної справи Й. Бухбіндера // З архівів ВУЧК — ГПУ — НКВД — КГБ 3–4 (1998) 225–277; П. Осадчук. Мій друг Бухбіндер // Там само, с. 357–363.

(обратно)

618

Жарґон — тут: мова їдиш.

(обратно)

619

Див., наприклад: Й. Бухбіндер. Блудний син // З трудів і днів Максима Рильського: вірші, поеми, переклади, спогади, документи. Київ 2009.

(обратно)

620

Звинний (з пол. zwinny) — меткий, спритний, викрутний.

(обратно)

621

Іван Зятик, ЧНІ (1899–1952) — священик-редемпторист, родом з с. Одрехова біля Сяніка. Закінчив Сяніцьку гімназію та семінарію в Перемишлі і в 1923 р. був висвячений єпископом Йосафатом Коциловським, у 1923–1925 pp. працював катехитом та душпастирював при кафедрі в Перемишлі та на парафії в с. Ростока; у 1925–1935 pp. був професором Перемиської семінарії, у 1935 р. вступив до Чину Найсвятішого Ізбавителя і в 1939 р. склав вічні обіти. Під час німецької окупації виконував обов’язки ігумена монастиря спочатку в Тернополі (1941–1942), потім у Збоїщах коло Львова (1944–1946). Після закриття монастиря у Збоїщах жив у монастирі в Голоску (1946–1948), а з 1948 — в Уневі. Увесь повоєнний час Зятик виконував обов’язки вікарія протоігумена Йосифа де Вохта. У 1948 р. де Вохт змушений був виїхати з СРСР до Бельгії і передав Івану Зятикові свої повноваження протоігумена та генерального вікарія УГКЦ. 5 січня 1950 р. Зятик був заарештований і провів два роки в тюрмах Золочева, Львова та Києва. У 1951 р. засуджений на 10 років таборів (за “антирадянську діяльність” та “шпигунство на користь Ватикану”) і вивезений в Озерлаг (м. Братськ, Іркутська обл.). Помер після жорстоких катувань у в’язничному шпиталі 17 травня 1952 р. Беатифікований 27 червня 2001 р. папою Іваном Павлом II. Про нього див.: Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 2. Roma 2001, с. 1067–1116; Михайло Бубній. Отець Іван Зятик // Редемптористи. Дев’яносто літ в Україні (1913–2003) / упор. Я. Приріз. Львів 2003, с. 128–137.

(обратно)

622

Дмитро Семчишин (1895–1966) — греко-католицький священик Львівської архиєпархії, що у 1946 р. перейшов на православ’я. Родом із с. Полонична на Радехівщині, здобув вищу богословську освіту, проживав і служив у Львові. У 1945 р. був заарештований органами МДБ, але на прохання Г. Костельника звільнений. 8-10 березня 1946 р. брав участь у Львівському “соборі” як голова Мандатної комісії. Після переходу на православ’я служив настоятелем собору св. Юра, з 1948 — настоятелем Успенської церкви у Львові, з 1953 — благочинним міста Львова. Помер 8 січня 1966 р.

(обратно)

623

Іван Кіт (1911–1997) — священик та громадський діяч, родом із с. Звертів Жовківського повіту. Закінчив Львівську гімназію та духовну семінарію в Перемишлі, висвячений у травні 1935 р. Душпастирював у селах Стефкове (1935–1937) та Лупкове (1837–1946) Ліського повіту. У 1946 p., рятуючись від арешту, таємно перейшов чехословацький кордон. Після кількох місяців душпастирства в с. Кечківці в Чехословачині був заарештований, але зумів утекти і перейти до Німеччини (в англійську окупаційну зону), де душпастирював до 1948 p., опікувався біженцями в Любеку, Нойштадті та Кілі. На прохання владики Івана Бучка у 1948 р. переїхав до Бельгії, де душпастирював у Тразені (1948–1950), Шарлеруа (1950–1964, 1971–1997), Лувені (1964–1971). Після звільнення митрополита Йосифа активно підтримував його ідеї. У 1975 р. Йосиф Сліпий призначив його почесним крилошанином, а в 1978 — підніс до гідности митрофорного протоєрея. Отець Іван Кіт брав активну участь у громадському житті, був щедрим меценатом українських інституцій. Перед смертю двічі побував в Україні (1993, 1995). Помер 21 січня 1997 р. в Шарлеруа. Залишив після себе впорядкований архів та багату епістолярну спадщину. Про нього див.: Михайло Димид. Отець Іван. Христовий воїн на чужині. Львів 2008.

(обратно)

624

Маркіян Дзерович (1899–1967) — лікар-інтерніст та бальнеолог, український громадський і релігійний діяч, публіцист. Родом зі Львова, із змішаної українсько-німецької родини, у 1924 р. закінчив медичний факультет Краківського університету, медичну практику у внутрішній медицині проходив в університетських клініках Кракова та Відня, з 1927 р. вів приватну медичну практику у Львові, влітку працював як лікар-бальнеолог у Щавниці на півдні Польщі; також кілька годин на тиждень присвячував на безоплатну працю в Народній лічниці у Львові. У 1931–1939 pp. був президентом Генерального інституту Католицької акції. Під його редакцією виходила низка католицьких видань на виховні та суспільні теми. У 1937 р. намагався переконати єпископа Григорія Хомишина в потребі союзу Церкви з українським націоналізмом та створенні “християнського націоналізму”. За першої радянської окупації в 1939 р. призначений директором курортів Косів-Кути з дорученням створити більший курортний центр для лікування хвороб дихальних шляхів та алергічних недуг. Однак уже в 1940 p., рятуючись від репресій, виїхав до Відня, де продовжував лікарську працю та громадську діяльність при церкві св. Варвари. У 1945 р. заарештований у Відні радянськими органами безпеки, провів 10 років у таборах. У квітні 1955 р. повернувся до Відня, де продовжував лікарську практику та громадську діяльність. У 1963 р. отримав від папи Івана XXIII орден св. Григорія Великого як відзнаку за довголітню працю в християнському католицькому русі. Помер у Відні 30 січня 1967 р. Про нього див.: Роман Осінчук. Маркіян Дзерович // Лікарський вісник 45 (1967) 46–49.

(обратно)

625

Ґолда Меїр (1898–1978) — єврейська політична і державна діячка, міністр праці й соціяльного забезпечення (1949–1958), міністр закордонних справ (1958–1966), прем’єр-міністр Ізраїля (1969–1974). У червні 1948 р. була призначена першим послом новоствореної держави Ізраїль у СРСР і займала цей пост до березня 1949. Залишила спогади: Golda Meir. My Life. New York 1975 (рос. переклад: Гольда Меир. Моя жизнь. Чимкент 1997). Про її місію в Москві див.: Yossi Goldstein. Doomed to Fail: Golda Meir's Mission to Moscow // The Israel Journal of Foreign Affairs 5 (3) (2011) 131–141; 6 (1) (2012) 99-110.

(обратно)

626

Маркіян Дзерович у 1931–1940 pp. очолював Генеральний інститут Католицької акції в Галичині (цей Інститут, хоч був заснований у 1931 p., почав активно працювати тільки в 1933).

(обратно)

627

М; B1; А1: <8-літній засуд>.

(обратно)

628

Нестор Анісімов (1885–1962). Про нього див. прим. 418 вище [у електронній версії — прим. 612. — Прим. верстальника].

(обратно)

629

Рос.: “Главное Управление Лагерей” — Головне управління таборів.

(обратно)

630

М, B1; А1: <прохав о поміч ані о полегші>.

(обратно)

631

Рос.: “Нічого в нього немає”.

(обратно)

632

Тут, очевидно, йдеться про Державний плановий комітет СРСР, що виконував функції загальнодержавного планування розвитку народного господарства. У 1942–1949 pp. його головою був провідний учений-економіст, академік Микола Вознесенський (1903–1950), який у 1949 р. став жертвою сталінських репресій у контексті так званої “Ленінградської справи”, за допомогою якої були зліквідовані більшість представників Ленінградського угруповання в партії та уряді. Микола Вознесенський був ключовою фігурою у цьому процесі, в якому проходило близько 2000 осіб. У березні 1949 р. його зняли з державних постів, вивели з Політбюро СРСР, у вересні — зі складу ЦК ВКП(б), а 27 жовтня 1949 р. заарештували. 30 вересня 1950 р. він був засуджений до страти і 1 жовтня 1950 р. розстріляний. Разом з ним підпали під репресії усі його родичі (145 чоловік). Його рідний брат, міністр освіти РРФСР Олександр Вознесенський (1898–1950), та його сестра Марія (1901–1950) теж були розстріляні, а інші члени родини засуджені на різні терміни ув’язнення. Після смерти Сталіна, у 1953–1954 pp., всі вони були реабілітовані. Ці факти важко узгодити з тим, що пише Сліпий у своїх “Споминах”, бо брат Вознесенського не мав стосунку до Державного Ермітажу в Ленінграді, а був економістом. Розстріляний у 1950 p., він не міг перебувати з Йосифом Сліпим у таборі в 1953 р. З іншого боку, твердження Йосифа Сліпого не узгоджуються з реальними фактами з історії Ермітажу, де директором у 1934–1951 pp. був відомий вірменський сходознавець, академік Йосиф Абгарович Орбелі (1887–1961), який не мав кревних зв’язків із Миколою Вознесенським і не був репресований. Отже, питання про те, кого саме мав тут на увазі Йосиф Сліпий, лишається відкритим.

(обратно)

633

Рос.: “Ви — незвичайний в’язень”.

(обратно)

634

Остап Станіславський детально описав цей допит у своїх споминах і подав певні здогади про мету цих перевірок. За його словами, комісія приїхала до табору 15 травня 1953 p., тобто кілька тижнів після того, як митрополита вивезли з цього табірного пункту. На його думку, ця “велика комісія” була з Києва і, за всіма ознаками, вона була надзвичайна й мала особливі доручення від центральної влади. Хоч з мовного погляду вона мала мішаний російсько-український характер, Станіславський був переконаний, що в національному складі вона була “українська” — такий висновок він робив із змісту питань на допитах. За свідченнями Станіславського, комісія із семи офіцерів (переважно полковників) мала за мету виразно скласти собі характеристику Сліпого, пізнати не лише соціяльні аспекти його портрета, а й прикмети його розуму й душі. Вони цікавилися його ставленням до народу, вірних митрополії і чужих, а також думкою останніх про нього. Поза тим вони цікавились найменшими деталями його поведінки, наприклад, чи отримує Сліпий посилки, чи ділиться ними із співв’язнями тощо. Див.: Остап Станіславський. Митрополит у неволі (З недавнього минулого) // Календар “Світла” на 1961 рік. Торонто 1961, с. 89–101.

(обратно)

635

Особу цього генерала важко визначити, оскільки прізвище “Жуков” надзвичайно поширене; до того ж, Сліпий у своїх “Споминах” майже ніколи не вказує імен, а тільки прізвища. Можемо припустити, що це міг бути генерал-лейтенант (з 1945) Юрій (Георгій) Сергійович Жуков (1907–1978), що з лютого 1930 р. працював у радянських органах держбезпеки у Смоленську, Москві, Новосибірську, Магадані, а тоді знову в Москві. У 1953 р. він очолював 8-й відділ 2-го головного управління МВС СРСР, що займалося зовнішньою політичною та військовою розвідкою. У березні 1953 p., після реорганізації цього управління, Жуков став начальником 2-го відділу 4-го управління МВС. Після арешту й страти Берії Жуков недовго втримався на цій посаді, потрапивши у жорна чисток: 28 жовтня 1954 р. він був звільнений з усіх посад “за фактами дискредитації”, а 23 листопада постановою Ради Міністрів СРСР позбавлений звання генерала-лейтенанта. З 1956 р. до середини 1970-х працював директором столичного готелю “Турист”. Єдиний факт, який не зовсім узгоджується із розповіддю Сліпого про цього генерала Жукова, — це його вік: Сліпий каже, що Жуков мав приблизно 60 років, тоді як Юрій Жуков був набагато молодший і мав усього 46. Отож, питання про особу “генерала Жукова” слід поки що залишити відкритим.

(обратно)

636

Тихон (Бєллавін) (1865–1925) — патріярх РПЦ у 1918–1925 pp. Родом з Псковської губернії, з родини священика, закінчив Псковську духовну семінарію та Петербурзьку духовну академію, у 1891 р. прийняв монаший постриг, з 1892 р. працював інспектором, згодом ректором Холмської духовної семінарії. У 1897 р. висвячений на єпископа Люблінського, вікарія Холмсько-Варшавської єпархії. У 1898–1907 pp. служив у Північній Америці як єпископ (з 1905 — архиєпископ) Алеутський та Аляскінський, у 1907–1913 — архиєпископ Ярославський і Ростовський, у 1913–1917 — архиєпископ Віденський і Литовський. У 1918 р. обраний патріярхом РПЦ на Всеросійському церковному соборі (шляхом жеребкування). У 1922 р. взятий під арешт за виступи проти більшовиків, утримувався в Донському монастирі. У 1923 р. просив радянську владу про помилування і був звільнений з-під арешту. Помер 7 квітня 1925 p., похований у Донському монастирі. Канонізований Архиєрейським собором РПЦ у 1989 р. Про нього див.: А. Рождественский. Святой Тихон, патриарх всея Руси. Москва 1926; М. И. Вострышев. Божий избранник: Крестный путь Святителя Тихона, Патриарха Московского и всея Руси. Москва 1990; Патриарх Тихон и история русской церковной смуты / укл. М. Е. Губонин. Санкт-Петербург 1994.

(обратно)

637

Англ.: Британський музей (у Лондоні).

(обратно)

638

Лат.: стан, що існував раніше (до певного моменту).

(обратно)

639

Нестор Анісімов (1885–1962). Про нього див. прим. 418 вище [у електронній версії — прим. 612. — Прим. верстальника].

(обратно)

640

Микола (Ярушевич) (1891–1961) — православний архиєрей, родом з Литви (м. Каунас/Ковно). Виходець з родини білоруського священика, закінчив Петроградську духовну академію, у 1914 прийняв постриг і був висвячений на священика. У 1914–1915 pp. душпастирював на фронті, але через хворобу повернувся в Санкт-Петербурзьку духовну академію, де в 1917 р. захистив дисертацію. У 1918–1922 pp. душпастирював у Петергофі та Петрограді. У 1922 р. висвячений на єпископа Петергофського, вікарія Петроградської єпархії. У 1923–1926 pp. перебував на засланні у селищі Усть-Кулом Зирянського краю. У 1926 р. повернувся на Петергофську кафедру. З 1935 — архиєпископ Петергофський. У 1940 р. призначений архиєпископом Волинським і Луцьким, екзархом західних областей України та Білоруси. З 15 липня 1941 — митрополит Київський і Галицький, екзарх України. З 1943 — постійний член Священного Синоду, з 1944 — митрополит Крутицький і Коломенський. У 1946–1961 pp. був першим головою Відділу зовнішніх відносин Московської патріярхії, брав участь у низці міжнародних заходів на захист миру. 19 вересня 1961 р. на вимогу голови Ради у справах РПЦ Володимира Куроєдова звільнений на спочинок Священним Синодом РПЦ. Помер від інфаркту у Боткінській лікарні 13 грудня 1961 р. у загадкових обставинах (є підозра, що він був убитий). Про нього див.: Златоуст XX века. Митрополит Николай (Ярушевич) в воспоминаниях современников. Санкт-Петербург 2003; Василий Кривошеин. Две встречи: Митрополит Николай (Ярушевич). Митрополит Никодим (Ротов). Санкт-Петербург 2003.

(обратно)

641

Госстрах (букв.: державне страхування) — союзно-республіканська система органів державного страхування в СРСР, що перебувала у віданні Міністерства фінансів СРСР. Тут, очевидно, мається на увазі Головне управління державного страхування СРСР.

(обратно)

642

Рос.: “Ні. Це державний жах”.

(обратно)

643

Берія був заарештований 26 червня 1953 і розстріляний 23 грудня 1953 р.

(обратно)

644

Фелікс Верцінський (Feliks Wierciński, 1858–1940) — єзуїт-місіонер, народився в м. Пуцьк (у той час — Путціґ у Східній Пруссії), у 1877 р. закінчив гімназію в Нойшадті, у 1878 р. вступив до Товариства Ісуса в Старому Селі, вчився в Німецькій колегії (Colegium Germanicum) у Римі, у 1885 р. висвячений на священика, душпастирював у Сілезії (м. Катовиці), згодом був духівником у Вроцлаві, у 1887–1903 — адміністратор у провінції Ганновер, у 1904–1911 — на місії в Росії. У 1903 р. прибув до Москви як бібліотекар барона Кессенбурґа і протягом кількох років (1903–1905) займався науковою працею. У 1905 p., після указу Миколи II про віротерпимість, почав активну місійну діяльність у Москві. У 1905 р. заснував жіноче Згромадження Пресвятої Родини, що деякий час діяло у Сант-Перербурзі; у 1907–1911 pp. виконував обов’язки вікарія церкви свв. апостолів Петра і Павла в Москві та віце-декана Москви. Після 1911 р. працював серед католиків у Данії та Німеччині, у 1924–1938 — в Естонії, а потім — у Румунії. Докладніше див.: Bronisław Czaplicki. Jesuici w Rosji na początku XX w. // Śląskie Studia Historyczno-Teologiczne 39 (1) (2006) 136-164.

(обратно)

645

Вільгельм Франц фон Габсбурґ-Лотрінґен, він же Василь Вишиваний (Wilhelm Franz von Habsburg-Lothringen, 1895–1948) — австрійський ерцгерцог з роду Габсбурґів-Лотаринзьких, член імператорської сім’ї, український військовий та політичний діяч, поет. Народився в Істрії (м. Пула в теперішній Хорватії). Військову справу опановував у Відні та Вінер-Нойштадті. В цей період зацікавився українською культурою: вивчав українську мову та історію, читав українських письменників, подорожував Карпатами. З 1916 — член парламенту, де налагодив контакти з українськими політичними діячами. Вважався претендентом на український трон у випадку створення української держави під протекторатом Австрії та Німеччини. Після Берестейського миру 1918 р. став полковником Легіону УСС, де мав велику популярність і отримав від вояків ім’я Василя Вишиваного. У 1918–1921 pp. співпрацював з Директорією, у 1921–1947 pp. жив у Франції, Іспанії, Відні, займався бізнесом та літературною діяльністю, регулярно дописував до віденського журналу “Соборна Україна” та інших українських видань в діяспорі, мав спорадичні контакти з діячами ОУН, через що потрапив у поле зору радянської розвідки і став жертвою репресій під час радянської окупації Відня (1944–1947). У 1947 р. заарештований і звинувачений у шпигунській діяльності та зв’язках з ОУН. Помер під час слідства у Лук’янівській тюрмі від туберкульозу легень 18 серпня 1948 р. Про нього див.: Ю. Терещенко, Т. Осташко. Український патріот із династії Габсбургів. Київ 2011; Thimoty Snyder. The Red Prince: The Secret Lives of a Habsburg Archduke. New York 2008.

(обратно)

646

Йосиф Сліпий прибув у Маклаково 21 серпня 1953 р. (ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67829, т. 1, арк. 57). Селище Маклаково (населення в 1959 р. — понад 13 тисяч чоловік) знаходилося на лівому березі Єнісею недалеко від гирла Ангари й підпорядковувалося Єнісейській міській раді; було одним із центрів лісової промисловости Красноярського краю (там діяв деревообробний комбінат та лісоперевалочна база). У 1975 р. на його основі створено місто Лісосибірськ (за рахунок приєднання до нього селища Новомаклаково, а в 1989 р. також і Новоєнісейська).

(обратно)

647

Текст листа див. у вид.: І пізнаєте правду, док. № 1, с. 85–86.

(обратно)

648

Перший том “Історії” Сліпий у 1954 або 1955 р. вислав посилкою разом з продуктами о. Степану Ратичу у м. В’яземськ Хабаровського краю; другий том був висланий у 1956 р. Сліпий просив о. Ратича переписати рукопис і копію зберігати в себе. Йосиф Сліпий також просив о. Ратича по можливості ознайомити з “Історією” священиків Івана Пасіку, Костя Левицького та інших з метою отримати від них відгук на працю. Оригінал рукопису Степан Ратич мав переслати до Львова крилошанину Адріяну Зафійовському, а той мав зробити з нього машинопис і зберігати в бібліотеці. Ратич передав два томи рукопису Зафійовському на Україну через ігумена ЧСВВ Михайла Борсу.

(обратно)

649

Євдокія Бич, її син Михайло Бич та їхня родичка Зиновія Пужак, що жили в Маклакові, були довіреними особами та кур’єрами митрополита Сліпого. Завдяки своїм родинним та особистим контактам вони допомагали митрополитові переправляти тексти “Історії” священикам на засланні в Сибіру (Степану Ратичу, Івану Пасіці) та в Україну (Марії Наконечній, сестрі Меланії Куцині та іншим).

(обратно)

650

Ілля Блавацький (1911–1988) — священик Перемиської єпархії, родом із с. Стронятин на Львівщині. Висвячений у 1935 p., до війни душпастирював у с. Турка (1935–1937) та м. Рава-Руська (1937–1939). Під час Другої світової війни керував Українським допомоговим комітетом. Після арешту єрархів УГКЦ о. Гавриїл Костельник пропонував органам НКДБ Іллю Блавацького як можливого кандидата в члени Ініціятивної групи для “возз’єднання” УГКЦ з РПЦ, через що Блавацький став об’єктом пильної уваги НКДБ і його щомісяця (від 29 квітня до 15 вересня 1945) викликали до НКДБ й намовляли приєднатися до Ініціятивної групи. У вересні 1945 р. він був заарештований і засуджений за антирадянську діяльність на 10 років таборів і п’ять років позбавлення громадянських прав з конфіскацією майна. Покарання відбував на каменоломні у м. Сталіно (тепер Донецьк), в таборах на Уралі та в Казахстані. Після звільнення в жовтні 1954 р. перебував на спецпоселенні у Красноярську, де жив разом із родиною, працював вантажником і підпільно душпастирював. Належав до числа найдовіреніших священиків митрополита Й. Сліпого, який перебував тоді на засланні в Маклакові. Митрополит передавав через нього свої послання та копії своєї “Історії вселенської Церкви на Україні”, а в 1957 р. іменував його адміністратором Центрального Сибіру з осідком у м. Красноярськ. У квітні 1958 р. Ілля Блавацький був затриманий на вокзалі в Красноярську із 4-м томом “Історії” Йосифа Сліпого. Проходив за тою самою справою, що й митрополит, і був засуджений на чотири роки таборів. Після звільнення не дістав дозволу повернутися в Галичину; оселився у м. Шаргород Вінницької обл., де й помер 23 листопада 1988 р. У 1993 році перепохований у рідному селі Стронятин Жовківського p-ну Львівської обл. (біографічну інформацію про Іллю Блавацького люб’язно надав о. Богдан Прах).

(обратно)

651

Влітку 1956 р. Сліпий передав Михайлові Бичу третій том “Історії”, щоб той відвіз його Іллі Блавацькому до Красноярська, а Блавацький мав переправити цей том у Хабаровський край Степану Ратичу, що він і зробив через зв’язкового, Ратичевого зятя греко-католика Євгена Кравчука. Влітку 1957 р. Сліпий передав Михайлу Бичу четвертий том “Історії”, але той не відвіз рукопис відразу й невдовзі загинув у автокатастрофі. Після цього Сліпий забрав цей том назад для поправок та доповнень і в лютому 1958 р. попросив Євдокію Бич, щоб її невістка Анна Шеретько (дружина Михайла Бича) відвезла рукопис Іллі Блавацькому в Красноярськ, що та і зробила у березні 1958 р. Блавацький мав передати цей том Степанові Ратичу на вокзалі в Красноярську 6 червня 1958 p., але потрапив у пастку і був схоплений при спробі передачі. П’ятий том Сліпий віддав Євдокії Бич на зберігання перед своєю поїздкою на лікування у Красноярськ у червні 1958 p.; цей том був вилучений у неї під час обшуку в день арешту митрополита Сліпого 19 червня 1958 р. Шостий том “Історії” (незавершений) знаходився у Сліпого і був вилучений при арешті.

Йосиф Сліпий старався пересилати рукописи своєї “Історії” як в Україну, так і іншим священикам на засланнях. Наприклад, улітку 1957 р. Сліпий передав Михайлові Бичу разом з листами один том “Історії”. Той передав його своїй родичці Зиновії Федорівні Пужак, що проживала на Далекому Сході, а вона перевезла рукопис на Далекий Схід і віддала о. Іванові Пасіці. Також у вересні 1957 p., коли Сліпий їздив на лікування в Красноярськ, він мав у готелі “Север” дві особисті зустрічі з Іллею Блавацьким і дав йому адреси своєї племінниці Марії Наконечної та сестри Меланії Куцини, щоб він по можливості переправляв їм послання та рукописи “Історії”. Коли у 1957 р. до Сліпого навідалася сестра-служебниця Ольга Кучерська з Козачинська Красноярського краю і сказала, що їде додому в Україну, то Сліпий передав їй чернетки своїх записів до “Історії”, щоб вона завезла їх до Львова.

(обратно)

652

Рос.: “Так, злочинність зростає”.

(обратно)

653

Рос.: “Потрібно, опіюм”.

(обратно)

654

Ці колекції тепер зберігаються в Державному природознавчому музеї у Львові. Серед них дві скриньки мотилів та комах, сорока, горностай, летюча білка та ін. Фотографії деяких із цих експонатів див. у книзі: І пізнаєте правду, с. 254–259.

(обратно)

655

Йосиф Сліпий пише тут про 1955 рік. 15 травня 1955 р. у Віденському Бельведері був підписаний мирний договір між СРСР та Австрією, один із пунктів якого передбачав повернення засуджених австрійських громадян з СРСР на батьківщину. Таких у таборах виявилося 164 особи, і їх відправили поїздом-експресом через Москву, Київ, Львів та Чоп до Відня. За даними самого Станіславського, він прибув до Відня 26 червня 1955 p., але не міг там надовго затриматися, бо його помешкання було знищене. Тому, після року лікування в Австрії, він виїхав до Америки і щойно у 1962 р. повернувся до Австрії й осів у Відні. Після звільнення Сліпого у 1963 р. Остап Станіславський написав йому листа і між ними зав’язалося листування. Ці листи з 1963–1964 pp. проливають певне світло на обставини звільнення митрополита Йосифа у 1953 р. В них Сліпий виправляє деякі неточності, яких допустився Станіславський у своєму спогаді про Сліпого (Остап Станіславський. Митрополит у неволі // Календар “Світла” на 1961 рік. Торонто 1961, с. 89–101).

(обратно)

656

Михайло Лада (1882–1969) — священик, почесний крилошанин, навчався в Руській колегії в Римі разом з Миколаєм Чарнецьким, висвячений у 1907 p., працював катехитом у Долині та Львові, під час та після Другої світової війни душпастирював у Австрії як сотрудник при церкві св. Варвари у Відні. За ревну працю єпископ Іван Бучко відзначив його титулом радника апостольського візитатора, а митрополит Йосиф Сліпий після свого приїзду до Риму надав йому титул почесного крилошанина митрополичої капітули. Помер у Відні 17 лютого 1969 р.

(обратно)

657

Рецепис (з арх. пол. recepis) — квитанція про отримання листа чи посилки.

(обратно)

658

“Найвища Молитва” — це Божествена Літургія.

(обратно)

659

Після арешту Йосифа Сліпого на Заході не мали ніяких відомостей про митрополита й не знали навіть, чи досі живий, а чи загинув десь у таборах. Цей лист до о. Лади був, фактично, першою вісткою від митрополита Йосифа Сліпого після ув’язнення. Отець Лада переслав його єп. Іванові Бучку, а той передав його кардиналові Тіссерану в Конгрегацію у справах Східних Церков. Після цього в 1957 р. папа вислав митрополитові привітання з нагоди 40-ліття священства, однак папський лист перехопило КДБ. Вперше про існування цього листа митрополит довідався на слідстві в 1957–1958 pp., а прочитати це папське вітання зміг тільки після свого звільнення у 1963 p., коли приїхав до Риму.

(обратно)

660

Село Козачинське (або Козачинськ) — районний центр у центральній частині Красноярського краю, 200 км на північ від Красноярська, лежить на трасі Красноярськ-Єнісейськ.

(обратно)

661

Тут очевидно зайшла помилка в імені священика. Переважно Йосиф Сліпий у своїх “Споминах” згадує осіб лише за прізвищами і дуже рідко вказує їхні імена (а якщо і вказує, то часто неточно або помилково — див., наприклад, прим. 392 про отця Осадцу [у електронній версії — прим. 578. — Прим. верстальника]). Втім, поряд з прізвищем він досить часто додає якусь характеристику (звідки походить дана особа, де душпастирювала, який її фах або заняття), і це допомагає в ідентифікації. Так само і в цьому випадку вказівка, що священик був з Левандівки, дає підстави припускати, що йдеться про пароха Левандівки Мирона Прийму, одного із синів Івана Прийми — дяка із с. Страдч Городоцького повіту. Родина Івана Прийми мала трьох синів: Мирона, Максима та Володимира. Перші два сини стали священиками, а останній, Володимир, заступив свого батька у дяківстві в родинному селі. У 1941 р. був разом з о. Миколою Конрадом замордований більшовиками, а в 2001 р. папа Іван Павло II беатифікував його як новомученика. Його старший брат, парох Левандівки Мирон Прийма (1900-?), навчався в Академічній гімназії, але перервав навчання через воєнне лихоліття: у 1915 p., після окупації Галичини російськими військами, він був заарештований і вивезений до Києва, залишався в ув’язненні до Лютневої революції 1917 р., після звільнення вступив до армії УНР, у 1918 p., потрапив у полон до денікінців і був відправлений до табору в Катеринодар на Кубані. Після приходу більшовиків як австрійський підданий був звільнений, навесні 1920 р. повернувся додому — і тільки тоді зміг закінчити навчання в гімназії та скласти матуру (1923). У 1927 р. закінчив духовну семінарію у Львові і в 1928 р. був висвячений на священика. З 1931 р. служив сотрудником, а з 1932 — парохом церкви на Левандівці у Львові (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 740). З приходом більшовиків Мирон Прийма був 25 листопада 1940 р. заарештований органами НКВД і 7 травня 1941 р. вивезений до Старобільська в табір № 6. Його подальша доля невідома. 1 січня 1944 р. митрополичий ординаріят опублікував список греко-католицьких священиків Львівської архиєпархії, заарештованих, вивезених і убитих під час війни. У цьому списку значилося й ім’я Мирона Прийми як такого, що про нього нема відомостей. “Спомини” Йосифа Сліпого проливають трохи світла на подальшу долю цього священика. Як бачимо, в середині 1950-х років о. Прийма перебував на засланні в Козачинську Красноярського краю, а після звільнення повернувся до Львова на Левандівку. Його доля потребує ґрунтовнішого дослідження.

(обратно)

662

Роман Решетило (1880–1952) — неодружений священик Перемиської єпархії, прелат папи Римського, крилошанин Перемиської капітули. Рукоположений у 1907 p., у 1907–1911 pp. навчався у Відні, здобув докторат з богослов’я (1908). Працював катехитом у Сяніку (1918–1921) та душпастирював у селах Углівки (1912–1914) й Потелич (1921–1927). У 1922–1939 pp. брав участь в адміністративній діяльності Перемиської консисторії, викладав єврейську мову в Перемиській семінарії. 27 червня 1946 р. депортований з Польщі до СРСР разом з єпископами Йосафатом Коциловським та Григорієм Лакотою, а вже 3 серпня заарештований у Львові. 21 лютого 1947 засуджений військовим трибуналом МВС до чотирьох років колонії та трьох років позбавлення громадянських прав. Звільнений з ув’язнення в 1950 р. і відправлений на спецпоселення в м. Красноярськ, де й помер 5 жовтня 1952 р. Йосиф Сліпий дещо неточно вказує дату смерти о. Решетила.

(обратно)

663

Насправді це сталося 19 червня 1958 р.

(обратно)

664

Рос.: “діячем”.

(обратно)

665

Максим Рильський (1895–1964) — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. У 1920-х роках належав до мистецької групи “неокласиків”, у 1931 р. був заарештований органами НКВС і майже рік провів у Лук’янівській тюрмі, але врятувався від репресій, приєднавшись до плеяди офіційних радянських поетів. У радянський період опублікував 35 збірок поезій, чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів із слов’янських та західноєвропейських мов, наукові праці з мово- й літературознавства. У 1943 р. став академіком АН УРСР і в 1944–1964 pp. очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії. У 1960 р. отримав Ленінську премію, у 1943 та 1950 — Державну премію СРСР. Помер 24 липня 1964 р. в Києві.

(обратно)

666

Владислав Гомулка (Władysław Gomułka, 1905–1982) — польський комуніст та державний діяч, у 1943–1948 pp. був генеральним секретарем ЦК Польської робітничої партії, у 1956–1970 — першим секретарем Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП). Про нього див.: Н. І. Бухарін, І. С. Яжборовська. Владислав Гомулка: на поворотах історії // Нова і новітня історія 4 (2011) 146–168; Andrzej Werblan. Władysław Gomułka. Sekretarz Generalny PPR. Warszawa 1988.

(обратно)

667

Майор Тарасенко був старшим слідчим слідчого управління КДБ при Раді Міністрів УРСР.

(обратно)

668

Особу встановити не вдалося. Можливо мається на увазі неодружений священик Станиславівської єпархії Іван Чугайда (1911-?), висвячений у 1936 p., що працював катехитом у школі в Старих Кутах (1936–1938), але про нього бракує докладніших відомостей.

(обратно)

669

Рос.: “обвинувальний висновок”.

(обратно)

670

Суд відбувся в Києві 15–17 червня 1959 р. Головував на закритому судовому засіданні Ю. І.  Глущенко. У Судову колегію входили народні засідателі В. К. Стародуб та В. Г. Тріщун, секретар Коваль. Прокурором був Петро Григорович Осипенко (нар. 1921), який згодом у 1983–1990 pp. буде Прокурором УРСР, адвокатами — Шевченко і Ткач.

(обратно)

671

Микола Ревть (1914–1988) — неодружений священик Перемиської єпархії, родом із с. Букова на Самбірщині. Закінчив Перемиську семінарію і в 1938 р. був висвячений на священика, душпастирював у Шмиткові, Волчищовичах, Поздячі. У 1945 р. переселений з Поздяча до УРСР, оселився в родинному селі Букова, де працював бухгалтером у колгоспі та підпільно душпастирював. За відмову перейти на православ’я в грудні 1949 р. був арештований і виселений на спецпоселення у м. Бікін Хабаровського краю, де проживав до 1957 р. З 1 березня 1957 р. жив у м. Копейськ Челябінської обл. На засланні провадив активну душпастирську діяльність, належав до найдіяльніших священиків з оточення митрополита Йосифа Сліпого, який іменував його адміністратором Західного Сибіру з осідком у Новосибірську. У зв’язку з арештом о. Яворського о. Ревтя в 1958 р. викликали на допити з Челябінської обл. до Львова, де він був заарешований і засуджений разом з о. Яворським до семи років таборів і трьох років позбавлення громадянських прав із забороною мешкання в західних областях УРСР після відбуття основної міри покарання терміном на п’ять років. Покарання відбував разом з митрополитом Сліпим у таборі для віруючих (Дубровлаг, Мордовська АРСР), де підпільно душпастирював та готував кандидатів до священства. Звільнений у квітні 1965 p., повернувся в Україну, у м. Самбір, але, не діставши там прописки, мусив виїхати до родини свого брата Василя Ревтя в м. Маневичі Волинської обл., де працював на цукровому комбінаті. Водночас нелегально душпастирював у Самборі та довколишніх селах Самбірського і Старосамбірського районів (Букова, Бісковичі, Долобів, Сприня та ін.), передавав до Риму звіти про підпільну УГКЦ через українських священиків у Польщі (В. Гриника, С. Дзюбину та М. Денька). У 1970 р. привіз з Челябінської обл. родичів і жив з ними у с. Бісковичі Самбірського p-ну Львівської обл., де й помер 2 липня 1988 р. (біографічну інформацію про Миколу Ревтя люб’язно надав о. Богдан Прах).

(обратно)

672

Після звільнення з ув’язнення Михайло Борса перебував на засланні в селищі Мяунджа (до весни 1956). Звідси він встановив зв’язок з о. Степаном Ратичем через його дочку Марію Кравчук, з чоловіком якої Євгеном Кравчуком він відбував покарання в таборі, а через Ратича також із Сліпим. І з о. Ратичем, і з митрополитом Сліпим він вів листування, отримував від них послання та частини “Історії” Сліпого. У травні 1956 р. о. Борса був звільнений із спецпоселення і разом із Ярославом Гарасимом вирушив на Україну. По дорозі він заїхав у В’яземськ до о. Ратича, який вручив йому рукопис “Історії” Сліпого з дорученням передати його на зберігання братові о. Ратича Володимиру й відвідати о. Зафійовського. За порадою Ратича о. Борса в червні 1956 р. заїхав також у Красноярськ до о. Блавацького та в Маклаково до митрополита Сліпого. Приїхавши до Львова, він залишив рукопис “Історії” в о. Зафійовського з тим, що той потім передасть його Володимиру Ратичу. Виглядає, що частина рукописів чи їхніх копій все ж таки залишилася в о. Борси, бо в січні 1958 р. він був заарештований за зберігання послань та рукописів Сліпого, однак невдовзі звільнений і свідчив проти Сліпого на суді. Детальніше про Михайла Борсу див. прим. 354 вище [у електронній версії — прим. 519. — Прим. верстальника].

(обратно)

673

Лат.: “Зіпсуття (падіння) найкращих — найгірше”.

(обратно)

674

Згодом, після свого звільнення, Йосиф Сліпий часто згадував цього підпільника і ставив його за приклад — мовляв, як то важко було в умовах ув’язнення радянських концтаборів бути чесною людиною, а цей підпільник зі спокійним сумлінням щиро заявляв: “Я стараюся, щоби не зробити чогось нечесного”. На жаль, Йосиф Сліпий ніколи не назвав його імени.

(обратно)

675

Василь Дишкант (1911–1981) — адвокат, член ОУН, родом із с. Мошкова Сокальського повіту. Вивчав право у Львівському університеті, проходив юридичну практику в Сокалі, у 1937 р. заарештований польською поліцією і засуджений на три роки за активну діяльність в ОУН, з початком Другої світової війни вийшов на волю. Під час війни працював у міській управі Сокаля. У січні 1944 р. заарештований ґестапо і засуджений до страти за зв’язок з УПА, але завдяки клопотанням брата кару було замінено ув’язненням в Аушвіці. Після звільнення з концтабору в 1945 р. став обласним провідником ОУН у Північній Баварії. У 1946 р. заарештований американською контррозвідкою у зв’язку з нелегально виданням ж-лу “Самостійник”, понад місяць просидів у тюрмах Фюрта й Ерланґена. У 1947 р. спробував нелегально перебратися в Україну для продовження боротьби, але був заарештований польською поліцією в Любліні й переданий радянським прикордонникам. Засуджений на 25 років таборів. У мордовських таборах Дишкант зустрівся з митрополитом Йосифом Сліпим. Після звільнення в 1966 р. проживав у Сокалі, де працював завгоспом у середній школі № 3. Помер у Сокалі 8 квітня 1981 р.

(обратно)

676

Особу встановити не вдалося, але мова йде про якогось молодого техніка.

(обратно)

677

Має бути Йосиф Кучинський (Józef Kuczyński). Про нього див. прим. 404 вище [у електронній версії — прим. 596. — Прим. верстальника].

(обратно)

678

Василь Лотоцький (1900–1960) — лікар, член Українського лікарського товариства у Львові, учасник національно-визвольної боротьби. Родом із с. Липиця-Долішня на Станиславівщині, навчався у Рогатинській гімназії. В 1916 р. вступив до 1-го полку УСС, потрапив у російський полон під Києвом. Звільнившись з полону, закінчив навчання у Станиславівській українській гімназії (1922), у 1929 р. закінчив медичний факультет Віденського університету. У 1929–1931 pp. працював у Варшаві, а з 1931 — у м. Більшівці, був членом ОУН. Під час Другої світової війни переховувався від німецьких та радянських репресій спочатку в Рогатині, потім у рідному селі Липиця Долішня, належав до угрупування УПА “Тростянецький ліс” (група “Захід-Лисоня”), надавав медичну допомогу пораненим та хворим повстанцям. З кінця 1945 р. оселився у Винниках біля Львова, де працював фельдшером у поліклініці під ім’ям “Володимир Бах”. У 1950 р. заарештований і засуджений на 25 років таборів. Покарання відбував у Озерлагу (Іркутська обл.), Тайшеті, працював спочатку на лісоповалі, потім лікарем у туберкульозній лікарні. У таборах захворів на діябет, просив про помилування, але отримав відмову. У 1960 p., важкохворий, був переведений етапом у Мордовію до Дубровлагу біля селища Явас, де зустрічався з Йосифом Сліпим, але незабаром, 10 липня 1960 p., помер після двох місяців перебування в лікарні.

(обратно)

679

М; А1: <зістатися/дістатися>; В1: <вдержатися>.

(обратно)

680

Йосиф Сліпий розповідає тут про т. зв. “табір віруючих” у поселенні Сосновка біля станції Явас — табірне відділення № 7/1, яке серед в’язнів називалося просто “перше”. Тут утримувалися віруючі різних конфесій, засуджені за свої релігійні переконання. Цей табір як місце ув’язнення віруючих почав функціонувати у 1960 р. До цього тут відбували покарання жінки з малими дітьми, народженими під час ув’язнення. Коли під час “хрущовської відлиги” їх звільнили, табір опустів. Тоді було вирішено розмістити тут усіх засуджених за контрреволюційну діяльність на ґрунті релігійних переконань та активних українських націоналістів, щоб ізолювати інших в’язнів від їх релігійного впливу та пропаганди. Тож восени 1960 р. сюди звезли близько 450 в’язнів, які належали до цих двох категорій. Близько 2/3 в’язнів становили свідки Єгови, які за Хрущова зазнавали особливих переслідувань та репресій. Також серед в’язнів були баптисти, п’ятдесятники, католики (українські греко-католики, литовські та польські римо-католики) і православні (переважно старообрядці або послідовники т. зв. Істинно-Православної Церкви). Крім того в таборі утримували українських та інших націоналістів. Організація табору була спрямована на перевиховання віруючих і передбачала обов’язкові “політичні заняття”. Характерною особливістю цього табору були молитви під час трапез та релігійні диспути між віруючими різних віросповідань під час вечірніх прогулянок алеєю табору. Ці прогулянки та диспути використовувалися також як добра нагода для лекцій і підготовки нових священичих кадрів. Наприклад, священики Степан Яворський та Степан Ревть готували тут кількох в’язнів до служіння в підпільній УГКЦ, так що в таборі утворилася своєрідна підпільна семінарія. У ході навчання вживалися переважно іноземні мови (польська, німецька, латина), щоб зміст лекцій був незрозумілий наглядачам. Оскільки експеримент з перевиховання віруючих провалився, у жовтні-листопаді 1961 р. цей табір почали поступово розформовувати, а контингент розвозити по різних режимних таборах. Див.: Григорій Цимбал. Третя московська спокуса (або мої зустрічі з Патріярхом Йосифом). Львів 1997, с. 14–20; Владимир Садовников. Записки шестидесятника. От мордовских лагерей до расстрела белого дома. Воспоминания (на сайті: vsadovnikov.mylivepage.ru).

(обратно)

681

А1; М: <але їх берегло двох старших>; В1: <але їх берегло двох старшин>.

(обратно)

682

Повний текст цього меморіялу поданий у додатку І, с. 403–416 [у електронній версії — розділ “Скарга першому секретарю ЦК КПУ Миколі Підгорному”. — Прим. верстальника].

(обратно)

683

Прокурором УРСР з серпня 1953 р. по лютий 1963 р. був Денис Харитонович Панасюк (1900–1984), родом із с. Ганщина (тепер смт. Вороновиця) на Вінничині, із селянської родини. Освіту здобув у сільській школі та ремісничому училищі, працював секретарем, головою сільради, потім головою районної судової земельної комісії, районним суддею. Після закінчення юридичних курсів у 1930 р. обіймав низку посад у судових органах: член Вінницького обласного суду, помічник, старший помічник вінницького міжрайонного прокурора, прокурор Могилів-Подільської округи, прокурор Харківської обл. У 1944 р. закінчив Харківський юридичний інститут, у 1947–1952 pp. був міністром юстиції УРСР (1947–1952), у 1953–1963 — прокурором УРСР. Обирався депутатом Верховної Ради УРСР 3-5-го скликань (1951–1963). У 1964–1976 pp. працював редактором журналу “Радянське право”. Помер у Києві 8 червня 1984 р.

(обратно)

684

“Християнський Голос” — католицький релігійно-суспільний тижневик, що виходив з січня 1949 р. в Мюнхені. З 1959 р. був напівофіційним органом Апостольського екзархату для українців-католиків у Німеччині.

(обратно)

685

Іриней (Іван) Назарко, ЧСВВ (1905–1976) — видатний церковний і громадський діяч, священик-василіянин, церковний історик, дійсний член НТШ, УБНТ, УВАН, автор численних історичних праць та проповідей. Родом із с. Товстолуг на Тернопольщині, вступив до василіянського чину в 1922 p., філософію та богослов’я вивчав у семінарії в Кристинополі, висвячений у 1930 p., став намісником монастирського дому у Львові та професором риторики, у 1932–1944 pp. працював у Львові як голова Марійського товариства молоді і редактор його видань, у 1941–1944 pp. був ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. З приходом більшовиків виїхав до Німеччини, а в 1946 — до Канади, де в 1950 р. захистив докторат з філософії в Оттавському університеті, викладав церковну історію в університетах Оттави та Монреаля, редагував журнал “Світло”. З 1953 р. проживав у Римі, в 1951–1963 pp. був радником головної управи ЧСВВ, в 1955–1966 — ректором Української папської семінарії Святого Йосафата, у 1954–1967 — редактором “Записок ЧСВВ”. В останнє десятиліття свого життя віддавався письменницькій і науковій праці, служив духовником монашої молоді. Помер 20 квітня 1976 р. в Оттаві (Канада).

(обратно)

686

Цей документ опублікований у додатку І, с. 417–432 [у електронній версії — розділ “Меморіял до міністра внутрішніх справ УРСР”. — Прим. верстальника].

(обратно)

687

Можливо, мається на увазі Тимофій Амвросійович Строкач (1903-1963) — радянський державний діяч, генерал-лейтенант держбезпеки (1944), член Компартії (з 1927), член ЦК КПУ (1938–1959), депутат Верховної Ради СРСР 3 і 4-го скликання, нарком внутрішніх справ УРСР (1946–1953). Родом із с. Білоцерковиці (тепер Астраханка) Ханкайського p-ну Приморського краю, із родини селян-переселенців. У 1919–1922 — учасник червоного партизанського руху на Далекому Сході. З 1924 р. служив у прикордонних військах НКВС СРСР; у 1925–1927 pp. навчався у 2-й Харківській прикордонній школі, у 1932–1933 — у Вищій прикордонній школі ОГПУ. З 1940 — заступник наркома внутрішніх справ УРСР, учасник оборони Києва і Москви, у 1942–1945 — начальник Українського штабу партизанського руху. З грудня 1942 — комісар держбезпеки III рангу, з лютого 1943 — генерал-полковник, з 1944 — генерал-лейтенант держбезпеки. У 1945–1946 — заступник наркома внутрішніх справ, а в 1946–1953 — міністр внутрішніх справ УРСР. Був одним з головних організаторів масових репресій проти населення України: безпосередньо керував каральними операціями проти УПА, репресіями проти “націоналістів” та “посібників фашизму”, проводив масові арешти в Західній Україні. У 1946–1953 pp. він був довіреною особою Хрущова, однак у 1953 р. в період між смертю Сталіна і арештом Берії був усунутий з посади та понижений до начальника управління внутрішніх справ Львівської обл. З червня 1953 до 1956 — знову на посаді міністра внутрішніх справ УРСР, у 1956–1957 — заступник міністра внутрішніх справ СРСР. 30 березня 1957 р. звільнений у відставку — за офіційною версією “через хворобу”, але припускають, що Строкач був усунутий самим Хрущовим як свідок та співучасник тих масових злочинів, що були скоєні в Україні в період перебування Хрущова на посаді 1-го секретара ЦК КП(б)У. Помер у Києві 15 серпня 1963 р.

(обратно)

688

Марія-Євфимія (Меланія) Куцина (1901–1980) — монахиня, родом із с. Олеськ на Золочівщині. У 1924 р. вступила до Згромадження сестер милосердя св. Вінкентія, монашу формацію проходила в Бельгії, у 1928 р. повернулася до Галичини, у 1930 р. склала вічні обіти, працювала у Народній лічниці операційною сестрою. У 1953–1963 р. вела листування з митрополитом Йосифом Сліпим, опікувалася його потребами. У 1961 р. відвідувала Йосифа Сліпого в Київській тюрмі, і митрополит передав їй на зберігання свої листи, скарги та інші важливі документи. Померла у Львові 18 травня 1980 р. в опінії святости. Сестри-вінкентки зберегли її кореспонденцію з митрополитом та інші документи і пізніше їх опублікували. Див.: І пізнаєте правду, с. 9.

(обратно)

689

Рос.: “Скільки років Ви працювали дармоїдом?”

(обратно)

690

Інфірмар — тут: шпиталь.

(обратно)

691

Насправді це було не в грудні, а в жовтні 1961 р.

(обратно)

692

Степан Яворський (1912–1989) — неодружений греко-католицький священик Перемиської єпархії. Родом із с. Добрівляни на Дрогобиччині, із селянської сім’ї, закінчив Стрийську гімназію, навчався в семінарії в Перемишлі, у 1938 р. висвячений єпископом Григорієм Лакотою. До Другої світової війни служив особистим капеланом Перемиського єпископа Йосафата Коциловського та парохом церкви на Болоні в Перемишлі. З початком війни опинився на території під радянською окупацією, працював у притулку для дітей-сиріт. Під час операції “Вісла” 13 квітня 1947 р. був заарештований польською службою безпеки й переданий НКВС у Львові. Після слідства засуджений на п’ять років таборів. Покарання відбував за Полярним колом, на будівництві залізниці Салехард-Ігарка (Комі АРСР). Після звільнення у 1955 р. повернувся в Україну. Формально мав польське громадянство, але вирішив не виїжджати в Польщу, а прийняти громадянство СРСР. Працював кочегаром і підпільно душпастирював, за що був удруге заарештований у 1957 р. у Львові та засуджений на шість років таборів та п’ять років заслання. Після звільнення поселився на Вінничині (спочатку у Гнівані, потім у Вінниці), пізніше в Підволочиськах, потім прописався у Дрогобичі з родиною брата Ярослава. У його помешканні виховувалися майбутні священичі кадри: Ярослав Приріз, Мирон Бендик та ін. Часто виїжджав з місією в центральні та південні області України. Помер у Дрогобичі 6 січня 1989 р.

(обратно)

693

Володимир Тарнопільський (іноді: Тернопільський, 1905–1973) — священик Львівської архиєпархії, родом із с. Варваринці на Теребовлянщині. Закінчив гімназію в Бережанах, навчався у Львівській духовній семінарії за ректорства Йосифа Сліпого (1926–1931), висвячений у 1932 р., став настоятелем бурси у Львові, але невдовзі попросив переведення на Теребовлянщину, щоб жити з родиною. Служив сотрудником у Беневі та Підгайцях (1934–1936), а з 1936 — у Струсові та Заздрості (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 899). Під час війни переховував у своєму домі єврея під видом робітника. Через відмову переходити на православ’я був у 1950 р. заарештований і засуджений на 10 років таборів. У 1956 р. звільнений, але вже у 1958 р. знову заарештований і засуджений на сім років ув’язнення у таборах строгого режиму. Відбуваючи другий термін покарання, зустрівся з Йосифом Сліпим у Мордовії. Після звільнення у 1965 р. довго не міг прописатися в Галичині й змушений був переїжджати з місця на місце, живучи в родичів (у Бережанах, Стрию, Гребенові, Різдвянах, Заздрості). Останні роки свого життя провів у Стрию в сестри, вдома в якої підпільно душпастирював. Помер 18 січня 1973 р.

(обратно)

694

Діонісій (Дмитро) Дребітко, ЧСВВ (1911–1976) — єромонах-василіянин, родом зі Сваляви на Закарпатті, із селянської родини. У 1927 р. вступив до василіянського монастиря в Мукачеві. Навчався у Малому Березному, Лаврові, Добромилі, Мукачеві, богослов’я вивчав в Ужгороді (1934–1937). У 1937 р. склав вічні обіти і був висвячений на священика Мукачівським єпископом Олександром Стойкою. Душпастирював у Бороняві. У 1940 р. був конфінований мадярами в єзуїтському монастирі у трансільванському с. Мікула. За клопотанням єпископа Стойки влітку 1942 р. був звільнений і повернувся через Ужгород до Мукачева, а з 1943 р. став ігуменом монастиря в Бороняві. Після закриття усіх василіянських монастирів у 1950 р. переїхав на проживання до своєї матері та влаштувався на роботу в ліспромгосп, однак через відмову перейти на православ’я змушений був звільнитися. У 1951 р. був заарештований і засуджений за “антирадянську агітацію” на 25 років ув’язнення з позбавленням прав на п’ять років та конфіскацією майна. Покарання відбував у Норильську. Після трьох років ув’язнення, в березні 1955, його справа була переглянута і термін зменшили до 10 років, а вже в жовтні його звільнили за амністією із зняттям судимости. Повернувся на Закарпаття і далі підпільно душпастирював, за що в 1957 р. був знову заарештований і засуджений на п’ять років ув’язнення. Деякий час перебував разом з Йосифом Сліпим у “таборі віруючих”. Після звільнення в 1962 р. повернувся на Закарпаття, працював двірником і принагідно душпастирював. Під кінець життя важко хворів, був спаралізований. Помер у Сваляві 26 липня 1976 р. Див. його архівно-слідчу справу: Державний архів Закарпатської обл., ф. Р-2558, оп. 1, спр. 5303.

(обратно)

695

Діонісій (Денис-Марко) Лукашевич (1904–1993) — священик Львівської архиєпархії, родом із с. Задубрівці Снятинського повіту, із священичої родини. Середню освіту здобув у Коломиї, в 1928 p., після закінчення семінарії у Львові, був висвячений на священика, душпастирював у селах Вістова Калуського повіту (1928–1930), Церківна Долинського повіту (1931–1936), Поршна (1935–1942) та Сороки-Львівські (1942–1949) (особова справа: ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1в, спр. 559). У 1949 р. заарештований майже з усією своєю родиною за підозрою в організації вбивства Ярослава Галана. Троє його синів (Іларій, Мирон, Олександр) були засуджені до смертної кари і розстріляні 15 березня 1951 р. Через кілька днів після арешту Лукашевича його дружина Софія з п’ятьма неповнолітніми дітьми була заслана в Хабаровський край у м. Бікін. Сам Діонісій Лукашевич був засуджений у 26 травня 1951 р. на 25 років таборів суворого режиму. У травні 1956 термін ув’язнення зменшено до 15 років; 21 липня 1956 р. звільнений, його сім’ї дозволили переїхати в Інту до батька. Однак 20 грудня 1956 р. рішення про зменшення терміну ув’язнення було скасоване, і о. Лукашевича знову ув’язнили. Невдовзі після цього померла в лікарні його дружина Софія. Діти о. Лукашевича, які залишилися в живих, у різний час повернулися на Україну. Сам о. Лукашевич, провівши в таборах 25 років, був звільнений 22 квітня 1976 р. і в червні 1976 р. приїхав до Коломиї, де оселився у своєї дочки Лідії. Помер 10 січня 1993 р. в Коломиї.

(обратно)

696

Павло Василик (1926–2004) — визначний церковний діяч, підпільний єпископ УГКЦ, родом із с. Бориславці Перемиського повіту. Закінчив семінарію у Перемишлі, у 1945 р. був депортований з Польщі в с. Бариш Бучацького p-ну Тернопільської обл., у 1947 р. заарештований у Львові і засуджений на 10 років за “антирадянську діяльність”. У таборі 1 січня 1950 р. єпископ-в’язень Віктор Новиков, єзуїт східного обряду й викладач філософії в колегії “Руссікум” у Римі, висвятив його на диякона. Після звільнення повернувся в Україну. 18 листопада 1956 р. у Львові прийняв священичі свячення з рук єпископа Миколая Чарнецького і підпільно душпастирював у містах та селах Львівщини, Тернопільщини, Станиславівщини, Закарпаття та Криму. У 1959 р. знову заарештований і засуджений на 10 років таборів. Друге ув’язнення відбував у Дубравлазі в “таборі віруючих” (селище Потьма-Явас, Мордовія) з 1959 до 1964 p.; в цьому таборі зустрівся з Йосифом Сліпим. Після звільнення не мав права повертатися в західні області УРСР і провів ще п’ять років на сході України та в Криму (1964–1969). 1 травня 1974 р. владика Йосафат Федорик висвятив його на єпископа. У 1987 р. заявив про вихід з підпілля і став одним з лідерів руху за легалізацію УГКЦ. З 1991 — єпископ-коад’ютор Івано-Франківської єпархії. У 1993–2004 — правлячий архиєрей новоствореної Коломийсько-Чернівецької єпархії. Помер 12 грудня 2004 р. в Коломиї. Залишив спогади: Спогади Єпископа-Ординарія Коломийсько-Чернівецької єпархії Кир Павла Василика // Християнський вісник: Часопис Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ 7 (1999).

(обратно)

697

Антін Поточняк (1912–1984) — неодружений священик Львівської архиєпархії, родом зі Стрия. Закінчив гімназію в Стрию та семінарію у Львові, висвячений у 1936 р., служив сотрудником у Вишеньці-Великій, Городку, Винниках біля Львова. Після Львівського “собору” 1946 р. перейшов на нелегальне становище, але у 1947 р. був заарештований у Чернівцях, де переховувався. У 1948 р. засуджений на вісім років таборів. Покарання відбував у Воркуті й на Печорі. Після звільнення в 1956 р. повернувся до Стрия, але в 1958 р. був знову заарештований за зберігання “антирадянської літератури” і засуджений на три роки ув’язнення. Повернувшись на Україну в 1961 p., примкнув до започаткованого о. Ігнатієм Солтисом апокаліптичного руху покутників, що сформувався навколо так званого “Середнянського чуда”. Саме цю його діяльність має на увазі Йосиф Сліпий, кажучи, що Поточняк зійшов з розуму. Як один з керівників “покутників” о. Поточняк був заарештований у 1968 р. й засуджений на вісім років ув’язнення. Ще раз заарештований у 1983 р. за порушення паспортного режиму (покутники не приймали радянських документів). Помер у тюрмі у Львові 28 травня 1984 р.

(обратно)

698

Ймовірно йдеться про Володимира Маргітича (нар. 1931), родом із Закарпаття (с. Неліпино Свалявської округи). Закінчив факультет іноземних мов Львівського університету (1955), працював інструктором Берегівського райвиконкому. Зав’язав листування з митрополитом Йосифом Сліпим, що перебував на засланні в Маклакові, та інформував його про становище УГКЦ на Закарпатті. Оскільки це листування було під контролем КДБ, арешт Йосифа Сліпого у 1958 р. потягнув за собою й арешт Володимира Маргітича. У 1957 р. він був звільнений з роботи, а в 1958 р. заарештований, засуджений і відправлений у табір у Мордовію. 2 травня 1959 р. до того самого табору потрапив і Йосиф Сліпий, який 19 серпня 1960 р. у своєму бараку висвятив Маргітича на священика. Наприкінці 1960 р. Маргітича несподівано звільнили з табору і на початку 1961 він повернувся в Україну, де працював вчителем у школі (1961–1982) та вихователем (1982–1993), не припиняючи підпільної душпастирської праці аж до легалізації УГКЦ у 1989 р. У 1991 р. він був цілковито реабілітований і далі продовжує священиче служіння в УГКЦ. Див.: Архів ІІЦ, П-1-1-624; Лідія Губич. Отець Володимир Маргітич: “Моя перша Служба Божа була на циркулярному столі…” (на сайті: ).

(обратно)

699

Петро Рауда (Petras Rauda, 1894–1974) — литовський католицький священик Вільнюської архидієцезії, родом з Радзивілішок. Висвячений у 1917 p., душпастирював у Янишках, згодом в Утені. В роки Другої світової війни рятував євреїв від знищення. У 1944 р. став почесним каноніком та віце-ректором Каунаської духовної семінарії. Після війни заарештований і засуджений на вісім років ув’язнення. Покарання відбував у таборах Туринська, Окунева, Молотовська. Після звільнення повернувся до Литви, але в 1957 р. був знову заарештований за написання щоденника, в якому описував своє життя в таборах; засуджений на 10 років. Покарання відбував у Мордовії, де й зустрівся та заприятелював з митрополитом Йосифом Сліпим. Після п’яти років ув’язнення був звільнений за станом здоров’я і повернувся до Литви, у 1965 р. цілком осліп, однак продовжував служити в м. Сведасай (Паневежиська дієцезія). Помер 7 березня 1974 р. у м. Сведасай. Залишив спогади під назвою “Незбагненні дороги Твої, Господи”: Petras Rauda. Nesuprantami mums tavo, Viespatie, keliai: atsiminimai / ред. J. Boruta, E. Neniśkyte, A. Katilius. Vilnius 2000.

(обратно)

700

Альфонс Сварінскас (Alfonsas Svarinskas, 1925–2014) — литовський католицький священик, дисидент, довголітній політв’язень радянських таборів (1946–1956, 1958-1964 і 1983–1988). Навчався в Каунаській духовний семінарії (з 1942), після четвертого курсу (1946) був заарештований за підтримку “лісових братів” (литовського націоналістичного підпільного руху) і засуджений на 10 років таборів із позбавленням прав на п’ять років. Покарання відбував у Мінлагу (селище Абезь, Комі АРСР), де в 1954 р. був таємно рукоположений на священика єпископом П. Раманаускасом. Після звільнення повернувся в Литву (1956), але в 1958 р. був знову заарештований за зберігання “антирадянської літератури” і засуджений на шість років таборів. Покарання відбував у Дубравлагу (Мордовія), де познайомився з митрополитом Йосифом Сліпим. У “Споминах” митрополит сам описує, як Сварінскас, маючи досвід табірного фельдшера, врятував йому життя в таборі, внаслідок чого сам потрапив до карцера та був переведений до тюрми суворого режиму. Дізнавшись про своє звільнення, Йосиф Сліпий хотів забрати Сварінскаса з собою до Риму як особистого секретаря, але це виявилось неможливо. Сварінскас відбув свій термін ув’язнення в 1964 р. і повернувся в Литву, де служив на парафії в селищі Відуклі та був співзасновником і активним членом Комітету захисту прав віруючих. Митрополит Сліпий підтримував з ним листування до кінця життя. Дізнавшись про арешт Сварінскаса в 1983 p., Йосиф Сліпий відразу написав листа солідарности до братів-литовців, називаючи Сварінскаса “славою Литовської Католицької Церкви і народу” та порівнюючи його вірність йому у в’язниці до вірности Тита апостолові Павлу. Сварінскас був засуджений на сім років ув’язнення і три роки заслання. Покарання відбував у Пермських таборах. Влітку 1988 р. був помилуваний і звільнений на прохання президента США Рональда Рейгана, після чого виїхав за кордон (це було умовою звільнення). Через три місяці після звільнення відвідав могилу патріярха Йосифа Сліпого у Римі й дав владиці Івану Хомі додаткові свідчення про роки свого ув’язнення з митрополитом Йосифом. Після проголошення незалежности Литви повернувся на батьківщину й став спочатку канцлером Каунаського архиєпископа (1990–1991), а потім головним капеланом Збройних сил Литви (1991–1995). 24–27 серпня 1992 р. брав участь у перепохованні тлінних останків патріярха Йосифа у Львові. Помер у Вільнюсі 17 липня 2014 року.

(обратно)

701

Йонас Бальчунас (Jonas Balčiūnas, 1927–2008) — литовський римо-католицький священик, родом з міста Пасваліс. Закінчив Каунаську семінарію, висвячений у 1949 p., служив сотрудником спочатку в Пасвалісі, а згодом у кафедральному храмі в Паневежисі (1951–1954), у 1954 р. заарештований і засуджений на 10 років ув’язнення. Через рік повернувся до Литви як інвалід, однак у 1956 р. знову був арештований і засуджений. Покарання відбував у таборах Тайшета та Потьми. Після звільнення у 1965 р. повернувся в Литву і служив сотрудником, а потім адміністратором у м. Салакас. Його активна релігійна діяльність стала причиною зорганізованого КДБ замаху на його матір Анну Бальчунас. Після цієї трагедії йому довелося покинути Салакас. У 1992–2008 pp. служив у рідному місті Пасваліс. Помер 2 травня 2008 р. У 2008 р. вийшла збірка його листів з ГУЛАГу “Світло в темряві: Листи з ГУЛАГу”: Jonas Balčiūnas. Šviesa tamsoje: Laiškai iš Gulagų. Klaipeda 2008.

(обратно)

702

Франциск (Пранас) Рачунас (Pranas Račiūnas, 1919–1997) — литовський римо-католицький священик, монах-маріянин, родом з Маріямполя. У 1937 р. вступив до згромадження маріян і через три роки склав вічні обіти, в 1940–1944 pp. навчався на богословському факультеті Каунаського університету, у 1943 р. рукоположений на священика, душпастирював на парафіях Варени, Паневежиса, Каунаса. Як активний душпастир у 1949 р. був заарештований більшовиками і засуджений на 25 років ув’язнення з конфіскацією майна. Покарання відбував у Озерлагу та Дубравлагу (з 1961). У 1961 р. зустрічався з митрополитом Йосифом Сліпим у Сосновці, коли той повернувся до табору в Явас після переговорів у Києві. Всього провів у таборах 17 років. За цей час написав шість томів релігійних творів, які переслав у Литву. У 1965 р. термін його ув’язнення був зменшений до 10 років і Рачунас був звільнений у зв’язку із закінченням терміну. Після звільнення повернувся в Литву, в м. Друскінінкай. У 1965-1990-х роках душпастирював у Литві, активно виступав на захист Католицької Церкви, писав петиції та заяви до Брежнєва, Андропова і Горбачова, був одним з творців “Хроніки Литовської Церкви”, редактором підпільного культурно-патріотичного видання “Auśra” (“Світанок”), одним з організаторів підпільної семінарії маріян у 1971 р. У 1966 р. написав Йосифу Сліпому вітального листа з нагоди 50-ліття священичих свячень. У 1990–1991 pp. був настоятелем храму св. Людовіка в Москві, а тоді знову повернувся в Литву, де викладав і працював як капелан Литовської академії сільського господарства. Помер 24 серпня 1997 р. в Каунасі.

(обратно)

703

Александр Маркайтіс-Маркевічус (Aleksandras Markaitis-Markevičius, 1913–1990) — єзуїт, литовський римо-католицький священик Вілкавішкіської дієцезії, навчався в Каунаській семінарії, потім у Нідерландах, у 1943 р. висвячений на священика, у 1949 р. заарештований за “антирадянські” проповіді й засуджений на 10 років таборів суворого режиму. У 1956 р. звільнений і повернувся до Литви, душпастирював серед молоді. В 1959 р. знову заарештований і засуджений за “антирадянську” діяльність. Після звільнення активно виступав на захист Католицької Церкви, підписував петиції до влади тощо. Помер у 1990 р.

(обратно)

704

Тут, мабуть, ідеться про польського римо-католицького священика Йосифа Кучинського (Józef Kuczyński, 1904–1982), прізвище якого митрополит Сліпий добре не пам’ятав і відтворював неточно. Див. про нього прим. 404 вище [у електронній версії — прим. 596. — Прим. верстальника].

(обратно)

705

Броніслав Джепецький (Bronisław Drzepecki, 1906–1973) — адміністратор Луцької римо-католицької дієцезії, родом з Поділля. Висвячений у 1930 p., душпастирював у Володимир-Волинському, у 1933–1937 роках навчався в Римі в університеті “Анджелікум”, де захистив докторат. У 1937–1939 pp. був віце-ректором та викладачем догматики в Луцькій духовній семінарії. У роки війни служив на Поліссі, згодом — парохом у Ковелі, у 1943 р. евакуйований німцями до Любліна. Після відходу німців з Любельщини влітку 1944 р. Луцький єпископ Адольф-Петро Шельонжек (1926–1950) призначив його генеральним вікарієм Житомирської дієцезії і Джепецький повернувся на Волинь. У січні 1945 р. заарештований і засуджений на 10 років таборів. Ув’язнення відбував у таборах Воркути. Звільнений у 1954 р. без права повертатися на батьківщину, тимчасово осів у Воркуті, де опікувався засланими поляками. В 1956 p., щоб нейтралізувати його дільність у Воркуті, його вислано у Казахстан. Там оселився в шахтарському селищі Зелений Гай біля м. Таїнча (Акмолинська обл.), де теж опікувався засланими поляками й розвинув широку місіонерську діяльність. За це в 1959 р. вдруге заарештований і засуджений на 10 років за “антирадянську” діяльність. Покарання відбував спочатку в Озерлагу (табір Чуна) біля Іркутська, а з 1961 р. в “таборі віруючих” (с. Сосновка в Мордовії), де перебували також інші католицькі священики, в тому числі й митрополит Йосиф Сліпий. За станом здоров’я Джепецькому зменшили кару до п’яти років. Після звільнення у 1964 р. він два роки нелегально душпастирював у Казахстані, а потім з’явилася можливість легальної душпастирської праці на Поділлі, і він повернувся в Україну. Служив на трьох парафіях у Шаргороді, Жмеринці та Чернівцях. Помер 7 вересня 1973 р. в Шаргороді. Про нього див.: Jan Nowak. Najbliżsi przyjaciele ks. Władysława Bukowińskiego — ks. Bronisław Drzepecki i ks. Józef Kuczyński. Kraków 2009.

(обратно)

706

Можливо, мається на увазі Владислав Буковинський. Про нього див. детальніше прим. 59 до “Меморіялів” [у електронній версії — прим. 896. — Прим. верстальника]. Пор.: Григорій Цимбал. Третя московська спокуса (або мої зустрічі з Патріярхом Йосифом). Львів 1997, с. 16.

(обратно)

707

Такий присуд справді мав місце. Йосиф Сліпий вважає його четвертим, виходячи з такого розрахунку: першим був засуд у 1946 р. на вісім років таборів, другим засудом після відбуття покарання стало в 1953 р. рішення про заслання митрополита Йосифа Сліпого до інвалідного дому в Маклакові, третім був засуд у 1959 р. на сім років ув’язнення, а четвертим — згадана тут заочна ухвала Судової колегії Верховного Суду УРСР від 27 вересня 1962 p., за якою Сліпий був визнаний особливо небезпечним рецидивістом, що має відбувати покарання в табірному пункті особливого режиму. Відповідно до цього засуду Йосифа Сліпого перевели до закритої тюрми суворого режиму (п’ятий лагпункт). Див.: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67829, т. 10, арк. 503–504; Іван Хома. Другий період каторги Патріярха Йосифа // Богословія, т. 56. Рим 1992, с. 113–114.

(обратно)

708

Має бути “Кучинський”. Див. прим. 404 вище [у електронній версії — прим. 596. — Прим. верстальника], а також спогади співкамерника Йосифа Сліпого о. Григорія Цимбала: Григорій Цимбал. Третя московська спокуса. Львів 1997, с. 19.

(обратно)

709

Характерною рисою усіх відділів особливого режиму були не лише важкі умови утримання (по шість чоловік у камері розміром 3 на 4 м із залізними нарами та “парашею”), не лише важка фізична праця під дулами автоматів Калашникова та наглядом вівчарок, але й цілеспрямований систематичний голод. Щоденний раціон пересічного в’язня такої тюрми не перевищував 1100–1200 калорій. Враховуючи обмеження, які поширювалися на в’язнів такої тюрми щодо листування, відвідин і приймання передач та посилок від рідних, такі умови утримання фактично прирікали в’язнів на повільну смерть від виснаження та голоду. Див.: Григорій Цимбал. Третя московська спокуса, с. 20–33.

(обратно)

710

Рос.: “Збирайся з речами, швидко-швидко”.

(обратно)

711

Рос.: “за межі табору”.

(обратно)

712

Саранськ — місто на сході Мордовії, розташоване в центральній частині басейну річки Інсар (притока Волги), 500 км на південний схід від Москви. З 1934 — столиця Мордовської АРСР, політичний, економічний, науковий та культурний центр Мордовії.

(обратно)

713

Йосиф Сліпий був звільнений рішенням Президії Верховної Ради, яке було ухвалене 12 січня 1963 р.

(обратно)

714

Тут трапилася помилка у датуванні. Митрополит Йосиф Сліпий не міг висвятити Василя Величковського 4 січня 1963 p., бо в цей час він був ще в ув’язненні в Мордовії. Документ про його звільнення був підписаний щойно 26 січня 1963 p., а хіротонія Василя Величковського відбулася 4 лютого 1963 р. в готелі “Москва” (про це владика Величковський особисто розповів о. Іванові Дацьку). Так само й Іван Хома виправив “4 січня” на “4 лютого” при редагуванні машинопису А1.

(обратно)

715

Віталій Боровой (1916–2008) — видатний церковний діяч РПЦ, протопресвітер, доктор богослов’я, церковний історик, проповідник, родом із с. Нестеровка на Вітебщині, з селянської сім’ї. Закінчив Віденську семінарію та Варшавський університет, у роки Другої світової війни був секретарем Мінської єпархії, рукоположений на священика у 1944 p., був настоятелем собору в Гомелі, брав участь у відродженні Мінської семінарії, згодом став професором церковної історії в Ленінградській духовній академії. З 1959 р. став співробітником Відділу зовнішніх церковних відносин Московского патріярхату (у 1963–1995 — заступник голови Відділу). У 1962–1965 pp. брав участь у II Ватиканському соборі як спостерігач від РПЦ, був активним учасником підготовки вступу РПЦ у Всесвітню раду Церков та протягом 13 років (з 1962 р. з перервами) представляв РПЦ у цій Раді, беручи участь в усіх її Асамблеях. У 1973–1978 pp. був настоятелем Богоявленського собору в Москві, в 1980-1990-х — почесним настоятелем Воскресенської церкви в Москві. Помер 7 квітня 2008 р. На час своєї смерти був найстаршим за хіротонією священиком РПЦ. У 2006 р. вийшов збірник його проповідей: Виталий Боровой. Быть свидетелями Христа. Проповеди. Москва 2006.

(обратно)

716

“Спомини” першої та другої редакцій (типу А і В) містять у кінці власноручний підпис Йосифа Сліпого. У редакції А Йосиф Сліпий підписується просто “Йосиф”, а в редакції В вже бачимо поряд із підписом патріярший титул: “Йосиф Патріярх”. Оскільки Йосиф Сліпий прийняв цей титул щойно в 1975 p., то зрозуміло, що друга редакція “Споминів” була завершена вже після цієї дати, найімовірніше, в 1976 p., бо, як свідчить його тодішній секретар о. Іван Дацько, він сам бачив у 1976 p., як патріярх Йосиф переглядав і виправляв текст “Споминів”.

(обратно)

717

У редакції А1 Іван Хома вносить уточнення (відповідно до датування першого та останнього рукописних зошитів): “Написано від 10.7.1964 у Ватикані до 25.8.1964 в монастирі Отців Пассіоністів в Неттуно”. У другій редакції Споминів” (В) це уточнення ще докладніше: “Блаженніший Йосиф диктував ці спомини о. Іванові Хомі у Ватикані від 10 липня 1963, а закінчив 25 серпня 1964 в монастирі Отців Пассіоністів в Неттуно, недалеко Риму”. Це датування в обох редакціях, очевидно, додав секретар Йосифа Сліпого Іван Хома, коли передруковував текст “Споминів”. Його немає в рукописі. Навіть у машинописних версіях обох редакцій підпис Йосифа Сліпого стоїть перед цим додатком.

(обратно)

718

Див. додаток II, с. 461–463, 477–479 [у електронній версії — розділ “Меморіяли митрополита Йосифа Сліпого до папи Івана XXIII і папи Павла VI”. — Прим. верстальника].

(обратно)

719

ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67829, т. 10, арк. 231–277. Див. також: Йосиф Сліпий. Погляд на догматичні та історичні основи Греко-Католицької Церкви в Україні (Маклаково, Єнісейський р-н, Красноярський край, 1954) // Богословія, т. 56. Рим 1992, с. 1–53 (перевидання: Рим 1993).

(обратно)

720

ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67829, т. 10, арк. 279–293.

(обратно)

721

Там само, арк. 295.

(обратно)

722

Іван Музичка. Листування Блаженнішого Йосифа. Значення, характер, цілі і мислі // Пам’ять століть 6 (39) (2002) 49–50.

(обратно)

723

Цю довіру Микола Підгорний заслужив тим, що влітку 1957 р. не підтримав спробу Молотова й Маленкова усунути Хрущова від влади.

(обратно)

724

В архіві сестер милосердя св. Вінкентія збереглося два рукописні варіянти цього тексту: чернетка, написана синім чорнилом з поправками Сліпого, та чистовий варіянт, переписаний самим митрополитом зеленим чорнилом. Ці два примірники Сліпий передав сестрі Меланії Куцині. Крім того, слід припускати, що був ще принаймні один примірник, який Сліпий вислав безпосередньо Миколі Підгорному.

(обратно)

725

Олексій Михайлович Бровкін (1906–1983) — генерал внутрішньої служби III рангу, родом з Путивля Сумської обл. У 1930 р. закінчив механічний факультет Сумського машинобудівного інституту. У 1930–1939 pp. працював на керівних інженерно-технічних посадах на заводі “Реммаштрест” у Харкові; у 1939–1951 — на партійній роботі в Харкові, Нижньому Тагілі, Києві. У роки радянсько-німецької війни працював секретарем міськкому КПРС у Харкові (1941–1942) та Нижньому Тагілі (1942–1945), у 1946–1951 — заступником завідувача відділу машинобудування ЦК КПУ. У 1951–1953 pp. був заступником міністра держбезпеки УРСР, з 1953 — в апараті ЦК КПУ. У 1954 р. став заступником міністра, а в 1956 — міністром внутрішніх справ УРСР. У 1962–1967 pp. працював начальником Київської вищої школи МВС СРСР. У 1968 р. вийшов на пенсію в ранзі генерал-майора та став першим головою новоствореної Організації ветеранів Центрального апарату МВС. Помер у Києві в 1983 р.

(обратно)

726

Наприклад, у “Споминах” Йосиф Сліпий називає “міністром” Сергія Даниленка-Каріна, співробітника НКДБ, що при зустрічі з ним представлявся уповноваженим у справах релігійних культів при Раднаркомі УРСР.

(обратно)

727

І пізнаєте правду, с. 20.

(обратно)

728

Іван Гриньох. Спомини Патріярха Йосифа // Літопис Голготи України, т. 2: Репресована Церква. Дрогобич 1994, с. 139–153 (спомини), 154–177 (дві скарги).

(обратно)

729

Див.: І пізнаєте правду, док. № 4–5, с. 161–184.

(обратно)

730

ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67829, т. 10, арк. 278–293.

(обратно)

731

Медіоланський (або амброзіянський) обряд — один із західних літургічних обрядів, поширений у Міланській архиєпархії й названий за ім’ям єпископа Амброзія Медіоланського (340–397). Протягом історії папи не раз робили спроби уніфікувати цей обряд із римським. Однак у 1570 р. папа Пій V дозволив вживати поряд з римським також інші давні латинські обряди, що існували вже не менш як 200 років. Цим самим медіоланський обряд дістав офіційне визнання. Цей обряд двічі реформувався (вперше в часи Реформації, коли Карл Борромей намагався очистити його від римських впливів, а вдруге — після II Ватиканського собору), і в підсумку істотно зблизився з римським обрядом.

(обратно)

732

Франциск Хіменес (Francisco Jimenez de Cisneros, 1436–1517) — іспанський монах-францисканець, кардинал і державний діяч, що відновив давній мозарабський (іспанський, вестґотський) обряд, який склався в Іспанії та Південній Галлії ще за часів вестґотів. Цей обряд іноді називають ісидоріянським, бо в його розвитку важливу роль відіграли праці Ісидора Севільского (560–636). Після арабського завоювання та в період Реконкісти цей обряд був поступово витіснений римським. Тільки на початку XVI ст. кардинал Хіменес, єпископ Толедо, відродив мозарабський обряд, провівши ревізію богослужбових книг і переклавши обрядові тексти з ґотської мови на латину. Сьогодні мозарабський обряд використовується головно в єпархії Толедо та деяких інших містах Іспанії (Вальядолід, Саламанка та ін.).

(обратно)

733

Лат.: “вічне місто”.

(обратно)

734

У 1309–1377 pp. резиденція пап була не в Римі, а в Авіньйоні, і папи перебували в політичній залежності від французьких королів (т. зв. “Авіньйонський полон”).

(обратно)

735

Італ.: “місто Ватикан”.

(обратно)

736

Лат.: “in medias res” — букв, “до середини речі”, тобто до суті справи.

(обратно)

737

Георгій Маленков (1902–1988) — радянський державний і партійний діяч, близький соратник Сталіна. Родом з Оренбурга, із сім’ї дрібного службовця. Член ЦК КПРС (1939–1957), кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС (1941–1946), член Політбюро ЦК КПРС (1946–1957), член Оргбюро ЦК ВКП(б) (1939–1952), секретар ЦК КПРС (1939–1946, 1948–1953), депутат Верховної Ради СРСР 1, 2, 3, 4-го скликань. Після смерти Сталіна став головою Ради міністрів СРСР (8 березня 1953 — 8 лютого 1955). Влітку 1953 р. підтримав Микиту Хрущова у боротьбі проти Лаврентія Берії, однак його економічна програма не знайшла підтримки на Пленумі ЦК КПРС, і в 1955 р. він був знятий з посади голови уряду й переведений на посаду заступника голови Ради Міністрів СРСР та міністра електроенергетики СРСР (1955–1957). У червні 1957 р. Маленков разом з Вячеславом Молотовим та Лазарем Кагановичем спробував взяти реванш та усунути Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС, за що був виведений зі складу ЦК. У 1957–1961 pp. працював директором Усть-Каменогорської гідроелектростанції та Екібастузької теплоелектроцентралі. У листопаді 1961 р. виключений з КПРС (і ніколи не поновлений) та відправлений на пенсію. В останній період життя навернувся на православну віру і служив паламарем у соборі Богоявлення в с. Єлохово під Москвою. Помер 14 січня 1988 р. Про нього див.: Р. К. Баландин. Маленков. Третий вождь Страны Советов. Москва 2007; А. Г. Маленков. О моем отце Георгии Маленкове. Москва 1992.

(обратно)

738

Рос.: “Останнім часом Ватикану відводиться дедалі значущіша роль у планах міжнародної реакції. Ватикан привертає особливу увагу завдяки своєму величезному досвіду пропаганди реакційної ідеології, накопиченому протягом століть”. Див.: М. М. Фрейденберг. Рецензия на: F. Dvornik. “The Photian Schism. History and Legend”. Cambridge, 1948 // Византийский временник 6 (1953) 320.

(обратно)

739

Лат.: “captatio benevolentiae populi” — здобуття прихильности народу.

(обратно)

740

Лат.: “bona fama” — добра слава.

(обратно)

741

Див.: E. Шлеев. О единоверии // ЖМП 6 (1950) 34–43, цитата із с. 34.

(обратно)

742

У той час у Ватикані не було державного секретаря, бо папа Пій XII, бувши сам державним секретарем за Пія XI, після смерти кардинала Луїджі Мальйоне (22.VIII.1944) нікого не призначив на цю посаду. В 1944–1958 pp. Державний сектретаріят функціонував під безпосереднім керівництвом папи, а обов’язки державного секретаря були розподілені між двома апостольськими пронотарями: Доменіко Тардіні і Джованні Батістою Монтіні, які в 1952 р. були призначені державними просекретарями надзвичайних і звичайних справ відповідно. У 1954 р. Монтіні (майбутній папа Павло VI) став архиєпископом Мілана та покинув курію. Тільки наприкінці 1958 р. новий папа Іван XIII номінував Тардіні кардиналом та державним секретарем, і на цій посаді Тардіні залишався аж до смерти 30 червня 1961 р.

(обратно)

743

Італ.: “dato non concesso” — навіть якщо припустити.

(обратно)

744

Йдеться про Ризький мирний договір між радянською Росією та Латвією, підписаний 11 серпня 1920 р. в Ризі, що припинив стан війни між двома державами, визначив російсько-латвійський кордон і передбачав встановлення дипломатичних та консульських відносин.

(обратно)

745

Тут Сліпий говорить про свій намір написати “Історію Вселенської Церкви на Україні” та вступ до неї: “Погляд на догматичні та історичні основи Греко-Католицької Церкви в Україні”. Див.: Богословія, т. 56. Рим 1992, с. 1–53 (перевидання: Рим 1993).

(обратно)

746

Лат.: “mutatis mutandis” — змінивши те, що належить змінити; із врахуванням відповідних відмінностей; із необхідними змінами, що випливають із обставин.

(обратно)

747

Адам Стефан Сапега (Adam Stefan Sapieha, 1867–1951) — польський кардинал, один із провідних релігійних та політичних діячів в історії Польщі першої половини XX ст., що дістав прізвисько “незламного князя”, сенатор Польщі (1922–1923), єпископ (з 1926 — архиєпископ) Краківський (1911–1951), з 1946 — кардинал. Під час Другої світової війни через відсутність примаса Гльонда, що перебував у Франції, Сапега став, фактично, провідником Католицької Церкви на території Генерал-Губернаторства. Після розриву конкордату Польщі з Апостольською Столицею 12 вересня 1945 р. брав участь у заходах для нормалізації державно-церковних відносин. У травні 1947 р. представляв польський єпископат у переговорах з Апостольською Столицею в Римі. Крім того, в 1946 р. папа Пій XII надав кардиналові Сапезі надзвичайні повноваження ординарія над греко-католиками деяких польських дієцезій, а після смерти примаса Гльонда (†1948) розширив ці повноваження на всю територію Польщі. Помер у Кракові 23 липня 1951 р. Про нього див.: Bolesław Przybyszewski. Adam Stefan kardynał Sapieha. Pasterz dobry, książę niezłomny 1867–1951. Łańcut 2002; M. Rożek. Kardynał Sapieha. Kraków 2007.

(обратно)

748

Acta Apostolicae Sedis (лат.: “Акти Апостольського Престолу”) — офіційний бюлетень Апостольського Престолу, що нерегулярно виходить у Римі з 1909 р. і містить усі найважливіші декрети, енцикліки, рішення римських конгрегацій та повідомлення про церковні призначення.

(обратно)

749

L’Osservatote Romano (італ.: “Римський оглядач”) — офіційний друкований орган Апостольського Престолу для висвітлення публічної діяльности папи Римського, публікації офіційних документів та статей провідних церковних діячів. Видається в Римі з 1861 р. Виходить різними мовами (італійською щодня, іншими мовами щотижня або щомісяця).

(обратно)

750

Annuario Pontificio (італ.: “Папський щорічник”) — папський статистичний щорічник, що видається у Ватикані італійською мовою з 1912 р. і містить основну інформацію про офіційних осіб та адміністративно-територіяльні одиниці Католицької Церкви.

(обратно)

751

Рос.: ОСО — “Особое совещание” (Особлива нарада).

(обратно)

752

Лат.: “persona odiosa” — одіозна, нестерпна, ненависна особа.

(обратно)

753

15–27 вересня 1959 р. Підгорний супроводжував Хрущова під час його офіційного візиту до США, що передбачав і виступ радянського представника на засіданні Генеральної асамблеї ООН. Українські націоналісти у США підготували з цього приводу акцію протесту, яка мала відбутися в залі засідань Генеральної асамблеї. Запобігти акції було неможливо, але Микола Підгорний знайшов вихід. Він швидко переклав свою доповідь і виступив з трибуни ООН по-українськи. Цей вчинок знайшов позитивну оцінку з боку українців діяспори та УРСР, в тому числі й самого Сліпого. Саме на цей прецедент натякає митрополит на початку свого листа до Миколи Підгорного.

(обратно)

754

Тут мається на увазі “уповноважений” Сергій Даниленко-Карін — про нього див. прим. 332 до “Споминів” [у електронній версії — прим. 491. — Прим. верстальника].

(обратно)

755

Тут Йосиф Сліпий не дотримується хронологічної послідовности. Замітка у “Правді” та “Известиях” про УГКЦ появилася під час приготувань до похорону митрополита Андрея Шептицького 4 листопада 1944 р. і не містила ніякої вказівки на авторство Івана Полянського. Поїздка ж делегації УГКЦ до Москви та розмова з головою Ради у справах релігійних культів при Раді міністрів СРСР Іваном Полянським відбулася в грудні 1944 р.

(обратно)

756

Іван Полянський (1878–1956) — радянський державний діяч, майор держбезпеки. У 1921–1947 pp. був співробітником органів ВНК-ОГПУ-НКВС-МВС СРСР, з 1944 — начальник відділу 2-го управління НКДБ, в 1947 р. звільнений з органів за станом здоров’я. У 1944 р. став першим головою Ради в справах релігійних культів, яку очолював до смерти в 1956 р.

(обратно)

757

Див.: Е. Шлеев. О единоверии // ЖМП 6 (1950) 34–43, с. 34. Сліпий часто наводить цю цитату. Він згадує її також у своєму “Pro memoria” з 1953 p., у пастирському посланні на Преображення 1953 р. та в рефераті про т. зв. Львівський “собор” 1946 p., написаному для співробітника 4-го управління КДБ УРСР М. Купцова. Текст послання див.: Пастирське послання митрополита Йосифа Сліпого до духовенства і вірних “Наша Церква”, 19 серпня 1953 p., м-ко Маклаково, Красноярський край // Архів монастиря сестер милосердя св. Вінкентія, спр. 3; текст доповіді про т. зв. Львівський “собор” 1946 року поданий на с. 433–438.

(обратно)

758

Патріярх Московський і всієї Русі Алексій І (в миру Сергій Симанський, патріярх у 1945–1970 pp.) дійсно мав багато нагород: церковних і державних, радянських та іноземних. Серед них: медаль “За оборону Ленінграда” (1943), орден Святого апостола Марка і високі ордени Лівану, Сирії (1945), Румунії (1947), чотири ордени Трудового Червоного Прапора (1946, 1952, 1962, 1967), орден Святого рівноапостольного князя Володимира (1961) та інші.

(обратно)

759

Митрополит Крутицький і Коломенський Микола (Ярушевич) (1891–1961) був вікарієм паріярха Алексія і першим головою Відділу зовнішніх відносин Московської патріярхії. За свою діяльність він отримав низку нагород: медалі “За оборону Москви” і “За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні”, орден Трудового Червоного Прапора, а також кілька орденів та медалей від інших країн. Докладніше про нього див. прим. 435 до “Споминів” [у електронній версії — прим. 640. — Прим. верстальника].

(обратно)

760

Столипінки (столипінські вагони) — спеціяльні товарні вагони з невеликою пічкою всередині, в яких за сталінських часів перевозили в’язнів і засуджених до Сибіру. Отримали свою назву від прем’єр-міністра Росії Петра Столипіна (1906–1911), за якого такі вагони використовувалися для перевезення переселенців у Сибір.

(обратно)

761

Герасим (†1435) був єпископом Смоленським у 1417–1433 pp. та митрополитом Київським і всієї Руси в 1433–1435 pp. Скориставшись тим, що після смерти митрополита Фотія на Русі не було митрополита, Герасим з волі литовського князя Свидриґайла восени 1433 р. поїхав до Константинополя по свячення і восени наступного року повернувся в митрополичому сані. Він був поставлений не лише для Литви, але “на всю Руську землю”. Прибувши на Русь, він, однак, не поїхав до Москви, де тривали усобиці, а зупинився в Смоленську і мав намір разом з князем Свидриґайлом запровадити унію з Римом. Проте через деякий час Свидриґайло запідозрив Герасима у зносинах зі своїм суперником у боротьбі за престол Сигизмундом. Як наслідок, Герасим був засланий у Вітебськ і 26 червня 1435 р. спалений.

(обратно)

762

Див.: Жалоба Й. Сліпого до Генерального прокурора СРСР від 4 грудня 1960 року // Архів сестер милосердя св. Вінкентія, спр. 12 (опубл. у вид.: І пізнаєте правду, док. № 3, с. 155–161).

(обратно)

763

Конвенція про запобігання злочинові геноциду була ухвалена Генеральною асамблеєю ООН 9 грудня 1948 р. і ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 18 березня 1954 р. Конвенція покликана запобігти злочинним діям, спрямованим на цілковите або часткове знищення певної національної, расової або релігійної групи як шляхом прямого фізичного знищення, так і шляхом навмисного створення умов, що провадять до її повного або часткового знищення. Очевидно, Сліпий вважав, що знищення УГКЦ підпадає під дане в цій конвенції визначення геноциду.

(обратно)

764

У 1943–1944 pp. були проведені масові депортації калмиків, інгушів, чеченців, карачаївців, балкарців, кримських татар, ногайців, турків-месхетинців, понтійських греків — як правило, під приводом звинувачень у колабораціонізмі, які поширювалися на весь народ без винятку. Були зліквідовані й автономії, що їх мали декотрі з цих народів. У 1948 р. був виданий указ, що забороняв представникам депортованих народів повертатися на батьківщину. Але вже в 1957–1958 pp. деяким із цих народів (калмикам, чеченцям, інгушам, карачаївцям і балкарцям) було дозволено повернутися в місця колишнього проживання, а їх автономії — відновлено.

(обратно)

765

Йосиф Сліпий натякає на напругу, а зрештою й розрив дипломатичних відносин між Югославією і СРСР у 1948–1955 pp., що його викликало небажання югославського керівництва йти у фарватері сталінської політики. Тільки після смерти Сталіна, у 1955 p., між Югославією і СРСР була підписана декларація про взаємоповагу та невтручання у внутрішні справи.

(обратно)

766

12 грудня 1956 р. в Москві між СССР і Японією була підписана спільна декларація, яка припинила стан війни і врегулювала відносини між двома країнами.

(обратно)

767

“Поларіс” (Polaris) — балістична ракета для підводних човнів, розроблена у США в другій половині 1950-х років і прийнята на озброєння у листопаді 1960 р. У цьому ж році США та Великобританія підписали угоду про базування американських підводних човнів, озброєних атомними ракетами, у Шотландії, в північній частині затоки Ферт-оф-Клайд. Згодом, у 1962 p., президент США Кеннеді та британський прем’єр-міністр Макміллан підписали угоду про постачання цих ракет Великобританії в обмін на надання нею бази для американських підводних човнів у Шотландії.

(обратно)

768

“Дамоклів меч” — небезпека, що постійно нависає над кимось.

(обратно)

769

Англійський прем’єр-міністр у 1957–1963 pp. Гарольд Макміллан (Harold Macmillan) був першим західним лідером, який офіційно відвідав СРСР після Другої світової війни. У контексті цього візиту (21 лютого — 3 березня 1959) Макміллан відвідав також і Київ. Незабаром після цього між СРСР і Великобританією була підписана торгова угода на п’ять років та угода про зв’язки у сфері науки, техніки і гуманітарної освіти на 1960–1961 pp.

(обратно)

770

При висвяченні Клима Смолятича його, замість патріяршого благословення, благословили реліквією, яку Володимир Великий привіз свого часу з Корсуня до Києва — головою св. Климента. Це було зроблено на взір того, як у Царгороді нового патріярха благословляли рукою св. Йоана Хрестителя.

(обратно)

771

Хіба — у Й. Сліпого часто вживається у значенні пол. chyba: адже ж, чейже.

(обратно)

772

Ігнатій Оксенович-Старушич (†1650) — єпископ Могилівський, професор і ректор Києво-Могилянської академії, ігумен Київського Видубицького монастиря. Був визначним проповідником, помер невдовзі після хіротонії у 1650 р. У своєму “Казанні” на похороні князя Ігоря Святополка-Четвертинського засуджував козаків як “бунтівників”.

(обратно)

773

Йосафат Кунцевич написав кілька полемічних творів на захист унії: “О фальшованю писем словенских”, “О старшинстві св. Петра”, “О крещенії Владимира”, “Катехизис” та інші. Коли його почали звинувачувати у переслідуванні православних, він відповів на ці закиди листом до канцлера Льва Сапіги від 22 квітня 1622 р. (текст листа див. у вид.: Н. Коялович. Литовская церковная Уния, т. 2. Санкт-Петербург 1861, с. 336, а відповідь на нього Сапіги у вид.: Вестник юго-западной и западной России, т. 1, вип. 2. Київ 1862, с. 65–79).

(обратно)

774

Лінія Одра — Ниса — сучасний німецько-польський кордон, встановлений після Другої світової війни, що проходить по річках Одра та Ниса. Після Другої світової війни польський кордон з Німеччиною був зміщений на захід за рахунок колишніх німецьких територій як компенсація за втрачені Польщею землі Західної України та Західної Білоруси. Німецька Демократична Республіка визнала цей кордон у 1950 p., але Західна Німеччина відмовлялася його визнавати до 1970 p., коли визнала його de facto; визнання de jure відбулося тільки в 1990 р. й було одною з умов об’єднання Німеччини.

(обратно)

775

Лат.: Audiatur et altera pars — слід вислухати й іншу (протилежну) сторону, треба вислухати і обвинувача, і обвинуваченого.

(обратно)

776

Ця фраза “Lieb’ Vaterland, magst ruhig sein!” (“Будь спокійна, люба Вітчизно!”) взята з приспіву німецької ліричної пісні “Сторожа на Райні” (“Die Wacht am Rhein”). Написана під час Райнської кризи 1840 р. швабським торговцем Максом Шнекенбюрґером, ця патріотична пісня за часів Бісмарка та франко-пруської війни (1870–1871) стала неофіційним гімном Пруссії. Вона залишалася популярною також і в часи Першої та Другої світових воєн. Її мотиви широко використовувалися в музиці та кінематографії протягом усього XX ст. Йосиф Сліпий, очевидно, не раз мав нагоду чути цю пісню під час своїх студій в Інсбруку.

(обратно)

777

Чернетка, написана синім чорнилом, закінчується датою “Кінець грудня 1960 року”. Чистовик, написаний зеленим чорнилом, датований “січнем 1961 року”. Точна дата не вказана в жодному з варіянтів.

(обратно)

778

Ігнатій (1540–1620) — Московський патріярх за царя Лже-Дмитрія І (1605–1606). Грек родом з Криту, він приїхав до Москви в 1595 р. з делегацією Царгородского патріярха і там залишився. Після смерти Бориса Годунова Ігнатій пристав до прихильників Лже-Дмитрія і після його перемоги був зведений у сан патріярха замість усунутого і засланого Йова, коронував Лже-Дмитрія і вінчав його з Мариною Мнішек. Після вбивства Лже-Дмитрія був позбавлений патріяршого та митрополичого сану і засланий Василієм Шуйським у Чудівський монастир як простий монах. У 1611 р. поляки звільнили Ігнатія і визнали його патріярхом, однак він не зміг закріпитися у Москві і виїхав до Речі Посполитої. Там оселився у Троїцькому монастирі у Вільні, де під впливом Йосифа Велямина Рутського у 1612 р. прийняв унію. Помер у Вільні в 1620 р. Православна Церква не визнає його законним патріярхом.

(обратно)

779

Митрополит Йосиф Сліпий має на увазі, що комуністи даремно шукають в історії аргументів для обґрунтування свого ворожого ставлення до УГКЦ, бо поважних аргументів не знайдуть і нікого не переконають.

(обратно)

780

Закравати (від польськ.: zakrawać) — скидатися на щось, бути подібним до чогось.

(обратно)

781

Неточна цитата з “Гайдамаків”: “«Тату, тату… ми не ляхи! Ми…» — та й замовчали”, а вище: “«Признавайтесь: Що, ви католики?» — «Католики…»”. Див.: Тарас Шевченко. Зібрання творів. У 6-ти томах, т. 1: Поезія 1837–1847. Київ 2003, с. 182–183.

(обратно)

782

Франц.: “Une quantité pas négligeable” — поважна, чимала кількість.

(обратно)

783

Лат.: “Res porro tractatur” — справа розглядається далі, справа ще не закрита.

(обратно)

784

Пол. прислів’я: “За матінкою легко промовляти молитву”, тобто легко повторяти щось за кимось іншим, особливо старшим і поважнішим. Сліпий хоче сказати, що комуністи повторюють у ставленні до греко-католиків усе те, що коїв свого часу царизм.

(обратно)

785

Неточна цитата з “Розритої могили”. Див.: Тарас Шевченко. Зібрання творів. У 6-ти томах, т. 1: Поезія 1837–1847. Київ 2003, с. 253.

(обратно)

786

“Як з Петрового дня” (прислів’я) — дедалі гірше й гірше, одне лихо за другим (після Петрового дня, тобто 12 липня, поступово наближається осінь і зима).

(обратно)

787

Володимир Бєляєв (справжнє прізвище Цісевич, 1909–1990) — радянський письменник та публіцист, автор відомої трилогії “Стара фортеця” (про хлопця з Кам’янця-Подільського в часи громадянської війни), за яку отримав Сталінську премію III ступеня. За Хрущова став активним речником радянської пропагади і отримав санкцію на розробку теми “боротьби з бандитизмом”. Поряд із популярними творами для дітей та підлітків написав цілу низку памфлетів та документальних повістей, спрямованих проти “українських буржуазних націоналістів” та УГКЦ. Серед них: “Під чужими прапорами” (1954), “Луна Чорного лісу” (1965), “Нічні птахи” (1965), “Формула отрути” (1971), документальні повісті “Хто тебе зрадив?” (1972) та “Я звинувачую” (1978). У цих книгах письменник оперує багатьма реальними фактами, так що немає сумніву у використанні ним архівів радянських спецслужб. Фальсифікуючи та перекручуючи історичні реалії, він очорнює боротьбу УПА та компрометує провідників українського національного руху та УГКЦ (Євгена Коновальця, Степана Бандеру, митрополита Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого). За свою активну пропагандистську діяльність Бєляєв отримав премію КДБ СРСР та інші численні нагороди. Важко сказати з певністю, які саме твори Бєляєва має на увазі Сліпий, говорячи про “останню скандалістику Бєляєва”. Це може бути натяк на сценарій фільму “Іванна” (1959) про дочку священика, що загинула з вини духовних пастирів (в тому числі і митрополита А. Шептицького). А можливо, Сліпий має на увазі наклепницькі твори Бєляєва, які зачіпають його самого і на які він скаржився Генеральному прокурору СРСР у листі від 4 грудня 1960 р. ще з табору в Мордовії. У цій скарзі він зокрема згадує статтю Миколи Вірного (псевдонім Бєляєва) “Под маской дома Романовых”, що друкувалася як частина книги “Тайны митрополичьего дворца” в газеті “Львовская правда” у вересні-жовтні 1960 р. (№ 227, 228, 231, 233, 235, 237, 239, 241, 247, 249, 251), та статтю “По следам исчезнувшего гарнизона” в журналі “Религия и наука” (листопад 1960). На цю скаргу Сліпому відповіли, що 20 жовтня 1961 р. її переслано Генеральному прокуророві УРСР в Києві; з Генеральної прокуратури УРСР ніякої відповіді не надійшло, хоча Сліпий кілька разів звертався туди, а 18 січня 1962 р. знову скаржився Генеральному прокурору в Москві вже з табору Явас у Мордовії. Див. скаргу Йосифа Сліпого в архіві монастиря сестер милосердя св. Вікентія (без опису).

(обратно)

788

Під “товаришами” Бєляєва Сліпий, напевно, має на увазі художника-ілюстратора Віктора Григор’єва (1903–1982), що своїми карикатурами ілюстрував книжки Бєляєва, та українського письменника Михайла Рудницького (1889–1975), що виступив як співавтор Бєляєва у збірці памфлетів “Під чужими прапорами” (Київ 1956, 1958). Рудницький був вихідцем з відомої української родини, мав ступінь доктора філософії, знав кілька європейських мов, був автором наукових праць, віршів, новел, нарисів, спогадів з літературного і мистецького життя. З 1944 р. очолював кафедру англійської філології у Львівському державному університеті ім. І. Франка, до 1947 р. був деканом факультету іноземних мов. Його участь у написанні збірки “Під чужими прапорами” сумнівна. Імовірно, його просто змусили прийняти співавторство як вияв лояльности до радянської влади та каяття за колишні “націоналістичні гріхи”. На наклепницький характер цієї книжки Йосиф Сліпий скаржився у 1956 р. в Міністерство внутрішніх справ СРСР.

(обратно)

789

Дезавуювати (від франц. desavouer) — тут: компрометувати, осуджувати.

(обратно)

790

Пальміро Тольятті (Palmiro Togliatti, 1893–1964) — італійський політичний діяч, довголітній лідер італійської Комуністичної партії (1926–1964). У 1940–1944 pp. жив у Москві та виступав по московському радіо під псевдонімом Маріо Корренті. Згодом повернувся в Італію, але не раз приїжджав до СРСР. Помер 21 серпня 1964 під час відвідин СРСР у м. Ялта. Про нього див.: Giancarlo Lehner. Palmiro Togliatti Biografia di un vero stalinista. Milano 1991; Elena Agarossi, Victor Zaslavsky. Stalin and Togliatti: Italy and the Origins of the Cold War. Bologna 1997 (перевид.: Stanford 2011).

(обратно)

791

Фраза з “Пана Тадеуша” Адама Міцкевича: “[Ці давні сховища у глибині лісів стрільці звуть маточник…]. Ведмедю, дурнику, якби ти там сидів, то Войський би тебе повік не прислідив” (перекл. М. Рильського — Адам Міцкевич. Вибрані твори. У 2-х томах, т. 2. Київ 1953, с. 90). Ця фраза стала крилатим висловом із значенням: “Сиди, дурню, вдома із своєю дурістю”.

(обратно)

792

Латинське прислів’я: “Quieta non movere” (буквально: не рухати те, що лежить спокійно) — не порушувати існуючих традицій, не виступати проти усталеного порядку, зберігати “status quo”.

(обратно)

793

Андрій Вишинський (1883–1954) — радянський юрист і державний діяч. З 1935 — генеральний прокурор СРСР, обвинувач на гучних політичних процесах сталінської доби. У 1940–1949 pp. був заступником міністра закордонних справ, у 1949–1953 — міністром закордонних справ СРСР, а в 1953–1954 — постійним представником СРСР в ООН. Дін Ґудергем Ачесон (Dean Gooderham Acheson, 1893–1971) — відомий американський політик, один з творців плану Маршалла та НАТО, у 1949–1953 pp. був державним секретарем США в адміністрації президента Гаррі Трумена. Після відставки залишався впливовим політиком та неофіційним радником президентів Кеннеді, Джонсона та Ніксона. І Вишинський, і Ачесон були кваліфікованими юристами та спеціялістами з міжнародного права. Основним полем їхніх дискусій були засідання Генеральної асамблеї ООН у Нью-Йорку. Про Вишинського див.: Александр Звягинцев. Прокуроры двух эпох: Андрей Вышинский и Роман Руденко. Москва 2001. Про Ачесона див.: Robert L. Beisner. Dean Acheson: A Life in the Cold War. New York 2006.

(обратно)

794

Тут додана єдина власноручна примітка Йосифа Сліпого: “Свій вирок я міг прочитати щойно аж після 15-ти літ”.

(обратно)

795

Патріс Емері Лумумба (Patrice Emery Lumumba, 1925–1961) — конголезький політичний діяч ліво-націоналістичних поглядів, перший прем’єр-міністр Демократичної Республіки Конґо після проголошення її незалежности в червні 1960 р. Його радикальна антизахідна політика стала причиною інспірованої Заходом громадянської війни, в ході якої він був усунутий з посади, ув’язнений, а згодом, після спроби втечі, схоплений і вбитий (17 січня 1961). На момент написання скарги (лютий 1961) ця подія активно обговорювалася в пресі.

(обратно)

796

Рос.: “полоненого не кривдять”.

(обратно)

797

Рос.: “Врахуйте, митрополите, що ви не сидите за те, за що вас судили, але з інших міркувань”.

(обратно)

798

Рос.: “Якщо би ви не були митрополитом, то ви би тут не сиділи”.

(обратно)

799

“Сізіфова праця” — крилатий вислів з поеми Гомера “Одісея”, де в 11 пісні розповідається про корінфського царя Сізіфа, який за образу богів був засуджений Зевсом піднімати на гору важкий камінь, який щоразу скочувався вниз. Вислів вживається на означення важкої та безплідної праці.

(обратно)

800

Лат.: “si parva magnis comparare liceat” — якщо личить порівнювати мале з великим. Крилатий вислів з Вергілієвої “Георгіки”, IV, 176.

(обратно)

801

Рос.: “виправлення”.

(обратно)

802

Лат.: “Historia magistra vitae est” — “Історія — вчителька життя”. Крилата фраза, що походить з Ціцеронового трактату “Про оратора” (II, 9, 36).

(обратно)

803

Е. Шлеев. О единоверии // ЖМП 6 (1950) 34–43 (цитата із с. 34).

(обратно)

804

В оригіналі написано українською транслітерацією “стат про раціоне волунтас”. Латинська сентенція, що походить з Ювеналових “Сатирів”, VI, 219–223, де знатна римлянка, невдоволена рабом, вимагає від свого чоловіка покарати його на смерть, кажучи: “Hoc volo, sic jubeo, sit pro ratione voluntas” (“Я цього хочу, я так наказую, нехай замість доказу буде моя воля”). Вислів став крилатим і вживається в судовій практиці, коли замість розуму критерієм виступає особиста сваволя судді чи законодавця.

(обратно)

805

Амінторе Фанфані (Amintore Fanfani, 1908–1999) — видатний італійський політик, представник Християнсько-демократичної партії Італії. Займав посади міністра праці, сільського господарства, закордонних та внутрішніх справ тощо; шість разів був прем’єр-міністром Італії (1954, 1958–1959, 1960–1962, 1962–1963, 1982–1983, 1987); у 1965–1966 pp. був головою Генеральної Асамблеї ООН; влітку 1978 — тимчасовим президентом Італії. Про нього див.: Pier Emilio Acri. Amintore Fanfani: l’uomo, lo statista e le sue radici. Ferrari 2009.

(обратно)

806

Рос.:… “яка за ще не застарілою класифікацією називається європейською? Чи можемо ми з вами культивувати те добре, що є в цій традиції, і виносити з неї конструктивні елементи з метою зміцнення миру?” Цю та наступну цитати Йосиф Сліпий подає за газетою “Правда” 4.VIII.1961.

(обратно)

807

Рос.: “які дедалі гучніше вимагають перегляду повоєнних кордонів Німеччини, повернення так званих утрачених земель. Народи Европи не можуть байдуже дивитися на те, як активізуються сили, що прагнуть змінити становище, яке склалося після Другої світової війни. Думаю, що й італійський народ із настороженістю спостерігає за станом справ у Західній Німеччині”.

(обратно)

808

Останні кілька слів нерозбірливі.

(обратно)

809

Роман Руденко (1907–1981) — радянський державний діяч, родом з Чернігівщини. В 1944–1953 — генеральний прокурор УРСР. У 1945–1946 pp. виступав головним обвинувачувачем від СРСР на Нюрнберзькому процесі, учасник і організатор низки міжнародних конгресів і конференцій для боротьби з нацизмом і мілітаризмом, завдяки чому став діячем світового масштабу. Після смерти Сталіна Руденко став Генеральним прокурором СРСР і обіймав цю посаду до самої смерти (1953–1981); вів слідство у справі Берії, ініціював та брав участь у процесі реабілітації жертв сталінських репресій. Про нього див.: Александр Звягинцев. Руденко. Москва 2007.

(обратно)

810

Насправді ця скарга була надіслана 25 лютого 1960 р. голові Верховного суду СРСР Олександру Горкіну (1897–1988, на посаді в 1957–1972). Текст скарги Йосифа Сліпого до Верховного суду див. у: Архів Згромадження сестер милосердя св. Вікентія, спр. 14 (опубл. у вид.: І пізнаєте правду, док. № 1, с. 145–154).

(обратно)

811

Див. постанову заст. начальника відділу нагляду за слідством в органах держбезпеки Прокуратури УРСР, старшого радника юстиції Г. Малого від 7 лютого 1961 p., затверджену заступником прокурора УРСР І. Андерихіним 8 лютого 1961 р. // ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67829, т. 10, арк. 498–502.

(обратно)

812

Прокурором УРСР з серпня 1953 до лютого 1963 р. був Денис Панасюк (1900–1984). Про нього див. “Спомини”, прим. 468 [у електронній версії — прим. 683. — Прим. верстальника].

(обратно)

813

ІА УГКЦ, ф. Archivium Patr. S. Sofia, спр. 29: Curia Romana, 1963, т. 2, арк. 1-18.

(обратно)

814

Там само, арк. 19–21.

(обратно)

815

Про всі три спроби переговорів з радянською владою та свою позицію у них Йосиф Сліпий написав 30 квітня 1963 р. окремий звіт для кардинала Чіконьяні. Не публікуємо його тут, бо він в основному повторює та підсумовує інформацію, яка детальніше представлена в інших опублікованих тут документах. Див.: Лист Йосифа Сліпого до кардинала Амлето Чіконьяні від 30 квітня 1963 р. // ІА УГКЦ, ф. Archivium Patr. S. Sofia, спр. 28: Curia Romana, 1963, т. 1, арк. 275–279.

(обратно)

816

Інтронізація папи Павла VI відбулася 30 червня о 6 годині вечора на площі св. Петра, а меморіял датується наступним днем (1 липня 1963 p.).

(обратно)

817

Лат.: “sanctae memoriae”.

(обратно)

818

Італ.: “ultimo scorso”.

(обратно)

819

Італ.: Eminentissimo.

(обратно)

820

Лат.: “простершись коло ніг Вашої Святости”.

(обратно)

821

Лат.: “на многії літа”.

(обратно)

822

Лат.: “доповнити зі скарбниці Церкви”.

(обратно)

823

Лат.: “і схвалити все те, що так чи інакше вчинено в добрій вірі”.

(обратно)

824

Лат.: “щоб Ваша Святість ласкаво затвердили все, що було зроблене в добрій вірі (щодо недозволеної матерії Св. Євхаристії, щодо скорочення Літургій, щодо подружніх перешкод і відпустів) в моїй митрополії і в цілій радянській Росії католицькими священиками обох обрядів”.

(обратно)

825

Лат.: “щоб Ваша Святість це доповнили зі скарбниці Церкви”.

(обратно)

826

Лат.: “щоб Його Святість ласкаво зволили підтвердити все, зроблене в добрій вірі щодо недозволеної матерії Св. Євхаристії, скорочення Літургій, щодо відпустів та усіх таїнств в моїй митрополії і в цілій радянській Росії католицькими священиками обох обрядів. Про цю справу я також повідомив Конгрегацію для Східних Церков”.

(обратно)

827

Лат.: “щоб Ваша Святість дозволили продовжити процес приготування до беатифікації Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького, мого попередника”.

(обратно)

828

Лат.: “Нехай Ваша Святість зволить дати на це все згоду і підтвердити”.

(обратно)

829

Ця зустріч із “представниками компетентних властей”, яких делегати УГКЦ сприйняли за генералів Генерального штабу Червоної Армії, відбулася 26 грудня 1944 р. на бажання Президії Верховної Ради СРСР у кабінеті начальника секретаріяту НКВС-МВС СРСР та близького соратника Лаврентія Берії Степана Мамулова.

(обратно)

830

Це були три комісари держбезпеки 3-го рангу МДБ СРСР: голова відділу контррозвідки Павло Федотов, начальник головного управління по боротьбі з бандитизмом Олександр Леонтьєв та голова відділу спецоперацій Павло Судоплатов. Три “генерали” представилися як Іванов (Федотов), Лєбєдєв (Леонтьєв) та Сергєєв (Судоплатов).

(обратно)

831

Зміст бесіди з делегацією УГКЦ див. у вид.: Ліквідація УГКЦ (1939–1941): Документи радянських органів державної безпеки / ред. С. Кокін, В. Сергійчук, т. 1. Київ: ПП Сергійчук М. І. 2006, док. № 53, с. 277–285.

(обратно)

832

Лат.: “для видимости”, “про людське око”.

(обратно)

833

Це був полковник Хом’як (він же Василь Лебідь або “агент 82”), який зв’язався з митрополитом Сліпим через о. Івана Котіва. Про полковника Хом’яка та о. Івана Котіва див. “Спомини”, прим. 358 та 338 відповідно [у електронній версії — прим. 524 та 497. — Прим. верстальника].

(обратно)

834

Послання “Духовенству і вірним” від 28 березня 1945 р. // ЦДІАЛ, ф. 408, оп. 1, спр. 50 (11 арк.).

(обратно)

835

Лат.: “під печаттю таємниці”, “під строгим секретом”.

(обратно)

836

Сліпий тут подає неточну інформацію, бо ж він, зрозуміло, не знав про розробку планів знищення УГКЦ на найвищому рівні. Ці плани були детально розроблені в березні 1945 р. головою Ради в справах РПЦ генерал-майором НКДБ Георгієм Карповим і затверджені самим Сталіним. Ярослав Галан та Гавриїл Костельник були лише виконавцями визначених їм завдань на окремих етапах набагато масштабнішої акції.

(обратно)

837

Лат.: “під секретом”.

(обратно)

838

Як бельгійський громадянин, о. Йосиф де Вохт змушений був виїхати з СРСР у грудні 1948 р.

(обратно)

839

Про Івана Зятика (1899–1952) див. “Спомини”, прим. 423 [у електронній версії — прим. 621. — Прим. верстальника].

(обратно)

840

Про Адріяна Зафійовського (1882–1973) див. “Спомини”, прим. 351 [у електронній версії — прим. 515. — Прим. верстальника].

(обратно)

841

Про Миколу Хмільовського (1880–1963) див. “Спомини”, прим. 347 [у електронній версії — прим. 511. — Прим. верстальника].

(обратно)

842

Про Івана Чорняка (1899–1980) див. “Спомини”, прим. 337 [у електронній версії — прим. 496. — Прим. верстальника].

(обратно)

843

Григорій Мисак (1909–1978) — єромонах-редемпторист, родом зі с. Тишиця на Львівщині. Деякий час навчався в Перемиській семінарії, у 1931 р. вступив до монастиря редемптористів, у 1932 р. виїхав на навчання до Бельгії, де в 1935 р. склав вічні обіти. У 1936 р. повернувся в Галичину і в 1937 був висвячений єпископом Іваном Бучком. До 1939 р. був учителем у ювенаті, душпастирював та проводив місії на Лемківщині. У 1942–1946 pp. був заступником настоятеля монастиря у Станиславові, а після його ліквідації — економом у монастирі в Голоску (1946–1948). Врешті переїхав до Унева, у 1950 р. був заарештований і засуджений на 10 років ув’язнення. Після звільнення в 1956 р. повернувся ло Львова, але місцева влада відмовила йому в прописці й він був змушений виїхати в Центральну Україну. Оселився у Вінниці, знайшов там роботу, придбав помешкання на вул. Крутий Узвіз, 9, де відправляв богослужіння, згуртував навколо себе спільноту вірних і підпільно душпастирював, допомагаючи римо-католицьким священикам в Центральній Україні та на Львівщині. Його вважали “місіонарем цілого Поділля”. Помер 31 серпня 1978 р. у Вінниці.

(обратно)

844

Йосиф Сліпий тут неточно вказує назву міністерства. З 1962 р. в РРФСР та інших союзних республіках існувало Міністерство охорони громадського порядку (МООП — Министерство Охраны общественного порядка). В 1966 р. замість республіканських міністерств було створене загальносоюзне Міністерство охорони громадського порядку, яке в 1968 р. знову перейменували на Міністерство внутрішніх справ СРСР. Ця назва зберігалася до розвалу СРСР у 1991 р.

(обратно)

845

У часи підпілля священики керувалися правилами душпастирства, складеними Йосифом Сліпим у 1941 p., які дозволяли при потребі бінувати, тобто служити по дві Літургії на день (див. Й. С. Правила сучасного душпастирства. Збараж 1941). Така необхідність була й у випадку єпископських свячень Василя Величковського, коли в один день Йосиф Сліпий відслужив дві Літургії.

(обратно)

846

Про єп. Йосафата Коциловського, ЧСВВ (1876–1947) див. “Спомини”, прим. 207 і 383 [у електронній версії — прим. 352 і 560. — Прим. верстальника].

(обратно)

847

Про єп. Григорія Лакоту (1883–1950) див. “Спомини”, прим. 170 [у електронній версії — прим. 311. — Прим. верстальника].

(обратно)

848

Про о. Михайла Мельника (1903–1955) див. “Спомини”, прим. 275 [у електронній версії — прим. 425. — Прим. верстальника].

(обратно)

849

Микола Панас (1890–1950) — неодружений священик Перемиської єпархії, доктор богослов’я. Здобув вищу богословську та юридичну освіту, рукоположений у 1933 p., служив у Журавиці, Сокалі, Поториці. Восени 1944 p., після поділу Перемиської єпархії, єпископ Йосафат Коциловський призначив його генеральним вікарієм для північної частини єпархії, що увійшла до складу УРСР. Йому підлягало дев’ять деканатів, 126 парафій та 101 священик. Навесні 1945 р. Микола Панас був заарештований у Сокалі. У в’язниці його сильно катували і звільнили після того, як він збожеволів, ставши для влади непотрібним і нешкідливим. У некролозі, надрукованому в Православному віснику 3 (1950) 95–96, стверджувалося, що о. Панас у 1948 р. “возз’єднався” і дістав призначення на парафію в одному з сіл Львівської обл.

(обратно)

850

Про Івана Чорняка див. вище (прим. 11) [у електронній версії — прим. 842. — Прим. верстальника]. Після від’їзду Йосифа Сліпого з СРСР митрополит Василь Величковський також кілька разів намагався висвятити о. Чорняка на єпископа, але той завжди відмовлявся й уникав хіротонії. Щойно митрополит Володимир Стернюк незадовго до смерти Чорняка висвятив його на єпископа у 1978 або 1979 р. Див.: Інтерв’ю з о. Іваном Дацьком від 15 червня 2012 р. // Приватний архів.

(обратно)

851

Григорій Хомишин (1867–1945) — греко-католицький єпископ Станиславівський (з 1904). Закінчив Тернопільську гімназію, у 1888–1893 pp. навчався у духовній семінарії у Львові. Після свячень у 1893 р. виконував обов’язки катедрального сотрудника у Станиславові. У 1894–1899 р. навчався у віденській Вищій духовній академії “Augustineum” та душпастирював у церкві св. Варвари у Відні. У 1899 р. захистив докторат з богослов’я, у 1899–1902 pp. душпастирював у Станиславові та Коломиї, був катехитом у міських школах, у 1902–1904 — ректор духовної семінарії у Львові. В 1904 р. іменований єпископом Станиславівським. За відсутности митрополита Шептицького в 1915–1917 pp. управляв цілою Галицькою митрополією. У 1920 р. запровадив у своїй єпархії целібат. У 1925 р. заснував суспільно-політичну Українську християнську організацію, яка мала об’єднати усіх християн католиків з метою впливу на політичні партії, у 1930 р. став ініціятором створення Української католицької народної партії (з 1932 — Українська народна обнова). Радянська влада арештовувала його двічі: у 1939 та 1945 pp. Після другого арешту та тривалих знущань на допитах владика помер у лікарні Лук’янівської тюрми в Києві 28 грудня 1945 р. Місце його поховання невідоме. 27 червня 2001 р. беатифікований папою Іваном Павлом II. Залишив після себе багато творів, статей та понад 30 пастирських листів та послань. Про нього див.: Олег Єгрешій. Єпископ Григорій Хомишин: портрет релігійно-церковного та громадсько-політичного діяча. Івано-Франківськ 2006; Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1. Roma 2001, с. 127–180.

(обратно)

852

Серед адміністраторів були священики та викладачі духовної семінарії: Іван Слезюк, Симеон Лукач та Степан Вапрович. Генеральним вікарієм владика Хомишин призначив ігумена василіянського монастиря Григорія (Володимира) Балагурака (1909–1965), який у випадку арешту адміністраторів мав би керувати єпархією. Симеон Лукач та Іван Слезюк були заарештовані в 1949 p., а Степан Вапрович зміг уникнути арешту, переховуючись у Карпатах, але активної архипастирської діяльности вести не міг. Він помер своєю смертю на волі 2 березня 1964 р. Ігумен Балагурак як генеральний вікарій таємно керував єпархіяльним життям і підтримував зв’язок з Римом аж до свого арешту в 1949 р. Був засуджений на 10 років ув’язнення, покарання відбував у Челябінську. Звільнений у 1955 p., повернувся до Станіслава. У 1957 р. вдруге арештований і висланий на довічне поселення в м. Коркіно біля Челябінська. Помер на засланні в жовтні 1965 р. в опінії святости. Про Симеона Лукача та Івана Слезюка див.: Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1. Roma 2001, с. 215–272, 369–415. Про Степана Вапровича див.: Андрій Сапеляк. Отець Степан Вапрович. Рим 1970. Див. також спогади самого Вапровича про його місійну працю серед українських поселенців у Аргентині в 1927–1935 pp.: Степан Вапрович. Арґентина: українська імміграція в ній. Львів 1935.

(обратно)

853

Про Івана Лятишевського (1879–1957) див. “Спомини”, прим. 171 [у електронній версії — прим. 312. — Прим. верстальника].

(обратно)

854

Іван Слезюк (1896–1973) отримав єпископські свячення з рук Григорія Хомишина ще перед арештом останнього в квітні 1945 р. Однак невдовзі (червень 1945) Слезюк теж був заарештований і засуджений на 10 років таборів. Ув’язнення відбував у Воркуті та Мордовії (1950–1954). Після звільнення повернувся до Станіслава й виконував обов’язки адміністратора єпархії. У 1964 р. знову заарештований і засуджений на п’ять років таборів. Після повернення у 1968 р. висвятив на свого наступника о. Софрона Дмитерка. Помер 2 грудня 1973 р. після чергового виклику в КДБ. Беатифікований 27 червня 2001 р. папою Іваном Павлом II.

(обратно)

855

Симеон Лукач (1893–1964) — греко-католицький священик і богослов, рукоположений у 1919 р. До квітня 1945 р. працював викладачем Духовної семінарії у Станиславові, а після її закриття переїхав у рідне село Старуня (Солотвинський р-н), де душпастирював аж до свого арешту в 1949 р. Згідно з деякими свідченнями (зокрема, єп. Софрона Дмитерка), напередодні свого арешту в 1945 р. єп. Григорій Хомишин висвятив Симеона Лукача на єпископа. У 1950 р. засуджений на 10 років таборів, ув’язнення відбував у Красноярскому краї. У лютому 1955 р. — звільнений, повернувся до с. Старуня і продовжував душпастирську працю. У 1962 р. заарештований вдруге разом з Іваном Слезюком і засуджений на п’ять років таборів суворого режиму. В березні 1964 р. через критичний стан здоров’я (туберкульоз легенів) був перевезений до рідного села Старуня, де й помер 22 серпня 1964 р. У 2001 р. проголошений блаженним. Про нього див.: Тарас Сидор. Слуга Божий Симеон Лукач, “підпільний“ єпископ Української Греко-Католицької Церкви (1893-1964). Львів 2002 // Архів ІІЦ, фонд наукових робіт.

(обратно)

856

Судовий процес над Іваном Слезюком і Симеоном Лукачем 22–23 жовтня 1962 р. у Станіславі (Івано-Франківську) перетворився на показову пропаганду атеїзму, що була приурочена до початку II Ватиканського собору й мала продемонструвати світові, що УГКЦ перестала існувати.

(обратно)

857

Олександр Малиновський (1889–1957) у 1940–1944 pp. виконував обов’язки апостольського адміністратора Лемківщини. У 1944 р. був обраний членом УГВР. Через більшовицьку окупацію змушений був покинути Лемківщину. На еміграції працював у Апостольській візитатурі в Німеччині, був віце-ректором, а потім ректором Української католицької духовної семінарії, що діяла спочатку в Німеччині у м. Гіршберґ біля Мюнхена (1946–1948), а потім у Кулемборзі (Нідерланди, 1949–1951). З 1950 р. й до смерти — генеральний вікарій в Англії.

(обратно)

858

Греко-католицький священик Михайло Сімович (1869–1953) працював катехитом у середніх школах Чернівців. У 1930 р. (згідно з конкордатом Румунії з Ватиканом від 1927 р.) була створена Марамароська римо-католицька дієцезія в Бая-Маре, до якої ввійшли також і буковинські греко-католицькі парафії. Для українських греко-католиків Буковини і Марамарощини був створений Генеральний вікаріят у Чернівцях, який очолив о. Михайло Сімович. Він виконував обов’язки вікарія до 1943 p., а після окупації Буковини радянськими військами у 1944 р. виїхав з Чернівців до Блажу — центру греко-католиків Румунії. У 1946 р. передав керівництво вікаріятом о. Андрію Медведському. Подальша доля невідома.

(обратно)

859

Теодор Ромжа (1911–1947) — греко-католицький єпископ Мукачівської єпархії, родом із с. Великий Бичків, з багатодітної сім’ї службовця. Закінчив гімназію в Хусті, навчався в Римі в Німецько-угорській колегії (Germanucum-Hungaricum) та в Папській російській колегії (Russicum), у 1937 р. був рукоположений на священика, у 1937 р. завершив філософські та богословські студії (ліценціят) у Папському Григоріянському університеті й повернувся на Закарпаття, де з 1938 р. почав працювати адміністратором сіл Березово і Нижній Бистрий на Хустчині. На кілька місяців був мобілізований на службу в чеській армії, після чого знову повернувся до душпастирської праці. У 1939–1944 pp. був професором філософії та духівником у духовній семінарії в Ужгороді. 8 вересня 1944 р. папа Пій XII номінував його єпископом-помічником Мукачівської єпархії, але фактично він мав повноваження ординарія, бо попередній єпископ О. Стойка помер ще в травні 1943. Після офіційного приєднання Закарпаття до Української РСР (29 червня 1945) становище греко-католицької Мукачівської єпархії суттєво ускладнилося, бо радянська влада почала підготовку до ліквідації УГКЦ. З лютого 1946 р. офіційно став правлячим архиєреєм Мукачівської єпархії. В умовах посилення тиску на ГКЦ з боку радянської влади рішуче виступав проти переходу на православ’я, проводив пастирські поїздки з метою укріпити вірних та священиків у вірі та протидіяти радянській пропаганді. Під час однієї з таких поїздок 27 жовтня 1947 р. на нього вчинено невдалий замах, зорганізований НКВС (підстроєна аварія). Єпископ потрапив у Мукачівську лікарню, де був отруєний агентом НКВС і помер 1 листопада 1947 р. Санкцію на вбивство єпископа Ромжі дав особисто Сталін на запит першого секретаря ЦК КПУ Микити Хрущова й тодішнього міністра держбезпеки УРСР Сергія Савченка. Під час пастирського візиту в Україну в червні 2001 р. папа Іван Павло II проголосив єп. Ромжу блаженним. Про нього див.: Ласло Пушкаш. Кир Теодор Ромжа: Життя і смерть єпископа. Львів 2001.

(обратно)

860

Олександр Хіра (1897–1983) був призначений генеральним вікарієм Мукачівської єпархії у 1944 р. та висвячений єпископом Теодором Ромжею 19 грудня 1945 р. У 1949 р. заарештований і засуджений на 25 років таборів. Покарання відбував у таборах Тайшета, Кемерова та Томська. Звільнений 1956 p., повернувся в Україну і підпільно душпастирював, за що знову був заарештований у 1957 р. і засуджений на п’ять років примусових робіт без права повернення в Україну. Покарання відбував на копальнях у Караганді. Після відбуття строку залишився в Казахстані, працював на шахті й підпільно душпастирював. У 1977 р. в Караганді вдалося зареєструвати римо-католицьку громаду і владика Хіра став вікарієм її пароха о. Йосифа Буковинського, який навіть не знав, що має сотрудником єпископа. Щойно під час посвячення собору св. Йосифа у 1980 р. владика Хіра виявив свою єпископську гідність. Під час своїх короткочасних поїздок в Україну висвячував священиків для Мукачівської єпархії, а також хіротонізував трьох підпільних єпископів: Йосафата Федорика (1964), Івана Семедія (1978) та Йосифа Головача (1983). Помер 26 травня 1983 р. в Караганді. Оскільки, перебуваючи в Караганді, він не міг керувати Мукачівською єпархією, то нею адміністрували послідовно капітульний вікарій о. Микола Мурані (1947–1978), єп. Іван Семедій (з 1979) та єп. Йосиф Головач (з 1983).

(обратно)

861

Микола Мурані (1911–1979) насправді навчався не в Римі, а в Стразбурзі (Франція) у 1928–1931 pp. Рукоположений у 1933 p., працював у єпископській канцелярії в Мукачеві. Після вбивства єпископа Теодора Ромжі був 6 листопада 1947 р. обраний на посаду капітульного вікарія. Після невдалих спроб радянських спецслужб примусити його до переходу на православ’я о. Мурані був заарештований 24 червня 1949 р. і 6 вересня 1950 р. засуджений Особливою нарадою при МДБ СРСР на 10 років таборів. Покарання відбував у таборах Карагандинської обл.: Новий Майкодук, Контувка, Тихоновка, Дубовка. Звільнений у 1956 p., повернувся на Закарпаття, але скоро знову змушений був виїхати за межі УРСР. У 1957 р. разом з Олександром Хірою повернувся в Караганду і включився у душпастирську працю. Через півроку з огляду на стан здоров’я отримав від Прокуратури УРСР дозвіл повернутися додому. Повернувшись в Ужгород, керував підпільною Мукачівською єпархією до своєї смерти. Помер в Ужгороді 12 січня 1979 р.

(обратно)

862

Павло Гойдич (1888–1960), призначений у 1926 р. апостольським адміністратором, а в 1943 р. єпископом Пряшівської єпархії. У 1950 p., після ліквідації Греко-Католицької Церкви у Чехословаччині, був заарештований. На показовому процесі в січні 1951 р. засуджений на дожиттєве ув’язнення разом з римо-католицькими єпископами Яном Войташаком та Міхалом Бузалкою. Покарання відбував у Вальдицях, Леопольдові, Ілаві. У липні 1960 р. підпав під амністію політичних в’язнів, однак з тюрми йому не судилося вийти. Помер 19 липня 1960 р. у Леопольдівській тюрмі і був похований на тюремному цвинтарі. 29 жовтня 1969 р. відбулася його ексгумація та перепоховання в Пряшівському катедральному соборі. 4 листопада 2001 р. папа Іван Павло II проголосив його блаженним. Про владику Гойдича див.: Мар’ян Поташ. Життя, віддане Богові, т. 2: Життєпис Преосвященного Павла Гойдича. Львів 1995; Р. Šturak. Otec biskup Pavol Gojdyč, OSBM. Prešov 1997.

(обратно)

863

Василь Гопко (1904–1976) — єпископ-помічник Пряшівської єпархії. Заарештований 18 жовтня 1950 р. і засуджений у 1951 р. до 15 років ув’язнення. Звільнений за станом здоров’я у 1964 p., до 1968 р. перебував під домашнім арештом та постійним наглядом поліції у відпочинковому домі в Осеку на півночі Чехії. Потім повернувся у Словаччину, включився в рух за легалізацію Греко-Католицької Церкви. Після відновлення ГКЦ у червні 1968 р. був визнаний єпископом Пряшівської єпархії, але так і не був реабілітований. Помер 23 липня 1976 р. у Пряшеві. 14 вересня 2003 р. папа Іван Павло II проголосив його блаженним. Про нього див.: A. Pekar. Bishop Basil Норко Confessor of Faith. Pittsburgh 1979; F. Dancák, G. Pal’a. Blahoslaveny biskup Vasyl Норко. Prešov 2003.

(обратно)

864

Владика Гойдич дійсно мав стигми, про що відомо із свідчень в’язнів, які перебували з ним у в’язниці. Див.: Мар’ян Поташ. Життя, віддане Богові, т. 1: Життєпис Преосвященного Павла Гойдича. Львів 1995, с. 223–225.

(обратно)

865

Про о. Петра Вергуна див. “Спомини”, прим. 388 [у електронній версії — прим. 569. — Прим. верстальника].

(обратно)

866

Лат.: “з правом наступництва”.

(обратно)

867

Ці повноваження надав митрополитові Шептицькому папа Пій X — спочатку він зробив це усно на авдієнції в лютому 1907 p., словами “utere iure suo” (“вживай своє право”), а через рік, у лютому 1908 р., апробував декрет-грамоту митрополита Андрея Шептицького, яка надавала останньому право призначати та висвячувати від імени Апостольського Престолу єпископів-помічників і робила його адміністратором усіх греко-католицьких єпархій на території Росії. Докладніше див.: Іван Хома. Ще про унійну-екуменічну діяльність митр. Андрея на початку XX-го століття // Богословія, т. 53. Рим 1989, с. 76–80; див. також “Спомини”, прим. 162 [у електронній версії — прим. 301. — Прим. верстальника].

(обратно)

868

Лат.: “силою наданих йому повноважень”.

(обратно)

869

Про о. Климентія Шептицького (1869–1951) див. “Спомини”, прим. 163 [у електронній версії — прим. 302. — Прим. верстальника].

(обратно)

870

Антон Неманцевич (білор. Антон Неманцэвіч, 1893–1943) — білоруський священик, єзуїт. Закінчив Віленську семінарію та Петербурзьку духовну академію, був рукоположений у 1915 р. і відразу розпочав активну душпастирську діяльність. У 1919 р. вперше заарештований за участь у католицькій маніфестації в Петрограді і засуджений на півроку тюрми. Строк відбував у Петроградській та Московській тюрмах. Після звільнення почав активну діяльність у Москві. У 1923 р. заарештований радянською владою, лишався в ув’язненні до початку 1925 p., коли був висланий до Польщі в рамках обміну політичними в'язнями. У 1925–1927 pp. навчався в Римі, здобув докторат з богослов’я в Східному інституті. У 1929 р. вступив у Товариство Ісуса й розпочав працю задля поширення унії в Західній Білорусі. З початком Другої світової війни у 1939 р. митрополит Андрей Шептицький призначив о. Неманцевича екзархом Білоруси, про що той відкрито оголосив своїм пастирським посланням на Великдень 5 квітня 1942 р. За свою активну діяльність о. Неманцевич був 4 липня 1942 р. заарештований ґестапівцями і доставлений до Мінської тюрми, де й помер 6 січня 1943 р.

(обратно)

871

Про Миколая Чарнецького (1884–1959) див. “Спомини”, прим. 265 [у електронній версії — прим. 413. — Прим. верстальника].

(обратно)

872

Лат.: “для православних росіян-католиків”.

(обратно)

873

Йосиф Сліпий. Петроградський Синод 1917 р. // Богословія, т. 9, кн. 4. Львів 1931, с. 289–297.

(обратно)

874

Іван Хома. Собори чотирьох екзархів у Львові 1940–1944 // Богословія, т. 44. Рим 1980, с. 131–180.

(обратно)

875

До недавнього часу в історіографії існувало кілька версій щодо причини, дати й місця смерти о. Неманцевича. Як правило, подавалося, що він помер від тифу наприкінці 1942 чи на початку 1943 р. Таку саму інформацію подає і Йосиф Сліпий — напевно, він отримав її від митрополита Андрея Шептицького, який у 1943 р. офіційно звернувся до німецької влади із запитом про долю Неманцевича і в листопаді 1943 р. отримав відповідь, що о. Неманцевич помер від тифу на початку 1943 р. Про це митрополит Шептицький також повідомляв листовно кардинала Тіссерана. Тільки в 2004 р. білоруський історик Євген Усошин віднайшов у Національному архіві Республіки Білорусь документ про обставини смерти о. Неманцевича. У цьому документі, зокрема, зазначається, що екзарх помер 6 січня 1943 р. у шпиталі Мінської тюрми і був похований 9 січня 1943 р. на німецькому цвинтарі в Мінську місцевим православним священиком: “З міркувань поліції безпеки Неманцевич мав бути перевезений зі Слоніма до Мінська. 30.XI. 1942 р. він захворів на сипний тиф. […] Зважаючи на значення його особи, він був доставлений у штабквартиру поліції безпеки і СД Білоруси. Тут він помер 6.1.1943 від серцево-судинної недостатности, яка настала після сипного тифу”. Правда, у своїх спогадах Лев Горошко зазначає, що причиною смерти був зовсім не сипний тиф, бо о. Неманцевич хворів ним у дитинстві і мав на нього імунітет, — за таким формулюванням німці спробували приховати те, що екзарх помер від перенесених тортур. У будь-якому разі, можна говорити про мучеництво через виснаження в умовах тюрми (ex aerumnis carceris). Див.: Яуген Усошын. Новы дакумент пра лёс Экзарха Антона Неманцэвіча // Царква 36 (2004) 3, 15.

(обратно)

876

В'ячеслав (Вацлав) Оношко (Вацлау [Вячаслау] Аношка, 1899–1966) — білоруський греко-католицький священик. Закінчив Мінську духовну семінарію (після евакуації її в Польщу) і в 1924 р. був рукоположений на священика латинського обряду, душпастирював на римо-католицькій парафії в Ляховичах, вивчав богослов’я у Місійному інституті в Любліні. Під час навчання зацікавився питанням відродження унії, їздив у Галичину до Унівського монастиря отців-студитів, де дістав вишкіл у східному обряді. У 1926 p., після підготовки в східній місії отців-єзуїтів в Альбертині, перейшов на східний обряд. У 1926–1935 pp. душпастирював в Ольпені на Поліссі, у 1935–1944 — у Делятичах на Новогрудчині, проводив активну місійну та просвітницьку дільність, піднімав національну свідомість білорусів, брав участь у Пинських унійних конференціях. У вересні 1939 р. став членом ради новоствореного Білоруського греко-католицького екзархату під керівництвом Антона Неманцевича. Перед приходом радянських військ у 1944 р. виїхав з Білоруси до Польщі, де служив капеланом монастиря сестер-францисканок “Родини Марії” у Хиліце та Робертині під Варшавою. Намагався виїхати з Польщі на Захід, щоб там служити білорусам, але влада не дала йому на це дозволу. Помер 18 лютого 1966 р. у Робертині.

(обратно)

877

Лев Горошко (Леу Гарошка, 1911–1977) — білоруський греко-католицький священик, громадський діяч, дослідник історії релігії Білоруси, педагог, літератор. Закінчив Греко-католицьку богословську академію у Львові (1936), потім рік навчався в Інсбруку на стипендію митрополита Андрея Шептицького. Висвячений у 1937 р. у Львові єпископом М. Будкою, душпастирював на Пинщині та займався просвітницькою діяльністю, за що зазнав переслідувань з боку польської влади. Під час Другої світової війни викладав білоруську та латинську мови в торговому та медичному училищах. У 1942 р. екзарх Антон Неманцевич призначив його членом єпархіяльної ради та намісником екзарха. У 1944 р. брав участь у Всебілоруському конгресі в Мінську. У тому ж році виїхав до Німеччини, а в 1945 — до Риму. 16 жовтня 1945 р. Конгрегація у справах Східної Церкви призначила його керівником Білоруської католицької місії у Франції, і до 1957 р. він працював у Парижі, видавав журнал “Божым шляхам”. У 1959 р. вступив до ордену маріян. У 1960 р. був призначений ректором Білоруської католицької місії у Великобританії, у 1962-1969 р. був настоятелем дому маріян у Лондоні, з 1965 — архимандритом, з 1970 р. й до самої смерти керував білоруською секцією Ватиканського радіо. Помер у Парижі 28 липня 1977 р.

(обратно)

878

Архимандрит Климентій Шептицький помер у Володимирській тюрмі 1 травня 1951 р.

(обратно)

879

Лат.: “силою наданих повноважень та силою митрополичої юрисдикції”.

(обратно)

880

Лат.: “з повноваженнями”, “з правами”.

(обратно)

881

Про о. Миколу Ревтя (1914–1988) див. “Спомини”, прим. 459 [у електронній версії — прим. 671. — Прим. верстальника].

(обратно)

882

Про о. Іллю Блавацького (1911–1988) див. “Спомини”, прим. 444 [у електронній версії — прим. 650. — Прим. верстальника].

(обратно)

883

Про о. Степана Ратича (1890–1968) див. “Спомини”, прим. 90 [у електронній версії — прим. 214. — Прим. верстальника].

(обратно)

884

Антоній Сірецький (1881-1960-ті?) — священик Станиславівської єпархії, парох с. Молодятин. Заарештований у 1948 р. і вивезений у Хабаровський край. Один з його синів, священик Ярослав Сірецький, заарештований у 1957 р. та засуджений на п’ять років таборів, перебував з митрополитом Йосифом у одному бараці. Можливо, саме від нього Йосиф Сліпий і дістав ці відомості про о. Антонія Сірецького. Див.: Надія Надільна. Життя і діяльність о. Ярослава Сірецького в часи підпілля УГКЦ. Львів 2001 // Архів ІІЦ, фонд наукових робіт.

(обратно)

885

Богдан Орищук (1912–1990) — монах-редемпторист, рукоположений у 1937 р., служив місіонером у багатьох місцевостях Галичини, а головно у Станиславові, Львові та Тернополі. З приходом радянської влади заарештований і вивезений на Сибір, де пробув 15 років. Помер 24 січня 1990 р. у Вінниці.

(обратно)

886

Іван Пасіка (1892–1968) — греко-католицький священик, родом з Лошнева Теребовлянського повіту. Йосиф Сліпий знав о. Пасіку зі шкільної парти, бо вчився разом з ним у Тернопільській гімназії, а потім у Львівській духовній семінарії та університеті. Після одруження та свячень у 1917 р. о. Пасіка душпастирював у Тернополі, а з 1921 працював катехитом у тернопільських школах та гімназії. Взимку 1944 p., з наближенням радянських військ, виїхав з Тернополя, нетривалий час перебував на парафії у Балигороді, відтак подався з родиною до Австрії. Навесні 1945 р. повернувся в м. Тернопіль, був заарештований і засуджений на 25 років таборів. Його родину вивезено на Далекий Схід на спецпоселення. Іван Пасіка відбував ув’язнення у Мордовії, де зустрічався з митрополитом Сліпим. Після звільнення з ув’язнення у 1954 р. оселився разом з родиною в селищі Бікін Хабаровського краю, про що сповістив Йосифа Сліпого листом. У відповіді митрополит написав йому, що уділяє йому “все, що потрібно” (тобто духовну владу генерального вікарія над священиками Далекого Сходу). Йосиф Сліпий надзвичайно позитивно відгукувався про Івана Пасіку як про зразкового священика, дуже серйозного і вірного (див. свідчення Йосифа Сліпого на допитах 2 і 3 липня 1958 р. у Красноярську: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67829, т. 4, арк. 53–54, 63–64). У 1961 р. о. Пасіка повернувся з родиною із заслання в Тернопіль, де налагодив зв’язок із підпільним духовенством, продовжував підпільну душпастирську працю, докладав старань для створення підпільної духовної семінарії в Тернополі. Його часто викликали на допити в КДБ, піддавали різним формам тиску. На життя заробляв перекладами медичних текстів з англійської мови. Помер від інфаркту 26 листопада 1968 р.

(обратно)

887

Мається на увазі Комсомольськ-на-Амурі.

(обратно)

888

Олексій Зарицький (1912–1963) був парохом с. Струтин на Золочівщині, проводив активну місіонерську та просвітницьку роботу. З 1944 р. переслідувався радянською владою. У 1946 p., щоб уникнути арешту, виїхав у Рясне, але вже в 1947 р. був заарештований і в 1948 р. засуджений на вісім років таборів. Заслання відбував у таборах Кемеровської, Омської та Карагандинської областей. Після звільнення у 1956 р. залишився в Казахстані. У 1957 р. був реабілітований і повернувся в Західну Україну, але ненадовго. Відвідавши митрополита Йосифа Сліпого в 1957 р. у Маклакові та отримавши від нього призначення на адміністората Казахстану, Зарицький розпочав активну місіонерську діяльність на Уралі, в Поволжі та Казахстані. Під час однієї з місійних подорожей у 1960 р. він був виписаний із свого місця проживання в Омську, а в 1962 р. заарештований у Караганді і засуджений за бродяжництво на два роки. Ув’язнення відбував у поселенні Долинка Карагандинської обл., де й помер у тюремній лікарні 30 жовтня 1963 р. Беатифікований 27 червня 2001 р. папою Іваном Павлом II.

(обратно)

889

Мабуть, митрополит мав тут на увазі священика Петра Пересипкіна, але той помер не в Караганді, а в Москві. Можна припускати, що Йосиф Сліпий знав про факт смерти Пересипкіна, але не був обізнаний з деталями і припускав, що коли Пересипкін працював у Казахстані, то мав би там і померти. Петро Пересипкін (відомий теж як Петро Радванський, Piotr Radwański, 1899–1955) — поляк, священик-маріянин, народився на Підляшші (батько — росіянин, мати — полька). По закінченні гімназії два роки навчався в Саратовському університеті, в 1921 р. приїхав до Варшави, був прийнятий до Католицької Церкви. В 1922 р. вступив до Товариства Ісуса, в 1923 р. перейшов до Згромадження отців-маріян. Був направлений до Риму — навчався в Папському Григоріянському університеті (з 1925), але студії не закінчив. Згодом працював у східному обряді на Підляшші, в 1928–1929 pp. навчався в Папській східній семінарії в Дубні. У 1931 р. був висвячений митрополитом Андреєм Шептицьким, за деякими даними, мав узяти участь у проекті заснування чину “чорних домініканців” східного обряду в Україні. Душпастирював у с. Словіта Перемишлянського повіту (1932–1933), потім навчався у Варшаві, опісля служив у с. Барилів на Радехівщині (1933–1943), а з 1943 — у с. Трудовач на Золочівщині та в с. Миропіль на Житомирщині. Після закриття більшовиками костелу в Мирополі проживав у Зборові. У 1952 р. був заарештований за розповсюдження молитовників та “антирадянської літератури” і засуджений на 25 років таборів. Покарання відбував у таборах Воркути, а в 1955 р. був переведений у Мінеральний табір (селище Інта, Комі АРСР), звідки його вивезли в Москву на операцію. Під час операції на серці помер, точна дата смерти невідома. Див.: Архів УСБУ у Львівській обл., спр. П-26995; Józef Szymański. Kościół Katolicki па Podolu. Obwód Winnicki, 1941–1964. Lublin 2003, c. 308–310 (дані з особової справи в архіві отців-маріян у Римі).

(обратно)

890

Йосиф Кучинський (Józef Kuczyński, 1904–1982) — польський римо-католицький священик. Про нього див. “Спомини”, прим. 404 [у електронній версії — прим. 596. — Прим. верстальника].

(обратно)

891

Йосафат Федорик (1897–1979) — єпископ УГКЦ, родом з Ярослава. У 1921 р. вступив до ЧСВВ, у 1928 p., після завершення докторських студій у Римі, висвячений на священика. До 1945 р. душпастирював та викладав у Добромилі, Кристинополі, Городлі, Лаврові, Перемишлі, Холмі, Золочеві. У 1945 р. заарештований у Золочеві, засуджений на шість років таборів, однак у 1947 р. вирок скасували. Після звільнення повернувся до Золочева і далі душпастирював підпільно, за що був удруге заарештований у 1952 р. і засуджений на 25 років таборів. У 1956 р. термін ув’язнення зменшили до 10 p., у 1960 р. був звільнений. У 1961 р. Йосиф Сліпий призначив о. Федорика адміністратором Середньої Азії з осідком у м. Фрунзе (Киргизька РСР). Оселився у свого родича в м. Новокузнецьк (Кемеровська обл.) і звідти виїжджав до Караганди, Фрунзе та інших міст Середньої Азії. Єпископські свячення отримав у 1964 р. з рук єпископа Олександра Хіри. Наприкінці 1960-х pp. повернувся до Трускавця, залишивши свій екзархат під опікою єпископа Хіри. Його активна діяльність в Україні спричинила певні тертя в підпільній УГКЦ. Зокрема, в 1974 р. він без узгодження з церковною владою висвятив о. Павла Василика на єпископа Станиславівського на місце заарештованого єпископа Софрона Дмитерка, і після звільнення Дмитерка в 1975 р. це викликало конфлікт. Помер у лікарні в Моршині у 1979 р. Про нього див.: Оксана Рибак. Ісповідник віри Кир Йосафат Федорик — екзарх Середньої Азії, єпископ підпільної Греко-Католицької Церкви 1897–1979 pp. Львів 2002 // Архів ІІЦ, фонд наукових робіт.

(обратно)

892

Див.: Пастирське послання митрополита Йосифа Сліпого до духовенства “Заблудшим священикам во Христі — Мир” (1953, м. Маклаково, Красноярський край) // І пізнаєте правду, док. № 1, с. 23–28.

(обратно)

893

Див.: Пастирське послання митрополита Йосифа Сліпого до духовенства “Про становище духовних та вірних Української Греко-Католицької Церкви після 1946 року” (12 липня 1953 р., м. Маклаково, Красноярський край) // І пізнаєте правду, док. № 4, с. 41–50.

(обратно)

894

До встановлення радянської влади на Волині і Поділлі існувала єдина Луцько-Житомирська римо-католицька дієцезія, яка охоплювала майже всю Правобережну Україну. Однак після завершення радянсько-польської війни дієцезія виявилася розділеною кордоном, так що Луцьк опинився в межах Польщі, а Житомир відійшов до УРСР. Висвячений у січні 1917 р. Луцько-Житомирський єпископ Ігнатій Дубовський у червні 1920 покинув Житомир разом з відступом польської армії і в 1925 р. зрікся престолу. Тоді ж таки, в 1925, з Луцько-Житомирської була виділена окрема Луцька дієцезія на території Польщі. У 1926 р. папа Пій XI призначив апостольським делегатом на території СРСР нововисвяченого єпископа Мішеля д'Ербіньї, і навесні 1926 p., під час свого пребування в Києві, той призначив апостольським адміністратором Житомирської дієцезії київського прелата о. Теофіла-Олександра Скальського (1877–1958). Втім, уже в червні 1926 р. о. Скальський був заарештований і засуджений на 10 років таборів (про нього див. “Спомини”, прим. 374 [у електронній версії — прим. 547. — Прим. верстальника]). Нова нагода для відновлення дієцезії трапилася в 1944 p., коли лінія радянсько-німецького фронту вже посунулася на Захід. Тоді Луцький єпископ Адольф-Петро Шельонжек (Piotr Szelążek, 1926–1950) призначив генеральним вікарієм Житомирської дієцезії о. д-ра Броніслава Джепецького — про нього див. “Спомини”, прим. 488 [у електронній версії — прим. 705. — Прим. верстальника], а про єп. Шельонжека — “Спомини”, прим. 361 [у електронній версії — прим. 527. — Прим. верстальника].

(обратно)

895

Римо-католицька Кам’янець-Подільська дієцезія, зліквідована ще за царських часів (1865), в 1883–1918 pp. мала статус Апостольської адміністратури. Відновлена у 1918 р. за гетьмана Скоропадського, вона була знову знищена в радянські часи. Єпископ-ординарій Петро Маньковський (Piotr Mańkowski, 1918–1926) був заарештований і висланий до Польщі. Така сама доля спіткала в 1930 р. Кам’янець-Подільського апостольського адміністратора о. Яна Свідерського (Jan Świderski, 1926–1930). У 1931 р. усі священики дієцезії були заарештовані, і вона, фактично, припинила своє існування. Влітку 1944 р. Львівський митрополит Болеслав Твардовський (1923–1944) призначив апостольським адміністратором Кам’янець-Подільської дієцезії о. Адольфа Кукурудзінського (Adolf Kukurudziński, 1894–1970). Поляк родом з Поділля, він був висвячений у 1917 р. після закінчення Житомирської семінарії, служив сотрудником і катехитом у Проскурові (тепер Хмельницький), Новому Заводі, Луцьку, Володимирі-Волинському, Здолбунові, Острозі. У 1923–1927 pp. вивчав канонічне право в Люблінському університеті, де здобув докторат, певний час викладав канонічне право у Луцькій семінарії, у 1929–1931 pp. служив на парафії в Берестечку. З 1932 р. був промотором справедливости в курії Луцького єпископа Адольфа Шельонжека, віце-редактором Інстутуту Католицької акції та тюремним капеланом Луцька. 7 липня 1941 p., після окупації України німецькими військами, був призначений генеральним вікарієм Луцького єпископа для Кам’янця-Подільського, але розгорнути діяльність на Поділлі йому не вдалося, бо 27 грудня 1944 р. він був заарештований органами НКДБ і засуджений “як агент Ватикану” на 10 років таборів. Ув’язнення відбував у таборах Інти (Комі АРСР). Після звільнення в 1954 р. повернувся на Україну. Після звільнення у 1955 р. душпастирював у Мирополі біля Полонного (Житомирська дієцезія). У 1957 р. був депортований з СРСР до Польщі, оселився в Ополі, де працював суддею-авдитором (1958) та офіціялом єпископського суду (1959). З 1960 р. був капеланом сестер Нотр-Дам у Ґлубчицях, а з 1962 — капеланом шпитальних сестер-францисканок у Прушкуві біля Ополя, де й помер 23 листопада 1970 р.

(обратно)

896

Йосиф Сліпий, напевно, має на увазі адміністратора Середньої Азії о. Владислава Буковинського (Władysław Bukowiński, 1904–1974), родом з Бердичева, який дійсно перед війною, у 1936–1939 pp., викладав катехитику і соціологію у Вищій духовній семінарії в Луцьку, а в радянські часи, після кількох строків у таборах (1939–1941, 1945–1955, 1957–1961), 20 років плідно працював у Караганді, за що його називали “апостолом Казахстану”. Після свого другого ув’язнення він був засланий на три роки до Караганди, але вже через два роки був знову засуджений на три роки ув’язнення. Саме про це ув'язнення о. Буковинського в таборі в Іркутській обл. згадує тут Йосиф Сліпий (хоч і припускається неточности щодо його терміну). Після звільнення в кінці 1961 р. о. Буковинський повернувся до Казахстану і підпільно душпастирював у Караганді, виконуючи обов’язки адміністратора Середньої Азії аж до своєї смерти в 1974 р. Залишив спогади про своє перебування в таборах і на засланні: Władysław Bukowiński. Wspomnienia z Kazachstanu. Paryż — Rzym 1981 (перевидання: Gdańsk 1989; Biały Dunajec — Ostróg 2006). У 2006 p. розпочався процес його беатифікації, який вже наближається до завершення. Див. також видання його листів: Władysław Bukowiński. Listy / ред. Jan Nowak. Kraków 2007, і працю постулятора його беатифікаційного процесу Яна Новака: Jan Nowak. Świadek. Życie i działalność sługi Bożego ks. Władysława Bukowińskiego, apostoła Kazachstanu. Kraków 2009.

(обратно)

897

Канонік Каунаської архидієцезії Юозапас Станкевічус (Juozapas Stankevičius, 1903–1974) дійсно був агентом радянських спецслужб під кодовим ім’ям “Неріс”. МДБ завербувало його в 1946 р. в надії, що він завоює довір’я інших членів капітули і стане адміністратором Каунаса, а з часом і всіх інших дієцезій Литви. План вдався, і Станкевічус став спочатку канцлером, у 1947 р. — адміністратором Каунаської архидієцезії (до 1965), а в 1949 — також адміністратором Вілкавішкіської та Кайшадоріської дієцезій (до 1957). Він відразу ж зайняв позицію лояльности та співпраці з радянською владою як передумови збереження Католицької Церкви в Литві від цілковитого знищення. Фактично, він був “primus inter pares" серед усіх адміністраторів Литви, і становище Церкви залежало від його відносин з радянською владою. Він публічно визнав радянську владу, активно підтримував зовнішню політику та мирні ініціятиви СРСР, закликав литовське підпілля скласти зброю. Оскільки семінарія архидієцезії знаходилася під його контролем, він здійснював відбір семінаристів та формування навчальних програм відповідно до вказівок влади. Утім, хоч радянська влада й поставила на чолі Католицької Церкви в Литві свого агента, вона ніколи не мала повного довір'я до Станкевічуса, слідкувала за ним, підслуховувала розмови в його кабінеті і підозрювала його в антирадянських сентиментах. Через прислуговування владі в її антиватиканській політиці Станкевічус втратив будь-які шанси стати єпископом, а невдовзі був списаний з рахунку і радянськими спецслужбами, які переключили свою увагу на висвяченого в Римі в 1965 р. (і ще раніше завербованого) єпископа Юозаса Матулайтіса-Лабукаса (Juozas Matulaitis-Labukas, 1894–1979).

(обратно)

898

Йосиф Сліпий мав надзвичайну пошану та любов до цього литовського священика й не раз з вдячністю згадує його у своїх “Споминах”. Про Альфонса Сварінскаса див. “Спомини”, прим. 483 [у електронній версії — прим. 700. — Прим. верстальника].

(обратно)

899

Про Петраса Рауду див. “Спомини”, прим. 482 [у електронній версії — прим. 699. — Прим. верстальника].

(обратно)

900

Канонік Станісловас Кішкіс (Stanislovas Kiškis, 1900–1995), висвячений у 1925 p., був надзвичайно активним священиком Кайшадоріської дієцезії. У 1945 р. заарештований і засуджений на 10 років таборів. Строк відбував у таборах Архангельської обл. й Комі АРСР; з 1954 на засланні в Красноярському краї. Після звільнення у 1956 р. повернувся в Литву, займався душпастирською діяльністю, але в 1958 р. знову був арештований, засуджений на чотири роки ув’язнення, яке відбував у таборі “Дубравлаг” у Мордовії. Після звільнення в 1962 р. повернувся в Литву, де душпастирював, розповсюджував “Хроніку Литовської Католицької Церкви” та іншу нелегальну літературу. У 1988 р. папа Іван Павло II призначив його почесним прелатом Кайшадоріського собору. Автор численних наукових праць, залишив багату рукописну спадщину та мемуари під назвою “Я зроблю вас ловцями людей”: Stanislovas Kiškis. Aš padarysiu jus žmoniř tvejais. Kaišiadoris 1994. Помер у 1995 р. у Кайшадорісі.

(обратно)

901

Це були Йонас Бальчунас, маріянин Пранас Рачунас та єзуїт Петрас Маркевічус (Jonas Balčiűnas, Pranas Račiűnas, Petras Markevičius). Про них Йосиф Сліпий згадує і у своїх “Споминах” (див. прим. 484–486 [у електронній версії — прим. 701-703. — Прим. верстальника]).

(обратно)

902

Франц.: “поважна кількість”.

(обратно)

903

Лат.: “Припавши до ніг”.

(обратно)

904

Лат.: “у свій час”.

(обратно)

905

Казенс очолював редакцію “Saturday Review of Literature” (згодом “Saturday Review”) протягом 30 років (1942–1972). Під його керівництвом цей часопис перетворився з невеликого літературного журналу накладом у 20 тисяч примірників на щотижневий форум ідей із накладом понад 600 тисяч.

(обратно)

906

Див., наприклад: The Modern Man is Obsolete (1945); Who Speaks for Man? (1953) та ін.

(обратно)

907

Про Національний комітет SANE див.: Milton S. Katz. Ban the Bomb: A History of SANE, the Committee for a Sane Nuclear Policy, 1957–1985. New York 1986.

(обратно)

908

Про Дартмутські конференції див.: James Voorhees. Dialogue Sustained: The Multilevel Peace Process and the Dartmouth Conference. Washington 2002.

(обратно)

909

Переклад зроблено за виданням: Norman Cousens. Improbable Triumvirate: John F. Kennedy, Pope John, Nikita Khrushchev. New York — Toronto 1972.

(обратно)

910

Фелікс Морліон (Felix Morlion, 1904–1987) — бельгійський домініканець, богослов-екуменіст, дипломат, соціяльний реформатор, президент міжнародного університету міжнародних студій та працівник секретної служби Ватикану. До 21 року життя був атеїстом, потім навернувся в католицизм, вивчав філософію та богослов’я в Лувенському католицькому університеті та в Домініканскому інституті в Ґенті, вступив у домініканський орден і став священиком. У 1932 р. заснував Міжнародний союз “Pro Deo”, покликаний пропагувати демократичні ідеї. Під час Другої світової війни працював у підпіллі, допомагаючи рятувати євреїв. Коли ґестапо призначило за нього винагороду в 1 мільйон доларів, утік через Іспанію до Нью-Йорка. У 1945 р. за підтримки папи Пія XII заснував у Римі Міжнародний університет соціяльних досліджень, з якого вийшло кілька прем’єр-міністрів та інших провідних діячів Італії. Служив приватним емісаром для п’яти пап, допомагав розширити можливості для діялогу між західними демократіями і країнами Східної Европи, старався зменшити напругу у відносинах між Сходом і Заходом. Виступав також як кінорежисер, написав низку сценаріїв для режисерів Ф. Фелліні та Р. Росселліні. Відіграв важливу роль у розв’язанні Кубинської кризи, звільненні митрополита Йосифа Сліпого та чехословацького архиєпископа Йозефа Берана, проклав шлях до підписання радянсько-американського договору про заборону ядерних випробувань, допоміг покращити відносини між Францією і Німеччиною, Китаєм і США. Помер 10 грудня 1987 р. в Нью-Йорку. Про нього див.: Tomaso Subini. La doppia vita di “Francesco giullare di Dio”: Giulio Andreotti, Félix Morlion e Roberto Rossellini. Milano 2011.

(обратно)

911

Про університет “Pro Deo” див.: Felix A. Morlion. L’université de la vie sociale et de l’opinion publique: les idées et la vie de l’Université internationale “Pro Deo”. Rome 1952.

(обратно)

912

21 листопада 1963 p. Генеральна асамблея ООН ухвалила резолюцію, якою проголосила 1965 рік “Роком міжнародної співпраці” й закликала держави-члени присвятити його заходам, націленим на поглиблення міжнародної співпраці та зменшення напружености.

(обратно)

913

Міжнародний геофізичний рік — міжнародний науковий проект, що тривав 18 місяців (з 1 липня 1957 до 31 грудня 1958 — період пікової сонячної активности). В рамках цього проекту 67 країн світу проводили геофізичні спостереження та дослідження за єдиною програмою та методикою під керівництвом спеціяльно створеного міжнародного комітету. Проведення Міжнародного геофізичного року сприяло потеплінню у відносинах між Сходом і Заходом. У рамках Геофізичного року запущено низку радянських та американських супутників, виявлено радіяційні пояси ван Аллена навколо Землі, відкрито підводні океанські хребти, зроблено важливі відкриття в царині тектоніки плит. У 1959 р. Міжнародний геофізичний рік був продовжений як Міжнародне геофізичне десятиліття. Докладніше див.: Ronald Fraser. Once Round the Sun: The Story of the International Geophysical Year, 1957-58. London 1957; Walter Sullivan. Assault on the Unknown: The International Geophysical Year. New York 1961.

(обратно)

914

Євген Федоров (1910–1981) — радянський вчений-геофізик, державний та суспільний діяч, полярник, академік АН СРСР, герой Радянського Союзу. Родом з м. Бендери (Придністров’я), закінчив Ленінградський державний університет (1932) і працював науковим співробітником полярних станцій (1932–1938). У 1938 р. вступив у КПРС та отримав звання Героя Радянського Союзу за мужність та героїзм у справі освоєння Антарктики. У 1938–1939 pp. очолював Арктичний науково-дослідний інститут. У 1939–1947 та 1962–1974 pp. був начальником Гідрометеослужби СРСР. Під час війни забезпечував метеоданими армію, авіяцію та флот, у 1943 р. отримав звання генерал-майора інженерно-технічної служби. У 1947 р. за вказівкою Сталіна був позбавлений військових нагород і звань та відсторонений від керівництва Гідрометслужбою СРСР за вироком т. зв. “суду чести” за “розголошення державної таємниці”, “плазування і раболіпство перед закордоном” (йшлося про передавання під час війни гідрометеорологічних даних англійцям та американцям). У 1947–1952 pp. завідував лабораторією атмосферної електрики в Геодезичному інституті АН СРСР, у 1952–1955 — начальник Геофізичної комплексної експедиції до Приельбрусся. У 1956 р. Федорову повернуто всі звання та нагороди. У 1956–1969 pp. та з 1974 р. був організатором і директором Інституту прикладної геофізики Гідрометеослужби СРСР. З 1960 — академік, у 1959–1962 — головний вчений секретар АН СРСР, з 1965 — заступник голови Радянського комітету захисту миру, з 1979–1981 — голова цього комітету; 1970–1976 — голова Президії Всесвітньої Ради миру. У 1980 р. публічно підтримав заслання Сахарова у м. Горький. Обирався депутатом Верховної Ради СРСР 1-го (1937–1946) і 9-го (1977–1982) скликань. Написав спогади: Полярные дневники. Ленинград 1979. Помер у Москві 30 січня 1981 р.

(обратно)

915

Микола Таленський (1901–1967) — історик, журналіст, доктор військових наук, професор, генерал-майор (з 1943). Родом з м. Усмань, із сім’ї сільського вчителя, закінчив Усманське реальне училище, у 1919 р. вступив до лав Червоної Армії, брав участь у громадянській війні як командувач розвідки кінного корпусу. Після війни закінчив Воєнну академію ім. М. В. Фрунзе і залишився там викладати. З 1940 р. став начальником воєнно-дослідницького історичного відділу та управління Генерального штабу Червоної Армії. У роки Другої світової війни читав лекції з воєнної історії в навчальних закладах, консультував Міністерство оборони СРСР, очолював редакцію газети “Красная звезда” (1943–1945), у 1945 р. був відповідальним редактором журналу “Военная мысль”. У 1946 р. став членом ЦК ВКП(б). Після відставки в ранзі генерал-майора продовжував наукову та журналістську діяльність: працював у редколегії журналу “Международная жизнь”, в Інституті історії АН СРСР, написав низку книг на воєнну тематику. Помер 18 червня 1967 р.

(обратно)

916

Юрій (Георгій) Жуков (1908–1991) — перший радянський журналіст-міжнародник, публіцист, перекладач, автор близько 40 книг (переважно пропагандистського характеру), родом із Луганщини. У 1927–1931 pp. працював літературним співробітником газет “Луганська правда” та “Комсомолець України”, з 1932 — співпрацював з газетою “Комсомольська правда” і з 1946 р. став членом її редколегії. У 1940–1941 — заввідділу в журналі “Новый мир”, під час війни (1941–1945) працював як воєнний кореспондент, завідував відділом фронту. В 1946–1957 pp. працював у редакції газети “Правда”, спочатку заступником відповідального секретаря та оглядачем (1946–1948), потім кореспондентом у Франції (1948–1952), згодом заступником головного редактора (1952–1957). У 1957–1962 роках — голова Держкомітету з культурних зв’язків із зарубіжними країнами при Раді міністрів СРСР, з 1961 року — член Спілки письменників СРСР, з 1962 — політичний оглядач “Правди”. З кінця 1950-х років писав публічні промови для Хрущова. У 1962–1987 pp. був депутатом Верховної Ради СРСР 6-11 скликань. З 1972 р. вів авторську передачу на першому каналі Центрального телебачення “На питання глядачів відповідає політичний оглядач газети «Правда» Ю. А. Жуков”. З початку 1960-х перекладав художню літературу з французької мови. У 1968–1991 pp. очолював товариство “СРСР-Франція”. Нагороджений Ленінською премією (1960), званням Героя соціялістичної праці (1978), багатьма орденами та медалями. Помер у Москві в 1991 р.

(обратно)

917

Теодор Соренсен (Theodore С. Sorensen, 1928–2010) — американський юрист та письменник, довголітній соратник Джона Кеннеді ще з часів його сенаторської служби (від 1953). За президентства Кеннеді Соренсен був його спеціяльним радником, писав для нього промови. Після вбивства Кеннеді подав у відставку. У 1965 р. опублікував біографію Кеннеді, що стала світовим бестселером (Kennedy. New York 1966). Незадовго перед смертю написав автобіографію: Couselor: A Life at the Edge of History. New York 2008.

(обратно)

918

Пер Салінджер (Pierre Emil George Salinger, 1925–2004) — американський політик і журналіст. У 1961–1964 — прес-секретар Білого дому. У 1964 недовгий час був сенатором від Каліфорнії, вів президентську кампанію Роберта Кеннеді. Згодом повернувся в журналістику, працював на телеканалі Ей-Бі-Сі. Автор кількох книжок про Джона Кеннеді (A Tribute to John F. Kennedy, 1964; With Kennedy, 1966; John F. Kennedy, Commander in Chief: A Profile in Leadership, 1997), низки публікацій про події в Ірані, війну в Перській затоці та міжнародні конфлікти, а також спогадів (Pierre Salinger. P.S.: A Memoir. New York 1995). У 2000 p. виїхав із США до Франції, де й помер.

(обратно)

919

Анатолій Добринін (1919–2010) — російський дипломат, надзвичайний і повноважний посол СРСР у США в 1962–1986 pp. Згодом у 1986–1988 pp. був секретарем ЦК КРПС і завідував міжнародним відділом ЦК КПРС. З 1988 — радник голови Президії Верховної Ради СРСР, з 1990 — радник президента СРСР. У 1992 р. працював радником-консультантом Міністерства закордонних справ Росії. У 1995 р. видав мемуари під назвою Сугубо доверительно. Помер у Москві 6 квітня 2010 р.

(обратно)

920

Ральф Ентоні Данґан (Ralf Anthony Dungan, 1923–2013) — американський політик і дипломат, помічник Джона Кеннеді з часів його роботи в Сенаті (1957–1960), законодавчий радник президентів Кеннеді та Джонсона (1961–1964). У 1964–1967 — посол США в Чилі, у 1967–1977 — канцлер у справах вищої освіти у штаті Нью-Джерсі, у 1977–1981 — виконавчий директор Міжамериканського банку розвитку. Помер 5 жовтня 2013 р.

(обратно)

921

Операція в затоці Свиней (також відома як “Висадка в затоці Кочінос”) — невдала військова операція США, проведена в 1961 р. силами воєнізованих формувань з кубинських емігрантів (близько 1500 чол.). Приготування до операції, що мала на меті повалення режиму Фіделя Кастро на Кубі, тривали ще з початку 1960 р. Сама операція почалася вранці 15 квітня 1961 р. з нальоту американських бомбардувальників на аеродроми кубинських військово-повітряних сил, однак кубинське командування завчасно роззосередило й замаскувало літаки, так що основну частину ВПС Куби вдалося зберегти неушкодженою. Вночі 17 квітня почалася висадка морського десанту в затоці Свиней. Силами авіяції Куби чотири транспорти з десантом та амуніцією були потоплені. Десант, що встиг висадитися на берег, був атакований переважаючими силами кубинської армії із застосуванням танків, артилерії та авіяції і 19 квітня склав зброю. Операція мала великий міжнародний резонанс; Радянський Союз направив США ноту протесту, а в низці країн відбулись антиамериканські виступи.

(обратно)

922

Дон Карло Ферреро згодом стане другим після Фелікса Морліона президентом Вільного міжнародного університету соціяльних студій (LIUSS - Libera Università Internazionale degli Studi Sociali “Guido Carli”), як почав називатися університет “Pro Deo” від 1948 p. Він очолюватиме цей університет у 1975–1978 pp.

(обратно)

923

Іджіно Евдженіо Кардінале (Igino Eugenio Cardinale, 1916–1983) — ватиканський куріяльний чиновник, титулярний архиєпископ Нафтський. Висвячений на священика в 1941 p., на єпископа — в 1963. Провів багато років на Близькому Сході, потім повернувся до Риму, почав працювати в Державному секретаріяті Ватикану. У 1963–1969 — апостольський делегат у Великобританії, у 1969–1983 — нунцій у Бельгії та Люксембурзі, а з 1970 — нунцій у Европейській спільноті. Помер у Брюсселі 24 березня 1983 р.

(обратно)

924

Анджело дель’Аква (Angelo dell'Acqua, 1903–1972) — італійський кардинал. Закінчив папський Григоріянський університет, де здобув ступінь доктора канонічного права. У 1926 висвячений на священика, служив секретарем архиєпископа Міланського. З 1931 — приватний капелан папи. У 1931–1935 — апостольський делегат у Туреччині та Греції. В 1931–1935 — ректор папської Румунської колегії. У 1938–1950 pp. працював у Державному секретаріяті, вів душпастирську працю в Римській єпархії. У 1958 р. іменований титулярним архиєпископом Халкедонським; брав участь у II Ватиканському соборі. У 1967 р. іменований кардиналом, з 1968 — генеральний вікарій папи для Риму та околиць, великий канцлер Папського Латеранського університету. Помер у Римі 27 серпня 1972 р.

(обратно)

925

Авґустин Беа (Augustin Веа, 1881–1968) — німецький кардинал-єзуїт, піонер екуменічного руху. Здобув богословську освіту в галузі біблістики, в 1924–1949 pp. викладав у Папському Григоріянському університеті та Папському біблійному ін-ті, а в 1930–1949 був ректором останнього. Допомагав папі в написанні енциклік “Mediator Dei” (про Святу Літургію) та “Divino afflante spiritu” (про біблійні студії). У 1959 папа Іван XXIII номінував його кардиналом та папським радником. Під час II Ватиканського собору підготував текст Декларації про відносини Церкви з нехристиянськими релігіями “Nostra aetate” та зробив великий внесок у написання Догматичної конституції про божественне об’явлення “Dei verbum”. У 1960 р. був призначений головою Секретаріяту в справах християнської єдности. Після собору зосередився на екуменічній діяльности. Про нього див.: Stjepan Schmidt. Augustin Веа: The Cardinal of Unity. New Rochelle 1992.

(обратно)

926

Олег Биков (1926-) — російський економіст, дипломат. Родом з м. Тула. В 1949 р. закінчив Московський державний інститут міжнародних відносин при МЗС СРСР, в 1952 — аспірантуру цього ж інституту, в 1954 р. захистив докторську дисертацію. В 1952–1954 pp. працював у Радянському комітеті захисту миру, в 1955–1959 — у Всесвітній раді миру (Відень), у 1959–1964 — заступник відповідального секретаря Ради. В 1964–1998 pp. працював у Інституті світової економіки та міжнародних відносин, з 1977 — заступник директора інституту. В 1981–1986 — експерт у дослідницькій групі ООН у справах заходів довіри, член Консультативної ради ООН для досліджень у галузі роззброєння. У 1986–1989 — експерт на радянсько-американських зустрічах найвищого рівня. В 1978–2005 — головний редактор ж-лу “Международный ежегодник ИМЭМО — экономика и политика” (з 1992 — “Год планеты”). Член-кореспондент АН СРСР з 1987 р., лавреат Державної премії СРСР (1980). Автор більш як 130 наукових праць з теорії та історії міжнародних відносин, проблем роззброєння, зовнішньої політики СРСР, Росії та США.

(обратно)

927

Олександр Корнійчук (1905–1972) — український радянський письменник, публіцист, політичний діяч. Родом з м. Христинівка. У 1929 р. закінчив Київський ін-т народної освіти. У 1929–1934 pp. працював редактором на Київській, Одеський та Харківській кіностудіях; у 1933–1941 — редактор і сценарист тресту “Українфільм”. У 1934 р. обраний членом правління Спілки письменників СРСР; у 1938–1941 та 1946–1953 — голова Спілки письменників УРСР. В 1942–1943 — у Червоній Армії, працівник політичного відділу Південно-західного фронту, військовий кореспондент. У 1943–1945 — заступник наркома закордонних справ СРСР, голова комітету у справах мистецтва УРСР. У 1944 р. недовгий час очолював Наркомат зовнішніх справ УРСР. У 1949–1972 — член ЦК КП УРСР, у 1952–1972 — член ЦК КПРС, у 1937–1972 — депутат Верховних Рад СРСР та УРСР 1–8 скликань, у 1953–1954 — заступник голови Ради міністрів УРСР, у 1947–1953 та 1959–1972 — голова Верховної Ради УРСР. Учасник Всесвітніх конгресів захисників миру, а в 1959–1972 — член президії Всесвітньої ради миру. Академік АН УРСР, Герой соціалістичної праці (1967), п’ятикратний лавреат Сталінських премій. Головні твори: п’єси “Платон Кречет” (1934), “Правда” (1937), “Богдан Хмельницький” (1939), “В степах України” (1941), “Приїжджайте в Дзвінкове” (1946), “Над Дніпром” (1960). У незалежній Україні Корнійчука піддали гострій критиці як прислужника комуністичного режиму та пристосуванця, художня цінність його літературної спадщини, політизованої й переповненої ідеологічними штампами, була поставлена під сумнів, його твори були вилучені із шкільних програм.

(обратно)

928

Йосип Броз Тито (Josip Broz Tito, 1892–1980) — югославський комуністичний діяч, один з керівників антифашистського опору, маршал (1943), керівник Югославії в 1945–1980 pp. (з 1953 — президент), творець югославської моделі соціялізму. Проводив політику неприєднання та рівновіддалености від СРСР та США. Про нього див.: Р. Уэст. Йосип Броз Тито: власть силы. Смоленск 1998; Geoffrey Swain. Tito: A Biography. London 2010.

(обратно)

929

Текст привітання російською мовою звучав так: “Его Святейшеству Папе Иоанну XXIII. В связи с Новым Годом и вашим праздником, праздником христиан — Рождеством примите поздравления от человека, который желает Вам доброго здоровья и сил для борьбы за мир и счастье людей. Н. Хрущев. 15 декабря 1962 года”.

(обратно)

930

Цей другий медальйон Казенс вручив Микиті Хрущову при наступній їхній зустрічі у Гаграх. Див. Norman Cousens. The Improbable Triumvirate, с. 108.

(обратно)

931

U-2 — американський стратегічний літак-розвідник, оснащений спеціяльною електронною та фотоапаратурою і розроблений для польотів у стратосфері (на висоті 20 км), що, як вважалося, мало зробити його недосяжним для радянських зенітних ракет та винищувачів. Розвідувальні польоти U-2 почалися в 1956 р. з дозволу Білого дому й тривали чотири роки. За цей час американські літаки 24 рази проникали в повітряний простір СРСР і сфотографували 15 % усієї території Союзу. Під час останнього з цих польотів, 1 травня 1960 p., один з літаків U-2 був збитий радянською ракетою “земля-повітря” недалеко від Свердловська; його пілот Ґері Паверс вижив і був заарештований. Інцидент з U-2 призвів до міжнародного скандалу та чергової кризи в американо-радянських відносинах — Хрущов скасував свій візит до США, а у відповідь Айзенгавер скасував візит до СРСР. 17 серпня 1960 р. Паверс був засуджений до 10 років ув’язнення, але 10 лютого 1962 р. його обміняли в Берліні на радянського шпигуна, полковника КДБ Вільяма Фішера, відомого як Рудольф Абель. Про літаки U-2, інцидент 1 травня 1960 р. та Ґері Паверса див.: Francis Gary Powers, Curt Gentry. Operation Overflight: The U-2 Spy Pilot Tells His Story for the First Time. New York 1970; Chris Pocock. The U-2 Spyplane, Toward the Unknown. Atglen 2000.

(обратно)

932

Артур Дін (Arthur Hobson Dean, 1899–1987) — визначний американський юрист і дипломат. Родом з Нью-Йорка. Закінчив юридичну школу Корнеля. З 1923 працював у провідній юридичній компанії “Салліван та Кромвель”, у 1949–1972 (з перервою) — її керівник. На прохання президента Ф. Рузвельта брав участь у розробленні низки важливих законопроектів, таких як Акт про торгівлю цінними паперами (1934), Акт про банкрутство (1938), Акт про трастову угоду (1939), Акт про інвестиційні компанії (1940). Був радником та дипломатичним представником президентів Д. Айзенгавера, Дж. Кеннеді та Л. Джонсона; брав участь у переговорах про завершення Корейської війни (1953) та про заборону ядерних випробувань (1963), у Конференції з морського права, був представником США в ООН тощо. У 1963–1976 pp. займався приватною юридичною практикою. Помер 30 листопада 1987 р.

(обратно)

933

Василь Кузнецов (1901–1990) — радянський учений, державний діяч, дипломат. Закінчив Ленінградський політехнічний інститут (1926), здобув ступінь кандидата технічних наук (1941). У 1927–1931 pp. працював інженером на Макіївському металургійному заводі, у 1931–1933 pp. вивчав металургійне виробництво за кордоном. У 1933–1937 — заступник начальника цеху, начальник лабораторії на заводі “Електросталь” (м. Ногінськ), у 1937–1940 — інженер Головспецсталі, у 1940–1943 — заступник голови Держплану СРСР. В 1944–1953 — голова Всесоюзної центральної ради профспілок. У 1945–1953 — член Генеральної ради виконкому та віце-голова Всесвітньої федерації профспілок. У 1946–1950 — голова Ради національностей Верховної Ради СРСР. З березня 1953 — на дипломатичній роботі. У 1955–1977 — перший заступник міністра закордонних справ СРСР. Брав участь у розв’язанні криз в Угорщині (1956), на Кубі (1962), в Чехословаччині (1968), в ухваленні резолюції Ради безпеки ООН щодо Близького Сходу (1967), радянсько-китайських переговорах (1969–1970), врегулюванні індо-пакистанського конфлікту (1971). У 1977–1986 — перший заступник голови Президії Верховної Ради СРСР. З червня 1986 — у відставці, державний радник при Президії Верховної Ради СРСР. Двічі Герой соціялістичної праці (1971, 1981), лавреат Сталінської премії за видатні досягнення в галузі металургії (1941). Помер 5 червня 1990 р. в Москві.

(обратно)

934

Приватна авдієнція зятя М. Хрущова Олексія Аджубея в Івана XXIII відбулася 7 березня 1963, після зустрічі папи з журналістами з нагоди присудження йому премії Е. Бальцана в номінації “Людяність, мир і братерство між народами”. Серед запрошених журналістів був також головний редактор “Известий” О. Аджубей та Рада Хрущова, головний редактор журналу “Наука и жизнь”. Після загальної авдієнції для журналістів у Тронному залі Іван XXIII провів спеціяльну приватну авдієнцію для радянський гостей, про яку домовився спецкореспондент газети “Известия” та офіцер Першого головного управління КДБ СРСР (зовнішня розвідка) Леонід Колосов (його самого на зустріч не допустили). Ця зустріч була з боку папи всього лишень виявом вдячности за звільнення митрополита Й. Сліпого, але журналісти й сам перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов витлумачили її по-іншому. Наступного дня в одній з італійських газет з’явилася стаття “Червоний папа“, а Хрущов став думати, що не за горами вже встановлення дипломатичних зв’язків між СРСР і Ватиканом. Про цю авдієнцію в папи Олексій Аджубей пише у своїх спогадах: А. Аджубей. Те десять лет. Москва 1989, с. 257–268.

(обратно)

935

Йозеф Беран (Josef Beran, 1888–1969) — чехословацький католицький богослов, в’язень сумління. Родом з м. Плзень. Закінчив Чеську колегію в Римі, здобув ступінь доктора богослов’я (1912). У 1912–1917 pp. душпастирював, у 1917–1928 pp. викладав у жіночій учительській семінарії. З 1928 р. викладав богослов’я в Карловому університеті, аж поки в листопаді 1939 р. університет не був закритий німецькою владою. В кінці 1940 р. заарештований і висланий у Німеччину, в 1942–1945 pp. був ув’язнений у концтаборі Дахау. По звільненні призначений архиєпископом Празьким. Після приходу до влади комуністів був ізольований, згодом заарештований. У 1949–1962 pp. перебував в ув’язненні, часто переводився з одної тюрми в іншу. В 1963 р. звільнений, жив під наглядом органів безпеки неподалік Праги без права перебувати в столиці. В 1965 р. іменований кардиналом, тоді ж таки дістав дозвіл виїхати в Рим без права повертатися в Чехословаччину. Учасник II Ватиканського собору. Помер у Римі. В 1998 р. розпочався процес його беатифікації. Про нього див.: Jaroslav V. Pole, Bohumil Svoboda. Kardinál Josef Beran. Praha 2008.

(обратно)

936

Девід Дін Раск (David Dean Rusk, 1909–1994) — американський політик і державний діяч. Закінчив Коледж Давідсона в Північній Кароліні та Оксфордський університет. У 1940–1946 служив в армії. У 1947–1951 pp. — на різних посадах у Державному департаменті; в 1952–1961 очолював Фундацію Рокфеллера. Державний секретар США за президентів Дж. Кеннеді та Л. Джонсона (1961–1969). Брав участь у полагодженні Карибської кризи та переговорах про заборону ядерних випробувань в серпні 1963 р. Згодом викладав право в Університеті Джорджії (1970–1984). Автор спогадів, які написав спільно з сином Річардом: Dean Rusk, Richard Rusk. As I Saw It / ред. Daniel S. Papp. New York 1990. Помер 20 грудня 1994 p. Про нього див.: Thomas W. Zeiler. Dean Rusk: Defending the American Mission Abroad. Wilmington 2000.

(обратно)

937

У перекладі цієї енцикліки російською мовою брав участь сам Йосиф Сліпий.

(обратно)

938

Детальніше про діяльність Йосифа Сліпого в останні 20 років його життя див.: Іван Дацько. Діяльність Патріярха Йосифа поза межами Києво-Галицької Митрополії // Богословія, т. 66, кн. 3–4. Львів 2002, с. 161–186.

(обратно)

939

Благовісник Патріярха Киево-Галицького і всієї Руси, рік XVI–XX, кн. 1–4. Кастельґандольфо 1980–1984, с. 63.

(обратно)

940

Там само, с. 35.

(обратно)

941

Там само, с. 64.

(обратно)

Оглавление

ЙОСИФ СЛІПИЙ СПОМИНИ

  Благословення блаженнішого Святослава Шевчука

  Переднє слово блаженнішого Любомира кардинала Гузара

  Передмова

  “Спомини” Йосифа Сліпого як пам’ятка “мовчазної Церкви”: автобіографія, свідчення віри, історичне джерело

    Історія тексту “Споминів”[5]

    Опис рукопису та машинописних версій

    Основні принципи критичної редакції тексту “Споминів”

    “Спомини” як історичне джерело

    Про примітки та коментарі до тексту

  Список скорочень

  ЙОСИФ СЛІПИЙ СПОМИНИ

    Рідне село Заздрість та родина Йосифа Сліпого

    Дитинство

    Наука у Вишнівчику

    У Тернопільській гімназії

    Вступ і навчання у семінарії та університеті у Львові

    Закордонні студії в Інсбруку та Римі

    Повернення в Україну

    Провід семінарією, академією та наукова діяльність

    Воєнне лихоліття: під різними окупаціями

    Друга радянська окупація

    На митрополичому престолі

    Арешт і слідство в Києві

    Суд і вирок

    Перший період ув’язнення: етапи, тюрми, табори

    Останні місяці ув’язнення

    Переговори у Москві

    Заслання у Маклакові

    Другий арешт і засуд

    Другий період ув’язнення

    Переговори в Києві

    Кінцевий період ув’язнення

  ДОДАТКИ

    І. Документи про переговори митрополита Йосифа Сліпого з радянською владою

      Pro memoria[730]

        І. Введення

        II. Загальні дезидерати

        III. Частні вимоги

      Скарга першому секретарю ЦК КПУ Миколі Підгорному

      Меморіял до міністра внутрішніх справ УРСР

      Реферат про Львівський “собор” 1946 року

      Доповнення до реферату про Львівський “собор” 1946 року

      Лист-звернення до працівника КДБ М. Купцова

      Скарга генеральному прокурору СРСР Р. Руденку

    II. Меморіяли митрополита Йосифа Сліпого до папи Івана XXIII і папи Павла VI

      Меморіяли Йосифа Сліпого до папи Івана XXIII та папи Павла VI

    III. Спогади Нормана Казенса про обставини звільнення митрополита Йосифа Сліпого

      Неймовірний тріюмвірат: Джон Ф. Кеннеді, папа Іван XXIII, Микита Хрущов

        Розділ перший

        Розділ другий

        Розділ третій

        Розділ четвертий

        Розділ п’ятий

  Післямова

  Перелік ілюстрацій

  Іменний покажчик

  Географічний покажчик

  Ілюстрації

  Примітки до електронної версії Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg