«Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця»

Федір Пігідо та його спогади

Наше рішення запропонувати для передруку в Україні спогади Федора Петровича Пiгiдо з часiв Другої світової вiйни під назвою «Велика Вітчизняна війна» продиктоване кількома обставинами. Насамперед тим, що ця книжка, вперше видана у 1954 році, є цiнним внеском у лiтературу про подiї, якi ще досi хвилюють українське суспiльство i викликають гострi дискусiї. Мемуарний матерiал, зiбраний п'ятдесят п'ять рокiв тому, важливий сьогоднi й тим, що автор писав про речi, якi були ще свiжi в його пам'ятi та, незважаючи на труднощi скитальщини, мiг висловлювати свої думки в обставинах повної свободи слова. Друкованi частинами в українськiй емiграцiйнiй перiодицi наприкiнцi сорокових рокiв, вони появилися у формi книжки 1954 року в українськiй друкарнi «Нового Шляху» у Вiннiпезi, в Канаді, а тому були недоступні читачам в Україні. Теперiшнє видання повертає спогади на батькiвщину автора. Власне, про автора ми передусім і хочемо сказати кілька слів.

Федiр Пiгiдо народився 1 жовтня 1888 р. у селi Стайки Київської губернiї.[1] Його рiд, як вiн сам писав, походив із селян Київщини.[2] Майже всі у його та його дружини рiдні, крiм його братiв i сестер та брата дружини, були хлiборобами. Після двокласної школи він закінчив Смілянську технічну та Київську середню військово–медичну школи. В роки визвольної боротьби 1917–1920 років був у Головній військовій санітарній управі УНР. У 20–ті роки Ф. Пігідо працював у сільськогосподарській кредитній кооперації у Стайках та на Стайківському заводі будівельних матеріалів на посаді бухгалтера, а пізніше — помічника технічного директора. У 1930 р. вступив на промисловий факультет Інституту економічних наук, який закінчив у 1935 р. з відзнакою. Працював начальником планового відділу Київського обласного тресту будівельних матеріалів, у науково–дослідному інституті, займався педагогічною працею, читав лекції з організації виробництва будівельних матеріалів у технікумі й інституті підвищення кваліфікації інженерів.

Пiд час голоду 1933 р. загинуло двоє осiб у його родинi i троє в родинi дружини, ще троє, мiж ними рiдний брат Ф. Пігідо, були розстрiлянi, а четверо заслано в пiвнiчнi табори.[3] Пiсля нападу нацистської Нiмеччини Ф. Пiгiдо не був евакуйований i окупацiю пережив разом з дружиною i донькою в Києвi та довколишніх селах.

При вiдступi нiмцiв у 1944 р. подався з дружиною на захiд. У Німеччині працював помічником на керамічній фабриці Ляйснера в Мускау. В еміграції його спіткало велике горе — у вирі війни загубилася його єдина донька, а в 1949 р. померла дружина. Перебуваючи в таборі для переміщених осіб у Шлясгаймі, Ф. Пігідо деякий час виконував обов'язки секретаря культурно–освітнього відділу, а згодом був його керівником.

У Захiднiй Нiмеччинi Ф. Пігідо зайнявся науковою та громадською працею. У 1949 р. він став членом Української революцiйно–демократичної партiї (УРДП) i був обраний до її Центрального Комiтету. Згодом представляв УРДП в Українськiй Нацiональнiй Радi, де також виконував обов'язки заступника президента УНР та iнформацiйного i фiнансового секретаря. У 1950–1951 рр. був директором видавництва «Українські вісті» в Новому Ульмі.

Ф. Пігідо надзвичайно активно займався журналістикою і публіцистикою, пишучи під псевдонімами Ф. Правобережний і Ф. Стайківський, видавав книжки українською й англiйською мовами. Його перу належать такі видання як «8,000,000 – 1933 рiк на Українi» (1951); «Велика Вiтчизняна вiйна» (1954), «The Stalin Famine» (1954), «Materials Concerning Ukrainian–Jewish Relations during the Years of the Revolution, 1917–1921» (1956), «Україна пiд большевицькою окупацiєю» (1956).

За роки еміграції Ф. Пігідо надрукував кілька десятків статей на різні політичні теми у таких виданнях як «Українські вісті», «Наші позиції», «Український Прометей», «Український голос», «Рада», «Українець в Австралії» та ін. Крім того, Ф. Пігідо займався радянознавчою проблематикою, оскільки працював у Мюнхенському інститутi дослiдження Радянського Союзу.

Помер Федiр Пiгiдо 11 листопада 1962 р. і похований на цвинтарі в Фельдмохінгені біля Мюнхена.

Свої спогади про Другу свiтову вiйну Ф. Пiгiдо писав не з покликання до лiтератури, а з почуття морального обов'язку розказати правду про недавнє минуле, свідком якого вiн був. Його шокувала непоiнформованiсть Заходу про СРСР та про тi трагiчнi подiї, що їх Україна пережила пiд час вiйни 1941–1945 років не лише вiд нацизму, а й вiд комунiзму. Це нерозумiння Заходом сутi сталiнського режиму мало трагiчнi наслiдки для мiльйонiв вихiдцiв з територiй, якi пiсля вiйни опинилися у складi СРСР та його політичних сателітів.

Сталінські пропагандисти розгорнули тодi широко закроєну акцiю в усiх зонах окупованої Нiмеччини за повернення «на родину». «Моя мета, — писав автор, — розповiсти з цiлковитою правдивiстю, з безстороннiстю фотографа про те щоденне–буденне, що менi його як звичайному спостерiгачевi довелось бачити».[4] Пишучи у 1947 р., Ф. Пігідо вважав, що тодi йшла «перша, так би мовити, пiдготовча стадiя нагромадження матерiялiв про вiйну», i до таких початкових матерiялiв вiн вiдносив i свої спогади.[5] Пiгiдо вирiшив задокументувати ту суму страждань i горя, якi випали, зокрема, на долю населення України, яке, звiльнившись вiд сталiнської тиранії, потрапило пiд кований чобiт нацистського «визволителя», а тодi знову в «обiйми» схiдного тирана, помста якого перевершила всяку можливу уяву.[6] Пишучи свої спогади, автор використав також свідчення, данi пiд присягою для рiзних судових справ, наприклад для судового процесу Вiктора Кравченка, книжку якого «Я вибрав волю» французькi комунiсти таврували як наклеп на СРСР.[7]

Напевно, сьогоднi ні для кого немає сумнiву, що Україна пережила неймовiрнi страхiття пiд час вiйни. Одначе дискусії увесь час виходять на інше питання: хто їх заподiяв та хто за них повинен нести вiдповiдальнiсть? Донедавна в Українi можна було писати лише про злочини та репресiї нiмецької окупацiї. Згодом дозволили писати дещо про помилки радянського керiвництва. Про злочини комуністичного режиму супроти своїх власних громадян треба було мовчати. Люди, якi пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпiв вiд обох тоталiтарних систем — як гiтлерiвської, так i сталiнської. Федір Пiгiдо також був свiдком злочинiв обидвох тиранiй, але на вiдмiну вiд авторiв у комунізованiй Українi вiн знаходився в обставинах, якi дозволяли йому вiльно писати як про однi, так i про другi страхiття, показувати, що жодна з тираній не мала «переваг».

Водночас зрозуміло, що праця, запропонована увазі читачів, з'явилася у певному історико–політичному контексті. Наприклад, Ф. Пігідо вважав за потрібне писати бiльше про комуністичнi злочини, нiж про нацистськi. Це може декого здивувати, однак це можна пояснити. По–перше, про злочини нацизму було кому збирати матерiали, i Захiд був уже досить добре ознайомлений із цими злочинами. Треба було лише вказати на ту особливу жорстокiсть, що вiдрiзняла окупацiю України вiд окупацiй захiдних країн (Бабин Яр, спалення сiл, вiшання на вулицях, знущання над остарбайтерами). По–друге, нацизм тодi уже був лише iсторичним фактом, а комунiзмовi, який коштував не менше жертв українському народовi, ще не було видно кiнця. Іронiя iсторiї: п'ятдесят рокiв тому автор зосереджував увагу на комуністичних репресiях, щоб iнформувати про Україну Захiд, а сьогоднi цi матерiяли потрiбнi для вiдтворення iсторичної пам'яти самої України.

Ми розуміємо, що спогади Ф. Пiгiдо можуть видатися для декого шокуючими. Вони і справді є такими, оскільки розвiнчують багато мiфiв не лише щодо ставлення до вiйни радянського керiвництва та пересічних громадян, а й міфи про їхнє ставлення одне до одного пiд час вiйни. Ф. Пiгiдо ставить пiд сумнiв легендарний ентузiазм та пiдйом цивiльного населення у справі оборони «социалистического отечества». Наприклад, автор показує, що на початку вiйни селяни мали надiю на визволення вiд комуністiв не лише в Галичинi, а й на Київщинi. Вiн вказує на нелюдськi злочини комунiстичного режиму, заподiянi при виконаннi й перевиконаннi сталiнської полiтики «спаленої землi», коли комуністична влада втiкала на схiд.

Здійснюючи тотальне нищення харчових запасiв, та влада по суті кидала населення напризволяще, себто на голод, вiд якого вимирали сотні тисяч жителiв Харкова, Києва та iнших мiст. Одначе, як показує Ф. Пігідо, були бiльш трагічні речі, наприклад знищення комунiстами безневинного населення. В Запорiжжi було висаджено у повітря Днiпрогес, і про це не знали нi цивiльне населення, нi навiть знизу розташованi вiйськовi частини. В Днiпропетровську висадили хлiбокомбiнат разом з робiтниками. В Одесi затопили приморськi квартали разом з жителями, а поранених червоноармiйцiв скинули в море разом з санітарними машинами. З Харкова вивезли сотні представників iнтелiгенцiї, для того щоб спалити в закритому будинку. В Уманi живими замуровували людей в льоху.

Ми перевидаємо спогади Ф. Пiгiдо не як лiтературний твiр, а як по–своєму унікальне джерело iсторичної iнформацiї. І хоча сам автор вражає вiдвертiстю та щирiстю, його твердження все–таки мусять витримати критичний аналiз, як і кожний iнший документ. Зауважимо, що застосовуючи аналiтичний пiдхiд Ф. Пiгiдо сам вказує на свої джерела та iдентифiкує поiменно тих, кого може i кому вже не загрожує комуністичний режим.

Однак не всi джерела уточненi. Автор зізнається: «Уже пiсля того, як цi спомини було написано, я за цiлком слушною порадою моїх друзiв переглянув знову свою роботу та навмисне зашифрував прізвища декiлькох окремих людей, про висловлювання та вчинки яких я тут розповiдаю. Дехто з них, можливо, залишився по тому боцi «залiзної заслони». Отже, зайва моя вiдвертiсь, ба навiть необережний натяк, можуть коштувати їм життя».[8] Тому бiльшiсть свiдкiв iдентифiкованi лише iнiцiалами або взагалi не визначенi. Нам це ускладнювало роботу, коли ми старалися самi перевiрити хоча б найважливiшi та бiльш шокуючi твердження у книжцi.

Втім, якщо б навiть були розшифрованi всi прiзвища, то зрозуміло, що багатьох з тих людей вже немає серед живих. Тому треба було шукати iнші джерела для перевiрки наведених фактiв. Дещо нам вдалося зробити: і це читач знайде в коментарі, хоча багато що не вдалося перевiрити. Це робота великого масштабу, а тому ми розглядали спогади Ф. Пігідо як першопочаток, як імпульс до того, щоб дослiдити, пiдтвердити, виправити чи заперечити поодинокi подiї чи узагальнення автора.

Перше видання спогадiв Ф. Пiгiдо було здiйснене за правописом, який був чинним в Українi у двадцятих роках i який донині використовується в західній українській дiаспорi, де й вийшла вперше його книжка. Ми зберегли цей правопис. До оригiнального твору ми додали вступ та пiслямову, в якiй з'ясовано наше розумiння проблеми воєнних подiй на українськiй територiї та участь українського народу в цих подiях. Чимало зусиль довелося докласти, щоб підготувати коментар, мета яких — дослiдити важливiшi з подiй, про якi говориться у спогадах. Коментарі підготовлені разом з доктором історичних наук Володимиром Кучером.

Нам вдалося також віднайти авторський машинопис книжки. Машинопис має 257 сторінок, з яких 10–15% матеріалу не ввійшло до книжки. Були вилучені сторінки, параграфи, речення і поодинокі слова. Пасажі, які не увійшли до книжки, зазначені на машинописі, але не ясно, що викреслив сам автор, а що — редакція. На деякі вилучені фрагменти звернено окрему увагу у коментарі.

Насамкiнець хочемо виконати приємний обов'язок і подякувати всiм тим, чия підтримка уможливила це видання. В першу чергу наша подяка працівникам видавництва «Смолоскип». Ми вдячні також всім, хто допомагав у розшуках матерiалiв, давав конструктивні поради. Окрема подяка Наталі Савченко за технічну допомогу.

Висловлюємо сподівання, що вихід друком в Україні книжки Ф. Пігідо–Правобережного не лише викличе читацький інтерес, а й стимулюватиме наукову полеміку, широкі дискусії, які необхідні для того, щоб ще глибше зрозуміти правду про події минулого.

Монреаль — Київ, березень 2002 р.

Роман СЕРБИН, доктор історії, професор Квебецького університету (Монреаль, Канада)

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ (Київ, Україна)

Передмова до видання 1954 р.

Осередок Української Культури й Освіти у Вінніпеґу проголосив у роках 1947/48 конкурс на написання спогадів із другої світової війни. В 1949 р. конкурсова комісія Осередку признала першу премію п. Ф. Пігіді–Правобережному за його працю п. н. «Велика вітчизняна війна». Це спогади автора з рр. 1941–45, друковані на сторінках «Нового Шляху». Автор відомий нашим читачам із іншої праці, а саме «8,000,000» (1933–й рік в Україні), яка була друкована також на сторінках «Нового Шляху» перед двома роками, а відтак видана окремою брошурою від Осередку: «Культура й Освіта» Вінніпеґ, 1951 р. Нинішня праця автора відмінного змісту і жанру, зацікавить ще більше читача западанням незнаних фактів і змальованням відносин у совєтському «раю» під час 2–ї світової війни. Саме тому випускаємо їі в світ у книжковім виданні.

Вступ

За чотири роки перебування на еміґрації мені часто доводилося вести розмови з різного роду людьми, часом досить поважними, з людьми різної державної приналежности та різних політичних переконань. З тих розмов для мене стало ясно, як мало знають по цей бік «китайського муру» чи там «залізної заслони», — що ось уже більше як чверть століття відгороджує нашу Батьківщину від решти культурного світу, — про справжній стан речей у совєтському «соціялістичному раю».

За ці ж роки досить часто доводилось мені читати звіти різних робітничих та парляментських делеґацій, а також окремих кореспондентів про їхні відвідування СССР. Жах огортає, коли думаю, що ці звіти читають мільйони людей Европи й Америки і, часто–густо, вірять тому, що там написано. Я не маю на думці та й не смію обвинувачувати тих представників в необ'єктивності: вони, здебільшого, сумлінно оповідають про те, що їм було показано… Але ж, мій Боже, як усе те, що було дозволено побачити тим делеґаціям, далеке від істини!

Немало є людей, — в цьому я переконався, блукаючи по Европі, — які, поглядаючи на Схід, милуються «промінням Сталінської конституції». Досить знані маси населення Франції, Чехії, Італії, Німеччини та інших країн, як метелики, засліплені блиском огню, тягнуться до того здалека привабливого «проміння»… Вони не знають справжньої природи цих новітніх «промінів смерти», вони не бачили зблизька наслідків застосування того «найгуманнішого», «найдемократичнішого» проміння в практичному житті, вони не відчули згубної дії того червоного проміння на собі.

І в цьому чи не найбільша перевага кремлівських експериментаторів — цих світових авантурників, та чи не найбільша трагедія людства.

Прозріють вони — ті засліплені люди — лише тоді, коли потраплять у це пекельне середовище, але… коли повороту вже не буде; прозріють тоді, коли почнуть конати в застінках світового НКВД, коли тисячолітні духові та матеріяльні надбання людства будуть знищені…

Так говорити дає мені право тяжкий досвід, якого я набув за двадцять п'ять років перебування в Совєтському Союзі. Я багато бачив за ті роки, багато пережив, сам був невільним учасником будівництва того «раю», учасником якого лише щасливим збігом обставин не знищили фізично безнастанні репресії 1919–29–37 років, якого доля, зрештою, закинула далеко від Батьківщини — аж до Альпійських передгір'їв.

Як безпосередній свідок багатьох, часом безмірно жахливих подій у тій «квітучій» країні, де панує «робітничо–селянська влада», — я вважаю за свій святий обов'язок оповісти в цих моїх споминах правду про все те, що я бачив, про що чув від безпосередніх учасників цих подій, та про те, як сприймались ті чи інші явища людьми, з якими мені доводилось зустрічатися і говорити, — бодай за останні роки мого перебування в СССР та особливо в роки так званої «Великої Вітчизняної Війни» 1941–45 рр. в Україні, — кінець бо війни мені довелось зустрінути далеко за межами Батьківщини.

Совєтська ж дійсність за роки війни зовсім не висвітлена. Звичайно, я не рахую тих гура–патріотичних писань, що їх безліч видруковано в Совєтському Союзі. А тим часом саме в цих роках, саме в часі війни, виявилось дуже багато такого, про що треба знати всім, чого не сміємо замовчувати. Треба, щоб світ знав, як в дійсності виглядала ота… «могучая»… «соціялістична батьківщина трудящих» в часах іспиту…

У 1941–1942 роках доля «вождя народів» повисла була на тонесенькому волосочку, і те, що той волосочок не увірвався, є найбільш дивне з усієї цієї східньої трагедії. Треба було прикласти нелюдських зусиль, щоб цей волосочок не урвався. І такі зусилля вчасно було прикладено, і приклав тих зусиль, як то не дивно, …сам Гітлер, його короткозорі політики, його Kreislandwirt'и, його Stüztpunktleiter'и та інші посіпаки.[9]

Утрималися «сталінські ребята» не тими транспортами зброї та консервів, що їх альянти постачали Совєтському Союзові. Ці транспорти потім, — коли, власне, питання «хто–кого» було вже розв'язане гітлерівською політикою на «визволених» землях України, — лише прискорили загибель гітлеризму. Не «геніяльний стратег» спинив німецькі армії, ні: врятував того «неперевершеного» стратега сам Befreier–Гітлер. Це — незаперечна істина.

Говорячи про наслідки війни на сході, треба завжди твердо пам'ятати, що коли б клясична тупість гітлерівських радників була хоч трошки менша, коли б вони зуміли бачити на кілька кроків — лише на кілька кроків — вперед, коли б вони хотіли бачити, в якому стані були в той час народи Совєтського Союзу, які настрої панували серед них, — то Бог знає ще, який би вигляд мала сьогодні мапа Европи, а може й всього світу.

Відзначу побіжно, що до таких же висновків приходить і відомий п. Вільям Чемберлен, з коротким звітом якого, вміщеним у «Ню Лідер», про його подорож по Европі мені вдалося недавно познайомитись. В тому звіті п. В. Чемберлен,[10] між іншим, каже:

«Збираючи всі ці матеріяли, я прийшов до висновку, що совєтський режим уцілів під час другої світової війни виключно дякуючи дурості й жорстокості гітлерівців, які, власне, і врятували Сталіна і його кліку».

Наведене твердження п. В. Чемберлена свідчить також, що й на Заході є певна кількість людей, які знають справжнє становище, що утворилося в СССР за перших років війни.[11]

Я довго не міг наважитись почати писати ці мої спогади. Лише після тривалої перевірки, — відчувши, що я вже набув тої сили, яка дасть мені можливість цілком об'єктивно розказати про те, що так боляче переживалось, — я вирішив узятись до писання.

Я маю, дякувати Богові, близько 60 років і, як то кажуть, — «уже вертаюся з базару». Такий вік зобов'язує людину. В такому віці, десь біля порогу Вічности, людина не може й не сміє віддаватись хвилевим настроям чи почуттям злоби або помсти.

Отже, пишу щиру правду, пишу те, що бачив на власні очі, що чув своїми вухами. Пишу так, як сприймались ті чи інші явища людьми, з якими мені доводилось зустрічатись і говорити.

Автор

Розділ I. Напередодні війни

«… Я друґой такой страни нє знаю, ґдє так вольно дишет человєк» …

Я не маю наміру зупинятись на подіях зловісного 1939 року, коли, за два тижні після гітлерівського нападу на Польщу, Кремль «простяг руку братньої допомоги західнім братам», а так само й на подіях так званої «Фінляндської війни»,[12] — цього подиву гідного змагання маленької Фінляндії з совєтським велетнем, коли СССР, «обороняючись» від «аґресії» Фінляндії, «вимушений» був перейти її кордони та почати «захищатись» від напасника. Події ці відбувались далеко, у війську я не був, бачити щось безпосередньо мені не доводилось. Крім численних потягів із запльомбованими вагонами, вщерть переповненими польськими офіцерами, що їх вивозили десь на схід;[13] крім того, як офіцери ці через вікна намагались виміняти в людей, що проходили повз вагони, шматок хліба за золоті персні, годинники та срібні цигарнички; а трохи згодом — крім численних потягів, також із запльомбованими вагонами, — під охороною НКВД–истів, — в яких вивозили «визволених» від капіталістичного ярма, та разом уже і від зайвого особистого майна, вчителів, священиків і селян — українців та білорусів — у далекі табори Колими, Мурманська та інші «здравниці–курорти»[14] «соціялістичної батьківщини трудящих», отже, кажу, крім тих транспортів, я мало що бачив тоді гідного уваги.

Правда, пригадую ще деякі уривки вражень того часу, як, наприклад, пропасницю службових відряджень до «визволених» земель,[15] що охопила всіх партійних, а подекуди й позапартійних службовців. Я непевний, що метою того непереможного прагнення було бажання засвідчити свою братню відданість «визволеним братам». Принаймні те, що мені доводилось спостерігати, не підтверджує такого припущення. Отже, переказую лише факт. Їхали всі — від найвищих до просто високих партійних керівників. Вживали самих карколомних заходів, щоб якось одержати відрядження десь до Львова, Тернополя чи іншого значнішого міста. Та в тому й немає нічого дивного: коли ще можна буде діждатись такого дивовижного часу, щоб за якийсь тиждень–два відрядження за кількасот совєтських карбованців можна буде буквально збагатитись, як на наші совєтські масштаби, звичайно. Партійні авґури верталися з відрядження з добрими шкуряними куфрами, з чудовим «буржуазним» вбранням для жінки, для себе, а то й для діточок, з «настоящим» закордонним манто, браслетами, годинниками, з небаченими ще в СССР модерними радіоприймачами (трофейними, звичайно), навіть із піяніно, що більше — із невеличкими польськими особовими автами. І все це — за якісь копійки, буквально копійки.

Наприклад, після такого службового відрядження до Тернополя та Львова «для обстеження заводів», заступник директора нашого тресту, безпартійний жид,[16] чоловік дуже вправний — п. Мейтін, привіз із собою, крім усякого «дріб'язку», два новенькі піяніно: одно з них чудового червоного дерева — для себе самого, друге — для нашого директора. Піяніно були відвантажені з Тернополя «большой скоростью». Одержувано їх із баґажу, звичайно, — за спеціяльним дорученням тресту; одвезено ж той баґаж на приватні мешкання директора та його заступника. Заплачено за них, за словами Мейтіна, по 850 совєтських карбованців. Вартість кожного з них на тодішні ціни — щонайменше 17–20 тисяч карбованців. Одним словом, везли все — відомі гуцульські мережані кожушки, вбрання, светри, годинники, дорогоцінні намиста, так само сало, м'ясо, свинину… «Помилуйте, як же не взяти: по полтиннику ж кіло!» — та інші речі «вибагливого» буржуазного вжитку. Звичайно, перепадало дещо і так званим «безпартійним большевикам», та то вже жалюгідні покидьки «трофеїв», дріб'язок, не вартий уваги.

Отже, кажу ще раз, у мене мало що залишилося в пам'яті від того 1939 року. Та, власне, мені, як то кажуть, і не до того було: останні роки перед війною я мусів особливо багато працювати. Власне, я весь час мав дві роботи: в тресті будівельних матеріялів, а з 1936 р. — в Главметіз'і,[17] де я одержував 500, потім — 600 і останні три роки — 750 карбованців місячно, та одночасно вечорами, — в Інституті (Ірпінський Політехнічний Технікум),[18] де я діставав ще коло 250–300 карбованців полекційної оплати в зимових місяцях, коли велось навчання. Поза тим, правда, я ще мав працю в Сілікатному Науково–Дослідчому Інституті, а останні три роки — при дослідчій лябораторії катедри будівельних матеріялів (Київський Будівельний Інститут),[19] на окремі завдання Інституту проробляв якісь спеціяльні теми. Такі роботи траплялись двічі–тричі на рік і давали назагал 1500–2000 карбованців річно.

Після проголошення відомого сталінського — «жить стало лучше, жить стало веселей»,[20] — утримувати навіть таку невеличку родину, як моя (дружина — інвалід праці — не працювала і отримувала інвалідну пенсію щомісячно 16 карбованців;[21] донька — училась) ставало все більш та більш тяжко. Отже, 1938 року я примушений був узяти ще одну роботу в т. зв. Інституті підвищення кваліфікації інженерів та господарників, який містився при Васильківській вулиці — проти Караваєвської. Власне, слухачів–інженерів там було мало. Основний континґент слухачів — це, здебільшого, так звані відповідальні робітники, переважно господарники, — члени комуністичної партії то меншої, то більшої ранґи — до наркомів включно. Правда, там ще влаштовувались різного роду короткотермінові курси для «кадрів» промисловости. Деяка частина курсантів слухала лекції в Інституті, більш значним партійцям лекції читались «надому», переважно вранці, до офіційних службових годин. Мої слухачі — це вище середньої ранґи партійці, директори заводів, яким, за наказом партії, доручено «оволодіти технікою» свого виробництва. Лекції читав я «надому». Мої слухачі з недбалою міною дозволяли «прочитати» собі лекцію про якісь там виробничі процеси, щоразу поглядаючи на годинника та іноді кидаючи крізь зуби; «Ви скоро закінчите?«… Кажучи по правді, «для душі» така робота давала мало, але… вона давала можливість принести щомісячно додому ще якихось пару сотень. Отже, мій робочий день, крім суботи й неділі, — коли в мене не було ні ранішніх, ні вечірніх лекцій, — починався десь в пів на сьому і закінчувався по одинадцятій ночі. Коли до того ще додати неминучий обов'язок брати участь у «проробці» «Краткого курса истории ВКП(б)» та матеріялів різних «пленумів», постанов уряду та ухвал всіляких з'їздів, — можна легко уявити собі «робочий день» середнього совєтського службовця.

На ранішні лекції я біг ще по заспаних вулицях міста, правда, зустрічаючи уже багато люду — робітники спішили на фабрики, робітниці несли закутаних, сонних дітей до дитячих ясел, щоб «здати» їх на день з тим, щоб по роботі знову забрати їх та бігти додому, довідуючись по дорозі до крамниць — «що дають?», бо ж дома чекав немалий ще шмат роботи: треба піти в чергу щось купити, щось зварити, впорядити чоловіка та дитину, помити білизну, ну, і по всьому тому якось виспатись. З ранішніх лекцій я поспішав до тресту, бо хоч я й мав дозвіл на ці лекції, але запізнення на 10–15 хвилин загрожувало негайним судом, тюрмою, або, частіше, «примусовою роботою».[22]

Але тут я дозволю собі сказати кілька слів щодо «негайного» суду. «Скорий» — по–совєтському — суд у практичному житті виглядав приблизно так: громадянин, заарештований політичною поліцією, звичайно, без будь–якої попередньої ухвали судових органів, міг просидіти в тюрмі 3, 5, а то й 10 місяців, щоб дочекатись першого допиту слідчого; про суд — шкода й говорити. Те ж саме і з цивільним судівництвом. Наприклад, у 1934 році в мене незаконно вилучено одну з двох, що були в моєму користуванні, кімнат. Це було явним порушенням закону — науковим робітникам надавали право мати другу кімнату; тоді саме совєтська влада «залицялась» до технічної інтеліґенції. Я подав скаргу до суду. За чотири місяці справу розглянув народній суд і вирішив її на мою користь. На скаргу житлового відділу міської управи, за дальші три місяці справу знову розглядав окружний суд і вирішив на користь житлового відділу. Далі пішли — Український Верховний Суд, потім «Верховний Суд СССР», далі знову Український Верховний Суд в іншому складі і, вкінці… в квітні 1941 року, себто за сім років, справу було остаточно розв'язано на мою користь. Виконання мало бути переведене судовим виконавцем 24 червня 1941 року, але… 22 червня почалася війна. Лише справи про «порушення трудової дисципліни» — читай, запізнення на 20 хвилин! — розглядали на другий–третій день. Отже, лише тут суд був справді скорий.

Коло восьмої години ранку характер натовпу на вулиці був трохи відмінний: це рухались прискореним кроком, а іноді і підбігцем, звичайні безпартійні службовці, щоб, боронь Боже, не спізнитись. Так само мчали матері з дітьми, тяжко дихаючи в морозному повітрі від своєї ноші, — це друкарщиці, секретарки та інші «щасливі», «звільнені від віковічного рабства» жінки.

В третій, а іноді в четвертій по обіді, я мчав далі до Інституту, щоб десь коло одинадцятої години ночі доплентатись додому «обідати», послухати вечірніх радіовисилань, почитати, опочити в домашньому оточенні… Так з року в рік.

І то єдиною метою такої безнастанної біганини було, якось підтримувати своє й родинне життя. Але я мушу застерегти, що слово «життя» вжито тут не в тому загальноприйнятому «буржуазному» розумінні, яке вкладає в це поняття, скажемо, американець, англієць або будь–хто з европейців. Ні, слово «життя» тут ужито в нашому, «соціялістичному», розумінні. Совєтське життя — це не значить добра, вигідна квартира, служниця, добре вбрання, тонка, з доброго полотна, білизна, особове авто, театр, вечеря з товаришами в ресторані і тому подібні буржуазні вигадки. Ні, життя по–нашому — це мати змогу іноді купити білого хліба до чаю, купити тричі на тиждень м'яса, бодай раз на півріччя купити курча, раз, а щонайбільше — двічі на тиждень, купити для дитини літр молока, у суботу, чи то пак напередодні вихідного дня, знову–таки для дитини купити 100 грамів доброї ковбаси за 2 крб. 70 коп. (не кілограм, а 100 грамів), а дитина ж так любить оту, так звану шинкову, ковбасу, ще рідше — попестити дитину яблучками (три–чотири карбованці за кіло) або «мандаринками» — добрі апельсини це безбожно дорога річ і дозволити собі не можна. Купити дві, а бувало й три пари черевичок дочці (продукція совєтських фабрик поганенька і б'ється скоро), а це щонайменше коштує 200 карбованців за пару; а, боронь Боже, пальто дочці — теж, бідно, 700–800 карбованців; а спідничку, а якесь убраннячко, та й не одно — це ж дівча на вирості; а право навчання в школі, а вчителька музики, а… та хіба все перелічиш?[23]. Я вже навмисне, як бачите, обминаю і себе, і дружину, а й їй же треба в чомусь вийти; обминаю комірне (54 карб. місячно за одну невеличку кімнатку), дрова, оплату комунальних, електрики і при тому гасу — бо ж не менше половини часу електрику не подають: аварії, відсутність вугілля та інші «диверсії» всіляких «шкідників» — і доводиться сидіти при гасовому каганці. І це не в якихось там Перетятьках, а в місті Києві — столиці Української ССР.

Нарешті ще одне застереження: не подумайте, будь ласка, що це лише моє особисте життя так складалось, ні, — це типове життя більшости підсовєтських інтеліґентів. Ось, прошу: мій брат — лікар, і не поганий лікар, — щоб якось жити, мав дві роботи, а дружина працювала асистентом при Київському Медичному Інституті; ось мій шваґер — доцент, відомий у Києві лікар; жінка хвора, троє дітей; крім роботи по катедрі та викладів в університеті, мав ще роботу по прийому хворих у робітничій лікарні та, крім того, «наглядав» за якоюсь жидівською виробничою артіллю на Подолі. Ось мій сусід і приятель — лікар Соколов, 65–річний, з душею юнака–студента минулого сторіччя. Він і дружина. Крім двох робіт (у Подільській та, здається, Печерській поліклініках), він щоденно, до темної ночі, бігав на «виклики» поліклініки. Ось мій приятель — непоганий фінансовий робітник одного з наркоматів: крім основної праці, мав ще в двох якихось виробничих артілях нічний підробіток. Отак більшість міської інтеліґенції десь щось робила, підробляла, «підхалтурювала», щоб в якийсь спосіб «стягнути до купи кінці».

Мені часом здається, що той уклад життя, який склався в СССР, «під сонцем сталінської конституції», ота безнастанна біганина за шматком хліба, оті «підробітки», «підхалтурювання» — не є лише наслідком загального зубожіння, наслідком нечуваної експлуатації громадян своєю ж таки державою, але, насамперед, є наслідком певного спрямовання, що має в собі приховану диявольську мету: створити такі умови життя, щоб людина не мала змоги не то що «думати», а й, навіть, глянути навколо себе. Найбільш небезпечним для держав, подібних до СССР, — це дозвілля і добробут громадян. Це таки справді дуже небезпечна річ: зараз, глядіть, і почнуть «думати», дискутувати, критикувати (прошу не змішувати лише з відомою совєтською «критикою й самокритикою» — то поняття зовсім іншого порядку), як це було колись за царського режиму. Відомо ж бо, до чого допровадила навіть та «куца» воля слова й думання російського царя Миколи II. Ні, кремлівські вожді не такі вже дурники, щоб дозволити собі повторити цю дурницю. І дійсно, громадянин СССР отим «буденним» життям, цією біганиною за шматком хліба, позбавлений будь–якої змоги думати над всілякими «високими проблемами», над своїм жалюгідним животінням.

Так, назагал, жила підсовєтська інтеліґенція середнього та вищесереднього ранґу.[24]

* * *

Я трохи ухилився від теми, за що ласкаво прошу читача пробачити: зробив це я цілком свідомо, бо вважав за потрібне бодай коротко висвітлити «заможне, щасливе» життя під сонцем «найдемократичнішої сталінської конституції».

Раніш, ніж перейти до подій, які відбувались безпосередньо перед початком війни, я нагадаю лише кілька загальновідомих фактів та дат.

Відомо, що 23 серпня 1939 року Молотов і Рібентроп підписали в Москві пакт про ненапад між гітлерівською Німеччиною та Союзом Совєтських Соціялістичних Республік.

Також відомо, що 1 вересня того ж 1939 року, себто за тиждень після підписання того пакту, Німеччина, чи, власне, керовані Гітлером, німецькі армії перші напали на Польщу.

Відомо ще, що крім тої частини умови, яку було опубліковано, так би мовити, до загального відома, Молотовим і Рібентропом тоді ж таки було підписано ще таємну угоду про взаємодопомогу та розподіл польських теренів між цими двома — гідними один одного — партнерами.[25] В перекладі на звичайну мову: Гітлер вважав, що за відносно невелику плату (приблизно одна десята частина Польщі з населенням десь коло чотирьох мільйонів) куплено згоду Кремля — не перешкоджати аґресії Гітлера в Західній Европі — та ще й до того обіцянку допомогти йому в тій його чорній роботі шляхом постачання воєнних матеріялів та харчових засобів, без яких Гітлерові було тяжко зважитись починати велику війну. Кремль же, з свого боку, в особі Сталіна і його «слухняних ребят», задоволено потирав руки, що, зрештою, після довготривалих зусиль удалось таки спровокувати ненависні буржуазні країни до удару. Кожний із партнерів, звичайно, не довіряв один одному і кожний із них вважав, що саме він зробив блискучу операцію.

Після одержання повідомлення про напад Гітлера на Польщу в Москві виступив по радіо Молотов[26] із неприхованою зловтішністю, цинічно сказав, що от, мовляв, і почалась бійка між буржуазними країнами, почалось взаємне кровопускання, ну… а ми, подивимось тепер, як поведеться тим панам, як то вони, ті буржуї, покажуть себе…

На виконання отієї таємної угоди совєтські армії 17 вересня 1939 року вдерлися через незахищені в той час східні кордони в Польщу, чи, як то було тоді сформульовано Кремлем, «простягли руку братньої допомоги західнім братам–українцям та білорусам».

Нарешті, відомо, що в 1939 і особливо в 1940 роках величезні транспорти нафти, бензини, збіжжя, м'яса та іншого — безконечним струмом лилися з СССР до Німеччини.[27]

Про хід поставок Німеччині я весь час мав можливість дізнаватись від моїх знайомих, що працювали в цій ділянці, зокрема від інженера М., якого було покликано до війська під час так званої Фінляндської війни і якого було залишено при війську, де він працював як військовий командант одного з залізничних вузлів на так званій Києво–Ковельській залізниці, що нею переважно йшли транспорти до Німеччини. Одверто зменшити постачання, очевидно, не наважувались — адже всюди були німецькі приймальні комісії, і тому це мало форму саботажу. Інженер М. розповідав мені про те, в який спосіб вони «уповільнювали» проходження транспортів до Німеччини. То «перешкоджала» перевантаженість залізничних шляхів і станцій, то «бракувало» паротягів, то щось «псувалося», то «несподівано» виявлялося, що в проходячому транспорті вагон ч. 1000 чи 1001 зіпсований чи що інше. Транспорт ставили на запасні колії, перевантажували з одного вагона до другого і т. д., і транспорт, таким чином, простоював якийсь тиждень.

— Пускаємо в хід усю свою винахідливість, щоб якось затримати транспорти, — казав мені, сміючись, М., — маємо бо суворий таємний наказ: за всяку ціну затримувати проходження вантажу до Німеччини.[28]

Такий же саботаж запроваджено було й на Дарницькій (біля Києва) «м'ясохладобойні», як розповідав мені мій сусід, жид, що там працював: то «псувались» машини, то не подавалось електроструму, то гурти скоту десь «затримувались» в дорозі і т. і.

Уже влітку 1940 р. почалась, як і все там починається раптово й з натиском, «підготовка мас», але на цей раз методи цієї підготовки були цілком відмінні. Треба, очевидно, було приховати ці гарячкові приготування від сьогоднішнього друга — Німеччини. Тому за відносно спокійним тоном газет, які намагались засвідчити свої щирі почуття та симпатії до Німеччини, було утворено нові форми масової «обробки» народу. Почалась «кампанія» так званих «доповідів про міжнародній стан». В кожній установі, підприємстві, фабриці, навіть по житлокоопах, згідно з «бажанням трудящих», щомісяця, а далі все частіше та частіше влаштовуються «на приватне запрошення» колективу робітників, доповіді «о международном положении». Доповідачі одержували відносно добру винагороду за рахунок профспілки, а іноді й установи. Доповідачів цих надсилав спеціяльно утворений для того інститут відповідальних доповідачів при ЦК партії.[29]

З осени 1940 р. окреслюється нове явище в житті підсовєтських людей — починають масово зникати люди, але на цей раз… за викликом «Воєнкомату» і, звичайно, як правило, вночі, — такий бо, бачите, «сталінський стиль» роботи. Десь в 12 год. ночі до вас приносять виклик — повістку — негайно, або завтра в 6–й год. вранці, з'явитись до Воєнкомату. Випадки нічного зникання людей ставали все частіші та частіші — йшла потаємна мобілізація.[30] В такий спосіб мобілізувались самі широкі кола населення — брали технічну інтеліґенцію, лікарів, робітників, селян. З воєнкоматів людей надсилали кудись на захід. В такому порядку до грудня було забрано до війська кілька сотень робітників та службовців з наших заводів та з десяток наших ближчих знайомих.

Власне несподіване зникання людей не було для нас зовсім новим явищем. Всі ми добре вже призвичаїлись до того, що, проходячи ранком на роботу, не зустрічаємо когось із своїх співробітників. Такі випадки стали, особливо починаючи з часів «єжовщини» 1937–38 рр.,[31] звичайним побутовим явищем. Це значило, що той чи інший бідолаха став черговою жертвою «Чорного ворона», — так звалися в народі чорні, герметично зачинені авта НКВД, які приблизно від 12–ї години ночі до ранку, як ластівки перед дощем, снували по спорожнілих вулицях міста.

Це нове явище — «зникання» на виклик воєнкомату — звичайно, не означало, що припинилась робота «чорних воронів», цих невтомних «санітарів» «найдемократичнішої, найвільнішої» соціялістичної країни, — «…ґдє так вольно дишет человєк»… Систематично, дбайливо розчищалися ряди «безпартійних большевиків», — як прийнято було називати весь загал народу, що не належав до членів комуністичної партії, — «від ворогів народу». Навпаки — робота цих «санітарів» помітно пожвавішала.

Людина, кажуть, до всього може призвичаїтись, отже, призвичаїлись і до нічних відвідин НКВД. Досить того, щоб після півночі спинилося десь недалеко авто, як «безпартійні большевики» в усіх околишніх будинках схоплюються з ліжок і біжать до вікна — поглянути, де саме спинився «Чорний ворон». Нервово тичуть у руки схвильованої, напівсонної дружини течку з грішми і якісь мізерні цінності, як прихований шлюбний перстень або щось подібне. Нервовим, притишеним голосом даються останні поради: «як мене заберуть, то… не плач, не журись, бережи діток» і т. п. Такі сцени відбувались майже в кожній квартирі середнього совєтського інтеліґента, та й не тільки інтеліґента. Всі кола «безпартійних большевиків» як міського, так і сільського населення, платили цю данину ненажерливому «отцу трудящихся».

На початку 1941 року повітря було насичене «війною» до краю. Буквально ставало тяжко дихати. Оповідання совєтських журналів про жахи боїв на полях Франції, повідомлення про бомбардування Лондона — вже не лякали людей. Листи з Франції відомого совєтського хамелеона, письменника й публіциста, Іллі Еренбурґа,[32] читали з скептичною посмішкою, мовляв — «пиши, тобі за це добре платять!», — і потрібного враження не справляли.

В своїй щоденній праці мені доводилося зустрічатися переважно з технічною інтеліґенцією, менше — з робітниками, і часто — з селянством. Всюди панував один і той же настрій: скоріше б уже починалося, скоріше б уже до якогось кінця.[33]

Якось у квітні 1941 року, під час перерви на обід, у садку інституту зібрались кілька чоловік лекторів — «своїх», себто людей, що довіряли один одному. (До речі — явище це надзвичайно рідке). Як звичайно, мова йшла про війну, ділилися чутками, розповідали, кого із знайомих забрано останніми днями до війська, хто «зник».

— Господи, та коли ж уже кінець цим мукам, хоч би вже починалося, бо задушимось у цьому смороді! — вихопилося в одного з лекторів суміжного факультету — дуже здатного, працьовитого молодого інженера–гірника: — завжди оглядатись, завжди відчувати на собі допитливий погляд «сексота» — і на вулиці, і в авдиторії під час лекцій… Це вище людських сил!

На лекції я виїздив в третій по обіді. До залізничного двірця мене часто підвозив мій односельчанин–шофер, що працював в одній з установ, директором якої був мій добрий знайомий. Цей шофер в минулому — відомий сільський рибалка, добрий господар, якого викинув до міста голодний 33–й рік. Худорлявий, довгий як верства, з вицвілими очима й завжди скуйовдженою борідкою дядько.

— Всі ждемо — казав він якось у квітні 1941 року, — сили немає вже терпіти далі. Вся їхня (совєтська) сила рухне враз. Син мій Клим у війську — біля Дарниці стоїть частина. Позавчора був дома, дак він каже, що всі, крім комісарів та партійців, кинуть зброю, аби тільки почалося.[34] Та й між командирами немало є таких, що в «ліс» дивляться. Мій Клим буде «воювати» так, як і всі інші… «Вольний» (цивільний) піджачок призапасив…

В кінці квітня чи десь на початку травня 1941 року зустрів я добре знаного мені селянина з Германівки (кілометрів 60 на південь від Києва), п. П. Цього бідолашного П. в 1929 р. «розкуркулили», заслали десь до Мурманська; за три чи чотири роки він утік із заслання і ось уже кілька років перебивався в тяжких злиднях із фальшивим пашпортом. Року 1934 він працював як сторож на підприємстві, де тоді працював і я. Крім того, П. я знав і раніше по Германівці, де мав добрих знайомих. Отже, розмовляли ми з ним одверто.

— Чуєте, що я вам кажу, Федоре Петровичу: німці тут будуть, «падлєць» буду, якщо за два–три місяці ви їх тут не побачите, — казав він із властивою йому розважністю: — ніщо їх (себто совєтську владу) не спасе. Я буваю між людьми маленькими, але знаю, що думають і люди значніші. Весь народ, а особливо селянство, жде тільки, щоб почалося, а там — люди знатимуть, що їм робити… За комісарів, за колгоспи люди не підуть воювати…[35] Вся ця партійна погань, як гнилі груші, розлетиться — і сліду не стане….

В березні 1941 року за людьми стали зникати й автомашини — як вантажні, так і особові. З установ, підприємств, фабрик автомашини викликались до воєнкомату з шоферами і більше вже до своїх гаражів не поверталися.

Ще в 1940 році різко розмежовуються промислові підприємства на кілька катеґорій, за їх значенням для обслуговування війни. Над усім становиться «оборонна» промисловість та виконання «оборонних» замовлень. Установлюються щоденні повідомлення ЦК партії про хід виробництва та відвантажень, щотижневі телеграфні шифровані повідомлення своїх «главків» у Москві через спецвідділи, якими завідують апробовані через НКВД особи.

Догляд та облік виконання «спецзамовлень», а також складання відомостей виконується спеціяльно добраними, «засекреченими» також через НКВД, працівниками. Щотижня в ЦК партії відбуваються наради чи, більш правдиво, доповіді господарників про хід виробництва й відвантаження по оборонних замовленнях; ну, й звичайно, тут же відбувається «накачка» господарників.

Одночасно гарячкове велось будівництво оборонних споруд на недавно приєднаних на Заході землях.[36] Десятки тисяч інженерів, техніків та кваліфікованих робітників уже з початку 1940 року було мобілізовано і надіслано до нових західніх кордонів. Уже з літа 1940 року замовлення для західніх зон були поставлені поза всякою чергою на перше місце між так званими оборонними замовленнями.

Анексія Бессарабії й Буковини в червні 1940 року, приєднання до СССР, «згідно з палким бажанням населення», Латвії, Литви й Естонії в липні 1940 року,[37] — являючись актами найбезсоромнішого насильства, актами аґресії, — одночасно були підготовкою вихідних пляцдармів для майбутньої війни. Нарешті, договір про ненапад з Японією, підписаний 13 червня 1941 року,[38] замикав коло заходів по готуванні війни.

Уже ранньої весни 1941 року потаємну мобілізацію армії в основному було закінчено. Підготовка війни наближалась до кінця.[39] Сотні дивізій в повній готовости присунені до західніх кордонів, чекали лише наказу: «вперед!».

Звичайно, Німеччина не могла не знати про ці приготування, і своєчасно зробила потрібні висновки. Уже в жовтні–грудні 1940 року (за англійськими джерелами) Гітлер також почав готуватись до війни з СССР.[40]

22 червня вибухла війна. Сталось те, чого менше всього очікували в Кремлі: Гітлер випередив свого східнього побратима на два–три тижні.

Розділ II. «…Моґучая, нікєм нє побєдімая!..»

«… Єслі завтра вайна, єслі завтра паход, будь сєводня к паходу ґатов.

«Єслі завтра вайна, всколихньотся страна …»

(З совєтських патріотичних–войовничих пісень)

Уже навесні 1941 року сила–силенна робітників, селян та інтеліґенції було в рядах армії десь біля західніх кордонів,[41] хоч офіційно, як відомо, мобілізація й не переводилась. Всі були певні, що війна неминуча, і мова йшла лише про термін: коли «Політбюро», цей фактичний володар Совєтського Союзу, підійме свою дириґентську палочку.

Коли по закінченні навчального року в школах я намірився вивезти свою родину «на дачу» — в село Стайки,[42] що мальовничо розкинулось на гірському березі Дніпра, кілометрів за сімдесят на південь від Києва, — багато з моїх знайомих не радили цього робити, «бо війна ось–ось почнеться, й тоді Бог знає, як воно буде. Краще триматись гурту». Та воно так і сталося: я вивіз родину на дачу 15 червня в неділю, а 22 червня почалася війна з цією лише різницею, що не «ми» почали її, як того сподівалися всі в партійних та безпартійних колах, а Німеччина, випередивши СССР на кілька тижнів.

Мені пригадується відповідь одного з присяжних партійних доповідачів ЦК (прізвище його уже забув) під час одної чергової доповіді про міжнародній стан, коли хтось із працівників нашого тресту запитав щось відносно характеру теперішніх взаємовідносин між Совєтським Союзом і Німеччиною. Було це десь у січні 1941 року.

— Товариші, — сказав він, — я хочу вірити, що ніхто з вас не обманює себе про дійсне значення умови з Німеччиною. Я гадаю, що серед усіх, що зібрались тут, немає наївних людей, що насправді повірили б у щирість дружби між країною непереможного соціялізму та фашизмом. Але… не будемо про це говорити. Підіждемо ще трошки. Одно мусить бути ясним для нас: взаємне кровопускання, що відбувається між буржуазними країнами, не ослаблює нашої соціялістичної батьківщини. До фінішу ми підійдемо найбільш сильною стороною. Буржуазні країни уже втратили значну частину своїх сил. Німеччина починає задихатись. Ми ж сьогодні стоїмо, повні сил, напоготові. І того поки… з нас досить. Про решту подбає Політбюро.

Мені скажуть, що така відповідь якогось невідомого доповідача — не авторитетна. Я також не збираюсь переоцінювати «питому партійну вагу» цього доповідача, та все ж, знаючи до певної міри, «стиль» роботи партійних працівників, знаючи, що навіть найбільший партійний працівник міг говорити лише те, що йому наказано партійним комітетом, я вважаю, що цієї відповіді не можна легковажити, досліджуючи питання про «розв'язування війни», про умови, які уможливили виникнення війни, про справжніх «Кріґсфербрехерів», чи про тих, хто свідомо спровокував війну та кого ще бракувало на лаві підсудних на Нюрнберзькому процесі, хоч Рібентроп, коли я не помиляюсь, і вимагав від суду посадити поруч із ним ще декого зі східніх «вождів».

Цей несподіваний, «зрадницький» напад переплутав, так би мовити, карти совєтського керівництва, вніс багато замішання й паніки. Вся обстановка перших днів війни свідчить про те, що «напад» був справді несподіваний, хоч совєтське командування й готувалось до війни багато років і вже, так би мовити, цілком конкретно, більше року.[43] Партійні кола були глибоко переконані, що війну проти Німеччини почне Совєтський Союз, і почне її саме «сокрушительным ударом».[44] Правда, щодо останнього, себто «сокрушительного удару», то думки в багатьох розходились: ще зовсім свіжі були враження від фінляндського, далеко не «сокрушительного удару», — цього дивовижного змагання пігмея з совєтським «велетнем».

У неділю 22 червня, коли почалась війна, я мав наради в справі дипломного проєктування студентів, і виїхав до Інституту в шостій годині ранку. Біля Бессарабки я побачив, що люди дивляться на групу літаків, які на досить значній висоті летять на захід. Далеко позаду цих літаків видно димові кільця від розривів шрапнельних набоїв. Це трохи дивувало всіх: чому ж ще й обстрілювати чи далеко до нещасного випадку? Всі ми до такої міри звикли до всякого роду військових вправ за останній рік, до майже щоденних «повітряних тривог», що ні в кого не з'явилось навіть думки, що це вже й є та давно очікувана війна. Лише в Інституті я довідався, що Німеччина почала війну. Студенти були в підвищеному настрої, всі хвилювались, розповідали про нічне бомбардування летовища десь поблизу. Про працю годі було й говорити. Промову Молотова слухали мовчки, стиснувши зуби. Подекуди можна було бачити неприховані зловісні вогники в очах слухачів. Опівдні я вернувся до міста. На розі вулиць Леніна й Хрещатика кинувся у вічі великий натовп людей. Розпитую. Кажуть — німецького шпигуна спіймали. На Львівській вулиці ґвалт, галас. — Що? — Шпигуна піймали. Ця шпигуноманія шаліла на вулицях півтора–два тижні. Темп її почав трохи спадати лише в липні, коли її заступила шалена паніка та гасло: «Спасайся!».

Я не знаю, чи відбувалися подібні явища на вулицях німецьких міст, у Франції, в Англії на початку війни, але в нас шпигуноманія набрала характеру психічної хвороби.[45] Ось натовп волочить до «міліції» хлопця, років вісімнадцяти, в якого, мабуть, показався підозрілим широкий «кльош» з незвичайно дбайливо випрасованими складками штанів; там ведуть, підштовхуючи, якогось діда — в кепі польського крою. Були випадки заарештування військових. Багато було комічного, але були й трагічні випадки.

Полювала за шпигунами комсомольська молодь, але мені доводилось бачити в цій ролі й людей старшого віку, очевидно, партійців та «активістів» з міського міщанства. Досить переглянути совєтські журнали та різного роду брошурки–аґітки або послухати радіо–висилання для молоді, в яких незмінно оспівується «бдітельность» комсомольців та піонерів,[46] як це явище перестане вас дивувати. Адже відомо всякому, що майже три чверти всіляких «ворогів народу», «шкідників», диверсантів, фашистських шпигунів і т. ін. спіймали або піонери, або комсомольці. Принаймні так виходить, коли вірити всьому тому, що пишеться й розповідається для молоді. В такий спосіб ще немовлятам–піонерам прищеплюється «смак» до висліджування один одного, до підглядування за вчинками потенціяльних «ворогів народу», якими, до речі, вважаються всі 200 мільйонів абітурієнтів того велетенського концентраційного табору, яким був і є так званий Союз Совєтських Соціялістичних Республік.

23 чи 24 червня було видано наказ усім громадянам здати радіоприймачі[47].[48] Кремлівська кліка не довіряла, видно, «найщасливішому», «відданому своїм вождям» народові «квітучої України». Це було тяжким ударом для багатьох людей: часопис дістанеш не завжди, а щоб почути щось про події в світі, треба бігти за кілометр–два до ближчого радіорупора. І головне, ця жорстокість була абсолютно безцільна. По–перше, радіоприймачів навіть у Києві було дуже мало — ледве чи дві–три десятих населення мало приймачі. В менших містах і особливо на селах їх було ще менше. Велике село на півтори–дві тисячі дворів мало, пересічно, один–два приймачі та з десяток так званих детекторних. Приймачів модерних, з короткими хвилями, на яких можна було б чути закордонні передачі, навіть у Києві було буквально одиниці, і то переважно у значніших партійців, та вже зовсім рідко у «фахівців», себто в більш заможної частини совєтської інтеліґенції, та в людей, що мали добрі зв'язки в універмаґах (універсальних маґазинах). Правда, в 1939 році, коли було «простягнуто руку допомоги західнім братам», багато модерних приймачів було звідти вивезено як «трофеї», але ж це знову було в руках партійців та енкаведистів. Найбільше ж поширені приймачі, так звані «С. І.» та «Комсомолець»,[49] давали можливість, в умовах Києва, слухати Київ, Москву, рідко Харків та Ленінград. Дуже рідко взимку пізно вночі можна було чути Берлін, Софію. Отже, наказ про здачу приймачів був абсолютно безцільною, ще одною зайвою образою населення. Цей наказ іще раз продемонстрував ту «теплу», «сердечну любов» та «взаємне довір'я», яке, якщо вірити совєтським часописам та ухвалам різних партійних з'їздів та пленумів, існувало між совєтським народом та його «вождями».

24–25 червня виявилась нестача хліба, з'явились кілометрові хлібні черги. В ці ж дні появились перші біженці із «звільнених» недавно західньоукраїнських земель. Втікало, звичайно, не «звільнене» населення, а совєтські урядовці зі своїми родинами, старшини, енкаведисти, якими так рясно було обсаджено «звільнену від капіталістичного ярма» Західню Україну.

Цілковита розгубленість, що межує з панікою, визначається уже з перших днів війни. І це в Києві — столиці УССР (Українська Совєтська Соціялістична Республіка), — який відстоїть від тодішніх кордонів на Сяні десь не менш як за п'ятьсот кілометрів. За тиждень ця паніка охопила всі керівні кола — від урядових верхів до районових, партійних комітетів. Уже в перших днях липня в Києві панує цілковитий хаос. Складається враження, що ворог уже тут, безпосередньо на підступах міста. Все це посилюється найнеймовірнішими чутками, що передаються від одного до другого, в тому числі і партійцями. В тих «найновіших» повідомленнях, що їх переказували довірочно, «на ухо», розповідалось про повітряний десант в Ірпені (24 кілометри від Києва); що на Житомирському шоссе, за Святошином, з'явились німецькі, танки — та інші страхітливі «новини».

Повідомленням московського радіо та совєтських газет ніхто не вірить. Звіти з фронту говорять про численні перемоги, про хоробрість окремих бійців та командирів. Але про справжній стан можна лише догадуватись по тому, що місця, про які згадується в цих повідомленнях, лежать з кожним днем далі та далі на схід від західніх кордонів. Ці зведення штабу фронту дуже нагадували уривок із приписуваного командантові Порт–Артура, генералові Стесселю, повідомлення:[50] «…наші храбриє вайска атходят, увлєкая за собой протівника».

По місту мчать вантажні авта з заходу, з «фронту», доверху переповнені пакунками, куфрами, вузлами, на яких сидять стомлені, перелякані люди. Між цими біженцями досить рясно вкраплені малинові кашкети НКВД–истів та військова уніформа старшин. Це НКВД–исти та совєтські офіцери рятують свої родини та при тому й… себе. Ширяться оповідання, що у звільнених від буржуазного польського ярма землях Західньої України не все гаразд. Ці «невдячні» люди стріляють із вікон, з дахів, із перелісків на своїх «благородних визволителів». Пізніше мені довелося багато чути від самих червоноармійців про «ганебну» поведінку цього «невдячного» народу.

Уже в перших днях липня значніші партійні робітники Києва почали вивозити свої родини на схід, за ними — менші, а там — і дрібнота з районових партійних комітетів потяглася за ними. Отже все, що мало якусь можливість, втікало на схід. Але я мушу оговоритись: «все» — це значить партійні робітники, військові, енкаведисти. Цивільні — себто безпартійні люди, сиділи по своїх мешканнях, чи то пак, по своїх кімнатах (мешкання на дві–три кімнати мали лише партійці, і то тільки значніші; для безпартійних — це було дуже рідке явище). Вони, загадково посміхаючись, заглядали до вікон, не завжди, правда, ризикуючи наближатись до них, щоб часом хто не побачив. Всі турботи цієї безпартійної маси були спрямовані на те, щоб десь щось добути з харчів та якось зберегтись, щоб не бути вивезеними на схід, або не потрапити на копання шанців.

Що саме викликало цю безсоромну паніку, не можу сказати. Я був досить далеко від керівної верхівки. Дехто з моїх добрих знайомих та приятелів — членів комуністичної партії (колишніх боротьбістів), які посідали високі становища в совєтському українському уряді й були безпосередньо зв'язані з московською окупаційною верхівкою в Києві, — в 1937–38 рр. були або знищені, або заслані — одні в сибірські хащі, другі — невідомо куди; один сам застрілився, щоб не датися в руки НКВД; дехто з приятелів був «відряджений» (?) десь до Казахстану.[51] Отже, почути щось із перших, так би мовити, джерел про настрої верхівки я не мав змоги. Я міг лише спостерігати, що діється в місті. Загальною думкою людей, з якими доводилось мені говорити, було, що головну ролю у виникненні цієї паніки відіграли, безперечно, самі вищі владарі. Стільки ходило казкових оповідань про неймовірну потугу німецької армії — і саме в партійних колах, — стільки оповідалося в цих доповідях про звірства СС–військ (в газетах про це не писалось, бо «дружба» з Гітлером зобов'язувала все–таки), що це не могло залишитись без певного впливу. Складалося враження, що тут присяжні оратори чи доповідачі, як то кажуть, «передали куті меду». У всякому випадку треба констатувати, що паніка від верхів блискавично передалась до партійних мас і утворила неймовірну плутанину.

Цей тваринний жах, цей безсоромний, хоч ніде і не написаний у наказах і декретах тих днів, лозунґ «спасайся» і «збагачуйся, коли маєш до того нагоду» став отим «осиковим кілком», що його власними руками вбили в свій авторитет совєтські вожді. Ця паніка керівних верхів не могла не знайти відгомону в масах і, справді, — підсиливши ті настрої, що панували в широких колах населення, — вона набрала лише інших форм, а саме: небувало масового дезертирства.[52] Неявка покликаних мобілізацією резервістів набрала масового характеру. Я добре пам'ятаю японсько–російську війну, яка, як відомо, була дуже непопулярна в народі; я не менш добре пам'ятаю першу світову війну. Пробувши три роки на фронті, я добре знаю настрої солдатських мас, але чогось бодай здалека подібного мені не довелося ні спостерігати, ні чути.

Ця паніка, а її заперечити ніхто не посміє — її бачили десятки мільйонів людей в Україні (що робилося тоді в російських областях, я не знаю), виявила низеньку душу «високих» совєтських керівників. Саме тут, в час грізного іспиту, виявилася справжня природа цих всемогутніх владарів. Так веде себе ватага розбишак низького ґатунку, коли посеред бенкету на місці злочину хтось крикне: «поліція!» Кращі бо бандити мають також певну самоповагу й бодай свою, бандитську, «етику».

Мимоволі пригадуються картини, свідком яких мені довелося бути в Німеччині, на захід від Одри (Мускав), в січні–лютому–березні 1945 року. І тут лавою сунув німецький нарід на захід. З тою лише різницею, що той безконечний похід, який мені довелося спостерігати, відбувався кілометрів за 30–40 від фронту, та що вал той складався переважно, або й виключно, з жінок, дітей та старезних дідів. Все це — німецькі селяни, міщани та інтеліґенція, без розбору стану — багаті й бідні — всі одним гуртом. Між ними досить рясно можна було бачити і нашого брата–остарбайтера.[53] Навантажені своїми злиденними пожитками, вони крокували в тій же лявині. Погода в той час була дуже погана — морози, снігові завірюхи. Цей сумний похід посувався зосереджено–мовчки, спокійно, терпеливо чекаючи, коли передні підводи чомусь спиняться. Їхали переважно возами — отими німецькими велетенськими кованими возами, роверами, відомими німецькими ручними та дитячими візочками; їхали кіньми, биками, коровами; бачив я й кілька собачих упряжок, подекуди автотягачі волочили за собою по три–чотири вози. Ось молода німкеня на ровері: спереду, біля руля, кошик із дитиною, ззаду, на баґажнику, — куфер, на ньому друга, старшенька, дитина, в сідлі — мати. Кожних п'ять–шість кілометрів — харчувальні пункти, так звані «Квартірштеллє». Люди заходять погрітись, поїсти гарячої супи, випити кави. Дається всім без розбору; тут же спочивають і харчуються остарбайтери. На дорогу, особливо дітям, дають «бутерброди». Військових не видно — вони за своєю «військовою» роботою на фронті, — лише інколи промчить авто з штабними, мабуть, офіцерами та промаршує рота чи батальйон фольксштурмістів з карабінами та фавст–панцирами на плечах.

Не можу також не відмітити того, що мені довелося спостерігати в днях падіння Німеччини. Коли Гітлер покінчив самогубством, був я в Фрайберзі (на південний захід від Дрездена); в дні ж капітуляції — 7–8 травня — в Авсіґу (Судети). Абсолютний спокій, всі на своїх місцях, всі зайняті дорученою кожному роботою. В «ратгавзах» (маґістратах) чинно працюють, дають одвідувачам довідки, видають харчові картки для втікачів, по місту розвозять продукти, крамарі відважують усе, що вам належить за вашими картками… 7 травня в Авсіґу ми взяли все, що нам належало за одержаними у Фрайберзі місячними харчовими картками. В Фрайберзі ж мені довелося вперше побачити черги. Це мануфактурні, одягові та взуттєві маґазини видавали, очевидно, все, щоб не дісталося росіянам.

Таку разючу протилежність не можна забути.

* * *

Мобілізовані резервісти пішки виряджались на схід у напрямку Полтава–Харків.[54] Таким же порядком було «мобілізовано» й пішки виряджено на схід більшість молоді з вищих та середніх учбових закладів; так само «мобілізовано» й пішки виряджено на схід дітей від чотирнадцяти до шістнадцяти років із так званих шкіл фабричного навчання та ремісничих шкіл, до яких, як відомо, за наказом центрального уряду, примусово було забрано сотні тисяч дітей як міських, так і сільських. Всі ці мобілізовані переходили мостами через Дніпро й залишались цілком напризволяще. Харчування в дорозі було організоване дуже зле, або, більш правдиво, ніяк не організоване: бідолашні «мобілізовані» пробивались Божим ім'ям. Два юнаки — сини моїх добрих приятелів, — що їх було також пішки виряджено до Харкова, розповідали мені про свої злигодні. (Як і інші, вони також утікали і з кінця липня до приходу німців переховувались у Києві). За день–два мобілізовані резервісти та всяких родів молодь починали розбігатись. Силу таких втікачів можна було бачити по всіх дорогах і межах Правобережжя. Я сам, живучи з 10 липня в селі, на власні очі бачив десятки таких 14–16–літніх «дезертирів», які пробирались до своїх матерів. Декілька таких «дезертирів» у липні підночовували й годувались у нашій хаті.

* * *

Першого чи другого липня, себто десятого дня від початку війни, в усіх установах Києва було одержано розпорядження — спалити всі архіви (ділові канцелярські справи за минулі роки) аж до року 1940. За роки 1940–41 — відібрати важливіші справи, а решту також спалити.[55] Архіви палили за певним ритуалом: зносили все до кімнати спецвідділу, де операцію палення виконували приставлені до того люди, під доглядом начальника спецвідділу та директора тресту. Все місто вкрилося попелом, що вилітав із усіх димарів у вигляді згорілих клаптиків паперу й осідав на пішоходи, на одежу людям так, що йдучи в білому одязі, ви ризикували забруднити його сажою. Вітер підіймав цей попіл і носив його вулицями, як чорні хмари. Одним словом, щось подібне до Помпеї — місто під попелом. За два дні — новий наказ: залишити тільки найважливіші справи, решту спалити! П'ятого липня одержано наказ звільнити з роботи всіх службовців та робітників, видавши «вихідну» допомогу в розмірі місячного утримання; бухгальтерські документи спалити. Оскільки ж в наказі не було визначено, за які саме роки, то всі грошові документи до останнього дня було спалено; принаймні так зроблено в нашому тресті та в трьох–чотирьох відомих мені установах. Головні бухгальтери установ та заводів разом зі своїми директорами валом посунули до державного банку одержувати гроші для розрахунку з робітниками та на витрати по евакуації. Гроші видавав банк незалежно від стану рахунку того чи іншого клієнта. Грошова лявіна заповнила місто. Почались жахливі зловживання, головний бухгальтер становиться героєм дня, директори потирають руки… Робота, звичайно, всюди припинилась. Розраховують робітників. Одним видається лише заробітна платня за відроблений час:

— Ти ж евакуюватись не будеш, — суворо відповідає директор на здивовані запитання.

Іншим видається, крім зарплати, установлена наказом допомога в розмірі місячного утримання, третім — допомога в півмісячному розмірі, — сваволя жахлива, скаржитись нікуди й нема кому.

6 липня більшість установ та підприємств уже ліквідовано, людей звільнено. Залишились працювати, власне, тільки установи міського самоврядування, які не припиняли роботи до приходу німців. Більшість важливих заводів почали демонтувати й гарячкове вивозити. Чого не можна було демонтувати, те псували — розбивали. Робітникам заводів, особливо більш кваліфікованим, запропоновано виїздити разом із заводами, коли вірити чуткам, десь за Урал. Частину робітників було вивезено в такий спосіб, але переважна частина розбіглась; дехто з останніх, мабуть, люди з міцнішими нервами, зголосились евакуюватись і, одержавши місячну допомогу та допомогу на евакуацію, також зникли.[56]

Трест, у якому я працював, також закрився 7 липня. Дещо з архівів передбачали відправити до управління «Главка» в Москву одним півторатонним вантажним автом. Директор — член комуністичної партії номенклятури ЦК — Г. Романкевич не настоював на тому, щоб хто з нас, відповідальних робітників, евакуювався. Можливо тому, що він сам, його заступник, жид, з трьома членами родини, і ще один партієць, також жид, з двома членами родини — мали їхати до Главка, автомашина ж була тільки одна, а річей, треба гадати, у наших партійців було немало — отже, причину такої м'якости до нас, фахівців, можна зрозуміти й виправдати. В годині шостій–сьомій вечора, коли закінчився останній день нашої совєтської роботи, вертаючись додому, ми невеличким гуртком — директор, його заступник, я та ще один із так званих «відповідальних» робітників — вирішили «на прощання» зайти до ресторану повечеряти. Директор ресторану, приятель нашого директора, знав також і нас усіх. Отже, недивлячись на війну, знайшлось пара «графинів» горілки, пиво та дещо поїсти. Скоро директор наш розчулився — любив він випити в товаристві, — і почалась бесіда по душах.

Належав наш директор до числа тих небагатьох серед значних партійців простаків, які не гребали бувати у своїх «відповідальних» службовців, а приймати їх у себе та в інтимній бесіді, особливо з нами — своїми ближчими безпартійцями (в товаристві ж партійних був він завжди більш стриманим), покритикувати політику уряду та партії. При всьому тому був це безперечно відданий партії комуніст, але любив отак собі «поліберальнічать». Оскільки його заступник був, як прийнято було в нас казати, «в доску свой», то бесіда була інтимно відверта. Говорили багато про розгубленість партійно–урядової верхівки, про «погані» настрої серед населення, про жахливе дезертирство, про те, що армія не хоче битись із німцями, що такі настрої розповсюджені також серед совєтських офіцерів резерви, про нечувану потугу гітлерівських полчищ. Говорили «строго между намі», що наші армії, які було скупчено біля західнього кордону, розбиті, що тепер намагаються створити заслону по лінії Житомир–Біла Церква–Умань, про умову «дружби» з Німеччиною і наші численні поставки німцям військових матеріялів, які тепер обернено проти нас же.[57] Говорилось про те, що Гітлерові таки вдалося обдурити «наших» і першому напасти, коли ми ще не закінчили приготувань, і т. д.

Прощаючись, директор радив мені не залишатись у місті.

— Їдь до родини в село, там буде краще, ніж у місті. Ти безпартійний, чого тобі боятись? Та й грошей таких, щоб їхати, в тебе немає, я ж знаю твої достатки… В Києві не залишайся: попадешся — вивезуть…

Виїздити на схід я не думав і без цієї поради. В місті «бедлам», робити нічого, і я вирішив їхати до родини в село.

На ранок, доручивши своїм сусідам доглядати мою кімнату й захопивши з собою дещо з продуктів та найпотрібніше з річей, я пішов на пристань, гадаючи, що десь в четвертій годині буду у своїх.

На набережній біля пристаней — сила народу, що намагається кудись від'їхати. Чи підуть пасажирські пароплави — ніхто не знає. На пристань нікого не пускають. Квитків не продають. Підійде до пристані пароплав, постоїть півгодини й відійде на середину Дніпра — стане на якір. Біля вантажних пристаней стоять і вантажаться пароплави, є й якісь люди на них, але що то за люди — невідомо. Весь день проблукав я по набережній, та не тільки не зміг від'їхати, але й довідатись про можливість від'їзду на другий день не міг. Я вирішив іти пішки.

До села Стайки рахують від Києва трохи більше як сімдесят кілометрів. Дорогу я знав добре: останні роки я відвозив родину на дачу і привозив назад вантажною автомашиною. Отже, взявши з собою лише два невеличкі пакунки — зміну білизни та дещо з харчів для родини, — в п'ятій годині ранку я вийшов із дому.

День був сонячний, хороший. На вулицях, не дивлячись на ранній час, людей багато. За містом уже чітко окреслилась основна течія: переважна частина рухалась у напрямку від міста на південь. Все це суне пішки, з більшими чи меншими клунками, часто з дітьми; пішоходів подекуди переганяють підводи, тачанки. Старші йдуть за возами, на возах клунки й діти. Все це — переважно селяни, яких у роках 1929–33–37 викинуло село до міста і які, рятуючись від голоду та переслідувань, покинули свої рідні ниви та бідні, але чепурненькі українські хати. Тепер усе це сунуло назад у село.

Вдень стало дуже жарко, йти було тяжко. Біля хутора Рудики, в сосняку, — криниця. Тут сила люду — підобідують, відпочивають, гомонять. Спинився й я відпочити.

— Дак на село, — каже рудий, висушений до останньої можливої міри дядько, в драних штанах, прив'язаних до ніг мотузками, великих для нього, ґумових калошах. — А забули, як у 32 та 33–му роках гнали нас із міста,[58] коли ми голодні приходили купити хліба, коли ми віддавали добру льняну сорочку чи вовняну спідницю за буханець хліба? Забули, як ганяли нас із хлібної черги — мовляв, «зеленівці», бандити, робити не хочете… «В колхози — робити», а тепер — до села?..

— Е, чоловіче, ми самі тоді ходили до Києва по хліб, — озвалась молодиця, що з десятилітнім хлопчиком і величезним клунком йшла поперед мене. — Виносили все, що було: і спідниці, і рушники, і намиста та хрестики. Батька й матір та двоє дітей поховали в тридцять третьому… А потім кинули все, та ось уже шість років у Києві поневіряємось — чоловік у гавані, а я на поденній. Тепер роботи не стало, їсти нічого, то й їдемо додому — в Жуківці (село біля Трипілля) … Десь мішок картоплі запрацюємо — щоб не вмерти.

— Та я не про вас кажу, а про тих, других, — озвався рудий дядько, — ідіть, ідіть, ми вас нагодуємо… вже недовго чекати…

В голосі цього понурого, висушеного за життя, дядька було стільки затаєної ненависти й погрози, що в мене мороз пройшов по спині. Цей також, видно, як у нас кажуть, добру чару випив. А таких мільйони — обідраних, до краю виснажених, голодних громадян «квітучої, соняшної України».

Трипілля минув я ще за сонця. Піднявся з містечка нагору, до крайніх хат і… жахнувся: чи можливо це? Весь отой величезний лан від Трипілля до Халепських гір, що поріс із правого боку вівсом, а з лівого — пшеницею, укритий гуртами скоту. Пшениця й овес значною мірою вже збиті — витолочені худобою. Я не міг того збагнути: що це? «Диверсія ворога» під час війни, коли кожна зернина повинна бути на обліку? Та й де ж це у трипільчан і халепців стільки скоту набралося? Та я ж добре знаю ці голі придніпрянські села…

Поки я перейшов через першу халепську гору, зовсім стемніло, та й сили вже не вистачало: адже за день я пройшов більше 60 кілометрів. Ночувати зайшов до нашого доброго знайомого і приятеля по полюванні, селянина М… Тут справа відразу роз'яснилась. Господар розповів мені, що районова влада наказала все знищити: реманент, посіви, а всю худобу — зігнати на лівий берег Дніпра.[59] Я знав ще в Києві про відомий «наказ товариша Сталіна від 3 липня 1941 року»,[60] але мені і в голову не приходило, що саме в такий спосіб цей наказ виконується, що це й є перші прояви відомої «політики спаленої землі», яку, сказати до речі, переводилось лише в Україні, або, більш правдиво кажучи, про застосування якої в російських областях Союзу мені не доводилось чути.

Після вечері зайшли два сусіди. Розговорились.

— Отож як бачите, — каже мій господар, — хліб — знищити на корні в полі, реманент — теж знищити, худобу — зігнати на лівий берег Дніпра, ну, а що з людьми? Про людей нічого не кажуть…

— Чому ж не кажуть, — озвався сусід К…, — кажуть і про людей: хіба ж ти не чув наказ: всім чоловікам, ще не покликаним до війська, та молоді виряджатись також на лівий берег…

— Та це я чув, але не чув, на кого залишають жінок та дітей покликаних до війська резервістів… Та й що ж робити з нами — старшими, адже й ми люди, адже ми загубили свої сили та передчасно постарілися на колгоспних полях, виконуючи п'ятирічки та сплачуючи позики. Чого ж нас не «вакуїрують»? Забрали коней і скот, вози порозбирали — на чому ж повезеш дітей та клумак картоплі для них, щоб не померли?… Чи не на плечі забрати п'ятеро синових дітей?… Та й мати ж хвора… Нащо ж наказано все знищити, що ж будуть діти їсти? За що ж тоді повинні битись наші сини?

— Е–е, мій друже, — вступив у розмову третій, — ми нікому не потрібні. Ми гній, на якому будують комунізм. Нас дуже жаліли, коли в колгоспи заганяли?

— Гинь тут, — от що сказала нам та дітям червоноармійців робітничо–селянська влада…

— Ні, люди, треба самим про себе дбати. Чули, що робиться в інших селах? Те і нам треба робити, бо загинемо й ми, і наші діти. Треба розбирати, що ще залишилося в колгоспах, та ховати. А почнуть переорювати та косити хліб — треба братись за кілля та боронитися…[61]

Ранком удосвіта я рушив далі. Підходячи до села Стайки, кілометрів за десять від Халеп'я, я побачив юрбу людей. Тут же, недалеко в пшениці, стояло три трактори. Спинився закурити. Питаю, що сталося.

— Та ви ж послухайте, чоловіче: оце виїхали тракторами приорювати пшеницю. Чоловіків забрали на фронт, а посіви нищать… Подумайте, чоловіче, а що ж ми дамо дітям їсти?

— Були б знищили святий хліб, гемонські душі, — озвався сивий, в солом'яному брилі й білих полотняних штанах, босий дідусь, що стояв біля натовпу, — та пособили, спасибі їм, баби. За півгодини збіглося сотень дві–три жінок і посунули на трактористів. Постягали їх із тракторів, перед кожним трактором полягало по кілька жінок із дітьми, кричать: «Не дамо! тільки через нас поїдуть!» Що тут було… Роковище. Не пособили ні міліція, ні комса…[62]

У царині стоїть застава — чотири дідусі з ковінками.

— Та що це, Федоре Петровичу, може пішки з Києва?

— Авжеж, — кажу, — пасажирське сполучення більш не існує. Всі пароплави зайняті евакуацією.

— Про яку це евакуацію ви кажете? Адже від Києва до кордону яких 500–600 кілометрів, й ворога ж, як казав Ворошилів, ми «будемо бити на його території», а ви про якусь евакуацію?… — питає дід Федір з неприхованою глузливою посмішкою.

— А ти не розпатякуй лишнього, — озвався мій сусід, — сказано тобі стерегти дезертирів та затримувати диверсантів, то й «сполняй», що тобі велять.

Сідаю біля «застави», що дуже нагадувала давно минулу «Зеленівщину» (повстанський рух під час завоювання України московськими большевиками в 1918–1919 рр.).[63] Тоді так само на царинах стояла сторожа з дідів, а молодь і дядьки були «на фронті» — в лісах та балках. П'ять–шість дідів із вилами — хто з добрими дубовими чи грабовими, а хто (зрідка) з залізними трійчатими. Коси ж приправлені навсторч до держаків, залізні вила та сокири теж були «на фронті», як наймодерніша зброя «зеленівських» загонів, що вийшли на смертельний бій із «куминою». Отож оцією, переважно «холодною», зброєю (рушниць та кулеметів було обмаль) проведено було відомий бій із комсомольським полком (десь коло 4000 київської жидівської молоді), який закінчився цілковитим знищенням усього полку, за виключенням, здається, одного — уславленого Міші Фастовецького. Бій цей увійшов в історію большевицької боротьби під назвою «Трипільська трагедія»…

Та це, як кажуть, «не по суті даної справи» і спинятися на описанні тієї «трагедії» не буду.

На запитання, що діється в Києві, що там чути про німців, відповідаю обережно.

— Та ви не «скісняйтесь», — каже мені сусід й приятель по рибальству, — тут, як бачите, нікого лишнього немає: я, дід Б…а, дід Федот та Т…й.

Розмова пожвавішала. Розповідаю про свої враження, про те, що діється в Києві, про втікачів із заходу — совєтських урядовців.

— А в нас, знаєте, дива, — загомоніли один перед другим діди, — колгоспу вже немає… Запаси хліба з «инбарів» люди розібрали. Клумачками все рознесли, — що ви думаєте: сила народу і всі голодні… Скот із колхозного двору, свиней — теж розібрали. Як тільки почали розбирати скот, з'явився голова колгоспу з комсомольцями й почали свиней убивати. Але люди силу свиней живими розібрали. Кінець колхозові. Слава Тобі, Господи!

— Увечері на колхозному дворі почали нищити реманент — сівалки, плуги, культиватори, навіть на боронах зубці збивали. На жаль, люди пізно довідались, і більшість реманенту знищено…

Я розказав, що бачив на трипільських–халепських полях.

— У–у, гемонська душа! Приходить, проклятим, кінець! — вихопилось у мого сусіда Т…

— Та полегше, Т…, ще трохи рано, почекай… Про «приказ товариша Сталіна з 3 липня» люди вже чули.

— Дак оце так залишає нас «родіна» — на голодну смерть, додавити тих, що не померли в тридцять третьому… Та люди знають уже, що їм тепер робити…

Ці жахливі прояви сталінської «політики спаленої землі» мені довелося бачити та відчувати на собі ще багато разів — весь час, поки совєтські армії не відкотились далеко за межі Київщини.

Дома схвильована родина розповіла докладно про події в нашому та в сусідніх селах.

* * *

Спроби застосувати названий «наказ тов. Сталіна від 3 липня» на селах — приорювання тракторами хлібів у полі на корні, витолочування ланів пшениці табунами скоту, що його з усього Правобережжя зганяли за Дніпро, спроби вивезти запаси зерна з колхозних зерносховищ та свиней і скоту з колхозних фарм, — придніпрянське селянство зустріло відкритим спротивом. Уже в першій декаді липня переважну кількість колгоспів у придніпрянських селах було розгромлено, а зерно, свиней, дрібний скот та птицю розібрано селянами. Заводіями всіх цих розгромів найчастіше були жінки. Місцева влада була безсила припинити цю сваволю.

В полі та вечорами по кутках, не ховаючись, велись розмови, що ось нарешті «прийшов кінець совєтам», що з німцями йде «український уряд на чолі з Винниченком»,[64] що «як прийдуть німці, зараз буде утворено українську армію», та що народ, «як один», стане на захист своїх кордонів.

За кілька днів приїхав мій знайомий, п. Паляниця, родина якого теж відпочивала в Стайках, і розказав, що Київський ломбард вивозять на схід. Чекати не можна було й години: все, що було в нас кращого з одягу, в тому числі й увесь зимовий одяг, було здано на літо на схованку до ломбарду. Того ж таки дня я вирушив на пристань, щоб спробувати виїхати пароплавом до Києва. Там я звернувся до знайомого начальника пристані по допомогу. Він пообіцяв «посадити» на пароплав, що мав у службових справах спинитися в Стайках. Просидів я на пристані годин п'ятнадцять; нарешті, в годині десятій ранку другого дня прибув пароплав. Пасажирів він не брав, але начальник пристані додержав–таки слова й мене «посадив». День був чудовий. Їхав я на верхній палубі. Вниз по Дніпру ввесь час проходили пароплави — то з вантажем, то набиті людьми до крайньої міри. Пройшов пароплав із двома великими баржами на буксирі. На пароплаві й баржах повно людей, на деках барж — добротні куфери, собаки на ланцюжках, народ — не розібрати який, та все ж пасажири — не звичайні смертні.

Вище Трипілля зарясніло на лівому березі: куди не кинь оком — всюди ногатий скот, вівці, кінський молодняк, телята. Ось на мілині Дніпра лежить корова, що втонула; там, далі, двоє свиней прибило до берега; он–де, біля кручі, несе на хвилях величезну тушу вола… Ось посеред Дніпра великий острів, на ньому штук двісті волів, корів, телят. Острів, видно, був густо вкритий лозою. Тепер він цілком голий, лише видно білі дубчики — рештки від з'їдженої скотом лози. Од лівого берега острів цей відділено протокою, метрів на 200. Скот, що його, видно, нагнали з правого берега, доплив до острівця й отаборився тут, — усе, що міг, з'їв, тепер стоїть, понуро дивлячись перед себе. Ось на мілині знову теля, прибите водою; далі колишуться на хвилях також утонулі двоє овець. Біля Вишеньок, під крутим торчовим одрубом піскового берега, збилися в купу півтора десятка овець — живих. Попритулялись до піскової стіни й через плечі дивляться своїми великими, мабуть, повними жаху очима на пароплав, що проходить мимо. Ось налетіли буруни від пароплава й з піною розбиваються об берег. Багатьох із тих овець хвиля збила, кілька штук відірвалось від берега й поплило водою; деякі силкуються зіп'ятись на берег. Торчовий приступок берега кілометром нижче кінчається; отже, коли б не цей варварський спосіб переправи бідолашних тварин, який практикували гонії, — цих непотрібних жертв було б сотні разів менше. Тисячі голів худоби тижнів два–три плили, похитуючись на хвилях, поки не приб'є їх десь до мілини або до берега. Це теж один із проявів «політики спаленої землі». Скот забирали в селах усього Правобережжя й гнали сотні кілометрів до Дніпра. Там наганяли його в ріку: «пливи, мовляв, на волю Божу» до лівого берега. Самі ж гонії, як мені потім розповідали, на тому вважали своє завдання закінченим і вертались додому — кожний боявся відірватись від своєї родини, від свого села.

Мені казали, що було визначено людей, які мали турбуватись долею скоту, перегнаного на лівий берег Дніпра, але їх не було. Ніхто цієї роботи не контролював. Начальство металося в безмежному страху, вивозило свої родини, своє майно, а разом і своїх собак, часто–густо, як мені довелось бачити в Києві, навіть піяніна й вазони з квітами (на автомашинах). За гоніями скоту нікому, очевидно, було доглядати. Скот заганяли в річку, скот плив по Дніпру, часто тонув, а якщо щастило — перепливав на лівий берег і відпасався на лівобережних луках. Або, перепливши до першого ліпше острівця, пасся там, поїдав усе до цурки, і коли їсти вже було нічого, виголодавшись, плив далі до твердої землі — до лівого чи до правого берега.

Весь шлях до Києва був усіяний отим «соціялістичним добром». Під'їжджаючи вже до Києва, нижче Корчуватого, я бачив кілька сотень корів, які безугавно ревли, очевидно, вимагаючи від людей, щоб їх подоїли. Але навколо не видно було ні лялечки.

До речі: переважна кількість того скоту кінець–кінців опинилась у німецьких руках, хоч лівий берег середнього Дніпра були зайняли німці лише в останніх днях вересня і на дальшу евакуацію скоту вглиб країни совєти мали більше двох місяців… Отже, очевидно, так і не знайшлось кому подбати про долю зігнаних на лівий берег Дніпра сотень тисяч голів скоту.

До Києва треба було пройти через два понтонні мости. Біля першого ми простояли години дві–три, поки розвели моста; біля другого нам сказали, що міст сьогодні вже не буде розведений. Наш пароплав, пришвартувавшись метрів за сто до мосту, став на ночівлю. Повітряного нальоту цієї ночі на мости не було, отже, переночувавши спокійно, в восьмій вранці я був у Києві.

Дома мені сказали, що вже тричі приходили з телефонної станції, щоб зняти мій домашній телефон. Вчора хотіли виламати двері — ледве відговорили. Залишив сусідам ключа від кімнати для цих телефоністів, а сам помчав до ломбарду. Натовп був великий. Розмови у «черзі» жахливі: кажуть, що, не оповістивши населення, вже третій день вивозять ломбард десь на схід.

За години дві дійшов я до каси. Переді мною двом громадянам сказали:

— Речі ваші вивезені до Харкова. Бережіть квитанції — після війни одержите.

Якась чепурненька молодичка біля сусіднього вікна каси просить видати їй здані під заставу золоті речі. Їй відповідають, що золоті речі всі вже вивезено — і теж:

— Бережіть квитанцію. Одержите після війни. Схвильований, я здав свої квитанції. Та й було чого хвилюватись: усі маєтки підсовєтського чоловіка — це його одяг, його хатні речі. Рідко хто мав незначні цінності у вигляді золотого шлюбного, ще з царських часів, персня, або якоїсь броші. Золота й срібла в людей майже не було: чого не забрало ҐПУ у часах «золотухи»,[65] це віднесено в «Торгсін»[66] за голодних років.

Виходить службовець, називає моє прізвище й запрошує йти одержати речі. Одержавши всі мої достатки, зв'язав я їх у величезний клунок і щасливий пішов додому. Моє щастя пояснюється, очевидно, тим, що я здав їх дуже рано — десь на початку травня. Отже, речі були у віддалених камерах і їх не вспіли ще вивезти. А більшість людей вертались плачучи. Пограбовано. Безсоромно пограбовано серед білого дня десятки тисяч киян.

У місті — ті ж картини: біганина населення по продукти й пропасниця евакуації серед партійних. Біля Андріївської церкви влаштовано, здається, головний евакуаційний пункт для втікачів із Заходу. До краю навантажені авта щохвилини прибувають із Заходу, інші відходять на Схід, за Дніпро. Машини, машини без кінця, тисячі машин рятують «красних» командирів — совєтських офіцерів, їхні родини та майно. І це при тій жахливій бідності на автотранспорт, що є характерною для СССР, тоді, коли на фронті так потрібна кожна автомашина…

Бачив декого з знайомих. Головний бухгальтер великого заводу, де працювало коло 1200 робітників, розповідав мені, що директор заводу — прізвище його забув — звичайно, член партії, одержавши досить значну суму для розрахунку з робітниками, сплатив установлену вихідну допомогу лише декому з них — переважній більшості робітників допомоги не видано. 10 липня цей «ентузіяст» звільнив решту службовців, між ними й головного бухгальтера, спалив усі грошові документи, доручив технічному керівникові догляд над заводом і, повантаживши своє особисте майно на заводське авто, разом із родиною та кругленькою сумою несплачених грошей, десь коло 70000 карбованців, від'їхав на схід. Вже після приходу німців до Києва мені довелося зустрічати декого з робітників того заводу, які скаржились, що директор «зажилив» їхні гроші.

Професор Г…, добре знаний мені з Н–ського науково–дослідчого інституту, радив не затримуватися в Києві: тепер посилено полюють за технічною інтеліґенцією і силоміць вивозять на Схід, залишаючи родину напризволяще.[67] Так само гарячково виловлюють усіх більш–менш відомих українців та взагалі «національно підозрілих» і ув'язнюють. Всі тюрми та льохи НКВД — переповнені.[68]

Другого дня одвідав я один із заводів нашого тресту. Демонтаж устаткування наближався до кінця. Практично такий демонтаж зводився до варварського нищення машин та станків: багаточисленні дрібні частини машин звалювались на відкриті вантажні вагони і так незмащені, неприкриті, везли їх десь за Урал. Частини одної і тієї ж машини потрапляли до різних вагонів, навіть до різних потягів. На моє завваження старший механік заводу А…, знизнувши плечима, відповів:

— Однаково ж усе пропало: коли що й доїде до Уралу, то все одно це буде лише металевий брухт.

На інших заводах демонтаж відбувався в таких же умовах. Що було важке — нищили на місці. Отже, припустити, що устаткування вивозили, як металевий брухт, також не можна. Злочинне недбале ставлення до дорогих імпортових машин треба пояснити лише цілковитим совєтським безладдям та свідомим саботажем.

Було ясно, що влада гарячково готується до здачі міста ворогові. Одночасно Київська радіовисильня щодня кричала, що «Київ був, є і буде совєтський», що Києва не буде здано ворогові, — але ніхто тому не вірив.

Застосування «наказу тов. Сталіна від 3 липня 1941 р.» не всюди відбувалось однаково. В Запоріжжі, наприклад, більшість заводів, яких там, до речі, дуже багато, висаджено в повітря, в тім числі й міський хлібний завод. При чому останній було висаджено під час роботи, разом із робітниками, що там працювали. Тоді ж було висаджено в повітря великий будинок, в якому містилась хлібна крамниця. Під час вибуху попід стінами того будинку стояло коло сотні людей — хлібна черга, — які чекали на одержання хліба. Про вибух не було попереджено людей, і значна частина із цієї хлібної черги загинула під час вибуху.

Про подробиці цього нелюдського злочину мені розповідала в 1945 році в місті Бамберґ лікарка С…

— «Було це напередодні вступу німців, коли не помиляюсь, 3 жовтня 1941 року, — казала пані С. — В місті — гарячкова евакуація. Дочка нашої знайомої — дружина інженера К., якого в 1938 році було заслано в далекі табори Сибіру «без права листування» — Сусанна стояла в цій черзі. Несподівано наступив вибух. Значна частина тих, що чекали на хліб, загинули під уламками будинку. Населення міста негайно почало рятувальні операції. Між врятованими була й донька інженера К. Під час вибуху стояла вона ліворуч від входу до крамниці. Дверима, що їх вирвало під час вибуху, її притиснуло до цоколя будинку й присипало уламками. Там її й відкопали, тяжко поранену».

Частина комуністів, які виїхали з міста в останніх хвилинах, потрапили до німецьких рук.

Коли на допиті німецький командант запитав одного з тих сталінських молодчиків, нащо вони знищили потрібний для місцевого населення хлібний завод, цей відповів:

— Я діяв відповідно до наказу товариша Сталіна…

— Але нащо разом із заводом ви знищили і кілька сот людей? Ви ж мали ще час попередити цих людей та робітників? — запитав командант.

— Це не наші люди. Совєтські громадяни всі пішли на схід. Ті ж, що залишились тут, чекали вашого приходу. Отже, це ваші люди.

Але уславлене совєтське безладдя перейшло всякі межі, а виконання «наказу товариша Сталіна від 3 липня 1941 року» набрало найжахливіших, мабуть, форм під час знищення Дніпрогесу[69] (Дніпровська гідроелектрична станція). Німецьке військо в тому часі було ще на правому березі Дніпра, в районі Нікополя та Кривого Рогу. Про пляноване висадження в повітря Дніпровської греблі нікого не було попереджено ні на самій греблі, по якій в тому часі рухались військові транспорти й військо, що відходили на лівий берег Дніпра, ні населення й установи міста Запоріжжя — кілометрів 10–12 від гідроелектростанції вниз по течії Дніпра. Так само не було попереджено військові частини, розташовані вниз від Запоріжжя в дніпровських плавнях, хоч телефонічне сполучення в тому часі на Лівобережжі функціонувало нормально. По обіді 17 серпня 1941 року вибухла Дніпровська гребля. Військові транспорти й люди, що в тому часі рухались по греблі, звичайно, загинули. Майже тридцятиметрова лявіна води покотилась Дніпровською поймою, заливаючи все на своєму шляху. Всю нижню частину Запоріжжя з величезними запасами різних товарів, військових матеріялів та десятками тисяч тонн харчових продуктів та іншого за якусь годину було знесено. Десятки суден, разом із судновими командами, загинули в тому жахливому потоці. По Дніпровських плавнях на десятки кілометрів до Никополя й далі стояли на позиціях військові частини. Величезний потік налетів несподівано. Загинула велика сила червоноармійців і офіцерів із артилерією та військовим спорядженням. Розповідали, що загинуло в плавнях тоді десь коло 20.000 червоноармійців. Цілком зрозуміло, що перевірити кількість тих, що загинули, неможливо. Отже, називаю цю цифру з застереженням. Крім війська, загинуло в плавнях десятки тисяч голів скоту та багато людей, що там були на роботі.

Ще раз підкреслюю, що поблизу Дніпровської греблі в тому часі німців не було. Отже, безпосередньої загрози, яка виправдувала б виявлену щодо знищення греблі злочинну поспішність, що коштувала кілька десятків тисяч людських жертв, не було.

Після знищення Дніпровської греблі та Дніпрогесу, все партійне керівництво втекло на схід. За тиждень з наказу Москви більшість цих горе–керівників повернулась назад у Запоріжжя і ще з якийсь місяць до приходу німців продовжувала «керувати» й запевняти, що Запоріжжя «ніколи не буде здано ворогові», що ворога за Дніпро не пустять. Завчасне знищення Дніпрогесу пояснювали вони «ворожою диверсією» чи «шкідництвом».

Додам ще до цього, що Запоріжжя та Дніпрогес зайняло німецьке військо тільки 4 жовтня 1941 року.

Про події на Дніпрогесі мені розповідали ще в селі Стайки — механік К. з Дніпропетровська, колишній офіцер червоної армії В. Л., що ввесь цей час перебував у Запоріжжі, та тамошні мешканці: інженер Н. Н., пані Г. та С. Оповідання ці чув я частково в 1942 році, а частково вже тут, на еміґрації. Отже, правдивість перебігу подій, хоч сам я особисто й не спостерігав їх, сумніву не викликає.

До цього треба ще додати, що твердження, які доводиться чути в пресі, що нібито висадження в повітря Дніпрогесу надовго затримало рух німецьких армій та не дало німцям можливости поновити (в 1942–1943 рр.) роботу заводів, ледве чи можна вважати гідними уваги. По–перше, Дніпро майже без затримки перейшли німці на південь від Дніпрогесу та на північ від Дніпропетровська, що ж до можливого використання електроенерґії, то всі важливіші заводи й шахти, як відомо, знищили Совєти, отже, ні до чого було вживати електроенерґію.

* * *

Затримуватись у Києві не було чого, та це було й небезпечно: або поженуть копати шанці, або примусять евакуюватись на схід. Ні те, ні друге в мої пляни не входило, і тому, пробувши в Києві два дні, вирішив їхати назад у село — до родини.

Думка повторити свою подорож на сімдесят з лишнім кілометрів пішки мене не тішила зовсім, і тому, позамикавши все і попросивши сусідів доглядати за нашою кімнатою, направився я до пристані. Цілий день знову протупав по набережній. Пароплавів було багато, стояли вони біля лівого берега на якорях. Ось підійшов до пристані один, почалась неймовірна давка, щось до такої міри жахливе, що я не берусь те описати, — люди лізли один на одного, буквально по головах, крики, зойки жіночі… Поручні пристані (дерев'яні, звичайно) затріщали, замішання ще посилилось, несподівано пароплав засвистів і став відходити від пристані, при цьому троє людей упало у воду, їм кинули рятівничі прилади. Нижче пристані двох із них витягли із води, а один, бідолаха, та всі речі потонули. Пароплав, відійшовши метрів на 250, став на якір посеред Дніпра. Отже, посадка на нього припинилась.

Але це здавалось так лише при першому поверховому погляді. Придивившись краще, я побачив, що посадка на всі ті пароплави, що стоять біля лівого берега, йде повною ходою. Метрів за триста нижче є пристань для човнів. Туди–то щоразу підходять особові авта, а іноді й півторатонки. З них виходять нарядні пані, як на совєтський масштаб, звичайно, і люди в уніформі НКВД, а то й у цивільному одязі (на всякий випадок переодягнені), і моторовими човнами їдуть до пароплавів, що стоять біля лівого берега Дніпра і… все, і так без кінця. До речі, я належав до тої нечисленної групи пасажирів, що поводилась більш–менш спокійно: а втім, сімдесят кілометрів, без значного вантажу, не такі вже страшні; отже, роздивившись, я побачив, що з боку гавані потік моточовнів із тими привілейованими пасажирами ще густіший.

Уже перед вечером зустрів я одного з моїх студентів, що мав захищати дипломну працю. Каже, що їм прискореним порядком видано дипломи і що він має призначення в Ржищів на якийсь завод. Хлопчина — ржищівський мешканець призивного віку. Я зрозумів, що то за «призначення» він має, зрештою — це його особиста справа. Я запропонував йому йти разом пішки. Хлопчина радісно погодився. Ми направились до мене переночувати, щоб зі світом вийти в дорогу.

В четвертій вранці ми вже були в дорозі. На Деміївці пробували дістати чогось поїсти на дорогу — бодай якоїсь зеленини, але, витративши даремно хвилин з двадцять, пішли далі ні з чим.

Попутників на цей раз було ще більше. Сила людей з клунками, з дітьми сунула на південь. Я бачив людей, яким треба було йти за 150–250 кілометрів. На цей раз нам пощастило. Біля Козина нагнав нас якийсь родич мого попутника і забрав на воза. Кінь був заводський, добрий. Ввечері ми були вже в Стайках. Відпочивши добре, мій студент вранці поїхав далі.

Порадившись із родиною, вирішили ми до Києва покищо не вертатись. Сусіди наші — добрі, надійні люди — нашу кімнату прибережуть. Якщо ж влучить авіябомба, то загине все, незалежно від того, де ми будемо жити — в місті чи тут. В селі було, безперечно, вигідніше й щодо харчування, та, мабуть, думали ми, і боїв тут таких, як у Києві, та особливо повітряних бомбардувань, не буде. Але щодо боїв, то ми дуже помилились: по Києву — власне, по місту, — за весь час, облоги не було зроблено жадного пострілу; також не було повітряних бомбардувань, хоч на мости через Дніпро та на деякі заводи на окраїнах міста повітряні атаки й відбувалися досить часто. Лише в день, коли німці вступали до міста, на Олександрівській площі (совєтську назву її я забув), недалеко від знищеного большевиками Братського манастиря, розірвались два шрапнельні набої та, здається, один на — Тверській вулиці. А нам, у Стайках, довелось більше як півтора місяця перебувати під обстрілом у самому, так би мовити, гирлі боїв.

Числа 20–22 липня було оголошено мобілізацію запасних старшого віку — до 50 років. Більшість цих літніх людей не поїхала, звичайно, до райвиконкому, куди їх викликали. Частина, формально виконавши свій військовий обов'язок, виїхавши з села, по дорозі також розбігалась. Всі ці маси мобілізованих розійшлися по полях, по балках, багато ховалось на лівому березі Дніпра в лозах. Було це досить зручно тому, що в тому часі весь лівий берег Дніпра був переповнений людьми — як місцевими, так і з дальніх — кілометрів за 30–50 з Правобережжя — сіл. По всьому лівому березі копали шанці, протитанкові рови, будувались бункери, дерев'яні, звичайно, з матеріялу, що був на місці. Були це жалюгідні споруди, стіни яких уставлено дерев'яними плашками десь на 8–10 сантиметрів завтовшки.

Щовечора можна було бачити жінок, що крадькома пробирались межами в поля, щоб віднести чоловікові чи батькові харчів — на царинах бо стояли застави, щоб ловити дезертирів.[70] Треба сказати, що застави ті, як у нас кажуть, не даром їли хліб, і дезертирів вони затримували немало. Але мені мало доводилось бачити між цими «дезертирами» дорослих: ці, більш досвідчені, дезертири прямували полями, балками, села обминали ночами, а малих, 14–16–річних «дезертирів» приводили до управи багато. Ці сердешні «дезертири» плакали, просились пустити їх «до матері». Запевняли, що їм люди по дорозі казали, що їхнє село «вже зовсім близько». Жалісливе жіноцтво провожало цих «дезертирів», плачучи та проклинаючи прокляту «кумину». Одначе мушу віддати належне добрим людським серцям: переважну більшість отих бідолах відпускали дому, пояснивши, як найкраще можна пройти до їхнього села та де треба остерігатись застав. Та воно й зрозуміло: начальства на селах майже вже не було, а у своїх селян серце м'яке.

Числа 25 липня в селі оголосили, щоб усі здорові виходили в поле косити та жати хліб. Люди пішли охоче — адже це для себе, а не для колгоспу. Пішов і я з косою. Пішла і моя донька — в'язати за косарями. Щоправда, за два дні роботи, порізавши руки й згубивши серпа, вона закінчила свою сільськогосподарську кар'єру. А я з рештою селян працював аж до наближення німецького війська. Народу в полі — сила, чоловіки від 50 років і старші та жінки. Працювали добре, не оглядаючись, як звичайно бувало в колгоспах.

Другого чи третього дня, так в обідову пору, з заходу стало чути віддалену стрілянину — Умансько–Білоцерківські бої.[71] Можливо, що я й помиляюсь у визначенні днів місяця — було це вже досить давно, нотаток я не робив тоді та й якихось довідкових матеріялів під руками не маю.

Стали клепати коси, далі — закурювати; гарматна стрілянина помітно збільшилась. Мене знало все село як односельчанина і вважало за «свого». Отже, розмова велась одверто. Старий дідок, мабуть, за 80, мій сусід, зняв картуза й перехрестився:

— Не думав уже я, дітки, діждатись цього часу, та ось, бачите, сподобив Господь. Приходить кінець царству їгемона. Одно в мене горе: Федір (син) десь на фронті, ну, та милостивий Господь не оставить, — зглянеться, не посиротить діток…

Старший син цього діда загинув на засланні, десь на Колимі,[72] молодший — у війську.

Мій сусід Т. розказує, що чув від певних людей, що з «германом»[73] іде разом і український уряд, який у 1920 році ще з Петлюрою подався за кордон на еміґрацію. Статечний селянин X. каже, що в Ржищеві він сам читав листівку, скинуту німецьким літаком,[74] де Гітлер закликає населення залишатись на місці та пособити в боротьбі проти Сталіна й комуністів. Там же він обіцяє скасувати колгоспи та передати землю селянам.

— Амба колхозам. Попанували, іроди! — закінчив він своє оповідання.

— Ну, братці, якщо герман іде, то, мабуть, і до нас прийде, а тим часом треба хлібець Божий не занапастити. Гайда косити! Ану, молодиці–в'язальниці — до роботи! — гукнув наш бриґадир.

Листівок, про які розповідав X., мені не довелося бачити самому. Натомість на початку серпня мені потрапила до рук інша листівка, також скинена німецькими літунами. Була вона надрукована безграмотно, російською мовою. В брутальному «похабному» віршику, розрахованому, очевидно, на «нового сталінського человека», розповідалось, як Ворошилов із своїми командирами втікає від німців.

Чергового дня грюкіт канонади ще посилився. Вслухаються люди, хрестяться, і радість на обличчях змінює сум:

— Там же десь наші діти…

Під час роботи в полі я мав можливість спостерігати «ентузіязм» українського народу — за ці дні довелося мені побачити, буквально кажучи, сотні так званих дезертирів, усе це межами, балками пробиралося до рідних сіл. Тут і дезертири з війська, і мобілізовані резервісти, і ті, що втікають із окопних робіт. Ідуть поодинці, ідуть гуртками… Ось прямує до косарів дядько, з ним два хлопчики. Здоровкається.

— Чи не знайдеться у вас, люди добрі, якийсь шматок хліба — зовсім пристали мої козаки, голодні, сердешні. Ось уже з тиждень волочусь я з ними, разом уночі й через Дніпро перевозились. Цей, старшенький, мого сусіда синок, а той — із Кагарлицької Слободи…

— Ой, чоловіче, — озвався хтось із наших косарів, — мабуть, вам не дійти додому: чуєте, як «співають» десь там біля ваших сіл?

— Е, Бог милостивий: добились майже від Полтави сюди, не оставить Він і тут.

Наскидали, що знайшлося, в косарських торбах, — хліба, огірків.

«Козаки–дезертири», яких було вивезено, чи то пак, пішки виведено з якоюсь, уже не пам'ятаю, ремісничою школою, їдять на весь рот, по–дитячому заглядають у вічі дорослим…

В перших днях серпня німецьке військо, зайнявши сусідні на захід села, наблизилось і до нашого села. На Дніпрі появилось кілька військових річкових пароплавів. З цих пароплавів почали стріляти по зайнятих німцями селах. Німці не відповідали. Далі почали стріляти з далекобійних тяжких гармат, уставлених у лісах на лівому березі Дніпра. На будинку сільської школи встановлено дозорчий пункт: там завжди стояв спостерігач–матрос. Коли йому щось треба було, він кричав униз, а коли нікого в дворі не було, сам спускався до телефону, що був на другому поверсі в кабінеті директора. В помешканні школи розташувалася варта — чоловіка 10–15 матросів.

Десь на початку серпня, точно не пригадаю, я з своєю донькою пішов до школи, що була поблизу від нашого будинку. Тільки–но вступили ми до шкільного двору, як почувся гуркіт моторів; оглянувшись, ми побачили п'ять німецьких мотоциклістів. Це сталося так раптово, що ми не змогли якось реаґувати. Німецька розвідка, промчавши мимо нас, спинилась метрів за сто. Один із мотоциклістів поїхав далі в напрямку Дніпра, решта залишилась на місці. Тим часом у школі діялось щось жахливе. Весь той «караул» (варта) і спостерігач, який, очевидно, помітив німецьку розвідку раніше ніж ми, поскидавши свої матроські «безкозирки» та блюзи, докидавши карабіни, побігли через задні двері в соняшники та коноплі найближчих городів. Один із них, як мені потім оповідали вчителі, забрався в пивницю й сховався у стару бочку з–під капусти. Зрозумівши, що «бою» не буде, ми зайшли до квартири одного з учителів у бельетажі і скупчились біля вікон. За п'ять хвилин мотоцикліст, що їздив над гору до Дніпра, вернувся, і вся п'ятка, сівши на мотоциклі, тихо рушила. Побачивши у вікнах дівчат, вони, усміхаючись та жартуючи, привітались і поволі виїхали з села. Перестріляти цих зухвалих розвідчиків із вікна школи, очевидно, міг би один вояк, але… такого сміливця не знайшлося. Лише пізно ввечері повернувся цей «караул» та з ним десятків зо два піхотинців.

Це — не єдина ілюстрація «воєнной організації» захисників нашого села.

Одного вечора зчинилася враз сильна канонада: била совєтська артилерія десь у напрямку південної царини села. За годину справа вияснилася. Вартовий на школі помітив, що по дорозі від Ржищева до нашого села рухається група танків. Про це передано телефоном, враз певний сектор дороги вкрито вибухами стрілєн — і мусі не пролетіти, не то що танкові пройти. На щастя, отих «танків», вони були вже приблизно на триста–чотириста метрів від цієї страшної зони. Перелякані «танки», задихавшись, але не кидаючи своєї ноші, влетіли в село і… все обійшлося щасливо. Один із тих «танків», наша сусідка Б., відпочивши, розповіла, що вона та ще чотири молодиці пішли на поле по віку, що стояла в копах, «бо ж нічого дітям зварити». Виглядали вони справді, мабуть, як танки, бо кожна молодиця брала вже стільки снопів, скільки сили було нести. Як би там не було, але, на щастя цих «танків», вартовий, даючи координати місця знаходження їх, не врахував часу, потрібного на те, щоб зателефонувати. Я вже казав, що вартовий стояв на даху школи, на «вишці». Такі «вишки» свого часу, за приписом «Осоавіяхему»,[75] було побудовано на всіх високих будинках. Телефон містився на другому поверсі. Перенести телефон десь ближче до вартового нікому і в голову не прийшло. Отож поки цей вартовий зліз із «вишки» та дійшов до слухового вікна в даху, та зліз на горище, та поміж кроквами й балками дійшов до сходів, та збіг на другий поверх стрімкими дерев'яними східцями, та зателефонував, а також поки вартовий офіцер віддав розпорядження, то… передані координати вже застаріли. Внести потрібний коректив на час, витрачений на всю цю процедуру, не прийшло в голову ні вартовому, ні офіцерові, і це й врятувало оті необачні «танки».

Наслідки такої організації зв'язку: витрачено не менше як 50–70 гарматних набоїв, і то тяжкого типу (бо ж «вогонь по танках»!) і… безмежна радість молодиць та їхніх діток, що «координати» були неточні.

Не можу не відзначити тут про організацію зв'язку в німецькій армії. Вдень, коли до нашого села вступили німці, моя родина перебувала в наших родичів–селян у льоху, викопаному в крутому схилі гори, над самим спуском до Дніпра, звідки можна було бачити Лівобережжя на багато десятків кілометрів. За години півтори після зайняття села німцями, ми почули над нашим льохом гомін і німецьку мову. Виглянувши, побачили, що безпосередньо над нашим льохом, на самому лобку гори, між соняшниками, і через те невидима для большевиків, стоїть уже німецька польова радіостанція, і телефоніст щось передає «повним» голосом, але про це — потім.

Дня 10–12 серпня під вечір стрілянини не було, і я, знову ж таки удвох із донькою, вирішив сходити до школи — дістати для неї щось почитати. Тоді вже в школі містився штаб частини, що обороняла сектор фронту біля нашого села. На даху видно дозорчого. Вчителі грілись на сонечку, щоб на випадок стрілянини поховатися в пивниці; тут же походжало кілька військових матросів, озброєних карабінами й ручними ґранатами біля поясів. Я стояв з групою вчителів. Моя донька розмовляла з донькою вчителя Кіпи. До них підійшов молоденький матрос і почав розмову про якісь дрібниці, звичайно, як двадцятилітній хлопчина з сімнадцятилітньою дівчиною. Казав, що їхніх три воєнні кораблі (річкові) стоять біля села, що в них чудесно побудовано сиґналізацію. Ось коли, скажемо, вистрілити з оцього ракетного пістоля червоною ракетою, то це значить, що появився ворог у тому он — він показав напрямок — секторі, а коли вистрілити зеленою… і т. д. Дівчатка почали розпитувати, як то стріляють ракетами. Хлопчисько ніби того тільки й ждав.

— Та ось, — каже, — дивіться…

І випалив. Вибухла ракета. За дві–три хвилини почувся грюкіт, засвистали зправа стрільна, і в показаному цим милим хлопчиною напрямку знялося вгору три стовпи пилу й диму, за ними ще й ще. І що мені було найбільш дивним — це те, що нікого з начальства це не зацікавило. Правда, з вікна другого поверху висунулось якесь кругле обличчя й хрипкий голос байдуже проговорив:

— Що це? А–а, це ти, Сьомко!..

А ось іще цікавіший, чи, вірніше, жахливіший випадок. Одного вечора приходить до нашої хати сусідка й каже моїй дружині, що завтра треба раненько — світком — збігати на торг, бо в дев'ятій годині буде «наступленіє». Один із моїх сусідів, що за першої світової війни пробув три роки на фронті, в тому ж корпусі, де був і я, і який вислужився аж до «мундир–офіцера», особливо висміював «дурних бабів».

— Де ви бачили, люди, щоб таке могли знати баби? Та про це й сам ротний не знає, бо й ротного повідомляють за півгодини перед атакою…

Але… за наше зневажливе ставлення до цих бабських чуток ми, і особливо моя дружина, були покарані. Вона таки не поспішала на торг «світком», а пішла пізніше — десь коло восьмої години. На базарі вже мало що дістала, а коли поверталась додому, то «наступленіє» таки справді почалося. Німці відповіли вогнем по атакуючих і по селу, і їй, бідолашній, довелося з півкілометра пробігти таки під добрим «дощем».

Боюсь, що мені не повірять, бо не можна ж припустити, що населення, серед якого до того ж багато є людей, які, кажучи делікатно, не співчувають большевикам–комуністам, попереджувалось за добу про передбачений наступ. Проте це — факт. Як це сталось — не берусь судити. Цілком можливо, що командира частини було попереджено про наступну атаку. Він необережно сказав про це комусь із офіцерів чи «красних командирів», як їх тоді називали. Той, щоб надати своїй особі ваги, що, мовляв, і йому відомі «воєнні таємниці», — ще комусь, а той — дівчині і т. д. Безперечно, що ця «тайна» того ж дня дійшла і до німців. Наслідки: 70 чи 80 убитих червоноармійців і німці, так би мовити, «на плечах» атакуючих підсунулись на півтора кілометра ближче і залягли безпосередньо за селом.

Пригадую ще один подібний випадок. Між командним складом виділявся один старший лейтенант — типовий червоний командир часів громадянської війни 1918–20 років: зухвалий, хамуватий, типу «дайош–берьош». Він завжди вертівся біля молодиць, і його всі знали. Звали його Петька, прізвища ніхто не знав. Якось приходить моя дружина від сусідів і каже, що цей Петька — «дайош–берьош», хвалився на вулиці дівчатам, що завтра він сам віджене німців «аж за село Стрітовку». І справді, другого дня на південно–західньому відтинку нашого фронту зчинилася значна стрілянина: за автоматами заверещали міномети, а далі й гармати. За годину все затихло. Увечері оповідали, що це той самий Петька, не попередивши свого штабу, навіть сумежних ділянок фронту, повів атаку на німецькі позиції. Я не можу сказати, чим кермувався цей горе–командир: чи йому закортіло дістати ордена за «проявленную в бою с противником инициативу», чи просто довести дівчатам, що й він дечого вартий. Та сила й не в тому. Факт каже сам за себе. Внаслідок цієї операції, після бою «не вернулось» назад двадцять п'ять червоноармійців. Мені потім розповідали вчителі, що ввечері в штабі (школа) цього Петьку — «дайош» розпікав командир, причому було пущено в дію всю совєтську термінологію, аж до сьомого коліна включно. На цьому й скінчилось. Двадцять п'ять червоноармійців «не вернулось» назад, а Петька продовжував потішати дівчат.

Або ось ще один, чи, власне, два випадки, які також не менше характерні для совєтської військової організації. Десь у середині серпня військова частина, що захищала нашу ділянку фронту, була замінена іншою. Ранком одного дня групу з двох офіцерів та п'ятьох червоноармійців вислано до сусіднього прибережного села Витачів. Зараз же по виході з села, в північному напрямку, вони потрапили на мінне поле. Внаслідок цього убито двох бійців і одного офіцера, другого тяжко поранено. Виявилось, що коли попередня частина відходила, то не передала новоприбулій плянів розташування закладених нею мін. Другого дня трохи далі від того місця підірвався на міні місцевий селянин, який із ручним візком поїхав, щоб привезти кілька снопів.

Не можу ще не відмітити, як було організовано харчування бійців. Кухня була там же, в школі, отже, я добре знав, що там діялось. Їсти виносили на позиції, за село, де окопалась піхота, раз у день, коли починало сутеніти. Як правило, несли в бідонах, узятих із місцевої молочарні, молоду картоплю, яку зварено десь опівдні, та бідон із молоком. Більш нічого. Ввесь день червоноармійці мусіли живитись сухарями, якщо вони були; коли ж сухарів не було (про консерви годі й говорити: їх бійці ніколи не бачили) — обходились «так», або, коли пощастить дістатись до садка, яблуками та грушами. Про це мені оповідали самі червоноармійці.

І це в тому часі, коли в безпосередній близькості, на лівому березі, бродили десятки тисяч голів скоту, тоді, як «партизанський загін» щодня привозив для своїх «партизанів» з лівого берега добру свиню і об'їдався досхочу. Але про це треба було дбати, треба було думати, а думати, видно, ніхто не хотів або не вмів.

До речі, про цей «партизанський загін».[76] Складався він із місцевих партійців та з партійців суміжних сіл, які вже були зайняті німцями. Налічував він чоловік двадцять п'ять — тридцять. На чолі його стояв член партії, коли не помиляюсь, секретар сільської комуністичної ячейки з суміжного села, Карнаух.[77] Партизани ні разу участи в боях не брали, а з рушницями, завжди п'яні, тинялися в безпечній частині села. Були всі вони військовозобов'язані, але їх умисне було залишено для організації партизанщини. Розмістились вони дуже вигідно в хаті, що її побудував ще в 1915 році місцевий священик.[78] Стояла ця хата одиноко у великому садку, далеко від можливих районів обстрілу. Щораз звідти можна було чути п'яні співи. Червоноармійці, які бачили й знали все це, дуже вороже ставились до цих партизанів і не раз нахвалялись «разделаться» з цією «партійною поганню». Приблизно за тиждень–півтора, як німці наблизились до нашого села, цей затишний будинок, де містився партизанський загін, якось під вечір було обстріляно сильним мінометним вогнем. Чи треба пояснити випадковістю цей несподіваний і досить влучний обстріл, чи, може, хто з «співчуваючих» партизанам селян або червоноармійців повідомив німців — того не знаю.

Після того, як наше село взяли німці, більшість цих «партизанів» перебралась на лівий берег Дніпра і там в інших селах продовжувала свою «висококорисну» для соціялістичної батьківщини діяльність. Коли закінчилась київська операція і большевики відкотились далеко на схід, більшість із цих партизанів, правда, рядових партійців (старших, що дуже докучали населенню, я не бачив, вони почали з'являтися в селі пізніше) повернулися до села й вели паразитарне існування: гонили самогон, пиячили. За всі роки німецької окупації нічого «партизанського» вони не вдіяли.

Здається, 16 серпня секретар сільської партійної організації, командир «партизанів» Карнаух, запропонував усім учителям школи евакуюватися. Більшість із них, слухняно зібравши свої злиденні пожитки, перебралась на лівий берег Дніпра. Ніяких транспортових засобів їм не дано, та й дістати їх не було жадної змоги. Наголодувавшись, за три дні вони повернулись додому. За кілька днів після «евакуації» вчителів зустрів мене той же секретар і в досить рішучій формі запропонував мені також евакуюватись на схід.

— На кого ви тут чекаєте? — спитав він погрозливо.

Далі закликав мене до штабу й просив командира ділянки пособити нам доїхати до Києва. Цей обіцяв довезти нас до Баришполя,[79] куди мала йти машина з лівого берега.

Діватись нікуди. Вранці я з дружиною й донькою були в березі. Але лейтенант, що відав переправою, сказав, що машина вже відійшла вранці й помогти нам не може. Отже, треба було вертатися до села. Коли ми вже вибралися на гору, німці почали обстрілювати переправу й саме частину гори, де треба йти нам. Ми зайшли до наших родичів–селян, що жили на самому шпилі, і розташувалися в льоху, якого давно колись ще дід був викопав у стрімкому схилі гори. Над головами було метрів три твердого ґрунту, отже, було відносно безпечно, далеко краще, ніж в домашньому бункрі.

На ранок, залишивши доньку під доглядом доброї нашої хазяйки, ми з дружиною пішли до своєї хати — взяти дещо з харчів та речей до нового сховища. Дальше перебування в нашій хаті з нашим маленьким бункром, що його я побудував у перших днях після початку війни, ставало небезпечним: район цей часто обстрілювався в останніх днях, а новий льох над Дніпром нам дуже сподобався.

Коли ми виходили з нашого льоху — лише зрідка стріляла з–за Дніпра большевицька артилерія. Поки ми дійшли додому, стрілянина помітно збільшилась, і дружина все наполягала, щоб вернутись до льоху. Ледве ми відімкнули хату, як почалась неймовірна стрілянина, на цей раз від німців. У нас у городі й садку розірвалось два стрільна. Навіть не замкнувши хати, ми поховались у наш бункер, або, як у нас називали, «окіп».

Три години не вщухала стрілянина. Центральну частину села, де містився штаб, а також піхотні окопи за селом і переправу через Дніпро буквально засипано мінами. Одна з мін потрапила в наш «дачний» будинок і дуже пошкодила його. Друга розірвалась на півтора метра перед нашим бункром і заповнила його газом і пилом. Нарешті, гарматна й мінометна стрілянина стала стихати, але натомість почулась зовсім недалеко тріскотня автоматів. Виглянувши з окопу, ми побачили, що всюди рухаються німці з автоматами.

Страх за доньку, яка залишилась там, над Дніпром у льоху, зріс до крайньої міри. До цього часу ми не дуже турбувались за неї, бо вона була в доброму сховищі й під добрим доглядом. Але тут згадались оповідання про жахливу поведінку німців з населенням та звірства СС–ів.[80] Іти зараз через усе село, коли йде ще «очистка» села від червоноармійців, та ще чоловікові, одягнутому не по–селянському, як я, було неможливо. Але ж там, біля Дніпра, донька.

Мою стареньку ніяк не можна назвати відважною, сміливою жінкою, та тривога за долю дитини була більше від страхіття бою. Не вагаючись, вона вирішила йти через усе село до нашого льоху. Не дивлячись на те, що большевицька артилерія почала особливо інтенсивний обстріл центру села, дружина, захопивши з собою дівчатко років десяти, що також було з того наддніпрянського району і ввесь час плакало: «до ма–а–а–те–рі», пішла до доньки.

Я залишився з гуртом людей у нашому окопі. За десять хвилин до окопу підійшли два німецькі вояки уже без касок і карабінів, але з пістолями й ґранатами, у розіпнятих блюзах — було досить жарко. Звеліли нам вийти. Мені, як не схожому на інших селян ні по вигляду, ні по одягу, наказали йти за ними. Зі мною було ще двоє: один сусідський хлопчина, «дезертир», якого знайшли десь у льоху, та ще один, літній чоловік із другого краю села, якого впіймано десь на городах.

Привели нас до сільської їдальні. Тут були два німецькі офіцери: один старший чоловік, другий — юнак та з десять вояків. Командир сидів босий і мив у холодній воді ноги. Решта — хто вмивався, хто чистив зуби. Стали питати. Розказав, хто я, звідки, чого саме тут, де мій дім і де родина. Задовольнились, відпустили. Коли я виходив, мене дігнав молодий офіцер і запитав, чи немає в мене цукру. Я сказав, що цукор є, але там — біля Дніпра, де моя родина. Мені дали провожатого й просили передати цукру. Коли я йшов селом, то, якщо не рахувати неймовірного грюкоту большевицької артилерії, в селі все було вже спокійно — німецькі вояки біля хат умивались, чистились.

Дві маленькі гармати, що стояли біля церкви, ритмічно пострілювали, очевидно, пристрілюючись до чогось. Від німецького штабу, себто їдальні, куди водили мене, лежав просто на землі телефонний провід десь у напрямку наддніпрянських гір. Останніх метрів двісті до нашого льоху треба було пройти по відкритій дорозі, що її добре видно з Задніпров'я. Мій провожатий, що йшов слідом за мною з пістолем напоготові, запропонував мені шукати іншого шляху. Ми пішли в обхід глибокою кручею і, прорачкувавши останніх метрів сто на колінах, добрались до льоху. Дружина уже була тут, донька жива й здорова. Дали моєму провожатому скільки було цукру, і я хотів уже лізти до свого льоху. Але мій провожатий наказав мені вести його назад. Довелось іти знову майже через усе село, хоч большевицька артилерія, признатись, і псувала мені настрій. Офіцер подякував за цукор і, давши мені записку: «Ein Mann kommt zu seiner Familie» (Чоловік їде до своєї родини) відпустив. Ще раз довелося мені пройти півтора кілометра під тим шаленим огнем, що його надриваючись вели большевики по селу.

Розділ III. «Зрада Батьківщині»

«Скажітє, ґдє здєсь плєн?»

(З анекдоти часів І–ої світової війни)

Як відомо, улюбленим персонажем так званих «совєтських» анекдотів є жид. Анекдота старих, як кажуть, дореволюційно–буржуазних часів була більш демократична і, крім жида, героями часто допускались також цигани, «кацап» і «хохол». Анекдота, що її я хочу розказати тут, має своїм героєм саме жида, молодого жида, який потрапив на фронт, щоб «умереть за родину». Оскільки стара Росія, з її «чертой оседлости», з її жидівськими погромами, була для жидівства, так би мовити, лише номінальною «родиною», нема нічого дивного, що російські жиди уникали попадати на фронт, а потрапивши туди — або влаштовувались у музикантській команді, або в той чи інший спосіб уникати того, щоб офірувати своє життя за чужу для них батьківщину.

Отож в анекдоті, яка до речі, не претендує на особливу ориґінальність, з добродушним солдатським гумором оповідалось, що молодий жид, потрапивши на фронт, і, очевидно, не маючи жадного наміру «умереть за родину», зразу ж забігав поміж солдатами, допитуючись:

— «Скажітє, ґдє здєсь плєн?»

Себто в який спосіб і де саме тут віддатися в полон.

Ця анекдота набула справжніх життєвих форм, так би мовити, прав громадянства серед захисників «соціялістичної батьківщини» за другої світової війни, або, як її охристила кремлівська кліка, «вєлікой атєчественной войни».[81] Треба визнати, що ні одна війна не була такою непопулярною в народі, такою не «атєчественною», як саме ця війна. І це абсолютно підтверджується всіма обставинами.

«Атєчественною» вона може бути названа хіба тому, що кремлівські червоні імперіялісти, використавши сприятливі обставини, які утворилися для них зусиллями гітлерівських посіпак та — нема чого гріха таїти — декого з західніх політиків, розпростерли свої пазурі від Курильських островів до Штетіна та Адріятського моря та ще хіба тому, що коштувала ця війна тій збиранині народів, що його називають СССР, за різними обчисленнями, десь коло 15–20 мільйонів убитими та військовополоненими.[82] Значна кількість із цих останніх умерла в жахливих німецьких таборах в Україні взимку 1941 року та в концентраційних таборах Німеччини. Решта ж військовополонених по закінченні війни, після того, як їх було «просіяно» через досить таки густеньке сито НКВД — цього невсипущого сторожа «страни победівшего соціалізма», і тепер покутує свій «гріх» в ще більш жахливих робочих таборах, чи більш правдиво — в таборах смерти Колими, Мурманська та взагалі десь за Уралом та за Полярним колом.

Я вважаю, що не треба соромливо замовчувати того, що перед початком і в першім році війни симпатії як українського, так і інших народів СССР були цілком на боці ворога большевиків — німців. Те, що було, того ні приховати, ні замовчати не можна, та й не треба замовчувати.[83] Отже, краще про це сказати одверто. Треба лише зрозуміти, що зробило можливими такі явища, що їх сталінська кліка кваліфікувала словом «зрада» — «ізмєна родінє». Але явище це більш складне, й епітет «ізмєннікі родинє» його не може опреділити. «Изменников» може бути десять, вісімнадцять, тисяча, нарешті кілька тисяч, але десятки, а то й сотні тисяч і десятки мільйонів «ізменніков» — це вже щось інше. Це вже примушує спинитись над цим явищем більш докладно, щоб глибше його зрозуміти — хто, зрештою, «зрадники»: сто вісімдесят мільйонів «безпартійних большевиків» чи купка узурпаторів, що засіла в Кремлі й з упертістю маніяків, з нечуваною жорстокістю провадить свої криваві експерименти. На мій погляд та на погляд усіх нормальних, безсторонніх людей, відповідь тут ясна.

Тут, на еміґрації, із численних розмов із такими ж, як і я сам, кому пощастило вирватись із того чадного концтабору, я переконався, що такі «зрадницькі» настрої були властиві не тільки населенню України, але також і більшості народів Союзу — латишам, литовцям, естонцям, білорусам, козакам — кубанським та донським, — казахстанцям, кавказцям та росіянам. Представників усіх цих національностей тепер можна бачити по всіх закутках Західньої Европи.[84]

Чим же ще, як не наявністю цих симпатій, як не бажанням за всяку ціну позбутись осоружної московської опіки, можна пояснити те, що впродовж першого півріччя війни піддалося німцям у полон десь коло 6.000.000 червоноармійців? За точність цифри не ручусь — беру з пам'яті те, що мені доводилось читати й чути в 1941–42 роках. Та точність цифри тут і непотрібна — чи п'ять чи шість мільйонів — зрештою, справи не вирішує. Чим пояснити те, що, скажемо, під Києвом під час відомого київського «оточення» було взято в полон коло 700.000; під Уманню, Смоленськом та в інших відомих пунктах число полонених досягало кількох сот тисяч у кожному окремому випадку? Невже тільки бездарністю совєтського командування — що, безперечно, також відігравало свою ролю[85] — або «геніяльністю» німецького командування?! Таке розв'язання питання було б неправдивим, занадто спрощеним. Ні, основною причиною цього нечуваного у воєнній історії всього світу явища є те, що весь народ та національне поневолені народи СССР особливо свідомо не хотіли воювати і при першій–ліпшій нагоді розбігались по широких ланах України, «дезертували» або, коли не вдалося, здавалися до полону.

Значна частина підсовєтських людей знала про існування гітлерівського «Майн Кампф»[86] і великих ілюзій собі не творила, але в той же час найширші кола підсовєтських народів знали кров'ю викарбовані на народньому тілі двадцять п'ять років сталінської тиранії. Скривавлене в сталінських катівнях народне тіло палало й кликало до боротьби, до помсти за закатованих братів, дітей та близьких. Отже, кидали зброю не тому, що гітлерівський режим був хороший, а тому, що знесилене майже двадцятип'ятирічним терором населення Совєтського Союзу не бачило для себе іншої можливости скинути кривавий сталінський режим. З двох лих люди вибрали менше. І нехай це нікого не дивує: така жахлива, така нестерпна була совєтська дійсність, зокрема й особливо для селянства, що думка потрапити бодай до Гітлера була так приваблива, що підсовєтські народи сліпо, стихійно віддали свої симпатії німцям.

І потрібна була безмежна тупість гітлерівського оточення, щоб так фатально для себе не врахувати цих настроїв та не використати їх.

У відомому творі «Война й мир», аналізуючи події так званої «Вітчизняної війни 1812 року»,[87] Л. Толстой, між іншим, каже:

«Сила (кількість рухів) є добуток від множення маси на скорість. У військовій справі сила війська є також добуток від множення маси на щось таке, на якесь невідоме — «X».

Військова наука, бачучи в історії незчисленну кількість прикладів того, що маса військ не завжди відповідає їхній силі, що малі армії перемагають великі, невпевнено визнає існування цього невідомого множника й намагається відшукати його то в геометричному шикуванні, то в озброєнні, то, саме звичайне, в геніяльності полководців. Але ставлення всіх цих значень за множника не дає наслідків, які б погоджувалися з історичними фактами.

А тим часом досить тільки відмовитись від твердження, в угоду героям, помилкового погляду про вирішальність розпоряджень високих командирів під час війни для того, щоб відшукати той невідомий «X».

«X» — це є дух війська, себто більше чи менше бажання битись і піддавати себе небезпеці всіх людей, що складають військо, цілком незалежно від того, чи б'ються люди під командою геніїв чи не геніїв, у двох чи трьох лініях, дрючками чи рушницями, що стріляють тридцять разів на хвилину.

Люди, які мають найбільше бажання битись, завжди поставляють себе в найбільш вигідні для бою умови.[88]

Дух війська є той множник на масу, що дає силу…»[89]

І ось цього могутнього множника — «духу» — не було в совєтських арміях у 1941 році — в другу «Великую Отечественную Войну». Не було того бажання битись, без якого багатомільйонові армії не були військом, а лише натовпом людей, кожний із яких думав тільки про те, щоб не офірувати свого життя за мачуху — сталінську «родину».

Цей «дух» — бажання битись із ворогом, з'явився лише в 1942 році[90] й викликало цей дух не бажання обороняти колгоспи та сталінський режим, а викликали його гітлерівські сатрапи своєю нерозумною політикою на «визволених» землях, своєю жорстокістю, нелюдською поведінкою з полоненими.

* * *

Ще в першій половині липня, коли бої відбувались десь далеко на заході від Наддніпрянщини, на дорогах з'явилось багато червоноармійців, які «відступали» в персональному, так би мовити, порядку.

«Нашу дивізію розбито вщент. Оце йдемо аж з–під Львова», — звичайно відповідали вони.

Чи було розбито їхні дивізії, я не знаю, але такого роду дезертирів було багато. Скільки їх отак «відступало», важко сказати. Вони уникали великих шляхів, прямували стежками, розпитували про більш глухі доріжки — на великих шляхах, певно, були застави. Не мало з них «осідало» по селах — користуючись гостинністю населення, — по численних гаях та наддніпрянських кручах. Ввесь час, до приходу німців, можна було спостерігати цей потік дезертирів. Ішли червоноармійці всіх національностей — татари, казахстанці, кавказці, сибіряки, навіть москалі, йшли й наші, українці. Всі вони були без краю стомлені, виснажені, голодні, дуже багато босих, ноги у виразках. Безконечною чередою ходили вони від хати до хати, прохаючи їсти. Часто можна було чути:

— Чи не знайдеться у вас, тітко, старого піджака або шапки?

Давали люди, що мали: хліб, огірки, яйця, а то й якесь «цивільне» дрантя. Немало таких бідолах перебувало й у нашій хаті. Багато тут розповідають про «германа», про його «незчисленну силу». Тут ще раз мені довелося чути оповідання про те, як ставилось населення «визволених» Західньо–Українських Земель до червоної армії. Всюди по Волині та Галичині відступаючі совєтські частини проводжали пострілами. Стріляли звідусіль — з вікон, з дахів, з численних перелісків.[91]

— Наша чота йшла до штабу полку, — казав мені якийсь сибіряк, — було це на південь від Костополя (на Волині). Дорога — полем. Несподівано з правого боку в чистому полі нас обстріляли. Десь у житах залягли, видно, їхні «січові стрільці».

В одному селі біля Львова в клуні заночувало авто з групою НКВД–истів — їх зарізано. Авта, що вивозили родини совєтських старшин та урядовців, рідко уникали обстрілу.

* * *

Але повертаюсь до нашого льоху й продовжую за порядком.

В тому льоху ми провели першу ніч без наших «захисників». Жахлива це була ніч — вогонь важких гармат не припинявся до ранку. В годині дев'ятій вранці почали большевики обстрілювати запальними набоями всю ту частину села, що тягнеться краєм гір понад Дніпром. Горіло до 30–50 дворів.

До німецького командного пункту біля самих прибережних круч, поблизу від нашого льоху, збіглось зо три десятки жінок і просили захистити їх від совєтської артилерії. Вони зчинили неймовірний галас:

— Куди ви дивитесь? Нас палять!

— Чого ви не пішлете свої «аероплани», щоб побити ту сволоту?

— Вони тоді не давали нам жити і тепер домучують нас!

— Чого ви не стріляєте на ту погань — вони палять наші хати, убивають наших дітей!!!

Грубезний дородний німець, що добре розмовляв польською і трохи українською мовою, заспокоює бабів. І справді — за кілька хвилин загуркотіла німецька артилерія так, як то мені доводилось спостерігати тільки в німців. Після двох–трьох пристрілочних пострілів певний сектор буквально заливається вогнем. Тоді інший сектор і т. д.

Про цей дрібненький епізод я згадав тому, що, здається, за день чи два мені довелось чути, як про це оповідала Київська радіовисильня. Між іншим, під час мого вимушеного сидіння в селі без радіоприймача і газет, я, за допомогою одного з місцевих учителів, збудував собі примітивного кишенькового детекторного радіоприймача, який давав можливість слухати Київ.

Отож за кілька днів після приходу німців, уже живучи в нашій кручі, почув я з Києва радіовисилання, де розповідалось про нашу місцевість, а саме — що німці оволоділи селом Стайки і що там лютує тепер «рознузданий фашистський терор»,[92] багато людей розстріляно. Два дні тому — говорилось далі в тому повідомленні — німці зігнали до берега Дніпра сотні жінок і там насилували їх. Крик жінок було чути з лівого берега Дніпра. Це повідомлення дуже здивувало нас, бо в селі було зовсім спокійно: ні грабунків, ні якихось насильств не було. Навіть заложників, яких було взято в день вступу німців до села, здається, чоловік 30, за кілька днів випустили.

За день німці запропонували населенню прибережної смуги перебратись десь углиб села. Довелося залишити наш притулок і шукати іншого. Вирішили ми перебратись у кручі за селом, де купчилась велика кількість селян. В обриві кручі, на тридцять метрів заввишки, оберненому на захід (большевицька ж артилерія стріляла зі сходу), люди повикопували глибокі печери, в яких і приміщувалися. Коли ми, навантажені до краю, перебирались до цієї кручі, зустрів нас німецький солдат. Він порадив нам краще пригинатись до землі, бо нас побачать большевики з лівого берега і заб'ють. Була неймовірна спека. Совєтська артилерія аж захлиналась. Іти було тяжко. Солдат забрав у моєї доньки куфер і клунок у дружини й, не дивлячись на їхні протести, ніс ці речі аж до нашої кручі. Поставивши речі, він попрощався й, побажавши спокійного дня, пішов назад у своїй справі. Цей вчинок ворожого солдата здивував нас дуже, а доньку — особливо: народилась і виросла вона вже за совєтської влади і їй рідко доводилось бачити, щоб здорова, молода людина помагала старшій віком чужій людині або жінці. А це ж був до того ще й ворожий вояк, та й відбувалось це під час жахливого гарматного обстрілу.

До вечора ми викопали «чудову» нору, вистелили її гіллям та соломою і… зажили в новому мешканні. На Пречисту, себто 28 серпня, в десятій годині вранці большевики підняли жахливу стрілянину й, на наше вже «щастя», саме по нашій кручі, за якою, десь за півкілометра, стояла німецька батерія. Нашу кручу буквально було залито тяжкими стрільнами.

Таке «печерне» життя довелось нам вести цілих чотирнадцять днів. Вийти до села було майже неможливо, бо большевики досить сумлінно виконували свою обіцянку: «Вот подождітє ужо, каґда село займут нємци, ми сдєлаєм блін с вашіх Стаєк». Коли затихала стрілянина, виповзали всі на гору, щоб викопати в сумежних городах картоплі або струсити слив. Тим і живились.

Здається, 8–го вересня, коли те «печерне» життя безмірно надокучило, пішли дощі, та й моя дружина щось розхворілась — вирішили ми з деким із наших сусідів перебратись до села, додому. Тим більше, що по частині села, де була наша дача, тепер стріляли якось менше. З нашим найближчим сусідом ми зробили добрячий окіп. Перекрили його товстенними дубовими брусами й метровим насипом. Крім того, окіп наш був закритий зі сходу доброю рубленою хатою.

Чи то люди звикли вже до цієї безнастанної стрілянини, чи, може, перемогло почуття свого родинного й громадського обов'язку, але якось враз, стихійно, все село посунуло в поле — збирати врожай. Надворі вже вересень, хліба стоять у полі здебільшого на корні, а дома ні зернини. Було заявлено, що зібраний хліб буде поділено між усіма мешканцями села. Німецьке командування не боронило збирати врожай.

Другого дня, налагодивши косу, пішов у поле і я. В полі було «все село» — навіть більше, ніж «усе». Косити вийшло все чоловіче населення, яке, до речі, майже наполовину складалося з наших сільських дезертирів, себто людей, яких було покликано до армії і яким пощастило всякими способами переховатись до приходу до села німців. Було також багато людей цілком нових — це дезертири–червоноармійці; з них чоловіка до двадцяти, як я потім дізнався, належали до частини, що обороняла наш сектор фронту. Ці вправні захисники «соціялістичної батьківщини» в останню хвилину використали оті самі «цивільні» піджачки, за якими так ганялися свого часу. Між цими несподіваними косарями було чоловік вісім москалів, два чи три сибіряки, два грузини, з якими мені довелося зустрічатись і розмовляти, решта — українці. Одним словом, ми мали ще один яскравий доказ «ентузіязму» «совєтського народу». Тут ще раз можна було пересвідчитись, як «всколихнулась» країна.[93]

Через кілька днів я мав нагоду ще раз спостерігати сталінський наказ від 3.VII. в дії, але на цей раз в іншій формі.

На роботу в поле виходили ми, звичайно, як у нас кажуть, «світком» — поки ще не зійшло сонце. Бо вже зі сходом сонця большевики починали обстріл з–за Дніпра й особливо ретельно обстрілювали шляхи, що ведуть із села на південний захід, де лежали поля з озиминою. Пізніше вогонь переносився частково по середині села й по прибережній смузі, а частково по полях. Такий же обстріл повторювався і ввечері. Не берусь твердити, чи стріляли, щоб перешкодити збиранню врожаю, чи до того були якісь інші міркування. Десь на третій день, як почався збір збіжжя, над полем показалось кілька большевицьких літаків — «ястребків», і почали обстрілювати косарів і женців. Більшість поховалась під покоси, група з двадцять людей кинулась до невеличкого гайка. Один із «ястребків» відділився в напрямку цієї групи й зацокотів кулеметом. Не вбив нікого.

Такі привітання повторювались чотири рази. Проте люди скоро призвичаїлись: одяг брали темний; як тільки побачать «сталінських соколів» — ховалися під покоси. Але гарматна стрілянина докучала нам таки добре: вертаючись з поля, доводилось півтора кілометра йти зоною досить інтенсивного вогню.

Коли поглянути на тисячі воронок від розривів гарматних набоїв, що їх так рясно розкидано по городах, левадах та пустирях, де ніколи не могло бути німців, мимоволі напрошується думка, що цей шалений щоденний гарматний обстріл був тільки на те, щоб мати змогу ввечері повідомити вище командування, що, мовляв, сьогодні — інтенсивний гарматний бій, витрачено, скажемо, триста набоїв. Бо поза тим ніяких інших ефектів не було: німецьке військо за весь той місяць не мало на цій ділянці фронту жадних втрат. Та й було тут того війська дуже мало: після опанування Правобережжя значна частина німецьких військ кудись відійшла, залишивши буквально жменьку піхоти, два–три десятки мінометів та десь коло двох–трьох батарій артилерії. Треба також сказати, що німці дуже рідко відповідали на щоденний шалений вогонь большевиків.

Здається, другого дня після вступу німців до нашого села десь далеко в лісі на лівому березі Дніпра большевики підняли аеростат, очевидно, дня кореґування гарматного вогню. Совєтське військо відтепер було розташоване на дніпрянській лівобережній низині, що на десятки кілометрів простягалася вглиб Полтавщини. Німці ж посідали позиції по високому Правобережжі. За півтори–дві години аеростата того знищили німецькі літаки. Впродовж наступного місяця боїв на Дніпрі мені вже не доводилось бачити таких аеростатів, як також не доводилось спостерігати, щоб совєтські літаки будь–коли брали участь у кореґуванні гарматного вогню; отже, щоденну гарматну стрілянину за весь цей місяць вели большевики наосліп. Наслідки такої стрілянини цілком стверджують таке припущення.

Втрати совєтських військових частин, які обороняли позиції біля нашого села, від того часу, коли німці наблизились до села на початку серпня, до часу, коли село було зайняте німцями, включаючи й втрати при цих двох наступальних операціях, про які я згадував вище, складали, мабуть, коло 200–250 чоловік вбитими та 50 червоноармійців, що залишилися в селі, переодягнувшись або скинувши військову уніформу, під час переходу села в руки німців. З них понад двадцять людей я зустрічав, як я вже казав раніше, і особисто з ними розмовляв.

Які втрати мала німецька частина до вступу в наше село, я не знаю. В день, коли німці зайняли село, убито двох німецьких вояків. В ближчих двох селах, на захід, було ще п'ять могил німецьких вояків. За чотири тижні жахливого бомбардування села большевиками з лівого берега німці не мали втрат убитими. Чи мали поранених — не знаю.

Місцеве населення втратило за ці чотири тижні вбитими п'ять дорослих і четверо дітей; також убито дві–три корови, штук десять свиней і спалено коло 200 будівель. Незначна кількість убитих серед місцевого населення пояснюється тим, що більшість населення за весь час боїв жила в кручах, у добрих сховищах, або в суміжних селах. Після закінчення боїв у селі було лише дві могили німців, що загинули в день штурму нашого села. На могилах стояли, так відомі в Україні, білі березові хрести з іменами поляглих. Припустити, що було ще більше вбитих за ці чотири тижні бомбардувань, ледве чи можна. Адже відомо, як німці піклувалися своїми вбитими, як дбайливо були впорядковані всі їхні могили. Пізніше, вже в 1942 році, мені доводилось бачити, як спеціяльні авта об'їздили села, розшукуючи могили поляглих, упорядковуючи їх та поправляючи хрести й написи на них.

Нарешті, якщо не помиляюсь, 20 вересня ввечері стрілянина урвалась раніше, ніж звичайно. Останні три тяжкі набої вибухли в центрі села десь в четвертій–п'ятій годині вечора. Один із тих набоїв убив жінку й малу дитину, другий знищив майже половину нашого дачного будинку. Коли ми поверталися з поля додому, було незвичайно тихо.

На ранок стали ширитись чутки, що большевики відступили та що Київ узяли німці. Ці чутки скоро підтвердились: з лівого берега Дніпра після півдня було доставлено першу партію полонених червоноармійців — десь коло п'ятдесяти осіб. Уже зовсім увечері приведено ще партію полонених — коло 200–300 чоловік. Всіх їх розміщено в школі.

Один, чепурно одягнений, без військових ознак полонений підійшов до мене. Він сказав, що знає мене з Києва — зустрічав мене ранками, ідучи на роботу. Він просив зайти до його дружини, що жила, як виявилось, недалеко від нашого будинку, і передати їй, що він живий, але що він зараз не може вернутись додому, а піде, як тільки його звільнять із полону, до своїх батьків у Білу Церкву. Був він стриманий, говорив мало й обережно. З того всього я зрозумів, що він, очевидно, не міг іти додому, де його знали сусіди, мабуть, як члена партії або офіцера.

Пізно вночі з'явилось п'ять величезних вантажних авт, яких мені до того ніколи не доводилось бачити. Їхали вони з засвіченими фарами в напрямку з Києва. З ними прибув загін словаків. Німці відійшли десь на лівий берег. Вранці полонених вишикували в дворі школи й, відпустивши чоловік з п'ятдесят, які назвали себе селянами з навколішніх сіл, повели десь на захід.[94] Охорони на якихось триста полонених — п'ять словацьких вояків.

Натовп людей завжди оточував вояків–словаків.[95] Були це все огрядні юнаки, добре одягнені. Вони охоче вступали в розмови й розповідали про те, як живуть у них робітники, селяни, інтеліґенція, скільки й чого може купити кожен із них за свій місячний заробіток. Розповідали, що в них майже кожний селянин та робітник має радіоприймача, ровер, три–чотири вбрання. Що кожний громадянин може працювати там, де він хоче, — в сільському господарстві чи десь у місті, та коли йому щось не до вподоби, він вільно може переїхати до іншого міста чи села або перейти на роботу до іншої фабрики. Селяни слухали захоплено, часом недовірливо похитуючи головами, про таке, як на нашу совєтську мірку, казкове життя. І в тому недовірливому похитуванні голів немає нічого дивного: люди, особливо молодші, що виросли за совєтських часів, не могли уявити собі взагалі, що таке життя можливе, що так живуть люди в тому «буржуазному пеклі», про страхіття якого двадцять п'ять років безнастанно розповідали різні совєтські аґітатори й газети та щодня твердили дітям у школі й писали у шкільних підручниках.

Другого дня перед вечером привели з лівого берега групу полонених чоловіка 400–500, повний Інтернаціонал: росіян, українців, кавказців тощо; здебільшого це були звичайні бійці, десять сержантів і значна група шоферів. Вартові словаки — люди лагідні. Пішли ми до цих полонених поговорити. Розповідають, що київську групу обійшли німці й вона опинилась у «мішку». Київську групу військ, що складалася з кількох армій, цілком знищено.[96] Сотні тисяч бійців та командирів, усе озброєння й запаси потрапили німцям до рук. Совєтські армії, що відступали з Києва, заповнили всі дороги Лівобережжя. Автомашини, кінні обози стояли в два–три ряди так, що не тільки артилерія й танки не мали змоги рухатись і були цілком паралізовані, а й піхота не могла пересуватись дорогами. Все це нещадно бомбардувала німецька авіяція. Дехто з комісарів та старших командирів намагались організувати ударні групи, щоб пробитись на схід, до своїх. Пізніше мені довелось чути від учасників цього ганебного відступу, що німецькі заслони були такі незначні, що досить було найменших зусиль, щоб збити їх, і мільйонова армія з величезними запасами військового спорядження була б урятована від цілковитого знищення, але переважна кількість бійців не бажала битися з ворогом.

— Нас зібралось — оповідав один шофер–сибіряк, — чоловік двісті. Ми вирішили за всяку ціну пробитись назад — до німців. Озброївшись автоматами й ґранатами, ми рушили до Дніпра. Двічі довелося «пробивати» собі дорогу ґранатами, — комісари пробували завернути нас назад, до «своїх». Побили їх і — далі.[97] Так добрались до Дніпра. Тут ми здали зброю німцям і нас перевезли на правий берег. Досить, одвоювали, буде з нас…

Тут же група червоноармійців розповіла мені про одного совєтського полковника, який, спостерігаючи те жахливе безладдя, що творилося під час відступу київських армій на лівому березі Дніпра й не маючи змоги припинити той жах, не маючи змоги організувати людей, щоб пробити ті невеличкі німецькі заслони, що закривали шлях на схід, з відчаю застрелився на очах свого полку. Було це десь біля Баришівки. Говорили червоноармійці про цього офіцера дуже тепло, називаючи його хорошим, чулим командиром. В іншій групі полонених мені розповідали про батальйонового командира, який також застрелився десь під Баришполем, — «йти на схід, до Сталіна, не хотів, а здаватись добровільно в полон не міг — не дозволяла гідність офіцера», — пояснював мені оповідач.

Ввесь наступний тиждень через село переходили величезні маси полонених червоноармійців. Тут було організовано для них харчувальний пункт. Годували їх переважно юшкою з картоплею. Хліба давали дуже мало — двісті грамів, не більше. Значну частину українців із Правобережжя відпускали додому, видаючи їм відповідні посвідки.

Охороняли полонених, як я уже казав, словацькі вояки. Отже, ми мали змогу ходити до полонених та вести з ними розмови. Населення жадібно слухало оповідання про перебіг боїв.

— Червоноармійці не хочуть воювати…

— Вони (совєтські комісари) хочуть, щоб ми клали за них наші голови; ні, ми не такі вже дурні, за яких вони нас мають…

— Вони пили нашу кров двадцять п'ять років, годі!

— Наших дітей залишили без хліба на голодну смерть, а нас примушують захищати Сталіна і його комісарів…

Таке чулося з усіх боків.

Я розмовляв з сотнями червоноармійців. Всі вони скаржились на жахливе безладдя, яке панувало в армії. Червоноармійці завжди голодні й мусять жебрачити або красти. Білизни немає, мила немає, у багатьох — воші. Взуття здебільшого побилось, у бій мусять іти босі або обкутавши ноги ганчірками, ковдр немає.

Більшість скаржилась на те, що червоноармійців залишено на власну долю, що з бійцями — лише сержанти та іноді лейтенанти з запасних, решта десь позаду. Ні командирів рот, ні батальйонових у бою ніколи немає.

— Отож таке й мають — нехай тепер самі захищають їхню «родіну», нам цієї родіни не треба…

— Мій батько пробув три роки на фронті в 1914–1916 роках. Він розказував, що офіцери були завжди разом із вояками — і в окопах, і в атаках… — каже один полонений, за вимовою, мабуть, орловський колгоспник.

— Так то ж були «буржуї» — у них була, як кажуть старі люди, якась «буржуазна», офіцерська гідність, що примушувала їх умирати разом зі своїми солдатами, а це ж… товариші!… Чого ж ти від них хочеш?

— Та це не завжди так, — озвався з боку третій, — ось у нас ротний, дак і батька такого пошукай ще; є і між ними люди, тільки, правда, небагато…

— Ну та й не мало, скажу я, — озвався голос із натовпу полонених, що оточував нас, — всі бачили, з якою радістю багато командирів кидало зброю та радило менш рішучим рядовим бійцям робити те саме…

— У нашому полку — втрутився в розмову високий, огрядний червоноармієць, — комісар дивізії зібрав бійців та командирів і почав закликати людей іти, щоб пробитись на схід. Він запевняв, що німців дуже мало і що пробитись дуже легко. Червоноармійці насуплено мовчали. Командири — теж. Тоді комісар подав команду шикуватися в лави. Червоноармійці захвилювались. Командир нашої роти гукнув до бійців:

— Кого ви слухаєте? Гнать проклятого чекіста! Комісар миттю вихопив нагана й вистрілив. Ротний упав. До комісара кинулись наш старший лейтенант і натовп червоноармійців — за хвилину його роздерли на шматки…

— Та ось же бійці з нашого полку — не дадуть збрехати, — на закінчення додав він.

— Так, правда, вбили проклятого сталінського собачника.

— Собаці — собача й смерть! — озвалося ще кілька голосів.

Наведу ще кілька свідчень, що їх мені довелося чути пізніше від живих учасників боїв у 1942–му році.

Лейтенант червоної армії, Кивко Петро Григорович, розповідав мені про факти, що він їх спостерігав та співучасником яких сам був під час перебування на фронті.

Ось його оповідання:

«8 липня 1942 року нашу 197–му піхотну дивізію, що складалася з трьох піхотних стрілецьких полків (823, 828 і 862) та приданого до дивізії 264–го артилерійського полку, передано з 5–ї резервної армії, що містилась у районі хутора Попова, до складу 63–ї армії. Дивізія зайняла оборонні позиції по лінії Усть–Хоперськ–Безрибний–Баски–Вешенська та ще далі від Вешенської на 10–15 кілометрів [назви станиць уже забув]. Позиції було розташовано по височині, два–три кілометри від берега Дону. Це були саме дні великого німецького наступу, що закінчився проривом (8–9 липня біля Воронежа) на Дон. 9 липня з'єднання німецької авіяції зруйнувало міст через Дон біля станиці Вешенської. Того ж дня почали прибувати до мосту авта розбитих совєтських армій. На кожному з цих авт було по 3–4 чоловіка комісарів, політруків та командирів–офіцерів і майже на кожному авті — одна–дві «бойові співробітниці», щось середнє між повією і секретаркою. Червоноармійців майже не було. Більшість авт були навантажені різними вибуховими матеріялами та боєприпасами, а також, звичайно, ящиком–двома горілки: більшість цих комісарів весь час були п'яні.

До півночі, поки полагодили моста, таких авт зібралося коло 500. Перед ранком авта почали переїжджати через міст. Зчинилось неймовірне безладдя — кожен хотів переїхати попереду інших; кожен із тих начальників, розмахуючи пістолем, кричав, що саме він, а не хто інший, мусить їхати першим. Всі загрожували один одному, всі лаялись найдобірнішою «совєтською» лайкою. Завдяки такій «блискучій організації» до семи годин ранку переїхало через міст ледве 100–150 авт. Точно в сьомій год. ранку з'явилось, очевидно, це саме з'єднання авіяції і влучно скиненою бомбою знову розбило міст. На авта, що тут же стояли купою, бомб не скинуло. Отже, 300–400 авт продовжували чекати, поки міст буде зремонтовано.

10 липня кількість авт збільшилась до тисячі. Пізньої ночі міст було поновлено, але через згадане безладдя (коменданта мосту не було, розпоряджався, хто тільки міг тримати в руках пістоля чи автомата) переїхало Дон коло 500 авт. В сьомій ранку німецькі літаки знову зруйнували міст і знову на авта не скинули бомб. Так тяглося до 13 липня. За цей час біля мосту в цих безнастанних сварках командирів за право першими переїхати за Дон було вбито одного полковника, якого застрілив якийсь майор, двох політруків та ще одного майора. 13 липня в сьомій годині ранку знову з'явилися німецькі літаки і ще раз зруйнували міст. Але на цей раз літаки, замість повертатися до своїх баз, зробили ще одно коло і скинули кілька бомб на авта. Складалось враження, що німецькі літаки в попередніх налетах умисне не скидали бомб на авта, чекаючи, поки їх збереться багато. Наслідки були жахливі: більшість автомашин, як я вже казав, були навантажені боєприпасами. Дві тисячі авт та 28 так званих «Катюш», а також дві 152–міліметрові гармати зі спеціяльними тракторами згоріли разом із людьми, що були там. Вибухи були жахливі і не припинялись днів два по тому. Станицю Вешенську зруйновано — згоріло до 60 відсотків будинків.

19 липня до хутора Баски, де позиції займав 3–й батальйон 828–го піхотного полку, по обіді наблизились 7 німецьких танкеток та панцирників. Піхотні окопи на цій ділянці були розташовані 40–50 метрів один від одного. В кожному окопі було установлено по дві протитанкові рушниці та містилось по 14 бійців. Політрук 3–го батальйону, Кравченко, вискочив із окопу, щоб кинути ґранату на найближчий панцирник, але впав від влучного пострілу німецького офіцера, що також вискочив із машини. Німецький офіцер пішов до окопів, вигукуючи:

«Гальт, веґ!». Це саме робилось і біля суміжного окопу. Червоноармійці, що були в окопах, не стріляли й охоче віддали зброю. Німці поперебивали ложі рушниць, а людям звеліли сідати зверху на панцирники. Скільки було видно по фронту, люди, вискакуючи з окопів, бігли до себе в тил — до Дону. Три німецькі танкетки відділились і помчали за цим натовпом, стріляючи з кулеметів. Коли панцирники з червоноармійцями, що здалися в полон, рушили — від одного з суміжних окопів з'явилась фігура червоноармійця. Він, зваливши собі на плечі протитанкову рушницю, поспішав до німецьких панцирників з очевидним наміром також здатися, в полон. Панцирники, не помічаючи цього «ентузіяста», оборонця соціялістичної батьківщини, стали віддалятись. Червоноармієць пробіг ще якийсь час, але зовсім відстав і безпорадно спинився. Хтось із партійців бачив цей учинок. Вранці другого дня цього червоноармійця схопили і розстріляли перед фронтом за зраду батьківщини. Весь другий день продовжувались розшуки червоноармійців 828–го полку, що розбіглись по всіх усюдах.

21 липня, коло четвертої години по обіді, перед фронтом дивізії з'явилось коло 50 ворожих панцирників. Вони спинились 150–200 метрів від окопів і з–за кожного з них з'явились по десятку автоматників–італійців, що на весь зріст розгорнутим строєм рушили до окопів. З окопів відповідали безладним вогнем. Бій затягнувся. Ще кілька разів панцирники підвозили вояків. Кінець–кінців за дві години позиції дивізії опинилися у ворожих руках. Нашу дивізію відкинуто за Дін.

Другого дня наказом по полку було оголошено втрати: убитих 400, поранених 60(?), пропалих безвісти — 640. Кількість убитих якось не відповідала кількості поранених: скоріше мало б бути навпаки. В цьому ж наказі говорилося, що ворог втратив убитими 760 чоловік. Звідки було взято всі ті цифри — не знаю. Мій земляк–санітар, якого другого дня виряджено на правий берег шукати своїх поранених, розказував мені, що вони не бачили жадного ворожого трупа (очевидно, їх було прибрано); трупів червоноармійців було небагато, але їх невільно було прибирати.

23 липня ворог закріпився на правому березі Дону. «Начальник продовольственной части» (начпрод) дивізії, лейтенант інтендантської служби 1–го розряду, Михайлець, показував мені наказ по дивізії — цим наказом установлювалось, що з загального складу дивізії в 12.800 чоловік 23 липня залишилось на харчуванні 6.750. Отже, особовий склад дивізії зменшився на 6.000 людей. Кількість убитих та поранених, за максимальними обчисленнями, могла бути не більша як 700–800 людей. Решта перейшла до ворога. Про це знали всі, хоч одверто й не говорили.

На вимогу штабу нашої дивізії, з 5–ї резервової армії було надіслано поповнення: спочатку 3.700 чоловік, а далі ще 4.500. Ті поповнення, що їх прозвали «ряба дивізія»,[98] складалися з людей, що не мали жадної військової виучки. Одягнені вони були в жахливе лахміття — у відомих сибірських ушанках, солом'яних капелюхах, в постолах, в тяжких зимових валянках, а то й просто босі. Як довідались ми потім, до 5–ї резервової дивізії їх привезли десь із Сибіру — це були переважно українці та кубанці–засланці з різних концентраційних таборів так званого «Сєвлага».[99] Десь у квітні–травні, як оповідали вояки «рябої дивізії», їм було запропоновано «іскупіть свою вину перед родіной». Хто піде на фронт — тому обіцяли по війні простити всі «провини». Правда, брали не всіх: найбільш тяжких «ворогів» та, зокрема, засланців–інтеліґентів не брали до війська.

Не дивлячись на те, що від ворога тепер відділяв нас Дон — правда, прибережні хутори по кілька разів переходили з рук до рук, — перехід до ворога не припинявся. Від того ж Начпрода дивізії я знав, що в серпні, наприклад, кількість людей у дивізії щоденно зменшувалась на 200–300 чоловік, хоч втрат убитими й пораненими було дуже мало. Біля човнів, що були приховані в кущах, ставилась варта, проте часто–густо люди зникали разом із вартовими, хоч до варти й призначались люди більш–менш певні. Такий човен іноді перевозив за ніч через Дін — до ворога — кілька партій червоноармійців і ранком стояв на своєму місці, щоб послужити людям наступної ночі.

Виключної уваги заслуговує випадок, який стався в останніх днях липня. Це — один із яскравих прикладів сталінської «заботи о человєке» та «чулого» ставлення до червоного бійця, захисника «соціялістичної батьківщини». 27 липня командування вирішило атакувати шлях, по якому рухались німецькі транспорти в напрямку Сталінграда. Біля станції Вешенської було переправлено через Дін батальйон піхоти, здається, 823–го полку, який і повів наступ на цю дорогу. Наступ був невдалий. Німці кинули десять танків, що впродовж півгодини майже знищили цей батальйон. Після бою німецькі танки відійшли на лінію дороги на Сталінград. На ранок повернулось десь коло 150 бійців, решта — більш ніж 700 бійців — не повернулись. Це нікого не схвилювало — де вони, що з ними сталось, — ніхто не поцікавився довідатись. Ні спроб розшукати їх, ні спроб підібрати ранених не було зроблено. Про них просто забули. 29 липня мене з групою бійців та політруком вирядили розвідати, чи є в ближчому хуторі ворог. Переправившись через річку, ми залишили бійців на березі і вдвох із політруком рушили в напрямку до того хутора, але обхідною дорогою — поміж кущами. Недалеко від хутора ми спустились у невеличку долину, переповнену трупами червоноармійців, між якими, мабуть, двадцять відсотків були ще живі. Всюди кружляли хмари великих зелених мух. Стояв жахливий сморід. Поруч із нами молодий червоноармієць із розідраним животом, з якого звисали кишки, вкриті зеленими мухами, тихо стогнав і прохав добити його. Недалеко від нього лежав другий, середніх літ чоловік із розтрощеними ногами (очевидно, потрапив під танк) і також ворушив устами, намагаючись щось сказати. Безмежно схвильовані, ми повернулись назад і зараз же пішли до начальника штабу дивізії та розповіли про забутих бійців. Начштабу сказав, що він тепер не має часу — мусить кудись їхати, але що він увечері повернеться назад і пішле когось перевірити… І це тоді, коли ці поранені вже два дні лежали, забуті своїми командирами, без будь–якої допомоги, під пекучим липневим сонцем.

Бачачи повну безнадійність щось зробити через штаб дивізії, я пішов до командира 823–го полку і розповів йому про те, що бачив. Цей поставився більш людяно: вислав санітарну команду з 20 чоловік з наказом розшукати ще живих. Пізно ввечері команда повернулась, привізши з собою лише… 15 поранених — «декого з цілком безнадійних добили…, решта — мертві», — казали вони. Всіх тих 600—700 трупів залишили лежати без похорону, хоч були усі можливості зробити це».

Такі й подібні оповідання я чув від багатьох колишніх червоноармійців і совєтських офіцерів як ще на батьківщині, так і тут, уже на еміґрації.

Добровільний перехід червоноармійців, а іноді й офіцерів до ворога відбувався і в 1942 році, хоч і дещо в меншій мірі, ніж у році 1941–му. Для того, щоб перешкодити масовому переходові до ворога в полон, вживалося найрізноманітніших заходів.[100] До кожного підрозділу було приставлено членів партії, комсомольців та просто «сексотів», на обов'язку яких було стежити за червоноармійцями. На ключових пунктах, біля кулеметних гнізд, завжди ставили «своїх» людей, що мали стежити за тими, хто намагається перейти до ворога. При найменшій підозрі таких перебіжчиків розстрілювали.

Щоб позбавити червоноармійців можливости згуртуватись, домовитись із товаришами, їх увесь час переміщували з одного батальйону до другого, з роти до роти, з одного взводу до іншого. Коли «спостерігачі» помічали, що хтось із червоноармійців дружить або й просто в більш–менш близьких відносинах із іншим, одного з них негайно переводили десь до віддаленого батальйону. Людей безнастанно «тасували», як карти в колоді перед грою. Отже, того уславленого бойового побратимства, що було таким звичайним явищем, скажемо, в колишній царській армії під час першої світової війни, того побратимства, землячества, що так полегшувало й прикрашувало бойове життя вояка, не було зовсім. Кожний із червоноармійців завжди залишався в оточенні чужих йому людей. Лише той, кому доводилось місяці, а то й роки перебувати на війні, щодня заглядати смерті в очі, зможе зрозуміти ввесь гнітючий жах такого положення. Близькі друзі, знаючи, для чого робиться це безнастанне переміщення людей, — щоб залишитись разом часто–густо вдавали чужих до себе, а то й ворожих один одному людей.

До заходів, які мали припинити дезертирство та добровільний перехід до ворога, належать також відомі накази Сталіна про створення т. зв. «заґрадітельних отрядов» і про те, що ті, хто потрапить до полону, будуть кваліфікуватись як зрадники соціялістичної батьківщини та що за вчинки червоноармійця буде відповідати його родина. «Далі відступати нікуди, ні кроку назад!…» — каже Сталін, — коли в тебе є п'ять куль — чотири ворогові, і останню — собі». Проте на захисників соціялістичної батьківщини ці накази діяли мало. При першій–ліпшій нагоді вони тяжко мстились на сталінських комісарах та охоче переходили до ворога.

Для прикладу наведу ще одне досить характерне для настроїв, що панували в червоній армії, документальне свідчення лейтенанта інтендантської служби II розряду, помічника начпрода цієї ж дивізії — Жарого Петра. Це свідчення одночасно ілюструє нестриману сваволю розгнузданих гура–патріотів в їх ставленні до місцевого населення.

«На початку серпня 1942 р. частини 197–ї піхотної дивізії, — розповідав він, — зайняли хутір Красний Басковського району. Власне, цей хутір покинули самі німці. Я одержав завдання штабу дивізії: взяти 6 чоловіків з так званої «трофейної команди», що складалася з всіляких калік, і реквірувати в хуторі всю худобу і продукти. В хуторі вже «хазяйнувало» невелике з'єднання одного з полків дивізії. Я з шістьма червоноармійцями–трофейниками, в супроводі політрука полку, приставленого до мене, очевидно, для догляду, направився в частину хутора під горбом, ближче до берега Дону. Коли ми ввійшли між хати, побачили групу червоноармійців, попереду із автоматом у руках ішов сержант із молодецьки закинутою назад шапкою–пілоткою. Ми йшли на яких десять кроків позаду цієї групи. Несподівано з бокової вулички, що вела до берега Дону, вибіг, підскакуючи на одній нозі, місцевий хлопчик 4–5 років. Сержант вмить дав «очередь» з автомата і цей хлопчисько, перерізаний кулями, упав. За якусь мить із–за того ж ріжка вийшла жінка з двома відрами на коромислі. Звуки пострілів вона, очевидно, чула щодня і вони її не стривожили. Вона завернула туди ж, куди біг хлопчик, — назустріч червоноармійцям (хлопчик був її синок, що бігав із нею до річки по воду). Вона дивилась на червоноармійців, не помічаючи, що її дитина лежить у крові. Коли погляд її упав на закривавлену дитину, вона крикнула; в цю мить сержант знову «дав очередь» і жінка упала, також перерізана кулями. В кілька скоків я підбіг до сержанта і, вихопивши пістоля, крикнув до нього: «Що ти, негіднику, зробив?» В цей час із сусідньої хати вискочив старший політрук батальйону 828–го полку (прізвище його забув) і, вихоплюючи на ходу пістоля, крикнув до мене: «Ти кого зачіпаєш, мерзотнику?… Уб'ю!…» І скермував пістоля мені в голову! На щастя, мій політрук встиг ухопити його руку і куля пройшла над головою, пробивши мою пілотку. Цей зухвалий політрук довго змагався, все хотів застрелити мене — теж офіцера — за те, що я насмілився перешкоджати нищити ворогів. На мої завваження, що цей сержант убив чотирирічну дитину і його ні в чому неповинну матір, політрук кричав: «Сержант діяв, як вірний син «родіни». Він — комсомолець, а не якась безпартійна сволоч. Тільки вчора його нагородили відзнакою «За храбрость». Всі, хто побував у ворога, — і люди, і собаки, і коти… — всі фашисти і зрадники, смерть всім «ізменнікам!» — гістерично кричав він.

За два дні німці вибили наших із хутора Красний, а ще за тиждень наші знову взяли цей хутір. Одному з сержантів 828–го піхотного стрілецького полку наказали зайняти групу хат, що стояли за півкілометра від хутора. Німців уже не було, отже, сержант без пострілу зайняв ці хати. Призлизно за 600–700 метрів від цих крайніх хат була дорога, по якій безпереривно низкою тягнулись німецькі танки й авта в напрямку на Сталінград. Німці рухались по шосе, не звертаючи уваги на те, що робиться в хуторі. Очевидно, вони знали, що на цьому відтинку мостів не було, отже, ні танки, ні артилерія не могли бути перевезені. Сержант, як кажуть, зайняв оборону: розташував людей, два кулемети й також сидів тихо, не робив жадних спроб турбувати ворога.

За півгодини до позиції, зайнятої сержантом, підійшли з хутора старший політрук батальйону (той самий, що хотів мене застрелити) разом із командиром батальйону. Вони стали десять–п'ятнадцять кроків від окопу, біля крайньої хати, щоб не бути поміченими ворогом, і в біноклі спостерігали за рухом на дорозі. Сержант вихопив ручну ґранату і кинув на них. За кілька секунд обох їх рознесло на шматки. Сержант з дванадцятьма червоноармійцями, не кваплячись, пішли до дороги і віддались у полон німцям. Коли за півгодини прийшли з хутора, то знайшли лише трупи команданта та політрука.

Випадків такого ставлення до своїх командирів було дуже багато. Наприклад, у Вешенському районі, біля хутора Горохове, на початку серпня 1942 р. начальник штабу 828–го піхотного полку Вишневецький повертався з командного пункту до штабу полку. Віддаль — коло двох кілометрів, в тому числі коло 400–500 метрів ліском. До штабу полку примчав кінь, на ньому, якось зачепившись ногами за стремено й рукою за уздечку, лежав начальник штабу полку Вишневецький із розпоротим животом, в грудях стирчав кинджал. Цей начальник штабу, колишній чекіст, був винятково жорстока людина, нестриманий садист, який не одному червоноармійцеві прострілив голову за якісь дрібниці, за «провини», які існували тільки в хворобливій уяві того «начштабу».

Недавно довелось мені читати спогади колишнього совєтського офіцера, який утік до західньої зони окупації вже по закінченні війни. Автор констатує, що «…на першому етапі війни населення «охоче» зустрічало німців, помилково вважаючи їх за освободителів від сталінського жаху…»[101]

Там же автор, між іншим, каже, що совєтське командування «здавало» в полон неозброєних червоноармійців. Робилося це, мовляв, для того, щоб здезорієнтувати ворога, щоб викликати в нього враження, ніби совєтські армії розбито, ніби вони не мають озброєння і щоб у такий спосіб заманити ворога вглиб Совєтського Союзу.[102]

Тепер ще мало є матеріялів про фактичний перебіг подій під час східнього походу Гітлера. З того боку «залізної заслони», чули ми тільки хвалебні гімни «неперевершеному стратегові» та всіляким, із пальця виссаним, колгоспникам і колгоспницям — ватажкам «партизанських загонів». На Заході, по цей бік «заслони», оскільки мені відомо, про це написано чомусь дуже небагато. Отже, важко сказати, як часто практикувалась така «плянова здача» в полон неозброєних червоноармійців. Можливо, звичайно, що плян заманити ворога вглиб країни й був, але коли це справді так, то плян цей був, безперечно, вимушений обставинами. Теорію «заманити» ворога до серця країни, віддавши йому найродючіші землі з 80.000.000 населення, — цю брехливу аналогію з уславленим полководцем таки справді «отечественной войны 1812 года»[103] Кутузовим утворено пізніше, щоб виправдати себе або, вірніше, приховати нечуваний розгром совєтських армій. Утворено її після того, як відома совєтська формула «бить врага на єго территории» закінчилась крахом. Цілком можливо, що були випадки «здачі» в полон неозброєних червоноармійців, але це, очевидно, не масові, а окремі випадки. Не совєтське командування «здало» в полон «пляновим» порядком п'ять–шість мільйонів червоноармійців, але вони, здебільшого самі, здалися в полон, часто–густо розчищаючи зброєю собі дорогу до ворога. Обставини київської операції беззаперечно стверджують, що називати «пляновою» здачу в полон київської групи військ (700.000), яка складалася з кількох добре озброєних, з величезними запасами військового спорядження армій, ніяк не можна. Адже тепер відомо про те, які порівняно, незначні німецькі заслони загороджували київській групі військ дорогу на схід, до «рідного Сталіна». Цілком очевидно, що за наявности найменшого бажання битися з ворогом та елементарної дисципліни, київські армії мали б повну можливість пробити ці мізерні німецькі заслони. Але… потрібної дисципліни, а головне — бажання битись, не було, не було такого потрібного в бою «множника», що про нього казав Л. Толстой.

Так само навряд чи можна застосувати теорію «плянової» здачі до полону кількох мільйонів червоноармійців під час відомих — Смоленської, Білостоцької, Мінської, Уманської й багатьох інших — операцій 1941 р.

Ось іще одно свідчення про «зраду батьківщини» — це добровільне визнання одного з визначних діячів сталінської диктатури, який недавно втік із совєтської армії й тепер «кається» в своїх гріхах:

«Действительность первых же дней (війни) опрокинула все наши надежды. Мы увидели, во–первых, что страна была совершенно не готова к войне, что все хвалебные слова о красной армии сказались дутыми, что мы не бнли готовы к ней ни материально, ни психологически. Но самое ужасное бьіло то, что мы ясно увидели, что ВСЯ РОССИЯ ЖДЕТ НЕМЦЕВ, КАК ИЗБАВИТЕЛЕЙ».

А далі цей сталінський сановник каже, що найжахливіше було навіть не те, а:

«…оказалось, что не только рядовые бойцы и офицеры шли с охотой в плен, оказалось, что по этому пути быстро последовали заслуженные коммунисты…»[104].[105]

В 1942–43 роках в Україні та й тут, уже на еміґрації, мені доводилось багато разів бути свідком, а часто–густо й співучасником дискусій на ці питання. Передавати всі ці дискусії було б досить важко та й загайно, тим більше, що всі висловлювані погляди зводились майже завжди до кількох основних положень. Отже, наведу тут лише одну з таких дискусій, що відбувалась у Києві восени 1942 р.

Якось зібралось у мене кілька приятелів та колишніх співробітників — товаришів по роботі. Як завжди, мова йшла про перебіг та перспективи війни. Далі перейшли до питання відносин між населенням та «визволителями», які (відносини) в тому часі вже помітно погіршали, а далі — і на ту саму «измену родине».

— То факт, — говорив пан Д., який весь час боїв за оволодіння Правобережжям перебував на Черкащині, — що десятки, сотні тисяч людей, звичайних у житті хороших людей, відданих синів своєї Батьківщини, добрих батьків своїх дітей, милих, ніжно люблячих синів, дезертували при першій–ліпшій нагоді, не хотіли йти до армії захищати свою Батьківщину від ворога, що грізно насувався; себто, називаючи речі їхніми іменами, не хотіли виконати свого найсвятішого обов'язку перед Батьківщиною. Це факт, що молоді студенти вищих та середніх шкіл, що їх багатотисячними транспортами виряджали пішки на схід, в переважній своїй частині розбігались впродовж першого тижня й переховувались по всіх усюдах до приходу німців, і це можна було спостерігати не у вас лише, в Києві, а й у багатьох інших містах: Дніпропетровську, Одесі й ін. Сотні цих молодиків ви зустрічаєте на вулицях Києва щоденно — це ж саме вони складають кадри студентів Медичного Інституту та інших учбових закладів. Це факт, що сотні тисяч червоноармійців добровільно, а часто й зі зброєю в руках, переступаючи через трупи забитих ними комісарів, здавалися в полон ворогові. Правда також, що серед совєтських офіцерів було немало справді чесних, справді відданих Батьківщині, не «Родінє» сталінській, а саме своїй Батьківщині. Багато з них, бачачи те, що діялось, і не маючи сили, подібно до рядових бійців, іти до полону добровільно, прострілювали собі череп…

— Все це — правда. Це ж саме ми спостерігали в Києві. Про такі ж явища розповідають і чернігівці й дніпропетровці, — додав інженер В. — Немає, мабуть, більш жахливого злочину, як зрада Батьківщини, — це правда. Але саме тому не треба поспішати з присудом, а раніше треба спробувати зрозуміти природу того явища. Чим викликано цю масову «зраду», що спонукало людей до того: нечуване падіння моралі — до втрати людського образу, — чи безмежний одчай перед неможливістю скинути ненависний сталінський режим.

Коли придивитись ближче, ця «зрада» виглядає досить своєрідно. Ніхто, власне, німців не хотів і великого добра від них не ждав. Але ще дужче не хотіли збереження совєтського режиму — народи не хотіли воювати, не хотіли віддавати життя за збереження «совєтської родіни», за збереження колгоспного устрою.

Бойовий клич — «За Родіну, за Сталіна» — не міг запалити маси, не міг підняти їх на бій із ворогом. Слово «Батьківщина» для українського народу є таке ж святе слово, як і для інших народів, але тут це слово не було однозначне з словом «родіна», а втім, воно вульґаризувалось поставленим поруч ненависним ім'ям Сталіна. Ім'ям, укритим згустками крови закатованих ним батьків, синів, братів та інших близьких, ім'ям Сталіна, що стало синонімом голоду, знущань, кривавих пазурів НКВД і всього того страхітливого, що визначає поняття «совєтська влада».

Люди, червоноармійці, піддавались, власне, не німецьким генералам, люди тяглись до тої сили, яка оголосила смертельну війну большевизмові. Це було, так би мовити, по дорозі, цілі тут сходились: ненависний ворог був той самий. І тому йшли, стиснувши зуби, але йшли, бо другої сили, на допомогу якої можна було б розраховувати, поблизу не було. Люди так само пішли б до турків, якби вони йшли проти тих ненависних кремлівських узурпаторів. Люди пішли б — ні, не пішли б, а швидше полетіли б на крилах, — до американців, англійців, якби вони, а не хто інший, ішли війною проти сталінської тиранії. Людям до смерти остогидло «построение социализма» і вони не бачили іншого способу позбутись отого соціялізму.

Отже, тут уже справа набирає іншого забарвлення, і та «зрада батьківщини» є, власне, шуканням союзника в боротьбі проти спільного ворога.[106] Це вже не має нічого спільного зі «зрадою батьківщини», але зате має цілком виразні форми зради ворога–окупанта. А це вже справа зовсім інша. Хотів би я знати, коли це й хто називав повстання проти чужої тиранії «зрадою»?

Лікар А., нині вже покійний,[107] який завжди засуджував криваву диктатуру Кремля, додержувався того погляду, що треба було всім одностайно стати проти гітлерівської навали, а вже знищивши ворога, повернути баґнети назад — проти Кремля. Він намагався пояснити поведінку населення та червоноармійців іншим способом. Він казав:

— Усі ці страхітні явища знаходять своє пояснення в тому, що двадцятип'ятирічні експерименти большевиків над людськими душами так спотворили їх, ті душі, що витравили все, що було в них людського, святого, що люди втратили образ Божий і що це є ґрунтом, на якому стали можливі оті явища. Безнастанне руйнування «буржуазної моралі», руйнування віри в Бога, безнастанне, маніякально вперте прищіплювання матеріялістичного світосприймання, вперто–послідовне руйнування родини, зведення поняття родини до чогось набагато нижчого, ніж у тварин. Згадайте хоч би про цих «аліментщиків» за фахом, що одночасно платили аліменти на дітей, прижитих від двох–трьох, так би мовити, офіційних, законних одружень та стількох же вуличних, випадкових шлюбів без церкви, без ЗАГС'у.[108] Згадайте їхні віртуозні шугання з краю в край — від Ленінграда до Владивостока, з метою позбутись цих аліментів… Безнастанне руйнування дитячої любови до своїх батьків, щоденні нацьковування дітей на їхніх батьків, повсякденні вихвалювання «пильности» в піонерів та комсомольців, не спиняючись перед доносами на своїх батьків, ставлення пам'ятників таким Павлікам Морозовим, що у своїй «преданності» совєтській владі віддають на страту своїх батьків — «ворогів народу»… Все це уможливило й оту «зраду»…

— Я хотів би внести певну ясність у те, що сказали ви, пане А., — знов озвався інженер В., — мушу сказати, що не можу відмовити вашій концепції в деякій правдивости, але лише в деякій. Я погоджуюсь, що «експерименти», про які говорили ви, створили цілий прошарок отих «нових, сталінських людей». Але ж основну масу підсовєтських народів ці експерименти не спотворили, і вона зберегла в собі все те здорове, що визначає справжню людину. Я глибоко переконаний — та це й цілком об'єктивно доводять факти, — що в усьому тому, що сталось, винні саме оті сталінські ублюдки. Це ж ті саме «новые сталинские люди» поклали початок хаосові, що утворився з першого ж дня війни. Це ж вони в тваринному жаху вже в тиждень після початку війни почали панічно вивозити свої родини та майно на схід. Це ж з їхнього — вищих керівників — наказу на десятий день від початку війни в Києві, за п'ятьсот кілометрів від фронту, почали палити архіви — до високоцінних технічних проєктів і грошових бухгальтерських документів включно — та гарячково евакуювати партійні заклади і фабрики. Це ж із їхнього наказу на чотирнадцятий день після початку війни було закрито всі установи та підприємства, а робітників та службовців звільнено. Це ж вони почали ту, не викликану обставинами, паніку — вони своїми діями проголосили ніде не написаний, але загальновідомий клич: «спасайся…», а населення, дивлячись на все те, і собі сказало: «Ну, то й я ж не хочу офірувати за вас свого життя»…

Все сталось, як ви знаєте, з блискавичною швидкістю. Відомий клич — «бить врага на его же территории», — як виявилось, не мав під собою жадного ґрунту. Вся «потуга» совєтських армій, для озброєння й вишколення яких впродовж двадцяти років не доїдали, а то й вимирали з голоду та перенапруження народи СССР, розлетілась, як дим, при першій зустрічі з ворогом. Якось організувати чи орієнтувати громадську думку в умовах існуючого терору не було жадної можливости, та й часу не було: події налетіли, як буря… Отже, кажу ще раз, населення, спостерігаючи цей тваринний жах, цю ганебну паніку більших і малих керівників, зробило свої висновки стихійно. Ті «висновки» ви мали можливість спостерігати в 1941 р.».

З свого боку я дозволю собі лише сказати, що коли б люди, які поділяють погляд, висловлений лікарем А., були праві, коли б справді народи, які населяють СССР, було доведено тими експериментами до такого безмежного падіння, то чи можна знайти більш переконуючий арґумент для винесення присуду над системою, за якої можливий такий глибокий розклад суспільства. Та, на щастя, як нашого народу, так і всього людства, це нове «соціялістичне суспільство» існує переважно в уяві кремлівських можновладців, лише на сторінках совєтської преси та в ухвалах різних пленумів. На щастя, оті потвори, оті ублюдки московсько–большевицьких експериментів, у яких спільного з людиною є лише те, що вони, подібно до людей, ходять на двох, а не на чотирьох ногах, складають лише одиниці і у всякому випадку кількість їх не перевищує кількох відсотків від усього населення СССР.

Отже, це друге пояснення само собою повинне відпасти, як цілком безпідставне, не поважне, і залишається перше й єдиноможливе, а саме: безмірно змучені соціялістичними експериментами, в розпачі, в цілковитому відчаї, народи СССР шукали союзника бодай в образі Гітлера. А це вже не зрада, це — один із етапів боротьби, що безнастанно, ось уже тридцять років, точиться проти ненависної московської червоної тиранії. Не «втрата Божого образу», але безмежна любов до своєї сплюндрованої, закривавленої жорстоким тираном Батьківщини, до свого змученого народу привела підсовєтські народи до цієї «зради».

Тяжкі помилки зробили великі державні мужі Заходу в Тегерані, Ялті та навіть у Потсдамі.[109] Багато країн платять тепер жахливу ціну за ці помилки. Керівники західнього демократичного світу тепер уживають нелюдських зусиль, щоб паралізувати наслідки цих помилок.

Ми, колишні підсовєтські люди, віримо, що ці помилки було зроблено в ім'я захисту людства від гітлерівської тиранії, що ці помилки викликано було вірою в можливість мирного співжиття та співпраці з СССР, що його можновладці аж надривалися, щоб довести, що вони — уже не вони: відновлення церкви,[110] офіцерські чини, золоті паґони, які лише двадцять п'ять років тому вони вирізували разом із живим тілом у офіцерів царської армії, ордени імени Суворова, Кутузова, Нахімова, навіть святого Олександра Невського, навіть орден Гетьмана України Богдана Хмельницького,[111] нарешті розв'язання Комуністичного Інтернаціоналу[112] і т. д.

Ну, що ж… перехитрили!

Нарешті Гітлера повалено; капітулювала Японія; попіл спалених найближчих посібників Гітлера розвіяно на чотири вітри — прийшов «мир». Але… за два роки «мирних» відносин виявилось, що всі спроби найбільших державних мужів здійснити ту, пробачте вже, дитячу утопію — можливість співпраці з червоною Москвою, розбились. Більше того: большевики скинули нарешті машкару, відновили Комінтерн у вигляді Белградського «Комінформу»[113] та почали відкритий похід проти своїх вчорашніх західніх союзників, похід за встановлення комуністичної тиранії в усьому світі.

Нас, підсовєтських людей, обіймав жах, коли в роках 1941–45 ми читали про зворушливу єдність західніх альянтів з червоною Москвою, хоч ми вже в тому часі знали справжню ціну гітлерівських «визволителів». Ми ніяк не могли збагнути, як то такі великі мужі так безоглядно здаються на облудні запевнення кремлівського володаря. Щоправда, ми мали добрий досвід, якого бракувало цим державним мужам. Ми знали вже справжню природу сталінської «щирости», знали його «соціялістичну» практику, його «крок назад», щоб зробити потім «два кроки вперед». За цю двадцятип'ятирічну науку ми заплатили ріками крови, морем страждань.

Той, хто задумав би засуджувати підсовєтські народи за їхній «гріх», за їхню прихильність до німецьких «визволителів» на початку війни в 1941 році, хай не поспішає з винесенням суворого присуду, хай раніше подумає й добре зважить усе те, що сталось за останніх тридцять років.

Осудити легко, зрозуміти ж тяжче.

Що зробив західній світ, щоб пособити двом сотням мільйонів людей у тих тяжких роках, коли одна шоста частина світу тонула в крові своїх кращих синів, коли з–за того «Китайського муру» чи «залізної заслони», як кажуть тепер, линули зойки мільйонів борців за волю людства, що конали в хижих пазурях червоного Кремля? Гірку правду неприємно слухати, але світ мусить почути цю правду.

Лише тепер, відчувши на собі холодні, огидні пазурі червоного спрута, світ нібито починає розуміти нас… Добрий час!… Ще не пізно!…

Розділ IV. Два роки німецької окупації

«Ой, горе тій чайці, чаєчці небозі, що вивела чаєнята при битій дорозі».

(Іван Мазепа — Гетьман України)

27 вересня вирішив я сходити до Києва — довідатись додому. Зі мною пішов ще учитель К… та мій недалекий сусіда Г…, що до війни працював у майстернях Київського пароплавства та, подібно до інших, дезертував із армії.

Ще від Трипілля ми побачили над Києвом величезні хмари диму: кажуть — горить Київ. Уже недалеко від Києва, в Підгірцях, п. Г… зустрів свого приятеля, що працював у пожежниках десь на Печерську. Він розповів нам, що два дні тому в Києві почали вибухати міни, що їх заложили були большевики під значною кількістю будівель у центрі міста, що міни, очевидно, обладнані годинниковими механізмами; що першим вибухнув п'ятиповерховий будинок на розі Хрещатика й Прорізної вулиці, де містився якийсь німецький штаб, і що в тому будинку загинуло дуже багато людей, в тому числі німців — визначних офіцерів. Вся центральна частина міста горить. Щодня вибухають нові й нові будівлі, через що не вдається припинити пожежі. Силу людей забирають, щоб гасити пожежі. Мої попутники побоялись іти до Києва й повернулися назад. Я ж мусів іти — там наші близькі та всі наші достатки.

Надвечір другого дня я входив у Київ. Значних руїн не видно — все як і колись. Людей на вулицях мало. До центру міста не пропускала застава. На Маріїнсько–Благовіщенській (Саксаганського) вулиці я побачив на стінах великі друковані оголошення. В них пропонувалося всім жидам завтра (якщо мене не зрадила пам'ять), 29 вересня, з'явитись до так званого урочища «Бабин Яр», біля Лук'янівського грабовища.[114] При чому жидам пропонували мати з собою теплий зимовий одяг та всі свої цінності. Там же було попередження, що хто не з'явиться на цей збірний пункт — буде розстріляний.

Дома я застав усе в порядку: сусіди живі, наша кімната ціла, всі речі на місці. Вранці в сьомій годині я був уже у своїх рідних. Не дивлячись на ранній час, я застав там кількох родичів та знайомих, що жили у віддаленій частині міста, між ними кілька жидів.[115] Тут же був наш добрий знайомий, п. Райзман, з дружиною. Цей старий, шістдесят п'ять років, жид добре знався з моїм покійним батьком ще до революції. Мав він тоді, здається, свою невеличку торгівлю. За совєтської влади він був кустарем–одинаком: варив і якось збував пасту до взуття. Цей п. Райзман завжди був ворожо наставлений проти совєтської влади. Тепер він дуже обурювався проти «єтих босяков», як він завжди величав совєтську верхівку.

— Це справа «этих босяков», — казав він, — це вони вирішили зробити нам, саме нам — жидам — останню «ґадость». Не будь цих жахливих вибухів, німці нас не зачепили б…[116]

Згаданий вище наказ хвилював не тільки жидівське населення, а й решту киян, що у своїй масі вірили у визвольну місію німецьких армій. Чого хочуть німці від населення? Чи не думають вони масово обвинувачувати населення в симпатіях до комуністичної Москви? Що буде там, на збірному пункті, і чому саме в Бабиному Яру, а не на двірці? Куди думають німці вивезти таку масу людей? Адже мова йде про якусь сотню тисяч київського населення. Мабуть, десь далеко, бо наказано було взяти з собою теплий зимовий одяг. Про те, щоб сховатись, не з'явитись на призначений німцями збірний пункт, не було й мови: всіх лякала загроза розстрілу. Думки про можливість того, що сталось, ніхто не висловлював.

По місті повзли чутки, що жидівське населення всілякими способами — включно до перерізування пожежних шлангів, якими подавалась вода з Дніпра (водогін зруйнували большевики), — сприяло поширенню пожеж.[117] І всі, включаючи й жидівське населення, були переконані, що оця, як гадалось, масова депортація жидів з Києва викликана саме отими вибухами й пожежами. Так це чи не так — я не знаю, але, коли взяти до уваги, що масове винищування жидів було проведене не лише в Києві, а й у багатьох інших містах України, треба думати, що таке переконання не відповідало дійсності.

До речі, треба сказати, що жиди більше, ніж яка–будь інша національність Совєтського Союзу, йшли на співпрацю з совєтською владою (на причинах цього явища тут не спиняюсь). Це правда, що в різних державних та зокрема й особливо в торговельних та партійних установах переважало жидівство, що відсоток їх у названих установах, беручи до загальної кількости населення відповідних національних груп, був неймовірно великий, зокрема в різних центральних республіканських та партійних установах. В дрібніших містах та районових центрах жидів було значно менше, а в сільських місцевостях їх майже не було. Це засилля, власне, і було одною з причин, що населення СССР часто ототожнювало московський комунізм із жидівством. Відхід жидів від совєтської влади почався десь у роках 1926–27 внаслідок переслідування так званих сіоністів і набув уже більшого розміру в тридцятих роках, в часах жорстокого винищування троцкістів, кадри яких складались в основному з жидів. В передвоєнних роках антисовєтські настрої серед жидів були досить поширені, особливо серед жидівської інтеліґенції — лікарів, правників, економістів, інженерно–технічних робітників, а також почасті й серед колишніх ремісників. Отже, немає нічого дивного в тому, що значна частина жидів не евакуювалась на схід не тому, що не мала змоги, а тому, що не хотіла, гадаючи, що як би погано не було з Гітлером, та все ж буде краще, ніж із Сталіном.

Але повертаюсь до подій того жахливого дня. Десь о годині одинадцятій я проходив по Львівській вулиці (совєтську назву її вже забув), що веде до визначеного німецьким командуванням збірного пункту. Багато тисяч людей, переважно старих, — але не бракувало й людей середнього віку, — рухалось у напрямку Бабиного Яру. А дітей, дітей… Господи, скільки було там цих дітей! Все це рухалось, обтяжене вузлами, куфрами й дітьми. Подекуди старих та хворих, що не мали сили самі рухатись, везли, мабуть, сини чи дочки, самотужки на візочках. Дехто плаче, інші заспокоюють. Більшість рухається самозосереджено, мовчки, з виглядом приречених. Було це тяжке видовище… Цей великий «ісход» справив на киян гнітюче враження й посіяв перші сумніви щодо сподіваної визвольної місії Гітлера.

Мішаних подруж, себто жидів із «бувшими православними», як часто напівжартома називали українців і росіян, було багато. Казали, між іншим, що члени подружжя не жиди та їхні діти не повинні з'являтись на збірний пункт. Мені потім розповідали, що багато жінок і чоловіків не жидів, які приходили зі своїми дружинами жидівського походження й просили, щоб і їм дозволили йти разом, німці не пропускали на збірний пункт.

Другого дня по місті стали ширитись чутки, що всіх цих жидів побито з кулеметів. Розповідали, що за першою заставою, що перевіряла документи й пропускала на «збірний пункт», десь далі стояла інша застава, де в жидів відбирали всі речі, гроші, дорогоцінності, які вони мали з собою. Третя застава, десь уже біля Бабиного Яру, веліла всім роздягатись до голого тіла — і далі всіх їх розстрілювали з кулеметів та скидали на дно яру. Багато з них, що були лише поранені, привалювались тілами інших розстрілюваних. Чув я також від людей, мені відомих, що весь той день, та й на другий день також, із Бабиного Яру було чути стрілянину кулеметів. Між населенням Києва говорилось, що в тому дні було розстріляно десь коло 67.000 жидів.[118]

Про подробиці розстрілу жидів мені розповідали мешканці того району; багатьох із них я добре знав, як людей статечних, яким можна вірити. Стверджувати, звичайно, можу лише ту частину подій цього дня, що сам бачив. В усякому випадку, ні в дні, коли було виконано це масове знищення, ні потім, у роках 1941–43, та й до цього часу, мені не доводилось ні бачити, ні чути, щоб хто–небудь із тих, що пішли до Бабиного Яру, появився між людьми. Отже, треба гадати, що ця масова страта з тими чи іншими варіянтами подробиць відбулася.

Правда, деякі з моїх знайомих розповідали, що їм доводилось взимку 1941 року та й в 1942 році зустрічати жидів–киян, але це були жиди, що 29 вересня не пішли на цей збірний пункт, а довго переховувались у Києві, і потім, перебравшись на провінцію, провадили там кочове життя. Вони мали пашпорти з християнськими іменами. Ці жиди розповідали про день 29 вересня приблизно те ж, що мені вже доводилось чути в Києві, та що було страчено в тому дні десь коло 70.000 жидів.

Подібні акції масового нищення жидів проведено в Дніпропетровську, Харкові та в багатьох інших містах та містечках України. Уже тут, на еміґрації, пані Л…, яка в 1941–42 роках мешкала в Харкові, розповідала мені про подробиці такого акту. В Харків німці вступили, здається, 24 жовтня 1941 року.[119] Приблизно за три тижні на вулиці Дзєржинського було висаджено в повітря віллу, в якій містився німецький штаб, причому загинуло багато значних німецьких офіцерів.

У відповідь на цей акт німецька комендатура схопила перших, що потрапили під руки, 2.000 мешканців–заложників із жидів. Двісті з них було негайно повішено на балконах будинків, переважно в центральній частині міста. Одночасно було попереджено населення міста, що при повторенні вибухів буде також повішено й решту заложників. У Харкові розповідали, що інженер, який брав участь у мінуванні міста, передав німецькій комендатурі плян розташування закладених совєтами мін, що й врятувало життя решти заложників. Проте жидів у їх масі ще довго не зачіпали. Лише 14 грудня було оголошено наказ німецької комендатури, в якому пропонувалось жидівському населенню вибратися з міста до напівзруйнованих дерев'яних бараків старого робітничого табору десь за харківським тракторним заводом (ХТЗ). Жидам пропонували мати з собою всі свої речі. Тим, хто не з'явиться до бараків, загрожували розстрілом. З'явилось і зареєструвалось лише 16.000 жидів. За два тижні 14.000 із них (решта розбіглася) було вивезено автомашинами до величезних ровів, далі за містом, і там розстріляно. Така незначна, як для Харкова, кількість розстріляних жидів пояснюється тим, що в Харкові до того часу вже побувало багато жидів–утікачів із Києва і жидівське населення добре знало, чого треба чекати. Отже, велика кількість жидів із тих, що залишилися в місті, при відході большевиків, у листопаді та грудні, перебігла до совєтів, за лінію фронту, який тоді був недалеко від Харкова.

Під час одної подорожі по Київщині в 1942 році мені показували біля містечка Ржищів величезний присипаний рів, де було закопано розстріляних у Ржищеві жидів, звичайно, містечкову бідноту.

Знаю ще один, цілком певний, перевірений факт масового знищення жидів, а саме в Новгород–Сіверську в жовтні 1941 року було розстріляно 135 чоловіків, переважно дрібних ремісників, між якими не було жадного комуніста.

Такі розправи провадились не тільки щодо жидів. У такий же спосіб знищували і циган.

В 1942 році я чув декілька оповідань про масову страту циган. Але мені довго не вдавалось перевірити правдивість таких оповідань. В 1943 р. в тому ж таки Новгород–Сіверську місцевий німецький командант затримав був групу циган 150 чоловік. За день поширились чутки, що всіх їх мають розстріляти. Кілька найбільш поважних громадян міста з'явились до команданта просити скасувати наказ про розстріл. Командант спочатку досить у грубій формі відповів, що це їх не торкається, він сам знає, що йому робити. Але далі трохи пом'ягшав і став доводити, що цигани — це такий же паразитарний нарід, як і жиди. Крім того, вони бродять від села до села і, може без злої волі, стають шпигунами на користь совєтських партизанів. На вечір цих 150 циган було розстріляно.

* * *

За два–три дні я поновив зв'язки з деким із приятелів та знайомих. Одначе багатьох не було в Києві — багато було евакуйовано на схід, немало було заарештовано й також вивезено, декого знищено в підвалах НКВД; ті ж, кого мені за кілька днів перебування в Києві довелось бачити, нічого певного не знали. Були теж розмови про можливість утворення українського уряду.[120] Дехто з оптимістів вважав, що з сталінським режимом покінчено назавжди, що ось скоро становище з'ясується й усі люди стануть стіною проти осоружного сталінського режиму; висловлювали багато надій, сподіванок, але конкретного — нічого.

Багато розповідали про дні облоги Києва, про безнастанні облави на дезертирів та карколомну винахідливість цих дезертирів. Про те, як до Київської гавані на автах впродовж останніх тижнів було завезено й утоплено кілька десятків тисяч тонн шевської шкури найкращих родів, десятки тисяч тонн цукру та іншого добра. Можливо, що це виправдувалось із військового погляду, але населення Києва трактувало це по своєму.

Чув я жахливі оповідання, і це в різних місцях і від різних людей, що на вулиці Короленка, в підвалах центрального НКВД, другого дня після відступу большевиків було виявлено кілька сотень спотворених трупів зі стріляними ранами, а також із розторощеними якимсь важким залізом головами. Між ними називали відомі в Києві українські імена інженерів, артистів. Не менш жахливі видовища бачили в Лук'янівській тюрмі та у величезних підвалах Київської скотобойні, що за заводом імени Домбаля, біля Деміївки. Там знайдено буквально гори трупів по–звірячому закатованих людей. По зовнішньому вигляді цих трупів їх, очевидно, було вбито в останніх годинах перед відходом большевиків із Києва. Недавно я зустрів у Мюнхені п. Н. І., який особисто оглядав підвали скотобойні зараз же після вступу до Києва німецького війська. Він ще раз підтвердив правдивість цих оповідань.

Не менш жахливими подіями супроводжувалась евакуація й інших міст. Про те, як відбувалась «евакуація» Запоріжжя та Дніпрогесу, я вже згадував. Таких же «зворушливих» форм набрала «забота о живом человеке» (Сталін) і під час залишення Одеси совєтським військом. Одесу було оточено німецько–румунським військом у першій декаді серпня. Облога міста тривала десь коло двох місяців. Упродовж цього часу людські резерви та бойове спорядження доставлялося до Одеси морським шляхом. Постачання населенню було організоване дуже зле. Перед евакуацією міста жадних продуктів населенню видано не було, хоч запасів продуктів у місті було дуже багато. Два останні тижні перед здачею міста сотні автомашин звозили до порту тисячі тонн цукру, борошна та іншого і все це зсипали у воду. В останнім дні перед здачею міста велику кількість авт, разом із вантажем, було затоплено в гавань. Величезні склади збіжжя та різних продуктів харчування, що їх не управились затопити в гавані, облили бензиною і запалили.

Місто було переповнено раненими червоноармійцями. За день перед здачею Одеси в шпиталях було одержано розпорядження підготуватись до евакуації на схід у першу чергу… легко раненим (?). Фактично про евакуацію не могло бути й мови: Одесу давно було оточено й ізольовано від решти країни; на рейді ж стояв лише один крейсер «Комінтерн» та три канонерки. Проте до шпиталів підходили закриті санітарні авта, вантажили легко ранених і відходили «на схід» . Як виявилося згодом, ця «евакуація» ранених відбувалась досить ориґінально. Закриті санітарні авта їхали до порту, де було влаштовано кілька під'їздів до води. При наближенні до води, шофер і офіцер військ НКВД (кожне таке авто супроводжувалось НКВД–истом) вискакували з шоферської кабіни, а авто з розгону летіло в море.

Чи цей страхітливий злочин мав масовий характер — сказати не можу. Мені називали шофера п. Ч., що мав наказ утопити своє авто разом з людьми, але, ризикуючи життям, урятувався разом із пораненими, що були в його авті. Він стверджував також, що одно з таких авт було затоплено на його очах. Одержати підтвердження того оповідання з перших рук — від безпосередніх свідків — мені не вдалося, і тому не буду переказувати того оповідання. Безсумнівним можна вважати лише стверджений цілком вірогідними свідченнями двох різних людей факт, що під час очистки румунською окупаційною владою одеської гавані було виловлене закрите санітарне авто з трупами червоноармійців.

Пані В. А. (нині живе в Детройті — ЗДА) клятвено стверджує, що підчас очищення гавані її чоловік (убито в Німеччині 1944 р.), що його мобілізували румуни для робіт у порту, був свідком, коли один із портових кранів підняв із дна гавані велике санітарне авто. Це авто було не зовсім добре закріплене, тому воно перехилилося верхньою частиною вверх, а задньою, де були дверці, вниз. Тільки що кран управився піднести це авто до берега, як задні дверцята, очевидно, не витримавши натиску, розчинились, і з авта висипалось коло десяти трупів червоноармійців із перев'язаними руками, ногами та головами.[121] Теж саме оповідав мені і пан К. К. з тою лиш різницею, що він оглядав подібне санітарне авто і трупи за якийсь час після того, як воно було витягнене з води. Чи обидва свідки бачили те ж саме авто, чи то були різні авта — упевнитись мені не вдалося.

В день здачі Одеси ворогові багато тисяч червоноармійців та командирів, сяк–так переодягнувшись у цивільний одяг, розійшлось та поховалося в місті; незначну частину гарнізону було вивезено на крейсері та канонерках, решта потрапила до полону. Немало командирів та особливо військових комісарів, наляканих оповіданнями про нелюдські жорстокості німців, вкоротили собі життя.

Більшість одеських заводів висаджено в повітря. Тоді ж висаджено в повітря й дамбу, що відгороджувала передмістя «Пересип» від моря. Пересип, як відомо, нижче рівня моря. Забудовано її переважно невеличкими будинками, в яких жили робітники та міська біднота. Про наступне затоплення Пересипу населення не було попереджене. Хвилі вмить залили все передмістя. Нещастя посилювалося ще тим, що на морі бушувала сильна буря. Велика кількість людей та особливо дітей загинула цієї страшної ночі в холодних бурунах.[122]

За кілька днів до здачі міста всіх кримінальних злочинців було звільнено. Останніх два–три дні тюрму охороняли посилені загони НКВД, а в середині тюрми відбувалась якась особлива метушня.[123] Другого дня після вступу до міста румунського війська в численних льохах тюрми було виявлено велику кількість трупів, між якими подекуди траплялися ще не померлі ранені. Багато трупів було з вирваними грудьми, животами, з одірваними головами, руками, ногами. Випадкові очевидці оповідали, що велике число політичних в'язнів було розстріляно в льохах тюрми. Решту в останнім дні було загнано в підвали і там закидано ручними гранатами. Цей факт стверджується й висновками комісії, що оглядала тюрму. Стіни й стелю в підвалах було сколупано уламками ґранат та вимащено рваними м'язами, кишками та кров'ю.

Не менш жахливою мала бути й доля одеситів німецького походження. Це були нащадки німців, які ще за давніх часів оселилися в колишній Росії. Всі вони, звичайно, були совєтськими підданими. Після того, як Одесу було оточено ворожим військом, кілька тисяч цих німців було арештовано й ув'язнено в будівлях так званої «исправительной колонии», або, як її називали, школи, що містилась поблизу тюрми. За деякий час тих із них, що були членами компартії та комсомолу, було звільнено. Здається, 14 жовтня вся адміністрація «школи», навантаживши свої речі на авта, поїхала до порту — евакуюватись. Охорона, вважаючи, що все вже закінчене й місто передається ворогові, зникла. Ув'язнені, порозбивавши двері й вікна, розбіглись. Коли адміністрація школи–колонії уже зовсім увечері повернулась, плачучи, назад (вільних місць на суднах не було), — всі мешкання, де були ув'язнені, були вже порожні.

Після висадження в повітря будинку НКВД ч. 40 по Маразлієвській вулиці, окупаційна влада провела кампанію для виявлення й знешкодження закладених совєтами мін. Під час розміновування міста знайдено, між іншим, великі міни й під будівлями цієї школи–колонії. Чи тому що про ув'язнених німців в останніх хвилинах забули, чи тому що довідались про те, що всі вони зникли, школа–колонія не була висаджена в повітря.

До речі, кілька слів про будинок НКВД. Під цим будинком большевики заложили були й добре замаскували величезну міну. В цьому будинку розташувався якийсь румунський військовий штаб, за тиждень–півтора під час якогось засідання, що відбувалося в тому штабі, стався жахливої сили вибух. Все, крім одної стіни, було обернено в купу каміння. Під уламками загинуло багато вищих старшин румунського командування та декілька німецьких офіцерів. Живим, як розповідали місцеві мешканці, залишився тільки один — вартовий біля під'їзду. Кілька авт, що стояли біля будинку на вулиці, було розбито.

Проте і «визволителі» не відставали від своїх совєтських колеґ і ніби змагалися з НКВД–истами в тупій, нелюдській жорстокості. Другого дня після вступу до Одеси румунського війська[124] Пушкінська вулиця, що простягалася через усе місто, від залізничного двірця до порту, була рясно уквітчана тілами повішених жидів. Це було, мабуть, ніколи не бачене світом видовище: на кілька кілометрів по обох боках вулиці на деревах, стовпах, на дротах, закріплених за сусідні дерева й стовпи, та на бальконах висіли сотні людей. Подекуди по вулиці валялись трупи, що відірвались, разом із гіллям, на якому їх було повішено.

Масове винищування політичних в'язнів відбувалося не тільки в Києві та Одесі. Про таке винищування оповідають люди з Харкова, Дніпропетровська, Полтави та інших міст України. Способів нищення вживали самих різноманітних: від розстрілу до масового вбивства за допомогою ручних ґранат та удушення газами (Полтава) включно.

Важко зрозуміти, чому саме в багатьох містах України большевики не висадили в повітря тюрем, більшість яких було переповнено трупами знищених при відступі політичних в'язнів, щоб у такий спосіб, бодай тимчасово, приховати сліди свого злочину.

Що це — безмірний цинізм, зухвальство каторжника чи своєрідна мовчазна погроза тим, що залишились під німцями?

Особливо жахливого способу «ліквідації» було застосовано в місті Умані. Там кілька сотень живих людей[125] — політичних в'язнів — було замуровано в льоху, що містився глибоко в землі під будинком тюрми. Виявлено цей льох за три місяці після зайняття Умані німецьким військом. Сталося це цілком випадково: один із приречених на розстріл жидів звернувся до німецького офіцера з проханням залишити його живим і за це обіцяв розказати одну таємницю. Він розповів, що перед тим, як залишити Умань, керівництво НКВД знищило велику групу політичних в'язнів, замурувавши їх у старовинному льоху, хідник до якого містився в одному з тюремних приміщень. У підземеллі знайшли замуровані цеглою залізні двері до того льоху, де справді було виявлено замуровані там трупи, що стояли суцільною масою, щільно заповнюючи приміщення льоху. Вивантажувати цей страшний клад було поставлено жидів. Кільканадцять трупів по одежі та інших ознаках пізнали місцеві мешканці та селяни ближчих сіл.

Які політичні «злочинці» були там, свідчить хоч би наведений нижче приклад. Між іншим, було розпізнано дві жінки з села Іванівка, Уманського району: Савченко (дівоче прізвище Животівська) Марія та Раба Хима. Їх пізнала дочка Савченкової по одежі та характерному штучному зубі, а також п. Т… — мешканець того ж села — мій недалекий теперішній сусіда на еміґрації. Обох цих жінок було заарештовано п'ять днів перед приходом німців. Злочин їх полягав у слідуючому: мешканців села Іванівського вигнали в поле з наказом знищити посіви жита, пшениці та інших хлібів. Побіч гурту селян, що йшли в поле, їхали дві підводи, навантажені мішками збіжжя та іншим добром, голови Іванівської сільради, Андрущука Івана. Савченко Марія та Раба Хима, що були в тому гурті, почали дорікати Андрущукові, що він примушує селян нищити посіви, а сам навантажив збіжжя та втікає до Умані. Андрущук мовчки поїхав далі. Другого дня приїхав службовець НКВД з міліціонером і забрали обох жінок. За три дні німці вступили в село Іванівське, а ще за два дні було зайнято й Умань. Про заарештованих жінок нічого не вдалось дізнатись. Нарешті за три місяці трупи їх було знайдено серед цих замурованих у льоху «злочинців».

Все це оповідання подібне більше до страхіть якогось кримінального роману, проте п. Т. І. ствердив присяжне в нотаря (Мюнхен), що він був свідком, коли в Умані вивантажували трупи з льоху і що він особисто брав участь у пізнаванні Савченко Марії та Раба Хими, яких він добре знав за життя.

Нарешті, не можу не згадати про не менш «гуманний» спосіб ліквідації невеличкої групи політичних в'язнів, яка складалась переважно з української інтеліґенції. Злочин доконала команда військ НКВД, очевидно, в порядку застосування того ж наказу товариша Сталіна від 3 липня.

Отже, передаю слово професорові Вороніну[126], який розповідав мені про цю подію:

«1940–41 роки я жив у Харкові. На початку жовтня 1941 р. з наближенням німецького війська в Харкові почались масові арештування української інтеліґенції. Холодногорська тюрма була переповнена вдесятеро більше в порівнянні з нормою. Десь 10–12 жовтня з цієї тюрми було випроваджено пішки «на схід», у супроводі конвою НКВД групу політичних в'язнів із 400 чоловік (німці вступили до Харкова 24 жовтня). За 18 кілометрів на південний схід від Харкова, недалеко від залізничної станції (здається, Салтово), всю цю партію загнали для ночівлі до польового сараю, в якому було багато соломи. Двері сараю замкнули, а десь біля півночі запалили цей сарай. Тих, кому з нелюдськими зусиллями, проломивши двері, удалось видертися з полум'я, НКВД–исти дострілювали. З усієї партії врятувався один з тяжкими ушкодженнями від огню, інженер А… Одночасно з ним через проломину в дверях вискочив із вогню й відомий співак української опери Микеша (його син тепер — відомий в Европі піяніст),[127] але впав підстрелений; чи залишився живий, чи добили — невідомо. Решта в'язнів згоріла. Між ними згоріли мої знайомі: режисер харківського театру імени 10–річчя комсомолу, заслужений артист республіки, — Юхименко — і його дружина,[128] артистка того ж театру, та відомий в Україні поет Володимир Свідзінський. Напередодні свого арешту небіжчик Свідзінський, побоюючись арешту, ночував у мене на протилежному від його мешкання кінці міста. Жив він на Основі (частина міста). На ранок пішов від мене і був схвачений НКВД–истами, які влаштували біля його дому засідку, чигаючи на його повернення цілу ніч…»[129]

8 жовтня я вернувся, знову таки пішки, до своєї родини. За час моєї відсутности життя в селі відносно унормувалось. Страхіття недавніх боїв відійшли в минуле. Гарячково йшло збирання врожаю: копають картоплю, возовиця, як у липні, молотять хліб, звичайно, на дворі — бо ж клунь немає.

В селі зорганізовано сільську управу, вибрано сільського старосту; появилось кілька поліцаїв із місцевих селян.

Розподіл зібраного з колишніх колгоспних піль урожаю провадився організовано. Снопи розвозили по дворах за певним порядком: в першу чергу вдовам та «московкам», себто тим, чиїх чоловіків було забрано до війська, далі одержувала решта за чергою. Нестачі тяглової сили не було.

За тиждень по розгромі Київської групи військ німецька влада дозволила селянам іти на лівий берег Дніпра й забирати коней та скот, якого там було багато в лугах та лісах. З того скоту, що його зганяли большевики з усього Правобережжя за Дніпро, мало що потрапило до глибоких тилових районів. Немало того скоту втонуло в Дніпрі при «організованих» переправах, що про них я вже розповідав; дещо передохло, дещо з'їли совєтські солдати та «партизани», а значну решту розібрали селяни. Крім місцевого прибережного селянства, сила людей приходила з глибоких правобережних районів за 50–100 кілометрів і, одержавши дозвіл, ішла за Дніпро й звідти вела додому корів, телиць, коней, іноді й добрих військових коней, які залишились там після київського розгрому.

Я не знаю, скільки й якого саме скоту з цих трофеїв забрали й вивезли німці, але населення, особливо прибережних районів, тої худоби здобуло багато.

До наступної неділі вже було впоряджено церкву: знесено образи та церковне обладнання, які майже двадцять років переховувались у окремих селян; запрошено священика, що йому щасливо вдалося уникнути фізичного знищення (працював він у сусідньому селі шевцем). Я був на першій церковній відправі й спостерігав те радісне піднесення, з яким селяни вітали відновлення церкви. Жінки молились, утираючи щораз сльози, що дрібними горошинами котились по щоках. Люди вітали одне одного, як на Пасху: — «Христос Воскресе!» — «Сподобив Господь діждатись цього щасливого дня — чулося то з одного, то з другого боку біля церкви, яку, до речі, влаштовано було в звичайному будинку..

Побіжно не можу не навести тут те, що мені доводилось чути від декого з наших–таки земляків, так званих старих еміґрантів. Недавно трапилось мені розмовляти з людиною, досить поважною, аґрономом за фахом, п. Л…

— Тяжке наше становище, — казав він, — ніде подітись нам на світі… Америка щось не дуже поспішає забирати нас. Та коли б навіть Бог пособив звалити Сталіна, то й додому нам не можна вертатись…

— Чому? — запитав я здивовано.

— Е, знаєте, куди ж нам їхати в Україну: там усе збольшевизоване, там ніхто вже в Бога не вірить, там усе озвіріло, там нас переріжуть, як овець, скажуть: «недобитки буржуазні…»

Або ось інший приклад. Минулого року довелось мені розмовляти з таким же старим еміґрантом, п. К… Він запитав мене:

— Скажіть, пане інженере: як ви гадаєте, чи повернуть мені мені мої маєтки, коли б нам довелося вернутись до Батьківщини? Там же тепер усе комуністи, там усе спотворене, там же тепер без Бога, без совісти…

Ось як подекуди уявляє собі наш нарід навіть дехто зі своїх, а що ж уже казати про інших?

Наведені приклади ще й ще раз переконують мене в потребі розвіяти ті жахливі, невірні уяви, що їх ще й тепер можна чути в Европі про народи СССР та про український нарід зокрема.

Ні, там основна маса людей — це звичайні, хороші, чулі люди. Двадцятип'ятирічне панування червоних узурпаторів лише стомило до безміри, лише виснажило тих нещасних людей, душі ж народу це диявольське «сонце сталінської конституції» не випекло, не спотворило.

* * *

В перших днях жовтня в селі Стайки німецька комендатура розстріляла двох селян: дівчину років 22–х — комсомолку, яку було піймано, коли вона перерізувала дроти німецького польового телефону, — та ще одного місцевого селянина, Невідомського (ім'я його забув), — члена комуністичної партії, — за що саме — не знаю. Решта членів комуністичної партії — тамтешніх селян — продовжували спокійно жити в селі, їх ніхто не турбував, ніяких репресій до них не вживали.

За весь час перебування німецького війська в нашому та ближчих селах мені не доводилось чути про будь–які насильства та грабунки. За час боїв у серпні–вересні в нашому досить великому селі пропало лише четверо–п'ятеро курей. Був, правда, випадок, коли німецькі вояки взяли самочинно кабана в селянина Бурди. Хазяїнів біля хати не було — десь переховувались у кручах. Бурда пішов до німецького команданта скаржитись. За годину солдати принесли назад того кабана, вже заколотого і повернули хазяїнові. Інших випадків я не знаю. В інших місцевостях мені також не доводилось чути скарг на те, щоб німецькі вояки грабували або якось кривдили населення. Добре, чемне поводження німецького війська, як вояків, так і офіцерів, а також звільнення полонених українців, що так широко застосовували в першім періоді війни, зробили добре враження на місцеве населення та поглибили віру в те, що німецьке військо справді несе визволення від сталінської тиранії. Отже, відносини між населенням та німецьким військом зразу набрали доброзичливих, а то й дружніх форм. Німецький вояк був усюди бажаним гостем. На різних родинних святах та гулянках німецьких вояків гостили, як добрих друзів.

Пізніше, в 1942–43 роках, коли замість військових на селах з'явились «Штутцпунктляйтер'и»[130] та інші представники німецької цивільної влади, ці добрі відносини помітно погіршали. Але до цього я повернуся згодом.

На початку листопада я разом із родиною виїхав до Києва й на деякий час пірвав, таким чином, зв'язки з цією місцевістю.

Уже під'їжджаючи до Києва, за Витою–Литовською, ми догнали якусь високу обідрану людину, дико зарослу сивим волоссям. Ми минули вже цю постать, але, почувши своє ім'я, я здивовано обернувся й у тій брудній постаті впізнав нашого доброго приятеля, з яким до того ж років п'ять я був тісно пов'язаний роботою, — відомого в Києві інженера–гірника, п. К… Він розповів про свої пригоди. В Києві його та ще кілька десятків інженерів, між якими було немало визначних фахівців, держали на особливому обліку, хоч у тому же часі силу всіляких фахівців вивозили на схід. Наприкінці липня багатьох із тих інженерів викликано до військкомату та відряджено до війська. Група, до якої потрапив К…, складалася з 24 інженерів різних фахів, у тому числі вісім інженерів–будівників. Направлено їх десь до Черкас, де всіх призначено… конюхами–їздовими до військового кінного транспорту. Начальник транспорту — якийсь дурнуватий хлопчисько. Після довгих блукань то вперед, то назад увесь цей транспорт, коло 200 підвід, десь на північ від Кременчука потрапив до німецьких рук. Кілька чоловіків було забито, решту забрано в полон і виряджено на Правобережжя. Два–три тижні держали їх на якомусь зруйнованому тартаку під відкритим небом голодними, без одягу, без ковдр. Іноді давали по кілька сирих картоплин, іноді якусь невиразну юшку. Досить було глянути на п. К…, як правдивість його оповідання не викликала жадного сумніву. Нарешті десь наприкінці жовтня його та ще триста полонених звільнили з табору як місцевих людей, що зареєструвались, як українці — мешканці Правобережжя. Оце вже десятий день ішов він від Сміли до Києва додому, де в нього залишилась дружина з дітьми.

Це не єдиний випадок «доцільного» використання визначних фахівців. Уже тут, на еміґрації, в Мюнхені, я випадково зустрів гірничого інженера, п. Н. І. з яким я чотири роки разом викладав в інституті. В 1941 році йому було, здається, 46 років. Його з групою мешканців Києва, між якими було вісім інженерів, виряджено 25–30 кілометрів на північ від Києва, недалеко від Межигір'я, копати шанці. Працювали вони, як звичайні чорнороби–землекопи, і це в тому часі, коли по багатьох місцях та, зокрема, на побережжі Дніпра, де мені доводилось особисто спостерігати, будовою оборонних споруд кермували або рядові бійці, або якісь місцеві комсомольці без будь–якого технічного досвіду. Німці вже були під Києвом, і грюкіт гарматної стрілянини дуже непокоїв п. Н… та його товаришів, тим більше, що в Києві залишились безпорадні жінки та діти. Добратись до Києва чи, власне, до останньої зупинки київського трамваю в Пущі–Водиці (дачна місцевість за двадцять кілометрів від центру міста) не було жадної змоги: треба було пройти через чотири військові застави. П. Н… вирішив ужити найпростішого способу: використати совєтське безладдя. Опівдні він вишикував свою групу й на чолі її покрокував до першої застави. Там він сказав, що його з групою інженерів було виряджено кермувати роботами, що шанці зараз закінчують копати і що начальник ділянки наказав йому з'явитись на будівельний пункт на Куренівці (передмістя Києва), щоб одержати нове призначення. Він запевнив вартового сержанта, що дуже поспішає й просив не затримувати його. В такий спосіб добрались вони до трамваю, а там і до Києва, де й переховувались ще кілька тижнів до приходу німців.

Я не можу стверджувати, чи описані мною й тисячі подібних їм явищ є наслідком злочинного саботажу або, як це прийнято було визначати улюбленим там словом, «шкідництвом». Але, знаючи добре «сталінський стиль» роботи, я гадаю, що найбільше ймовірним буде пояснити такі явища безмежним совєтським безладдям.

Цей «сталінський стиль» проходив червоною ниткою по всіх ділянках роботи за мирних часів, як і особливо в час війни. Ось іще кілька характерних прикладів.

Про порядки, які існували на будівництвах оборонних споруд, у липні 1941 року розповідав мені мій знайомий п. Г…, економіст–фінансист. Його з групою киян, чоловік сто, було виряджено на «окопні» роботи до Ірпеня — 25 кілометрів на захід від Києва. Копали протитанкові споруди. Кермував роботою військовий, іноді приходив інженер. Якось копали вони протитанковий рів понад річкою. За три–чотири години прийшов інженер. Оглянувши роботу, він викликав військового–десятника, сказав, що рів має неналежні схили й звелів переробити все заново. Другого дня, коли роботу було вже майже закінчено, приїхав начальник ділянки, якийсь значний чин, — грузин. Розкричався, скільки в нього вистачило горла, легенів і «совєтської мотивованої термінології», та наказав зроблений рів засипати, а почати копати новий, відступивши п'ять кроків далі. На цій же ділянці, по дну неглибокої там річки, ставили дротяні загорожі. На ранок, коли прийшли на роботу, значна частина тих дротяних загорож, що мали перешкодити ворогові перехід через річку, плавала зверху зі своїми дротами — стовпці, виявилось, були короткі, отже, робітники забивали їх, аби трошки тримався; десятник, видно, того не догледів… Знову переробляти, відривати прибитий до стовпців дріт, змотувати його і т. д. Закінчили розбирати — виявилось, що довших стовпців немає, а сектор цей на другий день треба передавати війську!…

Цей же таки п. Г., що копав протитанкові рови на Ірпені, розповідав мені про свою «мобілізацію» . За кілька днів після повернення з робіт на Ірпені, було оголошено мобілізацію резерви старшого віку — до 50 років.

— Довелося йти, ніде дітися, — казав п. Г. — У військкоматі — «бедлам». А втім, лише третього дня в десятій годині ввечері наш ешелон, десь коло 300 людей, виряджено до Полтави, звичайно, пішим порядком. На дорогу нічого не було видано — правда, нам наказано було взяти з дому харчів на три дні. Ешелон повели через так званий міст «Євгенії Бош»,[131] що його побудовано на місці колишнього ланцюгового мосту. Під час переходу через міст налетіли німецькі літаки і скиненими бомбами та обстрілом вбили одного та поранили двох із нашої групи. На ранок ми добрались до станції Броварі. Харчового пункту та навіть гарячої води ні на станції, ні десь поблизу, не було, хоч тут щодня проходили десятки таких, як наш, ешелонів. Нам дали спочинути півтори години й погнали далі. До Полтави, якщо не помиляюсь, — 240 кілометрів, — ешелон ішов п'ятнадцять днів. Ніде за цих два тижні нас не годували, ніде не було наготовлено навіть гарячої води — йшли весь час жебраючи в місцевого населення та роблячи «нальоти» на колгоспні поля за картоплею й огірками. По дорозі наш ешелон потроху «танув», отже, до Полтави дійшло ледве що половина людей. Ми щоразу зустрічали таких же, як і наші, «одставших». Переважна більшість тих «одставших» рухалась не на схід, а… на захід. Між тими, що йшли на захід, немало попадалось шкільної молоді, а то й дітей із евакуйованих ремісничих та фабричних шкіл. В Полтаві нас «здано» на збірний пункт. Ніколи в своєму житті я не бачив нічого більш забрудженого, як цей збірний пункт: сміття, шкурки від огірків та всілякі відходи лежали суцільною масою. Великі зелені мухи шугали хмарами. Тут же, в цьому бруді, сиділи, лежали, їли, спали тисячі таких, як ми, людей. Але все це нікого не цікавило. Ні в першу світову війну, ні під час війни громадянської я не бачив такого безладдя. Взявши звільнення з двору, я пішов до місцевої санітарної управи, куди я ще зовсім недавно приїздив у службових справах до мого доброго знайомого, лікаря Я… Розповів йому про те, що бачив на збірному пункті…

— Та це ж злочин, та чи далеко ж до всяких захорувань та пошестей — там же десятки тисяч людей, — казав я.

П. Я… відповів, що він усе це бачив і знає, але безсилий щось зробити: «Всюди такий же розвал, просто розум відмовляється вірити, що це дійсність… І це — під час війни… Я з жахом думаю, до чого може привести нас це загальне безладдя…»

За два дні я помітив, що четверо з тих, що прибули зі мною, мобілізованих жидів було звільнено зі збірного пункту. За два наступні дні в такий же спосіб зникло ще чоловіка десять. Орієнтувавшись трохи, я також зважився. Пішов до якогось зі старших чинів військкомату і сказав, що я маю особливе доручення від «наркомздраву» Союзу та потребую звільнення.

— Ваш документ!

Я вийняв і показав документ «наркомздрава СССР». Він мовчки написав на моїй заяві: «Освободить. НН».

Другого дня я «працював» уже в місцевому відділі наркомздоров'я УССР, а за два дні одержав відрядження до Києва «для перевезення родини» і, нарешті, ще за один день я їхав до Києва. Не буду розповідати про те жахливе «їхав», але за два дні я був у Дарниці. Далі їхати не можна — все живе мусить іти до Києва пішки й саме через міст «Євгенії Бош». Перед входом на міст, по обох боках його, стоять НКВД–исти. Документик «для перевезення родини» — поганенький, але роздумувати вже ніколи. Зі мною їхав також із Полтави лікар К…, але мав ще гірший документ. На ходу він шепнув мені: «Беріть правого, я візьму лівого». Наблизились. «Документ!» Подаю. Дивиться, мовчить, тоді раптово: «П'шол!» Я повільно, не поспішаючи, рушив через міст. Через плече, не оглядаючись, бачу — мого попутника, лікаря К…, затримали. Я надав ходу…»

Ті НКВД–исти на мосту «Євгенії Бош» нагадали мені улюблену примовку мого покійного двоюрідного брата Трохима: «Пан кладе печать, а мужик дивиться — де б його почать». Я бачив сотні й тисячі таких, як шановний п. Г…, але, звичайно, без «документика». Вони, зрозуміло, не йшли на міст «Євгенії Бош», а всякими способами обходили цю «панську печать». Всі вони мандрували також десь від Полтави, Миргорода, але не битими шляхами, а манівцями. Через Дніпро їх перевозили вночі діди–рибалки або жалісливі молодиці:

— …Та де ж уже вас дівати — сідайте. Дак, кажете, від Полтави?… До Григорівки?… Та знаю, чому ж не знати — за царської війни нас ганяли туди… Чому ж не знати… Бачив і я світу, дітки…

І за якусь годину — ви на правому березі.

* * *

Після вересневих вибухів та пожеж центральна частина міста та, зокрема, вулиці Хрещатик, Прорізна, Фундуклеївська (Леніна) аж до Володимирської (Короленка) вулиці, Інститутська, Миколаївська (Карла Маркса), Лютеранська (Енгельса) — являли собою жахливі руїни.

З перших днів приходу німецького війська стихійно почалось переселення з підвалів (пивниць) та з передмість Києва до розкішних кімнат, які залишились по евакуйованих комуністах та жидах. Але скоро всю цю справу перебрала до своїх рук житлова управа міста. Всі такі помешкання взято на облік; меблі та інші речі звезено до спеціяльних сховищ і здано під відповідальність призначених керівників будинків. Все це майно зараховано до фонду «безгосподарного майна». Часто–густо до цих сховищ приїздили авта Ґестапо чи СД. Люди, які називали себе ґестапівцями, забирали найбільше цінне з цих речей, залишаючи написану на клаптику паперу «розписку». Іноді ці люди були німцями, іноді ці люди — в уніформі ґестапівців — розмовляли російською або українською мовою. Отже, все найбільш цінне зникло в такий спосіб. Звичайно, в тому розтаскуванні «безгосподарного майна» брали «посильну» участь і свої.

Пізніше майно це продавалось за ціни досить помірковані. Виручка йшла до каси Київської міської управи.

В Києві від тих оптимістичних сподіванок, про які мені довелося чути під час мого першого відвідування, мало що залишилось. Схоже було на те, що ілюзіям про український уряд та всяким надіям приходив кінець.

У вчинках німецького командування помітно було відсутність певности, зокрема щодо українського питання. Після оволодіння Правобережною Україною спочатку нібито довірливе, прихильне ставлення до українців потроху стало змінюватись. Особливо яскраво виявилось це в ставленні до військовополонених. Я вже відзначив, що полонених із місцевого (Правобережжя) населення — українців — звільняли часто–густо на першому ж збірному пункті, а так само і з таборів полонених. Спочатку досить було назвати себе українцем або прийти якійсь жінці й назвати когось із полонених своїм братом, чоловіком, батьком чи сином, як його зараз звільняли з табору полонених. Але далі стали чинити всякі утруднення, вимагаючи документів, приговору громади, рішення місцевої управи і т. ін. Понадававши «векслів» підсовєтським народам та населенню України, зокрема, в своїх авіялистівках у перших трьох місяцях війни, та оволодівши значною частиною України, гітлерівські проводирі «передумали»: дуже вже легкою показалась їм досягнена перемога. До того ж українське сонце, що ним так часто милувались німецькі офіцери та вояки на київській пляжі, та золоте руно української пшениці розпалили жадобу, і тому вони всілякими способами уникали платити по виданих «векслях». Істинно бо кажуть — апетит приходить із їдою.

Такою ж відсутністю певно визначеної лінії позначено й відносини гітлерівського керівництва з українськими політичними центрами на еміґрації. Але це не належить до моїх вражень із часів німецької окупації в Україні.

Сприятливий час, коли в Україні все, що було кращого між селянством, інтеліґенцією та робітниками, жадібно чекало, коли, зрештою, буде виконано обіцянки й дозволено організувати свою українську армію, коли уже можна буде стати самим проти ненависної червоної Москви, — цей сприятливий час було втрачено. Майже сорокамільйонове населення Великої України зневірилось, надії зів'яли.

Такою ж непевністю, нерішучістю позначено й ставлення до так званого Власівського руху; адже організована Власовим досить численна армія[132] здебільшого не була навіть озброєна. Нерішучість, вагання гітлерівських радників загубили й цю справу.

Такою ж нерішучістю і мінливістю характеризуються й багато інших заходів німецької окупаційної влади в Україні: земельне, скажемо, питання та інші.

Зміну у ставленні до українців можна спостерігати і в багатьох інших, дрібніших питаннях. Наприклад, за якийсь час після приходу німців до Києва видано розпорядження повернути мешканцям Києва української національности радіоприймачі, що їх свого часу була відібрала совєтська влада і які, власне, ще в перший день приходу німців населення самочинно розібрало зі склепів, де ці радіоприймачі переховувались. Мешканцям іншої національної приналежности, в тому числі й росіянам, заборонялось мати приймачі. Це викликало багато невдоволення. Мій приятель, лікар С. (нині вже покійний), — росіянин, який роками вірив і доводив, що лише за допомогою німців можна позбутись сталінського «раю», — дуже хвилювався:

— Чого вони хочуть від нас? Ми всі — громадяни України, ми всі — антикомуністи! — репетував він.

Але… за десять днів німецький комендант міста був видав інший наказ, яким пропонувалось усьому населенню, незалежно від національної приналежности, здати назад усі радіоприймачі та всякі радіодеталі — до радіолямп включно. Надалі тримати радіоприймачі було дозволено тільки так званим фольксдойчерам.

Треба сказати, що, крім людей справді німецького походження, до лав фольксдойчерів пробралось досить багато тих спритних людей, які за всяких умов, за всякого режиму вміють своєчасно й вигідно влаштуватись.

Здебільшого все це були людці, які непогано почували себе й за совєтської влади; між ними немало колишніх членів комуністичної партії та таких, що користувались довір'ям, — так званих совєтських активістів, коротше кажучи — представників того «нового соціялістичного суспільства», що їх так плекала та пишалась ними совєтська влада.

Причиною описаних вище змін у ставленні до місцевого українського населення безперечно було оп'яніння гітлерівської верхівки від успіхів.

У німців закрутилась голова від мільйонів полонених, від успіхів на фронтах; хоч успіхів тих було досягнуто в значній частині за рахунок цілковитого небажання підсовєтського населення та червоноармійців воювати, небажання захищати комісарів, колгоспи, небажання офірувати своє життя за «сталінську родіну» — мачуху й лише в меншій мірі ті успіхи можуть бути віднесені за рахунок безперечно непоганого німецького та бездарного совєтського командування.

На всяку диверсію совєтських аґентів — висаджування в повітря будинків, підпали, — німці відповідали масовими розстрілами населення: сто чоловік, двісті чоловік і т. д. Так, коли було підпалено відомий будинок Київської міської ради, де за часів большевиків містився обласний комітет Комуністичної партії, німці оточили суміжні з цим будинком вулиці, взяли підряд, хто перший попався до рук, двісті чоловік і розстріляли.

В листопаді почались перші масові арештування та розстріли серед української інтеліґенції.[133] Політичне життя, яке лише почало оживати, пішло в підпілля.

На громадському обрії випливали наверх маловідомі, малоавторитетні, випадкові люди, що часто–густо дбали лише про власне збагачення. Десятки тисяч комуністів більшої й меншої ранґи в містах і селах залишались на волі, спекулювали, проникали в органи самоврядування, в поліцію, в так зване «СД», Ґестапо, мстились на мирному населенні й назагал жили досить непогано.

Треба особливо підкреслити, що незважаючи на тваринну паніку, якою були охоплені керівні партійні верхи в перших місяцях війни, очевидно, за зарані виготовленим пляном на теренах України було залишено широко розгалужену сітку, яка складалась із перевірених комуністів та робітників НКВД. Багато тисяч комуністів більшої й меншої ранґи, що їх, за наказом окупаційної німецької влади, було зареєстровано в міських та районових управах, залишаючись на волі, пляново, систематично вели свою підривну роботу. Німці того не помічали й охоче використовували спритних московських аґентів.[134]

На чолі районових та сільських управ часто–густо стояли члени комуністичної партії. Це ж і щодо поліції. Досить сказати, що в такому великому місті, як Харків, з двадцяти районових бюрґермайстрів (місто було поділено на двадцять районів) — вісім були спеціяльними совєтськими аґентами, яких виявлено і знешкоджено значно пізніше. Численні спроби інформувати місцеве німецьке командування про підривну роботу прихованих комуністів, як правило, закінчувались трагічно: таких інформаторів або саджали до в'язниць або, найчастіше, розстрілювали. А комуністи, використовуючи тонко зіткану аґентурну сітку, яка охоплювала всі окупаційні організації в німецькому запіллі, провадили свою московсько–комуністичну політику.

Зима прийшла сувора, холодна. В містах хліба не було. Приділ хліба (лише в Києві) — сто грамів на день якоїсь суміші просяного борошна з лупинами — не давав можливости підтримувати життя. М'яса і товщу, звичайно, населення не одержувало; купувати ж на чорному ринку мали можливість лише спекулянти. Фольксдойчери одержували спеціяльний німецький приділ продуктів і почували себе краще. Починалось так зване «мішечництво», починалось масове вимирання інтеліґенції. «Визволителі» вдавали, що не помічають того.

Такий «пасивний» спосіб масового нищення населення та, зокрема, інтеліґенції набрав особливо жахливих форм У Харкові. Як відомо, взимку 1941–42 рр. населення Харкова не одержувало ні хліба, ні будь–яких інших харчових продуктів. Приватного довозу продуктів через особливий прифронтовий режим також не було. Вихід населення за межі міста було заборонено. Відомо також, що за системою постачання, яка існувала в Совєтському Союзі, запасів харчових продуктів у населення не було. Навіть у найкращих випадках — у людей найбільше вправних та передбачливих — таких запасів могло бути на тиждень–два. Перед відходом совєтських армій із міста населенню також нічого не було видано, хоч у тому ж часі величезні запаси харчових продуктів було знищено. Не бачити й не знати цього німці не могли. Отже, населення такого великого індустріяльного міста, як Харків, цілком свідомо, з одного боку — совєтське керівництво і з другого — німецька окупаційна влада, прирекли на голодне вимирання. Тільки найбільш вправні, здорові люди, наражаючись на тисячі небезпек, ризикували якось добитись до найближчих сіл, щоб випросити або виміняти якийсь пуд овочів чи кілька кілограмів хліба; але всі ці ближчі села скоро було «об'їджено» до цурки. Отже, вся маса населення, а особливо інтеліґенція та наукові робітники, як менше пристосовані до боротьби за життя, повільно вимирала. Значна частина людей мала опухлі обличчя, опухлі ноги, вкриті особливими «голодовими» виразками. Німецька влада це бачила й знала, але не вживала будь–яких запобіжних заходів, хоч до того й були всі можливості: зовсім недалеко, на захід від Харкова, після відходу совєтів залишились величезні запаси збіжжя. За цю жахливу зиму в Харкові вмерло, за «різними обчисленнями, від 40 до 60 тисяч людей.[135] Правда, в Харківській міській управі зареєстровано за цю зиму лише 30 тисяч таких померлих, але є поважні підстави припускати, що багато померлих залишилось незареєстрованими; так само не враховано тих, що померли в околицях Харкова та по дорогах під час втечі з міста. Померлих часто–густо не хоронили, а звозили й скидали до пивниць житлових будинків. Ці трупи почали вивозити й прикопувати та спалювати лише пізньої весни, коли через сморід стало неможливо рухатися містом.

В середині зими, коли померлих уже не оправлялись вивозити, коли щоденно почало вмирати по кількасот дітей, німецька комендатура нарешті «побачила» це лихо й дозволила населенню Харкова виходити за місто та перебиратись на захід від Харкова. Величезна лявіна людей, тих, що ще спроможні були рухатись, посунулась із міста на захід та південний захід. До краю обезсилені, голодні, опухлі люди заповнили всі шляхи в напрямках до Запоріжжя, Дніпропетровська, Полтави, Києва. Значна частина ішла з дітьми. Все це рухалось, утопаючи в глибокому снігу, навантажене рештками свого «совєтського добробуту» — поношеним одягом, простирадлами, старими черевиками, годинниками та іншим жалюгідним «добром», щоб десь проміняти це на якийсь кілограм хліба чи картоплі. Зима тоді була сніжна, холодна. Морози доходили до 30–35 ступнів нижче нуля. Багато тих, що рушили з міста, загинуло — замерзло в дорозі. Шляхи на захід від Харкова було рясно усіяно трупами цих утікачів з міста смерти. Проте цей милостивий дозвіл «утікати» з міста мало що поміг: значна частина населення, що найбільше терпіла від голоду, була до краю вже виснажена і, не маючи змоги використати цей дозвіл, залишалася в місті вмирати.

Добре використав цей дозвіл лише Кремль: з цією лявиною, під виглядом голодуючих харків'ян, було виряджено з прифронтової полоси кілька тисяч московських аґентів–комуністів, багатьох із яких «доставлено» зі сходу, з–за лінії фронту.

Значна частина цих «післанців» була добрана в східніх областях України та на Московщині. Отже, на Лівобережній та Правобережній Україні мало хто знав їх як комуністів та НКВД–истів. Багато з тих аґентів відносно непогано знали німецьку мову, що ще раз стверджує, що це все були спеціяльно підготовлені й дібрані люди. Прикриваючись ім'ям утікачів із Харкова, ця агентура розсипалась по Україні, видаючи себе за всіляких фахівців–безпартійних, що врятувались від совєтських переслідувань. Вони, як блощиці, поповзли в усі щілини органів місцевого самоврядування, поліції, ґестапо. Значну частину перекладчиків–дольметчерів при так званих ортскомендатурах та запільних військових організаціях складали саме ці аґенти. Це ж саме ці дольметчери, являючись часто–густо єдиними посередниками між місцевим населенням та представниками німецької влади, неправдивим, умисним перекручуванням інформацій та того, що говорилось, провокували розстріли багатьох тисяч людей, на яких німці могли б опертись у своїй боротьбі проти Сталіна. Мені розповідали про значну кількість випадків, коли таких дольметчерів було піймано, випадково звичайно, на явно провокаційних, неправдивих перекладаннях того, що говорилось. В тому ж часі ці дольметчери, беручи участь у значній більшості заходів німецької влади, були добре обізнані і являлись совєтськими шпигунами.

Як це не дивно, але факт, що Гітлер, автор відомого «Майн Кампф», готуючись до походу на схід, майже не мав своїх людей, які б володіли російською та українською мовами. Отже, у своїх зносинах із місцевим населенням німці мусіли майже цілком здаватись на місцевих дольметчерів.[136]

Робота совєтської аґентури в німецькому запіллі є одною з високоповчальних сторінок цієї війни і безперечно заслуговує докладнішого і ґрунтовного вивчення.

Совєтське керівництво, виявивши себе бездарними командирами в боях із німцями, в той же час виказало таки справді величезні здібності в галузях підпільного шпигунства та особливо всіляких провокацій, далеко залишивши позаду жорстокого, але простодушного «Міхеля».

Про цю жахливу харківську зиму мені розповідав у 1942 році в Києві інженер–механік Н…, п. К…, учитель С… та вже тут, в Німеччині, пані Л. та проф. Воронін, які разом зі своїми дітьми брали участь у тому, повному жаху, «великому ісході». Отже, правдивість описаних тут подій не викликає жадного сумніву.

На жаль, часто–густо я примушений обмежуватись лише схематичною реєстрацією основних моментів цієї чи іншої події.

— Вирвавшись із Харкова, — казав пан Воронін, — ми прожили майже рік у містечку, двадцять п'ять кілометрів на північний захід від Харкова. Під час відомого прориву німецьких позицій червоною армією взимку 1942–43 року, щоб не потрапити в руки червоних, не дивлячись на тяжкий стан здоров'я та суворі морози, я разом із дружиною та двома дітьми вирішив втікати на Київ. Не буду тут описувати вам цієї жахливої подорожі, яка тривала майже три тижні. Відмічу лише випадок, що нам його довелося спостерігати недалеко від Полтави (між Мерефою та Валками). Падав густий сніг. Дорога надзвичайно тяжка. Поперед нас час до часу чути було окремі постріли. Кожних двісті–триста метрів на дорозі лежали добиті полонені, ще не засипані снігом. За півтори години ми нагнали колону полонених червоноармійців — понад десяток тисяч душ, — яких вели на схід під охороною… місцевої поліції, що складалася з совєтських людей. Постать одного із цих провідників особливо врізалась мені в пам'ять. Був це товстючий велетень з обличчям деґенерата — тип, подібного якому можна знайти хіба в відомій ґалерії злочинців, що її подано в книжці «Сахалін», якщо не помиляюсь, Дорошкевича. Цей страхітливий гун на наших очах пристрелив кількох полонених, що не мали сили вже рухатись.

Коли колона слинилась одпочити, нам довелося минути її і пройти повз цього велетня–поліцая. У мене ще й тепер стигне кров у жилах, коли я пригадаю, як ми проходили повз цю звірячу постать, минаючи колону, решта ж були поліцаї. З кого саме складався цей загін поліцаїв–конвоїрів — не знаю, але більшість із них — це були здорові, рослі, одгодовані люди, здебільшого з такими ж деґенеративними обличчями. Вживали вони між собою мови російської.

* * *

Уже пізньої осени 1941 року полонених перестали відпускати додому. Ставлення до них різко погіршало. Їх тяжко били конвоїри прикладами на вулицях, на очах людей, за найменшу «провину». Ослаблих, знесилених тут же дострілювали. Якось на початку грудня, на набережній, недалеко від пристані, я особисто бачив, як німець–конвоїр застрелив до краю виснаженого полоненого за те, що цей відстав від колони кроків на десять…

Пізніше, під час перебування на Київщині та Чернігівщині, мені часто доводилось чути оповідання про масові вбивства полонених на маршах — під час провадження транспортів.

Вже тут, на еміґрації, я випадково познайомився з двома живими свідками одної з багатьох подібних трагічних подій, коли під час нічного переходу партії полонених від станції Пирогівка до Новгород–Сіверська, було вбито кілька сотень полонених.

Минулої зими на одному з'їзді української еміґрації в Авґсбурґу я познайомився з літнім поважним чоловіком, який впродовж всього свого життя працював народнім учителем на Чернігівщині. В 1943 році, при наближенні совєтських армій, він разом із своєю родиною з власної волі став «переміщеною особою».[137] В 1945 р. був насильно репатрійований і переданий французькою військовою владою до совєтського транспорту. В запломбованих вагонах — разом із кількома тисячами таких же, як сам, насильно репатрійованих[138] — перевезений на совєтську зону, звідки втік із невеличким гуртком щасливіших, і тепер знову з запалом юнака віддався своїй рідній стихії — вчити «переміщених» дітей… Прізвища його назвати не можу: на Чернігівщині в нього залишилось багато свояків та друзів і це може коштувати їм життя. Отже, назву його паном К… Цьому п. К… довелося бути свідком і, до певної міри, співучасником цієї жахливої події.

— Десь наприкінці січня 1942 року, — розповів мені п. К…., — на станцію Пирогівка було доставлено партію полонених червоноармійців коло 4.000 чоловік. Транспорт прибув на станцію Пирогівка ввечері, і зараз же полонених було направлено пішки до Новгород–Сіверська — за дванадцять кілометрів. Переважна частина полонених була дуже виснажена, було багато хворих, одяг нужденний. Вночі німецький комендант подзвонив бюрґермайстрові Новгород–Сіверська й наказав вислати дві автомашини та з десяток підвід, щоб «підібрати відсталих полонених». Панові К… довелося взяти участь у цій акції. Відсталих полонених по дорозі не було, зате була сила трупів: буквально на кожних десять–двадцять кроків то з одного, то з другого боку дороги лежали полонені трупами. Не менш як 95 відсотків із них мали стріляні рани. Таких «відсталих» було підібрано за день, приблизно на вісім кілометрів шляху, коло 300 трупів. Другу частину дороги з боку Пирогівки прибирали пирогівські селяни».

Кілька тижнів тому я їздив до Реґенсбурґа[139] до свого знайомого, теж чернігівця (треба сказати, що тут сила–силенна чернігівців), і там зустрівся з селянином, паном М…, мешканцем села Юхнове, що недалеко від станції Пирогівка. Кажуть люди: що в кого болить, той про те й говорить. Де тільки зустрінуться двоє–троє наших, так званих «переміщених осіб», зараз же зведуть розмову про Батьківщину. Після звичайних запитань про таборове життя, про перспективи переселення — «куди записують», «якого фаху й віку», «Венесуела», «Бельгія» і т. д. — якось самі собою, мимоволі, починаються спогади про Батьківщину, особливо коли ще зустрілися люди з одної місцевости, ба навіть одної области. Обов'язково згадається Дніпро, Десна і все те, до болю близьке, рідне, від чого лиха доля відірвала людей.

Отож розговорилися. Згадали Батьківщину. Згадали часи німецької окупації. Пан М… розповів мені саме про той випадок взимку 1942 року, про який мені оповідав учитель К… Сина пана М… було виряджено з підводою підбирати цих «відсталих» полонених. М… запевняв мене, що це не єдиний випадок, коли юхнівцям та пирогівцям доводилось підбирати отаких «відсталих».

Правда, я знаю кілька випадків і більш–менш людяного ставлення до полонених. Так, десь у листопаді 1941 року до Новгород–Сіверська було приведено партію — мабуть, п'ять тисяч — військовополонених.[140] Через відсутність підходящих приміщень полонених було розташовано біля берега Десни, а далі переведено до глибокого яру за містом, обнесеного по горбах колючим дротом. Надворі було вже досить холодно, а багато з полонених не мало плащів, про ковдри вже й мови немає; більшість з них мали лише легкі військові блюзи, були й босі. В тому яру — жадних будівель. Більш спритні й здорові повигрібали попід горбками нори в землі, решта містилась просто неба. Негоди, дощі, нічні та ранкові приморозки. За якийсь час командантом призначено якогось старенького капітана Шульца. Був це ветеран першої світової війни, мабуть, чоловік гуманний. Енерґійними його заходами в недалекому часі полонених було переведено і розміщено в колишньому Спасо–Преображенському манастирі, свого часу напівзнищеному большевиками. Впродовж січня 1942 року кількість полонених збільшилась до десяти тисяч. Капітан Шульц виділив хворих та сильно ослаблих полонених і, звільнивши з табору, передав під опіку міської управи. Напівзруйновані манастирські мешкання та сараї по можливості було утеплено. Він дозволив також міській управі випікати хліб власними засобами (міська хлібопекарня працювала на німецьку армію) і розподіляти між полоненими, щоб таким способом поліпшити їнхє харчування. Багато полонених було звільнено з табору як місцевих мешканців.[141] Він використовував найменшу нагоду, щоб звільнити полонених із табору. Досить було прийти якійсь жінці чи комусь іншому й назвати прізвище полоненого, як він, не вимагаючи документів, минаючи потрібні формальності, давав розпорядження звільнити з табору того чи іншого полоненого. На прохання окремих полонених, добре місцеве жіноцтво з'являлось до пана Шульца й просило звільнити «брата» чи «племінника» тощо. В такий спосіб багато сотень полонених українців, а також росіян, кавказців, монголів як «місцевих селян» було звільнено з полону.

Але таких командантів таборів було мало. Більшість же з них були суворі, жорстокі люди. За якийсь час капітан Шульц одержав нове призначення, прийшов інший командант, і оправа утримання полонених помітно погіршала.

В численних таборах, густо розкиданих у Правобережній Україні, полонених тримали здебільшого в неопалюваних дощаних сараях — голодних, голих, не дивлячись на великі морози, які доходили цієї зими до 25–36°. Полонені вимирали й замерзали десятками тисяч. В Білоцерківському таборі,[142] наприклад, де умови для полонених були особливо тяжкі, кожного ранку вивозили кілька автомашин, доверху навантажених померлими та замерзлими полоненими.

Люди це бачили. З блискавичною швидкістю дізнались про це й совєтські вояки по той бік фронту. Ставлення їх до «визволителя» різко змінилось. Це, безперечно, і стало одною з основних причин того зламу, що стався в переможному поході гітлерівських армій. Цей злам із безсоромним нахабством Кремль намагається приписати «геніяльному стратегові й вождеві» та «патріотичному підйомові (?) руського народу», який, мовляв, одностайно став на захист «соціялістичної родіни».

* * *

Цілком зрозуміло, що на розвитку східнього походу німецьких армій не могли не відбитись такі фактори, як, скажемо, американська допомога СССР[143] озброєнням (танки, літаки), одягом та іншим, віддалення німецьких армій від своїх вихідних баз, розтягнення комунікаційних ліній на тисячі кілометрів по незмірних східніх просторах. Коли до того врахувати відоме совєтське бездоріжжя, де дороги сучасного типу можна на пальцях перелічити, бідність залізничних шляхів, які до того ж потребували перешивки на европейську колію, та особливо навіть для СССР, сувору зиму 1941–42 року, то наростання труднощів по мірі просування на схід стануть зрозумілі. Мені багато разів доводилось бачити взимку 1942 року безпорадний стан, в який потрапляли великі транспортові автоколони, що на них лежав весь тягар постачання німецьким арміям, — снігові замети тоді були жахливі. Я бачив також влітку 1942 року на Лівобережжі, на піскових дорогах, — де взагалі звичайна автомашина не може пройти, — як десятки великих вантажних авт борсалися в тих пісках, і для того, щоб витягти їх із пісків, зганялося всіх волів і коней із довколішніх сіл.

Але при всьому тому не менш поважну ролю відіграло й те, що спротив совєтських армій, безперечно, посилився. І посилився саме тому, що з'явився отой «невідомий множник», про який казав Л. Толстой у своїй «Война й мир», і змінив «дух» війська, яке вже добре знало, і то не з гістеричної пропаґанди Кремля, а з гіркого досвіду, — яку саме «волю» несуть гітлерівські «визволителі». Червоноармійці знали, що чекає їх у німецькому полоні. Іншого виходу не було, й… люди, стиснувши зуби, пішли… бити німця.

Червоноармійці вже не йшли в полон десятками й сотнями тисяч, а тепер доводилось брати їх у полон лише після лютого спротиву, і то десятками, а то й одиницями.

Проте і ця грізна пересторога не протверезила «визволителя». Навпаки: політика гітлерівських посіпак саме тепер почала набирати виразно ворожого для населення «визволених» країн характеру. Істинно сказано, що коли Бог хоче когось покарати, то відбере в нього розум, — так сталось і з гітлерівськими окупантами.

Останні ілюзії, навіть у найбільш оптимістично настроєних, зникали одна по одній. Вже в 1942 році для багатьох було ясно, що гітлерівський похід на схід провалився й провалився саме внаслідок, висловлюючись делікатно, нерозважности німецької політики на «визволених» теренах.

* * *

Продукти, запрацьовані в Стайках і привезені з собою, вичерпувалися. Зайвої одежі або інших цінностей, які можна було б обміняти на харчові продукти, не було. Єдина цінність — це добре наше піяніно, в яке було вкладено всі наші заощадження за останні десять років; але, по–перше, жаль було припинити музичні вправи доньки, до того ж вона так любила своє піяніно; по–друге — ціна на такі речі була до смішного мала. Все, що я міг узяти за нього — це два–три пуди борошна та хіба ще пару кілограмів сала. Але це не розв'язувало проблеми. Правда, були в мене ще «цінності» — це облігації відомих совєтських масових (примусових) позик, тисяч, мабуть, на п'ять, але «цінності» ці не варті були того паперу, на якому їх надруковано. Поза всім цим — усе працездатне населення було зареєстроване в «Арбайтсамті» (біржа праці) і його притягали до примусових робіт у відбудові зруйнованих большевиками при відступі мостів через Дніпро, вантажних та інших робіт. Отже, треба було шукати якихось засобів до життя.

Група інженерів–силікатників з метою створити базу для прожиття бодай основних кадрів промисловости будівельних матеріялів, а також з метою збереження заводів від руйнування, — взяла в оренду у Київської міської управи та деяких районових управ десь коло десять цегельно–дахівних заводів, а також київські цементний та керамічний заводи. Я вступив до того Товариства і одержав призначення на директора Стайківської групи цегельно–дахівних заводів. Згодом мені були підпорядковані також халепський та ржищевський заводи.

У зв'язку з роботами у відбудові зруйнованого устаткування та, зокрема, силового господарства заводів я примушений був часто виїздити в різні, часом досить віддалені, райони як Правобережжя, так і Лівобережжя. Це давало мені можливість бути обізнаним із настроями переважно сільської людности.

До родини в Київ приїздив я лише час до часу. Тому я дуже мало обізнаний з громадсько–політичним життям Києва. Знаю лише, що все було досить добре притиснене кованим чоботом «визволителя».

Правда, під час тих приїздів мені доводилось чути багато всяких оповідань про життя в Києві, але, не маючи певности в правдивості цих оповідань, не буду їх переказувати.

Отже, спинюсь лише на окремих подіях та явищах, що їх мені самому довелось спостерігати.

В рядах німецької армії було немало еміґрантів з часів громадянської війни.[144] Були це переважно колишні старшини як російських білих армій, так і армії Української Народньої Республіки; були також колишні звичайні вояки цих армій; зустрічав я між ними й молодиків — це «еміґранти», які виросли, а то й народились на вигнанні, в чужих землях. Були вони, звичайно, в німецькій уніформі. Багато таких еміґрантів появилось навесні 1942 р., коли прибула відома німецька організація ТОДТ,[145] яка почала розбудовувати на Правобережжі та особливо на Лівобережжі шляхи, летовища тощо. Серед командного складу, інженерів, техніків, шоферів було багато таких еміґрантів, але здебільшого тут були представники російських білих армій, переважно з Юґославії.

Я пригадую, з яким довір'ям і сердечністю зустрічало таких еміґрантів населення, і особливо селянство. Навесні 1942 року я був свідком однієї з таких зустрічів у Білій Церкві. Був то армійський офіцер колишньої української армії, народжений в Переяславі. Його зразу оточив натовп. Теплі взаємні привітання. Люди розпитують, як жилося за кордоном, чи багато там наших людей, що вони роблять, але головна тема — це те, що найбільш болить людей: що діється в світі, що ж воно буде зрештою; чому так довго німці не дають дозволу на утворення українського уряду; чи скоро буде утворено українську армію, щоб, зрештою, самим оборонити кордони від большевицької навали. Смикають того офіцера з усіх боків за рукава:

— Та зайдіть, пане старшино, хліба–соли одвідати, не погордуйте.

— Та хоч на хвилиночку зайдіть — ось же й моя хата!.. З одним із таких еміґрантів–офіцерів, п. Нордманом, уродженцем Ліфляндії, я зустрічався досить часто. Років чотирнадцяти він разом із рештками розбитих большевиками білих армій потрапив до Японії. Його батька — полковника колишньої царської армії — в одному з останніх боїв із большевиками забито. З Японії п. Нордман перебрався до Юґославії, де й закінчив освіту. Працював він як представник якоїсь лондонської фірми в Юґославії. З початком війни з СССР:

— … слідуючи родинній традиції й заповітам покійного батька, — казав п. Нордман, — я вважав за свій святий обов'язок вступити в ряди армії, яка вела війну проти большевиків. Гітлерівський режим мені, та й багатьом із нас, не подобається, але він оголосив війну комуністам, і того досить, — мета в нас спільна. Знищимо комуністів, а там якось уріжемо й апетит Гітлера…

В одно з частих одвідувань моєї родини п. Нордман привів якось до нас німецького військового урядовця, який посідав значне становище в управлінні організації ТОДТ. Був це статечний німець, років тридцяти п'яти, відомий у Дрездені юрист, Н. П. Повного прізвища, на жаль, я не можу подати — він мав тоді в Дрездені свій будинок і невеличкий маєток у К…, на південь від Дрездена, отже, можливо, що він і тепер там перебуває, і моя відвертість може обійтись йому задорого. П. Н. П. — людина високоосвічена, широкого світогляду, послідовний ворог комунізму і не менший, мабуть, ворог гітлерівського націонал–соціялізму. За короткий час ми зійшлись досить близько й розмови вели цілком одверто. Він завжди гостро критикував верхівку, яка оточувала Гітлера, та яка, власне, і керувала державною політикою Німеччини.

Якось восени 1942 року до нас завітали п. Н. П. та п. Нордман. Я був саме під враженням мого останнього перебування на Васильківщині і розповів про дії різних цивільних «ляйтерів» на селах: про запроваджену систему побоїв, про ґумові палиці, про облави на людей та все це неґативне, що його мені довелось бачити на селах. Пан Н. П. відповів, що йому відомі ще гірші факти і що це його дуже хвилює.

— Представники нашої цивільної влади, — казав п. Н. П., — це здебільшого найгірші представники нації, всякий бездарний партійний непотріб. Наші партійці, як і ваші сталінські молодчики, — це ягідки з одного і того ж поля. Я уявляю собі, яке жахливе враження залишать після себе ці посіпаки у вашій країні та скільки горя принесе все це нам усім у майбутньому… Гірко це, але ми не сміємо далі дурити себе, — додав п. Н. П., — ми програли й цю війну. Жах огортає душу, коли я думаю про наслідки, які принесе ця поразка не тільки для Німеччини, а й для інших, у тому числі й для вашого народу. Ви уявіть собі лише, що станеться, коли Европа потрапить у руки східнього тирана, цього новітнього Чінґіз–хана. А спинити його ледве чи вдасться кому…

П. Нордман почав заперечувати й не погоджуватись з такими песимістичними висновками, але Н. П. обстоював, що війну вже програно й остаточний розгром — лише питання часу. Одну з основних причин поразки Н. П. бачив у тих уже непоправних помилках, що їх допустилися вищі керівники на окупованих землях як на Заході, так і особливо на Сході.

— Ми бачимо, до якої прірви веде нас зарозуміле гітлерівське оточення, але ми безсилі щось вдіяти… та, мабуть, уже й запізно… — закінчив п. Н. П.

П. Н. П. часто з жалем говорив, що ця ж зарозумілість німецької верхівки призвела до того, що відносини між союзними арміями та особливо з угорською, з одного боку, і німецькою — з другого, а також між офіцерами цих армій — далеко не щирі і часто не дружні. Часто, говорячи про угорських офіцерів, п. Н. П. називав їх «наші вірні союзники», наголошуючи слово «вірні». Під час неодноразових зустрічів із угорськими офіцерами я спостерігав майже завжди неприховану ворожість до німецького офіцерства та взагалі до всього німецького, а також до чужих для угорського народу цілей війни. Між німецькими та угорськими офіцерами часто відбувались сутички, для припинення та ліквідації яких, як мені розповідали, потрібне було втручання й арбітраж вищого військового командування.

* * *

Раніш я вже згадував, що за весь час боїв, аж до переходу Києва в німецькі руки, повітряних атак на місто не було. Правда, в перших днях війни скинено бомби на авіязавод у Грушках, за десять кілометрів від центру міста, та кілька бомб на завод «Большевик» — також за містом.[146] Були також — і досить часто — денні й нічні повітряні атаки на мости через Дніпро, але саме місто — його житлові квартали — не було бомбардовано. Я не припускаю думки, що це робилося з гуманітарних міркувань, наступна поведінка доводить саме протилежне. Найбільш імовірним є, що таку «милість» треба віднести на рахунок політичних міркувань. Проте населенню Києва так і не пощастило уникнути жаху повітряних бомбардувань, тільки не від ворожих німецьких літаків, а таки від своїх «сталінських соколів». Відмічу лише два значніші налети в першій половині травня 1942 року, коли на місто було скинено багато бомб без жадної системи, чи то пак — за цілком виразною системою — по найбільш заселених районах, де одвіку не було нічого військового. Одна невелика бомба потрапила в баню міського оперового театру, коли там ішла вистава. Бомба пробила баню і, не вибухнувши, пробила підлогу і попала в підвальне приміщення. Уламками склепіння вбито двох військових німців, одного поранено. В безпосередній близькості біля оперового театру вибухло ще дві бомби. Отже, цілком ясно, що цей самий «сталінський сокіл» мав своєю ціллю саме міський театр.

Особливо значну атаку було проведено на початку липня. Я саме був тоді в Києві і сам міг спостерігати цей злочинний налет: бомбардовано було найбільш залюднені райони міста. Ескадрилі йшли одна за одною з невеличкими інтервалами і буквально заливали місто дощем бомб до найбільших включно. Населення з жахом металось від будинку до будинку. Треба сказати, що добрих бомбосховищ у місті зовсім не було, якщо не числити кількох, які було виготовлено для «вищих чинів» уряду та НКВД, але вони, звичайно, були зайняті німцями. Населення ховалось, де прийдеться. Правда, бомбардуванню підпали й деякі «військові» об'єкти, а саме: угорський військовий лазарет, розташований у величезному будинку поруч із лікарнею–шпиталем колишньої Маріїнської Общини Червоного Хреста. Але й цей ганебний замір удався лише частково. Ні в угорський шпиталь, ні в шпиталь Червоного Хреста не влучила ні одна бомба, і всі поранені та хворі, що там перебували, залишились цілі. Зате навколо того «військового об'єкту» знесено з землі багато будинків, переповнених виключно мирним населенням. Увесь цей район по вулиці Саксаганського (колишня Маріїнсько–Благовіщенська) та далеко вгору по Паньківській та інших суміжних вулицях дуже потерпів. Другого дня після того бандитського наскоку я бачив авта, переповнені трупами побитих, з відірваними ногами, руками, дитячими голівками та тулубцями. Щоправда, то ж війна, то ж, бачите, «військовий об'єкт». Я цілком здаю собі справу, я розумію жорстокі закони війни, але такий, безперечно, непотрібний навіть для цієї війни, безславний злочин «славних сталінських соколів» не має собі виправдання.

* * *

Релігійне життя в Києві відродилось негайно ж після вступу німецького війська до міста. Впродовж короткого часу було відновлено відправи служби Божої в малій церкві Святої Софії, в Троїцькій церкві на Васильківській, Ільїнській — на Подолі та ще в небагатьох інших церквах, які ще подекуди залишились у Києві, колись так багатому на церкви та старовинні величні манастирі. Славнозвісні Михайлівський, Братський та багато інших старовинних манастирів та церков, як, скажемо, Десятинна та інші, були, як відомо, варварськи висаджені в повітря. В 1943 році почато роботи над відбудовою відомого Володимирського собору, який совєтська влада перетворила на музей. Посвячення та відкриття собору мало відбутися 20 вересня 1943 року, але не відбулось — у зв'язку з відходом німецького війська з Києва.

Про стихійне відновлення релігійного життя мені доводилось чути всюди. За два–три тижні після приходу німців у переважній кількості сіл і міст було відновлено службу Божу, звичайно, в якихось випадкових будівлях, адже всі церкви, за самим хіба малим виключенням, свого часу большевики або зовсім знищили, або перебудували на колгоспні управи або так звані «сільбуди», чи просто обернули на зсипища збіжжя та овочів.

В Новгород–Сіверську, наприклад, було відновлено міський собор, будований ще за гетьмана Мазепи; собор цей чудом зберігся від цілковитої руйнації в часах большевицького панування й перебував у жалюгідному стані. Після того, як розташований німецьким командуванням у Спасо–Преображенському манастирі табір військовополонених було ліквідовано, заходами міського населення і довколішнього селянства приступлено до його реставрації. Манастир, що містився недалеко від Новгород–Сіверська, свого часу проголосили большевики як «музей». На час приходу німців він був уже в напівзруйнованому стані. Добра розпись храму була замащена вапном та фарбою. Свою назву «музей» він виправдував хіба тим, що в ньому за большевиків зберігались такі справді музейні для населення України речі, як картопля та збіжжя… В зв'язку з великими руйнаціями, відбудову манастиря не було закінчено до відходу німців восени 1943 року.

Дуже відчувалась нестача священиків, особливо на селах. Церкви було відкрито в більшості сіл Чернігівщини, але служба Божа відбувалась у багатьох селах лише раз на два–три тижні. Щоправда, в Чернігові було вжито паліятивних заходів — висвячено багато колишніх дияконів та навіть дяків, — та все ж це замало зменшило потребу. Такі ж приблизно відомості я маю про Козелецький, Ніжинський, Комарівський райони. Те ж саме відбувалось на Дніпропетровщині, на Київщині, в районах, де мені доводилось спостерігати.

Влітку 1942 року мене одвідав мій старий знайомий з полювання й земляк, п. С…, який учителював на Коростенщині та в 1941 році жив у селі Н. (біля Коростеня). Він, пригадую, скаржився, що їм так і не довелося відновити навчання в сільських школах району взимку 1941–42 року. Але релігійне життя було розквітло. Зараз же по приході німців було відкрито церкви в переважній кількості сіл. Було відкрито церкву й у Чоповичах, в будинку колишньої жидівської синаґоґи, — місцева церква згоріла ще за большевиків. Влітку 1942 року, розповідав він, закладено будування нової церкви. Як мені довелося чути пізніше, церкву цю було закінчено і влітку 1943 року висвячено.

Відновлення навчання в школах ішло менш успішно. Основна перешкода — відсутність палива. Взимку 1941–42 року навчання майже ніде не відбувалось. Початкові та середні школи відновили навчання влітку 1942 року. Весною було відновлено навчання в Київському Медичному Інституті, причому навчання організоване відносно добре. Було вжито заходів до відкриття Київського Політехнічного Інституту, призначено директора інституту, професорів, зареєстровано коло п'ятисот студентів, але внаслідок постійних зволікань німецької влади, а далі внаслідок набору студентів на роботи до Німеччини навчання в інституті так і не було поновлено.

На Київщині та Чернігівщині в більшості сільських та міських початкових і середніх шкіл навчання було поновлено. Користувались, звичайно, підручниками совєтського видання, позамазувавши чорнилом «вождів» та повикреслювавши хвалебні їм пісні. Всюди було запроваджено навчання Закону Божого. Викладали священики, але в багатьох школах також і вчителі (уявляю долю тих сердешних учителів, коли вернувся Сталін зі «своїм у доску» патріярхом…).

Відновлення навчання в нижчих та середніх школах відбувалось виключно зусиллями місцевого самоврядування. Окупаційна влада нічим не допомагала, але й не перешкоджала. Що ж до вищих, особливо технічних шкіл, то всякі спроби поновити навчання в них завжди натрапляли на якісь «перешкоди», завжди зустрічали хоч і приховане, але виразно вороже ставлення. Відповідні керівники Київського генерал–комісаріяту на всякі домагання про відкриття вищих шкіл, покликаючись на несприятливі умови», настирливо радили звернути основну увагу не на вищі технічні, а на нижчі — ремісничі ніколи.

* * *

Зрештою, щодо співпраці з німцями. Так, співпраця з німцями була, і то не з боку окремих осіб, але з боку переважної більшости найширших кіл населення. На цю співпрацю з цілковитою щирістю, особливо в першім році окупації, ішла інтеліґенція, так само робітники та селяни. В цих перших часах більшість населення вірила в можливість доброго співжиття з дружньою сусідньою Німеччиною. Значна частина населення, навіть людей, які прихильно ставились до совєтської влади, «співпрацювали», щоб якось підтримати животіння своєї родини, щоб врятувати своїх дітей від голодної смерти. Додам ще, що все населення, за розпорядженням окупаційної влади, було зареєстроване в Арбайтсамтах і мусіло працювати. Співпраця ця полягала в основному у відбудові господарства країни. На «співпрацю» також охоче йшли комуністи, яких і в містах, і на селах було багато. Але певна частина комуністів, залишаючись вірними Сталінові, ішла на цю «співпрацю» з своєю прихованою метою. Мушу побіжно сказати, що німці в значній частині випадків виявили повне невміння щодо підбирання потрібних їм людей.

Багато людей із теперішньої, другої масової еміґрації зі Сходу, які були свідками, а часто й активними учасниками того, що діялось у СССР, та, зокрема, в Україні в 1941 році, та особливо з тих, які засипали німецькі танки квітами під час вступу їх до міст Західньої та Східньої України, тепер вважають за «хороший тон» соромливо замовчувати оті симпатії чи, як би його краще назвати, оту тягу до ворожої німецької армії. Робиться це, очевидно, для того, щоб прибрати «льояльного», доброго вигляду в очах переможців–альянтів. Правда, більшість населення потім, у 1942–43 роках, роздивившись ближче, пізнавши гірким досвідом справжню природу того «визволителя», змінила своє ставлення до нього. Але ці настрої та тяга до ворога, в якому тоді бачили лише ворога комунізму, були, і того не треба ховати.

Надміру «льояльні» особи намагаються заперечувати наявність доброго ставлення населення окупованих земель до німецької армії. Вони твердять (це мені доводилось кілька разів чути тут, на еміґрації), що ті квіти, якими населення осипало німецьких ворогів у Києві та й багатьох інших містах і селах України, та «хліб–сіль», що нею зустрічали німецьких командирів, — це все дурниці, це робили лише запеклі контрреволюціонери, залишки недорізаної большевиками старої царської буржуазії, що якимсь щастям ще уціліла, а що населення в цілому й робітники зокрема вороже наставлені проти окупантів. Для цих людей я хочу навести один із багатьох тисяч фактів, що свідчать діяметрально протилежне.

Загальновідомо, що, скажемо, так потрібну німцям цукрову промисловість України було відновлено з дивовижною швидкістю. Також, гадаю, відомо всім, що большевики, залишаючи Україну, приклали багато зусиль, щоб нищити поруч із іншими промисловими закладами і цукрові заводи, адже й вони добре розуміли значення цих заводів для Німеччини. І все ж таки, не дивлячись на ці величезні руйнування, які було заподіяно тим заводам большевиками, впродовж дивовижно короткого часу із 152 цукроварень поновило роботу й працювало повним темпом.

Люди кажуть: «Силою копати криницю — води не пити». Заперечувати глибоку життєву правдивість цієї народньої приказки ледве чи стане хто. Коли б не дружня, співчутлива, віддана робота місцевих робітників, своїми силами та примусом німці ніколи не відбудували б так скоро й третини цих заводів. Німці мало що приклали своїх сил до відбудови цукроварень,[147] та вони й не мали до того ні можливости, ні часу — це зробили робітники та службовці цих заводів. Вони заздалегідь, коли большевики заводи нищили, значну частину машинового обладнання та найважливіші частини заводських машин «приховали»… в криницях, у ставках, десь поміж непотрібним брухтом, позакопували ящики з важливішими запасними частинами машин, як це було, наприклад, на Піївському та Став'янському заводах. Німцям і довіку не спало б на думку десь шукати ті частини, а привезти нові вони не мали змоги, та й це потребувало часу. Не одгримів ще гуркіт боїв, і як тільки з'явились німці, робітники та службовці заводів, повилазивши з усяких дір, де вони переховувались від большевиків як дезертири, заходилися біля відбудови своїх заводів. Німецькі комісари тільки дивилися — звідки воно все це береться. Багато заводів поновило роботу вже у виробничому сезоні 1941–42 р.

Приблизно так само відбувалась відбудова інших промислових закладів, зокрема — відновлення виробництва деяких сільськогосподарських машин та предметів широкого вжитку.

Проте я не збираюсь тут описувати, як відновлювалась промисловість під час окупації, — справу цю я мало знаю в її подробицях. На відбудові цукроварень я спинився лише тому, що з цією промисловістю я був більш–менш обізнаний, та що тут особливо яскраво виявилась «самодіяльність» робітників — «безпартійних большевиків».

Переважну частину промислових закладів було підпорядковано міським та районовим управам. Частину було здано в оренду фаховим товариствам. Так, наприклад, на Київщині, як я вже згадував, більш десятка заводів будівельних матеріялів (цегельні, керамічні, цементові заводи) було здано новоутвореному акційному Товариству Інженерів у довготермінову оренду на десять років. І тут, як і в цукровій промисловості, відбудова відбулась без найменшої участи німців, лише завдяки самодіяльності робітників заводів. Більшість із цих заводів уже в 1942 році працювала цілком нормально.

* * *

В 1942–43 роках я перебував здебільшого поза Києвом, переважно на селах. Отже, я мав нагоду спостерігати життя селянства. На селах жило досить багато колишніх військовополонених. Крім своїх — місцевих, немало було й українців із східніх прифронтових областей, де колишнім полоненим не завжди безпечно було з'являтись — полонених, які походили з областей на схід від Дніпра, з полону не звільняли. Було також немало й росіян, сибіряків, кавказців та інших, які, використавши довірливість німців та словацьких вояків, що часто провадили транспорти полонених, зареєструвались як мешканці правобережних областей. Не менше було й колишніх дезертирів червоної армії та таких, що їм пощастило втекти з полону. Всі вони, здобувши якісь посвідки в місцевої сільської влади, видавали себе за київців, волиняків тощо. Отже, таких колишніх полонених та дезертирів можна було бачити майже в кожному селі Правобережної України. Працювали вони то робітниками в «московок», чоловіків яких забрали большевики до війська, то у старих селян, сини яких були у війську, та досить часто — ремісниками. Між іншим, усіх таких, немісцевих колишніх полонених, в 1942 році було зареєстровано в районових управах. Коли почалось вербування робітників, багато з цих полонених із першими транспортами вивезено до Німеччини.

Колишні сільські партійні та так звані «активісти» жили тут же, в своїх селах, і жили непогано: гнали самогон (горілку), пили той самогон, заїдаючи м'ясом, і то більше свининою. Їх також немало було вивезено до Німеччини з першими транспортами робітників.

Колишні «розкуркулені», втікачі з заслання, яких, між іншим, досить багато поневірялось у роках 1937–41, особливо в індустріяльних районах, зокрема на Донбасі, з фальшивими пашпортами, — люди, які свого часу повтікали з сіл, спасаючись від політичних переслідувань, діти розкуркулених та інших репресованих, — тисячами повертались до своїх сіл. За розпорядженням німецької влади, всім їм поверталось конфісковане у них совєтською владою майно: хати, будівлі, присадибні городи, садки, а також наділялась земля.

В питаннях землекористування та способів обробки землі — будь–якої певної системи запроваджено не було.[148] Не тільки в окремих областях, а навіть в окремих районах та селах ті питання розв'язувано по іншому. В Прилуцькому районі, наприклад, існувало напівколгоспне господарювання — селянам було виділено по одному гектару землі в полі для індивідуального користування. Більше вправні з селян управлялись одержати по два, а то й три такі наділи. Поруч із тим існував колгосп. З цих індивідуальних господарств селяни податків не платили, зате весь урожай пшениці та жита з колгоспного лану здавався окупаційній владі. Просо, гречка та інша ярина з колгоспного лану залишалися в громаді для сплати за трудодні. Так само на Дніпропетровщині (Микольське, Військове та інші) селянам було наділено по півгектара для індивідуального користування. Решта землі належала до колгоспу. Податок було встановлено в розмірі трьох центнерів із гектара. В Комарівському й Ніжинському районах Чернігівщини в значній частині сіл землю було передано на «власність» селянам. Численний штат землемірів нарізував індивідуальні ділянки й передавав на постійне користування селянам. Кожному господарству наділяли чотири–п'ять гектарів польової землі та доповнювали город до одного гектара. Поза тим було утворено резерву наділів для тих, що повернуться після війни. В цих районах податок було встановлено також у розмірі трьох центнерів із гектара. Таку ж передачу землі на власніть провадили і в деяких районах Дніпропетровщини (Башмачка, Канцерополь та ін.) та подекуди на Київщині.

В інших районах обробку польової землі, як пояснювали місцеві крайсляндвірти, тимчасово, у зв'язку з нестачею тяглової сили та реманенту, провадили на колгоспних засадах, також оплату за роботу селяни одержували за відроблені трудодні.

В багатьох районах Київщини було запроваджено спільну обробку польової землі. Потрібну частину насіння вносив кожний господар. Розподіл урожаю провадився на корню, отже, врожай збирав уже кожний окремий господар осібно.

Запроваджені окупаційною владою податки натурою — збіжжя, м'ясо, молоко, яйця та інше, — як рівняти до всяких прямих і затушкованих податків за совєтських часів, були менші.

Основна маса селянства жила в 1942–43 роках, особливо, коли врахувати воєнний час, відносно добре, та, безперечно, незмірне краще, ніж за часів совєтської влади. Переважна частина селян хліба мала досить,[149] овочів також; з товщами було гірше, але вже з осени 1942 року багато селян угодувало кабанів, і сало в селян було; м'яса й риби також не бракувало. Солоної риби було важко дістати, але я часто бачив у селян–наддніпрянців бочки «оселедців»: селяни ловили сітками дрібненьку річкову рибу й особливим способом засолювали їх. Майже в кожному дворі були свині, багато селян мали корови, з'явились вівці. Птиці також мали досить — цю частину господарства большевики не справились зруйнувати, і великі колгоспні пташині ферми потрапили до селянських рук.[150] Так звану самогонку — горілку — «гнали» майже в кожній третій, а вже певно — в четвертій хаті. Недаром на Київщині та Дніпропетровщині часто доводилось чути від селян, що, мовляв, за два роки німецької окупації селяни випили горілки та з'їли сала й курятини більше, ніж за двадцять п'ять років совєтського панування. І це нехай не дивує читача: навіть там, де система польового господарства мала колгоспні форми, селяни одержували за свою працю в два–три рази більше, ніж за совєтської влади. На Чернігівщині, наприклад, та, зокрема, на Новгород–Сіверщині в 1941–42 роках селяни одержували по три–чотири кілограми за трудодень, тоді як за ввесь час совєтсько–колгоспного життя оплата трудодня в цих місцях майже ніколи не перевищувала 500–700 грамів за трудодень. Це ж саме треба сказати й щодо значної частини Київщини, зокрема — придніпрянських сіл.

Люди, позбувшись колгоспного ярма, рвалися до своєї роботи. Треба було бачити, з якою любов'ю, з якою побожністю вони поралися біля своєї землі, з якою врочистістю виїздив хазяїн у поле сіяти свою пшеницю, з якою веселою заклопотаністю селяни поспішали в поле, десь за дві години до світанку, щоб до сонця зв'язати гречку; треба було бачити, як дбайливо було впорано городи та наділені для індивідуального користування ділянки польової землі, щоб зрозуміти, як остогидло бідним селянам колгоспне ярмо, оте «колгоспне щасливе життя», про яке українське селянство склало відому пісеньку:

«… ні корови, ні свині, Тільки Сталін на стіні…»

Поля, що їх обробку провадили спільно, також було впорано з давно вже невиданою дбайливістю: адже люди знали що все, що там уродить, — то їхнє. Так само було добре оброблено «колгоспні» поля — люди знали, що з того «колгоспу» буде сплачено окупаційній владі твердо визначену частину–податок, решта ж належить їм — господарям, і що більша буде тая решта, то більше буде в них у засіках. І тому робота, як кажуть, горіла в руках. Сільськогосподарський реманент, як відомо, було в більшості знищено при відступі совєтських армій, але вже в 1942 році реманент у переважній частині селян був — щоправда, примітивно зроблений сільськими ковалями та колишніми полоненими з глибинних областей Совєтського Союзу, між якими було багато всіляких фахівців–робітників. Отже, були плуги, борони, рала, культиватори, вози та інше.

За два роки окупації зовнішній вигляд селянства в його масі змінився на краще як щодо здоров'я, так і до одягу. Величезні маси «мішечників», себто мешканців міста, шукаючи хліба, сала, птиці, меду та інших засобів харчування, несли з собою одяг, взуття, годинники і т. д. Несли міняти свої злиденні рештки, але несли й речі, здобуті в жидівських та залишених комуністами помешканнях у перших днях після вступу німців.

Коли дивитися на цей буйний розквіт селянського добробуту після колгоспної неволі, само собою напрошується порівняння з часами так званого НЕП–у[151].[152]

І тоді, нісля проголошення НЕП–у, з блискавичною швидкістю, за два–три роки, розквітла країна, і тоді поля забуяли пшеницями, а базари ламались від усякого добра. Звичайно, на цей раз масштаб того відродження був менший — війна, окупація не могли не відбитись на всьому житті, але загальна картина та ж: селянство з таким же захопленням заходилось будувати своє власне господарство.

Проте було б помилкою узагальнювати такий стан. Подекуди в окремих районах і податкова практика, і загальне ставлення до селянства були далеко гірші; це особливо відноситься до районів, де діяли совєтські партизанські загони. Взагалі треба сказати, що певної усталеної політики щодо сільського господарства та селянства не було. Часто такий чи інший режим у певних районах визначався моральними якостями чи адміністративними здібностями Ґебітскомісара чи Крайсляндвірта.[153]

Споживча кооперація майже всюди відновила роботу на своїй старій базі. Принаймні мені не доводилось чути про збирання нових паїв.

Багато було відкрито товариських млинів, олійниць, молочарень, злучних та машиново–прокатних пунктів. Заводських бугаїв та молотарки для деяких пунктів було привезено з Німеччини. Поруч із громадськими з'явилось не менше дрібних приватних підприємств, переважно для переробки сільськогосподарських продуктів.

Наявність безперечного поліпшення селянського добробуту та буйного розквіту приватної ініціятиви в усіх ділянках життя в часах окупації стверджують люди з усіх земель України, навіть із Харківщини, яка, як відомо, майже весь час залишалася в прифронтовій полосі і де, цілком зрозуміло, можливості налагодження життя були особливо тяжкі.

Все це в цілому ще довго підтримувало на селах віру в можливість кращого життя. Тут ще довго вірили в ті листівки, що в липні–серпні 1941 року розкидали німецькі літаки, в яких населення закликалось всіляко пособляти німецькому війську в його боротьбі проти комуністів та обіцялося знищити колгоспи, передати землю у власність селянам, утворити незалежну від Совєтського Союзу Українську Державу та інше. Чи були такі листівки, я не знаю. Проте народ вірив в існування цих листівок.

Якщо в Києві та й по інших містах «протверезіння» почалося вже з кінця 1941 року, то на селах ще довго не згасала віра в те, що ось прийде український уряд, збере людей до гурту, зорганізує й «поведе», щоб самим захистити свою землю від повороту червоних окупантів, які принесли стільки горя і сліз.

— Та де ж це наші проводирі, хто очолить нас, хто поведе нас, щоб своїми грудьми оборонити наші кордони? — розпачливо питав мене восени 1942 року в Білій Церкві один вдумливий, розумний колишній бриґадир колгоспу.

Такі запити мені часто доводилось чути від селян. Іноді до таких запитів ще додавали:

— … бо цей «визволитель» (Гітлер) про себе дбає, про нас же й гадки не має…

Або як казав якось один селянин у Смілі, на Черкащині:

— Де ви бачили, чоловіче, щоб із собачого хвоста та був добрий борщ? Ні, цей німецький «визволитель» на один копил із Сталіним шитий…

Але… час ішов, проводирі не приходили, а німецький «визволитель» усе крутіше та крутіше завертав не туди, куди люди хотіли. Колгоспи, що від самої згадки про них жахались селяни, хоч і в трохи зміненій формі, було відновлено в багатьох районах. Справа з обіцяною Гітлером передачею землі в «повну власність» селянству посувалась дуже повільно, і це особливо непокоїло селян.

За «крайсляндвіртами» з'явились на селах так звані «штуцпунктляйтери», які почали виганяти селян на роботу в поле навіть у великі свята. Подекуди почались «мордобої». Били селян, били й аґрономів. Били, як мені доводилось чути, і лікарів та професорів.

В 1942 році в суміжних — Кагарлицькому, Германівському та Васильківському районах — було переведено багато арештувань серед української інтеліґенції та визначніших селян. Багато з цих заарештованих було розстріляно. Одержати докладніші інформації про ці арешти мені не пощастило. Знаю тільки, що арешти ті були часткою кампанії «знешкодження» найбільш національно свідомих українських кіл, кампанії, яку в 1942 році системно провадила німецька окупаційна влада.

Влітку 1942 року почалось вербування людей для роботи в Німеччині.[154]

Спочатку брали лише молодь, а далі — й старших людей. Вербування відбувалось як у містах, так і на селах. На кожний район визначалось певний ліміт, який розподілявся на окремі села. В багатьох районах керівники місцевої влади — приховані совєтські аґенти — виряджали на роботи виключно дітей колишніх репресованих та тих, хто виявив себе українським патріотом. Визначених на роботи до Німеччини везли до районової управи і після медичного огляду під охороною відправляли на залізничі отанції. Про добровільне зголошення на роботи до Німеччини я не чув. Правда, я знаю кілька випадків у Києві, коли матері «добровільно» погоджувались їхати зі своїми дітьми, яких насильно забирали до Німеччини. Вербування на роботи не припинялось. Весь час набирались та вивозились до Німеччини все нові та нові транспорти. Було багато випадків, особливо в 1943 році, коли на селах улаштовувались облави. Загони поліції вночі оточували окремі кутки села й забирали сонних із хати. Такі ж облави влаштовувано в полях на женців під час роботи. Полювали, як на хижого звіря, — людей ловили і, не даючи зайти додому, везли на залізничний вокзал, а звідти — до Німеччини, часто в запломбованих вагонах. Таким же підступним способом було забрано значну частину студентів Київського Медичного Інституту. Студентів закликано «для перереєстрації» та обміну студентських посвідок. Коли ж молодь зібралась, помешкання було оточене і всіх їх відведено на Львівську вулицю, де містився пункт для відправки людей до Німеччини. Багато завербованих утікало по дорозі, їх ловили і знов під охороною надсилали до Німеччини.

Навесні 1943 року переважну більшість промислових підприємств, у тім числі й заводи будівельних матеріялів, окупаційне командування передало під зверхність господарчого відділу СС. Умови оренди, звичайно, зломано. На Стайківських заводах з'явився німецький комісар, якийсь польсько–німецький ублюдок на прізвище Піановський. Він впровадив примусове притягнення робітників для роботи на заводах, використовуючи для того селян околішніх сіл. Цей ублюдок дуже знущався над робітниками заводів та селянами. Його ґумова палиця та важкий кулак уславились на цілу околицю.

Взимку 1942–43 року вже й на селах майже не було людей, які ще вірили б у визвольну місію німецьких окупантів. Піднесений настрій 1941–42 років змінило тяжке, гнітюче розчарування.[155]

На селах майже всюди вже знали, що в лісових багнистих районах України, на Поліссі та Волині, скупчуються сили українських повстанців, що вони ведуть безнастанну партизанську боротьбу проти німецьких окупаційних військ та готуються до боротьби проти червоних московських окупантів, повернення котрих на Україну було лише питанням часу. В багатьох селах з'явились «зв'язкові», які давали потрібні вказівки тим, хто хотів потрапити «в ліс» — до партизанів. Все частіше й частіше зникала молодь, колишні військовополонені, а то й старші люди, прямуючи на захід, до Волинських лісів, — до отамана Бульби.[156]

Проте на Ліво— та Правобережній Україні партизанщини не було чути.[157]

Всі оті совєтські оповідання про колгоспниць — партизанських ватажків, які, мовляв, боронили «соціялістичну батьківщину» — просто висмоктано з пальця. Правда, в північно–східній частині України, на Чернігівщині, в районі хутора Михайлівського, Шостки, Носівки та в інших лісистих районах (Козелець, Козари, Мрин) були партизани, але це були окремі реґулярні військові розділи, що залишилися в лісах після розгрому совєтських армій в 1941 році. Совєтські партизани часом контролювали цілі райони та переводили там мобілізації місцевого населення. Коли хто з таких мобілізованих утікав, вони з'являлися вночі в село й вирізували всю його родину.[158] Всякий спротив безнастанним реквізиціям карали смертю. Місцеве населення ставилось до совєтських партизанів відверто вороже. Коли до сіл, які перебували під контролем партизанів, приїздили німецькі карні загони, вони з свого боку люто мстились на безпорадному місцевому населенні, випалюючи цілі села, вбиваючи старого й малого. Отже, населення цих районів весь час перебувало, так би мовити, між молотом і ковадлом. Внаслідок такого стану велику частину населення північно–східнього куту Чернігівщини знищено, а села випалено.

Особливо жорстоко розправлялися з населенням карні загони ґестапо, в котрих, як я вже відмічав, працювало багато совєтських комуністів, робітників колишньої так званої робітничо–селянської міліції та військ НКВД, а також тих деклясованих, деморалізованих покидьків суспільства, яких ніде й ніколи не бракує під час воєн, революцій та всяких заворушень. Це безперечний факт, що в німецькому ґестапо, СД поліції, а також в районових управах та інших органах самоврядування працювало дуже багато совєтських комуністів — це стверджують люди з усіх земель Східньої України та, безперечно, доводять численні факти. Треба визнати, що працювали ті комуністичні аґенти досить сумлінно, звичайно, на користь Москви, а не німців.

В грудні 1942 року до Глухова (Чернігівщина) приїхав спеціяльний загін ґестапо для боротьби з партизанщиною. В складі того загону, крім німців, було багато аґентів ґестапо — колишніх совєтських громадян, на яких, власне, й лежав обов'язок виявляти «співчуваючих» партизанам. Карний загін заарештував біля 1000 осіб місцевого населення. Заарештованих тримали в напівзруйнованих касарнях три дні без їжі, не дозволяючи рідним передати їм будь–що з харчів та одежі. Частину з тих арештованих випущено, решту — десь біля шестисот осіб — розстріляно. Між розстріляними було багато жінок з малими дітьми. Людей роздягали до сорочки ще в касарнях, привозили на автах до викопаної за містом величезної ями й розстрілювали з кулеметів.

Напівголі, босі, закривавлені діти й дорослі, яких було лише поранено, борсались у своїй крові, перемішаній з снігом. В смертельнім жаху закривавленими рученятами хапались діти за ноги тих, що розстрілювали, але ці потвори ударяли чобітьми в обличчя або в груди, відкидаючи їх назад. Ледве чи знайдеться в довгій історії людства щось подібне до тієї тупої, холодної жорстокости, яку було виявлено під час карних експедицій ґестапівцями. Слідуюча партія цих нещасних мусіла повкидати до ями розстріляних, після чого їх розстрілювано в той же спосіб і т. д.

Закінчивши цю криваву розправу, карний загін вирушив до Путивля, де в такий же спосіб було проведено масове знищення населення. Причому треба особливо підкреслити, що переважна частина з тих розстріляних — це найбільш національно свідома частина українського населення: вчителі, люди, які весь час були переслідувані совєтською владою, колишні розкуркулені, втікачі з заслання, себто люди, яких найменше можна запідозрити в співчутті совєтським партизанам. Про подробиці глухівських розстрілів мені розповідала пані Л… Двоє близьких та кілька знайомих її було розстріляно в числі тих шестисот, сама ж вона якимсь дивом урятувалась від розстрілу.

Таких, як глухівські, розстрілів було дуже багато. Отже, немає жадного сумніву, що вибір жертв для масових розстрілів, які виконувались згідно з наказом з Берліна, провадився місцевими співробітниками ґестапо — совєтськими аґентами на спеціяльне замовлення Москви.

З усього того, що мені пощастило виявити шляхом розмов із тамтешніми добре обізнаними з місцевими обставинами та подіями того часу людьми, так само з тих фактів, які мені особисто довелося спостерігати на Київщині під час масового «знешкодження» комуністів в 1943 р., — з цілковитою ясністю слідує, що потайні пружини, які керували тим безглуздим, з точки погляду німецьких інтересів, масовим винищуванням українського населення, цілком виразно слідують двома діяметральнопротилежними напрямками, а саме — до Берліна та до Москви.

Берлін — якому українські народні партизани, що купчилися в лісах Волині та Полісся, тоді вже добре дошкуляли — намагаючись підрізати коріння того народнього руху на Східній Україні, під виглядом боротьби проти совєтських партизанів, котрим українське населення не співчувало й не допомагало (про це німці добре знали), вирішив знищити більш активні національні українські елементи.

Москва з свого боку вживала всіх заходів, щоб посварити німців з тою частиною населення, на яку вони могли б опертись, викопати, так би мовити, між ними прірву, та вже одночасно руками німецького Ґестапо[159] знищити ненависні їй, непокірні українські національні елементи, яких їй так–таки й не вдалося за двадцять п'ять років свого кривавого панування остаточно видавити.

З німецького боку виконання цього завдання було покладено на вірного сторожа гітлерівського режиму — Ґестапо. Москва ж доручила виконання не менш «делікатних» завдань своїм аґентам–комуністам, які працювали в німецькому Ґештапо.

Але гра була явно нерівна: дуже вже короткозорі були керівники німецької окупаційної влади та, зокрема, керівники німецького Ґестапо, щоб змагатися з першоклясними, щодо подібних справ, майстрами Москви. Отже, німецька карта й тут була бита.

Нелюдська жорстокість німецьких ґестапівців, сполучена з диявольськи–хитрою роботою московських аґентів — співробітників Ґестапо, заливши кров'ю величезні простори України, остаточно розвіяла віру в німецького «визволителя». Сумлінними зусиллями німецького Ґестапо зроблено ще один величезний крок, щоб забезпечити перемогу Сталіна над його побратимом — Гітлером.

Отже, якщо колись Москва надумає увічнити пам'ять натхненника перемоги над гітлерівською Німеччиною та коли на той час стане можливим серйозне, об'єктивне обговорення та розв'язання цього питання, то пам'ятника того вона примушена буде поставити Гітлерові, що так слухняно, з такою впертою жорстокістю виконував сталінські завдання. Парадоксально, але… факт.

* * *

Совєтська партизанщина на Придніпрянщині почалась, власне, лише в 1943 році, коли німецькі армії почали вже цілком виразно відкочуватись на захід, коли совєти стали засилати невеличкі партизанські загони з реґулярних частин далеко в німецьке запілля та коли маси дрібніших партійців, що так добре почували себе в селах, побачили, що, мабуть, недалеко вже той час, коли з'являться тут совєтські армії й доведеться відповідати на запитання: «А що ви тут робили в німецькому запіллі? Як ви виконували тут наказ товариша Сталіна від 3.VII?» — поволі почали вступати в партизанські загони. Кажу ще раз — поволі, бо масовий ухід комуністів до партизанів почався лише тоді, коли влітку 1943 року німецьке командування надумало «знешкодити» комуністів, які хоч і були зареєстровані в районових управах, але їх ніхто не турбував, і жили вони, як я вже казав, досить добре.[160]

Чим пояснити цю нову політику щодо комуністів, що їх майже два роки німці не зачіпали, — я не можу сказати. Розвиток совєтської партизанщини? Але тоді на Наддніпрянщині вона лише народжувалась. Догадались німці, що саме комуністичні аґенти наробили їм так багато клопотів в Україні? Характеристичне, що цю акцію фізичного знищення комуністів провадили за діяльною участю цих же робітників Ґестапо — комуністичних агентів. Тільки–що знищено було під час цієї акції, так би мовити, комуністичний дріб'язок — селян–гречкосіїв з усім їх кодлом: дітьми, жінками та навіть дядьками й тітками, можна сказати, — до третього коліна. Значніші ж комуністи в переважній своїй більшості уникли знищення.

Ця акція «знешкодження» відбувалась майже одночасно по багатьох районах Наддніпрянщини. До села приїздили відділи Ґестапо й починали виловлювати комуністів. Ґестапівці ходили з готовими вже списками, стягали колишніх сільських комуністів та їхні родини до управи, а далі, посадивши на авта, відвозили за три–п'ять кілометрів від села і в першому ліпшому яру розстрілювали. Проте й тут німцям не вдалося досягти своєї мети: значніших комуністів, як я вже казав, було попереджено на день, а то й на кілька годин до початку такої акції, і більшості з них вдалося втекти до совєтських партизанів. До села Стайки, де я перебував у липні 1943 року, приїхав такий ґестапівський загін. В цьому загоні було десятків півтора ґестапівців–німців, решта, чоловік десять, складалася переважно з колишніх совєтських людей, між якими було кілька колишніх совєтських міліціонерів, один із колишніх місцевих селян, батька якого в 1934 році розстріляло НКВД, два українці–галичани, один поляк та ще кілька невідомих осіб явно совєтського походження. Декілька значніших комуністів, які жили в цьому селі та які за совєтів посідали в Києві значні становища, як скажемо, Петро Невідомський (брат Невідомського, якого було розстріляно десь у жовтні 1941 р.), Дикий та інші, зникли з села приблизно за одну–дві години до приїзду Ґестапо. Від багатьох людей, що їм я цілком довіряю, мені довелося чути про випадки попередження комуністів і в багатьох інших селах та містечках. Цілком зрозуміло, що попередження ці робили комуністичні аґенти, які працювали в Ґестапо і в яких були, очевидно, добре налагоджені зв'язки з периферією.

Тут ще раз повторилося те ж, що було з масовим винищенням жидів: вожаки вислизнули з рук, а за них розплатилися своєю кров'ю і кров ю своїх діток невинні люди — комуністи лише за назвою, селяни, які пішли в партію, «щоб якось жити».

Совєтська партизанщина в придніпрянських районах зародилась безпосередньо після зазначеної вище акції «знешкодження» комуністів. Уже за якихось півтора–два тижні, вперше від початку німецької окупації, в прибережних районах було зареєстровано напади совєтських партизанів на сільські управи, кооперативи, молочарні та прибережні заводи біля Халеп'я, Стаєк, Ржищева і далі на південь по Дніпру. Окремих комуністів, які втекли від «знешкодження», зустрічали місцеві селяни у Воронькові, Рудякові та в інших лівобережних селах. Їх бачили також по лівобережних придніпрянських луках та хащах із зброєю в руках. Ці партизанські загони утворились і поповнювалися з тих комуністів, яким пощастило уникнути знищення, та з братів та інших родичів знищених сільських комуністів–гречкосіїв.

В міру наближення совєтських армій партизанщина зростала. В той же час появились безконечні ряди підвід біженців.[161] Але на цей раз характер, так би мовити, біженця був цілком відмінний, ніж у 1941 р. Ні автомашин, ні піянін, ні хатніх квітів, ні уніформ НКВД, ні парасольок чи куфрів — не видно. Валом валить головним чином сірий люд. Селянські вози повні тлумаків, нав'язаних у самоткані рядна, лантухів із збіжжям. Основна маса — це селяни, подекуди інтеліґенція: вчителі, священики. Все це купами суне за тими навантаженими підводами, це — «щасливий» нарід «солнечной цветущей Украины», залишивши рідні оселі, покинувши дорогі могили батьків та дітей своїх, втікає від «своїх», від того зловісного «сонця сталінської конституції». Багато мільйонів таких утікачів заповнило всі дороги, що ведуть на захід.

Більшість утікачів — це люди, які в той чи інший спосіб були переслідувані совєтською владою, це всілякого роду «вороги народу», «шкідники», втікачі з заслання, які бачили й Колиму, і Мурманськ, діставали Соловків, топтали безкраї середньоазійські степи, люди, які все своє життя боролись проти комуністичної тиранії, яким зустріч зі сталінськими ордами загрожувала смертю. Ішли одинаки, що за роки переслідувань та заслання втратили свої родини, йшли жінки — вдови замучених НКВД чоловіків, ішли з дітьми, зі старими батьками. Крім таких утікачів, які цілком свідомо йшли на добровільне вигнання, щоб мати можливість у майбутньому продовжувати боротьбу проти комуністичної чуми, ішли також і ті, що «співпрацювали»: це сільські та районові старости, бюрґермайстри, поліцаї. Всю цю, так би мовити, неорганізовану стихійну лявіну втікачів німецька польова жандармерія скермовувала на південний захід. На головний шлях Київ–Житомир–Рівне їх не допускали — цим шляхом відходили німецькі установи та люди, які мали певні документи, які евакуювалися з різними організаціями. Отже, основна маса втікачів пересувалась глухими шляхами, де в тому часі було вже багато совєтських «реґулярних» партизанів. Сила–силенна цих утікачів загинула по цих глухих шляхах від совєтських партизанів; багато загинуло їх на Словаччині, коли туди було закинуто з літаків тих же совєтських партизанів,[162] але ще більше їх розпорошилось по Румунії, Угорщині, Словаччині, Польщі, Німеччині, Чехії. Щоправда, переважна частина цих мучеників таки потрапила до рук ненажерливого НКВД під час окупації Німеччини совєтським військом після капітуляції в травні 1945 року; ще більше їх «повернено» СССР порядком примусової репатріяції на протязі першого півріччя після закінчення війни; але немало сотень тисяч їх ще й зараз блукає по всіх закутках Европи…

* * *

Не можу не згадати бодай побіжно про криваву бойню, що своїми масштабами наближається до страхітливого 1933 року в Україні. Це МАСОВА КРИВАВА ПОМСТА, що її доконано з наказу Кремля над населенням України. Це осінь та зима 1943–44 року, коли червона армія «звільняла» землі східньої і центральної України від «крайсляндвіртів», «штюцпунктляйтерів» та інших «держиморд» Гітлера — «освободителя» (західньоукраїнські землі потрапили в обійми Сталіна трохи пізніше — 1944 р.).

Так звані «жовтневі свята» 1943 року відбували кияни в димі згарищ колишнього красеня Східньої Европи — Києва. «Звільнений» від гітлерівців Київ уквітчався шибеницями. Вітер розгойдував почорнілі трупи повішених на вулицях та міських площах киян.[163] Хто ж вони, защо послано їх на шибениці? А то «звільнені від фашистської неволі» громадяни Української ССР, виключно українські інтеліґенти — інженери, видатні лікарі тощо. А вішано й стріляно їх за «співпрацю» з ворогом. Ця співпраця в більшості повішених полягала лише в тому, що вони два роки жили на теренах, окупованих ворогом.

Але що там тих кілька тисяч повішених чи розстріляних киян — це лише маленька краплина в морі крови, що нею затопив Сталін «звільнену» Україну. На українських теренах, що їх займала червона армія, все — від малого до старого — забирали до війська. Людей хапали на вулицях, у полі, де зустрівся, і, не даючи навіть зайти додому, щоб узяти належний одяг, взуття чи бодай повідомити родину, зганяли в місця, наскоро обгороджені колючим дротом. Зареєструвавши їх, повісивши чи розстрілявши яких 10–15 відсотків, решту, ненавчених військової справи, беззбройних («Оружие добудете у врага!»),[164] гнали на фронт. Гнали, як отару («искупить грех перед родиной»?). Гнали на масове убивство саме за те, і тільки за те, що вони були українці! За те, що в перших місяцях війни населення України в арміях Гітлера, що гнали червоних маршалів поперед себе, як отару, хотіли бачити свого союзника в боротьбі проти сталінської тиранії.

Сталін не забув тої «зради» і, вернувшись в Україну, дав волю Берії… І вони йшли, сотні тисяч… «Заґрадітєльниє отряди» — енкаведисти — підганяли їх пострілами в потилицю. Йшли голі, босі, в солом'яних брилях, в уславлених совєтських «балетках», ішли беззбройні проти вогняних лав ворога… Величезні простори від Дніпра до Будапешта й Берліна густо вкриті трупами тих, що їм «родіна» дозволила «искупить свою вину»[165] перед Сталіним. Скільки їх отак «іскупило ґрєх», ніхто не скаже, бо ніхто не знає… Лише одиниці з числа тих приречених уціліли, потрапивши до німецького полону, щоб розповісти світові про гекатомби жертв сталінської помсти.

Розправа Сталіна зо «звільненим» населенням України не має аналогій у довгих віках історії людства. Розправа російського царя Петра І після поразки гетьмана України Мазепи і його союзника шведського короля Карла XII, кривавий бенкет у Батурині здаються дитячими іграшками супроти помсти Сталіна.

* * *

Питання про партизанський рух в Україні, або, власне, про рух спротиву німецьким «визволителям», залишиться невисвітленим, якщо не згадати, що поруч із офіційною партизанщиною, яка складалася з реґулярних совєтських військових частин, стихійно народилась і виросла в грізну силу справді народня партизанщина — Українська Повстанська Армія, або скорочено УПА.[166] Ця народня повстанська армія мужньо боролась як проти німецьких, так і проти московських червоних окупантів. Зародилась вона біля західніх кордонів України, в Волинських і Поліських лісах.

Восени 1943 року, коли я змушений був залишити рідний Київ та податись на добровільне вигнання, я прожив більш ніж три місяці на Волині — в Новоград–Волинську та Рівному. Там мені довелось чути, так би мовити, з першоджерел, оповідання про початок та розвиток українського руху спротиву. Особливо цінні відомості одержав я від волинського старожильця, професора Г…, який працював як інспектор шкіл Н–го повіту. За родом своєї роботи, він часто їздив по Волині, отже, був добре обізнаний із подіями, які відбувалися в тих часах у західній частині України.

Приблизно за рік після окупації Західньо–українських земель совєтським військом, Тарас Боровець, відомий більше під псевдом «Тарас Бульба», восени 1940 року заложив «Поліську Січ». Перед Січчю стояло завдання — боротися проти московських червоних «братів», які почали своє панування на «визволених» землях нищенням української інтелігенції, духовенства та більш активної, національно–свідомої частини сільського та міського населення.

З початком війни, в червні 1941 року, бойові загони «Січі», загальна чисельність яких на той час досягала, за різними джерелами, 10–15 тисяч вояків, почали бойові дії проти частин совєтської армії, які відступали перед німецькою навалою. Вони нападали на окремі військові частини, перешкоджали загонам НКВД у їх чорній роботі, перешкоджали в евакуації майна та бойового споряджання на схід, роззброювали часом досить численні частини армії, при чому певна частина роззброєних червоноармійців–українців переходила до Січового війська. Після того, як червона армія під тиском гітлерівських дивізій відкотилася на схід, бойові загони «Січі», а також організовані загони ОУН,[167] очолювані не менш відомим полковником А. Мельником, — «мельниківці», як тоді їх називали, — вжили заходів, щоб зібрати величезні запаси озброєння, що залишились після відступу червоних, та приховати їх до слушного часу. В такий спосіб було зібрано й приховано в численних бункрах та в спеціяльних лісових сховищах величезну кількість совєтської зброї та бойового спорядження, яких вистачило б на озброєння великої армії. Ця зброя незабаром стала у великій пригоді.

Після опанування німцями Правобережної України стало помітно відчуватись, що гітлерівські проводирі не мають жадного наміру «співпрацювати», але цілком виразно хочуть панувати в Україні.

Події в листопаді 1941 року: роззброєння окремих загонів українських повстанців; роззброєння й розстріли української поліції на Волині; розв'язання «Поліської Січі»; розстріл окремих представників Проводу Організації Українських Націоналістів у Житомирі, Полтаві, Чернігові; нарешті — лютневі розстріли в Києві — розвіяли надії на спільну боротьбу з Німеччиною проти московських червоних імперіялістів.[168] Провід українського визвольного руху переходить у підпілля. В лісах і багнищах Полісся та Волині, навколо січовиків Тараса Бульби–Боровця починають скупчуватись всі, хто був невдоволений виразно завойовницькою політикою Гітлера.

Місце московських «визволителів» заступив новий окупант — гітлерівська Німеччина, проти якої і спрямовують свої сили повстанці–січовики. Викопавши недавно приховану в лісах московську зброю, вони почали партизанську боротьбу тепер уже водночас на два фронти: і проти нового окупанта, німецького, і проти давнього ворога українського народу — червоного московського імперіяліста.

В Наддніпрянській Україні, як я вже казав, процес «переоцінки» німецьких «визволителів» відбувався значно пізніше. Явище це легко зрозуміти. Західньо–українські землі, перебуваючи під Польщею, хоч і були там небажаною менщістю, хоч і були об'єктом полонізації, хоч і зазнавали утисків та переслідувань, проте все це було ніщо, все це було дитячою іграшкою в порівнянні з безнастанним кривавим терором, що його зазнавали двадцять п'ять років на землях Східньої України. За півтора року червоної окупації волиняки, поліщуки та галичани не вправились навіть розкуштувати того «московського пива», якого наддніпрянці мали аж занадто. Уже за кілька місяців після приходу німців, західні українці відчули на собі гострі цвяхи кованого німецького чобота. Для нашого ж народу, після сталінського терору, гітлерівські «визволителі» здавалися світлими янголами. І хоч ці «янголи» вже на початку 1942 року почали вищиряти свої хижі ікли, населення Східньої України та особливо селянство ще довго не хотіло хоронити своїх рожевих надій 1941 року, не хотіло вірити, що цей новий «визволитель» — як казав згаданий вище смілянський селянин — «на один копил зі Сталіним шитий».

Що більш одверто–насильницькою виявляла себе німецька окупаційна влада, що більше зростав терор проти всього українського, проти всього, що мало на собі бодай найменші ознаки українських визвольних змагань, що більш окреслювались апетити німецьких «визволителів», то дошкульніше відчували німці на собі наслідки своєї зажерливої політики.

Росла Українська Повстанська Армія не шляхом мобілізації, не шляхом будь–якого примусу, а добровільно — найбільш свідомими, найбільш відданими своїй Вітчизні, кращими синами українського народу. Ішли туди ентузіясти — молодики й патріоти своєї Батьківщини, йшли й старші люди, йшли туди сини Західньо–українських земель: волиняки, поліщуки, галичани, ішли туди й наддніпрянці — київці, полтавці, чернігівці та люди інших земель Східньої України.

Уже наприкінці 1942 року Українська Повстанська Армія (УПА), або, як її ще називали, УНРА,[169] Українська Народня Революційна Армія, виходить за рамки дрібних партизанських загонів місцевого значення та виростає в потужню військову силу. Крім січовиків Боровця–Бульби, в боротьбу проти німецьких окупантів вступили також військові відділи членів ОУН (під кермою полк. Мельника) та відділи членів ОУНР (під кермою С. Бандери)[170],[171] хоч діяльність останніх тоді й не була пов'язана в одно ціле. Рух спротиву набирає все ширших та ширших форм. В лавах УПА вже десятки тисяч селян, робітників та інтеліґенції всіх земель України. Взимку 1942–43 року УПА, за обчисленням німецького командування, налічує коло 160.000 бійців. Весною 1943 року УПА починає широку військову офензиву проти німецьких окупаційних військ. То більші, то менші відділи Української Повстанської Армії безнастанно атакують німецькі ґарнізони, нападають на військові склади, на військові автоколони та потяги, які постачали німецьке військо, відбивають та нищать транспорти збіжжя, висаджують у повітря залізничні та шляхові мости, унеможливлюють вербування робітників до Німеччини і т. д.

Місцеве українське населення всіма засобами допомагало повстанським загонам: попереджувало їх про наближення небезпеки, забезпечувало харчами, переховувало повстанців та їхніх ранених, допомагало підтримувати зв'язки з повстанськими спостерігачами в більших містах, нарешті, в потрібний час місцеві селяни брались за зброю та допомагали повстанцям в їхніх бойових операціях.

Щодалі німці змушені відтягувати з фронту все більші та більші реґулярні військові частини, включаючи артилерію й танки, для боротьби проти Повстанської Армії. Власне, в 1943–44 роках УПА фактично контролювала всі волинські та поліські повіти, за виключенням більших міст, залізничних станцій, де німці примушені були тримати численні ґарнізони. Виїзди представників німецької окупаційної влади, навіть до найближчих сіл, відбувалися лише під ескортою відповідних військових сил.

Німецькі карні загони люто мстилися на місцевім населенні за його співучасть у роботі повстанців і тим, звичайно, тільки збільшували приплив нових бійців до УПА.[172] В Острозькому повіті, наприклад, восени 1942 року військовий німецький загін приїхав до села Тучевики, щоб реквізувати в населення збіжжя та худобу за те, що недалеко від села партизани вчинили напад на німецьких фуражирів. Населення, за допомогою вояків УПА, вступило в бій і відігнало німців, причому в межах села залишилось сімнадцять убитих німецьких вояків. За два дні в село Тучевики з'явився сильний військовий відділ із танками і спалив село та ще шістнадцять навколішніх сіл за 17 убитих німців. Тамошній мешканець, учитель П…, розповідав мені, що з 57 сіл в Острозькому повіті на кінець 1943 року залишилось ледве 20 — решту було спалено німецькими карними загонами.

З негативних явищ, які мали місце в партизанській діяльності, треба відмітити боротьбу окремих партій[173] або, більш правдиво, деяких партійних провідників за право очолити визвольний рух — причому боротьба ця нерідко набирала брутальних, кривавих форм, — а також відсутність співпраці між польськими партизанами, з одного боку, та українськими[174] — з другого, бо метою тих і тих у тому часі була боротьба проти німецьких окупаційних військ. Багато було виявлено непотрібної жорстокости як з одного, так і з другого боку. Найбільш від того терпіло сільське населення. Восени 1943 року мені доводилось багато разів особисто спостерігати наслідки того тяжкого явища.

Ця взаємна ворожнеча почалася в 1943 році. Потайними натхненниками й керівниками цієї боротьби були, безперечно, московські аґенти. В 1943 році, коли військову потугу німецьких армій було надломлено, коли потреба в українських партизанах, які, руйнуючи німецьке запілля, пособляли Москві в її боротьбі проти німців, стала менш актуальна, коли стало нарешті очевидно, що за кілька місяців совєтські армії знову вступлять на Західньо–українські землі і московському війську знов доведеться боротись з Українською Повстанською Армією. Отже, совєтське командування вирішило за всяку ціну знищити або бодай ослабити явно ворожий для нього український рух спротиву руками польських партизанів, які, як відомо, тоді співпрацювали з совєтськими партизанськими військовими частинами. Одночасно московські натхненники мали намір ослабити «ідеологічно чужих», незручних для їхніх плянів польських партизанів–патріотів незалежної демократичної Польщі. Всі послідуючі події та, зокрема, відома «підтримка»(?) совєтським командуванням так званого варшавського повстання[175] безперечно стверджують, що джерел цієї ворожнечі між польськими й українськими партизанами треба шукати в Кремлі.

Прояви цієї ворожнечі набирали тяжких форм у східніх повітах колишньої Польщі зо змішаним польсько–українським населенням та особливо в Галичині.

В 1944 році, за тими ж німецькими відомостями, загальна чисельність Української Повстанської Армії досягла вже 250.000.

Багато клопоту завдала Українська Повстанська Армія німецькому командуванню, набагато прискорила вона остаточний розгром гітлерівської Німеччини, та не менше клопоту чинили ті завзятці й московським червоним окупантам, коли їхні армії підійшли до західніх кордонів України в 1943–44 роках і коли почалась відома героїчна боротьба українських народніх партизанів на два фронти. Багато незабутніх, славетних сторінок вписали своєю кров'ю ці завзятці в історію боротьби українського народу за своє національне визволення, за свою державну незалежність.[176]

Український народній рух спротиву набув такого масштабу, що для того, щоб побороти тих, за московською термінологією, «українських бандитів», було укладено договір трьох держав — Польщі, Чехословаччини, з московськими комуністами на чолі.[177]

До капітуляції Німеччини боротьба Української Повстанської Армії проти совєтів обмежувалась переважно невтралізацією заходів НКВД та спротивом карним наїздам цих сталінських опричників. Лише після повалення Німеччини УПА розгорнула широку партизанську бойову діяльність, яка охопила Волинь, Полісся, Київщину, Одещину, Донбас, Західньо–українські землі аж до Карпат, а також повіти з українським населенням у межах сучасної Польщі.

На жаль, ще не прийшов час для широкого висвітлення діяльности Української Повстанської Армії як за часів боротьби її проти німців, так і особливо проти совєтів.[178] До відома західнього світу потрапляють лише випадково окремі уривки відомостей, оповідання окремих утікачів із теренів, окупованих СССР та інколи короткі офіційні, контрольовані органами совєтського НКВД–МВД, повідомлення польської або чеської преси. Відомо ж бо, як ретельно оберігає совєтське НКВД–МВД, щоб не потрапили за «залізну заслону» навіть найменші відомості про життя й боротьбу Української Повстанської Армії.[179] Лише з випадкових повідомлень швайцарських, французьких та інших европейських газет час до часу можна довідатись про окремі моменти цієї нерівної кривавої боротьби, можна довідатись, що на Шіпкє… не… «все спокійно», як то намагається довести совєтська преса, що героїчна боротьба Української Повстанської Армії продовжується.

Розділ V. Роки 1944–1945–й

«… Тому що наша брань не проти крови й плоті, але проти начальників, проти власників, проти світоправителів тьми віку цього, проти піднебесних духів злоби…»

(Послання до Ефесян Святого Апостола Павла, глава 6, стих 12)

Власне, я міг би на цьому й закінчити, але мені здається, що для повноти моїх, і без того дуже скорочених, спогадів треба розказати хоч дещо з того, що мені довелося бачити уже тут, на еміґрації, в Німеччині. Спинюсь я головним чином на подіях та враженнях, які в цій чи іншій мірі торкаються чужинецьких та, зокрема, східніх робітників, або, як їх називали, «остарбайтерів», а також на моїй зустрічі з совєтським військом у 1945 році.

З Києва виїхали ми — я і моя дружина — 21 вересня 1943 року, коли до Києва наблизились совєтські армії. Виїхали ми цілком добровільно, без будь–якого примусу. Чому? Запитання, гадаю, зайве. Проте можу сказати, що, не дивлячись на тяжкий чобіт німецького «визволителя», перспектива знов опинитися в обіймах «любимого отця й учителя» з усіми тими страхіттями, що їх було пережито за двадцять п'ять років, була настільки нестерпна, що ми воліли померти десь під тинами Европи, ніж знову опинитися в «соціялістичнім раю». По–друге, залишитися в СССР — значило навік залишити надію знов побачити нашу єдину доньку, яка в тому часі вже працювала в Німеччині, ну… і, зрештою, вірилось, що хоч би як закінчилась ця війна, боротьба проти сталінської тиранії буде тривати та що боротись буде краще й корисніше для справи саме перебуваючи на волі, за кордоном.

Після довгих і тяжких митарств у транспорті «остарбайтерів», після двотижневого карантину в Ліцманштадті нас привезено до Бреслава. Звідти направлено для праці на велику керамічну фабрику — Арнім і Лейснер — біля Мускав (крайс Ротенбурґ). На цій фабриці працювало сто українців, переважно зо Східньої України, стільки ж поляків, сорок військовополонених французів та, згодом, ще двадцять совєтських військовополонених і стільки ж італійців.

Робітники з Західньої України — молодь 16–20 років. «Остарбайтери», або, як називали ще нас, «східняки» чи просто «остівці», — переважно літні люди, з яких сорок відсотків виїхало до Німеччини «добровільно», себто рятуючись від большевиків. Жінок — коло тридцяти, з них п'ять — зі Східньої України, решта — з Польщі.

Більшість поляків ставилась до нас — людей із Совєтського Союзу — явно вороже. Дивувались, як то ми «добровільно» виїхали з Совєтського Союзу. Гостро були наставлені проти німців. Ідеалізували Сталіна та все совєтське й до смішного переоцінювали військову потугу СССР. Те, що большевиків було загнало аж до Волги і майже на два роки найкращі, найродючіші області Союзу з вісімдесятьма мільйонами населення було віддано під німецьку окупацію, вони називали особливо хитрим пляном совєтського командування. Вони нетерпляче ждали приходу совєтських військ. Проте було немало поміж ними й людей, які, очевидно, звикли думати, звикли критично сприймати явища життя. Цих людей дуже непокоїли думки, що Польща силою обставин може потрапити до рук московських большевиків. Люди ці добре пам'ятали вересневі події 1939 року. Були це переважно інтеліґенти та більш розвинені робітники. Ці побоювання досягли особливої сили, коли під час відомого Варшавського повстання совєтські армії, які перебували буквально за кілька кроків від місця, де відбувалась ця трагічна, нерівна боротьба, загадково не виявляли ніякої активности, ніби очікуючи, поки буде утоплено в крові ентузіястів–патріотів це повстання. В такій поведінці совєтських військ вони вбачали пекельний потаємний плян Москви. Та воно, власне, так і було.

Жили поляки незмірно краще, ніж наші «остарбайтери». Вони, як і західні українці, одержували на руки свої харчові картки — відомі «лебенсміттелькарти». Крім того, багато поляків одержувало від своїх рідних із дому пакунки та німецькі харчові картки — з західніх областей Польщі, що їх було включено до складу Німеччини. «Остарбайтерам» харчові картки на руки не видавались. Все одержувала фабрична адміністрація і сама вже щовечора, по закінченні роботи, видавала робітникам. Щоденний пайок східніх робітників складався з 250 грамів хліба та коло десяти грамів маргарини. В суботу видавалось, крім того, 25 грамів ковбаси, одну столову ложку мармеляди або штучного меду та 50 грамів цукру. Позатим, усі робітники одержували вранці півлітра несолодкої кави, на обід — суп з брюквою або з «кольрабі», іноді з морквою. В неділю, як правило, — варену в лушпинах картоплю й сос, іноді з шматочками м'яса. «Остарбайтерам», крім того, видавали увечері якусь невиразну рідину. Робітники, що працювали на тяжкій роботі в опалювальних печах, одержували тижнево ще «цузац» (додаток) — кілограм хліба, 50 грамів ковбаси та стільки ж сала; робітники на добуванні глини мали «цулаґе»[180] — 500 грамів хліба та 50 грамів ковбаси тижнево. Додаткових засобів харчування майже не було. Рідко коли траплялось купити без карток відомої німецької брюкви або червоних буряків. Першу їли сирою, буряки варили й їли, звичайно без хліба.

Влітку було легше: в сусідньому лісі можна було збирати гриби й ягоди. Здоровші й молодші з робітників по закінченні дванадцятигодинного робочого дня ходили до місцевих баверів (селян–хліборобів) косити або на якусь іншу роботу. За дві–три години роботи їм давали повечеряти, а іноді й кілька «бутербродів» додому. Цигарок одержували — чоловіки 14 штук, жінки — 7 штук тижнево. Робочий день — одинадцять годин, а з весною 1944 року — дванадцять годин з півгодинною перервою на обід. Але знову–таки з весни 1944 року було запроваджено, що кожний робітник мусить відробити щомісяця додатково два недільні дні — навантажування та розвантажування вагонів та заготівля глини. Пересічний тижневий заробіток, залежно від виконуваної роботи, за виключенням усяких відрахувань, становив: для поляків, французів і західніх українців — від 15 до 35 марок, «остарбайтерів» — від 2 до 8 марок. У східніх робітників, крім загальних для всіх відчислень, вираховувалось 45 відсотків заробітків на якісь допомогові цілі. Цей особливий податок десь в другій половині 1944 року було скасовано.

Мушу сказати, що старші люди переносили цей голодний режим легше. Вигляд у них був не такий жахливий, як у молоді. Юнаки та молоді дівчата здебільшого були хворобливо–бліді, обличчя — ніби воскові, просвічувались. Молоді частіше хворіли, ніж дорослі. Проте за рік роботи на фабриці помер лише один літній чоловік від якоїсь хронічної хвороби.

Одного шістдесятирічного діда, двометрового росту, з Дніпропетровщини на весні 1944 року було забрано до концентраційного табору — він відмовився працювати в неділю, запевняючи, що неділю треба віддавати Богові — молитись. В звичайні дні, не дивлячись на свої шістдесят років, дід той працював добре, сумлінно.

Французи — військовополонені — жили за межами фабрики в окремій касарні. Ніякої охорони біля них не було. На роботу та з роботи вони ходили поодинці, самі. Харчування діставали за тими ж нормами, що й поляки. В роботі, скільки мені доводилось бачити, не напружувались. Більшість із них — це справжні комуністи. Вони завжди обурювались, коли говорилось щось негарне про порядки, які існують у Совєтському Союзі. Доводили завжди, що лише Сталін спроможний дати лад усьому світові, що лише совєтська червона армія звільнить Европу і, зокрема, Францію від гітлеризму та від панування капіталістів.

Французи–військовополонені одержували пакунки, здається, від Червоного Хреста, в яких були сигарети, чоколада та інше. Совєтські полонені ніколи ніяких пакунків не одержували.

Совєтських військовополонених і на роботу і з роботи провадили «ландштурмісти».[181] На фабриці біля кожної групи їх стояв вартовий із гвинтівкою. Харчування вони мали те ж, що й «остарбайтери». Після роботи ночами вони плели лозові кошики та інший дріб'язок, міняли те на хліб і картоплю і таким способом поліпшували своє харчування.

Для захисту інтересів «авслендерів»[182] існували спеціяльні установи. Для робітників із Губернаторства — округові зв'язкові, для східніх робітників — так звані «фертравенштелле».[183] Відгукувались вони на скарги й різні прохання робітників більш–менш чуло й охоче пособляли, звичайно, в міру своїх можливостей. Мені довелося двічі звертатись до них по допомогу. Річ у тому, що по приїзді на фабрику мене помістили до барака, де жило 15 робітників. Були то милі, хороші юнаки, але по закінченні роботи вони були не від того, щоб поспівати, а то й потанцювати, мені ж було не до того. Не було також куточка, де можна було б сісти почитати, спочити… Мою хвору дружину помістили також у товаристві десяти жінок із Польщі, поведінка яких була, кажучи делікатно, не на високому моральному рівні. Господар фабрики вперто не хотів виділити для нас з дружиною окремого помешкання. Мені довелося скаржитись до Бреслав, а далі до Берліна, поки нарешті керівник української групи Берлінського «фертравенштелле» не примусив господаря фабрики відвести для мене з дружиною окреме помешкання.

Моральний стан молоді, кажучи одверто, не був на високому рівні. Відома совєтська брутальна лайка була звичайним явищем як серед хлопців, так і серед дівчат. На Батьківщині мені ніколи не доводилось чути, щоб дівчата вживали цієї лайки. А розбещеність серед польської молоді й польських дівчат та молодих жінок, зокрема, була просто жахлива.

Під час мого кількамісячного хворування я мав можливість бувати в сусідніх селах, у наших нових знайомих з Німеччини та на недільних зборах чужоземних робітників — отже, мав нагоду придивитись до людей, які працювали в сільському господарстві в баверів. Цієї страхітливої лайки тут майже не чути, якщо не рахувати не менш брутальної, відомої «національної» польської лайки, яку можна було чути всюди, де тільки зібрались два–три польські робітники. Поводила себе ця сільська молодь далеко краще, ніж фабрична. Молодь чинно веселилась — танцювала, співала пісень, старші гомоніли по кутках за склянкою «воєнного» пива. Багато робітників скаржилось на тяжкі умови праці в баверів, хоч більшість із них мала відносно здоровий, як рівняти до фабричних робітників, вигляд.

Працював я як «гільфсарбайтер» (допомічний робітник) на добуванні й транспортуванні глини на фабрику. Взагалі праця ця дуже тяжка; для мене ж, що тоді вже мав 56 років та до того років п'ятнадцять фізично не працював, була це неймовірно тяжка робота. Особливо, коли щохвилини ззаду чулось оте відоме всім, хто був на роботах в Німеччині, «льос, льос!» (давай, пішов!). На кожній ділянці, де працювали так звані «авслендери», за ними доглядав старший робітник–німець — «форарбайтер». Наш старший був особливо жорстокою, наставленою проти всіх нас людиною.

Та при всьому тому, як то на перший погляд не буде здаватись дивним, в тяжких умовах напіврабів у гітлерівській Німеччині ми, «остарбайтери», дихали вільніше, ніж у себе на Батьківщині. Для нас, вишколених на корді «найдемократичнішої» сталінської конституції, гітлерівська Німеччина здавалась країною волі: ми говорили про що й як тільки хотіли, не боялись, що нас хтось підслухає, що на нас донесуть, що за необережно висловлену думку завтра доведеться стати перед слідчим НКВД.

Після шести місяців тяжкої праці в кар'єрі, чи, як там казали, на шахті, до того ж в умовах напівголодного животіння, я занедужав на тяжку серцеву хворобу. Коли за півтора місяця я «видужав», мене поставлено на «легку» роботу — до шамотного цеху. Тут мені пощастило: форарбайтер цього цеху — старий, статечний робітник, інвалід першої світової війни — більш терпимо ставився до «авслендерів». Від нього іноді можна було чути також добре відоме «лянґсам, ніхт зо шнелль» (поволі, не поспішай). Він прибирав суворого вигляду й сердито погукував: «льос!» лише тоді, коли на обрії з'являвся господар фабрики — людина жорстока, черства, що ненавидів нас усіх.

Але найстрашніший для нас усіх був «ляґер–фюрер»[184] Ґабріель, напівчех, член партії націонал–соціялістів. Багато горя зазнавали всі ми від нього. Він мав особливість з являтися всюди, де тільки спинилися два «авслендери». Дуже любив він при найменшій нагоді битися. І бив часто дуже нещадно — в обличчя, а то й зваливши на землю свою жертву носками чобіт попід боки. Цей справжній садист із тонкими губами мав завжди перекошене від злости обличчя. Любив він також випити, і тут уже не гребав поляками, які вміли добути десь горілки. Любив також приймати дарунки від «авслендерів» — масло, цукор — звичайно, від новоприбулих робітників, які мали ще дещо з дому.

Дружину мою — з пороком серця та жахливою, застарілою формою ревматизму — було призначено до праці на фабричній кухні: чистити картоплю, брюкву та мити посуд. За два місяці вона занедужала. Після 25 днів хворування послано її працювати на фабричний город. Там за десять днів вона знов захворіла. Після цього, зусиллями того ж ляґерфюрера, поставлено її прибирати опалювальні печі зараз після вивантаження їх, де температура сягає 50–60 і більше ступнів. На другий день цієї праці її принесли до барака непритомну і більше вже вона не працювала, хоч і возили її майже щотижня на різні перевірки до лікарських комісій.

Коли на початку серпня 1944 року почалась будова так званого «східнього валу» по Одру,[185] нас із дружиною разом із партією робітників виряджено на Одру, до села Бобернік, копати шанці. За чотири дні лікар організації ТОДТ відрядив нас назад як цілком непридатних до цієї роботи. Але за два тижні, коли надсилалась нова партія робітників, нас знову виряджено на Одру і ми знов потрапили до цього самого села.

Загальне число робітників на нашому відтинку становило коло 2.000 чоловік, між ними коло 60 відсотків німців–чоловіків. Між «авслендерами» було до ста жінок, які виконували різні допомічні роботи, жінок–німкень на шанцевих роботах на нашому відтинку я не бачив. Працювали здебільшого всі разом — німці й наші люди; були, правда, і окремі німецькі бриґади, які, так би мовити, остаточно обробляли та маскували вже закінчені шанці та бункри. Кермували роботами офіцери організації ТОДТ. Між «авслендерами» було сто чехів, які приїхали на роботи до Німеччини, як вони розповідали, з власної волі. Вони одержували з дому поштові пакунки з харчовими продуктами та цигарками. Час до часу такі пакунки їм привозили посланці з фабрики, де вони постійно працювали. Були це здебільшого огрядні, здорові юнаки. Працювали вони добре.

Робота була тяжка. Ґрунт — сухий глей, який доводилось вирубувати за допомогою важких так званих «кройцгаків». Будували переважно шанці, легкі кулеметні гнізда та ходи для сполучення з запіллям. Всюди понад Одрою, кожних триста–п'ятсот метрів, стояли побудовані ще до війни бойові «доти» — залізобетонові споруди. З боку Одри, себто ізо сходу, були вони дуже добре замасковані — вкриті травою та чагарником.

На роботу виходили ми вранці так, що світало нам уже на місці праці. Додому поверталися з заходом сонця. Снідання й обід привозили на роботу. Годували нас добре, нарівні з робітниками–німцями. Їжа складалася з одної страви, але завжди була смачна й тривка. Після повернення до села (4–5 кілометрів) видавали нам досить добру вечерю. Хліба одержували 500 грамів, сигарет — 8 штук денно. Раз на тиждень — грамів 150 доброго спирту. Ніякого порівняння з напівголодним харчуванням на фабриці не могло бути.

Керівник нашого підрозділу, офіцер організації ТОДТ, вчитель за фахом, ставився до всіх нас добре. Він часто пропонував припинити роботу — спочити, покурити. Того огидного «льос! льос!», що замучило нас на фабриці, ми тут не чули ніколи.

Між іншим, він дуже цікавився життям у Совєтському Союзі. Розпитував про совєтський режим, про комуністичну партію та комуністів: що то за люди, чи багато між ними інтеліґенції; про життя робітників, селян та інтеліґенції в СССР, і обережно, лише наодинці зо мною — про поводження німців в Україні та про ставлення населення до німецької влади. Тримав себе він завжди рівно, витримано, як добре вихована, інтеліґентна людина. Він же влаштував мою хвору дружину робітницею на кухні, де працювали виключно німки. Коли я занедужав, він із німецькою пунктуальністю що три дні присилав мені моїх 24 сигарети, що їх видавали лише на місці роботи тим, хто фактично працює.

Добре харчування після голодного режиму на фабриці і особливо добре, людяне поводження, не дивлячись на тяжку роботу, обернуло перебування на Одрі для більшости з нас у приємний відпочинок. Всі наші «авслендери» помітно поправились, посвіжішали. Після трьох тижнів роботи у мене, до тої сердечної хвороби, яку я набув під час роботи в кар'єрі, з'явились ознаки так званої «ангіни пекторіс». Мене поклали «до ліжка» (в сараї, на соломі), і за два тижні, коли я міг уже потроху рухатись, повернули з провожатим на фабрику, де мені вже майже не довелося працювати.

Мушу з великою вдячністю сказати, що в лікаря організації ТОДТ та в нашого фабричного лікаря в Мускав (на жаль, прізвища їхні забув уже) я та й усі чужоземні робітники завжди зустрічали тепле, співчутливе ставлення. Дружина ж нашого лікаря, яка працювала там же, в амбуляторії, як сестра, була справжнім янголом–хранителем всіх нас. Всі безнастанні намагання нашого «ляґерфюрера» незмінно розбивались об «упертість» лікаря.

Весь листопад та грудень ні я, ні моя дружина на роботу не виходили: рахувались за «Кранкенкасою» (каса хворих). Осінь була чудова. Щоденно ми ходили в ліс збирати опеньки, яких там було сила–силенна. І в тому наше щастя: ми трохи поправили своє здоров'я, що дуже пособило, коли в лютому 1945 року нам довелося пішки відходити на захід.

На початку грудня приїхав представник Галицької СС–дивізії.[186] В неділю в місцевому «Ґастгавзі» (готелі) було скликано збори всіх місцевих робітників–українців. Офіцер — представник дивізії — зробив коротку доповідь про організацію українських національних військових частин та їх завдання, розповів про знущання большевиків над українською людністю на «визволених» ними землях та, зокрема, на землях Західньої України, нагадав «вільне» життя під захистом східнього «визволителя» в 1939–41 роках і, зрештою, звернувся з закликом записуватись до Галицької СС–дивізії, щоб разом із німецькою армією боронити свою Батьківщину. Приймали, коли не помиляюсь, чоловіків до 35 років віку. Говорив він досить добре, складно. По закінченні доповіді виступали й наші робітники — як молодики, так і старші. Записалося, здається, коло тридцяти осіб, переважно з Західньої України. Були це все милі юнаки, національно свідомі ентузіясти. Робітники з Східньої України, як я вже казав, були переважно літні люди.

По закінченні зборів юнацтво проспівало кілька бойових січових пісень та «Заповіт» Т. Шевченка. Далі почались розмови, спогади за склянкою пива. Розійшлися пізнього вечора. Представників німецької влади на зборах не було.

Так прийшов січень 1945 року і відомий наступ совєтських армій.

Більшість совєтської молоді нетерпляче чекала приходу «своїх». Старші люди, в міру наближення совєтських армій, становились усе більше зосередженими та все перестерігали молодь перед завчасною радістю. Ні вихвалювання Кутузова, Суворова, Хмельницького та інших національних героїв, ні золоті паґони, що їх совєтська влада начепила на плечі червоних командирів, назвавши їх офіцерами, ні навіть сталінський «патріярх всєя Русі» — нікого не могли ввести в оману. Все це були люди досвідчені, багато з яких побувала вже по сибірських, мурманських та середньоазійських етапних тюрмах, та добре знали ціну всіх розмов про те, що, мовляв, тепер уже совєтська влада не та, що колись. Де тільки зберуться два–три остарбайтери, зараз зведуть мову до одного й того ж питання: «що ж робити далі?» Тяжко було працювати в Німеччині на становищі унтерменша–напівраба, але ж і на «родінє» теж «не з медом». Невже знов до Сталіна, невже знову «засідання», «мітинґи», «резолюції», «Краткий курс истории ВКП(б)», знову НКВД, заслання, катування? Ні, краще вже смерть!

Пригадую на початку 1945 року стихійну загальну тягу до війська, особливо серед людей старшого віку. З відомих мені робітників нашої та ближчої до нас фабрики коло п'ятдесяти юнаків пішло до Галицької СС–дивізії, а десь коло 60–70 відсотків східняків–остарбайтерів — до 60 років включно — подали прохання про прийняття їх до Українського Визвольного війська або до Власівської армії.[187]

Але… забрати всіх охочих до війська не було вже часу: події наблизились катастрофально скоро.

Раніш, побіжно, я вже згадував про незчисленні потоки німецького населення, які в умовах тяжкої зими густим натовпом заливали всі шляхи на Захід: між утікачами–німцями часто можна було бачити й отих самих, що їх тепер називають «переміщеними особами», а тоді звали «остарбайтерами».

Навантажені мішками, тлумаками з своїм нужденним майном, рідко на візках або санчатах, а більше на власних плечах, іноді з гуртом дітей, теж навантажених тлумаками, з виснаженими обличчями рухались вони понуро, покірно також… на Захід. Чому ж не на Схід, аджеж там — «Батьківщина»? Що ж гнало їх на Захід? Тим більше це дивно, що хто не хотів іти на Захід, той міг залишатися — чекати приходу большевиків. Коли, скажемо, робітників нашої фабрики повели на Захід, на фабриці залишилось чоловік п'ятнадцять французьких військовополонених — десь поховались, чоловік п'ять італійців, які недавно прибули на фабрику, дехто з підсовєтської молоді та група поляків — чоловік 20–25. Більше того: майстер нашої фабрики, один із найбільш гуманних начальників, умовляв людей залишатись на місці. Мені особисто він казав: «Куди ви підете? Вас усюди наженуть «ваші». Багато з цих остарбайтерів–утікачів розповідали мені, що їм пропонували залишатись на місці, щоб доглядати худобу, яку німецьке населення залишало дома. Населення Німеччини, зокрема Долішнього Шлеську, де мені довелося найбільше спостерігати, виходило на Захід лише з найпотрібнішими особистими тючами. Все майно та скот залишало дома. Ні піянін, ні, тим більше, вазонів з квітами, ні тисяч вантажних автомашин, як це можна було бачити в Києві, не було. За кілька місяців, що я міг спостерігати цей сумний похід, я бачив ледве кілька десятків особових, очевидно, приватних авт, якими їхали втікачі. Звичайно ж — за величезними селянськими возами, навантаженими пожитками, а подекуди лантухами зо збіжжям, ішли десятки людей, власників цих пожитків.

Наша фабрика дуже запізнилась із відходом на Захід. Лише 21 лютого вранці вишикували робітників фабрики і в супроводі десяти ландштурмістів повели через місто в північному напрямку. За якихось півгодини мости на Найсі висаджено в повітря, а місто почала обстрілювати совєтська артилерія. Дорога йшла понад Найсою, і нас ще впродовж яких десяти кілометрів підганяла совєтська артилерія.

Спочатку нас повели були в напрямку на Берлін; біля Шпремберґа нашу партію спрямували на південний захід, а ще далі — на захід, 24 лютого ми з дружиною відстали від партії робітників і далі йшли вже самі. В цей день ми пройшли від Тратендорфа до Гоершверда десь більше 25 кілометрів. Безнастанний гуркіт совєтської артилерії не давав часу роздумувати — за всяку ціну ми мали якнайскорше перебратись за лінію Ельби. До Гоершверди прийшли ми вже вночі. Хвора, безмірно стомлена дружина лягла на ґанку якогось будинку. Мої намагання підвести її, щоб іти далі, нічого не дали. Вікна в будинках були темні.. Отже, не дивлячись на те, що весь час падав мокрий сніг, ми вирішили заночувати на тому ґанку. Я почав розшнуровувати наш «гандваґен» (ручний візочок), на якому ми везли всі наші достатки, щоб дістати ковдру та якось закутати дружину. В цей час до нас підійшли дівчатко років п'ятнадцяти та трохи менший хлопчик. Довідавшись, що ми біженці–авслендери, запропонували іти з ними до «Квартірштелле» (харчувальний пункт для біженців). З їхньою допомогою допровадив я дружину до того «Квартірштеллє». Там нас зустріли німецькі сестри Червоного Хреста, які обслуговували цей харчовий пункт. Вони зразу ж роздягли дружину, нагодували смашною юшкою, уклали біля печі на свіжій соломі, натерли чимсь і цілу ніч доглядали її. На ранок вони привели місцевого лікаря. Відпустили нас лише третього дня, коли дружина трохи поправилась. Нам (чужинцям) дали на дорогу хліба й ковбаси та принесли від бюрґермайстра харчові картки на тиждень. Виряджаючи нас, вони довго і старанно розказували, як найліпше дістатись нам до Ельби, до міста Майсен. До зруйнованого уже в той час Дрездена нам рішуче не радили йти. Таку ж зворушливу увагу виявила до нас німка–селянка в Шмаркав та сестри–німки в Зака, де дружина пролежала ще два дні. В Майсені, у зв'язку з тяжким станом здоров я дружини, ми затримались майже місяць. Тут нам відвели кімнату в робітника Макс Менцеля (Зібенайхенерштрассе, 17), а згодом — у городника Ґеорґа Преля (Зібенайхенерштрассе, 61). І в родині Менцеля, і в родині Прель ставлення до нас було надзвичайно тепле, людяне.

Проте я не стану утруднювати читача оповіданням, як від 21 лютого до 9 травня, коли нас зрештою догнали большевики, займаючи Німеччину після капітуляції, ми з дружиною, безмірно виснажені, обоє хворі, втікали від «своїх», пройшовши в таких спосіб десь коло 300 кілометрів.

Отже, обминаючи все те, що належить до наших особистих переживань, що лише характеризує подорожні пригоди таких, як ми, втікачів, спинюсь головним чином на подіях та враженнях, які можуть мати загальний інтерес.

27 квітня ми пройшли враховуючи, що дружина була хвора, особливо багато — десь коло 25 кілометрів. Уже зовсім пізно ввечері ми добрались до станції Ґросфойльсберґ. Недалеко видно було будівлі, але сил уже не вистачало. Ми спинились на шляху проти станції, роздумуючи, що його робити далі. До нас наблизились ще дві німки з трьома дітьми і незмінним ручним візочком, напакованим куфрами, поверх яких сиділо найменше дитя. Праворуч по узліссі було видно безліч особових машин. Ми наблизились туди. Весь ліс, скільки сягає око, було заповнено такими автами. Було їх там кілька сотень. На зовнішній вигляд усі вони були цілі, ніде не ушкоджені. Ні військових, ні цивільних людей біля них не було. На наше здивоване запитання — що це за авта, одна з наших випадкових попутниць — німка — відповіла коротким реченням: «кайн бензін» (бракує бензини). Якийсь особливий сум, що чувся в цій короткій відповіді, не менше сумні ряди порожніх авт, незвичайна тиша на залізничній станції, де не видно було жадного руху (потяги, як я довідався потім, уже не ходили), — все це справило враження таке, нібито ми стоїмо на цвинтарі біля свіжої ще могили.

Ми вирішили гуртом розташуватись на ніч у тих автомашинах, помістивши дітей у розкішному авті. В цей час до нас наблизився старий німець і, довідавшись про наші наміри, запропонував переночувати в станційному помешканні для ручного вантажу.

— Потяги ж бо вже не ходять більше, — додав він.

Він пособив нам зварити картоплі в печі на станції. Ніч провели ми в тому порожньому вантажному приміщенні.

В голосі цього діда–залізничника, який усе своє життя, як він казав нам, провів на цій станції, у всьому його поводженні, як і у відповіді німки, про яку я згадував вище, виразно відчувався біль, викликаний картиною повільного вмирання життя країни.

Другого дня, себто 28 квітня, біля Кляйнвальтесдорфа ми натрапили на партію в'язнів із якогось концентраційного табору, що їх вели також десь на захід.

Це одно з найбільш жахливих явищ, які довелось мені бачити за час війни. У мене не вистачає слів, щоб розказати, як виглядали ці нещасні люди. Одягнені всі вони у відомі смугасті штани та халати концентрачників. Ішли по чотири вряд довгою, кілометрів зо два, стрічкою. Дорога йшла нагору. Щоразу то один, то другий із менш виснажених в'язнів одбігали два–три кроки до краю шосе, щоб зірвати кілька стеблин трави або якоїсь невідомої придорожньої ростини, що подекуди траплялась обабіч дороги, і тут же з'їсти. Вартові безнастанно кричали своє «Гальт! Цурік!»,[188] та це не спиняло. До речі, вартових було надто багато для оберігання таких, до краю виснажених, людей. Ми спинились, щоб пропустити в'язнів і мимоволі мали можливість бачити всі ці людські тіні. Тяжко уявити, де вони брали в собі сили, щоб рухатися вперед, до того всі вони, за дуже рідкими винятками, були виснажені, обличчя землисто–сірі, очі десь глибоко провалилися в череп. Попереду тягли вони шість–сім великих возів із речами в'язнів. До кожного воза було впряжено не менше 40–50 чоловік, що тягли цей віз за четверо довжелезних віжок, частина підпихала ззаду. Посувались вони з швидкістю не більше двох кілометрів на годину, хоч це відоме «льос! льос!» щохвилини рвало уші. Ми простояли не менш як півтори години, поки нас минув цей жахливий похід. Люди йшли, взявшись попід руки, підтримуючи один одного, щоб не впасти. На стомлених, нелюдськи байдужих обличчях виступав піт, хоч було досить неприємно–холодно. Кроків за сто вище нас один із цих мучеників упав. Підбігли два конвоїри, відтягли його до краю дороги і скинули в канаву. Ми бачили того бідолаху, як він проходив повз нас чи, власне, як його волочили повз нас його товариші. Високий, безмірно виснажений, з обличчям уже мертвої людини, весь укритий потом, з рота й носа йому звисала слизь. Пізніше ми проходили мимо того в'язня: лежав він мертвий навскіс канави, верхньою частиною корпусу вниз, обличчям до землі. Хто були ці нещасні — не знаю, але, зважаючи на те, що всі вони були переважно молоді, треба гадати, що це були військовополонені. Мова — часто російська або українська; подекуди видно було людей із балканських сторін, чулось також англійську і французьку мови. Все це було переплутане в тому страшному поході смерти. Ось зарослий бородою молодий руський — не каже, а мурмотить: «нет сил, братуха, не дойду…», до нього щось каже, очевидно, підбадьорюючи, високий, сухий англієць, який напружуючи останні свої сили, підтримує, взявши під руку, того русака.

Жахлива картина, не забути її ніколи!

* * *

Як ми не йшли, як ми не тікали, але червона армія таки наздогнала нас біля Авсіґа (Судети).

Власне, нам, може, і пощастило б уникнути зустрічі з большевиками, але по дорозі ми одержали відомості, що в селі Нідерборіч, біля Фрайберґа, оселено велику групу біженців із Відня, куди, як ми сподівались, вивезено й нашу доньку, яка, як я вже згадував, працювала у Відні. Там порадили нам заїхати до табору втікачів біля Авсіґа. Ми зробили великий гак, кілометрів на 50, і 7 травня прибули до Авсіґа. Тут також ми не дізнались нічого певного, крім поради — шукати евакуйованих із Відня біля Мюнхена та Зальцбурґа. Купивши ковбаси, хліба, цукру та масла на наші картки, одержані в Фрайберґу, ми пішли на двірець, щоб спробувати виїхати потягом на південний захід. Організація німецького Червоного Хреста, яку нам удалось переконати, що ми таки справді шукаємо нашу доньку, дала нам дозвіл на проїзд залізницею. Але на двірці ми довідались, що Німеччина капітулювала і що завтра, 8 травня, бойові дії припиняться.[189] Цього треба було вже давно сподіватись, але якось не вірили, що це вже кінець, тим більше, що гуркіт артилерії і повітряних бомбардувань був особливо великий. Просидівши ніч на двірці і переконавшись, що потягів уже не буде, ми рушили пішки через це жахливо зруйноване місто. Пройшовши кілометрів вісім, ми сіли при дорозі поснідати. Біля нас спинилась якась чешка і розказала, що в Авсіґу на двірці — червоноармійці, що вони відбирають у людей все — годинники, куфри, їжу. Забувши про снідання, ми подались далі. В найближчому селі Костендорф бюрґемайстер напрямив нас до сільського готелю, де ми й розташувались ночувати.

Совєтська армія, яка за умовами перемир'я мала зайняти цю місцевість, появилась у нас 9 травня перед полуднем. По вулиці загрюкотіли танки, на них повно червоноармійців, між якими подекуди можна бачити військовополонених у сірих шинелях та у відомих смугастих халатах концентрачників. Чехи, яких у цій місцевості було багато, надриваючись, вітали визволителів, осипаючи їх квітами й сигаретами. Червоноармійці в свою чергу осипали цих експансивних панночок та пань відомою добірною московською лайкою, модернізованою на совєтський лад, з багатоповерховою барвистою надбудовою.

Спаливши всі наші документи до дипломів та метрик включно, виправивши дещо в наших «арбайтскартах»[190] (ніде гріха таїти), на другий день ми вирушили далі на Захід — до зони, зайнятої арміями американців, де ми сподівалися знайти захист.

Свої справжні прізвища ми перебрали лише пізніше, уже в Німеччині, потрапивши під опіку УНРРА.[191]

Вісім днів, вісім довгих, страшних днів і вісім ночей ми йшли по місцевостях, зайнятих большевиками, йшли, як по розпеченому залізу. Багато було пригод, зустрічів зі «своїми»; кілька разів нас зупиняли, двічі було нас затримано. Раз нас пограбували чеські «бойовнікі», чи поліція з червоними зірками на кашкетах. Урятував нас і примусив чехів повернути пограбоване… сержант червоної армії — сибіряк. Взагалі мушу сказати, що за ці вісім днів ми багато разів зустрічали сердечне, тепле ставлення до себе червоноармійців різних національностей Союзу, а часом навіть і співчутливі поради. Так, здається, біля Лібшіца, недалеко від міста Білін, нас нагнав червоноармієць із Поволжя. Розговорились. Ми й йому повторили наше оповідання про те, що ми розшукуємо нашу доньку. Хитро посміхаючись, він порадив нам поспішати, якщо ми справді хочемо дістатись до нашої доньки, бо за день–два сюди наїдуть НКВД–исти та політвідділи армії, — «тогда уже вам не поможет ничто…». Всунувши нам у руки на прощання величезний кусень сала: «Берите, не церемоньтесь, вы голодны, а у немцев сала хватит…», — він сів на ровера й поїхав далі.

Ми не єдині з «переміщених», які побували в руках червоних у 1945 році. Я зустрічав немало людей, які по тижню, а то й більше перебували в совєтській зоні. Багато чув я оповідань про страхітливі пригоди цих людей. Багато з них побувало в совєтських репатріяційних таборах, хоч і небагатьом пощастила доля вибратись до західніх зон альянтів. Поруч із страхіттям не бракувало й комічних пригод. Ось одна з таких. Лікарка К…, разом зі своїм чоловіком, потрапила до совєтського табору для репатріянтів у Відні. Після карколомних пригод їм пощастило втекти, але треба було ще пройти величезний шлях аж до Баварії — до американців. Таких, як подружжя К…, посувалось на Захід тисячі. Одного дня, розповідала пані К…, поруч із ними йшов наш–таки полтавець, десь із Грунь. Чоловік цей за свого життя дещо бачив: побував на засланні десь біля Алма–Ати — втік, ще раз був засланий на славнозвісний «Біломорканал»[192] — і звідти втік і, зрештою, пробрався до Европи в своєму, не зіпсованому ще Европою, вигляді: у фетровому брилі, здається, ще часів царя Миколи II,[193] в широких штанях, із саквами з полтавського мережаного рядна за плечима та зі звислими запорозькими вусами. Одним словом — із тих типових українців, про яких тут кажуть: «ярко виражений остовец», якого за сім кілометрів видно, що він коли не з Грунь, то вже, певно, з Барипшоля або з Воронькова. Так ото ідуть вони поруч із цим дядьком. При зустрічах із «своїми», починають голосно розмовляти німецькою мовою; полтавець тоді насуплюється і йде мовчки — він не знав німецької мови. З–за ріжка десь виходить група червоноармійців. Франтуватий сержант, глянувши на дядька, питає його: — «Хто? Куди?». Але полтавець наш і тут не втратив своєї епічної розважности і, не спиняючись, процідив крізь зуби на жахливому українсько–німецькому жарґоні, що утворився за роки війни: «никс хварштейн», яке мало, за його думкою, визначати: «Я не розумію». Сержант іще раз здивовано поглянув на дядька: — «Ишь, проклятий немчура — совсем будто наш…» і, гукнувши грізно: «Ну, вались, куда идешь!», — пішов собі далі.

В місті Білін (Судети) нам сказали, що вийти з міста можна лише з довідкою, яку треба одержати в міській ратуші. При чому нас заспокоїли, що це легко дістати, бо видають ці довідки російські офіцери. Довго я вагався, але вкінці наважився. Було це опівдні. Совєтських офіцерів в ратуші не було; мене оточив гурток дівчаток–чешок, які все допитувались, чи я, часом, не «білоґвардійський офіцер». Мої запевнення, що вони помиляються, помітно розчарували їх. Але за кілька хвилин вони гуртом знову прибігли і принесли мені довідку чи перепустку до Карлсбада, «щоб забрати свою доньку». Таємничо–співчутливо посміхаючись, вони сказали, що зараз прийде «русский» офіцер і радили поспішати. Я подякував і вмить зник. Тепер, маючи, крім сфальшованої «арбайтскарти», справжній документ — перепустку чеської влади, ми почували себе безмірно краще.

Побіжно відмічу ще одну картину, яку довелось мені спостерігати в місті Білін. Ми підіймалися вгору по дорозі з міста. Нас нагнав великий совєтський військовий транспорт на конях. Один із червоноармійців–їздових якось врізався в купу підвід і тим викликав деяке замішання — рух припинився. До нього верхи під'їхав совєтський офіцер і з брудною лайкою вдарив того червоноармійця в обличчя кулаком, в якому був затиснутий держак нагайки. Оперезавши його ще двічі через плечі нагайкою, офіцер, лаючись, помчав далі. Червоноармійця буквально залило кров'ю, яка дзюрком лилася з носа й рота, заливаючи сорочку й руки. «Красный воин» не подав жадних ознак протесту — мовчки, обливаючись кров'ю, він осаджував коней назад.

В Жатеку нам нарешті пощастило сісти в потяг, який ішов до Пільзна. Уже поблизу Пільзна, на станції, де проходила демаркаційна лінія совєтської й американської зон, з потяга висадили всіх. Ми забралися в убиральні і, просидівши там з півгодини, почули, що крики біля потяга притихли і він став рухатись. Ще кілька хвилин — і ми побачили авто з неграми в шоломах: ми були в зоні американців.

Закінчуючи з гітлерівською Німеччиною, я хочу лише відмітити, що поруч із нелюдськи–жорстокими постатями — господаря нашої фабрики, декого з форарбайтерів та нашого «незабутнього» лаґерфюрера Ґабріеля, чесько–німецького ублюдка, — гідних зайняти місця поруч із окремими героями Бічер–Стоу[194] (авторки відомого твору «Хатина дядька Тома»); поруч із найогиднішими постатями тупих, жорстоких сатрапів — різних «ляйтерів» та «віртів»,[195] з якими мені доводилось зустрічатись в часах німецької окупації, — я не можу не відзначити таких світлих постатей, як пан Н… П. з Дрездена, як нашого керівника на Одрі, офіцера організації ТОДТ, учителя, світлі постаті лікаря в Мускав та його дружини — янгола–оборонця всіх фремдарбайтерів (чужинних робітників), також цілу низку світлих образів, сповнених справді християнською любов'ю та милосердям, сестер–німок (квартірштелле в Гойершверда, в Зака, Вендішбора та ін.), з якими нам довелось зустрічатись під час нашого майже тримісячного пішого маршу по Німеччині на Захід.

* * *

Про тих вісім днів подорожування по теренах, зайнятих большевиками, та про півтора наступного місяця, проведених нами в «гостинній» Чехії, на згадку яких ми ще й тепер жахаємось, як від страшного кошмару, а також про послідуючі чотири місяці «уникання» від репатріяції «згідно з Ялтинською угодою»;[196] про французький табір у Бамберзі (північна Баварія), куди ми потрапили, вирвавшись з неймовірними труднощами з «братніх обіймів» чехів, виїхавши з французьким транспортом як «німецькі жиди," — про все це можна б написати ще, мабуть, стільки, як я вже написав. Але, як кажуть, треба мати почуття міри. Тим більше, що значна частина цих жахливих переживань має переважно особистий характер, правда, властивий для більшости так званих «переміщених осіб». Я також не стану описувати ряду «репатріяційних» акцій, як Пляттінґська, Кемптенська, Фюсенська та інші. Про це, як мені відомо, немало писалося в англійській та американській пресі та дещо знають і наші люди.

Отже, спинюсь коротко лише на окремих фактах, які довелось мені спостерігати в Чехії.

За півгодини після того, як ми залишили совєтську окупаційну зону, наш потяг спинився на двірці міста Пільзна, або, як називають його чехи, Пльзен. Нас зразу оглушив жахливий гамір. На двірці було кілька тисяч людей: французи, англійці, американці, бельгійці, поляки, українці, росіяни, монголи, якісь височезні люди з жовтими і червоно–чорними обличями, з величезними турбанами, не менше нашої української діжі, на головах, — мешканці не то Африки, не то Індії, — та ще безліч бозна яких людей із бозна яких країн. Все це метушилось, голосно кричало, реготало. По всіх напрямках цей натовп пронизували стрункі постаті американських вояків та подекуди негрів Голіятів у шоломах та в американській уніформі.

За якийсь час, очунявши трохи від того гамору, ми почали роздивлятись та прислухатись. Від 9 травня ми вже були «поляки» і тому тулились саме до них. До речі, поляків було дуже багато.

Основна тема розмов — це Польща і Совєтський Союз. Всі поляки були чомусь переконані, що американці зараз яке, негайно, завтра ж, почнуть війну, щоб звільнити Польщу від червоної Москви. Поруч нас, біля невеличкого кіоску — натовп поляків. Посередині два американські вояки чи офіцери, які розмовляють доброю польською мовою. Прислухаюсь. Тема — та ж: Польща мусить бути негайно звільнена від нових окупантів. Якийсь плюгавенький, кургузий чоловік особливо репетує:

— Нєх американє дадзон нам бронь, ми самі випендзєми теґо москаля за Ураль!

Американці щось відповідають, але за цим гамором я не міг дочути. Я зовсім не маю на думці образити того завзятого патріота, а тим більше — польський нарід: крий мене, Боже! Але мізерна постать того миршавенького чоловіка була в такому жахливому протиріччі до його зухвалих слів, що я й досі не можу забути його комічної постаті.

З усіх цих розмов для мене стало ясно, що весь цей багатотисячний натовп не хоче їхати додому, та що, судячи з висловлювань окремих американців–військових, цей настрій, можливо, знаходить собі відгук. Мені стало трохи легше дихати: річ у тому, що ще до капітуляції Німеччини ми чули про відому Ялтинську угоду, і тому сподівалися на всякі «неприємності». Їхати ж «на родіну» ми рішуче не хотіли, тим більше, що десь тут, по Европі, блукає наша донька, зв'язок із якою ми втратили ще з січня 1945 року і яку ми конче мусіли відшукати.[197]

В двох пунктах тут–таки на двірці американська кухня видавала макаронову юшку з консервованим м'ясом та білющий, як сонце, хліб. Того й другого ми не бачили вже років зо три.

Повечерявши добре, ми переночували тут же, на пероні. Вранці я пішов купити квитки до Лінца, щоб їхати далі до Зальцбурґа — шукати доньку. Але квитка мені не продали за німецькі гроші та порадили йти до міського банку — виміняти чеські крони. Дружина не наважувалась залишатись у тому натовпі сама, та й гіркий досвід останніх років навчив, що розлучатись, бодай на якусь годину, буває дуже небезпечно. Отже, забравши наш «гандваґен», ми за старим, уже випробуваним способом добрались пішки до банку. Там ми натрапили на земляків–чернігівців, від яких довідались, що Лінц посідають большевики, з «братніх» обіймів яких ми лише вчора вирвались. До Німеччини, як нам сказали, їхати не дозволено. Треба було шукати десь притулку. Нас направили до якогось клюбу, де містився допомоговий комітет. Тут ми довідались, що цей комітет турбується лише долею чехів, які повертаються до батьківщини. Заслуговує на увагу, що в тому чеському клюбі кермували роботою не чехи, а московські червоні «Ваньки». Всюди лунала московська мова. На моє запитання ніхто з чехів не відповідав, але зараз же переді мною з'явився якийсь «товариш», в розстебнутій «косоворотці». Він довго й підозріло розпитував, після чого скерував нас до Пільзенського Бюра комуністичної партії, що містилось поблизу міського театру, порадивши звернутись до якогось, якщо не помиляюсь, «товариша Дорофєєва». Це було, здається, 17 травня. Отже, треба віддати належне виключній вправності та оперативності московської служби зв'язку та пропаґанди: десь уже за тиждень по капітуляції Німеччини місто, що перебувало під американською окупацією, було цілком опановане московськими комуністами.

Вибравшись з клубу, ми, звичайно, не пішли до того «товариша Дорофєєва». За якийсь час натрапили ми на земляків, які порадили йти до військових касарень на Борах, де містився табір для «авслендерів». Ще за годину ми знайшли цей табір і нас улаштували десь під стелею в кімнаті, де вже було коло п'ятнадцяти чоловіків та жінок — поляків.

Після всього, що нам довелось пережити за останні тижні, моя дружина добре–таки занедужала і її покладено до міської лікарні.

В таборі на Борах було, мабуть, не менш як десять тисяч людей, з них принаймні половина — поляків. Загальний настрій такий же, як я спостерігав на двірці. Отже, було очевидно, що ставлення широких польських кіл, які перебували в Німеччині і які ще півроку тому гаряче ждали визволителя — червоної Москви, різко змінилося. Значна частина поляків цілком відмовлялась їхати додому, поки там будуть московські комуністи. Інші й хотіли б їхати, але боялись: в таборі розповідали про фантастичну сваволю, про насильства й грабування совєтськими військовими не тільки німців, а й усіх, хто попадався до них в руки — поляків, французів, англійців. Славнозвісне «дайош часи» та все те брутальне, що творилося в совєтській зоні окупації, знали вже всі.

Про поводження зі «своїми» — українцями, росіянами та іншими підсовєтськими людьми, що їх насильно було вивезено до Німеччини або взято німцями в полон, — я вже й не кажу: про звірячі розправи з цими «ізменниками родіни» знає весь світ.[198]

Приблизно за тиждень якась польська організація розповсюджувала в таборі видавану американським штабом армії газету — «S. H. A. E. F., Feldschirmousgabe» ч. 26 з 10. V. 1945 р. В цій газеті було вміщено наказ Головнокомандувача, генерала Айзенговера трьома мовами: французькою, німецькою та польською. В цьому наказі оголошено порядок репатріяції звільнених військовополонених, чужоземних цивільних робітників та інших переміщених осіб (zwangsverschicktene Personen). Для всіх осіб із західньої та південно–східньої Европи визначено порядок повернення на батьківщину. Полякам давалось право, за їх бажанням, самим вирішити, чи хочуть вони повертатись додому, чи ні. Що ж до нас, себто людей зі Сходу, то всіх нас позначено одною загальною назвою: «Alle Russen», причому наказувалось усіх нас, по можливості, якнайшвидше доставити в розпорядження російської влади.[199]

Цей наказ сильно підбадьорив поляків та ще в більшій мірі схвилював усіх людей, що в цій або іншій мірі мали відношення до Совєтського Союзу. Щоправда, лише дякуючи цьому наказові та досить ретельному його виконанню кількість «переміщених» людей совєтського походження в західніх окупаційних зонах дійшла згодом не п'ять чи шість, а лише один мільйон.

Годували в таборі добре, хліба видавали 500 грамів на особу денно. Після кількарічного голодування люди об'їдались досхочу. Отже, додому ніхто не поспішав їхати.

Мушу, правда, оговоритись: «не поспішати» мали можливість лише поляки та ще деякі національності. Що ж до наших людей, то вони мусіли «поспішати» і то дуже. Сотні американських вантажних авт щоденно привозили до табору і стільки ж вивозили цих нещасних, приречених людей у напрямку Праги — до совєтської зони.[200] Спаслись від «родіни» лише ті щасливі, які в той чи інший спосіб зуміли «перефарбуватись» на польський чи якийсь інший колір, навіть на турецький. Я зовсім не жартую: я знаю особисто двох киян, які разом із численною групою українців зійшли за турків. Якомусь десяткові людей і я поміг, порадивши просто залишити речі в касарні для совєтських репатріянтів, «загубити або залишити (?) у власника німецької фабрики» свої документи, перебратись до польського табору та назвати себе поляками. Але зробити це було, звичайно, тяжко й небезпечно, бо табір буквально кишів від совєтських офіцерів та таємних совєтських шпигунів.

Проте, не дивлячись на особливе становище поляків, за три тижні їх було вивезено до Польщі три, а може й чотири тисячі. Правда, сталося це лише після того, коли ту менш стійку масу, переважно селянство, запевнили, що їхні транспорти будуть проведені аж до Варшави під ескортом американських військ та що совєтські військові ніякої перевірки в дорозі чинити не будуть.

За тиждень–півтора весь табір було забруднено до неможливого. Все навколо було закидано різними покидьками — до людських включно. Ще недавно охайні помешкання тепер являли собою брудні клоаки. У вбиральнях відходи витікали з раковин і вкрили підлогу брудною, смердючою рідиною на три–п'ять сантиметрів; та рідина витікала через пороги в коридор. Не можна було зайти туди, не набравши в черевики цієї рідини. Ніхто з мешканців не хотів нічого робити. Ще за кілька днів чеські «бойовніки» привезли до табору сотню німців — старших дідів та молодих, тендітних дівчаток–німок. Не маючи будь–якого приладдя, прибирали вони весь цей бруд безпосередньо руками…

Двічі на тиждень я одвідував лікарню, де лежала моя дружина. Випадково там натрапив я на лікарку–українку з Білої Церкви, пані Коваленко, яка еміґрувала з України ще 1920 року з відомим тоді хором Кошиця.[201] Вона, спасибі їй, улаштувала дружину більш–менш вигідно.

Десятки величезних чотириповерхових будинків лікарні були переповнені виснаженими до крайньої міри угорськими, румунськими та польськими жидівками та жидами, переважно туберкульозними, що їх було привезено з якихось концентраційних таборів. Вигляд у них був неймовірно жахливий. Багато з них умирало.

Не можу також не згадати про жахливе явище, що його буквально кожних одну–дві години можна було спостерігати на вулицях цього культурного старого міста — це цькування німців.

Щоразу можна було бачити, як натовп мешканців табору, збиваючи один одного з ніг, мчить до огорожі від вулиці, щоб дивитись, як чехи б'ють «СС–манів». Я не міг дивитись на ці дикі сцени, але мимоволі мені довелось бути свідком кількох таких розправ. Якось на одній із головних вулиць міста, трохи вище міського банку, я почув дикі зойки і побачив натовп людей, які били групу, чоловік 25–30, німців. Цю групу, видно, кудись провадили чеські «бойовніки». Вони стояли осторонь, поки йшло це дике побоїще. Казали, що натовп «одняв» від них цих німців. Але коли й справді це було так, коли таки натовп дійсно «одняв» тих арештованих, то, дивлячись на спокійний вигляд «бойовніків», треба гадати, що великих зусиль тому натовпові не довелось застосовувати і перемога над підрозділом озброєних «бойовніків», числом коло 15–ти, досталось не важко. Це було жахливе, брутальне видовище. «СС–манів» били кулаками, палками, камінням. Між тими, що били, траплялись чоловіки, одягнені в добре европейське вбрання та статечні пані, які досить вправно орудували парасольками, а то й кулаками. За лісом кулаків, озвірілих облич іноді можна було бачити спотворені криваві плями. Інших били на землі лежачих уже, копирсаючи чобітьми в скривавлене місиво. На щастя, нагодилось авто, в якому було десятків зо два американців. Після досить довгої боротьби побитих німців пощастило визволити. В супроводі американських вояків цих німців було кудись відведено. Відмічу також, що під час «бою» з натовпом американських вояків чеські «бойовніки» не рухалися з місця. Скільки можна було розпізнати по спотворених, закривавлених обличчях, наймолодшому з тих «СС–манів» було… щонайменше 60 років віку…

Таку ж дику сцену мені довелось спостерігати на початку червня на «Намєсті» — центральній площі міста — з тою тільки різницею, що в числі «СС–манів», приблизно такого ж віку, як і перший раз я бачив, було кілька жінок і двоє–троє юнаків років по п'ятнадцять. Цього разу я натрапив уже на кінець того славного бойовища. Попереду йшов американський офіцер та два вояки. «СС–манів» оточувало чоловік п'ятнадцять чеських «бойовніків» з червоними відзнаками на грудях та з пістолями в руках. Всі «злочинці» були закривавлені до втрати людського образу. Руки тримали піднятими вгору. Лише згодом, коли на це звернув увагу американський офіцер, їм дозволено було опустити руки.

Такі сцени можна було спостерігати на всіх вулицях Пільзна.

Ще жахливіші оргії дикого натовпу відбувались в перших днях капітуляції Німеччини — в Празі. Мені розповідали пані О. Самойлович, п. М. Самойлович, пан А. Мойсіяха та інші, гідні цілковитого довір'я люди, які власними очима бачили дикий розгул зовні нібито порядних поважних людей. Вони бачили, як на вулицях Праги вбивали жінок, чоловіків тільки за те, що вони німці; як кидали німецьких дітей з мосту в ріку, на каміння мостових устоїв; як, схопивши маленьких діточок, «висококультурні» чехи розбивали їхні голівки об перила мосту в центрі Праги; як спалювали чоловіків вам же, в центрі Праги, привісивши їх ногами догори біля вуличних стовпів, підвісивши під голову військовий шолом із палаючою бензиною — і безліч інших, неймовірних, здавалося б, неможливих в людському суспільстві, звірячих учинків. І все це відбувалось, прошу замітити, не в центральній Африці, десь за дві тисячі літ до Христа, а саме в центрі Европи, в двадцятому сторіччі, і саме в 1945 році християнської ери!..[202]

Ледве хто стане заперечувати провини гітлерівських молодців перед народами Европи в цій останній війні, але… навіть врахувавши це, не можна виправдати цієї непотрібної звірячої жорстокости. Тим більше, що, мабуть, 90–95 відсотків цих замучених людей, дітей, немовлят винні за вчинки гітлерівських посібників не більше, ніж, скажемо, наші діти за вчинки й злочини московського політбюра.

Ще з дитячих років я звик вважати чехів за один із найбільш культурних народів Европи. Мушу сказати, що те, що мені довелося спостерігати там навесні 1945 року, сильно похитнуло моє переконання. Звідки така злобність, що спричинило її? Адже Чехія найменш, ніж будь–яка інша країна Европи, потерпіла від цієї війни. Її щадили альянти і не бомбардували; її міста й села цілі, її сини не лежать у чужій, непривітній землі, а всі сидять дома, біля своїх матерів. Чехія не зазнала й сотої долі тих страждань і руїн, які випали, скажемо, на долю Польщі, України, Юґославії, Греції, нарешті — Угорщини, яка, як відомо, не з волі народу потрапила в орбіту держав «Осі». Невеличкі матеріяльні втрати Чехії — людських же жертв вона майже не мала — в багатократ компенсовано величезним майном, що його були завезли німці і яке цілком перейшло на власність чехів.

У Німеччині є багато людей, які прожили в Чехії по п'ятнадцять–двадцять років, які були в Празі під час відомих подій 5–9 травня 1945 року, що їх чомусь чехи називають «Празькою революцією»[203] (?). Я пробував кілька разів з'ясувати, що саме спричинило ці жахливі розправи з мирним населенням уже по закінченні війни, вже коли ворог лежав роздавлений, але мені так і не довелося виявити якоїсь одностайної, певної думки. Дехто запевняв, що всі ці нелюдські жорстокості чинили чеські кримінальні елементи, що їх 5–6 травня, під час «революції», було звільнено з тюрм. П. Мойсіяха пробував довести, що все це жахливе спровокували й виконували місцеві комуністи згідно з наказом із Кремля. Кров'ю невинних німецьких діток, жінок та старезних дідів Москва мала на меті, мовляв, навіки посварити чехів із німцями і в такий спосіб назавжди відрізати Чехії дорогу на Захід. Ні перша, ні друга спроби пояснити ці травневі події в Празі — не переконливі. Те, що мені довелось спостерігати в Пільзні, стоїть у повному протиріччі до таких припущень.

Але найбільш вразили мене прокомуністичні настрої чеського населення. І то не лише серед менш культурних робітничо–міщанських кіл, а й серед інтеліґенції. В Пільзні я випадково натрапив на одну чеську родину, яку я знав ще з Києва. Була це висококультурна, досить численна родина чеських патріотів. Голова цієї родини, доктор К…, колись жив у Петербурзі, де входив до штату придворних лікарів останнього царя Миколи II. Після революції в 1918 році він перебрався до Києва, а 1930 року повернувся до Чехословаччини. Він не був свідком найжахливішої доби комуністичного панування: років «побудови соціялізму», років розкуркулювання, кривавих років єжовщини та всевладного Берії;[204] він знав большевиків лише Ленінградського й дальшого, НЕП'івського періоду. У доктора К… я мав нагоду зустрітись із багатьма поважними громадянами Пільзна. Також я мав нагоду досить часто бувати в пільзенських передмістях — Кошутка та Довдліце. Все це дало мені можливість більш–менш орієнтуватись у тодішніх чеських настроях. Мої чеські враження я мав можливість поповнити розмовами з українцями та росіянами — втікачами з усіх закутків Чехії, яких тепер досить багато в Баварії. Все це люди, які прожили в Чехії по двадцять–двадцять п'ять років.

Мушу сказати, що я пригадую лише два–три випадки, коли мені доводилось зустрінутись із критичним ставленням до тодішніх подій у Чехії та до ближчих перспектив. Решта цього, безперечно культурного, хоч і своєрідного, народу безоглядно, з підсенням вітала братню Москву. Більшість чехів, з якими мені доводилось зустрічатись, як діти, з палаючими від захоплення очима, говорили про дружбу з СССР, про демократичний устрій та щасливе вільне життя народів Совєтського Союзу. Поважні землевласники та підприємці вступали до комуністичної партії. Вони з обуренням відкидали всякі спроби пояснень щодо внутрішньої господарської політики, щодо розв'язання пигань приватної власности та ініціятиви в СССР. Не хотіли слухати про те, як виглядають у практичному житті привабливі здалека гасла комуністів. Вони гаряче доводили, що коли й справді соціялізм у СССР раніше мав деякі неґативні відтінки, яких тепер уже немає, то соціялізм «по–чеському» — буде щось кардинально відмінне від того, що було до війни в Совєтському. Союзі. Говорити щось неґативне про СССР було неможливо й небезпечно, хоч Пільзен у зоні американської окупації. Досить сказати, що доктор К…, який не поділяв того обоження комуністів, не наважувався говорити про це в товаристві своїх земляків. Тільки залишаючись зо мною один–на–один, він розпитував про те, що насправді уявляє собою совєтська влада в щоденній дійсності, чи відповідають правді неймовірні жахливі оповідання, які іноді з'являлись у світовій пресі, про криваве панування большевиків і т. д.

В 1947–48 роках я зустрічав багато нових втікачів із Чехії. З їхніх оповідань видно, що за останні три роки в широких колах чеського населення, а особливо серед інтеліґенції, а подекуди й серед селянства, сталось помітне зрушення, якщо можна так сказати, — на Захід, що чад 1945 року у багатьох уже вивітрився. Але… за всякі захоплення доводиться, часом дуже тяжко, розплачуватись… Безперечно, доведеться заплатити за них і чеському народові. Потрапивши раз у дружні пазурі червоної Москви, вийти з тих «братніх» обіймів, не поламавши хребта, ледве чи можна. Отже, й чехам, безперечно, доведеться покутувати «великою кров'ю» своє хвилеве захоплення.

* * *

Якось ранком прибуло до табору на підводах п'ятдесят юґославців із їхнім нужденним майном та купами дітей на возах. За день з'явились чоловік двадцять чеських поліцаїв, забрали коло сотні коней, кажучи, що це є власність Чехословацької Республіки. Благання й плач утікачів не помогли. Але хтось догадався повідомити американське командування. За дві години ті ж поліцаї, в супроводі американського офіцера, привели всіх коней назад і повернули їх власникам.

Здається, 12 червня адміністрація видала розпорядження звільнити касарні на Борах, де має бути лише совєтський табір для репатріянтів. Поляків — коло трьох–чотирьох тисяч, між якими в тому часі було вже десять відсотків наших, себто совєтських громадян, — перевезено до міста Штааб, за двадцять один кілометр на південь від Пільзна. Відвезено туди й нас. У Штаабі розміщено всю цю масу людей у будівлях великого млина. Житлових мешкань не було — люди розмістились на підлозі та на величезних ярусах пшениці. Вікна в тому млині було загороджено залізними ґратами; між будівлями — висока кам'яна огорожа. На брамі — військова варта. З двору нікого не випускали. Пайок хліба з першого ж дня зменшено з 500 грамів, як то було в таборі на Борах, до 100 грамів на день. На обід і вечерю — якась невиразна юшка, що сильно нагадувала нашу їжу на фабриці.

Було очевидно, що це — делікатна спроба примусити людей їхати додому. Але командування не врахувало того, що в млині було кілька тисяч тонн пшениці. Люди брали ту пшеницю, варили її і їли. Крім того, багато людей мали з собою досить значні запаси німецьких військових консерв — очевидно, «військових трофеїв». За кілька днів у таборі поширились чутки, що американське військо залишає Пільзенську округу, а їхнє місце заступить совєтське військо. В таборі счинилась паніка. Вночі у двох вікнах, які виходили до приватного садка, було виламано ґрати і утікло коло 300 чоловік, здебільшого залишивши свої речі. Мабуть, сто людей було піймали чеські бойовніки і опівдні наступного дня привели назад до табору. Біля вікон поставлено охорону, але, не дивлячись на те, люди далі зникали.

Щоранку під ескортою уквітчаних червоними зірками та іншими революційними відзнаками чеських бойовніків, до млина приходила група старезних дідів–німців працювати. Всі вони були зарослі, як дикуни, чеська влада забороняла їм голитись. На рукавах у кожного з них були жовті перев'язки. За кожними двома–трьома такими дідами, що переносили і вантажили на авта якісь ящики та частини машин, слідував молодий юнак з гвинтівкою, якою, при найменшій нагоді, він нещадно бив підпорядкованих йому дідів. Взагалі всіх тих робітників били прикладами рушниць та кулаками, коли «треба» і коли й не треба. Навіть поляки, що їх уже ніяк не можна обвинувачувати в надмірній ніжності до німців, і ті з обуренням кричали на цих вправних юнаків.

Ще за два дні подано було багато автомашин, і людям запропоновано їхати на батьківщину. Другого дня — теж. Тих, хто не погоджувався, називали фольксдойчерами, що бояться вертатись додому, і це впливало. Проте прямого насильства не було. Положення ставало тяжким — їхати все–таки ми не хотіли. Я звернувся до американського капітана, який керував репатріяцією, сказав, хто я такий (на щастя, він був інженер того ж фаху, що й я), показав йому довідку лікарні про те, що моя дружина лежала хвора, сказав, що в Пільзні я маю родичів (хай уже Господь простить мені ту вимушену неправду!), показав йому ордер на одержання помешкання, якого я справді одержав від «окресного вібору», — і він обіцяв доставити нас до Пільзна. Свого слова капітан додержав: другого дня приїхало вантажне авто і за яких двадцять хвилин ми вже були в Пільзні.

Отже, ми знов опинились посеред вулиці зо своїм візочком. За дві години натрапили ми на Карловатський табір, про який нам казали ще на Борах. Коли ми наближались до табору, то побачили якогось чоловіка, що виглядав на дорогу через високу огорожу. Ми запитали його, як нам потрапити до табору. Був то, судячи з його вимови, селянин–полтавець. Він порадив нам іти до головної брами і мовчки, не питаючись нікого, заїздити до двору. Він сказав також, що табір цей належить до УНРРА та що всякий, хто до нього вступив, перебуває під охороною цієї організації.

Ми з острахом наблизились до головної брами — впустять чи ні? Слідом за автом, що їхало до табору, ми мовчки посунулись з нашим візочком у двір. Військові американці, що охороняли браму, навіть не звернули на нас уваги.

Отже, ми були в таборі УНРРА. Нам і на думку не спадало, що цей день — 21 червня — має стати одним із важливих днів у нашому житті.[205]

Нам ніколи не могло прийти в голову, що доля на кілька років зв'яже наше життя з тією, як у нас часто жартома кажуть, милою чудернацькою «тіточкою» УНРРА — яка зібравши більш мільйона таких, як ми, безпритульних «переміщених», годувала, одягала й оберігала цей мільйон, за московською термінологією, «воєнних злочинців».

Нам, «східнякам», які звикли до жорстоких законів «соціялістичної батьківщини», те ніяк не вкладалося в голові. Ми звикли до інших засад: не робиш — не їси, мислиш не так, як наказує політбюро, — не живеш і т. ін., а тут, на тому «прогнилому буржуазному» Заході, справді, якісь чудернацькі закони. Видумали якесь право «азилю», люди сидять, нічого не роблять, хоч переважна частина, — за виключенням незначної купки інтернаціональних авантурників, спекулянтів, злодіїв, яких досить у кожному суспільстві — до болю хоче й шукає собі якоїсь корисної праці. Розмовляють, про що самі хочуть. В своїх журналах та газетах пишуть усе, що тільки надумають, критикують дії сильних цього світу, і… не бояться, і нікого це не дивує. Чудні країни, дивні люди!..

Бували, звичайно, і чорні дні в нашому УНРРА–житті, ніде правди діти, та, кажуть люди, і на сонці бувають плями. Ці лихі дні бували лише подекуди, переважно як наслідок зловісної Ялтинської угоди. Проте ці чорні дні не можуть затемнити загального світлого фону. Лише за незначними винятками керівні робітники УНРРА в біді завжди були з нами — на нашому боці. Не можу побіжно не відмітити такі, наприклад, світлі, справді християнські постаті, як місс Кумбер Єлена, наш директор, п. Л. Гарт (Фюсен–Альгау).

УНРРА–життя — це ціла доба в нашому, так би мовити, «переміщеному» житті. Це окрема, до того ще й досить велика, тема. А я вже й так набагато ухилився від мого оповідання. Отже, вертаюсь до Карловатського УНРРА–табору в Пільзні.

Тут панував такий же неспокій — усіх турбував можливий прихід большевиків. Отже, всі мріяли про те, як би вибратись із «гостинної» Чехії. В таборі було багато українців — старих еміґрантів, які до війни жили в Чехії. Другого дня я випадково познайомився з дуже милою, чулою людиною — доктором Миколою Самойловичем. Він розповів, що кожного тижня відходить транспорт, який на автах перевозить репатріянтів–французів на Захід. Отже, справа полягала в тому, щоб потрапити до того транспорту, а це було важко, бо французів садовили в авта за списком. Ще за два дні п. Самойлович попередив мене, що завтра вранці від'їде такий транспорт. До того він не додав будь–яких пояснень.

Залишивши дещо з наших речей та наш незмінний візочок, що так багато прислужився нам, з куфрами в руках, вранці ми вже вартували коло того транспорту. Французів садовили справді за списком, але чути було, як називали безперечно не французькі прізвища. Використавши якесь замішання, що виникло, ми з дружиною, відтиснувши набік вартового, минули заставу і упевненими кроками попрямували до авта. З великими зусиллями вилізли на височезне американське авто. Тут були лише наші «французи». Якась злюща пані, побачивши нас, почала кричати, що ми чужі, що ми не входимо до їхнього списку.

«Витя, вибрось іх!» — репетувала вона, звертаючись до молодого хлопця, очевидно, сина. Про які списки йде мова, я не розумів — про це мені нічого не сказав пан Самойлович, — але треба було щось робити. Я сердито гукнув, що пані неуважно дивилась у ці списки, бо ми записані там під числом 18 та 19. На щастя, машини рушили, і все на якийсь час заспокоїлось.

Вже в дорозі нам було наказано поховати свої документи і на кордоні казати, що ми — «німецькі жиди». За вісім годин, зробивши коло 300 кілометрів, нас привезли до міста Бамберґ (на північ від Нюрнберґа), до Уланен–касерне — до табору для французів–репатріянтів.

Приїхало з цим французьким транспортом сім французів та шістдесять п'ять «німецьких жидів», тобто нас. Вже в Бамберґу довідався я, що все це було зроблено не за наші гарні очі та що значна частина тих українців, що приїхали, заплатили — хто три, хто чотири тисячі чеських корон, хто золотого персня або золотого годинника. Ми та ще з десяток людей проїхали на тих машинах, як–то кажуть, задурно. Отже, добре ставлення начальника французького транспорту до нас мало неабиякі підстави.

На ранок у конюшні, де нас було розміщено, з'явились французькі вояки з червоними зірками й наказали в досить рішучій формі збиратись на завтра вранці їхати до СССР. О, Господи, знову теж!…

Ще за два дні всіляких хвилювань Бамберґський Український Комітет, дякуючи зусиллям того ж таки доктора Самойловича, забрав нас із табору на поруки, як «нансеністів»[206] і помістив у зруйнованому, без даху та вікон, ґастгавзі — «Ротес Оксен».

Звичайно, на тому наші пригоди не закінчились. Ще довго нас усіх переслідувала жахлива примара репатріяції. Ще майже чотири місяці повз наші «вікна» — дірки, забиті дошками, щодня мчали американські авта, переповнені нашими менш щасливими земляками.

Перевіз французів на батьківщину скоро було закінчено. Уланен–касерне надовго було обернено на совєтський табір для репатріяції. Табір охороняли досить добре; проте було кілька масових утеч, було також кілька випадків самогубств.

* * *

Закінчуючи, я хочу ще сказати кілька слів про так звану «репатріяцію», про повернення «переміщених» осіб на «родіну».

Так, це факт, що по цей бік «залізної заслони» в моменті, коли писав я ці спогади, ще перебувало, за різними обчисленнями, від 1.200.000 до 1.500.000, але найбільш правдоподібно — коло 2.000.000 так званих «переміщених» осіб. Так само факт, що принаймні три чверті тих переміщених осіб «перемістилися» самі, з своєї власної волі, не будучи примушувані до того. Так само факт, що всі ці люди, за виключенням поляків, мадярів та юґославів, зрештою, в тій чи іншій мірі походять із «землі обітованої» на сході. Тут і громадяни ще недавно вільних держав Латвії, Литви та Естонії, незалежність яких так брутально розтоптано кремлівським чоботом. Тут і «невдячні» українці Західньо–українських земель — Волині, Полісся та Галичини, — які не хочуть визнати заслуг своїх «визволителів» у справі вже досягнутого «розквіту» їхньої Батьківщини, де вже за такий короткий час знищено їх прадідівську віру — цей «опіюм народів», — а щасливе населення та, зокрема, інтеліґенція та духовенство «розважаються» по найкращих совєтських курортах на Колимі, Мурманську та десь за Уралом. Є тут, мабуть, десь коло сотні тисяч т. зв. «старих еміґрантів», які ще в 1919–20 роках, боронячи Батьківщину проти комуністичної навали зо зброєю в руках, були відтиснуті на землі західніх держав і вже більше як 25 років поневірялись по чужих землях; нарешті, є, і то багато, людей таки безпосередньо з того «пекла», що зветься СССР. Це люди, яких винесено на бурунах війни далеко за рідні землі або які свідомо, з власної волі, відійшли на Захід, коли німецькі армії відкочувались із теренів України, Білорусі, Кавказу, Криму та самої Московщини. Це переважно люди, які все своє підсовєтське життя зазнавали різних репресій, у яких багато порахунків із Сталіном, яким, за примхою долі, не судилося скласти свої кості в холодних снігах Сибіру, люди, яким «щаслива» нагода дала можливість залишити свої рідні місця, щоб… спробувати ще раз вибороти долю своїй Батьківщині або… бодай умерти хоч на чужій, та вільній землі.

Роман Сербин. Боротьба за історичну пам'ять українського народу

Є дві правди. Одна дійсна, реальна правда. Друга — вигадана, неіснуюча, така, якою хотіли б її бачити. Вона вважатиметься за дійсну, а дійсна за ворожий наклеп.

Олександр Довженко, «Щоденник», 18.ХІ.1942.

Федір Пігідо не вважав трагічну німецько–радянську війну «вітчизняною», бо не бачив він у ній ні «визволення» свого народу, ні української «перемоги». Тому й слова ті він писав з малої букви та ставив у лапки. Своїми спогадами Пігідо бажав хоча б частково виправити невірне зображення воєнних подій, яке комуністичний режим накидав українському населенню. У такому розумінні радянського фальшування української історії Пігідо не був винятком: спотворену пам'ять воєнних подій бачив і боляче відчував відомий український письменник Олександр Довженко. Видатний кінорежисер, воєнний репортер під час війни та автор фільмового сценарію «Україна в огні», Довженко кілька разів повертався у своєму щоденнику, який в багатьох аспектах перекликається зі спогадами Пігідо, до теми історичної пам'яті про воєнні події. 14 серпня 1942 р. він записав:

«І самі ми забудемо своє страшне, безсоромне і огидне безладдя, і невміння, і свої зайві бездарні витрати через дурість, темноту, сатрапію і підлабузництво лукаве, і, випнувши груди, на кістках мільйонів погублених нами наших людей будемо вірити, і хвастатись, і підводити під усе вигідну діалектичну причинну базу, і буде все у нас по–старому».[207]

Так як Пігідо, Довженко журився за долю українців у безпощадних руках, не лише німецьких завойовників, а й радянських відвойовників. Пророчим було його побоювання повоєнної розправи українофобського режиму над українським народом за вигадані прогріхи супроти радянської «вітчизни». В записі 12 червня 1942 р. читаємо:

«Чи подивлюсь на пустелі, на кладовища, чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат? А потім умру од горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків синів і дочок за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу».[208]

Поки існував Радянський Союз, ні Пігідо ні Довженко не могли мати впливу на формування колективної пам'яті українського народу. Спогади першого не доходили із Заходу в Україну, а щоденник другого з'явився друком уже коли Союз почав розпадатися. Проте вони можуть вплинути на вироблення історичної свідомости пострадянських українців, бо хоча Друга світова війна вже давно закінчилася, зацікавлення до неї зросло і виявляється в завзятих дебатах про правильну інтерпретацію цієї ключової події XX сторіччя. В Україні полеміка набрала своєрідного ідеологічного забарвлення ще й тому, що в додатку до суперечливих оцінок бойових дій, їх творців та виконавців сперечальники по–різному пов'язують війну з українським народом. Для одних ключовими поняттями залишаються старі радянські поняття «велика вітчизняна війна», «визволення» і «перемога», інші ж думають, що таке окреслення не освітлює, а затьмарює справжню історію України воєнної доби.

Згідно з марксистською ідеологією, «буття визначає свідомість». Це діалектичне відношення «об'єктивної реальності» до «процесу його відображення» виправив Ленін. Ще до революції він зневірився у спроможності робітників творити свою власну класову свідомість і доручив це завдання створеній ним партії, яку й відповідно назвав аванґардом пролетаріату. Після революції Компартія зберегла це покликання. Коли вибухнула війна. Кремль зразу почав формувати у своїх громадян бажане ставлення до війни. 22 червня академік Емілян Ярославський написав довжелезну статтю, яку наступного дня надрукувала московська «Правда» під заголовком «Велика вітчизняна війна радянського народу».[209] У своєму нарисі партійний ідеолог накреслив аксіомні директиви для офіційної аналізи німецько–радянської війни. Він вказав на героїзм Червоної армії та на готовість радянських громадян жертвувати життям «за радянську владу, за соціалістичну батьківщину, за незалежність, за честь, за свободу». Автор пригадав, що недавно Червона армія «принесла визволення народам Західної України, Західної Білорусі, Бессарабії, Литві, Латвії та Естонії», та обіцяв, що й теперішній «ворог буде розбитий, перемога буде за нами!».

Запоруку перемоги Ярославський бачив у єдності радянського суспільства: «І тим скоріша та повніша буде перемога, чим тісніше злютуєм велику сім'ю народів СРСР довкола нашої великої, славної комуністичної партії більшовиків, довкола її розумного вождя, голови радянського уряду — товариша Сталіна». Сталінський ідеолог визнавав невідкладним завданням партії двовекторну консолідацію радянського суспільства: злиття багатонаціональної імперії в нерозривну цілість та прикріплення цієї маси ґвинтиків до партійного керівництва. Міжнаціональне зближення мало здійснюватися довкола російської нації. З цією метою було використане повернення до російського націоналізму, розпочате в середині тридцятих років звеличанням російської історії. Як приклад попередніх успішних війн з чужоземними завойовниками Ярославський нагадав боротьбу з Лівонським орденом 1242 р., з Наполеоном 1812 р. та з німецькими окупантами України 1918 р. Російський характер радянської держави буде посилений під час війни відновленням російської військової традиції та регабілітацією Російської православної церкви.

Кремлівський погляд на війну зобов'язував усю радянську імперію, і в тому дусі мало вироблятися й «українське» сприйняття подій. В Україні стаття Ярославського з'явилася 24 червня мовою оригіналу в російськомовних газетах (київська «Советская Украина», харківське «Красное знамя» тощо) та в українському перекладі в україномовних часописах (київський «Комуніст», чернігівський «Більшовик» та інші). Українська преса передруковувала багато матеріалів про війну з московських джерел, а у власній продукції підбирала такі загальні теми, як героїзм Червоної армії, патріотичний порив радянських громадян, лояльність «соціалістичній вітчизні» та її «геніяльному вождеві» тощо. Коли йшлося про суто український матеріал, то його представлялося не інакше, як у дусі зближення з російським світом. Українські редакції старанно дбали про вияви вірності й відданості радянській імперії і сталінському керівництву.

Для вияву і тим самим пропагування «української відданості» спільному воєнному зусиллю була запрягнена українська інтелігенція, головним чином українські поети. Третього дня війни у «Правді» з'являється українською мовою вірш Павла Тичини «Ми йдем на бій!», у якому поет заявляв:

«Ми переможем, в нашій бо землі І правда, й сила, й Сталін у Кремлі».

День пізніше та сама газета друкує вірш Максима Рильського «Слово Гніву» з рядками:

«Ми — сталінська, непереможна сила, Ми — заповіт священний».

Ці та інші вірші в тому самому дусі відданості сталінській партії і міжнаціональному єднанню передруковують українські газети. 4 липня «Літературна Україна» друкує вірш Рильського «Великий Радянський народ»:

З полів України, з грузинських садів, З російського поля, з казахських степів Росте–виростає гартована рать, Ніколи нікому її не зламать!

Газета повідомляє, що вже вийшла у світ «збірка поезій, присвячена великій вітчизняній війні» з символічною лозунговою назвою «Пощади ворогу не буде!».

Не відставав від поетів український світ науки. На четвертому дні війни загальне зібрання Академії Наук УРСР прийняло резолюцію на підтримку «священної вітчизняної війні за цілість держави, за політичну незалежність, за честь і свободу».[210] Наступного дня в переповненому Оперному театрі відбувся масовий мітинг столичної інтелігенції, який вислухав промови відомих діячів української культури й науки: А. Корнійчука, А. Богомольця, М. Бажана, М. Рильського, О. Довженка та інших. Заяви трафаретні: «З іменем вождя народів, отця українського народу великого Сталіна підемо на бій з фашизмом!» — Корнійчук; «Вперед, за Сталіна, за Батьківщину», — Бажан. Останній зачепив ще й стисло українську тему «визволеної» Західної України, з її українським антирадянським націоналізмом, який поет назвав «агентурою Гітлера». Марна була надія Гітлера на цю «п'яту колону»: «Завдяки мудрості партії і нашого вождя товариша Сталіна ми заздалегідь вибили з рук фашистів то оружжя. Розгром українського націоналізму — велика перемога».[211] Не знаємо, що справді думав доповідач та зібрана публіка про проведення совєтизації Західної України. Мабуть, багато присутніх бачили це «визволення» так, як Довженко висловився про неї у своєму щоденнику: «Про цю трагедію написати б роман, на тисячі три градусів температури і вилити в нього увесь свій біль, усю тугу, усі свої скорботи».[212] Та якої гадки не була б українська інтелігенція, виступати публічно вона мусіла так, як цього бажала правляча Компартія, бо режим вимагав одного голосу, навіть якщо не було одної думки.

Заява Бажана про сталінську перемогу над українським націоналізмом була передчасною. Зате вона вказувала на дійсні обставини політичної реальності. Бажан визнав, що два роки після прилучення Західної України до СРСР, і незважаючи на масові депортації та інші репресії, режимові таки не вдалося вповні совєтизувати тамтешнє населення і запевнитись його лояльністю. Водночас грубий напад на український націоналізм означав, що протилежно до російського, який режим збирався використовувати у війні з Німеччиною, український націоналізм залишався проскрибованим та об'єктом подальшої нищівної кампанії.

Засуджуючи український націоналізм, комуністичний режим нібито загравав з українським патріотизмом радянського покрою. 6 липня партійно–державне керівництво України вперше звернулося з відозвою «До українського народу» із закликом боротися за «рідну Україну».[213] У відозві були наведені приклади героїзму з української історії часів Данила Галицького, Богдана Хмельницького та 1918 р. Звернення наче б в українському патріотичному дусі. Але якому? Українцям було сказано боротися з ворогом «за прикладом брата нашого — великого російського народу». Український уряд наказував захищати Україну, але лише як невід'ємну частину радянської імперії. Врешті, і це найважніше, Київ заявляв про свою готовість повністю виконати злощасну сталінську тактику «спаленої землі», виголошену «любимим вождем» 3 липня в його першому зверненні до радянського народу. Сталін наказував вивезти все що можна, а що не можна — знищити. Хто залишався на окупованій території, мав зробити перебування там ворога нестерпним, як для окупанта, так і для окупованих. Це були заходи, щоб рятувати владу кремлівського «хазяїна» та його наставників в Україні, а не турбота про інтереси українського народу. Пігідо вважав цю політику головним засобом руйнування України та нищення її народу, а Довженка жахало, що коли повернуться «свої», людей «каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусить якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями».[214] Комуністична історіографія припише цим злочинним заходам героїчну жертовність радянського народу для перемоги над німецькими загарбниками.

Від самого початку нова війна ставала частиною української історії за новою радянською схемою. Прикладом послужить нам стаття М. Петровського «Військова доблесть українського народу», надрукована в газеті «Комуніст» 2 липня 1941 р. Відомий історик пристосував найважніші принципи радянського патріотизму до України: «Вся історія України сповнена героїчної боротьби народу за свою свободу і незалежність, боротьби проти всяких іноземних загарбників». Але зі слів автора виходило, що «ця багатовікова боротьба» мала ще й друге завдання: «об'єднання з братським російським народом» та «возз'єднання в одній державі». Ці прагнення зародилися ще «в далекі часи Київської Русі, історія якої була спільною початковою історією трьох великих братських єдинокровних народів — російського, українського і білоруського». Для здійснення цих двох віковічних мрій «український народ самовіддано йшов на величезні жертви». Таким способом Петровський долучив німецько–радянську війну до тези, яка в тридцятих роках стала аксіомою радянської історіографії: українці і росіяни вийшли з одного «древньоруського» кореня і продовж усієї своєї історії прагнули возз'єднатися зі своїми «кровними братами» в одній державі. Цю ціль українці частинно досягли переяславським «возз'єднанням» 1654 р., та довершили її «возз'єднанням» Західної України у 1939 р. Здійснення вікової мрії українського народу стало можливим лише з допомогою великого російського народу.

Петровський наводить численні приклади українських війн проти зовнішніх загарбників та народних рухів за возз'єднання з російським народом у спільній російській державі. В київських часах руські воїни виганяли з Києва польського князя з його найманим німецьким військом (1019 р.) і розбили угорські війська під Перемишлем (1099). Пізніше Данило Романович вигнав німецьких лицарів із Дорогочина (1237), а Олександр Невський переміг «псів–лицарів» (за висловом Маркса, спопуляризованим совєтами) на Чудському озері (1242). 1648 року козаки Кривоноса розбили німецьку піхоту під Старокостянтиновом, а 1918 р. «за допомогою великого російського народу» були вигнані з України кайзерівські «пси–лицарі». Автор прославляє «приєднання України до Росії 1654 р.», боротьбу українського народу за спільну батьківщину проти загарбників у Північній війні 1700–1721 рр., та українську участь «у вітчизняній війні проти навали Наполеона 1812 р.». Одночасно він засуджує «зрадника Мазепу», що «хотів віддати Україну на поталу ворогові», але «не знайшов ніякої підтримки в народі» ані в козаках, які «зосталися вірними батьківщині і разом з російською армією громили загарбників».[215] Історик переконує читачів, що в боротьбі проти іноземних загарбників «міцніли братські зв'язки українського, російського та інших народів» спільної батьківщини. Після довгих віків поділу «український народ возз'єднався у своїй соціалістичній Республіці, яка є складовою і невід'ємною частиною великого СРСР». Тепер та «вся багатонаціональна єдина сім'я народів СРСР піднялася на священну вітчизняну війну», щоб відбити гітлерівський напад на «велику соціалістичну батьківщину». Боротьба за спільну «радянську батьківщину» завершувала історичний шлях українців від спільної Київської Русі до спільного Радянського Роюзу.

З початком нового шкільного року переданням такої російсько–центристської історії українського народу молодій генерації майбутніх громадян мала зайнятися школа. Обов'язок кожного вчителя, як пригадував директор Харківського міського інституту удосконалення вчителів — виховати «мужніх, стійких захисників батьківщини», «сповнених справедливою ненавистю до всіх нападників». Директор вважав, що для цього особливо надавалася історія, коли її «подати ширше, опрацювати з учнями ґрунтовніше». Добрим прикладом був матеріал «про славетну перемогу Олександра Невського над псами–лицарями», де «треба показати безприкладну хоробрість, героїзм і кмітливість російського народу, який не шкодував життя, боровся за свою незалежність і виборов її». Другою вдячною темою директор уважав боротьбу з німецькою окупацією України 1918 року. Врешті, сучасна війна мала стати об'єктом вивчення в усіх класах:

«Вітчизняна війна зобов'язує нас показати героїчне минуле нашого народу не тільки в тих класах, де це пов'язано з програмним матеріалом (8–10 класи), а й у всіх інших класах школи. Першим кроком роботи педагога в цьому році, від 1 до 10 класу, повинно стати ознайомлення учнів з великою вітчизняною війною радянського народу проти німецького фашизму».[216]

Компартія наполегливо старалася створити, якщо не єдино–мислення, то хоча б один спосіб публічного дискурсу на воєнні теми. Велика частина відповідальності за пропагування цих ідей була накладена на міську інтелігенцію. Лише в Петровському районі Києва агітаторами працювало 70 учителів, і за декілька днів 30,000 людей вислухали там лекції на тему «Великої Вітчизняної війни». Можна сподіватися, що ці зусилля дали бажані результати серед міської інтелігенції та робітників. Подібну роботу вчителі виконували серед молоді у школах і вузах. Слабше доходили відгуки офіційної пропаганди до сіл, де все ще жила більша частина українського населення. До того ж зі свідомості селян ще не зникли свіжі рани недавньої колективізації та голодомору. На противагу великій кількості евакуйованого міського населення, майже все селянське населення попало під німецьку окупацію. Це населення мало нагоду порівнювати обидва режими та на якийсь час було звільнене від радянської пропаганди. Воно ставало великим джерелом інакомислячих на воєнні теми, яких прийшлось комуністичному режимові перевиховувати після війни. Окрім селян та деякої частини інтелігенції і робітників, залишалася ще велика кількість невповні інтегрованих громадян у Західній Україні, для яких була неприйнятна радянська воєнна пропаганда.

Отож, коли закінчувалася німецько–радянська війна, існували два протилежні погляди на участь українського народу у воєнних подіях та на місце цієї війни в українській історії. З одного боку була офіційна радянська інтерпретація, за якою закріпилися вислови й поняття «Велика Вітчизняна війна», «визволення» і «Перемога». Ці терміни стали сакральними, а «Велика Вітчизняна» та «Перемога» писались уже з великої букви. Згідно з офіційним дискурсом, Україна була не просто «відвойована» чи «звільнена», а «визволена». В такому дусі Верховна Рада УРСР дякувала «великому російському народові і всім народам Радянського Союзу, союзному урядові, большевицькій партії і великому вождеві народів товаришеві Сталіну» за поміч у «визволенні українських земель від німецьких окупантів».[217] Не менш трафаретним стало пояснення радянської перемоги над Гітлером. Бачачи вже конання Третього Райху, П. Тичина писав: «Переміг радянський народ, зв'язаний могучою силою сталінської дружби народів, організований і натхнений великою більшовицькою партією і проваджений нашим геніальним вождем Маршалом перемоги Сталіним».[218]

Альтернативні погляди на далеку й недавню українську минувшину були заборонені і не могли мати тої єдності, якою втішалася радянська історія, санкціонована державою. Частина українського населення, в першу чергу національне свідома інтелігенція, розуміла українську історію за так званою схемою Михайла Грушевського. Для них Київська Русь була не спільною державою східних слов'ян, а українською, спадкоємцем якої була Галицько–волинська, а не Московська держава. Після литовського й польського панування на українських землях, українці відновили свою державу на якийсь час, вперше за Хмельницького, а опісля — в Українській Народній Республіці 1917 р. В цій історії червоною ниткою проходило змагання українського народу за збереження та відновлення української держави не для злуки з іншими державами, а для вповні незалежного життя. В цьому процесі Росія і російський народ не допомагали Україні здобувати незалежність, а навпаки, самі її поневолювали. Тому український народ мусів провадити найтяжчу боротьбу саме проти Росії. З незалежницьких позицій оцінювались так звані «Жовтнева революція» і «Велика Вітчизняна війна», які принесли Україні відновлення її поневолення.

Своєрідні погляди про минувшину мали селяни. Їхня історична пам'ять зберігала головно недавнє минуле: розкуркулювання, колективізацію і голодомор. Багато з них сподівалися соціального та національного визволення від німців. Але гітлерівці не розпустили колгоспів і не дозволили організувати українську державу, та й поводилися із селянами не краще сталінців. Вповні розчарувавшись в німецькому «визволителеві», селяни не мали іншого виходу, як погодитися на повернення «свого» «визволителя». Червона армія несла на своїх плечах сталінський режим, але в тій самій Чевоній армії були їхні чоловіки, батьки й сини. Треба було миритися з реальністю й відсувати в забуття неприємні спогади знущання «своєї» влади. Альтернативна пам'ять недавньої та дальшої історії на селі могла зберігатися лише на індивідуальній чи родинній базі.

Для західно–українських земель війна, розпочата завоюванням Закарпатської України 1939 р., не закінчилася берлінською капітуляцією. Боротьба Української Повстанської Армії з радянськими Збройними силами втішалася підтримкою локального населення до початку п'ятдесятих років. Для цього населення, якщо кому й майнула думка про «вітчизняну війну», то її могло бачити лише у боротьбі Української Повстанської Армії, а не Червоної армії чи каральних загонів НКВС, — але такої термінології ніхто не застосовував. Національне свідоме населення Західної України вкладало боротьбу УПА в довговікову історію змагання українського народу за свою власну незалежну державу. Найлютішим ворогом української незалежності вони вважали Москву як царську, так і радянську.

Від воєнного до горбачовського періоду вододіл в українській історіографії проходив між пропагованою радянською та забороненою традиційною українофільською інтерпретаціями. П'ятдесят п'ять років радянський режим закріплював свою версію воєнної історії науковими виданнями, шкільними підручниками, музеями, пам'ятниками та державними святами. Ця версія і стала колективною пам'яттю українського народу. Альтернативне бачення воєнних подій режим переслідував як антидержавницьку пропаганду, і воно могло зберігатися лише на приватній базі. Воно вирине на публічну арену щойно після повалення Компартії та її монополії на історичну правду. Головне протиставлення двох поглядів завжди полягало в інтерпретації відношення російської держави як царської, так і радянської, до українського народу: в одному варіанті російська держава завжди відігравала позитивну ролю, в другому — негативну.

Коли закінчилася війна, воєнна пропаганда мусіла відійти на задній план. Вона була потрібна для мобілізації країни в боротьбі із зовнішнім ворогом. З внутрішніми ворогами в мирний час комуністичний режим міг дати собі раду старими репресивними засобами. Продовження звеличання війська в мирний час могло стати навіть небезпечним для партійного контролю над державою. Все ж таки Сталін дозволив радянському народові гучно відсвяткувати «Праздник Победы» і навіть висловив вдячність тим, хто допоміг йому перемогти Гітлера і втриматися при владі. Перший «Праздник Победы» Радянський Союз святкував 9 травня 1945 р. Цей «перемоги день, що дав нам Маршал Сталін»,[219] як писав М. Рильський, святкував і Київ. Було справді чому радуватися: врешті українські бойовики перестали гинути на далеких європейських фронтах. Але українці, які прислуховувалися до того, що діялося в країні, не могли не помітити, що радянські війська продовжували війну проти УПА в Західній Україні… Та не могли тішити українців сталінські подяки. Під час кремлівського прийому 25 травня 1945 р. на честь командувачів військами Червоної армії головнокомандуючий підняв тост за здоров'я російського народу, «найвидатнішу націю» і «керівну силу Радянського Союзу», народу з «ясним розумом, стійким характером і терпінням». Сталін дякував російському народові, який «вірив у правильність політики свого уряду», хоча цей уряд зробив «немало помилок» у провадженні війни. Довір'я російського народу сталінському урядові «виявилося тією вирішальною силою, яка забезпечила історичну перемогу над ворогом».[220] Офіційне вивищення російського народу не віщувало нічого доброго українському народові, якому Компартія не довіряла за те, що він перебував під німецькою окупацією. Не менше промовистим був тост 25 червня в Кремлі на прийомі на честь учасників параду Перемоги. Сталін запропонував випити «за людей, яких вважають «ґвинтиками» великого державного механізму, але без яких ми — маршали і командуючі фронтами та арміями — говорячи грубо, і біса не варті».[221] Для Сталіна й для Компартії, багатомільйонове військо було лише машиною «ґвинтиків» — себто інструментом перемоги, а не переможцями. Для «ґвинтиків» питання про визволення недоречне.

У тоталітарних суспільствах колективну пам'ять творять режимові ідеологи і запускають в народ через школи, політичні й громадські організації, засоби масової інформації тощо. Для цього особливо надається школа, бо діти мають найменше своїх власних спогадів і їм найлегше засвоїти згори виготувану «пам'ять», авторитетно подану вчителями. Публічним виявленням колективної пам'яті служать державні свята. 1946 р. Радянський Союз удруге відсвяткував День Перемоги, але уже без попередньої загальної ейфорії. Довженко записав в щоденнику:

«Огні горять. Музика грає. Майорять кров'ю стяги Перемоги».

«Гримить майдан Червоний під тягарем іржавої надлюдської божественної слави. Скрегочуть танки, виють радіо–поети панегірики маршалам, коням, залізу і знакам нагрудним великих подій. Салюти. Горді плани. Міжнародний вплив. Свято Перемоги».

«А на полі, позапрягавшись у плуг, напруживши м'язи і голови зігнувши від потуги, орали вдови й корови і тихо плакали, вмиваючи слізьми свої права і обов'язки неухильні і найточніші в світі достовірність — страждання».

«О світе лихий! Що тобі до них?».

«[…] І будь проклятий всяк, хто п'є, жере й сміється, пишучи сьогодні про добробут».

«І будь проклята пафосна лож в устах його».[222]

Режим бажав запобігти, щоб подібні дисонантні інтерпретації не створили альтернативну публічну опінію. Німецько–радянська війна мусіла відійти в забуття, поки у свідомості населення не закоріниться офіційна версія недавньої історії. Наступного року День Перемоги був виключений з календаря офіційних свят. Невигідні свідки війни (воєннополонені, «остарбайтери», «колаборанти» тощо) уже давно були вилучені з радянського суспільства й вивезені в глибину імперії, а 1947 р. столиця й важливіші міста були очищені від інвалідів, живих докорів державі.

Відновлене зацікавлення воєнною добою прийшло після смерті Сталіна. На XX партійному з'їзді Хрущов засудив «культ особи» та скритикував злочинні помилки Сталіна у веденні війни. З'їзд довідався, що не Сталінові належала головна заслуга за перемогу над Німеччиною, а партії, урядові. Червоній армії і, врешті, радянському народові. Звільнивши «Велику Вітчизняну війну» від дискредитованого «великого вождя і полководця», партійна верхівка переписала її на рахунок партії й народу. «День Перемоги» залишався робочим днем, але його почали відзначати урочистими сходинами у школах та на місцях праці. Появилася нова мемуаристика й художня література, зосереджена на радянському населенні як носієві головного тягаря війни і остаточному переможцеві над ворогом. Відновилася деяка увага й пошана до ветеранів. Їх почали нагороджувати медалями (1961 р. «За оборону Києва») і запрошувати до шкіл оповідати учням про воєнні події. Тим більше стала важною навчальна робота в школі, де режим не мав конкурента. Ставили пам'ятники воїнам–захисникам. Міт «великої вітчизняної війни» залишався суттєво незміненим, але хрущовська «відлига» сприяла вільнодумству, яке могло піддати під сумнів і воєнні міти. З таборів поверталися учасники війни й жертви Сталінських репресій, і хоча їхніх свідчень про воєнні злочини радянського режиму влада не допускала, вони все ж таки ставали джерелами альтернативної інформації. Виринали нові умови для відновлення міту з новими завданнями.

Брежнєвська ера ввійшла в історію як доба застою. Але не було застою на політичному й ідеологічному фронті, в розбудові культу «великої вітчизняної війни». «В єзуїтський спосіб, — писав колишній радянський літературознавець, — Брежнєв і його апаратники старалися використати щирі людські спогади про війну для того, щоб підперти захитану сталінську ідеологію. Воскресили День перемоги як національне свято і 1965 р. святкували його з великою помпою».[223] Того ж таки року була викарбувана спеціальна медаль для учасників війни, а Москва, Київ, Берестя та інші міста удостоїлися золотої зірки й були проголошені містами–героями. «Великій вітчизняній» були присвячені нові музеї, заповідники, пам'ятники (комплекс «Мати–Батьківщина» в Києві). Невдовзі під державною охороною України було більше пам'яток, присвячених цій трагічній війні (понад 40 000), ніж усіх уцілілих пам'яток довговікової української історії! За Брежнєва «Велика вітчизняна війна» практично відсунула на друге місце «Жовтневу революцію» як головний консолідуючий міт радянської імперії. Для цього були дві важливі причини. Залишилося тоді значно більше людей, які пережили війну, ніж революцію, і для них пам'ять про війну була ближчою, ніж пам'ять про революцію. По–друге, і це головне, «Велика вітчизняна війна» краще надавалася на роль уніфікатора багатонаціональної радянської держави, ніж Жовтнева революція. Після ленінського перевороту народи колишньої царської імперії опинилися по різних боках внутрішніх барикад і зовнішніх кордонів. Трудно виробляти ідеологію консолідації на пам'яті громадянської війни в Росії та імперіалістичних воєн з колишніми колоніями, які проголосили свою незалежність. Багато краще для цього надавалася німецьно–радянська війна. У радянських військових формуваннях воювали воїни з усіх земель радянської імперії. Усі громадяни СРСР мали одного спільного і нещадного ворога. На цій підставі можна було створити переконливий потужний міт. Досить було комуністам наголосити на злочинах німецьких завойовників, створити культ радянських героїв і вибілити власні звірства.

У дусі радянського патріотизму й лояльності супроти московської імперії вже кілька ґенерацій українських дітей вивчали історію Другої світової війни. Із середини 1960–х років історію Української РСР зробили «невід'ємною складовою частиною» історії СРСР, яка по суті нічим не різнилася з історією Росії. Тогочасний підручник з методики викладання історії звертає особливу увагу на вивчення радянського періоду, з якого учні повинні зрозуміти, що «в боях з фашистськими загарбниками в період Великої Вітчизняної війни […] міцніли і гартувались братерська дружба й нерозривний союз українського народу з російським».[224] У результаті вивчення історії «учні підводяться до важливого висновку про те, що тільки під керівництвом Комуністичної партії Радянська Україна — складова і невід'ємна частина СРСР — вперше в історії здобула свій суверенітет, возз'єднала всі свої землі і вийшла на міжнародну арену як рівноправний член Організації Об'єднаних Націй». Далі методист наполягає на так званій «закономірності історичного розвитку українського народу», а це ще один міт про історичний процес «троїстої Русі». В ньому сполучені три моменти: 1) спільне походження російського, українського і білоруського народів від єдиного кореня «давньоруської» народності, 2) вікова дружба і спільна боротьба цих трьох народів проти іноземних загарбників, 3) остаточне їх возз'єднання під егідою СРСР згідно з ленінською тезою, що вільна Україна можлива лише при спільній дії російських і українських пролетарів. Учні вивчають історію України, а фактично уривки з історії України в загальній історії Росії й Радянського Союзу для того, щоб формувати «стійкі комуністичні переконання» і «любов до Вітчизни» — дві запоруки існування радянської держави. В такий спосіб радянське суспільство, а з ним й Україна були взяті в кліщі міту «Великої Вітчизняної війни»: з одного боку ветеранами і державними святами, а з другого — школярами й вихованою мітотворчою літературою.

За брежнєвських часів не могло бути конкуренції офіційним тезам державної історіографії, навіть від дисидентів, вирощених на хрущовській відлизі. Їм самим не легко було зберігати альтернативне розуміння української історії. Серйозний виклик режимовій історії принесла горбачовська гласність. Під кінець вісімдесятих років почалися публічні дискусії на попередньо заборонені теми української історії: Українська Народна Республіка, колективізація, голодомор. Українська Повстанська Армія і т. д. Почався також перегляд історіографії «великої вітчизняної війни», спершу поодиноких осіб та подій. Це був час коли імперсько–комуністична ідеологія відступала, коли ламалися старі заборони і табу та відкривалися давно забуті правди.

Здобувши державну незалежність без революції, Україна не шукала перевороту у сфері ідеології. Компартія втратила владу, але виховані нею люди продовжували правити державою. Ще кілька років після здобуття незалежності в український державний календар включали старі радянські свята, і якщо «жовтнева революція» врешті зникла, то «День Перемоги» залишається неробочим державним святом. Перегляд історії України 1939–1945 рр., починаючи завоюванням Закарпатської України і кінчаючи воєнними діями радянської влади проти Української Повстанської Армії, починався доривочно й проходив нерішуче і частково. На перешкоді було глибоке вкорінення міту «Великої вітчизняної війни» та традиції «Дня Перемоги», за якими стояли Компартія та прокомуністичне керівництво організації ветеранів України. Державне керівництво вирішило не звивати міт «Великої вітчизняної війни», а використати його для закріплення своєї власної влади. Президент та Верховна Рада патронують старі міти, щоб втримати прихильність великої частини виборців старшого покоління, яким цей міт дорогий.

Не відкидає повністю радянські історичні схеми і багато істориків України. Поодинокі історики продовжують проповідувати тверду комуністичну пропаганду,[225] більшість стараються зберегти для національної спадщини привабливі сторінки радянської історіографії і дати, так би мовити, радянському мітові українське обличчя.[226] Патріарх українських істориків Другої світової війни М. Коваль, «маючи на меті ґрунтовно розглянути чорні сторінки історії війни»,[227] описав досить обширно радянські воєнні злочини, запитував солдата, який «справжню волю бачив за рубежем», та показав, що переможцями у війні відчули себе «радянські й партійні органи». І все ж таки автор не зміг відмовитися від мітичних заяв про те, що «Велика Вітчизняна війна» дістала назву в народі, що «ця війна стала визвольною» і що український народ — «народ–переможець» — «мужньо боровся і переміг». У недавно виданому посібнику для старшокласників та абітурієнтів автори дописалися до того, що «народ назвав її Великою Вітчизняною війною, бо в ній він боронив свою Вітчизну — Україну».[228] Версія воєнної історії, яка вкладає українську «вітчизну» у радянську і яку задля зручності можемо назвати «вітчизняною», втратила внутрішню монолітність і зовнішню монополію, але далі домінує в українській науці й політиці.

Альтернативна теза української історії концентрована на стисло українських темах і її можна умовно назвати «українською». Вона ніколи монолітною не була і сьогодні дуже повільно завойовує собі позиції в українському суспільстві. Ключовими питаннями у відношенні до Другої світової війни виступають тут питання ОУН–УПА та роль Радянського Союзу. Хоча належне місце віддається українцям в Червоній армії, уособленням України виступає УПА. У своїй найбільше радикальній формі ця теза відкидає як антиукраїнський міт поняття «великої вітчизняної війни», «визволення українського народу» Червоною армією та «перемогу» українського народу. Червона армія відвоювала Україну від нацистської Німеччини, але цим принесла українському народові не волю, а повернула сталінську неволю. Тому говорити про визволення немає сенсу. Так само недоречно говорити про перемогу радянського народу (чи радянських народів), бо вона належала Сталіну та Компартії, а не тим, кого Сталін доречно назвав гвинтиками. І врешті, якщо для росіян німецько–радянська війна була справді «вітчизняною», бо принесла їм національне визволення, то для українців лише заміняла Берлін Москвою (не «однакова перемога для всіх», як це проголошувала радянська пропаганда). Тоді коли «вітчизняна» версія воєнних подій ставить наголос на тріюмфалізмі радянських Збройних сил, «українська» наголошує трагізм долі українського населення, яке зазнало колосальних знущань і знищень від німецького та радянського режимів.

Встановити історичну правду, відновити викреслені епізоди і виправити фактологічні помилки не було б трудно історикам, коли б цю роботу залишити історикам, без тиску на них заідеологізованих державних та інших установ з політичними амбіціями. Так, в академічну ділянку втручається президентська адміністрація. На відзначенні 55–ї річниці так званого «визволення України» Леонід Кучма висловив занепокоєння, що «доводиться стикатися зі спробами виривати участь України у війні із загального її контексту, видавати визволення за зміну окупації з фашистської на радянську, пояснювати стійкість радянських воїнів не патріотизмом, а винятково загороджувальними загонами за їхніми плечима». І хоча він погоджується, що «якісь оцінки та висновки потребують перегляду», то все ж таки наполягає на тому, що «головне має залишитися незмінним і несхитним: воля України виросла з дружби, бойового братерства народів, а її державність — з Великої Перемоги 1945–го».[229]

Указом Президента Кучми вийшов історико–меморіальний серіял «Книга пам'яті України», завдання якого — зібрати імена усіх, «хто поліг в ім'я перемоги». В редакційній статті завершального тому серіялу — «Безсмертя — Книга пам'яті України: 1941–1945» читаємо: «У величезному масиві документальної і дослідницької літератури як вітчизняної, так і зарубіжної, включаючи спеціальне дослідження, виконане за дорученням нині чинної Урядової комісії з цього питання, недвозначно розкрито, що ОУН та її збройні формування утримувалися і вели боротьбу як найманці фашистської Німеччини проти країн антигітлерівської коаліції і затаврували себе як колаборанти фашизму».[230] Вищезгадана комісія такого «розкриття» не робила,[231] а голова комісії публічно заявив, що твердження редакційної статті є фальшивим.[232] Ця фальшивка віддзеркалює погляди голови редколегії серіалу і була накинена редакції, проти волі багатьох її членів. Одночасно редакція видала інший варіант книги, з якого вилучено брехливе наклепницьке твердження.

При участі таких чудернацьких вибриків і більш поважних полемік проходить щось подібного до ідеологічної громадянської війни. Йде боротьба за колективну пам'ять українського народу. «Вітчизняна» версія тягне український народ назад до спільної вітчизни з Росією, «українська» бажає скріпити українську відрубність від неї. Для прихильників обох версій головні покажчики історичної свідомості та національної ідентифікації зосереджені на вершинах героїзму та трагізму українського народу. У «вітчизняників» оба ці вияви належать війні: найбільшим горем було винищення українського народу фашистами, а найбільшим історичним досягненням була «перемога», з якої, за словами Президента Кучми, «виросла» українська державність. Для них тріумф «перемоги» став важливішим за здобуття «незалежністи», а звірства гітлерівської окупації гіршими за голодомор та інші злочини сталінського режиму. На такому ідеологічному роздвоєнні українці будують сьогодні свою молоду державу. Питання на яке вони мусять знайти відповідь: котра з цих двох версій української історії та плекання колективної пам'яті в молодих поколіннях краще надається для державо— та націобудівництва? Спогади Федора Пігідо та щоденник Олександра Довженка повинні допомогти у вирішенні цього питання.

Примечания

1

Див.: Українська революційно–демократична партія (УРДП–УДРП) / Збірник матеріалів і документів. — К.: Смолоскип, 1997. — С. 574.

(обратно)

2

Машинопис спогадів Ф. Пігідо. — С. 18.

(обратно)

3

Там само. — С. 7.

(обратно)

4

Там само. — С. 3

(обратно)

5

Там само. — С. 7

(обратно)

6

Там само.

(обратно)

7

Krawchenko V.A. J'ai choisi la liberte. — Paris, 1947.

(обратно)

8

Машинопис спогадів Ф. Пігідо. — С. 8.

(обратно)

9

Начальники адміністративно–господарчих районів та керівники опірних пунктів.

(обратно)

10

William Henry Chamberlain, «The unknown Russian Emigration», The New Leader, 17 August 1945. P. 16. «Новий провідник» — американський тижневик ліберально–робітничого напряму. Вільям Генрі Чембрлін — співредактор (assistant editor) тижневика, колишній кореспондент у СРСР впливової газети «The Christian Science Monitor». Автор статей про голод тридцятих років, двотомної історії Російської революції. Влітку 1946 р. Чембрлін відвідав ряд західноєвропейських країн, де спеціально зустрічався з недавніми вихідцями зі Східної Європи та СРСР.

(обратно)

11

Після цього у машинописі при підготовці книжки до друку у 1954 році пропущено такі слова: «Перемога альянтів над гітлеризмом звільнила окремі народи від фашистських узурпаторів, але разом із тим значна кількість народів, між ними багато щойно звільнених, потрапила в ще більш жахливе поневолення. «Червоний восьминіг» ще далі на захід просунув свої пазурі, ще міцніше затяг їх».

(обратно)

12

«Пактом Ріббентропа–Молотова», підписаним 23 серпня 1939 р., та уточненнями його таємних протоколів Берлін з Москвою поділили Східну Європу на свої відповідні сфери впливу. Після приєднання до СРСР Західної України та Західної Білорусії, які до того часу перебували під польською окупацією, Сталін взявся за Фінляндію, запропонувавши їй укласти пакт про взаємодопомогу та висуваючи при тому територіальні домагання. Фінський уряд відхилив ці пропозиції як агресивні, спрямовані проти суверенної держави. 30 листопада 1939 р. СРСР напав на Фінляндію, кинувши проти неї могутнє військове угруповання: 240 тис. бійців, 1131 танк, 967 літаків, 1915 гармат. Фінські збройні сили налічували 140 тис. бійців, 60 танків, 270 літаків, 900 гармат.

Незважаючи на значну перевагу, радянські війська, зазнаючи великих втрат, були зупинені фінами на так званій «Лінії Маннергайма». Радянське командування підготувало нову наступальну операцію, довело чисельність своїх військ до 1 млн. осіб, і врешті Червона армія прорвала оборону. Фінляндський уряд змушений був прийняти умови, висунуті Сталіним. 12 березня 1940 р. в Москві її представники підписали мирний договір, згідно з яким до СРСР відійшов Карельський перешийок з Виборґом та деякі інші території. Втрати СРСР у 105–денній війні: 172 тис. вбитих, 18 тис. зникли безвісти, 186 тис. було поранено. Людські втрати Фінляндії становили 48 тис. вбитими, 43 тис. пораненими.

За напад на Фінляндію Рада Ліги Націй виключила у грудні 1939 р. СРСР з Ліги. Проти СРСР було запроваджено заборону торгівлі та інші міжнародні санкції.

У радянсько–фінській війні брали участь війська, що дислокувалися в Україні. Відомо, що з Київського особливого військового округу було послано кілька стрілецьких дивізій, три танкові полки, десантну бригаду, ряд інших частин і підрозділів. Одеський військовий округ відрядив у діючу армію чотири дивізії, одну бригаду, три авіаційні полки. Скільки українців брали участь у фінсько–радянській війні, не відомо.

Фінська війна продемонструвала слабкість Збройних сил СРСР, що врахував Гітлер, готуючись до війни з Радянським Союзом.

(обратно)

13

Додатковий протокол до «пакту Ріббентропа–Молотова» віддавав «східну Польщу» Сталіну. Німеччина напала на Польщу на 1 вересня 1939 р., а СРСР — 17 днів пізніше. Газета «Правда» виправдовувала цей напад внутрішньою неспроможністю польської держави, залишеної без керівництва. «Польща перетворилася у зручне поле для всіляких випадковостей та раптовостей, що можуть створити загрозу для СРСР. Ось чому, будучи дотепер нейтральним, радянський уряд не може більше нейтрально ставитись до цих фактів. З огляду на таку обстановку радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної армії дати наказ військам перетнути кордон і взяти під захист життя та майно населення Західної України та Західної Білорусії» (Правда, 1939, 18 сентября).

Дії радянських військ на польській території тривали 12 діб. Радянські війська просунулись на 250–300 км і зайняли територію загальною площею 190 тис. кв. км з населенням понад 12 млн. осіб. До складу СРСР були прилучені Західна Білорусія і Західна Україна. Виступ Червоної армії став несподіваним для польського уряду. Частина польських військ вступила в бойові дії з радянськими військами. Знекровлені у боях з німецькими військами польські з'єднання за окремими винятками не змогли битися на повну силу з Червоною армією.

17 вересня 1939 р. командуючий польськими військами Е. Ридз–Сміґли видав наказ військам відходити за кордон. Сам він зі штабом перетнув румунський кордон в ніч на 18 вересня 1939 р. У Румунію виїхав також і уряд Польщі на чолі з президентом І. Мосьціцьким та прем'єром Ф. Славой–Складовським.

Усього до сусідніх країн перейшло близько 82 тис. польських вояків: 40 тис. до Угорщини, близько 30 тис. до Румунії, приблизно 12 тис. до Литви і Латвії.

Червоній армії вдалося досягти досить легкого успіху за умов загальної дезорієнтації та воєнного краху польської держави. Сутички між польською армією і радянськими військами носили спорадичний характер. Жорстокі бої відбулися під Шацьком, Холмом, Чортковим. За деякими даними радянські війська втратили у цих боях 491 вбитими і 1359 пораненими.

У полон радянські війська захопили понад 230 тис. польських рядових вояків і офіцерів. Доля багатьох з них була трагічною. У 1940 році під Харковом, Смоленськом та інших місцях було розстріляно понад 15 тис. офіцерів, лікарів, адвокатів та ін. Згідно з домовленостями між польськими та радянськими командирами, зокрема акту про капітуляцію львівського гарнізону, «офіцерам польських військ гарантується особиста свобода та недоторканність особистого майна», «переїзди на територію інших держав».

Однак, незважаючи на це зобов'язання, польських офіцерів було обдурено. Їх було заарештовано і вивезено у табори на території України і Росії (у Шепетівський, у с. Тьоткіно на Сумщині, під Харковом, у Луганській області, у м. Козельську в Росії). Така підступність і жорстокість була характерна більшовикам ще з часів громадянської війни, коли вони масово розстрілювали білих російських офіцерів та вояків армії УНР.

Точних даних про кількість українців у польській армії немає. Відомо, що нині польський уряд проводить пошук українських громадян, які під час Другої світової війни служили у різних польських військових формуваннях. Основну роботу в цьому напрямі взяло на себе генеральне консульство Польської Республіки у Львові. Зібрано матеріалів приблизно на 7 тис. осіб (дані на 1998 р.) Певна кількість цих людей у вересні 1939 р. воювала на західноукраїнських землях, деякі потрапили в радянський полон.

(обратно)

14

Приєднання до СРСР Східної Польщі було представлене радянським громадянам як «визволення» українського й білоруського населення з польської неволі. Як писала газета «Правда», радянський уряд «не може також байдуже ставитись до того, щоб єдинокровні українці й білоруси, які мешкають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишились беззахисними» (Правда, 1939, 18 сентября).

Приступивши до «радянізації» західноукраїнських територій, приєднаних до УРСР, сталінський режим вдався до масових депортацій місцевого населення. Відірвані від рідного ґрунту, своєї мови й культури, українці були загнані у східні райони тоталітарної імперії. За неповними підрахунками було вивезено від 1 до 1,5 млн. осіб. Вони були позбавлені елементарних прав, зазнали страждань і поневірянь, тисячі їх загинули в нестерпних умовах Крайньої півночі, Сибіру, Казахстану тощо.

(обратно)

15

Після приєднання Східної Галичини та Волині до Радянського Союзу в 1939 р. слідом за військами сюди було послано з Радянської України 86 тисяч партійних, радянських, комсомольських, профспілкових функціонерів. Сюди також прислали вчителів, культпрацівників, агрономів, медиків тощо. В західний регіон прибували молоді люди без відповідного досвіду і освіти. У 1939 р. 41% секретарів обласних, 71,4% — міських і районних і 78% — первинних організацій не мали навіть середньої освіти. Пізніше кількість партійних функціонерів зі східних областей збільшилась.

(обратно)

16

В українській мові, так як і в усіх слов'янських мовах, крім російської, слово «жид» є старою і правильною назвою цього народу. Воно вживалося в усій Україні до кінця 20–х років XX сторіччя, у Західній Україні до Другої світової війни і в діаспорі по сьогодні. Навіть за перших років радянського режиму слово «жид» ще вживалося українцями як нормальний термін. У 1928 р. ВУАН видала книгу під заголовком «Збірник праць жидівської історично–археографічної комісії». Після цього прийшла русифікація української мови, і одним з її виявів було засудження цього слова, на зразок російської мови. Пігідо вживає це слово у традиційному значенні, тобто як нейтральний термін.

(обратно)

17

Главметиз — Головне управління металевих виробів (по–російськи — Главное управление металлических изделий).

(обратно)

18

Стосовно тверджень автора щодо Ірпінського Політехнічного Технікуму необхідно внести деякі уточнення. З 1929 по 1932 р. при навчально–виробничому комбінаті існувала Школа фабрично–заводського навчання і Технікум торф'яної промисловості, який було реорганізовано в Гірничо–паливний технікум.

У 1968 р. Гірничо–паливний технікум було реорганізовано в індустріальний. Пізніше на його базі було утворено Український фінансово–економічний інститут. Нині в тих приміщеннях розташована Академія податкової служби України.

(обратно)

19

Інженерно–будівельний інститут, заснований у 1930 р. на базі відділення фабрично–заводського і комунального будівництва Київського політехнічного інституту й архітектурного факультету Київського художнього інституту. Нині — Київський національний університет будівництва і архітектури.

(обратно)

20

А потайні «вороги народу» до цього лозунґу додавали ще: «… только не дешевле». Звичайно, вкладаючи ці «ворожі» слова до уст улюбленої в совєтських анекдотах постаті — жида.

(обратно)

21

За тодішніми цінами — півкілограма доброї ковбаси.

(обратно)

22

Останні роки перед війною умови праці робітників погіршали. 28 грудня 1938 р. Рада Народних Комісарів СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС прийняли постанову «Про заходи упорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики державного соціального страхування і боротьби із зловживанням у цій справі». Цією постановою було вжито жорстких, аж до звільнень з роботи за запізнення на 20 хвилин, заходів щодо порушень трудової дисципліни.

26 червня 1940 р. за поданням ВЦРПС Президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний тиждень і заборону самовільного уходу робітників та службовців з підприємств та закладів». Якщо робітники та службовці самовільно йшли з роботи, вони підлягали тюремному ув'язненню на термін від 2 до 4 місяців. Запізнення чи прогул (відсутність на робочому місці понад 20 хвилин) без поважних причин каралися виправно–трудовими роботами за місцем роботи терміном до 6 місяців з утриманням до 20% зарплати. Після цього закону чисельність засуджених в РСФРР зросла з 684 тис. у 1939 р. до 2 млн. осіб у 1940–1942 роках.

19 жовтня 1940 р. указом Президії Верховної Ради СРСР було встановлено карну відповідальність інженерів, техніків, майстрів і кваліфікованих робітників за відмову підкоритись рішенню адміністрації про переведення їх з одного підприємства на інше.

Ці та інші постанови і укази вводились у дію під гаслом «зміцнення обороноздатності СРСР» на випадок ворожого нападу. Скільки було репресовано людей у такий спосіб в Україні, дотепер не відомо.

(обратно)

23

Щоб не ввести читача в оману, мушу сказати, що описаний вище життєвий рівень не характерний для звичайного совєтського службовця. Взявши до рук перший–ліпший совєтський довідник за передвоєнні роки, читач побачить, що пересічно по Совєтському Союзу зарплата трудящих дорівнює 350 карбованців на місяць. Я ж заробляв місячно 1,000, а то й 1,200 карбованців — себто далеко більше за середнього службовця та робітника.

(обратно)

24

Тут з машинопису спогадів при підготовці їх до друку у 1954 р. було вилучено приблизно 15 сторінок тексту. Вони стосувалися трагічної долі українського селянства. Оскільки ця тема (колективізація, голодомор, заслання селян на Сибір тощо досить добре відомі сьогодні в Україні, ми цього тексту тут не відновлюємо. Наведемо лише аргумент автора (також вилучений у першій редакції спогадів), що без знання життя колгоспного селянства «було б тяжко зрозуміти джерела того «патріотичного підйому», тієї «зворушливої любови» й «відданости улюбленому вождю, товаришу Сталіну», тільки наявністю якої й можна пояснити оті квіти та «хліб–сіль», що ними населення міст і сіл зустрічало ворожу гітлерівську армію, той ентузіязм, із яким десятки й сотні тисяч резервістів та червоноармійців дезертували та «віддавались» ворогові в полон» (Машинопис спогадів Ф. Пігідо, с. 33).

(обратно)

25

«Таємний додатковий Протокол» до договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом.

З нагоди підписання 23 серпня 1939 р. договору про ненапад між Німеччиною і Союзом Радянських Соціалістичних Республік уповноважені представники обох сторін, що підписали документ у ході суворо конфіденційного обміну думками, обговорили питання про розмежування сфер інтересів обох сторін у Східній Європі. Цей обмін думками привів до наступного:

1. У випадку територіально–політичних змін в областях, що належать прибалтійським державам (Фінляндії, Литві та Латвії), північний кордон Литви утворює одночасно кордон між сферами інтересів Німеччини і СРСР. При цьому обома сторонами визнається зацікавленість Литви в області Вільно (Вільнюса).

2. У випадку територіально–політичних перетворень в областях, що належать Польській державі, сфери впливу Німеччини і СРСР буде розмежовано приблизно по лінії річок Нарев, Вісла і Сян.

Питання про те, чи буде в інтересах обох сторін бажаним збереження незалежної Польської держави і про кордони такої держави, буде остаточно вирішено тільки в ході майбутніх політичних подій.

У будь–якому випадку обидва уряди вирішуватимуть це питання шляхом дружнього взаєморозуміння.

3. Стосовно Південно–Західної Європи радянська сторона вказала на свою зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона заявила про свою повну політичну незацікавленість у цій території.

4. Даний протокол буде зберігатися обома сторонами в суворій таємниці.

(обратно)

26

У той час, коли нацистські війська готувалися завдати удару по Польщі, у Москві 28 серпня 1939 р. почала роботу VI сесія Верховної Ради СРСР, на якій поквапливо було ратифіковано радянсько–німецьку угоду про ненапад, підписану 23 серпня 1939 р.

У своїй промові на сесії В. Молотов говорив про мир, який настане у Європі завдяки підписанню угоди про ненапад з Німеччиною. Він назвав цю угоду поворотним пунктом в історії Європи, наголошував, що головна мета цієї угоди — «усунути загрозу війни». А якщо уникнути воєнних зіткнень не вдасться, розмірковував В. Молотов, то їх поле звужується і масштаб воєнних дій буде обмеженим.

Молотов у своїй промові вказував на «ошуканство» і «легковажність» англо–французьких місій, вихваляв Сталіна, який своєю мудрістю викрив «підступи західноєвропейських політиків, які прагнули зіштовхнути лобами Німеччину і Радянський Союз».

1 вересня 1939 р. на засіданні райхстаґу Гітлер заявив, що одночасно з радянським урядом німецький уряд ратифікував радянсько–німецьку угоду про ненапад і що він «може приєднатися до кожного слова, яке сказав народний комісар з іноземних справ Молотов у зв'язку з цим».

(обратно)

27

19 серпня 1939 р. у Берліні було підписано радянсько–німецьку кредитну угоду. Радянському Союзу надавався кредит на 200 мільйонів німецьких марок для закупівлі у Німеччині промислових виробів, у тому числі військових матеріалів. У свою чергу СРСР зобов'язувався постачати товари на суму 180 мільйонів німецьких марок. 22 серпня 1939 р. Гітлер дав цій угоді високу оцінку і заявив: «Нині ми не боїмося блокади. Схід постачає нас зерном, м'ясом, вугіллям, оловом, цинком» (Цит. за: История и сталинизм. — М., 1991. — С. 218).

Після укладення угоди «Про дружбу і кордон» від 28 вересня 1939 р. в Німеччину з СРСР почалося постачання продовольства і стратегічної сировини. У жовтні 1939 р. почались нові переговори з економічних питань, що завершились 11 лютого 1940 р. Було вирішено, що Радянський Союз у перші 12 місяців надасть Німеччині сировину загальною вартістю пів–мільярда райхсмарок, у тому числі зерно, нафта (900 тисяч тонн), бавовна (100 тисяч тонн), фосфати (500 тисяч тонн) та багато іншого (Там само). 10 січня 1941 року було укладено ще одну нацистсько–більшовицьку економічну угоду. І всі ці домовленості Сталін почав виконувати. Це тривало буквально до початку німецько–радянської війни. Реальні поставки виглядали так: зерна — 1,5 млн. т, лісоматеріалів — 1 млн. куб. м, бавовни — 101 тис. т, бензину — 232 тис. т, міді — 14 тис. т, марганцевої руди — 140 тис. т, нафтопродуктів — 2 млн. т, платини — 900 кг.

Як слушно зауважують автори «Енциклопедії націонал–соціалізму», ці угоди «надали Третьому райхові таку необхідну військову підтримку, яка була б недоступна для нього в разі довготривалої ворожої блокади, як під час першої світової війни» (Enzyklopädie des Nazinalsozialismus. Heruasgegeben von W. Benz. H. Gramml und H. Weiss. — 3. Auflage. — München, 1998. — С. 82). За влучним висловом Л. Троцького, Сталін був інтендантом Гітлера.

(обратно)

28

Документи засвідчують, що в цілому сталінський уряд намагався задовольнити всі вимоги Берліна, в тому числі поставки вантажів. Це мотивувалося потребою не викликати гніву Гітлера і не спровокувати конфлікту. Навпаки, німці, починаючи з весни 1941 р., почали затягувати поставку замовлених СРСР машин, механізмів, техніки. Спроби затримки потягів з вантажами до Німеччини, про які пише автор, виглядають незвичними. Можливо йдеться про якусь винятково особливу ситуацію.

(обратно)

29

З підписанням «пакту Ріббентропа–Молотова» в Радянському Союзі припинилась антинімецька, антигітлерівська пропаганда. У цьому зв'язку цікавим є донесення німецького посла у Москві від 6 вересня 1939 р., в якому він писав: «Раптовий поворот у політиці Радянського Союзу після багатьох років пропаганди, спрямованої проти німецьких агресорів, ще не дуже ясно зрозумілий населенню. Особливі сумніви викликають заяви офіційних агітаторів про те, що Німеччина більше не є агресором. Радянський уряд робить усе можливе, щоб змінити ставлення населення до Німеччини. Пресу ніби підмінили. Нападки на Німеччину не тільки цілком зникли, але всі описи подій зовнішньої політики значною мірою засновані на німецьких повідомленнях і вся антинімецька література вилучається з книжкової продукції. Початок війни між Німеччиною та Польщею дуже вплинув на тутешню громадську думку і викликав у широких колах населення нові побоювання, що Радянський Союз може виявитись втягнутим у війну. Роками розповсюджувана недовіра до Німеччини не може бути швидко розсіяна, незважаючи на ефективну контрпропаганду, що здійснюється на партійних та виробничих зборах. Населення висловлює сумнів, що після того, як Німеччина розгромить Польщу, вона може піти проти Радянського Союзу» (Цит. за: Август 1939 года // Известия. — 1989. — 2 июля).

Однак при цьому Сталін та його найближче оточення, плекаючи плани реалізації ідеї «світової соціалістичної» революції, готувалися до війни. У зв'язку з цим «вождь народів» вимагав перебудувати пропаганду, агітацію і всю виховну роботу в «наступальному дусі». У своєму виступі на засіданні комісії Головної Військової ради він заявив, що необхідно «корінним чином переробити нашу воєнну ідеологію», рішуче перейти до підготовки Червоної армії від оборони до «воєнної політики наступальних дій». Саме в такому дусі була розгорнута пропагандистське масова діяльність, як серед бійців Червоної армії, так і серед населення.

(обратно)

30

Масові репресії завдали Збройним силам СРСР непоправних втрат. Починаючи з травня 1937 р. з армії було усунуто не менше 44 тис. представників командного складу. Найбільше постраждало вище командування, де кожні двоє з трьох стали жертвами репресій. Було обезголовлено не тільки штаби військових округів, корпусів і дивізій, а й 70% полків і 80% батальйонів. На початок 1941 р. лише 7% командно–начальницького складу мали вищу освіту, а 37% узагалі бракувало відповідної підготовки. У Київському особливому військовому окрузі майже 40% червоноармійців були неписьменними або малописьменними. Подібне становище було в Одеському і Харківському військових округах. Особливо не вистачало політичних працівників, які мали виховувати бійців Червоної армії і всіх радянських людей «в дусі активного бойового войовничого наступу».

Керівництво СРСР вдалося до мобілізації цивільних партійних працівників з числа технічної, гуманітарної інтелігенції, партійних функціонерів з метою поповнення політичних кадрів. Крім того, здійснювались масові приховані мобілізації резервістів з метою створення нових військових частин і з'єднань. Як нині відомо, було мобілізовано (без офіційного оголошення мобілізації) близько 800 тис. запасних осіб і перекинуто в західні округи 5 армій з південних і східних районів країни. Таємні мобілізації дозволили радянському командуванню з січня 1939–го по червень 1941 р. в Червоній армії сформувати 125 нових дивізій.

(обратно)

31

«Єжовщина» — період тотальних репересій 1936–1938 років з великими «чистками» і показовими політичними процесами. Назва походить від прізвища М. Єжова, призначеного наркомом внутрішніх справ СРСР замість Г. Ягоди у вересні 1936 р. Фактично М. Єжов прийшов у НКВС з готовим планом репресивних акцій, у першу чергу проти тих діячів, які могли скласти опозицію особисто Сталіну. Достатньо згадати, що у добу «єжовщини» були поєднані ті, кого оголосили правими ухильниками, з «троцькістсько–зінов'євським блоком», тобто лівими. Концепцію такого поєднання М. Єжов виклав у своїй ненадрукованій праці «Від фракційності до відкритої контрреволюції», над якою він почав працювати у 1935 р. Він тоді вже сформулював апріорні обвинувачення у терористичних прагненнях колишніх учасників опозиції. Сталін власноруч (на прохання ї М. Єжова) відредагував рукопис і висловив рекомендації. Фактично М. Єжов підготував програмний документ для тотальної ліквідації всіх колишніх опозиціонерів та інакодумців. Не випадково у цей час сталінське керівництво зробило особливий акцент на викритті «прихованих» троцькістів. Розпочинається підготовка до московського судового процесу «паралельного антирадянського троцькістського центру» (за яким були засуджені до страти Г. П'ятаков та ін. колишні більшовицькі вожді).

Активно формується органами НКВС і «троцькістська периферія», зокрема в Україні фабрикуються справи «троцькістської терористичної організації», «контрреволюційної троцькістської організації», «об'єднаного троцькістсько–націоналістичного блоку», за якими було знищено тих, хто в минулому належав до троцькістської опозиції або симпатизував їй (наприклад, Ю. Коцюбинський та ін.). Лінія на винищення колишніх політичних суперників також реалізується у фабрикації справи «буржуазно–націоналістичної антирадянської організації колишніх боротьбистів» (П. Любченко, А. Хвиля, Т. Таран та ін.). Під час «єжовщини» було здійснено тотальну чистку НКВС. Цим процесом керував особисто М. Єжов, який у лютому 1938 р., зокрема, саме для цього приїздив в Україну. Було «вичищено» 14 тис. чекістів, чиїми руками у попередні роки чинилося свавілля і терор (у тому числі в Україні 1119 тільки керівних працівників, а серед них довголітнього шефа ГПУ–НКВС В. Балицького).

Типовими ознаками «єжовщини» були офіційний дозвіл ЦК ВКП(б) органам НКВС здійснювати «методи фізичного впливу» (застосовувати тортури), подальше вдосконалення системи концтаборів і колоній, винищення людей за плановими списками («лімітами»), етнічні чистки. Кількість обвинувачених у «контр–революційнах злочинах» зросла у 1937 році порівняно з 1936–м у 10 разів. Єжов впродовж 1937–1938 років надіслав на підпис Сталіну для санкціонування репресій 383 списки з переліком десятків тисяч осіб. Усі вони були розстріляні або ув'язнені в концтабори.

Під час «єжовщини» було здійснено масові розстріли на Соловках, у тому числі в'язнів з України. Перший з них відбувся 27 жовтня — 4 листопада 1937 р. Ця каральна акція відбулася на підставі рішення особливої трійки Управління НКВС по Ленінградській області (протоколи № 81–85). У жовтні 1937 р. розпочалася «чистка» Соловецької в'язниці особливого призначення ГУГБ НКВС СРСР (організовану з 20 лютого 1937 р.).

Серед тих, кому винесли смертний вирок, була велика група в'язнів–українців (М. Зеров, М. Куліш, Л. Курбас, А. Крушельницький, М. Ірчан–Баб'юк, С. Рудницький, М. Яворський та ін.). Українці знаходилися на особливому обліку у таборі і були предметом окремої уваги спеціальних підрозділів ГУЛАГу, таких, скажімо, як Секретно–політичний відділ 3–ї частини 8–го Соловецького відділення Біломорсько–Балтійського комбінату НКВС. «УНКР» — цю абревіатуру, що означала «Украинская националистическая контрреволюция», можна зустріти на більшості службових секретних документах, пов'язаних із долями в'язнів–українців.

Фактичним імпульсом до розстрілів було те, що з весни 1937–го, внаслідок різних операцій НКВС у таборах опинились 700–800 тисяч осіб. Вирішено було не лише задіяти цих в'язнів у різних видах праці, а й водночас «почистити» табори. У багатьох соловчан терміни ув'язнення добігали кінця. Вихід на волю цих людей, засуджених у більшості за політичними статтями, був небажаний для режиму. Було ухвалено рішення «розвантажити» табори, на чому активно наполягав новий нарком внутрішніх справ СРСР Єжов. Рішення про це було ухвалене московським керівництвом у серпні 1937–го і відразу його почали реалізовувати, розстрілявши не менше 30 000 в'язнів. Для соловчан формально необхідно було створити нові справи, тепер уже табірні. Їх створили, поклавши в основу доноси табірних інформаторів. Збереглась складена навесні 1956–го довідка, що фіксує механізм, за яким здійснювались репресивні акції проти соловецьких в'язнів: «На осіб, які знаходились в ув'язненні у Соловецькій тюрмі чи Соловецьких ИТЛ (исправительно–трудовые лагеря), попереднє розслідування не проводилось, а за агентурними відомостями або за довідкою по старій слідчій справі виносились на засідання особливої трійки, яка і ухвалювала своє рішення». Ці матеріали стали основою для «розстрільних» протоколів. 1116 в'язнів було вивезено в урочище Сандормох під Медвеж'єгорськом (Карелія), фактично було знищено 1111 осіб. У кожній тюремній справі є документи за підписом капітана держбезпеки М. Матвєєва, заступника начальника Адміністративно–господарської частини УНКВС Ленінградської області. Він особисто (іноді за допомогою помічника коменданта УНКВС Ленінградської області Алафера) в урочищі Сандормох (за протоколами № 81–85) щодня розстрілював по 200–250 в'язнів. Згодом сам М. Матвєєв був репресований, однак не за політичними обвинуваченнями.

Ще 509 соловецьких в'язнів, засуджених за протоколами №134, 198, 199, 303 засідання особливої трійки Управління НКВС по Ленінградській області, були знищені в січні 1938 р. За наявною версією, цих в'язнів, серед яких також було чимало відомих українців, розстріляли у пустощі Койранкангас під Токсово.

Використавши Єжова як знаряддя терору, Сталін усунув його від керівництва НКВС у грудні 1938 р. Він був заарештований у квітні 1939 р. за обвинуваченням у керівництві «заколотницькою організацією у військах й органах НКВС» а також «у здійсненні шпигунства на користь іноземних розвідок». Розстріляний у лютому 1940 р. Традиції «єжовщини» пережили її творця і були довгий час притаманні комуністичній державно–політичній системі.

(обратно)

32

Йдеться про І. Еренбурґа (1891–1967). Уродженець Києва, відомий російсько–радянський письменник, публіцист, громадський діяч. Як військовий кореспондент газети «Известия» він висвітлював події громадянської війни в Іспанії, а також писав про окупацію нацистською Німеччиною Франції. Під час німецько–радянської війни писав на теми, присвячені бойовим діям радянських військ. Разом з Костянтином Сімоновим Еренбурґ проповідував ненависть до німецьких завойовників та помсту за їхні злочини. Відома у свій час була його стаття, в якій, наслідуючи нацистів, він писав, що «німці не люди», і закликав воїнів словами: «убив ти німця, убий другого, бо немає, як німецький труп» (Красная звезда, 1942). Відомий також спогадами «Люди, годы, жизнь», надрукованими під час хрущовської «відлиги». Власне, автором самого цього поняття був І. Еренбурґ.

(обратно)

33

Від перших днів німецько–радянської війни комуністичні керівники заявляли, що напад німецьких військ на СРСР викликав загальне обурення та патріотичний підйом усього населення проти агресора. Це твердження увійшло в радянську історіографію, але воно не відповідає дійсності. Прихильне ставлення до німців на початку війни було поширене не лише в Західній Україні та Прибалтиці, як пізніше визнавали комуністи, щоб цим таврувати український та балтійський націоналізм, але також по всій Україні, особливо на селах, і навіть подекуди в Росії. Ставлення до німців змінилося радикально 1942 року. На це було три причини: а) нацистські злочини проти радянських військовополонених та цивільного населення, б) воєнні поразки, які захитали переконання населення про непереможність Вермахту, в) нові репресивні заходи радянської влади проти «прєдателей родіни».

(обратно)

34

Для незадоволення в Червоній армії, головно серед українців, склалося багато причин: масові репресії, розкуркулення, голод 1921–1923 та 1932–1933 років, виселення людей у віддалені райони СРСР, загальне свавілля та беззаконня, породжені сталінською тоталітарною системою. " початком війни масові здачі в полон, дезертирство руйнували сталінський міф про «єдність», «згуртованість» радянських людей, які у випадку будь–якої агресії всі як один мали стати на захист соціалістичної Батьківщини. Щоб запобігти дальшому розкладанню Червоної армії, тиждень після німецького нападу спільним наказом НКДБ, НКВС і Генерального прокурора СРСР всіх, хто здавався у полон, було прирівняно до зрадників Батьківщини.

(обратно)

35

Колективізація здійснювалась під примусом сталінського тоталітарного режиму. Сільське населення, яке власною працею здобувало засоби до життя, особливо більш заможне, оголошувалось куркулями. Суть, власне, полягала в тому, що селянин, який мав власну землю і не бажав колективізації, був незручною і небажаною фігурою для партійно–державного апарату. Радянська влада планувала позбавити його власності і загнати до колективного господарства, що дістало назву «колгосп». Сільськогосподарську продукцію, вироблену в колгоспі, влада фактично реквізувала, видаючи мінімум для прожиття колгоспникові.

Почалася боротьба, або, як казав Сталін, «революція згори», тобто відчуження селян від власності, суцільна колективізація, масове «розкуркулення» селян. У 1928–1931 рр. в Україні було «розкуркулено» 352 тис. селянських господарств. Усіх, хто чинив опір, депортували у Сибір, північні райони СРСР.

Населення було незадоволене насильницьким вилученням у них землі. Певна частина людей чекала краху радянської влади, сподівалася на визволення ззовні. Тому багато жителів не тільки західних, а й східних регіонів України вітали німецькі війська як визволителів. Однак жорстокий режим завдав їм також немало горя і страждань.

(обратно)

36

Після приєднання до СРСР Західної України і Західної Білорусії радянське командування прийняло рішення побудувати оборонні укріплення на новому кордоні, що дістали назву «лінії Молотова». Її будівництво не було завершене до вибуху війни. Водночас система оборонних споруд на старому кордоні — «лінія Сталіна» — була роззброєна та планомірно зруйнована. Очевидно, радянське військове командування побоювалося, що у разі війни її могли б захопити ворожі десанти як вигідний тактичний плацдарм у тилу радянських військ.

(обратно)

37

Спираючись на «пакт Ріббентропа–Молотова» та виходячи з того, що Німеччина була зайнята війною проти Англії і Франції, Сталін прийняв рішення приєднати до СРСР Буковину і Бессарабію. 28 червня 1940 р. радянський уряд вручив румунському послу в Москві ультиматум про негайну передачу цих територій Радянському Союзу. Того ж таки дня частини Червоної армії зайняли Буковину і Бессарабію.

Восени 1939 р. радянський уряд нав'язав урядам Литви, Латвії та Естонії «договори про взаємну допомогу» на умовах використання Радянським Союзом їхніх військово–морських баз. 28 березня такий договір було підписано з Естонією. На її території розміщувався військовий контингент у складі 25 тис. чол. На території Латвії, якій СРСР нав'язав договір, що був підписаний 5 жовтня, також було розміщено радянські війська. З Литвою договір було підписано 10 жовтня 1939 р. СРСР також увів сюди свої військові сили.

Влітку 1940 року Сталін приступив до вирішення «прибалтійської проблеми». 17 червня радянські війська перетнули кордони Литви, Латвії та Естонії й окупували ці країни. Незабаром були сфальсифіковані вибори, після яких радянський уряд примусив ці країни увійти до складу СРСР. 4–5 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення про входження Литви, Латвії та Естонії до складу Радянського Союзу.

(обратно)

38

Йдеться про акт про нейтралітет між Радянським Союзом і Японією. Цей договір був підписаний 13 квітня (не червня) 1941 р. терміном на 5 років.

(обратно)

39

Нині дослідники виявили ряд документів про підготовку СРСР до війни з Німеччиною («План Жукова»). Щодо дати виступу Червоної армії проти Німеччини, то на цю тему точаться дискусії серед науковців, бо досі не знайдено офіційно підписаних відповідних наказів.

(обратно)

40

Остаточне рішення про війну проти СРСР Гітлер прийняв 18 грудня 1940 р., підписавши Директиву №21. Операція отримала назву «Барбаросса».

(обратно)

41

Як відомо з опублікованих джерел, вздовж німецько–радянського кордону з радянського боку розташовувались: 171 дивізія загальною чисельністю 3250 тис. чол., 37500 гармат, 10394 танків, 8627 літаків. Ці війська входили до 4 щойно створених фронтів: Ленінградського, Північно–Західного, Західного, Південно–Західного і Південного. Південно–Західний фронт був розташований у західних областях України, був сформований з військ Київського особливого військового округу. Південний фронт дислокувався у південних областях України, був сформований на базі Одеського військового округу та управління Московського військового округу, перекинутого на південь.

До складу Південно–Західного фронту входили 5, 6, 26 і 12–та армії. Його війська зайняли оборону вздовж кордону, в тому числі і на лінії Молотова. Разом з Південним фронтом вони протистояли німецькій групі армій «Південь», що нараховувала 57 дивізій, 13 корпусів, а також військам союзників — Румунії, Словакччини та Угорщини — всього 850 танків, 16000 гармат, 1300 літаків. Південно–Західний і Південний фронти мали 80 дивізій — 5625 танків, 17000 гармат, 2700 літаків. Однак така кількість військ не могла протистояти німецьким наступальним військам, що призвело до величезних втрат з боку радянських Збройних сил.

Про чисельність українців у Червоній армії до початку війни точних даних немає. Приблизно вони становили 25–30% , подекуди третину і навіть більше. Після початку війни до лав Збройних сил було мобілізовано 184 726 чоловік етнічних українців, та громадян інших національностей, що мешкали в Україні. За деякими даними, з України впродовж 1941–1945 рр. пішло близько 8 млн. чол. Серед вільнонайманих на листопад 1941 р. з числа 3,6 млн. чоловік 1,3 млн. становили українці.

(обратно)

42

Село Стайки Кагарлицького району Київської області. Час заснування села губиться в сивій давнині. Поблизу села виявили рештки поселення Трипільської культури, знайдено скарб 1 тис. срібних римських монет II століття нової ери. Рештки давнього поселення вчені ідентифікують з літописним містом Святополк, що його заснував у 1095 р. Святополк Ізяславич.

За Хмельниччини Стайки було сотенним містечком Канівського полку, опорним пунктом повсталих козаків і населення. Нині в селі нараховується понад 3 тис. мешканців, вони займаються сільським господарством, рибальством на Дніпрі.

(обратно)

43

Твердження Москви, підхоплені згодом комуністичною історіографією, про «раптовість» нападу Німеччини на СРСР були вигадані з метою виправдати радянське керівництво за прорахунки, помилки, що й призвели до величезних втрат людських і матеріальних ресурсів СРСР. Починаючи з 1940 р., від численних розвідувальних радянських резидентур, створених органами НКВС і Головним розвідувальним управлінням (ГРУ) Генерального штабу Червоної армії, до радянського уряду надходили сигнали про підготовку Німеччини до нападу на СРСР. Одним з активних розвідників був український художник М. Глущенко («Ярема»), знайомий з Розенбергом і Гітлером. З квітня 1941 р. тривожна інформація поступала від радянських розвідників з 40 точок земної кулі. Повідомлялися вірогідні й максимально точні дані про час нападу, кількість Збройних сил Німеччини тощо.

16 червня 1941 р. керівник радянської розвідгрупи «Червона капела» Шульце–Бойзен надіслав сигнал про те, що Німеччина готова до нападу і в будь–який час може виступити. Сталін не повірив, у брутальній формі заявив наркому держбезпеки В. Меркулову, що це дезінформація. Він навіть не повірив Ф. Рузвельту та В. Черчіллю, які по своїх каналах надсилали інформацію про загрозу війни. Одним з важливих джерел була інформація від Ріхарда Зорге, який працював на радянську розвідку, перебуваючи в Японії. Є дані про те, що розвідінформація надходила до СРСР приблизно з 600 джерел. Однак Сталін був переконаний, що Гітлер не наважиться вступити у війну проти СРСР до розгрому Англії, щоб не йти на ризик війни на два фронти.

Доходило до курйозів і непорозумінь. 20 березня 1941 р. начальник ГРУ Генерального штабу Червоної армії генерал Голіков подав керівництву наркомату оборони й Генштабу доповідь, у якій розкривався план «Барбаросса». Але в коментарі для перестраховки було вказано, що ці зведення слід розглядати як дезінформацію, тож на цю доповідь ніхто не звернув увагу.

(обратно)

44

Офіційна радянська пропаганда напередодні війни галасувала про те, що у випадку будь–якої агресії Червона армія завдасть могутнього удару у відповідь, війна буде перенесена на територію ворога, перемога буде здобута «малою кров'ю». Зокрема, ще 16 вересня 1936 року, виступаючи на мітингу у Києві, нарком оборони СРСР К. Ворошилов висунув гасло «Бити ворога на його території!». Всупереч доктрині Ворошилова начальник штабу М. Тухачевський та його прихильники підтримували теорію «глибокої позиції».

Ця доктрина передбачала введення у бій великої кількості швидкохідних танків, їх миттєвий прорив у глибину території противника. Однак К. Ворошилов виступив проти цієї доктрини, заявивши, що вирішальною силою у війні залишається кавалерія, і переконав Сталіна у формуванні нових кавалерійських дивізій, яких на 1942 р. мало бути 99. Було виділено на їх формування у 5 разів більше коштів, ніж на військово–морський флот. М. Тухачевського та тих, хто його підтримував, було репресовано. Доктрину глибокого танкового прориву на територію ворога було відкинуто, танкові корпуси кинуто на створення кавалерійських дивізій.

Успіхи німецьких Збройних сил, основу яких становили механізовані танкові дивізії, переконали Сталіна у помилковості суджень Ворошилова, Будьонного та інших. Ворошилова у 1940 р. було знято з посади наркома оборони. Знову приступили до формування механізованих корпусів, але час було згаяно, Сталін зрозумів, що необхідно формувати переозброєння армії.

Більшість командирів почали переводити з кавалерійських дивізій у танкові, але ж вони не мали досвіду. Крім того, понад 47 тисяч командирів різних рангів було репресовано. Напередодні війни довелося повертати з ГУЛАГу тих командирів, яких не встигли розстріляти, та готувати нові кадри танкістів. Все це негативно позначилося на боєздатності Червоної армії в 1941 р., коли Німеччина напала на СРСР.

(обратно)

45

Перед війною та особливо з початком війни німецьке командування засилало у тил радянських військ своїх агентів з метою здійснення диверсій і збору розвідінформації. Для боротьби з ними Раднарком СРСР 24 червня 1941 р. видав постанову про створення у прифронтових республіках і областях винищувальних батальйонів. На допомогу їм створювались групи сприяння, члени яких слідкували за появою невідомих осіб, німецьких літаків, які скидали парашутистів, особливо у прифронтових районах. Сталін вимагав рішучої боротьби проти шпигунів, диверсантів, розповсюджувачів чуток.

Створювалося враження, що саме останні виявилися головною небезпекою для режиму і найважливішим об'єктом для діяльності органів безпеки. Було видано спеціальний указ Президії Верховної Ради СРСР, за яким винних у розповсюдженні чуток карали ув'язненням на строк від 2 до 5 років.

Певною мірою, як пише Ф. Пігідо, боротьба зі шпигунами набрала характеру масової шпигуноманії, коли у шпигунстві запідозрювали невинних людей. Особливо лютували органи державної безпеки, націлені на пошуки замаскованих справжніх, а часто і уявних ворогів. У директиві органам НКДБ наркома безпеки СРСР В. Меркулова від 23 червня 1941 р. вказувалось «розглянути справи на всіх заарештованих органами НКДБ й скласти списки на тих, котрих ви вважаєте за доцільне розстріляти» (З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВС, КДБ. — 1994. — №1. — С. 191–192).

Заходи в боротьбі з нацистською агентурою, набирали потворних форм, виливалися в організацію репресивних акцій. Органи держбезпеки у прифронтових районах або в тих місцевостях, що могли стати ареною бойових дій, заарештовували «сумнівних» осіб чи потенційних ворогів, піднімали слідчі справи попередньо репресованих та тих, хто вже відбув покарання. Фабрикувалися нові справи, військові трибунали вершили у тюрмах «суд», оголошуючи, як правило, смертні вироки. З відступом радянських військ місцеве населення, розшукуючи рідних, виявляло у в'язницях тисячі, десятки тисяч розстріляних «ворогів» радянської влади. Подібна картина спостерігалась, починаючи із західних областей, на всьому шляху відступу радянських військ.

(обратно)

46

«Піонери» — напіввійськова організація дітей, здається, від 6 до 16 років, де їх виховують у комуністичному дусі. В 16 років піонерів «передають» комсомолові — Союзові комуністичної молоді.

(обратно)

47

Лише значні члени комуністичної партії мали право тримати приймачі.

(обратно)

48

Щоб запобігти прослуховуванню інформації про події на фронтах з неконтрольованих владою джерел, комуністичний режим вдався до реквізиції радіоприймачів у населення у прифронтових районах. З метою «дозування» інформації про події на фронтах та у світі було створено «Совинформбюро». Дозована інформація про події на фронтах і у світі, вилучення радіоприймачів, неправдиві повідомлення «Совинформбюро», що друкувалися в пресі, все це призведе до породження різних чуток, що в цілому вірно трактуватимуть події, пов'язані з поразками Червоної армії.

Автор спогадів слушно пише, що наказом система показувала довіру народові, в «любові» до якого перед тим неодноразово клялася.

(обратно)

49

С. І. — російською мовою «сетевой индивидуальный» радіоприймач, тобто «мережевий індивідуальний».

(обратно)

50

А. Стессель — російський генерал–лейтенант. Під час російсько–японської війни був начальником укріпленого району в Порт–Артурі. Здав фортецю противнику. Засуджений військовим судом до страти, був помилуваний царем.

(обратно)

51

У травні 1918 р. в Українській партії соціалістів–революціонерів стався розкол. Ліва частина утворила партію, яка за назвою газети «Боротьба» дістала назву «УПСР — боротьбістів». «Боротьбісти» визнавали радянську владу, але не згоджувалися з більшовиками у питанні самовизначення України. Боротьбісти домагалися утворення незалежної від Росії Радянської України, яка б перебувала з РСФРР у дружніх стосунках. 1920 року, комуністи примусили партію боротьбістів «самоліквідуватись». Чимало її членів вступили до КП(б)У і брали участь в «українізації». Згодом майже всі були репресовані. Наприклад, можна згадати колишнього наркома освіти Олександра Шумського. Ф. Пігідо, говорячи «один сам застрілився», має на увазі П. Любченка, який займав посаду Голови Раднаркому УРСР і застрелився під час роботи серпневого (1937 року) Пленуму ЦК КП(б)У, на якому його звинувачено у створенні підпільної «буржузно–націоналістичної організації», і стало зрозуміло, що його передадуть по закінченню засідання до НКВС.

(обратно)

52

В СРСР питання про дезертирство у Червоній армії взагалі замовчувалось. Нині видруковано чимало джерел та досліджень, що засвідчують масове дезертирство з лав безладно відступаючих частин і з'єднань, а також знов мобілізованих, яких непідготовлених, часто беззбройних кидали у бій, де вони масово гинули або потрапляли у полон. У військах тоді спостерігалась паніка, поразницькі настрої. В початковий період війни саме радянське командування не знало справжнього становища на фронті, було деморалізоване і втратило управління військами.

Начальник Генерального штабу німецьких сухопутних військ генерал Ф. Гальдер писав з цього приводу таке; «Верховне командування противника, очевидно, зовсім не бере участі в керівництві операціями військ. Причини таких дій противника не зрозумілі» (Российская газета, 1995, 22 июня).

(обратно)

53

Остарбайтер — східній робітник. Так називали привезених насильно з теренів Совєтського Союзу, переважно з України, для роботи в Німеччині.

(обратно)

54

З наближенням нацистських військ влада намагалася евакуювати у східні райони СРСР матеріальні і трудові ресурси. Частина «мобілізованих» студентів, учнів ремісничих шкіл, молодих робітників відправляли «своїм ходом». Ця стихійна мобілізація закінчувалась здебільшого тим, що вони потрапляли під німецькі бомбардування, гинули, розбігались, поверталися додому.

Вживши терміну «резервісти», Ф. Пігідо, безумовно, мав на увазі людські ресурси, які можна було використати як для мирної праці, так і для поповнення діючої армії. Радянська влада вживала заходів, щоб максимально відправити на схід молодих робітників, юнаків з училищ, шкіл, студентів. Однак повністю виконати це завдання не вдалося через швидкий наступ німецьких військ. На окупованій території залишилось дуже багато молоді, яку німці вивозили як «остарбайтерів». Коли радянські війська поверталися у 1943 р., то так звані польові комендатури мобілізували чоловіче населення, крім старших людей, непридатних до служби. Траплялися випадки коли поновлення без підготовки і навчання посилали в бій, внаслідок чого були великі втрати.

(обратно)

55

Не маючи змоги вивезти на схід документи і матеріали архівних сховищ, архівні працівники за наказом партійного керівництва і під наглядом НКВС їх палили, щоб документи не дістались нацистам. Цим самим архівним джерелам, що зберігали історичну пам'ять, було завдано величезної шкоди. При поспішній втечі з території, яку залишали радянські частини, працівники архівів не дуже з'ясовували ступінь цінності тих чи інших документів. Було вивезено, на жаль, не всі архівні матеріали, значну частину знищили. Те, що залишалося в архівах, переглядали німецькі спеціальні комісії, які теж відбирали все, що їм здавалось потрібним, особливо пов'язане з економікою, ідеологією, ресурсами тощо. В роки війни архівній справі було завдано непоправних втрат.

(обратно)

56

З наближенням німецьких військ уряд СРСР 27 червня 1941 р. прийняв постанову про вивезення у східні райони людських контингентів і цінного майна. В Україні 26 червня 1941 р. було створено комісію на чолі з Д. М. Жилою, яка займалася евакуацією людей і майна. З України до приходу німців було евакуйовано кілька сот промислових підприємств, майно колгоспів, радгоспів, понад 3 млн. голів худоби, вищі навчальні заклади, училища, не менше 3,5 млн. громадян — партійних і радянських працівників, робітників, колгоспників, інтелігенції, студентів тощо.

Збереглося чимало свідчень про те, що траплялися випадки, коли робітники і колгоспники не давали вивозити обладнання заводів, колгоспне майно, вважаючи, що це затія їх панікуючих партійних і радянських керівників. Люди справедливо вважали, що їх залишають напризволяще, на поталу нацистам, а керівники, кидаючи все, втікали у безпечні, східні райони.

(обратно)

57

Після підписання договору між Німеччиною та СРСР від 23 серпня 1939 р. були укладені угоди про економічну співпрацю. Спеціальні комісії з обох сторін відвідали країни, вивчали можливості закупівлі необхідної сировини, військової техніки, спорядження тощо. В лютому 1940 р. укладено важливу економічну угоду розраховану на термін понад 2 роки (27 місяців). За цим договором СРСР мав постачати в Німеччину сировину й матеріали на суму понад 500 млн. марок — зерно, нафту, бавовну, фосфати, залізну, хромову руду тощо. СРСР закуповував у Німеччині листову бронь, турбіни, різноманітну техніку.

Про підписані угоди, окрім таємних додаткових протоколів, народу було відомо з преси, з газет «Правда», «Известия» та ін.

Тож у робітників, селян, інтелігенції склалося враження про союзницькі, дружні відносини між обома країнами. Але після нападу Німеччини на СРСР у народу виникало питання: як же могло трапитись так, що почалася війна, всі біди впали на голови трудового люду, який своїми жертвами зміцнював державу в довоєнний період.

(обратно)

58

З початком насильницької колективізації маса селян не бажала працювати в колгоспах, намагалася виїхати в міста, де порядки були більш ліберальні і де можна було заробити на прожиття. Це була одна з форм протесту проти колгоспної форми господарювання. Однак масовий вихід селян ставив під загрозу сільськогосподарське виробництво і всю систему колгоспного ладу. Щоб прив'язати селянина до села, у грудні 1932 р. був введений паспортний режим, яким влада фактично запроваджувала кріпосне право, взявши під повний контроль особисте життя всього населення країни, позбавивши його права на працевлаштування, вибір місця проживання тощо. З цього часу населення приписувалося до певної місцевості. Щоб селянину можна було виїхати з села, він мусив узяти дозвіл у місцевої влади і отримати паспорт, бо в місті його без паспорта не приймали на роботу. Місцева влада не видавала паспортів, не відпускаючи селян, які майже задарма працювали в колгоспах, та в неврожайний рік були приречені на голодну смерть.

(обратно)

59

16 липня 1941 р. Державний комітет оборони видав постанову про евакуацію худоби з Української РСР в Саратовську, Сталінградську і Ростовську область. Цією ж постановою передбачалося розмістити частину худоби в Калмицькій АРСР, Актюбінській і Західноказахстанській областях Казахської республіки. Спочатку худобу переганяли з Правобережної на Лівобережну Україну. З Правобережжя було переправлено 1746 тис. голів великої рогатої худоби, коней, овець, свиней. А звідти далі, у східні райони СРСР. На 25 жовтня 1941 р. було переправлено понад 6 млн. голів худоби. Стада корів, овець, табуни коней під наглядом спеціальних бригад гнали на відстань від 1 до 3 тис. кілометрів. Разом з ними пересувалися ветеринарні лікарі, зоотехніки.

Безумовно, що перегін худоби був справою надзвичайно тяжкою. Німецька авіація часто бомбардувала стада худоби, багато її гинуло в дорозі до місця призначення, куди приходило часом половина від початкової кількості. Скільки прибуло худоби до місця призначення, точно не відомо.

(обратно)

60

Йдеться про перший публічний виступ по радіо Сталіна, новопризначеного Верховного головнокомандуючого Збройними силами СРСР. Звертають на себе увагу три важливі теми в промові: а) гітлерівський напад загрожує «національній державності» росіян, українців та інших «вільних народів СРСР» і ставить питання про «життя і смерть Радянської держави» і «народів СРСР»; б) в цій боротьбі Радянський Союз не буде сам, допомогу вже пообіцяли Черчілль та Рузвельт; в) тил буде скріплений боротьбою «винищувальних батальонів» із засланими і внутрішніми ворогами та знищенням території, яку будуть покидали радянські війська.

Остання тема — це тактика «спаленої землі», про яку Сталін так висловився: «При вимушеному відході частин Червоної армії потрібно вивозити весь рухомий залізничний транспорт, не залишити ворогові жодного паровоза, жодного вагона, не лишати противнику ні кілограма хліба, ні літра пального. Колгоспники повинні виводити всю худобу, хліб здавати під охорону державних органів для вивезення його в тилові райони. Все цінне майно, в тому числі кольорові метали, хліб і пальне, що не можна вивезти, повинно бути, безумовно, знищене».

Вказівка місцевим органам влади і парторганізаціям знищувати все, що не вдалося евакуювати у східні райони СРСР: устаткування заводів, фабрик, колгоспну техніку, реманент, палити збіжжя, сільськогосподарську рослинність, була вже дана у директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р. У виступі Сталіна 3 липня 1941 року було оприлюднено ці постанови. Політика була узаконена спеціальною постановою Державного комітету оборони від 22 липня 1941 р. та іншими документами. Тактика «спаленої землі» застосовувалась на всій території, що мала потрапити під окупацію, без винятку.

(обратно)

61

Спостерігаючи за швидким відступом радянських військ, а за ними й партійних та радянських функціонерів, та евакуацією промислових підприємств, населення розуміло, що воно залишається кинутим напризволяще владою. Питання ускладнювалося тим, що всі продовольчі запаси знищувались або вивозились у тилові райони СРСР. У ряді місцевостей люди почали виявляти незадоволення. В Донбасі спостерігались випадки, коли жителі забороняли вивозити обладнання та затоплювати шахти. Зокрема, це мало місце в Кагановицькому й Серговському районах Ворошиловградської (нині Луганської) області. Населення вимагало припинити вивезення обладнання, брало під свою охорону промислові об'єкти. Подібних прикладів було багато. Щоб не залишатись голодними, у багатьох містах і селищах люди розбирали продовольство з маґазинів, складів, що були підготовлені до вивезення у східні райони, але були кинуті, оскільки представники влади поспіхом евакуювались.

(обратно)

62

Комсомольці.

(обратно)

63

У березні 1919 р. проти радянської влади виступив селянський повстанський загін, очолюваний отаманом Зеленим (Д. Терпило). Його штаб знаходився в с. Трипілля на Київщині. У боях з більшовицькими військами загін Зеленого зазнав поразки, але у червні 1919 р. він захопив Трипілля, Обухів, Черняхів, загрожував Києву.

Проти повстанців кинули з Києва озброєний загін у 1,5 тис. осіб, у складі якого знаходилось, за радянськими джерелами, 100 комсомольських активістів з Києва. Саме вони були залишені обороняти с. Трипілля, яке незабаром оточив повстанський загін Зеленого. Захопивши село, повстанці вчинили розправу над комсомольцями. В радянській історіографії ця подія відома як «Трипільська трагедія».

(обратно)

64

У міжвоєнний період за межами УРСР в європейських країнах проживала українська політична еміграція, яка мріяла відродити незалежну українську державу і боролась за це. Інформація про це проникала на територію СРСР. Певна частина населення сподівалась на визволення від комуністичного тоталітарного ладу, свої сподівання пов'язувала з відновленням українського уряду, очолюваного в часи української революції С. Петлюрою, В. Винниченком або іншими національними провідниками. Вони виступали символами національно–визвольної боротьби. Люди старшого покоління пам'ятали, що в 1917–1920 рр. вони очолювали боротьбу українського народу за незалежну державу.

(обратно)

65

ГПУ — Головне політичне управління при НКВС РРФСР — було створене на базі ВНК — Всеросійської надзвичайної комісії — для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами (російська абревіатура — ВЧК). ВЧК була використана для утримання влади і знищення тих, хто протистояв режимові. Постановою Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК) від 6 лютого 1922 р., ВЧК було реорганізовано у ГПУ. ВУЦВК скасовував Всеукраїнську надзвичайну комісію та її місцеві органи (російська абревіатура — ВУЧК) постановою від 22 березня 1922 р. При НКВС УСРР було організовано Державне політичне управління УСРР, місцевими органами якого були його губернські відділи, що створювались при губернських виконкомах і діяли на підставі особливого положення, затвердженого Президією ВУЦВК.

Реальної зміни природи більшовицької репресивно–каральної системи не сталося, а досвід ВЧК став надбанням ГПУ.

15 листопада 1923 р. було створено Об'єднане державне політичне управління (Объединенное государственное политическое управление — ОГПУ) при Раді Народних Комісарів (РНК) СРСР. Відповідно до московських реформ 13 серпня 1924 р. ВУЦВК та Раднарком УСРР затвердили положення про заснування ГПУ при РНК УСРР. Голова ГПУ УСРР (він же уповноважений ОГПУ СРСР) входив до складу уряду з правом вирішального голосу. ГПУ повинно було виконувати всі завдання ВУЦВК і РНК УСРР, а у своїй оперативній діяльності керуватися директивами та розпорядженнями ОГПУ СРСР. «Золотухою» називали акції ГПУ з вилучення коштовностей у населення.

(обратно)

66

«Торгсін» — торгівля з іноземцями (по–російськи — торговля с иностранцами). Для того щоб викачати з людей золото та коштовності, була відкрита мережа магазинів, наповнених іноземними або дефіцитними товарами. Громадяни здавали свої коштовності, отримували купони, за які могли купити харчові або речові товари.

(обратно)

67

Згідно з рішеннями комуністичного уряду у східні райони СРСР евакуювались радянські, партійні функціонери, фахівці–інженери, техніки, кваліфіковані робітники, творча інтелігенція. Певна частина громадян не потрапляла до списків евакуйованих, дехто просто не бажав виїздити у тил, свідомо уникаючи евакуації, не бажаючи кидати майно, свої домівки. Певна частина людей чекала на прихід німецьких військ, щоб помститися за завдані комуністичним режимом кривди, репресії рідних чи близьких.

(обратно)

68

З початком війни комуністичний режим вдався до нових репресій. Під маскою боротьби зі шпигунами, диверсантами, ворожими агентами було розгорнуто боротьбу з «ворогами народу» — тими, хто вже сидів по тюрмах та в ГУЛАЗі, а також тими, які могли бути потенційно небезпечними. Терміново почалась «чистка» в'язниць у західних областях України. Є неспростовні дані, що тисячі людей у тюрмах Львова, Дрогобича, Тернополя, Станіслава, Вінниці та інших міст були розстріляні в перші ж дні війни. У Луцькій тюрмі було розстріляно 3 тис. засуджених, у Кіровоградській — 12 тис. У Львові, Києві, Харкові тюрми спалили разом із в'язнями. Масові розстріли відбувалися в с. Валуйки на Харківщині, в с. Биківня під Києвом. Органи НКВС хапали «підозрілих» допитували, а часом і без допитів знищували. Така вакханалія чинилась повсюди. До багатьох застосовували тортури, ламали ноги, руки, розбивали голови, відрізували вуха.

(обратно)

69

Все цінне майно, обладнання заводів, фабрик, часом цілі промислові об'єкти, що мали стратегічне значення і які не встигли вивезти, повинні були знищуватись. Дуже часто, не володіючи інформацією про ворога, перебуваючи в панічному стані, партійні функціонери, намагаючись завчасно виїхати в тил, віддавали накази знищувати об'єкти. Дніпропетровську гідроелектростанцію ім. Леніна було «достроково», 18 серпня 1941 р., підірвано радянськими військами. Того ж дня прийшла вказівка про евакуацію її устаткування, та було пізно.

(обратно)

70

Чимало воїнів Червоної армії та мобілізованих з цивільного населення, спостерігаючи за панічним відступом військових з'єднань, дезертирували. Спеціально створені при військових частинах, з'єднаннях, корпусах, арміях і фронтах особливі відділи з чекістів виловлювали дезертирів. Вони мали право розстрілювати на місці будь–кого, незалежно від військового звання, за однією лише підозрою в намірах дезертирувати або здатися в полон. Фактично увесь командний і рядовий склад діючої армії перебував під постійною подвійною загрозою: з фронту — німці, а з тилу — «особісти», тобто працівники особливих відділів, готові в будь–яку хвилину звинуватити у «зраді».

12 вересня 1941 р. Сталін видав таємний наказ за №001919 про створення у прифронтовому тилу загороджувальних загонів (заградотрядов) із військ НКВС. Вони мали завдання кулеметним вогнем зупиняти відступаючі військові частини чи групи військовослужбовців. Виловлюванням дезертирів, шпигунів, диверсантів займалися також винищувальні батальйони, створювані з місцевого населення.

(обратно)

71

Бої в районі Умані відбувалися 2–13 серпня 1941 р. Внаслідок цих боїв 6 і 12–та радянські армії потрапили в полон. Всього понад 100 тис. осіб, разом з командуючими цих армій, яких було поранено, генералами І. М. Музиченком і П. Г. Понєдєліним.

(обратно)

72

Про сумну долю його старшого сина я чув раніше. Дружина його вмерла в голодний 1933 рік; його ж самого, здається, 1934 року, засуджено на заслання за «расхищение социалистической собственности» на десять років (у вересні, після уборки врожаю в полі, збирав, загублені під час возовиці, колоски; мав п'ятеро дітей).

(обратно)

73

«Герман» — так називали у нас старі люди німців.

(обратно)

74

Нацистське командування широко практикувало скидання над територією, де дислокувались радянські війська, виданих масовим накладом листівок. У них, як правило, йшлося про успіхи німецької армії, про втрати радянських військ, пропонувалось бійцям і командирам здаватися в полон. Часто в листівках подавалась фальшива інформація, наприклад про те, що Сталін і уряд вже покинули Москву і виїхали в невідомому напрямку, а, мовляв, ви, бійці Червоної армії, даремно гинете в боях. Зміст листівок був різноманітним. Листівки розкидалися також над містами, селами.

Органи НКВС та винищувальні батальйони слідкували, щоб населення не читало ці листівки, а здавало владі. Хто читав або переказував іншим їх зміст, часто зазнавав покарань аж до розстрілу.

(обратно)

75

Автор має на увазі «Осоавиахим» — українською мовою Тсовіахім — Товариство сприяння обороні, авіаційному та хімічному будівництву (існувало у 1927–1948 роках).

(обратно)

76

За офіційними відомостями, партизанський загін «Перемога або смерть» під командуванням С. П. Осєчкіна (командир) і Г. П. Карнауха (комісар) створено на початку липня 1941 р. у складі 150 осіб, з яких 75% були комуністами і комсомольцями. За час своєї діяльності з 1 липня по 27 вересня 1941 р. здійснив рейди у німецькому тилу Київської області по багатьох районах — Димерському, Бородянському, Березанському, Баришівському — та дістався Чернігівської і Полтавської областей. Під час рейду провів 30 бойових операцій, знищив кілька сотень гітлерівців, 4 танки, 6 мостів, понад 300 км телефонного дроту. В кінці вересня зазнав великих втрат. В бою загинув командир загону С. П. Осєчкін. Загін перестав існувати. Ті бійці, які залишились живими, продовжували боротьбу в підпільних організаціях і партизанських загонах. Подальша доля Г. П. Карнауха не відома.

(обратно)

77

Г. П. Карнаух — секретар Уманського міськкому КП(б)У на Київщині.

(обратно)

78

В 1924 році, як мені оповідали, загинув десь у Мурманську.

(обратно)

79

Баришполь–Бориспіль — місто обласного підпорядкування Київської області. На його околиці нині розташований міжнародний аеропорт, збудований у повоєнний час.

(обратно)

80

СС — SS. Німецька абревіатура Schutzstaffel — охоронні загони. Оригінальне, напіввійськове елітарне формування німецьких нацистів, одна з головних опор нацистського режиму. В 1925 р. виокремилась у три штурмові загони (СА) як особиста охорона фюрера. З 1929 р. — очолювана Г. Гімлером. З 1934 р. — самостійна організація. Перебравши контроль над поліцією та службою безпеки, СС стала головним інструментом масового терору в Німеччині і на окупованих територіях. У 1941 р. СС почала творити свої власні військові формації, так звані Waffen–SS (Військове відділення СС).

(обратно)

81

Всупереч до пізнішого міфу про народне походження вислову «велика вітчизняна війна», це поняття першим вжив О. Ярославський в односторінковій статті в газеті «Правда» 23 червня 1941 р. Сталін у своєму виступі 3 липня 1941 р. вживав лише терміни «всенародна вітчизняна війна», «велика війна», «визвольна війна».

У наказі Сталіна від 7 листопада 1944 р., виданому з нагоди 2 7–ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції вживається вислів «Велика Вітчизняна війна».

(обратно)

82

Питання про втрати у війні з нацистами в СРСР вважалось політично небезпечним, а тому правда в цьому питанні ретельно дозувалася. Сталін у 1946 р. назвав цифру радянських безповоротних втрат 7 млн. осіб. Незабаром заступник Голови РНК СРСР М. О. Вознесенський визначив кількість загиблих у 15 млн. М. Хрущов під час «відлиги» назвав цифру понад 20 млн. Врешті група московських дослідників на початку 90–х років довела, що втрати на фронті і на окупованій території становлять понад 27 млн. осіб. Ця цифра, яку публічно назвав і М. Горбачов, ще потребує подальшого уточнення. Точних даних про втрати українців не існує: говорять про 8, 13 і навіть 16 мільйонів осіб, які стали жертвами війни 1941–1945 рр.

Автор цілком справедливо пише про трагічну долю радянських військовополонених. Сталін відмовився свого часу підписати міжнародні угоди щодо прав військовополонених, відкинувши допомогу Міжнародного Червоного Хреста, який опікувався військовополоненими. Зі свого боку, гітлерівське керівництво завчасно вирішило позбавити радянських полонених будь–яких людських прав. Отже, виходило, що вони як з радянського, так і з нацистського боку опинились поза законом.

Точних даних про українців–полонених не існує, однак їх відсоток дуже великий. Зокрема, на Південно–Західному, Південному фронтах був значний відсоток українців. Крім того, в перші місяці війни до лав діючої армії з території України було мобілізовано понад 3 млн. чоловік. Всього в полон до ворога, за останніми даними, потрапило 6,2 млн. осіб. Можна зробити висновок, що 25–30, а може, й більше відсотків від усіх полонених становили українці.

Є дані про те, що під Києвом потрапило в полон близько 655 тис. військ Південно–Західного фронту, понад 100 тис. залишили в полоні війська Південного фронту в районі Умані, близько 330 тис. полонених було захоплено в Криму і внаслідок Харківської операції весною 1942 р. Мільйони полонених потрапили в полон на інших фронтах.

(обратно)

83

Яким було ставлення в народі до німців на початку війни, є занедбаною темою, яка ще чекає свого серйозного дослідника. Певна частина українського населення, особливо західноукраїнського регіону, чекала приходу німецьких військ. У центральній і навіть на східній Україні було чимало прихильників вигнання большевиків, відповідальних за недавній голодомор й інші репресії. Мільйони людей зневірилися у «соціалістичному раї» і бажали перемін, які пов'язували з початком війни. Однак цілком очевидно, що з різних причин багато людей залишилися вірні радянській владі впродовж усієї війни.

(обратно)

84

З початком війни члени різних народів у «союзних республіках» вбачали реальну можливість здобути незалежні національні держави. З цією метою чимало військових різних національностей масово переходили на сторону німецької армії, виявивши бажання боротися зі зброєю в руках проти радянської влади.

Німецькі генерали вже почали формувати з бажаючих окремі національні армії. Однак Гітлер заборонив це робити, дозволивши використовувати їх на допоміжних службах (охорона комунікацій, боротьба з партизанами тощо). У Збройних силах Вермахту служило понад 1 млн. радянських військових. Є дані, що у війську Вермахту служило понад 250 тис. українців, решту складали російські, татарські та інші військові формування.

(обратно)

85

Загальновідомо, що після процесу маршала Тухачевського та інших вищих керівників армії, яких обвинувачено в змові проти Сталіна та союзі з ворогами СССР (?), в 1937–38 рр., під час «чистки» рядів армії, було фізично знищено десь коло 40–50.000 совєтських офіцерів, в тім числі коло 60 відсотків вищого командного складу армії (з загальної кількости 5 маршалів залишилось живими 2, з 15 командармів — 3, з 85 командирів корпусів — 28, з 195 командирів дивізій — 85 та з 406 командирів бриґад залишилось 186).

(обратно)

86

Ще не досліджено, наскільки в Україні було знане існування цієї книжки, а особливо її зміст. Праця Гітлера «Mein Kampf» («Моя боротьба») була написана під час його перебування в 1924–1925 рр. у в'язниці за спробу державного перевороту. В ній він помістив власну автобіографію, а також розгорнуту програму нацизму, яку згодом часто цитували пропагандисти у СРСР. В кінці 1925 р. вийшов перший том, а наступного року — другий. За 8 років до приходу нацистів до влади було продано 228 тис. примірників. До 1941 р. розійшлося понад 7 млн. Книга стала своєрідною «біблією» для нацистів.

Стрижнем світогляду викладеного в «Майн Кампф» була ідея про перевагу германців як «арійської» раси над рештою народів. Тільки арійці, стверджував Гітлер, володіють творчим генієм в усіх галузях — науці, техніці, мистецтві. Інші раси позбавлені творчих здібностей, тому арійці повинні панувати на землі.

Однією з важливих світоглядних засад була ідея «життєвого простору» («Lebensraum»). За цією ідеєю стояли плани захоплення чужих територій з метою розширення кордонів для побудови в майбутньому «Великої Німеччини».

(обратно)

87

Цей епітет для франко–російської війни вперше вжив Федір Глінка 1815 р., а чверть століття пізніше Александр Михайловський–Данилевський впровадив його в російську історіографію (Описание Отечественной войни 1812 года. — С. — Петербург, 1839). Термін не одобрений Леніним і не вживався у 20–х роках. Сталінський поворот до російського націоналізму в історії «реабілітував» назву і війна проти Наполеона стала знову «вітчизняною» не лише для російського народу, але й для українського. Впроваджуючи поняття «великої вітчизняної війни», сталінський режим, очевидно, бажав набути політико–ідеологічний капітал на уже міфологізованому прикладі попередньої успішної війни проти могутнього зовнішного ворога.

(обратно)

88

Підкреслення моє. — Автор.

(обратно)

89

Л. Н. Толстой: «Война й мир». Переклад мій. — Автор.

(обратно)

90

На зростання антинімецьких настроїв радянського населення подіяла, з одного боку, поведінка нацистської окупації, а з другого — репресивні заходи проти свого власного населення радянської влади. Жорстоке поводження нацистів з військовополоненими, як і з населенням окупованої території, вивіз на роботу в Німеччину, масові знищення, тортури безумовно мобілізували народ у боротьбі із завойовниками. 28 липня 1942 р., Сталін впровадив наказ № 227, «Ні кроку назад!» (під грифом «без публікації»), яким формувалися загороджувальні батальйони. Ці батальйони розташовувались позаду частин корпусів і дивізій, щоб «у випадку паніки і безладного відступу частин дивізій розстрілювати на місці панікерів і боягузів». Наказом передбачалось також формування штрафних батальйонів і рот, у які направляти офіцерів, рядових і сержантів, що завинили. Їх поставили «на найтяжчі ділянки фронту, щоб дати їм можливість спокутувати кров'ю свої злочини проти Батьківщини».

(обратно)

91

Жорстоке «упокорення» західноукраїнських земель, вбивства, арешти, депортації мирних жителів, заборона релігії, нищення традиційного життя — все це спричиняло ненависть населення до комуністичної влади. Особливо людей вразило масове знищення органами НКВС у місцевих тюрмах політичних в'язнів. Тисячі розстріляних було виявлено у в'язницях Львова, Луцька, Самбора, Дрогобича, Тернополя та багатьох інших міст.

Під час відступу радянських частин з підпілля вийшли озброєні групи ОУН, які супроводжували їх вогнем, намагаючись помститись за завдані населенню страждання.

(обратно)

92

Після двох років отримання від антинацистської пропаганди комуністична влада тепер надолужувала, щоб формувати ненависть населення до ворога. Психологічна війна як з радянського, так і з нацистського боків грала важливу роль під час Другої світової війни.

(обратно)

93

26 червня 1941 р., гасло на верху київської газети «Комуніст»: «Як одна людина, встав наш народ на захист любимої вітчизни. Ворог буде знищений, фашизм розгромлений». Від партійних гасел твердження про повстання всієї країни на захист радянської батьківщини перейшло в усі види публічної комунікації. Реальність була інша. На початку війни опір новим окупантам ставили звичайно спеціально залишені партійні кадри та військовослужбовці, які оминули полону. Це вони формували партизанські загони, до яких вербували місцевих людей. Були також випадки стихійного створювання партизанських груп, але вони були винятками.

(обратно)

94

У початковий період війни німецьке командування вдалося до такого заходу, як звільнення з полону українців, німців Поволжя, прибалтів, білорусів. При цьому німці керувалися не якимись особливим ставленням до цих полонених, а меркантильними інтересами: на полях дозрівав урожай. Необхідно було виконувати плани забезпечення продовольством армії, населення Німеччини. Ось тоді й виникла ідея відпустити колишніх селян–полонених.

І вони справді активно включилися у польові роботи під наглядом гарнізонних комендатур і поліції. Крім того, відпускали з полону і тих, хто зголосився вступити в добровільні охоронні, поліцейські та інші формування. Однак незабаром з'ясувалось, що частина радянських військовополонених почала втягуватись у антинімецьку боротьбу. Вони створювали підпільні організації, вступали в партизанські загони, саботували виконання робіт тощо. Німці припинили розпуск полонених і, де можливо, повернули розпущених знову до таборів.

(обратно)

95

У лютому 1939 р. до влади автономної Словацької республіки, що входила до складу Чехословацької федерації, прийшов профашистський уряд Йозефа Тісо. При сприянні Гітлера в березні 1939 р. було проголошено самостійність Словаччини. Як союзниця Німеччини Словаччина сформувала окремий корпус, який було направлено на німецько–радянський фронт. Частина словацьких солдатів не бажала воювати проти СРСР. У перших же боях у липні 1941 р. корпус зазнав значних втрат. Після переформування було створено дві дивізії, одна з них воювала на фронті, а друга як «охоронна» дивізія боролася проти українських і білоруських партизанів.

(обратно)

96

Київська оборонна операція здійснювалась військами Південно–Західного фронту з 10 липня по 20 вересня 1941 р. Командував військами фронту генерал–полковник М. П. Кирпонос. Сталін заборонив М. Кирпоносу і М. Хрущову, першому секретарю ЦК КП(б) України, який став членом Військової ради напрямку, залишати Київ і наказав обороняти його до останнього солдата. Вони запевнили Сталіна, що втримають Київ, але обстановка була дуже складна. Німецькі війська почали обходити війська Південно–Західного фронту. Необхідно було відступити і створити новий фронт оборони. Німецькі танкові групи оточили радянські війська і взяли їх у полон. Лише невелика кількість частин зуміла вирватись із оточення. У полон потрапило 4 армії, за німецькими даними, 665 тис. чоловік. Загинув штаб Південно–Західного фронту на чолі з генералом М. Кирпоносом.

(обратно)

97

Тема військових бунтів та вбивств радянських офіцерів підлеглими їм вояками ще не досліджена в науковій літературі. Наскільки цей феномен був поширений, не відомо.

(обратно)

98

Очевидно, цей термін вживався до тих частин, куди вливалося нове поповнення мобілізоване у прифронтових районах. Польові військкомати або «Смерш» забирали в населених пунктах чоловіків і в цивільному одязі направляли їх на фронт. Здебільшого вони не проходили навіть військової підготовки. Це стосувалось також радянських військовополонених, яким вдалося вижити на окупованій території і кому трапилося втекти з концтаборів. Перебування в полоні чи на окупованій території накладало тавро зрадника, або поплічника окупантів. Їх «фільтрували», неблагонадійні потрапляли у штрафні батальйони, в ГУЛАГ чи в трудові армії.

Всі, хто побував на окупованій території або в полоні, мали пройти фільтрацію, тобто перевірку контррозвідувальними органами («Смерш»). Спеціальною директивою, підписаною Сталіним у травні 1945 року, у розташуванні 1, 2, 3, 4–ї Українських і 1, 2–ї Білоруських фронтів створили 100 фільтраційно–перевірочних таборів. Потрапити в такий табір та пройти перевірку складало для людей неабияке випробування. Наприклад, одним з найперших запитань було таке: «Чому не покінчив життя самогубством, а здався в полон?». Цілодобові допити, провокаційні запитання, свідчення товаришів по нещастю, написання звітів, складання розгорнутих характеристик тощо — все було складовими перевірок. Тих, хто не пройшов перевірок, відправляли в концтабори, в спеціальні батальйони у північні райони на «будови комунізму», а також до карних («штрафних») батальйонів. Довгі десятиліття ці люди були позбавлені будь–яких прав, жили на поселенні у віддалених районах країни.

Такій принизливій процедурі перевірок було піддано 1 млн. 834 тис. колишніх військовополонених, серед них — чимало громадян з України.

(обратно)

99

«Сєвлаг» — управління північ–них таборів примусової праці.

(обратно)

100

На початку літа 1942 р. Червона армія зазнала низки тяжких поразок. Німецьким військам вдалося прорватись до Сталінграда і Головного Кавказького хребта. Радянський Союз опинився перед загрозою нищівної поразки, і Сталін вдався до вжиття суворих заходів, видавши, зокрема, наказ за № 227 від 28 липня 1942 року, відомого ще за назвою «Ні кроку назад!» («Ни шагу назад!»). У цьому наказі наголос робився на репресивних заходах проти бійців і командирів. Наказом вводились штрафні роти і батальйони, загороджувальні загони, що знаходились у тилу військових підрозділів, частин і з'єднань, і у випадку відступу повинні були розстрілювати на місці так званих «панікерів і боягузів». Дозволялось знімати з посад командуючих армій, командирів і комісарів корпусів, дивізій, полків за «самовільний» відступ.

За свідченням дослідників війни, такі заходи часом призводили до безглуздої загибелі цілих підрозділів, частин і з'єднань, бо командири не мали права відводити їх без дозволу з метою маневру, перегрупування тощо. Не відомо і не досліджено також, скільки ж було загублено людей загороджувальними загонами. Отже, репресії перетворились на узаконений засіб керівництва бойовими діями в Червоній армії.

(обратно)

101

«В побежденной Германии». Сабин–Вогулов. 1947, стор. 68–69.

(обратно)

102

Стосовно тези «заманювання» німецьких військ існує таке пояснення. У 1947 р. полковник Разін звернувся з листом до Сталіна, щоб той пояснив поразки радянських військ у 1941–1942 рр. Вичерпавши весь запас аргументів, що виправдовували ці поразки, Сталін цього разу у відповідь Разіну писав про концепцію активної оборони і контрнаступу. Він приводив приклад війни парфян, які заманювали римлян у глибину своєї території, а потім розбивали їх. Таким чином була розбита армія Наполеона в 1812 р. в Росії.

Деякі історики підхопили натяки Сталіна і висунули концепцію «заманювання» і контрнаступу як головного засобу ведення воєнних дій. Цього і добивався Сталін, оскільки це було «зручне» пояснення поразок, що їх зазнали радянські війська.

Теза про те, що радянське командування, свідомо здавало в полон бійців і командирів, є надуманою. Втрата особового складу армії, так само як і втрата території, на якій мешкало майже 80 млн. населення, була наслідком неспроможності режиму забезпечити безпеку країни, уникнути величезних людських і матеріальних втрат.

(обратно)

103

Єдина «справді вітчизняна війна» в сенсі участі всього народу проти наполеонської домінації відбулася в Іспанії. Лише маленька частина російської імперії й російського народу зазнала безпосередньої окупації. Тактику «спаленої землі» перед Ґранд Арме російські селяни застосовували не з особистої ініціативи, а за наказом згори. Партизанські загони з'явилися уже при відступі французьких військ. Україну французи обминули і тому не знати, яке було б до них ставлення українського населення. Хоча є деякі дані щодо профранцузьких настроїв серед української шляхти. Селяни зголошувалися до козацьких полків, і навіть підплачували чиновникам за це, сподіваючись залишитися вільними козаками після війни.

(обратно)

104

Сергей Новгородцев «Трагедия русских народов». Ответ на признання бежавшего советского сановника, помещенные в журнале «Часовой», номер 264, сентябрь 1947 г., стр. 5.

(обратно)

105

В Україні на території, окупованій німцями, залишилось 113 тис. комуністів. Частина з них була залишена для підпільної і партизанської боротьби, решта були просто кинуті партійною номенклатурою, яка виїхала у східні райони країни. Як нині відомо з видрукованих джерел, певна частина комуністів пішла на співпрацю з нацистами.

Німецькі каральні органи, як тільки входили до населених пунктів, видавали наказ про обов'язкову реєстрацію комуністів, комсомольців, державних діячів. Вони брали всіх тих, хто зголосився на облік, відбирали в них підписку, що вони не будуть діяти проти нової влади, нестимуть відповідальність за вчинені акти непокори там де вони жили. Пізніше, коли антифашистська боротьба почала набирати масового розмаху, гестапо почало арештовувати і знищувати або відправляти комуністів у концтабори. Якась частина членів партії пішла в підпілля, в партизанські загони.

По різному склалася їхня доля. Частина комуністів, а саме 21 872 осіб, на вимогу окупаційних органів влади (тобто після відповідного оголошення) зареєструвалась у гестапо, 6 756 осіб відмовилися від компартійної приналежності, 34 291 член партії знищив партійні квитки. Не бажаючи реєструватись, ці люди переховувалися у підпіллі.

За неповними даними, в Україні нацисти знищили 46 500 комуністів. З архівних джерел також відомо, що німецькі спец–органи у своїй агентурній діяльності широко використовували завербованих агентів з місцевого населення, в тому числі з членів і кандидатів у члени компартії. Гестапо направляло їх у підпільні організації, партизанські загони, засилало в радянський тил з метою збору розвідувальної інформації, у табори військовополонених для виявленні комуністів, комісарів, командирів Червоної армії.

Радянський уряд у свою чергу відчував велику недовіру до населення окупованої території, особливо комуністів. На його думку вони піддалися впливу «фашистської пропаганди» і потенційно ставали антирадянськими елементами. Особливо якщо не вели збройної боротьби проти окупантів, то вони механічно ставали політичне неблагонадійними. Цих людей називали «фашистськими слугами», «зрадниками батьківщини». Після повернення в Україну радянської влади кілька тисяч комуністів було виключено з партії з формулюванням «не виконав вказівки Сталіна, не вів збройної боротьби проти окупантів». Як доказ відданості «соціалістичній батьківщині» вони мали покінчити самогубством.

(обратно)

106

Радянська влада пропагувала поняття спільної «родины» й «отечества» як однаково відповідне для всіх громадян СРСР. Це робилося особливо стосовно неросійських народів. Коли німці окупували Україну, Білорусію і Прибалтику і фронт пішов головно по російській території, фокус пропаганди перенесено на традиційні російські цінності: Росію, її історію, державність, мову, культуру тощо. Самі поняття «советское отечество» та «измена родины» були далекими українському селянинові, який у комуністичному режимі міг, швидше, побачити чужу імперію.

(обратно)

107

Через трагічний збіг обставин лікар А. не зміг виїхати на еміґрацію й залишився в Києві. Другого дня після приходу совєтських армій його, разом із багатьма громадянами, було повішено. Відомості про це маю від чоловіка, який залишив Київ тиждень після вступу червоних.

(обратно)

108

Відділ запису гражданських актів, де реєструються одруження.

(обратно)

109

Тегеранська (28.11–1.12.1943 р.), Ялтинська (4–11.02.1944 р.), Потсдамська (17.06. — 2.08.1945 р.) конференції голів держав Америки, Великої Британії та Радянського Союзу. На них вирішувалися воєнні питання, повоєнні врегулювання в Європі та покарання військових злочинців, розуміється, лише противника. Наслідком цих конференцій був новий розподіл Європи на сфери впливів великих держав та впровадження окупаційних зон у Німеччині та Австрії. Назагал західні альянти погодилися на втримання Радянським Союзом територій, приєднаних внаслідок пакту Молотова–Ріббентропа, хоча не погодилися офіційно визнати анексування трьох балтійських республік. Втрати українських, білоруських і литовських територій на сході були компенсовані на заході й півночі східно–німецькими територіями.

На цих конференціях радянська дипломатія доклала великих зусиль, аби США і Великобританія визнали всі радянські республіки членами утвореної ООН. Врешті Сталінові вдалося виторгувати членство для УРСР та БРСР. Як наслідок Другої світової війни, Україна врешті об'єднала свої основні етнічні території в соборну, але ще не суверенну державу, і одержала статус держави–засновниці ООН.

(обратно)

110

Під час війни Російська православна церква підтримала сталінський режим в обороні держави перед нацистським загарбником. 9 листопада 1942 р. «Правда» надрукувала привітання Сталінові від глави Російської православної церкви з нагоди 25–ї річниці Жовтневої революції, в якому Сталін був визнаний Богом вибраним вождем, який поведе країну до перемоги над ворогом. Наступного року Сталін дозволить РПЦ вибрати нового патріарха, на незайнятий від 1924 р. престіл.

У роки війни посилилась роль РПЦ, яку негласно заохочував радянський уряд і особисто Сталін. Ця тенденція поширювалась і на УАПЦ. У проповідях священнослужителів РПЦ і відповідно, УАПЦ посилювалась увага до питань перемоги над німецькими загарбниками. Проголошувалися здравиці на честь військових подвигів радянських, у тому числі й українських, воїнів, які билися на фронтах проти нацистських агресорів.

Православна церква в Україні, її провідники і пастирі неодноразово зверталися до православних церков, віруючих країн Заходу, Канади, США та інших з метою моральної та матеріальної підтримки спільної боротьби з нацистською Німеччиною. Священнослужителі інших країн відгукувалися на так звані звернення, що сприяло зростанню чисельності сил другого фронту в Європі, підтримці спільної боротьби.

Церква неодноразово зверталася на адресу керівників держави, певною мірою прославляла державних політичних діячів, особисто Сталіна, дякувала за визволення від німецьких військ української території. У церквах і храмах збиралися кошти на виготовлення різних видів військової техніки — танків, літаків, гармат тощо. Велася велика благодійна діяльність з надання продовольчої допомоги воїнам–фронтовикам, пораненим. Звернення до релігійних почувань населення зміцнювало у них віру в неминучу перемогу над німецькими загарбниками.

(обратно)

111

Відчуваючи, що одних більшовицьких ідеологічних гасел і закликів замало для перемоги над Німеччиною, Сталін вирішив вдатися до національних почуттів, традицій насамперед російського народу. Це робилося, щоб збудити патріотичні почуття. Було замовлено кілька кінофільмів на історичну проблематику пов'язану з перемогами російського народу в минулому — «Кутузов», «Богдан Хмельницький», «Олександр Пархоменко» та ін. З цією ж метою засновані ордени Суворова, Кутузова, Олександра Невського (29.07.1942 р.), Богдана Хмельницького (10.10.1943 р.), «Перемоги» (8.11.1943 р.) та ін.

(обратно)

112

У травні 1943 р. за завданням Сталіна Президія Виконавчого комітету Комінтерну прийняла рішення про його розпуск. Комуністичний Інтернаціонал був створений Леніним у 1919 р., щоб мобілізувати комуністичні сили світу на боротьбу за перемогу світової пролетарської революції, встановлення диктатури пролетаріату, тобто диктатури однієї комуністичної партії. Члени Інтернаціоналу мали оволодіти марксистсько–ленінською теорією класової боротьби. Увесь час існування Комінтерну він знаходився під диктатом більшовиків, особисто Леніна, а згодом Сталіна. Ідеологія Комінтерну, як й ідеологія комуністичного руху, протиставлялась демократичним принципам розвитку західних суспільств. Знаходячись під повним сталінським контролем, Комінтерн, його провідні діячі під диктовку Сталіна були змушені офіційно і публічно схвалювати його репресивну діяльність у самому СРСР, повторяти сталінські версії щодо «ворогів народу», «посилення класової боротьби» тощо.

Окремою сторінкою в діяльності Комінтерну за завданням Сталіна була боротьба проти соціал–демократичних партій і руху в Європі, які кваліфікувалися як соціал–фашизм. Важливо відзначити і те, що репресіям піддали велику кількість комуністичних провідників, політемігрантів, що проживали в СРСР, провідних діячів самого Комінтерну. Були заарештовані, розстріляні, ув'язнені в ГУЛАГ керівні кадри, активісти, рядові члени багатьох компартій Європи.

(обратно)

113

На міжнародній конференції комуністичних і робітничих партій, що відбулася у вересні 1947 р. в Белграді, було створено Комуністичне Інформаційне Бюро (Комінформ) з розташуванням в югославській столиці. Після розриву з Й. Тіто і виключенням його з Комінформу в червні 1948 року, керівні органи Комінформу було перенесено до Бухареста. По суті це був свого роду ерзац Комінтерну. Комінформ був розпущений на прохання Тіто у квітні 1956 р.

(обратно)

114

Німецький окупаційний «новий порядок» передбачав здійснення особливої расової політики, жертвами якої стали євреї, цигани, слов'янські народи. Масові страти євреїв відбувалися майже в кожному райцентрі або місті. Після захоплення Києва у Бабиному Яру лише за 29 і 30 вересня 1941 року було розстріляно близько 35 тис. євреїв. Крім євреїв, розстрілювали комуністів, агентів НКВС, підпільників, партизанів, саботажників, військовополонених, моряків Дніпровської флотилії, українських націоналістів, грабіжників, усіх, хто становив небезпеку окупаційному режимові. Розстріли в Бабиному Яру набули регулярного характеру.

Всього у Бабиному Яру німці знищили понад 100 тис. осіб.

(обратно)

115

Один з цих жидів, наш добрий знайомий, дезертирував із червоної армії, куди його було покликано по мобілізації, і останні два тижні переховувався в наших спільних знайомих.

(обратно)

116

Непоінформованість єврейського населення щодо справжніх намірів нацистів стала причиною того, що певна частина з них не евакуювалася перед приходом німців, навіть якщо для цього була можливість. Напередодні війни під час большевицько–нацистського «братання» радянська преса мовчала про нацистські злочини проти єврейського населення в Німеччині. У багатьох залишилась ще з 1918 р. прихильна уява про німців як про висококультурний народ.

(обратно)

117

При підготовці рукопису до видання у 1954 р. було вилучено речення: «Щоправда, в правдивість цих чуток майже ніхто не вірив. Проте всі…» , а далі за текстом, що залишився.

(обратно)

118

Офіційні документи засвідчують, що за перші два дні у Бабиному Яру загинуло 33 000 євреїв. Разом з ними загинуло багато неєвреїв з мішаних сімей, які не хотіли розлучатися зі своїми рідними.

Бабин Яр став місцем масових страт «ворогів рейху» — людей різних національностей.

(обратно)

119

Захопивши Харків, нацисти розгорнули масові репресії проти населення. Свою перемогу над Червоною армією вони відсвяткували тим, що повісили 116 чоловік на центральних вулицях міста. У «душогубках» та від розстрілів загинуло 112 тис. осіб. Спостерігались масові страти євреїв, військовополонених, цивільного населення. У Харкові й області було страчено 300 тис. осіб.

(обратно)

120

Тема орієнтації між українськими урядовцями та міським населенням на створення українського уряду під егідою німців ще чекає свого дослідника.

(обратно)

121

Це повідомлення Ф. Пігідо підтвердила «Одеська газета» за 3 травня 1942 р. (стаття без автора під назвою «Дно морское заговорило»):

«С началом водолазных работ в порту заговорило море и рассказало о неслыханных зверствах большевиков, совершенных ими в одесском порту.

Водолазы рассказывают, что дно морское напоминает морг, в котором в беспорядке сложены человеческие трупы. Большинство из них во время ледохода было порезано льдинами и поэтому опустилось на дно. Лошади оказались крепче и выдержали ледоход. Некоторые из них с безумными глазами, отпечатком былых страданий плавают, запряженные в двуколки. Со всей упряжью зти несчастные лошади были безжалостно сброшены с пристани извергами всего живущего прямо в море.

При подъеме автомашин свидетель–море рассказало о совершенно невероятном случае. Спущенные водолазы обнаружили машину Красного Креста, и что же в ней оказалось? Четыре раненых красноармейца…

Водолазы закрепили крюк за переднюю ось и начали выбирать. Когда машина приняла вертикальное положение, задние дверцы раскрылись и три трупа соскользнули с носилок и пошли на дно. Однако один как–то зацепился локтем за окошечко автомобиля и висел в машине, которую вытягивал береговой кран. При повороте хобота крана он соскользнул, упал в воду, догоняя своих товарищей. Это был красноармеец с забинтованной головой. […]»

(обратно)

122

Підтвердження цієї події ми знайшли в «Одесской газете» (28 жовтня 1941, № 2) у статті Вл. Кудріна «Бегство»: «Большевики взорвали плотину на Хаджибевском лимане и весь район Пересыпи стала медленно заливать вода. На втором лиманчике тонули люди. Так большевики покинули город».

У зв'язку з цим доцільно також навести уривок зі статті В. П. Щетникова, «Героической обороне Одессн — 60 лет (послесловие) в кн. Героической Обороне Одессы — 60 лет» (1941–2001). Альбом / Сост. Я. И. Маниович. — Одесса, 2001: «В ночь с 15 на 16–е была заминирована гавань, взорваны портовые сооружения, электростанция, питавшая энергией город (этот факт будет потом всячески обыгрываться пропагандой оккупантов)…»

(обратно)

123

Інформацію про одеські в'язниці напередодні вступу військ не вдалося розшукати.

(обратно)

124

Південні області України Гітлер передав під управління своєму румунському союзнику. Румунські окупанти створили з них так звану «Трансністрію», спочатку з центром у Тирасполі, а потім в Одесі. Румуни встановили жорстокий окупаційний режим, який нічим не поступався німецькому. До складу Трансністрії входили лівобережні області Молдавської РСР, Одеська, південна частина Вінницької і західні райони Миколаївської області УРСР загальною площею понад 100 тис. кв. км, з них більша половина — українські землі. Тут 19 серпня 1941 р. правитель Румунії Антонеску видав декрет про встановлення Румунської адміністрації, сподіваючись назавжди закріпити за Румунією цю територію. Однак Гітлер вважав, що ця територія відходить до Румунії тимчасово, поки остання є союзником Німеччини. Цей чудовий регіон, на його думку, мав би належати Німеччині. Тому він дав вказівку контролювати дії Антонеску і фактично «Трансністрія» управлялась подвійною адміністрацією.

Румуни нещадно експлуатували цю територію. Загальна вартість награбованого майна з України становила 948 млрд. лей в довоєнних цінах. «Трансністрія» існувала аж до приходу Червоної армії.

(обратно)

125

Нам не вдалося знайти інформації про цей випадок.

(обратно)

126

На підставі власноручно підписаного свідчення, яке знаходиться в Осередку Української Культури й Освіти у Вінніпезі, ми виправили в цьому виданні прізвище проф. Олекси Вороніна, яке помилково подане в першому виданні спогадів, як Воронов.

(обратно)

127

Йдеться про Микишу Михайла Венедиктовича (1885–1971), оперного співака і педагога, народного артиста УРСР (з 1971 р.).

(обратно)

128

Йдеться про Юхименка Івана Яковича (нар. у 1892), українського актора, режисера, заслуженого артиста УРСР (з 1935 р.). За офіційними даними, І. Юхименко помер у Казані 6 лютого 1943 р.

(обратно)

129

Наведені тут свідчення професора Вороніна та Т… Івана (Умань) в 1948 році були стверджені під присягою в нотаря (Мюнхен) та надіслані як матеріяли до відомого судового процесу по позову Кравченка в Парижі. Крім того, один примірник свідчення проф. Вороніна переховується в Осередку Української Культури й Освіти у Вінніпеґу, Канада.

(обратно)

130

Керівник опорного пункту.

(обратно)

131

Бош Євгенія Богданівна (1879–1925 рр.) — російська революціонерка, одна з керівників боротьби за більшовицьку владу в Україні в 1917–1918 рр. Була головою Київського обласного комітету партії, член Всеукраїнського Центрального Комітету Виконавчого Комітету (ВУЦВК).

Міст Є. Бош через Дніпро було побудовано в 1925 році на місці колишнього Ланцюгового мосту. Ланцюговий міст (Миколаївський міст) — перший капітальний міст через Дніпро (в районі нинішнього Метромосту). Побудований у 1848–1853 роках за проектом і під керівництвом інженера Ч. де Віньоля. В 1912 році по Ланцюговому мосту почав ходити трамвай. У 1920 році польські війська підірвали Ланцюговий міст. Міст імені Євгенії Бош радянські війська підірвали у вересні 1941 року при відступі.

(обратно)

132

Генерал А. Власов під Києвом командував 37–ю армією, потрапивши в оточення, вивів частину військ. Восени 1941 р. на чолі 20–ї армії захищав Москву. Взимку 1942 р. на Волховському фронті під Ленінградом командував 2–ю ударною армією. Під час наступу німецьких військ у травні 1942 р. армія Власова потрапила в оточення. В липні 1942 р. Власова захопили німецькі розвідники. Він погодився співпрацювати з німцями, звернувся із закликом до російського народу боротися проти сталінської влади.

У вересні 1944 р. Власову було дозволено офіційно створити Комітет визволення народів Росії і формування дивізій до Російської визвольної армії (РОА). Німці очікували, що українські політичні сили підпорядкуються цьому Комітету. В березні 1945 р. за їхньою згодою було створено Український національний Комітет (УНК) як єдиний репрезентат українського народу перед німецькою владою і як верховний керівний орган для всіх українців на території Німеччини та її підвладних країнах. На голову УНК та головнокомандуючого українською армією було обрано генерал–хорунжого Павла Шандрука. Власов і Шандрук зустрілися для погодження дій. Власов запропонував останньому стати його заступником, але Шандрук відмовився.

Власов та його найближчі соратники були затримані 12 травня 1945 р. радянською групою, яка їх вистежувала, 19 квітня 1946 р. Власова і його однодумців присудили до страти через повішення, що й було виконано.

(обратно)

133

Разом з німецькими військами в Україну прийшли «похідні групи» Організації Українських Націоналістів (ОУН). У багатьох містах націоналістичні діячі намагалися розбудувати національне життя. У Києві активну діяльність розгорнула мельниківська фракція ОУН. До Києва прибули О. Ольжич–Кандиба, О. Бойдуник, М. Капустянський, А. Баранівський та ін. 5 жовтня 1941 року члени цієї фракції спільно з місцевою інтелігенцією утворили Українську Національну Раду (УНР). Очолив УНР ректор Київського політехнічного інституту професор М. Величківський. До складу УНР увійшли понад 60 осіб, в основному вчені, юристи, літератори.

УНР ставила своїм завданням репрезентувати український народ перед німецькою владою і співпрацювати з нею у розбудові українського національного життя, боротися проти більшовизму.

Однак окупаційна влада заборонила діяльність УНР, заперечивши прагнення українців до самостійного життя. Почалися арешти та розстріли українських діячів. Розстріл німцями бургомістра Києва В. Багазія, розгін згаданої Української Національної Ради, інші каральні акції нацистів — все це підштовхувало українських націоналістів до боротьби з окупантами. Репресії проти націоналістів як мельниківської, так і бандерівської фракцій, розгорнулися по всій Україні. Загинуло також чимало представників місцевої інтелігенції.

(обратно)

134

Готуючись до відступу, під натиском німецьких військ, радянська влада залишила у підпіллі значну кількість партійних, радянських профспілкових, комсомольських функціонерів, працівників НКВС і НКДБ. Багато агентів, диверсантів, розвідників прибували з радянського тилу літаками або суходолом. Вони мали завдання з одного боку розгортати рух опору проти нацистів, а з іншого боку слідкувати за тими, хто співпрацював з нацистами в окупаційних структурах. Використовуючи довіру окупантів, комуністи, комсомольці влаштовувались до них на службу і працювали на користь більшовицької влади. При кожній нагоді вони намагалися обмовити не лише тих, хто служив окупантам, а й свідомих українських патріотів, провокували і викривали їх перед німцями, що давало привід гестапо для здійснення масових арештів.

(обратно)

135

Всього на території Харківської області в роки війни окупанти вбили, замучили 300 тис. осіб цивільного населення, 22 700 осіб військовополонених, 164 045 осіб вивезли в Німеччину як «остарбайтерів».

(обратно)

136

«Дольметчер» (від нім. Dolmetscher), тобто перекладач.

(обратно)

137

«Переміщені особи» згідно з міжнародним правом — люди, вислані, насильно вивезені або такі, які з власної волі залишили свою країну. В грудні 1946 р. Генеральна Асамблея ООН створила Міжнародну організацію у справах біженців і переміщених осіб. У 1951 р. цю організацію було ліквідовано, а її справи передано Управлінню верховного комісара в справах біженців.

(обратно)

138

Восени 1944 р. війська Червоної армії перенесли бойові дії на територію Німеччини. Було прийнято рішення про повернення радянських громадян. Керував цим процесом апарат Уповноваженого Раднаркому СРСР у справах репатрійованих на чолі з генералом П. Голіковим. Приймання та розподіл репатрійованих відбувся у прикордонній зоні СРСР, де було створено 6 збірно–порежимних пунктів, а також 70 обласних приймально–розподільчих пунктів. З серпня по грудень 1945 р. через репатріаційну мережу пройшло 1 млн. 334 тис. осіб, з них 1 млн. 129 тис. — цивільного населення. Всього з 1942 р. по 1950 р. в Україну повернулося 1 млн. 850 тис. колишніх «остарбайтерів». Близько 200 тис. чоловіків і жінок залишились на Заході.

Нелегко було колишнім військовополоненим. Розпорядженням Сталіна у розташуванні 1–4–го Українських і 1–2–го білоруських фронтів створили 100 «фільтраційних таборів» для їх перевірки на благонадійність. Перше питання було: «Чому не застрелився, щоб не потрапити у полон?». Через ці фільтри пройшли 1 млн. 834 тис. полонених, серед них не менш як третина — українців. Ті, хто не пройшов перевірки у примусовому порядку, відправлялися на Північ, у Сибір, де працювали на тяжких фізичних роботах. Таких нараховувалося майже 300 тис. чоловік.

Лише в 1956 р. комісія, яку очолював маршал Г. Жуков, ухвалила постанову «Про усунення наслідків грубих порушень законності щодо колишніх військовополонених і членів їхніх сімей». У 1995 р. президент Російської Федерації Б. Єльцин видав Указ «Про відновлення законних прав російських громадян — колишніх радянських військовополонених і цивільних осіб, репатрійованих у період Великої Вітчизняної війни та в повоєнні роки».

(обратно)

139

Від 1946 по 1952 р. в Реґенсбурзі існував один з великих таборів, так званих Ді.Пі — переміщених осіб (D.P. — displaced person) під доглядом УНРА, а з 1949 р. — ІРО. На переломі десятиріччя табір був заселений майже винятково українцями. Під проводом національно–свідомої інтелігенції та політичних діячів у таборі розвинулося жваве всебічне громадське життя зі шкільництвом, театром, спортивними дружинами, молодіжними організаціями. З часом більшість мешканців табору виїхали за океан, де влились в існуючі українські громади.

(обратно)

140

Захопивши місто Новгород–Сіверський, німці на території місцевого монастиря влаштували табір військовополонених. За два роки окупації нацисти знищили близько 20 тис. військовополонених і цивільного населення. У Німеччину як «остарбайтерів» вивезли з міста 225 жителів.

(обратно)

141

У початковий період війни деяку частину військовополонених, мешканців Прибалтійських республік та України, було відпущено з економічних причин: на окупованій території виникла нагальна потреба в робочій силі. Саме на них покладалось завдання забезпечити продовольством армію і населення Німеччини.

(обратно)

142

У м. Біла Церква, що на Київщині, нацисти влаштували табір військовополонених, зігнавши сюди близько 5 тис. осіб. Голодні, напівроздягнуті, хворі, вони вмирали від виснаження. З серпня 1941 р. по лютий 1942 р. померло не менше як 4,5 тис. полонених. У передмісті Білої Церкви — Олександрії — знаходилось ще два табори для полонених, в яких утримувалося близько 50 тис. осіб, з яких майже 30 тис. загинуло.

(обратно)

143

Ця допомога надавалась у відповідності із законом про ленд–ліз (англ. lend–lease, lend — давати у борг, lease — здавати в оренду), що його було прийнято за ініціативою президента Ф. Рузвельта 11 березня 1941 р. Поставки по ленд–лізу було розповсюджено на 42 країни і вони перевищили на 31 грудня 1945 р. 49 млрд. доларів США. Поставки зі США до СРСР розпочалися наприкінці 1941 р. і на 31 жовтня 1945 р. їх загальна вартість склала 9,5 млрд. американських доларів. До СРСР було поставлено літаки, танки, зброю, транспортні засоби, продовольство та ін. товари. Після війни цей борг не був повернений.

(обратно)

144

У складі німецьких Збройних сил воювала Російська визвольна армія під командуванням генерала А. Власова. В кінці 1943 р. була сформована 29–та гренадерська дивізія, або Російська № 1, під командуванням Б. Камінського. Вона використовувалась як частина сил безпеки та для боротьби з партизанами в тилу армій групи «Центр». Була використана проти польських національних сил під час Варшавського повстання 1944 р. (Відома також як РОНА (Русская Национальная Освободительная Армия), або Бриґада Камінського. Сама формація була створена ще в першій половині 1942 р. у м. Локоть (Брянська обл.). З відступом німців на захід, діяла на білоруських землях. В кінці 1943 р. була підпорядкована СС як 29–та дивізія Зброї СС, хоча за чисельністю вона була радше бриґадою, не дивізією. Після придушення Варшавського повстання бриґада Камінського була розформована німцями за порушення військової дисципліни (звірства над цивільним населенням, мародерство тощо). Рештки бриґади восени 1944 стали основою 1–ої дивізії РОА (Русская Освободительная Армия) під командою ген. Власова – коментар WEB–упорядника). У липні 1944 р. сформована 30–а гренадерська дивізія, або Російська № 2, яка також виконувала поліцейські функції. В цих формуваннях також приймали участь українські добровольці, однак точна кількість їх не відома. (Насправді — Білоруська. Вояки цієї дивізії носили національну відзнаку у вигляді біло–червоно–білої (кольори білоруського національного прапора) нашивки на рукаві. У серпні 1944 ця дивізія була вислана на західний фронт до Франції. В кінці 1944 року вона була насильно включена до складу власовської РОА як її 2–а дивізія – коментар WEB–упорядника)

Самостійною частиною була дивізія «Галичина», яка почала формуватися з квітня 1943 р. У жовтні 1943 р. її перейменували в 14–ту добровільну дивізію СС «Галичина». На кінець формування вона нараховувала 15 299 чол. — 346 офіцерів, 1 131 сержант і 13 822 рядових вояки.

На боці Німеччини у 1942–1943 рр. воювала дивізія Суми (Правдоподібно, йдеться про т.зв. «Шума» — батальйони (Schuma = Schützmannschaft Ordungspolizei) - себто бойову поліцію, яка виконувала переважно охоронні функції в запіллі, але брала участь й у фронтових діях – коментар WEB–упорядника) у складі 10 тис. чоловік. Вона брала участь у боях під Харковом і була розформована після Сталінградської битви. Українці–військовополонені брали участь у допоміжних загонах «гіві», охоронних формуваннях, яких посилали на боротьбу проти партизанів і охорону військових об'єктів. На початку війни на боці німецької армії воювали підрозділи, сформовані з українських націоналістів «Нахтіґаль» і «Роланд», які невдовзі були розформовані. (Відомі також як ДУН (Дружини Українських Націоналістів). Насправді — переформовано: в кінці 1941 леґіони з'єднано німецьким командуванням в 202–ий поліційний батальйон, з контрактом на 1 рік служби. Батальйон виконував охоронні функції на білоруських землях. Оскільки німці не задоволили політичні вимоги ДУН, вояки відмовилися від продовження контракту. Таким чином, батальйон було розв'язано, а вояків — звільнено додому. При тому німці арештували старшин леґіону (січень 1943). В квітні 1943 з початком формування Дивізії «Галичина» їх було звільнено з–під арешту. Детальніше про ДУН чит. в другій частині споминів полк. Євгена Побігущого–Рена — командира леґіону «Роланд» – коментар WEB–упорядника).

(обратно)

145

Західнонімецькі історики називають Ф. Тодта (1891–1942) головним будівельником німецьких автострад. У березні 1940 р. Гітлер призначив Тодта міністром озброєнь і боєприпасів. Напередодні та під час війни будівельна організація імени Тодта будувала і відновлювала шосейні і залізничні шляхи, мости, аеродроми, будувала різноманітні військові і промислові об'єкти. Вона відіграла неабияку роль у підготовці театру воєнних дій, перекидання військових континґентів до лінії фронту. Підрозділи цієї фірми вели будівельні та відновлювальні роботи на окупованій території України.

(обратно)

146

Завод «Більшовик» виник на основі заснованого ще у 1890 р. акціонерного товариства «Гретер і Криванек» для вироблення устаткування для цукрових і пивоварних заводів. У 1922 р. підприємство отримало назву «Більшовик». У довоєнний час цей завод знаходився на околиці тодішнього Києва. В повоєнні роки в тому районі почалось інтенсивне будівництво промислових об'єктів та житла.

(обратно)

147

Для деяких цукроварень було доставлено з Німеччини паси, яких взагалі бракувало.

(обратно)

148

З метою планомірного і організованого пограбування сільського господарства нацисти зберегли колективні форми господарювання, перетворивши колгоспи у громадські та общинні господарства, а радгоспи у державні маєтки. На перших порах повністю збереглась система оплати праці та організації виробництва, а також встановлені ще комуністичним режимом норми поставок сільгосппродукції. Починаючи з зими 1942–1943 років німці нав'язали селянським господарствам натуральні податки. З цього часу утвердився принцип тотального вилучення.

У лютому 1942 року нацисти вдалися до аграрної реформи, запровадивши приватну власність на землю. Селянам наділяли у постійне користування від 0,5 до 2–3 га. На середину 1943 року в Україні існувало кілька сотень приватновласницьких господарств. В окремих регіонах, зокрема у тих, де господарювала військова адміністрація, становище селян було непоганим. Вони почувалися краще, ніж за комуністів. Радянські агенти, які діяли у тилу німецьких військ, спостерігали таке явище, коли частина сільського населення прихильно ставилася до німецьких окупантів і в окремих випадках недоброзичливо зустрічала прихід радянських військ.

У цілому ж аграрна політика німців зводилася до максимального пограбування сільськогосподарських ресурсів, супроводжувалася насильствами, знищенням сільського населення.

(обратно)

149

В Прилуцькому повіті восени 1943 року багато людей мало запас хліба, якого вистачило б на два–три роки. Те ж саме мені оповідали люди з Дніпропетровщини.

(обратно)

150

Курка в умовах совєтського колгоспного господарства — це, можна сказати, persona grata. Курка — прошу лише не сприймати це за жарт — це неабиякий чинник у розбудові соціялістичного господарства. Річ у тому, що, за ухвалою совєтського уряду, всіх курей мобілізовано було на боротьбу з кузкою–шкідником бурякових плянтоцій. Посеред поля було побудовано примітивні загороди, куди зносили всіх сільських курей. Щодня курей випускали на грядки, щоб нищили ту кузку. Але… кури, як відомо, політично малосвідома маса: крім збирання кузок, вони підряд вищіпували й молоденькі буряки, ходили табунами, через що треба було держати багато наглядачів, щоб цілий день ганяти тих курей по всій плянтанії. Крім того, курки кублились, губили яйця тут же поміж грядками (правду кажучи — де ж їм було дівати свої яйця — цілий же день на грядках?), а хазяйки, шукаючи яйця своїх курок, витоптували ці буряки ще більше. На другий рік при колгоспах було організовано курячі колгоспи, чи то пак, птахоферми, і справа пішла трохи краще; були, правда, ще труднощі, з запровадженням соцзмагання то стоханівщини поміж курми, але, зрештою, уславлена большевицька «наполегливість» перемогла, і курячі колгоспи довго й віддано працювали на користь соціялістичного господарства. Отож тому саме в 1941 році в Україні було досить таки немало «організованих» курей.

(обратно)

151

Коли «господарювання» совєтської влади привело країну до краю прірви, щоб уникнути катастрофи, Ленін, обдуривши ще раз населення непевними обіцянками повороту до старої, «буржуазної», системи господарювання, оголосив Нову Економічну Політику, або НЕП. Мета цього НЕП–у була подвійна: по–перше — використати приватну ініціятиву населення для відбудови народнього господарства країни, яке зо весь час «військового комунізму» було доведене до цілковитої руїни, і по–друге — використати цю «передишку», щоб удосконалити апарат примусу — закріпити владу на місцях, особливо по селах, де влада Совєтів була лише номінальною, оснувати країну густою сіткою таємної поліції для того, щоб почати генеральний наступ на «дрібнобуржуазну стихію», себто на селянство. НЕП — це ленінське: «крок назад», щоб, зібравшися з силами, зробити «два кроки вперед».

(обратно)

152

НЕП — нова економічна політика (1921–1928), до якої вдалися більшовики внаслідок катастрофічного становища в економіці, викликаного політикою «воєнного комунізму». Продовольчі розкладки були замінені продовольчим податком, скасовано урядовий контроль над торгівлею, невеликі підприємства були передані колишнім власникам тощо. Це був тимчасовий відступ в бік ринкової екноміки. Однак політична система залишалась без будь–яких змін, що й дозволило Сталіну скасувати нову економічну політику та повернулись до «побудови соціалізму».

(обратно)

153

Ґебітскомісар — обласний керівник, крайсляйтер — районний керівник.

(обратно)

154

Провал нацистського плану «блискавичної війни» потяг за собою величезні труднощі в промисловості, сільському господарстві. Німеччині не вистачало робочої сили, мобілізованої у діючу армію. З метою залучення робітників з окупованих територій восени 1941 року німецьке керівництво оголосило про масовий добровільний виїзд до Райху з окупованих територій. Німецькі пропагандисти спокушали населення всілякими благами — високими заробітками, набуттям цінних професій, по поверненню додому всі мали отримати ділянки землі, пільги, грошову компенсацію тощо. Перший ешелон із завербованих був відправлений до Німеччини в січні 1942 р.

Інформація, що почала надходити від східних робітників («остарбайтерів») про справжній «німецький рай», спричинила провал добровільного виїзду в Німеччину. Щоб забезпечити німецьку економіку робочою силою, нацисти вдалися до насильницького вивезення населення з України. Всього з української території, в теперішніх її межах, було вивезено 2,4 млн. «остарбайтерів».

(обратно)

155

Гнітючу атмосферу завважив Мілован Джілас коли відвідав Умань, щоб побачити Український фронт улітку 1944 року. Посланець Й. Б. Тіто був здивований пасивністю українців та бундючністю росіян, які звинувачували українців у недбальстві до війни. (Milovan Jilas. Conversation with Stalin. — London, 1962. — С. 46–48).

(обратно)

156

Тарас (Максим Дмитрович) Боровець народився 9 березня 1908 р. в с. Бистричі Костопільського району на Рівненщині. Закінчив школу, займався самоосвітою, бо вчитись далі не мав можливості. Займався політичною діяльністю. Підтримував зв'язки з колишніми військовими армії УНР. На той час Рівненщина входила до складу Польщі, де діяли окремі політичні осередки УНР, які вели протирадянську боротьбу. Т. Боровець був членом Української військової організації (УВО) і Організації українських націоналістів (ОУН). У 1934 р. був заарештований польськими властями, сидів у в'язниці Береза Картузька, звідки звільнився в 1935 р.

Після приєднання у 1939 р. Західної України до УРСР прибув у прикордонний район, де за завданням керівників УНР утворив базу для підпільної діяльності проти СРСР. З початком Другої світової війни переходить до активних дій. У червні 1941 р. сформував збройний підрозділ «Поліська Січ». Прибрав собі псевдо «Отаман Тарас Бульба». Пізніше «Поліську Січ» було іменовано «Українська Повстанська Армія» (УПА).

У 1943 р. не виявив бажання підпорядкуватись ОУН бандерівського крила, яке перебрало назву для своїх збройних підрозділів — УПА. Т. Бульба–Боровець перейменував своє збройне формування — Українська Народна Революційна Армія.

(обратно)

157

Я не маю на увазі, так би мовити, «офіційну» совєтську партизанщину, яка складалася з реґулярних совєтських військових частин та подекуди — з партійців–комуністів.

(обратно)

158

У 1943 р. радянський партизанський рух набрав великого розмаху і динаміки, особливо в районах українського Полісся (Житомирська, Київська, Волинська, Ровенська, Чернігівська, Сумська) та інші області. В Полісся прибули рейдом з лісів російського Брянського району та північних районів України партизанські з'єднання С. Ковпака, М. Сабурова, О. Федорова та інших. Тут дислокувалось понад 20 тис. партизанів. Німецьке командування через активну партизанську діяльність мусило залишити дрібні гарнізони в селах, містечках і перебратись у великі, добре укріплені міста під захист збройних гарнізонів. На величезній території, що знаходилася під контролем радянських партизанів, фактично була відновлена радянська влада, готувались резерви для партизанських загонів і Червоної армії, яка вже наближалась. У ці райони з радянського тилу з Москви та інших міст прибували літаки на спеціально влаштовані літовища. Доставляли людей — розвідників, диверсантів, радистів, лікарів, а також озброєння, спорядження, обмундирування, продовольство. З січня по жовтень 1943 р. до партизанів було зроблено 659 вильотів. Було доставлено в загони 567 осіб, 869 тонн вантажів, у тому числі 204 протитанкові рушниці, 138 мінометів, близько 11,5 млн. патронів, 28 106 гранат, 72,7 тонни толу, 400 мішків медикаментів, засоби зв'язку та агітаційно–пропагандистську літературу. Ще майже цілковито недосліджені каральні дії радянських партизан проти місцевого населення та їхні провокативні вчинки проти німецьких окупантів, щоб спровокувати їхні каральні акції.

(обратно)

159

Гестапо (від нім. Gestapo — Geheime Staatspolizei) — таємна державна поліція у нацистській Німеччині, створена 1933 року. Здійснювала масовий терор у Німеччині і за її межами проти «ворогів» райху. В Україні гестапо було головною силою, яка боролася проти всіх, хто виступав проти німецької окупації. До функцій гестапо входили арешти комуністів, комсомольців, радянських, державних функціонерів, саботажників, підпільників, партизанів. Воно перевіряло на лояльність громадян України, вершило їх долі. З тих, хто потрапляв до гестапо, мало хто вирвався живим. Крім гестапо, на окупованій території України свої чорні справи вершили СС (охоронні загони фашистської партії), СД (служба безпеки), поліція порядку, жандармерія, польова поліція та інші каральні органи. Наскільки комуністам вдалося використовувати гестапо та інші німецькі організації для боротьби зі свідомим українським населенням, ще не досліджено.

(обратно)

160

Розгортання і активізація радянського партизанського руху під впливом перемог Червоної армії, масовий наплив до партизанських загонів військових, яким вдалося вирватись із оточення або з таборів для військовополонених, у тому числі і комуністів, комсомольців, радянських, профспілкових функціонерів, змусила окупантів вдатися до каральних заходів. З допомогою своєї агентури нацисти виявляли підпільників, партизанів, саботажників. Каральні акції здійснювали спеціальні айнзатцгрупи, гестапо, поліція, яка складалася з місцевих людей. Часто окупанти застосовували збройну силу регулярних військ, що перебували в резерві, спеціальні охоронні частини і з'єднання.

У переважній більшості радянські контррозвідувальні органи дислокувалися на базі партизанських загонів. Вони, власне, представляли офіційну радянську владу і мали завдання відстоювати її інтереси будь–якими засобами і методами. Серед населення розповсюджувалася компартійна пропагандистська література, усна інформація про неминучість повернення радянської влади і покарання всіх її справжніх чи потенційних ворогів.

Тому з наближенням радянських військ в партизанські загони почали вливатись люди, боячись, щоб їх не запідозрили у нелояльності до радянської влади.

(обратно)

161

З наближенням радянських військ до території України разом з німецькими військами на захід виїздили люди, які свідомо або з примусу співпрацювали з окупантами. Це були поліцаї, адміністратори різних рівнів, бургомістри, ті, хто займав господарські адміністративні посади і хто відчував, що комуністична влада каратиме їх за співпрацю з окупантами. На Захід вирушила також частина інтелігенції, науковці, які не сприймали радянської системи і в час окупації співпрацювали з німцями, або свідомі патріоти, які не бажали залишатися в сталінській тоталітарній системі. Серед відомих людей це були, зокрема, професор О. Оглоблін, М. Величківський та ін. Особливо багато людей виїхали із західних областей України.

До біженців належали і ті, хто, потрапивши на Захід як «остарбайтери» та військовополонені, не бажав повертатися до СРСР. За деякими даними, 310 тис. українців склали третю хвилю української еміграції.

(обратно)

162

29 серпня 1944 р. вибухнуло Словацьке національне повстання (Треба зауважити, що Словаччина в той час (1939–1945) була незалежною державою зі союзницьким щодо Німеччини статусом. Отже, є легко зрозуміти, наскільки було «національне» те повстання, що його рушийною силою було совєтські партизани та парашутисти і, частково, чеські партизанські відділи. Очевидно, що з вигнанням зі Словаччини її союзників–німців закінчилася і її незалежність, відновлена лише після упадку СССР – коментар WEB–упорядника) проти нацистів. Воно швидко охопило всю Середню Словаччину. Повсталі стали господарями на території в 15 тис. квадратних кілометрів. Влада тут перейшла до рук Словацької національної ради.

Німецьке командування кинуло проти повсталих 8 дивізій з танками і артилерією. Але на бік повсталих перейшли частини словацької армії, добровольці з місцевого населення — утворилася армія, що на початок вересня 1944 р. нараховувала 60 тис. осіб.

Компартія Чехословаччини звернулася до радянського командування з проханням прискорити наступ військ. Однак ситуація склалася так, що вони були зупинені німецькими військами. Одночасно на допомогу повсталим почали десантувати радянських вояків у складі організаторських груп. У серпні–жовтні 1944 р. у Словаччину було десантовано 14 груп партизанів у складі 148 чоловік. А всього у Чехословаччину направлено 1200 чол., 250 тонн озброєння і боєприпасів.

На базі цих груп утворилися партизанські загони, які брали участь у повстанні, стали на захист визволеного району, здійснювали бойові операції і диверсії у тилу німецьких військ. На жовтень 1944 р. у Словаччині діяло близько 100 радянських і чехословацьких партизанських загонів, які підривали мости, залізниці, знищували німецьких солдат і офіцерів. Після того, як німецькі війська захопили визволений повстанцями район, вони пішли в гори і продовжували боротьбу.( Протягом жовтня–грудня 1944 повстання було фактично придушене. Кол. повстанці–словаки масово вертали домів. В гори пішли совєтські партизани. Ключову ролю у придушенні цього повстання відіграла українська дивізія «Галичина». Після рейду дивізійної бойової групи Вільднера (Kampfgruppe Wildner) в жовтні 1944 та інших акцій, за весь час перебування укр. дивізії на Словаччині (тобто до початку лютого 1945), жодних активних дій з боку «повстанців» не спостерігалося – коментар WEB–упорядника). На боротьбу з повсталими і партизанами німецьке командування кинуло великі збройні сили, але вони не могли до кінця ліквідувати партизанський рух.

На територію Словаччини перейшли радянські партизанські загони, які діяли в Польщі. У складі цих загонів та партизанських груп було чимало українських громадян. Тим часом радянське командування дало наказ військам розпочати наступ, у якому брав участь 1–й Чехословацький армійський корпус під командуванням Людвіка Свободи. Спільно з радянськими частинами вони розгромили гітлерівські війська.

(обратно)

163

Нам не вдалося знайти підтвердження цієї інформації Ф. Пігідо, хоча ми опитували декого з тих, хто проживав у ті роки у Києві. (Мені особисто доводилося чути такі розповіді про повішення від свідків подій, в т.ч. (через третю особу) від брата одного з повішених. При тому не йшлося про якихось значніших «колаборантів», але про людей з вищою освітою, все «колаборантство» яких полягало в факті праці за часів окупації. Нажаль, на підставі таких поодиноких свідчень є неможливо судити про масовість страт… Отже, й ця справа теж чекає на свого дослідника – коментар WEB–упорядника)

(обратно)

164

Під час наступу радянських Збройних сил у складі наступаючих частин діяли так звані польові військкомати, які мобілізували до діючої армії всіх здатних тримати зброю, навіть 16–17–літніх юнаків. На відвойованій території України їх було мобілізовано близько 250 тис. Цих молодих «бійців», нерідко зовсім не навчених, не обмундированих, навіть без складання присяги, кидали у бій без прикриття з повітря, танкової підтримки, артилерійського забезпечення. Вони масово гинули, часом не встигнувши навіть побачити ворога.

(обратно)

165

Відступ радянських військ на початковому етапі війни викликав необхідність вдатися до репресивних заходів. Було видано наказ Сталіна «Ні кроку назад!» за № 227. Були створені штрафні батальйони, в які мали направлятися всі бійці і командири, які дезертирували або були запідозрені у бажанні дезертирувати, відступити без наказу з поля бою, так звані панікери, боягузи. Ці батальйони, роти мали першими йти в атаку. Їх ставили на найтяжчих ділянках фронту, «щоб дати їм можливість спокутувати кров'ю свої злочини перед Батьківщиною».

(обратно)

166

Українська Повстанська Армія (УПА) — збройна сила Організації Українських Націоналістів бандерівської фракції. Базою УПА стали повстанські загони, що сформувалися у Волинських і Поліських лісових масивах провідними діячами ОУН(Б). Крім того, до них були приєднані збройні формування під командуванням Тараса Бульби–Боровця. Провідники ОУН(Б) вважали, що формування УПА розпочалося у жовтні 1942 р.

(обратно)

167

Організація Українських Націоналістів.

(обратно)

168

У відповідь на відмову провідників ОУН(Б) відкликати Акт проголошення української незалежної держави 30 червня 1941 року нацисти заарештували провідних діячів організації С. Бандеру, Я. Стецька, В. Горбового, В. Яніва та ін. Будь–яка політична діяльність націоналістів була заборонена.

У листопаді 1941 року командування айнзатцкоманди Ц–5, що дислокувалася у Києві, віддало наказ усім штабам поліції безпеки і СД «Райхскомісаріату Україна» заарештовувати і таємно страчувати без суду членів бандерівської ОУН. Репресії розгорнулися також і проти мельниківської фракції ОУН за спроби розгорнути діяльність у Києві Української Національної Ради.

Особливо айнзатцґрупи активізували свою діяльність після того, як мельниківці організували вшанування пам'яті жертв розстріляних більшовиками 359 вояків Української народної армії в листопаді 1921 р. під Базаром на Житомирщині. На панахиду прибуло понад 40 тис. українців з різних районів «Райхскомісаріату Україна». Нацисти заборонили українцям будь–яку політичну діяльність, спрямовану на відновлення національного життя. Окупаційні власті заборонили Українську Національну Раду (УНР), створену в Києві мельниківською ОУН. Вони посилили переслідування національно–визвольного руху. Особливо після виступу райхскомісара України Е. Коха у грудні 1942 р., який заявив, що він не гарантує жодних прав українцям, які сподівалися на державну незалежність. Почалися масові арешти серед організаторів та учасників цієї акції. У листопаді–грудні 1941 р. було затримано 720 чол., більшість з яких було розстріляно або повішено. У Києві був заарештований основний осередок ОУН(М), який групувався навколо УНРади. У січні–лютому 1942 р. були розстріляні літератори О. Теліга, І. Ірлявський, І. Рогач, П. Олійник, усього понад 40 провідних членів ОУН(М).

(обратно)

169

Весною і влітку 1942 року у Волинських лісах активну діяльність розгорнули відновлені, після заборони нацистами восени 1941 року, збройні загони під командуванням отамана Тараса Бульби–Боровця. Вони перебрали назву Українська повстанська армія (УПА). Невдовзі почалися переговори між бандерівцями і бульбівцями про спільні дії. Однак переговори не дали позитивних наслідків. Тарас Бульба–Боровець не бажав підпорядковуватись бандерівському керівництву.

У липні 1943 року провід ОУН(Б) силою зброї включив бульбівські загони до своїх формувань, давши їм назву Українська повстанська армія. Т. Бульба–Боровець, не побажавши увійти до складу новоствореної УПА, зі своїми прихильниками утворив Українську народну революційну армію (УНРА). Однак провідники ОУН не полишали думки про підпорядкування загонів Т. Боровця–Бульби. У серпні 1943 р. вони оточили один з його куренів, примусивши воювати у складі УПА бандерівській, було вбито 5 командирів УНРА. Загони Т. Бульби–Боровця постійно переслідувалися бандерівськими підрозділами. Щоб не збільшувати кількість жертв, він вирішив розформувати УНРА і діяти в підпіллі. Однак умови для діяльності були несприятливі, ці території незабаром зайняла Червона армія. У листопаді 1943 р. Т. Бульбу–Боровця німці заарештували (Це відбулося під час його переговорів з німцями. Див. спогади Т. Бульби–Боровця «Армія без держави» – коментар WEB–упорядника) і відправили в табір Заксенгаузен.

Військові підрозділи ОУН під керівництвом А. Мельника об'єдналися у формування під назвою «Оборона України». Це формування було перекинуто на боротьбу проти українських і білоруських партизанів. Пізніше через небажання воювати на боці німців воно було розформоване.

(обратно)

170

Сам С. Бандера весь той час — аж до 1945 року — сидів у німецькому концентраційному таборі.

(обратно)

171

Бандера Степан Андрійович (1.12.1909–15.10.1959), український політичний діяч, один із лідерів українського національно–визвольного руху 30–50–х років. Убитий в Мюнхені агентом КДБ Б. Сташинським.

(обратно)

172

Тоді, коли втікачі від німецьких репресій на Східній Україні йшли в радянські партизанські загони, на Західній Україні вони, звичайно, входили до рядів УПА.

(обратно)

173

Протистояння між ОУН С. Бандери і ОУН А. Мельника було започатковане в 1940 р. розколом єдиної ОУН. Воно продовжувалося і набирало все гостріших форм. У цілому суперечки, що існували серед лідерів національно–визвольних сил, гальмували консолідацію українських визвольних сил, перешкоджали боротьбі за незалежну, соборну Україну.

(обратно)

174

Між українським національно–визвольним рухом і поляками існували суперечності, протистояння і ворожнеча, викликані тими обставинами, що польська меншина і польські організації і руху опору вважали західноукраїнські землі польськими. Військове командування польського руху опору за завданням Лондонського польського уряду розробило план повстання на західноукраїнських землях до приходу радянських військ. Поляки мали взяти владу у свої руки і поставити Москву перед доконаним фактом, що на цих територіях відновлений польський суверенітет. Українське населення вважалося тут небажаним елементом, який необхідно ліквідувати.

Українські національні сили, оунівське підпілля стали на захист українського населення ще в 1942 р. До посилення конфлікту спричинилися німецькі органи які не бажали примирення між обома ворогуючими сторонами, а навпаки, сприяли ще більшій ворожнечі. В цих районах німці спеціально на адміністративні посади призначали поляків, які, користуючись своїм становищем, вдавалися до брутальних дій проти українців. Ворожнеча призводила до невиправданих жертв з обох сторін.

(обратно)

175

Прагнучи утвердитись у Польщі після відходу німців, польський уряд в еміграції у Лондоні видав розпорядження командуючому Армією Крайовою (АК) генералу Т. Бур–Коморовському при вступі Червоної армії на польську територію створювати загони самооборони і органи місцевого управління. Це робилося, щоб нейтралізувати пробільшовицькі органи влади, насаджувані промосковським Польським Комітетом Національного Визволення (ПКНО). Важливе місце в такій тактиці відводилося повстанню у Варшаві і встановленню там влади Лондонського уряду.

1 серпня 1944 року розташовані у Варшаві частини АК під командуванням Т. Бур–Коморовського підняли повстання, до якого приєдналося чимало місцевого населення, підпільники, партизани тощо. Повстанці захопили частину міста, але допомога з боку радянських військ не надійшла. Англійський і американський уряди звернулися до Сталіна з проханням надати допомогу повсталим. (Цікаво, що тими совєтськими арміями, котрі під час повстання стояли найближче до Варшави, командував маршал К. Рокосовський, сам поляк за походженням: «У ході повстання не зрозумілим для Бор–Коморовського було те, що він не міг нав'язати радіоконтакту з командуючим 2–го Білоруського фронту маршалом К. Рокосовським, до речі, по національности поляком та ще й до того уродженцем Варшави, якого головна квартира знаходилася тоді в околицях польської столиці». (Василь Верига. Дорогами Другої світової війни. Розділ «Варшавське повстання 1944 року й українці». – коментар WEB–упорядника)). Сталін відмовився, посилаючись на те, що повстання було піднято авантюристами без попереднього узгодження з радянським командуванням, а тому відповідальність за нього повністю падає на польський емігрантський уряд, з яким СРСР розірвав стосунки ще в 1943 р. Один з чільних діячів польського уряду С. Миколайчик намагався умовити У. Черчілля і Ф. Рузвельта надати допомогу повсталим, але не мав успіху, бо останні не бажали сваритися зі Сталіним. Повстання було придушене нацистами, місто зазнало великих втрат.

(обратно)

176

Після цих слів при підготовці тексту до друку у 1954 р. було вилучено такі слова: «Українська Повстанська Армія ще й тепер хоробро стоїть за свою поневолену Батьківщину в нерівному бою з червоними ордами НКВС та об'єднаними московсько–чесько–польськими дивізіями».

(обратно)

177

Йдеться про домовленість польського уряду з урядами СРСР і Чехословаччини про спільні дії проти УПА у 1947 р. Чехословаччина виставила у вересні 1947 р. на кордон з Польщею понад 13,5 тис. вояків. Водночас з тим на цьому кордоні було сконцентровано потужні радянські військові з'єднання.

(обратно)

178

При підготовці рукопису до друку у 1954 р. тут було вилучено речення: «Діяльність УПА за останні три з половиною роки відбувається в межах підсовєтської України та на теренах Польщі й Словаччини, які перебувають під фактичним контролем совєтського НКВС.»

(обратно)

179

З проголошенням незалежної України дослідники одержали можливість без обмежень вивчати історію національно–визвольного руху, в тому числі діяльність ОУН і УПА. Уже оприлюднено чимало унікальних документів щодо історії УПА, видано багато наукових праць і популярної літератури. Нині широкий читацький загал може ознайомитися з літературою, в якій неупереджено і об'єктивно висвітлюється безліч заборонених за комуністичної доби проблем історії українського народу, його боротьбу за національне і соціальне визволення зокрема.

Проте політико–ідеологічне протистояння навколо проблеми діяльності ОУН і УПА в українському суспільстві все ще триває.

(обратно)

180

Die Zulage (нім.) — надбавка.

(обратно)

181

Ландштурмісти — ополченці.

(обратно)

182

Der Ausländer (нім.) — іноземець.

(обратно)

183

Від нім. Fertrawenstelle — націонал–соціалістські заклади, що сприяли одержанню східними робітниками робочих місць.

(обратно)

184

Командант табору.

(обратно)

185

Намагаючись зупинити наступ радянських військ, Гітлер наказав розробити і втілити в життя так звану «програму оборони», тобто тотальної мобілізації людських і матеріальних ресурсів. Продовжувався випуск бойової техніки, озброєння, будувалися оборонні укріплення на шляху просування Червоної армії, зокрема на ріках Віслі, Одері та інших водних перешкодах. Щоб утримати оборону на Одері, сюди було перекинуто найбільш боєздатні дивізії із західного фронту.

На будівництві оборонних споруд широко використовувалася праця військовополонених, «остарбайтерів» та німецького населення. Німецькі оборонні укріплення були прорвані радянськими військами внаслідок Вісло–Одерської операції, що розпочалася 12 січня 1945. Німці зазнали величезних втрат, шлях на Берлін був відкритий.

(обратно)

186

Поразки на східному фронті, що їх зазнавали німецькі війська, нестача людських ресурсів змусили командування вермахту вдатися до створення військових частин з населення окупованих територій. Губернатор Галичини, бріґадефюрер СС О. Вехтер, звернувся до Гіммлера з ідеєю створення СС–Добровільної дивізії «Галичина» з місцевого населення. У березні 1943 року Гіммлер отримав підтримку Гітлера. Щоб не пробуджувати в українців ідеї незалежної України, дивізія мала називатися не українською, а галицькою. Ідея створення дивізії дістала загальну підтримку серед українців, за винятком бандерівського крила ОУН.

Наприкінці 1943 р. у дивізії «Галичина» нараховувалося до 15 тис. вояків. У боях з радянськими військами під Бродами в липні 1944 р. дивізія була розбита. Певна частина дивізійників перейшла до УПА або розійшлася по домівках. З решток та нового набору дивізія була сформована знову. У жовтні 1944 р. дивізію кинули в Словаччину на придушення антифашистського повстання. Наприкінці війни дивізія була переформована в Першу дивізію Української Національної Армії і після капітуляції Німеччини здалася Західним альянтам.

(обратно)

187

Поразка німецьких військ під Сталінградом взимку 1942–1943 рр. поглибила нестачу особового складу армії. Це змусило керівників райху перейти до більш гнучкої політики, оголосивши, що Вермахт захищає не тільки Німеччину, а й усю Європу. Німці оголосили про створення національних збройних формувань, зокрема Російської визвольної армії (РОА) і Українського визвольного війська (УВВ), створюваних на добровільній основі. Було сформовано кілька частин УВВ, але в серпні 1943 р. їх розпустили. (Насправді УВВ проіснувало як окрема формація, підпорядкована командуванню Вермахта, аж до закічення війни. У складі УВВ перебувало до 180 тис. вояків. Але цілісною формацією воно не було: звичайно його частини (як, до речі, і частини РОА) в кількості не більше одного батальйона приділювано до більших з'єднань Вермахту, навіть на різних фронтах. Найбільшою цілою українською формацією по німецькій стороні була Дивізія «Галичина» (14–та дивізія Зброї СС) - до 22 тис. вояків (в кінці війни) – коментар WEB–упорядника).

Пізніше німецьке командування за згодою А. Гітлера прийняло рішення залучити до боротьби всі антикомуністичні сили, що перебували у Німеччині. З цією метою були випущені з ув'язнення націоналістичні провідники С. Бандера, А. Мельник, Т. Бульба–Боровець та інші політичні противники. Почалися переговори між останніми та німецькими керівниками про умови створення військових формувань. Німці бажали, щоб Український національний комітет, створений 12 березня 1945 р., очолив авторитетний український провідник. Головою комітету став генерал–хорунжий Павло Шандрук. (До складу УНК увійшли представники всіх українських політичних сил: мельнивівці, бандерівці, уенерівці, гетьманці. Генерал Павло Шандрук належав до табору УНР, очолюваного президентом УНР в екзилі Андрієм Лівицьким. Саме на його прохання/доручення Шандрук, погодився очолити УНК. Шандрук не був політиком, але професійним військовиком, — це теж значною мірою вплинуло на його призначення — він був прийнятною кандидатурою для всіх. Докладніше про справу створення УНК див.: І. Буртик, «Тернистий шлях II–ої дивізії УНА», а також спогади ген. Шандрука «Arms of Valor». – коментар WEB–упорядника). Комітет приступив до створення української національної армії, основою якої стала дивізія «СС–Галичина», (Повна назва Дивізії в тому часі: 14. Grenadier Division der Waffen der SS (Ukrainische nr. 1) - тобто «14–та ґренадирська дивізія Зброї СС (Українська ч. 1)». Вжита тут назва «СС — Галичина» є некоректна, штучно популяризована, насправді дивізія так ніколи не називалася. (Найперша назва: SS–Freiwilligen Division «Galizien», тобто СС–Добровільна дивізія «Галичина») – коментар WEB–упорядника) перейменована в Першу українську дивізію. Одночасно П. Шандрук був призначений Національним комітетом головнокомандуючим української армії.

Перша українська дивізія була відкликана зі Словенії, де вона воювала проти югославських партизанів Тіто. Поблизу м. Радштадт у Австрії вона здалася у полон американцям і була інтернована в Італії. (Неточність. Насправді більша частина дивізії пішла до англійського полону і саме вона була пізніше інтернована в Італії. До американського полону потрапило менше 1.000 дивізійників — це дійсно сталося біля м. Радштадт, яке було збірним пунктом для «американської» частини; для «англійської» частини таким пунктом було м. Шпітталь (Австрія), бл. 60 км на південь від Радштадту. – коментар WEB–упорядника).

(обратно)

188

Halt! Zurück! (нім.) — Стій! Назад!

(обратно)

189

Наступ на Берлін розвивався з великими труднощами через потужну оборону німецький військ. Німці воліли здатися в полон західним військам, ніж радянським. Після складення зброї в Італії, Голландії, Північно–Західній Німеччині, Данії. Німецьке командування домовилося із союзниками про капітуляцію усіх німецьких військ на заході. 7 травня 1945 р. у штабі союзного командування у Реймсі адмірал Фрідебурґ і генерал Йодль підписали протокол про беззастережну капітуляцію Німеччини від імені виконуючого обов'язки канцлера ґрос–адмірала К. Деніца.

Берлін був уже здобутий радянськими військами. На вимогу Сталіна 8 травня у передмісті Берліна — Карлгорсті — представники німецького командування на чолі з фельдмаршалом В. Кейтелем підписали акт про беззастережну капітуляцію. Акт від імені союзного командування підписали заступники Д. Айзенгауера маршал авіації А. Теддер і генерал К. Спаатс, французький командуючий генерал Ж. Делаттр де Тасіньї, від імені радянського уряду маршал Г. Жуков. У СРСР 9 травня було оголошено Днем перемоги.

(обратно)

190

Робітнича посвідка фабрики.

(обратно)

191

УНРРА — Міжнародна організація у справах біженців і переміщених осіб створена в грудні 1946 року при ООН. УНРРА організувала табори для біженців у Німеччині та Австрії для тимчасового перебування перед від'їздом на постійне проживання на батькіщину або в еміграцію.

(обратно)

192

У 1931 році розпочалося будівництво Біломорсько–Балтійського каналу, водного шляху між Білим морем і Онезьким озером. Через Онезьке і Ладозьке озера та ріки Свір і Неву сполучалися Біле і Балтійське моря. Основною робочою силою на будівництві каналу були в'язні тюрем і концтаборів, що входили до Головного управління таборів СРСР. Нелюдські умови праці спричинили до загибелі великої кількості людей. Будівництво Біломорканалу завершилося у 1933 році.

(обратно)

193

Микола II (1968–1918), останній російський імператор, син Олександра III. У 1917 році зрікся престолу.

(обратно)

194

Гаррієт Бічер–Стоу (1811–1896), американська письменниця. У своєму романі «Хатина дядька Тома» викривала рабовласницький лад в Америці.

(обратно)

195

Leiter, Wirt (нім.) — провідник, власник.

(обратно)

196

Згідно з рішенням Ялтинської (Кримської) конференції (4–11 лютого 1945) союзники повинні були сприяти поверненню до СРСР радянських військовополонених, «остарбайтерів», біженців. У Німеччині й Австрії були створені радянські репатріаційні групи, які мали завдання переконати, а де потрібно, то й примусити радянських громадян повернутися додому.

Переважна частина громадян СРСР повернулася на батьківщину: захоплені Червоною армією просто не мали іншого вибору, а осіб, які потрапили до західних зон, заохочували до повернення, а де західні військові власті це дозволяли, то і примушували. Після повернення вони проходили спеціальну фільтрацію на благонадійність. Понад 200 тис. українців у західних окупаційних зонах рішуче відмовилися повернутися до Радянського Союзу. Ця категорія людей відома як «переміщені особи». Серед них були «остарбайтери» та біженці з інтелігенції, робітників, селян, які або зненавиділи радянську владу, або співпрацювали з окупантами.

Майже 80 відсотків українських біженців жили у таборах, розташованих у американській зоні окупації. Впродовж 1947–1951 рр. переміщені особи в переважній більшості виїхали з Європи на постійне місце проживання у США, Канаду, Великобританію, Францію, Австралію, Бразилію, Аргентину та інші країни західного світу.

(обратно)

197

Перший мій рецензент, прочитавши мої спогади, запитав: «Ну, а що ж з вашою донькою — знайшли ви її?». Отже додаю: так. Дякувати милостивому Богові, ми знайшли її аж 8.VI.1946 р. Правда, там, де менше всього шукали, і так, як не гадали, але знайшли. І помогли нам не мої шугання з одного кутка Німеччини в другий, а посередньо Німецький Червоний Хрест (Бамберґ) та Міжнародній Червоний Хрест (Женева).

(обратно)

198

Жорстока поведінка радянської влади зі своїми громадянами, які опинилися в Німеччині, була незрозуміла західним людям. Спочатку американські, англійські й французькі військові не розуміли, чому українці не хотіли повертатися на батьківщину і помагали радянським посланцям змушувати українців репатріювати. Але після численних випадків самогубства та інших форм спротиву західні військові відмовлялися допомагати в ганебній примусовій репатріації.

(обратно)

199

Подаю витяг з того наказу:

«… Das Oberkommando gibt folgende Specialanweisungen für alle russischen Staatsgehörigen:

Alle Russen, die sich in den vom Oberkommando kontrollierten Gebieten befinden, werden so schnell wie möglich zu den russischen Behörden gebracht werden.

Für die polnischen Staatsgehörigen gelten folgende Sonderanweisungen:

Befreite Polen, die sich in den Gebieten Deutschlands befinden, die vom Allierten Oberkommando kontrolliert werden, haben Gelegenheit, ihre Wünsche zu äussern, ob sie nach Polen zurückkehren wollen, oder nicht. Jeder Fall wird individüll behandelt werden».

(обратно)

200

Ця примусова репатріація була припинена після великого спротиву й випадків самогубства з боку людей призначених на репатріацію.

(обратно)

201

Кошиць Олександр (1875–1944), визначний український диригент, композитор, етнограф, народився на Київщині. Мав музичну освіту — закінчив Київську духовну академію (1901 р.), Музичну школу М. Лисенка (1906–1912 рр.). Вже тоді він співпрацював з М. Лисенком. У 1909 р. почав диригувати у хорі Київського університету, з 1911 р. — учитель хорової музики Імператорської музичної школи, пізніше — консерваторії. В 1916–1917 рр. — диригент Київської міської опери. В 1918 р. О. Кошиць був одним з співорганізаторів Української республіканської капели (згодом Українського національного хору). Протягом 1919–1924 рр. знаходився у концертній подорожі по країнах Західної Європи та Америки. В 1926 р. поселився в Нью–Йорку, працював викладачем, виховував диригентів. У 1945 р. переїхав до Канади, пропагував українську пісенну творчість.

(обратно)

202

Ці слова Ф. Пігідо підтверджують публікації в американській пресі. Поведінка чехів щодо німців звертала на себе увагу й обурювала американців. Наприклад, у статті «Дух Гітлера ще живе: Чехословаки сповнюють звірства проти судетських німців», надрукованій в журналі The New Leader (6 жовтня 1945), Сідней Гук жахається перед виявами нацистської ідеології в Чехії.

Гук передрукував звернення до жителів Віноградського кварталу Праги голови комітету Гласа Олдріха, під заголовком «Уся німецька нація відповідає за Лідіце!». В документі вказано, що слово «німець» має писатися з малої букви та щодо німців будуть застосовані різні обмеження: обов'язок носити на лівім боці білу свастику, заборона їздити у трамваї, відвідувати театри, ходити по тротуарах тощо.

С. Гук закидав чехам, що своєю помстою за Лідіце вони зроблять сотні інших Лідіце.

(обратно)

203

Рух опору при допомозі населення 5 травня 1945 року підняв повстання у столиці Чехословаччини. Німецька група армій «Центр» під командуванням фельдмаршала Шернера отримала наказ із Берліна якомога довше тримати оборону проти радянських військ, щоб дати можливість основним силам німецьких військ відступити на захід і здатися американцям.

На прохання повстанців, їм на допомогу з–під німецького підданства перейшла 1–ша дивізія власовської Російської визвольної армії під командуванням генерала С. Буняченка. Спільно з повстанцями вона кілька днів стримувала німецьке угруповання на підступах до Праги. Між повстанцями і німецьким командуванням 8 травня було досягнуто угоди про те, що німці залишать усю важку зброю і не вестимуть бойових дій на вулицях Праги, за що їм буде надана можливість вільного відступу на захід. На світанку 9 травня передові частини Червоної армії увійшли до Праги, яку вони спільно з повстанцями повністю звільнили від німецьких військ. У полон потрапило чимало ворожих частин, з'єднань, рештки власовської Російської визвольної армії.

(обратно)

204

Л. Берія у грудні 1938 р. був призначений на посаду наркома внутрішніх справ СРСР. За наказом Сталіна продовжував репресії партійних, державних, військових кадрів. Після смерті Сталіна Берія намагався захопити владу. 26 червня 1953 р. його заарештовано під час засідання Президії ЦК КПРС.

2–7 липня 1953 р. відбувся Пленум ЦК КПРС, який заслухав, обговорив доповідь Президії ЦК КПРС (доповідач Г. Маленков) про злочинні дії Берії. Його звинуватили у спробах винищення партійних і радянських кадрів, а також за зв'язки з іноземними розвідками. Було ухвалено рішення вивести Берію зі складу ЦК КПРС і виключити його з лав КПРС. У грудні 1953 р. його було розстріляно.

(обратно)

205

Я ніколи в житті не пробував вивчати чи бодай ґрунтовно познайомитись з спіритизмом, астрологією то кабалістикою (може, і на жаль). Мушу сказати, що в мене в житті з тим 21–м числом щось дивно пов'язане — ця дата за останніх 27 років мого життя повторилась уже сім разів, і кожного разу в значніші, поворотні пункти мого життя, а саме: 21.4.1920 р., після розстрілу київським ЧК двох членів нашої родини, я з рештою родини втік із Києва. 21.4.1925 р. я став на роботу, яка визначила весь напрямок мого життя і мій фах аж до цього дня. 21.12.1935 р. я перейшов на інше місце роботи, що врятувало мене від неминучого заслання на Сибір, як «ворога народу — шкідника». 21.9.1943 р. я виїхав із Києва на добровільне вигнання, на якому перебуваю і тепер. 21.2.1944 р. я вирушив із м. Мускав на захід, рятуючись від совєтських армій, що наближались. 21.6.1945 р. я попав під опіку УНРРА. 21.5.1946 р. в таборі УНРРА переводилась широка акція репатріяції, під час якої довелось дещо пережити. Додам ще, що мені довелось чути оповідання мого доброго знайомого, інженера–електрика з Нюрнберґа, п. Ц… Ф., про таке ж дивне повторення в його житті 27–го числа.

(обратно)

206

Відомий норвезький полярний дослідник Фрітьоф Нансен (1861–1930) був активним захисником прав людини, працював у Лізі Націй, багатьох міжнародних гуманітарних організаціях. У 1921 р. займав посаду комісара у справах допомоги голодуючим у Радянському Союзі.

У 1922 р. заснував і очолив бюро при Лізі Націй для втікачів у Женеві, яке опікувалося політичними емігрантами з Росії. Бюро очолюване Ф. Нансеном видавало політемігрантам так звані нансенівські паспорти, якими користувалися також політичні емігранти з України.

(обратно)

207

Довженко О. Україна в огні. Кіноповість. Щоденник. — К., 1999. С. 214.

(обратно)

208

Там само. — С. 205.

(обратно)

209

Ярославский Ем. Великая отечественная война советского народа // Правда. — 23 июня 1941. На початку всі три слова формулювання писалися з малої букви. Опісля впровадили велику букву для слова «вітчизняна» і аж у кінці війни почали писати перші два слова з великої букви.

(обратно)

210

Митинг интеллигенции столицы Украины // Известия. — 28 июня 1941.

(обратно)

211

Там само.

(обратно)

212

Довженко О. Щоденник, 12.IV.1942. — С. 198. Див. також с. 132.

(обратно)

213

Голова Президії ВР УРСР М. Гречуха, Голова РНК УРСР Л. Корнієць і Секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов. До українського народу // Комуніст. — 7 липня 1941.

(обратно)

214

Довженко О. Щоденник. — С. 191.

(обратно)

215

Лысенко И. Советские патриоты Киева куют победу над врагом // Красное знамя. — 6 августа 1941.

(обратно)

216

Ятченко Д. Патріотичний обов'язок радянського вчителя // Радянська освіта. — 8 серпня 1941.

(обратно)

217

Правда. — 3 марта 1944.

(обратно)

218

Правда. — 1 мая 1945.

(обратно)

219

Рильський М. День Перемоги.

(обратно)

220

Літературна газета. — 5 червня 1945.

(обратно)

221

Київська Правда. — 26 червня 1945.

(обратно)

222

Довженко О. Щоденник, 10.V.1946. — С. 327–328.

(обратно)

223

Lazarev L. Russian Literature on the War and Historical Truth / Eds. John Garrard and Carol Garrard. — World War 2 and the Soviet People. — С. 33.

(обратно)

224

Лисак М. Методика викладання історії Української РСР. — Київ: Радянська школа, 1970. — С. 5.

(обратно)

225

Див.: Хміль І. С. Правдиво — значить конкретно–історично і всебічно (про місце і роль України у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.) // Україна у Другій світовій війні: уроки історії та сучасність. — Київ, 1995. — С. 38–45.

(обратно)

226

Британський історик Катерін Мерідийл бачить в монографії І. Т. Муковського і О. Є. Лисенка «Звитяга і жертовність: українці на фронті другої світової війни» (Київ, 1997) «приклад недавньої Україно–центрично патріотичної історії війни» (Merridale C. Night of Stone: Death and Memory in Russia. — London: Granata Books, 2000. — С. 469. — Прим. 63).

(обратно)

227

Коваль В. М. Україна в Другій світовій і Великій вітчизняній війнах (1939–1949 рр.). — Київ: Альтернативи, 1999. Ця і наступні цитати взяті зі с. 83, 291, 84, 302, 5, 303.

(обратно)

228

Чайковський А., Шевченко В. Історія України. — Київ: А.С.К., 1999. — С. 212.

(обратно)

229

Безсмертя. — С. 870.

(обратно)

230

Там само. — С. 8.

(обратно)

231

Див.: Проблема ОУН–УПА: Попередня історична довідка. — Київ, 2000.

(обратно)

232

Заява проф. С. Кульчицького 19 червня 2001 р. на міжнародній науковій конференції «22 червня 1941 року: від поразок до перемоги» в Київському інституті туризму, економіки і права.

(обратно)

Оглавление

Федір Пігідо та його спогади

Передмова до видання 1954 р.

Вступ

Розділ I. Напередодні війни

Розділ II. «…Моґучая, нікєм нє побєдімая!..»

Розділ III. «Зрада Батьківщині»

Розділ IV. Два роки німецької окупації

Розділ V. Роки 1944–1945–й

Роман Сербин. Боротьба за історичну пам'ять українського народу

Реклама на сайте