«Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону»

Вступне слово

Переживання вояків-українців під час 2-ої світової війни, на різних фронтах і у різних арміях, не завершилися їхніми спогадами, їхньою аналізою пройденого, описуючи їх з перспективи минулоло. Брак таких спогадів відчуваємо тим більше, що переживання, багатьох, що їм пощастило опинитися поза засягом комуністичної орбіти, є дуже цікаві, наповнені не тільки геройством, але й важкими фізичними та психічними переживаннями. Здаємо собі вповні справу з того, що писати про ті недавні роки є досить важко, бо більшість нотаток, записок чи щоденників пропало, а невідрадні еміґраційні відносини зі страхом політичних доносів (таки своїх громадян) заставили багатьох понищити все, що мало будь-який зв'язок з їхньою військовою діяльністю під час 2-ої світової війни.

Павло Грицак (* 25.6.1925 † 2.4.1958)

Тільки дехто, — абстраґуючи від всіх «приємностей» повоєнно-еміґраційного життя — свідомий вартости записаних безпосередніх переживань, вартости історичних свідчень учасників, схоронив свої записки, або «на горячо» відтворив у своїй пам'яті пережиті події та списав свої спогади на папері, можє не як готовий еляборат до друку, а як підставу до дальших доповнень.

Такими якраз являються спогади бл. пам. Павла Грицака, який зі свідомістю майбутнього історика, списав у 1946 р., зараз після щасливого приходу до західньої Німеччини, свої спогади й переживання. Його спогади є не лише цікаві для майбутнього історика «Галицької Дивізії», але й для історика, що описуватимє про життя, та відносини в совєтських таборах полонених.

У відміну до інших, подібних спогадів, він не старався робити зі себе ні великого героя ані спеціяльного національного мученика, але зі спокоєм правдивого науковця аналізує не лише психічні етапи українського вояка і його довкілля але щонайголовніше, дає дуже повний образ переживань вояків у таборах полонених з докладним описом совєтських персонажів.

Павло Грицак абсольвент ярославської ґімназії, народ. 25.6.1925 р. у Перемишлі, син професора перемиської, а опісля ярославської ґімназії, д-р Євгена Грицака і Людмили з дому Добржанських, зголосився у ряди «Галицької Дивізії» добровольцем, свідомий свойого завдання і то без ніякого впливу тогочасної пропаґанди.

Автор від першого дня побуту в дивізії аж до часу виходу на «волю» з табору полонених, добре реєстрував цілість свого життя, а також і свойого оточення. Його вроджена інтеліґенція та високо розвинені товариські прикмети, допомогли йому (а при тому й іншим) пережити такі важкі часи большевицького полону.

Як тільки стало можливим писати листа з табору до дому, використовує першу нагоду, щоб повідомити своїх батьків про себе. Він не сподівався, що батьки залишуться у Ярославі чи Перемишлі, а все ж таки пише листа до свойого шкільного товариша (який в міжчасі помер) до Перемишля, в надії, що той лист таки попаде в якийсь спосіб до рук батьків. Так і сталося. Мамі, яка перебувала вже у Відні доручено листа кур'єром, який прибув з Польщі до Відня, що стало великою радістю для цілої родини.

Велика й глибока, а заразом і скромна релігійність бл. пам. Павла Грицака додавала йому сил пережити неволю і тримала в надії на кращу майбутність. Його переживання, хоч з'ясовані досить сконденсовано, є дуже цікаві для психологічних студій, він пише щиро й отверто, — не має чого закривати чи вибілювати, бо його життєвий шлях був і остався прямим, — тому опис його переживань на згадку можливости виходу з табору полонених, є надзвичайно цікавий.

Передаючи мені перед 6-ма роками свій рукопис, бл. пам. Павло Грицак мав дуже велику охоту побачити його друком, хоч застановлявся над тим, чи має поставити своє правдиве прізвище, чи підписатися псевдонімом. Причина була в тому, що він виеміґрував до США, не подаючи офіційно цілої своєї біографії і одисеї, бо ж в тодішних умовах, це означало б — неможливість еміґрувати.

Вже після переписування рукопису, переговорювали ми в справі змін і доповнень, що частинно зроблено. Докінчити ж однак не вдалось, бо невблаганна смерть 2 квітня 1958 року в Нью-Йорку забрала бл. пам. Павла Грицака з круга власної родини, дивізійної і пластової братії, серед яких втішався він великими симпатіями.

Із звільненням з большевицького полону й приїздом до Перемишля (де від знайомих репатріянтів довідався про перебування мами у Відні) ще не закінчилися дуже цікаві пригоди бл. пам. Павла Грицака. Далека ж бо була дорога з Перемишля до Мюнхену.

З багатьох причин, не довелося докінчити спогадами той цікавий проміжок його молодого життя. Еміґраційні будні, життєві турботи і студії — приневолювали його відкладати докінчення своїх дуже цікавих переживань на майбутнє.

Віримо, що ці спогади бл. пам. Павла Грицака допоможуть і заохотять численних дивізійників списати свої переживання у рядах «Галицької Дивізії» (пізніше 1 УД-УНА) та в такий спосіб збагатити нашу мемуарну літературу з періоду останньої війни.

Віддаючи ці спогади до рук читачів, видавництво почувається до милого обов'язку подякувати всім тим, що допомогли видати ці прецікаві спогади, а саме: пластовому куреневі «Бурлаки», станиці Братства кол. вояків 1 УД-УНА в Чікаго, пані д-р У.Слиж, п-ву д-р Панчакам, інж. Петрові Грицакові і п. В.Галушці.

Орест Городиський

Від автора

«На Дивізію дивився я, як на школу, і був свідомий цього, що за науку треба буде платити». Від оцих слів одного нашого визначного громадянина, вирішно, як дехто тепер каже, «співвинного» в творенні «Галицької Дивізії», хочу розпочати свої спомини. Здаю собі справу (і це сповняє мене до деякої міри гордістю), що належу до тих, які, чи власне якими, саме мали платити; хоч розумію рівночасно, яка мізерно мала моя особиста участь у цій трагічній «заплаті» що в просторі триває від Москви чи Донбасу до Ріміні та Дармштату, а в часі — від літа 1944 до сьогодні, — і не відомо, коли скінчиться. Пишу ці слова без тіні якогось нарікання, чи жалю. Бо чи ж можу, чи маю право нарікати — я тільки один з-посеред тисяч інших, — ще до того, коли знаю, що й вони, розуміючи потребу, ба конечність заплати за цю школу, теж не нарікають?

Гіркість цієї заплати осолоджує всім їм почуття свідомости відбутої школи. Школи, наука з якої не пішла в ліс, учні якої ще чекають.

Моєю амбіцією є писати так, щоб колись, по літах, коли вже буде існувати ряд праць про такі важливі в нашій історії сорокові роки, коли будуть вислухані інші безпосередні учасники подій, ніхто моїм споминам не зміг закинути, що вони фальшиві, односторонні, чи сторонничі. Моїм споминам? Чи це не надто сильна назва? Чи може взагалі мати спомини 21-літня людина? Може десь інде в світі — ні, але у нас — так. І зрештою, годі найти інше слово для очеркнення цього, що я хочу написати. Бо це не має бути ані репортаж, ані спроба історичного нарису, ані нічиє виправдання, ані оборона. Хочу писати про всю справу так, як я, і всі ми, її знали, бачили й переживали два чи три роки тому; окрім цього, хочу висвітлити вперше найприкрішу сторінку Брідської трагедії — полон тисяч галицької молоді.

Передовсім, щодо цього останнього, вповні здаю собі справу з відповідальности, що тяжить на людині, яка належить до тих кількох з-посеред тисяч, що можуть похвалитися, що розмірно недавно були за сумнославною залізною куртиною, а зокрема, що пережили прямо фантастичну дорогу з-під Бродів через Москву — назад до своїх.

Тому, не зважаючи на змістовий поділ, мої спомини діляться на дві головні частини: перша — це наші спомини, що тривають від початку до Бродів. Друга — це мої спомини, що тривають від Бродів до кінця.

А разом, як ціле, це кілька скромних сторінок із споминів Української Воюючої Молоді.

«Сяють їх шоломи у сонці…»

На 7-го вересня 1943 р. знов скликано до Львова сотки молодих людей з усіх кінців Галичини. Були тут і лемки, і львівці, і подоляки, і надсянці. Головно абсольвенти ґімназій, чи інших середніх шкіл учні, взагалі — жвава, міська публіка. Все коло двадцятки, мало хто більше, майже ніхто поза тридцять літ. Елемент свідомий, всі добровольці з переконання, такі різні від пізніших, головно з 1944 р., «континґентових» рекрутів. Настрої добрі, бойові, валізки повні продуктів, бо перші вістки з славного тоді Гайделяґру вже встигли прийти. Гриміли жарти, пісні, сміх. Сипалися завваги на адресу Бойової Управи. Бо і справді: водять отих хлопців по цілому місті, раз туди, а раз сюди, а потому ще раз назад, врешті спихають у якусь переповнену залю, де добровольче братство вже в кожному куточку сидить, лежить і стоїть. Але ніч не довга, вчасно ранком ще раз приходить «бойоуправна» влада; нас провадять уже на станцію. Ідемо. На станції історія повторюється, остільки, що як у ночі невідомо було, де маємо ночувати, так тепер невідомо, чим і де маємо їхати. Нетерпиливиться братство, метушливо сновигають різні «уповноважені», з-під лоба поглядають польські залізничники. Але, врешті, метушня втихомирюється, на товаровий перон заїжджає довгий ешельон, зачинається перше військове вантаження. Через кілька гамірних хвилин усе товариство «ульокувалося» в поїзді. Були це назагал, ваґони типу «шість пферде, сорок ман» і, здавалося, стрілецька традиція відроджувалася на очах. Військовим ешельоном їхало 99 % із нас вперше, і видавалося чортівськи тісно. Це, однак, не перешкодило мені не раз пізніше згадувати цю їзду, як вершок люксусу і взагалі вигоди. Та увагу потенціяльного стрілецтва прикувала друга проблема. Тут і там, але назагал у кожному ваґоні, енерґійніші почали в наглядний спосіб давати вираз свойому патріотичному підйомові. Вивішували імпровізовані прапорчики, замаювали ваґони зеленню, виписували бойові кличі різного змісту крейдою на стінах ваґонів, тощо. Поїзд покотився декілька метрів сюди-туди по станції, здавалося, що їдемо, і нікому з нас більше ніщо не бракувало до щастя. Однак виявилося, що поїзд тільки маневрує і, покищо, рішив ще почекати. А втім на чолі ешельону почалася метушня, ті, що нас проводжали, захвилювалися, а далі пішло з ваґону до ваґону, з уст до уст: «Не поїдемо так довго, доки не поздіймаємо тих прапорчиків та тризубів», бо сам начальник станції, чи хто там, заявив, що це не приписово. Спершу взяли це за кепський жарт, відтак зачали сваритись, в повітрі зависла буря, але, за порадою «бойоуправних» — емблеми й написи почали поволі зникати…

Заклик УДК в Ярославі

І тим разом не було часу на довгі роздумування, бо знов щось інше зайняло увагу дещо зніяковілого братства. А саме, на загальне здивування, примаршувала група найправдивіших есесманів, що, як виявилося, мали нас ескортувати. Дійсно, вони порозходились по ваґонах, і так наступив перший контакт між рекрутами і новим, уже військовим «начальством».

У нашому ваґоні був знаний Юрко з акордеоном, Мілюнцьо із Медики з мандоліною (був в УПА до 1947) та декілька добрих голосів з ярославського ґімназійного хору. Товариство зібралось веселе, повне верви, голосне і безжурне, так що німець, який вліз до нашого ваґону, як «конвой», і виразно не знав на яку ногу ступити, відразу «закліматизувався» і дискусія доволі ламаною німецькою мовою ішла «во всю». Остаточно потяг таки рушив під звуки грімкого «До ваґону повсідали». Декому було, мабуть, трохи, після тодішної термінології, «не бесер». Не так уявляли вони собі початок збройної служби Батьківщині, але ті хиба найменше це по собі давали пізнати.

Станції минали одна за одною, люди то махали хусточками, то відверталися, нерідко затискаючи кулаки. Бойові настрої росли мірою наближення до леґендарного Гайделяґру. З найменшої причини, а часто й без причини, вибухали канонади сміху, в яких брав активну участь також цілком вже роззброєний наш німець, який назагал мав ще доволі добре виразні риси людяности. Та сміятись не було дуже багато часу, бо горланки були достатньо зайняті співом, що при супроводі акордеона й мандоліни, звенів дійсно імпозантно. У вільних хвилинах заглядали добровольці до валізок, зміст яких малів прямопропорційно до зменшування віддалі між Львовом і Гайделяґром. Апогей доброго гумору наступив після видачі першого військового «ферфлєґунґу»,[1] що дійсно добре смакував. Сипалися кпини на адресу львівців, що про кожну калабаньку, попри яку вела залізниця, питали, чи то вже Сян.

Минули ми Городок, Перемишль, Ярослав, настала ніч; а перед вечором наступного дня ми були в Гайделяґрі, як за нами запав «шлягбавм», при якому стояв вальонський есес на варті, не одному тьохнуло серце. Але воно було, що справа вже вийшла поза рямці патріотизму, чи стрілецької романтики, а починається справжня, реальна, тверда дійсність. Пізно вечером дісталися ми до свого будучого «компаніревіру»,[2] що мав бути нашою квартирою продовж найближчих місяців. Туди відразу якимись тільки собі знаними закамарками продіставалися наші товариші та знайомі з «старих десяти гайделяґрівських» компаній, що були тут від серпня 1943. Сипалися питання, відповіді, описи нових умовин, прізвища товаришів. Кожний мав тут знайомих. Я особисто зі сатисфакцією занотував факт, що весь Остодір і Сокіл з років 1937—38 найшовся тут дослівно в комплекті. Через декілька хвилин ми вже були вповні в курсі гайделяґрівського життя.

Гайделяґер, модерний «трупенібунґспляц»,[3] якого походження нібито сягало польських часів, це великий комплекс бараків, площ вправ, стрільниць, виселених сіл, де молодь цілої Европи вправляла «гойзеркампф»,[4] адміністративних будинків і т. д, Через те ціле військове містечко веде головна дорога, направо й наліво по дві групи бараків-касарень, зформованих у чотири «рінґи»,[5] п'ятий «рінґ», де тоді містився український курінь охоронної поліції ч. 204 близько станції. В безпосередньому сусідстві «концентрак», передовсім польський, хоч і нашого брата там не бракувало, менше політичний, більше пасково-кримінальний.

Довколишнє населення — це бідні й брудні мазури, симпатії яких до нашого війська були не надто великі. Розрийкові можливості — дві кантини, кіно, коли-не-коли якась «зольдатенбіне»,[6] час до часу якийсь «фортраґ»[7] на тему «Дойчлянд зіґт ан аллєн фронтен» і т. п., слід тут згадати і «Гавз Вальдеслюст».[8] В околиці з більших центрів можна назвати Дембіцу. Мале, хоч повітове, містечко з кількома пиварнями і двоповерховим будинком на ринку, яку пів Европи знало, як «Дебіча». Оце й все, що можна, в загальному сказати про Гайделяґер.

Автор цієї книжки в мундирі добровольця «Галицької дивізії» у вишкільному таборі Гайделяґері восені 1943.

Де не взялися раптом людці, блискучі від срібла і численних звіздок, без сумніву, наше будуче начальство. Вони доволі безцеремонно голосним «ферфлюхтуванням» порозганяли наших інформаторів, порозподілювали нас по залях, остерегли, «дас німанд ін ден екен ґерумшмайст»[9] і обіцяли завтра «зіх бай ден ґершафтен пінкліх зекс айнцуфінден».[10] Вже цілком наостанку прийшла звідкись вістка про капітуляцію Італії, що, зрештою, нікого ані не здивувало, ані не зажурило. Роздумуючи про марноту цього світа, ми пішли спати.

На наступний ранок почався наш перший військовий день. Хто не знає тепер, як виглядає збірка, чи розподіл на чоти, рої, «штуби» і т.д. І тут нічого цікавого не було. Слідував відтак лікарський огляд і лазня, речі усім добре знані. Далеко вже цікавіший був процес, знаний у Галичині під назвою «фасування камашів», тобто видача обмундировання. Тоді виявилося, що в кут ідуть усі цивільні пересуди, що нінащо не здалися тут найбільшим столичним елеґантам усі «фінезії» цивільного доброго смаку. Дійсно, уніформа впливала на дотеперішних цивілів «ґляйхшальтуюче»;[11] а коли ми вже все могли взаїмно подивляти, то обличчя поробилися, здебільша, доволі довгі. В мундирах галицьке братство представлялося добре; прямо — всім було в мундирі до лиця. Але тут щойно виявилася вся велич зміни, що наступила; всім ярко стала перед очі важність нової епохи в нашому житті. А все таки, всі дивилися сміло й з довір'ям у будучину. Хоч не один, мабуть, у глибині душі собі подумав добре, що чоловік щасливо той «мундир» надів, ще якби його щасливо скинути, то нічого більше не можна й бажати. Від 10.9.1943 р. наша сотня включилася в нормальне гайделяґрівське життя, а ми всі стали рівноправними членами організму, який у ті часи окреслювали у нас коротко назвою «Цетбефав».

Цей «Цетбефав», у скороченні — Курінь Особливого Призначення, це дванадцять компаній, які були подумані, як кістяк-кадр, або, як тоді говорили, «штам» майбутньої Дивізії. Все це молоді, звичайно з середньою освітою, люди, ідейні, бойовий елемент, дійсно, під кожним оглядом еквівалент усусусів, традиції яких свідомо плекалися. З таким військом, як воно було в Гайделяґрі, дійсно сміло можна було рушати на війну. «Цетбефав» практично мав силу полку піхоти без спеціяльних частин і служб, бо це була лиш вишкільна формація. Як і у піхотних полках, 4, 8 і 12, сотні були важкі; з прибувших 9 вересня 1943 року двох сотень, 2 сотня була легка, 5 — важка. Оці дві свіжі сотні — це була свого часу ціла проблема в українському Гайделяґрі. Мабуть і самі німці, на чолі з командиром «Цетбефав» майором Бартельсом, не знали, що з ними зробити. Спершу, мабуть, існував плян включити вишкіл цих двох сотень у загальний учбовий процес батальйону. Про це свідчить у кожному разі ця «фурія», з якою кинулися наші «авсбільдери»[12] — у великій більшості старі, досвідчені вояки з східнього та інших фронтів, — на нас тоді ще бідних рекрутів.

Окрім вишколу, який проходив, назагал, коли не блискуче, то дуже добре, спосіб думання гайделяґрівського мешканця зумовлювали в головній мірі такі моменти, як загальна воєнна ситуація, зв'язок з Галичиною, та взаємини з співтоваришами зброї.

Від капітуляції Італії та успішної совєтської офензизи 2 серпня 1943 р. видно було, що німецька машина котиться по похилій площі в невеселе незнане. В зв'язку з тим, варто буде прослідити, чим жив, що думав і як представляв собі розвій ситуації наш вояк у Гайделяґрі.

В осені 1943 р., коли ще не було українських старшин, наші частини назовні ще нічим, крім, очевидно, самої національности вояцтва, своєї українськости не виявляли. Окрім стрілецької маси, все, почавши від кухаря, а скінчивши на сотенному командирові, було німецьке; назовні наше «авслендерство» уявлялося в українських піснях та обабіч чорних «краґеншпіґлях». «Шпіґлів» зі знаками «SS» ми не носили і, ясно, за ними не жалували. Відносини між стрілецтвом і старшиною були, хоч і коректні, але нещирі, хоч і ненапружені, але холодні. Вже від першого моменту наш стрілець думав, що нам із німцями не було по дорозі; очевидно, не в крикливий спосіб, але консеквентно й рішуче. Зрештою, в дискусіях з вишкільними підстаршинами нераз падали думки, що дивізія нам потрібна лиш як свого роду військова школа, і нераз дійсно коштувало труду переконати німців, що ми пішли, хоч може й до «їх» війська, та не воювати за «Нову Европу», але за свої власні інтереси, які з німецькими не покриваються. Німці самі, які спершу уважали «ґаліцієрів» за певного рода «дойч-слявіше мішлінґе»,[13] були цими поглядами доволі заскочені, але глибше, мабуть, над цим не застановлялися.

Контакт із Галичиною був, тимчасово, може, аж надто живий. Щонеділі сотки, тисячі рідних і знайомих наших добровольців, популярно званих «безухами», прямо заливали весь Гайделяґер. Тому, що цивільним вступ до самих бараків був недозволений, у теплі осінні неділі всі гаї були повні матерей, сестер, братів, та знайомих стрільців, які звичайно розсідалися під деревами та заїдали різні «сласти». Бо гайделяґрівський харч таки заслуговував на доповнення.

До вісток з краю прислухувався загал дуже чуйно. Це саме була доба розросту підпільних збройних сил з чітким протинімецьким наставленням, і не диво, що наші стрільці, елемент дійсно патріотичний, дошукувалися в думках якогось способу співіснування з ними, здаючи собі справу з свого, подекуди парадоксального, положення. Та до вирішення цієї проблеми було ще далеко. Покищо, фактом було існування двох систем української збройної сили, залеґалізованої, з наставленням протимосковським офіційно, але й протинімецьким потенціяльно, другої — нелеґальної, яскраво протиокупантської взагалі.

Друге вістря стрілецьких заінтересувань було спрямоване на наших гайделяґрівських сусідів і товаришів по зброї — естонців. Припадково саме в цьому часі знаходилася у Гайделяґрі 15-та естонська піша дивізія, формація старша за нашу; вона в осені 1943 р. саме мала відходити на фронт. З естонцями галичани легко найшли спільну мову. Хоч спершу уважали їх за страшних шахраїв та спекулянтів, однак, по кількох зустрічах, нав'язали зразу «торговельний» контакт і переконалися, що існує все таки певна аналогія між їхнім та нашим положенням. Єднала нас свідомість спільного положення між російським молотом та німецьким ковадлом; лучило й те, що німецька форма, так само як і у нас, була конечним злом, без якого ледве чи можна було б боронити активно вітчизну. Можна було б навести ряд конкретних випадків, де наші й естонці жили в прекрасних відносинах.

Наведу такий приклад: естонці були відомі з того, що в їхній кантині можна було все дістати такий бажаний для вояків продукт — пиво. Тому (хоч це було офіційно заборонено) щовечора, після повороту з вправ, з кожної кімнати маршував один «шіца»[14] зі збанком на каву — по пиво до естонської кантини. Естонці суворо берегли свого привілею і пива комунебудь не продавали. Але наші збанки все були повні, і наші горлянки не терпіли спрагу… Вже тоді зарисувався спільний фронт між нами та балтійськими есесами: всі вони (естонці), як і всі ми, вважали вальонів, флямандців, норвежців, що служили в есесівських формаціях, своїх чи німецьких — зрадниками своїх країн. Згідно з неписаним, чи краще, незформованим, законом, в наших очах, ті люди не мали права вступу до СС, як довго їхні країни були у війні з Німеччиною. Ми, очевидно, через сам факт російського сусідства підлягали іншим моральним законам — наша служба мала оправдання в очах суспільства і служила інтересам наших країн, а не окупантів. Весь сенс нашого «есесівства» був у тому — дістати на пасок те, чого не було можна одержати на «бецуґшайн».

Але згадаю ще один випадок з українсько-естонських взаємин: естонці часто були гостями у нас. Одного дня прийшов до нашої «штуби» естонець, якийсь студент з Талліну, якого прізвища не пам'ятаю. Ми говорили про це й те, між іншим, про політику, і якось очі наші спинилися на портреті… Гітлера, що висів у кожній «штубі». Дискусія замовкла. Кожний хотів щось сказати — це була хвилина, що серце проситься до уст. Але ми всі мовчали… Але був між нами такий Місько Блавацький з Сянока, хлопець, що за словом до кишені не ліз. Він кивнув естонцеві на Гітлерів портрет і сказав: «То — один кат, а вусатий (т. зн. Сталін) — другий кат». Естонець кивнув головою і сказав такі слова: «вір унд ір зінд айнс»…[15] Встав і пішов.

Два слова про Міська: він був, як у нас усі знали, мішанець, український жид. Не можу означити докладно, хто з його родичів був якого походження, але всі знали, що воно було так. Його патріотизм був понад усяким сумнівом. Але, з другого боку, всі розуміли, що в неймовірних обставинах, серед яких знайшлися люди жидівської крови, українська есесівська дивізія була для нього одним з відносно найнебезпечніших місць сховку. Цілу родину Блавацьких німці знищили рік пізніше, самого Міська розстріляли вже, як поручника. Казали, що вони впали жертвою доносу, але донос не вийшов з лав дивізії, а з місця, звідки він походив. Дивно подумати сьогодня — в рядах дивізії укривається «жид». Але нам це видавалося тоді вповні закономірним і вповні логічним.

У цьому ж Гайделяґрі кристалізувалися наші погляди, тепер уже знутра, на німецьку армію. Ми вчилися від німців багато, але мабуть нічого з духової ділянки. Назагал, українська й німецька маса стояли напроти себе без зрозуміння, а подекуди явно ворожо. Всяку охоту до будь-якого зближення забивали згадки про німецьку практику у нас дома. А її мали ми всі в тямці добре, а через «безухи» й листи, контакт з краєм, тут, у Гайделяґрі, яких сто км. від української території, був дуже живим.

У зв'язку з цим, пригадую собі наступний випадок: під час вправ 5 сотні зустрівся стрілець із своїм братом, в'язнем гайделяґрівськото кацету, що з своєю колоною, працював близько площі вправ і був замкнений за нездачу континґенту. Зустріч була доволі драматична. В кожному разі, наш стрілець мав дати якусь дрібничку, папіроси, чи якесь яблуко, братові-в'язневі. За те мав слідство від військової влади й був засуджений на 3 дні арешту. З цього виразно видно, як складним було саме положення українця в уніформі його визискувача.

Назагал, щоденні справи, зв'язані з вишколом та вояцьким життям, переважали над, так званими, принциповими справами. До партійно-групових спорів тоді було далеко. З дивізії партійно-групові спори ніколи не дійшли до великото значення, хоч би тому, що туди пішов, здебільша, елемент поміркований.

По п'ятьох тижнях вишколу, 17 жовтня 1943 р., відбулася присяга 2-ої і 5-ої сотень. Вона на деякий час розбурхала дещо приспані настрої та відсунула на другий плян щоденні турботи.

Все ж таки стрілецтво відчувало вагу проблеми; ми й зі своєї сторони мали сяким-таким правним актом, включитися у збройну систему визискувача. Та становище добровольців стало ясне: по деякому шумі, на справу присяги почали дивитися, як на щоденний «дінст», марш до лазні, чи «цанерцтліхе унтерзухунґ».[16] І навіть і це, що присяга була зформульована так, що зобов'язувала до вірности лише вождеві в боротьбі з большевизмом, не перешкоджало всім вважати її лиш за немилу, але конечну, формальність.

При самій присязі трапився інцидент, що аж надто яскраво характеризує тодішні настрої. Коли вже скінчилися усі вступні церемонії, і офіцер, що проводив присягу, підніс вгору руку та зачав проказувати слова, та коли прогуло перше речення, нікому не хотілося повторити. Вправді, всі собі здавали прекрасно справу, що слова командуючого офіцера треба «лянґсам, ляут унд дойтліх»[17] повторювати, трохи за звичкою, більше зі злоби, «чекали приказу». Розлючений, почервонілий офіцер, обкинув обі сотні бішеним зором, але далі ніхто ні ду-ду. Однак, він опанувався, і по хвилі сказав по німецьки: «Рекрути мають повторити за мною кожне речення присяги». Далі все пішло «гладко».

Отакі то були наші галицькі «есеси» в Гайделяґрі.

Тимчасом назрівала справа остаточного вирішення двох «молодших» сотень, 2-ої та 5-ої, до десяти, які були в Гайделяґрі від серпня і творили основу батальйону «Цетбефав». Їх вишкіл добігав до кінця. З пляну рівночасного закінчення вишколу всіх дванадцяти сотень, команда, мабуть, зрезиґнувала. Всі бачили, що по закінченні вишколу, «старі» сотні поїдуть на дальшу спеціялізацію, натомість невідомо було, що станеться з нами. Внутрі «старих» сотень переводилися сеґреґування, організаційні зміни, плянувалися висилки стрільців на дальший вишкіл після родів зброї та особистих прикмет стрільців, словом, видно було, що їх дні в Гайделяґрі були почислені. У двох «нових» сотнях запанував деякий неспокій. Поперше, існувала можливість, як побоювалися тоді, відокремлення від української маси, подруге — брала заздрість, що наші товариші, на місяць старші від нас вишколом, мають перед собою, як здавалося, військову кар'єру, а ми — ні…

Листопад 1943 року, — це місяць смерти «Цетбефав» у його дотеперішньому вигляді. Тоді виїхали перші партії «старих» сотень на дальший вишкіл, а натомість приїхали з Галичини нові тисячі рекрутів, яких перебрали уже українські вишкільні сили, а головне, приїхали з курсів перші українські старшини і підстаршини. Відтак розпочалося формування кадрових частин Галицької Дивізії. У рямцях цього процесу і дві «молоді» сотні включено в склад 29-го полку піхоти, як 11-ту і 12-ту сотні. Під цим оглядом листопад 1943 р. — це місяць народження Дивізії.

На переломі листопада і грудня 1943 року у загальному складі дивізії представлявся так:

1) Штаб дивізії — її командир, тоді ще навіть не генерал, оберфюрер Фрайтаґ, шеф штабу — майор Гайке, людина, про яку ще буде сказано, з українців — сот. Паліїв.

2) 29, 30 і 31 полки піхоти, ще без усталених кадрів, без розподілу на батальйони, доволі ще неозначена маса без виразного окреслення, під проводом українських старшин — майора Побігущого, сотника (бувшого українського і польського підполковника) Барвінського, кол. команданта Модліну, сот. Гончаренка і ряду інших.

3) 14 полк артилерії, що тоді мав невеликі старшинські та підстаршинські кадри, під командою сот. Палієнка (українського і польського полковника).

4) 14 дивізіон зенітної артилерії — така ж група старшин і підстаршин, під командою німця, сот. Віртеса, великого, як казали, прихильника українців та винятково порядної людини.

5) Невеликі, або мало тоді знані загалові, кадри зв'язку, дивізійної кінноти, протипанцерної та піхотної артилерії, фюзилєрів і т.д.

В той же час на ряді курсів, головно у Ляуенбурґу, Радольфцелі та Просечніцях, школилися підстаршинські кадри всіх родів зброї для плянованих частин, а по цілій Німеччині та Франції були порозкидані центри вишколу галицьких рекрутів.

Ми, стоячи тоді близько кінця вишколу, слідкували з великим зацікавленням за організаційно-учбовим рухом у Гайделяґрі.

У центрі загальної тоді уваги стояли українські старшини, від приходу яких загал стрілецтва багато собі обіцював та з якими в'язали багато надій. Перша стріча з українськими старшинами відбулася так, що до нашої сотні, тоді ще з німецьким персоналом, перенесено двох українських поручників, пор. Стефанова й ще одного чотара, як майбутніх командирів сотні й чоти. Вони, як казав нам «шпіс» на сотенній збірці, мали лише «приглядатися».

По деякому часі ми вже мали вироблене поняття про наших старшин. У так зв. першій (добрідській) дивізії старшин-українців можна було поділити на 3 групи:

1. Комбатанти; під цією назвою розуміли тоді не лиш старшин галицької та наддніпрянської армій, але й узагалі, учасників 1-шої світової війни. Все люди від 45 до 60 літ, які останнє чвертьстоліття назагал нічого спільного з військовим ділом не мали і мати не могли. Люди, які жили, фахово кажучи, минулим, теперішности або не розуміли, або стояли перед нею безрадно. Відсвіжене на старшинських курсах воєнне знання було з правила невелике, про військову верву, чи офіцерську німецьку «цакіґкайт» нічого й говорити. Призначення їх до лінійних частин, спеціяльно в характері вишкільних офіцерів, було помилкою. Здебільша місце їх могло б бути в військовій адміністрації, бо й до штабової роботи вони в більшості не надавалися. Вищесказане виглядає на суворий осуд наших комбатантів, коли взагалі не наклеп. Та це є радше діяґноза, яку поставив такий бистрий та спостерегливий лікар, яким був пересічний наш стрілець. Бо вояк не шукав оправдання для свого старшини, чому він є злий, але хотів бачити його таким, яким, за німецьким зразком, його бачити привик. З другої сторони, цей же суворий лікар розумів всю велич громадської відваги та глибину самопосвяти цих людей, які, в старшому віці, покидали родини, жінки й дітей, менш чи більш вигідну працю, й менш чи більш нормальні умовини життя, для того щоб пуститись на старі літа на непевне, в'яжучи себе з скомпромітованим мундиром армії, міць якої танула на очах — усе це для того, щоб ще раз попробувати — ану ж, може вдасться, як не для нас, то хоч для дітей наших…

Згадати треба й це, що між ними бували теж старшини, що вміли знайтися на висоті своїх завдань, і користувалися респектом серед вояцтва та німецького персоналу. Це, зрештою, були одиниці, а про загал ходила приповідка, що мовляв, «цивіль умундурований — мундир спрофанований».

2. Наступна група — чисельно невелика, але важна якісно. Це активні або резервові офіцери окупаційних армій. Можна сюди влучити й тих наддніпрянців, що служили як був. контрактові офіцери в польській армії. Це були б отже польські офіцери, здебільша резервові, хоч були й активні. Найбільше зближені до европейського поняття офіцера. Між ними зокрема багато волиняків. Дальше — радянські офіцери, під фаховим оглядом дуже вартісні, національний їх рівень здебільша високий. Хоч, чого зрештою не можна оминути, були між ними й люди, для яких військова служба була ремеслом, або служба в дивізії — ґарантією сякої-такої безпеки. Ще була невелика кількість резервових офіцерів румунської армії. Чи були які старшини з чехо-словацької армії, не знаю.

Всі ці старшини переходили в цьому часі перевишкільні курси, після яких їм назагал признавали останні їх степені з давньої армії.

3. Третя група — це різні старшини воєнного часу, з леґіонових, поліційних і подібних формацій, елемент молодий, під оглядом особистого складу дуже пестрий та дуже різної вартости. Це дуже своєрідна група та важка до дослідження.

Так виглядала справа старшинського корпусу наприкінці 1943 р. Коли ще візьмемо під увагу велике число німецьких офіцерів, головно штабових, спеціялістів та командирів великих одиниць, ясно бачимо, як слабо була поставлена справа старшинських кадрів, які не тільки, може, не творили національного моноліту, але навіть між собою були дуже зрізничковані.

Тимчасом життя дивізії плило своїм руслом. Цей час називали у нас «полюванням на людей». Щоденно відбувалися персональні зміци в складах сотень. Дивізійні частини набирали собі людський матеріял до дальшого вишколу. Це в багатьох випадках не могли бути невишколені рекрути, бо йшло про спеціялізацію, а не простий вишкіл піхоти. Наша сотня поволі маліла і її стан звузився до чоти. Це сталося так, що 4 чоти нашої 2, відтак 11 сотні перенесено до 14 дивізіону протилетунської артилерії під команду гавптштурмфюрера Віртеса. Вони з дня на день очікували виїзду до Мюнхену, де тоді був центр вишколу протилетунської артилерії. До осталих недобитків 11 сотні долучено так зв. «Офіцірсцуґ» — чоту українських офіцерів 1914—20 рр., що по перевишколі, мали назад дістати свої степені, а цілість дістала шумну назву «Шіценлєркомпані». Однак її скоро розформовано, і ми теж знайшлися у популярному тоді «Флякабтайлюнґу». Говорилося загально, що в половині грудня 1943 р. виїдемо на артилерійський вишкіл, у початках лютого повернемось, а на весну дивізія, як цілість, буде зформована і готова до бою. І дійсно, 12 грудня, заладували нас в ешельон і ми виїхали. З доволі мішаними почуваннями прощалися хлопці з військовою колискою української молоді — близьким до Галичини Гайделяґром, де так легко було приїхати «безухам».

І так історія 2 сотні давнього «Цетбефав» продовжується у 14 дивізіоні протилетунської артилерії. Однак це вже матеріял до наступного розділу.

Під покровом Св. Варвари

Всі ми мабуть читали замолоду, чи радше в діточому віці «Чмелика» Королева-Старого.

Молодий полтавець, син національно настроєних батьків, дістається, при помочі чомусь, німецького гавптмана Йогана Шульца, до Мюнхену. Він студіює і захоплюється Европою. Ходить до англійського парку, буває в Прінц Реґентен Театрі, музеях, лазить на статую Баварії і т.д.

Мабуть, неодин з молодих адептів артилерії думав про цього нашого попередника, Максима Крушенка, та місто, яке він з таким захопленням описує. Бо йшлося про місто, яке має свою опінію в усьому світі, місто — столицю Баварії, місто мистецтва з його музеями, театрами, палатами та культурними й історичними пам'ятками. Хотілося пізнати столицю націонал-соціялізму, місто, де відбувалися історичні події великої міри, побачити Брунатний Дім, Фельдгернгалє та «вічну варту», а до цього, як дехто казав, треба поспішати, бо може бути запізно. Спеціяльних українських традицій у Мюнхені ми не шукали, бо й важко було б. Хиба може представництво Галицького уряду в роках визвольної боротьби, ну — і Мюнхен, це ж резиденція «Гетьмана України Обаподи Дніпра», Полтавця Остряниці. Так що, хоч як це не дивно, українство на мюнхенському ґрунті не таке вже незакорінене, як могло б здаватися.

Від наших попередників у протилетунському ремеслі знали ми вже про існування якогось Фрайману та СС Касерне в ньому. Чували ми вже про колосальні, може єдині в своєму роді, касарні, про довжину коридорів, по «яких уфавде мотоциклом їздить», чували неодно таке, чого в дійсності не було ніколи…

Оці наші попередники, це — 80 добровольців «першої тури», тобто: покликаних 17.7.1943, згадуваних уже, як кадра 14 дивізіону протилетунської артилерії, що відбули тут від серпня до листопада 1943 протилетунський вишкіл. Тепер ми разом з ними, маємо перейти основну спеціялізацію та створити кістяк для справжнього дивізіону. Отак найшлися ми в службі святої Варвари, патронки всякої артилерії.

Є нас тепер 252-ох, розділених на 3 німецькі батерії: легку (2 цм), середню (3,7) і тяжку (8,8). Панує у нас типове двоєвластя: організаційно творимо осібний дивізіон, але вишкільно належимо до німецьких батерій; відпустку може дати лише наш командир, капітан Віртес, до «бункру» може всадити і наш і, місцевий… Та це вже така військова логіка, і нема на то ради…

Мешкаємо в колосальних касарнях, так добре знаних пізніше тисячам українських Ді Пі. Кімнати, після пам'ятних гайделяґрівських «братрур», великі, ясні, просторі. Цілість — із кальориферами, біжучою теплою та зимною водою, апаратами з підозрілими написами «Меннер, шіцт ойре ґезундгайт»,[18] робить прямо враження люксусу.

Величезні, 5-поверхові бльоки — повні молоді, що говорить хиба усіми европейськими мовами. З вальонами порозуміваємося на міги, або по-французьки, з флямандцями чи норвежцями по-німецьки, з румунами покищо не говоримо, бо «кампфґемайншафт»[19] — одне, а циган — друге… По середині величезна площа. Тут відбуваються «ферайдіґунґи».[20] Там ходити не поручається. Наші відносини з рештою касарняного населення назагал поправні. Спершу, як почули, що ми «ґаліцієр», заінтересувалися, що це воно за етнографічна дивовижа; почувши, що ми «українер», виразно розчарувалися. «Ір шпрехт воль русіш унтерайнандер, ва?»[21] — було наступне питання. Наша братія трималася непогано, подекуди з виразною вищістю. Галичанин, зокрема молодий, відзначається деяким нахилом упрощувати собі приписи, які його торкаються, незалежно від цього, хто їх видавав. Цю благословенну прикмету нашого народу помічав я весь час, коли був у дивізії й зустрічаюся з нею надалі. Вона, з одного боку, спричинила, що влада дивилася на нас, як на «дещо недисциплінований елемент з виразними демократичними аспіраціями» (історичні слова одного з «авсбільдерів»[22]), з другого — вміло використовувана нашими, вже не стрільцями, а «канонєрами», вельми влегшувала життя на чужині. Назагал, одначе, ставлення німецької військової влади до фрайманських українців 1944 року було цілком поправне.

Причина цього не могла лежати в жадних засновках сентиментальної натури, а вже напевно не було наказане згори. Все, назагал добре, ставлення до себе та всю, тоді загальну, повагу заслужив собі наш доброволець своєю інтеліґенцією та вмілістю на площі вправ. Уже перші наші добровольці, згадувані 80 людей «першої тури», на полігоні відзначилися, як безконкуренційні стрільці та вибилися на перше місце між усіми учасниками. Наш власний (мова іде про тяжку 8,8 цм батерію) вишкіл розпочався, як слідує.

По загальнім обзнайомленні з матеріяльною частиною та функціями поодиноких гармашів, наш вишкільний підстаршина запропонував привести отак, на пробу, перший раз гармату в огневу позицію. При цім він додав: «Ваші німецькі товариші (це не був однак першоклясний людський матеріял), що вже вправляють шість тижнів, потребують на це 90 секунд; у загальному, кожний час нижче 100 секунд є добрий, а я вам, на перший раз, даю 2 мінути». Хлопці переглянулися, і, на даний знак, усе кинулося до гармати. Після переведення вправи підстаршина ствердив, що ми зужили на її виконання лиш 75 секунд. Він був дійсно заскочений і не міг нами нахвалитися, тим більше, що із технічного боку нічого не можна було закинути. Було це, очевидно, «дрільмесіґ», на площі вправ, не в терені.

Та пізніше жадна з чотирьох українських гарматних обслуг не потребувала для введення гармати в огневу позицію більше, як 1-ну мінуту…

Подібно малася справа з піхотинським вишколом. Тут наша перевага над німцями була цілком уже очевидна. Ми ж перейшли в Гайделяґрі добру, 3-місячну, піхотинську школу, а німці приходили до фрайманської СС Касерне лиш, як рекрути.

Та мабуть, при тодішній системі, й найбільші наші успіхи не змогли б захоронити нас перед злим трактуванням, а то й шиканами, якби не наша команда.

Це були: в адміністративно-організаційному відношенні, згадуваний гавптштурмфюрер Віртес, а в чисто вишкільному — десятник Гольткампф.

Перший, прямо захопився справою формування українського «фляку». Спеціяльно добре жив з нашою молоддю, з якої майже всі були або абітурієнтами, або учнями вищих кляс ґімназії. Ніколи не натякав на урядові чи нац. — соціялістичні теми, але старався сприйняти якнайбільше відомостей про все українське. Наші справи перед місцевими військовими властями заступав так уперто й щиро, що стягнув на себе нехіть місцевих старшинських кіл. Не без того, щоб і вони не вплинули на його перенесення від нас, що сталося в половині лютого 1944 р. Ставилися Віртесові закиди із нашої ж таки сторони, що він розвів протекціонізм, обкружився самими підхлібниками, не мав фахового знання і т. д., але це речі, які мусіли б бути спершу доказані. У зв'язку з цим не можна не сказати декількох слів про наших українських старшин у СС Касерне. Це було кількох старшин австрійської, української, польської та совєтської армій. У нашій батерії пор. Темник, у середній сот. Ф.Фрайт. Вони були передбачені командири батерій. Всі вони тоді ще не мали відповідних німецьких степенів, а перебували на правах «Фюреранвертерів».[23] Треба однак завважити, що це були старшини дуже вартісні, між іншим один поручник польської тяжкої протилетунської артилерії. Виїмки — це були 2–3 особи, але були. Напр., був. лейт. сов. армії Кошлак… здезертирував таки з Фрайману, не вернувся з відпустки. Наші взаємини з старшинами були дуже сердечні. Правда, нераз так було, що ми воліли б бачити більше незнання, чи «службовости», але твердішої постави супроти німецьких підстаршин та такої бойовости, як ми її привикли бачити. Під цим оглядом 3/4 наших старшин грішило. Були й інтриґи, особистого й партійного характеру. Вони дійсно не варті, щоб над ними розводитися, тим більше, що думки про їх причини та перебіг були дуже поділені. Стверджую тільки, що загал вояцтва дивився на ті речі з щирим обридженням.

Під час нашого побуту в СС Касерне припали теж українські та латинські Різдвяні Свята. Ми використали одні й другі, бо вільно було обидва рази, на латинські свята дістали ми приписовий приділ, а на наші — «дарунки» з Галичини та «Зондерцутайлюнґ».[24] На Св. Вечір організовано було спеціяльну вечерю в тодішній підстаршинській кантині (де пізніше наші Ді Пі переходили скринінґову комісію), на яку зібралися всі галицькі вояки, німецькі вишкільні сили, капітан Віртес, та командир місцевого дивізіону, штурмбанфюрер Дірнагель, як відпоручник командира запасного полку «фляку». Виступав наш хор, який стояв тоді на доволі високому рівні. Свята перейшли в приємній атмосфері, хоч дуже, дуже іншій від традиційної.

Взагалі релігійна справа була у нас наладнана добре. Ходження до церкви в неділю (це була тоді та сама Капуцінеркірхе, що по війні) належало до служби, хоч були можливості до викрутів. Декілька разів відправляв наш капелян, о. Левенець, Богослужбу таки в касарнях (у залі в «вежі»). Таким чином, гр-кат. Служба Божа була першим християнським обрядом, відновленим на СС Касерне, святині націонал-соціялістичного неопоганства. Релігійне наставлення українського загалу було нераз предметом кпинів, чи дотинків, зі сторони німців. Підчас коли вискоки рівних нам ми присікали з місця дуже енерґійно і звичайно, нечемно, тяжче було з такими справами, як напр., виступ нашого к-ра батерії поручника (оштуф) Тайдіґсмана на батерійній збірці, де він кпив собі з віри взагалі та розпитував своїх «ґаліцієрів», чи і чому вони вірять. Цей же Тайдіґсман, переходячи через кімнати в часі, коли батерія була на вправах, позривав зі стін образи святих, які були очевидно, лиш по галицьких кімнатах.

У Мюнхені видно було вже війну зблизька. Хоч збомбардованих дільниць ще не було, лиш тут, чи там, розвалена кам'яниця, а за нашої тут присутности взагалі налетів не було, алярм був кілька разів, бодай два рази денно. Тоді треба було на ґвалт вбиратися, хапати кріс і торністру та летіти коміть головою, чи то в ліс, чи то в «Шплітершуцґрабен».[25] Під час служби, охороняти промислові об'єкти в місті, чи околиці, до того завжди напоготові стояли авта; така їзда, в переладованому, критому вантажному авті, без світла вночі, безлюдними вулицями міста, при акомпаньяменті сирен (бо у нас поготівля передавалося телефонічно), мала часом характер дійсно, як казали німці, «толлє фарт».[26]

У вільний час (субота пополудні та неділя) все, що жило, летіло що сил до міста. А Мюнхен мав чим тоді захопити, не так, як в 1945-48 рр. Пхалися отже всі до тих самих срібнобілих автобусів, що від літа 1945 возили діпістів, і мчали до «Данціґер Фрайгайт», теперішнього «Файліч-пляцу». Звідтам дорога стояла вже отвором у всі кінці міста. У пханні в автобуси мало наше товариство велику вправу, що страшенно злостило німців, які висловлювали про нас усякі недуже похлібні уваги «штур, ві панцер»[27] (це ще один з дуже, дуже делікатних).

У місті кіна, реставрації та бари брали в свої обійми братію. Про куховарські вмілості баварців ми були від початку дуже низької думки. І справді, тоді загальною мюнхенською потравою були «Мушельфляйш і гемізе» (популярні «жабі очка») та «12-процентіґес бір» — 2 проценти алькоголю, 10 % «Бедінунґсцушляґ»,[28] одне і друге — рішуче замало для вибагливого галицького піднебіння. Хоч, ясна річ, існували способи дістати й карткові страви і, щедрі галичани, що з маркою не числилися, робили з тих метод часто ужиток. Барів та каварень було в місті повнісенько, з більше нами відвідуваних назву «Дінцеркеллєр», кафе Одеон, Гофґартен кафе, та багато інших, зрештою спритні хлопчиська повишукували для себе й дійсні «штамльокалі», де, як елемент добре платячий, були мило (як на авслендерів) бачені та радо обслуговувані.

Це, що я згадав спершу про реставрації та каварні, не має означати що добровольці не інтересувалися культурними та мистецькими установами Мюнхену. Можна було зустрічати галичан і в опері, і в театрах. Дойче Музеум не був тоді паскарським осередком, а що бодай у двох третинах було повно експонатів. Там часто можна було бачити наших стрільців. З природи речі відвідували Армемузеум. Дуже часто лазили, як їх український попередник, Максим Крушенко, на статую Баварії, словом — були всюди, включаючи сюди й університет, де українців було тоді лиш кільканадцять. Та найбільшою, мабуть, фреквенцією тішилися ботанічний сад та зоопарк, де тоді ще дійсно було що оглядати. Що в зоопарку вельми популярні були павіяни й інші їх кревняки, це хиба не дивно.

Та правду кажучи, не треба було їхати аж до міста, бо для вдумчивого обсерватора було й тут доволі інтересного матеріялу, не кажучи про внутрішньо-касарняні можливості розривки, як: кіно, кантина і т.д.

Цей інтересний матеріял, це були хоч би самі наші співмешканці, фрайманські есеси. Дійсно, людський матеріял нашого цілого Запасного Полку Зенітної Артилерії (так називалася ця одиниця, що ми до неї належали та яка квартирувала в цих величезних касарнях) вповні віддзеркалював у свойому складі духа епохи. Отже, передусім, чужинці, річ назагал не до подумання у німецькій армії. Їх присутність офіційно вияснювалася балаканиною про «Кампфґемайншафт», а то й простіше, а головне — щиріше, як напр., один знайомий німець сказав — «ідея ідеєю, а каноненфутер — каноненфутером». Чого, як чого, але отвертости цій людині не можна було відмовити.

«Авслендерів» було тут повно. Отже, ми, вальони, флямандці, румуни, голляндці, норвежці, данці, поляки. Перші в національних формаціях, решта в загальнонімецьких. Цікаво виясняли румуни, між якими були й румунські німці, в який спосіб вони попали сюди. Вони не крилися з тим, що румуни народ не бойовий (зрештою, вони це яскраво доказували на вправах). Як такі, вони скористали з виданого десь в 1943 р. оголошення, що німці з румунської армії можуть їхати до Німеччини на роботу. Вітрячи за тим можливість замінити збройну форму боротьби за Нову Европу на менш активну, чи радше менше небезпечну, «хоробрі» нащадки римлян лавами посунули голоситися. Що це зробили й правдиві німці, не треба казати. Їх усіх фактично забрали з румунської армії, перевели в якісь табори в Австрії — а звідтам нагло опинилися вони в есесах. Звідси на Фраймані такі німці, як: Константінеску, Філіпеску, Теодореску. Один із них, був. сержант румунського летунства Траян Теляга з Бесарабії, дуже часто бував у нас і добре з нами жив. Від нього і на його відповідальність оця історія.

Інші вичислені ґерманські народи — це або добровольці з чисто німецьких частин, або з таких мішано-ґерманських формацій, як полки, т. зв. «Бойтеґермане», «Вестлянд», дивізії «Вікінґ». З цими людьми ближчих зносин не було та й ніхто їх не шукав.

Та й самі фрайманські німці варті спеціяльного розгляду.

Це вже не були ці есеси, що в перших сорокових роках. Лиш із старших, головно підстаршин, можна б ще вибрати деяких, що відповідали б клясичному поняттю есеса. Величезна більшість не хотіла нічого й знати про війну, не кажучи вже про якесь добровільне голошення. Це були звичайно мобілізовані члени партії, або «гайотники»,[29] що подекуди ставили навіть спротив проти втілення їх до нелюблених тоді СС. Всі вони лиш хвалили Бога, що попали саме до «фляку». Найкраще про це свідчить факт, що син командира нашого полку служив у цьому ж полку, як казали вже з рік, дослужився до степеня «фрайтера» та «перечікував» війну. Подібно говорили про сина команданта мюнхенського ґарнізону. Не знаю, чи й це правда, але першого з них знали всі.

Вишкіл наш був в повному розгоні й не могло бути мови про поворот до Гайделяґру в лютому 1944, як це було передбачено. Тим більше, що в лютому-березні дивізія взагалі змінила місце осідку й була перенесена до славного Нойгамеру на Шлеську. Отже, наш побут у Мюнхені продовжено. З важливих подій цього часу треба назвати згадуване відкликання капітана Віртеса, якого в половині лютого замінив на становищі командира дивізіону капітан Сергій Кюстер, про якого буде ще нераз мова. Наприкінці березня вишкіл уже був очевидно закінчений, та побут в Мюнхені зайвий. В обличчі цього факту й у зв'язку з цим, що дивізія вступила в свою останню організаційну фазу оформлення, як велика бойова одиниця, наприкінці березня 1944 року, ми виїхали до Нойгамеру.

Нойгамер

Їзда через Німеччину нічого надзвичайного собою не представляла. Ми їхали ешельоном «ґітерваґенів»,[30] співали, а по дорозі німецьке населення махало до нас руками, мовляв — наші їдуть. Подорож пройшла без інцидентів, хиба зустріч з одним молоденьким українцем-«остарбайтером», що на якійсь станції, заінтересувавшись мовою, підійшов до ешельону. Відразу нав'язалася жива дискусія, до якої вмішався і командир дивізіону, С. Кюстер, що прекрасно говорив по-російськи. Хлопчина жалувався на тяжку працю та життєві умовини. Йому співчували всі, а далі почали давати хліб, папіроси і т.д. Командир теж ставився до хлопчини прихильно, натомість тоді свіжопризначений ад'ютант, уштуф. Еміхен, зачав голосно звертати увагу — мовляв, «вас іст ден льос, іх дахте, ір зайд Ґаліцієр, ві комт ес, дас ір міт дем русішен большевістен зо цузаменгельт»?[31] Заскочення від цих слів було таке велике, що ніхто не здобувся на відповідь. Бо хоч і з відповіданням у війську взагалі не дуже то просто, галицькі «фрехе шнауцен»[32] були добре знані. Це тому, що наш брат не дуже любив критися зі своєю думкою і, в міру можливости, висловлював її голосно. Виходячи з вищесказаного, згадаю коротко про всіх німців, що тоді вже були в дивізіоні, частинно, для загальної характеристики середовища, а частинно тому, що це були назагал постаті, що, під іншим ім'ям, були в кожній частині дивізії. Та вже відразу мушу почати саме від виїмку з-під цього правила, бо наш командир, згадуваний капітан Кюстер, був ориґіналом, що другого такого мабуть не було ніде. І так, військову кар'єру розпочав наш командир ще в роки першої світової війни — царській ґвардії, де мав степень поручника. Сам уроджений в останніх роках минулого сторіччя у Петербурзі, по походженні без сумніву балтійський барон (сам титулу барона не вживав, хоч до брата Олександра, професора університету, здається у Гайдельберґу, писав завжди проф. д-р Фрайгер Алєкс Кюстер, як теж до своєї сестри Ольги в Катовицях). Говорив дуже плавно, без найменшого акценту, по-російськи і не укривав, що сам є по матері півросіянином. Навпаки, по-німецьки говорив з деякими познаками слов'янської вимови, ґотикою писати не вмів, а в письмі взагалі, будучи прекрасним стилістом, робив (хоч рідко й незначні), ортографічні похибки. По війні багато подорожував, був у Китаї і Швеції. Спеціяльно його зв'язки з Швецією були дуже живі й сам він плавно говорив по-шведськи, ба щобільше, — його жінка, з дому графиня Гамільтон, була шведка, говорила по-німецьки, як чужинка, а з ним — лиш по-шведськи. Під час війни вона часто бувала в Швеції, і про ті її поїздки до Швеції кружляли по дивізіоні, головно, серед німецького персоналу, цілі леґенди. Звідти напр. мав Кюстер завжди правдиву каву, яку, по його власних словах, вижебрував у нього командир дивізії, Фрайтаґ, що позволяло Кюстерові зробитися «сірою еміненцією» в дивізії. Однак, думаю, що його всемогучість мала ще й інші джерела, бо він мав колосальні зв'язки в міністерствах, сам працював щось 12 літ з ранґи поручника в мін. авіяції, а в есесівському Фюрунґсгауптамті[33] мав впливи, зовнішнім виразом яких була дружна кореспонденція з багатьма міродайними старшинами. Оця Кюстерова, з одної сторони «ненімецькість», а з другої — всемогучість, довела до цього, що його постать усе була овіяна серпанком таємничости та двозначности. Під Бродами він пропав безслідно.

Другий, гідний уваги, «німак» — це згадуваний ад'ютант Еміхен. До 1942 поручник поліції, спершу в Бремені, відтак, після його ж слів, командант охорони гетта в Лодзі, типова «плюсква», смішної постави та з пискливим голосочком, нелюблений стрільцями, погорджуваний німцями, зате з величезними амбіціями — словом, — клясичний приклад «іберменша» в знаному сенсі.

Від перших днів нашого побуту в Нойгамері зачали до нас, майже щоденно, приходити німецькі підстаршини, як функційні. Були між ними ліпші, чи гірші, такі й інші, назагал — всі вважали службу в ненімецькій частині синекурою, сполученою з різними матеріяльними вигодами.

До Нойгамеру приїхали ми чи не найпізніше з усіх дивізійних частин, отже, квартири наші були далеко не найкращі.

Стояли ми в т. зв. «Гінденбурґляґрі», серед моря пісків, у бараках, де колись мешкали совєтські полонені, коло нас санітарний дивізіон, а далі господарський курінь.

Нойгамер — це такий же вишкільний табор, як і Гайделяґер, але іншого типу. Побудований у своїй основній частині ще до першої світової війни, до формування великих бойових одиниць надавався непогано… За старою німецькою системою, розположений далеко від міста, в пісковій пустині. Нойгамерський табор мав одначе характер військового містечка з улицями, мурованими, поверховими касарнями і т.д. Режим у ньому, як у всіх подібних німецьких центрах вишколу. Перед нами кватирувала тут 13 хорватська дивізія «Ганджар», по однозгідній опінії німців, «дер ґресте заугауфен унтер аллєн СС-дивізіонен».[34] Їх запасний курінь стояв тут ще довго, і смішні червоні фези з «помпончиками» належали до нормального образу Нойгамеру. Одною з яскраво від'ємних сторінок Нойгамеру було те, що його адміністрація була в руках «Вермахту»; відома річ, що у «Вермахті» крали більше, ніж в СС. Тому теж нойгамерський харч був скупий і поганий. Їдучи до Нойгамеру, ми всі горіли з цікавости, як тепер дивізія виглядає, що чувати в новому українському осередку, в Галичині і т.д. Тоді теж відбувався саме т. зв. «перший айнзац», про який у нас на Фраймані, кружляли різні, часом доволі фантастичні, поголоски. Так, що приїзд до Нойгамеру вижидали всі з напруженням, від командира, до останнього стрільця, чи пак «канонєра». Судилося нам доволі скоро задоволити оцю оправдану цікавість.

Hа вишколі в Нойгамері 1944 року

У Гайделяґрі, як сказано, наше вояцтво виглядало бездоганно. Рівно ж і в Мюнхені клали велику вагу на зовнішній вигляд. Так, що ми, «флякісти», перейшли під цим оглядом доволі сувору школу, яка дісталася зрештою всім, що побували в Німеччині на спеціяльному вишколі, та мали вже вироблений певний військовий смак.

Цей наш смак мав бути виставлений на важку пробу підчас перших наших днів у Нойгамері. Бо дійсно, не було чим захоплюватися. У кропив'яних, здебільша вже зношених мундирах, які держалися лиш до першого дощу, сторчали невдоволені, заспані, голодні добровольці, при чому тут уперше прийшлося б в багатьох випадках взяти слово «доброволець» в лапки. Черевики нечищені, без камашів, в більшости, зрештою нелюблених, шоломи «набакир», у декого кількаденний заріст. Підстаршини (мова йде про підстаршини чужих армій, яким признано ранґи без попереднього військового перевишколу за німецькими приписами), здебільша неенерґійні несли службу без тої верви, що саме робить цивіля військовим. Ми, що привикли до салютування кожному підстаршині, не без утіхи зауважували здивовані лиця українських підстаршин, яким салютували наші артилеристи. А говорилося загально, що ще місяць-два й дивізія вирушає латати пошарпаний «Остфронт»!

Насувалося тоді мимоволі питання, що це сталося з таким свідомим, бойовим, елементом, що весною, чи літом 1943 р. щиро, за невеликими вийнятками горнувся, до, здавалося, оживаючої, рідної збройної сили. Відповідь була нелегка, а ця метаморфоза незрозуміла. Різниця між настроєм та поставою «першої тури», на які складалися комбатанти, чи інтеліґентна молодь, і «другої», головно селянської, з кінця 1943 та початку 1944 рр., була така очевидна, що не могла викликати застанови в кожного, що був у цій справі безпосередньо заінтересований. Та справа була ясна і проблема за декілька днів розв'язана. Перелом 1943 і 1944 років, це доба розросту підпільної збройної сили в Західній Україні. Крайовий загал, частина якого стояла так осторонь від дивізії, побачив іншу можливість виявити свої патріотичні почування. Ця друга можливість мала над дивізією ту безсумнівну перевагу, що була і по формі, і по суті, національною, протинімецькою не лише потенціяльно, але й принципово, а попри це все — не крила в собі обов'язку покидати рідну землю. Тому слушно висловився раз наш командир, що сказав, «іх ґлявбе, ді УПА ібт ауф ді україніше юґенд філь мер штарке анціґунґскрафт аус, альс ді дивізіон».[35] Вислідом створеної в Галичині ситуації було, що цвіт молоді остав у підпіллі, а великий процент добровольців, що на весну 1943 р. дійсно хотіли вступити до дивізії, змінив свою думку під впливом зовнішніх подій та вісток із вишкільних осередків дивізії, не пішов на мобілізаційний заклик; решта зголошених, що пішла, робила це нерадо, а, подекуди, під час вишколу, прямо ставила пасивний спротив. Тому, коли рекрутські маси зустрілися з абсольвентами підстаршинських курсів (головно піхоти), які всі були «першої тури» та виїхали з Галичини розмірно вчасно, відносини обох груп стали доволі напружені. Пізніше це напруження заникло, бо «старі» вповні сприйняли спосіб думання «нових». У подібний спосіб можна пояснити й оці масові дезерції, що саме тоді розпочалися. Ніхто з цих «дезертирів» не був такий наївний, щоб думати, що при високо розвинутому поліційному режимі у Ген. Губернаторстві, він зможе сидіти спокійно вдома. Вони лиш думали, що в Галичині ліпше послужать загальній справі. У величезній бльшості випадків дезерції, були саме ці мотиви.

В обличчі цього, не диво, що віра не лиш в боєздатність, але й узагалі доцільність дивізії, була дуже захитана. Високопоставлені німці дивилися на цю справу без зрозуміння, говорити з ними «на розум» не було можна, а самі українці не були в силі змінити існуючий стан.

Хто ж це були ці високопоставлені, що могли б вплинути на зміну відносин на ліпше, бодай у нутрі дивізії? Передовсім — це командир дивізії Фрайтаґ. Тоді він уже був бодай генералом, бо на новий рік авансував він на бріґадефюрера, отже — генерал-майора. Про його військове минуле та, взагалі вміння, кружляли різні, дуже непохлібні, поголоски. В усякому разі, я знав німця, що ніби то служив у його «швадроні» в Польщі 1939; тоді Фрайтаґ був ще лиш сотником кавалерії і, по словам цього його бувшого підвладного, не дуже «списався». Інші говорили, що він сам старався, щоби Гімлер дав йому цю дивізію, другі — що це улюбленець Гімлера, який рішив помогти йому зробити військову кар'єру. Та все таки факт, який кидає деяке світло на Фрайтаґа як військовика, що від лютого до квітня 1944 р., він був на курсах для командирів дивізії — це доказ, що ніколи перед тим він не командував дивізією. Про тодішнє наставлення Фрайтаґа до українських справ важко щонебудь сказати. В «першій» дивізії він нічим яскравим цього наставлення не виявив, ні в додатньому, ні в від'ємному розумінні. Говорилося загально, що його погляди на українство формує передовсім сот. Паліїв, який теж мав редаґувати його «листи до добровольців Галицької дивізії».

Фактичний пан і володар дивізії — це мав бути дивізійний шеф штабу (дівізіонс Іа) штубаф. Гайке. Молодий майор, як казали самі німці, непересічний організатор, мав нібито бути підпорою свіжоспеченого командира Фрайтаґа на організаційному, а відтак чисто військовому полі. Одначе і він старався про приязнь «сірої еміненції» дивізії — нашого командира, Кюстера, якому складав товариську візиту в його помешканні, яке було в розположенні нашого дивізіону. З українських старшин, які в дивізійному штабі грали ролю, і з якими числилися, можна назвати хиба лиш сот. Палієва, шефа дивізійного відділу ІІа, отже, персональних справ офіцерського корпусу. Це було з правила в кожній ненімецькій частині найважливіше становище, бо офіцерські кадри мали засадничу вагу для вартости і боєздатности частини. Тому це мусіла бути взагалі людина вартісна, з організаційним хистом, з умінням поставити на своїм (українець у німецькій частині!), а далі — знавець українських обставин, наших можливостей і людей. Ледви чи могла бути на цьому місці якась інша людина, окрім, саме, Палієва. Головна заслуга, а заразом і «вина», сот. Палієва — це невсипуща праця над творенням українських офіцерських кадрів. Діяльність ця йшла, як казали, в двох напрямах — притягнути всіх боєздатних комбатантів до активної служби в дивізії, а далі — якнайбільше число інтеліґентної молоді вислати на старшинські курси. Заслуга в цьому, що дійсно праця над створенням старшинських кадрів принесла великі кількісні успіхи. Щоденно кілька нових прізвищ офіцерів появлялося в дивізійному наказі, а десятки нових «айнштуфунґсантраґів»[36] накопичувалися щодня у відділі ІІа. Система признавати старі ранґи офіцерам з чужих армій довела, одначе, до того, що часом старалися про «ранґу» люди, що не мали на неї ні права, ні здібности. В окремих випадках траплялися, що для «айнштуфунґу» вистачала посвідка Бойової Управи, або й доволі очевидно зфальшовані документи. Паліїв у своїх поїздках по Галичині при кожній нагоді підчеркав вагу українських офіцерів для розростаючої мілітарної організації. Відгуки на ці зазиви були, здебільша, дуже своєрідні. Оця масова продукція офіцерів і «офіцерів» ще раз виявила вагу офіцерських кадрів у визвольній боротьбі бездержавного народу. Замість плянового вишколу на далеку мету, треба було імпровізувати, в працю вкрадались недотягнення, а вартість вислідів цієї імпровізації ще лишній раз доказала правдивість старої засади, що з порожнього не наллєш. Гарні перспективи розвивалися перед молодими «фюрербеверберами».[37] Наша дивізія була чи не одинока, де урядово всі люди з середньою освітою вважалися «ФБ» — старшинським матеріялом. За кількість місць для українців на старшинських курсах, штаб дивізії вічно зводив бої; беручи в сумі, число місць для галичан на офіцерських курсах було доволі велике. Оці місця на курсах — це найбільша заслуга Палієва, корона його організаційно-військової діяльности, яка вможливила нам з більшою вірою споглядати в майбутність. Були голоси, що ця політика масової висилки молоді на курси довела до «обезкровлення» дивізії, перед її виїздом на фронт. Це — та «вина», про яку я згадував. Це, безсумнівно, правда, і думаю, що на нікому це обезкровлення так не відбилося, як саме на нашому «фляку», де більшість підстаршин, що закінчила курс у Мюнхені та більшість «ентфернуґсмесерів»[38] з курсу в Шонгав поїхали на старшинський вишкіл, а дійсно бойовий український командир важкої батерії сот. Темник, поїхав на курс командирів батерії. Але, з другої сторони, ця акція себе оправдувала, бо, хоч нехтування потреб моменту було очевидне, виявилася вона вповні доцільною на дальшу мету. Безпосередньо після нашого приїзду до Нойгамеру актуальною стала справа признання степенів нашим старшинам, які перебували дотепер на неясному положенні «фюреранвертерів».[39] Ця справа лежала на серці нашому сот. Кюстерові, який зараз же вислав через штаб дивізії відповідне письмо до Ф-гавптамту. Окрім урядових документів, були залучені характеристики поодиноких кандидатів, звіти їх зверхників з Мюнхену, звіти зі стрілянь і вправ, опінія нашого командира. Двох старшин постановив Кюстер видалити з дивізії: румунського «сублокутенента» фльоти Соколотюка і пор. совєтської армії. К., роблячи тим цьому другому очевидну кривду (хоч, у сумі, це йому на зле не вийшло). Других двох мали дістати ступені поручників з відсуненням їх до інших частин, решта — один, як поручник і командир батерії, другий — як поручник і мірничий старшина, а 6, як чотарі.

Тимчасом вишкільний процес великих бойових одиниць ішов дальше. В усіх полках, майже всіх куренях (здається, за вийнятком одного) і дівізіонах артилерії полку (за вийнятком яким командував «гаштуф» Палієнко), командувачами були німці. Українці-старшини в ліпшому разі зійшли до ролі сотенних. Високовартісні старшини, як напр., Палієнко, полковник у трьох арміях, мав степень сотника, як теж пполк. Барвінський, кол. командант Модліна, і ряд других. Був слідний нахил до продукування небоєздатних старшин вищого степеня, а рівночасно — відсувати від вищих становищ вартісний український елемент.

Чотові й ройові, з правила, не дивлячись на рід зброї, назагал, були українці, молоді, здебільша, гайделяґрівці. Їх вартість та бойова підготовка були добрі, в найгіршому разі — не гірші середніх. Інакше зате було в дивізіоні зв'язку, де більшість українського персоналу не знала саме тут так важної німецької мови, а всюди на ключевих позиціях були німці. Це все в наслідок німецької політики, що змагала до обсади всіх відповідальних постів німцями. Наприкінці березня приїхали поліційні полки з «айнзацу». Це, що вони оповідали, доказувало, що щось не в порядку в галицькій дивізії. Але загал був тут безрадний, а міродайні панове або цього не знали, або не хотіли знати.

Піхота ходила пильно в «гелєнду»,[40] на стріляння і вправи. Артилерія і «фляк» не пасли задніх. Щораз частіше відбувалися тактичні вправи більшого розміру. Серед ділового настрою минув Великдень і Гітлерові уродини. Перше свято позначилось святочною стріляниною, мимо заборони посідати набої, друге — авансами в цілій дивізії та відповідним організованим гуком.

Зачали ходити чутки про близьку інспекцію Гімлера. Покищо, у нас відбулася інспекція шефа відділу протилетунської артилерії з Ф-гавптамту, штандартенфюрера Ґутберлєта. Він від'їхав вдоволений поставою нашого дивізіону, а в дальшій кореспонденції він не раз підчеркав це своє наставлення до нас і нашого командира, з яким вони були давно знайомі.

Взагалі «фляк» вибився зчасом на найбільш здисципліновану, найкраще вишколену та проваджену частину дивізії. В чорних комбінезонах, при гарматах різних калібрів, наші гармаші виглядали дійсно беззакидно, хоч від часу приїзду до Нойгамеру ми прийняли до 500 рекрутів, дуже різної вартости. Взагалі всі артилерійські частини дивізії мали добру марку.

Інспекція самим Гімлером випала в початках травня. Відбулися дивізійні маневри, з участю всіх частин дивізії та полевим гострим стрілянням, які випали, на думку начальства, доволі добре; в кожному разі, сам Гімлер мав бути дуже вдоволений. Це вдоволення він висловив на зібранні старшин дивізії, де, між іншим, сказав, що одиноким критерієм, яким руководяться при обсаджуванні офіцерських становищ є: чи зуміє даний офіцер осягнути максимум успіху при якнайменшому проливі крови (мабуть у зв'язку з переведеною перед тим «чисткою», наслідком якої багато українських офіцерів перенесено, а ще більше звільнено), а не його національність. Практика, назагал, вказувала на щось інше. Важним було теж дуже гостре дементі поголосок про плекання якоїсь «галицької нації», про що нишком шушукали в дивізії. Видимим знаком цього Гімлерового вдоволення було це, що він власноручно авансував сот. Палієнка на майора (він коротко перед тим закінчив блискуче курс для командирів арт. дивізіонів у Амстердамі), рівнож ранґу майора дістав сот. Кюстер, що було доказом признання для цілого «фляку». Та цього захоплення, чи бодай вдоволення, Гімлера нашою дивізією не ділили інші німецькі дивізійні офіцери. Вони, бувши на місці, маючи вгляд у внутрішньоорганізаційні справи, але нерозуміючи об'єктивних причин, які веліли нашому стрілецтву вести себе так, чи інакше, в тій, чи іншій ситуації, не знаючи духа народу, серед представників якого ненадійно найшлися, та, зрештою, не маючи найменшої охоти його пізнати, — бачили тільки, що в дивізії під матеріяльно-формальним оглядом багато дечого не в порядку. Ці люди не розуміли, що може й ми маємо якісь національні аспірації чи політичні стремління. Що корені лиха, якого так багато було в дивізії, лежать у засновках морально-психологічного характеру, їм мабуть, і на думку не прийшло. Для них ми були лиш німецькими вояками, і дивилися вони на нас лише з точки погляду інтересів Райху. А цю точку коротко і ясно зформулював згаданий вище німецький підстаршина, — її зміст в одному слові — «каноненфутер».[41]

І так, підполк. Шрадер, шеф санітарної служби в штабі дивізії, мав висловитися, що він бачить для врятування дивізії лиш один лік, а саме: розділити добровольців по німецьких частинах. Ще найлагідніше висловився наш командир, тепер майор Кюстер, що взагалі може найліпше розумів психіку нашого вояка, чого доказом може бути цитований вислів про УПА. Він пропонував лиш перевести в дивізії ще раз зголошення, вибраних залишити, а решту — розігнати. А їх суму поглядів на цю справу, висловив зв'язком наш дивізійний шеф канцелярії, Валь, що сказав: «Як ви будете на фронті, то перед вами будуть совєтські кулемети, а за вами — наші»…

Цей Валь — це взагалі був типок. Активний СС від 1939 р., незвичайно здібна людина, меткий організатор, з фаху торговельний бюробик, що не перешкаджало йому подаватися за студента медицини, учасник «Остфронту» (маячив вічно про ЕК І, якого, очевидно, не мав ніколи), страшний мегаломан, здеґрадований за карну справу (хоч говорив, що усунули його з офіцерської школи за «вільнодумство»), був креатурою Кюстера, що забрав його до себе, знаючи його організаційні здібності. Він дійсно поставив штабову роботу в «фляку» на висоті. За це Кюстер зробив його, не зважаючи на «форбештрафунґ»,[42] ушафюрером, мимо спротиву штабу дивізії. У позиції до цього типа стояли два інші панове, яких німці очеркують поняттям «ді Брідер». Це господарські підстаршини Маніх і Янцен. Ці люди дивилися на дивізію, як на джерело доходу і свій погляд систематично переводили в життя. Вічно дерлися з Валем про поділ добичі, а скільки ж вони накрали наших харчевих засобів, то ніхто не знає. Осторонь стояв симпатичний «фоєрверкер», Францішек Прохаска, чех з Брна, якого химерна доля загнала до Галицької дивізії. Він був ворогом есесів, бодай на словах, прийшов з летунства і нарікав часто, що, з огляду на його слов'янське походження, німці затаїли, чи привласнили собі його якийсь винахід при тяжкій зенітній артилерії. Від німців терпів шикани. Решта — це всі оті Страчеси, Шефери, Візе, Енгелі, Пічонки і як там вони ще називалися. Назагал — голота. Для цілого того «ферайну»[43] варили спеціяльні обіди. Продукти для цього брали лише на кошт стрілецтва, а українські підстаршини, що ввесь день «шибали» собою на тяжкій службі, їли варену воду з «гемізою». У процесі комплектування кадрів дістали ми ще двох німецьких оштуфів — Бльома і Фрідріхса. Перший, клясичний приклад загонистого німця, гідний «кумпан» Еміхена, якого переважав одначе й інтеліґенцією, і ростом, бодай удвоє, мав ту прикмету, що цінив військове вміння і був справедливий. Займав становище команданта легкої (2 цм) батерії і жив з стрільцями непогано, поки не потоптав тризуба, якого хлопці уложили з камінців коло бараку. Від цього часу відносини попсувалися.

Другий, Фрідріхс, дуже молоденький, нелюблений рештою німців, що бачили в ньому карієровича, «партаймана». Спеціяльно поганого наставлення до нас йому не можна було закинути. От, німак, тай тільки.

У цьому ж часі ми дістали ще 3-ох українських старшин: лікаря, дуже симпатичного д-ра Т., чот. К., як офіцера особливого призначення, і чот. Т., як другого (крім німця оштуфа Льоренца) господарського офіцера. Його військова кар'єра була коротка. Він розпився і раз жандармерія найшла його п'яного в рові та нагнала геть.

Тимчасом положення на фронтах усе більше поважніло. Вишкіл добігав до кінця і незабаром зміг Фрайтаґ святочно проголосити закінчення вишколу та повідомити на урочистій збірці цілої дивізії її готовість до бою. Небаром розпочалися повні вже вимаршові приготування. Вишкіл мав характер лише збуття часу і всі чекали наказу. І він, нарешті, прийшов…

Виїзд

Може не дуже доцільно присвячувати окремий розділ такому, часово ограниченому, фактові, як виїзд із Нойгамеру на фронт. Це правда! Виїзд тривав лише кілька днів, по-різному і в різних частинах. Але ввесь комплекс питань, зв'язаних із самим виїздом, такий одначе великий, що його прийдеться розглядати, як окрему, хоч невелику, цілість.

Питання виїзду на фронт було основною проблемою, навколо якої крутилися думки й здогади всього Нойгамеру. Взагалі, як кожний пам'ятає, галицький загал очікував, що темпо виставлення дивізії буде далеко скоршим. Загально числилися з «айнзацом» ще в 1943 р. Коли розвій випадків доказав усю необґрунтованість цих поглядів, публічна опінія попала в другу скрайність, а саме, що нам східнього фронту взагалі не бачити і подібні інші поголоски.

І так, підчас нашого приїзду в Нойгамер, поширилася була думка, що весь «айнзац» дивізії буде мати форму першого «айнзацу» галицьких поліційних полків, які повичищували від партизанів околицю, приблизно, між долішнім Сяном та верхнім Бугом. Відтак, коли поліційні полки були розформовані, розпочався шум навколо «другого фронту» й Франції, як будучого місця «айнзацу». Цьому, одначе, протиставився загальний стан боєздатности дивізії, а тоді ясним було, що на захід іде еліта німецької армії. Деякий час по зайнятті німецькими військами Угорщини, появилася вістка, що ми поїдемо там для поборювання партизанських банд, бо говорили, що тоді саме розпочався партизанський рух в Мадярщині. Наступною країною, де ми, нібито, вже напевно мали їхати, куди навіть мала вже виїхати дивізійна квартирункова комісія, була Румунія; реальною підставою для цих поголосок була напружена ситуація у північносхдній Румунії у зв'язку з переходом совєтськими військами Дністра і Прута. Ходили теж чутки про виїзд до Боснії чи Італії, але їх ніхто не брав поважно.

Одиноке, що ці передвідїздові сплетні мали спільне, було те, що в усіх цих вістках старанно обминалася всяка згадка про Галичину, як про можливе місце «айнзацу». Безперечно, що бодай частина цих вісток походила згори, і була виразом непевности і вагання, яке панувало в вищих старшинських кругах весною 1944 р. Оця непевність була спричинена, в загальному, розвоєм мілітарного положення в Европі; заламання німецької воєнної потуги на східньому фронті було вже, як не очевидне, то дуже правдоподібне, і кожний це бачив. Кількість місць, куди, нібито, мала йти наша дивізія, була рівночасним підчеркненням факту, що ніде в Европі вже не було спокійного кутка для німців. Друга причина безумовно існуючих між німецькими старшинами хитань, що дивізія не була одиницею, на яку можна було числити, і то однаково під оглядом військовим, як і політичним; все ж таки були німці, з якими можна було говорити на розум, а перед цими ми не крилися з думкою, що, у випадку вжиття дивізії на будь-якому небольшевицькому фронті, вся наша частина використає першу нагоду виключитися із рядів борців за Нову Европу. Наші інтереси, говорилося тоді, покриваються з німецькими тільки лиш там, де йде про збройну боротьбу з большевиками.

Оці настрої не могли не дійти до вух командування. З деяких висловів нашого командира, майора Кюстера, стало видно, що старшинська верхівка бачить недоцільність висилки дивізії до західньої Европи, чи на Балкани, «бо тоді ви підете в ліс».

Думка про «перехід у ліс» була дискутована, очевидно, і у нас. Зрозуміло, що цей перехід міг бути актуальний лиш тоді, коли дивізія у своїй масі опинилася б у Галичині. Та й що до цієї можливости не було однозгідности. Були такі, що казали «я сповнив злочин супроти свого народу, надівши німецьку уніформу», і стреміли до чимскорішої направи цього «злочину»; інші ж знову бачили наказ хвилі, в захованні леґальної форми збройної боротьби, зокрема в обличчі широко дискутованих тоді можливостей розбудови дивізії до розмірів корпусу, нібито з дивізіями «Галичина», «Львів» і «Булава», про що раз відкрито сказав Кюстер. Реальні підстави до цих чуток — це були тисячі і тисячі нових рекрутів у таборі Цілєнціґ, де коротко стояв запасний полк дивізії, пляни виставлення третіх батальйонів при полках піхоти та батальйону «штурмґешіців».[44] (Я сам читав наказ в цій справі, але з цього нічого не вийшло).

Своєчасною синтезою всіх тих розбіжностей був погляд, що дивізія повинна перейти в підпілля лиш тоді, коли большевикам удасться окупувати Галичину. Сам Фрайтаґ у своїх «Листах до добровольців», інспірованих Палієвим, що мали бути лучником між командою і загалом стрілецтва, до цієї справи, очевидно, не займав становища. Проблему вирішив не хто інший, як сам Гімлер. У згадуваній промові, з нагоди інспекції дивізії, він ґарантував висилку дивізії до Галичини. Від тоді теж ущухли сплетні про місце «айнзацу», хоч не обійшлося без здогадів про його форми.

У другій половині червня 1944 р. появився тайний наказ про час виїзду й докладне означення місця вжиття дивізії. Це мала б бути Долинщина, де наша дивізія мала замінити одну німецьку гірську дивізію. Ця ж дивізія мала відступити нашій, як інструкторів, 2 офіцерів і 10 підстаршин, спосіб розподілу їх між наші піші частини був поданий рівночасно в цьому ж наказі. Чи цей наказ був лише маскуванням дійсних намірів, чи, дійсно, його лиш в останній хвилі змінено, важко рішити. Думаю, що це друге.

Декілька днів пізніше вже почали виїздити перші частини дивізії на фронт. Надійшла довгоочікувана хвилина, хоч не всі з нас, а радше, мало хто, з вірою гляділи в будуче. Нарешті, по довгому, рішуче задовгому, очікуванні, ми мали стати проти ворога. Та яка велика різниця була між весною 1943 і літом 1944 рр.! Віра в німецьку військову потугу, захитана Сталінградом, щезла остаточно. Десант альянтів на Заході ставив ясно перед очі всю скомплікованість нашого положення. Вже тоді створилися підстави під такий розвій ситуації, який наступив весною 1945: українська дивізія між совєтським молотом і альянтським ковадлом. Дивізія, хоч ніби і добре вишколена, добре озброєна, йшла на фронт без внутрішньої спаяности, без твердого, національно настроєного проводу, без свідомости, за що має боротися. Бо хоч полк. Бізанц кричав на вічах у Нойгамері: «Йдіть, бийтеся й не питайте, за що, як не питали ми в 1918 році», було очевидним, що з таким гаслом можна було звертатися до українців хиба ще в 1941 р.

Дивізія несла на фронт безмір доброї волі допомогти нещасній вужчій батьківщині, що застигла в смертельній небезпеці. Та не несла реальних можливостей до цього, бо що ж значила одна-єдина дивізія, що була перейнята волею боронити галицький край, проти цілого большевицького фронту, що був рішений цей край окупувати. Це є факт, що, в духовій площині, проти большевиків стояли в Галичині лиш УПА і наша дивізія. Тому не дивно, що в останній відозві до добровольців, сот. Паліїв, що дотепер поборював взагалі УПА, як концепцію збройної боротьби, таки заявив: «Коли ми стоятимемо на фронті, УПА буде хоронити наші боки й тил».

Справді, коли ми їхали через Галичину, привітання населення було хоча щире і спонтанне, однак не мало характеру ентузіязму, а лише співчуття. Дивізія і край розумілися добре.

І їхали ми не в Долинщину, а під Броди.

Біла Гора

На 1 липня 1944 р. дивізія, в силі около 14 000 люда харчового стану, в цілості опинилася на фронті. Були це наступні частини:

1. Штаб 14 Галицької СС ґренадирської дивізії,

2. 29 Полк Піхоти (2 курені),

3. 30 Полк Піхоти (2, курені),

4. 31 Полк Піхоти (2 курені),

5. 14 Курінь Фюзилєрів,

6. 14 Полк Артилерії,

7. 14 Дивізіон Зенітної Артилерії,

8. 14 Сотня Протипанцерної Артилерії,

9. 14 Дивізіон Зв'язку,

10. 14 Курінь Саперів,

11. 14 Санітарний Дивізіон,

12. 14 Господарський Курінь,

13. 14 Запасний Курінь («Фельдерзацбатальйон»),

14. Дивізійний Загін Постачання.

Полки піхоти двобатальйонного складу, з сотнею піхотної й сотнею протипанцерної артилерії; арт. полк. з батеріями легких і тяжких полевих гавбиць. Наш дивізіон зенітної артилерії з батеріями — легкою (12 гармат, 2 цм.), середньою (8 гармат, 3,7 цм.), і важкою (4 гармати, 8,8 цм.); 14 сотня протипанцерної артилерії, що у противенстві до інших сотень тієї ж артилерії, які були приділені до піших полків, стояла до окремої диспозиції штабу дивізії. Дивізіон зв'язку з радіовою і телефонічною сотнями. Полевий запасний курінь в склад дивізії не входив і стояв увесь час у Краснім.

Загальна ситуація на фронті представлялася тоді наступно: 3 головні напрями совєтського наступу на Европу йшли саме через Західню Україну. Це були шляхи Вінниця, Тернопіль, Золочів; Київ, Рівне, Львів і Овруч, Ковель, Люблін. Кожної з них боронив і німецький корпус піхоти, в Золочеві, Бродах і Ковлі. 13 корпус, до якого включено й нашу дивізію, мав саме боронити доступу до Львова, опираючись на розбудовані до степеня полевої фортеці Броди, цю ключеву позицію означило німецьке командування, як «дер фесте пляц Броди».[45]

Лінія позицій 13 корпусу, скріплена цілою системою полевих укріплень, що ще находилися у розбудові, звалась «Прінц Ойґен штелюнґ». Мобілізоване цивільне населення брало активну участь у фортифікаційних роботах. На 13 корпус складалися 2 німецькі піші дивізії та одна так зв. охоронна дивізія (призначена первісно до окупаційних цілей). Щодо персонального складу, то на ці 3 дивізії складалися передовсім старші річники резерви озброєння, — як у нормальних піших дивізій цього часу; окрім корпусної артилерії ніякої іншої важкої зброї не було. Ще як ми їхали на фронт, на відтинку між Львовом і Ожидовом, ми зустріли не менше, як 13 ешельонів з частинами, які їхали на захід, як казали, до Франції. До нас ставилися оті «союзники» злорадно, мовляв, попробуйте самі, як це смакує. Та важніше було, що з ними від'їздили рештки панцерної та важкої зброї, якої на східньому фронті від весняних ударів, нанесених совєтськими військами і так було дуже мало.

Напроти нас стояли великі совєтські сили, невиясненого складу. Що ці сили були дійсно непересічні, свідчить факт, що «ауфклєрунґсфорштоси»[46] переводили вони в силі полка піхоти. Насичення піхоти важкою зброєю і танками було велике, повідомлення з штабу дивізії очеркали їх, як «зер штарк, цальрайх»,[47] а при тім «безельт дурх ден віллєн, ден дурбрух ум єден прайс цу ерцвінґен».[48] Піхотні маси складалися з недавно мобілізованих селян з Правобережжя. Таким чином, під Бродами стояли, в основному, проти себе такі сили: по німецькому боці — 1 корпус піхоти, з неповновартісним персональним складом, здеморалізованим відступом, що тривав від літа 1943, без важкої зброї, з якого лиш одна наша Дивізія була зацікавлена в обороні території. По совєтському боці — дуже великі піхотні з'єднання, може це була одна з армій 2-го українського фронту, що сюди мала пробитися на Львів, насичені вщерть важкою зброєю, при наявності великої кількости важких танків та авіяції; військо, захоплене дотеперішніми власними успіхами, внутрі споєне жадобою помсти за довголітні муки. Різниця обох противників — очевидна.

Населення, на якого території розігравався цей акт воєнної драми 1944 року, очевидно, з большевиками не співчувало, та мимо цього траплялися поодинокі села, що до них небезпечно було запускатися навіть слабшим стежам, напр., село Чехи. Існувала доволі сильна польсько-большевицька партизанка, навіть з артилерією. Вістки з дивізійного штабу все звертали увагу на можливості атаки знутра та посилену діяльність шпіонажі ворога. Дрібні сутички з партизанами траплялися часто, ми самі мали декількох забитих. Отже, ситуацію німецьких військ комплікувала ще й непевність терену.

Наш контакт з УПА нав'язався скоро. Взаємини між нами й упістами були, залежно від терену, доволі живі, то знов слабші. Ми, дивізіон зенітної артилерії, мали першого «дезиртира», що перейшов до УПА вже 7 липня. За словами очевидців, мали теж зайти випадки, де УПА відсилала дезиртирів дивізії назад до окопів. Загальна думка цивільного населення була, що УПА напередодні остаточної розправи між німцями та большевиками має намір відступити в Карпати. Німці з Вермахту, головно рядові, були про УПА добре поінформовані й відзивалися про неї з пошаною.

Оце й є загальне тло сумнославної брідської битви. Піші частини дивізії, по прибутті на фронт, розпочали обсаджувати другу, відтак і відтинки першої лінії згадуваного «Прінц Ойґен штелюнґу». Артилерія занимала позиції, пристрілювалася і… чекала. Інші частини дивізії розмістилися на відтинку дивізії і розпочалося звичайне фронтове життя.

У цей період «тиші перед бурею» з усіх частин найбільше до роботи мав наш дивізіон. Активність російського летунства в фронтовій полосі була дуже велика, не меншою була й протиакція німецької наземної оборони; зате німецьких літаків майже не було видно. В цю акцію німецької протилетунської артилерії включився і наш молодий дивізіон, який скоро підтвердив свою опінію високоякісної боєздатної частини. Взагалі, за весь час брідської кампанії галицький протилетунський дивізіон зістрілив 12, урядово признаних, ворожих літаків, а 2 мабуть разом з іншими німецькими батеріями.

Вістки з корпусу та дивізійного штабу все підчеркали, що з совєтським нападом треба числитись кожної хвилини, раз попалася навіть осторога, що наступ прийде 11 липня. Дійсно, були всі познаки, що часи тиші кінчаються, хоч і ця «тиша» весь час була доволі проблематична. На фронті все кипів рух; переводилися з обох сторін розвідочні випади, не раз, з совєтського боку, дуже великими силами; встрілювалася ворожа артилерія, показувалися тут і там танки. Велику кількість цих останніх у совєтській позафронтовій полосі стверджували всі звіти корпусної та армійської розвідки.

Про розвій положення на піхотному фронті не беруся точніше говорити, бо цю справу повинні висвітлити лиш, більше в цьому випадку, покликані учасники. У нас натомість справи розвивалися так: поодинокі батерії порозкладалися вздовж дороги Ожидів-Броди, у віддалі двох до шістьох кілометрів від фронту. У зв'язку з положенням на фронті, батерії що кілька днів мусіли міняти позиції, що, спеціяльно для тяжкої батерії, було получене з великими труднощами, бо вона мала лиш одну «цуґмашину» замість п'яти необхідних, а позатим радили собі тягаровими автами. Шофери, мимохіть кажучи, були теж одною з болячок дивізії, а головно у нас, одинокої моторизованої дивізійної частини. Зміни позицій були, з правила, пов'язані з великими стратами часу та енерґії, із огляду на брак практичного досвіду зв'язкового персоналу, доводили часом до дезорганізації зв'язку в середині дивізіону. Часто треба було для наладнання зв'язку з поодинокими батеріями їздити автом, або днями не було звітів, бо зв'язковий батерії не міг знайти нового місця постою штабу дивізіону.

В такій атмосфері, 10.7.1944 р. наспіла вістка про нові большевицькі наступи в Тернопільщині. Вправді, у звітах говорилося про поразку большевиків з великими втратами, але одначе з огляду на те, що наступи тривали далі, було видно, що це початок чогось більшого. Це був саме час комплектного знищення середнього відтинку німецького фронту, була занята фактично вся Білорусь і більша частина Литви, а на західньому фронті перемога виразно хилилася в сторону альянтів. Так що настрої були дуже мінорні. 11 і 12 липня почалися перші наступи в районі Ковля, при масовому ужитті танків з совєтського боку.

Ось так були положені основи під створення Брідського кітла: на південь і на північ від нас вже розпочалися рухи з виразним наміром глибокого окрилення німецького угрупування, що боронило лінії Бугу, отже, доступів на Варшаву і Львів. В осередку цього окрилення найшлися саме й ми, хоч, покищо, у нас ще тривав спокій.

Та й цьому спокоєві прийшов скорий кінець. 12, 13 і 14 липня почалися перші большевицькі наступи на нашому відтинку, покищо, не проломового, але в'яжучого характеру. Большевицькі сили зайшли так далеко, що одна чота нашої середньої батерії знаходилася півтори доби в окруженні і стратила дві гармати. У зв'язку з цим було арештовано чот. Заборського за «файґгайтфор дем файнде»,[49] передано військовому судові і розстріляно.

Ця справа набрала розмірів цілої афери, ґенеза якої сягала ще Нойгамеру. Там чотовий Заборський зв'язався з якоюсь уличницею, а що попав у якийсь скандал і наш командир відмовив йому помочі, дивізійний суд присудив йому 2 тижні кімнатного арешту. Тому, що Заборському тихцем закидали хрунівство, а ціла справа явно заторкувала честь українського старшинства, до Кюстера донеслася вістка про це, що Заборський працював колись у «Стжельцу». Тоді, щоб підкреслити свою особисту нехіть до нього Кюстер приказав Заборському під час арешту написати еляборат на тему: «Цілі і завдання Стжельца». На цьому покищо скінчилося і, по закінченні кари, Заборський знову перебрав чоту в своїй батерії. Та його кар'єра вже була припечатана, хоч ніхто ще тоді не передбачав, що дальші події приберуть такий розвій.

У слідстві, яке відбулося доволі хаотично, виразно вийшла на верх уся нехіть Кюстера до Заборського. Зрештою, він, попри це, хотів мабуть підкреслити вагу дисципліни та повагу офіцерського становища в фронтових умовинах. Переслухувані наші стрільці та підстаршини доволі одноголосно заявлялися проти Заборського. Лиш один, дес. Хвостів, боронив своїми зізнаннями З., хоч мені сказав, що боронить у ньому не людину, але українського старшину. Зі становища наших стрільців та минулого цієї людини можна твердити, що кара могла бути й заслужена. Зрештою, коротко перед виконанням присуду, З. передав мені адресу своєї родини; це було якесь польське жіноче ім'я та прізвище.

Та на тлі назріваючих подій, цей епізод більшого відгуку не міг збудити. Положення на фронтах комплікувалося. Большевицькі наступи на відтинку 13 Корпусу продовжувалися і міцніли. Вже 15 липня, ми мали вістку від наших господарів, у яких ми квартирували, що большевики відтяли нас від Львова до Красного. Положення було доволі неясне, потяги між Ожидовом і Львовом перестали курсувати. Одначе про справжнє окруження тоді ще не можна було говорити. Це, мабуть, лише прорвалися туди большевицькі танки, одначе загроза відрізання нас від заходу була реальна.

Судячи з вісток, що приходили зі штабу дивізії, і усних коментарів до них, які доволі щедро приносив командир дивізіону, командування не дуже зворушувалося повагою ситуації. Від зими 1943-44 рр. окруження, менших чи більших розмірів, були нормальними явищами на східньому фронті і німці до них, так сказати б, звикли, хоч вони часто коштували їх великих втрат у людях і, головно, матеріялі. Тому теж і в нашому випадку ще не було слідно будь-яких драстичних заряджень.

Та вже 17 липня прийшла вістка зі штабу дивізії, що відтинок Ожидів-Красне находиться під сталою контролею большевицьких танків. Всяка сполука зі Львовом була відтята. Існувала ще тоді сполука з Золочевом, де йшли важкі бої з наступаючими большевиками.

Ось так були доложені основи під брідську катастрофу. Вечером 18 липня нам стало відомо, ща вночі з 18 на 19 липня відбудеться евакуація Бродів. У зв'язку з безперестанним зростом большевицьких наступів, що в багатьох місцях посунулися вперед вздовж шоси Броди-Львів, командування 13 корпусу ствердило неможливість дальшого вдержання міста і видало приказ про евакуацію. Цього ж вечора ми мусіли нав'язати зв'язок з нашою батеріею, яка була, розташована в призначеній до евакуації околиці. Їздив я туди зі згадуваним «уша» Вальом, і щойно тоді кинулася нам у вічі в цілій яскравості вся повага ситуації. Наш «швімваґен» з трудом виборював собі шлях затрасованою до послідних меж дорогою. Маса вермахтівської піхоти безладно відпливала на захід. Вражав брак усяких моторизованих частин, про танки не було й мови. Крім тяжких ґранатометів нового зразку ҐР 43 та де-не-де легких гавбиць, не видно було жадної важкої зброї.

Деморалізація відступаючих мас поробила явні сліди на таких, колись певних перемоги, вояках. Хоч загал вермахтівського вояцтва ще слухав приказів офіцерів, жовніри ще старалися забирати з собою військове майно, а німецькі фронтові частини ставили завзятий спротив, очевидним було, що ніхто вже не вірить у можливість успішної оборони, всім ішло тільки про спасіння власної шкури. Відворот, що тривав уже подекуди більше як рік, витиснув своє п'ятно на психіці німецького вояка. Цей вояк стратив свою найкращу прикмету, що робила його колись непереможним — віру в перемогу.

Цього ж дня зустріли ми перших розбитків із дивізійних піших полків. Вони всі оповідали одне й те саме: галичани ставили завзятий спротив, який однак, без підтримки важкої зброї, був мало ефектовний. Большевики атакували масами піхоти, танками і сотками літаків. Зокрема большевицькі гармати й ґранатомети ширили стустошення в лініях піхоти. Зачали псуватися відносини з німецькими частинами, які сподівалися від галичан невідомо чого, а тепер, під час загального відвороту, вбачали в галичанах виновників невдачі. Йшли чутки про повне розпорошення куреня фюзилєрів та сильне пощерблення 30 полку.

Наша полева артилерія ще не втягнулася у загальний хаос. По дорозі було видно, там і тут, галицькі батерії в акції. Після довших перипетій ми таки знайшли нашу тяжку батерію. Її вже досягнула вістка про загальний відворот, та нелегко було цей відворот перевести, бо брак транспортних середників був катастрофальний: батерія з чотирьох гармат та з важким «командо-геретом»[50] мала лиш одну «цуґмашину», яка тягала всі гармати по черзі. Решту «цуґмашин» мали заступити важкі тягарові авта, що надавалися до цієї цілі хіба лиш на ідеально добрій дорозі. Зрештою, тоді почало вперше бракувати і стрілен і погінних матеріялів. Адютант Еміхен, що тоді заступав пор. Камера, на становищі командира батерії старався дістати «цуґмашини» від вермахтівських частин, але ті, звичайно з усмішкою, відмовляли. Ситуація ставала прикра, бо саме минали нас останні відступаючі частини. Та в останній прямо хвилині витягнула працьовита «цуґмашина» останню гармату на добру дорогу з твердою поверхнею, і батерія поїхала на нову позицію.

Повертаючи до штабу дивізіону, ми лиш могли остаточно впевнитися, що оборону слід уважати за розбиту, і треба думати, що шлях до спасіння корпусу, а з цим і дивізії, лежить у загальному відвороті. Наш командир саме вернув зі штабу дивізії та приніс нові, алярмуючі вісті: большевицькі наступи всюди вже прибрали характер вирішної офензиви, і в жадному місці фронту не вдалося німцям задержати большевиків. На нашому відтинку большевики мали находитися на висоті Львова. Але ніхто ще тоді не думав, що події приберуть такий сумний, ба — трагічний розвій. А події тепер покотилися одна по одній. 19 липня, день після евакуації Бродів, брідський котел став трагічним фактом. Одноцільний наземний фронт уже, мабуть, ніде на північ від Карпат не існував. Цього ж дня наші радисти підслухали совєтський комунікат, у якому говорилося, між іншим, про заняття, чи «визволення», Жовкви. Катастрофа на середньому відтинку поширилася і на такий важний для нас — південний. Дні 20 і 21 липня — це дні остаточного розгрому організованих бойових одиниць у брідському кітлі. Почався хаос, незорганізований відступ, кожний думав уже лиш про себе. Розліталися рештки сотень і батерій, артилеристи висаджували гармати, або робили їх неужиточними. Вражав страшний брак офіцерів, їх прямо не було видно. Заникало з такою колись гордістю нашиване срібло на ковнірах і нараменниках. Були випадки, що стрільці кидали зброю. «Континґентові» добровольці розпочали «демобілізуватися» на власну руку. Змішувалися галичани з німецькими частинами, які поволі теж зачинали тратити організовані форми. Маси божевільних від переляку «власовців» і різних «гівісів» кинулись коміть головою тікати, куди несли очі.

А над цим усім роями літали совєтські літаки та сіяли з кулеметів, бортових гармат, кидали дрібні бомби, часто ручні ґранати. В ночі з 21 на 22 липня зформувався головний напрям відвороту — на Золочів. Чи це лиш ця товпа, — бо частиною цього вже не можна було назвати, де я був — вибрала собі чомусь таку дорогу, чи це сталося наслідком непоінформування старшин, які й так тоді почали тратити вплив на різношерстну, позбирану з усіх частин, вояцьку масу — важко сказати. Факт одначе, що Золочів тоді вже був занятий большевиками. Та ми йшли, подекуди ще навіть їхали, битим асфальтованим шляхом, хоч бомбардовані, але ще без перешкод зі сторони наземних військ ворога, з Ожидова на Золочів.

Перед нами простяглося село Білий Камінь. Збомбардоване дослівно в 100 %. Ні душі з цивільного населення. Товпи відступаючого Вермахту, якась артилерія, гармати без коней і коні без гармат. Чорні «гівіси», якісь казахи, чи калмики, коміть головою гонять вперед. Власовці, галичани, німці — все вимішане з собою у смішний спосіб. Нема ладу, дисципліни, порядку — панує хаос, безладдя, юрба пре вперед — вперед, бо хто остане, того чекає смерть або неволя…

Через село пливе річка. Через річку, властиво потічок, веде дерев'яний мостик. Оцей мостик і церква — одинокі зацілілі об'єкти в Білому Камені. Цей міст має свою сумну славу. І тому думки всіх кружляють довкола питання: вспіємо перейти річку, заки з'являться совєтські літаки, чи ні?

Перед мостом дорога та простір по обох її боках завалений возами, автами, артилерією, чи, просто, людьми. Якийсь молодий оберлейтенант з автоматом пробує навести порядок. Кричить, аж охрип, очі з лоба лізуть, стріляє раз-по-раз у повітря. Слухали може німці, може й галичани, але не «власовці», не «гівіси». Все пре силоміць, вивертає вози, гармати, пхається, коні падають під авта, що не здержуються, їдуть через них, ламають їм кости. Потік авт, возів, гармат, людських голів — суне через марний, дерев'яний хиткий місток. Не поможе ніщо, ніяка сила, не поможе і оберлейтенант з автоматом. Потік пливе, кріпне, розростається. І тут, у розгарі переправи, появляються літаки…

Не буду тратити часу на опис цього, що діялося тепер над річкою та на самому мості. Це можна собі уявити, хоч і не легко це зробити комусь, що сам подібного не пережив. Почався стиск, колотнеча, хаос. Ці, що перейшли вже міст, не могли втікати, бо дорога перед ними була забита цими, що переїхали міст скоріше, а з обох боків її густо стояли будинки, властиво їх рештки; ці, що були на мості, зі шкури вилазили, щоб його чимскорше покинути; лізли переднім на голови й плечі; тріщали вози, переверталися авта, ставали дибка коні; та справжнє пекло мали ті, що стояли перед самим мостом в очікуванні переправи: маси людей, коней, возів, авт, що тиснулися до переправи й залили всю невеличку вільну площу перед мостом так густо, що й для голки не найшлося б уже місця, найшлися нагло під градом куль з кулеметів, розривних стрілен бортових гармат, дрібних бомб, яких їм не жалували большевицькі летуни.

Сцена була дійсно несамовита. Деякі, старші, поміж нас, які були на німецько-польській війні, говорили, що це перевищує все, що вони бачили в найважливіші дні вересня 1939 р. Тут вже годі було говорити про будь-яку дисципліну і порядок, закон самозбереження брав верх над всякими наказами та приписами; жадна сила вже не вдержала б хоч у рямцях дисципліни багатотисячну людську масу, що божевільно перла вперед з одною думкою — геть з цього пекла. На додаток, большевики почали густий обстріл шоси з гармат та важких ґранатометів… Ворог був, отже, зовсім близько…

По трьохгодиннім пеклі все, що пережило переправу в Білому Камені, опинилося у наступному селі — Почапах. Це було пам'ятне полудне 22 липня. У селі відразу зустріли ми друзів з нашої та інших частин. По обміні думок — наша програма була коротка і ясна — ми рішили прориватися на захід, бо попасти большевикам живими в руки нікому не хотілося.

Село прибрало небуденний вигляд: виповнене до останньої дірки вояцтвом всіх національностей і формацій та родів зброї, всіх ранґів, до генерала Вермахту включно. Стояли в селі якісь обози, артилерія, навіть декілька танків. Большевики села не обстрілювали, ані не бомбардували, лиш їхні розвідчі літаки ганяли на незвичайній висоті над селом. Ніхто їх не проганяв, бо не було чим, ні кому. Де і чи взагалі був фронт — ніхто собі не міг з'ясувати, бо частини, що збилися тут, попали сюди прерізними шляхами. Та, мабуть, ще якісь піші частини дивізії і вермахтівська піхота та артилерія десь боронилися, бо кулеметний та гарматний вогонь було чути цілком недалеко.

На катастрофу, що прийшла так нагло, реаґували різно: німці відносно спокійно, хоча з внутрішнім переконанням, що «кріґ і так авс», власовці та «гівіси» тепер тупо й байдуже гляділи на нову обстановку. Найбільш зламані були, без сумніву, галичани: ніхто не очікував, що бойовий дебют дивізії матиме такий несамовитий кінець; до природного страху за власну долю долучувався неспокій про рідних, так близьких, та так… недосяжно далеких для нас. Здавалося, що кінець уже прийшов, що він тут, перед нами, довкола нас і, ніщо вже нас перед цим трагічним кінцем не врятує. Зневіра була така загальна, така глибока, що траплялися випадки, де стрільці відбирали собі життя. Я сам був свідком, як молоденький хлопчина стрілив собі в груди, та не попав у серце; на уста вийшла кров; нещасний корчився в судоргах. Товариші поставали в розпуці над ним, не вміючи, та й не можучи, зарадити. Тут і там були випадки, де старшини та підстаршини відривали собі відзнаки, а стрільці відривали галицького льва з рукавів; бачилося таких, що вже придбали цивільне вбрання.

Населення бачило катастрофу, яка спіткала частину, з якою загал колись лучив стільки надій. Люди, непевні ще власного завтра, давали нам отверті вияви своєї симпатії. Знаходили цивільне вбрання, давали їсти виголоднілим стрільцям, що часто-густо вже по кілька днів нічого в устах не мали, ба, часто брали стрільців на переховання, як казали тоді: «поки УПА не прийде». Та не бракувало й таких, що вагалися вже, на яку ногу ступити, були й прояви ворожого наставлення, хоч село чисто українське.

Новиною для нас, які в боях на фронтах ще участи не брали, було незвичайно вороже ставлення Вермахту до наших вояків. Вермахт бачив, що на галичанах, як союзниках, завівся. Та причини цього розчарування лежали не лиш у мілітарній ділянці. Наш стрілець, на думку Вермахту, замало анґажувався у присмирюванні населення, замало гостро трактував полонених, замало спішив виконувати німецькі доручення. Коротко — німці вважали, що духово галичани належали до якогось іншого табору. Напруження було велике. Траплялися випадки, що німці галичан розстрілювали за смішні «провини».

Доволі неочікувано в загальному розгардіяші випав виступ одного старшини, прізвища не пам'ятаю, з дивізіону зв'язку. Він їздив конем по селі та збирав добровольців на прорив. Розпорошені галичани радо йшли на ці заклики і скоро назбиралося нас може з сотня на полі, край села. Вражав брак підстаршин та кулеметів. Наш поручник організував на скору руку з цієї товпи бойову одиницю. Він у коротких ясних словах схарактеризував ситуацію, як поважну, але далеко не безнадійду, заявив, що сили большевиків перед нами невеликі, йтимо разом із Вермахтом, та що успіх прориву запевнений.

Зформувавши сотню, поручник від'їхав здати звіт якомусь офіцерови з Вермахту. Поруч нас формувалися німецькі компанії, довга валка обозу готовилася теж до дороги. Коли ще батерія німецьких полевих гавбиць відкрила вогонь, здавалося, що ситуація не така то й розпачлива.

Під вечір 22 липня 1944 р. рушила наша група в силі може двох батальйонів піхоти, без важкої зброї, лиш з вогневим попертям згаданих німецьких батерій до прориву. Група посувалася у трьох лініях, з яких останню творили галичани. На нашому відтинку провід над нами мав оштуф Фрідріхс, командир нашої другої батерії, як одинокий офіцер з «фляку». Таких груп вирушило з Почап (та й, мабуть, не лиш із Почап), більше; доля нашої групи типова для всіх невдачних спроб прориву.

Наша група вступила в бій вечером 22 липня, викидаючи, без більших труднощів, большевиків з села на захід від річки, що плила попри Почапи. Настала ніч, большевицький спротив зріс, довга і рідка лінія розстрільної розірвалася в незнайомому селі. Частина вирвалася вперед, і невідомо, що з нею сталося. Їх, мабуть, розбив вогонь большевицьких ґранатометів, що в цьому моменті засипав зайняте тількищо нами село. Решта групи, в котрій був і я, закріпилася на краю села і злучилася із декількома сотнями Вермахту, що ще надійшли з Почап. Скоро вранці 23 липня ця скріплена група вирушила на дальший прорив. Галичан там було з сотня, наших старшин не було видно. Німці з нашої групи мали «Панцерфавст» і «Офенрори», кулеметів було дуже мало. Групу провадив якийсь німецький оберстлейтенант. Офіцерів назагал було мало і вони трималися гуртом.

Висипавшись із села, група якимсь неокресленим строєм ринула вперед. Назустріч нам бив скажений кулеметний вогонь з близького ліса. Ми бігли через мочари, над якими стояла густа мряка. Може саме тому большевицький вогонь був дуже нецільний. На ворожий вогонь ми майже не відповідали. Якась німецька батерія все ще промощувала нам шлях.

В міру наближення до ліса вогонь ворога все зростав. До нього долучився ще й ґранатометний обстріл. Стовпи води й болота вистрілювали високо з-під мокрого ґрунту. Наші втрати росли. Про вбитих ніхто не дбав. Наказів жадних ніхто не передавав. Всім було ясно, про яку ставку йде гра. Розмах та верва атаки ставала очевидна і большевикам, які, слабші численно, зрезиґнували з оборони ліса й засілися в селі, що лежало за ним. З ревом «гура», стрілами й галасом вдерлися до села й ми. Доволі численні «гівіси», якісь чорні азіяти, верещали несамовито. Нічим іншим вони не могли скріпити наступу, бо не мали навіть зброї. Та це, може, було й краще… По кількох хвилинах село було наше. З пивниць та різних нор показувалися перелякані люди. На хатах всюди виставлені образи святих. На столах попри дорогу хліб, молоко, сир. Динаміка наступу була колосальною. Завдяки їй і друге село, може 2 кілометри від першого, дослівно за кілька хвилин було наше.

Большевицький вогонь ріс. До кулеметного і ґранатометного прилучився і артилерійський, доволі густий, вогонь. Село горіло, і люди кинулися поміж кулі рятувати майно. Появилися совєтські розвідчі літаки. Було очевидне, що вище командування заінтересувалося нашим наступом. Наступного села, вже, як у нас казали, останнього села, большевики не боронили. І це, мабуть, підірвало шалену пробойову силу нашої групи. Наші, сильно вже надщерблені, ряди, увірвалися в село і — неочікувано для себе — не зустріли опору. Явно збентежені, ні в цих, ні в тих, дивилися вояки на себе.

Та недовго тривав спокій. Замість піхоти, що дотепер єдина ставила нам опір, появилося 7 важких танків. Вони з'їздили дослівно все село туди й назад ширячи страшливе спустошення. Всіх нас не було вже і батальйона. Німці, старі досвідчені вояки, називали це відверто пеклом.

Деякі німецькі очайдухи з «панцерфавстами» пішли рятувати ситуацію. І справді, один танк скоро загорівся й експльодував, а другий — залога покинула сама. Не маючи підтримки власної піхоти, танки завернули. Тоді ми рушили за ними; скоро ми опинилися на краю села. Ситуація представлялася наступно: ми на краю села; перед нами — з триста метрів лука. За лукою — залізничний насип, за насипом — гора, покрита лісом. Між насипом і лісом, дещо вільної площі. На ній, як на долоні, видно дві сотні совєцької піхоти і п'ять танків, що завернули з села.

Коротка надума — і все, що живе, рве до останнього, як здається, наступу. Наша батерія все ще десь з тилу спомагає нам доволі цільно. Біжимо через тристаметрову поляну. На нас сиплеться дійсний дощ вогню і заліза. Це стріляють 75 мм. і 125 мм. гармати совєцьких КВ ІІ та Т 34. Щойно тут зрозумів я значення вислову: «люди гинуть, як мухи». Вкінці добігаємо до залізничного насипу. Я ніколи не думав, що 300 метрів аж так далеко. Залягаємо перед насипом. Перед нами, може 50 метрів на узгір'ю, але на другій стороні насипу, лежать червоноармійці. Їх менше ніж нас, хоч нас уже не більше 300. Але 5 танків…

Чуємо грюкіт «гусениць» і п'ять танків видряпується з противної сторони на насип.

Лежимо раптом близько до сталевих потвор. Та вони не стріляють, бо ми в мертвому куті. Зате божевільно стріляє сoвєтська піхота, з кулеметів, автоматів, вінтовок.

«Цурік, ферфлюхт нохмаль»,[51] — реве вермахтівський майор коло нас. З його уст тече кров. Душа наступу і — він, лиш чоловік. Через хвилину він лежить нерухомий. У нас, усе, що ще живе (а не багато вже цього), котиться назад. Большевицька піхота перед нами стріляє густо, град заліза летить нам услід.

І коли вже максимум певности, що ми не зможемо відстрілюватися, на залізничний насип виповзають танки. Обережно, поволі, бо знають, що їх добича тепер їм не втече. Ще секунда і межи нами та над нами рвуться шрапнелі їх півавтоматичних гармат.

Добра вправа для танкових артилеристів. 100–150 м. перед нами, може, 200 людей божевільним темпом мчать до села, бо там ніби рятунок…

Летимо коміть головою. Що разу оглядаємося. Більше дивимося назад, чим вперед. Якийсь рів, вскакуємо до нього, біжимо вздовж рoва гусаком. Совєтський танкіст має час. Свист, експльозія і останніх з нашого гусака немає. Ще одна експльозія і гусак ще коротшає. Ще одна — вискакує десь у кутку свідомости — і мене не стане… Заплющую очі, але ноги все ще біжать… Свист, гук, горячий дим — і ті, що бігли передо мною, валяться у крові. Але я їх проскакую і біжу далі.

Танки осторожно прощупують ціле село своїми гарматами. А під вечір з'являються з усіх усюдів маси піхоти, прочищують село і все, що ще з ласки неба не загинуло, не покалічено, не збожеволіло — забирають в полон.

Вечером 23 липня 1944 р. з штурмана я став військовополоненим. Та це не лише новий розділ у споминах — це нова доба в моєму житті…

* * *

Чому? Де причина цього, що одинока за всю війну наша спроба включитися активно у вир подій, що рішатимуть нашу долю, може, на століття, закінчилася такою страшною невдачою? Чому саме під пам'ятником галицького відродження, під Білою Горою Шашкевича, мала наступити ця катастрофа? Що сталося з 12 тисячами галицької молоді, які не вернули з-під Бродів? Чи «варто» було, чи «не варто»? — ось питання, на які мусимо відповісти своєму суспільству ми, живі учасники брідських подій.

Насамперед, попробую подати загальну характеристику подій липня 1944 року. Здаю собі справу з моїх малих компетенцій у цьому напрямі: що ж може написати стрілець про операції свого корпусу, чи дивізії. Але думаю, що, з огляду на все таки невелике число живих добровольців «першої» дивізії, спомини, завваги, думки кожного з них можуть причинитися до висвітлення неодного. Тому саме вважаю своє ризико оправданим. Позиція 13 корпусу «Фестер Пляц Броди», боронена «Прінц Ойґен Штеллюнґом», являла собою довгу, вузьку кишку вздовж шоси Ожидів-Броди, з декількома довколишніми селами обабіч шляху; ідеально надавалася до всяких окрилюючих маневрів та окружень: одне таке окруження відбулося весною 1944 року. Тоді Броди були відтяті 2 тижні від запілля. 13 корпус — з'єднання під оглядом людського матеріялу неповновартісне, без важкої зброї, абсолютно не був приготований на відпір атаки, переведеної модерними середниками. Щонайменше один генерал з цього корпусу мав до діла зі зрадою; він же, здався у большевицький полон і підписав відому заяву кількадесятьох генералів до німецького народу, що закликали до припинення війни. З цілого східнього фронту систематично вибирано більш боєздатні частини та висилано їх до Франції. У большевиків натомість піхоти й важкої зброї, зокрема танків та авіяції, було подостатком. Далі, вони горіли жадобою помсти і відплати; вони мали на своєму боці рік перемоги та, в останніх днях, успіхи офензиви на середньому відтинку. В сумі, большевики переважали на цілому фронті, а на брідському відтинку зокрема і морально, і матеріяльно. Тому теж, коли вони рушили, стриму їм не було, вони йшли, доки хотіли.

Яке ж місце у співвідношенні сил мала дивізія? Як казала колись народня пословиця, що «без двох війна буде», так можна сказати в умовинах модерної війни, — що без одної дивізії війна теж обійдеться. Дивізія вирішального впливу ні на успіх, ні на невдачу не могла мати, і не мала. Правда, дивізія теж де була беззакидною бойовою одиницею, але її браки були основно різні від браків німецьких дивізій. Ці браки мали свій засновок уже в системі творення дивізії, якщо тут взагалі можна про цю систему говорити. Бо всі німецькі організаційні прийоми, що торкалися дивізії, носили ознаку імпровізації та припадковости. Німецькі організаційно-військові та цолітичні потягнення довели до цього, що дивізія перемінилася в курйоз, «Міттельдінґ» між німецькими та нашими очікуваннями, не вдоволяючи ні одних ні других.

Основна хиба, радше недостача, дивізії, лежала в цьому, що український людський матеріял, без власної вини, впрягався у німецьку воєнну машину й мимоволі українські інтереси заступав лиш остільки, оскільки вони покривалися з німецькими. Українських амбіцій одна дивізія ані трохи не вдоволяла. Бож факт, що український загал горів бажанням брати активну участь у війні. Знову ж задоволення цього українського бажання у відповідній формі з німецького боку змусило б німців числитися з українцями, як з партнером.

У дивізії не лежав шлях до здійснення наших військово-політичних аспірацій. Сама дивізія, як інструмент збройного чину, жадної користи нам, а большевикам шкоди, не принесла. Вона була нам потрбіна тільки лиш, як шкода, і цю свою ролю вона, назагал, сповнила. Ці 6000 стрільців, що по брідській катастрофі залишилися у Галичині, дуже там придалися. Придадуться ще й ті сотки офіцерів та підстаршин, які завдяки дивізії відбули вишкіл. Два слов'янські народи мали свою Білу Гору: чехи й ми. Та наша Біла гора інша, ніж чеська; чехам вона принесла 300 річну неволю, коли ж у нас вона стала лиш дороговказом у майбутнє.

Оповідання про величезні криваві страти дивізії вважаю за пересаджені. З різних міркувань безпосередніх учасників подій тут, у краю та в СССР, гадаю, що вони не перевищували 20 % особистого складу дивізії під Бродами. Відношення вбитих до ранених важко подати, бо на фронті большевики звичайно ранених добивали. Число полонених, розстріляних на території европейської Росії, з найбільшим скупченням у Сталіногорську, це, мабуть, дальших 10 %. Це число можна вважати за доволі певне. До Нойгамеру вернулося, по приблизним даним, коло 2.500. Таким чином витвориться такий образ:

1. Загальний стан на 1.7.1944:

— 14.000 харчового стану.

2. Поворотці і втрати:

— 2.500 вернуло до Нойгамеру,

— 3.000 убитих і ранених,

— 2.000 полонених.

Разом:

— 7.500.

Остає, отже, понад 6.000 стрільців, які залишилися в краю після липня 1944 року. Поминувши такі випадки, як укривання у рідній околиці, чи мобілізація до Червоної Армії, які не могли бути масові, для ґро цих людей існувала лиш одна можливість, ці люди могли бути тільки в УПА. З хвилиною, коли з дивізії вибуло 80 % її персонального складу, її вклад у протибольшевицьку боротьбу тільки зріс.

Долю галицьких полонених у Росії зілюструю належно.

Залишається ще одне питання: варто, чи не варто? Які активи та пасиви внесла добрідська дивізія до нашого національного білянсу? Не принесла вона нам воєнної слави. Не принесла зміни воєнного щастя. Не витворила такого міту, який був у Січових Стрільців. Зате — виховала нам кадри. Невеликі, але на другу дивізію вже з бідою вистачить.

Чи оплатилася заміна 12.000 тих, що не вернулися з-під Бродів, за кількасот вишколених (яко-тако!) старшин та підстаршин? Чи можна примінити тут знану приповідку про шкірку та виправку?

Тут можна сказати лиш одно: ми кидали собою по всьому світу віками, все за чужі, ніколи за свої інтереси. І тому коли ми навіть заплатили тисячами існувань за щось для нас, все таки, конечне, то тут можна сказати лише — варто!

Полон

Моє положення було дуже незавидне: я сидів край дороги, спустивши ноги в придорожній рів, похнюпивши голову, в розпуці, зневірившись у всім на світі. Дорогою їхав якийсь капітан-большевик на коні, з піднесеним наґаном у руці, коло нього йшли два червоноармійці. Вони мене не бачили, я міг утікати, але я не хотів. Я був певний, що вони мене тут же застрілять, і мені цілком не було страшно. Та ніхто з них не мав наміру стріляти, лиш капітан, під'їхавши ближче, запитав, погірдливо-насмішкувато: «Ти бил в ґерманской армії»? Питання було зайве, бо й так видно було, що я і хто. І я, річ ясна, не перечив. Він сказав мені йти за собою і, перейшовши ще кусень дороги, назбирав ще сімох таких, як я. Нас докладно зревідували та забрали все, що могло мати фікцію вартости. Ми йшли, звісивши голови, понуро, без слова, і кожний думав своє. Одно нас дуже дивувало, що ніхто нас не стріляв, ані не бив, та це не тішило, навпаки — журило, бо невідомо було, чому, з якою метою, залишили нас при житті.

Надходив вечір і нас замкнули на ніч у якійсь стодолі та поставили варту. Я зразу заснув, як убитий, не думаючи про ніщо на світі, найменше про утечу. Я був морально основно розторощений, фізично цілком вичерпаний.

Рано виявилося, що двох з-поміж нас бракує. Большевики цілком тим не переймалися, лиш вилаялись, відтак закурили. Розмову не пробували нав'язувати, а ми тим більше. Господиня зварила ще нам картопель, дала квасного молока і я наївся востаннє у 1944 році.

Потім молодий «красноармєєц» з автоматом відпровадив нас до цього самого Золочева, до якого ми так уперто прямували. Ми йшли гостинцем, недавнім шляхом відвороту якоїсь німецької частини. Дорога була основно збомбардована, обстріляна артилерією та ґранатометами. По обох її боках валялися порозбивані вози, авта та гармати. Довкола них крутилися групками совєтські техніки та механіки, що уважно оглядали весь покинений німцями матеріял, не занедбуючи і найбільше знищеного.

Середина дороги була завалена людськими та кінськими трупами, часто в дуже драстичних позах. У пам'ять вбився мені труп якогось німецького підстаршини, якому танк переїхав через голову; з неї осталася лиш брудно-червона маса, на тлі якої біліли зуби горішньої та долішньої щок, що творили разом круг. В загальному, малося враження, що сюди спершу старалися втікати моторизовані частини та обоз, а потім розбито тут якусь більшу пішу одиницю. Наше наближення викликало серед зустрічних большевиків більше кпин, ніж гніву. Вони були про 14 дивізію прекрасно поінформовані, хоч у «западняцьких» відносинах орієнтувалися слабо. Часто питали нас, чи ми поляки. Були і такі, що нашим запевненням, що ми українці, явно не вірили.

По годині маршу добилася наша громадка до Золочева. Там уперше зустрілися ми з большевицьким військом у масі. Воно доволі різнилося від цього, яке ми знали в роках 1939-41: люди не так підібрані, пізнати, що поборові комісії не перебирали, вбрані дуже нужденно, ще гірше взуті, за те всі з новими «пагонами», заведеними в минулому році. Між рядовими було дуже багато українців зі східніх областей, а характеристичних для кол. Червоної Армії азіятських лиць не було зовсім. Там і тут видно було полонених, але тільки німців. Стискалося серце на саму думку, що з галичан це тільки ми, невдахи, мали нещастя попасти в совєтський полон. Саме місто було страшенно знищене бомбардуванням, артилерійським обстрілом та пожежами. Не було дослівно ні одного цілого дому, ані одної шиби. Цивільного населення на вулицях майже не було видно, хіба десь-не-десь, з-за вугла, та тільки жінок. На якомусь напіврозбитому будинку кривими літерами, крейдою було написано «Горсовет і Міськрада». Там крутилися якісь типи в цивільній одежі та з червоними опасками. Вулиці були повні всяких орієнтаційних таблиць: «Хазяйство Рабіновича», «Госпіталь Шмульовера», до «Пржемислян» 12 км. і т.д. Характерне, що всі назви місцевостей були подавані, хоч очевидно кирилецею, зате польською вимовою. Було багато установ, характерних для прифронтової полоси, як Медпункт, Городская Комендантура, Мєсто отдиха для офіцеров. Спеціяльно це останнє вказувало, що часи міняються.

У місті панував шалений рух. Військові частини їхали скорим темпом на фронт. Впадав в очі брак більших піхотних одиниць, моторизація була, здавалося, стовідсоткова.

Авта, танки, «штурмґешіци» у величезній більшості альянтського походження. На автах різні бойові кличі: вперьод за Сталіна, за родіну, за Сталіна, дайош Европу, да здраствуєт боєвой союз демократических стран міра, образи Сталіна, Молотова на моторах і т.д. По боках вулиць часто стояли зіпсуті большевицькі авта, коло них, або на них, сиділи похнюплені «виновники» — шофери. Вся «приманчивость» совєтської системи стала перед нами в яркому світлі.

Нас попровадили, по короткій виміні слів з дижурним у командантурі, до високого, ясного та дуже збомбардованого будинку в середмісті. Зі слів конвоїра виходило, що це шпиталь, хоч нам дивно було, що там взагалі ще щонебудь може бути. Через розвалену браму ввійшли ми на шпитальне подвір'я. Наш конвоїр передав нас там смішному, віспуватому дядькові з відзнаками совєтського «шпіса». Цей подивився на нас скоса, сказав конвоїрові підождати, «пока переберйом», закликав кулявого, сухітничого бльондина, що сновигав з автоматом по подвірї та гукнув: «іді-ка Коля сюда, плєнних прівєлі». Коля, щось буркнувши під ніс, звільна пішов у нашу сторону. Тепер «товариш старшина» звернувся до нас: «ну, вот, смотрітє ребята, папалісь, значіть, пока работать нада. Щас ми вас роспридєлім, значіть, по мєстам, а ви, сматріте не ухадіте нікуда, всьо равно спаймают». Так нас приділили до роботи в шпиталі, а сухітничий, ранений до того недавно в ногу, Коля став нашим конвоїром. Перший день полону минув на усуванні грузів та уставленні ліжок, ночували ми «всем калхозом», тобто разом з шпитальним персоналом в одній кімнаті, а попри нас хропів і Коля, наш надійний конвоїр. Ми мали хвилину спокою, та, хоч були помучені і голодні, сон не брав. Хотілося зібрати до купи думки, та навести підсумки першого дня в полоні. Це одначе не було легко; несамовиті переживання останніх днів, кульмінаційним пунктом якого став наш полон, так сильно розхитали всю мозкову машинерію, що процес логічного мислення відновлювався до болю поволі. Цей стан москалі дуже гарно окреслюють словом «башка нє варіт». Дійсно, «башка» кожного з нас у перших днях полону була нічим більше, як смішним, нужденним, приладом до ношення шапки, оскільки взагалі ще хтось її мав. Нагла, ніким непередбачена зміна, була так глибока, така болюча і трагічна, що до ґрунту нищила здібність людини помічати й витягати висновки з поміченого. Прикро мені, що перша проба аналізи духових переживань наших полонених виходить з-під такого слабого і невиробленого пера, як моє. Та, на жаль, не маю іншого засобу поставити перед загалом у всій яскравості психічний образ галицького добровольця у полоні. На своє виправдання скажу лише одно: кожний, не лиш мій, такий опис, чи аналіза, будуть заслабі. Це замало перечитувати, це треба пережити, щоб розуміти весь безмір почуття духової розторощености, в якій ми раптом знайшлися. Ми, що таки добре знаємо большевиків, можемо зрозуміти тодішню поважність і небезпеку ситуації, безвиглядність, болючість почуття невдачі, врешті — самий страх; але тієї чорної розпуки, тієї безодні одчаю, тієї безнадії, серед яких ми нагло опинились, не зрозуміє ніхто, що не був у такому ж становищі. Почуття розпуки — це перше засадниче почування; почуття поразки — слідуюче; та рівно ж одне з основних — це відчуття здивування. Чому взагалі з нами возяться, чому нас не помордували відразу, чому не постріляли? Чи не зробили це для того, щоб потім могти довше насолоджуватися пімстою? Чому не роблять з нами цього, що робили німці з ними?

Та все це питання, на які мала відповісти щойно майбутність. Перша проблема, яку висунув приходячий поволі до голосу фізиз, була — їсти. Та шлунок ще довго, довго мав бути ненасичений. Кусень хліба (тепер уже знаю, що це було 200 грам) і бляшанка «супу» було, покищо, все.

Другою такою центральною проблемою, довкола якої крутилися думки всіх шістьох нещасників, була — втеча. Та тут на стероризований мозок каменюками кидалися питання: куди? як? у чім? пощо? чи не підуть «вони» й далі? І чи має не лиш така утеча, але й усе життя, якийсь сенс?

У таких настроях минули 3 дні, а далі — треба було носити ранених до «операційного залу» і вибір упав, чомусь, саме на мене. Це мало, мимо важкої роботи, ту добру сторону, що час від часу «капнула» якась зупа, чи кусок хліба. Тоді ж мав я нагоду ближче пізнати людський матеріял Червоної Армії. Дійсно, німецька розвідка слушно доносила, що більшість вояків тепер, це свіжо мобілізовані українці і саме з «визволених» земель, звичайно, або дуже молоденькі, або старші річники; тут і там, як підстаршини, або вояки з технічних та спеціяльних частин, москалі з усіх російських земель, натомість цілком не було т. зв. «нацменів» — косооких азіятів. Санітарний персонал був, як здавалося, непогано підготований і смертних випадків було небагато. Інструменти і взагалі влаштування були, здебільша, американського походження. Це ж можна було сказати про пров'янт. Харч був обильний і рішуче не гірший, хоч і інший, ніж у німецьких шпиталях.

Наше життя йшло серед чотирьох мурів бувшої ґімназії, і від світа ми були цілком відрізані, одначе наша громадка росла, щоденно доходило кілька німецьких полонених, аж на п'ятий день назбиралося нас з 50. Це мало ту добру сторінку, що ми мали відомості, як і де посувається фронт, але й ту погану, що їда ставала щораз гірша. Невистачало теж одного Колі, і пильнувало нас уже кількох «красноармєйцов», що строго і докладно виконували свої обов'язки. Перші дні, коли ще панував хаос у шпиталі й утеча «поза шпитальний мур» видавалася доволі легкою, — минули, невикористані, безповоротно. Щось 28 липня появилися нові вістки про це, що, нібито, в зв'язку з дальшими успіхами Червоної Армії, наш шпиталь перенесуть до Перемишля. Що тоді мало б статися з нами? З одної сторони, хотілося б їхати з шпиталем дальше на захід, з другої — ніде не було сказано, що там буде ліпше. Та згори було відомим, що все оце міркування — пусте, нашоі долі нам усе одно не змінити.

Розв'язка прийшла доволі скоро: 29 липня 1944 р., під вечір, з'явився в нашому шпиталі лейтенант з кільканадцятьма красноармійцями. Усіх полонених зігнали разом, дали по боханцеві недопеченого хліба «построїли» по чотири та погнали. Дні при шпиталі, ще далеко не найгірші під оглядом харчу та трактування, минули також безповоротно.

Цю ніч ночували ми в давньому, ще польському, офіцерському касині, може сто осіб у маленькій кімнаті, лежачи один над-, під- і за другим; збиранина з цілої Европи галичани, німці, чехи, поляки, москалі, білоруси; були й азіяти. Раненько нас зігнали на площу, розділили ненімців і німців та «построіли» окремо. Між ненімцями переважали власовці всіх мастей, галичан було декілька. Скоро вранці почалася дорога, невідомо куди, як казали, десь на збірний пункт; дорога сумна-невесела, «під московським караулом», через рідну землю, що так нагло та трагічно найшлася під чоботом чергового окупанта. Йшли ми в горячий день. Сонце палило немилосердно. Порох по кістки. Дорогою їхали валки обозів, моторизовані частини, важка артилерія; танки, вояцтво все розсміяне, сите, повне надій на скору остаточну перемогу. Тут щойно я зрозумів, де основна причина большевицьких успіхів: німецьке військо била власна нечиста совість, більше, ніж противник, а найстрашніша зброя большевиків, це не були альянтські посилки — це був усенародній гнів, які большевики вміло запрягли до своєї воєнної машини. Ми йшли через стратовані поля, попалені села. Тут і там стояли німо, в тупій, понурій розпуці громадки селянок; мужчин майже не було видно. Очі селянок пильно вишукували між полоненими сорокаті стрілецькі куртки. Їх було, вправді, небагато, та безмежна розпука населення, здавалося, ще росла на вид кожного з нас.

Ми йшли та йшли, і здавалося, що дорозі кінця нема. Наш конвой (якісь піввійськові, півцивілі), зачіпив ще якусь групу цивільних москалів по дорозі та безцеремонно влучив їх у нашу валку. Із запитів про дорогу та поодиноких висловів конвоїрів можна було ствердити, що йдемо до якогось збірного табору, а де це мало б бути, — невідомо.

По кількох годинах маршу, коли вже до вечора було недалеко, ми опинилися перед маленьким, понурим якимсь темним сільцем. З радісного порушення між конвоїрами виходило б, що це наша ціль. Підійшовши ближче, ми теж зорієнтувалися, що це так; перед нашими очима розвинувся непересічний вид: село було оточене шнурком вартових з автоматами; стодоли, стайні, а то й подвір'я були переповнені постатями в сорокатих блюзках, що стояли, сиділи й лежали всюди, де лиш було трохи місця. Вже стемніло, як нас почислили, переписали та замкнули в якійсь оборі, де вже містилися якісь москалі в німецьких мундирах. Та була ніч, ми були голодні, помучені, і ніхто не думав про щось інше, крім спання. Цю ніч я переспав на голій землі, на дворі, і мені це видалося дуже прикрим. А це мав бути лише початок.

Рано, як тільки зійшло сонце, нас зігнали на рівні ноги та повели до «бані». Це була більш ніж примітивна буда, де брудний москаль грів у кітлі воду, а другий, гідний його кумпан, вішав наше лахміття на гак у бляшаній скрині, називаючи гордо це все ж «дезкамера». Це було теж нове, і з цею інституцією я мав відтепер зустрічатися стало, через півтора року.

Вся ця процедура мала ту добру сторону, що туди ж прийняли ще кілька груп, майже виключно галичан, між якими були знайомі; по кількох хвилинах ми вже знали, що село називається Броніславувка, що є нас тут багато, може тисяча, а може й дві, сидять вони тут вже майже тиждень, їсти дістають чотири сухарі й дрібку зупи денно, а що буде далі — невідомо. Вертали ми від цієї «вошобойки» з дивно приємним почуттям, що ми не самі. У нашій стодолі, крім кількох галичан, сиділи самі совєтські люди, хоч і всі в німецьких уніформах. Вони, очевидно, зараз же почали на наших шкірах доказувати свою льояльність перед несподіваними визволителями, лаяли «українцоф-бандєровцоф», «ґаліцких есесофцоф» і т.д. Не один з нас собі подумав, що по такім лагері, можна мати претенсії на відпущення цілого ряду гріхів. Настрої були розпачливі, і не перервали їх навіть видані в полудне чотири сухарі.

Весь день ширилися сплетні про скорий виїзд, невідомо куди. Покищо, нічого такого в очі не кидалося. У большевиків не так, як у кожній іншій армії: нема жадних приготувань, пакування речей, чи чогось подібного. Там кожний вояк встає, зіває, каже «да» і є готовий до дороги.

Та після обіду почалися знова «построєнія» та «подщоти». Щось таки висіло в повітрі. Під вечір ми бачили, що підготова до визїду ведеться; розібрали «вошобойку», два мішки з сухарями погрузили на авто теж, ще якісь продукти у пушках та скринях. Появилася сторожа на конях, чого дотепер не було. Вечером упав рясний дощ і перемінив довколишній чорнозем у неприступне багно. Та мимо цього, вже темніло, нас зформували в чвірки, обставили конвоїрами на конях та погнали.

Остання наша мандрівка по Галичині, була дійсно хресною дорогою. По коліна в болоті, змучені, брудні, не йшли, а гнали ми кудись у невідоме. Коні вартових ішли трапом увесь час. Вартові оці, з наґанами та пугами в руках, надавали несамовитому походові вигляду валки невільників, яких татари женуть у ясир. Раз-по-раз гриміли постріли з автоматів та наґанів, лунали покрикування конвоїрів, серед яких не бракувало східніх азійських облич. Декілька кінних запалило імпровізовані смолоскипи, тло нашого походу було дійсно фантастичне.

По довгому марші, що відбувався півбігом, ми врешті добилися до якоїсь станційки, назви якої навіть не пригадую. Заїхав ешельон і нас почали «поґружать». Отут багато з нас на довгий час в останнє торкнулися галицької землі. Видно було, що з нами коїться щось страшне, що щойно тепер дійсно починається дорога в невідоме. Багато плакало зі змучення та безсилої розпуки; інші брали з собою грудки землі. Думаю, що саме тоді настрої осягнули цього, що німці звуть «тіфпунктом».[52]

В ніч з 31 липня на 1 серпня 1944 р. докладно в 25 річницю зайняття з'єдиненими арміями Києва, вирушили ми в новий похід на Схід — похід глибоко трагічний. Лиш малій частині дивізії вдалося побувати в Україні та в Росії та не як побідникам, а під баґнетом тих, яких ми мали перемогти.

В Царство Сатани

Щойно у ваґоні, де нас впакували по 50 осіб та дбайливо задротували двері, я зустрінувся безпосередньо з масою наших полонених. Почалися запитання, оповідання, здогади. З цього виявилося, в першу чергу, що, назагал, усяке забирання в полон мало далеко більш драстичний перебіг, ніж у моєму випадку. Звичайні були випадки добивання ранених, розстріли старшин, не кажучи про грабування поясів, черевиків, окулярів, щіток до зубів, бритв та інших речей. Скоро думки всіх звернулися до другого, що буде далі. Ще ніколи, перед ніким із нас, це питання не стояло так гостро, як саме тепер. Думки про наше майбутнє, як усе, були розбіжні. Навіть щодо напряму дороги не було певности. Були такі, та це крайні оптимісти, що думали, нібито нас везуть до Львова, а там — розженуть. Інші, більш помірковані, вважали, що нас везуть на якийсь великий монстр-процес до Києва, чи Москви. Та поволі ширився погляд, що їдемо десь на роботи на Урал, чи в Сибір. Попри непевність завтрішнього дня томив нас другий ворог — голод і спрага. Сама розпука та голод — це квінтесенсія наших почувань з цих жорстоких днів. Харч який нам видавали — це були чотири шматочки сухарів та маленька дрібка консервованої каші. Та дивувало нас, а навіть журило, чому його нам видають взагалі? Чому нас кудись везуть? Чому з нами панькаються? Ніхто не передбачав нічого доброго за тими большевицькими заходами. На другий день їзди ми переїхали Збруч і здивувалися всі, що він такий смішно вузенький…

Дні минали, а ми їхали. Минули Проскурів, Вінницю, а про кінець дороги навіть чутки не було. Ця непевність завтрішнього дня мучила не менше, ніж хвилювання про долю родини, більше ніж голод, що жорстоко скручував кишки. Тому що в дорозі не можливо було дістати води, витворилася звичка пити воду, яку лиш можна було знайти, чи то з рана на станції (на більших станціях нас випускали), чи з льокомотиви, чи з даху, як падав дощ. Наслідком цього, кинулися шлункові хвороби, і до діри. Яку помислові «східняки», за прикладом інших ваґонів, видовбали в підлозі, формувалися справжні черги.

Мимо всього безміру нещастя, що на нас звалилося, ми не могли не обсервувати цього, що діялося навколо нас, не могли не помічати країни, через яку їхали. Я мав щастя зайняти куток під вікном і це мені остільки вийшло на користь, що міг забути за всі страхіття, дивлячись на краєвид та людей і роблячи свої висновки. Країна нагадувала Галичину. Лиш не було наших нивок та загонів, а управа одного роду збіжжя, чи городини займала великі простори. Села, вздовж залізничного шляху, доволі понищені, та не так, як, міста, яким назагал дісталося більше. На селах чиста українська мова, по містах, радше по станціях — російська. Написи на «вокзалах» двомовні, українсько-російські. Говорити з населенням не було нагоди, та співчуття до нас було очевидне, його бачилося з облич. Еули випадки, що поодинокі люди давали цьому співчуттю докази: у двох, чи трьох випадках, бабусі, що винесли якісь дрібнички на станцію, щоб їх продати подорожнім, роздавали їх полоненим — не багато це було, якісь коржі, хліб, чи махорка та все щось було. Не йдеться про користь із цього, лише про символ.

3 серпня 1944 р. ми переїжджали через Київ, але самого міста ми бачили мало. Правда, ми стояли кілька годин на якомусь двірці, та враження про ціле місто не можна було собі виробити. Видно було великі знищення, дбайливо поприбирані руїни, люди бідні й обірвані, але бачилося і гарно, по-европейськи вбраних панів, що говорили російською мовою.

Та й у Києві нас не вигрузили, а повезли далі. Чутки про Урал та Сибір набрали сили. Їхали ми тепер прямо на схід і скоро переїхали Суми в напрямі на Курськ. Ще день і ми були на чисто російській території.

Я не раз чув, що подорожній відразу відчує різницю між Московщиною та Україною, переїхавши границю між обома країнами. І дійсно, вона так яскраво виразна, що її не можна не помітити. Останнє українське село таке відмінне від першого російського, так відмінні біленькі хатки від понурих «ізб», садки від брудних обійсть, що відразу впадає в очі окремішність двох світів.

Переїхавши Курськ, ешельон завернув раптом на північ, на Єлець. Це останнє місто виглядом нагадує якийсь людський мурашник, з якого сторчать вежі 7-ми церков.

6 серпня ми були в Орлі. Напрям на Москву був вже очевидний. Що нас там чекає?

Поволі здобувала собі силу і поширення вістка, що нас везуть у підмосковські копальні бурого вугілля. Це питання розхвилювало всіх. Отже, не на суд, і не на смерть, а на працю. Що ж, може це ще не найгірший вихід — думалося. Знову — робота в шахті, це не жарти… І як харч остане такий, як дотепер…

Ранком 7 серпня 1944 р. ми стали на станції Сталіногорськ. Заметушилися конвої, забігали станційні урядовці, вправлені в прийманні таких транспортів. Почалася «виґрузка». Дорога, значить, скінчилася, і тепер уже мусіло рішитися, раніше, чи пізніше, що з нами буде.

Перший раз при денному світлі я побачив нашу колону. Було в ній може більше, ніж 2.500 людей, у цім галичан до 1.500, здалека видних у «тарняках». Усе це товариство в німецьких мундирах, рухливе й галасливе, зле, голодне, робило, мабуть, дуже пригноблююче враження. Нечисленних цивільних глядачів безцеремонно розганяв конвой.

Впала команда: «шагом руш» і валка заколисалася, захиталася, затупцювала на місці й рушила. Йшли ми безконечною, здавалося, хоч легко хвилястою рівниною. Дорога вела через якесь колгоспне поле, по обох її боках простягалися лани жита. Краєвид сумний, понурий. Багато землі стоїть облогом, сіл не видно, лиш здалека майоріє, тут і там, щось неокреслене високе. Це, як кажуть знавці, шахти. Самого міста Сталіногорська не видно, лиш декілька крайніх хат та могутній стовп диму з місцевого хемкомбінату.

Аж тепер наше товариство поділилося на два яскраво зазначені табори. Покищо, у потязі, не було більших сварок між совєтськими людьми й нами. Спільний голод і спільна непевна доля лучили всіх в одне. Та тут змінилися обставини. Москалі, ставши на свою рідну землю, з-панська дивилися на похнюплених, перестрашених галичан, що понуро топтали московську землицю. Почали сипатися з московського боку кпини, а то й погрози під нашу адресу. «Ґаліційская дивізія наступаєт на Москву», закричав якийсь кацапський весельчак. Його гідна братія бухнула сміхом. Засліплені, самі в німецьких мундирах, не знаючи, яка їх самих доля чекає, тішилися передовсім з чужого нещастя.

По кількох годинах маршу ми опинилися перед дивним комплексом будівель, огороженим високим, зверха обдротованим, парканом. На рогах огорожі стояли маленькі, але високі вежі, а на вежах красноармійці з автоматами. Цілість робила враження якоїсь чи то фабрики, чи то касарні; псувала лише вид ця огорожа з вежами. Ми зібралися у велику громаду перед воротами. Розпочався, оце вперше в нашому житті, складний процес переходу через «проходную» — таборову браму. Начальник конвою взяв у руки довгий-предовгий список полонених, чи пак «визволених», і викликав усіх по прізвищах. Ми відповідали згідно з поученням: ім'я, по батькови й рік народження, потім входили по одному до табору, де ту саму процедуру переводив хтось із таборового начальства. Оця процедура, з огляду на велике число «кандидатів» та слабе обізнання «начальства» з азбукою, тривала, здавалося, без кінця. Помучені, виголоджені люди, не маючи сили встояти на горячому сонці, лежали перед брамою, і, перейшовши всі митарства, вже всередині, лягали знову покотом. Однак, у таборі нас зараз же ділили на «взводи» по 50 людей, а згодом на десятки, визначували «взводних» з-поміж нас та лучили «взводи» в «роти». Ми холодно й пасивно дивилися на нових людей і на нові обставини. При невеликій кількості персоналу та, рівночасно, незвичайні, мабуть, як на місцеві умови, маси «приїжджих» робота йшла дуже пиняво.

Готові «взводи» тут же «встроювали» та піддавали «тщітельной обработкє», обшукуючи «за зброєю». Оце вже третя, у декого й більше, ревізія, і направду, не знаю, що ще можна було нам відібрати. Та практичні ревізори, які рекрутувалися із таких же людей, як і ми, і які, одначе, вспіли в міжчасі добути собі довір'я, все таки встигали, тут чи там, найти для себе щось практичного. Їх вимоги були невеликі: ґудзик, «люфка», німецька ложка — все це оголошувано з місця, як зброю, і — забирали. Вже було добре пополудні, як «начальство» впоралося з великою масою новоприбулих. Переконавшись, що ми назагал пам'ятаємо свої числа «взводів» і «рот», нам «розрішили» розійтися.

Тепер, річ ясна, всі кинулися розшукувати знайомих. Уся маса заметушилася, розбігаючися по всьому таборі. Невеличкий простір між дротами аж кишів від нового населення. Галичани тримались разом, поглядаючи з боку на небувале видовисько. Зате совєтчики чулися тут доволі по-домашньому, ніби то вони ніколи звідси й не виходили.

Під вечір настрої остільки поправилися, що нам видали по дві пайки хліба, за «сьогодні і вчора». Братство сидячи, а дехто на стоячки, почало мовчки їсти, — чути було лише жування.

Першу ніч у цьому таборі ми ночували вже по-совєтськи, лежачи гурмою на підлозі. Виявилося, що наш табір, це колишня недобудована фабрика гіпсу, а живуть тут люди в галі машин, кітлівні, словом, де хто попаде. Всі наступні дні приносили нам усе нові враження. По кількох днях ми вже були вповні в курсі всіх таборових справ.

І так, наш табор — це було так зв. «13 лагерноє отдєлєніє Провєрочно-Фільтрацийонного Лагера Но. 283 НКВД СССР». Був розположений у місті Сталіногорськ, 180 км. на південь від Москви і 80 на південний схід від Тули. Так офіційно звучала назва цієї приємної інституції, де нас мали провірити й профільтрувати. Система таких таборів постала й розвинулася у воєнні роки й спершу її головною ціллю було — «перевірювати» визволених з німецького полону червоноармійців. Відтак, впарі з звільнюванням окупованих німцями територій, оці лагері заповнювалися спершу практично всім мужеським населенням «визволених областей»; та від літа 1943 р. посилали туди вже не всіх поголовно, а лише «коляборантів». Поняття коляборанта, що в совєтській системі називається просто «ізмєннік соціялістического отечества», дуже широке, і так би мовити, елястичне. Підпадають під це поняття люди дуже різні. У таборах оці маси дістають назву «спецконтіґент», їх піддають дуже скомплікованому, єдиному в свойому роді, правному процесові, званому «провєркою» і посилають рівночасно куди небудь на «общеполєзную» працю. Це дуже розумно: совєтського «гражданіна», так би сказати, денацифікують на державний кошт, рівночасно ще й даючи змогу «окупити» свою вину перед «соціялістіческою родіною». Правна процедура «провєрки» виглядає так, що спеціяльна слідча комісія, т. зв. «особий отдєл», розбирає «вину» в кожному окремому випадку, більш небезпечних передає справжньому судові, невинних звільняє з табору без права повороту додому, а основна маса сидить і глядить, що буде далі.

У серпні 1944 р., безпосередньо по нашому прибутті, в таборі скупчилася колосальна маса людей, ок. 3.000, — далеко над таборові можливості. Тому начальство зразу подбало про відповідний збут для цих тисяч. Під Москвою, у цьому районі, де нас завезли, була, властиво, лиш одна можливість праці — а саме, в копальнях брунатного вугілля. Оце була загальна доля «спецконтіґенту» нашого табору. Щодня приїжджали до табору якісь людці, нібито добре вбрані, добре відживлені. З самопевними мінами. Таборовий персонал влітав у бараки, накидався на непривикле ще до нової дисципліни товариство, та виганяв усіх, хто лиш держався на ногах, на «общеє построєніє». Там приходили теж оці совєтські людці, оглядали людей, дослівно, як худобу на ярмарку, та вибирали собі відповідне число, часом 200, 300 і 500 людей. Їх зараз же оточувала відповідна охорона й вела на нове місце праці.

Ми й не зчулися, як табор став опорожнюватись. Минав тиждень за тижнем, а люди з нашого транспорту відходили безпереривно. На початках вересня галичан у таборі майже вже не було. Лиш мене ніхто з «купців» не хотів брати, без сумніву тому, що я єдиний на всю масу носив окуляри…

Врешті я залишився сам. Та не довго, бо 17 вересня 1944 р. розпочалася і моя мандрівка по таборах, що тривала кругло півтора року, себто, до мойого неочікуваного повороту до Европи.

На дні

З мойого першого табору забрали мене звичайною дорогою: приїхали «купці», до бараків влетіли «нарядчики», — працівники таборового «арбайтсамту» — повикидали всіх нас на площу, де відбувалися «повєрки», «построїли» нас і купці почали вибирати собі товар. Цим разом заносилося на якийсь більший транспорт. Бунчужний старшина Рязанцев виніс цілий стос евіденційних карток, а купецька комісія лише проходжувалась вздовж рядів «спецконтіґента». Панувала тиша. Чути було лиш важке дихання «кандидатів» і слова комісії «тот, тот, тот…» Рязанцев питався всіх про ім'я, «отчество», рік народження і, відповідну евіденційну карточку зразу відкладав на бік. Так вибрано було 800 людей.

Між членами «комісії» в першу чергу кидалася в очі постать людини, одітої, мимо ще непізньої пори року, в шубу з футряним ковніром, та ватовану «фуфайку».

Інші зверталися до нього з глибокою пошаною та титулували «товаріщ політрук». Було очевидним, що це начальник табору, до якого нас призначають. Та сіра братія ніколи б не звернула на нього своєї уваги, якби це не був жид… Мимо тоді вже 24-річного перевиховання, совєтські маси мають свою власну, загально відому, думку про представників вибраного народу. І на саму згадку про це, що жид мав би бути командантом нашого табору, настрої сильно впадали. Тут і там дався чути пошум невдоволення, висловлений при помочі загально вживаного у таких випадках виразу. З важким серцем розійшлися ми по бараках. У саму обідню пору, коли всі ми цілим серцем рвалися до цієї ложки зупи, було заряджено нову збірку, нас «построїли» чвірками і зі звичайною повагою вивели за браму, де нас обскочили нові конвоїри, а наш побут у 13 «лагоддєлєнії» скінчився.

Почався довгий марш до нового місця призначення. Тут властиво вперше я мав нагоду усвідомити собі всю безнадійність життя совєтської людини, всю безодню убогости, безпросвітність совєтських буднів. Дорога вела через два якісь колгоспи та містечко Узловая, майбутній наш районний центр. Сама дорога — це була лиш колія від коліс воза, що проїхав туди з тиждень тому. Я нагадав собі, як ми колись критикували польські шляхи і мимохіть усміхнувся. Обабіч «дороги» стояли облогом розлогі простори; запримічувалось майже повний брак більших скупчень дерев. По годинному марші побачили ми перший колгосп. Це було мале сільце на будь-яких 30 хат; небагато постатей пильно метушилися по обійстях. Падала у вічі комплектна відсутність мужчин, всюди лише жінки і підростки. Був саме час молотьби, і жінки молотили ціпами жито. Цей вид був навіть для совєтських людей доволі незвичаиний, вздовж колони пішов гамір обурення. Та старший конвою крикнув: «Прекратіть разґавор» і, все стихло…

На другім обійстю стояла під солом'яним піддашшям моторова молотілка. Коло неї крутився панок з урядовою міною, що приїхав туди бричкою. Панок щось злісно бурмотів, а коні їли солому з даху.

«Що, спортилась?» — не витримав хтось коло мене.

«Да нєт, только механік до смєрті упілся» — відповів панок, очевидно якийсь колгоспний начальник…

Загальний вид колгоспу був доволі жебракуватий. Хати з цегли, нетинковані, покриті соломою, часто без вікон. При хаті де-не-де ще якась кучка, чи комірка. Садків, чи городців при хатах — немає. Між усім мовчки сновигають черідками 8-річні «пацани». Старші працюють. Всюди бруд, сморід і сум. Тишина, чути лиш нерівномірний стук ціпів у непривичних жіночих руках…

«Странє ж нужен хлєб» — пригадалося мені.

З тяжким серцем ідемо далі. Настрої марні, совєтські люди понуро думають свою чорну думу.

Минаємо такий самий другий колгосп. Вже доволі пізня година, саме вертається колгоспна худоба з поля… Дві корови, марні-премарні, видно лиш роги, клуби і ребра; за ними маршують 3 кози, гідні відповідники колгоспних коров козячого роду. Пастухів йде 4, всі з грубими буками в руках… У колоні, тут і там, видно усмішку, та конвой грізно завертає оком і лиця знов стають байдуже-серйозні…

Під вечір переходимо через Узловую. Міський характер оселі незаперечний, але біднота визирає із кожного кутка не менше, ніж у колгоспі. Для совєтського міщанина характеристичні недопасовані штани, подерті чоботи (але рішуче чоботи) та кашкет з козирком догори, все відповідно брудне. Доми різні, старі, що ще мабуть царя пам'ятають, і нові, баракового типу. Впадають в очі нові будинки: двоповерховий «хлібозавод», якась школа і оточений дротом табор для таких, як ми. По головній вулиці бігає худе-прехуде порося і пара курей. Повітря чути самогоном… Уже вночі попадаємо до нового табору. Та темнота така глибока, що навіть положення бараків годі розпізнати. При цьому зимно, приморозок. Переправа через «прахадную» триває, здається, вічністю. Нарешті входимо всі за огорожу. Тут нас розміщують по бараках. Табор, виявляється, новий, причі ще сирі. Лягаєм покотом на голі дошки і спимо. Змучення по довгому марші, без куска хліба, перемагає все.

Наступний день розпочався, очевидно, «від общого построєнія». Був ранок з приморозком; всюди лежав іній. Вийшов згадуваний уже раз жидок з широким жестом представився нам, як Абрагам Шмульовіч Ґройсман, старший політрук, начальник лагера, який зветься: «лаґерноє отдєлєніє Но 27». Відтак виголосив довгу-предовгу промову, страшною російщиною, повну матюків, два-, три- і більше «етажних». У промові охристив нас усіх «ізмєнніками», німецькими запроданцями. Представив нам усю глибину доброти совєтської влади, що не казала нас розстріляти з місця, та накреслив перед нами рожеву картину нашої майбутности в його таборі:

«Будєтє, дороґіє ребята, работать в шахти, получіть кілоґрам хлєба на дєнь, зарабативать много дєнґі. Приєдєт асобий атдєл, будіт вас провєрал, хто будіт харош, єво щастя, хто віновний — етому п… А што на шахтє тяжалой работи, ето нічево, хальоймес. Хто в армія вінтовку носіл, можіть вєліколєпно шахти работал. Сам работал, знаєм».

Промова нашого «начальніка» дуже нас заскочила, та пізніше виявилося, що це тут, між персоналом НКВД, нормальне явище.

І, як би нічого, наказав поділити всю товпу на 3 групи, по 250 людей кожну. «Організація» йшла швидко.

«Ви будєт первий смєна, ви — второй, ви — третій. Завтра йдем в шахти».

Отак відбувся поділ на «шихти», а свіжо призначені начальники «смєн» кинулися організувати своїх підвладних.

Оці свіжопризначені начальники рекрутувалися виключно з новоприбулих, і то з групи сорока совєтських лейтенантів, що десять днів тому прийшли до 13 табору. Були це люди, що попали до німецького полону, або укривалися у німецькому запіллі, часто й активні партизани. Та коли до них з'явилися червоні визволителі, вони повилазили з своїх нор та зголосилися у совєтських командантурах. Там їх чемно прийняли, повидавали мундири, признали старі ранґи, відіслали в запілля, а звідтам сюди, на «проверку». Ще одне чудо совєтського правосуддя… Усі ці люди обняли зразу в таборі усі керівні пости: від кухні до бухгальтерії… Решта «спецконтинґенту», з природи речі, була засуджена на шахту.

Цього дня ми працювали в таборі, бо всюди ще валялися відпадки будівельних матеріялів, дошки, тощо. Сам лагер складався з двох мешкальних бараків, та кухонно-адміністраційного. Бараки ще не були добре викінчені, що не перешкоджало їм зачинати валитися. Тут і там повідпадав тинк, поламалися якісь дошки і т.д. При цій нагоді я мав можливість збагнути всю хитрість совєтського «строїтєльного іскуства». Це так, як у Франка: беруть діру, залізом обкувають… Тільки, що тут беруть ніщо, оббивають з обох боків дошками, сиплють туди попіл, змішаний з деревними опилками і… стіна готова. На це прибивають навхрест тріски, щоб тинк тримався, обліплюють стіни якоюсь мішаниною глини, вапна, піску і, готово. На стіни в'язання, крокви, відтак ґонти найпростішого виробу (їх робить собі кожний лагер сам) — і вже барак стоїть… Хоч, правда, бувають і більш скомпліковані будівлі, але я їх не бачив…

Наші бараки вважалися за дуже вигідні, бо були поділені на кімнати по 25 людей з готовими причами, ще й з печами, які чомусь розпалювалися з коридору, а дверцята були вправлені коміть… Але це дрібниці.

«Получивши» вечором обов'язкові 600 грам хліба та черпак зупи, ми пішли спати. Ніч минула під знаком «шахти».

До шахти випало нам іти під вечір наступного дня, як т. зв. третя або нічна зміна. Вдень приїхав до нас так званий інструктор «безопасности» з управління шахти Но. 6, яку наш табор обслуговував, і повчав нас, що, як і куди. Заявив передусім, що він сам — з Донбасу і 30 років працював на шахті (по мові відразу можна було пізнати, що українець); в таборі свій час також відсидів, потім його «помилували»; тоді він почав працювати на шахті Но. 6, на яку призначили тепер нас. У свойому викладі оповів він таке: весь т. зв. «Подмосковний уґольний басейн», тобто вся територія на південь від Москви, це терен з дуже багатими покладами брунатного вугілля. Експлуатувати ці поклади зачали 1934 року, тоді саме побудували нове «місто» — Сталіногорськ, подумане, як столиця нового вугільного району. Та на широку скалю розпочали використовувати ці вугледайна коли вугільний промисел під Москвою. Під гаслом: ці терени щойно від 1942 р., коли Донбас був обсаджений німцями, а сибірські поклади вугілля — далеко. Тоді «сам Сталін лічно» дав приказ, «в кратчайшеє время» поставити «уґоль нужен странє, как хлєб, как воздух», розпочалася ударними темпами розбудова кількох існуючих шахт, відбудова знищених німцями в листопаді 1941 (німці побували тут 3 тижні) та дуже численні нові верчення. Все це, випробуваними совєтськими методами — робочу силу черпали саме з таких таборів, як наш, і хто знає, чи цю всю систему «провєрки» не організовано саме тому, щоб мати все під рукою достатню кількість безплатної робочої сили. Життєві умовини, як одверто говорив «інструктор», були тоді жахливі: безперестанку німецькі бомбардування, транспорт був неналаднаний, постачання харчів майже ніяке, а попри це — каторжна праця. І мимо цього, хоч падали трупи, праця видавала овочі. Факт, що аж до кінця війни ввесь залізничний рух між запіллям і фронтом відбувався коштом підмосковського вугілля. Тоді саме закінчилася колосальна совєтська офензива на східньому фронті і на Балканах, говорилося багато про кінець війни ще перед зимою і «інструктор» горяче закликав нас усіх, не жаліти труду і рук, а навіть життя, бо, як він це вияснював, «во первих, странє пабєдіть паможем, во вторих — свою віну аткупім». Словом: получим корисне з приємним…

По цьому історично-ідеологічному вступі, «інструктор» перейшов до технічних подробиць: шахти неглибокі, 60 до 65 метрів, шар вугілля глибини 1,5 до 2,5 м. Шахти бувають мокрі, наша — ще не дуже, але таки трохи… Бувають ґази, але вибухи рідко, мовляв «нє падохнєт, только башка балєть будєт». Основні чотири види робіт є: довбання вугілля (це робить «забойщик»), «наґрузка» вугілля на ваґонетки (це — «навальщик»), вивіз ваґонеток (це — «аткатчик»), і вкінці — побудова дерев'яних конструкцій для піддержки стін і стелі (це роботи «крепільщика»). Робота в шахті тяжка — «но нада учесть, кілоґрам хлєба палучать будєтє і кромє таво дєнґі єщо зарабативать, разве імєють ваші радітєлі дома кілоґрам хлєба на день?» Слухачі мовчки похнюпили голови, вони добре знали, що ні. «Інструктор» закінчив лекцію заввагою, що решту побачите в шахті і запитав, як годиться, про внески і запити. Публіка, як годиться добре вихованим «совєтським ґражданам», хотіла довідатися про організацію стахановської роботи, про «пітаніє» для ударників та «спецовку», тобто робочу одежу (ми всі ходили так, як нас «освободили», а кінець вересня під Москвою нівроку собі холодний). «Інструктор» заспокоїв публіку виясненням, що, мовляв, «ето дєло нє моє», сказав: «пока», і пішов.

Після «іструктажу» ми пішли ще по черпак зупи і трошки подрімати. Іти ми мали, як згадував, у третю «шихту», отже, о 12-тій годині ночі; видавалося б, що ще є час, та, на велике загальне здивування, нас побудили вже за годину — була десь восьма. Почався «падйом» і «построєніє», що при 250 заспаних голодранцях, не було таке просте. Врешті, зібрали нас перед «прахадную» і почали перепускати, викликуючи всіх по прізвищу. Тепер ми зрозуміли, чому нас стягнули 4 години раніше. До шахти було може сто метрів дороги, хоч вона була так штудерно проведена, що загального поняття про зовнішній вигляд шахти не можна було собі виробити. І тепер, з огляду на ніч, видно було лиш контури вежі та двох більших будинків побіч неї. При вході до вежі, кудою спускаються у підземелля, ми ще раз задержалися — виявилося, що ми прийшли завчасно. Братія погано матюкалася, дзвонячи зубами між одним і другим матюком. Сипалися непохлібні завваги під адресою начальника конвою, але він уже, мабуть, привик був до того. Перерву спішно використало начальство на видачу шахтярських лямпочок. Нарешті почали з вежі сходити наші попередники з денної зміни. Ніхто їх про ніщо не питав, але по замурзаних лицях та подертих ще більше, ніж перед тим, лахміттях видно було, що там, внизу, не з медом. Але ми й так це знали…

Крутими сходами ми вибігали на вежу. Там на горі, був вхід до вінди-«клєті». Туди пускали тільки по 4-ох відразу, бо, як казали, «клєть» недавно урвалася, і ще нема певности, чи її добре направили…

Прийшла моя черга. Я, з другими трьома обірванцями, вліз до «клєті». Задудніло, загуділо, стало темно, звідкись поллялася якась вода, а шлунок розпочав якусь неочеркнену мандрівку догори. Вінда летіла, а ми дивилися один на одного в почутті власної безсилости… Всім чотирьом — ми ж їхали віндою вперше — насувалося питання: «А що буде, як урветься?» Та 60 метрів — це небагато й вінда, накінець, стукнула важко об землю. «Вилєзай, рєбята» — почувся голос. Згори ллялась вода. Я виліз з вінди і розглянувся. Ми опинилися на дні вузького стіжка, в середині якого їздила «клеть», в округлій вимурованій доброю цеглою кімнатці. З боку блимала електрична лямпочка. Виднілися два тунелі, рейки вузькоторової залізнички та різні ваґонетки, порожні і з вугіллям. Десь з глибини тунелю почувся той сам голос, що велів нам вилізати, і звав нас за собою. Ми йшли, б'ючись у пітьмі головами об якісь крокви і щохвилини натрапляючи на мокрі, обліплені якоюсь гряззю, стіни. Під ногами плюскотіла вода. Десь далеко-далеко майоріло електричне світло. Наші лямпочки коптіли немилосердно. Ми ще не привикли до їх хиткого, непевного світла. «Начальства» було тут, як показалось, кілька душ, і, щохвилини, якийсь охриплий голос, що виходив з невидимого рота, кликав нову групу за собою. Свіжо-спечені шахтярі йшли тупо, пасивно. Ніхто не знав, куди нас ведуть, кожний був у такій ситуації вперше.

Прийшла черга й на нас.

«Двадцят п'ята бріґада, ступай со мной», — командував якийсь дивно нелюдський голос. Ми поволі потьопали туди. Що кілька кроків у ліво, тоді просто, через якісь ворота з дощок і ми, несподівано самі для себе, опинилися у високому коридорі, навіть, доволі ясно освітленому. Коли очі звикли до світла, серед нашої купки голодранців стало видно барчистого, серйозного мужчину в «спецовочних» лахміттях. Говорив він скоро, горляно, відразу було видно, що це не росіянин. «Ну вот ребята, — розпочав він. — Єто всьо здєсь — елєктровозний штрек. Єто значіть, што суда в бліжайшеє врємя елєктровод паєдєт. Да х… вам об єтом ґаваріть, когда ви елєктровода нікагда і нє відєлі. — Как нєт, што ви — роздалося серед публіки. Вобще, уґольок суди катати будєт. А между прочи, мая фамілія — Андрєй Фрідріховіч Ерліх і ваш десятнік». Говорив ще багато дечого, річево, доладу, описуючи умовини праці в шахті і наше завдання. І тут саме прокладалися нові рейки для елекричної залізнички, що мала сполучувати місця «вирубки» вугілля, т. зв. — лаву, з «стволом» — куди оце вугілля мали витягати за фаховим висловом «на ґора» (на верх). Коротко він описав нам усю ситему шахти. «Ствол» — це прямий, доземий коридор, яким їздить «клєть», що сполучує підземелля з світом. Від ствола розходяться звичайно в двох напрямках коридори «штреки», якими возиться вугілля та постачається будівельний матеріял у «лаву» — головне місце вирубки, де працює і «врубмашина», що «підрізує» верству вугілля знизу, а далі «отбойщики» вже лупають зверху. За окремими вартісними жилами вугілля йдуть «забої» — так би мовити індивідуальні, «лави», де робітник рубає вугілля сам, а один йому насипає і «кріпить кровлю» (буває рештування) назміну. Умовини праці тут, казав одверто Ерліх, і добрі, і злі. Верства вугілля груба, на зріст людини і більше, так, що не доводиться працювати «льожа». Газів, назагал, на шахті Но. 6 нема. Шахта назагал суха, лиш на деяких участках вода. Шкода лиш, казав він далі, що ані відплив («викачка») води, ані вентиляція «покищо» не наладнані. Не менша шкода, що ізоляція «плохая», а що це значить, — буде ясно кожному, коли собі усвідомить, що на шахті напруга 380 вольтів нормальна…

«Но, ви, — продовжував наш шахтовий інформатор, — нє асобєнна нєрвнічайтє, потому што вам чуні дадуть резіновиє, харош ізолятор». Ще одне недотягнення мала наша шахта: вона була нова і ще не запроваджено «елєктровоза», для якого ми саме мали прокладати дорогу. Всі «ваґонетки» з вугіллям треба було попихати «вручную» (1,5 до 3 тонн) залежно від розміру. (Ага, іще одного навчив нас новий шеф: «оправляться у шахтє ніззя», щоб не «воняло», нада катать у ваґонєтки, што єдуть на гора. Думка оправдана: і «воняти» не буде, і «больше вєса подадім на ґора…»). Після цього другого інструктажу автоматично наступив «перекур». Я, замість курити, волів зацікавитися, звідки тут німці. Десятник, до якого я заговорив по-німецьки, аж підскочив. Він, виявилося, був учитель з Донбасу і ніколи не думав, що найде тут будь-кого, крім совєтських людей. По кількох вступних реченнях ми розбалакалися, як старі знайомі. Думаю, що багато дечого, що він сказав мені тоді, він ніколи не відважився б сказати людині «місцевого хову».

Оповів мені цей чоловік воєнну мартирологію німецької меншини в СССР. Вона надто характеристична для метод, якими оперують совєтські можновладці, щоб її тут не згадати. І так, уже в першому місяці російсько-німецької війни всіх німців усунено з армії, та роззброєно. Однак мобілізації німецького населення не припинено. Тоді почали на ґвалт творити робочі батальйони і закидувати ними саме підсовєтський Уґольний Басейн. Наприкінці 1941 р. ця територія частинно була зайнята німцями, частинно лежала обабіч лінії фронту. Артилерійський обстріл та летунське бомбардування були щоденними подіями. Довіз харчів був катальний. Члени робочих батальйонів «получали» 200 грам хліба денно, чи радше м'якого тіста. У випадку «невиработки» норми — ще менше. «Суп» варився із води і кропиви, або стухлих круп. Про м'ясо, товщ, чи рибу — ніхто й не мріяв. Шахти не мали таких технічних «удобств», що сьогодні, не було, напр., електричних лямпочок. У таких умовинах кинуто сюди німців на працю. Сільське німецьке населення (робітників між ними було дуже мало, а інтеліґенції — кілька), незвикле до праці під землею, мало стати також жертвою божевільної політики Райху і російської жадоби пімсти, лише на цьому «ворогові», який був під його рукою. Смерть від виснаження, голодового опуху, або прямо голоду була нормальним явищем.

«Бувало, — казав мені Ерліх, — ідемо ранком всі на шахту і заздалегідь умовляємося, хто кого буде назад нести». Конвой теж був тоді строгіший, ніж сьогодні, бо складався з кадрів НКВД, а тепер це «уласкавлені» і довірені бувші інтерновані, що самі засмакували «наркомовського пайка» (це офіційна назва харчової рації в таборі). Та німецька витривалість і працьовитість, — продовжував Ерліх, — перемогла важкі життєві та кліматичні умовини, здобула довір'я влади (між ін. добилася знесення конвою) і, як великий привілей, право писати до родини, що тимчасом помандрували в казахстанські степи. Все вгорі сказане відносилося лиш до мужського населення. Що ж сталося з жінками і дітьми. Республіку німців Поволжжя було вже тоді зліквідовано. Розігнано всі дотепер хоч ніби німецькі установи. Родини мобілізованих погружено на потяги і вивезено (куди ж би?) — до Казахстану. Там вони ниділи по мізерних казахстанських колхозах, вимираючи поволі від підсоння, голоду і незвичної праці (німецькі колхози Поволжжя були знані з багатства). Німці, інтерновані під Москвою, посилали їм гроші… Та тепер, казали, уже йде до кращого. Невідомо лиш, коли й чим оце все скінчиться. Тоді подумав собі і я, що добра частина жорстокости совєтського кацету саме на цьому й полягає, що невідомо, коли й який буде кінець.

По шахті сновигали смугляві, невеличкі «рабочі». Ми все ще лише «приглядалися»… «А вот еті — обізвався по хвилині Ерліх, уже до всіх — ето татари із Крима. Тоже, такіє, как і ви да я. Но ані правєрені — їх розконвоїруют, ані пайдуть із лаґеря «за зону» (за кільчасті дроти на цивільне життя). «А дамой не паєдут?» — запитався якийсь сентиментальний з-поміж нас. Та тут замість відповіді, вся юрба затюкала, заговкала, заматюкала на «слинявого» і він затих.

«Ну, штож ребята, — рішив десятник, — работа наша на сєводня, метров нєсколько пароди (земля у шахті) вивєзті. Давай-ка нажимать на работоньку». Братва схопилася, позабирала лопати, що валялися тут і там, всі метушилися, як мухи в дьогтю. Перші лопати піску важко і ліниво падали в ваґонетки. Кивалися постаті, спішно — сумно коливалися їх фантастичні тіні. Понуро, тихо працювала братія, лиш час від часу дзенькнула лопата об камінь, хтось висякав собі ніс, чи тихо матюкнув, от так, без окремої причини, щоб додати собі відваги… «Праця В СРСР — це справа чести, справа доблести і геройства кожного громадянина СРСР» — нагадалася котрась з безчисленних статтей сталінської конституції…

Почалися понурі, невеселі дні… Щовечора стягали нас нарядчики, «рускіє офіцера», з голих дощок, «строїли» та гнали на шахту. Тут робота і вимоги росли з часом (закон: пєрвая нєдєля — 60 % норми, втарая — 80 %, третяя — 100 %…). Худли обличчя «гівісів», вигодовані непогано в німецькій армії, маліли шанси на «возвращеніє домой» людей, що в своїй масі перетерпіли від німців стільки горя… Незбагненні є шляхи совєтської справедливости…

Харч — 1 кг. хліба й «суп» два рази денно, — мабуть, вистачав би для піддержки людини, яка нічого не робить. А праця, якої від нас вимагали, дійсно була каторжна. Напр.: від «навальщика» за зміну вимагали насипати 18 тонн вугілля у ваґонетки. Інші норми були відповідні. Але думаєте, що не виконували «вірні сини соц. отєчества» норми? Перевиконували, і то як! Нагадувалася клясифікація одного німця: «Ессен бравхен зі ніхт філь унд арбайтен тун зі ґут».[53]

Я ніяк не міг викресати з себе тільки творчого запалу, як мої спів-«колеґи». Я бачив, що кроку з ними таки не дотримую. Бачили це й вони, але, гідні, хоч і нещасні, фрукти совєтської системи старалися приліпити мені латку, де могли, головно перед начальством. Спершу закинули мені саботаж, відтак — загрозили, що хліб відберуть, далі на прилюдному мітинґу на всі лади ганьбили мене і мойого бідного колеґу, Йосипа Дуркоту, старшого від мене в два рази, який вкінці таки впав жертвою їх шиканів.

Оцей мітинґ, не перший і не останній, що відбувся на славній шахті Но. 6, настільки вбився мені в пам'ять, що не можу його поминути так коротко. Причина до скликання мітинґу була нормальна: зближалася 27 «ґодовщина» великої Жовтневої соціялістичної революції, і «наш трест Москвоуґоль», до якого належала наша шахта, роблячи «передпразднічний» балянс, ствердив, що плян у нього виповнений не на всі сто, а лиш на 59 відсотків. Начальство ствердило, що біда, «наш» орган: «Московская кочеґарка» впалив на адресу керівництва шахтами «наґаняй», а це керівництво передало його усно і письменно, скріпивши матюками, поодиноким шахтам, а ті рішили, що «шахти нє віновати, только люді нє работают».

Тут слово про обсаду шахти взагалі. Совєтська шахта — це мініятюра суспільної структури совєтської держави.

Почнемо зверху: Директор шахти — це особистість велика, звичайно добре поставлена у партії. На «руководящі мєста» в підмосковних шахтах видвигалися дійсно люди, які щось уміли. Це не мусіли бути фахові гірники, але добрі організатори. Тому, що між ними було багато «фамілії», це самозрозуміло. Були вони добре оплачувані і велося їм добре, хоч і вимагали від них багато.

Наступна верства — це штаб шахти, «управлєніє». Тут головне місце належить «начальнику проізводства». Це шеф штабу, звичайно фаховий гірник, часто донбасець. Він — душа шахти, від нього залежить виконання пляну. Слідують такі технічні пости, як «ґлавінженер», начальник «повєрхності» (шеф працівників на денному світлі). Це еліта, що добре (по-совєтськи) вбирається, добре їсть і багато заробляє, але на якій тяжить відповідальність. Далі йдуть «вольнонайомниє». Це також цікава група. Виходило б з назви, що це якісь добровільні робітники, отуманені сюди напр. високим заробітком і може місцеві. Тимчасом це не так. Вони йдуть на роботу до шахти нерадо, молоді хіба для уникнення військової служби. Є тут зате більше голодранців з усіх кінців Совєтського Союзу, присланих сюди менш або більш «чупасом». Головно дівчат тут багато. Їх, згідно з теорією рівноправности статей, уживається прекрасно на таких же роботах, як і мужчин. На нашій шахті цього типу робочих було мало. Переважала тут підверства «розконвоїрованих». Оці люди — це «провєрениє» вихованки лагерів нашого типу, але без права повороту додому. А тому, що в Совєтському Союзі існує «право на працю», вони працювати на шахті — мусять. Їдять вони в спільній кантині і мешкають в бараках. Практично, різниця між ними і лагерниками така, що перші живуть без конвоя і мають документи. При «некультурній» поведінці, їх, буває, забирають в лагер ще раз. Це збиранина з усіх кінців світа. Є тут росіяни, українці, середньоазіяти, якути й інші.

Життя такого «розконвоїрованого» невеселе. Він живе в бараці, цілком подібного до того, де жив за дротами. Одинока вигода, що йому можна мати коц-«одіяло», а часом навіть простирало і може купатися у шахтовій «бані», якщо така є. Може також у «виходной» день піти собі до сусіднього колгозу і «поработать за картошку». Користь тут є обопільна, бо в колхозі рук до праці бракує, а харч у кантині не найкращий. Який же це харч? Судячи в теорії не найгірший. Денний раціон виносить 1 кг. хліба, 40 гр. м'яса, 40 гр. масла, 40 гр. олію, 100 гр. риби, 30 гр. цукру і ще дещо; картопля, мило, сірники, махорка. Однак, практика виглядає так, що коли (багато пізніше) один мій знайомий росіянин вийшов «за зону», одержав «продовольственную карточку» і пішов до склепу, щоб собі щось купити, йому сказали: «Іш, дурак какой, ми єщо за февраль нє видалі, а он за май просіт». Це було в травні…

Остання ж найнижча верства, без прав, без надії на побачення з рідними, це «спецконтинґент», що проходить «провєрку» — так, як ми.

Отаку то братію зігнали на площу перед вежею, де підносилася «клєть» і почали «аґітувати». Перший виступив, як звичайно, начальник шахти. Він заявив, що «за должность перед страной — атмєна», і що так далі бути не може і до «Октябрских праздніков нада канчать з етім уґльом». «Уже в другому дусі промовляв начальник проізводства. Виглядало це, однак, більше на промову, чи на останнє слово обвинуваченого. Він «признавався», що те і це було зле, що взагалі можна б інакше, словом, признавався до «гріхів». За ним виступив політрук шахти: це був якийсь неросіянин, чомусь уперлася думка, що це мадяр. Говорив багато і різноманітно. Розпочав, річ ясна, від того, що батьківщина радо нам простить, але ми самі повинні розуміти, що незадурно. Край стоїть у важкій боротьбі (вересень 1944 р.), вимагає напруження всіх сил, кожна людина має свою вагу. Товариш Сталін, мудрий і добрий, знав що робив 1941 р., знає, що робить тепер. По війні все буде прекрасно, торгівля із альянтами зросла, вони вже тепер дали нам кредити на мільярд долярів. Весь Балкан і Польща увійдуть в склад СРСР і хто ж буде вище нас? Закінчив він промову конкретними вимогами: «чтоб в Октябрє перевиполніть план на 103 %».

Утертим шляхом тепер забирали голос представники «народу»: вільні робітники, що займали всі керівні пости в шахті, недвозначно заявляли, що все залежить від нас лагерників. Наші «представники»-бриґадири і горлачі заклиналися:

«Раз далі слово — виполнім». Кожний подрібно описував, що і як зробить, щоб збільшити видобуток, визивав на «соцсорєвнованіє» сусідів з-права і з-ліва. Комедію грано несмачно і слухачів збирала огида, тим більше, що це говорили такі ж таборовики, як ми та гризли їх ті ж насікоми і лежали на таких же голих дошках. Накінець ще виступив наш Ґройсман і солідно, по-купецьки, з обов'язковим матюком у бога, запевнив, що сам подбає, щоб «народ» виповнив взяті «об'єзатєльства». Жалюгідна комедія відбулася на закінчення цього дивовижного образу в честь большевицького держимордця.

Саме, начальники всіх калібрів випхали на трибуну двох молодих людей, а політрук гаркнув: «А нука Андрєй, раскажі народу, как ти государствєнний план сорвал». Обертаючись до нас, додав тоном вияснення: «Он панімаєтє ввєсь транспорт на двіженіє сорвал». Кожний з нас знав, що цей молодий німець, бувши шефом «двіженія» — транспорту вугілля в шахті, лаяв начальство, що не постарало смарів до ваґонеток, а тепер його оголосили спричинником невдачі пляну. Він, зціпивши зуби і затиснувши кулаки, стояв. З його уст не вийшло ні одне слово. Політрук нерішуче помахав головою. Цього «виновніка» зіпхнули і випхали нового нещасника, якогось Пропіно, старшого чоловіка. Цей лебедив: «Да братци, віноват, сознаю. Вот ґлавінженер давно меня ґаваріл, штоб на втором участкє ізоляцію починіл, а я так прямо і нє здєлал етого. Но я клянусь работать бдітєльнеє, братци вєрно, для нашей родіни, для випалнєнія Плана». Дісталося і на закінчення двом «ґалічанам в нємєцкой формє», мені і нещасному Дуркотові.

На «наркомському» пайку чоловік розпачливо худ. День наш виглядав так: о 9-ій год. веч. «падйом» і вимарш на роботу. Від 10-ої до 12-ої спуск у шахту, тут робота до 8-ої, о 9-ій поворот до табору і суп-завтрак. Від 10-ої до 12-ої праця при копанні «котловану» — пивниці на ярину. Від 12-ої до 7-ої веч. можна було спати, о 7-ій «ужін». Годинку по вечері теж можна було переспати — однак години на сон були цілком теоретичні. Будь-який таборовий підпанок легко міг покликати, кого хотів, і «заставити» його робити це і то — «дєлать уборку» у начальства, «разґрузіть» віз картопель і т.п. Крім цього, голод гнав нас у кожну вільну хвилину на службу до кухні — мити підлогу, чистити картоплю. Не знаю таборовика, щоб хоч раз не побував на такій роботі, де часом за цілонічну роботу, діставав «котєлок» супу. Пам'ятаю, що в половині жовтня я так ослаб, що загально в таборі називали мене «доходяґа в очках». Як я виглядав, про це свідчить факт, що начальство рішило, мовляв, мені не варто давати кілограма хліба, а викинути мене та Дуркоту з шахти. Від того часу я літав, як м'ячик від кута до кута по цілому лагері на різних роботах. Приблизно в цьому часі я настільки прийшов до себе, що міг поволи зачати думати над цим, що мене оточує і цим, що буде завтра. Щодо цього другого, то я скоро додумався до простого висновку — що тут може чоловіка врятувати війна з альянтами, або припадок. Що ж до мойого оточення, то я поволі виробляв собі про нього ясний образ, який, в міру набування лагерного досвіду, все і все повнішав.

Мої «колеґи по проверці» — це була цікава група. В основному складалася вона з білорусів та росіян, невеликої кількости українців та з 50 середньоазійців. Галичан було, крім мене і Дуркоти, ще двох. Всіх було в таборі 800, отже, табор був невеликий. Велика кількість білорусів у таборі пояснювалася тим, що їх назбирали багато в попередньому, пересильному таборі й звідти перегнали разом в новий 27-й лагер. Більшість їх служила в білоруській поліції; що несла службу в колишньому Генералкомісаріяті Білоруси. Були між ними східні і західні білоруси. Західні були вбрані в одежу, що її ще надавно можна було вважати за добру, лише черевики повимінювали за хліб у попередніх таборах. Між собою говорили часом по-польськи, не змішувалися з рештою таборової «братви». Їх східніші друзі майже всі були з околиці Слуцька в півд. Білорусі. Вони вславилися, як пильні поборювачі червоної партизанки на східньому Поліссі. Ще два-три місяці тому вони носили уніформи та були узброєні, тепер переліцитовувалися в оповіданнях про свою відданість совєтській владі та співпрацю з партизанами.

Чому вони не вивтікали з німцями — не знаю. Мабуть через вроджену нерухливість. Менша частина тієї публіки (це факт!) були їх недавні жорстокі вороги на життя і смерть — «красні» партизани, «гордість» сов. Білорусі. Згідно з премудрою, логічно прекрасно обґрунтованою совєтською системою, яка слушно голосила, що, мовляв, кожний, хто був за фронтовою лінією, міг коляборувати («содруднічать»), — зараз же по тріюмфальній зустрічі з Червоною Армією заперли в «провєрочні» табори. Своєрідна внутрішньо-таборова демократія, неписаний закон совєтського лагера дозволяв білорусам переносити одних другого. Для прикладу наведу такий факт: були в нашому таборі два односельчани з-під Слуцька. Один з них, з прізвищем Пятро Ліс, був сержантом білоруської поліції. Другий, прізвища не пригадую, був партизаном і тихо сидів у лісі. В одній облаві відділи обох земляків зустрілися і згаданий Ліс був ранений зблизька своїм же краяном. Щербата тітка Доля, що в Совєтському Союзі є бодай три рази така злобна, як у решті світу, у приступі спеціяльного злого гумору, звела обох разом у нашому таборі, де один зо страхом очікував кари, а другий — заслуженої нагороди. Та в «провєрочному» лагері існує ще такий мудрий винахід, як «медасмотр» (про це нижче). На цьому ж «медасмотрі» рішено Ліса (бо був ранений) післати на працю до кухні, а партизана (бо здоровий) — на шахту. Ніхто навіть не обурився на таку, в нашому розумінні, несправедливість — та й це обурення, зрештою, не принесло б багато користи.

Група росіян — це були головно власовці та «визволєнци» з німецького полону. Перші були цілком задоволені, бо очікували гіршого, другі — властиво нічого не стратили, бо лиш замінили один табор на інший. «Руский челавєк нєтрєбоватєльний», владі вибачає радо, бо привик. До всякого рода інородців ставилися погордо. Найгірше ставилися до білорусів і азіятів.

У цій групі була ще цікава група — згадувані 40 офіцерів. Були вони всі кадрові старшини, які без вийнятку, попали в полон ще 1941 р. і журилися тепер, що їм за це буде. Перед між ними вів якийсь майор, що командував щось два роки групою партизанів під Ленінградом. Ходив він усе гордо з медалею «за боєвиє заслуґі». Цей бідачисько мав якийсь час барліг коло мене і гірко-сумно раз зітхнув: «Ех, за что два ґода жизню рисковал, штоб наканєц з есесовцом в адной бєрлоге лєжать». Тоді вперше в Совєтському Союзі огорнуло мене почуття сатисфакції.

Другим по ранзі був капітан Кириченко, наш малорос, що, бувши ранений у ногу, дослівно нехотячи попав у німецький полон, звідки зараз був звільнений. І він, старший чоловік, що мав сина капітаном летунства, гірко тепер собі дорікав, що не пішов у партизани, щоб «окупіть віну» перед «народною владою», не бачучи, що і це його завело б сюди та й свою ногу мусів би хіба носити під пахою.

З цікавіших типів були ще: Кіріл Кутаков, начальник нашої «смєни»-шихти, що у вересні 1941 р. переїхав з ешельоном із Владивостока під Київ — і після одного дня фронту попав у полон, а тепер зі шкіри вилазив зі страху, щоб йому не пришили саботажу. Був ще Бурханов, київлян, що говорив мішаною російською і українською мовою, а писав, як піванальфабет, але мав людське серце. Був Кристофор Янакі, з Криму, з вигляду італієць, а вдачею — кретин, поведінкою — хам, а разом совєтський лейтенант. Був ще «туапсінський жулік» — Кудрявцев, що, крім сифіліса і власної хоробрости, не знав іншої теми до розмови. Був теж білорус — лейтенант-фельдшер, Альошка Клевановіч, золота душа, пізніше мій добрий приятель. Всі вони, як уже я згадав, зайняли ліпші місця у таборі та чекали поки їх «усправедливлять», а покищо, доказували, за винятком Бурханова та Клевановіча (хахла і білоруса) свою відданість совєтській власті чином і пащекою. Їм самим поводилося відносно непогано, бо фізично працювати, «по лічному приказу товариша Сталіна», вони не мусіли. Були вони в кухні, шефами бараків, в канцеляріях (а було їх багато), словом всюди, де було якесь «корито». Правда, декілька з них ходило добровільно в шахту «давать уґальок странє», та на таких підлизнів самі москалі дивилися з погордою.

Я тимчасом, з моїм відтоді нерозлучним другом по недолі, Дуркотом, тинявся, як тінь по таборі. Якийсь час ми мили підлоги по канцеляріях, відтак подавали дерево до циркулярки, далі ходили грузити вугілля на залізничні ваґони, врешті Дуркот став працювати в сушарні, де сушилася одежа, а радше нужденні лахи шахтярів, а я перейшов до свіжозбудованої лазні, як «банщик». Це був 1944 р.

Ця лазня, по-совєтськи «баня», це нова епоха в мойому таборовому житті. Кілька слів про ґенезу цієї приємної та корисної інституції взагалі: наш табор, як відомо, був табором новим. Був там адміністративний барак, кухонний та два мешканеві. Будувався ще один мешканевий барак, як я вже описував, то — лазня. Головно на будову лазні з обов'язковою вошобойкою-«дезкамерою» ставили великий натиск. Від цього «натиску» вийшла вся будова дещо придавлена. Розуміється — двері були недопасовані, печі не тягнули дим, вікон не було, це ж речі, — без яких совєтська хата не є хатою. Але мала ця баня один ганч — а саме будівничі забули застановитися, — куди має відпливати, вода (бо про приплив подбали: водотяг був). Підлога мала діру і на тому кінець. Треба було конечно пустити «баню» в рух. Дотепер у таборі був лиш один кран з водою, для кухні та 800 клієнтів — замало. За останні три місяці 2 рази гонили нас до лазні на шахті, та там не було ані теплої води ані «дезкамери», по-совєтськи «прожарки». Які брудні були люди, свідчить факт, що один шахтяр так дуже обріс брудом, що цей бруд уже увійшов у нашкірок і його не можна було змити ні милом, ні кип'ятком. Я сам бачив, як хитав головою над ним таборовий лікар д-р Репштайн, дуже солідна людина.

Отже, пущено в рух «прожарку». Коли було вдосталь горячої води, начальство погнало людей на «санобработку». Пам'ятаю, що все йшло так довго бездоганно, аж нещасна діра в підлозі наповнилася брудною водою. Совєтська баня не така, як у людей. Там нема ні ванни, ні душів, кожний «фасує» цебер води і може ту воду хоч би і випити, це його діло. Тому, заки начальство вспіло спинити вихляпування води «народом» на долівку, вода стояла вже вище кісток. «Завбані» вже чухав голову, щоб якого «вредітєльства» не пришили, але вихід найшовся сам собою, і то дійсно соломонівський: баня стояла на похилій площі й за хвилину вода почала через фундамент стікати. Діватися, одначе, дальше, було їй нікуди, бо тут же починався горбок. Тоді вирішено там викопати яму. Зігнали всі вільні від шахти бриґади, та виявилося, що є лиш дві лопати до диспозиції. За кілька днів яма таки була, а за якийсь час була й повна. Та «зав» не опустив рук, а впав на ще кращу думку: десь зорганізував відро, прив'язав його до велитенського якогось дишля і поставив двох людей (у грудні при 30 і більше степенях зимна!) вичерпувати воду. Що вода тут же стікала назад до ями, його не обходило. Так ми бовталися цілими днями в брудній воді без сенсу й цілі, кленучи «зава», «баню» і совєтську гіґієну. Гідна ця праця найшла свій гідний кінець у тому, що держак зламався, а другого не було де дістати (околиця ж безлісна). А що й відро втопилося при цій операції, «зав» матюкнув триетажним, а ми мали спокій. Ось так ми дожили до грудня. Тому згадаю кілька слів про совєтську зиму.

Перші приморозки зачалися «нормально», тобто у вересні, а від листопада були вже добрі морози. Морозні дні чергувалися з вітряними; при перших було до 40 степ. Ц., при других около 25, та останні були багато дошкульніші. Одежа, як для совєтського полоненого, була нідочого, бо німецькі мундири, в які була одягнена більшість полонених, подерлися давно, а решта — це було сорокате лахміття неокресленого походження. Таборовий шахтяр ніколи не зміняв одежі. Він в одних лахміттях спав, їв і працював. З приходом зими начальство придбало деяку кількість військових шинель, а підчас лазні давали шахтарям також одну пару білля (але якого ж!). Все це були висортувані військові речі, а ті, що бачили совєтське обмундировання, можуть собі уявити, як оті висортувані речі виглядали.

Бараки опалювалися теоретично вугіллям, яке самі шахтярі приносили з шахти. Та всім, окрім совєтських теоретиків мешканевих справ, відомо, що вугілля (брунатне!) від папіроски не запалиться, а дерева не було. Народ собі радив так, що розбивав уночі той барак, який удень будівничі пильно будували. Я сам одної ночі з спільником, здер з даху крокву і відтак ми її цілком спалили. Всю зимову пору року у цілій таборовій трагедії комплікував ще один факт, що в жадній іншій країні не стояв би в зв'язку з зимою, а саме: здох таборовий кінь. Цей кінь був, як говорили, ровесником великої Октябрської революції, а я сам думаю, що, може, революції 1905 р. Складався він з ніг, ребер і голови, скупо обтягнених шкірою, а хвіст, під час Отчизняної війни десь ампутували. Отже цей коняка постачав нам всім хліб з пекарні, віддаленої на 8 км. Якже він одного дня відмовився служити далі соціялістичній батьківщині, то не було ради, як посилати за хлібом 2–3 бриґади (ок. 50–60 людей) з мішками. Тут підмосковський вітрець збирав своє жниво, а відморожені лиця і носи псували місячні звіти нашому докторові, бо давали доказ про недостатній інструктаж трудящим про ціну власного здоров'я.

Тут ми на порозі нової проблеми, а саме: медичної обслуги табору. Та я ще хотів згадати коротко про візника-хлібовоза, бо він цікавий тип. Називався цей молодець Ґулянцов, а найбільш характерним явищем було те, що він народився і ввесь вік прожив у лагері. Він народився 1924 р., в якому лагері, не знаю. Можливо, що це був якийсь приют для бездомних метерів. Дитинство провів він у приюті для бездомних. Пізніше все пішло утертою дорогою: щось десь вкрав і пішов до лагера десь на Уралі. Як випустили його десь в 1939 р., він попав в урки, а звідтам до нового табору. Взимку 1941 р., коли була біда на фронті, йото взяли безпосередньо з табору до війська. Воював до 1942 р., а там попав до полону і шоферував німцям. Тепер, влітку 1944 р. опинився він знову в таборі. В таборі чувся непогано, бо це був його дім. Відразу влаштувався хлібовозом, а щоби не попасти в шахту, асекурувався дуже цікаво: він подер і викинув свої штани. Ходив у підштанках і німецькому ґумовому плащі. Був це хлопець розумний, письменний, і не надто деморалізований. Мав жаль до часу і системи, що зробила з нього таким, на що навіть немає окреслення.

Тепер на черзі таборова медицина. Її гідні представники у нас — це згадувані д-р Репштайн та фельдшер Клевановіч. Обидва висококваліфіковані працівники та дуже порядні люди. Могли б зробити багато, якби мали чим. Бо таборова медицина — це йодина на воді, аспірина та інфузумадонідіс верналіс — або майже нічото. Існувала виразна інструкція, що наказувала лікувати лиш активні хвороби, на хронічні не звертали уваги. Лікувати, крім ліків, ще й звільненням від роботи (та це рідко, хіба при більш як 37 степ. Ц.), а до цього вмішався «проізводствєнний отдєл». В більш серйозних випадках відсилали до Сталіногорська, до центральної лічниці, з непоганою обстановкою. Совєтська перфідія йшла так далеко, що перед першим спуском в шахту, всіх перепущено через лікарську комісію. Ця комісія ділила всіх на чотири катеґорії. Перші дві йшли працювати в шахту, третя — на будівництво або таборову обслугу, а четверта — це були інваліди. Однак це була лише гра комісії.

Ще на закінчення опису 27-го «лаґерного отдєлєнія», маленький опис життя пересічного лагерника. Вставав такий бідачисько, залежно від «смєни», о 10-ій вечером та ішов до шахти, вертався о 9-ій рано і снідав, в 10-їй ішов спати. Спав до 7-ої, тоді вставав, «ужінав» і йшов знов спати до 10-ої. Як міг, писав перед виходом до шахти листи додому, де зазначував все, що «жизнь мая хароша», «как обично в лаґєрє», міг бити воші, курити і базікати з товаришами. Правда, треба сказати, що всіх працюючих там оплачували! Заробітки були там різні, залежно від праці та ступеня виповнених норм, від 150 до 500 рублів. Однак, незалежно від висоти заробітку, половину ще перед виплатою стягали за «удержання», крім цього ми платили податки та інші драчки. Податки ж, ясно, найбільш ідіотичні, напр.: за бездітність, хоч щонайменше половина лагерників була батьками родин.

В половині лютого 1945 р. ввесь наш табір кількома ратами перенесли до сусіднього «лаґотдєлєнія» Но. 8. Більшого значення це перенесення не мало, хіба те, щоби зробити місце полякам з Віленщини, нібито бувшим «аковцям», і для того, щоби люди не засиджувалися задовго на одному місці.

З острахом ішов я одного морозного дня до нового табору, назустріч непевній долі. Та це, як виявилося, були вже кроки до кращого, найгірше було за мною.

На службі Ескулапа

До 8-го «лаґоотдєлєнія» було 5 кілометрів. Обслуговував цей табор 7-му шахту, а крім цього, посилав кілька бриґад «строітєлів» на будівельний участок ОСМУ 6, який відзначався тим, що ніхто буквально не міг відшифрувати цього його скороченого найменування. (Що будувати? А що ж, як не два інші табори!). Тому я припускав, що до шахти не піду, бо Репштайн мені єдиному окулярникові в таборі виробив з клопотом третю катеґорію. Хоч і робота на будові при 30 ступ. Ц. не дуже то усміхалася, але все таки — це не була шахта.

Спершу новий лагер мене мило розчарував. Це був старий табір, з усіма «благодатями»: баня, шевська і кравецька майстерні, пекарня, навіть був «ярмарок» — будка, де колхозниці з околиці приходили щось продавати «багатим» каторжникам. Був там адміністраційний барак з шпиталиком та три величезні мешкальні бльоки. Вмістимість табору обчислювали на 2.000 осіб. Довкола табору — оселя вільних шахтарів. Всі мешканці табору одержали відразу сінники з мервою. Хто не мав шапки з наушниками дістав зразу, а також плащі і черевики, все було у відповідному стані. Друге, що мило, надзвичайно мило, розчарувало нас, це був факт, що там було до 150 «западніков»-галичан з дивізії, яких було пізнати по цяткованих куртках уже здалека. Ті мундири скоро і дивно відбивалися від безбарвного совєтського тла. Приємно і радісно було мені, коли я віднайшов тут земляків та старих знайомих… В попередньому лагері, окрім Дуркоти, я майже до нікого не відзивався, та в половині січня 1945 р. Дуркота захворів на запалення легенів і пішов до шпиталя в Сталіногорську, щоб звідтам уже не вернутися… Тут я довідався багато новин з краю, між ін.: про дії УПА та смерть митрополита Шептицького. Згідно з звичайною у таких випадках практикою, всіх «наших» з 27-го лагеря запхали до шахти, лише нас кільканадцять з третьої катеґорії крутилося кілька днів по таборі, бо не було куди нас подіти. Врешті відбулася ще одна «перекомісовка» і кількох з нас таки запхали в шахту, а мою третю групу таки затвердили і післали на «строітєльство». Та вже з першого дня роботи я захворів, дістав сильну горячку і несподівано для себе самого попав до таборового шпиталику, чи, по-таборовому, в «стаціонар». Цей стаціонар — це був твір таборового лікаря, майора ЧА Афанасьєва, з яким я під час хвороби познайомився.

Афанасьєв, тоді 39-літній мужчина, кремезний, ясноволосий, росіянин з Сталінграду, до війни ординарій військового шпиталя у Ленінграді, був найбільш інтеліґентним і найбільш культурним совєтським чоловіком, якого я будьколи знав. Він був уже вільним чоловіком. Пишу «уже», бо в таборі сидів він також; 1941 р. попав в Україні до німецького полону, звідси втік і організував партизанський рух. Після визволення в 1943 р. він звичайною дорогою пішов до табору, однак з письмовими доказами своєї партизанської діяльности. Тут його, як лікаря, приспішено «провірили» і він став організувати санітарну обслугу табору. Свою небувалу енерґію, разом з докладним знанням совєтської системи, він використовував дуже доцільно. Він умів принагідно видерти це й те з центральної санітарної управи у Сталіногорську, а від таборового начальства теж діставав, хоч смішно малу суму на медикаменти, та найважніше — зумів чимало осягнути приватними дорогами. Наслідком такої всесторонньої діяльности постав стаціонар на 40 місць і відносно багата амбуляторія, навіть з імітацією операційної залі.

Звернув на мене увагу Афанасьєв, чи як його звали, Борис Михайлович, під час обходу хворих (він сам мешкав у поселку з жінкою-українкою, вдруге одруженою, яка учителювала), що відбувався все між 10-ою і 11-ою годинами. Зацікавили його, очевидно, мої окуляри, а щойно відтак їх власник. День за днем минав, моє запалення вуха проходило, я вже зітхав тяжко, що «вакації» минають. Десь аж по тижневі, Афанасьєв запропонував мені, щоб я остав «работать в санчасті», в характері «істопніка» — палити в печі. В таборових умовинах це була величезна життєва шанса: і я, річ ясна, не міг на неї не погодитися. І так, десь наприкінці лютого, я «приступіл к работє».

Чому ж я вважав таке, після наших понять, не дуже важне місце, за життєву шансу? Причин було багато. Насамперед — їжа. Я на «наркомовському пайку», 600 гр. хліба та два черпаки «васерзупи», висох на скіпку. Пам'ятаю, як мене раз післали з одним ще смолити дах на бараці, то я, боявся, щоб вітер мене не звіяв, тримався відра зі смолою. А тут я бачив, що персонал стаціонаря заїдає обіди «по 10-ой нормє», а свої, належні їм з кухні, порції, продає по 5 рублів щоденно. «10-та норма» — це урядовий раціон для хворих, який, у протилежність до попереднього, 27-го лагеротдєлєнія, тут ретельно видавали.

Ретельно, ясно, в совєтському сенсі. Як не було в магазині, то не видавали. На денну порцію по 10-ій нормі давали: 300 грамів білого (!) хліба, 300 гр. чорного, 60 гр. (!) цукру, 40 гр. м'яса (тут уже без! бо його майже ніколи не було, а як і було, то з американських консервів), 40 гр. масла (!) і малу кількість макаронів, олію та ярини. Мало того, але таки щось було, а мушу додати, що хліб, масло і цукор видавали доволі реґулярно. Начальство все підкреслювало доброту «совєтської власті» та «сталінскую заботу о челавєкє». Це все, річ ясна, з добротою, ані дбайливістю не мало нічого спільного. Йшло лише про те, щоб використати, якмога повніше, силу лагерної людини, щоб, підпомагати її в дрібничках, а виссати з неї соки в цілому. Був то лише своєрідний блахман, для офіціяльних звітів та пропаґанди; що цей блахман виходив на здоров'я людям, що стояли близько шпитального корита (а в Сов. Союзі без корита — смерть), це друга справа. Ще одна причина, це та, що завдяки впливам Б. М., я став тоді незалежним від «проіз. отдєла». Б. М. мав тиху угоду з тими панами, щоб «його» людей не зачіпали. Правда, в мойому випадку виявилась дійсна позитивна риса лагерного життя: думаю, що ледве, чи в якомусь іншому кацеті, в іншій країні, було б можливо, щоб людина, яка все таки була захоплена в полон на полі бою, зі зброєю в руках, попала на становище, на яке не можуть попасти місцеві громадяни. І то я ні не просив, ні не старався про це місце, воно мені прямо впало з неба. Та ця умовно позитивна риса постала поза плечима влади і в цьому факті й коріниться вся її людяність. Виплила вона з психіки совєтської людини, з єдиної, мабуть, у цілому світі психіки, в якій концентрак має своє стале і вироблене місце. В совєтській системі життя на «волі», це лише ограничений побут перед або після ув'язнення. В жадній країні проблема криміналу не є такою органічною частиною світогляду людини, як у совєтській Росії. Можу навести ряд місць з дійсно народніх пісень, де кримінал виступає в тій, чи іншій формі: «В понєдєльнік мать-старушка пєрєдачу прінєсла», «Бєжал бродяґа з Сахаліна», «Ти затухаріла всю нашу маліну, а тепер наґраду палучай», і ще багато інших.

Ці всі пісні так сказати б поправді, у великій мірі походять ще з давніх часів, але за совєтської системи вони найшли свое гідне завершення. З усіх передвоєнних дотепів про совєтське життя, на мою думку, лише один відповідає дійсному станові речей. Це знана історія з автобусом, де, мовляв, половина сидить, а друга трясеться.

З тієї психіки випливає те, що нормальний чоловік, як попаде до табору, старається ближньому так чи інакше помогти. Цей гін випливає з почуття солідарности перед владою і є загальний. Він приносить честь совєтській людині. Це є інтеґральна частина внутрішньої опозиції решток людяности проти жорстокого режиму. І це помогло у моєму випадку, як помагає багатьом роками, тут, чи деінде.

Моя робота була не важка; я мав до опалення 6 печей, а тому, що часом не було вугілля (у вугільному райні 1,5 км. від шахти!), то практично моя робота зводилася до нічого. Я хвалив небо, відпочивав і думав над тим, що діялося довкола мене.

В складі нашого персоналу перше місце належить медсестрі, Ларисі Івановні Гусевій. Це була тиха, добра людина, одинока жінка в таборі. Мешкала в кімнаті при стаціонарі. Була вона вільна і походила з села недалеко Сталіногорська. Часом, хоч рідко, ходила вона до себе додому. Їй завдячую багато відомостей про життя совєтського простолюддя.

Другий важний представник медичної ієрархії — це був ветеринарний фельдшер, Стьопа Міхайлович Бриченков, з Красноярського краю. У війну 1942 р. попав до полону десь на Смоленщині й служив у білоруській поліції, до чого не признався на слідстві і, це сон йому з очей зганяло. Відзначався ще й тим, що був жонатий в Сибірі і на Білорусі; але подружжя не зривав з жадною жінкою.

Наступним був главфельдшер нашої амбуляторії, Ніколай Ніколаєвіч Марзов, 50 літній, білорус з Орші, під кожним оглядом жертва режиму. В таборі сидів за те, що попросту був під німцями. Медик не дуже мудрий, зате добра душа. Накази влади обожнював. Мав жінку й діти в своїй Орші. Дуже тяжко переживав розлуку.

На черзі другий фельдшер амбуляторії — білорус Артьомчик Нуль. Символ свого народу. Однак тиха опозиція. Був у білоруській поліції. Його все село було в поліції і, згідно з духом часу, сиділо греміяльно в численних російських кацетах.

Врешті згадуваний лейтенант Клевановіч. Вчився він в Києві, говорив потрохи по-українськи. Хвалив собі українок. У 1941 році зорганізувалася у Вілєйці на Віленщині медична школа типу львівських «фахкурсів». Він пішов туди, де зорієнтувався згрубша в «западніцких» відносинах. Зненавидів поляків, незлюбив західніх білорусів. Галичан уважав за поляків, лиш я виробив собі у нього опінію українця. Коштувало це мене труду, але варта було мати його довір'я, бо він був дійсно інтеліґентний і добрий аналітик. Ніщо так не приводило його в добрий настрій, як згадка про самостійну Білорусь. Про білоруський герб говорив «кобилка з поднятим хвостом».

Отакі то були мої старші «співробітники» по медицині. Навмисне характеризую кожного з них окремо, бо завдячую їм багато; були це люди, з якими можна було говорити. Багато навчився я від них, почавши від розтинання чиряків і закінчивши на їхніх поглядах на наслідки війни.

Там розпочав я свою медичну кар'єру, що тривала до 1 жовтня 1945 р. і у великій мірі допомогла мені пережити неволю. Про совєтську медицину говорять у нас різно. Тому хочу спершу в кількох словах схарактеризувати й чисто медичну сторінку всієї таборової «санчасті».

Совєтський Ескулап, це такий же серйозний дідок, як і капіталістичний, тільки кульгавий на одну ногу, а його милиця трісла вздовж і тому зв'язана дротом. Таке можна було собі подумати, коли наш добрий Бриченков, роблячи розтвір для лєвативи, сипнув у воду таку жменю надманганового калія, що її вистачило б, щоб отруїти слона. Ситуацію врятувало лиш це, що хворий, мабуть, підсвідомо відчувши небезпеку, самостійно помандрував в «уборну». Знову ж мене самого гризло сумління, коли я робив «шпаделі» (?) для пензлювання горла тим же скальпелем, яким недавно Морозов розтинав нарив, а ще давніше довбав у носі; пізніше дісталася йому ще одна функція, а саме ним секціонували трупів, але про те згодом. Негарно було теж з мого боку виривати цвяхи кліщами до рвання зубів, яких кілька пар роздобув, невідомо де, Борис Михайлович. Негарно було теж, що Морозов виливав тайком спірт для розчину йодини, негарно, що Бриченков продавав на «пасок» сульфідій. Та все це робилося, як би звичайні речі, а думаю, що в інших таборах робилося гірше. Наша санчастина мала марку взірцевої і, на совєтські відносини, такою була.

Нашими пацієнтами були і шахтярі, і «строітєлі» та інваліди. Однак других і третіх було пропорційно менше, то гіркий стан здоров'я вирівнював фреквенцію в санчастині. Приходили шахтарі здебільша з перестудами (зима) і різного рода скаліченнями. Багато теж було шкірних хворіб, споро і венеричних. Останніми ніхто не журився, найменше їх «власники». Був наказ «ізолювать» горячкуючих, тому з вище 37,2 степенів Цельзія хворих бралося до шпиталя, якщо, очевидно, було місце. Взагалі, горячка — це в СССР велика річ. Майже не менше побажаною річчю, як шпиталь, було звільнення з роботи. Давалося воно трудно, при горячці або більшому скаліченні. Тут голос мав «проізводственний атдєл», і я нераз бачив, як «замнач по проізводству», товаріщ Яремський, влітав до амбуляторії і верещав: «Штож ви, трам-тарам-тамтам, сума сошлі, сколько освобождать будєтє?». Фельдшери присідали і хворі летіли з дверей, як з праці, головно косоокі й інші «нацмени», з якими була найлегша справа. З браку ліків, «врачі» лікували хворих психотерапічними методами, наприклад: давали «рюмочку» чаю, замість валеріянових крапель і т.п. Перед вів у психотерапії Морозов, тому братія мала його за старого дурака, але це був лиш чоловік, що розумів дійсність. Звідси поговірка: «Пачему врач? Патаму што врьош». Доволі влучно.

Інваліди — це були на половину очевидні каліки, або сухітники, а другі, відокремлені здорові дяді, що властиво мали ставитися два рази на рік до «осмотру», а лазили стало, щоб робити враження хворих. Це були головно серцево хворі, бо до них мав Борис Михайлович сентимент, і тут не можна було його сконтролювати. З ними було добре жити в згоді, бо вони звичайно працювали в кухні, магазині і т. п., а Борис Михайлович був дуже розумний чоловік і знав совєтське життя, чи то т. зв. житуху.

У зв'язку з моїм неочікуваним життєвим авансом мене перенесли з котроїсь там «строітєльної» бриґади до бриґади лагобслуги Но. 40. Моїм бриґадиром став Іван Трохимович Скакун, а содругами по бриґаді — візник, пожарники і поливач підлоги у канцеляріях… З нової братії на увагу заслуговує собі бриґадир. Шахтар з Донбасу, інвалід після нещасливого випадку в шахті, 40 літ, жонатий, прекрасний характер, але придуркуватий. Все усміхнений, задоволений з себе і світа. Дуже любив свою маму, до якої я все йому писав листи. В таборі чувся, як вдома, і не крився з тим, що не бажає його скоро покидати. Попав сюди так, що був у робочому батальйоні в німців, а бувши патріотом, втік до «своїх». Ну, а цим тільки того треба. От і поїхав Скакунець на державний кошт на «спацер». Був дуже популярною особою в таборі, сам капітан надлагера з ним говорив, хоч Скакун ані слова не знав по-російськи, хіба «да». Ту популярність завдячував своїй роботі. Був таборовим «асанізатором», тобто чистив кльозети, чи радше лятрини. Мав ще одну дивну прикмету, чи як це сказати, він був у таборі надчисловий, і не знати, звідки взявся. Їсти діставав, але не був у тій фікції евіденції, що велася у таборі. А що сидів уже більше 2-ох років, урвався раз йому терпець і він пішов до начальника слідчого відділу і прямо запитав, коли його випустять. Цей, не найгірший чоловік, перекинув усі папері, але про Скакуна ні рядка не найшов. Так і сказав: «Карточки на тєбя нєту».

Ще треба дещо сказати про харч у таборі, — річ у кожному таборі великої ваги. Кухнею завідував Ніколай Алєксієвіч Фйодоров, дуже законспірований жид, якого я будь-коли бачив. Мав марку добряги. «Повари» — це були партачі касарняного типу, що варили після принципу «хоть рєдко, да мноґо». В колосальні кітли наливали води, кидали тут капусту і годину покипівши, суп був готовий. Варили і кашу, якої давали дві столові ложки. Не можу цього «харчу» перемінити на модні кальорії, знаю лиш, що він, при відповідній праці, вів прямо і невмолимо до сухіт. Будучи в амбуляторії, я міг слідити, як на протязі місяців, люди-ведмеді худли, ниділи, хиріли і попадали в сухоти. Для фахівця — цікаве поле до обсервації; я лиш здрігався, і думав: чи й мені так буде… Харчову ситуацію рятувало лише шахтярське «кіло хлеба на день». Лагобслуга діставала «шестсот ґрам». При «вироботці» норми на сто процент, можна було купити на шахті (це була «добра», стара загосподарена шахта, що виповняла норму), на стахановський «талон» 50 грамів сала, 100 грам хліба і 10(!) гамів цукру. Це все, як псові муха… Зрештою, кілько разів у місяць можна було виробити норму?..

Тому, коли була «получка зарплати», цвіла торгівля при воротах. Приходили бабусі і приносили картоплю, часом вже варену, цибулю, помідори, махорку, «куритєльную бумаґу» (газети, гол. «Московску кочеґарку», — шмату, якої мабуть і сам редактор не читав ніколи), часом яйця, молоко, а часом кусники сала. Ціни: «котєлок» картоплі — 5 рублів, кілограм хліба — 25–30 руб., кусок сала — 15–25 руб., 100 грам махорки — 25 руб., газета та цигарки — 10–12 руб.

На черзі тепер «асобий атдєл» і його діяльність. Основна задача слідчого відділу, це провіряти «спецконтинґент» та усталювати степень їхньої вини. В практиці це виглядає так: всю ніч посилає слідчий свого «пуцера»-розсильного — за потрібними йому людьми. По черзі кличе їх до себе й обкладає звичайно спершу, матюками. Відтак списує докладно особисті дані, далі сідає вигідно за стіл, закладає ногу за ногу, закурює добру папіроску, часом частує деліквента й каже, звичайно загрозливо-спокійно: «ну вот, тепер паґаварім». Іде, ясна річ, про усталення степеня «сатруднічества» з німцями. Падають питання, звідси і звідти; підхід до «пацієнта» дуже індивідуальний, часом річево-холодний, часом облесно-приязний, буває грімко-матюкальний, (я сам чув раз через стіну амбуляторії, де я ночував і яка сусідувала з «асобим атдєлом, як «особіст» 45 хв. без перерви лаяв допрошуваного), буває часом, за фаховою термінологією, з «помордасієм». Про багатьох приходить на бажання докладна опінія з дому, що є з місцевої міліції, це — де можливе. Попеклося на тому, головно, багато галичан-підстаршин, що додавали себе звичайними, а пізніше, на своє велике здивування, бачили в руках слідчого свою світлину з «пагонами», це — підстаршини: Турчин, Криворучко, ще один, якого прізвища не пам'ятаю. Про більшість важко було довідатися будьщо з дому, бо багато походило з основно знищених або евакуйованих околиць. Ті мали найбільші шанси й пливали в мутній воді на всі лади.

Пізніше, коли я мав до діла з канцелярією санчасті, мав я теж нагоду познайомитись з способами клясифікації «вини». Було це так: давніше кожний інвалід окрім лікарського свідоцтва, так званого «акту», уложеного лікарем та начальником «проізводствєннаґо» відділу, мусів мати ще й затвердження «особіста». Тому на кожному «акті» він червоним олівцем виписував свої короткі завваги із заподанням групи. І так, перша група, це були: офіцери ЧА, що були в німецькому полоні, або запіллі, офіцери частин творених німцями (отже трактовані на одному рівні!), працівники господарки на окупованих теренах (я знав особисто, що сюди зараховували одного поганяча, який возив молоко у Слуцьку); друга група — це підстаршини ЧА, поліція окупованих земель, працівники адміністрації на окупованих теренах; третя — рядові ЧА, і люди, що попросту були під окупацією; з четвертої групи я не бачив нікого — це, мабуть, були «провєрені». За моїх часів майже всі приписи були в стадії злагіднювання; Червона армія робила такі поступи, «освободжувала» такі розлогі терени, що для провірки всіх їх мешканців треба було б побудувати ще один Совєтський Союз. Тепер виловлювали пильно тільки всякі ранґи піднімецьких формацій, їх відправляли до Сталінгорська до тюрми, там їх судили і засуджували на вісім до десять років в'язниці. Напр., д-р (уштуф) Любінецький з Медики к. Перемишля дістав 8 літ. На ще одну річ при слідстві клалася велика вага, а саме: точне усталення державної приналежности після принципу, що совєтським громадянином є той, хто дістався під совєтську владу в 1939 році. Що ця справа була трактована серйозно, я мав нагоду переконатися; та про це згодом. Переходжу тепер до найбільш історичної та близької для кожного з нас справи, а саме: як жили галичани в таборових умовинах, що думали, чого вижидали і які були для них можливості.

Як я вже згадував, в таборі було до 150 галичан. За вийнятком кількох десятників, з яких більшість до свого степеня не признавалася, це рядові піхотних і артилерійського полків. Коли я прийшов до табору, найгірші хвилини були вже за нами. Оті хвилини були природньо, невеселі. З моментом приходу галичан до табору, всяка таборова сволоч, головно з адміністрації та таборових підпанків, кинулася доводити на них свою льояльність. Явище цілком паралельне до того, що я пережив на власній шкірі. З часом «старі» пристосувалися, галичани пішли в шахту й усе поплило нормальним таборовим трибом. За місяць, або два, дехто виліз з шахти, різними способами, залежно від випадку. Напр., Петро Тимочко, штурман фюзилєрів, пішов малювати гасла і пики вождів, авансувавши на таборового «художніка», функція в кожному таборі етатова і необхідна. Тому і решта братії непохлібно про нього говорила, та я у багатьох балачках виробив собі про нього правильну, додатню опінію. Говорили, зрештою, зле й про мене, і про кожного, хто виліз з шахти, та «плавав» по таборі. Мединський, купець зі Львова, 45-річний чоловік, хворий на серце, до шахти не пішов, сам зрікся приділу до інвалідної бриґади і працював лагерним «красільщіком». Кілька фахових столярів, галичан, працювали в бриґаді «плотніків». Та це були одиниці, а маса ходила до праці в шахту.

Проблеми, що найбільше хвилювали наш гурт, це було по-перше: що робить родина, а по-друге: що буде з нами. Перші листи з дому наспіли в листопаді 1944 р. Це були здебільша зпорушливо-трагічні листи, бо писали їх головно батьки до дітей, чи навпаки, діти, які після Бродів, втратили надію будь-коли подати про себе чутку. З ними спав в більшости і тягар з грудей, бо виходило, що родичів за дітей-членів дивізії, назагал не переслідували. Вістки з дому були, в головних зарисах, всі однакового змісту. Виходило з них, що чоловіків мобілізовано дуже основно до ЧА, дехто встиг дістатися до новоорганізованого адміністраційного чи залізничного апарату. Школи відкрито відразу, та в них вчили спроваджувані «педагоги». Про колгоспи ще нічого не було чути. В грудні прийшла вістка про смерть Митрополита, яка остаточно розбила галицьку громадку. Поволі почали просякати вістки про дії УПА в Галичині, головно з Волині та Підкарпаття. Я сам читав лист до одного волиняка, де його ж сестра описувала напад партизанів на районове містечко Гощу; там партизани здобули в'язницю і випустили всіх ув'язнених. З листів одного, віяло сумом і безнадією, бо видавалося, що все присяглося на знищення українського народу. Ціла територія під найжорстокішим з окупантів, надії на якусь зміну нема, крім одної УПА і ніхто на цьому світі не думає про якийсь опір переможному походові комунізму. Матеріяльної помочі з дому, безпосередньо, не можна було дістати. Лиш кліька випадків пам'ятаю, де родичі, після безконечних митарств, спромоглися вислати харчеві посилки до Росії. Зате можна було присилати до табору гроші. Хоч, судячи з листів, у краю про гроші було дуже тяжко, то не було галичанина-таборовика, щоб не дістав грошевої посилки з дому. До 100 рублів виплачували відразу, коли прийшло більше, треба було писати рапорт-просьбу до команданта «лаґотдєлєнія», що ратами, залежно від гумору, дозволяв виплачувати суму. Ті гроші видавалися головно на хліб і махорку, як підставові артикули життя в таборі. Були такі, що купували цукор (місячна пайка 600 гр. — 50 рублів) або щось з одежі, хоч властиво не було чого. Одежею постачало табори НКО — воєнне міністерство. Це були страшні лахи, часто з ранених, ще з кров'ю, з одним відірваним рукавом і т.п. Білизна часто завошивлена, а все знищене до краю. Сорочки до пояса, підштанці без очкурів. При цій нагоді мушу поінформувати тих, що знали рос. мову до революції, що сорочка називається тепер рубаха-натєльная, а підштанці — натєльниє кальсони. Які ще можуть бути кальсони, окрім натєльних — інструкція не подавала. Найгірше однак стояла справа з черевиками. Не знаю чому, але совєтські люди, здебільша, дуже горді на своє взуття. Та це були такі страшні шкарбуни, що не згрішу, коли скажу, що в світі кращі на сміття викидали. Бачили ви совєтських вояків? Уявіть собі, як можуть виглядати їх зношені черевики… Компліктувала цю справу й славна совєтська організація. Ця організація є дуже блискуча вгорі, а скандальна в низах. Як її гідний приклад, пригадав мені транспорт черевиків десь з січня 1945 року. Прийшло їх около 900, а всі були ліві… Тому теж лагерний шахтар — це найбільш обдерте сотворіння на світі. Ну, і брудне. Загально було так, що кожний носив штани, доки міг, а коли дістав інші, то вбирав їх на подерті, і так часто мав на собі три пари штанів, не рахуючи «білля». Робочого та щоденного вбрання окремо там нема. До роботи і до «леткомнати», свого роду таборової читальні, ходиться в тих самих лахміттях, брудних і подертих, також спалося в тих же лахміттях, на сіннику з мерви, а накривалося «шинелею» або «бушлатом»-ватованою курткою. Поговірка і каже: «Начальство больше знаєт, оно ґазєти читаєт і в кальсонах спіт; ми спім у брюках». Коли до нашого табору (про це пізніше), прийшли балтійці, то їм видано «спецовку»-робочу одежу. Характеристичне, що ця спецовка була біла до шахти… Не знаю, як ходять вбрані совєтські кельнери, але ж виходить, що в чорному… Спецовочні штани відзначалися ще й тим, що не мали матні і по двох днях тріскали надвоє.

Це про матеріяльні умовини життя в таборі. Чи можна говорити про якесь духове життя наших каторжників 1945 року?

Я вже раз застерігався, що не несу відповідальности за повноту накреслених образів, бо й не легко висловити таку велику низку скомплікованих почувань, що рвали душу наших скитальців. Після того, як уже, бодай більшість із них, знали, що родичі живі, як бачили, що покищо безпосередньо смерть не загрожує, як щоденно кусень хліба таки дістали, зрозуміло, що думки всіх звернулися до будучини. Що буде далі? Коли це все скінчиться? Як довго я це все ще витримаю? Оці питання, що свердлували мозок кожному з нас.

Наразі ситуація була така, що про якусь дальшу будучину важко було найти якісь, хоч слабі, дані. Неясна була сама доля всього «спецконтинґенту», а ще більше було неясне становище галичан у ньому. Було видно, що нас уважають за ворогів «совєтської власті», та й не диво; було видно, що від смерти врятувало нас лише це, що завеликий був брак робочих сил у Совєтськім Союзі. Та війна зближалася швидко до кінця і, по всім даним, Совєтський Союз мав стати одним з побідників. Що ж зробить ота несамовита держава з своїми негромадянами, яких вина була таки в очах власті більша, ніж проблематична. Але легше було ті, питання ставити, ніж на них відповісти. Дамоклів меч непевности висів над усім «спецконтинґентом». Певно, падали тут, чи там, якісь слова з офіційних, чи пів офіційних уст, та вони лише доводили, що котимось у невідоме. Не знати, чи в краще, але мабуть, — ні. Та й чи була вже така погана ота нагла доля? Адже ж казав ще на початку моєї таборової кар'єри інструктор «бєзопасності»: «Кілоґрам хлеба палучать будєтє, єдва лі ваші родітелі столько палучают». Він мав рацію. Вістки про нелюдську нужду, головно на «визволених» територіях, доходили до табору в тій, чи іншій формі, дуже часто. Оті ж баби, що приносили хліб та махорку до табору, одверто говорили, що роблять вони це не з добра, а щоб заплатити «налоґ», а навіть, щоб могти купити бони 5-ої воєнної позички, чи теж льотерії. Я сам читав листи, писані батьками моїх співтаборовиків, де вони заклинали їх на все святе, щоб хоч дещо допомогти батькам вдома. Модерні каторжники не могли числити на допомогу з-зовні; вони мусіли ще помагати тим, що остали вдома…

Така трагічно-парадоксальна ситуація, це теж один з наслідків Октябрської революції… І бідні шахтарі, виждавши до «получки», купували «стакан» махорки, крутили цигарку, кляли і несли гроші до будь-якого «вольнонайомного» на шахті, щоб надати свою правдиву кровавицю додому… Небагато було таких, але були. Та найбільше можна було довідатися, коли до будь-кого з таборовиків (очевидно негалицьких) приїхали батьки, чи жінки. Було кілька таких випадків, бо митарства, зв'язані з одержанням перепустки від місцевої міліції, були не кожному під силу. Їзда, напр., з Курська до Сталіногорська тривала 3 дні, а одна жінка приїхала була раз аж з Ташкенту. Привезла вона, як правило: табаку, хліб, штани і шапку «з ухами», часом, літру-дві самогону і, головно, багато всяких новин хоч і мало веселих.

Настрої галичан, з природи речі, влилися в загальний потік настроїв загальнотаборових. До кінця 1944 р. у наївних жевріла ще, хоч слаба, надія на зміну воєнної ситуації. Успішна совєтська офензива весною 1945 р. збудила надії на скорший та «переможний» кінець війни і близьку розв'язку питання інтернованих. Щоб не забігати далеко вперед, скажу лише, що літо 1945 р. минуло в тривожному вижиданні, а восени 1945 р. дійсно почали робити перші кроки в напрямі переміни таборів у робочі батальйони, формовані з правно вільних людей. Та тоді виявилося, що ця зміна на галичан «не разпространяєтся». Тому не диво, що всі надії на зміну долі в'язалися тільки з можливістю нової війни. Після травня 1945 р. ніхто не мав враження, що війна скінчиться. Може тому, що боявся його мати. А коли вибухла війна з Японією, всі хотіли бачити можливість нової, може останньої, завірюхи. Та не так сталося, як гадалося.

Великою подією у нашім таборі був прихід інтернованих німців в другій половині лютого 1945 р. Були це в основному цивілі, підростки і старухи, тут і там попадався військовий. Приїхали вони в жалюгідному стані: окрадені з усього ціннішого, без черевиків, ноги обмотані лахміттям, побиті, брудні, зарослі, майже всі з початками дезинтерії. Весь табор мав сенсацію. Ми, що бачили безконечні валки совєтських полонених улітку 1941 р. роздумували над марнотою цього світу. Більш думаючі люди з таборової адміністрації голосно матюкалися й злилися, що за дурень прислав сюди цих здохляків. Дійсно їх на роботу не можна було посилати навіть після тамошніх катеґорій. Пригадую, що був там хлопчина 14 літ, Ганс Вімер та багато його ровесників. Сеньйором цієї компанії був кафляр, Отто Каліс, що мав 60 літ і був півспаралізований наслідком «неврітіс сатурніна». Був ще редактор газети «Ляндсберґер Цайтунґ» Бавмергель (?), інж. Фабер з БМВ, голляндець Фелікс Баренум (?), італієць Аладео Боаріні, австрієць Йозеф Штайнер, словінець Цафута, васершльонзак Ян Колодзєй і баварець д-р Люї Бавдлєр, про якого далі.

Всі ці здеґрадовані долею надлюди були головно мешканці Сх. Прусії та Бранденбурґії, отже земель, що найскорше були окуповані большевиками. Вже сам їх вік вказував, що це були люди навіть до «фольксштурму» нездібні. Забрали їх з їхніх домів без ніякої безпосередньої причини. За одною версією — для забезпечення запілля, за другою, для праці при відбудові СССР. Однак і одне і друге було дуже смішним обґрунтуванням. У першому випадку ці люди не могли нічим большевикам пошкодити, у другому — нічим помогти. Думаю, що забрали їх сюди лиш тому, щоб вони собі тут потихенько перемерли; це мабуть у зв'язку з плянованою передачею східніх окраїн Німеччини полякам. При «комісії», як загально названо лікарський перегляд, признавано поодиноким німцям катеґорію все степень вищу, ніж нормально, так що до шахти попали люди з двосторонньою пропуклиною, перестрілами чашки, або легенів. Це — згідно з урядовою інструкцією. Я все це бачив сам, бо авансував на «переводчика» в санчастині. Цей новий уряд був конечно потрібний, бо німці облягали санчастину. На другий-третій день, наш Борис Михайлович вхопився за голову, бо дезинтерія і запалення легенів зачали вже дуже грізно поширюватися. Рішено створити для хворих німців «ізолятор», де б вони могли собі спокійно вмирати. Дійсно, у кутку адміністраційного бараку відведено кілька кімнат, де на підлозі повкладалися хворі. До шпитального персоналу ввійшов між іншим німецький лікар, інтеліґентний молодий чоловік, що зрештою сам був хворий, фельдшер Артьомчик (?) і я, як перекладач. Це мені було вигідно, бо я врешті покинув фізичну працю, а конкуренції я не боявся, бо російські ґерманісти імени від прізвища не могли розрізнити. І так на шляху до останнього оформлення «лаґерним придурком», я поступив ще один крок. Тепер уже я не спав у корпусі на 800 людей, а спало нас чотирьох у кімнаті. Теж, згідно з загально прийнятим звичаєм, коли ми одержували обід для хворих, ми їли самі відповідну порцію, бо совєтське «гасло» звучить: «что скушаєш, ето твайо».

Медична опіка у нашому ізоляторі була невелика, щодня рано міряв д-р Бавдлєр горячку і говорив з кожним хворим, додаючи йому відваги, як лиш міг. Стан горячки Артьомчик дбайливо списував на тоненьких дощечках (властиво гонтах) і складав до архіву. Дезинтерію лікували дивовижним виваром з дубової кори, яку я збирав у таборовій столярні. Це мало своє правдиве джерело, що в дубовій корі є таніна; але очевидне було, що цей «чайок» тільки дразнить і так виснажені шлунки непривичних німців.

Не диво, що німці вмирали по одному, два і три денно. Начальство лютилося, бо інструкція забороняла таборовикам вмирати, це вважалося доказом злого поставлення санітарної служби в таборі. Та «несубординація» тривала і набирала серйозного характеру. За місяць померло 42 німців, далі мерло їх більше і більше, загально померло 90 осіб. Чутки доходили, що в інших таборах діялося ще гірше; не диво, бо не всюди були лікарі такі енерґійні, як Борис Михайлович, що зумів видерти від начальства місце на «ізолятор». Десь у половині березня 1945 р. відбулася в Сталіногорську конференція таборових лікарів. Афанасьєв, вернувших звідти, говорив, що в інших таборах повмирало по 109, 200 і 300 осіб. Замість ліків, він привіз з собою нові розпорядження. Видано приказ, щоб ослаблених німців не посилати на роботу, давати їм харч по 10-тїй нормі, отже шпитальний, а трупи секціонувати й протоколи секції висилати до Сталіногорська. Пощо, а головно чим секціонувати — не знав і Борис Михайлович. Але наказ-наказом і бідному Бавдлєрови довелося єдиним нашим скальпелем і ножицями переводити секції. Ці секції відбувалися так драстично-грубо (начальство часто приглядалося із зацікавлення секціям), що дано наказ коло трупарні побудувати загороду, щоб цікаві з-поза табору не збиралися перед огорожею. Дивитися було на що: 4 німці, що самі хиталися на ногах, несли голого трупа на дверях, витягнених із завісів, перед трупарнею скидали його на землю, приносили лавку і клали туди трупа, обсипаючи все довкола вапном. Підступав наш спеціяліст від «мокрої роботи», австрієць Штайнер, обсипав трупа вапном ще раз і, після розрізання грудної клітки і м'язів живота, що робив д-р Бавдлєр, усував з нутра надмір крови і плину. Окружаючі місце секції глядачі з зацікавленням слідкували кожний рух скальпеля, часто казали показувати собі поодинокі органи й ставили через мене, Бавдлєрови різні питання, напр., чи це був арієць і т.п.

Жалко робилося бідного доктора, доброго лікаря та прекрасну людину, дивлячися на його несамовиту працю. Сам він, недавно вирваний з нормального життя, батько родини попав сюди на те, щоб секціонувати власних земляків, під оком лагерних деґенератів. Однак він з солідністю все старався виловити щось гідне. Уваги медика, все говорив, що він і тут не сумнівається в тому, що скорше, чи пізніше, він, «манхерляй» опублікує. Після секції Штайнер дратвою зашивав нутро і трупа скидали з лави; як було їх у шопі більше, як п'ять, приходив віз, «запряжений» німцями й їх відвозили.

Цікаво було з наказом про видачу хворим німцям харчу по 10-тій нормі. І цього наказу треба було придержуватися. Почали видавати німцям м'ясо, білий хліб, цукор і т.п. Дійшло до парадоксу, що в таборі на 2100 «русских» (в цьому числі, в поточній мові, й ми) 36 діставало їсти по 10-тій нормі, а на 350 німців — 110. Зате з «русских» ходило на роботу 2050, а німців — 140, бо около 100 людей до жадної роботи, окрім до збирання сміття на таборовій території, не надавалося, а 110 було хворих, в розумінні: «беткранк». Для півхворих «доходяґ» створено особливу бриґаду Шефера, від прізвища бриґадира, басарабського німця. Тому, що лікарські оглядини німців робив Бавдлєр з Морозовим, як контролею і зі мною, тепер уже канцеляристом, можна було втягнути до бриґади Шефера жменьку нім. інтеліґенції, що попала сюди трохи через свою наївність, а трохи через припадок, між ін., католицький священик зі Сх. Прусії Шадковскі й ін.

Зрозуміло, що кормлення згаданої сотки непрацюючих 10-тою нормою, викликало страшне обурення совєтської частини населення табору. Багато з них мріяло про дрібку масла, як про недосяжний скарб, а тут на їх очах викидалося у болото цілі його кілограми. Викидалося дослівно в болото, бо багато німців мало вже так попсовані шлунки (головно через недопечений «для ваги» чорний хліб), що товщу не могли стравити, а інші, в дійсній психозі голоду, «щадили» масло і відмовляли собі його, побоюючись, що завтра буде гірше. Було це масло і так американське, консервоване, і ледве чи тим, що його сюди прислали, впало коли на думку, хто його буде їсти. І тут «вєлікій совєтский народ», опинився у дураках… Щодо мене, то мене перенесли до санітарної бриґади і я міг уже ходити, скільки хотів, до лазні; міняв там поза чергою білизну; дістав білий халат, словом по неволі обріс таборовим пір'ям. Не сумніваюся, що кацапня нерадо бачила «западніка в очках» на вигідному становищі, але не було жадного «єдинокровного брата», щоб впакувати на моє місце. Начальник картотеки Воскобойніков вічно приходив до мене довідуватися, коли і який німець помер, і, при відсиланні евіденційних карточок до Сталіногорська все радився зі мною, чи писати Шефке Ганс, чи Ганс Шефке і чому. Ті карточки, це історія для себе. У рубриці «національность умєршаґо» принявся вислів подавати «нємєц-арієц», хоч ніхто властиво не знав, що то є арієць і чому так писати. Бриленков, що щось чув про те, питався мене, що то значить, та я якось незручно висловився, що він сам властиво, арієць, він вилаявся при тому і наукова дискусія закінчилася…

Наприкінці березня 1945 р. прийшли до табору дальші жертви, далеко не останні — німецькі жінки. Хто і пощо казав їх сюди брати — це вже ми навіть не пробували відгадувати. В кожному разі, один з німців найшов між ними свою жінку. Сцену, яку таборовики побачили, примусила навіть начальство покивати головою. Всі вони були з Східньої Прусії. Між ними була між іншим М. Ґебауер, мати 8-ох дітей, яких всіх від неї забрали. Мала вона з собою знану німецьку відзнаку «муттеркройц» і нею хотіла довести, що вона дійсно не є жадна парашутистка, а лиш бідна мати, але наш «особіст» твердив, що це партійна відзнака і страшно їй грозив. Вона зі сльозами в очах просила мене, щоб я йому вияснив різницю, але що я міг зробити…

Їх забрали відтак на працю до колхозу, де вони помалу вошивіли й ниділи. Трактували їх ненайгірше, але хіба ніхто не сумнівається, що в таборі голод на жінки був великий. Одна з німок, з прізвищем Варковскі, породила на світ дитину. Її Борис Михайлович взяв під свою особливу опіку, і, в таборових умовинах, її нічого не бракувало.

Велика большевицька весняна офензива привела до табору ще одну катеґорію каторжників — совєтських полонених, що сиділи в таборах Німеччини. Ніколи не чув я стільки прокльонів у такому короткому часі, як тоді, коли «свіжовизволеним» заявили, що треба буде працювати в шахті рік-два. Прийшло їх до нас кількасот, а до цілої московської округи, як казали, кількадесят тисяч. Між поворотцями на лоно батьківщини було зокрема багато середньоазіятів та представників волзьких народів, тому що зібралося їх уже в таборі кількасот, варто їм, в цілости присвятити кілька слів.

СССР це, в практиці, країна найбільшої расової ненависти, яку тільки можна собі уявити. Не кажу про антисемітизм, бо це знане; але відносини між росіянами і нацменами не менш напружені. «Руські» в рамках СССР, це, в щоденній мові, слов'яни. Нацмени — національні меншості, всі неслов'яни, ненімці і нежиди, отже, головно кавказці, поволжці та середньоазіяти. Називано їх ще погірдливо «чорножопими», або йолдатами, від казахського йолдат — товариш. Ненависть і погорда до них зобумовлюється трьома головними мотивами: вічним і мабуть оправданим підозрінням у сепаратизмі, зрадою, дійсною і фіктивною, в останній війні, взагалі почуттям вищости над народами, теоретично, рівноправними, але в засаді ще колоніяльного типу. Я ніколи не міг говорити з півчорними людьми отверто, бо це неможливо для когось, що не є одним з них, але наслухався досить про кримське, калмицьке й північнокавказьке повстання в 1941-42 роках від «руських», часто таких, що самі їх придавлювали. Раз тільки, в розмові з старим фризієром-азербайджанцем Мехтієвом, почув я: «туркі народ харош, а азербайджанський язик і турецький — адін». Це — було в часі кампанії сов. преси за прилученням Курду і Ардаґану (?), отже, хитрий татарин певно не раз журився, що забагато сказав…

Щодо другого пункту, то одні з російських учасників кампанії 1941 р. говорили лиш про «невоїнственность» серед азіятів, другі — про явний саботаж. Думаю, що правда лежить по середині, більшість мешканців теперішніх середньоазійських республік від десяти літ не служили в війську, отже, включитися їм у грубу і незграбну совєтську військову машину за кілька літ, при очевидній контрастовості психік обох сторін, не було легко. Що, головно, старші, що пам'ятали старі, добрі часи, могли кидати зброю і здаватися в полон, теж правдоподібне. В кожному разі їх від зими 1941-42 рр. на фронт брали нерадо і мало, а в 1944 р. частин з азіятів вже не було. Робітники були з них теж не надзвичайні. Трохи, певно, грала тут ролю непривичність, але в деяких випадках було очевидне, що це лиш тактика, щоб не виробляти собі марки працьовитости і примусити владу позбутися нацменів, як елементу безвартісного.

Тому то згадуване почуття вищости не крило в собі оспіваної поетами охоти подати помічну руку слабшому, лиш виявилося у напрямі такого російського націонал-соціялізму, що важко собі уявити. Я бачив, як одного нацмена, з прізвищем Лакомцев, за одне підозріння у крадежі «котєлка» картоплі прив'язали вздовж до двох дощок, четверо мужчин підносили його на висоту другого поверха нар та кидали його на землю так довго, аж він зомлів. Наслідок: кілька поламаних ребер, та внутрішній вилив крови. Старого ревматичного казаха, Жукеєва, наш санітар у «санчасті», зрештою дуже добрий хлопець, Павло Лущіков, так помняв, нібито зміняючи йому простирало (і це було в стаціонарі), що він, виючи з болю, втік з кімнати на коридор; але це взяли йому тільки за ознаку, що він дотепер симулював…

Окреме становище між нацменами займали грузини. Не через якусь «ласку» грузина Сталіна, але через вроджений високий культурний рівень вміння повестися. Пам'ятаю, як раз у стаціонарі, через великий наплив хворих, клали трьох і чотирьох хворих на два ліжка впоперек; на те прийшов зі спрямуванням з амбуляторії грузин Джаджанідзе з горячкою 39 Ц. Він спокійно подивився на наш санітарний комфорт, сказав: «наш нє свіня» і пішов назад…

Тимчасом світові події розгорталися повним темпом. Офензива альянтів добігала до кінця. Всі тільки застановлялися, чому німці взагалі ще бороняться. Злилися на них усі не так тому, що, може, гине там брат, чи батько, одного чи другого, чи тому, що з кінцем війни таборова братія в'язала дуже, дуже багато різних надій. Очікувалося загально, що перехід до мирної господарки приведе з собою закинення кон'юнктурних та на довшу мету нерентовних підмосковських копалень, що буде, врешті, дана можливість добитися додому, звідки дехто вийшов ще за «освобожденія» Зах. України та Білорусі в 1939 р. Це були, так би мовити, непоправні раціоналісти які все ще жили надією, що навіть в СССР можна очікувати переваги здорового розуму над доктриною. Їх було мало. Більше вже було людей, що вірили в якусь неозначену загальну амнестію за недоконані ніколи провини, панську ласку, що хоч на скорому коні їздить, а таки, врешті капне. Ця тупа, але сильна, віра — це безголосий крик наболілої душі совєтської людини, що втратила вже віру в Бога, в себе і в ідеали, але яка, як усяка людина, не може перестати надіятись, вірить, що таки колись прийде воля. Покищо вірили надармо, і той раз було їм суджено ще раз розчаруватися…

Найбільше, річ ясна, було таких, що роздумували дуже просто: ми вже досить напрацювалися, тепер ЧА визволяє багато воєннополонених і таких, що були вивезені на роботу, то ж вони приїдуть на наше місце, а ми, що вже заплатили свою вину, поїдемо додому. В розмові вони, звичайно, тим же духом додавали: «канєшно, ґалічанє, власовци, і прочиє нікуда нє паєдуть — так їм і нада…»

Це другий вияв психіки совєтської людини, людини-еґоїста не з власної вини, але зате 100-відсоткового еґоїста типу: «з'їж, або тебе зїдять». Таких було найбільше; це головно молодь, у протилежності до двох попередніх груп, де переважали старші…

Про перебіг воєнних дій ми були, хоч по-совєтськи, але добре поінформовані. На «політграмоту» в цілому Союзі кладеться велика вага, то й табори не є винятками. Менше-більше раз у місяць, наш політрук або хтось з центру, давали доклад про політичне положення, ясно, під відомим кутом насвітлення. Загальний тон не був дуже миротворний. Ясно чулася від весни 1945 р. нотка, що після Німеччини прийде черга на Японію, а і там ще кінця не видно. Про намір «правітельства» в Сх. Европі та на Балкані говорилося доволі отверто й про 400 мільйоновий совєтський народ я вже тоді чув.

Огляди чисто воєнних подій подавалися в аспекті легковаження успіхів альянтів та взагалі їхньої участи у війні. Говорилося про «хитру» політику американців (хитрий — це дуже небезпечне слово в СССР, означає менше-більше стільки, що контрреволюціонер) та про їх меншевартісну армію. Про спробу Німеччини капітулювати лиш перед альянтами — ніде ані згадки.

1 травня 1945 р. святкували в цілком побідному дусі. Сліпий бачив, що дні війни пораховані. Та все таки шахтярів пігнали на шахту. Вправді, свобідні робітники не працювали, таборова братія лиш пересиділа час. Признати мушу, що того дня була таки добра зупа. Добра після совєтського смаку, згідно з рецептою: «Суп должен бить ґустой, штоб ложке нєльзя било повєрнуть». Ясно, це не було з якогось святочного приділу, але з того, що вже 10 днів наперед від нормального пайка все відбирали 10 % продуктів, а 1 травня це все разом зварили.

Про капітуляцію Німеччини довідалися ми в доволі драматичний спосіб. Було це вночі з 9 на 10 травня 1945 р. Наш начальник лагера, капітан, слухав, в очікуванні чогось важного, радіо до пізньої ночі. Десь коло 2-ої рано спікер заповів важне повідомлення. Важко було догадатися, що ще щось важного могло статися, бо Берлін та всі важніші міста були взяті, а альянти зустрілися на широкому фронті. Та коли спікер дрижучим голосом передав звідомлення про безуслівну капітуляцію Німеччини та припинення воєнних акцій, наш капітан схопився, як опарений і побіг у лагер, кричучи «канєц вайнє». Такої сцени ще табор ніколи не бачив.

Капітан НКВД бігав, як божевільний, по «корпусах», кричав «ура», будив своїх же в'язнів та цілував і обіймав їх. Він сам був старий уже та певно, не один раз передумав, як і що. Вістка блискавкою перебігла по таборі, ніхто не спав, усе «торжествувало». Не знали бідні, що вимріяний кінець війни їм нічого нового не принесе, окрім хіба 4-ої п'ятирічки. А ми, галичани, потиху дякували Богові за кінець одної війни й тут же просили про початок другої… Одна, казалося, війна сюди нас завела, ніщо інше, як друга, звідси нас виведе. Дійсно, як доля пересічного таборовика була непевна, так ще більше невесела була майбутність кожного з нас галичан.

Наслідки війни були, але не такі, як собі загал таборовиків бажав. Населення таборів, замість меншати, росло. Приходили перші транспорти «визволених» з робіт у Німеччині. Все добре вбрані, непогано відкормлені, люди, з валізами, повними всякого добра. Багато між ними українців. Я питав про галичан, та їх не було. «Паслєдній западнік убєжал у Польще» — довідався я врешті. Наш брат бачив, чим пахне совєтське визволення. До нашого табору прийшло їх до 3 сотні. З них мали формувати робочі «роти», але це пізніше. Покищо їх забрали в сусідній табір і вони, як пристало, ходили в шахту…

Цікавіша група, це були люди з був. Курляндського кітла, що капітулював аж 9 травня 1945 р. Звідти прийшла до нашого табору велика кількість, до 1500 людей, у початках червня 1945 р. Була це дійсна мозаїка народів. Між ними бачилося і нацменів і усяких балтійців, і росіян і німців, словом: мініятура залоги курляндського кітла, найбільш національно пестрого угрупування німецької армії. Вони теж, річ ясна, були призначені до роботи в шахті.

Між ними найбільш цікаву групу творили латиші, члени латиської 19 СС дивізії. Як вони самі говорили, що основні частини дивізії залишилися в Латвії для партизанської боротьби. Тих, кого привезли москалі сюди, було заскочено несподівано. Деяких забрали зі шпиталів, а деяких при спробі «демобілізуватися». При всьому пестрому особовому складі латиської групи, були тут люди, що імпонували й росіянам і вони саме надавали тон усій групі. І так найбільш цікава була постать капітана Альфреда Сольмінша. До війни, як казали, латиський аташе при посольстві в Парижі, летун, 40-літній мужчина, говорив прекрасно по-російськи, відзначався імпонуючою поведінкою. Його призначили зразу «начальником корпуса»-бараку, де жили балтійці. Був ще капітан царської фльоти, Озолінс, поручник 19 дивізії, пор. Буманіс, що став шефом одної з латиських «смєн», ще пару старшин, які не признавалося до своїх ранґ. Між підстаршинами попали деякі цікаві постаті: балетмайстер (як казали) ризької опери Віктор Озолінс, композитор і скрипач-віртуоз Андерсонс, швець і артист Азергайліс. Їх відразу впакували до місцевого кружка «художествєнной самодєятєльності» й вони, під скрегіт зубів російських «курляндців», подіставали роботи в бані, шевській та інших майстернях. З латишами нав'язали галичани скоро добрі відносини. Тут, як ніде, відчувалася спільнота долі всіх підсовєтських народів, а латиський спосіб думання був такий, як наш. Вони теж вірили в третю війну, третю і останню. Я теж мав між ними добрих приятелів, це були: Андре Ґраве, син полковника латиської поліції, що втік до Англії ще в 1943 р., а його самого завернули з утечі кораблем до Швеції вже москалі, далі, — Станіслав Леперс, Ріхардс Коссакатс й інші. Маючи часто до діла з балтійцями, які скоро стали частими відвідувачами «санчасті», я познайомився з багатьма інтеліґентними людьми, культурними, в европейському розумінні. Пам'ятаю з-поміж них фіна Ейно Луканено, естонця Ейно Ейнвелі і кілька литвинів. За який місяць вони вже були в контакті з своєю батьківщиною, гроші їм присилали масово. Присилали теж, що було новиною у таборі, книжки і газети. Пересічний латиш, повернувши з шахти, біг митися, їв зупу, витягав з-під сінника книжку або газету і читав перед сном ще годину. Відзначалися ще латиші добрим станом фізичного розвою, всі добре збудовані, добре відкормлені, все в погідні дні виходили опалюватися. Словом — цей прихід «курляндців» дещо відпружив тюремну атмосферу табору, хоч і підкреслив хвилеву перевагу Москви над «інородцами».

У таборі зібралося вкінці до 3000 людей, отже, багато понад поємність. Треба було думати про «розґрузку». Це саме була пора, коли наша найвища влада — Управлєніє по дєлам воєнноплєнних і інтєрнірованих — рішила, що треба творити табори після державної приналежности інтернованих. Скупі чутки з-поза табору доносили, що в інших таборах такий процес іде вже від тижнів. Сам по собі був він доказом своєрідного краху доцьогочасної провірної системи та непідготованости її для «обработкі» таких великих мас народу. До цього падали тут і там вискази таборових можновладців, які дозволяли заключати, що зміни будуть доволі радикальні. І так, від літа 1945 р. перестали пакувати до таборів «визволенців» з робіт у Німеччині, а творили з них «трудовиє батальйони», парамілітарні організації вільних людей, але без права, хоч покищо, повороту на батьківщину. Провірка оставших у таборі (негаличан) провадилася далеко менше строго, як дотепер. Майже щомісячно «особіст» оголошував нові списки «провєрених», що віддавали свій сінник, та виходили «за зону» — на правах вільної людини, з документами, але знову ж без права виїзду, і без права зміни місця праці… Німців, у рямцях комплектування таборів після горожанства, з нашого табору забрали. Шкода було німецького члена «санчасті», д-р Бавдлєра, що своєю солідністю та добротою з'єднав собі і своїх і чужих. Час від часу забирали з табору групу «руських», або нацменів. Врешті табір опустів остільки, що ок. 1000 осіб відійшло, чи то на «свободу», чи до других таборів.

Санчастина реорганізувалася котрийсь з черги раз; з курляндців прийшли два лікарі, проф. Савійскій, малорос, до війни ординарій клініки Кончаловського в Москві і Цупко, молодий одесит, донедавна активний власовець. Я, стративши місце перекладача, став санітаром у амбуляторії. Мав я функцію, що обіймала низку дуже різних зайнять. Провадив картотеку хворих, укладав статистику хворіб до щомісячного звіту, кип'ятив інструменти (головно голки до застриків і кліщі до рвання, чи пак ламання зубів, бо що ж іншого?), помагав при складніших розтинах чиряків і т.д. Правда, одною з моїх найважливіших функцій стало подавати термометр хворому та відчитувати горячку. Це дало мені в руки певну владу і я старався мою нову можливість, де тільки вдалося, використовувати, щоб помогти галичанам. Хто мені наперед заповів візиту в амбуляторії, все мав горячку між 37.2 і 37.8. Цього було досить, щоб не піти на роботу і не бути висланим до шпиталя. Лікарський персонал, з природи речі, в касарняно-таборових умовинах, це люди дуже нелюблені, але я вмів якось годитися і з медичною владою і з пацієнтами та мав марку того, з яким можна говорити на розум. Так, напр., молодий білорус, бувший поліцай, прізвищем Заїко, раз запитав мене, чи я не знаю якоїсь ради, щоб мати горячку, і то не просто, а що другий день. Хлопчина нагадав собі, що був колись хворий на малярію, і хотів тепер це використати. Я, медик ніякий, але — техніку медичної процедури в таборі знав добре; ми хвилину подумали і вихід найшовся. Хлопчисько купив собі на шахті у якогось «вольнонайомного» термометр. Ідучи до амбуляторії на оглядини, будь-як підогрівав свій другий термометр до, приблизно, 37.8 та клав його відразу під ліву руку. В амбуляторії я подавав йому наш термометр, який він набожно клав під другу руку, а коли приписаних 5 хвилин минуло, я відбирав його власний термометр з готовою температурою. Зробивши нещасну міну, мій Заїка нарікав на дрощі, біль голови і т. п., горячка що другий день, здавалося, потверджувала його жалі. Він постогнав так щось 2 тижні, відтак рішено, що він лиш псує фреквенцію, і з шахти його звільнили… Певно, що в нормальних умовинах цей засіб був би занадто примітивний. Але в нашому таборі це вдавалося…

Любив я дуже дивитися, як Морозов робив місячні звіти до «управлєнія» в Сталіногорську. На карточці паперу, часто з опакування з якогось продукту, були після рубрик виписані групи хворіб. Пригадую собі, що були там: скалічення, хвороба легенів, хвороба уха, горла, носа, шкірні і ще якісь. Морозов брав денні звіти хворіб, де кожне захворіння було представлене крапкою і сумлінно їх числив. Що ті крапки ставив я цілком довільно на день перед місячним звітом, його не бентежило. Обчисливши, він звичайно казав: «Плохо Павлік щітаєш. Развє моґло у нас бить 12 случаєв скалічення?». «Било 18» — відповів я. «Ну что ти» — казав Морозов, — «сразу відно, што западнік. Так нам сразу тоґда наґаняй прислалі би што на щот безопасності у нас плохо». Подібний діялог повторювався при кожній групі хворіб, а звіт до Сталіногорська відходив такий, що дійсно не було до чого причепитися. Від цього ж Морозова навчився я теж, що «совєтская статістіка дєло большоє». Його традиції гідно продовжував я відтак сам, бо його «провєрілі» і пустили «за зону» літом 1945 р.

Мав Морозов ще одну слабість, окрім психотерапії та статистики. А саме дуже любив рвати зуби. Дентист з нього був не надзвичайний, але пацієнти були невибагливі і, так, як і він, уважали, що виламати і вирвати зуба, в засаді, одне й те саме. Вирвані зуби кидав він до слоїка з карболкою, що видавав деяке «зловоніє» і все казав дбайливо обтирати з слоїка порох. Весь медичний персонал кпив собі з цієї слабости Морозова. Добре схарактеризував підприємство Морозова д-р Бавдлєр, що назвав це: «інстітут фір цанфрактурен»; на принагідний запит Бориса Михайловича, що є в слоїчку, відповів він дотепно: «Мальо, мальо радікс (?), мноґо корона».

Шахта тимчасом брала свої жертви. Окрім дрібніших випадків, пам'ятаю наступні: в листопаді 1944 р. волиняк з дивізії, Антон Знаменець, наслідком спізненої експльозії набоя в шахті, стратив зір; лице йому страшно покалічило. Однак він сидів ще 8 місяців у таборі, аж восени 1945 році його «провєрілі» і звільнили. Другий волиняк, Лис, стратив праву руку, коли чистив від вугілля оборотове коло конвеєра. Галичанина Юречка попарив 380 вольтовий струм. Відтак в той сам спосіб стратив ліву руку ще грузин. Багато було випадків потовчень, придавлення ваґонеткою, обвалу «кровлі» — рештовання під стелею вугольного коридора — штреку, чи забоя. Врешті, зимою часто траплялися запалення легенів, які здебільша оставляли по собі погані комплікації. Борис Михайлович був добрий лікар, це було видно, але в'язав йому руки брак, часто примітивних, медикаментів.

Літом і восени мав я нагоду подивитися зблизька на вільне совєтське життя. Сталося це так: брак робочих рук у колхозах був такий великий, що деякий час лагер мусів посилати в колхози певну кількість людей на більш інтенсивні полеві роботи. Я сам ходив щось 4 рази на копання картоплі, кожний раз на 1 день. Ходили головно таборові «придурки», бо шахтарям було не до того. Вони, прийшовши з шахти і вихлептавши черпак «баланди», засипляли камінним сном, аж до чергового «падимайсь». Водив нас, як пристало, один конвоїр, бідний, зле вбраний хлопчина з крісом на шнурку. Лагерна братія була, назагал, непогано вбрана і сита, бо ж це були самі з «лагобслуги». Дорога йшла незалісненою, легкою хвилястою рівниною. По обох боках стежки бідні колхозні поля, засіяні житом та засаджені картоплею. Десь далеко на обрії виднів ліс. По якійсь годинній мандрівці, ми зайшли до колхозу. Всі села московської округи, кажуть, невеликі, бо вони не мали більше, як 40 господарств. Хати муровані з цегли, небілені і нетинковані, криті соломою. Пізнати, що давно, давно не ремонтовані. Стіни грубі, вікна маленькі з одною шибкою; де-не-де кватирка заткана ганчіркою. Треба сказати, що до кожної хати проведена електрика. Однак виявилося, що лямпочок бракує. Господарських будинків, у нашому розумінні, нема, лиш де-не-де кучки, чи щось подібне. Нема й туалет. Дорога — рівчак добре вимішаного болота. Населення — самі підростки й старі. Одіті вони страшно. Совєтського робітника можна хоч з нашим жебраком порівняти, але колгоспника, то вже таки ні з чим, мені знаним, порівняти не можна.

Приходить місцеве начальство — прєдсєдатєль сєльсовєта та колхозний аґроном. Бідні, заморені людці, вбрані в нові куртки, ватяні брюки та чомусь ґумові чоботи. Все, що вони одягнені шито без форми. Та до цього вже привикло їх око. Вони вітають нас прихильно. Взагалі, населення з тим не криється, що воно проти енкаведівських «краснопаґонніков» (мимохіть нагадується співзвучність з царськими «злотопаґонніками»). Маємо працювати в загальноколхозній стодолі. Будуть молотити жито. За хвилину ми там. Дві молотілки і кілька скирт збіжжя, але, крім механіка й кількох підростків, нікого нема. Нас багато, при двох молотілках нема чого робити. Ходимо один поза другого і зіваємо. Про око кількох з нас розбирає скирти й подає до молотілки. Снопи такі зрослі, що дійсно треба сили, щоб їх розірвати. Аґроном винувато усміхається. «Людєй нєту» — каже. «С дєрєвні 187 чоловєк на фронтє, 12 інвалідов уже здемобілізованих, но от свише ста человєк больше двух лєт нєту». Киваємо головами, що розуміємо.

Робота йде, як мокре горить, триває до обіду. Йдемо до якоїсь колхозної хати, що кормить десяток з нас, решта — по сусідніх хатах. Нутро темне, а по хвилині виявляється, що і добре брудне. На коридорі долівка з глини. Дві маленькі кімнатки, давно, мабуть, білені. Обстановка — піч дивної форми, два якісь ліжка, подібні до наших «бамбетлів», де солома не в сіннику, стіл на схрещених ногах, по стінах забиті цвяхи, на яких висить нужденне барахло. Худий, прехудий кіт. В кутках павутиння. Блощиці лазять спокійно по стінах, ніхто їм не перешкаджає. Де-не-де поприклеювані витинки з газет. Сталіна портрет приколений шпилькою за ніс. На почесному місці — стінний годинник не диво, що годинник, але диво, що ходить. Дивним є і те, що коли є за п'ять пів до першої, він дзвонить чотири рази. Ніхто не знає чому, та й не питає.

Господаря дому нема. Він від 1941 р. на війні і чутки нема. Троє замурзаних дітей уважно слідкує чи щось з обіду для них залишиться. Обід, мабуть, на місцеві умовини, святочний: управа колхозу вирішила «подякувати нам за труд». На перше «щі», дрібно покраєна капуста, заварена у воді, помащена, з браку товщів, молоком. На друге — м'ята картопля, замість товщу — з цибулею. «Лук — рускоє сало» — каже поговірка… Їмо з якоїсь фаянсової миски. Рештки вчорашнього і давніших обідів ще видніють зверху і з середини. Господиня без запалу запрошує «гостей». Гості витягають з-за овивалів ложки. Совєтська ложка, у відміну до нашої, є не подовгаста, а кругла, щось вроді як малий полонник. Їмо, бо годиться. Всі ми, таборові «придурки» й багато з нас в лагері на такий обід і не глянули б. Голодні погляди дітей відбирають решту апетиту. По кількох ложках ми згідно подякували.

Після обіду «праця» йшла далі. З тим хіба, що урвався пас від молотілки і одна молотілка стала. Прибіг аґроном і післав Федю за ковалем. Федя вернувся за хвилину, кажучи, що «кузнєца нєту, а на кузніце замок висіт». Аґроном сплюнув і післав Мітьку, щоб ламав замок. Що він мав робити б далі, інструкція не казала. Мітька вернувся, кажучи, що коваль вернувся, лається і нікого не підпускає. Аґроном матюкнув і молотілка вже більше не працювала того дня. Думаю, що довго потім також не працювала.

Коли ми вечером вернулися до лагера, Борис Михайлович якось так дивно спитав мене: «Ну, што ж, відєл колхоз»? Я зрозумів тон і відповів: «да».

Я вже тоді настільки прийшов до себе, що зрівноважився психічно й дуже поправився на тілі (10-та норма робила своє, а від серпня я вже не був санітарем, а ще раз авансував на «завєдующого кладовой» — шпитального магазинера). Моє власне правне положення, здавалося, несподівано для мене самого, почало вияснюватися. Вже на першому допиті «особіст» явно на мені розчарувався, бо виявилося, що я не совєтський громадянин… «Западнєє Сана — значіть поляк» — рішив справу «особіст», але, на мої рішучі протести, написав лиш «польскій ґражданін». Після цього важного рішення, мене в дальших двох допитах не питали, що я робив в ОУН і кілько замордував полонених (ці питання діставали хіба всі), лиш випитували річево, як я попав до дивізії і що там робив. Питали, як усе, про мене й других, і десь найшовся хлопчина, Берко з Дрогоєва коло Перемишля, що посвідчив, що я дійсно я, і звідтам, звідки подаю, хоч і це все було неправдою…

Таких польських громадян назбиралося мимоволі 7 до 10. Логаза з Криниці, десятник Мединський з Кракова, я і ще трьох лемків з Сяніччини. Підчас слідства всім їм заявили, мовляв: «ми вас пєрєдадім вашему правітєльству». Про відсилку польських громадян писала преса, зрештою, доходили глухі вістки з других таборів. Чи й нам мала всміхнутися доля? Чи це не означало б: попасти з дощу під ринву? Та, все таки, ми рішили згідно, що це очевидна шанса і як така, мусить бути використана. Я довго не знав, чи дійсно належу до тих ніби вибраних, але одного дня «особіст», що часто приходив до амбуляторії на протитриперові полоскання, відразу ж сам прилюдно м. ін. у присутності Бориса Михайловича, сказав: «Ну, што ж Павєл, скоро в Польщу поєдєш». Від того часу Борис Михайлович уперто вважав мене за поляка, хоч енерґією, яку я вживав на спростування тої думки про мене, можна б було вдержати модерну льокомотиву в розгоні. Але Борис Михайловіч був мудрий чоловік і для нього було важніше, що «особіст» скаже.

Наші друзі-галичани, з якими ми говорили, заздрили нам та вважали нас за щасливців. А ми почувалися, як між молотом і ковадлом, туй-туй трахне… Я носився навіть з думкою, щоб відкликати зізнання, але добре, що не відкликав. Був у таборі один дійсний поляк, таборовий хліборіз, Тадзьо Салек з Радома, що в таємничих обставинах попав до Росії ще 1942 р. і тепер, нібито, мав їхати «додому». Тимчасом «розґрузка» табору йшла своїм темпом. Зачали тепер забирати кудись всіх балтійців. Ходили чутки про те, що всіх «русских» з табору переформують у «трудовой батальйон». За день-два відійшли двома партіями з табору і галичани.

Багато з них давали нам адреси, як щасливцям…

1 листопада 1945 р. «нарядчик» вишукав по одному всіх 8 таборових «поляків» — сім нас і Тадзя, наказав збиратися, мовляв: «дамой паєдєтє». Того самого дня рушили ми в нове незнане.

Під одною стріхою

Було нас, як сказано, вісьмох. Четверо з нас належало до таборової обслуги, що відразу можна було пізнати: були ми вдягнені, як на табір, добре: ватовані штани, фуфайки, куртки, плащі, а найважніше — добрі черевики. Не диво: я крутився весь час при санчастині, діставав 75 карб. місячно. Часом міг продати свій хліб, а часом якийсь начальничок з магазину, для збереження добрих стосунків з санчастиною вимінював мені подерте білля на нібито ціле, чи звичайні штани на ватовані. Черевики мав я добрі. Свої шкраби я виміняв спершу в одного німця, який помер; хоч сталося це без його відома, бо було йому й так все одно. Коли вони подерлися, я виміняв їх ще раз у якогось латиша, так що зими не дуже боявся. Крім цього я мав в торбі 2 пари білля, кусень хліба, та обов'язковий «котєлок». Мав і 100 рублів. Коротко кажучи, я виходив з табору багатий — і був доброї думки.

Другий з черги був Логаза. Молодий, дуже бувалий чоловік, що був дослівно всім і всюди, між іншим, і моряком і фільмовим артистом. Не диво, що ця людина зуміла вибратися з шахти; доля була йому ласкава і він пішов до кухні на старшого робітника. Велося йому там настільки добре, що мав що їсти, а свій хліб міг продати. Фізично, властиво, не працював, лиш пильнував робітників, завербованих з голодних шахтарів, та засипав продукти у котел.

Тадзьо Салек мав, прекрасну функцію в таборі: він, бувши хворим на серце, став хліборізом. Це значить, що він, з одним лиш помічником, мав нарізати і наважити хліба для всього табору. Праця була важка, але дохідна, бо пекарня була тут же і спритний міг робити різні махінації. Він їх і робив.

Мединський, жвавий купець текстильної ділянки, влаштувався малярем. Ввесь табір мусів бути щороку білений, а ввесь рік це білення тут і там треба було поправляти, аж до наступної «побєлкі». Так то роботи вистачало на круглий рік. І він був не без гроша, бо й ця праця була оплачувана, а купецька жилка теж допомагала якось добути гроші в таборі. Чотири наші товариші, що ще осталися були спокійні, не дуже рухливі сільські хлопці, що по таборовому морі плавати не вміли та й не хотіли. Не дуже були раді, що їдуть до Польщі, тим більше, що вже мали вістки з дому, що їх родину переселено до Галичини.

Але надія на волю була очевидна та остаточно вплинула на їхнє рішення. Всі, окрім мене, мали якусь десь точку опору: Мединський у Кракові, Логаза у Криниці, хлопці — в Галичині. Але я з родиною ще жадного контакту тоді не нав'язав, і їхав таки в незнане. Та це мене не дуже турбувало, бо всі ми були в майже такому самому становищі: головне — вирватися звідси, а там якось буде…

Ішли ми понурою підмосковською околицею. Було зимно, часом перепадав дощ. Минали ми якісь сумні села, якісь містечка, що нагадували собою знані з кіна оселі золотокопів з якоїсь Каліфорнії, але не були такі барвисті. Для населення ми не були жадною сенсацією. Вони дивилися на нас тупо і байдуже; не диво, бо дійсно місцевих тут не було й половини. А решта — це такі ж «вихованки» таборів, як і ми…

Марш тривав довго і конвой погано кляв. Він сам не знав, куди нас веде, знав лиш, що то має бути табір Но. 17. Вже стемніло, а ми все ще йшли. Нарешті на якійсь шахті ми докладно розпитували куди нам іти, і нарешті, цілком помучені, стали перед якимсь табором, чи радше огорожею із знаного кільчастого дроту, на рогах з будками, де дрімали «часові», і з лямпочками, що розсівали жовте світло, унеможливлювали втечу з табору.

Наш конвоїр загрюкав у браму. Була вже 10 година. З «окошка» глянуло неголене, заспане лице типу «рожа просіт кирпіча». «Кто, зачем, откуда» — рявкнув голос. «Давайтє, прінімайтє людєй» — відгаркнув наш конвоїр. «Восєм поляков с 8 лаґотдєлєнія прівьол». «Давай» — погодилося заспане лице, і ми ввійшли через вузькі ворота до табору.

Вартовий підстаршина, що все сидить у будці, званій «прохадная», гукнув на якогось конвоїра: «Васька, позові нарядчіка, начальніка корпуса, і єщо когонєбудь, пусть торопятся, зємляки ждуть». Ми переглянулися. Які й кому ми земляки? За кілька хвилин вернувся Васька з трьома людьми, якимись іншими ніж ці, яких ми бачили досі. В світлі слабої лямпи пізнати було немосковські фізіономії. Всі вони були в чоботах, один у цивільному плащі, щопам'ятав кращі часи, один мав окуляри і на диво, рогатівку.

«Честь родаци», — сказав чоловік у рогатівці. «Сконд єстесьцє»? «Ілє вас?» Я стояв за плечима Салека, що був вищий від мене на голову, а два рази грубший, так що обов'язок відповідати впав на нього. І добре, бо я, попри схвильовання, не був певний чи зумів би склеїти відповідь по-польськи. Почалися питання і відповіді. З нашої сторони говорив Тадзьо та два старші панове, Логаза і Мединський. Я і решта мовчали.

Вже з поляками ми вийшли з «проходної» та попрямували до бараку, де як казав цей в окулярах капітан, мали замешкати. Розмова не клеїлася. Бо Тадзьо був, одинокий з нас, дійсно розчарований, а ми попросту не знали на яку ногу ступити. Поляки здивовано переглядалися. Їм, мабуть, ніколи не приходилося зустрічати таких мовчазних земляків…

Кімнати в нашому бараку були невеликі. Ця, куди нас привели, мала лише голі причі, без лямпочки й сінників. Людей тут не було. Були за це блощиці, але ж це не новина. Коли замкнулися двері за нашими новими господарями, ми, стуливши голови до купи, почали радитися, що нам робити. Тадзьо, з яким ми говорили по-російськи, радив: «Нє буйцесєн, повєдзьцє, жесьцє поляци, я нікому ніц нє повєм. Може якось сєн достанєцє до Польскі, завше бендзє лєпєй». Ми обговорювали справу з різних сторін, але бачили, що іншої розв'язки нема. Як, одначе, нам, свідомим українцям, нагло перевертатися в поляків?

Але неприємність нас минула. Минула так, що поляки уважали нас всіх а пріорі за своїх. Були це люди назагал поважні, статечні, негрізні ще й тому, що походили, за маленькими виїмками, з Білосточчини, околиць Варшави і Помор'я. Більшість з них сиділа, судячи нормальними катеґоріями, невинно в таборі: це були аковці, вояки був. армії Берлінґа, що були мобілізовані в Польщі, а не в Росії, просто невинні люди; але було трохи фольксдойчів, різного хиткого елементу й дрібних урядників з часу німецької окупації. Тут панував інший дух, ніж у совєтських таборах. Польський «спецконтинґент» мав ще замало часу, щоб забути про це, що вдома таки було краще. Ці люди мали ще відвагу мати свої власні погляди, ба — мали відвагу ті погляди, і то голосно, висловлювати. Інтеліґенція становила великий процент таборового населення. Особливо багато було офіцерів, від поручника до майора.

Ставлення начальства до поляків було дивне. Усіх поляків уважали за членів союзної армії. Виходило б, що з цього повинні наступити якісь користі для них. Але це було тільки гірше: поляки, як союзники, діставали лиш військовий «жолд», а за працю їм не платили! Цей «жолд», це було 5,60 карб. Місячно! А німці, смертельні вороги Совєтського Союзу, заробляли після ж тарифи, як і совєтські робітники. Дальше, в зимовому періоді, звичайний «спецконтинґент», що не працював на шахті, діставав денно додатково 100 гр. хліба, отже, виходило разом 700 грамів. Союзники-поляки зате діставали лиш 500 гр. хліба денно. Зупа тут була страшна; звичайно варили тут немиту, гнилу капусту на воді, приправлену риб'ячими кістками. Каші не давали. Табір був такий бідний, що другого такого ніде я не бачив. Не було там жадної майстерні, жадної можливости докупити якийсь харч. Кожний був голодний і жив тим, що дістав. Про якусь видачу одежі навіть шкода було і мріяти. Все животіло на таборовій зупі, гніздячись на знаних двоповерхових нарах, по маленьких, задушливих кімнатах. Лазня тут була, але, з браку вугілля, її не опалювали. Тому тяжко було себе змусити купатися у холодній воді, а другого виходу теж не було, так що нічото іншого робити не оставалося. Не було тут і можливости відвошивити одежу. А тому, що лиш одиниці ходили купатися, кидалися воші і сверблячка.

Були в цьому таборі і добрі сторони. По-перше, звідси не гонили на працю у шахтах, а на будівляні роботи. Не знаю чому, але всі казали, що від серпня 1945 р. поляки в Совєтському Союзі в шахтах не працювали.

І другу добру прикмету мав наш табір: він уважався переселенчим, а не сталим місцем праці, і звідси, як казали старожителі, вже відійшов один транспорт до Польщі. Ніхто з поляків не жив отже довше в цьому таборі, як від пізнього літа 1945 р.

Коли ми прибули до табору, то загальний настрій був такий, що від'їзд до Польщі — це питання найближчих тижнів. Цей настрій скріпило кілька дрібних партій поляків, що приходили час від часу з інших таборів. Табір був невеликий, було у ньому до 700 душ; з того біля 500 поляків, а решта німці.

З нашої вісімки створено окрему бриґаду. Ходили ми на різні роботи на хазяйства, що нібито належало до табору, та по суті доставляло продукти для їдальні поблизької шахти. Ходили ми теж на Стройдвор — великий тартак, великий не видайністю праці, а простором. Іншим разом посилали нас копати фундаменти під бараки, розуміється для нового табору, близько шахти «13 біс».

До загальнотаборового життя ми скоро призвичаїлись. Полякам і на думку ніколи не впало, щоб когось з нас докладніше розпитати, хто ми і звідки. Ми обминали теж деякі непевні теми; до нас привикли і ми стали такими ж таборовиками, як і всі інші. Що ми мали робити? Ану ж ми дійсно стояли на порозі від'їзду в Польщу? Щоб це помогло справі, за яку ми опинилися в Московії, якби нас 8-ох після одного кацету післали до другого?

Помалу ми вжилися у нове життя. По деякому часі ми віднайшли в таборі неодного земляка в новій шкірі. Вже наступного дня пізнали нас тут два добрі друзі, теж з дивізії, що з місяць тому пропали з нашого давнього табору, невідомо куди. Один з них називався Бяли, а другий Келбаса… Дальше «признався» до нас волиняк — хорунжий з дивізії, якого забрали з 8-го табору під суд, ще заки я туди прийшов. Він у Сталіногорську був засуджений, як казав, на 10 літ, але, по дослідженні його державної приналежности (подав, що він з Варшави), рішено, що він теж поляк. Виявилося теж, що фельдшер з тутешньої санчастини, Боднарук, українець з Волині, так же само, як і його син, 25-літній громило. Сплітки кружляли далі довкола якогось Казновського, який був у німецькій поліції, що він син гр. кат. священика з-під Львова і взагалі — українець. Це, як пізніше виявилося, була правда. Ідучи одного разу до кравців, щоб дістати кусок нитки і залатати штани, я сам пізнав кравця з дивізії, з яким я розстався ще в 13-му пересильному таборі. Дальше таборовим бухгальтером був, здається, єдиний українець, що до свого українства в таборі явно признався, 50 літній, інтеліґентний волиняк, прізвища якого не пригадую. Він міг собі на це позволити, бо рахувався фіґурою у таборовому штабі. Висилка до Польщі як казали, його не торкається, та і за ним нічого страшного не було. Він усе старався до нас говорити по-українськи, бо скоро зорієнтувався, що ми за одні. Та, на основі мойого знання таборової психіки, можу твердити, що, якби він знав, звідки ми і як сюди прибули, він не старався б так виразно нагадувати нам, що, це, мовляв, негарно. Парадоксальна ситуація, в якій ми так несподівано найшлися, дозволяла всім нам, польським громадянам, мимоволі уважати свою совість чистою.

На адміністраційному бараці нашого табору виднів величезний напис: «Да здравствуєт храброє польскоє войско, сражающєєся вмєстє с Красной Армієй с нємєцкімі захватчиками». Попри цей напис вела стежка до їдальні. Коли ми, дзвонячи «котєлками», бігли по ранішній чи вечірний «суп», все сипалися рясні прокльони на адресу того «братерства зброї». Всі поляки оповідали про це майже подібну історію. Було або так, що по «визволенні» якогось міста, арештували «аковців» за готовими списками, або систематично виарештовували інтеліґенцію та актив на доноси комуністів, або «фольксдойчерів», що хотіли «відкупитися» льояльністю до нової влади. Щодо мети цього всього, то всі голоси були однозгідні. Ішлося про те, щоб обезголовити крайовий актив, позбавити його найенерґійнішого, елементу, а решту стероризувати візією, мовляв, сидіть тихо, бо й вам таке буде. Висилка до Сибіру мала ще в Польщі свою вимову, зогляду на відносно свіжу традицію. Заборона всякої кореспонденції окружала вивезених серпанком непевности й таємничости. Цей засіб надавався до того, щоб тримати поляків у шаху. Але він лише потверджував, на яких тривких підвалинах побудована нова польська демократія. Та нам не було до теоретичних розважань, бо в очі заглядав ще один дошкульний ворог — голод. Добрі часи, коли один з нас був хліборізом, другий у кухні… скінчилися. Зупа тут була страшна. У нас говорилося про кепську зупу: «чиста вода». Та це не була навіть чиста вода, це була брудна вода, бо там кидали картоплю в лушпині, гнилу капусту і всяку гидоту, щоб лиш зупа була густіша, та це й так до її згущення не дуже причинялося. Коли ми зачали ходити на будову до шахти «13 біс» стало остільки легше, що там можна було купити хліба, часом навіть картоплі. Але звідки взяти гроші, коли ми діставали по 5 карб. Місячної. Ми, багатші, продавали свою кращу одежу. Лахи, що на них ніколи не подивився б жебрак у Европі перед війною, знаходили легко покупців між — пожалься Боже — свобідними робітниками та навіть членами нашого конвою. Загал не мав іншого виходу, як терпіти голод. Наші співмешканці, що всі поприходили з інших таборів, одночасно стверджували, що другого такого жебрацького табору, як цей нема. По місяцеві і ми випродалися дослівно до шкіри й власие мали намір замовити собі полицю, щоб було куди класти зуби…

Тимчасом відбулося доволі урочисто Свято 11 листопада. Всі брали в ньому участь. Приглядалися і ми. Було теж начальство (союзники ж!). Якось дивно було дивитися на це свято, яке, так само чуже, як і тепер, бачили ми ще в цілком інших умовинах, в 1938 р. Промову виголосив професор з Варшави, співав хор вильнян під батутою учителя Станкевича, кілька деклямацій і все. Цікавий, однак, цей факт, що при праці і в собачих умовинах поляки таки своє свято відствяткували.

Всі ми були людьми в таборі і не диво, що за дротами не могли обійтися без політики. Дискусії велися палкі, думки часто висловлювалися і нові, і цікаві. Більшість думаючих поляків у нашому таборі була з північної Польщі. Але деякі інтеліґенти походили таки з Галичини, і тут і там висловлені погляди заторкували українську проблематику. Я у дискусії участи не брав, говорили все старші; тож не з меншим зацікавленням я слухав сказаного. Приблизно половина тих, що висловлювалися, стояли на передвоєнних позиціях. Але деякі львовяни таки твердили, що в цій війні українці доказали, що вони таки щось собою уявляють. Усі згоджувалися, що теперішній стан — це стан переходовий, що, скорше чи пізніше, Польща ще з українцями зустрінеться. Як ця зустріч буде виглядати, ніхто не прецизував надто докладно. Були голоси і за співпрацю, і за пімсту. Нове було це, що взагалі почали нас уважати, як щось, що діє.

Ніде однак не знаходилось однозгідних думок, щодо Росії. Стара ненависть до Росії віджила вже від 1939, але тут вона досягла апогею. Мимоволі впадав чоловік на думку, що большевики не можуть зробити більшої дурниці, як пустити оцих людей додому, бо цього, що вони розкажуть, жадна пропаґанда не переборе.

Тимчасом вістки про якусь нову амнестію скріплялись і набирали конкретних форм. Тут і там долітало якесь слово від начальства, звичайно в перекрученій невідшифрованій формі. Дуже активно працював «особіст», якого, річ ясна, не могло бракувати і тут. До нього вся наша громадка ходила ще раз на «авдієнцію». Питали там, не знаю який раз, чи ми українці, чи поляки. Пам'ятаю, як дивно подивився на мене «особіст», як я заявив, що українець. Цей погляд можна б було толкувати, як якесь: «Дурню, дурню, чи ти знаєш, що добре?» Питався мене «особіст», чи я хоч вмію по-польськи говорити. Я сказав, що так.

Зима була в розгарі. Морози сягали 40 ступенів. Нас немилосердно ганяли на працю, лиш десь в половині грудня вийшов наказ, щоб при більш як 35 ступенів не виходити на працю. Робота була нісенітницею, бо чи ж можна говорити про закладання фундаментів, коли земля замерзла до одного метра? Довбали ми землю ломами, хитаючись від скаженого східнього вітру. Чи судилося нам ще цю зиму тут зимувати?

Десь коло 20 грудня виїхав «особіст». У службову подорож, як казали, до Москви. Нова хвиля спліток полонила табір. Що привезе?

І «особіст» привіз ось що: 25 грудня 1945 р. наказано було всім таборовикам зібратися в їдальні. Був мороз. Коло 8 год. вечером, коли ми йшли до їдальні, було чути лиш, як важко дихали потомлені груди та рипів сніг під ногами. Кожний думав свою понуру думу: «З чим верну»? Врешті на підвищенні зібралося начальство. Капітан — начальник табору — зачав здалека. Пропонував дякувати совєтській власті, ширити польсько-совєтську приязнь. Тиша була така, як на добрій проповіді. Після такого вступу, коли кожний фібр душі слухачів, здавалося, кричав: «кінчай скорше!» — він різко повернув: «Вот товаріщ ляйтенант сейчас прочітаєт фамілії амнєстірованих». В могильній тиші почали падати перші прізвища. Щасливці якось розгублено й автоматично відгукували обов'язкові «отєчество і ґод рождєнія». Юрба зарухалася, зашуміла. Перше напруження минуло. Вичитані променіли; оставші, здавалося, от-от вилізуть зі шкури. А з уст лейтенанта падали нові і нові прізвища. Вже хтось зомлів, когось понесли. Хтось плакав, хтось нервово сміявся. Десь у кутку бив ногами епілептик.

Моє прізвище, перше з українців, було вичитане щось 150-им. За мною вичитано ще 4-ох, між іншим Мединського, Логази і Тадзя, єдиного поляка з нашої групи. Чому? Або я знаю?

Другого дня 386 амнестованих маршувало, самі собі не вірячи, до Сталіногорська. «А там — поґрузка і домой» — попращав нас капітан. «Х…ці на моґілон.» — ревкнув хтось з юрби. Прощання вийшло не дуже тепле.

На нашій, не своїй землі

27 грудня 1945 року розпочалася наша подорож. Докладно 17 місяців перебував я в совєтських руках. Пережив, хоч нераз зневірювався. Видістався способом, який ніколи не вважав би перед тим за можливий. Сцілла за мною. Як же буде з польською Харибдою?

В Сталіногорському переселенчому таборі назбиралося до 2000 амнестованих, чи, як тепер казали, репатріянтів. Пересиділи ми там півтори доби на холодній, бетоновій долівці. Вночі з 26 на 27 грудня, при 40 ступенів морозу, після залагодження безконечних формальностей та процедур утотожнення, ми всіли в товарові, хоч з печами, але без крихти опалу, ваґони. Ще 10 годин ми тупали по них ногами, били в стіни руками, щоб хоч трохи загрітися. Сірим ранком і конвой далі не зміг: нас випустили красти вуголь. До полудня вже в кожному ваґоні палилося. Нарешті ми рушили.

Сумна була ця довга подорож через сумний, одноманітний, здавалося безконечний край. Маршрут такий: Тула, Орел, Брянськ, Гомель, Луненець, Барановичі і Берестя. По дорозі руїна, жебрацтво, бруд, розпука. У ваґонах воші, дезинтерія, виснаження до краю. Сморід і сверблячка. Але — ану ж цим разом уже є за що?

В Орлі бачимо зі станції такий же табір, як той, що ми недавно покинули, тільки більший. В Унєчі жінки з околиці збирають повикидані нами головки і хребти з оселедців «суп будєт харош». У Гомелі хтось з станційних робітників півголосом кидає: «Щасливці, в Польщу єдут». Вся безпросвітність, розпачлива безнадійнсть совєтського життя знову стає перед нами в усій повноті…

На станціях колосальний рух. Їдуть полонені на схід, вертають евакуйовані на захід. Бачимо вуголь зі Шлезька, бачимо безконечні валки демонтованих машин з Німеччини. Зустрічаємо нещасливих виселенців з 1939-40 рр., що вертають до Польщі. «Це мабуть так наші їдуть тепер на схід» — думаємо голосно, знайшовшись хвилину на самоті. Ешельонами вертали демобілізовані. Прапори, емблеми, портрети, написи. На вид безконечної кількости Сталінів, хочеться повернути Совєтському Союзові ту зупу, недоварену саламаху, якою стали нас тепер кормити.

В транспорті ширяться випадки тифу. Санітарний стан жахливий. Дезинтерія шаліє. Більшість зав'язує штани під колінами і так ходить. Вода до пиття — з льокомотиви, або сніг. Табуни вошей у кожного. Все живе тупою інерцією, задивлене в близьке щастя. Все — лиш ми ні. Ідемо другий раз в незнане…

11 січня нового 1946 року, після Різдва, стаємо в Бересті над Бугом. 14 січня, по безглуздому 3-денному вижиданні — ми в Білій Підляській. Коли переїжджаємо Буг, усе співає: «Боже цось Польскен», «Нє дами зємі», «Єще Польска нє зґінела». Я щасливий, що не сьогодні, а завтра рішиться моя доля.

14 січня 1946 р. о 6 год. вечером потяг стає на станції в Білій Підляській. Наше звільнення відбувається по-совєтськи: ходить начальник конвою від ваґона до ваґона і викидає всіх. Прощає нас «дво-етажним» матюком, дбаючи, щоб ніхто не остався. Так, якби хтось хотів остатися…

Та тут уже приходять люди з ПУР-у, Державного Репатріяційного Уряду. Ведуть нас до бараків. Там сухо, тепло, солома. Ще видають чай і хліб. Спокійно, річево, так якось інакше. В повітрі пахне Европою. Хворих беруть до шпиталю. «Вошобойки» тут немає. Для мене особисто — це найяскравіша ознака, що Азія вже скінчилася.

Другого дня розпочинається видача документів. Процедура проста: перед комісією Уряду Безпеки складається невибагливі зізнання, згідно з питаннями анкети: генералії, національність, освіта, на закінчення: подати псевдонім в АК. В рубриці національність та релігія писар-жидок автоматично вписує — «поляк, ржимокатолік»… Псевдоніму з АК не подаю, бо такого не мав. Це вияснення приймає «комісія» без комплікацій. Ще фотографуємося на державний кошт, з числом на таблиці, яку посіпака держить перед грудьми. Речі знані з усіх таборів. Очевидно, що большевики ніяких паперів тутешньому урядові не передали. Стає значно легше на душі…

Ще кілька днів, заки формулярі будуть виповнені, треба почекати. Уряд Безпеки, як здається, тут ще не страшний.

Не диво, бо Біла — це колосальний переходовий пункт і вже анонсовано два наступні транспорти. Тут іде лише про евіденцію та видачу тимчасових персональних документів. Панькатися нема часу. «То робйом там далєй» — каже писар. Ну, що ж, це мені на руку — думаю.

Найважливіше відвошивитися. Знайомий з табору лікар, д-р Вайс зі Львова, що знав, хто я і що я, висилає мене до шпиталю під замітом сверблячки. За три дні виходжу обмитий, чистий, речі випрані, звіряток нема. Відразу відчуваю, що я не в Росії.

Документи приносять нам до шпиталю. Невеличкий клаптик білого паперу, зі знімкою, що може представити кожного, з великою печаткою з орлом без корони, анальфабетичним підписом. «Обиватель (ім'я рек) зостал пшез Міністра Безпеченства Публічнеґо звольньони і удає сєн на мєйсце сталеґо замєшканя в …» Подаю Перемишль. Куди ще діватися, як не туди? Першу букву мого прізвища писар «польонізує» на «Ґ». Огортає мене добрий настрій. Дійсно, тепер я турок не козак, хоч і не переодягнувся.

Знаю вже, що документ того типу дістають здемобілізовані аковці. Дає він свободу рухів по цілій Польщі і право на допомогу. Всього чекав, але такої доброї розв'язки справи, я не очікував ніколи…

Хлопці з Лемківщини вже виїхали. Міняємося з Мединським адресами і всідаємо до поїзду. Квиток до Перемишля безплатний, на рахунок Репатріяційного Уряду.

22 січня, 1946 р. о 8-ій год. вечером, висідаю на станції у Перемишлі. В очі падає бруд, холод і тіснота. «Ваньки» з автоматами і мордаті вілєнчуки роблять службу. Не хочу під ніч іти в місто, ночую на якійсь лавці. Побачив мене якийсь вілєнчук і питає за документи. Трохи нерішуче показую свій новий документ. Бачу: діє добре. Служба безпеки нової Польщі глядить на мене з мішаним подивом і цікавости. «Подивився б ти на мене 2 роки тому» — думаю собі, без почуття злоби.

Решта ночі минає спокійно. Коли бачу на станційному годиннику, що вже шоста, встаю, хрещуся у думці 3 рази і йду в місто. До Катедри. Мушу там когось найти. Все, що дальше відбувається — це оклепаний поворот блудного сина. Давно, виявляється, поховали. Були свідки, очевидці смерти, і то не один. Все дивується, перепитує, не розуміє. Хоч родини нема, але перемиське суспільство, ті останки «перемишлян» — це теж родина.

Питання і оповідання чергуються. Мені, людині з тамтого світу, не менш цікаво, що діялося за ввесь час у родинному місті. Ґімназія, осередок українського життя в Перемишлі, розгромлена. Лиш декілька професорів-ветеранів ще осталося. Інтеліґенції ще жменька. Єпископ Лакота є, а на 3-ій день мойого побуту в Перемишлі звільняють і єпископа Коциловського. Бідний Перемишль 1946! Один міст зірваний, другий пошкоджений. Вулиці брудні, без руху. Хоч жидів не видно, не помічається щоб число населення змаліло. Шильди на склепах носять зовсім неперемиські назви. Перемишль має зовсім інше обличчя.

Українськість Перемишля, здається, остаточно зникає. Кажуть, що в перших тижнях після зайняття міста, ще не виглядало, що буде так зле. Червона армія доволі незорганізоваво забирала людей до війська. Хто попав, той пішов, хто, ні — його щастя. Міська адміністрація зразу перейшла в польські руки. Люди жили, як хто вмів. Ще невідомо було, як буде з границею. Коли вирішалося, що Перемишль буде під Польщею, люди не знали, чи тішитися, чи ні. Обставини нібито стабілізувалися. Створився навіть Український Громадський Комітет. Жменька відважних людей почала боротьбу за правну тінь. Відновлюється діяльність Богословської Семінарії, відкрито також мужеську і жіночу ґімназії, яких директорами стали Федевич і Околот.

Весною 1945 р. приїхала совєтська репатріяційна комісія, й засіла в офіцерському домі напроти бувшого комісаріяту поліції. Почалися шикани, арешти й погрози за відомими зразками. Поляки виявилися добрими учнями большевиків. Частина населення, головно середній стан, почала переселюватися на схід, зокрема до Львова і Дрогобича.

По селах було гірше. Тут поліція почала систематично витворювати атмосферу, сприємливу для репатріяції, методами 1929-30 рр., з відповідним загостренням. Почала ллятися кров, горіли села. Українська відповідь не дала на себе довго чекати. УПА відповідала чинно. Ніде не можна довідатися стільки подробиць, як у потязі, де часто зовсім незнайомі собі люди є склонні до виміни думок. Саме тоді, як я вертався до Перемишля, скінчився був з'їзд Польської Селянської Партії (Міколайчика) і я їхав разом з групою делеґатів з Перемищини. Багато було між ними місцевих, загосподарених мазурів, але були і поляки з Галичини, насаджені на опорожнені українські господарства. Вони оповідали радо, думаючи, що репатріянт у совєтській шинелі з Московії — це один із них. Казали, що українців виганяли з домів, оточуючи села кордоном міліції, або війська. Кілька трупів при цьому було нормальним явищем. На те, щоб забрати з собою речі, взагалі не давали часу. Побитих, обдертих гнали на станції, де люди чекали, без їж і даху над головою, часом тижнями. Вмирали старі і діти. Військо кидалося на залишені господарства і звичайно безсумлінно все випродувало, інвентар, умебльовання, все. Українців усували, нібито, щоб зробити місце для поляків зі сходу, та самі ж поляки унеможливлювали своїм землякам взяти видерті правним власникам землі у власність. На добавок ночами приходили люди з УПА і палили села дощенту. Польські репатріянти замість осісти в багатих підперемишських селах, на урожайних полях, їхали на далекий Шлезьк.

Нагінка на сільську інтеліґенцію прибирала найжорстокіших форм. За вбивство українського священика або вчителя не було ні слідства, ні суду, ні кари. Виїзд до Галичини мав часом характер утечі від неминучої смерти з рук польських бандитів.

Пустіли деякі чисто українські села. Поголовно виїжджали українці з Посяння із мішаних сіл. Виїжджали теж усі мішані родини. Вони найбільше відчули свою приналежність до заходу, найдорожче заплатили за свою приналежність до української нації. З Ярослава українці зникли зовсім, за виїмком двох осіб. Українську церкву там прямо замкнули. Зрештою, ще в літі 1944 р., в Ярославі відбувся інспірований владою погром українців, під час якого замордовано родину Вербенців, купця-столяра Вася й інших. Перемишль найдовше заховав характер українського міста. Однак і тут зникали українські написи і вивіски. Українські крамниці передавалися у власність полякам. Натиск на українське населення, щоб примусити його «репатріюватися», хоч його «партія» була тут зі споконвіку, вівся тут, одначе, не так брутально, як це було на провінції. Українські ґімназії встигли ще перевести іспит зрілости, одинокий за нових польських часів, у червні 1945 р. Після вакацій українські школи, в тому числі і ґімназії, розпочали навчання, та їх дні були почислені. Сипалися шикани на учителів і учнів, дехто не мав сам сили жити під моральним обухом і виїздив; число учнів маліло, врешті, в жовтні 1945 р., усі школи, ґімназії та семінарія, були замкнені. Почалася і в місті нагінка на українство. Коло 20 визначних громадян, на чолі з єпископом Коциловським, було арештовано (між іншими і проф. Околота, судового радника Подлуського, цукорника Заразка й ін.) і вивезено до Ряшева, де їм старалися пришити співпрацю з УПА. Врешті з браку доказів, слідство припинено, а всіх звільнено, вимусивши письмове зобов'язання: репатріюватися на схід до 2-ох тижнів. Восени 1945 р. закрито теж Український Громадський Комітет і так загинув всякий слід по організованому українському житті.

Осталася тільки церква. Її положення на провінції було розпачливе. З низки місцевостей парохи виїхали разом з парахіянами на схід. У багатьох парохіях священики були прямо вимордувані. Число таких жертв на західніх окраїнах перемишської епархії переходило в десятки. Без всякої матеріяльної бази, без права на будь-яку охорону, дослівно, кожної хвилини вони були наражені на мученичу смерть. Відстрашувало їх від виїзду до Галичини ще й несамовите сталінське православ'я. Нічия доля не була така незавидна, як саме цих людей. Нехай це все мають на увазі ці, що тут, у безпеці, роблять закиди нашому священству за перехід багатьох душпастирів на православ'я.

Судячи з листів, доля наших надсянців у Галичині не була надто прикра. Селяни дістали наділи по поляках, часто дійсно кращі, ніж вони залишили дома. Лемки й мешканці Посяння переходили часто в околицю Львова, або Дрогобицьку область. Весною 1946 р. виселення поляків з цих галицьких земель було в основному, закінчене. Про Львів ходили чутки, що його населення в трьох четвертинах не передвоєнне, а свіжо імпортоване з Московії. Інтеліґенція з Перемишля дістала, однак, без труду посади у Львові в центральних установах. Я бачив листи, якими ті, що виїхали раніш, заспокоювали оставших, що нічого страшного тут нема. В Галичині, крім карткової системи, був ще приватний ринок, толерований владою, на якому можна було дістати властиво все. Характерне, що працівників приватної торгівлі вважали за непрацюючих. Вони всі влаштувалися на посадах, про око, але жили, і то непогано, з торгівлі. Все ж таки мала частина перемишської інтеліґенції та духовенство з фанатичною впертістю боролася за те, щоб таки остатися в Перемишлі. Ці «останні могікани» українського Перемишля ризикували здоров'ям і життям лиш для того, щоб зберегти рідну традицію дорогого міста. По-перше всі вносили урядовою дорогою подання до реферату Руху людности при міській Раді щоб їм признали польське горожанство. Такі подання лежали в маґістраті з місяць, відтак повідомляли петентів, що прохання не може бути полагоджене, бо переселення українців постановлене міждержавною угодою. В квітні 1946 р. поляки, в порозумінні з своїми большевицькими учителями, застосували таку методу: міліція вела людей до совєтського репатріяційного бюра; там большевики в присутності польської міліції, переслухували жертву й пропонували підписати заяву про добровільну репатріяцію. Хто не хотів, того міліція з місця арештовувала. Так арештувала і єпископа Лакоту, але зразу випустила, коли інших і непокірних тримали тижнями. Бували випадки, що большевики «резиґнували» з того чи іншого перемишлянина. Тоді йому видавали ограничене право побуту.

Сумний Великдень пережили українці 1946 року. На архиєрейській Службі Божій мав я враження що живу у віках перших християн, а Служба Божа правиться десь у катакомбах. Під час проповіді єпископ Коциловський позвав до себе всіх вірних, що оточили його, як діти батька; він високий, з довгою сивою бородою, говорив, натхнено, з вірою в майбутнє, взивав не попадати в розпуку. Це була остання архиєрейська Служба Божа в Перемишлі.

Під час проповіді хтось мене злегка штовхнув у плече. Я оглянувся і побачив усміхнене обличчя одного старшого десятника, що по останніх даних, загинув під Бродами, охороняючи штаб дивізії. Це був активний польський плютоновий, у нас служив він у чоті зв'язку в дивізіоні. Був він з-під Перемишля, з села Коровник, і ми, як земляки добре зналися. Знову почалася забава в питання і відповіді. Він, як виявилося, і не думав гинути під Бродами, однак зумів лиш так пізно пробитися, що вже не вспів прилучитися до відступаючих частин дивізії, та й не спішив за ними, думаючи, що в краю краще послужить справі. Добився він до рідного села й замешкав там потайки. Але одного дня прийшли до нього озброєні молодці й принесли йому формальний мобілізаційний наказ. Від цього часу він з УПА вже не розставався. Провадив підстаршинський вишкіл в гайку під Перемишлем. Про УПА говорив багато. Признавав її велику потугу і організаційну спроможність. Казав: «Нема кращого елементу до партизанської акції, як галичани. Все можуть… Є й люди з східніх областей, прекрасні, але їх мало. УПА — це Галичина… Не чув, щоб були німці, чи взагалі чужі старшини. Провадиться нормальний військовий вишкіл. Люди вишколені в дивізії часто на провідних місцях. Паліїв, між іншим, теж. Числимо на близьку війну, без неї все це немає сенсу… Політична акція у руках нашої еміґрації в Німеччині… УГВР — наш еміґраційний парлямент, що діє в Німеччині, у ній усі партії на чолі з гетьманом. Не так, як еміґрація 1940-41 рр. Співпраця з поляками йде, але не дуже добре. Завелика нехіть одного партнера до другого. В кожному разі умовини є». Говорили ми ще багато про спільних знайомих; виявилося, як це все виходить в таких випадках, що багато з давно похованих живе… Я передав привіт знайомим і ми розпрощалися.

Гніздо УПА-Захід — це верхів'я Сяну і Дністра. Це найактивніша частина УПА взагалі, бо на західніх окраїнах найкращий ґрунт під повстанську акцію: населення вже не має нічого до страчення. Вістки, що доходили до Перемишля, говорили, що в Галичині дії партизанів не мали масового характеру. Там існував великий конспіративний апарат і невеличкі, так би сказати, кадрові частини в недоступних місцях, а акції мали характер саботажів. Бої, що їх зводили частини УПА-Захід, були часом доволі великі. Найтяжчі бої велися за опанування гірського коліна Сяну, там, як казали, осередком боїв було містечко Бірча, тепер зовсім спалене; в ньому якийсь час був партизанський штаб. Бої — це не були звичайні сутички, а направду заслуговували на цю назву. Згідно слів учасників — поляків з перемиської 9-ої дивізії — в них брали участь часом не менш батальйона з кожної сторони. Весною 1946 р. друге огнище боїв було зав'язалося у любачівських лісах. В цих боях з польської сторони брали участь літаки і танки; валки з раненими можна було бачити і на вулицях Перемишля. Газета «Нове горизонти», в кожному числі доносила про якусь партизанську акцію. Після нападу УПА на Грубешів, у травні 1946 р., думалося, що напад на Перемишль є лиш питанням часу.

9. дивізія в Перемишлі так звана «дикою дивізією», була зформована з галицьких мазурів, вивезених 1939-40 рр. з Галичини до Совєтського Союзу. Страшні люди, а мундири обвішані совєтськими відзнаками. Палали ненавистю до українців.

Після Великодня 1946 р. я не мав більше змоги побувати в Перемишлі. Від того часу вся моя енерґія була посвячена справі переходу до Баварії.

Мюнхен, 28.8.1947 р.

Примітки

[1]

Харчовий приділ.

(обратно)

[2]

Осідок компанії.

(обратно)

[3]

Місце вправ.

(обратно)

[4]

Бої у забудівлях.

(обратно)

[5]

Перстень.

(обратно)

[6]

Мандрівний театр для вояків.

(обратно)

[7]

Виклад.

(обратно)

[8]

Публічне заведення.

(обратно)

[9]

Хай ніхто не розкидає по кутках.

(обратно)

[10]

Бути точно у панства о годині шостій.

(обратно)

[11]

Стандартно.

(обратно)

[12]

Вишкільники.

(обратно)

[13]

Німецько-слов'янські мішанці.

(обратно)

[14]

Стрілець.

(обратно)

[15]

Ми і ви є одно.

(обратно)

[16]

Дентистичні оглядини.

(обратно)

[17]

Помалу, голосно і виразно.

(обратно)

[18]

Мужчини, охороняйте ваше здоров'я.

(обратно)

[19]

Спільність боротьби.

(обратно)

[20]

Заприсяження.

(обратно)

[21]

Ви говорите по-російськи між собою?

(обратно)

[22]

Вишкільник.

(обратно)

[23]

Кандидат на старшину.

(обратно)

[24]

Надзвичайний приділ.

(обратно)

[25]

Окопи проти відламків.

(обратно)

[26]

«Чудова їзда».

(обратно)

[27]

Впертий, як панцер.

(обратно)

[28]

Додаток для обслуги.

(обратно)

[29]

Гітлерівська молодь.

(обратно)

[30]

Тягарові ваґони.

(обратно)

[31]

Що є? Я думав, що ви галичани, а як до того приходить, то ви тримаєте разом з російськими большевиками?

(обратно)

[32]

Невгамовані пащеки.

(обратно)

[33]

Евіденційний головний уряд.

(обратно)

[34]

Найбільший свинячий гній поміж СС дивізіями.

(обратно)

[35]

Я думаю, що УПА має більше притягаючу силу для української молоді, чим дивізія.

(обратно)

[36]

Анкета для зарахування на пост старшини.

(обратно)

[37]

Претенденти на старшин.

(обратно)

[38]

Вимірювачі віддалі.

(обратно)

[39]

Кандидати на старшин.

(обратно)

[40]

Терен.

(обратно)

[41]

Гарматне м'ясо.

(обратно)

[42]

Попереднє покарання.

(обратно)

[43]

Товариство.

(обратно)

[44]

Штурмові батерії.

(обратно)

[45]

Тверде Місце Броди.

(обратно)

[46]

Вияснювальні випадові акції.

(обратно)

[47]

Дуже сильні і численні.

(обратно)

[48]

Опановані духом бажання за всяку ціну пробитися.

(обратно)

[49]

Страх перед ворогом — боягузство.

(обратно)

[50]

Устаткування.

(обратно)

[51]

Назад, ще раз кляті.

(обратно)

[52]

Настрій впав на нуль.

(обратно)

[53]

Їсти не потребують багато, але працюють добре.

(обратно)

Оглавление

Вступне слово

Від автора

«Сяють їх шоломи у сонці…»

Під покровом Св. Варвари

Нойгамер

Виїзд

Біла Гора

Полон

В Царство Сатани

На дні

На службі Ескулапа

Під одною стріхою

На нашій, не своїй землі

Реклама на сайте