«Малий Мук (Збірник)»

Малий Мук (Збірник) (fb2) - Малий Мук (Збірник) (пер. Игорь Андрущенко) (Альманах казок для синів і дочок знатних станів) 2744K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Вильгельм Гауф

Вільгельм ГАУФ МАЛИЙ МУК Казки

З Альманаху казок 1826 року

Малий Мук

Жив собі колись у Нікеї чоловік, якого прозивали Малим Муком. Я його добре пам'ятаю, бо якось, коли я ще під стіл пішки ходив, батько добряче нам'яв мені потилицю через нього. На той час Малий Мук уже був у літах, але на зріст — жабі по коліна. Вигляд він мав доволі кумедний: на маленькому, худому тільці стирчала величезна голова, значно більша, ніж у решти людей. Жив той Маленький Мук у великій старій кам'яниці. Він навіть сам собі куховарив, і не було про нього ні слуху, ні духу, — виходив-бо бідолаха з дому тільки раз на чотири тижні! — хіба що густий дим по обіді раз по раз шугав з його димаря, і люди знадвору бачили, як у вечірній час Мук гуляє собі дахом. Тільки велика голова сновигала туди-сюди на тлі неба. Вдачу я і мої товариші мали лиху і любили пограти на нервах перехожим, тому день, коли Малий Мук виходив надвір, був для нас справжнім святом. Ми збиралися перед його будинком і чекали, доки він вийде. Обережно прочинялися двері, і спершу звідти вистромлялася велика голова у просто-таки велетенському тюрбані, а відтак з'являлося дрібне тіло у старому халаті і просторих шароварах, перехоплених широким поясом. На ньому теліпався довгий кинджал, такий довжелезний, що годі було сказати, чи то кинджал причеплений до Мука, чи то Мук править за доважок до кинджала. Коли він виходив-таки на вулицю, ми нетямилися від радощів, підкидали у небо свої шапки і танцювали навколо нього мов навіжені. Мук поважно кивав нам головою й розгонистою ходою чимчикував вулицею. А ми, хлопчаки, бігли за ним і кричали: «Малий Мук! Малий Мук!» Навіть пісеньку склали про нього:

Карлик Мук, карлик Мук, Мешкаєш у кам'яниці, Хай у ній і не сидиться… Маєш вдачу ти несмілу, Не голівку носиш — брилу. Нум-же, хлопче, не дрімай, Нас швиденько упіймай!

Так ми частенько глузували з бідолахи, і, на мій сором, тепер мені здається, що я ображав його найбільше; я-бо раз по раз смикав його за халат, а якось навіть наступив ззаду на його великі капці, так що він розтягнувся на землі. Я мало не зайшовся сміхом, одначе стримався, зауважуючи, як Малий Мук, насилу-силу звівшись на ноги, човгає до будинку мого батька.

Він довго не виходив звідти. Я сховався за дверима і з нетерпінням очікував, що буде далі. Нарешті двері відчинились, і карлик вийшов. Батько провів його до порога, шанобливо підтримуючи під руку, і низько вклонився йому на прощання. Я почувався ні в сих ні в тих і довго не наважувався повернутися додому. Нарешті голод узяв гору над моїм страхом, і я боязко прослизнув у двері, не сміючи підняти голову.

— Ти, я чув, кривдиш Малого Мука, — суворо зауважив батько. — Що ж, розкажу я тобі про його пригоди, і тоді ти більше не сміятимешся над бідним карликом. Але спершу ти отримаєш те, що тобі належиться.

А належалася мені за таку поведенцію добряча прочуханка. Нагодувавши мене як слід потиличниками, батько мовив:

— Тепер слухай уважно.

Батько Мука (насправді хлопця звали не Мук, а Мукра) жив у Нікеї й був людиною шанованою, хоча й небагатою. Так само як Мук, він завжди сидів у будинку й рідко потикався на люди. Він соромився свого сина-карлика, і нічого його не вчив. У свої шістнадцять років Мук тільки те й робив, що собак ганяв, і батько, чоловік суворий, усе шпетив хлопця, закидаючи стоптані капці і вітер у голові.

Якось батько Мука впав на вулиці й дуже забився. Після цього він занедужав і незабаром помер. Бідолашний невіглас Мук залишився один, як билина в полі. Батькові родичі, яким той заборгував, вигнали хлопця з дому. «Іди, — кажуть, — може, і знайдеш десь своє щастя». Мук надто не відмагався, хіба що випросив собі старі штани й куртку — все, що залишилося після батька. Батько в нього був високий і гладкий, але карлик недовго думаючи підрізав куртку і штани й одягнув їх. Щоправда, вони були занадто широкі, але на це не було ради. Обмотав хлопчина голову замість чалми рушником, причепив до пояса дамаський кинджал, узяв у руку палицю і пішов світ за очі.

Цілий день Мук чимчикував бадьоро; як-не-як він подався шукати свого щастя; втім, варто було хлопцеві зауважити, що під сонцем виблискує якийсь черепок, як він спинявся, гадаючи, що той ось-ось перетвориться на діамант; помітивши, як світиться купол мечеті чи виблискує озеро в далині, відразу налягав на ноги, бо йому здавалося, що він має потрапити у якийсь казковий край. Овва! Тільки-но він підходив ближче, як ті химери миттю розвіювалися, враз брала втома й озивався бурчанням живіт, нагадуючи, що він досі у країні смертних. Так він брів два дні, голодний і холодний, утративши надію на те, що десь воно є, те щастя; їв самі плоди з поля, спав на твердій землі. На ранок третього дня ген-ген він розгледів велике місто.

Півмісяці блищали на дзвіницях і мінилися під сонцем дахи, здавалося, манячи малого Мука звіддаля. Приголомшений, він стояв мовчки, втупивши очі у незнайоме місто і місцевість. «Авжеж, тут я і знайду своє щастя, — мовив він собі і, зібравши останні сили, рушив уперед, — тут або ніде». Але попри те, що вогні світилися зовсім близько, міста Мук добувся лише по обіді; все тому, що він ледве тягнув ноги, і йому доводилося раз по раз зупинятися, щоб сховатися під пальмою. Врешті-решт хлопець підійшов до міської брами. Поклав він свій халат просто під ноги, зав'язав на голові гарний тюрбан, затягнув пояс і застромив за нього свій кинджал; тоді здмухнув куряву з черевиків, взяв свою палицю і мужньо ступив за браму.

Він перейшовся кількома вулицями, але ніхто не відчиняв йому двері, ніде ніхто не сказав йому: «Малий Муку, заходь-но, їж і пий, хай твої ноги відпочинуть!».

За хвилю він спинився перед великим ошатним будинком. Раптом відчинилося вікно, звідти визирнула старенька і заливистим голосом мовила:

Хто мене чує?! Каша парує… Стіл накриваю, Гостей чекаю; На столі — наїдки. До їжі, дітки!

Двері будинку відчинилися, і туди плавом попливли собаки й кішки. Якусь мить Мук мізкував: чи не зайти, бува, і собі всередину; тоді не встояв і згнітивши серце зайшов. Саме перед ним сюди ввійшли двійко кошенят, і він вирішив іти слідом, адже вони, певно, знають, де кухня.

Піднявшись сходами, Мук натрапив на ту бабусю, яка визирала з вікна. Вона ковзнула по ньому непривітним поглядом і запитала, чого хлопцю треба.

— Ти ж кликала всіх на вечерю, — відказав Малий Мук, — а мені й ріски в роті з ранку не було, отож і я вирішив завітати на гостину.

Стара засміялась і мовила:

— Звідки ти, дивний хлопчисько? Ціле місто знає, що куховарю я тільки для своїх любих котиків, а щоб вони не нудьгували, кличу до них хвостатих сусідів.

Малий Мук розповів старій, що змушений був піти, куди ноги несуть.

— Нагодуй і мене разом зі своїми котами, — попросив бідолаха.

Жінка, серце якій торкнула хлопцева розповідь, дала йому притулок, а також досхочу нагодувала й напоїла. Коли Мук упорався з вечерею, стара мовила йому:

— Муку, лишайся у мене, служитимеш мені, важкої роботи я не загадуватиму, і купатимешся в мене, як сир у маслі.

Котячий обід Мукові сподобався, тож він погодився. Роботу пані Ахавзі (так звали бабцю) і справді давала нескладну. У старенької було два коти й чотири кішки. Щоранку Мук розчісував їм шерсть і натирав її вишуканими мазями. За обідом він подавав їм їжу, а ввечері вкладав їх спати на м'якій перині й укривав оксамитовою ковдрою. Крім кішок у будинку жило ще кілька песиків. За ними карликові теж доводилося наглядати, проте із собаками клопоту було менше, ніж із кішками. Кішок пані Ахавзі любила, ніби рідних дітей. Малий Мук і далі жив самотою, як у батьківській кам'яниці: крім кішок і песиків він днями нікого не бачив.

Спершу карликові й справді жилося непогано. Роботи майже не було, а годували його від пуза, та й стара була дуже задоволена слугою. Та потім кішки не на жарт розійшлися. Тільки-но господиня за двері — вони зараз же давай гасати по кімнатах як скажені. Таку бучу зчиняють: геть усе порозкидають ще й посуд дорогий переб'ють. І щойно стара зачовгає на сходах — кішки миттю пострибають на перину, згорнуться калачиком, хвоста підібгають і любісінько лежать собі. А баба бачить, що в кімнаті безлад, і ну шпетити Малого Мука. Хлопець і так і сяк виправдовується, проте господиня більше вірить своїм кішкам, аніж слузі. А кішки вдають із себе святих та божих.

Бідолашний Мук дуже переживав, що й тут не знайшов щастя, і нарешті вирішив піти від старої. Та яке життя без грошей?! Пані Ахавзі ніби й обіцяла йому платити, та хлопець досі не отримав від неї ламаної копійки. Чекав він, чекав, а тоді вирішив сам знайти гроші. Була в тому будинку маленька комірчина, на дверях якої висів замок. Мукові кортіло довідатися, що ж стара в ній ховає. І раптом йому спало на думку, що в цій кімнаті, напевно, гроші. І захотілося йому понад усе ввійти туди, хоча замок міг відбити будь-яку охоту.

Якось уранці, коли Ахавзі пішла з будинку, до Мука підбіг один із песиків і давай смикати його за вилогу халата (стара недолюблювала цього песика, хоча той і пнувся з усіх сил, намагаючись заслужити її ласку, а от Мук, навпаки, часто гладив і пестив цуцика). Песик тихо скавчав і тягнув коротуна за собою. Привів він його у спальню баби й зупинився перед маленькими дверима, що їх Мук досі не помічав. Двері були прочинені. Песик штовхнув двері й увійшов у якусь комірчину; Мук пішов за ним й закляк на місці від подиву: він опинився в тій-таки кімнаті, куди йому так давно кортіло потрапити. Хлопець повів очима по комірчині, силкуючись угледіти бодай якусь монету, проте довкола були самі сукні і дивовижний старовинний посуд. Мукові особливо сподобався один глечик — кришталевий, із золотим малюнком. Узяв він його в руки й заходився крутити на всі боки, аж раптом кришка глечика — Мук і не помітив, що глечик був із кришкою, — впала на підлогу й розбилася на друзки.

Бідолашний Мук не на жарт злякався. Годі думати — треба було тікати: коли стара повернеться і побачить, що він розбив кришку, вона точно намне йому боки. Мук востаннє окинув оком кімнату і раптом побачив у кутку якісь пантофлі. Були вони дуже великі і непоказні, проте його власні черевики геть розлізлися. Муку навіть сподобалося, що пантофлі такі великі, — коли він їх одягне, всі побачать, що він уже не дитина. Вскочив він у обновку, прихопив тоненького ціпка з лев'ячою головою, який стояв у кутку, взяв кинджал і ходу з дому. Щойно місто зникло за спиною, як Мук наліг на ноги. Куди й поділася втома! Так він ще зроду-віку не бігав!.. Здавалося, його штовхала якась невидима сила. Врешті-решт він помітив, що не інакше як пантофлі несуть його і не дають зупинитися. Тоді він крикнув сам собі, як, бува, кричать коням: «Тпру!». Цієї ж миті пантофлі стали як укопані, а сам Мук гепнувся на землю, мертвий від утоми, і миттю заснув. І наснився йому дивовижний сон. Побачив він уві сні, ніби підходить до нього маленький песик, який привів його в таємну кімнату, і мовив: «Милий Муку, ти ще не знаєш, як можуть прислужитися тобі чарівні пантофлі. Варто тобі тричі повернутися на каблуку, і вони перенесуть тебе куди завгодно. А ціпок допоможе тобі шукати скарби. Коли під землею сховане золото, він стукне об землю тричі, а коли срібло, — двічі». Прокинувся хлопець і вирішив перевірити, чи правда те, що сказав уві сні песик. Узув він пантофлі і крутнувся на каблуках. Та куди йому було братися до таких викрутасів! Отож за мить бідолаха вже розпластався на землі. Так він падав і падав, доки після хтозна-якої спроби не встояв-таки на ногах. «А ну ж, дорогенькі пантофлі, несіть мене у найближче місто!» — гордо наказав Малий Мук. За хвилю він уже летів по небу і вітер віяв йому в обличчя. В одну мить хлопець стояв посеред просторого базарного майдану, обставленого ятками. Сила-силенна людей заклопотано сновигали туди-сюди. Малий Мук і собі пішов поміж люди, та ба — то на ногу йому хтось наступить, то когось він кинджалом шпигне. Тоді звернув бідолаха на якусь безлюдну вуличку та й зажурився. Справді, в кишені ні копійки, знайомих — ані душі. Є в нього, правда, чарівний ціпок, який може шукати золото й срібло, проте хто скаже, де лежать ті скарби? Звісно, можна пошитись у прохачі, але це не для нього. «Може, хоч мої пантофлі мене прогодують, — думає, — подамся-но краще у гінці». Певно, що найкраще за службу платив король, отож Мук попрямував просто до королівського палацу.

— Що тобі тут треба? — суворо спитав вартовий на дверях.

— Шукаю, чим би його королю послужити, — відказав Мук.

— Онде наглядач, спитай у нього, — порадив воячисько.

Пішов Мук до наглядача і попросився на роботу до короля. Проте той лише зміряв його очима і кинув: «Ти що, блекоти об'ївся, хлопче?! Хіба бувають скороходи з такими куцими ніжками!? Іди геть, нема мені коли теревені правити». Проте Мук і далі наполягав на тому, що має стати скороходом і робитиме все краще за будь-кого. Наглядач тільки посміявся з коротуна, проте повів його ввечері на королівську кухню і наказав добряче нагодувати малого гостя. Сам він пішов до короля і розказав про Малого Мука та його химери. Король мав жартівливу вдачу. Вирішивши, що наглядач надумав посміятися з коротуна, наказав улаштувати змагання на лузі біля палацу, щоб усі придворні теж могли побачити. Король розказав своїм принцам і принцесам, що за вистава буде ввечері, ті поділилися новиною зі своїми слугами, тож подивитися на перегони з карликом зібралося море глядачів.

Коли королівське сімейство повсідалося на своїх місцях, Малий Мук вийшов насеред лугу і вдарив чолом. З усіх боків почулися регіт і вигуки — такий смішний був цей карлик у своїх широченних шароварах, із кинджалом за поясом і в довжелезних туфлях. Але Малого Мука цей сміх не збентежив. Він з гордим виглядом оперся на ціпок і спокійно чекав супротивника. Як Мук і попросив, наглядач гукнув, що шукає найкращого бігуна. Охочий знайшовся швидко, він став поряд із Муком. За мить двоє суперників уже чекали знаку. Принцеса Амарца махнула своєю вуаллю, і бігуни полетіли лугом, мов ті стріли.

Спочатку скороход випереджав карлика, та за якусь мить Мук наздогнав його, а тоді лишив за спиною. Він устиг першим і ще довго чекав свого суперника, королівського скорохода. Король і королева заплескали в долоні, і всі придворні в один голос закричали: «Слава Мукові, переможцю перегонів!»

Повели Малого Мука до короля. Він упав до ніг правителя і мовив: «Могутній королю, я показав тобі лише невеличку частину своєї майстерності; дозволь мені стати гінцем!»

«Е, ні, — відказав король, — призначаю тебе моїм особистим скороходом. Відтепер і назавжди твоє місце — біля мене, любий Муку, щороку тобі видаватимуть сто золотих, і обідатимеш ти з моїми найкращими слугами».

Зрадів Мук, що нарешті знайшов омріяне щастя, і в мріях про свою долю вже піднісся у високості. Як-не-як він запопав королівської ласки, і тепер виконуватиме найнагальніші і найсекретніші доручення. Він і справді показував у своїй роботі неймовірну швидкість і точність.

Але іншим королівським слугам було не до душі те, що вони втратили ласку пана через якогось карлика, який умів хіба що швидко бігати. Тож вони нишком змовилися, щоб виперти його з палацу. Слуги раз по раз скаржилися на нього королю, але той не хотів їх слухати. Він, здавалося, дедалі більше довіряв Мукові, аж урешті призначив головним скороходом.

Мук знав про підступи, проте й не думав мститися. Він мав дитяче серце і лише намагався догодити і сподобатися своїм недругам. Нарешті згадав про свій ціпок, про який був геть забув. «Якщо вже я знайду скарби, — думав він, — то всі прихиляться до мене». Він частенько чув, що батько теперішнього короля закопав десь багато скарбів, коли вороги наскочили на його країну; подейкували, що він помер і не відкрив синові цю таємницю. Отож Мук тепер завжди носив свого ціпка з собою, сподіваючись, що одного разу знайде місце, де старий король закопав свої грошенята. Якось увечері забився він у найдальший куток саду; раптом ціпок у його руці затремтів і тричі стукнув об землю. Він точно знав, що це значить. Витягнув Мук свій кинджал, зробив зарубку на найближчому дереві й тихенько посунув у палац. Він дістав рискаля і вирішив чекати ночі, щоб узятися за роботу.

Проте й довелося зі скарбами попоратися! Руки в нього були великі, а лопата важка, тож за годину він вирив яму завглибшки хіба якихось півметра. Врешті-решт рискаль[1] дзенькнув об щось тверде. Він став копати ще швидше і спершу дістав велику залізну кришку. Малий Мук поліз у яму і побачив углибині великий горщик, набитий золотом. Та де йому було витягнути таке одоробло нагору? Він заходився набивати грошима штани і пояс, намагаючись узяти якнайбільше, сипнув грошви і в халат, а тоді зв'язав його у вузол і закинув на спину. Та якби не чарівні пантофлі, він би кроку не ступив, так пригинала його до землі золота ноша. Непомітно прокрався він у свою кімнату і висипав золото під канапу.

«Тепер нарешті мене любитимуть і поважатимуть», — думав Малий Мук. Він вирішив, що можна дарувати золото геть усім. Якби хлопця добре виховували, тоді б він точно знав, що друзів за золото не купиш! Шкода лишень, що бідолаха забруднив свої пантофлі, коли тягав золото з горщика! Інших придворних узяли завидки. Головний кухар Ахулі жовчно шепотів:

— Мук карбує фальшиві гроші! Ахмед, начальник рабів, мовив:

— Не інакше, як хлопець випрохав їх у короля.

Королівський скарбник Архаз, ворог Малого Мука, який час від часу запускав лапу в королівську скарбницю, мовив:

— Він їх украв.

Щоб довідатися напевно, звідки в Мука взялися гроші, його вороги придумали такий план. Щоб про все дізнатися, заздрісники домовилися послати до короля головного чашника Корхуза. Прийшов той у королівські покої, як у воду опущений. Король і питає слугу:

— Що сталося, Корхузе?

— Сумую, — каже слуга, — втратив ласку свого короля.

— Що ти плетеш, друже Корхуз? — здивувався король. — Відколи це ти маєш запобігати моєї ласки?

Головний чашник і відказує:

— Як мені не журитися, коли ти, король, даруєш головному скороходові золото, а нам, вірним слугам, дістаються масляні вишкварки!

Здивувався король, почувши таке, наказав перерахувати, скільки ж отримує його скороход, а коли покликали інших слуг, ті в один голос заприсяглися, що Малий Мук тринькає королівське золото. Скарбника все це неабияк потішило, бо всі нестачі можна було списати на бідолашного коротуна. Тоді король наказав крадькома стежити за Муком, аби піймати злодія на гарячому.

Одного вечора хлопчина зібрався у сад, бо, сіючи грошима, не зогледівся, як усе роздав.

Узяв він рискаль і тихо пішов своїм звичним шляхом. Однак цього разу за ним подалися вартові, а з ними — Корхуз і Архаз. Тієї самої хвилини, коли Малий Мук наклав повний халат золота й хотів іти назад, вони кинулися на нього, зв'язали йому руки й повели до короля.

Але той був незадоволений, що його розбудили, тож накрив мокрим рядном[2] свого скорохода і взяв його на допит. Довелося карликові витягати горщик і сипати золотом з халата під ноги королеві.

— Ми впіймали Мука, коли він закопував золото в землю, — кинув скарбник.

— Усе було навпаки, я не закопував, а діставав горщик, — заходивсь виправдовуватися Малий Мук.

Цієї миті всі довкола засміялися, а король спаленів од гніву, вражений нечуваною зухвалістю карлика:

— Нещасний! Ти що ж, гадаєш, що твій король дурний, як турецький кінь і його можна обібрати?

І король наказав скарбникові перелічити, чи цих грошей справді бракує у його казні.

— Я певен, що у вашій скарбниці бракує більше, ніж є грошей у цій купі, — відказав скарбник. — Але можу присягнутися, що це золото саме з королівської казни!..

Король наказав закувати Малого Мука у залізні ланцюги і кинути бідолаху в башту.

— А ти, скарбнику, сходи-но і поклади все золото у мою скарбницю! — докинув правитель.

Задоволений таким перебігом подій, скарбник потягнув золото додому і там заходився лічити монети. Зрештою він помітив цидулку на дні горщика. Дістав він папірець і прочитав таке: «Ворог заполонив мій край, тому мені доводиться ховати частину свого скарбу; хто його знайде, на того паде королівське прокляття, якщо не віддасть моєму синові! Король Саді».

Тим часом Малий Мук сидів собі у в'язниці і його брав смуток: він знав, що за крадіжку з королівської скарбниці його ось-ось стратять. А проте, бідолашному хлопцеві не хотілося розповідати королеві про чарівний ціпок. Король, напевно, відразу його забере, а разом з ним і пантофлі. А пантофлі, хоч і досі були на ногах карлика, проте нічим не могли прислужитися, бо ж нещасний хлопчина був прикутий кайданами до стіни, отож ніяк не міг повернутися на каблуці. Коли наступного дня ухвалили присуд, хлопець подумав було, що краще жити без чарівного дару, ніж помирати у розквіті сил. Він попросив короля, щоб той його вислухав, і виклав йому таємницю. Спершу король не повірив жодному слову скорохода; проте Малий Мук пообіцяв усе йому показати, коли той накаже його не вбивати. Король дав йому слово і потай від хлопця звелів закопати у своєму саду кілька золотих монет, а потім наказав Мукові знайти їх. Звісно, відшукати їх для Мука було за завиграшки. Тільки-но він дійшов до того місця, де було закопане золото, ціпок тричі вдарив об землю. Король зрозумів, що скарбник збрехав йому, і наказав його відправити на шибеницю замість Мука. А карлика він покликав до себе й мовив:

— Мені здається, що в тебе є ще якісь таємниці від мене; тож сидітимеш у в'язниці довіку, якщо не зізнаєшся, як навчився швидко бігати!

Перебувши ніч під замком, коротун не надто горів бажанням вертатися в темну, холодну вежу. Він розповів королеві про свої чарівні пантофлі, проте змовчав про найголовніше — як їх зупинити. Король вирішив сам випробувати ці туфлі. Взув він їх, вийшов у сад і як скажений помчав доріжкою. За хвилю він захотів спинитися — та ба. Марно він хапався за кущі й дерева — пантофлі тягли й тягли його вперед. А карлик стояв і сміявся собі під ніс. Його тішило те, що вдалося бодай чимось помститися цьому жорстокому королеві. Нарешті король вибився з сил і впав на землю.

Отямившись, він страшенно розгнівався на Малого Мука, який так покепкував із нього.

— Я пообіцяв тобі свободу і життя! — закричав він, — але якщо через дванадцять годин ти не поїдеш геть з мого краю, я накажу кинути тебе за ґрати! — з цими словами він наказав відібрати в бідака пантофлі й ціпок.

Пішов бідний коротун геть, похнюпившись і проклинаючи своє безталання. Адже він міг жити на королівському дворі, як у батька за пазухою. На щастя, країна цього короля була невелика, тож уже годин за вісім карлик дійшов до кордонів. Він вибивався з сил, бо завдяки чарівним пантофлям геть розучився ходити. Щойно ступивши в іншу країну, Мук вирішив поселитися в лісі; тут ніхто його не знав, та й, хтозна, чи припаде він до душі тутешнім людям. Він звернув зі шляху і заглибився в ліс. Там відшукав затишний куточок біля озера, під густими деревами, і ліг на траву. Прозорий струмок у тіні смоковниць, м'який моріжок ніби припрошували його; він вирішив, що радше помре від голоду, ніж жебратиме, і став чекати на смерть. З тими невеселими думками він і заснув. Коли прокинувся, від голоду і сліду не лишилося, тож Малий Мук подумав, що померти від голоду таки було б не надто приємно, і вирішив пошукати чогось їстівного.

Виявилося, що дерево, під яким він спав, рясно обчіпляне гарними стиглими фігами; заліз він на нього, зірвав кілька, і подався до струмка, щоб угамувати спрагу. Ой, лишенько! Він побачив у воді, що в нього на голові стирчить пара величезних вух, а замість носа звисає якась довга сосиска. Переляканий, він помацав вуха: вони були завдовжки з віслючі!

— Овва! — вигукнув бідолашний Мук. — У мене в руках було моє щастя, а я, як віслюк, проспав його.

Він довго тинявся під деревами, весь час обмацуючи свої вуха, і нарешті знову зголоднів. Довелося знову вертатися до смоковниць. Адже більше не було чого їсти.

Цього разу, наївшись, Малий Мук за звичкою підніс руки до голови, щоб упевнитися, чи, бува, не стирчать з-під чалми велетенські вуха, і раптом скрикнув: віслючі вуха кудись поділись, а замість них знову були його власні вуха. Він прожогом побіг до ставка і глянув у воду. До нього повернулися не тільки його вуха — ніс теж став таким само, як і раніше. Він миттю збагнув причину цих чудесних перетворень: варто було спробувати фіг з однієї смоковниці, як у нього з'явилися довгий ніс і вуха, натомість інша повернула йому природні риси. Малий Мук миттю зміркував, як йому поталанило. Він нарвав з обох дерев стільки фіг, скільки міг донести, і подався назад у країну жорстокого короля. У першому ж місті хлопець перевдягнувся

і пішов туди, де жив король. Довго чи коротко йшов, а добувся столиці. У ту пору була весна, і до фруктів ще було далеко. Сів Малий Мук перед брамою палацу поряд із всілякими крамарями і став дожидати, доки вийде королівський кухар купувати своєму панові харчі до столу. Хлопець сидів якусь хвилю, аж уздрів, як із палацу виходить головний кухар. Він кидав оком на той чи той товар, урешті дійшов до Мука. Побачив кухар винні ягоди і дуже зрадів.

— Яка смакота! — мовив він. — Ото король здивується! А що, коли я куплю в тебе цілий кошик?

Малий Мук не надто торгувався, і невдовзі вдарили по руках. Віддав кухар кошик слузі, а сам пішов далі; тим часом Малий Мук накивав п'ятами, боячись, що за ним кинуться наздогін, а тоді піймають і відшмагають.

Король був у гуморі. Він хвалив кухаря за гарний смак і за ту запопадливість, яку виказував його вірний слуга. Кухар лише сміявся, пам'ятаючи, яку смакоту він приготував наостанок, а тоді мовив:

— Ще не вечір! Найкраще попереду, ваша Величносте!

Усі, хто був за столом — придворні, принци і принцеси, — намагалися здогадатися, які ласощі приготував їм сьогодні головний кухар. І коли нарешті на стіл подали кришталеве блюдо, повне стиглих ягід, усі аж відкрили рота і страх як здивувалися.

— Які стиглі, які апетитні! — облизнувся король. — Кухарю, ти справжній чарівник, і заслужив нашу найбільшу ласку!

З цими словами король узявся ділити плоди. Принци і принцеси отримали по дві, придворним дісталося по одній, а інші король приберіг для себе — він був дуже жадібний і любив солоденьке. Король поклав фіги на тарілку і з апетитом заходився їх їсти.

— О, Господи, — раптом закричала принцеса Амарца, — тату, що це з твоїми вухами?

Усі здивовано глянули на короля — у нього з'явилися величезні вуха і довжелезний ніс. Подив помалу змішувався з жахом; придворні затремтіли од страху, коли в них повиростало таке саме.

Можна лише уявити, який жах охопив двір! Всі миттю заходилися шукати по місту лікарів; ті приходили і приносили з собою всілякі пігулки й мікстури, проте ніхто не міг зарадити бідолахам з вухами і носами. Одному з принців навіть відрізали вуха, але ті росли й далі.

Малий Мук про все чув, але й на очі не навертався. Та за кілька днів хлопець вирішив, що час діяти. На гроші, отримані за винні ягоди, він купив собі ошатне вбрання. Щоб його не впізнали, Мук зробив собі довгу білу бороду з козиної шерсті. Коротун насипав ягід з другого дерева, прийшов під палац і сказав, що він — заморський лікар, який може вилікувати короля. Спершу йому ніхто не повірив. Тоді Мук запропонував одному принцові перевірити на собі його рецепт. Той з'їв декілька плодів, і довгий ніс та віслючі вуха у нього зникли. За хвилю вже всі захотіли лікуватися в лікаря-чудотворця. Проте король був першим. Він мовчки взяв карлика за руку, привів його у свої покої і, відчинивши двері до скарбниці, мовив:

— Ось мої скарби! Бери все, що тобі до вподоби, та пообіцяй, що вилікуєш мене від цієї стидкої болячки!

Малий Мук, щойно зайшовши, устиг помітити, що в кутку стоять на підлозі його чарівні пантофлі, а поряд — ціпок. Він почав походжати туди-сюди, ніби роздивляючись королівські багатства, і непомітно підійшов до пантофлів. Миттю взув їх, схопив тростину і зірвав несправжню бороду. Тут-таки король упізнав знайоме обличчя свого головного скорохода.

— Підступний королю! — закричав Малий Мук. — Пам'ятаєш, як ти заплатив мені за мою вірну службу? А на згадку тобі залишаю довжелезні вуха, будеш пам'ятати бідолаху Мука!

Він швидко тричі обернувся на каблуці і, перш ніж король устиг сказати слово, тільки його й бачили…

Відтоді Малий Мук самотою живе в нашому місті, бо гордує людьми. Ти бачиш, як багато він пережив. Нині він держить розум у голові, хоча варто на нього глянути, як мимоволі посміхнешся, а посмішку він сприймає як глузування.

Ось яку історію розповів мені батько. Я передав усе це іншим хлопчакам, і жоден із нас ніколи більше не сміявся над карликом. Навпаки, ми його дуже поважали і так низько кланялися йому на вулиці, наче він був правитель міста або головний суддя.

Каліф Лелека

Не знаю, давно це було чи, може, трапилося вчора, тільки часом глянеш на якого птаха або звіра, і здається, дивиться він на тебе геть по-людському. Отож і багдадський правитель не думав не гадав, а прийняв лелечу подобу. Було ж усе так.

Якось по обіді каліф Хасид сидів собі на канапі, поволі пахкав люлькою і потягував смачну каву. Хвильку тому він був трохи задрімав — правителям так само часом бракує сили! — і нині втішався літньою знемогою, раз по раз смикаючи свою бороду. Такої години зазвичай йому відлягало від серця, тож щоразу до свого зверхника навідувався великий візир Мансор. Нині він теж ніби з-під землі уродився, проте чомусь стояв мовчки, заглиблений у свої думки. Каліф вийняв люльку з рота і мовив:

— Чому ти так сумуєш, великий візире? Візир лише шанобливо склав руки на грудях, ударив чолом панові і відказав:

— Мій володарю, я й сам не знаю, що мене гнітить, але щойно до нашого палацу приблудився якийсь купець, і має він такий вишуканий крам, аж мені дошкуляє, що не маю я й ламаного шеляга за душею.

Каліф хотів потішити свого вірного слугу, тому послав униз чорношкірого раба, щоб той покликав купця. Невдовзі раб повернувся з купцем. Гладкий смаглявий коротун у старенькому вбранні, він витягнув на світ Божий якусь скриню. Варто було незнайомцеві підняти кришку, як посипалася звідти всяка всячина: разки намиста й персні, оздоблені блискучими самоцвітами пістолі, келихи й гребінці. Каліф і його візир уважно розглядали все. Тоді каліф купив собі і Мансорові вишукані пістолі, а візировій дружині — гребінець. Купець хотів був уже закрити свою скриню, аж каліф уздрів поміж краму маленьку скриньку. Правитель Багдада попросив у гостя показати, що всередині. Узяв купець скриньку і дістав звідти маленьку табакерку з чорним порошком і цидулку, на якій, сплітаючись у слово, вимережувалися химерні літери. Проте, ні каліф, ані візир не зрозуміли напису.

— Порошок і цидулку дав мені колись купець із Мекки, — мовив незнайомець, — не знаю, що то таке. Якщо заплатите кілька динарів, то віддам вам їх, а ні, то беріть їх задарма.

Так порошок і цидулка потрапили в руки багдадського володаря.

Каліф полюбляв часом погортати старі рукописи з власного зібрання, тож йому кортіло дізнатися, що ж написано у тій пожовклій записці. А проте, ні він, ні візир не знали, хто б міг розтлумачити, про що говорить таємничий напис.

— Мій пане і володарю, — мовив якось візир, — живе у великій мечеті один мудрець на ім'я Селім. Ходять чутки, що тямить він у всіх мовах. Накажи, хай прийде до палацу, може, хоч він знає, що кажуть ці химерні літери.

Сказано — зроблено. Мудрець Селім не змусив себе чекати.

— Селіме, — мовив каліф, — подейкують, що в тебе світла голова; глянь-но на ці закрутні. Прочитаєш — накажу подарувати тобі найкращого халата з тих, які є лише у моїх шафах, а коли ні — мої слуги щедро тебе відлупцюють, так що забудеш і те, що досі знав. Вклонився Селім і мовив:

— Як волієте, володарю!

Поглянув він на літери і за мить вигукнув:

— Це латина, пане, коли ж ні, висіти мені на шибениці.

— Кажи, що тут написано, — звелів Халіф, — якщо вже це латина.

І заходився Селім тлумачити: «Людина, яка знайшла це, хай подякує Аллахові за його ласку! Якщо хто понюхає порошок із цієї табакерки і при цьому вимовить „мутабор“, той може перетворитися на будь-якого звіра і розумітиме мову звірів. Коли ж він захоче знову прийняти людську подобу, хай тричі вклониться обличчям на схід і вимовить те ж слово; проте, якщо вже ти перетворився на звіра, то в жодному разі не смійся, бо чарівне слово вилетить у тебе з голови, і ти залишишся звіром».

Коли мудрець Селім замовк, каліф тішився, мов дитина. Він узяв із Селіма обіцянку, що той нікому не видасть таємниці, подарував йому гарний одяг і відпустив.

За хвилю каліф звернувся до свого візира:

— Оце і справді вдала покупка, Мансоре! До чого ж весело буде стати звіром! Завтра вранці приходь до мене; ми разом подамося в поле, нюхнемо якусь дещицю з моєї табакерки і послухаємо, що мовиться в повітрі, в лісі і в полі!

Уранці наступного дня, не встиг каліф Хасид поснідати й одягтись, як до покою зайшов великий візир: хіба він не домовлявся вчора пройтися вдвох із каліфом?!

Каліф заткнув за пояс табакерку із чарівним порошком, наказав слугам лишатися вдома і вдвох із великим візиром вирушив у путь. Спершу вони брели великими садами каліфа, проте даремно шукали бодай якусь живу істоту, щоб перевірити свій фокус. Тоді великий візир запропонував піти до ставка, де частенько бачив цілі зграї лелек, що походжали з поважним виглядом і невпинним клекотанням.

Недовго думаючи, правитель пристав на думку візира і вони рушили до ставка. Щойно підійшли до берега, як побачили, що озерцем крокує якийсь лелека, видивляючись жаб і раз по раз клацаючи дзьобом. Водночас вони зауважили, як ген-ген у небі летить другий лелека і, вочевидь, збирається сісти в той самий ставок.

— Закладаюся на свою бороду, ясновельможний пане, — сказав великий візир, — що оті два цибані зараз почнуть між собою цікаву розмову. А що як нам перетворитися на лелек?

— Розумно придумано, — відповідав каліф. — Але спершу треба ще раз згадати, як знову стати людьми. Авжеж, — тричі поклонитися на схід і вимовити «мутабор», тоді я знову стану каліфом, а ти — візиром. Але борони Боже розсміятись, інакше ми пропали!

Поки каліф говорив, другий лелека шугнув у них над головами й поволі спустився на землю. Каліф швидко витяг із-за пояса табакерку, взяв із неї жменьку тютюну і простягнув долоню великому візиру; той понюхав, і обидва крикнули в один голос: «Мутабор!».

За мить їхні ноги витончилися і почервоніли; ошатне взуття каліфа і його супутника перетворилося на незграбні лелечі лапи, руки стали крильми, шия витягнулась і тепер була з півметра завдовжки, борода зникла, а тіло вкрилося м'яким пір'ям.

— А дзьоб у вас, пане великий візире, нівроку, — вимовив, оговтавшись від подиву, каліф. — Бородою пророка присягаюся, нічого такого я в своєму житті не бачив.

— Уклінно дякую, — відказав великий візир, кланяючись, — проте насмілюся зауважити, що вашій величності лелеча подоба ще більше до лиця, ніж вигляд каліфа. Може, ми пішли б послухати наших братів і дізнаємося, чи насправді зрозуміємо лелечу мову?

Тим часом другий лелека встиг спуститися на землю; він почистив собі дзьобом ноги, пригладив пір'я і рушив до першого лелеки. Обидва лелеки-новачки і собі посунули ближче і, на превеликий свій подив, почули таку розмову:

— Доброго ранку, пані Довгоніжко! — Ледве розвиднілося, а ви вже на луках?

— Дякую, люба Тріскачко! Я вже надибала собі дещо на сніданок. Чи не хотіли б скуштувати четвертинку ящірки або жаб'яче філе?

— Уклінно дякую, але сьогодні в мене немає анінайменшого апетиту. Я прилетіла на луки зовсім в іншій справі. У батька сьогодні гості, мені доведеться танцювати перед ними, ось я і хочу нишком трохи повправлятися.

І юна лелека закружляла луками, вигинаючись у найдивовижніших рухах. Каліф і Мансор здивовано спостерігали, але варто було їй зупинитися в картинній позі і завмерти на одній нозі, граційно махаючи крилами, як вони не стримались, і з їхніх дзьобів вирвався нестримний регіт, від якого вони ще довго відсапувалися. Каліф перший опанував себе.

— Сміх та й годі! — кинув він. — Таке й за гроші не побачиш. Шкода, що дурні звірі полякалися нашого сміху, а то вони, дивись, ще й заспівали б!

Але цієї миті великий візир згадав, що рецепт перетворення забороняв їм сміятися. Він виклав свої страхи каліфу.

— Меккою і Мединою присягаю, погана була б утіха, якби мені довелося залишитися лелекою. Пригадай це безглузде слово: в мене щось голова дірява.

— Нам треба тричі поклонитися на схід і при цьому вимовити: «Му… му… мубарот».

Вони обернулися на схід і заходилися кланятися, мало не торкаючись дзьобами землі.

— Мубарот! — вигукнув каліф.

— Мубарот — вигукнув візир.

Та — лишенько! — хоч скільки вони повторювали це слово, а зняти з себе чари не змогли. Усе вивітрилося з голови, бідолашний Хасид і його візир тепер були лелеками.

Засмучені, вони побрели полями, не знаючи, що й робити. Бідолахи не могли повернути собі людську подобу, та й вертатись до міста не випадало: хто повірить лелеці, що той колись був каліфом, а коли хтось і повірить, то де це бачено, щоб лелека сидів на троні у самому Багдаді?

Так вони бродили багато днів, змушені вряди-годи кидати до рота жменю зерна, насилу пережовуючи його довгими дзьобами. Ящірки і жаби їм аж ніяк не смакували; вони боялися тими ласощами заробити собі розлад шлунку. Єдине, що тішило бідолах, це те, що тепер вони вміли літати, тож вони частенько літали над дахами Багдада, аби поглянути, що роблять мешканці.

У перші дні вони помічали на вулицях велику тривогу і печаль. Проте день на четвертий після свого перетворення, сидячи на даху каліфового палацу, раптом побачили внизу на вулиці врочисту процесію: сурмили труби і гриміли барабани; на гарно вбраному коні сидів якийсь достойник у гаптованому золотом пурпуровому каптані, а довкола нього метушилася блискуча свита; півміста бігло за ним услід, і всі кричали: «Хай живе Міцра, повелитель Багдада!».

Лелеки на даху палацу перезирнулися між собою, і каліф Хасид мовив:

— То що, здогадуєшся ти тепер, чому мене зачарували? Той самий Міцра — син мого заклятого ворога, могутнього чарівника Кашнура, який у лиху годину присягся, що жорстоко помститься мені. Але я не полишаю надії. Ходи за мною, вірний товаришу моїх поневірянь, подамося до труни пророка. Можливо, чари розсіються у святих місцях.

І вони злетіли з палацового даху й подалися десь у Медину.

Проте летіти було важкувато, обом лелекам бракувало вправності.

— Мій пане, — простогнав години за дві великий візир, — з вашого дозволу, я вже не здужаю летіти, занадто ви квапитесь! До того ж вечоріє, і нам варто було б десь заночувати.

Хасид зглянувся на благання свого слуги; він саме помітив, що внизу в долині темніють руїни, які, вочевидь, могли дати їм притулок, і лелеки полетіли туди. На місці руїн, до яких привела

їх дорога, колись, певно, здіймався замок. Над купами каменю височіли вишукані колони; численні покої збереглися і свідчили про те, що будинок вирізнявся пишнотою. Хасид зі своїм супутником блукали галереями у пошуках сухого куточка. Раптом лелека Мансор зупинився.

— Пане мій і володарю, — пробурмотів він ледве чутно, — хоча великому візиру, а тим більше лелеці, смішно було б боятися примар, однак мене бере жах, адже тут поруч щось виразно зітхає й стогне.

Каліф і собі зупинився й почув, як хтось виразно хлипає: не звір, а радше якесь людське створіння.

Повен надій, він кинувся в той бік, звідки лунав стогін, але візир схопився дзьобом його за крило й слізно благав не накликати на себе нову біду. Та марно! У каліфа й під лелечим пір'ям билося відважне серце, він вирвався, пожертвувавши кількома перинками, і кинувся в один із темних переходів. Незабаром Хасид опинився перед дверима: здавалося, вони були лише причинені і за ними хтось стогнав, раз по раз тихо підвиваючи. Каліф штовхнув двері дзьобом і, розгублений, застиг на порозі. У напівзруйнованому покої, куди сіялося тьмяне світло із ґратчастого віконця, він побачив нічну сову, яка сиділа долі. Рясні сльози котилися з її великих круглих очей, а з кривого дзьоба виривався хрипкий стогін. Та, побачивши халіфа і його візира, який нахопився слідом за своїм паном, сова радісно скрикнула.

Птаха граційно змахнула з ока сльозу бурим крапчастим крилом, На подив каліфа та його візира, вона закричала людським голосом ще й чистою арабською мовою:

— Ласкаво прошу, панове лелеки! Ви для мене добрий знак, що мій порятунок близенько, бо лелеки мають принести мені велике щастя, як колись мені провістили!

Оговтавшись, каліф схилив свою довгу шию, поставив тонкі ноги, мовби який танцюрист, і кинув:

— Нічна сово! Якщо вірити тобі на слово, то ми знайшли в тобі товаришку в недолі! Та леле! Марно ти сподіваєшся, що ми несемо тобі порятунок, бо сама переконаєшся в нашій безпорадності, коли почуєш нашу історію.

Сова попросила розповісти їй усе, і каліф зачав оповідати те, про що ми вже знаємо.

Коли каліф розказав сові свою історію, птаха подякувала йому й мовила:

— Послухай мою історію і знатимеш, що я така ж нещасна, як і ти. Мій батько — індійський король; я його єдина, нещасна дочка, і звуть мене Луза. Той самий чарівник Кашнур, який зачаклував вас, завдав страждання і мені. Одного разу він прийшов до мого батька сватати мене для свого сина Міцру. Проте батько мій, людина запальна, наказав спустити його зі сходів. Лиходій вирішив прокрастися до мене в іншій подобі, і, коли якось у саду мені захотілося втамувати спрагу прохолодним напоєм, він, перевдягнувшись рабом, підніс мені питво, яке перетворило мене на це бридке чудовисько. Коли я від переляку знепритомніла, він переніс мене сюди і страшним голосом крикнув: «Тут і залишайся, потворою, якою гидують навіть звірі, до кінця своїх днів або доти, поки хто-небудь не захоче взяти тебе за дружину навіть у цій огидній подобі. Так я помстився тобі і твоєму гонористому батькові».

Відтоді спливли довгі місяці. Сама-одна сумно живу я в цих руїнах; од мене відцурався весь світ, я бридка навіть для звірів; краса природи недоступна мені, бо я сліпа вдень, і лише коли бліде світло місяця падає на ці руїни, полуда спадає мені з очей.

Сова скінчила свою гірку оповідь і знову обтерла крилом очі.

Тим часом, слухаючи принцесу, каліф перебирав у голові все, що сталося.

— Або я нічого не розумію, — мовив він, — або ж між нашими нещастями є якийсь невловимий зв'язок; але де мені знайти ключ до цієї загадки?

Сова відказала йому:

— О, пане, у мене теж таке передчуття, бо колись, за юних літ, одна мудра жінка провістила мені, що великим щастям я завдячуватиму лелеці, і мені здається, я знаю спосіб, як нам урятуватися.

Каліф дуже здивувався і запитав, що це за спосіб.

— Чарівник, який завдав горя нам обом, щомісяця навідується в ці руїни. Неподалік від цієї кімнати є зала. Там він зазвичай бенкетує з великою компанією. Я не раз уже підслуховувала їх. Вони розповідають один одному про свої паскудства; а що, коли цього разу він вимовить те слово, що його ви забули…

— О, безцінна принцесо, — вигукнув каліф, — розкажи ж, коли він буде тут і де та зала.

Сова помовчала хвилинку і потім мовила:

— Не прогнівайтеся на мене, та я можу виконати ваше бажання лише за однієї умови.

— Ну ж бо, кажи! Кажи! — закричав Хасид. — Наказуй, я готовий на все.

— Річ у тім, що мені й самій хотілося б звільнитися, але це можливо лише, коли один із вас візьме зі мною шлюб.

Здавалося, ці слова заскочили лелек зненацька, і каліф кивнув своєму слузі, щоб той вийшов із ним з кімнати.

— Великий візире, — мовив каліф за дверима, — справа поганенька, проте ви б усе-таки могли погодитися.

— Отакої? — заперечив той. — Щоб дружина, коли я повернуся додому, видряпала мені очі? До того ж я старий, а ви людина молода і неодружена, — радше вже вам варто одружитися з молодою і прекрасною принцесою.

— Тож бо й воно, — зітхнув каліф, сумно опустивши крила, — звідки ти знаєш, що вона молода і прекрасна? Так, ніби купуєш кота в мішку!

Вони довго ще умовляли один одного, але під кінець, коли каліф зрозумів, що його візир радше лишиться лелекою, ніж одружиться із совою, то вирішив, що має сам виконати умову. Сова неабияк зраділа. Вона відкрила їм, що вони прийшли саме вчасно, ймовірно, якраз цієї ночі чаклуни зберуться на своє збіговисько.

Сова разом із лелеками покинула кімнату, щоб провести їх до тієї зали; довго вони йшли темною галереєю, поки назустріч їм із напівзруйнованої стіни не блиснуло світло. Коли вони наблизилися, сова наказала їм не шуміти. Стоячи біля отвору в стіні, вони бачили всю широку залу. Вона була прикрашена колонами і прекрасно прибрана. Безліч кольорових ламп замінювали денне світло. Посеред зали стояв великий круглий стіл, заставлений вишуканими стравами. Стіл був оточений диваном, на якому сиділо восьмеро чоловіків. У одному з них лелеки впізнали того самого купця, що продав їм чарівний порошок. Сусід по столу попросив його розповісти про останні пригоди. І він разом з іншими розповів також історію каліфа та його візира.

— Що ж за слово ти їм задав? — запитав один із чарівників.

— Дуже складне латинське слово — мутабор.

Почувши це крізь щілину в стіні, лелеки просто збожеволіли від радості. Вони щодуху помчали до виходу з руїн на своїх цибатих ногах, і сова ледве встигала за ними. Вибравшись назовні, каліф зворушливо вимовив, звертаючись до сови:

— О ти, яка врятувала життя мені і моєму другові, на знак вічної вдячності за те, що ти зробила для нас, дозволь мені бути твоїм чоловіком!

Відтак вони обернулися на схід, тричі схилили довгі шиї назустріч сонцю, яке саме підбивалося з-за гірського хребта, і крикнули: «Мутабор!». За мить лелеки перетворилися на людей, і, сповнені великої радості через те, що знову вернулися до життя, пан і слуга, ковтаючи сльози і водночас сміючись, кинулися в обійми один одному. Як же вони здивувалися, коли глянули позад себе. Незнайома красуня, гарно вдягнена, стояла перед ними. Посміхаючись, простягнула вона руку каліфові.

— Хіба ви не впізнаєте свою нічну сову? — запитала дівчина.

То насправді була вона! Каліф був захоплений її красою і грацією і нетямився від щастя.

Усі троє відразу вирушили до Багдада. Каліф знайшов у себе за поясом не тільки табакерку із чарівним порошком, а й гаманець із грошима. У найближчому селищі купив він усе, що було їм потрібно для подорожі, і невдовзі вони прибули до воріт Багдада. Там прибуття каліфа викликало великий подив. Його вже вважали небіжчиком, отож народ потішився, коли знову побачив свого улюбленого правителя.

Тим яскравіше спалахнуло полум'я народного гніву проти ошуканця Міцри. Юрби людей кинулися до палацу і захопили старого чарівника разом із сином. Старого каліф відправив у ту саму світлицю зруйнованого замка, де жила перетворена на сову принцеса, і наказав його там повісити. А синові, який не тямив ні вуха ні рила в чаклунському мистецтві батька, каліф запропонував на вибір: або смерть, або дрібка порошку. Коли той обрав останнє, великий візир підніс йому табакерку. Він нюхнув гарненько і, щойно каліф докинув заклинання, перетворився на лелеку. Каліф наказав замкнути його в залізну клітку й поставити в себе в саду.

Довго й радісно жив каліф Хасид зі своєю дружиною. Найвеселіший час наставав увечері, коли до нього приходив великий візир; вони частенько згадували свої лелечі пригоди, а коли каліф був аж надто веселий, то раз по раз виводив великого візира у вигляді лелеки. Статечно, не згинаючи ніг, крокував він кімнатою, тріскотів щось, розмахував, ніби крильми, руками, і показував, як той марне кланявся на схід і викрикував: «Муртурбур! Бурмуртур! Турбурмур!». Каліфових дружину та дітлахів ця вистава неабияк тішила; проте якщо каліф тріскотів надто довго, кланявся і кричав «мутароб», то візир, посміхаючись, лякав його тим, що розкаже його дружині, як вони сперечалися за дверима кімнати нічної сови.

Корабель привидів

Мій батько тримав у Бальсорі крамничку.

Не надто багатий і не надто бідний, він належав до тих людей, які не йдуть усіма крутими манівцями, бо бояться, що можуть втратити й останню дещицю. Він виховав мене у простоті й щирості, і з юних літ я став йому помічником. Якраз коли мені виповнилося вісімнадцять років, він зважився на першу велику торгову угоду, однак незабаром помер — імовірно, болів душею за те, що довірив морю тисячу золотих. За кілька тижнів прийшла звістка про загибель корабля, на який батько мій завантажив свої товари, і мені залишилося тільки потішитися, що батько вже відійшов із світу цього. Але мою юнацьку відвагу біда не зламала. Обернувши в гроші все майно, що залишилося після батька, я у супроводі вірного слуги, який, за давньою звичкою, хотів до кінця розділити мою долю, вирушив шукати щастя на чужині.

З гавані Бальсори ми вийшли з попутним вітром. Корабель, на якому я опинився за примхою долі, плив до Індії. Близько двох тижнів ми плили спокійним морем, аж раптом капітан сповістив нам, що наближається буря. Вигляд у нього був стурбований, у цих місцях він явно не надто добре знав фарватер, щоб спокійно йти назустріч бурі. Він наказав згорнути всі вітрила, і ми повільно дрейфували за течією. Споночіло, було ясно і холодно, і капітан подумав було, що помилився, пророкуючи бурю. Раптом геть близько від нас промайнув корабель, який ми раніше не бачили. На його палубі стояв дикий галас і лунали веселі крики, які мене в цю страшну годину перед бурею дуже здивували. Але капітан, який стояв поруч зі мною, смертельно сполотнів. «Мій корабель загинув! — вигукнув він. — Це пливе сама смерть!» Перш ніж я встиг запитати в нього, що ж означає той дивний вигук, до нас із завиванням і лементом кинулися матроси. «Ви його бачили? — кричали вони. — Тепер нам гаплик». Тієї миті капітан наказав читати вислови розради з Корану й сам узявся за стерно. Але даремно! Звідки не візьмись, налетіла буря, і не минуло навіть години, як корабель наш затріщав і застиг на місці. Негайно на воду було спущено човни, і тільки-но всі до єдиного матроса посідали в них, як на наших очах корабель пішов на дно, і я опинився у відкритому морі.

Проте нещастя на цьому не скінчилися. Буря бушувала дедалі сильніше, і правити човном було нам не під силу. Я міцно обійняв свого старого слугу, і ми заприсягли триматися один за одного до останньої хвилини. Нарешті благословилося на світ; тільки-но зазоріло, вітер підхопив наш човен і перекинув його. Більше нікого з екіпажа корабля я не бачив. Коли човен перекинуло, я знепритомнів. Отямивсь я в обіймах свого вірного старого слуги, який урятувався і витяг мене. Буря стихла. Від нашого корабля й сліду не лишилося, проте ми побачили неподалік інше судно, до якого нас несло хвилями. Коли ми підпливли ближче, я впізнав у ньому той самий корабель, який уночі промайнув повз нас і навів такого жаху на капітана. Побачивши цей корабель, я не знати чому затремтів од страху; капітанове пророцтво, яке знайшло таке жахливе потвердження, безлюдний вигляд корабля, звідки на наші оклики ніхто не озивався, наганяли на мене холоду. Але то була єдина можливість урятуватися, тож ми склали дяку пророкові за те, що він послав нам такий чудесний порятунок. З носа корабля звисала довга линва.

Працюючи щосили ногами й руками, підплили ми до нього, щоб за неї вхопитися. Нарешті нам це вдалося. Я продовжував голосно кликати, але на кораблі, як і досі, панувала тиша. Тоді ми вирішили вилізти на палубу по линві, — я як молодший рушив першим. Та леле, який жах! Що за видовище відкрилося моїм очам, коли я зійшов на палубу! Вона була залита кров'ю, тут-таки лежало двадцять або тридцять мертвяків у турецькому вбранні, біля грот-щогли стояв якийсь незнайомець у багатому одязі, тримаючи ятаган у руці, проте обличчя в нього було бліде й спотворене; посеред лоба стирчав великий цвях — він тримав мертвяка навстоячки біля щогли. Від страху я не міг ворухнутися, так і стояв, затамувавши подих. Нарешті вгору поліз і мій супутник. І його налякав вигляд палуби, де не було жодної живої душі, — самі лише трупи повсюди. Нарешті, звернувшись у своєму сум'ятті з молитвою до пророка, ми наважилися-таки рушити далі. Після кожного кроку ми озиралися, боячись побачити щось іще страшніше, але все залишалося, як і досі: хоч куди глянеш, навколо ні душі, тільки ми й океан. Навіть говорити голосно ми не наважувалися, боячись, що прицвяхований до щогли мертвий капітан зверне до нас погляд своїх нерухомих очей або один із убитих раптом поверне голову в наш бік. Згодом дісталися сходів, які вели в трюм. Мимоволі ми зупинились і глянули один на одного: жоден із нас не наважувався виповісти все, що крутилося йому в голові.

— О, пане! — заговорив нарешті мій вірний слуга. — Тут скоїлося щось жахливе. Але якщо навіть там унизу повно вбивць, я радше здамся на їхню милість, аніж залишуся тут з мерцями.

Так само думав і я. Ми зібралися з духом і, сповнені неясного чекання, рушили сходами. Проте і внизу була мертва тиша, тільки від наших кроків лунали виляски. Ми зупинилися перед дверима каюти. Я приклав вухо до дверей і прислухався, але всередині стояла тиша. Я відчинив двері. У каюті панував гармидер. Усюди впереміш лежали одяг, зброя та інші речі, розкидані абияк. Певно, екіпаж або щонайменше капітан допіру тут пиячили, бо навіть зі стола ніхто не прибрав. Ми йшли з каюти в каюту, з одного приміщення в інше, і всюди натрапляли на паки шовку, купи перлів, цукру і всякої всячини. Я нетямився від радості, скидаючи оком на такі скарби, бо, коли вже на кораблі нікого не було, то мені здавалося, що можу все вважати своїм. Та Ібрагім нагадав мені, що нас занесло хтозна-куди, землі поряд нема, і, найпевніше, самотужки до берега не дістатися.

Ми підживилися стравами й напоями, яких було тут удосталь, і повернулися на палубу. Але тут нас знову обсипало морозом, варто було вздріти моторошне видовище трупів. Ми вирішили позбутись їх, викинувши за облавок, однак який жах охопив нас, коли ми переконалися, що нікого з них зрушити з місця не можна! Вони були ніби прикуті до підлоги, і, щоб їх підняти, довелося б виламати дошки з палуби, але для цього в нас не було потрібних інструментів. І капітана теж не вдалося відірвати від щогли; навіть вирвати із його закоцюблої руки ятаган ми не змогли.

Цілий день ми думали про свою мінливу долю. Проти ночі я дозволив старому Ібрагіму лягти спати, а сам вирішив лишитися на палубі, виглядаючи, чи не з'явиться допомога. Та коли зійшов місяць і за розміщенням зірок я вирахував, що йдеться до одинадцятої, на мене раптом наліг сон, хай я і чув ясно, як б'ються хвилі в облавок корабля, а вітрила скриплять і свистять під вітром. Аж тут я почув якісь кроки і чоловічі голоси. Я хотів було піднятися й виглянути, але незрима сила скувала мені кінцівки, — я навіть очі не міг розплющити. А голоси ставали чимраз гучніші; мені ввижалася весела метушня матросів на палубі, крізь шум я розрізняв чийсь потужний владний голос, окрім того, я чітко чув, як підтягувалися канати й кріпилися вітрила. Але помалу свідомість моя скаламутилась, я знову заснув глибоким сном, крізь який долітав мені до вух брязкіт зброї; прокинувся я, тільки коли сонце підбилося вже високо в небі й палило мені обличчя. З подивом розглядався я круг себе; буря, мерці й усе, що я чув у цю ніч, здавалося мені якимось сном; але придивившись пильніше, я зрозумів, що нічого не змінилося. Нерухомо лежали мерці, нерухомо стояв прицвяхований до щогли капітан. Я посміявся над своїм сном і встав, щоб відшукати свого старого. Він сидів у каюті, замислений.

— О, пане, — вигукнув він, коли я увійшов туди, — краще я лежатиму на самому дні моря, аніж проведу ще одну ніч на цьому бісівському кораблі!

Я запитав його про причину такого відчаю, і він відповів мені:

— Проспавши декілька годин, я прокинувся і почув над головою якусь метушню. Спершу я подумав було, що це ви, — аж ні: там топталося щонайменше з два десятки чоловік, і крім того, до мене долинали оклики і крики. Нарешті важкі кроки пролунали і на сходах. Тут у голові в мене все змішалося; лише хвилинами свідомість поверталася до мене, і я бачив, як той, кого вгорі прибили до щогли, сидів тут за столом, співав і пив вино, а той, у яскраво-червоному каптані, що лежить на палубі недалеко від нього, сидів поряд і пив разом з ним.

Так розповідав мій старий слуга.

Ви легко зрозумієте, друзі, що коїлось у мене на душі, — помилитись я не міг, адже я так само виразно чув метушню мертвяків. Сама думка про те, що можна пливти на кораблі в такому товаристві, лякала мене. А Ібрагім мій знову заглибився в думки. «Пригадав!» — нарешті закричав він. Йому спало на думку заклинання, якого навчив його дід (людина бувала, він перейшов світ) і яке допомагало проти чаклунства і мани; крім того, мій старий слуга запевнив мене, що, старанно читаючи молитви з Корану, ми наступної ночі змусимо відступити той неприродний сон, який охоплював нас. Пропозиція старого припала мені до душі. Із тривогою чекали ми наближення ночі. Біля каюти капітана був прикомірочок; там ми вирішили сховатися. Ми просвердлили у дверях кілька дір, доволі великих, аби бачити крізь них усю каюту; потім надійно замкнули двері зсередини, а Ібрагім написав на всіх чотирьох кутах ім'я пророка. Так ми стали чекати жаху ночі. І знову близько одинадцятої я почав потроху клювати носом. Слуга порадив мені прочитати кілька молитов із Корану, що справді допомогло. Раптом нагорі прокинулося життя: канати заскрипіли, на палубі пролунали кроки, і до нас виразно долинули голоси. Якийсь час ми просиділи в напруженому очікуванні, аж раптом почули, що хтось спускається сходами в каюту. Отут старий заходився вимовляти закляття проти примар і чаклунства, якого навчив його дід:

Хоч ви спустилися б із неба, Або з морського вийшли дна, Чи засиділися в Ереба І вдача ваша вогняна, — Почвар і демонів Аллах Завжди тримає у руках!

Маю зізнатися, що я не надто вірив у це заклинання, і коли двері відчинилися, волосся в мене на голові стало дибки. У каюту ввійшов той поважний крем'язень, якого я бачив прицвяхованим до щогли. Цвях і тепер стирчав у нього посередині чола, але ятаган він вклав у піхви; за ним увійшов ще один, одягнений трохи бідніше, — я бачив, як він лежав нагорі. Перший був, звісно, капітан, бліде обличчя його обрамляла довга чорна борода; своїми очима дико блукав він по каюті. Я зміряв його поглядом з голови до ніг; натомість він, вочевидь, не звертав жодної уваги на двері, за якими ми ховалися. Він і його супутник сіли за стіл посередині каюти й заговорили незнайомою нам мовою могутнім, громоподібним голосом. Голоси їх чимраз гучнішали й дикішали, аж нарешті капітан ударив кулаком по столу так, що стіни задвиготіли. З диким реготом підхопився його співрозмовник і кивнув капітанові, щоб той ішов за ним. Капітан піднявся теж, вихопив ятаган із піхов, і обоє покинули каюту. Ми зітхнули вільніше, щойно вони пішли; але на цьому наші страхи ще не закінчилися. На палубі панував дедалі більший шарварок. Там панувала метушня, чулися крики, сміх і виття. Зрештою шум перейшов у пекельний гуркіт, здавалося, палуба з усіма вітрилами падає на нас; пролунав дзенькіт зброї, лемент — і раптом знову запала гробова мовчанка. Коли за кілька годин ми вирішили піднятися нагору, то все було як досі: мерці лежали, як і раніше, нерухомі й задерев'янілі.

Так перебули ми на кораблі кілька днів; корабель ішов на схід, де, на мою думку, мала б бути земля, але якщо за день він і проходив чималу відстань, то вночі, певно, вертався назад, адже на світанні ми опинялися завжди на одному-таки місці. Пояснити собі це ми могли тільки одним: що мерці у нічний час плили на всіх вітрилах назад. Щоб цього уникнути, ми, перш ніж запала нічна темрява, підв'язали вітрила й застосували вже випробуваний одного разу засіб — написали на пергаментному сувої ім'я пророка, додали до цього дідівське заклинання й обернули сувоєм зв'язані вітрила. Із трепетом чекали ми в своїй комірчині, що буде далі. Примари в цю ніч шаленіли ще сильніше! Вранці наступного дня вітрила були підв'язані так само, як ми їх залишили. Тепер, впродовж дня, ми розпускали стільки вітрил, скільки було потрібно, щоб корабель неквапливо рухався вперед, і в такий спосіб за п'ять днів пропливли чималу відстань.

Нарешті шостого дня ми побачили неподалік землю й подякували Аллахові та його пророкові за наш чудесний порятунок. Увесь день і наступну ніч ми плили вздовж берега, а на сьомий ранок зауважили неподалік місто. На превелику силу нам вдалося кинути якір, який миттю зачепився за дно; потім ми спустили на воду човен, який стояв на палубі, налягли на весла й поплили до міста. За півгодини ми дісталися річки, яка впадала в море, і вийшли на берег. Біля міських воріт ми дізналися, як називається місто, що воно індійське; стояло воно поблизу тієї місцевості, куди я спочатку думав пливти. Ми вирушили в караван-сарай і підживилися після своєї надзвичайної подорожі. Там-таки я поспішив дізнатися, як мені знайти мудру й учену людину, і при цьому дав зрозуміти хазяїнові, що мені потрібна людина, яка тямила б у чаклунстві. Він привів мене на віддалену вулицю, до непоказного будиночка, постукав, а коли мене впустили, наказав запитати Мулея.

У будинку мене зустрів сивобородий дідок з довгим носом і запитав, чого мені треба. Я сказав, що шукаю мудрого Мулея, і той відказав, що він і є Мулей. Отут я запитав у нього ради, як мені вчинити з мерцями і яким чином забрати їх із палуби. Він відповів мені, що матроси, певно, засуджені митарствувати морем за якийсь злочин; припустив, що чари розсіються, щойно мерців переправити на землю; але зняти їх можна лише разом з дошками, на яких вони лежать. Корабель же з усіма його багатствами належить мені перед богом і законом, тому що я його ніби знайшов; але все це я маю зберігати в глибокій таємниці; і якщо я йому зроблю маленький подарунок зі своїх наддостатків, то він разом зі своїми рабами допоможе мені винести мерців. Я обіцяв щедро нагородити його, і ми рушили в дорогу, взявши із собою п'ятьох рабів, озброєних пилками й сокирами. Дорогою чаклун Мулей не міг надивуватися, як вдало ми придумали перев'язати вітрила висловами з Корана. Він сказав, що лише так можна було врятуватися.

Ще не заходив вечір, коли ми дісталися до корабля. Ми всі дружно взялися за роботу, не минуло й години, як четверо мертвяків лежали вже в човнику. Рабам було наказано перевезти їх на землю і там поховати. Повернувшись, вони розповіли, що мерці позбавили їх клопоту з похованням, адже, тільки-но їх поклали на землю, як вони миттю розсипалися на порох. Ми й далі випилювали дошки і до вечора перевезли на землю всіх мерців. Нарешті, на борту залишився лише той, кого прибили цвяхом до щогли. Марно силкувалися ми витягнути цвях із дерева, його годі було зрушити бодай на волосинку. Я не знав, що його робити: не рубати ж щоглу, щоб перенести капітана на суходіл. Та Мулей порятував мене і з цієї халепи. Він похапцем відправив одного з рабів на берег, наказавши йому привезти горщик із землею. Коли принесли горщик, чаклун пошептав над ним якісь таємничі слова і висипав землю на голову мерця. Той одразу ж розплющив очі, глибоко зітхнув, і на рані від цвяха в нього на лобі виступила крапелька крові. Тепер ми легко витягли цвях, і поранений упав на руки одного з рабів.

— Хто мене сюди привів? — запитав він, прокинувшись. Мулей указав на мене, і я підійшов до нього ближче.

— Дякую тобі, невідомий чужоземцю, ти врятував мене від довгих мук. П'ятдесят років мандрує моє тіло цими хвилями, а дух мій був приречений на те, щоб повертатися в нього щоночі. Але тепер голови моєї торкнулася земля, я отримав відпущення і спокійно йду до прадідів.

Я попросив його розповісти нам про свою біду, і він мовив:

— П'ятдесят років тому я був впливовою, шанованою людиною і жив у Алжирі; пристрасть до наживи спонукала мене спорядити корабель і податися в пірати. Я добуткував цим ремеслом уже певний час, коли на Занте[3] на корабель до мене сів один дервіш, якому хотілося проїхати безкоштовно. Ми з товаришами мали грубу вдачу і зневажали святість дервіша; я навіть дозволяв собі кпити з нього. Одного разу він у благочестивому запалі осудив мій гріховний спосіб життя; вночі, дудлячи вино зі своїм штурманом, я пригадав його слова і спаленів од гніву. Розлючений тим, що якийсь дервіш наважився сказати мені те, чого я не попустив би самому султанові, я кинувся на палубу і встромив йому в груди кинджал. Умираючи, він прокляв мене і мій екіпаж, сказавши, що нам не випаде ні жити, ні померти, поки ми не торкнемося головою землі. Дервіш помер, ми кинули його в море і посміялися з його погроз. Та слова його справдилися тієї самої ночі. Частина мого екіпажа повстала проти мене. Відбулася люта сутичка; мої прихильники були переможені, і бунтівники прибили мене цвяхом до щогли. Проте й вони померли від отриманих ран, і скоро вже мій корабель нагадував велику могилу. У мене теж потемніло в очах, дихання зупинилося, я думав, що вмираю. Та це було лише заціпеніння, яке скувало мене. Наступної ночі, тієї самої години, коли ми кинули дервіша в море, всі ми прокинулися. Життя повернулося, але говорити і робити ми могли лише те, що говорили і робили у фатальну ніч. Так ми плавали цілих п'ятдесят років — не могли ні жити, ні померти, бо як нам було досягти землі? З бурхливою радістю розпускали ми всі вітрила щоразу, як починалася буря, сподіваючись, що розіб'ємося об кручі, а втомлена голова врешті знайде спокій на дні моря. Та це нам не вдавалося. Тепер же нарешті я помру. Ще раз дякую тобі, мій невідомий рятівнику! Якщо скарби можуть тебе винагородити, візьми мій корабель на знак удячності.

Сказавши це, капітан похилив голову і випустив дух. За мить і він перетворився на порох, як його супутники. Ми зібрали прах у скриньку і закопали його в землю; у місті я знайшов теслярів, які полагодили мій корабель. З великим зиском вимінявши товари, що були у мене на облавку, на інші, я найняв матросів, щедро обдарував мого друга Мулея і попрямував до себе на батьківщину. Проте плив я не прямим шляхом, а приставав до різних островів і країн, продаючи свої товари. Пророк благословив мій почин. За дев'ять місяців я прибув до Бальсори, подвоївши спадок, отриманий від померлого капітана.

Земляків здивували мої багатства і мій успіх; вони вважали, що я, напевно, знайшов алмазну печеру знаменитого мореплавця Сіндбада. Я вирішив не переконувати їх; але відтоді всі бальсорські хлопці, тільки-но їм виповнювалося вісімнадцять, пускалися в мандри, щоб, як і я, знайти своє щастя. А я жив спокійно й мирно і раз на п'ять років здійснював подорож до Мекки, щоб подякувати в святих місцях Аллаху за його милості і благати його, щоб прийняв до себе в рай капітана і його товаришів.

Відрубана рука

Народився я в Константинополі. Батько мій був перекладачем у Порті[4] й одночасно примудрявся вести доволі прибуткову торгівлю ароматичним надіб'ям і шовковими тканинами. Він дав мені добре виховання, почасти сам навчаючи мене, почасти доручивши мою освіту одному з наших священнослужителів. Перше він готував мене, ставлячи за свого наступника в торгівлі, та коли в мене мало-помалу виявлялися незвичайні здібності, він, за порадою друзів, вирішив зробити з мене лікаря, — лікар-бо, надто коли йому не бракує клепки в голові, на відміну від звичайнісіньких пройдисвітів, легко досягає успіху в Константинополі. До нас додому вчащали франки, і один із них умовив батька послати мене до нього на батьківщину, в місто Париж, де цьому ремеслу навчають найкраще і притому задарма; сам він, повертаючись додому, зголосився безкоштовно відвезти мене туди. Мій батько, який замолоду теж подорожував, погодився, і франк сказав мені, щоб за три місяці я був готовий їхати. Я не тямився від радості, що побачу чужі краї, і не міг дочекатися хвилини, коли ми сядемо на корабель. Нарешті франк залагодив усі свої справи і зібрався в дорогу. Увечері, напередодні від'їзду, батько повів мене до себе в спочивальню; там я побачив чудові одяг і зброю, розкладені на столі. Та ще більше мій погляд прикувала велика купа червінців, — досі я ніколи не бачив їх у такій кількості. Батько обійняв мене і мовив:

— Глянь-но, сину мій, який одяг я приготував тобі в дорогу. І зброя теж призначається тобі. Цю саму зброю твій дід надягав на мене, коли я вирушав на чужину. Я знаю, ти вмієш володіти нею; але ніколи не користуйся нею без потреби, коли ж тобі треба захищатися, — тоді вже бий щосили. Статок мій невеликий; дивись — я поділив його на три частини; одна належить тобі, друга не дасть мені померти з голоду, третя ж буде для мене священна, — нехай вона зберігається для тебе про чорний день.

Так говорив мені старий батько, і сльози переповнювали його очі — певно, він передчував, що більше ми не побачимося.

Мандрівка минула як по маслу; незабаром ми прибули в країну франків, а за шість днів шляху дісталися великого міста Парижа. Тут мій друг-франк винайняв мені кімнату й порадив дорожити своїм капіталом, який становив загалом дві тисячі талерів. Я прожив у тому місті три роки й учився всього, що слід знати вправному лікареві, однак збрехав би, сказавши, що перебування там було мені приємне, бо тамтешні звичаї та уклад не припали мені до душі, а справжніх друзів я знайшов небагато, хоча це й були досить гідні молоді люди.

Туга за батьківщиною під кінець геть сповнила мене; за увесь час я нічого не чув про свого батька і тому поспішив скористатися слушною нагодою, щоб вернутися додому.

Якраз із країни франків в Оттоманську Порту вирушало посольство. Я попросився у почет посла, назвавшись хірургом, і успішно дістався Стамбула. Але батьківська домівка була замкнена; сусіди дуже здивувалися, угледівши на порозі мене, і сказали, що батько мій помер два місяці тому. Той священик, який учив мене в дитинстві, приніс ключа; самотній і осиротілий, оселився я в порожньому будинку. Усе виявилося на тих-таки місцях, як було при батьку, — хіба що грошей, які він обіцяв залишити мені, я чомусь не знайшов. Запитав про них священика, і той уклінно відказав: «Батько ваш помер святою людиною, відписавши свій статок церкві». Це було й залишилося для мене незбагненним, але що міг я вдіяти? Свідків проти священика я виставити не міг, отож випадало тільки тішитися, що він не забрав заразом будинок і товари мого батька.

Це було перше нещастя, що вразило мене. Відтак посипався удар за ударом. Як лікар я не міг зажити слави, адже боявся, що люди виставлять мене за пройдисвіта, і не мав підтримки батька, який познайомив би мене з найбільшими шляхтичами і дукачами, нині чужими для бідолахи Цалевкоса, цебто мене. Та й на батькові товари попит був невеликий, адже покупці розсіялися після його смерті, а нові швидко не знаходяться. Одного разу я гірко задумався над своєю долею, і тут мені спало на думку, що в країні франків я нерідко бачив моїх співвітчизників, які бродили із краю в край, пропонуючи свої товари на міських базарах; я пригадав, що купували в них як в іноземців охоче і що при такій торгівлі неважко нажити величезні бариші.

Зваживши все блискавично, я продав батьківський будинок, частину вторгованих грошей віддав на зберігання надійному другові, а на інші закупив рідкісні в країні франків товари, всілякі шалі, шовкові тканини, мазі й олії; купив собі місце на кораблі й вирушив у друге плавання до країни франків. Тільки-но дарданельскі укріплення розтанули вдалині, як доля, вочевидь, знову посміхнулася мені. Шлях наш був короткий і щасливий. Я пішов бродити по великих і малих містах франків і всюди знаходив поступливих покупців. Друг мій увесь час слав мені із Стамбула нові товари, і я з кожною дниною багатів. Призбиравши досить грошей, щоб зважитися на більший ґешефт, я вирушив зі своїми товарами до Італії. Тут я маю зізнатися, що добував гроші ще в інший спосіб, а саме своїм лікарським мистецтвом. Щойно я приїздив у яке-небудь місто, як давав оголошення, що прибула грецька лікарка, яка зцілила безліч хворих; і, треба сказати, мій бальзам і моє зілля принесли мені чимало цехінів. Так я врешті-решт дістався італійського міста Флоренції. Я вирішив довше пожити в цьому місті, почасти тому, що воно припало мені до душі, почасти ж тому, що мені хотілося відпочити од виснажливих мандрів. Я винайняв собі крамницю в кварталі Санта-Кроче і в трактирі, неподалік звідти, дві хороші кімнати з балконом. Негайно ж я розіслав людей з оголошеннями, які сповіщали про мене як про купця і цілителя. Не встиг відкрити свою лавку, як покупці попливли плавом, і хоча ціни в мене були досить високі, торгував я краще за інших, бо тримався ґречно і привітно з покупцями.

Так я щасливо прожив вже чотири дні у Флоренції, аж одного разу ввечері, збираючись замикати крамницю і, за звичаєм, перевіряючи запаси мазей у банках, знайшов в одній з них записку, яку сам туди не клав. Я розгорнув записку і знайшов там запрошення з'явитися рівно опівночі на міст під назвою Понте-Веккіо. Довгенько я гадав, хто б це міг кликати мене туди, але ж я не знав ані душі у Флоренції і тому подумав, що мене, напевно, хочуть повести потайки до хворого, як це вже бувало не раз. Отже, я вирішив піти туди, розважливо прихопивши шаблю, яку колись подарував мені батько.

Бралося до півночі, коли я вирушив у путь і незабаром дістався Понте-Веккіо. На мості не було ні душі, проте я вирішив чекати того, хто мене покликав.

Ніч була холодна, місяць сяяв яскраво, і я дивився на води Арно, що відносили вдалину віддзеркалення місячного світла. На міських дзвіницях пробило дванадцяту; я озирнувся і побачив перед собою високу людину, наглухо закутану в червоний плащ, краєм якого вона прикривала собі обличчя.

Спершу я перелякався через те, що незнайомець так раптово постав біля мене, але враз опанував себе і заговорив:

— Якщо ви покликали мене сюди, то скажіть, що вам треба?

Людина в червоному обернулася і поволі мовила:

— Іди за мною!

Тут уже мені трохи страшнувато йти кудись удвох із незнайомцем; я зупинився і сказав:

— Почекайте, добродію, чи не хотіли б ви спершу мені сказати, куди треба йти і чи не могли б відкрити мені своє обличчя, аби я знав, чи ви, бува, не замислили проти мене лихе.

Але червона людина не послухала моїх слів.

— Як тобі завгодно, Цалевкосе, не хочеш іти, залишайся! — відповів він і пішов далі. Тут я розлютився:

— Я не з тих, що дозволяють будь-якому дурневі водити себе за носа! Виходить, що я марно стирчав тут уночі на холоді?

У три стрибки нагнав я його, схопив за плащ і, здіймаючи дедалі голосніший крик, узявся іншою рукою за шаблю; але плащ залишився у мене в руці, а незнайомець зник за найближчим рогом. Гнів мій мало-помалу вщух, адже плащ залишився у мене, і за його допомогою я, звичайно ж, знайду ключ до цієї неймовірної загадки. Я накинув плащ на себе і подався додому. Тільки-но відійшов кроків на сто, як хтось прослизнув упритул повз мене і прошепотів франкською мовою:

— Стережіться, графе, нині вночі нічого не можна зробити.

Та не встиг я озирнутись, як незнайомець був уже далеко, і я побачив лише тінь, яка миготіла вздовж будинків. Я відразу зрозумів, що звернення стосувалося не мене, а плаща, але роз'яснити воно мені нічого не могло. Вранці наступного дня я почав мізкувати над тим, що його робити далі. Спершу збирався оголосити, що знайшов плащ, але тоді незнайомець міг би прислати за ним когось іншого замість себе, і я не отримав би бажаної розгадки. Обдумуючи справу, я уважно роздивлявся плащ.

Він був із важкого генуезького оксамиту пурпурного кольору, облямований каракулем і вишукано гаптований золотом. Ошатність плаща навела мене на думку, яку я вирішив негайно втілити. Я відніс його до себе в крамницю і виставив на продаж, але призначив за нього таку високу ціну, яку ніхто, — я був певен, не погодиться заплатити. Я вирішив уважно придивлятися до кожного, хто побажає купити його, бо фігуру незнайомця, котрий, хоч і побіжно, але виразно з'явився переді мною без плаща, я упізнав би з тисячі. Охочих придбати такий напрочуд пишний плащ знайшлося чимало, але жоден із них анітрішки не нагадував незнайомця і ніхто не хотів платити за нього величезну ціну в двісті цехінів. Здивувало мене також, що всі, кого я питав, чи є ще такий плащ у Флоренції, давали негативну відповідь і запевняли, що ніколи не бачили такої майстерної і витонченої роботи. Повечоріло, коли нарешті до крамниці увійшов молодик, який вчащав до мене і вже пропонував того дня велику ціну за плащ; він шпурнув на стіл гаманець з цехінами і вигукнув:

— Присягаюся богом! Цалевкосе, я готовий піти по світу з торбами, аби лише справити твій плащ. — І тут же заходився лічити монети. Я помітно зніяковів, адже виставив плащ лише для того, щоб привернути до нього увагу незнайомця, а тут раптом з'явився молодий дурень, ладний викласти за нього призначену мною безглузду ціну. Що мені було робити? Я погодився, бо, з іншого боку, мене тішила думка отримати таке чудове відшкодування за нічний неспокій. Хлопець накинув плаща і пішов; але з порогу повернувся знов і кинув мені папірець, приколотий до плаща, сказавши:

— Глянь-но, Цалевкосе, тут причеплено щось; мабуть, воно не має жодного стосунку до плаща.

Я байдуже взяв записку, але що я побачив! На ній стояло: «Сьогодні вночі тієї-таки години принеси плащ на Понте-Веккіо; чотириста цехінів чекають тебе». Я стояв як громом вражений. Отже, я сам проґавив своє щастя і абсолютно не досяг своєї мети; недовго думаючи, я згріб ті двісті цехінів, наздогнав хлопця, що купив плащ, і звернувся до нього:

— Заберіть свої цехіни, друже, а мені залиште плаща, я ніяк не можу віддати його.

Той спершу сприйняв усе за жарт, але, побачивши, що я не жартую, розсердився, обізвав мене дурнем, і врешті-решт дійшло до бійки. Проте мені пощастило вирвати у нього в колотнечі плащ, і я зібрався вже було показати спину, коли хлопець заходився кликати поліцію і потягнув мене до суду. Суддя був дуже здивований такою скаргою і присудив плащ моєму противникові. Тоді я вирішив пропонувати хлопцю двадцять, п'ятдесят, вісімдесят і, нарешті, сто цехінів, понад його двохсот, аби він віддав мені плащ. Чого я не міг добитися проханнями, того досяг грошима. Він забрав свої кровні цехіни, а я врочисто пішов геть із плащем, уславившись за божевільного на всю Флоренцію. Та людський поговір не чіпав мене, бо я краще знав, що вигода на моєму боці.

Нетерпляче чекав я ночі. У той-таки час, що і вчора, подався з плащем під пахвою на Понте-Веккіо. З останнім ударом годинника з мороку виринула фігура і попрямувала до мене.

Поза сумнівом, то був учорашній незнайомець.

— Плащ у тебе? — запитав він мене.

— Звісно, пане, — відповідав я, — проте він обійшовся мені в сто цехінів готівкою.

— Знаю, — кинув той. — Бери, тут чотириста. Ми підійшли разом до широкого парапету моста, і він відрахував мені монети; їх було чотири сотні; блиск їх грів мені серце, — як на те, воно й гадки не мало, що це буде його остання радість. Я заховав гроші в кишеню і хотів було уважно розгледіти щедрого незнайомця, але він був у масці, з-за якої на мене грізно виблискували темні очі.

— Даремно переймаєтеся, — заперечив він, накидаючи собі на плечі плаща. — Мені потрібна ваша допомога як лікаря, але тільки не для живого, а для мертвого.

— Хіба таке можливо? — вигукнув я здивовано.

— Я прибув із сестрою здалеку, — мовив він, кивком наказавши мені йти за ним, — тут ми мешкали в одного з друзів нашої сім'ї. Учора моя сестра знагла померла, і рідні хочуть завтра поховати її. Але, як у нашій родині давно узвичаїлося, всім нам належить опочити в родинному склепі; багато хто, кому випало померти в чужому краї, все ж таки були набальзамовані і перевезені туди. Рідні я згоден залишити її тіло, але батьку я хочу привезти бодай голову його дочки, щоб він востаннє поглянув на неї.

Від звичаю відрізувати голови близьким родичам, щоправда, мене аж кинуло в мороз, проте я не наважився заперечувати, боячись, що можу образити незнайомця. Тож я сказав тільки, що добре вмію бальзамувати мерців, і попросив його провести мене до небіжчиці. Проте я не стримався від питання — чого все це відбувається вночі й оповите такою таємницею? Він відказав мені, що рідних його намір неабияк лякає і вдень вони перешкодили б йому, проте, коли голова вже буде відрізана, їм доведеться змиритися; він би міг узяти й принести мені голову, але цілком зрозуміле почуття не дозволяє йому самому відрізати її.

Тим часом ми підійшли до великого розкішного будинку. Супутник мій указав мені на нього як на мету нашої нічної прогулянки. Ми поминули головний портал будинку, увійшли до маленьких дверцят, які незнайомець ретельно зачинив за собою, і піднялися в темряві вузькими гвинтовими сходами. Вони вели у тьмяно освітлену галерею, через яку ми досягли кімнати, де горіла одна лампа під стелею.

У цьому помешканні стояло ліжко, на якому лежала небіжчиця. Незнайомець відвернувся, мабуть, приховуючи сльози. Він указав мені на ліжко, звелів швидко і добре виконати доручену мені справу і вийшов з кімнати.

Я дістав свої інструменти, що їх як лікар завжди мав при собі, і підійшов до ліжка. Видно було тільки обличчя небіжчиці, проте воно здалося мені таким прекрасним, що мене мимоволі охопила глибока жалість. Волосся спадало довгими пасмами, щоки були бліді, очі заплющені. Спершу я зробив надріз на шкірі, як роблять, коли потрібно ампутувати кінцівку; потім узяв найгостріший свій ніж і одним махом перерізав горло. Аж — о, лишенько! — небіжчиця розплющила очі і знову, глибоко зітхнувши, заплющила їх, ніби лише зараз випустивши дух. І одночасно з рани на мене порснув струмінь гарячої крові. Мені стало ясно, що бідолашну дівчину вбив я, бо ж у тому, що вона мертва, сумніватися не випадало: від такої рани порятунку бути не може. Кілька хвилин простояв я нерухомо, скніючи душею від скоєного. Значить, той незнайомець у червоному пошив мене в дурні? Або ж сестра була в летаргічному сні? Як на мене, вона і справді спала. Проте я не зважився б сказати братові, що менш глибокий розріз міг розбудити її, не убивши, тож вирішив геть забрати голову від тіла; але дівчина застогнала ще раз, витягнулася, мов у корчах, і померла. Тут жах охопив мене, і в сум'ятті я кинувся геть із кімнати. Зовні в галереї було темно: лампа згасла, супутник мій зник, і мені довелося напомацки просуватися вздовж стіни, щоб дістатися до гвинтових сходів. Врешті-решт я набрів на них і, ковзаючи, спотикаючись, спустився. Внизу теж не було ані душі. Дверцята були лише причинені, і я зітхнув з полегкістю, опинившись на вулиці, бо там, у будинку, мені було геть лячно. Відчуваючи, як страх наступає мені на п'яти, кинувся я до себе на квартиру й зарився в постіль, прагнучи забутися після скоєного власноруч злочину. Проте сон не приходив, і лише ранок примусив мене зібратися з думками. Я припускав, що людина, яка штовхнула мене на таке страшне душогубство, мене не видасть. Я вирішив негайно вирушити в свою крамницю й узятися за роботу, вдаючи, що все довкола мене не обходить. Але — на жаль! — нова обставина, що її я виявив лише зараз, посилила мою тривогу. Я десь посіяв свого капелюха, пояс і ніж, і ніяк не міг пригадати, чи залишив їх у кімнаті вбитої, чи загубив, тікаючи. Як на те, у першому здогаді було більше правди, а, отже, мене легко могли викрити в убивстві.

Я відчинив крамницю як звичайно. Сусід, як і щоранку, негайно прийшов до мене, бо вдачу він мав товариську.

— Ну, то що ви скажете, — почав він, — яке страхіття сталося сьогодні вночі!

Я вдав, ніби нічого не знаю.

— Невже ви не чули того, що понесло на язиках усе місто? Не чули, що цієї ночі вбили найчудовішу квітку Флоренції, Біанку, дочку губернатора? Ет! Учора ще я бачив, як вона, весела, проїздила вулицями вдвох із нареченим, адже на сьогодні призначене їхнє весілля.

Кожне слово сусіда, мов той гострий ніж, входило мені в серце, і муки поновлювалися раз по раз, адже кожний наступний покупець переповідав мені цю історію, докидаючи всілякі деталі, з яких одна була жахливіша за іншу; втім, їм усім годі було уявити, яке жахіття побачив я сам. Серед дня до мене в крамницю ввійшов судовий чиновник і попросив випровадити покупців.

— Синьйоре Цалевкосе, — мовив він, дістаючи загублені мною речі, — ці речі ваші?

Я хотів було відмовитися від них, але, побачивши крізь напіввідчинені двері свого хазяїна й кількох знайомих, які могли б свідчити проти мене, вирішив не обтяжувати своєї провини ще й брехнею і визнав, що вони належать мені. Судовий чиновник запропонував мені йти за ним і привів до великого будинку, в якому я впізнав в'язницю. Там він лишив мене в окремому приміщенні до слушного часу.

Моє становище було жахливе. Я збагнув це, коли лишився на самоті. Думка про те, що я вчинив убивство, — хоч і мимоволі, — не давала мені спокою; не міг я також приховати від себе, що блиск золота вдарив мені в голову, інакше я так сліпо не піддався б обману. За дві години після арешту за мною пришли. Мене повели кудись униз нескінченними сходами, поки ми не опинилися у великій залі. Там за довгим, покритим чорним обрусом столом сиділо дванадцять чоловіків, здебільшого стариганів. Уздовж стіни зали йшли лави, вщерть зайняті шляхетними флорентійцями; угорі, на галереях, тіснилися всілякі роззяви. Коли я підійшов до чорного столу, з-за нього піднялася людина з похмурим і скорботним обличчям — це був губернатор. Він звернувся до громади, зауважуючи, що йому як батьку не личить бути суддею в цій справі і тому цього разу він поступається своїм місцем найстаршому із сенаторів. То був дід, якому, певно, перевалило за дев'ятий десяток; він стояв геть зігнутий, залишки сивого волосся спадали йому на скроні, проте очі досі палали вогнем і голос був твердий і впевнений. Спершу він спитав, чи зізнаюсь я в убивстві. Я попросив його вислухати мене; відверто і виразно виповів усе, що зробив, і все, що знав. Я помітив, що під час моєї розповіді губернатор то полотнів, то червонів; а коли я закінчив, він аж спаленів од люті.

— Як, мерзотнику! — крикнув він мені. — Ти ще хочеш звалити на інших злочин, скоєний тобою через вигоду?

Сенатор поставив губернаторові на карб втручання: він-бо самохіть відмовився від своїх прав, крім того, нічим поки не доведено, що вбивство вчинив я з користі, адже, за його власними словами, у небіжчиці нічого вкрадено не було. Навіть більше, він заявив губернаторові, що йому слід скласти звіт про колишнє життя своєї дочки. Бо лише в такий спосіб можна з'ясувати, кажу я правду чи ні. Потім він припинив на сьогодні розгляд справи, щоб, як він зауважив, пошукати розгадку в паперах покійної, які вручить йому губернатор. Мене знову відвели до в'язниці, де я провів сумний день, мріючи лише про те, щоб якось знайшовся зв'язок між покійницею і людиною в червоному плащі. Сповнений надій, уранці переступив я поріг зали суду. На столі лежав стос листів; старий сенатор запитав мене, чи моя це рука. Я глянув на них і відповів, що всі вони написані тією рукою, що й отримані мною записки. Я заявив про це сенаторам, але слова мої здалися їм непевними; мені заперечили, що і там, і там, поза сумнівом, прозирає моя рука, бо підпис усюди починається із «Ц», першої літери мого імені. Натомість листи містили погрози й застереження проти шлюбу, у який покійниця збиралася вступити. Вочевидь, губернатор встиг узяти мене на зуби, бо цього дня до мене ставилися з більшою підозрою й суворістю. Щоб виправдатись, я послався на папери, які мали бути в мене в кімнаті. Мені відповіли, що там уже шукали, але нічого не знайшли. Так, до кінця цього судового засідання будь-яка надія покинула мене, а третього дня мене знову привели в залу і прочитали вирок, у якому мене, як викритого в навмисному вбивстві, засуджували до смертної кари. Така, виходить, моя доля; вдалині від батьківщини, розлучений з усім, чим я дорожив на землі, я був безвинно, у розповні літ, приречений скінчити життя від сокири!

Увечері цього жахливого дня, який вирішив мою долю, я сидів у своїй самотній темниці; надії мої згасли, — в голові цвяхом стирчала думка про смерть; аж раптом двері моєї в'язниці розчинилися й увійшов якийсь незнайомець. Довго й мовчки вдивлявся він у мене.

— Ось і випало нам знову побачитися, Цалевкосе! — звів урешті голос гість.

У тьмяному світлі лампи я не впізнав незнайомця, проте, щойно він заговорив, як у мені воскресли спогади; то був Валетті, один із небагатьох друзів, з якими я познайомився в часи мого навчання в Парижі. Він сказав, що випадково приїхав у Флоренцію, де мешкає його батько, людина шанована. Почувши мою історію, Валетті з'явився, щоб востаннє побачитися зі мною й від мене самого дізнатись, чим це я так тяжко завинив. Я розповів йому всю історію. Він був явно вражений і благав мене звірити йому, єдиному другові, душу, — щоб не піти із цього світу з гріхом на душі. У відповідь я заприсягся всіма святими, що кажу правду і що тільки я сам винен у всьому: засліплений блиском золота, я не вгледів ані краплі неправди в розповіді незнайомця.

— Отже, ти раніше не знав Біанки? — запитав він мене.

Я запевнив його, що жодного разу в житті не бачив її. Тоді Валетті розповів мені, що тут криється найглибша таємниця і що губернатор дуже квапився з моїм осудом; а по місту тепер ходить поголос, нібито я давно знав Біанку й убив її з помсти, розлютувавшись через те, що вона виходить заміж за іншого. Я зауважив у відповідь, що все це цілком пасує людині в червоному, проте я не можу довести, що він причетний до злочину. Плачучи, Валетті обійняв мене й пообіцяв зробити все, щоб принаймні врятувати мені життя. Я не надто сподівався, однак знав, що Валетті — людина розумна, тямить у законах і справді зробить усе заради мого порятунку. Два довгих дні я лише здогадувався, що ж відбувається довкола, нарешті з'явився Валетті.

— Я приніс тобі втіху, хоча й нерадісну. Тобі зоставлять життя і подарують свободу, проте за це доведеться заплатити однією рукою.

Зворушений, подякував я другові за те, що той урятував мені життя. Він повідомив, що губернатор усіляко опирався тому, щоб справу переглянули, але під кінець, боячись здатися несправедливим, пішов на поступку, приставши на те, що мене покарають так, як указано в літописах Флоренції, якщо там знайдеться подібна справа. Мій друг зі своїм батьком дні й ночі порпалися в старих книгах і нарешті знайшли справу, схожу на мою. Вирок там казав: злочинцеві слід відрубати ліву руку, відібрати в скарбницю майно, його ж самого засудити на вигнання навіки-віків. Така тепер і моя кара, і мені слід приготуватися до майбутніх труднощів. Я не малюватиму вам ті важкі хвилини, коли мені довелося посеред площі покласти руку на плаху і коли власна кров фонтаном хлюпнула на мене!

Валетті взяв мене до себе, поки я не оклигав, а тоді щедро дав мені грошей на дорогу, бо все, що я заробив, дісталося суду. Я перебрався з Флоренції на Сицилію і звідти першим кораблем поплив до Константинополя. Усі надії в мене були на той капітал, який я залишив на зберігання другові; крім того, я просив його прихистити мене; але як я здивувався, коли друг запитав, чого я не хочу замешкати у власній оселі. Він розповів мені, що якийсь незнайомець купив на моє ім'я будинок у грецькому кварталі, а сусідам оголосив, що його господар незабаром буде сам. Я відразу вирушив туди вдвох із другом, і мене радісно зустріли всі знайомі. Один літній купець вручив мені лист, який залишила людина, що купила для мене будинок.

Я прочитав: «Цалевкосе! Дві руки готові працювати невтомно, щоб ти не відчував втрати однієї. Будинок, який ти бачиш, і все всередині належить тобі, а щороку ти одержуватимеш стільки, скільки потрібно, щоб земляки вважали тебе за справжнього багатія. Вибач тому, кому судилося нещастя більше за твоє!» Я здогадувався, хто залишив цього листа, а купець на моє питання відказав, що незнайомець був, певно, з франків і одягнений у червоний плащ. Після цієї розповіді я змушений був визнати, що незнайомцеві не бракує шляхетності. Я виявився власником будинку, облаштованого якнайкраще, а крім того, ще й крамниці з такими вишуканими товарами, яких у мене ніколи не бувало. Відтоді спливло десять років. Радше за давньою звичкою, ніж з потреби, мандрую я у торгових справах, але в тій країні, де мене спіткало таке лихо, я більше не був жодного разу. З того часу я щороку одержував по тисячі золотих, але хоч мене й тішить шляхетність того безталанника, однак йому не окупити скорботу моєї душі, де вічно живе страшний образ убитої Біанки.

З Альманаху казок 1827 року

Александрійський шейх та його раби

Шейх Александрії Алі-Бану мав дивакувату вдачу. Коли вранці він ступав вулицями міста у дорогому кашеміровому тюрбані, ошатному вбранні й гарному підперізку (він обійшовся містові у п'ятдесят верблюдів), простуючи спроквола і ніби виважуючи кожен крок, його чоло бралося суворими зморшками, брови супились, а очі поймав смуток. Зробивши п'ять кроків, цей достойник зупинявся, щоб замислено погладити свою довгу чорну бороду. Коли ото так він прямував до мечеті, аби, як того вимагав його сан, навчати правовірних на добрий розум із Кораном у руці, — то перехожі на вулицях спинялися, дивилися йому вслід і казали один одному: «Ти ба, який гарний, показний чоловік»; «А ще багач, — додавав інший, — яких мало; хіба не йому належить замок біля Стамбульської пристані? Хіба не йому належать маєтки, поля, незліченна худоба і сила-силенна рабів?».

«Атож, — зауважував третій, — а той татарин, якого нещодавно послав до нього зі Стамбула сам повелитель правовірних, — хай благословить його пророк! — говорив, що наш шейх у великій пошані в рейс-ефенді[5], у капудан-паші[6] — у всіх, навіть у самого султана». «Годі й казати, — вигукував четвертий, — небо благословляє кожен його крок! Він особа багата й значна, але — знаєте, що я маю на увазі?!» «Ще б пак, ще б пак, — шепотіли в юрбі, — що правда, то правда, — він відбуває своє лихо; кому б схотілося помінятися з ним долею; він багатий і значний, але, але…»

Пишний будинок Алі-Бану стояв посеред найкрасивішого майдану Александрії. Перед будинком розкинулася широка тераса, викладена мармуром і затінена пальмами. Увечері Алі-Бану полюбляв посидіти там і попахкати кальяном. На достатній віддалі дванадцять виряджених невільників ловили його погляд — в одного був для нього напоготові листок бетелю, другий тримав парасолю, третій — золоті таці зі смачним шербетом, четвертий опахалом з павиного пір'я відганяв мух од свого пана; співаки з лютнями і флейтами чекали, коли він захоче потішити собі вуха музикою; а наймудріший із невільників м'явся із сувоями: раптом панові закортить послухати, що в них написано. Та марно дожидали вони від нього знаку: його не тягнуло на музику й спів, не хотілося слухати вислови й вірші мудрих піїтів минулого, не кортіло покуштувати шербету чи пожувати бетелю, — ба раб з опахалом з павиного пір'я і той даремно прів — пан не помічав, що біля нього дзижчить муха. А перехожі раз по раз зупинялись і дивувалися з пишності будинку, з гарно вбраних рабів, з тієї зручності, якою він себе оточив; але потім, перевівши погляд на шейха, що сидів під пальмами серйозний і похмурий і не зводив очей з голубуватого димку, який звивався над кальяном, вони хитали головою і говорили: «Справді, цей багач — бідняк. Він, заможний, бідніший за останнього жебрака, пророк недоділив йому розуму, щоб він міг утішатися зі свого багатства».

Так казали перехожі, сміялись і йшли своєю дорогою.

Якось увечері, коли шейх, оточений усією земною розкішшю, сидів, як завжди, в тіні пальм на порозі свого будинку і наодинці сумно курив кальян, неподалік зібралося кілька хлопців; вони дивилися на нього і сміялися.

— Шейх Алі-Бану і справді дурень, — урешті кинув один із них, — Мені б його скарби, я дав би їм лад. День у день купався б я в достатках. У просторих моїх світлицях бенкетували б друзі, радість і сміх лунали б у цих сумних склепіннях.

— Атож, воно було б незле, — заперечив другий, — хіба що з численними друзями, мабуть, швидко пустиш усе майно на вітер, а хоч би його було без ліку, як у султана — хай благословить його пророк! Умощувався б я надвечір тут, під пальмами, на цій чудовій терасі, наказував би рабиням співати і грати, покликав би танцівниць, і вони б танцювали, і стрибали, і хтозна-як вигопцьовували. А я повагом пихкав би кальяном, ласував смачним шербетом і насолоджувався всім, наче правитель Багдада.

— Шейх, — мовив третій хлопець, який був писарем, — шейх, певно, людина вчена і мудра, воно-то так. Те, як він тлумачить Коран, свідчить про його начитаність і глибоке знання всіх поетів і мудрих писань. Але хіба життя, яке він провадить, до шмиги розумному чоловікові? Он стоїть невільник із цілим оберемком сувоїв; я віддав би свій святковий одяг за можливість прочитати бодай один із них, адже всі вони, звичайно, річ страх яка рідкісна. А він що?! Сидить собі й курить, а про книги йому байдуже. Був би я шейхом Алі-Бану, то раб читав би мені, доки не захрип, або ж не запала ніч. Але тоді і він мав би мені читати, поки я не засну.

— Ти ба! Ви і справді тямите в тому, як улаштувати приємне життя, — засміявся четвертий. — їсти й пити, співати й танцювати, читати вислови і слухати вірші жалюгідних поетів! Ні, я провадив би життя на інший лад. У шейха прекрасні коні, верблюди і купа грошей. На його місці я пустився б у далеку дорогу і їхав би, їхав на край світу, до самої Московії. Щоб глянути на земні дивовижі, я не побоявся б найдальшої дороги. Ось як би я вчинив, бувши ним.

— Юність — чудова пора, у цьому віці все тішить, — мовив непоказний старигань, який стояв неподалік і слухав хлопців. — Однак дозвольте мені сказати, що юність нерозважлива, дурно плескає і сама не здогадується.

— Що ви хочете сказати, дідусю? — з подивом запитали хлопці. — Чи не нас часом ви маєте на увазі? Що вам до того, осуджуємо ми те, як живе шейх, чи ні?

— Якщо хто знає що-небудь краще за іншого, хай направить його помилку, так звелів пророк, — заперечив старий. — Щоправда, небо благословило шейха багатством, у нього є все, чого душа забажає; а в того, що нині він похмурий і невеселий, є своя причина. Гадаєте, він завжди був таким? Е, ні, я бачив його п'ятнадцять років тому; тоді він вирізнявся веселою і невгамовною вдачею, як газель, жив радісно і насолоджувався життям. У ту пору він мав сина, утіху своїх очей, красивого й освіченого; і кожен, хто його бачив і чув, заздрив шейхові, що в нього є такий скарб, — синові йшов лише десятий рік, а вчений він був, як дехто навряд чи буде і у вісімнадцять.

— І він помер? Бідолашний шейх! — вигукнув юний переписувач.

— Для шейха було б утіхою дізнатися, що син його повернувся в рідну домівку, в оселю пророка, де йому жилося б краще, ніж тут, в Александрії. Однак те, що пережив він, куди гірше. У ті дні франки наскочили на нашу землю, мов голодні вовки, й пішли на нас війною. Вони захопили Александрію й звідси робили набіги чимраз далі вглиб країни, воювали з мамелюками. Шейх був розумною людиною і вмів з ними ладнати. Але чи то вони поласилися на його багатство, чи то він допоміг своїм одновірцям, точно не скажу, — словом, прийшли вони якось до нього і звинуватили в тому, що він нібито потайки постачає мамелюкам зброю, коней і харчі. Хоч як шейх доводив, що він не винен, ніщо не допомогло; франки — народ грубий і бездушний, вони готові на все, коли йдеться про гроші. Тим-то вони забрали в заручники його сина, на ім'я Кайрам. Шейх запропонував за нього купу грошей, але франки хотіли збільшити викуп і не відпускали його сина. Ні з того ні з сього їхній паша, чи як там його називають, віддав наказ готуватися до відплиття. В Александрії про це ніхто не знав, і вони попливли у відкрите море, а маленького Кайрама, сина Алі-Бану, певно, забрали з собою, бо відтоді про нього ні слуху, ні духу.

— Ех, нещасний батько, як скарав його Аллах! — в один голос вигукнули юнаки і з жалем глянули на шейха, що оточений багатством, сумний і самотній, сидів під пальмами.

— Дружина, яку він дуже кохав, так побивалася за сином, що померла. А він купив корабель, спорядив його й умовив франкського лікаря, що живе там унизу, поблизу колодязя, вирушити вдвох із ним до Франкістану[7] на пошуки зниклого сина. Сіли вони на корабель і довго пливли морем, аж нарешті прибули в землю тих гяурів, тих невірних, які були в Александрії. Але там, кажуть, саме діялося щось страшне. Франки спровадили на той світ свого султана, багаті і бідні рубали один одному голови, і в країні не було ладу. Марно розпитували вони у всіх містах про хлопчика Кайрама, ніхто не чув про нього, і франкський лікар порадив шейхові пливти назад, коли ж ні, то їм самим можуть укоротити віку.

Тим-то вони повернулися додому, і від часу приїзду шейх не змінював триб життя — робить те саме, що й зараз; він-бо сумує за сином, і має слушність. Звісно, коли шейх їсть-п'є, він вряди-годи зловить себе на думці: «А мій синок Кайрам, напевно, терпить голод і знемагає від спраги». А коли він одягається в дорогі шати і парадне вбрання, як того вимагають його сан і гідність, хіба він не думає: «А йому, десь-певно, нічим прикрити голе тіло». А коли його оточують співаки, танцюристи і читці, — його невільники, — хіба він не думає: «А мій бідолашний син, далебі, зараз танцює або грає на догоду своєму франкському повелителеві». Але найдужче шейха засмучує думка, що далеко від батьківщини, серед невірних, зносячи їхні насмішки, його милий Кайрам забуде віру батьків і їм не доведеться впасти одне одному в обійми посеред райського саду! Тому він має таке милосердя над своїми рабами і сипле грошима жебракам; він думає, що Аллах віддячить йому за це і пом'якшить серця франків, повелителів його сина, і ті будуть ласкавіші до нього. І щоразу, як надходить день, коли в нього викрали сина, він відпускає на волю дванадцять рабів.

— Про це я теж чув, — відповів писарчук. — Але чого тільки не наплетуть язиком? Про його сина при цьому не згадували, зате, правда, розповідають, ніби шейх — великий дивак і надто любить казки, тож щороку він влаштовує змагання між своїми рабами і того, чия розповідь сподобається йому найбільше, відпускає на волю.

— Не вірте людській поголосці, — сказав старий, — усе так, як я кажу, я знаю напевно. Можливо, цього сумного дня йому кортить звеселитись і він наказує розповідати собі казки; але шейх відпускає рабів на спомин про свого сина. Проте вечоріє, мені час. Салем-алейкюм, нехай буде з вами супокій, хлопці, і в майбутньому не перемивайте кісточки нашому доброму шейхові.

Юнаки подякували старому за його слово, ще раз глянули на скорбного батька й пішли своїм шляхом, повторюючи: «Ет, не так уже й добре бути шейхом Алі-Бану».

Сплив час після того, як юнаки розмовляли зі старим про шейха Алі-Бану, і випало їм проходити тією-таки вулицею в годину ранкової молитви. Згадали вони про старого та його розповідь, пожаліли шейха і глянули на його будинок. Але як же вони зачудувалися, побачивши, що весь палац причепурено, мов на свято! На даху, по якому походжали вбрані, як пави, невільниці, майоріли прапорці і знамена, у передпокої лежав дорогий килим, із широких сходів спускалися шовкові тканини, навіть вулицю встеляло прекрасне тонке сукно, з якого багато хто залюбки зшив би якусь святкову сукню чи покривало.

— Ти ба, як змінився шейх за кілька днів! — зауважив писарчук. — Чи не хоче він, бува, влаштувати учту? Чи не хоче дати роботу ногам танцівників і танцівниць, чи не попросить, аби потрудилися для нього співаки? Гляньте-но на килими! Мабуть, ніде по всій Александрії не знайти таких! А сукно яке на голій землі, просто навіть шкода!

— Знаєш, що я думаю? — мовив інший. — Певно, він чекає високого гостя. Зазвичай так готуються до візиту якогось державця з могутньої країни або ефенді султана, коли ті ущасливлюють будинок своєю гостиною. Цікаво, кого тут чекають сьогодні?

— Глянь-но, хто це там іде, — чи не наш старий часом? Ну, він усе знає і, певно, нам усе розтлумачить. Агов, дідусю! Чи не підійдете ви на хвилинку сюди! — гукнули до нього хлопці. Старий помітив, що його кличуть, і підійшов, упізнавши хлопців, з якими він розмовляв кілька днів тому. Вони звернули розмову на те, що в будинку до чогось готуються, і запитали, чи не знає він, якого знатного гостя там чекають.

— Ви гадаєте, ніби Алі-Бану влаштовує сьогодні веселу учту або знатний гість зробив честь його будинку? Помиляєтеся, — мовив старий. — Сьогодні, як ви знаєте, дванадцятий день місяця рамадану, а цього дня взяли в заручники його сина.

— Е, ні, клянусь бородою пророка! — вигукнув один із юнаків. — Усе вказує на те, що готують весілля й учту, а для нього це пам'ятний день болю. Як це зрозуміти? Погодьтесь, у шейха таки розум трохи помутнів.

— Ви знову квапитеся з висновком, мій юний друже, — посміхаючись, мовив старий. — І хоча цього разу стріла у вас так само гостра, а тятива на луці натягнута туго, ви знову схибили. Знайте ж — сьогодні шейх чекає свого сина.

— То його знайшли? — вигукнули хлопці і потішилися.

— Ні, і, певно, ще довго не знайдуть, але знайте: років вісім-десять тому, коли шейх у скорботі й печалі справляв цей день, тобто за своєю звичкою, відпускав рабів, а також годував і напував жебраків, — випало йому послати харчі і пиття одному дервішеві, що, смертельно стомившись, приліг у тіні його будинку. А дервіш той був святою людиною, віщуном і звіздарем. Почастувавшись від щедрот милостивого шейха, він підійшов до нього і сказав: «Мені відома причина твого горя; адже сьогодні дванадцяте число місяця рамадану, а цього дня ти позбувся сина. Але тішся, день скорботи перетвориться для тебе на день тріумфу, знай: цього дня повернеться до тебе син». Так сказав дервіш. Засумніватися в словах такої людини було б гріхом для мусульманина. Щоправда, скорбота Алі не вщухла, проте щоразу цього дня він чекає-таки, що його син ось-ось повернеться, і прикрашає будинок, сіни і сходи так, немов той може повернутися щохвилини.

— Дива та й годі! — вигукнув переписувач. — А проте, хотілося б мені подивитися на те вишукане оздоблення і на шейха, як той сумує серед усієї цієї пишноти, головне, хотілося б мені послухати розповіді його невільників.

— Це легко, як з гори скотитися, — відказав старий. — Доглядач над його рабами — мій давній приятель і завжди цього дня дає мені якесь місце в залі, де у юрбі слуг і друзів шейха і миша не проскочить. Я поговорю з ним, можливо, він впустить і вас. Адже вас тільки четверо; гадаю, ми якось усе залагодимо. Приходьте о дев'ятій годині сюди на майдан, і я передам вам його відповідь.

Так мовив старий; хлопці подякували йому і пішли геть, аж палаючи бажанням побачити, як шейх відзначатиме цей день.

У призначену годину прийшли вони на майдан перед будинком шейха і зустріли старого.

Той сказав, що наглядач дозволив їх провести. Він пішов уперед, але рушив не оздобленими сходами і не через головні ворота, а через бічну хвіртку, яку завбачливо замкнув за собою. Потім він повів їх різними галереями, і, нарешті, вони опинились у великій залі. Народу сюди набилося, мов оселедців у діжку: були тут і вичепурені вельможі, багаті друзі шейха, що прийшли розвіяти його сум, були й невільники різного віку і різних народностей. І у всіх на обличчі читалася печаль, адже вони любили свого пана і сумували разом з ним. У кінці зали на розкішному дивані сиділи найшляхетніші друзі Алі, і невільники прислуговували їм. Біля них на долівці сидів шейх: він сумував за сином, отож не хотів сидіти на святковому килимі. Він підпер голову рукою і, здавалося, не чув утішливих слів, яких нашіптували йому друзі. Навпроти нього сиділо кілька старих і молодих чоловіків у невільничому вбранні. Старий розповів своїм юним друзям, що це раби, яких сьогодні Алі-Бану відпускає на волю. Серед них було й кілька франків, і старий звернув увагу хлопців на одного з них, юного красеня. Лише кілька днів тому шейх купив його у туніського работоргівця за великі гроші і вже сьогодні відпускає його на волю: він вірив, що чим більше франків відправить він назад на батьківщину, то швидше визволить пророк із неволі його сина.

Щойно всім рознесли прохолодні напої, шейх подав знак наглядачеві. Той підвівся, і в залі запанувала глибока тиша. Став він перед невільниками, яких мали відпустити на свободу, і голосно вимовив: «Слухайте, раби, які нині отримають свободу з ласки мого пана Алі-Бану, александрійського шейха. Хай кожен, як заведено цього дня у нього вдома, дотримає звичаю і що-небудь розповість».

Вони пошепталися між собою. Потім звів голос старий невільник і зачав розповідь про носатого карлика.

Карлик Ніс

Пане! Як помиляються ті, хто гадає, ніби А Стільки за часів Гаруна аль-Рашида, правителя Багдада, водилися феї і чарівники, і навіть торочать, ніби в тих розповідях про витівки духів і їхніх повелителів, що їх можна почути на базарі, ні краплі правди. Ще і в наші дні зустрічаються феї, і недавно я сам став свідком однієї події, до якої були причетні духи, про що я оповім і вам.

У одному великому місті моєї любої батьківщини, Німеччини, жив колись швець Фрідріх зі своєю дружиною Ганною. Цілісінький день він сидів біля вікна і латав черевики й туфлі. Неборака і нові черевики брався шити, якщо хто замовляв, але тоді йому доводилося спочатку купувати шкіру. Запасти товар наперед він не міг — у кишенях аж свистіло. А Ганна продавала на ринку городину й садовину, які росли під їхнім будиночком. Жінка вона була чепурна, вміла красиво розкласти товар, отож покупців у неї ніколи не бракувало.

У Ганни й Фрідріха був син Якоб — стрункий, красивий хлопчина, доволі високий, як на свої дванадцять років. Зазвичай він сидів собі поряд матері на базарі. Коли який-небудь кухар або кухарка брали у Ганни відразу купу овочів, Якоб допомагав їм донести все додому і рідко повертався назад з порожніми руками. Покупці Ганни любили хорошого хлопчика і майже завжди дарували йому що-небудь: квітку, тістечко або якогось дрібняка.

Одного разу Ганна, як завжди, торгувала на базарі. Перед нею стояло кілька кошиків з капустою, картоплею, корінням і всілякою зеленню. Тут-таки в маленькому кошику лежали ранні груші, яблука, абрикоси.

Малий Якоб сидів біля матері і голосно закликав:

— Сюди, сюди, тільки подивіться, яка гарна капуста, а яка ж духмяна зелень, грушки і яблучка! Хто купить? Мати просить небагато!

Так хлопець заохочував покупців. Раптом до них підійшла якась бідно вдягнена стара з маленькими червоними очками, гострим, зморщеним од старості личком і довжелезним носом, який дістав аж до підборіддя. Бабця спиралася на ціпок, і дивно було, що вона взагалі може ходити: вона шкутильгала, ковзала і перевалювалася, немов у неї на ногах були колеса. Здавалося, вона ось-ось упаде, а її гострий ніс встромиться в землю.

Шевчиха оглянула стару з голови до ніг. Вона торгує на базарі мало не шістнадцять років, а досі такої химерної бабці ще жодного разу не бачила. Їй навіть трохи страшно стало, коли та зупинилася біля її кошиків.

— Це ви Ганна, зеленярка? — запитала стара скрипучим голосом, увесь час трясучи головою.

— Таки я, — відказала шевчиха, — а чого вам треба?

— Побачимо, побачимо, — бурмотіла собі під ніс стара. — Зелень подивимося, корінці подивимося. Чи є ще у тебе те, що мені треба…

Вона нагнулась і полізла своїми довгими темними пальцями в кошику з зеленню, яку Ганна виклала так красиво і акуратно. Візьме пучок, піднесе до носа і обнюхує з усіх боків, а за ним — другий, третій.

У Ганни аж серце краялося — так тяжко було дивитися на те, як стара перебирає зелень.

Але вона не могла сказати їй ані слова — адже покупець має право оглядати товар. Окрім того, вона дедалі більше боялася цієї старої.

Переглянувши всю зелень, стара випросталась і пробурчала:

— Негодящий товар!.. Погана зелень!.. Нічого немає з того, що мені треба. П'ятдесят років тому було значно краще!.. Поганий товар! Поганий товар!

Зачувши таке, малий Якоб аж скипів.

— Слухай, ти, стара нахабо! — крикнув він. — Перенюхала всю зелень своїм довгим носом, перемнула корінці кривими пальцями, так що тепер їх ніхто не купить, а ще лаєшся, що поганий товар! У нас кухар самого герцога купує!

Стара скоса зиркнула на хлопчика і мовила хрипким голосом:

— Синку, синку! Кажеш, тобі не до вподоби мій ніс, мій гарнесенький довгий ніс? І в тебе буде такий самий, аж до підборіддя.

Вона підкотилася до іншого кошика — з капустою, вийняла з нього декілька найкращих білих качанів і так стисла їх, що вони тужливо затріщали. Потім абияк покидала качани назад у кошик і знову кинула:

— Негодящий товар, погана капуста!

— Та не тряси ти так страшно головою! — закричав Якоб. — У тебе шия завтовшки з качанчик — так і дивись, зламається, і голова впаде в наш кошик. Хто у нас тоді що купить?

— То в мене, по-твоєму, дуже тонка шия? — сказала стара, далі посміхаючись. — Ну, а ти будеш зовсім без шиї. Голова у тебе стирчатиме просто з плечей — принаймні, не звалиться з тіла.

— Не кажіть хлопчикові таких дурниць! — сказала нарешті Ганна, не на жарт розсердившись. — Якщо ви хочете що-небудь купити, то купуйте швидше. Ви у мене всіх покупців розженете.

— Хай і так, — пробурчала стара. — Нехай буде по-твоєму. Я візьму у тебе ці шість качанів капусти. Але, бачиш, я спираюся на ціпок, і не можу сама нічого нести. Хай твій син донесе мені все додому. Я його добре винагороджу за це.

Якобові не надто хотілося йти, і він навіть схлипнув — боявся цієї страшної старої. Але мати суворо наказала йому слухатись — їй здавалося гріхом змушувати стареньку слабку жінку нести такий тягар. Витираючи сльози, Якоб поклав капусту в кошик і поплівся слідом за старою.

Вона ледь-ледь сунула, тож лише за годину вони дістались якоїсь дальньої вулиці на околиці міста і зупинилися перед маленьким напівзруйнованим будиночком.

Стара витягла з кишені якийсь поржавілий гачок, вправно засунула його в дірочку в дверях, і раптом двері з шумом відчинилися. Якоб увійшов і отетерів: стелі і стіни в будинку були мармурові, крісла, стільці і столи — з чорного дерева, прикрашеного золотом і самоцвітами, а під ногами стелилася гладесенька скляна підлога, так що Якоб кілька разів послизнувся і впав. Стара приклала до губ маленький срібний свисток і якось на особливий лад, розкотисто, свиснула — так, що свисток затріщав на весь будинок. І за мить сходами плавом попливли вниз морські свинки — якісь чудернацькі морські свинки, які ходили на двох лапках. Замість черевиків у них були горіхові шкаралупи, і одягнені ці свинки були геть як люди — навіть капелюхи натягнули на голову, як веліла тогочасна мода.

— Куди ви затаскали мої пантофлі, кодло пекельне! — закричала стара і так уперіщила свинок палицею, що ті з виском підскочили. — Чи довго я ще тут стоятиму?

Свинки чимдуж рвонули сходами, принесли дві шкаралупи кокосового горіха на шкіряній підкладці і вправно натягнули їх старій на ноги. Де й поділась її кульгавість! Стара відкинула свою палицю убік і швидко-швидко попливла скляною підлогою, тягнучи за собою маленького Якоба. Хлопець ледь-ледь устигав за нею: так моторно вона рухалася в своїх кокосових шкаралупах.

Нарешті стара зупинилася в якійсь кімнаті, де була купа всілякого начиння. Здавалося, що це кухня, хоча на підлозі лежали килими, а на диванах — гаптовані подушки, мов у якомусь палаці.

— Сідай, синку, — ласкаво мовила стара і посадовила Якоба на диван, підсунувши до нього стіл, щоб Якоб не міг нікуди піти зі свого місця. — Відпочинь як слід — ти, напевно, втомився. Адже людську голову носити важкувато, їй-бо.

— Що ви верзете? — закричав Якоб. — Утомитись я і справді втомився, проте ніс не голови, а качани капусти. Ви купили їх у моєї матері.

— Е-е, нічого ти не знаєш, — сказала стара і засміялася. І, розкривши кошик, вона витягла звідти за волосся людську голову.

Якоб мало не впав: так він злякався. Хлопець одразу подумав про свою матір. А що коли хтось пронюхає про ці голови, на неї миттю донесуть, і їй буде непереливки.

— Варто тебе ще винагородити за те, що ти такий чемний, — правила далі стара. — Зачекай хвильку: зварю я тобі таку юшку, що ти згадуватимеш її аж до смерті.

Вона знову свиснула в свій свисток, і на кухню прибігли морські свинки, одягнені як люди: у фартухах, з ополониками і кухонними ножами за поясом. За ними прибігли білки — ціла купа білок, теж на двох ногах; вони були в широких шароварах і зелених оксамитових шапочках. Пухнасті звірята скидалися на справжніх кухарчуків. Вони швидко-швидко дерлися по стінах, а відтак несли до плити миски й пательні, яйця, масло, зело й борошно. А біля плити метушилася, катаючись туди-сюди на своїх кокосових шкаралупах, сама стара — їй, видно, дуже хотілося зварити для Якоба що-небудь смачненьке. Вогонь під плитою розгорався чимраз сильніше, на пательнях щось шипіло і диміло, кімнатою ширився приємний, смачний запах. Стара всюди намагалася встигнути і раз у раз стромляла в горщик з юшкою свого довгого носа. Нарешті в горщику щось заклекотало і забулькало, з нього повалила пара, і на вогонь хлюпнула густа піна. За мить стара зняла горщик з плити, відлила з нього краплю юшки в срібну миску і поставила її перед Якобом.

— Їж, синку, — мовила вона. — Спробуєш цієї юшки і будеш такий же красивий, як я. Ще й кухарем вправним станеш — треба ж тобі знати яке-небудь ремесло. Хіба що травички не знайдеш…

Якоб не розбирав, що це стара бурмоче собі під ніс, та й не слухав її — він більше переймався юшкою. Мати частенько варила для нього всякі смачні страви, але нічого кращого за цей суп йому ще не доводилося куштувати.

Від нього так добре пахло зелом і корінням, він був одночасно і солодкий, і кислуватий, і до того ж дуже міцний. Коли Якоб майже досьорбав юшку, свинки запалили якесь куріння з приємним запахом, і по всій кімнаті попливли хмари голубуватого диму. Він чимраз густішав, дедалі щільніше огортаючи хлопчика, так що у Якоба нарешті запаморочилось у голові. Марно переконував він себе, що йому час повертатися до матері, марно намагався звестись на ноги. Варто було йому піднятися, як він знову падав на диван — йому раптом захотілося спати. Не минуло і п'яти хвилин, як він і справді заснув на дивані, у кухні старої почвари.

І побачив Якоб дивний сон. Наснилося йому, що баба зняла з нього одяг і загорнула його в білячу шкурку. Хлопець навчився стрибати й скакати, наче білка, і потоваришував з іншими білками й свинками. Усі вони вирізнялися неабиякою красою. Відтак почав Якоб, як вони, служити бабі. Спершу йому довелося бути чистильником взуття. Він мав змазувати маслом кокосові шкаралупки, які баба носила на ногах замість туфель, і так натирати їх ганчіркою, щоб вони блищали. Удома Якобові часто доводилося чистити туфлі й черевики, тож діло налагодилося швидко. Сплив рік, і йому дали іншу, важчу роботу. Разом з кількома білками він виловлював пилиночки із сонячного проміння й просівав їх крізь найдрібніше сито, а потім з них пекли для баби хліб. У неї в роті не залишилося жодного зуба, тож їй і доводилось їсти булки із сонячних пилиночок, м'якіше за які, як усі знають, немає нічого на світі. За рік Якобові доручили добувати бабі питну воду. Ви гадаєте, у неї був виритий надворі колодязь або стояло цебро, щоб збирати в нього дощову воду? Ні, простої води баба й у рот не брала. Тож Якоб з білками збирав у горіхові шкаралупки росу з квіток, і баба тільки її й пила. А пила вона дуже багато, так що роботи у водоносів було по горло.

Сплив іще рік, і Якоб перейшов служити в покої — чистити підлоги. Це теж виявилося не надто легко: підлоги-бо були скляні — на них дихнеш, та й те видно. Якоб чистив їх щітками й натирав сукниною, накрутивши її собі на ноги.

На п'ятий рік Якоб став до роботи на кухні. Це була праця почесна, до якої допускали лише після довгих іспитів. Якоб пройшов усі посади, від кухарчука до старшого тістечкового майстра, і став таким досвідченим і вправним кухарем, що навіть сам собі дивувався. Чого тільки він не навчився готувати! Найскладніші страви — тістечка двохсот сортів, супи з усіх трав і корінців, які є на світі, — все він умів приготувати швидко й смачно.

Так Якоб прожив у баби років сім. І от одного разу вона взула свої горіхові шкарлупки, взяла ціпок і кошик, щоб іти в місто, і наказала Якобові обпатрати курку, начинити її зеленню й гарненько підрум'янити. Якоб зараз же взявся до роботи. Він скрутив птиці голову, ошпарив її всю окропом, спритно общипав з неї пір'я, вискоблив шкіру, так що вона стала ніжною і блискучою, і вичистив нутрощі. Потім йому знадобилися трави, щоб начинити ними курку. Хлопець пішов у комору, де зберігалася в баби всіляка зелень, і взявся відбирати те, що йому було потрібно. І раптом уздрів у стіні комори маленьку шафку, яку досі ніколи не зауважував. Дверцята шафки були відкриті. Якоб із цікавістю зазирнув усередину, аж глядь — стоять на полицях якісь маленькі кошички. Відкрив він один із них і побачив дивовижні трави, які йому ще жодного разу не наверталися на очі. Стебла в них були зеленуваті, і на кожній стеблинці — яскраво-червона квіточка з жовтим обідком. Якусь хвилю він замислено роздивлявся квітку, тоді підніс одну з них до носа й раптом відчув знайомий запах — такими пахощами сходила юшка, якою баба нагодувала його, коли він до неї прийшов. Запах був такий терпкий, що Якоб голосно чхнув кілька разів і прокинувся.

Хлопчина здивовано роззирнувся навкруги й побачив, що лежить на тому-таки дивані, у бабиній кухні. «Овва, і насниться ж таке! Наче насправді я став спритною білочкою і навчився куховарити…, — подумав Якоб. — Ото матінка посміється, коли я їй про все це розповім! І дістанеться мені від неї на кислички за те, що заснув у чужому будинку замість вертатися до неї на базар!»

Він швидко схопився з дивана й хотів бігти до матері, але відчув, що все тіло в нього наче дерев'яне, а шия геть заклякла — він ледве міг ворухнути головою. Він раз у раз чіплявся носом за стіну або за шафу, а одного разу, швидко повернувшись, навіть боляче вдарився об двері. Білки й свинки бігали навколо Якоба й пищали — видко, їм не хотілося відпускати хлопця. Виходячи з будинку баби, Якоб поманив їх за собою — йому теж було шкода з ними розлучатися, але вони швидко покотилися назад у кімнати на своїх шкарлупках, і хлопчик довго ще чув ген-ген їхній жалібний писк.

Мешкала стара на околиці, і Якоб довго пробирався вузькими, звивистими провулками, поки дістався базару. На вулицях юрбилося дуже багато народу. Десь поблизу, напевно, показували карлика, бо всі навколо Якоба кричали:

— Гляньте-но, он потворний карлик! І звідки він тільки взявся? Ну й довгий же в нього ніс! А голова — просто на плечах стирчить, без шиї! А руки темні, криві!..

Іншим разом Якоб залюбки збігав би й самому глянути на карлика, але сьогодні йому було не до того — треба було поспішати до матері.

Нарешті Якоб дістався до ринку. Він добряче переживав, що йому дістанеться від матері. Шевчиха досі сиділа на своєму місці, і в неї в кошику було чимало овочів — отже, Якоб проспав не дуже довго. Вже здалеку він помітив, що його мати чимось засмучена. Вона сиділа мовчки, підперши рукою щоку, бліда й сумна.

Якоб довго не наважувався підійти до матері. Врешті хлопець набрався духу і, підкравшись до неї ззаду, поклав їй руку на плече й сказав:

— Матусю, що з тобою? Ти на мене сердишся?

Жінка обернулася й, побачивши Якоба, скрикнула від жаху.

— Що тобі треба від мене, мала потворо? — закричала вона. — Забирайся геть! Це що за жарти?!

— Що з тобою, матусю? — перелякано вигукнув Якоб. — Тобі, напевно, нездужається. Чого ти женеш свого сина?

— Кажу тобі, йди своєю дорогою! — сердито крикнула шевчиха. — Від мене ти нічого не отримаєш за твої жарти, бридкий виродку!

«У неї точно зайці в голові! — подумав бідолашний Якоб. — Як мені тепер відвести її додому?»

— Матусю, подивися ж на мене гарненько, — сказав він, мало не плачучи. — Я ж твій син Якоб!

— Ні, це вже занадто! — закричала жінка, звертаючись до своїх сусідок. — Гляньте на цього страшного карлика! Він відлякує всіх покупців та ще сміється над моїм горем! Каже, ніби він мій син, Якоб, негідник отакий!

Крамарки, сусідки шевчихи, разом підхопилися на ноги і заходилися шпетити Якоба:

— Як ти смієш жартувати над її горем! її сина вкрали сім років тому. А який хлопчик був — як мальований! Забирайся геть, бо ми тобі зараз очі видряпаємо!

Бідолашний Якоб не знав, що й думати. Хіба сьогодні вранці він не прийшов з матір'ю на базар і не допомагав їй розкласти овочі, а потім відніс до старої додому капусту, зайшов до неї, поїв у неї юшки, трохи поспав і ось тепер повернувся. А крамарки говорять про якісь сім років. І його, Якоба, називають бридким карликом. Що ж із ними таке трапилося?

Зі сльозами на очах побрів Якоб із ринку. Коли мати не хоче його визнавати, він піде до батька.

«Подивимося, — думав Якоб. — Невже і батько теж прожене мене? Я стану біля дверей і заговорю з ним».

Він підійшов до лавки шевця, що, як завжди, сидів там і працював, став біля дверей і зазирнув досередини. Фрідріх був такий зайнятий роботою, що спершу не помітив Якоба. Але раптом випадково підняв голову, випустив з рук шило й дратву і скрикнув:

— Що це таке? Що таке?

— Добривечір, хазяїне, — сказав Якоб і увійшов до лавки. — Як справи?

— Погано, мосьпане, погано! — відповів швець, який теж, видно, не впізнав Якоба. — Робота зовсім не прядеться. Мені вже багато років, а я досі один — щоб найняти підмайстрів, грошей бракує.

— А хіба у вас немає сина, який міг би вам допомогти? — запитав Якоб.

— Був у мене один син, звали його Яко-бом, — відказав швець. — Тепер мав би він років двадцять. Був би він стрункий і майстровитий і, певно, неабияк прислужився б мені. Адже йому всього дванадцять років було, а такий був розумник! І в ремеслі вже дещо тямив, і вродою вирізнявся. Він би вже зумів принадити замовників, не довелося б мені тепер латати старі шкарбани — самі нові черевики шив би. Та вже, видно, така моя доля щербата!

— А де ж тепер ваш син? — боязко запитав Якоб.

— Про це один Господь знає, — важко зітхнувши, відповів швець. — Ось уже сім років спливло відтоді, як його вкрали в нас на базарі.

— Сім років! — розгубився Якоб.

— Авжеж, добродію, сім років. Як зараз пригадую, дружина прибігла з базару, голосить, кричить: уже вечір, а дитина не повернулася. Вона цілий день шукала хлопця, питала всіх, чи хто не бачив, — але так і не знайшла. Я завжди говорив, що цим закінчиться. Наш Якоб — що правда, то правда — був гарна дитина, дружина пишалася ним і частенько посилала його віднести добрим людям овочі або що. Гріх казати — йому завжди щось перепадало, але я повторював: стережися, синку. Місто велике, і там чи тут завжди знайдеться хтось, хто має замір на тебе. Стережися! Так воно і сталося. Прийшла того дня на базар якась жінка, стара, потворна, вибирала, вибирала товар і стільки врешті-решт накупила, що самій не підняти. Моя дружина, добра душа, і послала з нею хлопчика… З того часу ми його більше й не бачили.

— І, значить, відтоді спливло сім років?

— Навесні сім буде. Вже ми і оголошували про нього, і по людях ходили, питали про хлопця — бо ж багато хто його знав, усі його, красеня, любили, — але скільки не шукали, так і не знайшли. І жінку ту, що у дружини овочі купувала, ніхто з того часу не бачив. Хіба одна старезна баба, якій пішов уже дев'ятий десяток, казала Ганні, що це, напевно, зла чаклунка Кройтервайс, яка приходить у місто раз на п'ятдесят років купувати всяку всячину.

Так розповідав батько Якоба, стукаючи молотком по чоботу і витягуючи довгу вощену дратву. Тепер нарешті Якоб зрозумів, що з ним трапилося. Значить, він не уві сні це бачив, а справді сім років був білкою і служив у злої чаклунки. У нього просто серце краялося з досади. Сім років життя у нього вкрала стара, а що він за це отримав? Навчився чистити кокосові шкаралупи, натирати скляні підлоги і готувати всякі ласощі!

Довго стояв хлопець на порозі крамниці мовчки. Нарешті швець запитав його:

— Можливо, вам що-небудь у мене сподобалося, пане? Чи не візьмете пару туфель або хоч би, — тут він раптом порснув із сміху, — футляр для носа?

— А що таке з моїм носом? — мовив Якоб. — Навіщо мені для нього футляр?

— Як хочете, — кинув швець, — та коли б такий жахливий ніс був у мене, то я, мушу сказати, ховав би його у футляр — гарний футляр з рожевої лайки. Гляньте, ось у мене саме є відповідний клаптик. Щоправда, на ваш ніс знадобиться чимало шкіри. Але воля ваша, пане мій. Адже ви, певно, частенько чіпляєте носом двері.

Якоб ані слова не міг сказати від подиву. Хлопець помацав свій ніс — ніс був товстий й довгий, із лікоть завдовжки. Певно, зла ба-бера перетворила його на виродка. Ось чому мати не впізнала його.

— Пане, — ковтаючи сльози, сказав він, — чи немає у вас тут люстра? Мені просто необхідно подивитися в люстро.

— Сказати по правді, пане, — відповів швець, — не такий у вас вигляд, щоб було на що задивлятися. Не варто вам щохвилини витріщатися в люстро. Киньте цю звичку, бо при вашій зовнішності вона вам геть ні до чого.

— Дайте, дайте мені скоріше люстро! — заблагав Якоб. — Запевняю вас, мені дуже потрібно. Я, правда, не з гордості…

— Не чіпайте мене! Немає в мене люстра! — розсердився швець. — У дружини було одне невеличке, та я не знаю, куди вона його поділа. Якщо вже вам так кортить глянути на себе — он навпроти крамниця цирульника Урбана. У нього є люстро, вдвічі більше за вас. Дивіться в нього скільки влізе. А відтак — побажаю вам доброго здоров'я.

І швець легенько виштовхав Якоба з крамниці й зачинив за ним двері. Якоб швидко перетнув вулицю й увійшов до цирульника, якого він раніше добре знав.

— Доброго ранку, Урбане, — сказав він. — У мене до вас велике прохання: будь ласка, дозвольте мені глянути у ваше люстро.

— Зробіть ласку. Он воно стоїть у лівому простінку! — крикнув Урбан і голосно розреготався. — Помилуйтеся, помилуйтеся на себе, адже ви справжній красень — тоненький, стрункий, шия лебедина, руки немов у королеви, а носик кирпатенький, — краще немає на світі! Ви, звичайно, трошки ним хизуєтеся, ну то все одно, подивитеся на себе. Хай не кажуть, що я із заздрості не дозволив вам глянути в моє люстро.

При цих словах усі аж лягли зі сміху. Якоб підійшов до люстра й мимоволі сахнувся. Сльози закипіли в нього на очах. «Ну, звісно, тому матуся мене й не впізнала, — подумав хлопець. — Не про таке вона мріяла, коли гуляла зі мною на заздрість сусідам!» Невже це він, отой бридкий карлик! Очі в нього стали маленькі, як у свині, величезний ніс звисав нижче підборіддя, а шиї ніби й зовсім не було. Голова глибоко пішла в плечі, і він майже зовсім не міг нею поворухнути. А заввишки він був такий же, як сім років тому, — геть коротун… Інші хлопчаки за ці роки виросли вгору, а Якоб ріс ушир. Спина й груди в нього були широченні, і сам він нині нагадував великий, щільно набитий мішок. Тоненькі коротенькі ніжки насилу несли його важке тіло. А руки з гачкуватими пальцями були довгі, як у дорослого, і звисали майже до землі. Таким зробився бідолаха Якоб.

Він пригадав, як стара підійшла того ранку до його матері. Усе, над чим Якоб тоді сміявся — і довгий ніс, і потворні пальці, — отримав він від старої за свої насмішки. А шию вона в нього відняла, як обіцяла…

— Ну що, вдосталь надивилися на себе, мій принце? — з реготом запитав Урбан, підходячи до люстра й обдивляючись Якоба з голови до ніг. — І справді, такого смішного карлика й уві сні не побачиш. А проте, хочу вам запропонувати одну справу. Народ хоч і вчащає до моєї цирульні, проте людей не так багато, як раніше. А все тому, що мій сусід, цирульник Шаум, знайшов собі десь велетня, який переманює до нього відвідувачів. Ну, стати велетнем, взагалі кажучи, вже й не так складно, а ось таким коротуном, як ви, — це інша річ. Іди до мене на службу, хлопче. І житло, і харч, і одяг — усе від мене отримаєте, а за це треба хіба що стояти біля дверей цирульні і закликати народ. І ще, мабуть, збиватимеш мильну піну і подаватимеш рушник. І напевно тобі скажу, і мені, і тобі буде корисно: у мене буде більше відвідувачів, ніж у Шаума з його велетнем, іще й на чай перепадатиме.

У душі Якоб дуже образився — як це йому пропонують бути заманкою в цирульні! — але що вдієш, довелося проковтнути цю образу. Хлопець спокійно відповів, що справ у нього аж по саме нікуди, тож зараз він не може взятися за таку роботу, і пішов.

Хоча тіло у Якоба було знівечене, голова працювала добре, як раніше. Він відчув, що за ці сім років геть подорослішав. Хлопець шкодував не за тим, що втратив свою красу і натомість став потворою, а переживав через те, що рідний батько вигнав його за двері, мов якогось коростяного собаку. Тим-то він вирішив іще раз поговорити з матір'ю. «Можливо, вона мене все-таки впізнає», — подумав Якоб і подався на базар.

Дістався хлопець базару і, підійшовши до шевчихи, попросив її спокійно вислухати, що він хоче їй сказати. Якоб нагадав матусі, як його забрала стара, перерахував усе, що трапилося з ним у дитинстві, і розповів, що сім років прожив у чаклунки, яка перетворила його спочатку на білку, а потім на карлика за те, що він колись глузував із неї.

Шевчиха не знала, що й думати. Так, карлик ніби розповідав правду про своє дитинство, але щоб він сім років був білкою, в це вона повірити не могла.

— Це неможливо! — вигукнула вона. — І у фей я теж не вірю!

Нарешті шевчиха вирішила порадитися з чоловіком.

Вона зібрала свої кошики і запропонувала Якобу піти разом з нею в крамницю шевця. Коли вони прийшли, Ганна сказала чоловікові:

— Цей карлик каже, що він наш син Якоб. Він розповів, що сім років тому його у нас вкрала і зачарувала чаклунка…

— Он воно як! — сердито перебив її швець. — Він тобі, значить, усе це розповів? Почекай, дурепо! Я сам йому тільки що розповідав про нашого Якоба, а він, бач, одразу до тебе і давай пускати тобі туману… То, кажеш, тебе зачарували? А ну, я тебе зараз звільню від чар.

Схопив швець паска і, підскочивши до Якоба, так відшмагав його, що той голосно заридав і вискочив із крамниці.

Увесь день вештався бідолашний коротун по місту голодний і холодний. Ніхто не пожалів його, і всі над ним тільки сміялися. Ночувати йому довелося просто на твердих холодних церковних сходах.

Щойно розвиднилось, Якоб устав і знову пішов блукати вулицями. Він переживав, що батько й мати його прогнали, проте не надто хотів бути вивіскою в цирульника чи показуватися за гроші. «Що ж мені придумати, щоб не померти з голоду?» — метикував Якоб. І тут йому спало на думку, що коли він іще був білкою і жив у старої, то навчився добре куховарити. Тож надумав хлопець податися в кухарі до герцога. Проте спершу зайшов до церкви і попросив у неба, щоб воно зглянулося на нього.

Герцог, правитель того краю, був знаний ласун і ненажера. Над усе в світі він любив добре поїсти і виписував собі кухарів з усіх країн.

Якоб почекав трохи, поки сонце викотиться на небо, і попрямував до герцогського палацу.

Голосно стукотіло в нього серце, коли підходив до палацової брами. Вартові запитали, що йому треба, і заходилися з нього глузувати, проте Якоб не розгубився і сказав, що хоче бачити головного начальника кухні. Його повели якимись дворами, і всі, хто його тільки бачив із герцогських слуг, бігли за ним і реготали на все горло. Скоро вслід Якобу ступав величезний почет. Конюхи покидали свої скребла, хлопчаки мчали наввипередки, щоб не відстати від нього, натирачі кинули вибивати килими. Усі товклися коло Якоба, і на дворі стояв такий шум і гомін, мов до міста підступили вороги. Всюди лунали крики: «Карлик, карлик! Ви бачили карлика?!»

Нарешті у двір вийшов палацовий доглядач — заспаний гладкий чоловік із величезним батогом у руці.

— Гей ви, собаки! Чого здійняли галас? — закричав він громовим голосом, немилосердно шмагаючи своїм батогом по плечах і спинах конюхів і слуг. — Хіба ви не знаєте, що герцог іще спить?

— Пане, — відповідали вартові, — погляньте, кого ми вам привели! Справжнього карлика! Такого ви ще, напевно, ніколи не зустрічали.

Побачивши Якоба, доглядач скривив страшну мармизу і якнайміцніше стис губи, щоб не засміятися, — власна поважність не дозволяла йому реготати перед конюхами. Він розганяв присутніх своїм батогом і, взявши Якоба за руку, ввів його в палац і запитав, що йому треба. Почувши, що Якоб хоче бачити начальника кухні, доглядач вигукнув:

— Неправда, синку! Це я тобі потрібен, палацовий доглядач. Ти-бо хочеш найнятися до герцога в карлики?

— Ні, пане, — відповів хлопець. — Я гарний кухар і вмію готувати всілякі рідкісні страви. Відведіть мене, будь ласка, до начальника кухні. Може, він погодиться випробувати мою майстерність.

— Твоя воля, малий, — відказав доглядач, — ти ще, видно, дурний хлопець. Якби ти був придворним карликом, то міг би нічого не робити, їсти, пити, веселитися й ходити в гарному вбранні, а ти хочеш на кухню! Але ми ще подивимося. Навряд чи ти такий вправний кухар, щоб готувати страви самому герцогові, а для кухарчука ти занадто гарний.

Сказавши це, доглядач відвів Якоба до начальника кухні. Карлик вдарив йому чолом найнижче і сказав:

— Шановний добродію, чи не потрібен вам гарний кухар?

Начальник кухні обдивився Якоба з голови до ніг і голосно розреготався.

— Ти хочеш бути кухарем? — вигукнув він. — Ти що, думаєш, у нас на кухні плити такі низенькі? Ти ж нічого на них не побачиш, навіть якщо станеш навшпиньки. Ні, мій маленький друже, той, хто тобі порадив піти до мене кухарем, поглумився з тебе.

І начальник кухні знову розреготався, а за ним — палацовий доглядач і всі ті, хто був у кімнаті. Якоб, однак, не зніяковів.

— Пане начальнику кухні! — сказав він. — Вам, напевно, не шкода дати мені одне-два яйця, трохи борошна, вина й приправ. Доручіть мені приготувати якусь страву й накажіть подати все, що для цього потрібно. Я зварю страву в усіх на очах, і ви скажете: «О це справжній кухар!»

Довго вмовляв хлопець начальника кухні, поблискуючи своїми маленькими оченятами і переконливо киваючи головою. Нарешті начальник погодився.

— Гаразд! — кинув він. — Давай спробуємо жартома! Ходімо всі на кухню, і ви теж, пане доглядачу палацу.

Він узяв палацового доглядача під руку і наказав Якобові йти за ним. Довго йшли вони якимись великими розкішними кімнатами і довгими хідниками й нарешті прийшли на кухню. Це було високе просторе приміщення з величезною плитою на двадцять конфорок, під якими день і ніч палав вогонь. Посередині кухні був басейн із водою, у якому тримали живу рибу, а по стінах стояли мармурові й дерев'яні шафки, вщерть набиті дорогим посудом. Поруч із кухнею, у десяти величезних коморах, зберігалися всілякі припаси й ласощі, що їх можна було знайти у Франції чи на Сході. Кухарі, кухарчуки, посудниці гасали по кухні туди-сюди і гриміли каструлями, пательнями, ложками та ножами. З появою начальника кухні всі завмерли на місці і запала мертва тиша; тільки вогонь і далі потріскував під плитою й вода, як і раніше, хлюпала в басейні.

— Що замовив сьогодні пан герцог на перший сніданок? — запитав начальник кухні завідувача сніданками — старого гладкого кухаря у високому ковпаку.

— Його світлість зволили замовити данський суп із червоними гамбурзькими галушками, — поштиво відказав кухар.

— Гаразд, — правив далі начальник кухні. — Ти чув, карлику, чого хоче з'їсти пан герцог? Чи можна тобі довірити такі складні страви? Гамбурзьких галушок тобі нізащо не приготувати. Це таємниця наших кухарів.

— Пусте, — відповів коротун (коли він був білкою, йому часто доводилося варити для баби ці страви). — Дайте мені для супу таких і таких-от трав і прянощів, сала дикого кабана, яєць і корінці. А для галушок, — докинув він тихіше, щоб його не чув ніхто, крім начальника кухні й завідувача сніданками, — а для галушок мені потрібні чотири сорти м'яса, крапля пива, гусячий жир, імбир і трава, що зветься «розрада шлунку».

— Честю клянуся, правильно! — скрикнув здивований кухар. — Який це чарівник учив тебе куховарити? Ти все точно перерахував. А про травичку «розрада шлунку» я й сам чую вперше. З нею галушки, напевно, ще краще вийдуть. Ти справжнє чудо, а не кухар!

— От ніколи б не подумав цього! — сказав начальник кухні. — Однак давайте влаштуємо випробування. Дайте йому продукти, посуд і все, що потрібно, і хай приготує герцогові сніданок.

Кухарчуки виконали його наказ, та коли на плиту поставили все, що потрібно, і карлик хотів узятися за приготування, виявилося, що він ледве дістає до верху плити кінчиком свого довгого носа. Довелося підсунути до плити стілець, Якоб став на нього й заходився готувати. Кухарі, кухарчуки, посудниці взяли його в щільне кільце й, широко розкривши очі від подиву, дивилися, як моторно й спритно він усім орудує.

Усе як слід підготувавши, карлик наказав поставити обидві каструлі на вогонь і не знімати їх, поки він не накаже. Потім хлопець заходився рахувати, а щойно дійшло до п'ятисот, крикнув: «Досить!»

Кухарчата забрали каструлі з вогню, і карлик запропонував начальникові кухні скуштувати його страву.

Головний кухар наказав подати золоту ложку сполоснув її в басейні і передав начальникові кухні. Той урочисто підійшов до плити, сьорбнув супу і закусив галушкою. Тоді примружив очі від насолоди, кілька разів цмокнув язиком і сказав:

— Таки смачно, присягаюся честю! Чи не хочете і ви переконатися, пане палацовий доглядачу?

Доглядач палацу уклінно взяв ложку, спробував і мало не підскочив від задоволення.

— Ваше мистецтво варте хвали, дорогий завідувачу сніданками, — сказав він, — ви прекрасний, досвідчений кухар, але такого супу і таких гамбурзьких галушок вам приготувати ще не вдавалося.

Кухар і собі спробував обидві страви, шанобливо потиснув карликові руку і сказав:

— Малий, ти — великий майстер! Твоя травичка «утіха шлунку» надає супу і галушкам особливого смаку.

Цієї миті у кухні з'явився слуга герцога і зажадав сніданок для свого пана. Страву негайно налили в срібні тарілки і послали вгору. Начальник кухні, дуже задоволений, відвів коротуна в свою кімнату і хотів було його розпитати, хто він і звідки з'явився. Але щойно вони всілися й почали розмову, як за начальником прийшов посланець од герцога і сказав, що його кличе герцог. Начальник кухні хутко вдягнув своє найкраще вбрання і вирушив услід за посланцем до їдальні.

Герцог сидів задоволений. Він з'їв геть усе, що було на тарілках, і витирав губи шовковою хусточкою. Його обличчя сяяло, і він солодко мружився від задоволення.

— Послухай, — сказав він, побачивши начальника кухні, — мені завжди подобалося, як ти готуєш, але сьогодні сніданок був аж надто смачний. Скажи мені, як звуть кухаря, який його приготував: я пошлю йому декілька дукатів у нагороду.

— Пане, це дивна історія, — відказав начальник кухні і розповів герцогові, як уранці до нього привели карлика, який конче хотів стати палацовим кухарем. Герцог, вислухавши його розповідь, дуже здивувався. Він наказав покликати карлика і заходився його розпитувати, хто він такий. Бідолашному Якобу не хотілося говорити, що він сім років був білкою і служив у старої, але й брехати хлопець не любив. Тому він тільки сказав герцогові, що у нього тепер немає ні батька, ні матері і що його навчила куховарити одна стара. Герцог нічого не розпитував і хіба що довго потішався над дивним виглядом карлика. Нарешті сказав йому:

— Хай і так, залишайся у мене. Я призначу тобі в рік платню в п'ятдесят дукатів, дам один вихідний костюм і, крім того, дві пари штанів. За це ти щодня сам готуватимеш мені сніданок, спостерігатимеш за тим, як варять обід, і взагалі наглядатимеш за моєю кухнею. До того ж усім, хто у мене служить, я даю прізвиська. Тебе я назву Карлик Ніс, і ти отримаєш звання помічника начальника кухні.

Карлик Ніс доземно вклонився герцогові, поцілував йому ноги і пообіцяв, що не зрадить своєму доброчинцеві ніколи. Коли герцог відпустив його, Якоб радісний повернувся на кухню. Тепер нарешті хлопець міг не турбуватися про свою долю і не думати про те, що станеться з ним завтра.

Він вирішив гарненько віддячити своєму господареві, і не тільки сам правитель країни, а й усі його придворні не могли нахвалитися маленьким кухарем. Відтоді як Карлик Ніс поселився в палаці, герцог став зовсім іншою людиною. Раніше він полюбляв жбурнути в кухарів тарілку чи склянку, коли йому не сподобалася їхня страва, а одного разу так розсердився, що пожбурив у самого начальника кухні погано просмажену телячу ногу. Нога втрапила бідоласі в лоб, і він після цього три дні пролежав в ліжку. Всі кухарі тремтіли від страху, коли готували страви.

Та з появою Карлика Носа все змінилося. Герцог тепер їв не три рази на день, як раніше, а п'ять разів і лише хвалив кухарський талант коротуна. Усе здавалося йому дуже смачним, отож він день у день гладшав. Вельможа частенько запрошував карлика до свого столу разом з начальником кухні і наказував їм покуштувати страви, які вони приготували.

Жителі міста дивом дивувалися з цього чудового карлика.

Щодня біля дверей палацової кухні юрмилася сила-силенна народу — всі просили і благали головного кухаря, щоб він дозволив бодай одним оком подивитися на те, як карлик готує страви. А міські багачі прагнули отримати в герцога дозвіл посилати на кухню своїх кухарів, щоб ті вчились у карлика куховарити. Це давало Якобові чималу копійку — за кожного учня йому платили в день по пів дуката, — проте він віддавав усі гроші іншим кухарям, щоб ті йому не заздрили.

Так Якоб прожив у палаці два роки. Він був би, мабуть, навіть задоволений своєю долею, якби не згадував так часто про батька і матір, які не впізнали його і прогнали. Тільки це його і засмучувало.

І ось одного разу з ним трапилося таке.

Карлик Ніс дуже прискіпливо і майстерно купував запаси. Він завжди сам ходив на базар і вибирав для герцогського столу гусаків, качок, зелень та овочі. Якось уранці він пішов на базар по гусей

і довго не міг знайти достатньо жирних птахів. Він кілька разів пройшовся по базару, вибираючи найкращого гусака. Тепер уже ніхто не сміявся над карликом. Усі низько йому кланялись і шанобливо поступалися дорогою. Кожна крамарка була б щаслива, якби коротун купив у неї гусака.

Ходячи між рядами, Якоб раптом помітив у кінці базару, осторонь від інших торговок, одну жінку, яку досі не бачив. Вона так само продавала гусаків, але не розхвалювала свій товар, як інші, а сиділа мовчки. Якоб підійшов до неї і оглянув її гусаків. Вони були якраз такі, як хотів хлопець. Якоб купив трьох птахів разом з кліткою — двох гусаків і одну гуску, — поставив клітку на плече і подався назад у палац. І раптом він помітив, що два птахи ґелґочуть і лопотять крилами, як належиться хорошим гусакам, а третя — гуска — сидить тихо і навіть, здається, ніби зітхає.

«Ця гуска хвора, — подумав Якоб. — Щойно прийду до палацу, зараз же накажу її зарізати, поки не здохла».

І раптом птах, ніби вгадуючи його думки, мовив:

Візьмеш ножа — На дзьоб вважай. Заріжеш мене, І смерть не мине!..

Якоб сахнувся від клітки.

— Оце чудасія! — закричав він. — То ви, виявляється, розмовляєте, пані гуско! Ніколи б не подумав! Не бійтеся, такого дивовижного птаха я не уб'ю. Готовий сперечатися, що ви не завжди ходили в гусячому пір'ї. Бо ж і я сам колись був маленькою білочкою.

— Твоя правда, — відказала гуска. — Я і справді не народилася птахом. Ніхто не думав, що Мімі, дочка великого Веттербока, зложить кості у кухні герцога.

— Не переймайтеся цим, дорога Мімі! — вигукнув Якоб. — Хіба я не чесна людина і не головний кухар його світлості? Обіцяю, що вас ніхто й пальцем не зачепить! Ви житимете в прекрасній клітці у мене в кімнаті, а я вас годуватиму і розмовлятиму з вами. А іншим кухарям скажу, що вигодовую гусака особливими травами для самого герцога. А щонайбільше за місяць я придумаю спосіб випустити вас на волю.

Мімі зі сльозами на очах подякувала карликові, і Якоб зробив усе, як і обіцяв. Він сказав на кухні, що вигодовуватиме гуску в особливий спосіб, якого ніхто не знає, і поставив її клітку в себе у кімнаті. Мімі отримувала не гусячу їжу, а печиво, цукерки й усілякі ласощі, і щойно в Якоба випадала вільна хвилинка, хлопець одразу ж заходив до неї погомоніти.

Мімі розповіла Якобу, що її перетворила на гуску і занесла в це місто одна стара чаклунка, з якою колись посварився її батько, знаменитий чаклун Веттербок, який живе на далекому острові на Балтиці. Карлик і собі розповів Мімі свою історію, і Мімі сказала:

— Я трохи тямлю в чарах — мій батько передав мені якісь зі своїх чаклунських талантів. Я гадаю, що стара зачарувала тебе чарівною травичкою, яку вона поклала в суп, коли ти приніс їй додому капусту. Якщо ти знайдеш цю травичку і понюхаєш її, ти, можливо, знову станеш таким самим, як усі люди.

Звісно, це не надто розрадило карлика: як же він міг знайти цю травичку? А проте, у нього зажевріла маленька надія.

За кілька днів після цього до герцога приїхав погостювати один князь — його сусід і друг. Герцог негайно ж покликав до себе карлика і сказав йому:

— Тепер настав час показати, чи вірно ти мені служиш і чи добре знаєш своє мистецтво. Цей князь, який завітав до мене на гостину, любить добре поїсти й розуміється на куховарстві. Дивися ж, готуй нам такі страви, щоб князь щодня дивувався. І не здумай, поки князь у мене в гостях, двічі подати до столу одну страву. Інакше не чекай від мене пощади. Бери в мого скарбника все, що тобі знадобиться, подавай нам хоч золото в салі, тільки б не зганьбитися перед князем.

— Не турбуйтеся, ваша милосте, — відповів Якоб, низько кланяючись. — Я вже зумію догодити вашому ласунові-князеві.

І Карлик Ніс натхненно взявся до роботи. Цілий день він стояв біля розпаленої плити й безупинно віддавав накази своїм писклявим голоском. Юрба кухарів і кухарчуків металася, ловлячи кожне його слово. Якоб не жалів ні себе, ні інших, щоб догодити хазяїнові.

Уже два тижні гостював князь у герцога. Вони їли щонайменше п'ять разів на день, і герцог був у захваті. Він бачив, що його гостеві подобаються страви карлика. На п'ятнадцятий день герцог покликав Якоба в їдальню, показав його князеві й запитав, чи задоволений князь мистецтвом його кухаря.

— Готуєш ти чудово, — сказав князь коротунові, — і розумієш, що значить добре їсти. За весь час, поки я тут, ти жодної страви не подав на стіл двічі, і все було дуже смачно. Але скажи мені, чому ти досі не почастував нас пирогом королеви? Це найсмачніший пиріг на світі.

У карлика аж у серці похололо: він ніколи не чув про такий пиріг. Але він не подав виду, що збентежений, і відповів:

— О пане, я сподівався, що ви ще довго пробудете в нас, і хотів почастувати вас пирогом королеви на прощання. Бо ж це — король усіх пирогів, як ви самі добре знаєте.

— Ах, он воно що! — сказав герцог і засміявся. — Ти ж і мене жодного разу не почастував пирогом королеви. Напевно, ти спечеш його в день моєї смерті, щоб востаннє побалувати мене. Але придумай на цей випадок іншу страву! І хай завтра на столі буде пиріг королеви! Чуєш?

— Слухаюся, пане герцог, — відповів Якоб і пішов, збентежений і засмучений.

Ось коли настав день його ганьби! Звідки йому знати, як печуть цей пиріг?

Він пішов до своєї кімнати, обливаючись гіркими слізьми. Гуска Мімі побачила це зі своєї клітки і пожаліла його.

— Чого ти плачеш, Якобе? — запитала вона і, коли Якоб розповів їй про пиріг королеви, сказала: — Витри сльози й не сумуй. Цей пиріг часто подавали в нас удома, і я, здається, пам'ятаю, як його треба пекти. Візьми стільки-то борошна й поклади ще ось таку приправу — от пиріг і готовий. А якщо в ньому чогось забракне — невелика біда. Герцог із князем однаково не помітять. Смак у них не надто вибагливий.

Карлик Ніс підстрибнув на радощах і відразу ж почав пекти пиріг. Спочатку він зробив маленький пиріжок і дав його спробувати начальникові кухні. Тому здалося, що вийшло дуже смачно. Тоді Якоб випік великий пиріг і просто з печі послав його до столу. А сам одягнув свій вихідний костюм і пішов до їдальні дивитися, чи сподобається цей новий пиріг герцогові з князем.

Коли він входив, маршалок[8] якраз відрізував великий шматок пирога, на срібній лопатці подав його князеві, а потім інший такий само — герцогові. Герцог відкусив відразу пів шматка, прожував пиріг, проковтнув його і з задоволеним виглядом відкинувся на спинку стільця.

— Ах, як смачно! — вигукнув він. — Недаремно цей пиріг називають королем усіх пирогів. А вже ж і мій карлик — король усіх кухарів. Чи не так, князю?

Князь обережно відкусив крихітний шматочок, гарненько прожував його, розтер язиком, тоді, осміхнувсь поблажливо і відсунувши тарілку, загадково мовив:

— Страва нівроку! Але далеко їй до пирога королеви. Я так і думав!

Герцог почервонів з досади і спохмурнів:

— Поганий карлик! — закричав він. — Як ти смів так зганьбити свого пана? За таке куховаріння тобі слід було б відрубати велику голову!

— Пане! — закричав Якоб, падаючи на коліна. — Я випік цей пиріг, як вимагало того кухарське мистецтво. У ньому є все, що треба.

— Брешеш, негіднику! — крикнув герцог і копнув карлика ногою. — Мій гість не став би марно нарікати на те, що в пирозі чогось не вистачає. Я тебе самого накажу розмолоти і запекти в пиріг, виродку ти такий!

— Згляньтеся на мене! — заскиглив, мов кривий цуцик, коротун, хапаючи князя за вилоги його плаття. — Не дайте мені померти через жменьку борошна і м'яса! Скажіть, чого бракує цьому пирогу, чим він вам так не сподобався?

— Це мало що тобі дасть, мій милий Ніс, — відповів князь зі сміхом. — Я вже вчора подумав, що тобі не випекти цього пирога так, як його пече мій кухар. Йому бракує однієї травички, яку у вас ніхто не знає. Вона називається чхай-на-здоров'я. Без цієї травички у пирога королеви не той смак, і твоєму панові ніколи не доведеться скуштувати його таким, яким його роблять у мене.

— Ні, я його скуштую, і дуже скоро! — закричав герцог. — Присягаюся моєю герцогською честю, або ви завтра побачите на столі такий пиріг, або голова цього негідника стирчатиме на воротах мого палацу. Пішов геть, собако! Даю тобі добу, щоб урятувати своє життя.

Бідолашний карлик, обливаючись гіркими слізьми, пішов до себе в кімнату і поскаржився гусці на своє горе. Тепер йому вже не уникнути смерті! Адже він ніколи й не чув про траву, яка називається чхай-на-здоров'я.

— Якщо про це йдеться, — сказала Мімі, — то я можу тобі допомогти. Мій батько навчив мене, де яка трава. Якби це було тижнів два тому, тобі, можливо, й справді загрожувала б смерть, але, на щастя, тепер молодик, а в цей час якраз і квітне та трава. Є де-небудь біля палацу старі каштани?

— Так! Так! — радісно вигукнув карлик. — У саду, зовсім близько звідси, росте кілька каштанів. Але навіщо вони тобі?

— Ця трава, — відповіла Мімі, — росте тільки під старими каштанами. Тож не гаятимемо часу і підемо зараз же її шукати. Візьми мене на руки і винеси з палацу.

Карлик узяв Мімі на руки, підійшов до палацових воріт і хотів вийти. Проте сторож перегородив йому дорогу.

— Ні, мій милий Носе, — зауважив він, — мені суворо заборонено випускати тебе з палацу.

— Невже мені і в саду не можна погуляти? — запитав карлик. — Будь ласка, пошли кого-небудь до доглядача і запитай, чи можна мені ходити по саду і збирати траву.

Сторож послав запитати доглядача, і доглядач дозволив: сад-бо був обнесений високою стіною, і про втечу з нього годі було й думати.

Вийшовши в сад, карлик обережно поставив Мімі на землю, і вона, шкандибаючи, побігла до каштанів, які росли на березі озера. Якоб, зажурившись, ішов за нею.

«Якщо Мімі не знайде тієї травички, — думав він, — я втоплюся в озері. Це все-таки краще, ніж дати відрубати собі голову».

Тим часом Мімі побувала під кожним каштаном, перевернула дзьобом кожну билинку, але все даремно — травички чхай-на-здоров'я ніде не було видно. Гуска від горя навіть заплакала. Вечоріло, спускалася темрява, і було чимраз важче розрізняти трави. Випадком карлик поглянув на інший берег озера і радісно закричав:

— Глянь-но, Мімі, бачиш — онде, на тому боці ще один великий старий каштан! Підімо туди і пошукаймо, можливо, під ним росте моє щастя.

Гуска важко залопотіла крилами й полетіла, а карлик чимдуж рвонув за нею на своїх маленьких ніжках. Перейшовши через міст, він підійшов до каштана. Каштан був густий і крислатий, під ним у сутінках майже нічого не було видно. І раптом Мімі замахала крилами і навіть підскочила від радості. Вона швидко пірнула дзьобом у траву, зірвала якусь квітку і сказала, обережно подаючи її Якобу:

— Ось вона, трава чхай-на-здоров'я. Тут її росте видимо-невидимо, так що тобі надовго вистачить.

Карлик узяв квітку в руку і замислено подивився на неї. Її аромат був сильний і приємний, і Якобу чомусь згадалося, як він стояв у старої в коморі, добираючи трави, щоб начинити ними курку, і знайшов таку саму квітку — із зеленуватою стеблинкою і яскраво-червоною голівкою, прикрашеною жовтою облямівкою.

І раптом Якоб аж затремтів од хвилювання.

— Знаєш, Мімі, — вигукнув він, — здається, це та сама квітка, яка перетворила мене з білки на карлика! Спробую-но її понюхати.

— Почекай хвильку, — сказала Мімі. — Візьми з собою пучок цієї трави, і повернемося до тебе в кімнату. Збери свої гроші і все, що ти нажив, поки служив у герцога, а потім ми перевіримо силу цієї чудової травички.

Якоб послухався Мімі, хоча серце в нього лунко стукотіло від нетерпіння. Він хутко прибіг до себе в кімнату. Зав'язавши у вузлик сотню дукатів і кілька костюмів, він застромив свого довгого носа в квіти і понюхав їх. Аж раптом його суглоби затріщали, шия витягнулася, голова відразу піднялася з плечей, ніс поступово зменшився, а ноги видовжилися, спина і груди вирівнялись, і він став таким само, як усі люди. Мімі збентежено дивилася на Якоба.

— Який ти стрункий, який ти гарний! — вигукнула вона. — Ти тепер зовсім не схожий на потворного карлика!

Якоб дуже зрадів. Він плескав у долоні і дякував небу. Йому схотілося зараз же бігти до батьків і впасти в їхні обійми, проте він пам'ятав про свою рятівницю.

— Якби не ти, дорога Мімі, я на все життя залишився б карликом і, можливо, помер би під сокирою ката, — сказав він, ніжно погладжуючи гуску по спині й крилах. — Я маю тобі віддячити. Я відвезу тебе до твого батька, і він звільнить тебе від чар. Бо він розумніший за всіх чаклунів.

Мімі залилася слізьми від радості, а Якоб узяв її на руки й пригорнув до грудей. Він непомітно вийшов з палацу — ніхто не впізнав його — і вирушив з Мімі до моря, на острів Ґотланд, де жив її батько, чарівник Веттербок.

Довго вони мандрували й нарешті дісталися цього острова. Веттербок одразу ж зняв чари з Мімі і дав Якобові багато грошей та подарунків. Якоб негайно повернувся у своє рідне місто. Батько й мати з радістю зустріли його — він-бо став такий гарний і привіз стільки грошей! На ті гроші купив хлопець собі крамницю і зажив, як сир у маслі.

Тим часом щойно Якоб зник з палацу, зчинився великий переполох.

Уранці наступного дня герцог вирішив виконати свою погрозу й відрубати карликові голову, коли той не знайшов трави, про яку говорив князь. Але за Якобом і слід захолов.

Тоді князь сказав, що герцог навмисно сховав карлика, щоб не втратити свого кращого кухаря, і назвав його ошуканцем. Герцог обурився й оголосив князеві війну. Після багатьох битв вони нарешті помирились, і князь, аби відсвяткувати мир, наказав своєму кухареві спекти справжній пиріг королеви. Цей мир між ними так і назвали — «Тістечковий мир».

Так розповідав невільник із Франкістану. Коли він закінчив, шейх Алі-Бану велів подати йому та іншим рабам фрукти, щоб вони підживили душу й тіло, і, поки гості їли, розмовляв зі своїми друзями. А юнаки, яких провів сюди старий, на всі лади співали хвалу шейхові, його будинкові й усьому умеблюванню.

— Справді, ніщо так не допомагає згаяти час, як гарна оповідка, — сказав молодий переписувач. — Я цілими днями сидів би, підібгавши ноги, спершись ліктем на подушки і підперши головою рукою, а в другій руці, як на те, тримав би великий кальян шейха, і слухав, і слухав, — таким уявляю я собі життя в садах Магомета.

— Поки ви молоді й сильні, — сказав старий, — не думаю, щоб вам хотілося байдикувати. Але я згоден: слухаючи казку, відчуваєш особливе зачарування. Попри те, що я старий, а мені стукнуло сімдесят шість років, попри те, що за своє життя я вже чимало наслухався, а таки ніколи не пройду мимо, якщо на розі вулиці сидить оповідач, а довкола юрба слухачів, — я теж підсяду до них і послухаю. Сам переживаєш усі пригоди, які виводить оповідка, на власні очі бачиш людей, дивних духів, фей і всіх людей довкола, що їх не зустрінеш у повсякденному житті. А потім, коли ти залишишся на самоті, тобі є про що згадати, як запобігливому мандрівникові у пустелі, є чим угамувати голод.

— Я ніколи не замислювався, — звів голос інший юнак, — над тим, у чому, власне, криється зачарування цих історій. Але я відчуваю те саме, що й ви. Ще дитиною, коли я вередував, мене втихомирювали казкою. Спочатку мені було байдуже, про що йдеться, тільки не переривали б розповіді, тільки були б усякі пригоди; мені не набридало слухати байки, які придумали мудрі люди, вклавши в них дещицю власної мудрості, — байки про лиса й дурну ворону, про лиса й вовка, не один десяток розповідей про лева та іншу звірину. Коли я підріс і чимраз частіше виходив на люди, коротеньких баєчок мені вже було замало: тепер хотілося історій достовірніших, що їх оповідають про людей з незвичайною долею.

— Атож, я так само пам'ятаю той час, — перервав юнака один із його друзів. — Хіба не ти прищепив нам любов до всіляких оповідок?! Один ваш невільник умів засипати, як горохом у бочку, що стільки набалакає хіба погонич верблюдів за шлях від Мекки до Медини; впоравшись із роботою, він всідався на галявині перед будинком, і ми доти чіплялися до нього, поки він не зачинав свої оповідки, які тяглися й тяглись, аж до темряви.

— І хіба тоді перед нами не відкривалася нова, невідома країна, — докинув переписувач, — царство геніїв і фей, де на кожному кроці ростуть рідкісні дерева, де здіймаються розкішні палаци зі смарагдів і рубінів, населені невільниками-велетнями, які на перше бажання, варто тільки покрутити кілька разів каблучку, або потерти чудесну лампу, або вимовити Соломонове слово, підносять вишукані страви в золотих чашах? Ми мимоволі переселялися в ту країну; разом із Сіндбадом ходили в далекі плавання; разом з Гаруном аль-Рашидом, мудрим володарем правовірних, блукали ввечері вулицями; ми знали його візира Джафара, як самих себе, — ми жили в казках на кшталт того, як уночі живуть у снах, і не було для нас за цілий день кращої пори, ніж оті вечори, коли ми збиралися на галявині і старий невільник заводив свою розповідь. Але скажи нам, старий, чого ми залюбки слухали казки і для нас досі нема кращої втіхи, ніж їх послухати?

У чому, властиво, криється велике зачарування казки?

Занепокоєння, яке опанувало присутніх, і слова наглядача, який закликав до спокою, завадило старому відповісти. Хлопці не знали, чи їм радіти з того, що вони почують нову оповідку, чи сердитися через те, що їхня цікава розмова зі старим урвалася; тим часом уже підвівся другий невільник і почав нову історію…

Абнер, або єврей, який нічого не бачив

Народився я в місті Могадор, що на березі великого моря. Коли наймогутніший султан Мулі Ізмаель правив Фесом і Марокко, трапилася в цих краях ось яка історія.

Це оповідь про Абнера, єврея, який нічого не бачив.

Євреїв у світі, як відомо, сила-силенна, і скрізь можна впізнати їхню єврейську вдачу: хитрі, наділені хижим орлиним поглядом; що більшого приниження зазнають, то в'юнкіші; вони певні власної хитрості й готові її плекати. А проте через своє шахрайство і вони часом потрапляють на слизьке. Це доводить історія Абнера.

Одного вечора він вирішив перейти за міську браму Марокко. Абнер ішов собі попід мурами з гострою шапчиною на голові, у залоєному халаті, і хоча очі його, вічно перелякані й насторожені, увесь час бігали, він випромінював утіху: ще б пак, сьогодні він прокрутив непогану оборудку і міряв гроші мірками. Він — лікар, а продав невільника з прихованою вадою, купив верблюда з пакою камеді, ще й підніс багатієві кухоль, а той нічим не зарадив бідоласі, і замість вилікувати, звів його у могилу.

Він саме вийшов з невеличкого фінікового гаю, як десь за спиною пролунали людські крики: це загін султанових конюхів на чолі з обер-шталмайстером роззирався навсібіч, ніби пильно шукаючи щось загублене.

— Гей, хлопче, — гукнув до нього обер-шталмайстер, — чи не мчав тут бува, султанів кінь під сідлом і попоною?

— Найкращий скакун на світі, — відказав Абнер, — його ноги тонкі, мов у сарни, його підкови зі щирого срібла, його грива міниться, мов світильник у школі на велику суботу, два метри заввишки, хвіст півметра завдовжки, а мундштук золотий?

— Так, це він! — крикнув обер-шталмайстер.

— Так, це він! — в один голос вигукнули конюхи.

— Це — Емір, — крикнув старий наїзник, — я десять разів казав принцу Абдаллі, щоб він їздив верхи з вуздечкою, я знаю Еміра, я передчував, що він його колись скине, і заплачу за його каліцтво своєю головою, я передчував це. Але хутчіш, куди він помчав?

— Але я не бачив жодного коня, — відповів Абнер сміючись, — як я можу сказати, куди він помчав, той султанів кінь?

Здивовані цим непорозумінням, пани зі стайні вирішили й далі напирати на Абнера, але цьому завадила інша подія.

Обставини збіглися так, що саме в цей час утік і песик султанші. Юрба чорних невільників кинулася на його пошуки; помітивши Абнера, вони здалеку закричали:

— Ви не бачили султанського песика?

— Вам годилося б шукати не пса, а цюцю, — мовив Абнер, — бо це вона!..

— Звісно, вона! — крикнув перший євнух. — Аліно, ти де?

— Маленький спанієль, — правив далі Абнер, — геть зелений, з довгою шерстю, хвостик китичкою, кульгає на праву передню лапу?

— Це таки вона, — крикнув натовп, — хай Аллах пошле їй многая літа! Це Аліна, у султанші стався напад, коли вона пропала. Аліно, ти де? Що буде з нами, коли ми вернемося без неї? Швидко кажи, куди вона поділася?

— Таж я не бачив жодного песика; я навіть не знав, що в моєї любої правительки — хай береже її Аллах! — є песик…

Цієї миті і невільники з гарему, і конюхи спаленіли від Абнерового нахабства, чуючи, як єврей глузує з султанської власності, і вже ні на мить не сумнівалися, що саме Абнер поцупив і песика, і коня. Тоді як решта подалася на пошуки, головний конюх і перший євнух схопили єврея і потягнули його, ледь живого від страху, до султана.

Мулі Ізмаель, змушений залишити палацову раду з огляду на важливість події, дихав вогнем. Звинувачуваному зробили спершу кілька десятків подряпин на ногах. Абнер кричав і скиглив, на всі лади відмагався, обіцяв викласти все, як було, бурмотів собі під ніс щось із Талмуда чи Святого Письма, волав: «Неласка султана — це наче рикання молодого лева, а його ласка — мов роса на траві!» або «Не забирай свою руку, коли очі твої і вуха закрилися!» Мулі Ізмаель лише кивав і клявся бородою Пророка, а заразом і своєю власною, обіцяючи, що Абнер заплатить за всі гризоти[9] принца Абдалли і головний біль султанші, якщо втікачів не повернуть. Ще перш ніж у палаці пролунав моторошний крик засудженого, пролетіла чутка, що спанієль і кінь знайшлись. Аліну виявили в компанії якогось мопса, який належав тутешньому багатієві, що аж ніяк не пасувало її високому санові придворної дами, а знесилений Емір, набігавшись, мирно пасся на зелених луках, і це йому подобалося більше, ніж жувати овес у султанській стайні. Відтак мисливець покликав його, засурмивши в сурму, і заманив у сільську хатину окрайцем чорного хліба з маслом.

Тепер Мулі Ізмаель вимагав од Абнера, щоб той пояснив, чому так поводився, а він уже, здається, опанував себе, тож тричі вдаривши чолом, почав:

— Наймогутніший султане, царю царів, повелителю довершеності, зірко справедливості, дзеркало істини, безодне мудрості, ти, хто випромінює блиск золота, променистий мов діамант, твердий наче криця, послухай мене, оскільки твоєму невільникові дозволяєш ти звести голос перед твоїм осяйним обличчям. Присягаюся богом мого батька, Мойсея і пророків, що я твого священного жеребця і милого песика моєї ласкавої султанші в очі не бачив. Але послухай, як було діло.

Щоб відпочити від важкого дня і праці, я вирішив пройтися; і гадки не маючи, забрів у маленький гайок, де мені й пощастило зустріти його світлість, обер-шталмайстера, і його пильність, чорношкірого наглядача твого благословенного гарему. На піску я помітив між пальмами сліди якоїсь тварини; я добре знаюся на звірячих слідах, отож миттю впізнав відбитки лап маленького песика; між цими слідами, ніби припасовуючись до маленьких горбиків піщаного ґрунту, тягнулися тонкі довгі борозни. «Це самиця», сказав я собі, і в неї звисають соски, а поруч іде якийсь цуцик; інші сліди поряд, де був легко зметений пісок, свідчили, що це звір із гарними обвислими вухами, і я помітив, що пісок між двома вервечками собачих слідів був виразно зметений, отож і подумав, що в одного з песиків є гарна китичка на хвості, яка чимось нагадує пташиний чубок, і йому надто подобається раз по раз бити ним по піску; і від мене не сховалося те, що лапа песика лишає на піску куди непомітніший слід; на жаль, я не втямив, що цуцик моєї найласкавішої правительки, коли дозволено мовити, трохи кульгає.

Щодо коня твоєї величності, то знайте, що я натрапив на кінські сліди на одній зі стежок у гайку. Щойно я помітив вишуканий слід кінського копита, — тонка, проте виразна стрілка, — то сказав подумки: тут був жеребець іспанської породи, найкращий у світі. Бо ще й чотири місяці не спливло, відколи мій найласкавіший султан продав герцогові Франкістану ціле стадо цих коней, і мій брат Рубен теж був, коли вони домовлялися, а мій найласкавіший правитель заробив купу грошей. Коли я побачив, як сліди йдуть так далеко і між слідами копит чимала відстань, то подумав: він гарцює гарним галопом, браво; і лише мій правитель гідний мати такого коня, і я мимоволі згадав бойового коня, про якого написано в Книзі: «Б'є ногою в долині і тішиться силою, іде він насупроти зброї, — сміється з страху й не жахається, і не вертається з-перед меча, хоч дзвонить над ним сагайдак, вістря списове та ратище!»[10]. І я нагнувся, бо мені здалося, що на землі щось блищить, як я роблю завжди, і бачите, це був шматок мармуру, а на ньому лишила свій слід кінська підкова, і я дізнався, що та підкова зроблена зі щирого срібла; а я мушу вам сказати, знаюся на тому, який слід лишає той чи інший метал. Просік, яким я йшов, мав метрів із півтора завширшки, і я побачив, як між пальмами кружляє курява, що її обтрусив своїм хвостом огир; під деревами на метр од поверхні було зірване листя: певно, кінь зачепив його своїм карком; а ще на дерева край гайку начіплялося волосся з гриви, ось дивіться, золота волосинка! Щойно я вийшов з-за дерев, як на очі мені навернулися сліди золота на стрімчаку… Таку подряпину міг зробити лише мундштук коня, де блищав золотий гульден семи голландських провінцій. Твоя любов до розкоші, о, царю царів, відома, всі знають, що і найгірший із твоїх коней згорів би від сорому, якби йому випало кусати сусіда, а не власні золоті ґрати. Так усе було, і коли…

— Заради Аллаха! — крикнув Мулі Ізмаель, — направду твої очі всевидющі, якби головний ловчий мав такі очі, то міг би цілком обійтися без хортів, а ти, головний міністре поліції, бачив далі за всіх своїх нишпорок і поліцаїв. Ми оцінили твій меткий розум, тож присуджуємо замість п'ятдесяти ударів батогом кару у п'ятдесят цехінів. Витягуй свій гаманець і лічи гроші, це відіб'є в тебе бажання ще коли-небудь кпити з султанської власності. Знай нашу ласку!

Цілий двір дивувався проникливості Абнера, бо його світлість присягався, що той єврей — птиця з закованим носом; однак йому довелося лізти по гроші. Тоді як він, стогнучи й зітхаючи, витягував один за одним свої цехіни і кожен зважував на пальці, мов прощаючись, до нього причепився султанський блазень, запитав його, чи він, бува, не перевіряв свої цехіни на пробу тією каменюкою, на якій лишив свій слід золотий мундштук султанського коня. «Твоя мудрість зажила неабиякої слави, — мовив він, — але закладаюся за п'ятдесят цехінів, було б краще, якби ти придержав язика за зубами. Але як каже пророк? „Слово вислизнуло — не доженеш і конем“. Еге ж, пане Абнер, навіть коли воно накульгує!..»

Невдовзі після цієї халепи Абнер знову якось забився у зелений видолок за містом коло підніжжя Атлаських гір. Раптом його, як і тоді, оточила юрба озброєних незнайомців, і їхній ватажок крикнув йому:

— Агов, друже, чи не бачив ти часом, як тут пробігав чорношкірий охоронець султана Ґоро. Він утік, і, певно, цією дорогою подався в гори!

— Не можу вам нічим зарадити, пане генерал, — мовив Абнер.

— А ти той єврей, який не побачив коня і собаку? Тут інша річ; тут утік невільник; може, ти нанюхаєш його піт у повітрі? Може, ти побачиш слід його стрімких ніг у високій траві? Кажи, певно, десь тут пробігав невільник; він єдиний, хто цілить у горобців з труби, а це улюблена втіха його величності. Кажи! Або я накажу тебе негайно закувати!

— Не можу нічого сказати, я бачив те, що не бачив.

— Єврею, останній раз питаю: куди побіг невільник? Згадай свої підошви, згадай свої цехіни!

— Нащо кричати?! Якщо ви вже гадаєте, ніби я бачив чорношкірого стрільця, то біжіть он туди; якщо його немає там, то він деінде.

— То ти його бачив? — пробурчав вояк.

— Авжеж, хай і так, пане офіцере, якщо вам так хочеться.

Солдати швидко рвонули в той бік, куди показував Абнер. Тим часом єврей, у глибині душі задоволений зі своєї витівки, рушив додому. Проте перш ніж сплив день, купа султанських вояків вдерлася в його будинок і, зганьбивши його, бо була субота, доправила до султана Марокко.

— Єврейський негіднику, — крикнув на нього султан, — як ти насмілився збити на манівці султанських слуг, що шукали втікача, а невільник устиг дістатися морського берега і мало не сховався від них на іспанському галеоні? Хапайте його, солдати! Всипати йому сто ударів по п'ятах! А ще хай заплатить сто цехінів! Сто ударів по п'ятах — сто монет з мішка.

Знаєте, у султанаті Фес і Марокко полюбляють вирішувати все зопалу, отож бідолашного Абнера добряче відшмагали та обібрали, як липку, і ніхто не питав його згоди. Проте він прокляв свою щербату долю, мінливість якої він відчував на своїх п'ятах і своєму мішку, бо його величність не любить нічого втрачати. Утім, коли він з бурчанням і зітханнями виходив із зали під смішки двораків, блазень мовив: «Я тебе потішу, Абнере, невдячний Абнере! Хіба коли тобі перепадає на горіхи, чи не честь для тебе те, що при цьому втрачає і султан, хай береже його Аллах? Але пообіцяй, що даватимеш мені якогось дрібняка щоразу, коли я приходитиму до тебе і попереджатиму, що у султана щось пропало. При цьому я казатиму так: „Не виходь із хати, Абнере, ти вже знаєш, чому; сиди у своїй комірчині, доки не зайде сонце, закрийся на замок і засувку“».

Це історія Абнера, який нічого не бачив.

Коли невільник скінчив оповідку, у залі знову запанувала тиша, і юний писарчук попросив старого, щоб той усе покинув і розказав, звідки бере втіху казка…

Молодий англієць

Пане мій! З походження я німець і прожив у ваших краях занадто мало, ось чому я не можу потішити вас перською казкою або цікавою історією про султанів і візирів. А тому я прошу, дозволь розповісти про те, що трапилося в мене на батьківщині, — можливо, це вас теж потішить. На жаль, наші історії не завжди настільки шляхетні, як ваші, у них розповідається не про султанів або наших королів, не про візирів і пашів, які в нас звуться міністрами юстиції й фінансів, а також таємними радниками або ще якось, ні. Зазвичай вони відбуваються зі скромними містянами, якщо тільки не оповідають про солдатів.

На півдні Німеччини є містечко Ґрюнвізель, де я народився і виріс. Усі такі містечка на один штиб. У центрі невеликий базарний майдан з колодязем, тут-таки старенька ратуша, навколо майдану — будинки мирового судді і шанованих купців, а на двох-трьох вузьких вулицях мешкає решта жителів. Усі один одного знають, кожному відомо, де що відбувається, і коли у пастора, бургомістра або лікаря до столу подадуть, бува, зайву страву, то обідньої пори про це вже знають геть усі. По обіді пані ходять одна до одної з візитами — як прийнято говорити у нас — і за горнятком чорної кави і шматком солодкого пирога перемивають язиками цю неймовірну подію, а відтак з'ясовують, що пастор, імовірно, купив квиток в лотерею і виграв безбожно велику купу грошей; що бургомістра «підмазали» або що доктор отримав від аптекаря кілька золотих за те, щоб надалі виписував дорожчі рецепти.

Ви можете собі уявити, о пане, як ошелешила місто з таким сталим устроєм життя, як Ґрюнвізель, поява незнайомця, про якого ніхто не знав, звідки він, на які кошти живе, що йому потрібно. Бургомістр, правда, бачив його паспорт — папірець, який у нас кожен зобов'язаний мати при собі.

— Хіба у вас на вулицях так неспокійно, — перервав невільника шейх, — що вам не обійтися без фірмана від свого султана, щоб надати собі великої поваги в очах розбійників?

— Е, ні, пане, — відказав той, — цими папірцями зловмисника не відстрашиш; а заведено це для порядку, щоб кожен знав, з ким має діло. Отож, бургомістр вивчив паспорт і за горнятком кави в доктора висловив свою думку: хоча на паспорті й стоїть цілком правильна віза з Берліна до Ґрюнвізеля, проте за цим щось таки криється, та й вигляд у приїжджого підозрілий. Бургомістр був дуже шанованою людиною, — тож годі дивуватися, що відтоді на гостя кидали раз по раз косі погляди, як на особу підозрілу. Та й, дивлячись на його побут, містяни дедалі більше утверджувались у цій думці.

Приїжджий винайняв за кілька золотих будинок, до того порожній, привіз туди цілу хуру з дивним начинням — печами, горнами, великими тиглями і зажив там одинаком. Він навіть куховарив для себе сам, ніхто до нього не навідувався, за винятком одного грюнвізельського дідуся, який мав купувати хліб, м'ясо й городину. Та й йому дозволялося входити тільки в сіни, і там приїжджий приймав від нього покупки.

Я був десятирічним хлопчаком, коли чоловік з'явився у нашому місті, але ще й нині, немов це сталося тільки вчора, пам'ятаю те збурення, що виникло в містечку з появою незнайомця. По обіді він не ходив, як інші чоловіки, до кегельбану, вечорами не засиджувався у заїзді, щоб викурити люльку і погомоніти про те, що пишуть в газетах. Марно бургомістр, мировий суддя, доктор і пастор по черзі запрошували його до себе пообідати або випити горнятко кави; він під якимось приводом щоразу відмовлявся. Тому одні гадали, що він несповна розуму, другі думали, що він єврей, треті раз по раз казали, що він не інакше як чаклун і чарівник. Мені виповнилося вісімнадцять, двадцять років — а цю людину мої земляки досі називали «чужинцем».

А одного дня в місто забилися люди з заморськими звірами. Така собі трупа мандрівних комедіантів, з верблюдом, який уміє кланятися, ведмедем-танцюристом, кумедними, вбраними на людський штиб собаками і мавпами, які вміють витівати всілякі штуки. Зазвичай вони проходять містом, зупиняються на перехрестях і майданах, награють на дудочці і барабані казна-що, артисти танцюють і стрибають під ці звуки, а потім збирають по будинках якісь копійки. Цього разу трупа, що з'явилася в Ґрюнвізелі, везла з собою величезного орангутанга, мало не заввишки з людину; він ходив на задніх ногах і робив усілякі трюки.

Собача і мавпяча трупа зупинилася і перед будинком чужинця. Спершу, коли пролунали звуки барабана і дудки, той сердито визирнув у вікно, потьмяніле від часу. Але потім відтанув душею, висунувся, на превеликий подив усім, з вікна і щиро сміявся над витівками орангутанга. Він навіть заплатив за розвагу такими великими срібняками, що ціле місто потім пліткувало про це.

Уранці наступного дня мандрівний цирк вирушив у дорогу. Верблюд ніс численні кошики, в яких зручно вмостилися собаки і мавпи, а поводирі й велика мавпа пішки прямували за верблюдом. Через кілька годин після того, як вони вийшли за міські ворота, чужинець послав на поштову станцію і, на превеликий подив станційного доглядача, похапцем попросив карету і коней, виїхав через ті-таки ворота і рушив тим-таки трактом, що й звірі. Усе містечко кипіло від обурення, бо ніхто не знав до ладу, куди він вирушив.

Надворі було вже темно, коли чужинець під'їхав до тих міських воріт. У кареті сидів іще якийсь пасажир, насунувши капелюха на лоба, а вуха і рот перев'язавши шовковою хусткою. Писар на заставі поставив за обов'язок заговорити з новим приїжджим і попросити в нього паспорт; але той відповів вельми нечемно, буркнувши щось нерозбірливе незнаною мовою.

— Це мій небіж, — ввічливо сказав чужинець писареві й тицьнув йому в руку кілька срібняків, — це мій небіж, і поки що він погано розуміє німецьку. Він щойно якраз вилаявся на своєму рідному діалекті з приводу затримки.

— Ну, коли вже це ваш небіж, — відповів писар, — то хай собі їде без паспорта. Певно, він проживатиме у вас?

— Звісно, — сказав приїжджий, — і, мабуть, пробуде тут досить довго.

У писаря не було більше заперечень, і гість зі своїм небожем перетнули межі містечка. Проте бургомістр, а з ним і все місто мали серце на писаря. Як-не-як той міг би принаймні запам'ятати кілька слів, сказаних мовою небожа. Тоді всі дізналися б, з якої країни були дядько з небожем. Писар запевняв, ніби він розмовляв ні французькою, ні італійською, а радше англійською; він ніби зимував на кожному слові, і, якщо він не помиляється, хлопець буркнув щось на кшталт: «Goddamn![11]». Так писар і сам виплутався з біди, і юнака наділив національністю. Тепер у містечку тільки й мови було про молодого англійця.

А проте, юнак і собі не з'являвся ні в кегельбані, ні в пивничці; натомість він, щоправда, в інший спосіб, рясно живив плітки. Так, нині раз по раз у зазвичай такій тихій квартирі чужинця зненацька зчинялися страшні крики і метушня, ось чому люди, задерши голови, юрмилися перед будинком. Молодий англієць, у червоному фраку і зелених штанях, розкошланий і страшний, гасав як оглашенний по всіх кімнатах од вікна до вікна, а його дядько у червоному шлафроці[12] ганявся за ним із канчуком; найчастіше влучити йому не вдавалося, але кілька разів роззявам, які стовбичили перед будинком, здалося, ніби він зачепив хлопця, і вони чули тужливий, переляканий стогін і клацання батога. Містечкові пані взяли близько до серця таку дядькову невихованість і врешті-решт попросили бургомістра втрутитися в цю справу. Він послав чужинцеві записку, в якій, вживаючи доволі різкі вислови, засуджував його за таку нечемність і погрожував, якщо такі сцени триватимуть і далі, взяти молоду людину під свій захист.

Проте як бургомістр здивувався, коли, вперше за десять років, у нього вдома з'явився чужинець! Той виправдовував свою поведінку особливими обов'язками, які поклали на нього батьки хлопця, доручивши йому виховання небожа. Загалом, це розумний, тямущий хлопець, запевняв він, але мови даються йому важко; він же від щирого серця хоче навчити небожа вільно розмовляти німецькою, щоб згодом зважитись і ввести його в грюнвізельське товариство; тим часом мову цю він опановує на превелику силу, тож частенько не залишається нічого іншого крім як добряче його відбатожити. Бургомістр був цілком задоволений його поясненнями і ввечері в пивниці розводився про те, що рідко зустрічав людину таку освічену й ґречну, як цей чужинець. «Шкода тільки, що він так мало буває в товаристві, — докинув він, — але щойно його небіж навчиться трішки розмовляти німецькою, він, я вважаю, часто відвідуватиме мої журфікси[13]».

Цього було досить, щоб товариство в корені змінило свою думку. Про чужинця тепер відгукувалися як про людину чемну, прагнули з ним заприязнитись і вважали звичайною річчю, коли в тихій домівці час від часу здіймався страшний крик. «Він викладає племінникові німецьку мову», — говорили грюнвізельці і йшли своєю дорогою. До кінця третього місяця навчання німецької мови начебто закінчилося: дядечко взявся тепер за наступний рівень. У місті жив кволий старий француз, який учив молодь танцювати. Чужинець покликав його і запропонував давати уроки його небожеві. Він натякнув на те, що хоча той і має шпичку в носі[14], але, що стосується танців, вирізняється примхливою вдачею. Він уже брав уроки в іншого танцмейстера, і той навчив його таким ризикованим антраша[15], що виступати з ними в компанії незручно; саме тому небіж вважає себе майстерним танцюристом, хоча в його танцях немає навіть найменшої схожості на вальс або галоп (це, о пане мій, танці, що їх танцюють у мене на батьківщині), немає навіть схожості на екосез[16] або франсез[17]. Утім, чужинець обіцяв по талеру за урок, і танцмейстер радо зголосився взятися за навчання норовливого хлопця.

Француз запевняв потім «по секрету», що досі не бачив такої чудасії, якою були ті уроки танців. Небіж, височенький стрункий хлопець, мабуть, хіба що трішки коротконогий, завжди приходив на урок ретельно закучерявлений, у червоному фраку, широких зелених штанях і білих лайкових рукавичках. Говорив він мало і з іноземним акцентом; спочатку був доволі доброзичливий і тямущий, а тоді зненацька починав викривлятися і стрибати, виробляв відважні піруети і викидав такі антраша, що танцмейстер втрачав голову. Коли ж учитель пробував його напоумити, той стягував з ніг витончені туфлі, запускав ними французові просто в голову і за мить уже стрибав по всій кімнаті на чотирьох. Зачувши шум, вибігав із спальні старий дядько в широкому червоному шлафроці, в золотому паперовому ковпаку на голові й не надто ніжно гладив племінника канчуком по спині. Тоді небіж вибухав гучним виттям, залазив на столи і шафи, навіть на віконні карнизи і говорив чужою, незрозумілою мовою. Втім, старий у червоному шлафроці не здавався, стягував його за ногу, щосили лупив і пряжкою тугіше стягував йому шийну хусточку, після чого племінник щоразу вертався до звичної порядності і ґречності, і урок танців тривав без проблем.

А проте, коли танцмейстер настільки вишколив свого вихованця, що можна було запросити на урок музиканта, племінник ніби переродився. Підрядили скрипаля з міського оркестру й посадили його на стіл. Танцмейстер удавав із себе даму, для чого дядечко нарядив його в шовкову спідницю та індійську шаль. Племінник запрошував його і брався з ним танцювати й вальсувати; а танцюристом він був невтомним, завзятим, не випускав учителя зі своїх довгих рук, хоч би скільки той охав і кричав, і танцювати доводилося до упаду або доти, поки рука музиканта не відмовлялася водити смичком. Танцмейстера ці уроки ледве не звели в могилу, але талер, що його він акуратно одержував щоразу як плату, і гарне вино, яким пригощав його чужинець, робили свою справу, і він знову приходив на урок, хоча напередодні присягався, що ногою не переступить поріг жодного будинку.

Та грюнвізельці дивилися на цю справу зовсім не так, як француз. Вони вважали, що в парубка чимало задатків для світського способу життя, а дамам бракувало кавалерів, отож вони тішилися, що до зимового сезону матимуть такого бравого танцюриста.

Якось уранці служниці, повернувшись із базару, сповістили своїх панів про надзвичайну подію. Перед будинком чужинця стояла розкішна дзеркальна карета, запряжена рисаками, і лакей у пишній лівреї тримав дверцята. Тут двері будинку відчинились, і звідти вийшло двоє нарядних панів: один був старий незнайомець, а другий, імовірно, юнак, який наламав-таки язика у німецькій мові і так завзято танцює. Обидва сіли в карету, лакей скочив на зап'ятки, і карета — ви тільки уявіть-но собі! — покотила просто до бургомістрового будинку.

Господині, вислухавши розповідь своїх служниць, миттю зірвали з себе не надто чисті кухонні фартухи й очіпки і причепурилися. «Цілком ясно, — говорили вони своїм домівцям, що метушилися, наводячи лад у вітальні, яка водночас служила і для інших цілей, — абсолютно ясно, що приїжджий вирішив вивезти небожа в світ. Старий дурень десять років жодного разу не вважив за потрібне побувати у нас вдома; але заради небожа, як то кажуть, молодого чоловіка з великим шармом, йому можна це подарувати». Так вони казали і напучували своїх синів і дочок, аби ті при приїжджих поводилися чинно, трималися прямо і користувалися вишуканішою мовою, ніж зазвичай. І міські розумниці вгадали: всіх по черзі об'їздили дядечко зі своїм небожем, прагнучи здобути прихильність кожної родини.

Всюди тільки й мови було про них, і всі шкодували, що досі не зазнали втіхи від такого приємного знайомства. Старий тримав себе з гідністю і розумно, щоправда, розмовляючи, він посміхався, тож не можна було сказати з упевненістю, чи говорить він серйозно чи ні, а розводився він про погоду, про нашу місцевість, про втіху, що її дарує літньої пори пивниця на горі, — говорив так розумно і розсудливо, що грюнвізельці були в захваті. Про небожа годі й казати! Він зачарував усіх, завоював усі серця. Правда, що стосується зовнішності, з лиця його не можна було назвати вродливим: підборіддя, а надто нижня щелепа дуже випиналися вперед, і колір обличчя був занадто смаглявий, а ще часом хлопець кривив смішні міни, заплющував очі і шкірив зуби, але, на думку всіх, риси обличчя в нього таки своєрідні й цікаві. Важко було собі уявити рухомішу, спритнішу фігуру. І хоча костюм якось дивно сидів на ньому, вбрання йому пасувало; він напрочуд швидко рухався кімнатою, сідав то на софу, то на фотель, витягував ноги; але те, що в іншого молодого чоловіка визнали б порушенням хорошого тону і надзвичайно вульгарним, у цьому разі сприймалось як геніальність.

«Він англієць, — казали довкола, — а вони всі такі: англієць може влягтися на канапі і заснути на очах у десяти дам, яким нікуди сісти, так що вони вимушені стояти біля нього; на англійця нема чого нарікати за це». Натомість старого дядька він слухався беззаперечно: достатньо було суворого погляду, щоб напоумити хлопця, коли той носився підстрибом по кімнаті або клав ноги на стілець, що робив дуже охоче. Та і як можна було сердитися на нього, коли дядько в кожному будинку говорив господині: «Небіж мій ще трохи дикий і невихований, але я твердо розраховую на суспільство: воно його відшліфує і дасть йому належну освіту, і саме вашим турботам я повіряю його надто наполегливо».

Отже, небожа вивели в світ. І в цей і в наступні дні Ґрюнвізель перемив язиком цю подію. Проте дядечко на тому не зупинився; здавалося, він абсолютно змінив і напрям думок, і спосіб життя: пополудні удвох із небожем вирушав до пивниці на горі, де пило пиво і розважалося кеглями грюнвізельське панство.

Небіж грав неабияк — він збивав щонайменше п'ять або шість кеглів за один раз; щоправда, час від часу на нього ніби щось накочувало: раптом ні з того ні з сього зривався услід за кулею і зчиняв серед кеглів суцільний рейвах, або, збивши короля, ставав на голову, хай і зіпсувавши свою витончено закучерявлену зачіску, і дриґав у повітрі ногами; іншим разом не встигнеш і озирнутися, як він уже сидів на даху карети, що проїздила мимо, і кривив звідти міни; проїжджав трішки, зістрибував і знову повертався до компанії.

Щоразу, як учинялися такі сцени, дядечко старанно просив вибачення перед бургомістром і присутніми за пустощі племінника; вони ж сміялися, приписували всі витівки молодості хлопця, запевняли, ніби й самі в його віці були такими само спритними, і обожнювали «молодого гульвісу», як вони його називали.

Траплялось їм і як слід на нього сердитися, проте вони не наважувалися виражати своє невдоволення, адже молодий англієць справляв враження начитаного і розумного хлопця. Вечорами старий з небожем заходили і до місцевого готелю «Золотий олень». Хоча племінник був ще геть зеленим юнаком, тримався він як старий, вмощувався за столик, одягав незвичайні окуляри, витягував довгу люльку, закурював і димів більше за всіх.

А коли розмова заходила про те, що пишуть у газетах, про війну і мир, і доктор висловлював одну думку, бургомістр — іншу, а ще дехто дивувався таким глибоким політичним пізнанням, то небіж міг раптом заперечити всім; він ударяв по столу рукою, з якої ніколи не знімав рукавички, і недвозначно давав зрозуміти бургомістрові й докторові, що вони нічого не тямлять, що він чув цілком інше і розуміється у цих справах значно більше.

Потім він дивною ламаною німецькою мовою висловлював свою думку, яку, на превеликий жаль бургомістра, всі визнавали цілком слушною: він-бо англієць, як же йому не знати все куди краще за інших.

Коли ж потім бургомістр і доктор, розізлившись, але не наважуючись уголос висловити своє невдоволення, сідали за партію в шахи, то племінник присовувався до них ближче, зазирав крізь свої великі окуляри бургомістрові через плече і критикував той або інший хід, говорив докторові, що йому належало б піти так то і так то, і обидва гравці в глибині душі шаленіли. Коли ж потім бургомістр буркотливо пропонував йому зіграти з ним партію, щоб за всіма правилами оголосити йому мат, бо він вважав себе другим Філідором[18], то дядько тугіше стягував небожеві шийну хусточку, після чого той ставав слухняним, чемним і ставив бургомістрові мат.

Досі грюнвізельці мало не щовечора розважалися картами, по пів крейцера[19] за партію; племінник визнав цю ставку мізерною, заходився ставити кроненталери[20] і дукати[21], стверджував, ніби ніхто не грає так майстерно, як він, але потім зазвичай програвав неймовірні суми, що знову ладнало з ним щойно ображених партнерів. І вони анітрохи не соромились, забираючи у нього стільки грошей. «Адже він англієць, а значить, багатий від народження», — говорили вони і клали дукати собі в кишеню.

Тим-то небіж наїжджого пана невдовзі зажив неабиякої поваги в місті й у всій окрузі. Старожили не пригадували, щоб у Ґрюнвізелі досі бачили такого молодика; він був найоригінальнішим явищем на світі. Не можна сказати, щоб небіж чогось навчався, — хіба що танців. Латина і грецька були для нього, як кажуть, китайською грамотою. Одного разу під час якоїсь гри в будинку у бургомістра йому довелося нашкрябати кілька слів, і виявилось, що він навіть власне прізвище написати не вміє. У географії хлопець припускався найдивовижніших помилок: йому запросто було перенести німецьке місто до Франції або данське до Польщі. Він нічого не читав, нічого не вчився, і пастор часто замислено хитав головою, беручи до серця неуцтво хлопця; проте все, що той робив і говорив, людям здавалося прекрасним, а молодий чужинець був таким нахабою, що завжди вважав себе за правого і всіма своїми мовами підсумовував сказане: «Я краще це знаю!».

Потроху підійшла зима, ось тут слава племінника розцвіла ще більше. Будь-яку компанію без нього вважали нудною; коли розумна людина висловлювала свою думку, всі позіхали; коли ж небіж кидав поганенькою німецькою мовою найбезглуздішу дурницю, усі розвішували вуха. Тепер з'ясувалося, що цей з кожного погляду досконалий парубок на додачу ще й поет: мало якого вечора не витягував він з кишені аркуш паперу й не читав товариству сонети. Правда, знайшлося кілька людей, які заявляли, нібито одні його вірші погані й безглузді, а інші вони вже десь читали в надрукованому вигляді; але небіж, анітрошки не бентежачись, декламував і далі, а тоді звертав увагу всіх на красу своїх віршів і щоразу мав гучний успіх.

Однак справжнім тріумфом були для нього ґрюнвізельські бали. Хлопець не втомлювався танцювати, ніхто не рухався так швидко, як він, ніхто не виробляв таких ризикованих і напрочуд граційних антраша. При цьому дядько завжди одягав небожа напрочуд ошатно й за останньою модою, і хоча вбрання зазвичай личило йому, як корові сідло, всім здавалося, що одягнений він чудово й усе йому неймовірно пасує. Щоправда, інші кавалери були трохи ображені заведеним ним новим порядком. Колись бал відкривав бургомістр власною персоною, а потім вести перед у танцях випадало молодим людям із кращих родин; але з появою приїжджого парубка все змінилося. Без зайвих слів брав він будь-яку даму за руку, ставав із нею в першу пару, робив усе, як йому заманеться, і виявлявся хазяїном, розпорядником і королем балу. Дами були в захваті від такої манери, вважаючи її досить приємною, чоловіки не наважувалися заперечувати, і небіж залишався в тому сані, до якого підніс себе сам.

Здавалося, дядечкові бали робили особливу приємність: він ока не спускав із небожа й увесь час тихенько посміювався, а коли гості квапилися до нього, розсипаючись у похвалах чемному, вихованому юнакові, він не тямився від радості, вибухав веселим сміхом і поводився, як божевільний. Ґрюнвізельці приписували такі бурхливі прояви веселості його великій любові до небожа й вважали це цілком природним. Але час від часу дядькові доводилося вдаватися до батьківської науки: у розпал найвишуканішого танцю парубок міг ні з того ні із сього одним стрибком опинитися на помості, де сидів міський оркестр, вирвати контрабас із рук капельмейстера й відчайдушно зацигикати на ньому; або він раптом ставав з ніг на руки й так танцював, а ногами дриґав у повітрі.

Тоді дядько зазвичай відводив його вбік, лаяв на всі заставки, тугіше стягував йому шийну хусточку, і небіж знову ставав шовковим.

Так поводився племінник у товаристві і на балах. Але, як це зазвичай буває, погані звички приживаються куди легше за гарні, а в новій оригінальній моді, хоч би якою безглуздою вона була, завжди щось приваблює молодь, яка ще не замислюється над собою і життям. Так сталося і в Ґрюнвізелі. Побачивши, що небожа не лають, — ба ще і вихваляють його безглузді манери, нечемний сміх і просторікування, а грубі відповіді старшим навіть вважають геніальними, молодь вирішила: «Стати таким геніальним гультяєм неважко». Досі це були старанні, ділові хлопці; тепер вони думали: «Нащо та ученість, коли неуцтво дає куди більше?». Вони відклали вбік книги і заходилися вештатися вулицями й майданами. Досі вони трималися чемно і виказували ввічливість усім, чекали, поки їх не запитають, і відповідали пристойно і скромно, тепер вони ставали на одну дошку з дорослими, базікали разом з ними, висловлювали свої думки, сміялися в обличчя самому бургомістрові, коли той щось говорив, і переконували, що знають усе краще за інших.

До тієї пори грюнвізельська молодь зневажала грубість і безглузде байдикування. Тепер хлопці наспівували пустотливих пісень, курили величезні люльки і вчащали до шинку. Вони і собі купили великі окуляри, хоча бачили чудово, начепили їх на ніс і вважали себе дорослими, бо нині були схожі на горезвісного небожа. Вдома і в гостях вони вилягалися в чоботях і острогах на канапі, в чесній компанії розгойдувалися на стільці або, підперши кулаками щоки, спиралися ліктями на стіл. Марно переконували їх матері й друзі, що все це виглядає кепсько і непристойно, — вони ж посилалися на блискучий небожів приклад. Марно доводили їм, що небожеві як англійцеві доводиться дарувати певну грубість, властиву його нації, грюнвізельська молодь стверджувала, що не менше будь-якого англійця має право бути невихованою на геніальний зразок, — одне слово, прикро було дивитися, як під впливом поганого прикладу в Ґрюнвізелі геть зійшли на пси добрі звичаї і устої.

Та недовго тішилася молодь таким грубим, розгульним життям.

Наступна подія все змінила. Зимові розваги мали закінчитися великим концертом, що його почасти підрядилися виконувати музиканти міського оркестру, почасти — майстерні грюнвізельські самоуки. Бургомістр чудово грав на віолончелі, а доктор на фаготі, аптекар, хоч і не вирізнявся справжнім даром, грав на флейті, кілька грюнвізельських дівчат розучили арії, — словом, програма була складена чудово. Втім, чужинець гадав, що такому концерту, хоч і чудовому, явно бракувало б дуету, бо без нього не обійтися в будь-якому порядному концерті. Ці слова сколотили грюнвізельців: дочка бургомістра, правда, співала, як соловей, але де ж роздобути кавалера, який міг заспівати з нею дуетом? Врешті-решт згадали старого органіста, що свого часу співав розкішним басом, але наїжджий дядечко запевняв, ніби весь цей клопіт зайвий, — його небіж чудово співає. Всі були вражені новим чудовим талантом хлопця. Йому довелося заспівати дещо для проби, і, якщо не враховувати деяких дивних звичок, які сприйняли за англійські, співав він, як ангел. Отже, похапцем розучили дует, і ось нарешті настав вечір, коли грюнвізельцям випадало тішитися звуками концерту.

На жаль, дядечко захворів і не міг бути присутнім при тріумфі свого небожа, проте він передав бургомістрові, котрий відвідав його за годину до концерту, деякі розпорядження щодо свого вихованця.

— Небіж мій — добра душа, — сказав він, — але час від часу в голову йому приходять дивні думки, і тоді він поводиться безглуздо; саме тому я вельми жалкую, що не можу побувати на концерті, мене він боїться і сам знає чому! До честі його маю сказати, що витівки ці не духовної, а радше фізичної натури, вони властиві його вдачі. Чи не буде ваша ласка, пане бургомістре, якщо йому ні з того ні з сього спаде на думку всістися на нотний пюпітр, або неодмінно провести смичком по контрабасу, або ще щось таке, — розв'язати трохи йому шийну хусточку, а якщо і це не допоможе, зняти хустку геть?

Бургомістр подякував хворому за довіру і обіцяв, якщо знадобиться, вчинити за його порадою.

Зала була повна-повнісінька, на концерт прибули не тільки грюнвізельці, а й гості зі всіх околиць. Мисливці, пастори, чиновники, поміщики та всі, хто жив на відстані трьох годин їзди, прибули з нащадками і домівцями, щоб розділити з грюнвізельцями рідкісну насолоду. Музиканти з міського оркестру трималися гідно; слідом за ними виступив бургомістр, який виконав партію на віолончелі під акомпанемент аптекаря, що грав на флейті; після них органіст із успіхом проспівав басову арію; чимало глядачів також плескали в долоні й докторові, який грав на фаготі.

Перший відділ скінчився, і всі нетерпляче чекали на другий, у якому молодий гість і бургомістрова дочка мали виконати дует. Небіж з'явився в шикарному вбранні і вже давно привертав увагу всіх. Не довго думаючи, розвалився він на прекрасному кріслі, призначеному для якоїсь графині, яка мешкає у сусідстві, витягнув ноги і, не задовольняючись великими окулярами, розглядав усіх у страшенно великий бінокль, і ще грався з величезним собацюрою, якого прихопив із собою попри заборону вводити до зали собак. Графиня, для якої було приготовано крісло, увійшла до зали, проте небіж і не подумав підвестись і поступитись їй місцем, — навпаки, хлопець усівся ще зручніше, і ніхто не наважився йому зауважити; а шляхетній пані довелося сидіти на звичайнісінькому солом'яному стільці серед дівчат нашого міста, чим, як то кажуть, вона залишилася вельми незадоволеною.

Під час довершеної гри бургомістра, під час чудової басової арії органіста, навіть під час фантазії, виконаної доктором на фаготі, коли всі слухали, затамувавши дух, небіж наказував собаці принести йому носову хустинку або голосно базікав із сусідами, так що ті, хто його не знав, вражалися такій дивній поведінці.

Тож не було нічого дивного в тому, що всі з цікавістю чекали, як він виконає дует. Почався другий відділ; музиканти міського оркестру зіграли невеликий номер, бургомістр у супроводі дочки підійшов до хлопця, передав йому ноти і сказав:

— Мосьє! Чи не завгодно вам виступити в дуеті?

Молодик розреготався, вишкірив зуби, підхопився і разом з ними рушив до пюпітра, а все товариство застигло в очікуванні. Капельмейстер махнув паличкою і кивнув небожеві, щоб той починав. А хлопець глянув крізь свої великі окуляри на ноти і раптом як заскімлить, аж вуха засвербіли.

Капельмейстер крикнув йому:

— На два тони нижче, шановний! До, вам треба взяти до!

Але замість узяти до, небіж зняв з однієї ноги черевика і пожбурив ним капельмейстерові в голову, аж хмара пудри злетіла з перуки.

Побачивши таке, бургомістр подумав: «Тю, знову найшли на нього його химери фізичної натури». Він підскочив, схопив юнака за шию і трішки ослабив його шийну хустку, — тепер молодик розійшовся ще більше. Він застрибав і заговорив, але не німецькою, а якоюсь дивною, нікому не зрозумілою мовою. Бургомістр був у відчаї від такої халепи; він подумав, що з юнаком коїться щось геть незрозуміле, тож вирішив зняти з нього шийну хустинку. Але не встиг він це зробити, як скам'янів од жаху: замість людської шкіри нормального кольору шия молодої людини була вкрита темно-коричневою шерстю, а сам він тут-таки застрибав ще вище й химерніше, занурив свої лайкові рукавички у волосся, потягнув, і — диво та й годі! — його чудове волосся виявилося перукою, яку він шпурнув бургомістрові у фізіономію; тепер голова його з'явилася в новому вигляді — на ній настовбурчилася така сама коричнева шерсть, що й на шиї.

Він пустився плигом по столах і лавах, поперекидав пюпітри для нот, переламав скрипки і кларнети і поводився як божевільний.

— Хапай, хапай його! — у нестямі кричав бургомістр. — Він збожеволів, хапай його!

Однак зробити це було не так просто, — він стягнув рукавички й показав пазурі, якими страх як боляче дряпався. Нарешті одному відважному мисливцеві вдалося з ним упоратися. Він так стиснув йому довгі руки, що той тільки дриґав ногами, реготав і кричав хрипким голосом. Навколо юрмилася публіка і з подивом дивилася на незвичайного юнака, тепер уже геть несхожого на людину. Але один учений, який проживав по сусідству і мав справжній музей предметів натуральної історії й цілу колекцію опудал тварин, підійшовши ближче, уважно подивився на нього і з подивом вигукнув:

— Крий Боже, шановні пані й панове, як ви пустили цю тварину в порядне товариство? Це ж звичайна мавпа. Homo troglodytes Linnaei. Віддайте її мені, я відразу дам вам шість талерів, оббілую, а тоді зроблю опудало для своєї колекції.

Хто опише подив ґрюнвізельців, коли вони почули таке!

«Як? Мавпа, орангутанг у нашому товаристві? Молодий чужинець — звичайнісінька мавпа?» — вигукували вони й дивилися один на одного, отупівши від несподіванки. Вони не могли зрозуміти, не могли повірити власним очам. Юнака оглянули ретельніше — він як був, так і залишився справдешньою мавпою.

— Але як же це можливо, — вигукнула бургомістрові дружина, — адже він часто читав мені свої вірші! Адже він не раз обідав у мене, як інші люди!

— Що? Як же так, він-бо попивав у мене каву, частенько й побагато розмовляв з моїм чоловіком по-вченому і курив? — розхвилювалася лікарка.

— Як! Хіба це можливо, — підхопили чоловіки, — невже це не він катав з нами кулі в кегельбані і сперечався про політику, як ми всі?

— Ну як же так! Він у нас на балах вів танці! — скаржилися всі. — Мавпа! Мавпа! От дивина, чаклунство!

— Атож, чаклунство і диявольська мара, — сказав бургомістр, показуючи шийну хусточку небожа, або, якщо хочете, мавпи. — Дивіться! Це чарівна хустка, за її допомогою він нас і зачарував. У хустку вшита широка смуга еластичного пергаменту, на якій виведені якісь дивовижні письмена. Мені навіть здається, ніби це латина. Хтось може прочитати?

Пастор, учена людина, яка програла мавпі не одну партію в шахи, глянув на пергамен і сказав:

— Ні, тільки літери латинські, а написано тут:

«Аж смішно глянуть на ті муки! Хіба для мавп граніт науки?!»

— Так, це страшенний обман, — правив він далі, — своєрідне чаклунство, і воно заслуговує на зразкову кару.

Бургомістр додержувався тієї-таки думки й негайно ж подався до наїжджого, який, безсумнівно, був чарівником, а шість поліціянтів несли мавпу, збираючись відразу вчинити йому допит.

У супроводі величезного натовпу підійшли вони до безлюдного будинку, адже кожному хотілося подивитися, що буде далі. Заходилися стукати в двері, дзвонити в дзвінок, — усе даремно, ніхто не вийшов. Тоді бургомістр, розсердившись, наказав виважити двері і рушив угору, в дядечкову спальню. Але там знайшли тільки старе домашнє начиння. За чужинцем і слід захолов. На його письмовому столі лежав адресований бургомістрові великий лист із печаткою, який він тут-таки і розкрив. Він прочитав:

«Дорогі ґрюнвізельці!

Коли ви це читатимете, мене вже не буде у вашому містечку, а ви вже давно дізнаєтеся, якого роду-племені мій милий небіж.

Поставтеся до того, як я пожартував із вами, як до гарного уроку і надалі не нав'язуйте приїжджому, який хоче жити на свій розсуд, ваше товариство! Я знаю собі ціну, тож не збирався разом з вами мерзти у вічних плітках, засвоювати ваші дурні звичаї і смішні манери. Ось чому я виховав собі в заступники молодого орангутанга, який вам так припав до смаку. Бувайте здорові і по змозі користайте з цього урок».

Ґрюнвізельцям було дуже соромно перед усією околицею. Тішилися вони тільки тим, що це трапилося не без втручання надприродних сил; але більше за інших соромилася ґрюнвізельська молодь: як-не-як вона перейняла погані манери і мавпячі звички. Відтепер вони вже не клали лікті на стіл, не гойдалися на стільці, мовчали, поки їх не запитають; вони зняли окуляри і знову повернулися до колишньої ввічливості й добропристойності, а якщо кому траплялося пригадати ті безглузді манери поганого тону, то ґрюнвізельці казали: «Оце так мавпа!» А мавпу, яка так довго вдавала з себе хлопця, здали на руки тому ученому, в якого був кабінет предметів натуральної історії.

Орангутанг досі гуляє у нього в дворі; учений годує його і як чудасію показує всім гостям.

Коли невільник закінчив, зала залунала сміхом, і хлопці теж засміялися разом з усіма. Довго присутні перебирали язиком усе щойно почуте. Врешті Алі Бану кинув:

— Послухаємо останнього раба з тих, що я відпускаю сьогодні на волю.

Хлопці миттю попрямували на свої місця.

Тепер підвівся той молодий невільник, який привертав увагу всіх своїм зростом, красою і мужнім поглядом. Юнак уклонився шейхові і звучним голосом почав так…

Історія Альманзора

О пане! Ті, що говорили переді мною, розповіли дивовижні історії, що їх вони почули в чужих краях. На свій сором, мушу зізнатися, що не можу розповісти нічого гідного вашої уваги. Але якщо вам не здасться нудним, я розкажу про неймовірну долю одного мого друга.

На тому кораблі алжирських піратів, звідки визволила мене ваша щедрість, був хлопець мого віку, як мені здавалося, народжений не для невільничого лахміття, що його він носив.

Решта нещасних на нашому кораблі були або людьми грубими, водити компанію з якими мені не хотілося, або чужоземцями, мови яких я не розумів; тому, коли випадала вільна хвилинка, я залюбки проводив її з тим хлопцем. Звали його Альманзор, і, судячи з вимови, походив він із Єгипту. Ми тішилися розмовами, і ось одного разу спало нам на думку виповісти один одному свою долю, і історія мого товариша, на жаль, виявилася набагато цікавішою за мою.

Батько Альманзора був значною особою і жив у Єгипті, в місті, яке він мені не назвав. Своє дитинство Альманзор провів у гаразді й радості, оточений увагою і всією земною розкішшю. Але розбещеним він не став і рано виховав свій розум. Батько його, людина мудра, наставляв його в чесноті, а вчителем його був знаменитий учений, який викладав йому все, що необхідно знати хлопцю. Альманзорові йшов десятий рік, коли з-за моря прийшли франки і напали на його народ.

Хлопчиків батько, певно, чимось не вгодив їм, адже одного разу, коли він збирався на вранішню молитву, прийшли франки і спочатку зажадали в нього як запоруку його відданості франкському народу дружину, а коли він не захотів відпустити її, силою відвели до себе в табір його сина.

Під час розповіді молодого невільника шейх прикрив обличчя, а залою пробіг гомін невдоволення. «Як сміє, — вигукували шейхові друзі, — як сміє цей молодик говорити так необдумано і своїми розповідями не лікувати, а роз'ятрювати рану Алі Бану, як сміє він не поменшувати, а побільшувати його скорботу?». Наглядач теж розгнівався на зухвалого хлопця і наказав йому замовкнути. Однак молодий невільник із подивом запитав шейха: невже він міг викликати його невдоволення своєю розповіддю?

При цих словах шейх випростався й мовив:

— Заспокойтеся, друзі, як може цей юнак знати про мою гірку долю, адже під цим дахом він провів тільки три дні! Хіба за умови тих злочинів, що їх вчинили франки, хіба та сама доля, як моя, не могла спіткати й іншого, хіба сам Альманзор не міг бути… але розповідай далі, милий хлопче!

Молодий невільник поклонився й правив далі:

— Отже, юного Альманзора відвели в табір до франків. Загалом, жилося йому там незле, один із воєначальників покликав хлопця до себе в намет і тішився його відповідями, які йому перекладав тлумач; він подбав, щоб Альманзорові не бракувало одягу й їжі, але туга за батьком з матір'ю сушила хлопця. Багато днів він лив сльози, проте це не розчулило франків. Потім франки зняли табір, і бідолаха гадав, що тепер йому дозволять повернутися додому, та де там: війська пересувалися, воювали з мамелюками, а Альманзора тягали всюди за собою. Коли ж він благав полководців і воєначальників, аби ті відпустили його додому, вони не погоджувалися й натякали, що його взято як заставу вірності його батька. І так він багато днів провів з ними у виправі.

Та раптом військами прокотилося хвилювання, що не вислизнуло від хлопчика; всі торочили про згортання, про повернення додому, про посадку на кораблі, і Альманзор не тямився від радості, адже тепер, коли франки верталися до себе на батьківщину, нарешті відпустять і його. Військо валкою потяглося до морського берега, за якийсь час забовваніли й човни, що стояли на якорі.

Вояки заходилися ладуватися на кораблі, але надворі поночіло, а сісти встигла тільки невелика частина війська. Як не боровся Альманзор із дрімотою, — він-бо щохвилини чекав, що його відпустять додому, — проте врешті-решт хлопця взяв глибокий сон (він гадав потім, що франки підсипали йому в воду якесь снодійне). Коли він прокинувся, незнайому комірчину виповнювало яскраве сонце. Альманзор підхопився зі свого ліжка, проте не встиг ступити на підлогу, як заточився і впав, підлога гойдалася в нього під ногами, навкруги все крутилося й ходило ходором.

Він підвівся і, тримаючись за стіни, вийшов назовні.

Навколо стояло дивне ревіння й свист; такого він ніколи не бачив і не чув, отож не знав, сон це чи дійсність. Нарешті дістався він до вузеньких сходів; насилу-силу піднявся нагору, і… — о, жах! — з усіх боків обступило його небо й море: він був на кораблі. За мить бідолаха дав волю сльозам, хотів додому, збирався кинутися в море й уплав дістатися до батьківщини. Франки, однак, стримали його, а один із полководців покликав хлопця до себе, обіцяв, якщо він слухатиметься, незабаром повернути його на батьківщину, і пояснив, що відправити його додому було неможливо, а якби його залишили одного на березі, він помер би з голоду.

Однак франки не дотримали свого слова; корабель плив багато днів і нарешті пристав до берега, — але не Єгипту, а Франкістану! Відколи хлопець перебував у таборі й долав довгий шлях, він навчився розуміти й трішки розмовляти мовою франків, і це стало йому в пригоді в країні, де ніхто не знав його мови.

Багато днів вели Альманзора в глиб країни, і дорогою всюди збігався народ, щоб подивитися на хлопця, бо супутники його говорили, начебто той бранець — син правителя Єгипту, який послав його до Франкістану здобувати освіту.

Вояки говорили це, щоб запевнити народ, ніби вони перемогли Єгипет і уклали із цією країною міцний мир. Після багатоденного шляху по країні франків дійшли вони до великого міста — мети їхньої мандрівки. Там його передали лікареві, який узяв його до себе в будинок і навчив усіх звичаїв Франкістану.

Насамперед одягнули Альманзора у франкське вбрання, вузьке, тісне й далебі не таке гарне, як єгипетське. Потім заборонили кланятися, схрестивши руки; тепер, щоб виявити комусь свою повагу, йому доводилось однією рукою знімати з голови широченного чорного фетрового капелюха, що його там носять усі чоловіки, тож і йому надягли на голову; другу руку потрібно було відводити вбік і шаркати правою ніжкою. Заборонили йому також сидіти, підібгавши ноги за добрим східним звичаєм, — тепер йому доводилося сидіти на високих стільцях, звісивши ноги на підлогу. Їжа так само завдавала йому неабиякого клопоту, тепер, перш ніж піднести шматок до рота, треба було проштрикнути його залізною виделкою.

Лікар мав лиху вдачу і мучив хлопчика. Так, якщо тому помилково траплялося сказати гостеві «Салем алейкюм!» — він частував його палицею, бо треба було казати: «Votre serviteur[22]».

Йому було заборонено думати, говорити, писати рідною мовою, — мабуть, він міг нею тільки мріяти; можливо, він геть забув би рідну мову, якби в тому місті не жив один чоловік, який підставив йму плече.

То був хитромудрий старий, який знав чимало східних мов — арабську, перську, коптську, навіть китайську, — всі потрошку; в тому краї його мали за диво вченості й за навчання цих мов платили йому великі гроші. Старий запрошував до себе Альманзора по кілька разів на тиждень, пригощав його рідкісними плодами й іншими ласощами, і юнакові здавалося, начебто він удома. Старий був дуже дивною людиною. Він замовив Альманзору одяг, який носять у Єгипті знатні особи. Це вбрання дідунь зберігав в особливому помешканні. Коли до нього навідувався Альманзор, господар посилав його зі слугою до того помешкання, і там юнак переодягався за звичаєм своєї батьківщини. Тоді вони вирушали в «Малу Аравію», — так називалась одна світлиця в будинку вченого.

Помешкання було заставлене майстерно вирощеними деревами — пальмами, бамбуками, молодими кедрами — і квітами, які ростуть тільки в країнах Сходу. Підлогу вистеляли перські килими, під стінами лежали подушки, а франкських стільців і столів не було геть. На одній із подушок сидів старий мудрець; вигляд у нього був зовсім не той, що зазвичай: замість тюрбана голова була обмотана тонкою турецькою шаллю; сива прив'язна борода спускалася до пояса й нічим не відрізнялася від справжньої поважної бороди будь-якої значної особи. Одягнений він був у мантію, перероблену з парчевого ранкового халата, у широченні шаровари й жовті туфлі, і хоча назагал він вирізнявся миролюбною вдачею, у ці дні чіпляв турецьку шаблю, а за пояс затикав ятаган, прикрашений штучними самоцвітами. Він курив люльку в два лікті завдовжки, а коло нього метушилися слуги, також одягнені в перські свити, і в багатьох із них обличчя й руки були вимазані чорною фарбою.

Спершу все це здавалося юному Альманзору дуже дивним, але потім хлопець зрозумів, що ті години, які він проводив у старого, пішли йому на користь. Якщо в лікаря він не смів і слова сказати по-єгипетськи, то тут розмовляти франкською мовою було невільно. Входячи, Альманзор вітався, а старий перс відповідав з великою врочистістю; потім він робив знак юнакові, щоб той сів поруч, і починав говорити перською, арабською, коптською та іншими мовами впереміш, — це він називав ученою східною бесідою. Поряд стояв слуга з великою книгою, або, якщо хочете, раб, як він звався в ці дні; книга ж ця була словником: щойно старому бракувало слів, як він робив знак рабові, гортав книгу, швидко знаходив потрібне слово і небавом правив балачку далі.

Тим часом раби приносили в турецьких посудинах шербет і ласощі; і щоб догодити старому, Альманзорові досить було сказати, ніби все в нього на східний лад. Альманзор чудово читав перською, а в очах старого це викликало велику повагу. У нього була сила-силенна перських рукописів; він наказував юнакові читати їх уголос, сам уважно повторював за ним кожне слово і в такий спосіб переймав правильну вимову.

Для бідолашного Альманзора ці дні були святами. Старий мудрець не відпускав його без подарунка, часто доволі цінного: він дарував юнакові гроші, тканини або інші потрібні речі, у яких відмовляв йому лікар.

Так прожив Альманзор кілька років у столиці Франкістану, але туга його за батьківщиною не зникла. Коли ж йому виповнилося п'ятнадцять років, трапилася подія, що змінила його долю.

Річ у тім, що франки обрали свого головного полководця — того, який у Єгипті полюбляв побазікати з Альманзором, — своїм королем і володарем. По торжествах і пишних святах у столиці Альманзор, щоправда, зрозумів, що відбувається, але він і думати не міг, що король і є той самий чоловік, якого він бачив у Єгипті, адже той полководець був іще дуже молодий. Одного разу Альманзор ішов мостом, перекинутим через широку ріку, яка протікає по тому місту; тут він і побачив чоловіка в простому солдатському одязі, який сперся ліктями на бильця мосту й дивився на воду. Риси обличчя здалися йому знайомими, і хлопець згадав, що раніше вже бачив його. Тож він швидко перебрав усе в пам'яті, і коли постукав у двері до єгипетської комори, його осяяло, і він згадав, що людина ця — той франкський полководець, який частенько розмовляв з ним у таборі й завжди піклувався про нього. Він не пам'ятав точно, як звати, отож тепер, зібравшись із духом, підійшов і окликнув його так, як прозвали його солдати; схрестивши на грудях руки за звичаєм своєї країни, Альманзор мовив:

— Салем алейкюм, Petit Caporal[23]!

Той з подивом озирнувся, скинув на юнака уважним оком, подумав хвилинку, а потім сказав:

— Господи, та невже! Це ти, Альманзоре? Як поживає твій батько? Що робиться в Єгипті? Що привело тебе до нас?

Тут Альманзор не витримав, гірко заридав і сказав:

— То ти, Petit Caporal, не знаєш, що вчинили зі мною ці шибеники, твої співвітчизники? Ти не знаєш, що я вже багато років не бачив землі моїх батьків?

— Не можу повірити, — сказав той, і чоло його насупилося, — не можу повірити, що вони потягли тебе за собою.

— Гай-гай, так воно й було, — кинув Альманзор, — того дня, коли ваші солдати посідали на кораблі, я востаннє бачив свою вітчизну.

Вони забрали мене із собою, і один воєначальник, якого зворушили мої злигодні, платить за моє утримання лютому лікареві, що б'є мене й морить голодом. Слухай-но, Petit Caporal, — правив він щиро, — як добре, що я зустрів тебе, ти мені допоможеш.

Той, до кого хлопець звернувся з такими словами, посміхнувся й запитав, чим він може йому допомогти.

— Бачиш-но, — відказав Альманзор, — мені соромно щось просити в тебе; щоправда, ти завжди був добрий до мене, але я знаю, ти теж бідний, і коли був полководцем, одягався завжди гірше за інших; судячи з твого сюртука й капелюха, справи твої і зараз не йдуть у лад. Але франки нещодавно вибрали собі султана, і ти, певно, знаєш когось із його наближених, можливо, агу його яничарів, або його рейс-ефенді[24], або його капудан-пашу?[25] Еге ж?

— Припустимо, — відказав чоловік, — то й що?

— Ти міг би закинути за мене добре слівце, Petit Caporal, хай вони попросять франкського султана, щоб той відпустив мене на волю, — тоді мені хіба що потрібно буде трохи грошей на дорогу назад. Та обіцяй мені ні словом не прохопитися про це ні лікареві, ні арабському вченому.

— А що це за арабський учений? — запитав той.

— Е-е, це химерний чоловік, але про нього я розповім тобі іншим разом. Якщо вони щось пронюхають, мені не вибратися з Франкістану. Отож, чи згоден ти закинути за мене слівце азі? Кажи відверто!

— Ходімо із мною, — сказав той, — можливо, я зможу вже зараз тобі прислужитися.

— Просто зараз? — злякано вигукнув юнак. — Зараз ніяк, коли ж ні, то лікар поб'є мене, я поспішаю додому.

— А що в тебе тут у кошику? — запитав той, не відпускаючи його.

Альманзор зашарівся і спершу відмовлявся показувати, нарешті, він сказав:

— Бачиш-но, Petit Caporal, мені доводиться виконувати ту саму роботу, що й останньому рабові мого батька. Лікар — страшенний жмикрут і щодня ганяє мене на овочевий і рибний ринок, до якого від нашого будинку добра година пішки, і, щоб вигадати кілька мідяків, мені доводиться все купувати в брудних крамарок, бо там усе трохи дешевше, ніж у нашому кварталі. От бачиш, через поганенького оселедця, через жменю салату, через шматочок масла мені доводиться щодня дві години збиватися з ніг. Ет, знав би про це мій батько!

Чоловік, з яким розмовляв Альманзор, узяв близько до серця його гірку долю й сказав:

— Ходімо зі мною, і будь певен, лікар не посміє тебе скривдити, навіть якщо залишиться сьогодні без оселедця й салату. Не бери в голову, ходімо!

З цими словами він узяв Альманзора за руку й повів за собою, і стільки впевненості було в його словах і рухах, що Альманзор, хоча в нього й щеміло серце при думці про лікаря, пішов-таки з тим чоловіком.

Так, із кошиком на руці крокував він пліч-о-пліч із вояком різними вулицями і чудувався тому, що стрічні знімали капелюха, зупинялися й дивилися їм услід. Він сказав своєму супутнику, що його бентежить, проте той усміхнувся і промовчав.

Врешті-решт добулися вони до чудового палацу, куди й прямував чоловік.

— І ти тут мешкаєш, Petit Caporal? — спитав Альманзор.

— Оце моє помешкання, — відказав той, — а тебе я відведу до своєї дружини.

— Ну, живеш ти заможно! — правив далі Альманзор. — Певно, султан надав тобі вільні палати?

— Твоя правда, це помешкання я одержав від імператора, — відказав його супутник і повів хлопця до палацу.

Там вони піднялися широкими сходами, і чоловік наказав Альманзору кинути кошика в ошатній залі, а потім увійшов з ним у чудові палати, де на дивані сиділа жінка. Чоловік заговорив до неї чужою мовою, і обоє сміялися від душі, а потім жінка мовою франків узялася розпитувати Альманзора про Єгипет. Зрештою Petit Caporal сказав юнакові:

— Знаєш, буде краще, коли я зараз-таки сам поведу тебе до імператора й закину йому за тебе слівце.

У Альманзора аж мороз пішов поза шкірою, проте він подумав про свою гірку долю і про батьківщину.

— Аллах, — звернувся він до обох, — Аллах дарує нещасному мужність у хвилину гострої потреби, він не залишить і мене, бідолашного. Так, я вчиню, як ти радиш: я піду до нього. Та скажи, Caporal, що мені робити — впасти ниць, вдарити чолом об землю?

Вони знову розреготалися й почали запевняти, що цього робити не варто.

— А вигляд у нього страшний і величний, — розпитував він, — борода довга? Очі метають блискавки? Скажи, який він?

Супутник його знову розреготався, а за хвилю сказав:

— Краще я нічого про нього не казатиму, Альманзоре, — сам здогадайся, який він. Скажу тобі тільки одну прикмету: коли імператор у залі, всі поштиво знімають капелюха; а коли хто не зніме капелюха, то це і є імператор.

З цими словами він узяв його за руку й повів до імператорської зали. Що ближче вони підходили, то сильніше тіпалося в Альманзора серце, а коли наблизилися до дверей, у нього затремтіли коліна. Слуга розчинив двері; там стояли півколом чоловік тридцять — усі при зірках, у чудовому вбранні, гаптованому золотом, як зазвичай ходять у країні франків найзначніші королівські аги й ори. І Альманзор подумав, що його супутник, одягнений так скромно, певно, найнижчий з усіх. Гості познімали капелюхи, і тоді Альманзор вирішив роззирнутися довкола, у кого ж на голові лишився капелюх. Шукав він, шукав, аж глядь — його супутник у капелюху!..

Юнак був уражений і спантеличений. Він довго дивився на нього, а потім сказав, теж знявши капелюх:

— Салем алейкюм, Petit Caporal! Наскільки мені відомо, султан франків не я, тож, мені не личить покривати голову; а от ти, Petit Caporal, у капелюсі, то чи ти часом не імператор?

— Ти вгадав, — відказав той, — але, крім того, я твій друг. Припиши свої злигодні не мені, а лихому збігу обставин, і будь певен, що першим же кораблем ти попливеш до себе на батьківщину. Тепер іди до моєї дружини, розкажи їй про арабського вченого й усе, що ти знаєш. Салат і оселедець я відішлю лікарю, ти ж надалі до від'їзду залишайся в мене в палаці.

Так говорив чоловік, який був імператором; цієї миті Альманзор упав ниць перед ним, поцілував руку правителя й попросив прощення за те, що не впізнав його відразу, адже в його очах він зовсім не нагадував імператора.

— Твоя правда, — відповів той, сміючись, — коли ти сидиш на імператорському престолі лише кілька днів, то на лобі в тебе цього не написано. — Так сказав він і зробив йому знак вийти.

З того дня Альманзор зажив у щасті й достатку.

В арабського наставника, про якого він розповів імператорові, він побував ще кілька разів, лікаря ж більше не бачив. За кілька тижнів імператор покликав його до себе й оголосив, що корабель, на якому він хоче відправити його до Єгипту, ось-ось зніметься з якоря. Альманзор не тямився від радості. Він збирався кілька днів, а тоді, з почуттям вдячності в душі, щедро обдарований імператором, вирушив до моря й поплив геть.

А проте, Аллах волів випробовувати Альманзора і далі, знегодами загартовуючи його мужність, і він не дав йому побачити берега його батьківщини. Англійці, інший франкський народ, вели в ту пору морську війну з імператором. Вони відбирали в нього всі захоплені кораблі; і трапилося, що на шостий день шляху корабель, на якому плив Альманзор, оточили й обстріляли англійські судна. Екіпажеві довелося скласти зброю, а тоді пересісти на суденце, яке поплило слідом за іншими. Але на морі так само неспокійно, як у пустелі, де на каравани зненацька нападають розбійники, убивають і грабують.

Туніські пірати напали на їхнє суденце, яке під час бурі відбилося від великих кораблів, захопили його, а весь екіпаж відвезли в Алжир і продали в рабство.

Щоправда, Альманзор, правовірний мусульманин, потрапив не в таку тяжку неволю, як християни, а проте, остання надія побачити батьківщину й батька розвіялася. Так прожив він п'ять років в одного багатія, де працював у саду й поливав квіти. Але той багатій помер, не залишивши прямих нащадків; добро його розікрали, невільників поділили, і Альманзор опинився в руках работоргівця. Той саме спорядив корабель, щоб перепродати своїх невільників в інших краях дорожче. Мені випало на долю теж стати невільником цього работоргівця й потрапити на той-таки корабель, на якому плив і Альманзор. Там ми запізнались, і там він розказав мені про свою незвичайну долю. Та щойно ми пристали до суші, я знову переконався, що шляхи Аллаха невідомі, — ми висадилися на його рідному березі, і нас виставили на продаж на невільницькому ринку в його рідному місті, і, — о, пане! — скажу тобі коротко: його купив рідний батько!

Шейх Алі Бану глибоко замислився над цією повістю. Вона мимоволі захопила його, груди його здіймались, очі блищали, і часто він був готовий перервати молодого невільника; але кінець розповіді, здавалося, не задовольнив його.

— Кажеш, зараз йому було б близько двадцяти одного року? — заходився розпитувати шейх.

— Ми з ним приблизно одного віку, о, пане, двадцять один-двадцять два роки.

— А яке місто називав він своєю батьківщиною, про це ти нічого не сказав.

— Якщо не помиляюся, — відповів той, — це Апександрія!

— Александрія! — вигукнув шейх. — Це мій син; де він? Ти не казав, що він звався Кайрамом? Які в нього очі — темні? А волосся — чорне?

— Авжеж, і в хвилини щирості він називав себе Кайрамом, а не Альманзором.

— Але, заклинаю тебе Аллахом, скажи мені, батько купив його в тебе на очах, ти кажеш, ніби він сказав, що це його батько? Виходить, це не мій син! Невільник на те:

— Він сказав мені: «Благословенний Аллах після таких довгих знегод; це — ринковий майдан мого рідного міста». А трохи згодом із-за рогу з'явився вельможа, — тоді він вигукнув: «О, наші очі воістину дорогоцінний дар небес! Мені довелося ще раз побачити свого шановного батька!» Чоловік той підійшов до нас, огледів усіх і купив урешті-решт того, з ким усе це трапилося; тоді він закликав Аллаха, палко подякував йому і шепнув мені: «От я знову вертаюся в оселю щастя: мене купив мій рідний батько».

— Значить, це не мій син, не мій Кайрам! — мовив шейх, впадаючи в тугу.

Тоді юнак не міг довше стримувати своє хвилювання, сльози радості бризнули в нього з очей, він упав ниць перед шейхом і вигукнув:

— Хай там як, а це ваш син — Кайрам Альманзор, адже це ви самі купили його.

«Аллах, Аллах! Чудо, велике чудо!» — вигукували навколо й усі намагалися протиснутися ближче. А шейх, онімівши, дивився на хлопця, що підняв до нього своє вродливе обличчя.

— Мустафа, друже мій, — нарешті звернувся шейх до старого дервіша, — очі мені затуляє завіса сліз, і я не можу роздивитися, чи позначилися на нього на обличчі риси його матері, у яку мій Кайрам удався лицем, підійди і вдивися в нього.

Старий підійшов, довго дивився на нього, нарешті поклав руку на чоло юнакові й мовив:

— Кайраме, як говорить вислів, що того сумного дня ти забрав із собою у табір франків?

— Дорогий учителю, — відповів юнак, торкаючись губами його руки, — він каже: «Хто любить Аллаха і чистий душею, той не сам і в пустелі знегод, адже з ним двоє супутників, вони підтримають і втішать його».

Тоді старий із вдячністю звів очі до неба, підвів юнака, пригорнув його до грудей і передав шейхові зі словами:

— Візьми його! Як вірно те, що ти тужив за ним десять років, так вірно й те, що це твій син Кайрам.

Шейх не тямився від радості й щастя. Він не міг надивитися на віднайденого сина, з рис якого виразно проступав образ колишнього Кайрама. І всі присутні тішилися разом з ним, адже вони любили шейха, і кожному здавалося, начебто в цей день йому самому доля подарувала сина.

Палати знову повнилися піснями й радістю, як у дні щастя.

Юнакові довелося повторити свою розповідь, тепер уже докладніше, і всі вихваляли арабського вченого, і імператора, і тих, хто виявляв співчуття до Кайрама. Гості розійшлися тільки пізно вночі, і шейх щедро обдарував усіх своїх друзів, щоб вони зберегли пам'ять про цей день радості.

Чотирьох же юнаків він представив своєму синові й запросив їх відвідати його, і було вирішено, що Кайрам читатиме з переписувачем, пускатиметься в недалекі мандрівки з художником, розважатиметься танцем і співом у компанії купця, а четвертий хлопець відповідатиме за учти при дворі шейха. Їх щедро обдарував шейх, і, радісні, залишили вони його будинок.

— Кому нам дякувати, — міркували вони, — кому, як не дідусеві? Хто міг би це подумати, коли ми стояли тут у будинку і пліткували про шейха?

— Але ж ми могли легко пропустити повз вуха слова старого, — мовив інший, — або, чого доброго, взяти його на глузи. Він був у жалюгідному лахмітті, і хто міг подумати, що це мудрець Мустафа?

— Як дивно! — сказав переписувач. — От на цьому самому місці ми голосно висловили свої бажання. Один мріяв про мандрівки, другий — про співи й танці, третій — про веселі учти в колі друзів, а я — про читання й казки, і от всі наші мрії здійснилися. Адже я можу читати всі книги шейха і брати будь-які на власний смак.

— А я можу прикрашати його стіл, розпоряджатися всіма розвагами й сам брати в них участь, — мовив другий.

— А я? Щойно закортить мені послухати співи і гру на лютні або подивитися на танець, я можу піти до нього й попросити відпустити зі мною його рабів.

— А я до цього дня був бідний, — вигукнув художник, — не міг і кроку ступити з міста, тепер же я можу вирушити в далеку путь!

— Тож бо і воно, — підхопили всі гуртом, — добре, що ми пішли за дідусем, — хто знає, що інакше сталося б з нами?

Так сказали вони і, втішені й веселі, розійшлися по домівках.

З Альманаху казок 1828 року

Пригоди Саїда

За часів Гаруна аль-Рашида, повелителя Багдада, жив у Бальсорі чоловік на ім'я Бенезар. Грошей, щоб жити спокійно і в достатку, не займаючись торгівлею або якимось іншим ремеслом, йому не бракувало. Тож коли в нього народився син, він не полишив звичного трибу життя. «Навіщо мені в моєму віці торгувати й наживатися, — казав він сусідам, — хіба не для того, щоб залишити моєму синові Саїду на тисячу золотих більше, якщо мені поталанить, а якщо не поталанить, на тисячу менше? Де двоє ситі, там і третій голодним не буває, мовиться в прислів'ї. Головне, щоб син виріс гарним хлопцем, а решта докладеться». Так сказав Бенезар і справдив свою обіцянку. Він і сина не навчив торгівлі чи якого-небудь ремесла. Хіба що батько не забував читати з ним книги мудрості і, пам'ятаючи, що крім ученості й пошани до старості ніщо так не прикрашає хлопця, як тверда рука і мужність, рано навчив його орудувати зброєю, і Саїд скоро уславився серед своїх однолітків і навіть серед старших хлопців як сміливий воїн, а в їзді верхи і плаванні йому не було рівних.

Коли Саїду виповнилося вісімнадцять років, батько послав його до Мекки вклонитися труні пророка і, як велять звичай і заповіт Магомета, справити молитву й урочисті обряди. Перед від'їздом тато покликав його до себе, похвалив за сумирну вдачу, ще раз прочитав напутнє, дав гроші, а потім сказав:

— Ось що я ще скажу тобі, сину мій! Я не дотримуюся забобонів темного люду. Щоправда, я залюбки слухаю розповіді про фей і чарівників, аби якось збавити час, але я далекий від того, щоб, як багато неосвічених людей, вірити, ніби генії або які інші надприродні сили впливають на життя людей. Але твоя мати, — вже дванадцять років, як вона покинула білий світ, — твоя мати вірила в них так само свято, як у Коран. Скажу більше, одного разу вона, суворо заприсягши мене, що я нікому, крім її дитини, не відкрию цієї таємниці, зізналася, що з дня свого народження спілкується з феєю. Я взяв її на глузи, а проте, маю зізнатися, що твоє народження, Саїде, було позначене явищами, що мене вразили. Цілісінький день лив дощ і гримів грім, небо затягнули чорні хмари, і читати, не запаливши світла, було неможливо. О четвертій дня мені передали, що народився хлопчик. Я поквапився у палати твоєї матері, щоб побачити й благословити свого первістка, проте всі її слуги стояли перед дверима і на мої питання відповіли, що нікому невільно входити в кімнату породіллі; Земіра, твоя мати, наказала всім вийти, бо хотіла залишитись сама. Марно стукав я в двері — вони не відчинилися.

Незадоволений, вирішив я зачекати разом з прислужниками, але тут хмари розступилися так раптово, як досі я ще жодного разу не бачив, а найдивовижніше було те, що тільки над милою нашому серцю Бальсорою сяяла небесна блакить, а навколо все затягнули чорні хмари, що їх краяли сліпучі блискавки. Я не відривав очей від неба, тим часом двері в палати моєї дружини відчинились. Я залишив служниць чекати за дверима, а сам увійшов до твоєї матері, щоб запитати, чому вона зачинилася в своїй опочивальні. Коли я увійшов, на мене війнуло таким сильним ароматом троянд, гвоздик і гіацинтів, що я ніби сп'янів. Твоя мати піднесла мені тебе і показала срібну дудочку на тонкому, як шовковинка, золотому ланцюжку, що висіла у тебе на шиї. «Добра жінка, про яку я тобі вже розповідала, була тут, — сказала твоя мати, — ось що вона подарувала твоєму синочкові». «А, так, значить, ця сама відьма розігнала негоду і напоїла твою опочивальню пахощами троянд і гвоздик, — сказав я, недовірливо усміхнувшись. — Могла б піднести хлопчикові щось цінніше за дудочку, — хоч би мішок із золотом, коня або ще щось подібне!» Твоя мати заклинала мене не кепкувати з фей, адже вони запальні, і їм до снаги зробити так, що подарунок на щастя принесе нещастя.

Вона була слаба, тому я не став сперечатися і замовк. Більше про цю дивовижну подію ми жодного разу не згадували, тільки за шість років, коли твоя мати відчула, що, хай вона і молода, проте невдовзі помре, вона дала мені ту дудочку і доручила того дня, коли тобі виповниться двадцять років, віддати її тобі, і нізащо в світі не відпускати тебе з дому бодай на годину раніше цього дня. Вона померла. Ось цей подарунок, — правив далі Бенезар, діставши зі скриньки срібну дудочку на довгому золотому ланцюжку, — тобі зараз тільки вісімнадцять, не двадцять років, але я даю її тобі, тому що ти виїздиш, а я можу відійти до прабатька ще перш ніж ти повернешся. Я не бачу розумної причини два зайві роки тримати тебе тут, як того хотіла дбайлива твоя мати. Хлопець ти добрий і розсудливий, зброєю орудуєш не згірш за двадцятичотирилітнього, і я вже зараз можу вважати тебе повнолітнім, усе одно, неначе тобі вже минуло двадцять. А зараз їдь собі з миром і в щасті і в нещасті, від якого нехай береже тебе небо, пам'ятай про свого батька!

Так сказав Бенезар із Бальсори, виряджаючи сина в дорогу. Саїд розчулився, прощаючись з батьком, одягнув ланцюжок на шию, засунув за пояс дудочку, сів на коня і помчав туди, звідки вирушав караван до Мекки. Незабаром караван із вісімдесяти верблюдів і декілька сотень вершників рушив у дорогу, і Саїд виїхав з воріт Бальсори, свого рідного міста, яке йому не скоро випадало побачити знову.

Спочатку його розважала новизна подорожі і всяка, досі не бачена всячина, але в міру наближення каравану до пустелі місцевість дедалі більше вражала одноманітністю і втрачала ознаки життя, і Саїдом опанували різні думки, між іншим задумався він і над прощальними словами Бенезара, свого батька.

Він витягнув з-за пояса дудочку, обдивився її зусібіч і врешті-решт приклав до губ, чекаючи, що та видасть голосний красивий звук, але — от так штука! — вона не зазвучала. Він надув щоки і заходився дмухати щосили, але дудочка і не писнула. Розчарований непотрібним подарунком, запхнув він дудочку назад за пояс. Проте незабаром знову замислився над таємничими словами матері. Йому доводилося чути про фей, але ще ніколи він не чув, аби хтось із його сусідів якось спілкувався з надприродними силами. Оповідки про духів зазвичай пов'язували з далекими країнами й давноминулими часами, ось він і вважав, що в наші дні фей не буває, або ж вони більше не навертаються на очі людям і не переймаються їхньою долею. А проте, так розмірковуючи, він раз по раз виявляв бажання повірити в те таємниче і надприродне, що могло відбутися з його матір'ю, ось тому-то майже цілий день їхав немов уві сні, не беручи участі в балачці супутників, і не звертав уваги на їхні співи й сміх.

Саїд був гарний, хоч у рамку вправляй. Погляд його був сміливий і відважний, рот красиво окреслений, і, попри молодість, у всій його зовнішності була така гідність, яку нечасто зустрінеш у такі юні роки, а та постава, легкість і впевненість, з якою він у повному військовому спорядженні сидів на коні, привертали до нього погляди багатьох мандрівників.

Старому, що їхав з ним поряд, хлопець припав до смаку, і той вирішив розпитати його й дізнатися, про що він думає. Саїд, якого батько змалечку вчив поважати старість, відповідав скромно, зате розумно й виважено, чим вельми потішив діда. Саїд цілий день розмірковував над одним і тим самим, тому розмова незабаром перейшла на таємниче царство фей, і Саїд поставив старому відверте питання: чи вірить той в існування фей, добрих і злих духів, які охороняють або переслідують людину.

Старий погладив бороду, похитав головою і відповів:

— Геть-чисто заперечувати, що таке можливо, не можна, хоча мені до цього дня не довелося ще бачити духів ні в образі гнома, ні в образі велетня, не зустрічав я й чарівників та фей.

Потім старий заходився розповідати Саїдові купу різних історій про чудеса, так що замакітрив хлопцю голову, і тепер той уже думав, ніби все, що творилося при його народженні — зміна погоди, солодкий аромат троянд і гіацинтів, — велика і щаслива ознака; певно, його охороняє могутня, добра фея, і дудочку вона подарувала йому саме для того, щоб хлопець міг подати їй звістку про себе, якщо потрапить у біду. Цілу ніч йому снилися палаци, чарівні коні, духи й таке інше, він справді жив у казковому царстві.

Як на те, вже наступного дня йому довелося переконатись, які марні всі його мрії і сни. Караван, повільно просуваючись, ішов уже більшу частину дня пустелею. Саїд досі їхав поруч зі старим, своїм супутником, як раптом ген-ген на обрії з'явились якісь темні тіні. Одні сприйняли їх за піщані пагорби, інші — за хмари, а дехто за зустрічний караван, але старий, якому вже не раз доводилося перетинати пустелю, голосно крикнув, що треба вжити заходів: наближається розбійницька орда арабів-кочівників. Чоловіки взялися за зброю й кільцем оточили жінок і крам, усі приготувалися відбити напад. Темна маса поволі сунула на них і нагадувала величезну зграю лелек, яка зібралася летіти в далекі краї. Потім орда стала наближатися чимраз швидше, і ще перш ніж подорожани встигли розгледіти вершників, озброєних списами, араби зі швидкістю вітру налетіли на караван.

Чоловіки хоробро боронились, але розбійників було понад чотири сотні, вони оточили караван зусібіч, багатьох ще здалеку застрелили із луків, а потім пустили в хід списи. Цієї страшної хвилини Саїд, який увесь час відважно бився в перших лавах, згадав про свою сопілочку, він хутко витяг її, приклав до губ, дунув і… і сумно опустив, — вона не видала ні звуку. Розлютований і жорстоко розчарований, хлопець прицілився й пустив стрілу в груди арабові, що виділявся серед інших багатим одягом; той захитався й упав з коня.

— Аллах! Що ви накоїли, юначе! — вигукнув старий, який їхав поруч. — Тепер усім нам кінець!

Так воно й сталося. Щойно розбійники побачили, що їхній поплічник упав, як вони оскаженіли, із шаленими криками накинулися на караван і швидко впоралися з деякими ще не пораненими чоловіками. Саїда вмить оточило п'ять-шість арабів. Хлопець так спритно орудував списом, що ніхто не наважувався до нього підступитися; нарешті один араб натягнув лука, прицілився й уже хотів було спустити тятиву, але за мить інший подав йому знак. Саїд приготувався до нового нападу, проте не встиг він отямитися, як інший розбійник накинув йому на шию петлю, і хоч як Саїд намагався розірвати мотузку, всі зусилля його були марні, петля затягувалася дедалі тугіше, — Саїд потрапив у полон.

Караван був почасти знищений, почасти полонений. Араби, що належали до різних племен, поділили між собою бранців і здобич, а тоді помчали одні на південь, інші — на схід. Саїда супроводжувала четвірка озброєних вершників; вони раз по раз кидали на хлопця зловісні погляди й обсипали прокльонами. Він зрозумів, що вбив значну людину, може, навіть сина вождя. Рабство, що йому загрожувало, було гірше за смерть. Тому Саїд потайки тішився, що викликав на себе гнів усього племені, бо був упевнений, що, повернувшись у стан, араби його вб'ють. Озброєні вершники стежили за кожним його рухом і, щойно він озирався, погрожували списами. Та якось, коли кінь одного з них спіткнувся, Саїд швидко озирнувся й з радістю побачив старого, свого супутника, якого вважав убитим.

Нарешті вдалині забовваніли дерева й намети, а коли під'їхали ближче, назустріч прибулим кинулася ціла юрба жінок і дітей; але при перших же словах розбійників вони зайшлися голосним плачем, скинули на Саїда злим поглядом, а тоді посипали прокльонами і погрозливо замахали руками. «То це він убив великого Альманзора, хороброго з хоробрих! — кричали вони. — Він винен у смерті, ми кинемо його тіло на поживу шакалам». Потім, оскаженівши і хапаючи все, що потрапляло під руку, — гілки дерева, каміння, — кинулися вони до Саїда з такою люттю, що розбійникам довелося втрутитися.

«Геть, шмаркачі! Жінки, куди ви лізете? — кричали вони, розганяючи юрбу списами. — Хлопець убив великого Альманзора в бою, він заслуговує на смерть, але не від руки жінки, а від меча хоробрих».

Вибравшись на вільне від наметів місце, вони зупинилися; полонених зв'язали по два, здобич занесли в намети, а зв'язаного Саїда відвели до великого намету. Там сидів старий у багатому вбранні, поважна, горда постава якого свідчила, що він очолює цю орду. Араби, що привели Саїда, стали перед ним, сумно схиливши голови.

— Голосний плач жінок сповістив мені про те, що сталося, — мовив величний чоловік, окинувши поглядом одного за іншим усіх розбійників, — з ваших облич я бачу, що здогад мій потвердився — Альманзор наклав головою в бою.

— Авжеж, Альманзор загинув у бою, — відказали розбійники, — але тут, о, Селіме, володарю пустелі, перед тобою той, хто його вбив, ось він, суди його. Якою смертю має він померти? Чи розстріляти його з луків, чи прогнати крізь ряд списів, а, може, ти хотів би його повісити або прив'язати до коней, щоб ті розірвали його?

— Хто ти? — запитав Селім, кинувши похмурий погляд на полоненого, що мужньо стояв перед ним в очікуванні смерті.

Саїд коротко, не криючись, відповідав на його запитання.

— Як ти вбив мого сина — завдав йому удару в спину, по-зрадницькому поціливши стрілою або списом?

— Ні, пане, — відповідав Саїд, — я вбив його в чесному бою, коли кочівники наскочили на наш караван; я пустив стрілу йому в груди, бо в мене на очах від його руки загинуло вісім моїх супутників.

— Все так, як він каже? — запитав Селім тих, хто привів Саїда.

— Звісно, він учинив так, як учинив би кожен із нас, — докинув отаман розбійників, — він бився з ворогом, який хотів відібрати в нього свободу і життя, і вбив його; тому негайно розв'яжіть його!

Розбійники з подивом глянули на свого вождя і знехочу, нерішуче виконали наказ.

— То вбивця твого сина, хороброго Альманзора, не винен у смерті? — запитав один із них, кинувши гнівний погляд на Саїда. — Краще б ми його відразу вбили!

— Він не винен у смерті! — кинув Селім. — Я беру його до себе в намет як пайку здобичі, що належить мені згідно з законом, хай буде моїм слугою!

Саїд не знаходив слів подяки, але його поводирі скаржилися, покидаючи намет, а коли жінки і діти, які чекали страти Саїда, почули рішення Селіма, вони здійняли плач і лемент, кричали, що помстяться вбивці за смерть Альманзора, якщо вже рідний батько не бажає дотримати звичай кровної помсти.

Решту бранців воїни поділили між собою; одних відпустили, щоб отримати викупне за багатших, інших послали пасти стада, а деяким, що їм до цього дня служило щонайменше десять рабів, дали найважчу роботу. Не так ішла справа з Саїдом. Чи то допоміг його мужній, героїчний вигляд, чи то таємниче заступництво доброї феї, — сказати важко, але Саїд завоював прихильність старого Селіма. І хоча він жив у його наметі радше як син, аніж як слуга, проте до незрозумілої прихильності старого отамана примішувалася неприязнь решти слуг. Усюди Саїд зустрічав ворожі погляди, а коли йшов один табором, чув лайки і прокляття, кілька разів навіть пролітала біля самих його грудей стріла, поза сумнівом, призначена йому, а те, що смерть схибила, він приписував таємничій дудочці, яку досі носив на грудях, вірячи, що це вона оберігає його.

Хлопець частенько скаржився Селіму на нападки, але марно намагався той знайти підступних арабів, які замірялися на життя Саїда; здавалося, все плем'я об'єднувала ворожнеча до чужоземця, що тішився з ласки отамана. І ось одного разу Селім мовив:

— Саїде, я сподівався, що ти заміниш мені сина, який загинув од твоєї руки; не твоя і не моя вина, що надії мої не виправдалися; всі гострять зуби на тебе, і навіть я вже не зможу захистити тебе. А яка користь буде тобі або мені з того, коли я засуджу винного, який підступом тебе вбив? Тому, коли мої люди повернуться з наскоку, я скажу, що батько твій прислав за тебе викупне, і накажу вірним мені людям провести тебе через пустелю.

— Та кому, окрім тебе, можу я вірити? — запитав збентежений Саїд. — А що коли вони вб'ють мене дорогою?

— Від цього збереже тебе клятва, яку я з них візьму, ще ніхто ніколи не порушував даної мені клятви, — заспокоїв його Селім.

За кілька днів у стан повернулися ті араби, що ходили в наскок, і Селім справдив свою обіцянку. Він подарував Саїду зброю, одяг і коня, скликав своїх поплічників, вибрав п'ятьох йому в поводирі, взяв із них страшну клятву, що вони не вб'ють Саїда, і зі сльозами відпустив хлопця.

Дорогою всі п'ятеро вперто мовчали. Саїд бачив, наскільки неохоче виконують вони отримане від нього доручення; непокоїло його й те, що двоє з них брали участь у сутичці, під час якої він убив Альманзора. Коли вони були в дорозі вже майже вісім годин, Саїд помітив, що кочівники ще більше спохмурніли і про щось перешіптуються. Він напружив слух і вловив, що шепочуться вони таємною мовою, якою розмовляють тільки в цьому племені, і то тільки коли доходить до обговорення надто небезпечних справ. Селім, мріючи, що хлопець назавжди лишиться в його наметі, годинами вчив його цієї мови. Нічого втішного Саїд не почув.

— Ось тут, тут ми наскочили на караван, — сказав один із поводирів, — і тут найхоробріший із чоловіків загинув од руки хлопця.

— Вітер розвіяв сліди його коня, але я не забув їх, — докинув другий.

— І на сором нам той, від чиєї руки загинув Альманзор, живий та ще й нині на свободі. Чи чуване це діло, щоб батько не помстився за смерть єдиного сина? Але Селім постарів і сходить на дитячий розум.

— Якщо батько не виконує свого обов'язку, то друг зобов'язаний помститися за смерть убитого друга. Тут, на цьому самому місці ми мали б його зарубати. Так з найдавніших давен велять закон і звичай.

— Але ми ж присягнулися старому Селіму, — заперечив п'ятий, — ми не можемо його убити, клятву зламати не можна.

— Це правда, ми присягнулися, — відгукнулися інші, — і вбивця має втекти неушкодженим од своїх ворогів.

— Стійте! — вигукнув один, найпохмуріший з усіх. — Старий Селім — мудра голова, а проте, він не такий розумний, як здається. Хіба ми присягнулися йому, що доправимо хлопця туди чи туди? Ні, він узяв з нас клятву, що ми не позбавимо його життя, і віку йому ми й справді не вкоротимо. Тим паче, що немилосердне сонце і гострі зуби шакалів зроблять усе за нас. Ми зв'яжемо його і залишимо тут, на цьому-таки місці.

Так сказав розбійник, але Саїд уже зважився на крайній засіб, і не встиг похмурий проводир договорити, як юнак рвонув свого коня вбік, щосили оперезав його і птахом понісся рівною пустелею. Всі п'ятеро на хвилину остовпіли з несподіванки, але переслідувати втікача розбійникам було не звикати, тож вони розділилися на дві групи. Одні вирішили обійти його з правої руки, інші — з лівої, і двоє з них, краще наловчені їздити верхи в пустелі, швидко обігнали Саїда і помчали йому навперейми. Хлопець кинувся убік, але там його теж чекали двоє, а п'ятий заступив йому дорогу назад. Пам'ятаючи, що вони поклялися не вбивати Саїда, розбійники не взялися за зброю, і цього разу йому знову накинули ззаду петлю на шию, стягли з коня, безжально натовкли і, зв'язавши руки й ноги, залишили на розпеченому піску.

Саїд благав зглянутися на нього, кричав, обіцяв велике викупне, проте вони, голосно сміючись, стрибнули в сідла і помчали геть. Саїд наставив вуха, якийсь час до нього ще долітав легкий біг їхніх коней, але потім він зрозумів, що приречений на загибель. Він думав про батька, думав, як побиватиметься старий, коли зрозуміє, що син не повернеться. Думав про лихо, в яке він ускочив, про свою смерть, адже був певний, що коли не помре від голоду і спраги на розжареному піску пустелі, то його пошматують шакали. Сонце підбивалося дедалі вище і немилосердно палило йому голову. Насилу вдалося хлопцю повернутися на бік, але від того майже не полегшало. Цієї миті з-за його поясу випала дудочка, що висіла на ланцюжку. Хлопець довго болісно намагався дотягтися до неї ротом, нарешті торкнувся губами, спробував було подути, але й зараз, у скруті, вона відмовилася йому допомогти. Втративши надію, хлопець повалився навзнак; пролежавши якийсь час під пекучим сонячним промінням, він знепритомнів і впав у глибоке забуття.

Спливло кілька годин. Нарешті Саїда збудив шурхіт біля самого його вуха, і за хвилю хлопець відчув, що хтось схопив його за плече. Злякавшись, Саїд закричав, думаючи, що це шакал і зараз хижак його розірве. Тепер хтось чіпав його за ноги, але він відчував, що не дикий звір упився кігтями йому в ногу, а її обережно обмацує рука людини, і людина ця розмовляє з іншими. «Він живий, — шепочуться вони, — так, але думає, що ми — вороги».

Нарешті Саїд розплющив очі й побачив, що над ним схилився пузатий довгобородий коротун, поглядаючи на нього примруженими оченятами. Незнайомець цей ласкаво з ним заговорив, допоміг йому підвестися, нагодував і напоїв. Поки Саїд відновлював сили, чоловік розповів, що він багдадський купець, звуть його Калум-бек і торгує він шалями й тонкими жіночими чадрами. Він їздив у торгових справах, зараз повертається додому; він побачив, як на піску хтось лежить, напівмертвий, і розкішне вбрання й ятаган, який виблискував самоцвітами, привернули його увагу. Він зробив усе, щоб повернути хлопця до тями, і це йому вдалося. Саїд подякував купцеві: він-бо чудово розумів, що без його допомоги був приречений на болісну смерть. А що йому було не до снаги рушити в дорогу на своїх двох, та й не надто кортіло в самотині блукати безлюдною пустелею, він з удячністю прийняв пропозицію купця сісти на один із його важко нав'ючених верблюдів і разом з караваном вирушити до Багдада, а там йому, може, вдасться з якимось караваном дістатися Бальсори.

Дорогою купець розважав свого супутника розповідями про Гаруна аль-Рашида, славного повелителя правовірних. Розповідав про його любов до справедливості, його світлий розум, уміння напрочуд просто вирішувати найзаплутаніші і найсуперечливіші справи. Згадав історію про канатного майстра і про горщик з оливою, — історії, відомі кожній дитині, які, проте, вразили Саїда.

— Наш володар, володар правовірних, — правив купець, — наш володар — людина, гідна подиву. Коли ви думаєте, що він спить ночами, як інші люди, ви прикро помиляєтеся. Дві-три години на світанку та й годі. Я це не можу не знати, адже Месур, старший хранитель його скарбниці, мій родич, і хоча, коли йдеться про таємниці його володаря, він жодним слово не обмовиться, проте коли-не-коли він бачить, що хтось аж палає з цікавості, і тоді щось розказує на догоду близьким. Отож, замість спати, як усі люди, каліф уночі блукає вулицями Багдада, і рідко який тиждень обходиться без пригоди. Ви маєте знати, — до речі, це з'ясовується й з історії про горщик з оливою, настільки ж відвертої, як і слово пророка, — ви маєте знати, що він не об'їздить вулиці верхи на коні, при повному параді, оточений охоронцями й сотнею факельників, — але ж, якби він побажав, він міг би це зробити, ні, він ходить пішки, переодягнений інколи купцем, інколи мореплавцем, простим воїном або муфтієм, і дивиться, чи все спокійно й мирно.

Через це в Багдаді, як у жодному іншому місті, вночі цяцькаються з будь-яким зустрічним дурнем. Адже здибати каліфа на міських вулицях так само легко, як і брудного араба-кочівника, а кийків у нас вистачить, щоб надавати по п'ятах усім багдадським і околишнім жителям.

Так говорив купець, і Саїд, хоча його й не залишала туга по батькові, радів-таки, що побачить Багдад і прославленого Гаруна аль-Рашида.

Подолавши десятиденну дорогу, вони прибули до Багдада. Саїд, уражений пишністю міста, яке в ті дні саме розквітло у всій своїй оздобі, увесь час милувався його вулицями. Купець запросив його до себе, Саїд залюбки пристав на його запрошення, бо тільки зараз, у міській метушні, він зрозумів, що, крім повітря, води з Тигру і ночівлі на сходинках мечеті, тут нічого дарма не отримаєш.

На ранок, коли Саїд тільки вдягнувся і, обвівши себе поглядом, вирішив, що в такому багатому вбранні і при зброї непогано покрасуватися на вулицях Багдада і, мабуть, можна навіть звернути на себе увагу, до нього увійшов купець. Лукаво осміхаючись і погладжуючи бороду, зміряв він очима молодого красеня і сказав:

— Усе це чудово, юначе! Але що ви збираєтеся робити далі? Мені здається, що ви великий мрійник і не думаєте про завтрашній день; чи вистачить у вас грошей, щоб жити, як вас зобов'язує ваше вбрання?

— Шановний Калум-беку, — сказав хлопець, червоніючи від збентеження, — звісно, грошей у мене якраз катма, але, можливо, ви мені хоч скільки позичите, щоб я міг повернутися додому. Мій батько, звичайно, з вами чесно розплатиться.

— Твій батько, лебедику? — голосно сміючись, вигукнув купець. — Не інакше, як сонце розтопило тобі мізки. Так я і повірив тобі на слово, повірив тим казкам, що їх ти плів мені дорогою: мовляв, у тебе в Бальсорі багатий батько, а ти єдиний син, і про напад арабів, і про твоє життя в їхньому стані, і п'яте-десяте. Вже тоді обурювала мене твоя зухвала брехня і нахабство. Я знаю, що в Бальсорі всі багаті люди — купці, сам зі всіма справи веду і, зрозуміло, чув би про якогось Бенезара, навіть якщо б той мав майна тільки на шість тисяч туманів. Значить, або ти наплів, що ти з Бальсори, або твій батько бідняк і його синові-втікачеві я й мідяка у борг не дам. А напад у пустелі! Та хто чув, щоб відтоді, як мудрий каліф Гарун проклав торгові шляхи через пустелю, розбійники наважилися б пограбувати караван та ще відвести полонених? Та чутки про це пішли б відразу; а за весь мій шлях, та і тут, у Багдаді, куди звідусіль стікається народ, про це ніхто не говорить. Це друга безсовісна брехня, юначе!

Пополотнівши від гніву й обурення, Саїд хотів укоротити язика жовчному дідові, але той перекрикував його, та до того ж ще розмахував руками.

— А третя брехня, зухвалий шахраю, це розповідь про твоє життя в стані Селіма. Ім'я Селіма добре відоме всім, хто колись мав справу з арабами. Селім зажив слави найстрашнішого і найжорстокішого розбійника, а ти смієш стверджувати, що вбив його сина; та тебе відразу б зарубали. Ти так знахабнів, що наказав на вербі груш: Селім, бачте, охороняв тебе від своїх же арабів, узяв до себе в намет і відпустив без викупного, і це він! Та він повісив би тебе на першому-ліпшому дереві; він часто вішав мандрівників, тільки щоб глянути на страшне обличчя шибеника. Ти — негідний брехун, ось ти хто!

— Я можу сказати тільки одне, — крикнув хлопець, — усе це правда, присягаюся моєю душею і бородою пророка!

— Он як, ти присягаєшся своєю душею? — вигукнув купець. — Своєю чорною, брехливою душею? Та хто тобі повірить? І бородою пророка, коли в тебе самого борода ще не відросла! Та хто візьме на віру твої слова?

— Свідків у мене і справді немає, — правив далі Саїд. — Але ж ви ж знайшли мене зв'язаним і напівмертвим.

— Це ще нічого не доводить, — заперечив той, — одягнений ти як шляхетний розбійник, і легко могло статися так, що ти наскочив на сильнішого, він узяв над тобою гору і зв'язав.

— Хотів би я подивитися на того, хто міг би мене перемогти самотужки і, зв'язавши, кинути на землю, мене-бо й двом не здолати, просто вони накинули мені ззаду петлю на шию, — обурився Саїд. — Ви в себе на базарі не знаєте, якою силою може похвалитися людина, яка вміло орудує зброєю, навіть коли вона опинилася сама. Але ви врятували мені життя, і я вам вдячний. Що ж ви тепер збираєтеся із мною робити? Якщо ви мені не допоможете, доведеться мені заглядати в руки, а я не хочу просити в рівних собі. Звернусь я краще до каліфа.

— Ось як? — сказав купець, глумливо посміхаючись. — Тільки до нашого високоповажного правителя й ні до кого більше? Це я називаю жебрати на шляхетний лад! Гай-гай! Тільки не забувайте, шляхетний парубче, що дорогою до каліфа вам не минути мого родича Месура, хранителя скарбниці, а мені досить шепнути йому одне слово й звернути його увагу на те, що перед ним брехун… А ти такий молодий, Саїде, мені жаль тебе. Ти можеш виправитися, з тебе ще може вийти добро. Я візьму тебе на базар до себе в крамницю, прослужиш там рік, а не захочеш залишитись за рік, я заплачу тобі все, що належить, і йди собі на всі чотири вітри — хочеш в Алеппо або в Медину, у Стамбул або в Бальсору, як на мене, хоч до дідька. Дозволяю тобі подумати до полудня; погодишся — чудово, не погодишся — я порахую до копійки все, що мені довелося викласти за тебе дорогою, а додам ще вартість місця на верблюді, заберу твій одяг і все, що в тебе є, і вижену на вулицю, тоді йди старцювати, де тобі завгодно; хочеш — до каліфа йди, хочеш — на сходинках мечеті або на базарі.

Із цими словами підступний купець вийшов. Саїд із презирством подивився йому вслід. У глибині душі він аж пінився од такої підступності купця, що підібрав його й заманив до себе в будинок навмисно, щоб узяти владу над ним.

Він обдивився довкола, чи не можна втекти, але вікна були заґратовані, а двері — на засуві.

Нарешті, після довгих роздумів і вагань, хлопець вирішив на якийсь час пристати на пропозицію купця й послужити в його крамниці. Він зрозумів, що іншого виходу немає, адже навіть якби йому вдалося втекти, без грошей до Бальсори однаково не добратися. Але він намірився з першої-ліпшої нагоди просити самого каліфа взяти його під захист.

Наступного дня Калум-бек повів свого нового слугу на базар. Він показав йому шалі, чадри й інший товар і пояснив хлопцю, що той має робити. З цього дня крамарчук Саїд, без жодної зброї, з розкішною чадрою в одній руці й шаллю в другій, стояв у дверях крамниці й закликав перехожих, байдуже чоловіків чи жінок, розхвалював товар, називав його ціну й пропонував купити. Незабаром Саїд зрозумів, чого це Калум-бек узяв його в кликуни. Сам Калум-бек був гидкий старий коротун, і коли він стояв у дверях крамниці й закликав покупця, то сусіди, а часом і перехожі, відпускали на його адресу глузливе слівце, хлопчаки дражнили його, жінки обзивали опудалом, а на молодого, ставного Саїда, який вирізнявся своєю привітністю й умів показати крам з доброго кінця, було любо глянути.

Коли Калум-бек побачив, що відколи біля входу в крамницю став Саїд, у нього додалося покупців, він пом'якшав до хлопця, чимраз краще годував і одягав ошатніше, до лиця.

Але Саїда ці докази прихильності господаря не обходили, і вдень і вночі, навіть уві сні, він усіляко обмірковував, як би йому повернутися на батьківщину.

Одного разу, коли двері в крамниці Калум-бека не зачинялися, тож усі пакувальники, в обов'язки яких входило доправляти покупцям товар додому, були розіслані, до крамниці зайшла стара жінка і собі щось купила. Вибирала вона недовго і, пообіцявши на чай, зажадала, щоб їй донесли покупку до будинку.

— Будь ласка, почекайте з півгодинки, і вам усе донесуть, — сказав Калум-бек, — або найміть іншого носія.

— Ви ж купець і хочете, щоб ваші покупці користувалися послугами випадкових носіїв? — заперечила жінка. — А що, коли такий малий сховається в юрбі з моїм крамом? Як я тоді дам собі раду з ним? За базарним законом ви зобов'язані доставити крам мені додому, і я цього вимагатиму.

— Тільки півгодинки почекайте, шановна, — просив купець, боязко дивлячись навколо. — Я розіслав усіх своїх людей.

— Лише у поганеньких крамницях не вистачає людей для послуг, — заперечила сердита відвідувачка. — А ось там у дверях що за нероба стовбичить? Іди сюди, хлопче, бери пакунок і ходи за мною!

— Заждіть, заждіть! — гукнув Калум-бек. — Та це мій кликун, моя вивіска, мій магніт! Йому не можна відходити від порогу!

— Подумаєш! — заперечила жінка і без довгих слів сунула свій згорток Саїду під пахву. — Поганий той купець і погані його товари, коли вони самі за себе не говорять і їм потрібна вивіска на кшталт ледаря-кликуна. Ходімо мерщій, хлопче, заробиш на чай!

— Ну тебе до Арімана і всіх духів тьми! Біжи! — пробурчав Калум-бек услід своєму магніту. — Але дивись мені, скоріше повертайся. Стара відьма мало не допекла мені, ще трохи — і я підняв би крик на весь базар!

Саїд рушив за жінкою, що як на свої роки надто жваво рвонула по базару, а на вулиці ще більше налягла на ноги. Вона зупинилася біля вишуканого будинку, постукала, двері відчинилися, жінка піднялася мармуровими сходами і поманила за собою Саїда. Вони прийшли у високі просторі палати. Досі Саїд іще не бачив стільки багатства й розкоші. Там стара пані втомлено сіла на подушки, вказала хлопцю, куди покласти пакунок, дала срібняка і відпустила.

Він був уже біля дверей, коли хтось дзвінким ніжним голосом гукнув йому: «Саїде!» Здивувавшись, що його тут знають, він озирнувся — на подушці замість старої пані сиділа оточена рабинями і прислужниками красуня. Саїд, онімівши від захоплення, схрестив на грудях руки і низько їй уклонився.

— Саїде, милий мій хлопче, — звернулася до нього красуня. — Я дуже шкодую, що на шляху до Багдада ти зазнав стільки лиха, але саме тут, тільки тут судилося тобі звільнитися від тих чарів, під владу яких ти підпав, залишивши батьківську домівку, перш ніж тобі виповнилося двадцять років. Саїде, дудочка ще у тебе?

— Так, у мене, — радісно вигукнув він і витягнув золотий ланцюжок, — чи не ви та добра фея, що при моєму народженні зробила мені цей подарунок?

— Я була другом твоєї матері, залишусь і твоїм другом, якщо ти сам будеш добрим і чемним. Ах, навіщо твій батько так злегковажив мою пораду! Ти уникнув би багатьох бід.

— Певно, так уже судилося! — відповів Саїд. — Але, ласкава феє, накажіть, щоб сильний норд-ост запрягся у вашу небесну колісницю, підхопив мене і за дві хвилини домчав у Бальсору до батька, і я терпляче досиджу там ті півроку, що залишилися до мого двадцятиріччя.

Фея посміхнулася.

— Ти вмієш розмовляти з нами, — сказала вона. — Але, бідолашний Саїде, це неможливо. Зараз, коли ти не в рідній домівці, допомогти тобі я безсила. Безсила навіть звільнити тебе з-під влади мерзотника Калум-бека. Його оберігає ворожа тобі могутня фея.

— Отож у мене є не тільки добрий друг, а і злий ворог? — запитав Саїд. — Ото ж то, я й справді частенько вскакував у клопіт не знати чому. Але допоможіть мені порадою, якщо це вам до снаги! Чи піти мені до каліфа і попросити в нього захисту? Він мудрий, він захистить мене від Калум-бека.

— Авжеж, Гарун мудрий, але він лише людина. Він як самому собі довіряє головному хранителеві скарбниці Месуру, і він має слушність, бо перевірив Месура і впевнився в тому, що це людина надійна. А Месур, своєю чергою, як самому собі вірить твоєму другові Калум-бекові, і в цьому він не правий, бо Калум — негідник, яких мало, хоч він і родич Месурові. Калум собі на умі і, щойно він повернувся сюди, наплів про тебе казна-що Месурові, а той переказав його побрехеньки каліфові, і тебе погано приймуть, якщо ти переступиш поріг палацу. Проте є інші можливості й шляхи, щоб до нього наблизитись, а зірки кажуть, що ти привернеш до себе віру каліфа.

— Атож, що й казати, кепські мої справи, — сумно мовив Саїд. — Доведеться мені ще якийсь час стояти в крамниці безчесного Калум-бека. Але на одне моє прохання, шановна феє, ви, можливо, могли б зважити. Я навчений ратному мистецтву, і для мене найбільша радість — гарцювання, де змагаються в метанні списа, стрілянні з лука, боях тупими мечами. Найшляхетніші багдадські юнаки щотижня беруть участь у таких змаганнях. Але на арені можуть виступати тільки вільні люди в багатому обладунку й одязі, і, вже ж звичайно, не слуга базарного крамаря. Якби тільки ви могли зробити так, щоб раз на тиждень я мав коня, багате вбрання й обладунок та щоб упізнати мене було не так то легко…

— Шляхетний юнак має право висловити таке бажання, — мовила фея. — Твій дід по матері був найбільшим сміливцем у Сирії, тож ти, певно, успадкував його дух. Запам'ятай цей будинок; тут щотижня тебе чекатимуть два джури верхи, з конем для тебе, тут же знайдеш ти одяг, обладунок і воду, умивши нею обличчя, ти станеш ні для кого невпізнанний. А тепер, Саїде, прощавай! Наберися терпіння, будь розумний і не відбігай чесноти! За півроку твоя сопілочка видасть звук, і голос її долетить до вух Зуліми.

З почуттям удячності й благоговіння попрощався юнак зі своєю покровителькою. Він запам'ятав будинок і вулицю й пішов назад.

Саїд повернувся на базар саме вчасно й в останню хвилину встиг захистити свого хазяїна Калум-бека й урятувати йому життя. Перед крамницею юрбився народ, хлопчаки танцювали й дражнили купця, старі аж покотом лягали зі сміху. А купець, тремтячи від люті й не знаючи, куди йому подітися, стояв перед крамницею з чадрою в одній руці й шаллю в другій. Цій несподіваній сцені передувала подія, що сталася після того, як пішов Саїд. Калум сам став у дверях замість свого красеня слуги й закликав покупців, але народ не йшов у крамницю до старого покруча. По базару бродили двоє чоловіків, які хотіли купити подарунки для своїх дружин. Вони вже кілька разів обійшли базар, виглядаючи, на чому б зупинитися, і саме зараз знову проходили повз крамницю Калум-бека, розглядаючи товари.

Калум-бек, який помітив їх, подумав, що не зле було б мати зиск з їхньої нерішучості.

— Сюди, сюди, панове! — крикнув він. — Що вам треба? Ось чудові шалі, прекрасний крам!

— Товар у тебе, добродію, можливо, і справді гарний, — відказав один із них, — але наші дружини страшенні вередухи, а в Багдаді всі тепер купують чадри тільки в красеня кликуна, у Саїда. Ми вже обходили весь базар, розшукуючи його, і ніяк його не знайдемо. Скажи, де він, а іншим разом ми в тебе щось купимо.

— Аллах, Аллах! — вигукнув Калум-бек, люб'язно осміхнувшись. — Пророк привів вас, куди вам потрібно. Ви шукаєте красеня кликуна, щоб купити чадру? Заходьте, заходьте — це і є його крамниця.

Подумавши, що непоказний, череватий Калум видає себе за красеня кликуна, один із чоловіків скинув на нього презирливим поглядом і голосно зареготав. А другий вирішив, що Калум з нього глузує й не міг цього подарувати купцеві. Він міцно вилаявся, і це урвало терпець Калум-бекові; він закликав у свідки сусідів, що саме його крамницю, а не яку іншу називають крамницею красеня кликуна, але сусіди, що заздрили купцеві через те, що його торгівля віднедавна пішла вгору, всіляко відмагалися. Тоді двоє чоловіків накинулися на старого брехуна, як вони його назвали. Калум захищався радше не кулаками, а криками й лайкою, і цим зібрав коло своєї крамниці купу народу; пів міста знали його як жадібного, підлого скнару, і всі довкола тішилися, зауважуючи, як на нього сиплються товченики; один із кривдників уже вчепився йому в бороду, але цієї миті хтось схопив його самого за руку й з усього маху кинув на землю, так що з голови в нього спав тюрбан, а туфлі відлетіли далеко убік.

Юрба, що залюбки дивилася на розправу з Калум-беком, голосно обурилася, приятель поваленого озирнувся на того, хто наважився відкинути його друга, але, зауваживши молодого здорованя з пронизливим поглядом, побоявся зчепитися з ним; до того ж Калум, якому порятунок здався справжнім чудом, голосно крикнув, указуючи на юнака:

— Ну, що вам іще треба? Ось він перед вами, це і є Саїд, красень кликун.

У юрбі засміялись, адже всі знали, що Калум-бек постраждав незаслужено. А той нахаба, якого відштовхнув Саїд, присоромлений, зашкутильгав геть разом зі своїм приятелем, так і не купивши ні чадри, ні шалі.

— О, зірко всіх кликунів, краса базару! — вигукнув Калум, увійшовши з Саїдом до крамниці. — Воістину, це називається нахопитися вчасно, простягнути людині руку допомоги, інакше не скажеш. Адже він лежав, мов підкошений, так ніби й на ногах ніколи не стояв! А я, я — коли б ти запізнився хоч на хвилину, — мені і цирульник більше не знадобився б, нічого було б розчісувати і вкладати. Скажи, як мені тебе винагородити?

Рукою і серцем Саїда керувало відчуття хвилинної жалості. Тепер, заспокоївшись, він майже розкаювався, що завадив провчити капосного старого. «Якби в нього вирвали жмут волосся, він би днів із десять мухи не зобидив», — подумав Саїд; а проте вирішив скористатися прихильністю Калум-бека і попросити в нагороду дозволити йому раз на тиждень проводити вечір на власний розсуд — чи то на прогулянці, чи ще якось.

Калум дав свою згоду, адже він знав, що його підневільний слуга дуже розсудливий і не втече без грошей і гарного одягу. Так Саїд незабаром отримав те, що хотів. У найближчу середу — день, коли найродовитіші хлопці збиралися на одному з міських майданів, аби зітнутися, Саїд сказав Калуму, що цей вечір він хотів би провести на власний розсуд, і з дозволу купця пішов на ту вулицю, де жила фея, постукав, і ворота тієї ж миті відчинилися. Здавалося, слуг хтось попередив, що він прийде; не запитавши, чого він хоче, пішли вони разом із ним сходами в красиві палати; там йому подали воду для умивання, яка мала зробити його невпізнанним. Він змочив нею обличчя, потім глянув у металеве люстро і сам себе не впізнав: на засмаглому обличчі росла красива широка борода, він виглядав принаймні років на десять старше.

Потім вони повели його в інші палати, де для нього було приготовано прекрасне вбрання, яке не осоромило б самого багдадського каліфа в день, коли він у всьому блиску своєї величі робить огляд військам. Окрім тюрбана з найтоншої тканини з алмазним аграфом і довгим пір'ям чаплі та каптана з важкої яскраво-червоної парчі, вигаптуваної срібними квітами, там була ще срібна кольчуга такої тонкої роботи, що вона повторювала всі рухи тіла, і в той же час така міцна, що їй не були страшні удари списів і мечів. Дамаський клинок у розкішних піхвах, з безцінними, як здалося Саїдові, самоцвітами на руків'ї, завершував його наряд. Коли він в обладунку вийшов з палат, один зі слуг подав йому шовкову хустинку і сказав, що хустинку посилає йому повелителька цього будинку: варто витерти нею обличчя — борода і засмага зникнуть.

У дворі стояли трійко породистих коней, на найкращого сів Саїд, на двох інших — його джури, і він весело поїхав на майдан, відведений під іподром. Пишнота його наряду і багатство обладунку привертали до нього погляди всіх, а коли він з'явився на майдані, по натовпу, що обступив іподром, пробіг шепіт захоплення. Тут збиралося багдадське панство, найвідважніші і найшляхетніші хлопці; навіть брати каліфа гарцювали на конях і вимахували списами. Коли з'явився нікому не відомий Саїд, син великого візира з кількома приятелями рушив йому назустріч, поштиво вдарив чолом, запросив узяти участь в змаганні і запитав, як його звуть і звідки він походженням. Саїд назвався Альманзором, сказав, що народився в Каїрі, а зараз подорожує і що багато чув про відвагу і звитягу молодих багдадських шляхтичів, тож вирішив скористатися можливістю побачити їх і познайомитися з ними. Хлопцям сподобалися ввічливість і хоробра постава Саїда-Альманзора; вони наказали піднести йому списа і запропонували вибрати собі соратників, тому що вони вже розділилися на дві групи і битимуться і один на один, і всім загоном.

Якщо зовнішність Саїда вже привернула до нього увагу, то тепер усі ще більше дивувалися його надзвичайній спритності і швидкості. Кінь його мчав птахом, а меч блискав і то швидше. Спис він кидав з такою легкістю, так далеко і так влучно, наче це був не спис, а стріла, пущена з лука. Він переміг найвідважніших сміливців, які наважилися стятися з ним, і після закінчення змагання був одностайно визнаний переможцем; один із братів каліфа і син великого візира, що билися на боці Саїда, попросили його помірятися силами і з ними. Алі, брата каліфа, Саїд переміг, але син великого візира не поступався йому звитягою і після тривалої сутички вони визнали за краще відкласти рішення до майбутньої зустрічі.

Наступного дня в Багдаді тільки й мови було що про багатого й мужнього красеня чужоземця. Всі, хто його бачив, навіть ті, кого він переміг, були в захваті від його шляхетної поведінки; Саїд на власні вуха чув розмови про себе в крамниці Калум-бека. Усі шкодували тільки про одне: ніхто не знає, де він живе. У будинку феї до наступного змагання його чекало ще розкішніше вбрання й ще дорожчий обладунок. Цього разу зібралося пів-Багдада, сам каліф милувався з балкона цим видовищем. Він теж дивувався чужинцеві Альманзорові і, щоб висловити свою прихильність, коли герць закінчився, повісив йому на шию велику золоту медаль на золотому ланцюжку. Після цієї другої блискучої перемоги багдадських юнаків ухопили заздрощі. «Якийсь чужоземець приїздить до нас у Багдад, — нарікали вони, — і вириває в нас із рук славу, почесті й перемогу? І тепер піде хвалитися по інших містах, що серед вершків багдадської молоді немає нікого, хто бодай якось може помірятися з ним силою». Так говорили вони й вирішили на наступному змаганні, ніби випадково, налетіти на нього вп'ятьох або вшістьох.

Від гострого погляду Саїда не сховалося їхнє невдоволення; він бачив, що вони шепочуться по кутках і лише глипають на нього очима. Він здогадувався, що всі, за винятком брата каліфа й сина великого візира, не надто приязно ставляться до нього, проте й ті двоє своїми розпитуваннями: де можна з ним зустрітися, чим він займається, що йому, властиво, сподобалося в Багдаді й таке інше — вже мало-помалу йому збриднули.

За дивним збігом обставин, парубок, який найчастіше косував оком на Саїда-Альманзора і надто вороже був проти нього налаштований, виявився тим самим незнайомцем, якого Саїд незадовго перед тим збив із ніг у крамниці Калум-бека тієї хвилини, коли той учепився в бороду лихому купцеві. Він увесь час уважно, із заздрістю придивлявся до нього, щоправда, Саїд уже кілька разів брав над ним гору, але хіба за це можна було когось ненавидіти?! Саїд побоювався, чи той, бува, не впізнав у ньому на голос або зріст кликуна Калум-бека, а таке відкриття зробило б його мішенню для глузувань і помсти. Злий намір заздрісників провалився як завдяки обережності й відвазі Саїда, так і завдяки дружбі каліфового брата й сина великого візира. Побачивши, що його оточило щонайменше шість вершників і намагаються або скинути його з коня, або знезброїти, вони кинулися йому на допомогу, розігнали нападників і загрозили за такий підступ видалити їх з арени. Понад чотири місяці Саїд на очах у всього Багдада проявляв чудеса хоробрості. Аж якось увечері, вертаючись додому, він почув розмову кількох людей, голоси яких здалися йому знайомими. Попереду нього поволі йшли четверо й начебто про щось радилися. Саїд обережно підійшов ближче й, прислухавшись, розібрав, що розмовляють вони таємною мовою арабів із племені Селіма; він здогадався, що ці чотири араби планують на когось наскочити. Спершу він хотів піти, але, подумавши, що йому, може, вдасться стати на заваді злочину, вирішив підслухати їхню розмову й підкрався ще ближче.

— Воротар ясно сказав: по тій вулиці, праворуч од базару, саме по ній він пройде з великим візиром цієї ночі, — зауважив один.

— Чудово, — докинув інший. — Великого візира я не боюся, він старий і, певно, з тих, хто одразу ховається в кущі, але каліф, кажуть, добре орудує мечем, і я не надто йому довіряю; зазвичай, за ним слідом крадеться з десяток, а, може, й більше охоронців.

— За ним немає ні душі, — заперечив третій. — Якщо хто й упізнав його, зустрівши вночі, то бачив його тільки з великим візиром або з хранителем скарбниці. Сьогодні вночі ми захопимо його, але борони Боже його зачепити.

— Гадаю, найкраще накинути йому петлю на шию, — сказав перший. — Убивати його в жодному разі не можна, за його труп великого викупу не дадуть, а можуть і геть нічого не дати.

— Отже, за годину до півночі! — умовилися вони й розійшлися хто куди.

Розмова розбійників розтривожила Саїда. Хлопець вирішив одразу поквапитися в палац і попередити каліфа, що йому загрожує небезпека. Але, вже пробігши кілька вулиць, він раптом згадав слова феї — адже вона сказала, що каліфові на нього набрехали. Саїд подумав, що його можуть висміяти або, ще гірше, звинуватити, що в такий спосіб він намагається втертися в довіру до володаря Багдада, тож юнак уповільнив крок і вирішив покластися на свій вірний меч і власноруч врятувати каліфа від руки розбійників.

Тому хлопець не повернувся додому до Калум-бека, а сів на сходинки мечеті й вирішив дочекатися, доки спуститься ніч. Коли все сховали сутінки, він пройшов повз базар на вулицю, згадану розбійниками, і сховався за рогом будинку. Там він простояв, мабуть, із годину й раптом почув кроки двох людей, які повільно брели вулицею; спочатку він подумав, що це каліф з великим візиром, але один із чоловіків сплеснув у долоні, і зараз же з боку базару до них безшумно приєдналися ще двоє. Вони пошепталися, потім троє сховалися недалеко від Саїда, а один заходився міряти вулицю кроками. Ніч стояла темна, але тиха, і Саїдові довелося покластися тільки на свій гострий слух.

Пройшло ще з півгодини, і знову з боку базару почулися кроки. Розбійник, мабуть, їх теж почув; він шаснув повз Саїда, прямуючи до базару. Кроки наближались, і Саїд уже міг розгледіти в темряві двох людей; раптом розбійник сплеснув у долоні, і тієї-таки миті з засідки вискочило троє зловмисників. Ті, на кого вони напали, певно мали зброю, бо Саїд почув, як у сутичці дзвенять гострі мечі. Хлопець миттю вихопив свій дамаський клинок і з криком: «Смерть ворогам великого Гаруна!» — кинувся на розбійників; першим ударом він убив одного, потім налетів на двох інших, які накинули мотузку на шию другому перехожому й намагалися його знезброїти. Саїд навмання вдарив по мотузці, але при цьому зачепив розбійника так сильно, що відтяв йому руку. Той голосно закричав і впав на коліна. Тепер четвертий розбійник, який тим часом бився з другим перехожим, кинувся до Саїда, який іще не встиг поквитатися з третім розбійником. Але цієї миті, звільнившись від мотузки, другий перехожий вихопив ятаган і встромив його збоку в груди нападникові. Побачивши це, вцілілий розбійник кинув шаблю й накивав п'ятами.

За мить Саїд дізнався, кому він урятував життя, бо до нього підійшов один із двох перехожих, вищий на зріст, і сказав:

— І замах на моє життя або на мою свободу, так само як і несподівана допомога й порятунок, однаково дивні. Як ви дізналися, хто я? Ви знали про замах?

— Володарю правовірних, бо я не сумніваюся, що це ти, — відказав Саїд, — сьогодні ввечері я йшов вулицею Ельмалек за кількома незнайомцями, далеку й таємну мову яких я свого часу навчився розуміти. Вони говорили, що хочуть тебе взяти в полон, а твого візира, чоловіка гідного, вбити. Застерегти тебе я вже не міг, тож вирішив тобі допомогти й піти туди, де вони хотіли тебе підстерегти.

— Спасибі тобі, — сказав Гарун, — але краще нам тут не затримуватися. Ось тобі каблучка, приходь із нею завтра до мене в палац, там ми поговоримо про тебе й твою мені допомогу, і скажеш мені, що ти хотів би від мене в нагороду. Ходімо, візире, тут залишатися небезпечно — а що, коли вони надумають повернутись?!

Так сказав Гарун і, надягши на палець юнакові каблучку, хотів повести візира; але той попросив почекати хвилинку, обернувся й простягнув здивованому Саїду туго набиту калитку.

— Хлопче, — сказав він, — мій володар каліф може багато чого для тебе зробити, може навіть, якщо побажає, призначити тебе моїм спадкоємцем, я ж мало що можу, і тому вважаю за краще робити те, що можу, не завтра, а сьогодні, ось візьми калитку! Цим, звичайно, не висловиш мою подяку. Тільки-но тобі щось знадобиться, сміливо рушай до мене!

Сп'янівши від щастя, поспішив Саїд додому. Але там його прийняли погано. Калум-бек спочатку був невдоволений, а потім стурбований його тривалою відсутністю, тому що боявся втратити гарну вивіску для своєї крамниці. Він зустрів Саїда лайкою, галасував і репетував, як біснуватий. Але Саїд, зазирнувши в калитку і побачивши, скільки там золота, вирішив, що тепер може повернутися на батьківщину, навіть не запобігаючи ласки каліфа, вже звичайно, не менш щедрої, аніж подяка візира, тому він не поліз за словом у кишеню й коротко та ясно сказав купцеві, що жодної години більше не лишиться в його будинку. Спочатку Калум-бек отетерів, але потім заходився кепкувати з хлопця й сказав, глузуючи:

— Ах ти, дрантя, волоцюга, шарпак нещасний! Куди ти подінешся без мене? Хто тебе нагодує, напоїть, хто прихистить уночі?

— Нехай це вас не обходить, господарю, — кинув у відповідь Саїд. — Бувайте здорові, мене вам більше не бачити!

Так сказав Саїд і вибіг на вулицю, а Калум-бек, онімівши від подиву, дивився йому вслід. Але вранці, гарненько помізкувавши про те, що сталося, він послав своїх пакувальників вистежити, де ховається втікач. Довго й марно шукали вони, нарешті один повернувся й сказав, що бачив, як Саїд вийшов з мечеті й рушив до караван-сараю. Але його не впізнати, він гарно вдягнений, у розкішному тюрбані, при ятагані й шаблі.

Почувши таке, Калум-бек вибухнув лайкою.

— Він обібрав мене й на мої гроші одягся! — вигукнув він. — Нещасна я людина!

Калум побіг до наглядача варти, а той знав, що купець — родич Месура, хранителя скарбниці каліфа, тож купець легко домігся од доглядача, щоб він відрядив кількох стражників і наказав їм арештувати Саїда. Саїд сидів у караван-сараї і, заприязнившись із якимось купцем, спокійно домовлявся з ним, що той забере його до рідної Бальсори. Зненацька на нього наскочило кілька людей, і, хоч як він пручався, зв'язали йому за спиною руки. Він запитав, що дає їм право на таке насильство, вони відповіли, що діють за наказом як свого начальника, так і його, Саїда, законного хазяїна й пана Калум-бека. За хвилю підійшов і сам бридкий купець; знущаючись над Саїдом, засунув він руку йому в кишеню й на диво присутніх із переможним виглядом витяг калитку, набиту золотом.

— Дивіться! Ось скільки потроху натягав у мене цей мерзотник! — вигукнув він, і люди міряли презирливим поглядом упійманого злодія й обурювалися:

— Такий молодий, такий гарний і вже такий зіпсований! На суд його, на суд, хай провчать його кийками по п'ятах!

Саїда потягли до наглядача варти, а слідом за ними потяглася юрба людей усякого звання і стану.

— Дивіться, це красень кликун з базару. Хлопець обікрав свого хазяїна й ушився; він украв двісті золотих! — репетувала юрба.

Наглядач варти зустрів пійманого похмурим поглядом. Саїд хотів було сказати кілька слів на своє виправдання, але суддя наказав йому замовкнути й вислухав тільки пузатого купця. Той подав як доказ калитку. Суддя запитав, чи ці гроші украдені в нього…

Калум-бек заприсягся, що це так, і хоча за допомогою кривоприсяги він і привласнив чуже золото, але красеня кликуна, якого цінував у тисячу золотих, йому не повернули, бо суддя сказав:

— За законом, який лише кілька днів тому з волі каліфа, мого повновладного володаря, став іще суворіший, кожна крадіжка, що перевищує суму в сто золотих і вчинена на базарі, карається довічним вигнанням на пустельний острів. Цей злодюжка впіймався дуже вчасно; він саме доповнить до двадцяти число таких самих молодців, як він. Завтра ми посадимо їх на баржу й повеземо в море.

Саїд був у розпачі, він благав вислухати його, дозволити йому сказати бодай слово каліфові, але ніхто не хотів і чути його. Калум-бек, який уже шкодував, що дав клятву, тепер заступався за Саїда, але суддя зупинив його.

— Ти одержав своє золото, тож угамуйся, йди собі додому й поводься чемно, коли ж ні, я візьму з тебе штраф по десять золотих за кожне слово, сказане мені всупереч.

Здивований Калум замовк, суддя подав знак, і нещасного Саїда повели.

Його кинули в похмуру сиру в'язницю, де валялися на соломі дев'ятнадцять бідолах. Вони зустріли свого товариша по недолі грубими глузуваннями і лайкою на адресу судді й каліфа. Як не жахала Саїда доля, як не лякала думка про заслання на пустельний острів, він таки знаходив розраду в тому, що вже завтра вийде із цієї клятої в'язниці. Але він дуже помилився, думаючи, що в морі буде краще. Всіх двадцятьох злочинців кинули в трюм, де не можна було стояти на весь зріст, вони пхали один одного й билися за краще місце.

Підняли якір, і Саїд гірко заплакав, коли баржа, яка везла його геть од батьківщини, захиталася на хвилях. Тільки раз на день їм давали окраєць хліба, пригорщу овочів і ковток прісної води. У трюмі стояла така темрява, що кожен раз, коли ув'язнених годували, доводилося приносити свічки. Майже через день хтось умирав, такий спертий, нездоровий дух стояв у цій морській темниці; Саїда рятувала тільки молодість і міцне здоров'я.

Два тижні були вони вже в морі, і ось одного чудового дня вітер збивав чимраз вищі хвилі, і на кораблі зчинилася страшенна біганина й метушня.

Саїд здогадався, що починається буря; він навіть був цьому радий, сподіваючись, що нарешті попрощається з життям.

Баржу дедалі сильніше гойдало на хвилях, і нарешті вона з жахливим тріском сіла на мілину. У трюм долинало ревіння вітру, з палуби долітали зойки і крики. Нарешті все затихло, але тут хтось із в'язнів помітив пробоїну, крізь яку вода вливалася в баржу. В'язні заходилися стукати в люк, але ніхто не озивався. Коли води помітно побільшало, вони налягли на люк і гуртом виламали його.

Засуджені піднялися на палубу, але там не було ні душі. Весь екіпаж урятувався на шлюпках. Багато в'язнів уже втратили надію; буря лютувала дедалі сильніше, баржа тріщала й опускалась у воду. Кілька годин провели вони ще на палубі й, знайшовши сякі-так харчі, востаннє поїли; потім зірвалася ще сильніша буря, баржу зняло зі скелі, на якій вона сиділа, і розтрощило.

Саїд ухопився за щоглу, і не відпустив її й тоді, коли баржу вже рознесло на друзки. Його жбурляло з боку в бік, але він гріб ногами й тримався на хвилях. Так плив він уже з півгодини, увесь час наражаючись на смертельну небезпеку; раптом у нього з-за пояса випала сопілочка на золотому ланцюжку, він захотів перевірити її ще раз: раптом вона видасть звук.

Однією рукою він міцніше вчепився за щоглу, другою підніс дудочку до губ, подув, і цієї миті пролунав ясний дзвінкий звук. Буря відразу затихла, хвилі вляглися, наче їх хтось полив олією. Тільки-но він зітхнув із полегкістю й вирішив оглянутися, чи не забовваніє десь земля, як щогла під ним дивним чином розбухла й ні з того ні з сього заворушилась, і, не встиг він перелякатись, як відчув, що сидить верхи не на колоді, а на величезному дельфіні; якусь мить він плив, тремтячи від страху, а тоді, переконавшись, що дельфін мчить хоч і швидко, але спокійно й упевнено, приписав свій чудесний порятунок срібній дудочці і добрій феї та голосно подякував їй за допомогу.

Мов вітер у полі, мчав хлопець по хвилях на своєму чарівному коні, і ще не встигло завечоріти, як він побачив землю й широку ріку, в яку відразу ринув дельфін. Угору проти течії плисти було важче, і, щоб не охляти, Саїд, пригадавши, як у таких випадках знаходять у старих чарівних казках якусь магічну штукенцію, дістав дудочку, голосно й весело заграв на ній і вирішив смачно поїсти. Риба миттю зупинилась, і з води виринув стіл, такий сухий, наче він тиждень стояв десь на осонні, і весь заставлений смачними наїдками. Саїд накинувся на їжу, адже поки він був під арештом, годували його мало й кепсько. Натоптавшись, він голосно подякував, стіл пірнув у воду, а Саїд поплескав дельфіна по боку, і той зараз же знову поплив угору проти течії.

Вечоріло, коли Саїд розгледів ген-ген велике місто, мінарети якого, як йому здалося, скидалися на багдадські. Думка про Багдад не надто його потішила, проте хлопець твердо вірив у добру фею й був переконаний, що вона й надалі вбереже його від підступу мерзенного Калум-бека. Осторонь, приблизно за версту від міста, біля самої річки він зауважив чудовий заміський палац, і на превеликий його подив риба попливла до цього палацу.

На даху стояло кілька ошатно вдягнених чоловіків, а на березі безліч служників, усі дивилися в його бік і плескали руками від здивування. Дельфін зупинився біля мармурових сходів, які спускалися від заміського палацу до річки, і не встиг Саїд ступити на берег, як він безвісти зник. Кілька служників із сухим одягом поквапилися вниз і від імені їхнього пана запросили Саїда піднятися. Він швидко переодягся і пішов за служниками на дах, де його зустріли троє, один із них, найвищий і найгарніший, привітно посміхаючись, звернувся до нього.

— Звідки ти, дивний незнайомцю? — спитав він. — Ти приборкуєш риб морських і правиш ними не гірше, ніж умілий вершник бойовим конем. Хто ти — чарівник чи така ж людина, як і ми?

— Пане мій, — звів голос Саїд, — останні дні мені було не з медом, та коли вам цікаво, я про все розповім.

Він почав свою розповідь і виклав трьом слухачам свої халепи з того дня, коли пішов із батьківської домівки, і до дня свого чудесного порятунку. Часто вони переривали його здивованими вигуками, захоплюючись його пригодами, коли ж він скінчив, господар палацу, який так прихильно його зустрів, сказав:

— Я вірю тобі, Саїде! Але ти говорив, що за перемогу в ратних змаганнях одержав ланцюжок і що каліф подарував тобі каблучку. Можеш ти показати нам те й інше?

— Обидва подарунки я зберігаю тут, коло серця, — сказав юнак, — я віддав би їх тобі тільки разом із життям, адже те, що я врятував каліфа від рук розбійників, я вважаю славним і прекрасним вчинком.

З цими словами він витяг з-за пазухи ланцюжок і каблучку й подав господареві будинку.

— Клянуся бородою пророка, це він, мій перстень! — вигукнув високий красень. — Великий візире, перед нами стоїть наш рятівник, обіймімо його.

Саїду здавалося, що він бачить сон, коли вони палко його обняли, але, отямившись, він упав ниць і сказав:

— Вибач, володарю правовірних, що перед твоїм обличчям я так вільно говорив, адже ти — Гарун аль-Рашид, славний багдадський каліф.

— Атож, я — каліф і твій друг! — відказав Гарун, — і з цього дня твоя сумна доля зміниться. Ти поїдеш із мною в Багдад, залишишся в моєму почті й будеш одним із найвірніших моїх порадників, — тієї ночі ти довів, що Гарун тобі не байдужий, а я не кожного з відданих мені слуг зважився б узяти на такий іспит.

Саїд подякував каліфові; він обіцяв залишитися в нього назавжди, але попросив дозволу спершу поїхати додому, до батька, що, певно, дуже за ним сумує, і каліфові це бажання здалося законним і розумним. Незабаром вони сіли на коней і ще до заходу сонця приїхали в Багдад. Каліф наказав відвести Саїду в палаці цілу анфіладу розкішних палат і, крім того, обіцяв дати наказ, аби для нього збудували прекрасну кам'яницю.

При першій звістці про те, що сталося, до Саїда зібралися його колишні товариші по зброї — каліфів брат і син великого візира. Вони обійняли його — рятівника дорогих їм людей — і просили стати їхнім другом. Однак вони оніміли від здивування, коли він сказав: «Я вже давно ваш друг», — і з цими словами дістав ланцюжок — приз за перемогу на змаганні — та нагадав про все, що відбувалося на арені. Тоді вони бачили його засмаглим і довгобородим, і тільки, коли він розповів, як і чому змінив свій вигляд, коли на підтвердження своїх слів наказав принести свій обладунок і стявся з ними тупою зброєю, чим довів, що він і є той самий Альманзор Відважний, тільки тоді вони знову радісно обійняли його й відчули, яке це щастя — мати такого друга.

Наступного дня, коли Саїд і великий візир сиділи в палатах Гаруна, туди зайшов Месур, старший хранитель скарбниці каліфа.

— Володарю правовірних, — сказав він, — я хотів би випросити в тебе одну милість, але не знаю, як ти до цього поставишся.

— Я хочу спершу вислухати, про що ти просиш, — відказав Гарун.

— Біля брами чекає мій кревний родич, мій улюблений Калум-бек, купець, відомий усьому базару, — сказав Месур, — він не знати як посварився з людиною з Бальсори, син якої служив у Калум-бека, обікрав його й утік невідомо куди. Тепер батько вимагає від Калума свого сина, а в Калума його немає. Тому йому хотілося б, і він просить тебе про це, щоб ти учинив йому честь та з властивими тобі проникливістю й мудрістю вирішив суперечку між ним і людиною з Бальсори.

— Гаразд, я розсуджу їх, — сказав каліф. — Хай за півгодини твій шановний родич і той, на кого він скаржиться, з'являться в судові палати на засідання дивана[26].

— Це не хто інший, як твій батько, Саїде, — сказав Гарун, коли Месур, розсипаючись у подяках, залишив палати, — на щастя, я тепер усе знаю, тому судитиму, як Соломон. Ти сховаєшся за завісою біля трону й не виходь, поки я не покличу тебе, а ти, великий візире, зараз же накажи привести недбайливого й необачного суддю! Він знадобиться мені під час допиту.

Як Гарун наказав, так обидва й зробили. У Саїда затремтіло серце, коли він побачив, як його батько, блідий і виснажений сумом, непевним кроком зайшов до судових палат, а хитра самовпевнена усмішка, з якою Калум шепотів щось на вухо своєму кревнякові, старшому хранителеві каліфової скарбниці, обурила юнака; йому так і кортіло вискочити з-за завіси й кинутися на Калума, адже саме цей негідник завдав йому найтяжчих страждань і знегод.

У палатах зібралося чимало людей, усім хотілося почути, як чинитиме суд каліф. Коли володар Багдада посів своє місце на троні, великий візир закликав усіх до тиші, запитав, хто із двох позивач і хто звертається за правосуддям до свого володаря.

Калум-бек самовпевнено виступив уперед і сказав:

— Кілька днів тому стояв я на базарі біля дверей своєї крамниці, коли оповісник, тримаючи в руці гаманця, ходив разом із цією людиною від крамниці до крамниці й вигукував: «Гаманець золота тому, хто вкаже, де Саїд із Бальсори». Цей Саїд був у мене кликуном, от я й крикнув: «Сюди, друже! Я заслужив твій гаманець!». Цей чоловік, що зараз дивиться на мене вовком, тоді підійшов до мене як друг і запитав, що мені відомо. Я відповів: «Ви, напевно, Бенезар, його батько?», — і коли він з радістю це підтвердив, я розповів, як знайшов його сина в пустелі, урятував йому життя, вигоїв його й привіз у Багдад. З радістю серця подарував він мені свій гаманець. Але послухайте, що було далі, коли я розповів цьому шибеникові, що його син служив у мене, потім зайнявся темними оборудками, обікрав мене й утік, він не повірив і от уже кілька днів чіпляється до мене, вимагає повернути йому сина й золото, але я не можу повернути ні того, ні іншого, гроші належать мені по праву за повідомлену звістку, а його дурного сина я ніяк не можу йому знайти.

Тепер заговорив Бенезар. Назвавши сина шляхетним і доброчесним юнаком, сказав, що Саїд ніколи не заплямував би себе злочином. Він звертався до каліфа, просячи ретельно розслідувати справу.

— Сподіваюся, ти виконав свій обов'язок і заявив про крадіжку? — запитав Калум-бека каліф.

— Ну, само собою, — посміхнувся той. — Я відвів його до судді.

— Привести сюди суддю! — гримнув каліф. На превеликий подив, суддя, мов на помах чарівної палички, відразу став перед ним.

Каліф запитав його, чи пам'ятає він про таку судову справу, і той відповів ствердно.

— Ти допитав юнака, він зізнався у злочині? — запитав Гарун.

— Ні, він був такий упертий, що хотів повинитися тільки перед вами! — заперечив суддя.

— Але я не пригадую, щоб я його бачив, — сказав каліф.

— А навіщо? Тоді мені довелося б щодня приводити до вас ціле юрмисько всякого наброду, всі хотіли б, щоб ви їх вислухали.

— Ти ж знаєш, я прислухаюся до слів будь-кого, — заперечив Гарун, — але, мабуть, докази вражали такою переконливістю, що не варто було тягти перед мої очі юнака. У тебе, Калум, напевно, був хтось, хто сказав би, ніби вкрадені гроші належать тобі?

— Свідок? — перепитав Калум, бліднучи. — Та ні, свідків у мене не було, і ви, володарю правовірних, самі знаєте, що всі золоті монети схожі одна на одну. Звідки ж було мені взяти свідків, що саме цієї сотні золотих бракує в мене в касі?

— А як же ти дізнався, що ці золоті належать тобі?

— Глянув на гаманець, у якому вони лежали, — відказав Калум.

— Гаманець при тобі? — і далі допитувався каліф.

— Ось він, — відповів купець, витягнув гаманця і вручив його великому візиру, щоб той подав його каліфові.

Але великий візир з удаваним подивом вигукнув:

— Клянуся бородою пророка! Так ти, шолудивий пес, кажеш, що гаманець твій? Гаманець належав мені, і я подарував його хороброму юнакові за те, що він урятував мене від страшної небезпеки.

— Ти можеш у цьому заприсягтися? — запитав каліф.

— Це така ж правда, як те, що я сподіваюся потрапити до раю, — зауважив візир, — гаманець зроблений руками моєї дочки.

— Ай-ай-ай! — вигукнув Гарун. — Отож, судде, свідчення були помилковими. Чому ж ти повірив, що гаманець належить купцеві?

— Він заприсягся, — відповів суддя, злякавшись.

— Так, виходить, ти кривосвідчив! — накрив мокрим рядном каліф тремтячого й зблідлого купця.

— Аллах, Аллах! — вигукнув той. — Я, звісно, нічого не хочу сказати проти великого візира, він людина гідна довіри, але ж гаманець таки мій, і негідник Саїд поцупив його. Я б заплатив тисячу туманів, тільки б Саїд був зараз тут.

— Скажи, куди ти сховав Саїда? — запитав каліф суддю. — Скажи, куди треба за ним послати, щоб він міг дати свідчення?

— Я відіслав його на пустельний острів, — відповів суддя.

— О, Саїде! Сину мій! — обливаючись слізьми, голосив нещасний батько.

— Отож він зізнався в крадіжці? — допитувався Гарун.

Суддя пополотнів, він не знав, куди діти очі, нарешті сказав:

— Якщо я не помиляюся, то так.

— Виходить, ти в цьому не впевнений? — грізно запитав каліф. — У такому разі запитаємо його самого. Виходь, Саїде, а ти, Калум-бек, коли він уже тут, негайно викладай тисячу золотих!

Калум і суддя подумали, що перед ними якийсь привид. Вони впали на коліна й заходилися благати: «Змилуйся! Змилуйся!» Бенезар, знесилений од переживань, упав в обійми віднайденого сина. Каліф з непохитною суворістю запитав:

— Судде, Саїд тут, він визнав себе винним?

— Ні, ні, — слізно волав суддя, — я вислухав тільки свідчення Калума, він-бо шановний купець.

— Хіба для того я поставив тебе суддею над усіма, щоб ти слухав тільки значних осіб? — у пориві шляхетного гніву вигукнув Гарун аль Рашид. — Я засилаю тебе на десять років на пустельний острів у відкритому морі. Там у тебе буде час подумати про справедливість; а ти, миршавий капоснику, повертаєш до життя вмирущих не для того, щоб їх урятувати, а для того, щоб зробити їх твоїми рабами, тож, як я вже сказав, мусиш виплатити тисячу туманів, адже ти обіцяв це зробити, коли з'явиться Саїд і дасть свої свідчення.

Калум зрадів, що так легко відбувся, і вже зібрався подякувати доброму каліфові, але той ще не скінчив свою промову:

— За те, що кривосвідчив, ніби в тебе вкрали сто золотих туманів, ти одержиш сто ударів по п'ятах. А потім даю Саїдові на вибір — або забрати твою крамницю, а тебе зробити пакувальником і носієм, або ж одержати з тебе десять золотих за кожний день, що його він прослужив у тебе.

— Відпустіть негідника, каліфе! — вигукнув юнак. — Мені не треба нічого, що належить йому.

— Ні, — заперечив Гарун. — Я хочу, щоб ти отримав гідну винагороду. Я вибираю замість тебе: десять золотих за кожен день, а ти вже сам підрахуй, скільки днів тягнув у нього ярмо. А тепер заберіть цих негідників!

їх повели, а каліф пішов з Бенезаром і Саїдом в інші палати; там син розповів щасливому батькові про свій чудесний порятунок, і тільки час від часу його переривали крики Калум-бека — йому у дворі саме відраховували ті самі сто ваговитих золотих по п'ятах.

Каліф запросив Бенезара пожити в Багдаді. Той погодився й тільки ненадовго з'їздив на батьківщину за своїм чималим статком. Саїд зажив, як принц, у палаці, що його своєму рятівникові побудував вдячний каліф. Із братом каліфа й сином великого візира він був у великій дружбі, і в Багдаді з'явилася приказка: «Бути б мені таким добрим і щасливим, як Саїд, син Бенезара».

Примітки

1

Рискаль — звужена донизу лопата. — Прим. ред. (тут і далі).

(обратно)

2

Накрити мокрим рядном — насварити, докоряти.

(обратно)

3

Занте (або Занкіф) — острів у Греції.

(обратно)

4

Порта (Оттаманська Порта) — назва уряду Османської імперії.

(обратно)

5

Рейс-ефенді — міністр закордонних справ.

(обратно)

6

Капудан-паша — командувач флотом

(обратно)

7

Франкістан — так на Сході називали Європу.

(обратно)

8

Маршалок — керуючий королівським двором.

(обратно)

9

Гризота — душевні страждання, мука.

(обратно)

10

Книга Йова, 39. 21.

(обратно)

11

Goddamn! (англ.) — Прокляття!

(обратно)

12

Шлафрок — довгий домашній халат.

(обратно)

13

Журфікс — приймання гостей у завчасно визначений день тижня.

(обратно)

14

Мати шпичку в носі — бути тямущим, кмітливим, розсудливим.

(обратно)

15

Антраша — у балеті легкий стрибок зі швидким схрещуванням ніг у повітрі.

(обратно)

16

Екосез — шотландський народний танець.

(обратно)

17

Франсез — так у Німеччині називали англійський народний танець; в Росії та Франції його називали «англез».

(обратно)

18

Франсуа-Андре Данікан Філідбр (1726–1795) — французький, шахіст і композитор. Найсильніший шахіст світу 2-ї пол. XVIII ст.

(обратно)

19

Крейцер — дрібна срібна монета.

(обратно)

20

Кроненталер — велика срібна монета.

(обратно)

21

Дукат — золота монета.

(обратно)

22

Votre serviteur (франц.) — ваш слуга.

(обратно)

23

Petit Caporal (франц.) — Маленький капрал. Так жартома прозивали французького імператора Наполеона Бонапарта.

(обратно)

24

Рейс-зфенді — канцлер, пізніше міністр іноземних справу Османській імперії.

(обратно)

25

Капудан-паша — титул командувача флотом Османської імперії.

(обратно)

26

Диван — рада з вищих сановників.

(обратно)

Оглавление

З Альманаху казок 1826 року

  Малий Мук

  Каліф Лелека

  Корабель привидів

  Відрубана рука

З Альманаху казок 1827 року

  Александрійський шейх та його раби

  Карлик Ніс

  Абнер, або єврей, який нічого не бачив

  Молодий англієць

  Історія Альманзора

З Альманаху казок 1828 року

  Пригоди Саїда Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg