«Чарівник Країни Оз»

Чарівник Країни Оз (fb2) - Чарівник Країни Оз [збірка] (пер. Вита Левицкая) (Країна Оз) 5343K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Лаймен Фрэнк Баум

Лаймен Френк БАУМ ЧАРІВНИК КРАЇНИ ОЗ

Дивовижний чарівник із Країни Оз

1. Смерч

Дівчинка Дороті жила в невеличкому будинку посеред безкрайнього канзаського степу, її дядько Генрі був фермером, а тітонька Ем дбала про господарство. Будиночок був маленький, бо дошки для будівництва довелося везти дуже здалеку. У будиночку були чотири стіни, дах, підлога і одна-єдина кімната, в якій стояли стара іржава плита, буфет, стіл, кілька стільців і два ліжка. В одному кутку тулилося велике ліжко дядька Генрі та тітоньки Ем, а в іншому — маленьке ліжечко Дороті. У будинку не було ані горища, ані підвалу, лише яма під підлогою, де сім'я рятувалася від смерчів.

У цій місцевості смерчі лютували так, що запросто змітали зі свого шляху маленькі будиночки. Тому посеред кімнати була ляда, а під нею — сходи, що вели до схованки.

Коли Дороті виходила з будинку та озиралася навсібіч, то бачила лише степ. Він розкинувся до самісінького горизонту: нудна рівнина — довкруги ні деревця, ні будівлі. Сонце в цих краях було таким палючим, що земля, яку щойно зорали, швидко сіріла і пересихала. Трава теж умить ставала сірою, як і все довкола. Колись дядько Генрі пофарбував будиночок, але від сонця фарба почала тріскатися, а дощі остаточної змили її, і тепер їхнє помешкання стояло таке саме похмуро-сіре. Коли тітонька Ем тільки приїхала в це місце, вона була вродливою і життєрадісною. Але палюче сонце та невгамовні смерчі зробили свою справу: з її очей незабаром зникли завзяті іскорки, а зі щік злиняв рум'янець. Обличчя посіріло і змарніло. Тітонька Ем схудла та розучилася посміхатися. Коли осиротіла Дороті вперше потрапила до цього будинку, її сміх так лякав тітоньку Ем, що вона щоразу здригалася і хапалася за серце. Та й тепер, варто було Дороті розсміятися, тітонька Ем здивовано дивилася на дівчинку, наче не розуміла, що може бути смішного в цьому сірому житті.

А от дядько Генрі не сміявся ніколи. З ранку до ночі він працював, як віл, тож йому було не до веселощів. Він теж був увесь сірої барви — від бороди до грубих черевиків. Вигляд мав суворий, зосереджений і рідко говорив.

Тільки песик Тото розважав Дороті, не давав їй піддатися сірості, яка заполонила все довкола. Тото не був сірий. Він мав чудову шовковисту чорну шерсть, кумедний чорний носик і маленькі допитливі чорні оченята, що іскрилися веселощами. Тото міг бавитися з ранку до вечора, і Дороті всією душею любила свого вірного друга.

Та сьогодні їм було не до ігор. Дядько Генрі вийшов на ґанок, сів на сходинку й пильно подивився на небо. Воно було темно-сірим, темнішим, ніж звичайно. Дороті стояла поруч із Тото на руках і також дивилася на небо. Тітонька Ем у будиночку мила посуд. Десь далеко на півночі завивав вітер, і висока трава біля самого небосхилу колихалася хвилями. Таке саме стишене завивання долинало з протилежного, південного боку. Дядько Генрі і Дороті обернулися, щоб роздивитися, чому там так шумить, і побачили, що й із південного боку трава лягає хвилями, як море.

Дядько Генрі підвівся зі сходинки.

— Чуєш, Ем, насувається смерч! — гукнув він дружині. — Піду подивлюся, як там худоба! — І він побіг до хліва, де сім'я тримала корів та коней.

Тітонька Ем облишила посуд і підійшла до дверей. Одного швидкого погляду їй було достатньо, щоб зрозуміти: насувається біда.

— Дороті! — покликала вона. — Мерщій до хованки!

Цієї миті Тото зістрибнув із рук Дороті й кинувся під ліжко. Дівчинка побігла ловити його. Перелякана тітонька Ем відчинила ляду і хутенько почала спускатися сходами до хованки. Нарешті Дороті зловила песика і вже збиралася бігти за тітонькою, аж не встигла зробити й кроку, як почула страшенне завивання вітру. Маленький будиночок так затремтів, що дівчинка втратила рівновагу й сіла на підлогу.

І тут сталося неймовірне.

Будинок кілька разів обернувся навколо своєї осі, а потім почав повільно підніматися вгору, наче повітряна куля.

Саме в тому місці, де стояв будиночок Дороті, зіткнулися два вітри — північний і південний, — і від цього зіткнення народився неймовірно лютий смерч. У центрі смерчу зазвичай буває досить тихо, та оскільки потоки повітря дедалі сильніше тиснули на стіни будиночка, то він піднімався все вище й вище, доки не опинився на гребені велетенської повітряної хвилі, яка понесла його, наче легеньку пір'їнку.

За вікнами було темно-темно, і вітер завивав, наче дикий звір. Загалом летіти було навіть приємно. Якщо не зважати на те, що спочатку будинок трохи покрутило, а одного разу неабияк перехилило, Дороті відчувала тільки легке похитування, як у колисці.

А Тото все це явно не подобалося. Він голосно гавкав, бігаючи по кімнаті навколо господині, а та тихенько сиділа собі на підлозі й намагалася зрозуміти, що ж буде далі.

Аж ось Тото заґавився і вилетів у відчинену ляду. Спочатку Дороті злякалася, що втратила його назавжди. Але потім побачила, що з люка стирчить кінчик чорного вуха. Тиск повітря не давав песику впасти на землю. Дороті підповзла до люка, схопила Тото за вухо і затягнула назад. Потім вона зачинила ляду, щоб таке не повторювалося.

Час минав, і нарешті Дороті зовсім заспокоїлася. Але їй було дуже самотньо, та ще й вітер завивав із такою силою, що дівчинка боялася оглухнути. Спочатку вона думала, що будиночок упаде і вони з Тото розіб'ються на смерть, але, на щастя, нічого такого не сталося. Тоді Дороті забула про свої тривоги і вирішила сподіватися на краще. Вона долізла по підлозі, що трусилася, мов несамовита, до свого ліжечка, залізла на нього, а Тото примостився поруч. Незважаючи на те, що будинок хитало, а вітрисько ревів на повну силу, Дороті заплющила очі й незабаром заснула.

2. Розмова з жувачами

Дороті прокинулася від дуже сильного й несподіваного поштовху. Певно, якби дівчинка не лежала на м'якенькій постелі, то сильно забилася б. Дороті миттю оговталася і почала думати, що ж сталося. Тото ткнувся своїм холодним носиком їй в обличчя й заскавчав. Дороті сіла на ліжечку й виявила, що більше нікуди не летить. У вікно яскраво світило сонце. Дороті підвелася з ліжка, у супроводі вірного Тото підійшла до дверей і розчахнула їх навстіж.

Смерч опустив її будиночок — треба зізнатися, як на смерч, досить м'яко — у дивовижній країні. Навколо розкинулася зелена галявина з фруктовими деревами, а на них було повно стиглих і соковитих плодів. Усюди росли неймовірно гарні квіти. На деревах і кущах сиділи птахи і мелодійно співали. Неподалік біг прозорий струмочок, нашіптуючи щось дуже приємне — принаймні так здалося дівчинці, яка провела все життя у спекотному степу.

Дороті стояла, милуючись цими чудесами й не помітила, як до неї наблизився гурт дуже дивних людей. Вони мали приблизно такий самий зріст, що й Дороті, проте було зрозуміло, що це дорослі. Трійко чоловіків і жінка були вбрані у вигадливі костюми. Усі вони носили високі капелюхи з гострими кінчиками та дзвіночками, що мелодійно подзенькували під час ходи. Чоловіки мали блакитні капелюхи, а жінка — білий. Ще на ній був білий плащ, який вільно спадав із плечей, прикрашений зірочками, що сяяли на сонці, наче маленькі діаманти. Чоловіки були вбрані у блакитні шати і сяючі чоботи з блакитними ботфортами. Дороті вирішила, що вони приблизно того ж віку, що й дядько Генрі. Двоє з них мали бороду. А жінка була старшою — її обличчя зорали зморшки, і рухалася вона з натугою.

Прибулі підійшли до будиночка, на порозі якого спинилася Дороті, і завмерли, перешіптуючись, наче боялися наблизитись. Нарешті мініатюрна бабуся підійшла до дівчинки, низько вклонилася їй і промовила приємним голосом:

— Ласкаво просимо до Краю Жувачів, шляхетна чарівнице! Ми надзвичайно вдячні тобі за те, що ти вбила Злу Чаклунку Сходу і звільнила жувачів від рабства!

Коли Дороті почула ці слова, то дуже здивувалася. Чому це старенька назвала її шляхетною чарівницею? І взагалі, як вона могла вбити Злу Чаклунку Сходу? Дороті була твердо впевнена в тому, що вона — просто маленька дівчинка із Канзасу, занесена смерчем хтозна-куди, і що вона нікого не вбивала.

Бабуся чекала на відповідь, і тому Дороті сказала невпевнено:

— Ви дуже люб'язні, але, певно, це якась помилка. Я нікого не вбивала.

— Ти, може, й не вбивала, — посміхнулася старенька, — але це зробив твій будиночок. А загалом це одне і те саме. Дивися, — сказала вона, вказуючи рукою на ріг будинку, — он стирчать її ноги.

Дороті поглянула туди, куди вказувала бабуся, і злякано скрикнула. Справді, з-під будиночка виглядали дві ноги у срібних черевичках із загнутими носаками.

— Ой! — вигукнула Дороті, сплеснувши в долоні. — Виходить, будинок розчавив її, коли приземлився. Що ж тепер робити?

— Нічого вже не поробиш, — спокійно відгукнулася старенька.

— А кого розчавив будиночок? — поцікавилася Дороті.

— Я вже казала: Злу Чаклунку Сходу. Багато років вона тримала в рабстві жувачів, примушувала їх трудитися на неї вдень і вночі. Але тепер вони отримали свободу й дуже вдячні тобі за це.

— Хто такі жувачі? — далі розпитувала Дороті.

— Це народ, який мешкає на сході цієї країни — там, де правила Зла Чаклунка.

— Ви теж із Краю Жувачів? — поцікавилася Дороті.

— Ні, я живу на Півночі, але товаришую з ними. Коли вони побачили, що їхня володарка загинула, то послали до мене гінця, і я одразу ж прибула до них. Я Чарівниця Півночі.

— Чарівниця? — вигукнула Дороті. — Справжня?

— Справжнісінька, — запевнила бабуся. — Але я добра чарівниця, і народ мене любить. На жаль, мої вміння не настільки великі, як були у Чаклунки Сходу, бо інакше я давно вже звільнила б жувачів.

— Я думала, всі чарівниці злі, — зізналася Дороті.

— І дарма! У Країні Оз усього чотири чарівниці, і дві з них — чарівниця Півночі та чарівниця Півдня — добрі. Ти мусиш узяти мої слова на віру бо я — чарівниця Півночі й не можу помилятися.

Але чаклунки Заходу й Сходу справді злі-презлі. Одну ти знищила, і тепер у всій Країні Оз лишилася тільки одна зла чаклунка — та, яка мешкає на Заході.

— Але тітонька Ем казала мені, що всі чаклуни й чарівниці померли у давнину, — заперечила Дороті.

— Хто така тітонька Ем? — поцікавилася бабуся.

— Моя тітка. Вона живе в Канзасі, там само, де і я.

Чарівниця Півночі задумано схилила голову, опустила погляд додолу. Потім підняла очі на Дороті й промовила:

— Я не знаю, де цей Канзас. Уперше доводиться чути про таку країну. Скажи мені, це цивілізована країна?

— Звісно!

— Тоді все зрозуміло. У цивілізованих країнах немає ані чаклунів, ані магів, ані чарівниць, але ми ще не маємо цивілізації, бо наші краї відрізані від решти світу. Саме тому в нас досі лишилися і чаклуни, і чарівниці.

— А хто вони?

— Наймогутніший чарівник — це Оз, — зашепотіла старенька. — Він має силу більшу, аніж усі інші чаклуни й чарівниці разом. А мешкає він у Смарагдовому Місті.

Дороті хотіла запитати ще щось, але цієї миті жувачі, які досі стояли мовчки, голосно закричали й почали показувати на ріг будинку, де лежала Зла Чаклунка.

— Що сталося? — стурбовано запитала в товариства Чарівниця Півночі, а коли подивилася сама, то розсміялася. Під будинком лишилися самі тільки срібні черевички, а ноги зникли невідомо куди.

— Чаклунка Сходу була така стара, — пояснила всім Чарівниця Півночі, — що швидко висохла на сонці. Тепер їй і справді кінець. А ці срібні черевички віднині належать тобі, юна чарівнице, можеш носити їх.

На цих словах вона нахилилася, підняла черевички, обтрусила з них пилюку і подала Дороті.

— Між іншим, Чаклунка Сходу надзвичайно пишалася цими черевичками, — повідомив один із жувачів. — Подейкують, вони не прості, а чарівні. Правда, ми не знаємо, що в них незвичайного…

— Мені треба хутенько повертатися додому, бо дядько Генрі й тітонька Ем, напевно, вже хвилюються, — сказала Дороті. — Чи не підкажете ви мені, в якому напрямку Канзас?

Жувачі й Чарівниця Півночі перезирнулися, потім подивилися на Дороті й похитали головами.

— На схід звідси, недалеко, — промовив один жувач, — простягнулася велетенська пустеля, й нікому не під силу її перейти.

— І те самісіньке на півдні, — долучився до розмови другий жувач. — Я був там і бачив її на власні очі. Південніше звідси лежить Край Ковтачів.

— А мені розповідали, — і собі додав третій жувач, — що і на Заході є велика пустеля. Там мешкають моргуни і править ними зла чаклунка. Усі мандрівники, які ризикнуть туди податися, стають її рабами.

— Я живу на Півночі, — сказала старенька чарівниця, — і моя країна теж межує із безкрайньою пустелею. Вона, як пастка, оточує всю Країну Оз. Боюся, дівчинко, тобі не лишається нічого, крім як зостатись у нас.

Коли Дороті почула це, вона гірко заплакала, бо їй було якось тривожно далеко від рідних, серед чужих і дивних людей. Її сльози дуже засмутили добрих жувачів, ті дістали носові хустинки й собі заридали. А старенька чарівниця зняла свій капелюх, поставила його гострим кінцем собі на носа, промовила: «Один! Два! Три!» — і миттю капелюх перекинувся на грифельну дошку. А там з'явився чималий напис:

«НЕХАЙ ДОРОТІ ПРЯМУЄ ДО СМАРАГДОВОГО МІСТА».

Старенька зняла з носа грифельну дошку, прочитала, що там написано, й поцікавилася:

— Це тебе звати Дороті, люба дівчинко?

— Так, — підтвердила вона, далі схлипуючи й витираючи сльози.

— Тоді це тобі треба вирушати до Смарагдового Міста. Чарівник Оз тобі обов'язково допоможе.

— А де це Смарагдове Місто?

— У центрі нашої країни. Там править той самий могутній Оз, про якого я тобі казала.

— Він хороша людина? — перепитала Дороті з підозрою.

— Він хороший чарівник. А яка він людина і чи людина взагалі, сказати не можу, бо ніколи його не бачила.

— І як мені потрапити до Смарагдового Міста? — розпитувала Дороті.

— Тобі доведеться йти туди пішки. Це буде довга мандрівка, інколи приємна, інколи не дуже. Але я використаю всі свої чари, аби тільки вберегти тебе від лиха.

— Невже ви не підете зі мною? — у голосі Дороті вчувалася слабка надія, адже дівчинка розуміла, що старенька — покищо єдиний її друг у цій країні.

— Ні, цього я зробити не можу, зате поцілую тебе на прощання. Ніхто не посміє образити того, кого поцілувала Чарівниця Півночі.

Вона підійшла до Дороті й ніжно поцілувала її в чоло. Як з'ясувалося вже пізніше, після поцілунку залишився легкий ясно-червоний слід.

— Дорога до Смарагдового Міста викладена жовтою цеглою, — сказала чарівниця, — і знайти її нескладно. Коли побачиш Оза, не лякайся, а розкажи йому, що з тобою сталося, і попроси про допомогу. А тепер до побачення, люба дівчинко.

Троє жувачів низенько вклонилися Дороті, побажали їй щасливої дороги й подалися у своїх справах. Чарівниця ласкаво кивнула Дороті, потім тричі повернулася на лівому каблуку й, на превеликий подив Тото, зникла, наче й не було. Песик чимдуж загавкав, і явно із задоволенням — доки поруч стояла чарівниця, йому лячно було бодай загарчати.

Та Дороті антрішечки не здивувалася. Вона знала, що чарівниці саме так і повинні зникати.

3. Як Дороті врятувала Страшила

Коли дівчинка зосталася сама, то відчула, що зголодніла. Вона дістала із буфета хліб, порізала його, помастила маслом, і заходилася жувати бутерброди — звісно, не забула пригостити й Тото. Потім узяла відро, збігала до струмочка й набрала чистої води. Песик у цей час бігав поміж дерев і гавкав на пташок. Дороті побігла, щоб його вгамувати, й помітила, що гілля на одному з дерев ледь не ламається під щедрим урожаєм груш. Вона зрозуміла, що саме цього бракувало їй для чудового сніданку, й зірвала кілька найспіліших і найсоковитіших плодів.

Потім повернулася в будинок, напилася разом із Тото чистої води й почала готуватися до мандрівки в Смарагдове Місто.

Дороті мала лише одну сукню на переміну, але вона була випрана й напрасована, і висіла на гачечку біля ліжка. Сукенка була біла в блакитну клітинку, й хоча вже полиняла від того, що її багато разів прали, та все ж виглядала непогано. Дороті ретельно вмилася, вбралася в чисту сукню й наділа гарненького рожевого капелюшка. Взяла маленького кошика, поклала туди хліб із буфета, накрила чистим білим рушником. Потім поглянула на черевики й зрозуміла, що вони дуже старі.

— Боюся, вони не витримають довгої мандрівки, — побідкалася дівчинка. Песик подивився на неї й заметляв хвостом, — мовляв, я тебе чудово розумію!

Аж раптом Дороті помітила на столі срібні черевички Злої Чаклунки Сходу. Тоді дівчинка зняла свої старі черевики й поміряла срібні. Виявилося, що вони їй пасують, як влиті. Здавалося, немовби це взуття було пошите спеціально для неї. Потім Дороті взяла кошичок.

— Ну, Тото, — зітхнула вона. — Нічого не вдієш! Підемо до Смарагдового Міста й попросимо, щоб могутній Оз відправив нас назад у Канзас.

Дороті зачинила двері на ключ, а ключ поклала до кишені сукенки, й вирушила у дорогу. Тото підстрибом побіг услід за нею.

Незабаром Дороті опинилася на перехресті, але швидко зметикувала, яка з доріг веде до Смарагдового Міста, — вона була викладена жовтою цеглою. Сонце яскраво світило, птахи голосно щебетали, і Дороті геть не почувалася нещасною, хоча будь-яка дівчинка її віку, якби несподівано опинилася в чужому далекому краю, обов'язково засумувала б.

По обидва боки дороги милували око чудові краєвиди. За охайними парканами, пофарбованими в приємний блакитний колір, простягалися поля, де росла пшениця, кукурудза й різні овочі. Жувачі, виходить, були чудовими господарями: врожай на їхніх полях достигав неабиякий. Інколи із будиночків, що були розкидані де-не-де, виходив якийсь жувач. Він неодмінно кланявся дівчинці, яка прямувала жовтою цегляною дорогою, — низько і з повагою. І не просто так, адже країною вже розлетілася чутка про те, що Дороті знищила Злу Чаклунку Сходу і звільнила жувачів від рабства. Будинки в цім краю були незвичайної форми — замість даху кожен із них мав чималий купол, і всі були пофарбовані в блакитний колір. Очевидно, саме цей колір був у жувачів найулюбленішим.

Надвечір, коли Дороті трохи стомилася й уже думала, чи не час їй перепочити, вона підійшла до будинку, що був значно більший за інші. На зеленій галявинці перед ним танцювали чоловіки й жінки. П'ятеро маленьких скрипалів жваво грали на своїх інструментах, а великий стіл просто ломився від наїдків — там було все, чого тільки душа забажає: небачені фрукти, горіхи, пироги, тістечка й торти.

Коли з'явилася Дороті, жувачі радісно привіталися з нею і запросили повечеряти й заночувати. Це був дім одного з найбагатших мешканців цієї країни, і він улаштував гостину для друзів з нагоди чудесного звільнення від злої чаклунки.

Дороті всадовили за стіл і ситно нагодували. Припрошував її до страв сам господар, якого звали, між іншим, Бок. Коли Дороті наїлася, вона сіла на лавочку, щоб помилуватися танцями й веселощами.

Бок помітив срібні черевички й запитав дівчинку:

— Ти також чарівниця?

— Чому ви всі так думаєте? — здивувалася Дороті.

— Бо ти здолала Злу Чаклунку і носиш срібні черевички. Крім того, ти вбрана в білу сукню, а всім відомо, що білий — колір чарівників.

— Але вона в мене у блакитну клітинку, — заперечила Дороті, розгладжуючи складки на сукні.

— Це дуже люб'язно з твого боку, що вона в блакитну клітинку, — вклонився Бок. — Недарма блакитний колір — колір жувачів, а білий — чарівників. Це означає, що ти добра чарівниця і друг жувачів.

Дороті навіть не знала, що на це відповісти. Всі в цій країні були переконані, що вона чарівниця. Але ж Дороті чудово знала, що вона — звичайнісінька дівчинка, яку смерч заніс у чужі краї.

Коли Дороті втомилася дивитися на танці, Бок запросив її в дім, де для неї приготували кімнату з дуже зручним м'якеньким ліжечком із блакитними простирадлами. Дороті чудово поспала там до самого ранку, а Тото згорнувся клубочком на блакитному килимку біля ліжечка.

Зранку Дороті смачно поснідала. Доки вона їла, маленький жувач бавився з Тото, смикав його за хвоста і сміявся так заразливо, що Дороті від такого видовища також не могла втриматися від сміху. Для жувачів Тото був дивовижею, адже вони ніколи ще не бачили собак.

— Чи далеко звідси Смарагдове Місто? — запитала Дороті в гостинного господаря.

— Точно не знаю, — відповів Бок. — Я там ніколи не бував. Якщо в тебе нема пильної справи до Оза, краще не потикайся йому на очі. Мені тільки відомо, що дорога до Смарагдового Міста довга і йти туди треба кілька днів. Шлях прямує через прекрасну країну, але інколи подорожнім доводиться пробиратися через важкі та небезпечні місцини.

Це трохи схвилювало Дороті, але виходу не було: лише могутній Оз міг повернути її до Канзасу, тому дівчинка була готова до труднощів.

Дівчинка попрощалася зі своїми новими друзями й попрямувала дорогою із жовтої цегли. Вона довго йшла, і їй закортіло трошки перепочити. Тоді дівчинка присіла на загорожу понад дорогою. За огорожею простягалося велике кукурудзяне поле, й неподалік Дороті помітила опудало на тичині. Його туди посадили, щоб воно відлякувало птахів — тих, які люблять поласувати стиглою кукурудзою.

Дороті заходилася розглядати опудало. Йому за голову служив мішечок, напханий соломою, і на ньому фарбою були намальовані очі, ніс і рот, так що виходило обличчя. На голові красувався блакитний капелюх із гострим верхом. За вбрання слугував добряче поношений блакитний костюм, набитий соломою, а взуте опудало було у блакитні чоботи із широкими закотами, точнісінько такі, які носили всі жувачі. Це був досить майстерно зроблений Страшило.

Раптом Дороті неабияк здивувалася, адже Страшило підморгнув їй одним намальованим оком! Дівчинка спочатку вирішила, що це їй здалося, бо ж у Канзасі городні опудала не підморгують, але потім Страшило дуже по-дружньому покивав їй головою. Тоді Дороті зіскочила з огорожі й підійшла до нього. Тото, дзвінко гавкаючи, метався навколо солом'яного вартового.

— Доброго дня, — хрипко промовив Страшило.

— Ти вмієш говорити? — здивувалася Дороті.

— Ясна річ, — відповів Страшило. — Як твої справи?

— Помаленьку. А твої як?

— Так собі, — сказав Страшило і посміхнувся: — Якщо чесно, це не дуже весела справа — стирчати день і ніч на тичині й відлякувати ворон.

— Хіба ти не зможеш злізти?

— Ні, мені в спину заткнули тичку. Якщо ти мене з неї знімеш, я буду тобі дуже вдячний.

Дороті підняла обома руками солом'яного чоловічка й без зусиль зняла його з тичини. З'ясувалося, що він майже нічого не важив.

— Дуже дякую, — чемно промовив Страшило, коли опинився на землі. — Оце чудово! Наче знову народився!

Дороті просто не йняла віри своїм очам. Мало того, що солом'яний чоловічок умів говорити, він ще й кланявся і навіть ходив.

— Хто ти? — поцікавився Страшило після того, як потягнувся й позіхнув. — І куди прямуєш?

— Мене звати Дороті, а йду я до Смарагдового Міста, до могутнього мудреця й чарівника Оза, щоб він повернув мене в Канзас.

— Де це Смарагдове Місто і хто такий Оз? — запитав Страшило.

— Невже ти нічого не знаєш? — здивувалася дівчинка.

— Якщо чесно, я взагалі нічого не знаю. Я напханий соломою, і в голові в мене немає мізків.

— Як мені тебе шкода! — вигукнула Дороті.

— А якщо я піду з тобою до Смарагдового Міста, чи не дасть могутній мудрець Оз мені трошечки розуму? — раптом запитав Страшило.

— Не знаю, — відповіла Дороті, — але, якщо хочеш, ходімо разом. Навіть якщо Оз і не дасть тобі мізків, тобі ж гірше, ніж зараз, не стане, правда?

— Це точно, — погодився Страшило і заходився довірливо розповідати: — Зрештою, я не маю нічого проти того, що мене напхали соломою. Якщо хтось наступить мені на ногу або кольне шпилькою, я від того геть не страждатиму — болю ж я не відчуваю. Але мені зовсім не хочеться, щоб люди вважали мене дурником. Бо якщо в мене замість мозку солома, то як я зможу зрозуміти, чим є світ довкола мене?

— Розумію, — відгукнулася Дороті. — Якщо ти підеш разом зі мною, я проситиму, щоб Оз вислухав твоє прохання.

— Оце дякую! — зрадів Страшило.

Дороті допомогла Страшилі перелізти через загорожу, й вони разом вирушили до Смарагдового Міста по дорозі, викладеній жовтою цеглою.

Тото спочатку дуже не сподобався новий подорожній. Песик так підозріло обнюхував опудало, наче побоювався, що в соломі звили гніздо миші. Час від часу він загрозливо гарчав.

— Не бійся Тото, — попередила Страшила Дороті. — Він не вкусить.

— Я і не боюся, — відповідав той. — Навіть якщо він і наважиться мене вкусити, соломі боляче не буде. Дозволь мені понести твій кошик. Мені це не важко, я ж ніколи не втомлююся. Хочеш, я розкажу тобі мій секрет? — прошепотів він трошки згодом Дороті на вушко. — Знаєш, чого я боюся понад усе?

— Не знаю, — відповіла Дороті. — Може, мишей?

— Ні, — відповів Страшило. — Палаючого сірника.

4. Дорога через ліс

Незабаром дорога змінилася — вже не була такою рівненькою і гладенькою, як раніше. Іти стало важче, й Страшило постійно спотикався на вибоїнах. Час від часу на шляху траплялися ями. Тото перестрибував через них, а Дороті обережно обходила. А от у Страшили замість мізків була солома, тому він ішов навпростець, частенько втрачав рівновагу й падав долілиць. Однак не забивався, а Дороті допомагала йому підвестися на ноги, тож Страшило завжди сам кепкував зі своїх падінь.

Ферми у цих місцях були вже не такими доглянутими, як раніше. Будиночки траплялися все рідше й рідше, та й фруктових дерев було менше. Що далі прямували подорожні, то похмурішими ставали краєвиди.

Опівдні мандрівники зробили привал біля струмка. Дороті вийняла хліб із кошика і запропонувала Страшилі, але той відмовився.

— Я не знаю, що таке голод, — сказав він, — і не можу цим натішитися. Мій рот намальований фарбами, але якби замість цього мені в голові зробили дірку, солома просто висипалася б і голова втратила форму.

Дороті з розумінням кивнула й заходилася наминати хліб.

Коли дівчинка пообідала, Страшило попросив, щоб вона розповіла про себе та про країну, звідки прилетіла. Дороті розказала про сірі степи Канзасу про те, як смерч закинув її в ці далекі краї. Страшило уважно слухав, а потім промовив:

— Ніяк не можу добрати, чому тобі так хочеться полишити цю прекрасну країну й повернутися до сумної та посушливої місцини, яку ти називаєш Канзасом.

— Ти не можеш зрозуміти, бо в тебе немає мізків, — відповіла дівчинка. — Ми, люди, живі — з плоті й крові, — любимо жити на батьківщині, навіть якщо є значно красивіші краї. Бо нема місця кращого, ніж рідний дім.

Страшило тільки зітхнув:

— Аякже, хіба ж мені це зрозуміти? Якби ваші голови, як моя, були напхані соломою, ви б усі подалися шукати прекрасні країни, й у вашому Канзасі ні душі не лишилося б. Канзасу добряче пощастило, що в ньому живуть люди зі справжніми мізками!

— Може, ти теж розкажеш мені про себе, доки ми ще не вирушили? — запитала Дороті.

Страшило поглянув на неї із докором.

— Ти ж сама знаєш: я так недавно живу, що мені й розказувати нічого. Мене тільки позавчора зробили. Що було до мого народження, я не знаю. Добре, що спершу мій господар-фермер намалював мені вуха, і я одразу зміг чути, що відбувається довкола. Біля мого господаря був інший жувач, і я почув їхню розмову.

— Як тобі вуха? — запитав фермер.

— По-моєму, кривуваті, — відповів його приятель.

— Не страшно, — відмахнувся мій господар. — Головне, що це вуха, а не щось інше.

Що ж, я повністю з ним згоден.

— А тепер я намалюю очі, — промовив мій господар і взявся до роботи. Спочатку намалював праве око, і, коли він закінчив, мені було дуже цікаво розглядати його й озиратися навсібіч.

— Незле! — похвалив фермера приятель, уважно придивляючись до роботи. — Блакитний колір дуже пасує для очей!

— Друге око, певно, краще зробити більшим, — задумливо промовив господар, і, коли воно вже було намальоване, я помітив, що бачу значно краще.

Потім він намалював мені ніс і рот, але я тоді не говорив, бо не знав, для чого потрібен рот. Я з цікавістю стежив, як вони виготовляли мій тулуб, руки й ноги. Коли на тулуб насадили голову, я запишався собою. Вирішив, що виглядаю не гірше за фермера та його приятеля.

— Цей хлопака хутко розлякає всіх ворон, — заявив фермер. — Він дуже схожий на людину.

— Викапана людина, — підтакнув його приятель, і я також подумки погодився. Господар узяв мене під пахву, відніс на кукурудзяне поле й посадив на тичку. Потім вони з приятелем пішли собі, а я лишився сам.

Мені геть не сподобалося, що мене покинули напризволяще, і я було спробував піти слідом за ними, але мої ноги ніяк не могли дістати до землі. Так що довелося стриміти на тичині. Було дуже нудно — я не міг навіть поринути в спогади, бо просто не мав їх. До цього над полем літали птахи, але, побачивши мене, подумали, що я людина, злякалися й кудись зникли. Це додало мені крихту впевненості, я почувався важливою персоною. Але минуло зовсім небагато часу, як до мене підлетіла стара ворона. Уважно огледіла, сіла до мене на плече й сказала:

— Невже фермер надумав обдурити нас у такий нікудишній спосіб? Кожна нормальна ворона зразу здогадається, що це не людина, а звичайне собі опудало-Страшило. — На цих словах вона спокійнісінько злетіла на стебло й заходилася клювати кукурудзу. Інші птахи побачили, що від мене жодної шкоди вороні не було, і прилетіли назад, аби поласувати кукурудзою.

Спочатку я дуже засмутився, бо вирішив, що я погане опудало, але та сама ворона втішила мене:

— Якби в голові в тебе були мізки, а не солома, ти був би нічим не гірший за цих людей, а може, навіть і набагато кращий. Мозок у цьому житті може бути корисним не тільки людині, а навіть вороні.

Коли ворони розлетілися, я почав думати, й нарешті мені гепнуло в голову, що треба шукати спосіб добути мозок. Мені пощастило, бо ти собі проходила повз і зняла мене з тичини. Ну й тепер, коли ти мені розказала про Смарагдове Місто, я твердо знаю: мені треба туди потрапити, бо ж раптом могутній Оз дасть мені мізки.

— Сподіваюся, що дасть, — сказала Дороті. — Вони тобі дуже потрібні, навряд чи він відмовить.

— Ще б пак! — вигукнув Страшило. — Це так неприємно — знати, що ти безмозкий тупак!

Тим часом огороджені поля лишилися позаду й землі, що простягалися обабіч дороги, ніхто вже не обробляв. Під вечір подорожні зайшли в такий дрімучий ліс, що гілля дерев над дорогою з жовтої цегли густо переплелося. Промені світла не могли пробитися крізь щільне плетиво, йти було важко, але Дороті й Страшило не зупинялися.

— Якщо дорога привела нас до лісу, то колись вона виведе нас із нього! — глибокодумно промовив Страшило. — А оскільки там, де закінчується дорога, стоїть Смарагдове Місто, нам усе одно треба йти по ній до кінця.

— Це й так зрозуміло, — сказала Дороті. — Теж мені, мудрість!

— Певно, що так, — погодився Страшило. — Мені не до снаги вигадати щось таке, для чого треба бодай трішки поворушити мізками.

Приблизно за годину геть стемніло, але мандрівники й далі чимчикували дорогою. Дороті майже нічого не бачила, Тото було трошки краще — собаки добре бачать і в темряві, а Страшило повідомив Дороті, що вночі бачить так само, як і вдень. Після цього він узяв дівчинку за руку й повів уперед.

— Якщо помітиш будинок, скажи, — попросила його Дороті. — Наосліп ходити лісом дуже неприємно, а в будинку ми могли б заночувати.

Незабаром Страшило зупинився.

— Праворуч бачу дім! — вигукнув він. — Це хатина з колод, укрита гіллям. То як, зайдемо?

— Давай, — зраділа дівчинка. — Бо я вже притомилася.

Страшило провів її до хатини, ледь помітної за деревами. Коли вони зайшли, то в кутку побачили ліжко із сухого листя. Дороті лягла й миттю заснула міцним сном. Тото примостився поруч. Страшило не знав, що таке втома, тому він став у протилежному кутку й терпляче чекав, доки настане ранок.

5. Звільнення Залізного Лісоруба

Коли Дороті прокинулася, сонце світило на всю силу, й Тото весело ганяв по лісу за птахами. Страшило й досі стояв у кутку.

— Треба піти пошукати воду, — сказала дівчинка.

— А нащо?

— По-перше, щоб умитися, а по-друге, щоб напитися, бо сухий хліб у горлі застрягне.

— Оце так важко доводиться живим людям із плоті й крові, — задумливо промовив Страшило. — Треба спати, треба їсти й пити! Зате у людей є мозок, і вони можуть думати.

Мандрівники вийшли з хатини й незабаром знайшли прозорий струмочок. Дороті вмилася, поснідала й запила сніданок водою. У кошикові залишалося зовсім трошки хліба, й дівчинка раділа, що Страшилу їжа не потрібна — припасів ледь-ледь вистачало на день.

Коли сніданок закінчився й можна було продовжити мандрівку, Дороті злякано здригнулася: десь неподалік пролунав глухий стогін.

— Що це? — тремтячим голосом запитала вона Страшила.

— Звідки мені знати? — відгукнувся той. — Та якщо хочеш, я можу подивитися.

У цю мить стогін пролунав знову. Вони пішли туди, звідки долинали звуки, й за кілька кроків Дороті помітила, як поміж дерев щось зблиснуло. Дівчина кинулася бігти й раптом спинилася, наче вкопана, злякано скрикнувши:

— Ой, що це?

Одне з високих дерев було надрубане, й біля нього з піднятою сокирою в руках стояв чолов'яга, повністю зроблений із заліза. У нього були руки й ноги, але він стояв зовсім закляклий, наче не міг поворухнутися.

Дороті й Страшило здивовано втупилися в дивного Лісоруба, а Тото голосно загавкав і спробував укусити його за залізну ногу, проте ледве не зламав собі зуби.

— Це ти стогнав? — звернулася Дороті до Залізного Лісоруба.

— Так, — відповів той. — Я стою тут і кличу на допомогу вже цілий рік, але ніхто не почув мене й не прийшов.

— А як тобі можна допомогти? — турботливо поцікавилася дівчинка: їй було дуже шкода бідолашного.

— Візьми слоїк з мастилом і добре змасти мої суглоби. Вони так заіржавіли, що я не можу поворухнути ні рукою, ні ногою. Якщо мене гарненько змастити, я знову буду, як новий. Слоїк стоїть на полиці в хатині.

Дороті метнулася до хатини й незабаром повернулася зі слоїком у руках.

— Що змащувати? — діловито поцікавилася вона.

— Спочатку шию, — сказав Лісоруб.

Дівчинка так і зробила. Шия дуже сильно заіржавіла, тому Страшилу довелося дуже довго крутити залізну голову в різні боки, доки її господар сам зумів це зробити.

— Тепер руки, — наказав Залізний Лісоруб.

Дороті змастила суглоби-шарніри на руках, а Страшило знову їй допомагав: то піднімав руки вгору, то опускав униз — аж доки іржа не обсипалася і вони запрацювали до ладу.

Залізний Лісоруб полегшено зітхнув і опустив сокиру.

— Оце так щастя! — вигукнув він. — Я стою з піднятою сокирою вже цілий рік. Нарешті зміг її опустити. Ну а тепер, якщо ви змастите мої суглоби на ногах, усе налагодиться повністю.

Дороті й Страшило виконали і це прохання, і Лісоруб знову зміг ходити. Він іще раз подякував за дивовижне звільнення, а трошки згодом зробив це й утретє. Він був дуже ввічливим Залізним Лісорубом.

— Якби не ви, — казав він, — я би стояв тут, доки не проіржавів би наскрізь і не розсипався на порох. Ви просто врятували мені життя. До речі, як ви опинилися в цих краях?

— Ми прямуємо до Смарагдового Міста — йдемо до могутнього Оза, — повідомила Дороті. — І по дорозі спинилися на ночівлю у твоїй хатині.

— А навіщо вам потрібен могутній Оз? — поцікавився Залізний Лісоруб.

— Я хочу, щоб він допоміг мені повернутися до Канзасу, а Страшило вирішив попрохати в нього трошки мізків, — пояснила Дороті.

На якусь мить Залізний Лісоруб замислився, потім запитав:

— Як ви гадаєте, цей Оз міг би дати мені серце?

— Чому б і ні, — відповіла Дороті. — Навряд чи це для нього більший клопіт, аніж дати Страшилі мозок.

— Атож, — погодився Залізний Лісоруб. — Тоді, якщо ви не проти, я приєднаюся до вас. Ходімо до Смарагдового Міста разом, щоб я теж мав змогу попрохати Оза про допомогу.

— Ласкаво просимо, — запросив Страшило до гурту, а Дороті додала, що дуже зрадіє новому товаришу. Залізний Лісоруб закинув на плече свою сокиру, й мандрівники всі разом рушили лісом по дорозі з жовтої цегли.

Перед тим, як вирушати, Залізний Лісоруб попрохав дівчинку покласти до кошика його слоїк із мастилом.

— Якщо ненароком я потраплю під дощ, — пояснив він, — то, напевно, знову заіржавію, і тоді мастило стане в пригоді.

Подорожнім дуже пощастило, що до їхнього гурту приєднався Лісоруб, адже незабаром вони опинилися в місцині, де дерева росли надто густо — цілком загороджували дорогу. Та Залізний Лісоруб сокирою швидко розчистив прохід.

Якоїсь миті Дороті задумалася, аж не помітила, як Страшило вкотре перечепився на вибоїні й полетів сторчголов у канаву обіч дороги. Йому навіть довелося гукнути, щоб дівчинка звернула на нього увагу.

— Чому ти не обійшов яму? — здивовано запитав Залізний Лісоруб.

— Бо я погано кумекаю, — весело пояснив Страшило. — У мене в голові не мізки, а солома. Тому я й іду в Смарагдове Місто до могутнього Оза.

— Я тебе розумію, — відгукнувся Залізний Лісоруб. — Однак мозок — це не найголовніше в нашому житті.

— А в тебе є мозок? — поцікавився Страшило.

— Ні, в голові в мене порожнеча, — зізнався Лісоруб. — Але колись у мене був і мозок, і серце. Коли вже вибирати, особисто я надаю перевагу серцю.

— Чому? — здивувався Страшило.

— Зараз я розповім вам про себе, і ви все зрозумієте.

Доки вони йшли через ліс, Залізний Лісоруб розповідав свою історію.

— Мій батько був Лісорубом. Він валив дерева, продавав дрова й заробляв цим собі копійчину. Коли я підріс, також став Лісорубом. Потім батько помер, і мені довелося дбати про матір. Згодом померла й вона. Мені стало дуже самотньо, і я вирішив одружитися. Закохався в одну вродливу дівчину. Вона була готова вийти за мене, але сказала, що я повинен заробити гроші й побудувати новий великий будинок. Відтоді я працював ще наполегливіше. Та дівчина жила зі своєю старою тіткою, а та дуже не хотіла, щоб ми побралися. Тітка була дуже ледачою й розуміла: коли її небога піде жити до мене, їй доведеться самій вести господарство. Тому тітка подалася до Злої Чаклунки Сходу й пообіцяла їй двох овець і корову, якщо Чаклунка зможе розладнати наше весілля. Зла відьма зачаклувала мою сокиру, і якось я рубав дрова в лісі, а сокира зненацька вискочила з моїх рук і відрубала ліву ногу. Спочатку це дуже засмутило мене. Я знав, що одноногих Лісорубів не буває. Я пішов до знайомого коваля, і той викував мені нову, залізну ногу. Залізна нога виявилася не гіршою за справжню, і я швидко до неї звик. Зла Чаклунка Сходу дізналася про це і страшенно розсердилася: адже вона обіцяла старій тітці, що я не одружуся з її вродливою небогою. Коли я знову пішов до лісу й заходився рубати дерево, сокира знову вирвалася і відрубала мені праву ногу. Я знову пішов до коваля, і той викував мені другу залізну ногу. Після цього зачарована сокира відрубала мені спочатку праву, а потім ліву руку. Але я не злякався, і знову коваль допоміг мені. Тоді сокира відрубала мені голову, і я вже було подумав, що мені настав кінець, але і тут на допомогу прийшов майстерний коваль — він зробив мені ще й залізну голову.

Я вирішив, що переміг Злу Чаклунку, і заходився працювати втричі старанніше. Але я й не підозрював, з якими підступними ворогами маю справу. Зла Чаклунка не здавалася і зачарувала сокиру щоб та розрубала мене навпіл. Знову виручив мене друг-коваль. Він зробив мені залізний тулуб і прикріпив на шарнірах голову, ноги й руки. Я знову міг ходити і працювати. Та, на жаль, у мне більше не було серця, і моя любов до дівчини зникла. Мені було вже геть байдуже, одружусь я з нею чи ні. Гадаю, вона досі живе з тіткою і чекає, коли я прийду просити її руки.

Мій залізний тулуб так сяяв на сонці, що аж око тішилося. Відтепер я дуже пишався своїм блискучим виглядом і більше не боявся зачарованої сокири — хіба ж вона мені могла якось зашкодити? Та виникла нова небезпека: суглоби могли заіржавіти. Я купив мастило й час від часу ретельно змащував руки, ноги, шию. Але якось я забув це зробити й потрапив під сильну зливу. Спохопився надто пізно: слоїка з мастилом із собою не було, суглоби заіржавіли, і я нерухомо простояв у лісі, доки ви мене не врятували. Звісно, доля була до мене немилосердна: доки я стояв у лісі, багато думав і дійшов висновку, що найстрашніше в житті — лишитися без серця. Коли я кохав, то не було в світі людини, щасливішої за мене. Але той, у кого немає серця, не здатен любити. Тому я обов'язково попрохаю в Оза серце, і, якщо він мені його дасть, повернуся додому й одружуся зі своєю дівчиною.

Дороті й Страшило уважно вислухали розповідь Залізного Лісоруба й дуже пожаліли бідолаху.

— Та все одно, — сказав Страшило, — особисто я вибрав би мозок. Безмозке створіння не знатиме, що йому робити із серцем.

— Ні, серце значно краще, — наполягав Залізний Лісоруб. — Мозок не здатен зробити людину щасливою, а в світі немає нічого кращого за щастя.

Дороті промовчала, бо ніяк не могла вирішити, хто з її нових друзів ближчий до істини. Вона тільки подумала, що головне — це найшвидше повернутися додому, до дядька Генрі й тітоньки Ем.

А ще її хвилювало те, що закінчувався хліб. Ще раз попоїсти — і кошик зовсім спорожніє. Зрозуміло, що і Страшило, й Залізний Лісоруб чудово обходилися без їжі, але Дороті була зроблена не з соломи й не із заліза, тому не могла жити без сніданків, обідів і вечерь.

6. Лякливий Лев

У весь цей час мандрівники простували дорогою через величезний дрімучий ліс. Дорога, як і раніше, була вимощена жовтою цеглою, але її майже не було видно під густим шаром сухого гілля й опалого листя. Збитися зі шляху було дуже просто.

Тут майже не було птахів — вони ж бо люблять маленькі лісові галявини, де яскраво світить сонце. Інколи з лісової хащі долинало люте гарчання. Від цих загрозливих звуків у Дороті починало калатати серце, бо вона не знала, які страшні хижаки ховаються у лісовому напівмороці. Тото, схоже, здогадувався, в чому річ, і весь час тулився до ніг дівчинки, навіть не наважуючись загавкати.

— Скоро вже закінчиться ліс? — запитала Дороті Залізного Лісоруба.

— Не знаю, — відповідав він. — Я ніколи не ходив по цій дорозі й ніколи не був у Смарагдовому Місті. Мій батько, правда, колись ходив туди, але я тоді був ще маленький. Він розповідав, що дорога довга й складна, але ближче до Смарагдового Міста починаються прекрасні місцини. А якщо перейматися небезпеками, то я їх не боюся, коли під рукою слоїк із мастилом. Страшило, я бачу, також не боягуз, а в тебе на лобі слід від поцілунку доброї чарівниці.

— Але хто захистить Тото? — непокоїлася Дороті.

— Якщо він потрапить у халепу, ми всі йому допоможемо, — запевнив її Залізний Лісоруб.

Не встиг він договорити, як із лісу долинув страшний рик і на дорогу вискочив велетенський лев. Одним ударом лапи зі страхітливими кігтями він відкинув Страшила далеко в кущі. Потім він ударив Залізного Лісоруба. На подив хижака, його суперник хоча й упав, але зостався неушкоджений.

Коли Тото побачив ворога, він одразу із гавкотом накинувся на нього, і Лев уже роззявив свою велетенську пащеку, щоб укусити хороброго песика. Але цієї миті Дороті подолала страх і кинулася на поміч вірному другові. Дівчинка миттю опинилася між Тото і Левом, стукнула велетенського хижака по носу кулачком і крикнула:

— Не смій кусати Тото! Як тобі не соромно — такий великий, а нападаєш на маленького песика!

— Я не кусав його, — винувато заперечив Лев і заходився терти вдарений ніс.

— Але ти намагався це зробити, — наполягала Дороті. — Ти просто боягуз, і все тут!

— Це правда! — погодився Лев, засмучено похнюпивши носа. — Я завжди знав про це. Але я нічого не можу з собою вдіяти! Що ж мені робити?

— Чого не знаю, того не знаю, — відповіла Дороті. — А скажи-но, будь такий ласкавий, навіщо ти вдарив нещасного, напханого соломою Страшила?

— Він напханий соломою? — здивувався Лев, спостерігаючи, як дівчинка підняла Страшила, поставила його на ноги й поплескала долонькою з усіх боків, щоб повернути йому правильну форму.

— Атож, — сердито буркнула Дороті.

— Оце тому він так далеко відлетів! — вигукнув Лев. — А я ж не міг ніяк зрозуміти, що це відбувається. А другий також напханий соломою?

— Ні, він зроблений із заліза, — відповіла Дороті саме тоді, коли допомагала звестися на ноги й Залізному Лісорубу.

— Тому я ледь не зламав об нього кігті! — здогадався Лев. — Вони так заскреготіти об його тулуб, що в мене аж мурашки шкірою побігли. А як називається це маленьке створіння, яке ти так любиш?

— Це мій песик Тото.

— Він напханий соломою чи зроблений із заліза? — поцікавився Лев.

— Ні, він із плоті й крові.

— Оце так кумедна тваринка! І така малесенька. Тільки такий боягуз, як я, міг підняти лапу на цю крихітку, — сумно промовив Лев і похнюпив голову.

— Чому ж ти такий боягузливий? — здивовано запитала Дороті Лева, який завбільшки був з середнього коня.

— Це велика загадка, — відповів той. — Таким я вродився. Усі лісові мешканці вважають, ніби я неймовірно хоробрий та лютий, бо ж Лев — цар звірів. Я помітив, що варто мені гаркнути як слід — і всі живі створіння кидаються від мене навтьоки. Коли мені трапляються на шляху люди, я дуже лякаюся, але грізно гарчу — і вони розбігаюся хто куди. Якби слон, тигр або ведмідь вийшли на поєдинок зі мною, я і сам би дав драла — такий я жалюгідний боягуз! — але ж вони забираються геть із моєї дороги, ледь зачувши рик. І я їм дозволяю накивати п'ятами.

— Але це ж неправильно. Цар звірів не може бути боягузом! — вигукнув Страшило.

— Згоден, — зітхнув Лев і витер кінчиком хвоста сльозу, що бриніла в оці. — Моя лякливість страшенно мене засмучує. Хіба ж це життя? Суцільна мука! Щойно виникає найменша небезпека, моє серце готове вистрибнути з грудей.

— Може, в тебе якесь серцеве захворювання? — висловив припущення Залізний Лісоруб.

— Можливо, — погодився Лякливий Лев.

— Але якщо це так, — вів далі Лісоруб, — ти мусиш радіти, адже це означає, що в тебе є серце. Бо в мене серця нема, тому навіть і бути не може серцевого захворювання.

— Можливо, я б і не був боягузом, якби не мав серця, — задумливо промовив Лякливий Лев.

— А мізки в тебе є? — поцікавився Страшило.

— Певно, є. Проте я їх ніколи не бачив, — відповів Лякливий Лев.

— Я йду в Смарагдове Місто до могутнього Оза, щоб попрохати в нього трішечки мізків. Бо голова в мене напхана соломою, — повідомив Страшило.

— А я хочу, щоб могутній Оз відправив мене з Тото додому, в Канзас, — сказала Дороті.

— Як ви гадаєте, — пожвавішав Лев, — а чи не зможе Оз дати мені трошки хоробрості?

— Напевно, це йому буде зробити анітрохи не складніше, ніж дати мені мозок, — відповів Страшило.

— А мені серце, — додав Залізний Лісоруб.

— Або перенести мене до Канзасу, — підсумувала Дороті.

— Тоді, якщо ви не заперечуєте, — зважився Лев, — я піду разом із вами. Бо жити боягузом більше сил нема.

— Ми будемо тільки раді, якщо ти приєднаєшся до нас, — сказала Дороті. — Ти будеш відлякувати хижаків. По-моєму, вони ще лякливіші, ніж ти, якщо бояться, коли ти на них гарчиш.

— Напевно, — погодився Лев, — та, на жаль, я сам від цього хоробрішим не стаю. І доки я буду знати, що в душі я нікчемний страхополох, життя моє буде суцільним нещастям.

Знову маленький гурт вирушив у дорогу. Лев гордовито крокував поряд із Дороті. Тото спочатку зовсім не зрадів новому подорожньому, бо згадав, як ледве не загинув від удару велетенської левиної лапи, але поступово заспокоївся, і незабаром Лев і песик стала друзі-нерозлийвода.

Більше жодних пригод на долю мандрівників цього дня не випадало. Тільки одного разу Залізний Лісоруб наступив на жука — той собі на лихо перелізав через дорогу із жовтої цегли — звісно, сталева нога розчавила нещасну комашку. Це так засмутило Залізного Лісоруба, який ніколи не ображав живі створіння, що він заплакав. Сльози побігли по обличчю, й суглоби в щелепах миттю заіржавіли. Коли Дороті звернулася до Лісоруба з якимось запитанням, той навіть не зміг відкрити рота. Це страшенно його налякало, і він відчайдушно почав руками показувати якісь знаки, але Дороті ніяк не могла здогадатися, що сталося. Лев теж завмер заскочений зненацька. Він витягнув із кошика Дороті мастило й капнув його на суглоби-шарніри. За якийсь час Залізний Лісоруб знову повернув собі мову.

— Це буде гарним уроком для мене! — сказав він. — Треба завжди дивитися під ноги. Якщо я буду необережним і розчавлю ще якогось жучка чи павучка, то знову заплачу, і тоді заіржавіють мої щелепи, і я не зможу розмовляти.

Після цього випадку він увесь час дивився під ноги. Коли помічав мурашку, що переповзала дорогу, обережно переступав через неї. Залізний Лісоруб знав, що в нього немає серця, і тому намагався бути особливо уважним до оточуючих.

— Люди мають серця, — пояснив він, — і завжди можуть прислухатися до того, що диктує їм голос серця, тому й діють належним чином. Але в мене немає серця, і тому доводиться завжди бути напоготові. Коли великий мудрець Оз дасть мені серце, тоді вже можна буде трохи розслабитися.

7. Долаючи перешкоди

Більше будинки їм не траплялися, і мандрівники зупинилися на ночівлю під великим розлогим деревом. Під його широкою кроною друзі почувалися, немов під дахом. Залізний Лісоруб заготував своєю сокирою багато дров, Дороті розпалила велике багаття, біля якого швидко зігрілася і забула про тугу, яка підібралася до серця. Вони з Тото доїли хліб, і тепер уявлення не мали, чим будуть снідати.

— Якщо хочеш, — запропонував Лев, — я зганяю до лісу та вполюю для тебе оленя. Коли вже ви, люди, маєте такий дивний смак і вам не до вподоби сире м'ясо, можеш підсмажити його на багатті. Це буде нічогенький сніданок.

— Не треба! Прошу тебе, не треба! — почав благати Залізний Лісоруб. — Якщо ти вб'єш оленя, я так розплачуся, що мої щелепи вкриє товстий шар іржі.

Але Лев таки втік до лісу й роздобув там щось собі на вечерю, а що саме, ніхто не знав, та й сам мисливець про це мовчав. Страшило знайшов дерево, на якому було повно горіхів, і з гіркою наповнив ними кошик Дороті. Дівчинку дуже потішила його турбота, але вона не могла стримати сміх, коли бачила, як незграбно він їх збирав. Горіхи були маленькі, а напхані соломою пальці в рукавицях здавалися такими неспритними, що Страшило розсипав по землі горіхів більше, аніж поклав до кошика.

Але Страшило не мав нічого проти цього заняття. Збір горіхів дозволяв йому триматися подалі від вогню. Страшило дуже боявся, що на нього впаде випадкова іскра й він згорить дотла. Тому він увесь час тримався подалі від багаття і підійшов до нього лише для того, щоб укрити натомлену Дороті сухим листям.

Під ковдрою з листя вона спокійно проспала до ранку. А коли прокинулася, вмилася в струмочку, а потім мандрівники знову вирушили в путь до Смарагдового Міста.

Цей день виявився наповнений пригодами. Не минуло й години, як мандрівники наштовхнулися на глибокий яр, що перетинав дорогу й ішов далеко в ліс. Яр був не тільки дуже широкий, але й глибокий. Коли вони підійшли до його краю та зазирнули вниз, то побачили на дні багато гострого каміння. Стіни яру були настільки крутими, що годі й думати про те, щоб спуститися на дно, а потім дряпатися угору на другий бік. Дехто з мандрівників подумав, що подорож уже закінчилася.

— Що ж нам робити? — у відчаї вигукнула Дороті.

— Навіть гадки не маю, — сумно відповів Залізний Лісоруб, а Лев розгублено потрусив кудлатою гривою — він теж не знав, що придумати. Але Страшило промовив:

— Через яр на крилах нам не перелетіти, це ясно. Спуститися, перейти дном і піднятися ми також не можемо. Виходить, нам доведеться зостатися тут, якщо тільки ми не зуміємо перестрибнути на той бік.

— Взагалі-то, я можу спробувати, — промовив Лякливий Лев після того, як оцінив поглядом відстань.

— Тоді все гаразд, — зрадів Страшило, — тому що ти зможеш по черзі перенести кожного з нас.

— Я спробую, — пообіцяв Лев. — Хто перший?

— Я! — заявив Страшило. — Якщо виявиться, що ти не зможеш перестрибнути через яр, Дороті розіб'ється на смерть об каміння на дні, а Залізного Лісоруба сильно погне. А зі мною нічого не буде. Мені це все не загрожує.

— Зізнаюсь, я і сам боюся впасти, — промовив Лякливий Лев, — але що поробиш, треба спробувати. Залазь до мене на спину, будемо стрибати.

Страшило заліз на спину до Лякливого Лева, велетенський звір підійшов до самісінького краєчка й присів.

— А чом би тобі не розігнатися? — запитав Страшило.

— Бо в нас, Левів, так не заведено, — відповів Лякливий Лев. Потім він випростався, як велетенська пружина, пролетів у повітрі над яром і успішно приземлився на другому боці. Товариство бурхливо привітало вдалу спробу. Страшило зліз на землю, і Лев стрибнув назад.

Дороті вирішила, що наступною буде вона.

Дівчинка взяла на руки Тото, залізла на спину до Лева й однією рукою міцно вчепилася за його кудлату гриву. Не встигла Дороті відчути, що летить у повітрі, наче птах, аж тут вони вже опинилися на землі. Лев знову повернувся, забрав Залізного Лісоруба й стрибнув утретє.

Мандрівники не змогли відразу ж вирушити в путь — їм довелося трохи зачекати. Стрибки забрали в Лева надто багато сил, і він відпочивав — висолопив язика й важко дихав, наче великий собака, який бігав по подвір'ї за курми.

І на цьому боці ліс виявився дрімучим і похмурим. Коли Лев перепочив, друзі закрокували далі по дорозі з жовтої цегли. Йшли вони мовчки й задумливо, сподіваючись, що незабаром ця гущавина закінчиться і вони знову побачать яскраве сонце. Із хащі долинали якісь дивні звуки, й Лев прошепотів, що в цих краях водяться калідаси.

— Хто такі калідаси? — запитала Дороті.

— Це страшні звірі. У них тулуби ведмедів і тигрячі голови, — пояснив Лев. — А ікла вони мають такі довгі й страшні, що будь-який із них за мить роздере мене на клапті. Я страшенно боюся калідасів.

— Я тебе розумію, — сказала Дороті. — Це й справді моторошні чудовиська!

Лев хотів було щось відповісти, але тут мандрівники підійшли до нового яру. Він був настільки широким, що Лев одразу зрозумів: цього разу перестрибнути йому не вдасться.

Гурт почав радитися. Після довгих роздумів та суперечок Страшило запропонував:

— Біля самого краю цього урвиська росте високе дерево. Якщо Лісоруб зрубає його так, щоб воно впало через яр, вийде міст, і ми зможемо перейти по ньому на інший бік.

— Чудова думка! — вигукнув Лев. — Мені вже здається, що в тебе в голові не солома, а справжнісінькі мізки!

Лісоруб не зволікаючи взявся до роботи. Сокира була в нього дуже гостра, й скоро дерево вже було надрубане. Лев уперся в стовбур своїми могутніми передніми лапами й щосили штовхнув. Дерево повільно нахилилося й зрештою з тріском упало просто через яр.

Мандрівники саме збиралися почати перехід по цьому незвичайному мосту, але позаду почулося голосне гарчання. Вони озирнулися й побачили, як у їхній бік стрімголов мчать два дивні створіння, що скидалися і на ведмедів, і на тигрів одночасно.

— Це калідаси! — вигукнув Лякливий Лев і почав труситися, як осиковий листок.

— Хутко на інший бік! — скомандував Страшило.

Спочатку по мосту рушила Дороті з Тото на руках, за нею прямували Залізний Лісоруб і Страшило. Лякливий Лев, хоча страшенно боявся, а все ж повернувся до калідасів і гарикнув так оглушливо, що Дороті скрикнула, Страшило гепнувся на спину, а калідаси спинилися і здивовано подивилися на Лева. Але чудовиська швидко оговталися. Вони зрозуміли, що мають перевагу в розмірах, а ще їх аж двоє, а супротивник лише один. Тому калідаси знову кинулися вперед. Лев тим часом перебрався по дереву-мосту й озирнувся подивитися, що будуть робити калідаси. Ті також саме прямували над урвищем. Лякливий Лев сумно сказав Дороті:

— Нам кінець! Вони нас розірвуть на шматки. Але ти ховайся за мене. Я буду боротися з ними, доки вистачить сил.

— Зачекайте! — вигукнув Страшило.

Він напружено думав, як порятуватися в цій ситуації, і нарешті йому сяйнув здогад. Страшило звелів Лісорубу обрубати верхівку дерева, що впиралася в цей бік яру. Лісоруб з усіх сил замахав сокирою, і коли калідаси були вже посередині мосту, той із гуркотом звалився і полетів у провалля. Хижаки розбилися об гостре каміння на дні.

— Ох! — промовив із полегшенням Лев і глибоко зітхнув. — Схоже, ми вибралися з цієї пригоди живими. Що ж, я дуже задоволений, бо яка в тому радість — бути мертвим? Ці чудовиська так мене налякали, що в мене й досі колотиться серце.

— Як мені хотілося б, аби й у мене колотилося серце! — сумно вигукнув Залізний Лісоруб.

Після цього випадку мандрівникам ще більше закортіло хутчіше вибратися з лісу. Вони йшли так швидко, що Дороті незабаром утомилася й залізла Левові на спину. На превелику радість, поступово ліс став не таким густим, і зрештою товариство вийшло на берег великої ріки зі стрімкою течією. На іншому березі вже виднілися чарівні місця — зелені луки, всіяні яскравими квітами, а вздовж дороги з жовтої цегли росли дерева, що аж згиналися під вагою стиглих фруктів. Мандрівникам не терпілося чимшвидше опинитися на тому березі.

— Але як нам перебратися через річку? — запитала Дороті.

— Хіба ж це проблема? — відгукнувся Страшило. — Залізний Лісоруб побудує пліт, ми всі сядемо на нього й переправимося на інший берег.

Залізний Лісоруб узявся за сокиру й почав рубати невеликі дерева, що якраз годилися на пліт. Тим часом Страшило відшукав неподалік сливове дерево з достиглими плодами. Дороті дуже зраділа цій знахідці: вона цілісінький день їла самі тільки горіхи і тепер із задоволенням поласувала фруктами.

Щоб зробити пліт, потрібен час, навіть якщо до справи береться такий невтомний трудівник, як Залізний Лісоруб. Уже спали на землю сутінки, а пліт і досі не був готовий. Мандрівники придивилися собі затишну місцину під деревами, де й заночували. Дороті наснилося Смарагдове Місто. А ще вона бачила уві сні, як могутній Оз погодився виконати її прохання й пообіцяв відправити додому, до Канзасу.

8. Підступне макове поле

Настав ранок. Мандрівники прокинулися, сповнені сил і нових надій. Дороті чудово поснідала персиками і сливами, знайденими на деревах понад річкою. Густий ліс лишився позаду, а попереду простиралася чудова сонячна країна, що вабила їх уперед, до Смарагдового Міста.

Щоправда, аби потрапити до цієї прекрасної країни, спочатку вони мусили перепливти річку, але робота над плотом була майже завершена. Залізний Лісоруб скріпив колоди між собою, і тепер можна було вирушати в плавання. Посередині плота примостилася Дороті з Тото на колінах. Коли на пліт ступив Лякливий Лев, саморобне судно похилилося, бо ж Лев був чималим звіром, але Страшило і Залізний Лісоруб швидко пересунулися на інший бік плоту й урівноважили його. Кожен із них мав у руках по тичині, щоб відштовхуватися від дна річки й спрямовувати пліт.

Спочатку все йшло чудово, та коли пліт опинився на середині ріки, сильна течія підхопила його й почала зносити від дороги із жовтої цегли. До того ж ріка була глибокою, і тичини вже не досягали дна.

— Кепські справи! — промовив Залізний Лісоруб. — Якщо так триватиме й далі, річка принесе нас до володінь Злої Чаклунки Заходу. Вона зачарує нас і перетворить на своїх рабів.

— Тоді я ніколи не матиму мізків, — засмутився Страшило.

— А я хоробрості, — докинув Лякливий Лев.

— А я серця, — зітхнув Залізний Лісоруб.

— А я ніколи-ніколи не повернуся до Канзасу, — промовила Дороті.

— Нам обов'язково треба потрапити у Смарагдове Місто! — вигукнув Страшило і з такою силою увіткнув тичину в мульке дно, що та застрягла. Бідолаха не встиг її витягнути, як пліт уже відплив, а Страшило так і залишився висіти на тичині посеред ріки.

— Прощавайте, друзі! — вигукнув він навздогін плоту. Всі, хто лишився на саморобному судні, дуже засмутилися. Залізний Лісоруб аж сльозу готовий був пустити, але вчасно згадав, що може заіржавіти, тому витер очі фартушком Дороті.

Страшило потрапив у халепу. «Маю підозру, що мені зараз навіть гірше, ніж до зустрічі з Дороті, — він висів на тичині й сумно обмірковував ситуацію. — Тоді я стримів посеред кукурудзяного поля і міг принаймні вдавати, що працюю — лякаю ворон. Та яка від мене користь посеред річки? Боюся, тепер мені вже ніколи не отримати мозок».

Тим часом пліт усе плив і плив за течією, аж нарешті Лякливий Лев сказав:

— Треба щось робити. Давайте я стрибну у воду й попливу до берега, а ви візьміться за мій хвіст і міцно тримайте його.

На цих словах Лев пірнув у воду. Залізний Лісоруб схопив його за хвоста. Лев поплив до берега, тепер пліт був у нього на буксирі. Хоча звір був великий і сильний, але боротися з течією йому було нелегко. Однак поступово пліт проминув стрімку воду, тоді Дороті взяла тичину Лісоруба й заходилася підштовхувати пліт до берега. Нарешті вони причалили й вибралися на суходіл. Друзі добряче втомилися. До того ж течія віднесла їх далеко від дороги із жовтої цегли.

— Що нам тепер робити? — розгублено запитав Залізний Лісоруб, доки Лев розтягнувся на осонні, щоб трошки підсохнути й перепочити.

— Нам обов'язково треба повернутися на дорогу, — рішуче промовила Дороті.

— Найрозумніше буде йти берегом, тоді ми не заблукаємо, — промовив Лев.

Коли друзі як слід відпочили, Дороті взяла свій кошик і вони вирушили луками вздовж річки до того місця, де повинна бути дорога. Навколо буяли квіти й росли фруктові дерева. Яскраво світило сонце. Якби не халепа, в яку потрапив Страшило, всі були би дуже задоволені.

Товариство крокувало дуже швидко. Дороті тільки один раз зупинилася, щоб зірвати квітку, яка особливо їй сподобалася. І тут Залізний Лісоруб вигукнув:

— Погляньте!

Усі озирнулися туди, куди він показував, і побачили, що посеред річки на тичині досі висить Страшило. Вигляд у нього був украй нещасний і самотній.

— Як нам його врятувати? — задумалась Дороті.

Та Лев і Лісоруб у відповідь лише розгублено похитали головами. Друзі сіли біля самісінької води й сумно дивилися на свого друга. Повз них пролітав Лелека. Коли побачив подорожніх, підлетів до них і сів.

— Хто ви такі й куди прямуєте? — поцікавився Лелека.

— Я Дороті, — відповіла дівчинка, — а це мої друзі — Залізний Лісоруб і Лев. Ми йдемо до Смарагдового Міста.

— Таж до Смарагдового Міста зовсім в інший бік, — повідомив Лелека, збентежено поглядаючи на дивне товариство.

— Це я знаю, — відповіла Дороті, — але ми загубили нашого друга Страшила й тепер думаємо, як його врятувати.

— Де ж він? — запитав Лелека.

— На тичині посеред річки.

— Якби він був легкий, я зміг би полетіти за ним і принести сюди, — задумливо мовив Лелека.

— А Страшило й справді дуже легкий! — вигукнула Дороті. — Він напханий соломою. Якщо ви принесете його нам, ми будемо дуже вдячні.

— Добре, спробую, — погодився Лелека. — Але попереджаю: якщо він усе ж таки виявиться занадто важким для мене, то я змушений буду кинути його в річку.

Великий птах здійнявся у повітря й підлетів до Страшила, який мовчки висів на тичині. Потім Лелека вхопив бідолаху дзьобом за комір, піднявся з ним над водою і незабаром опустився на берег, де їх із нетерпінням чекали мандрівники.

Коли Страшило збагнув, що він знову серед друзів, то так зрадів, що розцілував усіх — навіть Лева і Тото. Товариство знову зібралося в дорогу, а врятований ніяк не міг вгамуватися — пританцьовував і наспівував: «Тра-ля-ля! Тра-ля-ля!».

— Я ж був подумав, що доведеться стриміти на тій тичині вічність, — зізнався Страшило друзям. — Але добросердий Лелека врятував мене від біди, тому коли я отримаю мізки, то неодмінно розшукаю його і спробую якось віддячити за його ласку.

— Та не треба, — сказав Лелека. — Мені було неважко. А тепер мушу летіти до своїх діток-лелеченят. Сподіваюся, ви потрапите до Смарагдового Міста і могутній Оз вам допоможе.

— Дякуємо! — тільки й встигла вимовити Дороті, бо Лелека вже піднявся в небо й полетів.

Мандрівники йшли лукою, слухали спів барвистих птахів і милувалися квітами. Їх було дедалі більше, доки лука не перетворилася на суцільний килим із квітів. Вони були великі — білі, жовті, сині, фіолетові, — але найчастіше траплялися яскраво-червоні маки.

— Які ж вони гарні! — замилувалися Дороті й нахилилася, щоб відчути пряні пахощі маків.

— Мабуть, — відгукнувся Страшило. — От буде в мене мозок, і я, напевно, зможу краще сприймати красу.

— Якби в мене було серце, я зміг би полюбити їх усією душею, — підхопив Залізний Лісоруб.

— Мені завжди подобалися квіти, — зауважив Лев, — але настільки великих і яскравих я ще ніколи не бачив.

Поступово інші квіти зникли, й мандрівники опинилися посеред макового поля. Відомо, що коли маків дуже багато, їхній аромат здатен приспати людину або тварину, і якщо сонного не віднести вчасно в інше місце, то він може так і не прокинутися. Але Дороті цього не знала й милувалася красивими маками доти, доки не відчула, що її повіки ніби медом помащені й більш за все їй хочеться лягти поспати.

Та Залізний Лісоруб був непохитний.

— Треба мерщій вибиратися звідси на дорогу із жовтої цегли, — сказав він, і Страшило з ним цілком згодився. Вони йшли і йшли, доки в Дороті не підкосилися ноги. Очі дівчинки заплющилися, вона опустилася на траву й заснула міцним сном поміж яскраво-червоних маків.

— Що робити? — запитав Лісоруб.

— Якщо ми полишимо її тут, вона помре, — здогадався Лев. — Запах цих квітів доконає всіх нас. Я, наприклад, сам ледве розліплюю повіки, а Тото вже спить без задніх лап.

Справді, Тото згорнувся клубочком біля ніг своєї хазяйки й солодко спав. На Страшила й Залізного Лісоруба пахощі маків не діяли.

— Біжи щодуху, — звелів Леву Страшило, — доки не закінчиться макове поле. Ми понесемо Дороті, але ти надто важкий, і, якщо впадеш, ми тебе не зможемо витягнути.

Лев підхопився й велетенськими стрибками помчав полем. Незабаром його вже не було видно.

— Давай схрестимо руки, щоб вийшов стільчик, і так понесемо Дороті, — запропонував Страшило.

Вони із Залізним Лісорубом підібрали Тото, поклали його на коліна дівчинці, а потім посадили її на руки і понесли. Вони йшли та йшли, і здавалося, що килимові з маків не видно кінця-краю. Річка робила крутий вигин, і коли друзі його обійшли, то побачили Лева. Він лежав посеред маків і міцно спав. Безсилля здолало його неподалік від краю макового поля — ген уже виднілися зелені луки.

— Оце шкода! — промовив Страшило. — Може, наш Лев і був лякливий, а зате кращого друга, ніж він, не знайти. Але що поробиш, мусимо рухатися далі.

Вони віднесли Дороті чимдалі від маків і поклали біля самої води, щоб свіжий вітерець повернув її до тями, а самі вмостилися на березі й заходилися чекати, коли вона прокинеться.

9. Королева польових мишей

— Дорога із жовтої цегли десь неподалік, — сказав Страшило. — Я впізнаю ці краєвиди. Он звідтіля ми відчалили на плоту.

Залізний Лісоруб саме збирався щось відповісти, але цієї миті почув дивні звуки. Він повернув голову, яка тепер чудово рухалася на змащених суглобах-шарнірах, і побачив загадкову істоту, що наближалася до них великими стрибками. Виявилося, що це дикий кіт, який когось переслідував. Кіт притис вуха до голови, широко роззявив пащеку з гострими, наче голки, зубами. Його очі були налиті кров'ю.

Коли кіт був уже близько, Залізний Лісоруб зрозумів, що той женеться за крихітною мишкою. Хоча Лісоруб і не мав серця, він усе одно не міг допустити, щоб хижак без перешкод убив таке беззахисне малесеньке звірятко.

Залізний Лісоруб підняв сокиру й, коли кіт пробігав повз нього, метким ударом відрубав лиходію голову, яка покотилася в кущі.

Коли польова миша побачила, що їй більше нічого боятися, вона зупинилася, підійшла до Залізного Лісоруба й пропищала тонесеньким голосочком:

— Вельми вам вдячна, що ви мене врятували!

— Прошу дуже, не переймайтеся цим! — попрохав Лісоруб. — Розумієте, в мене немає серця, тому я особливо стежу за тим, щоб довкола не було ображених, навіть якщо це проста миша.

— Проста миша?! — обурено вигукнула його співрозмовниця. — Щоб ви знали, я Королева Польових Мишей!

— Вибачте, — сказав Залізний Лісоруб і низько їй поклонився.

— Порятувавши моє життя, ви здійснили не лише хоробрий вчинок, а й подвиг державної ваги, — повідомила Королева.

Тут невідомо звідки з'явилася зграя мишей і оточила друзів.

Коли піддані побачили, що їхня Королева ціла й неушкоджена, то один поперед одного запищали:

— Як ми за вас перелякалися, ваша величносте! Як добре, що вам вдалося врятуватися від цього жахливого, огидного кота! — і вони так низенько вклонилися своїй володарці, що ледве не стали на голови.

— Кота подолав цей дивний чоловік, — відповіла Королева, вказуючи на Залізного Лісоруба. — Ви повинні слухатися його й виконувати все, що він побажає.

— Слухняно скоряємося, — відгукнувся писклявий мишачий хор. А потім миші кинулися навтьоки в різні боки, бо Тото, який саме прокинувся, привітав таке зборисько мишей щасливим гавкотом і стрибнув просто поміж них. Тото обожнював ганяти мишей удома в Канзасі й не міг збагнути, чом би не зробити це зараз. Та Залізний Лісоруб устиг підхопити песика на руки й гукнув мишам:

— Повертайтеся, не бійтесь! Тото вас не зачепить!

Коли Королева Мишей почула це, вона обережно висунула голову з-за горбика й полохливо запитала:

— Ви впевнені, що він нас не поїсть?

— Я за цим простежу, — запевнив її Лісоруб. — Будь ласка, не хвилюйтесь.

Одна за одною миші повернулися. Тото більше не гавкав, хоч і намагався звільнитись від обіймів Лісоруба. Він би зі задоволенням укусив його, але знав, що Лісоруб зроблений із заліза й нічого путнього цей задум не принесе. Зрештою одна чимала миша подала голос:

— Скажіть, чим би ми могли віддячити за все, що ви зробили для нашої Королеви?

— Та ніби нічим, — розгублено пробурмотів Лісоруб. Але цієї миті Страшило вигукнув:

— Ви можете врятувати нашого друга Лякливого Лева, який заснув на маковому полі.

Річ у тім, що Страшило весь час посилено думав і бурчав, мовляв, де ж тут вигадаєш щось путяще, коли в голові замість мозку солома, — й раптом йому сяйнула чудова ідея.

Одначе Королева Мишей була не в захваті:

— Лева?! — обурилася вона. — Та він же нас усіх з'їсть!

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв її Страшило. — Це Лякливий Лев.

— Правда? — з недовірою перепитала Королева.

— Принаймні він вважає себе боягузом, — запевнив Страшило. — Крім того, він нізащо не образить наших друзів. Якщо ви допоможете врятувати його, то запевняю, він ставитиметься до вас пречудово.

— Ну що ж, — згодилася Королева Мишей. — Доведеться здатися на віру. Та чим саме ми зможемо допомогти?

— Скажіть, ваша величносте, чи багато у вас підданих, готових виконати будь-який ваш наказ?

— Тисячі й тисячі! — була відповідь.

— Тоді нехай вони всі зберуться тут, і ще хай кожна миша прихопить із собою мотузочку.

Королева повернулася до своїх підданих, які з цікавістю прислухалися до розмови, і звеліла їм якомога швидше зібрати всіх мишей. Вони кинулися хто куди — поспішили виконувати наказ.

— А тепер, — звернувся Страшило до Залізного Лісоруба, — тобі треба нарубати ломаччя і зробити тачку.

Залізний Лісоруб притьмом узявся до роботи й незабаром нарубав маленьких дерев, почистив стовбури від гілля і скріпив їх дерев'яними клинцями. Він також зробив чотири колеса з обрубків стовбурів більшого розміру. Лісоруб працював так старанно, що до того часу, як зібралися миші, тачка вже була готова.

Миші прибували звідусіль — великі, середні й маленькі. Кожна в роті несла мотузочку. Якраз у цей час прокинулася й розплющила очі Дороті. Дівчинка з подивом помітила, що лежить на траві, а навколо неї снують незліченні сонмища мишей і дивляться на неї так само здивовано. Тоді Страшило швиденько пояснив Дороті, що до чого, а потім повернувся до Королеви Мишей і сказав:

— Дозвольте познайомити вас із Дороті.

Дівчинка ввічливо привіталася з Королевою. Миша відповіла чемним поклоном. Вони відразу сподобалися одна одній.

Тим часом Страшило й Залізний Лісоруб почали запрягати мишей у тачку за допомогою мотузочок, які ті принесли. Обв'язавши один кінець мотузочки навколо мишачої шийки, вони прикріпляли інший кінець до тачки. Тачка була в тисячу разів більша за будь-яку з мишей, але коли всіх мишей запрягли, вони змогли вільно тягнути її. Страшило й Залізний Лісоруб сіли зверху, й миші відвезли їх туди, де спав мертвим сном Лякливий Лев.

Лев був дуже важкий, але миші все ж зібрали всі свої сили й затягнули його на тачку. Потім Королева Мишей звеліла своїм підданим не баритися і мерщій повертатися на берег ріки. Вона боялася, що пахощі маків можуть виявитися згубними й для них.

Мишей було дуже багато, але спочатку їм не вдавалося зрушити з місця тачку з ношею. Страшило та Залізний Лісоруб допомагали їм — підштовхували ззаду. Спільними зусиллями вдалося перевезти Лева на зелену галявину, де він міг дихати свіжим прохолодним повітрям, а не маковою отрутою.

Дороті вийшла їх зустрічати й від усього серця подякувала мишам за те, що вони врятували друга від загибелі. Вона встигла дуже полюбити великого звіра й була рада, що тепер його життя в безпеці.

Мишей розпрягли, і вони побігли назад до своїх нірок. Останньою зібралася додому Королева Мишей. На прощання вона подарувала Дороті маленький свисток і сказала:

— Якщо колись ми вам знадобимося, вийдіть у поле й гукніть нас. Ми одразу ж з'явимося. А тепер на все добре!

— До побачення, — відповіли мандрівники, і доки Королева Мишей не сховалася, Дороті міцно тримала Тото, щоб песик не налякав їхню нову знайому.

Після цього вони вмостилися навколо Лева й почали чекати, коли він прокинеться. Страшило нарвав ще персиків і слив, і Дороті смачно пообідала.

10. Вартовий міської брами

Чекати їм довелося довго. Лев надто багато часу провів на маковому полі й надихався отруйним запахом підступних яскраво-червоних квітів. Нарешті, на щиру радість друзів, він розплющив очі й зістрибнув із тачки.

— Я біг щодуху, — повідомив він, широко позіхаючи, — та поле виявилося надто великим. Як ви зуміли мене врятувати?

Йому розповіли про допомогу польових мишей. Коли Лев почув цю історію, то розсміявся:

— Я завжди вважав себе великим і сильним звіром, але маленькі квіточки ледь не згубили мене, а крихітні мишки врятували від смерті. Як дивно влаштований цей світ! А що ж ми будемо робити тепер?

— Нам треба якомога швидше знайти дорогу із жовтої цегли, — сказала Дороті, — тоді ми зможемо продовжити нашу подорож.

Лев остаточно прийшов до тями, і компанія знову рушила в путь м'якою зеленою травичкою. Вони вийшли на дорогу із жовтої цегли й попрямували нею до Смарагдового Міста.

Тепер дорога була рівною та гладенько вимощеною, а навкруги милували око краєвиди.

Позаду залишилися непролазні хащі, а разом із ними й страшні небезпеки. Знову з'явилися паркани, але тепер усі вони були пофарбовані в зелений колір. Перший фермерський будиночок, який трапився їм на шляху, теж був зелений. Подорожні зустрічали людей. Ті пильно дивилися на товариство і явно хотіли розпитати, хто вони такі й куди прямують, але величезний Лев їх лякав, і вони не насмілювалися підійти ближче й почати розмову. Усі мешканці цього краю були вбрані в зелене й носили такі ж капелюхи з гострим верхом, як і жувачі.

— Напевно, ми вже незабаром прийдемо до Смарагдового Міста, — припустила Дороті.

— Мабуть, що так, — погодився Страшило. — У Краю Жувачів усе було блакитним, а тут усе зелене. Але тутешні мешканці не такі привітні, як Жувачі. Боюся, нам не знайти місця для ночівлі.

— Горіхи та фрукти мені вже трохи набридли. Я б із задоволенням з'їла щось інше, — зізналася Дороті. — А Тото зовсім виголоднів. Зупинімося біля наступного будинку й поговорімо з господарями.

Незабаром вони побачили великий фермерський будинок. Дороті хоробро підійшла до дверей і постукала, їм відчинила жінка й запитала:

— Яка справа тебе сюди привела, дівчинко, і чому поряд із тобою цей Лев?

— Ми хотіли попроситися до вас переночувати, — сказала Дороті. — А Лев — мій вірний друг, і він нікого не образить.

— Він приручений? — перепитала жінка, при цьому відчинивши двері трошки ширше.

— Так, — запевнила Дороті. — До того ж це Лякливий Лев, і він боїться вас значно більше, ніж ви його.

— Ну добре, — змилостивилася жінка, але перед цим трохи подумала й ще раз кинула косий погляд на Лева. — Якщо це й справді так, то заходьте. Я нагодую вас вечерею і залишу переночувати.

Товариство зайшло в будинок, де, крім господині, було ще троє дітей і чоловік. У нього боліла нога, і він лежав на ліжку в кутку. Доки господиня накривала на стіл, господар запитав:

— Куди ви прямуєте?

— До Смарагдового Міста, — сказала Дороті. — Ми йдемо до могутнього Оза.

— Справді? — вигукнув фермер. — А ви впевнені, що Оз вас прийме?

— Чому ж він може нас не прийняти? — здивувалася Дороті.

— Бо, якщо вірити людям, він нікого й ніколи не приймає. Я не раз бував у Смарагдовому Місті, й мені там дуже подобається, але я ніколи не бачив могутнього Оза й не знаю жодної людини, яка би бодай один раз із ним зустрічалася.

— Він ніколи не виходить до людей? — запитала Дороті.

— Ніколи. Цілісінькими днями сидить у своєму палаці в тронному залі, й навіть слуги його не бачать.

— На кого він схожий? — поцікавилася Дороті.

— Важко сказати, — задумався фермер. — Оз — могутній чарівник. Подейкують, він може перекидатися на кого тільки забажає. Одні кажуть, що він схожий на птаха, інші кажуть — що на слона, ще хтось — що на кота. Він може перетворитися на фею, а може й на домовика. Ніхто не знає, ким насправді є Оз, ніхто не бачив його істинної подоби.

— Усе це дуже дивно, — промовила Дороті, — але нам усе одно треба обов'язково з ним побачитися, інакше наша подорож буде марною.

— Чому ж ви так прагнете побачити могутнього Оза? — взявся розпитувати фермер.

— Я хочу попросити в нього трошечки мізків, — сказав Страшило, і в його голосі чулася надія.

— Озу це заввиграшки, — запевнив фермер. — Кажуть, мізків у нього, хоч греблю гати.

— А я хочу попросити в нього серце, — долучився до розмови Лісоруб.

— І це для нього дрібничка, — сказав фермер. — Оз має велику колекцію сердець на будь-який смак.

— А я хочу попросити в нього хоробрості, — повідомив Лякливий Лев.

— Розповідають, що в нього в тронній залі стоїть на вогні великий горщик із хоробрістю, накритий золотою кришкою, щоб не википав. Оз із радістю вділить тобі порцію.

— А я хочу попрохати його, щоб він відправив мене додому, в Канзас, — сказала дівчинка.

— А де цей Канзас? — здивувався фермер.

— Не знаю, — зізналася Дороті, — але там мій дім, і я впевнена, що він десь повинен бути.

— Гадаю, могутній Оз може все і, звісно, відшукає для тебе твій Канзас. Тільки треба пробитися до нього на прийом, а це нелегко. Могутній Чарівник не любить непроханих гостей, а його слово — закон. А ти чого хочеш? — звернувся господар до Тото, але песик нічого не сказав, лише заметляв хвостиком.

Господиня покликала всіх до вечері. Гості сіли за стіл; Дороті з'їла тарілку вівсянки та яєчню з білим хлібом і відчула неабияке задоволення. Лев теж скуштував кашу, але вона йому не сподобалася, бо була зроблена з вівса, а овес, на його переконання, годиться тільки для коней, але аж ніяк не для левів. Страшило і Залізний Лісоруб за своїм звичаєм обійшлися без їжі, а Тото з'їв усього потрошку й також лишився задоволений.

Потім жінка показала Дороті її ліжко. Тото влігся біля дівчинки в ногах, а Лев розташувався біля дверей, щоб ніхто не потурбував сон Дороті. Страшило й Лісоруб розійшлися по кутках, де мовчки простояли до ранку.

Щойно зійшло сонце, мандрівники знову рушили дорогою із жовтої цегли. Незабаром крайнебо осяяло зеленуватим відблиском. Вони йшли, а сяйво ставало потужнішим. Усе свідчило про те, що їхня мандрівка наближається до кінця. Проте лише опівдні вони дісталися до великої міської стіни, — високої, товстої й зеленої.

Дорога із жовтої цегли закінчувалася біля міської брами, прикрашеної смарагдами. Вони так сяяли на сонці, що навіть намальованим очам Страшили було боляче на них дивитися.

Біля воріт висів дзвіночок. Дороті дзенькнула в нього, і пролунав мелодійний срібний передзвін. Потім велетенські ворота повільно відчинилися, і мандрівники зайшли. Вони опинилися в невеликій залі зі склепінчастою стелею і стінами, прикрашеними великими смарагдами.

Перед ними стояв вартовий заввишки із жувача. З ніг до голови він був одягнутий у зелене, тому навіть його щоки здавалися зеленуватими. На боці в нього висіла чимала скринька.

Коли він побачив Дороті та її друзів, то запитав:

— Навіщо ви прибули у Смарагдове Місто?

— Для того, щоб зустрітися з могутнім Озом, — сказала Дороті.

Її слова так ошелешили зеленого коротуна, що він сів і заходився напружено обмірковувати почуте.

— Востаннє я чув таке бажання дуже давно, — промовив він, недовірливо хитаючи головою. — Оз — великий і могутній чарівник, і якщо ви хочете потурбувати роздуми мудреця дурним або мізерним проханням, зважайте: він страшний, коли розгнівається, і може знищити вас, ви й оком змигнути не встигнете.

— Наші прохання не дурні й не мізерні, — заперечив Страшило. — Це дуже важливо для нас. До того ж нам розповідали, що Оз — добрий чарівник.

— Це так, — погодився вартовий. — Він править Смарагдовим Містом мудро і справедливо. Але з тими, хто вирішить поглянути на нього зі звичайної цікавості, або з людьми нечесними він нещадний. Дуже мало в кого стане сміливості прохати зустрічі з ним. Я вартовий міської брами, і, оскільки ви виявили бажання зустрітися з Озом, я зобов'язаний відвести вас до нього в палац. Та спочатку вам треба вдягти окуляри.

— Навіщо? — здивовано запитала Дороті.

— Бо якщо ви цього не зробите, то пишнота й блиск Смарагдового Міста можуть вас засліпити. Навіть тутешні мешканці не знімають окулярів ані вдень, ані вночі. Окуляри закривають на ключ, який зберігається в мене. Так звелів Оз, коли побудували Смарагдове Місто.

Вартовий відкрив свою скриньку. Дороті побачила, що в ній багато окулярів різних розмірів та форм. У всіх були зелені скельця, вартовий міської брами підібрав пару для Дороті й одягнув на неї. Дужки скріплялися позаду двома золотими смужечками, які закривалися на замочок ключем. Вартовий носив його в себе на шиї на спеціальному ланцюжку. Коли окуляри були вдягнуті, Дороті не могла їх зняти сама, але вона й не хотіла цього робити, бо боялася осліпнути.

Потім вартовий підібрав окуляри для Страшила, Залізного Лісоруба, Лякливого Лева і навіть для Тото, й замкнув замочки на ключ.

Після цього вартовий сам одягнув зелені окуляри і сказав, що готовий вести мандрівників до палацу. Знявши з гачка на стіні великий золотий ключ, він відчинив їм інші ворота. Друзі слідом за вартовим ступили до Смарагдового Міста.

11. Смарагдове Місто Країни Оз

Навіть попри захист зелених окулярів Дороті та її друзі були приголомшені сяйвом цього дивовижного міста. На вулицях стояли прекрасні будинки із зеленого мармуру, прикрашені блискучими смарагдами. Мандрівники крокували тротуаром із такого ж зеленого мармуру, а щілини між плитами були заповнені смарагдами, що блищали на сонці. Вікна будинків були із зеленого скла. Навіть небо над Смарагдовим Містом було зелене, і зелене сонце посилало теплі зелені промені.

Навколо сновигали чоловіки, жінки, діти, і всі вони носили зелений одяг, і навіть їхня шкіра мала зеленуватий відтінок. Вони з подивом дивилися на Дороті та її дивних супутників.

Діти, побачивши величезного Лева, ховалися за спини батьків, і ніхто не наважувався перепиняти чужинців, щоб розпитати. У крамницях продавалися товари зеленого кольору — зелені солодощі й зелений попкорн, зелені черевики й капелюхи, зелені сукні й сюртуки всіх моделей та розмірів. На одній із яток продавець торгував зеленим лимонадом, і діти обступили його, сплачуючи за напій зеленими монетками.

На вулицях Смарагдового Міста не було ні коней, ні якихось інших тварин. Чоловіки носили вантажі в маленьких тачках на коліщатках. Мешканці Смарагдового Міста мали веселий та задоволений вигляд.

Вартовий міської брами провів подорожніх через кілька вулиць до великої будівлі в самісінькому центрі міста. Це був палац могутнього мудреця й чарівника Країни Оз. Біля воріт стояв солдат з довгими зеленими бакенбардами й у зеленому мундирі.

— Ось мандрівники, які прийшли до нас із далеких країв, — сказав вартовий солдату, — і вони неодмінно хочуть побачити могутнього Оза.

— Нехай заходять, — дозволив солдат. — Я доповім Озу, що його бажають бачити.

Вони зайшли до палацу й незабаром опинилися у великій залі, умебльованій зеленим гарнітуром. На підлозі лежав чималий зелений килим. Коли мандрівники ввійшли до зали, їм довелося на вимогу солдата як слід витерти ноги об зелену ганчірку біля входу. Коли гості сіли на крісла, прикрашені великими смарагдами, солдат ввічливо запропонував:

— Прошу, влаштовуйтесь, як вам зручно. А я піду до дверей тронної зали й повідомлю Озу, що ви прийшли його побачити.

Солдата не було довго. Нарешті він знову з'явився в залі. Дороті занепокоєно запитала його:

— Ну що, ви бачили Оза?

— Я ніколи не бачу його, — була відповідь. — Та я повідомив йому все, що ви хотіли передати. Він був за ширмою і чудово мене чув. Оз сказав, що готовий прийняти вас, але за умови, що ви приходитимете поодинці й кожен у свій день. Це означає, що вам доведеться залишитися гостювати в палаці. Зараз вас проведуть до кімнат, де ви зможете відпочити після тривалої виснажливої мандрівки.

— Дякую, — сказала Дороті. — Оз дуже люб'язний.

Солдат свиснув у зелений свисток, і відразу ж з'явилася дівчина в зеленій шовковій сукні. Вона мала чудові зелені очі й довге зелене волосся. Дівчина вклонилася Дороті й покликала:

— Ходімо зі мною, я покажу тобі твою кімнату.

Дороті попрощалася з друзями, взяла на руки Тото й пішла за Зеленою Служницею. Вони пройшли через сім коридорів, піднялися і спустилися по трьох сходах, а потім опинилися в кімнаті, розміщеній у найкращій частині палацу. Це була найчудовіша в світі кімната, де стояло зручне ліжко, накрите зеленими шовковими простирадлами й ковдрою із зеленого оксамиту. Посередині кімнати лилася вода в фонтані. Маленький струмінь запашної води злітав угору і падав у басейн, зроблений із зеленого мармуру. На вікнах стояли зелені квіти в горщиках, на поличці — зелені книжки. Дороті розгорнула навмання одну із них і побачила, що там дуже багато кумедних малюночків.

У гардеробі висіло чимало зелених сукенок — шовкових, атласних і оксамитових, — і здавалося, ніби всі вони пошиті спеціально для Дороті.

— Почувайся, як удома, — сказала Служниця. — Якщо тобі щось знадобиться, дзеленчи в зелений дзвоник. Оз чекатиме на тебе завтра вранці.

На цих словах вона залишила Дороті саму й повернулася до її друзів, щоб показати кожному його кімнату. Звісно, всі були задоволені новими покоями. Однак Страшила всі ці розкоші не вразили. Коли він лишився сам, то став у кутку своєї кімнати і простояв так до самісінького ранку, втупившись кудись у стелю над дверима. Йому було байдужісінько — сидіти чи стояти. Заплющити очі він не міг, тому цілісіньку ніч дивився на павучка, який спокійно плів свою павутину в кутку, наче це був не палац, а якась собі бідна хатина. Залізний Лісоруб за старою звичкою вмостився на ліжку, але спати не міг і тому аж до ранку згинав і розгинав руки й ноги, а ще крутив головою, щоб перевірити, як працюють його суглоби. Леву значно приємніше було б заритися в купу сухого листя в лісі, але що ж поробиш — довелося стрибнути на постіль і скрутися калачиком. Незабаром він захропів.

Наступного ранку до кімнати, де ночувала Дороті, увійшла Зелена Служниця. Вона допомогла дівчинці вбратися в найкращу з-поміж знайдених у шафі суконь, — пошиту з парчі й атласу. Дороті надягнула зелений атласний фартушок, зав'язала на шию Тото зелену стрічечку й у супроводі Служниці рушила до тронної зали.

Вони зайшли до зали, де було чимало розкішно вбраних придворних дам, чиїм обов'язком було зранку з'являтися в залі поряд із тронною і гаяти час у розмовах, оскільки могутній Оз усе одно нікого не приймав. Коли з'явилася Дороті, зусібіч на неї спрямувалися цікаві погляди, і одна з дам запитала:

— Ти справді сподіваєшся побачитися з могутнім Озом?

— Так, якщо буде його ласка мене прийняти, — відповіла Дороті.

— Він обов'язково тебе прийме, — запевнив дівчинку солдат, який учора доповідав про її прихід Озу. — Хоча Оз дуже не любить прохачів. Спочатку він страшенно розсердився і звелів передати тобі, щоб ти йшла геть. Але потім поцікавився, як ти виглядаєш. Я описав тебе. І коли він почув про срібні черевички, то дуже зацікавився. Потім я розповів про слід від поцілунку в тебе на лобі, й він остаточно розтанув та пообіцяв обов'язково тебе прийняти.

Саме в цю мить задзеленчав дзвінок, і Зелена Служниця гукнула Дороті:

— Час іти. Ти зайдеш до тронної зали сама.

Вона відчинила маленькі двері, й Дороті сміливо увійшла. Дівчинка опинилася в дивовижному місці. Це була велика зала, кругла, зі стелею-склепінням. Підлога, стіни й стеля були прикрашені велетенськими смарагдами. Зі стелі спускався світильник, що сяяв, наче сонце, від чого смарагди сліпуче виблискували. Та особливо вразив Дороті трон із зеленого мармуру, що красувався в центрі зали. Це було мармурове крісло, пишно прикрашене смарагдами. На ньому сиділа величезна Голова. Рук, ніг і тулуба в неї не було, так само як і волосся на черепі. Зате були ніс, рот і очі.

Дороті втупилася на Голову, зціпенівши від жаху. Очі страховиська швидко закрутилися й нарешті зосередили погляд на Дороті. Потім відкрився рот, і дівчинка почула голос:

— Я Оз, великий і могутній. Хто ти така і навіщо до мене прийшла?

Для такої Голови голос був зовсім не страшний, і Дороті відповіла:

— Я Дороті, маленька і слабенька. Я прийшла просити в тебе допомоги.

Якусь хвильку Голова уважно приглядалася до дівчинки, а потім промовила:

— Звідки в тебе срібні черевички?

— Від Злої Чаклунки Сходу. Мій будиночок приземлився просто на неї і розчавив, — сказала Дороті.

— Звідки в тебе цей пурпуровий слід на лобі? — далі допитувалася Голова.

— Це добра Чарівниця Півночі поцілувала мене на прощання, коли випроваджувала до Смарагдового Міста, — відповіла дівчинка.

Очі пильно вдивлялися в Дороті, доки Голова не вирішила, що їй сказали правду. Потім Оз поцікавився:

— Чого ти хочеш від мене?

— Допоможи мені дістатися назад до Канзасу, до дядька Генрі і тітоньки Ем, — попрохала Дороті. — Мені незатишно у вашій країні, хоча вона дуже красива. І, крім того, тітонька Ем, певно, вже всі очі за мною виплакала — так довго про мене немає ані звісточки.

Очі тричі мигнули, потім втупилися в стелю, тоді спрямували погляд на підлогу — і зрештою навдивовижу швидко завертілися. А тоді знову подивилися на Дороті.

— Чому я повинен зробити це для тебе? — запитав Оз.

— Тому що ти сильний, а я слабка, ти великий чарівник, а я маленька безпомічна дівчинка.

— Але в тебе вистачило сили, щоб убити Злу Чаклунку Сходу, — заперечив Оз.

— Я тут ні до чого, — чесно зізналася Дороті. — Це трапилося само по собі.

— Тоді ось тобі моя відповідь, — сказав Оз. — Якщо ти хочеш, щоб я відправив тебе додому в Канзас, ти повинна дещо зробити для мене. У цій країні так заведено. Я задію всю свою магічну майстерність, але спочатку й ти трошки постарайся. Допоможи мені, а я допоможу тобі.

— Що я мушу зробити?

— Убий Злу Чаклунку Заходу.

— Але я не можу! — вигукнула Дороті.

— Ти змогла знищити Злу Чаклунку Сходу, а до того ж, на тобі чарівні срібні черевички. У цілій країні лишилася одна-єдина зла чаклунка. Коли ти повідомиш мені, що її більше нема, я одразу ж переправлю тебе в Канзас. Але доки Зла Чаклунка не загине, не смій звертатися до мене з проханнями!

Дороті так засмутися від цих слів, що заплакала. Голова знову почала вертіти своїми очиськами і втупилася у дівчинку. Здавалося, Оз не сумнівався, що дівчинка може виконати його прохання, варто їй тільки захотіти.

— Я ніколи й нікого не вбивала з власної волі, — мовила вона крізь сльози. — І навіть якби я захотіла вбити Злу Чаклунку Заходу, я не знаю, як це зробити. Якщо ти, великий і грізний Оз, не можеш із нею впоратися, хіба ж мені, маленькій і слабенькій дівчинці, це під силу? Як мені її знищити?

— Не знаю, — відповіла Голова, — але це моє рішення. Доки живе Зла Чаклунка Заходу, тобі не вдасться побачити дядька Генрі й тітоньку Ем. Запам'ятай, що це дуже зла чаклунка і її обов'язково треба вбити. Тепер іди собі, й доки не виконаєш мого завдання, більше не набридай мені.

Засмучена Дороті вийшла з тронної зали. Біля дверей на неї чекали Лев, Страшило і Залізний Лісоруб.

— Зовсім мені кепсько, — сказала вона. — Допоки я не вб'ю Злу Чаклунку Заходу, Оз нізащо не відправить мене додому. Та хіба ж мені під силу виконати його наказ?

Друзі Дороті дуже засмутилися, але нічим не могли їй допомогти. Дівчинка повернулася до своєї кімнати, лягла на ліжко й лежала там, тихенько схлипуючи, доки не заснула.

Наступного дня солдат із зеленими бакенбардами прийшов до Страшила.

— Ходімо, Оз чекає.

Страшило пішов за солдатом і опинився в тронній залі, де побачив на троні дивовижної краси жінку. Вона була вбрана в зелену шовкову сукню, а на її голові сяяла корона із коштовним камінням. За спиною виднілися крила, прозорі та легенькі — вони тріпотіли під подихом вітерцю.

Страшило вклонився з найбільшою ґречністю, на яку лишень був здатен кавалер, напханий соломою. Красуня поглянула на нього з усмішкою:

— Я Оз, великий і могутній. Для чого ти прийшов до мене?

Страшило очікував побачити Голову, про яку розповідала Дороті, тому дуже здивувався, але нічим не виказав свого подиву і промовив у відповідь з неабиякою гідністю:

— Я Страшило, напханий соломою. У мене немає мізків, і я дуже прошу, щоб ти мені їх трошки вділив. Не хочеться мені були тупішим за інших людей.

— Чому я мушу виконати твоє прохання? — поцікавилася Красуня.

— Бо ти такий могутній і мудрий, що ніхто в світі, крім тебе, не зможе мені дати те, чого я прагну.

— Я ніколи не допомагаю задарма, — повідомив Оз. — Ось що я тобі скажу. Якщо ти вб'єш Злу Чаклунку Заходу, я дам тобі мозок такої високої проби, що ти станеш одним із найрозумніших мешканців Країни Оз.

— Але ти вже прохав Дороті вбити злу чаклунку, — нагадав Страшило.

— Звісно, це так. Мені байдуже, хто саме це зробить. Проте доки вона живе, я не виконаю твого бажання. А тепер іди собі й не турбуй мене, доки на ділі не доведеш, що ти заслуговуєш на мозок.

Засмучений Страшило повернувся до друзів і передав їм слова Оза. Дороті дуже здивувалася, коли дізналась, що Страшило побачив Оза як Красуню, а не Голову.

Наступного ранку солдат прийшов до Залізного Лісоруба і сказав:

— Ходімо, Оз чекає.

Залізний Лісоруб попрямував за солдатом і зайшов до тронної зали. Він не знав, кого побачить перед собою — Голову чи Красуню, — але дуже сподівався, що сьогодні Оз обере образ Красуні.

«Голова, може, й уміє розмовляти, але ж серця в неї нема, — міркував він, — тому вона нездатна мені поспівчувати. Та якщо це буде Красуня, я обов'язково вмовлю її дати мені серце — жінки бо від природи мають добру душу».

Та коли Залізний Лісоруб увійшов до тронної зали, то не побачив там ані Голови, ані Красуні. Цього разу великий і грізний Оз перетворився на страхітливого Звіра.

Здавалося, мармурова підлога ось-ось провалиться під вагою чудовиська завбільшки зі слона, з головою носорога і п'ятьма очиськами. Цей моторошний Звір мав п'ять довгих лап і п'ять тонких ніг. Його тулуб заріс густою шерстю.

Мерзотніше створіння годі й уявити. Залізному Лісорубу дуже пощастило, що в нього не було серця, бо інакше воно скажено закалатало би в грудях від жаху. Та недарма ж Лісоруб був залізний — він зовсім не злякався, хоча й засмутився.

— Я Оз, великий і могутній, — прогарчав Звір. — Хто ти і навіщо до мене прийшов?

— Я Залізний Лісоруб. У мене немає серця, і я не здатен любити. Прошу тебе, дай мені серце, щоб я став схожий на інших людей.

— Чому я мушу виконати твоє бажання? — заревів Звір.

— Бо ніхто, крім тебе, не здатен мені допомогти, — відповів Лісоруб.

Із горлянки звіра долинув гучний рик, а потім Оз промовив:

— Якщо тобі так потрібне серце, спробуй заробити його.

— Як?

— Допоможи Дороті вбити Злу Чаклунку Заходу, — пролунало у відповідь. — Коли вона загине, приходь до мене, і я тобі дам найбільше, найпалкіше серце у всій Країні Оз.

Залізний Лісоруб повернувся до друзів, похнюпившись. Він розповів про страхітливе чудовисько на троні, й усі знову були вражені здатністю Оза набувати настільки різних подоб. Лякливий Лев сказав:

— Якщо завтра він з'явиться переді мною як Звір, я загарчу на нього щосили, й налякаю його. Якщо він стане Красунею, я вдам, нібито збираюся кинутись на неї, і примушу виконати моє прохання. А якщо це буде Голова — що ж, чудово! Я качатиму її по всій залі, як м'ячик, допоки вона не погодиться дати кожному бажане. Не хвилюйтеся, друзі, все буде гаразд.

Наступного ранку зелений солдат привів Лева до тронної зали. Лев увійшов у двері й закляк від здивування — він побачив, що на троні лежить вогняна куля! Лев хотів підійти ближче, але від кулі струменів такий жар, що бідоласі довелося залишитися, де стояв.

По тривалій мовчанці вогняна куля почала розмову:

— Я Оз, великий і могутній. Хто ти і задля чого сюди прийшов?

Лев відповів:

— Я Лякливий Лев і я всього боюся. Я прийшов попрохати в тебе трошки хоробрості, щоб я справді міг стати царем звірів.

— Чому я мушу дати тобі хоробрість? — гонористо поцікавилася Куля.

— Бо ти наймогутніший поміж чарівників, і, крім тебе, ніхто не здатен мені допомогти.

Вогняна Куля спалахнула ще яскравіше, а потім почувся голос:

— Принеси мені доказ того, що Зла Чаклунка Заходу загинула, і я дам тобі дещицю хоробрості. Та допоки вона живе й коїть свої лихі справи, тобі судилося бути нікчемним боягузом.

Лев страшенно розсердився, але нічого не міг заперечити. Він стояв і мовчки дивився на Вогняну Кулю. А вона тим часом запалала так гаряче, аж Левові довелося ні з чим вибігти із тронної зали. Він був радий знову побачити своїх друзів і мерщій розповів їм про зустріч із Озом.

— Що ж нам тепер робити? — сумно промовила Дороті.

— Схоже, ми не маємо вибору, — відповів Лев. — Податися до Краю Моргунів, розшукати там Злу Чаклунку Заходу і знищити її.

— А якщо не вдасться? — запитала Дороті.

— Тоді я не отримаю хоробрість, — сказав Лев.

— А я мозку, — додав Страшило.

— А я серця, — і собі докинув Лісоруб.

— А я ніколи не побачу дядька Генрі й тітоньку Ем, — заплакала Дороті.

— Пильнуй! — злякано скрикнула Служниця. — Сльози зіпсують твою новеньку шовкову сукню.

Дороті витерла очі.

— Що поробиш? Доведеться братися за це завдання. Хоча мені дуже не хочеться нікого вбивати, навіть заради того, щоби побачити дядька Генрі й тітоньку Ем.

— Я піду з тобою, — повідомив Лев, — хоча я такий боягуз, що не здатен убити Злу Чаклунку.

— Я теж піду, — вирішив Страшило. — Хоча від мене пуття не чекайте — я ж бо повний телепень.

— У мене немає серця, а це означає, що я не можу як слід розлютитися, — сказав Залізний Лісоруб. — Однак я, звісно, йду разом із вами.

Домовилися не гаяти часу і вирушати в дорогу наступного дня. Залізний Лісоруб добре нагострив свою сокиру й ретельно помастив шарніри-суглоби. Страшило напхався свіженькою соломою, а Дороті наново намалювала йому очі, щоб він міг краще бачити. Служниця поклала до кошичка Дороті багато смачної їжі і прив'язала до нашийника Тото зелений дзвіночок.

Друзі зарання розійшлися по своїх кімнатах, і ті, хто міг спати, відразу ж заснули. Зранку вони прокинулися під розгонисте «ку-ку-ріку» зеленого півня, який мешкав на задньому дворі, й під квоктання зеленої курки, що знесла яйце.

12. У пошуках Злої Чаклунки

Солдат із зеленими бакенбардами провів їх вуличками Смарагдового Міста до брами, де друзів зустрів вартовий. Він відімкнув своїм ключем окуляри, склав їх до зеленої скриньки і ввічливо відчинив перед мандрівниками міські ворота.

— Якою дорогою треба прямувати, щоб потрапити у володіння Злої Чаклунки Заходу? — поцікавилася Дороті у вартового.

— Туди нема дороги, — відповів на це вартовий. — До тих країв ніхто не прямує з власної волі.

— А як же ми її відшукаємо? — занепокоїлася дівчинка.

— Не переймайтеся. Коли опинитесь у Краю Моргунів, вона сама вас відшукає і візьме в полон.

— Хай тільки спробує! — вигукнув Страшило. — Ми вирішили знищити її.

— Що ж, — відгукнувся вартовий, — ви перші, хто заявляє про такий намір. До цього часу ніхто не прагнув знищити Злу Чаклунку, тому я був певен, що вона з вами вчинить так само, як і з рештою. Але стережіться, ця стара відьма дуже хитра і зла, вона неодмінно спробує зруйнувати ваші плани. Ідіть на захід, і рано чи пізно ви стрінетеся з нею.

Друзі подякували вартовому, попрощалися з ним і рушили на захід. Вони крокували зеленими луками, всіяними квітами маргариток і жовтцю. На Дороті була та сама шовкова сукня, в яку її вбрала Служниця в палаці, але тепер дівчинка з подивом помітила, що вбрання вже не зелене, а біле. Білими стали також стрічка і дзвіночок на шиї в Тото.

Незабаром стіни Смарагдового Міста зникли позаду. Іти було дедалі важче, а в цих краях не було ні будинків, ні ферм, ні оброблених полів.

Удень подорожні не мали де сховатися від палючого сонця, навкруги були тільки гори й каміння. Коли настав вечір, знесилені Дороті, Лев і Тото лягли на випалену траву, а Страшило й Залізний Лісоруб залишилися на варті.

Зла Чаклунка Заходу мала одне-єдине око, а зате видюще, наче телескоп, і бачила ним усе. Того вечора вона сиділа на ґанку свого жовтого замку й оглядала володіння. Раптом Чаклунка побачила Дороті та її друзів, які розташувалися на ночівлю десь на околицях її країв. Це видовище розлютило відьму, і вона свиснула в срібний свисток, який носила на шиї.

Миттю до замку примчала зграя сірих вовків. У них були прудкі ноги, гострі ікла й страхітливі морди.

— Біжіть на схід, там знайдете непроханих зайд. Розірвіть їх на клапті! — скомандувала стара.

— Хіба ти не збираєшся зробити з них рабів? — запитав Ватажок зграї.

— Ні, — відповіла Чаклунка. — Один напханий соломою, другий зроблений із заліза, третя — дівчинка, четвертий — Лев. Від них мені жодного зиску не буде, тому роздеріть їх, та й по всьому.

— Так і зробимо, — гаркнув Ватажок і кинувся виконували наказ, а за ним його зграя.

На щастя, Страшило й Залізний Лісоруб не спали і вчасно помітили наближення ворогів.

— Зараз я з ними розберуся, — сказав Залізний Лісоруб Страшилу. — Ховайся за мене, а я їх зустріну!

Він схопив свою гостро наточену сокиру і, коли на них накинувся Ватажок, Залізний Лісоруб махнув нею і відрубав голову вовку. Не встиг він підняти сокиру, як на нього кинувся наступний вовк і теж позбувся голови. У зграї було сорок вовків, і рівно сорок разів махнув Лісоруб, аж поєдинок скінчився — усі вовки лежали мертві.

Лісоруб поклав сокиру на землю і присів поруч зі Страшилом, а той сказав:

— Непогано, непогано, друже! Дрівець нарубав ти на славу!

Вони вирішили чекати, коли настане ранок і прокинеться Дороті. Дівчинка розплющила очі й із переляком побачила, що навкруги лежать кудлаті вовки без голів. Залізний Лісоруб розповів їй, що сталося, і вона від душі подякувала йому. Потім дівчинка поснідала, і компанія знову рушила в путь.

Того ж ранку Зла Чаклунка вийшла із замку й окинула простори своїм всевидющим оком. Виявилося, що її вірні вовки перебиті всі до одного, а зайди без перешкод мандрують далі. Вона ще більше розлютилася і двічі свиснула в срібний свисток. Миттю до неї злетілася тьма-тьмуща дикого вороння, аж небо потемніло. Зла Чаклунка звернулася до Ворона-Ватажка:

— Летіть на схід, виклюйте очі мандрівникам, розірвіть їх на шматки!

Величезна чорна зграя полетіла, куди їм звеліли. Коли Дороті побачила їх, то дуже злякалася, але Страшило сказав:

— Тепер моя черга. Лягайте на землю і не бійтесь нічого.

Вони так і зробили, а Страшило лишився навстоячки та ще й розкинув руки в боки.

Спочатку ворони злякалися його, як усі птахи лякаються опудал на городах, але Ворон-Ватажок каркнув:

— Це опудало, напхане соломою. Зараз я виклюю йому очі.

На цих словах Ворон кинувся на Страшила, але той схопив його за голову і скрутив йому шию. Вожак загинув, але інший ворон спробував ударити Страшила дзьобом. Та де там! Страшило скрутив шию і йому. Сорок ворон вилетіли на схід за наказом Злої Чаклунки, і тепер усі вони валялися мертвими біля ніг Страшила. Він дозволив друзям підвестися, і вони рушили далі.

Коли Зла Чаклунка дізналася, що всі її вірні ворони загинули, то шалено розлютилася. Вона схопила свій свисток і дмухнула в нього тричі.

Миттю в повітрі почувся гул, і до замку прилетів чималий рій чорних бджіл.

— Летіть до чужинців, — крикнула Зла Чаклунка, — і кусайте, кусайте їх до смерті!

Рій загудів і здійнявся в повітря, прямуючи на схід, щоб виконати наказ.

Першим помітив їх наближення Лісоруб, а Страшило швиденько допетрав, що треба робити.

— Вийми з мене солому, — сказав він Залізному Лісорубу, — і накрий нею Дороті, Лева й Тото. Солома захистить їх від бджіл.

Лісоруб не гаяв часу і мерщій зробив те, що мусив. Після цього він випростався і почав чекати чорних бджіл. Коли вони підлетіли, то виявили, що кусати нема кого, крім Лісоруба. Вони накинулися на нього з люттю і поламали свої жала об його залізне тіло. А бджоли без жал жити не можуть, тому незабаром біля Лісорубових ніг, наче купка попелу лежали рештки бджолиного рою.

Лев, Дороті й Тото вибралися зі свого прихистку дівчинка допомогла Лісорубу знову напхати соломою Страшила, і друзі вирушили в путь.

Коли Зла Чаклунка побачила своїм оком-телескопом жалюгідні рештки її могутнього бджолиного рою, вона ледь не збожеволіла від безсилої люті. Вона тупотіла ногами і скреготала зубами, але не знала, що й вигадати. Зрештою гукнула півтора десятка моргунів, озброїла їх списами і звеліла йти на схід, щоб знищити прибулих.

Моргуни не надто славилися хоробрістю, та мусили скоритися. Вони йшли зі списами напереваги, доки не побачили мандрівників. Тоді Лев грізно рикнув і стрибнув у їхній бік. Моргуни так налякалися, що кинули свої списи й нумо втікати!

Коли вони, похнюпившись, повернулися до замку, Зла Чаклунка боляче кожного відшмагала різками й послала знову працювати, а сама сіла сушити голову над тим, що ж робити далі. Вона ніяк не могла збагнути, чому всі її підступи зазнали невдачі. Проте Чаклунка була дуже хитрою і зрештою зрозуміла, що їй треба зробити.

У її буфеті зберігалася золота шапка, прикрашена рубінами й смарагдами. Це була чарівна шапка. Той, кому вона належала, міг тричі викликати летючих мавп, щоб ті виконали будь-яке бажання. Зла Чаклунка Заходу вже двічі користувалася їхньою допомогою. Спочатку летючі мавпи допомогли їй підкорити моргунів і зробили їх рабами. Другого разу вона викликала їх, щоб примусити армію Могутнього Оза відступити. Тепер вона мала право на останнє бажання. Злій Чаклунці страшенно не хотілося розлучатися із золотою шапкою, та виходу вона не мала: жоден інший спосіб не допомагав. Коли її вовки, ворони і бджоли загинули, а слуги втекли від гарчання Лякливого Лева, вона зрозуміла, що без летючих мавп уже не обійтися.

Зла Чаклунка вийняла шапку з буфета й одягла собі на голову. Тоді стала на ліву ногу й промовила:

— Еппі-пеппі-как!

А потім стала на праву ногу й крикнула:

— Хілло-холло-хелло!

Тоді стала на обидві ноги й заверещала:

— Зіззі-зуззі-зук!

Чари подіяли. Небо миттю спохмурніло, й почувся гул, шум, свистіння, гомін і регіт. А коли хмара, що затулила сонце, опустилася на землю, виявилося, що Зла Чаклунка оточена тьмою-тьмущою летючих мавп. Ватажок наблизився до Злої Чаклунки:

— Ти викликала нас утретє, і це вже останній раз. Чого тобі треба?

— У моїх володіннях з'явилися небажані гості. Летіть і знищить їх усіх, крім Лева, — наказала Зла Чаклунка. — Лева принесіть сюди, я буду запрягати його, як коня, — хай працює.

— Зробимо, як наказуєте, — вклонився ватажок, і летючі мавпи з реготом і балаканиною знялися в небо й полетіли на схід.

Летючі мавпи були майстрами своєї справи. Вони накинулися на Залізного Лісоруба, підхопили його і злетіли в повітря. Коли опинилися над скелями, кинули його вниз із величезної висоти. Бідолаха впав і так розбився об каміння, що не міг ані поворухнутися, ані навіть застогнати.

Інші мавпи напали на Страшила. Вони вправно випатрали з нього солому, а капелюх, черевики та одяг згорнули у вузлик і закинули на верхівку височезного дерева.

Ще один гурт мавп озброївся міцними мотузками, щоб зв'язати ними Лева. І вони зробили це так добре, що той не міг не те що відбиватися, а й навіть поворухнутися. Потім кілька мавп знялися з ним у повітря й полетіли назад на захід. Вони принесли його в замок Чаклунки, а там посадили в залізну клітку з міцними ґратами.

Дороті стояла з Тото на руках і з жахом дивилася, як летючі мавпи перемогли її дорогих друзів. Вона розуміла, що ось-ось настане і її черга. Ватажок зграї підлетів до неї й уже простягнув свої довгі волохаті руки, його обличчя скривилося від злісної посмішки, але цієї миті він побачив на лобі дівчинки слід від поцілунку Доброї Чарівниці Півночі. Він раптом зупинився дав своїм побратимам знак не зачіпати Дороті.

— Ми не маємо права ображати її, — пояснив він іншим мавпам. — Її захищають Сили Добра, а Добро сильніше, ніж Зло. Все, що ми можемо, — це доправити її до замку Чаклунки Сходу й лишити там.

Обережно, з турботою вони понесли Дороті по повітрю, й не встигла дівчинка й оком змигнути, як мавпи опустили її на землю біля замку. Після цього ватажок летючих мавп звернувся до Чаклунки Заходу з такими словами:

— Ми зробили все, що могли. Знищили Залізного Лісоруба й Страшила. Лев міцно зв'язаний і сидить у клітці. Але ми не можемо завдати кривди ані дівчинці, ані песику, якого вона тримає на руках.

Твоя влада над нами закінчилася, більше ти нас ніколи не побачиш.

Коли Зла Чаклунка розгледіла пурпуровий слід від поцілунку на лобі Дороті, то злякалася не на жарт. Це означало, що не лише летючі мавпи, а й вона сама нічого не може заподіяти дівчинці. А коли вона побачила на додачу срібні черевички на ніжках Дороті, то затремтіла від страху. Вона знала, які дивовижні властивості вони мають. Спочатку старій відьмі захотілося мерщій бігти куди очі дивляться. Та скоса позирнувши на Дороті, Чаклунка звернула увагу на її щиросердий погляд, і їй здалося, що та навіть не здогадується, якою потужною зброєю володіє. Тому Чаклунка злісно посміхнулася і подумала: «Я все одно зроблю її своєю рабинею, бо ця малеча не підозрює, що черевички чарівні!». І вона сказала Дороті суворим голосом:

— Ходи зі мною. І запам'ятай: якщо не будеш мене слухатися, я зроблю з тобою те, що мавпи зробили зі Страшилом і Залізним Лісорубом.

Дороті попрямувала слідом за нею через багато прекрасних зал та кімнат замку, доки вони не потрапили на кухню, де Чаклунка наказала їй чистити каструлі й пательні, підмітати підлогу й постійно підтримувати вогонь.

Дівчинка не посміла заперечити. Вона вирішила робити все, що накаже Зла Чаклунка, аби та зберегла їй життя.

Чаклунка задоволено потерла руки, вирішивши, що вже достатньо навантажила роботою Дороті, й надумала піти до клітки Лева й спробувати його запрягти. Їй сяйнула чудова думка: примусити його возити свою карету. Та коли вона відчинила двері клітки, Лев несамовито загарчав і кинувся на Злу Чаклунку з такою люттю, що стара відьма ледве встигла вискочити за ґрати й зачинити за собою дверцята.

— Якщо ти не возитимеш мою карету, — Чаклунка вирішила налякати Лева, — я заморю тебе голодом. Не будеш слухатися — не годуватиму.

Зла Чаклунка віддала наказ не давати Левові їжі. Щодня вона підходила до клітки й запитувала:

— Возитимеш мою карету?

Лев був непохитний:

— Ні. Тільки спробуй поткнутися сюди, і я тебе розірву!

Не дарма Лев так стійко тримався, адже вечорами, коли Зла Чаклунка засинала, Дороті приносила йому щось поїсти. Після вечері Лев укладався на солом'яну підстилку, а Дороті лягала поруч і клала голову на його м'яку кошлату гриву. Вони довго розмовляли, скаржилися одне одному на кривди і намагалися придумати план втечі. Однак із замку не було виходів. Удень і вночі його охороняли моргуни: вони були вірними рабами Злої Чаклунки й дуже боялися прогнівити її.

Цілими днями Дороті трудилася на кухні, й нерідко Зла Чаклунка погрожувала набити її старою парасолькою, яку завжди носила із собою. Насправді вона боялася вдарити дівчинку — їй не давав підступитися слід поцілунку Чарівниці Півночі, але Дороті не знала про це й дуже боялася і за себе, і за Тото. Одного разу стара відьма вдарила песика парасолькою, і він, щоб помститися, вкусив її за ногу. Та з рани навіть не потекла кров: Чаклунка була такою злою і мстивою, що вся кров, яка в ній була, висохла багато років тому.

Для Дороті настали чорні дні. Вона розуміла, що тепер їй уже не судилося повернутися додому в Канзас. Інколи вона сиділа годинами й гірко плакала, а Тото біля її ніг раз у раз зазирав їй у вічі й засмучено скімлив — хотів, щоб господиня зрозуміла, як він їй співчуває. Тото було байдуже, де жити — в Канзасі чи в Країні Оз, аби тільки поруч із ним була Дороті. Та він бачив, що дівчинка страждає, а тому страждав і сам.

Злій Чаклунці кортіло заволодіти срібними черевичками, які носила Дороті. Бджоли, вовки і ворони вже не могли допомогти своїй хазяйці. Золота шапка втратила свої чари, зате якби Злій Чаклунці дісталися срібні черевички, це компенсувало б їй втрату всього іншого. Вона постійно стежила, чи не зніме Дороті черевички, щоб їх можна було поцупити. Проте дівчинка так ними пишалася, що скидала тільки коли приймала ванну і вкладалася спати. Стара відьма дуже боялася темряви, тому навіть не могла подумати про те, що можна увійти до кімнати Дороті, доки та спить, і викрасти черевички. Води ж вона боялася навіть більше, ніж темряви. Зла Чаклунка не тільки ніколи не вмивалася сама, але й пильнувала, щоб на неї не потрапила бодай краплина води.

Чаклунка Заходу була справді дуже хитра й підступна, і вона задумала план, як заволодіти жаданими черевичками. Посередині кухні вона натягнула залізну дротину, а потім чарами зробила її невидимою. І ось одного разу Дороті, не сподіваючись лиха, йшла собі кухнею. Раптом перечепилася через невидиму перепону і впала на підлогу. Дівчинка не вдарилася, але один срібний черевичок зіскочив з її ніжки, й раніше ніж Дороті спам'яталася, стара вхопила його й натягнула на свою кістляву ногу.

Зла Чаклунка тріумфувала. Навіть якби Дороті знала, як діють чарівні черевички, одного все одно було б мало, аби помститися кривдниці.

Побачивши, що сталося, дівчинка обурилася й гукнула Чаклунці:

— Віддайте мій черевичок!

— Нізащо! — гаркнула та. — Тепер це мій черевичок.

— Ви огидна відьма! — сказала Дороті. — Ви не маєте права!

— Ще чого! — розсміялася Чаклунка. — Кажи, що хочеш, все одно черевичок лишиться в мене, а колись я заберу в тебе і другий! От побачиш — неодмінно заберу!

Дороті, почувши цю погрозу, так розсердилася, що схопила перше, що їй потрапило під руки — відро з водою, — і облила стару відьму з голови до ніг!

Чаклунка верескнула від жаху й, до щирого подиву Дороті, почала просто на очах зменшуватися.

— Глянь, що ти накоїла! — крикнула відьма. — Тепер я розтану!

— Пробачте мені, я не хотіла, — збентежено пробубоніла Дороті, злякано спостерігаючи, як Зла Чаклунка тане, ніби шматок коричневого цукру.

— Хіба ти не знала, що у воді моя погибель? — простогнала Чаклунка.

— Звісно, ні, — сказала Дороті. — Звідки ж мені було це знати?

— Ну то знай, ще трошки, і від мене нічого не залишиться, і замок стане твоїм. Я завжди була хитрою і підступною, але навіть не могла подумати, що мене знищить маленька дівчинка. Так що дивися, милуйся, що ти наробила…

На цих словах Зла Чаклунка розтеклася по підлозі бурою калюжею і почала розпливатися по кухні. Побачивши, що мучителька майже розтанула, Дороті полила дошки підлоги з другого відра й почала прибирати бруд; потім вимела залишки за поріг. Підібрала черевичок, вимила його, насухо витерла ганчіркою і знову взула на ногу. Так несподівано здобувши свободу, дівчинка побігла до клітки й повідомила Леву, що володарювання Злої Чаклунки закінчилося й вони більше не полонені.

13. Звільнення

Лякливий Лев дуже зрадів, коли дізнався, що Зла Чаклунка розтанула після відра води, яке на неї вилила Дороті. Дівчинка відчинила клітку й випустила його на волю. Друзі попрямували до жовтого замку, і Дороті скликала моргунів та оголосила їм, що вони більше не раби.

Ця новина моргунів неймовірно ощасливила, бо вони протягом багатьох років гнули спини на Чаклунку Заходу, а та замість подяки платила їм жорстокістю. Віднині цей день став загальним святом, і його відзначали всі у Краї Моргунів танцями й співами.

— Я би був зовсім щасливий, — зітхнув Лев, — якби поруч із нами були наші вірні друзі — Страшило і Залізний Лісоруб.

— Може, ми спробуємо їх врятувати? — запитала Дороті.

Вони попросили моргунів допомогти їм розшукати зниклих друзів. Моргуни відповіли, що готові на все заради Дороті, яка подарувала їм свободу. Тоді дівчинка обрала найбільш тямовитих мешканців у помічники, і вони подалися на пошуки. Мандрували так майже два дні, доки не опинилися в гористій місцевості, де і знайшли розбитого та потрощеного Лісоруба. Його сокира лежала поруч — руків'я було відламане, а лезо заіржавіло.

Моргуни обережно підняли Лісоруба й віднесли в замок. Коли Дороті побачила, що сталося з її вірним другом, то гірко заплакала, та й Лев також дуже засмутився. Тоді Дороті звернулася до моргунів:

— А чи є серед вас ковалі?

— Звісно, до того ж майстерні, — була відповідь.

— Тоді пришліть їх до замку, — попрохала дівчинка. А коли ковалі прийшли зі своїми інструментами, вона запитала: — Чи можете ви полагодити Залізного Лісоруба?

Майстри уважно оглянули Залізного Лісоруба й повідомили, що вони готові взятися до роботи — і незабаром вірний друг Дороті буде як новенький. Вони зачинилися у одній із зал жовтого замку і працювали три дні та чотири ночі; вони стукали молоточками, паяли, полірували, випрямляли зігнуті руки та ноги. Зрештою Залізний Лісоруб набув свого колишнього вигляду — всі частини тіла знову працювали як годиться. Що й казати, на його залізному тулубі з'явилося кілька латок, та Лісоруб не був марнославний і на такі дрібниці не зважав.

Коли нарешті він сам прийшов до Дороті й подякував їй за порятунок, то так розчулився, що не міг стримати сліз, і дівчинці довелося витирати їх фартушком, аби щелепи не заіржавіли. Лев теж раз у раз витирав очі кінчиком хвоста, аж його пухнаста китичка зовсім змокла, і він змушений був піти надвір, щоб висушити її на сонці.

— Якби з нами був наш Страшило, — зітхнув Лісоруб, коли вислухав розповідь Дороті, — ось тоді я був би по-справжньому щасливий.

— Неодмінно треба його знайти, — вирішила дівчинка.

Вона скликала моргунів, і всі разом вирушили на пошуки. Через півтора дні нарешті надибали високе дерево, куди мавпи закинули одяг Страшила.

Дерево було таке високе, а стовбур такий гладенький, що залізти туди здавалося просто неможливим. Та Лісоруб сказав:

— Я зрубаю його, і тоді ми дістанемо одяг Страшила. Доки моргуни-ковалі лагодили Залізного Лісоруба, інший моргун, який колись був золотих справ майстром, виготовив руків'я зі щирого золота і прикріпив до сокири замість старої поламаної рукоятки. Його друзі відчистили сокиру від іржі й відполірували так, що вона сяяла, наче й справді була зі срібла.

Тож тепер Залізний Лісоруб узявся за сокиру і незабаром дерево впало до ніг друзів. Вузлик із одягом Страшила впав із гілля й покотився в траву. Дороті підібрала його, а моргуни з пошаною доправили до замку. Там вони напхали одяг свіжою чистою соломою, і незабаром Страшило вже дякував усім тим, хто взяв участь у його порятунку.

Тепер, коли друзі знову зібралися всі разом, можна було трошки перепочити. Вони провели кілька прекрасних днів у жовтому замку, де їм давали все, що потрібно для хорошого відпочинку. Та якось уранці Дороті згадала про тітоньку Ем.

— Треба повертатися до Смарагдового Міста й вимагати в Оза, щоб він виконав свої обіцянки, — сказала дівчинка.

— Так, — погодився Лісоруб, — і я нарешті отримаю серце.

— А я мозок! — радісно вигукнув Страшило.

— А я хоробрість, — задумливо промовив Лев.

— А я повернуся додому, в Канзас! — вигукнула Дороті й радісно заплескала в долоні. — Давайте вже завтра повернемося до Смарагдового Міста!

Так вони й вирішили. Наступного дня скликали моргунів попрощатися. Моргуни дуже засмутилися, що їхні рятівники полишають країну. Вони встигли так полюбити Залізного Лісоруба, що заходилися вмовляти його, аби він залишився і став правителем Краю Моргунів. Коли стало ясно, що мандрівники мають твердий намір повернутися до Смарагдового Міста, моргуни принесли їм подарунки. Тото та Леву — золоті нашийники. Дороті отримала чудовий браслет, прикрашений діамантами, а Страшило — ціпок із золотим руків'ям, щоб йому зручніше було ходити. Залізному Лісорубу дали срібний слоїк для мастила, прикрашений золотом і коштовним камінням.

Кожен із мандрівників щиро подякував моргунам, і вони довго тиснули одне одному руки, доки не стомилися.

Дороті відчинила буфет злої чаклунки, щоб наповнити кошик їжею в дорогу. Там вона побачила золоту шапку. Дівчинка одягнула її, і виявилося, що убір якраз пасує. Тож хоча Дороті анічогісінько не знала про чарівні властивості золотої шапки, вона вирішила одягнути її просто зараз, а свій чепчик поклала до кошика.

Усі приготування до мандрівки завершилися, і друзі вирушили до Смарагдового Міста, а моргуни в один голос побажали їм щасливої дороги.

14. Летючі мавпи

Певно, ви пам'ятаєте, що поміж замком Злої Чаклунки Заходу і Смарагдовим Містом не було не те що найменшої дороги, а навіть вузенької стежинки. Коли стара відьма побачила чужинців, вона вислала проти них летючих мавп, і ті притягнули Лева й Дороті з Тото. Шлях назад виявився значно сутужнішим, хоча мандрівники крокували полями, де ріс жовтець і маргаритки. Вони, звісно, знали, що треба йти просто на схід, туди, де встає сонце, і так вони й зробили. Але опівдні, коли сонце стояло просто над головою, важко було визначити, де схід, а де захід, тому подорожні швидко збилися зі шляху.

Вони йшли та йшли собі полями, а коли стемніло, на небі зійшов місяць. Тоді мандрівники вирішили зробити привал серед фіолетових квітів із чудовим ароматом, і всі, крім Страшила й Залізного Лісоруба, солодко проспали до самого світанку.

Наступний ранок видався похмурий. Проте друзі все ж таки сміливо рушили в путь, наче ані на мить не вагалися, чи правильно вони обрали дорогу.

— Якщо йти швидко, — говорила Дороті, — то рано чи пізно ми кудись прийдемо.

Та минав день, наставав інший, а вони все йшли полями, всіяними фіолетовими квітами. Страшило почав бурчати собі під носа.

— Ми точно заблукали, — нарікав він. — І якщо ми не потрапимо до Смарагдового Міста, мені не бачити обіцяних Озом мізків!

— А мені — серця, — підхопив Залізний Лісоруб. — Мені кортить якомога швидше повернутися до Смарагдового Міста. Щось наша подорож затягується.

— Річ у тім, що мені не вистачає хоробрості йти невідомо куди, — зізнався Лякливий Лев. — Це мене дуже лякає.

Дороті зовсім занепала духом. Вона сіла на траву й сумно подивилася на товаришів. Ті також примостилися поруч і почали тоскно переглядатися. Тото раптом виявив, що він занадто втомився, щоб кинутися наздоганяти метелика, який пролетів біля самісінького носа. Він сидів, висолопивши язика і важко дихаючи, сумно поглядав на Дороті, наче хотів запитати: що ж тепер робити?

— А якщо нам покликати польових мишей? — сказала дівчинка. — Вони, певно, знають, як звідси потрапити до Смарагдового Міста.

— Ще б пак! — вигукнув Страшило. — Як це ми не додумалися раніше?

Дороті свиснула в маленький свисточок, який подарувала їй Королева Мишей і який дівчинка тепер носила на шиї. Незабаром почувся шурхіт безлічі крихітних лапок, а за кілька хвилин дівчинку оточили маленькі сірі мишки. Серед них була і сама Королева. Вона запитала своїм тоненьким, писклявим голоском:

— Чим можу вам допомогти, друзі мої?

— Ми заблукали, — сказала Дороті. — Чи не скажете нам, де Смарагдове Місто?

— Звісно, скажу, — пропищала Миша. — Та воно досить далеко звідси, а ви йшли у протилежний бік від нього. — І тут вона побачила на Дороті золоту шапку. — А чому б вам не скористатися чарівною золотою шапкою і не покликати летючих мавп? Вони перенесуть вас до Смарагдового Міста за якусь годину з хвостиком.

— Я і не знала, що шапка чарівна, — зізналася Дороті. — А як нею можна скористатися?

— Заклинання написане на підкладці, — пояснила Королева, — але якщо ви збираєтеся викликати мавп, то нам краще звідси втікати. Це дуже шкодливі й розбишакуваті створіння, вони обожнюють знущатися з нас, як тільки можуть.

— А нас вони не образять? — занепокоїлась Дороті.

— Ні, ні. Вони без зайвих питань допоможуть тому, хто носить золоту шапку. До побачення! — і на цих словах Королева Мишей заховалася, а за нею втекли й усі її піддані.

Дороті зазирнула всередину золотої шапки й побачила, що на підкладці вишиті якісь слова. Вона зрозуміла, що це і є чарівне заклинання. Тож дівчинка уважно прочитала інструкції та знову надягнула шапку на голову.

— Еппі-пеппі-как! — промовила вона, ставши на ліву ногу.

— Що ти кажеш? — перепитав Страшило, який не знав, що вона робить.

— Хілло-холло-хелло! — далі вела дівчинка, ставши вже на праву ногу.

— Хелло! — як справжнісінький американець із Канзасу, відгукнувся Залізний Лісоруб.

— Зіззі-зуззі-зук! — крикнула Дороті, ставши на обидві ноги.

Заклинання було вимовлене повністю, і незабаром усі почули ляскіт крил, регіт і балаканину.

До них підлетіла велетенська зграя мавп. Ватажок низько вклонився Дороті й запитав:

— Що накажеш?

— Ми хочемо потрапити до Смарагдового Міста, — сказала дівчинка, — але заблукали…

— Ми вас туди доправимо, — повідомив Ватажок. І не встиг він договорити, як дві летючі мавпи підхопили Дороті під руки та здійнялися в повітря. Решта схопили Залізного Лісоруба, Страшила й Лякливого Лева. Маленька мавпочка несла Тото, а песик щосили намагався її вкусити, проте нічого в нього не виходило.

Страшило і Залізний Лісоруб спочатку злякалися: вони пам'ятали, як жорстоко колись повелися з ними. Та згодом вони зрозуміли, що цього разу нічого поганого не станеться, повеселішали і з цікавістю розглядали ліси й поля, що пролітали далеко внизу під ними.

Дороті несли дві найбільші мавпи, зокрема й Ватажок. Вони переплели руки так, щоб утворити подобу крісла, і щосили старалися, щоб їй було зручно летіти.

— Чому ви підкоряєтеся господарю золотої шапки? — запитала дівчинка.

— Це довга історія, — посміхнувся Ватажок. — Та оскільки і дорога наша неблизька, то я можу розповісти, якщо тобі цікаво.

— Звісно, цікаво, — запевнила Дороті.

— Тоді слухай. Колись, — почав Ватажок, — ми були вільним народом, жили у великому лісі, стрибали з дерева на дерево, ласували фруктами й горіхами і не мали жодних господарів. Може, інколи ми починали аж занадто розбишакувати. Мавпи любили смикати за хвости тварин, які не мали крил, ганятися за птахами або кидати горіхами в людей. Ми були веселими, безтурботними бешкетниками і жили собі на радість. Це було давно, ще до того, як Оз спустився з небес і почав правити цією країною.

Далеко на півночі жила красуня-принцеса, яка була чарівницею. Усі свої чари вона використовувала на допомогу людям і ніколи не ображала чесних і справедливих. Її звали Радунга, і жила вона в прекрасному палаці, побудованому з великих рубінів.

Її любили всі, але, на превеликий жаль, вона не могла знайти чоловіка, якого покохала б усім серцем. Усі чоловіки поступалися їй розумом і красою. Нарешті вона зустріла юнака, який був і вродливий, і сильний, і розумний. Радунга вирішила, що, коли він стане старший, вона вийде за нього заміж. Вона поселила його в себе в палаці й використала всю свою магічну майстерність, щоб він став ще розумніший, красивіший і мужніший. Незабаром Келала — так звали юнака — був знаний як найвродливіший і наймудріший чоловік у цілій країні.

Радунга була закохана в нього і вирішила, що час влаштувати весілля.

Тоді мій дідусь був Королем летючих мавп, що жили в лісі неподалік від палацу Радунги. Треба сказати, що старий завжди надавав перевагу добрячому жарту, а не хорошому обіду. Одного разу перед самим весіллям мій дід летів зі своєю зграєю вздовж річки й побачив, що по берегу гуляє Келала. На ньому був розкішний костюм із рожевого шовку і фіолетового оксамиту, і тут мій дід вирішив трохи розважитися. За його наказом мавпи схопили Келалу підняли його у повітря, а коли опинилися над річкою, то кинули у воду.

— Пливи, хлопче, — крикнув мій дідусь, — подивимося, чи не зіпсується твоє вбрання від води.

Келала випірнув і розсміявся на ці дідові слова, а потім спокійнісінько поплив до берега. Та цієї миті Радунга, як на лихо, вийшла до річки й дуже розсердилася, що з її коханим таке вчинили.

Принцеса була сама не своя від гніву. Вона відразу зрозуміла, хто влаштував цей бешкет. Звеліла летючим мавпам з'явитися до палацу. Спочатку вона хотіла наказати своїм людям зв'язати їм крила й кинути до річки, як вони кинули її коханого Келалу. Однак мій дідусь дуже просив цього не робити, бо зі зв'язаними крильми вони одразу пішли б на дно. А ще й Келала просив, щоб Радунга була милостивою, тому принцеса вгамувала свій гнів. Проте поставила умову: летючі мавпи повинні виконати три бажання того, хто володіє золотою шапкою, що була її весільним подарунком і коштувала принцесі, казали, аж півцарства. Зрозуміло, мій дідусь і його зграя одразу ж пристали на таку умову. З того часу ми слухняно виконуємо три бажання того, кому дістається золота шапка, хоч би ким він був.

— А що було далі? — запитала Дороті, яку дуже цікавила ця історія.

— Спочатку власником золотої шапки був Келала, — сказав Ватажок. — Він був першим нашим володарем. Та оскільки його наречена нас терпіти не могла, то одного разу, після весілля, він звелів нам зібратися в лісі й наказав не потрапляти на очі його дружині. Ми були не проти, бо страшенно боялися її.

Інших наказів нам не доводилося виконувати, але потім золота шапка потрапила до рук Злої Чаклунки Заходу. Вона спочатку наказала нам перетворити моргунів на її рабів, потім прогнати військо Оза із західного краю. Тепер ти наша господиня, і ми виконаємо три твої бажання.

Ватажок закінчив свою оповідь. Дороті подивилася вниз і побачила зелені сяючі стіни Смарагдового Міста. Вона була приємно здивована швидкістю, з якою їх доправили туди мавпи, але ще більше радувало її те, що мандрівку завершено. Летючі мавпи обережно приземлилися зі своїми пасажирами біля міських воріт. Ватажок низенько вклонився дівчинці, й Мавпи знову здійнялися в повітря.

— Непогано покаталися, — сказала Дороті.

— Так, а головне швидко, — погодився Лев. — Добре, що ти здогадалася прихопити золоту шапку.

15. Великий і грізний

Четверо мандрівників підійшли до міської брами і подзвонили в дзвіночок, а потім ще та ще. Нарешті брама відчинилася, і друзі побачили того ж самого вартового.

— Як? Ви повернулися? — здивовано запитав він.

— Хіба ви нас не бачите? — мовив Страшило.

— Але я гадав, що ви подалися до Злої Чаклунки Заходу.

— Ми в неї були, — підтвердив Страшило.

— І вона вас відпустила назад? — дивувався вартовий.

— Вона не мала вибору, бо розтанула, — пояснив Страшило.

— Розтанула? Це гарні новини, — зрадів вартовий. — Хто ж її розтопив?

— Дороті! — урочисто повідомив Лев.

— Оце так-так! — захоплено вигукнув вартовий і низенько вклонився дівчинці.

Він провів їх до невеликої зали зі стелею-склепінням і знову примусив одягти окуляри, які дістав зі скриньки. Потім замкнув дужки на замочки ключем. Аж тоді друзі рушили міськими вулицями до палацу. Коли мешканці міста почули від вартового, що мандрівники знищили Злу Чаклунку Заходу, вони оточили їх щільним натовпом і провели до самого палацу.

Солдат із зеленими бакенбардами і досі стояв на почесній варті біля дверей палацу, але тепер він одразу ж впустив переможців, а потім їх зустріла Зелена Служниця. Вона провела кожного гостя у окрему кімнату, щоб вони спокійно відпочивали, доки чекатимуть прийому в Оза.

Солдат одразу ж повідомив Озу, що Дороті та її друзі повернулися, знищивши Злу Чаклунку, але Оз на це ніяк не відгукнувся. Усі думали, що могутній Оз одразу ж захоче їх побачити, але де там! Він нічого не повідомив ні на другий день, ні на третій, ні навіть на четвертий. Друзі дуже сердилися, що могутній Оз так із ними поводиться.

Вони ж виконали його бажання попри всі складнощі й небезпеки. Нарешті Страшило не витримав і звелів Зеленій Служниці передати Озові, якщо він зараз же їх не прийме, вони покличуть летючих мавп і з їх допомогою спробують з'ясувати, чому великий чарівник не дотримується своєї обіцянки. Коли мудрець дізнався про це, то, судячи з усього, не на жарт перелякався. Він просив передати друзям, що прийме їх у тронній залі наступного дня рівно в чотири хвилини на десяту. Він ще не забув про зустріч із мавпами у Краю Моргунів, тож не мав ані найменшого бажання побачити їх знову.

Четверо друзів провели безсонну ніч — кожен думав про те, чи виконає Оз його прохання, чи ні. Дороті ненадовго задрімала, і їй наснилося, що вона знову в Канзасі й тітонька Ем радіє її поверненню.

Рівно о дев'ятій ранку солдат із зеленими бакенбардами прийшов за ними, і за чотири хвилини вони всі разом увійшли до тронної зали.

Кожен із них очікував побачити Оза в тому образі, в якому той уже колись поставав перед ними. На їхній превеликий подив, у залі було порожньо. Вони стояли біля дверей, збившись до гурту, бо мертва тиша порожньої кімнати лякала сильніше, ніж будь-яке з облич Великого і Могутнього.

Раптом вони почули голос, який долинав звідкись із-під стелі. Голос промовив:

— Я Оз, великий і могутній. Навіщо ви прийшли до мене?

Друзі знову заходилися шукати поглядом постать, але ніхто нікого не побачив, тому Дороті запитала:

— Де ти?

— Я всюди, — відповів голос, — але для простих смертних я невидимий. Саме зараз я сиджу на своєму троні й готовий говорити з вами.

Справді, голос тепер лунав десь із-під трону. Друзі підійшли ближче, стали поруч, і Дороті почала:

— Ми прийшли нагадати про твої обіцянки, великий Озе.

— Про які обіцянки?

— Ти обіцяв доправити мене додому в Канзас, якщо не стане Злої Чаклунки Заходу.

— А мені ти обіцяв мозок, — сказав Страшило.

— А мені серце, — додав Залізний Лісоруб.

— А мені хоробрості, — промовив Лякливий Лев.

— А що, Зла Чаклунка Заходу справді загинула? — запитав Оз, і його голос, як здалося Дороті, трошки затремтів.

— Так, — відповіла дівчинка. — Я облила її водою з відра, і вона розтанула.

— Нічого собі! — здивувався голос. — Приємна несподіванка. Добре, приходьте до мене завтра, мені треба подумати.

— Ти мав уже достатньо часу на роздуми, — обурився Залізний Лісоруб.

— Більше ми не чекатимемо, — буркнув Страшило.

— Треба дотримуватися обіцянок! — вигукнула Дороті.

Лев вирішив налякати мудреця і громовито рикнув. Луна підхопила гарчання, Тото перелякався, кинувся вбік і випадково наштовхнувся на ширму, що стояла в кутку. Ширма з гуркотом упала на підлогу. І тут на друзів чекав новий сюрприз. Там, де вона стояла, був маленький немолодий чоловічок із лисою головою і зморшкуватим обличчям. Залізний Лісоруб здійняв сокиру й кинувся до чоловічка з криком:

— Хто ти такий?

— Я Оз, великий і могутній, — сказав чоловічок тремтячим голосом. — Не бийте мене, будь ласка. Я зроблю все, що ви попросите!

Друзі розгублено переглянулися.

— Я думала, Оз — Голова, яка вміє розмовляти… — розчаровано промовила Дороті.

— А я гадав, що Красуня, — буркнув Страшило.

— А я — що жахливий Звір, — промовив Лісоруб.

— А я — що Вогняна Куля! — гаркнув Лев.

— Ви помилилися, — сумирно сказав чоловічок. — Я просто вдавав із себе когось іншого.

— Вдавали із себе? — вражено вигукнула Дороті. — То ви не великий мудрець і чарівник?

— Тихше, дитинко, бо нас підслухають, і тоді мені кінець. Я вдавав із себе великого мудреця і чарівника.

— А насправді це не так?

— Не так, моя дорогенька. Я звичайнісінька людина.

— Ви не звичайна людина, — ображено заявив Страшило, — а надзвичайний дурисвіт.

— Так отож, — підтвердив чоловічок. При цьому він заходився терти руки так, ніби був дуже задоволений від почутого. — Я надзвичайний дурисвіт.

— Але ж це просто жахливо! — сказав Залізний Лісоруб. — Отже, мені ніколи не отримати серця?

— А мені хоробрості? — засмутився Лев.

— А мені мозку? — промовив Страшило крізь сльози, витираючи очі рукавом.

— Шановні друзі, — звернувся до них Оз. — Благаю вас, не думайте про ці дрібниці. Подумайте краще про мене: яка жахлива доля на мене очікує, якщо ви всім розкажете про мою таємницю.

— Невже ніхто не знає, що ви всіх дурите? — запитала Дороті.

— Ніхто, крім вас чотирьох. І ще мене самого, — додав Оз. — Я всім так довго морочив голову, що вирішив: нікому не вдасться мене розкусити. Дарма я взагалі пустив вас до тронної зали. Я ніколи не пускаю сюди підданих, і тому вони переконані, що страшнішого й могутнішого за мене не існує.

— Та я не можу зрозуміти, — спантеличено промовила Дороті, — як Ви постали переді мною у вигляді Голови, що вміє розмовляти?

— Це один із моїх фокусів, — сказав Оз. — Прошу за мною, ви все зараз побачите.

Він пройшов до маленьких дверцят у кінці тронної зали, й усі ввійшли туди за ним. Оз показав на стіл, де лежала велика голова, зроблена з кількох шарів паперу, з намальованим обличчям.

— Я підвішую її до стелі на шнурі, — зізнався Оз, — а сам стою за ширмою та смикаю за ниточки, щоб очі крутилися, а рот відкривався.

— Але як вам вдається говорити за неї? — далі розпитувала Дороті.

— Я черевомовець, — пояснив чоловічок, — і можу зробити так, щоб мій голос чувся в тому місці, де мені потрібно. От вам і здавалося, що він лунає від Голови. А ось інші предмети, якими я користувався, щоб обманювати вас. — Оз показав Страшилу сукню та маску, які одягав, удаючи Красуню, а Залізний Лісоруб побачив, що Звір — це багато різних шкур, зшитих докупи.

А Вогняну Кулю фальшивий чарівник також підвісив до стелі. Насправді куля була зроблена з вати, а коли її просочили олією, полум'я від неї вийшло дуже яскравим.

— Вам мусить бути соромно, що ви так дурите людей, — суворо сказав Страшило.

— Мені дуже, дуже соромно, — сумно повідомив йому чоловічок. — Але що я мусив робити? У мене не було виходу. Сідайте, тут багато крісел, і я розповім вам свою історію.

Усі вмостилися, і мудрець-пройдисвіт почав свою оповідь.

— Народився я в місті Омаха…

— Це зовсім недалеко від Канзасу! — вигукнула Дороті.

— Правильно, але ось звідси далекувато, — відповів Оз, сумно похитавши головою. — Коли я виріс, то став черевомовцем. І треба сказати, навчав мене великий майстер. Я можу наслідувати крик будь-якого звіра або пташки. — І на доказ цього він почав нявкати так схоже, що Тото нагострив вуха і почав озиратися в пошуках кішки. А Оз тим часом вів свою розповідь далі: — За якийсь час мені це набридло, і я став цирковим повітроплавцем.

— А що це таке? — запитала Дороті.

— Цирковий повітроплавець — це чоловік, який піднімається на кулі під час ярмарків, щоби привабити натовп цікавих і заохотити їх придбати квитки до цирку.

— А! — зрозуміла Дороті. — Знаю!

— Якось я піднявся на повітряній кулі, але мотузки порвалися, і ніяк не вдавалося спуститися. Кулю піднесло вище за хмари, а потім її підхопив потужний потік повітря й потягнув далеко-далеко.

Мандрівка тривала день і ніч, а коли я прокинувся зранку другого дня, то побачив, що куля летить прекрасною невідомою країною. Незабаром мій летючий засіб почав повільно знижуватися і зрештою приземлився. Я зовсім не забився. Та навколо мене зібрався натовп дивних людей, які вирішили: якщо я спустився з небес, то мушу бути великим чарівником і мудрецем. Зрозуміло, я не став їх переконувати у протилежному, бо вони дуже мене боялися і були готові беззаперечно слухатися.

Щоб чимось розважити себе і зайняти цих симпатичних людей ділом, я звелів їм побудувати місто. Вони працювали охоче і дуже вправно. Країна була дуже гарна і зелена, і я вирішив назвати місто Смарагдовим. А щоб назва прижилася, я звелів його мешканцям носити зелені окуляри: так вони все бачили в зеленому світлі.

— А хіба тут не все зелене? — здивувалася Дороті.

— Ні, тут усе, як і в інших містах, — відповів Оз, — але якщо носити зелені окуляри, тоді, звісно, все здасться зеленим. Смарагдове Місто побудували багато років тому — я потрапив сюди зовсім молодим хлопчиною, а тепер я вже старий. Та мої піддані носять зелені окуляри так давно, що більшість із них направду вважає це місто смарагдовим. До речі, місто і справді красиве — для нього використали чимало і коштовних каменів, і благородних металів, й інших оздоб. Не місто, а картинка!

Я завжди добре ставився до своїх підданих, і вони люблять мене, але з того часу, як побудували цей палац, я зачинився в ньому і ніколи нікого не приймаю.

Більше за все я боявся чарівниць, адже вони, на відміну від мене, вміли творити дива. Їх було чотири, і кожна мала свої володіння. Одна правила на Сході, друга — на Заході, третя — на Півдні і четверта — на Півночі. На щастя, на Півдні та Півночі оселилися добрі чарівниці, і я знав, що від них не доводиться чекати капостей, але чаклунки Заходу й Сходу були злющими й підступними, і, якби вони мене самого не вважали могутнім чаклуном, сильнішим, ніж вони самі, мені вже давно було б непереливки. Протягом багатьох років я жив у великому страху, тож ви можете собі уявити мою радість, коли я дізнався, що будиночок Дороті розчавив Злу Чаклунку Сходу. Коли Дороті прийшла до мене, я був готовий наплести сім мішків гречаної вовни, якби тільки вона впоралася і з другою відьмою. Але тепер, коли це сталося, я мушу із соромом зізнатися, що не здатен виконати своїх обіцянок.

— По-моєму, ви дуже погана людина, — сказала Дороті.

— Ні, моя дорогенька. Я дуже хороша людина, але дуже поганий чарівник, це точно.

— Отже, ви не зможете дати мені мозок? — запитав Страшило.

— Навіщо він вам? Ви щодня дізнаєтеся щось новеньке. Мізки є навіть у немовляти, але хіба воно розумне? Головне — це життєвий досвід, він приносить справжню мудрість, і що довше ми живемо, то розумнішими стаємо.

— Усе це, певно, так, — зітхнув Страшило, — але, якщо я не отримаю мозку, то буду дуже-дуже нещасний.

Чарівник пильно подивився на нього.

— Що ж, — зітхнув він, — з мене, звісно, не дуже путній маг і чарівник, але, якщо ви прийдете до мене завтра зранку, я наб'ю вашу голову мозком. Правда, я не зможу вас навчити ним користуватися, тут вам доведеться діяти на власний розсуд.

— Дякую, дякую! — радісно вигукнув Страшило. — Був би мозок, а користуватися ним я навчуся, не турбуйтеся!

— А як щодо моєї хоробрості? — занепокоївся Лев.

— У вас її стільки, що на кількох вистачить, я в цьому не сумніваюся ні на мить, — сказав Оз. — Потрібна лише впевненість у собі. Усі живі істоти відчувають страх у хвилини небезпеки. Хоробрість — це вміння долати свій страх, а таке вміння у вас є.

— Так-то воно так, — промовив Лев, — але я буду дуже нещасний, якщо не отримаю від вас таку хоробрість, яка вб'є страх.

— Добре, буде для вас завтра така хоробрість, — відповів Оз.

— А як щодо мого серця? — несміливо поцікавився Залізний Лісоруб.

— Не знаю, не знаю, — промовив Оз. — По-моєму, ви даремно так хочете серце. Якби ви знали, як страждає від цього більшість людей! Повірте мені, вам дуже пощастило, що у вас немає серця.

— Ну, це з якого боку подивитися, — не погодився Залізний Лісоруб. — Особисто я не проти витримувати нещастя, щоб тільки в мене було серце.

— Добре, — сумирно погодився Оз. — Буде у вас серце. Приходьте завтра зранку. Я так довго вдаю із себе чарівника, що готовий побавитися в нього ще трошки.

— А я? — почувся голос Дороті. — Як мені потрапити додому в Канзас?

— Тут мені треба добряче пометикувати, — відповів старенький. — Дай мені, дівчинко, два-три дні на роздуми, і я спробую вигадати, як переправити тебе через пустелю. А поки що ви мої гості, й мій палац до ваших послуг. Усі ваші бажання миттю виконуватимуться. Натомість маю лише одне прохання: тримайте в таємниці, що я не чарівник, а пройдисвіт.

Друзі обіцяли зберегти цей секрет, після чого розійшлися по своїх кімнатах у гарному гуморі. Навіть Дороті сподівалася, що великий і могутній Пройдисвіт, як вона тепер про себе називала Оза, вигадає спосіб повернути її додому, а якщо це станеться, вона була готова пробачити йому все на світі.

16. Магічна майстерність великого пройдисвіта

Зранку Страшило сказав друзям:

— Привітайте мене. Я йду до Оза отримати мізки. Нарешті я стану як усі люди!

— Ти мені подобався і таким, — зізналася Дороті.

— Ти добра дівчинка. Та що ти скажеш, коли почуєш чудові ідеї, народжені моїм новим мозком?

Страшило весело попрощався із друзями і, пританцьовуючи від нетерплячки, подався до тронної зали. Він постукав у двері, й Оз гукнув:

— Заходьте!

Коли Страшило зайшов, то побачив, що старигань сидить біля вікна, замислившись.

— Я прийшов по мозок, — невпевнено нагадав Страшило.

— А, сідайте, будь ласка, — запросив Оз. — Перепрошую, але мені доведеться зняти з вас голову, щоб добряче напхати її мозком.

— Давайте, давайте, — сказав Страшило. — Я не маю нічого проти, заради мозку я готовий трошки пожити і зовсім без голови.

Оз зняв зі Страшила голову й висипав із неї солому. Потім він попрямував до задньої кімнати, звідки повернувся з міркою висівок і величенькою торбою голок і шпильок. Він усе це добре перемішав, тоді набив новою сумішшю голову Страшила та додав ще соломи, щоб мозок був там, де йому належить бути. Потім приладнав голову на місце.

— Ви будете не просто розумною людиною, але навіть людиною з гострим розумом, — пообіцяв він Страшилу, — бо голова у вас напхана гострими предметами.

Страшило від душі подякував Озу за здійснення його найбільшої мрії і в чудовому настрої, гордий собою і своїми новими мізками, повернувся до друзів.

Дороті з цікавістю почала придивлятися до нього. Голова Страшила помітно побільшала від надміру мозку.

— Як ти почуваєшся? — запитала дівчинка.

— У мене зараз напад мудрості, — відповів він. — Коли я трошки звикну до нового мозку, ви не знатимете людини, мудрішої за мене в Країні Оз.

— А що це таке стирчить у тебе з голови? Невже шпильки та голки? — поцікавився Залізний Лісоруб.

— Це доказ його гострого розуму, — пояснив Лев.

— Тепер я піду до Оза по серце, — з надією повідомив Лісоруб.

Він підійшов до дверей тронної зали і постукав.

— Заходьте, — гукнув Оз, і Залізний Лісоруб зайшов зі словами:

— Я прийшов по своє серце.

— Чудово, — промовив чоловічок. — Та мені доведеться зробити у ваших грудях отвір, щоби вставити серце. Сподіваюся, ця операція вам не зашкодить.

— Не страшно, — запевнив Лісоруб, — я нічого не відчую.

Тоді Оз узяв інструменти і пробив у лівій частині грудей Лісоруба невеликий квадратний отвір. Потім він дістав із ящика красиве серце із червоного шовку, напхане тирсою.

— Правда, чудове? — запитав він.

— О, звісно! — щиро погодився Лісоруб. — Та чи добре це серце?

— Добрішого не буває, — сказав Оз, вставив серце в груди Лісоруба і залатав дірку. — Тепер у вас є серце, — мовив він, — яким могла би пишатися кожна людина. Вибачте, що прикрасив ваші груди латкою, але іншого способу вставити серце у мене не було.

— Латка — не біда! — вигукнув щасливий Лісоруб. — Ви дуже добра людина, і я ніколи не забуду того, що ви для мене зробили.

— Нема за що дякувати, — скромно відповів Оз.

Лісоруб повернувся до друзів, і вони від усієї душі привітали його.

Прийшла черга Лякливого Лева. Він підійшов до дверей тронної зали й постукав.

— Заходьте, — відгукнувся Оз.

— Я по хоробрість, — нагадав Лев, коли увійшов.

— Чудово, — сказав чоловічок. — Зараз ви її отримаєте.

Оз підійшов до буфета, піднявся навшпиньки, дістав із верхньої полиці зелену квадратну пляшку, її вміст налив у гарний різьблений золотаво-зелений таріль. Він поставив посудину перед Лякливим Левом, а той підозріло обнюхав рідину.

— Пийте! — наказав Оз.

— Що це? — недовірливо запитав Лев.

— Хоробрість. Точніше, стане хоробрістю, коли ви вип'єте ці ліки. Адже хоробрість — це наша внутрішня властивість. Раджу вам випити не зволікаючи.

Лев не примусив себе просити вдруге. Він одразу ж вихлебтав рідину з тареля.

— Ну, як почуваєтесь? — поцікавився Оз.

— Я сповнений хоробрості, — відповів Лев і весело помчав до друзів, щоб поділитися своєю радістю.

Коли Оз залишився сам, він хитро посміхнувся, радіючи, як вдало викрутився зі складної ситуації, коли дав Страшилу, Залізному Лісорубу й Лякливому Левові саме те, що вони хотіли від нього отримати.

«Ну, як після цього не бути дурисвітом? — міркував він. — Мене ж силоміць примусили робити те, що, як відомо, зробити неможливо! Годі й казати, мені було легко виконати бажання Страшила, Лісоруба й Лева, бо вони собі вигадали, ніби я всемогутній. Та щоб відправити Дороті до Канзасу, однієї уяви замало. А як це зробити, я не знаю!»

17. Повітряна куля

Три дні Дороті не отримувала від Оза жодних звісток. Це були дуже сумні дні для дівчинки, хоча її друзі раділи від душі. Страшило казав, що в його голові вирують дивовижні думки, але поділитися ними він не може, бо впевнений, що ніхто, крім нього, їх не здатен зрозуміти. Залізний Лісоруб розповідав, що, коли він блукає палацом, його серце гулко б'ється в грудях, і він уже встиг відчути, що воно значно більше здатне любити, ніж зроблене з плоті й крові. Лев заявив, що не боїться нікого на землі й із задоволенням прийняв би бій з армією людей або десятком розлючених калідасів.

Раділи всі, крім Дороті, яка ще сильніше, ніж до того, хотіла додому, в Канзас.

Четвертого дня, на її превелику радість, Оз погодився її прийняти, і, коли вона переступила поріг тронної зали, сказав:

— Сідай, будь ласка, дитинко. Здається, я вигадав, як тобі звідси вибратися.

— І повернутися додому в Канзас? — з надією запитала вона.

— Ну, про Канзас я нічого не можу обіцяти, — пробуркотів Оз, — бо не знаю, в який він бік. Та головне — перетнути Непрохідну Пустелю, а там уже й до Канзаса недалеко.

— І як мені подолати пустелю?

— Зараз я все розповім, — мовив чоловічок. — Річ у тім, що сюди мене занесло на повітряній кулі. Твій будиночок закинуло смерчем. Тому й вибратися звідси, певно, можна тільки повітряним шляхом. Мені не під силу зробити смерч, але я добре помізкував і думаю, що повітряну кулю зробити я можу.

— Як? — запитала Дороті.

— Повітряна куля, — пояснив Оз, — робиться з шовку і наповнюється легким воднем. У мене в палаці шовку достатньо, тому зшити кулю нескладно. Але тут нізвідки взяти водень, а от без нього куля не злетить.

— Ну, якщо куля не злетить, — зауважила Дороті, — то нащо вона взагалі потрібна?

— Правильно кажеш, — погодився Оз. — Та є ще один спосіб примусити її літати — наповнити гарячим повітрям. Звісно, водень значно надійніший. Бо якщо гаряче повітря вистигне, куля впаде в пустелі, й тоді нам кінець.

— Нам? — вигукнула дівчинка. — Ви полетите разом зі мною?

— Звісно, — сказав Оз. — Мені набридло дурити людям голови. Якщо я вийду з палацу, мої піддані швидко розкусять, що я зовсім не чарівник і не мудрець. А тоді вони страшенно розлютяться на мене за те, що я так довго дурив їх. Тому мені доводиться жити відлюдьком, а це дуже втомлює. Краще вже повернутися з тобою в Канзас і знову піти на роботу до цирку.

— Я із задоволенням полечу разом із вами, — зраділа Дороті.

— Дякую тобі, — відгукнувся Оз. — Якщо ти готова допомогти мені зробити кулю, ми можемо братися до роботи хоч зараз.

Дороті взяла нитку й голку та заходилася зшивати клапті шовку, які нарізав Оз. Спочатку Чарівник приготував клапоть світло-зеленого шовку, потім — темно-зеленого, і нарешті — смарагдового. Йому хотілося, щоб куля складалася з усіх відтінків зеленого кольору. На шиття пішло цілих три дні, але зрештою роботу завершили, і вийшов велетенський мішок — метрів шість завдовжки.

Оз змастив виворіт тонким шаром клею, щоб шовк не пропускав повітря, а потім оголосив, що куля готова.

— Ще треба зробити кошик, де ми будемо сидіти, — додав він і послав солдата із зеленими бакенбардами по великий кошик для білизни, який прив'язав мотузками до нижньої частини кулі.

Коли всі приготування закінчилися, Оз оголосив жителям Смарагдового Міста, що збирається на гостину до старшого брата, який живе за хмарами. Новина швидко облетіла все місто, і зібрався чималий натовп людей, які хотіли побачити дивовижну подію.

За наказом Чарівника повітряну кулю поставили на площі перед палацом. Залізний Лісоруб нарубав багато дров і розклав велетенське багаття. Нагріте повітря надходило просто в кулю, тож вона стала роздуватися й нарешті розбухла до межі. Куля просто рвалася до небес, усе було готове до відбуття.

Оз заліз до кошика і гучно оголосив усім, хто зібрався на площі:

— Я їду в гості. Доки мене не буде, вами правитиме Страшило. Слухайтеся його, як ви слухалися мене.

До того часу повітряна куля напнула канат, який утримував її біля землі. Гаряче повітря значно легше холодного, і воно тягнуло кулю вгору.

— Мерщій, Дороті! — гукнув їй Оз. — Поспіши, бо куля зараз злетить.

— Я ніде не можу знайти Тото! — у відчаї крикнула дівчинка, бо дуже не хотіла летіти без свого маленького песика. Як на лихо, Тото помчав за кішкою і загубився десь у натовпі. Нарешті Дороті знайшла його, підхопила на руки й побігла до кулі.

До кулі лишалося всього кілька кроків, і Оз уже простягнув руки, щоб допомогти дівчинці залізти в кошик, але цієї миті канат із тріскотом луснув і куля почала повільно підніматися — вгору, без неї.

— Верніться! — кликала Дороті. — Я також хочу летіти!

— Не можу! — кричав із кулі Оз. — Прощавай, Дороті! Прощавайте всі!

— Прощавайте! — кричали ті, хто зібрався, та спостерігали, як куля піднімається все вище і вище.

Більше вони не бачили Оза, Чарівника Смарагдового Міста, який, певно, вдало долетів до Омахи. Мешканці міста згадували його з любов'ю і говорили:

— Оз був нашим другом. Він побудував для нас прекрасне Смарагдове Місто, а коли вирішив полишити нас, то залишив правителем Мудрого Страшила.

18. Мандрівка на Південь

Дороті гірко оплакувала свої розбиті надії на повернення додому, в Канзас, але потім, коли все ще раз обдумала, то вирішила, що, може, це й добре, що вона не подалася в небезпечну мандрівку на повітряній кулі. Та їй було шкода прощатися з Озом, так само, як і її друзям. Залізний Лісоруб зайшов до неї і сказав:

— Я був би невдячний, якби байдуже поставився до розлуки з людиною, яка подарувала мені таке прекрасне серце. Мені хочеться поплакати, але хтось мусить витирати мені сльози, щоб я не заіржавів. Ти мені допоможеш?

— Із задоволенням, — відповіла Дороті й взяла рушник.

Залізний Лісоруб пустив сльози струмком, а Дороті турботливо їх витирала. Коли він наплакався, то подякував помічниці й ретельно змастився рідиною зі срібного слоїка — про всяк випадок.

Тепер Смарагдовим Місто правив Страшило, і, хоча він не був ані чарівником, ані мудрецем, містяни дуже ним пишалися.

«Нема іншого такого міста на землі, — казали вони, — де править напхана соломою і висівками людина».

Зрозуміло, що вони мали цілковиту рацію.

Наступного ранку після відльоту Оза друзі зустрілися в тронній залі, аби обговорити свої справи. Страшило сидів на мармуровому троні, а решта із пошаною стояли поряд.

— Не так нам вже й не пощастило, — промовив новий правитель. — Палац і Смарагдове Місто належать нам, і ми можемо робити все, що нам заманеться. Як згадаю, що зовсім недавно стирчав у полі на тичині й відлякував ворон від кукурудзи, а тепер правлю прекрасним містом, то радію своїй долі.

— Я теж задоволений тим, що випало мені в житті, — сказав Залізний Лісоруб. — Я отримав те, чого хотів, — нове серце.

— І мені гріх жалітися. Тепер я за хоробрістю хоч кому серед звірів дам фору, — скромно зауважив Лев.

— Якби ще й Дороті погодилась лишитися в Смарагдовому Місті, — сказав Страшило, — ми б жили дуже щасливо.

— Але я не хочу тут лишатися, — заходилась відмовлятися Дороті. — Я хочу додому, в Канзас, до дядька Генрі й тітоньки Ем.

— Що ж робити?

Страшило задумався, і думав він так наполегливо, що з голови полізли шпильки та голки. Нарешті він сказав:

— Чому б нам не покликати летючих мавп і не попрохати їх перенести Дороті через пустелю?

— Мені це не спадало на гадку! — вигукнула дівчинка. — Зараз збігаю по золоту шапку.

Незабаром вона повернулася до тронної зали із шапкою, промовила чарівні слова, і миттю у відчинені вікна одна за одною шмигнули летючі мавпи й оточили її.

Ватажок поклонився їй.

— Ти викликаєш нас вдруге. Чого ти хочеш?

— Я хочу, щоб ви перенесли мене в Канзас, — попрохала Дороті.

Проте Ватажок летючих мавп похитав головою:

— Це неможливо. Ми живемо в одній країні й не можемо полишати її межі. У Канзасі не було жоднісінької летючої мавпи, і, я думаю, ніколи й не буде, бо нам там не місце. Ми раді виконати все, що ти захочеш, але не маємо права перелітати через пустелю. До побачення!

Ватажок знову вклонився, розпростав крила й вилетів у вікно, а за ним уся його зграя.

Дороті готова була розплакатися від прикрості.

— Я даремно витратила друге бажання, — поскаржилася вона. — Мавпи не змогли мені допомогти!

— Дуже шкода, — поспівчував щиросердий Залізний Лісоруб.

Страшило знову замислився, і його голова так надулася, що Дороті злякалася, чи не лусне вона.

— Треба покликати солдата із зеленими бакенбардами, — нарешті вирішила вона, — і попрохати в нього поради.

Послали по солдата. Незабаром він боязко ступив до зали й зупинився, переминаючись із ноги на ногу. До цього він ніколи тут не бував.

— Ця маленька дівчинка, — сказав солдату Страшило, — хоче перетнути Безкрайню Пустелю. Як це зробити?

— Не знаю, — відповів солдат. — Ніхто з мешканців цієї країни ніколи не перетинав пустелю, крім великого Оза.

— Невже ніхто не може мені допомогти? — засмутилася Дороті.

— Хіба що Глінда, — була відповідь.

— Хто така Глінда? — запитав Страшило.

— Чарівниця Півдня. Це наймогутніша з усіх чарівниць, і править вона Краєм Ковтачів. Крім того, її замок стоїть неподалік від краю пустелі. Можливо, вона знає спосіб перетнути її.

— Отже, Глінда — добра чарівниця? — перепитала дівчинка.

— Ковтачі стверджують, що добра, — сказав солдат. — І ще я чув, що це дуже вродлива жінка, вона знає секрет вічної молодості.

— Як потрапити до її замку? — поцікавилася Дороті.

— Дорога до нього йде просто на південь, — відповів солдат, — але, кажуть, на мандрівників там чигає чимало небезпек. У лісах водяться хижі звірі, і ще путь пролягає через місця, де живуть дуже дивні істоти, які не люблять пропускати через свої землі чужоземців. Саме тому ковтачі ніколи не з'являються в Смарагдовому Місті.

Коли солдат пішов, Страшило сказав:

— Судячи з усього, Дороті доведеться помандрувати на південь до Глінди й попрохати про допомогу, хоча дорога туди, як сказав солдат, сповнена небезпек. Адже якщо Дороті лишиться в Смарагдовому Місті, вона ніколи не повернеться до Канзаса.

— Ти, очевидно, довго думав, щоби сказати таку розумну штуку, — висловив припущення Лісоруб.

— Звісно, — підтвердив Страшило.

— Я піду разом із Дороті, — заявив Лев. — Мені вже трохи набридло жити в місті й хочеться назад у ліс, на природу. Я ж звір. Крім того, треба, щоб її хтось оберігав у дорозі.

— Правильно, — погодився Залізний Лісоруб. — Моя сокира може дуже знадобитися. Я теж піду з вами на південь.

— Коли виходимо? — запитав Страшило.

— А ти також ідеш із нами? — здивувалися всі.

— Хіба я можу інакше? Якби не Дороті, в мене не було би мозку. Вона зняла мене з тичини на кукурудзяному полі й узяла з собою в Смарагдове Місто. Я їй дуже зобов'язаний і тому всюди буду її супроводжувати, доки вона не дістанеться до себе додому, в Канзас.

— Дякую! — розчулено вигукнула Дороті. — Ви такі хороші! Але я би хотіла вирушити в дорогу якомога швидше.

— Ми підемо завтра, — вирішив Страшило. — Поквапмося з приготуваннями. Мандрівка буде довгою.

19. Войовничі дерева

Наступного ранку Дороті розцілувалася із Зеленою Служницею і обмінялася рукостисканнями з солдатом із зеленими бакенбардами, який провів їх до міської брами. Коли вартовий міської брами побачив друзів і дізнався, що вони знову затіяли мандрівку, він дуже здивувався, бо ніяк не міг добрати пуття, навіщо самим шукати неприємностей. Проте відімкнув ключем замочки на окулярах, склав їх до зеленої скриньки, а натомість висловив мандрівникам чимало напутніх порад і добрих побажань.

— Тепер ви наш володар, — нагадав він Страшилу, — тому повертайтеся чимшвидше.

— Повернуся, щойно буде така можливість, — пообіцяв Страшило. — Та спочатку я повинен допомогти Дороті повернутися до себе додому в Канзас.

На прощання Дороті сказала щиросердому вартовому:

— Мене чудово приймали у вашому прекрасному місті, і всі були дуже добрі до мене. Я просто не можу висловити, наскільки я вам усім вдячна.

— І не намагайся, моя дорогенька, — сказав вартовий. — Ми були би раді, якби ти залишилася з нами назавжди, але якщо вже тобі так кортить до Канзасу, то бажаю тобі якомога швидше туди потрапити. — На цих словах він відчинив зовнішні ворота, і друзі опинилися за міськими стінами.

Мандрівники вирушили на південь, і сонце світило їм в обличчя. Вони були в чудовому гуморі й багато сміялися. Дороті мріяла, як повернеться додому, а Страшило й Лісоруб були готові на все, аби її мрія збулася. Лев насолоджувався чистим повітрям і весело махав хвостом. Тото, радісно гавкаючи, метався довкола й ганявся за метеликами та бабками.

— Міське життя не для мене, — міркував Лев дорогою. — З того часу, як я полишив ліс, я дуже схуд, а ще мені кортить показати іншим звірям, який я став хоробрий.

Друзі озирнулися, щоб кинути прощальний погляд на Смарагдове Місто. Звідси вони бачили тільки верхівки будинків за зеленими стінами, а також купол і шпиль палацу Оза.

— Зрештою, Оз — не такий уже й поганий чарівник, — зауважив Залізний Лісоруб, задоволено відчуваючи, як б'ється в нього в грудях нове серце.

— Він спромігся дати мені мізки, та ще й нічогенькі, — підтвердив Страшило.

— Якби Оз прийняв порцію хоробрості, яку дав мені, він став би неймовірно хоробрий, — додав Лев.

Дороті промовчала. Оз не дотримав обіцянки, яку їй дав, але він намагався що є сили, тому вона на нього не ображалася. Він і справді, певно, був непоганою людиною, хоч і виявився нікудишнім чарівником.

Першого дня мандрівники йшли зеленими луками, всіяними яскравими квітами. Ці поля оточували Смарагдове Місто зусібіч. Друзі заночували на траві під відкритим небом, де сяяли яскраві зірки, й дуже добре відпочили.

Зранку вони знову вирушили в дорогу і прийшли до густого лісу. Обійти його було неможливо — він тягнувся ліворуч і праворуч, наскільки сягало око. Та друзі ще тому не хотіли звертати, щоб не відхилитися від обраного напрямку. Тому вони почали шукати, де зручніше буде зайти до лісу.

Страшило йшов попереду, тому перший побачив велике дерево з таким розлогим гіллям, що під ним добре було би пройти. Та коли він підійшов до дерева, гілки опустилися, обплели його, й не встиг він спам'ятатися, як невідома сила відірвала його від землі й відкинула назад, до друзів.

Страшило не забився, але дуже здивувався.

— Он там ще видніється просвіт між деревами! — сказав Лев.

— Давайте я знову ризикну, — запропонував Страшило. — Мені ж не боляче падати. — Із цими словами він підійшов туди, де показував Лев, але знову гілля обплелося навколо нього й відкинуло назад.

— Нічого собі ліс! — вигукнула Дороті. — Що ж нам робити?

— Дерева, схоже, вирішили оголосити нам війну, — здогадався Лев. — Вони хочуть, щоб ми відступили.

— Доведеться мені трішки попрацювати, — сказав Залізний Лісоруб, і з сокирою на плечі рішуче подався до дерева, яке так непоштиво обійшлося зі Страшилом.

Коли до нього потягнулася велика гілка, Лісоруб ударив по ній сокирою з такою силою, що розрубав її навпіл. Дерево захитало гілками, наче від болю, але не завадило Лісорубу зайти до лісу.

— За мною! — крикнув він друзям. — І хутчіше! Мандрівники хутко кинулись до дерева і пройшли під його гілками без перешкод. Тільки Тото схопила невеличка гілка й почала його трясти так, що він завив. Але тут на допомогу песику примчав Лісоруб, відрубав гілку й визволив Тото.

Інші дерева в лісі поводилися чемно й нікому не заважали йти. Друзі вирішили, що це лише ближче до узлісся дерева поводяться так незвичайно, наче поліцейські, які не пускають людей куди не можна.

Мандрівники без пригод проминули весь ліс. Раптом, на превеликий подив, вони наштовхнулися на височезну стіну, зроблену, судячи з усього, з білої китайської порцеляни. Стіна була вища за найвищого подорожнього, і така гладенька, як справжнє порцелянове блюдце.

— Що ж тепер робити? — запитала Дороті.

— Я змайструю драбину, — сказав Залізний Лісоруб. — Нам треба перелізти через стіну.

20. У Порцеляновому Краї

Поки Лісоруб майстрував драбину, Дороті прилягла й заснула, бо встигла втомитися від довгої мандрівки. Лев також згорнувся калачиком і задрімав, а Тото примостився поруч із ними.

Страшило дивився, як працює Залізний Лісоруб, і задумливо промовив:

— Ніяк не можу зрозуміти, чому тут стоїть ця стіна, по-перше, і з чого вона зроблена, по-друге.

— Дай відпочити своєму мозку і не хвилюйся надарма, — у відповідь промовив Лісоруб. — Я зроблю драбину, ми переліземо на той бік, і тобі все стане ясно.

Незабаром драбина була готова. Виглядала вона не надто оковирно, та Лісоруб не сумнівався, що вона витримає будь-кого з них. Страшило розбудив Дороті, Лева й Тото та оголосив, що драбину можна випробувати. Коли Страшило заліз досить високо, аби бачити, що по той бік стіни, він вигукнув:

— Нічого собі!

— Лізь далі! — крикнула позаду Дороті.

Страшило поліз далі, а коли заліз на стіну, сів на ній. У цей час над стіною опинилася голова Дороті, й дівчинка так само, як і Страшило, вигукнула:

— Нічого собі!

З'явився Тото, подивився і став гавкати, але Дороті наказала йому замовкнути.

Потім полізли Лев і Залізний Лісоруб, і кожен із них, коли дотягувався до краю стіни, промовляв ті самі слова: «Нічого собі!»

Нарешті всі примостилися поруч на стіні й заходилися розглядати дивовижну картину, яка постала перед ними. Виявилося, що вони дивляться на пласку білу рівнину, яка нагадувала дно велетенської порцелянової тарілки. Тут і там стояли будиночки із порцеляни, розфарбовані в яскраві кольори. Будиночки були маленькі — найбільший по пояс для Дороті. Біля них тулилися порцелянові комори, а навколо них — порцелянові загорожі. Стада порцелянових корів та овець мирно паслися на порцелянових луках. Коні, кури та свині також були порцелянові.

Та найдивнішими істотами в цьому дивному краї виявилися все ж таки люди. Друзі розглядали пастушок і доярок; принцес у розкішному вбранні; пастушків у смугастих штанях до колін — смуги були рожеві, жовті й голубі — і в черевиках із золотими пряжками; королів у атласних камзолах і горностаєвих мантіях, із золотими коронами, всіяними коштовним камінням; смішних рум'янощоких блазнів у високих гостроверхих ковпаках. І люди, і їхній одяг були, зрозуміло, з порцеляни. Жителі Порцелянового Краю були мініатюрними — по коліно Дороті.

Спочатку на подорожніх ніхто не звернув уваги. Тільки маленький фіолетовий собака з великою головою підбіг до стіни, погавкав тоненьким голоском і втік.

— Як же нам злізти звідси? — розгубилася Дороті.

Драбина, виготовлена Залізним Лісорубом, виявилася настільки важкою, що затягнути її за собою не вдалося. Тоді Страшило зістрибнув униз, а всі решта пострибали на нього, щоб не вдаритися об тверду білу поверхню. Звісно, вони намагалися не влучити йому на голову, бо пам'ятали про голки та шпильки. Коли всі благополучно приземлилися, то підняли Страшила, чий тулуб дуже приплюснувся, підбили його, як подушку, повернувши до нормального стану.

— Треба пройти через ці загадкові землі, — сказала Дороті, — не будемо відхилятися від нашого напрямку.

Вони рушили Порцеляновим Краєм, і перша, хто потрапив їм на очі, — це порцелянова доярка, яка доїла порцелянову корову. Коли вони наблизилися, корова ні з того ні з сього брикнула ногою й перекинула ослінчик, відро та доярку, й вони з гуркотом повалилися на порцелянову підлогу.

Дороті з жахом помітила, що в корови відламалася нога, відро перетворилися на черепки, а в бідолашної доярки на лівому лікті пішла тріщина.

— Дивіться, що ви наробили! — сердито крикнула їм дівчина. — Моя корова зламала собі ногу, і тепер треба вести бідненьку до майстерні, щоб там її полагодили. Навіщо ви тут гуляєте і корів лякаєте?

— Перепрошуємо, — засоромлено сказала Дороті. — Не ображайтеся на нас, будь ласка.

Та порцелянова дівчина була така невдоволена, що навіть не мала наміру відповідати. Вона, набурмосившись, підібрала ногу й повела геть корову, що незграбно накульгувала на своїх трьох цілих ногах. Дівчина йшла та раз у раз озиралася, кидаючи через плече обурені погляди, і притискала до боку пошкоджений лікоть.

Цей випадок дуже засмутив Дороті. Лісоруб теж занепокоївся:

— Нам треба бути тут дуже уважними, — сказав він, — бо ми розіб'ємо весь цей симпатичний порцеляновий народець.

Трошки згодом їм трапилася вишукано вбрана принцеса, яка, побачивши подорожніх, зупинилася, немов укопана. Потім вона спробувала врятуватися втечею. Дороті хотіла роздивитися її якомога краще, тому побігла слідом, але порцелянове створіннячко закричало щодуху:

— Не треба! Не треба!

В її голосі був такий переляк, що Дороті зупинилася і запитала:

— Чому ви мене так злякалися?

Принцеса пробігла ще трошки, тоді спинилася на безпечній відстані й перевела дух.

— Бо коли я біжу, то можу послизнутися, впасти й розбитися.

— А хіба вас не можна полагодити?

— Можна, звісно, але після ремонту я вже не буду такою вродливою.

— Мабуть, ви маєте рацію, — погодилася Дороті.

— Он іде містер Джокер, один із наших блазнів, — сказала принцеса. — О, його хлібом не годуй, дай постояти на голові. Він падав і розбивався так часто, що, певно, вже складається з тисячі шматочків, з'єднаних клеєм. Вродливим його ніяк не назвеш. От, подивіться самі.

Справді, до них наближався веселий маленький блазень у яскравому червоно-жовто-зеленому вбранні. Дороті помітила, що він увесь вкритий тріщинами. Це означало, що його багато разів ремонтували.

Блазень надув щоки, запхав руки до кишень, хитнув головою в бік Дороті і промовив жартівливим голосом:

 —  Люба панянко! Чому цього ранку Ви дивитесь так, Мов їсть вас черв'як?

— Припиніть це! — суворо наказала принцеса. — Хіба ви не бачите, що це чужинці? До них треба ставитися з повагою.

— Підкреслю повагу — почну я розвагу! — закричав блазень і став на голову.

— Не ображайтеся на містера Джокера, — звернулася до подорожніх принцеса, — після цих розбивань у нього не все гаразд із головою. Буває, він поводиться мов божевільний.

— Я на нього зовсім не ображаюся, — відповіла Дороті. — Але ви така вродлива і так мені подобаєтеся, що я б із задоволенням узяла вас із собою в Канзас і поставила на камінну поличку в будинку дядька Генрі та тітоньки Ем. Ви не проти? Я можу покласти вас до кошика.

— Це мене дуже засмутило б, — зізналася принцеса. — У нашому краї ми живемо, як нам заманеться, гуляємо і розмовляємо скільки хочемо. Та якщо хтось забирає нас звідси, ми одразу кам'яніємо і можемо тільки стояти нерухомо, як прикраси. Звісно, від нас ніхто іншого й не чекає, коли ставить на поличку, етажерку чи столик у вітальні, та все ж жити тут значно приємніше, ніж у ваших країнах.

— Мені не хотілося б робити вас нещасною, — сказала Дороті, — тому прощавайте!

Друзі обережно пройшли Порцеляновий Край. Маленькі люди і тварини намагалися не крутитися в них під ногами, щоб не було нещасних випадків, і десь через годину мандрівники вдало минули всю країну та підійшли до ще однієї порцелянової стіни. Вона виявилася не такою високою, і друзі використали спину Лева як підставку і змогли перелізти через стіну. Потім Лев сам пригнувся і стрибнув. На стіну від потрапив, але у стрибку махнув хвостом, зачепив церкву — вона впала і розбилася на друзки.

— Недобре вийшло, — зауважила Дороті. — Та принаймні ми не завдали цим людям більших збитків, ніж відбита нога корови і церква. Яке ж тут усе крихке!

— Це точно, — погодився Страшило. — Зараз відчуваю, яке щастя, що я зроблений із соломи і мене не можна розбити. Бути солом'яним Страшилом — не найгірша доля.

21. Лев стає царем звірів

Коли мандрівники спустилися з порцелянової стіни, вони опинилися у бридкій заболоченій місцевості, де все поросло високою травою. Трава була така густа, що подорожні ледве знаходили собі стежину серед ям і трясовини. Та друзі йшли дуже обережно й зрештою дісталися до сухого твердого ґрунту. Однак радості їм це не додало, бо місця були глухими, і, продершись крізь густий колючий чагарник, вони опинились у непролазних хащах.

— Яка краса! — сказав Лев, весело озираючись навсібіч. — Мені ще не доводилося бачити прекрасніших місць!

— А як на мене, тут занадто похмуро, — буркнув Страшило.

— Аж ніяк! — заперечив Лев. — Я готовий провести тут решту свого життя. Дивись, яке тут м'яке опале листя, який зелений мох на деревах! Справжні хижаки тільки й мріють про такий ліс.

— Сподіваюся, в цьому лісі бракує хижаків, — сказала Дороті.

— Ага, — не сперечався Лев, — я їх поки що не бачу.

Друзі йшли лісом, доки не смеркло і далі рухатися стало небезпечно. Лев, Дороті й Тото лягли спати, а Страшило та Залізний Лісоруб, як зазвичай, стали охороняти їхній сон.

Зранку друзі знову вирушили в дорогу. Та не встигли вони далеко відійти, як почули дивний гул, що нагадував гарчання десятків звірів одночасно. Тото тихо заскавчав, але ніхто, крім нього, не злякався. Вони йшли торованою стежиною, доки не опинилися на великій галявині, де побачили безліч різних звірів. Там були тигри й слони, ведмеді, вовки, лисиці й інші лісові мешканці. Спочатку Дороті стало тривожно на душі. Та Лев пояснив, що тварини зібралися на велику раду, й, судячи з їхніх голосів, сталася якась біда.

Не встиг він доказати, як звірі помітили його, й на галявині раптом запанувала врочиста тиша. Один із найбільших тигрів підійшов до Лева, вклонився і сказав:

— Ласкаво просимо, царю звірів. Ти прийшов якраз вчасно, щоб перемогти ворога й відновити мир у нашому лісі.

— А що сталося? — запитав Лев.

— Усім нам загрожує страшний ворог, який нещодавно тут оселився, — розповів Тигр. — Це моторошне страховисько, велетенський павук завбільшки зі слона, і лапи в нього дебелі й міцні, наче стовбури дерев. А всього їх у нього вісім. Він повзе лісом, вибирає собі жертву, хапає її і пожирає, наче муху. Доки це чудовисько живе в нашому лісі, кожному з нас загрожує загибель, от ми й зібралися всі разом, щоб порадитись і подумати, як позбутися напасті.

Лев на якусь мить замислився.

— У цьому лісі ще є леви? — запитав він.

— Ні. Раніше були, але павук з'їв їх усіх до одного. Щоправда, вони були менші, ніж ти, й не такі хоробрі.

— Якщо я знищу вашого ворога, ви мене визнаєте царем звірів? — знову спитав Лев.

— Неодмінно визнаємо, — відповів Тигр, і вся звірина рада, наче гучна луна, повторила:

— Неодмінно!

— Де цей ваш павук-велетень? — поцікавився Лев.

— Он там, у тій діброві, — мовив Тигр і вказав передньою лапою.

— Охороняйте моїх друзів, — наказав Лев. — А я піду розберуся з тим чудовиськом.

Він попрощався зі своїми друзями і гордо покрокував назустріч ворогу.

Коли Лев нарешті знайшов павука, той спав. Він був настільки огидний, що Лев зморщив носа. Тигр сказав правду: лапи потвори були довгі й товсті, а тулуб заріс грубою чорною щетиною. У пащеці було повно довгих гострих зубів, а велетенська голова й важкий тулуб поєднувалися тонкою шиєю. Лев одразу здогадався, що це найвразливіше місце. І ще він вирішив, що краще напасти на ворога, доки той спить, а не чекати, коли він прокинеться. Тому Лев не зволікаючи стрибнув на спину чудовиська. Одним ударом могутньої лапи з гострими кігтями він відбив павуку голову. Лапи чудовиська засмикалися в судомах, потім павук завмер, і Лев зрозумів, що перемога за ним.

Він повернувся на галявину, де лісові звірі, затамувавши подих, чекали на нього, й гордо повідомив:

— Вам більше нікого боятися в цьому лісі! Після цього звірі оголосили Лева своїм царем, і він обіцяв повернутися до них, щойно допоможе Дороті дістатися до Канзасу.

22. Край Ковтачів

Четверо мандрівників вдало завершили перехід лісом, та, коли він закінчився, виявили, що перед ними велика гора з крутими кам'янистими схилами.

— Що ж поробиш, — казав Страшило, — доведеться лізти на гору, хоча це й нелегко.

На цих словах він рушив уперед, а всі інші попрямували за ним. Вони дісталися до першого великого каменя, аж раптом почули грубий окрик:

— Назад!

— Хто це кричить? — запитав Страшило.

Тоді над каменем з'явилася голова і пролунав той самий крик:

— Це наша гора, ми нікому не дозволяємо залазити на неї!

— Але ми мусимо перейти через неї, — переконував Страшило. — Ми прямуємо до Краю Ковтачів.

— Не вийде у вас нічого, — заперечив голос, і з-за каменя з'явився дуже дивний на вигляд чоловік.

Він був приземкуватий і кремезний, із великою головою і зовсім пласкою маківкою; мав товсту зморшкувату шию, а рук не мав узагалі. Поглянувши на незнайомця, Страшило вирішив, що цей безрукий задирака навряд чи зможе завадити їм пройти. Тому він сказав:

— Дуже перепрошую, але ми вимушені вас не послухатися і перейти вашу гору, подобається вам це чи ні, — і хоробро рушив уперед.

Раптом шия чоловіка видовжилася, і він так гепнув своєю пласкою маківкою Страшила в живіт, що той сторчголов полетів з гори. Після цього шия знову втягнулася, і чоловік хрипко зареготав:

— Не так це просто, як вам здається!

Його слова потонули в гучному реготі, й на горі з'явилися сотні його приятелів, які до цього ховалися за каменями й валунами.

Цей сміх, викликаний невдачею Страшила, дуже розлютив Лева. З громовим ревом, який луною рознесло навсібіч, він рушив угору по схилу.

Ще раз вистрілила голова на довгій шиї, і могутній звір, наче підбитий ворожим гарматним ядром, покотився вниз до підніжжя гори.

Дороті підбігла до Страшила й допомогла йому звестися на ноги. Потім до неї, накульгуючи, підійшов засоромлений сердитий Лев і сказав:

— І цими Головами, що Стріляють, не поборешся. Ми їх не переможемо.

— Що ж тоді робити?

— Треба викликати летючих мавп, — запропонував Залізний Лісоруб. — Ти маєш ще одне бажання.

— Хай буде так, — погодилася дівчинка.

Вона одягнула золоту шапку і промовила заклинання. Мавп, як і завжди, чекати довелося недовго, і за кілька секунд уся зграя вже зібралася біля підніжжя гори.

— Яке твоє бажання? — запитав Ватажок у Дороті й низько поклонився.

— Перенесіть нас через гору в Край Ковтачів, — промовила дівчинка.

— Зробимо, — пообіцяв Ватажок, і летючі мавпи підхопили чотирьох друзів і Тото, а потім піднялися в повітря. Коли вони пролітали над горою, Голови, що Стріляють, дуже злилися і витягували шиї скільки могли, але не дістали мандрівників, яких летючі мавпи без перешкод перенесли через гору і доправили до красивого Краю Ковтачів.

— Ти викликала нас востаннє, — нагадав Ватажок. — Прощавай, і нехай тобі щастить!

— Прощавайте й ви, дуже вам дякуємо! — сказала Дороті.

У Краї Ковтачів люди жили щасливо й багато. Добре вимощені дороги пролягали вздовж полів, на яких достигала пшениця й кукурудза, через річечки були перекинуті міцні мости. Паркани, будинки й мости були рожевого кольору, так само, як у Краї Моргунів було найбільше жовтої барви, а в Краї Жувачів — блакитної. Самі ковтачі — кремезні, пухкенькі коротуни, на вигляд дуже добросердечні, — були вбрані в рожевий колір, тож гарно виглядали на тлі зеленої трави й жовтої стиглої пшениці.

Летючі мавпи спустилися зі своїми пасажирами біля будинку фермера. Коли Дороті підійшла до дверей і постукала, їм відчинила симпатична фермерка. Дівчинка попрохала щось попоїсти, й добра жінка пригостила їх чудовим обідом з трьома пирогами та чотирма видами печива, а Тото отримав мисочку молока.

— А чи далеко до замку Глінди? — поцікавилася Дороті.

— Не дуже, — відповіла фермерка, — ідіть на південь і незабаром ви його побачите.

Мандрівники подякували гостинній господині і з новими силами знову рушили в путь. Вони прямували повз доглянуті поля, переходили через річки по гарненьких містках і зрештою побачили ошатний замок.

Біля воріт чергували три вродливі дівчини в рожевій формі, прикрашеній золотим шитвом. Коли Дороті підійшла до них, одна запитала:

— Навіщо ви прийшли до Південного Краю?

— Щоб зустрітися з вашою правителькою, доброю чарівницею Гліндою, — відповіла Дороті. — Ви проведете мене до неї?

— Скажи, як тебе звати, а я поцікавлюся в Глінди, чи згодна вона тебе прийняти, — сказала дівчина.

Кожен із мандрівників назвав своє ім'я, а дівчина-солдат попрямувала до замку. За якийсь час вона повернулася і повідомила, що Дороті та її друзів Глінда чекає просто зараз.

23. Глінда виконує бажання Дороті

Перед тим як мандрівників пустили до Глінди, їх відвели до однієї з кімнат палацу, де Дороті вмилася і причепурилася з дороги. Лев витрусив пилюку з гриви. Страшило поляскав себе долонями, щоб набути охайного вигляду, а Залізний Лісоруб ретельно відполірував тулуб і змастив суглоби.

Коли подорожні привели себе до ладу, дівчина-солдат провела їх до великої зали, де на троні з рубінів сиділа чарівниця Глінда. Їм вона здалася юною і прекрасною. Вона мала красиве кучеряве волосся, білу сукню й блакитні очі; свій лагідний погляд вона спрямувала на маленьку гостю.

— Що я можу зробити для тебе, дитино? — запитала чарівниця.

Дороті розповіла Глінді все з самого початку: як смерч заніс її будиночок до Країни Оз, як вона знайшла друзів і які дивовижні пригоди випали на їхню долю.

— Я маю тільки одне бажання, — сказала Дороті, — чимшвидше повернутися додому, в Канзас, бо тітонька Ем точно вважає, що зі мною сталося щось страшне. Їй доведеться одягнутися в траур, але якщо врожай цього року виявиться таким самим, як попереднього, боюся, дядькові Генрі це буде не по кишені.

Глінда трохи нахилилася і поцілувала в лоб хорошу маленьку дівчинку.

— Хай у тебе все буде добре, — сказала вона. — Звісно, я можу розповісти тобі, як потрапити до Канзасу. Та за це, — додала вона, — ти маєш подарувати мені золоту шапку.

— З радістю! — вигукнула Дороті. — До того ж мені від неї вже не буде користі, а ви зможете тричі викликати на допомогу летючих мавп.

— Думаю, що саме тричі вони мені й знадобляться, — з посмішкою відповіла Глінда.

Дороті вручила золоту шапку Глінді, й чарівниця звернулася до Страшила:

— Що ви робитимете, коли Дороті покине вас?

— Повернуся до Смарагдового Міста. Оз призначив мене його правителем, і мешканці міста дуже мене полюбили. Я тільки не знаю, як перейти гору де живуть Голови, які Вміють Стріляти.

— За допомогою золотої шапки я викличу мавп, і вони переправлять вас до воріт Смарагдового Міста, — сказала Глінда. — Не варто відбирати в його мешканців такого чудового правителя.

— Хіба я чудовий? — здивувався Страшило.

— Таких правителів ще ніколи і ні в кого не було, — всміхнулася Глінда.

Тоді чарівниця повернулася до Залізного Лісоруба й запитала:

— А ви що збираєтеся робити, коли Дороті покине цю країну?

Залізний Лісоруб зіперся на сокиру і на якусь мить замислився.

— Моргуни дуже полюбили мене і хотіли, щоб я ними правив, бо їхня повелителька, Зла Чаклунка Заходу, загинула. Мені дуже сподобалися моргуни, і, якби я знову міг опинитися на Заході, я із задоволенням виконав би їхнє прохання.

— Це буде моїм другим наказом для летючих мавп, — сказала Глінда. — Хай вони перенесуть вас до Краю Моргунів. Страшило, звісно, має неймовірно гострий розум, але й ви зможете бути чудовим правителем, якщо попрацюєте над собою. Я переконана, що ви правитимете мудро і справедливо.

Потім чарівниця подивилася на великого Лева з кудлатою гривою і запитала:

— А що буде з вами, коли Дороті нас покине?

— За горою, де живуть Голови, які Вміють Стріляти, — відповів Лев, — пролягає величезний ліс, і всі тамтешні звірі обрали мене своїм царем. Якби я тільки міг туди потрапити, я був би щасливий…

— Це буде мій третій наказ летючим мавпам, — сказала Глінда, — доправити вас у той ліс. Потім, коли моя влада над золотою шапкою вичерпається, я подарую її Ватажку летючих мавп — час уже їм отримати свободу й припинити виконувати чужі накази.

Страшило, Залізний Лісоруб і Лев від усього серця подякували Добрій Чаклунці, а Дороті вигукнула:

— Ваша доброта настільки ж вражає, як і врода! Та ви не сказали мені, як потрапити додому в Канзас.

— Через пустелю тебе перенесуть срібні черевички, — промовила Глінда. — Якби ти знала, які чарівні властивості вони мають, то могла би повернутися до тітоньки Ем ще першого дня.

— Але тоді я не отримав би свої дивовижні мізки! — вигукнув Страшило. — Я і досі стримів би на тичині посеред кукурудзяного поля!

— А в мене не було б ніжного й люблячого серця, — сказав Залізний Лісоруб, — я ще й досі стояв би в глухому лісі та іржавів, іржавів…

— А я залишився б нікчемним боягузом, — промовив Лев, — і лісові звірі зневажали б мене.

— Усе це так, — погодилася Дороті. — І я рада, що змогла допомогти моїм друзям. Але тепер їхні бажання збулися, і кожен правитиме своїм краєм. Тому я можу спокійно повернутися до Канзасу. Та як це зробити?

— Срібні черевички, — мовила Глінда, — чарівні. І найдивовижніше, що вони можуть перенести людину в будь-яке місце на землі, ледве встигнеш оком змигнути. Треба тільки постукати каблуком об каблук тричі й сказати черевичкам, куди хочеш потрапити.

— Якщо це так, — зраділа Дороті, — я звелю їм перенести мене до Канзасу.

Вона обійняла і розцілувала Лева, погладжуючи велику голову. Потім вона поцілувала Залізного Лісоруба, який не міг стримати сліз, незважаючи на небезпеку заіржавіти. Потім обійняла м'якого Страшила й відчула, як при думці про швидку розлуку з милими друзями з її очей також котяться сльози.

Глінда зійшла зі свого рубінового трону, щоб поцілувати на прощання Дороті, а та подякувала їй за доброту й турботу про її друзів.

Відтак Дороті взяла на руки Тото, востаннє попрощалася з усіма, а потім тричі стукнула каблуком об каблук і звеліла срібним черевичкам:

— Несіть мене додому, до тітоньки Ем.

Тієї ж миті вона опинилася в повітрі й помчала з такою швидкістю, що тільки вітер свистів у вухах.

Срібні черевички перенесли її за три секунди, але політ припинився так раптово, що Дороті покотилася сторчголов по траві, досі не розуміючи, що сталося.

Нарешті дівчинка сіла й озирнулася навсібіч.

— Боже милий! — тільки й вихопилося в неї. Виявилося, що вона сидить посеред широкого канзаського степу, біля нового будинку, який дядько Генрі побудував після того, як старий будиночок підхопило й віднесло смерчем. Дядько Генрі доїв корів у корівнику. Тото зістрибнув із рук Дороті й помчав туди, заливаючись гучним гавкотом.

Дороті підвелася і виявила, що стоїть в одних лише панчохах. Черевички спали з ніг під час польоту й загубилися назавжди.

24. Знову вдома

Тітонька Ем вийшла з будинку і збиралася йти поливати капусту, аж раптом побачила, що їй назустріч притьмом мчить Дороті.

— Дорогенька моя! — крикнула вона, міцно притискаючи до себе дівчинку та цілуючи. — Звідки ти?

— Із Країни Оз, — статечно відповіла Дороті. — А ось і Тото. Ох, тітонько Ем, яка ж я щаслива, що знову вдома.

Дивовижна Країна Оз

1. Тіп майструє Гарбузову Голову

У Краї Лісовиків, тому, що лежить на півночі Країни Оз, жив собі хлопчик на ймення Тіп. Щоправда, його справжнє ім'я було значно довше — Тіппетаріус, принаймні так казала бабця Момбі. Однак не кожному ж під силу вимовити: «Тіп-пе-та-рі-ус», — тому всі не надто переймалися і називали хлопця просто Тіп.

Своїх батьків Тіп не пам'ятав, бо ще в дитинстві його взяла на виховання бабця Момбі, а поголос про неї, мусимо сказати, ішов не найкращий. Тутешні мешканці трималися від неї осторонь, бо підозрювали — і не без підстав, — що вона чаклує.

Момбі, втім, була обережна: добра чарівниця, правителька тих країв, суворо заборонила у своїх володіннях будь-яке чаклування. Тому опікунка Тіпа вдавала із себе звичайну ворожку або віщунку.

До обов'язків хлопчика входило носити з лісу дрова для печі на кухні. А ще він працював у полі, вирощував і молотив кукурудзу, годував свиней і доїв улюбленицю Момбі — чотирирогу корову.

Та не думайте, ніби він працював без перепочинку вдень і вночі, гублячи своє здоров'я. Зовсім не так! Коли Тіп ішов до лісу по дрова, він розважався, як міг: лазив по деревах, розшукуючи пташині яйця, ганявся за прудконогими білими кроликами, ловив у струмках рибу на загнуті шпильки — й тільки коли вже втомлювався відпочивати, назбирував нашвидкуруч оберемок хмизу й волочив його додому. У полі теж було непогано — високі стебла кукурудзи ховали хлопчину від погляду Момбі, тому він розкопував нори ховрашків або просто дрімав на землі поміж грядками. Так що сили на роботу надміру він не тратив, а тому ріс здоровим хлопчиком.

Сусіди остерігалися чарів Момбі й поводилися з нею боязко, аж у чомусь запопадливо. А Тіп ненавидів опікунку до глибини душі й навіть не намагався приховати свої почуття. Інколи він поводився з нею дуже неввічливо, забуваючи, що треба проявляти пошану.

На кукурудзяних полях Момбі поміж рядами зелених стебел жовтіли гарбузи. Їх садили щороку на корм для чотирирогої корови. Одного прекрасного дня, коли кукурудза була вже вся зрізана і настала пора збирати гарбузи, Тіпові сяйнула чудова думка, як можна розважитися самому й налякати Момбі.

Він вибрав великого стиглого гарбуза жовтогарячої барви, взяв ножика й акуратно вирізав два великих круглих ока, трикутний ніс і рот місяцем-молодиком. Обличчя вийшло не надто гарне, але посмішка була така широка й щира, а риси настільки сяяли відкритістю й веселощами, що Тіп голосно засміявся — у повному захваті від своєї роботи.

Хлопчик зовсім не мав приятелів — звідки ж він мав знати, що зазвичай, майструючи такі забавки, діти видовбують із гарбуза м'якуш, а в порожнину ставлять запалену свічку, щоб обличчя було зловісним. Тіп вигадав усе по-своєму, і його задум був зовсім не поганим. Він вирішив змайструвати людину на повний зріст, одягнути зверху голову-гарбуз і поставити так, щоби бабця Момбі, повертаючись додому, зіштовхнулася із цим «незнайомцем».

— Вона буде вищати голосніше, — примовляв зі смішком Тіп сам до себе, — ніж наша бура свиня, коли її смикають за хвоста. І тремтітиме сильніше, ніж я сам минулого року, коли хворів на лихоманку!

Часу в нього було більш ніж достатньо: Момбі подалася, за її словами, у село по харчі, але Тіп знав із досвіду, що така мандрівка рідко коли займала в неї менше двох днів.

Хлопчина взяв сокиру й пішов до лісу, нагледів там чотири міцних і рівних молоденьких деревця, зрубав їх і почистив від гілля й листя. Із них запланував зробити руки й ноги дерев'яної ляльки. Потім він вибрав товстішу деревину — для тулуба, — зрубав її й обтесав, щоб надати необхідної форми та розміру. Потрудитися для цього довелося чимало. Нарешті, весело насвистуючи, він заходився скріплювати частини тіла дерев'яними кілками, які до того охайно вистругав ножем.

На той час уже сутеніло, і Тіп раптом схаменувся — згадав, що досі не подоїв корову й не погодував свиней. Тож хлопчина завдав на спину дерев'яного чоловічка і потяг його додому.

Увечері біля грубки він, як справжній майстер, ретельно підігнав усі з'єднання й суглоби, підстругав сучки й нерівності. Тоді обпер ляльку на стіну, відійшов убік, щоби помилуватися своєю роботою. Опудало вийшло, може, занадто довготелесим, але, на думку хлопчика, високий зріст був неабиякою перевагою, і Тіп не міг натішитися своїм витвором.

Зранку виявилося, що він забув зробити шию, куди мусила би кріпитися голова-гарбуз. Довелося знову податися до лісу й витесати там дві дощечки. Повернувшись, Тіп прикріпив їх навхрест на верхній частині тулуба, а на перетині видовбав дірку й у неї вставив круглий брусок, який мав слугувати опудалу за шию. Коли Тіп загострив цей брусок зверху й насадив на нього гарбуз-голову, то просто сам собі здивувався. Вийшло так добре! Голова вільно поверталася ліворуч і праворуч, а завдяки шарнірам, на яких кріпилися руки й ноги, дерев'яну ляльку можна було поставити як заманеться.

— По-моєму, — гордо підбив підсумки Тіп, — опудало вийшло на славу! Оце так Момбі перелякається, оце завищить від страху! А щоб воно ще більше скидалося на живу людину, його треба одягнути.

Та де роздобути одяг? Тіп вирішив понишпорити у величезній скрині, де Момбі зберігала накопичені скарби. На самому дні хлопчик знайшов невідь-чиї пурпурові штани, червону сорочку й рожевий у білі горошки жилет. Дерев'яний чоловічок був одягнутий, і навіть зі смаком, хоча на ньому все висіло, як на вішаку. Потім знадобилися шерстяні шкарпетки Момбі та зношені черевики Тіпа. Тепер лялька не тільки була вбрана, а й взута. Тут уже Тіп не міг стримати свого захвату — він сміявся на весь голос і ледве не пританцьовував.

— Але його треба якось назвати! — раптом сяйнуло хлопчикові. — Хіба ж можна ось так просто, без імені?

Хвильку поміркувавши, юний майстер вирішив:

— Назву-но я його Джек — Гарбузова Голова!

2. Чудесний порошок

Тіп довго думав, і зрештою вирішив: найкраще буде поставити Джека на розі дороги, неподалік від дому. Він потягнув дерев'яного чоловічка туди, але це було не так то й близько, а Джек виявився громіздкий і важкий. Тіп якийсь час помучився, а потім надумав зробити інакше. Він поставив Джека на ноги й почав навпереміну пересувати їх уперед, одночасно підштовхуючи опудало ззаду. Так вони дісталися до потрібного місця. Щоправда, дорогою Джек увесь час падав. Тіпу довелося попітніти, але, по-перше, він любив бешкетувати, а по-друге, йому дуже кортіло подивитися, що вийде із цього задуму — і це додавало сил.

— Джек у мене молодець, задніх не пасе! — примовляв він сам до себе, витираючи піт рукавом. Аж раптом помітив, що опудало лишилося без лівої руки: довелося повертатися й шукати її на дорозі, а тоді ще й вистругувати новий дерев'яний стрижень для плеча — мороки було чимало. Правда, після ремонту рука трималася краще, ніж раніше. Тіп звернув увагу на те, що Джекова голова повернулася задом наперед. І цю біду він виправив. Нарешті опудало стало на дорозі обличчям у той бік, звідки мала з'явитися бабця Момбі. На вигляд воно було точнісінько як людина — якийсь місцевий фермер — і водночас своєю дивністю так впадало в око, що випадковий перехожий неодмінно мусив перелякатися.

До повернення старої лишалося чимало часу, і Тіп подався в долину за будинком збирати горіхи.

Та цього разу бабця Момбі повернулася раніше, ніж зазвичай. У Кривого Чаклуна, який жив на високій горі, їй вдалося виторгувати кілька важливих чаклунських секретів: три нові замовляння, чотири чарівні порошки й жменьку трав, що мали чудодійні властивості. Задоволена, стара відьма поспішала додому, аби випробувати свої набутки на ділі.

Момбі так поринула у свої думки, що коли зауважила на розі якогось добродія, кивнула йому, майже не глянувши, й буркнула:

— Добрий вечір!

Однак чолов'яга мовчав і навіть не поворухнувся. Відьма спинилася й ну приглядатися. Бачить — замість голови у поселянина гарбуз, та ще й з дірками, над якими явно попрацював Тіпів ножик.

— Еге ж бо! — вичавила з себе Момбі, задихаючись від обурення. — Знову витівки цього малого негідника! Ну добре. До-о-обре… Я тобі всиплю перцю, я тобі покажу, як мене лякати!

Вона гнівно замахнулася палицею на веселий усміхнений гарбуз, але раптом їй сяйнула думка, і занесена палиця застигла в повітрі.

— Та це ж чудова нагода випробувати новий порошок! — вигукнула вона. — Зразу ясно буде, якісний товар мені продав Кривий Чаклун, чи він надурив мене так спритно, як і я його.

На цих словах вона поставила на землю свій кошичок і заходилася в ньому порпатися, шукаючи щойно придбаний чарівний порошок.

А тим часом Тіп напхав кишені горіхами й повернувся до дороги. І що ж? Виявляється, стара відьма вже там, поруч із опудалом, і вона ані на краплину не злякана.

Спочатку він дуже розчарувався, але цікавість перемогла — надто кортіло знати, що Момбі робитиме далі. Хлопчина заховався за паркан, де опікунка не могла його помітити, і приготувався спостерігати.

Стара понишпорила в кошикові ще трохи, а тоді дістала з нього пошарпану перечницю — по напівстертому надпису «Перець» рукою чаклуна було грубо нашкрябано «Порошок Оживай».

— От воно! — радісно вигукнула Момбі. — Тепер побачимо, як він діє. Чаклун, скупар, відсипав зовсім дещицю, але на дві-три порції, гадаю, має вистачити.

Тіп, звісно, ані словечка не збагнув із цієї балаканини.

Натомість він побачив, як Момбі підняла руку і потрусила перечницею над гарбузом, точнісінько як перчать печену картоплю. При цьому порошок розсипався по Джековій голові, потрапив і на його сорочку, і на рожевий жилет, і на пурпурові штани, і навіть на стоптані залатані черевики.

Вкинувши перечницю назад до кошика, Момбі підняла ліву руку вгору, відстовбурчила мізинець і сказала:

— Вау!

Потім підняла вгору праву руку, відстовбурчила великий палець і промовила:

— Тау!

Потім підняла обидві руки, розчепірила всі пальці якомога ширше й голосно крикнула:

— Пау!

Джек — Гарбузова Голова при цьому ступив крок назад і сказав із докором:

— Чому ви так верещите? Я ж не глухий!

Бабця Момбі аж підскочила на радощах.

— Він ожив! — вищала вона. — Ожив! Ожив!

Вона підкинула палицю, потім зловила її, а тоді обхопила сама себе за плечі й спробувала затанцювати джигу, і весь цей час весело приспівувала:

— Він ожив, ожив, ожив!

Можете собі уявити, що думав і відчував Тіп, спостерігаючи такі дива.

Спочатку він дуже злякався і навіть хотів утекти куди очі бачать, але не зміг — ноги були наче з вати, тремтіли й підгиналися. Потім він теж зрадів, що Джек ожив: від одного погляду на цю кумедну фізіономію неможливо було стриматися від сміху. Тому, подолавши переляк, Тіп зареготав так голосно, що Момбі його почула — вона мерщій покульгала до огорожі, схопила Тіпа за барки і витягла на дорогу.

— Ти шкодливий, брехливий, нікчемний хлопчисько! — розлючено верещала вона. — Я тобі покажу, як за мною підглядати і як із мене насміхатися!

— Я не насміхався над тобою, — виправдовувався Тіп і намагався вирватися. — Я сміявся з Гарбузової Голови. Ти тільки помилуйся на нього! Хіба ж не красень?!

— Я сподіваюся, ви не збираєтеся сказати щось образливе про мою зовнішність, — мовив Джек надзвичайно серйозно, але при цьому так само весело посміхався, і це розсмішило Тіпа ще більше.

Навіть Момбі почала з цікавістю придивлятися до істоти, яку оживила, і коли придивилася, запитала:

— Що ти знаєш?

— Важко поки що сказати, — відповів Джек. — Мені здається, що я знаю страшенно багато, а чи можна знати більше — це для мене поки що питання. Отже, мені належить з'ясувати: або я надто мудрий, або надміру дурний.

— Еге, з цим треба розібратися, — задумливо сказала Момбі.

— А що ти збираєшся з ним робити — з живим? — поцікавився Тіп.

— Подивимося, — відповіла Момбі. — Та вже треба йти додому — сутеніє. Допоможи-но Гарбузовій Голові.

— Ох, не переймайтеся за мене, — сказав Джек. — Ходити я можу не гірше, ніж ви. У мене ж є ноги, до того ж на шарнірах.

— На шарнірах? — перепитала відьма, повернувшись до Тіпа.

— Звісно, я сам їх зробив, — гордо відповів хлопчик.

Утрьох вони попрямували додому. Та, коли зайшли у двір ферми, бабця Момбі наказала Гарбузовій Голові йти в корівник, там завела його до порожнього стійла, а двері ззовні замкнула.

— Спочатку займемося тобою, — сказала вона Тіпу і її тон не віщував нічого хорошого.

Хлопчик захвилювався. Він знав, що Момбі злопам'ятна і від неї можна чекати будь-яких пакостей.

Вони зайшли в дім — круглу будівлю з дахом-куполом, — точнісінько таку, як і всі інші фермерські будиночки в Країні Оз.

Момбі звеліла Тіпу запалити свічку, потім заховала свій кошик до шафи, плащ повісила на вішак.

Тіп слухняно виконав усе, що вона наказала: правду кажучи, він був дуже наляканий.

Доки Тіп розпалював вогонь у печі, Момбі сіла вечеряти. Нарешті вогонь весело затріщав, тоді хлопчик підійшов до старої і попрохав трошки хліба й сиру. Момбі йому нічого не дала.

— Я ж голодний! — ображено запхинькав Тіп.

— Недовго тобі голодувати, — зловісно буркнула Момбі.

Така мова вже зовсім не сподобалася хлопчику бо звучала погрозливо. Аж тут він згадав, що має в кишенях горіхи, і, щоб притлумити голод, розколов та з'їв кілька штук. Бабця тим часом підвелася, струсила крихти з фартуха й повісила над вогнем маленький чорний казанок.

Вона відміряла рівні частини молока й оцту, вилила їх до казанка, дістала купу пакуночків із сушеними травами й порошками і поступово кидала до варива дрібку то того, то іншого. Час від часу підходила до свічки й, низько схилившись над пожовклим аркушем, вичитувала рецепт зілля.

Тіп спостерігав усе це, і його тривога наростала.

— Для кого ти це готуєш? — запитав він.

— Для тебе, — буркнула Момбі.

Тіп повернувся на табуретці й уважно подивився на казанок, рідина в якому вже закипала, тоді перевів погляд на зморшкувате безжальне обличчя старої відьми. Цієї миті він волів би опинитися де завгодно, тільки не в цій темній задимленій кухні, де навіть танок тіней на стінах навівав жах. Так минула ціла година, тишу порушувало тільки булькання в казанку й шипіння полум'я.

Нарешті Тіп зважився заговорити знову.

— І що, я муситиму випити це твоє зілля? — запитав він, киваючи на казанок.

— Еге, — відрізала Момбі.

— І що зі мною буде? — несміливо поцікавився хлопчик.

— Якщо все буде зварено, як треба, — відповіла відьма, — ти перетворишся на мармурову статую!

Тіп застогнав від жаху й витер рукавом піт, що миттєво проступив на лобі.

— Але я не хочу бути мармуровою статуєю! — закричав він.

— А я хочу цього, — суворо промовила бабця Момбі. — До твоїх бажань мені байдуже.

— Але навіщо тобі перетворювати мене на мармурову статую? Тоді не буде кому на тебе працювати, — почав умовляти Тіп, не полишаючи надії відмовити стару від злодіяння.

— Працювати буде Гарбузова Голова, — відрізала Момбі.

Тіп знову застогнав.

— Може, краще перетвориш мене на баранця або курча? — запитав він у відчаї. — Нащо тобі мармурова статуя?

— А для того! — відповіла Момбі. — Навесні я облаштую квітник, а тебе поставлю посеред клумби як прикрасу. Дивно, чому це не спало мені на гадку раніше! Стільки років я терпіла твої вибрики!

При цих словах Тіп відчув, як краплинки поту стікають у нього по спині, але й далі сидів, не зводячи погляду з казанка.

— А може, зілля не подіє, — пробурмотів він ледь чутно, хоча сам не дуже вірив своїм словам.

— Думаю, подіє, — бадьоро відповіла Момбі. — Я рідко в цьому помиляюся.

Знову запанувала тиша, і тривала вона довго, потім Момбі нарешті підвелася, щоб зняти казанок із вогню. Час був близько опівночі.

— Пити треба, коли вистигне, — сказала відьма (незважаючи на всі заборони, вона була все ж таки справжньою відьмою). — Нам обом зараз час поспати, а зранку, на свіжу голову, я перетворю тебе на мармурову статую.

І вона пошкандибала до своєї кімнати, несучи паруючий казанок. Незабаром Тіп почув, як грюкнули двері й клацнув замок.

Всупереч наказу хлопчик не пішов спати, а й далі сидів біля вогню, дивлячись на тліюче вугілля.

3. Втеча

«Бути мармуровою статуєю — це жахливо, — думав Тіп, — це просто немислимо. Вона каже, що багато років мене терпіла, а тепер вирішила позбутися. Та навіщо для цього перетворювати мене на статую? Кому до вподоби стирчати нерухомо все життя посеред квітника? Ні, треба тікати, і то якнайшвидше, доки вона не примусила мене випити своє огидне зілля».

Він зачекав, доки не зрозумів із хропіння, яке долинало з сусідньої кімнати, що стара відьма міцно спить, потім тихенько підвівся і підійшов до шафи, де зберігалася їжа.

— Хто ж готується втікати, коли живіт до спини прилип? — міркував він і нишпорив по полицях.

Та знайти вдалося лише кілька скоринок хліба. У пошуках сиру Тіп вирішив зазирнути до кошика Момбі, з яким вона повернулася з села. Там хлопчина знайшов перечницю з оживлювальним порошком. «Візьму-но я його з собою, — подумав він, — інакше Момбі неодмінно використає його для якоїсь злої справи». І він запхнув перечницю до кишені разом із хлібом та сиром.

Тіп обережно вийшов з будинку і зачинив за собою двері. На небі яскраво сяяв місяць, блищали зорі, ніч здавалася особливо мирною та свіжою після задушливої смердючої кухні.

— Добре, що я йду звідси, — тихо промовив Тіп, — я ніколи не любив стару каргу. Дивуюся, як я взагалі до неї потрапив.

Він повільно закрокував дорогою, але тут раптова думка примусила його зупинитися.

— Я не хочу залишати Джека — Гарбузову Голову на ласку бабці Момбі, — вирішив він. — Джек мій, хоча це вона його оживила, але ж я його зробив.

Він подався до корівника, де було замкнено Гарбузову Голову, відчинив двері й зазирнув досередини.

Джек сумирно стояв у стійлі. При світлі місяця Тіп розгледів його обличчя, що весело посміхалося, як завжди.

— Ходімо! — сказав хлопчик і махнув йому рукою.

— Куди? — відгукнувся Джек.

— Я сам поки що не знаю, — зізнався Тіп і посміхнувся у відповідь на його посмішку. — Певно, куди очі дивляться.

— Чудово, — відповів Джек і, незграбно переставляючи ноги, вийшов із корівника у двір, залитий місячним світлом.

Вони рушили в путь, крокуючи по дорозі. Джек ішов накульгуючи, у його суглобах раз-по-раз щось хрускало, і нога, замість того, щоб згинатися вперед, раптом прогиналася назад, й бідолаха частенько падав. Та незабаром він наловчився боротися з цією напастю.

Ішли вони хоча й не дуже швидко, але без зупинок, і до того часу, коли місяць збляк і з-за гір почали пробиватися перші промені сонця, вже були досить далеко і могли не боятися переслідування. Та ще й Тіп вирішив схитрувати — кілька разів змінював напрямок руху, тому, якби хтось захотів їх вистежити, нелегко було би здогадатися, куди вони прямують і де їх шукати.

Щасливий тим, що врятувався, бодай на якийсь час, від жахливої долі бути перетвореним на мармурову статую, хлопчик вирішив нарешті дати відпочинок собі та своєму товаришу. Вони присіли на траву біля дороги.

— Поснідаймо, — запропонував Тіп.

Джек — Гарбузова Голова з подивом подивився на нього і від їжі відмовився.

— Гадаю, ти влаштований якось по-іншому, ніж я, — сказав він.

— Ще б пак, — відповів Тіп, — хто ж, як не я, тебе змайстрував.

— Невже? Ти мене змайстрував? — здивувався Джек.

— Саме так. Я зібрав тебе. Я вирізав твої очі, ніс і рот, — гордо відповів Тіп. — І одягнув тебе також я.

Джек критично оглянув себе з усіх боків.

— По-моєму, ти чудово впорався, — вирішив він.

— Так, виглядає нічогенько, — скромно погодився Тіп, бо ж він сам уже ясно бачив недоліки й недоробки у своїй роботі. — Та якби я знав, що нам доведеться разом мандрувати, то взявся б до справи ще серйозніше.

— Виходить, — раптом із подивом вигукнув Гарбузова Голова, сам вражений своїм відкриттям, — виходить, що ти — мій майстер, мій творець, мій батько!

— Краще сказати — твій винахідник, — сміючись відповів хлопчик. — Так, сину мій, це я тебе винайшов і зробив!

— Отже, я повинен тебе слухатися, — зробив висновок дерев'яний чоловічок, — а ти повинен мене оберігати та опікуватися мною.

— Хай так і буде, — погодився Тіп, підводячись із землі. — А тепер — час у путь.

— Куди ми йдемо? — запитав Джек, коли вони знову закрокували по дорозі.

— Поки що не знаю точно, — зізнався хлопчик, — але сподіваюся, що на південь. А якщо ми йдемо на південь, то рано чи пізно потрапимо в Смарагдове Місто.

— А яке це місто? — поцікавився Гарбузова Голова.

— О, це столиця і найбільше місто Країни Оз. Сам я ніколи не був у ньому, але чув чимало. Наприклад, що колись там правив могутній чарівник, і ще — там усе зеленого кольору, так само як у нашому Краї Лісовиків усе фіолетового кольору.

— А хіба тут усе фіолетове?

— Звісно, хіба ж ти сам не бачиш? — відповів хлопчик.

— Здається, я не розрізняю кольори, — розгублено зізнався Гарбузова Голова, озирнувшись навсібіч.

— Трава фіолетова, і дерева фіолетові, і будинки, і загорожі — все фіолетове, — пояснив йому Тіп. — А в Смарагдовому Місті все зелене, на Сході, — все блакитне, в південному Краї Ковтачів — усе рожеве, а в західному Краї Моргунів, де править Залізний Лісоруб, — усе жовте.

— А-а, — задумливо протягнув Джек. Тоді він трошки помовчав і перепитав: — Ти кажеш, що моргунами править Залізний Лісоруб?

— Так, це він допоміг Дороті перемогти Злу Чаклунку Заходу, і на подяку за це моргуни вибрали його своїм правителем, а Страшила народ Смарагдового Міста зробив своїм королем.

— Оце так! — зітхнув Джек. — Я зовсім заплутався. Хто такий Страшило?

— Ще один друг Дороті, — відповів Тіп.

— А хто така Дороті?

— Це дівчинка, яка прилетіла з Канзасу, краю, що пролягає десь у Іншому Світі. Вона прилетіла сюди на смерчі, а в мандрівці Країною Оз її супроводжували Страшило і Залізний Лісоруб.

— А де вона тепер? — не вгамовувався Гарбузова Голова.

— Глінда, правителька ковтачів, допомогла їй повернутися додому, — відповідав хлопчик.

— А що сталося зі Страшилом?

— Я вже казав тобі. Він править Смарагдовим Містом, — терпляче розтлумачував йому Тіп.

— А я думав, що ним править чарівник — здається, ти сам так сказав, — бідолашний Джек зовсім заплутався.

— Сказав, але не так. Слухай ще раз і будь уважний, — Тіп намагався говорити повільно, дивлячись просто в очі усміхненому Джекові. — Дороті подалася до Смарагдового Міста просити чарівника, щоб той відіслав її назад до Канзасу. Страшило і Залізний Лісоруб пішли разом із нею. Та чарівник не зміг їй допомогти — він виявився не настільки й могутнім. Коли його налякали тим, що розкажуть усім правду, він зробив величезну повітряну кулю і полетів на ній невідомо куди, і з того часу ніхто його не бачив.

— Неймовірно захоплива історія, — здивовано підсумував Джек, — і я зрозумів у ній усе без винятку, крім твоїх пояснень.

— Ось і добре, — сказав Тіп. — Після того, як чарівник полетів собі, народ Смарагдового Міста вибрав Страшила своїм королем, і, подейкують, кращого правителя, ніж він, ще треба пошукати.

— Ми з ним познайомимося? — поцікавився Джек.

— Можемо познайомитися, — відповів хлопчик, — якщо ти, звісно, не проти.

— У жодному разі, дорогий батечку, — сказав Гарбузова Голова. — Я завжди тебе в усьому підтримуватиму.

4. Тіп намагається чаклувати

Невисокий і худенький на вигляд хлопчик дуже ніяковів, коли його називав батьком незграбний здоровило з гарбузовою головою. Щоб уникнути пояснень, він вирішив змінити тему розмови і запитав:

— Ти не втомився?

— Анітрошки, — відповів товариш. — Але, — далі вів він, поміркувавши, — якщо я буду так крокувати ще довго, мої дерев'яні суглоби дуже швидко вийдуть з ладу.

«А він має рацію», — подумав Тіп. І одразу ж пошкодував про те, що не підігнав дерев'яні частини тіла одна до одної акуратніше. Але хіба ж він міг подумати, що опудало, яке він змайстрував, аби посміятися над бабцею Момбі, оживлять за допомогою чарівного порошку?

Що ж, докоряти собі не було сенсу, треба було подумати про те, як допомогти Джеку.

Тим часом вони вийшли на лісову галявину і хлопчик присів відпочити на старі козла для пиляння дров, залишені тут якимось Лісорубом.

— Ти не хочеш сісти? — запропонував Тіп Гарбузовій Голові.

— Це не зашкодить моїм суглобам? — обережно поцікавився той.

— Навпаки, вони перепочинуть, — завірив його хлопчина.

Джек спробував було сісти, але ноги під ним підігнулися в колінах, і він гупнув на землю з таким тріском, що Тіп злякався, чи не розпався бідолаха на дрова.

Він кинувся до чоловічка, підняв його, розпрямив руки і ноги, помацав голову, перевіряючи, чи вона часом не тріснула. Джек виявився цілим і неушкодженим, але Тіп вирішив на майбутнє застерегти його:

— Напевно, тобі краще буде про всяк випадок стояти.

— Дуже добре, дорогий батечку, як скажеш, так і робитиму, — відповів Джек із незмінною посмішкою, зовсім не збентежений своїм падінням.

Тіп знову сів, а Гарбузова Голова одразу ж закинув нове питання:

— А що це за штука, на якій ти сидиш?

— Це козла, — відповів хлопчик і миттю розкаявся, бо Джек вимагав детальніших пояснень.

— Що таке «козла»?

— Козла? По-перше, їх не можна плутати з козлами, — почав Тіп, намагаючись говорити якомога зрозуміліше. — Козли — це тварини, у них у кожного є голова і хвіст, як, наприклад, у коня.

— Я зрозумів, — бадьоро промовив Джек. — На такому коні ти ось зараз сидиш.

— Ти знову все переплутав, це зовсім не кінь, — перебив його Тіп.

— Нічого я не переплутав: ось — чотири ноги, ось — голова, а ось — хвіст.

Тіп подивився на козла уважніше й помітив, що Гарбузова Голова, як це не дивно, не помиляється. Стовбур дерева, що слугував за перекладину, справді скидався на тулуб, а гілка, що стирчала на одному з його кінців, була дуже схожа на хвіст. На іншому кінці відстовбурчувалися два сучки, що нагадували очі, а під ними шматок дерева був так чудернацьки виструганий, що його можна було прийняти за рот. А за ноги слугували чотири дерев'яних бруски, поперек яких клали колоду для розпилювання.

— Ця штука справді нагадує коня, — погодився Тіп. — Тільки справжні коні, як і справжні козли, бігають і їдять траву а ці козла зроблені з дерева спеціально щоб пиляти дрова.

— А якби вони були живі, то бігали би та їли траву? — запитав Гарбузова Голова.

— Ну, може, й бігали б, а от щодо трави — сумніваюся, — розсміявся хлопчик при думці про таке неймовірне й кумедне перетворення. — І як вони можуть ожити, якщо вони дерев'яні?!

— Але ж я ожив, — заперечив Гарбузова Голова. Тіп здивовано подивився на нього.

— Так не сам по собі! — вигукнув він. — А лише завдяки чарівному порошку, який зараз лежить у мене в кишені!

Раптом хлопцеві сяйнула думка, він дістав перечницю і з цікавістю подивився на неї.

— Цікаво, — промовив він задумливо, — чи зможе порошок оживити козла?

— Якщо їх оживити, — незворушно міркував Джек, якого, здавалося, нічим не здивуєш, — я зможу їхати верхи й не перенапружуватиму свої суглоби.

— Ну що ж, спробую! — вигукнув хлопчик, підхоплюючись на рівні. — От тільки, боюся, вже забув, що саме казала бабця Момбі і як вона розводила руками.

Він думав якусь хвилину, й оскільки сидів за загорожею близенько та бачив кожен рух старої відьми й чув кожне її слово, то вирішив, що зможе повторити все точнісінько так, як вона говорила та робила.

Тож спочатку він витрусив трошки оживлювального порошку з перечниці на козла. Потім підняв угору ліву руку відігнув мізинець і промовив:

— Вау!

— Що це ти таке кажеш, дорогий батеньку? — поцікавився Джек.

— Сам не знаю, — відповів Тіп. Потім він підняв праву руку, відстовбурчив великий палець і сказав: — Тау!

— А це що означає, дорогий батеньку? — і далі напосідав Джек.

— Це означає, що тобі краще помовчати! — відповів хлопчик, не бажаючи, щоб йому заважали в такий відповідальний момент.

— Розумію, розумію! — закивав Гарбузова Голова зі своєю незмінною посмішкою.

Тіп тепер підняв обидві руки над головою, широко розчепірив пальці й голосно закричав:

— Пау!

Миттю козла заворушилися, потягнулися, позіхнули, широко роззявивши при цьому рота-зарубку й струшуючи залишки порошку зі спини.

— Молодець! — закричав Джек, а хлопчик стояв, не вірячи своїм очам. — Ти в мене хоч куди, дорогий батеньку!

5. Живі кóзла

Кінь, який за мить до цього був усього лише козлами, відчував подив не менший, ніж Тіп. Він витріщав очі на всі боки, розглядаючи світ, у якому йому тепер випало жити. Потім спробував роздивитися себе самого, але не мав шиї, тому, на жаль, не міг повернути голову і змушений був крутитися дзиґою. Він так незграбно рухався, що зрештою налетів на Джека — Гарбузову Голову і пхнув його — той гепнувся, де стояв, на узбіччі дороги. Стурбований не на жарт, Тіп закричав:

— Тпру! Ану ж бо, тпру!!!

Козла не звернули на окрик жодної уваги, стрибання навколо себе тривало, і вже наступної миті нога дерев'яного скакуна гепнула ступню Тіпа з такою силою, що хлопчик підстрибнув від болю. Він відскочив убік на безпечну відстань і звідти знову закричав:

— Тпру! Тпру, я тобі кажу!

Джек примудрився сісти й тепер дивився на Коня з великою цікавістю.

— Мені здається, що ця тварина тебе не чує, — зауважив він.

— Хіба я кричу недостатньо голосно? — сердито запитав Тіп.

— Але в нього немає вух, — розважливо пояснив Гарбузова Голова.

— Точно! — вигукнув Тіп, уперше звернувши увагу на цю обставину. — І як мені тепер його вгамувати?

Та цієї миті Кінь узяв та й сам зупинився, певно, збагнув, що власний тулуб побачити йому не вдасться. Але тут він побачив Тіпа й підійшов до хлопчика ближче.

Хода цього створіння була без перебільшення сміховинна — крокуючи, воно спочатку переставляло обидві праві ноги, потім обидві ліві, наче іноходець. При цьому тулуб розхитувався з боку в бік, як люлька.

Тіп погладив його по голові і сказав, підлещуючись:

— Хороший хлопчик! Хороший!

Кінь злякано відскочив убік і витріщився на Джека — Гарбузову Голову.

— Треба для нього знайти вуздечку, — вирішив Тіп.

Понишпоривши в кишені, він знайшов моток міцної мотузки, з нею наблизився до Коня і один кінець обмотав навколо шиї, а інший прив'язав до великого дерева. Та неслухняний Кінь зробив крок убік, і мотузка луснула. Проте наміру втікати він не виказував.

— Ну й сила! — захоплено вигукнув хлопчик. — Шкода тільки, що він такий норовливий!

— А що, коли зробити йому вуха? — запропонував Гарбузова Голова. — Тоді він тебе слухався б.

— Чудова думка, — зрадів Тіп. — Як це ти додумався?

— А я зовсім і не думав, — скромно зізнався Гарбузова Голова. — Тут думати нема чого.

Тіп дістав ножа й вистругав із кори молодого дерева кілька вух на пробу.

— Не варто робити їх надміру великими, — міркував він уголос, — бо інакше він у нас перетвориться на віслюка.

— Як це? — поцікавився Джек.

— Розумієш, кінь має вуха довші, ніж козел, а віслюк — довші, ніж кінь, — пояснив Тіп.

— А якби у мене вуха були довші, ким був би я? — запитав Джек.

— Друже, — серйозно відповів йому Тіп, — ти завжди будеш Гарбузовою Головою, і вуха тут ні до чого.

— Зрозумів, — без заперечень відгукнувся Джек, а потім обережно додав: — Тобто я думаю, що зрозумів.

— Думай на здоров'я, — сказав хлопчик, — ще ніхто ніколи не думав головою, в якій нема нічого, крім насіння. Ну, здається, вуха готові. Потримай Коня, доки я їх закріплю.

— Охоче, тільки допоможи мені підвестися, — попросив Джек.

Тіп підняв його і поставив на ноги. Гарбузова Голова підійшов до Коня і обхопив руками його голову, а хлопець тим часом ножем зробив у ній два отвори, щоб вставити вуха.

— Як вони йому личать! — висловив свій захват Джек.

Однак ці слова, промовлені просто над вухом Коня, який до того був глухий, мов пробка, страшенно налякали тварину. Він вирвався, ще й так сильно, що Тіп відлетів в один бік, а Джек в інший, і кинувся скакати, страхаючись тупотіння власних копит.

— Тпру! — закричав Тіп, підводячись із землі. — Тпру! Агов, ти, телепню, тпру!

Навряд чи кінь звернув увагу на Тіпів окрик, але цієї ж миті його нога потрапила до ховрашкової нори, він спіткнувся, полетів через голову, впав на спину й лишився так лежати, несамовито молотячи всіма чотирма ногами в повітрі. Тіп підбіг до нього.

— Ото дивний Кінь! — вигукнув він. — Чого ти не зупинився, коли я тобі закричав «Тпру!»?

— Я не знав, що означає «Тпру!», — невпевнено сказав Кінь, закотивши очі, щоб розгледіти хлопчика, який стояв над ним.

— Це означає «стій», — пояснив Тіп.

— А дірка в землі теж означає «стій»? — поцікавився Кінь.

— Якщо в неї провалишся — точно, — підтвердив Тіп.

— Де це я? — далі розпитувало дивне створіння. — І що я тут роблю?

— Ти тепер живий, — пояснив йому хлопчик, — але це непогано, ось побачиш, особливо якщо будеш мене слухатися і в усьому мені допомагати.

— Звісно, я тебе слухатимусь, — покірно погодився Кінь. — Та все ж, що тут відбулося? Я почуваюся, ніби зі мною не все гаразд.

— Ти просто лежиш догори дриґом, — відповів Тіп. — Не брикайся, будь такий ласкавий, і я спробую тебе повернути до нормального положення.

— І скільки ж у мене положень? — здивувався новонароджений скакун.

— Багато, — коротко відповів Тіп. — Не брикайся, будь ласка.

Кінь лежав тепер сумирно, і хлопчик, доклавши зусиль, зумів його перевернути й поставити на ноги.

— Ось тепер, здається, все гаразд, — сказало чотириноге диво і з полегкістю зітхнуло.

— Одне вухо відламалося, — зауважив Тіп після ретельного огляду. — Треба зробити нове.

Він повів Коня назад, до Джека, що ніяк не міг упоратися з власними ногами, і допоміг Гарбузовій Голові підвестися. Потім вирізав із кори нове вухо й закріпив його на конячій голові.

— Тепер, — сказав Тіп нерозумному скакунові, — слухай мене уважно. «Тпру!» означає «стій», «Но!» — «рушай», «Вперед!» — «мчи щодуху». Тепер зрозумів?

— Зрозумів, — сказав Кінь, — і готовий виконувати.

Тіп допоміг Джеку залізти на коня.

— Тримайся добре, — застеріг він, — інакше впадеш і розколеш свого гарбуза.

— Мені про це навіть страшно подумати, — здригнувся Джек. — Та за що мені триматися?

— А бодай за вуха, — повагавшись трошки, дозволив Тіп.

— Ні, тільки не за вуха! — запротестував Кінь. — Я ж нічого не чутиму!

Це було справді вагомим доказом, і Тіп замислився.

— Здається, придумав, — сказав він зрештою. Тоді пішов до лісу, зрізав коротку гілку з міцного молодого деревця. Один кінець загострив і вставив у отвір, спеціально зроблений на спині Коня позаду голови. Потім підняв з дороги камінь і надійно ввігнав кілок у спину тварини.

— Стій, стій! — закричав Кінь. — Ти що там таке робиш?

— Тобі що, боляче? — запитав хлопчик.

— Та ні, не боляче, — відповів скакун, — але до крику лоскотно!

— Уже все, — підбадьорливо відповів Тіп. — Тепер, Джеку, тримайся собі за цей кілок, і тобі не загрожуватиме жодна небезпека.

Джек зручно вмостився, і Тіп скомандував Коневі: «Но!».

Слухняні козла миттю закрокували вперед, розхитуючись із боку в бік і високо задираючи ноги.

Тіп ішов поруч, дуже задоволений з того, що в їхній компанії поповнення. Він навіть почав насвистувати.

— Який дивний звук! Що він означає? — стривожено запитав Кінь.

— Не звертай уваги, — відповів Тіп, — це свист, і він не означає нічого, крім того, що мені весело.

— Я би теж свистів, якби міг скласти губи дудочкою, — зауважив Джек. — Боюся, дорогий батеньку що в деякому сенсі я ще дуже недосконалий.

Вузенька стежина, якою вони прямували, незабаром перейшла в широку дорогу, вимощену жовтою цеглою. На узбіччі Тіп помітив вказівник із надписом:

«ДО СМАРАГДОВОГО МІСТА П'ЯТНАДЦЯТЬ КІЛОМЕТРІВ».

Поступово згустилися сутінки, і хлопчина вирішив спинитися, щоб переночувати і продовжити подорож уже на світанку. Неподалік від дороги зеленів лужок, оточений високими пишними кущами. Тіп завів туди Коня і дуже обережно допоміг Гарбузовій Голові спішитися.

— Я думаю, тобі вночі краще полежати, — порадив хлопчик, — краще зберігатимешся.

— А я? — запитав Кінь.

— Тобі й постояти не зашкодить, — відповів Тіп. — Оскільки ти все одно не спиш, можеш стояти на чатах і стежити, щоб нас ніхто не потурбував.

На цих словах Тіп уклався на траві біля Гарбузової Голови й миттю заснув, бо за день страшенно натомився.

6. Джек — Гарбузова Голова в'їжджає до Смарагдового Міста

На світанку Гарбузова Голова розбудив Тіпа. Тіп протер очі, вмився у струмку і з'їв кусень хліба з сиром. Коли хлопчик відчув, що готовий до походу, сказав:

— Тепер вирушаймо! До Смарагдового Міста п'ятнадцять кілометрів, і, якщо нічого не станеться, ми будемо там опівдні.

Гарбузова Голова знову сів верхи на Коня, і мандрівка продовжилася.

Тіп звернув увагу, що фіолетовий колір трави й дерев помітно потьмянів, став блідо-ліловим, і що ближче вони підходили до Смарагдового Міста, то виразніше проступали в ньому зелені відтінки.

Маленьке товариство дружно крокувало вперед, але не встигли вони пройти і двох миль, як дорога з жовтої цегли обірвалася — шлях перегородила широка і швидка річка. Тіп заходився міркувати, як їм перетнути перепону, й раптом помітив пором, що прямував просто до їхнього берега, а правив ним якийсь чоловік.

Коли пором пристав, Тіп звернувся до його господаря з ввічливим проханням:

— Чи не буде ваша ласка перевезти нас на той бік?

— За гроші — перевезу, — відповів поромник, на вигляд сердитий і непривітний.

— Але в мене немає грошей, — розгубився Тіп.

— Зовсім немає? — перепитав поромник. — Тоді якого доброго дива я маю надриватися — везти тебе на той берег?

Тут до бесіди несподівано долучився Гарбузова Голова.

— Щасливий познайомитися з вами, — забелькотів він з радісною посмішкою. — Ви просто дивовижно приємна людина!

Поромник зміряв його презирливим поглядом, але нічого не сказав. Тіп зовсім носа похнюпив: скидалося на те, що їхня мандрівка закінчилася, ледве розпочавшись.

— Але мені дуже потрібно в Смарагдове Місто, — сказав він поромнику, — а без вашої допомоги через річку не перебратися.

Чолов'яга засміявся, і сміх його був недобрий.

— Ці твої козла, що надумали, ніби вони стали конем, попливуть, наче колода, — а верхи на колоді переплисти річку дуже просто. А от про гарбузоголового розтелепу, який у тебе в служках ходить, і переживати не варто: якщо він і потоне, нічого страшного не станеться.

— Про мене не турбуйтеся, — мовив Джек, приязно посміхаючись буркотливому поромнику, — особисто я впевнений, що випливу.

Тіп подумав-подумав і вирішив ризикнути. Кінь не був проти: він ще не знав на власному досвіді, що таке небезпека. Хлопчик завів його у воду й сів верхи. Джек теж зайшов у воду й схопився за кінський хвіст. Тепер над водою виднілася лише його голова-гарбуз.

— Ну ж бо, — звернувся Тіп до Коня, намагаючись висловлюватися зрозуміло, — починай з усіх сил бовтати ногами. Може, з твоєю допомогою ми переберемося на інший бік.

Кінь заходився перебирати ногами, загрібаючи воду, як веслами, і повільно потягнув мандрівників через річку на протилежний бік. Незабаром вони вже вибралися на траву, мокрі, але дуже задоволені.

Кінь плив так охайно, що в Тіпа вимокли тільки черевики й штани до колін. Гарбузова Голова, зрозуміло, змок до нитки.

— На осонні ми швидко обсохнемо, — заспокоїв його Тіп. — Головне, що ми без проблем перебралися через річку, навіть без допомоги поромника, а отже, можемо тепер мандрувати далі.

— Мені сподобалося плавати, — відзначив Кінь.

— І мені, — додав Джек.

Незабаром вони знову вийшли на дорогу із жовтої цегли, і Тіп посадив Гарбузову Голову верхи.

— Якщо скакати швидко, — порадив він, — одяг миттю висушиться вітром. Я можу бігти позаду, тримаючись за хвіст Коня. Тож ми всі троє і обсохнемо.

— Тоді нехай Кінь рушає швидше, — запропонував Джек.

— Із великим задоволенням, — бадьоро озвався Кінь.

Тіп схопився за кінець гілки, що слугувала за хвоста, і голосно скомандував: «Но!».

Кінь різко рушив уперед. Тіп — за ним, позаду. Незабаром він вирішив, що вони могли би рухатися ще швидше, і крикнув: «Уперед!».

Кінь уже знав, що це слово означає наказ бігти якомога швидше, і рушив галопом, та ще й так хутко, що Тіп, поспішаючи за ним, ледве встигав перебирати ногами. Він мчав, як не бігав ніколи в житті, і незабаром так засапався, що не міг навіть гукнути: «Тпру!». Та ще й кінчик хвоста, за який він тримався, — адже це була всього-на-всього суха гілка, — раптом відірвався, і хлопчик полетів сторчголов у пилюку на дорозі. Кінь із Гарбузовою Головою і далі неслися вперед, й незабаром їх уже не було видно.

Коли Тіп за якийсь час оговтався, підвівся і прокашлявся, він уже міг крикнути: «Тпру!» — але кричати не було кому.

Найрозумніше рішення в такому становищі — присісти й відпочити. Тож хлопчик так і зробив, а вже потім підвівся і рушив далі.

— Рано чи пізно я їх неодмінно дожену, — вирішив про себе Тіп. — Дорога веде до воріт Смарагдового Міста, тому ми не розминемося.

Кінь тим часом хвацько скакав уперед, Джек сидів верхи, вчепившись в опору обома руками. Ані один, ані другий і гадки не мали, що Тіп відстав, бо Гарбузова Голова боявся озирнутися, а Кінь і взагалі не міг крутити головою.

Ідучи верхи, Гарбузова Голова встиг помітити, що трава й дерева дуже позеленіли, і за цим здогадався, що вони наближаються до Смарагдового Міста, ще до того, як помітив його високі куполи й шпилі.

Раптом просто перед ними виросла висока стіна, складена із зеленого каменю й густо всипана смарагдами. Кінь і не подумав зупинятися (він цього просто поки що не вмів), і точно сталась би біда, та, на щастя, Джек останньої миті закричав щосили: «Тпру!»

Кінь зупинився так несподівано, що, якби Джек не тримався за опору, він просто перелетів би через голову, а можливо, й зовсім лишився би без голови.

— Оце так скачка була, дорогий батеньку! — вигукнув він. Коли не почув ані слова у відповідь, озирнувся і лише тут помітив, що Тіп зник.

Ця обставина дуже засмутила і стурбувала Гарбузову Голову. Доки він зітхав і бідкався, намагаючись придумати, що ж робити далі, ворота в зеленій стіні відчинилися, і через них вийшов чоловік.

Це був низенький товстун із круглим доброзичливим обличчям. Одягнутий він був у зелене вбрання, на голові красувався великий гостроверхий капелюх, а на очах — зелені окуляри. Він уклонився Гарбузовій Голові і сказав:

— Я — вартовий брами Смарагдового Міста. Дозвольте поцікавитися, хто ви і що тут робите?

— Мене звати Джек — Гарбузова Голова, — відповів новоприбулий із посмішкою, — а що роблю — мені й самому поки що невідомо.

Вартовий міської брами дуже здивувався і похитав головою, явно не задоволений відповіддю.

— То все ж таки, хто ви: людина чи гарбуз? — перепитав він ввічливо.

— Те або інше, як вам заманеться, — люб'язно відповів Джек.

— А цей дерев'яний кінь невже справді живий? — знову запитав вартовий.

Кінь скосив на нього кругле око, а іншим хитро підморгнув Джеку. Потім дуже граційно звівся на диби й, нібито випадково, наступив копитом вартовому на ногу.

— Ой! — скрикнув той. — Перепрошую за питання. Відповідь цілком переконлива. Ви, певно, прибули до Смарагдового Міста у справах?

— Певно, що так, — відповів Гарбузова Голова дуже серйозно, — але які справи, я не знаю. Усе знає мій батенько, але його зараз тут нема.

— Дивно, дуже дивно! — почухав потилицю вартовий. — Втім, виглядаєте ви хоча й підозріло, але не загрозливо. Хіба ж може зловмисник так приязно посміхатися?

— А я по-іншому не вмію, — сказав Джек. — Бо моя посмішка вирізана на обличчі ножем.

— Ну добре, ходімо до мене, — підсумував вартовий, — а там уже щось придумаємо.

І Джек заїхав верхи на Коневі спочатку у ворота, потім до зали, влаштованої в міській стіні. Вартовий смикнув за шнурок дзвінка, і миттю з інших дверей з'явився дуже високий солдат, вбраний у все зелене. На плечі він ніс зелену рушницю, обличчя було обрамлене розкішними зеленими бакенбардами неймовірної довжини. Вартовий звернувся до нього:

— Ось мандрівник, який не знає, для чого прибув до Смарагдового Міста і що йому тут треба. Як мені слід із ним вчинити? Порадь.

Солдат із зеленими бакенбардами із цікавістю подивився на Джека, тоді енергійно труснув головою, аж бакенбарди сколихнулися в різні боки пухнастою хвилею, і сказав:

— Треба цього мандрівника відвести до його величності Страшила.

— А нащо він, власне кажучи, його величності Страшилу? І хіба він має якесь діло до його величності? — розгубився вартовий.

— Про це нехай думає його величність, — відповів солдат, — або хай удвох щось вигадають. А в мене і власних справ під зав'язку. Тож одягни на цього хлопа окуляри, і я поведу його просто до королівського палацу.

Вартовий відкрив велику скриньку, в якій лежало багато окулярів, і почав підбирати для Джека щось путнє.

— Боюся, у мене для тебе нічого не знайдеться, — зрештою зітхнув він. — Голова дуже велика, доведеться окуляри позаду зв'язати мотузком.

— А нащо взагалі мені окуляри? — запитав Джек.

— Це у нас в Смарагдовому Місті такий звичай, — пояснив солдат. — Без них ти можеш осліпнути від блиску та сяйва коштовних каменів, якими оздоблено все довкола.

— Овва! — вигукнув Джек. — Тоді мерщій дайте мені окуляри, я не хочу осліпнути!

— І я не хочу, — втрутився Кінь, і спеціально для нього зі скриньки дістали ще одну пару зелених окулярів — вони дуже оригінально виглядали на парі вирячених сучків, що слугували очима для дерев'яного скакуна.

Потім солдат із зеленими бакенбардами провів їх через внутрішні ворота, і вони опинилися на ошатній головній вулиці Смарагдового Міста.

Коштовності, які переливалися всіма відтінками зеленої барви, прикрашали фасади будинків, дахи й башти. Навіть тротуар був із зеленого мармуру і це все справляло невимовне враження на гостей міста, особливо тих, які бачили все це вперше.

Проте Гарбузова Голова і Кінь не надто розбиралися в красі й ще менше тямили в багатстві, а тому досить байдуже поставилися до чудового видовища, що відкривалося їм крізь зелені окуляри. Вони поважно ступали слідом за зеленим солдатом крізь натовпи цікавих. Якийсь зелений собака вискочив було на них із гавкотом. Та Кінь не розгубився і стусонув його дерев'яною ногою, тому собаці довелося повернутися до свого закутка. Більше нічого серйозного дорогою до палацу не сталося.

Гарбузова Голова хотів було заїхати верхи по зелених мармурових сходах палацу просто до приймальні Страшила, але солдат заборонив. Джеку довелося спішитися і ввірити Коня турботам слуги, після чого він у супроводі солдата із зеленими бакенбардами увійшов до палацу через парадний вхід.

Вірний підданий залишив чужинця у розкішній приймальні, а сам пішов доповісти про нього. Його величність саме в той час був цілком вільний і нудьгував без діла, тому відвідувача звеліли мерщій провести до тронної зали.

Не дуже тямковитий Джек не відчував ані страху, ані трепету від думки про те, що на нього чекає зустріч із правителем настільки величного міста. Та коли він зайшов до зали й побачив його величність Страшила на сяючому троні, оздобленому діамантами, він завмер, неймовірно здивований.

7. Його величність Страшило

Читачу цієї книги вже відомо, хто такий Страшило, але Джек — Гарбузова Голова нічогісінько не знав про неповторного правителя Смарагдового Міста, а тому його подиву не було меж. Страшило був одягнутий у костюм тьмяно-блакитного кольору, його голова була нічим іншим, як невеликим мішком, напханим соломою, з грубо намальованими на ньому очима, вухами, носом і ротом. Одяг теж був напханий соломою, але вкрай недбало — де густо, де пусто. Руками його величності слугували рукавиці, щільно набиті ватою. Місцями із костюма його величності — з-за горловини, із штанів — стирчали жмутки соломи. Голову Страшила прикрашала золота корона, рясно всипана сяючими коштовностями, — під її вагою на лобі набігли зморшки, й вони надавали намальованому обличчю глибокодумного виразу. Певно, якби не корона, Страшило-Король був би просто Страшилом, тобто звичайним городнім опудалом — недолугим і незграбним.

Якщо Джека вразила зовнішність його величності, то й Страшила вигляд Гарбузової Голови приголомшив не менше. Пурпурові штани, червона сорочка й рожевий у білий кружечок жилет висіли на дивному відвідувачеві, як на вішаку, а на обличчі-гарбузі застигла дурнувато-щаслива посмішка.

Спочатку Страшило подумав, що гість сміється з нього, і хотів було на нього образитися. Та не випадково ж правитель Смарагдового Міста прославився мудрістю. Він уважніше придивився і помітив, що риси Джекового обличчя вирізані один раз і назавжди, тому серйозного вигляду йому вже не набрати, хоч би як сильно цього хотілося.

Протягом якогось часу два опудала мовчки розглядали одне одного. Правитель почав розмову першим. Він запитав:

— Звідки ти прийшов і яким чином ожив?

— Перепрошую, ваша величносте, — відповів Гарбузова Голова, — але я вас не розумію.

— Як то — не розумієш? — здивувався Страшило.

— Ну, я не знаю вашої мови, — пояснив Джек. — Розумієте, я іноземець, прибув із Краю Лісовиків.

— А, он воно що! — вигукнув Страшило. — Сам я розмовляю мовою жувачів, як і всі в Смарагдовому Місті. А ти, наскільки я розумію, розмовляєш мовою гарбузових голів?

— Чистісінька правда, ваша величносте, — відповів його співрозмовник, енергійно киваючи, — тому порозумітися нам, на жаль, не вдасться.

— Оце так прикрість! — засмутився Страшило. — Але нічого, пошукаємо тлумача.

— Хто такий тлумач? — запитав Джек.

— Це людина, яка розуміє одразу дві мови — мою і твою. Коли я тобі щось скажу, тлумач пояснить тобі сенс моїх слів, а коли ти мені відповіси, він перекаже, що ти маєш на увазі. Бо тлумач не лише розуміє обидві мови, а й розмовляє ними однаково легко.

— Це чудова ідея, — похвалив Джек, задоволений тим, що зі складної ситуації знайшовся такий простий вихід.

Страшило миттю наказав солдату із зеленими бакенбардами пошукати серед мешканців Смарагдового Міста когось, хто розумів би мову лісовиків, і без зволікань доправити цього мудрагеля до палацу.

Коли солдат вийшов, Страшило запропонував:

— Не хочеш поки що присісти?

— Ваша величність забули, що я їх не розумію, — відповів Гарбузова Голова. — Якщо ви пропонуєте мені присісти, зробіть якийсь знак.

Страшило зійшов із трону і підсунув крісло до Гарбузової Голови позаду. Потім він несподівано штовхнув Джека в груди, так, що той повалився на м'які подушки, склавшись при цьому з голосним стуком, наче кишеньковий ніж.

— Ти зрозумів мій знак? — ввічливо поцікавився Страшило.

— Цілком, — відповів Джек, руками повертаючи свою голову обличчям уперед. Час від часу в цьому виникала потреба, бо гарбуз надто вільно обертався на кілкові, що служив за шию.

— Робили тебе, схоже, нашвидкуруч, — зауважив Страшило, спостерігаючи за безуспішними спробами Джека розпрямити довгі ноги.

— Схоже, вас теж, ваша величносте, — була відповідь.

— Проте, зрештою, є різниця: я гнуся, але не ламаюся, а ти ламаєшся, але не гнешся.

Саме в цей момент повернувся солдат. Він привів молоденьку дівчину, дуже хорошу й скромну на вигляд. Обличчя в неї було вродливе, а очі й волосся чудесного зеленого кольору. Гарненька зелена спідниця з шовку сягала за коліна, відкриваючи зелені шовкові панчохи з вишитими стручками гороху й зелені атласні черевички, прикрашені замість бантиків або пряжок пучками салату. На пояску були вишиті листочки конюшини, ошатний маленький жакет був оздоблений смарагдами.

— Ого, то це Джелія Джемм! — вигукнув Страшило, коли дівчина ввічливо вклонилася. — Ти розумієш мову лісовиків, дорогенька?

— Так, ваша величносте, — відповіла дівчина, — адже я народилася в тому краї.

— Тоді будь нашим тлумачем, — попрохав Страшило, — і передай Гарбузовій Голові все, що я йому скажу, а мені передай усе, що він мені скаже. Ти пристаєш на таку пропозицію? — запитав правитель, повертаючись до гостя.

— Краще не придумаєш, — погодився той.

— Тоді почнемо. Запитай його, — звернувся Страшило до Джелії, — що привело його до Смарагдового Міста?

Та дівчина, пильно поглянувши на Джека, раптом сказала йому:

— Ну й дивовижне ти створіння! Хто тебе зробив?

— Хлопчик на ім'я Тіп, — відповів Джек.

— Що він каже? — поцікавився Страшило. — Мої вуха, певно, мене підводять. Що він таке сказав?

— Він сказав, що мозок вашої величності, здається, зовсім розпорошився, — сором'язливо відповіла дівчина.

Страшило закрутився на троні й заходився мацати голову обома руками.

— Певно, це неймовірне щастя — розуміти дві різні мови, — розгублено промовив він. — Ану ж бо, запитай його, дорогенька, чи він не буде проти, якщо я запроторю його до в'язниці за образу правителя Смарагдового Міста!

— Але я не ображав вас! — обурено вигукнув Джек.

— Тихше! — зупинив його Страшило. — Зачекай, доки Джелія перекладе мою промову. Нащо нам тлумач, якщо ти сам влазиш без черги?

— Добре вже, зачекаю, — понуро відповів Гарбузова Голова, попри те, що його обличчя й далі посміхалося так само весело й доброзичливо, як завжди.

— Переклади його промову, шановна.

— Його величність цікавиться, чи ти не голодний, — сказала Джелія.

— О, аніскілечки! — значно бадьоріше відповів Джек. — Тим більше, що я взагалі ніколи не їм.

— І я теж, — кивнув Страшило. — Що він каже, дорогенька?

— Він запитує, чи відомо вам, що у вас одне око більше, ніж інше, — лукаво сказала дівчина.

— Не вірте їй, ваша величносте! — вигукнув Джек.

— А я і не вірю, — спокійно відповів Страшило. Змірявши дівчину пронизливим поглядом, він запитав: — Ти справді розумієш і мову лісовиків, і мову жувачів?

— Саме так, ваша величносте, — відповіла Джелія Джемм, з усіх сил намагаючись не розсміятися в обличчя королівській персоні.

— То чому ж я сам розумію обидві мови? — поцікавився Страшило.

— Бо це одна й та сама мова! — відкрито розсміялася дівчина. — Невже ваша величність не знає, що в Країні Оз усі розмовляють однією мовою?

— Правда?! — вигукнув Страшило з явною полегкістю. — Отже, тлумач нам зовсім ні до чого!

— Це моя вина, ваша величносте, — покаявся Джек, і виглядав при цьому, треба зізнатися, досить пришелепувато. — Я чогось думав, що коли ми походимо з різних місць, то неодмінно мусимо розмовляти різними мовами.

— На майбутнє порада: не думай, — суворо попередив його Страшило. — Якщо з думанням не склалося, краще будь звичайним опудалом — теж гідне покликання.

— Буду звичайним опудалом, — погодився Джек.

— Здається мені, — вів далі Страшило вже м'якшим тоном, — що пиріг зі смачною начинкою міг вийти кращим, ніж абияка голова.

— Перепрошую, ваша величносте, іншої я собі вибрати не міг, — зітхнув Джек.

— Шкода! Втім, я теж, — доброзичливо посміхнувся Страшило. — А якщо вже ми з тобою товариші по нещастю, то давай дружити!

— Із задоволенням — від щирого серця! — зрадів Джек.

— Як? Ти маєш серце? — здивовано запитав Страшило.

— Ні, — знітився його співрозмовник, — це лише мовиться так, для красного слівця.

— Ти й сам писаний красень, — завірив його Страшило. — Красномовством я на твоєму місці не надто переймався б — адже для цього, як не крути, треба мозок, а його в тебе катма.

— Згоден! — про всяк випадок не сперечався Джек, хоча майже нічого не зрозумів.

Милостиво відпустивши Джелію Джемм і солдата із зеленими бакенбардами, його величність узяв свого нового друга за руку й повів його в двір — метати кільця в ціль.

8. Армія повстанців генерала Джинджер

Тіп дуже поспішав, щоб наздогнати Джека і Коня, тому майже половину шляху до Смарагдового Міста пройшов без зупинок. До цього часу він сильно зголоднів, але, на жаль, усі запаси: і сухарі, й сир — уже закінчилися.

Так він ішов собі й думав, що б це його поїсти, як раптом помітив біля узбіччя дороги дівчину. Вона сиділа на траві, вбрана, як здалося хлопчику, по-царськи розкішно: шовковий жилет смарагдово-зеленого кольору, спідниця з різнокольорових клинців: попереду блакитний, зліва жовтий, позаду червоний, а справа — фіолетовий. Ґудзики на жилеті теж були чотирьох кольорів: верхній — блакитний, потім жовтий, тоді рожевий, а нижній — фіолетовий.

Насилу відірвавши очі від красивої яскравої сукні, Тіп перевів погляд на обличчя її власниці й помітив, що воно дуже вродливе, але надто задерикувате й викличне. Доки хлопчина стояв так, роззявивши рота, дівчина теж звернула на нього увагу. Біля її ніг стояв кошик із їжею, в одній руці вона тримала апетитний бутерброд, а в другій — зварене накруто яйце. Від такої картини Тіп ще більше захотів їсти.

Він збирався було попрохати шматочок, але тут дівчина підвелася і струсила крихти із сукні.

— Ну, — сказала вона, — мені вже час. Можеш понести цей кошичок, а якщо ти голодний — дозволяю тобі поласувати тим, що там лежить.

Тіп підхопив кошика й почимчикував слідом за дивною дівчиною, не набридаючи їй запитаннями, адже його рот був зайнятий їжею. Вона швидко крокувала попереду і виглядала при цьому навдивовижу рішуче й поважно.

Втамувавши голод, хлопчик наздогнав господиню кошика й пішов з нею поруч, намагаючись не відставати, що було не так і просто, бо дівчина мала довгі ноги, на зріст була значно вища, ніж Тіп, і, схоже, неабияк поспішала.

— Дякую за бутерброди, — ввічливо сказав Тіп. — Як тебе звати? Скажи, будь ласка.

— Генерал Джинджер, — була коротка відповідь.

— Ого! — здивувався хлопчик. — Ти генерал?

— Я командую Армією повстанців, — відкарбувала дівчина з надмірною, здалося, різкістю.

— Ого! — ще більше здивувався Тіп. — А я й не знав, що точиться війна.

— Ти не міг цього знати, — пояснила Джинджер, — бо це особлива війна. Дивно, що про неї досі ніхто не пробалакався, бо ціла Армія складається виключно з дівчат. Війна триває, хоча про це ніхто й не здогадується.

— Он воно що, — Тіп аж присвиснув. — А де ж твоя Армія?

— Десь за кілометр звідси, — сказала генерал Джинджер. — За моєю командою повстанці зібралися з усієї Країни Оз. Сьогодні ми збираємося перемогти і скинути з престолу його величність Страшила. Армія повстанців чекає лише мого прибуття, щоб вирушити в похід на Смарагдове Місто.

— Нічого собі, — зітхнув Тіп. — Хто міг би подумати?! Але дозволь усе ж таки поцікавитися: навіщо ви хочете скинути з престолу його величність Страшила?

— Баста! Скільки може Смарагдовим Містом правити чоловік? — заявила дівчина з викликом. — Крім того, місто прикрашене коштовностями, які значно більше підходитимуть для перснів, браслетів і кольє, а на гроші, які без пуття лежать у королівській скарбниці, можна для кожного повстанця купити не менше дюжини нових суконь. Ось чому ми збираємося завоювати Місто, скинути уряд і правити віднині самостійно.

Ці слова Джинджер промовила з енергією та рішучістю, що свідчили про серйозність її намірів.

— Але війна — це жахливо! — нагадав Тіп.

— Ця війна буде дуже приємною, — бадьоро відповіла дівчина.

— Багато кого з вас, певно, вб'ють! — далі вів хлопчик страшним голосом.

— Еге ж бо! — виклично посміхнулася Джинджер. — Жоден чоловік не може протистояти вродливій дівчині, а тим більше образити її. А в моїй Армії всі вродливі.

Тіп розсміявся.

— Може, твій розрахунок правильний, — зізнався він, — але вартового міської брами недарма знають як найвірнішого вартового, та й королівське військо не здасть місто без бою.

— Ха! Військо зледащіло і втратило свою колишню силу, — із презирством кинула генерал Джинджер. — Тільки й клопоту має, що відрощувати бакенбарди, та й то — половину жінка повисмикувала. Коли правив Чарівник, солдат із зеленими бакенбардами був у розквіті сил, тому й Чарівника багато хто боявся. Але хто, скажіть, будь ласочка, боїться Страшила? Е ні, королівське військо для війни вже зовсім не годиться.

Якийсь час вони йшли мовчки і незабаром прибули на велику лісову галявину, де зібралося кілька сотень дівчат. Вони сміялися і гомоніли між собою, як сороки, — так весело, наче зібралися не на війну, а на пікнік.

Тіп зауважив, що повстанці були розділені на чотири загони. Форма у них була точнісінько така, як у генерала Джинджер. Однак у представниць Краю Жувачів попереду на спідницях був голубий клин, Краю Ковтачів — рожевий, Краю Моргунів — жовтий, а в дівчат із Краю Лісовиків — фіолетовий. Кожна мала зелений жилет на честь Смарагдового Міста, яке вони збиралися завоювати, а колір верхнього ґудзика вказував на місцевість, звідки прибула власниця жилета. Загалом армія виглядала дуже вишукано й ефектно.

Тіп подумав спочатку, що дивні повстанці геть беззбройні, але він помилявся. У кожної із закрученої на потилиці зачіски стирчали дві довгі блискучі спиці для плетіння.

Генерал Джинджер залізла на великий пеньок і звернула до армії з промовою.

— Подруги, співгромадянки і вродливі панянки! — промовила вона. — Ми починаємо велике повстання проти чоловіків Країни Оз! Ми завоюємо Смарагдове Місто, — скинемо з престолу короля Страшила, захопимо тисячі дорогоцінних каменів, безліч коштовностей, розграбуємо королівську скарбницю і будемо владарювати над нашими колишніми гнобителями!

— Слава-а-а! — закричали ті, хто її почув. Більша частина армії, як здалося Тіпу, була надміру захоплена балачками й навіть не звернула увагу на промову свого генерала.

Тут пролунала команда вирушати, дівчата розбилися на чотири загони і швидким кроком рушили до Смарагдового Міста.

Хлопчик плентався позаду всіх, навантажений кошиками, пледами й тюками — все це добро скинули на нього браві вояки. Незабаром вони підійшли до зелених стін міста і спинилися біля воріт.

Вартовий міської брами вийшов і заходився з цікавістю розглядати військо, наче перед ним був цирк. Зв'язка ключів висіла в нього на шиї, а руки були недбало засунуті до кишень. Вартовий явно не підозрював, що біля стін Міста стоїть ворог, тому звернувся до дівчат дуже галантно:

— Доброго ранку, люб'язні панночки! Чим можу прислужитися?

— Здавайся одразу! — наказала генерал Джинджер. Вона спинилася просто перед ним і суворо нахмурилася, наскільки це дозволяло її вродливе обличчя.

— Як — здавайся? — вражено перепитав товстун. — Чому? Для чого? Це беззаконня. Це нечувано!

— А все ж таки — здавайся! — розлючено повторила Джинджер. — Ми повстанці!

— Оце б ніколи не сказав! — похитав головою вартовий, переводячи захоплений погляд з однієї дівчини на іншу.

— Слухайте, що я кажу: ми повстанці! — крикнула Джинджер і нетерпляче тупнула ногою. — Ми прийшли, щоб завоювати Смарагдове Місто!

— Боже мій! — здивувався вартовий міської брами. — Хто це вам таку нісенітницю вклав у гарненькі голівки? Ідіть додому, дівчатка, ідіть до своїх добрих матусь — доїти корів та пекти хліб. Чи ж це жарти — завойовувати Місто!

— Ми нічого не боїмося! — відгукнулася генерал, і її рішучий вигляд уже всерйоз стурбував вартового.

Він задзеленчав у дзвіночок, щоб викликати солдата із зеленими бакенбардами, але одразу ж пошкодував про це, бо вмить його оточив натовп дівчат. Вояки повисмикували з волосся шпиці для плетіння й заходилися розмахувати ними небезпечно близько від товстих щік та розгублених очиць нещасного вартового.

Бідолаха заголосив, щоб над ним змилостивилися, і не чинив жодного опору, коли Джинджер зірвала з його шиї в'язку ключів.

Уся армія на чолі з генералом кинулася до воріт й одразу ж зіткнулася з королівським військом Країни Оз — тобто солдатом із зеленими бакенбардами.

— Ані руш! — голосно вигукнув він, спрямовуючи свою довгу рушницю на генерала.

Кілька дівчат із вереском кинулись навтьоки, але Джинджер навіть не ворухнулася, а тільки промовила з докором:

— Невже ти зможеш застрілити бідолашну беззахисну дівчину?

— У жодному разі, — відповів солдат. — Та й рушниця в мене не заряджена.

— Справді не заряджена?

— Ага. Щоб уникнути нещасних випадків. Я вже й забув, куди заховав порох і кулі. Та якщо ви згодитеся трошки зачекати, я збігаю і пошукаю.

— Не варто так старатися, — відповіла Джинджер, після чого повернулася до армії й оголосила: — Дівчата! Рушниця не заряджена!

Від цієї новини повстанці зшаленіли на радощах. Вони пронизливо закричали «слава!» і пішли в наступ на солдата таким дружним натовпом, що лишалося тільки дивуватися, як шпицями не поранили одна одну.

І тут королівське військо Країни Оз не наважилося прийняти бій. Воно мерщій розвернулося і щосили помчало через ворота до королівського палацу. Галаслива ватага, очолена генералом Джинджер, подалася слідом.

Так Смарагдове Місто здалося на ласку ворога без кровопролиття, і армія повстанців стала армією завойовників.

9. Страшило планує втечу

Тіпу було нескладно втекти від дівчачого війська й податися слідом за солдатом із зеленими бакенбардами. Коли армія вступала до міста, браві вояки неабияк забарилися: дехто з повстанців заходився видовбувати шпицями смарагди із міських стін та з бруківки. Тому солдат із хлопчиком дісталися до палацу значно швидше, ніж устигла розлетітися новина про те, що Смарагдове Місто захоплене ворогами.

Страшило й Джек — Гарбузова Голова по черзі метали кільця, коли в двір увірвалося королівське військо, розпелехане, з непокритою головою та бородою, що розвівалася на вітрі.

— Один-нуль на мою користь, — незворушно промовив Страшило й додав, звертаючись уже до солдата. — Щось сталося, друже?

— Ох, ваша величносте, ваша величносте! Місто захоплене бунтівниками! — перевівши подих, викрикнуло Військо.

— Чесно кажучи, не очікував, — здивувався Страшило. — Піди, будь ласка, зачини вікна й двері, а я поки що покажу Гарбузовій Голові ще один майстерний кидок.

Солдат поспіхом виконав наказ. У цей час Тіп, який зайшов слідом за військом і до цього часу стояв, ніким не помічений, із великим подивом розглядав Страшила.

Його величність далі насолоджувався грою, ніби нічого не сталося. Гарбузова Голова помітив хлопчика й поспішив до нього так прудко, як тільки могли нести його дерев'яні ноги. При цьому він кричав:

— Вітаю, шановний батеньку! Нарешті ми знову разом! Цей жахливий Кінь ледве не завіз мене бозна-куди.

— Так я і думав, — сказав Тіп. — Ти не поранений? Не забився?

— Ні, ні, зі мною все гаразд, — відповів Джек. — А ще й можу похвалитися увагою його величності.

Саме цієї миті повернувся солдат із зеленими бакенбардами, і Страшило поцікавився у нього:

— До речі, доповідай: хто влаштував бунт?

— Армія дівчат з усіх кінців Країни Оз, — відповів солдат, досі блідий від страху.

— А де ж було в цей час моє відважне військо? — запитав його величність, суворо подивившись на солдата.

— Ваше відважне військо рятувалося втечею, — чесно зізнався солдат. — Та запевняю вас, перед грізною зброєю, якою володіють загарбники, встояти просто неможливо.

— Ну, — сказав Страшило після роздумів, — на мою думку, трон — не надто велика втрата. Мені, якщо чесно, вже набридло правити Смарагдовим Містом, корона дуже важка — в мене від неї голова болить. Сподіваюся, що бунтівники не мають нічого проти мене особисто і здійняли всю цю бучу лише тому, що я випадково став королем.

— Якраз усе не так, — похитав головою Тіп, — я чув, що вони планують із вашої ганчір'яної персони зшити клаптиковий килим, а нутрощами напхати диванні подушки.

— Отже, мені й справді загрожує небезпека, — вирішив Страшило. — Тому буде цілком доцільно подумати про втечу.

— І куди ж ти хочеш утекти? — запитав Джек — Гарбузова Голова.

— Найімовірніше, до мого друга Залізного Лісоруба, правителя або, як він сам воліє себе називати, імператора моргунів, — була відповідь. — Я впевнений, що знайду в нього притулок.

Тіп визирнув у вікно.

— Палац уже оточили, — сказав він. — Утікати надто пізно. Ось-ось вони вторгнуться й роздеруть вас на шмаття.

Страшило зітхнув.

— У критичному становищі, — повідомив він присутнім, — важливо відволіктися і зосередитися. Перепрошую, але я мушу на хвильку відволіктися і зосередитися.

— Але ж ми також у небезпеці, — злякано заголосив Гарбузова Голова. — Якщо бодай одна з дівчат уміє готувати, мені кінець!

— Дурниці! — вигукнув Страшило. — Навіть якщо вони вміють поратися на кухні, їм зараз не до того.

— Та й полон для мене небезпечний, — похмуро заперечив Джек, — у мене голова може загнитися.

— Еге ж бо, голова в тебе — найслабше місце, — поспівчував Страшило. — Наше становище справді дуже небезпечне.

— Ви ще можете прожити багато років, — лепетав Гарбузова Голова, — а мені недовго жити. Мушу цінувати кожну годиноньку!

— Вгамуйся, не розкисай раніше, ніж треба, — заходився втішати його Страшило. — Дайте мені як слід поворушити мізками, і я обов'язково вигадаю, як нам звідси вибратися.

Товариство примовкло й приготувалося терпляче чекати, а Страшило відійшов чимдалі, став обличчям до стіни й так стояв хвилин п'ять. Коли він повернувся, його намальоване обличчя сяяло радістю.

— Де Кінь, на якому ти сюди прибув? — запитав він Гарбузову Голову.

— Я сказав, що це буде цінна штукенція, і твій слуга вирішив відвести його до королівської скарбниці, — відповів Джек.

— Я вирішив, що йому там буде найкраще, ваша величносте, — мовив на своє виправдання солдат — він було злякався, що припустився помилки.

— Ти вирішив правильно, — сказав Страшило. — Кінь ситий?

— Атож! Я насипав повну годівницю стружки.

— Чудово! — вигукнув Страшило. — Мерщій веди його сюди.

Солдат поспішив виконати доручення. Незабаром долинуло цокотіння дерев'яних копит, і Кінь постав перед ним.

Його величність критично оглянув скакуна.

— Не можу сказати, що красень, — зауважив він задумливо, — але бігає, очевидно, незле.

— Відмінно бігає! — підтвердив Тіп, поглядаючи на Коня із захватом.

— Отже, ми зможемо прорватися на ньому крізь ворожі лави й дістатися до мого доброго друга Залізного Лісоруба, — заявив Страшило.

— Навряд чи він витримає чотирьох, — із сумнівом промовив Тіп.

— Але трьох витримає безперечно, — вирішив його величність. — Доведеться не брати із собою королівське військо. Тим більше, остання війна довела, що сподіватися на нього не варто.

— Але бігає воно також непогано, — розсміявся Тіп.

— Ну що ж, я чекав на це, — похмуро буркнув солдат, — і стійко витримаю удар. Доведеться, звісно, змінити зовнішній вигляд — зголити мої улюблені бакенбарди. А загалом, ще невідомо, що небезпечніше: лишитися тут поруч із цими розгнузданими панянками чи скакати невідомо-куди на необ'їждженому дерев'яному коні.

— Тут ти маєш рацію, — погодився його величність. — Але я не солдат і надаю перевагу не розрахунку, а ризику. Сідай на Коня, мій хлопчику, і, певно, ближче до шиї.

Тіп прудко скочив на Коня, потім солдат і Страшило із неабиякими зусиллями посадили на нього Гарбузову Голову. Для короля залишилося так мало місця, що він мусив неминуче впасти, тільки-но Кінь рушить.

— Принеси мотузку для білизни, — наказав король своєму війську, — і зв'яжи нас один із одним. Якщо вже падати, то всім разом. — Доки солдат виконував доручення, Страшило міркував далі: — Мені треба бути ДУЖЕ обережним, бо моє життя в небезпеці.

— А хіба мені треба бути обережним не ДУЖЕ? — образився Джек.

— Не настільки ДУЖЕ, як мені, — повчальним тоном промовив Страшило. — Якщо зі мною щось трапиться, то вже нічого не вдієш. А якщо так буде з тобою, то принаймні можна з голови виколупати насіння.

Тут повернувся солдат із довгою мотузкою і надійно зв'язав усіх трьох, ще й прив'язав їх до тулуба Коня: тепер можна було не боятися падіння.

— А тепер біжи відчини ворота, — скомандував Страшило. — Ми мчимо назустріч свободі або смерті.

У внутрішній дворик палацу можна було потрапити через невеликі ворота, які солдат нещодавно замкнув за наказом його величності. Він підвів до них Коня, відсунув засув, і стулки зі скрипом хитнулися в різні боки.

— Тепер твоя черга, — прошепотів Тіп Коневі, — ми на тебе сподіваємося! Ти мусиш нас врятувати. Мчи, скільки стане сили, до міських воріт, не зупиняйся ані на мить!

— Добре вже, — грубувато відповів Кінь і рушив уперед, ще й так несподівано, що в Тіпа забило дух і він обома руками вчепився в кілок, так завбачливо встромлений у шию дерев'яного скакуна.

Кілька дівчат, які стояли на варті біля зовнішньої стіни палацу, були знесені бравою кавалерійською атакою. Інші з вереском кинулися врозтіч, і тільки одна чи дві хоробріші встигли наосліп штрикнути шпицями у втікачів. Тіпа вкололи в ліву ногу, і вона боліла в нього потім цілу годину. А ось Джека і Страшила шпиці не здатні були налякати — втікачі навіть уколів не відчули.

Кінь проскакав вулицями, перекинув візок із фруктами, збив із ніг кількох поважних громадян і з розгону перестрибнув через метушливу пухкеньку панночку, призначену за наказом генерала Джинджер новим вартовим міської брами.

Однак і тут запальний Кінь не спинився. Вирвавшись зі стін Смарагдового Міста, він помчав дорогою на захід так стрімко і рвучко, що Тіп майже перестав дихати, а Страшило від подиву занімів.

Джекові ця шалена скачка вже була знайома, неймовірну тряску він переносив дуже спокійно, єдине, чим він переймався — чи не зіскочить голова-гарбуз зі свого дерев'яного стрижня.

— Притримайте його! Притримайте! — простогнав Страшило, коли до нього повернулася мова. — З мене так уся солома витруситься.

На жаль, Тіп не міг навіть зітхнути, не те щоб слово промовити, тому Кінь і далі скакав, не стишуючи кроку, — складалося враження, ніби він геть забув про своїх вершників.

Коли скакун опинився на березі широкої річки, він і не подумав зупинятися: відштовхнувся, скільки було сили, від землі й високо-високо підстрибнув у повітря. За якусь мить вони вже крутилися й бовталися, підхоплені стрімкою течією. Кінь, судячи з усього, досі не збагнув, куди потрапив, тому так само нестримно молотив ногами, а вершники, спочатку з головою поринувши в потік, одразу ж спливли й стирчали з води, схожі на поплавці.

10. До Залізного Лісоруба

Тіп, зрозуміло, змок до останнього рубчика, вода цебеніла з нього, але він оговтався і здогадався нахилитися вперед, щоб гаркнути Коневі в самісіньке вухо: «Вгамуйся, ти, дурню! Вгамуйся!».

Кінь одразу ж перестав бовтатися і спокійно поплив за течією, як невеликий, але надійний пліт.

— Що означає «дурень»? — поцікавився він.

— Це дуже неприємне слово, — відповів Тіп. Хлопцеві було соромно за свою грубість. — Я вживаю його, лише коли дуже розізлюся.

— Тоді і я, зі свого боку, міг би назвати тебе дурнем, — зауважив Кінь. — Хіба ж я придумав, щоб у цьому місці протікала річка? І хіба годиться злитися на мене за те, в чому я зовсім не винен?

— Ти маєш рацію, — погодився Тіп, — а я винен, тому прошу пробачення. — Потім він звернувся до Гарбузової Голови. — Як ти почуваєшся, Джеку?

Відповіді не було. Тоді хлопчик гукнув до Короля:

— Ваша величносте, з вами все гаразд? Страшило застогнав.

— Про яке гаразд ідеться? — просипів він слабким голосом. — Вода мокра до неймовірності!

Тіп був так міцно зв'язаний, що не міг навіть озирнутися, щоби подивитися на приятелів. Тоді він попрохав Коня:

— Греби, будь ласка, до берега.

Кінь трудився, як міг, і зрештою, хоча й не без зусиль, вони таки дісталися до протилежного берега річки й вибралися на суходіл.

Хлопчик вивернувся і зумів дістати кишенькового ножа, щоби перерізати мотузки, якими вершники були прив'язані один до одного й до дерев'яного скакуна. Він почув, як важко гепнувся додолу Страшило, потім швидко зістрибнув сам і лише тоді зумів роздивитися свого гарбузоголового друга.

Його дерев'яний тулуб у розкішному хоча й мокрому вбранні, й далі сидів на спині скакуна, але вже без голови-гарбуза — на її місці сиротливо стирчав кілок, який слугував Джекові за шию. А оту Страшила вся солома перемістилася в нижню частину, тому бідолаха обличчям скидався на японського мопса.

Певно, все це виглядало дуже смішно, але Тіпові було не до сміху — він дуже злякався за Джека. Страшило, звісно, теж постраждав, але принаймні лишився живий. А Джекова голова, яка була йому життєво необхідна, зникла невідомо куди. Хлопчик схопив довгу тичину, що підвернулася під руку, й подався вниз за течією на пошуки.

Жовтогарячого гарбуза серед хвиль від помітив здалеку. Дотягнутися до нього було неможливо, але через якийсь час він сам підплив ближче до берега, потім ще ближче, і зрештою хлопчик зміг підчепити його тичиною і підтягнути до себе. Він обережно витер хустиною воду з гарбузового обличчя, побіг назад до Джека й почепив голову туди, де їй було місце.

— Жах! Яка небезпечна пригода! — такими були перші Джекові слова. — Цікаво, чи псуються гарбузи від води?

Тіп не відповів, бо його допомоги потребував Страшило. Хлопчик обережно дістав солому з королівського тулуба й ніг та розклав її сохнути на осонні. Мокрий одяг він розвісив на Коні.

— Якщо гарбузи псуються від води, — глибокодумно розмірковував тим часом Джек, — то мені лишилися лічені дні.

— Я ніколи не бачив, щоб гарбузи псувалися від води, — сказав на це Тіп, — звісно, якщо вода — не окріп. Поки голова в тебе не тріснула, друже, ти можеш не турбуватися про своє здоров'я.

— О, моя голова зовсім ціла, — одразу відгукнувся Джек, явно збадьорений.

— Тоді все гаразд, — сказав хлопчина, — і нема чого переживати: від турботи коні дохнуть.

— Оце пощастило, — серйозно сказав Джек, — що я не кінь.

Сонце швидко висушило їхній одяг. Тіп раз у раз ворушив солому його величності, й незабаром вона стала сухою і шарудливою, як зазвичай.

Тоді він акуратно напхав Страшила й розгладив його обличчя так, що воно набуло свого звичного веселого й симпатичного виразу.

— Дуже вдячний, — бадьоро сказав монарх після того, як трошки пройшовся бережком і переконався, що знову здатен ходити і тримати рівновагу. — Бути солом'яним опудалом іноді навіть дуже зручно. Якщо поруч є друзі, які завжди готові надати допомогу, можна без страху прямувати назустріч будь-якій небезпеці.

— Цікаво, а гарбузи лускають від спеки? — знову стурбовано забелькотів Джек.

— Та не переймайся ти! — відгукнувся життєрадісний Страшило. — Тобі нема чого боятися, мій хлопчику, хіба тільки старості. Коли твоїм молодим літам настане кінець — тут нам настане пора прощатися. А наперед турбуватися не варто: що судилося, те й буде. А зараз час у дорогу. Вирушаймо! Мені кортить чимшвидше побачити свого друга — Залізного Лісоруба!

Усі троє знову вмостилися на Коня, Тіп ухопився за опору, Гарбузова Голова — за Тіпа, а Страшило обхопив обома руками дерев'яний тулуб Джека.

— Їдь, але нешвидко, за нами більше ніхто не женеться, — промовив напутнє слово Джек своєму скакунові.

— Добре вже, — грубувато кинув той.

— Мені здається, ти трошки захрип. Чи ж не застудився? — співчутливо запитав Гарбузова Голова. Кінь сердито хвицнув і скоса поглянув на Тіпа.

— Глянь, — пирхнув він, — цьому теж треба докоряти мені.

— Та ну, припини, — почав заспокоювати його Тіп, — Джек зовсім не хотів тебе зачепити. Ну навіщо ці сварки, ми ж друзі!

— Я не хочу мати нічого спільного із цим Джеком, — вперся Кінь, — він надто легко втрачає голову, і взагалі, він мені не товариш!

Нікому не спало на гадку, як відповісти, і тому деякий час компанія їхала мовчки.

Раптом Страшило промовив:

— Мені все тут нагадує старі добрі часи! Ось на цьому зеленому пагорбі я колись урятував Дороті від бджіл Злої Чаклунки Заходу.

— А гарбузи псуються від бджолиних укусів? — сторожко оглядаючись навсібіч, запитав Джек.

— Зайве питання: бджоли давно мертві, — відповів Страшило. — А ось на цьому місці Лісоруб переміг сірих вовків Злої Чаклунки.

— А хто такий Лісоруб? — запитав Тіп.

— Мій друг, Залізний Лісоруб, — відповів його величність. — А ось тут летючі мавпи захопили нас у полон і забрали із собою маленьку Дороті, — сказав він через якийсь час.

— А як летючі мавпи ставляться до гарбузів? — запитав Джек, уже наперед тремтячи від страху.

— Не знаю, але хвилюватися, знову ж таки, нема причин, — заспокійливо пояснив Страшило, — адже летючі мавпи давно й вірно служать правительці Глінді, яка нині володіє золотою шапкою.

І напханий соломою король надовго замовк, поринувши у спогади. А Кінь усе трюхикав розвальцем серед заквітчаних полів — ніс вершників уперед.

Незабаром звечоріло. Коли сутінки згустилися в ніч, Тіп зупинив Коня, і всі спішилися.

— Я так втомився, — зізнався хлопчик, позіхаючи, — а трава така м'яка і прохолодна! Приляжмо тут і поспімо до ранку.

— Але я не вмію спати, — заперечив Джек.

— І я теж ніколи не сплю, — погодився Страшило.

— А я навіть не знаю, що таке спати, — додав Кінь.

— Ми, проте, повинні бути уважні до бідолашного хлопчика, бо він зроблений усього-на-всього з плоті й кісток, — розмірковував Страшило. — Точнісінько так поводилася, пригадується мені, маленька Дороті. Вночі вона завжди спала, а ми сиділи поруч і охороняли її.

— Перепрошую, — ввічливо сказав Тіп, — але без сну я ніяк не зможу обійтися. До того ж я страшенно голодний!

— Ось вам ще одна небезпека! — зойкнув Джек. — Може, ти ще й гарбузами любиш ласувати?

— Тільки вареними і в пирогах, — сміючись, відповів хлопчик. — Так що, приятелю, тобі нема чого мене боятися.

— Гарбузова Голово, та ти ж просто боягуз! — презирливо форкнув Кінь.

— Мимоволі будеш боягузом, знаючи, що можеш зіпсуватися або стати комусь їжею, — сердито огризнувся Джек.

— Годі! — утрутився Страшило. — Не треба сваритися. У кожного із нас свої слабкості, шановне товариство, тож слід бути уважнішими один до одного. Бідолашний хлопчик голодний, а їсти йому все одно нема чого, тому принаймні помовчмо: хто спить, той обідає.

— Щиро дякую! — зворушено вигукнув Тіп. — Ваша величність настільки ж добрий, наскільки розумний, — цим усе сказано!

Він розлігся на траві й незабаром поринув у глибокий міцний сон, поклавши голову, як на подушку, на м'який живіт Страшила, напханий соломою.

11. Нікельований імператор

Коли Тіп прокинувся на світанку, Страшило вже встиг попрацювати. Своїми м'якими невправними пальцями він нарвав із кущів, що росли поблизу, дві пригоршні соковитих стиглих ягід. Хлопчик із апетитом з'їв їх і був цілком задоволений сніданком. Незабаром маленьке товариство вирушило в дорогу. Уже через годину їзди вони дісталися до вершини гори, звідки відкривалась панорама на Місто Моргунів: купол і башти імператорського замку височіли над іншими, скромнішими будівлями. Коли Страшило все це побачив, його настрій поліпшився, і він голосно вигукнув:

— Нарешті я знову побачу мого старого друга Залізного Лісоруба! Сподіватимемося, що його правління виявилося щасливішим, ніж моє.

— То виходить, це правда, що Залізний Лісоруб — імператор моргунів? — поцікавився Кінь.

— Саме так. Вони запросили його на цю посаду після того, як звільнилися від Злої Чаклунки, — й імператор із Лісоруба вийшов неабиякий, щоб ви навіть не сумнівалися, — адже благороднішого серця не знайдеш у цілому світі!

— А я ж бо думав, що «імператор» — це правитель імперії, — сказав Тіп. — Наскільки я знаю, Край Моргунів входить до складу країни Оз.

— Тільки не кажи про це Залізному Лісорубу! — застеріг його Страшило. — Ти можеш його цим страшенно образити. Він направду гідна людина, а отже, заслуговує на те, щоб іменуватись імператором, якщо це йому подобається.

— Як на мене, немає жодної різниці, — зауважив хлопчик.

Кінь скакав так швидко, що вершникам вартувало чималих зусиль утриматися в нього на спині, тому їм було не до розмов. Незабаром вони вже під'їжджали до сходинок замку.

Моргун у літах, одягнутий у розшиту сріблом ліврею, допоміг їм спішитися. Страшило скорчив поважну міну і промовив:

— Веди нас без зволікань до свого правителя — імператора.

Слуга був очевидно спантеличений, тому стояв, переводячи погляд із одного гостя на іншого. Зрештою він відповів:

— Боюся, вам доведеться трошки почекати. Саме цього ранку імператор не приймає.

— Чому? — занепокоївся Страшило. — Сподіваюся, він здоровий?

— Цілком і повністю, — відповів моргун. — Просто час від часу його величність проводить сеанс полірування, і зараз його вельмиповажне тіло все від голови до п'ят вкрите маззю для полірування.

— Ясно! — вигукнув Страшило із полегкістю. — Мій друг завжди був не проти причепуритися, а тепер, очевидно, всерйоз вирішив стати франтом.

— Саме так, — підтвердив слуга і ввічливо поклонився. — Зовсім нещодавно наш могутній імператор звелів себе занікелювати.

— Нічого собі! — заволав Страшило, коли почув цю новину. — Уявляю, як засяяв його мозок, якщо і його не забули відполірувати! Але ж не хочеться чекати, я впевнений, що імператор влаштує нам прийом без умовностей, навіть якщо він сам не в найблискучішому стані.

— Наш імператор завжди в однаково блискучому стані, — заперечив вірний слуга. — Та все ж таки я ризикну доповісти йому про ваше прибуття, а тоді нехай уже він вирішує.

У супроводі моргуна в лівреї мандрівники зайшли до ошатної вітальні. Кінь важко тупав слідом: він ще не знав, що зазвичай коні очікують своїх господарів у дворі.

Кожного, навіть Страшила, обстановка замку вразила своєю розкішшю. Багаті портьєри виблискували срібною вишивкою. На витонченому столику посеред вітальні стояв великий срібний слоїк для мастила, на якому вельми майстерно були вибиті сцени з пригод Залізного Лісоруба, Дороті, Лякливого Лева й Страшила. На стінах висіло чимало картин: серед інших вирізнявся дуже вправно написаний портрет Страшила, а також величезне, не менш як на півстіни, полотно, на якому був зображений Чарівник Смарагдового Міста у момент, коли він вручав Залізному Лісорубові серце.

У відвідувачів очі розбігалися від невимовного захвату, аж тут із сусідньої кімнати почувся радісний вигук:

— Не може бути! Оце так сюрприз!!!

Миттю двері відчинилися й до вітальні вбіг Лісоруб. Першим ділом він кинувся до Страшила й так сильно стиснув його в дружніх обіймах, що той ледве не перетворився на гармошку — став суцільними згинами, складочками і зморшками.

— Мій добрий старий друже! Мій благородний приятелю! — нетямився від щирого захвату Залізний Лісоруб. — Я неймовірно радий бачити тебе знову.

Тут він на мить розімкнув свої обійми й підняв Страшила на витягнутих руках, щоби помилуватися намальованими рисами, настільки дорогими його серцю.

От халепа! По обличчю й тулубу Страшила розпливлися велетенські плями від мазі для полірування. На радощах Залізному Лісорубові геть вилетіло з голови, в якому стані його костюм, і товстий шар мастила із його залізного тіла перейшов на одяг і лице його приятеля.

— Лишенько! — сумно промовив Страшило. — Що це зі мною сталося?

— Не засмучуйся, друже, — втішив його Залізний Лісоруб. — Ось побачиш: щойно відвідаєш мою імператорську пральню — одразу станеш як новенький.

— А мене там не зіпсують? — із сумнівом запитав Страшило.

— Гарантую, що не зіпсують, — була рішуча відповідь. — Та скажи мені: яка доля чи недоля привела сюди твою величність і хто тебе супроводжує?

Дотримуючись усіх норм ввічливості, Страшило відрекомендував господарю замку Тіпа та Джека — Гарбузову Голову; до цієї персони Залізний Лісоруб виявив особливий інтерес.

— На перший погляд, ти не видаєшся дуже міцним, — заявив Імператор, обдивившись нового знайомого з усіх боків, — натомість ти геть ні на кого не схожий, а тому гідний того, щоб увійти до нашого кола обранців.

— Вельми втішений, ваша величносте, — скромно промовив Джек.

— Сподіваюся, на здоров'я не скаржишся? — запитав Лісоруб.

— Зараз — ні, — із зітханням відповів Гарбузова Голова, — але більше за все на світі я боюся потрапити на кухню.

— Дурниці! — сказав Імператор суворо, але голосом добрим і привітним. — Навіщо боятися наперед? Ти ж розумієш, що твою голову можуть не зварити, а, наприклад, законсервувати, і тоді вона буде дуже довго зберігатися.

Протягом цієї бесіди здивований Тіп розглядав Лісоруба. Прославлений імператор весь складався із листів заліза, охайно підігнаних один до одного, спаяних і склепаних, так що вийшла досить непогана імітація людської фігури. Під час ходіння він подзенькував і погрюкував, але зроблений був неабияк, його зовнішність псував тільки товстий шар мастила, що вкривав Імператора з голови до ніг.

Коли Залізний Лісоруб відчув на собі погляд хлопчика, то зрештою згадав, що має не найкращий вигляд. Тому він ввічливо запропонував їм відпочивати, доки слуги закінчать полірування. Це не забрало багато часу. Коли імператор повернувся, його нікельоване тіло було начищене до блиску, і Страшило від щирого серця висловив захват настільки блискучою зовнішністю.

— Переконаний, що думка про нікелювання була мудрою, — сказав Лісоруб. — Я ж бо неабияк подряпався за час наших мандрів та пригод. Погляньте, на моїх грудях ліворуч вигравірована зірка: вона не тільки позначає місце, де знаходиться моє прекрасне серце, а й дуже вдало маскує латку, яку зробив Чарівник після того, як власними руками поставив мені цей неоціненний орган.

— Виходить, ваше серце — штучне? — із цікавістю запитав Гарбузова Голова.

— Аж ніяк, — з гідністю заперечив імператор. — Я переконаний, що це найсправжнісіньке серце, хоча, зрозуміло, воно більше та палкіше, ніж серця більшості людей.

Потім він повернувся до Страшила й запитав:

— Як поживають твої підданці, мій друже? Процвітають у мирі й достатку?

— Ну, я б так не сказав, — зізнався той. — Насправді вийшло так, що панночки Країни Оз підняли бунт, і тепер я не правитель, а вигнанець Смарагдового Міста.

— Оце так шкода! — вигукнув Залізний Лісоруб. — Я тобі дуже співчуваю. І чим їм не вгодив король, який так мудро й милосердно правив ними?

— Розумієш, вони вважають, що кожне правило можна переписати, — поскаржився Страшило. — Ну, і що чоловіки занадто довго керують Країною. Ось чому вони захопили моє місто, розграбували скарбницю і взагалі, зараз коять різні безчинства, які тільки спадуть їм на думку.

— Овва! Таке хіба у страшному сні примариться, — здивовано розвів руками імператор.

— А дехто з них, як я чув, — додав Тіп, — навіть говорять про те, щоб піти сюди й захопити замок і місто Залізного Лісоруба.

— Ну, цього ми не збираємося чекати, — рішуче мовив імператор. — Ми без зволікань вирушаємо в похід, щоб відбити в них Смарагдове Місто і знову посадити на трон Страшила.

— Я знав, що ти мені допоможеш, — зрадів Страшило. — Наскільки велика твоя армія?

— Та навіщо нам армія? — здивувався Лісоруб. — Хіба ж учотирьох, та й за допомогою моєї блискучої сокири, ми не наженемо страху на бунтівниць?!

— Нас п'ятеро, — виправив імператора Гарбузова Голова.

— Як п'ятеро? — не зрозумів Залізний Лісоруб.

— Ще є Кінь — він сильний і безстрашний, — нагадав Джек. Він був дуже добрий і вже навіть не згадував про свою сварку з дерев'яною твариною.

Залізний Лісоруб озирнувся із подивом. Кінь до цього часу стояв у кутку вітальні так тихо, що імператор його навіть не помітив. Відгукнувшись на оклик Тіпа, скакун протупотів через кімнату й ледве не звалив по дорозі витончений столик.

— Схоже, дива не закінчаться ніколи! — щиро вражений, вигукнув Залізний Лісоруб, коли роздивився Коня. — Як вам вдалося оживити цю дивовижну тварину?

— Це я зробив, за допомогою чарівного порошку, — скромно зізнався хлопчик. — У дорозі Кінь нас дуже виручив.

— Тільки завдяки йому ми врятувалися від бунтарів, — додав Страшило.

— Тоді, безперечно, ми мусимо прийняти його до наших лав, — оголосив імператор. — Живі козла-кінь — це дивовижа, яких світ не бачив! А чи варить у нього голова?

— Багатим життєвим досвідом похвалитися не можу, — сам за себе відповів Кінь. — Але мені здається, що я досить тямовитий, а інколи виникає враження, що навіть надзвичайно мудрий і обізнаний.

— Цілком можливо, — погодився імператор. — Адже досвід і мудрість — поняття далеко не тотожні. Та не гаймо часу: треба виряджатися в мандри.

Імператор викликав до себе лорда-канцлера і розповів, як правити королівством на час його відсутності. Тоді ж із Страшила витрусили солому випрали розмальований мішок, який слугував за голову, а потім випрасували і знову напхали мозком, колись отриманим із рук Чарівника. Його одяг також вичистили й відпрасували імператорські кравці, а корону відполірували до блиску й знову пришили до голови. Залізний Лісоруб умовив приятеля в жодному разі не відмовлятися від цього символу королівської влади. Тепер Страшило виглядав дуже пристойно й аж трішки загордився, хоча від природи був геть не марнославний. Тіп тим часом підрихтував і де-не-де укріпив дерев'яні деталі Гарбузової Голови, ретельно оглянув Коня й переконався, що той готовий до нових випробувань. Наступного ранку на світанку вони вирушили до Смарагдового Міста. Попереду йшов Залізний Лісоруб зі своєю блискучою сокирою, за ним верхи на Коні їхав Джек, а по боках від нього крокували Страшило й Тіп. Хлопчик уважно стежив за тим, щоб його гарбузовий приятель не впав і не пошкодив свою цінну голову.

12. Жук-Шкеребертник, В. З. і Д. О

Генерала Джинджер — звісно, ви пам'ятаєте, що саме вона очолювала Армію повстанців, — неабияк стривожила втеча Страшила зі Смарагдового Міста. Вона злякалася, що коли його величність укладе воєнний союз із Залізним Лісорубом, її Армії буде непереливки: мешканці Країни Оз, безперечно, підтримають своїх давніх улюбленців.

Тоді Джинджер вирішила послати Момбі звісточку, в якій пообіцяла щедру винагороду за чаклунську допомогу повстанцям.

Бабцю Момбі настільки розізлила бешкетна вигадка Тіпа, і ще більше — його втеча з викраденням дорогоцінного оживлювального порошку, що вона і без запрошення була готова податися до Смарагдового Міста й усіляко сприяти розгрому Страшила та Залізного Лісоруба, які стали тепер Тіповими друзями та союзниками.

Однак перш ніж вирушити в дорогу, Момбі з'ясувала за допомогою чарів, що її вороги в цей самий час збираються туди ж, куди й вона. Відьма зачинилася в маленькій комірчині на самісінькому вершечку своєї башти і там потайки чаклувала, щоб створити на шляху Страшила та його друзів безліч перешкод.

Ось чому Залізний Лісоруб раптово зупинився посеред дороги й розвів руками:

— Нічого не збагну!.. У цих місцях, я, здається, зміг би пройти із заплющеними очима, і на тобі — заблукав!

— Справді? — стурбувався Страшило. — А чому ти думаєш, друже, що ми заблукали?

— Ви бачите це величезне поле соняхів? Клянуся, що жодного разу тут його не бачив, скільки не ходив.

На цих словах усі роззирнулися, і що ж? Широке поле довкола них насправді всуціль поросло високими стеблами, на кожному з яких красувалася велика квітка. Ці квіти, сліпучо яскраві, золоті та руді, до всього ще й поверталися, наче крихітні вітряки.

Від такого безперервного руху мандрівникам зовсім памороки забило.

— Це чари! — вигукнув Тіп.

Якийсь час товариство стояло, зовсім розгублене. Потім Залізний Лісоруб зважився, розмахнувся з усієї сили сокирою і заходився рубати стебла, що стояли перед ним стіною. Квіти соняхів миттю перестали обертатися, але тепер у серцевині кожного з'явилося вродливе дівоче личко. Ці обличчя кокетливо посміхалися, а коли побачили, який подив та навіть переляк викликала в мандрівників їхня поява, то дружно й весело розсміялися.

— Спинися! Зачекай! — закричав Тіп, схопивши Лісоруба за залізну руку. — Хіба не бачиш — вони живі!

І тієї ж миті квіти знову почали обертатися, а обличчя зникли.

Залізний Лісоруб викинув сокиру і вкрай засмучений сів на землю.

— Підняти руку на таке вродливе створіння було би безсердечно! — гірко вигукнув він. — Однак я й гадки не маю, як нам тепер рухатися далі.

— Ці дівчата дуже нагадують мені повстанців, — задумливо промовив Страшило. — Незрозуміло тільки, як вони змогли так швидко вистежити і наздогнати.

— А в мене нема сумнівів: тут не обійшлося без чарів, — твердо промовив Тіп. — Хтось вирішив наслати на нас ману, і, швидше за все, цей хтось — бабця Момбі. Цілком можливо, що тут узагалі немає соняхів — вони просто ввижаються нам.

— Тоді спробуймо заплющити очі і пройти крізь них, — запропонував Залізний Лісоруб.

— Цього я зробити не зможу, — зітхнув Страшило, — адже мої очі намальовані розплющеними. Якщо у тебе є залізні повіки, не думай, що всі ми влаштовані так, як ти.

— А Кінь, наприклад, замість очей має сучки, — сказав Тіп, а тоді нахилився до свого чотириногого друга і дуже уважно на нього подивився. — Ану ж бо, — скомандував Тіп Коню, — рушай уперед, а ми подамося за тобою, і так, може, позбудемося омани. У мене вже в очах мерехтить і голова тріщить від болю.

Відтак Гарбузова Голова пришпорив Коня, а Тіп вирушив услід. Позаду кавалькади крокували Страшило та Залізний Лісоруб. Вони ступили всього кілька кроків і раптом виявили, що дорога зовсім вільна. Соняхів наче й не було ніколи.

Товариство бадьоро рушило вперед, але бабця Момбі не бажала поступатися так просто — вона вигадувала все нові хитрощі. Краєвиди весь час змінювалися, і мандрівники неодмінно заблукали би знову, якби не мудрість Страшила: він вирішив, що напрямок руху треба визначати тільки за сонцем — а оскільки жодним чарам небесне світило не підвладне, надійнішого вказівника годі було шукати.

Без пригод, звісно, обійтися не вдалося. Кінь провалився ногою в кролячу нору й полетів сторчголов. Гарбузову Голову при цьому підкинуло високо в повітря, і цей політ закінчився б для нього трагічно, якби Залізний Лісоруб не примудрився спритно, просто на льоту, зловити гарбуза, який дивом лишився цілий. Тіп миттю приладнав його туди, де йому було місце. А ось Коневі пощастило менше: нога, яку витягнули з кроликової ноги, виявилася поламаною — її треба було полагодити або замінити на нову. Без цього про подальші мандри не могло бути й мови.

— Кепські справи, — сказав Залізний Лісоруб, — якби поблизу росли бодай якісь дерева, я б за лічені хвилини змайстрував для бідолахи нову ногу, але щось навколо не видно навіть кущів.

— У цій частині Країни Оз немає, як на зло, житла — ані будинків, ані загорож, — нарікав Страшило.

— Невже нічого не можна зробити? — засмутився хлопчик.

— Уся надія на мої мізки, — сказав його величність. — Знаю з досвіду: навіть із найбезвихіднішого становища завжди знайдеться вихід, треба тільки краще його пошукати.

— То пошукаймо разом, — запропонував Тіп, — не може такого бути, щоб не знайшлося способу допомогти Коневі!

Вони сіли поруч на траву і глибоко задумались. Кінь лежав збоку і похмуро розглядав зламану ногу.

— Боляче? — співчутливо запитав його Залізний Лісоруб.

— Зовсім не болить, — відповів Кінь, — просто мені гірко усвідомлювати, що мене зробили не дуже майстерно.

Довгий час ніхто не промовив ані слова. Нарешті Залізний Лісоруб підняв голову і подивився кудись удалечінь.

— Хто це до нас поспішає? — здивовано запитав він.

Коли друзі прослідкували за його поглядом, то помітили, що до них наближається досить дивне створіння. Воно мчало по м'якій траві швидко й беззвучно, та вже за кілька хвилин постало перед маленьким товариством і заходилося розглядати їх з не меншим здивуванням, ніж вони його.

Страшило, треба зазначити, вмів зберігати спокій за будь-яких обставин.

— Доброго ранку! — сказав він першим, дуже ввічливо. Дивне створіння зірвало з голови капелюха, низько вклонилося і промовило:

— Доброго ранку всім. Сподіваюся, що ви всі разом і кожен зокрема гарно почувається. Дозвольте вручити вам мою візитівку.

І незнайомець ввічливо простягнув Страшилові картку. Той покрутив її так і сяк, похитав головою і передав Тіпу. Хлопчик прочитав уголос:

«Жук-Шкеребертник, В. З. і Д. О.»

— Буває ж таке! — вигукнув Гарбузова Голова, витріщаючи очі на прибульця.

— Дивовижно, справді дивовижно, — буркотів собі під носа Залізний Лісоруб.

Очі Тіпа полізли на лоба, і тільки один Кінь байдуже зітхнув і відвернувся:

— Ви що, і є Жук-Шкеребертник? — поцікавився Страшило.

— Атож, шановний приятелю, — жваво підтвердив незнайомець. — Хіба ж на візитівці нема мого імені?

— Ім'я є, — сказав Страшило, — але що, скажіть на милість, означає В. З.?

— В. З. означає Вельми Збільшений, — гордо відповів Жук-Шкеребертник.

— Ясно, — Страшило критично оглянув прибулого. — Ви й справді вельми збільшені?

— Що за питання? — ображено відгукнувся Шкеребертник. — У мене склалося враження, ніби ви розсудливий та проникливий пан. Невже ви не помітили, що я в багато тисяч разів більший за будь-якого звичайного жука? І невже ця обставина не свідчить безсумнівно про те, що я Вельми Збільшений? Сумніватися в настільки очевидному факті — це просто неймовірно.

— Перепрошую, — засмутився Страшило. — Мій мозок, схоже, зазнав струсу під час останнього прання. Та чи не будете ви такі ласкаві пояснити, що означають літери Д. О.?

— Вони означають науковий ступінь, — пояснив Жук-Шкеребертник, зверхньо посміхаючись. — Д. О. — Дуже Освічений.

— Он воно що! — протягнув Страшило з певною полегкістю.

Тіп не міг відвести погляду від дивовижного створіння. У нього був чималий, круглий, як зазвичай буває у жуків, тулуб — досить плаский, зі спини темно-коричневий, попереду — в кремово-білу смужечку. Верхні лапки були такі ж тендітні, як нижні, а голова, що сиділа на довгій шиї, мало чим відрізнялася від людської, хіба тільки тим, що на кінчикові носа висіло щось схоже на антену або щупальце, і такі ж антени, що дуже нагадували закручені поросячі хвостики, стирчали на кінчиках вух по обидва боки голови. Очі в Жука були круглі, чорні, витрішкуваті, але загалом вираз обличчя був досить приємний.

На дивному жукові елегантно сидів темно-синій фрак із жовтою шовковою підкладкою і квіткою в петельці, біла сорочка щільно облягала його широкий тулуб, плюшеві штанці пісочного кольору на колінцях були прикрашені позолоченими пряжками, а на маленькій голівці красувався високий шовковий капелюх.

Коли Жук-Шкеребертник стояв перед здивованими мандрівниками на задніх лапках, на зріст він був не нижчий від Залізного Лісоруба. Іншу комаху настільки гігантського розміру в Країні Оз, зрозуміло, ніхто ніколи не бачив.

— Мушу зізнатися, — почав Страшило, — що ваша раптова поява вразила і мене, і моїх друзів. Будь ласка, не ображайтеся. З часом ми, певно, до вас звикнемо.

— Вибачатися не варто, — пихато відповів Жук. — Мені дуже приємно вражати інших. Як комаха, я справді незвичайний, а отже, гідний всезагального подиву і цікавості.

— Не сумніваюся, — погодився його величність.

— Якщо ви дозволите мені присісти у вашому високоповажному товаристві, — вів далі новоприбулий, — я із великим задоволенням розповім вам свою історію. Це допоможе вам глибше збагнути своєрідність моєї незвичайної, насмілюся навіть сказати — видатної особистості.

— Потіште нас, — коротко кивнув Залізний Лісоруб.

І, присівши на траві поряд із компанією мандрівників, Жук-Шкеребертник розповів їм таку історію.

13. Вельми збільшена історія

— На початку моєї правдивої оповіді я змушений чесно й відверто зізнатися, що народився я звичайним жуком-шкеребертником, — почало розповідати створіння цілком по-дружньому та щиро. — Рухався за допомогою лапок, тобто лазив у траві й між камінням, харчувався дрібними комашками і був таким життям цілком задоволений. Коли траплялися холодні ночі, я замерзав, бо, на жаль, не мав одягу; зранку теплі промені сонця повертали мене до життя. Жалюгідне існування, скажете ви, але так живуть усі звичайні жуки-шкеребертники і ще безліч інших крихітних мешканців нашої землі.

Та доля змилостивилася до мене! Одного разу я повзав поблизу сільської школи, і мою увагу привернув монотонний гул, що долинав зсередини. Мені здалося, що це галасують учні, тож я вирішив потрапити до класу й подивитися, що там відбувається. Тож я поліз уздовж тріщини між двома дошками підлоги, доки не досягнув дальнього кінця кімнати, де біля розпаленого каміну стояв учительський стіл.

Ніхто не звернув на мене уваги. А я виявив, що тепло вогню жаркіше та затишніше, і вирішив оселитися біля нього у щілині між двома цеглинами. Я влаштував собі затишне гніздечко, де й ховався багато-пребагато місяців.

Кілька днів потому я почав слухати лекції професора Всезная, без сумнівів, найвидатнішого вченого у всій Країні Оз. Жоден із його учнів не був настільки старанний і уважний, як скромний, до якогось часу нікому не відомий Жук-Шкеребертник. Завдяки цьому мені вдалося отримати такі ґрунтовні знання, що, зізнаюся, аж самому страшно. Тому на моїх візитівках зазначено — Д. О., тобто Дуже Освічений. Ще не було й немає жука, який мав би бодай десяту частину моєї вченості, це факт, і ним не можна не пишатися.

— Освіченістю пишатися не гріх, — сказав Страшило. — Тут я з тобою згоден. Я ж бо й сам славлюся ясною головою. З мозком, яким обдарував мене Чарівник Смарагдового Міста, ніхто не може позмагатися, — так мені всі друзі кажуть.

— Проте я все ж таки переконаний, — перебив його Залізний Лісоруб, — що добре серце важить більше, ніж освіченість, та навіть і мозок.

— Як на мене, — вставив свої п'ять копійок Кінь, — нема нічого важливішого, ніж міцна нога.

— А я так думаю: треба ще подивитися, що дорожче — мозок чи насіння! — раптом запально промовив Гарбузова Голова.

— Краще би ти помовчав! — прошепотів йому Тіп.

— Добре, шановний батеньку, — слухняно погодився Джек.

Жук-Шкеребертник ввічливо, навіть із повагою вислухав усі ці міркування, а потім повів далі свою історію.

— Я жив аж три роки в скромному затишному світочі освіти, — розповідав він, — невтомно всотуючи знання, якими була насичена шкільна атмосфера.

— Ти просто поет! — схвально кивнув головою Страшило.

— Та одного прекрасного дня, — вів далі Шкеребертник, — завдяки дивовижному збігові обставин моєму звичному скромному існуванню настав кінець, і я возвеличився до своїх теперішніх масштабів. Одного разу, коли я ліз над каміном, мене помітив професор, зловив і затис між великим і вказівним пальцями.

«Любі діти! — оголосив професор. — Я зловив жука-шкеребертника, дуже рідкісний та цікавий екземпляр. Чи відомо комусь із вас, що таке жук-шкеребертник?»

«Ні!» — хором закричали учні.

«Тоді, — сказав професор, — я дістану своє знамените збільшувальне скло та спроектую комаху на екран у вельми збільшеному вигляді, так, щоб ви могли ретельно вивчити особливості його будови та ознайомитися з його поведінкою і способом життя».

Тут він дістав із шафи якийсь прилад, і я, навіть не встигнувши зрозуміти, що зі мною відбувається, виявився спроектованим на екран у вельми збільшеному вигляді — саме таким я з'явився перед вами сьогодні.

Щоб краще мене розгледіти, учні заходилися витягувати шиї, ставати на табуретки, а дві дівчинки залізли навіть на підвіконня відчиненого вікна.

«Дивіться! — гучно промовив професор. — Перед нами вельми збільшений жук-шкеребертник, якого можна вважати чи не найцікавішою комахою з усіх, які тільки існують у світі».

Оскільки я був Дуже Освіченим, то чудово знав, як мусить повестися джентльмен у такій ситуації, — звівся на задні лапки, передню приклав до грудей і ввічливо вклонився. Ці мої дії стали справжньою несподіванкою — я так усіх вразив, що одна з дівчаток, які стояли на підвіконні, з вереском випала назовні, а заодно потягла за собою подружку.

Професор злякався і з криками кинувся надвір подивитися, чи не забилися бідолашні дітки. Учні подалися за ним галасливою юрмою, а я лишився у класі сам-один, до того ж Вельми Збільшений.

Зрозуміло, я одразу збагнув: це доля дарує мені щасливу можливість утекти. Завдяки своїм новим розмірам я міг безпечно мандрувати по світу, тамуючи спрагу спілкування зі славетними мудрецями, яку в мені пробудила освіта.

І доки професор клопотався біля дівчаток, що більше злякалися, ніж забилися, а учні з простої цікавості стовбичили довкола них, я спокійнісінько вийшов зі школи, завернув за ріг і незабаром, ніким не помічений, дістався до сусіднього гаю.

— Оце так дива! — вигукнув Гарбузова Голова, щиро приголомшений.

— Справжні дива, — погодився Жук-Шкеребертник. — Те, що мені вдалося втекти у вельми збільшеному стані, направду фантастичне везіння, бо ж хіба є пуття нікчемній крихітній комасі навіть від найглибших знань?

— Я раніше не думав, що комахи носять одяг, — здивовано зауважив Тіп, розглядаючи Шкеребертника.

— Вони його не носять — у природному стані, — відповів новий знайомий. — Та під час мандрів мені якось довелося врятувати дев'яте життя кравця — кравці, як вам відомо, мають по дев'ять життів, так само, як коти. Хлопчина був невимовно вдячний мені, адже, якби він втратив дев'яте життя, йому точно настав би кінець. Він просто вмовляв мене прийняти від нього в подарунок шикарний костюм, який ви тепер на мені бачите. Сидить чудово, чи не так? — Шкеребертник підвівся і повільно покрутився, щоб слухачі могли краще розгледіти його персону і костюм.

— Майстерний трапився кравець, — не без заздрості відзначив Страшило.

— І з добрим серцем, це ясно, — додав Лісоруб.

— А куди, власне кажучи, ти прямуєш? — запитав Тіп Жука.

— Та, в принципі, нікуди, — відповів той. — Але я маю намір у найближчому майбутньому відвідати Смарагдове Місто, щоби прочитати там лекцію для обраної публіки на тему «Про переваги збільшення».

— Ми зараз саме прямуємо до Смарагдового Міста, — сказав Залізний Лісоруб, — якщо хочеш, підемо разом.

Жук-Шкеребертник граційно вклонився.

— Із превеликим задоволенням, — заявив він. — Приймаю ваше люб'язне запрошення, бо де ще в Країні Оз я міг би знайти товариство, яке ще більше мені пасувало би?

— Що правда, то правда, — погодився Гарбузова Голова. — Та ми тут усі один одному підходимо — просто як мухи та мед.

— Прошу пробачити мені зайву цікавість, — знову промовив Шкеребертник, з неприхованою цікавістю розглядаючи нових знайомих одного за одним, — але не здається вам, що ви всі… гм… трошки дивнуваті?

— Але ж і ти сам, скажімо, дивнуватий, — відповів Страшило. — Загалом усе в житті дивує, доки не звикнеш.

— Яка оригінальна філософія! — захоплено сплеснув лапками Жук-Шкеребертник.

— Еге ж бо, мізки в мене сьогодні працюють відмінно, — не без гордості визнав Страшило.

— Тоді, якщо ви вже достатньо відпочили й набралися сил, чи не час нам вирушити в путь до Смарагдового Міста? — запропонував Збільшений Жук.

— На жаль, — зітхнув Тіп, — Кінь зламав ногу й тепер не може пересуватися. В окрузі нема жодного дерева, з якого можна було б змайструвати заміну. А без Коня ми не можемо вирушати: Гарбузова Голова має слабкі суглоби, і пішохід із нього зовсім нікудишній.

— Шкода, дуже шкода, — пройнявся співчуттям Жук-Шкеребертник. Потім він уважно оглянув своїх попутників і раптом запропонував: — Чому ж не приладнати Коню одну із ніг Гарбузової Голови, якщо вже він усе одно їде верхи? І той, й інший — із дерева, наскільки я розумію.

— Оце так блискучий розум! — захоплено промовив Страшило. — Дивуюся, як це мій мозок до цього не додумався! До роботи, шановний Лісорубе!

Джеку ідея не надто сподобалась, але він підкорився і беззаперечно дав відрубати собі ліву ногу, яку Залізний Лісоруб одразу ж приладнав Коню. Той захвату також не виказував — навпаки, бурчав, що нова нога, яку йому нав'язали, осоромила б будь-якого порядного коня.

— Будь обережніший, коли говориш, — образився Гарбузова Голова. — Не забувай, що йдеться про мою ногу!

— Я був би радий забути, але не можу, — відбив удар Кінь. — Нога ж нікудишня, так само, як і твоя персона.

— Я нікудишня персона?! — обурено закричав Джек. — Як ти посмів?

— Нікудишня, недолуга, незграбна й недоладна! — далі викрикував Кінь, сердито крутячи очима. — У тебе навіть голова не тримається, як треба: чи то вперед дивишся, чи то назад — спробуй розберися.

— Друзі, дуже прошу, не сваріться, — закликав обох Залізний Лісоруб. — Пам'ятайте, що жоден із нас не досконалий, давайте терпляче ставитися один до одного.

— Чудова пропозиція, — примирливо промовив Жук-Шкеребертник. — Ви, я бачу, маєте навдивовижу добре серце, мій металевий друже.

— О так, — погодився Лісоруб, дуже задоволений. — Моє серце — моя гордість. Та нам уже час вирушати.

Вони посадили одноногого Джека — Гарбузову Голову верхи на Коня, надійно прив'язали його мотузками. І маленький загін, очолений Страшилом, знову вирушив до Смарагдового Міста.

14. Чаклунство бабці Момбі

Незабаром виявилося, що Кінь накульгує: нова нога виявилася задовгою для нього. Довелося зробити привал і чекати, доки Залізний Лісоруб укоротить її новою сокирою, після чого дерев'яний скакун закрокував уже значно бадьоріше.

— І як це я не об'їхав нору?! От біда, так біда! — буркотів собі під носа.

— Ну, яка ж це біда? — неуважно докинув Шкеребертник, який дріботів поряд. — По-моєму, тобі дуже пощастило, що ти її не об'їхав. Від необ'їждженого коня в господарстві мало пуття.

— Перепрошую, — сердито сказав Тіп, який близько до серця приймав усе, що стосувалося Коня і Джека, — але жарт несмішний і безглуздий.

— Жарт це жарт, — самовпевнено заявив Шкеребертник. — Усім відомо, що гра слів походить від гри розуму.

— Що ти сказав? — розгубився Гарбузова Голова.

— Я сказав, мій дорогий друже, — пояснив йому Жук-Шкеребертник, — що в нашій мові є багато слів, які мають не одне, а два і навіть більше значень. Жартувати, обігруючи значення одного і того самого слова, — а це називається каламбур — здатна лише особистість висококультурна, витончена і з досконалим володінням мовою.

— Тут я з тобою не згоден, — вперто сказав Тіп, — каламбур може вигадати хто завгодно.

— Аж ніяк, — зарозуміло заперечив Жук-Шкеребертник. — Це потребує найвищого рівня освіченості. Ти сам, мій друже, освіту маєш?

— Ну, не можу цим похвалитися, — чесно зізнався Тіп.

— Тоді ти не можеш вести цю дискусію предметно. Особисто я — а це вам уже відомо, — Дуже Освічений, і тому повірте мені: схильність до каламбурів — неодмінна ознака геніальності. Скажу тільки, що наш Кінь — ходяче непорозуміння. Якщо звернути увагу на його походження з козел, йому більше пасувало би мекати й буцатися.

На цих словах Страшило ледве не задихнувся, Залізний Лісоруб спинився як укопаний і з докором поглянув на Жука. Кінь обурено зафоркав, і навіть Гарбузова Голова закрив рот рукою, щоб приховати посмішку, — адже змінити вираз обличчя він не міг.

Сам Жук-Шкеребертник ішов собі, ніби нічого не сталося, і, здавалося, не помічав реакції товариства. Тому Страшило вирішив, що необхідно сказати йому таке:

— Я чув, люб'язний друже, що освіта не всім іде на користь. Мозок — чудова річ, але його треба використовувати правильно, а в твоїй голові, здається, зчинилася плутанина. Тому, якщо хочеш мандрувати разом із нами, тримай-но краще свою вченість при собі.

— Ми народ простий, — додав Залізний Лісоруб, — і дуже щирий. Та якщо ти своєю освіченістю знову кого-небудь… — він не закінчив фразу й покрутив у повітрі своєю блискучою сокирою так красномовно, що Жук-Шкеребертник перелякано відскочив від нього на пристойну відстань.

Довгенько йшли мовчки. Нарешті Жук-Шкеребертник струснув головою і сказав винувато:

— Я намагатимусь виправитися.

— От і добре, — кивнув Страшило, і в маленькому загоні відновилася злагода.

Коли вони знову зупинилися, щоб дати Тіпу перепочити — хлопчик єдиний серед них потребував відпочинку — Залізний Лісоруб звернув увагу на те, що на порослому густою травою лузі видніється безліч круглих нірок.

— Схоже, тут живуть польові миші, — сказав він Страшилу. — А може, й наша давня приятелька Королева Мишей поблизу.

— А вона могла б нам неабияк допомогти, — зауважив Страшило: йому раптом сяйнула блискуча думка. — Як ми можемо її покликати, друже Лісоруб?

Залізний Лісоруб підніс до губів срібний свисток, що висів у нього на шиї, і голосно свиснув. Миттю з найближчої нірки вискочила маленька сіра мишка — і безстрашно до них наблизилася. Залізному Лісорубу Королева Польових Мишей довіряла повністю, адже він одного разу врятував їй життя.

— Доброго дня, ваша величносте, — шанобливо звернувся Лісоруб до Миші. — Сподіваюся, ви живі-здорові?

— Дякую вам на доброму слові, — пискнула Королева, присідаючи на задні лапки. Тепер кожен із мандрівників зміг розгледіти на її голові маленьку золоту корону. — Чи можу я чимось прислужитися давнім друзям?

— Звісно, можете, — нетерпляче втрутився в розмову Страшило, — якщо відпустите зі мною до Смарагдового Міста десяток-другий ваших підданців.

— А їм не завдадуть шкоди? — із сумнівом запитала Королева.

— Аж ніяк, — відповів Страшило, — вони можуть заховатися в соломі, якою напхане моє тіло, а тоді, коли я подам знак, нехай вискакують назовні і притьмом поспішають додому. Їм це буде неважко, а мені допоможе повернути трон, незаконно захоплений Армією бунтівників.

— Ну що ж, — сказала Королева, — я згодна. Щойно ви будете готові, я покличу сюди найкмітливіших із моїх підданців.

— Я готовий хоч зараз, — відповів Страшило. Він улігся на землю, розщібнув одежину й розсунув солому, якою був напханий.

Королева коротко пискнула, і миттю дванадцять симпатичних польових мишок вискочили з нір і вишикувались перед своєю правителькою, чекаючи наказу.

Що Королева їм сказала своєю мишачою мовою, ніхто з мандрівників, зрозуміло, не збагнув, але миші хутенько підбігли до Страшила й заховалися в нього в пазусі.

Коли всі дванадцять мишок потрапили до соломи, Страшило підвівся, защебнув сюртук на всі ґудзики і щиро подякував Королеві.

— Ви могли б допомогти нам у ще одній справі, — сказав Залізний Лісоруб, — якби побігли попереду, указуючи нам дорогу до Смарагдового Міста. Хтось уперто заважає нам до нього дістатися.

— Я зроблю це з радістю, — відповіла Королева. — Коли вирушаємо?

Залізний Лісоруб поглянув на Тіпа.

— Я вже відпочив, — запевнив хлопчик. — Не будемо гаяти часу.

І вони знову подалися в мандри: Королева Польових Мишей бігла попереду, то спиняючись і чекаючи на решту, то знову ховаючись між травами.

Без її допомоги Страшило та його друзі, певно, ніколи не дісталися б до Смарагдового Міста, бо завдяки зусиллям бабці Момбі на їхньому шляху виростала перешкода за перешкодою. Усі вони не були справжніми — просто вводили мандрівників в оману. Коли на їхньому шляху постала широка стрімка річка, маленька Королева незворушно бігла далі і успішно перетнула потік, адже він існував лише в уяві, а за нею подолали перешкоду і решта мандрівників.

Наступного разу на їхньому шляху виросла висока — ледве не до неба — гранітна стіна. Та Королева Мишей пройшла прямісінько крізь стіну, те ж саме зробили й інші, і варто їм було опинитися на іншому боці, як стіна розвіялася, наче дим.

Одного разу, спинившись на хвилинку, щоб дати перепочинок Тіпу, вони раптом опинилися на перехресті доріг, що розходилися в них з-під ніг на сорок різних напрямків. Ба більше: ці сорок доріг закрутилися, наче крила велетенського вітряка, спочатку в один бік, потім в інший. Друзі завмерли на місці, спантеличені та розгублені.

Та Королева звеліла їм іти за нею і рушила вперед. Вони зробили всього кілька кроків, і коловерть доріг зникла, ніби її ніколи не існувало.

Останній із фокусів, вигаданих Момбі, був, напевно, найстрашнішим. Мандрівники побачили, як через луку просто на них насувається вогняний стовп. Страшило вперше по-справжньому злякався і ледве не кинувся навтьоки.

— Якщо полум'я мене наздожене, я вмить зникну, — сказав він, тремтячи так, що аж солома шурхотіла. — Для мене на світі немає нічого небезпечнішого від вогню.

— І для мене теж, — хропнув Кінь і почав стурбовано крутитися на місці, — дерево зовсім сухе — спалахне, й від мене лишиться тільки купка попелу.

— А для гарбузів вогонь небезпечний? — злякано запитав Гарбузова Голова.

— Із тебе вийде запіканка, та й із мене теж, — відповів Жук-Шкеребертник і опустився на всі лапки, щоб у разі потреби втікати якомога швидше.

Та Залізний Лісоруб, який не боявся вогню, розвіяв їхні підозри та побоювання кількома розумними словами.

— Ви подивіться на Королеву Мишей! — вигукнув він. — Її вогонь зовсім не пече. Бо це не полум'я, а всього лише міраж.

І справді, маленька мишка спокійно дріботіла крізь грізний вогонь, і один її вигляд додав мужності іншим, — вони подалися слідом за мишкою і пройшли крізь вогонь неушкодженими.

— Оце так пригода! — дивувався Жук-Шкеребертник. — Це суперечить усім законам природи, які викладав у школі професор Всезнай!

— Так воно і є, — сказав мудрий Страшило, — будь-які чари є протиприродними, тому їх бояться та уникають люди і звірі. Та я вже бачу ворота Смарагдового Міста, а це означає, що ми подолали ворожі підступи і майже досягли мети.

Попереду й справді ясно виднілися стіни Смарагдового Міста, і Королева Польових Мишей, яка до цього часу слугувала їм вірним провідником, підійшла востаннє — попрощатися.

— Ми дуже вдячні вашій величності за допомогу, — сказав Залізний Лісоруб, низько кланяючись мишці.

— Я завжди готова допомогти друзям, — відповіла Королева й не зволікаючи подалася додому.

15. У полоні в Королеви

Ворота Смарагдового Міста охороняли дві вартові з числа бунтівниць. Побачивши мандрівників, вони витягнули із зачісок шпиці для плетіння і попередили, що проткнуть ними першого, хто підійде ближче.

Залізного Лісоруба це зовсім не злякало.

— Найгірше, що може статися, — це подряпини на нікелюванні, — сказав він. — Але до «найгіршого» діло не дійде, налякати цих горе-вояків дуже просто. Мерщій за мною!

І він рушив до воріт, широко розмахуючи сокирою, за ним без вагання пішли інші.

Дівчата цього зовсім не очікували, вони дуже злякалися блискучої сокири і з вереском кинулися в місто. А наші мандрівники без перешкод пройшли крізь ворота і закрокували по широкій, мощеній зеленим мармуром вулиці до королівського палацу.

— Так ми не встигнемо спохопитися, як знову побачимо вашу величність на троні, — сміявся Залізний Лісоруб, адже легка перемога над вартовими неабияк поліпшила його настрій.

— Дякую, друже, — розчулено промовив Страшило, — хіба ж хтось може встояти перед твоїм чулим серцем і гострою сокирою!

У відчинені двері будинків було видно, що відбувається всередині: чоловіки підмітали підлогу й мили посуд, а жінки сиділи без діла й весело балакали.

— Що у вас тут сталося? — запитав Страшило в якогось дуже сумного чоловіка із розпатланою бородою та у фартушку. Бідолаха саме котив тротуаром дитячий візочок.

— Сталася революція, ваша величносте, але ж ви, певно, і самі про це чули, — відповів чоловік. — З того часу, як ви нас покинули, жінки чого тільки не виробляють! Я радий, що ви вирішили повернутися і відновити лад, бо в домашніх клопотах і турботах про дітей чоловіча половина населення зовсім збилася з ніг.

— Гм! — задумливо промовив Страшило. — Якщо домашня робота настільки важка, як ти кажеш, то як жінкам удається з нею справлятися?

— Чесно, не знаю, — відповів перехожий, глибоко зітхнувши. — Вони, певно, мають чавунні нерви й невичерпні сили.

Так вони йшли вулицею, і ніхто не ставав їм на перешкоді. Кілька жінок, щоправда, ненадовго перервали свою балаканину й хихотіння, щоб розгледіти краще наших друзів, але цим усе й обмежилося. Дівчата з Армії повстанців, які траплялися їм на шляху, не виявляли ані подиву, ані занепокоєння, а ввічливо давали дорогу.

Страшила цей факт неабияк насторожив.

— Боюся, ми з вами прямуємо просто до пастки, — припустив він.

— Дурниці! — примирливо промовив Лісоруб. — Легковірні дівчатка просто злякалися нас.

Однак Страшило, глибоко сумніваючись, похитав головою, і Тіп приєднався до нього:

— Щось у нас надто легко все виходить. Пахне смаленим.

— Ось і я так думаю, — відповів його величність. Так, ніким не зупинені, вони дісталися до королівського палацу, піднялися мармуровими сходами, які ще недавно були щедро прикрашені смарагдами, а тепер рясніли дірками, бо майже всі коштовності були безжально виколупані зі своїх гнізд. Проте навіть тут жодна із бунтарок не стала їм на перешкоді.

Друзі пройшли звивистими коридорами і наблизилися до тронної зали. Коли вони розсунули шовкові занавіски біля входу, то побачили перед собою таку цікаву картину.

На троні, що сяяв самоцвітами, сиділа генерал Джинджер, на її голові красувалася запасна корона Страшила, в руці вона тримала королівський скіпетр. На колінах панночки стояла величезна банка з карамеллю. Джинджер смакувала цукерки й усім своїм виглядом демонструвала, що вже цілком освоїлася з королівським саном.

Страшило ступив крок до трону. Залізний Лісоруб став поруч із ним і зіперся на сокиру, а решта розташувалися півколом позаду.

— Тобі не соромно сидіти на моєму троні? — суворо і владно звернувся Страшило до узурпатора. — Хіба не розумієш, що ти зрадниця, а отже, порушуєш закон?

— Хто трон захопив, той на ньому і сидить, — відповіла генерал Джинджер і незворушно потягнулася по чергову карамельку. — Я, як ти бачиш, на ньому сиджу, отже, я королева. А всі, хто проти мене, — зрадники, а якщо зрадники, отже — за твоїми ж словами! — порушують закон.

Такий несподіваний поворот спантеличив Страшила.

— Що ти на це скажеш, друже? — розгублено запитав він у Залізного Лісоруба.

— Про закон нічого сказати не можу, — відповів той, — закони, я вважаю, не для того написані, щоб ми їх розуміли, тож не варто й голову цим забивати.

— Але що ж нам робити? — запитав Страшило, очевидно, не на жарт перелякавшись.

— Може, тобі варто одружитися з королевою? — запропонував Жук-Шкеребертник. — Тоді ви зможете правити разом.

Джинджер кинула на комаху розлючений погляд.

— А чому б нам не послати її додому, до мами? — підкинув ідею Джек — Гарбузова Голова.

Джинджер спохмурніла.

— Може, зачинити її в коморі й нехай там сидить, доки не виправиться і не пообіцяє добре поводитися? — підказав Тіп.

Джинджер презирливо відкопилила губу.

— А краще за все дати їй прочухана, — порадив Кінь.

— У жодному разі, — відповів Залізний Лісоруб. — Навіщо карати бідну дівчинку? Ми краще дамо їй коштовностей, скільки вона зможе підняти, і відпустимо її на всі чотири сторони.

На цих словах королева Джинджер голосно розреготалася і тричі ляснула в долоні, неначе подавала комусь знак.

— Оце так дурноверхі створіння! — вигукнула вона. — Я не маю бажання більше з вами тут товктися. Мені набридло вислуховувати ці нісенітниці.

Його величність Страшило та друзі здивовано слухали цю різку промову, але цієї миті сталося дещо зовсім несподіване. Сокира зненацька вислизнула з рук Залізного Лісоруба, той спробував її зловити, але відчув, що не може поворухнутися. Так за одну мить він став не лише беззбройним, а й безпомічним. Тут пролунав загальний регіт: друзі озирнулися і помітили, що з усіх боків вони оточені бунтівницями, до того ж усі дівчата в кожній руці тримали по шпиці для плетіння. Тронна зала була під зав'язку напхана озброєними повстанцями, і Страшило з друзями були змушені визнати, що вони потрапили в полон.

— Жіночим хитрощам чинити супротив неможливо, — весело промовила Джинджер, — і це вкотре доводить, що я — краща кандидатура на місце правителя Смарагдового Міста, ніж Страшило. Хлопчиська я збираюся повернути бабці Момбі. З рештою істот, які навіть і не люди, зроблю, що мені заманеться. Коня й Джека порубаю на дрова для печі, а із гарбуза вийде солодкий пиріг. Страшило підійде на розпал, а Залізного Лісоруба ми розламаємо на дрібні частинки. Щодо долі цього велетенського Жука-Шкеребертника…

— З вашої ласки, Вельми Збільшеного, — вставив Жук.

— Я попрохаю кухаря приготувати з тебе зелений черепаховий суп, — задумливо промовила Королева.

Жук-Шкеребертник затремтів.

— Втім, із тебе може вийти і непоганий гуляш, головне — потушкувати довгенько, посолити й приправити, — жорстко додала Джинджер.

Майбутнє, яке приготувала для друзів королева, навіювало жах. Полонені розгублено перезирнулися. Один тільки Страшило не впадав у відчай. Він стояв мовчки і глибокодумно морщив лоба — схоже, вперто намагався придумати спосіб порятунку.

Раптом він відчув, що солома в нього в грудях ворушиться. Миттю збадьорившись, він підняв руку до сюртука й без поспіху почав розщібати ґудзик за ґудзиком.

Його дії, звичайно ж, не залишилися непоміченими, але їхньої мети жодна з дівчат не розуміла до тієї миті, коли з-за пазухи в Страшила раптом не вискочила маленька сіра мишка. Вона кинулася просто в натовп бунтарів, за нею — ще одна, і ще… Повстанська армія зчинила страшний вереск, від якого здригнулося би наймужніше серце. За вереском почався — ні, не відступ! — суцільний хаос, панічна втеча. Страшило встиг помітити тільки вихор спідниць і миготіння ніг — із відчайдушною штовханиною та у величезній тисняві панянки помчали геть із палацу.

А сама королева, щойно помітила небезпеку, заскочила з ногами на трон і застрибала навшпиньки по м'якому сидінню. Коли ж одна, найменша, мишка почала дертися вгору по трону, бідолашна Джинджер від переляку шугнула через голову Страшила, стрілою помчала коридором, не зупиняючись ні на мить, доки не добігла до воріт міста.

Миттю тронна зала спорожніла. Коли в ній не лишилося нікого, крім Страшила та його друзів, Жук-Шкеребертник із полегкістю зітхнув і вигукнув:

— Слава Богу, ми врятовані!

— Боюся, ненадовго, — сказав на це Залізний Лісоруб, — ворог може будь-коли повернутися.

— Треба спорудити барикади біля всіх входів до палацу, — вирішив Страшило. — Так ми виграємо час, а що робити далі — буде видно.

І всі, крім Джека — Гарбузової Голови, який ще й досі був міцно прив'язаний до сідла, помчали до різних входів до королівського палацу, щоб зачинити важкі двері, закрити засуви і замкнути замки. Тепер вони були в безпеці, принаймні на кілька днів. Коли всі приготування до оборони були завершені, наші шукачі пригод знову зібралися в тронній залі на військову нараду.

16. Страшило думає

— Не можна не визнати, — почав Страшило, коли друзі знову зібралися в тронній залі, — що панночка Джинджер має стільки ж прав на престол, скільки й будь-яка інша людина. А отже, якщо в неї є таке право, то виходить, що я не правий. Запитання: навіщо ми з вами взагалі сюди припхалися?

— Але ж до цього часу королем був ти, — заперечив Жук-Шкеребертник. Він запхав руки до кишень і поважно крокував туди-сюди. — І якщо подивитися на ситуацію з цього ракурсу, то самозванка все ж таки вона.

— Тим більше, що ми її перемогли і примусили тікати, — додав Гарбузова Голова, двома руками повертаючи власну голову обличчям до Страшила.

— А хіба ми її перемогли? — засумнівався Страшило. — Подивіться хто-небудь у вікно і скажіть, що звідти видно.

Тіп підбіг до вікна і визирнув.

— Палац оточений подвійним кільцем озброєних дівчат, — оголосив він.

— Так я і думав, — відгукнувся Страшило. — Мишей вони злякалися, але ми, на жаль, як були, так і лишилися полоненими.

— Мій друг має рацію, — зітхнув Лісоруб. Він стояв віддалік і ретельно полірував груди шматком замші, — Джинджер і досі королева, а ми так само її полонені.

— Сподіваюся, вона не зможе до нас дістатися! — здригаючись від страху, вигукнув Гарбузова Голова. — Ви ж пам'ятаєте, вона пообіцяла зробити з мене пиріг.

— А чи варто через це засмучуватися?! — махнув рукою Залізний Лісоруб. — Ти ж можеш зіпсуватися й в інший спосіб, наприклад, від довгого сидіння в духоті. А як на мене, краще вже стати начинкою хорошого пирога, ніж безславно згнити.

— Згоден, — кивнув Страшило.

— Ох, горе мені, горечко! — застогнав Джек. — От нещаслива в мене доля! Чому, ну чому, дорогий батеньку, ти не зробив мене із заліза або принаймні із соломи, — тоді я міг би жити вічно!

— Досить! — обірвав його ниття Тіп. — Подякуй, що я взагалі тебе зробив. — Він трошки подумав і додав: — Рано чи пізно все закінчується.

— Зі свого боку нагадую, — долучився до розмови Жук-Шкеребертник, поглянувши на друзів своїми круглими сумними очима, — що жорстока королева Джинджер збирається приготувати з мене гуляш. До того, що світ втратить у моїй особі єдиного й неповторного Вельми Збільшеного, Дуже Освіченого Жука-Шкеребертника, їй нема діла.

— А загалом думка непогана, — задумливо буркнув Страшило.

— Але суп, здається мені, був би смачнішим, — прошепотів Залізний Лісоруб, нахилившись до друга.

— Згоден, — підтримав його Страшило.

Шкеребертник застогнав.

— У моїй уяві, — гірко сказав він, — постає жахлива картина: іржавіють гвинтики й детальки, що залишилися від нашого дорогого друга Залізного Лісоруба, суп особисто з мене вариться на багатті, на якому догорають тіла Коня і Джека — Гарбузової Голови, а королева Джинджер мішає вариво в казанку й підкидає у вогонь пучки соломи, яка зовсім нещодавно наповнювала тіло нашого Страшила.

Від цих гнітючих фантазій компанія затужила, всім стало незатишно й страшно.

— Ну, якийсь час ми ще зможемо протриматися, — заявив Залізний Лісоруб, щоби повернути друзям бадьорий настрій.

— Щоб зайти до палацу, Джинджер доведеться спочатку вибити двері.

— До того часу я помру від голоду, так само, як і Шкеребертник, — зауважив Тіп.

— Ну, якийсь час я зміг би прогодуватися за рахунок Гарбузової Голови, — сказав Шкеребертник. — Не можна сказати, що я страшенно люблю гарбузи, але вони, як усім відомо, дуже поживні, а Джекова голова навдивовижу велика й стигла.

— Оце так безсердечність! — вигукнув Залізний Лісоруб, неприємно вражений почутим. — Невже ми, щирі друзі, які стільки пройшли разом, будемо пожирати один одного?!

— Ясно, що в палаці нам довго залишатися не можна, — рішуче сказав Страшило, — а тому годі цих похоронних розмов; краще подумаймо, як звідси врятуватися.

Коли всі почули ці слова, то поспішили до трону, на якому сидів Страшило. Тіп вирішив улаштуватися поруч на табуретці, й тут у нього з кишені випала й покотилася по підлозі перечниця.

— Що це таке? — поцікавився Лісоруб, піднімаючи баночку.

— Обережно! — закричав хлопчик. — Це оживлювальний порошок. Його і так мало лишилося.

— А що таке оживлювальний порошок? — запитав Страшило, дивлячись, як Тіп обережно кладе баночку назад до кишені.

— Це чарівний засіб, який Момбі виміняла у Кривого Чаклуна, — пояснив хлопчик. — За його допомогою вона оживила Джека, а потім я — Коня. Думаю, цей порошок може оживити кого завгодно, але залишилася, на жаль, усього одна порція.

— Тим більше вона дорогоцінна, — зауважив Залізний Лісоруб.

— Згоден, — сказав Страшило. — Ба більше: мені здається, що саме в ній наше спасіння. А тепер я мушу подумати кілька хвилин, тому прошу тебе, друже Тіп, візьми ножа й допоможи мені звільнитися від цієї важезної корони.

Тіп хутко перерізав нитки, якими корона була пришита до голови Страшила. Колишній правитель Смарагдового Міста із полегкістю зняв її та почепив на цвях поряд із троном.

— Це було останнє, що зв'язувало мене з королівським саном, — сказав він, — і я, чесно кажучи, радий її позбутися. У передостаннього короля, якого звали Пасторія, корону відібрав Чарівник Оз, він передав її мені. Тепер вона знадобилася панночці Джинджер — що ж, щиро бажаю їй не отримати на додачу головний біль.

— Неабияка шляхетність! — схвально закивав Залізний Лісоруб.

— Тепер я зосереджусь ненадовго, щоби подумати, — оголосив Страшило і вмостився зручніше на троні.

Усі мовчали і намагалися не ворушитися, свято вірячи в незвичайні розумові здібності Страшила.

Мислитель провів у повній тиші чимало часу — принаймні так здалося його друзям, — а потім підвівся, окинув товариство лукавим поглядом і сказав таке:

— Мізки мої сьогодні працюють відмінно. Справді, є чим пишатися. Слухайте: якщо ми спробуємо вибратися з палацу крізь двері, нас, звісно, спіймають. А отже, по землі ми не втечемо, тому лишається одне: втікати повітрям.

Він трошки помовчав, насолоджуючись ефектом від своїх слів, але слухачі були радше спантеличені, аніж вражені його мудрістю.

— Чарівник Оз врятувався на повітряній кулі. Правда, ми з вами не знаємо, як робити повітряну кулю. Однак полетіти можна на чому завгодно, аби тільки воно літало. Тому я пропоную: нехай наш друг і знаменитий майстер Залізний Лісоруб побудує якусь машину з великими крильми. А наш друг Тіп нехай посипле штукенцію своїм чарівним порошком і оживить її.

— Браво! — вигукнув Залізний Лісоруб.

— Дивовижно, який мозок, — зрадів Джек.

— Мушу визнати: вигадливо, — погодився вчений Шкеребертник.

— План, як на мене, цілком путній, — сказав Тіп, — зрозуміло, в тому випадку, якщо Залізному Лісорубу вдасться змайструвати летючу машину.

— Буду старатися з усіх сил, — бадьоро відгукнувся Лісоруб. — А мені, до речі, рідко не вдається те, за що я беруся. Проте будувати машину треба на даху палацу, щоб вона змогла безперешкодно піднятися в повітря.

— Точно, — погодився Страшило.

— А якщо так, ми мусимо обшукати весь палац знизу догори, — вів далі Залізний Лісоруб. — Хай кожен усе корисне, що знайдеться, несе на дах, а я там візьмуся до роботи.

— Та спочатку, — попрохав Гарбузова Голова, — нехай мене знімуть із Коня і прироблять мені нову ногу. У своєму теперішньому стані я тягар для всіх і навіть для себе самого.

Залізний Лісоруб одразу ж відрубав ніжку від красивого різьбленого столика у вітальні та приладнав її Джекові, якому обновка була дуже до смаку.

— Гарно, — сказав він, спостерігаючи за роботою Залізного Лісоруба. — Тепер ліва нога стане найміцнішою і найкрасивішою частиною мого тіла.

— І водночас іще одним свідченням твоєї оригінальності, — додав Страшило. — Я переконаний: ніхто не заслуговує на таку увагу, як оригінальна особистість. А той, хто пересічний і навіть сам собі не цікавий, живе й помирає непомітно, як листок на дереві.

— Дуже глибока думка! — похвалив Шкеребертник, допомагаючи Залізному Лісорубу підняти Джека на ноги.

— Ну, як самопочуття? — турботливо запитав Тіп, спостерігаючи за тим, як Гарбузова Голова шкандибає залою на своїй новій нозі.

— Ніби знову народився, — радісно відгукнувся Джек, — і готовий тепер усім вам бути підтримкою і опорою.

— Тоді до справи, — діловито скомандував Страшило.

Отже, товариство вирішило за будь-яку ціну вирватися з полону. Друзі розбрелися по палацу в пошуках матеріалів для спорудження летючого апарата.

17. Фантастичний політ Рогача

Незабаром друзі знову зібралися на даху, і чого тільки вони з собою не принесли: адже ніхто до пуття не знав, що знадобиться для летючої машини! Шкеребертник зняв зі стіни в залі голову Рогача, прикрашену розкішними рогами, і ледве потягнув її по сходах на дах. Рогач, треба зазначити, дуже схожий на лося, тільки ніс у нього легковажно задертий, а борідка схожа на козлину. Чим саме Шкеребертнику сподобалося це опудало і чому він вирішив захопити його з собою — пояснити не міг ніхто, навіть він сам.

Тіп удвох із Конем витягнули на дах величезний старий диван із високою спинкою і боками, такий важкий, що хлопчик зовсім засапався, хоча йому допомагала могутня й невтомна тварина.

Гарбузова Голова приніс мітлу — перше, що потрапило йому на очі. Страшило з'явився із мотком мотузки для білизни, він підібрав її у дворі, а коли ліз із нею по сходах, так заплутався, що на дах вивалився, як клубок. Мабуть, він так і покотився би вниз, якби Тіп його вчасно не підхопив.

Залізний Лісоруб прийшов останнім. Він також спускався у двір і зрубав чотири широких розлогих листки із великої пальми, яка там росла і якою дуже пишалися мешканці Смарагдового Міста.

— Друже! — вигукнув Страшило, коли побачив, що зробив його приятель. — У Смарагдовому Місті неможливо вчинити важчий злочин! Наскільки мені пригадується, за кожен зрубаний листок із королівської пальми злочинця засуджують до семиразової смертної кари із подальшим довічним ув'язненням.

— Що вже вдієш? — сказав Залізний Лісоруб, скидаючи величезні листки на дах, — тепер можна врятуватися тільки втечею.

Друзі із великим сумнівом оглянули купу непотребу, яка виросла перед ними. Страшило похитав головою і сказав:

— Якщо Лісоруб зможе змайструвати із цього летючу машину, яка врятує нас, я готовий визнати його найвправнішим майстром у цілому світі.

Сам Залізний Лісоруб, схоже, був не надто впевнений в успіху. Досить довго він енергійно полірував шматинкою замші собі лоба й лише після цього взявся до справи.

— Дуже важливо, — сказав він, — щоб корпус був досить великим і ми на ньому могли розміститися. Найбільше з того, що ми тут маємо, це диван. Проте якщо машина нахилиться вбік під час польоту, ми всі разом попадаємо додолу!

— А може, варто з'єднати разом два дивани? — запропонував Тіп. — Внизу є ще один такий самий.

— Дуже розумна пропозиція! — вигукнув Залізний Лісоруб. — Тягніть сюди другий диван.

Тіп і Кінь із неабиякими зусиллями витягли на дах другий диван, поставили їх сидіння до сидіння, тож боки і спинки утворили щось схоже на огорожу всередині якої всі могли безпечно розміститися.

— Чудово! — зрадів Страшило. — У такому затишному гніздечку можна літати із задоволенням.

Два дивани друзі міцно-преміцно зв'язали мотузкою для білизни, а з одного краю Лісоруб прив'язав голову Рогача.

— Тепер ясно, де в нашої машини перед, — сказав він, дуже задоволений своєю вигадкою. — Рогач прикрашатиме ніс нашого корабля. А пальмові листки, заради яких я сім разів ризикував своїм життям, будуть крильми.

— А вони достатньо міцні? — засумнівався хлопчик.

— Атож, — відповів Лісоруб. — Виглядають вони, щоправда, значно слабшими від корпуса, але нам нема з чого вибирати.

І він прив'язав пальмові листки до диванів, по два з кожного боку.

Шкеребертник був у захваті.

— Вийшло! — закричав він. — Залишилося тільки оживити.

— Зачекайте, — згадав раптом Джек. — А як же моя мітла?

— До чого тут мітла? — здивувався Страшило.

— Ну, можна прив'язати її позаду, вийде хвіст, — відповів Гарбузова Голова. — Хіба можна вважати летючу машину готовою без хвоста?

— Гм, — не погодився Залізний Лісоруб, — зізнаюся: я не надто розумію, навіщо їй хвіст. Ми ж не робимо звіра, чи птаха, чи рибу. Нам треба тільки одне: щоб наша машина могла літати.

— А може, коли вона оживе, то використовуватиме хвоста як кермо, — висловив припущення Страшило. — Оскільки вона літає у повітрі, то все ж таки схожа на птаха, а я не раз звертав увагу, що всі птахи мають хвости, якими вони скеровують себе під час польоту.

— Ну добре, — погодився Лісоруб, — нехай мітла буде хвостом. — І він міцно прив'язав її позаду корпуса-дивана.

Тіп дістав із кишені перечницю.

— Щось ця машина занадто велика, — занепокоївся він, — не знаю навіть, чи вистачить порошку щоб оживити її всю. Але я спробую розтягнути, наскільки це можливо.

— Сип побільше на крила, — порадив Лісоруб, — вони мусять бути особливо сильними.

— І про голову не забудь! — нагадав Шкеребертник.

— І про хвіст, — додав Джек — Гарбузова Голова.

— Ану, помовчить краще, — перебив їх Тіп (видно було, що він нервує), — бо я щось наплутаю у чарах.

Дуже обережно він почав розсипати дорогоцінний порошок по машині. Передусім посипав тоненьким шаром кожне із чотирьох крил, потім посипав дивани і навіть крихту струсив на мітлу.

— Голову! Голову! Дуже прошу, не забудь про голову! — збуджено підказував Шкеребертник.

— Але порошку лишилося зовсім трошечки, — сказав Тіп, зазираючи до коробочки, — мені здається, важливіше оживити ніжки диванів.

— Помиляєшся! — заперечив Страшило. — Голова найголовніша! А оскільки ця істота буде літати, а не ходити, ноги оживляти не обов'язково.

Із таким зауваженням Тіп погодився і висипав залишки порошку на голову Рогача.

— А тепер, — сказав він, — помовчте, я мушу вимовити заклинання.

Тіп чув, як чарівну формулу промовляла бабця Момбі, й уже оживляв сам Коня, тому досить упевнено вимовив усі три слова, щоразу супроводжуючи фразу відповідним жестом. Це була урочиста і вражаюча церемонія.

Машина здригнулася всім своїм громіздким тілом, заревіла, як зазвичай ревуть Рогачі в лісі, й шалено залопотіла всіма чотирма крильми.

Від потужного вітру, який здійнявся, Тіпа ледве не знесло з даху — добре, що він встиг ухопитися за димар. Страшило важив менше за інших, тому відлетів далеко вбік, і невідомо, де він опинився б, якби Тіп, на щастя, не встиг схопити його за ногу. Шкеребертник ліг пластом, притулився до даху і так уник біди, а Залізний Лісоруб був досить важкий і сам прислужився замість якоря для Джека — Гарбузової Голови, якого обхопив обома руками. Кінь упав від пориву вітру й тепер лежав на спині, безпорадно дриґаючи ногами.

18. У гнізді галок

— Я досі ніколи не чув про такі дива, — пропищав Рогач несподівано тонким голосом, який геть не пасував до такої могутньої статури. — Іду якось лісом, раптом чую страшний грім і більше нічого не пам'ятаю. Нібито мене щось ударило, я аж подумав, що мені вже кінець. Та ж ні, помилуйтеся: живий-живісінький, та ще й маю чотири страхітливих крила й тулуб, котрого соромилась би кожна тварина, яка себе поважає. Як усе це розуміти? Поясніть, хто я тепер — Рогач чи страховидло безрідне?

На цих словах недолуге створіння смішно заворушило вусами.

— Ти — Летюча Машина, — пояснив Тіп, — а голова і справді тобі дісталася від Рогача. Це ми тебе змайстрували, і ми тебе оживили, щоб ти ніс нас у повітрі, куди ми побажаємо.

— Он воно що?! — вигукнула Летюча Машина. — Якщо я не Рогач, отже, в мені не лишилося рогачової гордості. Одна втіха: я, здається, не надто міцно збитий, а тому волею-неволею протягну недовго.

— Не кажи так, дуже прошу тебе! — закричав Залізний Лісоруб, чиє благородне серце зачепила за живе ця жалісна промова. — Ти, напевно, кепсько почуваєшся сьогодні.

— Звідки мені знати? — розгублено буркнув Рогач. — Я живу всього лише перший день: кепсько почуваюся чи добре — хіба ж розбереш так одразу? — і він задумливо помахав хвостиком-мітлою.

— Та досить уже, — став утішати його Страшило. — Не сумуй! Ми будемо для тебе добрими господарями, даю слово. Сил не пошкодуємо, аби тобі жилося добре. А ти згоден нести нас у повітрі, куди ми побажаємо?

— Напевно, — кивнув Рогач. — У повітрі мені навіть краще. А то якби довелося зіткнутися в дорозі з кимось із родини, я помер би від сорому!

— Як я тебе розумію! — співчутливо похитав головою Залізний Лісоруб.

— Втім, — Рогач раптом змінив тему розмови, — якщо подивитися на вас, люб'язні господарі, — не скажеш, що бодай хтось тут зроблений майстерніше, ніж я.

— Не вір своїм очам, — повчально промовив Шкеребертник. — Візьмімо, на приклад, мене: Вельми Збільшений і до того ж іще й Дуже Освічений.

— Це ж треба, — буркнув Рогач, втім, не надто вражений.

— Мій мозок — рідкісного виду, — нібито між іншим зазначив Страшило, — це всім відомо.

— Та невже? — похитав головою Рогач.

— Ну, а в мене, хоча я сам залізний, — заявив Залізний Лісоруб, — найбільш благородне й любляче серце в світі.

— Радий чути, — ввічливо відповів Рогач і кахикнув.

— Раджу придивитися до моєї посмішки, — не відставав від решти Джек — Гарбузова Голова, — вона ані на мить не сходить із мого обличчя!

— Semper idem, — поважно промовив Шкеребертник, — що в перекладі з латини означає «завжди однаковий».

Рогач незграбно повернувся і спантеличено поглянув на нього.

— Я також у певному значенні унікальний, — і собі обізвався Кінь, щоб перебити незручну мовчанку, — тим більше, в інших речах нічим особливим не відзначаюся.

— Якщо чесно, мені дуже лестить мати таких виняткових господарів, — зізнався Рогач. — Сам я, на жаль, похвалитися нічим не можу.

— Зачекай, — підбадьорив його Страшило. — Пізнати себе — справа не з легких, тут і місяця забракне, скажу з власного досвіду. До того ж ми старші за тебе, врахуй цей факт. Але ж ми поспішаємо, — додав він, звертаючись до решти. — Займаймо свої місця — і вирушаймо!

— Куди летимо? — запитав Тіп, умощуючись на м'якому сидінні дивана й допомагаючи залізти Гарбузовій Голові.

— Повелительку південного краю звати Глінда, — пробелькотів Страшило, коли із чималими зусиллями вилазив на Машину. — Летімо до неї, попросимо поради.

— Оце так ідея! — підтримав друга Лісоруб. Він підсадив Шкеребертника, а потім закинув Коня на заднє сидіння.

— Глінду я знаю добре — вона нас не покине в біді.

— Усі готові? — запитав хлопчик.

— Готові! — за всіх відповів Залізний Лісоруб, сідаючи біля Страшила.

— Тоді, — звернувся Тіп до Рогача, — будь ласкавий, неси нас на південь і лети так, щоб не зачіпати дерева й дахи, але не надто високо, щоб у мене голова не крутилася.

— Готовий виконувати! — відповів Рогач.

Він змахнув усіма чотирма крилами і піднявся у повітря. Мандрівники щосили вчепилися в спинки й боки диванів. А Рогач розвернувся на південь і поплив у повітрі стрімко й велично.

— Який пейзаж! — глибокодумно завважив учений Шкеребертник. — Я би сказав — дуже витончено картинний!

— Знайшов час шукати картинки! — пирхнув Страшило. — Тримайся міцніше, щоб не вилетіти. Машину неабияк хитає.

— А вже скоро буде сутеніти, — сказав Тіп, споглядаючи, як сонце хилиться до крайнеба. — Певно, нам варто було дочекатися ранку. Хтозна, чи може Рогач летіти в темряві.

— Особисто я цього не знаю, — відгукнувся Рогач. — Розумієте, для мене все це нове. Раніше ноги мене носили по землі, до того ж досить швидко. А тепер усі вони наче заснули.

— Так воно і є, — кивнув Тіп. — Бо ми їх не оживляли.

— Оскільки ти мав літати, — пояснив Страшило, — а не бігати.

— Бігати ми й самі можемо, — додав Шкеребертник.

— Завдання зрозумів, — відрізав Рогач. — Старатимуся як зможу.

Якийсь час вони летіли мовчки. Раптом Гарбузова Голова закрутився на місці.

— А чи знає хтось, — запитав він стривожено, — як гарбузи переносять висоту?

— Кепсько переносять, — відповів йому Шкеребертник, — особливо якщо падають із висоти. Але в такому випадку гарбуз перестає бути гарбузом, а перетворюється на гарбузове пюре.

— Невже не можна заради друга втриматися від дотепів? Я ж просив тебе! — сердито сказав Тіп, повертаючи голову до Шкеребертника.

— Просив, просив, — погодився Жук, — і я вже стільки разів утримувався, що й не порахуєш. Та що ж поробиш, слова наче циркачі, їх просто тягне піти перевертом, шкереберть, — усе для того, щоб потішити шановну публіку.

— У таких шкеребертах нема нічого шанованого, — суворо промовив Тіп.

— Невже? — Шкеребертник щиро здивувався.

— Таке треба знати, — вів далі хлопчик. — Освічених Шкеребертників на світі, може, ще не бувало, але показна шкереберть-ученість, на жаль, стара, наче світ.

Жук присоромився і на якийсь час примовк. Коли Страшило пересідав із місця на місце, то помітив на сидінні перечницю, загублену Тіпом.

— Облиш ти її, — сказав хлопчик. — У ній нічого не лишилося, навіщо вона нам?

— А точно нема нічого? — запитав Страшило, з цікавістю розглядаючи баночку.

— Ще б пак, — знизав плечима Тіп. — Я витрусив увесь порошок.

— Але в неї, здається, два дна, — раптом виявив Страшило. — Дивіться, між внутрішнім дном і зовнішнім — проміжок на два пальці.

— Дай-но подивитися, — попросив Залізний Лісоруб, забираючи коробочку із рук приятеля.

Він обстежив її з усіх боків і голосно підтвердив:

— Так і є: дно фальшиве. Що б це мало означати?

— А не можна зазирнути всередину? — запитав Тіп, якого здолала цікавість.

— Чому ж ні? Нижнє дно відкручується, — сказав Залізний Лісоруб. — Ось тільки пальці мене сьогодні погано слухаються. Прошу, спробуй ти.

Він передав перечницю Тіпу, і той легко відкрутив дно. У заглибині знайшов три срібні пігулки та охайно складений аркуш паперу. Обережно придивившись, щоб не погубити пігулки, хлопчик побачив кілька рядків, красиво виведених червоними чорнилами.

— Прочитай уголос, — попрохав Страшило.

— «Знамениті пігулки бажань доктора Піпта. Спосіб уживання: проковтни пігулку, долічи по два до сімнадцяти і загадай бажання. Воно миттю виповниться. Прохання бути обережними! Зберігати в сухому й темному місці».

— Оце так знахідка! — вигукнув Страшило.

— Справді, знахідка цінна, — погодився Тіп. — Ці пігулки можуть нам дуже знадобитися. Цікаво, чи знала стара Момбі про те, що сховано під дном перечниці? Пам'ятаю, вона казала мені, що оживлювальний порошок дістався їй від Кривого Чаклуна, якого звати доктор Піпт.

— Напевно, це могутній чаклун! — вигукнув Залізний Лісоруб. — Порошок справді подіяв, а отже, і пігулкам можна вірити.

— Та ось задачка, — почухав потилицю Страшило, — як дорахувати до сімнадцяти по два? Сімнадцять — непарне число.

— Правда, — розчаровано протягнув Тіп. — Дорахувати по два до сімнадцяти просто неможливо.

— Виходить, на пігулки надії нема, — запхинькав Гарбузова Голова. — От шкода! А я саме хотів побажати, щоб моя голова вічно залишалася свіжою…

— Оце вигадав! — перебив його Страшило. — Якби ми могли використати пігулки, невже не знайшлося б важливішого бажання?

— Хіба може бути щось важливіше? — захвилювався бідолаха Джек. — Цікаво, що б ти назвав важливим, якби знав, що твій мозок може будь-коли згнити!

— Особисто я, — сказав Залізний Лісоруб, — співчуваю тобі від усієї душі. Але нічим допомогти не можу, бо, як не старайся, порахувати по два до сімнадцяти неможливо.

Тим часом на землю опустився вечір, над головами мандрівників нависли хмари. Місяць не проглядав. Рогач летів і далі, його величезне тіло-диван час від часу, невідомо чому, розхитувалося все сильніше. Жук-Шкеребертник заходився скаржитися на морську хворобу. Тіп теж зблід і засмутився. Решта друзів хитавицю переносили спокійно. Та й вони побоювалися випадково випасти за борт, а тому сиділи, міцно вчепившись у спинки диванів.

Темрява згущувалась, а Рогач усе летів. Незабаром уже було так темно, що пасажири не могли розгледіти один одного. Запала тривожна мовчанка.

Зрештою Тіп, який довго й зосереджено мовчав, завів розмову:

— Як ми дізнаємося про те, що долетіли до мети? — запитав він.

— Це буде нескоро, — відповів Лісоруб, — до палацу Глінди далеченько летіти.

— Але нам невідомо, з якою швидкістю летить Рогач, — наполягав хлопчик. — Землі звідси не видно — так ми можемо до ранку прилетіти хтозна-куди.

— Це було би вкрай недоречно, — хвилювався Страшило. — Треба приземлитися, але як?

Ми можемо потрапити в річку або зачепити верхівку дзвіниці й зазнати катастрофи!

І оскільки все одно не було чого робити, Рогач і далі летів уперед, плавно змахуючи велетенськими крильми, а друзям залишалося терпляче чекати ранку.

Зранку здогади Тіпа, на жаль, підтвердилися. Коли при перших променях світанку мандрівники подивилися вниз, вони побачили під собою широку рівнину забудовану дивними на вигляд будівлями. Дахи в них були не круглі, як усюди в Країні Оз, а гострі. До того ж по рівнині ходили туди-сюди дивовижні тварини. Ані Страшило, ані Лісоруб такого ніколи не бачили, хоча бували у володіннях Глінди не раз.

— Ми заблукали! — гірко визнав Страшило. — Схоже, Рогач відніс нас далеко за межі Країни Оз, через піщану пустелю в жахливий Інший Світ, про який нам розповідала Дороті.

— Мерщій назад, — у паніці закричав Лісоруб Рогачу. — Розвертайся одразу ж!

— Боюся, що перекинуся, — заперечив Рогач. — Я ще недосвідчений літун, і мені було би краще десь приземлитися, повернутися задом наперед і потім знову злетіти.

Та місця, придатного для посадки, не було видно. Знизу промайнуло якесь дуже велике село або маленьке містечко. Віддалік виднівся гірський хребет із гострими скелями і глибокими урвищами.

— Ось де можна приземлитися, — вирішив хлопчик, коли гірські вершини опинилися зовсім близько. Він повернувся до Рогача і скомандував: — Сідай одразу ж, щойно побачиш рівне місце.

— Зараз зроблю, — відгукнувся Рогач і зайшов на посадку, помітивши вузенький майданчик між двох стрімких скель.

На біду, Рогач не мав досвіду, тому не зміг правильно розрахувати швидкість і промахнувся на цілих півкорпуса, зламав при цьому два правих крила об гострий край скелі, а потім зовсім утратив рівновагу, не втримався і важко упав униз. Друзі чіплялися за дивани, доки це було можливо, але коли Рогач зачепився за виступ скелі, раптово завмер і повиснув ніжками догори, пасажири посипалися вниз, як горох.

На щастя, падати довелося недовго — просто під ними, всього за кілька метрів, виявилося неймовірної величини гніздо, збудоване колонією галок. Так що при падінні ніхто не постраждав, навіть Гарбузова Голова: його дорогоцінна макітра приземлилася, як на подушку, на груди Страшила. Тіп упав на купу якихось папірців і навіть не забився. Шкеребертник дзвінко стукнувся круглою головою об спину Коня, але, здається, без особливої шкоди для себе.

Залізного Лісоруба сильно приголомшило падіння, та коли він оговтався і оглянув свій нікельований тулуб, не знайшовши на ньому жодної подряпини, то повеселішав і звернувся до товаришів із промовою.

— Нічого не скажеш, — почав він, — наша мандрівка закінчилася несподівано. Та чи можемо ми звинувачувати в тому, що трапилося, нашого друга Рогача? Якщо чесно — ні. У скрутну хвилину він зробив усе, що міг. Як нам тепер вибратися звідси — ось у чому питання. На нього нехай відповідає той, хто має гостріший мозок, ніж мій.

На цих словах усі поглянули на Страшила. Той підповз до краю гнізда і визирнув назовні. Знизу чорніла глибока ущелина. Зверху нависала зовсім гола стрімка скеля з одним-єдиним виступом, на якому хилиталося, зачепившись одним із диванів, покалічене тіло Рогача. Вдіяти нічого не можна було, і сподіватись на допомогу було нічого. Переконавшись у цьому, маленьке товариство мандрівників зовсім засмутилося.

— Ми знову потрапили в пастку! — печально зробив висновок Шкеребертник.

— Краще би ми залишилися в палаці, — простогнав Джек. — Гірське повітря, можливо, шкідливе для гарбузів.

— Дзьоби галок точно шкідливіші, — заперечив Кінь. Коли він падав, то приземлився на спину й тепер відчайдушно дриґав ногами, намагаючись перевернутися. — Гарбузи для галок — улюблені ласощі.

— Ти думаєш, птахи повернуться? — жахнувся Джек.

— То вже точно, — кивнув Тіп, — адже це їхнє гніздо. І живе їх тут, схоже, не одна сотня, — додав він, — ви тільки погляньте, скільки всякої всячини вони сюди натягали.

Гніздо й справді було напхане різними предметами, які не становили для пташок жодної користі, — схоже, це добро галки рік за роком крали із чужих осель. А оскільки гніздо було звите в затишному, схованому від людського ока місці, до власників ці речі вже не поверталися ніколи.

Попорпавшись у смітті — бо ж галки тягнули все підряд: і цінні речі, й непотрібний мотлох, — Шкеребертник видовбав лапою чудове діамантове кольє. Помітивши захоплений погляд Залізного Лісоруба, він подарував йому свою знахідку, при цьому виголосивши урочисту промову, що неабияк пасувала до нагоди. Щасливий Лісоруб одразу ж почепив кольє собі на шию і не міг ним натішитися. Та й справді, діаманти в сонячних променях сяяли просто дивовижно.

Аж раптом почувся страшний клекіт, лопотіння тисяч крил — усе ближче, ближче…

— Галки повертаються! — закричав Тіп. — Зараз вони помітять нас, і тоді нам кінець!

— Ось чого я завжди боявся! — забелькотів Гарбузова Голова. — Надходить моя смертна годинонька!

— Та й моя, схоже, також, — засмутився Шкеребертник. — Галки — люті вороги всього мого роду.

Становище інших було не настільки безнадійним. Благородний Страшило викликався захищати своїх приятелів від дзьобів і кігтів розлючених птахів. Він звелів Тіпу зняти з Джека голову й сховатися з нею на дні гнізда. Шкеребертник умостився поруч із Тіпом. А Лісоруб уже з власного досвіду знав, що робити: він вийняв солому з усіх частин Страшилиного тіла, крім голови, і засипав нею Тіпа й Шкеребертника, надійно заховавши їх від ворогів.

Ледве він завершив цю роботу, як зграя галок наблизилася до гнізда. Помітивши незваних гостей, птахи накинулися на них із лютими криками.

19. Пігулки бажань доктора Піпта

Залізний Лісоруб за своєю натурою був дуже миролюбний, та коли вже доводилося ставати до бою, то він боровся сміливо, як римський гладіатор. І коли галки налетіли й почали бити крильми та дряпати гострими дзьобами його нікельований тулуб, Лісоруб схопив сокиру й заходився щосили крутити нею над головою. Так він розлякав чимало птахів, але на їхнє місце прилітали нові й атакували, атакували із нестримною злобою та люттю. Пташки спробували було накинутися й на Рогача, який безпомічно завис над гніздом, щоб виклювати очі, але, на щастя, очі були скляні й у них нічого вийшло. Напали галки і на Коня, але той досі лежав на спині, брикався й відчайдушно дриґав ногами, тому його дерев'яні копита завдали ворогам збитків не менших, ніж сокира Лісоруба.

Зіткнувшись із упертим опором, птахи від безсилля заходилися розтягувати солому, яка купою лежала посеред гнізда й ховала під собою Тіпа, Шкеребертника і Джекову голову-гарбуза. Жмут за жмутом летіла солома в прірву.

Голова Страшила із жахом споглядала, як по вітру розвівається солом'яний вміст його тулуба. Схаменувшись, бідолаха на все горло заголосив, закликаючи на допомогу Залізного Лісоруба, і вірний друг кинувся виручати з біди. Сокира зблискувала серед хмар лютих птахів, а тут ще й Рогач заходився розмахувати вцілілими крильми, чим остаточно спантеличив галок. Коли ж завдяки цим зусиллям Летюча Машина раптово зірвалася з виступу скелі, на якій до цього часу висіла, й важко гепнулася в гніздо, птахи страшенно злякалися. Із голосними криками вони здійнялися, наче темна хмара, й помчали геть, незабаром зникнувши за горами.

Коли останній з ворогів зник, Тіп мерщій виліз із-під дивану і допоміг вибратися звідти Шкеребертнику.

— Ми врятовані! — радів хлопчик.

— Врятовані! Врятовані! — як луна, підхоплював Освічений Жук, на радощах готовий розцілувати морду відважного Рогача. — І порятунком зобов'язані нашій Летючій Машині та гострій сокирі Лісоруба.

— Якщо і я врятований, будь ласка, дістаньте мене звідси! — попросив Джек, чия голова досі лежала під диваном.

Тіп обережно викотив її звідти й причепив на місце. Він і Коневі допоміг звестися на ноги, при цьому промовивши із вдячністю:

— Ти мужньо бився, ми тобі дуже вдячні!

— А ми, схоже, відбилися без втрат, — сказав не без гордості Залізний Лісоруб.

— Відбилися, але не всі, — почувся слабкий голос звідкись знизу.

Усі повернулися і помітили голову Страшила, яка відкотилася до краю гнізда.

— Я повністю спустошений, — поскаржилася голова. — Куди, скажіть, будь ласка, поділася солома, якою я був напханий?

Це запитання примусило всіх здригнутися. Із жахом вони оглянули гніздо — воно було порожнє. Солому, всю до останньої бадилинки, розтягнули й розвіяли люті галки.

— Мій бідний, бідний друже, — тремтячим голосом сказав Залізний Лісоруб, беручи до рук голову Страшила. — Хто би міг подумати, що на тебе чекає настільки сумний кінець?

— Я не шкодував себе заради друзів, — схлипнула голова, — і я навіть радий, що зустрів смерть у боротьбі за добру справу.

— По-моєму, ви рано сльози ллєте, — втрутився раптом Шкеребертник, — адже Страшилів одяг повністю цілий.

— Воно то так, — погодився Залізний Лісоруб, — але для чого нам його одяг, якщо ми не маємо чим його напхати?

— А чому би не напхати його грошима? — запропонував Тіп.

— Грошима?! — здивовано вигукнули всі разом.

— Атож, — і хлопчик повів рукою, показуючи на папірці, розсипані у гнізді. — Погляньте, тут є тисячі доларових банкнот, а є і дводоларові, й п'ятидоларові, й десятки, і двадцятки, й півсотенні купюри. Їх тут вистачить на дюжину Страшил. Чому би нам не скористатися цим матеріалом?

Залізний Лісоруб поворушив у купі сміття руків'ям сокири, й незабаром усі пересвідчилися, що непотрібні, як їм спочатку здалося, папірці насправді були купюрами, — зрозуміло, вкраденими. У цьому ні для кого не доступному гнізді лежали, як виявилося, незліченні багатства. Страшило погодився з таким дивним планом, тому друзі взялися до роботи.

Спочатку вони розклали гроші на кілька купок, намагаючись відібрати лише найновіші та найчистіші. Ліва нога й черевик Страшила були напхані винятково п'ятидоларовими папірцями, права нога — десятидоларовими, а тулуб — півсотнями, сотнями й тисячами, та ще й так щільно, що на бідоласі ледве защібався сюртук.

— Тепер ти найцінніший член нашої експедиції, — закінчивши роботу, заявив Шкеребертник і з натяком підморгнув. — Але ми тобі будемо надійним захистом. З нами — як у банку.

— Дякую вам, — розчулився Страшило. — Я неначе заново народився. І хоча я тепер справді схожий на банківський сейф, прошу не забувати, що мій мозок лишився незмінним. А саме він не раз рятував нас у хвилину скрути.

— Зараз саме така скрутна мить, — зауважив Тіп, — і, якщо твій мозок нас не врятує цього разу, нам доведеться стирчати в цьому гнізді до кінця днів.

— Але ж у нас є пігулки бажань! — вигукнув Страшило, дістаючи коробочку із кишені жилета. — У них наш порятунок.

— Щоб ними скористатися, треба вигадати спосіб порахувати по два до сімнадцяти, — нагадав Залізний Лісоруб. — Наш спільний друг Шкеребертник стверджує, що він дуже освічений — нехай спробує.

— До чого тут освіченість? — обурився Шкеребертник. — Уся заковика в математиці. Безліч разів я спостерігав, як професор розв'язує приклади на дошці. Якщо послухати його, то з іксами, ігреками, літерками й значечками можна робити все, що тільки заманеться, головне — намішати чимбільше плюсів, мінусів і «дорівнює». Але ж, наскільки я пригадую, навіть він не зважувався стверджувати, що непарне число можна отримати шляхом додавання парних чисел.

— Ой, як багато розумних слів! — засмутився Гарбузова Голова. — Моя довбешка аж тріщить — зараз лусне!

— У мене теж тріщить, — похмуро сказав Страшило. — Твоя математика, наскільки я бачу, нагадує банку з компотом: хочеш дістати вишню — то скільки не пхай руку, а все ловиться не те. Я переконаний: цю загадку розгадати просто. Якщо, звісно, розгадка існує.

— Згоден, — кивнув Тіп. — Бабця Момбі ані бельмеса не тямить у іксах та ігреках. Вона й у школі ніколи не вчилася.

— А що, коли рахувати від середини? — несподівано запропонував Кінь. — Взяти для початку дві половинки, а там, може, й до сімнадцяти недалеко?

Усі перезирнулися здивовано: такої блискучої ідеї від Коня не очікував ніхто.

— Знімаю капелюха, — сказав Страшило й низенько вклонився.

— Він має рацію, — зрадів Шкеребертник, — додамо дві половини, отримаємо одиницю, а вже до неї почнемо додавати по два і так дійдемо до сімнадцяти.

— Дивуюся, як я до цього не додумався першим! — буркнув Гарбузова Голова.

— А ти не дивуйся, — повчально сказав йому Страшило. — І не вважай себе розумнішим за інших.

— Тепер лишається знайти правильне бажання, — поспішав Тіп. — Хто проковтне першу пігулку? Може, ти?

— Мені не можна, — захитав головою Страшило.

— Чому це не можна? Адже рот у тебе є, — здивувався хлопчик.

— Звісно, є. Тільки намальований і ковтати із нього нема куди, — пояснив Страшило. — Чесно кажучи, — зізнався він, зітхнувши й критично оглянувши компанію, — боюся, що з нас ковтати вміють лише хлопчик і Шкеребертник.

— Тоді перше бажання загадаю я, — викликався Тіп. — Дайте мені сюди срібну пігулку.

Туго напхані рукавички Страшила не могли вхопити такий маленький предмет, і тому він простягнув хлопчику всю перечницю. Тіп дістав одну пігулку і поклав її до рота.

— Давай, рахуй! — азартно вигукнув Страшило.

Тіп заходився рахувати: «Половина, один, три, п'ять, сім, дев'ять, одинадцять, тринадцять, п'ятнадцять, сімнадцять!»

— Тепер кажи бажання! — квапив Залізний Лісоруб.

Та саме в цей момент хлопчик відчув у животі страшний біль.

— Пігулка отруєна! — закричав він перелякано. — О-ой! Убили! Рятуйте! О-ой! — він скорчився і заходився качатися по дну гнізда. Тут усі злякалися не на жарт.

— Друже, чим тобі допомогти? Скажи мерщій! — вмовляв Тіпа Залізний Лісоруб, нікельованими щоками якого котилися сльози.

— О-ох, я не знаю! — причитав Тіп. — О-ох! Хотів би я не ковтати цю пігулку!

Біль зник так само раптово, як почався. Хлопчик звівся на ноги, а Страшило здивовано втупився в чарівну перечницю.

— Що ти там побачив? — запитав хлопчик, якому одразу ж стало трошки соромно за проявлену слабкість.

— Тут знову три пігулки, — буркнув Страшило.

— Цілком зрозуміло, — пояснив Шкеребертник, — адже Тіп сказав: «Хотів би я не ковтати пігулку». Ось бажання і збулося: він нічого не ковтав. Отже, у перечниці й мусить бути три пігулки.

— Може, я її і не ковтав, — розгубився хлопчик, — але все одно мені було страшенно боляче.

— Нелогічно, — далі розмірковував Шкеребертник. — Якщо ти не ковтав пігулку, тобі не могло бути боляче. А якщо твоє бажання збулося, отже, ти її не ковтав і боляче тобі теж не було.

— Виходить, я придурювався? — образився Тіп. — Тоді ковтай сам. Шкода тільки, що бажання витратилося.

— Зовсім не витратилося! — заперечив Страшило. — У коробці як було три пігулки, так і залишилося, всі цілісінькі.

— У мене вже голова обертом, — поскаржився Тіп. — Нічого не збагну. Але ковтати більше нічого не буду, можете й не просити! — Він надув губи й відійшов у куток гнізда.

— Що ж, — сказав Шкеребертник, — виходу нема: доведеться всіх вас урятувати, не будь я Вельми Збільшений і Дуже Освічений. Загадувати бажання тут усе одно, крім мене, нема кому. Давайте пігулку.

Він проковтнув її без вагань, під захопленими поглядами оточуючих, потім дорахував до сімнадцяти по два точнісінько, як Тіп. Чому — невідомо, швидше за все, тому що шлунки в жуків міцніші, ніж у хлопчиків, — але срібна пігулка не завдала йому жодних незручностей.

— Бажаю, щоб зламані крила Рогача самі по собі відремонтувалися і стали як нові! — повільно й урочисто вимовив Шкеребертник.

Бажання збулося настільки блискавично, що ніхто й оком не встиг змигнути. Товариство озирнулося і побачило: Рогач стоїть цілий і готовий до польоту, точнісінько як у ту мить, коли його оживили на даху палацу.

20. Страшило прохає допомоги в Глінді

— Слава! — весело закричав Страшило. — Тепер ми вільні!

— Однак уже сутеніє, — зауважив Залізний Лісоруб. — Певно, розумніше буде дочекатися ранку, щоби не потрапити знову в якусь пригоду. Від цих нічних польотів добра чекати не варто.

Після наради мандрівники вирішили чекати до ранку. А доки не стемніло, щоб якось згаяти час, вони обнишпорили гніздо галок у пошуках скарбів.

Шкеребертник знайшов пару золотих браслетів й одразу ж надів їх на лапки. Страшило захопився перснями, яких у гнізді виявилося безліч. Незабаром ними були прикрашені всі пальці його туго напханих рукавичок, включно з великими. А оскільки персні він обирав із яскравими каменями: рубінами, аметистами і сапфірами, — руки його просто сяяли, незважаючи на сутінки.

— Сюди б королеву Джинджер, — сказав він задумливо. — Наскільки я розумію, їй та її війську із усього мого королівства потрібні були самі тільки смарагди.

Залізний Лісоруб милувався своїм діамантовим кольє і заявив, що більше йому нічого не треба. Тіп знайшов чудовий золотий годинник, який цокав тепер у його кишені. Крім того, він причепив кілька діамантових брошок до яскравого жилета Гарбузової Голови, а на шию Коневі почепив лорнет.

— Виглядає дуже мило, — похвалив той, — а що це таке?

Оскільки цього йому впевнено ніхто не міг пояснити, Кінь вирішив, що йому перепала якась рідкісна прикраса, і це його цілком влаштувало.

Рогачу, щоб не ображався, надягнули на роги кілька великих кілець, але він не звернув на них жодної уваги, адже був абсолютно байдужий до свого зовнішнього вигляду.

Незабаром стемніло, Тіп і Шкеребертник заснули, а всі решта всілися поруч і терпляче чекали ранку.

Щойно забринів світанок, віддалік з'явилася велетенська зграя галок. Птахи швидко наближалися, явно збираючись продовжити битву за гніздо.

Та наші мандрівники не чекали нападу, а сіли на м'які сидіння диванів, і Тіп скомандував Рогачу злітати.

Вони піднялися в повітря, і вже через кілька секунд сильні й розмірені помахи крил віднесли їх так далеко від гнізда, що галки навіть не намагалися їх переслідувати.

Машина взяла курс на північ, звідки вони прилетіли. Принаймні так думав Страшило, який, на загальне переконання, тямив у сторонах світу краще за інших. Лишаючи позаду міста й села, Рогач мчав їх над широкою рівниною, будиночки траплялися все рідше й зрештою зовсім зникли. Далі їхній шлях пролягав понад пустелею — тією самою, яка відділяє Країну Оз від решти світу, і до полудня внизу вже з'явилися будиночки з круглими дахами, а це означало, що вони нарешті потрапили додому.

— Тут усе блакитне — й будинки, й паркани, — помітив Залізний Лісоруб. — Це означає, що ми прибули до Краю Жувачів. Звідси до володінь Глінди шлях дальній, але головне — ми не знаємо, в який бік летіти.

— Що робити? — запитав хлопчик, повертаючись до лідера їхньої маленької експедиції.

— Не знаю, — чесно зізнався Страшило. — Якби ми були в Смарагдовому Місті, я би сказав: треба летіти просто на південь, і так буде правильно. Та, на жаль, у Смарагдовому Місті нам не зрадіють. Рогач летить дуже швидко, але чи туди, куди нам треба? Оце так питаннячко.

— Нехай тоді Шкеребертник проковтне ще одну пігулку, — рішуче промовив Тіп, — і загадає бажання, щоб ми летіли у правильному напрямку.

— Згоден, — сказав Вельми Збільшений, — і зроблю це з превеликим задоволенням.

Проте коли Страшило почав нишпорити по кишенях, шукаючи перечницю з двома пігулками бажань, які в них залишилися, там виявилося порожньо. Збентежені мандрівники обшукали весь свій летючий будинок, але коштовна коробочка зникла безслідно.

А Рогач летів собі далі й відносив їх невідь-куди.

— Мабуть, я забув перечницю у гнізді галок, — висловив припущення Страшило.

— Це дуже кепсько, — зітхнув Залізний Лісоруб. — Утім, не гірше, ніж до того, як ми знайшли пігулки бажань.

— Навіть краще, — підбадьорив друзів Тіп, — адже однією з них ми встигли скористатися і врятувалися завдяки їй із жахливого гнізда.

— Дві інші нам би також стали в пригоді, якби не моя забудькуватість, — винувато зізнався Страшило. — У такій мандрівці, як наша, на кожному кроці чигають нещастя: хтозна, може, саме цієї миті ми мчимо назустріч новій небезпеці.

Ніхто не міг йому заперечити, тому запанувала понура мовчанка.

А Рогач летів собі далі.

— Погляньте! — здивовано вигукнув Тіп. — Знизу все має рожевий колір — здається, ми таки потрапили до Південного Королівства!

Друзі перехилилися через спинки диванів — усі, крім Джека, який не бажав ризикувати головою, — і заходилися оглядати місцевість. Справді: будиночки були рожеві, дерева рожеві, паркани рожеві, а це могло означати тільки одне — вони нарешті прибули до володінь Глінди. Ще кілька хвилин польоту — і Залізний Лісоруб уже впізнавав дороги та будівлі. Тепер дістатися до палацу знаменитої чарівниці було простіше простого.

— Оце так пощастило! — сяяв від радості Страшило. — Навіть без пігулок обійшлося, ми майже прибули.

Машина почала знижуватись і приземлилася на зелений оксамитовий газон у прекрасному саду Глінди. Поблизу бив фонтан, а замість водяних струменів у ньому високо в повітря летіли алмази й розсипалися по дну мармурового басейна, ніжно подзенькуючи.

Глінда мала чудові сади, мандрівники захоплено їх розглядали, аж про все забули. Тому навіть не помітили, як звідкись з'явилася сторожа. Військо великої чарівниці мало скидалося на Армію повстанців генерала Джинджер, хоча також в основному складалося з дівчат. Вони були вбрані в чепурні мундири, за зброю мали шаблі та списи, а маршували з дивовижною грацією та спритністю.

Капітан, який очолював військо, він же — особистий охоронець Глінди, — відразу впізнав Страшила й Залізного Лісоруба та дуже ввічливо з ними привітався.

— Доброго дня! — відповів Страшило, галантно піднімаючи капелюха, а Лісоруб по-солдатському козирнув.

— Ми просимо прекрасну правительку вашої країни про зустріч.

— Глінда чекає на вас у палаці, — відповів Капітан, — і вже давно.

— Дивно! — вирвалося в Тіпа.

— Аж ніяк не дивно, — оголосив Страшило. — Глінда — могутня чарівниця. Від її уваги не може приховатися жодна важлива подія в Країні Оз. Напевно, вона не гірше за нас знає, для чого ми до неї прилетіли.

— Тоді навіщо було летіли? — витріщив очі Гарбузова Голова.

— Хоча би для того, щоб з'ясувати — у кого на плечах голова, а в кого — гарбуз, — відповів Страшило. — Але не будемо примушувати чарівницю чекати!

І до палацу вирушила дивна кавалькада — очолював її Капітан, а в хвості важко тупав Кінь.

Глінда сиділа на рубіновому троні й ледве змогла втримати посмішку, побачивши незвичайну делегацію. Страшила й Залізного Лісоруба вона знала та любила давно, але дивака Гарбузову Голову та Вельми Збільшеного Шкеребертника бачила, зрозуміло, вперше. Кінь, як ми пам'ятаємо, був усього лише оживленою колодою, тож не відрізнявся спритністю й досвідом придворних церемоній: коли він спробував вклонитися, бахнувся головою об підлогу з таким тріском, що насмішив до сліз і військо, і саму Глінду.

— Насмілюся доповісти вашій неповторній величності, — урочисто почав Страшило, — що моє Смарагдове Місто захоплене бандою розбійних панянок, озброєних до зубів шпицями для плетіння. Вони перетворили на рабів усіх чоловіків у державі, розікрали всі смарагди з вулиць та громадських будівель, а на завершення безчинств скинули мене з престолу.

— Мені це відомо, — кивнула Глінда.

— Вони насмілилися погрожувати смертю мені, а також моїм вірним друзям і союзникам, які стоять тут перед тобою, — вів далі Страшило, — і якби ми не врятувалися втечею, то давно вже попрощалися б із життям.

— Мені це також відомо, — відгукнулася Глінда.

— Тому я благаю тебе про допомогу, — завершив Страшило, — бо знаю, що ти завжди готова протягнути руку допомоги нещасним і пригнобленим.

— Це так, — неспішно промовила чарівниця, — але тепер Смарагдовим Містом править генерал Джинджер, вона проголосила себе королевою. То, може, нехай собі править?

— Але ж вона самозванка! — обурився Страшило.

— А ти пам'ятаєш, як опинився на троні сам? — запитала його Глінда.

— Мене проголосив правителем Чарівник Смарагдового Міста, заручившись згодою та доброю волею всього народу, — відповів трошки присоромлений Страшило.

— А як опинився на троні сам Чарівник? — вела далі Глінда.

— Подейкували, що він відібрав його в Пасторії, — пригадав Страшило, який під уважним поглядом чарівниці почувався дедалі незатишніше.

— Виходить, — зробила висновок Глінда, — ні ти, ні Джинджер, ані навіть Чарівник не були повноправними правителями Смарагдового Міста, ним був тільки Пасторія.

— Згоден, це так, — покірно визнав Страшило. — Але Пасторія вже давно помер, а правити комусь потрібно.

— Пасторія мав доньку, законну спадкоємицю престолу. Що ти на це скажеш?

— Ніколи про неї не чув, — здивувався Страшило, — але якщо дівчинка жива, не маю нічого проти. Як на мене, найголовніше — скинути з трону цю розбійницю Джинджер. А престол — навіщо мені престол? Ані радості з нього, ані користі, тим більше для того, хто має мозок. Я й сам починав задумуватися про більш гідне заняття. Але де ж ця дівчинка-принцеса, і як її звати?

— Звати її Озма, — відповіла Глінда. — А де вона, я й сама не знаю. Річ у тім, що коли Чарівник хитрощами заволодів троном її батька, то подбав про це і заховав десь спадкоємицю за допомогою хитрих чарів, невідомих навіть мені, а я ж майстерна й досвідчена чарівниця.

— Оце так! — вигукнув Шкеребертник. — А мені стільки разів казали, що Чарівник був звичайним шахраєм.

— Як можна вірити пустопорожній балаканині? — обурився Страшило, зачеплений за живе цими словами. — Хіба ж він не подарував мені мозок найвищого ґатунку?

— А мені — серце, найсправжнісіньке! — обурено зблиснув очима Залізний Лісоруб.

— Схоже, я чув хибну думку, — збентежився Жук. — Особисто я не був знайомий із Чарівником.

— Однак ми ж із ним знайомі, — відрубав Страшило, — і запевняю тебе, це великий маг. Звісно, він подеколи не відмовлявся від шахрайства, не без того. Та хіба під силу йому було б заховати цю дівчинку Озму, та ще й так, що її досі неможливо знайти, якби він не був справжнім чарівником?

— Забираю свої слова назад, — здався Жук.

— Нарешті щось путнє сказав, — схвально кивнув Залізний Лісоруб.

— Дівчинку треба знайти, — прокинувшись із задуми, знову заговорила чарівниця. — У моїй бібліотеці є Книга Подій, в якій записано все, що робив Чарівник, доки жив у Країні Оз, — принаймні все, про що мені доповідали. Сьогодні ввечері я ще раз уважно перечитаю цю книгу, можливо, мені вдасться натрапити на слід Озми. А ви поки що відпочивайте і розважайтеся. До завтра.

Попрощавшись із господинею палацу, мандрівники подалися на прогулянку її дивовижними садами. Скажемо відверто: тут було чим милуватися й захоплюватися.

Зранку вони знову прийшли на прийом до Глінди, і ось що вона їм сказала:

— Я уважно перечитала всі записи в Книзі про Чарівника, із них підозри викликають лише три: він їв боби з ножа, він тричі потайки відвідав бабцю Момбі й він злегка накульгував на ліву ногу.

— Це воно! Третій запис — неймовірно підозрілий! — вигукнув Гарбузова Голова.

— Хіба? — знизав плечима Страшило. — Можливо, в нього були мозолі. У мене особисто значно більше підозр викликає це дивацтво із бобами.

— Та, можливо, саме так їх їдять у великій країні Омаха, звідки Чарівник родом, — висловив припущення Залізний Лісоруб.

— І таке можливо, — погодився Страшило.

— Але для чого, — звернулася Глінда до товариства, — він тричі відвідав бабцю Момбі?

— Для чого? — луною повторив Шкеребертник.

— Усім відомо, що Чарівник навчив стару багатьом чаклунським фокусам, — вела далі Глінда, — а він би не робив цього задарма. Отже, вона йому чимось прислужилася. А раптом саме вона сховала від людських очей юну принцесу? Якби люди знали, що вона жива, її визнали би правочинною королевою.

— Дуже влучний здогад! — висловив свій захват Страшило. — Момбі безсумнівно причетна до цієї підлої справи. Це очевидно. Але що нам тепер робити?

— Передусім знайти Момбі, — запропонувала Глінда. — Нехай розкаже, де вона ховає дівчинку.

— Момбі зараз у Смарагдовому Місті з генералом Джинджер, — сказав Тіп. — Це вона влаштовувала нам різні підлі пастки на шляху сюди. Це вона підмовляла Джинджер повернути мене назад у неволю, а моїх друзів стратити.

— Якщо так, — вирішила Глінда, — ми вирушимо війною на Смарагдове Місто й захопимо Момбі в полон. Тоді їй доведеться розказати всю правду про Озму!

— Ох, це страшна відьма! — Тіп аж здригнувся від спогадів про чорний казанок. — Та ще й дуже вперта.

— Я також уперта, — чарівно всміхнулася Глінда, — і ані трошки її не боюся. Даю день на збори, завтра на світанку ми вирушаємо в похід.

21. Залізний Лісоруб зриває троянду

Військо Глінди зібралося на світанку біля замкових воріт. Треба зазначити, що виглядало воно ошатно, але разом із тим грізно. Мундири дівчат були вишукані та яскраво прикрашені, срібні наконечники списів сяяли на сонці. У руках у кожного офіцера була коротка, до блиску начищена шабля та щит, прикрашений перами павича, — навряд чи знайшовся би ворог, здатний чинити супротив настільки блискучій армії.

Чарівницю несли в паланкіні, що нагадував екіпаж, — він мав дверцята та вікна, завішені шовковими шторками, а замість коліс — дві горизонтальні жердини, що лежали на плечах у дванадцятьох носіїв.

Страшило з друзями, щоб не відстати від війська, вирішили летіти на Рогачі. Незабаром усі вирушили під музику оркестру. Рогач летів найповільніше, як тільки міг, просто над паланкіном чарівниці.

— Обережніше, — переймався Залізний Лісоруб, спостерігаючи, як Страшило перевісився через спинку дивана, намагаючись роздивитися військо.

— А чого йому боятися краху й розорення? — втулив освічений Шкеребертник. — Він у нас — мішок із грошима.

— Я ж тебе просив, — з докором похитав головою Тіп.

— Просив, — поспіхом погодився Шкеребертник. — І зі свого боку також прошу вибачення. Обіцяю надалі стримуватися з усіх сил.

— Стримаєшся, аякже, — сухо промовив хлопчик. — Доведеться. Інакше виженемо тебе з нашої компанії.

— О ні, тільки не це, я не витримаю розлуки, — злякано замахав лапками Жук, і на цьому розмова закінчилася.

Військо швидко рухалося вперед, і все ж стіни Смарагдового Міста забовваніли попереду лише коли споночіло. При слабкому світлі місяця-молодика у повній тиші місто оточили, а на зелених галявинках поставили рожеві намети. Намет чарівниці був із білосніжного шовку значно більший від інших, над ним майоріли на вітрі рожеві прапори. Для Страшила та його друзів солдати поставили окремий намет. Усе це було зроблено швидко, з військовою чіткістю, а тоді військо вклалося спочивати.

Уявіть, як здивувалася королева Джинджер, коли наступного ранку до неї увірвалися солдати з криками про те, що місто оточене незчисленним військом. Вона без зволікань зійшла на найвищу башту палацу та побачила рожеві прапори, що майоріли на вітрі, а просто навпроти воріт — білий намет Глінди.

— Усе! Нам кінець! — у відчаї заридала Джинджер. — Куди нашим шпицям для плетіння супроти довгих списів та страхітливих шабель?

— Найкраще, що ми можемо зробити, — порадила одна з дівчат, — швиденько здатися, поки вони не пішли в атаку.

— Ще чого! — обурилася Джинджер, бо ж вона не була боягузкою. — Місто не захопили, спробуємо виграти час переговорами. Вирушай до Глінди під прапором перемир'я, запитай, навіщо вона прийшла сюди з військом і чого хоче.

Під білим прапором, який означав мирну ціль, дівчина-посол вийшла з воріт і незабаром потрапила до намету Глінди.

— Перекажи своїй королеві, — сказала дівчині чарівниця, — що я прошу видати мені в полон бабцю Момбі. Щойно вона це зробить, я з нею більше не ворогуватиму.

Коли королева дізналася про вимогу чарівниці, то дуже розгубилася. Момбі була її головною радницею, до того ж Джинджер страшенно боялася стару відьму. Проте вона послала по неї і розповіла все, як є.

— Бачу, бачу, що на всіх нас чекають великі неприємності, — забурмотіла стара, дивлячись у чарівне дзеркальце, яке завжди тримала при собі. — Але ми ще можемо виплутатися і перехитрувати чарівницю, хай не думає, що нема за неї розумніших.

— Певно, найкраще буде видати їй тебе, — нервувала Джинджер.

— Тільки спробуй — і не бачитимеш престолу в Смарагдовому Місті, як власних вух, — погрозливо промовила відьма. — А якщо будеш слухняна, то сама врятуюся і тебе витягну, от побачиш.

— Чини, як знаєш, — погодилася Джинджер, — бо мені до душі бути королевою, а повертатися додому, щоб знову складати постіль та мити посуд, зовсім не хочеться.

Тоді Момбі покликала до себе Джелію Джемм і промовила над нею якесь закляття. І дівчина раптом стала як дві краплі води схожа на Момбі, а стара відьма набула вигляду молоденької мешканки Смарагдового Міста.

— А тепер, — звернулася Момбі до королеви, — нехай твої солдати відведуть цю дівчину до Глінди.

Вона повірить, що перед нею справжня Момбі, й забереться назад до свого південного краю.

І Джелію, яка тепер накульгувала, наче бабця, вивели з міських воріт і притягнули до Глінди.

— Ось вам полонянка, — промовила одна з бунтарок. — Наша королева сподівається, що ви дотримаєтеся обіцянки й не чіпатимете нас.

— Саме так я вчиню, — сказала Глінда із доброзичливою усмішкою, — якщо ви й справді привели до мене ту, про кого йшлося.

— А як же інакше? Хіба ви не впізнаєте бабцю Момбі? — щиро здивувалася вартова, бо ж вона навіть гадки не мала про обман, задуманий відьмою.

Чарівниця покликала Страшила та його друзів до намету й почала розпитувати фальшиву Момбі про зникнення дівчинки Озми. Та Джелія на жодне запитання не змогла відповісти і зрештою так засмутилася, що розридалася, чим здивувала Глінду.

— Оце так обман! — обурилася чарівниця, і її очі гнівно зблиснули. — Це ніяка не Момбі, нас вирішили обдурити! Зізнайся, як тебе звати насправді, — звернулася вона до засмученої дівчини.

Та Джелія не посміла зізнатися, бо відьма сказала, що тоді її чекає смерть. Добре, що ніжна й прекрасна Глінда тямила в чарах більше, ніж будь-хто інший у Країні Оз. Вона промовила кілька чарівних слів та зробила рукою магічний знак, і — диво! — дівчина набула свого справжнього вигляду.

Тієї ж миті Момбі в палаці Джинджер знову стала старою горбатою бабою.

— О, то це Джелія Джемм! — вигукнув Страшило, впізнавши свою знайому.

— Це наша тлумачка, — підтвердив Гарбузова Голова, радісно киваючи.

Тепер Джелія розповіла все про вибрики Момбі, а тоді попрохала Глінду про захист, і, зрозуміло, їй не відмовили. Однак тепер чарівниця була розлючена не на жарт і послала до Джинджер гінця зі звісткою про те, що підступні хитрощі розгадані. Глінда вимагала не зволікаючи видати їй справжню Момбі, а інакше буде непереливки.

Для Джинджер ця звістка не була новиною: відьма, щойно набула справжнього вигляду, здогадалася про те, що її обман розкрито, і встигла вигадати нову пастку, вмовивши Королеву скористатися нею. Тому посланцю Глінди Джинджер відповіла таке:

— Скажи своїй господині, що Момбі зникла, я не можу ніде її знайти. Та якщо Глінда дуже хоче, вона може взяти на допомогу своїх друзів і обшукати мій палац. Втім, якщо до заходу сонця вони не знайдуть Момбі, нехай пообіцяють іти собі з миром і більше ніколи не нападати.

Глінда погодилася на ці умови, бо чудово розуміла, що Момбі заховалася десь у стінах Міста. Отже, Джинджер звеліла відчинити ворота, досередини увійшла Глінда із загоном своїх солдатів, за нею — Страшило й Залізний Лісоруб, далі їхав Гарбузова Голова верхи на Коні, а останнім чеберяв, зберігаючи при цьому гідність та поважність, Дуже Освічений і Вельми Збільшений Шкеребертник. Тіп крокував поруч із Гліндою — вони вже стали друзями.

Зрозуміло, Момбі менше за все хотілося бути знайденою, тому, доки її вороги маршували вулицями Міста, чаклунка перетворилася на червону троянду, що квітнула на видноті у палацовому саду. Це була дуже вдала вигадка — Глінда з друзями витратили цілісінький день, розшукуючи відьму, але знайти її так і не змогли.

Сонце вже сідало, і чарівниці довелося визнати свою поразку: відьмі вдалося її перехитрувати. Військо отримало наказ облишити Місто й відпочивати в наметах.

Страшило з товариством саме обшукували сад. Хоча й знехотя, але вони були змушені скоритися наказу Глінди. На прощання Залізний Лісоруб, чуле серце якого було небайдуже до квітів, зірвав із куща велику троянду, щоб вставити її у залізну петлицю на своїх нікельованих грудях.

При цьому троянда тихо застогнала, та Лісоруб не звернув на це уваги — подумав, що здалося. Так Момбі опинилася за міською стіною у таборі Глінди. Пошуки були успішними, хоча про це ніхто не знав.

22. Перетворення бабці Момбі

Коли відьма опинилася в полоні, то спочатку злякалася, але незабаром вирішила, що залізна петлиця на грудях Лісоруба — прихисток не менш надійний, ніж кущ троянд. До того ж тепер, коли вона опинилася за воротами Міста, втекти було значно легше.

«Мені нема куди поспішати, — міркувала Момбі, — я цілком можу затриматися, щоб насолодитися своєю перемогою».

Тому цілісіньку ніч троянда спокійно спала на грудях Залізного Лісоруба, а зранку, коли Глінда зібрала своїх друзів на нараду в наметі з білого шовку то з'явилася там разом із ним.

— На превеликий жаль, — промовила чарівниця, — нам так і не вдалося знайти підступну Момбі. Експедиція наша закінчилася невдачею. Ще гірше, що без нашої допомоги ніхто ніколи не знайде юну Озму і принцеса не зможе посісти своє законне місце на троні в Смарагдовому Місті.

— Може, не варто так ось одразу опускати руки? — сказав Гарбузова Голова. — Спробуємо ще щось зробити!

— Справді, здаватися не треба, — з посмішкою відповіла Глінда. — Але мені спокою не дає те, що мене перехитрувала якась відьма, — адже вона у чарах тямить значно менше, ніж я.

— А може, нам усе ж таки взяти приступом Смарагдове Місто? — запропонував Страшило. — Зрозуміло, заради принцеси Озми. А доки ми її шукатимемо, я готовий тимчасово правити, бо, чесне слово, знаюся на цьому краще, ніж Джинджер.

— Але я пообіцяла королеві, що ми не будемо з нею воювати, — заперечила Глінда.

— Тоді запрошую усіх до мого королівства, точніше, до моєї імперії, — голосно заявив Залізний Лісоруб, широким гостинним жестом обвівши присутніх. — Я буду щасливий бачити вас у себе в гостях. Місця в палаці багато — вистачить і ще залишиться. А якщо хтось побажає прикрасити себе блискучим нікелюванням, мій слуга зробить це абсолютно безкоштовно.

Доки Лісоруб виголошував цю промову Глінда уважно розглядала троянду в його петлиці — їй здалося, що великі червоні пелюстки ледь-ледь ворушаться. Підозра вмить перетворилась на впевненість — так, це ніяка не троянда, а замаскована Момбі. Та й відьма відразу збагнула, що її розкусили, і — в перетвореннях вона була великий майстер, нічого не скажеш — перекинулася тінню й ковзнула по стіні намету до виходу.

Проте Глінда була майстерніша, ніж бабця Момбі, й досвідченіша. Вона встигла випередити тінь і жестом руки перепинила їй шлях до відступу. Тепер Момбі не мала куди втікати.

Страшила та його друзів дії Глінди дуже здивували: ніхто з них не помітив тіні. Чарівниця розвіяла нерозуміння і пояснила:

— Прошу всіх залишатися на місцях і не рухатися. Відьма зараз серед нас, у цьому наметі. Я думаю, мені вдасться її зловити.

Ці слова настільки стривожили Момбі, що вона з тіні одразу перетворилася на чорну мураху, щоб заповзти в якусь ямку чи щілинку в землі й там заховатися.

На щастя, земляна підлога намету, встановленого просто навпроти міських воріт, була рівненька й добре втоптана. Глінда миттю помітила мураху на підлозі й кинулася ловити. Але тоді, коли її рука вже готова була опуститися й накрити комаху, відьма з переляку перекинулася ще раз — тепер на великого грифона, зірвалася напролом із намету, роздерши на шмаття білий шовк, і кинулася геть зі швидкістю урагану.

Глінда швидко помчала за нею. Скочила на Коня й закричала:

— Нумо, доведи, що тебе не дарма оживили! Мчи вперед що є сили!

І Кінь поскакав. Як блискавка, мчав він слідом за грифоном, аж його дерев'яних ніг не було видно — так швидко він ними перебирав. Наші друзі ще не встигли спам'ятатися, а грифон і Кінь уже зникли з поля зору.

— Вперед, за ними! — закричав Страшило. Вони побігли до Рогача і хутко розсілися хто куди.

— Лети! — схвильовано скомандував Тіп.

— Куди? — спокійно поцікавився Рогач.

— Не знаю, — сказав Тіп сердито, бо зволікання виводило його з терпіння, — але з висоти ми точно побачимо, куди прямує Глінда.

— Дуже добре, — так само незворушно відповів Рогач, розправив свої велетенські крила й піднявся високо в небо.

Віддалік серед полів вони побачили дві крихітні крапочки, які швидко пересувалися, — це були грифон і Кінь. Тіп показав їх Рогачу і звелів наздогнати.

Та хай як швидко летів Рогач, ті мчали ще швидше й за кілька хвилин зникли за обрієм.

— Уперед! Уперед! — не вгавав Страшило. — Країна Оз дуже маленька, їм рано чи пізно доведеться зупинитися.

Хитра Момбі, звісно, недарма перетворилася саме на грифона, адже за швидкістю та витривалістю він не має рівних. Та вона забула про те, що дерев'яному Коневі втома не відома, він міг бігти вдень і вночі без відпочинку. Тому після годинного переслідування грифон стомився, засапався і біг уже не так швидко, як раніше. До цього часу вони дісталися пустелі. Натомлені ноги грифона загрузли в піску, незабаром він упав і розпластався, зовсім знесилений, на голій безплідній землі.

За якийсь час його наздогнала Глінда на Коні, що як завжди був бадьорий і сповнений сил. Вона висмикнула з-за пояса золоту нитку й накинула її на голову захеканого, загнаного грифона, у такий спосіб позбавивши можливості ще на когось перекинутися.

У цю мить дивовижний звір здригнувся всім тілом і зник, а на його місці опинилася стара відьма. Злісно зблискуючи очима, вона стояла перед прекрасною, спокійною та усміхненою чарівницею.

23. Принцеса Озма із Країни Оз

— Ти моя полонянка, ти не зможеш мені більше опиратися, — промовила Глінда своїм ніжним мелодійним голосом. — Можеш полежати, відпочити трошки, а потім я відвезу тебе до свого табору.

— Чого тобі від мене треба? — прохрипіла Момбі. Вона й досі важко дихала. — Що я тобі зробила?

— Мені не зробила нічого, — відповіла прекрасна чарівниця, — але певні підозри в мене є. І коли я впевнюся, що ти використовувала чари зі злою метою, то я тебе суворо покараю.

— Тільки спробуй! — гаркнула стара відьма. — Насмілься тільки мене зачепити!

Якраз у цей час підлетів Рогач і приземлився поряд із Гліндою. Наші друзі з радістю пересвідчилися, що Момбі нарешті зловили. Після короткої наради товариство вирішило повертатися до табору на Рогачі. Коня закинули в Летючу Машину; Глінда й досі тримала свою полонянку за золоту нитку що обвивала шию Момбі. Чарівниця примусила відьму залізти на один із диванів. Потім місця зайняли всі решта, і Тіп наказав Рогачу вирушати у зворотну путь.

Цього разу мандрівка минула без пригод. Момбі сиділа похмура й набурмосена. Доки її шию обвивала золота нитка, стара відьма була геть безпорадна. Військо привітало появу Глінди дружним «слава», і незабаром друзі знову зібралися в королівському наметі, який за час їхньої відсутності встигли охайно залатати.

— А тепер, — звернулася чарівниця до Момбі, — я хотіла би знати, для чого до тебе тричі приходив Чарівник Смарагдового Міста і яким чином дівчинка Озма зникла раптом невідомо куди.

Відьма розлючено зиркнула на Глінду й не промовила ані словечка.

— Відповідай! — повторила чарівниця. Момбі й далі мовчала.

— Може, вона просто нічого не знає? — висловив здогад Джек.

— Дуже прошу, помовч, — попрохав Тіп. — Своєю пустоголовістю ти можеш усе зіпсувати.

— Добре, дорогий батеньку, — сумирно погодився Гарбузова Голова.

— Це просто щастя, що я Шкеребертник, — буркнув собі під носа Вельми Збільшений Жук, — і голова у мене — не гарбуз.

— Та все ж, — сказав Страшило, — як ми можемо примусити її говорити? Якщо вона не розповість нам те, що ми хочемо дізнатися, вийде, що ми дарма за нею ганялися.

— Може, спробуємо ласкою? — запропонував Залізний Лісоруб. — Я чув, що ласкою можна домогтися всього, навіть від закінчених негідників.

Відьма кинула на нього такий льодяний погляд, що Залізний Лісоруб замовк на півслові.

Після довгих роздумів Глінда знову звернулася до Момбі з такими словами:

— Повір, упертістю ти нічого не доможешся. Мені треба дізнатися правду про дівчинку Озму, і, якщо ти не розкажеш нам усього, що знаєш, доведеться тебе стратити.

— Ні! Тільки не це! — вигукнув Залізний Лісоруб. — Страта — це занадто жорстоко навіть для бабці Момбі.

— Ну, це просто погроза, — пояснила Глінда, — звісно, я не страчу Момбі, тим більше коли вона добровільно розкаже мені правду.

— Ох, ось як, — зітхнув із полегкістю залізний чоловік.

— Припустимо, я розкажу вам усе, що ви хочете, — заговорила Момбі так несподівано, що всі здригнулися. — Що ви тоді зі мною зробите?

— Тоді, — відповіла Глінда, — я всього лише попрошу тебе випити чарівний напій, від якого ти забудеш усі чари.

— Але без них я залишуся безпомічною старою! — вигукнула Момбі.

— Зате живою, — втішив її Гарбузова Голова.

— Ще раз прошу — помовч, — зацитьнув його Тіп.

— Я можу й помовчати, — відповів Джек, — але погодься, бути живим — велике задоволення.

— А живим і вченим — подвійне задоволення, — додав Шкеребертник і ствердно кивнув.

— Вибирай, — звернулася Глінда до бабці Момбі, — або ти помреш, якщо й далі мовчатимеш, або втратиш здатність чарувати, якщо розкажеш нам правду. Я на твоєму місці обрала б життя!

Момбі безпомічно поглянула на чарівницю і переконалася, що та каже цілком серйозно і не жартує. І тоді вона промовила дуже повільно й знехотя:

— Очевидно, я мушу відповісти на ваші запитання.

— Цього я чекала, — задоволено кивнула Глінда. — Запевняю, твій вибір розумний.

Вона гукнула одного зі своїх капітанів, і той приніс майстерно зроблену золоту скриньку. Із неї чарівниця дістала велику білу перлину на тоненькому ланцюжку, яку почепила собі на шию так, що перлина опинилася в неї просто на грудях, над серцем.

— Отже, — сказала вона, — ось моє перше питання: для чого до тебе в гості тричі приходив чарівник?

— Для того, що я до нього йти не хотіла, — відповіла Момбі.

— Це не відповідь, — суворо промовила Глінда. — Відповідай правду.

— Ну, — промовила Момбі ледь чутно, втупивши очі в підлогу, — він приходив дізнатися рецепт печива.

— Дивись мені в очі! — звеліла чарівниця. Момбі підкорилася.

— Скажи, якого кольору моя перлина? — запитала Глінда.

— Вона… вона чорна! — здивовано відповіла Момбі.

— Це означає, що ти збрехала! — гнівно вигукнула Глінда. — Перлина залишається білою лише тоді, коли при ній кажуть правду.

Момбі тільки тепер зрозуміла, що не зможе обдурити чарівницю. Хоча їй було дуже прикро, довелося в усьому зізнатися.

— Чарівник привів до мене дівчинку Озму тоді зовсім крихітку, і попрохав її заховати.

— Так я і думала, — спокійно сказала Глінда. — І що ти отримала в нагороду за службу?

— Він навчив мене всім видам чарів, які знав сам, щоправда, не все виявилося вартим уваги, дещо було просто шахрайством, але своєї обіцянки я дотримала.

— Що ти зробила з дівчинкою? — запитала Глінда, й товариство мимоволі зачаїло подих і подалося вперед, очікуючи на відповідь.

— Я її зачарувала, — відповіла Момбі.

— Як?

— Перетворила її на… на…

— На кого? — суворо запитала Глінда, бо побачила, що відьма вагається.

— На хлопчика, — тихо зізналася Момбі.

— На хлопчика?! — луною повторило кілька голосів, і всі очі повернулися на Тіпа — адже це його Момбі виховувала з пелюшок.

— Саме так, — кивнула стара відьма, — це і є принцеса Озма, дитя, яке привів до мене чарівник після того, як захопив трон її батька. Це і є законна правителька Смарагдового Міста! — і вона вказала просто на хлопчика своїм довгим кістлявим пальцем.

— Я?! — вражено вигукнув Тіп. — Хіба я можу бути принцесою Озмою? Я ж не дівчинка!

Глінда посміхнулася і, підійшовши до Тіпа, поклала свою тендітну білу руку на його маленьку засмаглу долоньку.

— Зараз ти не дівчинка, — ласкаво сказала вона, — бо Момбі перетворила тебе на хлопчика. Та народився ти дівчинкою, до того ж принцесою. Я поверну тобі справжній вигляд, і ти станеш королевою Смарагдового Міста.

— Ні, не треба, хай краще королевою буде Джинджер, — захитав головою Тіп, готовий розплакатися. — Я хочу лишитися хлопчиком, хочу мандрувати з друзями: Страшилом, Залізним Лісорубом, Шкеребертником і Джеком, Конем і Рогачем. Я не хочу перетворюватися на дівчинку!

— Не переймайся так, друже, — втішав його Залізний Лісоруб. — Дівчинкою бути, кажуть, також непогано. А я сам, чесно кажучи, завжди вважав, що дівчата кращі за хлопців.

— Не гірші — це точно, — додав Страшило і лагідно погладив Тіпа по голові.

— І навчаються дівчата дуже добре, — заявив Шкеребертник. — Коли ти перетворишся на дівчинку, я навчатиму тебе різних наук.

— Заждіть! А як же я? — захвилювався Джек — Гарбузова Голова. — Якщо ти станеш дівчинкою, хто буде моїм дорогим батеньком?

— Звісно, не я, — відповів Тіп і засміявся крізь сльози. — Чесно, я не шкодую про це анітрошки. — Він хвилинку повагався і повернувся до Глінди: — Мабуть, я спробую — подивимося, що із цього вийде. Та якщо мені не сподобається бути дівчинкою, будь ласка, пообіцяй, що перетвориш мене знову на хлопчика.

— Ну, цього, — розвела руками чарівниця, — якраз не обіцяю. Маги, які себе поважають, перетвореннями не займаються, бо видавати одне за інше — це завжди обман. Володіють цією майстерністю тільки злі чаклуни, ось чому я вимушена зараз просити Момбі: зніми свої чари і поверни дівчинці її справжній вигляд. Для тебе це остання нагода почаклувати.

Тепер, коли відкрилася вся правда про принцесу Озму, Момбі не було жодного діла до Тіпа, але розлюченої Глінди вона ой як боялася. До того ж Тіп, який не тримав лихого в пам'яті, пообіцяв щедро забезпечити її старість, коли буде правити в Смарагдовому Місті. Тому відьма погодилася здійснити перетворення і почала готуватися до чарів.

Глінда звеліла встановити в центрі намету її королівське ложе. Згори над ним спадали завіси з рожевого шовку, цілком приховуючи простір усередині.

Для початку відьма звеліла хлопчику випити якийсь напій, від якого він миттєво поринув у міцний сон. Потім Залізний Лісоруб і Шкеребертник обережно перенесли його на ложе, поклали на м'які подушки й засмикнули завіси.

Тоді відьма присіла навпочіпки й розпалила маленьке вогнище із в'язки сухих трав, яку дістала з-за пазухи. Коли вогник розгорівся, бабця Момбі кинула в нього жменю чарівного порошку, і від нього пішов густий фіолетовий дим — увесь намет наповнився приємним ароматом. Кінь від цього заходився чхати, і всі на нього дружно зашикали.

Під зацікавленими поглядами оточуючих відьма проспівала замовляння незрозумілою мовою і сім разів низько нахилилася над вогнем. Потім вона випросталася і голосно проспівала: «Є-о-а!».

Дим розвіявся, повітря знову стало прозорим, у намет увірвався свіжий вітер, завіси над ложем захиталися, і всередині хтось заворушився.

Глінда підійшла й розсунула рожевий шовк. Потім вона простягнула руку і допомогла підвестися дівчинці, свіжій і прекрасній, наче травневий ранок. Губи її були червоні, очі сяяли, наче діаманти. На плечі спадали золотаві кучері, над лобом їх притримував золотий обруч, прикрашений коштовностями, її шовкова сукня була легкою і невагомою, наче хмарина, а на ногах красувалися тендітні атласні черевички.

На це дивовижне видіння Тіпові друзі вражено витріщалися не менше хвилини. А тоді всі схилили голови перед прекрасною принцесою Озмою. Дівчинка поглянула на Глінду, чиє обличчя світилося від радості, а потім повернулася до решти товариства. З чарівною сором'язливістю вона промовила:

— Сподіваюся, ви ставитимеся до мене так само добре, як і раніше. Адже я — той самий Тіп, якого ви знали…

— Той, але не такий! — урочисто вигукнув Гарбузова Голова, і це, безперечно, були наймудріші слова, які довелося йому сказати за все життя. З ним погодилися всі.

24. Найбагатші на світі

Коли до Джинджер дійшли дивовижні новини про те, що відьму Момбі зловили й примусили зізнатися Глінді в усіх гріхах, а хлопчик Тіп виявився — оце так! — зниклою принцесою Озмою, королева голосно й невтішно розплакалась.

— Не знаю, як я це переживу, — схлипувала вона. — Тепер, коли я вже встигла побути королевою і пожити в палаці, доведеться знову повертатися додому, мити підлогу і збивати масло! Що може бути страшніше! Ніколи, ніколи я на це не погоджуся!

А тому коли її солдати, які свій час гайнували переважно на кухні за приготуванням ірисок, порадили їй у жодному разі не здаватися, вона послухала ці дурні балачки. Джинджер послала Глінді та принцесі Озмі різке послання із викликом. Тому почалася війна. Уже наступного дня військо Глінди з прапорами під грім оркестру рушило маршем на Смарагдове Місто.

Та коли відважне військо підійшло до стін міста, то змушене було зупинитися: Джинджер зачинила й поставила барикади біля всіх входів, а стіни Смарагдового Міста, складені з великих брусків зеленого мармуру, були неприступні. Довідавшись про те, що атака зазнала невдачі, Глінда спохмурніла й глибоко задумалася. Шкеребертник порадив:

— Треба взяти місто в облогу, вони зголодніють і будуть змушені відчинити ворота. Гарантую!

— Заждіть, — сказав Страшило, — ми ж маємо Рогача, а він уміє літати.

Чарівниця на цих словах швидко повернулася до Страшила, і її обличчя осяяла усмішка.

— Нічого не скажеш, — вигукнула вона, — мозок у тебе й справді винятковий! Мерщій ходімо до Рогача!

Вони довго крокували через стан війська, доки підійшли до Страшилового намету — саме там відпочивав Рогач. Глінда й принцеса Озма залізли на нього першими й умостилися на диванах. Потім поруч зручно розташувалися Страшило і його друзі. Зрештою залишилося місце ще для капітана і трьох солдат — їх Глінда вирішила взяти за охорону.

За наказом принцеси летюча машина на ймення Рогач змахнула пальмовими крильми, здійнялася в повітря й миттю перенесла наших героїв через міську стіну. Кружляючи над містом, вони незабаром помітили Джинджер: вона зручно вмостилася під деревом у гамаку, читала книжку в зеленій палітурці і смакувала плитку зеленого шоколаду. Очевидно, королева була переконана в тому, що міські стіни надійно захищають її від ворогів. Слухняний Рогач приземлився у дворі. Джинджер не встигла схаменутися, як Капітан і троє солдатів підскочили до неї з усіх боків, і недавня правителька стала полонянкою.

На цьому війна закінчилася, бо коли стало відомо про ув'язнення Джинджер, Армія повстанців одразу ж здала зброю. Капітан безперешкодно пройшла головною вулицею до міських воріт і відчинила їх настіж. Оркестр заграв свої найпрекрасніші мелодії, військо Глінди зайшло під звуки музики в місто, а герольди оголосили про падіння узурпатора Джинджер і початок правління законної спадкоємиці трону — прекрасної Озми.

Цієї ж миті чоловіки Смарагдового Міста з полегкістю зняли фартухи. Подейкують, щоправда, ніби жінкам до цього часу вже так остогидла несмачна їжа, яку готували їхні благовірні, що звістку про поразку Джинджер вони зустріли захопленими вигуками. Хтозна, так це чи ні. Точно відомо тільки те, що жінки всі, як одна, кинулися на кухні й стільки смакоти наготували своїм виснаженим клопотами чоловікам, що в сім'ях одразу запанували мир і спокій.

Першим своїм наказом Озма змусила повстанців повернути смарагди, діаманти та інші коштовності, вкрадені ними з вулиць і громадських будівель. Кількість коштовних каменів, видовбаних і вкрадених марнославними панночками, виявилася настільки великою, що королівським ювелірам довелося працювати без перепочинку більше місяця, щоб привести до ладу вигляд міста.

Армію повстанців розпустили, дівчат відіслали додому. Джинджер пообіцяла поводитися якнайкраще і також отримала свободу.

У Смарагдовому Місті ще не було правительки, прекраснішої, ніж Озма. Незважаючи на зовсім юний вік, вона правила своїм народом мудро й справедливо. Їй добрими порадами допомагала Глінда, та ще й Шкеребертник — Жук отримав дуже важливу посаду Народного Просвітителя.

Рогачу за вірну службу запропонували обрати будь-яку нагороду.

— Найкращою нагородою, — відповів Рогач, — для мене буде, якщо ви мене знову розберете на частини. Я не хотів, щоб мене оживляли, і, чесно кажучи, дуже соромлюся свого недоладного вигляду. Колись я був царем лісів, про це свідчать мої могутні роги. Але в теперішньому диванному стані я позбавлений ніг і змушений літати в повітрі. Мені це дуже не подобається, тому прошу вас: звільніть мене від тулуба та крил.

Озма звеліла розібрати Рогача на частини. Голову з рогами повісили на колишнє місце в приймальні, дивани розв'язали й розставили у вітальні, хвіст-мітла повернувся до своїх обов'язків на кухні, а мотузка для білизни — на цвяшок, звідки її зняв Страшило у видатний день народження Летючої Машини.

Це не означало, однак, що Рогачу настав кінець, — він просто перестав бути летючою машиною. Голова переважно мовчки висіла на стіні, однак подеколи була не проти побалакати, ошелешуючи відвідувачів несподіваними запитаннями.

Кінь жив привільно, як сир у маслі. Озма любила кататися на своєму чотириногому скакуні вулицями Смарагдового Міста. На його дерев'яні копита вона звеліла набити золоті підкови — коли підданці Озми здаля чули їхній мелодійний передзвін, вони сповнювалися шанобливого трепету: «Чарівник і наполовину не був такий могутній, як наша нова правителька, — перешіптувалися містяни, — він більше хвалився, а вона вміє творити дива, про які ніхто раніше не чув».

Джек — Гарбузова Голова жив у палаці Озми до кінця своїх днів, жив довго, але, на жаль, анітрошки не порозумнішав. Шкеребертник намагався навчити його якихось премудростей, але учень виявився дуже слабеньким, і учитель зрештою махнув на нього лапкою.

Коли солдати Глінди пішли додому і в Смарагдовому Місті запанували мир та спокій, Залізний Лісоруб заявив, що збирається повернутися до Краю Моргунів.

— Звісно, у мене невеличке королівство, — сказав він Озмі, — але ним неважко правити. Я — абсолютний монарх, до того ж збираюся проголосити себе імператором, тому в мої громадські й особисті справи ніхто не втручається. Повернуся додому й одразу ж видам наказ про оновлення нікелювання — дивіться, скільки на мені вм'ятин і подряпин. А тоді — ласкаво просимо до мене на гостину.

— Дякую, — подякувала Озма, — обов'язково приїду. Але що робитиме Страшило?

— Я поїду разом зі своїм другом Лісорубом, — дуже серйозно відповів той. — Так буде для мене найкраще.

— Я призначив Страшила головним скарбником, — пояснив Залізний Лісоруб. — Я подумав, що непогано мати державного скарбника, який під зав'язку напханий грошима. Що ти на це скажеш?

— Скажу, — посміхнулася юна Озма, — що багатшої людини, ніж наш друг, на світі немає.

— Це правда, — погодився Страшило, — а ще правда те, що гроші тут ні до чого. Мозок, я вважаю, значно важливіший, ніж гроші, — як не крути. Ви, певно, й самі вже помічали: від грошей без мозку жодної користі, а коли мозок є, можна й без грошей жити пречудово!

— Але треба зазначити, — додав Залізний Лісоруб, — що добре серце ніяким мозком не заміниш і за жодні гроші не купиш. Так що найбагатша людина в світі — це все ж таки я.

— Ви обидва багатії, друзі мої, — лагідно відповіла Озма. — Ваше багатство заховане у вас самих — і з ним не зрівняються всі скарби світу.

Оглавление

Дивовижний чарівник із Країни Оз

  1. Смерч

  2. Розмова з жувачами

  3. Як Дороті врятувала Страшила

  4. Дорога через ліс

  5. Звільнення Залізного Лісоруба

  6. Лякливий Лев

  7. Долаючи перешкоди

  8. Підступне макове поле

  9. Королева польових мишей

  10. Вартовий міської брами

  11. Смарагдове Місто Країни Оз

  12. У пошуках Злої Чаклунки

  13. Звільнення

  14. Летючі мавпи

  15. Великий і грізний

  16. Магічна майстерність великого пройдисвіта

  17. Повітряна куля

  18. Мандрівка на Південь

  19. Войовничі дерева

  20. У Порцеляновому Краї

  21. Лев стає царем звірів

  22. Край Ковтачів

  23. Глінда виконує бажання Дороті

  24. Знову вдома

Дивовижна Країна Оз

  1. Тіп майструє Гарбузову Голову

  2. Чудесний порошок

  3. Втеча

  4. Тіп намагається чаклувати

  5. Живі кóзла

  6. Джек — Гарбузова Голова в'їжджає до Смарагдового Міста

  7. Його величність Страшило

  8. Армія повстанців генерала Джинджер

  9. Страшило планує втечу

  10. До Залізного Лісоруба

  11. Нікельований імператор

  12. Жук-Шкеребертник, В. З. і Д. О

  13. Вельми збільшена історія

  14. Чаклунство бабці Момбі

  15. У полоні в Королеви

  16. Страшило думає

  17. Фантастичний політ Рогача

  18. У гнізді галок

  19. Пігулки бажань доктора Піпта

  20. Страшило прохає допомоги в Глінді

  21. Залізний Лісоруб зриває троянду

  22. Перетворення бабці Момбі

  23. Принцеса Озма із Країни Оз

  24. Найбагатші на світі Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg