«Мауглі»

Мауглі (fb2) - Мауглі (пер. Г. Д. Швець) (Книга джунглів) 1946K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Редьярд Джозеф Киплинг

Редьярд КІПЛІНГ МАУГЛІ Оповідання

Мауглі та його брати

I

Сіонійські гори огортала тиха тепла ніч. Була вже сьома година вечора, коли Батько Вовк прокинувся після денного відпочинку. Піднявся, позіхнув, потягся спочатку передніми, потім задніми лапами, щоб відігнати від себе лінь і сон. Мати Вовчиця ще лежала, увіткнувши свій товстий сірий ніс між чотирма вовченятами, які кублилися й пищали. Місячне світло проходило крізь вузький отвір і освітлювало блідим промінням невелику печеру, в якій знайшла притулок вовча родина.

— Гр-р-р! — загарчав Батько Вовк. — Час виходити на полювання.

І він уже хотів вилізти зі свого лігвища, щоб спуститися з гори в долину, але раптом біля входу в печеру з’явилася невелика тінь із кудлатим хвостом. Тінь нерішуче зупинилася біля порогу печери і жалібно заскиглила:

— Хай буде щастя і мир в цьому домі, о пане над Вовками! Хай подарує доля удачу твоїм благородним діткам! Хай ростуть вони на славу Джунглів, хай будуть у них міцні, білі зуби! Але хай не забувають вони, що є на світі нещасні й голодні.

Це був шакал Табакі, пожирач недоїдків. Плем’я Вовків зневажає Табакі, тому що він волоцюга, який скрізь тиняється, намагаючись зробити кому-небудь підлість: то наплете різних дурниць, то стягне якесь лахміття чи старий шкіряний черевик, що його викинули в купу сміття за селом. Однак Вовки бояться Табакі, бо він частіше за інших мешканців Джунглів страждає на сказ. Сказившись, Табакі забуває всі свої колишні страхи і мчить Джунглями, кусаючи всіх підряд. Навіть сам Тигр поспішає сховатися, коли бачить маленького скаженого Табакі. Всі звірі дуже бояться сказу, бо це найбільше нещастя, яке може спіткати вільного мешканця Джунглів. Люди називають цю хворобу «страх води», але в Джунглях її називають сказом.

— Заходь у печеру й шукай, що хочеш, — непривітно сказав Батько Вовк, — але попереджаю, тут їжі у нас немає.

— О, для благородного Вовка немає їжі; а для такої нікчемної тварюки, як я, і стара обгризена кістка — справжнє свято. Хіба ті, хто належить до низького племені Гідур-Ліг (плем’я шакалів), можуть вибирати, що добре, а що ні?

Табакі прослизнув углиб печери, де витягнув із кутка напівобгризену кістку із залишками засохлого м’яса й одразу ж заходився коло неї.

— Дуже дякую за таке щедре частування! — гугнів Табакі, облизуючись. — О, які гарні у вас дітки! Які великі в них оченята!

Такі маленькі й уже такі тямущі! Так, недарма є приказка, що діти панів народжуються панами!

Розсипаючи всі ці лестощі, Табакі добре знав, що хвалити дітей у вічі — це дуже погано. Але він отримував велике задоволення, коли бачив, як хвилюються Батько Вовк і Мати Вовчиця — неприємними були для них солодкі слова Табакі.

Задоволений, що він таки зробив щось погане, Табакі на деякий час замовк. Але скоро він почав знову:

— А його Милість, Володар Шер-Хан, буде полювати у ваших краях, і до того ж уже скоро — найближчим часом. Так його Милість зласкавився сказати мені.

Шер-Хан, про якого говорив Табакі, — це тигр, що жив за 20 миль від печери біля річки Вайнганги.

— Він не має на це ніякого права! — не стримавшись, сказав Вовк. — За Законом Джунглів, не можна змінювати місце свого полювання, заздалегідь не попередивши сусідів. Він перелякає дичину на десятки миль навколо; а мені тепер доводиться шукати харчі за двох.

— Недарма мати назвала його Ленгрі (Кульгавий), — спокійніше зауважила Мати Вовчиця. — Від дня народження він кульгає на одну ногу і тому полює лише на домашню худобу. Він розсердив мешканців сіл уздовж річки Вайнганги, а тепер думає налаштувати проти Джунглів і наших поселян. Коли їм урветься терпець, вони вирішать позбутися розбійника, який перейде в якесь інше місце, а нам і нашим дітям доведеться відповідати за його свавілля і тікати від вогню, коли люди підпалять Джунглі. Отже й справді, є за що подякувати твоєму володарю, Шер-Хану!

— Що ж, може, переказати його милості ваші слова, вашу подяку? — солодкаво прогугнявив Табакі.

— Геть! Зараз же! Забирайся до свого володаря! — не стримався Батько Вовк. — Досить і тих капостей, які ти встиг накоїти цієї ночі.

— О, я, звісно, піду, — спокійно сказав Табакі. — А от і його милість, володар Шер-Хан; чуєте його голос, що лунає знизу, із хащ? Тож мені можна було й не передавати вам новину про прибуття Шер-Хана.

Батько Вовк почав прислухатися. Справді, з яру, де протікала невелика річка, було чути уривчасте нявчання роздратованого тигра. Скидалося на те, що від нього втекла здобич. Тигр у таких випадках зовсім не соромився розголосити про свою невдачу на всі околиці.

— Божевільний! — сказав Вовк. — Починати своє нічне полювання таким шумом! Невже він думає, що наші олені схожі на тих жирних буйволів, які пасуться на берегах річки Вайнганги?

— Тихо! Ні, це не на буйвола й не на оленя він полює зараз, — стривожено сказала Вовчиця. — Він полює на людину! — Нявчання змінилося на особливе гарчання, яке, здавалося, линуло звідусіль. Це той звук, що наводить жах на дроворубів і циган, яким трапляється ночувати просто неба. Цей звук змушує їх, переляканих, підхоплюватися з місця і мчати невідомо куди, часто в пащу тигра.

— Так воно й є… Полює на людину, — пробурмотів Батько Вовк, вишкіривши свої білі зуби.

— Негідник, хіба не вистачило для нього жаб у болоті, що він надумав поласувати людиною, та ще й на нашій землі!

ІІ

Закон Джунглів нічого не забороняє, якщо на те немає певних підстав. Проте цей Закон забороняє кожному мешканцю Джунглів ловити та їсти людину. Є лише один виняток: Закон Джунглів дозволяє нападати на людину, щоб показати дітям, як треба полювати; але той, хто нападе на людину, не може робити це там, де зазвичай полює його плем’я. Адже після вбивства людини завжди з’являються серед Джунглів білі люди з рушницями на приручених слонах, а за ними — сотні темношкірих людей з гонгами, ракетами, смолоскипами. Від цієї навали страждають усі в Джунглях. Але звірі інакше тлумачать мудрий Закон. Вони говорять, що людина — найслабша і найбеззахисніша істота, тому мисливець, який поважає себе, не буде нападати на таку здобич. До того ж, додають звірі Джунглів, людожер скоро лисіє і втрачає зуби.

Гарчання стало чіткішим і раптом закінчилося шаленим ревом, яким супроводжується стрибок тигра на свою жертву. Але потім почулося відчайдушне виття, зовсім не схоже на сильний голос тигра.

— Мабуть, невдача, — сказала Вовчиця. — Що б це могло означати?

Батько Вовк зробив кілька кроків уперед, але раптом почув скажене виття Шер-Хана, який борсався десь у гущавині чагарника.

— Здається, в цього дурня вистачило розуму стрибнути на багаття дроворубів і обпекти лапи, — сказав, повернувшись до печери, Батько Вовк. — Я бачив Табакі біля нього.

У цю мить Вовчиця нашорошила вуха і прислухалася.

— Хтось піднімається до нас знизу, — стривожено сказала вона. — Треба бути напоготові.

Із чагарників почувся шелест, і Батько Вовк присів на задні лапи, готовий до стрибка. Він і стрибнув, але досить дивно: зробивши стрибок, звір тієї ж миті вирішив зупинитися і тому лише високо підскочив на одному місці.

— Людина, — пробурмотів Вовк. — Дитинча людини, погляньте!

Якраз навпроти Вовка стояв, тримаючись за гілку, темношкірий хлопчик, який ледве міг ходити. Зовсім голий малюк підійшов до Вовка. Він дивився йому в очі та посміхався.

— Це дитинча людини? — здивовано запитала Вовчиця. — Ось воно яке! А я ніколи ще не бачила людського малюка. Ану принеси його сюди.

Вовк звик переносити своїх дітей, підхоплюючи їх зубами. Якщо треба, вовк може взяти зубами яйце і не розчавити його. Тому, хоча щелепи Вовка міцно вхопили спину дитини, та не залишили на ній жодної подряпини. Принісши хлопчика в печеру, Вовк поклав його біля Матері, разом з її дітьми.

— Який він маленький! Зовсім голий, без шерсті! А який сміливий! — сказала з ніжністю Мати Вовчиця. Хлопчик розштовхав вовченят і підліз до її теплого боку. — Дивіться! Він смокче, як справжнє вовченя. Ач яке це людське дитинча! Навряд чи була коли-небудь на світі вовчиця, яка могла б похвалитися, що серед її малят є людина!

— Ні, таке трапляється. Я чув якось про таке, але це було не зараз і не в нашій Зграї, — зауважив Вовк Батько. — Ну ти диви, зовсім без шерсті. Одного дотику моєї лапи було б досить, щоб убити його, а він не боїться: у нього такі сміливі очі!

Раптом місячне сяйво, яке вільно потрапляло в печеру, зникло, і величезна голова тигра закрила весь отвір. Широкі плечі не давали йому змоги пролізти глибше. Звідкись ззаду чувся тихий голос Табакі:

— Мій пане! Тут, саме тут він заховався! Я бачив це на власні очі, мій пане!

— Шер-Хан віддає нам своїм візитом велику шану, — спокійно, але з прихованим роздратуванням в голосі промовив Батько Вовк. — Чим можемо допомогти?

— Моя здобич… Віддайте мою здобич! Тут у вас заховалося людське дитинча! — грубо прогарчав тигр. — Батьки кинули його мені й утекли. Віддайте його швидше!

Батько Вовк здогадався, що так насправді й було. Шер-Хан стрибнув і потрапив у вогнище, яке розклали дроворуби, що думали ночувати в лісі. Він дуже обпік лапи і від цього зшаленів. Вовки, однак, не дуже злякалися його появи. Батько Вовк добре знав, що гладке тіло звіра не пройде крізь вузький отвір печери, в який увійшли лише його широка морда й передні лапи. Шер-Хан не міг би дістати дитину, навіть якщо б наважився битися з вовками.

— Вовки — вільні мешканці Джунглів, — різко відповів Батько Вовк. — Вони слухаються лише ватажка своєї зграї; їм байдуже, що потрібно чи не потрібно якомусь смугастому злодієві, який краде телят. Дитинча людини у нас, і воно наше; воно не буде нічиїм більше — тільки нашим, якщо ми цього схочемо.

— «Схочемо, не схочемо»! Мене не цікавить, чого хочете ви! Чи довго я буду стирчати коло вашої собачої нори і вимагати своєї законної здобичі? Хіба ви не знаєте, з ким говорите? Перед вами сам Шер-Хан!

І печера здригнулася від шаленого гарчання розлюченого тигра. Мати Вовчиця різким рухом струснула з себе дітей і стрибнула до нього. Її очі засяяли в темряві печери зеленим блиском гніву і сміливо зустріли злий погляд Шер-Хана.

— А ти знаєш, кульгавий убивце, хто перед тобою? Я, Ракша (Злий Демон), повторюю тобі, що людське дитинча в мене, і воно моє! Ні, хлопчика не буде вбито. Він буде жити, рости і полювати разом зі Зграєю. І запам’ятай, ти, безстрашний мисливцю на маленьких голих дитинчат, ти, пожирачу жаб, ти, рибожере, запам’ятай, що прийде час, коли це дитинча вб’є тебе! А тепер забирайся геть. Інакше, присягаюся оленем, якого я вбила (адже я не їм здохлих телят), ти повернешся до себе ще більш кульгавим, ніж зараз. Геть звідси, підсмажена кішко Джунглів!

Батько Вовк здивовано поглянув на Вовчицю. Він майже забув той день, коли переміг п’ятьох інших вовків і отримав право одружитися зі своєю подругою. Тоді вона в Зграї мала прізвисько Ракша — за свою сміливість. Тепер Вовчиця виправдала своє ім’я. І Шер-Хан, який без страху вислухав Батька Вовка, не зміг витримати вогненного погляду Матері. До того ж він добре розумів, що всі переваги у Вовчиці, якщо вона надумає розпочати смертельний бій. Тому тигр поквапився витягти свою морду з отвору печери; відійшовши від входу, він прогарчав:

— Кожен пес вишкірюється у своїй будці. Ми ще побачимо, що скаже Зграя про людське дитинча. Хлопчик мій, і він таки потрапить до мене в пащу. Запам’ятайте це, товстохвості злодії!

ІІІ

Мати Вовчиця, важко дихаючи від обурення, опустилася біля своїх дітей, а Батько Вовк промовив спокійно і серйозно:

— Шер-Хан цього разу сказав правду: дитинча доведеться показати Зграї. Чи думаєш ти, Мати, залишити його в себе?

— Авжеж, — відповіла Вовчиця. — Він прийшов до нас уночі, один, голодний; він не злякався нас! Поглянь, ось він відсунув убік одного з моїх дітей. А цей кульгавий різник хотів його з’їсти й накивати п’ятами назад до Вайнганги. Тоді нам довелося б розплачуватися за це, коли мешканці сіл, аби помститися, вигнали б нас із наших місць! Ти ще запитуєш, чи залишу я його в себе! Звісно, залишу. Ану, лежи тихо, маленьке жабеня! Хай так і буде, я назву тебе Мауглі — Жабкою; прийде час, і ти, Мауглі, будеш полювати на Шер-Хана, як він полював на тебе.

— А що скаже наша Зграя? — промовив Батько Вовк.

Закон Джунглів говорить досить однозначно, що кожен дорослий вовк, коли він знаходить подругу, може залишити зграю, до якої належав. Але коли його діти підростуть і почнуть бігати, він повинен показати їх на Раді Зграї, щоб інші вовки могли побачити й визнати їх. Така Рада збирається зазвичай раз на місяць вночі. Після таких оглядин молоді вовченята можуть вільно бігати, де їм заманеться. А до того часу, доки вовченятко не може самостійно зловити свою першу здобич, немає ніякого виправдання для вовка, який уб’є такого підлітка. Покарання одне — смерть, якщо тільки знайдуть убивцю. Інакше не може бути.

Батько Вовк дочекався того часу, коли його діти почали потроху бігати, і однієї ночі повів їх на Раду Зграї разом з Мауглі та Вовчицею. Зграя збиралася в місцевості, яка була відома під назвою Скеля Ради. Це було узвишшя, вкрите скелями й валунами, де вільно могла розміститися сотня вовків. Акела, великий сірий вовк-одинак, який став ватажком завдяки своїй силі й спритності, лежав на своєму камені, витягнувшись на всю довжину. Нижче розмістилися близько сорока вовків, різних на зріст і різної масті — від сивих ветеранів (кожен з яких міг би легко звалити на спину оленя), до молодих, укритих чорною шерстю триліток, що вважали себе майже дорослими. Вовк-одинак був ватажком Зграї вже кілька років. Молодим він двічі потрапляв у пастку; якось його сильно побили й покинули, вважаючи, що він мертвий. Отож йому краще за всіх у Зграї були відомі звичаї людей. Молоді вовченята, яких привели на оглядини, стояли посеред кола, біля своїх батьків та матерів. Інколи до них підходив то один, то інший вовк, приглядався, обнюхував і повертався на місце. Скрізь панувала тиша, бо вовки, що підходили, робили це зовсім безшумно. Інколи мати підштовхувала когось зі своїх дітей туди, де яскравіше сяяв місяць, подалі від себе, щоб дорослі вовки могли краще його роздивитися. Серед урочистої тиші час від часу лунав голос вовка-одинака, ватажка Зграї:

— Ви знаєте закон, Вовки! Ви знаєте закон! Розглядайте добре, Вовки!

А матері, стурбовані долею своїх дітей, лише бурмотіли:

— Розглядайте добре, Вовки, дивіться уважніше!

От настала й черга Мауглі. Спина Матері вся напружилася, коли Батько Вовк виштовхнув хлопчика на місячне сяйво. Дитина всілася й почала безтурботно гратися камінчиками, що сяяли у місячному світлі.

Акела, як і раніше, лежав на своїй скелі, поклавши морду між лапами, не дивлячись ні на кого, і лише протяжливо виводив:

— Ви знаєте закон! Дивіться добре!

Раптом із-за каміння, що слугувало огорожею місця Ради, почувся приглушений рев — і всі впізнали голос Шер-Хана:

— Це людське дитинча належить мені! Яке діло Вільному Племені Вовків до людського роду?

Акела ледь повів вухами, почувши голос Шер-Хана; він, як і раніше, виводив своє протяжне:

— Дивіться добре, Вовки! Ви знаєте закон! Вільному Племені нема чого слухати наказів тих, хто не належить до племені! Розглядайте добре, Вовки!

Тоді із задніх рядів почулося гарчання багатьох голосів, і один з молодих вовків, якому йшов четвертий рік, вистрибнув з-за спини Шер-Хана на середину й зупинився навпроти Акели:

— Але яке діло Вільному Племені до людського дитинчати? Закон Джунглів чітко говорить: якщо почнеться суперечка відносно того, прийняти чи не прийняти малюка до Зграї, то за нього повинні виступити хоча б двоє присутніх, крім батька й матері.

Раптом серед тиші пролунав голос, чужий для Зграї, голос, що належав єдиному мешканцю Джунглів, якому дозволялося говорити на Раді. Це був Балу, неповороткий бурий ведмідь, який навчав молодих вовченят Закону Джунглів. Добродушному Балу дозволялося ходити скрізь, де той хоче, бо він харчується лише горіхами, корінням і медом диких бджіл. Голос цього ведмедя і пролунав на захист хлопчика.

— Чую одне й теж: людське дитинча, людське дитинча! Яка шкода нам від нього? Я не майстер говорити, але я кажу правду. Хай він буде у Зграї разом з іншими. Я сам учитиму його.

— Потрібен ще другий голос за людське дитинча, — сказав тоді Акела. — Бачу, вчитель наших дітей виступив на його захист. Хто ще, крім Балу, скаже слово за нього?

Тоді в середину кола, утвореного вовчими фігурами, безшумно прослизнула довга чорна тінь. Це була пантера Багіра — чорна, як вугілля, але з помітним плямистим вилиском, характерним для всього її роду. Кожен мешканець Джунглів знав Багіру, але ніхто не мав бажання зустрічатися з нею на шляху. Багіра була такою ж хитрою, як Табакі, сильною, як буйвіл, і безстрашною, як поранений слон. Однак голос її був солодший за мед диких бджіл, а шерсть — м’яка, наче ніжний пух.

— О Акело, і ви, Вільні Вовки, — м’яко замуркотіла Багіра, — я знаю, що не маю ніякого права говорити на вашій Раді; але я знаю також, що є Закон: коли виникає суперечка відносно прийняття нового дитинчати, то дозволяється викупити його життя. Так говорить Закон, але в ньому не йдеться про те, хто може і хто не може внести цей викуп. Адже я правильно тлумачу Закон, Вільні Вовки?

— Правильно, правильно! — почулися численні голоси молодих, завжди голодних вовків, які зовсім розтанули, почувши слово «викуп».

— Слухайте, слухайте Багіру! Малюка можна прийняти за викуп! Закон щодо цього говорить абсолютно чітко!

— Знаючи, що я не маю права гаяти ваш час, Вільні Вовки, я не буду більше говорити.

— Говори, Багіро, продовжуй, — закричали зо два десятки голосів.

— У такому разі я скажу, — почала знову чорна пантера. — Погодьтеся, вбити голе беззахисне дитинча — нікому не до честі. Також не забудьте, що коли він підросте, то може стати дуже корисним для вас. Балу сказав за нього своє слово. А тепер я хочу запропонувати за нього дещо, варте слова, — цілого буйвола, і до того ж дуже жирного. Ви знайдете його зовсім поряд; я віддам його, якщо ви готові, згідно із Законом Джунглів, прийняти людського малюка до своєї Зграї. Ну що? Може, є ще якісь перешкоди?

У відповідь почувся гомін:

— А чому б і ні? Досить про людське дитинча! Хай воно живе! Ми позбудемося його до сезону дощів, малюк однаково загине від холоду чи спеки. Чи варто хвилюватися через якесь голе жабеня? Приймемо його швидше до нашої Зграї! Де ж буйвіл, Багіро? Приймаємо його, приймаємо!

Весь цей незлагоджений хор голодних вовків перекрив протяжний, спокійний, могутній голос Акели:

— Дивіться добре, Вовки! Дивіться, ви знаєте Закон!

А Мауглі в той час сидів і грався камінчиками, не звертаючи уваги на вовків, що підходили до нього, роздивлялися й обнюхували. Нарешті всі вовки поступово спустилися з височини вниз, де лежав буйвіл, якого принесла пантера. Залишилися на скелі тільки Акела, Балу, Багіра й Батьки Вовки, які прийняли Мауглі. Серед нічної тиші чувся рев Шер-Хана, який шаленів через те, що Мауглі не потрапив йому в зуби.

— Реви тепер скільки завгодно, — бурмотіла про себе Багіра. — Прийде день, коли ця маленька гола істота змусить тебе ревти інакше. Це станеться, я впевнена, а якщо ні — тоді я не знаю людей.

— Ми вчинили мудро, — сказав Акела. — Люди та їхні діти — дуже хитрі істоти.

Наш приймак згодом може дуже нам знадобитися.

— Так, безперечно, з часом його допомога буде дуже потрібною; хіба може хтось бути певен, що Акела назавжди залишиться ватажком Зграї, — багатозначно зауважила Багіра.

Акела нічого не відповів на ці слова пантери, які стосувалися саме його — ватажка Зграї. Акела тільки похнюпився, згадавши, що для кожного ватажка приходить час, коли йому починають зраджувати міцні ноги й гострі зуби, коли сила поступово полишає його гнучке тіло — доки одного нещасного дня не кинуться на нього, старого, молоді вовки й не загризуть, щоб вибрати замість нього нового ватажка, якого з часом спіткає така ж доля.

— Прийми його до себе, — сказав Акела Батькові Вовку, — і виховуй, як виховують усіх вовків Вільного Племені.

Так Мауглі став членом Сіонійської Вовчої Зграї. Завдяки буйволу, запропонованому Багірою, і завдяки доброму слову ведмедя Балу.

IV

Можна лише здогадуватися про те, як жив Мауглі серед вовків перші десять чи одинадцять років. Він зростав разом зі своїми братами-вовченятами, хоча вони стали дорослими вовками, а Мауглі залишався маленькою дитиною. Батько Вовк учив його всього, що повинен був знати Вільний Вовк. І скоро Мауглі почав розуміти таємний зміст усього, що відбувалося в Джунглях. Він чув найлегший шелест трави; відчував кожен повів теплого нічного вітру; розумів найменший відтінок у голосі нічної пташки; чув дотик кігтя кажана, коли той чіплявся за гілку; вловлював плюскіт риби в річці. Всі ці нічні звуки були для нього зрозумілими й очевидними так само, як усі тонкощі складної справи, звичайні для того, хто цілком присвятив себе їй.

Коли хлопчик не був зайнятий навчанням, то лягав на сонці й засинав; прокидався, їв і знову засинав. Коли він відчував спрагу чи знемагав від спеки, то спускався до лісового озера й купався. Якщо Мауглі хотів поласувати медом, він видирався на високі стовбури. Балу розповів йому, що мед диких бджіл і коріння багатьох рослин такі ж смачні, як і сире м’ясо, яке їдять вовки — брати хлопчика, а Багіра навчила його обережно пересуватися по гілках дерев. Пантера, бувало, ляже собі десь на гілці й кричить Мауглі:

— Видирайся до мене, Маленький Братику!

І Мауглі спочатку повільно, насилу, як молоде ведмежа, дряпався нагору, та скоро він навчився стрілою залазити на високе дерево не гірше за велику сіру мавпу. В нього було своє місце на Скелі Ради, і, відвідуючи зібрання, хлопчик відкрив прекрасну властивість свого погляду: варто було йому подивитися просто у вічі навіть сильному вовкові, як той, не витримуючи цього погляду, відвертався. Мауглі інколи користувався цим, якщо хотів пожартувати з якогось вовка. Нерідко йому доводилося виймати довгі скалки з лап своїх друзів, які постійно страждали від голок і шипів, що впивалися в їхні тіла.

Іноді вночі Мауглі спускався з гір, ішов до того місця, де починалися оброблені землі, та з цікавістю дивився на людей, на їхні житла. Але він боявся людей і не довіряв їм відтоді, як Багіра показала пастку — так майстерно замасковану в лісі, що він мало не потрапив у неї. Пантера пояснила хлопчику, що ця пастка влаштована для вільних мешканців Джунглів.

Найбільше подобалося Мауглі блукати з Багірою в сирій темряві густих заростей, спати в неї на боці туманного дня, і спостерігати вночі за мисливськими пригодами чорної пантери, яка вбивала всіх без розбору, коли була голодна. Її приклад наслідував і хлопчик. Коли він підріс настільки, що почав розуміти серйозніші речі, Багіра пояснила, що він ніколи не повинен убивати свійську худобу, бо його життя було куплене за буйвола.

— Усі Джунглі до твоїх послуг, — говорила Багіра, — і ти можеш убивати все, що тобі під силу; але заради буйвола, за якого купили твоє життя, ти не можеш ніколи ні вбивати, ні їсти свійську худобу. Цього вимагає Закон Джунглів.

І Мауглі виконував цей Закон.

Він ріс і ставав дедалі міцнішим і сильнішим — ріс так, як і повинен рости хлопчик, що мимохідь навчається всього, що потрібно знати, навіть не думаючи, що вчиться, і турбується тільки про те, щоб добути собі їжу.

Мати Вовчиця наказувала Мауглі бути особливо обережним із Шер-Ханом — день, коли він стане сильнішим за тигра і вб’є його, ще прийде. Вовченя з першого разу запам’ятає таке, але Мауглі забув. Адже він усе таки був людською дитиною, хоча, вміючи розмовляти, назвав би себе вовком.

А Шер-Хан останнім часом з особливою наполегливістю відвідував ті місця, де жила Сіонійська Зграя. Справа в тім, що Акела став дуже старим і щодня слабшав. Користуючись цим, кульгавий тигр знайшов чимало друзів серед молодих вовків, які зграєю ходили за ним, під’їдаючи залишки його здобичі. Якби Акела мав свою колишню силу, він не дозволив би вовкам опускатися так низько.

Шер-Хан підбурював своїх друзяк проти їхнього старого ватажка, повторюючи, що не розуміє, як такі молоді й сміливі мисливці дозволяють напівживому вовкові та людському дитинчаті бути їхніми зверхниками.

— Мені навіть розповідають, — говорив Шер-Хан, — наче на зборах Ради ви не наважуєтеся дивитися йому просто в очі.

Чуючи це, молоді вовки настовбурчували шерсть від злості й гарчали.

Багіра усе це знала, повз її очі та вуха ніщо не могло пройти. І вона кілька разів говорила Мауглі, що Шер-Хан чатує на нього, щоб убити. Та хлопець лише сміявся у відповідь:

— Але ж за мною ціла Зграя, ще й ти! А хіба Балу, хоча він і лінькуватий, пошкодує для мене одного чи двох ударів своєї лапи? Чого ж мені боятися?

Одного спекотного дня Багіра дізналася про плани Шер-Хана. Важко сказати, як вона здобула цю новину. Мабуть, дикобраз Іккі підслухав її десь і повідомив пантері.

І ось коли Мауглі відпочивав у глибині хащ, поклавши голову на розкішну м’яку шкіру Багіри, чорна пантера ласкаво звернулася до нього:

— Послухай, Братику, скільки я вже говорила, що Шер-Хан — твій найнебезпечніший ворог?

— Ой леле, стільки ж, скільки горіхів на цьому дереві, — пожартував Мауглі, який, звісно, не міг порахувати цих горіхів. — Хай і так! Я хочу спати, Багіро. А в Шер-Хана язик такий довгий, як і його хвіст; він любить теревенити, наче павич Мао.

— Але тепер не час спати, мій малюче! Балу скаже тобі те, що і я. Вся Зграя скаже тобі це. Та ти й сам, хоча ще дурненький, погодишся зі мною, якщо трішки подумаєш. Навіть Табакі визнає мою пораду правильною.

— Ха-ха-ха, Табакі! — засміявся Мауглі. — Та він нещодавно приходив до мене й хотів повчати, до того ж грубо, наче я голе людське дитинча, і тому мені не можна брати з землі горішки. Я схопив шакала за хвіст і кілька разів торохнув ним об стовбур дерева, щоб надалі він був ввічливішим.

— Даремно ти це зробив. Табакі, правду ніде діти, ще той негідник, але він міг би сказати щось важливе для тебе. Подумай, друже. Шер-Хан тепер навряд чи наважиться вбити тебе, якщо зустріне у Джунглях. Але згадай, що Акела старий, і скоро прийде день, коли він не зможе впоратися зі своєю здобиччю — тоді йому вже не бути ватажком Зграї. Ті вовки, які визнали тебе, коли вперше побачили на Скелі Ради, тепер теж стали старими, а молоді вовки мало тебе знають.

Шер-Хан постійно повторював, що людському дитинчаті не місце у Зграї, і ці телепні вже починають говорити те саме. Пройде ще якийсь час, і ти станеш зовсім дорослою людиною.

— Але чому людині не можна бути разом із братами, серед яких вона виросла? — сумно запитав Мауглі. — Я народився у Джунглях, я суворо дотримувався Закону Джунглів. Навряд чи знайдеться серед вовків хоча б один, у якого я не витягав із лап скалок. Хіба всі вони не брати мені?

Багіра витяглася на всю свою довжину і приплющила очі.

— Маленький Братику, — сказала вона, — помацай у мене під щелепою.

Мауглі простягнув свою сильну мускулясту руку до підборіддя Багіри і намацав у глибині шиї невелике місце без шерсті.

— Ніхто у Джунглях не знає, що я ношу на собі цей знак, слід нашийника. Тепер ти один, мій Маленький Братику, знаєш, що я народилася серед людей, що серед людей померла моя мати — померла у клітці королівського палацу в Одейпурі. Ось чому я вирішила викупити твоє життя, коли тебе, маленьке голе дитинча, показували Зграї. Я знала, що ти людський малюк. Народившись серед людей, довго я й гадки не мала про Джунглі. Люди годували мене крізь залізні ґрати. Так було, доки однієї ночі я не дізналася, хто я: дізналася, що я не іграшка людей, а чорна пантера Багіра. Тоді я зламала ґрати й втекла на волю. Оскільки я багато чого навчилася у людей, бачила, що вони роблять, я стала найстрашнішим хижаком у Джунглях, жахливішим за самого Шер-Хана. Адже так про мене говорять, правда?

— Так, — сказав Мауглі, — всі у Джунглях бояться Багіри, всі, але тільки не Мауглі.

— Тебе я не беру до уваги, ти — дитинча людини, — ніжно сказала Багіра. — Але як я повернулася до своїх рідних Джунглів, так і ти повинен будеш врешті-решт піти до людей, тому що люди — твої брати. І ти повернешся до них, якщо тебе не вб’ють на Раді Зграї.

— Але чому і за що хтось надумає вбивати мене? — запитав хлопчик.

— Поглянь на мене, — відповіла Багіра. І Мауглі подивився їй просто у вічі. Не минуло й півхвилини, як пантера відвела погляд.

— Тепер знаєш, чому? — сказала Багіра, шорхаючи лапами по листю. — Навіть я не витримую твого погляду, а я народилася серед людей і люблю тебе, мій Маленький Братику. Ті, інші, ненавидять тебе, бо їхні очі не можуть зустрічатися з твоїми очима, бо ти розумніший, бо ти можеш витягати скалки з їхніх лап, а вони ні, бо ти — людина.

— А я ніколи не думав про це, — сумно сказав Мауглі й насупив свої густі чорні брови.

— Що говорить Закон Джунглів? Насамперед завдай удару, а вже потім розмовляй. Через твою безтурботність вони дізнаються, що ти людина. Але будь обережним. Адже Акела слабшає не щодня, а щогодини: кожне полювання забирає в нього частинку колишньої сили. І відчуває моє серце, що в ту хвилину, коли Акела схибить зі своїм ударом і випустить здобич, Зграя кинеться на нього, а потім і на тебе. Вони планують влаштувати святкове зібрання на Скелі Ради, і тоді… тоді пам’ятай, що… я з тобою, — багатозначно додала Багіра; вона вигнулася й стрибнула. — А поки тобі слід йти в долину до людей, до їхніх хатин, і принести від них Червону Квітку, яка росте лише там. З цією Квіткою ти станеш сильнішим за мене і Балу, і небагатьох твоїх вірних друзів у Зграї. Тож рушай по Червону Квітку.

Так Багіра називала вогонь, тому що жоден мешканець Джунглів не наважується називати вогонь його справжнім ім’ям. Кожен відчуває перед вогнем первісний страх і намагається не говорити про нього.

— Червона Квітка? — перепитав Мауглі. — Та, що росте вечорами всередині людських хатин? Добре, я назбираю трохи її пелюсток.

— Одразу видно, що це говорить людина, — гордо сказала пантера. — Пам’ятай, що вона розквітає і росте в невеликих горщиках. Схопи один такий горщик і швидко неси сюди. А потім зберігай квітку і турбуйся про неї, щоб вона росла і могла допомогти тобі, коли знадобиться.

— Добре! — сказав Мауглі. — Я зараз же вирушу по неї. Але спочатку скажи мені, Багіро, — і хлопчик обхопив руками м’яку шию пантери, — скажи мені, чи певна ти, що все це — витівки Шер-Хана?

— Присягаюся зламаними ґратами, які дали мені свободу, що я в цьому впевнена, мій Маленький Братику.

— Тоді я присягаюся буйволом, за якого куплено моє життя, що помщуся Шер-Хану за все, що він зробив. Скоро помщуся, — додав хлопчик і зник у глибині ущелини.

— Оце людина, справжня людина! — тихо промовила Багіра, лягаючи на своє місце. — О Шер-Хан, жодного разу ще не було в тебе такого нещасливого полювання, як те, що ти розпочав тоді, десять років тому, на маленьке Жабеня!

А Мауглі мчав лісом, і серце його швидко стукотіло в грудях. Він прибіг до рідної печери, коли вже спускався вечірній туман і впала роса. Хлопчик зупинився біля входу і поглянув униз, у долину. Його братів не було в печері. Там лежала одна Вовчиця-Мати, яка, почувши уривчасте, швидке дихання Мауглі, одразу здогадалася, що її дороге Жабеня чимось дуже схвильоване.

— Що з тобою, мій сину? — запитала вона.

— Дрібниці, нема про що й говорити, плітки кажанів про витівки Шер-Хана, — відповів той. — Я полюю сьогодні, Мамо, поруч із нивами, внизу, — додав Мауглі й зник у хащах, які оточували печеру.

Він попрямував одразу вниз, до річки, що шуміла в глибині долини. Раптом хлопчик зупинився: він почув багатоголосе виття. То Зграя полювала на оленя — він, переслідуваний, кричав, а потім різко повернув до річки. Мауглі почув гарчання звіра і роздратовані голоси молодих вовків:

— Акело! Акело! Сюди! Нехай вовк-одинак покаже нам свою силу! Не чіпайте, дайте місце ватажку Зграї! Нумо, Акело, хапай! Стрибай!

Схоже на те, що Акела стрибнув, але невдало, бо до Мауглі долинуло спочатку клацання зубів, а потім стогін вовка, якого, мабуть, олень підім’яв під себе й ударив передніми ногами.

Мауглі зрозумів: не варто чекати того, що станеться після невдалого нападу його друга й захисника Акели, і стрілою помчав униз, до людських поселень.

— Багіра казала правду, — важко дихаючи, прошепотів Мауглі й заліз у купу трави, яка була зібрана для худоби й лежала неподалік однієї з хатин. — Завтра буде вирішальний день — як для Акели, так і для мене.

Пізніше, притиснувши обличчя до шибки хатини, він дивився на вогонь. Він бачив, як немолода жінка вставала вночі й годувала цей вогонь — клала в нього шматки обвугленого дерева. А на світанку, коли всі предмети поринули в білий холодний туман, Мауглі побачив, як син господаря взяв глиняний горщик, поклав туди шматки дерева і кілька розжарених вуглинок. Потім хлопчик, прикривши горщик ганчіркою, вийшов до худоби.

— Ото й усе? — сказав собі Мауглі. — Ну, якщо дитина може тримати вогонь, тоді мені нема чого боятися. — З цими словами Мауглі вистрибнув назустріч хлопчику, вихопив з його рук горщик і зник у білій імлі туману раніше, ніж перелякана дитина закричала.

«Вони дуже схожі на мене, — думав Мауглі, дмухаючи щосили в горщик з вогнем, як це робила жінка в хатині. — Ця квітка помре, якщо я не буду її годувати», — мовив він до себе і, знайшовши кілька сухих гілочок та шматків кори, вкинув їх у горщик. На півдорозі до вершини гори він зустрів Багіру. Ранкова роса, що лягла на її шерсть, сяяла різнокольоровими блискітками.

— Акела зазнав невдачі, він схибив на полюванні, — сказала вона. — Вовки хотіли розірвати його одразу, але згадали про тебе й залишили його. Вони нишпорили по всій горі, шукаючи тебе.

— А я був біля людських поселень. Я готовий їх зустріти. Дивися, Багіро! — Мауглі показав їй горщик з вогнем.

— Чудово! Я бачила, як люди клали сюди кінчик сухої гілки, і тоді на цьому кінці розквітала Червона Квітка. Ти не боїшся спробувати?

— Ні. Чого б мені боятися? Тепер я починаю дещо згадувати, наче бачив це уві сні. Ще до того, як став вовком, я лежав біля Червоної Квітки, і мені було так приємно, так тепло…

V

Увесь день Мауглі сидів у печері біля свого горщика й підкладав у нього сухі гіллячки, спостерігаючи, що під час цього відбувалося. Він знайшов одну хорошу суху гілку, якою був найбільш задоволений, і відклав її про всяк випадок. Увечері до печери прийшов Табакі та насмішкувато й зухвало повідомив, що його, Мауглі, давно чекають на Скелі Ради. Сказавши це, він одразу втік. Хлопець розсміявся на слова Табакі й вийшов з печери. Сміючись, він попрямував до Скелі Ради.

Вовк-одинак, Акела, лежав уже не на колишньому своєму місці, на камені, а біля нього; це означало, що він уже не ватажок Зграї і що місце ватажка вільне. Серед присутніх гордо походжав Шер-Хан, оточений юрбою вовків, які відверто підлещувалися перед ним. Багіра підійшла до Мауглі й лягла біля нього. Мауглі всівся на своє звичне місце, тримаючи горщик з вогнем між колінами. Коли всі зібралися, Шер-Хан почав говорити першим — вчинок, нечуваний досі, вчинок, на який би він ніколи не зважився, якби Акела мав владу, як і раніше.

— Він не має ніякого права на це, — пробурмотіла Багіра. — У нього собача душа: він злякається.

Тоді Мауглі швидко звівся на ноги:

— Вільне Плем’я! — крикнув він. — Хіба Шер-Хан став нашим головою? Хіба тигр може бути нашим ватажком?

— Але місце ватажка вільне, і до того ж мене просили виступити на цих зборах… — почав Шер-Хан.

— Хто просив? — обірвав його Мауглі. — Хіба всі ми перетворилися на шакалів, що крутяться навколо кульгавого різника, що годується свійською худобою? Місце ватажка Зграї дає лише сама Зграя.

У відповідь піднялося шалене виття:

— Мовчати, людський виродку!

Але були й інші голоси:

— Дайте йому говорити! Він поважав наш Закон.

Нарешті гучні голоси старих вовків перекрили гамір:

— Хай скаже Мертвий Вовк.

Якщо ватажок Зграї зазнавав невдачі під час нападу, його називали Мертвим Вовком, бо відомо, що такому вовкові жити залишалося недовго.

Акела повільно підняв свою сиву голову.

— Ви, Вовки Вільного Племені, та Ви, шакали Шер-Хана! Ось уже дванадцять років, як я водив вас на полювання, і за цей час жоден із вас не потрапив до пастки, жодного не було скалічено. Але вчора я зазнав невдачі. О, я добре знаю, що все це влаштували навмисно. Ви вигнали на мене свіжого, сповненого сил оленя саме для того, щоб виявити мою слабкість. Ваш план вдався. І тепер ви можете розірвати мене тут, на Скелі Ради. Я готовий до цього, і зараз я кидаю вам виклик: ану, хто з вас вийде, щоб завдати останнього удару вовку-одинаку? Я маю право викликати вас на бій. Закон Джунглів говорить, що ви повинні виходити проти мене один за одним. Тож виходьте, я готовий.

Вовки були збентежені: ніхто не наважувався битися з Акелою на смерть.

Тоді заревів Шер-Хан:

— Нам нема чого зв’язуватися з цим беззубим дурнем! Він все одно приречений. А є тут людське дитинча, яке довгенько муляє нам очі. Вільне Плем’я, ви ж знаєте, що від самого початку він був моєю здобиччю. Тож віддайте його нарешті мені! Набридли вже зухвальства цього людського виродка: цілих десять років він каламутить наші Джунглі. Я вимагаю, щоб його віддали мені, інакше, кажу вам, я почну полювати на вашій землі й не залишу жодної кісточки. Нащо він вам? Він — людина, людське дитинча, і я ненавиджу його всією душею!

Тоді більша частина Зграї заголосила:

— Не місце людині в нашій Зграї! Хай забирається звідси!

Шер-Хан знову заревів:

— Ви хочете, щоб він пішов звідси й повернувся до людей, які живуть у селищах, і підняв би їх проти вас? О ні, не робіть цієї дурниці, Вовки, віддайте його мені. Він людина, і ви всі боїтеся дивитися йому в очі.

Тоді Акела знову підняв голову і промовив:

— Він їв з нами, спав з нами. Він добував для нас здобич. Він жодного разу не порушив Закону Джунглів.

— І мені теж є що сказати, — почала своїм м’яким оксамитовим голосом чорна пантера. — Адже я сплатила вам за нього, за те, що ви прийняли його до Зграї, цілого буйвола. Звичайно, це не така висока ціна, але для Багіри важливий не буйвіл, а вірність слову. Тут образили честь Багіри, і я не відмовлюся від права захищати в бою свою гідність.

— Що це? Вона говорить про буйвола, якого з’їли десять років тому! — забурчали вовки. — Нам байдуже до старих кісток, які згнили!

— І до Закону Джунглів вам теж байдуже? — запитала Багіра, вишкірюючи свої блискучі зуби. — Гарний же вигляд ви маєте, Вільне Плем’я!

— Людському дитинчаті не місце серед Народу Джунглів! — вперто ревів Шер-Хан. — Віддайте його мені!

— Та він брат наш по всьому, крім крові, — знову почав говорити Акела. — І ви хочете вбити його тут. Так, мабуть, я жив занадто довго, якщо дожив до такого часу. Дехто з вас уже годується свійською худобою, а є й такі, я чув, хто, наслідуючи Шер-Хана, ходить вночі до людських поселень, щоб схопити людське дитинча. Якщо це так, то ви втратили сміливість, і тому я говорю з вами, як із ницими боягузами. Якщо вирішено, що я повинен померти, то я ціною свого життя куплю для Мауглі місце у вашій Зграї. Присягаюся честю всієї Зграї — це саме та дрібничка, про яку ви встигли забути, залишившись без ватажка, — я обіцяю, що коли прийде моя остання хвилина, я не оголю й різця проти вас, якщо ви, зі свого боку, пообіцяєте відпустити це людське дитинча. Я готовий померти без бою. А це збереже життя принаймні трьом із вас.

Більше нічого обіцяти я не можу. Якщо ви погодитеся, то уникнете сорому стати вбивцями брата, який ні в чому не винен перед вами, брата, чиє життя було куплене для Зграї згідно із Законом Джунглів.

— Але він людина! Він людина, людина! — вищала Зграя; і велика юрба вовків почала збиратися навколо Шер-Хана, чий хвіст нетерпляче метлявся з боку в бік.

— Тепер все залежить лише від тебе, — прошепотіла Багіра Мауглі. — Ми більше нічого не можемо зробити, лише стати до бою.

Мауглі звівся на ноги й виструнчився на весь свій зріст, тримаючи горщик в руках. Він деякий час мовчав, не в змозі говорити від люті й горя. Він досі не підозрював, як глибоко ненавиділи його вовки, які жодного разу відверто не виказали своїх почуттів. Опанувавши себе, Мауглі почав:

— Тепер слухайте мене! Я звертаюся не до вас, ниці підлабузники. Ви так часто повторювали сьогодні, що я людина, — а я досі думав, що я ваш брат, Вовк, і залишуся ним до смерті, — що я відчув справедливість ваших слів. Тож я більше не називатиму вас моїми братами; ви для мене віднині лише підлі собаки, як називають вас люди. Я знаю, що робитиму. І для того, щоб у вас не лишилося ніяких сумнівів, що я людина, я приніс вам трохи Червоної Квітки, що її ви, підлі собаки, боїтеся.

Після цього Мауглі схопив гілку, яку заздалегідь підготував, устромив її в полум’я і, коли вона розгорілася, потріскуючи й розкидаючи іскри, почав махати нею над головами заціпенілих від жаху вовків.

— Тепер ти можеш робити, що хочеш, — тихо промовила Багіра. — Скористайся цим і врятуй Акелу від смерті. Він завжди був твоїм другом.

Акела, гроза вовків, який жодного разу ні в кого нічого не просив, безпорадно дивився на Мауглі. А той, голий, з довгим волоссям, що розсипалося по плечах, із пломеніючими, як вуглинки, очима, зупинився коло нього і продовжував махати своєю палаючою гілкою.

— Добре! — промовив Мауглі, повільно озираючи вовків, які підібгали хвости. — Тепер я бачу, що ви лише собаки. І я піду від вас, піду до свого племені. Якщо Джунглі закриті для мене, я спробую забути ваші слова й ваше товариство. Але я не хочу бути таким невдячним, як ви. І я обіцяю, що хоча я й людина і повинен жити серед людей, але я не зраджу вас, як ви зрадили мене. — Він пхнув ногою палаючу головешку, й іскри розлетілися на всі боки. — Сьогодні на Раді не буде ніякої битви між будь-ким з моїх друзів і вами. Але є в мене один старий борг, який я повинен сплатити саме зараз.

І Мауглі пішов просто до того місця, де розташувався Шер-Хан, який непорушно дивився на полум’я. Підійшовши до тигра, Мауглі схопив його за жмут шерсті, що метлялася під підборіддям, і потягнув угору. Багіра назирцем ішла за Мауглі, готова щомиті стати на захист свого улюбленця.

— Ну, підіймайся, полохливий собако! — грізно закричав Мауглі. — Встань, коли до тебе звертається людина! Інакше я підпалю твою пишну шкіру!

Шер-Хан притиснув до голови широкі вуха й примружив від страху очі, відчуваючи жар просто біля своєї морди.

— Цей убивця худоби похвалявся, що покарає мене на Раді, бо він не зміг схопити мене, коли я був дитиною. Лише ворухни тепер вусом, кульгавий боягузе, і я встромлю цей недогарок тобі у горлянку! Якщо я людина, то покажу, як треба поводитися з псами! — І Мауглі почав шмагати палаючою гілкою Шер-Хана по голові, а той жалібно завив і занявкав від болю чи більше від страху.

— Досить з тебе, смугаста кішко Джунглів! Досить! А тепер забирайся, але добре запам’ятай, що коли я наступного разу прийду до Скелі Ради, то прийду вже як людина й обов’язково з твоєю шкурою в руках. Запам’ятайте всі, що Акела залишиться вільним і буде жити, як захоче. І ви не наважитеся чіпати його, бо цього хочу я. Довго ви ще будете тут сидіти, клацаючи зубами, наче ви щось інше, а не собаки, яких я прожену геть звідси?! Ось так! Геть!

Кажучи це, Мауглі почав махати навсібіч своєю гілкою, яка від того яскраво спалахнула й розсипала сотні сяючих іскор. Вони обпалювали вовків, і ті, виючи від страху й болю, бігли врозтіч зі Скелі Ради. Залишилися тільки Акела, Багіра і з десяток вовків, які були на боці Мауглі. Тоді хлопець відчув, як щось почало стискати горло, як перехопило подих, чого раніше ніколи не було. Сльози покотилися по його обличчю, і він заридав.

— Що це зі мною? Що зі мною? — запитував Мауглі. — Мені дуже важко розлучатися з Джунглями, і тому, мабуть, це й сталося зі мною. Скажи, Багіро, я не вмираю?

— Ні, Маленький Брате! Це лише сльози, які бувають в усіх людей. Тепер я добре бачу, що ти не дитинча, а вже справжня людина. Тепер Джунглі назавжди закриються для тебе. Хай вони ллються, твої сльози; це мине.

Мауглі плакав довго й голосно, і після цього йому полегшало на серці.

— Тепер, — сказав він, — я піду до людей. Але раніше я маю попрощатися з моєю Матір’ю.

Мауглі повернувся до печери, де були Мати Вовчиця й Батько Вовк. Тут він ще раз відчув, як перехопило подих, і він притиснувся до жорсткої шкіри Матері Вовчиці й плакав на весь голос, а четверо вовченят жалібно підвивали йому.

— Ви не забудете мене? — запитував Мауглі.

— Ніколи в житті, доки будуть у нас сили йти по сліду, — відповідали його брати. — Коли ти станеш людиною, приходь інколи до підніжжя гори; там ми будемо виглядати тебе, щоб погомоніти. А вночі ми будемо приходити до тебе на засіяні ниви й гратися разом.

— Не залишай нас назавжди! — сказав Батько Вовк. — Повернися ще раз, наше дороге мудре Жабеня! Ми вже старішаємо, я і твоя мати.

— Тож повернися побачитися з нами, — додала Мати Вовчиця, — повернися хоч раз, мій голий маленький сину! Скажу тобі на прощання, скажу тобі на вухо, що я любила тебе, людське дитинча, більше, ніж рідних дітей.

— Я повернуся до вас, обов’язково повернуся, — говорив Мауглі. — Я прийду для того, щоб покласти шкіру Шер-Хана на Скелі Ради. Тож не забувайте мене! Скажіть усім у Джунглях, кого я знав, щоб вони мене не забували!

Роса вже блищала на землі, коли Мауглі спускався з гори, щоб повернутися до тих таємничих істот, що їх називають людьми.

Полювання Каа

І

Усе, про що йтиметься в цьому розділі, сталося ще до того, як Мауглі вирішив залишити Сіонійську Вовчу Зграю, щоб помститися Шер-Хану. Це відбувалося в той час, коли Балу навчав Мауглі Закону Джунглів. Великий, старий і серйозний бурий ведмідь був у захваті від такого здібного учня. Наука в молодих вовків була нескладна: вони вивчали із Закону Джунглів лише ті правила, які стосувалися їхньої Зграї чи племені, й залишали свого учителя, тільки-но були спроможні повторити без заминки мисливську приповідку: «КРОК НАШ НЕ РОБИТЬ ШУМУ. В ТЕМРЯВІ ОКО ВСЕ БАЧИТЬ. ВУХО ВІДЧУВАЄ ДИХАННЯ ВІТРУ. ЗУБ НАШ ІСКРИТЬСЯ, МОВ ПЕРЛИ ЯСКРАВІ. ТАК ВПІЗНАЄМО БРАТІВ УСІХ НАШИХ. ТІЛЬКИ ТАБАКІ-ШАКАЛ НАМ НЕ БРАТ, ТІЛЬКИ ГІЄНУ ДО НАС НЕ ПРИЙМАЄМ». Але Мауглі, як дитинча людини, повинен був знати набагато більше, ніж молоді вовки. Часто звідкись здалеку приходила Багіра, щоб подивитися на свого улюбленця й помилуватися ним, коли він відповідав Балу вивчений урок. Хлопчик скоро навчився чудово лазити по деревах і плавати в річці. Тому Балу, знавець усіх законів Джунглів, вважав необхідним навчити Мауглі Закону Лісовому й Закону Водному. Мауглі повинен був знати, як відрізнити гнилу гілку від здорової; які приємні слова треба казати диким бджолам, коли доведеться проходити повз їхній рій на висоті півсотні футів над землею; як треба вибачитися перед кажаном Мангом, якщо випадково потурбуєш його сон серед білого дня, зачепивши гілку, на якій той відпочиває… Жоден мешканець Джунглів не любить, щоб порушували його спокій, і кожен, кого даремно потурбували, одразу кидається на винуватця. Потім Мауглі вивчив Заклик Чужоземного Мисливця на той випадок, якщо йому доведеться полювати в інших місцях, де його не знають. Цей заклик необхідно голосно повторювати, зайшовши в чужі володіння, доки хтось із мешканців Джунглів не відповість. Цей заклик, у перекладі на людську мову, означає: «Дозвольте полювати у вас, бо я голодний». Відповідь зазвичай така: «Полюй, але лише для того, щоб наїстися, а не для розваги».

Ось як багато потрібно було вивчити Мауглі. І він зростав, сотні разів повторюючи одне й те саме, доки міцно не засвоював урок.

У плямах — краса леопарда, У рогах — пишнота бізона. Ловець пізнається за гартом — Учися мисливських законів. Бо тур, виявляється, б’ється, Бо самбур саджає на роги — Із досвідом це пізнається На диких мисливських дорогах. Не кривди чужої малечі, Бо то твої браття і сестри, Їх, може, пантера надвечір Годує, ведмедиця пестить. Ти вперше натрапив на здобич, Гукаєш: «Дивіться на мене!» Та ще тобі вчитися довго, Бо ти — Жабенятко зелене.[1]

Але Балу вимагав від свого учня неможливого. Якось Багіра знайшла Мауглі дуже засмученим, до того ж зі слідами ляпасів. Балу ж невдоволено бурмотів:

— Якщо він людське дитинча, то він повинен знати весь Закон Джунглів.

— Але подумай добре, Балу: він ще зовсім маленький, — заперечила пантера, яка дуже жаліла Мауглі, й, мабуть, розпестила б його, якби займалася вихованням хлопчика. — Хіба можуть у такій маленькій голівці поміститися всі ці мудрування?

— У Джунглях ні з ким не панькаються, особливо з маленькими голівками. Ось чому я хочу змусити Мауглі вивчити все, що може бути йому корисним. Але, звичайно, для цього доводиться інколи й ляпаса дати, щоб не забував. Та я б’ю його дуже обережно, дуже м’яко!

— М’яко! Чи тобі говорити про м’якість, старий Балу, з твоєю залізною лапою? — докірливо загарчала Багіра. — Дивися, його обличчя пухле від твоєї ніжності. Ну й важка в тебе наука!

— Нехай краще він розпухне з голови до п’ят від ляпасів, які я ніколи не даю зозла, ніж потрапить у якусь халепу через своє незнання, — серйозно відповів Балу. — Тепер Мауглі вивчає Чарівні Слова, які повинні захистити його від птахів і зміїного роду. Хлопець буде знати всі заклинання, які допоможуть йому вберегтися від нападів будь-яких мешканців Джунглів. Якщо він захоче звернутися до когось з них за допомогою, то стануть в пригоді певні слова. Хіба це не коштує кількох ляпасів?

— Усе це, звичайно, дуже добре. Але ж ти можеш його і вбити. Забув, що він не дерево, на якому ти гостриш свої довгі тупі кігті?.. Та годі про це. Я хочу почути, що це за Чарівні Слова, хоча, звісно, мені вони й не потрібні, я ж не звикла просити когось про допомогу. —

І Багіра витягнула лапу, розпустивши свої криві довгі кігті, що виблискували блакитнувато-сталевим світлом. — Та все ж було б цікаво послухати ці Слова.

— Я покличу Мауглі, нехай він повторить їх тобі. Маленький Брате, ходи-но до нас.

— Моя голова гуде, мов пень із роєм бджіл, — сказав хлопчик, шморгаючи носом і злізаючи з дерева, куди він видерся подалі від свого вчителя. Він був дуже засмучений. Спустившись на землю, Мауглі сказав: — Я зліз заради Багіри, та аж ніяк не заради тебе, старий жирний Балу!

— Це не має значення, до кого ти зліз, — відповідав Балу, хоча насправді він так не вважав. — Повтори-но для Багіри ті заклинання, які ти вивчив сьогодні.

— Які саме? Для яких мешканців Джунглів? — запитав Мауглі, хизуючись тим, що він може вразити різними знаннями. — Адже в Джунглях є багато мов, і я знаю їх усі.

— Ти знаєш ще дуже небагато. Бачиш, Багіро, які вони всі невдячні. Адже жоден з молодих вовків, яких я навчав, не прийде потім подякувати своєму наставнику. Скажи-но хоча б Слово до Мисливського Народу.

— Я і ви однієї крові, — сказав Мауглі, намагаючись вимовляти слова так, як учив його Балу і як вимовляють їх справжні Мисливці Джунглів.

— Добре. Тепер скажи Слово до Птахів.

Мауглі відповів, закінчивши своє Слово криком Шуліки.

— Ну а тепер Зміїне Слово, — сказала Багіра. У відповідь вона почула дивні звуки, шипіння, свист, і Мауглі, в захваті від власних успіхів, стрибнув на Багіру й почав витанцьовувати на її м’якому боці, передражнюючи Балу.

— Тож бачиш сам, що немарними були мої ляпаси! — ніжно сказав Балу. — Прийде час, і ти вдячно згадаєш мене. — Потім ведмідь звернувся до Багіри й почав їй розповідати, як важко було отримати ці «Чарівні Слова», як випрошував він їх у Гаті, дикого слона, який знає все; як Гаті взяв із собою Мауглі до озера, щоб послухати Зміїне Слово, яке Балу не може вимовити. Ведмідь гадав, що тепер Мауглі може почуватися в Джунглях у безпеці, бо ні змія, ні птах, ні звір не чіпатимуть його.

— Хлопцю нема кого боятися, — самовпевнено говорив Балу, погладжуючи широкою лапою свій товстий пухнастий живіт.

«Так, нема кого боятися, крім народу його власного племені», — повторила подумки Багіра і звернулася до Мауглі:

— Та зглянься ти над моїми ребрами, Маленький Брате! Ти занадто вільно витанцьовуєш на моїх боках.

ІІ

Мауглі вже давно намагався привернути до себе увагу Багіри, яка розмовляла з Балу, і тому смикав її за шерсть і пхав ногами. Коли нарешті він домігся свого, то закричав щосили:

— А ви ще не знаєте, що в мене буде мій власний народ. Я буду його ватажком і цілими днями блукатиму з ним по гілках дерев.

— Що це ти вигадав, маленький дурнику? Про що ти говориш? — стривожено запитала його Багіра.

— Так! Так! Я буду жити з ними на деревах, і ми кидатимося звідти палицями в старого Балу! — вперто продовжував Мауглі. — Вони обіцяли мені. Отак!

— Ось що ти надумав! — тільки й міг сказати розлютований Балу, і його товсті лапи в одну мить згребли хлопчика з Багіри, на якій той лежав. Мауглі бачив, що вчитель дуже розсердився.

— Мауглі! — загарчав ведмідь. — То ти без мого дозволу був у Бандар-Лога, у Мавпячого Племені?!

Мауглі перевів погляд з Балу на Багіру, щоб подивитися, як вона відреагує на звістку про його нові походеньки. Але він побачив, що й чорна пантера не схвалює цього. Очі її стали злими й холодними, як каміння.

— Невже ти, Мауглі, був у Мавпячого Племені, у сірих мавп, які живуть зовсім без закону і харчуються чим доведеться? Сором тобі, Мауглі!

— А чому Балу бив мене? — виправдовувався хлопчик, так само стоячи біля ведмедя. — Коли він ударив мене по голові, я видерся на дерево, а там до мене прийшли сірі мавпи. Лише вони співчували мені. — І Мауглі тяжко зітхнув.

— Тобі співчувало Мавпяче Плем’я! — зафиркав Балу. — Пішов шукати співчуття у мавп! Та це ж все одно, що шукати спокою біля гірського потоку чи прохолоди в літнього сонця! Ти ж людське дитинча!

— Вони ще пригощали мене горіхами й різною смакотою, а потім взяли на руки й перенесли на верхівки дерев. Вони говорили, що я їхній брат, що я однієї крові з ними і що в мене не вистачає лише одного — такого гарного хвоста, як у них; але це не завадить мені згодом стати їхнім ватажком.

— У них немає ватажка, — суворо перервала його Багіра. — Мавпи брехали тобі. Вони завжди брешуть.

— Але вони були дуже добрі й запрошували приходити до них іще. Чому ви ніколи досі не пускали мене до Мавпячого Племені? Вони вміють, як і я, стояти на двох ногах. Мавпи не давали мені ляпасів, як Балу. Вони розважаються увесь день. Дозвольте мені погратися з ними! Ну, сердитий Балу, пусти мене до мавп! Я хочу побавитися з ними!

— Слухай, ти, людське дитинча! — тремтячи від злості, шалено заревів Балу. — Говорю тобі раз і назавжди! Я навчив тебе Закону Джунглів, мовам усіх племен, що мешкають тут. Але я не вчив тебе мови Мавпячого Племені, що живе на деревах. Вони не мають закону. Вони живуть зовсім без закону і використовують чужі слова, які десь підслухали, стрибаючи вгорі по деревах. Їхнє життя не схоже на наше. Мавпи не мають ватажків і не здатні довго утримувати що-небудь у пам’яті. Вони постійно вихваляються перед усіма, начебто вони видатний народ, якому призначено здійснити великі подвиги в Джунглях; але тільки впаде горіх, як вони вже забувають про все, чим щойно пишалися, й регочуть або сваряться. Ми, мешканці Джунглів, які поважають себе, намагаємося триматися подалі від них і не мати з ними нічого спільного. Ми уникаємо пити там, де п’ють мавпи; не відвідуємо тих місць, які їм до вподоби; не полюємо там, де полюють вони; і ми не вмираємо там, де вмирають вони. Хіба тобі доводилося хоча б раз чути, щоб ми згадували про Бандар-Ліг?!

— Ні, — пошепки сказав Мауглі серед тиші, яка настала в лісі, доки говорив Балу.

— Мешканці Джунглів не говорять і не думають про них. Їх дуже багато, і всі вони злі, брудні, безсоромні. Мріють — якщо тільки вони можуть про що-небудь мріяти — звернути на себе хоч якось увагу мешканців Джунглів. Але ми намагаємося не бачити й не чути їх навіть тоді, коли вони жбурляють горіхами й сиплять на наші голови різне сміття.

Не встиг Балу закінчити свою промову, як сотні горіхів і гілок посипалися згори. Звірі почули сердиті крики й вищання, тріск; високо серед тонких верхівок дерев замелькали численні фігурки, які демонстрували надзвичайне роздратування.

А Балу продовжував:

— Тож запам’ятай добре, що Мавпяче Плем’я не існує для нас.

— Так, воно не існує для нас, — підтвердила Багіра. — Та все ж я думаю, що Балу мав попередити тебе про його існування.

— Як так? Хіба я міг уявити, що він знатиметься з такою мерзотою! З ким? З Мавпячим Племенем! Тьху!

Нова злива гілок посипалася згори, і двоє співрозмовників поквапилися перейти на інше місце разом із Мауглі. Все, що говорив Балу про мавп, було чистою правдою. Вони жили на верхівках дерев, а звірі Джунглів рідко підводять голови й дивляться так високо — тому вони майже ніколи не бачили мавп. Стежини їхні ніколи не перетиналися й не сходилися. Але якщо мавпи випадково помічали хворого вовка чи пораненого ведмедя або тигра, вони починали знущатися з нього, кидали ломаччам й горіхами, бавлячись або намагаючись привернути на себе увагу. Саме тому вони часто несамовито вищали чи співали дурних пісень. Кричали мешканцям Джунглів: «Ходіть до нас, на наші верхівки; ми хочемо битися з вами!». А то раптом ні сіло ні впало починали між собою, на очах інших звірів, жорстокі бійки, інколи загризаючи одне одного до смерті — і все це лише заради того, щоб хоч якось показати себе перед іншими. Вони постійно намагалися вибрати собі ватажка, укласти свої власні закони й звичаї, але так і не бралися до справи, бо не пам’ятали, що було вчора. Але й це вони вважали за чесноту і навіть склали приказку: «Про що Бандар-Ліг думає зараз, про те Джунглі будуть думати пізніше…», ще й неабияк цією приказкою пишалися.

Жоден звір не міг до них дістатися; але жоден звір і не вшановував їх своєю увагою. Ось чому вони були дуже задоволені, коли Мауглі прийшов погратися з ними. Але їм страшенно не сподобалося, коли вони почули, як через це розгнівався Балу.

Мавпи ніколи не виконують того, що запланували. Навряд чи це плем’я може замислюватися над чим-небудь, тому випадкова зустріч Мауглі з мавпами могла б і не мати ніяких наслідків. Але сталося так, що в однієї мавпи з’явилася блискуча, як їй здалося, думка, якою та поквапилася поділитися з друзями. Думка, що Мауглі може бути дуже корисним для всього Мавпячого Племені, бо він уміє зв’язувати з гілляччя курені, які добре захищають від вітру. Тож якби вони змогли викрасти хлопчика, він би навчив їх цій справі. Мауглі, син дроворуба, справді мав уроджені здібності до того, щоб робити з гілок невеликі курені, абсолютно не думаючи, звідки в нього це вміння. І мавпи у своїх мандрах по верхівках дерев неодноразово бачили його за цим заняттям і з подивом дивилися на його роботу.

Викравши Мауглі, говорили мавпи між собою, вони отримають справжнього ватажка і стануть наймудрішим народом у Джунглях, і тоді вже точно всі заздритимуть їм та поважатимуть їх.

Ця думка так сподобалася мавпам, що вони почали слідкувати за ведмедем, чорною пантерою і хлопчиком, пересуваючись за ними по верхівках дерев. Було вже майже опівдні — час сну в Джунглях. Почуваючись дуже присоромленим, Мауглі заснув коло Балу й Багіри, пообіцявши собі більше ніколи не мати справи з Мавпячим Племенем.

ІІІ

Раптом крізь сон Мауглі відчув, що його руки й ноги схопили численні маленькі чіпкі пальчики. Хлопчик прокинувся. Спочатку він не чув нічого, крім свисту гілок, що шмагали його по обличчю. Лише мигцем поглянувши вниз, він побачив Балу, який прокинувся й шалено ревів, а Багіра стрибками мчала по деревах, вишкіривши зуби.

Юрба мавп у цей час радісно вищала й летіла з Мауглі по верхівках дерев, куди не наважувалася підніматися навіть Багіра.

— О, вони помітили нас! — кричали мавпи. — Багіра дивиться на нас. Увесь Народ Джунглів дивується нашій винахідливості та спритності! — І мавпи мчали далі лише їм відомим маршрутом. Неможливо пояснити, як пересуваються ці тварини по верхівках величезних дерев. Там у них є свої постійні дороги, головні шляхи й маленькі стежки, які схрещуються й розходяться, прямують угору та різко спускаються донизу. Шляхи ці прокладено на висоті в сотню футів над землею. Мавпи можуть подорожувати цими дорогами навіть уночі.

Дві найсильніші мавпи підхопили Мауглі під руки й неслися з ним по кронах, роблячи двадцятифутові[2] стрибки. Якби в них не було такого важкого вантажу, вони б мчали ще швидше. Хоча хлопець і був ошелешений усім, що відбувалося, але він змушений був визнати, що відчував задоволення від цього стрімкого лету над землею. Лише паморочилося в голові від страшної висоти й стискалося серце.

Мавпи, які оточували й підтримували Мауглі, то піднімалися з ним до найтонших гілок найвищих дерев (а ті згиналися й тріщали під ними), то з ревом мчали вниз, до гілок, що висіли над самою землею. Інколи перед його очима відкривалася велична панорама безкрайого зеленого моря Джунглів, наче він знаходився на вершині величезної гори. Але удари та свист гілок змушували його заплющити очі, й він поринав у морок.

Так несло свого бранця кудись у глибину Джунглів плем’я Бандар-Ліг. Інколи Мауглі здавалося, що викрадачі можуть його випустити, і тоді було страшно. Але він добре розумів, що опиратися марно, тому намагався бути спокійним і лише обмірковував ситуацію.

Передусім він почав думати, як повідомити Балу й Багірі про те, що відбулося. Зваживши на швидкість, з якою його несли, він розумів, що його друзі, якщо б вони й надумали переслідувати мавп, скоро мали б залишитися позаду. Марно було чекати на допомогу знизу, де не можна нічого розібрати, крім руху гілок. Тоді Мауглі спрямував погляд угору й помітив у височині, серед небесної блакиті, шуліку Ранна, який висів на одному місці, часто махаючи крилами, як роблять хижаки, коли побачать внизу щось особливо цікаве. Ранн помітив, як мавпи тягнуть щось, і вмить каменем упав згори, сподіваючись знайти свою частку поживи. Але, побачивши Мауглі, з яким мавпи видерлися на верхівку дерева, він не міг стримати крик здивування. Одразу до нього долинув знизу знайомий поклик: «Ми з тобою однієї крові», — але тієї ж миті гілки стулилися над головою Мауглі. Тоді Ранн підлетів до групи високих дерев якраз тоді, коли серед гілок промайнуло обличчя хлопчика.

— Запам’ятай мій слід! — гукнув йому Мауглі. — Передай звістку Балу з Сіонійської Зграї та Багірі зі Скелі Ради.

— Від кого, Брате? — відгукнувся Ранн, який досі жодного разу не бачив Мауглі, хоча, звичайно, чув про нього.

— Від Мауглі-Жабеняти, від людського дитинчати. Запам’ятай мій слід!

Останні слова хлопчик крикнув уже тоді, коли викрадачі мчали з ним, ледве торкаючись зелених крон. Але Ранн кивнув головою на знак того, що все зрозумів, і піднявся у височінь, звідки міг краще слідкувати своїм гострим оком за мавпами — гілки дерев, що згиналися й випрямлялися, показували їхній шлях.

— Вони зазвичай не йдуть надто далеко, — сказав собі Ранн. — Мавпи ніколи нічого не доводять до кінця, що б вони не робили. Бандар-Ліг ганяється лише за чимось новим. Але тепер, якщо не зраджує моє передчуття, вони накличуть на себе біду. Адже з Балу не варто жартувати, а Багіра, наскільки я її знаю, може, якщо захоче, ловити не тільки гірських кіз.

Так думав Ранн, ширяючи у височині.

А Балу й Багіра рвали на собі шерсть від люті й горя. Пантера спробувала кинутися навздогін, дряпаючись по стовбурах дерев. Але тонкі гілки гнулися й ламалися під вагою її тіла, і вона падала вниз, чіплялася кігтями й здирала цілі смужки кори.

— І чому ти не застеріг його від Мавпячого Племені! — лаяла Багіра в безсилій люті бідного Балу, який марно намагався бігти за мавпами. — Ну яка користь була від твоїх ляпасів, якщо ти не зміг вберегти хлопчика від мавп?!

— Швидше, Багіро, швидше! Може, ми ще доженемо їх, — кричав, ледь переводячи подих і відсапуючись, важкий Балу.

— Хіба це можливо з твоєю швидкістю! З тобою не доженеш і безногу корову, — уїдливо відповідала Багіра. — Ех ти, Учителю, який тільки й уміє, що давати ляпаси своїм учням! Де тобі наздоганяти! Адже ти й милі не пробіжиш своєю риссю, як луснеш. Заспокойся краще та поміркуй, як нам вчинити. Треба добре все зважити. Тепер марно їх переслідувати. Вони, може, ще й кинуть його, коли ми почнемо наздоганяти їх.

— От лихо! Та вони, може, вже випустили його зі своїх лап і кинули, якщо їм набридло гратися. Від Бандар-Лога можна чекати будь-чого. Хай упадуть на мою голову кажани! Нехай наповнять мій живіт почорнілими кістками! Хай посадять мене у вулик диких бджіл, щоб вони закусали мене до смерті! Хай зариють мене в землю разом із гієною, якщо я не найостанніший з усіх ведмедів. Ой лихо, лихо! О Мауглі, Мауглі! Чому я не застеріг тебе проти Мавпячого Племені, замість того щоб давати тобі стусанів! Здається, сьогодні я вибив із нього своїми потиличниками все те, що трималося в його голові, і він тепер буде в Джунглях абсолютно безпорадним, забувши всі Чарівні Слова! — І Балу у відчаї рвав на собі жмутами шерсть, бив себе по вухах, вив та качався по землі.

— Заспокойся! — роздратовано зупинила Багіра його безкінечні голосіння. — Адже нещодавно він прекрасно повторив мені всі свої Чарівні Слова. Годі, Балу! Справді, ти втрачаєш здоровий глузд і самоповагу. Подумай, що сказали б у Джунглях, якби я, чорна пантера, почала корчитися й вити, наче якийсь дикобраз Іккі?

— Яке мені діло до того, що подумають про мене Джунглі, якщо мій Мауглі, можливо, вже мертвий!

— А я не боюся за наше людське дитинча, якщо тільки мавпи не випустять його під час своєї гонитви або не уб’ють, коли їм набридне з ним гратися. Він досить хитрий і добре навчений, до того ж його погляду бояться всі у Джунглях. Але найгірше те, що він потрапив до цього Мавпячого Племені, яке, живучи на деревах, не боїться жодного мешканця Джунглів. — І Багіра почала стурбовано облизувати свої передні лапи.

— Як я забув! — ляпнув себе лапою по лобі Балу, підстрибнувши на місці, й раптом загарчав. — От я старий дурень! Жирний бурий дурень! Як я забув! Адже Гаті, дикий слон, казав мені: кожен когось боїться. І ці розбійники Бандар-Логи мають свій страх — Каа, величезний пітон, перед яким вони всі відчувають жах. Він уміє видиратися на дерева не гірше за мавп, а вночі краде їхніх дітей. Навіть від його імені, вимовленого пошепки, холоне кров у їхніх хвостах. Ходімо швидше до Каа.

— Ти думаєш, Балу, що він погодиться допомогти нам? Адже ця безнога істота не нашого роду; та й очі його мені не подобаються, в них завжди сяє щось недобре.

— Йому дуже, дуже багато років, і він такий хитрий. Але Каа завжди голодний, і це дає нам надію: обіцяй йому дістати кілька жирних кіз, Багіро!

— Але ж ти знаєш, що, поївши, він засинає на цілий місяць. І тепер ми, можливо, знайдемо його сонного. Та навіть коли він не спить, яке йому діло до нас, якщо він сам прекрасно може знайти собі козу?

Багіра, яка нічого не знала про те, як живе Каа, недовірливо поставилася до пропозиції Балу звернутися до пітона по допомогу.

— Ну, принаймні спробуємо. Ми, старі, шановані мисливці, зможемо, думаю, разом умовити його допомогти нам, — Балу потерся своїм вилинялим плечем об пантеру, і вони удвох рушили туди, де жив Каа, гірський пітон.

IV

Каа лежав на гарячій скелі, нагрітій промінням сонця, та милувався своїм новим убранням. Днів із десять до того він, сховавшись від усіх, пролежав зовсім самотній, доки змінювалася його шкіра. Тепер Каа був просто приголомшливий — він сяяв великою тупоносою головою, скручував тридцятифутовий тулуб у фантастичні візерунки й облизувався, мабуть, у роздумах, де б уполювати собі обід.

— Він ще не снідав, — сказав Балу з полегшенням, поглянувши здалеку на зміїну голову, яка виблискувала жовтими й коричневими плямами. — Будь обережна, Багіро! Пітон завжди погано бачить після того, як поміняє свою шкіру, і часто нападає, не розібравши, хто перед ним.

Каа не мав нічого спільного з отруйними зміями. Він навіть зневажав це плем’я за його полохливість. Уся сила пітона була в його могутніх кільцях, якими він обвиває свою жертву і вирятуватися з яких немає надії.

— Вдалого полювання! — закричав з чималої відстані Балу і присів на задні лапи.

Як інші змії цієї породи, Каа недочував і спочатку не розібрав привітання мисливців, що йшли до нього. Тому він спочатку підібгав свій довгий тулуб, пригнув голову й приготувався про всяк випадок до нападу.

— Щасливого полювання й вам, — нарешті відповів він. — Та це ти, Балу? Як ти опинився тут? Вдалого полювання, Багіро! З нас трьох є принаймні один, хто із задоволенням пообідав би, ну хоча б оленицею чи молодою антилопою. Я відчуваю, що порожній, як висохлий старий колодязь.

— А ми полювали й випадково зайшли сюди, — сказав Балу, наче йому байдуже. Він знав, що Каа ніколи не можна підганяти: пітон надто важкий на підйом.

— Сподіваюся, ви дозволите мені вирушити з вами, — мовив Каа. — Чи на один удар більше, а чи менше, це для тебе, Багіро, та й для тебе, Балу, дрібниці. А я — інша справа; мені доводиться очікувати свого щастя цілими днями й ночами, причаївшись десь на лісовій стежці, або годинами дертися вночі, щоб поласувати якоюсь мавпою. Та й ця їжа зараз рідкість. Хіба так було за часів моєї молодості! Сама гниль та сухі гілки, — от-от зірвешся й упадеш у провалля.

— Чи не тому все так відбувається, шановний Каа, що ти сам зараз став важчим, ніж за днів твоєї молодості? — запитав Балу.

— Дійсно, я трошки задовгий, і таки добряче задовгий, — відповів Каа, гордовито поглядаючи на свій тулуб і звиваючись. — Але де в чому винні й сучасні молоді гілки. Я мало не впав під час мого останнього полювання. Посковзнувся й не встиг вчасно хвостом зачепитися за дерево — мій необережний крок розбудив тоді весь Бандар-Ліг. І лаяли вони мене тоді останніми словами.

— Пригадую щось таке: «Безногий жовтий земляний черв’як», — наче про себе пробурмотіла Багіра, вдаючи, ніби намагається щось пригадати.

— Сс!.. Як? Як? Вони так називали мене?! Я тоді не розчув. Такими словами, Багіро, ти кажеш, вони дражнили мене?!

— Щось таке почула я, коли сяяв останній місяць. Точно не скажу, адже ми ніколи не звертаємо уваги на те, що відбувається в мавп. Вони, пригадую, плели різні дурниці, наче ти став зовсім беззубим і зараз наважуєшся нападати лише на козенят, бо рогів дорослого цапа боїшся. Та ти не бери до уваги всі ці теревені! Немає такої підлоти, на яку б не був здатен цей Бандар-Ліг.

Зазвичай змії, а надто такі старі поважні пітони, як Каа, рідко виказують свій гнів. Але цього разу Балу й Багіра із задоволенням помітили, що шийні м’язи Каа роздулися від обурення, яке той ледь стримував.

Трохи заспокоївшись, пітон сказав:

— Плем’я Бандар-Ліг вирішило перебратися в інше місце. Коли я грівся на сонці, то чув мавпячі крики з верхівок дерев.

— І ми… і ми теж йдемо слідами Бандар-Лога, — збентежено сказав Балу. Йому вперше у житті доводилося говорити відкрито перед мисливцем Джунглів, що він цікавиться справами мавп. І від сорому він ледь вимовляв слова.

Каа здивовано поглянув на ведмедя.

— Без сумніву, якісь дуже важливі обставини змусили двох таких славетних мисливців — я думаю, навіть ватажків своїх племен, — вирушити раптом слідами Бандар-Лога, — дуже люб’язно, але з неприхованою цікавістю припустив пітон.

— Так, у нас справа, — почав Балу, — хоча я зараз лише звичайний учитель Закону в Сіонійській Зграї, а Багіра…

— А Багіра — просто Багіра, — відрубала чорна пантера, перериваючи Балу і клацаючи щелепами, бо вона зовсім не хотіла бути скромною.

— Так, Каа, у нас важливі справи. Ці негідники, які крадуть горіхи й зривають пальмове листя, викрали в нас сьогодні людське дитинча, про яке ти, мабуть, щось чув.

— Так, пригадую, Іккі — до речі, як він хизується своїми голками! — так от, саме цей Іккі казав мені про людське дитинча, якого прийняла Вовча Зграя, але я тоді не повірив йому. Іккі завжди має цілий віз різних історій, але завжди їх плутає, до того ж він заїка, і так погано розповідає…

— Але все те, що він сказав про людське дитинча, правда, — продовжував Балу. — Це найрозумніший, найкмітливіший і найсильніший з усіх людських дітей. Він — мій учень і, мабуть, з часом уславить ім’я Балу на всі Джунглі. Я… ми дуже любимо його, Каа.

— Тс! Тс! — прошипів Каа, хитаючи головою. — І я знав у свій час, що таке любов, і я міг би дещо розповісти…

— Краще зачекаємо для цього місячної ночі, коли всі будемо ситі — тоді ми зможемо оцінити твої розповіді, Каа, — перервала його Багіра. — А тепер краще до справи. Наше людське дитинча потрапило до рук Бандар-Лога, а ми знаємо, що це плем’я у Джунглях боїться лише одного Каа.

— Так, справді. Вони бояться лише мене, і у них є на це серйозні причини, — самовдоволено сказав Каа. — Балакучі, безумні, хвалькуваті, безрозсудні — ось що можна сказати про мавп. І це дуже погано, що людське дитинча потрапило до їхніх лап. Коли їм набридає зривати горіхи з дерев, вони кидають їх униз. Трапляється, що цілими днями вони гасають з якоюсь гілкою, думаючи, що роблять щось незвичайне, а потім ні сіло ні впало ламають її навпіл і кидають. Я не заздрю людському дитинчаті, якщо він потрапив до їхніх лап. То вони дражнили мене, кажеш, жовтою рибою, чи не так?

— Черв’яком, а не рибою — черв’яком, жовтим земляним черв’яком, і не лише так, а ще й останніми словами, які я навіть не можу вимовити, такі вони погані.

— Ми нагадаємо їм, як слід говорити про свого володаря! Ми підлатаємо їхню куцу пам’ять! Скажіть мені, куди пішли мавпи з вашим дитинчам?

— Лише Джунглі знають це. Здається, що на захід, — відповів Балу. — Ми думали, ти знаєш це, Каа.

— Я? З якого дива? Я хапаю їх, коли вони є поряд, але не полюю на плем’я Бандар-Ліг, як не полюю на жаб та подібну мерзоту.

— Вгору! Погляньте вгору! Агов, Багіро, Балу з Сіонійської Зграї, погляньте вгору!

Всі троє звели очі догори, щоб дізнатися, хто це гукав, і побачили, що шуліка Ранн ширяє над ними, граючи крилами в промінні вечірнього сонця. Наближався час, коли Ранн мав летіти на нічний відпочинок після денних турбот. Цілих півдня шугав він над Джунглями в усіх напрямках, виглядаючи ведмедя з Сіонійської Зграї серед густого листя.

— Що сталося? — запитав Балу.

— Я бачив Мауглі-Жабеня у Бандар-Лога. Він прохав мене передати тобі від нього звістку, і я прослідкував за мавпами. Вони понесли його за річку в мавпяче місто Холодна Балка. Вони можуть бути там одну ніч, а, можливо, й десять ночей, а може, лише одну годину. Я прохав кажанів стежити за ними протягом ночі. Це усе, що я повинен тобі передати. А тепер — щасливого полювання всім вам. Я поспішаю на відпочинок.

— Хай буде в тебе спокійний сон і повний шлунок, Ранне! — закричала йому навздогін Багіра. — Я не забуду тебе під час мого найближчого полювання і відкладу лише для тебе одного цілу голову, о кращий з шулік!

— Дрібниці, не варто! Ваше дитинча знає Чарівні Слова Джунглів, і я не міг відмовити у його проханні. — Ранн зробив кілька кіл і полетів на ночівлю.

— Він не забув моєї науки! — задоволено відзначив Балу. — Подумай лишень, таке мале, а пам’ятає Чарівні Слова для птахів, і до того ж у таку хвилину, коли його тягнуть по деревах!

— Мабуть, ти добре вбив у нього свою науку, Балу. Я теж пишаюся ним. А тепер нам потрібно поспішати до Холодної Балки.

Усі троє знали, де це, але майже ніхто з мешканців Джунглів не ходив туди. Адже Холодна Балка була незвичним місцем — то було старе зруйноване місто, яке залишили люди (а звірі не оселяться там, де жила людина). Лише вепр інколи заходив туди, але Мисливський Народ Джунглів уникав Холодної Балки. Тільки мавпи не соромилися селитися тут, якщо взагалі можна сказати про них, що вони десь оселяються. Інші звірі, які поважали себе, оминали це місце й заходили туди лише під час сильних посух, бо в напівзруйнованих водоймищах старого міста завжди можна було знайти трохи води.

— Ми будемо там не раніше ніж опівночі, та й то, якщо підемо скоріше, — сказала Багіра, позираючи на Балу, який мав дуже стурбований вигляд.

— Я намагаюся рухатись якомога швидше, — відгукнувся ведмідь.

— Ти, Балу, краще й не поспішай за нами. Йди по наших слідах, а ми удвох із Каа підемо вперед. Адже тобі нас не наздогнати, — сказала Багіра.

— Я не пастиму задніх, попри те що в тебе чотири лапи, — самовдоволено мовив пітон, і обидва мисливці рушили в дорогу.

Балу намагався бігти за ними, але йому потрібно було перепочити — і Багіра з Каа зникли в гущавині лісу. Пітон не говорив ані слова і стрілою мчав уперед, не відстаючи від пантери. Їхній шлях перетинав гірський потік, через який Багіра перемайнула одним стрибком, а Каа мав його перепливти. Тому він опинився позаду, але на другому березі річки знову наздогнав пантеру.

— Присягаюся зламаним замком, який дав мені свободу, ти непогано бігаєш! — сказала Багіра, коли в Джунглях запала нічна темрява.

— Це завжди трапляється зі мною, коли я голодний. До того ж вони дражнили мене… плямистою… жабою?

— Черв’яком, земляним черв’яком, та ще й жовтим земляним черв’яком.

— Негідники! Швидше вперед! — І Каа витягнувся, шукаючи найкоротший шлях.

V

А Мавпяче Плем’я в Холодній Балці й не здогадувалося про те, що задумали друзі Мауглі. Бандар-Ліг притягли хлопчика в залишене місто і, забувши про все на світі, почали розважатися.

Мауглі ніколи раніше не бачив індійського міста, і хоча навколо були самі руїни, воно дуже йому сподобалося і здалося дуже красивим. Якийсь раджа давно побудував це містечко на невисокій горі. Ще можна було відшукати сліди бруківок, які вели до міських воріт. Колоди від них збереглися й висіли на іржавих петлях. Дерева вросли корінням у стіни й височіли над ними. Зубці на стінах кришилися й обсипалися, а з бійниць і вікон башт вибилися густі пасма витких рослин. Вершину гори увінчував палац з обваленою покрівлею. Мармур, яким було викладено водойми, потріскався, і вода з фонтанів пішла в глибокі щілини. Внутрішні подвір’я, де тримали приручених слонів, поросли травою і деревами. Зі стін палацу можна було побачити ряди будинків без дахів, які нагадували порожні чарунки бджолиних стільників, старих, почорнілих і вкритих пліснявою. На перехресті чотирьох доріг посеред невеликої площі стояла безформна кам’яна брила, яка була, без сумніву, якоюсь святинею. На розі вулиць можна було знайти залишки громадських криниць, зарослих густою травою, на банях храмів височіли дикі фігові дерева. Мавпи називали це місто своїм і говорили всім, що зневажають Народ Джунглів, бо той живе просто в лісі. Але вони не знали, що це за споруди, для чого вони були збудовані та як ними користуватися.

Прийшовши сюди, мавпи сідали колом в головній залі палацу, де раніше збиралася придворна рада, і починали з найсерйознішим виглядом шукати одне в одного бліх, думаючи, що саме цим займаються люди. Потім вони бігали по стінах і покрівлях, збираючи каміння та шматки штукатурки, і складали їх по кутках кімнат, але одразу й забували про свою справу й кидали її. Інколи мавпи збиралися купами й билися, при цьому жахливо кричали, але скоро починали грати знову; або видершись на апельсинові дерева, зривали з них плоди й квіти. Одні лазили скрізь, по всіх кутках і темних коридорах, підземних ходах, одразу забуваючи про те, що перед цим побачили. Інші парами чи невеликими групами походжали терасами палацу, впевнені, що поводяться зовсім як люди.

Коли вони втамовували спрагу біля водойм чи ставків, то бруднили й каламутили воду, та ще й сварилися. Кружляючи натовпом, мавпи волали: «У Джунглях наймудріше, найдобріше, найсильніше і найкмітливіше плем’я — Бандар-Ліг». Утомившись від того, чим вони займалися у своєму місті, мавпи поверталися на дерева в сусідній ліс, намагаючись привернути до себе увагу мешканців Джунглів.

Мауглі суворо ставився до Закону Джунглів; йому дуже не сподобався спосіб життя мавп, якого він не міг зрозуміти. Вони притягли хлопчика в Холодну Балку вже на захід сонця, тож не дивно, що він хотів спати після такої тривалої подорожі. Мавпи ж замість того, щоб дати йому перепочити, взялися за руки й почали танцювати навколо та співати дурних пісень. Одна з мавп надумала виголосити промову. Вона говорила, що викрадення Мауглі відкриває нову сторінку в історії Бандар-Лога, тому що скоро він навчить їх сплітати разом гілки та стебла, щоб вони могли захищатися від холоду й дощів. І коли хлопчик взяв стеблину повзучої рослини й почав крутити її в руках, то всі мавпи одразу ж зробили те саме. Але за кілька хвилин це їм набридло, і вони почали хапати одне одного за хвости й стрибати, здіймаючи шалений галас.

— Я хочу їсти, — крикнув Мауглі. — Я зовсім не знаю цієї місцевості, тому дайте мені чогось поїсти або дозвольте самому піти на полювання.

Два чи три десятки мавп одразу побігли на пошуки горіхів. Але в дорозі вони побилися, загубили більшу частину того, що зібрали, і вирішили, що з такою невеликою кількістю зібраних плодів не варто повертатися. Мауглі змучився від голоду й нудьги. Він пішов блукати містом, вигукуючи час від часу мисливські заклики, але всі його спроби почути від когось відповідь були марними — скоро хлопчик зрозумів, що місце, куди він потрапив, погане.

«Чистісінька правда все те, що говорив мені Балу про плем’я Бандар-Ліг, — думав Мауглі. — У них немає ні Закону, ні Мисливського заклику, ні ватажка — нічого, крім беззмістовних слів і маленьких чіпких, злодійкуватих рук. І якщо мені доведеться загинути тут, то в цьому буду винен лише я сам. Потрібно, однак, спробувати повернутися в мої рідні Джунглі. Без сумніву, Балу приб’є мене, але це таки краще, ніж зривати листя з племенем Бандар-Ліг».

Тільки-но Мауглі підійшов до міської стіни, як мавпи кинулися до нього й потягли назад. Вони намагалися пояснити, щипаючи його, що він не розуміє, яке це щастя — потрапити до них, і як він має дякувати. Хлопчик стиснув зуби і, не сказавши жодного слова, пішов за мавпами на терасу, розташовану над водоймами з червоного піщаника, до половини заповненими дощовою водою. Посередині тераси височів павільйон з білого мармуру, побудований для княгинь, що жили тут сотні років тому. Баня палацу провалилася, загородивши уламками коридор, через який княгині зазвичай виходили з палацу. Стіни були оздоблені чудовим різьбленням і сяяли агатом, сердоліком, лазур’ю. Зійшов місяць, і тіні від цих ажурних прикрас лягли на терасі, як чорне оксамитове мереживо. Злий, голодний і сонний Мауглі не зміг стримати сміху, коли мавпи вдвадцяте почали доводити йому, яке це мудре, сильне велике плем’я і яким божевіллям з його боку була спроба залишити їх.

— Ми великий народ. Ми вільний народ! На нас усі дивляться й дивуються. Ми, безперечно, найповажніший народ у Джунглях! Так думаємо всі ми, отже, так і є насправді, — кричали мавпи. — Якщо ти щойно дізнався правду про нас, то можеш повідомити її всім мешканцям Джунглів, щоб вони нарешті зрозуміли, хто ми такі. А тепер ми розповімо тобі все найдивовижніше про нас.

Мауглі не заперечував, і мавпи, скупчившись сотнями на терасі, слухали промови своїх ораторів, які оспівували Бандар-Ліг. Якщо якийсь промовець замовкав, щоб перепочити, то вся тисячна юрба кричала:

— Це все правда! Ми всі так думаємо!

Мауглі, нудьгуючи, погоджувався. Він заплющував очі та говорив:

— Так, так, — особливо коли вони чіплялися до нього із запитаннями, тим паче, що в нього голова йшла обертом від цього безладу. «Чи не Табакі перекусав їх, — думав він, — і вони всі збожеволіли? Схоже, мавпи сказилися. Хіба вони ніколи не сплять? Ось скоро хмарка закриє місяць. Якщо темрява триватиме досить довго, то я спробую вислизнути від них. Шкода, що я так втомився».

Саме цієї хмарки чекали й наші двоє друзів, які залягли в ямі неподалік від стіни. Багіра й Каа добре знали, яка небезпечна зустріч з численною зграєю мавп, і тому не хотіли ризикувати й нападати на них. Бандар-Ліг розпочинають бій лише тоді, коли їх сотня на одного, і в Джунглях знайдеться небагато мисливців, які б наважилися битися за таких умов.

— Я піду до західної стіни, — прошипів Каа, — і швидко спущуся звідти просто до них. Вони не наважаться кинутися мені на спину, навіть якби їх була сила-силенна, але про всяк випадок…

— Чудово, — перервала його Багіра. — Якби ж тут був Балу! Але так чи інак ми повинні діяти. Тільки-но ця хмара закриє місяць, я стрибну на терасу. Вони, здається, влаштували там навколо Мауглі якусь нараду.

— Щасливого полювання, — сказав Каа і поліз до західної стіни.

Вона була зруйнована менше за інші, тому пітон згаяв деякий час на те, щоб відшукати собі між камінням достатньо широкий отвір. Хмара закрила місяць, і коли Мауглі чекав наступної більшої хмари, щоб спробувати втекти, він почув на терасі знайомі легкі кроки Багіри. Чорна пантера вбігла на терасу майже без шуму й почала завдавати ударів лапами на всі боки, вкладаючи мавп, що оточили хлопчика щільними рядами. Все зникло у витті страху й люті, а Багіра звивалася, стрибала, качалася серед мавп, збиваючи їх із ніг. Раптом якась із них закричала: «Вона одна! Вона одна! Вбити її, вбити!» І звірі щільно обліпили Багіру, кусаючись і дряпаючись. Тим часом п’ять чи шість мавп, підхопивши Мауглі, потягли його вгору, на дах літнього палацу й пхнули там в отвір зруйнованої бані. Звичайна людина, падаючи з такої височини, мабуть, розбилася б, адже до камінної підлоги було футів з п’ятнадцять, але хлопчик пройшов у Балу хорошу школу і знав, як потрібно падати, тому неушкоджений став на ноги.

— Ну, залишайся тут, — крикнули йому згори мавпи, — поки ми не розправимось із твоїми друзями, а потім продовжимо гратися, якщо Отруйне Плем’я залишить тебе в живих.

— Ви і я однієї крові, — поквапився Мауглі прошипіти по-зміїному, щойно торкнувся ногами підлоги. В Індії будь-які руїни раніше чи пізніше стають притулком для змій, і літній палац кишів кобрами. Навколо хлопчика плазували змії, він чув їхній шерех і шипіння. Для певності він ще раз повторив свій заклик до Зміїного Племені.

— Чудово, чудово! Заспокойтеся всі й опустіть свої каптури! — пролунали в темряві голоси. — Намагайся стояти рівно, Маленький Брате, бо можеш придавити нас.

Мауглі стояв спокійно, дивлячись крізь діряву стіну й прислухаючись до звуків бою, що кипів навколо чорної пантери: вищання, крики, лайка, хрипле, важке дихання Багіри та глухі удари й борсання, коли хмари мавп обліплювали її. Вперше пантера билася, захищаючи своє життя.

«Балу має бути десь тут. Багіра не могла прийти одна», — думав хлопчик. Він закричав щосили:

— До водойм, Багіро! Продирайся до водойм! Стрибай у воду!

Багіра почула цей крик, з якого вона зрозуміла, що Мауглі неушкоджений, і це додало їй нових сил. Вона почала прокладати собі дорогу через щільну юрбу мавп, просуваючись до водойми крок за кроком і мовчки завдаючи ударів. Цієї хвилини з боку напіврозваленої стіни, що виходила на Джунглі, пролунав войовничий рев Балу. Старий ведмідь зробив усе, що міг, але не встиг раніше.

— Багіро, — ревів він. — Я тут, я лізу на стіну! Я поспішаю. Прокляття, каміння сиплеться під ногами! Тримайся, Багіро! Зачекай, я зараз прийду! О, клятий Бандар-Ліг!

Щойно він, важко дихаючи, з’явився на терасі, як одразу зник із головою в купі мавп, що обліпили його. Але ведмідь не розгубився і, звівшись на задні лапи, почав передніми згрібати стільки мавп, скільки міг ухопити. Після цього не було чутно нічого, крім рівномірних неквапливих глухих звуків — бац, бац, бац, — схожих на удари лопастей водяного колеса. Скоро Мауглі почув плюскіт води і зрозумів, що Багіра нарешті вже біля ставка, де вона була в безпеці. Пантера ледь переводила подих від утоми й лежала у воді, висунувши на поверхню лише голову. А мавпи оточили ставок щільними рядами. Вони стояли на сходинках просто біля води, стрибали від люті, готові були кинутися на неї з усіх боків, якби вона надумала вийти на допомогу Балу.

Багіра згадала, що у водоймі мають бути змії. Безмежно втомлена, вона вирішила пересилити себе й звернутися до їхнього племені:

— Ви і я однієї крові, — прошипіла вона, вирішивши, що Каа в останню хвилину злякався і втік. Навіть Балу, напівроздушений мавпами, що насіли на нього, гикнув від здивування, коли почув, що чорна пантера прохає про допомогу.

Але Каа не обманув своїх друзів. Він тільки-но зміг прокласти собі шлях через західну стіну. Каа сповзав униз, обережно посуваючи вперед кожний фут свого довгого тіла; він використовував найменші нерівності, щоб укласти зручніше свої кільця.

Увесь час, поки Балу бився, а Багіра сиділа у воді серед виття мавп, кажан Манг гасав по всіх усюдах, розносячи звістку про велику битву в Джунглях. Шум бою долинув і до дикого слона Гаті, який почав трубити у хобот і розбудив Мавпячі Племена навіть у віддалених куточках.

Нові натовпи мавп помчали повітряними дорогами на допомогу своїм братам в Холодній Балці. Прокинулися на багато миль навколо і денні птахи, налякані галасом.

VI

Цієї миті на терасу, де Балу ще оберемками відкидав мавп, які наступали на нього, але, очевидно, вже втрачав сили, стрілою кинувся Каа, гнучкий, готовий до бою. Вся міць нападу пітона полягає в ударі, якого він завдає головою, і сила цього удару залежить від ваги його тіла.

Уявіть спис, таран чи молот вагою майже півтонни, який розгойдується й керується живою ручкою, і ви зрозумієте, що може зробити пітон своїм ударом. Чотирьох-п’яти-футовий пітон ударом своєї голови збиває з ніг дорослу людину, а Каа був довжиною футів із тридцять. Його перший удар поцілив у самісінький центр натовпу, що обліпив Балу, але другого удару вже можна було й не завдавати. Мавпи розсипалися навсібіч з криками:

— Каа! Це Каа! Біжіть, рятуйтеся!

Цілі покоління племені Бандар-Ліг виховуються й ростуть під враженням численних історій про Каа, які розповідають старші мавпи своїм дітям:

— Нічний мисливець Каа може так само нечутно пересуватися по гілках дерев, як нечутно росте мох. Він може схопити з гілки, як пір’їнку, найсильнішу мавпу. Старий Каа іноді схожий на гілку дерева чи на гнилий стовбур, тому на ці хитрощі можуть ускочити наймудріші з мавп, які, нічого не підозрюючи, сідають на нього, і тоді мертва гілка оживає і хапає жертву. Каа — єдина істота в Джунглях, якої бояться мавпи; і жодна з них не може сказати, яка ж могутність і сила пітона, бо жодна не виходила живою з його обійм.

Ось чому, щойно залунав крик «Каа, Каа!», всі мавпи перелякано кинулися навсібіч, полізли на дахи, на стіни будинків, залишивши Балу, який задихався від утоми й болю. Його хутро було набагато густішим, ніж у Багіри, але й він дуже постраждав під час бою. Лише зараз, уперше за весь час битви, Каа розкрив пащу й зашипів протяжно, голосно — це почули всі мавпи, навіть ті, які поспішали здалеку до Холодної Балки на допомогу. Всі враз застигли, почувши це грізне шипіння, тож гілки, на яких вони сиділи в цієї миті, зігнулися й затріщали під ними. Непорушно завмерли й ті мавпи, які видерлися на стіни й порожні будинки. Над зруйнованим містом одразу запанувала мертва тиша, і Мауглі чув, як Багіра виходила з води й обтрушувалася. Але скоро крики й гамір залунали знову: мавпи оговталися після першого нападу жаху та полізли вище на стіни, обліпили зубці укріплень і кам’яних ідолів й наповнили повітря скаженими криками. А Мауглі стрибав у літньому палаці, притискаючись обличчям до отворів різьблених стін, щоб побачити, що відбувалося ззовні, й кричав по-совиному, щоб показати своє презирство до мавп.

— Витягніть людське дитинча з цієї пастки: я не можу нічого вдіяти, — говорила Багіра. — Допоможіть йому швидше вийти звідти, поки вони не напали знову.

— Вони не наважаться й поворухнутися, доки я їм не дозволю. Ссс… шш! — грізно прошипів Каа, і над містом знову запанувала тиша. — Я не міг прийти раніше, хоча, якщо я правильно почув, до мого вуха долинуло твоє прохання, — звернувся Каа до Багіри, трохи глузуючи.

— Я… я могла крикнути щось під час бою, не тямлячи себе, — спантеличено відповіла пантера. — А ти, Балу, не поранений?

— Та я досі ще не певен, чи не розірвали вони мене на сотню шматочків, — пробурмотів Балу, трусячи по черзі лапами. — Як вони мене побили! Нема місця на моєму тілі, яке б не боліло! Каа, ми сьогодні завдячуємо тобі нашим життям — я і Багіра.

— Дрібниці! А де ж людське дитинча? — запитав Каа.

— Я тут, у пастці, я не можу сам видертися звідси, — кричав Мауглі через баню з проваленим верхом.

— Заберіть його звідси! Він витанцьовує, як павич Мао, і передушить наших дитинчат, — шипіли кобри всередині палацу, де був хлопчик.

— Ти диви, який молодець! — з подивом мовив Каа. — У нього скрізь друзі, у вашого людського дитинчати! Нумо, хлопче, відсунься вбік, а ви, Отруйне Плем’я, заховайтеся: я зараз проб’ю стінку.

Каа уважно оглянув будівлю й зупинив свій погляд на тій ділянці стіни, де решітка потріскалася. Він спочатку двічі-тричі легко вдарив головою, наче оцінюючи ситуацію, а потім, піднявши голову футів на шість над землею, ударив кілька разів по-справжньому. Різьблена будівля не витримала й завалилася, здійнявши хмару пилу. Коли пилюка вляглася, в отворі, що утворився, з’явився Мауглі й одразу кинувся в обійми своїх друзів, перестрибуючи по черзі від Багіри до Балу.

— Ти неушкоджений? — запитував у нього ведмідь з усією ніжністю, на яку був здатен.

— Я злий, голодний, але зовсім неушкоджений. Ой, леле, ви обидва дуже постраждали! На вас кров!

— Ну, не лише ми, інші постраждали більше, — сказала Багіра, облизуючи лапи й позираючи на мертвих мавп, які валялися на терасі навколо.

— Це все дрібниці, не варто й говорити. Добре, що ти цілий, моя гордосте, моє маленьке Жабеня, — гарчав Балу.

— Чи не краще залишити ніжності на потім, — сказала Багіра таким суворим голосом, що навіть Мауглі поглянув на неї здивовано. — Не забувайте, що тут Каа, якому ми завдячуємо перемогою, а ти, Мауглі, — своїм життям. Подякуй йому за нашими звичаями, хлопчику.

Мауглі подивився вбік і лише зараз помітив величезного пітона, голова якого хиталася просто над його головою.

— То це і є ваше людське дитинча? — промовив Каа. — Яка в нього ніжна шкіра, і як він схожий на плем’я Бандар-Ліг! Дивися, малюк, будь обережним, бо я можу в сутінках прийняти тебе за мавпу: коли в мене сходить шкіра, мій зір слабшає.

— Я і ти, ми обидва однієї крові, — прошипів у відповідь Мауглі. — Сьогодні ти врятував моє життя, і я не забуду цього. Моя здобич буде твоєю здобиччю, якщо ти будеш голодним, Каа.

— О, щиро дякую, Маленький Брате, — сказав Каа, сяючи очима. — А що ж може здобути такий сміливий мисливець? Я запитую, бо не проти колись пополювати з тобою.

— Я нікого не вбиваю, бо ще замалий. Але я вмію заганяти кіз до справжніх мисливців. Коли твій шлунок буде порожнім, приходь до мене, і ти побачиш, чи це справді так. У мене тут досить спритності, — говорив Мауглі, показуючи свої руки, — і якщо ти потрапиш у пастку, я зможу повернути тобі борг, як і Багірі, й Балу. Бажаю вам вдалого полювання.

— Добре сказав, — пробурмотів ведмідь.

Пітон наблизив голову до плеча Мауглі.

— Смілива душа й спритний язик! — сказав він. — Ти далеко підеш у наших Джунглях, дитинча! Ну а тепер краще йди звідси зі своїми друзями. Рушай спати, тому що місяць сідає, і скоро почнеться таке видовище, на яке тобі краще не дивитися.

Місяць заходив за схил гори, і в його промінні ряди мавп, які вишикувалися вздовж стін та зубців башт здавалися якимись живими тремтливими статуетками. Балу пішов до водойми попити, а Багіра давала лад своєму хутру. Каа в той час виповз на середину тераси і, широко роззявивши пащу, дзвінко стиснув щелепи. Почувся різкий звук, від якого всі мавпи, що не зводили з пітона очей, здригнулися.

— Місяць заходить, — сказав він. — Чи для вас достатньо світла?

Над стінами почулося жалібне скиглення, схоже на плач вітру:

— Ми бачимо, Каа.

— Чудово. Тепер почнеться танок. Танок голоду. Сидіть тихо й дивіться.

Він скрутився в два і три великих кола, погойдуючи з боку в бік головою. Потім пітон вирішив утворити різні фігури: вісімки, м’які трикутники, що перетворювалися на квадрати і п’ятикутники. Він повільно звивав й розгортав свій безкінечний тулуб, ні на хвилину не зупиняючись, не пришвидшуючи й не уповільнюючи своїх рухів, ні на мить не припиняючи свого шипіння. Поступово темнішало, і кільця, що розгорталися та згорталися, зливалися разом в одну рухливу масу чогось величезного, безформного, звідки долинало шипіння, свист, шурхіт зміїної шкіри.

Балу й Багіра стояли непорушні, закам’янілі; вони хрипко стогнали, шерсть на спинах ставала дибки. А Мауглі бачив усе це, дивився і нічого не розумів.

— Бандар-Ліг, — почувся нарешті голос Каа. — Чи можете ви поворухнути ногою або рукою без мого наказу? Відповідайте.

— Без твого дозволу ми не можемо поворухнути ні ногою, ні рукою, о могутній Каа.

— Прекрасно. Підсуньтеся до мене на один крок.

Лінії мавп здригнулися, хитнулися, ніби зрушені вітром, і всі одразу безвладно зробили один крок у напрямку до Каа. Разом з ними Багіра й Балу теж зробили один крок уперед.

— Ближче! — прошипів Каа, і всі вони посунулися знову.

Залишався непорушним один Мауглі; він поклав руки на Балу й Багіру, щоб відвести їх назад. Тільки-но він торкнувся їх, обидва здригнулися, наче прокинувшись від важкого сну.

— Поклади свою руку на моє плече, — прошепотіла Багіра. — Тримай її, не знімаючи, інакше я увійду просто в пащу до пітона.

— Що з вами? Адже перед вами лише Каа, який кружляє, здіймаючи пилюку, — сказав Мауглі. — Ходімо звідси! — І всі втрьох крізь отвір у стіні вийшли у Джунглі.

Балу полегшено зітхнув, коли вони зупинилися перепочити під деревом.

— Присягаюся більше ніколи не мати справ із Каа! — тремтячи всім тілом, промовив він.

— Він знає значно більше за нас, — сказала Багіра, теж здригаючись. — Ще кілька хвилин — і я, мабуть, потрапила б у його пащу.

— Багато народу пройде туди, перш ніж зійде місяць, — говорив Балу. — У нього буде сьогодні щедре полювання, і дуже своєрідне — як завжди.

— Поясніть, що це було з вами? Я нічого не розумію, — запитував Мауглі, який не знав про те, що пітон може зачаровувати свої жертви. — Коли я дивився на нього, я не бачив нічого, крім звичайного великого змія, який у темряві звивається кільцями. А ніс у нього був гарненький! Весь закривавлений! — і Мауглі розреготався.

— Хлопчику, — суворо зупинила його Багіра. — Його ніс був закривавленим через тебе, так само, як і боки в мене і шия та плечі в Балу. Ні ведмідь, ні я через тебе не зможемо полювати протягом кількох днів.

— Ну, досить, це все дрібниці! — втрутився Балу. — Ми щасливі, що з нами наше людське дитинча.

— Це правда, але він таки нам дорого коштував. Замість того щоб полювати, я віддала на поталу свою спину, а ще гірше — свою честь. Пам’ятай, Мауглі, що через тебе я, чорна пантера, змушена була звернутися до Каа по допомогу. Через тебе я і Балу поводилися, як дурненькі маленькі пташки, яких він змушує бути присутніми на своєму «танку голоду». І все це відбулося тому, що ти вирішив погратися з Бандар-Логом.

— Так, це правда, я винен, — засмучено промовив Мауглі. — Я погане людське дитинча.

— Ану, Балу, що говорить про це Закон Джунглів? — запитала пантера.

Балу зовсім не хотів завдавати Мауглі прикрощів, але він знав, що треба суворо дотримуватися Закону Джунглів, і неохоче пробурмотів:

— Закон говорить: каяття не відміняє покарання, але зауваж, Багіро, що він ще дуже малий.

— Я це беру до уваги. Але він учинив погано і його слід покарати. Що ти, Мауглі, на те скажеш?

— Нічого. Я винен. Балу й ти отримали через мене поранення. Закон цілком справедливий.

Багіра дала Мауглі з півдюжини легких ляпанців; вони, мабуть, навряд чи розбудили б дитинча пантери, але для семирічної дитини це було досить серйозне покарання. Отримуючи удари, Мауглі не промовив жодного слова.

— А тепер, Маленький Брате, — сказала Багіра, — стрибай на мою спину, і ми поїдемо додому.

Однією з переваг Закону Джунглів було те, що отримане покарання змиває всі сліди провини. І всі скоро забувають про те, що викликало це покарання.

Мауглі поклав голову на спину Багіри й міцно заснув. Він прокинувся лише в своїй рідній печері, на грудях у Матері Вовчиці.

Звідки виник Страх

І

Закон Джунглів, без сумніву, — найдавніший закон на землі. Він дає можливість передбачити різні дрібниці, які тільки можуть виникнути в житті Народу Джунглів.

Мауглі, який провів більшу частину свого життя у Сіонійській Вовчій Зграї, вивчав Закон у бурого ведмедя Балу. Коли учневі набридало вчитися, Балу переконував його, чому важливо добре знати усі правила. «Закон Джунглів, — казав ведмідь, — схожий на гігантську ліану, бо щільно охоплює кожного, ким би той не був, і ніхто не може вислизнути з його міцних обіймів».

— Коли ти проживеш на світі стільки, як і я, то ти, Маленький Брате, сам побачиш, що все в Джунглях підкорюється лише Законові. І трапляються такі моменти в нашому житті, коли вияв влади Закону стає аж ніяк не приємним видовищем, — говорив Балу.

Але такі розмови не затримувалися в голові Мауглі. Він більше або їв, або спав, а якщо й зосереджував на чомусь свою увагу, то лише в тому випадку, коли це було просто в нього перед носом. Але от прийшов рік, який довів справедливість слів Балу, і Мауглі сам упевнився, що всі Джунглі живуть під владою одного спільного Закону.

Почалося все з того, що протягом однієї зими майже не було дощів. І якось дикобраз Іккі, зустрівши Мауглі в бамбукових заростях, повідомив, що дикий ямс зовсім зник. Треба зауважити, що Іккі всім і кожному відомий як звір надзвичайно примхливий щодо їжі: він харчується лише найсмачнішим і найдостиглішим. Тому хлопчик не надав ніякого значення словам дикобраза і лише розсміявся у відповідь:

— Ну що з того, що ямс зник? Нехай зникає!

— Зараз це тебе не цікавить, — відповів Іккі, наїжачившись і клацнувши своїми голками, — але прийде час, і ми будемо говорити інакше. А ти не знаєш часом, чи купаються зараз у глибокому озері, що нижче Бджолиної Скелі?

— Ні, нещодавно припинили: ця нерозумна вода майже вся кудись пішла й тепер стоїть так низько, що я не хочу поламати шию, стрибаючи зі скелі в озеро, — недбало відповів Мауглі. Він був певен, що знає за п’ятьох про всі події в Джунглях.

— Ну й дарма. Невелика тріщина у твоїй голові, можливо, зробила б тебе розумнішим, — відповів Іккі, швидко згортаючись, аби Мауглі не потягнув його за довгі чорні вуса.

Хлопчик одразу ж розповів Балу про те, що говорив Іккі. Почувши слова Мауглі, ведмідь посерйознішав і пробурмотів до себе:

— Якби я був один, я би поквапився змінити місце полювання. Але тоді доведеться битися, щоб відвоювати собі право полювати в інших місцях. Це небезпечно для Мауглі — під час бою моє людське дитинча може постраждати. Треба зачекати, коли квітуватиме махуа.

Цієї весни махуа, дерево, яке дуже любив Балу, зовсім не квітувало. Жовтувато-сірі, наче з воску, квіти обсипалися від спеки, не розпустившись. І коли ведмідь струснув дерево, стоячи на задніх лапах, згори впало лише кілька пелюсток, та й ті з неприємним запахом.

Так жахлива посуха поступово добралася до самого серця Джунглів, захоплюючи їх крок за кроком, накладаючи на все свій мертвий відбиток, спочатку жовтий, потім коричневий і нарешті чорний.

Зелені зарості, що раніше прикрашали стіни ущелин, висохли й перетворилися на купу обірваних мотузок, залишки мертвих стеблин. Озера, які ховалися в гущавині лісу, висохли, а на землі відбилися сліди лап, тверді, наче відлиті зі сталі. Соковиті повзучі рослини, що обвивали верхівки дерев, засохли й упали на землю. Вітер погойдував бамбук, і той тріщав сухо й мертво, а мох, який укривав у Джунглях скелі, висох і оголив камінь, такий ж гарячий, як і темні валуни на берегах річки.

Птахи й Мавпяче Плем’я ще раніше поквапилися перебратися на північ, передбачаючи нещастя, яке насувалося на Джунглі. Олені й дикі кабани у відчаї перебиралися до людських поселень, до мертвих, обпалених сонцем нив. Багато з них там знаходили свою смерть, часто на очах поселенців, які бачили це, але самі були дуже виснажені, щоб переслідувати й гнати диких тварин. Шуліка Ранн щодня гладшав, бо скрізь знаходив чим поживитися — трупи різних тварин. А повертаючись увечері на відпочинок, він приносив свіжі новини звірям, які були занадто слабкими, щоб вирушити на пошуки нових місць для полювання. Він повідомив, що сонце висушило нові частини Джунглів і що тепер навколо на три дні льоту в усі боки все вигоріло дощенту.

Мауглі, який досі не знав, що таке голод, тепер харчувався навіть старим трирічним медом, який діставав із залишених вуликів у скелях, хоча цей мед був чорний, наче дикі сливи.

Він розшукував собі їжу в дуплах дерев, під корою, їв ос, дістаючи їх із гнізд. Усі тварини в Джунглях перетворилися на скелети, обтягнуті шкірою, і Багіра змушена була полювати тричі на ніч, та й то не наїдалася. Проте найгіршим лихом була нестача води, потерпання від спеки. Народ Джунглів п’є нечасто, але багато.

А посуха тим часом дужчала й дужчала. Зникали останні сліди вологи. Нарешті прийшов час, коли русло Вайнганги стало єдиним місцем, де між потрісканими берегами можна було знайти струмінь води. І ось дикий слон Гаті, якому було сто років або й більше, в один із цих тяжких днів побачив, що серед русла річки оголилася довга блакитнувата скеля. Він знав, що це була Скеля Миру. Побачивши її, Гаті підняв хобот і почав трубити, оголошуючи Водне Перемир’я, як робив це п’ятдесят років тому його батько. Олені, дикі свині, буйволи підхопили крик Гаті й повторили його своїми хрипкими слабкими голосами. А шуліка Ранн, у свою чергу, зі свистом і клекотом ширяв колами над Джунглями, оголошуючи про перемир’я всім Народам.

За Законом Джунглів карається на смерть будь-яке вбивство, вчинене поруч з місцями водопою, якщо було проголошене Водне Перемир’я. Закон цей ґрунтується на тому, що пиття важливіше, ніж їжа. Кожен із мешканців Джунглів може чимось поживитися, навіть якщо й немає справжньої дичини. Але вода залишається водою, і її нічим не можна замінити. Тому коли залишається лише одне місце, де можна знайти воду, будь-яке полювання припиняється там, де збирається Народ Джунглів, щоб утамувати спрагу.

У звичайний час, коли води достатньо, кожен, хто приходить на водопій до берега річки Вайнганги чи до іншого місця, ризикує віддати за це життя. І треба сказати, що саме цей ризик значною мірою спричиняється до різних пригод для багатьох представників Народу Джунглів. Дуже принадним здається скрадатися серед нічного мороку так, щоб не поворухнувся жоден листочок; чи бродити по коліна у воді серед бурхливого потоку, який стишує всі інші звуки й не дозволяє чути, що відбувається позаду; чи пити воду, постійно озираючись і тримаючи кожен м’яз напруженим, аби щомиті бути готовим до відчайдушного стрибка; покачатися потім на піщаному березі й повернутися з повним черевом і мокрою мордою до стада, яке позирає на сміливця очима, повними подиву й заздрості. Все це для молодих оленів зі ще блискучими рогами є джерелом насолоди, гострішої саме тому, що будь-якої миті Шер-Хан чи Багіра можуть вистежити й схопити сміливця.

Але тепер усі ці пустощі, ці ігри в життя і смерть скінчилися. Народ Джунглів, виснажений і знесилений, повільно сунув до річки, що висихала. Тигр, ведмідь, буйвіл, кабан — усі разом ішли, щоб попити каламутної води, а напившись, тут і впасти біля берега, бо ні в кого не вистачало сили, утамувавши спрагу, одразу рушити з місця.

Олень і кабан днями блукали лісом, мріючи про що-небудь краще, ніж суха кора чи мертве листя. Буйволи марно шукали тінистих ущелин, де вони звикли відпочивати; марно шукали вони й зелених нив, щоб поласувати хлібними посівами. Змії залишили Джунглі й спустилися до річки, сподіваючись упіймати тут пістряву жабку. Вони лежали непорушні, згорнувшись навколо вологого каміння, і навіть не намагалися захищатися від свиней, які, порпаючись в землі, порушували їхній спокій. Річкові черепахи вже давно всі були винищені Багірою, найспритнішим із мисливців, а риби забилися глибоко в баговиння й лежали там, як мертві. Посеред обмілілої річки виступала довга, схожа на змію, стрічка Скелі Миру, об краї якої ліниво хлюпалися слабкі хвилі — й одразу ж висихали, ледь змочивши гарячі боки скелі.

ІІ

Сюди, до Скелі Миру, прийшов якось вночі Мауглі в пошуках прохолоди й товариства. Якби найголодніший з ворогів малого зустрів його тут, то навряд чи він глянув би на хлопчика. Через те що його шкіра була голою, нічим не вкритою, він здавався набагато виснаженішим і жалюгіднішим, ніж його товариші по нещастю. Волосся вигоріло й побіліло від сонця, під шкірою стирчали ребра, наче лозини в кошику, а мозолі на колінах і ліктях, що утворилися від пересування на чотирьох, надавали його схудлим ногам і рукам вигляд вузлуватих стеблин. І лише очі сяяли, як і раніше, спокійно й холодно з-під щільно обтягнутого шкірою лоба.

Багіра, наставник і опікун хлопчика, порадила йому в ці важкі дні рухатися якомога тихіше, полювати, не поспішаючи, й ніколи, що б не відбувалося, не втрачати спокою.

— Так, без сумніву, ми переживаємо поганий час, — говорила чорна пантера одного вечора, гарячого, як розжарена груба. — Але це невдовзі мине, якщо ми витримаємо до кінця спеки. Твій шлунок, дитинча, мабуть, порожній?

— Він чимось набитий, але від цього мені не краще. А може, Багіро, дощі зовсім забули про нас і не повернуться ніколи?

— Не бійся! Ми ще побачимо, як квітуватиме махуа, як маленькі козенята погладшають. Ходімо до Скелі Миру — послухаємо, що там говорять, дізнаємося новини. Сідай на мою спину, Маленький Брате.

— Ні, зараз не час для цього. Я ще можу сам стояти на ногах, хоча, правду кажучи, ми обидва зовсім не схожі на вгодованих буйволів.

Багіра кинула погляд на свої висохлі ребра, облізлі боки й тихо пробурмотіла:

— Минулої ночі я вбила вола під ярмом. Я дійшла до такого приниження, що й не наважилася б, думаю, кинутися на того вола, якби він був без ярма. Ох, важко!

Мауглі у відповідь розсміявся.

— Так, можна сказати, що ми стали чудовими мисливцями! Ось і я також хоробрий мисливець! Полюю, вгадай на кого?.. На хробаків!..

І обидва рушили крізь зарості сухих чагарників до води по численних обмілинах, що траплялися по всьому річищу.

— Вода недовго триматиметься, — сказав, підходячи до них, Балу. — Погляньте на той берег. Цілі дороги протоптані до води, зовсім як людські дороги.

Протилежний низький берег річки був вкритий високою травою, яка, всохнувши біля кореня, так і залишилася стояти. Широкі стежки, протоптані оленями й дикими свинями, які рухалися до води, розкреслили вицвілу низину берега темними запилюженими смугами. Було рано, і по кожному такому коридору, прокладеному у високій траві, один за одним рухалися звірі, які поспішали до води. З-за хмар пилу, що здіймався під їхніми ногами, долинав шум — то штовхалися й сварилися дитинчата.

Вище за течією, де річка повертала біля Скелі Миру — вартового Водного Перемир’я, — стояв слон Гаті зі своїми трьома синами. У місячному сяйві він здавався зовсім худим і сірим. Слон розхитувався з боку в бік. Трохи нижче були зграйки оленів. За ними — дикі свині та буйволи. На скелястому березі, де високі дерева спускалися аж до води, зібралися хижаки: тигри, вовки, пантери, ведмеді та інші.

— Над всіма нами владарює один Закон. Це так! — сказала Багіра, стоячи у воді й озираючи ряди рогів і великих витріщених очей, що дивилися з протилежного берега, де юрмилися й сновигали олені та свині.

— Щасливого полювання всім, хто однієї крові зі мною, — як звичайно, привіталася чорна пантера, випростовуючись на всю довжину на обмілині, а тоді тихіше, крізь зуби додала:

— Якби не було цього Закону, яким би чудовим могло тут бути полювання!

Чутливі, нашорошені вуха оленів вловили її бурмотіння, й одразу стривожений шепіт полинув по рядах:

— Перемир’я! Не забувай! Перемир’я!

— Заспокойтеся, заспокойтеся, тихше! — прогримів слон Гаті. — Багіро, дотримуйся Перемир’я! Тепер не час говорити про полювання.

— Я знаю це краще за інших, — відповіла Багіра, спрямовуючи погляд у бік Гаті. — Я харчуюся черепахами, ловлю жаб. Фу! Було б краще, якби я могла жувати гілки дерев.

— Це було б краще і для нас, — промекало з протилежного берега маленьке оленятко, яке з’явилося на світ лише цього року й ще не встигло поласувати гілками. Хоча Народ Джунглів був пригнічений нещастям, але, почувши заяву дитинчати, усі посміхнулися. А Мауглі, що лежав у теплій воді й спирався на лікті, сміявся до сліз і бив по воді ногами.

— Чудово сказано, безрогий малюче, — промовила Багіра. — Коли закінчиться Перемир’я, я нагадаю тобі ці слова, якщо ти потрапиш до моїх лап, — і вона уважно поглянула в темряву, щоб краще запам’ятати прикмети дитинчати.

ІІІ

Уздовж усього берега вгорі й унизу чувся гомін голосів. Можна було розібрати серед шуму рохкання й вищання свиней, які вимагали, щоб на них не тиснули; рев буйволів, що блукали по обмілинах; жалісливу розповідь лані про те, як вона марно шукала їжі. Іноді якийсь олень звертався з питанням до когось із хижаків, які були на протилежному березі. Але звідусіль приходили нерадісні звістки. А тим часом палючий вітер Джунглів мчав і свистів між скелями, тріщав засохлими стеблами, ламав сухі гілки й кидав їх у річку.

— Люди також бідують, вони вмирають біля своїх плугів, — сказав молодий олень. — Лише протягом учорашнього дня я знайшов трьох. Вони лежали непорушно, а поряд з ними й воли. Скоро і до нас прийде такий спокій.

— А вода в річці вчора ще впала, — сказав Балу. — О Гаті, чи доводилося тобі у своєму житті бачити таку посуху?

— Все минає, все минає, — задумливо промовив слон, пускаючи хоботом струмінь води собі на спину.

— Є серед нас один, який довго не витримає цього лиха, — сказав Балу, ніжно дивлячись на Мауглі.

— Це ти про мене? — невдоволено запитав хлопчик, сидячи у воді. — Справді, я не маю такої пишної шуби, як ти, щоб сховати ребра, які стирчать. Але якби з тебе зняти цю шубу, Балу…

Гаті аж здригнувся, коли до нього долинули останні слова Мауглі, а ведмідь суворо сказав:

— Людське дитинча! Ти маєш більш шанобливо говорити про того, хто навчає тебе Закону. Мене ніхто не бачив без моєї шкури.

— Ні, Балу, я не хотів образити тебе. Я лише кажу, що ти схожий на кокосовий горіх у шкірці, а я — на кокосовий горіх без шкірки. От, якби з тебе зняти твою буру шкірку… — але Мауглі не закінчив фразу, яку виголошував, схрестивши ноги й супроводжуючи слова бурхливими жестами, як це робив завжди. Багіра простягла свою пухнасту лапу і штовхнула його у воду.

— Що далі, то гірше, — сказала чорна пантера, коли хлопчик показався з води. — Спочатку Балу був без шкури, а тепер Балу став кокосовим горіхом. Бережися, щоб з тобою хтось не зробив того, що часто роблять достиглі кокосові горіхи.

— А що ж вони роблять? — запитав Мауглі.

— Падають на землю й ламають твою голову, — спокійно відповіла Багіра, штовхаючи його у воду ще раз.

— Недобре глузувати зі свого вчителя, — сказав Балу, коли Мауглі скупався утретє.

— Сором! Ось до чого ми дожилися! Хтось без шерсті тиняється скрізь, сновигає між нами й дозволяє собі по-мавпячому знущатися з тих, кого всі вважають найповажнішими мисливцями, а інколи ще й тягає за вуса найкращих із них!

Неважко здогадатися, що це сказав Шер-Хан, кульгавий тигр, який теж пришкандибав до води. Він зупинився на хвилинку, щоб отримати насолоду від того сум’яття, яке викликала його несподівана поява на протилежному березі серед оленів. Потім він опустив у воду свою квадратну кудлату голову й почав хлебтати воду й бурмотіти собі під ніс:

— Джунглі перетворюються на місце для ігор якогось дитинчати без шерсті. Ану, поглянь на мене, ти, людський виродку!

Мауглі озирнувся й подивився просто в очі тигра — не минуло і хвилини, як Шер-Хан невдоволено відвернувся вбік.

— Людське дитинча, людське дитинча! Тільки й чуєш, що про це людське дитинча! — продовжував бурчати тигр і знову нахилився до води. — Та він і не дитинча зовсім, до того ж і не людина, інакше він, мабуть, боявся б мене. Якщо так триватиме й надалі, то наступного року, здається, мені доведеться просити в нього дозволу, щоб попити води!

— А що ж, може, й доведеться, — сказала Багіра, насмішкувато дивлячись йому просто в очі, — може, й доведеться… Фу, Шер-Хан, що це за гидоту ти притягнув сюди?

— Це людятина! — зневажливо сказав Шер-Хан. — Я убив його годину тому.

І він відійшов убік, продовжуючи щось бурмотіти про себе.

Весь натовп звірів, які чули останні слова тигра, розхвилювався і стривожено зашепотів. Цей шепіт дедалі гучнішав і скоро перетворився на крик:

— Людину! Чуєте: він говорить — людину! Він убив людину! — І всі подивилися на Гаті, дикого слона, який продовжував стояти, наче не помічаючи, що відбувалося навколо. Гаті робить усе в свій час, і в цьому полягає одна з причин його довгого життя.

— У такий час, як зараз, убити людину! Хіба для нього не вистачило іншої дичини? — гнівно сказала Багіра, виходячи із брудної води й обтрушуючи лапи.

— Я убив його не заради їжі, а просто так! — голосно сказав тигр. І знову звірі зашепотіли ще голосніше від жаху, а зіркі маленькі очі Гаті блиснули в бік Шер-Хана.

— Так, заради сміху! — ревів Шер-Хан. — А тепер я прийшов сюди, щоб напитися й помитися! Чи не думаєте ви заборонити мені зробити це?

Спина Багіри почала вже вигинатися, наче бамбукове стебло під час сильного вітру. Це означало, що вона дійшла до останньої межі роздратування. Але раптом Гаті рішуче підняв угору хобот і спокійно промовив:

— То ти убив заради сміху? А коли Гаті ставить запитання, то не варто мовчати й краще відповідати одразу.

— Так, заради сміху. Це була моя дичина й моє право. Ти повинен це добре знати, Гаті. — Шер-Хан намагався говорити шанобливим тоном.

— Так, я це знаю, — відповів Гаті й, трохи помовчавши, запитав тигра:

— Ти вже напився?

— На ніч вистачить.

— Тоді йди. Річка для того, щоб пити, а не для того, щоб пустувати. Тільки кульгавому тигру може спасти на думку вихвалятися своїм «правом» у такий важкий час, коли ми страждаємо всі разом, і люди не менше за нас, Народу Джунглів! Вимився ти чи ні — однаково. Йди до свого лігва, Шер-Хане!

Останні слова Гаті прогриміли, як труба, а три його сини вже зробили крок у напрямку до тигра, та погроза виявилася марною. Шер-Хан швидко майнув убік, але цього разу навіть без бурчання. Він знав, як це відомо будь-кому в Джунглях, що врешті-решт Гаті тут володар.

— Про яке право говорив зараз Шер-Хан? — пошепки запитав Мауглі в Багіри. — Адже вбивати людину завжди принизливо. Так говорить Закон. А тим часом Гаті сказав…

— Запитай краще в самого Гаті, Маленький Брате. Чи мав він на це право, чи ні, але якби не втрутився Гаті, я би провчила цього кульгавого різника. Прийти до Скелі Миру, вбивши людину, та ще й хизуватися цим! Лише шакал здатен на таку підлість. І ще, до того ж, бруднити чисту воду!

Мауглі зачекав трохи (тому що ніхто не звертався до Гаті одразу, добре не зосередившись) і потім голосно сказав:

— Про яке право згадував Шер-Хан, о Гаті? — Обидва береги луною повторили запитання хлопчика, бо всі племена Джунглів не могли приховати своєї зацікавленості. Всі вони звернули увагу на те, що в словах тигра і у відповіді Гаті було щось незрозуміле для них. Лише Балу мовчав, не виявляючи цікавості — він поринув у свої думки, наче знав щось, чого не знали інші.

— Це дуже давня історія, — сказав Гаті, — давніша за самі Джунглі. Поводьтеся якомога тихіше — я звертаюся до обох берегів, — і я розповім вам цю історію.

Кілька хвилин дикі свині й буйволи штовхалися й фиркали; потім ватажки різних стад повторили один за одним: «Ми готові слухати», і Гаті, зробивши кілька кроків уперед, увійшов по коліно у воду, ближче до Скелі Миру. Хоча він був худим і його шкіру поорали зморшки, хоча його бивні були жовтими, всі бачили, що саме він — Володар Джунглів.

— Ви знаєте, діти, — почав Гаті, — що з усіх істот ви найбільше боїтеся людину.

Всі одноголосно повторили, що це дійсно так.

— Ця історія стосується і тебе, Маленький Брате, — сказала Багіра Мауглі.

— Мене? Як так? Адже я належу до Зграї Вовків Вільного Племені, — запротестував хлопчик. — Що спільного в мене з людиною?

— Однак ніхто з вас не знає, чому ви всі боїтеся людину, — продовжував Гаті. — І тепер я вам розповім. Коли розпочалася історія Джунглів (а коли саме це було, ніхто не знає), ми, Народ Джунглів, усі жили разом і не боялися одне одного. В ті давні часи не було посух: листя, квіти й плоди одночасно росли на деревах. І ніхто з нас не їв нічого іншого, крім листя, квітів, трав, плодів чи кори.

— Я рада, що не жила в той час, — тихо сказала Багіра. — Кора потрібна лише для того, щоб гострити об неї кігті.

IV

— У ті часи Володарем Джунглів був Та, Перший Слон. Він витягнув Джунглі хоботом із глибини води. Там, де він зробив у землі борозни своїми бивнями, побігли річки; де він ударив своїми ногами, з’явилися озера з чистою водою; а куди він дув хоботом, там виростали дерева. Так Та створив Джунглі. У такому вигляді ця історія дійшла до мене.

— Будемо сподіватися, що від такого довгого шляху вона не охляла, — прошепотіла Багіра, а Мауглі у відповідь засміявся, прикрившись рукою.

— У ті дні не було ні пшениці, ні динь, ні перцю, ні цукрової тростини, не було й тих невеликих хатин, які ми бачимо зараз. Мешканці Джунглів тоді й не чули про людину; всі племена жили разом і були одним народом. Але скоро почалися сварки через корм, хоча місця було достатньо для всіх. Народ лінувався, кожен хотів мати їжу під боком, у тому ж місці, де лежав, як це інколи трапляється зараз і з вами, коли випадає хороша, дощова весна. Та, Перший Слон, був зайнятий — він облаштовував Джунглі. Сам він не міг устигнути скрізь, і тому призначив Першого Тигра старшиною і суддею в Джунглях — до нього Народ Джунглів мав звертатися у разі виникнення суперечок. У ті часи Перший Тигр харчувався, як і всі інші звірі, плодами й травою. Він був такий же величезний, як я, а його шерсть мала чудовий жовтий колір, як квітка ліани. На ньому не було ні плям, ні смуг — у той прекрасний час, коли народжувалися Джунглі. Кожен ішов до нього не боячись, і його слово було законом. Ми всі тоді, запам’ятайте це, були одним народом.

І от якось вночі між двома оленями виникла сварка — звичайнісінька суперечка через пасовища, яка трапляється й між вами, коли ви пускаєте в діло роги й передні копита. Так от, ці два сперечальники і прийшли до Першого Тигра, який тоді лежав серед квітів, і удвох почали розповідати йому про справу, перебиваючи і штовхаючи один одного. Сталося так, що один з оленів у метушні вдарив Тигра рогами. Тут Перший Тигр забув, що він старшина й суддя Джунглів, кинувся на оленя і скрутив йому шию.

До цієї ночі ще не вмирав ніхто з нас, і тому коли Перший Тигр побачив, що накоїв, коли він вдихнув запах крові, то збожеволів; він помчав до північних боліт. А ми, решта мешканців Джунглів, залишилися без судді й почали сваритися й битися між собою.

Та, почувши гамір, повернувся назад. Усі кинулися до нього: один говорив одне, інший — інше. Слон, побачивши серед квітів труп оленя, запитав, хто це зробив. А ми нічого не могли пояснити йому, бо від запаху крові самі всі збожеволіли — зовсім так, як і зараз, коли відчуваємо кров. Замість відповіді ми бігали, кричали, крутили головами. Тоді Та звернувся до дерев і до ліан, які звисали до землі, й наказав їм вказати на того, хто вбив оленя, щоб усі могли впізнати його. Потім слон запитав: «Хто бажає тепер бути старшиною серед Народу Джунглів?». Одразу з гілок зістрибнула Сіра Мавпа і сказала: «Я бажаю бути старшиною в Джунглях». Та засміявся, сказав: «Хай буде так», — і пішов дуже сердитий.

Сіра Мавпа тоді була така ж, як і зараз. Насамперед вона надала своєму обличчю розумного вигляду, але за хвилинку забула про це й почала чухатися і стрибати. Так Джунглі залишилися без Закону, бо всі, хто звертався до судді, чули у відповідь лише дурниці.

Тоді Та знову скликав усіх і сказав:

— Перший з ваших старшин приніс у Джунглі Смерть, а другий — Сором. Тепер вам потрібен такий закон, якого не можна було б порушити. Ви повинні дізнатися, що таке Страх, і коли ви познайомитеся з ним, то зрозумієте, хто ваш володар і що ви повинні слухатися його.

Ми всі запитали: «А що таке Страх?». І Та сказав нам: «Пошукайте його і дізнаєтеся!» Так і гасали ми Джунглями у пошуках Страху. І ось тоді буйволи…

— О-ох, — почулося з обмілин. То зітхнув Майза, ватажок буйволів.

— Так, Майзо, це були буйволи. Вони прибігли перші зі звісткою, що знайшли Страх. Начебто він сидить у печері серед Джунглів, зовсім голий, без шерсті й ходить лише на задніх ногах. Тоді всі ми, мешканці Джунглів, пішли за буйволами до печери. Справді, біля входу до печери стояв Страх. Як і розповідали буйволи, він був без шерсті й ходив на задніх ногах. Коли він побачив нас, то крикнув. Голос цей так перелякав усіх, що ми помчали урозтіч, штовхаючи один одного, бо нас опанував страх.

Ляснув крилами павич, мавпячий лунає клич, Тихо й сторожко повзе змія в лісах. А на джунглі — маро, згинь! — ляже моторошна тінь — То є Страх, малий мисливцю, то є Страх! Місяць виповзе вночі — й заховається мерщій, Вогко й холодно на росяних стежках. Зимний подих за плечем наче приском обпече — То є Страх, малий мисливцю, то є Страх! Ще тверда твоя рука, приготуйся до стрибка, Хай тебе не зрадить слабкість у ногах. Та зі щік втікає кров, серце гупа знов і знов — То є Страх, малий мисливцю, то є Страх! Коли буря загуде, перше дерево впаде, І від зливи темно й лячно у борах, Крізь громи у вишині пролунає гук страшний — То є Страх, малий мисливцю, то є Страх! Перекочують струмки камінці на дні ріки, Грізно блискавка спалахує в очах. Пересохлий рот горить, серце в ребра стукотить — То є Страх, малий мисливцю, то є Страх!

Наступної ночі (так розповідали мені) ми вже не спали всі разом, як раніше. Кожне плем’я зібралося окремо: свині в одному місці, олені — в іншому; копита з копитами, роги з рогами; кожен тримався своїх. Так пролежали ми окремо, тремтіли усю ніч.

Не було тоді з нами лише Першого Тигра, бо він ще ховався в північних болотах, а коли до нього дійшла звістка про дивне створіння, яке ми знайшли в печері, він сказав: «Я піду туди й скручу йому шию».

От він і вирушив шукати Страх. Біг усю ніч і на світанку прийшов до печери.

А поки він біг, дерева й ліани, пам’ятаючи наказ Та, шмагали його своїми гілками й залишали позначки на спині, боках і морді тигра. Скрізь, де торкалася гілка, одразу з’являлася на жовтій шкурі звіра темна смуга. Саме ці смужки, мої діти, і носить він досі.

Коли тигр підійшов до печери, Страх простягнув руку й крикнув: «Геть звідси, смугаста тварюко, нічний волоцюго!» Перший Тигр, почувши ці слова й побачивши істоту без шерсті, з криком кинувся до болота.

Тут Мауглі не стримався й тихенько захихотів, сховавшись в ту ж мить у воду.

— Він вив так голосно, що Та почув це виття й запитав: «Що сталося з тобою?» І Перший Тигр у відповідь підняв свою морду до молодого, щойно збудованого неба (яке зараз таке старе) і сказав: «Поверни мені, о Та, мою колишню владу. Я знеславлений на всі Джунглі. Я злякався й утік від істоти без шерсті, а він назвав мене найгіршими словами». — «А чому ж він так тебе назвав?» — запитав Та. «Бо я забруднився в баговинні», — відповів Перший Тигр. «То ходи-но помийся і потім покачайся по мокрій траві. Якщо ці смуги від бруду, то вони зійдуть», — сказав Та.

Ось Перший Тигр і пішов до річки. Він купався-купався, качався-качався, аж поки всі Джунглі не закрутилися перед його очима. Але жодна, навіть найменша, позначка не зійшла з його шкури.

Та дивився на це і сміявся.

Тоді Перший Тигр запитав:

— Що ж я зробив, що таке лихо спіткало мене?

І Та відповів:

— Ти вбив оленя і цим пустив Смерть у Джунглі. А за нею прийшов і Страх. Тому й почали всі в Джунглях боятися одне одного, як ти тепер злякався безволосої істоти.

Перший Тигр сказав на це:

— Ні, звірі не боятимуться мене, адже вони давно мене знають.

Та відповів:

— Піди й подивися.

Перший Тигр пішов блукати Джунглями і голосно кликати до себе оленя, дику свиню, лань, дикобраза й багатьох інших. Але всі вони, тільки почувши той поклик, тікали геть від звіра, який раніше був їхнім суддею, бо вони боялися його.

Тоді Перший Тигр повернувся назад, пригнічений і принижений. Він бився головою об землю, роздирав її своїми кігтями та стогнав:

— Згадай, о Та, що я був Володарем Джунглів! Не кидай мене, о Та! Дозволь, щоб мої діти пам’ятали ті часи, коли я був вільний від сорому Страху!

І Та відповів:

— Це я можу зробити для тебе, бо ти разом зі мною бачив, як створювалися Джунглі. Хай буде одна ніч на рік для тебе і твоїх дітей, коли ви будете вільними від Страху, як це було до того, коли ти вбив оленя. Хай буде одна така ніч для тебе й твоїх нащадків. Якщо цієї ночі ви зустрінете безволосе створіння, а ім’я йому — людина, — то не злякаєтеся його, а він злякається вас, як це було тоді, коли ти залишався Суддею і Володарем Джунглів. Але будь милосердним до нього в цю єдину ніч. Будь милосердним, бо ти зрозумів, що таке Страх.

І Перший Тигр відповів:

— Мені досить цього.

Коли він підійшов до води напитися і схилився до свого відображення, то побачив темні смуги на боках. Тоді тигр згадав образливе прізвисько, яким назвала його істота без шерсті. Гнів, як і раніше, спалахнув у серці звіра.

Увесь рік він не виходив із болота, чекаючи, коли ж Та дотримається свого слова. І от прийшла одна ніч: Шакал Місяця (вечірня зірка) висів тоді над Джунглями, і Тигр раптом відчув, що це саме та ніч, на яку він так довго чекав. Звір рушив до печери й зустрів безволосу істоту. Сталося так, як говорив Та. Людина злякалася і впала на землю. Але Перший Тигр не зглянувся над нею — він кинувся на нещасну жертву й зламав їй хребет. Звір думав, що створіння без шерсті було лише одне на всі Джунглі й що, убивши його, він убив Страх.

Коли тигр сидів над убитим, то чув, як із північних лісів наближається Та. До нього долинув голос Першого Слона — той голос, який ви чуєте й зараз.

Саме в цю мить над сухими спаленими горами прогуркотів грім, лише один грім, без дощу, і блискавка блимнула позаду скель. Гаті продовжував:

— Цей же голос прогримів тоді: «Ось яке твоє милосердя!»

Перший Тигр сказав у відповідь, облизуючи лапи:

— Що поганого я зробив? Я просто вбив Страх.

І Та відповів йому:

— О, божевільний сліпий! Ти розв’язав руки Смерті — тепер вона буде скрізь ходити за тобою, доки ти не помреш. Ти навчив людину вбивати.

Перший Тигр виправдовувався:

— З ним сталося те, що й з оленем. Тепер вже немає Страху. І я буду, як раніше, Суддею в Джунглях.

Та похитав головою і сказав:

— Ніколи вже не піде до тебе Народ Джунглів за правосуддям. Ніхто не ходитиме за тобою, ніхто не спатиме біля тебе, всі оминатимуть твоє лігво. Один лише Страх піде по твоїх слідах і буде вражати тебе невидимими ударами. Він змусить землю провалюватися під твоїми ногами, він змусить ліани звиватися навколо твоєї шиї, стовбури дерев почнуть на його бажання зростатися разом, щоб ти не перестрибнув через них; нарешті він буде знімати з тебе шкуру, щоб укривати нею своїх дітей. Ти не зглянувся над ним, і він нізащо не зглянеться над тобою.

Перший Тигр відчував себе сміливим, бо його ніч ще не закінчилася, і тому сказав:

— Але ж обіцянка Та залишається обіцянкою Та. Він не забере в мене моєї ночі.

— Еге ж, — відповів слон, — твоя ніч залишається за тобою, як я і говорив, але за неї ти дорого заплатиш. Ти навчив людину вбивати, і скоро побачиш плоди своєї науки.

Перший Тигр не розумів:

— Людина ж тепер під моєю лапою з переламаною спиною. Хай всі Джунглі дізнаються, що я вбив Страх.

У відповідь Та розсміявся:

— Ти вбив лише одного, а інші залишилися. Але тепер ти сам розкажеш про це в Джунглях, бо твоя ніч уже закінчилася.

Почався день. Біля входу в печеру з’явилася інша безволоса істота. Вона побачила на порозі труп свого брата й над ним Першого Тигра. У людини в руці була загострена палиця…

— Тепер вони кидають не палицю, а вістря, яке ріже, — раптом втрутився дикобраз Іккі, потріскуючи своїми голками (місцеві поселенці вважали дикобраза доволі смачною стравою, і тому йому добре знайома підступна маленька сокирка, яка вражає, висвистуючи в повітрі, наче крилатий дракон).

— Ні, то була просто загострена палиця, така, яку встромлюють у пастку, — сказав Гаті. — Безволоса істота кинула палицю, і вона проштрикнула бік Першого Тигра.

Сталося так, як сказав Та. Перший Тигр, виючи, кинувся бігти й гасав Джунглями доти, доки не звільнився від палиці в боці. Так усі дізналися, що людина може вражати здалеку, і Страх охопив усіх мешканців Джунглів ще більше, ніж раніше.

Звідси й пішло, що Перший Тигр навчив безволосу істоту вбивати. І ви всі знаєте, скільки лиха впало через це на мешканців Джунглів. Потім з’явилися петлі, ями, приховані пастки, літаючі палиці, мухи, що вилітають з білого диму й колють (Гаті мав на увазі кулі), Червона Квітка, яка жене нас на відкрите місце.

І є лише одна ніч на рік, коли людина боїться Тигра, — ніч, яку обіцяв Та. Ніколи Тигр не пропускає цієї нагоди, щоб злякати безволосу істоту.

Де б він не зустрів людину цієї ночі, він убиває її, згадуючи той сором, який упав на голову Першого Тигра. Увесь інший час Страх вільно ходить Джунглями вперед і назад, вдень і вночі.

— Ой, леле! — зітхнула лань, думаючи про свою долю. — І лише в такі хвилини, коли над усіма нами з’являється привид ще більшого Страху, як це сталося зараз, лише тоді ми, звірі, забуваємо невеликі страхи й збираємося разом в одному місці, як зійшлися сюди тепер.

— І є лише одна така ніч, коли людина боїться Тигра? — запитав Мауглі.

— Лише одна ніч, — відповів Гаті.

— Але ж і я, і будь-хто інший у Джунглях знає, що Шер-Хан убиває людину двічі, тричі на місяць?

— Це так. Але щоразу він нападає на людину ззаду і, коли завдає удару, відвертається, бо він дуже боїться. Варто в таку хвилину подивитися на нього — і він утече. Але коли приходить його ніч, він відкрито наближається до людського поселення. Він блукає між хатинами, зазирає у двері, й тоді люди падають перед ним долілиць, а він без страху вбиває. Одне убивство в цю ніч.

— Он як! — сказав про себе Мауглі. — Тепер я розумію, чому Шер-Хан просив мене поглянути на нього. Але тоді нічого не домігся, бо він не зміг витримати мого погляду. А я, звичайно, не впав ниць перед ним тому, що я не людина, а належу до вовків Вільного Племені.

— Гр-р-р! — тихо прогарчала Багіра. — А чи знає Тигр свою ніч?

— Він не знає своєї ночі доти, доки не з’явиться Шакал Місяця і не засяє яскраво у вечірньому тумані. Ця єдина ніч іноді приходить узимку, коли йдуть дощі, іноді влітку, під час посухи. Якби таке лихо не трапилося з Першим Тигром, ми б ніколи не знали, що таке Страх.

Олені сумно зітхнули, а Багіра посміхнулася.

— А люди знають цю історію? — запитала вона.

— Ніхто її не знає, окрім тигрів; а ми, слони, знаємо її тому, що ми — діти Та, Першого Слона. Тепер її знаєте й усі ви, хто зібрався тут, бо ви почули її від мене.

І, сказавши це, Гаті занурив свій хобот у воду на знак того, що не бажає більше говорити.

— Але я не розумію, чому Перший Тигр не їв траву, листя й гілки. — сказав Мауглі, звертаючись до Балу. — Адже він лише скрутив шию оленю, але не їв його. Що ж змусило його їсти м’ясо вбитого?

— Дерева й ліани позначили його, поклавши на його шкуру смуги, як це ми знаємо тепер. Відтоді він не їсть їхні плоди. Щоб помститися, він тепер нападає на оленів та інших звірів, які харчуються травою, — сказав Балу.

— Тобі, Балу, була відома ця історія? Чи не так? Чому ж я жодного разу не чув її від тебе? — запитав Мауглі.

— Просто тому, що в Джунглях таких історій не переказати. Якби я почав тобі розповідати їх усі, то ніколи б не закінчив. Та облиш нарешті моє вухо, Маленький Братику!

Тигр! Тигр!

I

Коли Мауглі посварився зі Зграєю після розглядин на Скелі Ради, він залишив печеру, в якій виріс. Хлопець попрощався з рідними місцями і спустився з гір. Він вийшов із Джунглів і наблизився до зораних нив, де жили люди. Але не зупинився біля найближчого людського поселення, бо воно було занадто близько до Джунглів, де в нього залишився принаймні один запеклий ворог. Мауглі рушив далі вниз долиною. Здолавши миль із двадцять, він опинився в місцевості, зовсім йому незнайомій. Тут закінчувалася та долина між горами, по якій він ішов. Далі починалася широка рівнина, всипана великим камінням і зорана глибокими яругами. З одного боку цієї рівнини розташувалося невеличке селище, оточене зеленими луками; з іншого боку починалися Джунглі. По зеленій траві блукали корови та буйволи.

Коли хлопчики, які пасли худобу, побачили Мауглі, вони з лементом кинулися тікати, а бездомні жовті собаки, яких багато в будь-якому індійському селищі, зустріли його голосним гавканням. Однак Мауглі не звертав на це уваги й біг далі, бо був дуже голодним. Коли хлопець дістався воріт селища, то побачив, що шлях йому заступає висока смуга колючих рослин.

«Ого! І тут люди бережуться від Народу Джунглів», — подумав він.

Мауглі й раніше не раз під час своїх нічних блукань навколо людських поселень зустрічав такі заступи. Він сів на землю, а коли до воріт підійшла людина, встав і поклав пальця в рота, показуючи так, що хоче їсти. Людина витріщилася на нього, а потім побігла вулицею села з голосними криками. Вона кликала священика, браміна. Той прийшов; це був товстий чоловік, вбраний у білий одяг, з червоними й жовтими позначками на лобі. З ним до воріт підійшло близько сотні людей, які дивилися на Мауглі, говорили, кричали й показували на нього пальцями.

«Які вони нестримані! Дивний народ це плем’я людей, — подумав Мауглі. — Лише сірі мавпи поводяться так, як вони!»

Хлопець виструнчився, відкинув назад своє довге волосся і, насупивши брови, виклично поглянув на юрбу.

— Чого ж ви злякалися? — говорив священик. — Бачите ці шрами на руках і ногах? Це сліди від вовчих укусів. Перед вами вовчий приймак, який утік із Джунглів.

Дійсно, під час ігор вовченята часто кусали Мауглі сильніше, ніж хотіли, і тому його руки й ноги були вкриті білими рубцями. Але він ніколи не вважав ці подряпини укусами. Він добре знав, як це, коли кусають по-справжньому.

— Ой, бідолаха! — заголосили в один голос дві чи три жінки. — Це його так покусали вовки! Нещасне дитя! А він такий гарненький. Які в нього полум’яні очі! Слухай, Мессуа, він схожий на твого хлопчика, якого тоді забрав тигр.

— Ні, навряд чи. Цей занадто високий, але в очах у нього дійсно є дещо схоже з моїм сином.

Священик, людина метикувата, пам’ятав, що Мессуа була дружиною найбагатшого з поселенців. Він хвилину дивився на небо, а потім урочисто оголосив:

— Що Джунглі взяли, те вони й повертають назад! Візьми дитину в свій дім, дочко, і не забудь подякувати належно служителю богів, який один може знати долю людини.

«Присягаюся буйволом, що за нього купили моє життя, — сказав Мауглі собі, — все, що відбувається переді мною зараз, дуже нагадує те, як мене розглядали вовки Сіонійської Зграї. Що поробиш: коли я людина, то й повинен стати людиною».

З натовпу вийшла жінка й кивнула головою, запрошуючи Мауглі йти за нею до хатини. Там стояло червоне лаковане ліжко, велика обмазана глиною скриня для зерна з цікавими різьбленими малюнками, в якій було близько півдюжини мідних горщиків. На маленькому вівтарі розташувався індуський божок, а на стіні висіло звичайне дзеркало, які продаються на сільських ярмарках.

Жінка дала хлопчику чашку молока й кусень хліба, потім поклала руку на його голову й зазирнула в очі. Її не полишала думка, що це міг бути її справжній син, який дивом врятувався від тигра і тепер повернувся з Джунглів. І вона почала кликати його: «Нату, Нату!». Але Мауглі ніяк не зреагував на це ім’я.

— Чи ти пам’ятаєш, як одного разу я дала тобі новенькі черевички?

Вона торкнулася його ніг, жорстких, наче копито.

— Ні, — сумно сказала вона, — ці ноги ніколи не знали черевиків. Але ти дуже схожий на мого Нату, і ти станеш моїм сином.

Мауглі почувався в хатині ніяково, бо раніше йому ніколи ще не доводилося знаходитись під дахом. Він трохи заспокоївся, коли помітив, що крізь солом’яний дах він може в будь-яку хвилину вибратися на волю і що хатина не замикається щільно.

«Неможливо жити з людьми, — думав він, — якщо не розумієш, що вони говорять. Я відчуваю себе серед них таким дурним і безпомічним, як людина, що потрапила б до нас у Джунглі. Мені потрібно вивчити їхню мову».

Необхідність змушувала хлопчика наслідувати голоси різних звірів у Джунглях: він навчився вити, як вовк, бекати, як антилопа, хрюкати, як молода дика свиня. Так і тут, коли Мессуа вимовляла якесь слово, Мауглі легко повторював за нею, і вже того ж дня, коли потрапив до хатини, він вивчив назви багатьох предметів.

Коли настав час спати, виникла проблема, де покласти хлопчика. Мауглі рішуче відмовився лягати спати всередині хатини, яка нагадувала йому пастку для пантер. І коли в хатині замкнули двері, він вистрибнув через вікно.

— Облиш, — говорив чоловік Мессуа. — Зрозумій, що досі він ніколи не спав у ліжку. Якщо він справді почувається нашим сином, він не втече від нас.

Мауглі випростався серед високої м’якої трави на краю луки, неподалік від лісу. Перш ніж заплющити очі, він раптом відчув, як його обличчя торкнулася м’яка сіра морда.

— Фу, як від тебе тхне худобою і димом, — сказав йому Сірий Брат, старший із чотирьох дитинчат Вовчиці, що ріс разом із хлопчиком. — Ти вже перетворився на людину. Прокинься, Маленький Брате: цілих тридцять миль пройшов я сьогодні, щоб побачити тебе й принести новини з Джунглів.

— Ну, що нового у Джунглях? Чи всі здорові? — запитав Мауглі, обіймаючи вовка.

— Всі, окрім вовків, обпечених Червоною Квіткою. Слухай далі: Шер-Хан пішов із наших місць і полює десь далеко. Він не повернеться, доки не відросте обсмалена тобою шерсть. Але він заприсягся повернутися, щоб кинути твої кістки у Вайнгангу.

— Ну, це ще вилами по воді писано. Я теж заприсягнувся у дечому. Отже, загалом новини добрі. Я дуже втомився через те, що бачив сьогодні багато нового. Сірий Брате, не забувай мене і частіше принось новини.

— І ти не забувай, що ти вовк. Адже люди не змусять тебе забути про це, чи не так? — з тривогою запитав Сірий Брат.

— О, ніколи! Я завжди пам’ятатиму, що я любив тебе і всіх вас, хто виріс зі мною в одній печері; але я також завжди буду пам’ятати, що Зграя мене вигнала.

— Тебе може вигнати і нова зграя, до якої ти тепер належиш. Люди залишаються людьми, Маленький Брате, а їхня розмова нагадує квакання жаб у болоті. Коли я прийду наступного разу, я чекатиму на тебе в бамбукових заростях на краю пасовиська.

ІІ

Упродовж перших трьох місяців Мауглі майже не виходив із села, бо уважно спостерігав за життям людей і вивчав їхню мову. Передусім на нього начепили плаття, яке дуже йому заважало. Потім показали гроші, призначення яких хлопчик не міг зрозуміти. Його навчили орати, хоча це заняття здавалося йому абсолютно непотрібним. Мауглі дуже докучали сільські хлопчаки. На щастя, він навчився стримувати свій гнів, бо в Джунглях життя й харчування залежать від того, наскільки ти можеш контролювати себе. Однак часто він ледве стримувався, щоб не розірвати навпіл якого-небудь хлопчака, коли з нього глузували через те, що він не хотів грати з дітьми в камінчики чи запускати змія. Пам’ятаючи, що для справжнього мисливця вбивати дитинчат — це сором, Мауглі відходив убік, коли боявся не впоратися із собою і випадково убити когось із цих нестерпних малюків.

Мауглі й не уявляв, яким був сильним. У Джунглях він вважав себе слабким порівняно з іншими звірами, але в селі люди казали, що він сильний, наче буйвіл.

Мауглі не мав жодного уявлення про соціальні відмінності між людьми, не знав, що одні належать до вищої касти, а інші — до нижчої. Коли віслюк гончаря дорогою на ярмарок у Ханівару упав у яму, де копали глину, хлопчик витягнув його звідти за хвіст і не посоромився допомогти гончареві скласти горщики. Спілкуватися з гончарем вважали дуже принизливим, бо той належав до нижчої касти. Коли сільський священик почав докоряти Мауглі за порушення звичаїв, хлопчик пригрозив, що його самого посадить на віслюка гончаря. Священик після цього випадку порадив чоловікові Мессуа якомога швидше залучити Мауглі до якоїсь справи. Тоді старшина села сказав хлопчику, щоб наступного дня він ішов до вечора пасти буйволів. Найбільше задоволений цим був сам Мауглі. Повернувшись увечері з буйволами, він, як і належить селянину, приєднався до невеличкого кола осіб, які щодня збиралися на майданчику під великим фіговим деревом. Це було щось на зразок сільського клубу. Тут завжди можна було знайти старшину, сторожа, перукаря, який знав усі сільські плітки, і поважного Бульдео, сільського мисливця, який приходив сюди зі старим мушкетом. Усі ці люди поважно сідали під деревом, базікали й палили. На верхівці дерева також поважно сідали мавпи, а внизу в дуплі дерева жила кобра, яка отримувала щовечора свою порцію молока, бо вважалася священною. Старі поважні люди сиділи під деревом, розмовляли й випускали з великих кальянів кільця диму. Вони часто залишалися тут до глибокої ночі й розповідали один одному дивні історії про богів, людей і духів. Найдивовижніші й незвичайні історії можна було почути від Бульдео, який розповідав переважно про свої мисливські походеньки, зустрічі зі звірами, що жили в Джунглях. Від цих легенд очі дітей, які стовбичили неподалік, мало не лізли на лоба. Найчастіше темою розмов були звірі. Це й зрозуміло, адже з усіх боків село оточували Джунглі. Олені та свині псували посіви, а тигр час від часу забирав у пітьму вечора когось із мешканців просто з-під воріт села.

Мауглі, звичайно, краще за інших знав усе, що стосується звірів і Джунглів. Він, слухаючи ці розповіді, часто відвертався, щоб приховати мимовільну усмішку. І коли Бульдео, з мушкетом за плечима, страшенно жестикулюючи, розповідав якусь зовсім неймовірну байку, плечі Мауглі трусилися від ледь стримуваного сміху.

Одного разу Бульдео почав запевняти своїх слухачів, що тигр, який забрав сина Мессуа, насправді був духом, який обернувся тигром. І начебто дух цей належав злому лихварю, що помер за кілька років до того.

— Я певен, — говорив він, — бо Пурум Дасс (так звали лихваря) був кульгавим від удару, якого отримав у бійці, коли палили його розрахункові книги. І той тигр, що про нього я говорю, накульгував: це я добре побачив по слідах його лап.

— Так і було, цілковита правда, — з найсерйознішим виглядом стверджували в один голос довгобороді слухачі.

— Якщо це така ж правда, як і все те, про що ви тут говорите, то це казки, якими можна лише лякати дітей, — утрутився раптом Мауглі. — Цей тигр був кульгавим тому, що народився кульгавим, і це знають усі. І лише дітям можна розповідати нісенітниці, наче душа лихваря оселилася в звірі, полохливому, мов шакал.

У першу мить Бульдео від подиву мов онімів, а старшина села витріщився на Мауглі.

— Це він, хлопчисько з Джунглів! Ти ба! — промовив Бульдео. — Якщо ти такий розумний, то зніми шкуру з кульгавого тигра та принеси її до Ханівари — за неї уряд призначив нагороду в сотню рупій. А найкраще, якщо ти триматимеш язика за зубами, коли говорять старші.

Мауглі підвівся, щоб іти.

— Я увесь вечір слухав тут Бульдео. І протягом усього цього часу він лише раз чи два сказав правду про Джунглі, які починаються майже від порогу його дому. То як я можу повірити йому, коли він говорить про духів чи богів, яких ніколи не бачив?

— Ну, хлопче, тобі краще йти дивитися за худобою, — сказав старшина. Бульдео не стримував незадоволення нахабністю Мауглі.

ІІІ

У більшості індуських селищ заведено, що худобу пасуть кілька хлопчиків, які виганяють буйволів на пасовиська рано-вранці та до ночі приганяють назад у село. Бики, які розтоптали б на місці білу людину, якби вона потрапила їм на очі, слухаються криків і коряться ударам маленьких індійських хлопчаків, які не доросли до їхньої морди. Увесь час, поки діти залишаються біля стада, вони знаходяться у повній безпеці, бо навіть тигр не наважується наблизитися до кількох биків. Але якщо станеться, що дитина відійде від стада, щоб нарвати квітів чи зловити ящірку, вона часто стає жертвою дикого звіра.

Мауглі гнав стадо на пасовисько сільською вулицею, сидячи на спині буйвола Рами, найбільшого бика в усьому поселенні. Блакитнувато-чорні буйволи, з довгими, загнутими назад рогами й лютими чорними очима один за одним виходили зі своїх загородок і приєднувалися до стада. Мауглі швидко зумів поставити себе так, що всі хлопчики визнали його головним над собою — сам Мауглі узявся пасти буйволів, яких підганяв довгим бамбуковим батогом, а іншому хлопчику, якого звали Каміа, доручив пасти іншу худобу окремо. Він наказав дітям бути дуже обережними і не відходити далеко від стада.

Індійське пасовисько — це місцевість, оточена скелями, поросла густим чагарником, переорана яругами. Худоба блукає тут, розсіявшись поодинці, й пастуху важко встежити за тваринами. Буйволи тримаються зазвичай поблизу озер і мочарів, де вони годинами валяються в теплій багнюці. Мауглі погнав буйволів окремо від іншого стада до того кінця пасовиська, де річка Вайнганга виходила з Джунглів. Тут він зіскочив зі спини Рами, прослизнув у бамбукові зарості і побачив Сірого Брата.

— Я тут чекаю на тебе вже кілька днів. Чому ти пасеш стадо?

— Мені доручили пасти його, — відповів Мауглі. — Мене призначили сільським пастухом. Ну, що нового чути про Шер-Хана?

— Він знову повернувся в наші краї і довго блукав тут, чатуючи на тебе. Тепер тигр знову пропав, бо тут стало менше дичини. Але кульгавий ще має надію зловити тебе.

— Чудово. Хай увесь час, доки він відсутній, ти чи хтось із братів сидітиме он на тій скелі — так, щоб, вийшовши із села, я міг вас побачити й дізнатися, чи не повернувся ще Шер-Хан. А коли він повернеться, чекай на мене під деревом дхак, посеред пасовиська. Мені б не хотілося потрапити йому в зуби.

Потім Мауглі відшукав затінене місце й ліг спати, поки буйволи паслися навколо нього. Випасання худоби в Індії — одне з найлегших занять. Худоба, за якою майже ніхто не наглядає, то блукає, поскубуючи травичку, то лежить, ремиґаючи. Буйволи заходять у болото й сидять там, повністю занурившись у грязюку. Вони виставляють свої морди з чорно-блакитними очима або лежать непорушно на землі, схожі на чорні кам’яні брили. А сонце тим часом підіймається вище і пече дедалі сильніше. Маленькі чередники лежать у затінку та прислухаються до крику самотнього шуліки. Піднявшись на шалену височину, він посилає звідти свій пронизливий крик і оглядає все, що робиться на землі. Діти знають, якщо помре хтось, якщо загине корова, то цей сторож-шуліка кинеться донизу; його товариш, що також ширяє за кілька миль від нього, побачивши це падіння, спуститься в тому ж напрямку. За ним ще один, ще, і так, перш ніж тварина сконає, ціла зграя голодних шулік з’явиться невідомо звідки сподіваючись на щедру поживу. Пастухи сплять, прокидаються, трохи пройдуться і знову засинають. Вони плетуть із сухої трави маленькі кошики й садять у них коників, або ловлять двох богомолів і змушують їх битися один з одним, або роблять намисто з чорних і червоних горіхів, або спостерігають за ящірками, які гріються на скелях, чи за змією, що зловила жабку. Вони співають ліричних пісень, які закінчуються дивними переливами. Так минає день, що здається цим дітям таким безкінечно довгим, яким не здається комусь іншому ціле життя. Іноді вони розважаються тим, що будують із грязюки палаци з фігурами людей, коней, буйволів; вкладають у руки людей палички й називають їх князями чи богами. Вечоріє, і діти криками скликають худобу. Буйволи проламують засохлу багнюку й один за одним із шумом вибираються з болота. І ось уся череда повільно тягнеться рівниною назад до вогників села, що мигтять серед нічного мороку.

IV

День у день Мауглі ганяв буйволів на пасовисько, раз у раз кидав він погляд на скелю, помічав там знайому фігуру Сірого Брата й розумів, що Шер-Хан ще не повертався. Годинами лежав він у траві, прислухаючись до строкатого шуму, що долинав до його чутливого вуха, і згадував дні, проведені в Джунглях. Якщо б Шер-Хан з’явився поблизу, біля Вайнганги, накульгуючи, як завжди, то Мауглі в ці тихі години, мабуть, відчув би його ще здалеку.

Нарешті прийшов день, коли очі Мауглі не помітили на знайомій скелі сірої фігури Брата. Сміючись і радіючи, погнав він буйволів до рівчака, до того дерева дхак, біля якого вони домовилися зустрітися. Під деревом із червонясто-жовтими квітками сидів Сірий Брат. Його спина вся напружилася від збудження, яке він ледь стримував.

— Шер-Хан цілий місяць ховався, щоб схопити тебе на пасовиську. Минулої ночі він ішов за тобою разом із Табакі, — сказав вовк, відхекаючись.

Мауглі спохмурнів.

— Я не дуже боюся Шер-Хана. Більш небезпечні хитрощі Табакі.

— Ну, тепер можеш його вже не боятися, — сказав вовк, облизуючи лапи. — Я поквитався з Табакі. Зараз шакал розмовляє хіба що із шуліками. Однак я встиг дещо дізнатися від нього, перш ніж переламав йому хребта. План Шер-Хана полягає в тому, щоб підстерегти сьогодні ввечері біля воріт села тебе чи когось іншого, хто трапиться. Тому він заліг у сухій балці біля Вайнганги. Тепер він, мабуть, уже там.

— Ти не знаєш, як він сьогодні: наївся чи полюватиме з порожнім шлунком?

Від відповіді на це питання залежав весь успіх плану Мауглі.

— Вранці він зловив свиню, поїв і напився. Адже ти знаєш Шер-Хана: він не звик постувати, навіть якби від цього залежав успіх його помсти.

— От дурень, дурень! Та його ж обжене останнє з цуценят! Поїв, напився та ще думає, мабуть, що я чекатиму, доки він виспиться! Тепер треба дізнатися точно, де він лежить. Якби з нами був хоча б з десяток наших братів, ми б упоралися з ним зараз, поки він спить! Я б погнав на нього буйволів, але вони не будуть нападати, доки не відчують його запах, а їхньої мови я не знаю. Ось що я скажу: чи не зможемо ми з тобою знайти його слід за балкою і пустити по цьому сліду буйволів? Тоді вони, мабуть, відчули б його?

— Нічого не вийде. Розумієш, він дістався до балки, перепливши Вайнгангу.

— Ти ба, який хитрун! Однак це він придумав, мабуть, не сам, його навчив Табакі. — І Мауглі зупинився, замислившись й кусаючи пальця. — Ця довга балка виходить на рівнину недалеко, лише за версту звідси. Я міг би зі стадом непомітно обійти її через ліс і погнати буйволів із верхів’я балки, але тоді він утече низом. Треба замкнути й інший бік балки. Сірий Брате! Ти міг би розділити стадо на дві частини?

— Навряд чи я зможу зробити це сам. Але дехто упорається з цим краще за мене.

Сірий Брат побіг і зник між камінням, з-за якого скоро з’явилася величезна сіра голова, яку Мауглі так добре знав. Одразу ж околиці заполонив найжахливіший у Джунглях крик — виття вовка, що полює вдень.

— Акело! Акело! — закричав Мауглі, плескаючи від радощів у долоні. — Я мусив знати, що ти не забудеш про мене! Тепер наша справа піде добре! Акело, розділи череду на дві половини. В одну збери буйволиць із телятами, а в другу — биків та робочих буйволів.

Двоє вовків обійшли стадо й раптово врізалися в нього одночасно з двох боків. Почувся рев зляканих і розлютованих тварин, які, нагнувши голови, кинулися у два протилежні боки. Вовки пробігли ще раз, і скоро в одній половині зібралися корови, які, загнавши всередину телят, стояли тісним колом і ревли, ладні кинутися на вовка, якби він наблизився до них, і розтоптати його. В іншій половині опинилися бики, що почали рити землю з грізним виглядом, який може злякати найвідважнішого сміливця. Та вовки знали, що вони значно менш небезпечні, ніж корови, які захищають телят.

— Ну, що далі? — запитував Акела, важко дихаючи. — Треба щось робити, бо вони можуть знову об’єднатися.

Мауглі вистрибнув на спину Рами.

— Жени биків ліворуч, до верхів’я балки, Акело. А ти, Сірий Брате, намагайся тримати буйволиць разом, доки ми не зникнемо, а потім жени їх до підніжжя балки.

— А скільки мені гнати їх угору по балці? — задихаючись від нетерпіння, запитав вовк.

— Доти, доки схили балки не стануть такими крутими й високими, що Шер-Хан не зможе вистрибнути звідти. Намагайся затримати там корів, поки ми не з’явимося.

Акела помчав до стада биків, і вони побігли вперед. Сірий Брат тим часом рушив до буйволиць. Тільки-но ті побачили перед собою вовка, вони, нагнувши голови, кинулися на нього й почали переслідувати, прямуючи до гирла балки, тоді як Акела гнав своє стадо до верхів’я.

— Чудово! Ще одна атака з твого боку, Акело, і вони помчать, як скажені. Тепер тихше, тихше. Не клацай дуже зубами, бо бики кинуться на тебе. Так, це полювання серйозніше, ніж переслідування антилопи. Чи ти думав, що ці неповороткі велетні здатні мчати з такою швидкістю! — захоплено кричав Мауглі.

— О, свого часу я часто полював на таку дичину, — прошепотів Акела, задихаючись від швидкого бігу. — Що, час повертати їх до лісу?

— Так, так, повертай, Акело! Швидше! Рама зовсім скаженіє. О, якби я міг пояснити йому, як мені сьогодні потрібна його допомога!

Бики повернули праворуч; вони врізалися в ліс, ламаючи на своєму шляху кущі. Інші хлопчики-пастушки, які бачили здалеку все, що відбувалося, побігли в село так швидко, як могли нести їх тонкі швидкі ноги, з криками про те, що буйволи оскаженіли й помчали до лісу.

План Мауглі був дуже простим. Він хотів, щоб стадо описало велике коло, підійшло до верхів’я балки; а потім буйволи помчаться схилом донизу. Тоді Шер-Хан, який там заліг, опиниться між биками й буйволицями. Мауглі знав, що ситий тигр зовсім не здатен ні на бій, ні на стрибки, які могли б допомогти йому вибратися з балки по майже прямовисних стінах.

Мауглі заспокоював буйволів своїми криками, тоді як Акела намагався підігнати тих, хто залишився позаду. Треба було описати дуже велику дугу, щоб підійти до верхів’я балки, не злякавши тигра передчасно. Нарешті хлопчик дістався верхів’я балки зі стежкою, яка стрімко спускалася вниз. Звідси було добре видно всю долину, але Мауглі дивився тільки на схили балки і, задоволений, бачив, що вони майже прямовисні. Повзучі рослини обплели їх згори донизу, але вони не могли дати міцної опори тигру, якби той спробував видертися вгору.

— Тепер дай їм перепочити, Акело, — сказав Мауглі, піднімаючи вгору руку. — Вони ще не відчувають його запаху. Нехай віддихаються. А я тим часом поговорю з Шер-Ханом і скажу йому, хто йде. Тепер він у пастці.

Мауглі приклав руки трубкою до рота і закричав. Звук пролунав у балці, як у тунелі. У відповідь на крик хлопчика через певний час почулося незадоволене гарчання сонного ситого тигра, якого потурбували під час відпочинку після гарного обіду.

— Хто заважає мені спати? — ревів Шер-Хан. Від цього громового голосу пишний павич із голосним криком вилетів з балки.

— Це я, Мауглі. Прийшов твій час, злодію, що краде телят, іти на Скелю Ради! Вниз, Акело! Жени їх швидше! Ну, Рамо, мчи донизу!

Стадо буйволів зупинилося на кілька секунд, добігши до стрімкої стежки в глибину балки, але знову залунало мисливське виття Акели, і тварини помчали зі швидкістю човна, який несе бистрина. Стадо рухалося дуже швидко і вже не могло зупинитися. У цей час Рама відчув Шер-Хана й тривожно заревів.

— Ага! Тепер ти зрозумів! — крикнув Мауглі, сидячи на його спині. Він бачив, як море рогів, морд і вирячених чорних очей навколо нього сунуло вниз, наче купа каміння, що його несе гірський потік. Слабших буйволів відтіснили до боків балки — там вони прокладали собі шлях крізь густі зарості повзучих рослин. Тварини вже знали, для чого мчали донизу: перед ними був тигр, а такого нападу череди розлютованих буйволів не витримає жоден звір.

До Шер-Хана долинув стукіт копит, під якими здригалася земля, і він, підскочивши з місця, побіг вниз по балці, озираючись у пошуках можливості вислизнути. Але схили балки були стрімкими, і він, важкий від ситного обіду, марно намагався видертися з неї. Стадо промчало через драговину на самому дні, де щойно відпочивав тигр, і продовжувало свою шалену гонитву, заповнюючи балку ревом. Коли шум трохи слабшав, Мауглі чув ревіння буйволиць із гирла балки. Він на одну мить побачив, як Шер-Хан повернув назад, а потім усе закрила хмара пилу. Мабуть, тигр вирішив, що зустріч з буйволицями таки для нього більш небезпечна, ніж з биками. Більше хлопчик нічого не бачив. Він лише відчув, що Рама наскочив на щось м’яке, ударив своїми копитами і помчав далі. Він не міг зупинитися, бо задні ряди буйволів зім’яли б його вмить. Усе стадо важких велетнів пройшло по тілу Шер-Хана і тепер мчало, фиркаючи й важко дихаючи, на рівнину. Ще мить — і обидві череди вріжуться одна в одну. Потрібно якось зупинити це море.

Мауглі зіскочив зі спини Рами й побіг серед буйволів, вимахуючи своєю палицею.

— Швидше, Акело! Розганяй їх, поверни назад, інакше вони перечавлять одне одного! Гей, Рамо! Тихше, мої діти! Тихше, досить! Усе скінчено!

Акела і Сірий Брат почали гасати між буйволами, ризикуючи будь-якої миті бути розчавленими. Вовки хапали тварин за ноги, вони намагалися уповільнити їхній рух, а хлопчик докладав усіх зусиль, щоб повернути Раму, за яким рухалося все стадо. З Шер-Ханом рахунки було зведено, над ним уже кружляли шуліки.

V

— Собаці собача смерть, — сказав Мауглі, беручи ніж, який він завжди носив із собою відтоді, як почав жити з людьми. — Він ніколи не наважився б розпочати бій. А його шкура прикрасить Скелю Ради. Треба швидше її зняти.

Звичайний хлопчик не міг і думати про те, щоб самому зняти шкуру з десятифутового тигра, та Мауглі краще за будь-кого знав, як потрібно це робити. Однак це була нелегка робота, і хлопчик порався уже цілу годину, підрізаючи і здираючи шкіру. А обидва вовки сиділи біля нього, висолопивши язики, інколи допомагаючи зубами, де було потрібно.

Раптом він відчув на своєму плечі руку, і, озирнувшись, побачив Бульдео з рушницею. Діти, прибігши в село, розповіли про гонитву буйволів, і Бульдео, насуплений, вийшов з дому, щоб вилаяти Мауглі за те, що він погано наглядає за чередою. Побачивши його, вовки поквапилися зникнути з-перед очей.

— Чим ти тут займаєшся? — сердито сказав Бульдео. — Що це? Здається, ти знімаєш шкуру з тигра? І ти думаєш, що можеш зробити це? Як буйволи вбили його? Та це ж саме той кульгавий тигр, за шкуру якого призначено сто рупій! Ну, добре, добре. Ми вибачимо, що ти дозволив стаду розбігтися, а коли я відвезу шкуру в Ханівару, ти отримаєш від мене одну рупію з нагороди, яку призначив уряд.

Сказавши це, Бульдео дістав кремінь і кресало та нагнувся, щоб підпалити вуса Шер-Хана. Більшість туземних мисливців вважають своїм обов’язком припалити вуса вбитого тигра, щоб дух цього звіра не переслідував їх потім.

— Ач який спритний, — пробурмотів Мауглі наче про себе, стягаючи шкуру з передньої лапи. — Ти думаєш взяти цю шкуру, відвезти її до Ханівари і навіть вирішив дати мені одну рупію? А чи знаєш ти, що ця шкура потрібна мені, і я залишу її собі? Не поспішай, старий, підпалювати вуса!

— Як ти розмовляєш з головним мисливцем села?! Дуже багато на себе береш, хлопчисько! Тобі просто пощастило, та ще допомогли дурні буйволи, що затоптали тигра. Ти не вмієш навіть шкуру здерти з нього, як треба, негіднику! А ще смієш мені казати, щоб я не палив вуса! Тоді знай, Мауглі, що я нічого не дам тобі з тієї нагороди, яку отримаю. Геть звідси!

— Присягаюся буйволом, за якого купили моє життя, — крикнув Мауглі, який уже порався зі шкурою на плечі тигра, — я не гаятиму часу на розмови з цією старою мавпою! Гей, Акело, сюди! Бачиш, ця людина набридла мені!

Бульдео, який стояв, нахилившись над шкурою, раптом відчув, що хтось валить його на землю, і просто над своїм обличчям він побачив широку сіру вовчу морду. Мауглі й далі здирав шкуру, наче не трапилося нічого незвичайного.

— Ні, Бульдео, — промовив Мауглі, — ти помиляєшся. Між мною і цим тигром існує давня ворожнеча, дуже давня, і ось тепер я переміг.

Треба віддати належне Бульдео. Якби він зустрів такого вовка, як Акела, десь у лісі десять років тому, то, можливо, наважився б спробувати своє мисливське щастя. Але вовк, який слухається слів хлопчика, та й сам хлопчик, який має якісь рахунки з тигром-людожером, — усе це надто дивні речі. Без сумніву, тут чари, чаклування, чортівня найжахливіша, думав Бульдео. Мисливець хвилювався лише про одне: чи зможе захистити його амулет на шиї? І він непорушно лежав, очікуючи з жахом, що Мауглі ось-ось обернеться на тигра.

— О, могутній раджа! — наважився нарешті звернутися до хлопчика Бульдео хрипким від жаху голосом.

— Ну, в чому річ? — відгукнувся, не обертаючись, Мауглі.

— Я стара людина. Я вважав тебе звичайним пастухом і не здогадувався, хто ти. Дозволь мені підвестися й піти, я боюся, що твій слуга пошматує мене.

— Не бійся нічого і вставай! Та іншим разом не заважай мені. Пусти його, Акело!

Бульдео помчав до села, наскільки дозволяли йому його старі ноги, озираючись через плече, щоб дізнатися, чи не обернувся Мауглі на щось найжахливіше. Коли він повернувся до себе, то розповів усім про свою незвичайну пригоду, про чари, від яких мало не загинув. Брамін слухав його розповідь з дуже серйозним виглядом.

Мауглі тим часом поспішав закінчити свою роботу. Та лише надвечір він та двоє його друзів повністю стягнули шкуру з величезної туші.

— Тепер її слід десь сховати. Час гнати буйволів у село. Допоможи-но зібрати стадо, Акело!

Череда потроху зібралася й потяглася у вечірньому тумані до села. Засяяли вогні, Мауглі почув дзвін набату й удари гонга в сільському храмі. Біля воріт села зібрався великий натовп, який, здається, чекав на хлопчика.

«Це, мабуть, через те, що я вбив Шер-Хана», — думав Мауглі. Але раптом злива каміння посипалася на нього, на щастя, не поціливши, і юрба закричала:

— Відьмак, вовкулака! Лісовик! Геть від нас! Геть, бо брамін перетворить тебе знову на вовка! Стріляй у нього, Бульдео!

Почувся постріл, і один з буйволів заревів, поранений кулею.

— Знову чари! — закричав натовп. — Він відводить кулі. Бульдео, куля поцілила у твого бика!

— Та що сталося? — запитував Мауглі, нічого не розуміючи, а злива каміння усе сильнішала.

— Вони нічим не кращі за нашу Зграю, ці твої брати, — пробурмотів Акела, з тугою спостерігаючи здалеку за всім, що відбувалося в селі. — Вони стріляють в тебе, вони женуть тебе геть від себе!

— Вовк! Вовче поріддя! Геть! — кричав сільський священик, вимахуючи кропилом зі священного чебрецю.

— Знову мене женуть? Минулого разу тому, що я людина, а тепер — тому, що я вовк. Ходімо звідси, Акело.

Лише одна жінка — це була Мессуа — кинулася крізь натовп із криками:

— Мій сину, мій сину! Вони говорять, що ти чаклун, що ти можеш обернутися на вовка, звіра. Я не вірю. Але краще йди, інакше вони уб’ють тебе. Бульдео запевняє, що ти чарівник, але я знаю, що ти лише помстився за смерть Нату.

— Назад, Мессуа! Назад! Інакше ми й тебе поб’ємо камінням!

Мауглі засміявся коротким злим сміхом, коли один камінь ударив йому в обличчя.

— Біжи назад, Мессуа! Все, що вони говорять, — такі ж дурні казки, як і їхні розповіді в сутінках під фіговим деревом. Я помстився за твого сина. Прощавай! Біжи швидше, я зараз пошлю на них їхніх буйволів. Тварини помчать швидше, ніж те каміння, яке люди кидають у мене. Пам’ятай, Мессуа, я не чаклун. Прощавай! Нумо, Акело, допоможи мені ще раз! Піджени стадо!

Буйволи і без того нетерпляче чекали, коли їх пустять у село. Але тепер, коли їх підганяли ззаду вовки, вони кинулися через ворота зі швидкістю вихору, розкидаючи навсібіч людський натовп.

— Перерахуйте їх! — з іронією кричав Мауглі. — Можливо, ви думаєте, що я обікрав вас. Перерахуйте їх, бо я не буду більше вашим пастухом. Прощавайте, ви, нікчеми, і дякуйте Мессуа, що я не кинувся на вас зі своїми вовками і не погнав вас вулицею, як череду!

VI

Мауглі разом з Акелою пішов геть від села, сповнений невеселих думок. Але коли хлопчик підвів очі й побачив над собою темний небосхил з безліччю зірок, до нього знову повернувся колишній бадьорий настрій:

— Досить мені спати в цих пастках, Акело! Заберемо шкуру Шер-Хана і підемо звідси! Дамо спокій цим людям. Не будемо мститися за їхнє зло — я пам’ятаю те добро, яке зробила для мене Мессуа.

Коли зійшов місяць, освітлюючи околиці своїм холодним молочним сяйвом, мешканці села стояли, охоплені жахом, і дивилися здалеку, як від їхнього села віддалявся Мауглі, а за ним слідом бігли два вовки. Всі троє пересувалися тією вовчою риссю, при якій довгі милі швидко залишаються позаду.

Знову в сільському храмі залунали гонги й загудів набат ще голосніше, ніж раніше. Мессуа кричала й плакала, захищаючи Мауглі, а Бульдео знову і знову переповідав свою історію, щоразу додаючи нових подробиць. Тепер у нього виходило, що Акела стояв на задніх лапах і говорив людською мовою.

Місяць майже заховався за горою, коли Мауглі з двома вовками прийшли до пагорба, де знаходилася Скеля Ради, і зупинилися біля печери Матері Вовчиці.

— Вони вигнали мене зі своєї людської зграї, Мамо, — сказав хлопчик, — але я дотримав слова і прийшов зі шкурою Шер-Хана.

Мати Вовчиця швидко вийшла з печери разом зі своїми дітьми, і очі її засяяли гордістю, коли вона побачила смугасту шкуру.

— Саме в той день, коли він просунув свою голову в цю печеру, шукаючи тебе, моє Маленьке Жабеня, ще тоді я сказала, що прийде час, коли він з мисливця перетвориться на твою здобич. І це сталося. Це мало статися!

— Так, Маленький Брате, це мусило статися, — почувся низький голос з глибини печери. — Джунглі спорожніли без тебе! — І біля ніг Мауглі розтяглася Багіра.

Усі разом пішли до Скелі Ради. Тут Мауглі розстелив шкуру Шер-Хана на тому ж пласкому камені, де свого часу в дні зібрань Зграї сидів Акела, і прибив її чотирма бамбуковими кілочками. Акела наповнив повітря здавна відомим криком:

— Дивіться, дивіться добре, о Вовки!

Акела вже не був ватажком Зграї, вовки так і залишалися без головного: кожен полював і бився сам по собі. Але коли знову залунав знайомий голос старого ватажка, вовки, що блукали поодинці, за звичкою відгукнулися на нього й почали збиратися до старого місця. Одні з них кульгали, бо потрапили в капкани, а вивільняючись, втратили лапу; інші прийшли, поранені стрілами, голодні й нещасні; більша ж частина зовсім не прийшла. Але всі, хто залишилися живими, поквапилися до звичного місця, ледве зачули знайомий поклик. Вони прийшли, і перше, що побачили, була пишна смугаста Шер-Ханова шкура з довгими кігтями на лапах, що звисала зі скелі.

Коли всі зібралися, Мауглі скочив на скелю і, стоячи на шкурі Шер-Хана, проспівав пісню. Він не складав її, не знав заздалегідь, про що співатиме. Пісня сама вирвалася з його грудей.

Ця пісня у Мауглі в грудях зросла — Хай відають джунглі, кого я здолав! Хвалився Шер-Хан, що уб’є Жабеня, Що Мауглі знищить до заходу дня. Гей, Сірі Брати, час збиратися нам — Велика чекає на нас дичина. Шер-Хане, ти спиш? Прокидайся, гей, ти! Сліди твої вистежать Сірі Брати. Шер-Хан не уміє ховатись в норі, На дереві він не висить до зорі, То де ж зачаївся кульгавий Шер-Хан? Нехай він покажеться, рикне нехай. Я голий, а в Джунглях на раду прийти Без одягу — сором. Так, Сірі Брати? І людям я не покажусь голяка — Ще камінь пожбурить злостива рука. Шер-Хане, позич мені шкуру свою! А ні — то візьму її в чеснім бою. Я гострим ножем, що мисливцю служив, Смугасте хутро відокремлю від жил. Хай відають люди, кого я здолав! Крадусь у пітьмі до людського житла: Для Мауглі в Джунглях життя затісне! …Та люди і далі бояться мене… Могутній Шер-Хан біля ніг моїх спить — А серце моє від тривоги болить. Два Мауглі борються в тілі моїм, Два Мауглі б’ються у серці однім…

Він голосно співав і танцював на шкурі тигра, відбиваючи такт п’ятками; співав і танцював, доки вистачило в нього сил і дихання, а Сірий Брат з Акелою в перервах між окремими куплетами повторювали за ним.

— Дивіться добре, о Вовки! Дивіться, я дотримав слова, — сказав хлопчик, закінчивши пісню.

І у відповідь почулося багатоголосе виття:

— Справді! Справді!

Один із вовків, весь пошматований, нещасний, заголосив:

— Будь знову нашим ватажком, Акело! Води нас знову з людським дитинчам! Ми втомилися від беззаконня! Ми хочемо стати Вільним Племенем, яким були раніше!

— Ні, цього не буде, — пробурмотіла пантера. — Коли ви відгодуєтеся, вас знову опанує зухвальство. Недарма вас називають Вільним Племенем. Ви билися за свободу, і тепер вона ваша. Їжте її, Вовки!

— Людська Зграя і Вовча Зграя — обидві однаково вигнали мене, — сказав Мауглі. — І тепер я хочу полювати в Джунглях один.

— І ми будемо полювати з тобою, — сказали його чотири брати.

Відтоді Мауглі пішов від Вовчої Зграї і почав полювати в Джунглях разом із чотирма Братами Вовками.

Наступ Джунглів

І

Після того як Мауглі прибив шкуру Шер-Хана до Скелі Ради, він оголосив, що залишає Сіонійську Вовчу Зграю і полюватиме в Джунглях сам. Як відомо, за ним пішли його чотири Брати Вовки, діти Батька Вовка і Матері Вовчиці. Але важко одразу змінювати свій спосіб життя в Джунглях. Перше, що зробив хлопчик, коли пішов від ворожої до нього Зграї, це зазирнув до рідної печери. Він проспав там весь день і всю наступну ніч. Потім він розповів Батькові й Матері, як зміг, про свої пригоди серед людей. Дістав свій ніж, яким знімав шкуру з Шер-Хана, і показав, як виграє ранкове сонце на його лезі. Вони сказали, що тепер він дечому навчився у людей. Потім Акела і Сірий Брат розповіли, як вони удвох гнали в балку стадо буйволів. Балу, щоб не проґавити жодного слова з розповіді, видерся на вершину скелі, а Багіра, слухаючи, як вправно упорався Мауглі, від захоплення дряпала себе кігтями. Давно вже сонце сяяло над обрієм, але ніхто зі співрозмовників і не думав іти спати. Мати Вовчиця час від часу піднімала вгору ніс і з насолодою вдихала повітря, коли вітерець доносив до неї запах шкіри тигра, розтягнутої на Скелі Ради.

— Якби не Акела із Сірим Братом, — так закінчив свою розповідь Мауглі, — я б сам нічого не вдіяв. О Мамо, якби ти бачила цих чорно-синіх буйволів, як вони мчали балкою чи як вони увірвалися у ворота, коли Людська Зграя почала кидати в мене камінням!

— Добре, що я не бачила цього, — сказала, спохмурнівши, Мати Вовчиця. — Я б не витримала, якби побачила, як ганяють моє дитинча, наче якогось шакала! Я б змусила Людську Зграю дорого заплатити мені за це, але я б не зачепила тієї жінки, яка давала тобі молоко. Так, я зглянулася б тільки над нею.

— Заспокойся, заспокойся, Ракшо! — сказав Батько Вовк. — Наше Жабеня повернулося до нас, та ще й таке розумне, що власний батько ладен лизати йому ноги. Подумаєш, на один рубець більше чи менше? Дрібниці! Дай людям спокій.

Мауглі щасливо посміхався, поклавши голову на бік Матері Вовчиці. Він додав, що тепер у нього зникло навіть бажання бачити колись людей чи щось чути про них, відчувати їхній слід.

— А якщо люди самі не дадуть тобі спокою, Маленький Брате? — запитав Акела, прислухаючись і нашорошуючи одне вухо.

— Та нас п’ятеро, — промовив Сірий Брат. Він окинув поглядом усю компанію і клацнув кликами, говорячи це.

— Та й ми не відмовимося взяти участі у цьому полюванні, — додала Багіра, вимахуючи своїм хвостом і позираючи на Балу. — А чому раптом ти, Акело, припустив таке?

— Ось чому. Коли шкуру смугастого злодія розтягли на Скелі Ради, я побіг назад до села. Я ставав у старі сліди, робив петлі, а інколи лягав — усе для того, щоб заплутати сліди, якби люди надумали піти за нами. Я так заплутав усі наші сліди, що навіть, думаю, сам би пізніше не розібрався, якби довелося йти по них. І ось, коли я займався цим, між дерев пурхнув Манг — кажан причепився просто над моєю головою і сказав:

— Те село, де живе Людська Зграя, яка вигнала від себе наше людське дитинча, гуде, як бджолиний рій.

— Так, чималенький камінь жбурнув я в їхній рій! — засміявся Мауглі, який нерідко бавився тим, що жбурляв зрілими горіхами в гнізда шершнів і потім мчав до найближчого болота, щоб заховатися у воді, доки шершні не заспокоювалися.

— Я попросив Манга, — продовжував Акела, — розповісти все, що він бачив. І кажан сказав, що біля воріт села розквітла Червона Квітка і що навколо неї сидять люди з рушницями. А я добре знаю, — і Акела кивнув головою на старі рубці на боці й на лопатці, — що люди марно не носять із собою рушниць. От і зараз, Маленький Брате, мабуть, хтось із людей з рушницею розшукує наші сліди, якщо вже не йде по них.

— Але для чого їм це робити? Вони прогнали мене. Яке їм діло тепер до мене? — обурено запитав Мауглі.

— Чому ти питаєш про це нас, Маленький Брате? — відповів Акела. — Адже ти — людина, і не нам, Вільним Мисливцям, говорити тобі, для чого твої брати роблять так, а не інакше.

Акела ледве встиг відсмикнути лапу, як ніж Мауглі встромився глибоко в землю в тому місці, де вона щойно була. Хлопчик ударив ножем так швидко, що око звичайної людини не вловило б цього руху.

Але Акела був вовком. Собака, яка трохи відстала від свого пращура — дикого вовка, — і та встигає прокинутися й відстрибнути вбік, коли на неї наїжджає колесо екіпажу. І тому не дивно, що Акела ухилився від удару Мауглі.

— Іншого разу, — сказав хлопчик, заспокоївшись і вкладаючи ніж у чохол, — будь обережнішим зі своїми словами і не вимовляй разом імен Мауглі й Людської Зграї.

— Ого! Гострий зуб! — сказав Акела, обнюхуючи дірку, що залишилася в землі від леза ножа. — Шкода, що, живучи з людьми, ти втратив свою колишню швидкість, Маленький Брате. Я б устиг убити оленя за той час, коли ти завдавав мені удару.

Раптом Багіра підскочила, витягнула голову, фиркнула й завмерла непорушно. Слідом за нею підскочив Сірий Брат, повернувшись носом ліворуч, звідки віяв легенький вітерець, а Акела одним стрибком опинився кроків за п’ятдесят попереду, в тому напрямку, звідки йшов вітер. Стрибнув, припав до землі й зупинився, неначе прикипів. Мауглі із заздрістю дивився на них усіх. Він міг відчувати речі, які навряд чи здатна вловити інша людина, але він ніколи не міг досягти такої витонченості відчуттів, якими володіє Народ Джунглів. А тепер тримісячне перебування серед людей, у курному селі, дуже притупило гостроту його чуття. Однак він потер носа і випростався на весь зріст, щоб вловити найтонший, але чистий запах.

— Людина! — прогарчав Акела, припадаючи на задні лапи.

— Бульдео! — сказав Мауглі, сідаючи на землю. — Він іде по нашому сліду. Дивіться! Там на сонці сяє його рушниця.

Те, що побачив хлопчик, був просто відблиск, що тривав не більше миті. Без сумніву, це блиснув ствол старого мушкета, бо в Джунглях ніщо не може дати такого відблиску, хіба що небо, вкрите хмарами: у такий час виблискує навіть маленька калюжа води чи вологий листок. Але тепер небо було безхмарним, а повітря зовсім спокійним.

— Я ж казав, що люди підуть за нами, — промовив Акела, немов радіючи, що його передбачення здійснилося. — Недарма я був ватажком Зграї!

Чотири брати Мауглі не промовили й слова, але, припавши до землі, поплазували донизу, продираючись між заростями терну.

— Куди це ви скрадаєтеся? — гукнув хлопчик.

— Т-сс! Ми притягнемо сюди його голову ще до опівдня, — відповів Сірий Брат.

— Назад, назад! — крикнув Мауглі. — Зачекайте, людина не може їсти людину!

— А хто щойно називався вовком? Хто кинув у мене ніж лише за те, що я подумав, наче він може бути людиною? — сказав Акела після того, як чотири вовки, притиснувши хвости, незадоволені, повернулися назад.

— Що? Ви думаєте змусити мене звітувати вам про те, що я захочу робити? — крикнув, шаленіючи, Мауглі.

— Оце людина! Так говорить людина! — пробурмотіла про себе Багіра. — Точно так говорили люди в Королівському звіринці в Одейпурі. Ми, мешканці Джунглів, знаємо, що людина найрозумніша з усіх істот. Але якби ми покладалися лише на наші вуха, то сказали б, що людина — найбожевільніша з усіх істот. — Потім трохи голосніше вона додала: — Людське дитинча має рацію. Люди полюють зграями. Погано, якщо ми вб’ємо одного, не знаючи, що планують робити інші. Ходімо поглянемо, що ця людина задумала робити проти нас.

— Ми не підемо! — сердито сказав Сірий Брат. — Полюй сам, Маленький Брате. Ми думаємо інакше, і вже давно принесли б сюди його череп.

Мауглі мовчав і переводив погляд з одного зі своїх друзів на іншого. Груди його здіймалися, очі наповнювалися сльозами. Він виступив уперед і, впавши на одне коліно, сказав:

— Погляньте на мене! Невже ви думаєте, що я не знаю, чого хочу?

Усі без бажання зиркнули на нього, але ненадовго й одразу відвели очі вбік. Але Мауглі вперто дивився на звірів і шукав зустрічі з їхнім поглядом, доки шерсть на вовчих спинах не стала дибки і доки вони не почали тремтіти всім тілом. А Мауглі продовжував дивитися їм в очі.

— Ну, скажіть-но тепер, хто з нас п’ятьох ватажок?

— Ти наш ватажок, Маленький Брате, — сказав Сірий Брат і лизнув хлопчику ногу.

— Тож рушайте за мною, — сказав Мауглі. І всі чотири вовки пішли за ним, опустивши хвости.

— Наше людське дитинча стало іншим. Це все тому, що він пожив серед людей, — сказала Багіра, йдучи за ними. — Так, Балу, тепер є дещо важливіше за Закон Джунглів.

Старий ведмідь нічого не відповів, бо думав про щось.

ІІ

Мауглі тихо посувався Джунглями до тієї стежини, де йшов Бульдео. Нарешті, розсунувши гілки чагарника, він побачив поважного старого мисливця з рушницею за плечима. Він швидко йшов по сліду, залишеному два дні тому.

Ми знаємо, що, залишаючи село, Мауглі взяв із собою важку сиру шкуру Шер-Хана. Він ніс її на плечах, а Акела й Сірий Брат підтюпцем бігли за ним. Тому вони залишили дуже чіткі сліди.

Тепер Бульдео знаходився саме на тому місці, де Акела, як ми казали раніше, заплутував сліди. Бульдео то сідав на землю, то знову вставав. Він кашляв, щось бурмотів про себе, роблячи невеликі кола навколо того місця, де петляли відбитки лап. Увесь час він був так близько від тих, кого хотів підстерегти, що міг би поцілити в них каменем.

Ніхто не перевершить вовка в умінні бути безшумним, якщо звір не бажає, щоб його почули. Тому й Мауглі навчився у вовків рухатися, як тінь, хоча брати й вважали його дуже незграбним. Вони всі рухалися навколо старого мисливця, наче зграя дельфінів в’ється навколо корабля, який мчить щодуху; вони кружляли навколо нього, інколи перемовляючись між собою. Але Бульдео нічого не підозрював і нічого не чув, бо їхні голоси належали до тих низьких звуків, які навряд чи може вловити грубе людське вухо. (Є інші звуки, наприклад пищання кажана, які через надзвичайну висоту чують не всі люди. На цих високих тонах говорять між собою всі птахи, кажани й комахи.)

— Це набагато цікавіше, ніж звичайне убивство, — сказав Сірий Брат, коли Бульдео зупинився, втомившись розшукувати слід. — Він пихкає, наче свиня, яка загубилася в Джунглях десь на березі річки. Що це він говорить?

Бульдео перелякано щось бурмотів.

Мауглі почав перекладати його слова.

— Він говорить, що тут танцювала ціла зграя вовків. Каже, що йому жодного разу ще не доводилося бачити такий слід. Говорить, що знесилений.

— Він ще добре відпочине, доки знову знайде слід, — холодно сказала Багіра, промайнувши біля стовбура дерева; вона продовжувала гру в схованки, яку вони вели. — Що ж він робитиме?

— Почне їсти або пускатиме дим із рота. Люди завжди щось виробляють зі своїм ротом, — говорив Мауглі. А його мовчазні супутники дивилися, як Бульдео набивав і палив свою трубку, і вовки, користуючись нагодою, принюхувалися до його тютюну, щоб іншого разу почути мисливця серед найглибшого мороку, якщо буде потрібно.

Скоро на стежині, де сидів Бульдео, з’явилася невелика група вугільників. Вони зупинилися, аби побазікати з Бульдео, відомого як найкращий мисливець. Вони всілися навколо старого і також почали курити. А Багіра з усією компанією розташувалася навколо людей і прислухалася до того, що говорив Бульдео. Він почав розповідати своїм слухачам ту ж історію про Мауглі, про чортівню, від якої мало не загинув, додаючи нові й нові подробиці. Він говорив, як саме він вбив Шер-Хана; як хлопчик перетворився на вовка й бився з ним до вечора, а потім знову зробився людським дитинчам і зачаклував його рушницю — саме тому куля, поцілена точно в Мауглі, повернулася в повітрі й потрапила в його власного буйвола. А тепер село вислало його, найвідважнішого мисливця у Сіонійських околицях, пристрелити це диявольське поріддя. Там, у селі, тим часом люди розправляються з Мессуа та її чоловіком, бо вони, без сумніву, батько й мати цього чортеняти. Обох тепер замкнули в їхній власній хатині, а ввечері катуватимуть, щоб вони розкрили таємницю своїх чарів. Потім подружжя спалять живцем.

— А коли це буде? — запитали вугільники, яким, мабуть, дуже кортіло подивитися, як спалюватимуть людей.

Бульдео відповів, що не раніше, ніж він повернеться в село, бо мешканці обов’язково хочуть спочатку розправитися з хлопчиськом. А потім, розповідав мисливець, вирішено разом забрати все майно Мессуа та її чоловіка й розділити їхню землю й буйволів між усіма селянами. Адже чоловік Мессуа має чудових буйволів. Так, на думку Бульдео, можна позбутися цих дияволів, бо немає ніякого сумніву, що люди, які приймають за дитину якесь чортеня з Джунглів, і самі також знаються з нечистю.

— Але про це можуть дізнатися англійці, — говорили вугільники. — І тоді справи кепські. Ці англійці — божевільні, вони не дозволяють чесним людям розправлятися по-своєму з різною чортівнею.

— Це вже погоджено, — відповів Бульдео. — Староста села повідомить, що Мессуа з чоловіком померли, бо їх укусила змія. Отже все буде якнайкраще, і тепер залишилося тільки знайти це чортеня, це вовче поріддя. Ви часом не зустрічали щось таке?

Чоловіки злякано перезирнулися й подякували небу за те, що їм не довелося побачити нічого, схожого на це, але такий сміливець, як Бульдео, певно, розшукає дияволеня. Якщо не він, то хто? Сонце вже стояло досить низько, коли вугільники підвелися з землі й сказали, що надумали піти в село Бульдео та подивитися на цих злих чаклунів. Мисливець відповів, що заради них він готовий відкласти свій намір убити чортеня, бо не може дозволити, щоб беззбройні люди, одні, без охорони, йшли по такій небезпечній частині Джунглів, де щомиті можна натрапити на вовкулаку. Тому він, Бульдео, вирішив провести їх до села. Можливо, вони зустрінуть дорогою і саме дияволеня — це й на краще: вони принаймні на власні очі побачать, як найсміливіші сіонійські мисливці розправляються з такою нечистю. Брамін, сільський священик, дав йому в дорогу амулет, який чудово захищає від різної чортівні.

— Про що він говорить? Що каже? — щохвилини запитували вовки у Мауглі, який акуратно перекладав зрозумілою для них мовою все, про що йшлося, доки справа не дійшла до чаклунства. Тут хлопчик вже й сам не розумів, про що йдеться — він зрозумів одне: люди, які були такими добрими до нього, потрапили у пастку.

— Хіба люди ловлять людей у пастки? — запитав Сірий Брат.

— Так він розповідає. Я не все добре розумію. Вони всі збожеволіли. Старий каже, наче люди зловили Мессуа та її чоловіка за те, що вони були добрими до мене. Але я зовсім не розумію, до чого тут Червона Квітка. Я мушу все побачити на власні очі. Що б люди не думали робити з Мессуа, вони почнуть свою справу лише після повернення Бульдео. Тому… — Мауглі не закінчив фразу, яку почав, і замислився, повертаючи в руках держак свого ножа. Тим часом Бульдео з вугільниками, не гаючи часу, рішучими кроками попрямували до села.

— Я побіжу зараз до Людської Зграї, — нарешті промовив після тривалого мовчання хлопчик.

— Ну а ці? — запитав Сірий Брат, показуючи на темні спини вугільників.

— А ти їм заспівай щось на дорогу, — посміхнувся Мауглі. — Я б не хотів, щоб вони прийшли в село раніше, ніж зовсім стемніє. Змогли б ви затримати їх до того часу тут, у лісі?

Сірий Брат лише вишкірив свої білі зуби.

— Ми будемо водити їх околяса, мов прив’язаних цапів. Адже я знаю людей.

— Ну, це зайве. Заспівай трохи, щоб їм не було нудно повертатися. Пісня може бути й не дуже ніжна, Сірий Брате. І ти, Багіро, проведи їх, та підспівуй трохи коли-не-коли. Як настане ніч, зустрінь мене, Сірий Брате, біля села — ти знаєш місце, де ми спілкувалися.

— Не скажу, що це легке полювання — вистежувати разом із людським дитинчам. Коли ж я спатиму? — бурчала, позіхаючи, Багіра, хоча очі чорної пантери говорили, що вся ця історія її дуже тішить. — От не думала, що мені доведеться співати для людей! Однак спробуємо.

Вона нахилила голову до землі, щоб звук здавався глухішим, і вивела своє довге протяжне: «Вдалого полювання» — свій нічний мисливський поклик, який наганяв ще більшого жаху, бо лунав серед білого дня. Мауглі, хоча й був уже далеко попереду, чув, як рев Багіри лунав у Джунглях, спочатку підсилюючись, а потім спадаючи все нижче й нижче, і нарешті завмер як жалібне ридання. Мауглі чув і весело сміявся, продираючись крізь Джунглі. Перед ним промайнули фігури вугільників, які збилися в купу, і старого Бульдео, в якого за плечима стрибала рушниця, а він сам трусився, наче листок банана від вітру. Потім у Джунглях почулося виття Сірого Брата: «Іа-ла-ха! Іа-ла-ха!» — крик мисливців Зграї, які переслідують оленя або антилопу, — звук, який заповнює всі околиці й про який не можна сказати, звідки він лунає. Він спочатку наближається й росте, щоб потім раптом обірватися різким, коротким зойком. Три інших вовки відгукнулися, і тоді розпочалося таке виття, що Мауглі готовий був заприсягтися, що в ньому беруть участь не чотири вовки, а ціла зграя. Околиці заполонила чудова Ранкова Пісня Джунглів, з усіма її переливами, пісня, яка добре знайома кожному дорослому вовкові Зграї. Пісня, яка всупереч усім звичаям Джунглів, раптом залунала вдень, у годину післяобідньої тиші.

Ще мить тому нічну пітьму Не полохала тінь. Та місяць згас — надходить час Спочинку й сновидінь. Ранкова мить уже летить, Лунає звідусіль: «Солодких снів тому, хто штив Закони Джунглів всі!» І зуб, і ріг з нічних доріг Щезають на зорі. Приходить день — пора людей, Спішать плугатарі. У глиб печер і геть з очей Зникає хижий звір. Червоний сніп — повзе ясний Світанок із-за гір. Плазуй в нору, ховайсь в діру — Вже сонце припіка. Тривожний стук — гуде бамбук: Тікай, тікай, тікай! Удень ліси в чудній красі Нових лящать пісень. Небесна рать — качки ячать: «Належить людям день!» На всіх стежках, на моріжках Повисохне роса, І на землі кігтистий слід Себе відкриє сам. Про водопій удень не мрій, Лунає звідусіль: «Солодких снів тому, хто штив Закони Джунглів всі!»

Неможливо відтворити те враження, що здатна викликати пісня, яку виконували вовки, коли чули тріск гілок під ногами людей, що видиралися на дерева, і голосіння Бульдео, який промовляв одне за одним усі відомі йому заклинання. Потім вовки заспокоїлися й лягли спати, бо вони розважливо дивилися на речі. Як усі ті, хто живе зі своєї праці, вони знали: коли не виспатися як слід, то ніяка робота добре не піде.

ІІІ

Тим часом Мауглі залишав за собою милю за милею. Хлопчик захоплювався своєю бадьорістю та легкістю, які збереглися, хоча він і жив так довго серед людей. У голові, немов цвях, сиділа лише одна думка: за всяку ціну звільнити з пастки Мессуа та її чоловіка. Він обіцяв собі, що пізніше обов’язково відплатить мешканцям села за те зло, яке вони їм заподіяли.

Вже сутеніло, коли хлопчик побачив перед собою таку знайому галявинку й дерево дхак, де очікував на нього Сірий Брат того ранку, коли він убив Шер-Хана. Хоча Мауглі й був надзвичайно сердитий на Людське Плем’я і їхні звичаї, однак розчулився, коли побачив покрівлі села. Передусім він звернув увагу на те, що поселенці раніше, ніж звичайно, повернулися зі своїх нив і що замість готування вечері вони зібралися натовпом під деревом, зчинивши галас і суперечки.

Люди тільки й роблять, що влаштовують пастки один на одного — інакше вони не будуть задоволені, думав хлопчик. Раніше вони ставили капкан на Мауглі (відтоді пройшло лише два дні, а йому здавалося, що кілька років). Сьогодні пастка влаштована для Мессуа та її чоловіка, а завтра чи післязавтра знову прийде черга Мауглі.

Він тихенько пройшов біля зовнішньої стіни хатини, де жила Мессуа, і зазирнув через вікно всередину кімнати. Жінка лежала на підлозі з ганчіркою в роті, її руки й ноги були зв’язані. Вона важко дихала й стогнала. Чоловік лежав прив’язаний до дерев’яного розмальованого ліжка. Двері були замкнені. Біля порогу сиділи троє чи четверо людей, повернувшись спиною до дверей.

Мауглі добре знав звичаї людей. Він знав: поки вони їдять, базікають чи курять, вони не будуть нічого робити, але тільки-но закінчать бавитися зі своїм ротом, враз стануть небезпечними. Бульдео повинен був прийти ще не скоро. До того ж, якщо його чотириногі супутники будуть добре виконувати доручення Мауглі, мисливець, без сумніву, принесе багатий матеріал для розповідей. Тому хлопчик, не поспішаючи, заліз у вікно хатини й перерізав мотузки, якими були зв’язані полонені. Потім він знайшов молоко для Мессуа, яка була напівживою від болю й жаху. Від самого ранку з неї безжалісно знущалися, і вона так страждала, що якби Мауглі вчасно не прикрив жінці рота, то її крики почули б люди. Чоловік був лише наляканим, і коли хлопчик його звільнив, він відразу опанував себе й почав витягувати зі скуйовдженої бороди тріски й бруд.

— Я знала, знала, що він прийде! Тепер я впевнена, що він мій син, — говорила крізь сльози Мессуа, притискаючи Мауглі до грудей.

До цього моменту хлопчик був абсолютно спокійним, але тепер його охопило хвилювання: він весь тремтів, не розуміючи, що відбувається.

— Що це означає? За що вони зв’язали тебе? — запитував Мауглі після того, як опанував себе.

— Вони вирішили вбити нас за те, що ми прийняли тебе як сина, за що ж іще? — сердито відповів чоловік Мессуа. — Подивися, я теж закривавлений, — Мессуа не говорила нічого, а Мауглі не слухав її чоловіка — він не зводив погляду з ран жінки. Очі хлопця блиснули гнівом, коли побачили її кров.

— Хто це зробив? — запитав він. — Вони дорого заплатять мені за це.

— Усе село брало в цьому участь. Я багата людина, маю худобу. Ось чому вони так охоче звинуватили нас у відьмацтві, скориставшись тим, що ми прийняли тебе.

— Ти пам’ятаєш, Нату, я дала тобі молоко? — тихо сказала Мессуа. — Так ось, це тому, що ти мій син, якого забрав тигр, тому що я люблю тебе, моє дитя! Вони сказали, що я твоя мати, що я мати диявола, і тому вирішили мене вбити.

— А що таке диявол? — запитав Мауглі. — Смерть я знаю, але диявола не бачив.

Чоловік спідлоба глянув на хлопчика, а Мессуа засміялася.

— Ну, поглянь на нього! — звернулася вона до свого чоловіка. — Адже я знала, адже я говорила тобі, що він зовсім не чаклун. Він мій син! Так, я знаю, що він мій син!

— Чи він чарівник, чи наш син — однаково, нас скоро вб’ють.

— Ось там дорога через Джунглі, — сказав Мауглі, показуючи у вікно. — Руки й ноги у вас вільні, й ви можете іти. Швидше ж рушайте!

— Але ми не знаємо Джунглі, як ти, мій сину, — почала Мессуа. — До того ж я думаю, що далеко не зможу йти.

— Адже вони відразу кинуться наздоганяти нас, схоплять і приведуть назад, — додав чоловік.

— Однак, — замислено бурмотів Мауглі, пробуючи пальцем лезо свого ножа, — я б не хотів битися з жодним із них. Думаю, що вони недовго залишаться біля цих дверей і недовго заважатимуть тобі. Пройде ще кілька хвилин, і вони матимуть заняття цікавіше, ніж стирчати тут. А, нарешті! — голосно сказав Мауглі, піднімаючи голову і прислухаючись до легкого шуму, який почувся з-за вікон. — Отже, вони відпустили Бульдео на всі чотири боки, і він скоро повернеться.

— Сьогодні вранці його послали в Джунглі, щоб убити тебе, — прошепотіла Мессуа, — ти зустрів його?

— Так, ми… я його зустрів. Він матиме, що розповісти. А поки він буде теревенити, часу вистачить на що завгодно. Проте спочатку треба дізнатися, що вони планують робити. Ви поки обміркуйте, як і куди хочете йти, і скажете мені, коли я повернуся.

Він вистрибнув у вікно й побіг уздовж тину, що оточував село. Хлопчик чув голоси натовпу, що зібрався під деревом. На землі, оточений людьми, лежав Бульдео. Він важко дихав і стогнав, а всі запитували, що сталося. Волосся його розкуйовдилося, руки й ноги були вкриті шрамами, мабуть, від колючок чагарника. Старий без упину бурмотів якісь незрозумілі слова, але було видно, що, незважаючи на все, йому приємно відчувати себе у центрі загальної уваги. Час від часу з його вуст виривалися окремі слова про чортів, про співаючих дияволів, про чари, які ще сильніше пробуджували цікавість оточуючих, хоча й не пояснювали нічого. Нарешті мисливець наказав, щоб йому принесли пити.

— Чудово! — сказав Мауглі. — Тепер розведуть теревені! Як люди схожі на плем’я Бандар-Ліг! Зараз він почне споліскувати водою рот, а потім пускатиме з нього дим. І лише після цього розповідатиме свої історії. Премудрий народ ці люди! Біля Мессуа не залишилося жодного сторожа; всі вони тепер сидітимуть тут, доки не наповнять свої вуха базіканням Бульдео. Але що це? Невже я перетворююся на такого ж неробу, як і вони?

Мауглі швиденько підскочив і побіг назад до хатини. Коли він зупинився біля вікна, то відчув легенький дотик до ноги.

— Мамо, це ти? Навіщо ти прийшла сюди? — запитав Мауглі, одразу зрозумівши німу мову Матері Вовчиці.

— Я почула в лісі спів моїх дітей і пішла за тим з них, кого люблю найбільше. Дороге моє Жабеня! Мені дуже хотілося подивитися на ту жінку, яка давала тобі молоко, — говорила Вовчиця, уся мокра від роси.

— Вони зв’язали її і вже хотіли вбити, але я розрізав мотузки, і тепер вона зі своїм чоловіком піде із села через Джунглі.

— І я піду назирці. Хоч я і стара, але зуби в мене ще є. — Вовчиця Мати трохи піднялася на задніх лапах і крадькома зазирнула через вікно в темряву хатини. Через хвилину вона безшумно спустилася на землю. — Я теж давала тобі перше молоко. Але Багіра говорила правду: «Людина врешті-решт завжди приходить до людини».

— Можливо, це так, — сказав Мауглі неприязно. — Але принаймні зараз я зовсім не думаю йти до них. Зачекай тут, доки я не повернуся, але не з’являйся їй на очі.

— Ти ніколи не боявся мене, моє Маленьке Жабеня, — сказала Мати Вовчиця, ховаючись у високій траві так спритно, як це вміють робити лише вовки.

— Зараз усі люди сидять навколо Бульдео, — прошепотів Мауглі, встрибуючи в хатину. — Він розповідає їм те, чого ніколи не було. Коли старий закінчить свої вигадки, всі прийдуть сюди, так вони кажуть, і принесуть Червону… вогонь, щоб спалити вас обох. Ну, що ви вирішили? Треба негайно йти звідси.

— Я говорила з чоловіком, — відповіла Мессуа. — До Ханівари звідси близько п’ятдесяти миль, там є англійці…

— А вони з якої зграї?

— Я не знаю. Це білі люди. Говорять, що вони керують всією країною і не дозволяють ні спалювати інших людей, ні битися без свідків. Якщо ми встигнемо сьогодні вночі прийти туди, тоді ми врятовані, а якщо не встигнемо — нам кінець.

— Вас не уб’ють. Жодна людина не вийде сьогодні вночі за ворота села. Що це він робить? — запитав Мауглі, поглянувши на чоловіка Мессуа, який, сидячи навколішках, рився в землі в одному з кутів хатини.

— Там у нього сховано трохи грошей, — відповідала Мессуа. — Ми не можемо взяти з собою нічого, крім грошей.

— А, це ті дрібні цяцьки, які передають із рук в руки, а вони залишаються такими ж? Хіба і там вони теж знадобляться? — запитав Мауглі.

Чоловік Мессуа сердито поглянув на хлопчика.

— Та він просто дурень, а не диявол, — пробурмотів він. — З грошима я зможу купити коня. Ми занадто змучені, щоб довго йти, а через годину все село гнатиметься за нами.

— Я кажу, що вони не гнатимуться за вами доти, доки я цього не захочу. Але купити коня — хороша думка, бо Мессуа зовсім знесилена.

Чоловік тим часом підвівся, ховаючи в пояс останню рупію. Мауглі допоміг Мессуа вилізти через вікно. Свіже нічне повітря одразу оживило її, але Джунглі в місячному сяйві здалися жінці дуже похмурими й страшними.

— Ви знаєте шлях до Ханівари? — запитав Мауглі пошепки. Ті відповіли, що знають.

— Чудово. Не забувайте, що вам зовсім нічого боятися і не варто поспішати. Лише одне… можливо, час від часу вам чутимуться пісні Джунглів. Хай вас це не лякає.

— Невже ти думаєш, що ми наважилися б іти вночі через Джунглі, якби на нас не чекала смерть від вогню? Але хай краще нас загризуть у Джунглях дикі звірі, ніж уб’ють люди, — сказав чоловік Мессуа. Жінка поглянула на Мауглі та розсміялася.

— Я по-вто-рю-ю то-бі, — сказав хлопчик так, як інколи говорив Балу, всоте втокмачуючи старий Закон Джунглів своєму неуважному учневі, — я повторюю, що жоден зуб у Джунглях не торкнеться вас; жодна лапа не підніметься проти вас. Ні людина, ні звір не затримає вас, доки ви не наблизитеся до Ханівари на відстань погляду. — І потім, звернувшись тільки до Мессуа, додав:

— Він не вірить мені, але ж ти повіриш?

— Звичайно, мій сину. Людина ти, дух чи вовк із Джунглів — все одно я тобі вірю.

— Він злякається, коли почує поруч спів мого народу. Але ти тепер знаєш і розумієш, що це таке. Ідіть і не поспішайте: немає потреби квапитися. Ворота села залишаться замкненими.

Мессуа раптом заридала і схилилася до ніг Мауглі, але він швидко підняв її, хоча й сам весь тремтів від хвилювання. Жінка обіймала хлопчика і називала його всіма лагідними словами, які тільки знала. А чоловік її в цей час дивився із жалем на поля, які він мусив залишити, і говорив:

— Тільки б добратися до Ханівари! Там я подам англійцям скаргу на браміна і на старого Бульдео, та й на інших. Я розорю їх до нитки, голими пущу по світу. Вони вдесятеро заплатять за мої незасіяні ниви і за моїх ненагодованих буйволів. Я знайду справедливість!

Мауглі засміявся.

— Я не розумію, про яку справедливість ти говориш, але… якщо до наступних дощів ти зазирнеш сюди, то побачиш, що залишиться від цього села…

Вони вийшли з хатини й рушили дорогою в Джунглі. Мати Вовчиця одразу вистрибнула зі своєї засідки й підбігла до Мауглі.

— Біжи за ними, — сказав їй хлопчик. — Слідкуй за тим, щоб усі Джунглі знали: їх ніхто не повинен чіпати. Можеш, коли потрібно, перемовлятися зі своїми. А я хочу поговорити з Багірою.

Раптом почулося пронизливе виття, яке то підсилювалося, то ставало тихішим. І Мауглі побачив, як чоловік Мессуа відразу зупинився, мабуть, думаючи повернутися й тікати назад.

— Ідіть, не бійтеся! — крикнув весело Мауглі. — Адже я казав, що вам доведеться почути спів. Він супроводжуватиме вас аж до Ханівари. Це голос Джунглів, який охоронятиме вас.

Мессуа потягла чоловіка вперед, і вони скоро зникли в темряві ночі, разом із Матір’ю Вовчицею, яка пішла назирцем за ними.

IV

Щойно вони зникли з-перед очей, як біля ніг Мауглі виросла Багіра. Вона була збуджена і тремтіла від задоволення, яке отримала: зазвичай вночі всі звірі Джунглів живуть інакшим, сповненим дикої принадності життям.

— Я розсердилася на твоїх братів, — сказала вона, муркаючи.

— За що? Хіба вони співали недостатньо приємно для Бульдео? — запитав Мауглі.

— Навпаки, саме за те, що вони співали занадто добре. Вони своїми піснями довели мене до того, що я забула гордість і сама почала зі співом кружляти Джунглями, наче навесні. Ось до чого я дійшла, присягаюся тобі зламаними ґратами, які дали мені свободу. Хіба ти не чув нашого співу?

— У мене в цей час були інші турботи. Запитай краще Бульдео, як йому сподобався твій спів. А чи не знаєш раптом, де тепер мої четверо братів? Мені потрібно, щоб жодна людина не вийшла за ворота села аж до світанку.

— Навіщо тобі четверо? — спитала Багіра, переступаючи з лапи на лапу, блискаючи очима й муркаючи голосніше, ніж звичайно. — Я одна можу чудово замінити всіх чотирьох, Маленький Брате. Ти, певно, вирішив когось убити нарешті? Цей нічний спів, всі ці люди, що видираються вгору по гілках дерев, звели мене з розуму і зробили здатною на все. Ну що таке ця людина, щоб її жаліти?! Темношкірий голий черв’як, який порпається в землі; без зубів, без волосся, жує корінці! Увесь день я ходила сьогодні назирцем за ним, ганяючи його серед білого дня. Я переслідувала його, наче якусь лань, як вовки ганяють оленя. Так, я Багіра! Багіра! Як танцюю я інколи з моєю тінню, так сьогодні я танцювала з цими людьми! Милуйся мною!

Величезна чорна пантера стрибала, як стрибають кошенята, ганяючись за зів’ялим листком, який тріпоче над їхньою головою. Вона розтинала ударами лап повітря, яке свистіло від її змахів; падала на землю і злітала знову вгору, весь час то м’яко муркочучи, то рикаючи й пихкаючи, як паровий котел.

— Я Багіра — Багіра Джунглів, Багіра ночі. В мені моя сила! Хто витримає мій удар?

Що таке переді мною ти, людське дитинча? Одним ударом лапи я розчавлю твою голову, як чавлю влітку жаб, які трапляються мені на дорозі!

— Ну, що ж, удар! — сказав Мауглі мовою людей, а не мовою Джунглів.

І людське слово одразу зупинило Багіру. Вона затремтіла, впала на задні лапи, і голова її опинилася якраз навпроти голови хлопчика. Мауглі поглянув на пантеру і продовжував дивитися вперто, не зводячи очей, як дивився інколи на вовченят, коли ті не хотіли його слухатися. Мауглі дивився в її сяючі зелені очі, доки в них не згасло це дике сяйво, як гасне світло маяка, що кидає свій промінь серед моря. Не витримала Багіра погляду Мауглі, блиск її очей потьмянів, голова опустилася нижче, і раптом її червоний шорсткий язик торкнувся ноги хлопчика.

— Ех, Багіро! — вимовив Мауглі, плескаючи рукою по шиї і спині пантери. — Заспокойся, заспокойся! Це не твоя провина, це все ніч.

— Так, правда, це все від нічних пахощів, — сказала Багіра смиренним голосом. — Це нічне повітря запаморочило мені голову. Але як ти дізнався?

Справді, повітря навколо індійського села завжди сповнене різних запахів. А на мешканців Джунглів, які мало не всі свої враження отримують через нюх, запахи діють так само збудливо, як музика чи наркотики — на людей.

Мауглі ще погладив пантеру, і вона вляглася біля нього, наче кішка біля вогню — вона підібрала під себе лапи й напівзаплющила очі.

— Тебе не зрозуміти: то ти наш, із Джунглів, то не наш, — промовила пантера після короткої паузи. — А я лише чорна пантера. Та я люблю тебе, Маленький Брате.

— А вони щось надто довго не можуть наговоритися там під своїм деревом, — сказав Мауглі, не відповідаючи на останнє зауваження Багіри. — Певно, Бульдео має що розповісти. Але скоро, мабуть, вони підуть по чоловіка й жінку, яких замкнули в пастку, щоб спалити їх. І раптом побачать, що пастка порожня! Ха-ха-ха!

— Послухай, — сказала Багіра. — Я тепер уже зовсім заспокоїлася, і мені спало на думку ось що. А якби вони в пастці знайшли мене? Адже тоді навряд чи хтось із них наважився б висунути носа з хатини. Мені не вперше сидіти в клітці. Але я не думаю, щоб людям вистачило сміливості підійти до мене і спробувати зв’язати мотузками.

— Дивися ж тільки, будь обережна, — сказав Мауглі й засміявся. У нього, здається, почався напад веселощів. Чорна пантера тим часом прослизнула всередину хатини.

— Фі! — фиркнула вона. — Як тут смердить людиною! А в них така ж постіль, яка була в мене у звіринці в Одейпурі. Ну, от я і вляглася. — І Мауглі почув, як ліжко затріщало під пантерою. — От здивуються вони, коли побачать, яка дичина потрапила в пастку! Підійди до мене, Маленький Брате, і сідай поруч; ми разом заспіваємо їм «щасливого полювання»!

— Ні, я маю зовсім інші плани. Людська Зграя не повинна знати, що я беру участь у цьому, і тому не хочу, щоб вони мене бачили.

— Нехай буде по-твоєму. Тепер вони можуть приходити.

Тим часом під деревом було дуже гамірно. З того краю села, де відбувалися збори, чулися дикі крики. Натовп чоловіків та жінок рухався вулицею, вимахуючи палицями, косами й ножами. На чолі юрби йшли Бульдео й брамін. Люди рухалися за ними і кричали:

— Розжарені монети змусять цих чарівників зізнатися! Треба спалити їхній дім разом із ними, ми покажемо, як давати притулок вовкулакам! Потрібно спочатку побити їх палицями. Вогню несіть сюди, вогню! Більше смолоскипів! Бульдео! Розжарюй ствол своєї рушниці!

Біля дверей трохи затрималися — вони були щільно зачинені, але юрба натиснула, і двері вискочили. І от при світлі смолоскипів перед очима людей постала дивна і жахлива картина: на ліжку випросталася на всю довжину пантера. Її лапи трохи звішувалися, і вся вона була чорна, як пекло, й моторошна, наче демон.

Раптом в юрбі запанувала мертва тиша, яка тривала з півхвилини. Після цього ті, хто був попереду, повернули назад до виходу, натискаючи на задні ряди. В цей час Багіра підняла голову і позіхнула, випустивши особливий звук, який показував презирство до людського натовпу. При цьому вона розкрила на всю ширину пащу, в глибині якої рухався червоний язик; нижня щелепа опустилася так, що можна було бачити її глотку й величезні ікла. Потім щелепи зімкнулися і клацнули, наче сталевий замок. Хвилину потому хатина спорожніла. Багіра вистрибнула у вікно й зупинилася біля Мауглі. Тим часом люди з лементом і криками, перекидаючи й штовхаючи одне одного, мчали вулицею, і кожен намагався швидше заховатися у своїй хатині.

— Тепер вони не покажуть носа до світанку, — спокійно сказала пантера. — А що ми робитимемо?

Здавалося, все населення вимерло — таке мовчання запанувало навколо. Але, прислухавшись, можна було почути, як пересувалися важкі ящики, в яких зберігали насіння, — їх тягли, щоб забарикадувати двері. Багіра мала рацію: тепер до світанку ні в кого не стане сміливості з’явитися на вулиці. А Мауглі замислився, та думки його були, мабуть, невеселі, бо обличчя хлопчика дедалі сумнішало.

— Що з тобою, Маленький Брате? Можливо, я в чомусь винна? — запитала Багіра.

— Зовсім ні! Ти поводилася чудово. Постережи їх до світанку, а я трохи посплю.

І Мауглі зник у Джунглях. Він ліг на скелю та заснув. Хлопчик спав день і всю наступну ніч.

V

Коли Мауглі прокинувся, то побачив коло себе Багіру. Біля неї лежала щойно вбита лань. Пантера з цікавістю спостерігала, як хлопець знімав з неї шкіру своїм ножем, як потім їв і пив. Напившись, він відвернувся вбік і замислився, поклавши голову на руки.

— Чоловік і жінка цілими й неушкодженими дійшли до Ханівари, — сказала Багіра. — Цю звістку надіслала мені твоя мати з шулікою Ранном. Десь опівночі вони знайшли коня й поїхали дуже швидко. Ти задоволений?

— Це добре, — сказав Мауглі.

— А та Людська Зграя, що залишилася в селі, просиділа непорушно до пізнього ранку. Потім вони на короткий час вийшли з будинків, поїли і знову поховалися.

— Чому? Що, ти знову з’явилася їм на очі?

— Певно, вони помітили мене. Вранці я пройшлася у них під воротами й покачалася там у піску. Можливо, їх налякав мій голос. Але тепер, Маленький Брате, нам нема чого робити. Ходімо разом полювати; покличемо із собою Балу. Він знайшов нові вулики і хоче показати тобі. Ми обидва хочемо, щоб ти знову повернувся в Джунглі й жив, як і раніше. Та угамуй ти свої очі, які так лякають мене. Адже чоловік і жінка втекли від Червоної Квітки, а в Джунглях все залишилося по-старому. Чи не так? Тож забудь Людську Зграю і йди до нас!

— Я забуду її. Ось побачиш, пройде трохи часу, і ніщо більше не нагадуватиме про неї. Ти не знаєш, де цієї ночі пасеться Гаті?

— Він пасеться там, де йому подобається. Хто може знати, що захоче Мовчазний? Але чому ти питаєш? Що таке може зробити Гаті, з чим не упораємося ми?

— Попроси його прийти до мене з трьома синами.

— Але, Маленький Братику, адже трохи… незручно сказати Мовчазному: «прийди-но сюди» чи «можеш іти». Не забудь, що він Володар Джунглів, що від нього ти дізнався Чарівні Слова.

— Це все не має для мене значення. Тепер я знаю інші Чарівні Слова, які можу сказати йому. Тож попроси слона прийти до Мауглі, до Жабеняти. А якщо він не зверне уваги на твої слова, тоді скажи, що я хочу поговорити з ним про Спустошення Буртпорських нив.

— Спустошення Буртпорських нив, — повторила про себе Багіра двічі чи тричі, щоб краще запам’ятати. — Я іду. В найгіршому разі Гаті лише розсердиться, а я б не вагаючись віддала свою здобич за місяць, щоб тільки почути Чарівне Слово, яке змушує упокоритися Мовчазного.

Коли Мауглі залишився один, то відчув, як в ньому зростає гнів на людей. Він не знаходив собі місця і кидався з боку в бік, вимахуючи ножем і устромлюючи його в землю. Його переслідував запах крові, яку він бачив на тілі Мессуа та на її мотузках. Це була кров жінки, яка була доброю до нього. Що більше він думав про це, то сильніше ненавидів інших людей. Він ненавидів їх самих, їхню мову, їхню жорстокість, лукавство, та, однак, відчував, що ніщо не може змусити його пролити людську кров. І він вирішив помститися, не проливаючи крові. Його план був простим, але, незважаючи на простоту, дуже надійним. Малюючи його у своїй уяві, він заздалегідь радів, особливо коли згадував, що задум цей підказав йому сам Бульдео своїм базіканням якось увечері, сидячи під деревом зі старійшинами села.

Його думки перервав шепіт Багіри, що повернулася:

— Те, що ти наказував передати, справді виявилося Чарівним Словом. Усі четверо паслися коло річки, коли я зустріла їх. І тільки я вимовила ці слова, як вони відразу ж пішли за мною, наче буйволи. Ось, дивися, вони вже підходять сюди.

Стежиною йшов Гаті зі своїми трьома синами, рухаючись безшумно, як завжди. Свіжа річкова ряска покривала його боки. Він ішов, не поспішаючи, замислено пережовуючи молоде зелене стебло фігового дерева, яке він зрізав своїми могутніми бивнями. Багіра була дуже спостережливою, і ніщо не залишалося поза її увагою. Вона одразу помітила, що перед нею був уже не Володар Джунглів, який бажає поговорити з людським дитинчам, — Гаті наближався несміливо, невпевнено, наче боявся того, до кого підходив. За ним ішли його три сини.

— Вдалого полювання, — вимовив Гаті звичне вітання Джунглів, на яке Мауглі ледве відповів кивком голови. Слон довго переступав із ноги на ногу, похитуючись, помахуючи хоботом, доки Мауглі нарешті заговорив.

Але при цьому він звернувся не до Гаті, а до Багіри.

— Я хочу розповісти одну давню історію. Її я чув від того мисливця, якого ти ганяла сьогодні. Йдеться про одного старого мудрого слона. Він мав нещастя потрапити в пастку, і гострий кілок, який стирчав там, розпоров йому шкіру від ступні до самого плеча. Після того в нього на все життя залишився білий шрам. — Мауглі зробив знак рукою, і, коли Гаті повернувся одним боком до місячного світла, всі побачили дивний білий шрам, наче від розпеченого заліза.

— Потім прийшли люди, — продовжував Мауглі свою розповідь, — щоб витягти його. Але це був могутній слон, він розірвав мотузки, якими його зв’язали, і пішов геть. Коли зажила рана, він повернувся вночі до цих людей, злий, прагнучи помститися. З ним, здається, прийшли тоді три його сини. Все це сталося багато-багато років тому і далеко, дуже далеко звідси — на полях Буртпора. Чи не знаєш, Гаті, хтось приходив потім на ці поля, щоб зібрати урожай?

— Ні, — відповідав Гаті, — урожай зібрали ми: я і мої три сини.

— А приходив хтось, щоб зорати ці поля?

— Ні, всі поля залишилися відтоді незораними.

— А що сталося з людьми, які збирали врожай із нив? — продовжував запитувати Мауглі.

— Вони всі пішли.

— А що сталося з хатинами, в яких жили ті люди?

— Ми розтрощили на шматочки їхні покрівлі, а потім прийшли Джунглі й поглинули стіни, — сказав Гаті.

— А що було потім?

— А потім прийшли Джунглі й узяли в них стільки землі із заходу на схід, скільки я можу пройти за дві ночі, і стільки з півночі на південь, скільки я пройду за три ночі. Ми випустили Джунглі на всі п’ять сіл. І тепер у цих селах, на цих полях, на колишніх широких зелених луках і нивах немає жодної людини, нікого, хто б збирав собі їжу з обробленої землі. А тепер я запитаю тебе, людське дитинча, від кого ти дізнався про це?

— Це розповіла мені одна людина. Тепер я бачу, що навіть Бульдео може інколи говорити правду. Це було добре зроблено, Гаті з розпоротим боком. Але вдруге те саме має бути зроблено ще краще, бо цього разу людина керуватиме всією справою. Ти знаєш поселення, в якому живе Людська Зграя, що прогнала мене? Ці люди — ліниві, безжалісні, жорстокі; вони вічно зайняті своїм ротом, вбивають слабших, але не для їжі, а для забави. А коли наїдаються, то пускають Червону Квітку на своє власне плем’я. Це все я бачив сам. Вони не повинні більше жити на цій землі, я ненавиджу їх!

— Тоді вбий їх, — сказав наймолодший з трьох синів Гаті, й, зірвавши жмут трави, махнув ним по своїх передніх ногах, а потім жбурнув геть.

Коли він говорив, його маленькі очі неспокійно бігали з боку в бік.

— Що мені з цих білих кісток? — відповів Мауглі гнівно. — Хіба я вовченя, щоб гратися на сонці із закривавленим черепом? Ось я вбив Шер-Хана, і його шкура досі теліпається на Скелі Ради. Але… я не знаю, куди дівся Шер-Хан. І мій шлунок зовсім порожній. Тепер я хочу мати щось таке, що б я зміг побачити на власні очі, що б я міг помацати. Тож напусти, о Гаті, Джунглі на це людське поселення!

Багіра вся зіщулилася, її спина затремтіла, коли вона почула про план Мауглі. Пантера могла б, якщо вже справа дійшла до помсти, вихором промчати по вулиці села, врізатися в натовп, розкидаючи людей зусібіч, або в сутінках кинутися на людину, яка йде за плугом. Але цей план холодного, спокійного винищення цілого поселення змусив її здригнутися. Тепер вона зрозуміла, чому Мауглі звернувся за допомогою лише до Гаті. Ніхто з мешканців Джунглів, крім довгожителя слона, не міг би довести до кінця таку війну.

— Змусь тікати цих людей, як бігли ті, з нив Буртпора. Нехай вода літніх дощів одна оратиме їхні землі. Нехай там, де дзижчали їхні веретена, співають лише краплі, падаючи з високих дерев. І в будинку браміна ми з Багірою влаштуємо лігво, а олені питимуть воду в озерці за їхнім храмом. Напусти на них Джунглі, о Гаті!

— Але… але між ними й мною не було суперечки. Потрібна сліпа лють, яку здатен викликати лише біль, щоб наважитися стерти з обличчя землі житла людей, — нерішуче вимовив Гаті, погойдуючись на місці.

— Хіба лише твоя порода харчується травою Джунглів?! Жени на них весь свій народ.

Напусти на них оленів, свиней, антилоп. Ти сам можеш і не з’являтися, якщо не хочеш, доки не залишаться самі витоптані поля. Тож напусти на них Джунглі, о Гаті!

— Скажи мені тільки, адже не потрібно буде вбивати? Тоді, під час Спустошення нив Буртпора, мої бивні були червоними від крові, і тепер я вже не хочу відчувати її запах.

— І я не хочу, як і ти. Я не бажаю, щоб навіть їхні кістки лежали на нашій чистій землі. Нехай вони шукають нових барлогів. Ці люди не повинні більше залишатися тут! Я бачив і відчував кров тієї жінки, яка нагодувала мене, — вони хотіли вбити її, бо вона була доброю до мене. Лише запах молодої трави, що розростеться над порогами їхніх будинків, може заглушити запах тієї крові. Від нього й зараз ще горить мій рот! Напусти на них Джунглі, о Гаті!

— Так! — сказав слон. — Я пам’ятаю, як пекла моя рана від гострого кілка! І лише тоді пройшов біль, коли я побачив, як їхні села заросли травою. Тепер я все розумію. Твоя війна стане нашою війною. Так! Я напущу на них Джунглі!

Мауглі тремтів усім тілом від люті й ненависті.

Коли він опанував себе й перевів подих, слонів уже не було. Залишилася тільки одна Багіра, яка дивилася на нього з острахом.

— Присягаюся зламаними ґратами, які дали мені свободу, — вимовила пантера, — я не можу повірити, що це ти — та безволоса істота, за яку я колись замовила слівце перед Зграєю, коли ще була молодою? О, Володарю Джунглів! Коли я стану слабкою, захищай мене, захищай Балу, захищай усіх нас! Ми перед тобою, наче діти, наче гілки, що ламаються під ногою, наче телята, які відбилися від матері.

Коли Мауглі почув, що Багіра називає себе телям, він не міг стримати реготу. Хлопчик сміявся і плакав одночасно, сміявся і плакав до знесилення. І нарешті стрибнув у річку, щоб зупинитися. Там він плавав, пірнав, перевертався у воді при місячному сяйві, мов та жабка, ім’ям якої його і називали.

VI

Тим часом Гаті та його три сини, залишивши Мауглі, розійшлися в чотири сторони, і кожен мовчки крокував своїм шляхом, проходячи долини, перебираючись через гори. Так вони йшли добрих два дні, подолавши за цей час десятки миль, доки нарешті не зупинилися. Весь цей час за ними уважно слідкували кажан Манг, шуліка Ранн, Мавпяче Плем’я і всі птахи. Вони обговорювали кожен крок слонів, кожен рух хобота. Зупинившись, слони почали їсти, і на це пішло не менше тижня. Гаті та його сини, як і Каа, гірський пітон, не любили квапитися, коли не було особливої потреби.

І ось по всіх Джунглях невідомо звідки почали поширюватися чутки: всі раптом заговорили, що в одній долині є чудова трава й прекрасна вода. Дикі свині, які ладні йти хоч на край світу заради хорошої трави, перші рушили в дорогу до щасливої долини, здіймаючи, як завжди, гамір. За ними пішли олені, а позаду всіх — лисиці, які харчуються мертвечиною. Поруч з оленями рухалися великі антилопи; з боліт вибралися буйволи й пішли за ними. Досить було якоїсь дрібниці, щоб змінити напрям цієї маси тварин, яка посувалася не поспішаючи — пощипували траву, зривали листя, відпочивали біля води, знову підводилися, щоб поїсти. Щоразу, коли щось бентежило цих тварин, які повільно блукали, одразу хтось відновлював спокій. То був або дикобраз Іккі, що приносив свіжі звістки про корм десь зовсім неподалік, або кажан Манг, який пурхав і бив крилами попереду, показуючи, що нічого вже не залишилося і треба йти далі. А то Балу, набивши рота корінням, шкандибав уздовж рядів стурбованих тварин, щоб змусити їх повернути в потрібний бік.

Багато тварин відстали по дорозі чи повернули назад, втративши інтерес, але залишилося чимало таких, які продовжували рухатися далі. Днів через десять картина була такою.

Олені, дикі свині, антилопи юрмилися на великій площі розміром тридцять-сорок миль, а по краях цієї площі шмигали різні хижаки. У центрі знаходилося село, оточене пшеничними нивами. На полях височіли невеличкі платформи для сторожі. Ці платформи — мачани, — що нагадували голубники, будували серед засіяного поля на чотирьох вбитих у землю палях. Люди, які сиділи на них, зганяли з нив птахів та інших крадіїв зерна.

Олені першими підійшли впритул до цих полів: далі йти вони не наважувалися. А ззаду сунули хижаки і дедалі більше тіснили їх.

Темної ночі Гаті та його три сини раптом вийшли з Джунглів і перекинули кілки, на яких трималися мачани зі сторожею хлібних нив. Люди, попадавши на землю, чули низький рев слонів, що лунав просто над їхніми вухами.

У той же час передні ряди оленів, на яких тиснули задні ряди, помчали вперед і розсипалися по луках і полях села. За ними йшли, риючи землю, дикі свині й почали доїдати те, що залишилося після оленів. Інколи то з одного, то з іншого боку чулося вовче виття, здіймалася тривога, яка закінчувалася страшним сум’яттям: розгублені тварини кидалися вперед-назад, витоптуючи молоді посіви, засипаючи землею зрошувальні канали.

Коли розвиднілося, з одного боку кільця, в якому юрмилися тварини, утворився прохід: хижаки, що блукали навколо, відійшли тут вбік і залишили вільну стежку в напрямку на південь. Велика частина травоїдних пішла в цьому напрямку; залишилося небагато сміливців, які вирішили на день заховатися в гущавині лісу, сподіваючись продовжити своє частування наступної ночі.

Але справу вже було зроблено. Коли зранку мешканці вийшли на свої поля, то побачили, що весь їхній урожай загинув. Це означало, що людям загрожує голодна смерть, якщо вони залишаться тут. Ці бідняки з року в рік жили під постійною загрозою голоду, який досить часто навідувався до них.

Коли вранці вигнали буйволів, то виявилося, що за ніч геть усю траву з’їли дикі тварини. Голодна худоба, змушена шукати їжу в лісі, розбрелася по Джунглях та й пропала, приєднавшись до своїх диких родичів. Коли стемніло, мешканці села, на свій жах, знайшли кілька коней мертвими у стійлах. Голови всіх убитих тварин були пробиті чиїмись могутніми іклами, а одного коня навіть витягли з його стійла і кинули на вулиці. Лише Багіра могла завдавати таких ударів; лише вона могла наважитися на таку божевільну зухвалість посеред сільської вулиці.

Перелякані поселенці не наважувалися запалювати вогні тієї ночі. Цим скористався Гаті. Зі своїми трьома синами він пройшовся селом, знищуючи рештки — останні надії людей; а там, де пройде Гаті, вже нічого не залишається.

Люди вже знали, що весь їхній урожай загинув, і вирішили дочекатися в своєму селі нових дощів, коли скрізь почнуться польові роботи. Вони думали якось дожити до дощів на запасах посівного зерна, а потім кинути село й піти шукати роботу. Так селяни сподівалися пережити цей нещасний рік. Хліб зберігся лише у крамаря. Він уже тішився наперед від задоволення, що продасть свій хліб нещасним односельцям за високу ціну. Та сталося інакше. Прийшов Гаті й своїми бивнями зруйнував вночі ті землянки, де зберігався хліб. Великі вербові кошики, обмазані коров’ячим гноєм, у яких зсипали зерно, він розламав і дорогоцінне зерно розсипав по землі.

Коли це сталося, не залишилося інших засобів, як звернутися по допомогу до сільського священика — браміна. Але, незважаючи на тривалі служби і палкі звернення до богів, допомога не прийшла: ніхто не почув молитви поселенців. Брамін сказав нарешті, що, мабуть, мешканці села, не усвідомлюючи самі, якось образили одного з давніх богів Джунглів. Адже більше сумнівів не було: проти них вирушили самі Джунглі. Треба було спробувати звернутися до цих старих богів, яких сучасні люди забули. Тоді поселенці послали за старійшиною одного з роду дикого племені Гондів, який жив неподалік. Мисливське плем’я Гондів, яке блукає серед Джунглів, належить до найдавнішого народу — він жив у Індії споконвіку і був колись єдиним господарем усієї країни. Прийшов Гонд, маленький чоловік з очима, що постійно бігали, зовсім темношкірий. Поселенці пояснили йому, в чому справа. Чоловічок постояв на одній нозі, з луком у руках і з двома чи трьома отруєними стрілами, які увіткнув у своє волосся, зав’язане вузлом на маківці. Гонд стояв і озирався навколо чи то з переляком, чи то з презирством, поглядаючи на стурбовані обличчя поселян, на їхні спустошені ниви. А люди пояснювали: вони хочуть знати, чи не розгнівали вони когось з його богів, давніх богів Індії, які, певно, вирішили помститися їм. Поселенці казали, що не знають, які жертви потрібно принести, щоб повернути милість цих богів.

Гонд не вимовив жодного звуку. Він лише підняв із землі гілки карели, виткої рослини, яка дає гіркі плоди, схожі на гарбуз, і повісив їх упоперек дверей біля порогу сільського храму просто перед виряченими очима індуського ідола. Потім простягнув руку в напрямку дороги на Ханівару і пішов у свої Джунглі, повз звірів, які з цікавістю спостерігали за тим, що відбувалося. Гонд знав: якщо Джунглі почали рухатися, то лише біла людина може зупинити цю навалу.

Поселенці не запитували Гонда, що все це означає. Вони зрозуміли: гірка карела повинна вирости там, де вони молилися своїм богам, тож треба тікати звідси якнайшвидше.

VII

Однак нелегко людям залишати старе насиджене місце. Доки ще були якісь крихти, щоб годуватися, поселенці жили в рідних домівках. Вони збирали в Джунглях горіхи, але там чекали на них тіні з блискаючими очима й снували повз них навіть удень. А коли перелякані люди повернули назад до села, то із жахом помітили на дереві, біля якого щойно проходили, смуги обідраної кори зі слідами чиїхось величезних кігтів. І що довше залишалися люди в своєму селі, то сміливішими ставали звірі, які блукали й перегукувалися на пасовиськах біля Вайнганги. Мешканці не наважувалися ремонтувати й мазати стіни своїх пустих комор, які виходили на Джунглі. Дикі кабани ламали й руйнували їх, а далі вузлуваті ліани укривали своїми чіпкими паростками свіжу землю. А те, чого не встигали захопити ліани, ставало здобиччю пишних трав, які сходили скрізь, наче щетина.

Першими пішли з села самотні, неодружені люди. Вони далеко рознесли чутку, що над їхнім селищем нависло прокляття. Хто може тепер боротися, казали вони, проти Джунглів чи їхніх богів, якщо навіть священна кобра залишила свою нору біля підніжжя дерева, де збирався народ? Слухаючи ці розповіді, люди із сусідніх місцин почали обходити прокляте селище, тому нещасні селяни дедалі менше спілкувалися з навколишнім світом. Почали заростати і зникати стежки до села. До того ж вночі в околицях проклятого місця чулися голоси звірів, лунав трубний рев Гаті та його синів. Не можна було вже ні ввійти в це село, ні вийти з нього. Від посівів не залишилося й сліду. Зникла межа, яка відділяла ниви від Джунглів, які, здавалося, з кожним днем ближче підходили до села. І нарешті люди зрозуміли, що тут жити вже неможливо. Залишається одне: йти в Ханівару і покласти всі надії на допомогу англійців.

Проте через вроджену некмітливість вони не наважувалися іти з села; аж нарешті почався сезон дощів. Зливи застали їх зненацька. Дахи були проламаними. На пасовиськах стояла вода, і з неймовірною швидкістю там почали рости різні дикі рослини Джунглів. Тоді все населення, яке залишилося, — чоловіки, жінки, діти — відразу піднялося й кинулося геть, а гарячий дощ поливав їх. Перш ніж рушити до Ханівари, люди обернулися востаннє, щоб сказати «прощавай» своєму рідному селу.

І коли остання родина зі своїм майном проходила крізь ворота, раптом з-за огорожі села почувся тріскіт падаючих балок і покрівель. Озирнувшись, люди побачили, як над зруйнованим дахом зметнувся схожий на змію хобот, який умить зник. Після цього почувся новий тріск, а за ним рев слона. Це Гаті зривав з будинків дахи. Одна з балок, падаючи, вдарила його. Тільки цього бракувало, щоб збільшити його лють і силу вдесятеро. З-поміж усіх звірів Джунглів розлютований дикий слон найбільше здатний на руйнування. Гаті вдарив ногою складену з сирої глини стінку, яка одразу ж завалилася, перетворилася на жовтий бруд і змішалася з дощовими потоками. А оскаженілий Гаті ревів й ганяв вузькими провулками села, руйнуючи стіни хатин направо й наліво. Приклад слона наслідували й три його сини, шаленіючи так само, як і під час спустошення нив Буртпора.

— Весь цей мотлох поглинуть Джунглі, — пролунав спокійний голос серед цього хаосу. — Треба заходитися коло зовнішньої огорожі.

І Мауглі, мокрий від дощу, який стікав по його голих плечах, зіскочив зі зруйнованої стінки — та лягла на землю, наче втомлений буйвіл.

— На все свій час, — задихаючись від утоми, промовив Гаті. — О, тоді в Буртпорі мої бивні були червоними від крові! Нумо, діти, натиснемо всі разом на зовнішню стінку. Ну, головами, раз, два, три! — Товста стінка захиталася, тріснула й упала під сильними ударами чотирьох голів. А поселенці заніміли від жаху; вони лише дивилися здалеку на величезні, забруднені глиною голови руйнівників. Потім вони обернулися і щодуху помчали вниз долиною, бездомні, голодні — позаду зникало з обличчя землі їхнє рідне село.

Пройшов місяць, і на місці села залишився поораний рівчаками пустир з купами сміття, які густо вкривала молода ніжна зелень. А до кінця сезону дощів на місці, де шість місяців тому ходив плуг, розкинулися в усій своїй красі Джунглі-переможці.

Князівський анкус

I

Каа, великий пітон, який мешкає на скелях, щойно змінив шкіру — можливо, у двохсотий раз від дня свого народження. Мауглі ніколи не забував, що Каа врятував йому життя, коли його захопило Мавпяче Плем’я і понесло до Холодної Балки. І тепер хлопець прийшов привітати Каа зі щасливим завершенням такої непростої та неприємної справи, як зміна шкіри. Цей процес завжди викликає у змії кепський настрій, доки нова шкіра досить не зміцніє і не почне виблискувати своїм неперевершеним сяйвом.

Каа ніколи не дозволяв собі ніяких жартів з Мауглі та приймав його завжди, як і всі інші мешканці Джунглів, за свого справжнього господаря. Пітон одразу поквапився повідомити хлопцю всі свіжі новини, яких у нього завжди було вдосталь. Особливо добре він знав усе те, що стосувалося життя Середніх Джунглів, тобто життя біля землі чи в землі: серед каміння, в норах, у дуплах дерев.

Мауглі сів між кільцями змії та перебирав у руках стару подерту шкіру пітона, яка шматками лежала в щілинах каміння, де її залишив Каа. Щоб Маленькому Брату було краще сидіти, пітон скрутився у такий спосіб, що його тіло набуло форми зручного крісла.

— Навіть луска з очей залишилася на твоїй старій шкірі, — сказав Мауглі. — Якось дивно бачити біля ніг чиюсь шкіру з голови.

— Але ж я не маю ніг, — сказав Каа. — Те, що здається дивним для тебе, мене зовсім не дивує, бо це звичай усього нашого роду.

А хіба твоя шкіра ніколи не зношується і не жорсткішає?

— Коли таке трапляється, я йду купатися. Але, правду кажучи, Пласка Голово, у спеку я б дуже хотів, щоб з мене зійшла, але без болю, вся моя шкіра, щоб я міг бігати зовсім голий.

— Я теж купаюся, але, крім того, ще змінюю свою шкіру, — сказав Каа. — Ну, як мій новий одяг?

Мауглі провів пальцями вздовж навскісних рядів луски, які вкривали величезну спину пітона.

— Луска черепахи твердіша, але не так розмальована, — помітив він, розглядаючи візерунки на спині. — У жаби, моєї тезки, малюнок яскравіший, але шкіра значно м’якша. Дивитися на твою шкіру — справжнє задоволення: вона схожа на різнобарвний віночок лілії.

— Тепер потрібно її змочити. Нова шкіра по-справжньому блищить лише після першого купання.

— То ходімо купатися. Чекай, я понесу тебе, — сказав жартома Мауглі й, сміючись, нахилився, щоб підняти середню, наймасивнішу частину тіла пітона. Це було так само, якби звичайна людина надумала підняти водопровідну трубу в два фути в діаметрі. А Каа, незважаючи на всі намагання Мауглі, продовжував спокійно лежати, пихкаючи від задоволення. Потім почалася звичайна вечірня забава між змужнілим юнаком і пітоном, що виблискував своєю новою шкірою. Вони влаштовувалися один навпроти одного і починали змагатися в силі та спритності. Не було й найменшого сумніву, що Каа міг розчавити десять Мауглі, якби захотів. Але пітон вів гру дуже обережно і використовував лише десяту частину своєї сили. Ці ігри почалися між ними відтоді, коли Мауглі зміцнів настільки, що міг витримувати відносно серйозну боротьбу. Інколи траплялося під час гри, що Мауглі опинявся в кільцях пітона, марно намагаючись звільнити руку і схопити свого суперника за шию. Потім було змагання на спритність: Каа дозволяв Мауглі ловити ногами його хвіст, який він перекидав з одного каменя на інший. Інколи вони ставали один навпроти одного, як два суперники, хитаючись то в один, то в інший бік; кожен очікував моменту, щоб кинутися на супротивника. Мить — і все змішувалося серед хаосу чорних і жовтих кілець, рук, ніг, які то піднімалися, то опускалися.

— Так тобі, так, так! — говорив Каа, завдаючи своєю головою ударів з такою швидкістю, що навіть спритна рука Мауглі не встигала ухилятися. — Тепер я лясну тебе тут, Маленький Брате, а тепер тут! Ще тут! Ну, твої руки задерев’яніли, чи що? А тепер ще тут!

Гр а завжди закінчувалася однаково: пітон завдавав стрімкого удару головою і перевертав хлопця. Мауглі ніколи не міг навчитися ухилятися від цього миттєвого удару, а Каа говорив, що не варто й намагатися.

— Вдалого полювання! — прошипів Каа, закінчуючи гру й завдаючи удару, від якого Мауглі зазвичай летів кроків на десять. Сміючись і часто дихаючи, він звівся на ноги й пішов за Каа до місця його купання, до глибокого ставка, що чорнів між камінням, а на його дні стирчав пеньок величезного дерева. Хлопчик, як завжди, без найменшого звуку, пірнув у воду, а потім з’явився на поверхні так само безшумно; він ліг на спину, заклавши руки під голову. Мауглі лежав так, милувався місяцем, який виходив з-за гори, і тихенько наспівував:

На світанку самбур ген-ген закричить — Раз, двічі і знову! На зарослому озері, де водопій, Олениця підстрибне — і стане як стій, І табун запримітить розвідник малий — Раз, двічі і знову! На світанку самбур ген-ген закричить — Раз, двічі і знову! І розвідник до зграї помчить стрімголов, Бо вовки уже передчувають улов, Вони вистежать, знайдуть, занюхають кров — Раз, двічі і знову! На світанку зграя вовків загарчить — Раз, двічі і знову! Не лишають у Джунглях ці лапи слідів, Очі в темряві бачать таємні ходи, Чуйне вухо почує звірину завжди — Раз, двічі і знову!

У цю хвилину з’явився Каа, розтинаючи воду своєю сяючою, наче прикрашеною коштовним камінням, головою. Він підплив до Мауглі та поклав голову йому на плече. Так, лежачи непорушно, вони відпочивали й насолоджувалися холодною свіжою водою.

— Як тут добре у нас! — сказав Мауглі сонно. — Там, у Людській Зграї, люди вкладаються на свої жорсткі дошки всередині пасток, зроблених з глини, зачиняють всі отвори, щоб не пустити до себе свіже повітря; натягають на голови брудні ковдри і потім всю ніч виспівують носом різних негарних пісень. Набагато краще спати тут, у наших Джунглях.

Цієї миті кобра прослизнула зі скелі вниз до води і сказала:

— Вдалого полювання!

Потім напилася і поплазувала назад.

— Зачекай, — почав Каа, однак раптом заспішив, наче щось пригадав. — Так ти говориш, що Джунглі дають тобі все, що бажаєш? Так, Маленький Брате?

— О, не все, — засміявся Мауглі. — Передусім я б хотів, щоб був новий сильний Шер-Хан, якого я міг би ще раз убити. Тепер я зробив би це власноруч, без допомоги буйволів. Ще в мене було бажання, щоб посеред сезону дощів засяяло сонце і щоб, навпаки, під час літньої спеки сонце закрили грозові хмари. А ще я хотів би ніколи не ходити з порожнім шлунком і щодня вбивати цапа. Замість цапа краще було б убити оленя чи вполювати антилопу. Але те ж відчувають всі у Джунглях.

— І в тебе немає інших бажань, окрім цих? — допитувався величезний пітон.

— Чого ще я можу бажати? Навколо мене Джунглі, а зі мною — милість Джунглів. Що ще є ціннішим між сутінками і світанком?

— А ось кобра говорила… — почав Каа.

— Яка кобра? Адже та, яка щойно тут була, пішла і нічого не сказала. Вона лише полювала.

— Ні, то була інша кобра.

— А хіба ти знаєшся з Отруйним Племенем? Щодо мене, то я завжди обходжу його. Вони носять смерть у своїх передніх зубах, і це недобре. Але про яку кобру ти говориш?

Каа повільно рухався у воді, точно пароплав на морі.

— Це було три-чотири місяці тому. Я полював тоді в Холодній Балці. Це місце ти, певно, пам’ятаєш. Дичина, на яку я полював, із криком промчала повз водойму до тієї будівлі, яку, ти знаєш, я пробив, щоб тебе звільнити. Вона подалася туди і зникла під землею.

— Але ж Народ Холодної Балки не живе в норах, — сказав Мауглі, упевнений, що пітон говорить про мавп.

— Дичина, на яку я тоді полював, не живе в норі — вона лише намагалася заховатися там, — відповів Каа. — Вона побігла в дуже глибоку нору. Але я пішов за нею, спіймав її, з’їв, а потім заснув. Коли я прокинувся, то рушив уперед…

— Під землею?

— Так, під землею. Там я натрапив на Білу Відлогу (білу кобру), яка розповіла мені про речі, яких я зовсім не розумію. Потім вона показала предмети, яких я ще не бачив.

— Що це було? Якась нова дичина? На неї можна полювати? — Мауглі нетерпляче крутився на місці.

— Ні, це була зовсім не дичина, і якби я її з’їв, то, мабуть, зламав би всі зуби. Але Біла Відлога розповіла мені, що люди — причому вона казала це тоном, який свідчив про її прекрасну обізнаність щодо людей — ладні віддати своє життя лише за те, щоб хоч поглянути на всі ці речі.

— Ми подивимось на них, — сказав Мауглі. — Я, можливо, згадаю, що колись був людиною.

— Не поспішай, друже! На все свій час. Там, під землею, я розговорився з Білою Відлогою і розповів про тебе, сказавши, що ти людина. Тоді Біла Відлога мовила (не забувай, що ця кобра така ж стара, як самі Джунглі): «Так, давно я вже не бачила людини. Нехай вона прийде сюди та побачить дивовижні речі! За найменшу з них люди погодилися б віддати життя».

— Не інакше, як якась особлива дичина. І цей Отруйний Народ приховує від нас, де її можна знайти? Вкрай нелюб’язний народ.

— Ні, це не дичина. Це… це… не зможу пояснити тобі, що це.

— Тоді ми разом вирушимо туди. До того ж я ніколи не бачив Білої Відлоги і хочу поглянути на неї, як і на речі, які вона показувала тобі. Що, вона сама убила їх усіх?

— Їх не можна вбити: вони мертві. Вона каже, що є лише сторожем цих речей.

— А! То вона, як той вовк, який зарив у своєму барлогу м’ясо і стереже його. Ходімо туди швидше й подивимося.

ІІ

Мауглі підплив до берега, покачався у траві, щоб швидше висохнути, і потім разом із Каа пішов до Холодної Балки — того залишеного людьми міста серед Джунглів, куди колись затягли його мавпи. Хлопець уже не відчував і найменшого страху перед Мавпячим Племенем — навпаки, мавпи самі страшенно боялися Мауглі. Вони тепер блукали серед Джунглів, і Холодна Балка стояла порожня і мовчазна, залита місячним світлом. Каа пробрався до напівзруйнованої княжої альтанки, яка стояла у центрі тераси, прослизнув крізь купу уламків і зник на сходах, які вели зсередини альтанки в глибину підземелля. Мауглі вимовив зміїне привітання: «Ми з вами однієї крові — ви і я» і поплазував за Каа. Так вони досить довго пробиралися вперед, рухаючись весь час униз. Після численних згинів і поворотів вони підповзли до місця, де корінь якогось гігантського дерева, що височіло над ними на десятки футів, зробив отвір у стіні, видавивши один великий камінь. Прослизнувши в цей отвір, друзі опинилися під широким склепінням, яке в деяких місцях було продірявлене корінням дерев, завдяки чому промені світла проникали сюди і слабо освітлювали велике приміщення.

— Надійне сховище, — сказав Мауглі, підвівся на ноги й озирнувся. Одне погано: занадто довга дорога, щоб приходити сюди щодня. Але хіба тут щось особливе?

— А я хіба ніщо? — почувся голос із глибини приміщення. І перед очима Мауглі почало рухатися і наближатися щось біле, доки нарешті хлопець розібрав серед темряви, що то була витягнута вгору передня частина тіла величезної кобри, яку хтось навряд чи коли бачив. Змія була не менше восьми футів у довжину, білизна її нагадувала колір старої слонової кістки. Навіть схожі на окуляри плями на відлозі вицвіли, стали жовтими. Очі її були червоними, як рубіни. Кобра здавалася незвичайною, дивною істотою.

— Вдалого полювання! — сказав Мауглі, який у будь-якій ситуації завжди залишався чемним.

— Ну що, як тобі місто? — запитала біла кобра, не відповідаючи на привітання. — Як тобі велике, оточене стінами місто з сотнею слонів, двома десятками тисяч коней і незчисленними стадами худоби? Місто князя над двадцятьма князями? Я стала глуха від старості й давно вже не чую звуків військових гонгів.

— Над нашими головами немає нічого, крім Джунглів, — відповів Мауглі. — Зі слонів я знаю лише Гаті та його синів. Багіра перебила усіх коней в одному селі, а крім того… що таке цар?

— Адже я казав тобі, — м’яко додав Каа, звертаючись до кобри, — я казав тобі три тижні тому, що ніякого міста тут немає.

— Як немає? Що ви говорите? Місто. Величезне місто серед лісу, з воротами, які охороняють царські башти? Таке місто є, воно не може зникнути. Вони побудували його ще раніше, ніж дід мого діда вийшов із яйця. Це місто стоятиме і тоді, коли син мого сина стане таким же білим, як я. Саломді, син Чандрабіджи, сина Вієджи, сина Єгазурі, побудував це місто в дні Баппа Равала. А хто ваш господар?

— Це втрачений слід. Я не розумію, про що вона говорить, — сказав Мауглі, звертаючись до Каа.

— І я теж не розумію. Вона стара, дуже стара. Праматір Кобр, послухай, тут лише Джунглі, більше нічого, і так було від самого початку.

— Тоді хто він такий? — сказала біла кобра. — Він, який тепер стоїть так безстрашно переді мною; він, який не знає імені князя і своїми людськими губами говорить нашою мовою? Хто він такий, з ножем і зміїною мовою?

— Мене звуть Мауглі, — була відповідь. — Я з Джунглів. Я належу до племені Вовків, а Каа мій брат. А ти хто, Мати Кобр?

— Я сторож княжих скарбів. Курун Раджа поклав наді мною камінь тоді, коли моя шкіра була ще темною, щоб я карала смертю тих, хто захоче викрасти ці скарби. Потім вони спустили сюди скарби, і я чула тоді пісні брамінів, моїх володарів.

— Гмм… Браміни, — сказав про себе Мауглі. — Якось мені доводилося мати справу з браміном у Людській Зграї, і я знаю, хто це такий. Тут усе не до добра.

— Ось уже п’ять разів, відтоді як я на варті, піднімався наді мною камінь, але тільки для того, щоб лягти щільніше. Жодного разу він не зсувався зовсім. Немає на світі таких скарбів, як ці скарби ста князів. Але вже багато часу пройшло, відколи камінь піднімався востаннє, і я починаю думати, що місто залишили.

— Та немає тут ніякого міста! Поглянь вгору. Он коріння великих дерев повиривало каміння зі своїх місць. Дерева не ростуть там, де живуть люди, — запевняв Каа білу кобру.

— Двічі або й тричі люди знаходили сюди дорогу, — вперто, не слухаючи заперечень, продовжувала Біла Відлога. — Але я не чула їхнього голосу, доки не підповзала близько, а вони тим часом порпалися тут у темряві. Тоді вони кричали, та не довго. І ось приходите ви, Людина і Змій, удвох, із брехнею на язиці, й хочете змусити мене повірити, що мого міста більше немає і що мені нема чого вартувати. Люди змінюються з часом, хоча й мало. Та я не змінююся ніколи! І доти, доки браміни не прийдуть сюди з піснями, щоб знову підняти наді мною камінь, з піснями, які я знаю, і доки не дадуть мені теплого молока, як це було тоді, й не виведуть мене знову на сонячне світло — доти я, і лише я, а не хто інший, залишуся вартовим царських скарбів! Ви говорите, що місто вмерло і що коріння дерев вросло в ці стіни? Тоді підходьте і беріть, що вам подобається. На землі немає таких скарбів, як ці. Ти, Людино зі зміїною мовою, якщо зможеш піти звідси живим тим шляхом, яким і прийшов, тоді всі князі будуть твоїми слугами.

— Знову втрачений слід! — спокійно промовив про себе Мауглі. — Невже шакал міг дістатися так глибоко під землю і покусати цю Білу Відлогу? Немає сумніву, що вона божевільна… Мати Кобр, я не бачу тут нічого, що варто було б узяти з собою.

— О, боги сонця і місяця! Цей хлопчик зовсім божевільний! — прошепотіла кобра. — Хай так і буде. Перш ніж закриються назавжди мої очі, я зроблю для тебе цю милість, я покажу тобі, що тут є. Тож дивися! Дивися на те, що до тебе не бачила жодна людина!

— Недобре робить той у Джунглях, хто говорить Мауглі про милість, — промовив Мауглі крізь зуби. — Але тут темно, і в темряві все має інший вигляд. Ну добре, я подивлюся, якщо це принесе тобі задоволення.

Він обвів поглядом весь підвал і підняв з підлоги пригорщу чогось сяючого.

— О, та це ті дрібнички, з якими, я бачив, постійно гралися люди, коли я був у Людській Зграї. Лише ці жовті, а ті були темнішими.

Він висипав монети назад на підлогу й пішов далі. Весь підвал був завалений на п’ять чи шість футів золотими й срібними монетами, що висипалися з мішків, де зберігалися. Тепер вони злежалися, утворивши щільний шар, як пісок на низькому морському березі під час відпливу. То тут, то там з-під куп монет виступали, наче кістяк судна, похованого під шаром піску, дорогі намети, які носили слони, прикрашені дорогоцінним камінням, карбункулами та бірюзою, оздоблені золотом і сріблом. Поруч лежали ноші для цариць, вкриті емаллю, із золотими ручками й кільцями. Біля стін стояли золоті канделябри, пообвішувані нитками зі смарагдів. Де-не-де височіли срібні фігури забутих богів, у п’ять футів заввишки, з очима із коштовного каміння. Неподалік висіло панцирне вбрання зі сталі, покрите золотом і прикрашене бахромою з почорнілих перлин; шоломи, всіяні криваво-червоними рубінами; щити з черепахи, шкіри носорога, натягнуті на золоті рами й усипані з країв смарагдами; піхви для мечів, прикрашені алмазами, невеличкі вівтарі та священні посудини, які ніколи не бачили денного світла; гребінці, ємкості для пахучих олій; кільця, які носили в носі, браслети, персні, намиста, пов’язки, пояси — все це сяяло золотом і виблискувало коштовним камінням.

Біла кобра мала рацію. Ніяких грошей не вистачило б для того, щоб сплатити вартість цих скарбів, накопичених завдяки століттям війн, грабунку, торгівлі, тяжких податків, які стягали з народу. Одна-єдина монета не мала нічого рівного собі за ціною, якщо навіть не брати до уваги все інше. Вага одного золота й срібла у цій скарбниці перевищувала двісті тонн. Навіть тепер кожен індійський володар, хоч би яким бідним він не був, має свою потаємну комору, до якої постійно щось приносить. І хоча більш освічені з цих князів час від часу відправляють на буйволах у державну скарбницю сорок-п’ятдесят возів, навантажених сріблом, для обміну на державні папери, — всю ж іншу, і до того ж значно більшу частину своїх скарбів вони зберігають у себе, і лише вони знають, наскільки велика їхня вартість.

Але Мауглі, звичайно, не міг зрозуміти справжнього значення всього, що він побачив. Найбільше хлопця зацікавили ножі, але вони не лежали в його руці так добре, як його власний ніж, і тому він покрутив їх і кинув назад. Але врешті-решт Мауглі натрапив на одну річ, яка справді вразила його. Вона лежала поруч із наметом, напівзасипаним монетами. Це був анкус — гостра палиця, якою підганяють слонів. За формою вона нагадувала маленький гак. Анкус має гострий кінець і гачок на держаку. Кінець держака того анкуса, який побачив Мауглі, увінчував великий рубін, а інші вісім дюймів держака були інкрустовані необробленою бірюзою. Нижче розташувалися візерунки у вигляді листя, всипані смарагдами і рубінами, які сяяли на полі з холодного зеленого каміння. Наступна частина держака була з чистої слонової кістки; саме ж вістря і гачок — зі сталі із золоченим малюнком, який відтворював сцену ловів диких слонів. Саме ці малюнки й привернули увагу Мауглі. Хлопець помітив: вони відтворюють таке, що стосується його друга Гаті.

Біла кобра підповзла до Мауглі й звернулася до нього, дивлячись просто в очі:

— Ну що? Хіба це не варте того, щоб віддати за нього життя? Хіба я не зробила тобі велику милість, показавши свої скарби?

— Ні, я нічого не розумію, — відповів хлопець. — Усі ці речі жорсткі, холодні, їх не можна їсти. Але ця річ, — продовжував він, тримаючи в руках анкус, — мені подобається, і я хотів би взяти її з собою. Я хочу розглянути її на сонячному світлі. Ти говориш, що все це належить тобі. Тож дай мені цю річ, і я принесу тобі за це жаб.

Біла Відлога вся затремтіла від злості й радості.

— Звичайно, я можу віддати її тобі, — сказала вона. — Та й усе, що тут є, я можу віддати тобі на той час, доки ти будеш тут.

— Але я хочу зараз же піти звідси. Тут темно й холодно. Я піду й візьму із собою в Джунглі цю гостру річ.

— Поглянь під ноги. Що ти бачиш там?

Мауглі нахилився й підняв щось біле і гладеньке.

— Та це ж кістка від людської голови, — спокійно сказав він. — Он ще одна.

— Це все кістки тих, хто приходив сюди, щоб забрати скарби, вже багато років тому. Я трохи поговорила з ними тут, у темряві, й відтоді вони лежать, заспокоївшись назавжди.

— Але, повторюю тобі, нікому не потрібно все те, що ти називаєш скарбами! Якщо ти дозволиш мені забрати цю річ, я віддячу тобі. Мені приємно буде її мати. А якщо і не даси, то я не буду дуже засмучуватися. Я ніколи не розпочинаю бій з Отруйним Племенем і до того ж знаю ваше Чарівне Слово.

— Тут має силу лише одне Чарівне Слово — те, яке знаю я.

Каа швидко ковзнув уперед, сяючи очима:

— А хто просив мене привести сюди людину? — прошипів він.

— Я, звичайно, я, — у відповідь прошипіла змія. — Вже дуже давно я не бачила людини, а ця, окрім усього, говорить нашою мовою.

— Але ж тоді не йшлося про вбивство. Як я повернуся в Джунглі? Як скажу, що привів його сюди на смерть? — палко сказав Каа.

— Я поки не кажу про вбивство. А якщо для тебе важливе питання, піти чи не піти, то он там дірка в стіні до твоїх послуг. Заспокойся, заспокойся, жирний мисливцю на мавп. Не гарячкуй так! Мені варто лише доторкнутися до твоєї шиї, і Джунглі більше не побачать тебе. Жодна людина, яка потрапила сюди, на повинна вийти живою. Бо я охороняю Княже Місто!

— Але я ще раз повторюю тобі, білий черв’як мороку: тут немає ніякого міста, ніякого царя! Джунглі, лише Джунглі лежать скрізь навколо нас! — засичав Каа.

— Але скарби залишаються скарбами, і тому буде все так, як повинно бути. Тепер зачекай трохи, Каа, мешканцю скель, і побачиш, як твоя людина почне бігати. Тут досить місця для гри. Життя хороше, тож пограємо трохи, хлопчику! Пограй зі мною в кота й мишку!

Мауглі спокійно простягнув руку і поклав її на голову Каа.

— Ця Біла Відлога досі мала справу з людьми з Людської Зграї. Але вона ще не знає мене, — тихо промовив він, звертаючись до пітона. — Вона хоче, щоб я показав себе. Не заважай, нехай її бажання здійсниться.

Мауглі зупинився, тримаючи в руках анкус вістрям донизу. В одну мить він кинув його, і анкус, пролетівши біля голови змії, поцілив у відлогу, прибивши її до підлоги. Тієї ж миті Каа всією своєю вагою навалився на тіло змії, яка гарячково звивалася, не даючи їй зрушити з місця. Червоні очі кобри іскрилися, а її голова й частина шиї, які залишилися вільними, разом не більше півфута, шалено металися, завдаючи ударів праворуч і ліворуч.

— Убивай! — сказав Каа, коли Мауглі опустив руку, щоб дістати ніж.

— Ні, — відповів той, виймаючи ножа. — Адже я вбиваю лише для того, щоб добути собі їжу. Але поглянь, Каа…

Мауглі схопив змію за голову біля капюшона, лезом ножа відкрив її рота і показав на верхній щелепі страшні отруйні зуби, зовсім чорні та зморщені. Біла кобра пережила свою отруту, як це трапляється зі зміями.

— Туу (що означає: вигнили, висохли, а буквально — сухий пеньок), — сказав Мауглі й, піднявши анкус, звільнив кобру. — Для княжих скарбів потрібен новий сторож, — спокійно сказав хлопець. — Туу, Туу… ти недобре вчинила. Бався тепер скільки завгодно, грайся, Туу!

— Я осоромлена, убийте мене! — шипіла Біла Відлога.

— Тут і без того багато розмов про убивство. Ми йдемо. Я візьму із собою цю гостру річ, Туу, як нагороду за те, що бився з тобою і переміг.

— Та бережися, щоб річ, яку ти забираєш, не вбила тебе самого. В ній — смерть. Добре запам’ятай це: в ній — смерть! Її однієї вистачить, щоб убити всіх мешканців мого міста. Недовго буде ця річ у твоїх руках, Людино з Джунглів! Недовго залишиться і в тих, хто забере її в тебе. Вона буде вбивати, вбивати безкінечно; всі, до кого потрапить ця річ, будуть убивати заради неї. Мою силу вичерпано, але цей анкус продовжуватиме мою справу. Він — смерть! І завжди буде смертю! Не відповідаючи на слова змії, Мауглі поповз назад в отвір, через який увійшов, і, кинувши останній погляд у підвал, побачив, як Біла Кобра шалено билася головою об золоте зображення бога на підлозі й шипіла:

— Смерть, смерть!

ІІІ

Мауглі та Каа дуже зраділи, коли нарешті знову вибралися нагору. Вони озиралися навколо і з насолодою вдихали повітря Джунглів. Мауглі милувався блиском анкуса в промінні ранкового сонця.

Він був дуже веселий і задоволений своєю новою іграшкою, яка тішила його не менше, ніж букет свіжих квітів.

— Мабуть, цей камінь блищить сильніше, ніж очі Багіри, — сказав Мауглі, повертаючи держак, на кінці якого сяяв величезний рубін. — Я обов’язково покажу їй цей камінь. Але що таке говорила кобра про смерть? Я нічого не зрозумів.

— Я теж не можу це пояснити. Зізнаюся, я дуже жалкую, що Біла Відлога не познайомилася з твоїм ножем. У цій Холодній Балці завжди є якась гадина, якщо не на землі, то під землею. Але я зголоднів. Чи не бажаєш пополювати зі мною? — запитав Каа.

— Ні. Я поспішаю до Багіри, щоб показати їй цю річ. Вдалого полювання!

Мауглі майнув у гущавину і, розмахуючи анкусом, попрямував туди, де найлегше знайти Багіру. Декілька разів він зупинявся в дорозі, щоб помилуватися блиском своєї іграшки. Чорну пантеру, яка відпочивала після вдалого полювання, хлопець знайшов біля води. Мауглі розповів їй про всі свої пригоди від початку до кінця, поки Багіра розглядала й обнюхувала анкус. Коли Мауглі дійшов до останніх слів, які вимовила кобра, Багіра схвально замуркотіла.

— То Біла Відлога говорила про справжні речі? — жваво запитав Мауглі.

— Я народилася у клітці в Одейпурі й тому досить непогано знала людей. Серед них є багато таких, які погодилися б тричі вбити протягом однієї ночі, аби заволодіти хоча б цим червоним каменем.

— Але ж камінь лише збільшує вагу держака. Мій маленький блискучий ножик значно зручніший. До того ж цей червоний камінь не можна їсти. Через що тоді вони б почали вбивати один одного?

— Послухай, Мауглі, краще піди й виспися. Адже ти жив серед людей, і ти…

— Я думаю, люди вбивають тому, що вони не полюють: через лінь і жадання задоволень. Та прокинься, Багіро! Скажи мені, для чого люди використовують цю гостру річ?

Багіра трохи розплющила сонні очі, й Мауглі помітив, що в них блиснув якийсь хитрий вогник.

— Люди використовують цю річ для того, щоб лупити нею по голові синів Гаті, лупити їх до крові. Я бачила такі речі на вулицях в Одейпурі перед моєю кліткою. Ця річ немало випила крові в таких, як Гаті.

— Але для чого люди пробивають слонам голови?

— Вони так навчають слонів Людському Закону. Оскільки люди не мають ні іклів, ні кігтів, то роблять речі, схожі на ці, та й багато інших, ще гірших.

— Що ближче я знайомлюся з тим, що відбувається в Людській Зграї, то більше крові зустрічаю! — похмуро мовив Мауглі. Він відчув, що вага анкуса втомлює його. — Якби я знав це все, то не взяв би із собою цю річ. Там на мотузках була кров Мессуа, а тепер тут кров Гаті. Ні, я не хочу більше носити із собою цю прокляту палицю. Дивися, Багіро!

Анкус майнув у повітрі й зарився вістрям у землю кроків за п’ятдесят від них між дерев.

— Тепер мої руки будуть чистими від смерті, — мовив Мауглі, витираючи руки об вологу землю. — Біла кобра сказала, що смерть почне переслідувати мене. Цього не буде. Вона просто стара, посивіла й дурна кобра.

— Я не хочу й говорити про неї, стару, посивілу і яку ще там? Піду спати, а ти як хочеш, Маленький Брате. Я не маю сил після нічного полювання ще й вити увесь день, як це роблять інші.

І Багіра, залишивши Мауглі, пішла до свого лігва за кілька миль звідти. Хлопець скоро зробив, як і Багіра, влаштувавши собі ложе на дереві. Для цього він зв’язав разом кілька ліан на висоті п’ятдесяти футів над землею, які утворили щось схоже на гамак. Хоча Мауглі не поділяв неприхильності більшості своїх друзів до денного світла, однак, за їхнім звичаєм, намагався вдень рухатися менше. Коли він прокинувся від строкатого гомону, який здійняв народ, що живе на деревах, уже сутеніло. Першою думкою Мауглі після сну був спогад про красиві камінчики, які він викинув вранці.

— Піду ще хоч раз погляну на них, — сказав він собі й спустився на землю.

Багіра вже чекала його неподалік, і Мауглі міг чути в пітьмі її фиркання.

— А де ж ця гостра штука? — крикнув Мауглі, не знайшовши її на тому місці, куди кинув.

— Якась людина знайшла і взяла її. Ось її слід.

— Ну, тепер ми побачимо, чи правду говорила Біла Відлога. Якщо справді ця гостра річ сіє смерть, то людина, яка забрала її, повинна вмерти. Ходімо по цьому сліду.

— Передусім треба вполювати щось, — сказала Багіра. — На пустий шлунок і око погано бачить. Люди ходять повільно, а зараз досить волого, і слід добре збережеться.

Вони, не поспішаючи, поїли й напилися. Десь за три години вони пішли по сліду. Народ Джунглів знає, що немає нічого такого важливого, що може змусити поспішати з їжею.

— Як ти думаєш, Багіро, — запитав Мауглі, — ця гостра штука може повернутися сама в руках людини і завдати їй смертельного удару? Біла кобра сказала, що в ній смерть.

— Ми побачимо це, коли знайдемо ту людину, — відповіла Багіра. Вона йшла по людському сліду, опустивши голову до землі. — Ми бачимо слід лише однієї пари ніг; помітно, що під вагою цієї речі п’ятки людини глибше втискаються в землю, — говорила пантера.

— Еге, тут так добре видно, що краще й не треба! — крикнув Мауглі, рухаючись за Багірою своєю бадьорою риссю по відбитках двох босих ніг, добре помітних при місячному світлі. — Тут він почав бігти швидше, — сказав Мауглі. — Його пальці стирчать в різні боки. Місце тут вологе. Але чому він раптом повернув?

— Зачекай! — крикнула Багіра і стрибнула далеко вперед. — Коли слід стає плутаним, перше, що треба зробити, це проскочити далі, щоб не заплутати відбитки ще більше своїми власними слідами.

Багіра стрибнула, зупинилася і крикнула Мауглі:

— Тут інший слід, який іде першому назустріч. У цього нога менша, а пальці наче вивернуті.

Мауглі одразу підбіг до Багіри й почав розглядати новий слід.

— Це відбитки ніг мисливця з племені Гондів, — сказав він. — Ось чому перший слід так різко повернув убік! Велика Нога намагається заховатися від Маленької Ноги.

— Це так, — сказала Багіра. — Тепер підемо окремо по кожному сліду, щоб не сплутати їх між собою. Я іду за Великою Ногою, Маленький Брате, а ти — за Маленькою Ногою, іди по сліду Гонда.

Багіра стрибнула на колишнє місце, до першого сліду, а Мауглі залишився біля дивного відбитка з вивернутими назовні пальцями, який належав низькій дикій людині, що проводить життя у лісі.

— Тут, — почала Багіра, рухаючись крок за кроком уздовж знайомих відбитків, — тут Велика Нога повертає. Ось тут ховається за скелю і стоїть непорушно. А що говорить твій слід, Маленький Брате?

— Маленька Нога наближається до скелі, — кричав Мауглі, швидко просуваючись по своєму сліду. — Ось тут він зупиняється й сідає біля скелі, спираючись на праву руку. Тримає свій лук напоготові й добре затискає між пальцями ноги. Він довго чекає; це видно з того, що сліди ніг відбилися глибоко в землі.

— І в мене теж, — відповідала Багіра, — постійно ховається за скелею. Чекає, поклавши свою гостру річ на камінь. Ось тут вона упала з каменя, залишивши на ньому подряпину. Ну а твій слід, Маленький Брате, що він говорить?

— Ось тут зламані… одна, друга товсті гілки, — не дуже голосно мовив Мауглі. — А це що таке? Як пояснити це? А, знову все цілком зрозуміло! Маленька Нога виходить, намагаючись здійняти багато шуму, щоб Велика Нога його почув.

Мауглі визирнув зі своєї схованки за скелею і пішов крок за кроком між дерев, підвищуючи голос. Він наближався до невеликого водоспаду.

— Вона підходить до того місця, де шум води перекриває шум його рухів. Тут він знову зупиняється і чекає. Що говорить твій слід, Багіро?

Пантера стрибала в різні боки, щоб знайти місце, де Велика Нога залишив свою схованку позаду скелі. Нарешті Багіра відгукнулася:

— Він починає відходити від скелі й, рухаючись навприсядки, тягне за собою свою гостру річ. Нікого не помічаючи, Велика Нога підводиться й біжить, біжить щосили. Слід дуже чіткий. Він біжить! Іди за своїм слідом!

Багіра побігла вздовж добре помітних відбитків, а Мауглі слідкував за відбитками ніг Гонда. Деякий час вони бігли мовчки.

— Де ти, Маленький Брате? — крикнула Багіра.

Голос Мауглі пролунав лише за п’ятнадцять кроків від неї.

— Гмм… — зітхнула Багіра. — Вони обидва біжать поруч, і відстань між ними дедалі зменшується.

Так вони бігли майже милю, уважно вдивляючись в землю. Раптом Мауглі закричав:

— Вони зустрілися! Вдалого полювання! Вони поглянули один на одного. Дивися: ось тут стояв Маленька Нога, опершись коліном на камінь, а ось тут — Велика Нога.

Прямо перед ними, кроків за десять від того місця, де вони стояли, простяглася людина на купі каміння. Вона була мертва. За зовнішнім виглядом це був, без сумніву, мешканець якогось місцевого села. Маленька стріла з пір’ям, якими стріляють Гонди зі своїх луків, наскрізь простромила його тіло.

— Ну що, чи Біла Відлога така стара і дурна, як ти думав, Маленький Брате? — з легкою усмішкою сказала Багіра. — Ось уже одна смерть перед тобою. Ходімо далі по сліду. Але де ж цей кровопивця, це наповнене кров’ю слонів червонооке вістря?

— Без сумніву, воно тепер у Маленької Ноги. Дивися, знову лише один слід!

Одинокий слід показував, що легка людина швидко бігла, несучи важкий анкус на лівому плечі. Слід ішов вздовж довгої галявинки, порослої низькою жорсткою травою, на якій сліди ніг відбивалися, як викарбувані на гарячому металі.

Багіра і Мауглі мовчки рухалися вперед, доки не натрапили на дні рівчака на купу золи і сліди недавнього вогнища.

— Знову! — вигукнула Багіра й різко зупинилася.

Перед ними лежало тіло маленького Гонда, з ногами, покритими попелом. Пантера запитливо поглянула на Мауглі.

— Тепер це зроблено бамбуковою палицею, — сказав Мауглі, швидко поглянувши на труп. — У мене самого була така палиця, коли я пас буйволів Людської Зграї. Справді, Мати Кобр знала Людське Плем’я краще, ніж я думав. Шкода, що я був несправедливим до неї. Хіба я не казав: люди вбивають просто так, знічев’я?

— Так, це дійсно так. Вони часто вбивають заради якихось червоних або блакитних камінців, — відповіла Багіра. — Це говорю я, та, що провела частину свого життя серед людей в княжому звіринці в Одейпурі.

— Один, два, три, чотири сліди, — говорив Мауглі, стоячи над купою золи і дивлячись униз. — Сліди аж чотирьох людей з узутими ногами. Вони не могли йти так швидко, як Гонд. Але що зробив їм цей маленький чоловік? Дивися, ось тут в одному місці цілих п’ять слідів! Вони всі стояли разом і розмовляли, перш ніж убити його. Багіро, давай кинемо все це й підемо! Я відчуваю важкість у шлунку. Він труситься в мені, як гніздо на кінці гілки.

— Ні, поганий той мисливець, хто залишає свою дичину, щоб вона втекла, — сказала пантера. — Ці вісім узутих ніг не могли піти далеко звідси.

Був яскравий день, і обидва мисливці продовжували йти по сліду.

— Я відчуваю запах диму, — сказала Багіра.

— Люди завжди з більшим бажанням їдять, ніж бігають, — говорив Мауглі, бігаючи в різних напрямках серед низького густого чагарника, яким поросла нова частина Джунглів, де вони знаходилися. Багіра, яка бігла трохи повільніше за Мауглі, раптом дивно крикнула.

— Тут іще один, він уже більше не їстиме, — мовила вона. Під кущем лежала купа яскравого одягу, а навколо було розсипане борошно.

— Це теж зробили бамбуковою палицею, — сказав Мауглі. — Дивися, цей білий пил люди їдять. Убитий, певно, ніс їхній корм. Вони забрали в нього цей корм, а його самого віддали шуліці Ранну.

— Це вже третій, — сказала Багіра.

— Я готовий повернутися до білої кобри, щоб віднести їй великих свіжих жаб, — пробурмотів Мауглі про себе. — Це вістря, червоне від крові слонів, дійсно є сама Смерть, але зрозуміти цього я таки не можу!

— Ходімо далі, — сказала Багіра.

Вони пройшли ще з милю, коли почули голос Ворона: той співав Пісні Смерті на верхівці дерева, під яким лежали троє чоловіків. Біля них дотлівало вогнище. Над багаттям висів залізний лист, а на ньому чорнів залишений напівзгорілий хліб. Біля самого вогнища, сяючи в промінні сонця, лежав анкус.

— Ця річ швидко робить свою справу. Сліди закінчуються тут, — сказала Багіра. — Чому ж померли ці троє, Мауглі? Ознак убивства не видно.

Хто живе у Джунглях, краще за будь-якого ученого лікаря знає місцеві отруйні трави та ягоди. Мауглі підійшов до вогнища, втягнув носом запах диму, відламав шматочок хліба, що пікся, скуштував його і одразу виплюнув.

— Яблуко смерті, — різко вимовив він. — Той перший, якого вони вбили, приготував цей хліб для них, після того як вони всі разом убили Гонда. (Яблуком смерті в Джунглях називають особливу рослину, схожу на дурман, найсильнішу отруту, яку знають в Індії.)

— Так, можна сказати, хороше полювання! Скільки убивств одне за одним, — зітхнула Багіра.

— Ну, що ж тепер? Залишається нам убити одне одного через цього червоноокого кровопивцю? Скажи, Багіро, — прошепотів Мауглі. — Він, цей червоноокий, може говорити? Чи не вчиню я злочину, якщо візьму й кину його кудись подалі? Нам він не заподіє зла, бо в нас немає людських бажань. Якщо ж ми залишимо його тут, то він знову вбиватиме людей, і ті падатимуть, як горіхи, що їх збиває з дерева буря. Не скажу, щоб я любив людей. Але я і не хочу бачити, як вони вмирають по шестеро за одну ніч.

— Мені однаково. На те вони й люди. Вони вбивають одне одного і завжди вбивали раніше — вони люблять убивати. А той перший, маленький, треба віддати йому належне, умів полювати, — сказала Багіра.

— Ні, друже, я думаю інакше. Люди дуже схожі на маленьких дітей. Якщо дитина побачить у воді зображення місяця, то захоче зловити його. Малюк поженеться за ним, впаде у воду й потоне. Так і всі люди. Я відчуваю, що тут моя провина… — Мауглі говорив дуже серйозно, наче нарешті усе зрозумів. — Ніколи більше я не візьму в Джунглі цю незвичайну річ, навіть якщо вона така гарна, як квіти. Ця річ, — і Мауглі обережно взяв у руки анкус, — знову піде до Матері Кобр. А тим часом нам треба поспати. Але ж не будемо відпочивати тут, біля трупів. Поки ходімо зариємо його, щоб він не втік і не вбив ще шістьох. Вигреби-но мені яму під деревом, Багіро.

— Послухай, Маленький Брате, — сказала пантера, підводячись й прямуючи до дерева. — Запевняю тебе, цей червоноокий кровопивця ні в чому не винен. Усі нещастя люди влаштовують собі самі.

— Байдуже, — відповів Мауглі. — Греби глибоку яму. Коли ми виспимося, я візьму його і понесу назад.

Через дві ночі, коли Біла Відлога похмуро сиділа в темряві свого підвалу, осоромлена, пограбована й самотня, раптом в отворі склепіння блиснув своїм камінням анкус і з брязкотом упав на купу золотих монет.

— Мати Кобр, — почувся голос Мауглі, який обачно тримався назовні, — візьми собі на допомогу молодого й повного сил сторожа з твого племені. Нехай він охороняє княжі скарби, щоб жодна людина не пішла звідси живою.

— А! Він таки повернувся. Я була певна, що ця річ — смерть! Як же ти залишився живим? — бурмотіла Мати Кобр, ніжно обвиваючись навколо держака анкуса.

— Присягаюся биком, за якого купили моє життя, що я сам не знаю, як це сталося. Ця річ убила шістьох людей за одну ніч. Нехай вона більше не йде від тебе.

Червоні Собаки

І

Після того як Джунглі захопили людське поселення, почався найкращий період ужитті Мауглі. Хлопцю приємно було усвідомлювати, що він помстився людям за їхні погані вчинки. Тепер усі Джунглі відчували страх перед ним, і всі Джунглі стали його друзями. Батьків Вовків тоді вже не було. Коли вони померли, Мауглі притяг до своєї рідної печери великий камінь, завалив ним вхід, заспівав Пісню Смерті й пішов. Балу став зовсім старим і ледь пересував ноги. Навіть Багіра, яка мала сталеві нерви й залізні м’язи, вже не так швидко, як раніше, вбивала здобич. Акела став зовсім сивим. Його ребра стирчали, і він ледь пересувався, наче дерев’яний. Мауглі знаходив для нього дичину й годував старого. За цей час підросло нове покоління молодих вовків — діти Сіонійської Зграї, яка розбіглася. Скоро набралося близько чотирьох десятків вовків, яким було по чотири-п’ять років і які блукали без ватажка по Джунглях. Тоді Акела сказав, що їм варто було б зібратися разом і відповідно до Закону вибрати собі ватажка, щоб полювати під його керівництвом, як і належить Вільному Племені.

Але Мауглі не втручався в цю справу, бо, як він пояснив, уже раз куштував кислі плоди і добре знає дерево, на якому вони ростуть. Але коли Фао, чий батько за головування Акели був розвідником Зграї, витримав бій (а за Законом Джунглів бій за право стати ватажком обов’язковий) і коли Джунглі знову наповнилися давніми піснями й закликами, Мауглі згадав милу йому старовину і з поваги до неї прийшов до Скелі Ради. Коли в нього виникло бажання звернутися до Зграї, всі вовки мовчали, очікуючи, доки він закінчить. Його звичним місцем була скеля, де він сидів разом з Акелою, позаду Фао. Це були дні вдалих полювань і спокійного відпочинку. Ніхто чужий не наважувався йти в ту частину Джунглів, де володарював народ Мауглі, як тепер почали називати колишню Сіонійську Зграю. Молоді вовки швидко росли, були гладкими й ситими, а до Скелі Ради почали приносити дитинчат, щоб можна було на них подивитися і прийняти їх до Вовчого Племені. Мауглі завжди був присутнім на цих оглядинах. Він згадував ту ніч, коли чорна пантера допомогла прийняти до Зграї маленьке темношкіре людське дитинча, і коли чув знайомий голос: «Дивіться добре! Дивіться, о Вовки!», його серце сповнювали особливі почуття. В інший час хлопець, блукаючи Джунглями, приглядався до нових речей, дізнавався те, чого ще не знав.

ІІ

Якось у сутінках Мауглі, не поспішаючи, пересувався Джунглями. На плечі він ніс половину вбитої ним лані для Акели. За ним ішли чотири його Брати. У них був гарний настрій, вони гралися, стрибали й переверталися. Раптом пролунав крик, якого не чули Джунглі з часів Шер-Хана. То був крик, який у цих краях називають Фіаль. Так пронизливо кричить шакал, який іде назирцем за тигром, що полює. Його можна чути там, де йде великий бій. У цьому крикові поєдналась ненависть, тріумф, відчай і разом з тим щось зухвале; крик то загасав, то підсилювався, заполоняючи всі околиці, звучав то там, то тут. Тепер цей Фіаль лунав по обидва береги Вайнганги. Чотири вовки одразу зупинилися, наїжилися та загарчали. Мауглі схопив ніж і застиг нерухомо.

— Неможливо, щоб Смугастий Убивця знову наважився зайти на наші землі, — мовив він.

— Це не крик шакала, — сказав Сірий Брат, — це крик якоїсь дуже великої дичини. Слухайте!

Стогін почувся знову, трохи схожий на ридання, хлипання, на людський плач, які так вдало наслідує шакал.

Мауглі глибоко зітхнув і миттю помчав до Скелі Ради, перевертаючи дорогою вовків, які потрапляли йому під ноги. На Скелі вже були і Фао, і Акела, а внизу зібралося багато вовків, вони тремтіли від голови до п’ят. Вовчиці зі своїми дитинчатами ховалися в норах: коли в повітрі лунає Фіаль, то всі слабші тікають із відкритих місць у більш затишні куточки.

Навколо запанувала тиша; лише здалеку линув шум Вайнганги, яка котить свої води в глибині ущелини, та ще шелестіння вечірнього вітру у верхівках дерев. Раптом від річки почувся самотній голос вовка. Зрозуміло, що цей вовк належав до чужої Зграї, бо всі свої були тут, на Скелі Ради. Поклик чужого вовка, що розірвав тишу ночі, закінчився довгим лементом, в якому звучав глибокий відчай. «Собаки!.. дикі собаки!» За кілька хвилин усі, хто зібрався біля Скелі, почули шум важких втомлених кроків, і от перед їхніми очима постав худий, весь мокрий вовк. Його боки вкривали рани, а передня лапа висіла, мабуть, зламана. З рота падала піна. Чужинець пройшов поміж звірів і ліг біля ніг Мауглі.

— Вдалого полювання! З якої зграї? — з поважністю запитав Фао.

— І вам вдалого полювання! — була відповідь. — Я Вон-Толла.

Це ім’я означало, що вовк не жив у зграї і самотужки здобував їжу для себе і для своєї сім’ї, маючи притулок у якійсь самотній норі.

Він важко дихав, і серце його прискорено билося.

— Хто йде? — запитав Фао. Це питання ставлять завжди, коли в Джунглях лунає Фіаль.

— Дикі собаки з Декану. Червоні Собаки-вбивці! Вони йдуть на північ і кричать, що у Декані нема чого їсти. Вони вбивають усіх на своєму шляху. Нещодавно, коли місяць був молодим, крім мене у лігві були моя вовчиця і троє дитинчат. Вона вчила їх, як треба полювати, ховатися і переслідувати дичину. Опівночі я ще чув, як вони подавали голос, йдучи по сліду. А вже перед світанком я знайшов їх усіх чотирьох холодними, нерухомими. Ось так, Вільне Плем’я! Ще коли був молодик, усі четверо були живі! Тоді я вирішив сплатити борг крові й погнався за дикими собаками.

— Їх багато? — запитав Мауглі, а інші вовки тихо гарчали.

— Не можу сказати. Трьох із них я вбив, але не зміг убити більше, бо вони напали на мене всією зграєю і погнали, як оленя. Я втік від них на трьох лапах. Дивіться, Вільне Плем’я!

І він показав свою лапу: вона висіла, вся почорніла від крові, що запеклася. Крім того, на боках його були сліди страшних укусів, а шию вкривали рани.

— На, поїж! — сказав Акела, підводячись зі свого місця і підштовхуючи вовку частину лані, яку приніс для нього Мауглі. Чужий вовк із жадібністю почав втамовувати свій голод.

— Дайте мені можливість відновити сили, Вільне Плем’я, і ви побачите, як я буду убиватиму їх! Тепер моє лігво порожнє, а ще за минулого молодика воно було повним — борг крові ще не сплачено.

Фао чув, як тріщала стегнова кістка під зубами чужинця, й у відповідь на ці слова схвально загарчав:

— Нам будуть потрібні такі зуби. Що, Червоні Собаки йдуть самі чи зі своїми дитинчатами?

— Ідуть лише дорослі мисливці, весь народ важкий, сміливий, — була відповідь.

Усе те, що повідомив чужий вовк, означало, що дикі собаки з Декану рушили в похід. А вовкам було відомо, що навіть тигр поступається своєю свіжою здобиччю зграї диких собак. Вони йдуть Джунглями навпростець, не звертаючи вбік, і все, що трапиться, хапають і рвуть на шматки. Хоча ці звірі значно менші за вовків і зовсім не такі хитрі й метикуваті, однак вони дуже сильні, а головне — переважають своєю кількістю. Червоні Собаки, наприклад, збираються цілою сотнею, не менше, тоді як чотири десятки вовків уже вважаються сильною зграєю.

Під час своїх блукань Мауглі заходив на край високого, порослого травою Деканського плоскогір’я, і йому не раз доводилося зустрічати диких собак, які безтурботно спали чи гралися в улоговинках серед кущів. Він відчував до них відразу й ненависть за те, що їхній запах відрізнявся від вовчого, за те, що вони не влаштовували лігва в печерах, а головне — за те, що в них між пальцями росло волосся, а у вовків між пальцями шерсті не було. Хлопець ще тоді дізнався від дикого слона Гаті, що зграя диких собак, яка полює, є дуже страшним ворогом. Сам Гаті завжди поступається дорогою перед ними, відходячи з того напрямку, який вибрали дикі собаки під час свого походу і яким вони йдуть, доки не загинуть геть усі чи доки не закінчиться запас дичини на їхньому шляху.

Акела теж дещо знав про диких собак. Він спокійно сказав Мауглі:

— Набагато краще померти разом з іншими, ніж самому. Це буде хороше полювання, і до того ж моє останнє полювання. Але ти, Маленький Брате, — людина, а люди живуть довго, і в тебе в майбутньому є ще багато днів і ночей. Тому йди краще на північ, заховайся там, і якщо якийсь вовк залишиться живим, він прийде до тебе, після того як підуть дикі собаки, і принесе звістку про битву.

— Тож мені слід піти в північні болота, ловити там рибку і спати на деревах. А чи не краще в такому разі попросити допомоги у племені Бандар-Ліг і харчуватися горіхами, доки Зграя буде вести бій тут, внизу? — з іронією запитав Мауглі.

— Та зрозумій же ти: це буде бій до смерті! Ти ніколи не мав справи з цими червоними вбивцями. Навіть сам Смугастий, і той…

— О-о-о! — презирливо вигукнув Мауглі. — Я вбив одну смугасту мавпу. Тепер ти послухай: були в мене Батько Вовк і Мати Вовчиця, і був у мене один старий сірий вовк… який інколи говорив не те, що треба: тепер він зробився зовсім білий… він став для мене батьком і матір’ю. І тому я, Мауглі, — тут хлопець дуже підвищив голос, — кажу: коли прийдуть Червоні Собаки, Мауглі та Вільний Народ будуть битися разом. І я присягаюся буйволом, за якого купили мені життя, тим буйволом, якого віддала за мене Багіра в ті далекі дні, які не може пам’ятати ніхто зі зграї, присягаюся, і нехай дерева та річка почують мене і запам’ятають мою клятву, якщо я забуду її: я присягаюся, що цей ніж стане зубом для Зграї, і думаю, що цей зуб буде гострішим за інші. Ось слово, яке даю я, Мауглі.

— Ти не знаєш, що таке Червоні Собаки, ти, людино з вовчою мовою, — крикнув Вон-Толла. — Я думаю про одне, як би сплатити їм мій борг крові, перш ніж вони розірвуть мене на шматки. Дикі Собаки йдуть повільно, вбиваючи все. Доки вони прийдуть, ще пройде зо два дні, й до того часу мої сили відновляться. Тоді я буду готовий сплатити їм мій борг крові. Але вам я б порадив інше, Вільний Народе. Для вас було б кращим іти на північ і перебути там деякий час, доки Червоні Собаки не підуть звідси. Це буде таке полювання, коли не вистачатиме часу на сон.

— От що скажу на слова твої, Вон-Толло! — з різким сміхом крикнув Мауглі. — Вільний Народе! Він радить нам рушати на північ, їсти там ящірок і щурів, щоб ненароком не зустрітися з Червоними Собаками. Вони будуть вільно полювати на наших землях, а ми будемо переховуватися десь на півночі, доки їм не заманеться віддати нам те, що й так нам належить. Вони собаки! І собачі діти — червоні, жовтопузі, безволосі, з шерстю між пальцями! Червоні Собаки приводять по шість чи вісім дитинчат за раз, наче якісь чикаї (маленькі стрибаючі щури). Звісно, нам не залишається нічого іншого, як тікати звідси, Вільний Народе, і просити у мешканців північних боліт, щоб вони кидали нам хоча б нутрощі одубілої худоби! Джунглі наші! Тож подумайте, Вільне Плем’я, і вибирайте! Це буде славне полювання! Ми битимемося за Зграю, за всю нашу Зграю! За наші лігва, за наші родини, за наших підлітків, які починають полювати, і за маленьких дитинчат у печерах! Рушаймо назустріч Червоним Собакам! Ходімо на них! Ходімо назустріч Червоним Собакам! Ходімо на них! Ходімо на них!

На цей заклик Зграя відповіла громовим криком, який здійнявся серед нічної тиші, наче шум поваленого дерева.

— Йдемо на них! — відповіла Зграя.

— Залишайтеся тут! — сказав Мауглі своїм чотирьом Братам. — Нам буде потрібен кожен зайвий зуб. Нехай Фао і Акела підготують Зграю до битви, а я піду дізнаюся про кількість собак.

— Ти йдеш на смерть! Ти йдеш на смерть! — закричав Вон-Толла. — Що може вдіяти проти червоних убивць така безволоса істота, як ти? Подумай, навіть сам Смугастий, і той…

— Я бачу, що тебе недарма називають Вон-Толла! — відповів йому Мауглі. — Але поговоримо тоді, коли Червоні Собаки будуть перебиті, а поки — вдалого полювання вам усім!

ІІІ

Мауглі біг серед ночі, охоплений гарячковим збудженням, ледь помічаючи, куди ступає його нога. Він зупинився, тільки коли наскочив на пітона Каа, що згорнувся в кільце. Той заліг біля річки на стежці, де повинні були проходити лані.

— Кссс! — сердито зашипів Каа. — Хіба пристойно для мисливця Джунглів псувати нічне полювання, до того ж тоді, коли я очікую на таку чудесну дичину?

— Визнаю свою провину, — відповів Мауглі, підводячись. — А я саме тебе і шукав, Каа. Щоразу, коли я з тобою зустрічаюся, ти все товщий і товщий. Нікого немає в Джунглях, хто міг би зрівнятися з тобою, Каа, хто був би таким старим, таким сильним і таким неперевершеним, як ти!

— До чого це ти хилиш? — люб’язно, але з ледь прихованою іронією мовив Каа. — Не минуло й місяця відтоді, коли ця людина з ножем жбурляла камінням в мою голову й дражнилася, наче з якоїсь останньої лісової кішки, лише за те, що я спав на занадто відкритому місці.

— Але ти забув, Каа, що тоді через тебе лані розбіглися навсібіч, а я на них полював. До того ж, Пласка Голово, ти виявився тоді настільки глухим, що зовсім не чув моїх криків, коли я просив тебе зійти з галявинки і залишити вільну дорогу для ланей, — спокійно говорив Мауглі, сидячи на візерунчастих кільцях пітона.

— А тепер ця людина приходить до того ж Пласкоголового, але вже з ласкавими, улесливими словами, кажучи, що я мудрий, сильний і неперевершений. І той же Пласкоголовий вірить цій людині та робить їй зі свого тіла зручне сидіння, і все це чому?.. Скажи правду, чи зможе Багіра влаштувати тобі таке зручне місце для відпочинку?

Каа, як звичайно, склав зі своїх кілець щось на зразок крісла, на якому Мауглі простягся з великим задоволенням. Знайшовши в темряві голову Каа, він притиснувся до неї плечем і почав розповідати другу про всі свої пригоди, про все, що сталося в Джунглях цієї ночі.

— Хоча я мудрий, якщо вірити твоїм словам, — почав Каа, — однак, мабуть, я став глухим. Я зовсім не чув крику Фіаль. Тепер я починаю розуміти, чому раптом так поменшало травоїдних. А чи багато Червоних Собак?

— Я ще не знаю. Мені дуже потрібно було побачити тебе. Ти старший за Гаті. Але, Каа… — Тут Мауглі закрутився від радості. — Яке чудове буде полювання! О, небагатьом із нас вдасться побачити наступний місяць!

— І ти будеш брати участь у цій битві? Згадай, що ти людина і що Зграя колись вигнала тебе. Нехай вовки б’ються з собаками, а тобі що з того? Ти людина.

— Торішні горіхи стали знову чорною землею, і хто давнє пом’яне, той лиха не мине, — сказав Мауглі. — Звісно, я людина, але зараз я сказав собі, що я вовк. Я свідчуся річкою й деревами, що не забуду цього. Я належу й належатиму до Вільного Народу, доки червоні убивці не підуть звідси.

— Вільний Народ! — насмішкувато повторив Каа. — Вільні злодії! Хіба ти зв’язав себе з ними мертвою петлею заради пам’яті мертвих вовків? Ні, це не буде хороше полювання!

— Тут справа в моєму слові, яке я вже дав. І це знає річка, знають дерева. Доки не підуть звідси Червоні Собаки, моє слово не повернеться до мене.

— Те, що ти зараз сказав, змінює всі плани. У мене була думка взяти тебе з собою в північні болота, але слово, навіть слово маленької голої істоти, залишається словом. У такому разі, скажу тобі…

— Зачекай, Пласка Голово, спочатку добре подумай, перш ніж зв’язати себе мертвою петлею. Мені не потрібно від тебе слів, тому що я добре знаю, що ти…

— Тоді нехай буде по-твоєму. Я не даватиму слова. Але тепер скажи мені, які плани в тебе, що ти думаєш робити, коли прийдуть Червоні Собаки?

— Їм доведеться перепливати Вайнгангу. От я і зустріну їх з ножем на відмілинах, зі Зграєю позаду себе. Вражаючи їх і відганяючи, ми можемо змусити їх рушити вниз за течією, а інакше ми трохи охолодимо їхні глотки.

— Червоні Собаки ніколи не повертають, а глотки в них гарячі, — відповів Каа. — Коли закінчиться полювання, то не залишиться ні людини, ні вовка, а лише сухі кістки.

— Якщо доведеться померти, то помремо. Проте це буде чудове полювання. Але, Каа, мій шлунок ще молодий, мої очі бачили ще мало дощів, і я ще недостатньо мудрий та сильний. Можливо, у тебе є кращий план?

— Я бачив не одну сотню дощів. Коли Гаті ще втрачав свої молочні зуби, мій слід на землі вже тоді був досить великим. Присягаюся Першим Яйцем, я старший за багато дерев; перед моїми очима пройшли всі події в Джунглях.

— Але ж це буде зовсім нове полювання, — сказав Мауглі. — Ніколи досі Червоні Собаки не перетинали наших слідів.

— Те, що є, вже колись було. Те, що буде, — то лише забуте минуле. Зачекай тихенько, доки я згадаю, що було зі мною.

Мауглі вмостився на кільцях Каа і так лежав досить довго, граючи зі своїм ножем. А Каа, поклавши голову на землю, тим часом думав про те, що він бачив і про те, що дізнався відтоді, як вийшов з яйця. Здавалося, світло виходило з його очей, що блищали, наче потьмянілі опали. Він залишався нерухомим і лише час від часу погойдував головою; здавалося, наче він спав і бачив уві сні здобич. Мауглі також задрімав. Він цінував кожну можливість добряче поспати перед полюванням, і тому міг заснути в будь-яку хвилину дня й ночі.

Хлопець уві сні відчув, що Каа починає рости під ним: прокинувшись, він побачив, як тіло величезного пітона роздувається. При цьому створювався шум і свист, подібний до звуку шаблі, яку витягають зі сталевих піхов.

— Я бачив усі часи, які минули, — мовив нарешті Каа. — Я бачив, як росли великі дерева, я бачив старих слонів, я бачив скелі, голі й зубчасті, які ще не встигли вкритися мохом. А ти, маленький друже, ще живий?

— Пройшло зовсім небагато часу, відколи з-за скель піднявся місяць, — відповів Мауглі. — І мені невідомо, що означає…

— Сс! Досить. Я знову став колишнім Каа. Я розумію тепер, що минуло зовсім мало часу. Тепер ми рушимо до річки, і там я покажу тобі, як потрібно відбити напад Червоних Собак.

IV

Каа повернувся і стрілою помчав до могутнього річища Вайнганги. Там він відшукав невеличкий затон, у глибині якого знаходилася Скеля Миру, тепер зовсім укрита водою. Поруч із пітоном, не відстаючи від нього, плив Мауглі.

— Тепер, Маленький Брате, ти не намагайся пливти, бо я рухатимуся дуже швидко. Краще хапайся міцніше за мою спину і тримайся.

Лівою рукою Мауглі обхопив шию пітона, міцніше притиснувся до його тіла. Після цього Каа почав розтинати воду річки з такою швидкістю, на яку був здатен лише він. Біля шиї Мауглі свистів струмінь води, що піднялася гребенем, а ноги його бовталися з боку в бік під час швидких поворотів довгого тулуба пітона. Вгору за течією за кілька миль від Скелі Миру річище Вайнганги стискалося стрімкими скелями з мармуру до сотні футів височиною. Тут могутній потік Вайнганги стрімко падав униз, обмежений бескидами, що оточили його з усіх боків. Мауглі поглянув угору й побачив річку, яка шалено мчала просто на нього, але ця картина його не злякала. Він дивився на скелі, що височіли праворуч і ліворуч, і з незадоволенням відчував, що повітря навколо них просякнуте чимось нудотним, кисло-солодким, що нагадувало запах від великого мурашника у спеку опівдні. Хлопець несвідомо заховався у воду, залишивши над її поверхнею лише обличчя, щоб дихати. Каа ухопився своїм хвостом за підводну скелю і тримався, наче на якорі, проти стрімкої течії, підтримуючи Мауглі між своїми кільцями.

— Адже це — Місце Смерті. Навіщо ми прийшли сюди? — запитав хлопець.

— Вони тепер сплять, не бійся нічого, — відповів Каа. — Гаті не поступається дорогою при зустрічі зі Смугастим. Але той же Гаті квапиться відійти вбік, щоб не зустрітися з Червоними Собаками. І лише Червоні Собаки нікому не поступаються дорогою. Але чи існує щось на світі, перед чим звернув би з дороги Дрібний Народець? Дай-но відповідь на це запитання, ти, всезнаючий Володарю Джунглів! Скажи-но мені тепер, хто справжній господар Джунглів?

— Він, — прошепотів Мауглі, — Дрібний Народець. Він Володар Джунглів. Це — Місце Смерті! Ходімо швидше звідси!

— Не поспішай і не бійся. Вони тепер сплять. Все, що я тут бачу, залишилося таким, як і тоді, коли я був не довшим за твою руку.

Поорані щілинами і сточені негодою скелі навколо ущелини Вайнганги з давніх-давен, від самого початку Джунглів, уподобав собі Дрібний Народець — мешканці скель, неспокійні, люті чорні індійські бджоли.

Мауглі добре знав, що всі сліди повертають вбік за милю до цього жахливого місця. Сотні років на цих скелях жили, роїлися, гніздилися дикі бджоли. Вони вкрили білий мармур скель старим медом, наповнили щілини в камінні своїми стільниками, і ніхто — ні звір, ні людина — на наважувався турбувати їх. З обох боків тісної ущелини звисали вниз чорні оксамитові штори. Мауглі похолонув від жаху, коли, придивившись краще, впізнав у них мільйони бджіл, що сплять. Подекуди на уступах чорніли схожі на згнилі пеньки купи старих залишених стільників. Там, під захистом скель, виднілися нові бджолині споруди. В іншому місці дерева і повзучі рослини, що закріпилися в розколинах, були обліплені шматтям чарунчастої гнилої речовини. Час від часу Мауглі з Каа чули з глибини ущелини далекий шум, без сумніву, викликаний падінням наповненого медом важкого стільника, який зірвався у якійсь із внутрішніх галерей. Після такого падіння можна було чути сердите дзижчання комах, що прокинулися, чи мирний стукіт краплин меду: він стікав із каміння і падав з висоти вниз. Біля підніжжя скель тяглася вузька смуга плаского берега, яка геть уся була завалена темними високими купами, що нашарувалися тут здавна. Купи ці складалися з мертвих бджіл, стільників, що впали, крилець метеликів, які залетіли сюди, щоб поласувати медом. Все це, падаючи донизу, утворило з часом гори м’якої чорної маси. Вона гнила, й одного запаху, який ішов від цих куп, вистачило б, щоб злякати будь-яку істоту, яка знала, що таке Дрібний Народець.

Каа знову поплив угору за течією річки, доки не досяг піщаної відмілини біля гирла ущелини.

— Дивися, он там лежать останні жертви Дрібного Народцю! — сказав він.

На відмілині лежали скелети пари оленів і буйвола. Мауглі бачив, що ні шакал, ні вовк не чіпав цих кісток: вони зберігали те положення, в якому тварину застала смерть.

— Ці нещасні, мабуть, не знали, куди потрапили. Вони перейшли заборонену лінію, і бджоли кинулися на них і вбили, — пробурмотів Мауглі. — Ходімо краще звідси швидше, доки Дрібний Народець не прокинулися.

— Вони не прокинуться аж до світанку, — сказав Каа. — Тепер я дещо розповім тобі. Багато-багато років тому забіг сюди з півдня один олень, за яким гналася Зграя. Він не знав цієї частини Джунглів. Засліплена страхом, тварина примчала до цих бескидів і стрибнула вниз у річку. За нею летіла Зграя, яка була так розпалена переслідуванням, що не помітила, куди привів її слід здобичі. Багато вовків зі Зграї кинулися тоді зі скелі у воду за оленем, та вони всі померли раніше, ніж торкнулися води. Але й ті, хто не стрибнув у воду, залишилися нерухомими на скелях. Олень же виявився живим!

— Як це могло статися?

— Отак. Він примчав першим і, рятуючи своє життя, встиг стрибнути вниз раніше, ніж Дрібний Народець зрозумів, у чому справа.

А коли він зрозумів і приготувався до нападу, олень був уже у воді. Зграя ж, яка мчала за ним, наскочила просто на Дрібний Народець, стривожений рухом оленя й уже готовий до битви.

— Тож, кажеш, олень залишився живим? — перепитав Мауглі із запалом.

— Живий! Принаймні він не загинув тоді й, в усякому разі, якщо й загинув від чогось іншого, то не від Дрібного Народцю. Але у воді не було нікого з таким сильним тілом, як моє, щоб допомогти йому впоратися з течією; його, звичайно, ніхто не чекав у воді, коли він стрибнув у річку, як чекатиме маленьку людину один глухий, жовтий, старий пласкоголовий пітон, коли ззаду будуть мчати всі Червоні Собаки Декану. Ну, що ти думаєш тепер?

Каа поклав голову на плече Мауглі й поворушив своїм язиком біля його вуха. Обидва мовчали певний час, доки нарешті Мауглі першим не порушив тишу, прошепотівши:

— Це означає — потягти смерть за вуса. Каа, ти справді наймудріший у Джунглях.

— Так, це говорять й інші, не лише ти. Тепер обміркуй: якщо Червоні Собаки гнатимуться за тобою…

— О, вони, певно, гнатимуться за мною. Я зможу їх заманити. У мене під язиком є достатньо гострих, чіпких колючок, які увіп’ються в їхню шкіру.

— Якщо вони, засліплені люттю й гонитвою, бігтимуть за тобою і не бачитимуть нічого, крім твоїх плечей, то всі впадуть мертвими, навіть і ті, які кинуться у воду і попливуть вниз, бо Дрібний Народець поженеться за ними скрізь і накриє собою їх геть усіх. До того ж води Вайнганги стрімкі, а собак ніхто не підтримуватиме у воді. Якщо ж хтось із них упорається з течією Вайнганги й залишиться живим, то його віднесе просто до берега Сіонійських гір, де очікуватиме Зграя, яка перегризе йому горло.

— О! Ніхто не вигадає кращий план! Отже, уся справа в тому, щоб пробігти та стрибнути! Які дрібниці! Я намагатимусь добре заприятелювати з Червоними Собаками, так, щоб вони не відстали від мене!

— А ти оглядав скелі там, нагорі, з боку берега?

— Ні! Я мало не забув зробити це!

— То йди й оглянь. Там вся земля поорана ямами й тріщинами. Якщо ти зробиш хоча б один хибний крок, то твоє полювання закінчиться. Ну, я залишаю тебе тут і зараз піду повідомити Зграї, де вони мають чекати на Червоних Собак. Роблю це лише заради тебе, тому що, зізнаюся, я не маю ані найменшого бажання водитися з вовками!

V

Коли Каа не бажав підтримувати з кимсь знайомства, то він умів бути таким неприязним, як навряд чи хтось інший у Джунглях, хіба за винятком Багіри. А у ставленні до вовків Каа не був особливо люб’язним. Попрощавшись із Мауглі, пітон вирушив униз по річці. Він підплив до Скелі Миру і побачив Акелу та Фао, які, стоячи на березі, прислухалися до нічних звуків.

— Гей, ви, вовки! Слухайте! — крикнув глузливо Каа. — Червоні Собаки повинні помчати вниз до річки. Якщо у вас вистачить сміливості зустріти їх, то можете перегризти їм горло на ваших відмілинах.

— Звідки вони прийдуть? — запитав Фао.

— А де моє людське дитинча? — поцікавився в свою чергу Акела.

— Вони прийдуть звідти, звідки мають прийти, — відповів на це Каа. — Та ви не питайте, а дивіться і чекайте. А щодо твого людського дитинчати, з якого ти взяв слово, що обрікає його на загибель, то я відповім, що малий зі мною. І якщо він досі живий, то, в усякому разі, не завдяки тобі, стара посивіла собако! Тож сидіть тут і чекайте на Червоних Собак. І подякуйте долі, що вона послала вам на захист людське дитинча і удава, який теж буде на вашому боці.

Каа повернувся і помчав назад, вгору за течією. Зупинившись в середині ущелини, він підняв голову й почав оглядати зубчасту лінію бескидів, що нависали над ним. Скоро пітон побачив вгорі Мауглі, який рухався на фоні зоряного неба. Потім почувся шум у повітрі та сплеск води. Хлопець зник під водою, а через хвилину він уже був між дивовижними згинами тіла Каа.

— Тут не варто стрибати вночі, — спокійно сказав Мауглі. — Я вже двічі тут стрибнув, щоб потренуватися. Але скажу, що це нехороше місце. Там нагорі кущі та щілини між скелями скрізь зайняті Дрібним Народцем. Біля печер, заселених ними, я поклав три купи каміння.

Коли пробігатиму тут, то, перш ніж стрибнути, переверну ногою ці купи. Це розтривожить весь Дрібний Народець і зробить його злішим.

— Слушна думка, що може з’явитися лише в голові людини, — сказав Каа. Та це зовсім зайве: Дрібний Народець і без того завжди злий.

— Але тоді вже сутенітиме, а в цей час крилаті істоти збираються на відпочинок. Червоні Собаки набагато краще полюють удень. А надвечір вони стають млявішими — ось чому я вирішив викликати їх на бій ближче до заходу сонця. Тепер вони біжать кривавим слідом Вон-Толли.

— Шуліка Ранн ніколи не минає мертвого бика, так і собака нізащо не промине кривавий слід, — сказав Каа.

— Я зроблю для них новий кривавий слід, цього разу з їхньої власної крові, й нагодую їх землею. А що ти думаєш робити зараз, Каа? Залишишся тут, доки я прийду сюди зі своїми собаками?

— Ну а що буде, якщо Червоні Собаки вб’ють у Джунглях тебе самого, або якщо Дрібний Народець уб’є тебе раніше, ніж ти встигнеш стрибнути й заховатися у воді?

— Що буде — те буде. Коли прийде Завтра, ми вб’ємо і Завтра, — відповів Мауглі приказкою Джунглів. — А Пісню Смерті співай наді мною не раніше, ніж я буду насправді мертвим. А поки — вдалого полювання, Каа!

Хлопець опустив руку, якою тримався за шию пітона, і помчав униз ущелиною, прямуючи до відмілини, де течія була не така стрімка. Він весь час голосно сміявся, його сповнювало дике захоплення. Дуже любив Мауглі тягнути смерть за вуса, як він казав, показуючи цим усім Джунглям, хто їхній володар. Раніше за допомогою Балу він не раз грабував гнізда диких бджіл, що живуть на деревах, і тому знав, що Дрібний Народець не любить запаху дикого часнику. Він зібрав жмутик цієї рослини, прив’язав його деревним волокном до пояса і після цього, не поспішаючи, пішов по кривавому сліду, залишеному Вон-Толлою. Слід цей вів від лігвищ Сіонійської Зграї на південь. Так хлопець пройшов по сліду з десяток миль, озираючись навсібіч і не втрачаючи свого веселого настрою.

— Я був Мауглі-Жабеням, — говорив хлопець сам до себе. — Тепер я Мауглі-Вовк; скоро буду Мауглі-Мавпою, а потім — Мауглі-Оленем. Врешті-решт, я залишуся Мауглі-Людиною. Го! Го!

І він голосно сміявся, граючись своїм довгим, добре нагостреним ножем.

Слід Вон-Толли, всіяний плямами темної крові, біг між дерев, які утворили цілі хащі — вони густішали в напрямку до північного сходу. Але що далі на південь ішов слід, то ліс рідшав і, не доходячи двох-трьох миль до Бджолиних Бескидів, змінювався на низькорослий чагарник. Звідси можна було бачити Бджолині Бескиди, бо в цьому напрямку місцина була зовсім відкритою, отже тут навряд чи міг заховатися навіть вовк. Досі Мауглі весь час ішов серед дерев; при цьому особливу увагу він звертав на відстань між гілками тих дерев, які росли окремо. Інколи хлопець зупинявся і навіть видирався по гілках, потім стрибав з одного дерева на інше. Так дістався він до згаданої відкритої галявини, на якій був близько години. Він уважно вивчив її з усіх боків. Потім Мауглі знову повернувся до сліду Вон-Толли, відшукав поруч зі слідом одне дерево з розлогими гілками; вибрав гілку десь за вісім футів над землею і всівся на ній, прив’язавши до гіллячки свій жмутик часнику. Після цього він спокійно розтягнувся на гілці та знічев’я став гострити свій ніж об підошву ноги.

VI

Близько опівдня, коли спека сильнішала, Мауглі почув тупіт численних лап, і одночасно до його носа вітер доніс гострий запах, найогидніший запах, яким тхне зграя Червоних Собак. Скоро з’явилися й самі собаки; вони неквапно, але впевнено бігли по сліду Вон-Толли. Мауглі дивився на них згори й бачив, що вони майже удвічі менші за вовків. Але він знав, що, хоча Червоні Собаки мають порівняно невеликий зріст, у них дуже сильні лапи і міцні зуби. Коли гостроносий ватажок, що біг попереду зграї, схиливши морду до землі, наблизився до дерева, на якому сидів хлопець, Мауглі гукнув йому звичне вітання Джунглів: «Вдалого полювання!»

Ватажок зупинився і підвів голову. Зупинилися і його товариші, що йшли за ним. Скоро зібралася величезна юрба Червоних Собак, які вирізнялися низько опущеними хвостами, міцними лапами, підтягнутими боками і криваво-червоними мордами. Всі вони мовчки дивилися на Мауглі. Ці собаки взагалі мовчазні тварини, такі вони й у себе, на Декані. Навколо дерева зібралося сотні з дві Червоних Собак. Однак ватажкам скоро набридло чекати, поки всі дивилися на хлопця, і вони знову почали жадібно обнюхувати слід Вон-Толли, готуючись вести свою зграю далі. Якби це сталося, то собаки підійшли б до Сіонійських лігв ще вдень, а Мауглі мусив за всяку ціну затримати їх до сутінків.

— Хто ж дозволив вам вештатися тут? — запитав у Червоних Собак Мауглі.

— Нам не потрібно ніякого дозволу. Всі Джунглі належать нам, — відповів один із псів, вишкіривши свої міцні білі зуби.

Мауглі продовжував дивитися згори на Червоних Собак, глузливо посміхаючись. Він дуже вдало наслідував пронизливий писк чикаї, показуючи цим, що Червоні Собаки для нього ніби маленькі щури. Одразу вся зграя щільно оточила дерево, а ватажок почав несамовито гавкати, називаючи Мауглі лісовою мавпою. У відповідь на це хлопець витягнув униз свою голу ногу й покрутив пальцями над самою головою ватажка. Цього було достатньо, щоб довести всю зграю до нестями. Червоні Собаки, пальці яких були вкриті шерстю, не витримували, коли їм нагадували про це. Мауглі швидко відсмикнув свою ногу, коли ватажок стрибнув угору, й почав глузливо кричати:

— Гей, ви, собаки! Ідіть до свого Декану й доїдайте там ящірок! Гей, ви, Червоні Собаки! Повертайтеся до ваших братів чикаї, ідіть собі назад, ви, з волохатими пальцями!

І Мауглі знову закрутив пальцями ноги над головами розлючених Червоних Собак.

— Спускайся зі свого дерева, безволоса мавпо! Краще злазь, бо однаково одубієш тут від голоду, — злісно вила зграя, дедалі щільніше збираючись навколо стовбура дерева. Саме це й було потрібно Мауглі. Він витягнувся на всю довжину свого тіла на гілці, сперся на неї підборіддям і спокійно дивився вниз. Його права рука вільно звисала з дерева; в такій позі хлопець залишався нерухомим, працюючи лише язиком. Він молов різні дурниці, все, що йому спадало на думку про звички, життя Червоних Собак, їхніх дитинчат, нори та інше. Жодна мова не володіє таким великим запасом різних уїдливих і глузливих виразів, як мова Джунглів, коли потрібно виявити своє презирство до когось. Мауглі недарма сказав Каа, що в нього під язиком є велика кількість маленьких, але гострих і чіпких колючок. І тепер, користуючись ними, він поступово, анітрохи не нервуючи сам, змусив Червоних Собак порушити таку звичну для них мовчанку. Змусив їх спочатку гарчати й гавкати, потім довів їх до виття і нарешті викликав у собак таку шаленість, що вся зграя хрипіла від безсилої люті. Спочатку собаки намагалися відповідати на дошкульні кпини Мауглі тією ж монетою. Але ці спроби можна було порівняти хіба що з тим, якби дитині заманулося змагатися з Каа. Хлопець лежав на гілці, обхопивши її ногами і тримаючи напоготові праву руку напівзігнутою. Неодноразово уже найбільший ватажок Червоних Собак стрибав угору, намагаючись вхопити Мауглі за руку, але той залишався нерухомим, вичікуючи зручного моменту й не ризикуючи видати свій план необережним жестом. Нарешті ватажок зібрав усі свої сили для шаленого стрибка і підскочив футів на шість-сім від землі. Ніхто й оком не змигнув, як права рука Мауглі зі швидкістю змії, що завдає удару, витягнулася вниз, і його міцні пальці вчепилися в широкий загривок ватажка. Той повиснув у повітрі, теліпаючи лапами і хвостом над головами всієї зграї. Але хлопець не відпускав свою здобич і потроху підтягував собаку, який продовжував шалено крутитися в його руці, до себе. Витягнувши лівою рукою ніж, він спритно відрізав червоний пухнастий хвіст у ватажка і жбурнув його, безхвостого, на землю.

Тепер Мауглі міг бути цілком спокійним: Червоні Собаки не підуть далі по сліду Вон-Толли. Вони залишаться під деревом доти, доки не розірвуть його або доки він не переб’є їх усіх. Собаки щільно оточили дерево, вони тремтіли від люті й жаги помсти. Впевнений, що собаки вже нікуди не підуть, Мауглі заліз вище, знайшов собі зручну розсоху, вмостився на ній і заснув.

Через кілька годин він прокинувся і перерахував зграю. Всі собаки були на місці, мовчазні, злі, зі сталевими очима, що сяяли шаленою ненавистю. Сонце хилилося на захід. Через півгодини Дрібний Народець, що мешкає на скелях, закінчить свій робочий день і рушить на відпочинок. Наближалися сутінки, і дикі собаки млявішили і ставали менш здатними до нападу й захисту.

— Які ви віддані вартові! Але я можу обійтися і без ваших послуг, — сказав Мауглі, прокинувшись і підводячись на своїй гілці. — Я не забуду вашої відданості. Ви дуже старанні, але занадто вже схожі одне на одного. Ось чому я не віддам хвоста вашому ватажку. Хіба це тобі не до вподоби, безхвоста собако?

— Чекай, я ще дістану тебе і випатраю власними зубами, — вищав ватажок і скажено гриз стовбур дерева, на якому сидів Мауглі.

— Хіба я зробив щось погане? Тепер ви маєте нову породу червоних куцих собак із короткими обрубками замість хвоста. Вам не можна буде сідати на гарячий пісок, от і все. То ви нізащо не хочете йти від мене? Ну, в такому разі ви підете за мною, куди я вас поведу — я навчу вас розуму.

Сказавши це, Мауглі перестрибнув, як мавпа, на сусіднє дерево, потім на наступне і так далі. Слідом за ним рухалася вся зграя, піднявши догори свої червоні люті морди. Іноді він робив вигляд, що готовий упасти на землю, і тоді всі пси, перевертаючи один одного, кидалися до місця, де він мусив був упасти: кожен прагнув першим вчепитися в горло хлопцю. Дивовижно рідкісна це була картина — людина з ножем, що блищав у променях вечірнього сонця, перестрибувала з гілки на гілку по верхівках дерев; а внизу, під її ногами, мовчазна червона зграя переслідувала цю фігуру жадібними поглядами. Коли Мауглі досяг останнього дерева, за яким починалося відкрите місце аж до Бджолиних Бескидів, він зупинився, взяв свій жмутик часнику й почав натиратися ним, оточений собаками, що вили від безсилої люті.

— Ти думаєш так позбутися свого запаху, ти, мавпо з вовчою мовою? — кричали вони. — Це тебе не врятує, ми будемо йти за тобою до останнього подиху.

— Тримай свій хвіст! — раптом крикнув Мауглі, кидаючи у натовп Червоних Собак хвіст їхнього ватажка, який щойно був у нього в руках. Зграя інстинктивно відбігла назад, коли почула запах своєї власної крові.

— А тепер ідіть за мною до останнього подиху! — закричав їм Мауглі.

Користуючись миттю, коли зграя подалася назад, він зіскочив із дерева на землю і швидше за вітер помчав у напрямку до Бджолиних Бескидів, перш ніж собаки зметикували, що хлопець думає робити.

Уся зграя завила в один голос і кинулася за ним важким галопом, яким Червоні Собаки можуть загнати найшвидшу і найвитривалішу тварину.

Мауглі добре знав, що ці собаки бігають значно повільніше за вовків, інакше він ніколи не наважився б вести за собою протягом трьох миль цілу зграю. А собаки мчали за ним упевненим галопом, добре знаючи, що тепер він нарешті належить їм і що рано чи пізно вони по-своєму розправляться з ним за все. Мауглі біг, думаючи лише про те, як би підтримати азарт своїх переслідувачів, щоб вони не повернули вбік. Він уповільнив темп, а за ним не більше ніж за якихось п’ятдесят кроків скакав безхвостий ватажок Червоних Собак. Уся інша розлючена зграя відстала, розтягнувшись на півмилі, вона нічого перед собою не бачила від жадання крові. Мауглі не намагався тікати вперед, він зберігав однакову відстань між собою і своїми переслідувачами та економив сили для останньої ділянки, коли йому доведеться бігти повз Бджолині Бескиди.

VII

Була та пора року, коли в Джунглях залишається небагато квітучих рослин. Тому Дрібний Народець рано закінчив свій день і вже готувався до спочинку. Але коли ноги Мауглі затупали над розколинами, в яких містилися незліченні гнізда Дрібного Народцю, земля раптом наповнилася грізним гулом. Мауглі зібрав останні сили й помчав так, як ще ніколи не бігав за своє життя, не забувши, однак, поперекидати ногою накидані раніше купи каміння, яке з гуркотом покотилися в темні розколини скель. Тоді над скелями почувся гул, схожий на шум морського прибою. Хлопець кинув поглядом назад і побачив, що повітря там раптом потемнішало. А попереду, внизу під його ногами, був стрімкий потік Вайнганги, над пінистими хвилями якого виднілася пласка, наче вкрита блискучими алмазами голова Каа. Не гаючи ні миті, Мауглі зробив могутній стрибок і залишив за собою безхвостого ватажка, який вже клацнув зубами, впевнений, що хапає хлопця за плече. Через мить Мауглі був у безпеці, схований пінявими водами річки.

Він не відчував жодного уколу на своєму тілі. Запах часнику на кілька секунд утримав розлючених комах, а цих секунд було достатньо, щоб пробігти повз Бджолині Бескиди. Коли він випірнув із води, Каа своїми кільцями обвив його тіло, і Мауглі на мить завмер від надзвичайної напруги і тріумфу. Поглянувши нагору, він побачив на краю бескидів якісь пухнасті маси, наче величезні купи бджіл. Маси ці валилися зі скель і падали у воду. Коли вони торкалися води, над річкою піднімалася ціла зграя бджіл, а вниз за течією неслося тіло мертвої собаки. З височини Бескидів чувся відчайдушний зойк, який перекривало могутнє гудіння мільйонів крил, схоже хіба що на гул далекого грому. Деякі собаки падали в розколини, зайняті бджолиними стільниками. Тут вони продовжували крутитися, клацати зубами, обриваючи стільники. Їх обліплювали бджоли і жалили до смерті, а Червоні Собаки котилися вниз, збільшуючи своїми тілами купи трупів на березі річки. Деякі з Червоних Собак падали на дерева, що вкривали Бескиди, вже мертвими. Однак більшість собак, оскаженівши від болю, зібрали останні сили й устигли живими вскочити в річку. Каа потім розповідав, що жадібні води Вайнганги проковтнули тоді достатньо собак.

Каа продовжував тримати Мауглі, поки той переводив подих.

— Нам не можна більше залишатися тут, — нарешті сказав пітон. — Дрібний Народець розлютився не на жарт. Швидше забираймося звідси!

Мауглі поплив, намагаючись якомога глибше триматися під водою, держачи ніж напоготові.

— Не поспішай, не поспішай, Маленький Брате! — заспокоював його Каа.

— Один зуб нічого не заподіє цілій сотні, навіть якщо це зуб самої кобри. Ще багато Червоних Собак залишилися неушкодженими. Добра половина з них устигла щасливо врятуватися, вчасно помітивши наближення Дрібного Народцю.

— Тож буде чимало роботи для мого ножа! Та відчепіться ви нарешті! Який надокучливий Народець!

І Мауглі знову заховався під водою, щоб захистити своє тіло від бджіл, що шалено дзижчали скрізь над річкою і кидалися на все, що бачили.

— Було б краще, якби ти поводився тихіше. Мовчання завжди доречне, — сказав Каа, який був абсолютно байдужий до бджіл, бо їхні жала ніяк не могли проколоти його луску. — Ти ще полюватимеш. Попереду маєш цілу ніч. Чуєш, як вони там виють?

Близько половини собак вчасно помітили пастку, в яку потрапили їхні товариші.

І, різко повернувши вбік, вони стрибнули у воду в тому місці ущелини, де вона переходила в невисокий, хоча і стрімкий уступ. Ці врятовані заповнювали повітря криками помсти й погрозами на адресу лісової мавпи, через яку вони дійшли до такого сорому. Їхні крики зливалися з виттям інших, що гинули в боротьбі з Дрібним Народцем. Залишатися на березі означало б приректи себе на смерть, і Червоні Собаки зрозуміли це. Ось чому вціліла частина зграї кинулася у воду й попливла за течією, просто до затону, за яким ховалася Скеля Миру. Але невгамовні бджоли продовжували своє переслідування навіть тут, змушуючи собак пливти далі вниз. До вух Мауглі доходили слова безхвостого ватажка, який закликав свою зграю не жаліти жодного Сіонійського Вовка. Але йому не пощастило виявити весь талант красномовства, бо раптом серед собак здійнявся лемент:

— Стережіться! Хтось убиває в пітьмі! Дивіться: вода червона від крові!

Мауглі тим часом пірнав і плавав під водою, як видра, знизу вражаючи собак один за одним, перш ніж вони встигали відкрити пащі. Лише жирні криваво-червоні плями, що з’являлися на поверхні води, і нерухомі тіла свідчили про наявність якогось невідомого підводного ворога. Собаки хотіли повернути назад, але течія виявилася занадто сильною, і до того ж Дрібний Народець продовжував жалити в ніс і вуха. З низин річки тим часом чулося грізне виття Сіонійської Зграї. Воно поступово голоснішало серед мороку, що густішав щохвилини. А Мауглі знову пірнув — і знову мертва собака з’явився на поверхні води. Тоді серед Червоних Собак здійнявся лемент: одні кричали, що краще повернути до берега, інші вимагали від свого ватажка, щоб він вів їх назад до Декану, треті зверталися до невидимого ворога та закликали його вийти і прийняти відкритий бій.

— Ну, тепер твої брати там, внизу, легко впораються з іншими, — сказав Каа. — Дрібний Народець полетів до себе додому. Повернуся додому і я. Вовкам я не допомагаю.

VIII

У цей час на березі з’явився вовк, що біг підстрибцем на трьох лапах. Він то припадав до землі, то підкидав лапи вгору, як роблять вовки, коли граються. Це був Вон-Толла, який мовчки біг берегом поруч із Червоними Собаками.

А ті продовжували пливти, хоча було видно, що вони втомилися, бо від занадто довгого перебування у воді їхня шерсть намокла і хвости волочилися, як намоклі губки. Червоні Собаки мовчки пливли, з тривогою позираючи на берег, де їхні погляди зустрічали пару палаючих очей, що весь час рухалися поруч з ними.

— Погане полювання! — сказав один із собак.

— Навпаки, чудове! — крикнув Мауглі, раптово з’явившись біля нього. Він устромив ніж під лопатку звіра й ухилився вбік, щоб не потрапити під зуби небіжчика.

— А ти, людське дитинча, хіба тут? — гукнув із берега Вон-Толла.

— Краще запитай про це мертвих собак! — відповів Мауглі. — Хіба не бачиш, скільки їх там внизу в річці? Я донесхочу нагодував цих собак брудом. Я грався з ними увесь день і залишив без хвоста їхнього ватажка, але і для тебе ще достатньо. Куди мені тепер їх гнати?

— Я нікуди не поспішаю, — сказав Вон-Толла. — Попереду в мене ще ціла ніч, і я награюся з ними вдосталь у темряві, коли мої очі будуть краще бачити.

Здалеку долітала бойова пісня Сіонійської Зграї, яка була дедалі голоснішою, яснішою і закінчувалася закликом: «До бою станемо всі ми сміливо проти ворога, що йде сюди!» Раптом стрімкий поворот річки, яка огинала групу скель, виніс Червоних Собак просто до тих піщаних відмілин, де чекали на них вовки Сіонійської Зграї.

Тепер Червоні Собаки побачили, що вони зробили помилку. Краще було б вийти на берег вище і зустріти вовків на сухій землі. Але вже було пізно. Весь згористий берег був заповнений палаючими очима, а повітря наповнилося жахливим, нестихаючим Фіалем, який лунав у Джунглях увесь день від самого ранку.

Хто побачив би Червоних Собак, які пливли, та Вон-Толлу, який біг поруч з ними, міг би подумати, що вовк люб’язно запрошує собак вийти на берег.

— Гребіть до берега і нападайте! — крикнув ватажок Червоних Собак своїй зграї. Усі собаки одразу повернули й попрямували до суші, пінячи воду на мілині. Увесь берег Вайнганги раптом побілів, а на воді з’явилися широкі хвилі, як від великого човна. Мауглі тим часом натискав на собак ззаду, вражаючи їх ножем і змушуючи шукати порятунку на березі.

Тоді почався довгоочікуваний бій на відмілинах. Подекуди сутичка слабшала, щоб відновитися з новою силою в іншому місці. Бійці то розтягалися по всьому березі, то збивалися в купу. Бій тривав скрізь: і біля води, і в кущах, і між дерев серед високої трави. Хоча кількість Червоних Собак після зустрічі з Дрібним Народцем значно поменшала, та навіть і зараз їх було принаймні по двоє на одного вовка. Всі вовки жадали бою: вони билися за свою Зграю, за свої житла, за все, що було таким дорогим для них. Тут були не лише дорослі посивілі мисливці Зграї. У темряві палали очі вовчиць-матерів, які залишили свої печери і прийшли битися заради своїх дітей. Були тут і однорічні вовки, які нещодавно обросли свіжою м’якою темною шерстю і ще продовжували триматися коло своїх матерів. Вовк, як відомо, хапає жертву чи за горло, чи за спину. А Червоні Собаки чіпляються знизу. Тому коли бій ішов у воді чи на низькому березі, вовки мали перевагу над собаками, яким доводилося задирати голови догори. На землі вовкам було важче. А от ніж Мауглі працював однаково добре як у воді, так і на суші. Чотири Брати, помітивши хлопця, відразу оточили його. Сірий Брат крутився попереду, щоб захищати його ноги, інші троє трималися з боків Мауглі чи закривали його зверху, коли поштовх смертельно пораненого собаки, траплялося, кидав хлопця на землю.

Інколи побоїще було схоже на суцільну купу переплутаних тіл, які повільно рухалися то в одному, то в іншому напрямку та кружляли на місці. Інколи якась частина цієї сплутаної маси тіл здувалася, наче булька, і коли ця булька лопалася, в різні боки розліталися четверо чи п’ятеро понівечених Червоних Собак, що таки намагалися звестися на ноги і повернутися до центра сутички. Там на одного вовка насідали два чи три собаки, вхопивши його за боки. Однорічне дитинча, якого загризли до смерті, але стиснули з усіх боків, мертве продовжувало крутитися навсібіч, а мати тим часом, оскаженіла від люті, рвалася до нього, перевертаючи всіх на своєму шляху. І тут же серед цього звалища пара бійців, вовк і собака, забувши про все, стрибали один перед одним, вибираючи мить, щоб міцніше вчепитися в бік ворога, і за секунду обидва летіли сторчака, перевернуті розлюченими бійцями. В один із таких моментів Мауглі побачив Акелу. Він повільно рухався, тягнучи за собою з кожного боку по одному Червоному Собаці, які вчепилися в його ноги. Іншого разу перед поглядом хлопця майнув Фао, який тримав за горло собаку і тягнув його вперед, щоб жбурнути однорічним вовкам, а ті повинні були добити його.

У цілковитій пітьмі неможливо було побачити всі моменти бою, від якого в повітрі стояв суцільний гамір, виття, вереск, стогін.

Ближче до ночі помітнішим став метушливий рух. Знесилені собаки ухилялися від сутички з великими сильними вовками, але все одно не наважувалися тікати. Та Мауглі бачив, що бій скоро закінчиться, і він вже не завдавав смертельних ударів; однорічні вовки почали нападати сміливіше. Окремі бійці могли перепочити. Ніж Мауглі змушував Червоних Собак тремтіти, і лише його блиску було достатньо, щоб пес кинувся назад.

— М’ясо майже все з’їли, скоро залишаться самі голі кістки, — сказав, важко дихаючи, Сірий Брат. Усі його боки вкривали глибокі рани, з яких текла кров.

— Розгриземо і кістки, — відповів Мауглі. — Ось як ми б’ємося в Джунглях!

Лезо його ножа блиснуло, цього разу над собакою, який повільно плівся під вагою вовка, що навалився на нього ззаду.

— Не чіпай його! Це моя здобич! — хрипів вовк, не розтулюючи щелеп. — Залиш його мені, він мій!

— Хіба твій шлунок ще не повний, Вон-Толла? — запитав хлопець, побачивши, що це саме він. Хоча вовк увесь був у страшних ранах, однак ще міцно тримав зубами свою жертву, не даючи їй можливості викрутитися. — Ого, та під тобою безхвостий! — вигукнув Мауглі, придивляючись до собаки — це дійсно був безхвостий ватажок зграї. — Бачиш, приятелю, як погано вбивати матір і дітей, залишивши батька живим. Здається мені, що цей батько, якого ти залишив, тепер дуже просто поквитається з тобою.

Один собака кинувся на допомогу до свого ватажка, але, перш ніж його щелепи встигли зімкнутися, ніж Мауглі блиснув над ним, а Сірий Брат закінчив справу.

— Ось як ми б’ємося в Джунглях! — повторив хлопець. А Вон-Толла й далі притискав собаку, все глибше вгризаючись у його спину, доки не відчув під зубами кісток хребта. Тоді Вон-Толла зробив останнє зусилля, кістки хруснули, і пес, затремтівши всім тілом, нерухомо простягнувся на землі, а за ним упав і знесилений суперник.

— Досить, Вон-Толла, борг крові сплачено. Вставай і співай свою пісню.

— Йому вже не доведеться більше полювати, — сказав Сірий Брат. — А де ж Акела? Щось давно його не чутно й не видно.

— Вони тікають! — почувся переможний голос Фао. — Агов, мисливці Вільного Племені! Добивайте їх! Вони тікають! Тепер і м’ясо з’їли, і кістки всі розгризли.

— Чекайте! Не дайте їм піти! — раптом пролунав різкий голос Мауглі. — Борг ще не сплачено. Ще залишився борг! Змусьте їх сплатити! Дивіться: вони убили Акелу! Не залишайте живим жодного Червоного Собаки. Смерть усім!

Мауглі з ножем кинувся до річки, щоб перетнути шлях тим собакам, які намагалися врятуватися у воді.

Раптом з-під купи мертвих собак піднялися голова і плечі Акели. Хлопець підбіг і присів на землю поруч зі старим вовком.

— Пам’ятаєш, я казав тобі, що цей бій буде останнім у моєму житті? Так, хороше було полювання. Ну а як ти, Маленький Брате?

— Що про мене говорити! Я цілий, і багато Червоних Собак заплющили назавжди сьогодні очі завдяки мені.

— І я зараз заплющу очі назавжди. Залишися, я хочу померти біля тебе, Маленький Брате!

Мауглі поклав до себе на коліна величезну зранену голову і обійняв роздерту шию Акели.

— Як багато днів пройшло відтоді, коли Шер-Хан гримів серед Джунглів, а маленьке голе людське дитинча качалося в пилюці, — сказав, важко дихаючи, Акела.

— Ні, ні, я не людське дитинча, я вовк. Я однієї крові з вовками Вільного Племені! — кричав Мауглі у відповідь на слова вовка-одинака. — Я не людина і не хочу бути людиною.

— Ні, Маленький Брате, маленьке моє вовченя! Ти не вовк, а людина. Ти весь людина. І якби не ти, Людино, сьогодні Зграя не святкувала б перемоги над Червоними Собаками. Колись я врятував тобі життя; було, що й ти врятував мене, та сьогодні ти врятував життя Зграї. Отже тепер усі борги сплачено, і ти мусиш іти до свого племені. Тож іди до нього, Маленький Брате. Кажу тобі ще раз, око від мого ока. Твоє полювання тут закінчилося. Іди до свого племені.

— Я нікуди не піду. Я буду полювати в Джунглях сам. Я говорив це раніше.

— Після посухи ллють дощі, а після дощів приходить весна. Так і ти, Маленький Брате, повинен повернутися до свого племені. Прийде час, і з’явиться хтось, хто пожене тебе звідси до людей.

— Хто ж може погнати мене?

— Мауглі сам пожене Мауглі. Ти муситимеш повернутися до свого племені, тому що ти людина.

— Коли Мауглі гнатиме Мауглі, тоді я і піду.

— От і все, що я хотів сказати тобі, тепер я скажу кілька слів до мого народу. Адже я був ватажком племені, — мовив Акела. — Допоможи мені підвестися, Маленький Брате.

Мауглі обережно допоміг Акелі підвестися і підтримував його обома руками. Тоді вовк глибоко зітхнув і почав Пісню Смерті, яку завжди співає ватажок Зграї, коли приходить його останній час.

Ночі білі, чудові — це ночі шаленого лову, І гонитва, і хитрість, і бійка до крові, Запах ранку, коли висихають на сонечку роси, Полювання в тумані на дужого лося, Крики радості диких братів, що женуть дичину, Що ночами не відають сну, Що невпинно чатують барліг, Що ведуть безперервну війну… Біг! І біг!

І що довше співав Акела, то дужчав його голос, піднімаючись вище й вище, лунаючи над обома берегами Вайнганги. Пісня обірвалася голосним закликом: «Вдалого полювання!» — і вовк замовк. З останнім звуком пісні Акела посунувся вперед, вислизнув з рук Мауглі та ліг поруч зі своєю останньою жертвою.

Мауглі сидів нерухомо, як камінь, біля тіла Акели, опустивши голову на коліна. Він не бачив і не чув, що відбувалося навколо. А в цей час безжалісні розлючені вовчиці продовжували добивати залишки зграї Червоних Собак. Гамору й криків уже майже не було чути. Вовки один за одним залишали поле битви. Деякі, стрибнувши раз чи два, лягали тут же, на землі, збільшуючи собою купу мертвих тіл. П’ятнадцять вовків і з півдюжини вовчиць Сіонійської Зграї лягли в цей день на березі Вайнганги. А з тих, хто залишився живим, жоден вовк не пішов неушкодженим. Кожен поніс на тілі пам’ять про цей страшний день.

Бій давно вже скінчився, а Мауглі ще сидів біля тіла Акели. На сході зарожевіло небо, повіяв холодний вранішній вітерець. Раптом Мауглі відчув чийсь доторк і побачив біля своїх ніг закривавлену мокру морду Фао. Хлопець устав і, не промовляючи ні слова, показав на величезне тіло Акели, яке лежало на землі. «Вдалого полювання! — сказав Фао, звертаючись до Акели, наче той ще міг його почути, а потім, повернувши голову, крикнув: — Вийте, собаки, сьогодні вночі помер Вовк!» Але ніхто з Червоних Собак не відповів йому. З двохсот Червоних Собак Декану, які пишаються тим, що ніщо живе не витримає їхньої навали, ніхто не повернувся додому, щоб принести звістку про цю страшну битву.

Весняне поривання

І

Минув рік після великого бою на берегах Вайнганги, де знайшов свою смерть Акела. Мауглі тепер було близько сімнадцяти років, але він здавався набагато старшим, бо постійний рух на відкритому повітрі, здорова їжа в достатній кількості, плавання — а в спеку хлопець майже не виходив із води — надали його тілу надзвичайної міцності й мужності. Коли йому було потрібно залізти на високе дерево, щоб роздивитися дорогу, він міг годину висіти на одній руці, вчепившись за гілку. Він міг зупинити оленя на бігу й навіть перекинути його через себе. У нього було достатньо сили, щоб перевернути чорного кабана, який живе в північних болотах.

Народ Джунглів, який раніше побоювався хлопця через його розум, тепер почав боятися його через перевагу в силі. Коли Мауглі, не поспішаючи, проходив Джунглями, далеко попереду летіла звістка про його наближення, і мешканці Джунглів квапилися повернути вбік, щоб звільнити дорогу. При цьому його погляд, як і раніше, був м’яким і привітним, і навіть коли хлопець бився, його очі не палали тим диким вогнем, який завжди сяяв у погляді Багіри. Але роки принесли дещо нове у вираз очей Мауглі: вони стали якимись особливо гострими, в них завжди можна було помітити дивне збудження, якого не могла зрозуміти навіть Багіра. Не раз вона запитувала про це самого Мауглі, але той замість відповіді посміхався.

— Хіба мої очі не змінюються? Якщо полювання невдале, це мене засмучує. Якщо інколи я не маю чого їсти два дні, то відчуваю себе дуже нещасним. Невже мої очі нічого не говорять про все це?

— Якщо твій рот і хоче їсти, то очі не показують цього. Чи ти полюєш, чи набиваєш свій шлунок, чи купаєшся — твої очі завжди однакові, як каміння на березі річки.

Мауглі пильно поглянув на пантеру з-під своїх довгих вій, і, як завжди, Багіра відвела очі, визнавши в ньому свого володаря.

Якось Мауглі з Багірою лежали поруч на схилі пагорба, який височів над берегами Вайнганги. Внизу над долиною річки білою ковдрою стелився ранковий туман. Зійшло сонце і взолотило промінням неспокійне море туману, кинувши смуги світла на м’яку траву, де відпочивали хлопець і пантера. Посушлива пора року закінчилася. Листя на деревах здавалося мертвим і лише іноді сухо шелестіло, коли серед тиші набігав раптом вітер. На оголеному кущі, під яким лежала Багіра, зберігся один листок. Пантеру щось тривожило. Вона швидко піднялася, голосно втягнула повітря і перевернулася на спину.

Качаючись по землі й махаючи лапами, пантера намагалася зловити листок, який турбував її.

— Наближається поворот року, — сказала вона, — скоро Джунглі заживуть новим життям. Надходить час Нових Пісень, і листок знає це, тому він і тремтить. Іде хороша пора.

— Ні, ще не скоро, дивися, трава зовсім суха, — сказав Мауглі, видираючи жмут минулорічної трави. — Ще зачекаємо з Новими Піснями. Весняне Оченятко (маленька квітка, яку часто можна побачити в Джунглях, з червоними, начебто з воску, пелюстками у формі лійки. Ранньою весною ця квітка майорить скрізь на полях серед молодої трави) і не думає розквітати.

— Послухай, Багіро! Хіба годиться чорній пантері так валятися у траві черевом догори і махати лапами в повітрі, наче якась звичайна лісова кішка?

— Уррр! — замуркала пантера, думаючи, певно, про щось зовсім інше і не слухаючи Мауглі.

— Я кажу, чи годиться чорній пантері так вити, фиркати і качатися! Подумай про те, що ми з тобою господарі Джунглів!

— Чую, чую, людське дитинча! — відповіла Багіра, перевертаючись через голову й сідаючи на землю. Її шерсть, яка скачалася за зиму, тепер була вся сіра від пилу.

— Звісно, ми з тобою Володарі Джунглів. Хто знайдеться сильніший за Мауглі чи хто в Джунглях розумніший за нього? — В голосі пантери відчувалась якась грайлива, майже глузлива нотка, яка змусила хлопця озирнутися й уважніше поглянути на Багіру. Зміст фрази в Джунглях іноді повністю залежить від тону, яким її вимовляють. — Я кажу, що ми з тобою Володарі Джунглів. Хіба я не маю рації? Чого ти так дивишся? Чи, можливо, я сказала щось образливе? Людське дитинча вважає непристойним трошки полежати на траві, чи що? А може, воно хоче кудись полетіти?

Мауглі майже не слухав те, що вона говорила. Хлопець сидів, спершись на коліна ліктями, і дивився на протилежний берег, звідки линув пташиний спів. Якась пташка боязким, невпевненим голосом починала співати свою весняну пісеньку. Ці перші звуки були, наче слабка тінь тієї повної, сильної пісні, яку ця ж пташка співатиме пізніше. Але Багіра відчула перші несміливі звуки весняної пісні, які змусили її неспокійно кидатися в усі боки, і вона загарчала:

— Чуєш? Іде, іде час Нових Пісень.

— Так, я чую, але чому ти тремтиш з голови до п’ят? Невже тобі холодно? Адже сонце пече так сильно!

— Це співає Ферао, червоний дятел, — сама собі, наче не чуючи Мауглі, говорила Багіра. — Він намагається згадати свою пісню. Тож час і мені розпочати власну пісню.

І, не звертаючи уваги на Мауглі, Багіра почала муркотіти про себе, намагаючись пригадати пісню. Але ніяк не могла схопити забутий мотив: вона то нетерпляче припиняла спів, то знову починала, постійно збиваючись. Здавалося, пантера зовсім забула про хлопця.

— Даремно співаєш, адже навколо немає дичини, — ліниво мовив Мауглі, думаючи, що Багіра затягує свою Мисливську Пісню.

— Маленький Брате! Де в тебе вуха! Хіба це моя Мисливська Пісня? Я намагаюся пригадати іншу пісню, яку скоро співатиму.

— А я зовсім забув про це. Мені варто було б давно знати: коли ви заводите своїх Нових Пісень, тоді лишаєте мене самого, тікаючи кудись далеко, — пробурчав Мауглі.

— Що правда, то правда, Маленький Брате! Але ж ми ненадовго залишаємо тебе… — винувато почала Багіра.

— Ви всі робите так! — із роздратуванням у голосі перервав її Мауглі, зіскакуючи з місця. — Ви тікаєте від мене, а я, Володар Джунглів, повинен сам блукати скрізь. Пригадай, що сталося рік тому, коли мені потрібно було зібрати жмут цукрової тростини з полів біля людських поселень. Я тоді попрохав тебе розшукати Гаті й сказати йому, щоб він приніс мені пригорщу солодкої трави. Хіба це важко з його хоботом!

— То він і прийшов до тебе, правда, не того ж дня, а, здається, двома днями пізніше. Зате він приніс тоді не пригорщу, а цілий оберемок, і цієї солодкої трави тобі вистачило аж до нових дощів. Але принаймні я в цьому не винна.

— У тому-то й справа, що він не прийшов до мене саме тоді, коли я просив. Замість цього він всю ту ніч гасав по Джунглях до світанку, наче божевільний, ревів, трубив, зовсім не думаючи, що його можуть почути. Після нього тоді в Джунглях залишилася дорога, як від трьох слонів. Він навіть танцював просто перед хатами Людської Зграї, незважаючи на те, що був повний місяць. На одній стежині він наскочив на мене — і хоч би зупинився! Ось як ви поводитеся з тим, кого називаєте Володарем Джунглів!

— Та зрозумій, що тоді був час Нових Пісень, — відповіла Багіра так само винувато. — Чи, може, Маленький Брате, ти не сказав тоді Гаті звичного Чарівного Слова? Але залишимо цю розмову і краще будемо слухати Ферао! Ти чуєш, як він виспівує?

Кепський настрій, здавалося, залишив Мауглі, гнів його перекипів, і він випростався на землі, поклавши руки під голову і заплющивши очі.

— Не варто про це довго думати, а краще трохи поспати. Відпочиньмо, Багіро! До того ж я відчуваю невелику важкість у шлунку. Підсунь свій бік під мою голову!

Пантера розтяглася біля Мауглі, але зробила це без задоволення, зітхнувши. Вона не хотіла спати, а воліла слухати Ферао, який невтомно вчив свою пісеньку, щоб неперевершено виконати її, коли прийде час Нових Пісень.

ІІ

У Джунглях Індії сезони змінюються дуже непомітно. Можна сказати, там лише дві пори року: дощова і посушлива. Але якщо ви будете уважними і спостерігатимете не лише за небом з його хмарами, але і за ґрунтом, тоді ви побачите всі чотири пори року, які заступають одна одну, — як ми звикли. Найдивовижніша в Джунглях весна. Але це не наша весна: вона не вбирає ліси і поля в нове листя й нові квіти — вона лише жене перед собою все старе, все напівмертве, що втратило свою зелень, свою свіжість, все, що зносила, терпіла боязка, несмілива, м’яка зима. Весна має вдихнути нове, молоде життя у стару землю. І свою справу вона робить так добре, що ніде в світі немає такої прекрасної весни, як у Джунглях.

Ще вчора все навколо здавалося млявим, стомленим; запахи ледь рухалися у важкому, нерухомому повітрі й здавалися затхлими, задушливими. І ось відбувається швидка зміна, невідтворювана словами — її можна лише відчути. Для ока наче все залишається по-старому, наче нічого не змінюється. Але сьогодні раптом у повітрі повіяло чимось новим, що наповнює тіло бадьорістю, радістю — і відразу звірі Джунглів ожили, заворушили вусами, почали рухатися, шерсть з їхніх боків стала жмутами випадати на землю. Ось із неба бризнув маленький, ледь помітний дощик, і, наче у казці, всі дерева, всі чагарники, бамбукові зарості, всі мохи й трави прокинулися від сну і шумно потяглися вгору; ви дійсно можете чути їхній ріст. Вдень і вночі повітря наповнене невгамовним, безперервним дзижчанням, дзвоном — це голос Весни, яка надходить. Цей особливий шум, що заполоняє повітря, не створений ні бджолами, ні потоками, які струменять, ні вітром, що пробігає по верхівках дерев. Цей дивний, невгамовний шум — пісня молодої природи, яка прокидається.

Досі кожен рік наближення весни викликало в Мауглі стан особливого захоплення. Він перший з усіх мешканців Джунглів знаходив і приносив Весняне Оченятко, яке щойно розкрилося; він перший помічав у чистому небі купку весняних хмаринок. Не було місця в Джунглях, де б не лунав тоді його веселий, жвавий голос. Сьогодні він тут, на мокрих галявинках, які буяють квітами, завтра його голос звучить разом із хором великих жаб Джунглів чи передражнює маленьких сов, які кричать без угаву протягом всієї весняної світлої ночі.

Для Мауглі, як і для інших мешканців Джунглів, весна була порою жвавого руху. Хлопець був на ногах від самого ранку і до пізнього вечора. Для нього видавалося дрібницею пробігти вдень кудись за півсотні, а то й більше миль лише для того, щоб нарвати квітів. І після такої тривалої прогулянки він повертався радісний, сяючий, з віночком яких-небудь дивовижних рослин. Під час цих далеких весняних прогулянок із хлопцем не було його постійних чотирьох супутників. На цей час вони залишали його і йшли до інших вовків співати з ними своєї Весняної Пісні. Блукаючи Джунглями, Мауглі подекуди чув їхнє гарчання, дивне уривчасте завивання, яке лунає лише навесні, коли голоси мешканців Джунглів стають іншими. Ця зміна голосів — одна із причин, чому весна у Джунглях називається часом Нових Пісень.

Коли прийшла сімнадцята весна Мауглі, він відчув, що шлунок у нього став іншим, як говорила Багіра. Не встигли ще молоді пагони бамбука вкритися темними плямами, як хлопця опанувала якась нетерплячка. Він з тугою очікував ранку, відчуваючи появу нових запахів. Але коли приходив ранок і павич Мао, сяючи бронзою, лазур’ю і золотом, вітав його голосним криком серед ранкового туману, Мауглі відчував, що голос завмирає у нього в горлі й що по всьому тілу пробігає дивне почування. Воно починається з кінчиків пальців і закінчується біля коренів волосся. Хлопцеві раптом здавалося (чому — цього він і сам не міг пояснити), що він дуже нещасний. Мауглі уважно оглядав своє тіло — йому здавалося, що він наштрикнувся на якусь гілку.

Павич Мао голосним криком вітав появу нових пахощів, а інші птахи підтримували його. Зі скель на березі Вайнганги долинав хрипкий голос Багіри, що звучав, як щось середнє між криком орла й іржанням коня. Згори, з гілок, які вкрилися свіжою зеленню, лунали завивання і крики мавпячого племені. І коли Мауглі, слухаючи ці звуки, палав бажанням відповісти павичеві Мао, з його вуст злітав лише тихий сумний шепіт.

Хлопець стояв зажурений і дивився вгору. Крізь просвіти між гілками виднілися юрми мавп, які дражнилися, а внизу на галявинці танцював весняний танок павич Мао, розпустивши свій розкішний хвіст.

— З’явилися нові запахи, Маленький Брате! — кричав Мао. — Вдалого полювання, Маленький Брате! Чого ж ти мовчиш?

— Вдалого полювання, Маленький Брате! — кричав згори шуліка Ранн, спускаючись донизу зі своєю подругою. Вони промчали так близько до Мауглі, що зачепили його крилами.

Легкий весняний дощ пройшов смугою по Джунглях, освіживши молоді листочки; на небі лягла подвійна веселка, повітря здригнулося від першого грому. Дзвінкий шум стишився на деякий час, його заступив строкатий крик численних племен Джунглів. Усі вітали весну, всі, за винятком Мауглі.

— Що це зі мною? — з тривогою запитував сам себе хлопець. — Здається, я їв досі лише хорошу їжу й постійно пив хорошу воду. Однак горло моє палає, щось тисне у грудях, наче я поїв того плямистого кореня, який черепаха Оо вважає найчистішим кормом. У моєму шлунку відбувається щось недобре, і я через дрібниці наговорив багато неприємного Багірі та іншим мешканцям Джунглів. Мені то жарко, то холодно; щось непокоїть, але що саме — цього я не знаю. Може, кудись пробігтися? Побіжу туди, за ті гори, до північних боліт. Це буде чудова весняна прогулянка. А потім повернуся. Занадто легким було моє полювання останнім часом. І я, можливо, став важчим. Мабуть, четверо моїх супутників теж не відмовляться пробігтися зі мною. Це буде їм корисно — вони помітно погладшали.

Мауглі крикнув, прислухався, потім крикнув ще і ще, але ніхто не відповів на цей поклик. Його чотири товариші, його Брати, були тепер занадто далеко і не чули крику. Вони співали Весняних Пісень, оспівували місяць, полювання на оленя разом з іншими вовками Зграї. Правда, було ще світло, але у час Весняних Пісень Народ Джунглів не дуже на це зважає. Мауглі розсердився, що ніхто не відповідає йому, і знову гнівно крикнув. У відповідь почулося лише глузливе нявкання плямистої кішки Джунглів, яка лазить по деревах у пошуках ранніх пташиних гнізд. Хлопець весь затремтів від роздратування і ладен був уже хапатися за ножа, але вчасно отямився і спробував опанувати себе, напустивши презирливо-зарозумілого вигляду. Але ніхто не звертав на нього анінайменшої уваги. Обличчя його набуло злого виразу: він насупився і побіг з гори вниз. По дорозі Мауглі зустрічав декого з Народу Джунглів, але жоден не зупинив його, не заговорив. Кожен був занадто зайнятий власною справою.

Злістю на всіх і на все наповнилося серце хлопця, хоча в глибині душі він розумів, що це неправильно.

— Так, — казав він сам до себе. — Коли з Декану приходять Червоні Собаки чи коли Червона Квітка розпускається серед бамбука, тоді всі Джунглі мчать до Мауглі, заклинаючи його великим словом слона. Але варто лише розкритися червоному Весняному Оченяткові чи затанцювати голоногому павичу Мао, як усі Джунглі божеволіють, наче їх перекусали собаки… Що ж це, нарешті? Ім’ям буйвола, за якого купили моє життя, запитую: я Володар Джунглів чи ні? Мовчать! Чому ви тут? Що ви тут робите?

Пара молодих вовків зі Зграї стрибала вниз стежкою, відшукуючи якесь тихе місце, щоб розпочати сутичку, бо Закон Джунглів, як відомо, забороняє битися перед очима Зграї. Шерсть на їхніх спинах стояла дибки, вони гарчали один на одного і в будь-яку мить готові були зчепитися. Мауглі кинувся назустріч, схопив по вовку в кожну руку й відкинув їх у різні боки, як це робив не раз під час ігор чи полювання. Але досі він жодного разу не втручався у весняні бої вовків. Відкинуті вовки знову кинулися один на одного так оскаженіло, що перевернули Мауглі на землю і, не гаючи часу на розмови, розлючено зчепилися і покотилися по землі. За мить Мауглі був уже на ногах. Вихопивши ножа, вискаливши зуби, він готовий був прибити обох вовків на місці лише за те, що ті продовжували бійку, незважаючи на його, Мауглі, заборону (хоча за Законом кожен вовк має право битися, скільки завгодно). Хлопець стрибнув до вовків і, вигнувшись, очікував зручного моменту, щоб одним ударом простромити обох. Але поки чекав, відчув, що втрачає сили: його руки опустилися, і він, сховавши ніж, відійшов убік. «Мабуть, я з’їв щось отруйне, — подумав хлопець. — Відтоді, як я розігнав Раду Зграї Червоною Квіткою, відтоді, як я убив Шер-Хана, ніхто зі Зграї не міг звалити мене на землю. І ось тепер я упав від поштовху цих двох звичайнісіньких вовків! Певно, я втратив силу, і тепер залишається лише померти. О, Мауглі! Що завадило тобі вбити їх обох?»

А вовки тим часом продовжували битися, доки один із них не покинув поле бою і не втік. Мауглі залишився сидіти на зім’ятій та закривавленій траві, зі згаслим поглядом, увесь під владою якогось важкого відчуття самотності, якого досі не знав.

Він рано закінчив полювання цього дня і їв небагато, лише для того, щоб набратися сил для весняної прогулянки, яку планував. Їв хлопець один, бо всі мешканці Джунглів були зайняті своїми весняними піснями й боями. Була розкішна біла ніч Джунглів. Кожна зелена галузка лише за цю ніч піднялася настільки, як в іншу пору року не піднялася б і за місяць. Гілка, яка ще вчора була сухою і мертвою, за одну ніч наповнилася соками. Нога Мауглі поринала в густий і теплий килим із моху. Свіжа трава була зовсім м’яка — її краї ще не встигли стати гострими і жорсткими. Численні голоси Джунглів зливалися в один могутній хор Нових Пісень, який, здавалося, був породжений цим яскравим місячним світлом, що сяяло на ставках, на скелях, пробивалося між стовбурами дерев, між ліанами, вигравало на мільйонах листочків.

Мауглі було дуже важко на душі, але йому одразу полегшало, коли він звівся на ноги. Хлопець навіть голосно заспівав. Він не біг, а швидше летів. Він рухався вздовж схилу гори в напрямку до північних боліт, через саме серце Джунглів. Землю вкривала густа м’яка ковдра, яка робила його кроки нечутними. Звичайній людині було б дуже важко продиратися крізь густі трав’янисті зарості, але Мауглі завдяки шаленій силі своїх м’язів мчав через ці зарості, наче легка пір’їнка. Ні гнилий стовбур, ні камінь, що зривався в нього з-під ноги, ні на мить не затримували його легкого і швидкого бігу. Коли хлопець втомлювався пересуватися на ногах, він видирався на верхівки дерев по якійсь ліані й там продовжував свій шлях по гілках, як мавпа. Потім раптом залишав це повітряне царство і падав з величезної висоти вниз, описавши в повітрі красиву дугу. Інколи траплялися ущелини, від яких ішло тепле сире повітря, наповнене густим ароматом нічних квітів, що повністю вкривали ліани. Повітря було тут таким важким, що Мауглі мало не задихався від цих насичених пахощів. Інколи він біг темними стежками, оголена земля яких була покреслена правильними темними і світлими місячними плямами, що створювало враження візерунчастої мармурової підлоги під склепіннями старовинного храму. Часом хлопцю доводилося іти по високій траві, яка обливала його теплою росою, чи стрибати по верхівках голих бескидів.

В одному місці шлях Мауглі проходив по гребенях скель, і йому доводилося перестрибувати з каменя на камінь над норами маленьких лисиць, які перелякано дивилися на невідому істоту… З чагарника інколи долинав звук, що нагадував шум пилки. Це кабан точив об стовбур дерева ікла. Побачив хлопець і самого звіра, з очима, що сяяли диким вогнем, і мордою, вкритою піною. В одному місці він почув важке сопіння і удар рогів. Повернувши вбік, звідки линули звуки, Мауглі зустрів пару оленів, які тупцювали на місці, зіштовхнувшись рогами.

Ідучи через потоки, він чув рев крокодила Джакали, що здалеку нагадує рев бика. Інколи натрапляв на змій, які звилися між собою і розлючено кидалися на порушника їхнього усамітнення. Але раніше ніж вони встигали завдати удару, Мауглі вже тікав далеко від них. Він мчав далі й далі на північ.

ІІІ

Так біг Мауглі, часом наповнюючи повітря голосними криками чи наспівуючи пісню. Біг, освітлений яскравим весняним місяцем, і відчував себе щасливим. Раптом його ніс відчув зміну пахощів. Це підказало, що він уже близько до боліт, які були метою сьогоднішньої прогулянки і які знаходилися далеко за межами території його полювання.

Звичайна людина після перших трьох кроків загрузла б з головою в тому в’язкому, нетвердому ґрунті, по якому зараз ішов Мауглі. Але він мав, як кажуть, очі на ногах: його нога сама стрибала з грудки на грудку, з пня на пеньок, не запитуючи очей, куди стати. Він біг просто до середини заболоченого простору, лякаючи диких качок. Діставшись старого, вкритого мохом пня, який виступав над темною водою, хлопець присів перепочити.

Його поява змусила прокинутися все численне населення — навесні птахи сплять дуже мало й дуже сторожко. Цілі зграї птахів літали над болотом, відшукуючи місце, де б можна було знову сісти. Всі вони бачили Мауглі, який сидів на високому пеньку, чули пісню, яку той наспівував, оглядаючи свої жорсткі ступні й обчищаючи їх від колючок і скалок. Але жодна пташка не заговорила з хлопцем, не звернулася до нього із запитанням. Всі вони цілком поринули у свої весняні турботи. І той сум, який, здавалося Мауглі, пішов від нього, залишився позаду, в Джунглях, звідки хлопець утік, знову охопив його, наздогнав і тут. Тепер цей сум був ще сильнішим.

Цього разу Мауглі вже злякався.

— Вона прийшла і сюди, — мовив уголос. — Вона весь час бігла за мною! — І він з острахом озирався, немов очікуючи, що туга стоїть позаду нього. — Тут її немає, де ж вона?

Нічні голоси наповнювали повітря, всі звірі й птахи говорили, перегукувалися між собою, але всім було байдуже до Мауглі, ніхто не звертав на нього уваги, ніхто не помічав його. І болісне відчуття самотності росло й росло.

— Я точно з’їв щось отруйне! — сказав хлопець і навіть зрадів, що нарешті знайшов причину свого нещастя. — Мабуть, якось випадково я з’їв отруйний корінь, і ось тепер сила залишає моє тіло. Я тоді злякався. Ні, це не я злякався. Мауглі не боїться двох вовків, які зчепилися, як не боявся б Акела чи Фао. А якщо тоді злякався, то, мабуть, щось з’їв отруйне… Джунглі живуть, їм байдуже до мене. Вони співають, виють, ведуть бої, збираються у зграї, бігають, веселяться, поки я тут вмираю один серед болота від цієї отрути, яка увійшла в мене. — Хлопцеві стало так шкода себе, що він мало не розплакався. — А завтра вони знайдуть мене мертвим серед цього чорного бруду. Ні, піду назад, у свої Джунглі. Я хочу померти на Скелі Ради. Там, можливо, прийде до мене Багіра, яку я так люблю, якщо вона до того часу закінчить свої пісні. Вона буде поруч протягом тих кількох годин, які ще залишилися в мене. А потім прилетить шуліка Ранн і поховає мене, як поховав і Акелу.

Думаючи про це, Мауглі відчув такий несказанний жаль до себе, що гаряча сльоза не втрималася в нього на очах і скотилася на коліна. І, дивна річ, коли Мауглі почав жаліти самого себе, йому одразу полегшало, і він відчув себе майже щасливим. «В ту ніч, коли Ранн ховав Акелу, я врятував Зграю від Червоних Собак, — пригадував Мауглі. Потім він згадав останні слова вовка-одинака, і ці думки заспокоїли його. — Тоді Акела перед смертю говорив мені багато дивних і незрозумілих речей. Це, мабуть, тому, що наш шлунок стає іншим, коли ми вмираємо. Він тоді говорив, що… Але ні! Що б Акела не казав, я належу до Джунглів! Я не людина!»

Спогади про битву на берегах Вайнганги викликали в Мауглі дивне збудження. Тому останні слова він вигукнув так голосно, що дика буйволиця, яка відпочивала в очереті, підскочила і заревіла:

— Ух! Людина!

— Ні, — відповів їй Майза, дикий буйвіл. — Він не людина. Це вовк без шерсті із Сіонійської Зграї. В такі ночі він бігає скрізь.

— Ух! А я думала, що він людина, — мовила буйволиця, заходячись коло трави.

— Запевняю тебе, що ні. Чого ти кричиш, Мауглі? Хіба є якась небезпека?

Замість відповіді Мауглі передражнив буйвола.

— Небезпека, небезпека! Ти, Майзо, лише і думаєш, є небезпека чи ні. А до самого Мауглі, який метається цілу ніч по Джунглях, тобі байдуже!

— Чого він так голосно кричить? — запитала буйволиця.

— Та вони всі так кричать, ті, хто топчуть траву і не знають, що її можна їсти, — сказав Майза із презирством у голосі.

— Тепер мені грубіянять! — зітхнув Мауглі. — Під час минулих дощів і не за такі слова я вигнав Майзу з його калюжі та поїхав на ньому по болоту верхи.

Мауглі простягнув руку, зламав очеретину і кинув її із зітханням убік. Буйвіл продовжував ремиґати, а буйволиця блукала і щипала траву.

— Ні, я не вмиратиму тут, — сказав Мауглі про себе. — Навіть Майза, який однієї крові зі свинею і крокодилом Джакалою, і той сміється з мене. Піду з цього болота. Хай буде, що буде. Підводься ж, Мауглі!

Йдучи з болота, хлопець не втримався від того, щоб не підкрастися до Майзи і не штрикнути його ножем. Величезний буйвіл стрімголов вискочив з калюжі з таким шумом, наче вибухнула гармата. А Мауглі дивився на переляканого звіра і реготав до нестями.

— Іди-но тепер і розповідай усім, що якось вовк без шерсті із Сіонійської Зграї врятував тебе, — глузливо говорив він.

— Вовк? Ти вовк? — хрипів буйвіл, борсаючись в болоті. — Який ти вовк? Усі Джунглі знають, що Мауглі був пастухом свійської худоби. Ти таке ж людське поріддя, як і ті, що порсаються там, на хлібних нивах. Ти з Джунглів? Знайшов, що сказати. Хіба справжній мисливець Джунглів крався б крізь очерет, наче змія, лише для того, щоб так зле пожартувати? На це здатен лише шакал. Так осоромити мене перед моєю буйволицею! Виходь-но краще на тверду землю, і я покажу…

Майза не завершив своєї фрази, бо від злості його рот наповнювався піною. Відомо, що навряд чи хтось інший у Джунглях має такий дратівливий характер, як буйволи.

Мауглі чекав, поки той пихкав і фиркав, і дивився на нього своїм непорушним поглядом. Нарешті, коли буйвіл заспокоївся настільки, що міг його вислухати, хлопець звернувся до нього з питанням:

— Чи не знаєш ти, Майзо, є тут неподалік від боліт барлоги Людської Зграї? Цю частину Джунглів я зовсім не знаю.

— Іди на північ, — проревів Майза ще сердито, бо Мауглі штрикнув його досить сильно. — Іди до них у село і вихваляйся своїм кепським жартом, на який здатен лише безволосий пастух, як ти.

— Людська Зграя, Майзо, не любить розповідей про Джунглі. І не варто так сердитися. Я не думаю, що через одну зайву подряпину на шкірі треба так хвилюватися. Піду погляну на це село. А ти заспокойся. Адже не щоночі приходить Володар Джунглів, щоб пасти тебе.

Мауглі стояв на нетвердому ґрунті на краю болота, упевнений, що Майза ніколи не наважиться кинутися на нього. Потім вів повернувся і рушив у дорогу, сміючись із гнівних слів буйвола.

— Мабуть, сила ще не зовсім пішла від мене, — говорив собі хлопець. — Отрута, певно, не дісталася кісток. Що це, зірка, чи що, ген там, так низько над землею? Ні, це Червона Квітка, така ж, як та, біля якої я лежав ще до того, як потрапив до Сіонійської Зграї. Одного разу я бачив її, тож нехай тут буде кінець моєї сьогоднішньої прогулянки.

IV

За болотом починалася широка рівнина, на якій блимав вогник. Багато часу пройшло відтоді, як Мауглі зустрічався з людьми. З тих пір він уникав їх. Але цього разу світло вогню чомусь тягло його до себе, наче якась дичина.

— Погляну на них. Подивлюся, як змінилася Людська Зграя.

Хоча хлопець знаходився в абсолютно незнайомій йому частині Джунглів, однак він, не вагаючись, побіг по росяній траві просто до хатини, з вікна якої линуло світло. Коли він підійшов ближче, кілька собак відчули його і загавкали.

— Нехай буде, як судилося, — мовив Мауглі, безшумно опускаючись на землю. Перед цим він так голосно завив по-вовчи, що всі собаки одразу замовкли. — Що ж я робитиму в цих людських барлогах?

Кажучи це, Мауглі несвідомо провів по губах рукою: згадав, як люди розбили йому колись камінням рот і вигнали зі своєї Зграї.

Цієї миті відчинилися двері хатини, і на порозі з’явилася жінка, яка почала вдивлятися у темряву. З дому через напіввідчинені двері чувся крик дитини, і жінка, озирнувшись, заспокоювала її:

— Все спокійно. Спи! Це, мабуть, завив шакал і розбудив собак. Скоро почне світати.

Мауглі затремтів усім тілом, коли почув голос жінки. Цей голос він добре знав. Але щоб зовсім впевнитися, що не помиляється, Мауглі тихо крикнув:

— Мессуа! Мессуа! — з подивом слухав свою людську мову Мауглі.

— Хто кличе мене? — голос жінки затремтів.

— Хіба ти забула мій голос? — відповів Мауглі, відчуваючи, як у нього стискається горло і сохне в роті.

— Якщо це ти, скажи ім’я, яким я тебе називала. — Жінка відчинила двері, її груди важко підіймалися.

— Нату! Нату! — відповів Мауглі, пам’ятаючи, що саме так називала його Мессуа, коли він прийшов до Людської Зграї.

— Підійди до мене, мій сину, — мовила жінка.

Мауглі вийшов із темряви на освітлене місце, а Мессуа дивилася на нього. Він побачив, що це та сама жінка, яка колись була такою доброю до нього і чиє життя він колись врятував. Вона здавалася тепер старшою. Волосся її посивіло, але голос і риси обличчя залишилися такими ж. Мессуа пам’ятала Мауглі таким, яким бачила його останнього разу, коли розлучалася з ним. Вона тривожно оглядала хлопця згори донизу, її погляд блукав по його грудях, обличчю, по всій його високій фігурі дорослої людини.

— Ти мій син, — повільно сказала вона, але потім, опустившись до його ніг, додала: — Ні, ти не мій син — ти якийсь лісовий бог.

Справді, Мауглі був схожим на лісового бога, яким його змальовують у казках. Він стояв, освітлений смугою світла, що падала з вікна: високий, стрункий, прекрасний, з довгим чорним волоссям, що розсипалося по плечах, з ножем біля пояса і з вінком з білого жасмину на голові. Так, його можна було прийняти за якесь лісове божество. Дитина в хаті знову прокинулася, підвела голову і закричала від переляку. Мессуа підійшла до неї, щоб заспокоїти, а Мауглі продовжував стояти біля порогу, роздивляючись глечики для води, горщики, ящики для зерна та інші речі, які використовують люди і які він тепер пригадував.

— Ти, мабуть, хочеш поїсти і попити? Все, що ти бачиш тут, усе твоє. Ми зобов’язані тобі життям. Але скажи правду, хто ти? Той, кого я звала Нату, чи якийсь лісовий бог?

— Я саме той Нату. Я зайшов сюди випадково. Місця, де я живу, дуже далеко звідси. Я побачив світло у вікні й пішов на нього. Я не знав, що ти живеш тут.

— Коли ми пішли тоді до Ханівари, — несміливо почала Мессуа, — англійці захистили нас від поселенців, які хотіли нас спалити. Ти пам’ятаєш це все?

— Так, я не забув.

— Але коли наш позов задовольнили і ми, маючи на своєму боці англійський закон, повернулися до рідного села, до цих злих людей, то вже не знайшли нічого.

— Це я добре пам’ятаю! — мовив Мауглі, й губи його затремтіли.

— Тоді мій чоловік пішов у робітники. Він був працьовитим і сильним, тому ми змогли купити собі тут трохи землі. Звичайно, тепер ми не так добре живемо, як у тому селі, але нам і не потрібно багато.

— А де ж він, той чоловік, який тоді длубався в землі, перед тим як піти з села? Той, що так тоді боявся?

— Він помер рік тому.

— А він хто? — запитав Мауглі, показуючи на дитину.

— Це мій син, який народився рік тому. Якщо ти бог, то пошли йому благодать Джунглів, щоб його не чіпав твій… твій народ, як не чіпав нас тієї страшної ночі.

Вона взяла дитину на руки. Малий, не боячись, простягнув рученята до Мауглі — дитина зацікавилася ножем біля його пояса. Помітивши цей рух, Мауглі тихенько відвів його руки вбік.

— Якщо ти саме той Нату, якого забрав тигр, то він твій молодший брат. Дай йому своє братерське благословення.

— Знову нічого не розумію, — із сумом сказав собі Мауглі. — Я не знаю, що таке благословення! Я не бог, я не його брат. Ох, мамо, мамо, тяжко в мене на серці!

І Мессуа бачила, що він весь тремтів, коли повертав їй дитину.

— Це тому, що ти усю ніч бігав по болотах, — говорила Мессуа, щось роблячи з горщиками. — Мабуть, у твої кістки забралася лихоманка.

У відповідь Мауглі посміхнувся. Йому було смішно думати, що є в його рідних Джунглях щось таке, що може нашкодити йому.

— Я зараз розпалю вогнище, — продовжувала жінка, — і дам тобі гарячого молока. Зніми з себе краще свій вінок, бо від нього йде занадто сильний запах. У такому тісному приміщенні й без нього задушливо.

Мауглі опустився на землю, щось бурмочучи собі під ніс, і всівся, схиливши голову на руки. Цілий вир дивних відчуттів охопив його, і він знову подумав, що отруївся. В голові все крутилося, і він почувався хворим. Хлопець пив молоко великими ковтками, а Мессуа стояла поруч і гладила його по плечу, ще не впевнена, чи перед нею її син, той Нату, з яким вона розлучилася колись, чи якась дивна лісова істота. Але вона таки була задоволена тим, що ця істота принаймні створена із плоті та крові.

— Сину мій, — мовила вона нарешті, — чи говорив тобі хто-небудь, що ти красень серед людей? — При цьому в її очах спалахнула гордість.

— Що ти кажеш? — здивовано запитав Мауглі, бо він, звісно, ніколи не чув нічого такого. Мессуа не відповідала йому, а лише щасливо посміхалася. Її погляд був досить красномовним.

— То я перша кажу це тобі? Думаю, нечасто матері доводиться першою говорити своєму сину такі прекрасні слова. Але ти справді дуже красивий. Я ще ніколи не бачила такого вродливого чоловіка.

Мауглі повернув голову: він намагався поглянути на себе через плече. Мессуа засміялася, спостерігаючи за його невдалими спробами це зробити. Хлопець, хоча й точно не розумів, чому вона так сміється, мимоволі сам почав реготати, а за ним засміялася і дитина.

— Ні, не можна сміятися з брата! — говорила Мессуа, обнімаючи дитину. — Якщо ти будеш хоч наполовину таким красивим, як він, тоді ми знайдемо тобі князівну, і ти роз’їжджатимеш на слонах.

Мауглі не розумів і третини з того, що говорила жінка, хоча й намагався. Він відчував, що його голова починає втомлюватися. Тепле молоко, випите після того, як він пробіг півсотні миль, цілюще подіяло на нього. Він ліг і через хвилину вже міцно спав. А Мессуа сиділа поруч і давала лад волоссю, що падало на очі хлопцю. Вона вкрила його ковдрою і відчувала себе дуже щасливою.

За звичкою Мауглі проспав решту ночі й увесь наступний день — його інстинкт, що ніколи не засинав, підказував: він тут у цілковитій безпеці. Прокинувшись, він так високо підскочив, що вся хатина заходила ходором. Хлопець відчув доторк ковдри і спросоння подумав, що потрапив у пастку. Зупинившись посеред хатини і випроставшись на весь зріст, із ножем у руках, він озирався напівсонний, готовий зустріти невидимого ворога.

Мессуа розсміялася, дивлячись на нього, і запропонувала поїсти. В неї не було нічого, крім кількох сухих пиріжків, підсмажених на вогні, та шматочків старих кислих тамариндів. Але цього було достатньо до вечора, коли Мауглі міг вполювати собі необхідну дичину. З болота віяло свіжим повітрям, яке збуджувало в Мауглі апетит і бажання рухатися. Йому хотілося продовжити свою весняну прогулянку, але дитина сиділа в нього на руках і не відпускала його, а Мессуа страшенно хотіла розчесати його волосся. Вона чесала і співала дитячої пісеньки, то називаючи Мауглі своїм сином, то прохаючи його послати її крихітці якийсь дивовижний подарунок. Двері були зачинені, але Мауглі давно вже чув ззовні звуки, значення яких він добре розумів. Раптом він побачив, що на обличчі Мессуа з’явився жах. Широко відкритими очима вона дивилася на двері, з-під яких виднілися дві сірі лапи. З вулиці чулося тихе завивання Сірого Брата, в якому відчувалося усвідомлення своєї вини, страх і каяття.

— Назад і чекай на мене! Ти не прийшов, коли я кликав тебе, — сказав Мауглі мовою Джунглів, не повертаючи голови, й одразу сірі лапи зникли.

— Тільки не приводь із собою своїх… слуг, — несміливо сказала Мессуа. — Я… ми завжди жили в мирі із Джунглями.

— Він прийшов сюди з миром, — мовив Мауглі, підводячись. — Згадай ту ніч, коли ви пішли до Ханівари. Тоді цілі їхні зграї супроводжували вас. Але я бачу, що й навесні Народ Джунглів не завжди забуває мене. Тепер, мамо, я йду.

Мессуа низько вклонилася йому. Вона й зараз думала, що перед нею лісове божество. Але коли рука Мауглі торкнулася дверей, почуття матері заговорили в ній, і вона, простягнувши руки, кинулася до нього на шию.

— Повернися до нас! — шепотіла вона. — Син ти мій чи ні, благаю, повернися, бо я люблю тебе. Дивися, і він засмучений, що ти йдеш.

Дійсно, дитина, зрозумівши, що людина з блискучим ножем іде, почала плакати.

— Повернися! — повторювала Мессуа. — Вдень і вночі ці двері будуть завжди відчиненими для тебе.

Мауглі відчував, що його горло зводить судома, і він відповів зміненим голосом:

— Я, мабуть, прийду назад.

V

Біля порогу хатини на нього чекав вовк, який одразу кинувся лащитися.

— Тепер я лаятиму тебе, Сірий Брате. Чому ви вчотирьох не приходили до мене так довго, коли я кликав вас?

— Так довго? Але ж це було лише вчора. Я… ми співали в Джунглях. Ми співали Нових Пісень, бо прийшов їхній час. Хіба ти не знаєш?

— Знаю, знаю.

— І тепер, коли час Нових Пісень закінчився, я знову прийшов до тебе по твоєму сліду, — серйозно сказав Сірий Брат. — Я втік від інших і примчав до тебе. Але що з тобою, Маленький Брате? Ти знову спав і їв з Людською Зграєю?

— Якби ви прийшли, коли я кликав, цього б не сталося, — відповів Мауглі, прискорюючи крок.

— А тепер що робитимеш? — запитав Сірий Брат.

Мауглі хотів відповісти, але в цей час на стежині, яка вела від села, з’явилася дівчина в білому сарі. Сірий Брат миттєво зник, а Мауглі заховався у високих колосках біля стежки. Він був так близько від дівчини, що міг торкнутися її руками. Хлопець ледве встиг зникнути за тонкою стіною колосків, як дівчина помітила його рух і злякано скрикнула, подумавши, без сумніву, що то був якийсь дух. Коли вона пройшла, Мауглі розсунув колоски і довго дивився їй услід, доки та не зникла.

— Я не знаю, чому ви не прийшли до мене, коли я вас кликав, — мовив він, зітхаючи.

— Ми завжди з тобою, Маленький Брате. Завжди, окрім часу Нових Пісень, ми готові скрізь іти за тобою.

— І ви пішли б за мною до Людської Зграї?

— Хіба ми не зробили цього тієї ночі, коли перша Людська Зграя вигнала тебе?

— А якби я знову пішов до людей?

— Хіба я не пішов по твоєму сліду сьогодні?

— А якби я пішов до людей ще і ще, якби я ходив до людей багато разів?

Сірий Брат не відповідав і мовчав. Потім він тихо мовив до себе:

— Чорна говорила правду.

— А що вона тоді сказала?

— Вона сказала: «Людина врешті-решт іде до людини». Ракша, наша мати, казала те саме…

— Це говорив і Акела в ніч, коли ми билися з Червоними Собаками, — тихо додав Мауглі. — Каа говорив також, а він наймудріший серед нас. Що ти скажеш на це, Сірий Брате?

— Вони вже вигнали тебе одного разу, наговоривши багато поганих слів. Вони розбили каменем твій рот. Вони вислали Бульдео вбити тебе. Вони хотіли спалити тебе Червоною Квіткою. Ти, а не я, говорив, що вони злі й безсердечні. Ти, а не я, направив на них Джунглі. Ти, а не я, співав проти них пісню, яка була злішою за нашу пісню проти Червоних Собак.

— Тоді я знову запитаю, що ти мені скажеш?

Так вони розмовляли, швидко пересуваючись по дорозі. Сірий Брат якийсь час біг мовчки. Потім, не уповільнюючи кроку, він почав:

— Людське дитинча, Володарю Джунглів, Сину Ракші, Мій Брате! Хоча навесні й трапляються дні, коли я забуваю про тебе, але твій слід залишиться моїм слідом, твоє лігво — моїм лігвом, твоя здобич — моєю здобиччю, і твій останній бій — моїм останнім боєм. Я говорю і за інших трьох. Що ж ти скажеш Джунглям?

— Твоє питання дуже доречне. Коли побачив дичину, тоді не треба думати — слід хапати її. Тож іди та скликай усіх до Скелі Ради, і там я скажу всім те, що повинен сказати. Але вони, певно, не прийдуть: усі зайняті своїми піснями і забули про мене.

— Хіба ти нічого не забував? — крикнув йому, повернувшись, Сірий Брат і помчав уперед, а Мауглі, не поспішаючи, побіг за ним; він думав про своє.

В інший час звістка, яку приніс Сірий Брат, змусила б усі Джунглі зібратися на Скелі Ради. Але зараз Народ Джунглів був так захоплений полюванням, боями, піснями, що майже не чув нічого. Сірий Брат гасав від одного до іншого і голосно кричав:

— Слухайте: Володар Джунглів повертається до людей. Збирайтеся швидше на Скелю Ради.

Але зачарований щастям Народ відповідав:

— Облиш його! Він однаково повернеться до нас, коли прийде літня спека. А якщо ні, то дощі змусять його повернутися. Краще бігай з нами, Сірий Брате, і співай пісень!

— Повторюю вам, Володар Джунглів зовсім іде до людей! — вперто повторював Сірий Брат.

— Нехай іде! Час Нових Пісень не буде гіршим від цього! — відповідали інші. І коли Мауглі у полоні сумних думок підходив до добре знайомої йому Скелі, де його колись прийняли до Зграї, він знайшов тут лише своїх чотирьох Братів, майже сліпого від старості Балу й важкого, завжди спокійного Каа. Пітон обвивав своїм тілом камінь, на якому свого часу сидів Акела і який тепер був вільним.

— Отже, твої сліди закінчуються тут, людино? — сказав Каа, коли Мауглі, закривши обличчя руками, опустився серед друзів на землю. — Співай же своєї Прощальної Пісні! Я і ти були однієї крові: Людина і Удав так довго жили разом.

— Чому мене не розірвали на шматки Червоні Собаки? — стогнав Мауглі. — Сила залишає моє тіло. Але це не від отрути. Вдень і вночі я чую за собою чиїсь кроки. Я обертаюся на поклик, але ніхто не відповідає, а я знову чую, як хтось крадеться за мною. Я лягаю, але сон не приносить мені відпочинку. Я блукаю, бігаю, але прогулянка не заспокоює мене. Я кидаюся у воду, але купання не охолоджує мого жару. Я ладен убити всіх і кожного, але в мене не вистачає духу, і я вбиваю лише для того, щоб втамувати голод. Червона Квітка оволоділа моїм тілом, кістки стали водою і… я сам не знаю, що мені потрібно.

— Не треба витрачати так багато слів! — Балу повільно повернув голову в бік Мауглі, але не бачив його. — Акела перед смертю на березі Вайнганги сказав, що прийде час, і Мауглі пожене Мауглі назад у Людську Зграю. І я говорив таке. Але хто тепер слухає Балу? А Багіра, де вона зараз? Пантера також погодилася б зі мною. Такий закон!

— Коли я вперше побачив у Холодній Балці це Жабеня, я вже тоді знав усе це, — сказав Каа, трохи повернувши голову. — Людина врешті-решт завжди іде до людини, хоча б Джунглі й не гнали її.

Чотири вовки то перезиралися між собою, то кидали печальні, але покірливі погляди на Мауглі.

— То тепер Джунглі ще не виганяють мене? — повільно й чітко промовив хлопець.

Сірий Брат, а за ним і три інших вовки в один голос завили:

— Доки ми живі, ніхто не наважиться…

Але Балу не дав їм договорити.

— Я вчив його Закону, і тому на його слова скажу своє слово. Хоча тепер я не бачу навіть тієї скелі, що переді мною, та мій внутрішній погляд бачить далеко. Маленьке наше Жабеня! Ставай на свій слід і йди по ньому; влаштовуй собі нове лігво, разом із твоїми єдинокровними, з твоєю Зграєю, з твоїм власним народом. Але якщо прийде час, коли тобі знадобиться чиєсь гостре ікло, гострозоре око, нечутна лапа, якщо тобі знадобиться миттю донести кудись твоє слово — згадай тоді, Володарю Джунглів, що всі Джунглі під твоєю владою.

— Середні Джунглі також твої, — додав Каа.

— Брати мої! — вигукнув Мауглі, простягнувши руки вгору. — Я не розумію, що відбувається в мені. Я не хочу йти, а тим часом щось жене мене. Я ніколи не забуду цих ночей!

— Ні, Маленький Брате, зваж! — сказав Балу. — Нічого немає поганого в тому, що ти хочеш зробити. Коли мед з’їли, ми кидаємо порожній вулик.

— Скинувши стару шкіру, ми не влізаємо в неї знову. Це закон, — мовив пітон.

— Ти для мене дорожчий за все на світі, — сказав Балу. — Тож послухай, що я скажу. Немає такого слова, такої волі, які б могли втримати тебе тут. Поглянь на себе! Хто має право вимагати відповіді у Володаря Джунглів? Я бачив тебе тоді, коли ти грався з білими камінчиками, коли ти був маленьким Жабенятком. Бачила тебе тоді й Багіра, яка купила твоє життя за буйвола. Тільки ми двоє і лишилися, хто був присутнім тоді на цьому місці. Всі інші давно вже померли. Немає серед живих ні Ракші, Матері Вовчиці, ні Батька Вовка, та й уся стара Зграя того часу давно померла. Ти краще за інших знаєш, куди пішов Шер-Хан. Акела загинув у бою з Червоними Собаками на берегах Вайнганги, де загинула б і вся нова Сіонійська Зграя, якби не твоя мудрість і сила. Від тих далеких часів залишилися тільки старі кістки. І немає вже того людського дитинчати, який міг залишити Зграю. Але є Володар Джунглів, який за своїм бажанням змінює слід. Хто має право запитувати людину про шляхи, які вона хоче обрати?

— Але Багіра і той буйвіл, за якого купили моє життя, я хотів би… — почав Мауглі. Та його слова перервали гарчання й шум в глибині лісу, і з гущавини з’явилася чорна пантера, легка, сильна і грізна, як завжди.

— Ось чому я не могла прийти раніше, — і вона простягла вперед свою закривавлену передню лапу. — Це було нелегке полювання. Але тепер він лежить нерухомий у кущах, той дворічний буйвіл, який звільняє тебе, Маленький Брате. Всі борги сплачено. А інше нехай скаже Балу! — І пантера почала лизати ноги Мауглі. — Не забувай одного: Багіра любила тебе, — прогарчала вона і зникла.

Здалеку від підніжжя гори ще чувся її сильний голос: «Вдалого полювання на новому сліді, Володарю Джунглів! Не забувай, що Багіра любила тебе!»

— Ти чув? Ніщо тепер не тримає тебе. Ти можеш іти, але спочатку підійди до мене, моє Маленьке Жабеня, підійди до мене! — сказав Балу.

— Так, стара шкіра сходить важко, — мовив Каа. Мауглі невтішно плакав, сховавши голову на грудях сліпого ведмедя та обхопивши руками його шию, а Балу в цей час тихенько лизав його руки.

— Зірки гаснуть, — сказав Сірий Брат, вловлюючи носом вітерець, що повіяв звідти, де сходитиме сонце. — Де сьогодні доведеться нам шукати лігво? Адже від сьогодні ми стаємо на новий слід.

Мауглі подався геть, і поки він ішов, у його вухах лунали прощальні пісні його друзів.

Спершу долинув голос Балу.

Жабеня, згадай, із ким В Джунглях ти тропив стежки. Від Балу назавжди йдеш — То шануй Закон Людей. Вмів триматися слідів — То тримайсь і тут завжди, День чи ніч — затям урок: Не відступиш ні на крок. Пам’ятай, що я, Балу, Над усіх тебе люблю; Стане ж тоскно, хоч завий, Уяви: Шер-Хан живий; Стане сумно серцю вкрай — Ти Табакі пригадай. А змахнеш ножем вночі — Нагадай Закон мерщій: Як велить тобі земля, Захищай чуже маля. Вітер, дощ, далека путь — Джунглі Брата бережуть.

До нього долучився голос Каа.

Йдуть у парі Злість і Страх — Спокій змія май в очах. Труту кобри не зцілити, Слово кобри не скорити, Тож учись простої мови — Знак шляхетності по крові. Вище зросту не стрибнеш, Глибше дна ти не пірнеш, Тож оцінюй власні сили, Щоб не впасти мимо цілі. Після ловів — час спочивку, Заховайся у криївку, Щоб зненацька ворог твій Не сколошкав сон із вій. Південь, північ, захід, схід — Завжди знайдеш в річці брід, В лісі стежку відшукаєш, Дичину не сполохаєш… Вітер, дощ, далека путь — Джунглі Брата бережуть.

А тоді пісню підхопила Багіра.

Народилась я у клітці І з людьми у юнім віці Познайомилась: замок — То був перший мій урок. Й серед людства є шакали, Лицеміри небувалі, — Не підходь до них на крок, Не шукай кривих стежок. Зваблюють життям легким — Мовчки йди шляхом своїм, А на слабших нацькують — Мовчки знай тропу свою. Вбивство — не найкращий чин, Не хизуйся без причин. Ані пісня, ані крик Хай мисливської пори Не зіб’ють тебе зі сліду, Не дадуть зазнати стиду. Вітер, дощ, далека путь — Джунглі Брата бережуть.

І що далі він відходив, то слабшим робився голос джунглів.

На новім шляху у світ, Де зупиниться наш слід, Де горить Червоний Квіт, Спатимеш в низькій тюрмі Й дослухатимешся в тьмі, Як скрадаємося ми; Зранку збудишся зі сну, В Джунглях спом’янеш весну — Час на тугу не марнуй… Силі правди не зігнуть, Вітер, дощ, далека путь — Джунглі Брата бережуть.

Примітки

1

Тут і далі переклад віршів Наталі Тисовської (прим. ред.).

(обратно)

2

1 английский фут дорівнює 30,48 см (прим. ред.).

(обратно)

Оглавление

Мауглі та його брати

  I

  ІІ

  ІІІ

  IV

  V

Полювання Каа

  І

  ІІ

  ІІІ

  IV

  V

  VI

Звідки виник Страх

  І

  ІІ

  ІІІ

  IV

Тигр! Тигр!

  I

  ІІ

  ІІІ

  IV

  V

  VI

Наступ Джунглів

  І

  ІІ

  ІІІ

  IV

  V

  VI

  VII

Князівський анкус

  I

  ІІ

  ІІІ

Червоні Собаки

  І

  ІІ

  ІІІ

  IV

  V

  VI

  VII

  VIII

Весняне поривання

  І

  ІІ

  ІІІ

  IV

  V Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg