«Царський пояс»

Царський пояс (fb2) - Царський пояс (Пригоди Мишка в піднебесній Гойтасира - 1) 1677K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Лідія Гулько

Лідія Гулько Царський пояс

Глава перша Майже казкова передісторія

Край нашого села, та ще й над кручею, бовваніла скособочена хата. Узимку за кучугурами, а влітку за буйним зелом її й не побачиш. Але ні взимку, ні влітку стежка, що вела до хатини, не зникала. Мешкав у тій оселі відомий за межами села знахар. На вигляд він такий: не старий і не худий, на здоров’я землякам ніколи не скаржився. Приємно усміхався, гладив розкішну бороду і розглядав перстень з червоним камінцем. Звали чоловіка незвичним для нашого краю іменем – Євстахій.

Дивний чоловік. Грошей за поради категорично не брав. А от продукти – із задоволенням. Торби і торбинки, мішки і мішечки, склянки, глечики, горнятка з їстівним добром підпирали низьку в хатині стелю. Євстахій частенько зашпортувався за них і падав. Безпорадний у побуті, страхи господні.

Скажете: життя сільського відуна безхмарне? Коли б то так! Жила у нашого під боком вусата істота, що до сверблячки у лапках ненавиділа його гостей. А коли вони ще й приходили з Мурчиками або Гавчиками, то від люті гризла собі кігті.

Таки так, мовиться про ненависного селянами гризуна, хатню мишу.

Одного разу вусата заснула на мішку з пшеницею. Розбудило її страхітливе муркотіння. Блимнула миша оком – аж над нею лапа з гостреними кігтями. Як же вона схопиться, як шугне з мішка. Забилася бідолашна під віник і під ним від страху мало не вмерла. Коли оговталася, то рішуче пискнула: «Рудій бороді оголошую війну».

Якось за вечерею Євстахій хильнув більше, ніж завше, червоного вина. Від гучного хропіння господаря задзвеніли у благеньких рамах шибки. Миша вибігла зі схованки і переможно блимнула оком. Хутко забралася на ліжко, де неборака спав мертвецьким сном і давай чикрижити його розкішну руду бороду. (У бороді, яку Євстахій ніколи не підстригав, крився його хист віщувати.)

Наступного дня сільський пророк упевнено займався своїм. От тільки казав він все навпаки.

Наприклад, червонощокій удові напророчив, що третього дня її душа відлетить у кращі світи. Вдова пророкуванню не зраділа. Краяни теж зі страхом чекало невтішної звістки. Вдова не віддала богові душу ні третього дня, ні четвертого. А п’ятого її провідав давній вусатий приятель. Він небогу заспокоїв добрим словом. Щоки у жінки ще більш побуряковіли. Молодята побралися і зажили у мирі й злагоді. Ось так.

А з Марусею, сиротою, сталося щось зовсім не зрозуміле. Дівчина тихо собі сиділа разом з усіма – чекала «прийому» до знахаря. І була сумна-пресумна (усі потім згадували). А вийшла від нього зовсім іншою. Не йшла, а нібито пливла над землею. Бачили ще дівчину біля криниці. Набирала Марусенька воду, розказували, і душевно співала. Треба сказати, що голос у Марійки надзвичайно красивий – чистий і переливчастий. Після того дівчини вже ніхто не бачив. Неначе крізь землю провалилася.

Селяни вирішили, що то недобрі витівки ворожбита. І через це його негайно треба вижити з села.

Біля скособоченої хатини зібрався шумливий люд.

– Ти – брехун! – кричали. – Недобрий чоловік! Причину нам робиш! Забирайся геть! Якщо не підеш, то спалимо твоє кубло.

Хтось пошпурив великою грудкою в старі двері.

Євстахій так злякався, що до вечора надвір не виходив. Лежав з рушником на лобі й жалісно стогнав. А ще він гарячково думав. І таки дещо придумав.

… Коли за вікном стемніло, а на небі закружляв рій жовтих джмелів, з хатини, що над кручею, боком вислизнув чоловік. У мертвотному місячному сяйві блиснуло лезо сокири і довгі цвяхи. Чоловік позабивав дошками вікна і двері. Сумовитим поглядом окинув зорі і повний місяць. Тяжко зітхнув, адже прощався з ними назавжди. Виліз на дах. Через дірку в солом’яній покрівлі він проник в своє житло. Після того на світ білий уже не виходив.

– А наш ворожбит того – зібрав манатки ічкурнув, – раділи селяни.

У царстві Аїда

А що ж Євстахій? Що з ним? Не переживайте. До мудрого чоловіка долю завжди милостива. Наш Євстахій лежить на дивані, жує цукрові пряники і гортає аркуші книжок. Добре жилося і хвостатій. Її вже не ганяли чужі коти та собаки. У хаті мертва тиша, а різних круп і борошна скільки, що стелю підпирають.

Як то частенько буває і серед людей, ситне і безтурботне життя розслабило зубату. Вона втратила пильність і потрапила на очі господарю.

Євстахій зблід, коли побачив мишу. Тупотів ногами, тряс сердито кулаками:

– Звідки ти взялася? – присікувався до гризуна. – Переведеш усі мої продукти. Що їстиму взимку? Сконаю від голодної смерті.

Миша сміливо відповіла:

– Не переживай, господарю. Круп і борошна у нашій господі більше, ніж потрібно для двох.

Чоловік, звичайно, нічого не розібрав. Але його обурила поведінка хвостатої. Вона не втекла, як належить шкідливому гризуну. Навпаки, звелася на задні лапки і оце пищить. Що? Його, господаря, лякає? Однозначно, її треба зловити.

І тут почалося! Євстахій поперевертав стільці, відра, кухлики, горщики. А коли пробігав повз двері, то перетнув смарагдовий промінь (він пробивався крізь щілину в старих дверях). Мить – і Євстахій вже крихітний чоловік. Гасає за хвостатою і не підозрює, що маленький. Миша шугнула в нірку, а Євстахій, звичайно, слідом.

Чоловік озирається. Де миша? Нема, кудись здиміла. Сам же він у тунелі, якому кінця-краю не видно. Дивина! Раптом до слуху чоловіка долинула журна пісня. Співала дівчина. Голос її нібито знайомий: чистий та переливчастий.

Євстахієві ноги самі зірвалися з місця. Вони несли його прямо на голос дівчини, що красиво співала. Біг Євстахій, біг і добіг до розвилки. Далі дорога розходилася ліворуч і праворуч. Чоловік прислухався. Пісня кликала з лівого боку.

Він іде, іде. Вже й почав накульгувати від утоми. Хотів присісти, щоб перепочити. Та пісня обірвалася. Шлях чоловікові перетнула мерехтлива завіса. Вона швидко міняла колір. Ставала то червоною, то оранжевою, то жовтою, то зеленою, то голубою, то синьою, то фіолетовою. Євстахій устромив ногу в мерехтливу завісу. Потім другу. «Ой!» – верескнув. Але відступати було пізно.

Перед ним стояло чудовисько. Велике і кошлате. На товстенній шиї погрозливо хиталися три собачі голови. На їхніх загривках кублилися довгі пейси. Хвостище загнутий, як каналізаційна труба. На його кінці вогнем дихала пащека.

Бідний чоловік в смерть злякався. Повільно сповз і простягся на вологій землі.

Псяра обнюхав Євстахія липкими носами. При цьому хитав хвостом-драконом. Зрадів зустрічі з чоловіком? Та чомусь утратив до нього інтерес – уклався спати. Але не десь там – під мерехтливою завісою скрутився гігантським кренделем.

Євстахій зрозумів, що дорога до скособоченої хати, що над кручею, для нього відрізана.

Довго чи недовго Євстахій лежав на вологій землі, того він і сам не знає. Коли прийшов до тями, то підвівся. Боязко роздивлявся довкола. З усіх боків його оточували дерева з темними стовбурами, кривими плодами і скрученими листочками. З блідо-сірої трави витикалися фіолетові голівки тюльпанів. Химерний садок оповивала гробова тиша і зеленуватий морок.

Між деревами повільно рухалися білі тіні, що нагадували людські фігури.

Чоловік водив величезними від страху очима. Що за дивний світ? Як з нього вийти?

– Вітаю пророка у підземному царстві, – розірвав тишу густий чоловічий бас.

Ноги у нашого героя затремтіли. Проте цього разу він втримався: не сповз і не простягся на вологій землі.

З високого стільця на Євстахія похмуро поглядав велетень. Він неквапом накручував на палець пасмо кучерявого чуба над правим вухом. На його голові – блискуча корона, що збилася на ліве вухо. Зодягнений у чорну хламиду, щедро прикрашену золотими дрібками.

– Ти, ти, хто? Де я? – белькотів Євстахій, ледь повертаючи язиком.

– Телепню безбородий, мене не впізнав? Мене?! Аїда?! Великого і могутнього бога підземного царства?! – гримів бог.

– Пробачте, ваша величносте, що не впізнав, – перелякано лопотів Євстахій.

– Ото ж то, – стишив голос Аїд.

Бог випнув груди колесом, повагом мовив:

– Про мене всі смертні знають. А безсмертні мене бояться. Ти, Євстахію, відтепер служитимеш мені. Ворожитимеш, розповідатимеш, що робиться на Олімпі. Хто з ким посварився, одружився… І все таке. Чоловік я дуже зайнятий, але самотній. Ти, звичайно, помітив між деревами тіні. То вештаються покійнички. Немає з ким ні побалакати, ні чарочку перехилити. Правда, бродить у садочку одна красуня. Розважаюся її піснями. Але й вона мені набридла, як позавчорашній борщ. Пора вже з її тіла виймати душу. Хай блукає білою тінню у садку, як інші. Чим вона краща?

Євстахій хотів сказати Аїду, що він уже не має того хисту – провіщати. Навіть навпаки: що не скаже, то збреше. Тільки розтулив рота, як побачив Марусю. Вона худа, як зрізана лозина жовтої верби. Личко зажурене, а погляд безтямний.

Чоловік кинувся до дівчини.

– Марієчко, сонечко, чому ти в цьому дивному садочку? Як ти сюди потрапила?

Дівчина Євстахія не чула і не бачила. Перебирала пальчиками кінчик довгої коси, тупила очі у фіолетові тюльпани і блаженно усміхалася.

Велетень на троні гидливо скривився. Євстахій, що зі страхом поглядав на бога, будив дівчину шепотом:

– Марієчко, це я, Євстахій. Твій земляк.

Аїд як стукне палицею об землю, як гуконе:

– Вона моя. Не чіпай її! Не буди!

А для більшого враження ще й змахнув другою, без палиці, рукою. З рукава на Євстахія дмухнуло їдким синюватим димом.

У чоловіка запаморочилося в голові. Перед очима повільно пливли дерева, бліді тіні… Несподівано в затуманений зір Євстахія проник червонястий промінь. Чоловік миттєво стрепенувся. Він збагнув, що світло тоненькою цівкою випливало з персня, кільце якого обхопило його безіменний палець.

Євстахій відразу отямився. Більше того, відчув у своїх м’язах нечувану досі силу.

Мимохіть потер вказівним пальцем камінь, що стирчав із кільця. І раптом із його червонястих глибин вдарив потужний струмінь.

Увесь антураж мертвого царства почав оживати. Отак миршава трава зазеленіла, листочки на деревах розправилися і – шурх! шурх! – весело зашелестіли. Торкнувся промінь також Марусі. Дівчина потяглася, солодко позіхнула і промовила:

– Я дуже довго спала.

Аїд витріщив злі очиці. Зіскочив зі стільця, крутнувся на закаблуках. Страшно скреготав зубами та розмахував полами чорного плаща. (Хотів плащем накрити своє добро?) Басом кричав:

– Прикрий перстень! Наказую: прикрий перстень! Будеш знов у своїй хижі над кручею! Іди геть із мого царства!

У досі затуманеній Євстахієвій голові немовби розвиднилося. Він зрозумів: перстень наділений всеперемагаючою силою. Такою, що може зруйнувати царство Аїда. Бог мертвих боїться його світла.

Чоловік твердо сказав:

– Не репетуй, божку. Покину твоє похмуре царства. Сам не хочу тут бути. Знаєш: сумно в тебе. Але вийду звідси за однієї умови: візьму з собою Марусю.

– Усе, що хочеш, бери! Тільки зникни! Геть з моїх очей! – горлав Аїд.

– Ха-ха-ха! – переможно реготав чоловік. – Тут усе примарне, як і ти сам, дурню. Не треба мені нічого від тебе. От тільки дівчини жалко.

Євстахій узяв Марійку міцно за руку. Чарівний перстень він спрямував у бік згаслої ширми. Червоне світло потужним прожектором висвітлило коридор. Під завісою тремтів від страху трьохголовий собачище.

Завіса заграла веселковими барвами і собачище, мов вітром, здуло.

Люди, захищені не палким для них вогнем, покинули мертве царство.

Євстахій привів Марійку до своєї хати. Щоправда, повернення молодят не пройшло без прикрощів. Перед виходом із тунелю злі духи царства Аїда наздогнали пару і жорстоко її покарали. Так, на лисій, як ополоник, голові Євстахія закучерявилося волосся. А Маруся… Бідна дівчина від голови до п’ят вкрилася білою вовною. Стала схожою на овечку.

Ось пара торкнулася смарагдової нитки променя. Мить – Євстахій з подругою такого ж росту, як до підземних пригод. (До речі, вони й не підозрювали про метаморфози,[1] що сталися з ними.) Бувають же такі дива!

Через дірку в стрісі Євстахій вийшов на білий світ і відчинив навстіж вікна і двері. Марійка виглянула через вікно. Але відразу сховалася. На подвір’ї, що заросло споришем, вешталися селяни. (Вони саме виганяли кіз із високої лободи. Побачили на хаті незнайомця і оце прийшли.)

– Хто ви такі? Можливо, далекі родичі Євстахія? Бо раніше ми вас тут не бачили, – запитували.

– Можливо, і далекі родичі, – буркнув Євстахій.

Він все ще сердився на односельців. Адже вони погрожували спалити його житло.

– Як вас звати-величати?

– Остапом,[2] – байдуже кинув.

– А чому жінка ваша у хатині? Не вийшла, не привіталася? Гордує нами?

– У моєї жінки алергія на пилок деяких рослин.

– Аааааа, зрозуміло…

У визначений час у Євстахія з Марійкою народився білявий хлопчик. Михайло, Михайлик, Мишко, або просто Миша.

Проте ніхто в селі не знав, що батьки назвали сина із вдячності до миші, що звела докупи їхні долі.

Миша лікує смертельно хворого хлопчика і розповідає йому про Скіфію

…Гай, гай, як швидко плине вода в Кодимі. Зима – літо, зима – літо, знову літо і знову холодно. За тим, що минуло, не слід жалкувати. Бо ми з кожним днем мудрішаємо. Сьогодні щось вдається краще, а щось відійшло. А те, за чим вчора шкодували, вже не так муляє і дошкуляє. Головне, на очах ростуть діти – найбільший скарб і наше продовження.

Мишкові стукнуло сім років. Батьки не намилуються своїм дитятком – викапане янголя. Правда, хлопчики в селі дражнять його клаповухим, сухоребрим, обірванцем та іншими негарними словами. Для матусі з татусем він найкращий. А це, бідолашне, серед літа заслабло.

– Ох, ох, ох, – стогне мама. – Грошей на ліки, що виписав фельдшер, немає. А дитина бухикає, не втихає.

Тато безпорадно розводить руками і тяжко зітхає.

Уночі, коли батьки заснули, хворий примітив на ковдрі мишу. Але не просту – сіру з тоненьким хвостиком. На цій був людський одяг: біленький халатик, а на рожевих вушках білий ковпачок. Хлопчик затамував дихання. А потім взяв і дмухнув на тваринку. Миша не втекла. Сидить собі, як і сиділа.

– Чого тобі треба? Геть від мене!

– Я, Мишуню, для тебе ліки принесла, – сказала миша людською мовою.

Хлопчик від здивування лопотів пухнастими віями. Миша його запевняла:

– Ці ліки сильні. Вони, Мишуню, від твоїх пращурів.

У лапках хвостатої лікарки скляний ріжок. На тоншому кінці ріжка лисичка. Вона повернула головку і підморгувала Мишкові. Хлопчик мимохіть розтулив рота. А миша – раз! – і висипала з ріжка на язик хворому сухі палички.

Мишко довго й обережно жував їх. Коли проковтнув. то пхинькав:

– Хочу ще.

– Це не цукерки. Багато паличок уживати не можна, – категорично мовила лікарка. – Узавтра ще принесу.

– Звідки ці ліки?

– Я ж казала: від твоїх пращурів. І дуже далеких.

– А хто мої пращури?

– Скіфи.

– Де живуть скіфи?

– Ох, довго розказувати, – зітхнула Миша. – Сьогодні, Мишенятку, ти кволий. Обіцяю: розповім тобі про пращурів. Але згодом, коли одужаєш. Домовилися?

– Гаразд. Тільки не забудь, будь ласка, ще ліків принести. Вони дуже смачні.

– Ліки називаються скіфською травою. Вона росте тільки у скіфських степах. Нею лікувалися в стародавні часи хворі Греції, Китаю, Єгипту. Так мені бабуня розказувала. Тебе, Мишуню, я лікуватиму чарівною травою рівно одинадцять днів.

– Скіфська трава така смачна, що я міг би за один раз цілу жменю паличок з’їсти, – хвалився хлопчик.

День за днем котиться, мов колобок лісом. Михайлик видужував. Він потоваришував із мишкою, із задоволенням слухав її теревені. Одного разу похопився:

– Мишо, ти обіцяла мені розказати про моїх пращурів – скіфів. Невже забула?

– Чого ж? Пам’ятаю. Просто чекала, доки очуняєш. Інформація про прадідів повинна добре влягтися у твоїй головці, надовго запам’ятатися. Бо то не проста балаканина, а надзвичайна. Про своїх пращурів кожному необхідно знати. Я не поважаю тих мишей, які не знають свого роду-племені, не цікавляться родовим деревом. Ну, гаразд. Слухай. Скіфи – це надзвичайно древній народ. Скіфи прийшли на нашу землю з теплих країв, із Близького Сходу. Відвідую я тих скіфів, які жили у нашій місцині дві з половиною тисячі років тому.

Мишко вмів рахувати до ста. Він зрозумів, що ті люди жили дуже давно. Він засумнівався.

– Хіба можна ходити в гості до тих, хто помер. Та ще й так давно.

– Ми, миші, ніколи не брешемо, – пхикнула сердито мишка. – Я маю ключ від дверей, які ведуть у Скіфію. Ключик мені перейшов у спадок від моєї бабці. У бабці були розкішні довгі вуса. Вона чула кота за трьома дверима. Ну, де твій язичок?

Миша висипала хворому на язичок солодкі палички зі скляного ріжка.

Хлопчик смакував ліками, а миша нахвалялася:

– Я нарвала скіфської трави з корінцями, підв’ялила її на сонці, висушила і подрібнила. Потім зібрала у чарівний ріжок і принесла тобі. Ріжок я поцупила зі столу вождя скіфів, які себе називають кривавими.

– А ти могла б вилікувати скіфською травою мою маму? Вона завжди в хустинці. Соромиться відкрити обличчя. Воно в матусі кошлате.

– Ні, Мишенятку, пані Марію не вилікую.

– Чому?

– Перед скіфською травою не всі хвороби відступають. Ой, дещо згадала. Я чула, що в самій Скіфії лікують усі болячки. Мишуню, твоїй матусі неодмінно треба в Скіфії побувати.

– Хіба люди можуть мандрувати у минуле. Наприклад, у Скіфію?

– Твоя правда, любий хлопчику. У минуле людям дорога закрита. Навіть не всі мої родичі вхожі в давній світ.

Мишко похнюпився. Миша рішуче розправила лапкою вуса. Пискнула:

– Мені розповідала бабуня, а бабуні – її бабуня: у твого тата є чарівний перстень. Його носив у давнину якийсь скіфський вельможа.

Хлопчик безнадійно махнув рукою.

– Татко має перстень. Але він старий і негарний. Ніяких чудес він не творить…

– Нині, у двадцять першому столітті, перстень мертвий. Але в Скіфії він оживе. Завдяки персневі ваша родина побуває у Скіфії. Звичайно, якщо твої батьки того захочуть.

– Там вилікують мою маму?

– Неодмінно вилікують. У Скіфії всі болячки виліковують, – запевнила хлопчика миша.

На підтвердження своїх слів вона крутнула хвостиком.

Миша вмовляє родину Євстахія відвідати родичів у Скіфії

Вранці дванадцятого дня Михайлик вискочив із постелі. Марійка остовпіла.

– Не вірю своїм очам. Синку, ти здоровий? І це без ліків, без уколів? Тьху! Тьху! Тьху! Щоб не зурочити.

Хлопчик хвалився матері:

– Мене лікувала миша. Миша приносила зі Скіфії чарівну траву. Уночі, коли ви з татком спали, вона мене лікувала. Скіфська трава солодша за халву.

Марійка зітхнула. Що на це скажеш? Дитина під час хвороби марила. От і ввижалася їй миша. Виздихали б вони всі до ноги.

Тим часом хлопчик вмився, причесав русявого чубчика, який за час хвороби не байдикував, а тишком-нишком ріс. Мати дала йому чисту сорочечку і штанці. І ось він умитий і переодягнений сидить за обіднім столом. Наминає картоплю зі смаженою цибулею. Ніколи вона йому так не смакувала, як оце зараз.

Мати ніжно дивилася на сина. Михайлик помітив, що мамині очі сумні. Поклав ложку в мисочку. Бадьорим голосом запевнив матусю:

– У Скіфії тебе вилікують.

Марійка нагадала синові:

– Старанно пережовуй страву, бо ж передні зуби повипадали.

Про себе Мишко зі смутком зауважив: матуся йому не вірить. Попоївши, він вибіг на подвір'я.

Треба сказати, що Остапова родина не мала ні коня, ні корови, ні телятка, ні свині. Котика – і того в них не було. З хлопчиком привіталося літнє сонечко, а з куща бузку – зграйка гомінких горобців.

Михайлик крутився на подвір’ ї, поки не побачив батька на городі. Мчав до нього і гукав:

– Татку, глянь, я швидко біжу. Я вже здоровий.

Остап, що цілував сина, зауважив:

– Та ти в нас козак хоч куди. Треба дякувати жінкам із села. Вони приносили для тебе малину, калину, мед.

Хлопчик насупив білі бровенята.

– До мене вночі приходила миша. Вона приносила ліки від наших пращурів. Миша мене вилікувала.

Остап сів на траву, а сина посадив на своє коліно. Турботливо мацав його лоба.

– Татку, ти не віриш мені? – з розпачем у голосі вигукнув малий. – Миша мені сказала, що перстень, який ти носиш, – чарівний. Перед ним відчиняться двері у Скіфію.

Остап, тамуючи сміх, кахикнув.

– Кажеш, хвостата тебе вилікувала.

Мишко образився:

– Прошу, не називай мишу негідно. Вона поважна пані, лікарка. У білому халаті й ковпачку на вушках.

Остап підморгнув синові.

– У такої симпатичної лікарки я й сам із задоволенням лікувався б. – Він удавано схопився за правий бік. – Ой, стрельнуло у попереку! Синку, гукони мишку, хай і мене полікує. Тільки так, щоб мама не бачила!

Остап реготав. Гарний настрій батька передався малому. Обоє качалися в бур’яні, боролися. Мишко вищав від задоволення.

– Я повинен тебе познайомити з мишею. І маму теж, – вивільнився хлопчик із батькових обіймів

– І хутчіш, – реготав Остап. – Бо поважну пані перехоплять інші хворі дядьки.

Мишко дременув навпростець, через бур’яни, до хати.

Остап лише примірявся до лопати, щоб продовжити копати, а синок вже біля нього.

– Татку, іди до хати.

– Марійка кличе?

– З мишею поговориш. Зараз вона розмовляє з мамою.

Остап довго дивився на сина. Погладив його по головці. Зі співчуттям казав:

– Бідолашний, зарано піднявся з ліжка.

Аж тут долинув Марійчин голос:

– Хлопці, нумо до хати!

Остап сплюнув спересердя. Буркнув: «Не дадуть спокійно працювати». Однак почвалав за сином, що підстрибував перед ним м’ячиком.

У хаті було урочисто тихо. Марійка сиділа на ослоні й прямо дивилася на телевізор, що не працював. Остап зиркнув у тому напрямку – і позеленів від люті. Кинувся до телевізора.

– Геть, капосна. Знахабніла – на телевізор вилізла, – несамовито кричав.

Чоловік враз стих. Обхопив голову руками і до дружини:

– Марійко, напевне, я марю.

– Не мариш, любий. Тільки не руш тваринку. Миша – наша товаришка.

Чоловік придивився до заклятого хатнього ворога. На миші зелена спідниця і біла, вишита українським орнаментом, блузка. Бавиться золотим ключиком, що на мотузці. Пищить, капосна, людською мовою:

– Дорогі люди, Мишуня правду вам сказав: я його вилікувала травою, яку збирала на скіфському полі. Там живуть ваші далекі предки.

– Які ще предки? – пробубнів вкрай ошелешений Остап.

– Наші предки – скіфи! Хіба не зрозуміло? – нетерпляче повчав батька синок.

– Скіфія – казково багата країна, – пищала далі Миша. – У вас, Євстахію, є перепустка до Скіфії – перстень із чарівним каменем. Камінь містить космічну інформацію про минулі часи. Ваша родина має щасливу нагоду відвідати своїх пращурів. Не бійтеся: вас там радо зустрінуть. А Мишуні після хвороби обов’язково треба підкріпитися, бо він іще слабкий. Я проведу вас до Скіфії, покажу дорогу.

Остап повільно приходив до тями. Він пригадав, як колись, переслідуючи мишу, побував у царстві мертвих душ і вивів звідти Марусю. Вона стала йому вірною дружиною, а Михайликові матір’ю. Задля годиться запитав:

– А чому, шановна, робиш ласку для нас. Ми люди бідні, а тобі в нашому обійсті голодно.

Миша звела докупи передні лапки, сумно схилила голівку набік.

– То правда. Не весело мишам у вас, Євстахію, живеться. Але ми спокутуємо гріхи своєї прабабці. Це вона позбавила вас особливого хисту – бачити те, що приховане від очей смертних. Хист містився у вашій первісній бороді. Прабабця спересердя обчикрижила вашу розкішну бороду. З того часу ви бідуєте, а ми, миші, коло вас теж ходимо голодні.

Остап аж підскочив. Ось, виходить, хто відібрав у нього хист ворожбита й зробив його нікому не потрібним. Він прагнув розправи. Хотів убити балакучу внучку вусатої нерозумної бабці. Уже й руку для розправи заніс. Але трішки подумав – і опустив.

– То чому не перейдете у село, до заможних господарів, де водиться і пшениця, і пашниця? – змінив чоловік тему.

– Не у моїй волі покинути ваше обійстя, – пискнула миша. – Мушу охороняти двері, що ведуть до Скіфії. Шлях у той далекий край пролягає над кручею і саме під вашою хижкою.

– Хо-чу в Скі-фі ю! Хо-чу в Скі-фі ю! – скандував Мишко.

Хлопчика розпирало від бажання побувати в загадковій Скіфії. Якщо дорослі й надалі впиратимуться, то він не витримає, лопне, як мильна бульбашка.

Остап гримнув на нетерплячого сина:

– Не заважай розмовляти.

І знову до хвостатої:

– Чи зможемо ми повернутися після мандрів до своєї хати?

– Клопоту з поверненням, Євстахію, не матимете. Для цього досить дмухнути на перстень і сказати два слова: «Хочу додому». Я миттєво з’явлюсь – і приведу вас сюди.

Родина повеселішала. Остап ніжно запитав дружину:

– Марійко, ти готова мандрувати?

– Так, згодна, – стримано відповіла жінка.

Насправді, Марія неймовірно зраділа. Нарешті з’явилася нагода вийти з кошлатої оболонки. Пані на хвильку зажмурилася. Бачила себе молодою, красивою. Її шкіра гладенька, мов оксамит. Без жодного противного волоска.

Господар у повній тиші виголосив:

– Друзі, вирушаємо в далеку дорогу, до далеких родичів.

– Ура! – кричав безмежно щасливий Мишко.

Довга дорога до пращурів

Дорога до пращурів пролягала під землею. Євстахій із Марійкою її зразу пригадали. Вони пленталися за хвостатим поводирем мовчки. Час від часу оглядалися назад. А коли дійшли до розвилки, то нервували. Хвилювання батьків помітив навіть безмежно щасливий Мишко. Хлопчик теж переживати. Але з іншої причини. Він боявся, що батьки передумають і повернуться додому.

Миша взяла праворуч. Дорослі полегшено зітхнули. Здивований хлопчик глянув на батьків. Євстахій байдуже кинув:

– Ми з Марійкою ще до твого народження тут мандрували. Бачили трьохголового песика, схожого на бичка-третячка. Песик нас радо зустрів.

Мишко дзвінко сміявся.

– Хіба собаки трьохголовими бувають? Вигадуєш, татку.

– Той екземпляр був останній. Гадаю, його чучело виставили в природничому музеї столиці.

Мишка батькова розповідь розвеселила. Він підскакував. То переганяв батьків, то від них відставав. Потім доганяв і знову переганяв.

Тим часом миша бігла вперед і не оголошувала перепочинку. Малого втомила безперервна ходьба. До того ж вона відбувалася у закритому просторі. На очі допитливого хлопчика не потрапила жодна комаха, жучок чи кажан. Навіть черв’яка, жителя підземелля, він не надибав. Тільки й того, що стіни тунелю міняли колір. Спершу були темними – земляними, потім змінилися на світло-жовті – піщані, далі на сині – глиняні, а тепер червоні, теж глиняні.

Нили ніжки і він човгав у вервечці останнім. Непомітно для дорослих вирішив перепочити. І треба ж такому статися – миша враз зупинилася. Перемагаючи втому, хлопчик вибіг наперед. Відразу же очима вперся у двері. Його батьки стихо перемовлялися:

– Дубові, міцні, – казав тато, торгаючи дверне полотно.

– Дуже міцні, – погодилася мама. – Укріплені залізними смугами.

Миша встромила у замкову дірку ключика і клацнула ним. Застояні двері заскрипіли на іржавих петлях. Важке полотно хитнулося. Між ним та темною коробкою утворилася щілина. Хлопчик не встиг кліпнути оком, як миша – шусть! і зникла по той бік дверей. Хлопчик за нею. Але не встиг проскочити – двері щільно зачинилися.

На очах у знічених людей почалось неймовірне дійство. Так, дубове полотно посередині видулося. Це місце нагадувало половинку футбольного м’яча. З нього вистромилася кошлата голова якогось звіра.

Люди зі зойками відсахнулися від дверей.

Хлопчик запобіжно виставив перед собою ліктя. Поверх нього розглядав хижака. Той скидалася на лева. Ось ревнув, вишкіривши гострі ікла. Потім лякав лапою із довжелезними кігтями. Далі крутнув у дірці головою. Наразі з’явилися круті, як у барана, роги. Звір стовбурчив роги і ними лякав. Десь із-за спини лева-барана випросталися величезні крила. Вони погрозливо маяли і шуміли.

Люди зіщулились. Здалося, звірина ось-ось вилетить із дубових дверей і встромить у них гострі кігті з іклами, а насамкінець проштрикне рогами. Євстахій інстинктивно звів руку. З персня, що охопив безіменний палець, вирвався потужний струмінь червоного світла.

Хижак нявкнув і зник. Дубові двері широко відчинилося.

Глава друга Перша зустріч із скіфами

Гойтасир мружив довгі та прямі, як електричні дроти, вії. Скіфського бога світла і сонця вкрай здивувала поява людей на високій свіжій могилі. Атож роздумував: «Чого вони прибули в давні часи? Сиділи б собі на печі та гризли калачі. Ох, ох, ох! Нерозумні. Не відають, в який дикий край і небезпечний час проникли. Щодо мене, то вмиваю личко. Хай собі як знають».

Михайлик копирсав ніжкою землю.

– Що це за горбок? Хто його насипав? Для чого? Татку, де ми? Куди потрапили?

Остап смикав плечима, розводив руками.

– Не знаю, синку. Напевно, у Скіфію.

– І миша кудись запропастилася, – нервувала Марія. – Куди вона нас завела? Навколо висока трава та дикі тварини, наче в Африці. Ні протоптаної людьми стежки, ні прокладеної дороги. Остапе, глянь, що то під горбком біліє?! Часом не людські кістки? Ой, бідна ж моя головонько! Тут, мабуть, шастають людожери і ватаги голодних вовків. А у нас із собою й дебелої палиці нема. І чого, скажіть мені, було пхатися у невідомий край?

Остап частіше смикав плечима і розводив руками.

«Тато теж шкодує, що погодився мандрувати» – подумав Мишко і відійшов від безпорадних батьків.

Хлопчик, що стояв на високій могилі, пильно вивчав видноколо. Ген, ген, аж до обрію, гойдаються сріблясто-сірі хвилі. У тому морі бродять низькорослі мишасті коні з чорними смужками на спині. Найситніший кінь витягнув шию і лунко заіржав. Коні попіднімали гривасті голови, тривожно форкали. Табун помчав вглиб степу. «Вони дикі», – здогадався хлопчик.

Давній степ манив до себе, обіцяв цікаві пригоди. Повертатися в сумну хатинку, яка до того же сповзала в кручу, хлопчик не мав бажання. Він глибоко втягнув у легені повітря – воно смачно пахло квітами та зрілими злаками. Потім широко розкинув руки і, уявляючи себе літаком, помчав з горбка.

Забіг би наш герой дуже далеко. Аж раптом йому під ноги кинувся заєць. Хлопчик верескнув від несподіванки. Неподалік заметляла яскраво-червоним хвостом молода лисиця. Руда догнала зайця і схопити його за ногу. Вона впиралася задніми лапами, вигинала тулуб дугою. Однак ноша для лисиці була тяжкою. Остап, якого пройняв мисливський азарт, із криками кинувся до волохатого сіро-рудого клубка. Кумася випустила жертву і дременула в кущі, а чоловік підважив за довгі вуха переляканого зайця.

Мишко підбіг до батька.

– Що із зайчиком?

– Ніжку руда покалічила.

Мишко лагідно гладив сіру шубку.

– Татку, можна я залишу зайчика у себе? Буду його доглядати.

Марійка підібрала губи і сухо мовила:

– Ми ще самі не знаємо, де заночуємо.

Вона хотіла додати ще щось ущипливе. Уже й рота для того розтулила. Але мимохіть глянула вдалечінь. Глянула – і застигла з розтуленим ротом. Мишко послав зір у тому же напрямку. Він зойкнув: до них наближалися вершники. Мишко помітив, що таткова рука, в якій смикався зайчик, ослабла. Хлопчик підхопив пухнастий клубок. Обережно засунув його у свій мішечок і затягнув зверху шнурок.

Вершники налетіли, немов вихор.

– Хто ви? З якого племені? – нестямно кричали і розмахували нагаями над оторопілою родиною.

Глава сім’ї у відповідь щось сказав тремтячим голосом. Марійка насунула на ніс хустку і перестала дихати. На відміну від батьків, Мишко не розгубився і не злякався. Він визирав із-за маминої спідниці й з цікавістю розглядав вершників. «Це, мабуть, скіфи. Про скіфів розповідала миша. То нічого, що вони сердяться. Просто не впізнали нас. Потім проситимуть пробачення. Дивні які. Мовби в кіно, з екрана з’їхали. Довгобороді, чубаті, одні носи стирчать. Одягнені кумедно. Шкіряні штани заправлені в м’які чоботи. Поверх сорочок шкіряні жилетки з вишитими головами тварин. У того бороданя, що найголосніше репетує, зображена собака. Ха, ха, ха! Він сам, як скажений пес. З очей іскри летять, а з рота – слина. Прозву його Скаженим. А другого – Бородавкою. У нього на кінчику носа висить бородавка. Велика, зелена, ще й лисниться на сонці. Пху, гидота.»

Кошлаті коненята під верхівцями в’юнами вертілися. Горластий присікувався до Остапа:

– Хто ти? Чого всі мовчите? Язики відрізані? А нуте показуйте!

«Шапки у них класні. Гостроверхі, м’які. Мені подобається, що різного кольору: сині, зелені, червоні. За плечима у вершників погойдуються великі луки. На поясі шкіряна торбинка, із якої стирчать довгі хвостаті стріли. Ааааа. Це вояки.»

– Відповідайте, бо клянусь всіма богами: відправлю у світ тіней! – волав Скажений.

На додачу вояка пхнув Остапові нагайкою в спину.

Такого приниження Мишко не міг стерпіти. Вибіг із-за маминої спідниці й сміливо вигукнув:

– Нас у Скіфію привела миша. Миша обіцяла…

Та злі вояки малого не слухали. Навпаки, Бородавка спрямував на нього свого коня. Коник присів на задні ноги, а передніми шалено бив повітря. І якраз над головою малого. Хлопчик від страху тремтів.

Вояки зіскочили з коней і грубо торсали прибулих. Підсаджували їх на коней.

…Кіно було вельми не веселе.

Враження Мишка від прадавнього пейзажу та наметового містечка.

Зустріч із рядженими

Спочатку їхали рівнинним, обробленим людиною степом. Кругом жовто-жовто. Половіють пшениця і жито. Ячмінь Мишко теж знав. Він низький, а колоски з довгими колючими вусами.

Далі дорога пішла круто вниз.

Мишко виглянув із-за спини вояка. Пейзаж, що відкривався його зорові біля озера зі звивистими берегами, він упізнавав і не упізнавав. Але кручу, повз яку проїжджали, відразу упізнав. От тільки чогось у тій картині бракувало. Так, бракувало над кручею їхньої скособоченої хати. Різнокольорових парасольок, що біля озера, теж у його селі немає.

Хлопчик уголос розмірковував:

– Переді мною немовби величезна книжка з малюнками. А під ними завдання: «Порівняй і скажи, яка між ними різниця».

Скіф обернувся і гаркнув:

– Набридло їхати? Хочеш бігти за конем? Це можна. Злазь! – і притримав коня.

Мишко принишк. Ліпше мовчки оглядати навколишні красоти, ніж за конем бігти. До того ж із коня далеко видно.

Вони з’їхали в долину. Проїжджали пасовиськом, де товклися свійські тварини. Онде череди корів. Їх дуже багато. Якби лічити, то до вечора не перелічиш. Корови дивні – безрогі.

– Дядечку, чому корови без рогів? – не втримався, спитав Мишко.

– Узимку сильні морози. Через роги скотинка мерзне. От і спилюємо їх, – сердитим голосом пояснив «дядечко».

Але Мишка не образила непривітна відповідь. Він продовжував дивитися на всі боки.

Он пасуться коні. За ними свині з поросятками. Поросятка повискують і п’ятачками штовхаються. Кумедні!

Все виразніше вимальовувалася місцина, де осіли люди. Вона зусібіч оточена возами. Вози всякі. І малі, і великі. Здебільшого з халабудами. Мишко уважним поглядом окинув пересувні засоби давніх людей. Він точно таких не бачив. Ці з високими дерев’яними колесами. І таких коліс у возі чотири або й шість. «Наче вагони, або будинки на колесах. У них, напевно, живуть під час подорожі», – підсумував свої дослідження малий слідопит.

Непомітно в’їхали в наметове містечко. Чому Мишко назвав містечко наметовим? Бо різнокольорові парасольки насправді були наметами. «От би пожити у такому житлі! А потім, так – між іншим, сказати хлопцям: «Я жив у червоному наметі. Було класно». Хлопці луснуть від заздрощів. Бо в нашому селі немає ні таких наметів, ні возів-будинків на шістьох колесах. Здорово все таки, що я у Скіфії!», – радів Мишко.

Раптом щось боляче штурхнуло його в спину. Він зойкнув, а «дядечко» почав цьвохкати нагаєм. Від коня з гиком і вищанням розбігалися маленькі істоти: ведмеді, вовки, кози, лисиці, зайці, коти. Голови у них величезні, з настовбурченою шерстю або пір’ям. І до того ж ядучого яскравого кольору: малинового, зеленого, червоного, жовтого. З-під кожної копиці на Мишка з цікавістю поглядали розмальовані очі. Істоти показували йому кінчики язиків і некрасиво кривилися.

Мишко прилип до вояка, що завзято розмахував над рядженими нагайкою і водночас підганяв коня. Маленькі істоти залишилися позаду.

Ватажок скіфів наказує здерти шкіру з членів Остапової родини. З Мишка теж

Вояки зупинили коней коло білого намету. Відразу підбігли чоловічки, схожі на комах. (Чоловічків, засмаглих, худих і голомозих, з брудними пов’зками на стегнах, Мишко подумки назвав рабами.) Вони грубо стягнули полонених із коней, яких кудись повели.

Остап, Марійка та Мишко у чужому, явно ворожому до них оточенні, почувалися погано.

Хлопчик незадоволено сопів. Сердився на мишу, що кудись здиміла. Брехуняка! Наобіцяла йому та його батькам у Скіфії велику купу благ. А вийшло навпаки: їх ніхто тут не чекав. Ображають. Скажений штурхнув нагаєм татка у спину.

Невеселе кіно продовжувалося. Мишко з насупленими бровенятами уважно його «переглядав». Туди-сюди ходили бородані. На ходу ляскали гострими ножами і короткими мечами. Раби мовчки носили горщики, набиті чимось мішки і тюки. «Ой, що то за молодчик із чистим підборіддям. З відстані проштрикує мене сивими, як у кота, очиськами. Ха! Ха! Забрався на високий стілець і вдає із себе пана. Напевне, панський синок. Прикид на ньому багатий: куртка з блискучої жовтої тканини, ще й оторочена пухнастим хутром. На голові гостроверха голуба шапка. На її кінчику золота шишка. Коло синка порядкує чимало чоловічків. (Так Мишко зневажливо називав низькорослих скіфів.) Серед них і військові, і сивобороді діди. А що це за один у довгому балахоні? Опудало городнє!»

Панський синок звів докупи руді брови. Він гордовито тримав руку на широкому поясі, немовбито хвалився ним. Ось тицьнув пальцем у бік полонених. Задиристо крикнув:

– Хто це?

Скажений запопадливо зігнувся перед крикливим. Швидко рапортував:

– О Скіле, клянуся всемогутнім Папаєм і дружиною його Апі, ми затримали цих людей на могилі покійного дорогого вождя. Хай живе вічно!

– Чому топталися на святому для нас місці? – нестямно закричав Скіл.

– Клянуся бородою Папая, чоловік із жінкою уважно розглядали видноколо, а хлопець шпортався у мішку.

Мишко рвучко переклав мішечок, в якому на споді ворушився зайчик, позад себе.

– Ці люди дуже підозрілі, – прошамкотів дідуган, що тримав за вухом долоню. Напевне, глухий.

– Дуже підозрілі, – луною повторив Скажений.

І тут же додав кілька власних спостережень:

– Знають нашу мову, а розмовляють як еліни – з акцентом. І одяг на них чудернацький.

«Наш-то одяг чудернацький?» – мало не крикнув Мишко.

Панський синок задумливо стукав палицею. Мишко помітив, що палицю вінчала голова птаха з хижим дзьобом.

– Так, так. Щось тут не так, – роздумував синок.

Несподівано ляснув себе по лобі. Радісно скрикнув, просвітлений здогадкою:

– О, так вони шпигуни! Нишпорки. Це перси закинули до нас бродячу сімейку. Браття, слухайте мою команду: здеріть із шпигунів шкіру. З малого теж. Надто цікавий. З виконанням команди не зволікайте. Вичиніть і висушіть шкіру. Жінки пошиють мені плащ. Гарний вийде плащик. Білий, м’який. Ги-ги-ги!

Він противно реготав, вишкіривши гострі зуби.

Мишко перевів погляд на батьків. Обоє стояли ні живі, ні мертві. У Мишка урвався терпець. Хто він такий цей хлопчак, що їм погрожує?

Мишко вибіг наперед.

– Миша сказала, що у Скіфії будуть нам раді, – крикнув навмисне голосно, щоб всі його почули. Також той, беззубий і глухий дідуган.

Синок вибалушив на Мишка сиві очі.

– Миша?

– Так, миша. Вона збирала у скіфському степу траву з корінцями. В’ялила її, сушила. Потім дрібнила. Запихала траву в скляний ріжок[3]і приносила мені. Миша лікувала мене сушеними паличками одинадцять днів. Палички надзвичайно смачні. Солодші за халву.

Синок водив котячими очима і про щось своє думав. Кілька разів проштрикнув очиськами Мишка. Перепитав:

– Малий, ти не переплутав?

– Ні, я скляний ріжок чітко бачив На тонкому його кінці – лисичка з гострими вушками та живими очима…

Неповнолітній начальник довірливим голосом розказував:

– Голубий ріжок – дарунок племені кривавих від царя. Ріжок пропав був. Пригадую, шукали його рівно одинадцять днів. Але сьогодні його несподівано знайшли. Так ти, малий, знаєш злодійку? Назви її. Я велю їй відрубати голову.

Михайлик розгубився. Опустив голову, роздумував: «Якщо миші відрубають голову, тоді його родина назавжди поселиться серед цих непривітних людей. Їм побриють голови і зроблять рабами. Якщо ж він не назве злодійку, то з нього і батьків знімуть шкіру і пошиють своєму ненормальному начальнику плащик. Он Скажений потирає руки і недобре зиркає то на нього, то на маму, то на татка. Напевне, вагається, з кого першого почати».

Чарівний перстень з червоним камінцем

Враз крізь його густі вії проник червоний промінь. Мишко часто-часто смикав віями, а по тому широко розкрив оченята. Батьків старовинний перстень із червоним камінцем! Він перший нагадав їм, прибульцям до Скіфії, про себе. Неприпустимо! Як вони могли про таку цінну річ забути?

Мишко від радості обкрутився на одній ніжці. Гуконув:

– Люди, зачекайте! У нас є перепустка. Татку, покажи їм перстень.

Однак Остап сина не чув. У своїх кольорових фантазіях він бачив рудого хлопчака, що хизувався перед скіф’янками шкіряним плащем.

Мишко учепився за батькову руку. Силоміць підвів його до високого стільця.

Панський синок зіскочив із трону. Тонким голосом, що збивався від хвилювання, виправдовувався:

– Хай покарає мене Аполлон за те, що я не впізнав високого гостя, який прибув від царя царів. Прости мені, вовку дикому. Пробач.

Остап вирячив очі. Втупився ними у неповнолітнього начальника і його «братів». І вони не витримали страшного погляду. Тремтіли, як у лихоманці. А неповнолітній начальник запустив пальці у руді патли, шалено їх смикав.

Мишко навшпиньках прошепотів батькові у заросле волосинками вухо:

– Скажи, що пробачаєш, бо начальник залишиться без чуба.

– Пробачаємо, пробачаємо, – сердито буркнув Остап.

Неповнолітній начальник миттєво випростався.

– Я, Скіл, вождь племені кривавих сколотів,[4] син Аріапіфа, внук Аргота, правнук Ісідокса радий вітати високого гостя.

Вождь племені розхвилювався. Про це свідчили краплі поту, що оросили його лоб.

Остап все ще дико витріщився на нього і мовчав. Вождь тремтливим голосом запитав:

– Звідки ви і куди, шановні гості, дорогу верстаєте?

Мишко аж зігнувся від страху. Зараз їх викриють! Марійка, мабуть, теж про це подумала, бо присіла і насунула хустку на ніс. Мишко чув, як у татка дрібно цокотіли зуби. Від ламав зі хрустом пальці й нервово совав залізне кільце.

Хлопчик здригнувся. Йому здалося, що зігнуту таткову постать окутав червонястий туман. Але це була якась мить. Можливо, таке йому привиділося. Одначе, що з татком діється? Випростався, покаті плечі розправив, голову задер догори. Несподівано татко заговорив. Голос його звучав твердо, хрипкувато і сердито.

– Я, князь Євстахій, син царського вельможі Іксивіра, маю честь від імені трисвітлого владики всіх сколотів вітати тебе Скіле, сина Аріапіфа, внука Аргота, правнука вождя Ісідокса.

Мишко з гучним шумом випустив із легенів повітря. Переможно, не кліпаючи, дивився на своїх кривдників. Зі злостивим задоволенням відмітив, що Скажений тремтить від страху, Бородавка почервонів, а діди зблідли і перестали дихати.

Остап кашлем прочистив горло. Сміливо мовив:

– Нам відомо, що перси озброюються. Вони готуються до війни. Через це неспокійно у світі. Мені зі сім’єю наказано прибути таємно, Скіле, на твою землю, що зветься Кривим Озером. Тому одяг на нас дивний. Від імені владики всіх сколотів, хай Папай пошле йому міцного здоров’я, буду служити при тобі речником. Потім про все почуте і побачене маю високий наказ доповісти його святості.

Остап замовк. Неповнолітній вождь явно розгубився. Від гурту молодих озброєних чоловіків відійшов широкий у плечах, жилавий вояка. Він щось стиха сказав Скілові. Той погодився з шепотуном, бо кивнув головою. Відразу же звівся і зробив рукою широкий жест.

– Запрошую ласкавих гостей у мій намет на денну трапезу.

Біля входу завмерли двоє вояків, що схрестили блискучі сокири з довгими держаками. Виглядали вояки суворо і непідкупно. Обидва у військових обладунках, брови грізно зведені. На Мишка, що їх уважно розглядав, зиркали сердито.

До хлопчика підійшов раб. Він тримав срібний глек із водою та мідний блискучий тазик.

– Дозволь, пане, тобі помити ноги, – уклінно просив.

Хлопчик сердито тупнув ніжкою – хай не чіпляється з дурними пропозиціями. Ненароком він побачив, що раби мили ноги його батькам.

– Гаразд, помий, якщо хочеш.

Мишко ступив запилюженими ногами у теплу воду. О, як приємно!

Трапеза у білому наметі

У наметі ще цікавіше, ніж надворі. Прохолодно і трішки темнувато. А посередині, прямо на долівці, жевріло в кам’яній чаші вогнище.

Якась непереборна сила тягла Мишко до вогнища. «Вогнище у житлі – класно! Можна пекти картоплю, також гріти руки, коли прибіжиш із морозу», – розмірковував. З купи дров, наваленої за чашею, зняв найгрубішу дровину і поклав на жар. У чаші зашкварчало, затріщало, вгору зметнувся синій язик.

Легка долоня лягла на Мишкове плече і його стиснула. Це був Скіл. Мишко запитально дивився на вождя. У нього виникло бажання дружити з хлопчаком, який так впевнено грав роль дорослого. Проте Скіл звернувся не до нього, а до всіх.

– Прошу, займайте зручні місця. Зараз будемо обідати. Євстахію твоє місце у голові столу. Місце дружини і сина завжди поруч із главою родини.

Мишко шукав очима стіл. Не те, що столу, навіть жодного стільця він не знайшов.

Скіл, що повернувся до «столу», сивобороді діди, вояки, дивак у балахоні, а також татко і мама опускалися на чистий килим. Скіфи, що схрестили ноги, підмощували під боки замшеві подушки. Мишко сів біля мами, яка сопіла під низько опущеною хусткою.

Дорослі перемовлялися, а хлопчик продовжував оглядати помешкання. Його стіни обтягнуті різнокольоровими полотнищами. «Це красиво і водночас дає влітку прохолоду» – зробив важливе відкриття юний слідопит. Стіни прикрашали оленячі роги, ножі з красивими колодками і короткі широкі мечі.

Двоє рабів несли срібні таці. На першій обсмалена воляча голова. Раб зупинився біля Остапа і завмер. Мишко помітив, що татко ласо поглядав на другу тацю. На ній підсмажені куріпки. Усі чомусь стулили роти і мовчали. У наметі зробилося так тихо, що Мишко чув під стіною шерхіт. Він здогадався: то вовтузиться рогатий жук. Напевне, не міг перевернутися зі спинки на лапки. Хлопчик напружував слух: перевернувся жук? Ні, все ще шурхотить. Значить, не перевернувся. Увага хлопчика знову зосередилася на людях. «Чому дядьки мовчать? Когось чекають? Скіл опустив голову і стиха тягне «Гм». А дивак у балахоні не зводить із татка очей. Вояки і діди не їдять. Чекають якогось сигналу? Слуга з обсмаленою головою на таці вкляк біля татка. Чому не йде далі?»

Несподівано у розумній головці блиснула відгадка на всі разом запитання. Синок припав до батькового вуха, шепотів:

– Візьми шматок голови, бо раб від тебе не відійде.

Остап потяг за обсмалене вухо. Але воно трималося голови. Тобто її запекли повністю у досі не покраяли на порції.

У руках вождя блиснуло лезо ножа.

– Яке місце, Євстахію, тобі до смаку? – догідливо запитував.

Остап розгубився.

– Та я, знаєш, знаєш…

– Знаю, знаю, шановний госте. Найсмачніші – щоки. Ось зараз їх для тебе відріжу, – метушився юний вождь.

– Я теж хочу покуштувати щоки, – канючив Мишко.

Насправді, він м’яса не хотів. Просто скумекав: у скіфів запечену голову рогатої тварини підносять найшановнішим гостям. А він, Мишко, був таким для скіфів.

– Прошу, прошу, – прояснів Скіл. – Розтуляй рота…

І сталося дещо несподіване. Скіл підхопив кавалок м’яса (на ньому стирчала обвуглена шерсть) і трьома пальцями засунув Мишкові у рот. Хлопчик із відкритим ротом лопотів віями. Його здивуванню не було меж, коли Скіл підхопив другий кавалок і так само, як оце йому, вкинув у роззявлений рот своєму сусідові.

Він совався на подушці. Не хотів ображати господаря, але проковтнути шматочок теж не міг. Таки виждав, коли вождь відвернувся, бо щось емоційно розказував. Тоді звівся на ноги і побіг до багаття. Там нишком, щоб ніхто не бачив, виплюнув у вогонь кавалок м’яса із обвугленою шерстю.

У вогнищі зашкварчало. Звідти вилетів цілий сніп сліпучо-червоних іскор, що осяяли все приміщення. За його спиною плескали в долоні. Дядьки схвильовано вигукували:

– Гу-ра! Гу-ра! Слава молодому вельможі.

Біля оторопілого Мишка стояв дивак у довгому балахоні. Зблиски вогню відбивали на його обличчі радість. Із хвилюванням у голосі дивак казав:

– Молодчик, Михайле. Ти вшанував богиню вогню Табіті. Богиня сказала, що ти особливий. Ти приносиш людям радість, і плем’я кривавих матиме від того зиск. Велика богиня подала нам знак.

– Знак? Чого знак?

– Знак того, щоб тебе, Михайле, шанували.

Дивак розвернувся до Євстахія:

– Дозволь, князю, ввійти у твоє родове гніздо, щоб дізнатися, хто насправді є твій син і чи він увесь з нами.

Євстахій кивнув головою. А Мишко дивака запитав.

– Мені теж цікаво знати: хто ти є насправді?

Чоловік розгубився. Ледь чутно відповів:

– Дотепер я був шаманом, або жерцем, як мене мило називають. Але твоє запитання, сину Євстахія, насторожує. Дитячі вуста творять істину. Напевно, шаманом не маю морального права бути?

– Я пожартував. Пробач мені, будь ласка. Ти завжди будеш шаманом, – якомога щиріше запевнив Мишко дивака.

– Прошу, сине Євстахія, не жартуй так із мною. Знай, сам головний шаман, що при царі всіх царів сидить, висвятив мене. Я цим надзвичайно дорожу. Ще мені подобається відриватися від землі й літати.

– Куди?

– Хоча б на зірку Сидень, або до пращурів через розколину в землі.

Мишко від здивування роззявив рота, у якому були відсутні два передні зуби. Шаман поплескав хлопчика по спині.

– Нумо до гурту, бо лишимося голодними.

Царський пояс

Трапеза у білому наметі сягнула апогею: голосно плямкали, сьорбали, прицмокували. Усе зі столу брали руками, що надзвичайно подобалося Мишкові. Він лизав солодкі кружальця ананасів, ласував схожими на велетенські стручки жовтої квасолі бананами. Екзотичні харчі він вживав уперше. Дійшла черга і до зморщених медових фініків. О, Мишко уплітав їх за обидві щоки!

Марійка дзьобала всього потроху, як пташка. А от Остап (у Скіфії він Євстахій) налягав на запечену верплятину. М’ясо він здобрював червоним вином і кобилячим молоком. Останнє скіфи кумисом називали. Мишко теж сьорбнув кумису. Але закашлявся. Скіфи з нього сміялися. Йому чомусь зробилося соромно. Проте нікому не признався, що напій йому не сподобався, бо кислий. А ще хлопчик прислухався до розмови дорослих.

– Здогадуємося, Євстахію, чому трисвітлий владика тебе прислав до нас, – говорив жилавий вояка, віддираючи зубами від кістки запечене м’ясо. – Тільки вчора у кривавих завершилося змагання за царський пояс.

– Царський пояс? – перепитав Мишко. – Який він?

Жилавий ураз насупився. Уп’явся зубами в м’ясо і з силою відірвав шматок. Діди хитали білими бородами. Вояки кидали на Мишка недоброзичливі позирки.

Скіл веселим голосом розказував:

– Мій дядько Іосаф був мудрим правителем, хай йому легенько ікнеться в кращому світі. Але він не мав синів. За нашим законом вождем племені може стати родич небіжчика, але такий, що переможе всіх родичів у чесному поєдинку. Після змагання шаман передав переможцю царський пояс. Тепер пояс на мені.

Сказав і випнув живота. Ще й обома руками ніжно провів по стану. Мишко витягнув шию, щоб краще розглянути царський пояс. Той сяяв, відбиваючи зблиски вогню, і через це його деталі були малопомітні. Усе ж Мишко звернув увагу на вишиті золотими нитками красиві квіти, також на птахів, увінчаних коронами. Ті й ті прикрашали пояс і робили його не буденним.

Діди всі разом заговорили, емоційно розмахували руками. Вони описували сцени змагань:

– Скіл найспритніший, він ловкий, витривалий, – схвально вигукували. – Він удень і вночі змагався. На коневі і пішки. Скіл вправно орудує камінням, ножем, мечем, списом. Випущені Скілом стріли безпомильно влучають у ціль. Слава Скілу! Скіл чесний, розумний, достойний бути вождем племені кривавих.

Мишко свій серед скіфських дітей

Відтепер члени родини Євстахія розкошували. Вождь кривавих велів, щоб їх поселили у жовтому просторому наметі. А ще їм надали в користування повозку із закритим верхом.

Мишко обстежив, облазив середину візка, аж упрів. Хатка на колесах йому дуже сподобалася. Щоправда, вона без вікон. Зате спекотного дня у ній прохолодно, а взимку тепло, бо всередині обтягнута товстою повстю. Хлопчик зібрався скочити з воза, та почув дзвінкі дитячі голоси. Відхилив запону – і тут же відпустив. Сидів за нею тихо-тихо. Проте ряджені від повозки не відходили. Це вони шпурляли у нього грудками глини.

– Но, но, но, – долинув застережний голос шамана. – Миша приїхав здалеку. Він із роду царських вельмож. Треба чемно його просити. Ну, починайте!

– Мишо! Мишо! Вийди до нас. Ми хочемо з тобою дружити, – кричала дітвора тоненькими, в різнобій, голосами.

Мишко висунув голову з будки. Розмальовані істоти побачили його. Відразу підстрибували й вигукували:

– Миша виглянув!

Мишко повільно зліз із повозки. Але від неї не відходив (щоб вчасно сховатися).

– Мишо, це твої нові друзі, – привітно казав шаман, підштовхуючи дітлахів до Мишка.

– Ми кидали в тебе сухими грудками і кізяками. Ми не знали, що ти наш. Гадали, еллін.

Мишко носком капця колупав суху траву і з-під лоба кидав позирки на нових друзів.

– Правда, вони молодші за тебе, – наче виправдовувався шаман. – Але твої однолітки працюють. Пасуть худобу і ходять із дорослими на полювання.

– А чому вони розмальовані? – запитав Мишко.

– Про це довго розповідати. Вони самі тобі розкажуть. А мені пора йти.

Шаман зігнув у лікті праву руку і долонею вдарив у Мишкову долоню. Потім виразно підморгнув. Мишко зрозумів, що у скіфів так було заведено вітатися і прощатися.

– Мишо, біжімо до мого шатра, – просив басом Ведмідь.

– Ходімо до мого. Це недалеко, через вулицю, – благала тоненьким голосом Лисиця.

Ведмідь наступив Лисиці на ногу. Та верескнула від болю й образи. Паузою вдало скористалися Кіт із Вовком. Вони підхопили Мишка попід руки і побігли з ним. Спинилися біля вогнища, розведеного між наметами, що стояли півколом.

Товсті жінки у яскравих сукнях снували навколо вогнища. Мишко замилувався жінками. Вони нагадували гігантські квіти. Тітоньки в свою чергу не відводили від нього очей, обведених чорною фарбою. Одна тітонька сплеснула руками і заволала, мов навіжена. Вказівний палець вона спрямувала на Мишка.

– Хто це?

– Мій товариш, – випнув сухоребрі груди Вовк.

– З якого роду, питаю?

– З роду Мишей, мав, мав, – каже Кіт.

Тітоньки склали докупи руки і завили тонкими голосами (одна – грубезним).

– Богине Гестіє, і ви, всі олімпійські боги. Оберігайте цього нерозумного хлопчика від злих духів. Щоб у нього головка не макітрилася і ніжки прудко гасали.

Після замовляння тітоньки заметушилися. Миттєво стягнули з Михайлика штанці з курточкою і посадили на пеньок. Одна тітонька вивернула йому на голову з макітри рідку глину блакитного кольору. Потім енергійно втирала її у волосся малому й настовбурчувала його. Друга тітонька пензликом пофарбувала Мишкові вуха рожевим кольором, ніс чорним, рот білим, а очі обвела синіми кружальцями. Третя тітонька квачиком натерла щоки червоним чорнилом. Четверта виваляла свій вказівний палець сажею і намалювала Мишкові вуса. Такі довгі, аж до вух.

Коли тітоньки з розмальовками закінчили, то задоволено прицмокували язиками. Заєць із Вовком підстрибували, взявшись за руки, а інша дітвора привітно кивала головками.

Мишко сповз із пенька. Однак втекти не встиг – в нього вчепилася тітонька, що його роздягала. Вона швидко нап’яла на нього курточку, потім штанці.

Хлопчик закрутився, оглядаючи себе. На штанцях він намацав довгий хвіст. Глянув на нього – і сумнів розвіявся. Хвіст таки був справжній, від мертвого щура. Він гарно згинався, а дрібні луски веселкою грали проти сонця. Потім хлопчик уважно обстежив курточку. На грудях до всіх щирила гострі зуби велетенська голова миші. Рожеві вушка і довжелезні вуса теліпалися, мов справжні. Мишко підскочив. На спинці одночасно задзеленчали металеві пластинки, а ще хиталися дерев’яні палички і трісочки.

Мишкові подобалася його нова подоба. Та чи сподобається вона матусі?

– Що ви зробили з моїм одягом? Мама лаятиме мене, – схвильовано вигукнув.

– Не подобається? – спитала тітонька грубезним голосом і відступила назад. – Бачили примхливого?. А я так старалася, щоб був схожий на мишу, свою покровительку. Яка дитина невдячна.

– О! – раділи інші жінки. – Тепер Мишу ніякий злий дух не зіпсує і зле око не зурочить. Миша, родителька роду, пильно охоронятиме його від них, відганятиме хвостом, вушками й вусами. Мишина мама дякуватиме нам.

Мишко не переставав дивуватися:

– Чому ви мене розмалювали? Це така у Скіфії мода?

Тітонька, найповніша з усіх, гладила його по голівці, як маленького і нерозумного малюка. Нахилилася і проникливим голосом повчала:

– Мода тут ні до чого, дурнику. Наше кочовище складається з багатьох родів. Кожен скіфський рід охороняє від злих духів і лихого ока чотиринога тварина.

– Чому чотиринога?

– Бо на чотирьох ногах надійніше, ніж на двох.

– Наприклад, ведмеді, собаки, коти, зайці, лиси, – доповнив розповідь Мишко.

– О, Миша не дурник, він розумак, – голосно завважила найповніша. – Діти повинні бути схожими на своїх охоронців. Твій рід охороняє миша. Тому твій вигляд повинен бути, як у миші. І звешся ти Миша, як твоя покровителька.

– Я Михайлик, – поправив хлопчик.

Тоном виховательки дитячого садка тітонька продовжувала повчати:

– Скажу, поспішили з ім’ям твої батьки. У сколотів дитина, коли підросте, сама собі вибирає ім’я. А до того її кличуть як тваринку-охоронницю. (Вона докірливо похитала головою.) Це прийшло від еллінів, не інакше, – називати дитину по-людськи. Ох-хо-хо.

Тітоньки разом осудливо заохкали:

– Ото ж бо, від греків всі погані звички. І вино привозять із Греції. Наші чоловіки вина раніше не вживали, – підсумувала повна вихователька.

Мишко її заспокоїв:

– Я ходитиму в костюмі миші. Миша мене оберігатиме. Бо я не хочу хворіти.

– От і добре, – хором раділи добрі тітоньки. – Ходи, Мишо, здоровий.

А тітонька, в якої був грубезний голос, гуділа:

– Щоб твоя, синку, покровителька раділа, ти іноді попискуй. Так, як оце роблять миші: «Пі, пі, пі».

Мишко підстрибував і по-мишачому пищав. Нові друзі стрибали разом із ним. Але кожна дитина вигукувала своє. «У-у-у-у», – ревів Вовк. «Мав, мав, мав» – попискував Кіт.

Марійка не впізнала свого сина

Першого дня Мишко прибився до свого, жовтого намету, надвечір.

Марія дивилася на сина довго-довго. Мишко вже хотів сказати мамі, що це він, її син. Але мама його випередила – таки впізнала. Сплеснула руками і заголосила на увесь табір:

– На кого ти схожий? Боже, а з волоссям, із волоссям, що сталося? Чого воно синє і стирчить догори? А хвіст, хвіст звідки взявся? Бр-р-р, ще й лускатий. Точно коростявий. Біжи до озера – змий фарбу. Хутко!

– Не буду митися, – уперся малий. – Мене фарба і хвіст оберігають від злих духів і недоброго око. О!

– Що? Що? Що? – перепитала мати сина. – Ану повтори!

Батько заступився за сина:

– Марійко, облиш, не сварися на нього. Ти ж сама бачиш: у Скіфії всі дітлахи розмальовані. Подобається йому бути мишею, то хай нею буде, – розсудливо мовив. – Насип нам краще юшки. Повечеряємо та підемо до шатра Солов’я. Послухаємо його пісень.

Марія тяжко зітхнула. Мовчки розстелила на траві солом’яний килимок. Розклала на ньому неоковирні глиняні миски. Налила в них із горщика гарячої юшки.

Мишко бовтав та перемішував дерев’яною ложкою юшку. Страва була густа, навариста. Зверху плавали шматочки м’яса.

– Чому суп без картоплі? Я картоплю люблю.

– У часи Скіфії картоплю в Європі не вживали, – повчав батько, голосно сьорбаючи. – Бульбу завезли з Америки після відкриття її Колумбом, у п’ятнадцятому столітті. Великої Скіфії, як держави, тоді вже не було, про неї майже забули. Скіфія зникла у перших століттях нашої ери.

Мишко зітхнув.

– Прикро, що Колумб не жив серед скіфів і не відкрив Америку раніше. Тоді б ми їли суп із бараболею.

Насправді, юшка була смачною і без картоплі.

Пісня Солов’я

Намет сліпого співака тулився скраю селища, за яким починався дикий степ.

Мишко, який стовбичив біля батьків, крутив навсібіч головою. Він дуже переживав, щоб чогось цікавого не прогавити.

У центрі щільного кола, створеного людьми, горіло багаття. Рівний стовп диму впирався в зорі. Ось огняна квітка піднялася найвище. Червоні пелюстки почали опадати, але знизу набирали яскраво-синіх барв.

Скіфи перегукувалися, лузали насіння. На узвишші серед дідів сидів Скіл. На юному вождеві біліла сорочка, не підперезана поясом. За вождем розташувалися старійшини-охоронці. Серед них Скажений із Бородавкою. Вояки про щось домовлялися.

– Соловею! Соловею! – гукала хором дітвора.

Дітвору сильними голосами підтримали парубки.

Біля вогнища з’явився дідусь. Він притискав до грудей, мов дитинча, кітару. Мишкові подумалося: співак скидається на пташку, в якої стерті крила. Високий, худий і зігнутий, з довгою, до пояса, білою бородою. Дідок уклінно привітав своїх палких шанувальників.

Скіфи радісно до нього гукали:

– Соловею, брате, повідай нам правду!

Дідок на щось присів і відразу забряжчав, перебираючи струни. Скіфи притихли. Пролунав сильний тонкий голос:

Почну, браття, пісню свою не з билиць часу нашого, а про давно минуле. Розкажу я вам звідки єсть-пішла земля сколотів і хто на ній перший правити почав.

Соловей зробив паузу, хоча продовжував тихо перебирати струни.

Мишко помітив біля вогнища Вовка з Котом, котрі лежали, підперши кулаками підборіддя.

– Піду до хлопців, там краще чути, – прошепотів батькам.

Марійка мовчки кивнула головою. Хлопчик з трудом пробирався поміж людей, що напівлежали. Вовк із Котом розсунулися. Мишко ліг між ними.

Струни дружно задзвеніли. Соловей заспівав протяжно і повільно, наче розказував:

Далеко, далеко, за Гостинним морем, яке назвуть колись Чорним, стримить висока гора. На тій горі живуть-розкошують олімпійські боги. Наймогутніший серед них Зевс. Усі боги і народи поклоняються йому. Засумував якось Зевс і зібране добро йому не в радість стало. Сів він у золоту колісницю, запряжену крилатими кіньми, і високо в небо злетів. Покружляв над Олімпом, політав над морем Гостинним. І плюнув спересердя на них. У край незвіданий, пустинний Зевс спрямував свого візка. Чудова, роздольна, багата на всякого звіра і рибу земля під сонцем мліла. Серце бога найбільшого від щастя зайшлося. Придивився пильно бог наймогутніший: Високим берегом ріки, яку предки Дніпром назвуть, Дівчина-краса, довга коса, походжала. Упав із неба Зевс і прямо дівці під білі ніжки. – Хто ти така, красуне, і хто твій батечко? – питає. Діва гордовито каже: – Мій батечко – бог найбільшої річки Борисфен. Я його улюблена донька. Сказала і зашарілась. Покохала вона Зевса відразу і всім серцем. О соловію, пташко крихітна! Дай мені божественного співу свого про кохання двох розказати. Забув Зевс про гору Олімпійську і про справи усякі важливі. Кохається з царівною та у синіх водах Борисфена купається. Тепер не до правління йому. Тут співець перевів подих. Побринчав трохи і сильно скрикнув: Таргітаю, сине могутнього бога і дочки річки великої! Ти є прадідом усім нам. Народив єси старшого Ліпоксая, середульшого Арпоксая і мізинчика Колонсая. А вони перші царі землі цеї. О, Скіфіє! Розпростерлась, ненько, від моря до лісів диких, у яких людожери люті у шкурах звіриних никають. Сягаєш одним крилом річки Істри, що назветься Дунаєм, а другим торкаєшся моря Меотіди, которе Азовським назвуть.

Раптом скіфи повскакували на ноги. Синхронно штурхали кулаками в зоряне небо і хором скандували:

– Гу-ра! Гу-ра! Сла-ва Скі-фії! Гу-ра! Сла-ва Скі-фії!

Викричавшись, шумно опустились на землю. Згадали про насіння. Лузали його, а шкаралупки випльовували у траву. Соловей урочисто і високо затяг:

Довгі й неозорі для птаха, що літає, границі твої, Скіфіє. Двадцять днів у путі вершник мчить від краю до краю. Стільки ж від моря Гостинного і до лісів диких. Геродот, що є греком, край наш прямокутником назве. Міцний і непорушний квадрат оцей єсть і сколот у ньому господар. Високо сколот над золотом стоїть і усіма речами земними, що гниють, іржавіють, псуються і злодій під які підкопується. Слава Скіфії на всі віки! Скіфія ніколи не перейде!

Скіфи дружно повскакували. Вовк, Кіт і Миша разом з усіма одержимо скандували:

– Гу-ра! Гу-ра! Ско-ло-ти не ра-би! Ско-ло-ти віль-ні!

Хто украв царський пояс?

Мишко засинав, коли хтось просунув голову в намет і стиха запитав:

– Євстахію, не спите? Є важлива розмова.

Батько намацав капці, сунув у них ноги, відкинув полог і вислизнув надвір.

Пізній гість про щось збуджено, але тихо розказував. Сон від Мишка миттєво втік. Хлопчик підкрався і припав вухом до пологу.

– Невже ніхто не бачив? – сумнівався батько.

– Еее, злодій вибрав слушний час. Тоді, коли всі слухали Солов’я, він проник у шатро Скіла. Хтось із вояків, звичайно. Бо тільки вони мають право входити у білий намет. Ой, яка для нашого племені прикрість. Адже трисвітлий владика ось-ось затвердить високим наказом нашого нового вождя. І треба ж – царський пояс зник.

– Викрадення царського пояса матиме серйозні наслідки, – погодився батько. – Вождем племені кривавих цар затвердить лише того, хто царський пояс здобув під час змагання.

– Ото ж то. Ай-я-яй. Що буде з нами? – бідкався нічний гість.

Мама застогнала уві сні. Мишко кинувся назад, до свого спального місця.

«Хтось украв царський пояс. Хто? Без пояса Скіл – не справжній вождь», – міркував хлопчик, засинаючи.

Глава третя Як Страховидло відлупцювало ряджену дітвору

У наметове містечко прибули грецькі купці.

Ряджена ватага завмерла обабіч дороги, пропускаючи вервечку запилених возів зі скрипучими колесами. Нарешті з ватагою порівнявся останній віз. На ньому хиталася сплетена з лози будка. Ведмідь заклав у рот два пальці й свиснув. Хлопчики, мов рій мух, обліпила останнього воза. Ведмідь учепився пухкими рученятами за дошки, підтягнувся і зник усередині будки.

Невдовзі монотонний шум містечка розітнув пронизливий дитячий крик. У пилюгу звалився отаман ватаги.

– А-а-а-а! – волав Ведмідь і дико водив круглими від жаху очима.

Запинало майнуло догори. З темного отвору висунулася пелехата бестія. Вона шкірила криві рідкі зуби і теліпала білими очиськами, що висіли на щоках. Дітлахи завмерли. Раптом із будки вилетів рій кулаків у чорних боксерських рукавицях. Хлопчики з жахом проводжали їхній лет поглядом. Ось кулаки злетіли догори, тримаючись на тоненьких скручених у спіраль цівках, потім круто спустилися й полетіли у їхній бік. Дітлахи з верескливим криком кинулися врозтіч. Але кулаки їх наздоганяли і гамселили. Найбільше тумаків дісталося Ведмедю. З будки лунала брутальна лайка:

– Лайно собаче! Щоб тебе корова ратицею дзизнула, щоб ти на їжака наступив і вколовся, злодюго паршивий!

Ведмідь невтішно ревів. Вантажівка покотилася до торжка.

Оговтавшись, хлопчики оточили засмученого хлопчину.

– Що то було?

– Не знаю. Воно величезне і страшне. Якби не зіскочив із воза, то голову б мені відкусило, – жалівся Ведмідь, витираючи сльози.

– Ой, хлопці, боюся, – тремтів Заєць. – Хай мене береже Папай від лихого.

Малий накинув на голову каптур із довгими вушками.

– Страховидло у нашому містечку. Від нього багатьом буде лихо, – розважливо мовив Кіт. – Нумо за ним, няв, няв. Побачимо, який він із себе. Тільки обережно.

– У-у-у-у. Ходімо. Відразу дамо сигнал стражникам. Вони знесуть йому макітру з пліч, – рикнув Вовк.

Він єдиний у ватазі зберігав спокій. Щоправда, очі в нього жаринами горіли.

Хлопчики, озираючись, обережно посунули за грецькою валкою. Заєць і Миша пленталися останніми, наступаючи на п’яти Ведмедю, який теж відставав.

Скрипучі колеса, нарешті, стихли – вози зупинилися. З коней зіскочили охоронці каравану та господарі краму.

Ватага, що збилися докупи, готова була зірватися з місця і чкурнути, тільки-но з будки вилізе оте Страховидло. Ой, запинало хитнулося. З воза вистрибнула… дівчинка?!

Мишко зі роззявленим ротом не відводив від прибулої очей. Вона вища від нього на півголови. У неї чорне розпатлане волосся. Щічки брудні, а спідничка подерта.

Дівча стрибало на одній ніжці. Мишко мав підозру, що краєчком ока воно слідкувало за ними, рядженими. Далі окрутило розчепіреними пальцями біля скронь, мов крильцями. Показало кінчика язика і побігло до візника, що випрягав коней.

Хлопчики почувалися мулько.

– А таки надуло нас дівчисько, мав, мав, – перший обізвався Кіт.

– Це через Ведмедя. Він страшно кричав. От ми й відбігли трохи вбік, – виправдовувався Лис.

– Я думав, що то Страховидло. А то маска з кулаками, – виправдовувався Ведмідь.

Хлопчик оговтався. Проте виглядав далеко не героєм.

– Треба її провчити, у-у-у-у – гудів Вовк, який дуже хотів бути старшим у ватазі.

Усі підтримали Вовка і чекали для розправи слушного часу.

Візник повів коней на водопій. Розпатлана бестія залишилася сама. Хлопчики прискіпливо слідкувала за її рухами і діями. Вона поволі обійшла навколо воза. Смачно позіхнула. Потім роздивлялася на всі боки – і почимчикувала до акації, що росла на вигоні перед заростями низькорослого терену.

Насуплена ватага потяглася за дівчинкою. У центрі перевальцем сунув Ведмідь. Він цілком оговтався і згадав, що є старшим. Вовк понуро чомбав за ним.

– Хлопці, озброюйтесь. Обходьте дерево з двох боків, – скомандував Ведмідь.

Лис підняв дебелу палицю. Інші на ходу піднімали черепки, камінці, сухі грудки й кізяки.

Раптом від містечка долинуло:

– Мишо! Мишо! Синку, ходи-но до мене!

Гукала Марійка, приклавши до вуст долоні, щоб голосніший вийшов звук.

Мишко аж присів спересердя. Мама кликала його так невчасно. Незадоволений, з опущеною головою він побіг до неньки.

– Синку, батькові занеси холодної води, – веліла мама. – Сонце, як сковорідка на вогні, шкварчить, а татко на відкритому майданчику, просто неба працює. Кухлик на ослоні.

– А що татко на майданчику робить?

– Шаман попросив його підготувати стартовий майданчик. Шаман уночі з нього злетить на зірку Сидень.

– О, я пригадав. Татко розказував, що шаман обіцяв тебе вилікувати.

Мишко сказав швидко, скоромовкою. Адже він поспішав на вигін, до хлопців. Метнувся за кухликом. Але зачепив огорожу, за якою сидів заєць. Дерев’яна решітка впала на землю і боляче тріснула малого по нозі. Він заойкав, скакав на здоровій нозі.

А зайчисько, високо плигаючи, мчав до кущів терену. Мишко, накульгуючи на забиту ногу, побіг за твариною слідом. Марійка сплеснула руками. Гукала:

– Води батькові занеси.

Та син її не чув.

Тим часом кільце войовничо налаштованої дітвори звужувалося. Нечесане й немите дівча второпало, що на нього чекає розплата. Притиснулося до шорсткого стовбура акації і водило чорними оченятами.

Заєць, який торував стежку до жаданої схованки, заметляв між хлопчиками. Мишко на бігу гукав:

– Гей, хлопці, зловіть сірого! Прошу, зловіть!

Хлопчики з гиком і свистом кинулися навперейми тварині. Розпатлана бестія не всиділа – зірвалася з місця і разом з усіма ловила зайця.

Зчинився такий гармидер і галас, аж гай гудів.

Розпатлана з розгону впало на зайця. Усі, голосно сапаючи, обступили її. Розпатлана поволеньки підвелася. Вона міцно тримала сірого за вуха. Скривила рожевого ротика і зневажливо мовило:

– Телепні! Не вмієте ні красти з воза товар, ні зайців ловити. Гей, шмаркатий, забирай свого куцохвостого.

Вона презирливо сплюнула через плече. Мишко ображено відкопилив губи. Та тільки він торкнувся зайця, як той плиг! і щез у колючих кущах.

Мишко верескнув. Усі реготали й показували на нього пальцями. При цьому примовляли:

– Телепень, телепень. Не вмієш ні красти, ні зайця втримати.

Розпатлана підскочила, наче її ужалила в п’яту оса. Сердито махала на ряджених брудними руками.

– Чого, дурні, регочете? На себе подивіться! Заялозили пики, що страх бере. Ідіть до річки, умийтеся, бо матуся не впізнає і не дасть кулешику своїм маненьким. Е-е-е-е, – пропищала противним дитячим голосом. А під кінець показала язика.

Хлопчики кліпали очима. Вони збиралися її провчити. Але дівчисько знову пошило їх у дурні.

– Мишо! Мишо! – не вгавала Марія.

– До тебе гукають? – спитала дівчинка Мишка.

– Еге, його кличуть. Він грається з нами, бо не вміє на коневі триматися, – пропищало Лисеня і недобре хихикнуло.

Усі голосно сміялися. Михайлик увібрав голову в плечі – йому зробилося соромно.

– Біжімо до твоєї матусі, – тріпнула бестія кучерявим волоссям.

Знайомство Мишка з Ією

Хлопчик із дівчинкою чимчикували в ногу, тримаючи полотняний вузлик за вушка.

– Чого причепилася до мене? – незадоволено сопів Мишко.

Він сердився на дівчинку за те, що назвала його при всіх шмаркатим.

– Щоб допомогти тобі татусеві водичку донести, – єхидно відповіла вона.

– Сам донесу, без твоєї допомоги.

– Мишо, не ображайся на мене. Знаєш, якби не твій навіжений заєць, то я сиділа б зараз на вершечку акації.

– А це чому?

– Ви ж мене збиралися лупцювати. Чи не так?

– Твоя правда, збиралися, – погодився Мишко.

– От я про те й кажу: мене врятував твій ненормальний заєць.

– Сама ти ненормальна. Він хворий – лисиця покалічила йому лапку.

– Хворі зайці так не гасають. Не сумуй за ним. Без тебе він не пропаде. Кругом повно трави. Мене звати Ія. А тебе?

– Михайлом.

– Хіба ти дорослий, що носиш людське ім’я? Скіфи дітей не називають людськими іменами.

– Еге ж, – погодився Мишко.

Він не хотів розказувати причепі, що насправді він не зі Скіфії, а з двадцять першого століття. Вона все одно йому не повірить. Тому тицьнув пальцем перед собою і похвалився:

– Мій татко там будує стартовий майданчик. Шаман уночі з нього вирушить у далеку дорогу. Полетить на зірку Сидень.

– Тебе візьмуть батьки із собою, щоб шаманові вслід ручкою махнув? – в’їдливо спитала Ія.

– Я в батьків і братиму дозволу. Сам прийду. А захочу, то з шаманом полечу на зірку, – хвалився малий.

– І що на зірці робитимете?

– Шаман вилізе на дерево нашого роду. Загляне у мамине гніздо. Там лежить її родова книжка. Прочитає книжку і знатиме, яким чином маму лікувати.

– Я теж хотіла б побувати на зірці, – мрійливо сказала Ія. – Моя матуся теж хвора. Я дістала б для матусі ліків на зірці Сидень.

– Іє, ти не боїшся мандрувати? Мама дозволила тобі поїхати від дому так далеко? Я чув: у дикому Степу небезпечно.

– Моя матуся дружить із Вакхом. Гадаю, вона досі не помітила, що я з дому втекла.

– Вакх? Хто він?

– Веселий бог. Ходить не сам, а водить компанію із Сатиром, у котрого ноги, як у цапа, та з п'яними дівками.

– А-а-а, – протягнув із розумінням Мишко.

Насправді він нічого не второпав.

Остап забивав четвертий, останній кілок, яким окреслив майданчик.

– О, нарешті дочекався води. Довго ж ти її, Мишо, ніс, – картав сина.

Хлопчик відвів погляд убік. Він робив вигляд, що уважно розглядає балабуху на вершечку кілка. Та мала вигляд людської голови.

– Татку, для чого ти повтикав кілки? – після паузи запитав.

– Це обереги. Щоб злі духи не заважали шаману злетіти.

– Дядечку, можна мені подивитися, як шаман літає? – втрутилася в розмову Ія.

Чоловік наморщив лоба. Змахнув рукою:

– Як тільки смеркне, то приходьте обоє. До того ж шаман мене попередив: Михайлик повинен бути обов'язково.

Хлопчик випнув груди, а руки заклав за спину. З гордовитим незалежним виглядом обійшов майданчик. Але прислухався до розмови татка з Ією.

– Миша теж полетить? – запитала Ія.

Мишко ще дужче нашорошив вуха.

– Ні, мій син не літатиме. Шаман хоче перевірити його гніздо. А Михайлик, застеріг шаман, в цей час повинен перебувати в окресленому оберегами колі.

Хлопчик незадоволено сопів. Прикро, що шаман його на зірку не візьме. Заодно б він на дереві родовому полазив. Цікаво ж.

Нічний політ на зірку Сидень

Купол вечірнього неба загадково синів. На ньому тремтіли бентежно-допитливі зорі. «Що буде, подруженьки? Що буде?», – перегукувалися.

Урочистий Остап, перелякана Марійка, збуджені Мишко та його подруга Ія тулилися одне до одного поблизу окресленого оберегами майданчика. У центрі палахкотіло багаття. Над ним височіли, зв’язані угорі та розчепірені внизу, довгі тички. Помічник жерця ворушив жар залізним прутом і шамкотів беззвучно губами. Усі чекали на шамана, що переодягався в кривобокому наметі. А ось і він сам. Дітей найбільше вразила його вдяганка.

– Круто, – захоплено шепотів Мишко.

– Глянь, Мишо, на шапочку! З торочками, зав’язаними вузликами. Я теж хочу мати таку.

– А мені б таку хламиду, – пирснув зо сміху Мишко. – Усіх собак лякав би. Довжелезна.: Поли розвіваються, наче ганчірки, пожовані тупими ножицями.

– Ой, Мишо, на фартух глянь. На ньому стільки бляшок. І всі дзеленькають і тарахкотять. Клас! – захоплено шепотіла Ія.

І справді, чого тільки на фартухові не було: і металеві бляшки у вигляді сонця і місяця, і дерев’яні фігурки пташок та рибок. А коли жрець повернувся до них спиною, Ія мало не зомліла. Вона такого звіра ніколи не бачила. Той був схожий на кота, але голова у нього велика, зубата, вусата, а на загривку копиця жовтої гриви. Ще й ворушиться, мов жива. Моторошно від страху!

У руках шамана круглий, обтягнутий з усіх боків предмет, на кшталт барабана чи сита. Шаман, пританцьовуючи і бубонячи щось собі під ніс, повільно обійшов вогнище. При цьому різко стрясав барабаном, у якому дзеленчали дзвіночки.

Мишко боявся навіть кліпнути оком, аби чогось не прогавити. Можливо, потім, згодом, він дії шамана повторить і в небо злетить. Гадав собі: «Не обов’язково летіти далеко, на зірку. Можна й тут політати. Високо, як ластівка, або низенько, як джмелик».

Ось шаман, перебираючи кумедно ногами, заніс барабан над вогнищем. Водночас вигукував: «Ага! Ого! Угу! Мугу! Кіс!».

Мишко загострив слух. До нього долинуло тонке підвивання. Хлопчик крутив головою. «Звідки ті дивні звуки виходять? Неподалік є цуценята? Маленькі завжди скиглять.» Він уважно роздивлявся довкола. Та за межами майданчику починалася непроглядна густа ніч. Мишко знову прислухався. «Ті дивні звуки виходять із середини барабану. Так, наче досі в барабані спало дитинча, а над вогнем від тепла прокинулося і заплакало. Татко, мама, Ія, освітлені спалахами вогню, схожі на статуї.»

А дивний голос усе дужчав і дужчав. Шаман почав пританцьовувати. Те, що сиділо в барабані, зовсім знахабніло. Барабан просто виривався з рук шамана. Раптом дитячий плач змінився наразі, звучав уже неприємно і страшно. Те, що сиділо в барабані, свистіло, шипіло, скреготало зубами і стогнало. Шаман відбіг від вогню. У дикому ритмі танцю, підскакуючи, він пішов широкими колами. Монотонно заспівав. Іноді переходив на підвивання та посмикування всіма членами тіла.

О боги! Ми поклоняємося вам, шануємо і приносимо щедрі дари! Ви наші охоронці та лікарі. Оберігаєте нас у дорозі й даєте притулок у потойбіччі. Просимо, прихильними будьте до Марії, в яку вросла овеча шкура. Душа жінки страждає від цього. Відкрийте, боги, для мене небо. Пустіть на Маріїне дерево, що на зірці Сидень росте, яку колись Полярною назвуть. Маю зухвалість велику: взнати причину Маріїної теперішньої подоби. Шкіра у жінки знову стане гладка та біла. Сама вона – весела. Вид її тішитиме чоловіка і родичів. О, могутні боги. Будьте до мене ласкаві. Дозвольте також увійти у гніздо малого Михайла. Батько його, Євстахій, якого ведете, - має перстень рідкісний, дивний. Богиня вогню Табіті – покровителька малого Михайла, повідала вибраному товариству: «Хлопчик – посланець неба. Велика користь буде сколотам від нього. Шануйте його». О боги! Розкрийте нам таємницю, а ми будемо славити вас завжди та у всі віки, скільки життя нам відведено під світлим-трисвітлим сонцем. Істинно кажу.

Барабан стогнав у ловких руках шамана. Раптом він закляк на місці. Барабан теж стих. Плавно звівши над собою руки, шаман вдивлявся у зоряне небо. Ось зробив широкий стрибок, потім другий, третій…

Ія прилипла до Мишка. Дівчинка тремтіла і цокала зубами.

Мишко зойкнув від несподіванки – шаман м’яко відійшов від землі. Він летів, бо хлопчик чув завивання вітру, а волосся на голові літуна тріпотіло. Та й рухи у нього такі, як у пташки під час польоту.

Шаман на якісь поверхні. Обмацує стовбур могутнього дерева. Обхопив його ногами, а на руках підтягнувся. Лізе догори. Забирається на дерево все вище і вище.

Тепер зупинився. Заглядає усередину, можливо, у дупло. Засунув руку, щось там шукає. О, знайшов. Розгорнув, немовбито книжку. Ворушить вустами – уважно є Книжку засовує назад, у дупло.

Знову лізе догори. Ось він на вершечку. На тонкій гілці колихалося гніздечко. «Воно моє», – здогадався Мишко і чомусь зрадів. «У гніздечку зберігається моя душа і вся історія мого життя», – тепло думав. Шаман засунув за пазуху щось маленьке, але сильне. Вона пручалося і лопотіло крильми.

Під кінець шаман присів і змахнув обома руками. Він злетів з родинного дерева. Тепер він у дорозі: повертається до своїх, до сколотів. Одну руку притискує до грудей. Це щоб те, крилате, не випурхнуло з-за пазухи.

Та що трапилося? Невже шаман із кимось бореться? Відчайдушно гамселить ногами, вільною рукою розмахує, когось лупцює. І тут Мишко чітко побачив, як ноги і руки літуна обплутувала блискуча срібна павутина. Вона страшенно міцна. Так вп’ялася в тіло шамана, що виступили краплі крові. Павутина обкручувала чоловіка все вище. Уже добиралася до його грудей.

Ураз, сильним ривком шаман розірвав срібну павутину. Розірвав – і упав на землю.

Помічник із Євстахієм підбігли до знесиленого шамана. Той підвів голову, обвів червоними очима всіх присутніх. Жмут полум’я освітив фігуру затерплого Мишка. Погляд шамана зупинився на хлопчикові. Мишко увесь, від настовбурченого чубчика до брудних п’яток, затремтів. (Погляд шамана був дуже страшний!) Він хитнувся і повільно осів на витоптану траву.

Помічник підбіг до Мишка, підхопив його обм’якле тіло і потяг до шамана. Шаман підніс до Мишкового рота (він сам розтулився) кулака. Усередину малого пурхнула пташечка. Хлопчика кинуло в жар. Йому непереборно хотілося спати.

Крізь прозору плівку сну він бачив, як до шамана підвели зомлілу маму. Шаман підштовхнув її до розчепірених тичок, які палахкотіли вгорі. На мамину голову сипалися іскри. Але матуся не згоріла – вийшла з червоних воріт сама.

Хлопчик міцно заснув.

Таємниця старого персня

Полум’я вляглося. Але жар під попелом ще довго світився, немов затягнена плівкою рана.

Ія водила очима, прислухалася. У темряві пирхали коні, біля яких порався помічник шамана. Мишко свистів уві сні носом, тітка Марія напівлежала. Не відомо, чи й жива. Дядько Євстахій зачинився з шаманом у наметі. Звідти ні скрипу, ні звуку. Цікаво, чому вони так тихо сидять? Аааа, вони шепочуться. Про що?

Дівчинка, крадучись, підійшла до намету. Притулилася щічкою до цупкої тканини.

Говорив напівшепотом шаман:

– Ох, знав б ти, Євстахію, що я пережив під час нічної подорожі. Зі мною ще такого зроду-віку не було. Коли повертався, злі духи на мене напали. Вимагали повернути їм Михайликову душу. Я противився, і за це духи мене щипали, били, дряпали, кусали. Потім накинули на мене металеву сітку. Я в ній замало не вмер. Не пам’ятаю, яким чином вибрався з полону. Ох, зле почуваюся. Можливо, до ранку й не доживу. Тяжко дихати. Папаю, укріпи мій дух, не дай відійти у світ тіней, допоки словами всього не передам. – Голос дедалі слабшав. Ія щільніше притулилася до намету – перетворилася на суцільне вухо. – Євстахію, правду казала Табіті – ваш син незвичайний. Але злі духи, побоюючись його сили, викрали під час сну Михайликову душу. Натомість вселили в нього другу, чужу. Проте душа людини завжди повертається на зірку Сидень, у своє родове гніздо. За нею я оце мандрував. І не помилився… Відтепер Михайлик житиме зі своєю душею.

– Що це означає? Як нам тепер із сином бути? Як його виховувати?

– Так само, як і досі. Коли він виросте, буде повнолітнім, то матиме надлюдські здібності.

Шаман застогнав. Ледь чутним голосом повчав:

– Прошу, перстень сховайте від Михайлика. Бо з перснем він побачить і почує невидимий світ. Також зможе рухатися зі швидкістю думки. То велика і небезпечна сила для дитини. Дитина з нею не впорається. Ще мала та й досвіду не має. А тепер відведіть мене додому. Мені потрібно відпочити.

Дівчинка відбігла від стінки намету. Марія, котра після пережитого лежала на плахті ледь жива, ворухнулася.

– Тітонько, подай мені руку, – впадала біля недужої Ія.

Раптом дівчинка вигукнула:

– Ой, яка ти[5] красива! Шкіра гладенька, рожева. Маріє, ти така гарна, як розписане яєчко.

Глава четверта Хитра пастка для Мишка

Мишко не впізнавав подруги. Вона ходила тихо, як котик. Мовчала і загадково на нього зиркала. Ні, такою вона йому не подобалася. «Піду до хлопців», – вирішив.

Однак Ія якимось чином розгадала Мишкове рішення. Відразу позіхнула, театрально потяглася і, ніби ненароком, зауважила:

– Твій татко знатного роду, а одягнені ви просто. Навіть перснів не носите. Дивно. Заможні скіфи всі свої пальці перснями унизують.

Наївний Мишко щиро зізнався:

– Матуся каже, що обручки їй заважають мити горщики.

Хлопчик трішки подумав і додав:

– У татка є перстень. Але він старий, на вигляд негарний. Татко схуд і перстень спадає з пальця. От через це татко перстень і не носить.

– Покажи татків перстень, – зашарілася Ія.

– Кажу ж: він негарний.

Ія надула щічки, стала до Мишка боком. Хлопчик не витримав відчуження подруги. Сказав:

– Гаразд, ходімо, покажу.

Мишко, а за ним слідом Ія проникли всередину повозки. Хлопчик метнувся у куток до високої корзини. Там зберігався одяг, в якому його родина прибула з Кривого Озера. Він вивалив з корзини речі на дно повозки і старанно кожну річ тріпав. Однак перстень із жодної не випав.

– Перстень був у корзині, я його тут раніше бачив, – вигукнув із розпачем у голосі Мишко.

Він дуже нервував. Чого доброго Ія йому не повірить і назве брехуном.

– Напевно, дядько вирішив його поносити, – гадала вголос Ія.

Вона притиснула Мишка й присікувалася до нього:

– Дай слово честі, що про перстень таткові не скажеш. Наче ми його не шукали. Домовилися?

– Однаково він мені не потрібний. Старий і некрасивий. Якщо просиш, то даю обіцянку.

Діти зіскочили з повозки.

Остап саме порався біля вогнища. Ія удавано байдуже підійшли до нього. Зиркнула на руки чоловіка. Ні, персня на них не було.

Дорога знахідка

Марія із глиняним глечиком під пахвою просила Ію:

– Доню, приглянь за нашим добром, щоб собаки його не розтягли. Я ненадовго відлучуся. Сходжу до річки, принесу води для пиття.

– Із задоволенням, тітонько Маріє. Не поспішайте, я наглядатиму за вашим добром, – охоче погодилася Ія.

Марійка із легким серцем пішла. Мишко примітив хлопчиків, що гасали поміж наметами, і гайнув до них.

Дівчинка залишилася сама. Вона перегортала коцюбкою жар і згадувала ранкову розмову з батьком. Татусь сказав: «Скіфи добрі покупці. Уже купили в нас усю шовкову тканину. Олію оливкову теж їм продали. Ще залишилося кілька мішків із фініками та родзинками, трохи посуду і вина. За день з цим крамом, гадаю, впораємося. Ти ж гляди мені, (чорні таткові брови зійшлися на переніссі) ночуй на нашому возі. Щоб я тебе не шукав. Бо ще вдосвіта, раненько, вирушаємо в дорогу».

Іншим разом Ія зраділа би звістці про від’їзд. Але після того, як довідалася про чарівний перстень, то звістка її засмутила.

«Перстень неодмінно треба знайти, – наказувала сама собі. – Дядько Євстахій після розмови з шаманом перстень, звичайно, переховав. Це, щоб Мишко його не знайшов. Бо в руках Мишка він може творити небачені чудеса – попереджав шаман. Як хочеться побачити ті чудеса до від’їзду додому. Куди дядько міг переховати персня?» Ія озирнулася. Вона дуже уважно оглянула кожний предмет.

Несподівано її погляд зачепився за горбок, що стримів біля заднього колеса повозки. Його нагорнули недавно, бо земля чорніла і була розпушеною. На колінах дівчинка підповзла до горбка. Спершу копнула пухку землю коцюбкою, але відкинула засіб убік. Руками (так, як гребуть лапами собаки) швидко викидала грунт. Коли намацала шийку амфори, то сильно її торсала. Глиняна посудина легко вийшла із грунту.

Амфора була невелика, красивого яскраво-жовтого кольору. Шийку закривала туго скручена ганчірка. Ія витягла ганчірку і перевернула амфору. З неї випав перстень. Старий, некрасивий. Але для Ії він був найкрасивіший за всі персні на світі.

Вона поцілувала дорогу для себе річ і поклала у кишеню. Швиденько запхнула ганчірку в амфору, старанно її засипала землею. Нагорнутий горбочок вона приплескала долоньками.

Нібито нічого не сталося, Ія перегортала коцюбкою жар. Вона напружено думала. Дійшла висновку, що без Мишка знайдений перстень – нецікава іграшка. Виходить, що потрібно цього непосидючого хлопчиська знайти.

Початок чудес у невидимому світі

Тим часом Мишко безтурботно гасав із хлопчиками поміж наметами. Ія його знайшла, коли він ховався, а точніше – прилип до синього намету. Ія налетіла на товариша зі словами:

– Я знаю велику таємницю.

Мишко гусаком засичав:

– Я всі твої таємниці знаю. Не заважай. Через тебе мене хлопці знайдуть.

– Ти мені не віриш? Дивись!

Вона набрала у жменю землі і з’їла всю, до останньої грудочки.

Таки скидалося на правду.

– Побігли до акації! Я тобі щось покажу, – натискала на розгубленого Мишка Ія.

– Гаразд, побігли.

Під деревом Ія довго шпорталася в своїй глибокій кишені. Нарешті тицьнула розтулену долоню Мишкові під ніс.

– Ну, що? Це він?

У хлопчика в кілька разів збільшилися очі. Він обережно зняв із Іїної долоні перстень. Але однаково не вірив, що він справжній.

– Перстень? Де ти його знайшла?

– У ямці під повозкою. Твій татко сховав його у амфорі, яку потім закопав. Знай, від тебе.

– Неправда! Я перстень не раз міряв і носив скільки хотів. Навіть спав із ним.

– Тепер, Мишо, все змінилося. Учора я підслухала розмову твого батька з шаманом. Шаман йому наказав: «Сховай перстень чимдалі від свого хлопця, бо з перснем він побачить і почує невидимий світ і зможе рухатися дуже швидко. До цього він ще не готовий, бо малий». Так і сказав. Я добре розмову чула.

Мишко кисло скривився. Він не вірив жодному Іїному слову. Сів на траву. (Ія примостилася поруч.) Мишко знічев’я крутив перснем, розглядав його. Перстень як перстень. Він стиснув пальчиками камінець. Той крутнувся. Дивно! Раніше камінець не рухався, мертво сидів на залізному кільцеві.

– На палець, надінь на палець, – штурхала задумливого малого Ія.

Мишко виконав те, що вона веліла. Дівчинка наразі завмерла і не зводила з приятеля очей. Мишко повертав голову, до чогось прислухався. Насправді, він чув мелодію. Звуки линули звідусіль, мовби у природі грав оркестр:

– Хочу пити, хочу пити. Вмираю без води, – шерхотіли стебла в’ялої трави.

– Розійдіться, розступіться, бо рогами заколю, ніжками затопчу. Тут вам і смерть, тут вам і смерть, – трубив чорний рогатий жук, що тяг за собою довге стебло.

– Татку, мені черв’ячка! Татку, мені черв’ячка! – настирливо цвірінькали на дереві жовтороті пташенята.

– Увага! Увага! Вранці великим шляхом покотяться фури з пшеницею. Шанована нашим товариством миша обіцяла прогризти дірку в мішку. Усі на збір урожаю! Усі на збір урожаю! – тріщала на акації сорока-білобока.

Природа, виявляється, жила своїм, невидимим для людей життям. Усе, до найнижчої стебелинки, гомоніло про щось своє. Мишко клацнув камінцем – і миттєво перетворився на невидимку.

Перелякана Ія крутила туди-сюди головою.

– Мишо, куди ти дівся? Не жартуй так зі мною! Це жорстоко! Мишо!

Мишко зрозумів, що Ія його не бачить. Отже, він невидимий для людських очей.

Хлопчик обережно повернув камінчик і клацнуло другий раз. Він легко відійшов від землі. Звів над головою руки і плавно полетів. Проте далеко не полетів. Просто завис на рівні найвищих гілок акації. Звідти, з висоти, спостерігав, як Ія бігала кругом дерева і голосно його кликала. Усе ж не витримав, обізвався:

– Я тут! Підведи голову і побачиш мене!

Та Ія хлопчиська не чула. Він для неї був і невидимим, і нечутним. Вона гірко заплакала, поклавши кучеряву голівку на коліна:

– Противний хлопчисько. Я відкрила йому таємницю. А він зі мною негарно повівся.

Мишко клацнув утретє – і виріс біля Ії.

Дівчинка підскочила від несподіванки. Коли оговталася, то кричала на неслухняного хлопчиська:

– Я тобі відкрила таємницю, а ти мене покинув. Повертай, нахабо, перстень, поки не вбився і не розквасив носа.

Вона як стояла, так і вчепилася за кільце. Силоміць знімала його з Мишкового пальця. Хлопчик відчайдушно пручався. Тоді Ія з розмаху вгатила кулачком у перстень і знову вчепилася за нього. Почулося: клац! клац! Мишка швиргонуло догори. На його лівій руці висіла Ія.

– Ой! Ой! Ой! Я лечу! Невже лечу? – не вірила Ія.

Вона ще міцніше вхопила Мишка за руку.

– Не смикайся, бо гепнеш на землю, – незадоволено буркотів Мишко на правах господаря персня.

Зустріч із Білою телицею

– Мишо, глянь, теличка мчить Степом!

– Теличка біленька, гарненька. Ой, здоровенний гедзь переслідує її та жалить. Бачиш?

– Ух, противний. Біленькій теличці передихнути не дає. Бідолашна.

Теличка наразі шалено кружляла навколо акації. Запалі боки тварини тремтіли. Сама вона жалісно мукала.

Діти рук не розмикали, бо розуміли: теличка існує в невидимому для людей світі. Наламали з акації гілок і спустилися долі.

– Геть, проклятий, – лупцював бридку комаху.

гедзь погрозливо гудів. Але з очей зник.

Бідолашна тварина впала на траву.

– Дякую, любі діти, – втомлено простогнала.

– Хто ти така? Чому тебе переслідує цей бридкий гедзь? – запитала Ія.

– Ох, моя розповідь буде такою ж сумною, як і моє недовге життя, – почала Біла телиця. – Від народження я царівна. У свого татка-царя найвродливіша донька. На мою біду мене помітив Зевс. Бог у мене закохався. Та його ревнива дружина Гера зненавиділа мене і вирішила звести зі світу. Гера перетворила мене, прекрасну царівну, на Білу телицю, ще й наслала на мене гедзя. Він жалить мене і переслідує. Я божеволію від страху. Бігаю без зупину від краю землі до краю. Ох, я дуже настраждалася, тому співчуваю всім знедоленим. У тебе, дівчинко, сумні очі. Що тебе непокоїть?

– Мене турбує матуся. Вона теж була прекрасна, як троянда у садку. А тепер змарніла.

– Розкажи мені про свою біду, дівчинко. Горе зробило мене мудрою. Можливо, я тобі у пригоді стану.

– Дякую, царівно. Біда прийшла в нашу домівку, коли поріг переступив панок Вакх. Мама у компанії Вакха веселиться, а після гулянок довго спить. Забуває про мене і мого татка. А коли прокинеться, то лається й б’є посуд. Тому я втекла з дому і подорожую з батьком.

– Знаю, знаю того безтурботного бога. Його ще називають Діонісом. Горе тому чоловікові, що ним потоваришує, – теличка глибоко зітхнула. – Я тобі, дівчинко, ось що раджу. Коли повернешся додому, то поведи свою матінку на річку. Але в таке місце, де вода тиха і чиста. Те, що матінка твоя побачить у воді, злякає її. Вона отямиться. Надалі не забуватиме про тебе і твого батька.

Теличка позіхнула, торкнулася губами сухої трави і склепила красиві очі. А діти колихали над нею гіллям, проганяючи мух і гедзів.

Біла тварина, нарешті, відіспалася. Звелася, прогнула спину і мукнула:

– Ви добрі, чуйні діти. Знайте, життя довге. Та в ньому сонячні радісні дні межують із поганими – хмарними. І добре, коли є справжній товариш, який допоможе у біді.

– О, прекрасна царівно, ти для мене справжній товариш. Поспівчувала мені й дала добру пораду, – з почуттям дякувала Ія.

– До побачення, – мукнула на прощання Біла телиця.

Вона повільно побрела до Гостинного моря, яке колись назвуть Чорним.

Обряд дружби

Чим нижче з небесного виднокругу скочувалося вогненне яйце, тим більш неспокійною ставала Ія. Спокою їй не давала думка: яким чином взяти з собою Мишка, привезти його до Ольвії. Адже лише з ним вона мала змогу ставати невидимкою: літати, переживати різні цікаві пригоди.

Хитрюща Ія дещо придумала. Тепер вичікувала слушної години, щоб задумане здійснити.

Родина Євстахія мирно вечеряла. Євстахій з Марійкою та шаман, який у них гостював, гомоніли про своє. Ось Євстахій пригорнув дружину і затягнув неголосно: «Несе Галя воду, коромисло гнеться». Марійка підхопила.

Мишко любив, коли батьки співали. Тоді він робився мов пластилін, що лежав на сонці, – м’який і лагідний. Саме такого, м’якенького і розчуленого, його штрикнула під ребро Ія. Прошепотіла.

– Признайся: хочеш із мною дружити?

Мишко витріщив оченята.

– Ти що, з печі впала? Ми товариші. Ти спиш у нашій повозці, їси з нашого горщика.

– Цього мало. Треба нашу дружбу скріпити. Тоді ми з тобою будемо як брат і сестра. Слухай. Я обходитиму вогнище, а ти йди за мною. Ступай чітко у мої сліди. Ну, що, ходімо?

– А чом би й ні?

Діти повільно ходили кругом вогнища. Батьки зі заплющеними очима старанно виводили про Галю та Іванка, який просив у дівчини води напитися. А шаман не співав. Шаман уважно стежив за дитячими рухами. Коли діти після сьомого кола зупинилися, він голосно кахикнув. Подружжя скинулося на півслові. Запитально дивилося на свого гостя.

Шаман схвильованим голосом повідомив господарям:

– Євстахію, Маріє, маю для вас гарну новину. Ці діти (я свідок), щойно виконали обряд побратимства. Вони вже брат і сестра. У вашого сина відтепер є справжній товариш. Ця дівчинка буде з ним у радості. І у скрутну годину не залишить – прийде йому на допомогу.

Євстахій гмикнув:

– Що тебе, друже, схвилювало? Наша пісня?

Марійка зайшлася сміхом:

– Скажете таке. Вони ж діти. Сьогодні граються, а взавтра візьмуть – і поб’ються. Чула від когось, що греки вдосвіта вирушають до Ольвії. Можливо, діти більше ніколи не зустрінуться. Бо ми теж не тутешні.

– Тітонько, дядечку! – кинулася до Мишкових батьків Ія. – Дозвольте Мишкові поїхати зі мною до Ольвії.

Марійка сахнулася. Перепитала, наче недочула:

– Що ти, дівчинко, сказала? Куди Мишко поїде? До Ольвії?

– Тітонько Маріє, братик зі мною буде у повній безпеці. Трішки погостює – і до вас повернеться.

– І слухати про це не хочу. Михайлик ще замалий, щоб без батьків подорожувати. Ніколи не відпущу свого сина так далеко. Мишуню, йди-но до мене, дитинко.

Але Мишко вдав, що не почув маминого оклику. Його схвилювало інше: «Він буде в Ольвії? Без татка і мами? Лише з Ією? І в них буде чарівний перстень? Класно!».

Хлопчик вимогливо крикнув:

– Хочу до Ії в гості!

Євстахій підняв руку. Він завжди так чинив, коли син був непокірним.

– Тихо!

Ія підбігла до Євстахія. Очі її блищали, а щічки аж пашіли від хвилювання.

– Дядечку, Мишко відтепер мій молодший братик. Я буду про нього піклуватися. Мишко погостює в мене. А коли захоче, то з поштовим загоном повернеться до вас.

Господар стояв ні в тих, ні в сих. Марійка міцно обхопила сина, наче боронила його від невидимого ворога. Хлопчик відчайдушно виривався з маминих обіймів.

– Я вже не малий. Ія для мене як старша сестра. Вона обіцяла піклуватися про мене. Я хочу побувати в Ольвії.

– Пане, прагну почути твою думку, – шанобливо звернувся Євстахій до шамана.

– Моя думка така. Ольвія – надзвичайно цікаве місто. Його ще називають щасливим. Там є храми, високі будинки, некрополь, у гавані стоять кораблі. Хлопчик – воїн на життєвих небезпечних дорогах. А тому повинен загартовуватися змалку. А ще – набути досвіду, щоб захищати себе і рідних. Також людина повинно багато знати. Знання і досвід приходять, коли вона змалку подорожує. Сколоти часто повторюють: не питай старого, а питай того, хто в багатьох місцях побував. Бо такий чоловік розумний. Він багато чого розкаже, наведе переконливі приклади.

Мишко, що вирвався з маминих обіймів, завис у шамана на шиї.

– Дякую, дядечку.

Обличчя шамана зробилося буряковим, а його очі вилізли на лоба. Він простогнав:

– Хламида… Моя хламида…

Мишко гепнувся на землю, як гарбуз із плоту. Йому на голову посипалися відірвані від культового фартуха різні металеві та дерев’яні штучки: бляшки, гусочки, качечки, зайчики, горобчики… Одним словом, казна-що.

Глава п’ята Про те, що повзало, скакало, літало, гасало скіфським степом

То не грім гримить – торговий караван скіфським степом суне. І все на південь, до моря. На останньому возі трясеться, підстрибує двійко дітей. Ія куняє, скрутившись на рядні калачиком. А Мишкові не спиться. Хлопчик висунув голову з будки, крутить нею, мов сова. Бубнить собі під ніс:

«Ой, у придорожній спориш сховалася гладка польова миша. Зелені коники-цвіркуни підстрибують, наче прив’язані до ниточок. Викрешують із крилець тріскучу мелодію. Оси, жовті від люті, літають низько над квітами. Джмелі смугасті падають у траву пухнастими клубочками. Руді шершні та сині мухи залітають у нашу халабуду. Ух, противна – лоскоче за п’ятки. Геть, нахабо! Гадюки і вужі звиваються мотузками, шмигають у траві. Метелики пурхають. Вони схожі на летючі квіти. Гладка гусінь гойдається на стеблі пирію і регоче. Сонечко пишається: «Я найкрасивіше». Ящірка гріє на горбочку світло-зелений животик. Зайці гасають, вовки сірі голови з трави підвели. Насторожено дивляться нам услід. Хрущі сплять на гілках. Важкі дрохви у ямках сидять, пташенят висиджують. Великі стрепети хмарою шумливою пролетіли. А степовий журавель шукає поживу. Ось із трави підвів чорну голову з білим чубчиком. Спина у нього блакитна, а довга шия чорна і блискуча. Дуже гарний птах. Посмітюхи чубаті у траві лежать. Вони заливаються. Це така у посмітюх пісня. У небі орли завмерли. Дикі кабани зі своїми смугастими дітками риють землю. Рохкають. Удалині ще цікавіше. Там бродять велетенські, мов танки, бізони. Волохаті зубри штрикають одне одного рогами – граються. Лані у степ полетіли. Їх наполохало рипіння наших возів. Дикі коні, що їх скіфи тарпанами називають, крутять головами і хвостами – мух відганяють. А ще – мекають дурні кози, а олені позадирали догори гіллясті голови.

Хороше у степу тваринам! Правда, було б краще дивитися на них зблизька. Але дорослі нам заборонили зіскакувати з воза. Дядьки, що їдуть верхи на конях з луками і списами, можуть за непослух відлупцювати.»

Ія засвистіла носом. Мишко нахилився до неї, уважно придивився. Вона міцно спала. Він хотів устромити їй у ніс соломинку і полоскотати. Але скумекав: слушний час порушити дане Ії слово честі. Вона примусила його повторити такі слова: «Обіцяю без Ії камінець на персні не крутити, невидимим не ставати і з будки самому не вилітати».

Звичайно, він міг би й не повторювати тих слів. Але чомусь пожалів Ію. Тоді б вона засмутилася. Можливо, й заплакала. У дівчаток близько сльози… Зараз вона міцно спить. Тому він не порушує обіцянки. Не будити ж її, не просити: «Політаємо вкупі?». Та хай собі відпочиває.

Як Немиза побив грека Нота

Мишко крутнув червоним камінцем – зробився невидимий. Крутнув ще раз – вилетів із будки.

О, нарешті, він на волі! Розчепірив, як жабеня у воді, руки і ноги, хитнув ними. Тепер можна кудись і податися.

Раптом у лице хлопчикові щось гаряче дихнуло. Зирк: перед ним панок чужинський. Замурзаний, обшарпаний, худий. Шмаття кругом нього віється, мов ганчір’я, яким підлогу миють. Однак пиндиться, роздуває запалі щоки.

– Я – Нот, бог південного вітру. Я приношу дощі в ці степи, – гордовито кричить.

– Зрозуміло, – байдуже сказав Мишко.

– Що тобі зрозуміло? – насупився вітер.

– Зрозумів, чому ти замурзаний. Зізнайся: вилив воду і вивалявся в калюжі, як свиня.

Нот роздув сухоребрі груди.

– Та знаєш, малий, хто я? Мій батько – Зоряне Небо, а мати – Ранкова Зоря. Мої брати теж могутні: Борей, Зефір і Евр. Затямив? Кажеш, замурзаний? Так, трішки повалявся у болоті. Ну і що? Захотів – намок, захотів – висох. Сам собі пан. Що хочу, те й роблю.

– Дурний ти, як сім мішків диму. Лахмітник нещасний! – презирливо крикнув хлопчик.

Він мав охоту втекти від пришелепуватого вітру. Аж бачить: із співбесідником щось негаразд. Чомусь жалісно виє, крутиться на місці.

Мишко теж крутнувся, задер голову. Високо над ним у темно-синьому небі гойдалося біле пір’ячко. Пір’ячко, як пір’ячко. Але це швидко падало і швидко збільшувалося.

Заскавчав песиком Нот і прожогом кинувся до зеленого байраку.

Зашуміли зелені хащі й стихли. Це Нот заховався у них і причаївся від страху.

Раптом Мишка підхопила якась потужна сила. Підкинуло догори, мов гумовий м’ячик, і опустила. Погойдала і знову швиргонула. Хлопчик придивився: аж він на спині велетенського білого птаха. Той змахував срібними, на півнеба крилами. Голову йому вінчала корона, зіткана із золотих променів.

Велетень ледь повернув до Мишка голову і розкотисто прорік:

– Аз[6] повелитель вітрів. Немизою мене люди назвали! Не дозволю грецьким вискочням господарювати в моєму ареалі.

– Угу, – погодився Мишко.

Він не знав, щоб іще сказати.

Раптом Немиза як завиє, як загуде сердито:

– Ей, Похвисте! Козаче! Де ти гуляєш? Чому нашу землю висушує чужинець?

Мишком трусонуло від подуву іншого вітру. Хлопчик учепився за пір’я повелителя вітрів. Несподівано побачив мальованого вродливця. Звичайно, Похвиста.

Вродливець виправдовувався:

– Пробач, батьку! Більше не буду!

І тут блимнув сердитим оком на Мишка. Дунув на нього сердито.

– Чого розсівся? Батька нашого загнуздав?

Мишко не чекав, поки Похвист вдруге на нього дуне, – з’їхав слизькими пір’їнами, наче з льодяної гірки. Відразу же вхопився за широченні Похвистові шаровари.

Вродливець летів поруч із батьком вітрів. Але не довго. Тишком відстав від Немизи та й подався в степи. І Мишко, звичайно, з ним.

Мишкове волосся від вітру куйовдиться, увесь він розпластаний і летить уперед, мов стріла. А вітер цей завзятий, веселий. Перегукується різними голосами: то тоненько завиє, то грубіше затягне. Наче дражниться. Шаровари на ньому із синього атласу, ще й напинаються, мов вітрила. А в руках мотузяний батіг, що звивається довгим хвостом. Куди Похвист направить пужално – туди й подме вітер. «Он які у нас знатні вітри!», – міркує задоволений Мишко.

Похвист сердито підвиває:

– Де той телепень, грек поганий, ховається?

– У байраці! – підказує Мишко.

– А я то думаю собі, чому байрак тремтить? Так це ж грек Нот від переляку гіллям хитає. Зараз злодюгу звідти вижену!

Похвист спочатку завмер на місці, наче літак-бомбардир перед злетом. А насправді у розпущені на всеньке поле штани набрав побільше повітря. А після того як пішов, як пішов… Мишко з останніх сил тримався за штани шаленого вітру. Над самим байраком Похвист уже як завиє, як загуде! Пташки з переляку попадали на землю, а лисиці, зайці, куниці та усяка дрібнота чкурнула – тільки хвости довгі, куці й обскубані замелькали.

Мишко захлинався від реготу: Нот, пихатий грецький божок, пошарпаний і ледь живий, викотився з кущів клубком. Котився, котився степом. Зачепився за колючий чагарник – і завмер під ним.

Мишко під’юджує Похвиста:

– Вітре, дай чужинцеві ще більшого прочухана!

– Досить з нього. Тримайся, хлопче, міцніше за мої шаровари атласні. На північ летимо. Попорядкуємо.

– Ой, на північ іншим разом. Я до Ольвії добираюсь. Їду до сестри в гості.

– Тоді бувай, хлопче. Як зустрінеш у тих краях грецьких нахаб Борея, Зефіра й Евра, то так їм скажи: «На наші терени тільки дощі несіть і щедро городи поливайте. А сушити землю – зась. Бо владика неба вітер Немиза і моторний Похвист обскубуть вас, як лис чорну ворону!». Так і перекажи. Коли, Михайле, говоритимеш, то роздуй щоки і вирячити очі. А голос твій хай буде сердитий. Треба, щоб злякалися і повірили. Ось так: у-у-у-у!

Степові пірати

Мишко шугнув у халабуду вчасно. Бо віз високо підстрибнув і з гуркотом приземлився. Сестра від того поштовху прокинулася. Вона продирала заспані очі, а Мишко вдавано позіхав.

– Спати хочу. Посплю. Не заважай мені.

Він прихилився до стінки і заплющив очі. Але в такому блаженному стані наш герой перебував не надовго. А все через охоронців. Ті чомусь страшенно репетували. Хлопчик лопотів віями, прислухався. Голоси охоронців звучали тривожно. Вони кричали:

– Вершники! Чужі вершники на горизонті!

Діти виглянули з халабуди.

На горизонті вони побачили темну пляму. Проте вона погрозливо росла. Потім розпалася на дрібні плями.

– Це фракійці! До нас наближаються фракійці, – несамовито горлали їздові.

Ія затремтіла.

– Нам кінець, Мишуню. Фракійці продають у рабство. Вони дуже жорстокі – відрізають язики, виколюють очі. Боюся. Хочу до мами!

Дівчинка гірко заплакала. Мишко скрутився в клубок, наче сподівався, що таким маленьким фракійці його не помітять. Несподівано з камінця персня вирвався промінь. Хлопчик радісно стрепенувся. Ще б пак! Чого сумувати? Адже він володіє чарівним перснем. Мишко нагримав на Ію:

– Не нюняй! Хапайся за перстень і гала-драла з воза.

Ія терла кулачком червоні очі.

– А як же татко? Що буде з нашим добром, яке в повозках?

– Тоді як хочеш, а я тікаю звідси.

Ія заплакала.

– Зачекай! Не залишай мене саму! Боююююсь.

Мишко, не тямлячи себе, криком кричав:

– Тримайся за мене і міцніше. Так, стартую. Один, два, три…

Обоє вилетіли з будки. Щоправда, Ія суворо наказала, щоб ні далеко, ні високо Мишко не летів, а тримався валки. Хлопчик озирався, вивчав обстановку. Бачив, як їздові створювали з возів коло, ставили їх задками наперед. Зате Ія нічого не бачила. Вона плакала і повторювала те саме:

– Татко, мій бідний татко…

Мишкові набридло слухати примовляння плаксивої сестри. Він хотів спокійно оглянути поле. Атож без Іїного на те дозволу клацнув камінцем.

Повітряна хвиля підкинула обох до кудлатої хмари.

О, нарешті Мишко вповні задовольнив своє бажання. Без перешкод він оглянув поле майбутньої сутички. Так, греки свої вози з товаром збили в щільне коло. Вершники-вартові зайняли позиції перед возами. Вони були готові прийняти бій і захистити торговців. Їздові з господарями краму сховалися за великими круглими щитами і натягли тятиви луків.

Ія переляканим голосом зойкнула. Розширеними очима вона дивилася на степових піратів, що наближалися. О, фракійці несамовито гнали коней. Відстань між ними і греками швидко скорочувалася.

Планетники – жителі хмар. Перемога над степовими піратами

Мишко вдивлявся у степ, де ось-ось мала відбутися запекла битва. Раптом хтось торкнувся його плеча. Хлопчик незадоволено глянув у той бік До нього посміхалися беззубими ротами голомозі малюки. Вони схилялися з хмари і його оце чіпали.

– Ви хто такі? – запитав здивований Мишко.

– Ми планетники, – хором відповіли малюки. – А ти хто? Ми тебе, хлопчику, раніше не бачили.

Мишко зібрався відповісти. Але тієї же миті щось пронизливо пискнуло. Мишко, а разом із ним малюки, завмерли від несподіванки. На пласкому боці каменя персня, мов на екрані, виникло біле жіноче обличчя. Навколо нього розгойдувалося окремими пасмами яскраво-синє волосся. Усе разом: і обличчя, і пасма волосся, скидалося на квітку з довгими пелюстками. Ія на хвилинку забула про фракійців – ахнула від захоплення. Мишкові тітонька теж сподобалася. Щоправда, обличчя її було немовбито в білій масці, до того ж суворе.

– Богиня Апі, богиня Апі, – заплескали в долоні малюки.

Голова привітно кивнула планетникам. Зате Мишка обдала холодом. Діти не встигли отямитися, як богиня зникла.

– Ти наш, ти наш, ми про це знаємо, – раділи малюки. – Гайда до нас на хмарину. Помандруємо світами.

Мишко так і зробив, потягши за собою заплакану Ію.

На хмарині, як на перині, – зручно і м’яко. Зверху вона рожева, а знизу – темно-синя.

Мишко про всяк випадок підстрибнув кілька разів. І залишився вповні задоволеним: хмара була надійна, бо тверда.

– Ви тут, хлопці, добре влаштувалися. Мов на килимі-літаку.

– Так, так. Нам теж подобається кататися, – хором відповіли малюки. – Але ми не тільки розважаємося. Ми також працюємо.

– Хіба що плюєте на всіх згори, – ущипливо сказала заплакана Ія.

– Так, так, – підтвердили малюки. – Коли ми плюємо, то йде дощ. А коли на когось розсердимося, то лупцюємо кривдника градом. Ми круті.

– Якщо круті, то провчіть степових піратів.

Мишко коли це казав, то спрямував палець у бік вершників, що мчали до каравану.

Ія лагідно просила:

– Любі хлопчики, допоможіть моєму таткові. Татка схоплять фракійці, якщо їх не зупинити.

– Так, так, ми це можемо. Сама Апі дала нам знак. Ми зобов’язані вам допомагати, – дружно відгукнулися планетники.

Велика хмара здригнулася, розплющилася і затужавіла. Вона плавно пішла донизу. Зі страшенним гуркотом летіла назустріч фракійцям.

Степові пірати про загрозу з боку неба, звичайно, не знали. Наставивши перед собою довгі списи, кричали і свистіли, як неандертальці.[7] Зазвичай, так вони лякали мирних людей перед тим, як на них напасти. Ще пару секунд – і протнуть гострими палицями охоронців каравану.

Хмара зупинилася над піратами, закривши з усіх боків сонце. Тих, що гецали на конях, огорнула темрява. Фракійці крутилися на місці й перелякано волали.

– Ой, що це? Мана, мана…

На фракійців сипалися з неба вогняні блискавки-стріли. Потім по дурних головах тарабанили здоровенні, як гусячі яйця, градини. Коні спотикалися і падали. Вершники перелітали через їхні голови, а далі мчали на животах по слизькій траві. Величезні градини боляче періщили їх у спини.

– Ааааа, – верещали степові пірати. – Боги, змилуйтеся над нами! Ніколи, ніколи не будемо греків грабувати! Не катуйте нас. Ааааа.

Хмарина, якою вправно керували планетники, відійшла трохи вбік.

Ну й реготав же Мишко із сестрою. Ія враз повеселішала. Вона підскакувала, кричала до фракійців:

– Злодюги! Собаки дикі! Що, отримали товар? Знатимете, як нападати!

Ой, що трапилося? Чому лягла чорна тінь?

Мишко задер вгору голову. Над їхньою хмарою зависла друга – яскраво-червона. На тій, що вище, хмарі стояв у повен зріст гігант у золотих військових обладунках. Гребінь його шолома підтримував сфінкс. Мишко пригадав, що таке страховидло з головою лева, крутими баранячими рогами і величезними крильми охороняло двері підземелля, що вели до Скіфії. Гігант спирався на меч, із якого скочувалася густа кров.

– Величаємо тебе, боже війни Аресе! – хором вітали героя беззубі малюки.

Бог війни насупився. Він грізно оглядав поле бою.

Мишко затримав віддих. Зрозумів, що велетень дуже сильний. Захоче і їх усіх (разом із повозками і чарівним перснем) розітре на порох.

Арес ліниво позіхнув. Різко змахнув рукою, ніби проганяв настирливу муху. Яскраво-червона хмарина розчинила в повітрі.

Мишка реально потрясла побачена картина. Хлопчик повільно приходив до тями. На відміну від нього планетники були радісно збудженими. Плескали в долоні й вигукували:

– Арес похвалив планетників! Так, так, Арес похвалив планетників!

Малюки гасали на хмарині. Підчіплювали одне одного, падали, ставали сторчака і переверталися через голову. Ія до них кричала:

– Гей, пустуни, нумо до праці! Провчіть степових піратів!

Планетники схаменулися. Висипали на фракійців десять торб граду.

Степові пірати ледь ворушилися на споді крижаної гори.

– Катюзі – по заслузі! – кричали з хмари діти.

Мишко з Ією торжествували.

Глава шоста Коваль Вакула

У переддень прибуття до Ольвії Мишко влип у неприємну, а точніше сказати – страшну, історію.

Неприємності почалися, коли кінь під охоронцем загубив підкову і натер ногу. Вози і гарби з’їхали з великого караванного шляху і завернули у бік селища. На самому його кутку, над глибоким яром, проживав коваль Вакула.

Вантажівки стали під високим тином, що представляв собою гострі кілки, забиті в землю. Охоронці валки прив’язували до кілків своїх коней, перевіряли їхні копита.

Ія стрибала, розминаючи засиджені в повозці ноги.

– Гайда у степ збирати квіти. Віночки сплетемо, – запропонувала братові.

– Не хочу. Я не дівчинка, щоб плести вінки, – буркнув Мишко.

Стріпуючи кісками, заплетеними в дорозі, Ія побігла у Степ. Мишко прислухався. Чомусь його серце тривожно калатало. Можливо, попереджало про небезпеку, що чатувала в яру. Проте хлопчик не надав значення тривожному відчуттю. Він із цікавістю роззирався.

З приземленої, схожої на драний капелюх, хижі доносилося важке дихання і таємничий гул. За хижою щось гупнуло, неначе щось важке випало з вікна.

На подвір’ї з’явився чолов’яга у закіптюженому фартусі. «Це коваль Вакула», – здогадався хлопчик. Старший караванник підійшов до коваля. Він слухав караванника, але з-під щетини обгорілих брів косував на Мишка. Хлопчик сполошився. Чоловіки рушили до кузні, а малий все ще стояв, задерев’янілий. На півдорозі коваль зупинився. Постояв, наче роздумував, і різко на дев’яносто градусів повернув голову. Блиснув вовкуватими очима на Мишка, ще й оскалив до нього сліпучо-білі зуби. У малого від страху поліз догори чубчик. Чоловіки пішли, перемовляючись. Мишко постояв часинку. Спантеличений, він попрямував за хижу. Вирішив там чекати, поки підкують коня.

Зненацька у витоптаному пирії щось загадково мигнуло. Мишко нахилився. Побачив золотий ключик і руку до нього протяг. Раптом прозвучало: «Пі!» На екрані персня з’явилися обриси Апі. Богиня водила довгим тонким пальцем, попереджаючи про небезпеку. «Набридла мені. Ще одна вихователька. Буде з мене Ії», – буркнув Мишко. Він підняв ключик і поклав його у кишеню штанців.

Біле обличчя спохмурніло. Апі різко змахнула хустинкою. Перстень вкрила непроглядна мла. Він став невидимий.

Хлопчик кліпав довгими віями. Все сталося надто швидко. Він тупнув правою ніжкою, сердито буркнув.

– Недобра, негарна тітка.

Пригода в яру

З кучерявої гущавини, що вкривала яр, вибігла чорна кішка. Вона терлася об Мишкові ноги і нявчала. Він хотів її погладити. Однак кішка відбігла. Сіла і муркала, немовби кликала його за собою. Коли хлопчик рушив, то вона знову відбігла. Під кінець зникла в хащах. Мишко не роздумуючи, скочив у ті хащі. Чорний тонкий хвіст з’явився серед буйного зела і зник. Притримуючись за гілля, він спускався крутим схилом. Непомітно спустився у мертву безодню. Пташки тут мовчали, наче ніколи й не водилися. Мишко злякано озирався. Допомагаючи собі руками, почав караскатися нагору. Раптом його ніг торкнулася чорна кішка.

– Кицюню, йди до мене, – покликав Мишко.

Нагнувся, щоб узяти тваринку на руки, – і сахнувся. Кішка, що високо плигнула, крутилася в повітрі колесом. Поки хлопчик переводив подух, вона перетворилася на потворне бабище, зігнуте у три погибелі. Трясло величезною головою, гойдаючи сиві пейси. Негарно роздутий живіт та обвисла шкіра так само тряслися. З дірки, що служила ротом, стирчали довгі ікла.

– Зловився, м’кенький! Спіймався, біленький! – проспівала бабця противним котячим голосом. – Зараз викручу тобі рученьки і ніженьки. Склепаю з тебе гарненьку калічку. Потім підкину до чужих людей. Няв, няв! А їхнього хлопчика викраду і склепаю з нього калічку. Няв, няв! От приємна забава!

Мишко тремтів, охоплений страхом. Розтулив рота, щоб гукнути до Ії. Проте язик не слухався, не повертався в роті. А тут ще й бабище боляче смикнуло його за руку і потягла в густі зарості. Колючки акації дряпали Мишкові обличчя і руки, хапали за штанці. Але бабця, перевалюючись на кривих тонких ногах, вперто тягла його за собою.

Із сухого дерева звалилася чудернацька істота, що перегородила шлях.

– Геть, Богинко, стара дурепо! – тонким голосом верещала істота на бабцю.

Істота миттєво запустила в кишені штанців свої довгі кігті й шарила там. Ще тонше і голосніше, ніж до цього, верещала. – У малого золотий ключик від моєї скриньки. Хлопець мій!

Богинка пхинькала противним котячим голосом:

– Хлопчик такий пухкенький, такий біленький. Я хотіла йому тільки ручки і ніжки викрутити і людям підкинути. Не забирай його, Болотнице. Залиши мені. Няв!

Мишко не встиг отямитися, як інша дика бестія тягла його за собою. Вона була зовсім гола. Задничку і живіт їй прикривало довге до п’ят волосся. У волоссі, вимазаному болотом, заплуталися галузки осоки і блакитні квіточки. Від останніх чомусь тхнуло брудними шкарпетками.

Болотниця так різко зупинилася, що хлопчик налетів на кострубатий стовбур. За мить зла істота шипіла над ним:

– Повертай ключика!

Мишко від страху і болю лише лопотів довгими віями. Вона гаркнула до нього:

– Хутко повертай! Кому кажу?

Болотниця не чекала, коли хлопчик прийде до тями. Вдруге запустила довгі кігті в кишені Мишкових штанців. Золотий ключик блиснув на брудній долоні. Болотяна істота плигала кругом задубілого Мишка. Противним голосом співала:

– Ось він, золотенький, мій ключик гарненький! Знову в мене. – Всілася поруч із стишеним Мишком і затарахкотіла: – Я ключик навмисно гублю. А потім шукаю. Так дуже весело. Завжди при ділі. Бачила, бачила, як ти його поцупив. Не віриш? Я тоді гостювала у коваля. Ми якраз пила з ним кухлями бражку. Коли це ваші фури під’їжджааають і стають під тином. Коваль ручищами замахав на мене: «Геть звідси!» Я і випала через вікно. Ключика загубила. Зирю з кущів: дурник, тобто ти, ключик знайшов і собі в кишеню поклав. Наче власний. Ось тобі за це! Ось за це! Получай на горіхи!

Болотниця з превеликим задоволенням лупцювала Мишка брудними кулачками. При цьому очі, зелені, як ряска, страшно вирячила. Ними теж малого лякала. Ураз Болотниця зойкнула. Вихопила із-під волосся бронзове дзеркальце. Витягнула на нитку довге і бліде обличчя, прискіпливо себе розглядала.

– Через тебе, противний хлопчиську, я змарніла. А я вельми поважна пані. Дружина самого Болотяника. Та годі, дурнику, тремтіти. Я діток не ламаю. То робота Богинки. Я тільки лоскочу їх до смерті. Страшенно подобається їх, м’якеньких, лоскотати. І-і-і-і-і!

Хлопчик відчайдушно боронився від неврівноваженої болотяної істоти. Через хвилину вона знову розглядала себе в дзеркальці. Гундосила, кривлячи рота:

– Мій чоловік – Болотяник. Ми живемо у кам’яному палаці. Нас усі у болоті поважають. Сам Водяний, найбільший начальник, приходить до нас у гості. Зрозумів, дурнику, хто я?

– Та зрозумів, – з відразою протягнув Мишко.

– Отож-бо.

Враз Болотниця стихла. Приклала долоню до вуха, безтямно водила зеленими, виряченими очима. Хлопчик теж прислухався. Там, на дні глибокого яру, хтось голосно стогнав, булькав, зітхав, цмокав. Болотниця скочила на ноги і, зігнувшись у три погибелі, пронизливо закричала у яр:

– Не сердься, любчику! Вже іду! Спішу! Лечу! Перевертаюся!

Вона підхопила Мишка і, не минаючи колючих кущів, бігла крутим схилом.

Пригода в болоті

Земля під ногами, нарешті, вирівнялася. Одначе радості Мишкові від того було мало – тепер його ноги вгрузали в болото. У заростях очерету і осоки забіліла неоковирна, складена із камінців, споруда. Без дверей, але з димарем. Також двома вузькими отворами, прикритими перекошеними віконницями. Мишко подумав, що в хижу проникають через вікна. Тобто вікна правили за лаз.

Проте Болотниця відшукала у болоті сходи і полізла ними на дах. Мишка, звичайно, потягла за собою. На даху вона запхала свою жертво у димар і струтила вниз.

Хлопчик упав на вологу долівку. На колінах він швидко відповз убік. І дуже вчасно – слідом гепнулася Болотниця. Вона трохи покружляла і приземлилася на жабуринні, купа якого темніла в кутку. З того кутка валив нестерпний сморід.

У кріслі, сплетеного з очерету, сидів дідусь із коротенькими ногами, коротеньким тулубом, зате величезною, як перезрілий гарбуз, головою. Дідусь глибокодумно водив водянистими очима. Зачепився ними за Мишка і довго ними лупав. Але нічого не придумав розумного, бо голосно зітхав і ляскав язиком. Дії переспілого гарбуза розсмішило Мишка. Він голосно зареготав. А під кінець ще й перекривляв старого: так само зітхав і ляскав язиком. Гарбуз нагострив вуха.

– Ти чого?

– А ти чого? – душився сміхом Мишко.

– Я Болотяник. У мене робота така – лякати, – поважно булькотів дідусь.

– Ай-ай-ай-ай, – закричав Мишко, вдаючи із себе переляканого в смерть.

Дідусеві переляканий хлопчик дуже сподобався. Щоб налякати його ще більше, він роздував жовті щоки та пускав ротом різнобарвні бульбашки. Мишко грайливо покружляв навколо очеретяного трону і сховався за купою гнилого баговиння, на якому хропла Болотниця.

– Утопленику! Де ти? Відгукнися! – гукав дідок, соваючись у кріслі.

– Я не утопленик, – огризнувся Мишко.

Дідусь аж підскочив у очеретяному кріслі, так здивувався.

– Ще й досі не утопленик? Чому? Зараз це діло поправимо.

Він натужився, щоб до когось гукнути. Але не гукнув. А все через те, що за вікном зачвакало болото. Потім під чиєюсь вагою застогнали сходи.

Невдовзі з комина на долівку звалилося страхіття. Довго борсалося у зеленому волоссі й такого же кольору бородищі. Врешті-решт відштовхнулося від кам’яної підлоги чорним лускатим хвостом і скочило на корчомаху, що валялася біля очеретяного сідала.

Болотяник, як молодий, скочив на ноги, виструнчився і шаркнув ногою. Ще й присів з низеньким поклоном.

– О, прошу пана Водяного до господи! Здоровенькі були у нашій хаті!

– Хух, високі сходи у твоєму теремі, куме Болотянику, – хекав голосно гість і не переставав махати паском із зеленої твані.

– Так ми ж не якісь там голі й босі еллінські водяні німфи та божки, – пихато мовив Болотяник. – Ми конкретні. Нам щоб повно було у хаті. Щоб у коморі та обійсті крутилися хвости. А як же? Інакше – жаби засміють. Гм, як ся маєте, пане Водяний?

– Дякуючи нашому богові, ім’я якого боюся вимовити, – непогано. Є хліб і до хліба. Оце я вам дарунки приніс. Тримайте, куме, ширше кишені. Осьо мукичка, осьо дзбан медку, а це вже в’ялена плітка.

– Хе, хе. Бачу, вам справно платять мито і мельник, і пасічник, та й рибалки рибку підносять, – примовляв раденький Болотяник, приймаючи дарунки.

– А як же інакше? Звісно, підносять. Бо бояться. Ви ж знаєте, який я сердитий. Бувало, як розійдуся – млин підмию чи греблю зірву. У-у-у-у, як я люблю сердитися.

– Розумію вас, ой розумію. Я теж сердитий. Така насолода всім капостити та псувати те, що довго будували. А то, куме, що за вузличок у лапах тримаєте?

– Це подарунок для вашої чарівної дружини. Щось я її не бачу.

– Даруйте, моя мила вдосвіта встала. Обійшла всеньке господарство. І треба ж – перед вашим приходом прилягла відпочити. Жінко! Жінко! Чуєш мене? Прокидайся. Пан Водяний тобі дарунок приніс.

– Га? Що? Де дарунок? Ой, які гарненькі перли. А обручка яка золота. Так і сяє, так і блищить. Аж очі вбирає. Красненько дякую ласкавому Водяному. То я того… побіжу. Добро складу на купку. У скриню…

– Іди з богом, якого боюся назвати, жінко. А ми вип’ємо з кумом ситра. Вам із яким сиропом? Сам я люблю з чорничним. Переконували мене комарі, нібито у чорницях багато якихось невидимих вітамінів. Казали: дуже корисні для зору.

Болотниця задерла ногу і вискочила з хатинки через вузький отвір у стіні. Мишко кинувся за Болотницею слідом.

Надворі Болотниця зупинилася, озирнулася, нашорошила вуха. А потім, скрадаючись, залізла в зарості осоки. Присіла там, довго нишпорила у баговинні. У руках з’явилася скринька. До Мишка долинуло клацання ключика. Потім щось блиснуло. І так яскраво, що хлопчик прикрив очі. Згодом він зрозумів, що ті блиски йшли від скриньки. Він витяг шию, щоб добре все бачити. Скринька по самісінький верх була наповнена золотими монетами і дорогоцінними прикрасами.

– Тепер усе моє добро буде на одній купці, – шепотіла задоволена Болотниця.

Болотяна істота довго гралася прикрасами, цідити крізь пальці золоту крупку. А монети брала на зуб, кусала їх із заплющеними очима. Намилувавшись досхочу своїм добром, Болотниця старанно замкнула скриньку золотим ключиком. Примостила скриньку чітко у колишнє місце. Насамкінець притрусила її сухим бадиллям.

Ось «поважна пані» зиркнула праворуч, зиркнула ліворуч. (Мишко дихати перестав, щоб вона його не замітила.) Упевнившись у повній безпеці, рушила до хатки. Та по дорозі «поважна пані» перечепилися за корчомаху і пузом ляпнулась у багно. Золотий ключик випав з її кишені.

Болотниця голосно стогнала, коли волокла ноги до «кам’яного терему». Ще голосніше стогнала, коли піднімалася сходами на дах. Мишко чув, як в кам’яній споруді щось бухнуло. Зрозумів, що то «поважна пані» звалилася зі стелі. Ось тоді він вискочив зі схованки. Підняв ключик. Поцілував його, золотенького, і поклав у свою кишеню.

На жаль, із болота вела лише одна стежка. І пролягала вона повз оселю неприязних до нього істот. Зітхнувши, хлопчик човгав прокладеною стежкою.

У «теремі» точилася жвава розмова. Мишка вона зацікавило. Він притулив вухо до віконниці й завмер.

– Як працює, начальнику, ваш підводний завод? – цікавився Болотяник.

– Дякую за інтерес до моєї справи. Працюємо непогано. Одначе робітників-утоплеників не вистачає, а роботи непочатий край. Селяни чомусь бояться, не купаються в Холодному озері. Атож не маю кого топити, – скаржився Водяний.

– Кумонько, я вам підкажу, де узяти робітників, – пропищала Болотниця. – До коваля Вакули приїхали греки. Підковують коней. Поженуть цугом вози, зрозуміло, коротшою дорогою – через міст. Ви їх там і перестріньте. А мені за пораду віддячте, будьте ласкаві, даруночком. Тільки ж не забудьте. Хоча я вам сама про це нагадаю, взавтра.

– О, як ви мене виручили! Повернуся додому і накажу хлопцям підпиляти стояки мосту. Признаюся: надзвичайно приємна для моїх вух новина.

Почулося: гуп, гуп. Мишко здогадався, що то Водяний від радості лупив хвостом корчомаху.

– А ми для вас теж приготували даруночок – хлопця для роботи, – підхопився з очеретяного крісла Болотяник, бо воно заскрипіло. – На жаль, він досі не втоплений. Але це не складно – голову в твань, і живий дух випустить. Ей, малий, вилазь зі схованки. Ти мене чуєш? Чого мовчиш?

Мишко відсахнувся від віконниці й так дременув, що схарапуджені жаби вискакували у нього з-під ніг, як зелені іскри.

Тихе досі гниловоддя розхвилювалося.

Продовження пригод у болоті

– Хто швендяє у моєму князівстві? – глухо прокотилося над болотом.

Щось велетенське, зелене, обліплене жабами і п’явками, поперло прямо на Мишка. Хлопчик зойкнув. Над тванню виросла потвора, вся в іржавих бородавках, безволоса і безноса. На Мишка злісно поглядало червоне кругле око. Мить – і воно заплющилося. Під ним з’явилося друге око, але зелене. Голос змінений – тоненький, проспівав:

– О! В Ічетика з’явився клієнт – клаповухий шибеник. Киць, киць до мене. Будеш щурів ловити у моєму палаці.

– Я не котик – образився Мишко.

– Дарма. Не був котиком – станеш ним. Комишевим. З великою головою і куцим хвостом. Хочеш?

– Не хочу. Відчепися від мене. Ти гидкий, бридкий, від тебе болотом смердить.

Очища перемкнулися. Хижо блиснуло червоне, а трубний голос прогудів:

– Цей клієнт мені не подобається. Ображає мене, князя болотяного, самого Ічетика. Котиком комишевим не хоче служити, щурів ловити. Чи бач, який розумник! Шмаркач.

Князьок устромив брудного порепаного пальця в рот. Поблискуючи жовтим оком, роздумував уголос:

– Прикро, але не виходить по-доброму… Що з малим робити? Дуже складна задачка. Як її розв’язати? Хто б мені підказав? Кого запитати?

Мишко перервав роздумування Ічетика. Сміливо вигукнув:

– Котися під три чорта. А я піду…

Однак озвучити свій задум він не встиг. Неподалік зашурхотіли крила. Ічетик разом із трьома очищами – червоним, зеленим і жовтим – буль, буль, буль! – і накрився лататтям.

Хлопчик підвів голову. Над ним тріпав крилами цуцик. Одна лапка у цуцика нормальна, а друга – без п’яти і обсмалена.

– Чого тобі? – задерикувато спитав хлопчик.

– Ти мене кликав, от я й примчав.

– Не кликав я тебе. Іди до чорта.

– Я і є чорт – безп’ятий. Глянь на цю лапку. Вона без п’ятки. Її вовчисько відкусив. Мене всі Анчуткою називають. Я на службі у Водяного, – мугикало бісеня. – Непорядок, скажу, на болоті. Ой, непорядок. Треба, щоб начальство з цим розібралося.

Мишко від несподіванки гикнув – так спритно бісеня вихопило його з болота. Перло його низько, над мочаром. Доперло до кам’яної хатинки. Зметнулося вгору і скинуло ношу в комин. А саме за Мишком слідом. Водяний із Болотяником аж підскочили, так злякалися.

– Непорядок у нашому Болотяному царстві, – мугикало монотонно бісеня, виструнчившись перед начальством. – Усякі двоногі розгулюють болотом, ухиляються від роботи. Непорядок.

– Дякую за службу, – похвалив безп’ятого Водяний.

– Служу рідному болоту!

Ічетик з усієї сили лупнув здоровою лапою по каліченій. Жалісливо заскавчав, злетів під стелю і вилетів через комин. Гай, гай, помчав на службу в рідне болото.

– Гм, – прочистив горло Водяний. Маленькі витрішкуваті очки він перевів на Мишка. – Я так зрозумів – це подаруночок для мене. Я правильно зрозумів?

– Авжеж. Так і є. Це той хлопчисько, про якого ми щойно з вами балакали. Я його наразі порішу, щоб знову не втік, – стелився листом Болотяник.

– Нє, не треба. Я сам обожнюю топити діток. Прощавайте.

Водяний хапонув Мишка за шию лускатим лапищем із перемичками. Відштовхуючись хвостом, цурпелив його за собою до лазу.

Болотяника наче вітром здуло з очеретяного крісла. Дорогою копнув Болотницю, що стогнала і переверталася уві сні. Та підскочила і дурнувато витріщалася на сердитого чоловіка.

– Здоровенькі були, пане начальнику. Заходьте, як будете у нашому районі. І не минайте нашого терему, – привітно кричав у спину Водяному господар.

– І торбинку з дарунками не забудьте прихопити, – привітно верескнула Болотниця.

– Бувайте, бувайте, – бурмотів, роздуваючи від натуги зелені косми, що висіли, мов шмарклі перед його очима, «пан начальник».

Болотяник мовчки копнув дружину. Болотниця ображено надула губи і почвалала до гнилої купи. Знову спати.

Мишко в неволі у Водяного

Водяний, що цурпелив Мишка, радо лупив хвостом по воді. Нарешті він в озері. Тут його батьківщина: підводні палати і заводи. Це кляте хлопчисько не тільки всю дорогу пручалося. Воно вкусило його за лапу і дряпалося. Навіть луску на пузі поздирало. Ось він його тут, у чистій воді прикінчить. Більше не буде спритний.

Злий водяний дух набрав повні зябра повітря і боляче ляснув Мишка по голові. Хлопчик пішов під воду. А Водяному тільки цього і треба. Наклав лапище на біляву голівку і не відпускає. Мишко борсається під водою, пускає ротом бульбашки. А у Водяного жижки тремтять від задоволення. Страшенно приємно топити діток!

На руці напівпритомного хлопчика сяйнула каблучка. На камінцеві висвітилася богиня. Яскраво-синє волосся Апі гойдалося у воді. Вона лагідно усміхалася, підморгувала хлопчикові. Ніби казала: «Не бійся, Мишо, я тебе в біді не залишу».

Богиня зникла. Слідом зникла каблучка, немовби розчинилася у воді.

– Клієнт готовий, випустив живий дух. Можна брати до праці, – задоволено констатував Водяний. – Ей, ти там! Постав утопленика на конвеєр.

До Мишка підплив худий чоловік. Довжелезна борода обплутувала йому почорнілі ноги, а сині нігті стирчали покрученими палицями. Він мовчки, наче сомнамбула, зачепив Мишка кістяними палюгами і потяг за собою.

Вони опустилися на самісіньке дно озера. Мишко зачудувався побаченим. Так, наче попав у величезний акваріум, де росли яскраві химерні рослини, повільно рухалися великі, малі й зовсім крихітні риби, жуки, раки. Однак тут, на дні озера, метушилися також люди. Мишко уважно придивився до них. Ні, це не водолази. На цих ані величезних окулярів, ані бачків на спині з киснем. Ці люди тупо і незмигно гляділи перед собою білими зіницями і мовчки, мов роботи, щось виконували: одні ганяли воду, другі мили пісок, треті носили мішки з намитим золотом, четверті лазили навкарачки по піщаному дну. Але лазили не безцільно. Вони збирали на дні перламутрові зерна.

«Ей, ти там» завалив на хлопчика мішок із золотом і тицьнув пальцем у бік тунелю.

Мишко покірно потяг на собі вантаж. Він гнувся під ним і зашпортувався за камінні брили, що траплялися на шляху. Здавалось, тунелю не буде кінця-краю, таким він виявився довгим. Але попереду все ж ясніло. Вода почала міліти, крізь неї пробивалися яскраві сонячні промені. Мишко значно повеселішав. Він вирішив, що втече з озера. З надією підвів голову. Але побачив над собою скляний ковпак. Крізь нього чітко проглядав міст.

Стежка, якою Мишко брів із ношею, прямо вела до печери, яку вимили хвилі. Берег у цьому місці нависав над водою камінним козирком. Тобто для людей, що гуляли коло озера, печера для споглядання закрита. Швидше всього про її існування тутешні люди не знали. Це відкриття додало Мишкові смутку.

Вхід у печеру світився. Чим ближче хлопчик до нього підходив, тим яскравішало світло. Раптом йому прямо в очі вдарили два потужних прожектори. Він не втримався на ногах і впав. Зверху його притиснув до прибережного піску важкий мішок. Прожектори погасли.

Широко розплющеними очима Мишко уперся в кота. Сірого. З величезною головою, але куцим хвостом. «Комишевий гігантський кіт», – шмигнула думка в голові. Котяра, дійсно, був незвичайний. Не тільки надміру великою головою і куцим хвостом. Очища у нього були, мов електричні фари на автомобілі. Вони вмикалися і вимикалися, мовби реле.

Котяра неживим, металевим голосом нявкнув:

– Перепускний контроль. Перевірку здійснено. Проходьте. Не зупиняйте конвеєра.

Хлопчик підважив мішок і переступив поріг.

Печера нагадувала комору, видовбану в камені. Уздовж стін мерехтіли купи насипаного золота. На самому вершечку, мов сніг на горі, сяяли перли. Внизу сяяння було надзвичайно потужне. А все через діаманти, що віночками обрамляли купи золота.

Мишко скинув із плечей мішок і присів. Він грався блискучими камінцями.

– Не затримуйте конвеєра, – холодно нявкнуло вгорі.

Мишко здригнувся. Кота він не побачив. Голос плив з-під стелі.

Хлопчик прожогом вибіг з печери. Біля входу налетів на утопленика, що пер на собі важкий мішок.

– Не висипали товар. Не забрали мішок, – монотонно нявкнуло знову.

– Сам висипай, – огризнувся Мишко.

Вкрай сумний він поплентався назад на підводний завод.

На заводі пусто. Жоден утопленик не вештався. Михайлик цій обставині спочатку зрадів, але згодом, коли поміркував, засмутився. «Утоплеників зірвали з робочих місць. Погнали підпилюють міст. Водяний багне потопити торговців-греків та озброєних вершників, що караван охороняють. Треба негайно попередити їх про небезпеку. Як вийти з озера? Богиня Апі, що живе в каблучці, не з’являється. Вона все ще сердиться на мене. Адже я привласнив золотий ключик», – думав невесело він.

– Хлопчику, чому ти байдикуєш? Чому не працюєш?

Мишко обернувся на голос. Неподалік стояла вродлива жінка у білих шатах. Обличчя в неї біле, кругле і добре. Мишко благально склав руки.

– Тітонько, мені обов’язково треба повернутися до Ії, моєї сестри. Ми з нею подорожуємо до Ольвії.

– Звідси, хлопчику, не повертаються до рідних. Розкажи, яким чином ти опинився на дні озера?

– Я не послухався великої богині Апі, яка живе у батьковому персні. Я привласнив золотий ключик. Потім мене схопила Богинка. Вона хотіла викрутити мені ноги і руки. Болотниця мене лоскотала. Болотяник хотів утопити, а Ічетик – перетворити на комишевого кота. Інчутка вихопив мене з болота і передав Водяному. Так я опинився в озері, – зовсім тихо закінчив Мишко розповідь про свої поневіряння.

– Бідолашна дитина, – скрушно сказала жінка в білих шатах. – Я дружина Водяного, але жалію всіх утоплеників, особливо хлопчиків. У мене теж був колись синок. Схожий на тебе: білоголовий, з відстовбурченими вухами.

– Тітонько, ви така гарна, як моя мама, котра дуже далеко від мене. Будьте ласкаві, допоможіть мені вийти з озера.

– Гаразд. Ти ввічливий хлопчик і розчулив мене. Тільки пообіцяй мені, що завжди слухатимешся великої богині Апі.

– Обіцяю. Я пісок з’їм, щоб ви, тітонько, мені повірили.

– Я тобі вірю. Давай, дитинко, ручку. Виведу тебе зі зачарованого озера.

Мишко знову з Ією

Запряжені коні нетерпляче кресали копитами. Їздові вмощувалися на козлах. Ія походжала туди-сюди і нервово кусала нігті. Мишко підкрався ззаду і гавкнув. Дівчинка від несподіванки підскочила. Вона похмуро придивлялася до брата. По хвильці присікувалася до хлопчиська:

– Де тебе так довго носило? Скоро вирушати, а тебе немає і немає.

Враз високо плигнула і накинулася на неслухняного з кулачками. Мишко ледве ухилявся від стусанів. Потім і сам витріщився на сестру. Кричав, мовби до глухої:

– Я у розвідку ходив! Утопленики підпилюють міст, щоб коні з возами у воду попадали, а люди потонули. Мішки з піском будете тягати дном озера до печери.

Ія струшувала головою. Усі сорок кісок на ній гадюками ворушилися.

– Які утопленики? Які мішки?

– Розумієш, глибоко, на дні озера, є завод. На заводі працюють утопленики, – почав повільно і виразно пояснювати Мишко.

Ія його перебила:

– Годі вигадувати. Залазь у будку, бо вирушаємо в дорогу.

Мишко протестував:

– Але через міст не можна їхати. Стояки підпиляні – міст обвалиться під вагою каравану!

Ія швидко лопотіла віями. Вона гарячково думала: «Хлопчисько порушив дану мені обіцянку. Тільки з допомогою персня можна побачити невидимих істот, спілкуватися з ними. Отже, Мишко використав перстень і потрапив у халепу». І через це вона ще дужче образилася на брата. Але часу для гарячої сварки, на жаль, не вистачало.

Передні вози, поскрипуючи застояними колесами, виїжджали на дорогу. Ія спершу боляче штрикнула Мишка під ребро, а потім прожогом доганяла старшого караванника. На ходу кричала:

– Начальнику, міст потрібно об’їхати. Я чула: міст несправний, під ним чорти.

Начальник зупинився. Сумовито роздумував уголос:

– Мене й самого Вакула насторожив. Якийсь підозрілий. Гадаю, коваль за одно з нечистою силою, що в тутешньому яру та болоті водиться. Кажуть же: було би болото, а чорти найдуться.

Він подивився уважно на Ію. Сказав веселішим голосом:

– Дякую, доню. Випробовувати долю не будемо, а поїдемо іншим шляхом. Коні підковані. Не важко й об’їхати. Тихіше їдеш, то… що?

– …далі будеш, -доточила приказку дівчинка.

Обоє дзвінко сміялися.

Глава сьома В Ольвії – щасливому місті

Озброєна до зубів охорона розступилася, пропускаючи вози, повні скіфського краму. Високі колеса дружно торохтіли: «Ми вдома, ми знову у щасливій Ольвії!»

Мишко у великому місті вперше. Раніше він наслухався від шамана й Ії про ольвійські дива. Атож витягував шию та повертав навсібіч голову, щоб ті дива вочевидь бачити.

– Пхе, – незадоволено сопів, – Казали: Ольвія – щасливе місто. Велике і цікаве. Не бачу нічого цікавого. Рухаємося якимось жовтим тунелем. От і все.

– Ні, не все. Ти просто телепень, тому тобі не цікаво. Знай, за жовтою стіною двори з кам’яними будинками, садками і виноградниками. У дворах портики, вкриті черепицею, де відпочивають. Гречанки люблять вишивати, плетуть красиві речі. Деякі читають книжки чи грають на кітарах. Чоловіки п’ють вино і дивляться на річку. А по ній пливуть човни під білими вітрилами.

Мишко прагнув довести Ії, що не телепень. Сумлінно вдивлявся в жовту стіну, уважно вивчав кожну тріщину на ній. І дуже зрадів, коли дещо помітив. Вигукнув:

– Бачу в стіні малі двері, також бачу великі. Гадаю, перші – то хвіртка, а другі – ворота. Вони ведуть у двори, до портиків.

– Мишо, ти виправляєшся. Молодчина, – похвалила його сестра, мовби маленького.

Повчала його:

– А тепер подивися праворуч. Та не туди, дурню. Під ноги перехожим дивись. Бачиш рожеву бруківку? Отож-бо. Бруківки у скіфів немає. Там після дощу люди брьохаються у болоті, як свині. А в Ольвії дороги бруковані камінням. О!

Мишко зсунув докупи вигорілі на сонці брови. Він образився на сестру. Називає його образливими словами. То телепнем, то дурнем. Проте Ія не зважала на насуплений вигляд товариша. Жваво розповідала:

– Ми їдемо головною вулицею. Вона тягнеться від одного кінця міста до другого. Окрім головної вулиці є ще дві. Вони теж довгі, але звичайні. Ми у Верхньому місті.

– У такому разі має бути й Нижнє?

– Аякже. Я живу в Нижньому. А у Верхньому – багатії.

Глуха стіна розірвалася. За нею відкрився широкий майдан. Його оточували білі будинки, стіни в яких підпирали білі колони.

– Головний майдан Ольвії, – захоплено повідомила Ія, що взяла на себе роль всезнаючого гіда. – У неділю та свята на майдані гуляють містяни, ошатно вбрані. Вони відпочивають і гризуть горішки.

– А то що за високий будинок? Він з білими колонами. Палац короля?

– У цих будинках не живуть, а працюють. Короля в Ольвії немає. Усе вирішує народ. Збираються на майдані, довго галасують, навіть чубляться. Але щось одне та вирішують. То храм бога Зевса. А перед ним великий камінний стіл – жертовник.

– На ньому спалюють людей?

– Та ні. Жертва – це щось смачне: мед, олія, запечений баранчик. Або тканина чи прикраси. Хто що має – те й кладе на жертовник.

– У будинку, що з білими колонами, ти була?

– Ходила близько, але всередину мене не пустили. Усі, що там ходять, дуже заклопотані. На ходу читають папери і кудись поспішають. А от увечері – вже нікуди не поспішають. Тоді з будинку лине музика. Татко казав, що там концерт. Бачила через вікна жінок у гарних сукнях, із розпущеним волоссям. Ось моя матуся очуняє, ми теж підемо в концерт.

– Не в концерт, а на концерт, – виправив Мишко сестру.

Він зрадів, що втер їй носа. Зібрався й іншим слівцем її ущипнути, але не встиг. Його хтось випередив.

– Привіт, нечепуро! Вернулася з мандрів?

Біля їхнього воза стовпилася засмагла, в коротеньких платтячках і сандалях, дітвора.

– Так, повернулася. І буду вас ще більше лупцювати. Уже не радієте?

Дітлахи неголосно хихикали. Проте від воза не відходили, чимчикували далі. Навперемінку запитували:

– Однооких дикунів бачила? Амазонок також? А скіфів у Степу? Які вони, страшні? А то хто з тобою? Забився в куток і мовчить. Фу, скіф смердючий.

Мишка аж затіпало від почутого. Мало того, що Ія його ображає, а тепер ще й ці дітлахи.

Вози заїхали на територію торжка і зупинилися навпроти великої комори. Ія, а за нею неквапом Мишко вибралися з повозки. Мишко неприязно поглядав на засмаглих хлопчаків. У них задерикуватий настрій. Ще чого доброго – його відлупцюють.

– Чого витріщилися? – накричала на хлопчаків Ія. – Це Михайлик, мій братик. Він гостюватиме в мене. Розступіться, мене мама чекає.

Ія, що вдавала сердиту, міцно взяла Мишка за руку і вела за собою.

Зустріч із грецькими божками

Вони стояли на високому березі. Перед їхнім зором розкрилася панорама безмежного водного плеса. Воно скидалося на велетенське дзеркало.

– Море?! – у захваті від прекрасного краєвиду вигукнув Мишко.

– Море праворуч. Це річка Гіпаніс.

– Нічого собі річка. Я ще таких великих річок не бачив. Кодима теж широка. Але заросла очеретом і на другий берег улітку я переходжу вбрід. А кораблів же тут сила-силенна. На них катаються?

– Це трієри – вантажні судна, – відповіла повагом дівчинка (її розпирало від того, що вона багато знає). – На трієрах возять у Грецію і в Рим пшеницю. А звідти, татко розказував, везуть дорогий посуд. А ще тканину тоненьку і блискучу. Також зброю, яку купують заможні скіфи. На трієрах також подорожують. Ми з татком і мамою приїхали до Ольвії з Мілети, на трієрі. Чув про таке місто?

Однак Мишко з почутого вихопив найцікавіше – на трієрі можна кататися. Почав канючити:

– Іє, гайда на трієру. Попливемо на край світу. Пробратися на судно легко. Не забувай, з нами чарівний перстень.

– Ні, підемо до мене додому. Я скучила за мамою.

Але Мишко наполягав на своєму. Тоді дівчинка тупнула ніжкою і суворо наказала:

– Прошу, не дратуй мене, не пхинькай. Ти вже не маленький, щоб слізьми свого домагатися.

Мишко мовчки підкорився старшій сестрі.

Берег був такий обривистий і крутий, що запросто зламати ногу. Якщо не зламати, то підвернути. Ія міцно взяла Мишка за руки і повела його найкоротшою стежкою, відомою тільки їй. А найкоротший і найшвидший шлях – часто небезпечний. Не дивно, що Мишко часто спотикався і падав, піднімався і знову об щось перечіплювався. Він поранив коліна, зчесав лікті. Зате Ія летіла, наче птаха. І зовсім не зважала на Мишкові стогони та скарги.

Нарешті збігли в долину. Мишко впав на зернистий пісок. Довго і голосно сапав. Потім сів, роздивлявся. З відразою в голосі скрикнув.

– Куди ти мене завела? Тут нема ні пристойних будинків, ні чистих наметів. Тільки купи сміття та битої цегли. Невже треба ще кудись іти? Я втомився!

– Не вередуй. Ми вже на місці, прийшли.

– Прийшли? Куди?

Відповіді не прозвучало. Ія крутнулася на одній ніжці, як дзига, – і зникла. Михайлик роззявив рота. Куди Ія зникла? Невже провалилась у яму?

Перед ним височіла купа червоної битої черепиці. Дивно, що з-під купи линули якісь звуки. Мишко прислухався. Таки так, з під землі сочилися звуки. Хтось співав, хтось бринькав на музичному інструменті, хтось дико реготав.

Коли Мишко наважився оглянути купу, то на ній виросла кудлата голова. На тім’ї гострі ріжки, а на обличчі – кошлате рило. Голова поводила маленькими дикими очками і високо плигнула.

Перед Мишком приземлилася дивна істота. До половини вона скидалася на літнього дядька. Лише ноги і сідниці, як у козла. Істота мекнула, крутнула хвостиком і поскакала на копитах із вивернутими колінами.

За дядьком-козлом із ями вилізли п’яні дівки з розкуйовдженими патлами. Вони волочили за собою флейти і бубон. Одна дівка вишкірила до Мишка зуби і п’яно варнякала:

– Малий, ходімо з нами гуляти. Не хочеш? У-у-у! Розірву тебе на шматки.

Мишко дременув від налиганих дівиць. Стоячи за купою хатнього мотлоху, проводжав дівок цікавим поглядом. Вони затягли п’яними голосами пісню. З музичними інструменти, які волочили по землі, прямували до річки.

З ями навкарачки виліз вродливий панок. З його кучерявого волосся спадав на ніс вінок, сплетений з листя винограду. Панок поправляв вінок і голосно лаявся. Мишко так осмілів, що вийшов із схованки. Панок тим часом звівся на ноги. Погляди двох, хлопчика і панка, схрестилися. Мишко хотів дременути. Але панок відвернувся і почвалав до річки.[8]

Дивна, кумедна компанія. Мишко пригадав, що раніше бачив картинки, на яких подібні істоти гуляли і пиячили.

– Так це ж бог веселощів Вакх! Чому я відразу не здогадався, – картав сам себе. – А з Вакхом його дружок – волохатий Сатир. Дівчат називають мілетами і вакханками. Швидко же чкурнули! Видно, Ія їм дала прочухана. Молодчина, сестра Ія! Та чому вона не вилазить? Ааааа, у ямі ще хтось є.

Він обережно підійшов. Побачив земляні, обвалені сходи, що збігали вниз. Із підземелля виривався дитячий плач і жіноче голосіння. Плакала, безперечно, Ія.

Мишка пройняла страшна здогадка.

– Там, внизу – лігво людожера. Він викручує Ії руки і ноги.

Хлопчик, не роздумуючи, ускочив у яму. Тримався руками за вологі стіни і спускався нижче. Несподівано він потрапив у кругле приміщенні. У кутку блимав каганець і висвічував убогу обстановку. Посередині оселі хиталася горбата темна фігура і ридала на два голоси.

Хрипкуватий, ніби простуджений, голос виводив:

– Фіалочко моя запашна! Скажи, що це не сон, а ти, моя дівчинка.

Грубому вторив тоненький, Іїн, голос:

– Матусю, ми знову разом. Я ніколи, ніколи тебе не покину.

Мишко намацав стілець і скраєчку присів. Стілець перехилився, і хлопчик із гуркотом упав на землю. Темна фігура розпалася на дві половинки. Одна підбігла до Мишка, допомогла йому підвестися. Іїним голосом половинка тараторила:

– Забився? Стільчик на трьох ніжках. Будеш про те знати, обережненько сідатимеш.

Мишко полегшено зітхнув: перед ним стояла сестра – жива і здорова.

– Матусю, знайомся: мій товариш Михайлик, – звернулася Ія до другої половинки – жінки у лахміттях. – Він скіф. Але не простий. Його батько князь.

Жінка протяжно привіталася:

– Здрааааствуй, хлопчику.

Вона голосно плямкала і розгойдувалася. Мишко уточнив:

– Тітонько, як мені тебе називати?

– Неоніла – матусине ім’я, – за матір відповіла Ія.

Сама ж тітонька заточилася і впала.

– Мамусю, тобі погано? Забилася? – впадала біля матері Ія.

Дівчинка враз ляснула себе по лобі, мовби щось пригадала. Термосила неньку, просила її підвестися.

– Матінко, ставай на ноги. Та не падай. Ми підемо з тобою до річки. Гарненько тебе вимию. Ти видужаєш. Ні, ні, не пручайся. По-твоєму не буде. Треба дійти до річки. Я тобі допоможу. Усі болячки на річці від тебе втечуть.

Неоніла смішно, наче маленька, пручалася, не підпускала до себе дочки. Хлопчик обхопив жінку за поперек. Ія взяла її міцно за руку.

Діти повільно піднімали східцями сп’янілу жінку.

Там, нагорі, вельми гарно – тепло і сонячно.

Справдилося віщування Білої телиці.

Мишко визволяє з полону русалочку

Дорога до річки тяглася й тяглася. І все через Неонілу. Вона щохвилини спотикалася. А на березі загорланила пісню. Мишко знову дивувався: яка ж широка річка Гіпаніс. Протилежний берег ледь-ледь проглядався. Оце так річка!

Ія обережно підвела матір до води. Та нахилилася. І тут щось трапилося, бо Неоніла заволала:

– Ой, те кострубате страхіття мене втопить! Рятуйте мене!

Вона вдивлялася з жахом у воду і вся тремтіла.

– Мамо, заспокойся. Нема тобі чого боятися. То ти сама, – умовляла матір незворушна Ія.

– Хто? Я? Та кострубата баба – я? Ой, яка ж я страшна, худа і чорна.

Неоніла голосила, заламуючи кістляві руки.

– Матусю, не плач. Зараз я тебе викупаю. Ти знову станеш молодою і вродливою. Тіло твоє знову буде рожеве, щічки рум’яними, а очі засяють, як зорі, – говорила лагідно Ія.

Поки дівчинка знімала з хворої матері одяг і вела її, підтримуючи, до річки, Мишко скинув штанці з сорочкою і з розгону шубовснув у воду. Жінки на нього не зважала. Він вирішив розважати себе сам. Пірнув під воду і присів. Над ним проплив косяк мальків. Рибки схвильовано гомоніли:

– Блакитна принцеса в небезпеці. Бідна блакитна принцеса. Так необачно заплуталась у сітці.

– Я визволю принцесу з неволі. Покажіть мені сіті, – устряв у розмову Мишко.

Рибки, всі, до найменшого малька, повернули до нього опецькуваті мордочки. Витріщеними оченятами уважно розглядали хлопчика. Врешті-решт, винесли невтішний вердикт:

– Ти малий, як для людини, і без двох передніх зубів. А сіті міцні-преміцні. Де тобі визволити блакитну принцесу! Плітка кусала сіті – не перекусила, карась кусав – не перекусив, навіть зубата щука кусала – і вона не перекусила. Не перекусиш і ти. Ох-ох-ох, бідна принцеса. Так необачно заплуталась у сітці.

Рибки хором плакали, розбовтуючи плавниками солоні сльози.

– А я, Михайло, визволю блакитну принцесу з неволі, – твердо сказав хлопчик.

– У такому разі пливи за нами. Глузуватимемо з тебе, коли беззубим ротом кусатимеш сіті, – пихато мовила найбільша рибка.

Мишко підплив до очерету. Під його високими заростями стриміла натягнута на патиччя й обручі риболовна сітка, ятір. Вода в цьому місці доходила Михайликові до грудей, а ноги вгрузали у слизький мул. За литку його боляче вкусила щипавка. Під підошвами ворушилися сотні маленьких рачків. Хлопчик потер ногу об ногу і взявся за палицю. Але підняти ятір не встиг.

Несподівано розійшлися густі зарослі. З них щось вибрело. Не то дядько, не то звір. А точніше – волохатий стовп. На його верхньому кінці теліпалося на свинячій кишці синє яйце. Яйце шипіло і роздувалося. Мишко, який приклав до вуст пальчики, не зводив зачарованого погляду з яйця. Ось воно перетворилося на величезну кулю, що нагадувала свинячий кендюх. Була такого ж брудно-синьо-зеленого кольору і так само смерділа. І раптом – трісь! Із кулі потекла тягучими патьоками жовта рідина. За секунду-дві його, онімілого, накриє. Проте Мишко зорієнтувався миттєво – пішов з головою під воду.

Він сидів під водою, затамувавши дихання, доти, доки не долинули тонкоголосі волання:

– Допоможіть! Рятуйте! Захистіть!

У мішечку ятера хороводом крутилися в’юн, пліточка і карасик. Це вони стогнали і плакали тонкими голосами. У ятері плавала ще одна рибка. Вона не стогнала і не плакала… Від головки до вуалевого хвостика її вкривали яскраво-блакитні лусочки. На кругленькій головці з лупатими очками коливалися червоні ріжки – справжня корона. Мишко, вражений красою блакитної рибки, скрикнув:

– Блакитна принцеса?!

Виходить, що над її гіркою долею плакали мальки.

Принцеса хоча й гордовито мовчала, та була дуже налякана. Мишко не знав, чим її втішити. Швидко витягнув її з мішка ятера, поцілував і випустив на волю. За принцесою випустив вусатого в’юна, метку і грайливу плітку та наляканого карасика.

Рибки хороводом кружляли навколо хлопчика. Кожна по черзі підпливала до нього і дякувала за визволення. А блакитна принцеса склала трубочкою губки і мовила:

– гречно дякую тобі, хлопчику. Якщо потрапиш у біду, то я прийду на допомогу. А зараз запрошую тебе в гості до мого татуся Нептуна, морського царя. Пригощу тебе цукерками з помадкою, морозивом ванільним, яке посипане смаженими горішками. А захочеш – то й медяником, притрушеним цукровою пудрою.

Мишко слухав назви страв із солодкого столу, а в нього з рота самохіть покотилася слинка. Особливо він любив медові пряники. А цей ще й посипаний цукровою пудрою. Йому надзвичайно кортіло того пряника скуштувати.

Аж раптом хитнулися підводні хвилі. Іїн голосок занепокоєно кликав:

– Михайлику, агов! Озвися! Пливи до берега!

– Мене гукають, – із жалем сказав Мишко. – Іншим разом неодмінно вирушу з тобою, принцесо, до замку морського царя Нептуна. Сьогодні не можу.

Сказав і додався до берега. Блакитна принцеса тріпнула вуалевим хвостиком і подалася в протилежний бік, до моря.

Від сестри Мишко узнав приємну новину. Ія, коли розказувала, то аж захлиналася від радості:

– Уявляєш, Мишо, матуся відразу змінилася в кращий бік! Правду казала Біла телиця. Після купання матуся зовсім іншою вийшла з річки. Матуся обіцяла мені не дружити з Вакхом. Відтепер вона бавитиметься зі мною, – раділа дівчинка.

Мишка теж переповнювала радість. Ще б пак! У його сестри турботливу мама. Неоніла не дружитиме з еллінськими пияками.

Удома на них чекала ще одна приємна новина: Іїн татко, Демид, купує новий будинок.

Ія торжествувала. Вона хвалилася Мишкові:

– Я теж допомагала таткові в дорозі. Ми вдвох заробили купу грошей. А тепер маємо нове житло. Та ще й яке!

Але згодом Мишко про себе дещо зауважив. Він помітив, що Неоніла засмучена. Що з нею? Сумує за колишніми друзями?

Сестра тихенько йому пояснила:

– Розумієш, матуся страждає.

– Страждає? Через що? – не повірив Мишко. – Вона повинна, навпаки, радіти. Адже вона видужала. Житиме у світлому просторому будинку.

– Матуся страждає, бо бачила себе. Стару, худу, некрасиву.

Хлопчик уважним поглядом окинув Неонілу. Дійсно, виглядала тітонька погано. Худа, жовта і зморшкувата. Похожа на квашене яблуко, яке дістали з діжки і про нього забули.

Ія ходила невеселою. Гратися вона не хотіла.

Бородавка – раб із вирваним язиком

Від сьогодні Мишко пропадав на пристані. Йому в цій місцині комфортно. Хоче -купається, а хоче – спостерігає, як розвантажують морські судна. На пристані працював Іїн батько. Демид носив перед собою пузаті амфори з пахучою олією, на спині цупив мішки з крупами, а на плечі – корзини з бананами, апельсинами й ананасами.

Щоправда, опівдні Мишкові вже набридло і купатися, і спостерігати за розвантаженням трієр. Хлопчик випросив у чорної кухарки глека, з яким пішов до джерела. Холодну воду він підносив робітникам, що працювали на будівництві. За це йому, водоносу, щось перепадало: жменя фініків чи карамельки у яскравих фантиках. Кухарка йому насипала у велику миску юшки. Ще й притрусила петрушкою, часникам і шкварками. Смакота!

Так було й другого дня. Хлопчик переходив від одного робітника до іншого. Для кожного відливав із глека в кухлик (у кожного робітника кухлик припасований до пояса) джерельної води. Підійшов ззаду до наступного – приземкуватого раба з посмугованою спиною. Злегка його штовхнув. Той дзенькнув ланцюгом і повернув до водоноса розчервоніле від сонця обличчя. Мишкові кинулася у вічі величезна бородавка, що звисала, мов бридка жаба, з носа раба. Раб гостро блимнув на малого й відвів погляд. Мишко перестав дихати. Оце так зустріч! Він не обізнався: перед ним стояв Бородавка.

Здивований закляклий хлопчик лопотів віями. Раб вихопив глечик з його рук і забулькав, обливаючи волохаті груди. Коли повертав глечик, то на водоноса не глянув.

Мишко так чкурнув від Бородавки, що курява стовпом стала. Захеканий, прибіг на пристань, до Демида.

– Дядечку, там Бородавка! – несамовито волав.

– На чому бородавка? – підняв посивілі брови грек.

– На носі. Така величезна, аж зелена. Бородавка украв у скіфського вождя пояс влади, – несамовито волав.

– Що ти мелеш? Як бородавка може щось украсти? Вона сидить собі на носі. Ото і вся її робота, – спокійно відповів грек.

– Ой, Демиде, який ти нездогадливий. Кажу тобі не про бородавку, що на носі, а про раба з бородавкою на носі. Він – скіф. Украв у Скіла, вождя кривавих скіфів, царський пояс. Там караван грецький торгував. Я Бородавку на будівництві зустрів. Негайно треба відібрати у нього пояс.

– О, це серйозна річ. Я знаю, що у скіфів вождь без царського пояса не має сили. Не поталанило, бідоласі. Можливо, ти цю історію вигадав?

– Ні, не вигадав. Правду кажу.

– Гаразд. Ходімо до начальника, котрий командує рабами на будівництві.

Начальник розмахував нагайкою і надривався від власного крику. Демид зупинився неподалік. Виглядав він не таким рішучим, як спершу.

– І чого я, старий дурень, байці малого повірив, – стиха картав себе.

Мишко переживав, що Демид придумає якусь вагому причину і повернеться на пристань.

– Якщо не підійдеш до начальника, я сам до нього підійду. І про все розкажу, – запевнив грека.

Вигляд і голос малого свідчили про рішучість і серйозні наміри.

Демид, напевно, засоромився. Задля сміливості він ковтнув якомога більше повітря, рвонув уперед і став навпроти крикливого.

Той очманіло дивився на сміливого.

– Чого тобі?

– Начальнику, тут хлопець. Сам він із Скіфії. Каже: впізнав раба. Ще каже, що цей раб украв у вождя скіфів цінну річ.

– Із скіфами ми дружимо. Про якого раба мова?

Мишко вискочив наперед.

– У нього на носі величезна бородавка.

– А, той! Він недавно в мене. Я купив його у работорговця. Дуже спритний і хитрий раб. Уже робив спробу втекти. За це мої помічники вирвали йому язика і закували у кайдани – більше не втече. Гі-гі-га-га!

Начальник дико реготав. На робітників його сміх діяв негативно. Вони вбирали голови в плечі, а ноги під ними тремтіли.

Мишко швидко запитав:

– Пояс царський у Бородавки був?

– Га-га-га! – дико реготав начальник. – Розсмішив мене, малий. Ох і розсмішив. На Бородавці навіть штанів не було. Фракієць його голим продав.

Ураз начальник помітив на будівельному майданчику непорядок. Він так голосно загорланив, що Демид затрясся і втік.

Мишко страшенно засмутився, хоча й не подавав виду. Підкидав носаками сандалів, які йому подарував Демид, камінці й не переставав думати про царський пояс. Де він міг бути? Хто його вкрав? Через декілька днів скіфський цар царів оголосить усім племенам і кочовищам про наступника померлого вождя кривавих. Тоді Скілові не бачити себе вождем кочовища, як вух без дзеркала. Несподівано в кмітливій головці блиснула думка: «Треба побалакати з Бородавкою. Він німий, але ж має голову. Ось хай нею киває. Я все зрозумію».

Хлопчик щодуху побіг на будівельний майданчик.

Бородавка недобре позирав на хлопчиська. Підозрював, що він повернувся не з доброго дива.

Мишко міцно стиснув кулаки. (Так він почувався сміливішим.) Голосно і твердо сказав:

– Ти мене впізнав, я це бачив, коли давав води напитися. Бо ти погляд відвів. Але не бійся, я про тебе нікому із кривавих не скажу. Слово честі.

Бородавка опустив голову і втупився у свої ланцюги.

Мишко упевнено вів далі:

– Зізнайся: ти вкрав пояс?

Раб закивав. Голова його швидко рухалася вгору-вниз.

– З тобою був товариш?

Знову вгору-вниз.

– Ви продали пояс?

Раб енергійно хитав головою вправо-вліво. На додачу замахав руками і щось сердито белькотів без’язиким ротом.

– Гаразд. Той, другий, теж раб?

Вправо-вліво.

– Він утік від тебе і забрав пояс із собою?

Угору-вниз.

– Ти знаєш, де він?

Вправо-вліво.

От і вся розмова з без’язиким.

Про молодильне яблучко і допомогу ластівок

Невеселий Мишко ледве тягнув ноги вулицею, що нагадувала жовтий коридор. Вона приведе його до нового будинку Демида. Хлопчик підводив підсумки своїх невдач. Роздумував: чому не завжди виходить, як того хочеться? Відповіді він не встиг придумати, бо на нього налетіла сердита Ія.

На всю вулицю сестра кричала:

– Де тебе носило? Я облазила всю Заячу балку. Ноги подряпала і будяками поколола. І на торжку була, у храм Аполлона заглядала…

– Я спілкувався з Бородавкою, скіфом, – накричав на сестру Мишко.

Дівчинка притихла. Поцікавилася:

– Що Бородавка в Ольвії робить? На торжку сидить, шкури лисячі продає?

– Та ні. Бородавка – раб. Він украв у вождя скіфського племені пояс. У Степу Бородавку спіймали фракійці. Вони продали його в рабство. Зараз він на будівництві працює.

Оченята дівчинки загорілися:

– А де пояс? Ти його колись бачив? Який він?

– Бачив. Його раніше Скіл носив. Він гаптований золотими нитками На ньому гарні квіти і птиці. – Хлопчик зітхнув. – Бородавка «працював» у парі, з товаришем. Той украв пояс і зник.

– Значить, у Бородавки пояса нема. Прикро, – зітхнула дівчинка.

– Чого мене шукала? З Неонілою негаразд?

– Ні, інше. Мама пригадала одну розмову із вакханками. Тоді говорили про вічну молодість і нев’янучу жіночу вроду. Вакханки згадували яблучко.

– Яке ще яблучко? Зелене чи з червоними бочками? – жартував Мишко.

Він забув про неприємну зустріч на пристані. Його кроки пришвидшилися.

Однак Ія належно не відреагувала на жарти. Вона не реготала. Навпаки, зі серйозним обличчям розповідала:

– Мовиться про чарівне яблуко. Його ще називають молодильним. Той, хто його з'їсть, – до глибокої старості молодий і вродливий. Матуся мріє скуштувати молодильне яблучко.

Мишка пронизала радісна здогадка. Ія виправилася? Ію кличуть дороги пригод?

– Вакханки розказували, що в морі є острів Буян, де росте яблуня, що родить золоті яблучка.

О, він не дочекається доки черепаха Ія озвучить своє рішення. Першим його озвучив:

– Вирушаймо за молодильними яблучками. Я цілу пазуху нарву. Щоб для моєї матусі вистачило.

Ія сумно відповіла:

– Мишо, цього разу нам і чарівна каблучка твого татуся не допоможе.

– Чому? – скрикнув хлопчик.

– Дерево охороняє Вогнедишний Змій. У нього сто очей і зирить він, чортяка, вдень і вночі.

– Твоя правда. Дійсно, небезпечно, – без ентузіазму погодився Мишко.

Вкрай схвильовані та сумні, діти зупинилися. І саме коло дерев’яної споруди, в якій ночували наймані робітники. Ія копирсала землю босими ногами, а Мишко тер пальцем камінець персня. Хлопчик невтішно думав: «Прикро, що я освоїв тільки три дії. А богиня Апі дуже сувора. Захоче – допоможе мені, а захоче – перстень зробить невидимим. Ох, скоріше б подорослішати. Тоді ні батьки, ні тітки з дядьками не втручатимуться в моє життя, не заважатимуть втілювати в життя сміливі рішення».

Його білявий чубчик, що відріс і стирчав догори, черконула на льоту ластівка. Пташка неспокійно цвірінькала. Ось пролетіла друга. Вона так само неспокійна. Мишко прислухався до пташиного писку:

– Наші крихітні дітки випали з гніздечка. Старий котяра їх з’їсть. Цвірінь, цвірінь. Яка біда! Допоможіть, хто може! Врятуйте наших діток!

Мишко біг за ластівками. За дерев’яним бараком вони спустилися і майже торкалися крильцями землі. Мишко понишпорив на тому місці – і замало не наступив на пташенят. Четверо голеньких, із синіми роздутими животиками страшків забилися під лопухове листя.

Звідкілясь узявся худющий кіт. Він терся об ноги хлопчика і нахабно нявкав. Над Мишком кружляла сотня ластівок, яких скликали невтішні батьки. Пташки боляче били Мишка крильми, дряпали його тонкими кігтиками. Хлопчик наставив ліктя, щоб захиститися від пташок. Наказав Ії:

– Шукай драбину чи якийсь ящик!

А котяра терся об його ноги і ще нахабніше нявкав:

– О! Молоденьке м’ясце пахне. Зараз я цих пташенят згамаю.

Мишко гримнув:

– Тпрусь, розбишако! Лови мишей!

І на додачу підкинув нахабу ногою. Той дременув із лопухів. Ластівки сіли на шворку, на якій робітники сушили білизну. Вони з цікавістю вертіли голівками. Немовбито слідкували за хлопчиком і дівчинкою, їхніми діями.

Ось дівчинка притягла драбину. Ось діти разом прихилила драбину до стіни. Ось хлопчик видерся нагору. Ось він обережно витягує із пазухи пташенят і перекладає їх у гніздечко.

Мишко із задоволенням спостерігав, як пташенята вмощувалися у гніздечку. А коли повмощувалися, то порозкривали величезні, у жовтих заїдах роти і хором вимагали:

– Дай черв’ячка! Дай комашку!

Пташенята були до того гидкі, що Мишко хотів на них плюнути. Але вчасно схаменувся. Адже їхнім батькам це не сподобалось би. Для кожного батька його малюк найкращий у світі.

– Спасибі тобі, хлопчику, – цвірінькали ластівки.

Мишко у відповідь привітно кивав головою.

– Ми тобі теж колись у пригоді станемо, – обіцяли пернаті.

Мишко прокричав:

– Зараз станьте мені у пригоді!

– Чим тобі, хлопчику, зараз допомогти? – хором запитали ластівки. – Розкажи нам про свій клопіт.

Пташки сіли на шворку і стихли. Приготувалися довго слухати. Але Мишко випалив:

– На острові Буяні росте яблуня. Вона родить золоті яблучка.

– Правда, росте така яблуня, – підтвердили ластівки. – Але ми ніколи на цій яблуні не відпочиваємо. Її охороняє Вогнедишний Змій.

– Слухайте, ластівки, мене уважно. Мама цієї дівчинки, що мені допомагала, слабувала і через це постаріла. Нині вона дуже сумує. Мріє вжити молодильне яблучко. Тоді вона помолодшає. Підкажіть, ласкаві пташки, як роздобути молодильне яблучко.

Ластівки зчинили такий галас, що хлопчик нічого не уторопав. Погаласувавши, знялися зі шворки і кудись полетіли. Голодні пташенята сховалися у гніздечку і притихли.

– Про що ти з ластівками бесідував? – смикнула Ія брата за руку.

Він переказав їй розмову з ластівками.

– Так завжди, – підсумувала Ія. – Спочатку кричать: «Дякуємо! Ми тобі теж у пригоді станемо!» А потім чкурнуть – тільки їх і бачили.

У Мишка засвербіло коліно. Він сів у бур’яни. Підкачав штанину, завзято чухав ногу. Ія присіла поруч. Від нудьги вивчала свої брудні п’яти.

Раптом над їхніми головами зашуміло і загуло. На принишклих дітей згори посипалися стебла якоїсь пахучої трави із синіми квіточками. Хлопчик із дівчинкою зірвалися на ноги – над ними кружляли ластівки. Пташки напучували дітей:

– Це сонна трава. Укиньте її у воду, яку Змій п’є, і рвіть яблучко. Тільки швидко тікайте, бо Змій небезпечний. З ним краще не жартувати. Бувайте!

Ія, вкрай сердита, обтрушувала сукенку.

– От невдячні. Ще й травою нас обсипали.

– Навпаки – ластівки благородні й чемні, – заперечив Мишко. – Вони принесли для нас сонне зілля. Воно допоможе нам зірвати молодильне яблучко.

Ія вирячила очі. Але швидко прийшла до тями. Кізкою підстрибнула. Старанно визбирувала зелені травинки і складала їх у свою пелену. Визбирала усі травинки до останньої.

Глава восьма Вогнедишний Змій і молодильне яблучко

Наші герої на острові. Тримаються за руки (страааашно!) і роздивляються на всі боки. Коли помітили каменюку, що горбатилася посеред суші, то шусть до неї. Щоправда, коли бігли, то ніжки вимочили у струмкові, який огинав каменюку. Але то пусте, не варте уваги. Тільки б Змій не налетів, тільки б зла сила не схопила їх.

Спершу вони затаїлися. Потім осміліли – визирнули зі схованки. І бачать таку картину. На острові Буяні одним-одне дерево. На ньому яблучка. Красиві, мов намальовані. Виблискують жовтими бочками і звеселяють золотим сяйвом пустинний краєвид.

Мишко від радості стиснув сестрі пальчики. Ія теж раділа, бо не скрикнула від болю. Проте, уважно придивившись, хлопчик помітив і дещо жахливе.

– Іє, на стовбур яблуні глянь. Бачиш?

Перевела Ія радісний погляд на стовбур яблуні – і затремтіла. Ой, леле! Змій обвив яблуню, наче грубезною пружиною. А сам який же химерний! Довжелезний і гладкий. Лускатий тулуб від голови до хвоста вкритий жовтими наростами, що навперемінку спалахують і гаснуть. Плескату голову гад схилив набік, а з пащеки стікає зелена слина. Бр… Раптом Змій хитнув хвостом і лясь! по репаній землі. Високо в небо піднявся їдкий порох, а відтак із наростів ударило сто ліхтарів.

Діти затулили долонями очі. Мишко стиха наказав подрузі:

– Сип у воду зілля!

Дівчинка спритно виконала команду. Зелені травинки із синіми квіточками, підхоплені струмком, через хвилину кружляли навколо дерева. Змій хлебтав воду довго: гидотно цмакав і пережовував зілля. Та невдовзі притих. Нарости-баньки заволокла бліда, як смерть, плівка. Змій звалився на землю і захропів.

Діти вискочили зі схованки. Прожогом побігли до дерева. Мишко підскочив і нагнув гілочку. Ія зірвала з неї золоте яблучко. Діти враз, миттєво злетіли. Летіли щодуху з острова. При цьому завзято смикали ногами та гребли руками, щоб швидше було.

Оглянулися. Матінко рідна! Навздогін їм летить каменюка, за якою на острові ховалися. А на небі розцвіла велетенська синьо-червона квітка, оповита чорним димом. У квітки розтріпані, довгі-предовгі, як у айстри, пелюстки. Палила та квітка все навкруги і нищила. То Змій проснувся і дихав вогнем – лютував. О, зразу виявив пустку на гілці. Мав же сто очей, пригадуєте? То дуже багато.

Жаркий подих вогненної квітки торкався дитячих п’ят. Але не обпікав їх. Діти відлетіли надто далеко.

Під ними загадково хлюпали морські хвилі. А попереду в рожевому тумані маяв Ольвійський берег. Ще хвильку, хвилечку і торкнуться дитячі ніжки рідної землі.

Ія все мацала яблучко, пестила його в кишені. Страшенно хотіла на нього глянути зблизька. Не втрималася – таки дістала. Крутила яблучко перед своїм гостреньким цікавим носиком. Їй-богу, яке воно гарненьке. А яке соковите – зернятка видно наскрізь. Змахнула необережно рукою і…

О, боги олімпійські й наші – усі разом узяті! Допоможіть їй, нерозумній!

Соковите яблучко, поблискуючи золотими бочками, летіло – ген! ген! – донизу. Ударилося, мов камінець, об хвилю і зникло під нею. Через пів секунди над цією ж хвилею зависло двійко дітей. Та де там! Яблучко зникло під водою.

Не роздумуючи, Мишко з Ією шубовснули у чорні хвилі глибокого моря.

Про правила дорожнього руху та Акулу-Патруля

Хух! Пора мені перепочити. Хіба що повільно розкажу про таке.

Малий Мишко, який у вересні збирався до першого класу, та його сестра Ія, котрій стукнуло одинадцять років і яка уміла читати і писати, про море знали небагато. Їхню розповідь уявити собі легко:

– Море – це велетенська калюжа, – сказав би Миша.

– У морі можна досхочу купатися, – сказала б Ія.

– Там плавають маленькі рибки. У морі живуть також великі та хижі риби, наприклад дельфіни й акули. Я їх бачив у книжці, – додав би Мишко.

До дитячої розповіді додам і свою:

– Море – то гігантська країна. Усім у глибоких водах править цар, який мешкає, звичайно, у прекрасному палаці. Цар видає закони, а жителі Морської імперії сумлінно їх дотримуються. У морі чинні правила руху. За порядком там слідкує не державна автоінспекція (як у нашій країні), а Акула-Патруль. Він трохи підсліпуватий, у нього не всі вдома, зате надзвичайно меткий. Має гарний нюх, гострі зуби у три ряди, а на кінчику носа – чутливий датчик. Про всяк випадок.

Так от, щойно діти поринули у темні незвідані людьми води, як стали білими гребенями хвилі. Хвилями, наче дротами, побігли тривожні сигнали: «У морі чужинці! Вони порушують правила морського руху. Це становить небезпеку для всіх мешканців Морської імперії!»

Чесно кажучи, Акула-Патруль тоді куняв. Атож не міг чути тривожних сигналів. Проте розбудив його капосний датчик. Вистромилася з нього тонесенька довга голка і штрикнула сонька. Куди, в яке місце? То не важливо. А важливо, що Патруль відреагував блискавично. Не встигли діти освоїтися у воді, як зубатий Патруль налетів на них, мов торпеда, і разом із сандалями проковтнув.

Спочатку рибина, розпанахуючи могутнім тілом воду, пливла вперед і прямо. Затим різко змінила курс – задерла хвоста і свердлила воду донизу. Можемо собі уявити, як-то в її череві почувались горе-мандрівники! Вони, бідолашні, і пускали ротом бульбашки, і пнулися навшпиньки, хапаючи ротом повітря. Мишко у темряві намацав перстень і шалено крутив камінцем. На жаль, у суцільній темряві він не бачив богині Апі, образ якої майнув на екрані. Не бачив він і того, що богиня змахнула хустинкою. (Не втримаюся, скажу по секрету: після того змаху хлопчик з дівчинкою стали невидимками. Але про свою зміну вони й не підозрювали. Поки що.)

Діти полегшено зітхнули, коли бравий Патруль зупинився. Але перед тим, як вийти із його черева, вони постраждали. Так, Патруль сьорбнув цистерну води. Кілька разів її відригував та ганяв від щоки до щоки. Лише після такої процедури із силою виплюнув воду.

Дітей понесло в потічкові, понесло і винесло б невідомо куди. Але вони вчасно вхопилися за колону.

Поки Ія приходила до тями, Мишко визирав із-за колони і вивчав нове місце.

Незважаючи на неприємні хвилини, проведені к череві Патруля, нове місце хлопчикові сподобалося. Представляло собою величезну залу, що не мала ні стін, ні стелі, ні меблів. Залу прикрашали лише стрункі колони. Посеред зали на високому стільці сидів насуплений дідуган із бородищем неймовірних розмірів. Бородище білими пухнастими клубками звивалася через усю залу. Дідуган саме вичитував рибину, що опустила хвоста.

– Селюк некультурний! – гримав дідуган. – Мене, морського царя, Нептуна, облив помиями.

– Ваша світлосте, даруйте. Я не хотів. Але в морі сталася надзвичайна пригода.

– Яка ще надзвичайна пригода у моїх мирних володіннях? – перелякано закричав морський цар.

– У таємний сектор із неба звалився людиноподібний восьминіг.

– Ой-йо-йой! – ухопився за бородище Нептун. – Це ж треба? У таємний сектор звалився з неба монстр. Бовдуре, ти його затримав?

– Аякже! Затримав, морський царю!

– То де він? Тягни його за вуха! Хутко!

– Він десь тут, недалечко, ваша світлосте. Я його тільки-но виплюнув.

Дідуган страшно настовбурчив кудлаті брови і схилився з крісла. Обвів злим поглядом усі кутки і закутки. Навіть за колону, де принишкли діти, заглянув. Підвів голову і гримнув на рибину:

– Ти що, кепкуєш із мене? Де той людиноподібний восьминіг?

– Ваша світлосте, добре пам’ятаю: у морі проковтнув восьминога-шпигуна і перед вашим троном його виплюнув! – виправдовувався Патруль.

Морський цар як стукне об камінну підлогу тризубом, як скрикне:

– Мовчати! Придурок безголовий! Оголошую тобі сувору догану. Не з’являйся мені на очі три дні і три ночі.

Рибина ще нижче опустила хвоста і попливла з приміщення, ледь перебираючи плавниками.

Мишко докумекав, що богиня Апі таки змінила гнів на милість. Вона з’явилася тоді, коли він її кликав. Бо лише Апі під силу зробити його з Ією невидимками. Отже, нема сенсу ховатися.

Мишко надзвичайно втішив Ію, коли сказав їй про своє відкриття. Діти на радощах вибігли зі схованки і стрибали.

Раптом до зали влетіла розпашіла русалка. Вона галопом бігла до царя, не обходячи його розкішної бороди. Сердито кричала:

– Таточку Нептуне, сьогодні по дистанційному зв’язку ми обіцяли всім мешканцям Морської імперії тиху, лагідну погоду. Але море хвилюється. Риби нервують. Що сталося?

Царівна сердито стріпнула блакитним волоссям. Морський цар покірно склав руки на грудях.

– Моряночко, здаюся. Твій татко обіцяє більше не гупати і не розмахувати тризубом. Тільки, доню, прошу, зійди з борідки, не паскудь її, не мни.

Моряна пхикнула, але з пухнастих клубків зійшла.

Діти звернули увагу, що охоронці біля високих дверей чомусь нервували. Ось притулили до вуст рожеві довгі мушлі й зіграли сигнал. А потім прокричали::

– Увага, увага! Відійдіть, розступіться! Дорогу високому посланцеві з Олімпу!

Нептуна мовби вітром здуло з тронного стільця. Цар став прямо, виставивши вперед гладке черево. Моряна розпушила волосся і склала губки бантиком. Насамкінець кокетливо зіперлася на татків стілець.

Повітря мелодійно завібрувало – фррр! фррр! У залу влетів світловолосий юнок, що зупинився перед Нептуном. Ія від захвату ахнула. Їй страшенно сподобалася сукенка на юнакові. Така собі коротенька, жовта і шовкова. Сукенка трималася на одному вузлі, зав’язаному на плечі. А Мишко не міг відірвати очей від сандалів. Сандалі були не звичайні, а з крильцями. Це сандалі вигравали – фррр! фррр! Які дивовижні скороходи! Йому б такі!

Високий посланець мовчки вручив цареві конверт – і миттєво зник.

Моряна відкопилила губки. Буркнула:

– От ще селюк. На мене й не глянув.

По тому позіхнула, задерла голову і почимчикувала в зелений куточок. Діти провели царівну поглядом. Не втрималися – побігли слідом. Вони звіддаля милувалися морським садочком. Там росли гігантські рослини. Вони мали лише по одному голчастому стеблу або довжелезному листку. Вони безшумно розхитувалися хвилями: згори донизу і знизу догори. І так безкінечно. От ще дива!

Лист від Посейдона

Дідуган, він же Нептун, підібрав бородище і всівся на трон. Діти (невидимі) сміливо підійшли до морського царя й уважно спостерігали за його діями. Нептун куснув коричневу печатку, що кольором нагадувала шоколад. Довго і задумливо жував. Гидливо скривився і виплюнув печатку з рота. Все ще задумливий, розірвав білий конверт. Витягнув аркуш, помережаний буквами. Старанно розгорнув його і понюхав. Потер літери пальцем. Заглянув на зворотний бік. Роздував щоки і витріщався на папір.

Ію дії старого розсмішили.

– Він не вміє читати. Тримає лист догори дригом.

Дівчинка не втрималася, подала тоненький голосок:

– Ваша світлосте, допомогти прочитати листа?

Цар підскочив. Водив круглими очима. Верескнув:

– Хто тут? Ану з’явися переді мною, Нептуном, морським царем!

– Людський восьминіг, ваша світлосте! – хором відповіли діти.

– Що? Восьминіг? Акула-Патруль не збрехав – ти таки є! О, ідея! Велю тебе покарати. І негайно. – Цар задумливо приклав вказівного пальця до лоба. – Що б таке з восьминогом-шпигуном жахливе учворити? Щоб йому боліло і він смикався, а я щоб реготав, бо було б дуже смішно. О, придумав! Накажу кинути восьминога у стайню. Нехай мій крилатий кінь його трохи погризе. Я буду дивитися, ляскати в долоні й реготати, як дурний. Яка краса, яка то розкіш – муки ворога!

У відповідь звідкись долинуло – і-а-а-а-а-а! Діти обійнялися.

– Восьминоже, де ти? Не тікай. Я маю тебе неодмінно покарати, – гукав збуджений Нептун.

– Я боюююююся. Не покааааажуся на ваші очі, ваааааша свііііітлосте, – прокричали дітлахи, що відбігли від крісла.

Цар підхопився з високого стільця. Гасав залою, плескаючи руками, мовби ловив міль. Але заплутався у довгій бороді і гепнувся на мармурову, кольору морських хвиль, підлогу. Діти ж, невидимі, бігали неподалік і реготали. Неповороткий дідуган накарачках доповз до стільця. Хекаючи, нарешті, всівся. Плаксиво канючив:

– Дуже прошу, стань видимим. Я хочу тебе побачити. Ти веселий і чемний. Називаєш мене ввічливо «ваше світлосте». Мені подобається, коли мене поважають.

Ненароком погляд засмученого царя влучив у аркуш паперу, що білів на мармуровій підлозі кольору морських хвиль. Нептун ухопився обома руками за щоки, наче у нього відразу заболіли всі тридцять два зуби. Простогнав:

– Прочитай, будь ласка, мені листа. Бо то не царське діло бути розумним.

– А каратимеш? – хором спитали діти.

– Присягаюся, що не буду! Нє, нє, нє! Хай мене покарає за брехню Посейдон. Щоб я вмер і лише трішки дихав, – завзято божився Нептун.

Мишко про всяк випадок крутнув камінцем. О, вершина радості! Сердита Апі дозволила їм бути видимими.

Цар щиро дивувався:

– О, так воно і справді має вісім ніг. Правда, калічка, бо зрослося двома кінцівками.

Неврівноважений морський цар волав на всю пельку, трясучи білим аркушем:

– Чого стовбичиш! Негайно читай! Голосно, але не швидко, щоб я все зрозумів!

Діти зникли. Цар розгублено пхинькав:

– Куди ти дівся? Пробач, не лаятимуся більше. Розумієш, мені вперше надіслали листа, а читати я не вмію. Хоча мама водила мене за ручку до школи, а татко лупцював за двійки. Е-е-е-е-е-е!

Діти, видимі, підскакували перед царем. Вид Нептуна сяяв, мов Гойтасир[9] вранці.

– На, льодяника! Та бери, дурне! Я його, правда, трішки лизав. Смачно! Не хочеш? Добре, сам долижу. Ну ж бо, швиденько прочитай ці кривульки.

Ія голосно і чітко прочитала:

«Вельмишановний царю Нептуне! Запрошую Вас і царівну Моряну на бал-маскарад, що проходитиме у палаці культури «Океан» від Вашого прибуття до Вашого від’їзду.

З водяною повагою і наймокрішими побажаннями бог усіх морів і океанів Посейдон».

– Моряно, Моряно, донечко! – заволав цар. – Ходи-но сюди.

– Татку, що трапилося? – обізвалася доня з химерного садочка.

Цар перехилився зі стільця і ще голосніше загукав:

– Донечко, мерщій чепурися – поїдемо до Посейдона. На бал-маскарад старий запрошує. Сподіваюся, що, нарешті, жениха собі знайдеш.

– Ой! Як гарно! На балі-маскараді я знайду жениха! – заплескала у долоні, підстрибуючи на хвості, Моряна. Вона поскакала до своєї спальні. Діти бігли за русалкою слідом.

У русалчиній спаленьці

Скажу зразу: дверей, які б вели до русалчиної спальні, зовсім не було. Вона наказала двері замурувати. А заходила в свою кімнату через ледь помітну шпарку.

Перед стіною Моряна пробубніла заклинання: «Курі, пурі, дрікі, штам». Ураз стала блакитною рибкою з червоною короною на лупатій мордочці. Мить – і принцеса зникла у шпарці.

– Блакитна принцеса! Це вона! Я її впізнав! – вигукнув Мишко.

Він потяг за собою Ію. Обоє через шпарку і без пригод проникли в маленьку кімнатку.

Треба сказати, що Моряна, як всі принцеси, була вельми вередливою. Атож, коли побачила перед собою непроханих гостей, то вельми розсердилася. Зробилася синьою, мов лампа, якою гріють вуха. Кричала, ляскаючи хвостом по кам’яній підлозі:

– Як посміли ви, капосні діти, з’явитися у святая святій, моїй спаленьці? Цікаво знати, яким чином ви сюди проникли?

– Ми маємо здатність ставати невидимками. Тоді легко проходимо крізь найменшу щілину, – несміливо пояснила Ія.

– Ну, і що з того? Ставайте собі невидимками, але дорослих не турбуйте. Прошу, не заважайте. Мені негайно треба зробити макіяж.

Діти перезирнулися. Разом підняли і опустили гострі плечі – дивне слово «макіяж» вони чули вперше.

Однак Мишко вирішив не відступати. Твердо сказав:

– Принцесо, нещодавно ти заплуталася в риболовних сітях. Знай, це я тебе визволив із неволі.

Принцеса радісно тріпотіла голубими віями:

– О, привіт! А я тебе не узнала.

– Гаразд, пробачаю, – поблажливо мовив хлопчик. – Але ти обіцяла мені допомогти, коли ускочу в халепу. Пригадуєш?

Принцеса промимрила:

– Напевно, обіцяла. Я вихована принцеса. Завжди дякую та роздаю наліво і направо обіцянки. Так заведено серед панів. Пани люблять обіцяти, але обіцянки виконувати не спішать.

Вона наморщило лоба. Уважно розкладала скляночки з білилами та рум’янами. Спитала, нібито між іншим:

– Яке в тебе, хлопчику, прохання до мене? Сподіваюся, маленьке?

– У море впало молодильне яблучко, яке ми з сестрою зірвали з дерева. Воно на острові Буяні. Допоможи яблучко знайти.

Морянині пальці прилипли до скляночки, а рожевий ротик капризно скривився.

– І цур тобі, і пек! Прохання не маленьке. Велике! Однаково, що в копиці сіна знайти голку.

Ія роззявила рота, щоб заперечити. Але принцеса розмахувала руками, наче відганяла кусючу тварину. Кричала на дітей:

– Годі. Не заважайте. Зараз мені не до вас. Потім якось зійдемося, побалакаємо…

Мишко розгублено лопотів віями. Ія чемно попросила:

– Принцесо, дозволь мені з братом поїхати на бал-маскараді. Дуже хочеться на ньому побувати. Будь доброю, візьми нас із собою. Ми будемо слухняними дітьми.

– Гаразд, – відповіла Моряна, випнувши трубочкою губи, на які мазюкала помаду. – Але з однією умовою.

– Якою? – хором спитали діти.

Моряна, яка вже підводила синім олівцем брови, казала:

– На балі ви будете невидимками. Бо, пробачте за відвертість, ви без хвостів, без крилець, худі й некрасиві. Своїм, пардон, убогим виглядом відженете від мене всіх женихів.

– Залюбки, – погодився Мишко.

Але він образився на принцесу. Насамперед за Ію. Вона класна дівчинка. І дуже симпатична.

Діти мовчки чекали, поки Моряна притрушувала пудрою зі золотими блискітками на своєму носі прищі.

Змій Старший сердиться

Не пригадаю, чи розповідала про те, що Вогнедишний Змій, який охороняв на острові Буяні яблуню, мав старшого брата. Так от, цей брат жив-поживав у морі-океані, наганяючи на його мешканців – риб, жуків, коників, русалок, навіть морських царів і богів, неймовірний жах.

Якось Змій Старший плавав у морі пузом догори. І треба ж було такому статися, щоб каменюка, яку підкинув його менший брат, вцілила в його пузо. Змія Старшого кинуло в лють. Він нетямно волав на Вогнедишного Змія:

– Як смієш мене, старшого за себе, ображати і пузо моє гладеньке бити каменюкою?

Молодший Змій плаксиво виправдовувався:

– Не тебе, брате, я хотів покарати, а тих, що поцупили золоте яблучко з яблуні, яку охороняю. Чим бризкати на мене люттю, ти б ліпше допоміг яблучко повернути, а крадіїв покарати.

Змій Старший самовпевнено каже:

– Не журися, брате. В одну мить знайду їх і на смерть закатую.

Змій Старший настовбурчив пір’я, розчепірив лапи, вигнув спину коромислом, зірвався з місця і з розгону шубовснув у море.

Скажу коротко: перецідив Змій Старший крізь гострі зуби усеньку воду в морі. Однак яблучка в ньому не знайшов.

У Посейдона на балі-маскараді

Крилатий морський кінь нетерпляче кресав копитом. Мишко з Ією, невидимі, чатували на Моряну біля карети. Вони зрозуміли, що принцеса займалася лише собою. Їй начхати на всіх, хто пливав поряд із нею, а тим більше на тих, хто виручив її з біди. І діти мали рацію. Моряна так поспішала на бал-маскарад, що забула гукнути до свого батька, царя Нептуна. Старий залишився сам-один у величезній залі без стін, стелі та меблів (окрім стільця, на якому постійно сидів).

Моряна відкинула дверцята і вскочила в карету-човен. Мишко з Ією залетіли за принцесою слідом. Кінь змахнув крилами і зірвався з місця.

Діти поприпадали до круглого віконця. Користуючись нагодою, прагнули бачити флору і фауну, що на дні моря. Та де там! Кінь летів на космічній швидкості й збурював воду. По боках карети все вирувало і пінилось. Яка там флора! Яка фауна! Нічогісінько не видно. Мишкові здавалося, що він не в кареті, а в каструлі, в якій вариться-кипить манна каша.

Ось кінь загальмував всіма чотирма копитами і величезними крилами. Русалка вистрибнула з карети і поскакала на хвості вперед, крутячи сідницями, які обтягувала коротенька спідничка. Діти теж вистрибнули. Боязко поглядали на коня, що недобре косував на них. Аж тут почули Морянин зойк: «Ой! Рятуйте! Допоможіть!» Діти з усіх ніг побігли рятувати принцесу.

Виявляється, принцеса з розгону налетіла на дощаний тапчан. На тому тапчані напівлежав п’яненький божок. Моряна, звичайно, перелетіла би не лише через тапчан, а залетіла б і дальше. Проте божок був парубк моторний. Він Моряну на лету спіймав і поклав поруч себе. Вона ж, на превеликий подив дітей, не зойкала і на допомогу людей не скликала. Більше того – не пручалася.

– Фі, – скривилась Ія. – Принцеса повинна ляснути парубка по п’яній пиці. А вона очима стріляє і шкіриться на кутні. Ходімо від них. Обоє мені неприємні.

Поведінка гостей вельми здивувала дітей.

– Чому всі лежать на диванах? На хворих не скидаються, бо гладкі та білі, – щиро дивувався хлопчик.

Повз них вихором пронісся юнак у сандалях із крильцями.

– Ми його знаємо. Це гонець із Олімпу, – зрадів Мишко. – Гайда за ним.

Юнак уже стояв біля поважного, суворого на вигляд велетня з кучерявою головою. Юнак в летючих сандалях щось велетневі сказав. Діти підбігли ближче, щоб почути діалог.

Велетень ліниво цідив:

– Просять дозволу подати до столу рибу-молот? Мені однаково, що жувати. Так, іди геть. Набрид.

Він нахилився до красивої гладкої жінки, що напівлежала у нього під боком. Розсіяно слухав її патякання, а вуста прикладав до срібного кухля.

Діти зависли коло юнака.

– Привіт! Ми тебе бачили у морського царя Нептуна. У тебе класні сандалі.

Засмучений юнак обкрутився на одній нозі.

– Хто ви? Де ви? Чому ховаєте бути на балі невидимками. Сказала: «Ви некрасиві. Через це ніхто із женихів до мене не пристане». Ми дали принцесі слово честі, що не з’явимося гостям на очі, – пояснила Ія.

– Зрозуміло, – протягнув юнак.

Він хитав головою. Порадив:

– Дали слово, тож дотримуйтеся його.

– Хто ти? – поцікавився Мишко.

– Гермес, – гордовито представився юнак. – Розношу всім новини і накази від олімпійського бога Зевса.

– У такому разі, Гермесе, ти всіх тут знаєш. Розкажи, будь ласка, нам про гостей Посейдона, – зрадів всезнаючому приятелеві хлопчик.

– Залюбки. Знаєте, мене боги вже дістали до печінок. Гасаю цілими днями – усе розношу для них останні новини. А подяки ні від кого не маю. Що ж, юні друзі, тоді в дорогу! Але від мене не відставайте. Мої сандалі, буває, і мене, господаря, не слухаються – летять попереду.

Гермес кинув оком навколо себе. Передусім тицьнув пальцем у гладку парочку, від якої щойно відійшов.

– Перед вами головний олімпійський бог – Зевс. Зараз він напідпитку і тихий, а коли розсердиться – то не підходь. Приб’є. Головна його зброя – це грім і блискавки. Від них нікуди не сховаєшся. Зевса ще називають Громовержцем.

– А тітоньку, що притулилася до Зевса, як звати? Вона вродлива, – зауважила Ія.

– Дружина Зевса – Гера. Скажу вам по секрету: молодиця хоч і вродлива, але мені не до вподоби. Насправді, жорстока, лиха, підступна і до всіх жінок ревнує Зевса.

Між диванами дибуляли, високо піднімаючи коліна, слуги зі срібними тацями. Один зупинився біля Гермеса і мовчки подав йому тартинку з підсмаженими креветками. А Зевсові хлюпнув у кухоль вина з морських водоростей. Гера манірно двома пальчиками зняла з таці шматок піци з морепродуктами.

– Дивак, – пхикнув зневажливо Мишко. – Виблискує, наче сонце, а мовчить. Пихатий.

– Слуга не справжній. Створений із золота, – повідомив Гермес.

– Невже? – скрикнули діти.

– Витвір сина Зевса. Він бесідує з принцесою, яка веліла вам бути невидимками. Його звати Гефест. Великий трудяга і майстер «Золоті руки». Усі його роботи згодом оживають. Шкода, що шкутильгає на одну ногу.

– Бідненький, необачно спіткнувся, – щиро вболівала Ія.

– Ні, його татко з Олімпу швиргонув. Після інциденту Гефест каліка.

– Звір, а не бог! – обурився Мишко. – Оце татко… Нічого й додати.

– Громовержець у такий спосіб помстився рідному синові за прихильність до людей. Усі ці боги – пихаті й зарозумілі. Жирують і розважаються. Їх зовсім не турбує те, що люди в долині ледь животіють. Лише брат Зевса – титан Прометей, маючи благородне і любляче серце, зглянувся над нужденними. Навчав людей будувати житла, плавати на човнах, напинати вітрила, полювати на звіра, приручати тварин. Він запряг у ярмо дикого бика і перший приборкав вільного коня. Ці тварини стали вірними помічниками людині. Прометей навчив смертних збирати цілюще зілля та лікуватися ним, знаходити дорогу за зорями і летом птахів. Навчив добувати із землі кольорові метали: мідь, золото, срібло. А ось і він сам. Розмовляє з богинею мудрості Афіною.

Гермес люб’язно розкланявся з богами. Мишко зі захватом розглядав Прометея. Відмітив, що у велетня мужнє і добре обличчя, сірі розумні очі, а м’язи на його плечах горбками ходили під хітоном кольору бурштину.

– Прометей дружить з Афіною? – уточнила Ія.

– Так, Афіна – дочка Зевса, завжди виявляла велику прихильність до свого дядька. До того ж зробила йому важливу послугу. Якось Зевс лютував. Прометея вигнав з Олімпу, а в людей відібрав вогонь. Уявляєте, як-то було холодно і незатишно у хатинках смертних. Адже без вогню вони не могли приготувати їжу, освітлювати і обігрівати свої убогі житла. Прометей вирішив допомогти людям. Задля великої мети бог пішов на хитрість. Він попросив Афіну відчинити двері чорного ходу, які вели на Олімп. Афіна виконала просьбу. Прометей мерщій узяв із священного вогнища іскру, сховав її в очеретині й виніс з Олімпу. Вогонь Прометей передав людям.

– Прометей врятував людей від загибелі. Він герой, – відмітив Мишко.

Серед гостей Посейдона легендарний герой йому найбільше сподобався.

Золоті механічні слуги стояли осторонь, пропускаючи когось із новоприбулих. Приїхала карета, запряжена баскими чорними кіньми. З неї повагом зійшов велетень у короні, усипаній коштовними камінцями. Він чемно подав руку білявій молодій жінці, що виходила з карети.

– Ах, донечко! Люба Коро! Я вмираю від туги за тобою, – кинулася до білявки висока богиня у вінку з колосків та червоних маків.

Жінки тепло обнялися.

– Прибув бог підземного царства мертвих Аїд із дружиною Корою, – повідомив про гостей Гермес. – Кора – донька богині Деметри.

– Деметра – поважна пані. Чому вона у вінку, а не в капелюшку? – завважила Ія.

– У такий спосіб богиня підкреслює прихильність до смертних. Треба сказати, що після сміливого вчинку Прометея деякі боги і богині теж почали виявляти турботу про людей. Деметра – сестра Зевса, вона ж богиня родючості. Деметра навчила людей обробляти землю. Пильнує, щоб колоски на полях наповнювалися, ліси зеленіли, а на луках росла соковита трава.

– Деметра добра і дбайлива, – підсумував Мишко.

Серед зали порядкувала вже інша процесія. На ситому крилатому коні величаво їхав велетень-бог. Його оточували дівчата у прозорих різнобарвних довгих сукнях, із подолів яких струмувала на мармурову підлогу вода.

– Океан з океанідами. Дівчата добрі й жалісливі, – повідомив Гермес.

– Ой, хлопці, погляньте: Зевс з Океаном цілуються. Лінивий громовержець підвівся навіть з ліжка, – зайшлася сміхом Ія.

Раптом ударили музики, грянула весела пісня. Увалилася компанія, котру Мишко впізнав.

– Цих веселунів ми з Ією знаємо. Вакх, Сатир і вакханки.

– Ух, ненавиджу їх, – прошипіла Ія і через плече плюнула. – Ходімо від них.

Гермес зірвався з місця. Та щось не розрахував зі швидкістю, бо за мить зник з виднокола дітей. Мишко з Ією кружляли, шукаючи приятеля. Однак не знайшли. Вони полетіли у віддалений куток зали. Опинилися серед гостей, так би мовити, другосортними. Свої обличчя другосортні ховали за масками і карнавальними костюмами. Хлопчик і дівчинка, невидимі, літали між собаками, кішками, зайцями, вовками, поміж одноокими і з дванадцятьма очима істотами. А ще між скіфами, персами, римлянами, амазонками і рядженими. Другосортні гості веселилися на повну котушку.

Нашим героям передався гарний настрій ряджених гостей. Мишко не втримався – клацнув камінцем. Видимі, хлопчик з дівчинкою підстрибували, гецали, водили разом із усіма веселий хоровод.

Щоправда, краєчком ока Мишко помітив дещо підозріле. Так, маска Чорного принца ходила осторонь і зиркала на всіх гострим, як у яструба, зором. Але хлопчик саме підскакував у веселому танці. Про недобре передчуття він забув.

Знову про царський пояс

Гарного настрою Мишкові додавав гурт патлатих, одягнений у шкірянки. Скіфи? Хлопчик смикнув сестру за руку, що підстрибувала.

– Іє, глянь на той гурт. Смішні чоловіки. Пузаті, патлаті. Не скіфи, а карикатура на них.

Однак Ія не реготала, на що сподівався Мишко. Навпаки, зі серйозним видом шепотіла:

– Мишо, на одному пояс! Бачиш?

– Ой! Справді, пояс. Невже золотий?

– Так, з красивими квітами та птицями. Можливо, той, про який ти мені розказував.

– Царський пояс? Невже? Ми повинні зняти пояс із товстуна! Я передам його Скілові, – загорівся хлопчик.

– Яким чином пояс знімемо?

– Просто. Станемо невидимками. Тихенько знімемо пояс і втечемо. От і все. Просто.

– Але ж штани тримаються на поясі. Без пояса штани впадуть на підлогу, а дядько засвітить сідницями, – попередила Ія.

– Дійсно, штани з нього спадуть, – погодився хлопчик.

– Уявляєш, Мишо, який лемент зчиниться. «Серед нас злодій! Тримайте його!», -кричатимуть гості. У золотих слуг теж голос проріжеться. Ото буде крику.

Іїн тоненький голосок заглушило повідомлення.

– Увага! Увага! Запрошуємо шановних гостей у найбільшу залу до святкового столу.

Усі – ряджені і у звичайному одязі, боги і небоги, бігли в одному напрямку. Мишко, щоб не бути збитим з ніг і розтоптаним, клацнув перснем. Наразі з сестрою летів над усіма.

Довжелезний і широкий стіл нагадував футбольне поле. Чого на ньому тільки не було! Ія ласо поглядала на банани. Вона боялася торкнутися екзотичних плодів. Адже в такому разі викриє себе, невидимку. Але Мишко не втримався. Поцупив із тарелі медовий пряник. Відразу же сховав його у кишеню. Роздумував: щоб ще такого смачненького поцупити?

Сердита Ія смикнула брата-ненажеру за руку. Суворо наказала:

– Не облизуйся. Стеж за скіфом.

Діти не спускали очей з гладкого чоловіка. Гидливо кривилися, коли той запихав за щоки все, що згрібав зі скатерки, або дудлив дерев’яними кухлями вино. З відразою спостерігали, коли налиганий хитався і впав під стіл. Проте гучне хропіння п’янички для них музикою звучало. Обоє шугнули під стіл.

Налиганий, звичайно, не розумів, що з нього знімають пояс. Він загадково усміхався у вуса та плямкав. Напевне, вважав, що хтось любенько його обнімає.

Хлопчик міцно обвив навколо стану пояс. Таким він сам собі подобався. Ія гускою на нього шипіла:

– Напусти поверх пояса сорочку.

Радість переповнювала дітей по вінця. Вони взялися за руки і підскакували. Водночас кричали на все горло: «Ура! Царський пояс знайшли!».

Хіба морська пригода не скидалася на казку зі щасливим кінцем? Отож то.

Навіжена трапеза

Веселі та безмежно щасливі діти зависли над столом. Але побачили Моряну й підлетіли до неї. Заспівали принцесі з двох боків у вушка, прикрашені рожевими мушлями:

– Моряночко, ку-ку. Ми біля тебе, поруч.

Моряна скосила очі на Гефеста, який зосереджено жував копченого осетра. Блакитна принцеса прикрила долонею рота і таємниче зашепотіла:

– Невидимки, зрадійте моєму щастю: Гефест зізнався мені у коханні. Уявляєте, я стану дружиною олімпійського бога. Усі русалки, мої подруги, луснуть від заздрощів. Уявляєте?

Прикро, що Морянине щасливе зізнання потонуло у сильних музикальних звуках. Гості зімкнули щелепи, бо очима прикипіли до золотих роботів. А точніше, до срібної таці, яку перли на плечах дванадцять механічних слуг.

Мишко з Ією підлетіли до таці, щоб зблизька бачити харч у первісній його красі.

На таці лежала величезна риба. Її щелепа була неймовірно витягнута. На її кінці стирчало щось схоже на бурульку.

– Риба-молот? Нібито не похожа… – засумнівалася Ія.

– Про рибу-молот Гермес доповідав Громовержцеві, – пригадав Мишко.

Тільки-но таця торкнулася столу, як вистрелило найбільше крісло. Над усіма височів, звісивши ноги, старий у зубчастій короні та в білій до п’ят сорочці.

– Хто він, Моряно? – запитали діти русалочку.

– Ой, як ви мені набридли, – капризувала Моряна. – Самі б здогадалися, що це – бог усіх морів Посейдон.

Діти притихли, вслухалися у слова бога в довгій льолі.

– Любі друзі. Ця прекрасна рибина прибула до мене сама і заговорила людською мовою: «О вельмишановний Посейдоне! У мене ні з того, ні з сього вселилася велика радість. Я регочу і не можу нареготатися. Бажаю своєю радістю поділитися зі своїми друзями та богами. Благаю, принеси мене, найбільший морський боже, у жертву. Кожен, хто шматочок мене, веселої, скуштує, буде радіти і без кінця реготати. Хі-ха-ха, хі-ха-ха. Це так чарівно!».

З чотирьох сторін столу гості скандували здравицю:

– Слава мудрому і щедрому богу всіх морів і океанів Посейдону! Хай множаться його багатства, гладшає його дружина, а діти не хворіють ангіною.

Крісло зірвалося і полетіло донизу. Німфа, дівиця у прозорій блакитній сукенці, вручила Посейдону кривий ніж із красивою білою ручкою. Спершу бог плюнув на долоні й розтер. По тому садонув ніж у рибину.

Та гості не чекали, коли Посейдон покрає рибину до хвоста. Вони вихоплювали шматки з-під ножа і жадібно нести до рота. Хто проковтнув хоч манюній кавалок, починав виробляти неймовірні речі: скакати, викидати вверх руки. «Любі друзі» дико вигукували, гавкали, нявкали і ревли, мов звірі.

Маска Чорного принца

Моряна дивилася на тих, що божеволіли, дивилася… І допоки дивилася, то від рибини залишилася бурулька на довгому рилі. Принцеса підчепила на паличку той непривабливий шматочок. Піднесла його до рота… Ні, не проковтнула. Величезні блакитні очі зійшлися на переніссі. З кавалка визирало молодильне яблучко. Русалочка розгублено кліп! кліп! фарбованими віями. Раптом за принцесою мигнула тінь. Блискавкою стрельнула луската рука чи нога. Хап! Яблучка й не стало. Зникло золотеньке. А Моряна все кліп і кліп. Не второпала. Наче було яблучко. Можливо, привиділосяь. Вирішила, небога, що й у неї самої того -дах тихенько сповзає. Адже у залі чинилося таке, таке…

Одначе нащо нам той гвалт. Ми ж із вами – нормальні люди. Переповім про все спокійно.

Пам’ятаєте маску Чорного принца з гострим, як у яструба, зором? Насправді під чорною хламидою ховався Змій Старший. Коли гості та господарі втратили розум, він кружляв навколо столу і за всіма і всім, що відбувалося, пильно стежив. Тільки-но Моряна вибалушила свої блакитні очі на яблучко, Змій миттєво вихопив з її рук золотеньке. Але коли робив другий рух – ховав золотеньке під пахву – яблучко зникло. Змій Старший страшно заревів. Він зірвав із себе маску і шалено розмахував нею. І так розійшовся, що перекинув стіл з усіма наїдками і напоями.

Проте ніхто із гостей на неадекватну поведінку гостя не відреагував. Адже кожен казився по-своєму.

Наша Моряна, молодчина, зорієнтувалася швидко і правильно. Вона засунула в рот два пальці й гучно свиснула. Із-під стелі спустився крилатий кінь, що не переставав махати крильми. Готовий був миттєво злетіти.

Діти-невидимки першими залетіли в карету. Моряна, коли зачиняла дверцята, кинула прощальний погляд на Гефеста. І треба ж було такому статися! П’яненький бог мило спілкувався з Афродітою – богинею кохання. У русалочки від ревнощів блакитні очі позеленіли. Вона стиснула кулачки і пантерою кинулася до нареченого.

З карети Мишко несамовито гукав:

– Принцесо! Ти обіцяла допомогти. Прошу, виручи з біди!

Русалочка зупинилася. Хвильку роздумала. З відстані наказала крилатому коню:

– Но! Вперед!

Крилатий морський кінь зірвався з місця. Він вилетів через дірку в куполі, що автоматично відчинялася і зачинялася і не пропускала ні краплі води у палац.

Карета-човен опинилася у морі. На космічній швидкості вона мчала вгору, до світла.

Глава дев’ята Повернення до Ольвії. Зустріч Мишка з дворовою нечестю

Піниста хвиля плигнула на берег і відкотилася. Залишила на жовтому піску мерехтливу кулю. Подорожній вітерець підхопив іграшку і погнав поперед себе. Але грався недовго. Над береговим обривом куля, досі невагома, тяжіла й росла. Мить – і на узвишші хлопчик із дівчинкою. Вітерець від здивування стовпом закрутився. Але вмить розкрутився і полетів у відкритий, мов книга, Степ.

Діти глянули одне на одного і дзвінко засміялися. У обох пречудовий настрій. У кишені дівчинки золоте яблучко для матусі, на стані хлопчиська царський пояс.

День відходив. Сонечко востаннє виглянуло з посмугованого рожевими розводами віконця. Унизу монотонно гуркали хвилі. Діти прощально глянули на водне плесо і наввипередки побігли додому.

У кінці вулиці між кронами дерев білів новий будинок грека Демида. Ія випередила Мишка, піднявши за собою кучеряву пилюгу. Їй не терпілося подарувати матусі золоте яблучко. Хлопчик закашлявся і відстав. Пилюга щипала очі, він завзято їх тер. Раптом крізь розчепірені пальчики побачив картину, від якої мало не зомлів.

Над Демидовим обійстям нависав вечірній прозорий морок. Гостроверхі тополі, що росли з боку вулиці, почорніли від вороння. Птахи неспокійно каркали, перелітаючи з гілки на гілку. Неначе віщувало біду.

Перед огорожею, складеною з шорсткого ракушняка, крутилися гнучкі чорні сновиди, схожі на котів. Вони м’яко сновигали на високих лапах і махали пухнастими довгими хвостами. Коти повернули голови і зашипіли на людську дитину. Мишко перелякано гикнув – кошлаті химери мали людські обличчя, але перекошені та скривлені від люті. Між вухами біліли ріжки.

Хлопчик кинувся на протилежний бік дороги і притиснувся до стіни. Коти вигинали горбами спини, люто шипіли, втупивши в нього круглі бурштинові очі.

Несподівано в головці Мишка блиснула здогадка: котів непокоїть те, що він, людина, їх бачить. Адже самі вони з невидимого світу.

Кішки гребли погрозливо землю і відступали. Врешті-решт сховалися за рогом.

Неоніла – красуня

Він лише пройшов через хвіртку, як зашпортнувся за віник. Звернув увагу на безпорядок у дворі. Отак, неподалік валялася лопата, далі – граблі; хатній мотлох, горщики. Чому їх досі не зібрали? Щось у родині негаразд? Проте з будинку, через відчинені двері, линули радісні гуки.

Мишко побіг до будинку, до гурту.

Ія вмовляла матір скуштувати яблучко. Неоніла крутила плід у руках. Голосом, в якому звучали нотки сумніву, промовляла:

– Донечко, невже е яблучко молодильне? Невже чарівне?

Ія підскочила.

– Матусю, чарівнішого яблука не існує. Від нього ти відразу помолодшаєш. Це легко перевірити. Проковтни шматочок – от і все.

Демид сидів на ослоні, широко розвівши коліна. Не витримав, подав голос:

– Жінко, не тягни кота за хвоста. З’їж, донечка тебе просить. Можливо, допоможе.

Та тітонька не зводила недовірливого погляду з яблука. Усе ж наважилася. Повільно піднесла плід до рота. Акуратно відкусила шматочок. Старанно його пережувала і проковтнула. Відкусила знову. «Смачне, видимо, яблучко», – встиг подумати Мишко, бо після він уже ні про що не думав. На його очах відбувалося щось неймовірне.

Передусім Неоніла погладшала. Жовта і зморшкувата її шкіра порожевіла. Губи відкопилилися, налилися соком і стали схожі на пелюстки червоної троянди. А довгі пухнасті вії сором’язливо тремтіли. З-під них зирк – розкосі, як у лані, очі. А наостанок – хрусь! Тітонька схопилася за поперек і перегнулася навпіл. Демид підскочив до неї і міцно обхопив за стан – силкувався розігнути. Вона ж відсторонила його. Сама легесенько розігнулася, розправила плечі, випнула груди.

Мишко отетерів – серед кімнати стояла красуня. Струнка, висока. Голову тримала прямо, ледь схилену на ліве плече. І лагідно поглядала то на чоловіка, то на дочку. Ія першою прийшла до тями, бо заплескала в долоні. Кинулася до матері, повисла у неї на шиї.

– Ти у мене найкрасивіша у всьому світі, матусю, – радісно щебетала дівчинка.

Демид ніжно обняв Неонілу за плечі. Обережно підвів її до дивана, допоміг сісти. Він не зводив із дружини залюбленого погляду.

«Оце так яблучко!», – дивувався Мишко. – Шкода, що лише одне зірвали – моїй матусі не дісталося.

Йому до щему у серці хотілося пригорнутися до мами. Хлопчик тричі кліпнув віями, щоб не покотилися сльози і не видали його суму. Дядечко, мабуть, зрозумів його настрій, бо сказав:

– Мишо, післязавтра на північ вирушає поштовий загін. Ти, хлопче, можеш відбути до батьків. Вояки-поштовики швидко пересуваються. Четвертого дня вже цілуватимеш свою мамку.

Ія розповідала батькам про пригоди на острові Буяні. Здивовані вкрай, дорослі щоразу скрикували. Сумний Мишко підійшов до печі, що темніла у кутку кімнати. Заглянув усередину – жар ледь жеврів. Біля печі лежала в’язанка хмизу, а на ній дрова. Мишко кинув одну дровину в піч. На черені затріщало, задиміло. Він нагнувся за другою.

Друга зустріч Мишка з нечестю

У в’язанці хмизу щось шаруділо. Невдовзі маленьке, але спритне, пробігло і сховалося між хворостинами. «Тарган чи інша велика комаха гріється коло вогню», – подумав хлопчик.

Тим часом вогонь набирав сили. Повітря коло печі зігрілося. Мишко підсунув до вогню стільчик і сів. Він спостерігав за червоними язиками, вслухався у пісеньку, яку вони, мов живі, виводили на різні голоси. Непомітно задрімав.

На припічку з’явився зморшкуватий чоловічок. Він швендяв туди-сюди. Поправляв на ходу заячу шапку та обсмикував довгі поли червоної свитки. Із-під шапки звисало кудлате, ніколи не чесане волосся. Ріденька борода кумедно стирчала. Через неохайний вигляд чоловічок не сподобався Мишкові. Усе ж запитав:

– Ти хто такий?

Нечепура бухикнув у кулак і проскрипів:

– Кикиморин чоловік єсьм я. Сусідонько називаюся.

– Хто там проти ночі мене згадує? – прошамкотіло щось поряд.

На дровиняці хиталася мізерна, оповита ганчір’ям, старушенція, що нагадувала сухий опеньок. Мишко скоцюрбився – від Кикимори війнуло колючим морозом.

Сусідонько проспівав солодким голосом:

– Мамцю, не хвилюйся, все гаразд. Я бесідую з людиною, яка нас бачить. Ти ж знаєш, люба, що всі про нас знають, та ніхто не сприймає нас усерйоз. А цей не лише слухає. Він спитав, хто я. От я й сказав: «Любасі моєї, Кикимороньки, чоловік єсьм я. Сусідонько називаюся».

– То ти, старий, мене заспокоїв. Піду знову спати. Ох-хо-хо! Цілісінький день стригла овець і тріпала загублену дівкою-роззявою куделю. А вночі знову до роботи. Маю пробратися до сусідів у курник і пощипати курей. Ох, важка то робота – шкодити людям. А яка невдячна! Ніхто не дякував мені за працю.

– Іди, йди, дорогесенька, поспи. А нам для компанії гукни хлопців. Не всіх, а найповажніших – Домовика, приміром. Дворовому теж гукни. Нехай приходять, покалякаємо.

Кикимора провалилася у хмиз. Мишко відразу засипав Сусідоньку запитаннями:

– Що ти робиш біля вогню? Тобі тут не жарко? Хоча б заячу шапку скинув. Піч же вогнем дихає тобі у спину.

Чоловічок підстрибнув. Сів на край припічка, звісивши ноги. Охоче заскрипів:

– Питаєш, хлопче, чи не жарко мені? Звісно, жарко. Але ми, Сусідоньки, завжди так одягнені. Тулимося до печі, бо тут є чим поживитися. От тільки погано, що із вчорашнього дня в хаті нічого не варили і не смажили.

Чоловічок голодно плямкав беззубим ротом. Він тяжко зітхнув:

– Не скоро будуть готувати у цій печі їжу. Ой, не скоро. Хлопче, можливо, в тебе знайдеться крихта хліба? Я такий голодний, що вовка б з’їв.

Мишко згадав про медовий пряник, який поцупив зі столу Посейдона. Відламав крихту і сунув у іграшкові ручки.

– О, медяник. Яка смакота, – нахвалявся Сусідонько.

Він голосно плямкав беззубим ротом.

– І мені, мені дайте медяника. Я теж люблю солоденьке, – пропищало щось із купи хмизу.

Дровинякою, приставленою до стіни, щось пробігло. При цьому пирхало і хекало, бо ж поспішало. На припічок вилізло кумедне дитинча. Мале і кругле, мов горошина. На коротеньких товстеньких ніжках, з манюньою головою у білих кучерях. Дитинча розмахувало перед собою довгим шорстким язиком.

– Дозвольте мені медяничка полизати, – жалісливо скиглило маля.

Сусідонько сміхотливо кивнув заячою шапкою у бік Мишко:

– Лизун. Він же ласун, жировик і велике ледащо. Теж завітав до нас на гостину.

Заяча шапка спала чоловічкові на очі. Він її поправляв і зміненим солодким голосом казав:

– Не сидиться, голубе, за грубкою. Зізнайся: усі горщики вилизав?

Чоловічок зайшовся недобрим сміхом. Але згадав про медяника – уплітав за обидві щоки.

– Не знущайся з мене Сусідоньку. Краще дай пряника, хоч лизну. Пряник так звабливо пахне. Умру на твоїх очах, якщо його не скуштую.

Мишко поклав шматочок пряника перед пузанчиком. Лизун кинув крихту на язик, заплющив оченята. Жував, прицмокуючи.

– Кепські наші справи, хлопче, – сумно хитав заячою шапкою Сусідонько. – Хата пуста. Ні коржика в ній, ані зерна не знайти.

– Що ти кажеш? – заперечив Мишко. – Дядько Демид привіз із Скіфії золоті монети. На додачу ще й отримав від караванника муку, олію, крупи. Я сам допомагав Демидові переносити з воза у комору торби з продуктами. Цей будинок Демид теж придбав за гроші, зароблені в Скіфії. Ія мені про це хвалилася.

Сусідонько зневажливо махнув рукою.

– Добро було та загуло. Бо свої статки треба чатувати й охороняти. О! – повчально підняв вказівного пальця чоловічок.

Та враз прикусив язик і нашорошив вуха. Поводив швидко оченятами і змовницьки підморгнув:

– Про це, Мишо, тобі краще за мене розкажуть пани. Вони все-чисто знають. Он лізуть поліном. Ач, як поспішають. Аж перевертаються. Зголодніли, небораки.

На припічок вилізла дивна парочка. Обидва пузаті, кошлаті, з голодними і сердитими очима. Менший тягнув за собою на повідку цапка. Цапок крутив рогами і упирався ногами – не хотів вилазити на припічок.

Сусідонько розтягнув рота до вух і зігнувся у напівпоклоні перед пузанями. Солодко скрипів беззубими щелепами:

– Здоровенькі були, вельмишановний Домовий і ви, шановний Дворовий. Як ся маєте? Прошу, приєднуйтеся до нашої компанії. Частує нас сьогодні оцей хлопець. Він нас бачить і чує. Його можна не боятися. Він нас терпить.

– Менше патякай, а дай щось гризонути, – гримнув пузатіший.

Мишко відломив від пряника два шматочки. Сунув їх у товстенькі ручки. Пани голодно накинулися на медяник. Цапок відчув, що поводок ослаб. Мекнув, брикнув і побіг до порогу.

– Ей, дурне, куди поскакало? Вернися! Е-е-е-е, – вередливо тупотів куцими ніжками менший пузань.

– Пане Дворовий, пане Дворовий, цить! Не побивайтеся. Та рогата тварина – невдячна і дурна, – утішав плаксу Сусідонько. – Так само, як і собака, на якій любите кататися.

– Дворовий великий оригінал, – реготав пузатіший. – Водить дружбу з козлом і собакою. Проте на дух не переносить білих кішок і собак. Так само сивих коней.

– Маєте рацію, вельмишановний Домовий. Я просто сатанію, коли бачу білу тварину. У-у-у-у, як я білих ненавиджу. Зате, як поважаю себе, лютого. Так приємно тоді лоскоче в животі. Наче сала поїв. Мої помічники: Клітник, Сарайник, Стодольний і Кошарний тікають від мене світ за очі. А я лютую, несамовито реву і горлопаню: «Розірву всіх, пошматую, подряпаю і в землю затопчу!» І так мені від люті гарно та любо. Повалую, а після сплю, мов скупане дитя. Прокидаюся, а вони всі переді мною. На колінах повзають і кожен щось підсовує. Хто кухлик бражки, хто хвіст севрюги копченої чи шматок дикого кабана. Усе, що вдалося поцупити з хазяйського столу. І такі покірні та лагідні, хоч у пазуху їх вкидай та голуб там.

– Ех, патякаєте, одначе. Кухоль бражки, копчена севрюга… Коли це було? Хіба що за колишніх господарів, – буркнув Домовий.

Додав єхидно:

– До моїх вух дійшло, що ваші помічники, яких ви так любовно згадували: Клітник, Сарайник, Стодольний і Кошарний, зрадили вас. Перебігли на сусіднє обійстя. Ще й рештки провіанту прихопили з собою. Злодюги прокляті, запроданці. Все чисто забрали. Вони ваші помічники, нагадаю вам. Так знайте, більше з тобою ніжним не буду. За погану виховну роботу з підлеглими оголошую Дворовому сувору догану.

Дворовий пхинькав. Тер кулачками очі та протяжно шморгав носом. Домовий згадав про медяника. Гриз його, кидаючи на Дворового косі люті погляди. Дворовий недовго підшморгував, бо захрумкав пряником.

– Про що ви балакаєте? Я нічого не второпаю? – запитав дивних істот Мишко.

– А що тут розуміти, – зітхнув Домовий, струшуючи на долоню з бороди крихти (він ті крихти акуратно підібрав язиком). – Господиня все сумувала і не зачиняла скрині та комори на ніч. А господар теж не дбав про своє добро. Сусідська дворова нечесть скористалася недбалістю господарів. Пролізла на обійстя і повиносила добро. Викрала золото, продукти і цінні пожитки. Залишилося ще трохи борошна, але коргоруші на нього вже чатують. Тільки стемніє – винесуть і борошно.

– Коргоруші схожі на чорних кішок? – уточнив Мишко.

– Так, то коргоруші нишпорять під огорожею. Збіглися на поживу ще завидна з усієї Ольвії, – сердито буркнув Дворовий, пережовуючи рештки пряника.

– Я готовий допомогти вам. Ми разом проженемо підступних істот, не дозволимо їм винести борошно, – гаряче пропонував свої послуги Мишко.

Дворовий хмикнув.

– Хлопчику, ти чистий і добрий. Не раджу тобі втручатися у справи хатньої та дворової нечисті. Хоча я й сам серед них. То зла сила. Вона може тобі зашкодити і ти згодом довго хворітимеш. Та й хижка, де зберігається борошно, трухлява. До неї ведуть підземні ходи, відомі коргорушам.

– Сподіваємося, для господарів це буде наукою. Надалі дбатимуть про своє майно і продукти. Берегтимуть їх та зачинятимуть комори на засуви, – додав глибокодумно Домовий.

– Таки буває, що біда навчить, як на світі жити, – увернув і свою хатню мудрість Сусідонько.

– Коли господарі жирують, тоді й мені добре живеться, – розмахував довгим язиком Лизун. Він уже уплів шматок пряника. – Я дуже люблю млинчики гарячі. Такі, що подають із вогню. А ще люблю вночі лизати жирні горщики та казани. Яка то насолода! Весь перемажешся кашею, засмажкою, жиром. А потім залізеш у темний куток, під віник, та вилизуєш себе цілий день. А вночі знову на промисел – по горщиках і казанах. Хіба буває щось приємніше?

Невидима хатня нечесть збилася докупи і дружно хором голосила. Мишко хотів їх утішити, та Неоніла покликала:

– Мишо, ти ще там, біля вогню, не заснув? Іди, хлопчику, до нас. Повечеряємо та будемо готуватися до сну.

Маленькі чоловічки сполошилися. Мишко покришив на припічок залишок медового пряника. Істоти засовували крихти за щічки, вкидали їх за пазуху. Збігли дровинякою і шугонули в хмиз. Хлопчик позіхнув. Він почовгав до гурту.

Час бабусі Дрімоти

У хатині дядечка Демида тихо. Вогонь у печі майже згас. Ія свистить носиком уві сні. Вона бачить себе поруч із мамою. Наче вони йдуть некрополем, взявшись за руки, як подружки. У вільних руках торбинки з подарунками. Це пожертва для Зевса. Ольвійська малеча заздрісно дивиться їм услід і перемовляється: «Іїна мама молода, вродлива. Наші мами не такі гарні, як Іїна мама». Дівчинка усміхалася уві сні.

Мишко крутився, перевертався з боку на бік, совався. Але сон до нього не йшов. Він помітив, як на вікно лягла довга тінь. Хлопчик звівся на лікті. На нього крізь шибку дивилася бабуня. Її обличчя кругле і добре, як пампушка.

Бабуня безшумно протиснулася через щілину між рамою і склом. Безшелесно підійшла до ліжка, де лежав хлопчик. Схилилася до нього. М’якими лагідними руками поправила ковдру, погладила йому голівку і прошепотіла:

– Спи, Мишуню. Я – бабуня Дрімота. Прийшла сон твій оберігати.

Дрімота, ритмічно погойдуючись, співала колискову пісню. Хлопчик бачив гай, у якому білява гарненька дівчинка зривала квітку, ось таку. Дерева там хитали вітами і шелестіли листячками: люлі, люлі. А зозулі все отак: ку-ку, ку-ку. Дівчинка зустріла зайчика, що дрімав на горбку. Була б його спіймала, та зозуля зайчика злякала: ку-ку, ку-ку.

Глава десята Сумний ранок

На паркан вистрибнув золотохвостий півень. На все довкружжя повідомив: «Кує зозуля! Курка встала! Кульбаба очі продира! Ку-ку-рі-ку!».

Мишко солодко потягнувся. Прислухався. Хоча півень перестав горлопанити, у дворі було неспокійно. Жалісним голосом бідкалася жінка.

Хлопчик вистрибнув з-під ковдри, натяг штанці та курточку. Поли він старанно обсмикав (щоб ніхто не побачив царського пояса). Вибіг надвір.

Перед будинком походжала тітонька Неоніла. Вона заламувала білі руки і голосно плакала:

– Боги, за що ви так суворо нас караєте? Як нам далі жити? Що тепер буде з нами?

Мишко розгубився. «Чого їй не вистачає? Раніше плакала, що стара й некрасива. Тепер – молода і красива. Але однаково ремствує.»

До Мишка тихо підійшла сестра. Гостренький ніс червоний, а очі заплакані.

– Що трапилося? – стурбовано запитав Мишко.

Ія сумно повідала:

– Хтось украв наші золоті монети. А татко ще повністю не розрахувався за новий будинок. Уявляєш, Мишо, злодії винесли з комори всі запаси продуктів. Залишили після себе білі сліди.

Справді, через двір тяглася запорошена борошном стежка. Хлопчик згадав коргоруш, що никали надвечірком кругом Демидового обійстя. А ще пригадав вечірню розмову з домашніми духами. Хотів розказати про це сестрі. Але не наважився. Адже той світ – невидимий і злий. До того ж Дворовий сказав, що господарі будинку самі винні в тому, що їх обікрали. А Домовий висловив сподівання, що для господарів нестача стане наукою. Надалі вони дбатимуть про своє майно і продукти. Берегтимуть їх, зачинятимуть комори на засуви. Мишко подумав, що Ії неприємно буде почути про все це.

У двір зайшов Демид, а за ним, чужий чоловік. Чужий говорив сердитим голосом:

– За підписаним договором, Демиде, ти повинен сьогодні повністю заплатити за будинок. Тож я прийшов за платнею.

– Пане, та розумієш… Тут таке сталося, – тягнув слова Демид.

– Скажи прямо: у тебе, як покупця, є гроші чи нема, – наступав чоловік.

Демид опустив голову. Він уважно розглядав свої черевики з нашитими поверх носаків латками.

Чужий побуряковів. Надривно кричав:

– Ти обдурив мене. Усі гроші витратив на чарівні мастила для своєї дружини. Про це в Ольвії всі балакають. Он яка красуня враз стала.

Чужий перевів подих і ковтнув слину. Перестав кричати, але мова його звучала жорстко:

– Попереджаю, Демиде, востаннє. Якщо за будинок не заплатиш до заходу сонця, то забирайся з нього геть. Зрозумів, чи повторити?

– Усе зрозумів, пане, – ледь чутно відповів Демид.

Пан відкинув ногою хвіртку і зник. Неоніла заголосила:

– Що з нами буде? Куди нам подітися?

Ія гладила мамине блискуче каштанове волосся, вмовляла не побиватися. Демид важко опустився на призьбу, обхопив обома руками посивілу голову.

Мишко щиро вболівав за родиною, що його пригріла в Ольвії. Засмучений, він простував за будинок.

У спориші валялася яскраво-жовта амфора. Хлопчик перечепився через неї і впав. Підвів очі. З безхмарного неба до нього усміхалося ранкове сонце. Однак настрій Мишка не покращився. Негаразди родини Демида відбилися на ньому. Мишко сидів похнюплений, зітхав.

Навколо нього копошилися мурашки. «Чому мурашки ніколи не плачуть, не рюмсають? – подумав. – Завжди носять на собі листочки, зелені стебла, ще щось. Усі кудись поспішають. Коли зустрічають родича, то привітно торкають його вусиками. Цілуються, можливо, вітаються.»

Мишко чомусь згадав скіфів, яких устиг полюбити. «Скіфи схожі на комах. Хоча у скіфів немає будинків, дорогих меблів, як у греків, але вони життєрадісні. Люблять жартувати, голосно регочуть. Мабуть, всі біди через надмірну любов людей до дорогих речей і будинків, – підсумував свої роздуми Мишко. – У скіфів того добра немає, воно їм, мабуть, і не потрібне. Бо скіфи над усе люблять подорожувати. А будинок місткий. Його не перекладеш на віз, не забереш із собою. І залишити будинок без догляду не можна, бо все добро злодії винесуть. А все-таки, як здорово подорожувати! У мандрах потрапляєш у всілякі цікаві пригоди. В дорозі кожен загартовується, мудрішає, бо багато нового чує і бачить. Як гарно, що я зі скіфів!»

Неоніла невтішно голосила. Жіночий плач заважав хлопчикові літати на крилах спогадів та мрій. У його животі почало булькати. О, він досі не снідав. «Піду на пристань, попрошу у знайомої кухарки кулешу», – вирішив. Звівся і непомітно для родини вислизнув із двору.

Неприємна новина

Чорна кухарка зраділа Мишкові, як рідному синові. Безугавно белькотіла до нього своєю без’язикою мовою. Мишко уплітав куліш і час від часу поглядав на тітоньку. Він уже знав, що вона рабиня, що у неї десь є дітки і вона за ними сумує.

Він поснідав і вдячно пригорнувся до щедрої тітоньки. Розчулена жінка змахнула зі щоки сльозу. По тому штурхала залізним прутом у пічці обвуглені дрова.

Повертатися до Іїної родини Мишко не мав бажання. Тож подався на будівничий майданчик. У Заячій балці, де зводили оборонна стіна, стояв робочий гул, з якого виривалися зойки робітників та сердиті окрики начальників. Хлопчик безцільно вештався майданчиком.

Греки забороняли своїм дітям гратися на будівництві. А самому гуляти не цікаво. Мишко нудьгував. Несподівано він помітив Бородавку. Виглядав Бородавка ще гірше, ніж напередодні. Худий, зігнутий, спина посмугована нагайкою. Мишко не любив хитрого скіфа. Але він був родом із його рідного селища. Ноги понесли Мишка самі до недруга.

Бородавка, коли побачив Мишка, то опустив очі долі. Жалісливо підшморгнув. Хлопчик пройнявся співчуттям до нещасного земляка. Прагнув його чимось підбадьорити. Подумав, що знайдений царський пояс того розвеселить. Підняв курточку і надув пузце. Ріденька борода скіфа відтягнулася донизу, а брови полізли догори. Скіф нагнувся, пальцем поторгав пояс. Розглядав пояс не довго. Розігнувся і хитав головою – вправо-вліво.

– Що ти кажеш? – скрикнув Мишко.

Скіф відкопилив нижню губу і продовжував водити заперечно головою.

Мишко обімлів.

– Ти хочеш сказати, що пояс несправжній – не царський?

Скіф із жалем скривився. Мишко закрутився дзигою. Оце так удар!

Виявляється, його та Ієні зусилля були марними. Пояс підроблений. Це театральний реквізит. Пояс не справжній, не царський.

Хлопчик розстебнув пояс і швиргонув його спересердя у балку. Для чого він йому? Щоб нагадував, яким він, Мишко, був самовпевненим дурнем?

Семирічний хлопчик чимчикував із незалежним виглядом через будівельний майданчик. Для повної картини ще й насупив вигорілі брови та запустив руки глибоко в кишені. Він удавав, що в нього все гаразд. Це щоб не сміялися з нього і не тицяли навздогін пальцями: «Хвалько пішов. Ха-ха! Так йому і треба. Мало ще манної каші з’їв, щоб знайти царський пояс».

Щоправда, ніхто на майданчику про його поразку (крім Бородавки, звичайно) не знав. А Бородавка нікому не розкаже, бо ж без’язикий. Але малому від того було не легше.

Дорогою у кишені він намацав сторонній предмет. Дістав його. На долоні лежав, відбиваючи сонячні промені, золотий ключик.

Мишко витріщив очі на знахідку, затамувавши віддих. Через пару хвилин радісний хлопчик підстрибував і кричав.

– Вау! Золотий ключик від скриньки Болотниці!

Ось що могло врятувати дядечка Демида!

Останнє попередження богині Апі

Мишко надув щоки і сильно дмухнув на червоний камінець. Гарячково шепотів:

– Апі, прекрасна, добра богине, прийди до мене.

І те, чого він просив, сталося! На гладкій поверхні з’явилося біле жіноче обличчя, обрамлене блакитним волоссям. Мишко розтулив рота, щоб повідати богині про свої біди. Проте вона його випередила.

– Знаю, Михайле, що ти хочеш допомогти своїм друзям. Друзям завжди треба допомагати, коли вони в біді. Але ти ще замалий для пригод серед невидимої нечисті.

Голос богині звучав суворо. Хлопчик благально звів докупи долоні.

– Богине Апі, я буду обережний. Будь ласка, перенеси мене у болото. Потрібно допомогти Ії та її батькам. Вони лагідні, добрі до мене. Дядечко Демид купив на торжку для мене шкіряні сандалі.

– Гаразд, але це буде останнє твоє перетворення в невидимку. Запам’ятай: винесеш із болота скриньку за умови, якщо мовчатимеш. А скажеш слово, чи зойкнеш – назавжди залишишся у болоті. Пам’ятай: мовчання – золото.

Мишко роззявив рота, щоб підтвердити своє палке бажання. Але богиня враз розчинилася в кристалах. Хлопчик фиркнув:

– Подумаєш, складне завдання. Мовчати просто і легко.

Хіба міг знати семирічний хлопчик, що тримати язика за зубами дуже складно. І більшість проблем у дорослих саме через те, що вони зайве хляпають язиком.

Усе ж Мишко насамперед міцно-преміцно стулив вуста. Далі заплющив очі і втягнув у себе побільше повітря. Потім повільно видихнув. І мало не скрикнув…

Знову в болоті

Навколо нього буйна непрохідна осока. А ще противно кумкають жаби і неприємно пахне багном. Та чи тут скринька із золотою крупкою і дорогими прикрасами?

Хлопчик боязко озирався. Крізь пишні трав’янисті стебла помітив складену з камінців оселю болотяних істот. З того боку линуло гучне хропіння Болотяника і його пришелепуватої дружини. Отже, богиня Апі не помилилася: чітко перенесла його в потрібне місце.

Хлопчик опустив очі. З-під сухого бадилля щось мигнуло. Таки так, дорога для нього річ прямо у нього під ногами. Зараз він візьме скриньку – і злетить.

Мишко швидко розгрібав, нагорнений Болотницею, хмиз. Коли знімав зі скриньки останню суху галузку, то мало не зойкнув. На скриньці завмерла перед стрибком звита у багато кілець змія. Мишко не встиг злякатися, а змія зметнула вгору плескату голову і замелькала перед ним роздвоєним язиком. З язика стікала краплями густа жовта отрута. Волосся на голові малого піднялося. Він затис долонею рота, щоб не закричати. Зміюка, наче механічна іграшка, вистрелювала вгору й опускалася, видаючи ритмічні звуки. Від страху хлопчик заплющив очі. Невдовзі звуки стихли. Він наважився і розплющив одне, праве око. Зміюки він не побачив.

Над болотом нависла затаєна тиша. Навіть жаби стихли. «Жаби були заодно зі зміюкою», – вирішив хлопчик.

Скринька відбивала яскраві сонячні промені, що проникали крізь гущавину. Вона немовбито благала: людино, забери мене з цього смердючого, заселеного страшними істотами місця. Хлопчик, не роздумуючи, підхопив скриньку і сунув під ліву пахву. Враз затаєну тишу розітнуло тонке дзижчання. Звук нагадував свист шпаги, якою вправно і швидко розмахують. Біля Мишкового обличчя дзижчав гігантський комар. Він часто-часто махав прозорими крилами, висипаючи із-під них зелений ядучий пилок. У горлі малого лоскотало. Він стиснув двома пальцями крильця носа і чхнув… беззвучно. Потім енергійно махав правою рукою, відганяючи комара. Проте гігантська комаха від нього не відставала. Вона нахабно витрушувала ядучий пилок і не переставала робити підлу справу. Більше того, штрикнула хлопчика у кінчик носа. У малого щічками покотилися крупні сльози. Він мовчки плакав.

Незважаючи на страх і біль, Михайлик не забував попередження суворої Апі: винесе з болота скриньку за умови, якщо мовчатиме. І він мовчав. Мовчатиме і тоді, коли злі болотяні сили його штрикатимуть у різні члени тіла.

Раптом якась невидима рука відгорнула шорсткі стебла рослин. З темних заростів виплила тінь у вигляді волохатого клубка. Тінь хиталася і несамовито реготала.

– Го-го-го-го! Ось де мій смачненький, ось де мій солоденький. Зараз до нього доберуся.

Мишко широко розплющив очі. Голос, яким озивалася тінь, йому видався до болю знайомий.

Волохатий клубок витягувався догори і став такого зросту, як людина. Мишко мало не вмер – перед ним стояла Богинка. Оголена бабця на кривих кінцівках. З величезною головою і роздутим животом. Потвора трясла довгим волоссям і волала:

– Я тобі, поганцю, переламаю ноги, щоб не тікав від мене. А потім буду мучити і щипати. А наостанок підкину до циган – під тином милостиню для них проситимеш.

Болотяна нечесть розчепірилася. Потяглася руками-крюками до білявого хлопчика, що стояв ні живий ні мертвий.

Усе ж наш герой віднайшов крихту сил. Він ворухнувся, звів догори вільну руку – і злетів.

О, як він торжествував. Як дзвінко у зачарованому яру кричав:

– Я переміг! Я все таки переміг!

Дійсно, там, у смердючому болоті, він жодного разу не скрикнув, не застогнав, хоча страшні істоти його лякали.

Хлопчик звісив голову і пильно дивився вниз, у болото. Бачив навіжену бабцю, що гатила кістлявими кулаками в небо. Змія на всю свою довжину зметнулася в небо. Вона роззявляла червону пащеку і люто сичала. Гігантський комарище розмахував гострою шпагою. Але попадав гострою зброєю то в Богинку, то в зміюку. Комарищу штрикав і ту, і ту безжально. Богинка зі зміюкою зойкали і смикалися.

Мишко перевернувся у повітрі й переможно реготав.

А троє в болоті несамовито підскакували та розмахували: кулаками, роздвоєним язиком, шпагою. Мишко бачив, що бабця таки впіймала комара. Він добряче її дістав гострим жалом. Комар лунко хряснув між чорними іклами. Змію переповнювала отрута по вінця. Коли бабця необережно наступила їй на хвіст, то вона з розмаху вгатила їй у спину плескатою головою. Із задоволенням випустила у неї всю до краплини отруту. Богинка впала у багно і відразу же спустила нечистий дух.

Мишко здригнувся: на місце пригоди примчала заспана Болотниця. Зла істота кинулася до свого скарбу, бо розкидала на всі боки сухе бадилля. Ось підскочила і заволала не своїм голосом:

– Ой людоньки! Хто забрав мою дорогу скриньку? Де вона? Скажіть же: де вона?

Тут її безтямний погляд упав долі. Вона побачила Богинку, що дивилася незмигно в небо, і на змію, що, випустивши отруту, преспокійно спала. Болотниця схопила змію і крутила нею, наче перевеслом. Під кінець швиргонула її, обм’яклу, в осоку. Сама ж так високо плигнула, що ударилася об сиру землю і випустила нечистий дух.

Хлопчик зробив над болотом прощальне коло. Однак над неоковирною кам’яною хижою він ненадовго зупинився.

У вузьке віконце до Болотяника заглядала болотяна русалка. Вона обережненько, несміливо шкрябала у віконницю. Хропіння стихло. Болотяник подав голос:

– Хто там проситься до моєї хати?

– Це я, русалочка. Хи-хи, хи-хи. Ваша дружина, дядечку Болотянику, від жадоби луснулась об землю. Дозвольте мені у вашому камінному теремі пожити. Хи-хи, хи-хи. Я без одягу і закоцюбла від холоду.

З вікна вистромилася жовта і кругла, як перестиглий гарбуз, голова Болотяника.

– О, прекрасна русалочко. Ласкаво прошу до мого камінного терему. Мені, знаєш, самому якось того… незатишно. Удвох воно веселіше. Залазь усередину. Та хутчіше, бо мені, старому, не терпиться тебе приголубити. Голосок у тебе тоненький і лагідний. Розтривожив мене, аж лапи тремтять. Ніяк не втраплю ними в капці. Чуєш, Болотниця мене дратувала грубими манерами. А ти не така – ти делікатна. Я таких жінок люблю. Хай небозі у Тартарі легенько гикнеться. А ми вдвох без неї якось впораємося. Ге?

Русалочка хихикнула і зникла за камінними стінами.

Це було останнє, що хлопчик бачив над проклятим болотом.

Скринька із золотим скарбом

На ослоні під виноградом родина грека Демида сиділа у глибокій зажурі.

Мишко тихо підійшов до них. Зупинився перед Демидом. Вручив йому золоту ношу. Грек безтямно тупився в дарунок. Чоловік нічого не розумів. Біля нього виросла дочка. Вона тараторила:

– Ой, яка гарненька скринька, як виблискує! Невже золота? А що всередині? Михайлику, звідки вона в тебе?

Дівчинка присіла навпочіпки, щоб уважно розглянути красиву річ.

Неоніла переводила здивований погляд то на скриньку, то на Мишка.

Хлопчик просто сказав:

– Я просив у богині Апі коштовності, щоб ви за них викупили будинок. Це подарунок від Апі для вас. Прошу, прийміть його.

Дядечко Демид, а за ним тітонька Неоніла та Ія молитовно склали докупи руки. Звели догори очі. Родина разом промовляла схвильованими голосами:

– Спасибі тобі, Апі – богине землі та води, дружино найбільшого скіфського бога Папая, за допомогу нам.

Мишко про себе теж дякував Апі. Його тішила думка, що відтепер його подруга і сестра Ія з батьками житиме у великому світлому будинку.

Мигнуло і згасло червоне сяйво. Хлопчик здогадався, що то скіфська богиня землі та води почула їхню щиру подяку.

Боги і люди люблять вдячних.

Глава одинадцята Пісня степу

Коні тягли поштовий віз із шкуратяним накриттям легко і швидко. Мишко все одно совався на козлах і витягував шию – чи, бува, за тим горбком не видніється поросла осокою та верболозами Кодима. Ні, знову чужа сторона. Хлопчик від того мало не плакав. Його спина від довгої подорожі нила, ноги заніміли.

– Дядьку, коли прибудемо до Кривого Озера? – скімлив.

Бородатий візник кинув:

– Узавтра, по обіді, коли на те буде ласка Аполлона.

Хльоснув батогом коней і затягнув пісню. Мишко прислухався. Мелодія була монотонна і невиразна. А слова – зовсім ніякі. Ну, яка це пісня?

Керікл їде на край землі, гей, гой. Згори на Керікла дивиться червоне око, гей, гой. Коні мої баскі, а руки в мене ловкі, гей гой. Керікл везе важливі листи, гей, гой. Куцохвостий перебіг дорогу, гей, гой. Він привітався з Керіклом, гей, гой.

І тут хлопчик зрозумів: грек співав про те, що бачив і про що думав. Це ж так просто. Він бубонів:

Мишко їде до татка і мами, гей, гой.  Взавтра Мишко буде з татком і мамою, гей, гой.

А потім він заверещав. Верещав так голосно і пронизливо, що візник замовк. А вершники, що охороняли пошту, здивовано на малого косували. Харапудилися не тільки люди – жирні перепілки вилетіли з трави, ворона сердито кричала, перелітаючи дорогу. Викричавшись, хлопчик притих. Він уже не сумував.

Керікл кашлянув і знову завів своєї, монотонної і невиразної. Тепер він співав про те, що у степу пасуться дикі коні, а край дороги жують жуйку велетенські бізони. Ось перескакали через дорогу руді козулі. Праворуч, у долині, як у жменьці, селище. Люди цього селища не кочують – сидять на землі. Зараз вони косять жито залізними серпами.

Заколисаний піснею та погойдуванням візка, хлопчик заснув.

Несподівана зустріч із Скаженим

Колеса влетіло у вибоїну і халабудою трусонуло. Мишко прокинувся. У носі приємно лоскотало від диму.

– Скіфи? – скрикнув малий. – Ми їдемо до скіфів?

Але запитання малого зависло в повітрі, бо поштовий загін саме звертав із великої караванної дороги. Наразі прямував на ночівлю до скіфського табору.

Мишко всівся біля візника. Малий пасажир захлинався від радості.

– Дядечку, правда, що скіфські намети схожі на гриби, а димові стовпи між ними ніби колони, що підпирають небо? Правда?

Візник-поштар байдуже хитав головою. Грек Керікл мало говорив, він любив співати. Мишко ж не вгавав:

– Я знаю: це скіф’янки готують вечерю. Вечеряють скіфи пізно. Вони довго сидять коло вогнища. Кожен розказує, що зробив за день. Хтось із дідів розповідає легенду або історію про перших скіфів. Буває, ще й грає на арфі чи кітарі. Мені подобається слухати дідів.

Охоронці спішилися поблизу намету для постояльців. Мишко зіскочив із воза і пройшовся, розминаючи ноги. У нього чудовий настрій. У думках бачив перед собою миску з харчем, навіть чув пахощі гарячої юшки. У малого котилася слинка.

Однак, хто там горланить? Голос наче знайомий.

Він скрався поза возами і непомітно виглянув. Але відразу присів, щоб горлань його не бачив. Адже той, дійсно, немовби знайомий. Хлопчик не втримався і знову виглянув.

Оце так зустріч! Біля воза зі шкуратяною халабудою, на якому він приїхав, стояв, широко розставивши ноги, Скажений. Він дуже змінився. Погладшав, розпустив живота. Кінці волосся та бороди завив гарячим залізним прутом. Бо раніше волосся у нього стирчало, як патиччя. Тільки голос залишився без змін – горластий і сердитий. І нагайкою цвьохкав так само: раз за разом, наче рука сіпається і не перестає. На Скаженому розшита квітами і оторочена хутром жилетка, добротні чобітки з козлячої шкіри та нова з червоної повсті гостроверха шапка. «Скажений не простий вояка. Він начальник», – здогадався Мишко.

– Ти, греку, ступай до білого намету. Старійшина племені кмітливих дасть тобі доручення, – гарикнув Скажений на Керікла.

Раб закинув на спину мішок із листами та передачами. Наче чорна мураха, потяг його на собі у містечко. Скажений ішов слідом. Розмахував нагайкою і горлав, підганяючи раба. Позаду перебирав куцими ногами грек Керікл.

Тим часом Мишко ходив між возами, бо не наважувався сунути носа в наметове містечко. Він боявся зустрічі зі Скажений. Злий скіф’яра його точно впізнає. Бо ж він, Мишко, не змінився. І не погладшав, і одяг на ньому давній – із вишитою мишею-покровителькою на грудях. Може, трішки підріс.

Хлопчик так сильно розхвилювався, що перехотів навіть їсти. Заліз під халабуду. Протиснувся поміж мішків і сів, підтягнувши коліна до підборіддя. Обхопив коліна руками і розмірковував.

«Виходить, Скажений продався чужинцям. Це він викрав царський пояс у ватажка племені кривавих Скіла. Бородавка підтвердив, що їх було двоє. А той, другий, утік із поясом. От би зараз зробитися невидимкою. Я залетів би у намет старійшини цього племені. Підняв би усе там догори дригом, а таки знайшов царський пояс. А потім передав би Скілові. Щасливий Скіл погладить мене при всіх по головці. Голосно скаже: «Дякую, Мишо. Хай Папай тебе охороняє і довгою бородою відганяє від тебе всіх кривдників!» А скіфи всі до останнього кричатимуть, підкидаючи башлики: «Гу-ра! Гу-ра! Миша – герой!»

Мишко крутнув камінцем персня. Але перстень німував. Богиня Апі була невблаганною, відмовлялася виконувати його бажання. Йому зробилося сумно-сумно. Без чарівного персня він звичайний хлопчик. У намет старійшини племені кмітливих він ніяк не проникне.

Таємничий лист

Мишко ледве розрізняв перед собою пузаті мішки з листами. Їх огорнула темрява. З містечка вже не доносилося гучних звуків. Притихли не лише люди, не лаяли й собаки. Знак того, що скіфи вечеряли.

Знадвору в халабуду проник голос Керікла:

– Ей, хлопче, де ти там? Виходь, повечеряємо.

Хлопчик виріс біля грека, що мугикав під ніс пісню. В одній його руці жовта торбинка, а другою торкається грудей, наче ось-ось бухикне.

– Керікле, то що у тебе – гостинець від старійшини? – поцікавився хлопчик.

Вказівним пальцем він показував на жовту торбинку.

– Так, гостинець. Тільки не для тебе. Керікл уміє берегти таємниці. Керікл розумний, – поважно відповів грек.

Мишко вдавав із себе байдужого. Неначе таємниця його зовсім не цікавила. Покірно чимчикував за греком до вогнища. Потім, сидячи на траві, сьорбав гарячу лемішку. А насправді, не переставав стежити за хитрим Керіклом.

Схрестивши, як і всі поштові охоронці, ноги, грек сидів скраю. Їв він мовчки, але загадково посміхався у вуса. Ось ретельно витер долонею рота, підвівся і якось неприродно, боком, прослизнув у намет. Хлопчик трішки посидів і рушив за їздовим.

Керікл мугикав пісню, що мала один мотив і не мала кінця, і водночас облаштовувався на ніч. Старанно розправляв простирадл, збивав валик, набитий сіном, щоб підкласти його під голову. Мишко, що зайняв нари навпроти, голосно позіхнув. Упав на місце для спання й натягнув на голову ковдру.

Ковдра була такою, як потрібно: старою і драною. Хлопчик крутився, наче шукав зручної пози для сну. Насправді, він совав тим смердючим ганчір’ям, бо шукав дірку, через яку непомітно підглядатиме за Керіклом. І дірку він знайшов. Атож почав стежити за греком.

Ось Керікл косить очі в його, Мишка, бік, прислухається. Хитнув чорною бородою, повільно засунув руку під хламиду. Витяг з-за пазухи перев’язаний шнурком сувій. Торкав пальцем печатку і прицмокував язиком. Шепотів: «Цей лист дуже важливий. Він для головного скіфського царя. Керікл збереже лист і вручить його. Владика дасть Керіклу нагороду – золоті бляшки. То гарне золото. Скіфське золото – найкраще. Цікаво, скільки бляшок дав старшина кмітливих? Треба перерахувати», – чує хлопчик тихий шепіт.

Сувій із печаткою Керікл сховав під валик із сіном. Натомість достав із-за пазухи торбинку. Висипав золоті бляшки на постіль. Рахував їх та цмокав язиком. Знадвору долинали чоловічі голоси. Це йшли на ночівлю ті, що вечеряли біля багаття. Керікл швидко зібрав золоті бляшки у торбинку й сунув її під хламиду. Він швидко ліг, витяг на нарах ноги. Коли робітники зайшли у барак, то він позіхав і чухав живота.

«Старійшина племені кмітливих передав цареві листа. Лист дуже важливий, бо за нього дав Керіклу торбинку золота», – гарячково думав Мишко. «Я не буду спати. Коли грек засне – украду того листа. А потім через поле побіжу до своїх і передам Скілові листа», – твердо вирішив.

Він довго прислухався до дихання Керікла. Та грек лежав тихо. Мишко чекав, чекав, коли той захропе. Заснув непомітно першим.

Як Мишко переглядав радісне кіно

Капелюшками золотих цвяхів все ще виблискували на небі зорі. Поштовий охоронець термосив Мишка:

– Малий, прокидайся. Ти чуєш мене? Швидко дуй у будку, бо залишишся тут.

Хлопчик, позіхаючи, зліз із нар. На ходу продирав повіки, що склеїлися.

Та тільки-но побачив на передку Керікла, остаточно проснувся. О, чому він заснув?! Чому не вкрав у грека листа?!

Мишко страшенно на себе розгнівався. Тупав спересердя ногами. Бив кулаками себе в груди. А коли забрався у халабуду, то вдавав, що спить.

Зате Керікл перебував у пречудовому настрої. Мугикав пісеньку:

На Керікла скоро глипне червоне око, гей, гой. Велике око зараз умивається, гей, гой. Око чепуриться, готується до роботи, гей, гой. Пташечки заспівають пісню, гей, гой. Дикі кози у траві високо заплигають, гей, гой.

Мишко мовчки зловтішався: «Зачекай. Ось приїдемо в Криве Озеро. Я розкажу Скілу про лист, який ти грієш на грудях. Ще розкажу про Скаженого, що зрадив свій рід Собак і плем’я кривавих скіфів. Тоді твоя пісня не буде такою веселою. Червоне око спохмурніє і заплаче. А кози – ті перестануть скакати. Вони, можливо, нап’ються з калюжі каламутної води і у них болітимуть животи. Знатимеш, як продаватися за золоті цяцьки».

Мишко заспокоївся. Подумки він бачив таке кіно. Грек Керікл витирає сльози замизканим рукавом. Він повертає Скілові листа і просить його, Керікла, не карати. Вождь Скіл при всіх хвалить Мишка. Щасливі скіфи гладять його по спині й примовляють: «Молодчина, Мишо. Ти став нам, хлопчику, в пригоді. Молодчина!». Кіно, яке він придумав, йому дуже сподобалося. Мишко так розвеселився, що на мішки лягав від реготу.

Тим часом у степу розвиднялося. Звідусіль долинало: бе-е-е, ме-е-е, му-у-у, ки-ги, ку-ку, кар-кар, вуть-вуть. Народжувався новий день.

Хлопчик вибрався з халабуди, вмостився поруч із греком і голосно затяг свою пісню:

Мишко по обіді повеселішає, гей, гой. Один дядько похмурнішає, гей, гой. Велике око вийшло зі спаленьки, гей, гой. Око до Мишка підморгує, гей, гой. Гойтасир про все знає, гей, гой.

Глава дванадцята Мишко невтішно плаче

Хлопчик не вірив своїм очам. Атож підскочив, завзято кліпав віями, придивлявся. І заволав:

– Приїхали, приїхали, гей, гой!

За горбком у долині, мов у жменьці, тихо мліло водне плесо. Це було його озеро. Найкраще, найтепліше і найрівніше у світі – Криве Озеро.

Коли Мишко трохи вгамувався, то всі вечірні події згадав. Переможно блимнув сірим оком на грека, що мугикав під ніс пісню, що не мала ні початку, ні кінця. «Дістанеш зараз на горіхи. Ой, дістанеш!» – злостиво шепотів.

У передчутті задоволення він стискав кулачки.

Поштовий обоз під’їхав до сторожової дерев’яної будки. До возу зі шкуратяним накриттям нечутно підбіг приземкуватий скіф. Мовчки швидко витяг з халабуди мішок. Попер його до кошлатої конячини, що скубла неподалік припорошену траву. Поштовики вйокали на коней, натягували віжки, готові дальше їхати. Керікл штовхнув розгубленого хлопчика у спину.

– Чого рота роззявив? Біжи до своїх. Приїхав.

Хлопчик відчайдушно пручався. Наполягав:

– Відвезіть мене до Скіла. Я з воза не злізу. Везіть мене до білого намету.

– Ач, розбещене скіфеня, – вийшов із рівноваги грек. – Кому кажу? Вилазь із будки! Не затримуй нас.

Ну, що залишилося робити Мишкові? Звісно, збирати манатки і злазити воза.

Віз із листами котився битою дорогою. А в ній важливий лист – тю! тю! – поїхав до царя, що над усіма скіфськими царями, вождями і старшинами. Хлопчик схлипнув. Не втримався – вголос заплакав. Тепер Скіл не погладить його при всіх і не похвалить.

Хлопчик, що рівномірно хитався позад вершника, уголос міркував:

– Про лист обов’язково треба розказати Скілу.

– Ти щось там пропищало, мишеня? – повернув до Мишка чубату голову вершник.

– Вези мене до білого намету. Я повинен Скілові передати важливу звістку. Чуєш, вези!

Вершник насмішкувато пхикнув:

– Які ще новини у малого для вождя племені? Вигадки дитячі.

Однак коня підігнав.

Мишко серед своїх

Здоровані скіфи, що зі схрещеними сокирами охороняли білий намет, зловили таки гаву. Хлопчик з розгону заскочив усередину. Скіл саме радився з вояками і білобородими дідами.

Мишко кинувся до некоронованого вождя:

– Скіле, я бачив твого воїна у чужому племені. Він служить старійшині племені кмітливих. На грудях він колись носив вишиту собаку. Сам теж злий, як скажений пес.

Руді брови Скіла стрибнули на лоба. Неповнолітній вождь дивився на Мишка, як на чужого. Діди теж недобре зиркали на нього. По хвилі мовчання Скіл суворо мовив:

– Ти з’явився перед моїми очима без дозволу на те. Ти перервав розмову старших. За непослух сколоти карають дітей. Тільки через те, що ти син шановного Євстахія, що є нашим гостем, ми тебе вислухаємо. Однак попереджаю: не вигадуй. Говори тільки правду.

– Я правду кажу, – образився Мишко.

Щоб бути переконливим, він голосно кричав:

– Знайте: Скажений у новій гарній одежі. Його волосся і борода завиті гарячим залізним прутом. Скажений наглядає за рабами і кричить на них. А ще старійшина кмітливих передав для царя всіх царів важливого листа. Я хотів викрасти листа, але не зміг, бо заснув…

Крикливий голос Мишка враз опав. Сам він сполошився: «Чого я признався, що заснув. Діди мене висміють. Скіл мені не повірять».

Однак скидалося на те, що діди про нього забули. Бентежно зиркали один на одного, хитали головами. Шаман, місце якого праворуч вождя, кахикнув у кулак. Розважливо мовив:

– Син Євстахія подорожував до Ольвії. Він міг бачити у племені кмітливих нашого чоловіка. Сколоти не покидають свій рід, не переходять в інше плем’я. На такий поступок здатний лише зрадник.

– То правда, сколот вірний своєму роду до скону, – шамкотів столітній дідок. – З роду собак, дійсно, зник воїн. Він близький до тебе, Скіле. Всі гадали: чоловік пішов у похід. Повернеться з багатою здобиччю. А, виявляється, он що… Пристав до чужого племені. Пригадую, тоді саме вкрали царський пояс, що переходить до наступника вождя племені.

– Якщо не знайдемо царського пояса, нами буде верховодити той, у кого він зараз, – попередив жилавий вояка.

– Пригадую, Олум, син старшини племені кмітливих, змагався за право очолити плем’я кривавих. Подумки бачив себе вождем. Але я був спритніший, – згадував задумливий Скіл.

– Не може змиритися, що ти, Скіле, переміг його у чесному поєдинку, – докинув шаман.

– Негайно вирушаймо на кмітливих. Відберемо у них пояс, – наполягав Жилавий. (Мишко так його назвав). Клиноподібна борідка вояка стирчала вперед, як у цапа. – Хлопець каже, що цареві передали важливого листа. Треба квапитися з походом.

– Слушна думка. Цар узнає з листа, про те, що поєдинок відбувся і що царський пояс у Олума. Тож видасть документ із печаткою на ім’я Олума. Тоді пізно розмахувати кулаками і кричати: «Олум злодій! Олум негідник!» – переконливо доводив столітній.

Усі замовкли. Неспокійний зір Скіла зачепився за Мишка, котрий стояв з роззявленим ротом і слухав. Скіл махнув на Мишка рукою і сердитим голосом гримнув:

– Дуй до батьків. Нам треба радитися.

Щойно Мишко вийшов із намету, як потрапив у обійми батьків.

– О, мамусю! Татку! – зрадів хлопчик. – Що ви тут робите?

– Ліпше ти поясни: чого заскочив у білий намет? Чому минув наш, жовтий? – дорікнула синові Марійка.

– Мамусю, я приніс для Скіла важливу інформацію. Не ображайся на мене, – виправдовувався Мишко.

У здивованого Остапа високо підскочили брови. Перепитав:

– Важливу інформацію?

Мишко не встиг батькові все пояснити. Під стіною намету стояв вояка з довгою шкіряною сурмою. Він на всі сторони протрубив військовий збір. Десь узявся глашатай, що сильним голосом прокричав:

– Гей, люди з усіх колін і родів! Сколоти племені кривавих! Поспішайте до білого намету! Вождь Скіл має до вас слово!

З усіх ніг, з усіх кутків бігли озброєні вояки. Деякі з них відкидали, як непотріб, те, що досі тримали в руках. Поспіхом устромлювали ножі-акінаки за халявки, поправляли на ходу колчедани, набиті гострими стрілами.

Треба сказати, що Мишкові батьки досі не звикли до того, що складало сенс життя скіфів. А саме – їхньої любові до грабунків і бойових походів. Атож, коли тільки побачили і почули пожвавлення в таборі, то швидко попрямували до жовтого намету.

Мишко, котрого міцно тримав за руку татко, оглядався. Хлопчик уголос висловлював свою радість:

– Криваві готуються до походу! Вони відберуть у кмітливих царський пояс. От побачите, повернуть пояс. Перемога буде за нами.

Несподівано Євстахій побачив на синовому пальці перстень. Чоловік остовпів.

– Михайле, чому перстень у тебе?

Часу для видумування не вистачало. Мишко признався:

– Ія його знайшла?

– Що? Що? Ія знайшла перстень? І де вона знайшла? – допитувався Євстахій.

– Наче б то в амфорі, заритій під повозкою, – зізнався, опустивши голову, Мишко.

– Я підозрювала, що ця дівчинка хитра. І маємо: викрала перстень. Добре, хоч повернула, – ввернула своє Марійка.

Повна перемога кривавих

Озброєні вояки з племені кривавих блискавично накрили підступне містечко. Над головами кмітливих засвистіли трихвості нагайки.

– А-я-я-я-й! – волали перелякані люди. – За що нас караєте?

Хтось сховався під возом, хтось забився у темний куток, хтось ускочив у яму з помиями.

– Собаку, Собаку шукайте, – нестямно кричав Скіл.

Ватажок кривавих літав на коні, як вихор. Однак Скаженого не знаходили. Невже вислизнув з наметового містечка змієм? Спритний!

Скіл із найкращими вояками увірвався у намет старшини кмітливих. Перевернули хлопці все там догори дригом. У скрині, де зберігався вихідний одяг, знайшли, нарешті, дорогу річ – царський пояс, що по праву належала Скілові.

Вождь кривавих відразу обвив поясом свій молодечий стан.

У тому ж наметі, з-під перини, витягли спітнілого Олума. У скуйовдженому волоссі переляканого синка старшини стирчало гусяче пір’я.

– Я не винний, – рюмсав Олум. – Скіле, твій вояка із роду Собак сам запропонував мені пояс. Я купив пояс у нього, заплатив йому золотом. Все чесно.

Скіл суворо, по-чоловічому, притиснув Олума.

– Мені стало відомо, що твій батько відправив до царя всіх царів листа. Здогадуюсь: старий писав про царський пояс. Про те, що пояс належить його синові, Олуму. Зізнавайся!

– Так, про це написав, – признався Олум, що тремтів.

– У такому разі пиши другого листа.

– Другого? Для чого? – впирався хитренький Олум.

– Напиши цареві так: усе, що у першому листі, брехня – підказав Жилавий, перший помічник Скіла.

Він випнув клиноподібну борідку і реготнув. Криваві перекидали з руки в руку ножі-акінаки. Олум збагнув про їхні серйозні наміри.

– Напишу, зараз же про все напишу. Тільки не карайте мене.

– Цар усіх племен і кочовищ тебе покарає. Суворо скарає, – пообіцяв Скіл.

Криваві поверталися додому вповні задоволені. Царський пояс, символ влади, гуртом повернули Скілові. Відтепер Скіл справжній начальник і вождь їхнього племені.

На півдорозі вояки помітили самотнього верхівця. Хоча зморений кінь під ним накульгував, але він немилосердно бив його батогом і гнав уперед. Вояки швидко догнали верхівця. Придивилися, аж він їхній, із роду собак. Це його Миша, син Євстахія, дотепно назвав Скаженим. Криваві оточили з усіх боків Скаженого. Штрикали йому під боки гострими мечами.

– Хлопці, відпустіть мене. Я дам вам золоті бляшки – тільки відпустіть. У мене багато бляшок, – просився той.

– Сколот не купляється за золото, телепню. Сколот вільний, як вітер у степу, – гордо сказав Скіл.

– Правильно, синку, відповів. Усі, хто тут, затямте: сколот не купляється за золото; сколот вільний, як вітер. І в цьому наша сила, хлопці, – обізвався столітній дід.

Підбадьорені вояки заломили крадієві назад руки, накинули на шию мотузяну петлю. Наразі він біг за конем як справжній собака. Ще й скавулів по-собачому і тремтів від страху. Він-то добре знав, яким чином скіфи карають злодюг і зрадників.

Діти карають Скаженого. Гінці у червоних плащах

Того дня приємно пахли польові квіти і радісно щебетали пташки. І небо було без хмар – красивого лазурового кольору. Природа торжествувала. Отже, ніщо не провіщало сумний кінець дня.

Плем’я, що розташувалося поблизу Кривавого Озера, святкувало повну перемогу. Вояки відпочивали після походу, переповідали цікаві та напружені моменти сутички з кмітливими.

Чоловіки, що сиділи коло багаття, перекидалися жартами. Вони згризали з кісток смажене на вогні м’ясо і пили хмільний напій, який дуже любили, – бузат. Молоді жінки походжали перед чоловіками в яскравих сукнях. Високі зачіски прикрасили тоненькими, мов павутинка, хустками, що хвилями спадали на круглі жіночі плечі. Чоловікам красиво вбрані жінки подобалися. Вони частували їх горішками, садовили біля себе і частували бузатом. Жінки голосно сміялися. Безтурботні дорослі гарно проводили своє дозвілля.

Проте не всі скіфи розважалися. Наприклад, діти займалися дуже відповідальною справою. Вони карали Скаженого. (Зараз його так усі скіфи називали.)

Скажений в’юном крутився у дерев’яній клітці, куди його вкинули напередодні.

Кожен хлопчик старалися плюнути у полоненого таким чином, щоб заліпити йому слиною твар. Найвлучніше чвиркав Вовк. Його плювки раз за разом влучали злодюзі то в око, то в рот. Усі діти страшенно заздрили Вовкові. Скажений кидався з одного боку клітки в інший. Під кінець присів у центрі, сховавши голову між колінами. Та плювки однаково його доставали.

Мишко довго збирав слину. Він завмер, приготувався до старту. Раптом його хтось смикнув за руку. Біля нього стояла мама.

– Що ти робиш? – запитала вона.

Мамин голос звучав суворо.

– Матусю, це Скажений. Він украв у Скіла пояс, – поясняв Мишко, ковтаючи слину.

Він із надією позирав на неньку. Однак її тонкі брови не розійшлися, а обличчя залишалося суворим.

– Не смій плювати на полоненого! Будь милосердним до людей, – наказала незаперечним тоном.

– Він же злодій, – аж присів від несправедливості Мишко.

– Марш звідси. Знайди собі діло! – підтримав дружину Євстахій, котрий щойно підійшов.

Мишко, опустивши низько голову, відійшов від клітки. Він дуже шкодував, що не братиме участі в покаранні Скаженого.

Центральною вулицею, здіймаючи сіру пилюку, що перебила приємний запах квітів і спів пташок, також затьмарила лазурове небо, пронеслися вершники. На них червоні плащі. На спинах зображене сонце, навхрест перетнуте стрілою і житнім колоском.

Чоловіки-скіфи, що відпочивали після вдалого походу, повскакували на ноги. Святково зодягнені жінки заголосили:

– Що трапилося? – допитувався Мишко Кота, що вертівся поруч і який все знав.

Кіт невесело повідомив:

– Прибули гінці від царя. Мав.

– Вони завжди у червоних плащах?

– Не завжди. За кольором плаща здаля видно, яку новину несуть. Якщо рожева чи блакитна – то новина радісна. Червоний плащ – знак біди. Мав.

– На плащах також зображена емблема. Сонце, стріла і колосок. Що вони означають?

– Сонце – то цар. Він зігріває свої кочовища і племена, як сонце. Ми, криваві, звичайно, воюємо. Але теплої пори вирощуємо жито, просо, ячмінь. А холодної – здіймаємося з місця і кочуємо до моря. Там тепліше взимку. Мав.

– Зрозуміло. Колосок означає, що скіфи працюють на землі. А стріла – що вони одночасно воюють, – промовив Мишко, щоб запам’ятати.

Він трішки подумав і запитав:

– Цікаво знати: куди кочовище діває вирощене збіжжя? До моря з собою везе?

– Здебільшого з собою забираємо. Також продаємо. Іноді на місці закопуємо. У ямах ховаємо…

Але тут хлопчаків збили з ніг. Людська лавина понесла їх за собою.

Сумна новина

Над скіфським містечком колихався людський галас. Жінки стогнали і голосно зойкали, діти рюмсали, чоловіки вигукували прокляття ворогам.

Люди скупчилися перед білим наметом. У всіх и напружені обличчя. З намету вийшов Скіл, шаман, Жилавий, столітній дід і посланці від царя. Люди принишкли. Прибулі скочили на свіжих коней, що їм підвели конюхи, і рвонули з місця.

– У хлопців довга дорога. Потрібно всім рознести звістку, – хтось сказав.

Народ збився в тугий кулак. З усіх боків линули занепокоєні голоси:

– Скіле, що трапилося? Яку від нашого царя вість принесли?

Скіл підняв руку, прохаючи тиші. Дзвінким голосом сказав:

– Слухайте, браття, і хай Гойтасир, бог світла і сонця, мене укріпляє, коли говоритиму. До кордонів Скіфії наближається небезпечний ворог. Перс Дарій веде багатотисячне військо. Його війська пограбували сусідню з нами Фракію. Підступає до наших рубежів.

Народ сколихнувся. Жінки заголосили. Зображуючи невтішне горе, кожна смикала на голові волосся. Дітлахи на їхніх руках, наче за командою, заверещали. Столітні діди посипали голови холодним попелом. Дорослі чоловіки-воїни з піднятими кулаками вигукували:

– Із нами бог війни Арес. Не віддамо свої землі Дарію. Переможемо персів. Скіле, веди нас у бій.

Від уважного Мишкового зору не приховалося, що неповнолітній вождь тримається непевно. Він розгублений. Можливо, те саме відчув Жилавий, бо ступив наперед. Вояки враз стихли. Жінки стулили роти, а дітлахи перестали рюмсати. Щоправда, одне на руках вередувало. Але на нього з усіх боків цитькали; воно злякалося й стихло.

– Сколоти – сміливий, згуртований народ. Для інших ми непереможні. Непереможні, бо не прив’язуємося до одного місця. Не поклоняємося жовтому металу, дорогим речам, як інші, гнилі, народи. А поклоняємося лише богам і могилам прадідів, що нас охороняють.

Мишко про себе вже давно відмітив: Жилавий сильний, завзятий і розумний. Він побував не в одній бойовій сутичці. Ба скільки на його голові та руках шрамів. Скіл прислуховується до його порад. До того ж Жилавий у розквіті сил і років. Йому за тридцять. А Скіл ще підліток. Різниця вагома.

– Скіфи непереможні! – вигукували підбадьорені воїни. – Боги і прадіди захищають сколотів! Веди нас у бій, Скіле.

– Гінці сказали, що армія Перса величезна і добре озброєна. Нам бракує зброї боротися з сильним ворогом, – сказав сумовито Скіл.

– Але ж у нас є золото. Треба його тільки відкопати, – навперебій підказували недосвідченому вождеві вояки. – За наше золото можна купити зброю.

– Так, у могилах прадідів зберігається жовтий метал, – погодився Жилавий. – Але, для того, щоб увійти в могилу і взяти золото, треба мати дозвіл від богів і покійних. А боги і діди довго думають, радяться. Скіф без дозволу не може порушувати спокою тих, хто в курганах.

Ураз заплакав якийсь малюк на руках у матусі. Ніхто на нього не цитькав. Можливо, тому, що в кожного присутнього плакала душа від безпорадності.

Народ не розходився. Всі прагнули почути заспокійливе слово вождя. Проте Скіл мовчав, спрямувавши погляд у небо. Мишко мав підозру, що Скіл просто не знав, як діяти в цій ситуації. Через це не знаходив втішних слів для свого племені.

Скіфи теж мовчали. Мовчання те було для всіх важке.

Мишко розказує скіфам про печеру із золотом

Раптом Мишка осяяла геніальна думка. Він набрав повні груди повітря і щосили кричав:

– Я знаю, де золото! Багато золота!

Усі, як одна людина, повернулися до крикливого. Дорослі й малі були приголомшені: як сміє хлопчик, що досі не тримається на коні, втрутитися в розмову дорослих. Та ще й так нахабно жартувати. Однак Скіл вказівним пальцем підкликав Мишка до себе. На майданчику враз запала тиша. Притих і той малюк, що вередував на руках матусі, після виступу Жилавого.

– Я знаю, де лежить золото! Там багато золота! Величезна купа, – сміливо повторив Мишко, підбігши до Скіла.

Він бачив, як перелякано кліпала очима мама, як боязко смикав плечима батько, а скіфи завмерли і недовірливо дивилися на нього.

– Золото заховане в печері, що на березі Холодного озера. Це якраз коло мосту.

– Криваві добре знають Холодне озеро. Там небезпечно купатися, бо течія затягує на дно, – пригадували бувалі в походах скіфи.

Мишкові кортіло розказати всім про свою пригоду в Холодному озері. Про те, що утопленики там миють пісок, а золото і перлини збирають. Потім мішками переносять їх до печери, що закрита для очей з боку берега. Однак скіфи його не слухали. Вкрай незадоволені, вигукували.

– Скіле, Скіле! Хіба можна вірити хлопчикові, який не їздить верхи?

До Мишка підійшов шаман. Поклав на його плече теплу долоню.

– Михайлик роками малий, але має великих покровителів на небі. Він правильно реагує. Михайлик ділом довів, що прихильний до нас, що готовий нам прийти на допомогу. Це він підказав нам, хто заволодів царським поясом, який виборов Скіл.

Скіфи на заувагу шамана відреагували позитивно. Прокричали здравицю:

– Хай Папай дарує Миші здоров’я і повсякчас доточує йому розуму.

– Я вірю синові шановного Євстахія, – додав Скіл. – Але мені відомо, що шановний Євстахій зі своєю родиною терміново від’їжджає.

Мишко лопотів білявими віям. Вони терміново від’їжджають? Але куди? До царя царів? Але ж починається війна. А йому пора збиратися до школи, у перший клас. Потрібно купити шкільну форму і ранець… Розгублений хлопчик глянув на батька. Євстахій нахилився до нього і прошепотів. «Ми повертаємося додому». Мишко з полегшенням зітхнув. Направду, він сумував за сільською вулицею, друзями.

Тим часом Скіл закликав:

– Браття і сестри, ми повинні подякувати Євстахію та членам його родини. Сколоти – вдячний народ. Пам’ятає тих, хто йому допоміг у скрутну годину.

– То що подаруємо нашим друзям? – голосно запитав Жилавий.

– Золоту чашу! – загукали чоловіки, що стояли праворуч.

– Меч у золотих піхвах! – кричали чоловіки, що стояли ліворуч.

– Коралі для Марії! – викрикували жінки, що стояли за чоловіками.

– Добре! – погодився Скіл, а за ним і Жилавий.

Скіл при всіх погладив Мишка по голові. Ще й похвалив його:

– Молодчина, Мишо. Після навчання приїжджай знову до нас.

– Плем’я кривавих завжди, тебе, синку, достойно прийме, – додав шаман.

Скіл передав главі родини подарунки. Прощаючись, він зігнутою у лікті правою рукою злегка ударив у долоню Євстахія і Мишка.

Марійка розчервонілася, коли їй на шию привселюдно чіпляли коралі впереміж із дзвінкими дукатами. А Жилавий поцілував їй ніжно руку і сказав:

– Маріє, ти така прекрасна, як вранішня зоря.

Мишко задивився на матір. Стояла вона у жовтих шовкових шароварах та скіфській, розшитій квітами, накидці. Волосся матусі прикрашала тоненька блакитна хустинка, всіяна золотими тисненими узорами бляшками. Хлопчикові також сподобалися гостроносі сап’янці на матусиних ногах, халявки на яких були припасовані шнурками. Шкіряне взуття по боках прикрашали золоті китиці.

Мишко захоплено вигукнув.

– Мамусю, ти у мене найкраща!

Марійка ніжно пригорнула сина.

Повернення додому

На небі сновигали білі хмари, а на землі, на високій могилі, завмерла в приємному очікуванні родина. Неподалік неї, у траві, крутилася миша в зеленому комбінезоні. Євстахій, Марійка та Михайлик прощалася з краєвидом скіфських часів.

– Пора, – рішуче мовив Євстахій. – Ну ж бо, мишо, чаклуй. Перенось у рідну хатинку, за ми дуже скучили. В гостях добре, а вдома таки ліпше.

Миша звелася на задні лапки, плескала себе по животику, обмацувала кишені. Але опустилася на всі лапки і кружляла на місці. З розпачем пищала:

– Ой, де мій ключик? Куди подівся чарівний ключик?

– Ти що, хвостата, жартуєш? Не роби цього, бо пошкодуєш – не зморгнувши оком, попередив Євстахій.

– Однак ключик щез. Я не жартую, – плаксиво пискнула миша.

Вона нервово бігала на горбку. Заглядала під кожну травинку, стебельце.

Мишко теж ходив туди-сюди, нагинався і рукою нишпорив у траві. Тільки й того, що підняв монетку – нагадуватиме йому про Скіфію. Проте ключика від дверцят, що вели у двадцять перше століття, він не знайшов.

Родина Євстахія нервувала. Марійка вже не торкалася коралів, не милувалася ними. Євстахій звів на носі кострубаті брови, і від того вони недобре наїжачилися. Мишко пробував крутити камінець персня, який йому дозволив носити татко. Але богиня Апі не з’являлася.

Миша виглядала вкрай нещасною. Хлопчик про себе жалів тваринку. Хоча сказати цього боявся. Тоді перепало б йому від сердитих батьків.

– Є ще один спосіб потрапити додому. Але я ніколи в такий спосіб не поверталася зі Скіфії, – схлипнула миша.

– Який? Чого ж ти мовчиш? Знаєш, я тебе приб’ю, якщо не перекинеш нас на батьківщину, – вийшов із рівноваги Євстахій.

– Бачите, небо насупилося. Так завжди буває, коли покидаєш старий світ і переходиш у новий. Боги олімпійські незадоволені. Адже порядок, який вони завели, люди порушують. Боги направили до цього горбка дві хмарини, що нависли над нами. Так от, треба дивитися угору і чекати, коли хмари розійдуться. Тоді між ними проріжуться сонячні промені. Якщо промені потраплять одночасно у наші зіниці, то ми помандруємо на сонячних дротах у свій час. Так мене вчила моя бабуня. Але сама я ніколи на променях не ковзалася.

Родина зраділа. Повернутися додому, як виявилося, зовсім не складно. Мишко заплескав у долоні. Усі одночасно позадирали голови, а очима вперлися в насуплене небо.

Хлопчик напружено вдивлявся в темно-синю смужечку, що розділяла дві, схожі на вгодованих свиней, хмарини. Однак ті висіли спокійно і не збиралися розходитися. «Ну ж бо, ну ж бо, рухайтеся», – підганяв він подумки хмарини.

Налетів вітерець. Закрутив під ногами суху траву, заплітаючи у кіску. Мишко скрикнув – в око залетіла порошинка.

Хлопчик – кліп! кліп! З очей річечкою потекли сльози. І треба ж було, щоб саме цієї митті хмарини розійшлися. Чи блиснули між ними сонячні промені, того Мишко не бачив, бо виймав з ока ту кляту порошинку. Напевне, блиснули… Він швидко глянув угору – повітряні свині висіли над ним, як і до цього. Хлопчик скривився. Він мало не плакав. Усього на кілька секунд відвернув від хмарин увагу – і вся попередня робота зійшла нанівець.

Він подумки дав собі слово, що терпітиме, навіть коли в око залетить горобець. І справді – стояв твердо, як воїн на варті. Ось одна відгодована свинюка рушила, за нею пішла друга. Коли це: «Кахи, кахи». То кашляла мама. Знову все марно.

І так тривало без ліку. У Михайлика вже задубіли від стояння ноги. Він приліг на пожовклу траву, щоб набратися сил. Раптом в дитячу головку забігла думка. Він скрикнув:

– Лягайте! Усі лягайте! Так зручніше дивитися вгору.

Батьки радо погодилися. Вони теж втомилися пнутись до неба.

Минуло трохи часу. Білі хмари неохоче розійшлися. Між ними переможно спалахнуло небесне світило. Гойтасир спрямував на скіфську могилу потужні сонячні промені. Мишко встиг подумав: «Промені довгі та прямі. Схожі на електричні дроти». Та враз думка малого обірвалася. Якась сила підхопила його, тричі перевернула в повітрі й шалено пронесла сонячними дротами крізь двадцять п’ять століть.

2002 – 2004, 2016 – 2017 рр. Київ, Криве Озеро

Примітки

1

Метаморфоза – перетворення однієї форми на іншу, видозміна чогось.

(обратно)

2

Чоловічі імена Євстахій та Остап близькі, характеризують сильну, врівноважену людину.

(обратно)

3

Сьогодні цей експонат зберігається в Києві, в Археологічному музеї, що входить у склад Національного науково-природничого музею НАН України (вул. Б. Хмельницького, 15).

(обратно)

4

Скіфи самі себе називали сколотами. Це греки їх назвали скіфами.

(обратно)

5

У давні часи існувала одна форма звертання, на «ти».

(обратно)

6

«Аз» церковнослов’янською мовою означає «я».

(обратно)

7

У значенні первісних людей.

(обратно)

8

Друга зустріч Мишка з цим панком описана у книжці «Залізна шапка Арпоксая».

(обратно)

9

Бог світла і сонця.

(обратно)

Оглавление

Глава перша Майже казкова передісторія

Глава друга Перша зустріч із скіфами

Глава третя Як Страховидло відлупцювало ряджену дітвору

Глава четверта Хитра пастка для Мишка

Глава п’ята Про те, що повзало, скакало, літало, гасало скіфським степом

Глава шоста Коваль Вакула

Глава сьома В Ольвії – щасливому місті

Глава восьма Вогнедишний Змій і молодильне яблучко

Глава дев’ята Повернення до Ольвії. Зустріч Мишка з дворовою нечестю

Глава десята Сумний ранок

Глава одинадцята Пісня степу

Глава дванадцята Мишко невтішно плаче Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg