«Зброєносець Кашка»

Зброєносець Кашка (fb2) - Зброєносець Кашка (пер. Иван Сподаренко) 865K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Владислав Крапивин

Владислав Крапивін ЗБРОЄНОСЕЦЬ КАШКА

©   — україномовна пригодницька література

Переклад з російської Івана Сподаренка

Малюнки Анатолія Паливоди

Перекладено за виданням:

Владислав Крапивин. Оруженосец Кашка. Детская литература. Москва, 1980.

Розділ перший

Серафимі приснився дятел. Він сидів на сухому стовбурі сосни й цілився носом у якусь комашку. Потім дятел швидко відкинувся назад, стукнув дзьобом по корі й зверхньо подавився на Серафиму чорною блискучою зіницею. Серафима здивувалася і розплющила очі.

Дятла, певна річ, не було. Була нефарбована стеля з круглими плямами сучків, лампочка в саморобному абажурі й строкатий табель-календар, пришпилений над ліжком до стіни з тесаних колод.

А ще була стріла.

Вона стирчала над календарем, і біле хвостове перо її хижо тремтіло.

«Так, — подумала Серафима. — Здається, хтось вчинив замах на моє життя. Тільки цього мені й не вистачало».

Вона занепокоєно глянула на запнене марлею вікно. В марлі яскраво голубіла кругла дірка. Серафимі захотілося якнайглибше залізти під ковдру.

— Ні, стоп, — сказала вона собі. — Головне — не піддаватися паніці.

Серафима була розсудлива людина. Вона прогнала страх і почала згадувати, кому заподіяла зло і хто міг бажати їй такої жахливої загибелі.

Нікому вона не заподіювала лиха! Слово честі! Правда, вчора під час вечері вона прогнала з їдальні Мишка Зикова, але він навіть не образився. Він розумів, що сам винен: адже ніхто не примушував його вкинути в компот скиглію Генці Молоканову живе зелене жабеня…

«Не було замаху, — вирішила Серафима. — Стріла випадково влетіла у вікно, і тепер, певно, її господар ховається у кущах і з тривогою думає: «Довідаються чи не довідаються? Влетить чи не влетить?»

Вона підхопилася з ліжка, одягнула сарафан і ступила на ґанок.

За два метри від ґанку росла пряма струнка береза. У стовбурі берези високо, так що не дотягнешся, стирчали дві стріли.

Одна — груба й коротка, з чорною воронячою пір'їною, друга — довга, без пір'їн, з зеленими смужками біля наконечника.

— Не подобається мені це, — замислено сказала Серафима і озирнулася.

Сурмачі ще не зіграли побудку, і над табором висіла дрімотна тиша. А сонце стояло вже високо. Жерстяні наконечники стріл, що глибоко встромилися в березу, палали срібними; цятками.

Ще одна стріла зметнулася над кущами черемхи, описала пологу дугу і пішла за далекі сосни. Вона була яскраво-червона, з білими пір'їнами біля хвоста. В заростях черемхи затріщали гілки й почулися тихі напружені голоси.

— Батечку, — прошепотіла Серафима. — Хвиля…

Коротким словом «хвиля» в таборі називали масові захоплення. Що таке масове захоплення, кожному зрозуміло. Припустимо, одна людина знайшла на дорозі шматок жерсті і зробила з нього свисток. Ходить і свище. Інша людина почула й думає: «У нього є свисток. А у мене немає свистка. Хіба це життя?» Йде вона теж шукати шматок жерсті. Ріже її, гне і врешті-решт гордо підкидає на долоні чудову свистюльку власної конструкції. Потім підносить її до губів і надимає щоки…

Коли у двох людей є свистки, а в інших немає, це велика несправедливість. І ось уже всюди стукають по металу молотки і цегляні уламки, згинаючи в трубки жерстяні смужки-Повітря виповнюється пронизливим свистом, і тиша крається на дрібні шматки.

Це значить, що на табір накотилася «свисткова» хвиля.

Взагалі хвилі бувають різні: шкідливі й корисні, небезпечні й безневинні.

На початку першої зміни прокотилася «капелюшна» хвиля: хлопці й дівчата майстрували з лопухів крислаті мексіканські капелюхи, прикрашали їх підвісками з соснових шишок і пишним оперенням з листя папороті. Проте лопухи в'янули швидко, а росли повільно, і хвиля спала, коли в околицях табору був знайдений і вирваний з коренем останній лопух.

Через тиждень прошуміла інша хвиля — «розбійницька». Незважаючи на грізну назву, вона була дуже спокійна. Всі мирно сиділи під деревами і майстрували маленьких «розбійників». Тулуби ліпили з глини, голови робили з шишок і реп'яхів, руки й ноги — з гілок, а вуса — з сухих соснових голок. Потім ці розбійники стояли повсюди: на підвіконнях, на бильцях ліжок і навіть на умивальниках. Нарешті їх зібрали у піонерську кімнату й влаштували виставку.

Після «розбійницької» хвилі прокотилася хвиля «жахів». Усім захотілося виряджатися привидами і кого-небудь лякати. Хлопці після відбою малювали на голих животах страшні пики, примотували до голови дерев'яні роги й безшумними стрибками підкрадалися до дівчачих дач. Але дівчата не спали. Вимазавши крейдою обличчя і загорнувшись у простирадла, вони зі зловісним підвиванням вешталися навколо дач. Одне слово, привидів розвелося видимо-невидимо, а лякати було нікого.

Потім прошуміло ще кілька хвиль, і найгрізніша з них називалася «ракетна».

Ракети з ядучим шипінням злітали над галявинами і, перекидаючись, падали в кущі. Часом вони згорали просто на стартовому майданчику. А ракета з гордою назвою «Сіріус-5» вибила кухонне вікно й потонула в казані з розсольником. Серед вожатих почалася паніка. Але ця хвиля вгасла сама по собі через нестачу реактивного пального.

І ось — стріли…

— Це, як я розумію, не ракети, — стурбовано сказав завгосп Семен Васильович. — Пального для них не треба. А матеріалу скільки завгодно. Поряд з кухнею соснові колодки лежать. Сухі, як порох. І прямошарові. Я їх для скіпок припас, для розпалювання. Було вісім колодок, а тепер, значить, п'ять. Куди три зникли? Он вони у повітрі літають з пір’їнами на хвостах. Ось так.

Усі дружно зітхнули й обернулися до вікна. За вікном був усипаний піском майданчик, а на майданчику стовп з репродуктором. У стовпі, не дуже високо від землі, стирчала стріла з червоною півнячою пір'їною. З'явився кудлатий подряпаний хлопчисько в зелених трусиках. Підійшов до стовпа. Поправив на плечі маленький, дуже зігнутий лук. Задер голову, подумав і знехотя підстрибнув, щоб дістати стрілу, не дістав. Почухав об плече підборіддя, знову поправив свій лук і неквапно пішов далі.

— От-от… — похмуро промовив Семен Васильович. — Про це я й кажу. Бачили? Йому, дармоїдові нещасному, навіть стрибнути як слід ліньки. Бо стріл у нього й без цієї вистачає. Три соснові колодки на стріли пустили? Паршивці…

— Три колодки, три колодки, три колодки… — басовито проспівав вожатий першого загону Сергій Привалов.

— Немає нічого смішного, Сергію Петровичу, — суворо й ображено сказала старша вожата Світлана. — Тут не опера, а педагогічна рада табору. Діти можуть покалічитися й дістати травм…

— Винуватий, Світлано Миколаївно, — озвався з кутка Сергій. — Більше не буду. Хоча повинен зауважити, що каліцтво й травми — не одне й те ж.

— Товариші, — докірливо сказала директор табору Ольга Іванівна. — Світлано, Сергію, не треба. Адже питання серйозне. Продовжуйте, Семене Васильовичу.

— А що тут продовжувати? Закінчувати треба. Наконечники на всіх стрілах, зверніть увагу, залізні, з жерсті. У вигляді конуса. З бляшанок робляться. Де вони бляшанки беруть, не збагну. А щодо дерева все ясно. Трьох колодок немає? Немає. А з кожної не менше сотні стріл повинно вийти. А то й дві. А ще обрізки дощок на це пішли…

Він зітхнув, шумно посовався на стільці й затих.

— Ольго Іванівно, у мене пропозиція. — Худа дівчина в окулярах піднесла руку. — Треба видати наказ, що стріляти з луків забороняється, а винним загрожує виключення. У своєму загоні я вже оголосила. Усно.

— Допомогло? — сумно запитала Ольга Петрівна.

— Ну… адже це усно. А якщо наказ за вашим підписом повісити на дошку оголошень…

— Не знаю, хто як, а я до цієї дошки й на сто кроків не підійду, — заявила Світлана. — її перетворили на щит для мішеней. Там уже висить, між іншим, один наказ — з доганою за самовільне купання. Здається, Юрію Земцову. У цьому наказі стирчать чотири стріли. Їх не забирають. По-моєму, навмисне… Я не розумію, Сергію, що тут смішного!

— Я серйозний, як надгробок.

— Надгробок скоро знадобиться мені. Від такого життя. Я зловила Ігоря Каткова, до речі, він з твого загону, і кажу: «Ви іншого заняття не могли знайти? Ви ж без очей залишитесь». А він хоч би що!

— Так? А що він сказав? — зацікавився Сергій.

— «Що, що»… Він відомий хуліган і базіка. Сам знаєш.

— Усе-таки, що відповів хуліган і базіка Катков?

— Як завжди, сказав дурницю: «Купатися нам не можна — кажуть, утопитесь. Загорати не можна — перегрієтесь. У ліс не можна — заблудитесь, на карусель не можна — запаморочитесь, стріляти також не можна… А дихати можна?» Нахаба! Сам з річки по дві години не вилазить!.. Ну, Ольго Іванівно, Сергій знову сміється!

— Справді, Сергію… — Ольга Іванівна похитала головою. У неї було повне, зовсім несуворе обличчя і розгублені очі. — Негаразд, Сергію. Адже це в твоєму загоні найбільше стрільців. Навіть дівчатка…

— Дев'ять хлопців і чотири дівчинки. І ще п'ятеро роблять луки, — уточнив Сергій.

— Блискучі показники, — уїдливо зауважила Світлана. — Твої методи роботи. От у Серафими, наприклад, чомусь жодного стрільця немає. Га?

— Ну, вони ще мальки, — ласкаво сказала Серафима. — Ще не навчилися. Навчаться…

— Ти завжди заступаєшся за Привалова!

Сергій підвівся.

— Справа ясна, — сказав він. — Хвиля є хвиля. Стихія. Відбирати луки марно. Спалювати стріли — теж. Стихію не зупинити. Вихід один: скерувати її в безпечне русло.

— Сергію, рідненький, скеруй! — з надією вигукнула Ольга Іванівна. — Я тебе потім за це на два дні в місто відпущу!

— Потрібно двадцять наметів, — сказав Сергій.

— Будуть намети! Одинадцять є, решту у «Веселих іскринок» попросимо. А ще що треба?

— Аркуш ватманського паперу.

— І все?!

— І ще цілковиту повноту влади.

О сьомій годині вечора на дверях їдальні з'явився аркуш в великими червоними літерами:

ВЕЛИКИЙ

І

НЕПЕРЕМОЖНИЙ

Лицарський орден стрільців з лука

ОГОЛОШУЄ

§ 1

Для безпеки населення всі стрілецькі тренування переносяться у великий яр.

§ 2

Призначаються загальні стрілецькі змагання. Переможці братимуть участь у грандіозному лицарському турнірі.

§ 3

Кожен, хто насмілиться випустити стрілу на території табору, буде оголошений поза законом, позбавлений зброї і негайно вигнаний з славних рядів ордену.

§ 4

Запис до

ВЕЛИКОГО І НЕПЕРЕМОЖНОГО ЛИЦАРСЬКОГО ОРДЕНУ

в піонерській кімнаті.

Примітка: Турнір відбудеться через два дні.

Аркуш був приштрикнутий до дверей чорною важкою стрілою.

Розділ другий

— Работорговець ти, Новосьолов, — сказав Сергій.

— Я?!

— Саме ти. Найсправжнісінький.

— Чудово. Дякую.

Володя відкинув ногою шишку, що потрапила під ноги, відійшов убік, сів під сосною і почав думати про несправедливість.

Нібито він не гірший за інших. Протягом цих двох днів усі переконалися, що стріляє він як слід. Ну добре, цим вихвалятися нічого: кожен стріляє, як може. Але ж він не тільки стріли пускав, а і мішені малював для змагань, і оленя з фанери допомагав випилювати, дистанції розмічав у яру. Ніяких спасибі йому за це не треба, але хоч зброєносця могли б дати кращого?

Це Сергій придумав, що в кожного учасника турніру повинен бути зброєносець. Для малюків з шостого загону така справа — найпідходящіша. Стрільці з них нікчемні, вони й лук не натягнуть як слід, а за стрілами бігати вони Можуть. І взагалі мало яка допомога знадобиться під час турніру. Одразу й не вгадаєш. А зброєносець завжди під рукою. Скажеш, і він зробить що треба.

І ще було вирішено, що, коли стрілець переможе в турнірі, його зброєносець також вважається переможцем: славу і приз пополам.

Одне слово, чудово було придумано, і Володя нізащо не відмовився б від зброєносця, якби дали йому когось іншого. Наприклад, Мишка Зикова, відомого на весь табір семирічного забіяку з безстрашними очима. Чи он того худого малюка з подряпинами на колінах, що ніколи не заживали, і дивним прізвиськом Мавпячий Цар. Чи, зрештою, Сашка Макуріна. Він хоча й незграба, але хлопець з головою, діловитий і не скиглій.

Але дістався Володі зовсім інший зброєносець. Володя навіть його прізвища точно не знав. Голубков чи Голубєв. Чи Голубкін. Аркашка.

Повне ім'я для Аркашки виявилося, мабуть, занадто довгим. Звали його просто Кашка. Він і насправді був мов непомітна польова кашка у траві — пройдеш і не побачиш. Може, у своєму загоні, серед малюків, він і був чимось відомий, хто-зна. Але Володя на нього ніколи, не звертав уваги. Бо подивишся — і поглядові ні за що зачепитися: вигоріле волосся, стоптані сандалії, сіренькі штани на шлейках та голуба вицвіла майка. От і весь Кашка. Хоч би. якийсь значок на майку причепив, чи синець заробив, чи подряпину якусь, щоб відзнака була. Та де там йому!

По деревах він не лазив, на річку не бігав, у бійки не встрявав, у табірних концертах участі не брав. На лінійках його не хвалили й не лаяли, бо нічого з ним не траплялося. Адже це не Зиков і не Мавпячий Цар. І не Світланка Матюшова, яка одного разу заманила у табір сільського козла й нацькувала його на хлопців з третього вагону…

Тільки-но Володя побачив, якого зброєносця йому підсунули, він мало не застогнав. Побіг до Сергія і запитав:

— Нікого іншого дати не могли? Так?

— А чим тобі Кашка не подобається?

— Боже мій! — з відчаєм сказав Володя. — А чим він може подобатися? Інфузорія якась.

— Ну, не корч із себе дурня. Звичайнісінький хлопчина.

Вони стояли біля фанерного будиночка, де була піонерська кімната. Заклопотані важливими справами, пробігали мимо хлопці й дівчата з оберемками паперових прапорців, з фанерними щитами для мішеней і банками фарб.

Кілька чоловік зупинилися, щоб поспівчувати Володі.

А Кашка сидів кроків за двадцять на лавці. Сидів прямо і нерухомо, як у кіно. Дивився здалеку на Сергія і Володю. Розмови він, здається, не чув, але про щось здогадувався.

— Безпомічний він, як кролик, — тихо сказав Володя.

Сергій узяв його за плечі.

— Володю, ти зрозумій. Ніхто ж їх не призначав, цих зброєносців. Усі самі вибирали й самі домовлялися. Ну, хто винен, що тебе тоді не було?

Володя обм'як. Коли Сергій розмовляв отак просто і довірливо, сперечатися з ним було неможливо. І все-таки Володя вивільнив плечі. Він сказав зі стриманою образою:

— Я, між іншим, не гуляв. Я мішені збирав у яру. Всі стріляти закінчили й розбіглися хто куди. А мішені потрібні ще… А зброєносця мені взагалі тоді не треба. Я не пан.

— Тобі, може, й не треба… Але куди ж ти його подінеш? Думаєш, йому не образливо?

Володя зітхнув.

— Та зрозумій. Адже я не нянька, — сказав він. — Мені ж стріляти треба буде, а не ніс йому витирати.

— Ну й стрілятимеш. Не стогни передчасно. — Сергій відмахнувся і пірнув у піонерську кімнату.

— Юрко! — Володя з надією обернувся до Юрка Земцова. — Юрко, давай мінятися, га? У тебе ж Мишко Зиков. Давай, ти мені Мишка, а я тобі десять наконечників і Кашку.

Юрко спантеличено глянув на Володю.

— Мишка?..

— П'ятнадцять наконечників, — безнадійним тоном сказав Володя. — Всі з жовтої жерсті. Як золоті. Я їх для турніру беріг. Ну, сімнадцять… Га?

Ось тоді Сергій і сказав, не виходячи з піонерської кімнати:

— Работорговець! Людину міняє на якісь наконечники! Додумався…

Зараз лицарі на землі перевелися… Але в давні часи, коли на високих горах стояли кам'яні замки, коли в темних дібровах жили розбійники-шибайголови, а вчені-астрономи носили гостроконечні ковпаки зі срібними зірками, лицарів було видимо-невидимо. Брязкаючи латами, мов порожніми умивальниками, вони з'їжджалися в чистому полі, напинали шатра і влаштовували турніри.

В таборі «Синій камінь» шатер не знайшлося, але двомісні намети Сергій дістав. Їх поставили на широкій галявині, оточеній густою березиною і заростями шипшини. Дев'ятнадцять наметів утворили велике коло, а двадцятий — командорський — стояв посередині. Вийшов справжній лицарський табір: з личаними хвостами і строкатими прапорцями на дерев'яних списах біля наметів, з різнобарвними гербами на фанерних щитах, з синім стягом над головним наметом. На стягові був схожий на півмісяць лук і червона стріла.

Дві доби повинні жити у наметах ті, хто переміг у попередніх змаганнях, — дев'ятнадцять учасників заключного турніру. І їхні зброєносці. Сорок воїнів, змінюючись щогодини, будуть вночі охороняти їхній спокій і сон…

Володя крокував до наметів. Двоє вартових глянули на нього крізь прорізи картонних шоломів і схрестили списи.

— Пароль?

— Та ну вас із вашим паролем, — похмуро сказав Володя. Розвів списи в сторони і, не озираючись, пішов далі.

Вартові поглянули один на одного, зітхнули й залишилися на місці.

Свій намет Володя побачив одразу. Хтось уже подбав про нього. На тонкому довгому ратищі поряд із наметом був закріплений паперовий прапорець з Володиним гербом: жовте яблуко, пробите навиліт фіолетовою стрілою.

Але й без прапорця Володя не помилився б. Тому що біля входу сидів навпочіпки Кашка.

Він побачив свого командира й квапливо підвівся. Ніби злякався чогось. А може, й справді злякався. Стояв, ніяково ворушачи руками, і запитливо дивився на Володю.

«І чого дивиться, ніби кролик на удава?» — подумав Володя. І відчув, як закипає досада.

В сірих Кащиних очах застигло чекання. Він готовий був і посміхнутися і боязко зіщулитися — усе залежало від того, що скаже Володя.

Володя все-таки стримав роздратування. Треба думати і про справедливість. Адже цей нещасний Кашка, врешті-решт, ні в чому не винен.

Кашка чекав. Треба було хоч щось сказати йому.

— Ти чому не в їдальні? — запитав Володя.

І Кашка посміхнувся. Посмішка була трошки винувата й кумедна, бо у зброєносця не виявилося переднього зуба.

— Наш загін уже пообідав, — пояснив Кашка. — Ми сьогодні раніше за всіх…

— Значить, спати час, мабуть, — сказав Володя. — Мертва година.

— Весь табір не спить, — обережно зауважив Кашка. Він, певно, не знав, як сприймати Володиві слова. Як наказ чи так просто?

Володя пірнув у намет. Зброєносець поліз слідом. Всередині все вже було готово: лежали два солом'яні матраци під ковдрами, дві подушки. В кишеню, пришиту до парусинової стінки, хтось устромив гілку шипшини з рожевими квітками.

— Це ти постарався? — із сумнівом запитав Володя. Кашка зніяковіло закліпав очима.

— Ні… Дівчата приходили, великі. Мені сказали, щоб я не заважав, а самі все зробили.

— Чи ти ба… — здивовано промовив Володя.

— Одну звати Рая, — уточнив Кашка. Він, як заповз у намет, так і стояв накарачках, очікуюче дивлячись на Володю.

Володя сів на матрац. Робити було абсолютно нічого. Належало після обіду спати, але спати, коли ніхто не примушує, міг тільки ненормальний. Як поводитися зі своїм зброєносцем і що взагалі з ним робити, Володя теж не знав. І через це відчував себе ніяково і скуто.

— Де твої речі? — запитав він.

— Речі?

— Ну, рушник, зубна щітка, мило. Ми два дні житимемо тут. Адже знаєш…

— Я забув, — занепокоївся Кашка, — Можна, я збігаю за ними? Я швидко збігаю.

«Можеш не поспішати», — подумав Володя. Але промовчав і кивнув. Самому було добре. Володя витягнувся на матраці. Але одразу згадав, що і йому треба йти за своїм «майном». Ну що ж, іти то й іти…

Неподалік від намету його гукнули:

— Новосьолов!

Це була Рая. Худа, коротко пострижена дівчина з другого загону. Володя знав її і до табору: вони жили в сусідніх будинках.

На Райці були чорні штани і синя футболка, а над плечем стирчав лук з ялівця.

— Знову тренувалася?

Рая повільно похитала головою. Незважаючи на войовниче вбрання, вона здавалася трохи збентеженою.

— Шуліка ходив над узліссям, — пояснила вона. — Я хотіла зачепити його. Чорні пір'їни потрібні. Старі вже обшарпалися на стрілах,

— Не влучила?

Рая знову похитала головою. Вона пішла поруч, збиваючи пучком стріл колоски високої трави.

У глибині душі Володя був радий, що Рая схибила. Але це була погана радість, і Володя розізлився на себе.

— У мене є пір'їни, — сказав він. — Тільки білі. Візьмеш?

— Я до чорних звикла.

— Як хочеш…

«Шкода, що вона дівчина, — подумав Володя. — Завтра я напевно їй програю. Навіть з обідраними пір'їнами вона обстріляє мене, як дошкільня».

— Це ти мого намета обладнала? — запитав він.

— Я. А що?

— Так…

— Ми всім хлопцям допомагали, — квапливо сказала Рая. — Бо ж інакше у вас розгардіяш буде.

— Так, мабуть, — миролюбно погодився Володя. Подумав і додав: — Спасибі.

— Зброєносця не змінив? — обережно запитала Рая.

— Де там…

— Я б тобі віддала свого, але у мене Свєта Матюшова. Сміятимуться ж усі: у хлопця зброєносець — дівчина,

— Та нехай уже… — сказав Володя.

Коли він повернувся до намету, Кашка був уже на місці. Він сидів на тугому матраці, зіщулившись і уткнувшись гострим підборіддям у коліно. Побачивши Володю, підвів голову й квапливо промовив:

— Я все приніс.

— Добре, — сказав Володя.

На коліні залишилася від підборіддя маленька червона пляма.

Кашка почав терти її долонею. Потім тихенько запитав, не підводячи очей:

— Мені що тепер робити?

— Поки що нічого, — стримано відказав Володя. — Вірніше, що хочеш.

— А завтра?

— Та й завтра теж… Видно буде.

Кашка зітхнув.

— Є ще таке правило, — згадав Володя. — Якщо зі мною щось трапиться, ти за мене повинен будеш стріляти. Але зі мною нічого не трапиться.

— Звичайно, — Кашка знову посміхнувся своєю кумедною посмішкою.

Ззовні почувся захоплений вереск і сміх. Володя вистромив голову. Із сусіднього намету зі свистом вилетіла подушка, потім розкуйовджений Мишко Зиков, а за ним жовта мильниця. Мишко перекинувся через голову, ухопив мильницю і шпурнув її в темну щілину намету. Ніби гранату в амбразуру ворожого дзоту. Після цього, затуляючись подушкою, кинувся всередину. Намет заходив ходором. Усе було ясно: Юрко Земцов і його зброєносець припали один одному до душі й розважалися з усіх сил.

Володя обернувся. Кашка прислухався до веселого галасу. Очі його були розкриті широко-широко. Сірі здивовані очі під вигорілими смужками брів.

«Заздрить, певно», — подумав Володя. І раптом пожалів малюка Кашку.

— Дурниці, — сказав він похмуро. — Земцов з Зиковим дуріють. Мабуть, робити їм більше нічого. А ми… а у нас іще діло є. Ти допоможеш?

Кашка здивовано відкрив рота, потім заусміхався і кивнув. Володя поклав на коліна пучок стріл.

— Дивися. Я їх фіолетовим чорнилом пофарбував разом із пір'їнами. Хотів, щоб од інших відрізнялися. Одне слово, дурницю зробив; якщо в тінь залетять, їх зовсім не видно буде. Треба знаєш що зробити? Треба на кожній стрілі вище від пір'їн, ось тут, три червоні смужки провести для яскравості. Три таких кільця…

Володя вигадав про кільця тільки зараз, але вигадка й справді була непогана.

— У піонерській кімнаті біля дверей є поличка. Там з лівого боку банка з фарбою. Ми нею оленя вчора фарбували. І щіточки там… Зробиш, Кашко?

Кашка просяяв.

… Починалося останнє тренування. Стрільба на швидкість, така стрільба, коли зволікати не можна анітрохи. Вихопив стрілу наклав на тятиву, натягнув і — р-раз…

Схибити не можна й зволікати небезпечно: через півхвилини спостерігач смикне за шнурок — і біла з червоною плямою мішень звалиться в кущі.

… Володя чекав сигналу. Звичний холодок пробігав по руках. Ось-ось, зараз… Кашка стояв поряд і тримав напоготові пучок фіолетових стріл. Потрійні червоні кільця на стрілах палали, мов вогники. Постарався Кашка, молодець…

Різко дзенькнула бляшанка — сигнал!

Володя смикнув в пучка стрілу. Він знав, що не схибить. Аби тільки не збитися в рухах! Довгий лук із сухої берези зігнувся, набрав пружної сили. Кінець стріли лежав на лівому кулаці. Володя плавно повів рукою, направляючи наконечник у центр мішені, і відпустив тятиву.

Клац! Тятива, як завжди, дзвінко вдарила об лівий рукав. Але щось вологе, липке мазнуло по кулаку, а стріла клюнула й пройшла на цілий метр нижче від мішені. Хтось здивовано охнув.

Володя глянув на руку: червона розмазана смуга на кулаці. Кров? Плювати! Він схопив другу стрілу.

Стріла прилипла до пальців. Червоні кільця залишали на руках яскраві сліди.

— Кашка, — тихо й люто промовив Володя, — Де ти брав фарбу?

Він побачив перелякаю Кащині очі.

— У тумбочці, — прошепотів зброєносець. — На поличці не було. Тільки якийсь «сурик». Навколо стримано захихикали.

— Бо-ов-дур! — лунко сказав Володя. Вихопив у Кашки стріли і, не озираючись, пішов з яру.

Володя пропустив вечерю і повертався до наметів голодний і злий, як бенгальський тигр. Вартові боязко розступилися.

Володя м'якою ходою хижака увійшов у наметове містечко.

Незважаючи на пізню годину, було ще зовсім видно: стояли довгі липневі дні. Сонце ще кидало із-за сосен довгі промені.

Було видно й у наметі. Запони входу були відкинуті, і Володя побачив Кашку ще здалеку. Той сидів навпочіпки спиною до виходу й щось роздивлявся на підлозі.

«Що з ним робити? — думав Володя. — Може, вхопити під пахву й понести, як багаж, просто до Сергія? Поставити перед Сергієм цього горе-помічника, мовчки повернутися і пітн!.. Чи не треба? Нехай біжить сам. А може, сперту все йому виказати? Та ні, не зрозуміє він…»

Володя підійшов ближче. Ага, ось воно що! Кашка збирав своє майно. Він розстелив рушник і складав на нього зубну щітку, за нею зелену, як жаба, мильницю, якусь круглу коробку, пластилінового розбійника і олов'яного мотоцикліста. Потім він спробував зв'язати все це у вузлик. Але рушник був замаленький, речі вивалювалися. Особливо підло поводила себе слизька мильниця.

Кашка брався за роботу знову й знову.

Гострі Кащині лопатки метушливо рухалися під майкою. Права шлейка штанів сповзала з плеча, і Кашка весь час поправляв її. Він чомусь дуже поспішав.

Володя нахилив голову і зупинився біля входу. Він заступив світло. Кашка здригнувсь і обернувся. Зелена мильниця-жаба вислизнула у нього із пальців і пострибала під матрац.

Володя мовчав. Кашка також мовчав. Так вони дивилися один на одного довго. Кащині очі злякано блищали у напівтемряві намету. Потім у нього ворухнулися губи, і Володя почув:

— Мені коли йти? Зараз чи завтра?

Не сподівався Кашка на прощення. Маленький, гостроплечий, пригнічений своєю провиною, він сидів навпочіпки перед грізним лицарем Фіолетових Стріл і чекав відповіді. Шлейка знову з'їхала з плеча.

— Зброєносцю… — скорботно промовив Володя. — Хто тобі дозволив йти? Марш під ковдру! Давно вже був відбій для вашої малечі.

Але заснути так рано нікому не вдалося. Ледь стемніло, і за наметовим колом розклали багаття. Зібралися біля вогню стрільці-лицарі, підійшли хлопці й дівчата з табору. Тільки вартові залишилися на місцях, і час від часу чулося в сутінках їхнє заздрісне зітхання.

Вибралися назовні і малюки-зброєносці. Їх спробували відправити назад, у намети, бо найменшим належало спати. Але зброєносці на чолі з Мишком Зиковим пригрозили страйком, і тоді їм дозволили залишитися.

Кашка тихо підійшов до свого командира, постояв поряд і обережно сказав:

— Во-олодю… — Він чомусь розтягував перший склад, коли вимовляв це ім'я. Ніби воно було занадто важким. А може, так виходило від нерішучості. — Во-олодю… Можна, я теж посиджу біля вогнища?

— Сиди хоч до ранку, — похмуро дозволив Володя. Він хотів їсти і думав, де б добути окраєць хліба. Йти на кухню марно. Її, звісно, вже зачинили.

Володю гукнули. На краю майданчика, куди майже не сягали відблиски вогню, стояла Рая.

— Ну? — сказав Володя.

— Йди сюди.

Володя повільно підвівся з трави. Його трохи нудило від голоду. Коли він підійшов, Рая пошепки запитала:

— Їсти хочеш?

— Ще б пак…

Вона простягнула йому шматок пшеничного буханця й бляшанку консервів. Володя вчепився зубами в окраєць і замуркотів.

— Раю, — сказав він з напханим ротом. — Ти краща за всіх хлопців. Ти найкращий хлопець у таборі… Всі ці тупоголові лицарі розсілися біля вогнища і навіть не подумали, що поряд людина помирає з голоду. А ти…

— Та гаразд, Володю…

Володя із здивуванням помітив, що Рая ніби зніяковіла. Відвернулася раптом, нахилила голову, почала обламувати гілку, вколола шипшиною руку й заходилась, мов кішка зализувати долоню. От дивна! Ніби їй у коханні освідчились…

— Їж консерви, — сказала вона.

— А чим відкрити?

— Візьми. — Вона простягла консервний ключ.

— Де ти все це роздобула?

— Важко, чи що? У тітки Дарки на кухні попросила. Сказала, що ти не їв. Ти чому не вечеряв?

— Он через того типа. — Володя хитнув головою туди, де, наїжачившись, сидів біля вогню Кашка.

— А що він натворив? Я так і не зрозуміла.

— Ну що… — Володя проковтнув величезний шматок, — Треба було смужки на стрілах зробити. Я його попросив. А він замість корабельного сурику, який сохне за п'ятнадцять хвилин, розкопав десь просту олійну фарбу. Їй два дні треба, щоб висохнути. От я й зішкрябував до вечора. П'ятнадцять стріл, і на кожній по три широкі смужки.

Рая співчутливо зітхнула.

— Усі вони такі. Світлана моя до вогнища йти не хоче, каже комарі кусають, і в наметі сама сидіти боїться. Ну я піду.!. А на Кашку ти не дуже сердься, він, певно, переживає.

Володя відмахнувся.

— Я не серджусь. Дарма. Тільки він нічого не переживає. Сидить, та й усе. Вогонь гріє, комарів немає, що ще треба? Ну які, Раю, у такого малюка переживання?

Розділ третій

Але Володя помилявся. Були у Кашки і переживання і клопоти.

Були у нього й таємниці.

Найбільша таємниця — Кащина Країна. Ніякої назви Країна не мала, Кашка її ще не придумав. Країна — та й годі. У Країні жили чолотяпики.

Слово «чолотяпики» Кашка вигадав сам. Воно означало те ж саме, що «чоловічки», але було цікавіше й смішніше.

Чолотяпики були різнії Льотчик зі зламаного літака, олов'яний Мотоцикліст, морський Капітан, зроблений з поплавця і сірників; старий буркотливий Шишан з ялинової шишки і Матрьошка — найменша з усіх матрьошок. Колись вона сиділа всередині інших, а потім загубилася і потрапила в товариство чолотяпиків.

Пізніше від усіх з'явився шостий чолотяпик — Альпініст, але про нього мова буде далі. Бо все слід розповідати по порядку.

Минулого літа вдома у Кашки сталося лихої дуже захворів батько. Він хворів і раніше, але не дуже, а цього разу хвороба скрутила його міцно. Назва у хвороби була довга й незрозуміла. Кашка не міг її запам'ятати. Проте він добре запам'ятав слова лікаря і «Операція потрібна обов'язково».

Кащина сім'я жила не в місті, а в селищі Камшал. Це від міста сто двадцять кілометрів залізницею. У селищі лікарі операцію не робили і сказали, що слід везти батька до обласної лікарні. Треба, значить, треба. Але ж сам батько їхати не міг, він навіть по кімнаті ледь-ледь ходив. Довелося матері брати на роботі відпустку і їхати також. Вона сказала, що житиме в місті, поки батькові не зроблять операцію.

Тепловоз прогув, мати помахала рукою з вагонних дверей, ї поїзд рушив.

Він рушив, зник за поворотом, за станційними будівлями і тополями, а Кашка стояв і дивився на блискучі рейки. Рейки відбивали сонце. Поряд з Кашкою стояла бабуся. Це була незнайома бабуся, батькова мама. Її звали баба Ліза. Вона приїхала тільки напередодні, щоб жити з Кашкою, поки не буде батьків. Досі Кашка її не бачив. Точніше, бачив, коли був маленький, але забув. Баба Ліза жила далеко в Ішимі, і її довелося викликати телеграмою.

Рейки сліпили очі й вичавлювали сльози. Кашка ковтнув повітря.

— Ходімо, — сказала баба Ліза.

Вона повернулася і пішла з перону, жодного разу не озирнувшись на Кашку. Він побрів ззаду. Вірніше, спершу побрів, а потім задріботів, бо баба Ліза ступала широко й швидко.

Вона була висока й худа. Кашка дивився на пряму бабусину спину з чорним трикутником хустки й гірко думав: «Кепсько буде тепер».

Баба Ліза виявилася похмурою і небалакучою. Цілими днями, сердито стиснувши сірі губи, длубалася в городі. З Кашкою розмовляла мало: «Сідай, їж… Сходи по хліб… Руки помий… Від хати не відходь… Лягай спати…» От і все. Може, у неї був такий характер, а може, вона сердилася, що її одірвали від домашніх справ і примусили морочитися з онуком. Кашка цього не знав і зрозуміти не намагався. Він слухняно бігав по хліб у сусідній магазин, старанно мив руки перед обідом, вчасно вкладався на свою рипучу розкладушку і від будинку не відходив, бо на цілий тиждень зарядила сіра мряка.

На душі у Кашки було теж похмуро й порожньо. А вечорами ця порожнеча заповнювалася їдкою нудьгою. Кашка скоцюрблювався під ковдрою і щипав себе за носа, щоб не заплакати. Він боявся плакати, бо баба Ліза спала погано, довго переверталася і зітхала за фанерною перегородкою.

Та одного ранку якийсь добрий вітер прогнав хмари, і в Кащине вікно зазирнуло вмите сонце. Глянуло, полоскотало Кашку променями і покликало в дорогу.

— Гаразд, — тихенько мовив Кашка і підвівся.

Він обережно одягнувся, витягнув з коробки олов'яного Мотоцикліста і вибрався на непросохлий ґанок.

Небо над Кашкою виявилося таким синім, що він навіть дихати забув. А земля аж сяяла. Перед світанком пройшов останній дощ, і травинки згиналися від ваги скляних крапель. А сонце вогняними струмочками стікало з мокрих Похилих залізних дахів.

Щоб не промочити у траві сандалії, Кашка зняв їх і при-стібнув на животі до шлейок своїх коротеньких штанців. Потім зістрибнув з ґанку. Холод, мов мишеня, одразу шмигнув під сорочку й почав дряпати спину дрібними кігтиками. Та Кашка не повернувся в дім. Він поставив на долоньку Мотоцикліста, задзижчав, як мотор, і помчав у кінець провулка.

За провулком починався луг з чагарником, а далі — березові переліски й бір. Там була Кащина Країна. Він поспішав туди разом з маленьким сміливим Мотоциклістом. На великій швидкості вони проскочили смугу чагарника й опинилися на сонячному обсохлому пагорбі. Тут Кашка заліг серед високих волотей вівсяниці і червоних кульок конюшини.

Він затис у кулаці котушку від ниток.

Насправді ж це була не котушка, а чарівна підзорна труба. Піднесеш до ока — і бачиш, як у світлому колі звичайна трава перетворюється на зарості казкового лісу. Здається, що все це переплетіння візерунчастих листків, колосків і кольорів одразу стає величезне. Тому що дивишся знизу, трави біжать по горизонту й зливаються зі справжнім лісом…

Кашка повільно обводить підзорною трубою джунглі, де жили незрозумілі істоти, сутінки і таємниці. Потім джунглі закінчилися, в кругле вічко труби вдарило синє світло, і Кашка побачив море.

Так, це було море. Мінилася сонячними блискітками голуба вода, а по воді рухався білий вітрильник.

Кашка заморгав і одвів від очей котушку. Море перетворилося на крихітне лугове озерце. Та вітрильник не зник. Кашка підвівся на ліктях. Однощогловий кораблик біг до берега, де пломеніли на сонці жовтці. Вітрило було схоже на косе крило голуба. Кашка став на повний зріст. Тоді він почув голоси й побачив господарів вітрильника.

Це були хлопчаки, і командував ними Пимич.

Чому так прозвали, Кашка не знав. Але прізвисько здавалося дуже підходящим. Пимич був товстенький, важкий, з великою головою, круглим обличчям і носом, схожим на розтоптаний валянок. Ходив він перевальцем, дивився ліниво й говорив не кваплячись. Хлопці, проте, його слухалися.

Кашка Пимича боявся, а Пимич Кашку, здається, не любив. На це була причина. Кащина мати працювала контролером у селищному кінотеатрі «Промінь» і не так давно виставила Пимича на вулицю, бо він пробирався без квитка, Пимич нічого сказати їй не посмів, але на ґанку кінотеатру побачив Кашку й показав йому круглий червоний кулак. Кашка зітхнув і одвернувся. Він, звичайно, не був винен перед Пимичем, але зрозумів, що все одно краще з ним не зустрічатися.

Кашка і зараз не забув про схожий на велику грушу кулак.

Та він бачив кораблик. Маленький, легкий такий і швидкий кораблик, який треба було неодмінно роздивитися як слід і, може, навіть узяти в руки. І це було сильніше за обережність.

Кашка тихо спустився з пагорба і став біля води. Ніхто, крім Пимича, не глянув на нього. А Пимич похмуро покосував, проте нічого не сказав. Це підбадьорило Кашку.

Вітрильник уже перетнув озерце й підходив до берега, де чекали хлопці. Але йому не пощастило: на шляху виявився острівець. Точніше, кругла трав'яниста купина. Вона стирчала метрів за п'ять від суші і була схожа на кудлату потилицю велетня, що сидів в озері.

Кораблик тицьнувся носом у цю потилицю і заплутався в мокрих трав'яних пасмах. Одразу стало зрозуміло, що вибратися сам він не зможе, якщо тільки не трапиться великого шторму.

— Хто полізе? — запитав Пимич. Бо він, звичайно, лізти у воду не збирався.

Хлопці почали перезиратися і сопти. Роззуватися, закочувати штани, йти в холодну від дощів воду й добиратися до клятої купини по замуленому дну — що тут хорошого?

Трикутник вітрила білів за листям осоки і просто щосили притягував до себе Кашку.

— Пимич, — обережно почав Кашка. — Можна, я дістану?

— Нехай дістане!.. — загаласували хлопці.

— Не потоне…

— Авжеж…

— Я б сам дістав, та у мене нога поранена, — заявив схожий на худе кошеня капловухий Льова Махаєв.

На ці слова не звернули уваги: усі знали, що Льова хитрий брехун і ледар.

Пимич кілька секунд розглядав Кашку і, певно, думав: чи слід дозволяти таку цікаву справу хлопцеві, мати якого виганяє людей з кінотеатру? І раптом дозволив:

— Ну, шквар… Не поламай тільки.

Вода виявилася зовсім нехолодною. Тільки ноги дуже провалювалися в мулисту багнюку. Кашка пройшов лише половину відстані, а вода вже сягала йому вище колін. Але він І на мить не зупинився.

Коли Кашка дістався до острівця, вода замочила йому штани і підібралася до пристібнутих на животі сандаліїв. Зате кораблик був ось він — поруч. Кашка розсунув водорості і обережно, немов пораненого голуба, підняв вітрильник на долонях.

Кораблик був маленький, але зовсім як справжній. Легенький, гостроносий, з тонкими бортиками, рейками, блискучими кільцями й тугими снастями. Саме про такого Кашка і мріяв. Він би відправляв на цьому кораблі своїх сміливих чолотяпиків у далекі плавання по лісових струмках і озерах. Вони б відкривали нові острови і країни. Кашка знав, не їх можна відкривати, тільки не було кораблика. Був морський капітан, а плавати йому доводилося на звичайних трісках…

З берега вже гукали, щоб Кашка не гаявся. Він зітхнув і пішов назад.

Але він хитрував. Повертався він набагато повільніше. Обережно витягав з мулкої багнюки ноги, далеко обходив поодиноке листя латаття, ніби це було зовсім не латаття, а найпекучіша кропива. Адже, поки він ішов тут, серед води, кораблик належав ніби йому, Кашці. Можна було тримати його, роздивлятися, шепотіти команди і мріяти про далекі острови…

— Я б уже давно дістав, — противним голосом сказав Льова Махаєв.

— Заткнися ти, — ліниво порадив йому Пимич.

П'ять метрів до берега — шлях недалекий. Все одно довелося вийти на берег і віддати вітрильник.

— Штани викрути, — буркотливо сказав Пимич.

— Та ну їх, — відмахнувся Кашка. І раптом попросив: — Пимичу, зроби мені такий… кораблик.

Він, звичайно, розумів, що каже найсправжнісіньку дурницю, але не міг утриматися. І здивувався, коли не почув у відповідь образливого сміху.

Пимич невдоволено кинув:

— Зроби… А сам не можеш, чи що?

— Не можу, — без вагань признався Кашка.

Звісно, не міг. Хіба зуміє він побудувати таке маленьке диво?

— «Не можу»! — передражнив Пимич. — А що тут могти? Тут і діла — двічі плюнути. Усе майже готове продається. Лише трошки треба постругати та пофарбувати…

— Що продається? — не зрозумів Кашка.

Та Пимич мовчки возився з вітрильником. Певно, втомився від довгої розмови. А хлопці сказали Кашці, що коробку з набором для моделі яхти можна купити у раймазі на станції. І грошей треба всього шістдесят копійок.

Всього! У Кашки таких грошей зроду не бувало. Де він їх візьме?

— У матері попроси, — порадив Пимич. — Либонь, дасть…

— Мама поїхала, — і Кашка відчув, що в горлі виростає щось тверде й колюче, як маленький дерев'яний кубик.

— Ну, хай батько дасть.

— У нього операція. Вони разом поїхали, — пошепки промовив Кашка. — Я з бабою Лізою живу…

— Ну… — почав Пимич, але замовк і замислився.

— А нехай сам заробить, — запропонував Льова. — Нічого жебракувати!

— Як? — здивувався Кашка.

— А як ми. На ягодах. Набери та продай на станції. По п'ятнадцять копійок за склянку якщо продавати, всього чотири склянки треба… Тільки ти ж не набереш чотири склянки…

Кашка зняв з мокрих штанів водорость, що прилипла, заклав руки за спину й подивився на Льову, мов на маленького. Він навіть мало не засміявся. Кашка знав такі ягідні місця, які Льові, певно, й у мріях не мріялися. Недарма Кашка умів робити відкриття.

Хлопці продавали ягоди на станційній платформі.

Кашка бував тут і раніше. Правда, на пероні він з'являвся рідко, нічого там було робити. Зате любив Кашка мандрувати лід платформою. Вона була стара, дерев'яна і трималася на високих стовпчиках. Ходити під нею можна було не згинаючись. Там панували сутінки, ніби в кощієвому підземеллі. Кректала й потріскувала стеля. Сипалося за комір дерев'яне сміття. Здригалися на земляній підлозі сонячні смужки. А за дощаною стінкою, мов чудовиська, з важким ревінням пробігали вагонні колеса.

Тут Кашка знаходив цікаві речі, які падали зверху в щілини: різні ґудзики, сірникові коробки з незнайомими наклейками, фантики з цукерок, запонки… А одного разу знайшов він монетку — три копійки. Правда, того ж вечора він її загубив, але довго ще згадував про цю знахідку з задоволенням. Та зараз Кашці потрібні були не три копійки, а цілих шістдесят. І йшов Кашка не вниз, а нагору, на перон. Обережно притискав до грудей чотири кульки з луговими полуницями.

Хлопці стояли, прихилившись до хиткого палісадника. Вигляд у них був дуже незалежний. Ніби вони прийшли не ягоди продавати, а просто подивитися на зелені вагони поїзда, що підійшов, на тепловози, на хмари. А на пасажирів вони ніби й не дивилися. Навіть Льова Махаєв стояв з байдуже-кислим обличчям, хоча вуха у нього смикалися від хвилювання, коли пасажири проходили близько, — так йому хотілося швидше продати свої полуниці…

Кашка старався, щоб усе у нього було, як і в інших хлопців. Він і кульки для ягід загорнув не з газети, а з аркушів старого батькового підручника. Так робили чомусь усі хлопці. Тільки поводитися незалежно й гордо Кашка не вмів. І прилаштуватися до хлопців він не наважився, а вони його не погукали. Може, й не помітили. Кашка пішов на другий кінець платформи й став біля стовпа з залізним плакатом: «Громадяни! Ходити по коліях небезпечно!»

Почував себе торговець ягодами поганенько. У животі було холодно, і увесь час хотілося ковтнути повітря. Ніби вийшов Кашка на небезпечне діло.

У глибині душі він зовсім не вірив, що хтось підійде до нього й купуватиме промоклі кульки з полуницями. І не знав, що робитиме, коли таке трапиться. Але до нього підійшли, непомітно, звідкись збоку, і Кашка здригнувся.

Покупців було двоє. Кашка помітив, що на них сірі однакові піджаки й сині фуфайки з білими смужками біля коміра. І якісь значки на вилогах піджаків. Обличчя у них теж були схожі. Різні, але все-таки схожі. І ніби знайомі. Кашці раптом здалося, що такі ж обличчя — вузькуваті, з жорсткими суворими підборіддями й трохи примруженими очима були у льотчиків, про яких він нещодавно дивився кіно. Тільки льотчики здавалися старшими.

Кашці подобалися люди з такими обличчями.

— Продаєш? — запитав один, з золотаво-синім значком. — Почому?

У горлі у Кашки щось по-пташиному пискнуло.

— Пі… пітнадцять коп… пійок, — вичавив він.

Той, котрий запитував, нахилив голову і почав з інтересом дивитися на Кашку. Так розглядають якусь цікаву дрібничку, гвинтик, скажімо, чи брошку, якщо випадково знайдуть її на тротуарі… Потім він сказав неголосно і сумно:

— Слухай, ти… лицарю наживи. Совість у тебе є?

Кашка вважав, що є. Але взагалі питання було незрозуміле. Причому тут совість? І ще лицар якийсь…

— Ягоди… вони хороші, — про всяк випадок пробелькотів він.

— Я так і думав, — похмуро відгукнувся чоловік з синім значком.

Тоді втрутився його товариш.

— Борисе… Ну, чого прискіпався до хлопця? Він по такій же ціні продає, як і всі.

— Всі вони «як усі», — з різкою посмішкою кинув Борис. — Я таким ось хлопченям був, коли на цілину перші ешелони йшли. Ми зі своїх городів помідори тягали і до вагонів несли, Щоб хлопцям дати на дорогу. А тут «пітнадцять копійок».

Кашка відчув, що ці слова образливі. І все-таки не образився. Не зміг образитися. Тому що Борис Кашці подобався.

«А може, — подумав Кашка, — у нього немає п'ятнадцяти копійок. Ягід покуштувати кортить, а грошей немає».

Чи, може, він думає, що Кашка жадібний?

— На, візьми… — простодушно сказав Кашка. Він чомусь навіть не помітив, що звертається до Бориса на «ти».

— Що? — не зрозумів той.

— Візьми так, — повтоив Кашка з усією переконливістю. — Не треба копійок.

Щось змінилося в обличчі у Бориса. Розгубився він чи збентежився. Поліз у кишеню піджака, глянув повз Кашку й незрозуміло відповів:

— Дякую. Я платоспроможний…

Але його супутник узяв у Кашки ягоди і вклав кульок у Борисову долоню.

— Бери, коли дають, — і підморгнув Кашці.

Кашка простяг кульок і йому. І почув:

— А не шкода тобі?

Кашка здивувався. Шкода? Певно, цей чоловік не знає, скільки ягід можна відшукати на лісових пагорбах і галявинах зовсім недалеко від селища.

Ну… Певна річ, хотілося купити швидше кораблик. Та коли вже він одну порцію полуниць віддав, то, значить, шістдесят копійок усе одно сьогодні не заробить. Тож решту ягід взагалі шкодувати не варто. Анітрошки.

— Спасибі, — раптом сказав Борис. — Знаєш що? Ти…

Він не доказав, бо до них підбігла дівчина в сірій куртці з блискучими застібками. Весела така дівчина, з строкатою косинкою, зав'язаною, як піонерський галстук.

— Хлопці, де ви? Поїзд відходить зараз!

— Ми тут, — коротко озвався Борис. — Ми зайняті. Поїзд зачекає.

— Один симпатичний юнак пригощає нас ягодами, — пояснив Борисів товариш.

— Тільки вас пригощає? Чи всіх? — поцікавилася дівчина.

— Ось беріть, — сказав Кашка. Він уже не ніяковів, не соромився. Відчував тільки невиразну заздрість: зараз ці люди сядуть у поїзд і поїдуть, а він, Кашка, залишиться.

Ну гаразд, нехай їдуть. Це, звичайно, хороші люди… Проте залишився ще один кульок.

— Куди ж його? — розгублено запитав Кашка.

— Їж сам, — хором гукнули троє і побігли в кінець поїзда, до свого вагона.

Потім цей вагон повільно проїхав повз Кашку, і той побачив у тамбурі усіх трьох. Вони махали Кашці руками. І сміялися. А дівчина навіть зняла косинку з шиї і розмахувала нею, наче прапором.

Кашка квапливо замахав у відповідь. Тією рукою, в якій тримав ягоди. Вони сипалися із кулька й падали на дошки, мов важкі дощові краплі, але Кашка не звертав уваги. Вперше в житті він проводжав хороших людей у далеку путь-дорогу. Хоча ні, недавно він проводжав маму й тата, і мама теж махала йому з вагона. Але тоді було сумне прощання, а зараз веселе…

— Ну й дурень, — почув Кашка за спиною.

Обернувся. Це Льова Махаєв обізвав його. Він, виходить, стежив за Кашкою. Тепер Льова стояв поряд і дивився з презирством.

— Пентюх неосвічений, — сказав він. — Обібрали тебе, як липку. Лопух ти…

Але Кашка відчував, що він не лопух. Він не забуде, як три незнайомі людини сміялися і махали йому з вагона. Льові, звичайно, ніхто не махав, хоча він і продав усі ягоди.

— Залишився без яхти, ну й біс з тобою, — закінчив Льова і сплюнув. — Салага…

Кашка відійшов. Здалеку він обережно проказав:

— Ти, Льова, мабуть, сам салага. Я завтра ще чотири склянки назбираю. І продам. І куплю кораблик. От…

Назавтра він назбирав не чотири склянки, а сім. І зробив сім кульків. Чотири він вирішив, звичайно, продати, а ще три… Ну, мало що. Раптом трапиться, як учора. Кашці дуже запам'яталися усмішки трьох друзів. Відтоді, як поїхали батьки, йому ще ніхто не усміхався ось так, по-доброму.

Але сталося не так. Одразу порушилися Кащині плани. Підійшов поїзд, і на платформі з'явилися…

Ні, спершу Кашка почув пісню. Шум коліс уже затих, і пісня звучала за вагонними шибками. Співали чоловічі голоси. Не голосно, та якось пружно. Це була трохи сумна, але хороша пісня. Така хороша, що Кашка завмер на мить.

А голоси стали ближче, і ось тоді з'явилися на пероні моряки.

Вони по одному стрибали з вагона. Кашка розібрав останні слова:

Ніч кидає зірки на піски, Якорі підняті сохнуть. Спи, поки не гаснуть маяки…

Потім спів обірвався, і голоси змішалися:

— Братці, тут і цигарок не купиш!

— Скільки хвилин стоїмо?

— Станція Камшал… Ну й станція!

— От чорт, курити хочеться…

— Не вмреш.

— А раптом?

Вони були не в безкозирках. Хто в чорному кашкеті з якорем, хто так, з невкритою головою. День видався вітряний, і сині коміри тріпотіли у них за плечима. На рукавах чорних матросок червоніли трикутні прапорці й золотилися нашивки.

Був серед них один — високий, кучерявий, ніби негр. На плечі він, немов велику лопату, тримав гітару. Він, здається, перший помітив Кашку. Саме його, а не інших хлопців. Бо ті стояли на іншому кінці платформи.

Моряки обступили Кашку. Їх було не троє. Не четверо. Навіть не семеро. Він і моргнути не встиг, як розійшлися по руках усі кульки. Просто розлетілися.

— Скільки за товар? — весело запитав гітарист. — Ну?

— Ніскільки…

Вони зовсім не задавалися перед Кашкою, ці здоровенні хлопці у чорній з золотом формі. Запитали, як його звати, а потім по черзі, клацаючи каблуками, називали себе:

— Семен.

— Віктор.

— Сергій.

— Гена.

— З вашого дозволу, Олексій Новиков, штурман далекого плавання… майбутній.

Приголомшений їхньою веселою увагою, Кашка тільки запитав:

— Далеке — це в Африку?

— В Африку, в Індію, в Австралію, — підтвердив майбутній штурман. — В обидві Америки. Навколо світу. І якщо є у моїх словах хоч крапля брехні, нехай мене проковтне Тускарора!

Тускарора уявилася Кашці страшним чудовиськом з чорною пащею. Але йому одразу пояснили, що це не чудовисько, а глибоченна яма в Тихому океані, і що ця яма коли-небудь неодмінно проковтне майбутнього штурмана. Не стільки за брехню, як за балакучість.

І знову, як учора, зникла, розтанула у цих веселощах Кащина ніяковість. І тоді він сказав те, що дуже хотів сказати:

— Можна, я запитаю?… Ось ви… Це ви співали у вагоні? Це яка пісня?

— Ану, хлопчики… — сказав кучерявий гітарист з дитячим іменем Павлик. І скинув з плеча гітару.

І було зовсім не смішно, було просто чудово, що дорослі чоловіки так злагоджено і серйозно співали колискову пісню. Співали з якоюсь суворою ласкавістю: певно, любили вони цю колискову. Десять моряків співали для одного хлопця. Ну й для себе, звісно, але головним чином для нього, для Кашки.

Сплять великі птиці серед ліан, Сплять моржі в будинках з синіх крижин. Сонце спать пішло за океан. Тільки ти не спиш… Не спиш один… Світять в морі. Світять вогники, Затихає хвиля сонна… Спи, поки не гаснуть маяки, Спи… І хай не здригнеться тиша.

… Стривожено просигналив тепловоз, і поїзд поповз уздовж платформи. Та вони таки доспівали до кінця. А потім скуйовдили Кашці чуба й кинулися за вагоном.

Поїзд пішов. А Кашка стояв на пероні, по якому з розгону пролітали сірі тіні хмар. І вітер кошлатив йому чуба. І сонце лоскотало куточки очей. А стрімкі ластівки мчали уздовж колій услід поїзду. Так, певно, чайки летять за пароплавами.

І хмари, і тіні, і вітер, і ластівки були мов продовження пісні.

Наступного дня Кашка вже не думав про гроші. Білокрилий іграшковий кораблик майже забувся. Тому що з’явилася інша радість: дальні поїзди і веселі добрі люди з хорошими піснями. Кашка йшов їх зустрічати і ніс їм лісовий подарунок.

Коли Кашка підходив до східців, дошки у бічній станції платформи розсунулися. Між ними з'явилася капловуха Льовина голова.

— Йди сюди, — зажадав Льова. — Ну, мерщій, скажу щось.

Кашка пішов. Боятися було нічого. Поганого він Льові, здається, не робив.

Льова притримав дошку, і Кашка ступив у напівтемряву, що пахла старим деревом.

У ту ж мить з рук у нього вибили кульки з ягодами. Потім його стукнули один раз по плечу, двічі по щоці і один раз по носі.

Після цього він почув Льовин голос:

— Ще раз прителіпаєшся з ягодами — макітру скрутимо! Добренький який, грошей йому не треба! Газуй звідси, мальок смугастий!

Дошки знову розсунулися, і Кашку стусаном випровадили на світло.

З носа капала кров. Краплі були круглі й червоні, як ягоди. Кашка не боявся крові, але вона капала на сорочку, і довелося довго сидіти біля палісадника з задертою головою. Кашка сидів і думав.

Думав, як бути. Він знав, що нудьгуватиме тепер, якщо не зустрічатиме й не проводжатиме поїзди. А з'являтися на станції не наважиться, бо Льова б'ється. Ну що він цьому Льові заподіяв?

Життя знову ставало погане і сумне. Тільки трошечки радував Кашку спогад про вчорашню пісню.

Кров угамувалася.

Кашка побрів за селище. У лісовому озерці він виправ сорочку й висушив на вітрі.

Між іншим, за весь час він так жодного разу й не заплакав.

Додому Кашка повернувся надвечір.

Ще здалеку він побачив бабу Лізу. Вона стояла біля хвіртки сувора, пряма й нерухома. Настрій у Кашки зіпсувався остаточно. Але винним себе ні в чому не відчував і тому не злякався суворого бабусиного вигляду. Тільки похилив голову й хотів бочком проскочити у хвіртку. Пальці баби Лізи ухопили його за вухо.

Це були міцні пальці. Як дерев'яні обценьки. Вони так защемили вухо, що Кашка пискнув, мов мишеня.

— З'явився, — сухо сказала баба Ліза. — От і добре. Ось зараз і побалакаємо.

За вухо вона ввела розгубленого Кашку на подвір'я, зупинилася біля ганку й обернула до себе.

— Де був?

Кашка зіщулювався і кліпав очима. Не знав, що сказати. Вилетіли з голови всі слова і десь загубилися.

— Де був? — верескнула баба Ліза й раптом ляснула його долонею по щоці.

Це було не боляче. А образитися чи здивуватися Кашка просто не встиг. Тільки замружився і хитнув головою.

— Не готує тобі бабця, так? — вигукнула баба Ліза, й обличчя її негарно морщилося. — Гроші тобі, окаянному, знадобилися?! На вокзалі ягоди продаєш?! Бабу ганьбити надумав!

— Я не продавав, — пошепки промовив Кашка. — Я не продавав… — Він дуже хотів усе пояснити, але слів не знаходив.

— Ще й брешеш! — Баба Ліза ахнула й випросталася. — Ти ще й брехати умієш, негіднику! Думаєш, люди не бачили?! Де гроші?

— Нема…

— Показуй кишені!

Кишень у Кашки не було. Іноді він для солідності засовував долоні у прорізи бокових застібок на штанах, але ж гроші туди не засунеш.

— Так, ясно, — сумно сказала баба Ліза. — Усі, значить, на морозиво перевів. Гаразд…

Вона раптом зовсім заспокоїлася. Певно, прийняла рішення.

— Я твого батька вчила по-своєму, людиною зробила. Тебе також виховаю. Стій тут!

Вона зникла в будинку, а Кашка стояв. Міг би втекти, але стояв. «Що вона хоче зробити?» — подумав він. Подумав без страху, а з якоюсь їдкою гіркотою.

— Не торгував я! — голосно сказав він, і тут замість слів набігли сльози.

Кашка схлипнув.

Баба Ліза вийшла з величезним старим замком, який до цього валявся в коморі. Його ключем Кашка іноді розколював кісточки від компоту.

— Ти у мене насидишся в темряві! — пообіцяла баба Ліза. — Ти мені про все розповіси, коли з мишами переночуєш.

Кашка по-справжньому заплакав. Він ніколи в житті не боявся ні темряви, ні мишей і плакав не від страху, а від образи й безпорадності.

На мить щось змінилося в твердому бабусиному обличчі. Але Кашка її обличчя не бачив. Тільки голос її почув:

— Марш у сарай!

Вона підштовхнула Кашку з ґанку. Він закусив губу і, стримуючи схлипування, побрів до сарайчика, де лежали дрова й всілякі непотрібні речі. «Помру я, — тужливо думав Кашка. — Захворію і помру… Вона навіть слухати не хоче… Втечу куди-небудь. У далекі міста…» Але не тікав, а приречено йшов уперед. Баба Ліза йшла слідом.

Та коли до сарайчика залишилося кілька кроків, земля важко бухнула. Ніби поруч упав мішок з картоплею. Тільки це був не мішок. Це стрибнув з паркану Пимич.

Кашка так ніколи й не зрозумів, звідки Пимич довідався про його біду й чому вирішив допомогти.

Підвівшись, Пимич обтрусив коліна, став поміж Кашкою і бабою Лізою і безстрашно сказав їй:

— Тобі, стара, не соромно? Знайшла на кому силу випробовувати, на хлопченяті?..

Бабуся ойкнула і впустила замок.

— Ах ти… Ах ти!.. — почала вона.

А Пимич схилив набік голову й додав неголосно і з докором:

— Чого розохалась? Краще б запитала його, як він торгував. Він же й грошей не брав, жодної копійки ні з кого. Всіляких дурнів слухаєш, а з ним поговорити не можеш. Хутчій за вухо…

— Йди, йди, — жалібно промовила баба Ліза й відмахнулася, ніби Пимич був нечистою силою. — Іди звідси. Либонь, сам також… Іди… Куди пішов, он вона, хвіртка…

— Нам тут зручніше, — солідно зауважив Пимич і важко виліз на паркан. Звідти сказав: —Ти, Кашко, не бійся. — І зістрибнув.

Знову здригнулася земля. Баба Ліза подивилася на замок, що лежав на землі, слабо змахнула рукою і втомлено побрела до хати. Ніби Кашки й на світі не було.

Він дивився їй услід, поки не зачинилися двері. Потім пішов на ґанок, примостився на сходинці й прихилився головою до билець. Великої радості Кашка не відчував. Тільки здивування: «Оце так Пимич!» Але й здивування швидко минулося. Усе було правильно. Зовсім невинного Кашку хотіли посадити в сарай, але ж справедливість має бути на світі. От Пимич і прийшов, щоб справедливість перемогла. Батько Кашці про це пояснював якось: якщо людина не винна, справедливість завжди переможе.

Кашка почав думати про тата. І про маму. Про те, як зроблять операцію, і все буде добре. Всі знову зберуться разом. І не треба буде ввечері щипати себе за носа, щоб стримати сльози.

Шелестіло біля ґанку листя горобини, поїзди гуркотіли за будинками. Кашка трішечки задрімав. Він здригнувся, коли ззаду відчинилися двері.

— Йди сиру поїж, — з удаваною суворістю проказала баба Ліза. — Цілісінький день гасав десь, а тепер і в хату йти не хоче.

Кашка повільно підвівся і пішов у дім.

Він сидів на кухні й копирсав чайною ложкою сир.

— Їж, — наказала баба Ліза.

— Не хочеться.

— «Не хочеться»… Глянь-но, губи надув. Занадто вже вразливий.

Кашка був не вразливий. Просто йому не хотілося їсти. І веселим бути не хотілося.

— Може, мені ще пробачення у тебе попросити? — поцікавилася баба Ліза.

Кашці зовсім не потрібно було, щоб у нього просили пробачення.

— Ну, чого ж ти мовчиш? — тихо запитала вона.

А що йому казати?

Баба Ліза зітхнула:

— Стара я стала…

Кашка крадькома озирнувся. Вона сиділа, одвернувшись до віконця. Зовсім несувора, згорблена…

— Давай я по хліб сходжу, — сказав Кашка. — А то скоро зачинять магазин.

Після цього випадку Кашка дістав свободу. Він міг бродити де завгодно з ранку до вечора. Баба Ліза не сварилася. Тільки охала, коли він з'являвся з одірваними ґудзиками, подряпаними ногами і сосновою глицею у чуприні.

— Господи Ісусе! Де тебе носить нечиста сила?

«Нечиста сила» носила Кашку по всій його Країні. По сухих, зарослих соснами пагорбах. По ярах, до самого верху заповнених темною зеленню; там щільно перепліталися кущі смородини, ядуча, мов гадюка, кропива і якісь вологі пахучі трави. По луках і дрібноліссю, де серед тонких берізок і вільшаника траплялися кудлаті корчі, схожі на чудовиська, що припали до землі. По вологих стежинах і рипучих містках, по струмках і болотистих купинах.

Кашка робив відкриття.

Він садовив своїх друзів-чолотяпиків у кишеню (якщо баба Ліза давала сорочку з кишенею) чи стискав у кулаці й зранку вирушав у подорож.

Та опівдні хоч яка стежина все одно виводила його на станцію. В цей час один за одним зупинялися тут три дальніх поїзди.

Льова Махаєв більше не проганяв Кашку. Під оком у нього був невеликий світло-бузковий синець. Звідки він з'явився, Кашка не знав.

А інші хлопці поводилися з Кашкою зовсім добре. Пимич навіть сказав:

— Якщо до тебе хто поткнеться, ти мені його покажи. Я йому — ось…

Кашка знову побачив кулак, схожий на грушу. І тоді, сповнений вдячності, Кашка пообіцяв:

— Знаєш що, Пимичу? Коли мама приїде, я її попрошу, щоб вона тебе завжди в кіно пускала без квитків…

Він був упевнений, що мама не відмовить у такому проханні. Довідається, як Пимич заступився за Кашку, і обов'язково дозволить йому ходити у кіно скільки завгодно.

Пимич подумав, похитав головою:

— Добре… Та мені це байдуже. Я й з квитком можу… А мати коли приїде?

Кашка зітхнув:

— Та… скоро. Коли батько видужає.

— А бабця як? Зла?

— Ні… Тепер не зла. Тільки мовчить і богові молиться потихеньку… Пимичу, а навіщо богу моляться, якщо його немає?

— А мені звідки знати? Той, хто молиться, певно, думає, що він є.

— Хіба їм ніхто сказати не може, що його немає?

— Іди скажи своїй бабці.

Кашка згадав бабу Лізу й подумав, що нехай уже краще молиться. Але розмову закінчувати не хотілося, і він розповів Пимичу, як нещодавно до них приходив дядько Михайло, батьків начальник з автоколони. І як він умовляв бабу Лізу відпустити Кашку до піонерського табору. А баба Ліза не пустила. Побоялася чогось.

— А тобі в табір хочеться? — запитав Пимич.

— Не знаю.

У таборі Кашка не бував. Як там? Чи буде там що хороше? А тут принаймні все своє, знайоме: і селище, і Країна, і друзі-чолотяпики. Правда, не було поблизу хлопців таких, як Кашка, щоб гратися разом. Або маленькі були зовсім або дуже вже великі. Зате Кашка міг зустрічати поїзди. Міг бродити у ближньому лісі. Сидіти на даху й дивитися на хмари. Все це було звично, і все це, була радість.

І ось іще Пимич…

Розмовляв Кашка з Пимичем не часто. Зате у них з'явилася мовчазна гра. Коли Кашка приходив на станцію, то не біг на перон сходами, а зупинявся край платформи й піднімав руку. Пимич підходив перевальцем, хапав Кашку за кисть руки й підтягував угору скільки міг. Тоді Кашка чіплявся за край платформи лівим коліном — і ось він уже на ногах. Усе це робилося мовчки. Лише одного разу Кашка запитав:

— Пимичу, ти навіщо ягоди продаєш? Грошей немає, еге?

— Мати велить, — похмуро відказав Пимич.

На пероні Кашка займав звичне місце: біля стовпа з плакатом. Якщо підходили гладкі дядьки у піжамних штанах і з пляшками пива під пахвою або підходили жінки з роз-дратовано-нудьгуючими обличчями, з несправжніми посмішками, Кашка похмуро одвертався.

— Ні… Я не продаю.

Іноді до нього прискіпувались:

— А навіщо стоїш тут?

— Зустрічаю, — відповідав Кашка,

Він і справді зустрічав. Зустрічав «своїх» пасажирів. Він знав яких. Не завжди були молоді й веселі, не завжди співали пісень і пустували, але обов'язково в їхніх очах Кашка помічав веселий вогник і хорошу іскринку цікавості.

— Ну, чи ж дорого продаєш? — запитували вони і з посмішкою дивилися не на ягоди, а на самого продавця.

— Ні… — відповідав Кашка. — Я просто так. Задарма.

Йому подобалося, що, почувши ці слова, люди поглядали на нього з веселим подивом. І сам він несподівано швидко навчився дивитися таким людям у очі радісно й відкрито.

Розділ четвертий

Але найцікавішу людину зустрів Кашка не на станції, а в лісі.

Того дня Кашці не щастило: зібрав він усього десь із півтори склянки полуниць. Правда, ягоди були великі, спілі…

Перш ніж йти на станцію, Кашка вирішив відвідати чолотяпика Шишана, який жив у Підземній печері сам-самісінький уже цілих чотири дні. Старий Шишан був розвідником. Він дістав від Кашки завдання дослідити усі місця навколо печери, довідатися про лісові новини, робити різні відкриття і про все доповідати по радіо. Але вчора й сьогодні донесень від Шишана не надходило.

Підземна печера була під самотнім розложистим пнем у дрібному березняку, поряд із залізничним насипом. Приблизно за кілометр від станції.

Кашка крізь густу плутанину гілок продерся на вільний зелений п'ятачок, ліг на живіт перед пнем і застромив руку в чорний лаз печери. Звичайно! Шишан і не думав вирушати ні в які експедиції! Він спав на солом'яній підстилці і в ус не дув. Кашка так і знав! Він витяг ледацюгу на світло.

— Хропеш… А совість у тебе є?

Шишан спросоння мовчав.

— Ледар ти, — сказав Кашка.

Шишан хотів позіхнути, проте стримався. Кашка сів на пень і наїжаченого ялинового Шишана посадив на коліно.

— Спиш та й спиш! — дорікав він. — Навіть антену полагодити ліньки. Дармоїд… — Він поправив над пнем лозинку антени.

Шишан винувато мовчав.

— Гаразд… — пом'якшав Кашка. — На пенсію б тебе.

Він почав розмірковувати, кого б з чолотяпиків поселити у Підземній печері замість Шишана. Можна Капітана, у нього однак корабля немає. Можна Матрьошку… або ні, її не треба, їй сумно самій буде, маленька іще…

За кущами, на високому насипу загуркотів колесами, а потім зашипів гальмами поїзд. «Семафор закритий», — зметикував Кашка, та одразу ж забув про поїзд, бо ненароком перекинув банку з полуницями. Банка не розбилася, але великі ягоди пострибали у траву й погубилися.

— Все через тебе, — сказав Кашка Шишану. — Ось тепер шукай.

Він виловлював у траві останніх втікачів, коли зашуміло, затріщало в кущах, ніби йшов ведмідь. Кашка підхопився. Тоді він і побачив Костю.

В ту хвилину він не знав, звісно, що це Костя. Він просто стояв і дивився на чоловіка, який вийшов з-за кущів. Чоловік був ще молодий, як і ті моряки. Смаглявий і світловолосий, у картатій, як шахова дошка, сорочці.

У руці у нього був складаний мисливський ніж.

Кашка розгледів цього ножа одразу. Вузьке загострене лезо, мідні перекладинки з гачками, кільце з петлею з ремінця і тріщинка на пластмасовій жовтій рукоятці. Так, і тріщинку помітив Кашка, хоч майже вся рукоятка була схована в кулаці.

Кінчиком ножа незнайомець щось вирізав з маленької коричневої деревинки. Вирізав на ходу. Крихітні стружки слухняно сипалися з-під леза.

Усе це Кашка розгледів, певно, за одну секунду. Бо наступної секунди чоловік з ножем зупинився і підвів на Кашку очі. Це були серйозні світло-карі очі. Бони уважно дивилися на розгубленого Кашку.

— Оце-то зустріч… — сказав незнайомець тихо, немов про себе. І запитав: — А ти що тут робиш? Теж шукаєш свою жар-птицю?

— Ні… я з ягодами, — відповів збентежений Кашка. Він не зводив очей з ножа. І до чого тут жар-птиця?

Невідомий чоловік закрив лезо, заховав ножа в одну кишеню, деревинку в другу й без посмішки пояснив:

— Я не розбійник. Я он із того поїзда. — Він кивнув у бік насипу. — Цей ридван застряв перед семафором і, кажуть, стоятиме хвилин із сорок. Щось трапилося на станції. Цікаво що? Не знаєш?

Кашка не знав. Він сказав:

— Тут розбійники не водяться. І жар-птиці не водяться.

— Хто знає… А раптом водяться? Жар-птиці…

— Ні, — переконано сказав Кашка.

Пасажир зітхнув:

— Ти не зважай на мене. Їж свої ягоди, а я піду.

Він ступив від Кашки, але йти передумав. Начебто згадав про щось і зібрався запитати. Проте не запитав. Стояв і дивився понад кущами на вершини великого лісу.

Бігли клоччасті хмари, і швидкі тіні їхні були немов помахи темних крил. Кашка дивився збоку на високого незнайомця і бачив його разом з хмарами. Бачив збоку його замислене обличчя, білу смужку маленького старого рубця під вухом і чуб, ніби раз і назавжди відкинутий назад вітром. Кашці хотілося сказати: «Я не буду їсти ягоди. Я їх не для себе збираю. Якщо треба, беріть. Тільки… хто ви? Чи далеко їдете?»

Кашка поцікавився:

— Ви знаєте пісню про маяки?

— Яку? — нітрохи не здивувавшись, запитав незнайомець. — Багато пісень про маяки.

— Там ще про птахів, — пояснив Кашка. — І про цих… про тюленів. Які сплять. І про ніч. Її моряки співали.

— Не знаю. Адже я не моряк.

«А хто? — мало не запитав Кашка, але не наважився. І ніяково промовив:

— Ви чомусь один їдете…

— Ну то й що? Хіба не можна?

— Та ні, можна… Тільки так не буває, щоб одна людина. Щоб такі… самі.

— Які такі? Цікаво.

— Ну… — сказав Кашка. — Такі…

Він винувато замовк. Не вмів він пояснювати. А хотів сказати, що такі ось молоді хлопці, люди з обвітреними смаглявими обличчями, охочі до жарту й до хорошої розмови з ним, Кашкою, не їздять поодинці. Студенти, спортсмени, моряки, геологи (Кашка і їх також зустрічав) завжди бувають разом…

— А знаєш, твоя правда, — раптом погодився незнайомець. — Я б теж їхав не сам, але відстав од компанії. Це страшенно погано, коли відстаєш від своїх. Та ось, довелося… І тому настрій був просто хоч плач… Можна, я візьму одну ягоду?

— Усі беріть, — зрадів Кашка. — Ви не сумуйте, ви своїх наздоженете.

Кащин співбесідник кинув у рот чотири ягоди, уважно глянув на Кашку й раптом усміхнувся. Усміхнувся так, ніби не полуниці проковтнув, а ліки від суму.

— Знаєш, адже це чудово, що я тебе зустрів.

— Якби я знав, я б іще більше постарався набрати ягід, — простодушно мовив Кашка.

— Дивак ти, — ласкаво сказав незнайомець. Обережно посунув на пні Шишана і сів. — Давай знайомитися, поки мій експрес не загудів.

І вони познайомилися. І Кашка довідався, що цього чоловіка звуть Костею.

— Ну, розповідай, — попросив Костя.

— А що? — розгубився Кашка. Йому нічого було розповідати.

— Ну, взагалі… Що ти за людина? Як живеш?.. Чи ось про нього розкажи. — Костя узяв на долоню чолотяпика.

— Та, це Шишан, — відмахнувся Кашка. — Розвідник він… Тільки лінивий…

І непомітно Кашка почав розповідати. Спершу про Шишана: який він сонько і тюхтій. Потім про сміливого Мотоцикліста, про Капітана, про кораблик. І далі — про свою Країну, де живуть малюки-чолотяпики і де можна побачити дрімучі ліси й синій океан, якщо глянути крізь чарівну котушку… Він розповідав так багато тому, що Костя добре слухав. Запитував, коли Кашка замовкав. Допомагав знайти потрібне слово, якщо Кашка не міг його згадати. Дивився серйозно, і серйозність ця була цілком щира.

Нарешті Костя сказав:

— Значить, ми обоє бродяги-мандрівники.

— Ти мандрівник? — запитав Кашка.

— Як і ти. Тільки моя Країна більша… Чув про Памір? Є такі гори.

Кашка чув, тільки не пам'ятав, де і коли. Чи то по радіо, чи від батька. Але він пам'ятав цю назву далеких гір. Він навіть знав, що вона означає.

— Дах Світу… — тихо сказав Кашка.

— Так, брате, це дах… А про льодовики знаєш?

Про льодовики Кашка не знав. Правда, у них у сараї була льодовня — невелика яма із залишками зимового злежаного снігу. На зразок маленького погреба, щоб зберігати продукти. Але Кашка розумів, що не про такі льодовики каже Костя.

— Це, певно, де багато льоду, — сказав Кашка невпевнено.

— Це… крижана річка, — мовив Костя і примружено подивився на хмари.

Кашка мовчав. Крижана річка — це було незрозуміло.

— Глиби криги, — сказав Костя. — Вони повзуть униз гірськими схилами. Повзуть тихо-тихо, майже непомітно. Адже це крига, а не вода. Але все-таки рухаються. І у кожного льодовика свій шлях. Як у річки.

Кашка заплющив очі й уявив рух криги. У шурхоті прозорих брил, у передзвоні крижинок, що ламалися, вони повільно і невідворотно насувалися, насувалися на Кашку всією вагою. Сонце розбивалося на блискучих гранях, та, незважаючи на яскраве сяяння, від крижаної річки віяло палючим холодом. Кашка пересмикнув плечима й розплющив очі.

— У кожного льодовика свій шлях, — повторив Костя. — Але один льодовик збився з дороги. Пішов не туди, куди слід. І це зовсім незрозуміло.

Він подивився на Кашку очікуюче й навіть трохи сумовито. Ось, мовляв, яка штука. Може, ти поясниш, у чім тут річ? Але Кашка пояснити не міг.

— Незрозуміло, — знову сказав Костя. — Цей льодовик порушив усі закони… Одне слово, треба помацати його.

— Помацати… — повторив Кашка і пирснув. Це здалося дуже смішно — «помацати» льодовик, таке громаддя.

Костя теж засміявся. І сказав:

— Така-то справа. Доводиться.

Він легко підхопився і став над Кашкою — велика, сильна людина, з обвітреним обличчям мандрівника, підкорювач гір і крижаних річок.

— Час. — Він простягнув Кашці коричневу вузьку долоню. Може, він хотів просто попрощатися, але Кашка ухопився за долоню, щоб підвестися з трави.

Вони вийшли із кущів до насипу.

— Треба їхати, — сказав Костя.

Удалині над колією уже світилося зелене кружалко семафора, і вгору насипом бігли до вагонів пасажири. Костя ледь посміхнувся Кашці й одпустив руку.

Кашка раптом відчув, що розставатися шкода. Гірко стало йому. Не так гірко, як того дня, коли проводжав маму й тата, але також невесело.

— До побачення, — тихо мовив Кашка й почав дивитися на зелений семафор.

Костя квапливо пішов до поїзда. Пішов, а тоді зупинився раптом і сказав:

— Зачекай.

Він щось вийняв із кишені, обернувся і вклав у Кащину долоню тверду деревинку. А потім кинувся за вагоном, який уже рушив.

На долоні у Кашки лежав чолотяпик. Вирізаний з дерева мандрівник. Із рюкзаком, із шпичастою сокирою, щоб вирубувати у скелях східці. Кашка знав, що таких мандрівників називають альпіністами, він про них у кіно дивився. У Альпініста був завзятий вигляд і усміхнене обличчя.

Коли Кашка підвів очі від подарунка, то вже не побачив Костю. Вагон був далеко. В його двері ще стрибали на ходу пасажири.

І нікому було сказати спасибі.

Потім згадуючи не один раз цю зустріч, Кашка, певно, багато зрозуміє. Зрозуміє, чому було сумно розлучатися з Костею. Адже Кашка і до цього зустрічав хороших людей, але проводжав їх без суму, бо знав: будуть інші зустрічі. А цього разу Кашка не думав про інших. Коли-небудь він здогадається, що Костя міг стати хорошим товаришем — адже вони обидва мандрівники. А ще згодом Кашка подумає: «Певно, наша зустріч допомогла йому стати веселішим». Бо відстати од своїх — це не просто запізнитися на поїзд, де їдуть друзі…

Однак у той час ні про що таке Кашка не думав. Уже приїхали мама й тато і поїхала в Ішим баба Ліза. Поїхав до міста Пимич — вступати до технікуму. Кажуть, він заходив перед від'їздом, запитував про Кашку, але той вештався в лісі. Вже пішов Кашка у перший клас і дістав там прізвисько Тишко (від слова «тихо»): добре, що потім з'явилася у класі дівчинка, ще тихіша, ніж Кашка, і прізвисько перейшло до неї. Вже закінчився вересень, і настав час усіх чолотяпиків переселити з лісу додому, в коробку з-під черевиків. Уже встиг Кашка одержати два прочухани — від матері й від батька — за те, що витяг із погреба залишки льоду і влаштував на подвір'ї льодовик для Костиного Альпініста.

І ще одного разу Кашці влетіло. За те, що пізно повернувся додому. Але про цей випадок він згадував без смутку, бо пам'ятав про вогнище. Того дня, повертаючись зі школи, Кашка забрів у ліс. Цілий місяць він тут не був. Була сіра осіння погода, і шуміли верхівки дерев. Але й такий похмурий ліс Кашці подобався.

Кашка бродив довго і зайшов так далеко, як не заходив ще жодного разу. Перетнув сосновий бір і вийшов до піщаної кручі, під якою біг струмок. Уздовж струмка, протилежним берегом, йшла дорога. Певно, вона вела в селище. Кашка вирішив по ній повернутися додому.

Він з'їхав униз разом з купою вогкого піску. Тут струмок здавався не таким вузьким, як зверху. Темна вода закручувалася у воронки й кружляла листя, принесене з далекого березового лісу.

Через цей струмок треба було стрибати.

Щоб відрізати собі дорогу назад, Кашка перекинув на інший берег портфель. Потім зібрався з духом і стрибнув сам. Він перелетів через струмок вдало, навіть ніг не замочив, але на нього чекала інша неприємність. Опинившись на дорозі, Кашка збагнув, що не знає, в який бік іти.

Спочатку Кашка сів на портфель і вирішив чекати перехожих чи машину, Щ°б довідатися, в який бік іти. Ні занепокоєння, ні страху не відчував, хоч і розумів, що вдома влетить за таке запізнення.

Але скоро йому стало холодно. Він підвівся і пішов угору вздовж струмка, навмання.

Кашці пощастило. І справа не в тому, що він вибрав правильний шлях. Урешті-решт він все одно вийшов би додому. Йому пощастило тому, що у своєму знайомому лісі, вже недалеко від селища, він побачив вогнище.

Багаття розклали незнайомі хлопці. Серед чорних сосен і безлистих берез грало жовте летюче полум'я.

Кашка несміливо підійшов до вогню.

— Я погріюся, — сказав він, хоча ніхто не запитував.

Дорослі хлопці мовчки розступилися і впустили Кашку в своє коло.

Вони не сідали на землю, бо земля була вогкою і холодною. Стояли і смажили на паличках скибки хліба. Хтось тицьнув Кашці у долоню теплу підсмажену скибку. Всі мовчали, і Кашка мовчав. Біля вогню мовчати легко. Вогонь, потріскуючи, перемелював хмиз. Швидкі язики його злітали вище голови, рвалися на шмаття, скручувались у кільця.

Ось тоді вперше Кашка й подумав: «Вогонь мов живий. Він схожий на жар-птицю…»

Може, то Костя запитував Кашку про багаття і «А ти що тут робиш? Теж шукаєш свою жар-птицю?»

Багаття високо викидало жовтогаряче пір'я і жаром дихало в обличчя. Але Кашка не відходив. Йому було хороше серед мовчазних хлопців біля палахкотливого полум'я. Так хороше, ніби він одержав листа від Кості.

Але хлопці розібрали рюкзаки і пішли. У них була своя дорога. А перед цим вони затоптали, засипали вогнище. І воно померло. Залишилася тільки вугільна пляма з низькими сизими димками. Кашка квапливо пішов додому.

Але він не забув слова, які прийшли до нього біля вогню:

«Вогонь мов живий, він схожий на жар-птицю…»

Це були не прості слова. Бони — як рядок з пісні. Повторювалися самі по собі. Ніби просили продовження.

Відтоді минув майже рік. Трохи менше року. Кашка багато про що довідався і зрозумів. Він умів тепер знаходити на карті Москву, Тихий океан, Кубу. І Памір. Міг лічити до тисячі (а може, й більше, тільки не вистачало терпіння). Сам читав книжки, й не лише тоненькі, а навіть такі, як «Пригоди Карика і Валі». Він твердо не вірив у дива і казки, бо їх не буває. Та одній казці, своїй, він трішки вірив. Вірив, що вогонь живий. Інакше все було незрозуміло. Якщо він не живий, то чому народжується, живе і помирає? Чому буває і веселий, і сумний, сердитий і добрий? І чому, коли палає вогонь, хочеться бути до нього ближче?..

У червні Кашку одвезли до піонерського табору. Збирався Кашка охоче, але в таборі занудьгував. І місця, і хлопці були чужі, а швидко звикати і знайомитися Кашка не вмів. Він вештався по табору, ковтав потихеньку сльози і, коли ніхто не бачив і не чув, пошепки розмовляв з чолотяпиками — Мотоциклістом і Альпіністом. Але вони були все-таки чолотяпики, а не люди. І зараз навіть зловредному Льові Махаєву Кашка зрадів би, наче другові. А мимо пробігали незнайомі хлопці й дівчата. Іноді окликали й Кашку, вигукували щось веселе. Але ніхто не здогадався зазирнути у його тужні очі.

Лише ввечері другого дня Кашка повеселішав. Було святкове відкриття табору, і на галявині розклали велике багаття. Вогнище примирило Кашку з табірним життям. «Певно, його розкладатимуть щовечора», — думав Кашка. А коли стало відомо, що багаття тут рідкість і що, може, жодного більше не буде аж до кінця зміни, Кашка вже майже звик жити у «Синьому камені», і сум за домівкою став зовсім легенький.

А вогнище все-таки розіклали знову. На честь стрільців — учасників турніру. І зброєносець Кашка сів на траву, щоб дивитися у вогонь і мріяти про жар-птицю. Іноді він мружився, і сліди полум'я танцювали в очах, складалися у незрозумілі рисунки. «Якщо не розплющувати очі, то можна заснути тут і, певно, можна побачити уві сні справжню жар-птицю», — подумав Кашка.

Раптом вона й справді насниться… жар-птиця. Адже вогонь… мов живий, він схожий на жар-птицю. Вона… сьогодні, напевно, присниться…

Ось так, самі по собі і склалися ці слова. Кашка посміхнувся такій удачі, намацав ліктем березовий пеньок і прихилився до нього.

Гуло полум'я, і тепле повітря хвилями перекочувалося через Кашку. Іскри злітали високо в небо і змішувалися з зірками. Зірки мерехтіли так, як, мабуть, мерехтять маяки, що не гаснуть. Жовтогаряча жар-птиця танцювала на галявині, розкидаючи золоте пір'я. У неї були червоні лапи й зелені очі-намистинки… Спи, поки не гаснуть маяки…

Розділ п'ятий

Хлопці й дівчата вже йшли з галявини. Біля вогню залишилося чоловік десять. Багаття перегоріло, головешки стріляли пучками жовтих іскор і розсипалися на червоні кубики.

Володя довго дивився на вуглини, і, коли відірвав погляд, в очах затанцювали зелені метелики. Потім вони розтанули, і Володя побачив червоні берези. Над березами висів тонкий світлий місяць Раптом місяць почав розпливатися, і Володя відчув, що злипаються повіки. Понад усе захотілося дістатися до постелі і залізти під ковдру.

У наметі він увімкнув ліхтарик і поклав його так, щоб світло відбивалося од парусинової стелі. Потім стягнув сорочку й кинув на матрац. Не на свій, а на сусідній. На Кащин. І тільки тоді побачив, що Кащина постіль порожня.

Володя був настільки стомлений, що навіть не зміг розгніватися. «Нехай… — подумав він. — Нікуди цей нещасний Кашка не подінеться».

Так, але раптом він все-таки кудись подінеться. Забреде в темні кущі й почне скиглити від страху. Чи ще що-небудь… Відповідай потім за нього…

Володя мало не заплакав від утоми і досади. «А щоб він провалився, цей зброєносець!» Довелося плентатися до вогнища, що вже згасало.

Кашка спав біля березового пенька. Спав, мов на ліжку і підклав під щоку долоні, підтягнув до живота перемазані попелом коліна і, певно, бачив уві сні щось хороше, бо посміхався.

Над Кашкою стояла Рая. Побачивши Володю, сказала жалібно й співуче:

— Забули бідолашного зброєносця. Кинули маленького.

У Володі виникло бажання сваритися. При Райці доводилося бути стриманим і сильним.

— Я думав, він давно в наметі, — пояснив Володя і торкнув Кашку за плече: — Вставай.

— Дощик буде… — пробурмотів Кашка й посміхнувся уві сні ще ширше.

Рая тихенько засміялася.

— Дощик, — сказав Володя крізь зуби. — Ану, вставай! — Він трусонув зброєносця дужче.

— М-м… — відповів Кашка й випрямив одну ногу.

— Безнадійна справа, — втрутилася Рая. — Нести доведеться.

— Доведеться…

Кашка виявився легенький. Володя ніс його на руках, наче оберемок сухих дров. Кащине волосся м'яко лоскотало йому плече, а ноги теліпалися і били п'ятками по стегну.

— На добраніч, — сказала услід Рая.

— Угу… — відгукнувся Володя.

У наметі він не дуже акуратно кинув зброєносця на постіль і стягнув з нього сандалії. Потім подивився на Кащині штани. Вони були вимазані сажею і землею. А нові простирадла біліли, мов незайманий сніг. Володя чортихнувся і почав витрушувати зброєносця із штанів.

Коричнева лялечка випала з Кащиної кишеньки. Це був дерев'яний альпініст.

— Ти диви… — здивувався Володя.

Маленький мандрівник дивився на нього з-під козирка крихітного кашкета. Але ж Володя нічого не знав.

Він потримав Альпініста на долоні, акуратно поклав його знову у кишеню і заходився біля сонного зброєносця.

А коли Кашку нарешті вклав у постіль, то відчув, що спати вже не хочеться. І раптом йому стало смішно. По-справжньому смішно. «Лицар Фіолетових Стріл, — сказав він собі. — Лицар Пелюшок і Сосок. Ну й ускочив же ти, лицарю…»

Володя ліг на ковдру і вимкнув ліхтарик. «Провалю завтра всю стрільбу», — подумав він, проте особливого занепокоєння не відчував.

У наметі дзвенів самотній комар. У вузькій щілині входу синіло нічне небо. Потім туди протиснувся місяць і зачепився за край парусини загостреним ріжком. На галявині хтось підкинув на вуглини сухе гілля, і в наметі застрибали руді відблиски.

І цей комариний дзвін, і цей місяць, і відблиски вогню, і легкий запах диму відволікли Володю од думок про стріли, про Кашку, про турнір. Бо він згадав торішнє літо. Згадав Білий Ключ. Вогнища над озерами. Відображення місяця у чорній воді. Бабок із шестикутними очима. Образи й радості минулих канікул.

Торік, закінчивши п'ятий клас, Володя влаштував удома бунт. Коли мати показала путівку з товстощоким банькатим сурмачем і наметами на малюнку, Володя заклав руки у кишені, поглянув у вікно й чітко промовив:

— Не поїду.

Він вистояв під першою хвилею докорів, погроз і вмовлянь. Коли мати зробила перепочинок, він повторив:

— Не хочу.

— Безсовісний, — сказала мати. — Егоїст. Я з такими труднощами… Ось зачекай, прийде батько.

Прийшов батько, і все повторилося при ньому. На закінчення мати спробувала заплакати. Володя тримався.

— Може, поясниш, що це за фокуси? — запитав батько.

— Поясню, — сказав Володя. — Пояснити — це будь ласка. За що я повинен мучитися майже цілий місяць? У їдальню — строєм, із їдальні — строєм, купатися раз на день по п'ять хвилин, та й то не завжди. Зате спати по дві години в день — обов'язково! За зміну це сорок вісім годин. Це дві повні доби, убитих наповал! За що? А намети тільки на малюнках! Знущання…

— На його думку, режим — це знущання, — сухо сказала мати і одвернулася. Весь вигляд її промовляв: «Подивіться, кого ми виростили».

Володя поборов у собі совість, що ворухнулася, і нахабно запитав:

— Навмисно хочете, щоб я мучився.

Мати суворо випросталася і вийшла з кімнати. Батько нерішуче запитав:

— Може, тобі вуха нам'яти?

— Будь ласка, — байдуже відгукнувся Володя. — Це не допоможе.

— Чого ж ти хочеш?

Володя промовчав. У нього була ясна мета.

— Ти ж знаєш, що з матір'ю у Кисловодськ не можна, там санаторій для дорослих. Удома самому — також не життя.

Володя це знав.

— А чи не хочеш ти зі мною на розкопки?

Саме цього Володя і хотів. Понад усе на світі. Але вголос це висловити не наважився і невизначено стенув плечима.

— Володьку, не можна, — тихо сказав батько. — Не дозволять. Торік в одного співробітника дочка заблукала в піскар, і тепер не дозволяють дітей брати. Спеціальний наказ по інституту. Хіба б я не взяв тебе?

Відчуваючи зрадницьку сльозу, Володя пошепки попросив:

— Ти скажи, що мені ні з ким залишитися.

— Тоді мене не пошлють. Це був тупик.

Тупик, бо Володя вже повірив, що в табір йому справді дуже не хочеться.

— Ну, аллах з ним, з табором, — вирішив батько. — Давай так. Ти поїдеш у Білий Ключ.

У Білому Ключі жив дядько Юра, батьків товариш. Він завідував там школою. Володя це добре знав. Це був сутулий, Дуже високий чоловік, схожий на радгоспного механіка чи бригадира-будівельника й анітрохи не схожий на директора школи. Інколи він приїжджав до міста на різні семінари й наради, і вечорами Володя і він з мовчазною завзятістю грали в Шашки. Стукіт був такий, ніби йшла гра в доміно. Програвши Чергову партію, дядько Юра потягувався і казав:

— Сильний… Ти, Володю, приїжджай до нас у гості. З Надією познайомишся. Вона, брат, тобі не програє, — і знову схилявся над дошкою. — Ану давай…

Знайомство з невідомою Надією не здавалося Володі привабливим, але зараз виходу не було.

Матері довели, що Володя не маленький і до Білого Ключа доїде сам.

Він справді доїхав благополучно, дав зі станції додому телеграму, швидко відшукав будинок дядька Юри, був зустрінутий, нагодований обідом і — занудьгував.

Дядько Юра, зайнятий ремонтом школи, зник із дому. Надії також не було. Її бабуся, невеличка, старенька, сувора на вигляд, погуркувала в кухні сковорідками.

Володя сидів у незнайомій кімнаті, відчуваючи незручність від свого неробства і через те, що він, здається, зайвий у цьому домі. З гірким сумом згадав про відхилену табірну путівку.

На щастя, повернувся дядько Юра. Зазирнув у кімнату й весело наказав:

— Володю! Геть журбу! Обживешся, познайомишся, справу знайдеш! А поки йшов би погуляв. Селище подивишся. Може, з нашими хлопцями зазнайомишся.

Володя з полегшенням пішов із дому. Він рушив навмання, і вулиця привела його до великого ставка з берегами, зарослими черемхою і вільшаником. Володя продерся до води. Він роззувся і побрів уздовж берега, відшукуючи місце, придатне для купання. Але скрізь було грузьке дно й загрозливо стирчали зелені клинки осоки.

— Болото, — сказав Володя.

У трясовині схвально зарепетували жаби. Володя плюнув, пішов від ставка і вже іншою дорогою повернувся додому.

На ґанку Володя побачив дівчину. Бона осатаніло терла мокрою ганчіркою східці. Коротка тонка коса сердито метлялася біля її плеча.

«Надія», — зрозумів Володя.

Вітатися з незнайомою дівчиною було незручно. А знайомитися з дівчатами Володя не вмів. Можна було б тихенько піти й погуляти, поки Надія миє ґанок, але Володя не встиг. Вона його помітила. Швидко глянула на нього з-під навислих пасм, одвернулася, викрутила над величезним відром ганчірку й знову заходилася безжалісно драїти мостину.

І не можна вже було відступати. Смішно. Тоді Володя вирішив, що пройде в дім, не сказавши жодного слова. Не зверне ніякої уваги. Зрештою, він не зобов'язаний зважати на всіляких кудлатих злюк. А те, що вона злюка, одразу видно. Он як чеше ганчіркою!

Володя зробив байдуже обличчя і пішов до будинку. Розгонисто й незалежно. Але біля ґанку він таки зупинився. Жовті мокрі дошки аж сяяли чистотою. Страшно було ступати на них запиленими підошвами. І щоб не залишати зайвих слідів, Володя вирішив стрибнути одразу на верхню сходинку.

І стрибнув.

Це був чудовий стрибок. Швидкий такий і красивий. Як у спортсмена-розрядника. Але спортсменам не підсовують під ноги важкі відра. А йому підсунули. Пролунав залізний гуркіт і шум води.

Володя стояв нагорі. Надія на середній сходинці, а відро лежало на землі й перекочувалося з боку на бік. По жовтих мостинах збігали каламутні струмені.

— Слон, — тихо, але виразно промовила Надія.

— Я не хотів, — сказав Володя винувато, але з сердитою ноткою. Він добряче-таки торохнувся об відро ногою.

— За «не хотів» б'ють поготів, — заявила Надія. Бона, здається, зраділа, що можна прискіпатися.

А Володя відчув полегшення: як-не-як знайомство почалося. Він пояснив цьому дівчиськові майже по-дружньому:

— Я думав, встигну проскочити, поки ти відро соваєш.

— За «поки» б'ють боки, — невмолимо відповіла Надія. Кинула на Володю надзневажливий погляд і заходилася ганчіркою збирати з сходинок воду.

Чи це в неї були неприємності, чи такий дурний характер? Володя плюнув через бильця і прихилився до одвірка. Посміхнувся.

— Ти щось усе про одне й те ж. Все «б'ють» та «б'ють». Ти, чи що, битимеш?

— Гаразд, чимчикуй звідси, — сказала вона, не розгинаючись.

— Захочу — піду, захочу — не піду. Не до тебе приїхав.

Надія випросталася і глянула на Володю дещо зацікавлено. У неї були вузькі світлі очі й біле широке обличчя. Кругле, ніби денце від каструлі. Зовсім не личило їй таке обличчя, бо сама Надія була тонка, точніше, худа, і на зріст не маленька. Певно, як Володя.

Дивилася вона мовчки секунд зо три. Потім промовила співуче:

— По-думаєш! Не до мене він приїхав…

— А от і по-одумай.

— Дуже треба. Ходять отут стиляги усякі… Безштанько розмальований.

Вона, певно, натякала на його шорти з блискучими заклепками й нову сорочку у велику чорно-жовту клітинку. Ну й що? Не сам же він заклепки ставив і клітини малював! Чи, може, йому у лахмітті треба було приїхати? Він навіть не розсердився. Розгубився трохи.

— От… дурепа ненормальна.

Вона стала — руки в боки — і єхидно запитала:

— А хіба бувають нормальні дурепи?

— Бувають, — зраділо сказав Володя. Тепер він знав, як відповісти. — Бувають. Це котрі знають про себе, що вони дурепи і нікуди не потикаються. А ненормальні вважають себе розумними. Це на зразок тебе…

Торох! Здалося Володі, що з даху зірвався залізний лист і плазом шмагонув його по щоці. Але це не лист. Це була Надіїна долоня, мокра й тверда. І в ту ж мить Надія котячим стрибком відскочила кроків на п'ять.

— Злопав млинця? Ще хочеш? И-и-и… — Вона виставила язик, згорнутий в акуратну трубочку. Обличчя у неї видовжилося, а очі зовсім сховалися у щілинках білих коротких він. Раптом вона обернулася й побігла до хвіртки.

Володя, примружившись, дивився їй услід, а руки його діяли самі по собі. Вмить відшукали у задній кишені рогатку, одним рухом розплутали гуму. Намацали в іншій кишені глиняну кульку. Володя навіть і не думав, що може схибити. Він точно знав, що вліпить їй тверду глиняну кулю поміж лопаток, просто по тому місцю, де б'ється розтріпаний кінець тонкої коси. І тоді дівчисько закрутиться, хвицяючи худими ногами, і завиє на весь Білий Ключ.

І він би влучив! Але клята Надія спіткнулася і полетіла сторчма у лопухи. А кулька свиснула над нею і вцілила у макітру. Ця посудина стояла на перекинутій бочці, сохла після миття. Діставши глиняний заряд, вона якось недоладно крекнула. Від маленької чорної дірки вгорі й униз розійшлися зміїсті тріщини, і макітра луснула, як величезна жовтогаряча брунька. Одна половина залишилася на бочці, а друга брязнулася у траву.

Надія підвелася, обтрусила пелену й багатозначно сказала:

— Т-так…

Володя спустився з ганку й мовчки пройшов у хвіртку. Повз Надію. Ні на неї, ні на розбитий горщик він навіть краєм ока не глянув, проте на душі було кепсько. Він подумав навіть, що треба було б махнути на все рукою і просто зараз, не заходячи за речами, поїхати додому.

За станційними березами зраділо відгукнувся електровоз. Володя засунув руку в кишеню і намацав один п'ятак і шість глиняних кульок. В іншій кишені було три кульки. В третій… Одне слово, кишень багато, а грошей п'ять копійок. Решта лежали у валізі, а вона стояла в будинку.

Володя майже годину вештався вулицями Білого Ключа. Бони заросли подорожником і кульбабою. Навіть у запилених коліях уперто стирчали гострі травинки. Було тихо й порожньо. Перехожі зустрічалися рідко-рідко. Тільки стежинами вздовж парканів снували ділові коти, а по дорозі вервечками ходили білі качки.

На тинах висіли руді блискучі глечики й нагадували Володі неприємності з макітрою. На один з глечиків невідомо звідки злетів худий півень. Потоптався на хиткому денці, нахилив голову й одним оком докірливо впірився у незнайомого міського хлопця: «Ага! Значить, це ти б'єш посуд з рогатки! Ну-ну…»

— Йди геть, здохлятино, — сказав йому Володя.

Півень ображено загорлав, заляпав крилами й звалився у лободу.

Вулиці селища сходилися на площі. А втім, це місце лише називалося площею, а насправді там був невисокий зелений пагорб. На ньому росли рідкі, нахилені у різні боки берези, вгорі стояла велика червона церква без хреста. Володя підійшов і побачив синю вивіску: «Клуб».

По обидва боки кам'яного ґанку стояли фанерні щити для реклами. На правому біліла нова афіша: «Концерт артистів обласної філармонії Ю. Жаров, С. Шалімов, П. П'яткін — естрадне тріо. Л. Чарський — оригінальний жанр. А. Якобі — пісні радянських і зарубіжних композиторів…»

Все це було зовсім нецікаво. Володя зітхнув і обернувся до лівого щита. Щит був порожній. На нефарбованій фанері хтось розгонисто написав крейдою: «Антипов! Коли кіно привезеш?» А нижче виднілися надряпані цеглою слова: «Антип — нахабний тип».. Літери були нерівні. Певно, той, хто писав, дуже квапився.

Добре, коли треба поспішати. А Володі поспішати було нікуди. Хоч зовсім не повертайся додому, де живе вредне кругловиде дівчисько… Але він повернувся. Дуже захотілося їсти, та й все одно: весь день ходити не будеш.

Він прийшов у дуже непідходящий момент. На подвір'ї розбиралося питання про розбиту макітру. Розбирала його бабуся. Надія сиділа на ганку й байдуже дивилася кудись повз паркан. Дядько Юра біля дверей насаджував сокиру на топорище й уважно слухав бабусину промову.

— Корова безсовісна, незграбна! Очі б мої не дивилися, — голосно й плаксиво приказувала бабуся, але обличчя її було не жалібне, а суворе. — У чому я тепер тісто ставитиму, га? Ну, в чому? А, мовчиш! Нічого очищами по небу нишпорити, відповідала б краще! Думала, пригощу хлопчину пирогом, а тут он що!

«Не до пирогів уже тут», — відзначив про себе Володя. Він зупинився у хвіртці, боязко дивлячись на сердиту бабусю.

— Обійдеться він без твого пирога, — сказала ненависна Надія і позіхнула.

— «Обійдеться»! Це ти обійдешся! Де я такий посуд знайду? Його й у місті тепер не відшукаєш. — Бабуся гірко схилилася над черепками. — Велика та міцна була…

— Міцна… — з презирством кинула Надія. — Чого ж вона від одного щигля луснула?

— Від щигля! — скипіла бабуся. — Голову б свою під такі щиглі підставляла. Розбила й сидить, ніби її й не обходить.

— Якщо хтось гадає, що я ридатиму через розбитий горщик, то це просто сміх, — сказала Надія.

— Горщик! — охнула бабуся.

— Ну й фрукт же ти, Надіє, — подав голос дядько Юра. — Візьму я в одну руку твою косу, а в другу цей віник…

Надія стрельнула очима в його бік і трішки напружинила ноги.

— Якщо хтось гадає, що мене можна наздогнати, то це просто сміх.

— А якщо хтось гадає, що піде сьогодні в клуб на концерт, то це просто регіт, — підсумував дядько Юра.

— Ну й нехай, — сказала Надія. — Подумаєш! Дуже мені потрібно на всіляких штукарів дивитися… Ніби я навмисне її розбила! Ну й нехай, ідіть самі в свій клуб.

«Кепські справи, — подумав Володя. — Чекати далі нікуди». Зітхнувши, він відштовхнувся од хвіртки й заговорив:

— Адже бреше вона, дядьку Юро. Цю макітру я розтрощив.

Дядько Юра увіткнув насаджену сокиру в колодку й випростався.

— А, повернувся, — сказав він. — Ну, як погуляв?

— Ні, справді я, — повторив Володя. — З рогатки ненавмисне. Я хотів у неї влучити. — Він мстиво кивнув у бік Надії. — Прицілився, а вона умудрилася на рівному місці перечепитися.

— Ач яке діло, — зацікавлено мовив дядько Юра. — А що ви не поділили?

— Та так. Дурниці…

— Все одно через неї усе, — втрутилася бабуся. — Хто ж це в хорошу людину з рогатки пулятиме?

Надія підвелася і гордо пішла в дім.

Йти ввечері у клуб вона відмовилася. Володя подумав і теж не пішов. На концерт пішли дядько Юра і мати Надії, яка повернулася з чергування на пошті.

Бабуся позичила у сусідів макітру й замішувала на кухні тісто.

Володя вийшов на ґанок, не знаючи, куди себе подіти. Надія годувала курей. Бона скоса глянула на Володю, хмикнула й сказала:

— Заступник знайшовся… Цип-цип-цип, жеріть ви, ненажери… Дуже мені потрібно, щоб за мене заступалися. Здається, я нікого не просила втручатися…

— Я не заради тебе втрутився, а заради власної совісті, — повчально сказав Володя.

— По-одумаєш! Заради совісті!

— Ти по-одумай. Корисно, — уїдливо кинув він і з занепокоєнням згадав, що розмова вдень починалася так само і закінчилася сумно. «Хай тобі грець, — вирішив Володя. — Мовчатиму».

Надія раптом розігнала курей і сказала:

— Гайда на ставок. Скупаємося.

— Мені не жарко, — сухо відповів Володя.

— Застудитися боїшся?

— Та де там у вас купатися? Трясовина навколо!

Він думав, що Надія знову розізлиться. Але вона миролюбно пояснила:

— Ти не туди ходив. Треба до греблі. Там вода прозора й піщане дно. Підеш?

— Ну, ходімо.

Вони йшли спершу мовчки, а потім почали уривчасту, але вже не сердиту розмову: «В цьому будинку у нас бібліотека». — «Хороша?» — «Та так…» — «Тихо у вас». — «Тут не місто». — «Авжеж». — «Зараз до того ж усі в клубі». — «Ти даремно не пішла». — «А ти?» — «Не хочеться». — «І мені…»

Незабаром вже забулася сварка, і Володя подумав, що Надія — дівчина непогана, тільки характер у неї не дуже.

Було близько сьомої години вечора. Сонце стояло ще високо і до дна просвічувало зелену воду. На дні тьмяно блищали піщинки. Вода сонно бурчала під греблею і, пробившись через неї тонкою цівкою, спадала у заросле русло струмка. Пахло сирим деревом і розігрітою травою. Кущі обступили ставок упритул, і в цій зеленій тиші хотілося чомусь розмовляти пошепки.

— Можна з берега заходити або з греблі стрибати, — стиха заговорила Надія. — Наші хлопці стрибають з греблі. Тільки там небезпечно: кілки стирчать.

«Чи ти ба! «Наші хлопці!» — подумав Володя. Він роздягнувся і пішов на середину греблі, чіпко намацуючи босими ступнями шорсткі колоди. Надія квапливо сказала услід:

— Мені неохота у воду лізти. Я сьогодні тричі купалася.

Володя зупинився над водою. Глибина здавалася чималенькою. Кілки, що стирчали з дна, було чудово видно. Володя присів, випростався і по дузі увійшов у воду.

На глибині він розплющив очі. У каламутно-зелених сутінках кілки чорніли, мов кістяк величезної риби. Поверхня води знизу здавалася блискучою і непрозорою. Володя пробив її головою і неквапно поплив до берега. Вибрався і застрибав на крихітному піщаному п'ятачку, щоб витрусити з вух воду. Вії були мокрі, і Надію він бачив розпливчато, ніби крізь скло, залите дощем.

Хороша вода, — сказав Володя. — Тільки трохи болотом відгонить.

— Ми звикли… Зате тут риба водиться. Наші хлопці часто рибалять… А в місті річка велика?

— Звісно. У нас же судоверф величезна.

— Подивитися б, га? — якось по-хорошому, довірливо промовила Надія.

— Хіба ти ніколи у місті не була?

— Була, звичайно. Тільки все якось мигцем. Ну, до театру, в музей сходиш, і додому час…

— Ти приїжджай, — запросив Володя і сів поряд. — У нас тепер літній трамплін збудували. Планетарій скоро відкриють. Пристань нову будують, щоб танкери з нафтою приймати. Це тобі не музей.

— Я постараюся, — пообіцяла вона. — Тільки тут у нас також місця хороші. Ось побачиш.

— А чому така назва — Білий Ключ?

— Скеля є за селищем. Бона не зовсім біла, але світла. Світло-сіра. Поряд джерело. От і назва збереглася, старовинна. Потім сходимо туди, якщо хочеш.

— Сходимо…

Життя ніби налагоджувалося. Все тепер подобалося Володі: і тиша, і ставок з розсипом сонячних відблисків, з зеленою тінню біля греблі, і притихла Надія, і навіть болотяний присмак теплої води.

Затріщавши слюдяними крилами, прилетіла бабка й сіла Володі на лікоть. Вона була блискуча, червона з жовтогарячими цяточками на крилах.

— Дивись-но! Ніколи таких не бачив, — здивувався Володя. — Чорних бачив, блакитних, зелених, а таких — жодного разу.

— У нас їх скільки завгодно, — пожвавилася Надія.

Обережно тримаючи лікоть з бабкою, Володя роздивлявся цю живу модель аероплану.

— Ну й очиська… Дивися, у них сонце відбивається.

— Угу, — озвалася Надія.

— Ти поглянь, воно не кружальцями відбивається, а шестикутниками. Знаєш чому?

— Ой, справді! Чому?

— У неї кожне око з дрібних вічок складається. Ніби з частинок таких шестикутних. От і відображення таке. Це мені один семикласник розповідав, Борис Тимофієв. Він у нашому будинку живе.

Надія мовчала, Вона прислухалася. Володя знову перевів погляд на бабку й струснув рукою:

— Старт!

Крилата гостя з тріском кинулася в політ.

— Бабки-поторочі — шестикутні очі… — посміхаючись сказав їй услід Володя.

І почув:

— Брехня це…

Голос у Надії був злий і нудний. Вона стояла тепер і вороже дивилася на Володю згори вниз.

— Бреше твій Борис Тимофієв! — голосно повторила вона. — І ти брешеш! Гадаєш, з міста приїхав і можеш про що завгодно патякати?! Базікало нещасний!

Вона по-котячому відстрибнула й зникла в кущах, тільки гілки загойдалися. Володя ошелешено подивився на ці гілки й запізніло крикнув:

— П'явка тебе, чи що, вкусила?!

Великої злості він не відчував. «Дикунка якась, — вирішив він. — Не зрозумієш, чого вибухнула. Ну її…»

Йти від ставка не хотілося. Він посидів ще з півгодини, просто так, ні про що особливо не думаючи, а потім одягнувся і ліниво побрів додому.

На півдорозі він і зустрів тих, котрі хотіли його бити.

Вони йшли зімкненою шеренгою. Володя відчув невиразну тривогу і про всяк випадок звернув до паркану. Але вони, теж ніби випадково, перейшли з дороги до самого краю вулиці. Далі виляти не можна було: і незручно, і марно. Володя зітхнув, прибрав безтурботного вигляду й неквапно рушив назустріч небезпеці.

Небезпека була а чотирьох чоловік. В середині йшло двоє хлопців. Володині однолітки чи трохи старші. Один, білявий, товстогубий, був у голубій майці, пропаленій на животі, і в обшарпаних лижних штанах. Він здався Володі добродушним і не дуже небезпечним. Зате другий, високий темно-чубий хлопчина, напрасований і стрункий, як граф Монте-Крісто, зовсім не сподобався Володі. Він йшов, ліниво покусуючи якусь трубчасту стеблину, і, здається, дивився на Володю з холодною цікавістю. Ніби на метелика для колекції, для якого вже готова шпилька.

Обабіч цих двох йшли хлопчаки трохи менші. Обидва руді, але неоднакові. Один — з чубом мідно-червоного відтінку, товстощокий і кремезний. Другий — золотаво-жовтий, з великим, як півмісяць, ротом і довгими, тонкими, ніби бамбукові вудки, ногами.

В голові Володі зовсім недоречно застрибали рядки забутого вірша:

Четверо дружних хлоп'ят Ідуть по бруківці…

Дружна четвірка наближалася з неквапністю впевненого в удачі хижака. Володя також не поспішав. Але все-таки вони рухалися, і нарешті залишилася відстань усього в п'ять кроків. Тоді «граф Монте-Крісто» сказав:

— Стій.

Невідомо, кому він скомандував: своїм хлопцям чи Володі. Зупинилися всі.

Білявий хлопчина у пропаленій майці обмацав Володю світло-голубими очима й неквапно запитав:

Це не ти, бува, до Вєткіних із міста приїхав?

Володя постарався сховати за глузливим тоном гостру настороженість.

— Я, бува… А що?

— Ми тебе зараз лупцюватимемо, — повідомив «граф». — Якщо у тебе є якісь виправдання, викладай. — Голос у нього був басовитий і похмурий.

Виправдань у Володі не було. Було у нього запитання:

— За що?

— Ти дурника не корч, — сказав «граф». — Дивись-но, Юрко, він ніби й не знає.

Голубоокий Юрко запитав прямо:

— Ти Надю навіщо зачіпаєш?

«Ябеда, зрадниця!» — подумав Володя і відповів:

— Щось не пам'ятаю.

— Ну, зараз пригадаєш, — пообіцяв Юрко. Руді ад'ютанти очікуюче глянули на своїх командирів: «Уже починати?»

«І ці туди ж, малеча», — незлобиво подумав Володя.

Ззаду була вільна дорога, і Володя знав, що ніхто його не затримає і ніхто не наздожене. Але бігти по вулиці й думати, що, може, з кожного вікна насмішкувато й з цікавістю дивляться на це незнайомі жителі Білого Ключа!

А не бігти — відлупцюють.

— Коли я її зачіпав? — похмуро запитав він.

— Він її вранці двічі бив і увечері один раз. І стріляв з рогатки, — доповів Юркові мідночубий. При цьому на Володю він не дивився і жував велике жовте яблуко.

Цікаво, де він дістав таке яблуко в червні?

— Брехня ж це, хлопці! — якнайщиріше сказав Володя. — Ну навіщо я її битиму! Тільки а рогатки один раз, та й то мимо. І вона ж перша винна!

— Диви-но, як викручується! — сказав тонконогий хлопчина голосом пискливим і нещадним.

Юрко втягнув повітря і рішуче підсмикнув штани, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

— Четверо на одного? — запитав Володя і взяв руки в боки. Не для фасону, а для того, щоб легше було сковзнути правою долонею в задню кишеню.

— А що? — поцікавився «граф». — Не можна?

— Навіть семеро, — сказав Володя. — Он іще до вас поповнення повзе.

Хитрість удалася. Вони озирнулися, і Володя встиг відскочити іще кроків на п'ять. А коли розлючені хлопці розвернулися для нападу, він уже стояв з розтягнутою і націленою рогаткою. Він знав, що робить, але виходу не було.

— Ну, — промовив він хвилюючись. — Чого зупинилися? Гайда! Я встигну вистрілити два чи три рази. Два — це точно. Вріжу межи очі без промаху. Так що двоє — одразу з копит. А з рештою видно буде.

— А якщо промажеш? — невпевнено запитав «граф». Решта промовчали, боязко поглядаючи на Володину зброю.

— Ти, рудий, підкинь яблуко, — різко сказав Володя.

— Навіщо?

— Підкинь. Устигнеш ще зжувати. Вище кидай.

Господар яблука запитально глянув на Юрка, але той не відривав погляду від рогатки.

— Ну, кинув… — Яблуко темним м'ячиком злетіло у вечірнє небо.

Гума клацнула з різкістю пастушачого батога. Яблуко у небі смикнулося, і від нього одлетів осколок. Потім яблуко впало на дорогу, і четверо хлопців кинулися до нього. Володя обминув їх і подався додому, на ходу перезаряджаючи рогатку. Він йшов і дуже боявся почути за собою тупіт. Але тупоту не було.

Надія була вдома і поводила себе так, ніби нічого не сталося. Розпитувала батьків про концерт і жалкувала, що довелося їм дивитися таку нісенітницю. Усміхалася Володі, коли вечеряли, і підливала йому в кружку холодного молока.

— Усе гаразд? Дипломатичні стосунки встановлені? — запитав дядько Юра.

— На вищому рівні, — сказав Володя.

Надія посміхалася.

— Слухай, Надю, — сказав Володя, — є тут такий Юрко. Ходить у майці з діркою на пузі. Як його прізвище?

— А, це, певно, Перевозчиков, — невинним голосом озвалася Надія. — А що?

— А нічого, — ніжно промовив Володя. — Привіт тобі від нього.

Перед сном він вийшов за хвіртку, зняв із рогатки гуму й закинув її в кропиву. Потім затис у кулаках гладенькі дерев'яні ріжки й рвонув їх у різні боки. З голосним хрускотом рогатка розломилася. Це було дуже сумно, проте нічого іншого зробити Володя не міг. Ще минулого року, коли виникла небезпека, що Велика Гра переросте у Велику Війну, Володя разом з іншими хлопцями пообіцяв, що не підніме рогатку ні на людину, ні на звіра, ні на птаха. Це сталося на березі струмка, коли Сергій Вересов підняв з землі свого білого закривавленого поштовика і, не приховуючи сліз, сказав:

— Спершу в голубів стріляєте, потім у людей будете? Фашисти…

Ось після такого випадку обидві сторони й прийняли «Закон про зброю». А сьогодні Володя порушив цей закон двічі…

Вранці Володя вийшов на вулицю.

Понад усе на світі в будь-яких справах він не терпів неясності. Тому всі неприємні питання намагався вирішувати якомога швидше. Жити так було спокійніше й простіше.

Зараз його непокоїла думка про тутешніх хлопців. Витися в ними з усіма він не міг. А жити тут цілий місяць і ховатися також не можна. Нерозумно це. А найгірше те, що це нерозумно й смішно. Через кілька днів усі хлопці й дівчата зі сміхом розповідатимуть, що в будинку Вєткіних живе новий хлопець, якого слід зловити й відлупцювати. Багато хто навіть не поцікавиться, навіщо це потрібно.

Може, і не зловлять, та від глузувань все одно не сховаєшся, а вони страшніші за кулаки…

Володя йшов серединою вулиці, пильно поглядаючи по сторонах. Він ступав неквапно й твердо, як людина, впевнена у своїй безпеці.

Але вулиця була порожня.

Лише на наступному кварталі він побачив першого місцевого жителя. Житель цей, років п'яти чи шести, у довгих, розтріпаних внизу штанах і голий до пояса, сидів на верхній колоді золотистого нового зрубу. Він був заглиблений у думки.

— Гей! — гукнув Володя. — Ти там що робиш?

— Сиджу, — була відповідь.

— Високо там у тебе?

— Угу.

— А дім, де Перевозчиков живе, тобі звідти видно?

— Його звідки хочеш видно, — повідомив місцевий житель. — Онде він, їхній будинок, з відром на трубі.

— Ясно, — Володя попрямував до будинку з відром на трубі.

— Битися будете? — пожвавився малюк. Певно, він був у курсі справи.

— Там побачимо, — озвався Володя.

— Я звідси дивитимусь, — мовив хлопчина.

Володя рушив уздовж низького, збитого з березових жердин паркану й несподівано побачив на подвір'ї Юрка. Той витягував з сарайчика рогатого дерев'яного козла, на якому пиляють дрова. Юрко тягнув його за «роги», і козел упирався неструганими ногами, мов живий впертий козел.

Володя узявся за березову жердину й перемахнув через огорожу. Юрко воював зі зловредним дерев'яним звіром і нічого не помітив. Володя зупинився у нього за спиною.

— Привіт, — сказав він.

Юрко обернувся, повільно випростуючись і опускаючи руки. Він заусміхався розгублено й навіть винувато.

— Здоров… — нарешті відповів він. — Ти як не… не через хвіртку.

— Та ось так. Через паркан, — не відповідаючи на посмішку, пояснив Володя. — Поговорити треба. Час є?

— Так… є…

— Ну ось… Тоді слухай, — почав Володя, старанно добираючи слова. — Я тут житиму цілий місяць. Битися з вами мені нецікаво. Вас багато… Я не боюся, але вийде погано: ви мене щоразу розмальовуватимете так, що будь здоров. Приїду я ось такий розмальований додому… Ну що я нашим хлопцям скажу? Вони ж не повірять, що тут усі на одного нападають, бо вони досі про таке свинство не чули. Одне слово, якщо хочете, давайте один на один. По черзі.

Під час цієї промови Юрко ніяково кліпав очима й увесь час хотів щось сказати. А коли Володя закінчив, він знову розтягнув у посмішці товсті губи й змахнув рукою.

— Та облиш ти… Ми ж просто так. Ми спершу не тебе, а Надьку бити хотіли, а вона рознюнялася. Каже, мені від приїжджого Володі й так дісталося, а тут ще ви. Каже, заступилися б краще… Ми й пішли заступатися. Її ми завжди відлупцювати встигнемо.

— А за що? — з полегшенням запитав Володя.

— Багато за що, — сказав Юрко і знову люто вчепився в дерев'яного звіра.

— Стривай, — втрутився Володя. — Треба набік повернути, а то не пролізе. Давай… А, чортяка, по нозі заїхало. Вчора цим же місцем об відро тріснувся…

Юрко, піднатужившись, притяг березову колодку, приніс з сарая пилку. Одну ручку пилки почав примотувати до старої диванної пружини, прибитої до стіни.

— Техніка, — пояснив він, ніяково посміхаючись. — Може, легше буде.

Ще не пробував?

— Не пробував. Учора тільки придумав.

— То й плюнь на цю техніку. Нічого не вийде. Я вдома теж пристосував. Усе даремно.

— Хіба у вас вдома також грубка є?

— Колись була. Потім нову квартиру одержали, з батареями. Та ще, либонь, і газ? А тут, щоб обід зварити, пиляєш, пиляєш…

— Ану, давай, — сказав Володя.

Пиляли мовчки. Потай випробовували силу один одного. Коли колода розпалася на дві половинки, Юрко зауважив:

— А стріляєш ти класно.

«Відстрілявся тепер», — подумав Володя.

І сказав:

— Тренування.

— Довго тренувався?

— З минулого року… Гра така була. У нас у кварталі три будинки, і наш якраз посередині. А з тих будинків хлопці проти нас були. Їм між собою треба зв'язок тримати, а ми не даємо. Тоді вони придумали пляшки із записками по струмку пускати. Є за будинками ярок з струмком. Спочатку ще поштових голубів посилати, та не вийшло, ось вони й придумали ці записки. А з нашого боку до струмка не підійти: берег високий і слизько. Весна була. Тоді й довелося нам тренуватися, пляшки у воді розстрілювати…

— Ловко, — схвалив Юрко. Покачав ногою березову колоду й запитав: — Ти на наших озерах не був?

— Ніде я ще не був…

— Завтра підемо, — запропонував Юрко. — У нас маленький волочок є. Він саморобний, з мішковини, але байдуже, тягати можна. Карасі з тарілку попадаються.

І ту ж мить, певно, чарівник, який командує часом, зірвав якусь пружину. Час рвонувся і помчав, як лижник з трампліна. І коли Володя згадував потім Білий Ключ, йому здавалося, що всі події відбулися в один день, тільки день той був довгий. І згадувалося все не по порядку: стукіт дощу по перевернутому човну, багаття й маленькі золотисті карасі, місяць, теж схожий на золотистого карасика; вулиці селища увечері й стрімкий біг по городах — гра в розвідників; сміх у напівтемному клубі: кіномеханік Антипов пустив стрічку задом наперед; лункі удари по м'ячу; хрипкуватий шепіт Миколи Пальміна — «граф» розповідає на сіннику страшну історію… І знову багаття, відображення місяця, чорні верхівки лісу…

І Надія…

Була вона якась різна. То ганяла футбол з хлопцями й ходила на риболовлю, то раптом скипала ні від чого і, вилаявши хлопців, утікала додому. То раптом починала скаржитися

Володі на інших хлопців і на своє нудне життя. А потім знову, ніби нічого й не було, мчала разом з усіма до клубу, щоб захопити в кінозалі кращі місця. А коли допомагала ремонтувати школу, взяла й раптом мазонула Володю по щоці блакитною олійною фарбою. А щітка була велика, завширшки з долоню…

І все-таки Володя згадував про цю дівчину без образи. Попрощалися вони добре, і Надія пошепки попросила: — Ти ще приїжджай… А восени він одержав листа.

«Здрастуй, Вово!

Ти не сердься, що я увесь час сварилася, гаразд? Це я через Катьку. Вона така дурепа. Я боялася, що вона сміятися почне, що ми увесь час разом. Пам'ятаєш, коли ми на ставку сиділи, коли ти тільки приїхав, я розізлилася і втекла. Це я Катьчии голос у кущах почула й подумала, що вона стежить за нами. Це безглуздо, звичайно. Треба було її відлупцювати, от і все. А коли ти поїхав, я йшла зі станції і Катьку зустріла. Я думала, вона сміятиметься, що я тебе проводжала, а вона зітхнула й каже, що добре, що ти поїхав, бо вона боялася в тебе закохатися. От дурепа! Правда? Без тебе скучно. Ти приїжджай наступного року, всі хлопці про тебе запитують, і я кажу, що приїдеш…»

Лист був такий, ніби й не дівчина писала. Без хитрощів і кривлянь, чесний. І Володі раптом дуже захотілося знову в Білий Ключ! Понад усе на світі захотілося. Якби його тоді запитали, куди він більше хоче: в кругосвітню подорож чи в Білий Ключ, він, мабуть, махнув би рукою на кругосвітню подорож.

Володя дочитав листа й засміявся. Він подумав, що навіть не пам'ятає, що це за Катя, про яку пише Надія.

А поїхати наступного року в Білий Ключ не вдалося. В травні у Надії померла бабуся, і, звичайно, Вєткіним було не до гостей.

Володя поїхав у табір «Синій Камінь». Він опинився тут уперше, і йому навіть сподобалося. Табір був невеликий. Ніхто їх не ганяв строєм у їдальню і на прогулянку. Ніхто суворо не пильнував, щоб спали у тиху годину. По-справжньому заборонялося тільки те, що справді було небезпечно: купатися самому і заходити далеко в ліс. Річка у багатьох місцях вирувала, а ліс щодалі, то ставав глухіший і темніший.

Вихователів у загонах не було, а тільки вожаті. Життя у них виявилося нелегке, і, певно, тому особливих розваг придумати вони не могли. Але від нудьги ніхто не страждав, бо на табір накочувалися «хвилі».

І останньою накотилася стрілецька хвиля.

Розділ шостий

Вночі уві сні Кашка скинув ковдру. А вранці з росяної трави сковзнув у намет холод і розбудив зброєносця.

Здригаючись, Кашка натягнув ковдру до носа й почав роздивлятися на парусинову стелю. Сонце світило крізь кущі й відбивало на наметі заплутаний візерунок гілок та листя. Потім на гілці з'явилася розбишакувата тінь горобця. Похиталася і полетіла. Це було зовсім як кіно.

Кашка полежав, зігріваючись, відкинув ковдру до плеч і повернувся до Володі.

Володя міцно спав, розкидавши худі коричневі руки. Кашка підповз на колінах і нахилився над своїм командиром.

Зараз командир не здавався таким дорослим і суворим. У нього тихо здригалися вії, а припухлі губи ледь розтулилися, і обличчя було трішечки жалібне.

«Він хороший, тільки він учора розсердився», — вирішив Кашка. Але раптом його погляд упав на стріли. Оперені хвости стріл пучком стирчали з-під Володиної подушки. Вище від пір'їн на фіолетових древках фарба була зіскоблена, і дерево жовтіло нерівними смужками. Кашка зіщулився і квапливо відповз до своє» постелі. Все пригадалося…

Але ж Володя не прогнав його все-таки. Він навіть і не сварився майже. І біля вогнища залишитися дозволив. Біля вогнища було дуже хороше… Так, а що потім? Кашка пам'ятав тільки танцюючий вогонь і палаючі іскри в небі…

Він дивився на свій одяг, акуратно складений поряд із подушкою. Школи він так його не складав…

Володя заворушився, повернувся на бік, підклав долоню під щоку і посміхнувся, не розплющуючи очей.

Кашка також посміхнувсь і вибрався з намету.

Роса вже висохла, але було ще прохолодно. Кашка затанцював і засмикав плечима, проте за одягом не повернувся: боявся розбудити Володю.

Лицарський стан мирно спав під ранковим сонцем. Щоб зігрітися, Кашка побіг по колу. Біля входу в наметове містечко, прихилившись один до одного, безсовісно давали хропака вартові.

З центрального намету виліз заспаний сурмач Олекса Званцев у картонному мушкетерському капелюсі і червоній ситцевій мантії.

На вивороті мантії видніли сліди крейдяних літер: «ЛАС… ПРОС…» Олекса сердито глянув на малюка-зброєносця, розставив ноги й хрипко засурмив.

Вартові ошелешено підхопились і виструнчилися.

Починався турнірний день.

Спочатку чулося повискування блоків, потім із-за кущів з'являвся олень. Він перетинав галявину й через кілька секунд зникав у хащах.

Червоний фанерний олень… Він сковзав по дроту рівно і не дуже швидко. Влучити було неважко. Проте з першого пострілу Володі не пощастило.

Ні, він не схибив. Фіолетова стріла красиво вдарила в довгу шию оленя. Вона пробила фанеру наскрізь і залишилася стирчати, похитуючись разом з оленем. Виглядало це чудово, і над кущами зметнулося захоплене ревіння болільників. Але Володя знав ціну цьому пострілові!

Він цілився не в шию. Безглуздо було б ризикувати заради красивого влучення. Володя хотів увігнати стрілу просто в тулуб, але вона сковзнула вище й лише випадково встромилася в тонку шию оленя. Це був справжній промах. Принаймні для Володі. Впевненість залишила його, і, взявши із рук зброєносця другу стрілу, Володя вже не був певен, чи влучить вона у ціль.

Прикро! Якби це трапилося тоді, коли ще стріляли по круглих мішенях, Володя б і не переживав. Ну, програв то й програв. Перемога здавалася тоді ще далекою і недоступною. Рая встигла випустити одинадцять стріл і вибила вісімдесят шість очок. А Юрко Земцов, зовсім несподівано, вісімдесят п'ять. Наздогнати їх, певно, неможливо. Але Володя таки наздогнав. За рахунок швидкості. Він йшов очко в очко з холоднокровною Раєю, що не знала промаху. І тому хвилювався. Якби відстав — наплювати. Якби обігнав — значить, і переживати нічого. Але зараз усе вирішував олень, вирішували останні постріли. І от здригнулася рука.

Друга стріла взагалі не зачепила оленя. Глядачі розгублено загомоніли.

«Мазило косорукий. Сміттяр, а не стрілець», — знесилено вилаяв себе Володя.

Йому не потрібні були почесті переможця. Принаймні зараз він відчував, що не потрібні. Образливо було інше: програти в останній момент, програти через те, що почали гидко здригатися лікті й зникла точність, ніби лук став чужий, а відстань до мішені невідомою.

«Псих», — сказав він собі, але це не допомогло.

Володя потягнувся за третьою стрілою і побачив Кащині очі.

Кашка відбував свою службу справно й невтомно. Допомагав міняти мішені, спритно подавав на розчепірених пальцях стріли, а коли закінчувалася чергова стрільба, сміливо кидався збирати їх у заростях шипшини та кропиви.

Він машинально шкрябав пожалені ноги, машинально жував принесені з їдальні бутерброди і не чув нічого, крім пружних клацань спущеної тятиви, шурхоту стріл, ударів жерстяних наконечників об мішені та ще шелесту трави, якщо стріла пролітала повз ціль. І тільки одного хотів Кашка в той день: щоб якомога менше Володиних стріл шелестіло в траві.

Коли в руках у Володі розтягувався довгий, тонкий лук, у Кашці теж щось натягувалось і тремтіло. А коли клацала тятива, Кашка здригався і серце у нього тенькало. І за ту коротку мить, поки стріла летіла до цілі, він багато разів устигав повторити в думці: «Влучи! Та влучи ж! Влучи обов'язково!» І коли стріла раптом не слухалася, Кашка дивився на Володю розгублено й здивовано: «Чому вона так?»

Але Володя не бачив обличчя зброєносця. Весь день він бачив тільки його маленькі розчепірені пальці з фіолетовими стрілами. Пальці, які в потрібну секунду підносили стрілу. Нічого іншого і не треба було Володі.

А Кашці потрібно було багато чого, тільки він сам не здогадувався про це. Хотілося, щоб Володя хоч мигцем глянув на нього й стиха сказав: «Молодець, Кашко». Чи, може, взяв би його за плече й пошепки запитав: «Не стомився?» І тоді б Кашка відчайдушно захитав головою і, вигукнувши: «Ні… Ніскілечки!», ще швидше кинувся б у колючі джунглі за стрілою, що випадково пролетіла повз ціль.

Але Кашка не здогадувався, що йому цього хочеться. Це бажання було десь позаду, після найголовнішого, яке називалося «Володина перемога». І Кашка був переконаний, що, коли Володя стане чемпіоном, він неодмінно скаже: «Ми з тобою молодці, правда ж?» Скаже стиха, щоб чули тільки вони двоє. Так чомусь здавалося Кашці.

«Влучи! Та влучи ж! Влучи обов'язково!»

Кожну стрілу він проводжав цим заклинанням. І губи у нього ворушилися. Та вголос Кашка не сказав жодного слова. Хіба можна казати під руку!

Він бачив, що справи у Володі йдуть непогано, і знав, що перемогу вирішить олень. Він, здається, один із усіх, крім Володі, відчув недобре, коли стріла увіткнулася оленеві в шию.

Коли друга стріла, не зачепивши оленя, пішла в зарості, Кашка вперше з досадою подумав: «Не могли вже розчистити місце як слід. Дряпайся тепер…» Але ця стороння думка ковзнула, не залишивши сліду, і замість неї прийшла важка ниюча тривога.

«Що ж ти робиш!» — думав Кашка, з відчаєм дивлячись на Володю.

А Володя дивився услід стрілі, і руки у нього були опущені. Лук, затиснутий у лівому кулаці, висів, як коромисло.

Завищали блоки, і олень задом наперед проїхав на старт. — Володя струсонув плечима й обернувся, щоб узяти третю стрілу.

Ось тоді він і побачив очі зброєносця.

«Володю, не треба! Не стріляй мимо! — благали вони. — Цілься як слід. Ну, будь ласка! Ти ж можеш, Володю!»

«Ну, чим тобі допомогти?» — запитували Кащині очі.

«Ох і заморився ти, бідолахо», — з несподіваною жалістю подумав Володя. Вперше за сьогоднішній день він як слід розгледів Кашку. На щоці зброєносця від вуха до підборіддя червоніла свіжа подряпина. Волосся розкуйовдилося, сорочка біля коміра подерлася, одна шлейка була відірвана й обмотана навколо пояса, а штани збилися набік, так, що бокова застібка опинилася десь на животі. І ноги в подряпинах, синцях і білих смужках пошкрябин.

Дісталося тобі, Кашко, чи не так?

Але Кашка мовчки просив про одне: «Цілься як слід. Влучи, влучи в оленя!»

«Спробую», — очима відповів Володя.

Знову верескливо заспівали в кущах блоки: олень пішов перетинати галявину.

«Не було нічого, — сказав собі Володя. — Не було тих двох стріл. Усе спочатку».

Справді, що трапилося? Чи лук йому дали інший, чи мішень зробилася крихітною, чи він раптом одразу розучився стріляти? Дурниці якісь!

Олень уже був на виду. Володя акуратно вставив тятиву в проріз стріли й вистрілив навскидку. Він був переконаний, що стріла встромиться точно в середину фанерного тулуба, трохи нижче круглого сучка, який проглядав крізь фарбу.

Стріла вдарила вище сучка, але це вже не засмутило й не збентежило Володю.

Решту сім стріл він випустив спокійно, як на тренуванні, і кожного разу олень ніс стрілу з собою. Тільки одна, остання, полетіла в кущі. Вона пройшла вище цілі й відбила паросток оленячого рогу. І хоча живому оленеві такий постріл не завдав би великої шкоди, тут, на турнірі, це влучення все одно зараховувалося.

Юрко Земцов промазав по оленю чотири рази, і все тепер залежало від того, як стрілятиме Рая. Володя був упевнений, що вона жодної стріли не витратить марно. Отже, він програв. Думка ця укріпилася, і Володя стежив за Раєю без марного хвилювання.

Рая стріляла з красивою недбалістю. Вона не розтягувала лук до кінця і кидала стріли з «навішуванням», по дузі. Вони вдаряли не сильно, навіть не завжди стромлювались, але кожний постріл був надзвичайно точний.

Усе робилося швидко й однаково: вищання блоків, клацання тятиви, удар наконечника об фанеру — короткий такий, глухий стукіт.

І Володя здригнувся, мов отямився, коли після дев'ятого пострілу не почув цього стуку. «Що це? Мимо?» Так, мимо…

Кашка сидів поруч з Володею, і на обличчі його було страждання. Він бажав Раї всіляких бід і невдач. Щоб луснула тятива! Щоб посковзнулася нога! Щоб пекуча оса сіла їй під час пострілу на лікоть!

Він не повторював тепер ніяких заклинань, тільки відчайдушними очима супроводжував кожну стрілу. Ніби міг поглядом відвести її від мішені.

Він ще сподівався на чудо. І коли нарешті стріла свиснула повз оленя, він підвівся з трави і з тривожною радістю подався вперед. Чудо сталося! Точніше, півчуда. Все вирішувала тепер остання стріла.

А Раї ніби було байдуже. Ніби й не було промаху. Зі спокійним обличчям прицілилася вона останній раз…

Стало тихо.

Кашка відвернувся. Не міг він на це дивитися. Хоч би вже швидше стріляла!

По довгій пружній травинці повзло сонечко. Не червоне, а жовте, ніби крапля меду з маковими зернятками.

Кашка склав пальці для щигля. «Якщо полетить, — Рая схибить. Якщо звалиться — Рая влучить», — загадав він і клацнув по травинці. Удавши неживе, сонечко, нібн тверда насінина, впало на листок подорожника.

Клац — зірвалася тятива. І Кашка замружився, готовий почути огидний стукіт стріли об мішень.

Стуку не було…

Вигуки болільників оглушили Кашку.

Підскочивши, Кашка радісними очима дивився на Володю. Але той продовжував сидіти. Він сидів, і, здається, не було на його обличчі радості.

Повільно підійшла Рая.

— Ну, вітаю, — сказала вона. — Ох, стомилася я, аж голова болить.

— Хіба не будемо перестрілювати? — здивовано запитав Володя.

— Навіщо? У тебе ж дев'ять очок. А у мене вісім…

— Ах, так… — сказав Володя, морщачи лоба. І раптом засміявся. — Знаєш, Раю, я забув, що перший раз також влучив. Це випадково вийшло, і я весь час думав, що промазав…

Рая кивнула й відійшла. Підбігали хлопці.

І тоді нарешті Володя зробив те, що повинен був зробити. Він сказав Кашці:

— А ми з тобою усе-таки молодці…

Кашка просяяв.

Пізніше, коли вже затих шум вітань і всі почали розходитися, Володя пішов до Раїного намету. Незрозуміле почуття провини перед Раєю не давало йому спокою. Ніби одне очко дісталося йому обманом. Він розумів, що це дурниці, проте неспокій не минав. І щоб прогнати його, він мусив був знайти зараз Раю, порозмовляти з нею просто так, про різні дрібниці й побачити, що у неї немає ні образи, ні підозри.

Але в наметі Раї не було. Її зброєносець — Світланка — сиділа з набундюченим обличчям і глянула на Володю скоса. Він її ні про що не запитав.

Він побачив Раю сам, коли обійшов намет і попрямував до табору.

Рая стояла, прихилившись лобом до сосни, плечі її здригалися.

Володя підійшов і ніяково торкнув її за лікоть. Рая обернулася, і він відступив з досадою і полегшенням водночас. Вона не плакала, а сміялася. На лобі їх темніли цяточки смоли…

Призовий пиріг Володя і Кашка ледь покуштували: бажаючих пригоститися набрався цілий натовп.

Грамота, яку вручили Кашці, була дуже гарна. Він довго роздивлявся її, коли залишився сам. Потім згорнув у трубку й перев'язав ниткою, яку висмикнув із сорочки. Збігав у табір і сховав грамоту в тумбочці.

Після цього Кашка повернувся до наметів.

Намети вже прибирали, і Володі тут не було.

Невже все закінчилося? Невже свято погасло?

Ні, не все. Увечері було ще вогнище. І Кашка сидів зовсім поруч із Володею. Сидів мовчки й дивився на вогонь. Лише один раз запитав:

— Во-лодю… А ще буде турнір?

— Навряд, — сказав Володя. — Чуєш, ти не бачив Юрка Земцова?

Розділ сьомий

На ліс, на табір накочувалась гроза. Зверху, просто від зеніту, набряклі дощами й тривогою, повільно падали хмари. Бузкові, безпросвітні, в тонких і кривих стрілах блискавок. Їхня ватяна маса заглушала грім, і були тільки блискавки й тиша.

Усі чекали першого грому і розсипчастого удару перших крапель: одні для того, щоб зі сміхом вибігти під пружні струмені, інші для того, щоб зітхнути полегшено — шум зливи тамує страх перед грозою.

Алеї і майданчики спорожніли, дачі притихли. У потемнілих шибках відбивалися блискавки, а в траві змійками пробігали маленькі вітри.

Лише три людини не сховалися від грози. Вожатий Сергій був сьогодні черговий і перевіряв, чи все готове до удару негоди. Володя ще не встиг увійти у дім: він повертався з лісу. Третій був Кашка: він виринув із бічної алеї і закрокував услід за Володею, а потім наздогнав його.

— Во-лодю… А от у індійців теж є луки… Ці луки далеко стріляють?

— Що? Не знаю, — відповів Володя, не уповільнюючи ходи. — Далеко, напевно… Звичайно, далеко. Біжи під дах, зараз такий дощ уперіщить.

Кашка залишився на алеї. Він задер голову і, здається, тільки зараз побачив, що діється на небі. Але на грізний рух хмар він дивився байдуже і не рушив з місця.

Сергій стояв на гайку під піддашком. Він бачив Володю й Кашку, чув їхню розмову. Та ось Володя пішов, а Кашка залишився, І навколо нього вже падали у пісок важкі, як кулі, краплі.

Сергій стрибнув з ґанку.

— Ходімо. Ну, чого ти тут стоїш? Це все одно марно.

Він привів Кашку під піддашок, і вони почали дивитися, як наростає дощ.

Ударив і радісно розкотився над табором грім: здригнулися шибки й підлога. А Кашка не здригнувся. Він запитав пошепки:

— А ще буде турнір?

— Ні, — сказав Сергій. — Нецікаво влаштовувати два однакових діла підряд… Та й до чого тут турнір, Кашко?

Він поклав руку на маленьке плече колишнього зброєносця і хотів ще щось додати. Але із сусідньої дачі зі сміхом вискочили хлопці в трусиках і застрибали під дощем:

— Тобі так не хочеться, — напівзапитливо промовив Сергій, — еге ж, Кашко?

— Ні…

Кашка обережно, але рішуче вивільнив плече й обернувся до дверей. Ту ж мить двері відчинилися, і на ґанок вибігла Серафима.

— Господи, нарешті! Знову ти, Голубєв, десь пропадав! Мало мені ще клопотів…

— Ми тут з ним бесідували, — заступився Сергій.

— Еге ж! Він із самого ранку пропадає! Все з тобою бесідує!

Кашка боком прослизнув у двері.

— Він останні дні весь час кудись зникає, — поскаржилася Серафима. — Просто біда. Такий тихий, дисциплінований хлопчик був… І сьогодні теж. Я його шукати пішла, а тут гроза. Я цих гроз більше смерті боюся.

— А ось вони не бояться, — Сергій кивнув у бік хлопців, що веселилися.

— Таж… зараз дощ. Коли дощ, не дуже страшно…

— Так, — погодився Сергій.

— Ти якийсь похмурий, — сказала Серафима. — Набридло чергувати?

— Певна річ… Але ні, не те. От зараз я дивився… Розумієш, є дві людини. І одна ходить за другою просто по слідах, дивиться на неї відданими очима. А та, друга, нічого не хоче помічати. І прикро бачити, як вона втрачає вірного друга. А сказати не скажеш. Силою дружбу не прищепиш.

— Так уже… не помічає, — вимовила Серафима й повільно почервоніла. — Може, це просто… характер такий. Може, вона… він… теж…

«З глузду з'їхати! — охнув про себе Сергій. — Про що це вона?»

«Хвиля» відшуміла й ущухла. Турнірні хвилювання залишилися позаду. Луки й стріли були зібрані в піонерську кімнату на виставку. З'явилися інші справи.

І тільки один з усіх, колишній зброєносець Кашка, сумував. Кашці був потрібен Володя.

Невже все може так швидко закінчитися? Вогнище, намети, стріли. Червоний олень… «А ми з тобою усе-таки молодці…» Все було — і нічого немає…

Те, що Кашка ходить за ним по п'ятах, Володя помітив лише після розмови з Серафимою. Вона запитала його:

— Слухай! Де врешті-решт Кашка Голубєв?

Серафима була всього на п'ять років старша за Володю, і він почував себе з нею як рівний.

— Схаменися, — сказав він. — А я тут при чому? Хіба я нянька? Після турніру я його не бачив.

— «Не бачив»! — обурилася Серафима. — Він за тобою як на буксирі тягається! Хіба ж я сліпа!

— Не знаю, — ввічливо сказав Володя. — І не пам'ятаю, щоб зустрічав його цими днями.

Але одразу згадав. Він справді багато разів зустрічав Кашку, і той завжди про щось запитував: «Володю… А якщо залізти на велику сосну, то на скільки кілометрів буде видно?» «Володю, можна я запитаю? Що швидше летить: стріла чи ластівка? "

Володі здавалося, що це випадкові зустрічі, і він одразу забував про них. Він пішов від Серафими, а буквально через п’ять хвилин, коли прямував на волейбольний майданчик, виявив, що Кашка плентається ззаду.

— Стій, — суворо наказав Володя. — Поясни, навіщо ти ходиш за мною, як тінь? Чого ти від мене хочеш?

Кашка закліпав очима і вдав, що йшов у своїх справах.

— Тільки не бреши, — суворо попередив Володя.

Але Кашка збрехав. Він одвів убік очі й пробурмотів, що йде гойдатися на гойдалку, яка поряд з волейбольним майданчиком.

Тоді Володя розгубився. Що він міг вдіяти? Не міг же він заборонити Кашці ходити де заманеться? Кожна людина сама вибирає собі дороги й ходить, де хоче. Це так. Але що буде, коли всі помітять, який у Володі з'явився хвіст? Сміху буде на весь табір. А це штука кепська, коли всі з тебе сміються і нічого не вдієш. Безглузде таке становище.

— Хіба мало тобі інших доріг? — сердито пробурмотів Володя. Але що іще сказати, не придумав.

А Кашка, дивлячись йому в обличчя, запитав:

— Во-лодю. Якщо турнір закінчився, я вже не зброєносець?

Згодом Володя думатиме, що все почалося з собаки. З того моменту, як з'явилася ця бура звірюка. Йому здаватиметься, що саме тоді він трохи інакше глянув на Кашку.

А насправді все почалося раніше. Ось зараз, коли, раптом утративши на мить твердість, Володя не сказав Кашці «ні».

Він тільки пробурмотів:

— Іди ти вже на свою гойдалку.

І Кашка пішов за ним слідом.

Володя непогано вивчив навколишній ліс і часто ходив туди, коші набридала метушня в таборі. Ліс був схожий на той, який оточував Білий ключ. Ті ж вкриті плямами сонця і глицею пагорби, зарослі мохом камені, скелі й джерела. І озера з темною водою.

У табір Володя повертався вчасно, і ніхто не помічав його далеких походів.

Володя звик, що ніхто не стежить за ним. І коли він якось почув за собою обережні кроки, здригнувся від несподіванки. Але то був не шпигун і не хижий звір. Ззаду йшов Кашка.

Очі їхні зустрілися. Кашка опустився на коліно й почав підтягувати ремінець сандалії. Володя повільно наближався.

— Йди додому, — стримано наказав Володя. Йому не хотілося нічого з'ясовувати і сваритися теж не хотілося.

— Куди? — тихо запитав Кашка.

— В табір, — виразно сказав Володя.

— Але куди? — вже голосніше повторив Кашка й озирнувся. — Я ж не пам'ятаю.

І Володя зрозумів, що Кашка йшов назирці й не запам'ятовував зворотний шлях. Сам він тепер дуже легко може заблукати: табір далеко.

— Бевзь ти! Ну чого ти за мною, мов намагнічений, ходиш?

І Кашка повільно підвівся. Він дивився убік, а в куточках очей у нього росли сльозинки.

— Ну й ходи тепер за мною весь день, — похмуро вирішив Володя. — А влетить тобі від Серафими — сам винен.

— Може, не влетить, — прошепотів Кашка й посміхнувся. — Во-лодю… А ми ходитимемо увесь день, так?.

І тоді Володя подумав: «Нехай. Адже не заважає». Вони пішли мовчки.

Володя хотів зрізати паличку. Потрібна була невисока, тонка і з прямою верхівкою сосенка. Такі ростуть у гущавині молодняка.

— Зачекай, а то подряпаєшся, — попередив Володя й пірнув у колючі гілки.

Через хвилину він вибрався з метровою верхівкою маленької сосни.

— Ходімо… Хороша буде паличка.

— Хороша, — погодився Кашка.

Вони йшли сонячним лісом, поступово звертаючи до табору, і Кашка дивився, як вправно Володя зрізує на ходу гілки з майбутньої палички. Ніж у Володі був маленький, складаний, але чомусь пригадалися Кашці шумливі кущі біля насипу, пеньок, під яким жив Шишан, і Костя, який вирізує Альпініста.

І раптом Кашка злякався: а де Альпініст? Чи не загубився? Кашка схопився за кишеню, Альпініст, звичайно, був там. Полегшено перевівши подих, Кашка витяг його: нехай подивиться на світ.

Володя ненадовго залишив свою роботу,

— Кашко, звідки цей чоловічок? Кумедний… Ти його сам вирізав?

— Ні, не сам. Це Костин… — Кашка подумав і додав: — Костя на Памірі. Він вивчає льодовики.

Володя обережно запитав:

— Він твій брат?

— Він мій друг, — несподівано різко відказав Кашка. І вперше глянув на Володю як рівня. Навіть з викликом.

Так уже вийшло. Вихопилися ці слова, і ніби сам Костя став поруч. Так, він був друг. Ніхто-ніхто на світі не може сказати, що Кашка збрехав. І Володя, звісно, не міг. Він тільки подумав, що це дуже дивно: звідки у Кашки такі друзі?

— Покажи.

Кашка поклав Альпініста йому на долоню. Дерев'яний мандрівник був легенький, як сірник.

Зараз Володя розгледів, що вирізаний Альпініст дуже акуратно й точно. Були помітні навіть пряжки на лямках рюкзака й рубчики на товстих підошвах черевиків. Маленький підкорювач вершин посміхається весело й безтурботно. Проте, придивившись, Володя побачив на крихітному коричневому лобі й біля рота ниточки зморшок.

— Ти з ним граєшся? — запитав Володя.

— Угу… іноді, — признався Кашка. Він знову притих і зробився колишнім малюком-зброєносцем.

— Це хороший мандрівник, — серйозно сказав Володя. — З ним добре гратися. Він може плавати, ходити по лісах, по пустелях, підніматися на вершини…

— Він піднімався, — обережно вставив Кашка, і в голосі його був острах: може, Володя сміється?

Але Володя не любив глузувань і рідко глузував сам. Нехай Кашка бачить, що він, Володя, хоча й великий, але теж розуміє і гри й таємниці.

— Можна ще зробити його парашутистом, — сказав він. — З повітря можна закидати його в найневідоміші землі.

— Як — парашутистом?

— Та дуже просто. Потрібна тільки хустинка й нитки для парашута.

Кашка нерішуче покрутив у пальцях Альпініста.

— Во-лодю… А він не загубиться?

— Куди він подінеться? За дерево не зачепиться, можна на галявині запускати.

— Хустинки все одно немає, — сказав Кашка й відтягнув порожню кишеньку. — І ниток немає.

— Хустинки немає, це зрозуміло, — поблажливо погодився Володя. — А ниток… Як же ти живеш без ниток? А коли що відірветься, чим пришиєш?

— У Серафими є. Вона пришиє.

— У Серафими вас — ціла птахоферма. Є їй час морочитися… Он у тебе шлейка скільки днів уже відірвана. Так і ходиш. Ніхто пришити не може…

Вони вийшли на галявину, оперізану кільцем березової порослі. Галявина була рівна, з низенькою однаковою травою, як на стадіоні. Тільки з одного краю, біля самої стежини, стирчав з-під землі сірий плоский камінь.

Місце для випробувань парашута було чудове.

Володя вийняв хустинку, яка досі лежала в кишені без ніякого застосування. Хустинка була трохи пом'ята і в пилюці на згинах, але для парашута цілком придатна.

Потім Володя витяг з коміра голку з намотаною чорною ниткою. Кашка стежив за ним з радісним інтересом.

— Зараз спробуємо, — сказав Володя. — Тільки спершу шлейку тобі пришию. А то ходиш опудалом.

— Краще її зовсім обірвати, — розсудливо зауважив Кашка. — Я пробував, та вона міцно тримається. Давай ножиком відріжемо.

— Давай відріжемо обидві, — сказав Володя. — І ходи взагалі без штанів… Ану, повернися. І не смикайся, бо голка встромиться.

Він говорив з сердитим задоволенням і в думці дивувався.

Невже це й справді може бути приємно? Командувати ось таким малюком, знати, що він слухається тебе, пришивати йому шлейки й робити парашути… Нісенітниця якась… Сміхота… От би хтось із хлопців з'явився тут і побачив, як переможець турніру стоїть ззаду Кашки на колінах і ремонтує йому штани!

Табір недалеко, і когось таки може занести сюди.

І занесло.

Крадькома вибрався на галявину Генка Молоканов.

Молоканов був канюка і жаднюга. Це — найголовніше, чим він відрізнявся од інших. Щоправда, жадібність у нього була не на всі речі, а тільки на дрібниці: на різні саморобки, патронні гільзи, скляні каламарчики, значки, поплавці та інший мотлох.

Він їх випрошував. Навіть не обмінювався ніколи, а тільки випрошував. Якщо обмінюватися, значить, треба щось віддавати, а це було для Гени гіркою мукою.

А випрошувати він умів, певно, краще від усіх на земній кулі. У голосі його з'являлася така жадібність і така переконливість, що камені могли розтанути, як морозиво у липневий полудень.

«Послухай-но, — неголосно й проникливо говорив Молоканов, — тобі ця штука все одно ні до чого. Пограєшся і викинеш. Або загубиш. Або набридне вона. Розумієш, вона для тебе — дрібниця, а для мене дуже важлива… Ну, дай, га? Правда, й… Я тобі таке спасибі скажу…»

«А на біса мені твоє спасибі?» — відказував позбавлений чутливості співбесідник.

Гена широко розкривав голубі, мов незабудки, очі й коротко відповідав: «Не знаю… Але ж і тобі ні до чого. А мені для користі».

«Для якої користі?»

«Для колекції».

Коли Молоканову починали пояснювати, що не буває колекцій, де разом зібрано жерстяні свистки, недогризки кольорових олівців, ляльки з ялинових шишок і різні ґудзики, Гена тихо казав: «Ну то й що? А у мене буває».

І людина здавалася. «Нехай, — думала вона. — Мені ця річ і справді не дуже потрібна, а він он як через неї побивається…»

І якщо траплявся хлопець із серцем, твердішим від каменю, він все одно відступав. Адже іншим способом відкараскатися від Гени не можна було. Навіть лупцювали його, але марно.

Правда, іноді, щоб дошкулити Генці, хтось говорив: «Задарма не віддам. Давай мінятися на компот. На три склянки». І Молоканов поринав у тяжкі роздуми. Компот він любив майже так само, як свою колекцію, і розставався з ним украй болісно. Дивлячись на його страждання, всі давилися од сміху. Проте скоро було вирішено: на компот не мінятися. Бо віддавши свою порцію, Гена одразу ж починав випрошувати в інших і таким чином добував дві чи три склянки.

Ось така людина і з'явилася на галявині, де Володя закінчував ремонт Кащиних штанів.

Від несподіванки Володя загнав голку у вказівний палець, тихо скрикнув і підхопився на ноги. Та Молоканов майже не звернув ні на нього, ні на Кашку уваги. Очима хижака він невідривно дивився на Альпініста, який лежав на розгорнутій хустинці. Ніжним голосом Гена сказав:

— Це чий такий, га?

— Тобі чого треба? — неввічливо запитав Володя. — Мало тобі місця в лісі? Чого прителіпався?

— Я голоси почув і заглянув…

— Заглянув, а тепер катай назад, — порадив Володя.

Молоканов, проте, не квапився.

— А чия це лялечка?

— Не твоя. Сам ти лялечка, — сказав Володя і непомітно відірвав нитку з голкою від Кащиних штанів.

— Це мій, — відчувши свободу, заявив Кашка. Підняв Альпініста й почав загортати у хустинку.

Гена зрозумів, що треба поспішати.

— Дай, га? — жалібно попросив він.

Кашка озирнувся на Володю і безстрашно відказав;

— Йди звідси. Скоро луснеш від жадібності.

Слід відзначити, що Молоканов був невисокий і товстий. Коли на це натякали, він ображався. Але зараз він поборов образу заради здобичі.

— Дай, га? — повторив він.

— Йди геть, — невмолимим рівним голосом промовив Володя.

І Гена зрозумів, що чудова дерев'яна лялечка, така потрібна для колекції, втрачена назавжди. Залишалося одне — помститися. І, відстрибнувши якнайдалі, Молоканов огидно замекав:

— Жили! Жаднюги! Бе-е!

А потім так само огидно заспівав:

Є у Вовчика дружок — Від горшка один вершок! Вова ходить з ним мов нянька — Все це дуже добре!

Незважаючи на повноту, бігав Молоканов, як заєць. Володя так і не наздогнав його, лише загнав у жорсткий низькорослий ялинник. З півхвилини він стояв і з задоволенням слухав, як жалібно крекче серед колючих гілок жалюгідний канюка. Крекче, а вийти боїться.

Потім Володя пішов назад. Він йшов і зі злістю думав, що дурний Молоканов не сам вигадав цю дражнилку. Значить, вона відома не одному Гені. Може, її усі вже знають. Наслухаєшся тепер! А все через цього тишка-зброєносця.

Ні, час припиняти оцю волинку. Треба підійти й сказати одразу:

«Ось що, друже, іграшки закінчилися. Турнірів більше не буде. У мене свої справи, у тебе своє неробство. Топай своєю дорогою. Привіт».

А то й справді у няньки запишуть.

З цією думкою, рішучою і злою, повернувся Володя на галявину. Кашка сидів біля каменю й чекав. Він відчув недобре й занепокоєно почав підводитися назустріч.

— Слухай-но, ти… — почав Володя.

І ту ж мить побачив собаку.

Це був брудно-бурий з чорними плямами звір. Він з коротким гарчанням вихопився із кущів і через галявину стрибками кинувся до хлопців. Володя знав, ці великі собаки розумніші й добродушніші від дрібних шавок. Вони не нападають дарма. Але в цьому собаці прозирала злість і тупість. Володя встиг помітити жовті зуби під ошкіреною слинявою губою. Ні, собака не збирався жартувати. Напевно, був це сторожовий лютий лес, нічому не навчений і здичавілий на цепу. Тепер якимсь чином він здобув свободу і, мабуть, вирішив мститися людям.

Усі ці думки промайнули миттєво. І остання з них була про зброєносця.

— Тікай, Кашко! — крикнув Володя, не одриваючи очей від пса й замахнувшись сосновою паличкою, щоб зустріти звіра дошкульним ударом по морді. Вдарити, коли він стрибне! З усієї сили!

А може, він — вовк?

Володя подумав про це, коли пес був за стрибків п'ять. Та коли він зробив іще стрибок, на галявину вийшов його хазяїн.

Лісник, чи мисливець, чи просто місцевий житель. У форменому кашкеті й кітелі, схожому на залізничний.

— Рекс! — неголосно покликав він.

Бурий звір з розгону зупинився і присів, ніби його вхопила за хвіст міцна рука.

— Назад! — наказав хазяїн собаки металевим голосом.

І величезний пес, притиснувши маленькі вуха, побрів назад. На півдорозі він по-щенячому ліг на живіт і поповз до людини, ніби просив вибачення.

— Не бійтеся, — з короткою посмішкою сказав чоловік. Повернувся й зник у кущах.

За ним прошмигнув у березняк похнюплений Рекс. А у Володі одразу ослабли руки, і соснова паличка здалася важкою, як лом. Його охопив огидний тягучий страх.

— У, звірюка, — пробурмотів Володя. Він повільно повернувся, щоб піти й забути про свій страх і слабість. Але не пішов. Він побачив Кашку.

Кашка нікуди не втікав. Він стояв за два кроки, міцно розставивши ноги й тримаючи наперевіс криву березову палицю. Очі у нього зробилися зовсім круглі од відчайдушного жаху чи од такої ж відчайдушної рішучості, а рот був напіврозтулений, ніби Кашка хотів сказати «мамо» і зупинився на півслові. Певно, він іще не зрозумів, що небезпека минула. Кілька секунд Володя дивився на нього з подивом.

Потім сказав:

— Усе. Відбій.

Кашка впустив свою зброю. Він спробував посміхнутися, але тільки зморщився, мов кошеня, що зібралося чхнути. І раптом заплакав. Спочатку не дуже, а потім невтримними великими сльозами.

— Чого ти? — Володя розгубився. — Кашко, чуєш… Ну, припини.

Каліка спробував перестати і не зумів. Володя замовк. Що його робити? Заспокоювати тих, хто плаче, — нелегка справа.

— Ну, годі воду лити, — нарешті промовив він. — Чуєш, Кашко? Перестань скиглити!

Каліка слухняно кивнув і схлипнув іще кілька разів. Потім винувато посміхнувся щербатою посмішкою і сказав, дивлячись убік:

— Я їх, клятих, боюся… Я коли маленький був, мене собака вкусив. Ось… — Він обернувся і показав ззаду під коліном кілька білих горбочків — сліди зубів.

— Та гаразд уже, — з невмілою ласкавістю сказав Володя. — Адже все минулося… О, а ти чому не тікав? Я тобі крикнув: «Тікай!» Ну?

Кашка підвів залиті сльозами очі й тихенько запитав:

— А ти?

— Ну, я… Що — я? Від собаки не можна тікати. Я знаю про це. А ти? Адже ти міг втекти, бо я залишився.

— Так, залишився… — прошепотів Кашка. — Він он який. Наче вовк. А ти з такою паличкою залишився. Тоненькою.

Вони водночас глянули на Володину паличку її водночас перевели погляд на криву Кащину палицю. І щось ніби зрушилось у душі Володі. Розтанула вся його твердість. Захотілося раптом зробити зовсім незрозуміле: взяти за вузенькі плечі це сірооке хлопча, притягти ближче до себе й сказати: «Ех ти, Кашко, Кашко. Зброєносцю…»

Звичайно, нічого такого Володя не сказав. Не вмів він так. Дівчата це вміють, а він ні. Тільки взяв Каліку за руку й сказав:

— Ходімо… А собака боягузливий. Хазяїн крикнув, а він одразу ж на пузо…

Кащині очі просихали. Він глянув на Володю серйозно, майже суворо. І відповів:

— Він погана людина. Хороших людей собаки так не бояться. Він, мабуть, її б'є.

— Б'є? Так, певне… — погодився Володя. — А ти… ти нічого собі людина, Кашко.

Це все, що він зміг сказати вірному зброєносцеві. Не завжди потрібно багато слів. Кашці вистачило й цих. Радість заспівала в ньому, як срібна сурма. Але щоб хоч трохи бути схожим на стриманого Володю, Кашка радість приховав і промовив:

— Шкода… Зараз, напевно, вже час на обід. Так і не доробив ти паличку.

— Подумаєш, біда, — відмахнувся Володя. — Завтра доробимо.

— Що? — запитав Кашка.

— Завтра доробимо, — повторив Володя. — А що?

Він сказав не «дороблю», а «доробимо»! ДО-РО-БИ-МО!

Розділ восьмий

Кашка був цілком щасливий. До кінця. Більше він нічого не хотів. Він йшов з Володею. Йшов на той лужок, де вчора зустріли страшного собаку й де камінь. Там вони кладуть вогнище. Удвох. Кашка йшов не ззаду, а поруч. Володя сам зайшов за ним і недбало сказав Серафимі:

— Ми з Кашкою погуляємо. Не бійся, він зі мною буде.

І ось вони йдуть. Володя сказав, що хоче обпалити на вогні паличку. Вчора ввечері він вирізав на її корі шахові кубики, смужки, трикутнички, кільця. На вогні паличка потемніє, а тоді Володя зніме кору, і на обвугленому дереві залишаться білі візерунки.

День видався прохолодний. Сонце лише зрідка проглядало з-поміж хмар. Кашка вирушив у дорогу в одній сорочині і щулився. Але він був радий: коли холодно, ще приємніше сидіти біля вогнища.

У лісі вітер став слабший, і, коли прийшли до галявини, Кашка майже зігрівся.

Назбирали галузок і склали біля каменю.

— Кашко, ти про вогнище мовчи, а то дістанемо прочухана, — попередив Володя.

— Я мов… мов… мовчатиму. А в тебе є сірники?

— У мене скло є. Від бінокля. Треба тільки сонця дочекатися. Ось дивись…

У Кащину долоню круглою крижинкою сковзнуло опукле скельце. Кашка обережно взяв йо о за краї і навів собі на лікоть, щоб у збільшеному вигляді роздивитися одну з подряпин. Сонце вистрибнуло з-за хмар і кольнуло шкіру вогняною цяткою. Кашка ойкнув, упустив лінзу й засміявся.

— Ага! — сказав Володя. — Ти не жартуй. Це сонячна енергія.

— І вогнище загориться?

— Ще й як. Збігай до сосен, принеси сухої глиці. Вона мов порох.

Кашка, підстрибуючи, кинувся за глицею. Він біг, а в голові танцювали коротенькі рядки, що невідомо звідки пристрибали.

Я гілок знайду, Я вогонь розкладу! Я глицю знайду, Я вогонь розкладу!

«Вогонь, як живий…» — згадав він і раптом зрозумів, що всі ці рядки об'єднуються у вірші!

Кашка пішов не кваплячись. З самого початку повторив усе, що склалося. Вийшло чудово, тільки трошки не так. Ось отак:

Я гілок знайду, я глицю знайду, На нашій галяві вогонь розкладу. Вогонь, як живий…

Ні, ще трошки не так.

«Я гілок сухих і глицю знайду…» Бо ж для вогнищ потрібні тільки сухі гілки.

Але враз Кашці стало шкода скельця, для якого не залишилося місця у віршах. Він спробував вставити його замість «галяви». Спершу слова не хотіли вкладатись у рядок, а потім раптом лягли, і Кашка аж підскочив од радості.

Я гілок сухих і глицю знайду, Склом від бінокля вогонь розкладу. Вогонь, як живий…

Коли Кашка з пригорщею сухої соснової глиці примчав до Володі, поруч із ним він побачив Раю.

Рая і Володя про щось розмовляли. Кашці це не сподобалося. Хотів він бути удвох із Володею. Тільки з ним, щоб ніхто-ніхто не заважав. І навіщо Рая сюди прийшла? Та й розмова була якась пуста.

— Така холоднеча сьогодні, — говорила Рая. — Аж дрож проймає.

— Угу, — озвався Володя.

— Ти наших дівчат не бачив?

— Ні, не зустрічав, — сказав Володя, схиляючись над хмизом для вогнища.

— Хотіла у волейбол розім'ятись, а на майданчику немає кого.

— Вештаються десь, — зауважив Володя і переломив об коліно товсту гілляку. — О, Кашка! Ось сюди сип. Якраз сонце.

— Здрастуй, Кашко! — чомусь зраділа Рая.

— Здрастуй, — похмуро сказав він і заходився коло вогнища.

— Просто дивно, як він виріс, твій зброєносець, — звернулася Рая до Володі. — Коли у табір приїхали, він значно менший був. А зараз якийсь витягнутий став. Чи мені здається.

— Здається, — відказав Володя. — За два тижні не можна помітно вирости.

«Правильно», — подумав Кашка.

Рая ще постояла поруч, потім нерішуче промовила:

— Піду пошукаю наших.

— Тільки про вогнище не розказуй, — попередив Володя.

Рая пішла.

— Вона хотіла, щоб ми запросили її з нами посидіти, — казав Кашка й насупився.

— Та облиш ти, — заперечив Володя. — Дуже їй потрібно з нами сидіти. Вона дівчат шукає.

Він узяв скло і спрямував на голки сонячний колючий промінчик. Від яскравої цятки виріс і побіг жовтий вогник. Лизнув гілки.

За хвилину, коли вогнище вже переможно стріляло іскрами і палахкотіло полум'я, Кашка запитав:

— Адже це не в останній раз, так? Адже ми потім іще можемо розкласти?

— Хоч щодня… Ти, Кашко, сідай. Сідай поруч.

Кашка сів. Він сів так, що плечем відчував Володин лікоть.

— Я вірші склав, — раптом сказав Кашка. — Про вогнище. — Він дивився у неяскраве вдень полум'я і напружено чекав, що скаже Володя. Хвилі теплого повітря перекочувалися через ноги, і спині було холодно. Тому Кашка час від часу здригався.

— Вірші? — перепитав Володя. — Сам складав?

— Угу…

— Ти диви… Я одного разу пробував вірші складати… Для однієї дівчинки. Але нічого не вийшло. А у тебе вийшло?

— Угу, — знову сказав Кашка.

— Почитай, га?

Ні, Кашка не міг так одразу. Ніяково було й боязко.

— Я не вмію. Я краще напишу й віддам. Тобі… Гаразд?

— Згода. Тільки не забудь…

«… Тільки не забудь», — сказав Володя і раптом зрозумів, що йому й справді цікаво, які вірші вийшли у Кашки.

І приємно, що Кашка сказав йому про ці вірші. І ще він з подивом відчув, що плювати йому на всілякі глузування щодо няньок і подібних дурниць. Тобто не зовсім плювати. Хто буде дражнитися, той дістане. Але Кашку від себе Володя не проганятиме й не тікатиме від нього.

І ось що ще дивно: ніколи й нікому Володя не розповідав, що якось намагався складати вірші для Надійки, а Кашці сказав про це одразу, спокійно й довірливо…

— Ти не забудь написати, — повторив він. — Я твої вірші додому повезу. На пам'ять…

«Додому повезу», — сказав він, і Кашку раптом шпигонуло передчуття близької біди. Саме біди.

Адже зовсім скоро прийде день, коли Володя поїде до міста. А Кашка — в Камшал. У різні сторони.

У різні сторони…

Він досі не думав про це. А зараз почав думати і зрозумів, що вже ніяк не проженеш це очікування близького від'їзду. Ніяк. Бо все одно настане той день. Дні минають швидко.

— Во-лодю… — стривожено почав Кашка. — Знаєш що, Володю? Я придумав. Їдьмо до нас у гості. Коли табір закінчиться.

Він тільки зараз це надумав. Ось цієї хвилини. Але це був вихід. Якщо Володя поїде, йому, може, сподобається в Камшалі. І тоді, може, він захоче приїхати ще раз. І ще. А йому сподобається! Там вони щодня розкладатимуть великі вогнища…

Володя вийняв з вогню почорнілу паличку. Вона димилася, і по обвугленій корі бігали іскри.

— Ну, Кашко… — невпевнено. сказав Володя. — Таке вигадав… Тобі, певно, вдома влетить. Скажуть, кого це ти привіз…

— Ні! Не скажуть!

— І мені влетить. Усі додому приїдуть, а мене немає. Знаєш, який переполох буде!

— А ти листа напиши. Якщо напишеш, теж влетить? — стиха запитав Кашка.

— Якщо напишу? Ні, тоді не влетить… Але я не знаю. Там видно буде, добре, Кашко?

— Добре… А що видно?

— Мало що. До кінця зміни ще он скільки днів. Раптом щось станеться! Або ти передумаєш. Або ще щось.

— Не передумаю, — з відчайдушною твердістю сказав Кашка. — Володю, а якщо не станеться? І якщо ні щось? Тоді поїдеш?

— Побачимо… Камшал звідси скільки кілометрів? Сорок? Сорок — це недалеко, правда ж… Ти сідай як слід. Візьми куртку, а то в тебе зуби цокотять.

— Тепло, — сказав Кашка, відчуваючи величезне полегшення і втому від тривоги, що минулася.

— Ногам тепло, а спині холодно. Дай укрию…

Куртка пахла смолою і березовим димом.

Володя ножиком знімав з палички залишки кори. Чорні кубики і трикутники сипалися Кашці на коліна. Свіжа білизна візерунка яскраво виділялася на дереві, потемнілому від вогню.

Розділ дев'ятий

Уночі Кашка писав листа. Попросив у Валі — Мавпячого Царя — ліхтарика, вкрився з головою і виводив у зошиті великі літери:

«Здрастуй мамо. Я живу тут добре. Мамо у мене є друг. Його звати Валодя. Мамо можна Валодя приїде вгості ми будемо разом гуляти і за ягодами. Мамо я живу добре тому-шо Валодя. Я придумав вірші…»

Після віршів писати було нічого. Кашка полегшено зітхнув і поставив таку крапку, що простромив папір.

Але одразу він згадав, що обіцяв подарувати вірші Володі. Що ж, писати ще раз? Стільки слів! Таких довгих! Придумати усе це було, мабуть, легше, ніж написати…

Кашка подумав і акуратно відірвав половинку листа з віршами. Мамі він їх і так розповість, коли приїде. А це — Володі…

А вранці, коли поснідали, Кашка зник.

Серафима ходила по табору і тихо гарчала від злості. Понад усе вона не любила, коли хтось із малюків зникав з очей.

— Нехай вже краще на головах танцюють, аби у мене на очах, — часто повторювала вона.

Кашка ніколи не бився і на голові не танцював. Це було просто чудово. Правда, останнім часом він почав кудись зникати. Але потім з'ясувалося, що він ходив з Володею, і Серафима заспокоїлася.

Проте сьогодні він зник сам. Володю Серафима побачила на ґанку першої дачі, а Кашки там не було.

— Слухай-но, де твій зброєносець? — роздратовано заговорила Серафима. — Цілу годину бігаю по табору, висолопивши язика. Не можу знайти ні його, ні тебе. У мене за планом розучування пісні, а твій Голубєв…

— Навіщо так багато слів, — крізь зуби озвався Володя. Він сидів на бильцях ґанку й зашивав покришку волейбольного м'яча. Голка не хотіла встромлятися у товстий панцир і встромлялася у пальці.

— Де Кашка? — повторила Серафима.

— Я що, на ланцюгу його тримаю? У-их… ф-ф-ф… — Він засунув у рот палець і з ненавистю впірився у голку. Нитка вискочила з вушка. — Біс би тебе проковтнув, — із серцем сказав Володя.

— Мене? — обурилася Серафима.

«Тебе — само собою», — подумав Володя, але вголос промовив:

— Затягни мені нитку… будь ласка.

— Ну тебе з ниткою.

Вона рушила далі на пошуки.

Звичайно, Серафима не здогадувалася, що й Володю стривожило зникнення Кашки. Він провів вожату очима й стрибнув у траву, клянучи безтолкового зброєносця, Серафиму, м'ячі, нитки, голки і білий світ. Поколотий палець болів страшенно. Покришку Володя закинув у куток, а голку забув на бильцях (згодом на неї сяде Гена Молоканов, але це не входить у нашу розповідь).

Кашку Серафима побачила несподівано. Його і Мишка Зикова вела назустріч Тося Крючкова. Вона йшла з суворим виглядом і тримала хлопців за коміри. Кашка йшов покірно, тільки сопів, а Зиков хвицяв Тосю босими п'ятками, обурено скрикував і намагався вирватися. Проте марно: Тося була найбільшою дівчиною у таборі. Сильнішою від багатьох хлопців з першого загону. Ростом із Серафиму.

— Одержуй, Симо, своїх гавриків, — хрипким басом сказала Тося. — Билися, розумієш, у кущах, аж гілля тріщало. Ледве розчепила. Особливо ось цей. — Вона труснула Кашку.

Голова у Кашки хитнулася.

— Спасибі, — зітхнула Серафима. — Ти їх, Тосю, пусти. Тепер не втечуть… Ну, що скажете?

Кашка нічого говорити не збирався. Зате у Мишка слова рвонулися, як барабанний дріб. Часті, гарячі, переконливі.

— Серафимо Павлівно! Він мов шалений! Ми сидимо, а він — раз! Ми сидимо в Вальком, розмовляємо, а він — трах! На, мене! Мов навіжений! Ні за що! Ми про нього навіть не говорили, сидимо з Вальком на галявинці біля кущика, а він як вискочить! Торох по спині! Я думав, він грається, він знову — раз! З усієї сили, тільки мимо…

Свідки, які з'юрмилися навколо, підтвердили, що так і було. Кашка, наче звір, накинувся на безневинного Зикова.

— Я його відіпхну, а він знову лізе. Я йому раз — прийом! А він знову лізе! Він же битися не вміє, а сам лізе! — Чесні Мишкові очі дивилися без образи і злості, було в них тільки здивування і бажання справедливості.

— Гаразд, йдіть усі, не заважайте, — вирішила Серафима. — Ми тут з ним розберемося. Йдіть, ідіть…

Глядачі й свідки нехотя розбрелися. Мишко відійшов на три кроки і нерішуче затупцявся. Не знав, чи стосуються слова Серафими його.

Серафима почала допит:

— У чім справа, Голубєв?

Кашка покрутив головою так, ніби легенький комірець сорочки натирав йому шию. І промовчав, звичайно.

— Ну?

Кашка проковтнув слину і почав роздивлятися землю.

— Будеш ти говорити врешті-решт? — стримуючись, запитала Серафима. — Що у вас трапилося? Ти перший почав бійку? Сам?

— Сам, — тихенько сказав Кашка.

Оце-то так! Такий тихий, слухняний Кашка Голубєв, з яким не було ні клопотів, ні турбот!

— Що скоїлося? — майже жалібно проговорила Серафима. — Була якась причина?

Кашка подумав і нерішуче відповів:

— Була…

— Яка?!

Кашка невідривно дивився в землю,

— Може, він захворілий? — співчутливо запитав Мишко. Він був цілком задоволений чесними Кащиними відповідями і тепер уже співчував йому.

Але Кашка не оцінив такого благородства. Похмуро глянув на викова:

— Ти сам захворілий…

Ось так і стояли вони на широкій алеї, на самому осонні, і вели марну розмову. І це нарешті зовсім розізлило Серафиму. Бона знову взялася за Кашку:

— Обценьками я з тебе слова витягуватиму? Або зараз кажи, або… — Що «або», вона ще не придумала і збилася. — Або… Стань, будь ласка, як слід, коли з тобою розмовляють! Розпустилися зовсім… Чого ти за живіт тримаєшся? Стукнув він тебе, чи що, у живіт?

— Не стукав я! — обурено озвався Мишко.

— Ні, не стукнув, — підтвердив Кашка.

Серафима рідко брала своїх малюків у «роботу», але зараз вирішила не відступати.

— Опусти» руки і підведи голову, — дерев'яним голосом наказала вона.

Кашка ворухнув руками, але зовсім їх не опустив і, як і досі, притискав до живота лікоть. Серафима стиснула губи, рішуче взяла Каліку за долоні і випростала його руки по швах. Тоді почувся тихий шелест, і з коротеньких Кащиних штанин посипалися зім'яті конверти. Кашка підстрибнув і втупився у них так перелякано, ніби це було щось кусюче і отруйне.

— Так… — тихо сказала Серафима. — А це що таке?

Але Кашка вперто мовчав, і тоді знову втрутився його супротивник:

— Це листи. Він на пошту, мабуть, бігав. Так, Кашко?

— Так? — суворо запитала Серафима.

— Угу… — видихнув Кашка.

— А хто тобі дозволив?

Ніхто йому не дозволяв, навіщо даремно запитувати. Просто не терпілося Кашці відправити свого листа. Адже до кінця зміни не так уже й багато днів залишилося, а Кашці треба було дочекатися з дому відповіді. Ну, вкрай треба! А раптом не встигне відповідь? Ця думка гризла Кашку звечора, а вранці неспокій зробився сильніший від усяких страхів. Він вислизнув з їдальні й рушив у путь.

До села, де пошта, всього два кілометри. І дорога пряма, не заблукаєш. Каліка то кроком, то підстрибом подався через ліс. В одній руці лист, у другій — березова гілка й чотири копійки. І нікого він не зустрів дорогою. Тільки на краю села хотіли атакувати Кашку жирні нахабні гуси. Вони вишикувалися впоперек дороги шеренгою і очікуюче поглядали на голі Кащині ноги.

Гуси, вони і є гуси. Дурні… Кашка не кваплячись підійшов ближче, рвонувся вперед і на всьому скаку врізався в білогусячий стрій. Гілка, мов шабля!

Він уже підлітав до пошти, а ззаду, вдалині, все ще не змовкало безладне гусяче ґелґотання.

На пошті, в тесовій кімнатці, нудьгувала за віконцем дівчина, трохи схожа на Серафиму. Теж веснянкувата й світлоброва. Побачила Кашку й пожвавилася:

— Тобі що треба, юначе?

«Юнак» простягнув копійки.

— Конверт…

Дівчина взяла гроші:

— Еге… А знаєш, нічого не вийде. Грошей мало. Це сама марка чотири копійки коштує, а конверт з маркою — п'ять.

От цього Кашка аж ніяк не сподівався!

І таке, певно, нещасне зробилося у нього обличчя, що дівчина засміялася і сказала:

— Гаразд. Хочеш заробити конверт? На, тримай. А за це віднесеш у табір листи. Тут вісім штук. Ти ж з табору?

Кашка обережно признався, що так, з табору. Він хвилин із п'ять ще трудився над адресою, тоді віддав дівчині заклеєний конверт, узяв листи й вистрибнув на ґанок.

— Не загуби! — почув він услід.

— Ні!

Він не загубить! Все буде добре! Чудово все вийшло! І лише неподалік від табору а розгону зупинила його тривожна думка: а як же він віддасть листи? Адже тоді довідаються, що він бігав без дозволу на пошту.

Кашка розгублено затупцяв на трав'янистій колії. Просто хоч назад неси ці листи. Але ж не понесеш, справді. І тут прийшло щасливе рішення: «Віддам Володі. Він щось придумає».

Кашка сховав конверти під сорочку.

Він був уже біля дачі загону, і вже всі наперебій говорили йому, що Серафима ходить зла й розшукує його. І він уже встиг злякатися і засмутитися, бо Серафиму боявся, а Володю не знайшов. І раптом в одну мить забулися й переляк, і тривога. Кашка почув Мишкові слова. Мишко сидів серед кущиків і бесідував з Мавпячим Царем. І вони казали таке!.. Одне слово, Кашка спершу завмер, а потім у ньому щось ніби зірвалося.

І він кинувся у битву так само стрімко й не оглядаючись, як нещодавно врубувався в гусячі лави…

— Хто тобі дозволив? — повторила Серафима. — Чому ти, не спитавшись, пішов із табору? Знаєш, що за це буває?

Кашка точно не знав. Певно, щось жахливе. Невже виключать! А раптом справді відправлять зараз додому? І не поїде до нього Володя…

Біда нависла над Кашкою. І здавалося, не було порятунку.

Але він був. Він прийшов. З'явився Володя.

Він теж дивився на Кашку не дуже ласкаво. Але дивився уважно і побачив те, чого Серафима не помітила зопалу.

— Зачекай, — похмуро сказав він Серафимі. — Не бачиш, він увесь у крові?

Певна річ, Кашка не був увесь у крові. Просто рука у нього виявилася подряпаною вище ліктя. Кров повзла повільними цівочками.

— Покажи, — наказав Володя. — Бився, чи що?

— Це він сам об гілля подряпався, чесне жовтенятське, — жалібно заговорив Мишко Зиков. — Я його навіть не стукнув жодного разочку.

Серафима зморщилася:

— Аж ніяк не легше! Тепер у медпункт його тягнути. Бинти, йод, писк…

— Який там писк, — сказав Володя. — Кашко, йди до Раї. У дівчат є бинт. Та скажи, щоб промили. Ану, бігом, чого стоїш?

Кашка кліпнув, відкрив рота, ніби хотів щось запитати. І зірвався з місця.

Серафима розгублено подивилася услід. Потім запізніло обурилася:

— Ти, Новосьолов, власне кажучи, чого розпоряджаєшся?

— Тебе пожалів, — посміхнувся Володя. — Сама ж говориш, що боїшся писку.

— Не табір, а орда, — сказала Серафима. — Ну, гаразд. Я з вами ще розберуся.

— Розбирайся зі мною, — серйозно попросив Володя, — а з Кашкою я розберуся, сам.

— Чудово! — Серафима взяла руки в боки й нахилила набік голову. — Може, тепер ти вожатий, а не я? Може, ти за мій загін відповідаєш? Чи все-таки я?

— Ну, ти… — похмуро погодився Володя. — А якщо ти… Якщо ти відповідаєш, то відповідай як слід, а не хапай одразу людину за комір! Ти знаєш, навіщо він бігав на пошту? Нічого не знаєш. А одразу сваришся! А може, він якогось важливого листа чекає! — Володя відчув, що знайшов слова, на які важко заперечити. І продовжував майже весело: — Може, у нього вдома щось трапилося, може, він ночами не спить… Ти його про це запитала?

— Не спить він, аякже… — невпевнено пробурчала Серафима. — Інший би на його місці взяв би та й пояснив усе. А він стоїть і мовчить…

— Інший би на його місці, — ядуче мовив Володя, — взяв би та й засунув усі ці листи під пень у лісі чи в яму якусь. І кінці в воду. Ніхто б і не довідався, що він на пошту бігав. А він приніс…

Може, Серафимі нічого було заперечити. А може, вона глянула на розкидані на піску листи і побачила серед них той, якого дуже чекала. Одне слово, вона квапливо нахилилася, зібрала конверти, пробурчала, що все одно це Кашці, а заразом і Зикову, так, не минеться, і пішла.

Володя весело засвистів. Перемога була за ним. Він дуже хотів залишити «поле бою», але помітив край алеї, в траві, вгорнутий аркушик паперу. Записка якась, чи що? Вона ворушилася під вітром, ніби хотіла вибратися з стеблинок і листя.

Володя розгорнув папірець і побачив:

ВІРШІ ДЛЯ ВОЛОДІ

Я гілок сухих і глицю знайду Склом від бінокля вогонь запалю вогонь як живий він схожий на жарптицю Вона мені сьогодні певно насницця

Володя акуратно, ріжок до ріжка, згорнув аркушик і сховав у кишеню. Посміхнувся і пішов туди, де перев'язували пораненого зброєносця.

Але Кашка вже сам летів назустріч. Розпущений бинт тріпотів за ним, як вимпел.

Ззаду з гнівними криками бігла Рая, а за нею ще три дівчинки.

— Во-лодю… — Кашка зупинився і ніяк не міг відхекатися. — Тут папірець… з листами був… Я загубив…

Володя вийняв вірші.

— Цей?

Кашка заусміхався. Посмішка була ніякова й запитальна.

— Я прочитав, — неголосно сказав Володя. — Хороші вірші. Правда, Кашко, хороші. Слово честі… Ну, давай я зав'яжу руку.

— Ото вигадав! — утрутилася Рая. — Потрібен стерильний бинт. Дивись, він цей у піску вивозив. Зірвався мов навіжений. Дівчата, дайте йод.

Вона розгорнула новий моток бинта. Кашка слухняно підставив лікоть. Дивився він не на Раю, а на Володю, Байдужий до болю і, зовсім щасливий.

— Кашко, а чого тебе на пошту понесло? — поцікавився Володя.

— Щоб швидше листа відправити. Щоб мама швидше відповідь написала… — Кашка зам'явся. Незручно було пояснювати Володі, що без маминого дозволу він побоювався везти до себе гостя.

— А бився навіщо?

Кашка насупився. Глянув скоса на Раю.

— Я потім… скажу.

Рая зав'язала бинта.

— Ходімо, дівчата. Нехай вони секретничають.

Дівчата з незалежним виглядом пішли. Навіть їхні спини промовляли: «Дуже потрібні нам ваші таємниці!»

— Ну? — сказав Володя.

— Мишко Зиков казав, ніби вона навмисне мимо стріляла… — Каліка сердито кивнув услід Раї. — Навмисне, щоб тобі перше місце дісталося. Тому що… Мишко — він дурень. Каже: тому, що вона в тебе закохалася.

— Тьху ти… — Володя сказав це безтурботно, а в самого одразу ж заскніло, зашкребло на душі. Неспокій — як зла миша.

Він ніколи не любив незрозумілі розмови й загадки, напівнатяки й хитрі погляди. Це його злило. А тут… Це було ще гірше. Він не розумів, що й чому гірше, тільки відчув: щоб не стало зовсім погано, треба вирішити все негайно:

— Раю, стій!

Дівчата зупинилися, здивовано озираючись. Володя підійшов майже впритул.

— Слухай-но, — виразно промовив він. — Хлопці кажуть, що ти навмисне мазала по мішенях. Для мене. Так?

Дівчата аж повідкривали роти. Рая зробила круглі очі.

— Якщо так, кажи одразу, без дурників, — зажадав Володя.

Він невиразно відчував, як рвуться між ними ниточки-павутинки. Ниточки, про які він досі й не здогадувався. Але поряд стояв увесь натягнутий, напружено чекаючи відповіді, Кашка, співучасник його перемоги, вірний і довірливий зброєносець. І це було головне.

— Кажи, — твердо повторив Володя.

Рая відступила, прихилилася до берези, задерла догори голову й засміялася. Сміялася вона старанно й голосно. «Аут», — подумки промовив Володя. Він, як і раніше, відчував досаду, але неспокій зник.

— Ходімо, Кашко. Хіба їх зрозумієш, дівчисьок… Ходімо. Ти мені допоможеш просунути нитку в голку.

Дні спливали. Чим ближче до кінця, тим швидше. А лист для Кашки не приходив.

Чергові вирушали на пошту після обіду, в тиху годину, яка тягнулася не одну, а дві години. І цей час був для Кашки не сном, а мукою. По кілька разів він зривався з ліжка й вибігав з палати, ніби у невідкладній справі. І дивився, чи не повертаються чергові. Іноді Кашці вдавалося зустріти їх. Але такі зустрічі приносили тільки поганий настрій: листа не було.

До прощального вогнища залишилося чотири дні. Точніше, три з половиною.

Кашка лежав і дивився на стелю. По дерев'яній балці ходила блискуча зелена муха. Кашка загадав: якщо муха перейде через довгу тріщину, лист сьогодні буде неодмінно. Муха через тріщину не йшла. Кашка то вмовляв, то лаяв її пошепки, але марно. Муха погуляла уздовж балки і зупинилася біля круглого сучка. Несподівано вона почала товстіти, рости і перетворилася на кумедного чолотяпика з вусами і шпагою. Кашка не здивувався такому, тільки не зрозумів: як він там тримається униз головою. І ще виявилося, що сучок — це не сучок, а дерев'яна пробка. Чолотяпик обхопив її, почав розхитувати і нарешті висмикнув з гнізда. Пробка полетіла вниз і стукнула Кашку по лобі. Він кліпнув і побачив, що ні пробки, ні чолотяпика немає, а є Олекса Малютов, який приготувався вдруге бацнути Кашку в лоб.

— Чекав листа? На, — прошепотів Олекса. — І ось іще, віддай своєму Володьці…

Хороша людина Олекса! Просто диво, яка хороша!

Кашка перевернувся на живіт, рвонув конверт! Швидше! Ой, довгий який! «Здрастуй, дорогий сину…» Так, це як завжди, це добре. «Батько здоровий…» — це чудово. «Бабуся пише…» Байдуже, що вона пише! Де ж головне? Ой, ось! «Звісно, нехай приїжджає, ми будемо дуже…» Ура!

Кашка тихою блискавкою ковзнув у коридор, а звідти в сусідню палату.

Великі хлопці, звичайно, не спали. Двоє грали в шахи, один жував печиво. Юрко Земцов цілився у когось мильницею, ще двоє накачували велосипедним насосом залатаний волейбольний м'яч. М'яч не накачувався і шипів. Хлопці теж шипіли і лаялися.

Володя лежав на животі й читав книжку.

— Володю, — радісно зашепотів Кашка, — дивися, мама пише: «Нехай приїжджає». Поїдемо, так?

Володя не одразу зрозумів. Потім відкинув книгу. Ох, нехай йому біс! Певно, Кашка всерйоз утовкмачив собі це в слову…

— Бачиш, мама пише: «Будемо дуже раді…»

От, не було клопоту!

Але ж він насправді тоді пообіцяв. Як же тепер викрутитися?

А втім… Чи треба викручуватися? Коли вже обіцяв… Додому вже, звичайно, дуже хочеться. Але ж Кашка також…

Володя сів у ліжкові. Ех ти, Кашко… Ось він стоїть перед ним, тонконогий малюк — зброєносець. Дивиться радісними сірими очима. Повірив уже.

А може, справді з'їздити? На кілька днів. Удома, звісно, буде прочухан, але… певно, не дуже сильний. Рая відвезе записку. Батько зрозуміє. Мати? Пошумить і теж заспокоїться. Адже в Білий Ключ він також сам їздив, а був на рік молодший.

Може, й справді з'їздити? Бо роз'їдуться вони з Кашкою в різні сторони і, хто знає, чи побачаться коли ще.

— Добре, Кашко. Адже у нас ще чотири дні. Домовимося.

— Три, — насторожено сказав Кашка. — А хіба ми ще не домовилися?

— Ну… Ет, нехай. Домовилися. Якщо все буде гаразд, то домовилися… А що це за лист іще?

— Ой, він тобі. Я навіть забув…

Від кого б це? Треба ж, від Надії! Цікаво… Але він прочитає, коли ніхто не заважатиме. Так краще.

— Ну, Кашко, йди досипай. Бо нам Серафима дасть жару.

— Дасть, — радісно погодився Кашка.

Він зник, а Володя розпечатав листа.

Вово, здрастуй!

У мене радість. Батько наш їде у відрядження у Ленінград і мене бере з собою. А по дорозі ми до вас заїдемо на три дні. Ти мені все місто покажеш. Пам'ятаєш, ти обіцяв? І театр, і кістяк мамонта в музеї, і пристань, і літній трамплін. Я знаю, ти 23-го з табору приїдеш. Ми до вас теж двадцять третього приїдемо. А до нас у Ключ ти збираєшся? Зустрінемось — домовимось. Ура!

… Юркова мильниця свиснула над Володиною головою, вдарилася об стінку і розвалилася на половинки. Володя не ворухнувся. Він дивився на лист, ніби хотів прочитати, який же придумати вихід. Та виходу не було. Тут або, або… Але ніякого «або» бути не може. Тому що Надійка — це Білий Ключ, це озера з темною водою і лусочками місяця, і зірки серед листя, і сонячні зарослі вулиці, і веселощі, і нічні вогнища…

Але… «Вогонь, як живий, він схожий на жар-птицю…»

Як же йому тепер пояснити? Як розповісти, що таке ця кругловида задьориста дівчина?

Ех, Кашко, Кашко! Не щастить тобі, зброєносцю…

А Кашка спав, лежачи ницьма поверх ковдри. Йому приснився великий червоний літак у дуже синьому ранковому небі. Він летів так низько, що пригиналися верхівки беріз. Літак весело тріщав і блищав склом.

Розділ десятий

Цей останній ранок був безсонячний і вогкий. Уночі пройшов дощ. Володя, прокидаючись, чув стриманий шепіт краплин і зітхання вітру. Зараз дощу не було, але важкі хмари так і не розвіялися. Володя розплющив очі і побачив у вікнах вологе похмуре світло.

Вставати не хотілося. Володя закинув руки, вчепився в спинку ліжка і потягнувся. Заскрипіла сітка. «Дивно якось виходить, — подумав Володя. — Скоро я встану і, певно, ніколи в житті вже не ляжу на це ліжко. І в цій кімнаті, може, ніколи вже не буду». Він розглядав нефарбовані дошки стелі зі звичним рисунком тріщин і сучків. Просто над головою були два круглі сучки, схожі на клоунські очі, і третій, що нагадував сплюснутий ніс. Під «носом» уздовж дошки йшла коротка широка щілина, ніби розтягнутий у тонку посмішку рот. Це було знайоме обличчя стелі. Воно дивилося на Володю кожний вечір і кожний ранок. Тепер уже не дивитиметься.

У напіввідкрите, затягнуте марлею вікно сочилося повітря, пахнучи дощем. Володя зіщулився і випустив залізні прути спинки.

Знову почулося діловите сопіння. Володя повернув голову. Юрко Земцов сидів у ліжку, тримав на колінах рюкзак і вкладав у нього своє майно.

— Не терпиться? — байдуже запитав Володя.

— А навіщо час гаяти? — Юрко покрутив у руках волейбольну покришку, що лопнула по всіх швах (узяти чи викинути?) і втопив її в рюкзаці. — Одразу зберешся, тоді клопоту менше. А ти чого кислий? Усе-таки додому їдемо. Неохота?

А й справді, чому йому анітрохи не весело? Адже додому! Так же хотілося додому! Надія приїде. Але одразу ж він зрозумів чому.

Кашка.

Володя згадав вечірню розмову. Вони зустрілися за огорожею табору, серед великих сосен. Подалі від чужих очей. Кашка сидів на пеньку і дивився на Володю, піднявши маленьке гостре підборіддя.

— Ніяк не можеш, так? — тихо запитав він.

Володя похитав головою. Він дивився убік. По траві пройшовся вітер і пригнув голівки подорожника.

— Не ображайся, Кашко, — сказав Володя.

Кащині очі стали здивованими. Він зовсім не ображався. Коли Володя так вирішив, значить, так треба. Але було дуже сумно, і Кашка все ще сподівався, що знайдеться якийсь вихід. Може, Володя придумає.

— А якщо хоч на один деньок? — пошепки запитав Кашка. — Теж не можна, га?

— Розумієш, Кашко, ніяк… — Володя намагався говорити дуже м'яко і переконливо.

Кашка повільно зітхнув. Його гостренькі ключиці піднялися і впали.

«Треба було сказати йому одразу», — подумав Володя.

— Якби не цей лист, ми б неодмінно поїхали, — промовив він. — Слово честі… Та ми наступного року зустрінемося, — додав він майже жалібно.

— Угу… — озвався Кашка. Він сидів тепер, зігнувшись, і розколупував кору на пеньку. На Володю не дивився.

Пролунала за деревами сурма.

— Ну, ось, — полегшено промовив Володя. — Це вас на вечерю кличуть. Щось рано сьогодні…

Кашка повільно підвівся.

— Обтрусись, — сказав Володя. — Штани геть у смітті.

Кашка покірно дав себе обтрусити.

— Тепер усе в порядку… Слухай, Кашко, давай попрощаємося зараз. Ми ж завтра на різних машинах їдемо. Рано-вранці. Мабуть, і побачитися не встигнемо. А на вогнище вас, певно, не пустять, щоб завтра не проспали.

Кашка кивнув. Він стояв, крутив на животі ґудзика сорочки і не знав, що сказати.

Володя узяв двома руками його маленьку долоню. Долоня була в'яла. Зовсім не така, як раніше. Вчора чергові не пустили Кашку до їдальні, прискіпалися до плям смоли на пальцях, і Володя потяг його відмивати руки. Він тер їх величезним шматком мила, а Кашка верещав, дурів, і його слизькі долоні вислизали з Володиних пальців, як живі карасики. А зараз…

— Ну, біжи, — сказав Володя. — Час. Рушай, Кашко…

— Угу… — прошепотів Кашка. — Я пішов.

І він попрямував до табору.

«Якби можна було розірватися, — подумав Володя. — І додому, і до нього…»

Кащина похмура постать мелькала серед потемнілих сосен.

«Тільки б він не заплакав», — подумав Володя.

… Але Кашка не плакав. Навіщо? Так уже було. Поїхав кудись добрий хлопець Пимич. Пішов у далекі гори безстрашний мандрівник Костя. Всі зустрічаються, а потім розлучаються. Нічого тут плакати…

Зате Кашка скоро приїде додому, і вдома будуть мама і тато.

Кашка згадав про домівку, й одразу все просвітліло. Сльози розтанули. Кашка пішов далі, не похиляючи голови. Та ось він вийшов на галявину, де вони з Володею розкладали вогнище. Слід від вогнища був, як чорна латка на кошлатому трав'яному килимі. У Кашки знову зашкребло у горлі.

Сніданок був квапливий і короткий. Володя проковтнув противний теплий компот і швидше повернувся до своєї дачі.

Юрко Земцов мав рацію: слід було зібратися завчасно. Майже всі вже були готові, а Володя шукав під ліжками зубну щітку і ліхтарик…

Коли рюкзак був зібраний, Володя побачив, що в кімнаті вже порожньо.

Володя спритно кинув рюкзак за спину — обидві лямки на одне плече. Поправив картуза, що став незвичним: він майже не носив його в таборі. Взяв у кутку свою візерунчасту паличку. Озирнувся на порозі.

Постелі були прибрані, на підлозі сміття — клапті газет, сухі соснові голки і блискуча пряжка від сандалії. Плакат, на якому червонощокий сурмач грав побудку, відірвався верхнім ріжком від стіни і повис, як напівспущений прапор. Видні були тільки ноги сурмача й підпис: «Ура піонерському літу!»

От і все. «Синій Камінь», прощай! Було добре, отож зараз сумно. Але попереду теж багато хорошого, і тому сумно не дуже. Прощайте, скелі в дальньому кінці просіки, червона шипшина край галявин, жовті вогнища в сизих сутінках, червоний олень, що біжить через кущі… І маленький зброєносець Кашка…

Певно, так вже влаштовано в житті. Зустрінуться двоє людей і спершу поглядають один на одного похмуро й нетямуще, а коли ця похмурість зникає і хочеться бути разом, то раптом настає ось такий похмурий день. І треба прощатися. Тут уже нічого не придумаєш, у кожного своя дорога.

«Не треба більше зустрічатися з Кашкою, — подумав Володя, сходячи з ґанку. — Ні до чого з ним зараз зустрічатися. Хорошого від цього не буде ні йому, ні мені. Він ще розплачеться…»

Але Володі не пощастило. Він обійшов дачу і побачив, що уздовж алеї стоїть довга шеренга малюків. Уже одягнені в дорогу, з рюкзаками і чемоданчиками, вони вишикувалися для останньої переклички. Вітер сіяв водяний пил, і малюки стояли незвично тихі, принишклі. Серафима нервово розмахувала аркушем паперу і повторювала:

— До станції поїдемо в автобусі. Разом з іншими дітьми. Поводьтеся як слід. На вокзалі поділимося. Ті, хто в місто, поїдуть на електричці із Сергієм Петровичем. Ті, хто в Новоріченськ і Камшал, — поїдуть зі мною. Повторюю…

«Значить, Сергія з нами не буде, — подумав Володя. — Наш грузовик піде до міста трактом, на станцію не заїде…»

Кашка стояв майже в кінці шеренги. Був він зараз зовсім маленький. У зім'ятому вельветовому картузику, в сірій курточці, у зморщених на колінах панчохах. З великим портфелем, перев'язаним мотузкою. Ліва панчоха сповзла, і Кашка раз по раз підсмикував її. Обличчя у Кашки було зовсім неусміхнене і байдуже: ніби йому все одно, куди їхати і що робити.

Володі стало не по собі. Якби він був дівчиськом, він міг би подумати: «У мене защеміло серце». Але він не був дівчиськом і думати про такі ніжності не вмів.

— Новосьолов! У машину! — загукали здалеку. — Во-ло-о-Дю-у!

Кашка здригнувся, випростався. І, звісно, побачив Володю. В сірих очах його одразу спалахнула крихітна надія. І почала рости. «Ти передумав, так? Ти поїдеш?»

«Піти б…» — подумав Володя. Піти було не можна.

— Ще раз повторюю, — набридливо твердила Серафима. — Поводити себе треба як слід, бо… Новосьолов, а тобі що треба? Не заважай нам…

— Гаразд, потерпи, — сказав Володя. — Тепер уже недовго.

Він узяв Кашку за плечі і, задкуючи, вивів його зі строю.

Так вони перетнули алею. Володя зупинився, прихилившись рюкзаком до берези.

— Ну, от… — неголосно сказав він. — Щасти тобі, Кашко.

— Угу… Щасти, — відповів Кашка пошепки і почав роздивлятися свої сандалії. Зверху, з березових листків, падали важкі краплі.

Володі до смерті захотілося, щоб усе було, як раніше. Щоб спалахнуло сонце, сяюче, мов труба сурмача; щоб вітер обсушив дерева; щоб стало тепло і підбадьорений Кашка посміхнувся своєю ледь винуватою посмішкою. Але що ж міг Володя вдіяти? Адже не міг він розігнати хмари.

Кашка опустив голову так низько, що Володя не бачив його обличчя. Бачив тільки вельветовий картузик з кнопочкою, світлу потилицю і тонку Кащину шию з жолобком. Велика крапля упала просто в цей жолобок і покотилася за комір. Але Кашка тільки ворухнув плечима і не підвів голови.

— Адже ти можеш написати листа, — сказав Володя.

— Угу… — пошепки озвався Кашка. — А куди? — Він повільно підняв обличчя.

— Я зараз. Я адресу дам. — Володя скинув рюкзак і квапливо занишпорив по кишенях. Він знайшов усе потрібне: недогризок хімічного олівця і якийсь паперовий клаптик. Він розгорнув папірець.

Це були Кащині вірші.

Я гілок сухих і глицю знайду, Склом від бінокля вогонь розкладу…

«Не можна, — подумав Володя. — На цьому ніяк не можна». Але іншого паперу не було. Тоді він зняв картуза, розтягнув його пальцями на березовому стовбурі і, слинячи олівець, почав виводити на підкладці великі літери. Потім люто рвонув тріскучий сатин.

— Ось, Кашко, адреса. Не загуби цю ганчірку. Де в тебе кишеня? Ага. Ось сюди. Ти ж гляди пиши. Я також напишу. Обов'язково, Кашко. Добре?

— Добре… — Кашка дивився йому просто в обличчя. — Володю… А якщо ти тільки на сьогодні з'їздиш? Хоч дорогу взнаєш. Це теж не можна, га?

— Голубєв, Новосьолов! Ви ж затримуєте усіх! — гукнула Серафима. — На автобус пора!

Володя підняв з трави свою паличку і вклав у Кащину долоню. Стиснув його пальці навколо візерунчастої рукоятки.

— Бери, — твердо сказав він. — Усе. Пиши.

Він підхопив рюкзак і квапливо попрямував до своєї машини. Звідти вже кликали його кілька голосів.

— До побачення! — запізніло крикнув Кашка. І Володя, не озираючись, махнув рукою.

Вантажна машина стояла біля воріт табору. Всі вже були в кузові. З ними сиділа худа очкаста Рита, вожата третього загону.

Володя скочив на колесо й перевалився через високий борт.

— Володю! Ми місце зайняли! Йди! — почув він і побачив Юрка Земцова.

Юрко підвівся з передньої лави і махав зім'ятим беретом, на якому щойно сидів. Там же, серед тюбетейок і кашкетів, зеленіла Раїна хустка.

— Зараз, — сказав Володя і підняв рюкзак. Підняв вище, щоб не зачепити чию-небудь голову. Рюкзак був важкий, витягнута рука тремтіла. — Ану, пустіть, — сказав Володя.

Хлопці забурчали і засовались.

— Ходи швидше! — кликав Юрко.

Вже працював мотор, і дно кузова дрібно здригалося під підошвами.

— Зараз, — навіщось знову сказав Володя.

— Та візьміть же у нього мішок! — не витримала Рая. — Бевзі, слово честі!

До рюкзака потяглися чиїсь розчепірені долоні. Володя повільно відвів руку вбік, за борт. І відпустив пальці.

«Вогонь, який живий, він схожий на жар-птицю…»

Рюкзак важко гепнувся біля колеса, і Володя пружно стрибнув поряд. Він почув, як у кузові зойкнула Рая.

Володя вихопив олівець і аркуш з Кащиними віршами. Тепер було все одно. Він притиснув папір до борту машини.

Писав, пропускаючи букви й коми, і відчував, як спливають секунди. Потім крикнув:

— Раю!

Серед здивованих і стривожених облич він побачив Раїне обличчя.

— Слухай-но! — сказав він голосно й чітко, щоб жодної секунди потім не витрачати на повторення. — Зайдеш до нас, віддаси це. — Він простягнув записку.

— Ой Вово! Ой, буде тобі вдома… — швидко почала Рая, бо зрозуміла його одразу. — Ох і дурень…

Але він уже біг, і нашвидку підхоплений рюкзак незграбно стрибав у нього за плечем.

— Новосьолов! Що за фокуси! — Це кричала навздогін Рита, але Володя не озирнувся. Понад усе він боявся одного: не встигнути. Кеди ковзалися по сухій сосновій глиці.

Довгий червоний автобус уже гув напружено й нетерпляче. Ось-ось зачиняться з коротким зміїним шипінням двері! І здавалося Володі, що він уже чує це шипіння. Та, певно, це був зустрічний вітер.

Він устиг.

Він влетів у двері, і вони зачинилися, мало не прищемивши рюкзак.

Одразу ж Володя побачив Кашку. Він сидів біля вікна. Проте дивився не у вікно, а просто перед собою, поклавши підборіддя на спинку переднього сидіння. Поряд влаштувався Гена Молоканов. На пухких колінах він тримав Кащину паличку і з задоволенням розглядав її. «Видурив уже, тварюка», — мигцем подумав Володя. Він стулив уперед і суворо сказав Молоканову:

— Геть.

Той закліпав віями і не ремствуючи зліз із сидіння. Що тепер робити з паличкою, він не знав і нерішуче тупцявся поряд.

Кашка підвів голову. Випростався. І теж закліпав. Автобус уже мчав серед сосен, і на Кащиному обличчі миготіли швидкі тіні.

Володя кинув на сидіння рюкзак, уперся в нього кулаками. Так він і стояв, ледь зігнувшись, і дивився на Кашку. Кашка заусміхався.

В автобусі мовчали. Сергій мовчав і хлопці. Кашка повільно підсунувся до рюкзака й обняв його лівою рукою. Ніби це був не рюкзак, а хтось живий і добрий. І знову глянув на Володю. Дивився він знизу вгору, задерши гостре підборіддя. Посмішка його була все ще несмілива й трошки кумедна, бо не вистачало переднього зуба.

А Володя раптом помітив, що очі у Кашки не сірі. Вони світло-голубі з коричневими цяточками.

Оглавление

Владислав Крапивін ЗБРОЄНОСЕЦЬ КАШКА

Розділ перший

Розділ другий

Розділ третій

Розділ четвертий

Розділ п'ятий

Розділ шостий

Розділ сьомий

Розділ восьмий

Розділ дев'ятий

Розділ десятий Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg