«Пригоди двієчника»

Пригоди двієчника (fb2) - Пригоди двієчника (пер. Григор Михайлович Тютюнник) 1510K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Худайберды Тухтабаев

Худайберди Тухтабаєв ПРИГОДИ ДВІЄЧНИКА Повість-казка

©    — україномовна пригодницька література

Переклад Григора Тютюнника

Малюнки Тома Тарнавського

Перекладено за виданням: X. Тухтабаев. Волшебная шапка. «Детская литература», Москва, 1970.

ЧАСТИНА ПЕРША Мандри безталанного двієчника

ВАЖКИЙ ДЕНЬ ПЕРЕД ЧУДОМ

Усе почалося з того, що мама вигнала мене з дому. Але почну по черзі.

Звати мене Хашимом. Якщо хочете звертатися до мене лагідно й поштиво, можете називати Хашимджаном, я не проти.

Отже, Хашимджан Кузиєв — син уславленого механізатора Кузибая. Тато мій зараз працює в Мирчазулі, цілину піднімає. Додому приїжджає вряди-годи, зате неодмінно привозить багато подарунків. Кращі, звичайно, припадають мені.

Мама моя теж знатна. Вона дояркою на фермі, що за триста кроків од нашого дому. У неї там двадцять чотири корови. І всі рекордсменки. А за те, що вони стали рекордсменками, мама медаль одержала. Гарну таку медаль, блискучу. Я приколов її до своєї сорочки і пішов на базар по цибулю й моркву. Всі хлопчаки заздрили, юрбою сунули за мною. Все просили дати поторкать. І в школу з медаллю подався. Але потім дуже шкодував. Не минуло і двох уроків, як директор викликав мене до себе й став соромити:

— Ти навіщо носиш чужу медаль, Хашиме Кузиєв? Зніми негайно ж. Це нагорода за доблесну працю, її треба самому заробити!

Так і сказав: «Чужу медаль». Наче рідна мама чужа мені.

Сестричка моя, Айшахон, учиться в четвертому класі. Вона в нас розумниця. І старанна дівчинка. Миє посуд, допомагає мамі прати, підмести двір. І тому, напевно, мама завжди каже: «Ах розумничка, ах моя люба». Я також люблю Айшахон. Адже вона неабияк виручає мене цим… своєю працьовитістю.

Ще меншу сестричку звуть Донохон. У цьому році вона пішла до першого класу. Мама впевнена, що вона стане лікарем. Я гадаю, мама помиляється. Бо Донохон боягузка. Уколів боїться. І таблеток теж. Побачила одного разу в коридорі шкільну буфетницю в білому халаті, подумала, що це лікар, вискочила у вікно і втекла! А так загалом і вона нічого дівчинка.

Про себе скажу небагато: не люблю хвалитись. Учуся в шостому класі, іноді одержую п'ятірки, іноді — двійки, коли як пощастить. А хлопчик я здібний і розумний. Не муляю старшим очей, не ганяю собак цілоденно по вулицях, як інші. Прийду зі школи, попоїм і гайда на пустир у футбола грати. І хоч би скільки мене кликали — не докличуться. Та якщо таки застануть зненацька і дадуть роботу, тут уже сам викручуйся. Але я це вмію.

— Хашиме! — покличе, буває, мама.

— Що, мамочко? — питаю залюбки.

— Полізь-но на дах та скинь трохи дров.

На пласкому даху нашого дому складені дрова.

— Зараз, мамочко!

По поспішаючи беру драбину, приставляю до даху, а тоді гукаю:

— Айша! Ей, Айшахон!

— Що, брате? — підбігає вона до мене.

— Полізь лишень на дах і скинь трохи дров. Та живенько, — командую недбало.

— Зараз, — охоче відповідає сестричка.

Вона ж розумниця, тямить, що братові не сподобається, коли йому відмовлять. Намагається завжди бути ввічливою і зробити все, що звелить брат, себто я. Інколи, звісно, опинається. Не без того. Тоді я її виховую.

Утовкмачую, що я старший брат, а молодші повинні слухатися старших. До кулаків не доходить, даю лише легенькі хрускани, а буває, що й стусана дам. І сестричка вмить береться за роботу. Тоді я її підхвалюю:

— Молодця, Айшахон, розумничка моя люба! Ніколи не забувай, що ми повинні допомагати мамі. В неї й так багато клопоту.

Кажу, а сам хльоскаю прутиком по халяві чобота, як це робить дядечко Сираджиддін. Він у нашому колгоспі завфермою. На роботу приходить дуже рано. А прийшовши, одразу скликає людей і саме так похльоскує прутиком по халяві, віддаючи розпорядження:

— Ти, Халмухамеде, вивезеш гній. Ти, Карїме, здай молоко на молочарню. Ти, Ешмате Сагдулаєв, вижени корів на пасовисько.

Халмухамед прикладає руку до серця і кидається до купи гною. Карім-ака хутенько вантажить бідони з молоком на автопричеп. Ешмат нетерпляче махає гирлигою, а дядечко Сираджиддін іде собі, куди йому заманеться.

Ось на яку роботу я піду, коли виросту. Ти гуляєш, а інші працюють. Не життя — мрія!

На мене поки що працюють лише двоє: Айшахон та Ариф. Невеличка, звичайно, бригада, хвалитися немає чим.

О, трохи не забув. Ариф — це мій товариш. Ми з ним в одному класі вчимося, за однією партою сидимо. Сам він маленький на зріст, але голова у нього не менша за десятивідерний самовар. І, схоже, що самовар цей ущерть повен розуму. Задачки Ариф розв'язує, як горіхи лущить.

Але і я не з лопуцька. Він розв'язує, а я списую. За якихось п'ять хвилин встигаю все передерти.

Ось як це робиться: за дві години до школи (ми вчимось у другу зміну) я виходжу надвір і кличу Арифа.

— Чого тобі? — похмуро питає він.

— Ходімо до мене уроки робити! — кричу щосили. Треба, щоб мама мене почула.

Ариф відмовляється.

— Я дім стережу, — одказує він. — Сам іди сюди, як тобі треба.

Хапаю портфель і біжу до Арифа. Мама думає, що ми сидимо уроки вчимо. А я вже через п'ять-десять хвилин на пустирі. Тут завжди є з ким м'яча поганяти. В командах повсякчас не вистачає гравців — будь ласка, приставай, до якої хочеш.

Сьогодні я теж хотів утекти. Але тільки-но розтулив рота, щоб покликати Арифа, гукнула мама.

— Хашиме, ти погодував курей?

Це я ще вранці мав зробити. Геть з голови вилетіло.

— Га? — сказав я, щоб виграти час, і трохи позадкував.

Треба триматися якомога далі, щоб часом запотиличника не схопити.

— Чи ти оглух? Я питаю: кури нагодовані?

— А навіщо їх, нероб, годувати? Хай самі годуються!

— О, лишенько моє, ти і не напував їх?

— Та вони ж ніколи не п'ють! Тільки дзьобають…

Мама виломила лозину й кинулася до мене. Я оббіг три кола по двору і вискочив за ворота.

— Цілий тиждень не напував і не годував! — закричав я вже з вулиці. — Не люблю я їх, бо курка — не птиця!

— Ну постривай же, негіднику, я тобі ще всиплю! — пообіцяла мама, сварячись лозиною.

Ну і нехай. То ж потім, а зараз я сам собі пан. Втіхи, одначе, мало. Вчора я теж накоїв. Але, на щастя, минулося. Не покарали. А сьогодні, мабуть, здорово перепаде…

Ну, що б ви робили, якби до вас вічно чіплялися з одним і тим запитанням: «Яку ти сьогодні оцінку одержав, синку?»

Я особисто не довго думаю:

— П'ять, мамочко, п'ять!

— От любий синок, порадував маму! Іди ж погуляй…

Та які ж вони, ці дорослі! Самі знаєте. Сьогодні добрі, а завтра ні. Спершу тільки запитують, яка оцінка, а тоді раптом скажуть: «Принеси-но сюди щоденник, синку».

І тоді серце зупиняється, і не знаєш, що відповісти.

— Ану дай мені щоденник, — сказала вчора мама.

— Щоденник забрала вчителька, — недовго думаючи, збрехав я.

— Зрозуміло. Дай сюди портфель.

Що мені лишалося робити? Віддав.

— Оце скільки? — тицьнула мама пальцем у щоденник, наче не впізнала цифри, яка стояла там. Хіба не смішно? Вона ж має середню освіту!

— Ну, двійка…

— А оце?

— Трійка. Хіба не бачиш?.. Учора одержав.

— Негіднику, навіщо ж ти мені брехав?

Але судіть самі: хіба я брехав, кажучи, що одержав п'ятірку?

Адже навіть Донохон знає: якщо до двох додати три, буде п'ять.

Я спробував пояснити мамі цю арифметику, але вона й слухати не схотіла.

— Он воно як! — сказала мама, озираючись на всі боки. Видно, шукала очима лозину або кочергу — вона й нею вже двічі мене частувала.

— Ото ж так… — сказав я. І не чекаючи, доки мама кинеться до мене, вискочив надвір. За що — за що, а за стрибки у довжину в мене чесна п'ятірка. Фізкультуру я люблю.

І вона завжди мене рятує. Все це було вчора..

Але ж і сьогодні, бач, не обійшлося без прикрощів. Просто обидно. І жаль себе до болю.

Із хвіртки виткнувся носик украй зацікавленої сестрички.

— Принеси мій портфель, Донохон, — попросив я.

Пішов до Арифа. Мені навіть прикрощі не перешкода.

— Його немає вдома, — сказала мама мого товариша.

Треба ж тобі такого, щоб саме сьогодні не сиділося вдома головатому!.. Адже з трьох предметів додому уроки задали! Ну, стривай, Арифчику, ти в мене ще знатимеш!

У школі нікого ще не було. На дверях майстерні висів замок. На баскетбольному майданчику вешталася малеча. Біля учительської стояв велосипед Атаджана Азизовича, нашого директора. «Нема лиха без добра!» — подумав я.

Давно збирався написати заяву директорові. Отже зараз саме нагода.

Зайшов до порожнього класу й сів за роботу.

ДИРЕКТОРУ ШКОЛИ ІМЕНІ О. С. ПУШКІНА тов. АЗИЗОВУ

Заява!!!!!!!

Важко нам стало останнім часом, товаришу директор. Додому задають дуже багато. Не лишається ні хвилиночки часу, щоб допомогти батькам по господарству. Чи не можна звільнити нас від уроків алгибри, гиометрії і рідної мови. Ці предмети дуже важкі і тільки мізки засмічують. Замість них краще ввести уроки по футболу. Вчителем можна взяти бамбардира команди «Пахтакор» Геннадія Красницького. Якщо ви не відмовите в нашому проханні, ми обіцяємо бути дисциплінованими і вчитися тільки на п'ятірки.

Від імені групи учнів Хашимджан Кузиєв.

Я перечитав написане. Добряче вийшло. Тільки от боязко нести Атаджанові Азизовичу. А що як розсердиться?

Довго сидів я, не знаючи, що робити. Потім вирішив: «Що буде, те й буде». Заплющив очі і вскочив до приймальні.

Секретарка встала мені назустріч.

— Ти куди, хлопчику?

Я рвонув на себе двері. І ось вона, директорська.

— Що трапилося, Кузиєв?

— Добрий день…

— Ну… добрий день.

… Заява моя Атаджанові Азизовичу, звичайно, не сподобалася. По-перше, соромив за помилки і цілу годину втовкмачував мені, наскільки важливі предмети, які я пропоную зпяти. Він говорив і про те, що людина, яка не оволодіє ними, не стане ні вчителем, ні агрономом, ні інженером.

— І взагалі, — сказав директор, — людина без знань, надто в наш час, це нуль, порожнє місце.

— Неправда, — сказав я. — Он дядечко Анарбай ніде не вчився, а працює агрономом.

— Так, але коли він хотів учитися, почалася війна. Анарбай-ака відклав підручники і взяв до рук автомат, щоб захистити нашу країну від фашистів. Крім того, він усе життя вирощував бавовник. Досвід — це теж певні знання…

Директор говорив і говорив.

«Краще б щодня по голові кочергою били, ніж зубрити ненависну алгебру!» — подумки казав я собі.

Атаджан Азизович відкинувся на спинку стільця, витер хусточкою чоло і шию, потім випив дві склянки води й сказав:

— Можеш іти, Кузиєв!

А прикрощів не поменшало. На першому ж уроці я одержав двійку з алгебри! А я ж так старався, щоб учитель мене не помітив, так старався… Навіть під парту сховався, а Кабулов, учитель математики, тут як тут:

— Ану сядь як слід, Кузиєв!

Я сів. Але вчителеві й цього мало:

— Скажи-но, Хашиме, що ми проходили на минулому уроці?

Бачите, тут мене звуть не Хашимджаном, а просто, без усякої поваги — Хашимом. І чому це саме в мене треба питати, що проходили на минулому уроці? В класі тридцять учнів, можна спитати і в когось іншого.

Я легенько штовхнув Арифа. Але він удав, ніби не помітив цього.

— Ми слухаємо тебе, Кузиєв, — знову, вже нетерпляче, сказав учитель.

Я з усієї сили стусонув Арифа ліктем під бік. Він голосно гикнув і щось забурмотів. Я став повторювати за ним.

— Вчора проходили ранні значки і рівняння…

Клас так і виліг од сміху. Я подивився на всіх — і сам зареготав.

Виявляється, замість «рівнозначних рівнянь» я змолов казна-що.

— Ясно, Кузиєв. Сідай, — сказав учитель і додав: — Двійка!

Ото вже як не повезе, так не повезе. І мама лає, і директор, і Кабулов двійки ставить. Краще зовсім не родитися, ніж отак мучитись…

Арифа я наздогнав під чинарою, що росте біля чайхани. Зараз узнає, як підводити товаришів.

— Ей, зажди-но! — крикнув я, підбігаючи до нього.

— Чого тобі? — обернувся Ариф.

— Хочу спитати, навіщо ти моє цуценя бив.

— Яке цуценя? У тебе ж немає цуценяти!

— Моє цуценя, що тепер стало псом.

— Коли я його бив?

— Торік. Ось так дав йому по голові! — І я показав, як він це зробив.

Арифова тюбетейка відлетіла далеко вбік. Але він не побіг за нею, як те було раніше, а підскочив до мене й теж заїхав по вуху. Потім я йому дав, потім — він мені, ну й пішло!

Нагодилися хлопці. Одні заступилися за Арифа, інші — за мене. З півгодини ми борюкалися. Викачалися в пилюзі, порозпанахували сорочки, порозквашували один одному носи. Мені теж добряче перепало. Але я був радий, що провчив зрадника. Не буде надалі сам усі п'ятірки загрібати. І товаришів хай не кидає в біді, а по-чесному ділиться знаннями, якими напхана його голова.

Я весело йшов закушпеленою вуличкою і співав пісеньку «Хай завжди буде сонце». А сам думав: «Ось зараз прийду додому, попоїм жирного плову — мама його смачно готує! — увімкну телевізор і приляжу на тахті. Буду дивитися матч збірна СРСР — Бразілія. Чим погане життя?!»

На хвіртку зсередини було накинуто ланцюжок. Звичайно я просуваю руку й скидаю його. Але сьогодні це не вийшло. Поверх ланцюжка висів ще замок. От тобі й маєш!..

Я зазирнув у щілину. За хвірткою причаїлася мама. В руці вона тримала кочергу, як шаблю. Я відскочив на безпечну відстань. Мама відчинила хвіртку і, поглянувши на мене, гірко спитала:

— Знову побився, негіднику?

— Хто побився, мамочко? Я ні з ким не бився.

— Ще й брешеш до того ж! Хто Арифа побив? Може, не ти?

— Та ж ні-бо, мамочко! То він мене побив. Ось… — Я підняв холошу, щоб показати синяк на коліні. Але мама й бровою не повела.

— Уроки не вчиш, дома не допомагаєш, сестрам від тебе життя немає… — почала вона перелічувати всі мої гріхи. Потім замовкла, але за хвилину раптом спитала: — Може, забрати тебе зі школи та й квит?

Я навіть злякатися не встиг.

— Геть, щоб і очі мої тебе не бачили! — крикнула мама й замахнулася кочергою. — Щоб і духу твого тут не було!

Я, звісно, швиденько зник. Хвіртка, грюкнувши, зачинилася. Я знову опинився на вулиці. Куди ж мені тепер подітися, хто мене пожаліє? І в животі наче цілий піонерський загін у сурми сурмить. А тут ще з двору так смачно пахне пловом…

Над домом нависла тривожна тиша. Туди краще не заходити. Краще на вулиці чимось розважитися, бо цей лоскітливий дух плову може людину з ума звести…

ЧУДЕСА ПОЧИНАЮТЬСЯ

Правду кажучи, мама правильно зробила, прогнавши мене з дому. Я вже давно хотів по-справжньому узятися за одне діло. Та все ніколи було. А це опинився на вулиці голодний, самотній, нікому не потрібний і одразу пригадав казку про чарівну шапочку. Її розповідала мені бабуся, коли гостювала у нас минулого року. Ось ця казка.

Був собі на світі пастушок. Усе в нього виходило не так, як у людей. Невезучий він був, як оце я. Всі вважали його за дурника, а не за звичайну людину. Один злодій навіть наречену в нього одняв. І падишах з нього дуже знущався.

Мучився хлопець, мучився, і раптом — хоп! — знайшов гарну шапочку з білої вовни, гаптовану по краях. І виявилася ця шапочка не простою, а чарівною. Вона допомогла хлопцеві відбити у злодія наречену, помститися цареві і зробити ще багато-багато добрих справ.

— Ех, трапилася б мені така шапочка… — зітхнув я, прослухавши казку.

— А ти пошукай її, онучку, пошукай! — сказала бабуся, погладивши мене по голові. — Кажуть, довго і щасливо жив той юнак на білому світі. А перед смертю сховав чарівну шапочку й наказав їй допомагати людям.

— А не кажуть, де він її заховав? — спитав я лукаво.

Я ж знав: що буває в казках, того в житті не трапляється.

— Кажуть, — відповіла бабуся переконано. — Десь у цих краях вона схована. Аллах її знає, може, навіть у вашому кишлаку. І жде, либонь, не діждеться свого хазяїна.

«Хазяїном чарівної шапочки має бути Хашимджан Кузиєв!» — сказав я сам собі. І почав шукати. Спершу перевірив головні убори всіх мешканців кишлаку. Виявилося, що майже у всіх тюбетейки, у тракториста Ібрагіма Кічі — кепка, у рисівника Анатолія Кіма — солом'яний капелюх, і лише пастух Далбулбай Джулбулбай носить шапку. Але вона не з вовни, а з лисячої шкури. І називається малахаєм.

Потім я перекопав усе пустирище, що за садом головатого Арифа. Може, поклали шапку у скриньку й закопали, як скарб?

На пустирищі нічого не було. Я навіть курей порадував — купу гною на фермі розкопав. І все даремно.

Але тепер я знав, де треба шукати мою чарівну шапочку. Всілякі скарби, тим більше чарівні речі, ховають, як водиться, у якій-небудь старій покинутій хижі, що її навіть дикі коти обминають. Про це можна прочитати в першій-ліпшій книжці. А така хижа в нашім кишлаку є. Неподалік від пустирища, де ми м'ячі ганяємо.

Отже, буду шукати чарівну шапочку. Але спершу треба добути їжі.

Сховавши портфель у траві біля арика, я забіг до сусідки.

— Ти чого так пізно, Хашимджане?

— Мама просила позичити у вас дві перепічки до завтра.

— Будь ласка, синку, будь ласка…

Поклав я ще гарячі перепічки в портфель — і ноги на плечі.

Хижа стояла самотиною. Похмура, вона зловісно дивилася на мене віконцями, схожими на чорні провалля. Людина я не боязка, але краще б мені прийти сюди вдень. А то ж поки я ходив, мов прив'язаний, навколо дому, нюхаючи пахощі плову, та поки докумекав, нарешті, як добути перепічки, сонце сіло, і на кишлак упали сутінки.

Я обережно підкрався до віконечка і вліз у хижку. Темінь — хоч в око стрель. А тут ще назустріч мені хтось плигонув: схоже, вовк! Я заволав і зі страху пожбурив у нього портфель. Вовк завищав і вискочив у вікно. І тут я впізнав його: то був одновухий пес мірошника Шергази Кульгавого. Якщо тут ховається найбоягузливіший у кишлаку пес, то лякатися нема чого. Треба братися за діло.

Я перемацав усе сміття на підлозі, обнишпорив шпарки у стінах, розколупав нігтями мишачі нори. Анічогісінько. Даремно, мабуть, шукаю цю чарівну шапку. Напевне, її ніколи й не було.

Сів на підлогу біля вікна, де видніше, дістав перепічку. Вона смачно пахла — видно, тісто замішували на молоці. Креснув сірником, і — о диво! — просто переді млою, на протилежній стіні, були двері. Як же я їх не помітив?! А може, раніше їх не було? Адже я світив сірниками і обнишпорив усі стіни. Чи це, бува, не шапочка мені допомагає?! Відчинив двері, запалив сірник. Ого, оце так багатство — ціла купа всякого ганчір'я! Де ж їй ще сховатися, чарівній шапочці, як не в цій горі ганчір'яній?!

Різні клаптики, старий брезентовий чобіт, калоша, підситок, розчавлена алюмінієва миска, дохлий пацюк, черепки з-під розбитого порцелянового чайника, рукав чапана[1], шапка… Новісінька шапка з білої вовни з гарною мережкою по краях, вигаптуваною шовковими нитками.

Невже це вона, моя чарівна шапочка?

— Так, це я, — почувся нараз тонесенький голосочок. — Добридень, Хашимджане!

— Здрастуй, моя шапочко, — прошепотів я, тремтячи від щастя. — Я тебе так довго шукав…

— Я теж дуже довго чекала на тебе, Хашимджане…

— Правда, що ти чарівна?

— Правда, Хашимджане, правда. Як тільки ти забажаєш, можу побудувати палац, зробити тебе падишахом… Скажи тільки примовку: «Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя!»

— Ну та в падишахи мені не пече, — хіхікнув я. — Мені б чогось простішого, щоб неприємностей якомога менше було.

— Це дуже легко, Хашимджане. Зробишся невидимкою, і ніхто тобі лиха не зможе заподіяти.

— Оце воно! Зроби мене невидимкою, шапочко!

— А примовка? Ти про неї не забувай. Надінь мене з сам собі скажи примовку.

— Гаразд. — Я надів чарівну шапочку і промовив — «Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя!»

Потім побіг додому.

Заплакана мама строчила щось на швейній машинці, Айша готувала уроки.

— Мамо! — покликав я тихенько.

Мама здригнулася, оглянула кімнату, сторожко прислухаючись. Потім похитала головою й тяжко-тяжко зітхнула:

— Мабуть, учулося…

Я сів до столу, підсунув до себе миску з холодним уже пловом.

— І куди міг подітися твій брат? — сказала мама, кинувши жалібний погляд на Айшу.

А та навіть голови не підвела від своїх зошитів. Знизала плечима й промурмотіла:

— Не зна-аю…

«Ну, постривай, зразкова ученице! — подумав я. — Оце так ти любиш рідного брата? Він страждає, мучиться, а тобі все байдуже, так?!»

— Ніч надворі, а він не ївши після школи, — сказала мама й заплакала.

— Самі винні, — буркнула зразкова школярка Айшахон. — Не проганяти його треба було, а тільки покарати. Нічого з ним не станеться, зараз прийде.

— Прийде, кажеш… — прошепотіла мама, втираючи сльози.

І що тут сталося, не розумію: з очей моїх потекли сльози. Потім кашель напав. Рис, чи що, застряв у горлі…

— Айшахон, ти чуєш, донечко? — підхопилася мама з місця. — Наче хтось кашляє, еге ж?

Клятий кашель! Щоб стримати його, я навіть рота затис. Де там, ще гірше стало — гикати почав.

— Чуєш, донечко, чуєш?..

Бачили б ви обличчя моєї Айшахон! Згребла в оберемок зошити й підручники, наче їх могли вкрасти, і озирається навкруги.

— Чую… — прошепотіла вона здивовано. — Товба![2] Таке, як наш Хашим. Але де ж він?!

Ото ж бо, зразкова ученице! Виходить, шапочка моя й справді чарівна!

Я підійшов до холодильника і, обережно відчинивши дверці, зірвав з голови шапку.

Мама з Айшахон так і присіли.

— Звідки ти взявся? — вигукнули вони разом.

— З холодильника. Там сидів…

Бідна мама пильно подивилася на мене і, здається, повірила.

— То ти ж геть закоцюб, мій хлопчику, — заголосила вона. — І очі у тебе червоні… Плакав, мабуть, біднесенький, переживав, що мама з дому вигнала!

Уклала мене в постіль, обгорнула кількома ватяними ковдрами, примусила проковтнути таблетки і напоїла гарячим чаєм.

А я лежу постогную: не розказувати ж мені про свою таємницю. Тільки заїкнись — шапочки як і не було! Одберуть. Або накажуть у сільраду однести, здати. Краще вже прикинутися, ніби й справді з холодильника виліз.

Постогнав я трохи, постогнав, потім заплющив очі і заснув, міцно притискаючи до грудей чарівну шапочку.

Справи мої пішли — якнайкраще. Ось, виявляється, яке воно, щастя! Нічого не роблю, ходжу пісеньки мугичу, а одержую самі п'ятірки. І головне, нікого не вмовляю дать списати домашнє завдання. Надіваю чарівну шапочку, заходжу в дім учителя, сідаю до столу і списую все з готовеньких конспектів. А щоб ніхто про це не здогадався, навмисне роблю одну-дві помилки або саджаю в зошиті гарненьку ляпку.

Важче було з усними предметами. Адже тут треба вийти до дошки і відповідати по пам'яті. Але я таки знайшов вихід. Попросив чарівну шапочку читати мені відповідь з підручників. Вона спершу погано справлялася, та потім звикла.

Бачили б ви, як мене почали поважати! Звуть тільки Хашимджаном, усім за приклад ставлять: «Тобі не стидно, Арифе, одержувати четвірки, коли Кузиєв і той вчиться на самі п'ятірки!»

Учні в класі вирішили переобрати старосту і замість нього поставили мене. Мама на радощах до тата в Мирзачуль з'їздила, аби порадувати його моїми успіхами. А Айшахон сама стала все за мене робити. «Тобі, напевне, братику, нелегко на відмінно вчитись і по господарству допомагати. Дай краще я попрацюю», — казала вона.

Все йшло якнайкраще. Доки я сам собі не нашкодив. Припустився помилки. І дуже безглуздої. Слава моя вмить луснула. Я геть осоромився. На всю школу.

Так мені й треба. Не слід було поспішати. До кінця чверті лишалося понад два тижні. А тут мені потрапив до рук класний журнал. Наче мене лихий попутав: узяв та й вивів собі й дружкові Касиму п'ятірки за чверть. З усіх предметів. Сподівався, що ніхто не помітить.

Першим зчинив галас, звичайно, Кабулов. До нього приєднався вчитель рідної мови. А потім, звісна річ, завертілося:

«Ви чули, Кузиєв, виявляється, сам собі п'ятірки ставив! Оце тобі й відмінник!»

Негайно викликали до директора. Заходжу до кабінету, а там сидять усі семеро вчителів. У кутку стоїть Касим, червоний, спітнілий, заквацяний чорнилом. Носки черевиків розглядає.

— Підійди-но, Хашимджане, сюди, — сказав Атаджан Азизович і тицьнув пальцем у журнал: — Хто поставив вам такі оцінки?

Я вдав, що здивований, і стенув плечима.

— Не знаю…

— Ага, — сказав директор. — І Касимджан також не з нас. Чудово!

— Нічого не знаю! — вигукнув Касимчик, ледь не плачучи. — Ніяких оцінок я собі не ставив!

— Це ви зробили вдвох, — сказав учитель фізики. — Краще вже признайтесь…

— Ви помиляєтеся, — заперечив хтось із учителів. — Помиляєтеся, коли хочете звинуватити в цій провині і Хашимджана Кузиєва. Треба врахувати, що він останнім часом помітно підтягнувся: вчиться на відмінно, дисципліна хороша. Навіщо йому таке робити? У нього й так за чверть були б майже самі четвірки й п'ятірки.

— Це правда. Кузиєв дуже змінився.

Всі вчителі повернулися до Касима і заговорили разом:

— Навіщо це ти зробив?

— Як тобі не соромно, Касиме!

— Хочеш одержувати п'ятірки, більше працюй. Де ж це видано отаке робити? Соромно, ох, як соромно!..

— Своїм вчинком ти й товариша підвів, Касиме!

— Я… я… — почав був Касим і заплакав.

Бідний Касимджан! Я накоїв, а відповідати доводиться йому.

Я рішуче виступив уперед і твердо сказав:

— Пробачте мені, Атаджане Азизовичу. П'ятірки поставив я. Касимджан про це навіть не знав.

— Що-о? — вигукнули всі разом. — Ти?

— Так, я. Касим тут ні в чому не винен…

Усі встали і обступили мене. І пішло, і пішло…

Казали, що своєю поведінкою я ганьблю тата, передового механізатора, і маму, уславлену доярку. Тягну назад показники рідної школи. Казали, що як буду погано вчитися, то не зможу стати ні інженером, ні агрономом, ні зоотехніком.

— Неправда, я неодмінно стану інженером, — розсердився я.

— Ніколи. Повір нам, Кузиєв!

— Не інженером, то зоотехніком буду!

— Без знань тебе не тільки в зоотехніки, пастухом не візьмуть.

— Візьмуть, ще й як візьмуть! Аби лиш я сам цього забажав.

Хай не думають, що Хашимджан Кузиєв може так легко здатися. Я ще своє доведу.

У мене є моя неоціненна шапочка. І доки вона моя, я можу не вчитися, можу нічого не знати, але якщо схочу, стану будь-ким. Хай затямлять це мої дорогі вчителі. Хашимджан Кузиєв ще переверне гори, висушить моря, доб'ється всесвітньої слави!

Я не гаявся. Тої ж ночі злагодився в дорогу — доки мама не довідалася, що я натворив у школі.

Прощавай, мій дорогий кишлак! Прощай, голуба ріка, що стрибає з каменя на камінь! Прощавайте, тінисті фруктові сади! Ваш вірний друг покидає вас. І надовго. Він уже не буде ламати ваше гілля, забивати цвяхи у ваші гладесенькі стовбури…

Пробач мені, дорога мамочко! Я тебе дуже часто хвилював, засмучував, а тепер-от надовго покидаю. Пробач, мамо…

Щасливо вам залишатися, мої кучеряві сестрички! Іноді я вас бив, тягав за коси, іноді смішив, жируючи, і часто захищав, коли вас зобижали пустотливі хлопчаки. Тепер ви залишаєтеся без брата-охоронця. Дуже погано, що є ще на світі бешкетники-хлопчиська. Якщо ви скучите за мною, сестри, подивіться на мій портрет. Тільки не плачте. Ваш брат ще повернеться. Тоді всі будуть захоплюватися ним. А ви будете пишатися. Вчителі теж будуть пишатися, хоч вони сьогодні не повірили мені. Але я їм пробачаю.

І ви пробачте мені, нерозв'язані мої задачки, ненаписані вправи, непрочитані книги! Вас, правду кажучи, мені не дуже шкода, але от я йду опівночі тихим сонним кишлаком, і очі мої чомусь повнісінькі сліз… Десь самотньо виє пес. Він мовби сумує, що в кишлаку не буде веселого Хашимджана Кузиєва.

Високо в небі пливе повний місяць. Він лагідненько світить мені дорогу і немовби хоче побажати щасливої путі…

УСМІХНУЛОСЬ БУЛО ЩАСТЯ

Із-за гір, що синіли вдалині, показався жовтогарячий бік сонця.

Я не знаю, куди йду. Ще не знаю, що робитиму далі. Йду собі та й годі. Ніяких турбот. А хвилюватися нема чого. Адже зі мною чарівна шапочка! З нею не пропаду, їжа потрібна — будь ласка! Ноги заморяться — сяду в автобус, і ніхто мене не вижене. Бо я можу стати невидимкою.

— Скажи, моя шапочко, де ми зараз перебуваємо?

— Не знаю, Хашимджане. Сама не відаю, що й думати.

— Скажи мені, шапочко, чи зможу я стати агрономом.

— Звичайно, Хашимджане, тільки б забажав.

— Але ж я кинув школу і вже, напевно, в інститут ніколи не потраплю. А без диплома хіба буває агроном?

— Не сумуй, Хашимджане! Згадай примовку. От і все. А тепер засунь руку в кишеню…

Дива! Засовую руку в кишеню і дістаю книжечку в синій обкладинці. В книжечці написано чорним чорнилом:

«ДИПЛОМ ВИДАНИЙ ХАШИМДЖАНОВІ… ФАХ — АГРОНОМ».

Оце дива!

— Дякую, моя шапочко! Але хіба буває диплом без печатки?

— Без печатки? Якої печатки?

— Ну такої… Круглої печатки.

— А ти, Хашимджане, подивися лишень на диплом…

І справді, аж унизу чорнильне коло, а в ньому написано «Печатка».

— Отак! Але ж я малий на зріст. Скажуть: хлопчисько, — і проженуть. Навіть на диплом не зважать.

— Не клопочися, Хашимджане. Як треба буде, я потурбуюся, щоб тебе не вважали за маленького.

Шовковиці, що росли обабіч дороги, лишилися позаду. Зелені поля зникли. Замість них пішли сухі колючі кущі, що їжилися на білих від солі пагорках. Пустеля. Гола пустеля. Дивишся на неї, і очі сльозяться. Не видно ні кінця ні краю. В нерухомому розпеченому небі шугають якісь чорні птахи. Інколи перебіжить дорогу довгохвоста ящірка або ховрашок вискочить з-під ніг. Вискочить і витріщить здивовані очі: куди, мовляв, ця людина йде? Адже навкруги пустеля!

— Шапочко моя, чуєш, шапочко, куди ми йдемо?

— Сама не знаю, Хашимджане. А ти не турбуйся. Дорога є, отож кудись вийдемо.

І справді. Незабаром усе змінилося. Ящірки і чорні птахи лишилися позаду. Зникли й колючі кущі. Попереду засиніли густі сади, а ліворуч і праворуч почалися бавовникові поля.

— Шапочко, чуєш, шапочко, де ми опинилися? Пустеля — і раптом сади! Чи не ти, бува, вродила їх тут?

— Що ти, Хашимджане! Сама дивуюся!

Я завернув до першого ж саду і скуштував спілих соковитих персиків. Поласував і яблуками.

Десь поряд гурчали трактори, перегукувалися люди. Я перескочив через арик і вийшов на зелену галявину. До неї тулилося бавовникове поле, розбите на маленькі ділянки. На кожній з них порпалося по кілька хлопчиків.

Я підійшов до найближчої ділянки. Якийсь хлопчисько завзято виривав кущики бур'яну.

— Агов, друже, бажаю тобі не вморитися! — сказав я.

— Іди собі, не заважай нам! — відповів хлопчисько, не підводячи голови.

— Ех ти… неотеса. До тебе з добром, а ти… Хлопчик підняв голову й почервонів од сорому.

— Пробачте… простіть… — забурмотів він, утираючи з лоба піт. — Я подумав, що це наш ледащо Шавката.

— Нічого, товаришу, нічого, буває, — змирився я, помітивши, як він зніяковів. Потім обережно спитав: — Чи не сказав би ти, в якій ми країні?

— Що, що?

— Я питаю, як називається ця країна?

— Це не країна, а Голодний степ.

— Голодний степ? Який Голодний степ? Той, що в газетах?..

— Чому це — в газетах? Голодний степ у Голодному степу, от і все. Узбекистанська цілина.

— А що ви тут робите в полі?

— Бур'яни знищуємо.

— А чий це бавовник?

— Наш.

— Так-таки й ваш! Бреши, та верши.

Хлопчисько здивовано поглянув на мене і нічого не відповів.

— А як називається ваш колгосп? — не вгамовувався я.

Хлопчик вирвав кілька бур'янин з таким виглядом, ніби одривав комусь вуха. Потім крикнув:

— Дивись! Оце поле, — він обвів рукою довкола, — засіяли ми самі. Шестеро хлопців. Самі зорали, самі обробляємо і самі будемо збирати врожай. Всього тут десять гектарів землі.

— Зрозуміло. А агроном вам не потрібен? Я б…

— Ні, не потрібен, — рішуче похитав головою хлопчик. — Ми самі — майбутні агрономи.

Ця людинка, виявляється, не тільки нечемна, а ще й велика задавака.

«Самі» та «самі»! Ти ба, який герой! Бур'яни рвати і дурень зуміє. А от чи є в тебе диплом агронома? Отож-то й воно, що немає!

Я нишком пішов далі й незабаром натрапив на поле, густо всіяне рудими динями та смугастими кавунами. А неподалік зеленіли грядочки з цибулею й помідорами. Оце помідори так помідори: кожен завбільшки з мою голову!

Я пішов виноградником (прихватком покуштував двадцять два сорти винограду!) і опинився в якійсь загороді, обнесеній дерев'яним парканом. За ним кудкудакали і кукурікали сотні білих курей та півнів. Кругленька, як гарбуз, дівчинка сипала їм із плетеного кошичка зерно й солодким голосочком виспівувала:

— Путь-путь-путь!

Ач, розпутькалася! Полюбляє, мабуть, яєчка — диви як розповніла!

— Егей, дівчинко, чиї це кури?

Дівчинка мовчки дістала з кишені варене яєчко, обчистила його, упхала в рота й лише тоді обернулася до мене:

— Наші… А чиї ж іще?

— Куди ж ти яєчка діваєш? — вирішив я ушпигнути.

— У школу здаю. Дітям на сніданок.

— Гм-м… А всім же перепадає? Навіть двієчникам?

— У нас таких немає і не буде.

— А як будуть, тоді що?

— Слухай, іди-но ти своєю дорогою, базікало, — махнула рукою дівчинка-гарбуз і вкинула в рота ще одне яйце. — Ти мені всіх курей розполохаєш…

— Слухай, дівчинко, — сказав я, намагаючись бути якомога ввічливішим. — А зоотехнік вам не потрібен?

— Навіщо він нам?

— Буду вказувати вам, що, коли і як робити.

— Спасибоньки! Таких у нас і без тебе вистачає. — Дівчинка-гарбуз одвернулася і що є сили загукала: — Путь-путь!

У неї був такий пронизливий голос, що я затулив вуха й подався далі! Зупинився аж біля великих дерев'яних воріт. На голубій дошці було виведено білими літерами:

ТВАРИННИЦЬКА ФЕРМА ШКОЛИ-ІНТЕРНАТУ

ІМ. КРУПСЬКОЇ

Отже, в них є ще і своя ферма. Може, хоч тут повезе?

Я тихенько одчинив ворота і увійшов у двір ферми. Біля ясел, нудьгуючи, жували сіно вісім корів, у кутку порохкувало чотирнадцять і не худих і не гладких свиней. А три цапи, що тинялися біля корів, ті взагалі ледве переставляли ноги. Крім тварин, була тут ще людина, хлопчик з шишкуватим лобом. Він старанно згортав із землі гній і вдавав, що не помічає мене.

— А де ж вівці? — спитав я тоном господаря.

— Вівці на пасовиську.

— А кролики? Вони теж на пасовиську?

Шишколобий ніби й не почув мого жарту, але вирішив, напевно, вколоти мене:

— Кроликів ми тримаємо якомога далі від ослів.

— Такий анекдот я давно чув, — сказав я і знову спитав: — А чому у вас лише три цапи?

— По-перше, це не цапи, а кози. А по-друге, чого це ти до мене причепився? Сказано ж тобі, що кози і вівці на пасовиську!

— Значить, я глухий, раз ти сказав, а я не чув. Я подумав, що кози ваші похворіли і передохли. Телят, телят ваших теж не видно. Чому, друже?

Шишколобий сердито махнув рукою, узяв віник і відро й пішов до свинарника. Відійшовши трохи, він обернувся і показав мені язик.

— Заховай свій довгий червоний язик, поки я його не вирвав.

Хлопчисько здивовано зупинився.

— Це що — мій язик?

— Саме так.

— Твій треба б вирвати. Надто багато дурниць меле. — Він оскирнувся й додав: — А ще було б краще, якби ти взяв та й допоміг мені.

— Ну, що ж, це залюбки.

Я вмить стяг із себе свою новеньку сорочку й закасав холоші.

— Показуй, що робити. Шишколобий раптом задумався.

— Стривай, а ти часом не гість?

— Не часом, а справжній гість. Приїхав здалеку.

— Он воно що! Так би одразу й сказав, що знайомишся з нашим господарством.

— Так воно і є. Знайомлюся з вашим господарством.

— Мене звати Хайітом. — Наблизившись, він подав руку. — Учуся в сьомому класі. Корінний голодностепівець.

— А мене звуть Хашимджаном, — сказав я, потиснувши йому руку. — Учуся в шостому класі. Відмінник. Староста…

Помовчавши, я перейшов до діла:

— Ти мені от що поясни, друже Хайітбай: хто ви такі взагалі? Школярі чи просто колгоспники?

— Ми? Як би це тобі пояснити? — Хайіт почухав свій шишкуватий лоб. — Ми начебто і школярі і колгоспники, друже. Розумієш? Он там, бачиш, двоповерховий будинок стоїть? То наша школа. Там ми навчаємося. А після уроків працюємо, різні професії освоюємо.

— Невже?

— А саду нашого ти не бачив? Тридцять гектарів займає. Фруктів різних — сила. Половину їмо самі, а половину продаємо.

— А хто продає?

— Дівчата з десятого класу.

— Вони вміють торгувати?

— Звичайно. Наш директор Хурсандалі Шарафуддинович каже, що людина все зможе, як тільки захоче.

— От-от, я теж казав, а вони…

— Знаєш, Хурсандалі Шарафуддинович каже, що наші дівчата стануть чудовими продавщицями. Правда, спершу буде важко, а потім все піде як по маслу.

— Видно, у вас гарний директор, раз так каже.

— Ще б пак! А оце колись у нас біда скоїлася. Санобар-апа, що в десятому «Б» вчиться, торгувала в молочному павільйоні без халата. Наскочив санітарний контроль. Догану оголосили й оштрафували на п'ятнадцять карбованців.

— Бідна! Де ж їй узяти стільки грошей?

— Школа дасть. У нас є своя каса. Спільний фонд називається.

— Це ж як, спільні гроші, чи що?

— Так, ми ж усе гуртом робимо. Отож прибуток від ферми, баштанів і фруктових садів — наш прибуток.

— Добряче у вас! У такій школі вчитися, мабуть, сама втіха!

— Ще б пак! А у вас хіба погано?

— О-о! — махнув я рукою і втупився у корів, ніби це були якісь дивовижні індійські слони. Та й чим я міг похвалитися?

Були в нашому живому куточку два миршавих кролики. Один з голоду здох, а другий прогриз дерев'яну клітку і втік на волю.

Росли у нас у шкільному дворі десятків зо два дерев. Ніяких плодів на них я не помічав. Та й листя їхнє завжди було жовте, поточене якимись комахами.

Про це ж не розкажеш такому хвалькові, як Хайіт-бай?! Краще вмерти, ніж ганьбити свою школу.

— У нас також є що показати, але я не люблю хвалитися, — сказав я тихо.

— А кроликів ви розводите?

— Кроликів ми раніш розводили. Доки ферма була у нас маленька. А зараз розводимо цих… як їх… звірів із родини кошачих. Левенят і тигренят усяких привозимо прямо з Африки. Приборкуємо їх, а потім продаємо циркові.

— Справді? — роззявив рота Хайітбай. — А вони не кусаються?

— Ми їх тримаємо в залізних клітках. А на клітках — замки. От-от-такі, з твою голову будуть! А в нас іще й столярна майстерня є. Не майстерня, а ціла фабрика. «Імені фуганка і рубанка» називається. Одна людина десятьма верстатами керує. Конт… контвейєром працюємо.

Хайітбай зітхнув і похнюпив голову. Мені стало жаль його. І я вирішив трохи вгамувати свій запал.

— Що погано, — сказав я, — наша швейна і взуттєва майстерні не дуже добре працюють. Інколи брак випускають. Оцю ось мою новеньку сорочку пошили наші дівчатка. Бачиш, один рукав довший, другий — коротший. А комір — той узагалі від іншої сорочки.

— Ти що, в тебе дуже гарна сорочка, Хашимджане!

— Е, не кажи, друже! Якби постаралися — краще б могли пошити. Я ж то знаю… Тепер доведеться, мабуть, ш-штраф на них накласти. По п'ятнадцять карбованців.

По сих словах Хайітбай геть засмутився. Тоді я вхопив у руки лопату:

— Чого ж це ми без пуття базікаємо, Хайітбаю? Нумо працювати.

І я примусив свого нового знайомого хіба ж так побігати! Накидаю відро гною, а Хайітбай виносить надвір. Бігав він, як Чарлі Чаплін у німому фільмі.

Хлів і свинарник за півгодини вичистили. А коли скінчили роботу, я сказав:

— Дорогий Хайітбаю, а вам не треба ветлікаря?

Хитрий Хайітбай, певно, одразу збагнув, до чого я веду.

— Дорогий Хашимджане, — одказав він, — на фермі працює нас восьмеро. І всі ми будемо ветеринарами.

А якщо хтось хоче до нас, хай іде простим робітником, ласкаво просимо!

Е, ні, то вже цур! Мене на таку роботу не заманиш. Походжу тут ще, може, щось і трапиться підходяще.

Хайітбай виявився веселим і товариським, як і я. Він показав мені кишлак, а потім повів у швейну майстерню. Там працювали маленькі дівчатка, які ледве діставали ногою педаль швейної машинки. Перед ними на столі лежала купа дівчачих шкільних форм та шапочки із кролячого хутра, а також фартухи для збирання бавовни. Хайітбай сказав, що все це пошили дівчатка.

Мені найдужче сподобалися маленькі пухнасті шапочки з кролячого хутра.

— Можна мені взяти штук дві? — спитав я у Хайітбая.

— А навіщо вони тобі?

— На пам'ять. Я їх сестричкам подарую.

— Не можу я, Хашимджане, розпоряджатися шапочками. Вони не мої, вони спільні.

— А ти продай. Коли в мене будуть гроші, я приїду й заплачу тобі.

— Не можу, Хашимджане, не можу! — заблагав Хайітбай.

— Схочеш, зможеш, — одрубав я і схопив дві м'якенькі шапочки.

Хайіт злякано вчепився мені за руку. Я відштовхнув його, та, видно, дужче, ніж хотів: бідолаха посунувся під стіл.

Дівчатка-швеї завищали, попідхоплювалися, щоб захистити свого майбутнього ветеринара. Дивлюся, одна біжить з ножицями в руках, інша налітає, махаючи розпеченою праскою.

— Держи злодія! — кричать. — Держи хулігана!

Я кинувся до дверей, та пізно! Мій друзяка шишколобий, виявляється, встиг підхопитися й замкнути двері. Довелося надіти чарівну шапочку…

— Він кудись сховався! Шукайте під столами. — наказав Хайітбай. — І шапочки вкрав.

— Немає його під столом, шукайте в шафі.

А я тим часом тихцем вибрався на підвіконник, сплигнув на землю і вже у дворі заволав на все горло:

— Наставляй кишеню! Наставляй кишеню!

Мої переслідувачі повискакували за двері. В інтернаті знявся гвалт. Хтось пустив чутку, що із швейної майстерні викрадено цілий мішок шапочок. А тут ще й радіо загуло.

— Увага, увага! Говорить радіовузол школи-інтернату імені Крупської! Я закликаю всіх учнів зберігати спокій і витримку! Разом з тим закликаю всіх учнів мобілізувати свої сили. Всі на пошуки злодія!

Це, здається, говорить сам директор Хурсандалі Шарафуддинович. Оце вскочив я! Нічого поганого не зробив, а ґвалту — хоч кричи пробі! І так щоразу. Не щастить мені — от і все… Хоч гинь. А я ж то сподівався, що поговорю з Хурсандалі Шарафуддиновичем відверто і він візьме мене в якусь бригаду агрономом. А тепер усьому кінець. Піймають, чого доброго, і справді мішок шапочок вимагатимуть. Спасибі тобі, Хайітбаю. Прислужився, нічого й казати!

Не знімаючи з голови чарівної шапочки, я піднявся на другий поверх школи і ледь не зіткнувся ніс у ніс з Хайітом. Він розмовляв з високим чоловіком у капелюсі.

— Чом же не пам'ятаю, Хурсандалі Шарафуддиновичу?! — казав Хайітбай. — Та хоч би мене й опівночі розбудили, я одразу ж змалював би вам його прикмети.

— Тоді іди в радіовузол і голосно, щоб усі чули, розкажи, який із себе цей твій Хашимджан.

Шишколобий стрімголов кинувся до радіовузла. Жаль, що я не зметикував піти за ним. Думав, що є в нього хоч крапелька совісті. Мені хотілося побути з Хурсандалі Шарафуддиновичем і, як буде нагода, пояснити йому все, що сталося, а затим попроситись на роботу.

Директор зайшов до кабінету, і я слідом. Він сів у крісло і налив собі чаю. В цей час у динаміку загримів голос Хайітбая:

— Увага, увага! Передаємо перелік прикмет злодія, що вчинив напад на нашу швейну майстерню. Це хлопчик років дванадцяти-тринадцяти. Звуть його Хашимджаном. Худий. На зріст трохи вищий за мене. Вуха — брудні, ніс — ґудзиком, очі великі, круглі, завжди бігають. Говорить цей Хашимджан плутано, трохи затинаючись. Зодягнений у білу брудну стару сорочку, в якої один рукав довший, другий — коротший. А комір — той взагалі від іншої сорочки. Шерстяні штани в смужку, давно не прасовані. Колір шкіри — смаглявий. Може, від народження, а може, з метою конспірації давно не мився. — Хайітбай відкашлявся, гучно висякався й вів далі:— Слід звернути особливу увагу на те, що цей Хашимджан дуже докладно розпитував про прибутки нашої школи: надто ж цікавило його, скільки грошей у касі спільного фонду. Мені здається, він спритний шпигун якоїсь банди, що має намір пограбувати нашу касу!..

Зрозуміли, що то за жук, цей Хайітбай? І злодюгою я в нього став, і шпигуном банди грабіжників, і заїкою, зодягненим у стару сорочку з різними рукавами. Спробуй тепер явитися їм. Негайно схоплять і в міліцію відведуть. А щастя вже ж було усміхнулося: дуже хорошою людиною здався мені Хурсандалі Шарафуддинович. Він би, напевно, прийняв мене в агрономи або зоотехніки.

Я поки що облишив намір поговорити з ним і пішов у радіовузол. Хайітбай все ще сидів наїжачившись біля мікрофона. Напевно, думав, що б його ще про мене змолоти.

— На, візьми своє добро! — сказав я і кинув кролячі шапочки на підлогу під ноги отетерілому Хайітбаєві. — Дуже вони мені потрібні! Я їх навмисне взяв, щоб узнати, скупий ти чи не скупий. І ніякий я не шпигун. А вуха в тебе самого брудні!

Хайітбай злякано кліпав очима й озирався в порожній кімнаті.

Більше я з ним не схотів розмовляти. Пішов прямо туди, звідки смачно пахло. Сів біля кухаря інтернатської їдальні, з'їв по одній порції шурпи і плову, випив дві склянки холодного узвару зі слив. Молодці хлопці, смачно приготували.

Я поляскав по плечу сторопілого від подиву хлопчика в кухарському ковпаку, сказав йому «дякую» і вийшов з кухні…

ЗУСТРІЧ УНОЧІ

Найдужче я люблю пісні і простір. Переді мною — дорога. Довга, нескінченна дорога. А навкруги — поле. Зелене море бавовнику. І ніде ані душі. Співай, танцюй — ніхто тобі не перешкодить. Ніхто не заткне вуха й не цитькне: «Годі крутитися і вищати — набрид!»

А пісень пребагато. Я їх просто на ходу складаю. Гляну на поле й співаю:

Гей, бавовник, бавовник, Мій бавовник, білий, золотий.

Кручусь, підстрибую, а потім уклоняюсь кущам бавовнику. Вони тихенько погойдуються, ніби «спасибі» кажуть.

Смеркло. Я втомився і співати і танцювати. Весь час бути самому теж нецікаво. Добре б оце кого-небудь зустріти…

Я пішов швидше, уважніше вдивляючись у темряву. Попереду блимнув слабенький вогник. Я швидко побіг на нього.

На березі арика горіло вогнище. На просланім просто на землі чапані напівлежав дідок з глибоким шрамом на щоці.

— Салам алейкум, дідусю!

— Здоров, синку, здоров, — відповів дідусь, відставив піалу з чаєм і сів, підібгавши під себе ноги. — Підійди ближче до вогню, в темряві ніяк не впізнаю, чий ти є.

— Син Кузибая, славетного механізатора, а звуть Хашимджаном.

Оглянувши мене з ніг до голови, дідусь запросив сісти і налив піалу чаю.

Розговорились. Я дізнався, що дідуся звуть Палван-ата, що шрам у нього з часів громадянської війни, що тепер він доглядає за поливанням бавовнику.

Дідусь дуже зрадів мені і весь час примовляв:

— Спасибі, синочку, що прийшов, розвіяв мою самотність.

Після вечері ми зручніше вмостилися біля вогнища.

— Скажіть, дідусю, а як називається ваш колгосп?

— У нас не колгосп, а радгосп, — відказав дідусь. — А ти хіба не тутешній?

— Яз Ферганської долини. Скажіть, дідусю, а агроном вашому радгоспові не потрібен?

— Агроном? До зарізу треба нам агронома, синку, до зарізу. Нашого взяли в область на керівну роботу. Хто твій батько, я недочув? Може, агроном, га, синку? От було б до речі.

— Не батько, а я агроном.

— Що? — здивувався Палван-ата. — Ти, від горшка два вершки, — і агроном?!

Він уважно подивився на мене: чи я при своєму розумі. Здогадавшись, у чім річ, я тихо прошепотів:

— Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя! Зроби мене високим!.. Ви, дідусю, напевне, маєте мене за хлопчиська?

Я неквапом підвівся з місця.

— Боже, боже, оборони від нечистого! — злякано забурмотів дідусь. — Ти ж тільки що був маленьким хлопчиком, а тепер високий, як телеграфний стовп!.. Чи це мені привиділося?

— Не лякайтеся, дідусю Палван, це пітьма, напевно, все переплутала. А ще я взагалі такий: то здаюся маленьким, то — великим…

Дідусь довго не міг заспокоїтися, все хитав головою.

— Отже, ви агроном, так, синочку? — Палван-ата почав говорити мені «ви».

— Так, дідусю, я агроном. І хочу до вас на роботу влаштуватися.

— Дуже добре надумали, сипку. Радгосп у нас великий, а люди працьовиті. Шкодувати не будете. Роботи і труднощів я не боюсь. Аби лиш мені не підмовили.

— Це ж чому відмовлять, якщо в радгоспі немає агронома?!

— Можуть сказати: молодий дуже, недосвідчений…

— Про це не турбуйтеся, сину. Директор у нас тямущий, ці «У людям знає. А що молодий — то не біда. Головне — роботу любити. Я сам замовлю за вас словечко. Скажу, людина аж із Фергани приїхала, хоче на цілині попрацювати.

— Так, так, я саме для цього і з дому… приїхав сюди. — Ледь не ляпнув: «із дому втік».

Палван-ата захитав головою:

— Правильно зробив, синку. У давнину мовилося: «Не той розумний, хто багато прожив, а той — хто багато бачив»…

Довго ще ми гомоніли про життя. Потім пустили воду на нову ділянку і лягли відпочити на супі[3].

Хороше! В арику вода дзюркоче, сюрчать коники. Ніби скаржачись на щось, хрипко квакають жаби, на темному небі переморгуються зорі…

Усе це нагадало мені рідне село, маму, улюблених тестер. Бідна мама! Від горя вона, мабуть, рве на собі волосся, блукає полями і по кишлаках, уже не сподіваючись побачити сина живим.

По шукай мене, дорога, не сумуй, не лий марно сліз. Справи твого Хашимджана ідуть якнайкраще. Ще трохи, і він стане агрономом великого радгоспу.

— Акбарали, я агронома привів, — сказав дідусь Палван до чоловіка, який сидів за столом.

Голена голова чоловіка торкалася стелі, а новенький стілець рипів під ним, як немащена гарба. Величезні чорні вуса войовниче стирчали вбоки.

У мене чомусь затремтіли коліна. З таким грізним директором краще не зв'язуватись.

— Не можна нам більше без агронома, — вів далі Палвап-ата. — Ти не міг знайти його, так-от я сам знайшов. — Він підштовхнув мене вперед. — Хашимджан ще молодий, але твій обов'язок допомогти йому вбитися в колодочки.

— Це добре, батьку! Це діло! — промовив директор. Голос у нього виявився приємний і якийсь ніжний, не для його зросту. — Спасибі, Палван-ата, що привели товариша. — Потім обернувся до мене і так само ніжно пролебедів — Пробачте, який інститут ви закінчили, юначе?

— Інститут агрономів, товаришу директор!

— Гм-м… А факультет який?

— Факультет агрономів.

Акбар-ака з недовірою подивився на мене, потім махнув рукою, черкнув щось на клаптикові паперу й подав мені.

— Гаразд. Спиток — не збиток. Візьміть оце і йдіть до секретаря. Він випише вам наказ. Призначаю вас агрономом четвертого відділення. Оформляйтесь, я познайомлю вас із господарством.

За півгодини ми сіли в директорський «газик» і поїхали дивитися господарство. Дорогою Акбар-ака сказав, що виділив мені мотоцикл «ИЖ-56», на якому я буду об'їжджати бригади свого відділення. Ще він сказав, що я одержуватиму сто двадцять карбованців зарплати на місяць.

— У нас дванадцять бригад, загальною площею тисяча двісті гектарів землі, — провадив директор далі.

— Тисяча і двісті? — вигукнув я злякано.

— Так, це у нас найбільше відділення. Але ви не лякайтеся — воно найпередовіше. Головне — уміти працювати з людьми, знаходити стежку до їхніх сердець. Тоді ніякі труднощі не страшні.

— Я розумію, товаришу Акбар-ака!

Мотоцикл видали мені того ж дня. Три дні я вчився їздити на ньому. А потім навідався у поле. І відразу зрозумів, що керуватиму дуже хорошими людьми. Одні кликали нити чай з ними, інші запрошували пообідати, а в четвертій бригаді навіть горілкою хотіли почастувати.

— Що ви, що ви? — злякався я. Потім згадав, хто я тепер, насупив брови і сказав — Не люблю горілки. І тих, що п'ють, не люблю.

Бригадир, який уже підніс був піалу до вуст, вихлюпнув горілку в арик і заплескав у долоні:

— Золоті слова, товаришу агроном, золоті слова! Ми теж не любимо пити!

Під'їжджаючи до польового стану сьомої бригади, я ще здалеку помітив гурт людей.

Бригадир Урман-ака щось говорив і розмахував руками. Забачивши мене, він побіг назустріч:

— Товаришу агроном! Розкажіть цим людям про значення компосту. Вони відмовляються його застосовувати.

— Будь ласка, про що може бути мова! — Я зіскочив з мотоцикла і, відкашлявшись, почав — Хто проти компоту, той проти себе. Що таке компот? Це вітаміни і калорії. Крім того, це дуже смачно. Чим більше фруктів у компоті — тим краще. У нас у Фергані, наприклад, компот роблять із свіжих і сушених абрикос, вишень, персиків та інших ягід. Шановний Урман-ака правильно робить…

Закінчити мені не дали. Хоч я ніби нічого смішного й не казав, усі почали реготати. Декотрі навіть за животи хапалися.

Подивився я на них і собі засміявся. А що мені лишалося робити?

Потім я дізнався про свою помилку: Урман-ака говорив не про компот, а про компост.

А компост, виявляється, — це звичайний гній, витриманий до стану бродіння.

Відтоді я не їздив у сьому бригаду.

БОРОТЬБА З НЕБЕЗПЕЧНИМИ ШКІДНИКАМИ

Ех, побачили б мене зараз шановні Атаджан Азизович і Кабулов! Подивилися б, як я керую цілим відділенням радгоспу, як роз'їжджаю на новенькому мотоциклі «ИЖ-56», і ахнули б. А хлопчаки ті взагалі від заздрощів луснули б. А що як написати листа в школу? От здивуються, мабуть. А може, пишатися будуть: ось, мовляв, який у нас Хашимджан — у люди вийшов!

Я сів і написав два листи. Одного мамі, щоб не хвилювалася й не скучала, а другого — в школу.

ПАЛКИЙ ПРИВІТ ВІД СЛАВНИХ ТРУДАРІВ КВІТУЧОГО ГОЛОДНОГО СТЕПУ!!!!!!!!

Атаджане Азизовичу, ви казали, що я не зможу стати ні агрономом, ні інженером, якщо не буду знати алгебри, геометрії і рідної мови. Ви можете мені не вірити, а я є агрономом. Відділення у мене найпередовіше, складається з дванадцяти бригад. А землі у нас тисячу і ще двісті гектарів. План ми будь-що виконаємо на цілих сто процентів і ще, може бути, одержимо ордени. Отоді й побачимося,

З привітом агроном Хашимджан Кузиєв!

Агрономом бути, звичайно, добре. Погано лише те, що кожен знає, як і що йому слід робити. Нікому нічого не накажеш. Хоча б ледаря якогось знайти, вилаяти його добренько! Але ж немає в цих краях ледарів.

З такими думками я брів ділянкою другої бригади, як раптом побачив чоловіка, що біг назустріч. Це був Мурадхан-ака, бригадир. Він навіть не біг, а наче летів, перестрибуючи через ряди бавовнику, дуже нахилившись уперед. У мене чомусь зассало під ложечкою. Схотілося круто обернутись і — навтьоки. Може, цей чолов'яга провідав, що я ніякий не агроном, а учень шостого класу і що диплом у мене не справжній?

— Товаришу агроном, заждіть, куди ж ви?

Я зупинився і про всяк випадок увібрав голову в плечі.

— Що вам треба? Чого ви бігаєте, як навіжений? Я вас ще з ранку розшукую, товаришу Кузиєв! Лихо трапилося…

— Яке лихо? Поясніть до ладу…

— Лихо, — повторив бригадир, перевівши подих. — Наш бавовник укрився широю[4].

— Широю? Якою широю? Липучою, чи що? Хто приніс її на поле?

Бригадир очманіло витріщив на мене очі і розвів руками. А я розсердився ще дужче:

— Я покажу цим любителям солодкого! Я знаю, як боротися з такими шкідниками.

— Треба негайно вживати заходів, товаришу агроном. Це дуже небезпечна попелиця!

Що він сказав? Попелиця? Оце вже справді погано. Колись я чув, що існує така штукенція — попелицею називається. Вкрилося нею листя — вважай, уся рослина загинула!

Біжу слідом за бригадиром, а в самого душа холоне. Я цієї попелиці і в очі не бачив. А як з нею боротися, того взагалі не знаю. Що ж робити?

— Виручай, — кажу, — моя чарівна шапочко. Підкажи, що мені робити, допоможи порадою.

— Не можу, — тоненько відповідає вона. — Я й сама не знаю, що це таке — попелиця. Щоб збагнути це, розум і знання потрібні. Розум непідвладний чарам. Радо підказала б тобі, що робити, так сама не знаю.

— Але ти мусиш допомогти мені, шапочко!

— Не можу, дорогий. Знання, а отже й розум міститься у товстих книгах і пухлих головах учених людей. А я за весь свій вік не прочитала жодної, навіть тонюсінької книжечки. Лише кілька сторінок твоїх підручників, коли підказувала тобі…

Мурадхан-ака зупинився і показав рукою на поле, що лежало перед нами.

— Ось ділянка, вражена попелицею. — Він витер з чола піт і подивився на мене з надією.

Зволікати не можна було.

— Та-ак! Листя, отже, вражене, так?

— Звісно, листя, а що ж іще?! — з відчаєм простогнав бригадир.

— Слухайте, а що як узяти кущі за стебла і добренько потрусити? Чи не опаде ця огидна попелиця?

— Киньте жартувати, агрономе! Не час.

— Тоді обіллємо кущі водою і змиємо ворога!

Мурадхан-ака якусь мить дивився на мене, потім підняв обличчя проти неба і зареготав. Він сміявся гучно, розлого і ніяк не міг зупинитися. Я торкнув бригадира за плече:

— Посміялися, і годі. Скільки у вас робітників, товаришу бригадир?

— П'ятдесят п'ять, товаришу агроном.

— Хай кожен з них виріже по двадцять вербових лозинок. Негайно беріться до роботи. За годину зберетесь тут, на цьому місці.

Робітники зібралися раніше ніж за годину. В руках вони тримали по жмутику вербових лозинок. Я наказав усім узяти по грядочці.

— Беріть по кілька лозинок у кожну руку і стьобайте по листі бавовнику. Пам'ятайте, чим старанніше ви будете працювати, тим швидше ми знищимо ворога!

— Що ви надумали, агрономе? — закричав бригадир не своїм голосом.

— Виконуйте наказ, товаришу Мурадхан-ака!

— Та ви при своєму розумі? Ви ж знищите увесь бавовник!

— За бавовник я сам відповідаю. А ви відстали від життя, бригадире: не знаєте нових засобів боротьби з попелицею. Доведеться на ваше місце іншу людину підшукати.

Бригадир нічого не відповів. Круто повернувся і пішов до робітників.

Ось так, Мурадхане-ака! Хто тут агроном, ви чи я, Хашимджан Кузиєв? Наказав він вам — виконуйте, нічого мудрувати. Він же, либонь, не дурень, ваш агроном. Дурня сюди не поставили б.

Я похльоскав лозиною по халяві чобота, гордо підняв голову і… як ви гадаєте, що я побачив? Я з жахом побачив, що робітники, тримаючи жмутки лозин напереваги, як гвинтівки з багнетами, мовчки обступають мене. Вираз їхніх облич не обіцяв нічого доброго.

Я позадкував, позадкував, тоді кинувся навтьоки. Але тут Мурадхан-ака, що був уже близько, перечепив мене. Я перекидом полетів у сухий арик.

Отямившись, я почув голоси, зрозумів, що робітники щільно обступили мене з усіх боків.

— Зараз ми взнаємо, чого це він проти нашого бавовнику! — погрозливо сказав хтось.

— Що ти хочеш од невігласа, Ешбаю? — відказав йому інший робітник. — Тинявся, видко, по ресторанах та витанцьовував, доки у вузі вчився — от і все його навчання!

— Товариші, а може, вік без царя в голові? — втрутився хтось третій. — Недавно в районній газеті оголошення було. В ньому писалося, що з божевільні втік один дурень. Якраз і прикмети збігаються: на зріст близько двох метрів, дуже худий, затинається, трохи пришкандибує на ліву ногу…

— Може, він і не з божевільні, та що дурень — це напевно. — Я впізнав по голосу Мурадхана-ака. — Дурень гірше, ніж ворог, — провадив він сердито. — Зняти б йому штани та відшмагати оцими лозинами!

Ви не уявляєте, який зчинився регіт, коли я злякано й поспіхом схопився обома руками за пояс.

— А оно директорський «газик» їде! — вигукнув Мурадхаи-ака, коли робітники трохи притихли. — Хай сам Насиров і вирішує, що робити з цим горе-агрономом…

Мені забило дух, в очах замерехтіли чорні цяточки. Ось він, ганебний кінець… І ніхто мене тепер не врятує!

— А я? — пролунав раптом тоненький голосочок. — Ти забув про мене, Хашимджане?

Який же я дурень, що забув про свою чарівну шапочку!

— Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя! Зроби мене невидимкою! — прошепотів я кілька разів підряд.

Тільки-но я зник, люди, що були обступили мене, вражено загули, а дехто скористався з нагоди пожартувати:

— Дивіться, дивіться, як почув, що іде Насиров, одразу зник!

— Випарувався!..

— Щез!..

Далі я не слухав. Обережно вислизнув із кола робітників, які збуджено обговорювали приключку, і накивав п'ятами. Жаль, навіть попрощатися з ними не довелося. Такі вони були спочатку добрі й щирі люди…

СЛАВСЯ, ПТАХ УДАЧІ

Я щойно зіскочив з вантажної машини, де мене кілька годин трясло в кузові. Тепер стояв біля високого паркана й дивився на величенні червоно-жовті яблука. Порожній мій шлунок зводило судомою. Скільки ще часу пройде, поки добуду їжі, хтозна. А тут — самі в рот просяться соковиті яблука. Найлегше, звичайно, узяти важкенький камінець і збити двійко-трійко. Одначе на шелест може прибігти господар цього саду. А я тепер знаю: на новому місці краще не встрявати в халепу…

Якби давали звання чемпіона за те, хто краще лазить через паркани, я впевнений, що став би володарем золотої медалі. Раз! — і я опинився верхи на паркані. Ось вони, жадані, запашні жовто-червоні яблука, самі горнуться мені до щік, до носа, до вуст. Бери і їж на здоров'я. Але я не вирвав жодного, Тому що цей сад виявився не просто садом, а парком культури та відпочинку. У всяких парках багато людей, а тут зібралося сила-силенна.

Велика площа біля пам'ятника Алішеру Навої була заставлена кількома сурі[5]. На них сиділи сивобороді дідусі, літні люди з орденами й без орденів і попивали чайок. Уздовж алей, обсаджених квітами, походжали гарно вдягнені хлопці й дівчата. Поміж ними вешталися хлопчаки в піонерських галстуках. Обіч алей, попід деревами смажилися на мангалах шашлики. Від них ішов такий дух, що мені аж слинка потекла. Біля жаровень курівся димом чималий казан, під яким горіло вогнище. Довготелесому дядечкові, що варив плов, допомагали п'ятеро здоровецьких парубійків. Жінки у квітчастих сукнях пекли в печах-тандирах квадратні пиріжки — самсу. Сичали парою, неначе паровози, три пузаті мідні самовари. Хлопчаки мого віку розносили чай. Одне слово, не розбереш: весілля — не весілля, збори — не збори.

Я надів на голову свою шапочку, сплигнув у сад і подався прямо до жінок, які вже виймали з тандирів рум'яну самсу, що так і пашіла жаром, і складали у великий плетений кошик. Я підсів до того кошика і один по одному ум'яв три пиріжки. І лише по тому уважно огледівся довкола.

Жінки у квітчастих сукнях, і шашличник, і ті п'ятеро здоровецьких парубійків, і /довготелесий дядечко, і хлопчики, що розносили чай, і дідусі, які сиділи на сурі, і хлопці й дівчата, що проходжалися по алеях, — усі когось чекали, часто поглядаючи на ворота парку, прикрашені червоними полотнищами.

Потім я угледів хлопчика на дереві. У нього були неоднакові очі: одне голубе, друге — чорне.

Я зняв шапочку й підійшов до дерева, на якому сидів Різноокий.

— Агов, послухай, що тут відбувається?

— Хіба ти не знаєш?

— Якби знав, не питав би.

— Лізь сюди, потім скажу.

Я виліз на дерево, зручненько вмостився на сучкові поруч з Різнооким.

— То ти не знаєш, що тут буде? — перепитав він, теліпаючи ногами. — Сьогодні тут буде вечір поезії. З міста поети приїхали. Вірші читати. Зараз вони в готелі. Сирі яйця п'ють.

— Яйця? Та ще й сирі? — поморщився я. — Бувши ними, я краще шашличком посмакував би…

— У тебе, друже, голова варить? Хіба ти не знаєш, навіщо поети сирі яйця п'ють? Щоб голос був міцний, щоб вірші свої голосно-преголосно кричати. Наш раїс[6] чотири ящики яєць послав їм у готель.

— Зрозуміло, — сказав я. — Аби тільки вони подужали ці чотири ящики… А вірші — вірші я люблю слухати.

Незабаром усі люди зібралися на площі біля пам'ятника. І тоді в кінці алеї з'явилися поети. Вісім душ. Попереду ішов маленький і кругленький, як горошина, поет. У нього й очі, и окуляри, й голова теж були круглі. За ним по-лелечому цибав високий і худий чоловік. Чуприна в нього була сивувата, а лице довгобразе, звужене до підборіддя. Решта поетів були однакові. Не високі й не низькі, не худі й не товсті. І вдягнені однаково: в сірі костюми і блискучі гостроносі черевики.

Тільки-но з'явилися поети, всі посхоплювалися з місця й заплескали в долоні. Довготелесий поет розчулився, коли піонери піднесли квіти. Він піймав маленьку дівчинку, якої навіть не видно було з-під величезного букета, і поцілував у маківку. Всі знову зааплодували. Я забув, що сиджу на дереві, — теж заляпав у долоні — і впав на землю. На це ніхто не звернув уваги. Навіть Різноокий. Я знову поліз на дерево.

Першим виступав кругленький поет. Звали його Мамарасулом Балтою. Я слухав його дуже уважно, але ж хіба так одразу вивчиш вірші напам'ять? А зміст запам'ятав.

Степи ви мої, степи пречудові! На кольори ваші, що нагадують маргеланський наш атлас, на цей квітучий лик ваш я не надивлюся ніяк! Красою, мов полум'ям, печете ви мені серце, о степи, степи ви мої…

Поля мої дорогі, поля пречудові! Ще з весни соловей починає оспівувати вас і до пізньої осені не вмовкає. Співає собі й співає, до того високі ваші врожаї, такі багаті скарби ваші, пречудові мої поля, поля ви мої…

Поета слухали, затамувавши подих. І ніхто не поворухнувся, коли він кінчив читати. Мамарасул Балта зійшов з трибуни. Тоді всі стрепенулися, зашуміли, посхоплювалися з місць і гучно заляпали в долоні.

— Спасибі, синку, добряче змалював ти наші поля. Все так схоже!

— Оце вірші! Течуть, як струмочок!

— А пустелю зобразив — просто чудо, наче й не пустеля!

— Диви, ні разу не загнувся, ото?! — захоплено вдарив мене ногою по нозі Різноокий.

Я теж налигнув його й сказав:

— А голос який дзвінкий, наче мідний дзвіночок, ото!!

Хтось із колгоспників підбіг до поета й накинув йому на плечі новий шовковий смугастий халат. Інший надів тюбетейку. Ще інший подарував яскраву поясну хустку. Отак! Ми з Різнооким захоплено кричали і частували один одного радісними тумаками.

Поети, видно, таки випили ті всі ящики сирих яєць — читали вірші до пізньої ночі. Але я вже не годен був уважно слухати. «Ба, як народ любить поетів, — думав я. — Це ж неймовірно! А я, дурний, в агрономи пошився — тільки прикрощів собі нажив. Он як старався, а ніхто й спасибі не сказав. Навпаки, ледве не осоромили людини через якусь там ширу… А поетові немає ніякісінького діла до шкідників.

Випив ящик яєць, прочитав віршик про степ — і тобі негайно подарують новенький халат, тюбетейку й хустку. І найголовніше, якщо зробишся поетом, ти можеш говорити-говорити, читати-читати свої вірші, і всі будуть уважно слухати. Так, звичайно, бути поетом у тисячу разів краще, ніж агрономом!»

Вечір закінчився. Я сплигнув з дерева, надів шапочку й приєднався до поетів, щоб не відстати од них.

Гостей довго вмовляли побути ще, погостювати в колгоспі. Але вони ввічливо відмовилися, розсілися по «Волгах» і рушили в дорогу.

Я поклав собі триматися ближче до головного поета — Мамарасула Балти. І поліз у його машину. Місця вільного в ній не знайшлося. Довелося сісти на коліна головному.

— Знаєш, Сайдуллб, — стурбовано сказав Мамарасул Балта, марно намагаючись поворухнути ногами. — Останнім часом навіть моя власна вага стала аж надто важка. От зараз, наприклад, під кінець дня, у мені наче прибавилося ще кілограмів сорок-п'ятдесят, не менше.

Я пожалів поета, тихенько встав і витягся на колінах усіх трьох поетів, що сиділи на задньому сидінні.

Машина птахом летіла по гладенькій дорозі. Я довго слухав не зовсім зрозумілі розмови поетів і непомітно заснув. Інколи, прокидаючись, я чув дивні слова: «Інверсія, асонанс, підрядники, гонорар, тираж». Вони звучали для мене, як пісня. Поети говорили ще про те, що хтось зарізав чиюсь цеглину, що хтось не вміє штовхатися. «Не знаю, як можна зарізати цеглину, — подумав я, — але штовхатись я вмію». Хороше зробилося на душі: отже, я можу стати поетом.

Потім, коли поети неспокійно зайорзали на сидінні, я прокинувся остаточно. До того ж у мене дуже розболілося праве плече, що лежало на гострих колінах поета Сайду лло.

— А ось і наше рідне місто! — дзвінко вигукнув Мамарасул Балта.

Я кинувся до віконечка. Тисяча тисяч вогнів. Нескінченні ряди високих будинків. Біжать одна за одною машини, рогаті тролейбуси, червоні трамваї. І люди, люди, люди… Мільйон людей!

Я раптом відчув, що в моїй душі теж народилися вірші і зараз вони полетять назустріч цьому чаклунському місту.

— Вулиці ви мої, вулиці! — заволав я. — Незнайомі, чудесні, прекрасні вулиці. Які ви гладесенькі, які ви рідні, вулиці! Ночі безсонні мої, ви вулиці, вулиці, вулиці!..

— М-м, — сказав Мамарасул Балта, потираючи скроні. — Сайдулло, братику, це ти мене цитуєш?

— Ні, Мамарасуле-ака, я гадав, що це вас раптом осяяло натхнення і ви збагатили нас новим шедевром…

— Перевтомився, видно… — зітхнув Мамарасул-ака. — Ох, літа мої, літа!..

Ночувати я зостався у Сайдулло-аки. Мені дуже сподобався його широкий і м'який диван. Спав, як на пуховику, ні разу не прокидався. Звичайно, Сайдулло-ака і не підозрював, що в нього сьогодні переночував дорогий гість Хашимджан — майбутній славетний поет.

РИМИ, ДЕ ПРОДАЮТЬСЯ РИМИ?

Я вперше потрапив у таке велике місто. Велике, як наш кишлак і ще сто таких кишлаків. Цілий день гуляв по широченних вулицях, у прохолодних скверах. Завдяки чарівній шапочці побував у кіно, цирку й театрі ляльок. Надвечір ноги від утоми аж гули. Ех, де ти, чудесний диване Сайдулло-аки! А я, як на те, не запам'ятав адреси поета. Та хоч би й запам'ятав, не знайшов би, мабуть. Адже будинки тут, як інкубаторні курчата — всі однакові.

— Скажи, дорога шапочко, куди мені тепер подітися?

— Їй-право, не знаю, Хашимджане. Але ти все ж подивися, що над цим будинком написано?

«Готель», — прочитав я надпис, що горів червоними літерами, і пішов до скляних дверей. Біля віконця адміністраторки товпилися люди. В руках у багатьох були гроші.

«А в мене ж грошей немає!» — подумав я і, надівши чарівну шапочку, піднявся по сходах нагору. Тоді я ще не знав, що нагору можна шугонути ліфтом.

На третьому поверсі майже всі кімнати були вільні. Я оселився у найменшій, де стояло ліжко та письмовий стіл, і одразу ліг спати.

Опівночі я прокинувся. Готель мирно спав. З вулиці долинав шум автомашин, що інколи проїздили. Я сів до столу й став тренуватися писати вірші. Штук двадцять настругав до ранку. Ото зрадіють у редакції! (Я ще в машині Мамарасула Балти дізнався, що вірші носять до редакції).

… У під'їзді редакції за письмовим столом сидів вусатий дідуган в окулярах. Він пихато і холодно поглядав сюди-туди.

— Добридень. Я ось вірші вам приніс…

— Я цим ділом не завідую. Я вахтер, — гордо мовив дідуган і одвернувся. — Неси нагору.

От бюрократ! Дослужився до вахтера і розмовляти а простими людьми не бажає. Видно, тільки прославлених визнає. Нічого, скоро і я себе покажу, трохи лишилося ждати…

Я довго тинявся по коридору, поки наважився штовхнути двері з табличкою «Відділ літератури та мистецтва».

Начальник уже читав вірші. А поет, хазяїн тих віршів, курив сигарету, розвалившись на дивані.

— Мене звуть Хашимджаном Кузи… — сказав я бадьоро. — Ось, вірші вам приніс.

— Дуже приємно, — буркнув начальник відділу і, не підводячи голови, тицьнув мені руку. — Джура Джуман. Сідайте.

Я сів поруч з поетом, теж закинув ногу на ногу і став терпляче ждати, доки звільниться начальник.

З задоволенням прочитавши вірші (нишком), Джура Джуман деякий час дивився на мої закушпелені черевики, перевів погляд на живіт і лише по тому глянув в обличчя.

— Слабкі вірші, юначе, — прошепотів він. — Не підуть.

— Як — слабкі?! — обурився я. Людина ніч не спала, працювала, і ось тобі маєш: «Слабкі, не підуть!» А читав же із задоволенням, я ж по обличчю бачив. — Підуть, навіть дуже просто підуть, — сказав я твердо.

— Але ж це не вірші, а набір слів!

— Де слова, там і вірші, — сказав я ще рішучіше.

— Так, слово — це наша зброя, юначе. Але… до речі, як нас величати, не вчув я…

— Поет Хашимджан Кузи.

— Так от, Хашимджане Кузи. Частково ви маєте рацію: мова людини — це вже поезія. Але в поезії є свої закони, своя техніка. «Шагал — міра, салам — шурпа…» Це дуже кепсько, молодий чоловіче.

Джура Джуман вибіг із-за столу й потряс кулаками, із яких затис аркуші паперу з моїми віршами.

— Шукайте, вдень і вночі шукайте рими. Не шкодуйте часу. До біса верлібр! Не ходіть з поклоном до цих циркачів від поезії!

Джура Джуман знесилено упав у крісло й заплющив очі. Я дивився на нього шанобливо. Оце людина: все наскрізь бачить. Одразу взнав, що я вчора у цирк ходив. Звичайно, якщо поетам це заборонено, ніколи більш не піду в цирк.

— Спасибі, товаришу Джура Джуман, — сказав я, встаючи. — Спасибі за поради. До побачення.

— Хай щастить! — вигукнув він, не розплющуючись.

Так, не пройшли мої вірші.

Але втрачати надії не треба. Сказав же Джура Джуман «шукайте». Отже, треба шукати. Все місто переверну, але знайду те, що мені необхідно. Я такий — якщо вже візьмуся за щось, зубами вгризусь, руками, ногами вчеплюсь, а не відступлюся від свого.

Передусім я пішов до книгарні. Гарна дівчина, що стояла за прилавком, поглядала в маленьке дзеркальце й мастила губи чимось червоним.

— Тітонько, у вас є рими?

Дівчина навіть бровою не повела. Розібрали, напевно, всі рими.

— А верлібр? — спитав я, притишивши голос.

Продавщиця обернулася й подивилась на мене, як на порожнє місце.

— Не одержували, — на превелику силу видавила вона з себе. — І не передбачається.

— А що у вас передбачається?

— Не заважай, хлопче, працювати! — вереснула дівчина. — Іди в культмаг. Ходять тут усякі…

Я пішов до культмагу. Звідти мене послали в госпмаг. «Учора вони одержали товар. Може, й завезли партію». Але й тут крамар лише руками розвів:

— Ти що, синку! Самі алюмінієві миски привезли. Ні рим, ні верлібрів у цьому кварталі не обіцяють.

Я цілий день ходив з крамниці в крамницю, оббіг скоб'яні лавки, побував у майстернях — і дарма. Хтось порадив сходити на базар: «Трохи переплатите, зате знайдете все, що вам треба. А ви, мабуть, шукаєте дефіцитний товар». Але й відти я повернувся ні з чим. Базарові слухали мене і хитали головою:

— Нема, такого нема. Самі б купили дочкам та невісткам хоч би по одній… А ти, синку, краще купи японський светр. З чистої вовни. А може, транзистор візьмеш? «ВЕФ-12»! Перший клас!

Цього мені тільки й бракувало: купити приймач і слухати музику!

Я цілий вечір пролежав у ліжку, розглядаючи з нудьги якісь жовті плями на стелі. Потім мені це набридло. Хай у мене ні техніки, ні рим, ні ритму, ні навіть верлібра нема, але вірші писати я буду! І ніхто мене не зупинить.

За якусь годину я списав цілий стос паперу. От-так! Тепер можна і в постіль. Не дарма-бо кажуть: справив діло — спи сміло.

О дев'ятій ранку я був у редакції. Джура Джуман сам вийшов мені назустріч.

— Знову прийшов, поете? Ну, як успіхи? Пішло діло?

— Атож! Цілу ніч писав, навіть очей не стулив.

— Давай-но сюди!

— Будь ласка…

Джура Джуман упав у крісло, в якому вчора заснув, прочитав мої вірші (знову нишком!), потім так само, як і минулого разу, по черзі, оглянув мої ноги, живіт і втупився поглядом в обличчя.

— В якому класі ти вчишся, поете?

— Не вчуся, — сказав я і прикусив язика: узнає правду, вижене чого доброго. — Школу закінчив…

— Та-ак. А якого поета ти любиш?

— Я всіх поетів люблю.

— Хаміда Алімджана читав?

— Ні, такого не знаю, — признався я чесно. Краще б про вірші говорив, ніж допитуватися, кого я читав.

— З Гафуром Гулямом, сподіваюся, знайомий?

— Атож! — зрадів я. — Він мені колись трохи вухо не одірвав, як я в колгоспний садок поліз. Тільки його не Гафуром Гулямом звуть, а Гафуром Кривим. Він сторожем працює…

— Добре, хоч Кривого Гафура знаєш… — промимрив Джура Джуман і заплющив очі. Знову, мабуть, заснув.

Я постояв-постояв коло нього і тихо пішов до дверей.

— Чекай! — гримнув раптом Джура Джуман. — Який же ти поет, коли не знаєш жодного поета?

— Чом не знаю? Мамарасула Балту, приміром, знаю, Сайдулло, вас, товаришу Джуро Джуман, знаю…

— О-о! — простогнав Джура Джуман. — Помовч ти, або я виплигну з вікна!.. Якщо хочеш писати, юначе, іди й читай вірші наших великих поетів. А ще, звичайно, вивчи творчість Пушкіна, Лермонтова, Маяковського! Отак-то. Напам'ять вивчи всі вірші. Без цього не тільки поетом, людиною не станеш!

Зачувши ці слова, я кулею вилетів у коридор. Оце так порадив! Красненько дякую, товаришу Джуман! Я повинен читати чиїсь вірші! Я мушу вивчити їх напам'ять! Та якби я хотів читати і зубрити вірші — сидів би в школі! Навіщо ж я тоді з дому тікав?..

Жодної книжки не прочитаю, а поетом стану. Побачить іще мій дорогий Джура Джуман! Хай не думає. Доки існує чарівна шапочка, я не пропаду. Еге ж, моя дорога?

— Ну звичайно! — пропищала шапочка.

— Отже ти допоможеш мені? Скажи, з чого мені починати, щоб стати поетом?

— Найперше — зайди до оцього кафе. Я від самого ранку чую, як у тебе в шлунку музика грає. Поїж, а далі подивимося, що робити.

— Золоті слова, моя дорога!..

Я надів шапочку, зайшов у кафе, підсів до веселої балакучої компанії, що розважалася за столом, уставленим різними стравами, і взявся за діло.

Спершу я взнав адреси всіх поетів, яких бачив у Голодному степу. Потім побував у них дома, подивився, як вони працюють. Сайдулло-ака, виявляється, пише вірші ночами. А його сусіда, поет Еркін Хамід, у цей час третій сон бачить.

Та ішли Сайдулло-ака вдосвіта вкладається спати, Еркін Хамід схоплюється з ліжка і починає строчити довгі-предовгі вірші.

Я три ночі підряд стежив і за Джурою Джуманом, але й разу не застав його за роботою. Увечері сидить біля телевізора (від позивних до позивних, усі підряд передачі дивиться), вночі спить, а вранці йде на службу. Якщо він і пише, то, певно, в редакції, коли ніхто не заважає. А рим, як виявилося, навіть у Джури Джумана теж немає. Я довго їх шукав, але ні в шафі, пі в шухлядах стола не знайшов. І тоді я з горя з'їв усі шоколадні цукерки, які він купив, ідучи з роботи. А порожній кульок я вклав у руки дівчинці, що саме спала.

Джура Джуман увімкнув телевізор, налив піалу чаю і простягнув руку по цукерки.

— Куди цукерки поділися? — гукнув він, не знайшовши кулька.

— Не знаю, — відповіла з кухні дружина Джури Джумана. — Ти ж їх на стіл поклав. Може, Дільбар узяла?

Джура Джуман пішов до спальні і за мить повернувся зляканий, з порожнім кульком у руці. Показавши його дружині, він кинувся назад.

— Дільбар, вставай, донечко! Як ти здужала з'їсти кілограм цукерок? Тебе не нудить?

Дівчинка прокинулась і здивовано подивилася на батька.

— Що трапилося, таточку?

— Хіба ж можна з'їдати за раз стільки цукерок? Це ж дуже шкідливо. Жінко, неси швидше кислого молока.

Жінка прибігла з двома пляшками кефіру.

— Пий, скоріше! — наказав Джура Джуман.

— Не буду! Не хочу! — запхикала Дільбар.

— Будеш! Хочеш! — рішуче сказав Джура Джуман, але, почувши позивні телевізора, чимдуж вибіг зі спальні.

А мені цього тільки й треба було. Я взяв пляшки з рук дівчинки і випив увесь кефір, щоб не отруїтись.

— От і люба, донечко! — зраділа мама Дільбар, побачивши порожні пляшки. — А тепер спи… Вже пізно.

Я подивився на годинник: пів на десяту. Саме час іти до Сайдулло-аки. Зараз у нього робота в розпалі. Є на що подивитись.

Коли я ввійшов до кабінету, Сайдулло-ака бігав з кутка в куток і шепотів якісь шиплячі слова. Щоб не заважати йому, я ліг на дивані.

Сайдулло-ака зупинився біля столу, скривився, як від зубного болю, посварився пальцем на стос чистого паперу. Відчинивши вікно, він якийсь час дивився в темряву, потім схопив авторучку і… ну писати!

Рядки так і летіли один за одним, стос паперу танув на очах.

Та нараз ручка спіткнулась і зупинилася. Сайдулло-ака простогнав, зіжмакав списані аркуші паперу й викинув їх у вікно.

І тут мене осяяла думка: якщо Сайдулло-ака не сподобалися ці вірші, то, може, вони мені пригодяться? Перепишу й віднесу в редакцію. Навіщо ж добру пропадати?

Вранці я сидів перед Джурою Джуманом.

— Дай лапу, поете! Вітаю! — закричав він, подивившись мені прямо в очі. — Оце я розумію. Талановито! Сильно! Добряче, мабуть, попрацював, одразу видно…

— Так, Джуро Джуман-ака, нелегке це діло — писати вірші, — сказав я, розсівшись на дивані.

— Чудово, чудово! Правда, оця ось строфа дещо в'яла, але виправити її дуже просто. Викинемо одне дієслово, два займенники — і буде гаразд. Прозвучить як постріл!

— Значить, надрукуєте мої вірші?

— Постараємось.

— З фотокарткою?

— Власне, навіщо з фотокарткою?

— Я хотів… я думав, щоб директор… мама… — промимрив я, потім махнув рукою й усміхнувся — Зрештою, можна і без фотографії.

— Не ганяйся за славою, юначе. І тоді вона сама прийде до тебе, — печально сказав Джура Джуман. — Я здобув її саме таким чином. — Помовчавши, він додав — А вірші постараємося дати. В найближчому номері.

О, коли б ви знали, який я був щасливий! Іду по вулиці — танцюю, підстрибую, пісні виспівую!

— Ти що, хлопчику, звихнувся? — схопив мене за руку перехожий, на якого я ненароком налетів.

— Я поет, дядечку, поет! Днями надрукують мої вірші!

— То й що, як поет! А коли й поет, то йди як усі люди, а не штовхай зустрічних! От, як мені, пам'ятаю, було п'ятнадцять років…

Перехожий міцно вчепився в мою руку і розповів про своє дитинство, про те, як він пішов до першого класу, який він був розумний і здібний хлопчик, які в нього були гарні товариші і що всі вони стали великими людьми… Та навіть довга розповідь перехожого не змогла затьмарити сонця, яке сьогодні зійшло над моєю головою.

Джура Джуман дотримав слова. Вірші надрукували на найпочеснішому місці — на четвертій сторінці газети, серед різних важливих оголошень. Тоді я приніс нові, ті, що назбирав попід вікнами поетів або вивудив а їхніх кошиків для паперів.

Джура Джуман виправив дещицю орфографічних помилок, і нові вірші теж надрукували. Тепер я обідав без послуг моєї чарівної шапочки. Поважно сідав за стіл, замовляв, чого душа забажає, і розраховувався своїми власними грішми.

Так, сонце моє нарешті зійшло. А дома, певно, і гадки не мають, що я став поетом. Напишу лишень Арифові листа. Він завжди робив мені добро, а я його зобижав. Отож і пробачення попрошу. І повідомлю, що тепер я поет, правда, прізвище трохи змінив: став Хашимджаном Кузи. А ще напишу, що дуже скучив за мамою, що вона мені сниться кожної ночі.

Одіславши листа, я зібрав свої останні вірші і пішов до редакції. Джура Джуман зустрів мене біля дверей.

— А-а, поет! — сказав він, дивлячись на мої черевики. — Вчасно прийшли, юначе. Дуже вчасно.

«Он як, уже й на «ви» перейшов!» — подумав я сам собі. А вголос спитав:

— Щось трапилося, Джумане-ака?

— Зараз узнаєте. Посидьте хвилинку.

Мені чомусь стало холодно на душі.

Скоро Джура Джуман повернувся. За ним до кабінету впхалися Сайдулло-ака, Еркін Хамід, Ташкин Абід, Захід Тухта й інші поети — всі, в кого я бував дома.

— Ви самі написали вірш «Рідний край», що його публікувала наша газета? — спитав Джура Джуман, пильно дивлячись мені в очі.

— Звичайно, сам!

— Це брехня! — вигукнув Сайдулло-ака. — Це мої вірші.

— Хто написав поезію «Про тебе співаю, бавовняре»? — знову спитав Джура Джуман. Він зблід, як крейда.

— Я сам писав. Своєю власною рукою.

— Ах, он як! — заволав Еркін Хамід і, враз пригнувшись, пішов на мене. — Я доведу тобі, хлопче, що де мої вірші, а не твої!

— Шахрай!

— Плагіатор!

— Дармоїд!

— Нахабний злодюжка!

— Ледар! — летіло в мене з усіх боків.

От дивні люди! Самі викидають вірші, а коли людина знайде їх, чистенько перепише й надрукує в газеті, — це їм не подобається.

Поети повільно оточували мене. Я проте встиг надіти чарівну шапочку, і тільки мене й бачили — вислизнув у коридор. Смикнувши мимохідь бюрократа-вахтера за одвислого вуса, я вискочив надвір.

Знову погасло моє сонце.

ЧИ ІСНУЮТЬ ЛЮДОЇДИ?

Я цілий день не вилазив із комори, де зберігалися готельні подушки, простирадла, ковдри і матраци. То спав, то ходив з кутка в куток і все думав про своє невезуче життя. Потім це набридло мені. «Невже я не знайду собі кращої роботи? Подумаєш, поет!»

Взяти хоча б цю Етібар Умарівну, готельну адміністраторку. Дивиться на всіх, як кішка, ладна щомиті схопити роззявкувату мишу. Ще й хабарі бере. Я сам бачив. Хто б не прийшов до готелю, тільки й чуєш від неї: «Місць немає, не було й не буде!» Насправді ж половина готелю пустує.

— Дуже просимо вас, дівчино, найдіть нам два місця! Здалеку приїхали, ніде переночувати! — благають гості.

Етібар Умарівна довго дивиться на них своїми телячими байдужими очима. Потім знехотя каже:

— Раніше ніж через п'ять днів жодне місце не звільниться…

Її мовою це означає: «Дайте п'ять карбованців, матимете одне місце. Дасте ще п'ять — ще одне місце буде».

Звичайно, не всі розуміють її кошачу мову. Але хто меткіший, той одразу змикитить. Закладає в паспорт п'ять або десять карбованців і дуже ввічливо подає адміністраторці.

— Шарифа! — гукає тоді Етібар Умарівна ліфтерші. — Проведи наших дорогих гостей у сто сьомий номер. Пощастило вам: щойно звільнився номер!

Чому б мені, скажімо, не відучити Етібар Умарівни від поганої звички брати хабарі? Вірші кожен може писати, а допомогти приїжджим — спробуй лишень! А я зумію це зробити, бо на голові в мене моя чудесна-пречудесна шапочка!

Я написав цидулочку і всунув її в кишеню адміністраторці. «Вельмишановна Етібар-апа, — писалося в ній, — будьте обережні! Уже цілий тиждень за вами стежить переодягнений міліціонер. Він знає про всі ваші штуки!»

Етібар Умарівна полізла до кишені по хусточку й помітила записку. Брови її затремтіли, як хвостик у мишеняти, що забачило грізного кота. Телячі сонні очі зробилися круглими і забігали з боку в бік. «Хто з цих людей переодягнений міліціонер?» — питалися вони, перебігаючи з одної людини на іншу.

— Пильнуйте, він стежить за кожним вашим кроком! — прошепотів я, майже впритул підійшовши до Етібар Умарівни.

Адміністраторка зойкнула, пірнула вниз і сховалася під столом.

— Все одно він усе бачить! — сказав я голосніше.

Тоді Етібар Умарівна вилізла зі свого сховку, поставила на стойку дощечку з написом «Ласкаво просимо, дорогі гості! Ми раді вас обслужити!» І побігла в кабінет директора. За мить вони вискочили вдвох. Обличчя їм посиніли, як недоспілі помідори після перших приморозків.

Директор перевірив список мешканців готелю. Супроти непевних прізвищ поставив червоним олівцем галочки.

— Кожен із цих товаришів може виявитися переодягненим міліціонером, — сказав він, тицьнувши пальцем у галочки. — Отож наказую кожного з них обслуговувати якнайкраще. Приносьте їм до номера пиво, дайте у ванну гарячу воду, ввімкніть телефони. Оголосіть, що вони можуть не гасити світло і після дев'ятої вечора.

Потім Етібар Умарівна обійшла номери тих мешканців, з кого одержала хабара, і повернула їм гроші. Щоправда, кілька душ з-поміж цих людей теж мені не сподобалися: замість п'яти карбованців вони зцупили з Етібар-апа десять, а замість десяти і всі двадцять карбованців.

— Ви знімаєте з мертвого саван, — ледь не плакала Етібар Умарівна.

— Мертвому нічого не потрібно — ні саван, ні гроші, — осміхалися пронозливі мешканці. — Бог дасть, ви ще багато заробите.

— Еге ж, дасть він, ваш бог, жди з моря погоди!..

Посміявся я, дивлячись на них, посміявся, а потім вирвав гроші в них із рук і викинув за вікно. Бачили б ви, як вони перелякалися! Наче й справді побачили мертвого, загорнутого в саван.

Не будете шахраювати. Так вам і треба… А мені тепер і прогулятися можна. Адже надворі, певно, ясно й радісно, як у мене на душі.

Майдан перед готелем був запруджений людьми. Вони посміхалися, штовхалися, пробивалися вперед. Мене теж закрутило в натовпі, потягло за всіма, потім притисло до живота якогось лисого дядечка.

— Ей, обережніше! — крикнув він зобижено. — Штовхається в живіт… А я тільки що пообідав.

— Пробачте, — сказав я ввічливо. — Ви не знаєте, що там попереду робиться?

— Ти, хлопче, бува, не з неба впав? Не чув хіба, що до нас африканські мандрівники приїхали?

— Які мандрівники?

— Та африканські! Газет не читаєш, чи що? Не чув, що в нашу сонячну республіку приїхали славетні африканські мандрівники пан Ібн-Халі та пан Ібн-Галі? І не штовхайся, будь ласка.

— А чого люди від них хочуть?

— От причепився, диви! Хіба тобі не хочеться побачити прославлених людей, потиснути їм руку? Адже вони об'їхали на машинах увесь світ!

— Подумаєш! На машинах і дурень зуміє весь світ об'їхати, — ляпнув я знічев'я.

Лисий дядечко вчепився п'ятірнею в моє плече і процідив крізь зуби:

— І дурень зуміє, кажеш? І ще в живіт штовхаєшся? — Він високо підняв мене над землею, подумав трохи, потім опустив і вів далі: — Один учений узявся обчислити відстань, яку подолали пани Халі і Галі, мандруючи білим світом. Рахував, рахував та так і не вирахував — збожеволів! А книг ці Халі і Галі написали — цілу гору! Щоб прочитати їх, п'ятнадцять років життя треба.

— Ой, боляче! — простогнав я, намагаючись вивільнити плече.

— Ні, ти підожди, хлопче, слухай, коли розумні говорять, і на вус мотай. Ці панове перепливали на своїх машинах бурхливі ріки, піднімалися на вершини снігових гір, билися з хижими звірами в непролазних джунглях, роздирали на дрібні шматочки десятиметрових удавів, спали на одній подушці з людоїдами!

— Я не знав, що вони такі герої! — заблагав я. — Пробачте, будь ласка. Я вчора загубив окуляри і тому не прочитав газет.

Лисий дядечко неохоче розціпив свою залізну п'ятірню, і я зміг нарешті зітхнути вільніше.

Отже, доки я морочився з Етібар Умарівною, в наше місто приїхали вельми прославлені люди, а я про це нічого не чув. От було б добре стати їхнім супутником! Усі газети друкували б мої фотографії, люди знали б моє ім'я, мріяли б потиснути мою руку. А я бився б на шпагах з людоїдами, дресирував мавп і з ранку до вечора їв банани…

Я відійшов подалі від лисого. В цей час натовп розступився. Повз мене пройшли розімлілі, усміхнені мандрівники.

Пан Ібн-Халі і пан Ібн-Галі зникли за скляними дверима готелю. Я надів чарівну шапочку й подався за ними.

Мандрівники піднялися на другий поверх, увійшли в двадцять четвертий номер. Я зачекав, доки вони умилися, наділи піжами і лягли на м'яких дерев'яних ліжках. Тоді відкашлявся і сказав:

— Добрий день!

Дядечко Ібн-Халі підняв голову і подивився на товариша.

— Що ти сказав, мій любий?

— Я нічого не казав, — відповів Ібн-Галі.

— Але ж я чув якийсь голос.

— Буває, — посміхнувся Ібн-Галі. — Постарайся заснути, мій любий.

— Підождіть, не спіть, мені треба з вами поговорити, — сказав я тихо.

Халі і Галі посхоплювалися з ліжок і дивилися один на одного.

— Тисяча бісів з Берега Слонової Кості! Присягаюся вершинами Гімалайських гір, я чув якийсь голос! — вигукнув Ібн-Халі.

— Та не лякайтесь, це я.

— Хто ви, хай вам біс? — спитав Ібн-Галі, розгублено поглядаючи на свого товариша.

— Я славетний узбецький чарівник Хашимджан Кузи.

— Чарівник? Це вже цікаво, — потер руки пан Ібн-Галі. — Може, пан чарівник зволить явити нам свій лик?

— Будь ласка. — Я зняв з голови чарівну шапочку. — Якщо ви приймете мене до гурту, ця чарівна шапочка стане нашою, спільною.

— Що ж, непогана пропозиція, як ти гадаєш, Халі? — сказав Ібн-Галі, посміхаючись. — А що ви ще можете запропонувати, пане чарівник?

— Все, що забажаєте. Будь-яку річ умить дістану. Просто зі складу.

— Так. А в яких стосунках ви з географією?

— В найкращих. Я її знаю, як свої п'ять пальців.

— Чудово, юний чарівниче. Ви не проти, якщо я задам вам кілька запитань?

Я страх не люблю відповідати на питання: ану як не зможу відповісти? Але діватись було нікуди. Подумав трохи і сказав байдужим голосом:

— Задавайте. Якщо вже вам так хочеться задавати запитання.

— Прекрасно! Підійдіть до карти, юначе, і покажіть, нам найменше озеро в світі.

Я підійшов до карти. Вона вся була розмазана якимись блакитними, жовтими і зеленими фарбами.

— Тут немає ніякого озера, — сказав я з жалем. — Напевно, ваша карта дуже стара. Або ж ці озера давно вже висохли.

— Не виключено, — погодився дядечко Ібн-Галі. — Може, ви по пам'яті назвете нам найбільше озеро світу?

— Знаєте, — сказав я, не довго думаючи, — я погано запам'ятовую назви річок, морів та озер. У мене навіть довідка була…

Нараз Ібн-Халі рішуче встав з місця і сказав твердо:

— Покладіть, будь ласка, вашу шапочку в кишеню.

Я обережно склав шапочку-невидимку і сховав у кишеню.

Ібн-Халі надів костюм, причесав своє чорне кучеряве волосся білим гребінчиком (мабуть, із слонової кості), сів у крісло біля столу. І на мене посипався цілий град запитань. Наче я був не просто учнем шостого класу, до того ж трієчником, а справжнім професором.

— Скільки народностей живе в Африці?

— Скільки років існує наша планета?

— Скільки островів входить до складу Індонезії?

— Скільки метрів сягає найглибше місце Атлантичного океану?

— Яка загальна кількість населення нашої планети Землі?

Я не помітив, як витяг з кишені шапочку і втер нею піт з лоба. Дядечко Ібн-Халі чомусь злякано вмовк і пішов у другу кімнату, щільно причинивши за собою двері.

— Дуже шкода, пане чарівник, — зітхнув дядечко Галі, — судячи з усього, ми не зможемо узяти вас з собою…

— У мене жахлива пам'ять, — сказав я ледь не плачучи. — Крім назв, я ще погано запам'ятовую цифри. До того ж у мене є довідка!

— Охоче вірю. Але людина без пам'яті, тим паче без знань, нічим не може прислужитися в наших мандрах.

— Ну будь ласка, візьміть мене з собою. Я вам пригоджусь. І потім… у мене ж чарівна шапочка.

— Зайвий вантаж — нам велика завада, — похитав головою дядечко Ібн-Галі. — А досягти успіху з допомогою чарівної шапочки нам, відверто кажучи, було б нецікаво.

— Я б вам чай кип'ятив, обіди готував, прав…

— Спасибі, хлопчику. Але все це ми звикли робити самі. Такі закони життя відкривачів невідомого.

— Пробачте, що перешкодив вам відпочивати. — Я встав і усміхнувся. Я усміхнувся, а сльози гірким клубком застряли в горлі, заважали дихати.

Мандрівник Ібн-Галі поляскав мене по плечу:

— Не журися, чарівниче, ти ще намандруєшся вдосталь.

А пан Ібн-Халі виглянув у двері і покликав свого друга, кидаючи сторожкі погляди на мою чарівну шапочку.

— Прощавайте, панове Ібн-Халі і Галі, — прошепотів я, виходячи в коридор. — Можливо, ми з вами ще зустрінемось. Якщо на вас раптом нападуть людоїди…

Але ці слова я сказав уже на східцях, і, звичайно, великі мандрівники не почули їх. Спершу я пожалкував за цим, а потім подумав: «Може, це і добре, що не почули? Адже ніхто не знає, є тепер людоїди чи ні. А якщо не існують і якщо немає потреби битися з ними на шпагах, то який сенс іти в мандрівники? У нас і гори є неподалік від нашого кишлаку, і річка, і змії усякі трапляються…»

ДВАДЦЯТЬ ЧОТИРИ ГОЛИ І ПОЛАМАНІ РЕБРА

Я йшов, куди очі бачать. Мене не радували ні прохолодний вечір, ні святкові вулиці, ні лотки з морозивом, ані автомати з газованою водою. Невже я так і не прославлюся, нікого не подивую своїми подвигами? Куди не поткнуся — самі невдачі. І ніхто мені не допоможе, ніхто нічого не порадить. Навіть чарівна шапочка.

— Чому ж не допоможу? — озвалася вона тої ж миті. — Подивися, Хашимджане, де ти стоїш. Біля панорамного кінотеатру.

— Не хочу в кіно, дорога. Такий у мене поганий настрій, а я повинен розважатися?

— А знаєш, що за кінотеатром стадіон «Шолікор»?[7] Сьогодні там відбудеться дуже цікавий матч. Я пам'ятаю, ти любив футбол…

— Ще й як! Адже вдома я був капітаном класної команди!

Трибуни були забиті до краю. Люди стояли навіть у проходах. Я вирішив сісти якомога ближче до гравців — зайняв місце на лавочці, де сиділи мовчазні дублери.

Всі болільники дуже нервували, чекаючи початку матчу.

— Ось побачиш, «Шолікор» сьогодні неодмінно переможе!

— Переможе, якщо так, як учора, заб'є у свої ворота три м'ячі!

— У поразках «Шолікора» винен тільки Кадиров: м'яч біжить до нього, а він біжить від м'яча.

— Кинь ти! Якщо хто і вміє бити дальні — то це саме наш славний Кадирчик!

— Ні, якби сьогодні грав Теодор Рахімов. Хто-хто, а він врятує команду од вірної загибелі.

— «Шолікора» завжди рятує Геннадій Супоницький, а не твій кривоногий Теодор!

— Що ти сказав? Ану лишень повтори!

Добре, що пролунав сюрчок судді і футболісти розсипались по місцях, а то була б чубанина між нервовими болільниками.

Гості одразу вдалися до атаки. Шостий номер спритно обіграв наших захисників і забив майстерний гол. Шолікорівці розгубилися, заметалися по полю. А гості знову повели м'яча до воріт. Лівий захисник дав довгий пас правому, а той перепровадив м'яча в повітрі центральному нападаючому. Центральний нападаючий одірвався від «опікуна» і сильним ударом пробив ворота. Болільники заревли.

— Генка, халтурник! Грай, як слід, коли хочеш одержати квартиру!

— Теодор! Ти футболіст чи гусак?

— Суддю на ми-ило-о!

— Якубов! Ти чого на поле виліз, якщо бігати не вмієш, роззяво!

Свист, вигуки… Сказати по правді, кепсько грали шолікорівці. А гості працювали дуже злагоджено й технічно. Це стало найпомітніше, коли вони закотили нам і третій гол. Деякі болільники ледь не плакали. Інші нахвалялися повідривати шолікорівцям вуха. Ще інші демонстративно полишали трибуни, кленучи футбол як найнесправедливішу в світі гру. Гості, звичайно, все це бачили і вже грали з нами впівсили, як із слабаками.

Ні-і, дорогі гості, рано радієте! Ми вам ще покажемо, на що здатні шолікорівці. Навіщо ж тоді зібралося тут сто тисяч глядачів? Помилуватися вашою перемогою? Тримайте кишеню!

Я надів шапочку і вибіг на поле.

Гості готували чергову атаку. М'яча вів шостий номер. Він не поспішав, вичікуючи, коли зручніше буде передати його форвардові. Але тут підскочив я, вихопив м'яча з-під ніг шістки і кулею полетів до воріт гостей. Забачивши чудо, глядачі завмерли, затамували подих. Стало чути навіть цокання годинника на світловому табло. Людям здавалося, що м'яч летить у повітрі, не торкаючись землі. Ворота наближалися. Метрів за три від мене тупцяв бутсами Геннадій Супоницький. Він важко дихав і скреготів зубами, не розуміючи, що сталося з м'ячем.

До цілі лишалося метрів п'ятнадцять. Поблизу анікогісінько. Я поклав м'яча на землю і ледве встиг відскочити вбік: Геннадій з усієї сили вдарив по воротах. М'яч прорвав сітку, збив з ніг фотокореспондента, що стояв за ворітьми, і впав десь серед бурхливого галасу болільників. Якщо вже наші футболісти б'ють, то саме так. Запам'ятайте це, шановні гості!..

М'яча подали воротареві супротивника. Той поклав його на землю, відійшов назад на кілька кроків, щоб розігнатися. А я, не чекаючи, доки він ударить, ухопив м'яча й спритно підкинув його під ноги Якубова, що стояв поблизу.

— Бий, Якубов, бий, роззяво! — завили болільники.

Якубов заплющився від хвилювання і щосили вгатив по м'ячеві. Воротар підлетів високо вгору й шелепнувся на землю, як жаба. Гол! Чудовий, першокласний гол.

Радості болільників «Шолікора» не було меж. Тисячі кепок, тюбетейок і капелюхів злетіли в повітря, затуливши сонячне світло. Люди, що ніколи не знали одне одного, цілувалися, мінялися на згадку про матч годинниками, краватками, дивовижними запальничками. Годі описати те, що творилося на трибунах! Це треба було бачити. На власні очі.

Скільки радості, щастя подарував я сьогодні людям! Не знав я досі, дурень, не знав, кому потрібна моя квітуча сила. Поетів мучив, мандрівників мучив, мучився сам. А моє місце, виявляється, ось тут, на зеленому м'якому полі, осяяному світлом сонця і прожекторів.

Тут чекає мене слава й удача. Тут я принесу людям користь, ви чуєте мене, шановний Атаджане Азизовичу і дорогий мій математик Кабулов?!

Я підтягнув штани і знову взявся за діло. Тепер я знав, кому допомогти. Бідолага Лазиз Акмалходжаєв вісім років бігає по стадіонах і все дарма — не забив жодного м'яча. Тож нехай і він звідає, як то радісно забити гол.

Я відніс м'яча аж до штанги, і Лазиз, не вірячи собі, вштовхнув його у ворота. Крім невдахи Лазиза, за якісь півгодини кожен гравець забив по два, а спритніші й тямковитіші, хто крутився коло мене, навіть по три м'ячі. Гра йшла, кажучи м'яко, тільки біля воріт гостей. Наш воротар Юра Кукурузников довго нудився, чекаючи атаки, потім покликав до себе дружка з дублерів. Той приніс чайник чаю, і воші сіли на травичці біля воріт чаювати, інколи поглядаючи в протилежний край поля.

До кіпця матчу лишалося п'ятнадцять хвилин. Рахунок був 24:3 на кашу користь.

Ми, звісно, забили б ще десяток-два голів, але тут трапилося: нещастя.

Я заходив до воріт супротивника з правого боку, видивляючись, кому б його віддати м'яча. Несподівано поруч зі мною опинився правий захисник гостей. Він, розуміється, не знав, що хтось гасає по стадіону, притиснувши м'яча до грудей, гадав, що б'є по м'ячу. А насправді з усього маху садонув бутсом мене по лівому боку. Я впав на землю, але м'яча не випустив. Другий футболіст наступив мені на спину. Відчуваючи, що з моїх рук вибили м'яча, я знепритомнів…

Розплющивши очі, я побачив сонце, що саме сходило. Воно ледь погойдувалося над вершинами далеких гір, наче ось-ось зірветься вниз. Я хутко заплющився, боячись знову поринути в темінь.

Незабаром я почув чиїсь голоси. Неподалік від мене стояли дві бабусі. Одна тримала в руках відро з сміттям, друга — мітлу з довгим держаком.

— То ви не були на вчорашньому матчі? — здивовано вигукнула бабуся з мітлою.

— Не довелося, люба, не довелося. Мій старий трохи прихворнув. Попросив нагріти висівок і прикласти до поперека. Цілий вечір проморочилася, не до футболу було. А так я жодного матчу не пропускаю.

— Якщо ви не бачили вчорашнього матчу, сусідко, то вважайте, що взагалі футболу не бачили! — Старенька махнула віником. — Боже мій, яка була гра! Сам аллах, мабуть, не бачив такого матчу! Можете мені повірити, люди так кричали, так кричали, що, я думала, стадіон надвоє розколеться!

— Невже така цікава гра була?

— Двадцять чотири голи забили наші молодці, розумієте?

— Що ви кажете, любонько? — прошепотіла бабуся, випустивши відро.

— Отож і кажу! — вела далі друга. — Найцікавіше сталося потім. — Тільки-но матч закінчився, гості підбігли до свого воротаря. «Качати його, — кричали вони, — качати його! Якби він не старався, не захищав наших воріт, не шкодуючи живота, то нам забили б усі сто голів! Хай живе наш мужній воротар!» А болільники як почули отаку мову, то й вилягли од реготу. Трьох душ швидка допомога забрала: животи собі понадривали, бідолаги.

Я поворухнувся — і гострий біль пронизав тіло. Полежав трохи, на превелику силу зняв чарівну шапочку, сховав за пазуху і простогнав:

— Люди, допоможіть мені, допоможіть…

— Ой, боже мій! Відки ти раптом узявся, синку? — злякалися бабусі.

— Я тут… лежав…

— Ой, сусідко, дивіться, таж він весь у крові, сердешний… Устань, синку, встань…

— Не можу… В мене, здається, поперек вивихнутий…

Бабусі швиденько оглянули мене й порішили, що, крім вивихнутого поперека, у мене поламані ребра, до того ж на нозі, біля коліна, величезна рана, голова уся в саднах. Очевидно, довго футболісти ганяли по мені м'яча…

— Біжіть, сусідко, кличте швидку допомогу, — сказала бабуся з мітлою, утираючи сльози на очах. — Як же це тебе отако понівечило, синку? Батьки в тебе хоч є?

— Нікого у мене немає… Приїжджий я…

— Лишенько ти моє, сирітка! — Бабуся погладила мене по голові. — Кріпися, синку, потерпи. Лікарі тебе швидко на ноги поставлять.

Я знесилено заплющив очі і, відчуваючи, що шорстка, але по-материнськи тепла й лагідна рука гладить мою голову, знову поринув у пітьму…

САМОСКИД НЕЩАСТЯ

В лікарні мені не полегшало. Тому що мене поклали в дитячу палату. Гармидер, галас. Самі розумієте, — дітлашня. Одні регочуть, інші плачуть, ще інші в квача грають, — голова обертом іде. Не витримав я, дістав з-за пазухи чарівну шапочку.

Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя. Прибав мені зросту, прошу, не хочу в дитячій палаті лежати.

— Твій поперек у гіпсі, Хашимджане, — відказала вона, трохи подумавши. — Не можна його розтягати…

— Благаю тебе, дорога, придумай що-небудь. — Мені не важко прибавити тобі зросту, Хашимджане. Але тоді у тебе дуже витягнеться шия. Вона видовжиться за рахунок тулуба.

— Хай!

— І ноги витягнуться.

— Хай, аби лиш не лежати в цьому пеклі!

Тої ж миті в палаті запала дивна тиша. Я ледь підвів голову і відчув, що шия моя стала довга-предовга, як у гусака. Ноги вилізли за спинку ліжка й стирчали в приході. Дітлашня вся поховалася під ковдри.

Увечері мене перевели в палату для дорослих, де лежав Саїд-ака. Згодом я дізнався, що він — Герой Соціалістичної Праці.

Саїда-ака відвідувало дуже багато людей. Той тягне здоровенну диню, інший — великий кошик винограду, ще інший — цілу торбу алма-атинських яблук. Буває, і квіточки приносять. З таких я сам собі сміюся, а от якщо хтось зі смаженою куркою приходить — тих я ладен розцілувати. Бо Саїд-ака не любить птичого м'яса, мені його віддає.

До Саїда-ака ще приходить дружина. А сини його, близнюки Хасан і Хусаи, довго не заходили до палати, мене боялися. І прозвали Жирафом. Я не міг навіть образитися на них — сили не вистачало. Лежав, прикований до ліжка, дивився у вікно, як дрижать гілочки на вербі, як чистить на ній своє пір'ячко меткий горобчик, а по блакитному небу плине маленький сріблястий літачок, лишаючи за собою ледь помітну смугу диму. Може, він із Фергани і пролітав над покрівлею мого рідного дому, бачив моїх сестричок, маму й тата?

А одного разу, почувши тріск мотоцикла, я не помітив, як закричав на все горло:

— Тато приїхав, тато!

Саїд-ака здригнувся від несподіванки, безтямно заозирався довкола, по тому підійшов до мене.

— Тримайтеся, юначе, — промовив він. — Кріпіться… Ми повинні бути сильними, щоб перемогти хворобу.

Кволо усміхнувшись, я кивнув головою. Саїд-ака пожвавішав.

— Де ви працюєте, синку? — спитав він.

Саїд-ака — будівельник. Ім'я його відоме всій республіці. Якщо він хоч трохи допоможе мені, я також стану будівельником. Піду на будівництво, а там, може, і золоту зірочку зароблю…

— Будівельник я. Інженер, — сказав я байдужим голосом, намагаючись приховати хвилювання.

— Коли інститут закінчили? Мабуть, недавно?..

— Недавно, Саїд-ака. Всього тиждень попрацював.

— Я завжди казав, — захвилювався раптом Саїд-ака, — мало уваги приділяють у нас техніці безпеки. Дуже мало. І ось вам наслідок!..

— Я сам винен, — сказав я, намагаючись не дивитися в очі дядечкові Саїду-ака. — Виліз на дах, хотів подивитися, який будинок збудували, і посковзнувся…

— Не подобається мені, проте, ваш колектив, юначе, — мовив Саїд-ака, помовчавши. — Скільки ви вже тут лежите, а ніхто з ваших товаришів не провідав вас.

— Так, так, колектив у нас кепський, ваша правда, — підхопив я охоче. — Тому думаю шукати іншої роботи.

— Переходьте в наш будівельний трест, синку. Будемо разом працювати. Ви знаннями допомагатимете лам, а ми вам — досвідом.

Незабаром Саїд-ака виписався. Нога в нього остаточно зрослася, і він міг ходити вже без милиць.

— Видужуйте, Хашимджане, швидше, — сказав Саїд-ака, прощаючись. — Будівельникам не можна довго хворіти. Ми дуже потрібні людям. — Він вирвав із записника аркушик і подав мені. — Ось моя адреса. Як випишетесь, приходьте. А про роботу я домовлюся з головним інженером.

Місце дядька Саїда зайняв круглий, як самовар, чоловічок. Спав він усі двадцять чотири години на добу. Розплющить уранці очі, зиркне на мене недовірливо іі знову засинає. Прокидається, як обід принесуть. Але навіть коли їсть, одне око в нього дивиться, а друге солодко спить. Та якби він просто спав! А то хропе, наче в ньому грає цілий оркестр. Після обіду чутно лише скрипку з цього оркестру. По заходу сонця до неї приєднувалося ще два-три інструменти. А до ранку грав увесь оркестр, та так, паче музиканти їдуть на дуже перевантаженому паровозі і він страшенно чахкає. Я ніяк не міг заснути, а якщо іноді й засинав, то прокидався, волаючи допомоги.

На щастя, тримали мене недовго. По мене приїхав сам Саїд-ака. На власній «Волзі». Хасан і Хусан упхали в палату величезний букет квітів. (Я лишив його людині-оркестрові на пам'ять).

— Дядечку, а де ваша шия? — розчаровано спитав Хасан.

— Дядьку, а ви той самий Жираф чи інша людина? — поцікавився Хусан. Близнюки, звичайно, не знали, що я став нормальною людиною одразу ж після того, як з мене зняли гіпсову пов'язку.

— Той самий Жираф, — усміхнувся я. — А шия у мене витяглася тоді від болю. Тепер усе минуло, і шия стала нормальна.

Машина тихо їхала притіненими, политими вулицями, на яких блищали, просотавшись крізь зелень, навкісні промені сонця. Хасан і Хусан по груди висовувались у вікна, показували один одному будинки, які споруджував їхній тато, сперечалися, сміялись.

А мені було сумно.

Саїд-ака добра, хороша людина. Відвідував мене в лікарні, привозив гостинці. Тепер ось хоче влаштувати на роботу. Щиро бажає добра. Чи ж зумію я віддячити йому? Чи стану, коли виросту, і я отакою доброю чуйною людиною?

Саїд-ака жив на околиці міста. Будинок, видно, спорудили недавно — одну стіну, що виходила на вулицю, було ще не поштукатурено. Біля голубих воріт, що рябіли прикладами з арифметики та написами «Хасан + Хусан», лежала купа гравію.

— Не встиг під'їзд до будинку зацементувати, — сказав дядько Саїд. — Руки не доходять. То захворів, тепер — невідкладна робота. І не скоро, мабуть, закінчу…

Дома в дядька Саїда все було механізовано. Хасан натне на якусь кнопку, і ворота відчинилися. Біля умивальника стояв щиток з кнопками. Натиснеш червону — гаряча вода ллється, голубу торкнеш — будь ласка, холодна. А натис обидві кнопки, і потекла тепленька водичка.

Механізована була, напевно, і Фатіма-апа, дядькова Саїдова дружина: як заговорила, побачивши нас, так уже й не вмовкала. Наче в ній працював маленький транзисторний приймачик, який ніколи не вимикався. Але й страх яка добра була Фатіма-апа. Про мене піклувалася дужче, ніж про своїх «Хасан+Хусан». Пригощала яєчнею, смаженим м'ясом, лагманом, шурпою…

— Хай пошле тобі аллах доброго здоров'я, синку, — примовляла вона без угаву, — береже тебе від лихої пригоди, від поганих очей і недобрих людей…

Я дуже полюбив її, тітоньку Фатіму. І цілими днями залюбки слухав її нескінченну мову. Лише раз якось вийшов на люди, ходив на футбол. Наш славний «Шолікор» грав з командою «Велосипедист» і програв з рахунком 4:1.

Але я на поле не вийшов — не потягло. Так і ввижалося, що до мене кинуться одразу всі футболісти і штурхатимуть своїми важкими бутсами. Уявив таке і хутенько подався геть зі стадіону. Видно, не скоро тепер знову захоплюся футболом…

— Давненько ждемо вас, давненько! — вигукнув Алімджан Алімджанович, головний інженер будівництва, і обняв мене за плечі. — Доручаємо вам, дорогий, комсомольсько-молодіжну бригаду чотирнадцятої дільниці.

Я хотів подякувати, але головний інженер перебив мене:

— Все знаю, дорогий. — Він потис мені руку. — Саїд-ака розповідав про вас. Його рекомендація для нас — усе!.. — Помовчавши, він додав: — Коли зможете вийти на роботу, дорогий?

— Хоч завтра. Бажаємо успіхів.

Вийшовши з управління, я довго тинявся по будівництву. Кінотеатр на дев'ятсот шістдесят місць. Дитсадок. Магазини. Багатоповерхові будинки. Будинки, будинки… Тут буде й мій. Він буде вищий від найвищого, гарніший від найгарнішого будинку в місті. Глянуть на нього перехожі й ахнуть.

«Дивіться, дивіться, який будинок звів Хашимджан Кузиєв, той, що приїхав до нашого міста з Ферганської долини! — вигукнуть вони. — Молодець, Хашимджане, честь і слава тобі!»

«А ви як думали? — скажуть інші. — Хашимджан своїх слів на вітер не кидає. Поспорив з математиком Кабуловим та директором школи Атаджаном Азизовичем — і ось вам, довів своє».

«А пам'ятаєте, що казав цей директор, як там його… Атаджан Азизович? Смішно навіть згадувати…»

Ех, дорогий Саїде-ака! Якби ви знали, як тільки виручили мене. Ніколи не забуду вашої ласки. Що забажаєте, те й зроблю. План ваш, скажімо, допоможу виконати. Хасана і Хусана в кіно водитиму. Ще… А ще я можу заасфальтувати під'їзд до вашого будинку, на що у вас не вистачає часу.

Я вибіг назустріч самоскидові, навантаженому розчином цементу.

— Егей, шофер, зупиніть машину!

— В чім річ, товаришу?

— Я інженер чотирнадцятої дільниці. Викопую особливе доручення Алімджаиа Алімджановича. Цей цемент ми зараз відвеземо в одне місце.

— Не можна, товаришу, — похитав головою водій. — Розчин цей призначено…

— Було призначено, — перебив я його. — А тепер він потрібен в іншому місці. Зрозумів? А з вашим начальником я сам поговорю. Рушаймо, не бійтесь.

Я знав, що вдома нікого немає. Саїд-ака на роботі, тітонька Фатіма пішла на базар, а Хасан плюс Хусан у школі, ума набираються. Ото зрадіє дядько Саїд, коли повернеться з роботи і побачить, що я сам зацементував усю дорогу перед будинком. Що-що, а цю роботу я постараюся зробити на славу, як справжній інженер.

Скоро ми були на місці. Я сплигнув на землю і заходився допомагати шоферові підрулювати машину задом до воріт.

— Лівіше бери, лівіше! Прямо держи, от так! Добре!

Машина зупинилася, й тої ж миті я відчув на собі чийсь пекучий погляд. Обернувся і отетерів. Ворота відчинені навстіж, за два кроки від мене стоїть Саїд-ака. В його очах, звужених до краю, полискують якісь недобрі вогники, вуса стирчать, як списи.

— Звідки цей цемент, Хашимджане? — майже прошепотів він. Потім закричав страшним голосом — Ей, стій, не зсипай!

Саїд-ака відкинув мене вбік і в один стрибок злетів на підніжку самоскида.

— Це ти, Каримджане? Як ти сюди потрапив? Звідкіля цей цемент?

— З будови, Саїд-ака… — злякано прогув водій. — Мені он інженер новий звелів: наказ головного…

— Новий інженер? — перепитав Саїд-ака. — Хашим, чи що? Ось ти який, виявляється, меткий… Не встиг ще й носа показати на роботі, а вже почав державне добро тягти?

Саїд-ака кинувся у мій бік, але, не побачивши мене (я встиг надіти шапку), зупинився.

— Утік, негідник, — сплюнув він, важко дихаючи. — І добре, що втік… Вчасно показав своє обличчя, мерзотник!

Потім Саїд-ака рішуче відчинив дверці кабіни.

— Ану посунься, артисте! Поговоримо ми ще з тобою…

Надривно заревівши, самоскид рвонувся вперед. А я зостався, ковтаючи пилюгу, що здійняла машина, невидимий, маленький і жалюгідний. Знову накоїв… Хотів зробити добро, а вийшло навпаки. І в котрий це вже раз!

Увечері ноги самі привели мене до будинку старого майстра. «Невже він не зрозуміє, що я не хотів поганого? — думав я. — Розкажу йому все, як було, пообіцяю, що більше не буду…»

Підійшовши до знайомого двору, я зняв з голови шапку, про всяк випадок повернув собі свій дитячий вигляд.

На дзвінок вийшов сам дядечко Саїд. У руці він тримав зубочистку, вуса були масні. Видно, щойно їв плов.

— Чого тобі, хлопчику?

— Добрий вечір, — сказав я тремтячим голосом.

— Здрастуй, — відповів Саїд-ака. — Уже пізно, синку. Хасан і Хусан полягали спати. Завтра приходь гратися.

— Ви… ви мене не впізнаєте, Саїде-ака?

— Щось не пригадую… Та хіба всіх хлопчаків махаллі[8] запам'ятаєш?

— Але ж я… я ж Хашимджан!

— Дуже приємно, — непривітно буркнув старий майстер. — Знав я одного Хашимджана… Ледве не ославив мене, негідник. А ти, хлопчику, іди додому, спати лягай. Вранці ж, мабуть, не хочеться вставати — до школи йти…

Ворота жалібно скрипнули і зачинилися…

ІНКОЛИ Й СОБАЦІ ЗАЗДРЯТЬ…

Знову шукаю роботи. Ранками купую цілий оберемок газет, переглядаю оголошення. Їх дуже багато. Навіть стовпи і дерева на зупинках обліплені ними. Тому потрібна друкарка, тому — секретар, тому — сторож. Але ж не стану я сторонам чи ще краще — друкаркою?! Я хочу, щоб робота була цікава і могла швиденько прославити мене. А в інженери чи в техніки я не піду. Тему що їхня робота теж не фунт ізюму. Оно Саїд-ака за одну нещасну машину цементу такий галас зчинив, що страшно згадувати. А він же герой. Мабуть, понад двадцять-тридцять років на будові працював. А взяти машину цементу не має права. Надумаєш допомогти людині, тобі теж перепаде на горіхи. Ні, краще не спішити, пошукати чогось такого цікавого, творчого…

Переглянувши газети, я ходив по вулицях. Спершу перевіряв знайомі стовпи і дерева на зупинках по Братському проспекту, потім ішов по вулиці Навої, а наприпослідок повертав до площі Етти-Агач.

Недарма розумні люди казали: хто шукає, той знаходить. Якось я побачив папірець, приклеєний до телефонної будки. Це було те, що я так довго шукав. «Міському дитячому театрові потрібні артисти, — сповіщалося в оголошенні. — Прийняті забезпечуються житлоплощею. За довідками звертатися у відділ кадрів до 2 години дня. Дирекція».

Отже, сонечко моє засяяло знову. Артистом я стану враз. Співати вмію, танцювати теж. Не мине й місяця, як моє ім'я загримить на всю республіку, на весь Радянський Союз. Даремно плакався на долю — я найщасливіша людина в світі!

Круглий електричний годинник, що висів на стовпі, показував за десять другу.

«А що як я спізнюся і моє місце займе хтось інший? — подумав я зі страхом. — Такого не повинно статися. Вперед, Хашимджане, вперед!»

Мені, напевно, позаздрив би навіть олімпійський чемпіон з бігу — так швидко я мчав. За п'ять хвилин до другої я стукав у двері, оббиті чорним дермантином. Я вирішив, що краще поговорити з директором особисто, аніж іти у відділ кадрів. Так буде певніше.

В кріслі за столом сидів маленький чоловічок, приблизно на вершок-два нижчий за мене, либонь, чи не одного зросту з Хасаном, сином дядька Саїда. Сидить директор у кріслі, а від ніг його до підлоги близько півметра відстані. Пишна чорна борода затуляє всі груди і зникає десь під столом… «Невже цей Карабас тут директором?» — подумав я з подивом.

— Чим можу бути корисним? — гучно мовив маленький чоловічок.

— Пробачте, мені директора…

— Я і є директор театру.

— Знаєте… це… я прийшов найматися на роботу.

— На яку роботу?

— На звичайну роботу. Артистом. По оголошенню.

Директор помахав ніжками, помахав і сяк-так опустився на підлогу. Обійшовши стіл, підійшов до мене.

— Театр наш служить наймолодшому глядачеві, брате мій, — почав він поволеньки. — Це правда. Але, хоча глядачі наші — дітлахи, брате мій, в театрі працюють цілком дорослі, серйозні люди. Артисти за освітою і покликанням. Як бачите, ми не зможемо прийняти вас на роботу. Ви для цього надто молоді, брате мій. І театральної освіти у вас, звичайно, немає.

Директор помовчав, погладив бороду і вів далі, дивлячись кудись у вікно:

— Люди вашого віку, брате мій, уявляють собі нашу роботу як суцільну розвагу. Їм подавай славу, квіти і оплески. А насправді життя актора — це пекельна праця. Талант плюс праця. Постійна, виснажлива праця. Перш ніж мріяти про мистецтво, брате мій, треба зважити, чи є в тебе здібності. Адже не кожна людина зуміє увійти в образ собаки, кози чи корови…

— Це що ж — я не зможу ввійти? Та я краще за будь-якого артиста вмію гавкати, мекати і мукати!

Директор підійшов до свого столу, зліз на крісло і деякий час сидів, схиливши голову набік.

— Тоді давайте спробуємо, брате мій, — сказав він. — Загавкайте лишень собакою.

— Яким собакою?

— Ну, приміром… приміром, ви старий, плюгавий пес…

— Хто, я пес?!

— Так, так. Ви старий, плюгавий пес. День крізь день лежите на вулиці біля воріт, гріючись на сонечку, ні на що не звертаєте уваги. Вам усе набридло, все настогидло. Але діти, що бігають на вулиці, безперервно дратують вас. То прив'яжуть до вашого хвоста порожню бляшанку, то смикнуть за вашу смердючу шерсть. Усе це ви терпляче переносите, бо звикли до дитячих пустощів. Та ось якийсь перехожий заґавився і наступив на ваш брудний хвіст. Скажіть, що б ви зробили.

— Я підніму морду, загарчу «ир-р-р-р!» і лежатиму спокійнісінько на місці, — відповів я, не замислюючись.

— Браво! Видно, у вас є божа іскра, брате мій. Трохи попрацювати, і в театру буде непоганий пес.

Потім мене прослухав Акил Тургунов, головний режисер театру. Він готувався поставити п'єсу, де собака грає одну з головних ролей.

— Старий, прогавкайте собакою, у якої недавно знайшлися цуценята, — попросив Акил Тургунов.

Я прогавкав.

— Ні, не так, — похитав головою режисер. — Ви не передаєте материнської ласки і ніжності, старий. Повторіть, прошу.

Я повторив.

— Не годиться, — махнув рукою Тургунов. — Ви не вживаєтеся в образ, старий.

— Я вживуся, ось побачите! І ласку передам, і ніжність — усе, що забажаєте! Тільки не відмовляйтеся від мене!

Акил Тургунов наблизив свого гострого носа до мого вуха.

— Вислухайте мене уважно, старий, — зашепотів він гаряче. — І все, що почуєте, зарубайте собі на носі. Наш театр переведено на госпрозрахунок. Якщо каса порожня — порожньо і в наших кишенях, розумієте?

Я кивнув.

— Якщо ми випустимо слабку виставу, якщо наші актори будуть грати абияк, то глядач до нас більше не піде. Хто втратить? Ми з вами. Вистава мусить бути жвавою, цікавою і реалістичною. Почувши собачий гвалт, глядач не повинен думати, що це гавкає Хашимджан Кузиєв. Він повинен думати, що це гавкає справжній пес. З чотирма ногами, з хвостом і пащею. Ви мене розумієте, старий?

— Розумію.

— В такому разі, старий, ідіть і репетируйте. Зустрінемось через тиждень.

Отже, мене прийняли на роботу. З місячним іспитовим терміном. Зарплату обіцяли виплачувати від виробітку. Місце в гуртожитку дадуть через місяць, якщо зарахують у штат. А поки що порадили зняти кімнату. Мені це було на руку, тому що в гуртожитку я не зміг би репетирувати.

Тепер усе залежало від мене самого.

За допомогою чарівної шапочки я знайшов не кімнатку, а невеличкий будинок з двориком, на околиці міста. Прибивши до хвіртки дощечку з написом «Обережно, у дворі злий собака!», взявся за репетиції.

За день я вживався в образи кількох собак. До обіду скавучав, як голодне осиротіле цуценя. Потім гавкав собакою, що захищає своїх дітей. Після обіду, надто ж уночі, вив страшним голосом вовкодава.

Спав я не на ліжку, а біля дверей, підстеливши під себе старенький матрацик. Навчився прокидатися від найменшого шереху і, як справжній пес, вити на місяць.

Моя сумлінність винагородила мене. Режисер слухав, як я гавкаю, вию, і задоволено мружив очі. Потім ляснув мене по плечу її радісно вигукнув:

— Та ви геніальний артист, старий!

Нарешті випустили на сцену. Як і домовлялися, мені заплатили від виробітку: сказав раз «Гав!» — дві копійки, двічі гавкнув — чотири копійки. На першій же виставі я нагавкав на три карбованці сімдесят чотири копійки. «Якщо й надалі буду так добре заробляти, — думав я з радістю, — то в кінці місяця пошлю додому посилку з гостинцями».

Але я не знав, що на землі ще існує чорна заздрість і що деякі люди можуть позаздрити навіть собаці.

Працював у нас чоловік, якого звали Карім. Його зачіска нагадувала гніздо чаплі. І ноги були довгі та худі, як у чаплі. Так от цей Чапля чомусь з першого погляду зненавидів мене. Коли глядачі аплодували мені, він з огидою затикав вуха. Коли Акил Тургунов ляскав мене по плечу й казав: «Молодець, старий!» — він одпльовувався і тікав зі сцени. «Я йому нічого поганого не зробив, — думав я. — Якщо не любить, хай не любить!» Не знав я, що він вдасться до підлоти.

— Вас викликає директор, — прибігла одного разу секретарка Мірагзамова.

— У мене репетиція, — відмахнувся я. — Потім зайду.

— Ні, він вимагає негайно.

Увійшовши до кабінету директора, я привітався. Мірагзамов не відповів. Його насуплені брови, колючий погляд не віщували нічого доброго. Але я не хвилювався, бо ні в чому не був винен.

— Кузиєв, навіщо ви компрометуєте добре ім'я свого закладу?

— Компро… компром… — Я не зміг вимовити цього закрутистого слова й простодушно спитав: — А що це означає, товаришу Мірагзамов?

— Людині, яка ганьбить свій колектив, слід би знати, що воно означає, — пробурмотів директор. — А ми сподівалися, що виростимо з вас справжнього артиста.

— Що я таке зробив? — прошепотів я злякано.

Мірагзамов мовчки натиснув на кнопку її викликав секретарку.

— Запросіть Карім-аку…

За хвилину Чапля стояв біля директорського столу, запопадливо приклавши руку до серця.

— Карімджан-ака, розкажіть-но нам те, що вам відомо про негідну поведінку Хашимджана Кузиєва.

— Розкажу, з задоволенням розкажу…

Я слухав круглі слизькі слова й начебто поволі-поволі занурювався в окріп. Нахабно посміхаючись, Чапля говорив, що я воджуся з компанією темних осіб. Начебто після роботи ми з ними збираємося в чайхані, в складчину готуємо плов і пиячимо. Начебто, напившись, я верзу, що в усьому нашому театрі немає жодного живого собаки, жодного птаха, і раджу ходити краще в зоопарк, де всі звірі справжні, аніж марнувати гроші на вистави нашого нікудишнього театру.

Я був так приголомшений, що не знав навіть, як виправдатися. Ну як я можу довести, що ні в яку чайхану ніколи не ходив, з жодною компанією не водився! Хто повірить мені?!

Директор пригрозив, що вижене втришия, якщо не схаменусь, не виправлю своєї поведінки, і відпустив мене.

Злорадно оскиряючись, слідом за мною вийшов Чапля.

— Що вас примусило це зробити? — спитав я, тремтячи від обурення. — Адже все це — чистісінька брехня!

— Що примусило, питаєш? — засміявся Чапля. — Брехня, кажеш? Звичайно, брехня! А зробив я це просто так. Дивлюся, надто ти висуватися став. Дай, думаю, зупиню хлопця, поки не пізно.

— Позаздрили, виходить? Хочете, щоб тільки вам було добре?

— Атож, кхе-кхе! Добре чи погано іншим — мені начхати. Важливо, щоб самому було добре. А що, як тебе раптом призначать на моє місце?! От я й постарався тобі накапостити.

— Ви негідник! — сказав я, стискаючи кулаки. — І ви ще заплатите за свій вчинок!

Увечері мала відбутися прем'єра вистави, в якій я грав головну роль — собаки, звичайно. Цю п'єсу ми готували давно і старанно, тому що Акил Тургунов чомусь вважав її своєю лебединою піснею.

Дія відбувалася на широкому зеленому пасовиську. Мирно пасуться вівці. Я невідступно ходжу за молодим чабаном, трусь об його ноги, інколи ганяюся за строкатими метеликами. В полудень вівці ховаються в тіні. Молодий пастух, залишивши мене стерегти отару, йде в аул. Він навчається у вечірній школі, вирішив сходити по підручники, щоб підготувати уроки на пасовищі. Адже це корисніше, ніж грати на сопілці.

Безтурботно світить весняне сонце. Високо в небі заливається жайворонок. Все довкола мирне і спокійне. І раптом з'являється вовк — Карім-ака, себто Чапля. Клацаючи зубами, він підповзає до маленького ягнятка й роззявляє страшну пащу:

— Я тебе з'їм!

— Капла-ане, допоможи-и! — кричить ягня. ь Я кидаюся на допомогу. Між мною і вовком зчиняється боротьба. Я б'юся не шкодуючи сил, але вовк поступово змагає мене.

— Каплане, тримайся, друже! — лунає тоді голос ягняти. — В твоїх руках моє життя!

Ці слова повертають мені втрачену силу, і я перегризаю ворогові горло.

… Глядачів у залі повнісінько. Грає тривожна музика. Всі відчувають, що зараз відбудеться щось страшне. Не відчуває цього лише молодий пастух. Безтурботно поляскавши мене по шиї, він вистрибни біжить до аулу, і на сцену виповзає голодний вовк.

Не чекаючи, поки ягня гукне про допомогу, я надів шапку і кинувся на ворога. Чапля не бачив, хто кусав йому руки й ноги, хто пригощав важкими стусанами.

— Рятуйте! — заволав він, затуляючи обличчя руками.

На сцену вибігло кілька артистів. Але я вчепився Чаплі за плечі й духопелив його ще її зверху, горланячи:

— Будеш іще клепати на чесних людей?

— Клянусь честю, ніколи не буду! Рятуйте, рятуйте!

Глядачі спершу з цікавістю дивилися, як метається і виє сірий вовк, а потім, відчувши, що тут щось негаразд, стали пробиратися до виходу. Злякалися, мабуть, що вовк з глузду з'їхав. А тут ще я сплигнув з Чаплиної спини, і він з диким лементом кинувся геть зі сцени. За мить зал спорожнів…

Порожній він був і на другий, і на третій, і на четвертий день. Автор п'єси, що був присутній на прем'єрі і тепер бачив щодня порожній зал, викреслив із твору образи Каплаиа й сірого вовка. Я залишився без ролі.

— Нічого не можу вдіяти, брате мій, — розводив руками Мірагзамов. — Драматург сам скоротив вашу роль.

— Тоді давайте мені іншу роль, не собачу…

— А чи впораєшся? — засумнівався директор, але спробувати дозволив.

Три дні билися ми з головним режисером, перепробували ролі корів, птахів, коней, бегемотів, крокодилів, мавп — анічогісінько не вийшло. На четвертий день Мірагзамов запросив мене до себе.

— Ви юні, друже мій, — почав він здалеку. — Не позбавлені здібностей. Багато ще ролей зіграєте. І баранів, і корів, і солов'їв — будьте певні. Але поки що вам доведеться облишити сцену. Ми пошлемо вас учитися.

— Учитися? — вигукнув я злякано.

— Так, одержите освіту, тоді приходьте…

І звідки воно тільки взялося — я разом простогнав шакалом, завив псом, загарчав левом і кинувся до дверей…

ДЕ ТИ, РІДНА МОЯ ДОМІВКО?

Ось так безславно й ганебно довелося тікати з театру. Хай би Мірагзамов призначив мене контролером, робітником сцени — я б не писнув. Але він, бачте, придумав: «Пошлемо вас учитися!» Отаке вигадав! Чому це я мушу вчитися, якщо твій театр не має п'єси із звичайною собачою роллю? І взагалі, якщо ти директор, люби своїх підлеглих, сам їх виховуй, замов для них п'єсу з необхідною роллю, а не жени людей учитися. Господи, чи є на світі людина, яка любила б мене і жаліла?!

Щоправда, мама мене любила. І сестрички теж. Я це знаю. Може, саме тому дуже скучаю за ними. Та і з рудрім Артиком, і з соньком Шакіром, і з Пуголовком Арріфом побачився б радо. Я пішов від них, щоб уславитися. Бився і боровся, немало страждав, прагнучи довести своє. І в мене аж нічого не вийшло. Хоч ти скажи, дорога моя шапочко, чому мені й раз не пощастило за весь час моїх поневірянь?

— Знань тобі бракує, Хашимджане, у всьому, за що б ти не брався…

— Що ти сказала, дорога?

— Так, так, Хашимджане, краще було б тобі послухати мудрих порад Кабулова і шановного директора Атаджана Азизовича.

— І ти це завжди знала, шапочко-чарівнице? Виходить, дорога, ти, прямо кажучи, водила мене за носа?

— Ні, Хашимджане, я не водила тебе за носа. Я вірою і правдою служила тобі. Скажи, хіба я не допомагала тобі в скруті? Хіба не рятувала від небезпек? А що я ще могла зробити? Чаклунства мого ставало лиш на це. Я її сама, щира душа, вірила, що ти дечого досягнеш з моєю допомогою. У ті часи, коли я зарадила бідному пастухові, в якого падишах одібрав наречену, це було ще можливо. А нині, виявляється, замало самого лише чаклунства, не можна й кроку ступити без знань, Хашимджане. Це я тепер дуже добре зрозуміла. Гадаю, і тобі час засвоїти цю істину, дорогий мій хлопчику.

Схибив, значить, схибив. Зрозуміти це можна. Але ж з якими очима підеш до Кабулова чи Атаджана Азизовича й визнаєш свою помилку? Легше в люті морози в ополонку пірнути, в липневу спеку цілий тиждень без води жити чи пішки дійти до самої Москви. Та цього ніхто не вимагає. І визнання своїх помилок — теж. Живи як хочеш, никай по білому світові, але ж тоді й не нарікай, що тобі не таланить, що на твою бідну голову сипляться самі нещастя.

Я рішуче підвівся, старанно помив шию та вуха, надів чорний костюм, що дядечко Саїд подарував, і поїхав до Центрального універмагу. Голова моя працювала, як добре змащена машина.

Додому з порожніми руками не приїдеш. А грошенята у мене є, наскладав за час роботи у дитячому театрі.

Насамперед купив подарунок мамі: шовкову хустку. Поштовхався в черзі й дістав татові непогану річ — мотоциклетні рукавиці на хутрі. Кучерявій Донохон добув білу капронову стрічку, а Айшахон — синтетичну папку для зошитів.

Не забув я і шановних учителів. Атаджанові Азизовичу купив на пам'ять кулькову ручку, а Кабулову, як математикові, — лічильні палички.

Потім я згадав, що незабаром вересень і потрібні підручники для сьомого класу. Крім книжок, я купив штук тридцять загальних зошитів. Пригодяться. Може, колись напишу книгу про свої мандри. А на цьому прощай, рідне місто. І ви прощавайте, поети у фетрових капелюхах, і ви, дотепні, безтурботні артисти, бувайте здорові! Щасливо зоставатися, дорогий Саїде-ака! Я перед вами завинив. Дуже завинив. Але колись оправдаю ваше довір'я, Саїде-ака. Ось побачите…

Поїзд наче відчуває, як я поспішаю додому, летить, мов птах. Минає бавовникові поля, яблуневі сади, селища… Телеграфні стовпи не відстають од поїзда, біжать поряд, мовби поклали собі провести мене аж додому.

«Я біжу-у-у! — радісно кричить тепловоз. — До-до-о-о-му!»

Аж ось і станція. Звідси до нашого кишлаку близесенько. Одначе я не бія» у додому, бо ще треба вирішити, що робити з чарівною шапочкою. Якщо я візьму її з собою, можу не втриматись і знову накою щось. А викинути — шкода. Найкраще, звичайно, віднести туди, де я її знайшов.

— А як ти сама думаєш, дорога?

— Правильно, Хашимджане. Викидати мене не слід. Хтозна, може, я ще стану тобі в пригоді. Або комусь іншому…

З чемоданом у руці я підійшов до занедбаної халупи на околиці нашого кишлаку.

— Прощавай, моя дорога шапочко! — Я притис її до грудей і поцілував.

Вона теж чмокнула мене в щоку:

— Прощай, мій веселий друже Хашимджане!

Вже смеркло, коли я дістався додому. Відчинивши хвіртку, я побачив сестричку Донохон. Вона несла в'язку дров з хліва. Я лагідно гукнув її. Але замість того, щоб кинутися мені на шию, вона з гуркотом упустила дрова й злякано вигукнула:

— Ой, мамочко! Привид явився, привид!

З ополоником у руці вискочила з кухні Айшахон.

— Де, де? — скрикнула вона й теж заволала — Привид, привид!

— Чого ви розкричалися? Який я вам привид? Я ваш рідний брат Хашимджан!

— Не може бути! Звідки ти взявся?

— З того світу! — крикнув я роздратовано.

— З того світу! Він з'явився з того світу! — заверещали сестри і стрімголов кинулися на вулицю.

Під повіткою стояв закушпелений мотоцикл. Значить, тато вдома. В дворі нічого не змінилось. Тільки курчата, яких я морив голодом, стали великими курми. Вони висовували голови із загорожі і тихо кудкудакали. Знову, мовляв, заявився, враже!..

— Покажіть мені його! — почувся раптом рідний мамин голос. — Хоч привид мого любого хлопчика обніму! Де ти, Хашимджане мій?

— Мамо!

— Хашимджан? Це справді ти, синку? Чи не вві сні я бачу тебе?

— Мамо, ви теж гадаєте, що я — привид? Це я! Я, ваш син Хашимджан Кузиєв!

— Як би це я тебе не впізнала, світ очей моїх! Радість ти моя!

Незабаром прибіг тато, зібралися сусіди. Всі обнімали мене, цілували, а тато на честь мого повернення зарізав барана. Я смакував шашликом із свіжої баранини і розповідав про свої пригоди. Я почував, що все це в минулому, що тепер починається нове життя, а яке воно буде, я ще не знав. Про нього — інша розповідь.

ЧАСТИНА ДРУГА Верхи на жовтому диві

РОЗПЛАТА, АБО АМЕРИКАНСЬКИЙ ФОКУС

До чого ж я неуважний: стільки нарозказував про себе, а описати свій рідний кишлак не здогадався. А ну ви забажаєте приїхати до мене чи листа надіслати, тоді що? Ні адреси, ні навіть назви нашого кишлаку не знаєте.

А зветься він Ходжакишлаком. Кажуть, ходжів тут раніше дуже багато було. З усіх кінців долини сюди збігалися. Прошпетиться котрийсь у себе на роботі в мечеті — гайда до нас. Кепські справи — знову до нас. От і прозвали наше селище Ходжакишлаком. Ходжа — це прочанин. Так раніше називали людей, які ходили до Мекки поклонятися прахові пророка Мухаммеда. Вважалося, що вклонишся хоч разок цьому прахові, і сам станеш наче святий.

Наш кишлак не Мекка, але до нас також приходили.

Правду кажучи, у нас є місце, якому можна і вклонитися. Це могила Узункулака. Дід у ній якийсь похований, віруючі вважають його святим. Могила ця кілометрів за два-три від Ходжакишлаку. Недалеко від гір, там і районний базар близько.

Узункулак — означає «довгі вуха»; але чому святого так прозвали, я не знаю, а спитав у бабусі, то вона, замість пояснити про вуха святого, вчепилася мені у вуха.

— Не твоє це діло, безбожнику! Краще б став біля мене та помолився найсвятішому із святих.

— А навіщо? — спитав я. — Навіщо мені молитися?

— Хто щиро поклоняється святому Узункулакові, у того збуваються всі бажання.

— І відмінником стане?

— Атож. І не пащекуй мені! Заважаєш бабі…

Вона добра, моя бабуся, але дуже сувора. Навмисно переїхала до нас, щоб, як вона сказала, власноручно взятися за моє виховання. До того ж маму на все літо послали в Ташкент на якісь курси підвищення кваліфікації.

Мама і Айшахон узяла з собою.

Тато, як ви самі знаєте, працює в Мирзачулі, вдома буває коли-не-коли.

Бабуся боїться, що я знову втечу з дому. «За хлопчиком треба дивитися та й дивитися!» — торочить вона всьому кишлакові. Але вона даремно боїться. Тікати я поки що не збираюся, хоч і живеться мені тепер несолодко. Самі посудіть: на вулицю не можна, голосно засміятися не можна, поспати довше не можна… Навіть телевізор увімкнути не можна! Бабуся каже,' що телевізор од нечистого і що лихо нам буде на тому світі перед судом аллаха. Я розумію: не в аллахові тут річ, а в мені. І тому допитуюся, мов дитина:

— Бабуню, а за що аллах нас судитиме? Адже ти телевізора не дивишся?..

— Помовч, розумако! Йди краще уроки вчи, другорічник.

«Уроки вчи!» Легко сказати! Надворі літо, канікули, всі відпочивають, гуляють, купаються, рибалять, а ти сиди зубри уроки. Та ще за шостий клас. Адже в сьомий мене не перевели. Сказали: пробайдикував півроку, касот… катаст-рофічио відстав. Так і не пригодилися підручники, що я привіз із своїх мандрів по білому світу.

Я, звичайно, дуже не побиваюсь, але сидіти інколи над книжками доводиться. Для годиться. Бо інакше яке ж то буде «перевиховання»? Людина заради тебе, вважай, приїхала, розпорядок склала, а ти її не шануєш… Усе це було б не так-то й страшно, якби…

Я вам ще не казав, що в мене цього літа з'явився іще один дивний і зовсім мені не потрібний «обов'язок»? Тож послухайте який.

Не встигаю я покричати (для бабусі) усякі там «а-прім, б-прім» і закрити книжку, як вона вже й тут:

— Сідай, тепер учитимеш «Кухлу, обллоху, ахад». Від шайтанових спокус очистишся.

«Кухлу обллоху ахад» — це такий вірш. З Корану. Бабуся каже, що його склав той самий Мухаммед, який нібито жив колись у місті Мекка і до якого потім, по його смерті, люди стали їздити на поклоніння. Правда це чи ні, що він був ще й поетом, — я не знаю, але слова його вірша мені не легше запам'ятати, ніж алгебраїчні формули. Скільки не зубри — одразу вилітають з голови.

— Бабусю, а може, Мухаммед не сам написав ці вірші? Мо, списав у когось, га?

Цього досить, щоб бабуся кинулася скубти мене за вуха. А я тільки того й ждав: миттю вискакую в садок, гукаючи на ходу:

Абдураї-і-і-ім, Мадраї-і-і-ім, Хвіст телячи-и-и-ий, Ніс бичачи-и-и-и-ий!

Абдураїм і Мадраїм — мої однокласники, тобто колишні однокласники. А коли їхні імена голосно виспівуєш, виходять достеменні вірші Мухаммеда. Бачили б ви, як при цьому бабуся гнівається!

— Стривай-но, пустобрех! Ось приїде тато, я йому все розкажу — він тебе за ноги повісить!..

— Хай вішає. Мені все одно. Навіть краще буде. Не мучитимуся тут і з Мухаммедом поговорю краще про те, що таке верлібр. — Це я ще від зустрічі з поетами пам'ятаю про верлібр.

Я перелажу через паркан, а бабуся кричить навздогін:

— Ну, стривай, я виб'ю з тебе всі дурощі, станеш ти в мене людиною!

Добре, що бабуся любить ходити по сусідах. Тоді мені воля. Стрибаю, кричу, співаю, танцюю. А бува, як от зараз, ходжу на руках.

Сестричці Донохон це страх подобається, і мені теж розвага й фізкультура.

І сьогодні цим розважався. Тільки-но дійшов до хвіртки, гульк: Закір іде вулицею. Краще сказати, плентається. Плентається і спить. Він завжди такий, Закір, усе спить. Мій одноліток, а на вигляд — наче в десятому класі вчиться. Здоровецький хлопець, а сміливості — ні крапельки. Він навіть дівчат боїться. Вони це знають і навмисне дражнять його. Закірові тільки поспати б. Ви й не повірите, коли я розкажу, як одного разу він заснув на колоді, по якій ми ходили на уроці фізкультури. Ішов, ішов, зупинився раптом і заснув. А коли вчитель розбуркав його, покліпав очима й каже:

— Я не спав… просто перепочив трохи.

Побачивши мене, Закір дуже зрадів.

— Друже, а я тебе й не помітив! — вигукнув він. Подумав трохи, тоді спитав: — А чого це ти так… догори ногами стоїш?

Не чекаючи моєї відповіді, Закір витяг з кишені великий зелений огірок і подав Донохон.

— А ти не хочеш? — витяг він іще один.

— Давай! — я зробив сальто і став на ноги. — Куди ти йдеш, Закірджане?

— Уроки вчити, — кивнув він на книжки, що тримав під пахвою.

— Які уроки? — здивувався я. — Адже зараз канікули…

— А ти хіба не чув, друже?..

— Про що?

— Переекзаменовка в мене на осінь, — зітхнув Закір. — Буду перескладати рідну мову, алгебру… і ще російську мову. Завуч сказала, що я хлопчик не без тями, але начебто треба трохи попрацювати влітку, і тоді досягну успіхів.

— Та ти знаєш, скільки ще до осені?! — вигукнув я. — Зараз усе вивчиш, а до осені забудеш.

— Я теж так думав, Хашимджане. Але мама сказала, що не дасть мені спати, якщо я вже тепер не почну готуватися до екзаменів. Холодною водою нахвалялася обливати. Але ж ти знаєш, друже Хашимджане, не можу я не спати! Хочеш іще огірка? Бери, у мене багато. Повні кишені напхав. Ну, то я пішов, Ариф мене жде. Я ж бо його буксир…

— Буксир? Який це буксир?

— Ну, Ариф повинен мене вперед тягти. До екзаменів готувати.

Знову розговорилися. Закір забув, що йому треба йти. Ми сіли на дерев'яну лавочку біля хвіртки, і він, позіхаючи, довго розповідав про своє життя-буття. Потім знову згадали про осінні екзамени. Обговоривши це питання, ми вирішили, що це пропаще діло — осінні екзамени. Якщо людина одержала погані оцінки з трьох предметів, значить фундамент її знань слабкий, і не затям ти цього зараз, у сьомому класі знову провалишся. У восьмому класі буде ще гірше, а до десятого круглим профаном станеш. Краще зайвий рік посидіти в шостому, зміцнити фундамент. Тоді все піде, як по маслу: легко станеш відмінником, може, й старостою оберуть, усі поважати будуть…

Закір глибоко замислився. Так глибоко, що я зазирнув йому в обличчя: чи не спить, бува, мій приятель.

— Подорожуючи по рідній країні, — сказав я, — зустрів я хлопця. Він був такий розумний, такий розумний, що я не можу навіть описати, який він був розумний. Чому, питаєш? Та тому, що він, виявляється, в кожному класі сидів по два роки. А в шостому класі — цілих три роки.

— Справді? — здивувався Закір.

— Їй-богу! — присягнувся я. — Якщо хочеш, ми теж іще по року повчимося в шостому. Разом. Займемо парту на «Камчатці», уроки вкупі будемо робити. Схочеш спати в класі, поклади голову мені на коліна і хропи на здоров'я…

— Дай руку, друже! — вигукнув Закір і підхопився в місця. — Залізне слово?

— Залізне.

Ми міцно обнялися й поклялись у вічній дружбі..

— Тепер ми з тобою як рідні брати! — вигукнув я радісно і раптом згадав, що бабуся наказувала нам з Донохон нарвати в саду персиків, повиймати з них кісточки і виставити на дах сушитися. — Ходімо, Закірджане, доведемо всім, що ми не ледарі й не ледацюги.

1 Закір довів, що він не ледар і не ледацюга — працював за трьох. Не минуло й години, як ми обірвали всі персики і знесли на дах.

— А тепер будемо розламувати їх і виймати кісточки? — спитав Закірджан.

Сонце висіло над самісінькою головою, я увесь спітнів. Тому запропонував:

— Як хочеш, можемо перепочити, Закірджане?

— Я не зморився, друже. Води, щоправда, випив би з задоволенням…

— О-о, це я тобі миттю зроблю. Айран тобі приготую…

Айран приготувати дуже просто: взяв кислого молока, збовтав добренько й розвів холодною водою. Напій виходить — куди тим усяким лимонадам!

Зробити айран легко, та не вдалося мені почастувати свого приятеля. Мене самого почастували. І не айраном. Ось послухайте, що раптом сталося.

Тільки-но я спустився з даху, чую — на вулиці голосочок дзвенить. Знайомий голосочок мого любого сусіда Арифа. Я його вже сто років не бачив. Майже від того дня, коли повернувся з мандрів.

Ариф ішов, заклавши руки за спину, з гордим виглядом розумника. «Диви, як носа дере, — подумалося мені, — наче тільки він єдиний на всьому світі вчитиметься в сьомому класі!» Але я все ж гукнув йому:

— Здоров був, Пуголовку!

Ариф кинув на мене невидющий погляд, начебто нікого поряд і не було, але зупинився.

— Куди чапаєш, Пуголовку?

— Не твоє діло! — відповів він, узявшись у боки. — Сам знаю, куди йду.

— Будь ласка, йди куди хочеш, яке мені діло! Я спитав знічев'я.

— Знаєш, а я в табір їздив! — раптом пожвавішав Ариф і ступив крок до мене. — Ти не уявляєш, як там було гарно. Купалися, засмагали, в гори ходили, у волейбол грали…

— Чи й не розваги!..

— Скажи краще: заздриш! Адже в табір посилають тільки тих, хто добре вчиться, а таких, як ти, і до воріт не підпускають.

Ох і любить же хвастати цей Ариф! Про що б не говорив — «я» та «я»! Навіть якщо й одлупцює його хтось, гордо б'є себе в груди і хвалиться, що то він побив.

— Видно, Пуголовку, видно, що тебе мало чого навчили у твоєму таборі! — сказав я спокійно, хоч руки мені таки дуже свербіли. — Задавакою був і зостався!

— Дечого навчили! — гордо випростався Ариф. — Я тепер простісінько американський фокус показати можу!

— Американський фокус? Може, мені покажеш?

Ариф похитав головою:

— Ні, тобі не покажу. Не можна.

— Чому не можна?

— Плакати будеш.

— Це я плакатиму?!

— Так, ти.

Я сміявся хвилин п'ять, доки не заболіло в животі. Ариф терпляче ждав, доки я заспокоюся.

— Гаразд, — сказав він. — Якщо даси слово, що не заплачеш, я покажу тобі американський фокус. Принеси лишень з дому хустку й мотузок. Та гляди, щоб міцний був мотузок!

Я швиденько збігав по хустку й мотузок.

— Тепер зав'яжи собі хусткою очі, — наказав Ариф, — щоб нічого не було видно.

Я зав'язав. Після цього Ариф закинув мені руки назад і теж міцно зв'язав їх.

— А це навіщо? — поцікавився я.

— Не поспішай, узнаєш. Ставай навколішки.

Я став навколішки.

— Ти мене бив минулого року? — спитав Ариф ні сіло ні впало.

— Я ж потім просив пробачення…

— Ні, ти скажи, бив чи ні?

— Бив. Нащо зараз про це згадувати! Ти показуй свій фокус, Пуголовку!

— Ось тобі «фокус»! Ось тобі «Пуголовок»!

Від першого ж удару я впав і безпорадно борсався на землі, доки Ариф, не поспішаючи, лупцював мене. Я навіть кричати не міг, бо в рот набилася ціла пригорща піску. Все б це нічого, та ось мене раптом ударило щось велике, тверде. Почувся зляканий крик:

— Ах ти, хуліган!..

Хтось розв'язав мені спершу руки, потім очі. Наді мною стояв Адилов, учитель з нашої школи. Його велосипед з покрученими спицями і зігнутим ободом валявся поряд. Адилов мовчки дивився на мене.

Я сплюнув пісок, спробував устати. Боліли ті самі ребра, які поламали мені футболісти. На них, видно, наїхав Адилов своїм велосипедом.

Навколо нас зібрались люди. І всі почали говорити, що я, мовляв, росту хуліганом, що мама й тато геть розбестили мене, що коли і далі так триватиме, то страшно навіть уявити, ким я стану. Я спробував пояснити, що не винуватий, що нічого поганого не робив», що це Ариф показував фокус. Та тільки масла у вогонь підлив. Навіть бабуся, яка прибігла від сусідок, накинулася на мене. А Ариф стояв неподалік і нишком показував мені язика.

— Це твоя хустка? Це твій мотуз? — спитав хтось. — Чому ти звертаєш на інших?

— Це в нього американським фокусом називається, — докинув янгольським голосом Ариф.

— Ви, товаришу Адилов, поставте про нього питання, — запропонував хтось. — Чи варто цього Хашимджана тримати в школі?..

Я ледве стримував сльози. Мене обдурили, мене побили, наїхали велосипедом на мої хворі ребра — і я у всьому винен. І треба ж тобі, щоб наїхав на мене саме Адилов, учитель з нашої школи! Знову все стане відомо Атаджанові Азизовичу. «Як?! Знову Кузиєв! — гірко вигукне він. — Горбатого, видно, могила виправить, гнати доведеться його зі школи, гнати!»

Бабуся до вечора й словом не обізвалася. А ввечері, як навмисно, тато приїхав.

— Ти або приборкай його, або я обіллюся гасом і підпалю себе! — раптом заявила бабуся.

Тато відповів не зразу, відсьорбнув з піали ковток чаю, потім ще ковток. Я знітився, лежу, дивлюся на зірки, що моргають у небі, потираю побиті боки і в думці заклинаю тата: «Невже ти теж хочеш, щоб мене вигнали? Захисти ж мене, таточку!» Адже я так хотів довести, що теж можу добре вчитися, і що я здатен на добрі вчинки…

— Якщо ти хочеш підпалити себе, краще облийся бензином, а не гасом, — сказав тато.

Ось як. Він не злякався, не відмовляв бабусю, а взяв та ще й порадив, як краще виконати свою погрозу. Це тому, що бабуся вже сто разів обіцяла підпалити себе. Почувши татові слова, вона так і вибухнула:

— Що за жарти?? Я тобі діло кажу, а ти смієшся…

— Який тут сміх? — здивувався тато. — Доля дитини — не жарт! Чого ви всі причепилися до хлопчика? «Це добре, це погано»! Та ви ж доведете його до божевілля! Не можна весь час крутити кермо автомашини в один бік — аварія буде. А Хашим хлопець цілком нормальний. Ось, приміром, допомагає вам по господарству; персики сьогодні зібрав. Правда, шибеник трохи, але ж на те він хлопчак!

— «Допомагає по господарству»! Краще б він зовсім не допомагав! Ти полізь на дах, подивися: всі до одного персики пообривав. І спілі й зелені. Допомагає він!

— Нічого. Людина не зразу навчена родиться, — сказав тато. — Прийде час, узнає, як треба працювати. Ти згадай, мамо, хіба я був святий? А тепер? Правда, я не професор і не академік, простий тракторист, але мене всі поважають. Я маю все, що потрібно людині: сім'ю, хату, друзів вистачає… А, трохи не забув! У мене сьогодні радість.

— Яка радість? — схвильовано перебила його бабуся.

— За добру роботу на цілині вирішили нагородити мене і Касимова. Машинами «Москвич».

— Машиною? — недовірливо розвела руками бабуся. Я ладен був закричати «ура», хотів розцілувати тата, а заразом і бабусю. Та цеї миті пролунав голос:

— Пробачте, будь ласка, наш Закір не заходив до вас?

Я міцно заплющив очі: це був голос матері мого друга Закірджана.

Заклопотаний своїми прикрощами, я геть забув про нього. Знову мені перепаде, якщо він заснув на нашому даху…

— Тут я, мамочко, тут, — почувся сонний голос Закіра. — Я не спав, просто в саду полежав. Учив, учив уроки та й полежав трохи…

— Ходімо, ходімо, вдома розкажеш, як ти вчив уроки. Я уважно вислухаю тебе! — пообіцяла Закірова мама.

— Бачиш, у кожного — своє! — сказав тато, звертаючись до бабусі, й засміявся.

АПАРАТ ВІД ПРИСТРІТУ

Спробуй лишень усидіти дома, якщо тобі заборонено виходити на вулицю. Мовби тисячі голосів кличуть, ваблять, якісь невидимі руки підштовхують: «Іди, іди, — кажуть вони, — пограєшся, побігаєш з хлопцями, до Закіра заглянеш. Може, і йому твоя допомога потрібна. Адже вчора, доки ти цікавився «фокусами», він працював!»

— Чого ти бігаєш, як курка з яйцем?! — нагримала бабуся.

— Я не бігаю… Просто мені соромно, бабусю. Учора пообіцяв Закірові допомогти моркву прополоти, а допомогти, мабуть, не зможу. Вдома треба сидіти…

Бабуся уважно подивилася на мене, потім одвернулася й сказала, зітхнувши:

— Обіцяв — то йди, чого стовбичиш тут!

Ах, моя люба бабуся! Ніколи не знаєш, що вона втне. Може і вуха наскубти, і цукерками почастувати, і молитву вчити звелить, і погуляти відпустить, коли це тобі заборонено.

Я чмокнув бабусю в зморшкувату щоку, вискочив на вулицю і замалим не збив з ніг сестричку Донохон. Лице її було мокре від сліз.

— Хто тебе побив?

— Болить у мене, — сказала Донохон, тримаючись обіруч за живіт. Волосся в неї було розкуйовджене, личко зробилося маленьке-маленьке й дуже бліде. Мені аж серце зайшлося від жалю. Я легенько взяв сестричку під руку й повів додому.

— Живіт… Ой, живіт! — стогнала Донохон.

Поклавши її на ліжко, бабуся спитала, що вона їла.

— Нічого… суп… а вранці сметану… — відповіла сестричка кволим голосом.

— Тебе зурочили, внучко, — вирішила бабуся, приклавши долоню до її чола. — Біжи, Хашиме, поклич стару Capу.

Я вдав, що не почув наказу.

— Кому сказано?! Біжи мерщій! — нагримала бабуся.

Заперечувати їй зараз не можна. Тільки розсердиш. А цієї тітоньки Capo я терпіти не можу. Кажуть, нібито вона спілкується з самим аллахом і він допомагає їй виліковувати різні хвороби. Правда, Кабулов сказав, що вона звичайнісінька шахрайка, одурює простаків, виманює у них гроші. Але ж говорити — це одно, а довести — інше. Ще ніхто не довів, що Сарохон — шахрайка. А слава в неї… мов у якоїсь кіноактриси. Всі її знають. Тільки-но трапиться щось, біжать до неї, як оце я зараз. Але ж я не сам біжу, мене бабуся примусила. Отак і інших, певно, хтось примушує, може, бабуся, може, дідусь чи стара мати. Добровільно я нізащо не пішов би до цієї знахарки. Не подобається вона мені — і край. І сина її Мирабіддинходжі не люблю. Він дуже скупий. Має два велосипеди і нікому навіть доторкнутися до них не дозволяє. Торік я три години вмовляв його дати проїхатися хоч разочок. Не на новому, чеському, а на старому велосипеді. Одне лише коло зробити. Мирабіддинходжа погодився тільки тоді, коли я віддав йому свого складаного ножика. Узяв ножика та ще й поклястися примусив, що я зроблю лише одне коло і не поламаю сідла, не погну рами, не зіпсую фарби, не проколю камери… Я й гадки не мав, що він одурити мене хоче. Виявляється, у велосипеді була поламана одна спиця. Мирабіддинходжа сказав, що то я її поламав. Покликав на підмогу старшого брата, і вони вдвох відлупцювали мене.

— Стривайте, ми з вами ще поговоримо! — пообіцяв я тоді. Але розмова якось не відбулася. Не люблю мститися…

Сарохон лежала на шовкових подушках, знехотя відганяючи жмутиком трави набридливих мух.

— Добридень, тітонько…

— Сто років життя тобі, юначе! — відповіла знахарка, звівшись на лікті. — Якщо погратися прийшов, то Мирабіддинходжі немає вдома.

— У мене сестричка захворіла. Бабуся звеліла вас покликати.

— Слава тобі господи! — зраділа Сарохон. — Зараз прибіжу, любий, зараз!

— Не забудьте прихопити свій апарат від пристріту, — сказав я про всяк випадок.

Знахарка голосно засміялася, витягла із жмутика м'яту.

— Це райська трава, — сказала вона, пустивши очі під лоба. — Від усіх турбот і хвилювань боронить людину. А лікую я без апаратів, любий, без апаратів, з допомогою бога.

Дорогою додому я ніде не зупинявся, ні з ким не розмовляв, хвилин за дві дійшов. Прийшов, а Сарохон уже в нас сидить. Наче на крилах прилетіла. «Хтозна, мо' й справді їй аллах допомагає?» — подумав я.

Сарохон підійшла до ліжка Донохон і нараз широко позіхнула. Дивлячись на неї, ми чомусь теж позіхнули. Потім вона знову позіхнула. І ми позіхнули. І пішло — хвилин п'ять позіхали всі, ніхто не міг зупинитися.

— Принесіть свіжого попелу й гармали[9], — звеліла Сарохон.

Прочитала молитву, свіжий попіл висипала в піалу, накрила ганчіркою і стала розтирати долонями живіт Донохон.

— Щезни, дияволе, геть у старий млин, цур тобі, — бурмотіла Сарохон, голосно позіхаючи. — Не дам тобі спокою, дияволе, поки не згинеш…

Донохон притихла в своїй постелі, лице їй ледь порожевіло. Бабуся побігла на кухню і, радісно примовляючи, принесла грошей і дві банки сметани. Сарохон перелічила гроші, сховала їх у пазуху та й пішла.

А вночі Донохон стало гірше. Я прокинувся від її стогонів, а бабуся ламала руки і все приказувала:

— Хто тобі дозволив гратися біля ковбані, внучечко? Там же, в заростях, жовті диви водяться. От вони і вселилися в тебе. Нічого, люба, потерпи трохи, дідусь мулла Янгок умить вижене нечисту силу!

— А може, таки лікаря покликати? — запропонував хтось. По голосу я впізнав нашу сусідку, Рахіму-апа.

— Ні до чого тут лікар, Рахімо. Вони не тямлять у внутрішніх хворобах, їм аби тільки операції робити. А я не дам дівчинку різати!

Я обережно вибрався з постелі й виглянув у вікно. Двір був яскраво освітлений, палав вогонь, на кривій шовковиці висіла бараняча туша, яку повагом білував наш сільський м'ясник. Мулла Янгок, маленький, товстенький чоловічок, стежив за його роботою, інколи приказуючи:

— Обережніше, синку, обережніше, гляди не зіпсуй мені шкуру ягняти, вона дуже потрібна, щоб зцілити дівчинку… — Потім він обертався до жінки, що поралася біля казана: — А ти, дочко моя, цибульки ще підкинь у казан і картопельки. Люблю шурпу з бараниною, та щоб гострішенька була.

З'ївши майже пів-казана шурпи, мулла Янгок пішов до кімнати, де лежала Донохон. Він не йшов, а котився, як горішок. Тому, певно, і названо його Янгоком — Горішком.

Коли бабуся ввіходила до кімнати, мулла Янгок бурмотів свої молитви, розхитуючись з боку в бік, а лишаючись на самоті, виймав з кишені якусь пляшечку й пив із шийки.

— Бай-бай-бай! — примовляв він при цьому. — Так і обпікає ясна, кляте зілля, хай пошле вам усім аллах доброго здоров'я!

Горішок відкотився уранці. Прихопив з собою половину баранячої туші, шкуру та ще й гроші заправив у бабусі.

— На ранок дівчинка бігатиме, як козеня, — сказав він, ідучи.

Однак бідолашній Донохон не полегшало. Вона качалася по постелі, стогнала охриплим голосом. Подушка була мокра від сліз і поту. Рахіма-апа хутенько вдяглась і, нічого не кажучи, побігла на пошту.

«Дзвонитиме татові», — здогадався я.

Опівдні до нашого дому підлетіла сіра «Волга». З неї вискочив чоловік у білому халаті й тато в своєму промащеному комбінезоні. Нічого не кажучи, вони побігли в хату.

Лікар швидко оглянув Донохон й уривчасто кинув:

— Приступ апендициту. Негайно в машину!

Бабуся голосно заплакала, заметалася.

Я вискочив надвір, щоб не чути її голосіння, а тут ще й тато сказав:

— Сідай, Хашимджане. Разом одвеземо сестричку.

Лікар, який робить операції апендициту, виявляється, сидів у буфеті. Побачивши машину, він вискочив надвір, крикнув:

— Я зараз! — і побіг назад.

Донохон поклали на ноші й понесли. По коридору забігали чоловіки й жінки в білих халатах.

— Чекайте тут, — кинув лікар, який приїздив до нас, і теж побіг.

Тато зморено сів на лавочку, обхопив голову руками.

— Нічого, Хашимджане, нічого… — сказав він тихо. — Я гадаю, операція пройде вдало, не плач, синку… Мужчинам не можна плакати.

Я одвернувся, щоб тато не бачив моїх сліз. Цілком можливо, що мужчинам не личить плакати. Та що, як тобі несила стримати сльози? Адже он і в тата очі блищать, і він крадькома втирає їх рукавом…

Мені страшно було думати про Донохон, яка лежала тепер на операційному столі. Тому я намагався думати про стару Capo, про муллу Янгока. Стривайте, любі, я з вами ще поговорю. Я ще покажу вам баночки з сметаною, гостренько приправлену шурпу! Ви в мене ще поскачете!

У дверях з'явився лікар. Обличчя його, і волосся, і халат були мокрі від поту. Тато мерщій до нього:

— Ну як, лікарю?

Той ледь усміхнувся, закурив, поклав сірник назад у коробку й сказав:

— Нічого, нічого… заспокойтесь. Усе гаразд. Але якби запізнилися на півгодини — ніхто б у світі її не врятував.

Тато круто повернувся й швидко пішов геть. Плечі його здригалися. Коли я догнав його, він сховав хусточку в кишеню:

— Сідай, Хашимджане, поїдемо додому, заспокоїмо бабусю, хоч вона зі своїми муллами ледь не занапастила дівчинки.

Лише тепер я помітив, що біля воріт стоїть татів мотоцикл. Він був увесь у пилюзі на два пальці. Не знаю, якими дорогами мчав тато, щоб устигнути врятувати Донохон.

ЗДРАСТУЙ, АЛЛАХ!

— Шапочко моя!

— Хашимджан! Чи це ти, друже!

— Я, моя дорога, хіба не впізнаєш? Дуже скучив за тобою!

— Я також, Хашимджане. Я знала, що ти прийдеш до мене.

— Ти мені дуже потрібна, дорога. Я хочу побачити, як ця Сарохон розмовляє з господом богом. Я тепер напевне знаю, що вона шахрайка, але не знаю, як це довести.

— Там видно буде, Хашимджане. Ти ж розумний хлопець, щось та придумаєш.

— Тоді вперед, мій друже вірний, вперед!

Ще не було дев'яти ранку, а в Сарохон у дворі сиділи сім бабусь, п'ятеро дідусів і троє дітей. Обличчя у всіх жовті-прежовті, як перестиглі дині. Очі смутні й покірні, як у пса нашого мірошника Шергази Кульгавого. Це вони від хвороби зробилися такі. І Сарохон удвох з аллахом мають їх вилікувати.

Я прослизнув у кімнату. Знахарка сиділа в темному кутку, зодягнена в усе чорне. На худому, зморшкуватому, як сушена груша, обличчі блищали величезні очиська. На плечі й груди звисали брудно-білі пасма волосся. Достеменна чаклунка. Мені навіть трохи лячно зробилося. Минулого разу не так було. Тоді я думав про сестричку і страху не відчував, та й знахарка не мала такого зловісного вигляду.

Сарохон бурмотіла щось скрипучим голосом і, розчепіривши пальці, простягала вперед руки.

— Куф, су-уф-ф-ф! — сичала вона при цьому і плювалася навсібіч.

Коли очі призвичаїлися до пітьми, я побачив жінку з дитиною на руках. Вона стояла навколішки й злякано тулилася до стіни.

— Сина твого обплутали жовті диви, моя дитино! — голосно крикнула раптом Сарохон, простягти руки до бога.

І тут загриміла музика отих дивів. Вона складалась із дзвону та гуркоту, тоненького підвивання й огидного вереску. Звідки долинала вона: чи з-за стіни, чи згори, чи з-під землі — я не розібрав. Та й не намагався — злякався дуже. Хотів навіть п'ятами накивати, та вчасно згадав, що я невидимка і ніякі диви мені не страшні.

Музика вмовкла так само несподівано, як і почалася. Серед моторошної тиші пролунав тоненький, писклявий, як у сурная, голос:

— Амі-і-інь!

— Аллах почув твої молитви, моя дитино, — проскрипіла Сарохон. — Щоб вигнати жовтих дивів, дитину треба загорнути в шкуру жовтої кози. Така воля аллаха!

Тітонька Сарохон підняла руки до неба, помовчала, затим нахилилася вперед, витріщила блискучі очі й просвистіла:

— Всемилостивий обіцяв зцілення недужому. Ти сама чула його голос, моя дитино. А оці таблетки даватимеш хлопчикові тричі на день: уранці, опівдні і ввечері. Вони від самого бога… А м'ясо жовтої кози принесеш сюди.

Розмова, що її повела стара далі, була мені нецікава. Тут важливо дізнатися, яка це музика відгукується на слова Сарохон і хто кричить потойбічним голосом «Амінь!». А що як тут і справді є щось від аллаха?

Поправивши на голові шапку, я оглянув закапелки, повирубуваиі в стінах, перевірив сусідню кімнату. Ні тут, ні там, крім усілякого посуду та різного дріб'язку, нічого не знайшов.

Поліз на плаский дах. Він розділявся навпіл двома простінками. Між ними висіла мотузяна драбина. Отже, стіна, що ділить кімнати в домі Сарохон, зсередини порожня.

Обережно спустившись униз, я помітив невелику дірку, від якої починалися цегляні східці.

В підвалі було поночі й волого. З низької стелі звисало багато овечих і козячих шкур. В кутку штабелями стояли банки з усякими соліннями та вареннями. Якраз посередині підвалу стояв глиняний глек відер на сто води.

Голоси з кімнати Сарохон чути було тут дуже добре. Ось до неї увійшов якийсь новий відвідувач, одкашлявся.

— Так, батечку, вас обплутав чорний див, — проскрипіла Сарохон. — Це найнечистіший з усіх нечистих, хай боронить нас господь, куф-суф-суу-ф-ф-ф!

Не встигла вона вмовкнути, як раптом глек, біля якого я стояв, ожив: застугонів, заухкав і задеренчав. Я зі страху підскочив, волосся мені на голові заворушилося. Сяк-так угамував дрижаки в колінах. Чого ж боятися, адже дияволи мене не бачать і гадки не мають, що я стою поруч.

Я тихенько підкрався до глека і зазирнув у нього. І що б ви думали? В глекові сидів… наш дорогесенький Мирабіддинходжа! На руки йому по лікті було нанизано великі металеві кільця, в одній руці він тримав кілька дитячих торохтушок, в другій — стару дойру[10]. Все це разом жахливо гуркотіло, підсилене луною в глиняному глекові…

«Чи не ти бува, Мирабіддинходжо, і є його величність аллах?! — подумав я, насилу стримуючи сміх. Страху, що хвилину тому скував мені руки й ноги, як не було. — Що ж, здрастуй, аллах. Будемо знайомі!»

І тут я так розлютився, так розлютився, що вихопив голку, які завжди ношу в тюбетейці, і загнав її в плече шайтана Мирабіддинходжі.

— Вой до-од! Пробі! — заволав він на все горло. Сарохон — стара хитрюга, враз на свій лад повернула синів крик.

— От бачите, батечку, — долинув її гугнявий голос, — страх важка у вас недуга — навіть ангели волають «пробі»!

«Зараз вони ще не так заволають!» — подумав я і знову вшпигнув Мирабіддинходжу.

— Мамо, мамочко! — дико заверещав «ангел». І поліз геть з глека.

— Прикуси язика! — ляснув я його по тім'ю і загнав назад.

«Диявол» тонко скавучав. Очі йому ледь не вилазили на лоба.

— Х-хто т-ти? О б-боже! — простогнав він з жахом.

— Я — Азраїль.

— Аз… Аз-раїль? — Бідолашний Мирабіддинходжа голосно гикнув.

— Так, Азраїль, — сказав я суворо. — Ангел смерті. Прилетів по твою душу. Готуйся, зараз ти вмреш.

— Умру? Йой, мамочко, ма-амочко!..

— Перестань гикати! — Я легенько заїхав йому в вухо.

— Гаразд, дідусю Азраїль, не буду гикати…

— Так. Ти знаєш хлопчика на ім'я Хашимджан?

— Знаю… Тобто я його…

— Знаєш, отже. А чому ти тоді не даєш йому покататися на своєму велосипеді?

— Як — не даю? Одного разу він ціле коло зробив на моєму велосипеді. Клянусь аллахом.

— Не чіпай бога, лобуряко! — Я смикнув Мирабіддинходжу за вухо. — А за що ви вкупі зі своїм братиком відлупцювали цього Хашимджана?

— Їй-богу, я не винен, дідусю Азраїль. Це нас лихий попутав!

— Сказано тобі: не чіпай ні чорта, ні аллаха! — я відпустив вухо Мирабіддинходжі і схопив його за горло. Потім сказав: — Нема тобі прощення, хлопче. Ти завжди брешеш, і тому я мушу негайно вийняти з тебе душу!

— Благаю вас, дідусю Азраїль, не виймайте моєї душі. Пробачте мені!

— Не пробачу. Ти дуриш людей.

— Я більше не буду. Мене мати примушує!

— Мати примушує?

— Авжеж! Це ж вона велить мені кричати «Амінь!» І в цей глек лізти примушує. І цими торохтушками торохтіти…

— Я ж кажу, що ти завжди брешеш! Хіба не ти розповідав у школі, що вдома у вас чути голос аллаха?

— Я ж казав: мені мати веліла так говорити.

— Виходить, свідомо обдурював дітей?

— Я не тільки дітей обдурював, дідусю Азраїль. Я всіх дурив. Бо мати примушувала.

— Все зрозуміло. — Я на мить відпустив горло Мирабіддинходжі, дав йому перепочити, тоді знову вхопив і сказав — Тепер вислухай мене уважно, пройдисвіте. — Я говорив дуже сердито, хоч насилу стримував сміх. — Завтра ж ти вийдеш надвір і оголосиш усім дітям, що байки про голос аллаха — справжнісінька брехня. Інакше я неодмінно вийму з тебе твою брудну душку!

— Всім розкажу, дідусю Азраїль, всім! Сьогодні ж, цієї ж миті побіжу до школи й розкажу!

— Знов брешеш? — хруснув я Мирабіддинходжу по носі. — Кому ти зараз розкажеш у школі, як там канікули?

— Я забув про це, дідусю Азраїль! І взагалі до школи я ходжу раз на тиждень. — Мирабіддинходжа навіть хихикнув задоволено.

— У-у, дармоїд! — сказав я і обтер руки об холошу. — Ось кого треба було залишити на осінь, а не бідолаху Закіра.

— Мені теж не солодко живеться, — зітхнув Мирабіддинходжа. — Мені, може, ще й гірше… Бо я недоумок. Мама так каже…

— Гаразд, тепер усьому цьому край, і ти повинен вчитися на відмінно, — сказав я твердо. — Як тільки заробиш двійку — негайно ж заберу тебе на той світ.

— Хоп[11], дідусю, старатимуся.

Я зібрався йти, але тут мене осяяла одна думка. Я погладив худеньку шию Мирабіддинходжі й спитав:

— Ти сказав, що знаєш хлопчика, якого звуть Хашимджаном. Це правда?

— Знаю, дідусю, знаю, як не знати такого…

Годі, не мели дурниць, — перебив я його. — Це добре, що ти знайомий з такими хлопцями, як Хашимджан. Молодець. Там, на небі, його всі дуже поважають. Отож, якщо цей Хашимджан попросить тебе дати йому покататися на велосипеді, я сподіваюсь, ти не відмовиш йому?

Звичайно, дідусю Азраїль. Хай катається скільки здужає. Навіть на цілих півгодини дам.

— Ну, все! Сиди тепер тут і не ворушись.

Я піднявся по драбині на дах, спустився у двір. Мені пригадалося, як Сарохон вийняла з мішечка якісь таблетки і подала жінці з дитиною. Треба подивитися, що воно за таблетки. Сарохон така тварюка, може примусити людину звичайний попіл ковтати…

Мішечків, пошитих з різнокольорових ганчірок, виявилося в знахарки п'ять. Там були всякі таблетки і порошки в аптечній упаковці. Пеніцилін, біоміцин, краплі різні… От тобі й ліки, що послав усевишній! Стривай же, бабко, з Хашимджаном жарти короткі!

Я засунув руку в глибоку кишеню Сарохонової безрукавки, витяг жмут замацьканих пожмаканих грошей. Відрахував десять карбованців і побіг в аптеку. Мирабіддинходжі, звісно, можна вірити, але хоч би скільки він говорив, а довести нічого не зможе. Отож йому треба допомогти. І ось чим я вирішив цього досягти: купив проносне й замінив ним усі порошки, що лежали в різнокольорових мішечках.

Бачили б ви, що коїлося на другий день у домі старої шахрайки! Збіглися всі хворі, кого Сарохон «лікувала» самим проносним, і одлупцювали її. Ще й до того забрали собі усі овечі й козячі шкури…

МУЛЛА ЯНГОК ПРОСИТЬ ПЕНСІЮ

Я цілий день никав по кишлаку, маючи надію спіймати Мирабіддинходжу. Вдома його не було. Я хотів узяти в нього велосипед і з'їздити на розвідку до могили Узункулака.

А Мирабіддинходжі все не було. Я вирішив піти пішки. Чи й не далечінь — якихось два кілометри. За півгодини дійду.

За околицею мене догнав на мотоциклі тато.

— Ія! — здивувався він. — Куди це ти розігнався, Хашимджане?

— Та так, провітритися хочу.

— Поїхали, якщо хочеш, зі мною. Голова сільради попросив затриматися на день, допомогти в одній справі.

— Поїхали, тату!

Я швидко зліз на багажник.

Чудовий у мене тато, скажу я вам. Він і на бульдозері працює, і на тракторі, і машину водити вміє. А мотоцикла свого жене — більш як сто кілометрів витискає.

Вдалині замріли високі тополі, що ростуть коло базару.

Тато звернув ліворуч, ще трохи проїхав, і ми зупинилися. До нас повагом підійшов високий худий чоловік у гімнастерці. Це був голова сільради Абдушукуров. За ним ішов ще один чоловік. Цього я в обличчя не знав.

— Не запізнився? — спитав тато, вітаючись з ними за руку.

— Запізнитися ти не запізнився, — почухав потилицю Абдушукуров, — та бач, яка тут зачіпка виходить… — Він скоса поглянув на мене й запитав — А це що за фруктик з тобою?

— Не фруктик, а Хашимджан Кузиєв, — буркнув я ображено.

Абдушукуров засміявся, підморгнув мені, наче хотів сказати: не гнівайся, мовляв, не впізнав одразу. Але я відійшов геть і однаково почув усю розмову.

Говорив переважно голова сільради. Тато і незнайомий чоловік слухали мовчки, інколи поглядаючи на тополі поблизу могили.

— І знаєте, що він мені сказав? — розповідав Абдушукуров. — «Без згоди духовенства, — каже, — не маєте права руйнувати святе місце!» — «Тут збудуємо піонерський табір, — одказую йому. — А на місці могили Узункулака за планом має бути кінотеатр». — «Ні, — вперся він, — ви не маєте права ображати віруючих, радянський закон не дозволяє руйнувати пам'ятники старовини!» — «Який же це, — кажу, — пам'ятник старовини — могила Узункулака? Це ж типовий розсадник релігійного дурману!» — «Гаразд — погодився раптом мулла Янгок, — руйнуйте могилу, якщо тільки приймете мою умову».

Тато і гість із району пожвавішали, підступилися ближче до Абдушукурова. Той вів далі:

— І знаєте, що він вимагає? Цей пройдисвіт набрався нахабства просити пенсію. «Ви поступитесь мені, я — вам, — нахабно заявив він, — шістдесят карбованців пенсії мене влаштують. Отак і закінчимо полюбовно».

— Та-ак, складне діло, — замислено сказав чоловік з району.

— А що тут складного? — гаряче вигукнув тато. — Ви тільки накажіть, сяду зараз на бульдозер і вмить зруйную це осине гніздо! У мене з ними свій рахунок, з цими дурисвітами…

— Не можна, — сказав Абдушукуров, — і річ тут не в нахабстві мулли Янгока. Ми мусимо поважати почуття віруючих. Звичайно, їх небагато, але вони щиро вірять, що могила Узункулака справді святе місце.

— Ваша правда, — мовив незнайомець, — тут не можна діяти навально. Треба шукати безболісні шляхи, щоб і не зірвати будівництва об'єкта і почуттів віруючих не образити.

Він натяг на лоба капелюха й пішов до штабелів дощок, складених біля дороги. Там стояв критий брезентом «газик». Тато й Абдушукуров подалися за ним.

«Мабуть, вони ще не скоро звільняться», — подумав я, бічком відходячи до кущів, де могила Узункулака.

Здається, я вже казав, що сюди на базар у неділю приїжджає багато люду. Дехкани[12] ближніх кишлаків торгують тут динями, яблуками, персиками та всякими іншими фруктами й овочами. Деякі спритні бабуні приносять навіть шурпу в каструлях і живо збувають її.

Я поволі протискувався поміж людьми і раптом забачив Арифа. Він сидів, притулившись до дерева. Перед ним на землі лежала торбинка з куртом[13].

— Кому курт, кому курт! Дуже смачний курт! — вигукував він своїм писклявим голосом.

Я присів навпочіпки супроти Арифа, узяв одну кульку й поклав у рота.

— Дуже пересолений, — сказав я і поморщився, — навіщо людей дуриш?..

— Битимеш, еге? — затремтів Арифчик. — Помститись хочеш?

— А то ж як?! — серйозно відповів я. — Тепер моя черга показувати фокус.

— Я… я ж… — зіщулився Ариф.

Я засміявся.

— Гаразд, на цей раз вибачаю. А надалі гляди…

— Справді? — просяяв Ариф і зраділо залепетів — Знаєш, я вирішив помогти тобі цього року. Хай сам одержуватиму трійки, а тебе у відмінники виведу. Та ти їж, їж курт. Я сам його приготував. Трохи, щоправда, пересолив, але нічого. Штук п'ятнадцять уже продав.

— Чого це ти раптом за торгівлю взявся?

— Кабулов каже, всяка праця заслуговує на повагу, — вирік Ариф. — А я, знаєш, як працював, доки наготував цю торбину курта? Гроші мені потрібні: треба купити книжкову шафу. Хочу бібліотеку зібрати. Домашню.

— Ну-ну, — сказав я й пішов далі.

— Кому курт, кому курт! — задзвенів знову голосочок Арифа.

Та нараз його заглушив інший, дикий, зляканий крик:

— Бережись, гадюка!

— Дракон!

— Кінець світу!

Натовп на мить завмер, і я побачив величезну, метрів п'ять завдовжки, чорну гадюку. Повільно звиваючись, вона виповзла з-за куполоподібної будови склепу святого Узункулака.

Зчинилася паніка. Люди бігли, кричали, плакали, падали. По землі розсипалися в безладді яблука, дині.

Здавалося, гадюка повзе просто на мене.

— Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя! Зроби мене невидимкою! — ледве встиг я шепнути.

Відчувши себе в безпеці, спокійніше огледівся довкола й помітив у себе в руці важкеньку палицю, що хтозна-звідки взялася. Певно, шапочка подбала. Ну а сміливості мені позичати не доводиться!

За мить я вже був поряд з гадюкою, що швидко сповзала по кам'яних східцях від склепу. Піднявши палицю обома руками, я щосили ударив гадюку — цілився в голову, а влучив по спині.

Розлючена гадюка підстрибнула високо вгору й кинулася до мене. Що було робити — я навтіки. Гадюка — за мною. Ще трохи — і дожене. Я, мабуть, не врятувався б, якби не сталося несподіване. Із-за склепу вискочило щось картате й кинулося до гадюки. Вона зупинилась, але я вже не міг стриматися.

Мені справді здалося, що ця гадюка (чи дракон, біс би його побрав) і це картате чудовисько — одного поля ягоди і вкупі роблять чорне діло. Я розмахнувся і щосили торохнув картате чудовисько по голові. Воно впало на землю як підкошене. Тоді я атакував і змію. Вона розпласталась і забилась на місці…

Я пожбурив палицю і похитуючись пішов до струмка. Мене нудило…

Напившись води, я трохи заспокоївся, але продовжував сидіти біля струмка. Виявляється, дині, кинуті смертельно наляканими людьми, докотилися аж сюди. Я знайшов дві штуки. Одну сховав у траві, а другу розбив об землю. Проте з'їсти диню мені не пощастило — перешкодили двоє чоловіків, які скрадалися до склепу. З уривків їхньої розмови я збагнув, що це помічники мулли Янгока. Обидва вони були в заношених халатах. Один із шрамом через усю щоку, другий — горбатий.

— Дивне трапилося з гадюкою, — зляканим голосом сказав чоловік із шрамом. — Боюся, чи й справді не приклав тут руку Всевишній.

— Не мели дурниць, який там Всевишній! У казці живеш, чи що? — пробуркотів горбань.

— Хто ж тоді розтрощив голову гадюці й оглушив того хлопця? Адже поряд нікого не було.

— Краще поспішай, а не розпатякуй. Ми повинні допомогти Янгоку. Він, мабуть, ускочив у халепу з цим хлопцем…

Я знову надів шапочку і поспішив за ними.

В будиночку, що стояв за склепом Узункулака, сиділи мулла Янгок і хлопець у картатій сорочці, про котрого щойно говорили, — так я зрозумів, — як помічника Янгока, і якого я здуру оглушив палицею. Його голова була перев'язана червоною поясною хусткою.

— Ви обіцяли заплатити мені сто карбованців, якщо я випущу свою змію в юрмі, — плаксиво сказав він.

— Ти одержав тридцять карбованців? — одказав мулла Янгок. — І досить з тебе.

— Моя змія загинула. Я не вимагаю всієї вартості її, але віддайте хоч обіцяні сто карбованців.

— Твоя змія не повинна була розганяти весь базар та ще й прочан. Треба тільки було нагадати невіруючим, що аллах існує і що вона послана з небес усевишнім. Змія не виконала завдання, здохла, не зробивши і півділа, а я мушу відповідати, так? Може, ти сам її отруїв, хто тебе знає?!

— Заплатіть… — мало не плачучи, просила Картата Сорочка. — Я цю змію як зіницю ока беріг, циркові хотів продати…

— Гаразд, ось тобі ще три карбованці, і ми розрахувалися. Вип'єш за наше здоров'я. Тридцять три карбованці за прокляту богом тварюку — це добряча ціна, правду я кажу, хлопці?

«Хлопці» — чоловік зі шрамом і горбань — закивали головами, згоджуючись. До того ж горбань зловісно ступив до Картатого, засукуючи рукави. Бідолашний хазяїн «дракона» поглянув на величезні волохаті ручиська горбаня, ковтнув слину й швидко пробурмотів:

— Ваша правда, ваша правда… Я сам купив її за п'ять карбованців. Золота ціна їй — тридцять три карбованці.

— От бачиш, моя дитино, виходить, ти хотів ошукати чесних людей — служників аллаха. А ще плачеш!

Картатий поспіхом висмикнув троячку з рук Янгока, боком обійшов горбаня, не відриваючи погляду від його рук, і стрімголов кинувся геть.

Мулла Янгок, чоловік зі шрамом і горбань, які мовчки дивились йому вслід, голосно зареготали.

— Ну й підкували ми цього хлопця, — прокудкудакав Янгок. — І діло зробили, до того ж не одне, і грошей не заплатили повністю.

— Як це — не одне? — поцікавився горбань.

— Таємнича загибель змії добряче нам допомогла. Тепер поповзе чутка, що розгніваний аллах спершу наслав дракона, але, почувши наші молитви, власноручно розтрощив йому голову. І нехай тоді, — мулла Янгок посварився комусь кулаком, — хай вони тоді спробують підступитись до склепу!

Я зрозумів, що він мав на оці Абдушукурова, чоловіка з району і мого тата. Але горбань повів мову про інше.

— Отже сьогодні ми вигадали, тобто заробили шістдесят сім карбованців, — кинув він мовби ненароком. — Не вадило б їх поділити порівну.

— Золоті слова! — охоче підтримав його чоловік зі шрамом. — І-не обов'язково порівну, Балтабаю. Треба ж совість мати: Янгок трудився більше, ніж ми. А тому хай він і одержить більше від нас — двадцять три карбованці, а нам дасть лише по двадцять два. Ми й на це згодні. Тим паче, що я особисто маю їхати додому.

— Он як? — здивувався горбань.

— У-у, харцизяки! — розсердився мулла Янгок. — Хоч і обидва згиньте, прокляті!

Але, глянувши на рішучі обличчя своїх поплічників, на волосаті горбаневі руки-граблі, він поліз у кишеню. Я тихцем вислизнув за двері…

БАБУСИНА РАДІСТЬ

Тепер мені було зрозуміло: побороти муллу Янгока не так просто, як, скажімо, бабку Capo. У ворожки скрипучий голос, великі страшні очі, всілякі торохтушки та Мирабіддинходжа з тонкою шиєю. А в мулли Янгока? У нього ж справжня зграя головорізів. Хай той чоловік зі шрамом іде від нього, але ж сам горбань чого вартий?! Он як циркача одурили, вік не забуде: і змію свою вчену втратив, і гроші. Не даремно, мабуть, зіпсувався настрій у чоловіка із району, коли він почув про бажання Янгока й застеріг, що в цій справі не можна діяти навально.

Ех, якби хтось підказав мені, що робити! Тоді б я зробив усе як слід! Тепер відступати не можна. Раніше я хотів помститися лише за сестричку, а тепер і особистий рахунок маю. Ти ба який прудкий шахраюка: мене хоче аллахом оголосити, руки на мені погріти! Як там він сказав: «Таємнича загибель змії добряче нам допомогла!» Виходить, я вбив цю гадюку і Янгоку ж допоміг? Ні, дзуськи, лукавцю, не буде по-твоєму. З Хашимджаном жарти короткі. Але ж як підступитися до цієї справи?

— Шапочко моя, шапочко, може, ти пораєш?

— Я й так уже голову ламаю, Хашимджане, та нічого путнього на думку не спадає. Краще пошукай сам, любий, і ти неодмінно знайдеш вихід.

І я заходився днями й ночами шукати цей вихід.

А він ніяк не знаходився. Я перестав бігати на вулицю, ходити на руках і полювати на горобців, що викльовували вишні в саду. Бабуся поглядала на мене з підозрою: чи не здумав я знову втекти? А згодом стала жаліти:

— Якщо хочеш, Хашимджане, іди погуляй з товаришами.

— Ні, бабусю. Краще вдома посиджу.

— І що зробилося з хлопчиком — ніяк не збагну! — бідкалася вона. — Такий меткий був, а став тихий та сумирний. Спаси аллах, хоч би хвороба не причепилася…

При слові «аллах» я жвавішаю, починаю розпитувати: а чи взагалі був аллах, де він перебуває, скільки в нього ангелів, як він устигає за всіма людьми стежити, хто його батьки і звідки люди дізналися, що він існує, коли його ніхто не бачив.

— Усе з Корану, синку, — охоче відповідає бабуся й починає розказувати всякі байки з тої премудрої книжки.

Я слухаю уважно, мотаю на вус. І не кепкую, як раніше. Навпаки, задаю щораз нові й нові запитання. Бабуся не навтішається, дивлячись на мене. Навіть сусідам похвалилася, що я тепер дійшов розуму, божими ділами цікавлюся. Я посміювався сам собі, але мовчав. Головне — якомога більше взнати про аллаха, про муллів і святих. Може, пригодиться, коли я обміркую план розправи з Янгоком.

І як у воду дивився, саме оте моє розпитування й допомогло мені.

Донохон почала видужувати. Вона вже ходила по палаті, придержуючи руками правий бік. Там у неї був шов. Сестричка сама показувала його мені, коли я востаннє їздив з татом до лікарні. Синюватий такий шрам…

Татові знову довелося їхати в Мирзачуль. Він і так довго пробув дома через хворобу Донохон. А справ, каже, набралося — страх багато. Ми залишилися з бабусею вдвох. Саме тоді я й зацікавився божими ділами.

Якось бабуся пішла на цілий день з дому і повернулася дуже зморена, але вдоволена.

— Внучку мій дорогий, — сказала вона, нагодувавши мене смачним пловом, — дуже втішена я, що ти став слухняним і старанним хлопчиком.

— Я теж радий, — відповів я, солодко потягуючись.

— Ти привернувся до Всевишнього, і він просвітив тебе, — вела далі бабуся.

— Так, так, бабусю, це я й сам відчуваю…

— Твоїми б устами мед пити, внучку мій дорогий! Хочеш, я віддам тебе в учні до мулли Янгока?

— В учні? До мулли Янгока? А що в нього там, школа відкривається, чи що?

— Та ні, йому хлопчик потрібний, допомагати в божих ділах.

— А він мене візьме?

— Візьме, я вже домовилася з ним. Думаю: не зайве буде, якщо ти хоч з місяць повчиш божу науку. — Бабуся ніжно погладила мене по голові, благально зазирнула в очі.

Ви тільки гляньте! Вона мене просить! Та це ж саме те, що мені треба! Покручуся там у Янгока, вивідаю все, а в слушну мить — бац! — і покараю його.

— Звичайно, піду, бабуню! Та я й сам хотів проситися в учні до шановного мулли Янгока. Це ж, мабуть, саме він допоміг своїми молитвами хірургові, який оперував нашу Донохон…

— Інколи допомога молитви не одразу помітна, сину мій, — повчально зауважила бабуся. — Інколи щастить обійтися молитвами, а буває, що її до лікарів треба звертатися.

Тої ночі я вперше за останній час спав спокійним-сном. А бабуся й не лягала. Спершу довго порпалася в скринях, перебираючи все, що там було, потім замісила тісто й розпалила піч. Вона смажила, парила й пекла всілякі смачні їства — гостинці для мулли Янгока.

Рано-вранці ми вирушили до могили Узункулака. Я ніс на голові величезного круглого кошика, повного всякої всячини. Поверх їств бабуся поклала в кошик одну сорочку, штани і ватяний халат — подарунки ці вона дістала зі своєї стародавньої скрині.

Ми піднялися кам'яними східцями, по яких ще так недавно повзала чорна гадюка, обійшли куполоподібний склеп і ввійшли в дім.

— Салом алейкум, — поздоровкався я ще від порога. Хай бачить, який привітний я хлопчик.

— Ваалейкум ассалом, — одказав мулла Янгок, не дивлячись на мене. Очі його прикипіли до кошика.

— Це мій онук, про якого ми з вами вчора говорили, — пояснила бабуся, кланяючись. — Хашимджаном його звуть.

— Богатир, богатир, — поляскав мене по плечу мулла Янгок. — Дасть бог, зроблю з вашого Хашима людину, будьте певні.

Коли бабуся пішла, мулла Янгок пояснив мені, Як треба поводитись у святому місці. Якщо мене покличуть, я маю казати: «Я тут, хазяїне!» Роботу загадають: «Буде зроблено, хазяїне!» Увіходячи в дім, праву руку треба прикладати до серця й подаватися трохи вперед, наче кланяєшся. А виходити треба задкуючи, не сміючи показувати спину. Ще Янгок сказав, що я повинен уміти мовчать, не плескати язиком про те, що побачу й почую тут. «Інакше тобі обідме живіт, він розірветься, і ти помреш страшною смертю», — пригрозив він. «Це ми ще побачимо!» — сказав я сам собі.

Отак я став учнем мулли. Знайомі хлопці почали дражнити мене «муллою Кісточкою», за що я анітрохи. не ображався. Відки їм знати, навіщо я став муллою Кісточкою?

Навчання у мулли не було ніякого. І робота не дуже тяжка. Принесеш води, коли мулла Янгок хоче сотворити обмивання, завариш чай, повідомиш «хазяїна», що прийшли відвідувачі, зустрінеш їх з поклоном. Раз на день виїздиш на віслючкові в поле по конюшину. А ще чистиш скребачкою віслючка, потім водиш його на прогулянку. З цим віслючком я дуже заприязнився, але він завдав мені й прикрощів. Про це я розповім згодом… Решту часу я був вільний. Гуляй — не хочу. Мулла Янгок мені не заважав, молитися не примушував, не так, як бабуся. І по шиї не перепадало. Тільки коли в нього був поганий настрій, викликав мене й казав:

— Мулло Хашим!

— Я тут, хазяїне.

— Щось серце поболює, дитино моя. Подай лишень мені он ту карафу, з «обі замзамом».

Спершу я думав, що ця мудрацька назва означає якусь райську воду. Але, виявляється, це звичайне виноградне вино, яке стоїть у нас у підвалі в бочонках.

Я наливаю піалу «обі замзаму» й подаю Янгокові. Він задоволено цмулить вино і приказує в риму:

— Бай-бай-бай! Полетіла душа в рай!

… Того дня я засідлав віслюка мулли Янгока й вирушив додому провідати бабусю. Біля вигону, де ми колись ганяли м'яча, побачив Арифа з Закіром. Вони лазили в траві, щось шукали.

— Що ви там посіяли? — сплигнув я з віслюка.

— Гроші загубили. Ти часом не бачив? — з надією спитав Ариф.

— Бачив, — відповів я. — Вони ще вранці сіли в автобус і подалися в райцентр.

Ариф нічого не відповів. Він був дуже засмучений. А Закір навіть голови не підняв. Мабуть, він тепер Арифові заприсягся у вічній дружбі.

— Може, не тут загубив? — спитав я, теж заходившись розгортати траву.

— Ні, здається, саме тут я їх упустив… Коли йшли до вчителя, ми тут трохи посиділи. Я ще хусточку дістав з кишені…

— А чого ви йшли до вчителя?

— На екзамен з рідної мови, — відповів Закір.

— Екзамен? — здивувався я. — Ну то як, склав?

— Їй-богу, склав! На четвірку.

— Багацько питав?

— Десять запитань задав. Тоді зошит з вправами перевірив. І поставив четвірку.

— Справді?

— Атож! Якщо хоч, я напам'ять можу сказати, що таке прикметник і дієприкметник. Еге ж, Арифе?

— Відчепись.

Закір обернувся до мене.

— Тепер алгебра й російська зосталися. І все. Буду вчитися у своєму класі. А з тобою якби водився, то й не перейшов би, друже.

— Нащо ти мені здався, сонько! — розсердився я. — Ну, Арифе, знайшов свої гроші?

— Ні, — хлипнув Ариф, — не знайшов… Стільки мучився, по копієчці складав… Думав, наскладаю скільки треба і куплю книжкову шафу.

— А багато їх було, грошей?

— Більше десяти. Десять карбованців двадцять п'ять копійок.

Ариф утер сльози брудними від пилюги руками. Жаль було дивитися на його заплакане і в пилюзі обличчя.

— Годі, не плач, — підійшов я до нього. — Загубив — так загубив… Тут нічого не вдієш…

— Шкода, — прошепотів Ариф. Сльози текли й текли йому по щоках. — Так шкода… Тепер я ніколи не наскладаю стільки…

— Не плач, — сказав я ще раз, не знаючи, як втішити Арифа. Але враз мене осяяла думка. — Гроші ми знайдемо. Я їх добуду, інакше не бути мені Хашимджаном!

— Де ти їх візьмеш? — поцікавився Закір.

— Сам не знаю. Ви йдіть додому, а я поїхав до Узункулака. Зустрінемось в понеділок.

ОПЕРАЦІЯ «ВІСЛЮЧОК»

У неділю, як завжди, наш з муллою Янгоком куточок став базаром. Сказати по правді, після того випадку з «драконом» сюди почало прибувати більше люду. Це ж бо не жарт: на очах у всіх невидима рука розтрощила голову страшному змієві. Будь-хто повірить, що то діло рук «розгніваного аллаха». Звідки людям знати, що на світі є моя чарівна шапочка!

Швиденько закінчивши справи, я прив'язав до шиї віслючка дзвіночок на червоній стрічці і повів його до струмка, де завжди розташовувалися ті, хто приїхав з дітьми.

План операції «Віслючок» був простий. Відтоді, як у наших кишлаках стало багато велосипедів і мопедів, ослів майже ніхто не тримає. У всьому районі знайдеш хіба пару-дві. А що дітворі всякі там мопеди? її так і тягне до віслюків. А покататься на віслюкові — то взагалі їхня одвічна мрія. Минулої неділі дивлюся, якийсь хлопчачок виліз на нашого віслючка і їздить собі сюди-туди. Я підбіг, кричу:

— Ану злізь негайно, спину поламаєш тварині!

— Хай покатається, — каже хлопчиків батько. — Нічого твоїй тварині не станеться. А як переломиться спина, — я заплачу.

— Потрібні мені ваші гроші! — розсердився я і зсадив хлопчика.

Обіцяючи виручити Арифа, я мав на увазі нашого віслючка. Якщо повозити на ньому діток, нічого страшного не трапиться. А за розвагу вони будуть платити.

Я накинув віслючкові на спину старий чапан мулли Янгока і підкликав дівчинку, яка гралася поблизу в крем'яшки. Вона, сміючись і зойкаючи, проїхалася на віслюкові, на шиї в якого заклично дзеленчав дзвіночок. Одразу ж звідусюди збіглася малеча.

— Дядечку, покатайте мене!

— І мене покатайте!

— Несіть по двадцять копійок, — одказував я.

Правда, загадав я багатувато, але охочих покататися це не злякало. Я навіть не встигав брати гроші і водити віслючка підбігцем по колу. Довелося призначити хлопчика років дванадцяти касиром. А малечі я звелів вишикуватися в чергу для порядку.

Годин зо дві бігали ми з віслючком по колу. Я весь змокрів, та й віслючок ледве тяг ноги. В черзі лишалося душ п'ять-шість, — і я, щоб швидше кінчати діло, почав брати по два пасажири. «На сьогодні досить, — думав я, роблячи останні кола, — карбованців шість заробили, і досить. Пора закривати на обід».

У цей час неподалік від нас зупинився червоний моторолер. З нього зіскочили довговолосий хлопець і дівчина у вузеньких штанях. Вони йшли до мене.

— Ей, шеф, дай разочок проїхатися тьоті на твоєму механізмі! — крикнув хлопець, сміючись.

— Ні, віслючок зморився, — відповів я. — І потім, на ньому не можна кататися.

— Чому ж це не можна? — плаксиво спитала дівчина. — Малі ж катаються?

— На те вони й малі, а ви — велика, вам не можна. Якщо дуже хочете, я після обіду виведу дорослого віслюка, на ньому й покатаєтесь.

— Буду я ждать! — пхекнула дівиця. — Зараз хочу покататися, Фред! І тільки на цьому віслючкові!..

— Слухай, шеф, покатай дівчину, жалко тобі, чи що! — сказав довговолосий Фред.

— Ні за які гроші! Хоч убийте…

— Дурний, хочеш — карбованця тобі дам?

— Ні.

— Фре-ед! — проспівала дівиця грайливо.

І хлопець геть утратив розум. Навіть на злочин пішов. Схопив мене за плечі, руки заломив назад — я навіть ворухнутися не міг. А дівиця заверещала від захоплення, сіла на віслючка і ну ганяти його. Я дригаюсь, кусаюсь, вириваюся, але це довговолосе одоробло тримає міцно і тільки сміється.

Хвилин п'ять так тривало. А потім нараз дівчина перестала сміятись. І Фред миттю відпустив мої руки. Не розуміючи, що сталося, я озирнувся і побачив бідолагу віслючка: він широко розставив ноги, знесилено хитався з боку в бік і дуже тремтів. Дівиця уже зіскочила з нього й тепер злякано ламала руки. Я кинувся до віслючка, щоб підтримати його, не дати упасти, та було пізно: він пішов боком-боком і впав, пустивши очі під лоба.

— Віслючок, мій віслючок! — розпачливо закричав я і впав на коліна перед ним.

Я ще надіявся, що нічого страшного не сталося, що віслючок полежить трохи, встане й піде. Але він не вставав. Я просив, благав його розплющити очі. гладив по шиї і не розумів, що тепер віслючкові нічим не зарадиш. Як у тумані, долинув до мене зляканий крик дівиці: «Тікаймо, Фархаде, а то лиха не обберешся!» Я не помітив, як цей Фред-Фархад тицьнув мені в руки пожмаканого карбованця і заторохтів своїм безглуздим червоним моторолером. Отямився я, коли хтось боляче смикнув мене за вухо.

— Що ти наробив, негіднику? — Наді мною стояв мулла Янгок.

— Він ще не вмер… — прошепотів я крізь сльози.

Не випускаючи мого вуха з чіпких пальців, мулла Янгок повів мене в дім. Я був готовий до всього. Хай він поб'є мене до смерті, хай їздить на мені, як ці діти їздили на бідному віслючкові, хай що хоче робить! Аби тільки віслючок не вмер.

Зачинивши за собою двері, мулла Янгок став супроти мене. На його виду не було ні крапельки гніву чи погрози. Навпаки, він привітно усміхався.

— Скільки грошей ти вторгував, моя дитино? — спитав він раптом.

— Ніскільки… — Я похитав головою.

Якщо Янгок дізнається, що я катав дітей за гроші, тоді мені добра не жди. Крім того, мені було не до грошей…

— Грішно казати неправду, моя дитино, — проспівав мулла Янгок. — Місце брехуна в пеклі, моя дитино. Навіщо брешеш? Я знаю, що ти від самого ранку возив діток за плату. По двадцять копійок брав. Давай лишень порахуємо виторг.

— Ці гроші я віддам Арифу. Він загубив свої, ті, що збирав для бібліотеки…

— Яка така бібліотека?! Давай сюди грошенята, моя дитино!

— Не дам!

— Чи не вчулося мені, бува? — здивувався мулла Янгок і так само, як той довговолосий, умить скрутив мені руки, витрусив з кишень усі монети. Потім відпустив мене, вибрав п'ятак і подав мені:

— Візьми, моя дитино, цукерку собі купиш.

Мені було так гірко за все, що сталося, що я ледь не плакав.

— Ну-ну, не горюй, моя дитино. Подумаєш, віслючок здох. Туди йому й дорога. Золота ціна йому — трояк. А ти вторгував сім. Я тобі на ці гроші куплю двоє таких віслючків. Накриємо їх гаптованими попонами, шию і голову прикрасимо різнокольоровими китицями — не віслючки будуть, а іграшки… Ти будеш катати дітлашків, а я збиратиму гроші… Потім я куплю тобі машину. Новенького «Москвича». Машину водити вмієш?

— Ні, не вмію.

— Нічого, бог дасть, навчишся. А зараз візьми он отого кошика з м'ясом і йди до м'ясника — хай гроші віддає зразу. Скажи, що тут рівно сімнадцять кілограмів. Скажи, сам мулла Янгок важив. Біжи, моя дитино, біжи. Бог дасть, перед смертю я призначу тебе шейхом.

За кілька днів мулла Янгок виконав свою обіцянку: пригнав двох віслючків. Таких самісіньких, як і той, що я загнав. І що цікаво, він добув і попони, і різнокольорові китички.

— Завтра неділя, моя дитино, — сказав він, погладжуючи рідку борідку. — Видається мені, гаряченький день буде. То ти вже постарайся, сину мій…

— Постараюся, звичайно, постараюся… — пообіцяв я і подумав сам собі: «Нізащо не дам йому занапастити цих тварин! І наживатися на них не дам, гнилий ти Горішок!»

Вранці мулла розбудив мене вдосвіта і все квапив, щоб я швидше виводив віслючків на роботу. А я зволікав, очікуючи, доки збереться навколо більше люду.

Годині о десятій почалася чудасія: я вивів віслюків посеред натовпу, вставив їм попід хвости по колючій гілочці. Віслючки розбрикалися, закричали не своїм голосом і кинулися в різні боки, б'ючись боками об людей, перекидаючи кошики, мішки і ящики. Картина вийшла точнісінько така, як тоді з «драконом».

Тільки цього разу було не страшно, а смішно. Я виліз на куполоподібний склеп Узункулака й реготав до знемоги. Навіть коли з'явився посинілий від люті Янгок, я анітрохи не злякався, а реготав і реготав.

— Підійди сюди, щеня! — просичав він злостиво.

— Слухаю, хазяїне! — Я сплигнув униз.

Янгок затопив мені у вухо, як кліщами, вчепився у мою руку і волоком потяг додому.

— Я покажу тобі, негіднику, як псувати мені діло! — сичав він, скрегочучи зубами. — Жаль, що я вбити тебе не можу, щеня!

По-моєму, не варто розповідати докладно, як Янгок завів мене в кімнату і бив чим попало і куди попало. В цьому немає нічого цікавого. Він бив мене і примушував каятися.

— Покайся, негіднику, покайся, доки не пізно! Присягайся, що більш ніколи не будеш ошукувати мене!

Я мовчав-мовчав, тоді не витримав:

— Не покаюся! Нізащо не покаюся! Постривай лишень ти, Горішок, я ще поквитаюся з тобою!..

— Що-о? Що ти сказав? — заревів Янгок і знову кинувся до мене.

Але я встиг відчинити двері і подався геть.

ЗМОВА ВБИВЦЬ

Цілу ніч мене мучили страхіття. Тільки засну, а Янгок тут як тут: крадькома підповзає до мене, обома руками хапає за горло й починає душити.

«Я покажу тобі, негіднику, як псувати мені діло!»

Прокидаюся в поту, отямлююся, знову засинаю. Тільки заплющу очі, знову з'являється Янгок. Він літає наді мною, як вертоліт, кружляє, шепоче закляття, чаклує. Мені починає здуватися живіт, наче куля, в яку накачують повітря, і вона ось-ось має луснути, вибухнути як бомба. Скрикнувши, я знову прокидаюся, обмацую живіт: ні, не здувся і, схоже, розриватись не збирається.

Заспокоївшись, знову засинаю. І знову сниться казна-що.

Так я промучився до ранку. Устав з головним болем. А тут ще бабуся почала прискіпуватися: чого, мовляв, прибіг чи не прогнівив, бува, чимось муллу Янгока.

— Ні, не прогнівив, бабусю, ні, — заспокоїв я її. — Просто мулла дав мені відпустку. На один день, на побачення з тобою…

Бабуся заклопоталася, почала готувати мені сніданок. А я сів обмірковувати, як діяти далі. Добре було б, звичайно, махнути на все рукою, лягти на травичці в саду, дістати підручники і вчити уроки. І щоб піхто тебе не корив, не пиляв: «Знову ледарюєш, залишишся на другий рік, халамиднику!»

Сам у всьому винен. Погодився, коли бабуся запропонувала стати блазнівським учнем Янгока. Адже, якби я не погодився, вона б силою мене не примусила. Але я хотів дізнатися таємниці мулли та ще й за сестричку помститися. Тому пішов, хоч міг усе це вияснити якимось іншим шляхом. А таємниць у мулли, виявляється, майже ніяких: дурить людей, як уміє, та й усе. Взяти б та покликати міліціонера: заарештуйте, мовляв, цього чоловіка, він злодій і шахрай! Але не такий простачок цей мулла Янгок. Скаже: «Доведіть, що я злодій і шахрай. Я нікому поганого не зробив. Чесно служу аллахові. Ви мене обмовляєте, тому що хочете утаїти свою провину: ви убили мого віслючка, єдиного, улюбленого, незабутнього віслючка!» Гляди й пошиюся в дурні. З муллою не варто зв'язуватись, а якщо вже зв'язався, треба довести діло до кінця. Треба повернутись до Янгока, попросити пробачений, вдати, ніби зрозумів свою помилку, й покаявся.

Порішивши так, я повеселішав, навіть голова перестала боліти. Взяв гроно винограду й рушив у дорогу. Йшов я швидко й весело, але чим ближче підходив до склепу, настрій гіршав і гіршав. Хотілось повернутись назад або принаймні сьогодні не йти до Янгока. І тут я згадав чарівну шапочку.

— Скажи, дорога, чи варто зв'язуватися з цим муллою Янгоком? Адже його все одно рано чи пізно викриють. Не я, то інші.

— Та воно-то так. Але хіба мулла Янгок не побив тебе, Хашимджане?

— Побив. Та ще й дуже!

— А ти хіба прощав, коли тебе лупцювали у нечесній бійці, Хашимдяшне?

— Ні, не прощав. Щоправда… Арифові простив, але ж я сам стільки разів кривдив його ні за що ні про що…

— От бачиш! А муллі Янгоку, виходить, можна тебе лупцювати безкарно, так, чи що?

— О ні! Я присягався поквитатися з Янгоком!

— Навіщо ж тоді ламати голову? Чи боїшся?

— Я? Боюся? Ти ще мене не знаєш, дорога! Я його… Та я того Янгока, як горіх, розколю. Але на всяк випадок, дорога… — Я швиденько надів шапочку й прошепотів — Угорі небо, внизу земля…

— Ти правильно вирішив, Хашимджане, — гукнула зверху шапочка, — не треба лізти на рожен!

Я швидко збіг кам'яними сходами нагору. Двері в дім були прочинені, і звідти долинали приглушені голоси. Я тихо ввійшов у похмуру кімнату.

Мулла Янгок сидів на м'яких шовкових подушках. Перед ним, схиливши голову, стояв горбань. Відтоді, як я убив змію, його тут не видно було. Я подумав навіть, що він поїхав на завпеди разом зі своїм дружком мюридом, — тим, що зі шрамом.

— Довго ти гуляв, Балтабаю! Я вже і не сподівався тебе побачити, — невдоволено говорив мулла Янгок.

— Два тижні вештався по кишлаках, доки зібрав усі борги, що належать вам… — відповів горбань. — А ви ще й невдоволень.

— Де гроші? — одразу стенувся Янгок, мов тигр, що ладен плигнути на жертву.

— Ось вони. — Балтабай простяг муллі гроші, загорнуті в хусточку.

— Це все? — спитав Янгок, недовірливо оглядаючи Балтабая.

— Копійка до копійки, ака. Дехто розплатився продуктами, то я лишив їх вашим жінкам. У кишлаку Айтене і Культене. М'ясо, рис там, борошно…

— Даремно ти брав продукти, Балтабаю. Якщо все віддавати жінкам, то нам ніколи не вибратися з цього закутка, дитино моя.

— Я не міг інакше, Янгок-ака. Або бери продукти, або нічого не дають.

— Треба було налякати гнівом аллаха.

— Лякав, Янгок-ака, лякав, та мало толку — не лякаються.

— Ох, сину мій, тяжкі часи настали: немає у людей страху. Боюся, що однієї чудової днини візьмуть вони нас та й проженуть звідси. Треба якнайшвидше наскладати грошенят і зникати.

— Золоті слова, дорогий братику. Час накивати п'ятами. Бо, схоже, запахло смаленим…

— Ти про що? По обличчю бачу, є в тебе щось на думці. Сідай ближче, Балтабаю, розказуй…

— Невтішна розповідь буде, братику, — почав Балтабай.

— Та кажи-бо швидше!

— Виконуючи ваше доручення, брате мій, я обійшов тридцять три кишлаки і так, крок за кроком, дістався до Мирзаабада…

— Ти був у Мирзаабаді?

— Саме так. Там у мене родичі живуть. Вони розповіли, що з Фергани приїжджав слідчий, розпитував про якогось шахрая, на прізвище Уразаєв, котрий років два-три тому втелющив якомусь простакові замість тисячі карбованців п'ять настільних календарів.

Мулла Янгок підхопився з місця й схвильовано забігав по кімнаті.

— Випливло! О боже, випливло! І звідки вони взнали моє прізвище?

— То це ви? — вдавано здивувався Балтабай. — Я й гадки не мав!

— Не прикидайся дурником, Балтабаю! — спалахнув мулла Янгок Уразаєв. — За шахрайство дадуть найбільше п'ять років тюрми. Це тобі не вбивство, дитино моя…

Балтабай здригнувся і злякано озирнувся довкола.

Янгок Уразаєв хвилину дивився на нього, щось обмірковуючи, потім просвітлів на виду, підійшов до закапелка в стіні, дістав глечик з вином і сів на місце.

— Та-ак, і твої, Балтабаю, справи не кращі за мої, — сказав він, роблено зітхнувши. Потім налив у піалу вина, подав Балтабаєві. — Здається мені, — неквапом вів далі Янгок, — здається мені, що цей нечестивець Абдушукуров натрапив на твій слід, дитино моя. Вчора він приходив сюди з кількома міліціонерами…

Балтабай завмер, піднісши піалу до губів.

— Пий, пий, герой, не тіпайся, — посміхнувся Янгок. — Не все ще втрачено. Становище твоє можна виправити, якщо взятися за діло з розумом.

— А хто такий Абдушукуров?

— Голова сільради. Той, що вирішив зруйнувати наше гніздечко.

— А мене він звідки знає?

— Він усе знає, дитино моя. Вчора мене допитував: де, каже, цей горбатий мюрид ховається? Нам, каже, відомо, що він не мюрид, а карний злочинець Балтабай Султанов, який утік з в'язниці. Марнотратник і вбивця.

Горбань упустив піалу з вином на підлогу. Руки йому аж витанцьовували.

— Сховайте мене, найсвятіший, благаю вас іменем аллаха!

— З мене такий найсвятіший, дитино моя, як з тебе — ангел! — засміявся Уразаєв. — І аллах навряд чи допоможе тобі, Балтабаю. Він високо в небі. А Абдушукуров поряд.

Балтабай з жахом озирнувся, ніби побоюючись, що Абдушукуров і справді стоїть поряд і простягає руки, щоб схопити його. Очі «мюрида» налилися кров'ю і палали відчайдушною рішучістю. Я похвалив себе за те, що здогадався стати невидимкою.

— Я уб'ю його! — заревів Балтабай, вихоплюючи з-за халяви великого ножа. — Присягаюся аллахом, уб'ю!

Мене кинуло в холодний піт. І я тихенько відступив від дверей.

— Спокійно, дитино моя, — сказав Янгок, — сховай поки що цю іграшку. Ти маєш рацію: тобі не жити на волі, поки на твоєму шляху стоїть цей Абдушукуров. Але перш нія{ убити його, треба приготувати собі притулок, щоб було куди сховатися…

Балтабай нервово засміявся:

— Легко сказати, шановний…

— Гаразд, допоможу тобі ще раз, сину мій, — сказав Янгок, приклавши руку до серця. — Така вже моя вдача: робити людям добро — моя слабість. Хто пригрів тебе, коли ти був як загнаний звір? Мулла Янгок. Хто тобі оцю штуку приробив? — Він простяг руку й тицьнув пальцем у горб Балтабая. — Хіба не мулла Янгок? До речі, тепер ти можеш його зняти…

Я не встиг подивуватись тому, що, виявляється, горби можна при бажанні знімати.

— Нічого, він мені не заважає. — Балтабай схопив свій горб, відтягнув трохи назад і пустив. Горб знову став на місце. — За те, що ви мене переховали, я дуже вдячний, Янгок-ака. Але ж і я постарався відробити свій борг на совість!

— Доброта мулли Янгока безмежна: він і зараз допоможе тобі, — провадив далі Уразаєв, не слухаючи «горбаня».

— Кажіть же, найсвятіший, що робити, я на все згоден. Накажете — і я хоч зараз піду й задушу цього Абдушукурова!

І тут я ненароком торкнув ліктем двері. Почувши тоненький скрип, змовники стривожено перезирнулися. Хвилин зо дві вони прислухалися до звуків, що долинали знадвору. Я навіть дихати перестав.

— Це вітер, — сказав нарешті Янгок. — Я вже обміркував, що нам з тобою робити. — Він замовк, допитливо розглядаючи Балтабая. — Завтра… ні, сьогодні ж я поїду до Ташкента, знайду вірних людей, з допомогою яких підшукаю місце, де тобі можна буде сховатися на певний час. А післязавтра ти, прикінчивши тут Абдушукурова, приїдеш — на тому й край!

— Я згоден, — прошепотів Балтабай. — Довіку не забуду вашої доброти, найсвятіший!

— Святі діла задарма не робляться, дитино моя, — посміхнувся Уразаєв. — Ти знаєш, скільки я заплатив, щоб стати муллою при Узункулаці? Півтори тисячі! Та ще тиждень довелося цілу зграю всіляких шейхів поїти коньяком і пригощати пловом. Тож і тобі доведеться розкошелитися, Балтабаю…

— Скільки?..

— Це вже підрахуй сам, сину мій. Вірним людям треба підсунути, за сховок заплатити, інші клопоти… Не можна, Балтабаю, жаліти грошей, коли вирішується питання життя і смерті.

— Та я звичайно… — пробурмотів «мюрид», засовуючи тремтячу руку за пазуху.

— А ще краще, — поспіхом сказав Янгок, блиснувши очима, — віддай мені всі свої гроші. Зберігатиму їх, поки над твоєю головою висить грізний меч правосуддя. Сам знаєш, людина я чесна, копійки чужої не займу…

Балтабай ошелешено подивився на Янгока, промимрив щось невиразне.

— Давай, давай, дитино моя, — сказав Янгок лагідно. — Покладись на мене, як на свого батька. Зачекай, гроші треба рахувати при зачинених дверях, так певніше. — Він устав і рушив до дверей.

Що ближче підходив Янгок до дверей, то швидше я задкував, а коли клацнув замок — я був уже надворі.

Набравши повні груди свіжого повітря, я полегшено зітхнув. Тепер я знав, що мені робити. Я доведу всім, що мулла Янгок, любитель гостро наперченої шурпи з баранини і «святий, що проганяє різних дивів», — ніякий не мулла і не святий, а звичайний шахрай, який прилаштувався біля могили Узункулака. Аби лиш бабуся мені не перешкодила та Закір пристав до моєї компанії. Бо самому-таки моторошно, адже ворог у мене підступний…

ВЕРХИ НА ЖОВТОМУ ДИВІ

Дома була радість — повернулася Донохон. Вона знову могла бігати, плигати. Сестричка кинулась мені на шию і защебетала про те, який у них був гарний лікар: приносив їй щодня цукерок, грався з нею навіть у ляльки, і вона тепер не боїться лікарів, більше того, коли виросте, сама неодмінно стане лікарем, тому що лікарі — найкращі люди на світі.

Бабуся стояла неподалік, слухала балаканину Донохон і скоса поглядала на мене — мабуть, хотіла спитати, чого я знову заявився.

— Тебе не лікарі врятували, Донохон, — сказав я лагідним голосом. — Тебе врятували гарячі молитви тітоньки Сарохон та дідуся мулли Янгока. — Самі розумієте: все це я казав, щоб приспати бабусину пильність.

— Але ж лікарі зробили мені операцію! — вигукнула Донохон.

— Бачиш, операцію вони зробили після того, як дідусь Янгок вигнав з тебе злих духів — жовтих дивів, — сказав я, непомітно стежачи за бабусею.

Та вдоволено слухала, не відчуваючи, що я кепкую. А я ще дужче розпалювався, дивуючи Донохон своїм красномовством. Я вмовк, та коли бабуся пішла, шепнув сестричці, що йду до Узункулака, і вискочив надвір. Хоч би застати Закіра. Мені по заріз потрібна його допомога. Якщо він піде зі мною, я не злякаюсь. Хай нічого не робить, аби лиш був поруч. Усе інше я сам зроблю.

Закір зустрів мене не дуже привітно.

— Чого тобі, я вже спати зібрався? — спитав він незадоволено.

Я мовчки глянув на сонце, яке ще висіло над обрієм, і буркнув:

— На добраніч, сину мій! — і повернув назад, наче збирався йти геть.

— Зачекай! Прийшов, то кажи чого.

— Ти ж спати налагодився? Покличу Арифа, без тебе обійдемось.

— Годі комизитися, скажи, чого хотів, — учепився за рукав Закір.

— Гаразд, слухай. Тільки про все, що зараз почуєш, — ані слова, ясно?

Закір кивнув головою.

— Сьогодні з лікарні повернулася моя сестричка. Вона каже, що бачила в заростях біля ковбані жовтого дива і після цього захворіла.

(Щоб дістатися до станції, Янгок має перейти місточок біля ковбані. Там я й вирішив його підстерегти).

— А не дурить вона? — засумнівався Закір.

— В тім-то й річ, що не дурить. Я й сам учора бачив дива. Ніс мішок за плечима…

Закір одвів мене вбік і таємниче прошепотів:

— Тепер вірю! Я чув, що диви завжди ходять з мішками. І знаєш, що вони в них носять? Кізяки!

Я так і впав зо сміху: ну й Закір, завжди якусь дурницю вигадає!

— А ти не смійся! Минулого року тітонька Сарохон розповідала. Йшла вона якось повз ковбаню, гульк — сидить на купинці хлопчик, схожий на Мирабіддин-ходжу. Сидить і плаче. Тітонька спитала, чого він плаче, а той ще дужче реве. Пожаліла його тітонька, взяла на руки. Він був легенький, як пташка. Посадила хлопчика на плечі й пішла додому. А хлопчик, що не крок, важчав і важчав, далі несила вже було його нести.

«Злізай, синку, пройди трохи пішки», — сказала тітонька, глянула через плече, а там замість хлопчика — мішок. І в тому мішку кізяки!

— Це не інакше, як витівки дива. Ось тому я хочу відлупцювати його сьогодні.

— Що? — вирячив очі Закір.

— Хочу відлупцювати, — сказав я ще раз. — Можеш піти зі мною. Доведеш, що й ти не боягуз.

— А я… вночі… книжку хотів почитати… — промимрив Закір приголомшено.

Я наперед знав, що він так легко не погодиться піти зі мною.

— Як хочеш, — знизав я плечима, — мені здавалося, що такий хоробрий і сильний хлопець, як ти, не відмовиться полічити диву ребра. Подивись на свої м'язи — ти ними п'ятьох дивів у баранячий ріг скрутиш!

Закір вдоволено подивився на свої м'язи.

— Я можу взяти й Арифа, — сказав я. — Він, звичайно, слабіший за тебе, але, чого не буває, теж, може, прославиться…

— Отже, ти хочеш, щоб я полічив диву ребра? — спитав Закір, випинаючи груди.

— Та чого? Я й сам упораюся. А ти будеш ніби за суддю. Ну, ще, може, я схочу пити, то водички подаси…

— Згода! — Закір по-богатирськи розставив ноги і щосили ляснув рукою по моїй долоні. Та згодом знову засумнівався — А що як див виявиться дужчим від нас? Візьме й занесе на небо…

— Не бійся, не занесе. Але на всякий випадок захопи з собою мотузку. Я прив'яжу тебе до дерева.

— Гаразд, — охоче погодився Закір.

Потім він збігав додому, відпросився у матері на цілу ніч: сказав, що піде до Арифа російську мову вчити.

Що вдієш, довелося збрехати. А то б його не пустили. Та ще зі мною! Та ще на бійку з якимись дивами. Але Закір — молодець і на ніч відпросився, і дещо з собою виніс: мотузку, довгого, як шабля, кухонного ножа, сучкувату кизилову палицю і харчу — дві перепічки, огірків та помідорів. Це в нього взагалі добряче вийшло.

Ножа я лишив Закірові («Якщо див тебе зачепить, рубай йому голову!»), а сам узяв палицю.

Коли ми дісталися до ковбані, почало смеркати. Ми обладнали місце під кривим деревом джиди («Сюди ти мене прив'яжеш, друже…»), зробили з трави лежанку і зачаїлися в засідці. Праворуч нас прикривали великі, порослі мохом валуни, ліворуч — ковбаня, а попереду — місток через річку. Хто б тут не пройшов, ми б усіх побачили.

— Я прив'яжу тебе до дерева трохи пізніше, — пообіцяв я Закіру.

Він нічого не відповів, навіть не обернувся на мій голос. Очі його тужно дивилися на кишлак, що сяяв безліччю яскравих вогників. З вітром долинало до нас мекання овець, мукання корів, брязкіт відер, жіночі голоси.

Незабаром усе стихло, просто над нами став повний місяць, освітивши моріжок і кущі. Шум ріки стало чути дужче. Щось ухнуло в кущах і вмовкло.

— Якщо ти комусь розкажеш про те, що тут побачиш… — почав я з погрозою в голосі, не зводячи очей з мосту, — тоді знай…

Коли з кимось розмовляєш, страх відступає. Тож мені хотілось чути голос друга. Та замість відповіді я почув хропіння. Мій друг, товариш і помічник За-кір спав супокійним богатирським сном. Першої миті я хотів луснути його по маківці, але потім стало шкода Закіра. «Хай поспить, — вирішив я. — Важливо те, що він пішов зі мною. Боявся, а пішов. Може, не хотів, щоб я сам наражався на небезпеку, а може, й справді сподівався позмагатися з дивом».

Я подумав-подумав і надів чарівну шапочку.

— Ти чого тремтиш, Хашимджане? — спитала вона.

— П-промерз…

— Боїшся?

— П-правду кажучи, шапочко моя, трошки боюся…

— Не бійся. Боягузливі ніколи не досягають мети, Хашимджане. Пам'ятай про це.

Я стис палицю в руках і крадькома пішов до містка. Вітер шурхотів прибережними очеретами, вода тихо жебоніла в річці, місяць спокійно висів над головою. Довкола ані душі.

З півгодини посидів в заростях і вернувся до Закіра. Він скинув з себе куртку, розпростав руки і тоненько свистів носом. Я поправив йому голову, щоб — не дай боже! — не злякав мого «дива» своїм хропінням, і приліг поруч. Наближалась, мабуть, північ, бо змагав сон. Може, я й заснув би, коли б раптом не почув обережних кроків. Іде! Я схопився на ноги, міцно стискаючи в руках палицю. Тримайся, Хашимджане! Пора помститися за твою сестру Донохон, за бідного хлопця в картатій сорочці і за все, за все!

Я вийшов назустріч тіні, яка несла в руці щось важке, і крикнув охриплим від хвилювання голосом:

— Стій! Хто йде?

«Див» зупинився, злякано озирнувся довкола і, нікого не побачивши, дуже здивувався:

— Хто там?..

Так і є, я не помилився — це був мулла Янгок. Його голос я впізнав одразу.

Поборовши збентеженість, Янгок рушив далі.

— Кому я сказав «стій»?! — я вибіг до містка і заступив «диву» дорогу.

Він зупинився кроків за десять від мене.

— А хто це сказав? — вирішив схитрувати Янгок. Або ж думав, що йому вчулося: адже він нікого перед собою не бачив.

— Я сказав! Людина. — Тепер мені було не страшно. Єдине, що турбувало мене, — це мій голос. Якщо Янгок його впізнає, все може луснути.

— А чому тоді тебе не видно? — допитувався Янгок.

— Не твоє діло, — відповів я. — Сам скажи, хто ти такий: жовтий чи чорний див?

— Я мулла Янгок, а не див.

Я підійшов ближче і зупинився як укопаний: на Янгокові не було його пошарпаного чапана і поруділої від бруду чалми. Вусів і козлячої бороди теж не було. Смугастий сірий костюм, краватка, новенький фетровий капелюх, насунутий аж на очі…

— Це ти, мулла Янгок? — спитав я. — А де ж твоя борода?

— Я ще надто молодий, щоб носити бороду, — відповів він. — Мені ще сорок два роки.

— Он як?! Але ж ти мулла?

— Був муллою, та минулося, — хихикнув Янгок, потім раптом заквапився — Вибачте, я дуже поспішаю.

— Стій! — крикнув я і, підійшовши до Янгока збоку, постукав палицею по його спині. — Кидай чемодан! Зараз ми подивимося, що там у тебе: кізяки чи голови безневинних людей, яких ти вбив.

— Які кізяки, які голови?! — обурився Янгок. — Я на мокре діло ніколи не йду, громадянине… даруйте, не знаю, як вас величати. Хай це роблять такі дурні, як Балтабай…

— Зрозуміло. Вони будуть убивати, а ти їх покривати, так, чи що?

— Адзуськи! Мені б тільки на московський поїзд устигнути, а там шукай вітра в полі! Дуже мені потрібен ваш Балтабай! Відпустіть мене, громадянине, я запізнююсь.

— Нікуди ти не підеш. — Я тицьнув палицею Янгока в груди. — Помолися краще перед смертю, тому що я вирішив убити тебе! Я жовтий див, чув про такого?

— Див? Жовтий див? — спитав Янгок, анітрохи не злякавшись. — Звідки ти взявся, з казки, чи що? Якби ти сказав, що ти з міліції, я повірив би, але див…

— Я тобі покажу — з казки! — промовив я гнівно і, засвітивши сірника, підніс до обличчя Янгока.

Він злякано впав на коліна.

— Молися, доки не пізно.

— Та я ж не вмію молитися, товаришу див…

— Не вмієш? А коли ти працював муллою, молився?

— Бурмотів усе, що на язик спливе, от і все. Ніяких молитов я не знаю!..

— Все ясно. Бери чемодан у руки! — наказав я, частуючи Янгока легеньким штурханом. — А тепер нахилися, ось так. І не тремти, бо впустиш! — попередив я, сідаючи на нього верхи. — Чудово. Ну, давай, скачи.

— Куди скакати?

— До кишлаку. Просто до сільради. Ну, гайда!..

Ніколи, скажу я вам, не думалося мені, що це така розкіш — їхати верхи на жовтому диві! Катався я і на «Волгах», і на вантажних машинах, і на трамваї, але такої насолоди ніколи не мав. Янгок Уразаєв, од'ївшись на дарованих харчах, мчав до кишлаку, як породистий скакун, — тільки вітер у вухах свистів. Він, мабуть, сподівався, що я його відпущу. Не буде діла!

Я пригнав його просто до сільради і хотів здати сторожеві. Але того, мов на зло, не було на своєму місці.

Двері сільради були не замкнені, і я, не злазячи з Янгока, об'їхав усі кабінети, шукаючи, в якому б його замкнути. Але всі вікна тут, виявляється, без ґрат. «Не можна його залишати тут, — вирішив я, — втече мій шахрай».

Трохи подумавши, я знайшов найкращий вихід: замкнув Янгока в старій темній стайні, де зберігались різні колеса й запчастини до машини Абдушукурова. Затим я вернувся в сільраду, сів у головине крісло й написав оголошення: «Увага! Тут замкнено злодія і шахрая Я. Уразаєва, який видавав себе за муллу Янгока. Прошу зв'язати його і передати міліції».

Я приліпив об'яву до дверей стайні і з легким серцем вернувся до ковбані.

Закір, як і раніше, спав. Я сів біля нього, дістав кошик і з апетитом повечеряв. Потім укрився курткою (Закір не змерзне, він дуже гладкий) і солодко заснув.

ТАЄМНИЦЯ СКЛЕПУ

Мулла Янгок, якого вранці вивели із стайні, клявся і божився, що з ним прикро пожартували диви, що вони цілу ніч їздили на ньому. Але йому вже мало хто вірив: «Бороду тобі теж диви обскубли? І костюм на тебе наділи? А оці пачки грошей, що лежали у твоєму чемодані, теж диви дали?»

Я з великим нетерпінням чекав повернення нашого дільничного міліціонера, який повіз Янгока в район. Якщо Балтабай пронюхає, що муллу Янгока викрито, негайно зникне. І хто знає, скільки ще він учинить злочинів, якщо зостанеться на волі!

Дільничний повернувся після обіду й одразу побіг до аптеки: він завжди там сидить, грає з аптекарем у шахи.

Коли я ввійшов, він сумно дивився на шахові фігурки, підперши щоку долонею, а аптекар посміювався — видно, вигравав.

— Дядечку міліціонер!

Дільничний здригнувся, підняв на мене невидющий погляд.

— Дядечку міліціонер, ви знаєте Балтабая Султанова?

— Аякже! — зрадів дільничний.

Радів він, звичайно, тому, що не доведеться здаватися аптекареві. А становище було у нього кепське. Один-два ходи — і мат!

— Звичайно, знаю, як же його не знати, голубчика! Це ж запеклий злочинець! Цілий рік його шукаємо — не зловим!

— Я знаю, де він ховається.

— Що? — міліціонер машинально дістав з підвіконня свій формений кашкет і надів на голову. — Говори спокійно, хлопчику, де ти бачив Балтабая Султанова? І чи не брешеш ти?

— Я ніколи не брешу, — образився я. — Він може вбити Абдушукурова…

Дільничний міліціонер чи то навмисне, а чи від хвилювання перекинув шахову дошку.

— Все, більше не граємо, друже, діло серйозне!..

— Служба — передусім, — сказав аптекар. — А хлопчика я знаю. Це син тракториста Кузибая. Тямущий хлопець.

— А-а, це ти тікав з дому і завдав нам стільки клопоту?

Я похнюпився.

— Якщо ти правду кажеш і ми спіймаємо Балтабая, я вибачу тобі все. І на додачу попрошу в начальства, щоб подало до нагороди…

— Не треба мені нагороди, дядечку. Треба швидше спіймати його, доки він не вбив Абдушукурова!

— Не вб'є — руки короткі! — Міліціонер ступив крок до виходу і зупинився. — Так де, ти кажеш, ховається цей злодій і вбивця?

— Він ховається там, де склеп Узункулака. Я вам покажу…

Через дві години Балтабая привели до сільради із зв'язаними за спиною руками. Юрба хлопчаків бігла за ним, вигукуючи:

— Горбань без горба! Горбань без горба!

Балтабаєвого горба і справді не було. Його ніс у руці дільничний міліціонер. Показавши подушечку з резинками, він підморгнув мені й усміхнувся. Я пристав до хлоп'ячого гурту й теж вигукував:

— Горбань без горба! Горбань без горба!

Балтабая ждала чорна крита машина, що приїхала з району. Біля неї стояв Абдушукуров з кількома начальниками міліції.

— У-у, доконав-таки! — процідив крізь зуби Балтабай, кинувши злий погляд на голову сільради.

Абдушукуров перестав говорити й обернувся до Султанова. Обличчя його зробилося серйозним і жорстким.

— Паняй, Султанов, паняй, приготував, твій Янгок тобі сховище, — посміхнувся він.

Султанова посадили в машину, дверці зачинилися.

Абдушукуров обернувся до своїх співрозмовників і спокійно говорив з ними далі.

На другий день наш кишлак приголомшила ще одна подія. Оголошено, що могилу Узункулака буде зруйновано і завтра ж почнеться будівництво піонерського табору. Дехто з людей, такі, як моя бабуся, поховалися вдома і ждали кінця світу. Вони молились аллахові, щоб не гнівався на них, не посилав жорстокої кари. Вони були впевнені, що як тільки хтось доторкнеться до могили, розколеться небо, розступиться земля і Всевишній покарає блюзнірів. А ми, хлопчаки, до яких нікому не було діла, веселою юрмою подалися до склепу.

Тут зібралося дуже багато людей. Неподалік стояв бульдозер, біля нього Абдушукуров радився з колгоспниками.

За півгодини Абдушукуров оголосив, що ламати могилу будуть не бульдозери, а просто розберуть кетменями.

На землю впала перша цеглина. Нічого страшного не скоїлося: земля не провалилася, небо не розкололося.

Цеглина за цеглиною розбирали куполоподібний склеп. Перед очима присутніх з'явилася невелика заглибина всередині склепу. В ній лежали якісь кістки і череп…

Натовп якийсь час вражено мовчав, розглядаючи мощі святого, потім усі враз заговорили і зчинилася суперечка:

— Адже це кістки коня! — кричали одні.

— Ні, це кістки віслюка! — заперечували інші.

Ви не уявляєте, що було далі. Люди кричали, що це ганьба, що стільки років якісь шахраї морочили людям голови, божилися, що тепер ніхто не віритиме в аллаха.

А люду все прибувало й прибувало. Навіть із сусіднього району приїхали на машинах і велосипедах. Хтось смикнув мене за рукав. Оглянувся — бабуся. Накинула на голову старий батьків чапан і теж прийшла подивитись на «мощі святого».

— Що ти тут робиш, Хашиме? — спитала вона тихо.

— Прийшов святому поклонитися, — відповів я сміючись.

Бабуся мовчки відійшла геть.

— Це діло треба вияснити до кінця, товариші! — закричав літній колгоспник, піднявшись на кам'яні східці склепу. — У мене є пропозиція. У горах, недалеко звідси, живе стотридцятичотирьохрічний старий. Дідом Кабулом його звуть. При зустрічі він завжди сміється і каже: «Ну, як поживаєте, віслюкові поклоняючись?» Видно, цей старий знав, що у склепі зарито звичайного віслюка…

— Треба привезти старого, хай розкаже нам правду!

— Треба послати по нього машину. Негайно ж! — загукали всі.

— Ви знайомі з цим дідом, от ви і їдьте по нього, — запропонував Абдушукуров літньому колгоспникові.

Той сів у «газик» і покотив у гори. Незабаром він повернувся. Діда Кабулова вивели попід руки на узвишшя біля могили.

— Старість — не радість, діти мої… — почав він, важко хекаючи, — дайте трохи віддихатись… А справу ви зробили, бачу, добру… — Він поглянув на склеп і вів далі вже бадьорішим голосом: — Було це давно-предавно, діти мої. Тепер уже й не пригадаю, скільки це років тому. Чи сто років, чи то більше минуло — не пам'ятаю, але було мені тоді років вісім… Недалеко звідси жив самотній старий Рахім-дроворуб. Нічого в нього не було, крім єдиного віслюка. Розвозив він ним дрова по кишлаках, тим і годувався, бідолаха. Але бідного чоловіка, звісно, на кожному кроці лихо підстерігає. Спускався якось Рахім з гір, і раптом ось на цьому самому місці віслюк підсковзнувся, упав і поламав собі хребет. Дуже побивався старий. Потім з почестями поховав віслюка, а могилу обіклав невисокою стіною. На цю пору з гір спустилися якісь незнайомі люди. «Хай не бере вас втома, дідусю, — сказали вони. — Кого тут поховано, мир його прахові?» — «Годувальник мій, — відповів старий плачучи. — Двадцять років годував мене, рідний. І поховав я його сьогодні, святого довговухого».

Пожаліли перехожі старого, дали йому кілька монет і пішли своєю дорогою. А він лишився тут, тому що іти йому не було куди, ніде взяти шматочка хліба… Незабаром Рахім помер, а до могили прилаштувався шейх Азизхан. Він підновив склеп. Насадивши довкола тополь і чинар, оголосив, що тут поховано святого Узункулака, мученика в ім'я аллаха…

Народ тоді був темний, вірив у все, що обіцяло йому щастя, хоча б на тому світі. От і стали люди йти до «пресвятої» могили на поклоніння, сподіваючись молитвами полегшити свою долю. Азизхан був жорстокий і могутній. Він знищив усіх, хто наважувався сказати, що тут покояться кості звичайного осла. Згодом усе забулося, стерлося з пам'яті… Егей, діти мої, немало бачило це каміння, на якому ми зараз стоїмо. Й ішани творили тут свої чорні діла, і басмачі гуляли з оголеними шаблями.

Всі слухали оповідь діда Кабула з великою увагою. І, здавалося, не старий дід говорить, а сама історія.

І ЛИСТЯ АПЛОДУВАЛО ЙОМУ

От і пішли мої справи на лад. Навіть бабуся дала мені спокій. Вирішила, мабуть, що я вже перевиховався. Це я зрозумів сьогодні, коли вона, крекчучи, вилізла з постелі на вранішню молитву.

— Бабусю, може, й мені помолитися? — спитав я навмисне. — Адже я навчився у Янгока кількох молитов…

— Спи, синку, спи, — відповіла бабуся. — Годі того, що я, стара, шістдесят років поклонялася віслюкові. А молюся я тепер так собі, для фіз… фізкультури… так, чи як там кажуть?!

Отож бабуся дала мені спокій. Тільки інколи попросить щось зробити по господарству або збігати в магазин. Як оце зараз, наприклад. Послала по мило. Дорогою в сільмаг я зустрів Закіра. Після тої ночі, коли ми полювали на «дива», я його не бачив. Він ніс на плечі довгу нестругану дошку.

— Що ж ти оце робитимеш без мулли Янгока? — осміхнувся Закір, зупиняючись.

Ніколи б не подумав, що цей товстячок здатен лукавити.

— Піду з тобою полювати на дивів.

— Дзуськи! — сказав Закір і кинув дошку на землю. — Я тепер на таке діло не піду, друже. Пусте заняття. І взагалі буду триматися від тебе подалі. Ариф — це інша річ. Він допоміг мені перейти в сьомий клас. Я й російську склав, і алгебру.

— Отже, ти тепер добре рахуєш?

— Так, друже, навіть не уявляєш, як я це роблю. Кабулов каже, що з мене будуть люди.

— Овва! А скільки буде, як я дам тобі штурхана, двічі заїду у вухо, тричі пройдуся кулаком по спині і все це помножу на п’ять?

— Ти що, друже, бити мене хочеш? — здивувався Закір.

— Ні, але ти все ж полічи…

— Всього буде… підожди, прибери кулак — думати заважає… Всього буде… тридцять штурханів, тумаків і кулаків…

— Молодець, правильно вирахував. А куди ти несеш цю дровиняку?

— Це не дровиняка, а дошка, — пояснив Закір поважно й розповів, що Ариф після того, як загубив гроші, передумав купувати шафу, а вирішив змайструвати книжкову полицю своїми руками. Виявляється, саморобна полиця у тисячу разів краща, ніж якась там фабрична шафа.

— О, ви як намайструєте — уявляю! — сказав я.

— А що! Ариф знаєш який майстер! І дуже добрий він. Він, наприклад, уже склав список майбутніх читачів своєї майбутньої бібліотеки. Він і тебе записав… Каже, якщо Хашимджан схоче — хай бере, читає цікаві книжки. Ми тільки маленьким вирішили не давати книг. Ти ж знаєш, потрапить їм книжка до рук, то вони зразу сторінки з малюнками повиривають.

Я взявся за один кінець дошки.

— Ходімо віднесем цю дровиняку вдвох…

Ариф працював у поті чола. Весь двір завалено стружками, обрізками дощок і різним інструментом. Нижня частина полиці була вже готова.

— Кладіть сюди, — звелів Ариф. Потім додав: — І заметіть у дворі. Скоро мама прийде…

— А чому ти не стругаєш дошки? — поцікавився я.

— Так краще, — заклопотано відповів Ариф. — Коли дошки шерехаті, книжки міцніше лежать, не падають на підлогу…

Ми з Закіром заходилися прибирати в дворі, а Ариф — збивати другу частину полиці.

За годину все було готове, але я не схотів ждати, коли Ариф розкладе свої книги. Із-за дувала[14] вже давно чутно було сердитий голос моєї бабусі: «І куди цей шибеник забіг? Його тільки по смерть посилати, а не по мило!»

Одначе я і цього разу не дійшов до магазину. Ззаду під'їхав на велосипеді Мирабіддинходжа і сплигнув на землю.

— Зачекай, друже, мені треба з тобою неодмінно порадитися!

До мене вже люди навіть за порадою звертаються, он як!

— Про що порадитися? — спитав я, вдаючи з себе поважну людину. — Питай, відповім…

Мирабіддинходжа таємниче озирнувся:

— Спершу присягайся, що нікому не розкажеш моєї таємниці!

Я присягнувся.

— Сьогодні вночі я хочу втекти з дому, — сказав Мирабіддинходжа пошепки. — Порадь мені, як це краще зробити. Адже ти колись тікав, маєш досвід…

— А чого тобі тікати?

— Погані мої справи, друже. — Мирабіддинходжа потер очі і повторив: — Погані мої справи, дуже погані. Ти присягався нікому не говорити, і тому я відкрию тобі одну страшну таємницю: недавно я бачив дідуся Азраїля. Спершу він хотів убити мене, а потім передумав, загнав у глек і трохи побив, щоб налякати. А карав він мене за те, що брешу. «Якщо ти ще раз скажеш неправду, — мовив дідусь Азраїль напослідок, — неодмінно вб'ю тебе!»

— Ну? — вдавано здивувався я.

— Їй-богу! Я старався не брехати. Та й мати більше не примушувала після того, як прийшли хворі і… — Мирабіддинходжа пирснув у кулак, але одразу ж посерйознішав. — Тепер вона знову хоче примусити мене лазити в глек і кричати «амінь». Каже, оскільки немає Янгока, всі до нас підуть. — Мирабіддинходжа тяжко зітхнув, витер кулаком сльози. — А я не хочу більше лазити в глек. І брехати не хочу. Боюся, що знову прийде дідусь Азраїль. Удруге він мені не подарує. Неодмінно вб'є.

— Не журися, друже, знайдемо вихід.

— Мені тепер зовсім жити не хочеться, — промовив Мирабіддинходжа, шморгаючи носом. — Дома мати лає або б'є чим попало, і в школі немає спокою… Я нікому й не казав, що мене на другий рік залишили… у шостому класі. Бо всі вважають, ніби я недоумкуватий. А мені, знаєш, як учитися хочеться і без двійок. А двієчником я став тому, що сидів у глеку й кричав «амінь». Допоможи мені, друже, доброю порадою, скажи, куди мені краще тікати, де сховатися, щоб ніхто не знайшов мене. Ніхто, ніхто, як ось тебе… Ти ж дуже спритний і добрий хлопець…

Знаєте, інколи на мене находить таке, що я починаю говорити дуже красиво й переконливо, далі нікуди. Тоді всі слухають роззявивши рота. Немов це й не Хашимджан говорить, а якийсь лектор із району. За півгодини я розрадив Мирабіддинходжу тікати з дому, переконав, що це дуже добре — ще рік повчитися в шостому класі.

— Ми сядемо з тобою за одну парту біля вікна. Будемо вірно дружити, — говорив я палко. — Мене в цьому році неодмінно оберуть старостою. Тоді я призначу тебе головою санкомісії. Тому що ти хороший хлопець. Ось побачиш, ми з тобою заживемо душа в душу. А з матір'ю твоєю я сам поговорю. Сьогодні ж. Не буде вона більше примушувати тебе в глек лазити і кричати «амінь»! Будь певен!

— Ти справжній друг, Хашимджане! — розчулено вигукнув Мирабіддинходжа.

— Отже, домовилися. Дай руку, майбутній голова санітарної комісії!

Я міцно потис Мирабіддинходжі руку, посадив його на велосипед і відправив додому. Потім пішов своєю дорогою.

Треба ж колись принести бабусі мило! А про те, як бути з тітонькою Сарохон, я не турбувався. Траплялося й складніше. І то все кінчалось благополучно. І тепер буде нормально. Адже в мене є чарівна шапочка. І з нею мені не страшні ніякі випробування!

Я йшов курною кишлачною вулицею, і дерева, що ростуть уздовж арика, кивали мені своїми вітами і мовби плескали в долоні: «Правильно, Хашимджане, правильно! Тебе випробуваннями не злякаєш!»

Примітки

1

Чапан — ватяний халат.

(обратно)

2

Товба! — вигук, що означає: «О боже!»

(обратно)

3

Супа — глиняне підвищення, пагорок.

(обратно)

4

Гра слів. Первісне значення слова шира — сік, патока, варення; друге — попелиця, шкідник сільського господарства, особливо небезпечний для бавовнику.

(обратно)

5

Сурі — дерев'яний настил, щоб сидіти.

(обратно)

6

Раїс — голова колгоспу.

(обратно)

7

«Шолікор» — рисівник.

(обратно)

8

Махалля — квартал, околиця.

(обратно)

9

Гармала — лікарська трава, що вживається при шлункових захворюваннях.

(обратно)

10

Дойра — ударний музичний інструмент, схожий на бубон.

(обратно)

11

Xоп — добре, гаразд.

(обратно)

12

Дехканин — селянин.

(обратно)

13

Курт — кульки сушеного кислого молока.

(обратно)

14

Дувал — паркан.

(обратно)

Оглавление

Худайберди Тухтабаєв ПРИГОДИ ДВІЄЧНИКА Повість-казка

ЧАСТИНА ПЕРША Мандри безталанного двієчника

  ВАЖКИЙ ДЕНЬ ПЕРЕД ЧУДОМ

  ЧУДЕСА ПОЧИНАЮТЬСЯ

  УСМІХНУЛОСЬ БУЛО ЩАСТЯ

  ЗУСТРІЧ УНОЧІ

  БОРОТЬБА З НЕБЕЗПЕЧНИМИ ШКІДНИКАМИ

  СЛАВСЯ, ПТАХ УДАЧІ

  РИМИ, ДЕ ПРОДАЮТЬСЯ РИМИ?

  ЧИ ІСНУЮТЬ ЛЮДОЇДИ?

  ДВАДЦЯТЬ ЧОТИРИ ГОЛИ І ПОЛАМАНІ РЕБРА

  САМОСКИД НЕЩАСТЯ

  ІНКОЛИ Й СОБАЦІ ЗАЗДРЯТЬ…

  ДЕ ТИ, РІДНА МОЯ ДОМІВКО?

ЧАСТИНА ДРУГА Верхи на жовтому диві

  РОЗПЛАТА, АБО АМЕРИКАНСЬКИЙ ФОКУС

  АПАРАТ ВІД ПРИСТРІТУ

  ЗДРАСТУЙ, АЛЛАХ!

  МУЛЛА ЯНГОК ПРОСИТЬ ПЕНСІЮ

  БАБУСИНА РАДІСТЬ

  ОПЕРАЦІЯ «ВІСЛЮЧОК»

  ЗМОВА ВБИВЦЬ

  ВЕРХИ НА ЖОВТОМУ ДИВІ

  ТАЄМНИЦЯ СКЛЕПУ

  І ЛИСТЯ АПЛОДУВАЛО ЙОМУ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg