«Полонені Барсової ущелини»

Полонені Барсової ущелини (fb2) - Полонені Барсової ущелини (пер. С. Калустянц) 2208K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Вахтанг Степанович Ананян

Вахтанг Ананян ПОЛОНЕНІ БАРСОВОЇ УЩЕЛИНИ Пригодницька повість

©    — україномовна пригодницька література

Авторизований переклад з вірменської С. КАЛУСТЯНЦА

Обкладинка і титул І. Манця

Малюнки А. Лур'є

ВСТУП

Спека в Араратській долині. Спека така, що опівдні повітря стає важким і густим, як туман.

Усе живе ховається від пекучого сонця: пернаті вилітають у далекі прохолодні краї, а безкрилі зникають у складках землі. Навіть гадюки і ті посунули в гори — «на дачу». Висохло, згоріло все, куди не добралась вода. Тільки покручені верблюжі колючки стирчать на голій рівнині коло підніжжя Малого Арарату і жалюгідні сухі кущі полиню сповнюють повітря приємними гіркуватими пахощами.

Мертва тиша панує на рівнині, далеко від людського житла. Води річки Зангу, а разом з ними і люди, озброєні сучасною могутньою технікою, ще не дісталися до цієї пустелі.

Та ось опівдні, коли сонце підіб’ється високо-високо і здається, що воно хоче спопелити землю, коли на небі розтануть останні хмаринки, з мідно-червоних гір, які нависли над рівниною, раптом з гуркотом зривається бурхливий водяний потік. Наче розлючений казковий дракон, вигинає він спину, реве і, змітаючи на своєму шляху каміння, землю, траву, колючки, мчить в Араратську долину, а звідти, скаламутивши прозорі води Араксу, разом з ними біжить у море.

Де народився, звідки почався цей загадковий потік? Адже протягом двох тижнів з неба не впало й краплини, а на горах, що височать напроти Арарату, не лишилося й жмені снігу. Звідки ж він, цей чудесний потік, у місцевості, яку безжально палить південне сонце?..

Зупиняється здивований мандрівник перед водою, що несподівано перепинила йому шлях. А вона, з’явившись, як примара, так само несподівано зникає.

Через кілька хвилин з порожнього річища, яким промчав каламутний потік, підіймається тільки легенька пара. Каміння знову висихає, навколо настає така тиша, ніби нічого й не було.

Стоїть мандрівник, здивовано похитує головою. Він приголомшений. І перед ним мимоволі постає питання, яке мучило сотні поколінь, що населяли Араратську долину: що це за потік? Звідки він береться в такий безхмарний, ясний день?..

Ця загадка, над якою люди сушили собі голову роками, мабуть, так і лишилася б нез’ясованою, коли б 6 листопада 1953 року з села Айгедзор не вирушило в гори кілька школярів, що прямували на тваринницьку ферму навідати своїх підшефних телят…

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ перший

Про те, як звичайнісінька поштова скринька стала причиною великого непорозуміння

Справді, якби листоноша села Айгедзор не прибив цього дня до стіни молочної ферми поштову скриньку, не виникло б оте непорозуміння, та й ця повість не була б написана. Але не можна ж передбачити все заздалегідь! Біда часто приходить з того боку, звідки її зовсім не чекають.

Чабани в Айгедзорі стали такими грамотними, що посилають кореспонденції навіть у республіканські газети; обмінюючись досвідом, пишуть листи тваринникам Шаумянського району, надсилають безліч листів своїм рідним. То хіба можна обійтися без поштової скриньки?..

Отож листоноша Мурад, спритний і жвавий дідок, не маючи нічого лихого на думці, приніс із села новеньку блискучу поштову скриньку і прибив її до стіни ферми. Прибив, одійшов назад, взявся руками в боки, милуючись скринькою, і сказав:

— Більше ні з ким листів у село не передавайте, а посилайте поштою! В якому віці ми з вами живемо? Кидайте листи тільки в скриньку! Кому треба відіслати, той відішле. Кому треба одержати, той одержить. Як у місті!..

І старий Мурад почав продавати працівникам ферми папір, конверти й марки.

Тим часом трохи далі за фермою, на другому березі струмка під дикою грушею, листя на якій уже пожовкло і почало опадати, розташувалося кілька школярів. Вони вчора приїхали сюди вантажною машиною, щоб подивитись, як живеться їхнім підшефним телятам. Один з учнів, якого звали Ашот, притулившись широкою спиною до дерева, читав уголос підручник географії, старанно вимовляючи кожне слово. Всі його слухали. В класі ніхто краще за Ашота не знав географії і природознавства. Читав Ашот із захопленням, але відчувалося, що підручник його не задовольняв: про природу нашої країни хлопець знав набагато більше, ніж говорилося в скупих рядках підручника. Дочитавши розділ до кінця, він розчаровано сказав:

— І це все, що можна сказати про тваринний світ Далекого Сходу?

— І цього багато. Годі! — пробурмотів собі під ніс Саркіс, який лежав горілиць на сухому листі. Підвівши велику голову, він зиркнув на Ашота сірими бездумними очима:

— Багато?.. Тут усього вісімнадцять сторінок про Далекий Схід, а про тварин лише п’ять рядків! Російські мандрівники тонни паперу списали, розповідаючи про цей край, — все більше сердився Ашот, — а тут… І це про тварин краю, в якому вся Європа може поміститися! Та й багатший він од Європи в кілька разів своєю природою, рудами, річками!.. Ви тільки уявіть, друзі, як риби чорною лавою прямують з Тихого океану в річки Далекого Сходу і пливуть нереститися вгору проти течії. Їх стільки набивається туди, що річки міліють. З води виглядають риб’ячі плавці. В такі дні навіть ведмеді стають рибалками. Сяде коло річки такий «рибалка», встромить лапу у воду і викидає на берег рибку. Правда, цікаво? Ведмідь-рибалка! Ну, як же про це не написати в підручнику?

— Знову почав?.. Ми ж географію вчимо, а не мисливство, — з поблажливою усмішкою сказала білява Шушик, єдина дівчина серед цієї групки юннатів. Вона лежала на траві, спершись на лікті, і уважно слухала Ашота, не відводячи погляду від його мужнього обличчя.

— Але ж це так приємно! — висловив свою думку смаглявий, худорлявий Гагік, що сидів коло Шушик. — Уже від самого слова «мисливство» я відчуваю запах шашлику…

Всі засміялися, а Саркіс косо глянув на Ашота, який вів далі:

— Чому тут не написано про дикий виноград, що росте на Далекому Сході, про ліани, що обвивають там дерева? А про кабанів, оленів, тигрів, які живуть у глибоких снігах і переносять морози?

Хлопець всім тілом подався вперед. У великих очах його засяяли іскорки.

— Може, ви знаєте якусь іншу країну, де б тигри жили в двадцятиградусні морози? — спитав Ашот і глянув на товаришів так, ніби він сам відкрив цих тигрів або принаймні виростив їх. — Нема іншої такої країни. Тигри живуть тільки в теплих краях, у чагарниках, у джунглях. Там вони й уві сні не бачать снігу. А в нас?.. Ех, не читали ви Арсеньєва, а то прямо зараз же подалися б на Далекий Схід, щоб на власні очі побачити цей чудовий край… А що в цій книзі?.. — І він зневажливо відкинув підручник.

— Читай те, що в книжці пишуть, — грубо сказав Саркіс, — а твої фантазії нам не потрібні.

Саркіс недолюблював Ашота за сміливість і чванливість, не міг спокійно дивитися, коли «цей хвалько» збирав навколо себе товаришів і починав «брехати» їм про мисливські пригоди свого батька.

— Ти ж, Саркіс, не читав «Жень-шень» Пришвіна, — спокійно заперечив Ашот. — Якби ти прочитав хоч рядок, то перший запропонував би нам вирушити в цей край…

Ашот з таким захопленням говорив про Далекий Схід, що, здавалося, коли б дозволили, хлопець негайно полетів би туди, мов на крилах.

— «Жень-шень»? А я чигала! — пожвавішала раптом Шушик. — Це поема в прозі. Я навіть пам’ятаю такий рядок: «Мисливцю, мисливцю, чого ж ти не схопив її за копитця?..»

— Еге ж, схопив би…

— Схопив би… Адже він сидів, заховавшись у кущах винограду, а олениха прийшла і почала їсти листя, виставивши вперед свої копитця. Нога у цієї невинної тварини була така гарна, що людині стало шкода її. Через те мисливець і не зачепив олениху. Здається, так, Ашот? А жень-шень! Це ж коло нього, здається, живуть озброєні люди по п’ятнадцять-двадцять років, чекаючи, поки він достигне. Потім його викопують, під великою охороною відвозять до Китаю, а там продають дуже дорого, не пам’ятаю, за скільки тисяч золотом…

— Ого! Тисячу карбованців за корінець?.. — не повірив Саркіс.

— А що ж! Адже це корінь життя. Він робить старих молодими. Він… Ой, погляньте! На ферму поштову скриньку повісили! От добре! Тепер мама часто писатиме листи з ферми додому…

Суперечка школярів увірвалася. Їхню увагу привернула синя скринька, біля якої зібралися працівники ферми.

— Чекайте-но! — вигукнув Гагік. — Перший лист кину я!.. Тільки… кому б мені написати? І про що?..

І Гагіку спало на думку пожартувати з своїм дідусем. На аркуші, вирваному із зошита, він похапцем написав:

«До побачення, дорогий дідусю, я від’їжджаю на Далекий Схід, щоб привезти тобі корінь життя, про який розповідається в книзі Пришвіна «Жень-шень». Вип’єш настою цього кореня — зразу помолодшаєш. От буде здорово! Побачимо тебе з чорною бородою і з рушницею в руках на полюванні разом з батьком Ашота. Ти все вихваляєшся колишньою молодістю. От я й хочу, щоб ти помолодшав. Тоді й побачу, який ти молодець! Пишу тобі з ферми під великою грушею…

Твій онук Гагік».

Коли він закінчив писати і прочитав листа вголос, школярі голосно сміялися, радіючи з такого жарту. Тільки Ашот, хоч і сміявся, розсудливо зауважив:

— Облиш, не треба. Він і справді подумає, що ти поїхав, і почне хвилюватися…

— Не встигне! Я раніш від листа в село приїду! — кинув Гагік і побіг до поштаря.

Купивши конверт з маркою, він запечатав листа, надписав адресу і кинув його в скриньку.

— А все-таки почин мій! — радів Гагік, весело підстрибуючи.

Ашот і собі вирішив послати листа додому. Звертаючись до батька, він писав: «Тату! Сьогодні, готуючи уроки, ми читали про Далекий Схід. Який це чудовий край!.. Коли ми з тобою зможемо поїхати туди на полювання?.. Всі мої думки там…»

Отак з легкої руки Гагіка того дня було відправлено з ферми в село Айгедзор два листи.

Після цього школярі знову повернулися до своїх підшефних телят. Підстригли їм хвостики, побризкали якоюсь рідиною в хліві, щоб не заводились паразити, і почали збиратися додому.

Було 7 листопада. Вони могли побути на фермі й завтра, але святкові звуки барабанів і зурни кликали до рідних домівок. Хотілося разом з іншими товаришами провести свято. Доярки дали школярам на дорогу сиру й лавашу[1], і Шушик побігла прощатися з матір’ю.

— Ахчи[2], куди ти? — спитала Ашхен занепокоєно, побачивши в руках дочки сумку. — Я ще не встигла надивитися на тебе…

— Куди? На Далекий Схід, — засміялась Шушик, згадавши про листи Гагіка й Ашота.

— Ой, осліпнути б мені… Який Схід? Що там є?

— Що? Ведмеді, які полюють на рибу, тигри в снігу, — не переставала сміятися Шушик.

Ашот похмуро відійшов — дівчина явно глузувала з його захоплення природою.

Вже дорогою школярі несподівано почули позаду голос свого однолітка, курда Асо.

— Ти куди?.. — кричав хлопець на собаку. — Щоб ти здох!.. А вівці хто стерегтиме?

— А ти куди, Асо? — поцікавився Ашот.

— У село. Цукру треба купити, тютюну батькові.

Асо, син чабана Авдала, народився в горах, де випасали худобу. В горах він і виріс, блукаючи з батьком слідом за отарами. Крім свого села та кількох сусідніх, Асо ще нічого не бачив у житті. Навіть у місті йому не доводилося бувати. А втім, і в село Асо ходив рідко, хіба що тільки по тютюн батькові чи по цукор, а восени — коли приганяв овець на заготпункт.

На бронзовому, обпаленому сонцем обличчі підлітка горіли, як вуглинки, чорні очі.

Батьківський колоз — курдський повстяний ковпак, обгорнутий шовковим шарфом, — покривав голову хлопця, торочки недбало спускались на чоло і на потилицю; замість пояса його тонкий стан стягував старенький шовковий шарф. Одягнутий був Асо в аба — безрукавку з грубого, домашнього виробу сукна — і в широкі смугасті шаровари.

У цьому курдському Національному вбранні пастух любив ходити в село. Тільки він так одягався в Айгедзорі, і йому подобалось, що всі на нього дивилися.

— Ну й добре! — зрадів Гагік. — Підемо разом!

Розділ другий

Про те, до чого призвели примхи одного хлопця

Шлях вивів наших героїв на ребро гірського пасма, яке спускалося до Араратської долини. І ось вони востаннє глянули в міжгір’я, де біля злиття двох бистрих гірських річок виднілися червоні дахи нових будівель колгоспної ферми.

Ашот ледве одірвався від чудового пейзажу і жваво звернувся до своїх товаришів:

— А знаєте, якщо ми зараз повернемося в село, то багато втратимо. Давайте підемо трохи вбік, я поведу вас до диких кіз.

— Від твоїх слів щось шашликом не пахне, Ашот. Адже з тобою немає рушниці, — зауважив Гагік.

— Ну, ти тільки й знаєш — «шашлик, шашлик»!.. Наче ти й справді ненажера. Ви на його шию гляньте — мов той хвостик від груші! — посміхнувся Ашот. — Справді, хлопці, ходімо. Я покажу вам кіз.

— Так вони й ждуть тебе, — обізвався Саркіс. — Лежать із зв’язаними ніжками. Ходімо краще в село, сьогодні ж свято.

— Вже пізно, на демонстрацію ми все одно не встигнемо, а до вечора повернемось. За оцим гребенем, що праворуч від нас, — Барсова ущелина. Дуже цікава! Справжній козячий розплідник! — намагався переконати друзів Ашот. — Там стільки печер, і в кожній живуть кози! Крутим схилом проходить вузенька стежка. По ній кози піднімаються на скелі й ховаються в печерах. Там їм безпечно, туди й вовк не добереться.

— А ти бував там? — спитала Шушик.

— Я? Не буду брехати — ні. Батько не дозволив. Але з вершини скелі я бачив, як по цій стежці йшов батько з товаришами… Чого ж ми стоїмо? Ходімо! Годину всього йти. Побачимо чудеса Барсової ущелини, розповімо про них у селі, може, в газету напишемо.

— В піонерську газету? Чи не хочеш ти, як Камо, прославитись? — лукаво глянула на Ашота Шушик.

У куточках її гарненького рота сховалась іронічна посмішка.

Від натяку дівчини Ашот зніяковів. Але одразу опанував себе і відказав:

— Я бачу, у твоїх мріях весь час тільки цей Камо з Лчавана. Розхвалили його… Ти думаєш, він кращий за нас?

Справді, відтоді, як Ашот прочитав книжку про юних натуралістів села Лчаван, про їх сміливого керівника Камо, він не знав спокою. Йому хотілося якнайшвидше показати свою сміливість. Адже і здібностями, і фізичною силою, а головне, відвагою Ашот перевершував своїх однолітків: він був першим натуралістом і єдиним мисливцем у школі.

Все це породило в ньому деяку зарозумілість, самовпевненість. І хоч на власні очі Ашот не бачив Камо, він страшенно обурювався, коли про цього лчаванського натураліста говорили з таким захопленням. Що це було — хороша заздрість, ревнощі чи ще якесь неясне почуття, — цього він і сам не міг зрозуміти, але в голові його народжувалися дедалі фантастичніші мрії, штовхаючи на несвідомі вчинки. Ой, як йому хотілося стати героєм!..

— Камо не допустив би вагання в рядах своїх друзів. Він сміливо повів би їх у пастку Барсової ущелини, — непомітно підморгнувши дівчині, сказав Гагік.

— «Камо», «Камо»! Як ви здивували мене своїм Камо… Ходімо краще!.. — запалився Ашот, і в очах його блиснули знайомі всім іскорки. Товариші зрозуміли, що тепер ніяка сила не спинить їхнього друга.

Асо слухав їх і дивувався: таке просте питання викликає стільки суперечок! Закинувши свою палицю на плече, він гукнув собаку:

— Ну, Бойнах, ходімо!

— Куди? — спитала Шушик.

— У Барсову ущелину…

— Виходить, я боягуз? Не уявляю полювання без шашлику… Ну, тоді ходімо всі. — І Гагік рішуче ступив на стежку, що вела до протилежної гори. За ним рушили інші. Внизу лишився тільки Саркіс.

— Іди, йди, сховайся у матері за спідницею! — крикнув йому згори Гагік.

Від образи й гніву сірі очі Саркіса потемніли, а на тонкій шиї здулися вени. Чи показав хоч коли-небудь свою хоробрість Саркіс? Невідомо. Але завжди, як тільки він з’являвся серед сільських хлопчаків, вони одразу ж замовкали або розбігалися. З своїми ровесниками Саркіс розмовляв владно, не любив заперечень. Рано чи пізно кожен, хто не слухав його, був покараний. Особливо (взимку: Саркіс підкладав у сніжки камінці. А на нього ніхто ніколи не наважувався підняти руку. Може, тому, що батько Саркіса, комірник Паруйр, вважався впливовою людиною в колгоспі?.. «Ця нікчема Гагік наважився глузувати з мене. Надавати йому стусанів, щоб запам’ятав на все життя?.. Та ще встигну… Що ж робити?.. Повернутися в село чи йти з цим божевільним Ашотом?.. — міркував Саркіс. — Повернешся — від самих жартів Гагіка, який обов’язково прибреше, не обберешся клопоту. Ні, мабуть, таки доведеться йти з цим фанатиком Далекого Сходу..»

Саркіс неохоче поплентався слідом за товаришами.

— Хоче прославитись… Надто честолюбивий… — бубонів він собі під ніс.

Юні мандрівники поволі піднімалися схилом гори. Діставшись верхівки скель над Барсовою ущелиною, вони зупинились мов зачаровані. Перед очима відкривався куточок невимовної краси.

Далеко внизу розкинулась долина Араксу, з двох боків оточена високими горами. Хмари і тумани дрімали на їхніх гострих вершинах. Можливо, то від порівняння з цими скелями, суворими і похмурими, земля біля їх підніжжя здавалася особливо м’якою і привітною? Чи, може, річка, що, сріблястим поясом перехопила долину, надавала цілому краю невимовної краси? Чи то стрункі персикові дерева, високі тополі, гаї і фруктові сади, серед яких мирно диміли вірменські села, прикрашали його і робили таким неповторним, затишним? А може, це птахи принесли з півночі радість, ті птахи, що цілими зграями летять сюди кожного літа з далеких берегів?

Мандрівники стояли на одному з численних пасом Малого Кавказу. Пасма ці тягнуться вниз, до Араратської долини, а сам хребет — до Ірану. Його скелясті вершини врізуються в бірюзові глибини неба і, огорнуті фіолетовим серпанком, поступово зникають десь далеко на горизонті.

Навпроти, трохи праворуч, височать вершини Великого Арарату, завжди повиті прозорими хмарками. Поряд тягнеться в блакитне небо Малий Арарат. Жодного виступу немає на цій вершині, мовби якась величезна космічна машина випрасувала її боки, надавши їм форми правильного конуса…

Прямуючи цією чарівною долиною між вкритих очеретом берегів, Аракс утворює природний кордон, який відокремлює вільний радянський світ від країн капіталу.

— Погляньте-но, скільки країн розділяє ця річка, — сказав Ашот, прикривши рукою очі від сонця. — Он там, до Малого Арарату — Туреччина. Ліворуч-Іран. Дід говорив мені, що колись і землі, і гори ці були нашими. Але турки вогнем і мечем нищили наш народ і наші домівки, а тих, що лишалися живими, гнали в Аравійську пустиню, і там вони гинули тисячами.

«Все він знає… І звідки тільки він усе знає? Мабуть, бреше?» — подумав Саркіс. Але не втримався і сказав про це вголос, не приховуючи свого ставлення до Ашота.

— Батько розповідав, — закінчив Ашот, анітрохи не ображаючись на Саркіса.

— Еге ж, ми стоїмо на південному кордоні Радянського Союзу, — серйозним, незвичайним для себе тоном додав Гагік. — Якщо добре розмахнутися, то можна закинути з рогатки камінь у капіталістичну державу… Глянь-но, Ашот, — раптом вигукнув він, — бачиш на вершині Арарату «Ноїв ковчег»[3]? Бачиш?.. А онде дряпається на гору американська експедиція. Ти смієшся, Шушик! Ану придивись краще! Бачиш, он генерал Ріджуей[4] стоїть внизу, як вкопаний, сумно дивиться у бінокль на наш соціалістичний край…

Жарт Гагіка викликав у товаришів веселі посмішки, тільки Саркіс зневажливо глянув на хлопця і похмуро одвернувся.

… Західним схилом мідно-червоних скель, що насувалися одна на одну, наче поверхи висотного будинку, звивалися гірські стежки, добре відомі лише диким козам та баранам. Серед цих похмурих скель знайшли собі притулок цілі отари диких кіз і вірменських муфлонів. Щоправда, муфлони не ховаються в печерах, як дикі кози, а живуть нижче, на травнистих схилах гірських хребтів.

Ідеш, бувало, схилом гори і ще здалеку бачиш величезну отару, яка пасеться на зеленому пагорбі. Здається, що от-от загавкають собаки і сивобородий пастух запропонує напитися свіжого молока. Але ні пастуха, ні собак не видно. Досвідчене око мисливця скоро помічає барана, яким стоїть на вершині пагорба з високо піднятою головою, пильно поглядаючи навколо. Це вожак отари. Побачивши мисливця, він пронизливо бекає і кидається бігти до інших пагорбів, і отара мчить за ним.

Про все це добре знав Ашот. Хлопцеві часто випадало ходити разом з батьком по слідах гірських баранів, і тепер він, як дорослий мисливець, розповідав товаришам про повадки вірменських муфлонів.

— А он гора Марал-Бахан. Там завжди стоїть вожак отари і дивиться на Арарат. Через те гору так і називають — Марал-Бахан, тобто «спостережний пункт» гірських баранів. — Ашот простяг руку в напрямку ущелини і сказав: — А це — Барсова ущелина. Бачите, з трьох боків її оточують неприступні скелі. З того боку, що проти нас, вона виходить до Араратської долини, але й звідти немає виходу: внизу прірва. Лише весняні води збігають там. У Барсову ущелину є тільки один вхід: оця вузесенька стежка. Всі інші зриваються в бездонне провалля, не досягши і середини схилу. Цією стежкою і ходять дикі кози… Ну, як сказав би дідусь Гагіка, у кого ще є нирки, вперед за мною!

І, плигаючи з каменя на камінь, Ашот кинувся на вузеньку стежку. Товариші рушили за ним.

Саркіс завагався. Спочатку він подумав, що краще повернутися в село. Потім, згадавши про жартівника Гагіка, й собі зробив кілька кроків по стежці. Та чи варто через дурні вигадки цього брехуна наражатися на небезпеку? Саркіс остаточно вирішив повернутися додому.

Проте коли товариші відійшли вже досить далеко, а серед голих скель, на яких чорними примарами сиділи зловісні орли, тривожно завив вітер, — хлопець злякався.

«Еге! До села теж страшно йти самому, — майнула в Саркіса тривожна думка. — Хіба я здурів, щоб вештатись між дими скелями й проваллями? Краще вже подивитися на диких кіз…»

І він побіг наздоганяти товаришів. Так, вперше випробувавши свою сміливість, відомий у селі заводій відступив.

Розділ третій

Про те, як школярі, покинувши рівні дороги, пробиралися Диявольською стежкою

Глянеш з гори на кам’яні брили, нагромаджені в ущелині, і в голові запаморочиться, такі там бездонні провалля! Високі похмурі скелі утворюють непрохідні стіни, і тільки в одній із них гірські потоки прорили невелику щілину. Саме через цю щілину Ашот впевнено провів своїх товаришів.

Скелі тут були з вапняку. Стежки на них були схожі здалеку на зморшки старої людини. На одну з таких стежок, яку мисливці називають Диявольською, вийшли юні мандрівники.

— Пусти-но мене вперед, — звернувся Асо до Ашота. — Я лажу по скелях не гірше від кіз.

Але Ашоту не сподобалися слова Асо. Він скоса глянув на нього, мовби говорячи: якщо ти нас поведеш, то навіщо тоді я?.. І він сказав хлопцеві, щоб той краще допомагав Шушик. Дівчина хоч і була спритною, однак бездонна глибина провалля лякала її, і в неї починало паморочитися в голові.

— Не дивись униз! — порадив Ашот і, обернувшись назад, жартома вигукнув: — Не схоже на стежку до батьківської комори, Саркіс? Га?

Але ніхто не відповів на жарт Ашота. Завжди зарозумілий Саркіс мав тепер вигляд побитого щеняти. Проковтнувши образу, він мовчки плентався позаду.

Спуск був важкий, але поки що все йшло успішно. І лише одна цікава пригода, про яку не можна не розповісти, ненадовго затримала юнаків.

Осіннє сонце лагідно гріло скелі. Хоч стояли перші дні листопада, повітря було ще тепле. Хлопці скинули піджаки і несли їх у руках, обережно ступаючи по камінню. Стежка в одному місці зовсім прилягала до скелі, яка праворуч здіймалась високою стіною, а ліворуч обривалася, звисаючи над глибоким проваллям.

І розколини в скелях, і заглибини, які іноді попадалися на шляху, невеликі печери й сама стежка — все було вкрите козячим лайном.

— Це сліди кіз… А оті западини й дірки — їхній притулок, — сказав Асо пошепки.

Він відчував, що дикі кози десь тут близько, і хотів сказати про це товаришам. Та не встиг розкрити рота, як з найближчої печери вискочив великий козел і кинувся прямо на Ашота.

Розминутись не було де. Тварина могла або повернутись у Барсову ущелину, або ж збити з ніг хлопця, що загородив їй дорогу. Козел чомусь вибрав останній шлях. З’явився ж він так несподівано, що в Ашота не лишалось і секунди на роздуми. Виставивши вперед круті роги, козел загрозливо біг до Ашота. Хлопець припав спиною до скелі і, зірвавши з голови шапку, інстинктивно вдарив нею тварину по голові. Один ріг пропоров шапку, і козел, сердито форкнувши й мотнувши головою, натягнув її ще далі. Злякана тварина рвучко стрибнула і з шапкою на голові помчала в гори.

Вдаривши козла, Ашот втратив рівновагу. Ще секунда — і хлопець полетів би сторч головою в провалля. Але Асо міцною рукою вчасно підхопив його і сказав:

— Сядь!.. Заспокойся!..

Ашот сів. Асо замахнувся, було, палицею на козла, але запізнився — той, перестрибуючи з каменя на камінь, зник. Бойнах, вириваючись із рук, шалено гавкав. Асо ледве заспокоїв його.

Небезпека минула. Юні мандрівники опам’ятались і почали голосно сміятися, згадуючи кумедний вигляд козла в шапці. Похитуючи головою, Асо докірливо говорив:

— Чорт з нею, з тією шапкою. А тебе, Ашот, цей клятий козел міг зіпхнути в ущелину… Хіба так рискують? Це ж не свійський козел. Бачив, які в нього роги?

— Плакала твоя шапка за твоєю головою, — спробував звести все на жарт веселий Гагік.

— Моя шапка вилізе йому боком, — зітхнув Ашот.

— Не думаю, — посміхнувся Гагік. — Твоя шапка тільки допоможе козлу: тепер до нього жоден вовк не підійде…

Ашот ніяк не міг заспокоїтись. «Побачивши нас, козел повинен був повернути назад, в ущелину. Адже деякі тварини найбільше бояться людей. Що ж змусило його кинутись прямо на мене? — схвильовано думав хлопець. — Може, позаду був страшніший ворог?..»

Але довго роздумувати не було часу.

— Ну, ходімо вперед, — сказав, нарешті, Ашот.

Чим далі, тим труднішою і небезпечнішою ставала Диявольська стежка.

— Обличчям до стіни.

Так, як я, йдіть. Тільки на стіну й дивіться і тримайтесь один за одного, — наказав Ашот, коли стежка стала зовсім вузенькою. А сам з жахом подумав: «Ну й місце! Напевне, Камо не ходив такими небезпечними шляхами». — І серце Ашота стрепенулося: він мав нагоду довести свою вищість.

В одному місці вода розмила стежку, утворивши в скелі провалля, і Ашот замислено зупинився перед небезпекою. Якби раніше не говорили про сміливість Камо, він, очевидно, повернув би назад. Але тепер, приховавши тривогу, хлопець рішуче стрибнув через урвище.

— О, чудесна прірва: кинешся в неї — і крикнути не встигнеш! — спробував пожартувати Гагік, коли друзі підійшли до провалля.

Асо глузливо глянув на Гагіка:

— Якби коло ваших воріт лежала колода, ти зміг би по ній пройти?

— Ще й як! — весело відповів Гагік.

— Ну, а якщо цю колоду перекинути через річку або через таку ущелину?..

— Страшнувато, — несміливо промовив той.

— Нічого страшного. Тільки забудь про те, що внизу річка чи яма. Ось глянь… — І Асо, не дивлячись вниз, спритно перескочив темне урвище, мов якийсь неглибокий рівчак. — Зрозумів? — спитав він Гагіка з того боку провалля.

— Я зрозумів, але ти ногам моїм поясни!..

Порада Асо справді допомогла друзям подолати страх, і вони, хоч і з великими труднощами, все-таки перескочили провалля. Гагік всю дорогу тільки й думав про те, щоб приховати страх. Не випадково він весь час намагався підбадьорити себе й своїх товаришів жартами:

— Ну, чого ви злякалися? Вузька стежка? Та це ж звичайнісінький асфальтовий тротуар!

В іншому випадку:

— Ашот, дай руку, бо я боюсь, що ти впадеш…

Або:

— Асо, не лякайся, я підтримаю тебе…

А Саркіс, уже не соромлячись своїх шкільних товаришів, плентався позаду майже «на чотирьох». Собі ж на сором, він пересвідчився, що цей пастух набагато спритніший за нього. Саркіс сам собі здавався боягузом. І, втрачаючи з кожним кроком віру в свої сили й мужність, він разом з тим усе більше злився на товаришів, з якими доля примусила його йти в цю чортову Барсову ущелину.

Розділ четвертий

Про те, як природа не врахувала, що юним мандрівникам треба вчасно повернутись додому

— Ось ми і в славетній Барсовій ущелині! — спускаючись зі скелі й ставлячи ногу на спалену сонцем землю, урочисто оголосив Ашот.

— Ур-ра-а! Ну, а де ж кози, про які ти говорив? Приведи їх до мене.

— Потерпи, Гагік, потерпи. Вдень вони ховаються в печерах. Потім, коли піднімемося нагору, покажу. А тепер я вам розповім дещо про саму ущелину. Мені батько розказував, що це найкращий притулок для кіз. Бачите, сюди зовсім не можуть дістатися вовки. А чому?

— Тому, що у вовка немає рук, щоб лазити по камінню… — перебив його Гагік.

— А ведмеді? — втрутилася Шушик.

— Ну, ведмідь і на дерево видереться… А від вовків кози лише тут почувають себе безпечно, — вів далі Ашот. — У них копитця внизу вкриті чимсь таким м’яким та липучим, наче гумка, і їм дуже легко видряпатися сюди…

— А ти бачив? — пильно заглянувши в очі Ашоту, спитала Шушик.

— Звісно, бачив! Якось батько приніс убиту дику козу і показав мені її копитця.

Посідавши на каміння, мандрівники з цікавістю розглядали ущелину, в якій бував раз чи два відомий мисливець Арам з своїми приятелями.

З трьох боків ущелину оточували високі руді скелі, що нагадували своїм похмурим виглядом вежі та зубчасті стіни середньовічної фортеці Спереду ущелина була відкрита, і звідси легко було стрибнути прямо в пащу цього темного провалля. Саме сюди щовесни котили свої бурхливі води гірські струмки. З тріщин скелястих гір тяглися вгору маленькі кучеряві ялинки, колючий чагарник і криві деревця, які ростуть лише на безводних Землях. Ці деревця стійко витримували всі бурі й вітри, їхнє сильне, цупке коріння пробилось глибоко в тріщини кам’янистого грунту і живилося з далеких глибин землі.

Вся Барсова ущелина була вкрита на схилах ковилою та сухим пирієм. Місцями, там, де в землі ще збереглося трохи вологи, пирій виріс такий високий, що Бойнах ховався в ньому з головою.

Ущелина була хорошим зимовим пасовиськом для диких кіз. Але де в цих безводних, сухих місцях могли тварини вгамувати спрагу?.. Адже сліди свідчили про те, що кіз тут буває чимало. В густій траві Ашот помітив безліч протоптаних ними стежок. Подекуди трава була дуже прим’ята. Тут тварини лежали, перетравлюючи їжу.

Коли мандрівники відпочили і трохи під’їли, Ашот підвівся.

— Ну, ходімо тепер шукати природні хліви кіз.

По дну річища, прокладеного весняними потоками, вони піднялися на скелі позаду Барсової ущелини. Підйом був важкий і забрав багато часу. Тут вони трохи перепочили і знову подерлися вгору, туди, де майже коло верхів’я скелі паралельними рядами пробігали стежки-карнизи і похмурими пащами чорніли печери.

Збуджений запахом кіз, невгомонно гавкаючи, Бойнах стрибав серед каміння.

Декілька кіз вибігли з розколини гори і помчали вище по її схилу. Попереду, вимахуючи величезними, схожими на мечі, вкладені в ножни, рогами, біг старий козел-вожак. Іноді він зупинявся і повертав голову назад ніби для того, щоб перевірити, чи йдуть за ним інші. Завмирали на мить і його товариші.

В такі хвилини вони були чудовою мішенню для мисливця. За козлами неквапливо бігли кози. Вони теж часто зупинялися, чекаючи своїх дітлахів.

Коли тварини добігли до зубчастого верхів’я гори, вожак став на одному з виступів і гордо підвів свою гарну голову. Він наче навмисне підставляв себе під кулю.

— Ах, якби в мене була рушниця! — журився Ашот.

Вихопивши у Асо палицю, Гагік грізно замахнувся нею на кіз, вигукнувши:

— Тікайте, дурні, геть! Дарую вам життя!..

Товариші засміялись, а Бойнах шалено загавкав, пориваючись слідом за козами. Та де там! Хіба їх наздоженеш!

— А ви помітили, як козли зупиняються і поглядають назад? Зрозуміли чому? — спитав Ашот.

Хлопці мовчали.

— Мабуть, відпочивають. Підйом був такий важкий, — висловила здогад Шушик.

— Ну, який це підйом для диких кіз! Захотіли б — за хвилину опинилися по той бік гори. Козли зупинялися, щоб подивитись, чи йдуть за ними їхні подруги.

— Так, так, матері козлят… — зрозумівши, підтвердила Шушик.

— А ти розумниця. Вгадала! От і скажіть, що тварини не мають серця, — тоном людини, добре обізнаної з таємницями природи, сказав Ашот.

— Не серця, — поправила його Шушик, — а інстинкту…

— Я кажу — серця, а ти можеш розуміти — інстинкт.

Плигаючи з каменя на камінь, кози рівним шнурочком бігли до скель, що оточували ущелину зі сходу. Вони то зникали в складках порізаного розколинами схилу, то майже непомітними сірими плямами мелькали на його вузеньких сірих стежках.

— Які вони гарні! Які гарні! — захоплено шепотіла Шушик, приклавши долоню дашком до лоба. Дівчина вперше бачила диких кіз і не могла заспокоїтись від чарівного видовиська. Не менше були вражені і хлопці.

Побачивши, що ніхто за ними не женеться, тварини заспокоїлись і почали мирно пощипувати траву, лиш час од часу обережно оглядаючись, чи не загрожує їм яка небезпека від цих незваних гостей. Але раптом вони чомусь зірвалися з місця і стрімголов помчали на той бік гори.

— Що їх так злякало? — здивувався Ашот.

— Бачили? Бачили? Щось руде прошмигнуло там, серед каміння! — показуючи рукою вдалину, схвильовано сказав Саркіс.

Але як хлопці не придивлялися туди, куди показував Саркіс, вони не побачили нічого, крім похмурих сірих скель.

— Саркісу вже щось ввижається, — глузливо мовив Гагік. — Це, мабуть, від надмірної хоробрості… З великими сміливцями іноді таке буває…

Проте Ашот подумав, що цього разу немає підстав глузувати з бідолахи Саркіса. Адже щось-таки змусило кіз панічно тікати, хоч в ущелині немає ні вовків, ні мисливців… І тут він знову згадав того козла, який утік з його шапкою. «Здається, не ми його налякали, а щось інше…»

Та незабаром тривога юних мандрівників уляглась.

— Ну, ходімо далі, може, знайдемо щось цікаве в цій ущелині, — запропонував Ашот і повів товаришів вузенькою стежкою вперед, до верхніх скель.

Хлопці йшли мовчки, обливаючись потом і згадуючи граціозних тварин, що швидко зникли з їхніх очей.

Гагік, важко дихаючи, зупинився і долонею витер мокре чоло.

— Погодься, друже, що спускатися набагато легше, ніж лізти вгору, — звернувся він до Ашота цілком серйозно.

— Е-ех, ти!.. А хто це недавно так бундючився та глузував з Саркіса? — посміхнувся Ашот. — Ну, йди, йди, не нявчи!.. — Але, глянувши на сонце, він вирішив, що час повертатись. — Гаразд, уже починає вечоріти. Ходімо вниз!..

Скоро Гагіку довелось переконатися, що в цих скелястих місцях спускатися майже так само важко, як і підніматись, його худенькі ноги боліли, а підошви просто горіли.

Під рудими скелями чорніла якась широка дірка. Юні мандрівники вирішили тут відпочити. Це був вхід до глибокої темної печери. З неї, мабуть, колись витікала вода і пробила тут щось схоже на річище з гладенько обточеним камінням.

— Тут, мабуть, щовесни б’є джерело, — зауважив Гагік.

— Нічого собі джерело! Поглянь, яке широке річище, — задумливо сказав Ашот, входячи в печеру. — Прямо як річка…

Долівка в печері теж була розрита водою і одшліфована, як на морському березі. «Невже й це вода зробила? — подумав він. — Скільки ж її витікало звідси, що з’явилася яма завширшки два кроки?»

— Нічого не розумію, — похитав головою хлопець.

Непомітна усмішка майнула в Саркіса на губах.

Вона, здавалось, говорила: «Ех ти! А ще вважаєш себе досвідченим натуралістом! Ану спробуй пояснити!»

— Гадюка, гадюка! — з жахом вигукнула Шушик.

І справді, зачепившись хвостом за кущ, який стирчав у скелі над входом до печери, звисала сіра, з коротким тілом і плескатою головою, страшна гадюка — гюрза.

— Камінням її, камінням!.. — закричали хлопці разом.

Вони, жителі Араратської долини, добре знали, що гюрза — найнебезпечніша з місцевих гадюк. Щороку кілька тварин гинуло в селі від отруйних укусів цього огидного плазуна. Зрозумілими були через те жах і ненависть, що охопили хлопців у цю мить.

Шпурляючи каміння, вони скинули гадюку з скелі і тут же добили її. Ашот заходився здирати з гадюки шкіру, пояснюючи друзям:

— Погляньте, у неї навіть очі прикриті шкірою. Ось чому гадюки погано бачать.

— Як? Хіба у них немає повік? Хіба вони не кліпають? — здивувалася Шушик.

— Ні, не кліпають. Тому й погляд у них такий холодний, неприємний. От добре, що ми знайшли гюрзу. Подаруємо шкіру шкільному музею… Ой, що це таке? — І Ашот підняв із стежки кілька кісток. Оглянув їх і вирішив, що це кістки дикої кози. Тоді він швидко викинув їх і пішов уперед. «Кажуть, що тут не буває вовків. А це ж, мабуть, вовки козу розідрали!» — подумала Шушик.

— Стривай, Ашот, — гукнула дівчина. — Тут, певно, бувають вовки.

Хлопець несподівано зашарівся, але взяв себе в руки:

— Ти що, думаєш — орел не нападає на козенят?

Самовпевнений тон товариша не сподобався Саркісу. «Ніколи й не спитає, як вважають товариші! — подумав він. — Думає, що все знає і абсолютно правильно пояснює». Саркісу страшенно захотілося, щоб його «суперник» хоч раз та помилився на очах у товаришів. Повернувшись, він схопив кілька кісток і роги, що лежали на стежці, і в’їдливо запитав:

— На таку тварину, по-твоєму, може напасти орел?

То, безумовно, були кістки великого козла. Це зрозуміли всі. Ашот знітився. Йому нічого було відповісти, хоч і дуже хотілося заперечити. Хлопець вирішив мовчати.

— Здох, мабуть, — байдуже буркнув він.

Але Саркіс мовчки показав товаришам сліди зубів на одній з кісток. Це викликало невиразну тривогу в Шушик і Гагіка. Тільки Асо був спокійний. «Виходить, тут, в ущелині, є якийсь звір?..» — подумав кожен з присутніх, не наважуючись, проте, висловити вголос свій здогад.

— Ну, гаразд! Мабуть, щось давнє, — вдаючи з себе безтурботного, сказав Ашот і, взявши з рук Саркіса роги, додав: — Їх ми теж подаруємо кабінету природознавства… А черепашок тут скільки! Збирайте!

— А це що за черепок? — спитала Шушик, витягуючи з щілини в скелі костяну черепашку завбільшки з долоню.

Ашот взяв знахідку, мигцем глянув на неї і зневажливо відкинув.

— Гарний керівник юних натуралістів! — зауважив Саркіс і підняв черепашку. — Їй ціни нема, а ти викидаєш.

— Ну, якщо ціни нема, то сховай її у себе в скрині…

Саркіс нічого не відповів. «Хіба з ним варто говорити! Не розуміє, що коли ми знайшли тут, у скелях, морську черепашку, то це щось мусить означати…» І він поклав знахідку в кишеню.

Перебігаючи від каменя до каменя, кожен з мандрівників намагався знайти щось особливо цікаве, щоб внести свій вклад в шкільний музей. Ашот знайшов два величезних орлиних крила. Гагік надибав камінь з вкрапленими в нього якимись блискітками і клявся, що натрапив на алмазні розсипи. Шушик з дитячим захопленням підбирала черепашки, а. Асо знайшов і мовчки віддав дівчині свої знахідки: велике перо грифа, червоний дзьоб куріпки… З одної печери він виніс і віддав Шушик величезний букет. Квіти яскріли на сонці всіма кольорами райдуги, але не пахли, бо були… кам’яні.

— Кам’яні квіти? Де ти їх знайшов? — здивовано спитала Шушик.

Хлопці оточили її. Важкий, без запаху «букет» переходив з рук в руки.

Асо повів товаришів у відкриту ним печеру, і юні мандрівники зупинилися здивовані: вся долівка печери була ніби встелена барвистим килимом. Широкий промінь сонця пробивався крізь невелику щілину, освітлюючи цей казковий килим.

Мов зачаровані, боячись поворухнутися, дивились мандрівники на це чудове і водночас незрозуміле явище природи.

Із стелі печери звисали бурульки, схожі на крижані. Вони яскраво блищали надаючи казкової краси цьому підземному царству. Хлопці спробували зірвати кілька «квіток», але це їм не вдалося — вони наче зрослися своїми кам’яними листочками та стеблинками.

Мандрівники були в захопленні. Адже їм випало щастя на власні очі побачити дивовижне явище природи. Ці «кам’яні» квіти і крижані бурульки були не що інше, як сталактити й сталагміти, що часто зустрічаються в печерах вапнякового походження. Вода, поволі капаючи з стелі печери, розчиняє і несе з собою дрібненькі частинки вапна. Поступово вода випаровується, а вапно залишається і, наростаючи, створює фантастичні квіти, кущі, іноді навіть цілі ліси.

Ашот вибіг з печери. За ним кинулись інші. Хлопець побачив щось на дереві і вигукнув:

— Шишки!.. Шишки!..

Вони з радістю заходились обривати солодкі шишки мушмули. Асо неспокійно поглядав на північні вершини гір, де збиралися темні хмари. Підвівши голову, він втягнув носом повітря, ніби хотів по запаху щось зрозуміти. А повітря справді стало раптом якимсь дивно холодним. Жовті листочки на кущах почали жвавіше шелестіти. Відчуваючи щось недобре, Асо вирішив поквапити товаришів:

— Збираймось додому, бо вже пізно! Скоріше! — сказав він.

Але товариші так захопилися стиглою мушмулою, що не звертали уваги на його слова. І коли поїли всі плоди, Ашот спокійно сказав:

— Хтозна, чи ми ще потрапимо колись у Барсову ущелину. Ходімо під ті скелі, подивимось, чи нема там ще чого цікавого.

Бойнах неспокійно бігав навколо, і Асо, глянувши на нього, зрозумів, що своїм тонким інстинктом собака відчуває зміну погоди. Бойнах завжди був для Асо вірним барометром. Та й сам хлопець відчував уже наближення грози. Він ще раз попередив товаришів, але ті були так збуджені, що звернули увагу на його слова тільки тоді, коли вже було пізно. Та про це далі.

Поки що, втомившись від вражень і шукань, мандрівники сіли відпочити на великій кам’яній брилі. Їхні зашарілі обличчя й червоні галстуки яскраво палали в промінні вечірнього сонця, що швидко котилося за вершину Великого Арарату. Прохолодний гірський вітрець приємно обвівав голови, кошлатив кучеряве волосся. Всі почували себе надзвичайно добре на лоні рідної природи, були щиро задоволені хоч і важкою, зате приємною прогулянкою. Особливо вдячні були товариші Ашоту — адже це він показав одне з місцевих чудес — загадкову Барсову ущелину з багатою природою і граціозними мешканцями.

— Ну, а тепер в дорогу! — сказав Ашот.

Однак не встигли юні мандрівники спуститися на дно ущелини і вийти на стежку, що мала вивести їх на світ божий, як знявся лютий вітер. Він був такий сильний, що довелося зупинитись. А треба зазначити, що з Диявольської стежки можна скотитися в провалля від найлегшого вітерця. Наші герої сіли на краю карниза, сподіваючись, що вітер скоро вщухне і вони підуть своїм шляхом далі. Проте вітер не вщухав, а, навпаки, загрозливо завивав у западинах скель, зривав з кущів і дерев жовте листя, засипаючи ним розколини й тріщини, чистенько підмітаючи всі схили й стежки.

— Звільняє місце для снігу, — зляканим голосом сказав Асо, і слова його збудили тривогу в серцях товаришів.

Асо не міг помилитися: він добре знав мову гірських вітрів, з якими часто мав справу в своєму чабанському житті.

Кілька хвилин, проведених на холодному рвучкому вітрі, здалися юним натуралістам дуже довгими. Скелі, схожі на золоті палаци серед денного сонячного проміння, тепер стали похмуро загрозливими. В ущелині збирався важкий, густий туман, а з провалля долинали зловісні завивання й стогін шаленого вітру. Шушик злякано пригорнулася до Ашота і, коли в скелях виникав страшний шум, тремтіла всім тілом.

Зграя диких кіз пробігла Диявольською стежкою поблизу мандрівників. Остання кізка на мить затрималась, оглянулась на почорнілу Барсову ущелину і зникла за поворотом. Якщо й кози не хотіли тут лишатися, то, очевидно, в цьому була якась грізна ознака. «Вони тікають тому, що бояться бути замкнутими в цій ущелині, коли випаде великий сніг», подумав Ашот, і по тілу його пробігли мурашки.

— Вітер не вщухає. Вставайте! Спробуємо йти далі, — сказав він.

Саме тоді з скелі зірвався величезний камінь і з страшенним гуркотом покотився в провалля. Він прим’яв на своєму шляху пухнасту ялинку, яка вже не могла підвести поламане гілля і, здавалось, тихенько стогнала.

— Сядь, — потягнула Шушик Ашота за полу. — Сядь, а то вітер тебе змете в провалля.

— Ні, ходімо!.. — вперто наполягав Ашот. — Візьміться міцно за руки… Підемо одне за одним…

Товариші, борючись з вітром, підвелися на ноги, витягнулись ланцюжком і обережно рушили. Але, не ступивши й двадцяти кроків, зупинилися. Тут стежка звужувалась і, щоб не скотитися вниз, довелося знову сісти.

Що робити? Ашот уважно оглянув схил скелі. Поблизу не видно було ніякої схованки.

— Ходімо назад, — сказав він.

Але ніхто не зрушив з місця — було страшно піднятися, а ще страшніше — йти. Вже темніло, досить було зробити один необережний крок, щоб стати жертвою невгамовного вітру.

Зненацька Ашот помітив поблизу, ліворуч, западину, що плямою темніла в скелі. «Нічого не зробиш, — подумав він, — доведеться сховатися в ній. Тільки як до неї дістатися?» І хлопець вирішив почекати, поки хоч трохи вщухне вітер. Та він, здавалось, і не думав сьогодні вщухати.

— Хлопці, повзіть за мною!.. — гукнув Ашот і сам поплазував до наміченого ним пристановища.

Подряпавши лікті й коліна, юні мандрівники, нарешті, дісталися до западини на лівому краю стежки і ледве втиснулися в неї. На жаль, печера виявилась неглибокою: вхід її був ширший за середину. Та все ж тут було набагато приємніше, ніж на голій стежці, і вітер дув лише з одного боку. Ашот скинув своє тоненьке, але широке пальто і запнув ним вхід до печери. Одну ніч можна й так перечекати.

— До світанку потерпимо, — підбадьорив він товаришів. — А вдосвіта якось виберемося звідси…

… Стемніло. Поступово ніч оповила все навколо. Скелі стали зовсім чорними. Зубчасті верхів’я згромаджених докупи вершин ледве виднілися на темному фоні неба. В горах зловісно завивав вітер. А внизу зітхала своєю чорною пащею Барсова ущелина.

Спочатку невдахи-мандрівники почували себе непогано. Притулившись одне до одного, вони навіть трохи зігрілися. Та скоро нічний холод, особливо відчутний в горах, почав пробирати їх до кісток. Кожному почало ввижатися вогнище, до якого з такою насолодою простягнув би закляклі руки.

Гагік підклав під себе шапку. На шапці сидіти було тепліше, не так холодило каміння.

Найгірше почував себе Саркіс. Хоч як намагався він скрутитись калачиком — з того нічого не виходило: довгі ноги весь час стирчали з западинки. «Погано бути високим, — скрушно думав він. — І завів же нас цей Ашот у таке кляте місце!»

Зате Асо не втрачав бадьорості, йому зовсім не було холодно. Адже курди — гірські жителі. День і ніч проводять вони на повітрі і тому завжди, навіть влітку, одягаються тепло. Крім грубої аба, у Асо була ще й ватянка. Він співчутливо поглядав на Шушик і страждав від думки, що такій тендітній дівчині доводиться спати на камінні. Хлопцеві дуже хотілося дати їй свою ватянку, але він соромився — хтозна, що інші скажуть…

А Шушик полинула думками додому, до свого теплого двору, де на деревах маленькими зірочками горіли стиглі персики. Вона була в напівсонному забутті. Наче з-за семи морів долинали до неї слова Ашота: «Потерпімо ще трохи. Розвидниться, знову зійде сонце, і ми повернемось додому…»

Але коли після тяжкої, страшної ночі спалахнув, нарешті, світанок, наші герої з жахом побачили, що йде густий сніг. У горах почалася хуртовина.

Виходить, правду сказав Асо: вітер спочатку очищає все навкруги, щоб приготувати місце для снігу.

Так починається зима в наших горах…

Розділ п’ятий

Про те, як надія в юних мандрівників чергувалася з розпачем

За цю тривожну ніч мандрівники помітно зблідли й змарніли. До самого світанку вони майже не спали. А вранці намагалися не показувати свого розпачу і пробували посміхнутись одне до одного.

— Нічна прохолода, здається, не дошкуляла нам? — почав перший Гагік. — Справжнісінька дача, слово честі. Повітря свіже, чисте… У всій Барсовій ущелині ви не знайдете жодного мікроба!

— От як вернемось у село, я тобі п-по-покажу… д-дада-дачу!.. — клацаючи зубами від холоду, простогнав Саркіс.

Коли Ашот вийшов із западини, завірюха мало не збила його з ніг. Сухі крупинки снігу боляче щипали обличчя. Все навкруги вкрила густа біла запона. Хлопець повернувся назад у печеру, де товариші чекали на нього.

— Доведеться почекати, — похмуро сказав він. Але спохватився і вже іншим тоном додав: — Оце так історія… Мій батько, мабуть, усе село на ноги підняв, щоб розшукати нас у горах.

— Ех, — посміхнувся Гагік, — якби каміння піді мною стало таким м’яким, як сінник…

— То що б ти зробив?..

— Ах, моя бідна нані-джан[5], — раптом схлипнула Шушик, — як вона гірко плаче зараз… Невже ми не виберемося звідси?..

— Не хвилюйся. Хуртовина скоро вщухне, і тоді ми підемо додому.

Та сніг не переставав іти. До полудня він засипав усі заглибини між зубчастим камінням і зрівнявся з западиною, в якій сиділи юні мандрівники.

Асо вийшов надвір. Глянув навколо і задумливо похитав головою. Піймавши на долоню кілька крупинок снігу, він пильно придивився до них.

— Ну, що скажеш? — спитав Ашот, коли Асо повернувся назад.

— Довго йтиме сніг, дуже довго… Глибоким буде…

— Облиш! — зневажливо махнув рукою Ашот. — Зараз перестане. Поглянь, сніг же зовсім дрібний!

У темряві западини блиснули білі зуби Асо.

— Саме це й погано: лапатий сніг скоріше б перестав іти, — сказав він упевнено.

Від цих слів Шушик втратила останню надію. Кому ж, як не пастуху-курду, знати закони природи?

— Невже ми залишимось тут?.. — простогнала Шушик і знову тихенько заплакала.

Ашот, що досі був настроєний оптимістично, спохмурнів. Його дратувала тупа впертість нездоланної стихії. Чекаєш, чекаєш цілими годинами, а вона не вщухає. У кого не ввірветься терпець!

— Плакати забороняється! — сухо й різко сказав він. — Побачимо, що втне наша природа завтра. Ти, Шушик, сядь біля Бойнаха. Притулись до нього спиною. Коли спина буде в теплі, не простудишся.

Всі замовкли. А сніг усе йшов та йшов. Хуртовина не вщухала. В селі в таку погоду вони сиділи в теплих хатах, тому й не знали, якого лиха може завдати природа. Тепер же, не маючи притулку, одягу, їжі, будь-яких знарядь, усього того, що допомагає людині боротися з стихією, юні мандрівники зразу відчули жорстокість природи і зрозуміли свою безпорадність.

Що козам! Зараз вони спокійно ховаються у своїх печерах, а надвечір вийдуть на пасовисько, розриють копитцями сніг, знайдуть вологу, злежану траву і вгамують голод. Зайці погризуть кущі. Білка відкриє свої сховища. Ведмідь і борсук заляжуть спати і просплять без їжі всю зиму. Всім їм легко. Всі вони призвичаїлись до суворої природи, А що робити безпорадним школярам?..

Такі думки виникали у мандрівників, але все-таки надія поки що не кидала їх. «Ні, що б там не було, нас знайдуть», — думали вони, і це втішало.

Та день минав, а хуртовина не вщухала і ніхто не приходив по них. Голод і спрага ще дужче мучили підлітків і викликали ще чорніші думки.

Скелі оповила густа імла. Здавалося, давно вже настав вечір, але ніхто не міг сказати, котра зараз година: ні в кого не було годинника. Час тягнувся томливо довго…

— Ну, бачиш, до чого довів нас цей бусурмен? — роздратовано бубонів Саркіс.

Темний пушок, що вкривав його щоки, настовбурчився від холоду щетиною, і хлопець стаз схожий на общипану курку.

Ашот і сам страшенно нервував.

— Годі каркати! — спалахнув він. — Справжній мужчина може і в буран потрапити, може і лишитись запертим у горах. А ти?.. Звик до теплої колгоспної комори!

Але обурення Ашота було значною мірою нещире. Хлопець намагався заглушити в собі докори совісті: адже це він своїми фантазіями довів товаришів до такого тяжкого становища.

— Нічого, все скінчиться добре, — заспокоював Гагік. Він зовні ще бадьорився, але в душі побоювався, що сніг замурує їх в ущелині на всю зиму…

Тільки Асо сидів тихо, прихилившись до скелі і обнявши за шию свого вірного друга Бойнаха. Він спокійно дивився на сніг. Ледь помітна усмішка блукала по його бронзовому обличчю. «Іде сніг… хай іде… Чого ви голови похнюпили?» — здавалось, говорив його погляд.

Шовкові китиці головного убору спадали йому на чоло, і хлопець час од часу відкидав їх, щоб не заважали очам.

— Хушке[6] Шушик, обійми Бойнаха за шию. Він такий теплий, — сказав раптом Асо, і краска залила його обличчя. — Ех, коли б не літо. Для чабана літо все одно що рідна мати, — закінчив він курдським прислів’ям. А потім, відвернувшись од Шушик, затяг м’яким, приємним голосом стару курдську пісню:

— Ло, ло, ло, ло… Із аулів глухих Курдистану Чути стогін страшенний і плач. Бідний курд від безмежного горя Сумну пісню співає щодня…

— А зможе дядько Авдал ще один день побути без цукру й тютюну? — чи то серйозно, чи жартома поцікавився Гагік.

— Зможе, — обірвавши пісню, незадоволено відповів Асо.

— От і добре! Все буде гаразд. Завтра ми будемо дома. А зараз давайте знищимо те, що лишилося.

— Так, час попоїсти, — згодився Ашот.

Він витяг із торби сир та лаваш і розділив усе на шість рівних частин. Коли Бойнах дістав свою частку і зжер її за мить, Асо був глибоко зворушений добротою Ашота і подивився на нього теплим, ласкавим поглядом. Природна соромливість заважала чабанові подякувати Ашотові.

Загорнувши сир в лаваш так, що вийшла довга трубочка, Асо почав апетитно уплітати її. Решта мандрівників теж не відстала від нього. А Бойнах, висолопивши червоного язика, очікувально заглядав у вічі то одному, то другому…

Голод трохи заспокоїли, але після солоного сиру страшенно хотілося пити. Хлопці пригорщами хапали сніг і ковтали його, турботливо попереджаючи один одного, що їсти сніг небезпечно.

Певно, від того, що вони попоїли, а перед цим майже не спали цілу ніч, повіки самі почали злипатися: мандрівників зборював сон. Вони подрімали кілька годин. Їх розбудив радісний вигук Ашота:

— Вставайте, хуртовина стихла!..

Всі посхоплювались, протерли сонні очі, розправили затерплі ноги й руки.

— Ой, як у мене закололо в боці, — поскаржився Гагік. — Хто ще захворів? Підніміть палець!

Всі почували себе розбитими. У кого й справді кололо в спині, хто почав чхати і кашляти, але — дивна річ! — ніхто не захворів серйозно. Чи то позначилася деяка звичка, чи, може, в таких випадках організм мобілізує проти холоду і знегод усі свої внутрішні сили?

Тільки Саркіс був у гіршому стані. У нього кололо в боці, хлопцеві було важко дихати, а спина — як він сам висловився, наслідуючи дорослих айгедзорців, — задубіла.

— А мені так ніс заклало, як хворому баранові, — спробував пожартувати Ашот.

— Виходить, козел вчасно поцупив твою шапку, — відгукнувся Гагік. — Ну, нічого. З холодною головою людині легше думати… Давайте-но спробуємо вилізти з цієї тюрми, подивимося, що робиться на білому світі.

Першим вийшов Ашот. Але не ступив він і двох кроків, як провалився по самісінький пояс у сніг. Глянувши на ущелину, на гори, хлопець мимохіть заплющив очі, навколо все було вкрите білим саваном, стояла мертва тиша, наче сніг сховав під собою не тільки скелі, а й усе живе.

Повискакували надвір і товариші. Притоптали сніг і почали оглядати місцевість. Кущі зовсім зникли під сніговим покровом, а дерева, що недавно пнулися до сонця між стрімкими скелями, схилили свої обважнілі гілки до самої землі. Стежки, якою наші герої дісталися сюди, ніде не було видно.

В серці юних мандрівників почала згасати надія…

Розділ шостий

Про те, як скрута, не барячись, почала добиватися в двері

Так, хуртовина вщухла, але навкруги лежав холодний, глибокий сніг. Куди тепер податися? Назад, в ущелину, чи вперед, на волю. Останнє було привабливіше, та навряд чи можливе. Не наважуючись вирушати, юні мандрівники оглядали Диявольську стежку.

З-під глибокого снігу лише подекуди виднілись камені на нижньому краї Диявольської стежки і ті місця, де вона, розширюючись, переходила в невеликі тераси. Туман розійшовся, однак день був сірий, похмурий.

Вечоріло.

— Ходімо назад. Спробуємо знайти хоч якусь печеру, — запропонував Ашот.

— Хіба не додому підемо? Знову спатимемо на камінні? Я пити хочу, Ашот… — сумно промовила Шушик.

— Підшукаємо місце для ночівлі. А завтра побачимо, що буде… Не втрачай надії, Шушик, потерпимо ще ніч, а завтра або самі виберемось, або нас знайдуть. Ну, беріться ж за руки, ходімо!

Бойнах, здавалося, зрозумів намір Ашота і перший кинувся вперед. За ним, промацуючи стежку своєю палицею, обережно ступав Асо, і по його слідах товаришам було легше йти.

Діставшись до кінця стежки, вони скочили з схилу вниз, на рівне місце, і полегшено зітхнули: тут хоч можна було не боятися, що скотишся в провалля. Але куди йти далі?

— Ходімо переночуємо на кам’яних квітах, — жартома запропонував Гагік.

— А де ж квіти, Асо? Ти їх покинув? — раптом зацікавилась Шушик.

— Як? Я ж їх для тебе зібрав, — сказав хлопець і густо почервонів.

— Ні, твій килим з квітів, — втрутився Ашот, — дуже твердий. Краще ходім у ту печеру, де ми гадюку знайшли.

Товариші приєдналися до цієї пропозиції. Справді, Зміїна печера, як вони її назвали, була досить глибока й зручна для того, щоб перебути в ній якийсь час.

Провалюючись по пояс у сніг, мандрівники почали здиратися вгору, до ріденького гайка, що дрімав під скелями.

Попереду знову біг Бойнах. Він наче плив по хвилях, то зникаючи в снігу з головою, то виринаючи на поверхню. За собакою йшов Асо, спираючись на палицю і пробиваючи шлях товаришам.

Саркіс плентався останнім. Він ступав уже прокладеним шляхом, але й це мало радувало його. Каміння, що лежало під снігом, потрапляючи під ноги, загрожувало звалити його в провалля. Щоразу, перечепившись, він голосно охкав, боязко озирався на всі боки, струшуючи з себе сніг, і проклинав Ашота, через дурні примхи якого товариші потрапили у таку біду.

— Ходімо швидше! Треба зігрітися, — вигукнув Ашот.

І справді, коли друзі напружили свої сили й пішли швидше, їм стало тепліше і веселіше. Але всім страшенно хотілося пити. Мучила спрага.

— Їсти сніг суворо забороняється! — категорично заявив Ашот. — Потерпіть, скоро знайдемо воду.

Мандрівники підійшли до підніжжя скель, згромаджених коло задньої ущелини. Тут росли невисокі дубки, на їх кривих і корявих гілках лежав лапатий сніг. Здалеку дерева здавалися незграбними білими наметами.

Розгрібаючи сніг, хлопці піднялися до Зміїної печери. Вона могла бути непоганим житлом: високі склепіння, гладенькі стіни й долівка, вузький вхід. У глибині печери виднівся якийсь прохід, куди зразу ж метнувся Асо. Незабаром звідти долинув його голос:

— Хлопці, воду знайшов!

Але шум води долинав звідкись здалеку, і Асо навпомацки в темряві ніяк не міг туди добратися. Він ткнув своєю палицею вперед, але даремно — кінець її залишався сухим.

Юні мандрівники сіли під стінами печери і деякий час мовчали. Вони відчували, що треба обговорити становище, і скоса поглядали на Ашота.

— Давайте приготуємо на ніч постелі, щоб не застудитися. Це перше, що ми повинні зробити, — сказав Ашот. — Вставайте, відпочили, й годі.

Ніхто не спитав, з чого ж можна зробити постелі. Кожен догадався, що вчорашній вітер зірвав з дерев листя, і його треба було тепер назбирати.

Але Ашот зупинився біля низенької ялинки з коротким і тонким стовбуром. Від самого коріння і до верхівки дерево було вкрите зеленою ніжною хвоєю. Здалеку воно нагадувало невелику купу зеленої трави.

Ашот струсив з гілок сніг і почав їх обламувати.

— Це будуть наші пружинні матраци, — сказав він. — Зрозуміли? Ну, ламайте!

Хлопці взялися до роботи і, наламавши хто скільки зміг, принесли гілки в печеру.

Раптом Шушик радісно закричала:

— Асо, йди сюди! Поглянь, скільки я тут листя знайшла!

Під кам’яним карнизом скелі листя лишилося таким сухим, що вислизало з рук Шушик, коли дівчина набирала його в оберемок.

— Почекай, хушке Шушик, так нічого не вийде, — лагідно сказав їй Асо. — Набери в мій піджак, а я зніму сорочку і зроблю мішок.

— Друзі нанесли в печеру стільки листя, сухої трави й різного хмизу, що Гагік, умостившись на свій матрац, потонув у ньому, як у м’якій перині.

— От здорово! — вигукнув він. — Якби ти, Ашот, дав нам ще вогонь, воду і хліб, я ніколи не пішов би звідси. Я й так уже думав, як би втекти від математики…

Вогонь, вода, хліб! Цими трьома словами Гагік точно висловив потребу всіх товаришів, власне, мінімальну потребу всіх людей. «А що коли допомога з села надійде не скоро? А може, для розчищення шляху треба буде багато днів. Як вони проживуть тут без вогню, води і хліба?» тривожно подумав кожен з мандрівників.

Сьогодні вони трохи підкріпилися. Можна терпіти. А як перенести холод і спрагу?

Ашот поліз в глиб печери, звідки ледве чутно долинало дзюрчання води, але зараз же повернувся.

— Ні, вода дуже далеко від нас, — тихо сказав він.

— А якщо ми прориємо, розширимо прохід? — спитала Шушик, яка найбільше страждала від спраги.

— Всюди каміння, як ти тут прориєш?.. Ні, треба придумати щось інше. Добудемо вогонь, буде й вода. Поки ще не стемніло, треба якнайшвидше зібрати паливо. Ну, чого носи повісили? Мерщій!

Але підганяти хлопців не було потреби. Вони й самі добре розуміли, що їх життя залежить тепер від вогню.

Розділ сьомий

Про те, як хлопцям хотілося мати могутні руки первісної людини

Чи то Саркіс стомився, чи його охопив розпач, але з місця він не рушив.

— Навіщо йти кудись збирати паливо, — заперечив він, — коли в нас немає сірників?

— Такий порядок. Спочатку ярмо купують, а потім биків, — сказав Гагік, підморгнувши Шушик, і слідом за Ашотом вийшов з печери.

Видершись на дубок, Ашот почав обламувати сухі гілки. Сніг посипався на Саркіса, який все-таки вийшов з печери і тепер мовчки стояв під деревом.

— Піди краще обламай гілки з тої низенької ялинки, — крикнув з дерева Ашот. — Чого ти стовбичиш, наче шампур[7] проковтнув?

Але не встиг Саркіс і поворухнутись, як Асо вже був коло ялинки, з коренем вирвав її і потягнув у печеру.

Шушик воювала з кущем терну, але як не старалась, їй не вдалося відламати й гілочки. Холодний сніг боляче обпікав худі, тоненькі пальці.

— Міцний кущ, хушке Шушик, облиш, поколе пальці, — лагідно сказав дівчині Асо. — Іди сюди. Візьми оцю гілку і оцю, тягни їх до печери.

Пастух Асо все своє недовге життя провів на лоні природи і тепер відчував себе в своїй стихії. Він вилазив на покриті снігом виступи скель, ламав у розколинах кучеряві карликові ялинки і, кидаючи вниз, кричав:

— Хушке Шушик, кидаю!..

Гагік вступив у боротьбу з старим пнем і, весь мокрий від поту, бурмотів:

— Ну, я ж тобі скручу в’язи…

Пеньок так і не піддався Гагіку, і хлопець, правда, не дуже сумуючи, кинувся збирати сухе листя й хмиз у розколинах та щілинах скель.

— Ну, чого ви позалазили в ці дірки? — розмовляв з галуззям Гагік. — Ходімо зі мною, зігрієте царя природи — людину…

Наскладавши під стіною печери величезну купу хмизу, хлопці й Шушик посідали кружка і почали радитись, як роздобути вогонь.

— Ні в кого з вас часом не завалялися сірники? — спитав Ашот.

Усі мовчки обшукали кишені. Нема жодного!..

— Ех, батьку мій!.. Якось я спробував курити, а він гарненько мене відлупцював… — поскаржився Гагік. — А дозволив би, то ми не страждали б сьогодні від холоду… Ашот, клянусь, нікому не скажу, якщо тій куриш. Виймай сірники!.. — раптом звернувся він до товариша.

Той знітився і почервонів:

— Перестань дурниці базікати…

Але Гагік невгавав:

— Якщо ти не куриш, то чого спочатку зібрав паливо, а тоді почав думати про вогонь?.. А може, спробуємо добути вогонь так, як це робили первісні люди?.. Як у підручнику написано…

— Видно, нічого іншого не вигадаємо… Доведеться… — погодився Ашот. — Візьміть по два сухих сучки ялинки і починайте терти їх один об другий…

— Хіба руками викрешеш з них вогонь? — не вірилося Шушик.

— А плов ти руками їси? — кинув Гагік.

Жарт цей додав сили юним мандрівникам. Вони заходилися добувати вогонь тертям — простим, але важким способом наших предків…

Асо почав нишпорити у своїй чабанській торбині і знайшов сухого гриба, якого він кілька днів тому висушив у гарячому попелі, щоб віддати батькові для розкурювання люльки.

— Ви робіть по-своєму, а я по-своєму, — сказав він товаришам. Спочатку Асо розкришив гриба. Потім знайшов у печері кремінь, настругав ножем скіпок і смолистих гілочок і додав до них трохи вати з свого піджака. Сівши навпочіпки обличчям до стіни, хлопець почав викрешувати іскри.

— Три, Саркіс, три сильно, бо так ми вогню не добудемо, — заохочувала товариша Шушик.

Але у неї самої нічого не виходило. А глянувши на вкрите потом чоло Ашота і його груди, що високо здіймалися від прискореного дихання, вона почала втрачати віру в успіх цієї справи. Так, мабуть, вогню не добути…

— Нічого не виходить, — важко дихаючи, нарешті признався Ашот. Йому соромно було глянути в очі товаришам.

— Так, це, певно, важче, ніж їсти мацун[8], — погодився Гагік. — Але для того, щоб добути вогонь первісним способом, треба мати і руки первісної, людини… А у нас?.. — І він простягнув уперед тонкі довгі пальці. — Наші руки звикли тримати лише ручку… От до чого доводить писанина…

Вони знову посідали мовчки; кожен віддався своїм невеселим думкам.

Десь у кутку печери капнуло. Раз, вдруге… Очевидно, сніг надворі починав танути. Але тут, під похмурим кам’яним склепінням, було так холодно, що Шушик уся тремтіла.

Ашот підвівся і роздратовано викинув камінь, що потрапив йому під ноги. Він був страшенно стурбований невдачею з добуванням вогню. «Чрихк, чрик!» — доносилося з кутка печери.

— Що ти там робиш, Асо? — спитав Ашот. — Нічого не вийшло?

— Ні, — винувато озвався пастух. — Кремінь не годиться…

Довго панувало напружене мовчання. Всі розуміли, що без вогню вони можуть загинути в цій холодній печері. Хоч би один сірник!

— Чого ж ми сидимо без діла? — нарешті порушив мовчанку Ашот.

І, взявши в руки дві палички, він почав запекло терти їх одну об одну. Йому допомагали інші, терли доти, поки вибились із сил. Нарешті, на гілочці, яку безперервно тер своїми мускулистими руками Ашот, з’явився димок і запахло горілим.

— Ну, як, по-твоєму? Можна руками добути вогонь? — переможно глянув Ашот на Шушик.

Запах горілого посилювався, і це підбадьорювало товаришів. Вони по черзі кинулись допомагати Ашоту. Але всі зусилля були марні. Вогонь не з’являвся…

Остаточно знесилившись, Ашот мовчки сів на холодну долівку.

— Хіба так вогонь добувають? Тільки й умієте гучні слова проголошувати! — почувся раптом голос Саркіса.

— А як? Адже так робили первісні люди, — спалахнув Ашот. У нього навіть руки тремтіли від утоми.

— Первісні люди!.. Знайшов з ким рівнятись! Фізику ти вчив? Ану, поясни за законами фізики, чому ніхто з нас не добув вогню тертям і що ми повинні зробити, щоб добути його?

Ашот нічого не міг відповісти. Він завжди думав, що Саркіс не цікавиться фізикою!.. Що ж йому тепер сказати?..

Якби в печері було зараз світло, Ашот міг би побачити глузливий погляд Саркіса.

— Поле тертя у твоїх паличок занадто велике, ось що! Тому вони тільки нагріваються, а вогню не дають… — пояснив Саркіс тоном ображеної людини. — Ти б у товаришів спитав спочатку, а потім уже давав команду.

Зауваження було доречним. Та хіба Ашот міг здатися?

— А малюнок у нашому підручнику про що говорить?

— Говорить про те, що ти не знаєш, як добути вогонь, — різко відповів Саркіс. — Треба спочатку в гладенькій дощечці висвердлити заглиблення, вставити в нього кінчик палички і тоді швидко крутити його долонями. Таке тертя двох поверхонь буде в п’ять разів менше, ніж було в тебе, а результати — в п’ять разів більші. Зрозумів? Пересвідчився тепер, що первісна людина краще, ніж ти, знала фізику?.. І не з книжок, а з практики.

На цей раз Ашот мовчки проковтнув образу.

— А де ж я знайду таку дощечку? — пробубонів він, Перебираючи галуззя. — Хоч би ніж був, щоб вистругати. Тьху ти чорт, нічого у нас нема… А що ти там робиш, Асо?..

Асо, зігнувшись, щось шукав. Він нагріб з долівки уламки каміння, підійшов до виходу, переглянув їх один за одним і… викинув. Потім вийшов і зразу ж мало не по пояс загруз у крихкому, м’якому снігу.

— Куди ти? — гукнув йому навздогін Ашот.

— Мені чорний кремінь потрібен… з гострим краєм…

— Так би й сказав. Гагік! За мною! Шушик, вийди погрітися на сонечку.

Слідом за ними вийшов і Саркіс.

Протоптуючи в снігу доріжку, хлопці рушили до підніжжя скелі.

В одному місці, де під виступом скелі, що низько навис над землею, було сухо, вони зупинились і почали оглядати щебінь.

— Це що? Кремінець? — подаючи Асо чорний камінь, спитав Ашот.

— Ні, кремінець схожий на чорне скло. Блискучий, гладенький, а краї гострі, як лезо ножа…

Саркіс підняв якийсь жовто-білий камінь і пильно роздивлявся його.

— Тобі сказали — треба чорний, — грубо зауважив Ашот.

— Не сердься на нього, Ашот. Це теж кремінь. Ану, дай я спробую… — лагідно проказав Асо.

Він підійшов до скелі і кілька разів ударив цим камінцем по нерівній стіні.

— Справжній кремінь! Ходімо!..

Поверталися до печери вже протоптаним шляхом, і Гагік, ідучи попереду, так гордо випинав груди, наче після переможної битви.

— Ну, знайшли? — нетерпляче спитала Шушик.

— Потім, — загадково відповів Гагік, і всі урочисто зайшли всередину.

Асо знову примостився в своєму кутку, одвернувшись обличчям до стіни.

— Що він там робить? Хоч би обличчя не ховав, щоб можна було з його виразу догадатися, — кинув Гагік.

Усі мовчки чекали. І раптом у темряві з’явилися золотисті іскри.

— Джан! — вигукнула Шушик.

— Тихо! — схопив її за руку Гагік, ніби боявся, що від її голосу зникнуть іскри.

Чхк, чхк, чхк!.. Асо висікав кресалом об кремінь іскри, які то поодинокими блискітками, то маленькими пучками розсипалися в темряві.

Навколо пастуха посідали навпочіпки всі і, витягнувши худенькі шиї, нетерпляче поглядали на його праву руку.

Ах, якби вогонь! Він розсіяв би холод і морок цієї непривабливої «квартири». Вони ніколи раніше не думали, яке важливе значення має вогонь в житті людини. Ні, видно, недаремно наші далекі предки поклонялись вогню.

Все частіше вилітали з-під криці снопи іскор, і в печері раптом гостро запахло паленим трутом.

Асо так зосереджено кресав, що для нього, здавалось, нічого важливішого зараз не існувало. Хіба що товариші. Адже через них він так і старався, схилившись над кусочком трута, який починав уже диміти. Хлопець знав, що від цього уламка засушеного гриба зараз залежить їхнє життя.

Взявши суху гілочку, він затис у ній трут і почав так легко і так обережно дути, що вогник, який уже з’явився, не міг померти від його дихання, а навпаки, мав розгорітися і спалахнути.

— Ну, що там у тебе? — не витримавши, гукнув Ашот.

Опустивши гілку, Асо тихо сказав:

— Почекай, зараз буде. — Але, піднявши гілку, завмер: вогонь погас, так і не народившись…

— З’їв! Ось вона, твоя манера кричати! — кинула Ашотові Шушик і вибігла з печери.

За нею вийшли й інші. Останнім плентався Асо, похиливши голову, нахмурившись. Він уже добув вогонь, добув ціною великого напруження, а тут йому раптом завадили, не дали довести діло до кінця…

— Ну, як? Не вдається? Може, ще спробувати? — запитав Ашот.

— Затупився кремінь… Уже немає гострих кінців, — відповів Асо, показуючи кремінець…

Ще одну ніч провели мандрівники в холодній печері. Морозний вітер вривався всередину; вночі Асо тихенько вийшов з печери, заклавши камінням вхід. А через деякий час повернувся і обняв свого нерозлучного друга Бойнаха. Застогнала у сні Шушик. Серце у пастуха стислося. «Хоч би цієї дівчини не було з нами», — подумав він і прикрив її своїм аба.

З глибини печери долинало одноманітне булькання води, а надворі лютувала хуртовина. Якою довгою здається ніч, коли людині не спиться!..

Розділ восьмий

Про те, як став у пригоді досвід, набутий на лоні природи

Вранці у юних мандрівників був поганий настрій, у кожного страшенно боліла голова.

Асо схопився ще вдосвіта і зняв з Шушик своє аба: побачать хлопці — сміятимуться. Він вийшов з печери і сумно поглянув навколо.

Холодні, важкі хмари висіли над Барсовою ущелиною. Падав дрібний колючий сніг, б’ючи, ніби піском, в обличчя.

— Ну як? Погода не змінилась? — почув він позад себе голос Ашота.

— Здається, ні…

Ашот стояв без шапки, задумливо поглядаючи на небо. «Хуртовина не вщухає, це її справа. Але чому ніхто не прийшов із села? Батько за всяких умов дістався б до Барсової ущелини… Що ж тепер робити?.. Чекати ще, без вогню, без їжі чи спробувати самим вибратися звідси?»

Ашот і Асо довго радились, але, не знайшовши кращого виходу, вирішили ще раз спробувати добути вогонь. Асо знайшов уночі кілька кремінців і заховав у пазуху, щоб вони за ніч добре підсохли. Повернувшись до печери, він знову заходився кресати.

Коли, згоряючи від нетерпіння, товариші зібрались у пастуха за спиною, його охопив неспокій. Руки тремтіли, він не міг зосередитись у роботі, яка вимагала великої витримки й уваги. Адже хлопець знав, що іскра проходить довгий шлях, перш ніж перетвориться на вогонь!..

Спочатку повинен зайнятися трут. Від трута вогник перейде на шматочок вати, з вати — на сухий грибок. Грибок тліє, димить, але вогню не дає. Вогонь дають тільки сухі тріски. Та спробуй примусити ці тріски розгорітися від тліючого грибка, спалахнути, дати полум’я!.. Треба роздути вогонь, але як? Усе залежить від того, як дути, од відстані, з якої дуєш, від сили дихання. Якщо дути на вогонь дуже зблизька, вуглець, що виділяється легенями, може приглушити слабке полум’я; якщо дуже здалеку — дихання не торкнеться полум’я, а лише підштовхне повітря, багате на кисень і, ледве торкнувшись тліючої тріски, примусить вогонь розгорітись.

Усе це Асо знав, звичайно, тільки з досвіду і не міг добре пояснити товаришам. Крім того, сором’язливість не дозволяла йому зробити будь-яке зауваження товаришам, яких він дуже поважав.

На допомогу сором’язливому хлопцеві вчасно прийшла догадлива Шушик:

— Ну, Ашот, вчорашнє повторювати не будем. Давайте відійдемо далі! Чого ви стали у нього над душею?

Хлопці покірно відійшли, але не могли відвести погляду від ритмічних рухів пастуха.

Чхк, чхк, чхк, — бив Асо по кременю. В темряві печери знову розсипалися снопики іскор.

Ось ледь помітна цівка диму піднялася і обвилась навкруги білого ковпака Асо. Всі затамували подих, почувши запах тліючого трута.

Мабуть, за все своє коротке життя школярі нічого не ждали з таким нетерпінням, як зараз чекали тієї краплини полум’я, що нарешті спалахнуло в темряві печери. Поступово полум’я збільшувалось. Спочатку воно освітило бронзову шию і праве вухо Асо, потім, розірвавши темряву, червоними плямами заграло на химерних стінах печери. За спиною Асо, який стояв на колінах, почала рости його незграбна тінь.

Коли, радісно посміхаючись, хлопець підвівся, всі побачили біля його ніг маленьку купку гілочок, що диміли, потріскуючи і викидаючи язички веселого полум’я.

— Ура-а-а!.. — мов по команді, закричали хлопці. Оглушливо загавкав Бойнах, захопившись загальною радістю.

Під склепінням печери розляглася гучна луна.

А пастух щиро посміхався, і в його очах, схожих на чорні виноградини, відбивалися іскри народженого ним вогню.

— Дуй, дуй! — раптом сполошився Ашот. — Вогонь твій на останньому подиху!..

Всі кинулись до вогню, але він уже погасав. Асо наблизив один до одного кінці тліючих паличок, ліг і почав обережно роздувати завмираючий вогник. Ще, ще трохи, і дим клубами піднявся до стелі, поплив під високим склепінням печери.

Вогонь розгорявся, та Асо дув усе сильніше й сильніше.

Раптом почувся тріск, полум’я лизнуло брови хлопця, китички шарфа на його ковпаку і червоним язиком метнулося вгору…

Жодного звуку не вихопилося з уст мандрівників: вони боялися, що вогонь знову погасне.

І лише у відблисках полум’я було видно, як вони хвилюються. Незабаром наші герої посідали навколо вогнища. Вогняні язики лизали стіни і, — торкнувшись склепіння, вискакували надвір, змішані з димом. Після стількох годин холоду всі відчували приємну насолоду від тепла. Асо скинув свій ковпак і почав щось складати в нього.

— Ашот, пити хочеться. Дай води!.. — по-дитячому наївно попросила Шушик.

Спрага мучила всіх. Так буває завжди: людина страждає більше від спраги, ніж від голоду.

— Води? — задумливо проказав Ашот. — З водою у нас погано. Я оглянув ущелину ще до того, як випав сніг. Води ніде нема… Якби тут була вода, вона стікала б в ущелину, і там хоч трохи та було б комишів…

— Гаразд, побачимо! Можеш далі не пояснювати, — втрутився Гагік. — Ти краще ось що скажи: в чому сніг розтоплювати? Може, пошукати якийсь камінь з заглибиною?

Але який камінь може замінити каструлю? їсти ж сніг небезпечно, особливо для Шушик, яка часто хворіла на ангіну.

— Що скажеш ти, Асо? — звернувся Ашот до чабана.

— Я? А що мені сказати? Бачиш, я готую воду… для Шушик… — відповів Асо і густо почервонів.

— Воду? Де ж тут вода?

— Зараз принесу, хушке Шушик.

Він набрав у свій повстяний ковпак каміння і висипав його у вогнище, а сам вийшов з печери.

— Це для того, мабуть, щоб вогонь сильніше горів, — підморгнув товаришам Гагік.

Хіба від каміння сильніше горить вогнище? Ні, певно, в Асо були інші наміри. Він повернувся з величезною, завбільшки з людську голову, сніжною кулею. Вона була яйцеподібної форми — один кінець тупуватий, другий гострий.

Коли камінці у вогнищі розжарились, Асо взяв дві палички. Орудуючи ними, як щипцями, він діставав з вогнища один за одним камінці і клав їх на тупий кінець сніжної кулі. Почулося, як у кузні, шипіння, піднялася пара, ніби від розпеченого заліза. Тримаючи в руках сніжну кулю, Асо все підкладав у неї камінці, вкриті попелом.

Нарешті з нижнього гострого кінця кулі потекла чиста, прозора вода, а каміння і попіл залишилися зверху.

— Швидше, хушке Шушик, підставляй рот, — зніяковіло сказав Асо, простягаючи дівчині сніжну кулю, з якої текла вода.

Шушик підставила рот і жадібно почала ковтати холодну воду. Ніколи ще вона не здавалась їй такою приємною. Спрага так виснажила Шушик, що дівчина не могла відірватися від цівки.

— Тепер ми питимемо тільки таку воду, — сказав Асо.

Коли всі втамували спрагу, пастух вийняв із своєї чабанської торбини шматок хліба, розламав його на рівні частки і роздав кожному, не забувши і про Бойнаха.

— Це я зберігав на всякий випадок. Шкода, що мало, — ніяково промовив хлопець, ніби він був винен, що в його торбині було так мало хліба. Ось уже два дні цей шматок не давав йому спокою. Як висловлюються вчені, «умовний рефлекс» викликав такі муки в шлунку, що минулої ночі він мало не з’їв хліб потайки. Але хіба Асо такий хлопець, щоб не поділився з товаришами? Ні, для товариша він віддасть усе.

Сухий чорний хліб здався всім смачнішим за гата[9]. Що гата?!

— Єдиний недолік цього шматка в тому, що він був дуже малий, — серйозним тоном висловився Гагік, ум’яаши свою частку. Він старанно підібрав крихти, що впали на штани, і кинув їх у рот. «Шкода, що я не взяла лаваш. Мама ж давала…» — подумала Шушик, та голос Асо перебив її думки.

— Хушке Шушик! Піди принеси дров.

Коли Шушик вийшла, Асо, наздогнавши дівчину біля виходу, ткнув їй в руку ще шматочок хліба.

— Візьми, я наївся, — прошепотів він і попрямував до дерев, щоб набрати хмизу.

Так минув ще один важкий для наших мандрівників день…

Розділ дев’ятий

Про те, що становище було набагато складніше, ніж думали юні мандрівники

Зійшло сонце, і під його промінням заяскріли зубчаті верхівки скель. На небі не було ні хмаринки! На вкритих снігом гірських пасмах сиділи орли, мовчки поглядаючи на незваних гостей. Велетнями здавалися ці птахи на лазурному фоні неба. Наче то не орли, а чабани в чорних бурках нерухомо стоять і стежать за отарою овець. Або навіть не чабани, а якісь суворі сторожі пильно охороняють природну фортецю Барсової ущелини…

На скелях почулася пісня куріпок, які прославляли ясний зимовий ранок. Ні, життя і радість існують навіть на цих заметених снігом стрімчаках!..

Настрій у юних мандрівників поліпшився.

Примруживши очі, вони дивились на Диявольську стежку і мовчки думали про те, як звідси вирватися.

— Ех, була б у нас хоч одна лопата, звичайна дерев’яна лопата!.. Працюючи по черзі, можна було б за два дні очистити шлях! — вигукнув Ашот.

— А ти казав, що по нас прийдуть, знайдуть нас, — ображеним тоном промовила Шушик.

— Прийдуть… Не так просто додуматись, що ми в Барсовій ущелині. Коли обійдуть усе навкруги, хто-небудь запропонує заглянути й сюди… А тим часом чому б нам не спробувати знайти щось схоже на лопату?

— З пустим Животом я не піду розчищати стежку! — запротестував Гагік.

Ашот скоса глянув на товариша, але йому й самому страшенно хотілося їсти, тому він не дорікав хлопцеві, а примирливо сказав:

— Гаразд, ходімо пошукаємо ягід.

Та куди йти? Всі кущі навколо густо вкриті снігом.

— Де ми рвали позавчора шишки, Ашот? Там на кущі, здається, ще трохи лишилося.

— Так, Шушик, підемо по шишки. Вони в балці, я пам’ятаю це місце! — І Ашот рушив уперед.

Ледве пробираючись у глибокому снігу, юні мандрівники дісталися, нарешті, до знайомого дерева, струсили з нього сніг і… пожалкували: разом із снігом посипались дозрілі шишки. Довелося задубілими пальцями підбирати їх. Але кожна — бодай маленька — шишка викликала стільки радості, скільки не давало навіть велике яблуко, що зберігалося на дереві до самісіньких морозів.

Хлопці довгенько порпались у снігу, хукаючи на руки, але шишок виявилось так мало, що настрій у всіх знову підупав. А що як їм доведеться лишитися в ущелині ще кілька днів? Скільки таких шишок треба буде, щоб прожити?..

І всіх охопив жах від думки про можливий голод. Які плоди, крім шишок, можуть бути в цій ущелині, де багато каміння і мало рослинності? Особливо тепер, на початку зими. Весною ще якось можна було б прогодуватися травами, а зараз усе висохло й сховалося під снігом. Добре, що їх скоро знайдуть батьки. І кожен тішився цією думкою.

— А поглянь туди, Асо! Чи не люди там?.. Гей! Еге-ей!.. Сюди, сюди! — закричав Ашот.

У Шушик здригнулося серце. Може, це батьки прийшли по них?..

Але постаті не відповіли Ашоту, навіть не поворухнулись. На фоні блакитного неба чорніли на білих від снігу скелях великі ягнятники, які виглядали свою здобич.

— Ні, не видно людей, — безнадійно похитав головою Асо.

— Тепер можна сказати, що ми залишились тут, — пробурмотів Саркіс.

— Простіше кажучи, стали робінзонами Барсової ущелини, — додав Гагік. — Але Робінзона ніхто не шукав, а нас, на жаль, шукають і знайдуть.

Хоч Гагік і жартував, а все-таки надія підтримувала і його, і товаришів. Знайдуть, звичайно…

— І справді, чого ви носи повісили? Зараз усе село шукає нас повсюди.

— Всі шукають, крім комірника Паруйра. Він же не зможе покинути свою комору, — перебив Ашота Гагік.

Саркіс нахмурився, стис зуби… А Гагік, наче нічого й не сталося, вів далі:

— Прийдуть під керівництвом тільки твого батька, Ашот. Треба розпалити велике вогнище, щоб нас помітили з літака.

— Ходім наберемо більше гілок… — гукнула Шушик.

— Правильно, ходімо! Вогнище розпалимо… Щоб не замерзнути вночі і не підпустити диких звірів. Бо ні батьки, ні літак сюди не прибудуть, — змінивши раптом жартівливий тон, додав Гагік. Потім, ніби щось пригадавши, зблід і сумно простогнав — Друзі, ми пропали!..

Від його слів у кожного завмерло серце.

— Чому? І це говориш ти, Гагік? — опам’ятався Ашот. — Чи не твої це слова: «Все скінчиться добре»?

— Так! — сказав Гагік. — Думаю, що все скінчиться добре, але надіятись ми повинні тільки на себе… Тут нас і не подумають шукати. Нас на Далекому Сході шукають…

— Справді! — вигукнув Ашот і, наче вражений громом, сів на камінь, опустивши руки. — Вони одержали наші листи… Оце пожартували!

І надія, що тільки-но спалахнула, вмить згасла. День наче потемнів. Шушик заплакала б, якби не соромилась.

— Пропали… — простогнав Саркіс, і його довгі ноги затремтіли, а губи посиніли.

Довго всі мовчали. Перший опам’ятався Ашот. Він спробував підбадьорити друзів:

— Ну, годі, не треба сумувати. Ходімо в печеру. Там подумаємо, як бути.

— Як кажуть, з тисячі дверей одні, може, й відчиняться. Ходімо! — і Ашот рішуче попрямував уперед.

Не можна сказати, щоб його не лякала загроза лишитись запертими в Барсовій ущелині. Ашот був відважним хлопцем, але й він знав, що таке страх. Разом з тим, цей шибайголова в душі радів, що мимохіть опинився в становищі Робінзона. Що є кращого в житті за цей риск? Тепер можна довести всьому світові. І цьому дівчиську, що, крім лчаванського Камо, є ще сміливі люди в наших краях.

— Бачиш, що ти наробила своїми необережними словами? — насмішкувато звернувся Гагік до Шушик.

— Якими словами? — щиро здивувалася дівчина.

— Ну, та про того ж Камо. Думаєш, не через те він повів нас сюди?

— Про що ви там шепочетесь? — звернувся до них Ашот, перебиваючи власні думки.

— Саме про тебе й говорили, — спалахнула Шушик. — Не хочеш визнати, що на світі можуть бути сміливіші за тебе?.. — І з очей її раптом бризнули сльози — Бідна моя матуся… І все через твою… твою… самовпевненість…

Ашот був просто здивований. Він самовпевнений?.. З чого це вона взяла?.. Ах, ці дівчата завжди тільки ремствують… Зате Гагік зрозуміє його. І Асо теж…

— Перед тим як спуститися в ущелину, ти говорила про це, — з гіркою посмішкою звернувся Гагік до Шушик. — Тепер ми справді стали героями книги, особливо Ашот.

— А чому б і ні? Інші можуть бути героями, а ми хіба гірші?.. — спалахнув Ашот.

Він сказав «ми», але всі зрозуміли, що під цим словом він мав на увазі себе. Шушик витерла сльози й докірливо похитала головою, а Гагік, як завжди, не втримався:

— А я, друже мій, і не думаю про себе. По-твоєму, лчаванський Грикор — ви знаєте, що він доводиться мені двоюрідним братом — кращий, сміливіший і дотепніший за мене?..

Ашот не відповів йому. Всі відчули, що хлопець образився. Нервово здвигнувши плечем, він рушив далі. Потім після паузи, на мить зупинившись у глибокому снігу, відповів:

— Думай, як хочеш. Це твоє діло. А я зможу декого перевершити… Вважай, що це самовпевненість… Шушик…

Юні мандрівники підійшли до свого житла, обтрусили сніг і ввійшли в печеру. Вогонь уже догоряв. Вони підкинули у вогнище хмизу і мовчки полягали на свої постелі. «Ну що ж, у житті всяке буває… Переживемо й це… З товаришами боятися нічого», — думав Гагік. Від вогнища було затишно й тепло, тому такі ж заспокійливі думки з’явилися і в інших. Усі трохи заспокоїлись. Але кожен відчував, що треба обміркувати становище, знайти якийсь вихід. Сподівалися, що їхній ватажок Ашот щось придумає. Він часто бував на полюванні з батьком, не раз потрапляв у скрутне становище і, безумовно, підкаже й тепер, як їм бути. Ашот теж відчував, товариші мимоволі вважають його своїм ватажком і покладають на нього великі надії.

— Так от, друзі, — з властивою для нього урочистістю, ніби виступаючи на зборах, почав Ашот. — Ми повинні жити до того часу, поки нас не знайдуть або поки ми самі не виберемося з цієї фортеці. Так само як Робінзон, ми повинні боротися з природою й самі добувати собі засоби до існування.

— Так само як Робінзон?.. — плаксиво перебила його Шушик. — Робінзон потрапив на острів, де не було зими, де багатюща рослинність…

— Еге ж! І ламу він доїв… Чого йому бракувало?.. — додав Гагік.

— Я не криюсь: становище у нас, можливо, важче, ніж у Робінзона. Але не забудьте, що нас п’ятеро… Ви добре знаєте, що колектив — це сила. 1 ще: як виховувався Робінзон і як виховуємось ми? Є тут різниця чи ні?..

Ашот відчував, що товаришам потрібне впевнено і бадьоро сказане слово. І він вів далі твердо, урочисто:

— Правда, місця, куди ми потрапили, бідні і голі. В цьому відношенні Робінзон був куди щасливіший за нас. Проте якщо ми діятимемо організовано, витримаємо. Нам доведеться скрутно, боротьба з природою буде важкою. І щоб у цій боротьбі ніхто не загинув, треба додержуватись якнайсуворішої дисципліни. Тому я пропоную насамперед обрати начальника. Всі повинні беззаперечно підкорятися йому, виконувати його розпорядження…

— Е, який там начальник! Знову командувати, — заперечив Гагік.

— Ну, хай не начальник, а старший. Повинен же хтось стежити за виконанням режиму, встановленого колективом.

— Гаразд. Оберемо просто старшого, і хай він служить нам, як депутат служить народові…

У Ашота було трохи інше уявлення про роль старшого, але він не наважився заперечувати.

— Добре, називайте, як хочете, тільки підкорятися обраному повинні ми всі.

— Звичайно! Якщо тільки він добре служитиме тим, хто його обрав, — наполягав на своєму Гагік. — А якщо не зуміє або запишається, попереджаю заздалегідь: ми його скинемо… таємним голосуванням…

— Ашот, нашим керівником будеш ти, — раптом висловила свою думку Шушик, наче боялася, що можуть обрати когось іншого.

— Так, ти підходиш, — підтвердив Гагік.

— Чому? — запитав Ашот. Він відчув у серйозному тоні Гагіка приховану іронію…

— Чому? — перепитав Гагік. — Та хоч би тому, що навіть звичайній товариській розмові ти вмієш надати офіціального тону.

Ашот насупив брови.

— А ти, Саркіс, що скажеш? — спитав Гагік.

— Мені все одно… Він нас сюди завів, хай і думає, як нам тепер бути. Я втручатися не збираюсь…

— Коли треба буде, то втрутишся, — твердо заявив Ашот. У його голосі відчувалась погроза.

— Бачив? Я ж казав, що ти можеш! — посміхнувся Гагік. — Не кожний уміє так говорити.

Отже, Ашота обрали за старшого.

Шушик знала, що він суворіший, ніж треба, що в нього сухий владний тон, але ж, можливо, думала вона, в цих суворих умовах їхній начальник якраз таким і має бути.

— Я буду вашим старшим. Саркіс правду сказав: я став причиною ваших нещасть, і я з шкіри вилізу, щоб врятувати вас. Але ти, Саркіс, — звернувся він суворо до хлопця, — перестань мені заперечувати…. І хникання щоб я більше не чув. Завдання наше я розумію так: добувати їжу і створювати всі умови для життя, бо може статися, що ми надовго застрянемо в цій ущелині. Будемо виготовляти знаряддя для розчищення стежки від снігу і спробуємо власними силами вибратися звідси. Ех, коли б у нас був ніж!..

Асо посміхнувся і сунув руку в кишеню:

— Ніж у нас є.

— Є? — радісно скочив з місця Ашот. Очі його засяяли так, ніби він уже винайшов спосіб, як вибратися з ущелини. — Дай гляну, коли не жартуєш.

Асо вийняв з кишені і подав Ашотові великий, грубий, але гострий чабанський ніж.

Ніж почав переходити з рук в руки. Так, з ножем багато чого можна зробити. Кожному здалося, що його сили з цієї хвилини подвоїлись.

— Ніж у наших умовах — все одно що гармата, — пожартував Гагік.

Ашот, набравши начальницького вигляду, оголосив перші досягнення колективу:

— Отже, у нас є житло, хоч і не дуже зручне. Найголовніше — є вогонь і є ніж. Це вже ціле господарство!

— Пробачте, а наш одяг? Чи ти гадаєш, що це дрібниця? — поцікавився Гагік.

— Гаразд. І це треба врахувати…

Справді, одягом юні мандрівники були забезпечені непогано. Коли вони збиралися на ферму, мрячив дощик, і тому всі одяглися тепліше. Ашотові дали осіннє пальто. В зеленому демісезонному пальті була і Шушик. Про одяг Асо і його теплу аба ми згадували вже раніше. Тільки Гагік вирвався з дому в легенькому, без підкладки піджачку. Крім одягу, у кожного з мандрівників була сумка: в Асо — чабанська, в інших — шкільні для зошитів і книжок. «Заінвентаризувавши», як сказав Гагік, майно, Ашот підвівся і сказав:

— Ну, вставайте. Підемо шукати їжу!..

Розділ десятий

Про те, як важко буває люд ині, ко л и ш лунок її не пристосований до дарів природи

Хто сказав, що Барсова ущелина бідна, що в ній немає їжі? Неправда! Там її вдосталь. Але все те, що знаходили мандрівники, розриваючи сніг, перевертаючи каміння, обшукуючи дупла, було мало придатне для їжі. Адже протягом тисячоліть кухня поступово віддаляла людину від дарів природи.

Хоч навколо і лежав сніг, навіть глибокий, усі живі мешканці Барсової ущелини знаходили собі їжу і житло. І кози, і орли, й куріпки… Навіть той заєць, сліди якого бачили хлопці. І тільки наші мандрівники лишались голодними, і чим довше вони шукали їжу, тим більше охоплював їх розпач.

Та й як не впасти в розпач, коли навіть під дубами не можна знайти жодного жолудя, хоч з усього видно, що їх у цьому році було багато. Про це переконливо свідчили порожні чашечки жолудів, що лишилися серед листя…

В одному місці під скелями стояло старе горіхове дерево, на всі боки розкинувши своє широке гілля.

Людина його тут посадила чи воно дике? На південних скелях цих гір росте чимало диких горіхів, породи яких нічим не відрізняються від культурних.

— Відкиньте-но тут сніг, хлопці. Горіхи — непогана їжа, — намагаючись підняти настрій товаришів, сказав Ашот.

І, дмухаючи на задубілі пальці, хлопці розгребли сніг, оглянули все навколо дерева, але не знайшли жодного горіха! «Ну, гаразд. Припустімо, що білки зібрали всі горіхи. Але ж кули поділися жолуді? Хіба можуть бути ведмеді у цій фортеці?» — сумно подумав Ашот.

І коли надвечір стомлені й голодні мандрівники зібрались у своїй печері, він сказав:

— Усі тварини залишають на снігу еліти. Тутешні тварини, мабуть, ховаються в печерах. Завтра ж підемо по їхніх слідах і…

— … надівши козлу на ноги чиюсь шапку, повернемося, — закінчив за Ашота Гагік.

Жарт був дотепний, але ніхто не посміхнувся. Де вже сміятися, коли живіт підвело від голоду…

— Якщо ми всі п’ятеро візьмемося за руки і відріжемо тварині шлях з печери, то куди вона дінеться? — мріяв уголос Ашот.

— Припустімо, що не втече. А чим ти її вб’єш? Тільки й умієш вигадувати… — пробубонів Саркіс, не підводячи голови.

— Знайдемо й для цього спосіб. У нас є ніж, можна виготовити зброю. Бачили в підручнику історії знаряддя і зброю первісних людей? — і Ашот звернувся до Асо: — Виріж для кожного по добрій палиці з дуба.

— Які палиці — довгі чи короткі? — спитав Асо, схопившись на ноги.

— І довгі й короткі. Як ручка сокири. Щоб короткою можна було зблизька бити, а довгою — здалеку. — Ашот говорив таким діловим тоном, ніби тварина, сидячи в печері, тільки й чекала, коли він прийде і почне бити її своїми короткими й довгими палицями.

— Гагік, ходім зі мною. Саркіс, пошукай кілька круглих каменів. А ти, Шушик, доглядай вогнище. Взагалі запам’ятай, Шушик, шо за вогонь відповідаєш ти. Погасне — пропадемо. Зрозуміла?

Ашот рішуче попрямував до виходу.

— Вогонь не погасне!.. Я піду з вами, — просилася Шушик. — І моя допомога може бути потрібною.

У Гагіка прокинулось почуття гордості:

— А ми, по-твоєму, якісь тюхтії? — І, випнувши вперед худі груди, він вийшов з печери.

— Погляньте на цього героя!.. — посміхнулась Шушик і докинула хмизу в огонь.

— Не хвались, на бій ідучи, а хвались, ідучи з бою, — звернувся Ашот до Гагіка надворі.

— Це ти з Шекспіра?.. Знаєш, треба підбадьорювати їхній рід, а то почне рюмсати…

Недалеко від печери хлопці побачили Асо, який майстрував майбутню зброю. Ашот посміхнувся і почав оглядати кущі та деревця, що росли навкруги. «Треба знайти молоду і м’яку кору, з якої можна було б наробити мотузок», — подумав він.

Печера, в якій вони влаштувались, була у верхній частині ущелини. Від цієї печери, здавалося, і починалася ущелина, збігаючи вниз і дедалі розширюючись.

Трохи нижче колись, напевно, була западина. Поступово, протягом багатьох років, водяні потоки нанесли в неї піску і мулу, зрівнявши з навколишньою місцевістю. Утворився невеликий рівний майданчик, такий, як тік. З одного краю цього потоку виднілися кущі високого очерету, а поруч стояли стара верба і два карагачі-дерева, які ростуть у вологих місцях.

У молодого карагача кора гнучка й міцна. Ашот підрізав її, потім узяв за кінець, потягнув, і гілка зразу ж оголилась. Скоро такою ж голою стала майже половина карагача, а біля стовбура горою лежали на землі довгі пасма кори.

— Тепер у нас є чим в’язати, — сказав Ашот. — Збирайте-но всі «мотузки», хлопці, несіть їх до вогню. Бери свій ніж, Асо, і готуй палиці.

Увечері, при відблисках вогнища, Ашот прив’язав до палиць різних розмірів камені. Все це нагадувало малюнки з підручника історії. І хлопці щиро пишалися знаряддями «доісторичної епохи»: сокирами, молотками, списами; вони були криві, незграбні, але придатні для ударів.

— Цим, звісно, можна стукнути звіра, тільки страшно — багато крові проллється, — оглядаючи великий молот. пробубонів Гагік.

Цього разу жарт не підтримали: знаряддя все-таки викликало певну надію. Правда, Ашот був незадоволений:

— Бити ним, звичайно, можна, але різати…

— Справді, вся ця зброя дуже тупа, — розчаровано докинула Шушик.

Ашот мовчки вийшов і незабаром вкотив у печеру два великих камені. Кинувши їх один на одного, хлопець відбив кілька шматків з гострими краями. Бойнах, підвівши голову, здавалося, з цікавістю дивився, що робить Ашот.

Долівка в печері була базальтова і така гладенька, ніби хтось навмисне відшліфував її.

— Ну, тепер, Саркіс, візьми оцей камінь і добряче відточи його гострий край об базальт. Це буде наша сокира, — гукнув Ашот.

Важко сказати, чи тон, яким це було висловлено, не сподобався Саркісу. чи хлопець пригадав давні кривди, але він навіть не поворухнувся, ніби й не чув. Сидів, спершись на якийсь пеньок, і мовчки дивився на вогонь.

Ашот не звернув уваги на впертість Саркіса. Сам відточив камінь і міцно прикрутив його до одної з палиць.

— Тепер у нас є щось схоже на сокиру і на кам'яний молоток. Але цього мало. Якщо не пощастить вийти звідси найближчими днями, то доведеться подумати про складніші знаряддя.

— Ти тільки про знаряддя й говориш! А постелі? — розсердилась Шушик.

Справді, хвоя в печері пересохла, потерлася і розсипалась. Голки боляче кололися.

Треба було освіжити постелі, підкинути в них сухої трави і сухого листя. Так принаймні думала Шушик.

— Він же мисливець, навіщо йому постіль? — в’їдливо сказав Саркіс.

— Постіль? Може, вам подати пружинні матраци? — глузливо відповів Ашот, хоч і відчував, що треба було ще вдень подбати про постелі.

Однак було вже пізно. Короткий день скінчився, надворі знову стало темно й холодно. Що можна знайти в такий час?

— Ну, про їжу і про постелі подумаємо завтра. Пошукаєм. А зараз давайте обміркуємо, як позбутися цієї гидоти — диму, — сказав Ашот, кашляючи і витираючи сльози від їдкого диму. — Гагік, чи не придумаєш ти чого?

— Чого ж ні? Якщо ти ляжеш, дим не виїдатиме очі, — хрипким голосом відповів Гагік і кивнув на Саркіса, який простягся на долівці.

— Ну що ж, ляжемо, всі ляжемо, а хто за нас працюватиме?

Мокрі гілки шипіли й диміли. Вхід у печеру був низький, і клуби диму всередині густішали, підіймаючись до склепіння. Справді, тільки лежачи можна було почувати себе краще. І цей рецепт чудово засвоїв Саркіс.

Ашот вийшов і оглянув печеру зовні. Дим ліниво виповзав тільки з входу. Підіймаючись угору, він лизав каміння, що звисало над печерою.

Щоб дати йому вихід, треба було пробити отвір вгорі, в склепінні. Але чим? Кам’яним молотком? Чи… ножем Асо? Що ж можна було ще зробити?

Ашот подумав, подумав і, нічого не вирішивши, повернувся в поганому настрої в печеру. Поведінка Саркіса починала його дратувати.

— Мені не подобається, Саркіс, як ти поводишся, — звернувся він до товариша. — Всі ми повинні працювати, не шкодуючи сил, щоб не загинути. А ти що робиш?..

— Я роблю те, до чого звик, — перебив його Саркіс.

— Я знаю, що ти звик нічого не робити. Але тоді ти був дома і для тебе все було готове, а зараз у нас немає нічого. Здавалось би, проста річ — вогонь, але його теж треба весь час підтримувати, а на це потрібна людина. Якщо всі ми будемо такі, як ти, — навіть хмизу для вогню не роздобудемо, не кажучи вже про їжу…

Зауваження було справедливим, але Саркіс сприйняв його болісно.

— Виходить, що серед усіх нас тільки я ледар? — роздратовано запитав він.

«Ну як бути з цією людиною?.. — думав Ашот. — Усі енергійно кидаються з боку в бік, кожен щось робить для колективу, а цей стоїть, засунувши руки в кишені, чи лежить біля вогнища, втупившись у стелю. А йдучи на роботу, плентається так, ніби його на аркані тягнуть… На зауваження ображається…»

— Не ображайся, Саркіс, не любиш ти працювати, — лагідно промовила Шушик.

— Я тільки й чекав, щоб мене вчили дівчата, в яких волосся довге, а розум короткий…

— Це я не вперше чую від тебе, — спалахнула Шушик. — Але пам’ятаєш, коли ми прокладали алею в Мейлу, ти теж відмовився взяти участь?

— І добре зробив! Я садитиму вздовж дороги плодові дерева, а потім прохожі їстимуть плоди з них!..

Ашот докірливо хитав головою і думав: «Якою мовою говорити з цим хлопцем, щоб він зрозумів свою помилку?»

Шушик щойно нагадала про ту велику справу, яку юні натуралісти під керівництвом Ашота почали і з честю закінчили минулого року.

З Айгедзора до сусіднього азербайджанського села Мейлу тягнеться між бавовниковими плантаціями рівна дорога. На чотири кілометри проліг шлях, на якому не було жодного деревця, жодного кущика. Подорожній, що ступав на цю дорогу, обливаючись потом, міг лише мріяти про відпочинок під деревом у холодочку…

І ось минулої весни юні натуралісти двох сіл вирішили насадити вздовж дороги фруктові дерева. Школярі з Мейлу почали садити від свого села, а айгедзорці — від свого. В цій роботі взяли участь усі юні жителі обох сіл. Тільки Саркіс з кількома своїми поплічниками ухилилися від праці, ще й глузували: «Подумаєш, людей хочуть здивувати!..»

Так, день у день саджаючи у вільні від навчання години кожен по кілька дерев, вірменські й азербайджанські школярі зустрілися, нарешті, на середині шляху, прокричали гучне «ура» і гаряче обнялися: алея була готова. Її вирішили назвати «Алеєю дружби». З якою радістю зустріли цю звістку в районі і їв центрі! Навіть журнал «Піонер» надрукував статтю про цю подію!..

Проходять тепер Алеєю дружби люди, свої й чужі, дивляться на зелені деревця, на яких висять дощечки з іменами тих, хто посадив і доглядав їх, — і дякують молодим працьовитим рукам. Тільки Саркісові ніхто не скаже спасибі: не працював він, немає на цій алеї деревця з його іменем…

Настав ранок четвертого дня полону наших мандрівників. Одне за одним вони вийшли з печери, але, не витримавши холоду раннього ранку, повернулись і посідали навколо вогнища. Знову під склепінням печери зібрався їдкий дим. Що робити? Знову довелося лягти на тверді постелі…

Як пізно заглядає сонце в цю ущелину! Цілий світ, здається, вже зігріє воно своїм промінням, а в Барсовій ущелині ще стоїть туман.

Та ось, нарешті, з східних верховин показалося сонце, і одразу залунала зворушлива пісня куріпки, яка хвалила денне світило. Ця пісня викликала в Ашота мисливські мрії.

— Не турбуйтесь, — звернувся він до товаришів, — тепер ми обов'язково зайця або куріпку вб’ємо. Справжній мисливський день — сніг глибокий…

— А для нас він не занадто глибокий? — наївно запитала Шушик.

— Для нас він глибокий, а не для тебе. Тобі за вогнищем стежити треба, зрозуміла?

Після цих слів Ашот звернувся до хлопців і тоном досвідченого мисливця почав пояснювати, що, добуваючи їжу, і заєць, і куріпка забираються в глибокий сніг і розкопують його.

— В цей час їх найкраще бити. Тільки треба простежити, де вони зарилися. Зрозуміли?..

— Зрозуміти зрозуміли, та не засвоїли, — відповів за всіх Гагік і звернувся до Шушик: — Візьми цю палицю і сядь біля вогнища. Коли з’явиться ведмідь, попросиш його, щоб почекав нас. Ми прийдемо й здеремо з нього шкуру… — але, зустрівшись поглядом з Ашотом, Гагік звернувся до нього: — Пробач, здається, я порушив твої функції?

— Авжеж, і —порушувати їх не слід. Але в цілому ти дав правильне розпорядження. Шушик мусить лишитися біля вогню. Крім того, вона назбирає трави й листя для постелі.

— Не тільки трави й листя, можна й моху назбирати…

— Гаразд! Ми пішли. Прив’яжи Бойнаха, щоб він не сполохав дичину…

Озброївшись «знаряддям кам’яного віку», хлопці почали спускатися вниз по схилу. Ашот сподівався, що зайці можуть з’явитися біля карагача, поласувати його м’якою, смачною корою.

І справді, на протилежному схилі виднілися сліди. Вони були й навколо дерева. Недосвідченій людині здалося б, що тут топталася ціла заяча ватага. Але пильне око Ашота зразу визначило, що до дерева вів лише один слід, навколо якого заєць накрутив потім справжній лабіринт. Ашот впевнено рушив цим слідом на край ущелини, подавши знак товаришам, щоб вони тихенько (він приклав палець до губів) ішли за ним. Хлопець був такий схвильований і мав такий таємничий вигляд, що Гагік ледве стримував сміх.

Чим нижче спускалися юні мисливці, тим ширшою ставала Барсова ущелина. Зникаючи праворуч під стіною скель, вона поступово переходила в плато. Сюди й вів слід зайця. Сніг був глибокий, і хлопці ледве чвалали по ньому.

— Стривайте! — зупинився раптом Гагік. — Треба прикинути, скільки він важить.

— Хто?

— Заєць.

— Навіщо це тобі? — розсердився Ашот.

— Я, брат, не хочу даремно мучитись. Поки не взнаю, скільки в зайцеві кілограмів, не бігатиму за ним з порожнім животом…

Що тут робити? Обурюватися? Сміятись? У всіх животи з голоду позападали, в голові паморочиться, хочеться кричати від розпачу, а він жартує…

— Треба йти! В наших місцях зайці по два-три кілограми важать, — навмання сказав Ашот.

— Три? — і Гагік, загинаючи пальці, почав зосереджено щось підраховувати. — Якщо трохи дати Бойнаху — залишиться два з половиною кілограми… Шкурка — двісті грамів…

Ашот сердито потягнув його за руку. З палицями напоготові хлопці, затамувавши подих, обережно ступили на плато. Ще здалеку помітили дірку в снігу. Там заєць, мабуть, заховався. Скрадаючись, еони підходили до маленького тунелю. Але Гагік раптом знову зупинився, глянув на свій незграбний молоток і запитав:

— А чи не соромно, хлопці? Вчотирьох з величезними палицями на… одного зайця! Га?.. Мені, правду кажучи, ніяково…

— Цсс!.. — сердито перебив його Ашот, приклавши палець до губів.

Але було вже пізно: заєць вискочив з-під снігу, зробив великий стрибок і, енергійно перебираючи лапками, щодуху помчав до скель. Він був, очевидно, важкий, бо кілька разів провалювався в сніг, борсався в ньому, ніби плавав, але все-таки вискакував і мчав далі, поки не зник з очей.

— Шкода, що Бойнаха залишили в печері. Він, напевно, піймав би цього зайця…

— З’їв?.. — накинувся Ашот на Гагіка. — Пустуєш завжди. Тепер сиди голодний і вий!..

— Добре, мовчу, — і Гагік затулив долонею рота. Він ніколи не бував на полюванні і не знав, що в такі хвилини не можна не тільки розмовляти, а навіть шепотіти. Але що тепер говорити — заєць утік…

Хлопці пішли по сліду, важко дихаючи, через силу видираючись на скелі, проте заєць, ще здалеку побачивши їх, стрімголов побіг далі.

А на вершині скелі сиділи орли і пильно стежили за кожним його рухом. Один величезний ягнятник у білих кошлатих «шароварах», важко змахнувши крилами, піднявся з місця і шугнув на зайця. Той зупинився, сунув голову в сніг, очевидно збираючись заритися весь, але хижак каменем упав на нього, запустив міцні гострі кігті в спину своїй жертві і поніс її на вершину скелі.

— Ну, Гагік, скільки важить заєць? — єхидно запитав Ашот.

Гагік, пригнічений несподіваною подією, мовчав. Як усе обернулось? Адже він встиг підрахувати, кому яка частка дістанеться…

«А як тікав, дурень!.. Коли вже судилося йому загинути, то чи не більшою шаною було б, якби з’їли його ми?..»

Тим часом орел, вмостившись на недосяжній вершині, розкошував здобиччю, скоса поглядаючи на невдах-мисливців і, здавалося, глузуючи з них. Пригнічені хлопці довго дивилися заздрісними очима на орла, а потім поплентались назад. Побродили ще трохи по кам’янистих схилах ущелини і, нічого не знайшовши, стомлені й сумні, повернулися до печери…

Коротким був осінній день. Не встигли мисливці пополювати, як сонце вже сховалося за Араратом. Правильно казав Гагіків дід: «Сядеш вранці снідати, не встигнеш поїсти, а надворі, вже темно».

Коли хлопці зайшли в печеру, Бойнах заскавучав і кинувся до свого господаря — він був голодний. Шушик, допитливо глянувши на сірі обличчя товаришів, одразу зрозуміла, що хлопці повернулися з порожніми руками. Проте, вдавши з себе безтурботну, весело сказала:

— Гляньте, які я вам постелі приготувала!..

Для того щоб читачеві уявити ці «постелі», треба сказати, що з самого центра і до входу печера нагадувала видовбане у горах корито. Всередині корита палало вогнище, а з обох боків підводились природні лежанки. Шушик застелила краї корита сухою травою, листям, а зверху поклала мох. Полум’я піднімалося вгору і нагрівало кам’яні лежанки.

— Що ж, після полювання маємо право відпочити на кам’яній тахті. На здоров’я нам! — сказав Гагік і ліг на свою постіль. За його прикладом полягали й інші, поринувши в невеселі думки.

— Сніг розтає швидко, й половини вже не лишилося, — тихо промовив Ашот. Він, очевидно, хотів підбадьорити товаришів. — Чуєте, як капає?..

Хлопці прислухалися. Де там капає? Це десь у глибині печери лилась вода. Можливо, танув сніг, який набився в глибокі тріщини гори. Хоч надворі був вечір, але повітря було тепле й сніг у тріщинах швидко танув. «Цікаво, куди тече ця вода? Просочується в землю чи створює під скелями водоймища?» — думав Ашот.

— Хоч і розтає, але стежка не скоро відкриється. Вітер намів багато снігу і все засипав!.. — похмуро сказав Саркіс.

Ніхто не заперечив йому. Всі знали: на Диявольській стежці, в проваллях та ямах намело стільки снігу, що він і до весни не розтане. Ходити по ньому небезпечно: один необережний крок, найменша втрата рівноваги — і скотишся в провалля. А втратити рівновагу на такій стежці неважко: якщо сніг підмерзне — посковзнешся, якщо почне розтавати — провалишся. В обох випадках — кінець один. Хлопцям лишалося тільки організувати своє життя так, щоб не померти з голоду.

Яка довга ніч у листопаді! Сидячи круг вогнища, юні мандрівники тихо розмовляли, а Бойнах завзято гавкав надворі. На кого він гавкав — і сам не знав…

Асо постелив біля вогнища своє аба, висипав на нього з кишені купу шипшини і, відлічуючи ягідку за ягідкою, розділив на п’ять рівних частин.

— Звідки? — запитав Ашот.

— Зверху. Тільки небагато: ведмідь, щоб він здох, раніше за нас знайшов.

— Тут є ведмідь? — злякано спитала Шушик.

— Ні, сліди старі. Він був тут, очевидно, за кілька тижнів до того, як випав сніг, і поламав кущі. Попідбирав і жолуді, і горіхи. Жодного не залишив, клятий.

— Нічого, хай їсть, — заспокоїв Гагік. — Хай нагулює собі жиру. З гірських жолудів буває смачне сало. Хіба вам це не подобається?

Хлопці ледве посміхнулися. Шипшина тільки роздратувала голодні шлунки, і жарти Гагіка сприймалися погано.

Шушик почувала, що захворіла: все тіло в неї боліло й нило, особливо спина.

Не втрачав надії тільки Асо. Він витяг із-за пояса вирізану з клена сопілку — вічну супутницю пастуха — і почав награвати сумні курдські мелодії. Часом трохи хрипким, але приємним голосом він підтягував:

Ло, ло, ло… Слухайте мене, Ей, гори! Ей, скелі! Я відкрию вам серце гаряче своє. Хіба можуть вітри загасити вогонь, Що палає бурхливо у ньому? Ло, ло… Хіба висушить сльози моїх очей Прохолода з високих гір? Вони, як струмки Бінгел-гори, Стікають — течуть униз… Ло, ло, ло…

— Е, Асо, так не годиться! Про сумні речі ти співаєш, — зауважив Ашот.

Пастух добродушно посміхнувся, і на його вкритому бронзовою смагою обличчі яскраво блиснули білі зуби.

— Я, про сумні речі?.. Ви знаєте, що таке товариш? З товаришем і смерть не страшна… Це пісня Хчезаре. Вона говорить своєму коханому Сіабандо: не ганяйся за диким биком, не ганяйся. Якщо ти мисливець, твоя здобич — я. Не ганяйся за биком!.. Не послухався її Сіабандо. Молодий був, запальний. Кров у ньому кипіла. Побіг він за диким биком, випустив усі свої стріли, поранив. Але сліпа доля втрутилася: підняв його бик на роги, кинув униз, ударив об суху гілляку, що стирчала з стовбура, і проткнула вона серце Сіабандо.

Морок оповив гору Сіпан, але і в мороці знайшла Хчезарё свого коханого. Знайшла і почала плакати над ним, а Сіабандо стогне і каже їй: «Не плач, Хчезарё, не плач, моя люба…»

Відповідає йому Хчезаре:

«Ой, та як же не плакать мені, Коли чую зітхання твої, Коли чую твій стогін, о мій Сіабандо?.. Камінням укрита вершина Сіпана, На вершині виблискує озеро чисте. Я водою цілющою рану промию, Вблагаю сонце стати бальзамом, Щоб дужим ти був, Сіабандо…»

Асо співав пісню про безталанну Хчезаре з таким натхненням, що викликав у серцях товаришів глибоку тугу. Саме тоді в печеру зайшов Бойнах. Ліг, поклавши голову на лапи, наче заслухався. Він був спокійний і байдужий: якщо хазяїн грає на сопілці й співає — то, виходить, отарі не загрожують вовки, виходить, усе гаразд…

Розділ одинадцятий

Про те, що сталося в селі Айгедзор і, коли туди прибули злощасні листи

Село Айгедзор лежить на лівому боці Араратської долини, там, де Малий Кавказ опустив свої «ноги» у води річки Аракс. Тут і дрімає в міжгір’ї село Айгедзор[10], сховане од вітрів у садах і відкрите сонцю. Невеликий гірський струмок зрошує верхні сільські сади, а канал, прокладений від Араксу, несе воду бавовниковим плантаціям, які розкинулись на рівнині перед селом.

Веселе село!.. Та й як не бути йому веселим, коли восени в льоху в кожного колгоспника стоїть по два-три караси[11] з вином! Наповнені «сонячним соком» Араратської долини, вони чекають у льохах святкових днів.

Як тільки закінчаться всі приготування до Жовтневих свят, колгоспники з глиняними глечиками в руках спустяться у свої льохи і вперше знімуть кришки з карасів.

Несвоєчасний і великий снігопад цього року перешкодив айгедзорцям зустріти свято в садах, на чистому повітрі, де вони люблять сидіти на вкритій бархатною зеленню землі. Довелося застелити столи в хатах, заставити їх всілякими стравами… Але кого ж у гості покликати, коли у всіх стояли накриті столи? Всі гостей чекають… Кому хочеться самому бенкетувати?.. v Батько Ашота Арам і батько Гагіка садовод Аршак зустрілися в центрі села уже напідпитку і почали тягнути один одного в гості.

— Щоб твоє сонце світило, Аршак! У мене жінка насмажила таких куріпок, що пальчики оближеш. Ходімо до мене, — переконував приятеля Арам.

— Ні! Хіба в мене нічим почастувати? Чи свого вогнища нема? Ходімо краще до мене, — наполягав Аршак, широкогрудий, міцний землероб з гучним голосом.

Нарешті він вдався до сили: схопив Арама, кинув його собі на плечі, ніби мішок з картоплею, і під громовий регіт селян, що спостерігали цю сцену, поніс до своєї хати. Дома Аршак замкнув двері.

— Роздягайся! — наказав він, а сам почав знімати з великого караса кришку, додавши: — Не бійся!

— Я не з тих, щоб злякатися. З ведмедем битися доводилось. Подумаєш, налякав!.. — хвалився, як і всі мисливці, Арам.

Але тут дружина Аршака з глиняним кухлем у руках сказала:

— Братику Арам, твій син з моїм, наче рідні брати. Випий за їхні успіхи…

Саме тоді хтось постукав, і в сіни, весь у снігу, ввалився сільський листоноша.

— О! Арам, і ти тут? Дуже добре, а то в таку негоду не хочеться йти до вас, — промовив він і витяг з сумки два листи. Один мовчки віддав Аршакові, а другий — Арамові.

— Дядечку Мурад! Ти, мабуть, змерз. Зайди, зігрійся.

— Ні, мене чекають. Ніколи… А що це? Вино? Це можна…

І дід тут же, на порозі, вихилив запропонованого йому кухля.

— Ух… — задоволено крякнув старий листоноша і, трохи віддихавши, додав: — Не вино, а лев’яче молоко!

Арам і Аршак хутенько розпечатали конверти.

— А, та це від мого молодого лева, щоб він здоровий був! — вдивляючись у знайомий почерк, вигукнув Арам і підніс листа до густих вусів. — Але чому ж він сам не прийшов?..

— Як так? Хіба хлопців немає? Вони ж вийшли з ферми ще вчора… — сказав дядечко Мурад.

І зразу пожалкував: дружина Аршака закричала: «Ой, щоб я осліпла! Дитино моя!» і випустила з рук порожнього кухля.

— Підожди, жінко, давай спочатку почитаємо. Куди ж вони можуть дітися! — більше для того, щоб заспокоїти самого себе, ніж дружину, промовив Аршак і почав читати..

— Та це він не мені, а дідові своєму пише. Батьку! — гукнув Аршак, відчинивши двері в другу кімнату. — Онук з ферми тобі листа прислав.

— Га?.. А що він пише? — почулося з кімнати.

— Що? Ось зараз прочитаю. Пише, що хоче тебе омолодити. Ха, ха, ха!.. — розкотисто зареготав Аршак.

Але, прочитавши ще кілька рядків, зразу став серйозним і закліпав очима.

— Як це на Далекий Схід? Здурів, чи що?

— Слухай, невже вони домовилися?.. — засміявся п’яним сміхом Арам. — І мій пише, що хоче їхати на Далекий Схід. Бач, такий же, як і його батько, все про мандри думає, про полювання. Ну, чого ви зблідли? Поїдуть і приїдуть. Не пропадуть!

Може, тому, що Арам був напідпитку, ні лист його сина, ні лист сина Аршака не справили на нього особливого враження.

… Пізно вночі повернувся Арам додому і розповів дружині про листа. Вона заголосила. Арам розсердився.

— Чого ти розрюмсалась? Не буде хлопець дома сидіти й триматися за твою спідницю!..

Та коли він трохи поспав, а потім, прокинувшись, глянув на застелене ліжко сина, то й сам добре-таки збентежився: «Чи не трапилося справді чогось із хлопцем?»

Мати Ашота цілу ніч не роздягалась, не заплющила очей, сиділа біля ліжка, охала, ахала, ламала руки і час від часу голосила: «Ой синку мій… Ой синку, якби знати, де ти, під якою скелею мерзнеш!..»

— Я зараз візьму в бригадира коня і вітром злітаю на ферму. Ще вдосвіта повернусь, — похмуро сказав Арам, беручи рушницю.

— Почекай, чоловіче, нехай розвидниться. Куди ти в таку хурделицю? Вовки!.. — турбувалася Сірана.

Проте Арамові не сиділося. Він швидко вийшов з дому. Яка там хурделиця, які там вовки, коли пропав його син. Хіба він міг бути спокійним…

Але до ферми Арам не доїхав. Напівдорозі він зустрів Аршака, що вже повертався додому. Ще ввечері дружина примусила його поїхати туди — Справді, втекли на Схід, — коротко і сумовито повідомив пригнічений Аршак.

— Звідки ти знаєш? — ослаблим голосом спитав Арам.

— Звідки? Листи є? Є! А Шушик, дочка Ашхен, та прямо сказала матері: їдемо на Схід, до ведмедів, які ловлять рибу… Може, слова твого сина повторювала… — І Аршак зніяковів: «Чи не образиться Арам?..» — Та й мій, ніде правди діти, від твого недалеко втік. Теж у голові вітер, — додав він, щоб пом’якшити сказане.

— Що ж нам тепер робити?.. Може, почати шукати їх на полях чи підняти людей?

— Якщо вони на полях — самі прийдуть, знайдуть дорогу! Твій син — мисливець, син Авдала — пастух, і собака з ними розумний. Якби вони були в наших місцях, собака, напевно б, дав знати… Ні… Мов телята, яким вітер ударив у голову, кудись подалися… Пропадуть…

Похитав головою Аршак, пришпорив коня. Поїхав за ним і Арам.

Звістка про те, що пропали діти, швидко облетіла село. Учні, зібравшись групами, насторожено обговорювали подію, директор школи говорив по телефону з районним начальником міліції.

Знову прочитали одержані з ферми листи, знову розпитали листоношу та Аршака і прийшли до висновку, що хлопці вирушили на Далекий Схід.

— У цьому віці буває таке…

У цьому віці голови в дітей завжди набиті різними фантазіями.

Особливо в таких, як Ашот. Його я добре знаю… — сказав директор школи, старий учитель, сутулуватий чоловік з маленькою борідкою. — Навіжене дитинство!

І я колись тікав з дому, — признався він з ніжністю в голосі, схвильований спогадами.

— Отже, не треба село на ноги піднімати, людей на розшуки посилати! — вигукнув голова колгоспу Арут. — Ух!.. Наче в мене й без цього мало турбот, а тут ще ці дітлахи… Справжнісінька кара! — завжди чимсь заклопотаний, він раптом накинувся на Арама і Аршака: — Якщо вони зараз тікають із села, які ж із них колгоспники вийдуть? — А Саркіса, сина Паруйра, голова взяв під свій захист: — Він що? Він, як теля. Розвісив вуха! А ось синок Арама — цей хлопець наче з ланцюга зірвався. От і підбурив Саркіса. А може, навіть налякав і з собою взяв. Вони «все можуть!.. У них і батьки такі — хіба вони мене на зборах не залякують, не критикують? — розходився Арут.

Арам слухав усе це і, хоч у ньому закипала кров, намагався стримуватись.

З району в усі кінці були розіслані телеграми з проханням затримати втікачів, але, незважаючи на це, колгоспники вирішили, що комусь треба поїхати слідом за ними.

Кому ж?

Назвали комірника Паруйра, якого вважали найметкішим у селі.

— Ти розмовляєш по-російському, світ і людей бачив, — говорив йому батько Гагіка. — А коли тобі одному незручно, то і я з тобою поїду, і Арам.

— Арам?.. Якби Арам був людиною і не народив такого розбишаку! Сина мого з розуму збив!.. — кричав Паруйр.

Вуха його від гніву почервоніли, лоб вкрився крапельками поту, темно-сірі очі помутніли. В цю хвилину він дуже нагадував свого сина Саркіса.

— Не будемо сваритися… Нам тепер треба поспішати, щоб перехопити їх у дорозі, поки вони ще недалеко від’їхали, — заспокоював його Аршак.

— Хай вони будуть прокляті! Нехай собі їде! — відрізав Паруйр і, побачивши голову колгоспу, поспішив до нього. Паруйру чомусь не вірилось, щоб хлопці, особливо Саркіс, втекли на Далекий Схід.

Ну, коли Паруйрові байдуже, а доярка Ашхен — вдова з двома дітьми — не може їх лишити самих, і пастух Авдал, батько Асо, не може покинути отару, доводилось їхати тільки Араму і Аршаку.

Розділ дванадцятий

Про те, що жодна істота добровільно не згодиться стати поживою для іншої

Коли Ашот прокинувся й розплющив очі — це був уже п’ятий ранок — він побачив, що Асо ріже на шматки толах — одну із своїх коротеньких обмоток з грубої тканини.

«Що ти робиш?» поглядом запитав його Ашот.

Асо теж мовчки підняв праву руку, повертів нею трохи у себе над головою і посміхнувся.

— Праща? — догадався Ашот.

Асо кивнув.

Гагік прокинувся від їхніх розмов, протер. очі і, зігнувшись, вийшов з печери.

— Поздоровляю! — крикнув від з порога. — Знову на метр снігу накидало!..

Хлопці мимоволі здригнулись, а Шушик відчула на очах сльози. Вона давно вже не спала — хіба в цьому холоді можна засмути?

— Це добре, якраз такого снігу я й чекав, — підкреслено безтурботним голосом сказав Ашот… — Раніше сніг зверху підмерзав і куріпки тікали, а тепер не втечуть — проваляться…

— А як ми їх ловитимемо: за хвіст чи за голову? — запитав Гагік.

— І скільки кілограмів важитиме кожна? — вперше втрутився в розмову товаришів Асо і тут же засоромився й почервонів.

— Ого, Асо! Мишка невеличка, та зубки гострі! І ти з мене глузуєш? — здивувався Гагік. — Ану, дай гляну, що ти там зробив. Ну, порізав толах, а де ж ти візьмеш мотузки для своєї пращі?

— Мою панчоху можна розпустити, — витираючи сльози, сказала Шушик.

— Я не дозволю брати твою панчоху, хушке Шушик! — знову зашарівшись, сказав Асо. — Подивись-но, скільки в мене мотузків! — і він показав на свої личаки.

А личаки у хлопця були особливі. Вони відрізнялися від звичайних тим, що верх їх був густо прошитий товстими барвистими нитками. Асо розпустив частину цих ниток і скрутив з них міцні шнурки, які поприв’язував до шматків толахів.

— Умієш метати? — запитав він Ашота, але, ніби злякавшись, що запитання образливе, заспішив виправити свою помилку: — Ну звичайно ж, умієш!..

— А ти?

— Я? Сяк-так, — скромно відповів Асо і зашарівся: подумають, що вихваляється.

— Гаразд! А поки що давайте вмиємося снігом… Ой, скільки ж його нападало! Чудовий день для полювання! Сьогодні нам пощастить, — оголосив Ашот і раптом вигукнув: — Гей, погляньте, вільшанка!

Він вихопив у Асо пращу, зарядив її круглим каменем і побіг до кущів. Там неспокійно верещала і трусила хвостиком, метушливо перестрибуючи з гілки на гілку, невеличка пташка. Спинка і крила її були чорно-бурими, а дзьобик червоний.

Ноги Ашота грузли в глибокому снігу. Невдало кинувши в пташку кілька каменів, він, весь мокрий від поту, важко дихаючи, повернувся до товаришів.

— Вона наша, не втече, — сказав Ашот, намагаючись приховати свою невдачу… — Нічого… Тепер ходімо на куріпок. Шушик, дивись, щоб ке погасло вогнище, а ми скоро повернемось.

Хлопці взяли свою «зброю» і мовчки рушили до виходу, але на порозі печери зупинились. Куди йти? Кругом сніг… Ще й зараз іде — дрібний-дрібний. День був похмурий. Рідка запона туману закривала скелясті вершини гір, що оточували Барсову ущелину. Жодної куріпки ніде не було видно, ніде не було чути її пісні…

— Нічого нема, куди ти нас ведеш? — ступивши десяток кроків, незадоволено запитав Саркіс.

Справді, що приємного було в цій мандрівці по глибокому і холодному снігу! Ледве стримуючи своє роздратування, Ашот не стільки для Саркіса, скільки для Гагіка й Асо сказав:

— В таку погоду гірські куріпки ховаються в тріщини скель. Треба налякати їх. Коли вилетять і сядуть на м’який сніг, тоді й будуть нашими.

— Нашими? Ну, коли нашими — піди й принеси! — пробурмотів Саркіс і, звернувши з стежки, яку проклали в снігу товариші, пішов у кущі. Там можна було знайти щось їстівніше — шипшину, жостір…

— Не, підеш з нами? — суворо запитав Ашот, і темні очі його люто блиснули.

— Як ти розмовляєш зі мною? Що я, раб твій, чи що? Захочу — піду, не захочу — не піду.

— Гаразд, ти ще пожалкуєш… Хлопці, за мною!..

І Ашот, червоний від люті, кинувся, розгрібаючи сніг, до того схилу гори, де щоранку співали куріпки.

Кам’яні куріпки — птахи осілі, і якщо вони були десь кілька днів тому, то там їх і треба шукати… Так принаймні думав Ашот.

Гагік ішов мовчки, йому не хотілося жартувати.

«Безнадійна справа. І як назад повертатися?» — думав він.

Раптом над головами юних мисливців пролетіла зграйка горобців, яких переслідував сокіл. Пташки в паніці заховалися в кущі…

Ашот здивувався. Що роблять тут, у Барсовій ущелині, горобці?

Молодий мисливець знав, що в горах і полях горобці майже не водяться. Вони завжди живуть коло людини, під її захистом, — у збудованих нею хлівах, у складених нею скирдах. Людина захищає їх від соколів, лисиць, і вони легко користуються всіма створеними людиною благами. Як же потрапили вони сюди, в Барсову ущелину?

— Хлопці, тут люди жили!.. — схвильовано вигукнув Ашот.

Але його ніхто не слухав. Хлопцям було не до того. Вони поскидали з плечей свою важку зброю, витягли пращі і, підійшовши ближче до кущів, почали закидати горобців камінням.

— Одного підбив, слово честі! Я бачив, як він упав! — збуджено закричав Гагік і кинувся розшукувати свою здобич.

— Не треба, не йди, Гагік! То не горобець, а мін камінь. Тобі здалося. Це від хвилювання. Ходімо… — сказав Ашот.

Справді, хіба варто було ганятися за горобцями?

Хлопці рушили за Ашотом до скель, де, за його словами, мали жити куріпки. Лише Гагік не міг забути про горобців. «Невже ми жодного не підбили? Ні, здається, то не камінь упав, а горобець», думав він.

З великими труднощами юні мисливці подолали ті двісті-триста кроків, що відділяли їхнє житло від Куріпчиної скелі, як назвали вони стрімчак на захід від Зміїної печери. Незграбною вежею височіла ця скеля серед пасом, які оточували ущелину з правого боку.

Скеля була положистою, і через те сніг щедро вкривав її схили. На його білій скатертині лише подекуди чорніли тріщини, з яких пробивалися пучки жовтої трави, сухі стеблини якихось рослин та рідкі, миршаві кущики. Які б інші рослини могли вижити на цій убогій землі, на піску, занесеному вітром у скелясті тріщини?..

Саме в корінні цих рослин і ховаються куріпки в ті дні, коли випадає глибокий сніг. Тут вони і знаходять собі деяку їжу — насіння трав, бруньки, ягоди.

Хлопці не дійшли ще до цих тріщин, коли Ашот наказав:

— Кидайте каміння, галасуйте!..

Навпомацки відшукуючи в снігу каміння, хлопці з галасом почали кидати його в кущі. Шалено гавкав Бойнах.

Сподівання Ашота були правильні. Від галасу хлопців і собаки кілька куріпок вискочили і побігли вгору по скелі. Рухи їх були невпевнені. Пташки грузли в м’якому свіжому снігу, тонули в ньому, а деякі навіть зупинялись і просто ховали голову в сніг. Очевидно, вони думали, що так їх не буде видно. Це для куріпок характерно. Коли заховатись нема куди, полетіти теж — м’який сніг не дозволяє обіпертись і відштовхнутися, — вони від страху зариваються головами в сніг.

Шкода, не можна було піднятись на скелю! Адже тоді так просто й легко було б узяти їх живими.

— Пращами, пращами! — крикнув Ашот товаришам. — Асо, у тебе є каміння?

Хлопці почали жбурляти каміння.

Гуп, гуп, гуп! Але яка істота згодиться стати поживою для іншої?.. І куріпки, так само, як вільшанки і горобці, знаходять порятунок. Занурюючись у сніг, вони мимоволі струшують його з голого каміння і, кінець кінцем, натрапляють на опору, якої їм не вистачало, щоб злетіти. Трр… трр… трр…

Змітаючи сніг із скелі, куріпки одна за одною злетіли і сіли трохи вище Зміїної печери, в якій знайшли собі притулок паші герої.

Розділ тринадцятий

Про те, що може трапитися з недосвідченими людьми, які намагаються полювати

Отже, здобич втекла. Асо і Гагік були розчаровані. Ашот, навпаки, чомусь ще більше запалився.

— Бачили? — запитав він. — Отепер вони будуть нашими! Ходім.

Але Гагік не рушив з місця.

— Я не піду, поки не зрозумію, чому ти так вважаєш, — заявив він рішуче. — Поясни, чому ти думаєш, що вони будуть нашими?

— Знайшов час для пояснень! — обурився збуджений Ашот, але все ж пояснив — Хіба не бачиш, дурню, що вони сіли на гладеньку поверхню скелі?

— Ну й що з того? Ти скажи так, щоб мені зрозуміло стало! — постукав Гагік себе пальцем по лобі.

Асо теж не розумів Ашота. Він ніколи не полював на куріпок і не знав, як їх ловлять. Але він вважав, що зараз не час сперечатися і ставити запитання. Коли начальник наказує, то, певно, він знає. Так, принаймні, Асо навчився поводитись на фермі. Накаже що-небудь старший пастух — приклади руку до правої скроні і скажи: «Слухаюсь! Буде зроблено!»

— Дурень! — повторив Ашот. — Хіба я не казав, що коли багато снігу, куріпки ховаються в тріщинах або зариваються в сніг? А там нема ніяких тріщин, гладенько. Бачиш? Як сіли, так і пропали всі — потонули в снігу. Ходімо швидше!

— Дотумкав! — погодився Гагік, знову постукавши себе пальцем по лобі.

Цього разу шлях був легший. Щоб потрапити на вершину скелі, хлопцям досить було вернутись протоптаною стежкою до своєї печери, повернути ліворуч і вже звідти підніматися на гору. Але тут і почалося справжнє випробування. Подекуди сніг був хлопцям до пояса. Спускатися звідси вниз було б дуже просто, але піднятись… Для цього, принаймні, треба бути ситим.

— Асо, відведи Бойнаха до Шушик і скоріше повертайся, — важко дихаючи і витираючи піт з чола, розпорядився Ашот.

— Єсть! Давайте я й ці молотки заразом віднесу, навіщо вони нам?

— Тепер вони, звісно, не потрібні. Віднеси, а то й так важко…

Внизу з-за кущів показалась голова Саркіса. Він струшував сніг з кущів і уважно оглядав гілки — шукав ягід. Знаходив він їх чи ні — невідомо, але якщо не йшов грітися, то, певно, щось там було…

Асо повернувся з своєю герлигою в руках і швидко пішов уперед. Для нього такий сніг не первина. Скільки разів хлопець разом з батьком прокладав вівцям шлях з ферми на пасовисько?

І тепер, спираючись на міцну кизилову палицю, Асо просто стрибав уперед — так, ніби мав долати якусь перешкоду. Він перший дістався до верхнього краю скелі і мовчки кинув свою герлигу Ашотові.

Такими ж, хоч і не дуже вмілими стрибками, піднявся Ашот, а вже за ним протоптаною доріжкою і Гагік.

Хлопці зупинилися, щоб перепочити, але незабаром Ашот почав обережно просуватися вперед. Хлопці помітили: його щось стурбувало. Приклавши пальця до губів, Ашот просив мовчати і кивком голови на щось показував.

Гагік приглядівся і помітив у снігу кілька маленьких ямок — ніби хтось кидав камінці, і вони провалилися в сніг, залишивши на ньому криві, нерівні сліди.

Тепер уже всім було зрозуміло, що в кожній ямці сидить куріпка…

Ашот ступив ще кілька кроків уперед. Він просувався так легко й тихо, що куріпки і не догадувались про небезпеку, яка їм загрожувала. Підійшовши до першої ямки, напружено пригадуючи всі прийоми, якими користувався батько, Ашот обережно всунув у неї руку, і вже через якусь мить у руках щасливого мисливця тріпотіла куріпка.

Ох, це тріпотіння! Як воно хвилює мисливця! Від радості хочеться кричати! Не дивно, що Гагік швидко кинувся до другої ямки, впав на неї грудьми і, відчувши в своїй руці пір’я птаха, закричав:

— Ашот, зловив! Іди сюди!..

Але куріпка випурхнула у нього з рук, обсипавши хлопцеві обличчя снігом.

— Цсс! Тихо, — прошепотів Ашот.

Проте Гагік зовсім втратив розум. Перебігаючи від однієї ямки до іншої, він навалювався на них всім тілом, метушився, кричав. Та куріпки, не даючись йому в руки, злякано вилітали то з-під плеча, то з-під стегна, — одним словом, з-під носа мисливця.

Асо теж кидався в усі боки і теж даремно: з галасом і кудкудаканням куріпки втікали й від нього.

Ашот стояв, тремтячи від люті.

Руки його були зайняті спійманою пташкою — він не встиг ні заховати її куди-небудь, ні віддати товаришам, щоб продовжувати полювання…

— Дурню! Що ти робите — крикнув він Гагіку.

Але було вже пізно: Гагік з Асо розполохали всіх птахів.

— Чого ми їх не половили? — здивовано запитав Гагік.

Біля нього стояв Асо і винувато посміхався.

— Дурень! — сердито повторив Ашот. — Хіба ти не бачив, як я ловив? Хіба можна навалюватись на ямки? Треба просто тихенько засунути туди руку і… Ат, кому я кажу!.. Ти тільки й умієш глузувати з кожного, а сам… Ех, як вони тікали!..

Жаль і розчарування так здавили груди Ашотові, що він був ладен сісти в сніг і заплакати. Хто знає, чи випаде їм коли-небудь ще така нагода пополювати? Адже як тільки поверхня снігу трошки підмерзне, куріпки будуть врятовані… Вони так легко й швидко тікатимуть, що «їх не наздоженеш і конем», як любив жартувати батько Ашота.

Мовчазні, понурі вернулися хлопці в печеру.

— Ой, куріпку спіймали? — зраділа Шушик і схопилася з місця. — Але чого ви носи повісили?

Ашот нічого не відповів.

Мовчки обскубли вони куріпку, голову і тельбухи віддали собаці. Взявши пташку в руки, Гагік все ж не втримався:

— Ашот, скільки вона важить?

Той не відповідав. Похмуро дивився в куток печери. Хлопець ще й досі немов бачив, як одна за одною — фрр, фрр, фрр… — вилітали з снігу і зникали куріпки.

— Півкіло буде, — сам собі відповів Гагік. — Виходить, у наших місцях кам’яні куріпки не менші за свійську курку. Десять-дванадцять куріпок, кожна по півкілограма… Отож, Асо, у нас з тобою п’ять-шість кілограмів м’яса на вітер вилетіло. Жаль, ой як жаль! — скрушно похитував він головою, і тільки в чорних очах його та в куточках маленького рота блукала ледве помітна усмішка.

Куріпка й справді була велика і жирна. Її швидко засмажили, розділили на п’ять рівних частин і з апетитом з’їли.

Саркіс спершу хотів відмовитись від своєї частки, але пахощі смаженого м’яса змусили його забути про самолюбство, і він жадібно почав уминати свою порцію.

Старанно пообгризавши і висмоктавши кісточки, хлопець пригадав, як сьогодні вранці відокремився від товаришів, як сам назбирав для себе шипшини й жостеру, поїв усе, ні з ким не поділившись…

«Чому ж вони дали мені шматок куріпки?» — щиро здивувався він і ліг відпочивати.

Розділ чотирнадцятий

Про те, як іноді щастя всміхається людям, не гідним його

Цей випадок трапився на шостий день полону. Погода вже зранку, здавалось, обіцяла удачу. Небо було безхмарне, сніг на південних схилах Барсової ущелини танув так швидко, що його важкі брили з гуркотом скочувалися з гір, падали з скель, сипалися з дерев… Те, що сніг був глибокий, нічого не означало: випавши цього року значно раніше, ніж завжди, він міг швидко й розтанути. Адже сонце в листопаді на південних схилах Малого Кавказу буває таким же пекучим, як, наприклад, у серпні десь на Уралі.

Саркіс чогось раніше за інших вийшов з печери і зупинився біля входу з молотком первісної людини в руках. Здавалось, він чогось чекає. Може, на нього вплинув випадок з куріпкою, і хлопець вирішив разом з товаришами вийти на роботу?..

Сонце вже височенько підбилося, і сніг блищав так яскраво, що хлопці, вийшовши з печери, зажмурились. Ашот звернувся до товаришів з такими словами:

— Ось уже чотири дні ми не можемо знайти щось їстівне. Але не думайте, що Барсова ущелина порожня. Просто ми погано знаємо природу або, як каже мій батько, не вміємо читати її. Треба звертати увагу на всі явища природи, хоч є серед них, на перший погляд, і незначні, вивчати кожний слід!..

— Доповідь закінчена? — з посмішкою спитав Гагік.

— Яка там доповідь! — обурився Ашот.

— Пробач, не доповідь, а виступ. Тепер послухай мене. Мені здається, що ми повинні знайти вихід з цієї ущелини. А ти про їжу говориш…

Не турбуйся даремно. Мій батько казав, що єдиний шлях у цю ущелину — та стежка, якою ми прийшли. Подивіться: праворуч, ліворуч і ззаду — повсюди скелясті стіни. Залишається тільки те, що попереду.

— А та стежка ще під снігом? — спитала Шушик.

— Навряд чи до весни сніг там розтане… Дивись, зараз, напевно, одинадцята година, а сонце ще й не глянуло сюди…

— А куди тягнеться ця ущелина? Що там унизу? — втрутився Гагік. — Давай глянемо, чи немає там виходу?..

— Гаразд, ходімо! Пересвідчишся на власні очі.

Юні мандрівники спустилися вниз, до низького краю ущелини, який закінчувався кам’яним карнизом, схожим на гладенький дах. Заглянувши туди, хлопці з жахом відступили — там було глибоченне провалля. В дно його вузькою смужкою вклинювалась частина Араратської долини. Було видно, що всі дощові й весняні води, які збиралися в Барсовій ущелині, мчали по цій скелі, тисячоліттями шліфували її вершину й груди.

— Ну як, зможеш тут спуститися? — іронічно запитав Ашот. — Підійди ближче, подивись!.. Ну, чого ж ти?.. — Ашот не кінчив, хоч йому дуже хотілося провчити Гагіка за його часом гострі слова.

— Я? Подумаєш! А що ж тут такого? Знайшов кого лякати! Давай вірьовку — зараз же спущуся. — Вміло приховавши переляк, Гагік зараз же відступив і вдав, ніби шукає камінь, щоб кинути в провалля.

Камінь загуркотів, стукаючись об стрімкі виступи скелі, і через якийсь час знову настала тиша.

Хлопці мовчки обдивлялися скелі, шукаючи очима вихід з ущелини. Тепер було ясно, що єдиний вихід з неї — та стежка, якою вони прийшли сюди. Вона тоді тут звивалася, петляючи по скелях, які стіною спускалися з сходу вниз над проваллям. Але зараз ця стежка була покрита глибоким снігом, вона стала непрохідною.

Потім оглянули пасмо гір, по якому прийшли в ущелину. Сніг там і не думав розтавати. Каміння поховалося під сніговим покривалом: не видно було ні виступів, ні тріщин, ні западин….

… Слова Гагіка про вірьовку зацікавили Ашота. «З чого б нам її скрутити?» — прошепотів він сам до себе і вголос сказав:

— Ну, про вірьовку потім. А поки що ходімо шукати їжу…

— А куріпки вже не захочуть тут ховатися? — ледве помітно всміхнувся Гагік.

Ашот нічого не сказав, тільки скоса глянув на нього. Видно, хлопець переживає, що прогавили вчора дичину…

Пішли в напрямку до підніжжя скель, які розкинулись праворуч. Там росли дерева, вкриті снігом, — великі, маленькі, криві, вузлуваті. Лише горобина підняла високо в небо свої розлогі віти, усіяні червоними ягодами.

Знесилений за ці дні, Асо ледве виліз на дерево і почав кидати вниз зів’ялі, висохлі ягоди. Жодної з них він не поклав собі в рот…

— Як вирішимо? Кожний буде їсти те, що зірве, чи зберемо, а потім розділимо? — запитав Гагік, хоч з його вигляду було видно, що сам він готовий пожерти все зібране за одну мить.

— По-моєму, треба взяти приклад з Асо, — почала Шушик. — Він же не їсть!..

Та хіба Гагік мав стільки терпіння, як пастух? Збираючи ягоди, він раз у раз кидав їх не в шапку, а в рот…

— А що тут робить цей гриб? — раптом вигукнув Асо, кинувши вниз старого засушеного гриба, що був настромлений на сучок голої гілляки.

Під деревом гасав Бойнах. Він нюхав ягоди горобини, схопив гриба, але така їжа не спокушала його. Присівши на задні лапи, собака задер голову, висолопив язика і почав ображено скавчати. Очевидно, це означало: «Знайдете ви, нарешті, і для мене придатний шматочок?»

Що міг зробити Асо! Серце його щеміло, але знайти їжу для собаки не було де… Хлопець зліз з дерева і почав разом з товаришами збирати ягоди.

Трохи збоку ходив, часом ліниво нагинаючись, довготелесий Саркіс. Він збирав ягоди і кидав їх собі в рот з такою спритністю, якої важко було чекати від цього телепня.

Накинувшись на горобину, хлопець забув про вчорашній шматок куріпки, про той висновок, який напрошувався від уроку товаришів: усі для одного, один для всіх…

Зібравши ягоди, хлопці посідали кружка. Ашот розстелив свій піджачок, висипав на нього горобину і розділив її на п’ять рівних купок. Асо простягнув йому і свого старого гриба.

— Як нам його розділити? — спитав пастух і, зашарівшись, додав — Чи не віддати нашій Шушик?

— Де ти його знайшов? — зацікавився Ашот. — Може, там ще є?..

— На дереві, стирчав на сучку… Зараз подивлюся.

Уважно оглянувши безлисте дерево, Асо помітив ще дві білі плями. Це мали бути гриби, але хлопець ніяково почухав потилицю:

— Ех… Вони на тоненьких гілочках… Важко до них дістатися. — Асо відчував, що в нього не вистачить сили вдруге вилізти на дерево.

Хлопці почали кидати на горобину каміння, гіллячки, і один гриб упав.

Ашот раптом пожвавішав.

— Ми їх розмочимо, а потім підсмажимо, — сказав він і тут же поклав обидва гриби в мокрий сніг, що зібрався на одній із западин у скелі.

— Справді! Треба намочити, хай набубнявіють, тоді стануть більшими, — погодився Гагік. — Але й очі в тебе наче збільшуються. Що трапилось, Ашот?

— Щось дуже важливе! — багатозначно відповів Ашот. — Асо зробив важливе відкриття. Пам'ятаєте, я казав, що ми погано знаємо природу? Ну от… А тепер наїмося досхочу горіхів!..

— Горіхів?

Накинувшись від великого голоду на горобину, всі так жадібно запихалися ягодами, що в першу хвилину тільки байдуже глянули на свого керівника.

Ашот засміявся.

— Я забув, що ви погані мисливці. Адже ці гриби наколола на сучок білка! Висушила, на зиму приберегла… Значить, вона живе десь тут поблизу. Треба знайти її склад.

— О, тепер зрозуміло! Але як це зробити?

— Треба вміло шукати. Бачите горіхове дерево? До нього всього двадцять кроків. Але під ним нема горіхів. Отже, білка зібрала їх і заховала. Запитаєте — де? Ясно: в дуплі самого дерева або десь поблизу. Ну, вставайте, обшукайте все навкруги, всі щілини.

Проте найстаранніші розшуки нічого не дали.

— Горе нам, якщо ми збираємось жити плодами праці нашої бідної білочки! — поскаржився Гагік. — Маленька, не більша за мій кулак! Хіба під силу їй прогодувати п’ять чоловік? Просто незручно… Якби ще коза, тоді інша справа!.. Ходімо краще візьмемо наше первісне знаряддя на плечі — воно нудиться без роботи — і почнемо оглядати печери. Може, й справді знайдемо кіз.

— Даремно, — безнадійно махнув рукою Ашот. — Ми ж ні разу не натрапили ка їхні сліди. Як тільки випав сніг, кози втекли звідси. Можливо, злякалися, що залишаться відрізаними од світу в ній ущелині…

Під час цієї розмови Асо, який рідко дослухався до суперечок друзів, помітив у кущах вільшанку і кинувся ловити її. Пташка перелітала з куща на кущ і злякано пищала, аж поки камінь з пращі не обірвав їй життя.

— У кущах багато вільшанок, не падайте духом! — радісно повідомив Асо, підходячи до товаришів із своєю здобиччю в руках.

— Ех, теж мені здобич… Мабуть, менша за перепілку, — зневажливо махнув рукою Ашот.

Асо зразу принишк, а Шушик докірливо глянула на Ашота. «Який він нетактовний! Коли б сам убив, то, напевно, хвалився б своїм полюванням», подумала дівчина.

— Сніг тане. Наш метод ловити куріпок уже не годиться. Зробити хіба сильце з кінського волосу?.. Але де його взяти? І зерна нема, щоб посипати на приманку… — похмуро сказав Ашот.

Всі мовчали, не звертаючи уваги на його слова. Кожен думав, який би вихід знайти з скрутного становища. А Саркіс сидів трохи нижче від інших, прихилившись до скелі, і грівся на сонці. В теплі хлопець почав дрімати, і йому снилися ті щасливі часи, коли батько пригощав приїжджаючих з району людей (наприклад, ревізорів). Чого тільки не було тоді на столі! І як він, Саркіс, комизився, коли його кликали їсти! Як мучив матір, відмовляючись від смачних страв, що їх вона зберігала для нього!.. «Невже я був тоді такий ситий? Ох, хоч би шматочок чорного хліба — того, що кидали тоді нашому собаці, курям».

Знесилівши від голоду, він не знав, що робити. Проте інстинкт самозахисту підказував, що треба рухатись, діяти… Ненароком, сунувши руку під камінь, на якому сидів Саркіс, намацав у сухому листі ямку. Звідти викотився горіх. Хлопець миттю затиснув його в руці і злодійкувато оглянувся — чи не бачив хто. Ні, товариші про щось захоплено розмовляють. Він підліз ближче до ямки і розширив отвір під каменем. Очі його заблищали — в ямці була ціла купа горіхів. Забувши про товаришів, про все на світі, Саркіс почав швидко напихати кишені горіхами. Потім узяв камінь і знову акуратно затулив хід, щоб білка не помітила крадіжки і не перенесла горіхи в інше місце.

Оглядаючись на всі боки, Саркіс пішов у кущі, що розрослися серед уламків скель.

— Куди ти, Саркіс? — крикнув Ашот.

— Хочу подивитись, чи нема там шипшини, — з незвичайною для нього люб’язністю відповів той.

— Може, і я піду, Ашот, пошукаю шипшини? — піднявся з місця Асо.

Ашот дозволив, і всі знову розбрелися шукати їжу. Декому вдалося знайти кілька пригорщ терну і дикого жостеру. Вони все сховали в кишені, щоб увечері розділити між товаришами.

А Саркіс, причаївшись у кущах за виступом скелі, похапцем їв смачні, жирні горіхи. І чим більше він їв, тим більше прокидалась у ньому жадібність. Одне тільки заважало йому: поблизу нишпорив у кущах Асо…

— Саркіс! — гукнув раптом Асо. — Я шипшину знайшов! Іди сюди, нарвемо!

Саркіс мовчав і тільки злився: перед ним сидів Бойнах, який, почувши голос свого хазяїна, міг виказати його. Але собака, здавалося, завмер з голоду і дивився Саркісові прямо в рот. «Чи не підведе, негідник? Добре, що розмовляти не вміє, але може гавкнути…» І чи то засоромившись голодного собаки, чи побоявшись, що Асо помітить їх, Саркіс ліг на скелю животом вниз і, охоплений якимсь тваринним інстинктом, квапливо лущив тоненьку шкаралупу горіхів.

Розділ п’ятнадцятий

Про те, як треба направити на людину дзеркало, щоб вона побачила своє обличчя

Минуло ще два дні, таких важких, що юні мандрівники втратили будь-яку надію. Цілими днями кружляли вони знесилені, з важкими палицями і камінням по скелях Барсової ущелини, заглядали у всі тріщини, але не могли знайти нічого, крім зморщених сухих ягід.

— Хлопці, їжте все, що трапиться, аби було м’якше від каменя, — підбадьорював товаришів Гагік. — Все буде гаразд!..

Але що ж «м’якше від каменя» можна знайти в Барсовій ущелині? Очерет, який росте поряд з вербами? Що зробиш? Куштували й очерет — з’їли його солодкувате коріння. Знайшли в землі і з’їли корінці різних рослин. Проте дуже скоро пожалкували. У Шушик почала паморочитись голова, потемніло в очах. Дівчина хиталася, мов п’яна.

— Ахчі, що ти з’їла? Чи, може, збожеволіла від страху?

Ашот, намагаючись повернути Шушик до нормального стану, трусив її за плечі.

— Ось наслідки твоїх вигадок! — вколов Ашота Саркіс. Він не шукав з товаришами коріння і не їв його, але — дивна справа! — стаз жвавіший і, здавалося, навіть здоровіший.

— Не каркай! — з досадою обірвав його Ашот.

Гагік знову спустився в балку і скоро повернувся з якимись корінцями.

— Не бійтесь, Шушик наїлась бангі[12], — сказав він, показуючи принесене коріння.

— Бангі?

Всі полегшено зітхнули. В Айгедзопі кожен знає, що коріння й насіння рослини бангі викликають сп’яніння, а часом навіть легке запаморочення, напівзабуття; але такий стан швидко минає…

— А все через тебе! — докоряв Гягіку Ашот. — Радив їсти все, що м’якше від каміння. Прошу віднині помилкових лозунгів не виголошувати!

— Так, моє гасло себе не виправдало, — пожартував Гагік. — Треба його змінити: «їж усе корисне, що м’якше від каміння!»

Далі всі йшли мовчки. Надвечір повернулись у печеру. Шушик лягла біля вогнища і, укрившись курткою Асо, незабаром задрімала. Скоро вона прокинулась, протерла очі і, сівши на постіль, запитала сонним голосом:

— Ми все ще в ущелині? Значить, помремо?.. — І голосно заплакала.

— Шушик, не треба… — бурмотів Ашот.

Дівчина засоромилася свого вчинку, поволі витерла очі. Настрій у хлопців зіпсувався. І справді: смерть уже кілька разів стояла на порозі печери! Всі так схудли і знесилились, що важко було збирати навіть хмиз для вогнища. Коли ж не буде вогню, холодна печера стане свідком їх загибелі. Це розуміли всі…

Асо хотілося підбадьорити товаришів, підтримати їхні сили, але що він міг зробити?.. Соромлячись і червоніючи, він розповів народну курдську казку, потім заграв на сопілці й заспівав, на якусь хвилину перенісши жителів печери на смарагдові схили Малого Кавказу. А коли й це вичерпалось, як завжди, постелив аба і, витрушуючи на нього все, що було в кишенях, сказав:

— Цього разу треба ділити на шість частин… Дамо й Бойнаху.

— З’їсть? — запитав Ашот, з недовір’ям поглядаючи на зів’ялі ягоди дикого терну.

— А що йому лишається? Доведеться їсти. Я йому вже дав для проби кілька штук.

Бойнах дістав свою частку і справді накинувся на ягоди, хрумтячи кісточками, хоч ніколи раніше їх і не нюхав.

— Бачили? Собака розумніша за нас. Треба розкушувати кісточки. Їжте, хлопці, я відповідаю, — заохочував товаришів Гагік.

Скінчивши свою частку, Бойнах почав скавчати й метляти хвостом, випрошуючи в хазяїна ще ягід: бідолашний пес був дуже голодний.

— Нема, любий, нема, — сказав собаці молодий пастух і, обнявши свого кошлатого друга за шию, відвернувся, щоб ніхто не помітив його сліз.

Хлопці розуміли почуття Асо. Вони знали, що для пастуха собака — дуже близька істота, мов брат.

I Бойнах теж, здавалося, все зрозумів. Він притулився до ніг Асо і ніжно лизав його руку, наче просив пробачення, що завдав йому клопоту… Почувши якийсь легкий тріск, собака раптом насторожився, підхопився, підбіг до Саркіса і, обнюхавши його кишені, почав сердито гавкати. Бойнах дивився на хлопця таким ясним поглядом, ніби хотів сказати: «Ану, достань з кишені їжу, а то я тебе розірву».

— Чого він хоче? — запитав Ашот.

Саркіс зніяковіло промовчав. Посовався на місці, аж зблід.

— Геть! — крикнув він на собаку.

Але Бойнах не вгамовувався.

— Чого йому треба? — запитав уже Гагік.

— Чого? Хіба ти не догадуєшся? — пробурмотів Асо.

І Ашот зрозумів. Він підхопився з місця і підбіг до Саркіса.

— Ану, виверни кишені! — Прокричав він, з ненавистю дивлячись на бліде, перекошене обличчя винного.

Але Гагік випередив його, поліз в кишеню до Саркіса і витяг звідти жменю горіхів.

— Яке ви маєте право?.. Я знайшов… Хай кожний про себе…

— Он як? — обурливо спитав Ашот. — А з чийого дозволу і з якою совістю ти їси те, що приносить квола дівчина, що приносить Асо, що приносимо ми з Гагіком?.. — І він з розмаху вдарив Саркіса по щоці.

Шушик скрикнула. Асо відвернувся — його здивувала ця сцена. Навіть Гагік і той не знав, який висновок зробити з того, що сталося, — жартом тут не відбудешся…

На обличчі Саркіса застигла якась дивна крива посмішка. Віл нього хлопець здавався жалюгідним.

Ашот зблід від гніву і тремтів усім тілом. Та й як могло бути інакше? Ашот все своє коротке життя дотримувався принципу: те, що ти здобув у полі, розділи з товаришем. Скільки, скільки разів на його очах батько без будь-якого жалю, навпаки, з почуттям задоволення ділився з товаришами м’ясом убитої ним дичини. Завжди справедливо. А хлопець знав, як важко діставалася батькові здобич, як довго доводилось вистежувати її, як важко було на власних плечах тягти з крутих гір… І все ж ділив порівну. Таким був давно встановлений звичай, цього вимагало почуття товариськості, людяності. А цей егоїст, маючи повні кишені горіхів, простигав руку за мізерною жменькою ягід, що їх могли б з’їсти голодні товариші…

Все це промайнуло в думках Ашота, і він не пошкодував, що дав Саркісу ляпаса… Але…

— Ну, що тепер з тобою робити? — глухо запитав він. все ще стоячи проти Саркіса.

Той задирливо посміхнувся:

— Хіба я вкрав, чи що? Підожди, Ашот, вийдемо звідси…

— Ще й загрожує! Яка підлість!

— Мені, може, й казати не треба, але я скажу. — сором’язливо вставив слово Асо і повернувся до Саркіca: — Ти нас від себе не відокремлюй… Курди кажуть: вівця, що відбилась від отари, — здобич вовка…

Саркіс тільки глянув на Асо і грубо кинув іншим:

— На мою працю завидуєте? Скрутно довелося? Хай кожний про себе подбає!..

— Ах, так… Гаразд!

Подумавши і щось вирішивши, Ашот звелів Саркісу:

— Там під горіхом я приготував дрова для вогнища. Принеси їх зараз же!

— Чому саме я?

— Тому, що твоя черга. Іди, а то викинемо. Надворі залишишся ночувати.

Загроза вплинула.

— Що ж, я сам піду? — принижено, похнюпивши голову, запитав він.

— Асо, вийди з Бойнахом надвір, щоб героєві не було страшно.

Проковтнувши образу, Саркіс пішов, а Ашот сказав:

— Дрова — це тільки привід. Нам треба вирішити, як бути з ним.

— Ти дуже суворий і грубий, Ашот, — м’яко зауважила Шушик. — Так людину не виправиш. Образа примусить його тільки робити нам на зло, і він стане ще гіршим.

— А ти, Гагік, що скажеш?

— Я? Я скажу так, як мій дід каже: горбатого могила виправить…

— Отже, все так і залишимо? Не спробуємо вплинути на нього? — нервував Ашот.

— Вплинути? Але як? — подивився на всіх ясними очима Гагік. — Дід мій, усі знають, дуже любить примовки. Він часто говорив: «Посадили вовченя вчити грамоту: скажи «к», а він — «коза»; скажи «я», а він — «ягня». Не варто з ним панькатись, ось що я вам скажу.

— Ні, варто! — заперечив Ашот. — Він повинен або залишитись тут, або вийти з цієї ущелини людиною. Кажеш — вовченя? Значить, треба обламати йому ікла. Ти наводиш дідові приказки… А мій батько каже, що часник треба товкти там, де й цибулю. Не захоче добром, примусимо.

Ашот розпалився і за звичкою вже виголошував цілу промову. Він говорив, що такі люди не помічають своїх хиб, що Саркіс над усе ставить свого батька, який далеко не завжди робить добрі справи і сина балує. Треба щоб Саркіс це зрозумів. Тільки тоді можна буде допомогти йому виправитися.

— Це моя пропозиція. Можливо, педагоги вирішили б інакше, але я певний, що така людина, коли з нею м’яко поводитись, і на голову сяде, — закінчив Ашот.

— Думка твоя хороша, та, на жаль, довга, — глузливо зауважив Гагік.

— Ти що, кожне моє слово будеш зважувати і критикувати?

— Авжеж, буду. Давай, Ашот, поговоримо по-хорошому. Чому ти завжди такі сухі лекції читаєш?.. Жаль мені тебе…

Ашот на мить скам’янів, крадькома глянув на Шушик. Несподіваний докір Гагіка дуже засоромив його.

— А хіба керівник не повинен висловлювати свої думки?

Гагік спокійно посміхався і мовчав, йому подобалось, коли від його слів Ашот втрачав рівновагу, особливо, коли нагадував, що він керівник. Хлопцеві хотілося ще вколоти Ашота, але, глянувши на Шушик, він стримався.

Ашот знову почав:

— Про що тебе питають, про те й кажи. Як нам бути з цим… цим?..

Та хлопці не встигли домовитись. У печеру зайшов Асо, за ним — Саркіс з великою гіллякою.

— Отак… Тепер ти працюватимеш нарівні з нами. А то на що це схоже? «До хліба ближче, від справи — далі», — як сказав би мій дід. — Цього разу Гагік говорив незвичайно серйозно. — А тепер сідай і слухай наші вітальні промови.

— Які? — обережно переводячи погляд з Гагіка на Ашота, запитав Саркіс.

— Які? Про тебе, про твого батька… Правильно? — повернувся Гагік до Ашота. — Починати?..

Це добре. Виходить Гагік на боці його «методу». А Шушик? Ашот допитливо глянув на дівчину і, зрозумівши її мовчання як згоду, почав:

— Саркіс! Ти пишаєшся своїм батьком і собою. Але тут є одне непорозуміння, і ми хочемо пояснити тобі, щоб ти бачив речі такими, які вони є насправді. Ми хочемо, щоб ти переконався в тому, що, наприклад, пастух Асо на кілька голів вищий від тебе.

Саркіса ці слова вразили.

— Асо?! — хрипким голосом перепитав він. — Ось хай ми тільки вийдемо звідси…

Він міцно стиснув кулаки, але, помітивши злий погляд Ашота, зразу принишк і опустив очі.

— Так, Асо!.. Ось послухай і ти сам пересвідчишся. Асо, розкажи, будь ласка, чого в цьому році ви так бідно живете. Адже твоя мати — доярка на фермі, ти — пастух, а батько відомий тваринник. Розкажи, хто такий безсовісний, що зробив вам лихо?

Запитання було поставлене руба. Асо ніяково дивився то на Ашота, то на Гагіка, і його погляд, здавалось, говорив: «Хай їм боком вилізе те лихо, тільки не треба про це говорити».

— Кажи, нічого соромитись! Бачив же, що він заховав горіхи? Ти б цього не зробив.

— Я? — Асо посміхнувся, показавши свої білі зуби. — Я помер би того ж дня, в який зробив це, — сказав він з гідністю.

— Ти зрозумів, чим пастух Асо вищий від тебе? — спитав Ашот. А ти ще вважав образливим порівнювати його з собою! Ось він який! А тепер послухай, що він розкаже про свого й про твого батька. Тобі це буде корисно. Розповідай, Асо.

Чи міг Асо не послухати Ашота? І він, соромлячись і не дивлячись на Саркіса, почав говорити.

— Ну, що сказати… Все село про це знає. Два роки тому завідуючий фермою доручив моєму батькові одігнати в село вівці. Він сказав: «Авдал, віджени, передай Паруйру, хай запише і здасть на заготпункт». Пішов батько, і я з ним. Пригнали ми овець і — небо цьому свідком! — повністю здали Паруйру. Сто вісімдесят дві вівці. Взяли розписку і повернулись на ферму. А другого дня Паруйр пише завфермою, чому ж не присилають решту — шістдесят п’ять овець.

Завідуючий прочитав розписку, яку приніс батько, і сказав: «Паруйр правий: де ж решта? Адже я тобі сто вісімдесят дві здав?»

Батько скам’янів, зрозумівши, що Паруйр обдурив його, зазначив літерами в розписці неправильну кількість овець. А ми не прочитали, бо не вміємо читати по-вірменському. Та й взагалі, як можна не вірити людині?.. Ну, пішли ми в село, до Паруйра. Думаємо, побачить нас, посоромиться віч-на-віч сказати неправду. А він спокійно подивився нам прямо в очі і навідріз відмовився. Сказав: «У розписці точно написано, скільки я прийняв». Батько навіть заплакав, благав його, але нічого не вийшло. Справу передали в прокуратуру, і ця фальшива розписка в суді фігурувала як документ. Папірцеві повірили, а нам — ні…

Асо замовчав, очі його наповнилися слізьми.

— Говори далі.

— Що ж тут говорити?.. Паруйр усе підстроїв, знайшов свідків. Вони сказали, що батько, мовляв, по дорозі з ферми частину овець — продав… Батька мало в тюрму не посадили. Добре, що заступився секретар партбюро і допомогла сільрада. Вирішили стягнути з нас вартість тих овець, а справу переглянути. От ми тепер і працюємо, працюємо, а не можемо цього боргу погасити. Де ж тут совість? — несподівано голосно сказав Асо. Він почервонів від обурення, в очах світилися іскри.

— Ну, Саркіс, чув, який у тебе батько? Зрозумів тепер, на чиї гроші ви живете? І де ж твоя совість, коли ти жереш хліб оцього бідного хлопця? Ти знаєш, що в дощ, у град, в снігову заметіль, удень і вночі Асо оберігає колгоспну отару від вовків? Чи знаєш ти, що він і його батько місяцями не роздягаються на пасовиську, живуть у сирій хибарці? А ти живеш у красивому будинку, спорудженому на крадені гроші, ніжишся в м’якій постелі.

Так говорив Ашот. Його великі чорні очі палали від обурення. Коли б на місці Саркіса був камінь, і той розтопився б. Гагік співчутливо дивився на збуджене обличчя товариша і думав: «Хоч це й схоже скоріше на промову, але цього разу, Ашот-джан, ти правильно говориш. Бий його пудовими словами, бий його безжально з своєї трибуни!»

А Саркіс? Він зігнувся під несподіваним нападом і мовчки слухав, опустивши голову. Обличчя його лишалось у затінку, і важко було зрозуміти, яке враження справляють на хлопця «пудові слова» їхнього ватажка.

Ашот замовк, щоб перевести подих, а потім знову почав:

— Мій батько каже, що істина хворіє, але не вмирає… Звичайно, кінець кінцем, Верховний Суд відмінить неправильне рішення. Але як можна було?..

Саркіс мовчки слухав. Уперше в житті заворушилось у ньому щось схоже на почуття сорому — почуття, раніше зовсім йому не знайоме. Було соромно за нечесні справи батька, за те, що він, Саркіс, закривав на них очі, пишався становищем свого батька, користувався нечесно здобутими грішми. Але, роздумуючи, хлопець намагався виправдати себе: не міг же він, зайнятий своїми уроками, знати про те, що робить батько! До того ж усе це робилося крадькома. А проте соромно. Правда, хвилини каяття змінювались почуттям упертого протесту. Як може Авдал бути кращим за його батька Паруйра, відомої на все село людини, а Асо, цей простий пастух, — вищим від Саркіса?

Та як би там не було, які б суперечливі думки не стикалися в його голові, «непедагогічний» метод Ашота трохи вплинув на хлопця. Товариші кинули йому в обличчя гірку правду, і, здається, фальшива гордість Саркіса почала розвалюватись, мов збудована на піску хижка. Розвалювалась і його зарозумілість. Тепер ні на кого він не зможе дивитися згорда.

Розділ шістнадцятий

Про те, яким прикрим буває становище людини, що опинилася поза колективом

Коли подивишся зимою з вершин, що оточували Барсову ущелину, вниз, на долину Араксу, то здається, що вона завжди повита туманом. Але там, де отаборились юні мандрівники, повітря було чисте й прозоре, небо спокійне, а сонце яскраве. І коли б не страх перед голодною смертю, який ятрив серця замкнутих серед кільця гір полонених, вони могли б відчувати насолоду, якої зазнав кожен, хто піднімається з рівнин у гори.

Вийшовши якось з печери, хлопці попрямували в Масруп — так назвали вони місце в тріщинах скель, де недавно Асо знайшов рясні кущі шипшини. Не так легко дістатися до того клаптика землі, закритого важкопрохідними скелями, але іншого виходу не було — треба знову шукати їжу…

Саркіс стояв біля входу в печеру і дивився вслід товаришам. Ніхто не покликав його, ніхто не обернувся. А втім, ні, Асо обернувся і свиснув до Бойнаха.

Навіть собаку покликали, а його — ні.

Минає вже третій день, як ніхто не сказав йому жодного слова. Кожного ранку всі йшли збирати ягоди, увечері повертались і, як правило, давали Саркісові його частку. Щоразу він вирішував не брати цієї пайки, але голод примушував відкидати самолюбство і гордість. Побачивши їжу, хлопець забував про дану перед тим клятву і брав кожну порцію з якимсь новим почуттям. Можливо, це було почуття сорому, яке почало прокидатися в нього.

Товариші поверталися з своїх походів знесиленими, проте цілими вечорами сиділи біля вогнища, по черзі розповідали казки, а то й сміялися з жартів Гагіка, часом малодотепних, а часом і вдалих.

Саркіса вони наче не помічали. На нього ніхто не звертав уваги, ні про що не запитував його.

Сам Саркіс був не з говірких, за що його й прозвали в школі «говоруном по п’ятницях». Тепер же мовчання було для нього гірше за смерть. Саме тепер він відчував гостру потребу розмовляти, просто весь час балакати й слухати. Який жахливий стан, коли з тобою не розмовляють!..

Кілька разів хлопець намагався втрутитися в розмову, але ніхто йому не відповідав. Він мало не плакав від образи. А коли одного разу пішов і приніс звідкись плоди терну, їх у нього не взяли. Відвернувшись, хлопці продовжували свою жваву розмову, ніби його й не було в печері.

І без того невеселий, зараз, лишившись на самоті, Саркіс зовсім засумував. І вперше в житті хлопець відчув, який це жах бути самотнім.

… Цього разу Саркіс вирішив піти сліпом за товаришами в Macpvn. Проте близько підходити не наважився, бо напередодні хлопці відвернулись од нього, коли він спробував піти разом з ними.

Юні мандрівники збирали шипшину. Іноді з-під листя вилітала злякана вільшанка, і тоді у кожного мимоволі виникала думка, як би підбити цю пташку. Раніше Ашот підкреслено спокійно поставився до удачі Асо, коли той уміло спіймав вільшанку. Проте й товариші і він сам не могли забути, яка вона була смачна. А від шипшини — що за користь? М'ясо, тільки м’ясо дасть їм силу пробити звідси дорогу! Треба знайти спосіб добувати м’ясо.

— Ну, ти при Шушик хвалився, що зробив пращу, а де ж твоя здобич? — запитав Ашота Гагік, ніби вгадавши думки товариша.

Але що міг зробити Ашот? Хіба з пращі влучиш у маленьку пташку? Камінь не встигне впасти, як вона зніметься й полетить. Ні, треба знайти якийсь практичний спосіб…

Одного разу Ашот бачив у селі, як Саркіс стріляв по горобцях із рогатки. Тоді він докоряв йому, тепер же був би радий сам скористатися з цього способу полювання. Але де взяти резинку?

Зібравшись під виступом скелі, хлопці почали обмірковувати, яку нову зброю їм винайти, як зробити хоч рогатку. Шушик збирала недалеко шипшину і, прислухавшись до їхньої розмови, раптом підійшла до Ашота і подала свої підв’язки.

— Ось вам резинки, — сказала вона. — Я обійдусь.

— Слабкі, — висловив сумнів Ашот. — А втім, для полювання на дрібних пташок згодяться.

Саркіс попросив у Асо ножа, зрізав гнучку гілку і зробив з неї рогатку. Але простягнута Ашотові рука повисла в повітрі — той ніби й не бачив її. Він сам вирізав гілку, прикріпив до неї резинки і почав випробовувати рогатку.

— Слабкі, — підсумував Ашот свої випробування. — Хлопці, давайте краще луки зробимо. Адже стрілою і орла вбити можна.

Пропозиція Ашота особливо сподобалась Асо. Сам він не раз робив луки на пасовиську і стрілами з тупими кінцями стріляв по неслухняних козах, які іноді залізали на скелі, тягнучи за собою і овець.

Асо перший узявся знайти потрібну для лука деревину.

Гілка з молодого куща, який росте на скелях під палючим сонцем, завжди така міцна, що тільки вдариш сокирою, — вона дзвенить, як сталь.

Асо зрізав кілька довгих, завтовшки з палець гілок дикого унабі і обстругав їх. Вийшли мідні й гнучкі палиці для луків. Тепер лишалося тільки прив’язати тятиви. Але з чого їх зробиш? Адже для цього потрібна міцна мотузка. І поки Ашот міркував, Асо скинув з себе мокрі трехи і вийняв з них шматки волової сириці, яку вклав колись замість устілок. Хлопець почав вирізати з сириці тонкий ремінець, не відриваючи ножа. Шушик, присівши на сушняк, стежила за його вправними рухами, а пастух тільки ніяковів від пильного погляду її блакитних очей.

Вирізавши два довгих ремінці, Асо прив’язав їх до гілки дерева і, розтягуючи, почав скручувати, намотуючи на палицю. Бойнах сидів тут же й уважно стежив за своїм хазяїном, наче намагався зрозуміти, що той збирається робити.

Коли шнури були готові, хлопець подав їх Ашотові і сором’язливо сказав:

— Ти дужчий від мене, натягни сам…

Ашот, звичайно, не заперечив. Узяв палицю, яку Асо приготував для лука, і, напружившись, зігнув її на коліні. Від великого зусилля у нього на шиї здулися жили…

— Прив’язуй, — сказав він, важко дихаючи.

Асо взяв шнур і міцно прив’язав його до обох кінців палиці. Тятива не витримала напруження, з яким дерево намагалося випрямитись, і з тріском лопнула.

Хлопці розгубилися.

— Чого ви дивитесь? Треба скрутити подвійний шнур, — запропонувала Шушик.

Скручений з двох ремінців, шнур був такий міцний, що його, як сказав Асо, «навіть буйвол не розірвав би».

Коли лук був, нарешті, готовий, Ашот, натягнувши і знову відпустивши тятиву, з радістю побачив, що вона тремтить, як туго натягнута струна.

Так само хлопці зробили ще два луки. Всі були дуже задоволені.

— Ого, хушке Шушик, з такого лука і ведмедя можна вбити, — спробував пожартувати Асо, звернувшись чомусь тільки до дівчини.

Тепер лишилось зробити стріли. Це було вже не так важко. Вистругані з важких сухих гілок, вони теж вийшли непоганими.

— Добре було б прикріпити до їх кінчиків гострі кусочки кременю, як сказано в підручнику, — запропонував Ашот.

— Знаєте що, — втрутилась Шушик, — давайте доручимо Саркісу знайти такі камінці. Він уміє знаходити кремені…

Шушик дуже хотілося помирити товаришів з Саркісом. Але Ашот, глянувши на Саркіса, що ображено відійшов убік, рішуче заперечив:

— Ні, ще не час. Адже ми вирішили бойкотом вплинути на нього. Пошукай ти, Гагік…

— Чорних, тільки чорних, білих не треба, — додав Асо.

Він добре знав, що білими й жовтими кременями можна викресати вогонь, але для стріл вони непридатні — у них немає гострих кінців.

Шушик помітила, що Саркіс, почувши їхню розмову, раптом підхопився і почав шукати щось біля тієї скелі, де вже якось знайшов кремінь. Було ясно — він шукає кремінці і, отже, шлях до примирення з товаришами.

Зрозумівши це, чутлива Шушик розхвилювалась. «Бідний хлопець! Певно, дуже важко бути самотнім», — подумала вона. Але як переконати в цьому товстошкірого Ашота? Примусити? А він знову наговорить грубощів і тільки ускладнить справу. Шушик завжди намагалася мирно, без сварок, уладнати конфлікти між товаришами. Тільки-но двоє засперечаються, як дівчина вже насторожується: хоч би не побились. Ох, ці хлопчаки, так і пориваються, як півні, роз’юшити один одному голову. Невже не можна жити в злагоді?..

Шушик захопилася думками і не помітила, як до неї підійшов Саркіс. Вона схаменулася, коли хлопець висипав перед нею цілу жменю блискучих чорних камінців.

— Ой, які гострі!.. — з перебільшеною радістю вигукнула дівчина. Але, зустрівши суворий погляд Ашота, згадала про колективну ухвалу бойкотувати Саркіса і замовкла.

— Ось вам… не камінь, а бритва! — хвалив свою знахідку Гагік, піднімаючись до друзів знизу.

Ашот розбив знайдений Гагіком кремінь, і скалки вийшли справді гострими — кінчики, як голка, а ребра, як ніж.

Саркіс постояв, подивився на все це і, нервово пересмикнувши плечима, відійшов убік. Ашот вдав, що не бачив ні Саркіса, ні принесених ним кремінців. Він захопився роботою: надрізував стріли, вставляв крем’яні скалки і обв’язував кінці нитками. Скінчивши, захоплено підвівся.

— Ну, тепер спробуємо. А ти куди?.. — звернувся він до Гагіка, який і собі підхопився з місця.

— Я? Збирати дичину, яку ти вб’єш.

— А я збиратиму дичину, яку вб’є Асо, — весело підхопила Шушик.

Жартівливий настрій товаришів гнітюче вплинув на Саркіса. Він стояв осторонь похнюпившись і думав, що робити далі, як повестися з друзями…

Дерев’яна зброя, зроблена хлопцями, викликала в усіх якусь впевненість, сповнила їх новими силами. Це не жарт — у них тепер були луки й стріли, як у первісних мисливців.

Ашот раз у раз торкався рукою довгого лука за плечима, ніжно перебирав пальцями його тугу тятиву, що дзвеніла, як саз, і не переставав захоплюватись. Хлопець сам собі здавався доісторичним мисливцем, безстрашним і спритним. Прямуючи попереду, він час від часу розсував кущі, оглядався на Шушик, яка йшла за ним, і думав: «Тепер ти, руденька, побачиш, який я!»

З-під самісіньких ніг хлопців раптом з писком вихопилася вільшанка і знову сіла кроків за десять від них. Ця пташка дивно літає: пролетить дев’ять-десять кроків і сідає. І завжди в кущах. Кущі — її житло і фортеця. Короткі перельоти стали звичними для неї.

Вільшанка сиділа і, трусячи хвостом, стурбовано пищала. Не встигла вона злетіти знову, як Ашот, припавши на коліно, сильно натягнув тятиву і пустив стрілу. Пташка каменем упала на землю.

Хлопці зчинили такий крик і гамір, наче вбили козулю чи якогось великого птаха, принаймні не меншого за дику індичку.

Ашот стояв, тримаючи вільшанку в руках, і щасливо посміхався.

Асо урочисто підійшов, поклав до ніг Ашота свій лук і поважно відступив.

— Ні, ні, не здавайся! — вихопилося в Шушик. — Ще невідомо: можливо, ти більше настріляєш.

Побродивши в кущах і вистрілявши всі стріли, хлопці переконалися, що полювання навіть із зброєю — не така легка справа!

— Ох, спина болить, так важко нести дичину! — зігнувшись, скаржився Гагік, нишком підморгуючи Шушик.

За його спиною теліпався на мотузочці їх єдиний мисливський трофей — маленька пташка.

Як реагувати на це Ашотові? Лишалося тільки проковтнути глузування. Але проковтнути те, що трохи згодом зробив Асо, було важче.

Знайшовши кілька випущених ними стріл, пастух «прямим влучанням» убив ще двох вільшанок.

— Ура-а! — стрибаючи від захоплення, крикнула Шушик. «Чому, коли я вбив, вона не раділа?» — мимохіть подумав Ашот і від цієї думки ще більше засмутився.

В печері хлопці обскубли свою здобич і засмажили її на вогнищі Бойнах одержав свою порцію в сирому вигляді.

— А Саркісові?.. — несміливо запитала Шушик.

— А хто позбавляє його їжі, що ти так турбуєшся? — розсердився Ашот. — І взагалі, ти мене порядку не вчи, я його сам добре знаю. У мисливців такий звичай: навіть з ворогом розділи свою здобич… Хай іде сюди, і будемо їсти всі разом, та й сказати мені дещо треба…

Перед Саркісом на сухе листя поклали його частку, хлопець засоромився, почервонів, але їжу взяв і з’їв. У нього навіть піт виступив на чолі від хвилювання. Саркіс підвівся на повний, зріст і відкрив рота, збираючись щось сказати, може, переконати колектив, що постарається виправитись… Але у нього не вистачило хоробрості. Не вистачило сили подолати своє хворобливе самолюбство. Та й Ашотова чванливість не подобалась йому. Щоб приховати свою ніяковість, Саркіс неприродно закашлявся, кинув камінець у провалля і вдав, що його не дуже цікавить, якої думки про нього товариші. Проте всі відчули, що на душі в хлопця лежить великий тягар.

Розділ сімнадцятий

Про найдорожче для Ашота

Увечері всі, як завжди, сиділи біля вогнища й жваво розмовляли. Згадали, що сьогодні Ашотова черга розповідати казки. Однак той сказав, що збирається провести збори. «Які збори? Що за збори?.. Невже й тут, в ущелині, ми не уникнемо їх?» подумав Гагік і вже хотів запротестувати, але не встиг: Ашот почав говорити.

— Боюсь, щоб не вдався він до своїх нотацій, — прошепотів Гагік на вухо Шушик.

— А ти можеш уявити збори без повчань, без критики? — раптом запитав Ашот. — Як на тебе, то ти на зборах анекдоти розповідав би…

— Ашот, ти ж…

— Що? Сиди й уважно слухай. Якщо вже ви обрали мене, то, будь ласка, не вчіть…

І Ашот розпочав «збори» офіційним тоном, з притаманним йому піднесенням. Та хіба він міг зробити інакше, коли вважав, що тільки так — повинні говорити керівники?..

— Друзі розпізнаються в біді. Так сказано в нашому мудрому прислів’ї, — почав Ашот. — Справді, тільки тут, в ущелині, потрапивши в біду, ми першого ж дня узнали одне одного краще, ніж за сім років у школі…

Ашот навіть не дивився на Саркіса, але той зрозумів, що йдеться насамперед про нього. Опустивши голову, хлопець мовчки дослухався до слів Ашота.

— Що ти кажеш? Навіщо ж дружити з людиною, яка не може бути другом? — моргнувши на Саркіса, сказав Гагік.

Саркіс побачив і це, але знову змовчав.

— Я так розумію дружбу, — вів далі Ашот, — коли кажуть «люби товариша», «будь відданим друзям», то це, мені здається, не солоденькі слівця, а вимога життя. Якщо між нами буде товариська любов, ми не пропадемо ні в холоді, ні в голоді. В небезпеці захистимо одне одного, підбадьоримо… Кожен з нас сам по собі загинув би тут, в Барсовій ущелині, без вогню, без їжі… Та хай навіть буде все в людини, вона не переживе самотності. Отже, дружба — це не пуста вигадка, а велика сила, яка збільшує завзяття людини в боротьбі з природою. Особливо тут, в ущелині, нам потрібні міцні товариські взаємини. Без допомоги товаришів ніхто з нас не зможе вижити тут, не зможе пробитися на волю. Тому я й порушую це питання і хочу розповісти вам дещо про товаришування.

Ви знаєте, що на кочовищах біля нашої ферми мало води. Одного засушливого року висохли всі джерела, які тільки були там, і пастухи почали носити воду з Голубого озера, що на вершині нашої гори. Цього літа я два тижні пробув там з пастухами. Піднімався до озера, лягав — прямо серед квітів на березі і що-небудь читав, а іноді кидав камінцями в диких качок, що сідали на воду.

Було вже холоднувато. Вранці траву вкривала паморозь. Азербайджанські пастухи казали: «Гуйрух народився, час повертатися з кочовища». Правду кажучи, Асо, я не розумію, що це за «гуйрух» і чого, коли він народився, треба залишати красиві гори і опускатися в міжгір’я.

У присмерку печери блиснули зуби Асо:

— Так і мій батько каже. Гуйрух — це зірка. Батько мені показував її. Яскрава така. Коли ця зірка надвечір з’являється в небі, ночі в горах стають холодними. Побачать її азербайджанські пастухи — на другий же день складають свої палатки і спускаються вниз… Ну, а далі? Розповідай далі.

— Так от, коли з’явилась на небі ця зірка, почали збиратися в дорогу азербайджанці, а за ними й мій.

Пішли ми з матір’ю востаннє до Голубого озера по воду. Раптом чуємо в небі курликання. Подивились: цілі зграї журавлів летять з півночі на південь. Один побачив зверху озеро, відокремився від зграї і сів на березі. Помітив це другий — і за ним. Спустився, низько ширяє над озером, кричить, кличе товариша — нічого не допомагає… Сів той, перший, на березі недалеко від нас і жалібно курликає. Чи то він захворів у дорозі, чи знесилився від довгого перельоту, не знаю.

Другий журавель розгубився: летіти йому за зграєю чи залишитися з товаришем? Він знав, звичайно, що зграя вже по той бік гір, що йому не догнати її. А сам куди він полетить? І хворого товариша не покинув, сів біля нього.

Ми набрали води і пішли назад. З кочовища не видно Голубого озера, але до півночі чути було крик журавля. Який з них кричав? І чого він хотів?..

Вранці приїхали колгоспні вантажні машини по нас, та хіба я міг поїхати? Я сказав, що хочу нарвати черемхи, і побіг до озера. Чую — кричить, кричить журавель. Дивлюсь — здоровий стоїть над хворим, намагається підвести його дзьобом, курличе, майже стогне, просить летіти разом з ним, — може, й доженуть удвох зграю…

Довго не міг я піти звідти. Лежу на березі озера й очей з них не зводжу, а у вухах їхній журливий крик стоїть. Тільки ввечері повернувся я назад. І ще довго вчувався мені крик журавля, який віддав себе в жертву заради товариша… Ішов я та й думав, що серед нас є люди в тисячу разів розумніші, свідоміші за цього журавля, але не кожен зможе віддати своє життя за друга, як де зробив безсловесний птах…

— Ну, а потім, що було потім? — нетерпляче запитала Шушик. Її дуже схвилювала розповідь. — Вдалося їм полетіти?

— Не знаю, я більше не ходив на гору. Але згодом, коли випав сніг, один пастух розповідав товаришам, що бачив на березі Голубого озера багато довгого пір’я, наче лисиці розірвали якихось птахів.

Всі були вражені розповіддю Ашота. Кожен думав про те, які віддані серця бувають на світі!..

— Черга моя чи… — Гагік подивився на Саркіса.

— Його, але йому нічого розповісти нам. Розказуй ти, — грубо кинув Ашот і відвернувся. Шушик докірливо глянула на нього.

— Гаразд, розкажу. Цього літа, як ви знаєте, я їздив у Шахалі, в піонерський табір. Знайшли ми в лісі дупло, а в ньому — гніздо диких бджіл з медом. Та ще й з яким медом! Каплі його так блищали на сонці, як алмази.

Ну, дупло ми вичистили. Бідолахи-бджоли залишились без своїх запасів, загинула і частина хазяїв вулика — грабування без жертв не буває… Проте й нам це обійшлося не дешево. Цілий місяць потім, поки ми були в Шахалі, бджоли безжалісно жалили нас. Дід-пасічник казав, що колективного надбання бджіл так легко не візьмеш. Крім того, він казав, що бджоли мстять за своїх убитих подруг… Мстили вони, це правда. Але ж кожна бджілка, що жалила нас, і сама гинула. Вмирають за колектив, за товариша, — підвищив голос Гагік і кинув колючий погляд на Саркіса.

Запанувала тяжка мовчанка. І Саркіс не витримав. Нахмурився і вийшов з печери.

— Як ви гадаєте, впливає? — тихо запитав Ашот у товаришів.

— Я знову відповім примовкою дідуся, — сказав Гагік. — Якось вовкові євангеліє читали, щоб він не крав овець. А він і каже: «Швидше кінчайте, бо вівці скоро за гору зайдуть…»

— Злий ти, і жарти в тебе злі! — з досадою промовила Шушик. — До чого вони, ці твої…

Дівчина не доказала. До печери підійшов Саркіс. Відчувши, що мова про нього, він зупинився біля входу. А в печері знову настала гнітюча мовчанка, і це свинцем лягало на душу хлопця. Важко бути самотнім! У цю хвилину він позаздрив пастухові Асо. З якою любов’ю ставляться товариші до Асо, а його зневажають… Хіба може бути щось важче на світі, ніж зневага товаришів?..

Розділ вісімнадцятий

Про те, як всупереч усьому людина все-таки знаходить спосіб обдурити тварину і примусити її служити собі

Цього вечора, перед тим як лягти спати, Асо запитав Ашота:

— Ти знаєш, де я був під час заходу сонця?

— Справді, якийсь час тебе не було. Ти що, шипшину їв у кущах?

— Я нишком від товаришів нічого не їм! — з гідністю і несподіваною для всіх суворістю відрізав Асо.

Ніхто не помітив, як ці слова примусили здригнутися Саркіса, що лежав горілиць у своєму кутку.

Асо трохи м’якшим тоном вів далі:

— Я видивлявся, куди ховаються горобці.

— Ну, ну? Знайшов?

— Знайшов. Під Куріпчиною скелею є глибока печера. Вони тікають туди…

— А багато їх там? — зацікавився Ашот.

— Багато. З усіх боків злітаються. Ти не знаєш, як їх половити?

— Чудний ти, хлопче, чого ж раніш не сказав? Ану, вставайте!

І Ашот підхопився так швидко, ніби від запізнення на хвилинку горобці могли зникнути з ущелини…

— Дай ножа, Асо, а ви візьміть палиці і прив’яжіть до них оці кущі. — Він швиденько вибіг з печери і незабаром повернувся з кількома зрізаними під корінь кущами тернику. Кучеряві, густі гілляки були вкриті гострими колючками. Щоб кущі можна було тримати в руках, хлопець очистив кінці їх від колючок і роздав товаришам — кожному по кущу.

— Тепер — за мною!

Але хіба Гагік міг встати з місця, не взнавши точно, куди його кличуть?..

— Поясни спочатку, що ти надумав? — вперто вимагай він.

— Невже ти ніколи не ловив пташок у клуні взимку? — розсердився Ашот.

Гагік заперечливо похитав головою:

— Навіщо витрачати час на таку дрібноту?

— Вони, правда, маленькі, зате суп з них чудовий! А тепер послухай, як треба горобців ловити. Коли вони залетять у клуню погрітися взимку в соломі, ти трохи прочиняєш двері, а сам стоїш на порозі з отакими кущами в руці. Потім лякаєш горобців, вони з переляку стрепенуться — і в щілину, прямо на твої кущі. Тут їх і бий колючими гілками… А тепер пішли скоріше. Асо, собаку прив’яжи, хай залишиться тут…

Хлопці взяли дві головешки, що правили їм за смолоскипи, кущі тернику і вийшли з печери. Саркіс, не чекаючи запрошення, теж узяв кущ і рушив услід товаришам.

Надворі було ще видно. З ясного неба дивилися зорі. Вечір здавався сталево-сірим, наче сонце зайшло, але ще розсипало з-за гір свої бризки. Все навкруги тихо й мирно спало. І гори, що підводили на тлі неба свої гостроверхі шапки, і клиноподібні скелі дрімали у вечірніх сутінках, які ось-ось мали змінитися ніччю.

Хлопці мовчки ступали слідом за Асо, який незабаром привів їх до Куріпчиної скелі. Тут вони тихо зупинилися біля темного входу печери.

Цікаво, що було на думці у Ашота? Невже вони повинні ввійти з смолоскипами в печеру?..

Ні, Ашот забрав у всіх головешки-смолоскипи і поклав на каміння — одну проти одної так, щоб вони довго тліли й диміли. Потім одвів Гагіка вбік, віддав йому своє пальто і щось прошепотів на вухо. Сам висунув уперед колючий кущ і рушив у печеру, зробивши знак іншим іти за ним.

Коли хлопці, наче духи, мовчки увійшли в чорну пащу печери, Гагік підняв пальто, як парус, закривши ним вхід зовні. Ашот подав знак, і всі почали кричати. А потім раптом замовкли. За якусь мить почулося лопотіння крил. Сполохані серед ночі горобці кинулися з переляку літати по печері. Інстинктивно вони прямували до виходу, але, натикаючись на заслону, яку влаштував Гагік, знову, як навіжені, кружляли в темряві. «Мисливці» й самі нічого не бачили. Та їм і не треба було бачити. В печері зібралася сила-силенна горобців, і хлопцям досить було весь час махати кущами; Налякані пташки, налітаючи на ці колючі перешкоди, падали додолу, деякі знаходили собі притулок у тріщинах печери, але жахливий галас, який весь час здіймали нападники, змушував їх кидати свої сховища і летіти на гілки тернику.

Гагік трохи відтулив пальто, щоб подивитись, як ідуть справи, і засунув голову в печеру. Саме тоді хтось сильно вдарив його по лобі колючим кущем. Гагік відскочив, мимоволі відкривши вихід.

— Ви що ж, — крикнув він, — на мене тепер полювати вирішили?

З печери почувся гучний сміх, а горобці, які лишилися живими, знайшли шлях до порятунку.

— Затули вихід, Гагік! — закричав Ашот.

— Ні, брат, у мене голова не чужа, щоб я підставляв її кожному… Запаліть краще вогонь!..

Роздмухавши головешки-смолоскипи, хлопці побачили Гагіка і не могли не розсміятись: лоб його був страшенно подряпаний. Гагік витяг з-під чорного чуба гостру колючку і простяг її Ашотові:

— Ну й мисливець же ти!.. Для того ти мене тут поставив, щоб було по чому віниками бити?

— Нічого, Гагік! Зате ми тобі на одну пташку більше дамо. Ану, дайте сюди смолоскип, подивимось, що робиться на полі бою.

І справді, печера була схожа на поле бою — всюди валялись підбиті горобці.

Зібравши свою здобич, хлопці склали її в шапки й кишені і веселі пішли «додому».

Тепер Асо йшов позаду всіх. Як завжди в небезпечних починаннях — туди в авангарді, звідти — в ар’єргарді. Взагалі, там, де найважче…

… У людей, що виросли серед природи, сильно розвинуті п’ять почуттів. Але є в них ще й «шосте почуття», поки що не вивчене наукою. І чи не воно, це почуття, раптом викликало в Асо думку, що хтось вперто дивиться йому в потилицю?..

Хлопець обернувся і побачив, що чиїсь очі, сяючи холодним фосфоричним вогнем, втупилися в нього з-за кущів і враз зникли. «Звір…» — майнула думка. Розмахуючи головешкою, Асо пішов швидше. Він нічого не сказав товаришам, щоб не налякати їх. «Який же звір міг тут з’явитися? Звідки і як він сюди прийшов?» — про все це думав Асо, лягаючи спати. Одне було йому зрозуміло: це не вовк. Вовчі очі він добре знав. Та й як потрапить вовк у цю ущелину? Ні, це був інший хижак…

Так міркував Асо вночі, коли його товариші вже міцно спали, задоволені вдалим полюванням.

Проте спали не всі. Ашота хвилювали цієї ночі інші думки. Досі вони навіть не збиралися розчищати стежку. Голод не давав можливості. Сам Ашот наполягав, щоб усі тільки те й робили, що добували їжу. «Підхарчуємось, зробимо запаси їжі ще на два-три дні, тоді можна буде почати»… — говорив він. І з цим доводилось погоджуватися. «Ну, а тепер їжа є, — думав Ашот. — Чекати нічого… Завтра ж спробуємо щастя. Але чим розчищати? У нас нема ніякого знаряддя. Хіба ножем лопату зробиш?»

Сон зліплював повіки, і Ашот так і заснув, не вирішивши, як і чим розчищати їм ту стежку.

Навіть у сні не давало йому спокою це питання. Він бачив себе, як пробирається з форсункою в руках, скеровуючи струмінь гарячого полум’я на сніг, що вкрив Диявольську стежку. Сніг тане, тане з неймовірною швидкістю… «За мною, вперед за мною!» — радісно гукає Ашот і сам просувається швидко-швидко, а за ним легко й весело йдуть товариші… Всі поспішають назустріч волі. Ашот обертається і дивиться, чи йде за ними Саркіс, чи не відстає, як завжди. Ні, йде. Хіба він тепер відстане?» — поблажливо усміхається Ашот.

А форсунка, ніби вогнедишний дракон, вивергаючи дим і полум’я, спалює сніг, все більше відкриває чорніючу стежку — шлях додому. «Додому, додому!..»

Розділ дев’ятнадцятий

Про те, що куля влучає в боягуза, де б він не ховався

Дванадцятий день голоду…

Цей день, проте, був одним з найрадісніших для наших героїв. Тепер вони були озброєні не тільки пращами, а й влучними луками та стрілами. Але й це ще не все… А втім, розповімо по черзі…

Тільки-но почало світати, як юні мандрівники повставали, вмилися снігом, розпалили вогонь і, як по команді, глянули на западину в стіні печери, де зберігалась їхня вчорашня здобич. Це Асо заховав її туди від жадібного Бойнаха.

Тепер пастух діставав одного горобця за одним, кидав їх у підставлений Шушик поділ і запитливо поглядав на Ашота:

— Ще чи годі?

— Кого ти питаєш? Складом продуктів завідую я, — втрутився Гагік і, відштовхнувши Асо, простягнув руку до горобців.

— Правильно, — погодився Ашот, — у всьому, що стосується їжі, Гагіка ніхто серед нас не перевершить. Хай він буде нашим завгоспом.

— Яким завгоспом? Не завгоспом, а начальником господарського управління!.. — виправив Гагік і гордо випнув свої груди. — На сніданок, — оголосив він, — кожному належить по сімдесят п’ять грамів пташиного м’яса — щонайкраща санаторна норма.

— Відваж мені мої сімдесят п’ять грамів, тільки точно, — попросила Шушик, сміючись.

— Природа сама відважила… У вірменського горобця-самця двадцять вісім грамів чистого м’яса. У самки… У самки — двадцять чотири грами, а в молодого — двадцять один. Не віриш? В середньому майже двадцять чотири з половиною… «Виходить, на кожного — по три горобці. Склад заборгує кожному з нас по півтора грама м’яса.

Так, жартуючи, Гагік роздавав горобців, беручи їх з пелени Шушик.

— А чому ти собі чотири взяв? — здивувався Ашот.

Гагік мовчки скинув шапку і показав подряпину на лобі:

— Забув?

— Ага, ми обіцяли дати тобі зайвого горобця за те, що тебе вдарили… Ну, годі жартувати. Подумаємо, що робити далі.

— Передусім треба знайти глину і зробити піч, бо інакше ми від диму подушимось, — висловила свої міркування Шушик. — Та ще якийсь глечик потрібен воду зберігати.

— А ви що скажете?

— Списи треба робити на довгих мотузках? — І Гагік показав, як їх можна метати здалеку.

— Списи навряд чи знадобляться, — заперечив Ашот. — Взимку в ущелинах лишаються тільки птахи.

— Ой, як добре! — зраділа Шушик. — То тут нема звірів?

— Є… Можуть бути… — пробурмотів Асо, пригадавши двоє хижих очей, які він побачив учора.

Проте ніхто не спитав, чому він так думає.

— Еге! Я бачу, ви збираєтесь тут зимувати? — вигукнув Ашот. — А я думаю інакше. Те, про що ви говорите, звичайно, потрібне, але гаяти зараз час на це ми не можемо. Поки у нас є їжа, треба розчистити стежку.

Він запитливо глянув на товаришів. І справді, про дим чи про холод зараз думати? Всі зусилля треба спрямувати на те, щоб вийти з ущелини.

— Ну, то ходімо! Беріть зброю.

Ашот усе ще перебував під враженням сну. Йому здавалося, що він бачить вогненного дракона, який звільняє Диявольську стежку від снігу…

Пропозиція сподобалася всім, навіть Саркісові. Після недавніх моральних ляпасів хлопець наче трохи отямився, але все ще вагався: то йому здавалося, що товариші мають рацію, то в ньому з новою силою спалахувало пригнічене самолюбство. «Порівнюють з Асо!.. О, як це важко». І коли йому сказали, що він на цілу голову нижчий за пастуха, незважаючи на високий зріст, Саркіс знову втратив самовладання. Вставши сьогодні раніше від інших, він, на зло всім, пішов до «складу» бідної білочки і, забувши про муки совісті, почав їсти горіхи. Аж гульк: перед ним знову сидить цей клятий пес. Висолопив червоний язик і б’є хвостом об землю. Саркіса охопила лють. Але що робити? І він зробив так, як одного разу радив комусь батько, — зловили на місці злочину, поділися з тим, хто тебе спіймав…

Видушивши солоденьку посмішку на обличчі, Саркіс розлущив кілька горіхів і кинув їх собаці. Зробив він це так, наче відірвав од себе шматок м’яса.

Собака, що вже звик до рослинної їжі, миттю з’їв горіхи і попросив ще. Та Саркіс міцно прикрив каменем свій «склад» і повернувся до товаришів. Першою він побачив Шушик, яка ледве трималася на ногах, і йому стало жаль дівчини. Саркіс навіть хотів був піти вже по горіхи… Але… це означало б відкрити «склад» для всіх! Ні, цього він не зробить… «Мені що! Хай кожен про себе дбає», — в думці повторив Саркіс те, про що не раз говорив уголос. Не помічали Саркіса й товариші. Ніхто не запропонував йому чистити стежку.

Але чому, запитаєте ви, Саркіса не запрошували на роботу? Про це хлопці самі говорили сьогодні на світанку, коли Саркіс ходив до «складу» білки.

Шушик вимагала припинити бойкот, скільки ж можна мучити людину!

— Поки не покається перед колективом, не припинимо… — повторював своє Ашот.

— А хіба він не покаявся, коли вночі полював на горобців? На ділі покаявся, а не на словах. Хіба це не робота?..

— Теж мені робота!.. — сказав з іронією Ашот.

— А твоєї хіба більше? — розпалювалась Шушик. — Може, ти бачив у темряві, хто скільки вбив?.. Я взагалі проти такої суворості.

— Ми суворі тому, що потрапили в суворі умови, — відповів Ашот. — Чому він не покається?.. — підвищив хлопець голос.

Після недовгої суперечки вирішили почекати один день, подивитись, як Саркіс поставиться до роботи, — добровільно працюватиме чи доведеться силувати?..

Коли всі вийшли з печери, Саркіс і собі подався туди, де починалась закидана снігом стежка.

Дорогою затримались біля того місця, де нещодавно бачили зайця. «Чому, — подумав Ашот, — вухатий ховався саме тут, на відкритому місці, під снігом, а не десь під камінням? Ось і проритий ним хід ще цілий. Очевидно, він знайшов тут якийсь корм? Цікаво, який?

Ашот ступив кілька кроків до заячого тунелю, але по коліна загруз у мокрому снігу і зупинився.

— Знаю, знаю, душа твоя не може забути косоокого… Ой, як утекли, як утекли цілих два кілограми чудового шашлику!

Ашоту не хотілось відповідати Гагікові. Струсивши з себе сніг, він пішов до тієї стежки, яка так підступно зустріла їх і замкнулася, мов пастка.

Юні мандрівники спокійно просувалися Диявольською стежкою, мов кози, слід у слід, поки схил не став крутим. Що далі, то важче й небезпечніше було йти. Бо й справді, як ступати, коли ледве тримаєшся на ногах?..

Подекуди сніг із стежки змело вітром, але більша її частина була вкрита талим, як каша, сніговим місивом.

Хлопці зупинились і уважно подивилися навколо.

— Стежка така вузька, що працювати доведеться по одному, — сказав Ашот. — Ну, ви погрійтесь на сонці, а я почну.

Проміння сонця, відбиваючись од мокрого снігу, теплими хвилями огортало обличчя юних мандрівників. Від цього тепла чи, може, від роботи Ашот розігрівся; він скинув свій старенький піджак і подав його Асо.

Замість того щоб узяти піджак, пастух ступив уперед.

— Тепер я… Моя черга, — коротко заявив він, починаючи розкидати сніг своєю палицею.

— Так ми багато не розчистимо. Спробую зробити щось на зразок весла, — мовив Ашот і відійшов убік.

— Прошу в мої функції не втручатися! — заявив Гагік і побіг до печери, щоб зробити весло.

Спочатку він нарізав молодих гілочок, тоненьких, як олівці, склав їх біля вогню, а потім заходився плести з них щось схоже на маленький плотик. Працював Гагік довгенько, мабуть з годину, зате лишився дуже задоволений і, випадково глянувши на поличку з горобцями, подумав: «Жаль, нема тут нашого керівника. Може, премію дав би з горобців…»

— Іде лопата, йде! — вискочивши з печери і розмахуючи над головою своїм саморобним знаряддям, кричав Гагік.

Бойнах полював у кущах на мишей. Почувши вигуки Гагіка, він басовито загавкав і побіг слідом за хлопцем.

Припасували сплетене Гагіком весло до палиці і по черзі почали змітати сніг із стежки. Робота посувалася тепер легше, і чим далі вони пробивались, тим міцнішою ставала надія побачити нарешті білий світ…

— Так не годиться, хлопці, — несподівано оголосив Ашот. — Хай частина з нас працює, а частина шукає якусь їжу, щоб поповнити запаси. Всім нам стояти нема чого.

Найлегше лазили по скелях Асо і Гагік. Вони й пішли оглядати западини. Шипшина, схована в Масрупі, закінчилась. Довелося шукати нові ягідні кущі, і, звичайно, обидва хлопці скоро стомилися. Нарешті, в одному віддаленому куточку, на виступі скелі, перед ними зачервоніли на сонці якісь цяточки. Гагік весело загукав:

— Ой ви милі мої вітаміни «це»! Почекайте, я зараз доберуся до вас!

Поки Асо і Гагік збирали ягоди, Ашот і Шушик по черзі розчищали стежку, а Саркіс мовчки стежив за їх роботою, не наважуючись пропонувати свою допомогу.

— Ти, Шушик, піди в печеру і поглянь на вогнище… І взагалі даремно ти прийшла з нами. Адже вирішено, що тобі робити…

— Як же я піду до вогнища, коли ви всі тут працюєте? — жалібно заперечила дівчинка.

Саркіс починав розуміти, яку радість відчувають товариші, розчищаючи стежку. А він лишається осторонь, не може разом з ними поділяти цю радість. Нарешті, поборовши в собі соромі, хлопець наважився підійти до Шушик.

— Дай я трохи покидаю…

Шушик посміхнулась і дала йому лопату, але Ашот різко вихопив її з рук Саркіса і заходився працювати сам. Швидкими нервовими рухами він скидав сніг у провалля, і в кожному русі його рук відчувалось приховане роздратування. «Він просто ненавидить мене», — подумав Саркіс. І від цієї думки в нього защеміло в серці.

Робота посувалась дуже повільно. Та коли трохи відпочили, поснідали червоною соковитою шипшиною, яку принесли Гагік і Асо, всі відчули себе краще, і діло пішло веселіше. Хлопцям додала сили не стільки шипшина, скільки зростаюча віра у близьке визволення.

Так попрацювали до полудня і, прикинувши, визначили, що від снігу ледве очистили четверту частину стежки. Правда, чим далі, тим більше скеля спускалася вниз. Подекуди вона навіть нависала над проваллям, а ущелини, що перетинали стежку, були ще далеко попереду. І все ж такими темпами можна було розчистити шлях з Барсової ущелини днів через шість-сім, якщо до того часу не випаде новий сніг і в них щодня буде їжа.

Коли всі вже потомились, Шушик тихо, аж докірливо, запитала Ашота:

— Чого ти такий упертий, і досі не дозволяєш Саркісові працювати?

Саркіс сидів збоку і дивився в провалля.

— Ти думаєш, він хоче працювати?

— А хіба ти не бачиш — кається…

— Кається, бо важко, а ти наївна і погано його знаєш. Скине дві лопати снігу, а потім хвалитиметься в селі, що вивів нас із ущелини!

— Не будь таким жорстоким, Ашот.

— Гаразд, спробуємо. Поклич його!

— Саркіс, іди й ти працюй з нами! Керівник сам тебе кличе! — з радістю в голосі крикнула Шушик.

Саркіс мало не відповів іронічно: «Ага! Нарешті, він порозумнішав!» Однак стримався.

Взяв хлопець лопату, але задоволення від роботи мав лише перші кілька хвилин. Потім відчув таку втому, що лопата стала для нього справжнісінькою мукою. Ні, не звик він напружувати свої сили, не звик пріти від роботи. Добре, що Гагік прийшов на зміну. Саркіс з радістю передав йому лопату.

— Як ти думаєш, Ашот, чи не послати Шушик по наших любих горобців нам на підмогу? — лукаво підморгнувши, запитав Гагік.

Хто міг заперечити проти такої допомоги? І Шушик зараз же побігла готувати обід.

Сонце вже сідало за вершини гір, коли дівчина повернулася з смаженими на дерев’яних рожнах горобцями. Радісно гавкаючи і облизуючись, за нею плентався Бойнах. Всі хлопці одержали по рожну з трьома горобцями — і пообідали з таким апетитом, який буває тільки у людини, втомленої важкою працею…

Даремно Бойнах чекав кісточок. Хіба могли вони уціліти, попавши між два ряди молодих зубів?

Ось усі поїли, і ніби заясніло навкруги — світ став для мандрівників просто рожевим!

— Ну, орлята, вставайте! — розпорядився Ашот.

Знову заходилися працювати. Погано тільки було з Саркісом: спочатку він швидко втомлювався, беріг свої сили, а далі взагалі почав пасти задніх. Коли, витягнувшись ланцюжком, хлопці чистили сніг, Саркіс вирішив іти останнім. Тут і снігу було менше, й не так небезпечно. Страшно першому — тому, хто скидає з вузенької стежки великі кучугури снігу. Так і жди, що вони потягнуть тебе за собою, а, втративши рівновагу, легко полетіти в провалля… «Ні, Назар[13] не з тих, що йдуть на війну першими…»

Але так само, як на полі бою, де куля часто знаходить боягуза, що заховався в окопі, наскочила біда й на Саркіса, який найбільше думав про свою безпеку. З ним сталося саме те, чого він боявся.

Ашот давно розгадав немудру політику Саркіса, який тільки вдавав, що працює. Спостерігаючи, як кволо і ліниво той розмахує своєю палицею, Ашот довго сердився мовчки, а потім крикнув:

— Ану, йди сюди, Саркіс! Попрацюй трохи на моєму місці, а то тільки руками махаєш… Візьми мою «лопату».

Що ж йому робити? Знову не послухатись, не звернути уваги на цю неприємну пропозицію? Знову лишитися самотнім? Ні, зараз це було б занадто зухвало. «Краще не зв’язуватись», — вирішив Саркіс і, спираючись на свою палицю, почав обережно, дуже обережно, просуватись уперед. Ось він минув Шушик, яка послужливо притулилась до скелі; ось і до Гагіка, який витирає піт з чола, вже рукою подати, як раптом… Проклятий камінь! Саркіс не хотів, щоб хлопці помітили його боязку, невпевнену ходу, і на мить високо підняв голову. І саме тоді під ноги йому потрапив камінь — хлопець спіткнувся, втратив рівновагу і не встиг навіть охнути, як зірвався з краю стежки й полетів у провалля.

Знизу долинув приглушений звук від падіння, загуркотів камінь, і все стихло. Злякано скрикнула Шушик, оглушливо загавкав Бойнах.

— Який жах! — аж присів Гагік; у нього затремтіли коліна. — Відійди! — сердито схопив він Ашота, який підійшов близько до краю провалля. — Ще й ти впадеш.

Ашот відступив півкроку, але не перестав напружено вдивлятися в глибину. Що було по той бік скелястого виступу, йому не вдавалося розглядіти. Тільки внизу, на виступі скелі, зеленіла маленька, кучерява ялинка з товстими і кривими гілками.

— Саркіс! — нахилившись над ущелиною, закричав Ашот.

Луна повторила його голос і завмерла. Хлопці напружили слух, але навкруги панувала мертва тиша.

Ашот сів на стежку і опустив голову на руки.

— Який жах! Що я наробив!..

Хлопці стояли, похнюпивши голови. Тільки зрідка чути було тихе схлипування Шушик.

Упав, розбився на скелях товариш їхніх важких днів — упертий, егоїстичний, та все-таки товариш… І саме тоді, коли він, здається, почав виправлятись, робив перші кроки назустріч колективу…

Розділ двадцятий

Про те, як уся країна шукала зниклих мандрівників

Село Айгедзор, про яке досі мало хто й чув, протягом кількох тижнів стало широко відомим усьому Радянському Союзу. Арам і Аршак опублікували в газетах Далекого Сходу повідомлення про зниклих школярів. Про цей нещасний випадок розповіло і радіо. Оскільки радіохвилі не знають меж, то чутка про п’ятьох дітей, що так таємниче зникли, поширилась по всій країні.

Інтерес до цієї загадкової події дедалі зростав. Навіть група полярників далекого острова Піонер запитала ЦК комсомолу Вірменії, чи вдалося розшукати юних натуралістів. «Усе ще шукаємо», — відповіли їм з Єревана…

Листоноша Мурад усі ці дні не знав спокою. Якщо раніше він ходив у районний центр забирати пошту через діва дні, то тепер поспішав туди по два, а то й по три рази на день. 1 йшов він завжди з надією, що, нарешті, зможе принести в село радісну звістку. Але… Уральські школярі повідомили, що вони шукають вірменських товаришів у своїх містах і селах. Учителька біології з Караганди Ганна Виноградова писала: «Як тільки знайдуться юні айгедзорці, дуже прошу повідомити нас телеграмою, щоб і ми, ваші далекі друзі, раділи разом з вами». А українка з одного села на Харківщині Олеся Захарівна підбадьорювала вірменських матерів і висловлювала впевненість, що діти обов’язково знайдуться, бо її син одного разу теж кудись зникав і його знайшли аж на Закарпатті. «Моєму дурникові захотілося на світ подивитись. У такому віці це буває. Не втрачайте надії!..»

Сіран, Ашотова мати, читала ці листи, телеграми, і серце її стискалося від болю й радості: далекі люди, вся країна переживає з нею її горе!

— Тільки наш голова мало цікавиться дітьми, — скаржилась вона сусідкам.

— Було б вигідно, він би поцікавився, — відповідали їй.

Щодня приходили в Айгедзор юні натуралісти і з сусіднього азербайджанського села Мейлу. І щоразу, підходячи до Алеї братства, вони з сумом згадували своїх друзів-вірменів, разом з якими насадили тут дерева. Де вони тепер? їм здавалося, що дерева осиротіли і сумніше погойдують своїми кронами, вкритими білими шапками снігу…

Щодня виходила на дорогу Сіран, чекаючи листоношу Мурада. Вона хотіла з його обличчя вгадати, яку звістку приніс він їй сьогодні.

— Ні, знову відводить очі… Осліпнути б твоїй матері, Ашот! — схлипувала бідна жінка.

А Мурад, викладаючи на стіл все нові й нові листи, урочисто говорив, погладжуючи ріденькі вуса:

— Прочитай, подивись, що пишуть піонери. По всьому світу живуть друзі твого Ашота. Це лист із Риги, це — з Ташкента, це — із Батумі, а ось — із Харкова. Не кожна жінка заслуговує на таку честь…

— Ой, знайшовся б тільки мій синочок, більше нічого на світі мені не треба!..

— Знайдеться, неодмінно знайдеться… Стільки людей його шукає, що й голку могли б знайти, — сказав дідусь і, додавши ще кілька заспокійливих слів, зібрався вже йти. — Ну, я ще раз піду сьогодні на пошту, може, щось нове буде.

Старий говорив спокійним, впевненим голосом, щоб підбадьорити бідолашну матір.

Але як тільки листоноша виходив на вулицю, обличчя його хмурніло, кроки уповільнювались, ставали хиткими. «Чи знайдуться діти?» — сумно думав він. Та помітивши своїм пильним оком ще здалеку когось із батьків, діти яких зникли, він знову весело посміхався, прискорював ходу:

— Не було звістки від дітей? Ні? Нічого, одержимо! Зараз я миттю злітаю в район, принесу добру звістку. Приготуйтесь приймати поздоровлення.

Розділ двадцять перший

Про те, як щасливо можна скотитися в провалля

Час ніби зупинився. Цілим роком здалися нашим героям ті секунди, коли вони стояли біля провалля, напружуючи слух і зір. У мертвій тиші, що панувала в ущелині, тільки й чути було їх важке дихання. Ніхто з них не міг зрозуміти, як це сталося, чому впав Саркіс і чому ніхто не встиг йому допомогти.

Після довгого, тяжкого мовчання Шушик сказала, ридаючи:

— Ми були жорстокі з ним…

Усі зрозуміли, кого в першу чергу докоряє дівчина. І Ашот страшенно лаяв себе. Коли б він знав, шо Саркіс може так загинути, то, звичайно, не наговорив би йому стільки гірких слів! Навіть не взяв би на роботу.

— Ходім подивимося з того боку. Може, звідти його побачимо? — першим зорієнтувався Асо.

Усі повернули назад по розчищеній ними частині стежки, спустилися в ущелину і перейшли на її протилежний схил.

Стурбовано оглядали вони скелі, що піднімалися навпроти, тріщини, западини, виступи. Але там не було видно й сліду чогось живого. Тільки орли, важко змахуючи крилами, шугали над проваллям. «Чують запах крові, — подумав Ашот, і серце його стиснулось, а до горла підступили сльози. — Що я наробив, що я наробив!»

— Ходім униз, — звелів він раптом. — Треба ж його знайти!..

Чіпляючись за каміння, вони спустились у провалля, куди впав їх товариш. Але й там не було нічого, крім снігу й уламків каміння. «Застряв на якомусь виступі». — вирішив Ашот.

— Він міг зачепитися за ялинку, — мовив хлопець, і в його голосі прозвучала надія. — Погляньте, вона стоїть якраз на його шляху.

— Він котився з такою силою, що ялинка не могла його стримати, — безнадійно сказала Шушик. — Якби зачепився, то було б хоч що-небудь видно: руку, ногу, голову…

— Там же повинен бути якийсь клапоть землі, звідки ялинка бере вологу!.. — вперто повторював своє Ашот.

— Ех, — махнув рукою Гагік. — Кого загубив, а кого шукаєш? Нащо нам твій клапоть землі? Ти нам Саркіса знайди!

— От я й кажу: Саркіс повинен бути на цьому клапті… Звідси не видно, ялинка закриває від нас…

Усі мовчали, замислені, сумні. Тільки Ашот бурмотів:

— Ех, коли б цей клапоть був ширший, а сніг на ньому глибший!

Але ніхто не вдумувався в зміст його слів. Усі вважали, що їхній товариш загинув, і ніякий клапоть землі не міг заспокоїти юні серця.

Діставшись до місця, звідки зірвався Саркіс, Ашот скинув ремінь, обмотав собі груди і, подаючи кінець Асо, сказав:

— Тримай міцніше. А ти, Гагік, держи Асо.

Відчувши, що кінець пояса в надійних руках, Ашот ліг на землю біля самого краю і, звісившись над проваллям, подивився вниз.

— Він там! — одсунувшись назад, крикнув Ашот. — Над кущем видно полу куртки… Тримайте мене за ноги, я ще раз добре подивлюся.

— Живий?..

— Не ворушиться?..

— Снігу там багато?..

— Не знаю:.. Зараз перевірю. Міцніше тримайте мене за ноги… Ні, не так… Ви й тримати не вмієте! Обв’яжіть поясом кожну ногу. Так… Тепер обкрутіть, загніть кінці — один за цей камінь, другий за той; так і тримайте… Ну, я пішов… — І Ашот мало не всім тілом звісився у прірву.

Шушик перелякано дивилась, як Ашот міцно схопився обома руками за клиноподібний виступ скелі, створивши собі таким чином надійну опору. Пробувши кілька хвилин у такому стані, він крикнув:

— Тягніть назад! його швидко витягли й поставили на ноги. Очі в хлопця налилися кров’ю, на шиї і на лобі надулись вени.

— Сніг, який ми з вами поскидали, затримався на виступі над ялинкою, — сказав він, важко дихаючи. — Саркіс провалився в нього. Може, й живий. Саркіс, Саркіс!.. — повернувшись обличчям до провалля, крикнув він.

Бойнах весь час неспокійно гавкав і теж тривожно поглядав униз. Собака добре розумів, що трапилось. І по запаху відчував, де знаходиться хлопець.

— Ану, замовкни! — розсердився на нього Ашот. — Дай послухати!

Але Бойнах невгавав, і Асо змушений був затягнути йому морду поясом.

— Е-гей, де ти, куро[14], обізвися!.. — закричав він по-курдськи, нахиляючись над проваллям.

Ніякої відповіді.

Знесилені хлопці мовчки посідали на холодному камінні. Над проваллям літали орли, зловісно кричали шуліки. «Карр, карр, карр!» — пронеслись над їхніми головами дві чорні ворони. Почувши голоси птахів, діти здригнулися. Вони боязко поглядали одне на одного і боялися запитати, чого так враз пожвавішали хижі птахи. Кожен знав, що означає їх поява…

Прилетіли два великі ягнятники, сіли недалеко від ялинки і злими очима поглядали знизу вгору на хлопців.

Асо відігнав їх камінням, але прилетіли інші, закружляли над скелями.

Один ягнятник, найсміливіший чи просто очманілий від голоду, сів прямо біля ялинки і, очевидно, вчепився кігтями в Саркіса або вдарив його дзьобом, бо знизу долинув стогін, а за ним і кволий жалібний голос:

— Ой, ой!..

Мабуть, орел вивів хлопця із забуття.

Усі підхопилися і почали кидати у птахів камінням.

— Саркіс! Не бійся, Саркіс! — кричали вони.

— Ми тут!

— Тримайся міцніше, тримайся!

Шушик знову заплакала, але цього разу вже івід радості.

— Живий він, живий, Ашот, правда?.. — питала вона схлипуючи.

— Замовчи, дай подумати, що робити, — пробурчав Ашот. — Як його звідти витягти?

Хлопець задумався, і його серйозність передалася товаришам, які від щастя забули про головне.

А й справді: якщо Саркіс залишиться хоч на одну ніч там, у снігу, він загине.

— Єсть! Не втрачайте надії, тримайте мене за ноги, — розпорядився Ашот.

З його голосу й вигляду товариші зрозуміли, що і в найтяжчу хвилину людина повинна не сидіти склавши руки, а діяти, і діяти впевнено.

Ашот звісився над проваллям і крикнув:

— Постарайся сісти, Саркіс, не бійся!..

— Умираю, умираю… — ледве чутно простогнав Саркіс знизу, ніби з бездонної криниці.

— Чуєш?.. Джан!.. Коли каже вмираю, значить, живий, — зрадів Гагік.

— Не бійся, Саркіс! — закричав Ашот. — Вилазь із снігу!.. Сюди, сюди… В цей бік… Ближче до скелі… Ой, чого ж ти до ялинки лізеш? За ялинкою провалля!..

З вигуків Ашота хлопці добре уявили собі, що відбувається внизу.

— Сюди, сюди! Там під стіною має бути сухе місце!.. Там повинен бути карниз… Є? Ну, залазь під нього, на сухе місце. Ей, ви, тягніть мене, голова лопається…

Коли Ашота витягли нагору, на нього не можна було дивитись без жалю: обличчя хлопця було схоже на варений буряк. Трохи віддихавшись, він знову крикнув униз:

— Ну як, знайшов сухе місце?..

— Є… Вмираю… нога, плече…

— Нога й плече — це дурниці, була б голова ціла. Сухе місце велике? Помістишся?

— Западина в стіні… Удвох можна поміститися. Ой, умираю!..

— Не помреш! — заспокоював його Ашот. — На візьми оцю палицю. Якщо орли прилетять, притулися до стіни й відбивайся. — Він нахилився вниз і кинув палицю Асо.

— Що робити?.. Замерзне…

— Що робити? А що робив би Камо? Складемо руки й сядемо? Ех, ви… Гагік, Асо, ідіть знову по ягоди, а ми з Шушик підемо по вогонь і паливо.

Через півгодини Гагік і Асо знайшли кущі шипшини і зривали ягоди, а Ашот кидав з стежки вниз хмиз і кричав Саркісу:

— Гей, хлопче, ти язик проковтнув, чи що?.. Обізвись! Куди хмиз кидати? Звідси не видно.

— Ліворуч, ліворуч кидай… ох!.. — почулося знизу.

— У сніг падає чи в провалля?

— У сніг… Ой, умру… нані-джан! — мимрив Саркіс, остаточно отямившись. Побачивши позад себе провалля, він тільки тепер зрозумів, яким безнадійним було його становище, і почав плакати і просити: — Дорогі ви мої, врятуйте мене!

— Не плач, не нявчи! — розсердився Ашот. — Перестань скиглити, а то кинемо тебе й підемо — будеш поживою для орлів!..

Шушик глянула на нього докірливо:

— Який ти злий, Ашот!

— Я не злий. Я хочу його підбадьорити… Бач, замовк… Саркіс, витягни гілля в западину і розпали вогнище. На лови вогонь, кидаю… — І Ашот кинув йому кілька головешок. — Хапай скоріше. З’єднай їх кінцями і дми, щоб не погасли.

На кілька хвилин запанувала мовчанка.

— Ей, Саркіс, що ти там робиш? — знову крикнув Ашот.

Замість відповіді знизу заструмував дим.

— Роздуває! — засміявся Ашот. — Бачила, як моя загроза допомогла? — звернувся він до Шушик.

— Спосіб хороший, що й казати, — незадоволено обізвалась дівчина.

З того часу, як Саркіс впав у провалля, вона відчула до нього симпатію.

Але Ашот тоном старшого почав вичитувати:

— У тяжкому становищі завжди треба бути суворим, а іноді навіть жорстоким. Найкращий полководець у хвилини бою буває суворий. Виростеш — зрозумієш… А он і хлопці… Вони йдуть радісні, певно, знайшли ягоди… Як ти думаєш, Шушик, скільки горобців треба дати Саркісові?

— Усі! — різко відповіла дівчинка.

Ашот засміявся:

— Я знав, що ти так скажеш. Ну, піди й принеси, кинеш йому сирими — хай сам підсмажить.

— То можна всі? — вигукнула Шушик і, зрозумівши по виразу обличчя Ашота, що він згоден, так зраділа, що ладна була розцілувати хлопця, якби не соромилась.

Незабаром Шушик принесла в пелені кілька горобців.

— Оце все, що лишилося, — розчаровано сказала вона.

— Чому? Повинно бути більше… — І, підійшовши до краю стежки, Ашот крикнув: — Одержуй свою порцію, Саркіс!..

Сонце вже зайшло, коли повернулись Гагік і Асо. Їхні шапки були повні ягід.

— Висипати йому все? — простодушно запитав Асо.

Гагік затримав його руку.

— Господарством завідую я, — нагадав він. — Лови, Саркіс, збирай!.. Ну, як, кістки твої цілі? От і добре, а то в усій Барсовій ущелині жодного костоправа не знайдеш…

На дні провалля згустився і почав повільно підніматись до вершин туман. Ще трохи, й сутінки огорнули скелі, заповнивши всі заглибини, згладили зморшкувате обличчя ущелини.

Хлопці лишались на стежці до пізньої ночі. Вони ще трохи попрацювали, але більше розмовляли з Саркісом — підбадьорювали його, скидали ягоди та паливо.

Вночі сильно похолодало, всі померзли, але ніхто не виявив бажання повернутися в печеру. Тривога за долю товариша, здавалось, прикувала їх до цієї стежки, до урвища над проваллям, з якого піднімалася цівка диму. Відблиски од вогнища Саркіса часом освітлювали навколишні скелі.

— Ей, хлопче, походив би ти навколо вогнища, хоч би тінь твою побачити. Я за твоєю довгов’язою постаттю вже знудьгувався, — вперше після пережитого жаху пожартував Гагік.

І жарт, видно, допоміг. Не минуло й кількох хвилин, як на скелях скоріше затанцювали відблиски вогнища, вималювався здоровенний чорний привид і загойдався на білій поверхні кам’яних стін Барсової ущелини. Здоровенна рука піднялась і простягнулася до протилежних скель. Було таке враження, ніби раптом вийшов із ущелини казковий велетень Торк-Ангех[15] і намагається своїми довгими, як жердини, руками обламати скелі і кинути їх на ворога…

— Ось я й задоволений! — засміявся Гагік. — Час од часу показуй свою тінь, Саркіс, а ми подивимось і потішимось…

Поки Гагік жартував, Ашот, нахиливши голову над проваллям, крикнув:

— Саркіс, як, по-твоєму, піти нам чи лишитись тут на ніч?

Саркіс не обізвався.

— Бачите, знову тільки про себе думає, — тихо сказав Ашот товаришам.

— Ну, що, Саркіс? — знову запитав він.

— Самого хочете залишити?.. — почулося знизу.

— Не бійся, тепер до тебе ніякий звір не підійде, — ти в неприступній фортеці.

— Ми ж близько… Часто будемо перегукуватися з тобою, — підбадьорював Асо.

— Ні, що ти скажеш? — нетерпляче допитувався Ашот. — Хлопці тремтять від холоду. Шкода ж їх…

— Що ж я скажу… Як знаєте…

— Слухай, тепер я скажу. Візьми дрючок, відгреби вогонь ближче до ялинки і лягай на розігріте каміння. Залишайся весь час всередині западини, між її стіною і вогнищем, — так, щоб вогонь захищав тебе попереду, а стіна — позаду. Зрозумів?.. Коли каміння під тобою захолоне, знову нагреби на нього вугілля, а сам лягай на місце вогнища. Так тобі весь час буде тепло. Тепер зрозумів?

— Зрозумів. Ой, болить!..

— Нічого, кріпись… Ну, бувай здоров.

— На добраніч, Саркіс-джан! — почувся тоненький, ніжний голосок Шушик.

Чи то соромно стало Саркісові, чи потеплішало йому від цього голосу, але більше він не скаржився, не стогнав.

Хлопці обережно спустилися в ущелину і повернулись до своєї печери.

Увійшовши, Гагік одразу попрямував до того заглиблення, де зберігались горобці.

— Мої дорогі! Мабуть, померзли, бідолахи? Ось я вас зараз обскубу і на вогнику зігрію… Ой, та де ж це вони, пташечки мої?

Ашот і Шушик стояли на порозі печери й тихо сміялись.

— Ашот, склад обікрали!.. — тривожно крикнув Гагік.

Але той чомусь не обізвався.

Шушик підійшла до вогнища і, присівши на коліна, почала розгрібати попіл. Блиснули тліючі вуглинки. Дівчинка зібрала їх докупи і почала роздувати. Асо заходився стругати ножем тріски і підкладати в багаття.

— Не пацюки ж потягли горобців! — не заспокоювався Гагік. — Ашот, тут можуть бути пацюки?..

— Хтозна…

Розгублений Гагік зіщулився й ліг біля вогнища.

— От так штука, знову без їжі залишились! — похитуючи головою, бурмотів він.

Але думка про їжу турбувала не тільки Гагіка…

Всю ніч, до самого ранку хлопці час від часу виходили з печери і дивились на скелю. Вогнище горіло, і від ялинки падала донизу, в ущелину, довга крива тінь.

— Саркіс! Ну, як ти там, Саркіс? — кричали товариші, і ці голоси підбадьорювали хлопця.

Саркіс відчував, що товариші підтримують його сили, що він загинув би першого ж дня, коли б не було поблизу цих добрих, дорогих друзів…

Розділ двадцять другий

Про те, як в скрутні хвилини розум людини працює швидше

Тривожно спали цієї ночі наші юні герої, і вранці вийшли з печери в поганому настрої. Та й природа не обіцяла нічого хорошого. Небо похмуре, їсти нічого, палива теж не вистачало… Що могли вони віднести товаришеві, який лишився на скелі?

Неохоче, мовчки почали зони виривати кущі з корінням, ламати гілля дерев, які обпалювали їх холодом і вітром. Сили не було ні в кого, а гілля не хотіло здаватись і боролося за життя, наче жива істота.

Скоро хлопці розігрілись, але настрій у них не поліпшився.

Що робити далі? Як врятувати товариша і в той же час розчистити стежку?

Гагік раптом випростався і звернувся до Ашота:

— Бригадир, ти ведеш нас неправильним шляхом.

— Чому?

— Не знаю чому, але знаю, що цей шлях невірний. Так ми всі можемо загинути. Поки сніг знову не засипав стежку, ми тільки про одне й повинні думати — як вийти звідси.

— А як же Саркіс?

— Саркіс?.. А він про нас багато думав? — несподівано спалахнув Гагік. Голод і поневіряння змучили й доброго жартівника. — Хай потерпить, поки не розчистимо стежку.

Слова Гагіка стурбували товаришів. Адже й справді, через Саркіса всі вони можуть надовго залишитися в цій ущелині. Може, краще кинути все й розчищати стежку? Тоді визволились би всі…

Зібравши наламаного гілля, вони мовчки рушили на Диявольську стежку.

— Саркіс, як ся маєш? — крикнув зверху Гагік.

— Нічого, але болить… витягніть мене звідси… Скажу батькові — він вам щедро віддячить…

Почувши ім’я жаднюги Паруйра, хлопці спохмурніли. Ну от і віддай життя за цього хлопця.

— Ти про віддячення краще помовч! — розсердився Ашот. — А то ні палива, ні їжі не одержиш… — І трохи тихше додав — Ач який! У батька вдався, взятки обіцяє… Тьху!..

— Кажу ж, давайте розчищати стежку! — нагадав Гагік.

— А ти, Асо, що скажеш? Ти все мовчиш.

— Що мені сказати, хіба не ясно?..

Шушик запитально підняла очі на Асо.

— Ясно, звичайно, — підтвердив Гагік. — Беріть лопати й будемо працювати.

— Ти мене не так зрозумів, Гагік. Ми, курди, або рятуємо товариша, або помираємо разом з ним…

І, ніби зробивши щось нехороше, Асо опустив голову і почав скидати Саркісові гілля з скелі.

Шушик дивилась на Асо з такою ніжністю, що той весь час відчував на собі її теплий погляд. Ось дівчина дивиться на його щоку, ось він повернувся, і вона дивиться на його вухо, на потилицю, на шию…

Зовсім інше враження справили слова Асо на Гагіка та Ашота.

— Ти що ж, думаєш, що ми менше, ніж курди, любимо своїх товаришів? — вигукнули вони майже разом, а Ашот урочисто заявив — Ми не вийдемо з Барсової ущелини, поки не звільнимо Саркіса… Ну, а тепер гайда до дубняка!

Але Гагік раптом зупинився, витягнув шию, повів носом угору і понюхав повітря.

— Чудеса! — знизав він своїми вузькими плечима. — З провалля шашликом запахло… Ей, Саркіс, чи не забув ти часом у вогні свою ногу?

Саркіс не відгукнувся. Проте запах смаженого м’яса почули й інші.

Тільки Ашот і Шушик знали, в чому справа, і ледве стримували сміх, бачачи розгубленість і здивування Гагіка.

— Звідки у Саркіса шашлик? — сушив собі голову хлопець і, не стримавшись, крикнув у провалля: — Чи не орла ти там обскуб, Саркіс?

— Якого орла?.. Пташок… — ледве долинуло з-під скелі.

Гагік обвів товаришів здивованим поглядом, але, перехопивши посмішку Шушик, усе зрозумів.

— Ах ти, зрадниця!.. — І ніби до самого себе додав: — Авжеж! Чи можна покладатися на жінку? Хіба не Алмаст[16] віддала ворогові ключі від фортеці Тмкаберт?

Тепер юні герої вирушили до дубняка, як назвав Ашот куточок під правим пасмом ущелини, де серед каміння росло кілька дерев.

Коли вони прийшли, Ашот сказав:

— Треба знайти для Саркіса дерево з довгим і тонким стовбуром.

Завдання було не з легких. Звідки тут, у цьому кам’янистому обвітреному місці, може рости струнке дерево?..

Шукали довго і, нарешті, зупинились перед двома молодими вербами. Одна з них була трохи вища, стрункіша, і, показуючи на неї, Ашот сказав:

— Не така вже вона й висока, але іншого вибору немає… Та й грунт під нею м’який — легше буде витягти її з корінням. — Він поплював на долоні і поліз на вербу. — Гайда за мною…

— І мені лізти? — запитала Шушик.

— Ні, та краще шукай ягоди.

Ашот доліз до верхівки дерева і, вчепившись за неї, повис високо над землею. Верба трохи нагнулась під його вагою, але навіть і не скрипнула.

— Ой, упадеш! — закричала Шушик.

— Іди куди тобі сказано! — розсердився Ашот. — А ви, Асо і Гагік, хапайтесь за верхівку і розгойдуйтесь, як я.

Вони втрьох повисли на верхівці дерева. Верба, зелена й гнучка, нахилилась майже до землі, але далі не піддавалась.

— Ашот, я не можу більше! — благав Гагік. Хлопцеві здавалося, що руки його ось-ось обірвуться.

— Облиште, не вийшло! — сказав Ашот товаришам і зліз з дерева.

Сівши під вербою, вони почали думати, що робити.

— Не коріння в неї міцне, а ми занадто легкі, — з сумом доводив Гагік.

— Ось що її тримає, — показав Ашот на товстий корінь — надійний захист дерева од вітрів, що налітали з гір. — Асо, принеси «сокиру» первісної людини.

Коли той пішов, Гагік звернувся до Ашота:

— Скажи чесно, чи вартий Саркіс того, щоб ми стільки мучились?

Ашот нічого не відповів, тільки докірливо подивився на нього. Коли повернувся Асо з сокирою, сказав різко, але з пафосом:

— Він не людина, але ми повинні бути людьми. Завжди і в усьому!

Змінюючи один одного, хлопці почали завзято бити кам’яною сокирою по товстому корінню верби.

— Хіба це сокира? — обурювався Гагік. — Не рубає, а жує, наче беззубий буйвол!

Немало довелося їм помучитись, поки нарешті не перерубаний, а скоріше розмолотий корінь здався.

— Ну, тепер поліземо знову.

Коли хлопці знову повисли на верхівці верби і таки нагнули її, з глибин землі почувся якийсь глухий стогін, скрип. Дерево гнулось, але ще упиралося, боролося за життя. Нарешті, не витримавши ваги, воно жалібно застогнало і впало на землю.

— Гілля ми обламаємо на паливо, а з стовбура зробимо драбину, — сказав Ашот. — Ну, почали!

Скоро вони пообрубували з дерева гілки і волоком дотягли стовбур спочатку до ущелини, а звідти з великими труднощами і на Диявольську стежку. Дерево виявилось коротким. Не допомогли і ремені, якими хлопці доточили стовбур. Коли вони спускали колоду, вона вислизнула у них з рук, ударила одним кінцем об виступ скелі, де сидів Саркіс, і уперлась другим кінцем у стіну.

— Саркіс! Ану спробуй піднятися по цій драбині! — крикнув Ашот.

— Коротка, дуже коротка, як тут піднятися? — долинув з-під урвища безнадійний голос.

Хлопці не знали, що робити далі. Півдня згаяли вони на те, щоб зробити цю драбину, і все марно. За цей час можна було б розчистити двадцять кроків стежки — шлях до волі!..

— Гагік, Асо, шишки, шишки! Ідіть сюди, швидше!.. — почули вони тоненький голос Шушик, і це вивело їх з пригніченого стану. Хлопці підхопились і побігли туди, звідки лунав голос. Дівчину знайшли на невеликому колючому деревці. Під деревом сидів Бойнах, облизнувся і нетерпеливо чекав м’яких, смачних шишок. Але Шушик зривала плоди й складала їх у пелену своєї спіднички.

Шишки мушмули, та ще й які!.. Той, хто знаходив їх пізньої осені в лісі, знає, яка це розкіш, особливо для голодної людини.

Коли всі наїлися досхочу, нагодували Бойнаха і виділили порцію для Саркіса, Ашот знову розпочав нараду.

Обміркувавши становище, вирішили зробити довгу вірьовку. Саркіс прив’яже її до ялинки і спуститься вниз. Адже це легше, ніж піднімати його на Диявольську стежку.

Єдиним матеріалом для вірьовки могла бути еластична й тонка кора карагача. Всю ніч вони мовчки просиділи біля вогнища, плетучи вірьовку. Кожний готував свою частину. Нарешті окремі шматки її були з’єднані міцними вузлами. Тільки вдосвіта полягали спати. Але й у сні мучила тривожна думка: а що коли вірьовка обірветься?..

Цієї ночі Асо ліг спати останнім. Коли він, як завжди, став закладати вхід у печеру, то згадав про собаку. Куди це подівся Бойнах?

Взявши свою герлигу, хлопець вирішив пошукати його, але не встиг переступити поріг, як почув тихе скавчання. Стурбований Бойнах вбіг у печеру і припав до ніг хазяїна. Біля входу темною стіною піднімався чорний туман. Здавалося, що хтось сховався там і підстерігає собаку, щоб напасти на нього.

Так, так з усього було видно, що собака когось злякався. В його очах виднівся страх, пес тремтів усім тілом, підібгавши хвоста, як це роблять собаки, коли зустрічаються з сильнішим ворогом.

Асо погладив Бойнаха і прошепотів по-курдськи кілька заспокійливих слів. Але той не переставав тремтіти і намагався заховатися глибше в печеру. «Що могло трапитись? — нічого не розуміючи, подумав Асо. — Вовк?.. Але Бойнах ніколи б так не злякався вовка…»

Хлопець взяв палицю з залізним кінцем і вийшов з печери. Собака не пішов за ним. Асо кинув у кущі камінь, крикнув. Нічого… Навкруги стояла така тиша, ніби в Барсовій ущелині не було жодної живої істоти. «Невже те саме?» — подумав пастух, пригадавши про ті очі, що горіли в темряві. Глибоко замислившись, повернувся назад, заклав камінням вхід у печеру і, замість того щоб, як звичайно, пригасити полум’я, сильно роздув його. «Звірі бояться вогню», — подумав він, обнявши за кудлату шию свого чотириногого друга, який ще довго не переставав тремтіти.

Розділ двадцять третій

Про те, що навіть собака не любить грубощів

Починався п’ятнадцятий день полону в Барсовій ущелині, такий же непогожий, такий же зловісний, як і минулі дні.

Якби сонце не ховалось за хмари, то проміння його торкнулося б кіптявої стіни в печері і розбудило юних мандрівників. А вони, вийшовши з сховища, побачили б, що життєдайне світило пройшло вже половину свого шляху.

Але стомлені вчорашньою працею і переживаннями, мандрівники проспали б, мабуть, до вечора, коли б Гагік не почув крику Саркіса.

Швиденько розібравши каміння біля входу в печеру, хлопці стрімголов вибігли надвір.

— Зараз, зараз, почекай! — крикнув Ашот і, обернувшись до товаришів, запитав: — А що ми йому дамо?

— Еге ж, для того, щоб спуститися по вірьовці в провалля, треба бути, мабуть, ситим, — погодився Гагік.

Зібраних напередодні ягід лишилось мало.

— Шушик, ти віднеси Саркісові шипшину і постарайся підбадьорити його… — розпорядився Ашот. — Скажи, що ми приготували довгу вірьовку, тільки… Асо, чи не підстрелити нам кілька вільшанок?..

Шушик погодилася з Ашотом, але сказала:

— На полювання — не більше як півгодини… Не запізнюйтесь, жаль хлопця. А Гагік?

— Гагік збиратиме паливо для Саркіса… А втім, не варто — сьогодні ми його визволимо. Гагік, збирай паливо для нас.

Розподіливши обов'язки, Ашот взяв лук і стріли й разом з Асо подався на полювання. Нерішуче, боязко поплентався за хазяїном Бойнах.

Дорогою Асо розповів Ашоту і про бачені ним у темряві очі, і про дивну поведінку собаки. Ашот замислився.

— Ходімо знайдемо сліди, — запропонував він.

Але на південному кам’янистому схилі гори, де Асо побачив фосфоричне світло очей таємничого звіра, давно вже не було снігу, отже, й сліди зникли. Іти далі, на снігові схили, у хлопців не було ні часу, ні сили. «Вночі так горять очі тільки у кота, — думав Ашот. — О, та це, певно, був манул!..»

Манул — дикий середньоазіатський кіт, який іноді потрапляє в долину Араксу із Муганських степів. Одного разу, пригадав Ашот, зоологи попросили його батька здобути для них цю тварину. Арам вистежив її й довго переслідував. Досвідченого мисливця вразила сміливість цього кота: важко поранений, він кинувся на нього, намагаючись схопити за горло. Але влучний постріл обірвав йому життя. «Може, такий кіт був і тут?» — заспокоював себе Ашот.

— Ось тільки визволимо Саркіса, одразу ж і займемося твоїм звіром-невидимкою, — сказав він. — Ой, вільшанка!.. Почекай, стрілятиму я…

Асо спокійно подався в дубняк.

Проте Ашот випустив немало стріл, поки йому вдалося підбити першу пташку, та й ту підхопив розбійник Бойнах і стрімголов помчав у дубняк.

— Дай сюди, щоб ти здох! — закричав Ашот і побіг за собакою.

Кожному мисливцеві хочеться зараз же побачити свою здобич, як слід роздивитися її. Але звідки міг знати про це Бойнах?.. Він прислухався тільки до свого внутрішнього голосу: «Потрапила тобі в пащу здобич — неси хазяїнові!»

Ашота розсердила поведінка собаки. Він почав кидати в нього камінням і коли, задихаючись, підійшов до Асо, ударив ногою Бойнаха.

Пастух почервонів, на його смаглявому обличчі спалахнули ясні очі… Краще б його самого так безжалісно вдарив Ашот, а не голодного собаку!..

— Бери, — похмуро сказав Асо, простягнув Ашотові пташку і відвернувся до дерева, на якому поблискувала маленькими оченятами білка, що за нею хлопець ганявся недавно.

Пастух з такою силою натягнув тятиву, що лук зігнувся майже вдвоє, стріла вискочила і полетіла вгору, як куля… «Чи ти ба, і цей самолюбивий», — подумав Ашот, не зводячи очей з білки.

Б’ючись об гіллячки, білка полетіла вниз. Але хіба Бойнах дасть їй впасти на землю?.. Він підскочив і — гоп! — спіймав звірка на льоту.

— Дай! — грубо підступив до нього Ашот.

Але собака відступив, вороже подивився, загарчав і віддав білку Асо.

Ашот ще більше розсердився. Асо йому підкоряється, а цей собака не хоче!..

— Я примушу його віддавати вбиту дичину мені! — кинув він різко.

— Спробуй, — спокійно посміхаючись, мовив Асо.

— Скажи йому, щоб ішов за мною і шукав для мене дичину. Бо інакше… Побачиш, я знайду спосіб навчити його!.. Чи, може, він не вміє шукати?..

У куточках рота Асо спалахнула усмішка і зразу зникла.

— Уміє… Трохи вміє. Батько вчив. — І, звернувшись до собаки, він наказав: — Бойнах, марш за ним!..

Той зрозумів хазяїна і нехотя пішов за Ашотом. В очах собаки виразно світилася незабута образа.

Проходячи вздовж підніжжя скель, Ашот гукнув:

— Бойнах, шукай!..

Собака ліниво пішов обшукувати тріщини й кущі. Зненацька він зупинився біля каменя, що скидався на лежачого бика.

Поклавши палець на натягнуту тятиву лука, Ашот обережно підійшов.

Бойнах стояв, піднявши праву передню лапу. Він не був мисливським собакою, але коли до чогось пильно прислухався, завжди завмирав у цій напруженій позі — так, як це роблять лисиці. Здавалося, що він закам’янів. Настороженість собаки свідчила про те, що під каменем ховається якась дичина. «Заєць, мабуть, спить… Приятель того зайця… Добре було б спіймати його!» — майнула в Ашота думка.

І зовсім несподівано йому привиділось біленьке личко Шушик у вінку шовковистих, блискучих кіс, лагідні голубі очі…

Затамувавши подих, Ашот обережно підійшов до каменя й націлився. Нічого! Нахилившись, він заглянув під камінь — пусто… Раптом великий чорний жук вилетів з якоїсь тріщини… І тільки він вилетів, як Бойнах, ніби виконавши свою повинність, опустив лапу. Щось схоже на задоволення майнуло в очах собаки.

— Для цього ти мене сюди привів?.. Щоб ти здох! — розізлився Ашот і схопив камінь.

Але Бойнах уже тікав, весело скиглячи, ніби радів з того, що так пожартував з хлопцем.

Ззаду хтось стримано засміявся. Ашот оглянувся: Асо. «Бачиш, собака і той не любить грубощів», — наче промовив його стриманий погляд.

Ашот зніяковіло опустив голову і почав підніматися на Диявольську стежку.

Гагік і Шушик уже були там. Вони принесли вірьовку і з нетерпінням чекали своїх мисливців.

— Оце чудове полювання! — вигукнув Гагік, ідучи назустріч товаришам. — Шкіру білочки ми подаруємо Шушик — хай накине на плечі й піде в клуб на бал. М’ясо повісимо в кутку печери. До весни будемо розкошувати. А це?.. Що це за птах у вас? Дика індичка?

Ашот не реагував на жарт, він і сам не відчував радості людини, яка повертається з вдалого полювання. Зате цю радість вперше відчув юний пастух. Побачивши в руках Шушик звірка, він подумав: «Чи взнає вона, що це я, Асо, вбіив білку?..» Але звідки їй знати? Адже сам Асо не скаже, не дозволить собі принизити товариша… Та ще й при дівчині…

Шушик стрибала, пригортаючи до щік білку, і Ашот, побачивши це, став понурішим: «Коли б убив цю білку я, вона не була б така рада», — гірко подумав хлопець. Ріого настрій страшенно зіпсувався. І непокірний погляд пастуха, і дивне поводження собаки — все це так несподівано!..

Розділ двадцять четвертий

Про те, як Ашот досягнув того, чого так прагнув

Ставши на краю провалля, Гагік на око хотів визначити, чи вистачить вірьовки.

— Ей, хлопче, літаєш без парашута, а нам — клопіт! — вигукнув він до Саркіса.

А той сидів у своїй тісній западині, худий, блідий, змучений переживаннями, і тупо дивився перед собою. Добре, що ялинка своїм кучерявим заплутаним гіллям закривала від нього провалля, а то в Саркіса серце розірвалося б від страху або він, мабуть, скотився б у прірву з переляку.

Почувши голоси товаришів, Саркіс почав свої звичайні примовляння:

— Дорогі мої, я так вас прошу, витягніть мене звідси!..

Хлопці не відповіли.

— Врятуй мене, Ашот-джан, може, і я тобі коли-небудь стану в пригоді! — благав Саркіс.

Ашот зневажливо посміхнувся:

— Лихо моїй голові, якщо ти мені згодишся!

Шушик докірливо похитувала головою. Погляд її, здавалось, говорив: «Недобре, Ашот, не треба бути таким злим».

— Чого ти на мене так дивишся? Вперше побачила?.. — розсердився Ашот, перехопивши її погляд. Хлопцеві здалося, що сьогодні всі настроєні проти нього, навіть Бойнах.

— Витягніть мене звідси, мої дорогі! — знову почувся плаксивий голос Саркіса.

— Як витягнути? Нема чим…

— Справді? — стурбувалась Шушик. — Хіба не можна канатом?

Перелякані очі дівчини були спрямовані на Ашота.

— Може, така можливість і є, та не тут вона, пішла до прихованих горіхів! — сказав він різко.

— Який ти безсердечний! Товариш гине, а ти горіхи згадуєш… Соромно!..

— Не горіхи, а душу його пригадую. Хай хоч тепер зрозуміє, що без товаришів, без колективу він ніщо.

Ашот відчув, що лють закипає в ньому знову, хвилями підкочується до серця. «Всі сьогодні вчать мене! — сердито подумав він. — Шкурник цей Саркіс! Дивись, яким став солоденьким. Аби шкуру свою врятувати!»

— Саркіс, ти завжди кажеш, що кожна людина сама для себе. Ну, й живи собі, що ж ти від нас хочеш?

— Неправильно я казав, Ашот-джан. Врятуй мене!.. — благав Саркіс.

Кругле обличчя Ашота розпливлося в широкій посмішці. «Що, пом’якшав?..» — здавалось, говорила ця посмішка. Нарешті, після довгої, впертої боротьби він досягнув того, що Саркіс покаявся. Хлопець відчув, як йому легше стає на серці.

— Повірити йому? — звернувся він до товаришів.

— Що зробиш, треба повірити. Коли б і не вірили, все одно витягти мусимо, — висловив свою думку Гагік.

— Асо, віднеси наверх і кинь йому канат, хай кінець прив’яже до ялинки, — запропонував Ашот, не дивлячись на пастуха, що стояв у повній готовності, з прикладеною до правої скроні рукою. Асо розумів, що хвилює їх ватажка, і в думках говорив собі: «Нічого, й ти пом’якшаєш, куро, ще й як пом’якшаєш!..»

Минуло майже півгодини, поки Саркіс дістав канат і прив’язав його до стовбура ялинки. Другий кінець каната він спустив униз в провалля.

— Еге! Зовсім, як хвіст у верблюда! — розчаровано сказав Гагік. — Короткий!..

— Саркіс, прив’яжи до каната свою «лопату»! — порадив Ашот.

Той слухняно зробив і це. Але кінець «лопати», прив’язаної до каната, теліпався приблизно на висоті десяти метрів від землі. Що робити? На карагачах обдерли вже всю кору.

— Вихід один, — накидати під канат снігу, хай стрибає, — спало на думку Ашотові.

— Він уже навчився літати без парашута. Що ж, хай ще раз полетить, — зауважив Гагік. — Давайте згрібати сніг!

— А ви випробували цей канат? — боязко запитав Саркіс.

— Що тут пробувати! Ти схуд, став такий, як курка, — заспокоював його Гагік. — Не бійся, не обірветься.

— Ні, Гагік, треба перевірити, життя людини — не жарт! Саркіс, відпусти вірьовку вниз, — втрутилася Шушик.

Незграбний, кривий, вузлуватий канат, що справляв враження такого міцного, насправді виявився нікудишнім. Хлопці прив’язали його до гілок одного з дерев, і хто б на ньому не повис, обов’язково падав… Канат рвався.

— Добре визволили б мій Паруйрового синочка! — невесело засміявся Гагік. — Це була б справжня «братерська» допомога.

— Бо взимку кора в карагача сохне, — виправдовувався Ашот. — А спробував би їй навесні сплести вірьовку з такої кори, то й бичок не обірвався б. Ну що ж, треба придумати щось інше… Шушик, у нас ще є шишки?.. Тоді дай їх Саркісу, хай їсть, а ми поки що подумаємо. Тільки без діла сидіти не можна. Давайте працювати поки що на стежці і тим часом щось вирішимо.

Скоро група Ашота знову була на Диявольській стежці. Робота відновилася.

Побачивши кучугуру снігу, яка звалилася з гори, Саркіс подумав, що товариші про нього забули.

— А я? — пролунав його плаксивий голос з-під урвища. — А для мене що ви робите?

— Ми пробиваємось у село тобі по допомогу, — знову в’їдливо пожартував Гагік.

— Ага, он що ви робите!.. Про себе тільки й думаєте… Ой-ой!

— Не реви! Ми працюємо й думаємо… Канат виявився непридатним, — спересердя сказав Ашот.

Увечері вени кинули Саркісові білку й вільшанку, а самі в поганому настрої повернулись у печеру. «Хоч би шкуру зберіг, щоб мій могли подарувати її Шушик», — думав Асо. Він і досі згадував своє вдале полювання. Таку вже чарівність воно має. І якою б мізерною не була здобич, мисливець не перестає думати про неї. А коли її забере хтось інший, мисливцеві здається, що тон забрав з собою і його серце.

Зібравшись біля вогнища, юні мандрівники боляче переживали свою сьогоднішню невдачу. Ще ніколи їх не охоплювала така безнадійність відтоді, як вони тут. Цього разу повинен був розповідати що-небудь Гагік, але він втратив весь свій гумор, йому не хотілося навіть говорити. Думки всіх крутилися навколо одного — як звільнити потерпілого товариша, до якого вже ніхто не відчував презирства.

— Гаразд, розповім, — нарешті вихопилось у Гагіка. І товариші почули кілька коротеньких історій, в яких основні події були присвячені падінню зі скелі.

Розповідав Гагік цього разу мляво, без настрою, і все-таки в його оповіданнях відчувалася та життєрадісність, якою наскрізь було просякнуте все єство хлопця. Змальовані ним події були трагічні, але закінчувалися щасливо.

— А може, зробити Саркісові якусь м’яку підстилку і хай стрибає на неї? — раптом перейшов на злободенне Гагік. — Набити наші сорочки сухим листям і послати, як подушки, одна на одну… Впаде на них Саркіс і не розіб’ється. А може… чекайте, оце так знахідка!..

Розповідаючи, Гагік весь час крутив у руках обсмалений з одного кінця довгий дубовий прутик. Він хотів зламати його й кинути в огонь, але дубець не піддавався. Дивно: в холодному стані він легко ламався, а зараз, розігрітий, тільки гнувся.

— Зрозуміли? — закричав раптом Гагік і підхопився з місця. — Завтра ж ми звільнимо Саркіса з його тюрми! Наріжемо дубового гілля, розігріємо його на вогні і наробимо кілець. А з цих кілець — зробимо довгий ланцюг…

Розділ двадцять п’ятий

Про те, як наші хлопці вигадували все нові й нові способи, щоб врятувати товариша

Сонце, безсиле й бліде, давно вже зійшло, а юні мандрівники ще не виходили з печери. В гарячому попелі вони розігрівали дубове гілля і спільними зусиллями гнули його, роблячи кільця. Кінці кілець зв’язували волокнистою корою карагача.

— Гілля кінчилось, — вигукнув Асо, коли зігнули останнє кільце.

— Ану, порийся в попелі, може, ще є!

Асо порився, але витяг одну невеличку гіллячку.

— Нічого, зігніть, маленьке кільце вийде. Чекайте, полічу. Один, два, три… — Ашот тіихо ворушив губами. — У нашому ланцюгу двадцять чотири кільця. Ану, Гагік, візьми ланцюг за кінець і вийди надвір. Ого, метрів десять буде!

— А якщо повісити на нього тягар, ще довший буде, — вирішила Шушик.

— Еге ж, коли на ньому повисне Саркіс, круглі кільця витягнуться в овали. Але… Все ж я боюсь, що короткий… Ану ходімо ще по гілля!..

Та легко сказати «ходімо ще». Спробуй зламати гілляку товщиною з палець. Гнучка, тверда, вона важко піддається. І знову Асо виручив усіх своїм ножем.

Голодні друзі, не спавши всю ніч, до півдня нарощували свій ланцюг, поки в ньому не стало, нарешті, тридцять шість кілець.

— Мій терпець увірвався. Годі! Ходімо… — сказав Ашот.

Серед скель лунав жалібний стогін Саркіса:

— Шушик, хоч би ти зглянулась!.. Хмизу підкинь… кілька шишок…

— Зараз ми тебе визволимо! — крикнув Ашот і, коли вони підійшли до провалля, додав: — Більше тобі ні хмизу, ні шишок не потрібно. Чекай! Спустимо тебе вниз…

— Як? О мої дорогі, швидше! Хіба я вам не друг?

— Хіба тільки друг?.. Ти світло наших очей, найдорожчий, рідний ти наш… Журячись за тобою, я сон втратив… — ледь стримуючи сміх, говорив Гагік.

А Саркіс затих, слухав і вухам своїм не вірив. З якого це часу для Гагіка він став світлом його очей? Чи не глузує той?

Але не встиг він розгадати цю загадку, як на клапоть землі перед ним упав якийсь дивний ланцюг.

— Прив’яжи його міцно до ялинки, — почулося зверху, і до його ніг упала вірьовка, сплетена з кори карагача.

Через кілька хвилин цей незграбний ланцюг уже гойдався над проваллям.

— Чудово! Тільки все-таки він короткий.

— Нічого, стрибне, ми йому підстелемо що-небудь, — заспокійливо сказав Гагік.

Після вчорашніх розповідей він дивився на такі стрибки досить оптимістично.

— Але м’яка підстилка обов’язково потрібна, — промовила Шушик. — Хтозна, може, якесь кільце раптом обірветься?

Хоч перед цим міцність ланцюга була випробувана, все ж вирішили вжити деяких застережних заходів. Обламавши гілля мало не з усіх ялинок і беріз, що росли навколо, хлопці купою накидали його під ланцюгом. Оскільки день був теплий, вони поскидали свої верхні сорочки і понабивали їх снігом, наче мішки. Сніг взяли в затінку, щоб був сухіший. Але й цього здалося їм замало. Тоді з схилів, де припікало сонце, покотилися в ущелину снігові брили. Так внизу утворився великий сніговий горб. Поки хлопці готували Саркісу м’яку «подушку», короткий день кінчився, і вони почали тремтіти від холоду.

— Ну, Саркіс, спускайся, — гукнув Ашот.

Саркіс нахилився, подивився вниз і злякано відступив.

— А що як обірветься? — запитав він плаксиво.

— Не обірветься. Став ноги на кільця і обережно спускайся. За останнє схопишся і стрибай на цю подушку.

Тремтячими пальцями взявся Саркіс за стовбур ялинки, але зараз же відсмикнув руки назад.

— Холодно… Пече… Давайте почекаємо до завтра. Сонце зійде, тоді й спущуся… Зараз уже темно…

Ашот заскреготів зубами.

— Ну, як хочеш, ми своє зробили, — сказав він.

Залишивши свої сорочки в купі снігу, хлопці повернулись у печеру.

— Шушик, роздувай вогонь, а ми віднесемо йому на ніч палива.

Ашот був такий сердитий, що не хотів навіть називати ім’я Саркіса.

— Ех, Бойнах, були б у тебе розум і спритність Чамбара, ми б давно звідси вийшли, — докоряв собаці Гагік. — Чамбар зумів би вибратись із ущелини, збігати в село й привести людей…

— Який там Чамбар? — образився Асо. — Хіба може бути собака розумніший за мого?..

— Який Чамбар? А ти про мисливця Бороду Асатура з Лчавана чув?

Асо заперечливо похитав головою.

— А про його внука Камо? — запитала Шушик.

— А про мого двоюрідного брата — про Грикора? — докинув Гагік.

— Грикор і справді твій двоюрідний брат?.. — зацікавилась Шушик. — Не вірю!

— Хіба ти не бачиш, що це й є Грикор? — кивнув Ашот на Гагіка. — Ніби половинка того самого яблучка. Такий же характер, такі самісінькі жарти…

— Ні, Ашот, я Грикором не стану, — сумно заперечив Гагік. — Де мені до нього! Хоч він лише на рік старший за мене, та що він тільки не виробляє! Піднімався на Бджолину скелю брати мед, продирався в очерети озера Галлі і збирав яйця бакланів… Він скрізь знаходив їжу, а я ось сиджу біля вогню й здихаю з голоду. Якби Грикор був з нами, ми хіба так жили б!

— А коли б у нас був такий керівник, як Камо, ми б тепер… — вихопилось у Шушик, і вона боязко глянула на Ашота, почервонівши як варений рак.

— Що ж я можу зробити? — спалахнув Ашот. — Потрапили б вони в Барсову ущелину, теж, мабуть, не змогли б вийти.

— Ну-ну, прошу нашого керівника не чіпати. Хоч про них і написано книжку, але й ми нічим не гірші. Наш Ашот не гірший за Камо, а я — за свого родича Грикора, — вихвалявся Гагік. — А хіба нашого Асо можна порівняти з їхнім Сето? Чи, може, Бойнах гірший за Чамбара? Ні, і наша Шушик така ж, як їхня Асмік. Асмік, звичайно, дуже гарна, але Шушик — дай бог їй здоров’я — теж вродлива. Тільки от лихо, що нема весни, а її обличчя уже в ластовинні.

Хлопці засміялись, а Шушик зашарілась. «Невже я гірше виглядаю, ніж лчаванська Асмік?» — подумала вона.

— А знаєте, я Бороду Асатура бачив, — у тон Гагь кові почав Ашот. — Якось восени він до нас приїжджав. Потоваришував з моїм батьком Разом на полювання ходили. Який чудовий дідусь, справжній філософ!.. Тільки борода у нього дуже смішна — довжелезна. Коли він кудись іде, то ховає її за пазуху.

— А Чамбар за ним, хвіст бубликом…

— Еге ж, Чамбар за ним… От коли б батько сказав йому, що ми пропали!.. Він би перейшов сніги Агріджгори і прямо до нас на ферму… Що такому, як він, мисливцеві!.. Та й Севан недалеко. Не знаю, як хто, а моя мати напише про мене бабусі. Безумовно, напише!.. Джан, мій братик Грикор зараз же всуне носа в наші айгедзорські караси з вином і скаже: «Дідусю Асатур, тут краще, ніж у нас, давай назавжди тут залишимось. Багато вина, ще й квашених овочів… Ех, якби на тому горбі показався Грикор, а в руках у нього щоб були лаваші. «Ей, Гагік, лови! Чудовий лаваш!» — крикнув би він.

— Годі нас мучити! — розсердився Ашот і вийшов із печери.

Десь далеко з-за гір місяць тьмяно освітлював туманний силует Арарату. Навколо тиша і холод…

Розділ двадцять шостий

Про те, як народжується людяність

На світанку трьох наших мандрівників розбудили якісь дивні звуки, наче поблизу хтось безладно стріляв з дрібнокаліберних пістолетів. Вони прислухалися. Постріли почулися знову. З вогнища вискочили розжарені вуглинки, розлетівся в усі боки попіл, ніби у вогні були приховані якісь вибухові речовини. Біля вогнища вже давно сидів Асо.

— Їжте, це хороша їжа, — сказав хлопець і вихопив з вогню кілька жарених жолудів. — Підмерзли вони, через те й стріляють, — пояснив він.

— Де ти взяв?

— Знайшов. Ходив уранці з Бойнахом на полювання. На, Бойнах, на і ти з’їж…

— Так, це трохи підкріпить нас. З цього і каву готують, — говорив Гагік, уминаючи свою порцію. — Тільки я не радив би давати їх Саркісу.

— Чому?

— Не можна. Поважчає — і тоді ланцюг не витримає… — кволо посміхнувся Гагік.

Коли зійшло сонце і в ущелині стало тепліше, всі вийшли з печери і знову зібралися над Саркісом.

— Саркіс, вилазь із свого барлога! — крикнув Ашот.

Саркіс боязко підійшов до краю западини.

— Візьмись за ялинку і вставляй ногу в перше кільце.

— Не можу. Придумайте щось інше, — глянувши на провалля, злякався Саркіс.

— Ну, справа твоя. Залишайся — будеш здобиччю орлів, — навмисне грубо сказав Ашот.

Шушик відкрила вже рота, щоб заперечити Ашотові, але той спинив її поглядом.

І те, що Шушик вважала за жорстокість, дало свої наслідки. Саркіс боязко всунув ногу в перше кільце і, тремтячи від страху, почав спускатися.

— Вниз не дивись, заплющ очі.

І ця порада Ашота допомогла. Саркіс повільно спускався. Нарешті він досяг останнього кільця.

Хлопці напружено стежили за його рухами. Шушик, затуливши очі руками, заховалась за спину Гагіка. Присівши на задні лапи й висунувши язик, Бойнах з цікавістю дивився на незвичайне видовище.

— Стій, не злазь, ланцюг закінчився! — крикнув Ашот.

І Саркіс швидко підтягнув ногу, яка марно шукала опори.

— Тепер тобі треба схопитись за останнє кільце руками й стрибнути. Не бійся, внизу купа м’якого снігу.

— М’якого? Учора він, звісно, був м’який… — машинально сказав Гагік і раптом закричав: — Підожди, не стрибай, ми перевіримо…

На «м’яку» постіль довелося б стрибнути Саркісові! Мороз скував за ніч пухнасті купи снігу, і тепер вони були схожі на брили кам’яної солі.

Гагік вчасно спохватився. Ще б хвилина, і з вини товаришів Саркіс розбився б об крижаний горб…

— Піднімись назад! — скомандував Ашот.

Від хвилювання в Ашота виступив піт на чолі. Він у думці лаяв себе за таку необережність.

Гагік мовчки стежив за виразом його обличчя. Він хотів сказати щось важливе, але не наважувався.

— Згоден тепер, що й ти можеш помилятися?.. — нарешті м’яко, по-дружньому запитав він.

Ашот, засоромившись, мовчав. Він погоджувався з Гагіком, але не хотів визнати це вголос: боявся втратити авторитет.

— Яка невдача! Що ж тепер робити? — запитав він; і тут же відповів: — Хлопці, треба розпалити вогонь… Без вогню нічого не вийде.

До полудня вони сушили одяг. Розпалили вогнище; ледве дотягли до нього повні мерзлого снігу сорочки і почали їх відморожувати внизу ущелини.

Потім Асо з Ашотом готували нові кільця.

— Визволення Саркіса доведеться знову відкласти, — з прикрістю в голосі сказав Ашот. — Саркіс, — крикнув він, — відв’яжи й кинь нам ланцюг!

Хлопці додали до вірьовки ще кілька кілець. Але скільки ще треба зробити, щоб Саркіс міг спуститися в ущелину?

— Почекайте, в моєму черепку народилась геніальна думка, — підхопився з місця Гагік. — Зараз ми нарешті-таки звільнимо улюбленого, дорогого члена нашого колективу. Надто довго залишався він самотнім!.. Саркіс, — крикнув він, задерши голову. — Ти зможеш закріпити стовбур верби так, щоб він міцно вперся в стіну і не гойдався, коли ти на нього полізеш? Зможеш?

— Він і без того стійкий. Нижній кінець я встромив у щілину, а верхній затиснутий між двох каменів, — долинув згори слабкий, незадоволений голос хлопця.

— Ну, ходімо, друзі! Ходімо звільнимо цього довготелесого татового синочка.

— Куди ходімо? Чого ти розпоряджаєшся? — обурився Ашот. — Знову не за своє діло берешся?

— Ашот, відучись нехтувати думкою інших, — несподівано й серйозно порадив Гагік і пішов уперед.

Ніхто не знав, що думає робити Гагік, але, взявши ланцюг, усі ліниво попленталися за ним.

— Скажи, що ти надумав? — нетерпляче спитав Ашот.

— Ні, не скажу, а то ти собі припишеш, — відмахнувся Гагік.

Вони пішли на Диявольську стежку і зупинились біля урвища над западиною, в якій сидів Саркіс. Гагік міцно обмотав канатом кам’яний виступ стежки, прив’язав до каната дерев’яний ланцюг і кинув його вниз.

— Ну, як Саркіс, дістанеш?

— Побачу… Ой, що ви хочете робити? — знову почав примовляти він. — Не дадуть спокійно вмерти…

— До смерті заборонено помирати, любий мій… Тепер видерись по вербі. Ну, як, — звернувся він до Ашота, — зрозумів, нарешті, що я хочу зробити? — І Гагік постукав пальцем по своєму лобі:— Не голова, а гарбуз, напханий мозком.

Товариші посміхнулися: спосіб визволити Саркіса, здається, знайдено. Тільки Ашот був незадоволений і сумний. Що ж це таке? Не він, а Гагік рятує Саркіса з біди! Нащо ж тоді його обрали старшим?..

Стогін Саркіса було чути вже близько.

— Ох, цей клятий камінь…

— Нічого, любий, від цього не вмирають. Доліз до краю верби? Давай далі лобом уперед, — жартував Гагік. — Ну, а тепер піднімайся по кільцях. Справжні сходи, правда?

Саркіса ще не видно було, але канат натягнувся і почав погойдуватись. Очевидно, хлопець уже піднімався по кільцях.

Гагік торжествував. Він згорда поглядав то на Ашота, то на Шушик, а його погляд ніби запитував: «Бачили, що я зробив?»

Канат перестав гойдатися. Знизу долинуло приглушене ридання.

— Що там трапилось? Ой, здається, я не переживу цього! — скорботно вигукнув Гагік. — Не плач, братику любий, пожалій ти наші очі…

Шушик тихо сміялася. На бронзовому обличчі Асо сяяла добра посмішка. «Як весело з Гагіком жити. З ним не пропадеш», — думав пастух.

— Чому не піднімаєшся? — суворо спитав Ашот.

— Від моєї ваги кільця щільно притиснулись до скелі. Не можу ні схопитись, ні поставити ногу…

— Посидь трохи в нижньому кільці, — порадив Гагік. — Відпочинь. Ми що-небудь придумаємо.

— Дамо йому мою палицю, хай відпихається нею від скелі, — запропонував Асо. Товариші погодились. Асо кинув свою палицю вниз.

— Ну, спіймав?

— Спіймав!..

— Лізь по кільцях угору і відпихайся палицею від скелі!

— Назад не дивись!

— Ну, от і все… — хлопці нарешті витягли Саркіса на поверхню.

Побачивши друзів, відчувши порятунок, Саркіс ледве не впав на коліна перед своїми визволителями, але Ашот взяв його за плечі, струсонув і твердо, але дружелюбна сказав:

— Не треба, Саркіс… Постарайся тепер зрозуміти, чого б ти був вартий без колективу…

Шушик в думці докоряла керівникові: «Знайшов час для повчань…»

Коли, посідавши на каміння, вони віддихались трохи, Ашот, продовжуючи свою думку, сказав твердо й повчально:

— Добре, що ти врятувався. Можна сказати, що з наших сердець важкий камінь звалився. Тепер ми знову візьмемось за стежку. Але до того я хотів би зрозуміти, як це ти міг сказати: «Хай кожний про себе дбає!» Я часто бачив на полюванні, коли ходив з батьком, як навіть дикі тварини й ті збираються докупи в час небезпеки… А ти?..

Саркіс стояв, опустивши голову. Він був схожий на дитину, що ось-ось розплачеться. «Мабуть, тепер більше не треба йому нічого казати», — вирішив Ашот і взяв лопату, даючи цим зрозуміти, що час братися до роботи. Але тут, блідий, змучений переживаннями, Саркіс підвівся, вихопив з рук Ашота лопату і, тремтячи від утоми, почав скидати сніг із стежки. Він робив це з таким захопленням, Якого за ним не помічали ніколи в житті.

— Ти що? — опам’ятався Ашот. — Це не твоя справа… Відведіть його…

Але Саркіс і не думав коритися керівникові.

— Ви добре намучились зі мною. Тепер моя черга попрацювати.

— Не заважай! Раз він узявся за розум, не треба заважати, — відвівши вбік Ашота, сказав Гагік.

— Що ж ви… Жаль його, треба дати хлопцеві відпочити. Може, він побився, зробити перев’язки, — пожаліла Саркіса Шушик.

Але разом з ними дівчина раділа, що не помилилась. Хіба не вона казала, що Саркіс може виправитись? Їй заперечували: «Вовченя!», «Не зрозуміє!» Ну, хто правий?..

— Дай, Саркіс, тобі ще не можна… — І Шушик спокійно взяла в нього лопату.

Саркіс стомлено сів на камінь, трохи помовчав, а потім гордо підвів завжди похнюплену голову. Шушик побачила в нього над бровою велику синю гулю.

— Ой лишенько! — вигукнула вона і, намочивши в холодній воді з розтопленого снігу хустинку, приклала її до гулі.

— Послухай, друже, що в тебе ще болить? — занепокоївся Ашот.

— Нога… спина… — стогнав Саркіс.

Шушик відійшла вбік. Хлопці оглянули Саркіса. Гулі, подряпини, синяки вкривали його тіло в різних місцях.

— Чого ж ти нам нічого не сказав? Ще й хотів працювати в такому стані! — докоряв йому Ашот.

— Як згадаю, що від смерті врятувався, все інше здається дурницею.

— Молодець, так і треба. В житті буває й важче. Не звертай уваги на біль, — похвалив його Ашот. — Ну, давайте зробимо йому холодні компреси — це найкраще допомагає. Жаль, що горілки нема, горілчані компреси чудово діють.

— Ви все смієтеся, що курди чалму на голові носять, а вона, бач, згодилася, — сказав Асо, знімаючи з голови старенький шовковий шарфик. — І пояс візьміть.

Хлопці перев’язали подряпини на тілі Саркіса, а потім, взявши його під руки, повели на рівне місце.

— Дайте мені палицю, я далі сам піду, — сказав Саркіс.

Увечері завідуючий господарською частиною Гагік вирішив відзначити велику перемогу розкішною вечерею. В найдальшому кутку печери, в одній із потайних щілин, у нього, виявляється, був запасний склад. Ставши на виступ у стіні, Гагік засунув руку в щілину, витяг щось звідти і поклав у шапку.

— Смажте, їжте!.. — повернувшись до вогнища, заявив він і висипав на камінь кілька вбитих горобців. — Я зберігав на чорний день… — похвастався він своїм господарським талантом.

Цей маленький сюрприз, влаштований Гагіком, підняв настрій юних мандрівників. Кожному дісталось по два горобці, і гнітюче почуття голоду трохи вляглося.

Нове, тепле, досі невідоме Саркісу почуття зародилось в одному з куточків його душі. Як добре, що він з товаришами!.. Як добре, що товариші такі уважні до нього! А він, справді, викидав коники і дурниці говорив! «Кожний для самого себе…» Ні, це велика помилка. Без товаришів життя нема…

… Після пригоди з Саркісом усі сталій ніби дорослішими і досвідченішими. Цей випадок зміцнив їхню стійкість і віру в свої сили, переконав їх у тому, що в найважчих умовах вони здатні не тільки підтримувати своє існування, але й допомагати одне одному, що в боротьбі з природою потрібні воля і наполегливість.

Надвечір, коли стомлені, змучені пригодами всі відпочивали в печері, Саркіс думав: «Чи не повести їх до складу білки і, відкривши його, сказати: «Пробачте, товариші, я приховав од вас… Ви врятували мене, беріть усе, що тут є, і їжте на здоров’я».

Але він згадав, з якими труднощами дістався сьогодні до печери. Отже, він дуже кволий і будь-яка хвороба — грип, ангіна, запалення легенів — усе це може звалити його.

Страх знову опанував Саркіса, і знову прокинулось у ньому знайоме почуття егоїзму. «їм дістанеться всього по дві жмені горіхів, а ти сам їстимеш цілих десять днів. Не роби дурниць, своє життя дорожче…» — нашіптував йому якийсь внутрішній голос.

Треба сказати, що горіхи, які хлопці відібрали в Саркіса, були цілі. Так і валялись вони в кутку, куди їх кинув розлючений Ашот. Гордість не дозволяла хлопцям доторкатися до них. Правда, Асо дуже хотілося взяти горіхи й нагодувати ними свого вірного Бойнаха. Але він не наважувався зробити це, бо не знав, як до цього поставиться Ашот. «Поганий шматок тільки собака їсть», — думав він і не раз хотів поговорити з керівником, узнати його думку, та соромився.

Сидячи навколо вогнища, хлопці жваво розмовляли. Вони вирішили завтра, не гаючи часу, знову взятися розчищати стежку, а Гагік мав подбати про їжу. Так днів через три-чотири вони виберуться звідси.

— Ну, коли ви вважаєте мене спеціалістом по продовольству, то цією справою я займусь охоче, — заявив Гагік.

Шушик мала залишатись у печері, підтримувати вогонь і доглядати Саркіса.

Коли все це обговорювалось, у душі Саркіса знову почалася боротьба. «Якщо Ашот каже, що через три-чотири дні вийдемо з ущелини, то чому б не відкрити їм таємницю білчиного складу?» — думав він, і була вже хвилина, коли хлопець мало не сказав: «Ідіть усі розчищати стежку, їжа в нас є…» Але схаменувся. «А що коли знову випаде сніг і доведеться тут зимувати? Краще почекаю, подивлюсь, чим усе це скінчиться…»

Розділ двадцять сьомий

Про те, що перед бурею завжди буває затишшя

На другий день рано-вранці Асо ввійшов у печеру і, розстеливши, як завжди, на землі своє аба, висипав на нього з кишені цілу купу шишок мушмули. Він ще вдосвіта ходив у гори добувати їжу для товаришів.

— Це для тих, що працюють, і для хворих, — розпорядився завгосп Гагік.

Від своєї частки Гагік відмовився й вийшов, покликавши за собою собаку.

— Ходімо, Бойнах, на полювання. Не завидую я зараз тваринам Барсової ущелини!

Собака мовчки погодився. Такий Бойнах: його завжди можна умовити ласкою.

Ашот і Асо, напхавши кишені шишками мушмули, пішли працювати на Диявольську стежку, Шушику дубняк збирати паливо.

Гагік не взяв з собою ні пращі, ні лука з стрілами. Він не сподівався натрапити на дичину. Шукав ягоди. Але й вони не попадались. Заспокоюючи себе, хлопець вихвалявся перед собакою:

— Ех, побачив би ти, Бойнах, скільки б я вбив орлів, коли б у мене була мисливська рушниця!..

Сніг лежав ще тільки внизу та на західних схилах Барсової ущелини. А на південних і східних схилах було тепло й сухо. Тому Гагік прямував саме туди. Не менше години кружляв він по ущелині, однак не зустрів ніяких звірят, а ягід знайшов дуже мало, — тільки одну жменьку барбарису, та й то такого кислого, що його не можна було їсти. «Ця кислятина добра тільки з жирним пловом, а на голодний шлунок вона не розрахована…» — гірко міркував Гагік, оглядаючи кущі.

Коли поверталися назад, недалеко від печери Бойнах загавкав і кинувся до куща на терасі. «Почув запах тварини», — майнула думка в Гагіка і він крикнув:

— Держи, держи! Я зараз!

Ноги в Гагіка підгинались від утоми, серце сильно билося. «Чи не захворів я? — нараз подумав хлопець і, сівши на камінь, помацав свій пульс. — Ні, поки що б’ється нормально… То чого ж я розклеївся?..»

— Не випускай, Бойнах, не випускай, іду!.. — Гагік підвівся.

А Бойнах все ще люто гавкав і то всовував голову в кущі, то відскакував, ніби вжалений.

Гагік підійшов до нього. На чорному носі собаки були краплини крові. «Ну, що я можу зробити, коли його й схопити нема за що?..»— здавалось, говорив погляд собаки, у якого не тільки ніс, а губи й язик були скривавлені.

— Чекай, це не твоя турбота, — бурмотів Гагік. — Знайшов — і добре, решта — справа майстра Гагіка. Подумаєш, їжак! М’яса в ньому не більше, як у курки… Теж порадував!..

Підштовхнувши їжака ногою, Гагік підставив свою шапку, вкотив у неї здобич і гордо поніс до печери.

— За мною, Боннах! — гукнув він на собаку.

Але той ніби й не чув.

— Ходімо, дурню! — умовляв Гагік. — Ти на його колючки не дивись. Там, всередині, знайдеться й для тебе пожива.

Але собака не рухався з місця. Він усе ще люто гарчав, поглядаючи на розколину в камінні.

— З ким це ти розмовляєш? — почувся тоненький голосок Шушик, яка несла до печери дрова.

— З Бойнахом… Піди глянь, у чому там справа?

В сухому листі, серед каміння Шушик побачила ще один маленький сірий колючий клубочок.

— Гагік, я маленького їжачка знайшла! — зраділа дівчина.

— Нескромна заява! — відповів Гагік. — Це Бойнах знайшов, вкоти його палицею в пелену спідниці…

Коли вони повернулись до вогнища, Гагік одразу заходився готувати страву з їжакового м’яса, яку він назвав «шашлик-сюрприз».

І справді, для Ашота й Асо м’яке м’ясо їжака було б справжнім сюрпризом.

Проте скільки Гагік не мучився, він не міг справитися з їжаком. Поки звірка не чіпали, він обережно висовував з-під голок свою чорненьку мордочку, та коли Гагік простягав до нього свою руку, той знову згортався в колючий клубочок.

— Гагік, не старайся марно, їжак тільки в воді розкривається, — почувся тихий голос Саркіса. — Знайдіть воду.

Гагік знайшов у скелі зручну западину і наносив туди снігу. Скільки ж треба чекати, поки сніг розтане?.. Довелось, як це робив Асо, розжарити в огні кілька каменів і кинути їх у сніг.

Скоро повернулися з роботи Ашот і Асо. Вони були втомлені, але задоволені наслідками своєї праці.

Ашот зразу помітив їжаків — одного дуже великого, а другого маленького.

— Без пострілу! — виступив уперед і похвастався Гагік. — Їжаки вже й поділені: маленького я з’їм, великий — вам на чотирьох, а тельбухи — Бойнаху…

— Не дам, не дам маленького!.. — сказала Шушик. — Мій маленький, іди до мене, а то ці розбійники уб’ють тебе… — Вона поклала їжачка собі в поділ і сіла.

Звірятко висунуло з своїх голочок крихітну вологу мордочку і почало обнюхувати плаття дівчинки.

— Ой, який гарненький! — захоплювалася Шушик. — Буду його доглядати і візьму додому…

— Але його матір пошлемо на бойню, — мовив Гагік. Під бойнею він мав на увазі яму, в яку наносив снігу.

Він поклав їжака в шапку і встав.

— Поясни мені, що ти хочеш з ним робити? — запитав Ашот.

— Пояснити? Прошу: покладу його в воду, щоб він розкрився. Як тільки він висуне голову, одразу ж встромлю йому в потилицю стрілу… Я з черепахами так само роблю…

— Ти, виявляється, і черепах їси? — з огидою спитала Шушик.

— Черепах?.. А що таке черепаха? Це звичайнісінька курочка, що наділа панцир. М’ясо в неї дуже ніжне. Ну, ходімо на бойню!

Западина в камені була неглибока, і в цій мілкій воді їжак не міг розкритись. Проте вигляд чистої, прозорої води навів Гагіка на нову думку.

— О, прекрасне джерело! — радісно вигукнув він. — Клади сюди щоранку сніг, а в обід нахиляйся й пий воду… Чуєш, Асо? Твій метод добування води вже застарів.

— Тільки вночі вода може замерзати…

— А ми туди розпеченого каміння накидаємо…

— Ну, хлопці, досить патякати. Давайте куховарити. Тільки далі від очей Шушик.

Через годину «шашлик-сюрприз» був готовий. Їжак виявився дуже жирним і смачним.

Коли всі наїлися, напились води з свого нового джерела і трохи відпочили, сонце вже сідало за обрій. Але в повітрі було так тепло, так приємно, що нікому не хотілося йти в печеру. Добре, що хоч настали щасливі дні!.. Сьогодні знайшли їжаків, завтра ще що-небудь знайдуть. Не дуже ситно, але три-чотири дні витримаєш… І тоді… Ой, як зрадіють їхні батьки!..

Думка про повернення додому не давала дітям спати.

А Барсова ущелина готувала для своїх полонених нове лихо.

Розділ двадцять восьмий

Про те, як несподівано прокинулась одна з сліпих сил природи

Всі полягали спати, тільки Асо сидів біля вогнища і раз у раз ворушив головешки, думаючи про все на світі. Подумав він і про те, чому це у всіх печерах Барсової ущелини, в яких йому довелось бувати, зустрічається козяче лайно, а в тій, де вони живуть, його нема. Чому в усі печери заходять кози, а в цю не заходять?..

Не розгадавши загадки, Асо глянув на товаришів і пожалів їх: як вони схудли, бідолашні! Скинув із себе аба і обережно прикрив ним Шушик… «Хороша дівчинка, — майнуло в його голові, — наче сестричка… Нема в мене сестри…» І хлопець посміхнувся м’яко й сумно.

Подобались йому вірменські товариші. Асо тепер вирішив навчитися читати й писати по-вірменськи. Адже якби він умів читати по-вірменськи, Паруйр не обдурив би його батька…

Згадавши про Саркісового батька, Асо спохмурнів і мимоволі перевів погляд на горіхи, які лежали в кутку печери. О, як тоді негарно все це вийшло. Навіть від згадки про той прикрий випадок Асо було соромно. Соромно за Саркіса, який зробив так нечесно, соромно за Гагіка, який обшукував свого товариша, соромно за Ашота, який дав тому ляпаса… Краще вмерти, ніж пережити таку образу…

Хлопець глянув на Бойнаха. Бідний собака, до чого ж він дожив!.. Боки позападали, можна ребра полічити… Навіть гавкати не має сили. А коли лягає, не знаєш — чи він спить, чи знепритомнів. Ех, Бойнах-лев! Левом ти був, коли колгоспні отари охороняв, від вовків рятував… Хіба вовки могли вкрасти вівцю, що була під наглядом Бойнаха?.. В темні ночі собака так гавкав на всю ущелину, що хижаки й близько боялися підійти. А тепер він лежить, як мрець, заплющивши очі.

По щоках пастуха котилися сльози. Він поклав руку на кудлату шию собаки і лагідно сказав:

— Бойнах!..

Той розплющив очі, мляво махнув хвостом і лизнув руку хазяїнові. В його сумному погляді було стільки любові й відданості, що Асо не витримав. Рішуче встав з місця і взяв свою палицю. Але куди йти? Де знайти їжу для «кудлатого брата», як називають пастухи-курди своїх собак?

Погляд Асо знову впав на горіхи. Взявши ніж, хлопець сів у кутку й почав розколювати горіх за горіхом, даючи серцевину собаці. А той з насолодою їв, вдячно махаючи хвостом. «Що я роблю? А вони?.. — подумав Асо. — А втім, вони не захочуть навіть доторкнутися до цих горіхів… А Бойнаха треба нагодувати. Скільки він працював на фермі, скільки користі приніс колгоспу!..»

Асо віддав собаці всі горіхи, сам не з’ївши жодного. Лише кілька зернят він сунув у кишеню, для Шушик. Потім пішов на своє місце й ліг. Асо і Ашот лежали далеко від вогню — тепліші місця хлопці віддали товаришам. А зараз найближче до вогню лежав Саркіс.

Ледве Асо почав дрімати, як здалеку почулося завивання вовків, довге, зловісне. «Це вони на вершині Орлиної гори, — зразу визначив пастух. — Бідний мій батько… Сидить зараз перед хлівом, закутавшись у свою япунджу[17], і про мене думає…»

Хлопцеві стало дуже сумно від цієї згадки. Він заплющив очі, намагаючись заснути, але щось заважало йому. Тихий шум води, який завжди долинав з глибини печери, зараз чомусь посилився. Чи, може, це йому здалося? Ні… Вода шуміла, булькотіла, потім почулися такі звуки, що в душі маленького горянина похололо. «Може, це деви? Злі духи?» — подумав він. Старі пастухи втовкмачили в голову Асо чимало страшних історій про злих духів, і не дивно, що хлопець подумав зараз про них.

Але йому страшенно хотілося спати. Знову заплющивши очі, Асо крізь сон подумав: «Якщо це не деви, а вода, то звідки й куди вона біжить?.. От дістатися б до неї… Вона могла б звільнити нас від стількох турбот! Хіба легко щоразу, коли захочеться пити, розжарювати каміння і розтоплювати ним сніг? Ну, нічого, була б їжа…» Уже засинаючи, пастух зручніше притулився до Ашота.

Раптом ніби щось розірвалося в надрах землі, з оглушливим гуркотом з темної глибини печери, клекочучи й збиваючи піну, ринув водяний потік, заливаючи хвойні постелі юних мандрівників.

Кінець першої частини

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ перший

Про те, чого тільки не вигадують неосвічені й забобонні люди

Світанок був ясний і холодний.

Дорогою, що пролягала між полями Айгедзора, бігла вантажна машина з бочками. В кабіні поряд з шофером солодко дрімав, закутавшись у теплий кожух, комірник Паруйр.

Машина, різко здригнувшись, раптом зупинилась. Поштовх був такий сильний, що Паруйр мало не розбив своїм великим м’ясистим лобом скло в кабіні.

— Що трапилося?.. — стрепенувся він.

— Поглянь — вода.

На засніжені поля з гуркотом і клекотінням мчав з гір каламутний потік. Він миттю пронісся недалеко від машини і зник, наче й не було.

Ще не зовсім розвиднілось, а то Паруйр, мабуть, помітив би, як вода несла на своєму гребені шкільну сумку його зниклого сина… Паруйр безперечно впізнав би її, бо іншої такої дорогої шкіряної сумки в Айгедзорі ні в кого не було.

Комірник не був забобонним, але побачивши цей дивний потік, відчув, що серце його стиснулось, і потай від шофера злякано перехрестився: «Прокляття тобі, злий сатано! Що це таке?»

Страх комірника був небезпідставний. Жителі Айгедзора з давніх-давен спостерігали цей дивовижний потік, і завжди він вселяв у них панічний жах. Раз на місяць, а іноді й через місяць спадав він з гір, мчав полями і з ревінням вливався в Аракс.

Він міг з’явитися і в холодний зимовий, і в безхмарний, жаркий липневий день, коли на горах не було снігу, коли тижнями, місяцями не йшли дощі.

Наче грізний дракон, нестримно зривався він із скель Барсової ущелини, перетинав Араратську долину і за кілька хвилин зникав.

Чим же, як не волею злих духів, могли пояснити старі й забобонні жителі Айгедзора таке загадкове явище?.. «Це чорти в пеклі перекидають свій великий казан, виливають стару воду й наливають нову, щоб варити в ній душі грішників», — говорили предки мисливця Арама, садівника Аршака та інших.

Річищем, яке проклав потік, люди піднімалися в гори, зупинялись біля ще мокрих скель нижнього краю Барсової ущелини, хрестилися й шепотіли молитви, щоб умилостивити злих духів. Підніматися вище вони не наважувались. Та й не було куди. Назад поверталися налякані і зневірені…

Кому тоді могло спасти на думку проникнути в цю ущелину, дослідити, вивчити і зрозуміти, що викликає такі потоки?.. «Діла господні недовідомі», — глибокодумно говорив отець Карапет. Такими ці діла й лишилися аж до Жовтневої революції.

Жив колись у Айгедзорі один невіруючий чоловік — Артем Сароянц, який доводився дідом мисливцеві Араму. Гнаний злиднями, цей чоловік помандрував із села в Баку. Там, на нафтових промислах, шо тоді належали чужоземцеві Нобелю, втратив він своє міцне здоров’я, силу дужих рук і через багато років повернувся назад у рідне село знеможеним, сивим.

Не було землі в Артема Сароянца, а сім'ю годувати треба.

Пішов старий на рівнину, що простяглася нижче від Барсової ущелини, там, далеко від села, виорав дерев’яною сохою клапоть спаленої сонцем землі. Багато поту вилив він на цю землю, поки вибрав каміння, посіяв хліб і посадив чубуки винограду. Довго дивився старий на скелі: чи не перекинуть часом чорти свій казан на його ниву…

Але чортам і клопоту мало, що десь внизу гинуть від посухи насадження убогого землероба. Тремтячими від старості руками Артем викопав навіть арики від висохлого річища до своєї ниви і все поглядав на мідно-червоні скелі, чекаючи потоку.

Односельчани почали сміятися з нього:

— Ей ти, чоловіче, думаєш, чорти безплатно дадуть тобі воду?..

Але несподівано Араму пощастило: «чорти» послали йому воду, і він заробив трохи хліба… Правда, цей потік змив частину насаджень, зате добре оросив те, що лишилося.

Розумний землероб був Артем Сароянц. Він посадив виноградні чубуки в глибоких ямках. Потік заповнив ці ямки водою і родючим мулом. «Якщо в цьому році чорти більше й краплі води не дадуть, все одно мені вистачить», — думав Артем.

Отак на спаленій сонцем рівнині виріс розкішний сад. Через три роки він дав щедрий урожай. Піднялась і пустила чудові грона виноградна лоза.

Цей зелений оазис пом'якшив вигляд пустелі. Яких плодів не було в «райському» саду Артема! І виноград, і червоні, як кров, гранати, і соковиті сонячні персики…

Але отець Карапет прокляв цей «сатанинський сад», тому ніхто не купував у Артема ні винограду, ні вина. «Диявольською водою зрошений цей сад», — оголосив отець Карапет, і кожен селянин боявся сісти за стіл в Артема: адже все, що стояло на ньому, — хліб, плоди, вино, — все це було напоєне «диявольською водою»…

Як не переконував Артем своїх односельчан, що нема ні пекла, ні чортів, — ніхто його й слухати не хотів. «Не може ж він знати більше за отця Карапета, який здобув освіту в самому Ечміадзіні[18], де закінчив духовну семінарію!..»

Артем Сароянц збудував у своєму саду невелику хижку і жив у ній, схований від стороннього ока. Часом «пекло» посилало йому воду, часом його поле й сад довго страждали від спеки. І урожай був не завжди, — то вродить, то ні.

Так і минало життя старого Артема, якого не зрозумілій односельчани через свою забобонність. Рік за роком залишали його сили, і, нарешті, він тихо помер у своїй забутій всіма хижці.

Сад Артема лишився без господаря, здичавів. Ніхто не ходив туди, тільки потік, що зривався з гір, зрідка поливав його і мчав собі далі. Але дерева все ж цвіли й давали плоди. Їжаки, зайці, кози, що збігали з гір на солончаки, птахи і плазуни — всі знаходили тут собі поживу і своєю тваринною мовою, мабуть, висловлювали вдячність доброму дідусеві, що залишив для них таку багату спадщину.

Але так само, як без постійного догляду покрилась піском і стала пустелею ківітуча колись долина Месопотамії, так поступово занепадав і пустів цей зелений оазис.

… Опам’ятавшись від переляку, Паруйр вигукнув:

— Жени, Симон, жени! Тікаймо від цього клятого місця!

Під тоненькою смужкою вусиків шофера пробігла посмішка. Він натиснув на педаль, і в сутінках раннього світанку машина знову помчала в Айгедзор.

Розділ другий

Про те, як мрієш про сонце, коли навкруги туман

Асо занімів од жаху. Він опинився по коліна в воді і, тремтячи всім тілом, почав кликати на допомогу всемогутнього бога Шамса[19]. За пирогом печери почувся голос Ашота:

— Ти що, скам’янів? Тікай сюди! Рятувати треба! «Рятувати»! Це слово приголомшило хлопця. Може, потік змив товаришів, а він тут стоїть…

Але не встиг Асо, шльопаючи босими ногами по холодній воді, вибігти з печери, як потік припинився. Вируючи й клекочучи, він ніби втік від них і з таким гуркотом скотився з нижніх скель, що задвигтіла земля.

Витягти кого-небудь з води не довелось.

— Ой, ой, нога, нога!.. Рятуйте!.. — почувся в темряві плаксивий голос Саркіса і слідом за ним — тоненький, відчайдушний крик Шушик:

— Умираю!..

Асо побіг на допомогу друзям, зачепився за якийсь камінь, ударився і мало не впав, але йому ніколи було падати.

— Іду, хушке Шушик! — кричав він дівчині, яка, тікаючи з печери, посковзнулась і впала край урвища. Вона лежала, схопившись за кущ, і тихенько стогнала.

— Не бійся, — сам злякавшись, гукнув Асо. Він підбіг до неї і на руках переніс у безпечніше місце.

— Гагік! Гагік! — стурбовано крикнув Ашот.

— Чого ти розкричався? Я холодний душ приймаю! — спокійно обізвався Гагік, що стояв за два кроки від печери.

— Іди сюди, перенесемо Саркіса. Добре, що всі живі! — полегшено зітхнув Ашот, але серце його ще шалено билося від хвилювання.

— Ой, ой, обережніше! — голосно стогнав Саркіс, коли хлопці спробували підняти його й перенести в сухе місце.

— Шушик, ти роздягнися й викрути свою одежу. Швидше… Я не дивлюсь, я відвернувся… Ну!.. — підганяв дівчину Асо.

Плачучи й тремтячи, Шушик викручувала мокрий одяг, а пастух, стоячи до неї спиною, всіляко намагався її підбадьорити.

— Не бійся, хушке, не бійся. Зараз я такий вогонь розведу, що небу жарко стане… Не бійся, я для тебе приготував сухий одяг… А де ж мій Бойнах?.. Бойнах, ей, Бойнах!..

Десь знизу ледь чутно загавкав собака.

— Бойнах живий, Бойнах, мій любий! — зрадів Асо, і на очах у нього виступили сльози. — Ну, викрутила? — знову звернувся він до Шушик. — Тепер надінь оце… — Хлопець не вагаючись скинув з себе гімнастьорку і надів на Шушик.

Коли вода ринула з глибини печери, Асо, який спав далі за інших від вогнища, мов ужалений, підхопився з свого «ліжка» і був майже сухий.

— А тепер, — наказав він Шушик, — танцюй, стрибай! Не стій на одному місці… Я зараз прийду.

І він побіг на допомогу товаришам. Втрьох вони з великими труднощами перенесли до Шушик мокрого напівживого Саркіса.

— І чого ти такий довгий вдався? — крекчучи під вагою Саркісового тіла, бубонів Гагік. — Мій дорогий, та чи цілі ж твої кісточки? Цілі? Ну й добре! Все буде гаразд… «Гагік знову жартує, значить, небезпека минула, нам не загрожує смерть», — подумала Шушик і трохи підбадьорилась.

Хлопці спільними зусиллями роздягли Саркіса, викрутили його одяг і завагалися: що робити далі — надіти на нього все мокре чи залишити голим?

Саркіс уже не скаржився на біль, видно, він знепритомнів.

— Розтерти його треба, — запропонував Асо. — А ти, Шушик, чого сидиш? Хіба я тобі не казав — танцюй!.. Взимку, коли починаються холоди, всі наші пастухи танцюють, щоб не замерзнути. — І Асо почав на губах награвати танцювальну мелодію на зразок лезгінки, пританцьовуючи сам і запрошуючи товаришів.

Хлопці накрили Саркіса курткою Асо, а самі — що ж робити? — взялися за руки і почали підстрибувати, хоч на серці було сумно.

Коли б у цю хвилину якийсь мисливець подивився сюди зі скель Барсової ущелини, він подумав би, що й справді це чорти танцюють серед ночі.

Часом друзі зупинялися, щоб перевести подих і розтерти Саркіса, а потім знову грілися в танці.

— Умираю, умираю… — опритомнівши, простогнав Саркіс.

— Тут помирати заборонено, — різко кинув Гагік. — Ану, дай-но я потру тобі спину… Поворуши ж хоч руками! Чого ти розлігся, як дохлий?

— Хлопці, — раптом сказав Асо, — легені з спини холонуть… Треба спини зігріти. Давайте дихати один одному в спину… — І, припавши губами до спини Ашота, він щосили почав хукати.

— Ой, обпалив же ти мені спину! — весело вигукнув Ашот. — Ану, Шушик, підстав свою! — і він заходився зігрівати Шушик, а Шушик — Саркіса…

— Що в тебе з ногою? — тихо запитала дівчина.

— Зламалась… — плачучи, відповів Саркіс.

— Поворуши руками, не рюмсай, нічого в тебе не зламалось! — гримнув Ашот. Від цього вигуку Саркіс наче прокинувся і почав безладно махати руками.

— В-в-итримаемо до ранку? — запитала Шушик. Їй стало страшно. Невже вона вмре, не побачившись з матір’ю? І дівчина заплакала.

— Не бійтесь, — заспокоював друзів Асо, дивлячись на небо, — скоро світанок. Ось погляньте на цю зірку. Це Кярван-гран[20]. Вона сходить перед світанком. Потім я поясню вам, звідки така назва. А нижче, над вершиною тієї скелі, на нас дивиться вранішня зоря, а далі — Віз. Через півгодини світатиме. Не бійтеся, ходімо під скелю.

Ашот теж умів трохи читати зоряне небо — батько навчив. Але куди йому до пастухів! Пастухи вночі й час безпомилково визначають по зірках. Хлопець трохи помовчав, а тоді сказав:

— Треба ще трохи потерпіти. Скоро зійде сонце, боятися нема чого. А ти лежиш, наче голку проковтнув, — звернувся він до Саркіса. — Давай я перенесу тебе звідси. На світанку тут зривається вітер.

Взявши собі на спину Саркіса, Ашот попрямував до скель, де товариші підготували для хворого зручне ложе з сухого листя.

— Асо, чи не придумаєш ти, як розпалити вогнище? — запитав Ашот.

— Ні… Все забрала вода: і кремінь, і кресало… — Помовчавши трохи, Асо додав — Доведеться перечекати ніч так… А коли розвидниться, щось придумаємо.

І, щоб примусити товаришів рухатись, він знову витяг з-за пояса свою сопілку й заграв веселу танцювальну мелодію.

Товариші знову почали танцювати. Кров швидше побігла по жилах. Стомившись, вони відпочивали, притулившись одне до одного.

— Ех, якби хто з вас міг зі мною поборотись! Ото нагрілися б. Та хто мене подужає? — жартував Гагік.

— Кріпіться, розвидняється, — підбадьорював товаришів Ашот. — Ну, чого тут боятися? На фронті наші батьки в обледенілому одязі ріки переходили. І вогню не запалювали, щоб ворог не побачив. На них сипався град куль, їх ранили, і все ж вони йшли вперед. А наше становище набагато краще. Проти нас нема ворога, ніхто в нас не стріляє… Ще якихось дві години!.. Погляньте, як на сході міняться фарби. Бачите? Засяяла вершина Арарату!..

Хвилини минали повільно. Ніколи ще нашим героям так не бракувало сонця, його життєдайного тепла. Їм здавалося, що час зупинився.

Незабаром вони зовсім знесиліли від танців, голоду й холоду. Зарилися в сухе листя, загнане вітром у глибокі скелі, притиснулись одне до одного й затихли… Асо обняв свого нерозлучного, ще мокрого Бойнаха і в німому чеканні дивився на вершину Арарату.

Нарешті золотий промінь освітив білосніжну шапку гори, вона заіскрилась, заблищала. Радісний крик вихопився з грудей пастуха:

— Шамс, Шамс!.. — І, притуливши праву руку до грудей, Асо низько вклонився сонцю. — Шамс, Шамс, врятуй нас.

Повільно сходило сонце, накидаючи багряне покривало на вершини малоазіатських хребтів. Сріблом заблищали поля вічного льоду на їхніх схилах. І, ніби відбившись у душах наших героїв, яскраве сонячне проміння оживило їх своїм світлом і теплом.

— Сонце!.. Сонце!.. — повторювали мандрівники, і надія знову відчути всю красу цього чудового світу воскресла в їхніх серцях…

Розділ третій

Про те, що друга пізнають у біді

Почався вісімнадцятий день полону. Першим встав Ашот. Він зробив кілька різких коротких рухів, розправив онімілі руки та ноги і запропонував Асо:

— Давай, Асо, зберемо трохи листя й сухої трави…

Обидва хлопці, тремтячи від слабості й холоду, ледве трималися на ногах. Переборюючи втому, вони назбирали сухого листя й трави і засипали ними товаришів.

— Ну, тепер зігріються, — задоволено сказав Ашот. — Асо, треба все-таки розпалити вогнище. Сонце зараз майже не гріє, і без вогню ми можемо простудитися, захворіти на запалення легенів. Невже нема ніякого способу?

— Спосіб є, треба тільки знайти чортів кіготь…[21]

Чого-чого, а цих кременів у Барсовій ущелині було багато. Хлопці швидко знайшли їх, і Асо почав відривані з теплої куртки Ашота шматки вати. Але як не бив пастух ножем по кременю, висікаючи з нього іскри, вата не загорялась.

Тим часом сонце піднялося. Холодні скелі почали нагріватись, на сушняку розтанула паморозь. На цих захищених од вітру сонячних схилах сонце в листопаді гріє вдень так, як воно гріє влітку на півночі.

Ашот і Асо розстелили на камінні свій одяг і мовчки розглядали свої виснажені тіла.

Асо й раніше був худий. Тепер від нього лишилися тільки шкіра та кістки. Ашот мав атлетичну будову, але й він помітно схуд за ці дні.

— Сидячи нерухомо, ми знову померзнемо, — сказав Ашот. — Ходім пошукаємо чого-небудь…

Хлопці лишили одяг друзям, а самі в сорочках піднялися на скелі. Тут в одній з щілин вони знайшли кущ барбарису, обвішаний червоними гронами кислих ягід, і жадібно накинулись на нього. Важко було відірватись од смачних ягід, але думка про товаришів спинила хлопців. Наповнивши ягодами шапку Асо і всі кишені, вони спустилися вниз. Одяг не висох. Довелося надіти його мокрим.

Підійшовши до купи листя й хмизу, хлопці почули приглушений стогін. Коли Ашот і Асо розрили цю купу, звідти піднялася легка пара. Товариші, що лежали в листі, зігрілись, і одяг на них почав просихати.

— Обережно… нога… бік… — плачучи закричав Саркіс.

— І в мене коліно опухло, — надувши губи, поскаржилась Шушик.

— Зажди, подивлюсь, — нахилився Ашот. — Ну, нічого соромитись! Отак…

Дівчина вдарилась учора коліном об камінь, і на ньому лишилася синя пухлина завбільшки з куряче яйце.

— Лежи, проти цього теж є засіб.

Ашот зрізав з дерева шматок гладенької кори, наклав її на пухлину і міцно перев’язав коліно своєю носовою хусточкою, так міцно, що Шушик мало не розплакалась.

В Асо стислося серце, коли він побачив, як страждає Шушик.

— Потерпи, хушке, потерпи. На поїж ягід. А я зараз вогнище розпалю, — заспокоював він її, як дитину.

— Які солодкі мелодії я чую! — протираючи очі, підвів голову Гагік. — Ах, та це любовні пісеньки Асо!..

На блідих, запалих щоках пастуха спалахнув рум’янець, на шиї випнулись жили.

— Вона моя сестра, що ти мелеш! — розсердився хлопець.

— Ну, гаразд, я пожартував. Справді, характер у неї, як у курда. Он чого ти її своїм аба прикрив учора ввечері! Сімейність?.. Думаєш, я не помітив?.. Ні, братику, я завжди з одним розплющеним оком сплю.

— Аба?.. А де ж те аба? — запитала Шушик. Їй було приємно, що про неї піклується цей хлопець. Ще й назвав своєю сестрою!..

— Аба?.. — розгублено перепитав Асо. — Вода зірвала його з тебе й понесла.

— Жаль… Через мене ти лишився без одягу. Ой, як це неприємно.

Дівчина щиро співчувала цьому доброму, завжди послужливому й уважному хлопцеві. Мовчки поївши барбарис, друзі віднесли Саркіса вбік, роздягли і уважно оглянули. Нога в нього, як їм здавалось, була вивихнута в коліні. Між старих подряпин з’явились нові: потік води вдарив хлопця об каміння.

Саркіс, лежачи на сушняку, весь час стогнав. Коли хто-небудь доторкався до хлопця, він починав так кричати, наче в нього відривали ногу.

Пастух Авдал, батько Асо, був відомий тим, що вмів вправляти вивихи і лікувати переломи кісток у тварин Та й не тільки він; у горах кожний пастух знає це мистецтво. Адже до міста далеко і по лікаря не дуже по біжиш. Кожен повинен уміти подати першу допомогу товаришеві.

Асо був кмітливим і придивлявся, як його батько лікує переломи і вправляє вивихи. «Учись, сину, пригодиться», — завжди говорив батько.

— Ану, я помацаю, — раптом сказав Асо, простягаючи руку до ноги Саркіса.

— Ой! Зарізав мене!.. — закричав Саркіс від болю.

— Так, при вивиху саме так болить. Потерпи! Ясно, Ось поглянь, Ашот. Це колінна чашечка. Вона вискочила з свого гнізда. Бачиш?..

На худій Саркісовій нозі це було добре видно.

— Вправ, тільки скоріше, поки не сильно розпухло, — шепнув Ашот.

І справді, опух швидко збільшувався, а біль ставав нестерпним.

— Ану, ляж… Отак. Ашот, візьми мій шарф і прив’яжи ногу там, біля литки. Гагік, ти тримай його за голову. Так. Тепер тягніть. А я вправлю… Це невелике діло.

Ашот з Гагіком потягнули. Саркіс заревів, як бичок, але ніхто не звернув на це уваги.

Коли колінна чашечка стала на своє місце, Асо перев’язав міцно коліно і сказав:

— Ашот, тримай ногу натягнутою, а то знову може вискочити. Гагік, прив’яжи своїм поясом ногу…

Швидко наробивши з кори карагача стрічки, Асо сплів з них вірьовки. Один її кінець він примотав до важкого каменя, а другим обв’язав хвору ногу Саркіса. І підставив під неї пеньок. Тепер нога весь час була витягнута.

Саркіс кричав від болю, стогнав, лаявся, просив, щоб його не чіпали.

— Потерпи, Саркіс-джан, потерпи. Як тільки кістка добре укріпиться на своєму місці, полегшав, — заспокоював його Ашот, сам дивуючись з своєї ніжності.

— Ура, вогонь, вогонь!.. — раптом закричав Асо. Коли б він знайшов жменю брильянтів, то й тоді, мабуть, не був би такий радий.

— Де? Де?

— Подивіться на піджак Ашота, на кінець його рукава… Трут!

Піджак був на Саркісові. Хлопці глянули, але нічого не побачили.

— Чекай, Саркіс, не воруши руками, сажу струсиш, — непокоївся Асо і показав друзям на рукаві піджака в Саркіса давно обгорілий шматок чорної вати.

— Це трут! — пояснив він. — Зараз він стане вогнем… Дайте сюди оту суху трухлятину.

Піднісши кремінь до чорної смужки на рукаві, Асо почав енергійно бити ножем по кресалу. На обгорілу вату посипались іскри. Незабаром над чорною ватою показалась ледь помітна цівка диму, а потім — цяточка вогню. Відчувши запах горілого, хлопці затамували подих. Асо легенько подув на цяточку, і вона раптом спалахнула — рукав почав горіти…

— Підставте трухлятину! Так… Дміть! Досить, спалите руку, та й піджака шкода. Треба погасити рукав…

Розділ четвертий

Про те, чого навчило дітей життя в Барсовій ущелині

Незабаром юні мандрівники сиділи навколо вогнища і, забувши про холод та пережитий страх, мирно розмовляли.

Після похмурої, важкої ночі день здавався особливо ясним, а світ — радісним. Заглянувши в очі смерті, юні герої відчули красу життя, хоч і позбулися тих убогих зручностей, які мали до цього; змило водою деякі їхні речі: зброю, сумки, книжки, олівці, зошити… В Ашота пропало пальто, у Асо — аба, в Саркіса — шапка, у Шушик— черевик. І все ж, зазнавши нових випробувань, усі відчули себе досвідченішими, дорослішими, зрілішими.

— Що це було, Ашот? Яке це страхіття пройшло над нами? — запитав Асо і додав: — Адже я все бачив. Вода вирвалася з-під скелі — бух!.. Так ніби скеля ригнула…

— Невдало ти висловлюєшся, Асо, але вірно. Схоже на те, що ти кажеш.

Ашот уже зрозумів: це був той самий потік, який зрошував сад його прадіда. Хлопець розповів товаришам усе, що знав про це, і відчув, що в душу Асо закралась тривога.

— Ніяких чортів тут нема, Асо, — сказав Ашот. — Це вода. Вона збирається в глибинах землі. Пам’ятаєш, ми весь час чули, як вона кудись стікала в печері? Це наповнювалось водоймище. А коли воно переповнюється, вода тече через край. Тільки чому вона тече так швидко, такий короткий час? Цього нам ніхто не скаже. Розповімо потім дорослим, приїдуть сюди спеціалісти, оглянуть усе… А зараз, Гагік, Асо, ходім подивимось, що робиться в нашій печері!..

Першим озвався Гагік:

— Ні, краще я піду наламаю гілля… — І раптом, ніби щось пригадавши, вигукнув: — Ти зрозумів тепер, Ашот, чому в нашу печеру не приходили кози?

— Ай справді! — Ашот ударив себе долонею по лобі. — Тьху! Як я про це забув? Виходить, дикі кози знають, що тут небезпечно. Це інстинкт самозахисту… — І, здивовано похитуючи головою, Ашот рушив до злополучної печери. За ним вийшов Гагік.

На схилі перед печерою вода змила каміння, а нижче — сніг. Подекуди лежали купки викинутих з печери гілок сушняку.

— Ой, моє пальто! — зрадів Ашот. Він зняв з куща своє мокре, брудне пальто.

Хлопці боязко зайшли в печеру і зупинились на порозі. Води в ній не було, але здалеку чулося шипіння. Здавалося, що ось-ось знову загуркотить і вирветься сюди бурхливим потоком вода.

Невпевнено ступивши кілька кроків уперед, Ашот спустився на коліна і поліз в глиб печери. Прислухався. Так, порожнє водоймище наповнюється знову. Звідкись із-за скелі в нього просочується вода. Але чому воно так бурхливо викидає воду, а потім раптово закривається?

Ашот відійшов назад і, оглядаючи стіни, вигукнув:

— Джан! Сумка Шушик знайшлась!.. А ось і їжачок!

В одному кутку печери було зовсім-сухо. З-під купи листя на хлопців злякано поглядало двоє маленьких чорних оченят. Ашот підійшов до переляканого звірятка і, взявши його в руки, обережно поклав у кишеню мокрого пальта. Потім вийшов з печери. Якою все-таки негостинною виявилась вона! Яку нову важку перепону створила на їхньому шляху! Що ж їм тепер робити? Шукати нове житло? Розкладати нові постелі? Знову збирати паливо? Чи, може, кинути все це й продовжувати роботу на Диявольській стежці?

Відповіді не було.

— Ой, їжачок живий! А я думала, що його змило водою! — радісно вигукнула Шушик, коли Ашот витягнув їжака з кишені і подав його дівчині. — Іди до мене, я тебе погрію, серденько моє. А сумка? Як вона лишилася сухою? Вона ж лежала біля мене!

— Так, уночі Асо повісив сумку своєї сестри на стіну, а наші залишились у пащі потоку. Ех, Асо, Асо, — посварився пальцем Гагік.

— Ну, друзі, ми поїли барбарису, трохи нагрілися. Тепер слухайте мене, — почав Ашот. — Саркіс, як твоя нога? Краще? Молодець! Усе це минеться — весь тягар важких днів… Повернемось додому — все забудеться, не забудеться тільки погане і все те хороше, що ми тут зробили, — вірний своєму урочистому тону, вів Ашот. — А тепер спробуємо узагальнити урок, винесений нами з останніх пригод.

— Ох, цей Ашот. Не може обійтися без промов!..

— Хай кожний пригадає, як він поводився, коли ринула вода і потім… — з запалом промовив Ашот і обвів товаришів допитливим поглядом.

Саркіс опустив очі, а Шушик посміхнулась і щиро сказала:

— Я плакала й кликала маму… Я більше не буду…

— Звісно, так не можна. Може, ми зустрінемося ще з більшими труднощами, але повинні витримати все.

Важкі випробування цих днів, здавалось, зовсім не змінили характеру Ашота. Голос його дзвенів серед скель твердо і, як завжди, трохи урочисто.

— Я розкажу вам одну історію, яку розповідав мені дідусь, — почав він після паузи. — Якось на Севан приїхав із тодішнього Петербурга вчений, щоб оглянути старий монастир. А монастир був на острові. Попросив учений місцевих рибалок відвезти його туди на човні. Рибалки погодились. Тільки-но відпливли від берега, вчений запитує одного з них: «Друже, ти знаєш арифметику?» — «Ні, пане». — «Жаль, — хитає головою вчений, — ти втратив чверть свого життя». Запитує другого: «А ти граматику знаєш?.. А географію?..» — «Ні, пане, ми люди неграмотні, наше життя тільки тут, на озері, проходить». — «Жаль, половину свого життя ви втратили», — вирішує приїжджий.

Та ось напівдорозі піднімається буря. Рибалки скидають з себе одяг. Один з них запитує: «А ти, пане, плавати вмієш?» — «Ні». — «Жаль, ти втратив усе своє життя: перекинеться зараз наш човен…»

Нащо я розповів вам цю історію? Зараз скажу, — зробив паузу Ашот. — Ми завжди співчутливо дивились на Асо. Мовляв, не дуже грамотний пастух. А виявилось, що тоді, коли дехто з нас не зміг боротися з природою, він і себе врятував, і нас виручив з біди. Чим же? Своїм досвідом. Досвід — це велике діло. І ось цього досвіду в нас нема. Отже, наші знання треба доповнити досвідом.

— А ми, — сказала Шушик, лагідно глянувши на пастуха, — навчимо Асо читати і писати по-вірменському.

— І найближчим часом! — додав Ашот. — А тепер, Саркіс, я звертаюсь до тебе. Не ображайся, я більше не говоритиму неприємностей. Це остання. Слухай, Саркіс, ти ж не завжди житимеш з батьком як у бога за пазухою, не завжди зможеш користуватися готовеньким. Настане час, коли тобі доведеться своєю працею добувати засоби до існування. Але ж — не ображайся — ти ледар, звик лежати під деревом і чекати, що груша сама в рот упаде, та ще й хвостиком догори.

Всі засміялись, ніяково посміхнувся й Саркіс.

— Подивись на Асо! — збуджений успіхом, говорив Ашот. — Ось з кого всі ми повинні брати приклад!

Асо зашарівся, а відчувши на собі ласкавий погляд Шушик, зовсім розгубився. Присутність Шушик бентежила хлопця і надавала йому відваги. Асо хотілося зробити щось незвичайне, таке, що зразу привернуло б увагу товаришів, і головне, тоненької дівчини з лагідним обличчям, яку він назвав своєю сестрою…

А що ж відчував Саркіс? Він думав, що хлопці не люблять його, а батькові вчинки їм противні. І все ж т вони двічі врятували йому життя… Саркіс розумів, що один він, безумовно, загинув би. От і зараз товариші дали йому барбарису, вкрили своїм одягом.

— Я винуватий перед вами, товариші… — Наважившись, нарешті, пробубонів він. — Підіть і порийтесь отам… під рудим каменем… Там є їжа, візьміть… Пробачте мені… — І Саркіс уже з легким серцем опустив голову.

Всі мовчки перезирнулись.

— Горіхи?! То чого ж ви сидите, хлопці?.. — Розмахуючи палицею, Гагік перший кинувся до рудого каменя.

Бойнах неспокійно метляв кудлатим хвостом і допитливо поглядав на свого хазяїна, очевидно намагаючись зрозуміти, що ж саме сталося.

Асо і Шушик подалися за Гагіком. Вони підбігли до нього саме в ту хвилину, коли хлопець, сівши навпочіпки, набивав кишені горіхами.

— Ох, і розцілував би я цю білочку! — примовляв він. — Ви подивіться тільки, як старанно вона закопувала сюди своїми лапками горішки, — один за одним, один за одним… І все для того, щоб врятувати нас від смерті.

Уривки з цієї розмови долинали до вух Саркіса. Втупивши погляд у хмаринку, що пливла по небу, він лежав і думав, що ось, нарешті, незважаючи на безліч прикростей, і він має товаришів — хороших, сердечних. Ніколи в нього не було близьких друзів, та він, здається, і не шукав їх. А тепер, оточений товаришами і теплим піклуванням, він відчував, що на душі в нього стало чистіше й легше…

Розділ п’ятий

Про те, як нашим героям довелося почати все з початку

Так, на жаль, вони змушені були починати все з початку. Сліпі сили природи позбавили їх житла, вогнища, зброї. Про розчищення Диявольської стежки поки що й говорити не доводилось. Треба спершу підшукати нову печеру і пристосувати її до житла.

За цю справу взялися Ашот і Асо. Шушик лишилася біля Саркіса, а Гагік дістав завдання добути їжу.

Ашот і Асо попрямували до Куріпчиної скелі, під якою здалеку видно було чорний вхід до Горобиної печери.

Незабаром вони дісталися до свого майбутнього житла.

— Вхід занадто широкий. Буде холодно, — сказав Ашот. — Треба знайти печеру з низьким і вузьким входом.

— Але ж коли вхід буде вузький, дим стелитиметься по самій землі; Шушик… тобто всім нам очі виїдатиме, — сказав Асо. — А з цієї дим виходитиме легше й скоріше. Вхід ми трохи закладемо камінням.

Іншим разом Ашот не погодився б, але тепер похмуро мовчав. Хлопці зайшли в печеру. Голову нахиляти не доводилось, але чим далі, тим нижчою ставала печера; стеля її поступово, утворюючи кут, спускалася до самої долівки. Недарма Асо запевняв, що в такій печері дим підніматиметься до стелі.

Коло цієї печери було набагато більше хмизу й трави, ніж біля попереднього житла. Вціліли навіть карликові ялинки на схилах скель. Ашот і Асо швидко назбирали палива, наламали густих соснових гілок і настелили їх разом з сухим листям. Повернувшись до Шушик, вони побачили, що Гагік захоплено розповідає їй щось про своє, на жаль, невдале полювання.

— Чого це в тебе, Ашот, очі так блищать? Може, добряче житло знайшли? — змінив раптом розмову Гагік, а сам подумав: «Тільки я ні в яку печеру вже не полізу серед такого ясного дня…»

Та не тільки Гагікові не хотілося лізти в «кам’яний мішок» Сонце стояло в зеніті і так гріло землю, що хотілося лягти на траву і не підводитися з неї.

— Ну, що? Ви думаєте рушати з місця? — запитав Ашот. Але побачивши, що товариші слабо реагують на його слова, звернувся до Асо: — Ходімо хоч кілька луків зробимо. Мабуть, доведеться тобі лишитися без зав’язок на трехах…

Розділ шостий

Про те, які несподіванки підстерігають тих, хто забуває про скромність

Цього сонячного дня солодка дрімота оволоділа полоненими Барсової ущелини, особливо Саркісом. Витягнувши хвору ногу до вогнища, він лежав на спині, заклавши руки під голову, втупивши погляд у блакитну глибінь неба, і мовчки переживав минуле. Часом обличчя його ставало похмурим, а часом на ньому з’являлася посмішка.

Саркіс пригадав випадок, який стався в них у селі, коли електрифікували колгоспний тік. Монтер Рубен упав з стовпа й вивихнув ногу. Рубена своєчасно не відвезли до хірурга, лише через десять днів хворого оглянув у Єревані професор і сказав, що якби хоч на два дні раніше привезли його, то можна було б врятувати ногу. А тепер пізно, уже все закам’яніло. Так і лишився Рубен кривим і ходитиме на милицях до самої смерті…

Ось від якого великого лиха врятував його, Саркіса, пастух Асо! «А хіба мало зробив Ашот?.. Адже він мене від самої смерті врятував!.. — з тим же почуттям вдячності думав Саркіс. — Тільки Ашота й Асо ціла прірва розділяє… В Асо — золоте серце. Він робить добро непомітно, і ти не соромишся, а цей… Зробить якесь добро і почне допікати тобі, виходить, наче напоказ робить… І коли Ашот висловлює свої настанови, відчувається, що він вважає, ніби має право говорити тоном добродійника, ніби ти йому зобов’язаний. А це образливо і вбиває всяке почуття відданості».

Мабуть, тому Саркіс, як не намагався, не міг полюбити Ашота. Ось і зараз. Саркіс почав прислухатися до розмови товаришів.

Ашот звелів перебиратися в Горобину печеру, а Гагік не хоче й заперечує. Та Ашот не допускає заперечень, особливо в присутності Шушик. Хіба можна заперечувати начальству, підривати його авторитет? Глузлива посмішка пробігла по стомленому обличчю Саркіса. «Ба! Як він розпалився! Мабуть, Гагік допік йому».

— Ти мов диктатор якийсь, — зауважує Гагік. — Правда, під натиском мас, — і він ткнув себе пальцем у груди, — ти трохи демократичніший, але це ще не…

— Я такий же, як і був!.. — різко перебив його Ашот.

— Ні, трохи змінився. Ти вже не говориш «зроби те», ти кажеш «зробимо»… Це добре. Але все-таки іноді ти дозволяєш собі наказувати ще й грубіянити. Перестань, братику, від цього користі не буде. Коли тобі подобається, щоб тебе слухали, то говори по-хорошому. Коли ж…

Ці «коли ж», як і вся «звинувачувальна промова» Гагіка, боляче зачіпали самолюбство Ашота. Останнім часом він справді намагався бути простішим у взаєминах з товаришами. Але зараз хлопець не стримався і різко кинув:

— Мабуть, ти хочеш сказати, що без мене ви не пропали б?..

Гагік досі говорив напівжартома. На цей раз він уже серйозним тоном заявив:

— Гаразд, Ашот… Якщо ти про себе такої високої думки, то я мушу поставити питання про заміну тебе іншим…

— Цікаво, хто може мене замінити? Боягуз Гагік чи… — Він ладен був кожного наділити яким-небудь образливим прізвиськом, але стримався.

— Гагік, досить! Ашот, прошу — тебе, припини… — втрутилася Шушик.

— Зажди, Шушик, це вже занадто!.. — розпалився Гагік. — . Ти тільки згадай: «Щоб я нарікань не чув!», «Не рюмсай!», «Роби те, що тобі наказано!..» Що це за тон? Як він розмовляє з нами? Якщо зараз не дати йому відкоша, — виросте бюрократ, та ще й деспотичний. Хочете, я вам доведу, що його авторитет дутий? Давайте влаштуємо перевибори. Таємним голосуванням, звичайно…

Гагік швиденько вийняв із сумки Шушик зошита, вирвав з нього аркуш і розідрав на клаптики.

Ашот з презирливою посмішкою стежив за товаришем, і в його великих очах світилося здивування: як це трапилось, що жартівник Гагік міг стати таким серйозним, злим і рішучим. «У нього, очевидно, якісь давні образи на мене», — подумав Ашот і почав пригадувати, коли і яке зло він міг заподіяти Гагікові. «Може, він заздрить, що я старший? Так, звичайно! Сам хоче стати старшим… Станеш ти, як же!..» — І Ашот злісно розсміявся.

— Ти чого смієшся? Думаєш, жартую?.. — все більше розпалювався Гагік. — Ось твій білет! У ньому п’ять імен. Чотири закресли, одне залиш. Потім складеш вчетверо, віднесеш і кинеш за той камінь. «Неприємно вийшло», — думав Асо, але скромність не дозволила йому втрутитися в суперечку з цими хлопцями.

Саркіс мовчав, хоч, видно, теж не заперечував проти переобрання Ашота. Шушик сиділа, глибоко замислившись. Та ось, про щось згадавши, вона різко сказала:

— Добре, дай і мені білет і олівець… Зараз усе з’ясується…

Слова Шушик викликали в Ашота приховану радість. «Адже не може бути сумніву, що вона за нього. Щодо Саркіса, то йому він зробив стільки добра!.. Було б просто чорною невдячністю голосувати проти свого визволителя! І Асо, звичайно, мій. А якщо так, то чотири голоси будуть разом з моїм! А Гагік залишиться один;..»

— Ну чого ж ви всі відвертаєтесь? Сміливості не вистачає? — звернувся він до Гагіка. — Дивись, Гагік! Я на твоїх очах викреслюю твоє ім’я… Ось тобі й таємне голосування!..

— Ні, братику! Нехай ми боягузи, але голосуватимемо таємно. Асо, дивись! Перше ім’я ти зможеш прочитати — воно твоє. Друге — Саркіса, третє…

— Це я знаю… Це… — зніяковіло пробурмотів пастух.

Гагік засміявся:

— Ну, звичайно, знаєш! Третє ім’я — Шушик.

— Так, літера «ш» починається з гачка, як у моєї ковіньки, тому я її не забуваю, — поспішив виправдатись хлопець і засміявся.

— Так, так… А закінчується кренделем, як хвіст у Бойнаха… Ну, годі жартувати! Четверте ім’я Ашота, п’яте — вашого покірного слуги…

Єдиним олівцем, що був у них, юні герої зробили помітки в білетах, склали їх вчетверо й кинули за камінь, як сказав Гагік.

— Тепер, Ашот, треба обрати лічильну комісію, — запропонував Гагік. — Оскільки я й ти, як то кажуть, зацікавлені сторони, хай лічать вони…

— Добре, — сказала Шушик, — полічимо ми з Саркісом.

— А Асо?

— Ну, він тільки своє та моє ім’я прочитає, а ваші поки що не розрізняє одне від одного, — засміялась дівчина.

Тепер вона теж раділа перевиборам. Дуже цікаву річ придумав цей Гагік! І вона побігла по білети. Повернувшись, дівчина нагнулась до Саркіса, щось прошепотіла йому, і вони почали підраховувати голоси.

— Асо… — шепотіла Шушик. — Загинай пальці, Саркіс. Загнув один? Ще «Асо», ще… Ой, три! — радісно здивована, скрикнула дівчина, але так тихо, щоб не почули товариші, які вдавали, ніби чимось зайняті. А насправді вони, наставивши вуха, напружено вслухались у шепіт, що долинав з кутка.

Нарешті Шушик встала й підійшла з білетами до товаришів. Вигляд у неї був урочистий, обличчя сяяло від задоволення. В блакитних очах дівчини світились теплі вогники, але разом з тим очі ховали легеньке глузування. «Пройшов!» — з впевненою гордістю подумав Ашот і тут же засміявся: «Радію так, ніби могло бути інакше!» Він зверхньо оглянув товаришів, йому кортіло швидше стати свідком власної перемоги.

А Шушик навмисне зволікала.

— Знаєте, що вийшло? — сказала вона, ледве стримуючи радість. — Дивно все сталося… Хоч, мабуть, не так дивно, як просто добре… Найбільше голосів дістав Асо. Тепер наш старший — Асо…

І Шушик пильно глянула на товаришів: яке враження справили на них її слова?

Саркіс тихо посміхався. Він, очевидно, був цілком задоволений. В чорних очах Гагіка блищали глузливі іскорки. Він святкував перемогу. Асо ахнув і почервонів по самісінькі вуха. Щоб приховати свою ніяковість, він одвернувся до Бойнаха. А Ашот просто скам’янів. Спершу він не повірив почутому.

— Як? Ви не помилились, коли рахували? — вигукнув він здивовано.

— Ні, ми підрахували правильно… Ось, глянь. Саркіс має один голос «за», чотири «проти», Шушик — п’ять «проти», — вона добродушно посміхнулась, — Гагік — п’ять «проти», Асо — два «проти» — із них один, я думаю, він сам. А Ашот… один «за» і чотири «проти», — ледве вимовила Шушик і легко зітхнула, ніби скинула з плечей важку ношу.

Ашот був вражений. Удар приголомшив його своєю несподіваністю. Оце маєш! А він вважав себе кращим ватажком, ніж Камо. Та й це ще не все. Ось Гагік повернувся до нього і, наче нічого не сталося, спокійно сказав:

— Ти мене не пожалів, Ашот, — (слово «боягуз» усе ще пекло йому серце), — а ми тебе жаліємо і тому не кажемо, хто ж цей один, що не наважився закреслити твоє ім’я…

Ашот зблід. Цей удар був ще важчий. Всі опустили голови, щоб не бачити розгубленості свого ватажка. Добре його жаліє Гагік!.. Хіба може бути прозоріший натяк?..

Асо встав і, сказавши, що йому треба вирубати гілляку для лука, пішов у кущі. «Керівник!.. Який я керівник? Глузують вони, — думав хлопець. — Ой, як не гаразд вийшло». Якби знати, що ніхто не проголосує за Ашота, Асо, звісно, віддав би йому свій голос. Соромно, дуже соромно! На місці Ашота він, напевно, крізь землю провалився б.

А Гагік перейшов уже на свій звичайний тон.

— Не сердься, Ашот, — по-дружньому звернувся він до товариша. — Це буде для нас уроком. Адже й мене не обрали. А я не ображаюсь. Не всім же бути ватажками! Я знаю, що ти цього не чекав. Але завжди так буває, коли керівники починають зазнаватися. В очі їм цього не кажуть, бояться, а на виборах провалюють. Ну, не вішай носа! Нічого особливого не сталося. Вставай, треба переходити в нове житло…

Ніхто більше й слова не промовив. Асо мовчки нарізав гілля й зробив щось на зразок нош. На них поклали Саркіса і вчотирьох понесли до підніжжя Куріпчиної скелі.

— Дуже болить?.. — лагідно питала Шушик дорогою.

Саркіс посміхнувся. Болить, звичайно, але хіба є для людини кращі ліки, ніж співчуття товариша?..

Розділ сьомий

Про те, як, не спитавши, чи є в Барсовій ущелині лікар, прийшла хвороба

Дивним керівником виявився Асо — нікому ніяких наказів! Побачивши, наприклад, що Шушик зблідла і ледве стоїть на ногах, він мовчки пішов під старий горіх і приніс стільки сухого листя, що дівчина майже вся потонула в ньому.

— Нам ще багато такого листя треба, — сказав він ніби до самого себе і, глянувши на сонце, почухав потилицю. — Чи встигнемо нанести?

— Нащо? — запитав Гагік, який з цікавістю стежив за вчинками пастуха.

— Нащо? Вхід треба менший зробити, інакше хворі не витримають.

— У нас один хворий.

— Ні, Шушик теж захворіла, — тихо й сумно сказав Асо. — Глини в нас нема, то я хочу стіни прокладати листям. Це не міцно, але щілини й вхід заткнемо. Тепліше буде.

Хоч новий керівник нікому не давав доручень, проте коли він, зав’язавши рукава в сорочці, зробив з неї щось на зразок мішка і пішов до старого горіха по листя, Ашот і Гагік рушили слідом за ним.

Незабаром хлопці заготовили «будівельний матеріал» і почали споруджувати стіни. Вони укладали на порозі печери плоске каміння в ряд, шириною з півметра, прокладали листям, а зверху клали другий ряд каміння.

Коли стіна була висотою з метр, Асо приміряв до неї два паралельні дрючки і, витираючи піт, сказав, ні до кого не звертаючись:

— А тепер треба почати таку ж стіну з другого боку. Між стінами залишиться вузький прохід. Оце й будуть наші двері…

Під скелею, біля печери, було багато каміння, і робота посувалася швидко. Ашот працював мовчки, зосереджено. Гагік скоса поглядав на нього й посміхався. «Дуже ображений!..» — думав він. Але те, що Ашот був «дуже ображений», допомагало справі. Цілком віддавшись роботі, він тягав і складав таке каміння, яке Гагік навряд чи зрушив би з місця…

Коли обидві стіни досягли висоти метра, Асо знову взяв два дрючки й поклав їх зверху, як перекладки, — одну біля одної. Тепер його намір зрозуміли й інші: залишилось укласти каміння ще зверху на перекладках, і двері будуть такі, що в них, нагнувшись, зможе пройти людина.

Гагік щиро радів, дивлячись, як посувається робота, але разом з тим шкодував, що поруч з ним нема нікого, кому б можна було нишком підморгнути: «Бачив, мовляв, яким діловим виявився мій кандидат?»

Стіну хлопці добудували пізно, при світлі вогнища. Вона була не дуже міцна, але товста і не пропускала вітру.

Після того як усі влаштувалися на новому місці, Асо покликав Бойнаха і разом з ним рушив у дубняк.

— Куди, Асо?.. — крикнув йому Гагік.

— По дрова…

— Оце керівник! Нічого не скаже!.. Про те, що тобі треба робити, догадуйся сам…

І Ашот з Гагіком вирішили теж піти. Але хлопці попрямували не в дубняк, а до злополучної печери, з якої їх нещодавно викинув потік. Тут вони знайшли трохи палива, винесеного водою в чагарник.

Коли Ашот і Гагік повернулися назад, Шушик уже спала, а Асо біля вогнища колупався дерев’яним шилом у своєму рваному черевику.

Сон Шушик був неспокійний, щоки її палали: у дівчини був сильний жар. Хвора прокинулась і попросила пити. Але чим її напоїш?

— Добре було б дати чаю… — похмуро сказав Ашот.

— А посуд?..

— Посуд виготовити можна, — підвів голову Саркіс. — Ми ж вивчали в школі про первісних людей, як вони виліплювали…

— З глини?.. А де ж у цих скелях глина? — сердився Ашот.

— А це хіба не глина? — ледве підвівшись, показав Саркіс на рудий камінь, що лежав біля вогнища.

Товариші мало зрозуміли його, і хлопець, соромлячись, ніяково, навіть похмуро почав пояснювати. Він вперше за цей час пропонував щось своє, намагався допомогти колективу.

— Хіба не видно, що ці руді скелі вапнякові? Вапняк утворюється в морі. Тут теж колись було море, отже, повинна бути й глина. Її наносили гірські потоки, і під вагою води та землі вона скам’яніла…

Товариші уважно слухали Саркіса. Ашот підвівся й підійшов до стіни.

— Так, це вапняк, — ствердив він, оглянувши камінь. — Але ж нам потрібна глина…

— А якщо його покласти в воду, розкисне? — чи то жартома, чи серйозно запитав Гагік.

— Розкисне, — трохи пожвавішав Саркіс і, щоб не викликати глузувань, додав: — Протягом століть, звичайно, розкисне… Тут, у горах, у вологих місцях може бути таке ж каміння, але вже перетворене мільйони років тому в глину. — І Саркіс знесилено відкинувся на сухе листя.

— Ого! — вдарив себе по лобі Гагік. — Ця диявольська вода протягом століть витікала з печери!.. Ходімо, хлопці, там під очеретом, мабуть, е глина!..

Хлопці взяли головешку з вогню і в супроводі Бойнаха пішли до верб. У темряві вони виривали з корінням очерет, задубілими пальцями розминали вологу землю, але це була не глина, а тільки перегній від рослин, що накопичився тут за кілька століть.

Асо розпалив вогнище й продовжував копати за кілька кроків від очерету, там потік вирив яму з невеликим схилом. При світлі вогнища Асо помітив на цьому схилі руду смугу. Він копнув її пальцем: глина!..

— Асо. що ти там робиш? — спитав його згори Гагік.

— Що я можу робити! Глину копаю.

— Глину?.. От кумедія!.. Чого ж ти мовчиш?

— А що тут казати? Копаю, та й усе..

Ашот з Гагіком збігли вниз до Асо.

— Тепер у нас буде всякий посуд! Таку гончарню влаштую, що… Ей, хлопче, ти хоч би з курки брав приклад: знесе яйце й кудкудаче на весь світ. А ти?.. Знайшов таку важливу річ і мовчиш! — торохтів Гагік, дивуючись скромності пастуха.

Чим глибше хлопці копали, тим вологішою ставала глина, а на глибині півметра вона була вже готова до виробництва.

— Джан! — зрадів Гагік. — Будем рити далі, то й воду знайдемо!

— Ні, це всмокталась та вода, що недавно вибігла з печери, — зауважив Ашот.

Взявши по великому вальку глини, хлопці повернулись «додому». Дорогою Гагік нарізав тонких гілок з верби і урочисто спитав Асо:

— Ти можеш сплести кошика?

— Не доводилось, — признався пастух.

— Тоді ви з Ашотом готуйте глину, а решта — моя справа, — сказав він, випинаючи груди.

В печері Ашот і Асо заходилися місити глину, а Гагік взявся за своє «ремесло», як звичайно, вихваляючись:

— Нарешті довелося вам звернутися до мене. Давайте сюди гілки…

Розділ восьмий

Про те, що людина, навчившись якого-небудь ремесла, не пропаде

Взявши гілки, Гагік засунув їх кінцями у землю й почав плести круглого кошика. Пальці його працювали швидко і вміло, видно було, що це для нього звичне діло. Справді, Гагікові часто доводилось дома плести великі верейки, в яких він носив солом’яну січку для корови, і маленькі кошики, в які він, батько та мати кожної осені збирали фрукти й овочі.

— Людина, що знає якесь ремесло, ніколи не пропаде, — повчально говорив Гагік, працюючи над кошиком. — Послухайте, яку я вам розповім з цього приводу казку. Особливо корисно її послухати нашому товаришеві Саркісу. Бачите, він, як лисиця, вдав із себе мертвого, очі заплющив, а вуха наставив і прислухається до моїх мудрих слів, — легка посмішка промайнула на блідих губах Саркіса. — Так от… Давно колись Вачаган, єдиний син царя афганського краю, повертаючись з полювання, зустрів біля села Хацик дівчину Анаїт, дочку пастуха з цього ж села. Царевич попросив у неї напитись, але вода не охолодила гарячого серця, а навпаки — запалила його. Та й як було не спалахнути? Анаїт була не дівчина — справжня джейран, так-так, джейран… Очі темні, як у мене, брови — ніби різцем їх точили, такі, як у нашої Шушик, коси — до пояса… Струнка, як чинара. Смілива була ця дівчина й мудра. Навіть старі люди з села, Хацик у неї поради питали. Ну, хіба ж не закохаєшся в таку! От закохався в неї царевич Вачаган і, як усі закохані, розум втратив. Прийшов до своєї матері, цариці. «Одно з двох, — каже, — або я з нею одружуся, або піду в монастир, пустинником стану…» Дай-но мені ту гілляку, Ашот. Чого ти рота роззявив? Слухати — слухайте, але глину місіть. Бабуся моя вміла і пряжу прясти і в той же час сваритися… А, Шушик-джан, ти посміхаєшся? Виходить, і ти слухаєш? Слухай, слухай… Поки я докажу казку, і посудина для чаю буде готова. Так от, посилає цар сватів у село до пастуха. Але дочка пастуха відмовилась, каже: «Якщо царевич хоче мене за жінку взяти, нехай перш навчиться якогось ремесла».

— Ти ба! — вигукнув Асо, зацікавлений розповіддю Гагіка.

— Їй кажуть: «Він же володар цілої країни, йому всі служать, навіщо йому ремесло?..» А дівчина й відповідає: «Хто знає, що може статися. Може, той, хто був слугою, володарем стане, а хто володарем був, слугою стане…» Бачите, якими мудрими були наші предки! Здійснилось їхнє передбачення!.. Ти слухай, Саркісджан, це й тебе стосується… Про себе ти зараз, мабуть, думаєш: «Знову мене за карк взяли…» Не ображайся, братику. Якщо опинимося в скрутному становищі, то Ашот може жити з полювання, я — з кошиків, Шушик — білизну пратиме, Асо — овець пастиме. А ти? Що ти робитимеш? У вмілої людини руки — золото!.. Ти глянь, який у мене кошик виходить!.. Ну от… Страшенно покохав царевич Анаїт, і довелось йому ремесла навчатись. Минає рік, і він уже може виробляти парчу, тобто ткати з шовкових і золотих ниток тканини. Зіткав він розкішну кофту і послав її Анаїт. Бачить дівчина, що царевич і справді чудового кошика зробив… Дивись-но сюди, Ашот!.. Тьху, якого кошика!.. Кофту, кофту!.. — виправив себе Гагік і з задоволенням відзначив, що товариші на деякий час забули про своє горе, навіть хворі повеселішали. — Ну, відгуляли весілля, але яке весілля! Наше сонце свідок, що шашликом на все Афганське царство пахло. От царевич Вачаган і каже: «Поки тут не буде мого молодшого брата Гагіка, я від цього шашлика ні шматочка не з’їм…» Звідки він знав, що його братик Гагік у Барсовій ущелині стогне від голоду?.. Ну, та добре, не буду вас мучити згадками про шашлик і плов.

Не минуло й двох років після весілля, як цар з царицею померли і на престол сів їх син Вачаган. Якраз у цей час із сіл і міст почали загадково зникати люди. Ну, прямо як ми зникли з села…

Отак з веселим гумором розповідав Гагік відому казку про Анаїт. Ніби навмисне, він обірвав казку на тому місці, коли цар Вачаган потрапив до темниці лютого жерця і, щоб врятувати своє життя, почав ткати парчу. Шушик не стрималась:

— Ну, Гагік, а що ж було далі? Що?..

— А далі… Вачаган, врятувавши на деякий час від сокири своїх «помічників», усе підбадьорював їх; «Будьте стійкими, і для нас які-небудь двері відчиняться, не залишимось же ми навіки в Барсовій ущелині!»

Товариші посміхались, а Гагік, завзято працюючи над кошиком, вів далі все в тому жартівливому тоні:

— Коли парча була готова, ось як зараз мій кошик — Ашот, давай-но глину, почнемо ліпити, як це робили наші предки, — прийшов головний жрець, подивився та так і лишився з відкритим ротом… «За цю парчу в двісті разів більше золота дадуть, ніж вона сама важить, — каже йому Вачаган. — Тільки не кожен зможе таку ціну дати. Крім цариці Анаїт, ніхто не наважиться з такої дорогої парчі плаття надіти…»

А в цей час цариця Анаїт сиділа на своєму троні й сумувала за чоловіком, як наші батьки сумують зараз за нами. «Чого це так довго нема Вачагана?», «Куди пропав наш Гагік?..»

Приходить тут в царські палати якийсь купець і каже, що в нього рідкісний товар для цариці.

Приводять до неї купця. Розкриває він свій сундук і виймає виткану Вачаганом розкішну парчу. Серце в Анаїт забилось так, що мало з грудей не вискочить… Ну, понесли б зараз оцього кошика в село — хіба зразу не впізнали б, що це робота Гагіка! Смієтесь?.. Асо, розгреби-но вогонь, поставимо мій витвір в середину… Пильно придивляється Анаїт до парчі, коли бачить на ній майстерно виткані знайомі їй квіти-літери. І вона прочитала: «Незрівнянна моя Анаїт, я потрапив у жахливе пекло. Той, хто принесе тобі парчу, — один з наглядачів цього пекла. Якщо скоро не прийдеш на допомогу, загину я і сотні наших ні в чому не винних людей. Твій Вачаган».

Прочитала Анаїт усе це і, приховавши своє хвилювання, сказала купцеві: «Ти мені справді надзвичайну парчу приніс. Зараз я добре заплачу тобі за неї…» і вона зробила знак своїм придворним, а ті схопили купця, зв'язали його і замкнули в темницю.

Затрубили в труби, відчинились міські ворота, і виступило з них військо. Попереду на вогненному коні скакала сама Анаїт у золотих латах.

Про що ж тут розповідати? Всіх лютих жерців схопили, примусили відімкнути двері підземелля. І вийшов з них цар Вачаган — так, як ми скоро звідси вийдемо, — і вивів з собою сотні невинних людей… — Зрозуміли тепер, чого варте ремесло? — закінчив свою, розповідь Гагік. — А втім, поки я своїми золотими руками не нароблю глиняних мисок та горщиків і ми не зваримо в них бозбаш[22], ви все одно не оціните мого ремесла. — Гагік підвівся і вийшов з печери, щоб принести хмизу.

Казка піднесла настрій мандрівників. Очевидно, й справді настане день, коли вони, як і Вачаган, вийдуть із свого пекла…

А Гагік, натхненний історією царевича-майстра, з особливою гордістю вийняв із вогню витвір свого мистецтва — глиняний горщик. Та помітив хлопець у ньому тріщини, і нош в нього підкосились.

— Еге, він лопається… — І від радісного настрою в Гагіка не лишилося й сліду.

— Ну, зразу видно, що робота Гагіка! — посміхнувся Ашот.

— Ти ставиш горщик у вогонь ще мокрим, — підвівшись на своєму ложі, сказав Саркіс. — Звичайно, глина потріскається. Хіба ти не бачив, як у колгоспній гончарні роблять караси? Їх зліплять, потім підсушать на сонці і тільки після цього випалюють.

— Добре тобі казати, а де я серед ночі сонце візьму? Зараз чай потрібен… — І Гагік, роздумуючи, почухав потилицю. — Гаразд, уповільнимо темпи виробництва, — вирішив він і, замазавши глиною тріщини на горшку, поставив його біля вогнища. — Хай підсихає, а тобі, Шушик-джан, доведеться почекати…

Врахувавши досвід сушіння глиняного посуду, Гагік уже не поспішав. І справді, тепер горщики вдавалися кращими!

— Ну, я побіжу по ліки… Всесильні ліки!.. — Гагік підвівся і не дуже впевнено підійшов до виходу з печери. Ставши на порозі, він з острахом вдивлявся в похмурі обриси скель. У цю хвилину хлопець шкодував, що в нього серце не таке хоробре, як в Ашота. Вдень недалеко від печери він помітив кущі малини. З її коріння пастухи й мисливці настоюють смачний і цілющий чай. Але то ж було вдень, а тепер стемніло…

Гагік ступив кілька кроків у пітьму, але попереду зашелестіло, і він хутенько повернувся назад.

— Я знайшов кущі малини, Асо, тільки жаль, що в мене не було ножа. Піди, будь ласка, наріж корінців — це добрі ліки від простуди… А яка ніч, Ашот! Серце говорить мені: піди піднімись на вершини, знайди там куріпок, що сплять, і перелови їх одну по одній…

— І не думай іти, — серйозно стурбувалася Шушик.

— Якщо дозволите, зараз же піду… Що? Не йти? Чому ж не йти? Ага, справді, мені ж треба випалювати горщики… Асо, здається, я тебе просив. про щось?..

Асо охоче погодився виконати прохання Гагіка, аби чимось допомогти Шушик. Взявши з вогнища головешку, він вибіг з печери.

Хвора Шушик знову просила напитися, облизуючи сухі губи.

— Зараз, зараз, Шушик-джан. Я такий чай приготую, що миттю все пройде, — заспокоював її Гагік, виймаючи з вогню горщик і уважно розглядаючи свій виріб. Це була дуже крива й кособока посудина, яку виробляли, мабуть, тільки первісні люди, що ходили в звірячих шкурах.

— Форма не має значення, моя дорога, важливий зміст, — сказав Гагік, обертаючи в руках горщик. — Зараз я в цій неоковирній посудині заварю такий чай, що тебе від нього не відтягнеш. А розвидниться — зловлю куріпку і зварю супу…

Розділ дев’ятий

Про те, що вдале полювання не завжди щасливе

Ніч минула спокійно. У цій печері спати було значно краще. Дим від вогнища, пливучи по нахиленій стелі, легко виходив надвір, а вузькі двері Ашот запнув на ніч своїм пальтом, і всередині стало зовсім тепло.

Вранці наші герої напилися міцного чаю з малини, але після нього їм особливо почав дошкуляти голод. Це був дев’ятнадцятий день полону в Барсовій ущелині.

Хлопці безцільно тинялися по печері, не знаючи, з чого почати день. Асо, як завжди, був мовчазний. Адже він за все своє коротке життя виконував лише те, що йому доручали. А як віддавати накази і що наказувати — він не знав. Нові обов’язки були для пастуха справжнім тягарем, і він дуже хотів їх позбутися…

Гагік розумів становище Асо. «Ні, — думав він, — якої б високої думки про себе не був Ашот, все ж у нього є здібності організатора. Ми його провчили, і тепер можна було б…» Пошептавшись з товаришами й заручившись їх згодою, Гагік несподівано почав таку розмову:

— Ашот, ми правильно зробили, що скинули тебе. Маси ніколи не помиляються, — профілософствував він між іншим. — І все ж я думаю, що ти, як і раніше, повинен бути нашим ватажком-ти й сильніший за всіх нас і відважніший… А перевибори ми провели тільки для того, щоб збити з тебе пиху…

У Ашота ніби камінь з серця впав. «Ні, Гагік лишився таким, як і був. Які там особисті рахунки, які там заздрощі? І лізли ж мені в голову дурниці! — подумав хлопець. — І всі інші — хороші друзі. Вони, мабуть, теж дали свою згоду. Інакше Гагік не почав би цієї розмови…»

Але, здається, найбільше зрадів Асо.

— Так, — підхопив він сором’язливо, — хіба моє діло командувати? Я теж віддаю тобі свій голос, Ашот…

Ні, товариші бажають йому тільки добра! Це зрозуміло, це видно з їхнього ставлення до нього, з їхніх поглядів…

І Ашот відчув, що в ньому прокидається ще тепліше почуття до друзів, якась нова любов до них і повага.

А коли поважаєш когось, ціниш гідність товариша, то вбачаєш у ньому рівного собі. І тут уже не може бути місця зверхності.

— Добре, — сказав нарешті Ашот. — Але який там ватажок? Будемо працювати разом, якщо…

— От-от, молодець! — зрадів Гагік, перебиваючи його. — Так і треба казати.

— Так-то так, — промовив Ашот. — Але організованість усе-таки потрібна. В армії, батько казав, коли посилають на завдання двох, одного обов’язково призначають старшим. Значить, так треба. І якщо я буду суворим, не ображайтесь… А тепер про те, що ми маємо робити. Поки що не будемо розчищати стежку. Тим більше, що серед нас є хворі… Шкода, що потік забрав найнеобхіднішу нашу зброю.

— Зброю ми можемо зробити увечері в вільний час, — запропонував Асо.

— Ідіть краще розчищати дорогу, — кволим голосом сказала раптом Шушик, — тут жити далі не можна.

Ашот допитливо глянув на Гагіка. Але той, як завжди, відбувся жартом:

— Куди мені йти? Я ж учора дав слово нагодувати Шушик супом з куріпки.

— Гагік… Я зовсім не хочу їсти, — озвалась хвора. — Мені нічого не треба… Тільки б дорогу швидше розчистити… «І справді, коли дорога буде розчищена, то й суп буде, і шашлик. Життя буде!.. Так навіщо ж, кинувши головне, займатися дурницями? Якби не цей потік, ми, мабуть, давно вже розчистили б стежку. Та й хворі теж стали на перешкоді… — думав Ашот. — Що ж, підемо до Диявольської стежки, пошукаємо там ягід і розчистимо кілька кроків, хоч би для того, щоб підбадьорити хворих…»

Своїми думками Ашот вирішив поділитися з Гагіком.

— Треба вдавати, що ми весь час працюємо на стежці, — прошепотів він йому на вухо, — а то ця дівчина зовсім втратить надію.

Гагік, здається, зрозумів товариша і голосно сказав:

— Гаразд, суп доручається Асо. Ну, Ашот, ходімо розчищати стежку!..

Дорогою хлопці ще порадились і таки справді пішли на стежку. «А чому б мені не спробувати щастя?» — подумав Асо і заходився майструвати нову пращу.

Хоч Асо був добрим стрільцем з пращі, проте жодна куріпка не захотіла спокійно сидіти на одному місці, щоб стати його жертвою. Зате Асо надибав у скелях орла з підбитим крилом. Це було справжнім щастям! До півдня переслідував хлопець птаха. Закидав його камінням, кілька разів сам падав, позбивав собі ноги, але ніяк не міг влучити в хижака. Може, Асо заважало те, що над його головою весь час кружляв ягнятник — старий орел з білою шиєю і білими волохатими «шароварами» на ногах. З різким криком шугав він над хлопцем, лякаючи його. Хто це був? Мати чи товариш пораненого? Пробираючись серед каміння, Асо весь час кликав за собою Бойнаха, розраховуючи на його допомогу. Та в бідолашного собаки вже й сил не було, а орел як на те намагався тікати в такі неприступні щілини, куди й коту важко було б пролізти. Птах інстинктивно відчував, що там його порятунок. Однак Асо не переставав переслідувати хижака.

Нарешті юному мисливцеві пощастило влучити в орла з своєї пращі, і птах упав мертвий серед каміння на одному з нижніх виступів скелі. Та щоб дістатися до цього виступу, треба було мати хоч якісь сили, а в Асо просто підгиналися ноги від голоду. До того ж він так стомився, ганяючись перед тим за куріпками, що зараз, важко дихаючи, лежав на камені і тільки жадібними очима поглядав у розколину на свою багату здобич. І все ж серце Асо співало від радості. Адже гриф — це, кажучи словами Гагіка, три-чотири кілограми чистого м’яса!.. І для Шушик суп буде й товариші добре — пообідають. Тоді можна буде й стежку розчищати — дорогу до волі…

— Бойнах, — гукнув нарешті Асо, — піди принеси, — і пальцем показав на орла. Собака зрозумів. Миттю стрибнув униз і, радісно заскімливши, схопив птаха зубами. Почувши запах гарячої крові, Бойнах заспішив до Асо, плигаючи з виступу на виступ. Раптом з неба каменем упав на Бойнаха величезний гриф і вп’явся пазурами в спину собаки. Орел на мить підняв собаку в повітря, але одразу ж випустив — не вистачило в старого сили.

З вереском скотився Бойнах зі скелі і зник серед кам’яного громаддя. А підбитий Асо орел, зачепившись за гострий виступ, повис на такій висоті, звідки його могла б зняти хіба що крилата істота…

— Ой Бойнах-джан, ой братику мій!.. — в розпачі закричав Асо і стрімголов кинувся вниз.

Бойнах сидів під скелею на м’якому листі і, поглядаючи добрими очима на хазяїна, метляв хвостом.

Асо уважно оглянув собаку, помацав його, змусив стати на ноги і походити. Все, здається, обійшлося — кістки цілі. Тільки на спині виразно виднілися кров’яні рани від пазурів грифа.

— О Бойнах-джан, і ти потрапив у число наших хворих… Ну, що ж мені з тобою робити, чим мені тебе лікувати, чим годувати?.. — обнімаючи собаку, мало не плакав Асо.

Радість перспективи, що недавно відкрилась перед Асо, знову затьмарилась. Хлопець підвів голову й глянув на протилежний схил. Там, на білосніжному тлі, вимальовувались дві темні постаті. Асо здалеку бачив, що його товариші час од часу ніби присідають і шукають когось очима. Чи не його? Чи не на його обід вони сподіваються? А Шушик? Вона теж чекає супу. Всі хочуть їсти, а він так підвів…

Асо знову подивився на урвище, де лежав орел. Як же його дістати звідти?.. Хлопець почав кидати в птаха камінням, та воно не досягало своєї мети. І раптом знову почувся шелест крил. Це повернувся старий орел. Він сів край урвища і дзьобом почав ворушити товариша, намагаючись примусити його злетіти в ясну блакить неба. Той не відповідав на заклики. Старий гриф сумно кричав над убитим, наче оплакував тяжку втрату. Від цього відчайдушного крику птаха аж сумно стало на серці Асо. «Ой, як недобре я зробив!.. — подумав хлопець, пригадавши слова свого батька про те, що великий гріх вбивати живі створіння».

Розділ десятий

Про те, що іноді заради товариша слід пожертвувати найдорожчим

Опівдні Ашот і Гагік, виснажені й голодні, повернулися з стежки. Вони ледве доплентались до печери і впали перед самим входом. На гіркому досвіді хлопці переконалися, що голодний шлунок поганий помічник у роботі.

Ласкаво, мов ніжна мати, гріло сонце. Якби можна було лежати отак під його промінням, забувши про все на світі, навіть про голод… «Чи не приніс ти чого попоїсти?» — питали сумні погляди хлопців, коли перед ними з’явився Асо. Але тон винувато опустив голову і мовчав. Йому хотілося розповісти про все, що з ним було сьогодні, сказати що він зараз піде й пошукає яких-небудь ягід. Та навіщо обіцяти, коли в нього немає сили зрушити з місця.

— Бойнах навряд чи виживе, — тільки й зміг сказати пастух приглушеним голосом і коротенько розповів про те, що сталося.

Ашот замислився і потім, оглянувшись навколо, тоном змовника прошепотів:

— Нічого не зробиш — доведеться його прибити і…

Очі Асо наповнилися слізьми.

— Як я житиму без нього?.. — плакав пастух.

Всі замовкли: знали, який дорогий Бойнах для Асо. Але іншого виходу, здавалось, не було.

— Не тільки їжа потрібна для Шушик, — зауважив Ашот. — Якщо ми добре не укутаємо її, вона не виживе… Треба здерти шкуру (він не згадав чию), вивернути її і надіти на Шушик, як це роблять полярні жителі.

Асо відчував себе між двох вогнів. Нарешті, знесилившись у цій боротьбі, хлопець сказав приглушеним голосом:

— Добре, я піду, щоб не чути і не бачити…

Хитаючись, він пішов за скелю і впав обличчям на купу сухого листя.

— Бойнах-джан, Бойнах-брат, я не винен… — радаючи, говорив бідолашний Асо.

Ашот поволі спускався по скелях вниз. Мовчки ступав за ним Гагік. Ніколи в житті хлопець не був ще таким серйозним і сумним. Він вів Бойнаха на саморобному поводку.

Покірно йшов за хлопцями поранений Бойнах. Собака нічого не міг підозрівати, хоч на поводку його ніколи раніше не водили.

За скелями зупинились. Хлопці відводили погляд, коли собака дивився їм у вічі. «Навіщо ви привели мене сюди?» — здавалось, запитували розумні очі тварини.

— Що ж тепер робити? — пошепки запитав Гагік.

— А хіба мені доводилось?.. Стривай, давай прив’яжемо його до дерева.

Зв’язавши свої пояси докупи, хлопці прип’яли Бойнаха до стовбура високої ялини. Собака, нарешті, зрозумів їх намір. Він жалібно заскімлив і почав лизати Ашотові руки. Хлопець знітився.

— Принеси вогню! — несподівано наказав він Гагіку.

Той слухняно побіг у печеру.

— Що ви робите? Де ви там вештаєтесь? — спитала Шушик і застогнала.

— Зараз… Добуваємо їжу…

Він вихопив з вогню головешку і хутенько побіг до товариша. Минаючи Асо, Гагік прочитав в його очах подив, але відвернувся і мовчки поспішив далі.

Ашот нетерпляче ждав Гагіка. Він зняв сорочку, накинув на голе тіло куртку, а від сорочки одірвав рукав і, коли Гагік приніс вогонь, підпалив його. Собака, здавалося, з великим інтересом стежив за Ашотом. Не менш здивований був і Гагік. А втім, Гагік знав, що питати Ашота не варто: все одно не скаже…

Коли рукав сорочки Ашота зотлів, хлопець приклав цей попіл до рани Бойнаха, розірвав сорочку на шматки і перев’язав собаку.

— Ех! Вмерти б мені за твою душу, Ашот!.. — обнявши товариша, радісно вигукнув розчулений Гагік. — Адже і я подумав про це. — А тоді відійшов назад і, насупивши брови, суворо спитав: — Може, перев’язав, щоб потім убити?..

— Не будь дитям, Гагік. Це наш товариш у біді. То хіба можна вбивати товариша? Ні, друже, ми повинні вилікувати його… Краще піди пошукай якоїсь їжі!..

Ашот відв’язав Бойнаха, і той, зрадівши, хотів кинутися вперед, але не зміг. Очевидно, падаючи з скелі, собака пошкодив собі щось усередині, і хлопці з болем в серці зрозуміли, що їх товариш уже не буде бігати, не стрибатиме…

— Асо! Гей, Асо! Іди сюди, Бойнах тебе кличе! — крикнув Гагік. Він був голодний, знесилений, але душа його, здавалося, співала.

Прибіг Асо. Радісний, розчулений, він гаряче обнімав товаришів, розуміючи, яку жертву вони принесли заради нього. Почуття вдячності світилося в очах пастуха. Він хотів висловити її, але спазми стискали горло.

Стан Бойнаха дедалі гіршав. Хлопці докладали всіх зусиль, щоб врятувати свого безсловесного товариша. Але марно.

… В природі всі явища тісно пов’язані між собою. Відкриєш якесь одне — знайдеш пояснення другому, а це — пояснить тобі третє. І так без кінця. Наприклад, якщо в міжгір’ї так багато вільшанок, то повинні бути й кущі ожини; якщо є кущі, то повинні бути і ягоди… Зараз усе вкрите снігом, але, може, подекуди кущі виглядають з-під снігу? Отож пташки туди й полетять, шукаючи сухих ягід. Виходить, якщо піти по слідах птахів, то можна знайти кущі ожини й малини, ягоди яких, як відомо, виліковують простуду.

Приблизно так міркуючи, хлопці підвелися й вийшли з печери шукати ягід.

Спускалися вниз по правому крилу ущелини, вкритому дубками, серед яких ріс і їхній давній знайомий — горіх.

Тут, у цьому родючому видолинку, затисненому між скелею та основним гірським пасмом, хлопці й знайшли вільшанок, які стрибали серед кущів.

Багато камінців довелося витратити юним мисливцям, стріляючи з рогаток в ожиннику (так вони назвали цей куточок), поки вони підбили одну пташку. Зате на кущах ожини було чимало сухих кисло-солодких ягід. Наївшись досхочу цих ягід, хлопці нарвали кілька жмень їх додому, прихопили вітку з корінням малини і рушили до печери.

Не встигли приготувати «малиновий чай» і напоїти ним хворих, як і стемніло. Які ж короткі дні! А їм потрібні були довгі-довгі, адже стільки різних справ треба їм зробити!

У величезному глиняному горщику варилась пташка завбільшки з куряче яйце. Очевидно, це був найбідніший у світі суп. І все ж, оточивши горщик, хлопці дивились, як закипає вода в ньому, вдихали ледь відчутні пахощі м’яса і хмурніли. «Обід» ще не був готовий, коли Асо, вийнявши з кишені кілька сухих диких слив, які він зібрав десь в ущелині, кинув їх у горщик.

— О, тепер це буде справжня шорва[23]. Жаль, що того їжака ми з’їли, — сказав Гагік і майже пошепки, тоном змовника, запитав: — А чи не оббілувати нам його дитинча?

— Ну-ну, що це ви там шепочетесь? Щоб про їжака й мови не було! Думаєте, не чула? — стурбовано підвелась на своїй постелі Шушик.

— Ти упріла, хушко Шушик, лежи, лежи… — І примусивши дівчину лягти, Асо дбайливо поправив на ній одежу, що зсунулась на долівку.

Щоб Шушик не застудилася, хлопці прикрили вхід у печеру. Під стелею клубочився дим, але, лежачи, можна було дихати трохи чистішим повітрям.

— Ти що це, Асо? Все листя з своєї постелі в мою переклав?.. А сам на голому гіллі спатимеш? — обурилася Шушик.

Пастух ніяково мовчав, ніби його зловили на місці страшного злочину.

— Це, мабуть, їжак перетягнув. Асо тут не винен, — підморгнувши Ашотові, невдало «вигородив» пастуха Гагік.

Коли «шорва» була готова, Асо вийняв з кишені жменьку сухих пахучих трав, які він нарвав, коли сподівався на обід з орлиного м’яса, розкришив їх і кинув у горщик. Гагік, ретельно виконуючи роль кухаря, зняв горщик з вогню й поставив перед Шушик. Гаряча пара, пахощі дикої сливи й трав наповнили печеру…

Вечір уявлявся нашим героям, як ніколи, спокійним, мирним. Але ось несподівано загарчав і кинувся до виходу з печери Бойнах. Асо, за ним і Ашот з Гагіком підхопилися з своїх місць.

Собака зупинився на порозі і, задерши голову, загрозливо гарчав.

Що його стурбувало?

Хлопці прислухались. Із схилів скель до них долинули якісь дивні звуки, схожі на нявкання голодного кота. Спершу вони були м’якими й тихими, потім змінились на хрипке ричання, а далі й на рев — довгий, таємничий, зловісний.

На мить хлопцям здалося, що це вітер завиває в тріщинах скель, — вони не знали тварин, які б могли так ревіти. Проте скоро зрозуміли, що то не вітер. Звір!.. Але який?

Рев повторювався і стихав у густій темряві, роздратований, страшний.

Потім налетів вітер, піднялася завірюха, і, крім її завивання, нічого вже не було чути навкруги.

Постоявши на порозі ще кілька хвилин, хлопці вернулись у печеру. Всі пригнічено мовчали.

— Що трапилось, чого ви такі бліді? — захвилювалась Шушик.

— Що могло трапитись!.. — розгублено проказав Ашот.

Він глибоко замислився. «Який би це міг бути звір?» — міркував хлопець, перебираючи в пам’яті всі звуки, які чув коли-небудь у лісі. Але такого реву він не чув ніколи.

Розділ одинадцятий

Про те, як страшна небезпека непомітно наближалася до жителів печери

Двадцятий день життя юних героїв у Барсовій ущелині відзначився двома несподіваними подіями. Одна з них була радісна, друга — жахлива.

Вставши вранці, хлопці в першу чергу подбали про своїх хворих. У Саркіса нога перестала боліти, але самозваний костоправ заявив, що йому треба ще лежати.

З корінців ожини, що лишилися звечора, хлопці зварили чай, напоїли хворих і вийшли з печери. Шкутильгаючи, поплентався за хлопцями й Бойнах.

Вони обшукали в ожиннику всі кущі, але вільшанок не було: налякані вчора, пташки покинули свої звичні місця.

Із ожинника хлопці подалися в дубняк. Тут вони руками, ногами, зламаними гілками розворушили все сухе листя, сподіваючись знайти під ним жолуді… Але, на жаль, не знайшли нічого.

День видався сонячний, теплий. Коли б хлопці не були такі голодні, з якою радістю попрацювали б сьогодні на стежці!

Ашот і Гагік сіли під старим горіховим деревом і зажурились.

Раптом з кущів почувся голос Асо:

— Хлопці, сюди. Яблука знайшов!

Друзі підхопилися. От тобі на! Де ж та яблуня? Вони ніколи не зустрічали тут жодної дикої яблуні. Проте справді за скелею тулилася карликова яблуня, і до того ж дуже рясна! На її гілках і під стовбуром було стільки яблук, що хлопці набили ними повні кишені.

— Я піду віднесу хворим, — сказав Асо, набравши в ковпак яблук.

— Підбадьор їх, скажи, що ми пішли на стежку працювати, — крикнув навздогін Ашот і подумав: чого це вони, справді, сидять на одному місці? Чи не краще піти на стежку й розчистити хоч кілька кроків?..

Становище було відчайдушним, і хлопці добре це усвідомлювали. Цілком зрозуміло, що, голодні й знесилені, вони не зможуть працювати. Але що готує для них зима? Чи витримають вони тут довгі місяці? Ця думка мучила їх і кликала до непосильної праці…

— Ходімо, Гагік…

Ашот встав, перетнув Заячий майданчик і нехотя почав підніматись на Диявольську стежку. Він зрозумів, що затримуватись тут далі не можна. З кожним днем друзі все більше слабіють. Коли б хлопцям вдалося напружити останні сили, вони впоралися б із стежкою, можливо, за три-чотири дні!..

Асо прибіг у печеру, нагодував хворих яблуками, сказав кілька підбадьорливих слів і зібрався йти назад.

— Шушик! — крикнув він з порога. — Хлопці працюють на стежці, а я побіжу на полювання… Бойнах, ти лишайся біля вогнища.

Раніше Бойнах завжди був слухняний, але цього разу він сумно глянув на пастуха і, лащачись, поплентався за ним.

— Бойнах, ляж тут, погрійся! — ще раз наказав Асо, коли вони прийшли в дубняк. — Я зараз…

Хворій тварині сподобалося лагідне сонце. Собака ліг на сухе, тепле листя, поклав голову на лапи й заплющив очі.

Озброєний рогаткою, Асо довго блукав по дубняку, але не знайшов жодної пташки. Ті, що лишилися живими, стали обережні й поблизу печери більше не з’являлись. Повернувшись до собаки, хлопець простягнув йому на долоні кілька ягідок горобини. Бойнах понюхав, сумно глянув на них, але їсти не схотів.

— Ой Бойнах-джан! І їсти вже не хочеш?.. — з болем в серці запитав пастух. Він відчував, що собаці лишилося жити лічені дні.

А Бойнах знову заплющив очі й уткнувся мордою в лапи. Полежавши кілька хвилин, він раптом нашорошив одне вухо, витяг шию і почав вдивлятися в кущ шипшини, що ріс поблизу на скелі. Потім, напружуючи сили, підвівся й підліз до куща, поглядом запрошуючи до себе Асо. ©

Пастух підійшов до куща, проте побачив лише каміння. Нічого, що було б варте уваги мисливця! Асо вже обернувся, збираючись піти назад, але хрипке гавкання Бойнаха зупинило його.

— Що там? Де, Бойнах-джан? Де?

Собака дивився на каміння, дивуючись, що господар його нічого не розуміє. Невеликий камінь привернув, нарешті, увагу Асо. Дивний камінь! Здавалося, ніби якась невидима рука пофарбувала його кільцями й квадратиками…

— Ой, та це ж черепаха!.. — зрадів хлопець і негайно перекинув тварину на спину, щоб вона не втекла. Потім швиденько взяв свою знахідку і побіг до товаришів.

Ашот і Гагік здалеку помітили, що пастух іде твердими, впевненими кроками. Значить, не з порожніми руками. Аж слина покотилась, так захотілося їсти.

— Ей, хлопче, ти б спочатку зварив її, а тоді приніс! — зрадів Ашот, розглядівши в руках пастуха черепаху. — О, яка велика! Земляна… Вони завжди більші, ніж водяні.

Дивлячись на Гагіка, який серйозно почав зважувати на руці черепаху, Ашот на мить задумався, а потім ніби сам до себе сказав:

— Дивно… У нас черепахи завжди в садах живуть… Що їм тут, у Барсовій ущелині, робити?

— В садах? Чому тільки в садах? — здивувався Гагік.

— Там виноград!.. Адже черепахи їдять виноград. Виходить, і тут є виноград?..

— Щоб ти скис… Виноград!.. Та тут і кавуни на деревах ростуть. Хіба ти не бачив? — в’їдливо сказав Гагік.

Але Ашот не звертав уваги на слова товариша. В голові хлопця одна за одною виникали різні думки. Якщо в цих місцях багато горобців, то тут, мабуть, жили й люди. Горобці завжди оселяються по сусідству з людьми. Коли ж тут хтось жив, то, можливо, виростив десь і сад, плодами якого харчувалися черепаха і їжак… Їжаки завжди живуть поблизу садів. І горіхове дерево, напевно, посадила людина.

Поки Ашот розмірковував над цією загадкою природи, Гагік взявся «за діло», його мало цікавили «взаємозв’язки явищ у природі», про які завжди любив поговорити Ашот! Коли вже потрапила в руки здобич — треба негайно готувати з неї обід.

— Так я віднесу черепаху до вогнища, тут нічого з нею, робити… — весело підсумував Гагік.

— Добре, йди, а я ще трохи попрацюю.

— Ні, ходімо всі разом.

— Я не хочу дивитись на твоє куховарство…

І Ашот знову взявся за лопату. Асо теж вирішив попрацювати.

Десь через годину з печери до них долинув голос Гагіка:

— Ашот, Асо, ідіть! Суп із баранчика готовий!.. Ідіть, а то не залишиться для вас…

Проте ця хитрість не вдалася! Шушик прокинулась і, побачивши біля вогнища порожній панцир черепахи, обурилась:

— Варите всяку гидоту і називаєте супом з баранчика!..

І як Гагік не умовляв дівчину покуштувати суп, нічого не виходило. Тільки після того, як Ашот, повернувшись з стежки, розхвалив суп із черепахи, сказавши, що в деяких країнах він вважається кращим, ніж суп з баранини, дівчина трохи заспокоїлась. Гагік, правда, мало повірив у те, що розповідав Ашот, але залюбки взявся за ложку.

Здалася, нарешті, й Шушик. Смачний суп сам здобув собі визнання.

— Послухай, Ашот, як же це так, — висловив своє здивування Гагік. — Сніг випав глибокий, а черепахи не заснули. Чому?

— Сніг то випав, але ж тварина відчуває, що ще не зима, — пояснив Ашот. — Можливо, відчуває по погоді або з того, як гріє сонце. Батько розповідав, що бувають зими, коли до січня не випадає сніг, але ведмідь все-таки вкладається спати. Виходить, він узнає зиму за якимись іншими ознаками або інстинктивно відчуває…

Ашот був знову в своїй стихії. Він вгамував голод, тема розмови до душі — чого ж не поговорити! І хлопець розповів товаришам багато цікавого про явища природи.

Дикі кози, наприклад, паруються в перші дні грудня, а діти в них з’являються в теплі, весняні дні. І цього правила вони ніколи не зраджують, навіть коли сніг несподівано випаде у вересні і вся осінь буде снігова. Ні, нічим їх не зіб’єш з пантелику, кози свій час знають, бо якщо козенята з’являться на світ зимою, вони можуть загинути від морозів…

— Тому й черепахи не поснули, хоч і випав сніг. Зрозуміли? — запитав Ашот.

— От і добре, що не поснули. Я їх завтра всіх переловлю, — похвастався Гагік.

Наївшись, він ставав ще більшим оптимістом.

Проте виконати свою обіцянку Гагікові не довелося: непередбачені обставини примусили його наступного дня сидіти зіщулившись в кутку печери з головешкою в руках.

Коли хлопці, пообідавши, знову пішли працювати на стежку, а Шушик дрімала, Бойнах, що досі лежав нерухомо біля вогнища, раптом підхопився і відступив у глиб печери. Саркіс помітив, що собака тремтів усім тілом. Тієї ж хвилини на порозі печери показались дві великі рябі лапи, а за ними і вся постать якогось великого звіра, схожого на кота. Звір загородив собою весь вхід. Понюхавши повітря, він роздратовано поворушив вусами, випустив пазури і тихо промурчав.

Саркіс, охоплений жахом, інстинктивно вихопив з вогню головешку й кинув нею у звіра. Той відскочив назад і зник, а Саркіс аж позеленів од жаху.

— Що це було?.. Що?.. — прокинувшись, запитала Шушик, але відповіді не почула.

Саркіс мовчав, наче в нього одібрало мову.

Розділ дванадцятий

Про те, як у серцях полонених Барсової ущелини то спалахувала, то згасала надія

Поява звіра зразу переплутала всі плани і режим дня мандрівників. Ашот намагався бути безтурботним і твердив, що хворих товаришів відвідав середньоазіатський кіт — манул. Але Саркіс з цим не погоджувався.

— Який там кіт! Звір був такий завбільшки, як тигр.

До «перевиборів» Ашот зухвало кинув би: «Боягузові й кіт може здатися тигром». Але тепер він змовчав.

— У наших місцях я не зустрічав тигрів, — простодушно зауважив Асо. — Може, це була рись? Саркіс, а не було в нього кісточок на кінчиках вух?

— Ні, вуха в нього такі, як у кота, — ріжком, а голова кругла.

Який же тут міг бути звір? Чи не барс?.. Ясно одно: хто б це не був, треба бути обережним…

Мабуть, хижак, добре наївшись, заснув у своєму лігві й проспав той самий снігопад, який заніс єдиний вихід з ущелини, а тепер опинився в полоні так само, як і вони. Найімовірніше, що для звіра тут не лишилося ніякої їжі. Адже ще в перші снігопади кози втекли! Тепер він може переслідувати і людей… Якщо звір наважився серед білого дня сунути морду в печеру, то це означає, що від голоду він став безстрашним, нахабним! Так принаймні думав Ашот.

Отже, до небезпеки померти з голоду додалася ще одна — стати поживою якогось хижака.

Хлопці перенесли вогнище ближче до входу в печеру, але скоро в них закінчилось паливо. Треба було пошукати його в дубняку.

— Боятись нема чого, — підбадьорював себе й товаришів Ашот. — Саркіс, ти поклади в вогонь оце сире гілля, хай піднімається дим… Не бійся, до вогню не підійде навіть лев… Ходімо помаленьку. Добре, що вода не знесла нашої важкої зброї. Візьмемо її, знадобиться…

Озброївшись кам’яною сокирою, молотом і палицею, взявши в руки по головешці, хлопці боязко вийшли з печери.

Навкруги було так сонячно і спокійно, що страх у них почав розвіюватись. Сонце, що хилилось до вкритих нічним снігом схилів Великого Арарату, кидало на землю свої м’які, теплі промені, і під ними ніби сльозилися гори, на виступах яких ще лежав сніг.

Усе аж сяяло яскравим світлом. Хіба могло в цьому сліпучому світі існувати зло? Хіба міг тут причаїтися звір?..

У дубняку з обережності хлопці відразу ж розпалили вогнище. Потім почали обламувати гілки дубків. З досвіду хлопці вже знали, що гілля дуба, яке росте на сонячних схилах, не гнучке, особливо старе. Тому вони всі гуртом чіплялися за вузлуваті, криві, порослі мохом гілки і, коли гілляка ламалась під їх вагою, раділи, забувши на мить і про голод, і про звіра.

Дубове гілля — погане паливо. Воно майже не дає полум’я, а дим його гіркий і задушливий. Але що зробиш, коли ягідні кущі й низькорослі деревця такі міцні й гнучкі, що їх не зламаєш.

Натомившись, хлопці посідали під дубом відпочити, і Ашот сказав:

— Тепер без списів нам ке обійтись. Коли в ущелині з’явився звір, у нас повинна бути така зброя, щоб ми могли влучити в нього ще здалеку… Ось хороші списи! — Він показав на цілий кущ молодих дубових паростків, що вигиналися навколо трухлявого корча. Як п’ять братів, плечем до плеча стояли ці деревця, готуючись до боротьби з бурею, що часто навідувалась у Барсову ущелину. Але чотири з них стали жертвами гострого ножа Асо. А коли черга дійшла й до п’ятого, Ашот схопив пастуха за руку.

— Хай росте, хай замінить батька… — урочисто сказав він.

Ашот, як і його батько, був схильний одухотворяти природу.

Незабаром дубове гілля мирно диміло у вогнищі, а хлопці, сидячи на порозі печери, готували списи. Закутавши в свій одяг Шушик, вони винесли її надвір і посадили біля скелі. Сонце вже заходило, заливаючи своїм промінням мідно-червону скелю й бліде обличчя дівчини.

— Саркіс, де ти знайшов кремінці? — запитав Ашот.

— Я принесу, якщо вони потрібні…

— Ні, тобі не можна ходити, покажи тільки, де вони.

— Он за тим каменем, що зліва… Ні, ви не знайдете. Дай мені палицю… — дружелюбно посміхаючись, промовив хлопець і важко підвівся з місця.

Однією рукою спираючись на Асо, а другою на свого майбутнього списа, Саркіс зашкутильгав до того пасма скель, яке хлопці назвали Крем’яним рудником.

Для більшої безпеки Асо захопив з собою розжарену головешку…

— А як ти себе почуваєш, Шушик? І досі коле в боці? — поцікавився Ашот.

— Ні, вже не коле. Тільки кволість велика.

Дівчині хотілося сказати, що вона просто голодна, і якби була їжа, то вона швидко видужала б. Але, щоб не збільшувати хвилювання товаришів, вона промовчала. Та хлопці й без того розуміли, що тільки їжа може врятувати Шушик.

Коли Шушик ще день-два побуде голодною, тендітний, виснажений організм її не витримає.

— Чим би нам половити куріпок? — запитав раптом Гагік. — Ти, Ашот, якось казав про кінську волосінь, мовляв, якби вона в тебе була, всіх куріпок переловив би.

— Звісно. З волосіні можна сильце зробити. Але де її взяти?

— А це що?.. — І Гагік ніжно доторкнувся до білявого волосся Шушик, що вибилося з-під сірої хустки й лягло на худенькі груди дівчини.

Ашот розсердився.

— Тобі більше нема про що говорити?

— Нічого, Ашот. Якщо треба — відріжте… — Шушик кволо посміхнулася і, важко дихаючи, почала розплітати одну косу. Як схудли за ці дні тоненькі пальці дівчини, як позападали очі. На неї сумно було дивитись. «Помре», — промайнула в голові Ашота страшна думка, і він підхопився з місця:

— Ну, швидше! Асо йде!.. Буде нам…

Гагік швидко відрізав у Шушик пасмо волосся і, передавши його Ашоту, запитально глянув на товариша. «Скажи, чим ще я можу допомогти тобі? — здавалось, запитував його погляд. — Придумай же що-небудь, бо вона гине».

— Якщо робити в три волосини, то, може, й витримає… Тільки зерна нема ніякого: чим привернути увагу куріпок?.. Асо, — звернувся Ашот до пастуха, який щойно підійшов, — чи не знайдуться в твоїй торбині якісь крихти хліба?

Від згадки про хліб у всіх покотилася слина. От коли б у них був хоч шматочок хліба!..

Асо мовчки висипав з кишень каміння і зайшов до печери.

— Оце зброя!.. Погляньте, які гострі — мов голки! — сказав Ашот, мацаючи краї чорних кремінців.

Чорний абсидіан, або чорний кремінь, у народі його називають чорним кігтем, не треба загострювати, його шаруваті шматки, розбиваючись, дають такі ж скалки, як і пляшка з товстого скла.

Взявши палицю — один з майбутніх списів — Ашот надрізав її верхівку, вставив у неї клиночок і в утворений «дзьоб» вклав тупим боком гострий кремінь. Потім вибив клин, «дзьоб» зімкнувся і міцно затиснув камінь.

— Ану, Асо, швидше вірьовку!..

Асо приніс не тільки вірьовку, скручену з розпущеної шерстяної шкарпетки, але й жменьку змішаних з землею крихіт хліба, які він знайшов у торбині.

Ашот міцно обв’язав кінець палиці з затисненим у ньому кременем, підвівся і, піднявши над головою цей саморобний важкий спис, грізно потрусив ним у повітрі. Здавалось, що хлопцеві додалося сили і впевненості.

— Ну, хай тепер приходить твій звір, — заявив він. звертаючись до Саркіса. — Жодний звір не витримає його удару…

Хлопці по черзі брали в руки спис. Справді, зблизька така зброя могла бути навіть страшнішою, ніж пістолет. Кинеш списом з розмаху — ніхто не встоїть.

— Джан! Тепер ми й справді первісними людьми стали… Ашот, піди-но приведи сюди цього кота, побачимо, чи витримає він, — жартував Гагік, очевидно, для того, щоб підбадьорити Шушик. Але, почувши, як важко дівчина дихає, посерйознішав. — Чого ти там возишся, Ашот? Решту списів приготуємо ввечері, ходімо краще по куріпок, бо скоро стемніє.

Сонце вже зайшло, і яскраві барви на скелях ущелини швидко блякли, гасли. Все навкруги стало однотонно-сірим. Одразу стало холодно…

Хлопці занесли Шушик в печеру, поклали біля вогнища на її м’яку «тахту» і, залишивши дівчину на Саркіса, подалися по схилах туди, де щоранку чути було дружні хори куріпок.

Дуже простими, але разом з тим і дотепними виявились сильця, розставлені хлопцями того вечора на терасах гори. Кінці легкої петлі, скрученої з трьох волосинок, Ашот всовував у невелику глиняну грудку. Вночі мороз мав міцно затиснути ці волосинки їв глині.

… Скільки разів, піднімаючись з батьком в гори, Ашот бачив цілі шеренги куріпок, що стояли отак, з волосяними кільцями на шиях, ніби телята, прив’язані до кілочків.! Батько завжди квапив Ашота: «Швидше, Ашот, швидше, бо сонце розігріє глину, куріпки витягнуть з неї петлі і втечуть». Виходить, для куріпок ці грудки глини те саме, що якір для судна. Судно стоїть, поки якір не піднято…

— Ну, яка ж куріпка, по-твоєму, добровільно прийде сюди, щоб всунути голову в петлю? — вислухавши пояснення Ашота, запитав Гагік.

Ашот не відповів. Він нарвав сухої трави, потер її і змішав з крихтами хліба, потім взяв чотири камені і склав з них щось на зразок стін квадратного будиночка. Наверх поклав п’ятий гладенький камінь замість даху. Вузька щілина між двома стінками правила за двері. В цей будинок Ашот поклав глиняну грудочку з затисненими в ній кінцями волосяної петлі, а саму петлю закріпив, як (раму в отворі дверей. Всередину він насипав принаду з трави й крихіт хліба. Хіба не спокуситься голодна зимова куріпка? Відчувши запах їжі, вона, безумовно, просуне голову в щілину, подзьобає крихти… А коли захоче витягнути голову, — волосяна петля здавить їй горло…

Стежачи за роботою Ашота, такі самі будиночки зробили Асо й Гагік.

— Ну, завтра наша Шушик поїсть супу з куріпки! — радісно вигукнув Ашот, витираючи забруднені глиною руки.

— Почекай… Ти краще скажи, скільки треба зловити куріпок, щоб вистачило й для нас? — підморгнувши Асо, запитав Гагік.

— Ходімо. Рибою, яка ще в річці, не торгують. Наловимо, тоді побачимо… — непевно відповів Ашот.

Окрилені надією, наші герої повернулися в печеру. Особливо радів Гагік.

Як і минулої ночі, хлопці довго морочилися з списами, потім встановили варту. До світанку вони по черзі підтримували вогонь і стежили за входом.

Тільки-но розвиднілось — настав двадцять перший ранок їхнього полону — як Гагік почав підганяти товаришів:

— Ходім і принесемо наших курочок!..

Асо підвівся з місця і, взявши з вогнища головешку, вийшов з печери. Слідом за ним вийшли Ашот і Гагік. Хлопці були такі кволі, йшли так поволі, що поки вибрались на гору, сонце вже стояло високо.

— Попались! — вигукнув Гагік, побачивши розкидане навколо силець пір’я, але, зустрівши похмурий погляд Ашота, замовк.

— Чого ти радієш, як теля? Хіба не бачиш, що лисиця забрала нашу здобич?

У хлопців і руки опустились.

— Нічого, ходім по її сліду і зловимо її в лігві, — підбадьорював Гагік. — Напустимо диму. Лисиця задихнеться.

— Ну, задихнеться. А як же ти її витягнеш? А втім, нічого! Хоч і не витягнемо, але задушити треба. Більше не крастиме… Шукаймо слід!

У хлопців знову з’явилась надія. Справді, коли знищити цю злодійку, здобич дістанеться їм! Е! Можна ще якось один день протягнути — назбирати ягід, пташок пошукати. А вже Завтра вранці вони напевне зможуть обскубти куріпок. Адже знайдено простий і легкий спосіб полювання на куріпок!

— Стійте, — крикнув Гагік, — а хіба вдень куріпки не пасуться?

— Навряд… вони, мабуть, помітили нас. Але надвечір можуть прийти, — сказав Ашот.

— Тоді давайте зараз же поставимо сильця, тільки де-небудь в іншому місці. Навіщо нам чекати завтрашнього ранку?..

Пропозиція Гагіка сподобалась. Через якийсь час на одному з виступів скелі знову з’явились «куріпчині будиночки».

— Ну, годі. Ходім розшукаємо лисицю, — взявши свій спис, запропонував Ашот.

Хлопці спустились на терасу, всипану пір’ям куріпок, і почали шукати сліди лисиці.

— Знайшов!.. Ну й велика ж вона! — закричав Гагік, показуючи на відбитий на мокрій землі слід.

Ашот зблід, коли глянув на цей слід.

— Яка там лисиця! Це був великий звір… — прошепотів він і вигукнув: — Ану, роздуйте сильніше головешки! Кидайте каміння! Кричіть!..

Ашотова тривога не була даремною. Невідомий звір справді поснідав куріпками не так давно, десь на світанку…

Хлопці скотили в ущелину кілька великих каменів, погаласували і, коли трохи заспокоїлись, Гагік сказав:

— А може, це був вовк і ми даремно боїмося?

— Ні, не вовк, — зробив висновок «спеціаліст по вовках» Асо. — Слід вовка менший і довший.

— У вовка і передні пазури довші, — додав Ашот.

— Еге ж, у вовка пазури — довші й розкриті, а тут їх не видно, — сказав Асо і сам злякався своїх слів, ніби тільки зараз зрозумів, який жахливий звір живе поблизу їхньої печери.

— А де ж у нього пазури? — простодушно запитав Гагік.

— Склав, як складаний ніж… щоб не тупилися…

І ще довго хлопці розгублено стояли на терасі. Що робити? З чим повернутись до хворої Шушик, життя якої може згаснути, як той гніт, що поступово дотліває, коли в посудині скінчилося масло?

Розділ тринадцятий

Про те, як смерть поволі, але неухильно наближалась до житла юних мандрівників

Шушик була майже непритомна, коли хлопці повернулись у печеру.

— Весь час скаржилась, що мерзне, — сумно повідомив Саркіс.

Ноги в дівчини були холодні. Вогонь погасав, паливо закінчувалось. Іти по нього не було ні сили, ні відваги. Хто знає, чи не чатує на них звір десь у дубняку? Та й не тільки в дубняку?.. Він може причаїтись і в кущах напроти печери.

Не було й води. Кам’яна «чашка», в якій хлопці зберігали сніг, давно стояла порожня, і наповнити її не було чим — поблизу не лишалося снігу. Звичайно, його можна було б знайти, але без вогню води не добудеш.

Довелося вийти з печери.

— Саркіс, ти подивись, щоб вогонь не згас, ми зараз повернемося, — сказав Ашот, але в його голосі не відчувалося звичайної впевненості!

З списами в руках хлопці спустилися в дубняк. Кам’яну сокиру вони не взяли з собою. — не вистачало сили нести її. На жаль, у дубняку не лишилося гілок, які можна було ламати руками, і їм довелось нарізати ножем лише тоненьких прутиків. Хлопці не стільки працювали, як відпочивали, час від часу лягаючи на м’які купи сухого листя.

От коли б можна було, забувши по все на світі, лишитись тут і поспати!..

В одному з видолинків, який щойно звільнився від снігу, Ашот знайшов кущі з сухими ягодами ожини. Він зірвав ягоди і поклав у кишеню. Гагік натрапив у листі на два жолуді: один він з’їв, а другий зберіг для Шушик. Асо обшукав кущ смородини, що звисав з скелі, але зірвав тільки чотири ягідки…

Дорогою хлопці захопили снігу і з усім цим «багажем» повернулися в печеру. Тільки надвечір їм вдалося приготувати чай, у якому плавали чотири смородинки і півжменьки ожинових ягід. Проте гаряча вода трохи оживила хвору.

— А де ж куріпки? Як стежка? Чого ви такі похмурі?.. — запитувала Шушик, і здавалось, що вона поверталася до пам’яті після важкого сну.

Ніхто не відповідав їй.

— Може, піти поглянути на сильця? — запитав Гагік.

— Чого йти?.. Певно, знову зжер, — безнадійно махнув рукою Ашот.

— Хто зжер? Що за таємниці у вас?.. — захвилювалася Шушик. — Мені холодно, Ашот…

Та хіба можна було сказати дівчині про звіра! І хлопці знову ухилились од відповіді. А Шушик лежала напівпритомна і беззвучно ворушила сухими губами. Всі мовчки думали про хвору: «Помре, якщо ми не добудемо їжі, помре».

— Гаразд, ходімо, — сказав нарешті Ашот. — Може, на наше щастя, щось потрапило в сильце.

Взявши по головешці, хлопці мовчки вийшли з печери. І Бойнах, зібравшись з силами, поплентався за ними.

— Залишайся, Бойнах-джан. Куди ти? — відставши трохи од хлопців, лагідно умовляв Асо свого чотириногого друга. Але собака не слухався і рвався вперед.

Ашот і Гагік, пройшовши кілька кроків, раптом почули, ніби в кущах щось зашаруділо. Між гілок фосфоричним блиском засяяли чиїсь очі. І саме тоді на Асо стрибнув якийсь величезний звір. Ашот тільки встиг помітити, як хворий Бойнах кинувся на несподіваного нападника, коли той ще був у повітрі, і обидві тварини скотилися косогором униз.

— Бийте! Бийте! — закричав Ашот, розмахнувшись головешкою.

Він і Гагік кинули свої гарячі головешки в невідомого звіра, той з переляку випустив Бойнаха і зник у темряві.

Все це сталося за якусь мить. Отямившись, Асо побачив Бойнаха внизу під скелею. Хлопець кинувся до свого вірного товариша:

— Ой Бойнах-джан! Ой братику мій!..

Охоплені жахом, Ашот і Гагік допомогли Асо перенести собаку в печеру і покласти на м’яку підстилку з сухого листя. З шиї Бойнаха струмувала кров.

Підхопився з постелі Саркіс:

— Що сталося?.. Що це!.. Барс?..

— Не розгляділи як слід, — похмуро відповів Ашот. — Здається, рись.

Він хотів заспокоїти і себе, й товаришів: хлопці знали, що рись хоч і належить до того ж котячого роду, що й барс, і навіть схожа на нього, проте ні силою, ні сміливістю, ні нахабством не може зрівнятися з ним.

А бідолашний Асо побивався над Бойнахом. Він одірвав шматок сорочки, спалив його і гарячим попелом присипав собаці рану. Кров перестала йти, але самовіддана тварина важко дихала. Коли б була їжа, може б, вона й вижила. А так…

— Бойнах, — лагідно покликав Асо.

Собака розплющив очі. Скільки суму й спокою було в його погляді! Здавалося, він задоволений, що вмирає!..

Паливо знов кінчилося. Хлопці тремтіли від холоду.

— Я змерзла… — час від часу подавала кволий голос Шушик. Але ніхто не наважувався вийти з печери.

У Асо голова тріщала від думок: чим допомогти своїй дорогій, як світло очей, сестрі, як врятувати життя кудлатого друга?..

Вкривши дівчину тілогрейкою, а собаку сорочкою, пастух сам загорнувся в тепле листя і тихенько плакав. Хлопці, вдаючи, що не помічають його переживань, мовчки сиділи навколо вогнища, яке ледве диміло.

Ця ніч, здається, була найважчою. Щоб вогонь не згас, Ашот згорнув жар в одну купку і присипав попелом. Ставало дедалі холодніше. Все тихіше стогнала Шушик. Ніхто з хлопців не заплющив очей цієї ночі. Тільки на світанку всіх здолала дрімота. Але це був не сон, а страшні кошмари…

Коли розвиднілося, Бойнах ніжно лизнув руку Асо, востаннє глянув на нього добрими, повними вдячності очима, і пастух побачив, як затуманюється погляд його вірного товариша.

— Бойнах-джан, братику мій дорогий!.. — заплакав хлопець.

Ашот і Гагік прокинулися і все зрозуміли… Понуру опустили вони очі у вогнище, в якому дотлівали останні жаринки. Важкі думи гнітили їх. Немає Бойнаха. А якою буде їхня доля?.. Що чекає хвору Шушик?..

Так почався двадцять другий день їхнього полону.

Розділ чотирнадцятий

Про те, що лихо і вдача приходять разом

Недарма пожертвував собою Бойнах… Своєю смерті собака врятував не тільки хазяїна, а ще й чудову дівчину Шушик. Стан її здоров’я почав поліпшуватись. Цьому сприяло тепле хутро собаки, і м’ясний бульйон і всезростаюча надія на визволення з полону. Адже хлопці почували тепер себе не такими голодними, як раніше, і могли продовжувати роботу на Диявольській стежці. Просидівши два дні в печері, вони, нарешті, на» важились вийти в ущелину, захопивши з собою єдину зброю — списи. Що ж лишалося хлопцям, як не забути про все, навіть про страх смерті, і йти розчищати стежку.

Але, вийшовши з свого житла, вони помітили, що хтось позбирав викинуті кістки. Отже, звір не думає відходити од печери. Він чатує на них. Порадившись, хлопці вирішили, що їхнім спільником у боротьбі проти звіра може бути тільки вогонь.

Стоячи на порозі, вони покричали, покидали камінням у кущі, помахали тліючими головешками і, уважно оглянувши місцевість, спустилися в дубняк.

— Він сьогодні не голодний, не бійтеся, хлопці, — заспокоював Ашот товаришів, маючи на увазі невідомого звіра, який погриз кістки.

Набравши по оберемку хмизу, мандрівники віднесли його в печеру й віддали Саркісові, а самі пішли в ущелину.

На краю Диявольської стежки Ашот зупинився, перевів подих і сказав:

— Давайте наламаємо ялинок і в найвужчому місці стежки розпалимо багаття. Так буде безпечніше.

Думка Ашота була цілком зрозумілою. Внизу — провалля, вгорі — стрімка й рівна, мов ніж, висока скеля, попереду шлях закритий. Отже, небезпека може прийти лише ззаду, з розчищеної стежки. І хлопці розпалили тут багаття…

Після дводенного відпочинку і ситої їжі (бідолашний Асо так і не доторкнувся до неї) робота посувалася швидше. Незабаром вони пробилися до такого місця, де скеля, що нависла над стежкою, утворювала щось на зразок відкритого з одного боку тунелю. Працювати тут стало важче. Під час завірюхи тунель забило снігом.

Що робити?

Цього вечора, сидячи біля згаслого вогнища, хлопці обмірковували своє складне становище.

— Тільки дикі кози можуть врятувати нас, — сказав раптом Ашот.

Ніхто не обізвався. Бо й справді, як кози могли відвести страшну небезпеку?

— Коли кози повернуться, звір займеться ними й забуде про нас, — пояснив Ашот.

— Гм! Чекай, поки кози прийдуть нас рятувати… І чого їм взагалі сюди йти?

— Прийдуть! Завтра починається грудень… Хочуть чи не хочуть, а прийдуть. Незабаром у кіз настане шлюбний період, а свої шлюби вони справляють саме їв Барсовій ущелині!.. Про це казав мені батько.

— Ет, мисливські вигадки! — махнув рукою Гагік. — Мисливці чого тільки не видумають… І нащо їм, покинувши наші прекрасні гори, йти в цю тюрму?..

Та чого варте було заперечення Гагіка? Адже досвідчений мисливець Арам розповідав синові, що під час парування козли так захоплюються бійкою, що зовсім забувають про небезпеку. Користуючись цим, на них нападають не тільки мисливці, а навіть вовки. В ущелині козли відчувають себе набагато безпечніше…

На цьому й закінчилася суперечка Ашота з Гагіком. Лишалося ждати кіз.

Та не тільки нещастя звалювалося на юних мандрівників. Завітала до них і удача. Йдучи якось з хлопцями розчищати стежку, Ашот помітив заячу схованку.

— Не може моє серце відірватись од цього тунелю. Мені здається, що там щось є. Бо навіщо було зайцеві ховатися в снігу, а не в камінні? Піду подивлюся.

І, брьохаючись у мокрому снігу, Ашот попрямував до колишньої заячої схованки, яка майже завалилась. Тут він побачив притрушені снігом виноградні лози й сухе листя. Це розчарувало хлопця. Хіба мало в нашому південному краю диких лоз, які не дають плодів, а коли й дають, то людина їх і не бачить: приходять дикі тварини й обгризають усе… Безнадійно махнувши рукою, він повернувся, щоб іти назад, коли раптом його нога зачепилась під снігом за якийсь кущ. Нахилившись, Ашот почав розплутувати лозу і з силою висмикнув довгу гілку.

— Хлопці, виноград! Виноград! — не тямлячи себе від радості, крикнув він.

Гагік і Асо відчули, що в них подвоїлися сили. Штовхаючи один одного, вони прожогом кинулись до Ашота і почали жадібно хапати виноград з гілки, яку тримав Ашот. Але той стримав їх запал:

— Не забувайте про порядок, — одвів він убік обважнілу від кетягів винограду лозу. — У нас є хворі…

І, обережно зрізавши з лози чотири кетяги, поклав їх на сніг. Товариші жадібно поглядали на соковиті ягоди.

— Пошукайте, може, ще знайдете, — байдуже кинув Ашот.

Хлопці почали завзято розривати сніг і незабаром знайшли під ним чимало виноградних кущів з уцілілими чорними й золотистими гронами. Під холодним, але товстим покривалом снігу виноград не вимерз, хоча відлига останніх днів була дуже загрозливою для нього.

— Зрозуміли тепер, чого мене так тягло сюди? Я ж казав, що треба розбиратися в явищах природи. Вони зв’язані одне з одним… Тепер ясно, чого тут опинилися і їжак, і черепаха?.. — повчально говорив Ашот.

Ашотова знахідка різко піднесла настрій юних мандрівників. Миттю забули вони пережиті злигодні, їм уже здавалося, що попереду нема ніяких труднощів, ніякої небезпеки…

Розділ п’ятнадцятий

Про те, як наші герої намагалися розкрити таємницю загадкового саду

Коли хлопці досхочу наїлися соковитих ягід, Асо наповнив ними кошик і поніс хворим у печеру.

Ашот і Гагік зрозуміли, що випадково зробили велике відкриття. З усього було видно, що виноград цей не дикий. Такий виноград протягом тисячоліть вирощували стародавні жителі Араратської долини ще задовго до нашої ери.

— Цей виноград, безумовно, посадила людина, — задумливо сказав Ашот. — Але кому він був потрібен? Адже звідси й урожай не винесеш.

— Звичайно! Господар саду сидів тут, з’їдав весь урожай, а на початку зими, розжирівши, як ведмідь, ішов, перевалюючись з боку на бік, у село, — висловив свою думку Гагік.

Ашот не обізвався на жарт товариша. «Тут ховається щось серйозніше», — говорив його погляд.

— Гм! Поглянь-но туди, Ашот! Дивись, он сліди старого арика… Сюди проходила вода. Сад поливали!..

І справді, на схилі гори лишилися сліди арика.

— Подивись ще сюди, — вів далі Гагік. — Цей чубук підрізали, щоб омолодити лозу… Я певен, це справа рук людини!.. Мені дід розказував, що якийсь добрий чоловік насадив десь у горах дуже давно великий сад…

— Почекай, Гагік! — перебив його Ашот. — Для нас, юних натуралістів, відкрилося цікаве діло. Давай-но займемось цим серйозніше. Май на увазі, що такий сад може відіграти важливу роль у житті всіх колгоспів Араратської долини і в першу чергу — в житті нашого колгоспу. Але про це потім. А поки що треба як слід вивчити нашу знахідку.

Слід колишнього арика тягнувся від верби до самого саду, що розкинувся на маленькій, занесеній снігом ділянці. Там, де росли очерет, верба й карагач, очевидно, було колись водоймище. Поступово воно замулилось.

— Ясно! — зробив висновок Ашот, уважно оглянувши це місце. — Пригадуєш, Гагік, що наш потік саме тут і промчав? Отже, тут було водоймище. Коли вода виривалася з печери, садівник запасав її для винограду і потім поступово витрачав. Так?.. Але хто це був? Як потрапив сюди він і чому поселився в глухому кутку проклятої людьми ущелини?.. Ми повинні знайти його житло. Він же десь тут жив?..

— Шкода, що він не залишив нам своєї адреси…

— Ні, залишив! — рішуче перебив Ашот. — Він протягом багатьох літ кожного дня приходив сюди, у свій сад. Значить, повинна бути й стежка до його житла.

— Справді!.. Давай оглянемо майданчик з усіх боків.

Пильно обдивившись усі кущі, Ашот і Гагік нарешті помітили сліди якоїсь стежки. Вона вела до скель, що закривали Барсову ущелину з заходу. Очевидно, колись люди ходили цією стежкою до саду. Хлопці нерішуче зупинились: іти вперед чи повернути назад?..

— Е, яке нам діло, хто він був і де жив? — махнувши рукою, сказав Гагік і повернув до виноградника.

Проте Ашотові не давала спокою таємниця загадкового саду. Він не маїв сумніву в тому, що знайдена ними стежка приведе до житла власника саду. Може, господар виноградника жив у приміщенні з дверима? У нього, мабуть, була якась піч, якесь знаряддя. Про це свідчив хоча б спиляний чубук. А якщо господар залишався тут і взимку, то його житло, видно, тепле… Нарешті, могли зберегтися якісь залишки їжі і хатні речі…

Тут Гагік, який досі байдуже слухав Ашота, раптом перебив його:

— Ось тепер ти переконав мене… Можеш не продовжувати, ходімо!

Коли хлопці підійшли ближче до скелі, Гагік нахилився і, піднявши щось з землі, показав Ашотові. То був клапоть вовняної полатаної шкарпетки.

— Цей чоловік став тепер, мабуть, — кавтаркусі, — боязко прошепотів Гагік. Вигляд у нього був такий серйозний, що Ашотові стало смішно.

— Який там кавтаркусі? — сказав він особливо бадьоро, щоб підкреслити свою безстрашність.

— Дід розповідав, що коли людині перевалить за сто п’ятдесят, вона стає кавтаркусі. Борода в неї відростає до кісточок і плутається в ногах. Чоловік так перероджується, що не пізнаєш. Перевертень… Вночі спускається з гір і краде дітей у селі… Кілька років тому з нашого села дитина пропала, пам’ятаєш?..

— Її гієна вкрала, дурню, це ж давно відомо. Гієну мисливці вбили…

Хай гієна — все одно страх у серці Гагіка з хвилини на хвилину зростав. Та хлопець не хотів цього показати і, як півень, що йде в бій, задерши голову, гордо ступав уперед.

— Хай буде гієна. Мені що? Але ти чого зблід?.. — сказав він і нахилився, щоб пропустити вперед Ашота. — Проклятий черевик! Іди, йди, я зараз…

— Хто зблід? Я? — обурено перепитав Ашот і рішуче попрямував уперед.

Правда, рішучості в нього було небагато, особливо, коли вони опинились перед кам’яною стіною й побачили, що стежка веде далі по скелястому схилу з кам’яними східцями, зробленими руками людини…

Розділ шістнадцятий

Про те, куди вела таємнича стежка

— Ну, смачний виноград? — весело запитав Ашот, повернувшись у печеру.

Він вдавав з себе безтурботного, хоч кам’яні сходи не виходили з його голови. Куди вони ведуть? Ашот не наважився навіть з Гагіком іти далі, а вирішив повернутися в печеру, щоб добре обміркувати з товаришами дальші дії.

— То як, наїлися винограду? — підійшли наші герої до хворих.

— Авжеж, наїлися! У мене аж пухлина стухла, — вперше за весь час посміхнувся Саркіс.

І Шушик зустріла їх щасливою усмішкою людини, до якої повертається життя.

— Кожен з вас по двадцять порцій глюкози прийняв! Як же тут не стухне пухлина! — жартував Гагік.

Шушик прислухалась до веселої розмови товаришів, але відчувала, що і Ашот, і Гагік чимось стурбовані.

— Що трапилось? І чому ви не принесли більше винограду? — запитала вона, підозріливо поглядаючи на хлопців.

— Нічого не трапилось… Асо, де наша важка зброя? Перед старою печерою? Візьмемо її… — І, ніби виправдовуючись, Ашот додав: — Треба бути обережним…

— Ні, щось трапилось! Куди ви йдете? — в блакитних очах Шушик спалахнула тривога.

— Нічого особливого… Йдемо кавтаркусі вбивати, — відповів Гагік, вдаючи байдужого. — Йдемо на полювання, не хвилюйся, — додав він уже з порога печери.

Залишивши хворих, три хлопці, озброєні, мов первісні люди, почали спускатися вниз. Про всяк випадок вони захопили з собою і кам’яну сокиру.

Зненацька Ашот зупинився й радісно вигукнув:

— Джан! Тепер ми врятовані!.. — І показав на скелю навпроти. З-за її верхівки з’явилась голова з двома рогами: дикий козел стежив за хлопцями.

— Ой-ой! Скажи йому, Ашот, щоб він швидше віддався в лапи звірові заради нашого життя.

— Не хвилюйся, Гагік, зараз і без нашої просьби звір уже снідає одним із них. І це добре! Але нам усе-таки треба бути обережними. Хто знає, що може бути.

— Так, Ашот! Хто знає… Може, на нас нападе звір або кавтаркусі?.. Слухай, поки з нами немає Шушик, признайся, що й ти боїшся. Я не кажу, що дуже, але трішечки, остілечки, як мій ніготь… — приставав він до товариша.

— Звичайно, боюсь. Адже я відповідаю за ваше життя…

— Як член ради загону?.. — в’їдливо сказав Гагік, і в чорних очах його було стільки лукавства, а жарт виявився таким дошкульним, що Ашотові лишився тільки один самозахист, з якого він тут же й скористався.

— Перестань базікати, а то… — сказав Ашот і, схопивши Гагіка за шию, повалив його на землю й почав лупцювати.

— Не боїшся! Нічого та не боїшся! Ти в нас відважніший за самого Давида Сасунського! Пусти!.. — благав Гагік.

Та тільки Ашот відпустив, Гагік спритно підставив йому ніжку, і ватажок гепнувся на землю. Не встиг Ашот отямитись, як Гагік уже сидів на ньому.

Хлопці почали борюкатися. То один, то другий був зверху, обоє реготали, важко дихаючи. Очевидно, та глюкоза, про яку говорив Гагік, уже додала їм сили. Хлопцям хотілося погратись, посміятися. Вони вже почали забувати навіть про звіра. Вперше за весь час перебування в Барсовій ущелині хлопці дозволили собі трохи розважитись.

Награвшись вволю, Ашот, Гагік і Асо дісталися нарешті до кам’яних сходів, розташованих у скелях під дубняком. Праве пасмо скель, коли на нього дивитися з дубняка, скидається на стрімку стіну, але коли стати на вершині цієї стіни, то можна помітити, що скелі розходяться у вигляді розчепірених пальців людської руки. Опустіть руку вниз і дивіться на пальці — ви побачите праве пасмо гір, де на місці великого пальця відокремилась від інших довга скеля. Тут і опинились наші мандрівники перед кам’яними сходами Недавня веселість миттю злетіла, і в серце кожного закралась тривога: хто може бути за цим таємничим порогом?..

Як керівник групи, Ашот змушений був іти першим. Але, піднявшись на кілька східців, він уповільнив крок Дорогу перетинали кущі терну й шипшини, обабіч сходів підводились високі скелі, утворюючи вузький коридор. Каміння було слизьке, вкрите густим мохом. Видно, тут уже давно не ступала нога людини.

Зненацька праворуч у скелі Ашот помітив дерев’яні двері. Хлопець на мить завмер, пильно прислухався, потім вигукнув:

— За мною!.. — І рішуче попрямував далі.

— Не бійся, я, як гора, захищаю тебе з тилу! — озвався Гагік, тремтячи від незрозумілого страху.

В печері було тихо і темно. Тримаючи в руках кам’яну сокиру, Ашот зупинився на порозі. Спершу нічого не можна було розглядіти в темряві. Але, призвичаївшись до мороку, хлопці помітили на долівці попіл, вугілля й кілька давніх головешок. На всьому цьому лежав шар якогось дрібного темного посліду, не схожого на пташиний чи козиний. Нахилившись, Ашот з цікавістю натураліста розглядав його. Потім підвів голову, глянув на стелю і, приклавши палець до губів, відступив назад, причинивши двері.

— Гагік, це кажани…

— Великі? — дивився на нього круглими очима Гагік.

— Побачимо. Не згадуй про вагу. Краще стань мені на плечі й затули курткою дірку над дверима.

— Я тут постою, постережу, а ти зайди туди й подивись добре — чи ніхто там не живе? — схитрував Гагік.

— Ніхто. Там, де селяться кажани, немає нікого. Вони залягли на зиму. Тихіше, не розбудіть…

— Ти їх бачив? Де вони?

— На стелі сидять. Швидше!

Дірка над дверима правила колись, очевидно, за димохід. Про це свідчила чорна смуга кіптяви на стелі.

Гагік, сподіваючись пообідати шашликом з кажанів, виліз Ашоту на плечі, затулив курткою отвір, потім спустився і сказав:

— Ну, покажи тепер, де вони?

— Почекай, полетять… Заткніть усі дірки в дверях…

Двері… Від них лишилася сама назва! Насправді ж це було кілька полій, обтесаних сокирою і абияк скріплених одне з одним, до того ж добре попсованих вітром, дощем і часом.

Заткнувши щілини гіллям і листям, хлопці вирішили порадитись, що робити далі. Вони бачили, що житло господаря саду було незрівнянно краще від їхньої печери — глибоке, тепле та ще й з дверима. Підпираючи їх зсередини камінням, можна спокійно спати, не думаючи про звіра. Вирішили негайно перебиратися сюди. Проте коли вийшли з печери, Асо порадив, поки ще не стемніло, попрацювати трохи на стежці, а на нову квартиру переселитись увечері. Адже стільки часу вони витратили на розшуки винограду і цього житла, забувши про найголовніше — шлях додому.

— Гаразд, — погодився Ашот, — ходімо попрацюємо, сонце ще високо.

Коли хлопці прийшли до Диявольської стежки, широке обличчя Ашота засяяло самозадоволеною посмішкою.

— Ось бачите, — сказав він, — наша праця не пропала марно. Ми відкрили шлях козам, а вони врятують нас од звіра… — І показав на сліди, залишені козами в глибокому снігу.

— Ходімо швидше, Ашот! Подивимось, чи не відкрили вони нам дорогу? — зрадів Гагік.

Хлопці пройшли далі по стежці. Там, де ще лежав сніг, сліди кіз обривались. Попереду вкритий снігом схил був гладенький, як дзеркало. Внизу зяяло провалля, вгорі була скеля. Дивно… Не з неба ж упали ці кози!..

Звичне око Ашота помітило, що в одному місці на розчищену частину стежки зверху скотився сніг. Значить, кози спустилися з скелі! Ашот уважно оглянув її виступи і радісно вигукнув:

— Зверху прийшли!.. Ну й чорти! З виступу на виступ перескакували. Оце риск!.. Хіба вовк зміг би спуститися по такому урвищу?..

— А чи не спробувати нам цей шлях? — запитав Гагік. Притулившись до скелі, він виставив уперед своє худеньке плече. — Ану, Ашот, стань на мене, спробуємо… Ні, ні, ти важкуватий… Асо, лізь краще ти.

Асо став на плечі Гагіку, схопився рукою за виступ, підтягнувся, вперся ногами і опинився на карнизі посередині скелі.

— Тут є сліди кіз! — крикнув він зверху.

— Простягни руку, чи не дістанеш до верхівки скелі?

— Ні, до верхівки не дістану. Але якщо хтось мене підтримає внизу, тоді, може, й дотягнусь до верхнього ріжка…

Але Асо й сам ледве тримався на цьому кінчику скелі. Хто ж наважився б підставити йому свою спину?.. А коли б і підставив, то тільки б у Асо затремтіли ноги — як обидва втратили б рівновагу.

— Злазь, злазь! — крикнув йому Ашот.

І хлопці знову взялися за лопати. Коли дійшли до тунелю, який наполовину був очищений від снігу, Гагік ще швидше почав викидати сніг у провалля.

— Сонечко моє, Ашот. Виноград у моєму животі став уже вином. Це воно й працює за мене, — жартував Гагік.

Попрацювавши до самих сутінків, хлопці вийшли на другий кінець тунелю.

— Завтра надвечір будемо на кінці стежки…

— А післязавтра вдень вийдемо з ущелини! Умерти б мені за твої сльози, мамочко!.. Потерпи, поки твій навіжений бичок прийде додому… Хлопці, а чи не піти нам зараз на побачення з виноградом?

Товариші здивовано глянули на Гагіка.

— Уночі?

— Ти тільки покажи, де можна поїсти, я й уночі знайду!

Обережно, тримаючись один за одного, Ашот, Гагік і Асо спустилися з стежки в ущелину і бігом, розмахуючи головешками, попрямували до виноградника.

Було вже пізно, коли хлопці повернулися в печеру, і тому переселення в нове житло відклали на ранок. Щодо Шушик, то вона взагалі була проти переселення.

— Роботи на стежці лишилося на день-два, скоро повернемося додому, — говорила вона. — Навіщо нам переселятися в чуже житло?

Той вечір був особливо радісний: питання з їжею майже розв’язане, стежка скоро виведе їх з цього пекла! Асо витяг з-за пояса свою сопілку і почав грати веселі мелодії, а Гагік запропонував навіть потанцювати.

— Хіба тепер до танців? — здивувався Ашот.

— А що ж? Невже тільки після того, як нас заллє потік, ми можемо танцювати?.. Ану, Асо, давай кочарі!..

І, поклавши руки на плечі Ашотові, Гагік почав танцювати, а Шушик і Саркіс, сидячи біля вогнища, дивилися на них і посміхалися.

Але танцюристи дуже скоро втомилися. Тільки сопілка Асо не стихала — то сльози бриніли в ній, то дзвеніли веселощі й завзяття.

Час від часу Асо відривав губи від сопілки і співав. При цьому він скромно відвертався від Шушик і по-курдському прикладав руку до вуха.

Беріване, беріване, Іpo мні длан готі длан, Азе гухаке бикям…

Про що він співав? І що було в цій пісні, яка то хвилювала співака, то веселила його, освітлюючи обличчя посмішкою?

— Ти думаєш, ми зрозуміли твоє «іро мні»? — запитав Гагік.

— Це пісня курдів-горян. Зміст її такий: «Доярки, доярки, мабуть, серед вас моя кохана. Якщо серед вас, то передайте їй: «Дівчино, зіронько, вигадай причину, візьми свій карас, приходь до джерела, — погуляємо». Якщо спитає мати: «Чого запізнилась, дочко?» — скажи їй: «Намисто розсипалося, збирала…»

— Молодець, Асо! Ну, а далі що?

— Далі?.. Пісні наших пастухів усі про дівчат, — сховавши обличчя за спину Ашота, сором’язливо відповів Асо.

— Про довговолосих кіз? Добре. Співай і перекладай, — наполягав Гагік, якому дуже сподобались пісні горян — курдів. Од вірменських пастухів він чув здебільшого сумні пісні.

— Гаразд, — погодився Асо, — заспіваю ще одну.

І знову, прикривши правою рукою вухо і заховавши голову в тінь, він заспівав приємним голосом:

— Іро хатія гонді тутуна зара…

Співав він так протяжно і довго, що, здавалось, виконав цілу любовну поему. Та коли переклав, то виявилось, що це всього чотирирядковий вірш. Юнак звертається до дівчини: «О сусіди, якщо ви не знаєте моєї коханої, я скажу вам її прикмети: вона струнка, очі й чоло красиві, обличчя смагляве. І йде вона завжди попереду всіх дівчат».

А дівчина відповідає парубкові: «Сьогодні в село тютюн привезли, і я купила для свого милого. Добре, якщо візьме мій подарунок. Якщо не захоче, додам два поцілунки-тоді, напевно, візьме…»

Шушик від душі сміялась, а пастух від сорому аж упрів і насунув свій ковпак на самісінькі очі. Але співати не перестав, а ще довго розважав товаришів, переносячи їх своїми піснями у світ простодушних пастухів-курдів. Помітивши, нарешті, що в Шушик обважніли повіки, Асо замовк.

— Груші вішати почала, — підморгнув товаришам Гагік і вийшов з печери. Ашот і Асо пішли слідом за ним.

Була ясна ніч. Небо дивилось на землю міріадами блискучих очей — зірок. Вдалині, по схилах Арарату, бігли, вигинаючись, мов змії, вогненні стрічки.

— Це турецькі курди підпалили траву, — сказав Асо. — Батько казав, що на тому березі річки лежать поля, які раніше належали вірменам. Їх захопили турки, але не орють, не сіють, не випасають, навіть траву не косять, і вона виростає така, що вершник губиться в ній. А щоб стара трава не глушила молодої, пастухи-курди кожної осені підпалюють степ. — Асо замовк, потім, після невеликої паузи, вів далі, як дорослий: — У вірменів горя немало було, але й у нас, курдів, не менше. Бачите отой край, де горить? Раніше там було багато курдів. Але турки не давали їм жити. Тоді курди почали боротися з турками, та невдало. Ті їх витіснили до підніжжя Малого Арарату, на іранські землі. Потім турки відрізали десь у себе шмат землі й віддали його Ірану, а взамін узяли той шматок, де оселились курди. Привели туди велике військо, прогнали курдів до берегів Араз-ріки і всіх там перебили… Хто живий лишився — перебрався через річку до нас. Батько мій зустрів кількох таких і розмовляв з ними. Вони й розповіли йому про своє лихо…

— Світає… Ходім у печеру, — тремтячи від холоду, сказав Саркіс. Спираючись на палицю, він теж вийшов подихати свіжим повітрям.

— З чого ти взяв, що вже світає? — запитав Асо у Саркіса.

— А он вранішня зоря зійшла.

Пастух засміявся:

— Це не вранішня зоря, а Кяраван-гиран. Багатьох обдурювала ця зірка. Пам’ятаєш, Ашот, я згадав її тієї ночі, коли нас залив потік? Хотів розповісти, чому її так називають, але не встиг. Кяраван-гиран — це «грабіжник караванів». Часто, коли верблюди ще мирно жують свою жуйку, один з погоничів раптом гукне: «Вранішня зоря зійшла, вставайте, час у дорогу». Не знають погоничі добре зірок і так само, як наш Саркіс, вважають, що ця зірка — вранішня. Вона, правда, теж яскрава, але сходить набагато раніше. Отож караван вирушає в дорогу, а світанку все нема й нема. Грабіжники користуються цим, оточують караван, грабують, убивають погоничів. Тому зірку й називають «грабіжником караванів». Ну, ходім, бо й справді стає холодно.

Хлопці полягали навколо вогнища на м’які постелі з листя, притулившись один до одного. Асо бачив з свого кутка бліде обличчя Шушик. Сумна посмішка пробігла по її губах. «Мабуть, їй приснилась мати…» — подумав хлопець і через хвилину сам уже спав так солодко, як можуть спати лише пастухи, що живуть серед природи…

Розділ сімнадцятий

Про те, як полонені Барсової ущелини скорочували свій шлях до волі

— Ну, як ви тепер думаєте? — запитав Ашот товаришів на світанку наступного дня. — Підемо оглядати наше нове житло, збирати виноград чи розчищати стежку?

— Звичайно, виноград їсти найлегше. Але ми повинні йти на важку роботу, — сказав Гагік.

— Я теж так думаю, Гагік. По-моєму, ми повинні сьогодні до самих сутінків розчищати дорогу.

Саркіс підвівся і, спираючись на палицю, підійшов до товаришів і ніяково запитав:

— Доки ж я буду сидіти без діла?

Широка усмішка освітила обличчя Ашота. «Ось вона, головна перемога наша!» — подумав він з гордістю.

— Нічого, Саркіс, коли зовсім видужаєш, знайдеться і для тебе робота, — лагідно сказав Ашот. — А тепер ти ж доглядаєш хвору…

— Ні, не хочу бути дармоїдом. Заведіть мене в сад, я хоч винограду всім нарву…

— Ну що ж, хай спробує, — порадив Гагік.

— Але якщо він сам піде, то знову може суглоби пошкодити, — застеріг «лікар» Асо.

— Що ж, доведеться донести його до виноградника. А ти не боятимешся тут сама, Шушик? — запитав Ашот. — Гляди ж не забудь розпалити перед печерою вогнище. Не боїшся?

— Ні… Ви ж будете близько, і я дивитимусь на вас звідси, від печери. Трохи погріюсь на сонці, почитаю… Я вже скучила за книжками.

— І будеш слухати, як куріпки співають… Ні, нашому життю, Ашот, тільки позаздрити можна! — посміхнувся Гагік. — Коли б я не скучив за матір’ю, я б звідси не пішов… Ну, рушаймо! А цього довгов’язого хто перший понесе? Я з тобою, Асо?

Хлопці донесли Саркіса до виноградника, залишили його там, а самі пішли далі.

Наламавши сухої виноградної лози, Саркіс розпалив велике вогнище. Таке ж вогнище запалало і на Диявольській стежці, і біля печери. Дим, здавалось, огорнув усю ущелину — хіба вдержиться тут якийсь звір?..

Ні, боятися не було чого, тим більше що товариші працювали на протилежному схилі, недалеко від Саркіса. Он Гагік з галасом скидає сніг і вихваляється перед товаришами… Он Шушик…

Намагаючись не думати про небезпеку, Саркіс почав збирати виноград. Та нелегко було витягати з-під снігу заплутані виноградні лози. Вони так переплелися, що їв хлопця не вистачало сили розривати їх. Щоб зірвати кілька грон, Саркісові довелось чимало потрудитись, тим паче що в нього ще боліла нога і не загоїлась рана на лікті. Але думка про те, що це його перша робота, до того ж робота для товаришів, які врятували його від загибелі, допомагала хлопцеві, робила його сильнішим і терпеливішим.

Стомившись, Саркіс сідав на якийсь камінь і дивився на зібрані грона винограду. «Це для Шушик, — говорив він у думці. — Це для Ашота. Коли б його не було, ми давно пропали б… А для Асо?.. Адже це його винахідла вість допомогла мені врятуватись. Не було б палиці… Ні, палиця тут ні до чого. Товариші знайшли б інший спосіб. Просто Асо хороший хлопець, скромний, чесний. Оцей кетяг — йому: «Беріване, беріване…» — продзвеніла у івухах Саркіса чарівна пісня пастуха. «А Гагік?.. Кусається, як скорпіон, але душа в нього хороша. Це довгасті ягоди — йому…»

Нараз почулося шарудіння, і з-під снігу вибігла якась низенька сіра тваринка. Швидко-швидко перебираючи коротенькими ніжками і незграбно перевалюючись з боку на бік, вона поспішала до скель. Тварина трохи нагадувала ведмежа, і Саркіс злякано закричав:

— Ой, ведмідь, ведмідь!..

— Хапай його за хвіст! — гукнув Гагік зверху.

— Не бійся, це борсук приходив поласувати виноградом, — заспокоював Ашот. Просто дивно, як він здалеку визначив, що це був борсук?..

От коли б вони були ближче до Саркіса! Тоді можна було б оточити цього звірка і оглушити палицями. Восени борсуки жирні й смачні!

Ашот кинувся з лопатою до Саркіса, але, зробивши кілька кроків, зупинився; наляканий звірок, вибігши з саду, встиг заховатись у скелях.

— Жаль, — пробурмотів хлопець. «Борсук?.. От халепа, — думав Саркіс. — І Шушик чула… Ашот, звичайно, не злякався б, і Асо теж… Тільки Шушик злякалась та я. Фу, сором який».

Добре все-таки бути сміливим!.. І чому, справді, він не такий сміливий, як вони? Взяти, наприклад, Асо. Поля, гори, ущелини — ось його стихія. Та й Ашот теж!.. А він? Звичайно, Ашот правду каже: батьки з нього матусиного синочка виростили. «Якщо ми ще довго тут пробудемо, я змінюсь», — вирішив Саркіс, але сам же злякався цієї думки. Він так скучив за м’якою постіллю, за смачною їжею, яку готує мати…

— Саркіс, ти можеш прислати нам двадцять порцій глюкози? — крикнув Гагік.

— П’ятдесят пришлю! Погляньте, скільки я нарвав! — радісно обізвався Саркіс, показуючи купу зібраного винограду.

Асо підійшов до Саркіса, набрав повну полу винограду і рушив до товаришів, що працювали на стежці. Проте сам того не помічаючи, він повернув до печери, перед якою біля вогнища сиділа з книжкою в руках Шушик.

— У мене є виноград, навіщо ти приніс?.. — запротестувала вона.

— Такого нема… Подивись, які ягоди, мов янтар!.. Ніс я їх і думав: «Віддам сестричці, бо сам проковтнути не зможу…» — сказав Асо й засміявся. Тепер він уже менше соромився дівчини.

— Дуже ти розщедрився, Асо… Ну, давай! Ой, які хороші!.. Це я відкладу для мами, — приклавши до щоки червоне гроно, сказала вона лагідно, — завтра ми будемо дома. Правда, Асо? Ти знову повернешся на ферму… Але я тебе не забуду…

Шушик була схвильована, ніби справді наближався час прощання.

— Я тебе теж не забуду. Сяду на вершині скелі, гратиму на сопілці і згадуватиму тебе…

Так, дружба, народжена в дні важких випробувань, — не проста дружба. Вона незламна протягом усього життя.

На серці в Асо й Шушик було весело.

Навколо так гарно! З усього видно, що їм лишилося тут пробути не більше одного дня. А завтра ввечері кожен сидітиме вдома біля яскравого вогнища і захоплено розповідатиме про ці дні надзвичайних пригод…

Асо підвівся й побіг до товаришів, які вели останній бій з заметеною снігом стежкою.

Роботи лишалося небагато: ще кілька дружних зусиль, і перед ними відкриється шлях до волі…

Надвечір у Барсовій ущелині з’явилися нові отари кіз. Чи вони від вовків тікали, чи на «весілля» прийшли?

Ніхто не тривожив їх, і вони спокійно паслись на терасах, де вітер поздував сніг. Лише іноді кози помічали хлопців і тоді, граціозно підстрибуючи, тікали в нагромаджені одне на одне гірські пасма, а потім знову з’являлися на вершинах, стрункі, напружені, красиві…

Прокидаючись серед ночі, юні мандрівники чули гучний цокіт легеньких копитець. То бігали по карнизах печери нові жителі Барсової ущелини.

Розділ вісімнадцятий

Про те, як вода стає льодом і закриває дорогу

Вранці двадцять дев’ятого дня полону, коли наші герої вийшли з печери, перед їхніми очима постало чарівне видовище.

Сходило сонце, і перше проміння його посріблило вже білі вершини Великого й Малого Араратів, а долина ще дрімала в ранковому тумані.

Поблизу в горах почали свій концерт куріпки, і полонені кілька хвилин захоплено слухали його.

— Ходімо, товариші, день чудовий! Сьогодні ми нарешті відкриємо дорогу до свободи! — патетично звернувся до своїх друзів Ашот.

Всі були певні, що проводять у печері останній день. Ніхто навіть не подумав про паливо, хоч вогнище вже й догоряло. Навіщо цей вогонь, коли ввечері вони вже грітимуться дома і ляжуть спати в м’які постелі… Думка про дім хвилювала всіх, але друзі нічого не казали одне одному, наче боялися злякати довгождану свободу.

Напередодні увечері, коли товариші вже спали, Асо приніс багато винограду й видавив з нього сік. Але вранці ніхто до нього й не доторкнувся. Вирішили випити сік перед самим виходом у дорогу додому, а порожній посуд взяти в село — на пам’ять про печерне життя.

— А зброю первісної людини? — запитав Гагік.

— Хіба ви не повернетесь? — промовила Шушик і завмерла.

— Ні, прийдемо по вас. Вип’ємо виноградного соку і вас заберемо. А зараз захопимо все, що зможемо, — сказав Ашот.

Хлопці взяли зброю і, веселі, рушили на Диявольську стежку. Та скоро їм довелось розчаруватись. Стежка, вчора майже розчищена, сьогодні була покрита товстим шаром гладенького льоду.

У хлопців опустилися руки. Удар був такий важкий, що вони з хвилину стояли, мов скам’янілі. От тобі й маєш! Знову непередбачена перешкода. Знову треба було починати боротьбу з новим, ще впертішим ворогом. І хлопці, розлютовані невдачею, почали наступ на лід, який скував стежку.

— Бий, Гагік, бий дужче!..

Але де взятися силі в тоненьких руках Гагіка, щоб підняти важку кам’яну сокиру і обрушити її на ці крижані помости?..

Змінюючи один одного, хлопці дійшли до того місця, де над стежкою звисали з скелі вже не крижини, а цілі намерзлі стовпи — мертві водяні струмки…

Хлопці стомились і припинили роботу.

— Чого ви зажурились? А оці штуки — для чого ж ми їх робили? — крикнув Ашот і, напружуючи сили, почав бити кам’яним молотом по замерзлому стовпу. З дзенькотом скочувались у провалля прозорі крижини. А Гагік, підвівши голову до неба, скрушно промовив:

— Щось сьогодні сонце на місці стоїть, хай йому грець!

— А ти не поглядай так часто на сонце — очі зіпсуєш, — кинув Ашот.

Нарешті опівдні Гагік поставив свій молот ручкою вгору на середині стежки й запитав Ашота:

— Бачиш, як тінь скоротилась? Не час обідати?

— Бачу, бачу! — посміхнувся той і, витираючи піт, крикнув униз: — Гей, Саркіс, принеси щось попоїсти!..

— Оце слова! А то — бий та бий!.. Вуха глухнуть від таких грубих слів!..

З ранку до вечора працювали Ашот, Гагік і Асо на стежці, і їхні обличчя то спалахували надією, то темніли від розпачу.

Прийшовши на роботу наступного дня, вони побачили, що вся їхня вчорашня праця загинула марно. Вода, збігаючи з гір, залила вночі стежку, і лід знову закрив дорогу.

Довелось перехитрити підступні сили природи.

Звечора хлопці поприносили з собою гілля й розкидали його на стежці. Вода, підмерзаючи, міцно скувала гілки, й утворилась доріжка, на якій уже ніяк не посковзнешся. Нею мандрівники дісталися до тієї розколини, через яку боязко перестрибували, коли вступали в Барсову ущелину. Зараз її краї обледеніли, і тому стрибати було рисковано. Довелось принести два довгих дрючки і перекинути їх через розколину, а зверху накласти гілля. Вийшов місток, кінці якого мали вночі примерзнути до країв скель.

Справа посувалась уперед нібито непогано. Але виникла нова дуже серйозна перешкода. Збігаючи з гір, вода наповнювала тунель і поступово замерзала.

— Ну, тепер нам кінець, — вигукнув Гагік. — Повернемося в печеру самітника й будемо там мерзнути до весни…

Ашот роздратовано глянув на Гагіка:

— Якщо сам пасуєш перед труднощами, то хоч інших не підбивай до цього!.. — І далі додав м’якше: — Ти думаєш, легко нам буде витримати січневі морози?.. Беріть молоти й почнемо! До вечора проб’ємо тунель!.. Ну, орли, взялись!..

Знову закипіла робота. А де праця, там і надія — надія на визволення, яке примхлива природа так безжалісно відтягала від наших героїв. Але тепер мандрівники сподівалися, що днів через два, нарешті, виберуться з Барсової ущелини. Адже, здавалось, нічого іншого не було в них на перешкоді…

Удень хлопці завзято розбивали лід, а ввечері збиралися біля вогнища в печері, читали підручники, обмірковували дальші свої плани. В такі хвилини найчастіше під склепінням печери лунала щира пісня Асо:

— Ло, ло, ло, ло, беріване, Я дивлюсь в твої очі ясні Ясно-сині, як води стрімкі Алагеза…

Одного вечора Асо приготував друзям подарунок. Він написав вугіллям на корі дерева останню вивчену ним літеру вірменського алфавіту і на радощах заспівав власну пісню, присвячену своїй учительці:

— Ло, ло, ло… Як чарує весняний дзвін Потічка, що біжить з гори, Та не може зрівнятися він З ніжним співом моєї сестри. Як чарує квітками весна, У полях, де проходив я, Та від них чарівніша вона — Шушик-джан, сестричка моя…

— Тільки я не чув ніжного співу твоєї сестриці, — не втримався Гагік.

Але тепер пастух уже не соромився ні оплесків, ні вигуків. Він так зріднився з товаришами, з Шушик, що почував себе вільно й легко в їхньому товаристві.

Розділ дев'ятнадцятий

Про те, якою близькою і якою далекою була воля…

Опівдні погода різко змінилася. З заходу набігли, закривши небо, чорні хмари. Зірвався вітер. Стало темно.

Спітнілих, стомлених хлопців вітер мало не скидав з вузької стежки.

— Як ти вважаєш, Асо, чи не нанесе цей вітер снігу? — тривожно запитав Ашот.

— Так, вночі випаде сніг, — винувато сказав Асо.

У Ашота опустилися руки. Невже стежка, яку вони з такими труднощами розчистили, знову буде заметена?..

Підійшов Гагік. Він ходив до Саркіса допомагати йому перенести в печеру зібраний виноград.

— Ну, чого ви насупились? — запитав він.

— Сніг буде, — похмуро відповів Ашот. — Давайте-но, поки не стемніло, пройдемо ще кілька кроків. Ти заміряв, Гагік, скільки ми розчистили зранку?

— Чотирнадцять метрів шість сантиметрів і два міліметри…

Хлопці знову взялися до роботи.

— Хто знає, може, на наше щастя, Асо помилиться, — підбадьорював товаришів Ашот.

Пастух промовчав, йому не хотілося ще раз бути вісником біди. Але, як справжній син природи, він відчував, що скоро почнеться хуртовина.

І справді, дика гірська природа не дала хлопцям пройти й кількох кроків. Враз налетів вітер, і сніг сухими колючими голками вдарив в обличчя.

— У мене більш немає сил терпіти! Я будь-що повинен вийти звідси й привести допомогу з села, — заявив Ашот і, схопивши палицю, рішуче попрямував уперед. Він був так роздратований всіма невдачами, так повстав проти злих сил стихії, що, здавалось, ніщо вже не могло спинити його чи змінити це безглузде рішення.

— Стривай, не роби дурниць! — Гагік за полу притримав товариша.

— Ти ж знаєш, що, коли я не піду, ми на всю зиму залишимось тут! Починається справжня зима, цей сніг уже не розтане… Ні, я йду. А ви повертайтесь у печеру і ждіть. Через три-чотири години прийде допомога…

Впертість Ашота товариші добре знали. Якщо вже він (вирішив, то доб’ється свого, навіть коли б йому загрожувала смерть! Що ж, хай іде. Хто знає, може, він і пройде…

Диявольська стежка мала вигляд карниза, але сніг покрив її так, що зрівняв з поверхнею похилої скелі. Поки не вдарив мороз, цією похилою поверхнею можна було ще якось просуватися. Ноги Ашота хоч і провалювалися в сніг, та все ж відчували тверду опору. Але під снігом могли бути й тріщини. Крім того, стежка могла де-небудь і зовсім обриватися… Проте Ашот сміливо йшов уперед, промацуючи дорогу палицею і не відводячи погляду від скелі, що стрімко піднімалася вгору ліворуч від нього. Праворуч була прірва…

Прикипівши до своїх місць і затамувавши подих, Асо й Гагік стежили за кожним кроком Ашота. Недалеко він одійшов, коли трапилось те, чого так боялися. Палиця, здалося Ашотоіві, у щось вперлася, та коли він став на це місце, нога провалилась. Під снігом була порожнеча; видно, карниз тут обривався.

Хлопець не втримався і впав обличчям у сніг. Першою скотилася вниз палиця, а слідом за нею посунувся по краю скелі й Ашот. Він повис, ухопившись за якийсь виступ, і, здавалось, от-от зірветься в прірву.

— Тримайся, тримайся! — перелякано крикнув Гагік і побіг уперед. Ашот і сам розумів, що може статись, якщо він випустить камінь, за який тримався. «Коли б тільки камінь не відірвався», — холонучи думав хлопець.

Асо побачив, як у Гагіка тремтять ноги і цокотять від хвилювання зуби, і зрозумів, що в такому стані той може все зіпсувати. І звідки тільки з’явилися в пастуха тоді спокій і витримка?..

— Пусти, я піду вперед! — сказав Асо і обережно, наче дика коза, оббіг Гагіка, нахилився й схопив Ашота за плече.

Тут наспів і Гагік. Він ухопився за друге плече Ашота, хоч і досі страшенно тремтів.

— Чекай, Ашот, не ворушись, а то й нас потягнеш за собою, — зовні спокійно командував Асо. — Ну, Гагік, міцніше упрись ногою в скелю. Уперся? Тепер давай тягти разом. Раз… два… Тягни!.. Тягни!..

Останнє «тягни» пролунало радісно, запально. Одна мить — і вони, плачучи й сміючись, міцно обнімали врятованого від смерті товариша.

— Сядьмо, а то на радощах попадаймо вниз, — першим опам’ятався Гагік.

Хлопці повідали і довго мовчали, прислухаючись, як б’ються їх схвильовані серця.

Поступово друзі заспокоїлись. Але перед очима Гагіка все ще стояла недавня страшна картина.

— Ну, ви повертайтесь, а я все-таки піду, — вперто сказав Ашот, підводячись.

Переляканий Гагік схопив його за руку.

— Хоч ти й головний серед нас, але цього разу нам підкоришся, — твердо заявив він. — Не пустимо.

Ашот розгублено зупинився. Свобода була за двадцять кроків звідси. А позаду — зима, холодна, голодна зима. Неминуча загибель…

Ні, хоч рачки, але він все-таки пролізе ці двадцять кроків!

Проте нещодавно пережитий смертельний страх змусив Ашота підкоритися волі товаришів.

Протоптаною стежкою хлопці повертались у Барсову ущелину. Хурделиця дужчала, вітер загрожував скинути їх у провалля…

Хлопці добралися до тунелю. Тут було вже повно снігу, а вітер намітав його й намітав…

— Ну, поки глюкоза струмує в наших жилах, сміливіше проходьте через тунель, — підбадьорював Гагік товаришів. — Не бійтесь, я йду слідом за вами!..

Та боротьба з стихією виявилась нелегкою. Мов кроти, пробиралися хлопці вперед, розгрібаючи руками сніг. Нарешті вийшли з тунелю, але просуватися далі стало неможливо: надворі стемніло, стежки не було видно. Тільки хурделиця завивала у печерах.

Праворуч від стежки в скелі чорніла западина.

— Переночуємо тут, — запропонував Ашот. Це була та сама западина, де вони провели свою першу ніч в ущелині.

Хлопці сяк-так влізли туди і, притулившись один до одного, просиділи тремтячи до ранку. Вони знали, що, поки йде сніг, замерзнути не можна. Адже в цей час земля ніби вкрита ковдрою з хмар. Холод з світового простору не прорветься крізь них.

Звичайно, доля наших героїв цієї ночі була дуже незавидна, проте вони не втрачали надії, тим більше, що не вперше проводили так ніч. А той, хто побував під градом, дощу не боїться.

Часом, коли завірюха трохи вщухала, знизу, з ущелини, долинали тривожні вигуки Саркіса:

— Ашот, Гагік, де ви?..

— Ми тут, тут! — кричав щосили Ашот.

— Ідіть, чого ви не йдете?.. — долинав голос Саркіса.

— Дорогу замело! Спіть!.. Спіть, ми прийдемо завтра! Спіть спокійно!..

Жахливою була ця снігова буряна ніч. Сніг падав не перестаючи. Він засипав усі щілини, западини. Як же можна було просуватись серед скель тією стежкою, по якій і в гарну погоду не без жаху ступав навіть відомий мисливець Арам?

Стомлені й голодні, Ашот, Гагік і Асо насилу розчистили стежку і спустились, нарешті, в ущелину, де їх чекав Саркіс. Хлопець мало не плакав, що сили не дозволили йому протоптати доріжку товаришам і принести їжу.

А Шушик аж охрипла, так кричала хлопцям, щоб вони не поспішали, спускались обережно. Дівчина починала плакати від однієї тільки думки, що хто-небудь з них може посковзнутись і скотитися з скелі.

Тривожний це був день, сповнений великих переживань і хвилювань.

— Ну, як ви? — співчутливо запитував у товаришів Саркіс. — Ми всю ніч не могли заснути…

— Живі, але почуваємо себе поганенько, — кволо посміхнувся Ашот. У нього нила спина, ламало кістки, боліла голова. Не краще почували себе і його товариші. У Гагіка кололо їв боці, і він важко дихав, а в Асо заклякли ноги від холоду.

— Але це дурниці! Нагріємось — усе минеться, — втішав Ашот. — А як ти почуваєш себе, Шушик?

— Непогано… А де ти розпанахав штани?..

Набиваючи рот виноградом, який сьогодні здавався особливо смачним, Гагік вирішив перебити розмову Ашота з Саркісом.

— Добре, що стежку знов засипало, — сказав він. — Уяви собі, Саркіс, що ми знайшли будинок, і не звичайний, а справжній палац! З дверима, вікном… Чудово можна перезимувати!.. І в цьому палаці повнісінько літаючих шашликів. А наш розумний Ашот хоче відмовитись від усього цього і вирушати в село. Ні, я такої дурниці не зроблю. Я покину цю ущелину тільки тоді, коли з’їм останнього кажана.

— Правда, Ашот?.. Дім у нас є?.. — нічого не розумів Саркіс.

— Звісно, є. Перезимуємо, не бійтесь…

Розділ двадцятий

Про те, як полонені Барсової ущелини провели перший день зими

Отже, юні мандрівники потрапили ще в більшу біду і цього разу остаточно лишилися замурованими в Барсовій ущелині. Всі сподівання на повернення додому розбила одна ніч. Тепер до весни вони мали жити в полоні. Чекати звідкілясь допомоги не можна: кому спаде на думку шукати їх у цій забутій людьми ущелині?

Проте наші герої не почували себе такими пригніченими, як раніше. Тоді страх і безнадійність охопили їх раптово, та й самі вони були мало пристосовані до нових умов життя. Мандрівники зазнали багатьох злигоднів у цій ущелині, але всі лишилися живі, здорові, навіть змужніли й загартувалися. Тепер можна було сміливо дивитись у вічі морозній зимі! Вони мали великий досвід у боротьбі з природою, звикли до суворого життя, до холоду й знегод. І якщо досі Барсова ущелина не зламала їхньої волі до перемоги, то тепер вони й поготів витримають.

Про все це сказав своїм друзям Ашот. І сказав твердо, ясно.

— Нам треба приготуватись провести тут зиму, — вів далі він. — Для цього насамперед потрібна витримка й воля. Коли буде воля, знайдеться й їжа. Зараз у нас є виноград. Знайдемо ще щось. Що саме-не знаю, але знайдемо! Завтра перейдемо в нове житло…

— Уточни: в зимове житло, бо поки що ми на дачі, — сказав Гагік.

Житло господаря виноградника набуло в очах зимівників особливої цінності — від нього, можна сказати, сьогодні дуже багато залежало. Адже там могли залишитися якісь, хоч примітивні, домашні речі, знаряддя, посуд та інше…

Взявши в оберемок смолистих ялинових гілок для скіпок, Ашот вийшов з печери. За ним рушили Асо і Гагік.

Розмахуючи головешками, хлопці спустилися в ущелину, дістались до кам’яних сходів і незабаром уже піднімалися в печеру. З’єднавши докупи головешки й роздмухавши їх, вони добре освітили печеру. Перше, що впало їм у очі, був закурений мідний казанок.

— Ось у чому готував собі їжу господар саду. А це — його тарілка. — Ашот підняв глиняну миску, що лежала в кутку.

Казанок! Миска! Невимовна радість охопила хлопців. Тепер у них є в чому і сніг розтоплювати і обід варити.

— Подивимось, що там ще є… Треба пошукати пилку, Ашот, — радив Гагік. — Пам’ятаєш надпиляний чубук? — Якщо знайдемо, то в нас буде вдосталь палива.

Саме в цей час якась пташка, роблячи в повітрі нечутні зигзагоподібні повороти, вилетіла через відчинені двері надвір. За нею полетіла друга, третя, четверта…

— Ой, шашлик тікає, — закричав Гагік, прожогом кинувся до дверей, зачинив їх і притиснув спиною.

— Прокидаються від світла. Асо, пригаси головешки, щоб не так світило, — сказав Ашот.

Полум’я пригасили. В печері стало темно.

— Що робити? Із стелі ми їх не дістанемо, — високо. Може, колоду якусь підставити? — міркував уголос Ашот.

— Не знаю, треба щось придумати… — обізвався Гагік. — Хоч би кількох спіймати. А Шушик віднести — це вже моя справа. Можу ще на себе взяти обов’язок з’їсти…

— Ашот каже, що колода потрібна. Невже ми не замінимо цю колоду? Ану, давай, Гагік, я на твої плечі стану… — запропонував Асо.

Так і зробили. Хлопці стали біля стіни, вилізли один на одного, і Асо намацав рукою кажанів. Пастух мимоволі здригнувся, доторкнувшись до м’яких тіл. Але голод переміг почуття огиди.

Наповнюючи здобиччю сумку, яка висіла в нього за плечима, Асо здивовано відзначив, що жоден з кажанів не намагається рятуватись, навіть не ворушиться, потрапивши в полон.

— Якщо я витягну свій піджак з дірки над дверима, вони не полетять? — запитав Гагік.

— Ні. Ті, що прокинулись, давно вже полетіли, а інші сплять міцно, — пояснював Ашот.

Гагік витяг з дверей свій піджак і ніжно промовляв до нього:

— Бідолаха, замерз без мене! Ну, ну, йди зігрійся на моїх грудях!

Задоволені, радісні поверталися хлопці до печери.

— Ну, що я казав?! — ще з порога закричав Гагік, звертаючись до Шушик. — Такий казанок мідний, таку миску знайшли — кожна річ цілого світу варта!..

— Ой, як добре! — зраділа дівчинка. — А що то в сумці?

І, побачивши кажанів, що солодко спали, закутавшись у свої мантії, Шушик зморщилась від огиди.

Ашот перехопив її погляд.

— Якщо ми хочемо жити, то повинні забути про огиду. Ми вважали, що й черепаха погана їжа, а бачила, яка вона була смачна?.. Самим виноградом людина не проживе, їй потрібні білки…

— Подумаєш, у Парижі їдять жаб, у Греції — слимаків, а я в Барсовій ущелині від кажана відмовлюсь?.. Дай-но сюди одного!

І Гагік вийняв із сумки найбільшого кажана. Але той спав так міцно, що навіть не поворухнувся при світлі вогнища. Він, здавалося, заснув летаргічним сном.

Тварина щільно обгорнулася своїми шкіряними крилами. Так люди закутуються в плащ, коли йде дощ або коли хочуть, щоб їх не впізнали. З-під цих обмоток стирчали тільки лапки з кривими й гострими пазурами. Кажани чіпляються ними до сволоків, до стель і, повиснувши вниз головою, впадають у зимову сплячку.

— Ось тема для юних натуралістів!.. — Ашот узяв одного кажана і пояснив товаришам, що, закриваючи своєю мантією органи зору, відчуття й слуху, тварина під час сну повністю виключається з навколишнього середовища. Нічого не бачачи, не відчуваючи і не чуючи, вона спокійно спить.

Коли Ашот відгорнув крила, всі побачили світло-сіре тіло кажана з попелясто-коричневим відтінком на спині. Кажан прокинувся й затріпотів крилами.

— Ну, вивчення відкладемо надалі, а зараз час вечеряти, — прочитавши ознаки нетерпіння на обличчях своїх товаришів, сказав Ашот.

Хлопці тільки й чекали наказу. Все інше відбулося з незвичайною швидкістю, і вже через кілька хвилин до склепіння печери разом з димом вогнища піднімався смачний запах шашлику… А втім, нічого було дивуватися такій швидкості. Адже пастух Асо і обдарований від природи кухарськими здібностями Гагік могли засмажити шашлик буквально за п’ять хвилин…

Вечеряли з великим апетитом. Кращі шматочки віддали, звичайно, Шушик. І в дівчини не вистачило духу відмовитись.

Ця удача збільшувала надії юних мандрівників на те, що вони витримають зиму.

— Якщо не втечуть ці жирненькі курчата, в нас усю зиму буде що їсти, — сказав Ашот. — Треба тільки подбати, щоб вони не прокинулись і не розлетілися. Про це подумаємо завтра. Завтра ж оглянемо казанок та миску й вирішимо, як ними користуватись. А зараз… Як би нам провести час? Чи не почитати трохи?.. — обережно, побоюючись, щоб товариші не запротестували, запропонував він. Але ніхто не заперечив.

— Ти, Гагік, виразно читаєш, почитай що-небудь з нашої «Рідної літератури», — запропонувала Шушик.

— Кому не сподобається мій приємний голос… Почекай, нап’юсь ожинного чаю — потім… Не розумію, навіщо якісь чайні плантації розводити, коли є в природі ожина? Ай, ай, ай, оце то чай!.. Хто п’є — той розуміє, хто не пив — звідки йому знати, — вихваляв Гагік чай, п’ючи його з посуду, який сам виготував.

Треба сказати, що не тільки Гагік намагався вдати з себе безтурботного. Всі відчували потребу підбадьорювати одне одного, переконати себе й інших у тому, що в їхньому житті нічого не змінилося. Зовні кожен здавався веселим, а насправді в їх серцях жив страх: чи витримають вони сувору зиму Барсової ущелини?..

Розділ двадцять перший

Про те, як невигідно іноді впадати в зимову сплячку

Ще не розвиднілось, коли в печері скінчився запас палива. А де його тепер знайдеш? Поблизу не лишалося жодного деревця, на якому хлопці не обламали б гілля. Все, що можна було дістати руками, було спалене, а з стовбуром без сокири не справишся.

Юні мандрівники присипали вогонь попелом і, пригорнувшись один до одного, продрімали так до сходу сонця. Та й хто б наважився вийти з печери раніше?..

Вночі хуртовина вщухла, і ніби якась невидима рука зірвала з неба покривало хмар. На землю спускався холод, сковуючи морозом усе навколо.

Коли сніг, який набився за ніч біля входу в печеру, заяскрів від перших променів сонця, Ашот вирішив, що час іти шукати паливо.

Це був уже тридцять другий день їх полону.

Хлопці вийшли з печери і мимоволі зажмурили очі. Все навкруги знову вкрилось м’яким білим снігом, а гори начебто стали вищими й чіткіше вимальовувались на ясній блакиті неба.

Вдалині, з правого боку ущелини, велично сидів на своєму троні Арарат; здавалося, ніби то сивий патріарх мирно дивиться на своїх синів і внуків, що обсіли його навколо, — на вершини вірменських гір.

— Ну, зараз не час милуватись, ходімо, — сказав Ашот і рушив уперед.

— Стривай, — спинив його Гагік. — А про нашого доброго сусіда ти забув? Того, в якого пазури схожі на котячі?..

— Ні, не забув. Та що зробиш? Адже в них жодної головешки не лишилося, нічого було взяти з собою!

— Гаразд! Ти, Шушик, підкинь у вогонь останні цурпалки, подуй, хай димить, поки ми не прийдемо. Не бійтесь, у такий сонячний день звір навряд чи вилізе з лігва. Звірі не люблять світла…

— Не розумію вас, — стурбувалася Шушик. — Кажете, що знайшли дім, цілий замок, а самі нічого не робите, щоб перебратися в тепле місце… Чого ви чекаєте? Ми ж тут мерзнемо?!

— Ти хочеш, щоб ми перелякали наших курчат? Поки ми не знімемо їх з сідала, про переселення й не думай, — відповів Гагік. — Ну, рушаймо?..

Ноги хлопців зразу загрузли в сніг, поза шкірою пробіг мороз. Ох, як повільно сходило сонце!..

— Йдіть за мною і галасуйте, кричіть щосили! — велів Ашот.

Та не пройшли вони й кількох кроків, як Гагік зупинився:

— Ашот, треба спершу подбати про їжу… Ходім глянемо, що роблять наші курочки.

Так, це було дуже важливо. Сніг суцільною пеленою покрив і сад, і коріння, і ягідні кущі. Зрозуміло, харчування мандрівників тепер повністю залежало від кажанів.

— Гаразд, Асо, піди й принеси вогню, — погодився Ашот і рушив з Гагіком до таємничої печери.

Кажани ще висіли на місці. Але як переловити їх? Хлопці задумались.

— Давай напустимо диму, хай задихнуться і попадають, — запропонував Гагік.

— Поки вони задихнуться, то можуть прокинутись, а тоді ми вже не зможемо їх приспати. Треба брати сонними, — сказав Ашот.

— Ні, давай спробуємо димом. Хіба по одному переловиш? А від диму за одну хвилину штук п’ятсот звалиться, як груші…

— Твоя пропозиція, Гагік, нерозумна…

— Залиш ти свою манеру командувати! — сказав серйозно Гагік. — Тільки й знаєш свого коня поганяти! Нема, щоб з товаришами порадитись!

— Ну, про що я з тобою можу радитись? Адже ти нічого в природі не розумієш.

Ашот був певен, що порада Гагіка нерозумна, але все-таки вирішив стриматись:

— Добре, хай буде по-твоєму.

Увійшов Асо з гіллям, яке вже диміло. За пастухом ішла Шушик.

— Хто тобі дозволив вийти в такому стані? — розсердився Ашот.

— Боюсь я там. Асо допоміг дійти… А чого ви в темряві сидите, не відчинете двері? Що ви знайшли?

— Почекай трохи, зараз побачиш.

Зібравши сушняк, хлопці склали його посеред печери і підпалили, затуливши перед тим дірку над дверима. Задушливий дим почав скупчуватися під стелею, але кажани поки що ніяк не реагували на нього.

— Хіба ти не знаєш, що вони закривають своїми перетинками навіть ніздрі? — пригадав Ашот. — Вони, очевидно, і не дихають!..

— Спробуємо ще. Може, все-таки трохи дихають, — не здавався Гагік.

І справді, коли під стелею печери дим згустився, почулися м’які помахи крил. Кажани прокинулись і, знайшовши в дверях якусь щілину, один по одному почали вилітати надвір.

— Лови, лови!.. Ой, полетіли мої курочки!.. — закричав Гагік і кинувся до дверей, хоч щілини були такі вузькі, що в них, здалося хлопцеві, навряд чи проліз би навіть жук.

Юні мандрівники розгубилися, а кажани тим часом зникали, ніби примари.

Гагік розгублено кидався з кутка в куток, поки нарешті не з’ясувалося, що саме крізь вузькі щілини в дверях вони й «просочуються».

— Затикайте, затикайте швидше!.. Всі щілини, скрізь, де проникає світло! — кричав Гагік. — Не залишайте щілинки навіть з макове зернятко, хай їм грець!..

Ашот був роздратований. Він сердився і на Гагіка, і на кажанів.

— Асо, гаси швидше вогонь! Даремно послухав… Тільки сполохали їх…

Коли, нарешті, всі щілини були заткнуті, а вогонь погашено, хлопці трохи заспокоїлись. Але великі втрати не давали їм спокою.

— Хотів зразу п’ятсот штук, як груші, струсити?.. Маєш тепер? — накинувся на Гагіка Ашот.

Той мовчав, пригнічений.

— Але ж через таку щілину й жук не пробрався б… — пробубонів він. — І як тільки вони проскочили?..

Питання справді зацікавило всіх. «Видно, ті, що вилетіли, були найменшенькими», — подумав Ашот. Він знав, що бувають кажани не більші за хруща. Вони можуть пролізти через таку вузьку щілину, через яку більша за муху комаха не проскочить.

Хлопець вирішив, що в якомусь далекому кутку печери якраз і зимує ціла колонія таких крихітних кажанів.

Значно пізніше, коли роздратування Ашота вляглося, він почав пояснювати товаришам те, що сталося.

— Я думаю, тут усе просто, — сказав він. — Тіло кажанів пристосоване самою природою до найвужчих щілин — до таких, через які можуть проникати лише вони, а ворог, що переслідує їх, не пробереться. Адже й у лисиці так. Вхід у її нору такий вузький, що в нього не влізе ніякий собака. Бачив на власні очі. А тепер давайте вийдемо, хай вони заспокояться.

Хлопці притулилися до скелі, щоб погрітись на сонці, й задумались. Було холодно. Ноги мерзли. Знову дошкуляв голод. Якби вони не захопились розчищанням проклятої стежки, то за цей час можна було б зібрати весь виноград і якось перебитися зиму. А що робити тепер?

— Якщо ми будемо стояти, то в нас взагалі нічого не вийде. Треба діяти… Асо, чи можна за допомогою твого ножа зробити яку-небудь драбину? — спитав Ашот.

— Як би тобі сказати… У нас немає слова «ні». Значить, зробимо. Навіть якщо не можна, все одно повинні робити…

— Тоді давайте знайдемо два високих і тонких дерева.

Але хіба знайдеш у кам’янистій ущелині, що виходить на південь, високі дерева? Вони є тільки в густому лісі та на північних схилах гір, де ніби змагаються між собою, щоб піднятися вище, до сонця, обігнати сусіда, дістати більше світла.

Тут же, в ущелині, дереву нема потреби тягнутися вгору. Навколо такий простір, а сонця так багато, що рослини стараються заховати коріння якомога глибше в землю, щоб не засохнути.

Найвищі дерева, які мандрівникам доводилось виривати, ледве досягли до середини стіни печери.

Поклавши поряд стовбури двох молодих дерев, хлопці міцно прикрутили до них своїми луб’яними «вірьовками» короткі поперечні щаблі. Утворилася тонка, не дуже міцна, але все-таки драбина. Хлопці занесли її до печери і приставили до стіни.

На такій драбині не дістанеш, звичайно, стелі, але для цього є інший спосіб.

Зрізавши ще одне молоде деревце, хлопці зробили з нього рогатину, схожу на ту, якою садівник зриває з яблуні плоди. Підчепить розсохою і зірве, та так обережно, що яблуко й не «відчує», як відірвалось од гілки.

Майже цілий день минув у цих приготуваннях. Коли ж нарешті все було готове, Гагік сказав:

— Драбина хитка, але мене вона витримає — я став напрочуд легким! Хлопці, я полізу, а ви міцніше тримайте з обох боків.

Гагік виліз і влаштувався на найвищому щаблі. Він підчепив розсохою одного кажана так, що той навіть не прокинувся…

— Лізь у мішок, голубе, — ніжно сказав Гагік, запихаючи кажана в сумку, що висіла в нього на шиї.

Ашот був задоволений: знайдено спосіб полювання. Але темп роботи Гагіка йому не сподобався.

— Якщо ти зніматимеш по одному за хвилину, тобі на цю роботу потрібно буде п’ятсот-шістсот хвилин…

— Шістсот?.. Дорогі мої! Значить, їх так багато?.. Куди ж нам поспішати? Будемо збирати штук по двадцять щодня, а інші хай поки що живуть на своїх сідалах. Почекай, я кину одного вниз, подивимось — прокинеться чи здохне.

Кінцем рогатини Гагік збив одного кажана на землю. Той не поворухнувся.

Діло пішло швидше. Гагік одного за одним швидко скидав з стелі кажанів, і вони не прокидались, бо спали вже вічним сном.

— Джан!.. — радів Гагік. — Тепер заживемо! Я ж казав, що треба з товаришами радитись. Я ж казав, що все буде гаразд! Не вірили?..

І він затанцював би на своїй драбині, коли б вона не була такою хиткою…

Розділ двадцять другий

Про те, хто жив у таємничій печері

Коли хлопці поскидали й зібрали всіх кажанів, Ашот оголосив:

— Тепер ми можемо сюди перебратися. Відчиніть двері! Подивимось на наше нове житло.

У печеру заглянуло світло, і хлопці побачили невелике приміщення з нерівними стінами й дуже високою куполоподібною стелею. Біля однієї стіни стояв на долівці глиняний горщик з покришкою. З-за нього виглядала якась дерев’яна ручка. Гагік узяв її і закричав:

— Сокира! Щоб я пропав, сокира!..

Страшенно заржавіла сокира мало скидалася на справжню, та коли зроблений Гагіком кривий посуд міг замінити емальовану каструлю, то чому б цьому знаряддю не виконати ту роль, для якої воно колись призначалося? Це просто було порятунком для хлопців. Ламати гілля руками — важка справа, а тепер рубай, скільки хочеш. Та й деяке знаряддя можна нею виготовити.

Підбадьорені знахідкою, хлопці кинулись по кутках печери і з жадібністю людей, які шукають скарби, мацали все, що потрапляло під руки.

Під одною стіною Ашот знайшов якусь грубу заржавілу залізну річ. Він виніс її на світло і радісно вигукнув:

— Капкані. Вовчий капкан!.. Ні, не на вовка, а на якогось більшого звіра…

Важкий і незграбний, з довгим хвостом, капкан був зроблений, очевидно, руками місцевого коваля. Він так заржавів, що шийка одного зубця стала тоншою за олівець.

— Я спіймаю цим капканом того звіра, — вигукнув Ашот. — Ба! Та він же зроблений на барса — вовків в ущелині нема. Так, так! Господар цього капкана полював на барса…

— Ну, знайшов чим захоплюватись! Подивлюсь краще, що є в цьому горщику, — сказала Шушик і підняла важку покришку. — О, пшениця! Смажена пшениця!

Нахиливши глечик, дівчина витягла кілька пригорщ смажених зерняток.

— Це, очевидно, дика пшениця. Я зустрічав таку на наших луках, — сказав Ашот.

— Звісно, дика, — попробувавши зернятко на смак, підтвердив Асо.

Пшениця!.. От коли б знайти її посіви, це був би порятунок! Уже чотири тижні хлопці не мали хліба в роті, і тепер, коли вони побачили ці зернятка, у них потекла слина…

— Розділити й негайно змолоти! — нетерпляче запропонував Гагік.

— Чим змолоти?..

— Зубами…

— Чудова пропозиція! — засміявся Ашот.

Дуже смачною здалася нашим героям пшениця, навіть смачніша за домашню кашу з неї!

— Тільки-но розтане сніг, ми повинні будь-що знайти поле, де росте ця пшениця, — вирішив Ашот.

Але хто жив у печері? Чому ця людина добровільно поселилася в такому жахливому, відірваному од усього світу закутку? Ховався чоловік від властей, чи це був розбійник, що грабував людей? Може, на старості літ він був змушений проводити останні роки свого життя далеко від людей?

Довго міркували хлопці, але не могли прийти до якогось певного висновку, поки зірке око Гагіка не помітило в глибині печери, на виступі стіни, стареньку, зовсім потріпану і почорнілу від пилу книжку. Ця книжка багато чого пояснила. Вона лежала перед невеликим каменем на виступі, де було викарбувано зображення хреста. А під виступом, на долівці печери, ще зберігся дрібний пісок. На ньому ледь помітно виднілися западини — сліди, залишені коліньми людини…

— В печері жив пустельник, — сказав Ашот. — Бачите, він тут молився. А книжка ця — молитовник. Я читав колись про таких людей. Все своє життя вони добровільно терпіли голод і холод і помирали, забуті людьми.

Розділ двадцять третій

Про те, як між полоненими Барсової ущелини і природою встановилося тимчасове перемир'я

Здавалося, що після великих бур і важкої боротьби з природою настало затишшя. Мандрівники знали, яку нову несподіванку готує для них Барсова ущелина, і, хоч відчували, що затишшя це тимчасове, проте трохи заспокоїлись. Так розумний полководець використовує паузу, щоб приготуватись відбивати нові атаки ворога.

Хлопці бадьорі повернулись у своє старе житло і почали готуватись до переселення в печеру пустельника.

Насамперед перенесли всю зброю, глиняний горщик, зроблений Гагіком, і залишки палива. Потім, туго набивши сухим листям свої куртки, перетягли постелі і м’яке соснове гілля, що правило за пружинні матраци. Зробивши кілька рейсів від печери пустельника до старої печери й назад, хлопці протоптали в снігу вузьку стежечку, і тепер неважко було переправити на нове місце і кволих товаришів. Шушик так стомилася минулого разу, що допомога їй була просто необхідною.

— Іди, Шушик-джан, іди, я тебе по-братськи перенесу на своїй спині, — запропонував Гагік.

Але дівчина відмовилась. Непевною ходою вона ледве пройшла до порога печери і раптом зупинилась:

— Ой, мало не забула їжачка!.. Ашот, поглянь! Цілий день тільки й знає, що спить, зарившись у листя. А вночі шукає, що б поїсти.

Дівчина повернулась, знайшла в кутку печери свого їжачка і взяла його в пелену. Звикнувши до своєї хазяйки, він більше не згортався у свій колючий клубочок, а тільки пильно обнюхував руки Шушик.

— На, з’їж винограду, золотко!..

Тваринка, рохкаючи, їла все, що їй давали, але найбільше любила виноград.

Коли їжак наївся, всі рушили в дорогу. Хворі йшли надто повільно і тому до нового житла дісталися пізно.

Так, нарешті, наші герої влаштувалися на зиму. Сокирою пустельника вони нарубали дров, потім добре вимили глиняний глечик і, наповнивши його снігом, поставили на вогонь. Ашот почав підраховувати запаси їжі.

— По. чотири кажани на кожного, двадцять на день, — підраховував хлопець.

— Послухай, дай ти нам наїстись досхочу, — намагався переконати економного начальника Гагік. — Хто знає, що може ще бути?!

— Що ти скажеш? — звернувся Ашот до Саркіса.

Той дрімав, зігрівшись біля вогнища, і не втручався в розмову.

— Я?.. Я думаю, що завжди краще більше, ніж менше.

— Ура, він уже почав жартувати! — зрадів Гагік.

Асо скромно мовчав, а коли запитали Шушик, вона тільки знизала плечима:

— Хіба я знаю?

Але можна було помітити, що вона погоджується з Гагіком, бо ніколи ще дівчині не хотілось так їсти, як тепер.

— Ні, товариші, — рішуче сказав Ашот. — Ми встановимо денну норму і не будемо порушувати її, інакше — загинемо.

Довелося погодитись. Хлопці підрахували, що, з’їдаючи за день по двадцять кажанів, вони зможуть розтягнути запаси м’яса приблизно на місяць. Звичайно, можливі інші шляхи добування їжі. Ось, наприклад, виноград! Чому не спробувати добувати його з-під снігу?

— Я йду в глиняні копальні, — заявив Гагік. — Принесу глини й зроблю чайник.

— Зроби й чашки, — замовив Ашот. — А ми підемо на виноградник. Вставай, Асо.

І вони вийшли з печери.

Найважче було знайти виноградну лозу під снігом і витягти її, та коли вже витягнеш, грона так і повисають у тебе перед носом! Тільки рви!

А винограду було дуже багато! Подумати, який це врожай, коли й борсукові вистачило, і зайцеві, і птахам, і стільки ще лишилося!..

… Хоч усе навколо було вкрите глибоким снігом, Гагік легко знайшов глиняні копальні по голих карагачах, що стояли біля них, і незабаром з великою грудкою глини в руках прийшов назад, у печеру.

— З цього вийде один горщик, — сказав він, — а чашки зроблю завтра… Ноги мерзнуть. Сьогодні я більше не піду. Ой, Шушик, та ти знову тремтиш?

— Мені чогось погано… Підкинь дров у вогнище.

— Зараз. Огонь і мені, до речі, потрібен — гарячий-прегарячий, буду посуд випалювати… А ти кріпись, Шушик-джан. У нас тут добре, не мине й двох днів, як ти видужаєш.

Підбадьоривши подругу, Гагік розпалив вогонь і зайнявся гончарним ремеслом. Ашот і Асо чомусь запізнювались. Надвечір Гагік уже випалював якусь нову кривобоку посудину, називаючи її чайником. Саркіс, ставши на коліна, тесав сокирою якісь клинки, а Гагік дерев’яною розсохою, схожою на рогач, витягав з вогню і радісно оглядав розжарений «чайник».

— Шушик, дивись! Не чайник, а краса! — І, підморгуючи, пошепки додав: — У селі кажуть, що в Гагіка з рук золото сиплеться… Ну й чудні. У піт кидає, коли таке чуєш.

Шушик тихенько посміхалась.

Ашот і Асо повернулися з виноградника і, стоячи на порозі, прислухались до розмови Гагіка з Шушик. Хлопець сидів спиною до них і, не помічаючи цього, продовжував розважати дівчину своєю балаканиною.

— Тепер, Шушик-джан, я тобі такий чай буду заварювати, що його пахощі почують в Айгедзорі і зразу догадаються, де ми. Смієшся? — Гагік помовчав трохи, а потім повчальним голосом додав: — А холоду не бійся, голубонько. Холод знищує мікробів. Ось чому ніхто з нас не захворів нічим заразним. І ще чим хороший холод? Тим, що він не дозволить розгулятись на твоєму білому личку веснянкам. Бо коли настануть теплі дні, твоє миле личко стане схожим на яйце перепілки… По-третє… холод добрий тим, що зміцнює людський орга… Ба! Та ви підслуховуєте мою мудру мову? — вигукнув Гагік, побачивши товаришів. — Що це, виноград? Для хворої?..

Асо став на коліна і з зворушливою турботою розклав перед дівчиною темно-червоні й жовті грона.

— А доглядальниці?.. — простягнув руку Гагік. — Цілих дві години я розважаю хвору, як цирковий клоун!.. Оце всього?

Швидко з’ївши свою порцію, Гагік урочистим тоном оголосив:

— Товариші, війни, що починалися в моєму шлунку, припинились. Настало тимчасове перемир’я. І завдяки кому? Світлій душі — пустельникові. Хоч би голову з могили висунув, почув би мою вдячність і знову заховався.

— Ой, які ти жахливі речі говориш! — запротестувала Шушик, бо їй стало страшно.

Стемніло. Всі вмостилися біля вогнища.

— Отже, зимуватимемо тут, — сказав Ашот. — Давайте обговоримо наш режим дня. По-моєму, вдень будемо добувати паливо і їжу. Як тільки стемніє, роботу надворі закінчимо і займемося чимсь корисним. Наприклад, кожний з нас буде повідомляти про якісь свої знахідки або спостереження, зроблені в Барсовій ущелині. Ми досліджуватимемо, вивчатимемо те, що буде найцікавішим. Крім того, ночі стають довгими, щовечора кожний з нас розповідатиме яку-небудь історію або казку. Так і час сплине непомітно, і ми навчимося чогось одне у одного.

— І тільки?.. — розчаровано протягнув Гагік.

— Хіба мало?

— Не мало, але треба ж за цей час принести якусь користь нашим батькам! — жартівливо сказав Гагік.

— Ти не жартуй! Коли в тебе є що сказати, говори, — обурився Ашот.

— Говорити мені нема чого. Але я не люблю, як дехто, проголошувати довгі та красиві промови. Я — людина праці! — І, сказавши це, Гагік рушив до порога печери. Але тут він зупинився, пробурмотівши собі під ніс: — Ой, уже стемніло!.. Асо, ножик з тобою?

— Як завжди. Прив’язаний до пояса, щоб не загубився.

— Ага… Значить, не зможеш дати його мені? Що ж, тоді ходімо зі мною. Заради ножа я змушений і тебе з собою взяти.

Асо, тихо посміхаючись, пішов слідом за Гагіком.

— Саркіс, а ти чого мовчиш? — ворушачи у вогні головешки, запитав Ашот.

— Що мені говорити? Важко нам буде…

— Нічого, витримаємо. Тут тепло, а їжа від нас залежить. Як нога? Ще болить?

— Ні, пухлина зовсім стухла, краще стало. Давай вичистимо цей мідний казанок, хай Шушик у ньому готує їжу.

— А чим його чистити? Землею?..

— Не допоможе. Мідь окислюється утворюючи сполуку з киснем. Значить, тепер за допомогою вогню мй їх роз’єднаємо. Зрозумів?

— А, вогнем?.. Зрозумів! Хороший спосіб!..

Ашот з Саркісом підняли казанок і, перевернувши його догори дном, поклали на жаркий вогонь. Але вони так довго прожарювали, що дно казанка почало вгинатися всередину.

— Швидше, Саркіс! Виймаймо, а то розплавиться…

Обпікаючи собі руки, хлопці витягли казанок з вогнища.

— Обійдемось без нього, — махнув рукою Ашот. — У нас є глиняний горщик.

Посідавши один біля одного, Ашот і Саркіс замовкли. Дивна річ, вони вже давно помирилися, і конфліктів між ними не було, однак, лишаючись на самоті, хлопці відчували якусь ніяковість і не знаходили спільної мови. З товаришами, в колективі, їм було краще.

Панувала якась неприємна, гнітюча тиша. Не витримавши її, Ашот встав:

— Подивлюсь, куди пішов цей шалапут.

Він зупинився на порозі й полегшено зітхнув. На фоні білого снігу недалеко від печери маячили дві чорні тіні. Це були Гагік і Асо. Вони щось тягли за собою.

Коло печери хлопці струсили сніг з взуття і ввійшли. Кожний притяг по оберемку гілля калини. Воно було тверде, але гнучке, з рудуватою корою.

— Бери по одній лозині і загострюй кінці, — звернувся Гагік до Асо.

Асо взявся до роботи. Загострені лозини Гагік встромляв у землю на відстані трьох-чотирьох пальців одна від одної.

Печера, в якій оселились юні мандрівники, була, на щастя, однією з рідкісних у Вірменії печер з земляною долівкою, що, можливо, утворилася від мулу гірського потоку. Як би там не було, а для такого досвідченого «кошикаря», як Гагік, це було дуже зручно.

— Що ти думаєш робити? — запитав Ашот Гагіка.

— Думаю без діла не сидіти. Знічев’я будемо плести кошики. Що ж робити довгими зимовими вечорами? Адже це праця, а праця як відомо, дає можливість жити. Якщо кожен з нас сплете за день півкошика, то навесні ми зможемо сказати, як будемо повертатися додому:

«Пробачте, а наш вантаж? Дайте, будь ласка, підводи».

— Ну, гаразд. Припустімо, що ми тебе послухаємо і сплетемо гору кошиків. А як їх витягнути звідси?..

— Невже ти думаєш, що підводам треба приїжджати прямо в Барсову ущелину? Розумний ти, Ашот, але голова в тебе погано працює. Ми зробимо це простіше: скинемо кошики з нижнього краю ущелини вниз, туди, куди під’їдуть підводи…

Справді, Гагік мав рацію. Кошики пружні, від падіння вони не попсуються.

— А як привеземо кошики додому, — вів далі Гагік, — візьмемо за поли нашого голову колгоспу Арута і скажемо: «Пробачте, а де наші трудодні?» Смієтеся? Смійтесь. Ми можемо жартома заробити тут чимало трудоднів.

— Нехай так! — погодився Ашот. — А лоза? Знайдемо ми тут потрібну кількість цього матеріалу?

— Лози вистачить. Щілини в скелях заросли чагарниками різних порід, я навіть назв усім їм не знаю. Я різатиму лозу, а ви носитимете.

Вирішено було розпочати масове виробництво кошиків. Тим більше, що й для Саркіса, який ще погано пересувався, ця робота була б зручною.

— Заняття саме для кривого. Я зможу цілий день сидіти й плести кошики, — зрадів він.

— Ну, що ж, оголошую майстерню кошиків айгедзорського колгоспу відкритою, — жартував Гагік. — Я призначаюсь головним майстром і завідувачем майстерні, Саркіс — моїм помічником, Асо — старшим агентом відділу постачання сировини, Шушик — плетільницею-ударницею. Яку даватимемо премію тим, що перевиконають план? — звернувся він до Ашота.

— За кожний кошик, виплетений понад план, — двох «курочок».

— Я вже один кошик понад план зробив. Давай двох «курочок»!..

Розділ двадцять четвертий

Про те, як несподівана пригода попередила наших героїв, що небезпека не минула

Це сталося вранці другого дня після того, як юні мандрівники, переселившись у печеру пустельника, вийшли заготовляти паливо.

День був сонячний і теплий, проте з обережності хлопці розпалили вогнище в дубняку і, змінюючи один одного, почали підрубувати дерево. Тупувата була сокира, але все-таки сокира! І після довгих зусиль напівсухе дерево піддалося, затріщало й з стогоном повалилося на землю.

— Джан! — радісно вигукнула Шушик. — Цього палива нам вистачить на цілий тиждень!

— Кози, кози!.. — раптом захоплено крикнув Асо, показуючи на вершину гори, що замикала ущелину зверху.

Там справді з’явилась ціла отара кіз. Вони йшли досить спокійно. Деякі навіть зупинялись і оглядалися. Видно було, що присутність людей не дуже турбує їх. Мабуть, тварини пересвідчилися, що їх сусіди люди — істоти не страшні.

Але раптом, зовсім несподівано, кози сполошились і кинулися врозтіч.

Асо пильно оглядав виступи скель. Нараз він зблід і, піднявши свою палицю, показав на скелю, що нависала зверху.

Відчувши небезпеку, Ашот напружив зір і побачив на великому плоскому камені здоровенного кота. Вогненно-руда плямиста шкіра його майже зливалася з рудою скелею. «Кіт» тихенько муркотів, поводячи вусами. Та ось він почав роздратовано бити довгим хвостом по каменю, напружуючи м’язи, витяг уперед лапи, стрибнув униз на вузький карниз і миттю зник.

— Бачили, бачили? — збентежився Ашот.

— Це барс? — злякано спитала Шушик.

— Справжнісінький! Ану, кричіть, кричіть усі разом!

Зчинився неймовірний галас. З гуркотом летіло вниз каміння, аж курява вставала. Мабуть, не тільки барс, але й сам казковий володар пекла Сатаел утік би з переляку на край світу!..

Отямившись трохи, Ашот подумав: «Ось від кого тікав той козел, що кинувся на мене». А вголос запитав:

— Розумієте тепер, чому ця ущелина називається Барсовою?..

Поява барса зразу розв’язала всі сумніви, що мучили наших героїв. Тепер багато чого стало зрозумілим. І чию то руду спину помітив Саркіс між камінням у перший же день їхнього перебування в Барсовій ущелині, і що то за гість навідався в печеру до хворих товаришів, і хто поїв куріпок, спійманих сильцями Ашота на верхній терасі.

А пастух Асо пригадав очі, що блиснули в темряві, кістки козла і, звичайно, найжахливіше — це події тієї ночі. Адже тоді він був на волосинку від смерті… Запізнився б собака на одну мить, і барс розірвав би хлопця на шматки.

В пам’яті Асо яскраво зринув образ доброго, самовідданого товариша їхніх важких днів — Бойнаха…

Поява барса схвилювала хлопців, і як вони не намагалися в присутності Шушик вдавати з себе безтурботних, це в них не виходило.

— Нічого, барс не кине своєї здобичі заради нас, — марно намагався заспокоїти товаришів Ашот, відчуваючи, що страх закрався і в його серце.

Мовчки, глибоко замислившись, хлопці переносили в печеру нарубані дрова і складали біля однієї з стін. Потім Ашот і Гагік заходилися лагодити старі двері. Переплели їх гнучким гіллям, зв’язали, а тоді підперли зсередини великим кілком.

— Ну, тепер хай приходить, — сказав Ашот. — Хай спробує пролізти до нас!

Скоро в печері запанував спокій. На вогнищі варився суп з кажанами, з стелі звисали гірлянди виноградних грон, — то чи варто було мучити себе страшними думками? До того ж сопілка Асо дзвеніла сьогодні так ніжно, так весело, що розігнала залишки суму і страху.

Так минув вечір. Сплели вже кілька кошиків, але попереду була довга ніч, спати нікому не хотілось, і тому Ашот почав розповідати про кажанів, про яких він знав чимало цікавого. Хлопець пішов у куток печери, приніс звідти одного кажана і, розкривши йому крила, розповів, що в давнину по селах ця тваринка викликала почуття страху. Багато хто вірив, що кажани зривають з жінок хустки, а з чоловіків шапки, навіть запевняв, що вони висмоктують у дітей кров. Іноді ще й досі, літаючи над отарою, що повертається з лугів, кажани лякають пастухів. А насправді вони летять за отарою тому, що біля неї багато комарів, а кажани харчуються комахами, — пояснив Ашот. — Кажани — наші друзі. Вони знищують у садах і полях шкідливих комах.

— Бідні наші друзі! — співчутливо вигукнув Гагік. — Бачили, як ваші друзі перебили вас?

— Не треба нас звинувачувати, Гагік, бо в таких умовах ми не могли зробити інакше, — не зрозумівши жарту, заперечив Ашот і продовжував свої пояснення: — Ці крилаті тваринки — ссавці, малята їх годуються молоком матері. А все в них пристосоване для літання. Тіло маленьке, але через широкі перетинки, що зв’язують його з крилами, здається великим. А вуха? Бачите, які здорові й тонкі! Перетинки допомагають їм триматися в повітрі. У кажанів такі широкі й легкі крила через те, що вони й дітей своїх весь час носять з собою і годують молоком під час польоту.

— Завидна доля в них — ні горя, ні турбот! — вставив Гагік.

— Почекай, Гагік, не заважай! Дай розповім, що знаю. Якось я прочитав про один дослід з кажаном, а потім і сам його проробив. Шкода, немає, в нас ниток, ми б теж могли це зробити. Батько одного разу приніс із лісу кажана. Я протяг у кімнаті від стіни багато ниток — ціла павутина вийшла — і випустив кажана. Він почав літати між нитками, та так спритно, що жодної не зачепив! Піймали ми його, зав’язали очі, і що ж? Навіть кінчиком крила не доторкнувся до жодної нитки… На відстані відчуває предмет.

Ашот задоволений враженням, яке справила на товаришів його розповідь. Далі він розказав, що кажани живуть колоніями в печерах, церквах. Чіпляючись лапками, вони завжди висять під стелями головою вниз. Так їм краще. Російський зоолог Сатунін років шістдесят тому спостерігав життя кажанів у нас, в долині Араксу, і в своїй книжці розповів про дуже цікаві речі. Він пише, що в одній печері біля Ордубита бачив кілька тисяч кажанів. У Мцхетській церкві поселилося аж дев’ять тисяч…

Ашот довго ще розповідав про життя й повадки кажанів, але Асо, який стомився за день і багато чого знав з життя цих тваринок, почав дрімати і скоро заснув, йому приснився чудовий сон.

Ось він привів колгоспну отару на Смарагдовий схил гори і пустив її пастись, а сам ліг на траву й гріється на сонці. Сонце таке яскраве, палюче!.. Бойнах, товариш його дитинства, припав до ніг, метляє хвостом і ніжно лиже руки… Раптом здоровенний, завбільшки з теля, кіт кинувся на отару, схопив і потяг вівцю… Це трапилось так швидко, що Бойнах не встиг навіть стрибнути на звіра, що, між іншим, навряд чи було б розумно. Собака інстинктивно відчув, що це був страшний кіт. Коли небезпека минула й настала тиша, собака знову ліг до ніг пастуха і почав лизати йому руки. «Бойнах-джан. адже тебе вже нема на світі?.. Чи, може, ти живий?» — думає у сні пастух, і з очей його ллються сльози радості. Хлопець обнімає свого кошлатого товариша, а той дивиться на нього сумно й ніжно…

— Бойнах-джан, братику мій!.. — кличе Асо й прокидається, розбуджений власним голосом. З очей його ще ллються сльози.

Наближається північ. Огонь у багатті згасає, і Шушик починає куняти.

— Спати! — каже Ашот. — Завтра зранку підемо збирати виноград.

Проте наступного дня юні мандрівники довго не наважувались віддалятися від свого житла, побоюючись, Що звір може ховатися десь поблизу.

До полудня хлопці сиділи. в печері, потім, не витримавши, вирішили піти по паливо.

Цюкання сокири, тріск падаючого гілля, крики, пісні, — все це підбадьорювало їх: не підійде ж звір до людей, які рубають дерева!..

Змінюючи один одного, хлопці працювали своєю заржавілою і тупою сокирою.

— Ху! Хіба це сокира? Жує, як беззубий віл!.. Не буду я нею рубати! — витираючи піт, застрайкував Гагік.

— Ох, ці хлопці! Тільки й думають усе силою взяти! — докірливо сказала Шушик. — А хіба не можна погострити сокиру? Адже гострою сокирою і працювати легше і дров більше нарубаєте.

— Справді!.. Саркіс, піди принеси з кузні точильне колесо, я нагострю, — посміхнувся Гагік.

— Стривайте, я зараз таки принесу точило! — вдарив себе по лобі Ашот. — І як ми раніше до цього не додумались? А як ви гадаєте, де в Барсовій ущелині є поклади точильного каменю?

— Чортовим кігтем можна нагострити? Я місце знаю.

— Ні, Саркіс, круглі чи овальні точила, які нам потрібні, виготовляє в природі лише вода. Це вона протягом століть шліфує каміння. Ходім подивимось біля гирла потоку.

Там-таки знайшли кілька булижників і принесли їх у печеру.

— Гострити сокири-це якраз справа кривих, дайте мені, — простяг руку Саркіс.

— Добре, а ми підемо по виноград. Дров потім нарубаємо гострою сокирою.

— Не гострою — алмазом стане! — посміхнувся Саркіс.

Товариші засміялись: дивна справа — Саркіс намагається розмовляти так, як Гагік!..

Скоро у винограднику знявся дим від багаття.

Хлопці помітили в саду сліди якогось чотириного звіра, що унадився по солодощі. Лапами він згрібав сніг і викопував з-під нього солодкі грона винограду. Ашот насторожився. Придивившись до сліду, він помітив, що в тварини дуже довгі кігті.

— А, та це той борсук, що налякав Саркіса! — вигукнув він. — Але чому він не спить? Адже борсуки теж впадають у зимову сплячку.

— Видно, не такий він дурний, щоб проспати цей виноград, — сказав Гагік.

Сам того не розуміючи, він правильно оцінив поведінку борсука. Ашот пояснив, що деякі тварини засинають взимку тому, що не можуть знайти собі їжу. А коли в саду ще є виноград, то навіщо борсуку залягати?..

— Цього негідника треба знайти, здерти з нього шкуру, напхати травою і зробити подушку для Шушик, — скрегочучи зубами, сказав Гагік. Як не дивно, інші хлопці були теж агресивно настроєні проти борсука, хоч не могли б пояснити чому.

Всі разом пішли по сліду і зупинились біля борсукового лігва.

Під скелею він, очевидно, струсив сніг із своїх лап і зник серед каміння.

— Чи не викурити його димом? — запитав Асо.

— Не викуриш. Давай наглухо закриємо вихід, хай у гнізді спить, — запропонував Ашот і тут же заклав вхід у нору таким каменем, якого б не зрушили з місця й п’ять борсуків.

— Отепер весь виноград наш! — зрадів Гагік. — Зберемо, повісимо в печері і цілу зиму будемо їсти.

Коли хлопці повернулися в печеру з виноградом, Асо склав його купкою в одному кутку.

— Хай тут лежить, — сказав він задоволено.

— Почекай, Асо, ти нічого не розумієш у господарстві, — запротестував Гагік. — Виноград не складають купою — так він за день зіпсується. Треба розвісити.

З усіх присутніх тут хіба що пастух не знав, як зберігати виноград. Інші ж виросли на виноградниках, і це було для них звичайнісінькою справою.

Взявши кілька тоненьких гілочок, хлопці зрізали в них бокові паростки і на криві сучки, що лишились після зрізування, повісили грона винограду. Гілочки з гронами повісили на кілочки, заздалегідь забиті в стіну печери, і печера стала схожою на справжній маран[24].

Гагік відступив кілька кроків назад і, взявшись руками в боки, замилувався: великі кетяги мінилися всіма барвами. «Дурнями ж ми будемо, коли кинемо стільки винограду й підемо в село», — подумав він.

Однак радість його була короткою. Трохи пізніше, вставши, щоб дістати для Шушик кілька кетягів, він помітив, що виноград пустив сік.

— Ой, щоб мене гедзь укусив! — вигукнув хлопець. — Виноград примерз і почав псуватися — тече!..

— Так, здається, тріскається — шкіра підмерзла, — підтвердив Ашот. — Шкода, не вдасться зберегти. Що ж нам робити?

Настрій зразу підупав: і продукт є, а зберегти не можна!

— У моєму черепку виникла геніальна думка! — оголосив Гагік. — Надушимо виноградного соку, наллємо в горшки і поставимо в холодне місце. У нас буде глюкоза, тобто сила, яка розчищає сніг. Пий і берись за лопату!..

Не можна сказати, щоб пропозиція Гагіка була неслушною. Проте хлопці, та й сам Гагік, з жалем душили, м’яли чудові грона. Просто шкода було, власними руками знищувати таку красу.

Через два дні Гагік зробив ще дві глиняні посудини — якісь глибокі горщики з широкими шийками і порівняно вузькою середньою частиною. Інакше в нього не виходило.

— Що зробиш — верстата нема, інструментів нема… — скаржився гончар-самоучка.

За його пропозицією сік перелили в ці нові, добре випалені посудини.

— Ай-ай-ай! І вино тепер у нас є! Не життя, а рай, про який говорили наші діди. І виявляється, що рай тут, у Барсовій ущелині! — захоплено говорив Гагік. — Їж шашлик, запивай вином. Хіба тільки той, хто втратив розум, може повернутися тепер у село… Ашот! Цей карас треба відставити далі від вогню, хай сік залишиться солодким, його як глюкозу будем пити. А другий підсунь ближче: сік почне бродити, стане вином, і ми будемо рятуватися від холоду…

Так і зробили.

Ні, життя, здається, поліпшується, і зима в Барсовій ущелині зовсім не така страшна, як думалось раніше.

Одне тільки часом псувало настрій нашим героям: з усього було видно, що барс не пішов з ущелини.

Якось Асо знайшов свіжі кістки кози — її недавно розірвав звір. Про цей випадок пастух розповів тільки Ашоту, і обидва вирішили, що мир і спокій — це тимчасове явище.

Розділ двадцять п’ятий

Про те, як неживі кажана воскресли й полетіла

Минуло ще кілька днів, сонячних, безхмарних. Але сонце вже гріло мало — зима брала своє.

Наші герої сумно поглядали на Диявольську стежку. Там не видно було навіть каміння: все засипав сніг! Значить, треба продовжувати заготівлю на зиму…

Хлопці вирубали майже весь дубняк, пожалівши тільки старий горіх.

Рубати дрова тепер було легше. Правда, якщо в кузні на великому точилі можна було нагострити сокиру за півгодини, то Саркіс витрачав на це цілий день, ще й частину ранку. Він так старанно тер тупу сокиру об гладенький базальт, що руки німіли. Зате після його зусиль з сокири аж іскри сипались на сонці. А коли вдариш нею по дереву — насилу витягнеш назад. Саркіс був дуже задоволений наслідками своєї праці.

Готові поліна складали в кутку печери.

— Тепер вони висохнуть і добре горітимуть, — бадьоро сказав Ашот. — А з частини полін зробимо кожному тахту.

— Почекай, Ашот, у нас є важливіші справи, — заперечив Гагік. — Навіщо тобі тахта? Чим наші постелі погані?

Але Ашот наполягав на своєму. Шушик мовчки слухала їхню суперечку.

— Ти знову на свого ішака сів? — насупившись за питав Гагік. — Не забувай, що тут колектив, і, будь ласка, прислухайся до його думки. А то знову можемо переобрати… Забув?

Ашот почервонів. Про такий випадок йому нагадали вперше.

— Добре, — погодився він. — Скажіть самі, що в першу чергу ми повинні робити.

— Отож-бо!.. Ми збираємось тут зимувати. Потрібне нам світло у цій темній печері? Потрібне.

— Світло? Дурниці, скіпки я нароблю, — сказав Асо.

Пастух сидів біля вогню і гострив об гладенький камінь свій ножик. А коло нього лежала купа янтарних скіпок з соснових гілок.

— Тоді послухайте мою пропозицію, — почав Гагік. — Принесіть глини, і я для кожного зроблю чашку й тарілку. Годі нам, як наші прапрадіди, з однієї миски їсти.

З смолоскипами в руках усі рушили до глиняних ям.

— Ось уже місяць, як ми сліпнемо й задихаємось від диму, — сказала дорогою Шушик. — Чому ніхто з вас не подумає, що треба скласти якусь грубку?

— Що зробиш, кожного дня щось нове трапляється, — виправдовувався Ашот. — Але тепер ми неодмінно це зробимо. Хлопці, беріть по великому вальку глини…

Так юні мандрівники готувалися зустріти довгу зиму. Та випадок порушив їх спокій.

Якось повертаючись увечері додому, вони застали двері в печеру відчиненими.

— Що це? Хто міг сюди зайти? — стурбувався Ашот.

— І добре, що двері відчинені, — сказав Гагік, — провітрили принаймні приміщення. А то у мене від цих винних випарів голова паморочиться!..

Та чи до жартів було зараз? Хлопці обережно зайшли в печеру і зупинились вражені. Глечик з соком був перекинутий, в’язки винограду зірвані, в печері панувало безладдя. Якісь невідомі істоти поїли весь виноград, усі запаси кажанів і запили їх вином.

Хлопці були ошелешені. За одну мить зник рай, змальований Гагіком, розвіялись, як дим, усі надії. Виснажені, обірвані полонені Барсової ущелини опинились віч-на-віч з суворою зимою, голодною, холодною…

— Це барс?.. — пошепки запитав Гагік.

— Барс не вип’є соку, не з’їсть винограду, — задумливо сказав Ашот.

Мов скам’янілі стояли юні мандрівники посеред своєї спустошеної печери і гірко думали: хто ж, хто так жорстоко ворогує з ними?..

Кінець другої частини

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Розділ перший

Про те, як у горах блукав козел з шапкою на голові

На хребтах Малого Кавказу лютувала хурделиця, а на південних схилах гір, в ущелинах і міжгір’ях, що спускалися в Араратську долину, була відлига, сніг розтавав і брудними потоками збігав в Аракс.

Дикі кози й барани перейшли з холодних вершин у привітні низини, ближче до сіл. Коли б мисливець Арам, шукаючи любимого сина, не поїхав на Далекий Схід, він, як завжди, вилазив би вранці на плаский дах свого будинку і дивився б на диких кіз, що гордо стояли на вершині пагорка край села.

Гнані негодою, тварини спускалися з плоскогір’їв у долини і, шукаючи їжу, рили копитцями колгоспні озимі поля. Вони збиралися і на колишніх кладовищах, вилизуючи стародавні плити, які пастух Авдал посипав сіллю для овець. Перекочували вниз і паслися на просторих схилах гір — колгоспному пасовиську. Пустотливим і неспокійним козам скрізь тісно. Вони тікають з улоговин вище, залазять на скелі і часом зустрічаються тут із своїми дикими родичами. А буває й навпаки: дикі кози або гірські барани — муфлони, чимось налякані, цілою отарою вриваються в колгоспну череду і, збудораживши її, знову стрімголов тікають у гори. Шалено гавкаючи, кидаються за ними вівчарки, але куди там — за муфлонами і арабський жеребець не вженеться.

… Небо знов затяглося хмарами, знов час від часу йде сніг.

Пастух Авдал сидить під скелею і, притулившись спиною до холодного каміння, виграє на старенькій сопілці. Це були не звичайні мелодії. Кожну з них по-своєму розуміють вівці. Своєю грою він переганяє отару на новий випас, заспокоює бешкетливих кіз, жене овець на водопій. Здається, чари живуть у його невибагливих мелодіях.

Авдал народився в наметі на гірському пасовиську, виріс серед овець і добре розумів їх. Тварини теж розуміли й любили його, покірливо виконували всі його накази.

Коли Авдал — високий, у чорній бурці на широких плечах — стоїть на скелі, здається, що в цих краях він володар усіх отар. У нього густі чорні вуса, чорні очі, обпалене сонцем бронзове обличчя — справжній бедуїн!

Тепер пастух Авдал часто на своїй сопілочці виливає тугу за любимим сином Асо. Грає Авдал журливу пісню, і хочеться йому, щоб і гори навколо, і небо, і скелі переживали його горе, разом з ним лили сльози…

Ей-гей, де ж ти, сину мій?.. Ей-гей, де ж ти, соколе мій?..

Зсунувши на вухо чорну каракулеву папаху, Авдал підпирає рукою скроню, заплющує очі і, похитуючи головою, на мотив жалісливої курдської пісні співає хвалу своєму синові:

Азе хайрана левке моні Бжибілінда дил ширіна… Азе хайрана лавке хома Єке ранг асмара ані зетат…[25]

Вдалині на схилах і скелях стоять вівчарки — пильні сторожі отари — і ніби прислухаються до звуків знайомої пісні. Вірні друзі і радісних, і суворих днів життя свого господаря, вони ніби розуміють, яке велике горе переживає він, і здається, теж сумують за Асо…

Ось один собака — вовкодав з рябими боками — ласкаво крутячи хвостом, нерішуче підійшов до Авдала, лизнув йому долоні і ліг біля ніг, поклавши голову на передні лапи. Скільки смутку в очах тварини, спрямованих на пастуха!..

— І ти сумуєш за Асо, Чало-джан? І твоє серце щемить за ним? — питає Авдал, і в голосі його бринять сльози. — Пішов, загинув наш Асо. Полетіло з моїх рук орля. Нема в мене сина, Чало-джан. Хто ж буде підтримувати вогонь у моєму житлі, коли я постарію і помру?.. Погасне моє вогнище, Чало-джан!..

Невимовна туга скувала серце пастуха, сльози підступили до горла. Він замовк, і тільки важке зітхання виривалося з грудей Авдала… «Ех, де ж ти, де, під якою скелею, під яким каменем, мій соколе?..» — з глибоким сумом думав Авдал. Він намагався підбадьорити себе, розвіяти тугу, що гнітила серце, хоч на одну годину забути про втрату. Але не міг. Кожна скеля, кожен видолинок, кожний кущик, струмочок — усе нагадувало про сина. Отут Асо чіпляв свій ковпак на полицю і, розмахуючи нею, дзвінким голосом скликав овець. На отой великий камінь сідав і брав у руки свою сопілку… Як гірський струмок, дзвеніла його пісня…

Як забути? Як позбутись гнітючих дум? Ніде, ні на хвилину не міг забути пастух про сина.

Приходив старий на ферму чи зустрічав приятелів, годував собак чи втихомирював пустотливих кіз, приймав ягнят чи ще щось робив, — перед ним завжди стояв образ Асо — його помічника і люблячого сина. Хоч би поговорити з ким, розділити своє горе…

… Раптом з-за найближчої скелі висунулась чиясь шапка. Оце добре! Може, хтось із ферми. Буде з ким поговорити, душу відвести…

— Це ти, Сурен? Їсти приніс? — запитав Авдал, але на превеликий подив шапка миттю зникла. Незабаром вона знову показалася з-за каменя, трохи нижче.

— У піжмурки, чи що, надумав гратися, дурню? — не розуміючи» в чому справа, пробурмотів Авдал і знову гукнув: — Ей, Сурен! Куди ти? «Сурен» підвів голову, і Авдал побачив, що то великий козел з шапкою на розі.

— Згинь, пропади, нечиста сила! — перелякано пробубонів пастух і протер очі: чи не привиділось?..

Козел зник. «Що ж де таке? — думав пастух. — Козел у шапці?! Мара якась!»

І, щоб не думати про нього, Авдал знову почав грати на сопілці.

Поблизу на рудих скелях щось затріщало. Собака, що лежав біля ніг пастуха, підхопився й нашорошив вуха. Авдал перестав грати і прислухався. Він знав, що слідом за отарою спустилися з гір вовки, і тому кожний кущик, кожний камінь, ледь чутний шурхіт здавалися йому підозрілими.

Але це були дикі кози, які саме билися величезними рогами. Починався період парування, а отже й бійок. «Чр-чрхк, чр-чрхк!..» — чулося в скелях. Та як не напружував Авдал свого зору, він нічого не міг побачити. Хіба на сірому фоні каміння розглядиш сірих тварин?

Аж ось два величезні козли піднялися на кряж і, забувши про небезпеку, зчепилися в лютій бійці. Б’ючись лобами, вони на мить зупинялись, відступали один від одного на кілька кроків, а потім знову розлючено збігалися. На голові в одного з них Авдал виразно побачив шапку…

Вівчарка, що стояла на скелі, заливчасто загавкала на козлів. Ті перестали битися і кинулись тікати. Ось вони пробігли повз Авдала. Шапка, що висіла на розі козла, то відлітала на потилицю, то спадала йому на лоба, лякаючи тварину. Намагаючись звільнитися від неприємного вантажу, козел розлютовано трусив головою, але шапка міцно трималася.

Ну й дивина!..

Наткнувшись на камінь, козел на мить зупинився, вибираючи собі шлях далі, і пастух знову побачив шапку.

— Ой, це ж шапка Арамового сина!.. — прошепотів Авдал.

Звичайно, це була вона. Авдал не міг помилитись. Верх у неї був з червоного сукна, а підняті догори вуха — з шкури вовка, якого сам Авдал торік загнав собаками і добив дрючком…

Промчавши гребенем пасма, козел зник на другому його боці…

Авдал розповів працівникам ферми про зустріч з загадковим козлом.

Дружина Авдала і мати Шушик почали ридати, а пастухи, зібравшись увечері в читальні, обговорювали незвичайну подію і сушили голови над її розгадкою.

І справді: як і за яких обставин шапка зниклого Ашота могла опинитися на рогах дикого козла?.. І чи це його шапка? Якщо так, то чи живі ж діти?

Довго радилися працівники ферми, і всі зійшлися на тому, що школярів треба шукати не на Далекому Сході, а десь поблизу Айгедзора.

В село відрядили з ферми чоловіка — повідомити матір Ашота, що в горах гуляє козел з шапкою її сина…

Мати, звісно, нічого не зрозуміла, тільки ще дужче схвилювалась. Та й хто міг щось зрозуміти в цьому загадковому явищі, крім Арама, чудового знавця природи. Він пішоїв би в гори, знайшов і вбив козла. Але ж Арама не було в селі.

— Дайте йому телеграму, хай швидше повертається, — сказала крізь плач мати Ашота.

В останньому листі, який вона одержала, Арам і Аршак повідомляли, що їм не пощастило натрапити на слід школярів. У краях, округах і районах Далекого Сходу — скрізь поставлені на ноги органи міліції, але й вони не можуть знайти дітей… «Е, якщо так, треба написати їм, щоб їхали назад», — вирішили нарешті айгедзорці, і Паруйр напідпитку подав Арамові таку телеграму: «Дикий козел шапкою твого сина на голові розгулює верхніх ущелинах Приїжджай обміркуємо що робити».

Телеграма про козла і шапку Ашота схвилювала Арама й Аршака. Тисячі припущень змінювались в їхніх головах, поки вони приземлилися на аеродромі у Вірменії.

Приїхавши в рідне село, Арам прибіг додому, обняв дружину й дітей, сунув у кишеню кілька шматочків хаурми[26], загорнутої в лаваш, і помчав у гори.

Як не умовляла його дружина сісти відпочити, з’їсти хоч скибку хліба, Арам відмовився. Хіба міг він проковтнути хліб, коли шапка сина була на рогах дикого козла?..

Недовго йшов Арам. У теплих ущелинах за селом зібрались отари колгоспної ферми, і сюди із засипаних снігом гірських вершин та плоскогір’їв зійшли дикі кози й муфлони.

Сонце було вже на заході, коли Арам розшукав на одному з лугів пастуха Авдала. Мисливець привітався й сів поруч.

— Що ж, друже Арам, так і пропали наші діти?.. — сумно запитав Авдал, і очі його затуманились..

Арам мовчки курив. Як схуд, як змінився цей завжди веселий, безтурботний чоловік! Під очима синці, а в волоссі прибавилося сивини…

Витягнувши з кишені пачку грошей, Арам простяг їх пастухові.

— Це гроші, які ти давав мені на витрати. Привіз назад, не знадобилися. — І як не відмовлявся пастух, Арам таки примусив їх узяти.

— Скажи, Авдал, чи справді ти бачив шапку Ашота?

— Що тобі сказати, друже Арам?.. Верх шапки був червоний, а хутро те, що я тобі дав, того вовка… Не знаю, може мені показалось…

Арам мовчки роздумував. Авдал забобонний чоловік, може й справді це йому привиділося? Ні, треба самому походити по горах і ущелинах, знайти загадкового козла і з’ясувати таємницю шапки.

— Брате Авдал, а, крім тебе, ніхто цього козла не бачив?

— Ні.

— Ходім пошукаємо його разом.

— Охоче піду, — промовив Авдал, підводячись. Він доручив отару іншим пастухам, а сам пішов слідом за Арамом.

Авдал — хороший товариш у важкі дні. Він не допустить, щоб Арам сам блукав у горах.

Вони піднімались угору по ущелинах, бродили схилами гір, зазирали у всі складки й тріщини скель, полохаючи диких кіз, але до заходу сонця так і не натрапили на козла в шапці.

Увечері обидва повернулися на ферму. Арам лишився там ночувати.

Неспокійно спав мисливець. Так багато вражень за день! Такий довгий день! А ще кажуть, що зимові дні короткі!.. Снідав він у Сталінграді. Пролетів Ростов — сонце вставало, а коли, перетнувши хмари, літак мчав над хребтами Закавказзя, воно тільки наближалося до зеніту…

У вухах Арама ще стояв гул пропелера, ще тремтіло його серце. Розігнавши дрімоту, мисливець розплющував очі; перед ним, сумно схиливши голову, сидів біля вогнища пастух Авдал. У зашкарублих пальцях він тримав стару сопілку, і м’які меланхолійні курдські мелодії дзвеніли в повітрі…

— Ло, ло, ло, ло…

Розділ другий

Про те, як незручно тварині носити шапку

Вдосвіта Арам з Авдалом знову піднялися в гори.

Арам знав, що дикі кози виходять із своїх сховищ на світанку, щоб встигнути попастись, поки немає собак з отарами. Нашвидку попасуться і знову ховаються в неприступних печерах.

Повільно йшли Арам з Авдалом по скелястих вершинах, часто лягали і оглядали зверху нижні скелі. Передранковий холод щипав за обличчя, але всередині в них усе кипіло від нетерпіння, від палкого бажання натрапити на слід своїх синів.

Нарешті зійшло сонце. Руді скелі заблищали в його промінні, стали схожими на казкові фортеці й палаци.

На одній з них з’явилося кілька кіз. Вони то нахилялись, пощипуючи траву, то піднімали вгору свої красиві мордочки і пильно прислухались. Арам і Авдал, лежачи за виступом скелі, байдуже дивились на них. Їх погляди, ковзаючи по кам’янистих пасмах, шукали козла в шапці.

Зненацька пастух витяг з-під бурки руку і штовхнув Арама.

— Бачиш?

— Бачу, — прошепотів Арам і підніс до очей бінокль.

По той бік від кіз-матерів, з-за скелі, показалась голова великого козла. На його рогах справді стриміла шапка з червоним верхом.

Побачивши шапку, Арам страшенно розхвилювався. Він не хвилювався так навіть перед ведмежим лігвом, коли, ревучи й форкаючи, кошлатий звір вилазив, щоб розправитися з тим, хто порушив його спокій.

Арам підняв рушницю й прицілився, але від хвилювання нічого не бачив, і в такт неспокійним ударам серця здригалося дуло його рушниці…

Козел — видно, вожак отари — стояв на своєму сторожовому посту, оглядаючи все навколо. Він обнюхував повітря, нашорошуючи вуха то в один, то в другий бік, прислухаючись до кожного звуку, до кожного шелесту. Як батько оберігає спокій і безпеку своєї родини, так він оберігав свою отару.

Ось з вершини гори до козла долинув — підозрілий запах. Вожак глянув угору і подав сигнал тривоги: фршт… фршт!

Кози-матері здригнулись, напружились і, помітивши край чорної бурки, злякано шарахнули вниз.

Вважаючи своє завдання виконаним, козел-сторож збирався й собі тікати слідом за козами і вже зігнувся, приготувавшись до стрибка, як тієї ж миті, бджолою прогудівши під самою його шиєю, пролетіла куля. Мисливець промахнувся.

Багатоголосою луною озвався в горах грім пострілу. Кози зникли. Чути було тільки, як поступово затихає цокіт їх копитець та шелестить дрібне каміння, осипаючись із скелі.

Не минуло й хвилини, як кози спустились в ущелину і граціозними стрибками вже перебігали на схил сусідньої гори. Попереду, розмахуючи метровими рогами, на яких теліпалась шапка, біг знайомий нам козел. Козел зник, лишивши в душі мисливця Арама сумніви.

Авдал обернувся до свого супутника:

— Ну що, друже Арам, на козлі Ашотова шапка?

— Очі в мене сльозились, добре не роздивився. Поки не вб’ємо козла, не взнаємо… Ходім!

І Арам з рушницею напоготові поспішив за козами.

Перебравшись на той бік пасма, Арам і Авдал помітили групу озброєних людей, що йшли знизу їм назустріч. Ті подавали знак зупинитися, махаючи шапками.

Це були місцеві мисливці, а з ними Аршак і голова районного товариства мисливців.

— Спізнився… Ходив у район по допомогу, — виправдовувався Аршак, витираючи піт з чола.

Бідолаха! Що лишилося від нього, цього кремезного сильного чоловіка!..

— Даремно ви турбувались, — самовпевнено сказав Арам, — я сам спіймаю його в Барсовій ущелині.

— Та ми ще здалеку помітили, що кози тікали в той бік, — підтвердив мисливець. — А по-твоєму, вони справді в Барсову ущелину втекли?

— Так. Я налякав їх. Вони підуть у такі місця, де їм ніхто не заважатиме битися. Зараз же у них такий період, — пояснив Арам.

— Не поспішай, Арам, — спокійно перебив його мисливець. — Почекай, поки підійде Борода Асатур із своїми хлопцями. Тоді й вирішимо, як бути. Він людина досвідчена, може, дасть пораду.

— Борода Асатур? А які справи в нього у наших краях?

— Хіба не ти йому писав? Ні? Ну, якось він дізнався і приїхав нам допомагати. Цієї ночі всі вони були на одній з верхніх ферм. Я розмовляв з ним уранці по телефону…

— А чи знайде він нас? — зрадів Арам, почувши ім’я відомого мисливця з Севанського краю. Борода Асатур!.. Він обов’язково щось придумає, підкаже.

— Знайде. Ми домовилися зустрітись на Орлиній скелі. Здається, й сліди кіз туди ведуть.

Арам так зрадів, що стрімголов побіг до Орлиної скелі, хоча сліди кіз повернули трохи праворуч від цього шляху. Мисливці рушили за ним. Незабаром Арам радісно вигукнув: на вершині гори сидів сам дід Асатур. Його величезна овеча папаха чорніла на голубому фоні неба. Навколо старого сиділи на камінні ще якісь люди.

Мисливці зупинились, помахали шапками.

Старий у папасі, що сидів на скелі, трохи підвівся, махнув рукою (мовляв, помітив) і мовчки зійшов зі скелі. Мисливці зрозуміли: розмовляти не можна.

Аршак рушив назустріч гостям і гаряче обняв юнака, що йшов із старим мисливцем.

— Грикор-джан, і ти прийшов?..

Грикор, племінник Аршака, був майже ровесником Гагікові і дуже на нього схожий — такий же пустун і жартівник. Обнявши дядька, він, ледве стримуючи сльози, притулився до його плеча.

— Чоловікам плакати не личить, — добродушно промовив дід-мисливець, ховаючи за пазуху свою довгу бороду. — Доброго здоров'я, айгедзорці!.. — привітався він, підходячи ближче.

Любимий собака діда — Чамбар — з цікавістю розглядав незнайомих людей. Він розумів, що на людей, з якими так дружелюбно розмовляє його хазяїн, гавкати не можна.

— Доброго здоров’я тобі, дітям і внукам твоїм, дядьку Асатур! — знявши шапку, шанобливо вклонився дідові Арам і додав — На радість очам нашим ти прийшов до нас.

— Хай буде ласкаве до тебе око небесне, Арам-джан, хай здійсниться твоя мрія, — відповів дід Асатур за звичаєм.

Оглянувши всіх присутніх, старий кивком голови похвалив їх. «З такими людьми багато дечого зробити можна», — говорив його погляд.

Потім дід Асатур сів на камінь і спокійно почав набивати тютюном свою стареньку люльку.

— Познайомся, Арам. Це моє левеня — внук Камо. Ти про нього, мабуть, чув. А це наш жартівник Грикор. Той, хто з ним товаришує, смутку не знає.

В обох хлопців ноги були мокрі до колін: очевидно, вони пройшли через гори в глибокому снігу.

— Пити тобі, мабуть, хочеться, дядьку Асатур?

— Звісно, Арам-джан, налий, намучились ми в горах. Але яку це ти мені воду даєш? Червону?.. Щасливі люди Араратської долини — замість води п’ють вино!.. Ну, будьте здорові! Хай кожний свою втрату знайде, хай мир буде всім! — І старий з задоволенням випив вино з великого глиняного кухля.

— А дорогою не зустріли ні звіра, ні птаха?

— Як не зустріли?.. У Хосровському лісі ці левенята разом з Чамбаром диких кабанів вигнали.

— І ти підстрілив?

— А як думаєш, не підстрілив? — зухвало глянув на нього дід.

Вино вдарило йому в голову, старому хотілось якнайпишніше розповісти про полювання на кабанів. Але, помітивши, що Арам насупився і виявляє ознаки нетерпіння, дід встав.

— Одного кабана я вбив. Та не кабана, а цілого буйвола! — поспішив він похвалитися і, не зрозумівши, чому на обличчях слухачів замість здивування грає усмішка, посміхнувся сам. Виявляється за його спиною Грикор знаками показував, що дід підстрілив мале порося…

— Де ж твій кабан? — запитав Арам, коли вони вже вирушили в дорогу.

— Дичина належить не мисливцеві, а тому, хто її з’їдає, — поважно й повчально сказав дід Асатур. — Зараз на фермі її смажать і їдять… Ну от. А тепер ти розповідай, Арам, — перейшов старий до діла, — що за історія у вас сталася? Як діти? Як усе це було?..

Вислухавши розповідь Арама, дід Асатур поцмокав язиком, похитав головою:

— Бачу, що в твого Ашота, як і в мого внука, в голові вітер гуляє. Яких тільки турбот він мені не завдав! Ну, нічого, все обійшлося. І в тебе все добре буде… Не бійся.

— Але шапка на голові у козла — як вона там опинилась? — хвилювався Арам.

— Еге, це й справді якесь чудо, — задумливо пробурмотів старий і відразу ж додав: — У нас, можна сказати, теж немало різних чудес було, та всі вони виявились обманом… На нашому Далі-дагу є чорні скелі. Завжди в них щось шуміло, гуло. Люди казали, що там пекло і в великому казані киплять душі грішників. А ось наш Камо з своїм гуртком натуралістів відкрив цю таємницю. Висадили в повітря скелю — виявилось, що під нею річка тече. Ніякого чуда! На озері Гіллі у нас віками хтось ревів на всю округу. Говорили — водяник, сатана, водяний буйвол… Теж виявилось, що обман. Просто збігав з гір підземний потік і з гуркотом вливався в Гіллі. Ні, Арам-джан, ніяких чудес нема зараз. Ми твого козла, де б він не був, знайдемо і знімемо з нього шапку. Незручно, бачиш, щоб козли в шапках стрибали.

Бадьорий тон старого до деякої міри заспокоїв Арама.

— Твоїми устами мед пити, дядьку Асатур, — зітхнув Арам.

Знайшовши сліди кіз, мисливці пішли по них, ледве пробираючись вузькими і слизькими стежками. Земля на схилах, де розтанув сніг, була ще мокра, подекуди навіть грузька, тому досвідченому мисливцеві неважко було помітити, куди тікали кози. В балках і на схилах, де ще лежав сніг, тварини залишили відбитки своїх гострих копит.

То тут, то там зупинялись кози, відпочивали, відкопували з-під снігу зелену парость, але, відчуваючи, що їх переслідують, знову зривалися з місця і мчали вперед, до неприступної фортеці — Барсової ущелини.

Мисливці переслідували кіз до полудня і, дійшовши до гірського хребта, що відділяв їх від Барсової ущелини, нарешті, зупинились.

Тут сліди кіз, що тяглися на той бік хребта, з’явилися знову на іншій стежці і вели назад, спускаючись вниз, до Араратської долини. Сліди були свіжі, бо в ямках від копитець у м’якому снігу стояла вода.

А може, це інша отара?..

Мисливці почали лічити сліди: чотири кози-матері, троє козенят, козел тільки один. Де ж другий? Чи не пішов він Диявольською стежкою, що веде до Барсової ущелини? І чи не був це той самий козел — з шапкою на голові?..

Мисливці сіли на каміння, задумались.

— Ну, як по-вашому, це та отара чи ні? — запитав Аршак.

— Мабуть, та сама. Можливо, в ущелині кози зустріли ведмедя і повернули назад. Хоча, хтозна… — Трохи подумавши, старий мисливець Асатур додав: — Вони зараз у долині сіль лижуть, ходімо!.. — І рушив уперед.

Мисливці спустилися в Араратську долину і повернули праворуч, до того місця, де лежало гирло таємничого потоку. Уздовж його берегів росла трава — зараз вона була суха, — а трохи збоку, на лисих місцях, мерехтіли на сонці білі плями солі, що виступили з землі, ніби за ніч впала на землю роса, яку не може висушити сонце. Сюди з гір спускаються лизати солончаки вірменські муфлони й дикі кози. Та он і вони!

Кілька тварин, нахиливши голови, зосереджено лижуть природну сіль. Здалеку можна подумати, що це домашня отара. Але гострий погляд мисливця швидко виявляє те, що шукав.

— Той самий, у шапці! — схвильовано закричав Авдал.

— Так, так, — стверджує Арам. — Стійте, подумаємо, що робити.

Справді, на відкритому місці не підійдеш до таких обережних і чутливих тварин. Дід Асатур визначає, звідки дме вітер, і викладає свою тактику:

— Якщо ми сполохаємо кіз, то вони кинуться до скель, до своїх сховищ. Тоді ми з Арамом загородимо їм дорогу — ляжемо під тим кущем угорі і будемо чекати. А ви обійдіть їх ззаду і женіть на нас. Зрозуміли?

Ховаючись у прибережних кущах, мисливці піднялися вгору по річці Аракс і, обійшовши кіз з тилу, вийшли до солончаків.

Почувши людей, кози миттю скупчились навколо вожака. Ще мить, і вони помчали до рятівних скель. Не знали тварини, що на їх шляху ховаються за кущем мисливці Борода Асатур і Арам з рушницями в руках. Вітер дув від кіз до куща, і вожак з шапкою на голові не відчував найстрашнішого для себе людського запаху.

Ось тварини зовсім близько від мисливців. Уже яскраво видно чорну смужку, що перетинає землистого кольору корпус вожака. Груди в нього рябі, на череві біла пляма, а роги хитаються, мов два величезні карабіни…

Легко стрибаючи, за ватажком бігли кози, стрункі, тонконогі, з гострими маленькими ріжками і ніжним вигином шиї. Коли вожак зупинявся і поглядав назад, вони теж зупинялися й ніби по команді, оглядалися. Кожна мати прикривала грудьми своє малятко.

— Стріляй, ти краще бачиш, — прошепотів дід Асатур.

— Ні, я хвилююсь… Не влучу…

Дід Асатур весь напружився. Так буває завжди, коли мисливець готується до пострілу. Від того, що він підвів рушницю, на зрадницькому кущі ледве помітно ворухнулася гілочка. Цього було досить, щоб кози зупинились і стривожено подивились уперед. Та, перш ніж вони відчули небезпеку, з-за кущів гримнув постріл, блиснуло полум’я, піднявся димок. Вожак стрибнув і важко впав на землю…

Кози панічно помчали в гори.

Арам підійшов до козла, який ще бився в агонії, нахилився, зірвав з рогів хутряну шапку і завмер. Це була шапка його сина Ашота…

Розділ третій

Про того, хто обікрав юних мандрівників

Удар був такий несподіваний і важкий, що наші герої кілька хвилин не могли отямитись. Мов скам’янілі стояли вони на порозі печери. Ніхто не міг і слова вимовити. А коли нарешті опам’яталися, всі разом зачинили двері і підперли їх дрючком. Потім, затамувавши подих, прислухалися. Гагік навіть рота затулив рукою, щоб стримати кашель.

Поступово заспокоївшись, хлопці прикрили попелом ще тепле вогнище і знову якийсь час постояли, напружуючи слух.

— Чи не вийти нам на розвідку? — пошепки запитав Ашот і глянув на Асо — на кого ж він ще міг розраховувати в цей страшний час?..

— Ходім. Пошукаємо сліди, — погодився Асо, глянувши на кінець свого списа.

Вони обережно прочинили двері і з порога оглянули все навколо, — скелясту стіну проти печери й кучеряві кущі під нею, — потім, набравшись сміливості, вийшли.

Високо піднявши списи, хлопці ступили кілька кроків уперед і оглянулись. За ними йшли всі мешканці печери, теж озброєні списами.

Ашот суворо глянув на товаришів, і Шушик з Саркісом неохоче повернулися до вогнища. Гагік, високо піднявши сокиру, виступив наперед.

— Нас пограбувала людина! — раптом вигукнув він, показуючи на сніг.

І справді, сліди були такі, наче босий чоловік пройшов по стежці.

— Приготувати зброю! — крикнув Ашот.

Пройшовши кілька кроків, він нахилився над свіжими слідами, уважно придивився до них і твердо сказав:

— Ведмідь…

Усі інстинктивно відступили назад, повернулись до печери й зупинились біля дверей, готові в першу-ліпшу хвилину заховатися за ними.

— Напевно, п’яний, бідолаха. Виноградний сік бродить у животі і паморочить йому голову, — прошепотів Гагік, клацаючи зубами. — Ой, як холодно!..

Асо розумів, від чого стало так холодно Гагіку, але змовчав. «Ех, — подумав він, — не всі ж люди сміливі!..»

— Піду зігріюсь, — сказав Гагік і зайшов у печеру. Що там таке? — з тривогою запитала Шушик.

— Нічого, дрібниці.

— Що?

— Та нічого… Ведмідь… Якийсь боязкий ведмідь. Пожер наші запаси і втік.

— Що ж він тепер будете робити?

— Уб’ємо його!

І Гагік, набравши войовничого вигляду, глянув на дівчину, що зіщулилася ввід страху, і додав: — Не дамо ж ми йому перетравлювати украдене!..

Він сказав це з таким безтурботним виглядом, наче йшлося не про звіра, а про ягня.

— А як же ви вб’єте ведмедя? — наївно поцікавилася Шушик.

— Як? Так, як завжди: вдаримо сокирою по голові, і все…

В печеру зайшли Ашот і Асо. Вони підкинули в вогнище дров і сіли навпочіпки.

— Через тебе всі голодні, — вигукнув Саркіс на Ашота. — Чому ти нікого не залишив у печері?

Саркіс був правий, але Ашот не міг з ним погодитись. Гордощі заважали йому визнати свою помилку.

— А ти не кисни! — вибухнув він гнівом.

— Ти… ти… ти!.. — кричав Саркіс, бризкаючи слиною.

Ашот ледве стримувався. Здавалося, ось-ось він замахнеться і вдарить товариша. «Ясно, нерви не витримали в хлопця». — подумав Ашот і, шукаючи якоїсь причини, щоб змінити розмову, сказав:

— Може, вийдемо, Асо? Пошукаємо їжі. А захиститися віл ведмедя можна головешками.

Вони взяли по головешці і вийшли з печери.

Саркіс схопився. Очі його спалахнули. Він хотів ще щось сказати, але махнув рукою і знову сів. Хлопець взагалі сьогодні 6ув якийсь дивний, роздратований і дивився на всіх неспокійним поглядом.

Що з ним? Злякався, чи що?

Саркіс і ІІІушик лишилися в печері. Для безпечності двері підперли важкими колодами, у вогнище підкинули дров.

Надворі Ашот сказав:

— Якщо ведмідь випив стільки молодого вина, він сп’янів…

З сокирою в одній руці, з головешкою в другій, Ашот рушив по слідах ведмедя. Асо і Гагік не відставали від нього.

Вийшовши з «коридора», звір повернув праворуч і попрямував у скелі. В одному місці серед кущів він, очевидно, валявся, як іноді валяються на вулиці п’яні люди. А за кілька кроків звідси знову лежав, але вже на снігу. Ашот мовчки показував товаришам на сліди і постукував себе пальцем по лобі: «У ведмедя тут не все гаразд».

І в хлопця виникла смілива думка — знайти звіра в лігві і вбити, вдаривши обухом по голові!.. Оце діло! Толі вже їм ні зима, ні сніг не будуть страшні — живи собі спокійно до весни!

Ця думка так захопила Ашота, здалася йому такою реальною, що його страх почав потроху переростати у відвагу. І як тільки десь чувся шелест, Ашот зараз же насторожувався — не від страху, а від бажання знищити ворога…

Хлопці піднялися на верхній схил гори. Тут сліди ведмедя перевалили через пасмо і вели кудись до хребтів, що закривали ущелину зі сходу.

— Втік з ущелини! — вирішив Ашот. — Хіба він залишиться тут, відчуваючи людину?

Ашот справді був певен, що ведмідь зник зовсім, і відмовився переслідувати його. Ні з чим повернулися хлопці в печену, але на всякий випадок вирішили вжити деяких запобіжних заходів. Швиденько спорудили в коридорі дві високі барикади з каміння. Проте, закінчивши роботу, зрозуміли, що для ведмедя такі барикади не можуть бути перешкодою. Тоді хлопці надумали поставити «сторожів» перед кожною барикадою. Напхали сорочки травою, в розчепірені рукави встромили палиці, на голови опудалам наділи ковпак Асо і шапку Саркіса. Здалеку справді могло здатися, що два чоловіки — один у курдському ковпаку, другий у суконній шапці — пильно оглядають усе навколо.

Темний вечір спустився над ущелиною. Сумні й стомлені сиділи хлопці: скільки каміння їм довелося переносити! Тільки Саркіс не брав участі в цій важкій роботі. Він то лежав біля вогнища і тихо стогнав, то схоплювався і диким поглядом озирався навколо себе. Що з ним сталося?

Розділ четвертий

Про те, чому самітник повинен був протоптати своїми «святими» ногами ще одну стежку

Крізь щілини ветхих дверей пробивалося світло. Починався тридцять восьмий день полону наших героїв. Вони прокинулись і сумно подивились на згасле вогнище.

Як добре було вчора! В кутку печери ще зберігалась купка «курочок» Гагіка, їв глиняному глечику бродив пахучий виноградний сік, наче ждав, що його скоро покуштують.

Усього цього сьогодні не стало. Не було і грон барвистого, як райдуга, винограду. Якась безжальна істота позбавила мандрівників усього того, що було зібрано на зиму. Куди тепер іти? Що шукати? Хлопцям здавалося, що в Барсовій ущелині вже ніякої їжі не знайдеш. І вони сиділи похнюпившись. Не хотілося нічого робити, навіть розпалювати вогнище. В одному кутку лежала глина, принесена для спорудження печі, їв другому — лоза для кошиків. А перед ними знову стояв голод, знову треба було думати про їжу.

— Ходім пошукаємо «курочок», що тоді повтікали, — запропонував Гагік.

— Можна спробувати, — погодився Ашот. — Далеко полетіти вони не могли. Сховалися де-небудь поблизу.

— А ведмідь? А барс? — запитала Шушик.

— Ведмідь покинув ущелину, і барса давно не видно. Мабуть, він теж зник, — зовні спокійно відповів Ашот і, вставши, розібрав кам’яну барикаду біля дверей.

Він обережно висунув з печери голову. День був ясний, холодний. На вершинах барикад стояли пильні «сторожі». Ашот подивився на них і гірко посміхнувся. Потім разом з Асо вийшов з печери. Як досвідчені мисливці, хлопці навшпиньках обійшли все навкруги і, не помітивши ніяких слідів, нічого підозрілого, повернулися, щоб заспокоїти товаришів.

— Здається, все гаразд, — впевнено-сказав Ашот. — Дим вогнища всіх звірів налякав. І вони повтікали… Ходім!..

— А мені дайте спокій, — раптом спалахнув Саркіс. — Годі!..

Він сів. У напівтемряві очі хлопця неприродно блищали, а велика голова погойдувалась на тонкій шиї.

— Що з тобою? — здивовано запитав Ашот.

— Нічого… Дай спокійно вмерти! — І Саркіс з такою рішучістю витягнувся на своєму ложі, що ніякі вмовляння не змусили б його підвестися.

Гагік постукав себе пальцем по лобі, мовляв, чи не з глузду з’їхав?

Ашот здивовано знизав плечима. Несподівана зміна в поведінці Саркіса примусила його серйозно замислитись: чи знову показує свій характер, чи тут щось інше?.. Він встав, збираючись вийти.

— Ходімо!

Всі підвелися, тільки Саркіс не зрушив з місця.

— Дайте мені спокій! — закричав він знову, хоч його ніхто не чіпав.

Біля виходу Ашот дзвінким голосом сказав товаришам:

— Не бійтесь, не пропадемо…

— В природі взагалі нічого не пропадає, — філософськи відгукнувся Гагік, хоч голос його був сумний. — Щонайбільше — станемо поживою для звірів… Не пропадемо, звичайно, тільки видозмінимося, перетворимось на щось інше…

— Не бійтесь, — заспокоював товаришів Ашот. — Якщо будемо сидіти на місці й хникати — звичайно, станемо поживою для звірів. А треба діяти, рискувати, і виживемо…

Саркіс роздратовано кривився і люто розгрібав гілля, на якому лежав. Потім перевернувся на живіт, почав дряпати нігтями землю й лизати її.

— Солі! Краплю солі!.. — жалібно застогнав він і рвучко перевернувся на спину.

Солі?! Так ось у чому справа! Сіль була їх мрією. За дрібок солі вони віддали б, здається, життя. Навіть слово «сіль» викликало такі сильні рефлекси, що в них текла слина і судорожно стискалися нутрощі. Сіль! І як вони не розуміли, що це найдорожче в світі, що це — саме життя!..

— Потерпи, Саркіс, і сіль знайдемо, — намагався заспокоїти хлопця Ашот, хоча й сам не вірив своїм словам.

— «Потерпи»! Досить мені твої проповіді слухати! Набридло! Ти в усьому винен! — і, підвівшись трохи, Саркіс втупився в Ашота своїм палаючим поглядом. — Убив ти нас, убив!.. — Він упав на свою постіль і забився в конвульсіях.

Ашот понурив голову. Адже й справді він був причиною цих нещасть. Але він знайде, мусить знайти порятунок для своїх товаришів.

Та настрій Саркіса передався й іншим. Усі стали задуманими, роздратованими. У Шушик розболілася голова. Її почало нудити. Чого б це? Ашот не знав, як почуває себе людина, коли в її організмі не вистачає солі, але пам’ятав, що батько, йдучи на полювання, завжди насипав у баклажку з водою солі. «Сіль не дає людині ослабнути», — говорив він.

Отже, нестерпна кволість була, звичайно, і наслідком нестачі солі, її запас в організмі вичерпався. «Від цього, мабуть, людина й померти може», — подумав Ашот, а вголос сказав:

— А хіба ви не знаєте, — в усьому, що ми їмо, є сіль? І в шипшині, і в корінні.

Він намагався підтримати товаришів, але відчував, що нова непередбачена небезпека дуже велика і що їй не можна протиставити ні відвагу, ні терпіння.

Так, вони пережили багато, але нестача солі — чи не найбільше з нездоланних нещасть. Організм не зможе з цим миритися, що особливо ясно на прикладі з Саркісом. І проблема солі в важких умовах їхнього життя була дуже гостра.

Як бути? Сіль — не ягоди, її не знайдеш у кущах.

Сіль!.. Все, що досі турбувало юних мандрівників, — барс, ведмідь, їжа, — все відійшло на задній план.

— Хлопці! — вигукнув Гагік, вдаривши себе по голові, в моєму черепку народилась блискуча думка. — Чи думали ви про те, де брав сіль пустельник?

— Де?..

— В соляних копальнях.

Саркіс підскочив на своєму місці:

— Де ці копальні?.. — гукнув він не своїм голосом і затремтів.

— Де?.. Під скелями. Самі подумайте: де могли виникнути наші вапнякові скелі? Під морем! Де утворюється сіль? Теж у морі. Чи бачили ви соляні копальні, коли їздили на екскурсію в Нахічевань? Усі вони поруч з вапняковими горами. Коли море висохло, воно залишило тут вапняк і сіль. Ми повинні знайти її. Знайдемо і будемо лизати, як вівці…

— Ну, припустімо, що в ущелині є сіль, — сказала Шушик. — А як ми її знайдемо?

— А як знайшов її пустельник? Треба шукати! І до того ж, що він пив по-вашому?

— Топив сніг і пив, — сказала Шушик.

— А влітку?.. Очевидно, десь находив воду. Ходімо знайдемо її й ми. В тутешній воді повинні бути солі, особливо вапнякові.

Справді, якщо тут жила людина, то десь, в якомусь куточку ущелини має бути й вода!

— Ще одна блискуча думка! — приклавши палець до лоба, сказав Гагік. — Можна сказати, що воду ми вже знайшли. Ви спитаєте — як? Дуже просто. Коли в ущелині є струмок, то до нього обов’язково має бути стежка…

— Золота думка! — вигукнув Ашот і поплескав Гагіка по спині. — Не голова в тебе на плечах, а цілий карас розуму. Справді, якщо пустельник прожив тут десять років і щодня ходив по воду, то він пройшов стежкою принаймні три тисячі разів. Стільки ж разів повертався назад. Ясно, що від порога печери до струмка повинна бути стежка!

Не довго думаючи, хлопці взяли списи й головешки і подалися шукати воду. Коли пройшли через Південну барикаду, — так вони назвали купу каміння біля входу в печеру, — Ашот зупинився і почав пильно оглядати стежку, що вела до виноградника. Хлопець помітив: від неї відгалужується і відходить праворуч, кудись униз, ще одна ледве помітна стежечка.

— Дивись, Гагік! Це й є та стежка до джерела, про яку ти говорив, — сказав Ашот і ступив на неї. Асо і Гагік попрямували слідом за ним.

Стежка спускалася вниз і вела до скелі, що закривала Барсову ущелину з заходу. Ця руда скеля утворила тут коліно, яке весь час ховало від наших хлопців той таємничий куток ущелини, до якого колись щодня ходив пустельник. І коли вони з острахом, — зліва від стежки чорніло провалля, куди збігав загадковий потік, — обійшли виступ скелі, попереду відкрився досі невідомий яр. На дні його блищала стрічка води.

— Джерело! Джерело! — вигукнув Гагік і побіг уперед. За ним кинулись Ашот і Асо.

Проте якимсь дивним було це джерело. Воно витікало з печери і тут же зникало в тріщині скелі. Вода вливалась у величезну криву «ванну», краї якої обросли жовтувато-білими, схожими на крижані бурульками.

— Сіль! — закричав Ашот.

Троє товаришів припали до джерела і почали жадібно лизати жорсткі краї «ванни». Вони набирали повні пригорщі води і не могли напитися.

— Досить! — нарешті відірвався од джерела Ашот.

Асо неохоче підвівся, облизуючи солоні губи.

— Гагік, ти забуваєш про нашу умову, — сказав Ашот. — Забуваєш про дисципліну!.. Досить. Встань!

Ашот побоювався, що велика кількість солі може погубити товаришів, які давно вже її не вживали.

Хлопці одійшли від джерела і сіли на камінні. Кожним нервом, кожною клітиною свого організму вони відчували оздоровчу дію життєдайної речовини — солі.

— Ну, а тепер треба подбати про Шушик і Саркіса, — мовив Ашот.

— Я віднесу, — висловив бажання Асо і підвівся.

Гагіку хотілося самому віднести сіль, але, згадавши про ведмедя, він нічого не сказав. В душі хлопця почалася боротьба. Дорікаючи собі за слабовілля, він рішуче підвівся з місця, відламав велику соляну бурульку і рушив до печери.

Ашот і Асо переглянулись.

— Ти багато взяв, викинь половину! — спинив його Ашот.

Гагік мовчки послухався. Він чув, що людям, які довго голодували, не дають зразу багато їсти. Так само, мабуть, і з сіллю. А чи не зустріне він ведмедя? Хто знає, що п’яному може збрести на думку.

Хлопець мимоволі обернувся. Товаришів не видно. Страшно! Але це добре, що їх нема, — не побачать, як він боїться. Хто боїться? Хіба він боїться? Ні! Він же не Саркіс. Ні, він такий, як Ашот і Асо…

Так, сам себе підбадьорюючи, Гагік обережно йшов уперед, крадькома пробираючись за кущами.

І раптом хлопець зупинився, почувши якийсь шелест. Серце закалатало. Він ступив ще кілька кроків уперед і знову зупинився. «Це вільшанка», — поклавши руку на серце, спробував заспокоїтись Гагік. Але ноги не слухались. Незадоволений собою, хлопець ледве примусив себе йти далі і помаленьку добрів до сходів печери. Тут він обернувся, погрозив неіснуючому звірові кулаком і твердою ходою піднявся нагору.

Серце Гагіка було сповнене радості. Сьогодні він сам, — один як палець, — блукав по місцях, де «кишать ведмеді і барси». Коли почує мати, не повірить, не повірять і товариші в селі. Як шкода, що їх не було тут!..

— Саркіс, тримайся, я тобі сіль приніс! — ще з порога закричав Гагік.

— Сіль!.. Сіль!.. — одночасно пролунали два голоси.

І не встиг Гагік розповісти про свою небезпечну подорож, як шматок солі був уже в руках Шушик… Сидячи біля вогню, дівчина лизала його, обсмоктувала, ламала зубами. А Саркіс, ухопивши свій шматок, підстрибував і викрикував божевільним голосом:

— Сіль, сіль, сіль!..

Розділ п’ятий

Про те, ще розповіли сліди великих і малих копит

Коли Гагік пішов, Ашот і Асо ще довго сиділи біля джерела, відчуваючи, як поступово заспокоюються їх збуджені нерви. Тепер вони знову згадали про їжу. Сіль і вода є! А що ж їсти?

Хлопців знову почав охоплювати розпач. Але як часто непередбачений випадок підливає масла в згасаючий світильник надій!

Так було і з нашими героями. На вершині скелі Асо випадково помітив якісь кущі з червоними ягодами. Він не сказав про них Ашоту. «Хай собі відпочине хлопець у цьому теплому куточку, а я піду й принесу», — вирішив пастух і подався до кущів. І раптом еін кинувся вниз.

— Що трапилось? — здивувався Ашот.

Замість відповіді Асо показав товаришеві пучок якогось темного волосся.

— Вовна? Ну й що ж?

— А те, що я знайшов цю вовну нагорі. Це — темна, а ось біла.

Ашот байдуже знизав плечима, але потім, щось зміркувавши, жваво запитав:

— Де ти її знайшов?

— Там наверху, в кущах.

— Ходімо туди! Це вовна свійських овець.

— Ні, чекай. Ось що я придумав. — сказав Асо. — Коли тут є вівці, то вони неодмінно повинні приходити до джерела, до води… Давай пошукаємо їхні сліди.

Навколо джерела грунт був кам’янистий, і ніяких слідів не лишалося. Хлопці відійшли трохи, далі і почали уважно оглядати місцевість. До джерела спускалася стрімка скеля, за якою була балка. В балці ще лежав сніг. Чим далі Ашот і Асо сходили по ній на гору, тим вона ставала вужчою, переходячи, нарешті, в ущелину. На дні цієї вузенької ущелини хлопці й знайшли стежечку, протоптану в снігу тваринами, що приходили до води.

Схилившись над слідами, Асо приклав руку до рота і прошепотів:

— Троє. Велика вівця, ягня і молодий баран.

Досвідченому пастухові неважко по слідах копит визначити, які це тварини, скільки їх, якого приблизно вони віку і навіть розміру.

— А чи не з’їв твоїх овець ведмідь? — запитав Ашот.

— Коли ж? Ведмідь тільки недавно забпів сюди. Коли б він прийшов раніше, ми його давно помітили б. Учора він був ситий. А сліди овець свіжі. Ось глянь: вранці вівці зійшли до води, попили й пішли назад. Мабуть, вони так само, як і дикі, десь ховаються.

— Звичайно, інакше еони б не вціліли. Ходім, Асо, мені кортить довідатись, що це за вівці.

І Ашот з Асо почали дертися схилом вгору до невідомого сховища тварин.

Розділ шостий

Про те, куди привели полонених сліди овець

З слідів було видно, що вівці часом зупинялись, зривали з кущів сухе листя, розривали копитцями сніг. На колючках чагарників подекуди лишилися пасма воївни.

Вівці не люблять неприступних улоговин. Це стихія кіз. А ці тварини пройшли важкими стежками, і хлопці зробили висновок, що вони здичавіли.

Чим вище піднімались Ашот і Асо, тим ширше відкривався перед ними небокрай. Важко дихаючи, мокрі від поту хлопці вилізли нагору і вийшли з ущелини десь посередині правого пасма скель.

Там сліди овець зникали — на кам’янистому грунті снігу не було.

Ашот розгублено зупинився.

— Вернімось, — запропонував він.

Асо поблажливо посміхнувся.

— Куди ж нам іти? Стежки нема, — доводив Ашот.

— Є, — посміхався пастух. — Тільки її не видно. Очі твої не звикли, йди за мною.

Асо розумів, що стежка має бути, якщо вівці кожного дня ходили до джерела і повертались до свого хліва, тому він пішов уперед, приглядаючись до ледве помітних слідів. Але — дивна річ! — сліди вели не до печер, які чорніли здалеку, а вище — до вершини гребеня. Йти ставало дедалі важче. Захекавшись, хлопці досягла вершини скелі. Звідси було видно незліченні відроги гір Малого Кавказу, що спускаються до Араксу, і занесену снігом турецьку частину Араратської долини. Скільки свободи, скільки простору навкруги! А вони…

У Ашота стискалося серце, на очі набігли сльози. Коли ж, коли вони вийдуть у цей вільний широкий світ? І чи вийдуть взагалі?..

— Вітер дужчає, ходімо швидше, — квапив товариша Асо.

— Ходім! Ходім! Тільки в цих скелях нема проходу, інакше батько знав би про нього, — вголос міркував Ашот.

— Є прохід! Стежка виводить нас із ущелини, подивись! — схвильовано сказав Асо.

Тримаючись за виступи скелі, хлопці йшли вузькою стежкою, що огинала схил. Здається, вона виведе їх з Барсової ущелини! Так вони дісталися до сідловини. Барсова ущелина лишилась позаду.

Ашот і Асо зупинились перепочити. Від хвилювання обидва ніби скам’яніли. Невже й справді вони знайшли дорогу, яка виведе на «білий світ»?..

Та скоро хлопцям довелося жорстоко розчаруватись. Стежка привела їх зовсім не до виходу з Барсової ущелини, а до іншої, маленької, з усіх боків закритої ущелини. Вони шукали очима виходу з неї, але марно.

Ззаду і з боків ущелина була оточена рудими скелями, а спереду обривалась проваллям — так само, як і Барсова. Ні, звідси ніяк не вийдеш…

Настрій у хлопців зіпсувався. Від недавнього збудження не лишилося й сліду. Сидячи на камінні, вони переживали зараз, очевидно, таке розчарування, як переживає в пустелі знесилений без води подорожній, який бачить оазис, поспішає до нього і раптом переконується, що то було марево.

Але ні! В долі наших героїв було дещо й втішне. В маленькій ущелині живуть вівці.

Знайти б цих овечок, спіймати, і тоді можна було б вважати, що мандрівники наполовину врятовані.

І оптимізм знову повернувся до Ашота й Асо. Схвильовані вступили вони в ущелину.

Це була одна з тих таємничих ущелин, які нерідко зустрічаються у південно-східних відрогах Малого Кавказу. Високі скелясті стіни приховують їх від очей людини.

Ущелина була невелика, але своєю дикою красою привабливіша, ніж Барсова. Над лужками, що поросли високою травою і ріденькими чагарниками, з трьох боків нависли кам’яні стіни. Подекуди чорніли темні пащі печер. Які безпечні сховища! Які чудові пасовиська!.. Непогане місце вибрали вівці для свого житла. Не такі вже вони дурні, як вважають люди…

Тепер хлопцям було зрозуміло, як можуть такі безпорадні тварини існувати в умовах суворої, сповненої небезпеки природи.

На південному схилі, захищеному од вітрів, було так багато сонця, що сніг не затримувався. Це було прекрасне зимове пасовисько!..

Стежкою, що спускалась по карнизу гори, хлопці обережно зійшли вниз. Усе свідчило про те, що тут живуть вівці: і об’їдена, подекуди притоптана суха трава і лайно на кожному кроці.

Асо ще раніше визначив приблизне місцеперебування овець. Тому він так упевнено ступав попереду.

Хлопці пройшли весь схил, на якому росла розкішна, майже до плечей трава, і на другому кінці схилу знайшли витоптану вівцями стежку. Незабаром ця стежка привела до печери з круглим вузьким входом, звідки на хлопців війнуло, ніби з хліва…

Нерішуче потупцявши коло входу, Ашот і Асо нагнулись і зайшли в печеру. Печера була глибока, але низька і темна. В кінці її чорніла ніша. Холод знадвору не доходив сюди, і в ніші було порівняно тепло. Товстий шар лайна на долівці свідчив про те, що вівці тут ночують.

— Тепер зрозуміло, — сказав Асо.

— Що?

— Що курдюки на місці… — Білі зуби Асо блиснули в напівтемряві.

— А куди їм подітись?

— Куди? Коли вівці взимку лишаються на морозі, у них може відмерзнути курдюк. А в такій печері і з людиною нічого не трапиться.

Ашот і Асо вийшли надвір і, примруживши очі, почали оглядати місцевість, сподіваючись надибати овець. Попереду білів великий Арарат. Ліворуч лежало пасмо скель, що високою стіною відділяло Барсову ущелину од Вівчарні, як назвав цю ущелину Асо.

— Може, вони десь у траві поховались? Іди сюди!..

Асо піднявся на вершину стрімкої скелі. Весь луг був у нього як на долоні.

— Поглянь, як вони там притаїлись! — схвильовано сказав Асо, показуючи рукою на високу траву, що росла трохи нижче стежки.

Можна було й без гострого зору помітити чорну вівцю, що паслася в жовтій траві. Біля неї були ще дві білі тварини — одна з кривими рогами, друга — безрога, з маленькою голівкою.

Вівці, звичайно, помітили хлопців, і так само, як їхні дикі родичі, завмерли на місці, щоб не виказати себе. Та ось вони відчули, що на них дивляться, зірвалися з місця і, трусячи жирними курдюками, кинулись ліворуч, до єдиного виходу з ущелини.

Асо правильно все визначив. Справді, тут була одна велика вівця, молодий баран і семи-восьмимісячне ягня.

— Ой, та це ж наша Чорнуха!.. Чорнуха! Чорнуха! Чорнуха! Гди! Гди! Гди! Чорнуха!.. — закричав пастух.

І вівця, що бігла позаду, почувши свою майже забуту кличку, зупинилась, оглянулась і жалібно забекала. Зупинився й молодий баран, але далеченько, посеред кам’янистої стежки, так, щоб при першій же нагоді кинутись навтіки. А ягня легкими стрибками побігло до Барсової ущелини і через кілька хвилин уже визирнуло з-за скелі. Воно, здавалось, було здивоване поведінкою матері. Чого вона не тікає від цих двоногих істот? Та ось Чорнуха повільно і спокійно пішла до своїх дітей.

— Що це за Чорнуха? — не розумів Ашот.

— Чорнуха — це вівця з нашої ферми. Торік, у квітні, коли ми переганяли овець з нижніх зимовищ, вона відбилась від отари разом з чотиримісячним ягням, бо коли овець женуть з рівнин у гори, ягнят від матерів не забирають. Ми з батьком узяли собак і пішли шукати пропажу. Шукали, шукали — так і не знайшли. Це було дивно. Якби вовк з’їв, то хоч кісточки лишилися б… А вона ось де! І на думку нам не спало шукати її тут! Бир, бир, бир! Гди, гди!.. — знову кликав пастух вівцю такими звуками, від яких у незвиклої людини мурашки побігли б під шкірою. Але Чорнуха добре знала їх; можливо, ці звуки викликали в її затуманеному мозку солодкі спогади про веселу метушню на фермі, про тисячі подруг, разом з якими вона так спокійно й безтурботно паслась на гірських луках…

— Добре, але як же вона потрапила сюди? І чому в неї знову ягня? — допитувався Ашот.

Асо тільки посміхнувся, — для пастуха це не становило загадки.

— Коли Чорнуха відстала од своїх і заблудила в горах, вона, певно, зустрілася з дикими козами, не розібралась і з переляку пустилася слідом за ними. Вівці, сам знаєш, не такі вже розумні, буває, і за вовком біжать… Кози побігли до Барсової ущелини, і вона за ними. Паслась на цілині все літо, осінь, і до зими так здичавіла, що вже могла й сама про себе подбати… А ягня це теж її.

— Молодець, Асо! — вигукнув Ашот. — Сьогодні ввечері ти розповіси про все це нашим…

Асо сором’язливо посміхнувся і змінив тему розмови.

— От здивуються на фермі, коли ми приведемо назад Чорнуху та ще й з ягнятами.

— Навіщо ми її приведемо? А їстимемо що?

Асо довго не відповідав. Потім сказав:

— Ні, в мене рука не підніметься…

— Не заріжеш ти, то я заріжу.

— І ти не заріжеш… — тихо заперечив пастух.

— Чому?

— Хіба не бачиш? У неї не сьогодні-завтра буде ягнятко.

— Виходить, і ягня в нас буде?

Ашот так зрадів, що затанцював би, якби не соромився Асо.

А вівця-мати повільно, невпевнено підходила до них. Звуки, якими закликав її Асо, стурбували Чорнуху. Що робити? Чи підкоритися наказу свого давнього господаря, чи йти назад?..

І все ж інстинкт матері переміг. Чорнуха рішуче повернула назад, і тепер уже ніякі заклики не впливали на неї.

Тоді Асо вирішив вдатися до сильнішого засобу. Він сів на камінь і, витягнувши з-за пояса сопілку, заграв чарівну мелодію, ту саму, яка примушує завмирати на місці всю отару.

Ой, овечки мої чорнобурі, Сиротлива отара моя…

Асо заграв так, що заплакало б і каміння, коли б у нього було серце.

Чорнуха зупинилась, обернулась і жалібно замекала. Ступивши кілька кроків, вона знову стала. Коли ж Асо повільно рушив їй назустріч, вівця кинулась до своїх дітей.

— Що ж нам робити, Асо? Адже в нас нема іншого шляху. Коли ми підемо тією стежкою, якою прийшли, вівці втечуть… А там небезпечно…

Хлопці розгубилися. Та поки вони стояли й роздумували, над вівцями з’явились два величезні грифи.

Вівці стрімголов кинулися назад. Тут, наскочивши на хлопців, вони звернули вбік і побігли вниз, в ущелину.

— А що коли в ущелині є звірі? Почують їхній запах, прийдуть уночі і з’їдять?.. Що ж робити, Ашот?

— Що?.. — Ашот замислився. — Розпалимо в найвужчому місці стежки вогнище…

Ягнятко і молодий баран дуже занепокоїлись, коли побачили вогонь. А на Чорнуху вогнище справило інше враження. Тепер вона майже не боялася хлопців.

— Але як же сталося, що барс, проживши кілька тижнів недалеко від овець, не зачепив їх?..

— Хто знає! В природі, як виняток, бувають і такі випадки. У Середній Азії, наприклад, мисливці знайшли качку — пеганку, яка жила з усім своїм виводком у норі лисиці, поруч з хижою сусідкою… Звісно, голодний барс не помилував би овець; очевидно, він не зустрічав їх. Адже Вівчарня відокремлена від Барсової ущелини гірською стіною, і, мабуть, цієї стіни звір не переходив.

Вівці, правда, самі щодня приходили на водопій у Барсову ущелину, але між ущелиною, по якій вони піднімались, і Барсовою ущелиною лежало довге пасмо скель, і за ним тварин важко було помітити.

Крім того, хижі звірі, особливо барси, мають звичку вдень спати. На полювання вони виходять тільки вночі. Вівці ж навпаки: вечорами забираються у свій «хлів» і дрімають там, поки не розвидниться. На світанку, коли барс зникає в своєму лігві, вівці виходять на пасовисько. Можливо, це й було причиною того, що вони не зустрілися.

І, нарешті, як це не дивно, барс міг не зачепити овець, навіть зустрівши їх. Так, так! Одна справа, коли йому пощастить підстерегти їх із своєї засідки, коли тварини пасуться або п’ють воду, і зовсім інша — гнатись за ними… Ні, навіть Чорнуху і ту він не міг би наздогнати, а тим більше її ягнят, які чудово засвоїли повадки гірських баранів.

Але ж барс може стрибнути на п’ять-шість метрів. Це правда, стрибає він чудово, зате бігає погано. Звірі котячої породи — лев, тигр, барс, рись та й сам кіт — погані бігуни. Недарма кажуть, що «біг кота недовгий — від хати та до клуні».

Про лева кажуть, що він великодушний. Кинеться на вибрану жертву і якщо промахнеться, то більше її не переслідує — «дарує життя». Ну яка ж тут великодушність! Хай тільки він зловить будь-яку тварину — зараз же розірве й з’їсть. А коли леву, тигру чи барсу доводиться робити один або два стрибки марно, вони розчаровуються, лягають на землю, жадібно облизуються і люто б’ють хвостом об землю.

Тому-то барс протягом багатьох віків звик робити свої напади із засідки, а не бігати за здобиччю. Та й нема в нього таких міцних «черевиків», як у Чорнухи. Барс босий, підошви звіра м’які, нічим не захищені, хіба йому бігати по гострих кам’янистих скелях ущелини?

Це ще одна причина того, що, живучи більше місяця поряд із страшним сусідом, вівці лишилися цілі.

Приблизно так міркували хлопці про цей незвичайний випадок.

Розділ сьомий

Пре те, які по ді ї ще сталася того д ня

Отже, після минулих невдач і нещасть цей день приніс хлопцям стільки подарунків, що почали забуватися всі прикрості, яких завдав їм злодій-ведмідь.

— Ну й поталанило ж нам — шашлики самі, своїми ніжками до нас прийшли! — весело потирав руки Гагік, чекаючи тієї щасливої хвилини, коли його склад знову буде заповнений продуктами. — Ніякої ферми я не визнаю. Як тільки вівці потраплять нам до рук, зразу й поріжемо.

— І де це Асо? Чи не зустрівся з ведмедем? — турбувалася Шушик.

Всі з нетерпінням чекали повернення пастуха — тільки він міг придумати, як спіймати овець.

Нарешті Асо повернувся. Обличчя його сяяло, чорні очі блищали.

— Якщо звірі й водяться в ущелині, то до Чорнухи вони не пройдуть. Он погляньте, — показував задоволений своєю роботою Асо на протилежні скелі.

Праворуч від вершини однієї з них піднімався димок.

— Ну, тепёр, коли вівці заспокоїлись, чи не спробувати нам піймати їх? — запитав Ашот.

Асо помітив у його руці списа й посміхнувся. Він сказав, що так не годиться. Овець треба спершу приручити, привчити вірити людині, не боятися її. А для цього потрібен час.

У хлопців зразу зіпсувався настрій.

— А я сподівався сьогодні ввечері з голови й ніжок зварити суп! — признався Гагік. — Ех. Асо, хіба голодній людині читають проповіді про терпіння?..

— Та що зробиш! Коли це необхідно — можна потерпіти ще кілька днів. Але що тепер їсти?

— Давайте поки що спробуємо козу вбити, — запропонував Ашот. — У період парування кози стають необережними.

— Які б вони не були необережні, все одно до себе не підпустять, — заперечив Асо. — Якщо ми й знайдемо кіз, то хіба що в глибоких ущелинах, де вони ховаються вдень.

— А якщо застанемо в печерах, тоді вони наші, — самовпевнено заявив Ашот і встав.

Узявши списи, сокиру й головешки, хлопці вийшли з печери. Шушик і Саркіс вийшли й собі, сказавши, що хочуть пошукати в кущах ягід.

— Ашот, ти тільки кидай списа так, щоб у вічі не влучити: осліпне, — серйозним тоном сказав Гагік.

— Хто? — насупив брови Ашот.

— То коза ж!.. І чого ти вгору дерешся? Хіба не знаєш, що вниз іти легше?

Спускатися, звісно, було легше, Ашот це знав, але він знав і те, що кіз можна знайти тільки в улоговинах верхніх скель, які закривають Барсову ущелину.

— Ашот, я боюсь! А що коли ведмідь причаївся вгорі за камінням? — прошепотіла Шушик.

Чи від цього попередження, чи то пригадавши, що вони йдуть по свіжому сліду ведмедя, наші герої були пильними. Незабаром вони вийшли на вершину скелі над печерою пустельника і лягли на її «дах», де земля вже висохла. Нечутно пересуваючись, долізли до того місця, звідки добре було видно і нижню частину Барсової ущелини з виноградником, і південні пасма хребта з Диявольською стежкою.

З протилежної тераси виразно долинули сухі звуки бою.

Асо, в якого був дуже гострий зір, стурбовано штовхнув Ашота в бік:

— Твоя шапка!..

Козли то відступали, то знову шалено нападали один на одного. У більшого козла метлялась на рогах хутряна шапка.

Ашот, гірко посміхаючись, похитав головою. Для кого пошили цю шапку, а хто її носить!..

Мандрівники, затамувавши подих, спостерігали бійку козлів, і кожному страшенно хотілося, щоб один із суперників розбив другому череп. Але природа нагородила цих тварин міцними головами, вони чудово витримують щоосени жорстокі бої. Хоч якими дужими були удари, жоден з козлів не зазнав ушкоджень.

Поки козли в запалі билися, а кози паслися, чекаючи на результат бою, небезпека нечутно підкрадалася в Барсову ущелину й нависла над головами тварин. На одному з верхніх карнизів скель блиснула на сонці руда спина величезного кота. Випустивши гострі кігті, барс повис на мить у повітрі і впав на козлів, що в запеклому поєдинку забули про все на світі.

Кози з переляку кинулись до виходу з ущелини, за ними побіг козел з шапкою на рогах. Другий упав — його збив барс.

Не витримавши цього видовища, Шушик скрикнула і відступила назад. Саркіс позеленів. Він хотів закричати, але Ашот закрив йому рота рукою, потягнув назад і штовхнув на другий бік скелі.

— Сиди тут, і ні звуку! — сердито зашепотів він, з досвіду знаючи, що погрози миттю заспокоюють людей слабкої волі.

Припавши до землі і затамувавши подих, Асо, Гагік і Ашот спостерігали поле бою.

Поваливши козла, барс зігнув спину своїй жертві, всадив у горло тварини гострі ікла і, рикаючи й переможно б’ючи об землю довгим хвостом, почав пити теплу кров.

Сховавши голови за кущем, хлопці стежили за огидною трапезою хижака, таємно сподіваючись, що барс залишить і їм щось від своєї здобичі.

Обережність мандрівників була даремною. Барс, і не бачачи хлопців, знав, що вони тут, відчував їх запах, чув їх шепіт. Проте барс належить до тих звірів, які зневажають своїх суперників і навіть у присутності людини здатні робити свої злочини. Зрідка хижак поглядав на кущ, за яким ховалися хлопці, і спокійно насолоджувався своєю жертвою.

Гагік, ледве стримуючи тремтіння щелепи, не міг одірвати очей від козла і в мріях уже смажив шашлик з його печінки. Та хлопець помилився в своїх розрахунках. І барс, і вовк передусім пожирають печінку й серце своєї жертви.

Нарешті звір наситився, ліниво підвівся і, облизуючи вуса, рушив до печер, в одній з яких, очевидно, збирався подрімати.

Вражені хлопці закам’яніли за кущем, боячись поворухнутися.

День був теплий. Швидко танув сніг, котрий уже раз оголюючи південні схили. Хлопці лежали на розігрітому щебені і, коли б не пережитий щойно жах, могли б і задрімати.

Не менше хвилювала їх і здобич барса, що лежала зовсім недалеко. Ось тобі й щастя! Вони вийшли полювати кіз без будь-якої надії знайти їх, і раптом — перед ними величезний козел!

Нарешті Гагік прошепотів на вухо Асо:

— Ану, підведи голову, подивись: козел на місці чи барс забрав його? Підводься, не бійся, я ж з тобою!..

Асо підвівся на коліна і виглянув з-за кущів.

— На місці… Ой Ашот, прилетів орел, хоче з’їсти… Кш… кш!..

Асо жбурнув камінь, і орел неохоче полетів геть.

— Чи не піти нам по залишки козла? — хоробрився Гагік.

Мертвий козел, що лежав так близько, не давав хлопцям спокою. Але Ашот побоювався, що повернеться барс, і тому вагався.

— Барс має такі повадки, як і вовк?.. — запитав Асо. — Вовк, коли наїсться, лягає де-небудь і спить до вечора…

Ашот мовчав. Хлопець і так вважав, що він — причина багатьох нещасть, і боявся нового лиха.

Поступово мандрівники сміливішали й почали говорити голосніше.

— Як собі хочеш, Ашот, а козла ми повинні взяти зараз, — заявив Гагік. — Ідіть і принесіть, поки орли не розтягли, а все інше я беру на себе.

Довго вагалися хлопці, та, нарешті, голод переміг. Перед тим як спуститися вниз. Ашот вирішив вивести Гагіка з незручного становища. Він знав, що хлопцеві, як би він не боявся, самолюбство не дозволить відстати від товаришів.

— Ти, Гагік, іди в печеру, — пошепки сказав він. — Розпаліть там вогонь, поки ми повернемось.

— А як же без мене? — заклопотано спитав Гагік. — А що коли барс повернеться?

— Якось без тебе вправимось, — посміхнувся Ашот.

І Гагік не міг не послухати свого керівника. Він покликав Шушик і Саркіса.

— Ех, ви! Через вас я не можу піти випотрошити барса… Ну, ходімо готувати шампури.

Шушик тихенько засміялася. Ну й Гагік!

З палаючими головешками в руках Ашот і Асо одразу попрямували до виступу, на якому виднілися роги роздертого козла. Звір, як і інші хижаки, з’їв печінку, серце й стегна своєї жертви, а решту залишив на вечерю.

Асо схопив був козла за роги й потяг тушу тварини вниз, але Ашот спинив його.

— Не можна! Барс прийде за нами по сліду, — шепнув він.

Хлопець сокирою відрубав об’їдені хижаком частини і відкинув, а решту — голову, груди й лопатки — взяв собі на плечі. Потім він подав Асо знак, щоб той замітав сліди вогнем і димом.

Вони йшли, час від часу оглядаючись назад. У кожного завмирало серце: чи не повернувся барс? І разом з тим обоє були щасливі: адже вони несли додому половину туші козла. Ашот навіть зігнувся під вагою своєї ноші. Асо старанно замітав сліди. В руках у нього палахкотіла головешка. І це виявилося зовсім не зайвим. Небезпека прийшла, хоч і не з того беку, звідки її чекали.

Не дійшли ще вони до печери пустельника, як зверху долинув грізний рев, і якийсь кудлатий звір, ламаючи кущі, скидаючи сніг і каміння, звалився з урвища вниз. Ведмідь!

— Асо, підніми головешку! Розмахуй! — закричав Ашот і скинув ношу з плечей.

В цю мить ведмідь, схопивши Ашота за полу, кинув його в купу снігу. Ашот загруз у кучугурі. А звір, не чіпаючи ні його, ні м’яса, з ревом посунувся по схилу. Часом він ставав на задні лапи, перекидався і, заховавши голову між задні ноги, котився вниз…

— Що ж мені робити, Ашот? — прошепотів Асо, ще розмахуючи головешкою. Пастух зблід і так тремтів, що ледве тримався на ногах. Не менше перелякався й Ашот. Але з дивовижної поведінки ведмедя і з запаху вина він зрозумів, що звір був п’яний.

— Стривай, давай налякаємо його. Нарви трави.

Хлопці зібрали сухої трави, чортополоху, скрутили її в жмут, припасували до списа й підпалили.

Ведмідь, видно, стомився, сів на снігу трохи нижче від хлопців і, похитуючи головою, щось тихенько бурмотів.

Ашот закричав: «Гог! Го! Го!» — і кинув у нього вогненний сніп. Ведмідь заревів і метнувся тікати. Запах горілої шерсті долинув до юних мисливців.

— Ну, тікай, та не оглядайся!

І, взявши свою здобич, сокиру й головешки-смолоскипи, хлопці побігли в печеру.

— О, принесли! Козла принесли! — радісно вигукнула Шушик. — А хто там ревів?..

— Ніхто…

Біля вогнища поклали половину туші козла — понад два пуди м’яса. Здавалося, щастя почало усміхатися юним мандрівникам. Проте найсміливіший з них був чомусь неспокійний і, частенько оглядаючись на двері, до чогось прислухався.

А Гагік, побачивши м’ясо, забув про всі свої страхи. Він вистругав шампури і нарізав шматочками м’ясо, примовляючи:

— Я ж казав, що все скінчиться добре! Таку вечерю приготую, що й не снилося! Асо, потримай голову над вогнем — обсмали. Ба, ба, ба! Не життя, а рай!..

І знову на блідих обличчях полонених Барсової ущелини з’явилася посмішка, знову виникли жваві розмови, в які впліталися захоплені вигуки Гагіка, особливо коли він почав знімати з шампурів підсмажене м’ясо.

Розділ восьмий

Про те, що нещастя і щастя — рідні брати

Справді, сьогодні щастя посміхалося юним мандрівникам. Та коли хвилювання вгамувалось, вони вирішили, що їхня радість передчасна, бо наскільки їх становище поліпшилось, настільки ж і погіршало. Правда, тепер вони забезпечені їжею принаймні на два тижні і можуть терпеливо чекати, поки Асо, граючи на своїй сопілці, приведе з Вівчарні покірну йому «отару». А солі й води вистачило б на ціле село. Про все це вони й мріяти не могли відтоді, як потрапили в Барсову ущелину.

Але разом з тим хіба вони могли забути, що поряд живуть два страшні звірі. Правду кажуть айгедзорці: щастя й нещастя — рідні брати.

Щасливі були мандрівники сьогодні, дуже щасливі! Але ж поблизу їхнього житла, можливо, бродить барс! Прийде він, побачить, що зникла його здобич, розізлиться і почне полю. вати на когось із них.

А ведмідь звідки взявся? Де він досі був? Виходить, вони помилково вважали, що звір покинув ущелину.

Школярі, правда, чули, що ведмідь не нападає на людей. Але хто погодиться йти по воду до джерела, де він блукає?.. А коли їв скелях притаївся барс, з яким серцем ти підеш приручати овець?..

Обговорюючи все це, мандрівники зробили висновок, що вони, власне, позбулися всіх своїх надбань — солі, води, овець. Отже, рано вони раділи, що вдасться спокійно дожити до весни. Звірі не випустять їх з печери, через два тижні їжа закінчиться, а без солі ще й раніше можна збожеволіти. Щоб мати воду, доведеться знову розтоплювати сніг, але ж у сніговій воді нема й каплі солі.

Отож, насамперед треба подумати, як знищити або вигнати з ущелини хижаків.

Ашот запропонував розпалити в різних місцям вогнища, а потім, озброївшись палаючими смолоскипами, щосили галасуючи, пройти цепом з одного кінця гір до другого. Може, це налякає звірів, примусить їх втекти з ущелини.

Але Гагік дотепно пояснив, що взяти участь у цьому грандіозному заході зможуть всього три чоловіки. Який же то «цеп»?

Коли всі повечеряли свіжим шашликом, Ашот узяв з кутка печери капкан і, перевертаючи іржаве залізо в руках, сказав:

— Це ж капкан саме для барса!..

— Але навіщо було пустельникові ловити барса? Адже його м’ясо він би не їв, а шкуру не продав би, — заперечив Гагік.

Шушик про щось згадала, трохи подумала і нарешті сказала:

— Я десь читала, що один пустельник, зібравшись у дорогу, прив’язав собі до ніг дзвіночки. Вони мали попереджувати всіх комах і мурашок про наближення людини, щоб ті могли вчасно втекти з дороги…

— Це казочка, — засміявся Гагік.

— Ні, Шушик права, — заступився за дівчину Ашот. — Вона хотіла сказати, що пустельники були добрими людьми.

— Звичайно! А Гагік завжди так, не дасть доказати! — розсердилась Шушик. — Коли б пустельник не був доброю людиною, він ловив би кіз, а не звіра, який п’є їхню кров…

— Молодець! — вигукнув Гагік. — Але я вважаю, що дядечко пустельник творив добро, щоб потрапити в рай за свої діла.

Товариші засміялись. Тільки Ашот не посміхнувся, він думав про інше: «Якщо пустельник ловив барсів цим капканом, то чого б і нам не спробувати?» Батько показував йому, як ставити капкани.

Висловивши свою думку товаришам і діставши їх схвалення, хлопець тут же взявся за діло.

Що треба для того, щоб зарядити капкан? Шматок м’яса. М’ясо в них було, але капкан так заржавів, що користуватися ним було важко.

— Звір злякається запаху іржі, не підійде, — Пояснив Ашот і пригадав, що його батько завжди змащував сталь жиром. Жир убивав запах металу й іржі. Добувши з товстої кишки й нирок козла трохи жиру, Ашот змастив капкан і спробував дію стальної пружини.

— Боюсь, що не витримає, — сумно похитав він головою. — Коло правого кігтя іржа майже переїла шийку.

Біля капкана теліпалась якась залізячка, схожа на якір.

— Це щоб звір не міг далеко втекти. Гачок буде чіплятися за кущі й гальмувати, поки мисливець встигне добити звіра, — пояснив Ашот.

— А чи не можна цей гачок припасувати до дерева, щоб барс лишився на місці? — поцікавився Гагік.

— Так він тобі й стоятиме. Вирве лапу і втече. Якір для того й залишають вільним, щоб він тягнувся за звіром, — сказав Ашот хвилюючись, бо вперше в житті готувався піймати такого страшного звіра, як барс.

— Ану, Гагік, дай шматок м’яса!..

— Ні! — різко заперечив Гагік. — Моїм серцем заряджай капкан, а м’яса не дам! Обійдемось без твоїх спроб…

— Можна взяти з обгризених барсом шматків, — сказав Асо, який досі скромно мовчав.

На верхню терасу, яку мандрівники назвали Терасою барса, злетілося чимало орлів, і хлопці насилу розігнали їх камінням. Жадібні птахи не залишили й шматка м’яса, хіба що об’їдки навколо суглобів. Ашот відрубав один з них, зарядив капкан, присипавши його снігом, а зверху лишив шматок кістки. Щоб віднадити орлів, хлопці зібрали всі залишки й кинули їм, а самі повернулись у печеру. «Ох, якби спіймати барса! Камо з Лчавана помре від заздрощів. Адже про це і в газету можна написати. Щасливіших від нас не буде на світі!» — думав Ашот. Хлопець знову почав мріяти про подвиги. Обличчя його зашарілося, в очах спалахнув вогник.

— Барсу лишилось жити лічені години, — впевнено сказав він, заходячи в печеру. — Тепер подумаємо, як розправитися з ведмедем. Я вважаю, що ми повинні…

Ашот не доказав. Знадвору долинув якийсь глухий рев, ветхі двері печери упали і на поріг ввалився п’яний ведмідь…

Розділ дев’ятий

Про те, чим був так незадоволений Борода Асатур

Можна сказати, що всі події цього дня були справді нещасливою грою долі. Коли б не прийшли мисливці на допомогу Араму, а він не повіє довгої розмови з ними, все могло б статися інакше. По сліду диких кіз Арам, напевно, прийшов би на вершину пасма гір, що проти Барсової ущелини, і з ущелини хлопці могли б побачити його. А побачивши людину, вони б, звичайно, закричали і цим виказали місце свого перебування…

Та кози зустріли в Барсовій ущелині страшного звіра і швидко втекли звідти на солончаки.

А тепер ось козел лежить мертвий, а Арам сидить біля багаття, дивиться на шапку свого сина і плаче, плаче без сліз… Як потрапила шапка козлу на роги?.. Як розгадати цю таємницю?.. От коли б тварина могла розмовляти! Арам поставив би тоді тисячу капканів у скелях, придумав би тисячу способів, щоб спіймати цього козла. А спіймавши, запитав би: «Де хазяїн шапки?..» Та козел мертвий лежить біля вогнища…

Дід Асатур похмуро курив свою стару люльку. Всі погляди були звернуті на нього, від нього чекали рішення. А що міг сказати старший мисливець? Багато чого бачив він на своєму віку, та пояснити тисячі дивних явищ природи, але зрозуміти, яким чином на рогах у козла опинилася шапка Ашота, він не міг.

Старий був незадоволений собою і почував себе ніяково перед чужими людьми.

— Ех ти, моє левенятко, видно, даремно ми сюди прийшли, якщо нічим не допомогли! — з болем сказав він своєму онукові Камо.

— Ні, дядьку Асатур, коли б ке ти, козел не лежав би тут і цієї шапки ми не впізнали б, — заперечив Арам. — Твій постріл допоміг нам зрозуміти, де шукати синів. Сьогодні вранці я стріляв у козла і не влучив. Тільки прицілився — серце защеміло, все перед очима затуманилося… Ходімо, стає холодно. Та й відпочинемо в селі.

Мисливці підвелися й спустилися в село. Дід Асатур в внуком пішов ночувати до Арама, а Грикор — до своєї тітки, Гагікової матері.

Побачиши племінника, тітка розплакалась і вилила на хлопця всю ніжність своїх материнських почуттів. Все найсмачніше, що знайшлося в хаті, поставила вона на стіл.

— Їж, їж, мій любий, і за себе, і за Гагіка їж, хай моє серце заспокоїться, — говорила жінка і, відвернувшись, витирала ріжком фартуха сльози…

— Все буде гаразд, жінко, не плач. Де їм дітися? — заспокоював дядько Аршак скоріше себе, ніж дружину…

— Що говорити!.. — сумувала тітка. — Був би тут Гагік, як він зрадів би, побачивши тебе, Грикор-джан!

Поява Грикора ще більше роз’ятрила рану в серці бідолашної матері. Жінка всю ніч не могла стулити очей… Уранці, почувши, як задзвонили в школі, вона знову гірко заплакала.

— Ідуть… Усі до школи йдуть, усі, крім мого синочка!.. Кожного разу, як почую цей дзвінок, серце розривається; як побачу Гагікових товаришів, сльози очі заливають… А гляну на підручники та чорнильницю — в голові починає паморочитись…

— Годі, жінко… — м’яко сказав Аршак і пішов до свого друга Арама.

А в домі Арама дід Асатур саме гримав на голову колгоспу, дорікаючи йому:

— Ну й байдужі ж ви люди!.. Ваші хлопці й дівчина зникли, а ви тільки те й знаєте, що, як білки, гніздо своє набиваєте запасами!

— А що ж ми повинні робити? — запитав голова.

— Що робити? Тривогу бити, ось що!.. — спалахнув дід. — Кожен з них п’яти таких, як ти та я, вартий. А ти, я чув, більше про єреванські магазини думаєш, ніж про людей!

Кров прилила до обличчя старого мисливця, так він розгнівався, а рука його інстинктивно тяглася до кинджала.

— Не Асатур, а вогонь, просто вогонь! — прошепотів колгоспник, що стояв біля порога.

— Еге ж, залізо розпечене, а не людина…

Дід Асатур, віддихавшись і трохи заспокоївшись, сказав:

— Ну, вставайте, Арам і Аршак, збирайте людей, підемо в гори. У вашому селі мені дихати нічим. А он і Камо прийшов із своїми товаришами, — глянув старий у вікно, і зморшки на його обличчі зразу розгладились, а суворий погляд потеплішав. — Сиран-джан, — просто звернувся він до Арамової дружини, — дай мені їсти на дорогу, спатиму в горах, а звідти прямо додому…

— Чому? Хіба ти не повернешся, дядьку Асатур? — стурбувалася Сиран.

— Ні, в селі, де такий безсердечний голова, більше ноги моєї не буде, — коротко відрізав дід і, взявши рушницю, вийшов з хати.

… Загони колгоспників і школярів розбрелися по горах, заглядаючи в кожен куточок, у кожну щілину, сподіваючись наткнутися хоч на якісь сліди зниклих мандрівників. Вечорами вони спускались у видолинки, ночували у пастухів, а вранці знову йшли в гори. Оглянули всі схили Малого Кавказу, всі балки, скелі, але нікому й на думку не спало заглянути в Барсову ущелину, хоч і не раз вони проходили коло неї. Хіба можна було подумати, що Ашот з товаришами пішов туди, куди і влітку не наважувались заглядати найсміливіші люди?..

Тоді Арам запропонував школярам повернутися в село, а дорослим сказав:

— Дякую вам усім, мої дорогі односельчани, дякую і тобі, дядьку Асатур. Ви зробили для нас усе, що могли, більше вам мучитись не варто… Повертайтесь собі додому. Я залишусь на фермі, буду ходити з пастухами на гірські пасовиська. Може, й відчиняться де-небудь двері, за якими ховається моє щастя…

— Ні, ні, що ти кажеш, Арам! Я не так розумію дружбу, — запротестував старий мисливець.

Асатур ніяк не погоджувався вернутися в село, і все ж Арам умовив його, тим більше, що Грикору не можна було пропускати навчання в школі.

Поцілувавши свого молодого товариша, старий мисливець філософськи сказав:

— На світі людина живе надією, Арам. І ъи не втрачай її. Чує моє серце, що діти живі…

— Спасибі, хай тобі дасть небо все те, що твоє серце бажає, дядечку Асатур! Щасливої тобі дороги…

Арам провів лчаванців до шляху і повернувся на ферму.

Розділ десятий

Про те, як розвіявся міф про втечу дітей на Далекий Схід

Арам не знав ні сну, ні спокою і, мабуть, до весни не повернувся б у село, якби не один випадок.

Та частина Араратської долини, що лежить проти Барсової ущелини, як уже було сказано, безлюдна й гола.

В літню спеку тут росте лише верблюжа колючка та полинь з сріблястими ворсинками й п’янким запахом. Інша рослинність зустрічається тільки вздовж русла загадкового потоку. Від нижнього краю скелі, що оточує ущелину, й до берегів Араксу тягнуться три вузькі смужки. Середня — кам’яниста, сіра — це шлях потоку, а по обидва боки її — жовті смуги трави. Взимку холодний вітер жалібно висвистує в сухих стеблах цієї трави.

Не встигне розтанути сніг, як до трави прямують усі копитні, і першими — муфлони.

Пастух Авдал розподілив випаси колгоспної ферми на окремі частини і по черзі переганяв худобу з однієї на іншу, поки не дійшов до цілини. Тут він зупинився.

Полюючи з Арамом на диких кіз, Авдал набрів на багаті трави, що виросли по берегах потоку, і вирішив привести сюди колгоспні отари.

Поки мисливці блукали по навколишніх скелях, вівці паслись, потопаючи в морі рудої трави. Іноді Авдал, сівши на камені, починав грати на сопілці, сумні свої мелодії. Ло, ло, ло, ло…

У курдів є звичай водити за отарою одного-двох ослів. Ослики возять на собі повні хурджини з їжею. А коли на луках ягняться вівці, новонароджених кладуть у хурджини, і спокійна тварина, м’яко погойдуючи на своїй спині ягнят, обережно приносить їх на ферму. В ті дні, коли окоту не буває, віслюка навантажують зібраним у горах паливом — нема чого тварині, що звикла носити на собі вантажі, повертатися додому порожняком.

Якось перед заходом сонця, коли пастухи набрали хмизу й почали вантажити його на віслюків, звідкись знизу прибіг сторожовий собака. В зубах у нього було старе курдське аба. Собака приніс його прямо Авдалу.

Розумні очі пса, здавалось, говорили: «Поглянь, чи не нашого Асо це одяг?».

Серце пастуха стислося від болю. Він крутив у руках брудну, задубілу одежу сина, і йому хотілось кричати, всьому світові розповісти про свою втрату.

— Де ти знайшов її, Чало-джан, де? — ковтаючи сльози, питав він собаку.

Авдала оточили товариші. Оглянувши аба, вони закам’яніли: це ж одяг Асо.

— Ходім, Чало-джан, покажи, де це ти знайшов…

Собака повів їх Вони пройшли по слідах потоку, перетнули дорогу з Айгедзору і зупинилися біля понівеченого водою куща. Тут собака знайшов одяг.

— А це що за папери?

Один пастух нагнувся і витяг з мулу якусь книжку. Потім знайшли в багні зошит.

— Гей, поніс потік дітей! — сумно сказав Авдал. І, сівши край русла, затулив обличчя руками.

Після довгих блукань повернувся їв село мисливець Арам, повернувся з розбитим серцем. Глибоко переживаючи своє горе, він поволі зайшов у хату і важко сів на стілець.

— Нема нашого Ашота, — ридаючи, промовила дружина. Очі її були сухі — виплакала всі сльози. Тільки худі плечі здригалися.

— Скажи ж що-небудь, щоб я зрозумів… — пробурмотів Арам, дивлячись на дружину поглядом раненої тварини.

— Потік поніс… дітей…

— Який потік?

— Пеклом посланий.

І жінка з плачем розповіла про речі, знайдені пастухами. Потім дістала з-під ліжка брудний зошит Ашота й додала:

— Оце все, що лишилося від нашого Ашота…

Арам мовчки підвівся, пішов на колгоспну конюшню, осідлав двох коней і помчав до Аршака.

— Сідай, поїдемо.

— Куди?.. — ледве ворушачи губами, запитав Аршак.

— Поїдемо до русла потоку. Там подивимось.

Аршак мовчки сів на коня, і вони помчали до зловісного русла, яке, крім жаху й нещасть, нічого не подарувало айгедзорцям.

Сонце вже сідало за гори, коли вершники приїхали на місце. Прив’язавши коней до куща, Арам і Аршак пішли по руслу вниз. На кожному кроці вони зупинялися, нагинались, оглядаючи кожну гіллячку. Ось із-під каменя виглянув край книжки. Підняли, розгорнули. Чия? Невідомо, неможливо взнати, коли вся книжка в грязюці, текст розплився. Вони перегорнули її, знайшли кілька чистих сторінок. Книжка була російська. Можна було розібрати уривок з якогось вірша Джамбула:

Співай від великого горя Джамбул, Співай, як журлива осіння ріка…

— Що за книжка, Аршак?

— Стривай… Пригадую, це наш Гагік учив напам’ять. Підручник для восьмого класу. Ех, Гагік-джан, де ти?.. — заголосив нещасний батько. Йому виразно пригадалось завжди веселе обличчя сина, чорні очі з іскринками сміху, жарти… Як може забрати земля такого хлопця?..

— Ходімо далі, Аршак, подивимось. Може, ще щось, знайдемо.

Слідом за обома батьками прийшли школярі, сусіди, друзі загиблих. Вони теж пішли понад потоком до самісінької річки Аракс і теж знайшли кілька книжок та зошитів. Потім усі зібралися, сіли й зробили висновок, що хлопці, проходячи дорогою, зненацька потрапили в потік, він захопив їх і помчав до річки Аракс.

— Але куди ж вони йшли цим шляхом? — дивувався Аршак. — Адже вони писали нам інше. Який же тут Далекий Схід?

Єреванський шлях проходив недалеко від залізничної станції. Можливо, замість того, щоб сісти на полустанку, поблизу ферми, вони вирішили піти на станцію і тут потрапили в пащу потоку…

Незрозумілим було тільки одне: чому юні натуралісти не втекли від потоку? Адже вода завжди мчить з гуркотом, з шумом. Не могли ж вони цього не чути!

— Хто знає, може вони стомилися й сіли на траву відпочити… — сказав комірник Паруйр. — Поїли, а потім лягли подрімати, заснули… Що сонний, що мертвий — однаково. І говорити нічого, так воно й було…

Хай Паруйр був напідпитку, однак висловлена ним думка багатьом здалася правдоподібною. Але як же потрапила на роги козлу шапка Ашота?..

Сум охопив усе село в ці дні. Були відкладені всі свята, весілля. У льохах стояли повні караси вина, але веселитися не було бажаючих…

Розділ одинадцятий

Про те, як міцніє в нещасті серце людини

Коли ветхі двері упали і в печеру ввалився п’яний ведмідь, мандрівників охопила паніка. Саркіс дико закричав і кинувся в найдальший куток. Шушик тривожно вигукнула й завмерла на місці.

— Вогню! Вогню!.. — заволав Ашот.

Асо кинув сокиру, яку тримав у руках, і, схопивши палаючі головешки, пошпурив ними у ведмедя.

Ведмідь заревів, вискочив з печери і, присівши недалеко в кущах, почав облизувати обсмалену лапу. Він незадоволено бурчав, обурюючись, певно, з того, що недавно гостинна печера зустріла його так недружелюбно.

Ашот, Асо і Гагік, озброївшись палаючими головешками, стали біля входу і дивились на ведмедя. Їм здавалося, що тепер звір не такий страшний, як тоді, коли п’яний звалився на них з гори. І Гагік, що однією ногою стояв ще в печері, раптом показав ведмедеві язика й пожартував

— Що? Шашличку захотів?

Ведмідь не зводив очей з печери, звідки пахло смаженим м’ясом. Гагік розмахнувся і шпурнув головешку в звіра.

Головешка впала в сніг. Шипіння й дим від неї так налякали клишоногого, що той кинувся тікати.

— Е, та він боягуз! І ви. Його злякалися? — вигукнув Гагік.

Хлопець так зрадів своєму відкриттю, що в нього виникло нестримне бажання сміятися й жартувати. Це був переломний момент у житті Гагіка, момент, коли дитяча боязливість починає поступатися сміливості, яка зароджується в грудях юнака, і він з радістю відчував це.

— Стривайте, я зараз спалю йому кожуха, — ставав дедалі хоробрішим хлопець і, схопивши смолисту соснову гілляку, що яскраво палахкотіла, метнувся слідом за ведмедем. — Я сам з ним упораюсь!.. Чого ви йдете за мною? — крикнув він, хоч хлопці стояли нерухомо.

Але Ашот і Асо зрозуміли свого відважного товариша (не відразу ж людина стає сміливою?) і побігли йому навздогін, схопивши головешки. А ведмідь, ламаючи кущі, тікав… Він був так наляканий, що, поспішаючи, не встиг перескочити через якусь кам’яну перепону, спіткнувся і сторч головою полетів униз.

Захекані й стомлені, повернулися хлопці в печеру. Всі здивовано поглядали на Гагіка, наче вперше бачили його. Худе обличчя хлопця розчервонілось, очі світилися, як вуглинки.

— Лаври готові, моя рідна? — звернувся він до Шушик, яка боязко стежила з порога за цим мужнім єдиноборством.

— Готові, зараз принесу…

Дівчина принесла з глибини печери гілку вічнозеленої хвої, зігнула її, з’єднала кінці і урочисто поклала на голову Гагіка, а на груди прикріпила сміючись сухий, жовтий, мов золотий, листок.

— Це тобі орден «Переможця ведмедів»…

— Ну, не час для жартів! — сказав Ашот. — Треба розкласти вогнища біля входу в печеру і нижче, біля сходів, а то звір відчув запах м’яса й тепер не відчепиться.

Хлопці негайно взялися до роботи. Незабаром біля печери, на сходах і навіть на «барикадах» диміли багаття. Дивлячись на них, Ашот знову дав волю своїм мріям. «Це наша фортеця, — думав він. — Ось із веж піднімаються язики полум’я, пильні сторожі стоять на її стінах..»

Саме тоді десь у горах почувся постріл, і луна від нього прокотилася Барсовою ущелиною. Ашот зблід. Невже батько?.. Полює чи шукає їх?..

У напруженому мовчанні минуло кілька хвилин, але постріл не повторився. Тоді всі почали кричати:

— Ми тут, тут!..

Луна підхопила їхні крики і понесла далеко в скелі.

Знову, затамувавши подих, мандрівники уважно прислухалися. Відповіді не було.

Сонце сіло за Великий Арарат. Ставало холодно, але всі ще стояли на південній «барикаді», підкидаючи в багаття хмиз. Їм так хотілось вірити, що невідомий мисливець побачить довгі язики полум’я і спробує зійти в ущелину…

Неспокійно минула ніч. Саркіс іноді кричав у сні і тривожно схоплювався. Шушик, стулюючи очі, весь час бачила якісь мерехтливі вогні, а Ашот і крізь сон кликав: «Хто ти, хто? Ми тут, тут!..»

Розділ дванадцятий

Про сварку між тими, хто уникає не тільки сварок, а й зустрічей

Жадібний барс, ще не перетравивши вчорашньої пайки козлиного м’яса, зібрався поснідати.

Сонце вже позолотило снігові вершини Арарату, коли він вийшов із свого тимчасового лігва.

Великий і важкий звір ступав легко й м’яко. Вранішнє проміння сонця вигравало на гладенькій, блискучій рудій шкурі, густо вкритій глянцувато-чорними плямами. Ці плями надавали звірові особливої краси і разом з тим робили його невидимим на тлі таких же рябих гірських схилів. Струнке й гнучке тіло барса пересувалося так легко й швидко, ніби це був якийсь казковий вогненний дракон, що повз між камінням.

Витягнувши здоровенний хвіст і тихо муркочучи, барс зупинився на виступі гори і поглянув униз, де вчора вранці снідав. Чи ціла його здобич?..

— Але від козла лишились тільки кісточки. Побачивши це, хижак розсердився, гнівно вдарив хвостом об землю і заревів. Потім ліниво підійшов до притрушених снігом недоїдків м’яса й кісток. Та не встиг простягнути до них лапу, як з-під снігу вискочила якась залізячка. Гучно клацнувши, вона так вчепилася гострими кігтями йому в лапу, так затиснула її, що звір страшенно заревів від болю. Намагаючись звільнитися, він сіпнув лапу, але біль тільки посилився, а лапу ще більше стиснуло.

Барс розлютився. З усієї сили вдарив залізякою об камінь, зламав її і, звільнившись, глянув навкруги налитими кров’ю очима, ніби шукаючи таємного ворога.

А внизу безтурботно спав п’яний ведмідь.

Так ось де він!..

Барс припав до скелі й зіщулився, наче сталева пружина, що ось-ось розвернеться.

Бідолашний мишко!.. Крізь шум, що стояв у голові од учорашнього молодого вина, ведмідь почув t огидний рев ворога, глянув на барса каламутними очима і, якби в нього були руки, певно, відмахнувся б ними — чого ти, мовляв, причепився!.. Бездумно відвернувшись, ведмідь знову задрімав, та нараз відчув, як щось важке навалилось йому на спину, запустивши гострі пазури в шию і в боки…

Від несподіванки й болю ведмідь так заревів, що здригнулися г. ори в ущелині.

Перелякані незвичайним ревом мандрівники вибігли з печери. Перед їхніми очима боролися два дикі звірі, один з яких відзначався силою, а другий — великою спритністю.

Божевільно крутячись на одному місці, ведмідь намагався скинути з спини й розтоптати непрошеного вершника. Але даремно. Іклами й передніми лапами він уп’явся в загривок суперника, а гострими пазурами задніх лап розривав йому боки.

Ревучи від болю, ведмідь з барсом на спині кинувся до нижнього краю скель, що оточували ущелину, але, добігши, зупинився: скелі обривалися проваллям.

Він побіг назад, домчав до саду й перекинувся в сніг, підім’явши барса під себе.

Тоді підступний ворог змінив свою тактику і застосував найстрашніший спосіб. Він іклами вп’явся ведмедеві в морду, а пазурами передніх лап — у шию і знову пустив у хід гострі ланцети своїх задніх лап. Ними він розпоров ведмедеві черево, геть пошматувавши шкіру, Ведмідь насилу підвівся, струсив із себе барса і хитаючись пошкандибав до виходу з ущелини, та не ступив і кількох кроків, як упав і скотився вниз.

Барс не переслідував його. Він побрів до підніжжя скель — праворуч. Зализав рани і, ледве тягнучи задні ноги, зник серед каміння.

Хлопці не наважились переслідувати звіра. Налякані кривавою сутичкою, що зараз відбулася, вони заціпеніли на своїх місцях.

Та це була й радісна подія для них. Ще вчора вранці мандрівники вишукували хоч жменьку ягід, а сьогодні перед ними лежить туша ведмедя завбільшки з корову… Оце так щастя! Не менш важливо й те, що одного з їхніх страшних ворогів уже нема! Другий же, поранений, зник у своєму лігві. Хто знає, коли він знову з’явиться тут! Адже й йому не солодко довелося в лапах ведмедя…

Хлопці були надзвичайно раді і в думках дякували пустельникові за подарунок. Хоч капкан і не відіграв своєї основної ролі, однак саме він розлютував барса. Інакше звір ніколи не кинувся б на ведмедя, а спробував би уникнути зустрічі з ним.

Коротше кажучи, капкан дуже допоміг хлопцям, і вони тепер мали нагоду здобути жирну величезну тушу ведмедя.

Мовчки, тільки обмінюючись знаками, хлопці взяли сокиру, списи, головешки і, ніби змовники, обережно рушили до вбитої тварини. Сокирою й ножем Ашот і Асо відділяли від туші лопатки і задні ноги. Вони аж упріли за роботою, весь час з острахом поглядаючи в той бік, куди пішов барс.

Хлопці квапились так, як тільки можуть квапитись злодії, що залізли в чужу хату. У них не було часу навіть на те, щоб оббілувати ведмедя. Тому, взявши на спину окремі частини туші, вони поспішили до свого житла. Коли вже підійшли до південної «барикади», Ашот штовхнув її ногою і розвалив. Сторож-опудало, що стояв на пагорбі, упав на землю. Тепер він був не потрібен!

Захекані хлопці вбігли в печеру, скинули з плечей свій дорогий вантаж і посміхнулись щасливою усмішкою. Потім так само мовчки вийшли з печери. В «коридорі» Ашот зупинився, прислухався і знаком велів повернути назад.

— Решту доведеться поки що залишити.

— Чому? Голову свою залишу там, а м’яса — ні! — посміливішав Гагік. — Самі ж будете вимагати від мене щодня м’яса!..

Але Ашот вважав, що туша ведмедя повинна лишатись на своєму місці доти, поки не буде з’ясовано, що сталося з барсом: живий він чи ні? Якщо живий, то, виголодавшись, неодмінно прийде за своєю жертвою. А якщо не прийде, то це означатиме, що він здох від ран.

— Поки ми чекатимемо на барса, орли все з’їдять, — сперечався Гагік. — Не робіть дурниць.

— Удень ми будемо відганяти їх, а ввечері вони й самі втечуть. А барс прийде тільки вночі.

— Вовк теж такий: він уночі приходить доїдати здобич, — підтримав Ашота, Асо.

Гагік незадоволено поплентався в куток печери і приніс звідти кошик власного виробу. Поклавши в нього величезне стегно ведмедя, він покректуючи відніс кошик назад і поставив на купку хмизу.

— Це м’ясний склад, несіть усе м’ясо сюди, — кинув він холодно. Видно, Гагік не переставав думати про покинуту надворі ведмежатину.

На всякий випадок хлопці переставили своїх «сторожів» до залишків ведмедя — хай лякають орлів! І, треба сказати, опудала чудово виконували свою роль: орли не наважилися й близько підлітати.

— Увечері, Асо, коли орли долетять спати, ти принесеш ці опудала додому, — сказав Ашот. — Якщо барс живий, залишати їх біля ведмежатини на ніч не треба.

Потім хлопці заходилися лагодити поламані ведмедем двері, а Асо мав іти у Вівчарню.

— Ти, Ашот, знову захоплюєшся і забуваєш про небезпеку! — розсердилася Шушик. — Коли ми всі тут, нам не страшно, а як можна посилати самого Асо?

Пастух почервонів і соромливо простягнув руку до голови, щоб натягнути ковпак на очі, але його там не було.

Хлопці дружно розсміялись. Засміялася й Шушик. Дівчині завжди подобалось, що Асо ніяковіє, коли вона піклується про нього.

— Ти думаєш, що я посилаю Асо в пащу барсові? — запитав Ашот. — Барса нема, не бійтеся. А якщо він живий, то в такому стані, що піднятися до Вівчарні не зможе. Справа ось у чому. Барс був голодний, коли напав на ведмедя. А ви ж помітили, що він нічого не з’їв. Виходить, не до їжі йому було. Це по-перше. А по-друге, барс зразу пішов до води: так завжди роблять важко поранені звірі. По-третє: коли він ішов, то хитався, а голова була опущена. Він зовсім не був схожий на переможця. І по-четверте: напившись води, хижак не повернувся на верхні скелі, а поліз у своє лігво, бо вже не мав сили. Дикі звірі завжди шукають притулку вгорі, над ущелинами й долинами, звідки можна непомітно стежити за ворогом і майбутньою жертвою. Все це мені батько показував і пояснював. Так і барс. Згодні зі мною?..

— Нічого, докази твої розумні, — відповів Гагік.

— Ну, коли згодні, то займемось ділом. Ти, Асо, лишайся, оскільки Шушик… — Ашот глянув на дівчину й посміхнувся.

Чи тому, що не стало ведмедя, чи завдяки поясненням Ашота, напруження минуло, і в печері знову настали «мирні дні».

Та чи довго вони могли тривати і що чекало на юних мандрівників у майбутньому — цього, звісно, ніхто не знав.

Розділ тринадцятий

Про те, що після бурхливих подій можуть настати дні, сповнені дрібних турбот

Події останніх днів так схвилювали Ашота, так вразили його уяву, що хлопець був готовий зробити якийсь незвичайний вчинок. Він був певен, що народився для боротьби, а не для спокійного, одноманітного життя. Справді, що то за життя, відклавши зброю, носити глину для посуду, місити її, як жінка… Ні, видно, минули рицарські часи. А як було чудово, коли ведмідь та барс перекидались у снігу і ущелина гриміла від їхнього реву! Оце життя!.. Кров закипає від таких видовищ, і людина мимоволі проймається героїзмом.

Єдине, що зараз цікавило Ашота, — це барс. Що ж все-таки з ним? Живий чи здох? От якби знайти його, пораненого, і… одним ударом списа… Та, зрештою, хоч би й мертвого знайти. Зняти б з нього шкуру, а потім, повертаючись у село, покласти її на плече. Хіба цього мало? Все село вийде подивитися. А так що? Полагодив двері — носи глину, бо треба зробити караси для води.

А втім, глина знадобилась і для іншого, важливішого діла…

Якою зручною не була печера невідомого пустельника, а дим від вогню все-таки збирався під її стелею, і, щоб він не виїдав очі, нашим полоненим доводилося весь час сидіти або лежати.

Шушик не раз говорила про те, щоб зробити піч. Сидячи біля вогню, дівчина щовечора перевертала з боку на бік складені по краях вогнища саморобні цеглинки, від яких піднімалася ледве помітна пара.

— Цегла вже висохла, чого ж ви чекаєте? — підганяла вона товаришів.

Піч вирішили поставити в кутку печери недалеко від входу. Але якої форми вона мала бути, ніхто не знав.

— Давайте складемо в три стінки, а спереду хай буде відкрито, — запропонував Ашот.

— Чого в три? Досить і двох. Третьою буде стіна печери — щось на зразок кухонної плити.

Пропозиція Шушик здалася всім найприйнятнішою, тільки ніхто не знав, чим прикрити піч зверху і як зробити комин.

— Гаразд, ви поки що ставте стінки, я зараз повернуся, — сказав Асо й вийшов.

Він давно помітив надворі тонку, але досить велику кам’яну плиту і тепер, крекчучи, притягнув її в печеру.

— Чудово! — зрадів Ашот. — Це буде верхом для нашої плити.

Не минуло й години, як стінки печі були складені, кожна майже метр заввишки. А віддаль між ними підказала плита, яку приніс Асо. І вийшло справді щось схоже на кухонну шшту.

— Тепер лишилося найважче, — сказав Гагік, — але це доручіть мені.

Ніхто не знав, як зробити комин. Але Гагік уже приступив до роботи. В печері ще залишилась глина, якою він обмастив стіни печі, а зверху зробив щось незграбне на зразок труби. Внизу ця труба була широка, а далі вужчала. Взагалі, вона нагадувала велику глиняну воронку, поставлену гострим кінцем угору. Ця споруда й мала правити за комин.

Лишилося ще зробити труби для димоходу.

— Ну, тепер ми почнемо виготовляти труби по півметра кожна, — сказав Гагік. — Що вас дивує? Чим колгосп одвів воду з гірського джерела в село? Хіба не глиняними трубами? Отож і ми зробимо такі труби: один кінець ширший, другий вужчий, потім з’єднаємо одну з одною. Зробимо й коліно, щоб вивести димохід з печери через отвір над дверима. От і все…

Для димоходу треба було чотири труби й два коліна.

— Біжіть, хлопці, по глину. Труби робитимемо всі. Хто порушить розмір — оштрафую. З одного кінця отвір має бути шістнадцять сантиметрів, з другого — дванадцять. Майте на увазі це. Шушик, дай лінійку!..

Цілий вечір полонені Барсової ущелини виготовляли труби. Для зручності вони сплели з гілок каркаси майбутніх труб, а тоді вже на них накидали глину. І хоч Гагік прославляв себе як найбільшого майстра, найкращу трубу зробила все-таки Шушик. У всіх інших труби вийшли грубими, з товстими стінками, але й ними можна було користуватися. А це найголовніше.

Склавши труби біля вогнища, мандрівники задоволено посміхалися одне до одного: чудово! Тепер у них буде піч!..

Скориставшись вільною хвилиною, Ашот запропонував товаришам відпочити.

І Асо — сьогодні був його день, — не чекаючи запрошення, почав народну казку про Леніна: «… Ленін-паша осідлав свого вогненного коня, взяв на плече тисячопудову палицю і пішов проти царя…»

Розповідав пастух казку про Леніна і, час від часу прикладаючи сопілку до губів, співав:

— Ло, ло, ло, ло… Тане сніг — залишаються гори, А збігає вода — залишається камінь, Помирає джигіт — залишається ім’я. Ло, ло, ло, ло…

Розділ чотирнадцятий

Про те, чого ведмідь забрів до Барсової ущелина

Сонце тільки-но виглянуло з-за гір, що оточували Барсову ущелину зі сходу, як хлопці почули тривожний крик Гагіка:

— Орли ведмедя з’їли!

Залишивши Саркіса й Шушик у печері, Ашот і Асо взяли зброю і помчали в ущелину. Справді, орли й грифи, мабуть, з усієї ущелини зібралися на трупі ведмедя. Своїми гострими, схожими на кирки дзьобами вони розривали на шматки жирне м’ясо (ведмедя.

Хлопці зчинили галас і палицями почали розганяти хижаків. Важко змахнувши крилами, орли відлетіли й сіли на найближчих скелях. Чистячи об каміння закривавлені дзьоби, вони злобно поглядали на своїх нападників.

Боки ведмедя були пошарпані, черево зовсім розпатрошене. Величезна голова мирно лежала на прим’ятих кущах.

Гагік мовчки зняв шапку і трагічним голосом почав:

— Скажи, навіщо ти крав наше добро?.. Звісно, іншого кінця й не могло бути, якщо ти їв і пив чуже, — закінчив Гагік, витираючи рукавом сухі очі.

Ашот оглянув усе навколо і, переконавшись, що барс не приходив сюди, наказав оббілувати ведмедя. Поки товариші розбирали тушу, він оглянув ще раз брили, що нависли над входом в ущелину. Ого! Ведмідь прийшов сюди з-за гір по Диявольській стежці. Незграбний, а по яких небезпечних карнизах проліз, над яким проваллям!.. «Певно, він, як людина, чіплявся лапами за каміння», — подумав Ашот і спустився вниз до товаришів.

Хлопці ще поралися біля туші. Треба було розрізати м’ясо на шматки і віднести в печеру. Але Ашоту, якого завжди цікавило навіть найдрібніше нерозгадане питання, не терпілося розповісти товаришам, яким шляхом і чого прийшов сюди цей ведмідь.

— Перерва! — дав він команду. — Сядьте відпочиньте. Зараз ми повинні з’ясувати одне питання: чого сюди приходив ведмідь. Я думаю, що в нашій країні нема кутка, безпечнішого для зимової сплячки ведмедя, як ця ущелина. За всю зиму сюди не заглядає жоден мисливець. Ведмеді про це знають і завжди приходять в ущелину взимку. Ось і цей: прийшов, а тут раптом дим з печери валить, пахне людиною… Якщо поблизу є людина, ведмідь не засне…

— От він і вирішив: давай я залишу їх голодними, може, втечуть звідси, — продовжив думку Ашота Гагік, нанизуючи нирки на прутик і з такою радістю поглядаючи на них, що навіть Асо не витримав і посміхнувся.

— Ведмідь побачив, що в ущелині є люди, — вів далі Ашот, — і нетерпеливо чекав, поки ми підемо. Думав, дурний, що ми тут з власного бажання. Добре, що він зустрівся з барсом, а то ми не мали б спокою ні вдень ні вночі.

— Ні, скільки я бачив ведмедів — усі забиралися геть, навіть не чіпали овець, — заперечив Асо.

— Правильно, ведмідь — мирна тварина. Він і Чорнуху не зачепив. Але ведмідь спокійний лише тоді, коли в лісі багато корму. А в цій замкнутій ущелині нічого нема, тому він з голоду весь час швендяв би коло нашої печери.

Коли м’ясо було порізане на шматки, перенесене ї сховане в холодному кутку печери, Ашот задоволено оголосив:

— Ну, тепер ми можемо бути спокійні: барс здох. Якби він був живий, то вже показався б.

— А чи не піти нам по його шкуру? Знімемо й накинемо на нашу Шушик Аветівну. Адже її шубка без коміра, якось недобре…

Шушик сиділа біля вогню й сумно дивилась на своє жалюгідне вбрання. Але ж ця суха собача шкура врятувала їй життя!

— Нічого, Шушик, не журися, — сказав Ашот, помітивши поганий настрій дівчини. — Від ведмежого жиру ми ще подужчаємо… Скоро повернемось додому, ти надінеш красиве плаття, підеш у клуб…

— … І танцюватимеш з Асо, — закінчив Гагік.

На обличчі пастуха спалахнула добра, сором’язлива посмішка.

— Ну, ви тут балакайте, а я піду до своїх овець, — сказав він і підвівся.

— Добре, — погодився Ашот, — а ми будемо кошики плести. Без діла не сидітимемо.

Асо попрямував до Вівчарні.

Біля джерела свіжих слідів не було. Отже, здичавілі тварини не наважились перестрибнути через вогнище і сьогодні зовсім не пили води. Але це Асо не турбувало. Набравши в глиняний глечик води, пастух рушив до ущелини, де була Вівчарня. Недалеко від «овечого хліва» він поставив глечик з водою на плоский камінь, а сам повернувся до вогнища й почав грати на сопілці.

Клуби диму, що повільно піднімались від багаття, і звуки сопілки з неймовірною силою вабили овець. Чорнуха мов скам’яніла, почувши звуки, якими скликають овець до водопою. Потім по її тілу пробіг легкий дрож — очевидно, вівця пригадала, як разом з тисячами своїх подруг сходила згори до струмка, що так приємно дзюркотів унизу, в ущелині. А її так мучить спрага!

І під чарівливі звуки Чорнуха повільно підходила до води. Біля глечика вона обережно простягнула вперед морду, потім форкнула, злякавшись чогось, і відійшла. Але вода владно спокушала.

Пересвідчившись, що їй нічого не загрожує, Чорнуха почала пити. Напилась досхочу, потім обернулась і замекала. Мабуть, кликала своїх дітей. А втім, їх не треба було кликати. Старший уже сам підходив до матері, боязко оглядаючись, щоб кожну мить бути готовим до втечі. А маленька вівця так і лишилась у своєму сховищі.

Асо встав і почав повільно підходити до Чорнухи, витягнувши вперед руку. «Прру, прру, прру…»! — видавав він губами звуки, добре знайомі свійським вівцям. Звук цей означав, що в руці у хлопця є сіль — любимі овечі ласощі. Але сіль не спокусила Чорнухи. Вона щодня пила солону джерельну воду.

Цілий день просидів Асо біля вогнища. Цілий день співала його сопілка. Пастух кашляв і говорив сам з собою, щоб поступово привчити тварин до свого голосу, переконати їх, що небезпеки немає. І вівці, нарешті, повірили, що в людини мирні наміри, що від неї їм не буде ніякого зла.

Але досвід, здобутий в суворій боротьбі за існування, вимагав від них обережності.

Надвечір Асо з порожнім глечиком повертався додому. Дорогою він вирішив оглянути верхні тераси, спробував ловити куріпок і, блукаючи ущелиною, в одному відкритому для сонця місці натрапив на за. рості якоїсь колосистої трави.

Розтерши колосок на долоні, хлопець побачив невеличкі продовгуваті зернята. Розжувавши їх, Асо щосили закричав:

— Ашот, Гагік! Пшеницю знайшов, пшеницю! Сюди!

Звістка схвилювала жителів печери. Пшениця?!. Вона була їхньою мрією. Адже людину, що звикла до хліба, не може задовольнити саме тільки м’ясо. «Ми стали справжніми ескімосами», — часто говорив Ашот. Він хотів сказати, що коли ескімоси можуть жити на м’ясі, без хліба, то й вони проживуть. Проте сильний і здоровий хлопець сам страждав без хліба. Від напівсирого шашлику в нього болів живіт. Трохи виручала м’ята, знайдена під вербою, та дикі плоди, особливо шишки мушмули, що завжди зберігалися в Шушик.

— Ідемо-мо-о!.. — гукнув Ашот знизу.

І скоро він, Гагік і Шушик, важко дихаючи, вилізли на гору. За ними повільно плентався Саркіс.

Асо чекав товаришів, стоячи серед колосся. Всі жадібно накинулись на дрібненькі зернята, ледве встигаючи очищати їх від остюків.

— Мої дорогі, ріднесенькі!.. — примовляв Гагік. — Де ж ви були? Ми скучили за вами до смерті…

— Не можна, хлопці! Сире зерно їсти не можна, — спинив їх Ашот.

Оцей ще Ашот! Може замучити своїми правилами та розпорядженнями! Не дає людям жити так, як їм хочеться… Та що ж робити? Дали слово слухатись — заперечувати не доводиться!

Нарвавши колосків, усі повернулись у печеру і тут, біля вогнища, почали м’яти їх, вилущуючи й провіваючи зерно. Потім, зібравши зернята в глиняний горщик, поставили на вогонь підсмажити. Ото була смачна страва!

— От ми й досягли життєвого рівня нашого пустельника, земля йому пером… — напхавши рот, ледве вимовив Гагік. — Цікаво, який же був кінець цього бідолахи?

— Мабуть, помер у печері, а дід нашого ведмедя знайшов його й витяг звідси, — висловив свою думку Ашот.

— Чого ти так думаєш?

— Там у кущах якийсь череп лежить…

— Ой, череп?! — злякано глянула на двері Шушик.

— Ну, годі. Краще поговорімо про щось інше, — втрутився Асо.

Замовкли. Як тільки стихали в печері розмови, кожний поринав у власні невеселі думки. Знову всіх огортав сум. За щоденними турботами про їжу полонені Барсової ущелини забували про все. А тепер, коли їжі начебто вистачить на цілу зиму, думки їхні полинули до рідних, близьких і знайомих. Кожен спробував уявити собі вимріяну зустріч з батьками, коли пощастить вийти з цього кам’яного мішка, і серце стискалося від болю…

Помітивши настрій товаришів, Ашот твердо сказав:

— Завтра нам треба буде назбирати якнайбільше пшениці. М’ясо і сіль у нас є. Коріння малини збере Асо, а по слідах барса підемо післязавтра…

Розділ п’ятнадцятий

Про те, як одна бідолашна тварина стала жертвою своєї материнської любові

Другого дня Асо з нетерпінням і глибоким хвилюванням, яке завжди охоплює пастуха-курда, коли він розшукує зниклу тварину, шукав свою Чорнуху.

У Асо батько пастух, і дід був пастухом, і прадід, і прапрадід. Такі курди. Для них іншого життя, іншої роботи немає. У них навіть прислів’я є: «Якщо хочеш, щоб твій син став людиною, зроби його пастухом».

Закоханий в гори, курд розлучається з ними тільки заради великої любові, любові, здатної на жертви. «Заради тебе я піду на все. Хочеш — кину гори і стану пастухом у вашому задушливому селі», — співає курд вірменській дівчині в одній з пісень.

Спуститися з гір у гарячу Араратську долину?.. Та піти на це можна лише заради коханої. Якщо хочеш покарати курда, примусь його покинути свої любимі гори, вкриті квітами луки, росяні схили.

Отакий і Асо. Шість тижнів минуло, як він розлучився з рідною отарою. А для нього це була вічність. Як може курд так довго не бачити ні овець, ні собак!

Асо знудьгувався за отарами ферми. Він знав, що зараз вівці почали ягнитися; в хлівах топчуться на кволих, нестійких ніжках і тоненько мекають рябенькі ягнята. Ой, коли б хоч Чорнуху приручити! Як би він доглядав її, свою журбу забув би! Цей Ашот зовсім людей не знає! Вівці наверху, на горі, а він його, пастуха, на інші роботи посилає. Та хай йому накажуть залишатись у Вівчарні вдень і вночі, він буде задоволений. Може, й не піймає здичавілу вівцю з ягнятами, зате хоч здалеку побачить їх, почує милі голоси…

На Вівчарні Асо уважно оглянув здалеку всі кутки, всі кущі і витягнув з-за пояса свою сопілку. Скоро з-за кущів сухого чортополоху виглянули. роги. Показалась і маленька овечка, нашорошивши, мов косуля, вуха, кожну мить ладна кинутись тікати. А де ж сама Чорнуха?..

Ло, ло, ло, ло!..

Асо довго грав мелодію, якою скликали овець додому, але Чорнуха не приходила. «А, знаю, в чому справа», — догадався пастух і, підвівшись, рушив прямо до сховища овець.

Тільки-но він зайшов у печеру, як із темряви назустріч йому вискочила Чорнуха і почала стурбовано мекати.

— Знаю, знаю, у тебе ягнятко… — лагідно сказав Асо і навпомацки пішов уперед.

Скоро очі його звикли до півтемряви в печері, почали помічати її непривабливі нерівні стіни.

Чорнуха стурбовано мекала. Не за себе, звісно, боялась вона, а за ту маленьку істоту, яка, певно, зараз лежала в якомусь куточку і злякано тремтіла. Неспокійне мекання матері навівало тривогу. І ягнятко відповідало тоненьким-тоненьким голоском.

Асо навмання йшов уперед, і ось, нарешті, крихітна, ще мокра тваринка опинилася в його руках.

— Брру, бру, бу… — м’яко, наче колискову пісеньку, наспівував пастух новонародженому і зігрівав його коло своїх грудей.

Скоро можна було бачити таку картину. Під скелею, на стежці, горіло вогнище, від якого повільно клубочився дим. Біля вогню сидів Асо, обнімаючи маленьке біленьке, з чорною мордочкою ягня, а поряд мирно стояла Чорнуха і лизала своє малятко. Правда, від кожного руху Асо вівця здригалась і злякано відстрибувала назад. Та хіба вона могла покинути ягня? І хіба могла Чорнуха не довіряти людині, яка так ніжно пестила й зігрівала її дитя?

Асо поставив перед Чорнухою воду в глечику. Вівця, яка щойно окотилася, почала жадібно пити. Напившись, вона вихопила у хлопця з рук пучок трави, з’їла і підвела голову, щоб її погладили. Так потроху в ній оживали колишні звички, відновлювалась втрачена приязнь до людей.

— Дай-но я тебе видою, Чорнухо, шкода мені твого ягняти, — умовляв її Асо.

Але цього, вівця не захотіла: не зовсім ще довіряла. Адже своїх дітей їй доводилося захищати їв боротьбі. Правда, тут, в ущелині, вона не зустрічала найзапеклішого ворога овечого роду — вовка. Зате часом з-за гребеня гори до неї долинав і турбував її незнайомий запах і страшний рев. Очевидно, це було тоді, коли сюди приходив барс. Щоосени в Барсовій ущелині поселявся ведмідь. Але його Чорнуха не дуже боялась. Вона бачила, що звір весь час проводив під деревами, збираючи падалки.

Найбільше лякали її орли. Мовчки, нерухомо сиділи вони на камінні, вичікуючи, коли ягня одійде від матері. Ло, ло, ло, ло…

Ніжно й журливо звучала сопілка Асо, тривога поступово покидала тварину, вона заспокоювалась.

Умовляннями й ласкою Асо зумів привернути до себе Чорнуху. Він підніс до її дійок ягня, і те почало ссати, швидко крутячи хвостиком.

Коли ягнятко наїлося, Асо перев’язав новонародженому пупок і замість креоліну припалив його попелом, щоб ніяка зараза не пристала.

З ягням на руках хлопець почав повільно спускатися вниз.

Витягнувши вперед голову, Чорнуха йшла за ним. Іноді вона мекала і оглядалась. Почуття її роздвоїлися. Старші ягнята здивовано дивились услід, не розуміючи, чому мати кидає їх і покірно йде за якоюсь незнайомою і підозрілою істотою. Проте й вони обережно, тримаючись якнайдалі від матері, все-таки пішли тією ж стежкою, що вела в ущелину.

З краю стежки, там, де вона починала спускатися вниз, ягнята побачили, як мати зупинилась перед якоюсь печерою. Тут вона оглянулася, замекала — чи то кликала їх за собою, чи то прощалась — і слідом за людиною ступила всередину…

Висунувши голову з-за скелі, сумним поглядом проводжали її молодий баран і вівця.

Коли Асо ввійшов у печеру, там нікого не було. Незабаром повернулась Шушик. Дівчина вражено зупинилася на порозі.

— Ой, яке ж ти хороше! — радісно закричала вона, побачивши ягнятко.

Чорнуха злякано підхопилася з місця, підбігла до ягняти й стала над ним. Так роблять вівці-матері, побачивши орла.

— Тихше, Шушик, не лякай… Давай приготуємо для маленького м’яке місце.

Незабаром зручне гніздо з моху й сухої трави було готове, і в нього поклали ягнятко. Мати, спершу дуже стурбована, нарешті начебто все зрозуміла й заспокоїлась. Вона, здається, була задоволена: адже тепер її дитині не загрожував ні холод, ні ворог.

— Зараз, хушке, я почастую тебе чимось таким, чого ти, мабуть, ніколи в житті не їла. На, добре вимий. — І Асо простягнув Шушик тонкий, прозорий баранячий міхур, який він приніс з Вівчарні.

Дівчина старанно помила цей міхур.

— Ну, а тепер стань на коліна й тримай, поки я надою.

Чорнуха спочатку дуже неохоче дозволила Асо подоїти себе. Але вим’я її було повне молока, і, звільняючись від нього, вівця відчувала приємне полегшення.

— Ти нічого ягняті не залишив…

— Це молозиво — перше молоко. Ягняті його багато не дають, може захворіти, — пояснив пастух, показуючи дівчині важку жовтувату масу в міхурі. — Поглянь тепер, що я робитиму.

Асо міцно перев’язав отвір міхура. Вийшло щось на зразок м’яча. Потім він поклав його в гарячий попіл, добре засипавши зверху.

— Ой, — злякалася Шушик, — згорить, і виллється молоко!

— Ні, воно вже скисло, затверділо, як сир, — посміхаючись заспокоїв дівчину Асо.

Якийсь час вони сиділи мовчки, дивились на вогонь.

— Асо, скільки років твоїй маленькій племінниці? — порушила мовчання Шушик.

— Адлаї?.. Їй уже два роки, — відповів Асо з теплом у голосі.

— Вона тепер бігає за вівцями з лозинкою в руках і, напевно, запитує в мами: «Де ж наш Асо?», — сказала Шушик і пошкодувала: на очах у хлопця виступили сльози.

— Так, я за нею дуже скучив… Коли б ти знала, яка вона мила дівчинка!.. Уже тепер візьме голову вівці й каже мамі: «Дій, дій». Хорошою дояркою буде. «Хорошою дояркою буде» — це найвища похвала в устах курда.

— Підійде до матері: «Мамо, змішай молоко з мацуном[27], погодуй мене». Змішають, дадуть. А вона: «А тепер відділіи мацун від молока, не хочу змішане».

Шушик беззвучно сміялась. Вони знову задумались, дивлячись на вогонь. І знову дівчина запитала:

— А чого це ви так її назвали — Адлаї? У курдів, здається, такого імені нема.

— Нема, — підтвердив Асо. — Це ім’я нове. «Адлаї» означає «мир». Зараз багато курдів на Алагезі називає так своїх дочок.

— Хороше ім’я. Красиве, розумне, — ствердила Шушик і подивилась на вогонь. «Чи не час?..» — хотіла запитати, але стрималась. Незручно… Не така вже вона ненажера, як Гагік…

Але Асо й без того розумів її стан: хто може спокійно всидіти біля вогню, коли там достигає така смачна їжа?

— А як ви потрапили в наше село, Асо? Я давно хотіла тебе запитати.

— Ми втекли сюди з вірменами з підніжжя Арарату. Ми — курди-єзіди, а є ще курди-мусульмани. Турки підняли курдів-мусульман проти вірменів, а наші діди заступились — адже ми завжди з вірменами по-братському жили. Ну, турецькі паші почали бити і вірменів, і нас. І тоді ми разом втекли. Перейшли Араз[28], і тут нас російські війська взяли під свій захист. Так ми врятувалися від турецьких ятаганів. Сам я, звичайно, нічого цього не бачив. Про все це розповів мені батько. Тепер наші курди побраталися з вірменами, працюють на фермах. До нас добре ставляться. Незабаром я буду вчитись у вірменській школі.

— Ти вже добре розмовляєш по-вірменському, і вчитися неважко буде, — сказала Шушик. — Я тобі допоможу, хочеш?..

— А чому б ні! Я так хочу вчитись! І старатимусь, — відповів Асо, на знак згоди доторкуючись рукою до правого ока. Хлопцеві хотілося ще сказати, що він дуже вдячний Шушик за її тепле ставлення до нього, але посоромився…

— Вважатиму це своїм обов’язком, — і Шушик теж доторкнулась рукою до ока. — Ну як, по-курдському чи по-вірменському вийшло?

— По-курдському, — посміхнувся Асо. — Ну, мабуть, уже час, — хлопець поворушив палпчкою у вогнищі і витягнув обсмалений, аж коричневий, міхур.

— Хіба це можна їсти? Самісінький попіл, сажа! — відсунулась Шушик.

Асо добродушно посміхнувся.

— Хто ж їсть у такому вигляді! Почекай, я зараз приготую. Побачиш, що це таке. Дай-но зошита!..

Він зняв шкірку з міхура, поклав на зошит схожу на облуплене яйце масу й розрізав її на дві частини.

— А тепер їж. Ми це називаємо «сулуг» і завжди готуємо на пасовиську. Покуштуй! Хіба може бути щось смачніше?

І справді, чудовою була ця проста їжа пастухів. Шушик охоче з’їла б усе до крихти, якби їй не було соромно…

— Чого ж ти, Асо? їж!.. — умовляла вона пастуха.

— Е, я стільки його їв… Навесні ми щодня робимо сулуг… Їж, їж сама.

І, щоб дівчина не соромилась, Асо вийшов з печери, ніби для того, щоб нарізати лози.

Але Шушик не могла думати тільки про себе. Вона розділила молозиво на п’ять рівних частин, посолила свою і з’їла.

Коли Асо з оберемком лози зайшов у печеру, дівчина сміючись запитала його:

— Ну, а інші ягнитися не будуть? Який смачний цей сулуг!

— Ні, — посміхнувся Асо. — Одна з них ще дуже молоденька вівця, а другий — баран. Але я завжди присилатиму тобі сулуг з ферми, — додав він.

— Еге, ви тут самопостачанням займаєтесь! — сказав Гагік, заходячи в печеру. — О! Чорнуха-джан? Прийшла нас провідати?..

Вівця злякано форкнула й кинулась до свого маляти.

— Тихше, тихше! — приклавши руку до губів, попередив Асо товаришів, що входили слідом за Гагіком.

Хлопці склали в кутку принесені снопи дикої пшениці і оточили ягня:

— Значить, будем пити молоко?.. Дорогий ти мій братику! — і Гагік, обнявши Асо, закружляв з ним по печері.

— Ні, про молоко й не думайте. Молоко тільки ягняті, жодної краплини не дам вам.

— Чому, джан? Чому Робінзон міг доїти чужу ламу, а ми не можемо доїти вівцю з нашої ферми?..

Асо посміхнувся.

— Якщо будемо добре годувати матір, то зможемо брати в неї півсклянки молока на день, для Шушик…

— От тобі й на! Собача шкура — для Шушик, смачний шматок — для Шушик, тепле місце — теж для Шушик!.. Дуже шкода, що я не народився дівчиною… Що це, сир? Ні, на смак інше: наче смола. Чудова штука!.. Одна хиба — мало! І до шлунку, мабуть, не дійде.

Розділ шістнадцятий

Про те, що напередодні великого бою людина повинна зміцніти фізично й морально

Вранці Гагік дістав глини, зліпив з неї п’ять чашок і поставив їх біля вогню.

— Не думайте, що вони тільки для чаю, — пояснив він. — З них ми й хаш будемо їсти.

Чи то Гагік і справді буїв ненажерою, чи, може, тільки жартував, але через його жарти сталася неприємність.

Цього вечора Ашот збирався розповісти товаришам про будову голови козла. Але Гагікові так захотілося хашу, що вдень, скориставшись з відсутності Ашота, він обсмалив голову, розрубав на дрібні шматки і, склавши в горщик, поставив на вогонь. Лишились тільки роги й частина черепа. Ашот розсердився. Довелося обходитись цим «наочним приладдям».

— Як ти гадаєш, навіщо природа дала козлові такі великі роги? — звернувся Ашот до Гагіка.

— Навіщо? Для того, щоб він міг визвати з твоїх рук шапку.

Шушик пирснула.

— А ще навіщо? — не звертаючи уваги на жарт, запитав Ашот.

— Для того, щоб перемагати своїх суперників-козлів, — уже серйозно відповів Гагік.

— Ще?

Ніхто не знав. Тоді Ашот вирішив розповісти те, що знав.

— Якось мій батько, полюючи, загнав козлів на вершину однієї скелі, — почав він. — Тікати назад вони не могли, боячись потрапити під постріли, а попереду було провалля. І вони кинулись у провалля. Я зрадів, думав — розбились і лежать під скелями, а батько розсердився: «Втекли з наших рук!» Ми глянули з скелі вниз — жодного, всі втекли!.. Питаю батька: «Як же це так? Як вони ніг це переламали?» — «Вони ж не ногами, а головою вниз кидаються», — каже він. Ось гляньте сюди, які товсті й міцні в них роги. Бачите зазубринки? Це від каміння. Як тільки кози побачать, що іншого виходу в них нема, так і кидаються головою вниз. А коли б вони падали на ноги, звичайно, не підвелися б.

— А чого в свійського козла не такі роги? — запитала Шушик.

— Бо наші козли не б’ються і з скелі не кидаються, — відповів Асо.

— А тепер, — вів далі Ашот, — спробуймо довідатись, скільки років було цьому козлові… Шушик, як ти гадаєш?

Величезній тварині з товстою шиєю і майже метровими рогами, на думку Шушик, могло бути років тридцять. Але на всякий випадок вона скинула половину:

— П’ятнадцять.

Асо розсміявся:

— Хіба бувають кози такого віку? Стривай, я зараз полічу кільця на рогах. Одно… два, три… сім, вісім… Вісім років йому було, старий уже…

— Але чого ці кільця йдуть нерівно? Подивіться, — Шушик взяла лінієчку, — це дванадцять сантиметрів, а це, останнє, всього п’ять…

— Почекай, перш ніж відповісти, я поміркую… — Приклавши палець до лоба, Гагік почав думати. — Це пов’язано з харчуванням? — запитав він у Ашота.

— Звичайно.

Хлопці оглянули одне за одним усі кільця на рогах у козла, намагаючись пригадати, яка рослинність була на луках кілька років тому.

До дитинства козла вони, звісно, не дорахувались — хто знає, яке літо було сім років тому!.. Кліматичні зміни останніх років збігалися, проте, з «показниками» козлиних рогів. Відстань між кільцями, що з’являлися в засушливі роки, була коротша, в урожайні — довша.

— Ось яке відкриття ми зробили. Напишемо про це в газету, — пожвавився Ашот, — і наше повідомлення грунтуватиметься на вивченні цих рогів. Шушик, бери олівець…

Вогонь м’яко потріскував, глиняний горщик повільно здригався, і пара розносила м’які, приємні пахощі.

— Може, час покуштувати? — покірливо запитав Гагік.

— Пізно, вже спати час. Ми й так багато шашлику з’їли, а перед сном наїдатися шкодить, — сказав Ашот.

— Пізно?.. В Лондоні о другій годині ночі біфштекс їдять, слово честі! Я в одному журналі вичитав!..

Але Ашот був непохитний.

— Ану, Асо, заспівай нам краще хорошу курдську пісеньку, — звернувся він до пастуха.

І Асо, як завжди відвернувши обличчя в темний куток печери, почав дзвінким голосом:

— Беріване, Беріване!..

Кого кличе ця пісня моя?

Куди стелеться стежка твоя?

Хто стоїть — на чинару схиливсь?

Хто тобі, джан, на стежці тій стрівсь?

Довго і ніжно співав пастушок. Коли він закінчив, Гагік уже випалив на вогні свої чашки і, перед тим як лягти спати, знову почав умовляти Ашота:

— Наші діди завжди їли хаш рано, на світанку…

— А що нам до дідів? Ось як зійде сонце, тоді й будемо їсти, — протестував Ашот.

— Ні, недооцінюєш ти, юначе, досвіду наших предків, — сказав Гагік і, зрозумівши, що нічого не вийде, знову взявся за кошика, якого почав плести вчора.

Не домовляючись, усі заходилися плести кошики. Вони ніби змагалися: кожному хотілося закінчити якнайраніше і зробити якнайкраще.

Першим пролунав переможний вигук Ашота:

— Ну, мій готовий!.. — І він поставив у кутку печери великого, важкого кошика.

Але ніхто не міг плести таких гарних кошиків, як Шушик. Її тоненькі, гнучкі пальці вміли і шити, й добре малювати, і найкраще в класі писати…

З лози різної товщини й різного кольору Шушик сплела такого чудового кошика, оздобленого барвистою смужкою, що найвимогливіші майстри похвалили б її. А про пастуха Дсо і казани нічого. Він стояв, розкривши рота, й зачудовано дивився на роботу дівчини.

— Ми його на виставку пошлемо, — вирішив Ашот.

— Краще подарувати комусь, хто гідний цього, — підморгуючи Шушик і непомітно показуючи на себе пальцем, сказав Гагік.

— Так і я думаю. Я подарую його одному дуже достойному й дуже хорошому товаришеві, — спокійно, урочисто промовила Шушик.

Всі нетерпеливо чекали — хто ж цей товариш?

Звичайно, і Ашот, і Гагік в однаковій мірі могли розраховувати на подарунок. Хіба вони не гідні його?..

Але дівчина не квапилась. Вона підвелася, поправила волосся, що закривало чоло, і, простягнувши кошика Асо, лагідно сказала:

— В нього ти будеш збирати ягоди. Згадуватимеш наші важкі дні, нашу дружбу…

— Браво!.. Я й не думав! — заплескав у долоні Гагік.

А пастух, засоромившись від цього несподіваного знаку поваги й дружби, розгублено бубонів щось по-курдському:

— Заф, заф разіма[29]… Ти моя сестричка, світло моїх очей… — І прикладав до серця свою праву руку, схиляючи голову.

Коротко висловив свої почуття Асо, але саме в такі короткі слова курди вкладають свою вірність, вдячність і задоволення — все те хороше, що відчувають вони до дівчини, яку називають сестрою. За сестру курд може й життя віддати…

— І ти мій брат… — відповіла Шушик соромлячись і з теплою посмішкою подала свою маленьку руку Асо.

— Ура, ура!.. — знову заверещав Гагік.

Та Асо миттю заспокоїв його Взявши в руки свою палицю, він посварився на Гагіка і сказав:

— Щоб ти тепер не смів дратувати Шушик!..

Гагік знав, що це жарт, проте став серйозним і відійшов убік.

Настрій у всіх був хороший, голод не мучив, усі були задоволені. Тільки Ашот був чимось заклопотаний. Він давно вже вирішив підготувати товаришів до одної важливої справи і лише чекав нагоди. Сьогодні така нагода випала.

Коли всі стомилися і відклали свої кошики, Гагік нагадав:

— Ну, Ашот, сьогодні твоя черга розповідати.

І справді, що їм лишалося, як не розповідати казки? Нескінченні історії, переважно з веселим кінцем, пом’якшували тягар випробувань, що випали на долю юних мандрівників, скорочували ночі, а з ними — й час неволі в цій ущелині.

— Гаразд, — швидко погодився Ашот. — Я розповім вам одну історію, яка вчить винахідливості. Цю історію я вичитав у нашого історика середніх віків Себеоса й сучасного письменника Стефана Зор’яна. Слухайте.

І Ашот розповів.

У сьомому столітті одна частина Вірменії перебувала під владою персів, а другою-правив грецький імператор.

Вірменський князь Смбат Багратуні звернувся до народу з закликом повстати проти грецьких загарбників і гнобителів. Довідавшись про це, імператор наказав полонити Багратуні. Його повезли в Візантію і, закованого в кайдани, кинули у в’язницю. Імператор вирішив віддати полоненого на поталу звірам. Роздягнутий догола Смбат стояв на арені цирку і, схрестивши на волосатих грудях дужі руки, презирливо дивився на глядачів. Це був міцний, високий, широкоплечий чоловік, досвідчений воїн. У багатьох битвах він показав свою силу й відвагу.

Та ось відчинилися дверці клітки для звірів, і звідти на Смбата посунув величезний чорний ведмідь…

— Ну скажіть, коли ми зустрінемося з ведмедем, як будемо з ним битись? — запитав Ашот.

— Як і личить мужчинам, хоробро! — випнув груди Гагік.

— Справа не тільки в хоробрості. Тут потрібен і розум. Смбат знав, — знайте ж і не забувайте цього й ви: ведмідь злякається, коли на нього несподівано й голосно крикнути. Так і тоді було. Ведмідь вибіг і на Смбата. А той кинувся на ведмедя та як крикне йому на вухо — і кулаком по найчутливішому місцю: по сонній артерії. Звір похитнувся, відступив назад і впав. Упав і більше не встав…

Тоді на Смбата випустили скаженого бика. Бик вирвався на арену і кинувся на свою жертву. Але Смбат і тут не розгубився. Він спокійно чекав бика, простягнувши вперед руки, і схопив його за роги. Почалася напружена боротьба.

Глядачі, серед яких був і сам імператор Маврикій з дружиною, затамувавши подих, чекали кінця поєдинку.

Бик намагався вирватись і посадити людину на роги або перекинути її собі через голову, а людина, напружуючи м’язи, намагалась скрутити бикові шию…

Нараз дикий, скажений рев бика злякав глядачів. Мотаючи закривавленою головою, тварина метнулась тікати… Смбат вирвав у бика роги й відкинув їх геть. Наздогнавши тварину, він схопив її за хвоста й за ногу. В руках Смбата лишилось копито, бик утік «босий на одну ногу»… Глядачі полегшено зітхнули, а імператор від жаху втратив мову.

Що ж це було? Чим переміг Смбат? Силою чи розумом? І силою, і розумом. А більше розумом. Смбат бачив, що бик старий, а в старих биків і роги, й копита слабкі.

Звісно, перш ніж боротися з ворогом, треба узнати його слабке місце.

Всі чекали, що Маврикій накаже звільнити хороброго вірменина, але марно. Імператор був похмурий і жадав помсти. За його наказом на арену випустили лева — вогненно-рудого, рухливого, лютого звіра. Смбат відчув, що йому загрожує смерть, але спокійно стежив за рухами ворога. Він знав, що лев, нападаючи, прицілюється на свою жертву метрів за сім-вісім, а потім кидається на неї. Так роблять і барс, і тигр. Тому, хто знає це, не важко уникнути нападу. Як тільки лев згорнеться в пружину — відскоч убік. Він не кинеться на тебе, не побіжить, а припаде до землі і знову почне готуватися до стрибка. Якщо не розгубишся, то будеш живий. Так Смбат і зробив. Коли лев скочив, він відступив убік, потім миттю схопив його за гриву, стрибнув йому на спину і почав з, страшенною силою стискати звірові горло… Лев задихався, крутив головою, вигинався всім тілом, бігав по арені поки не задихнувся, так вп’ялися йому в шию тверді, як сталь, пальці мужньої людини. Нарешті лев упав, і з його напіврозкритої паші вивалився язик.

Збожеволівши від захоплення, натовп почав бурхливо аплодувати Смбату. Пролунали вигуки: «Помилувати!.. Помилувати!..»

Імператор Маврикій змушений був подати знак, і Смбата звільнили…

Ашот на мить замовк, поворушив палицею у вогнищі і вже спокійно сказав:

— Барс ще в ущелині, ми можемо зустрітися з ним. Хтозна, може він ще не здох. Завтра підемо по його сліду. Ви тепер знаєте, як такі хижаки нападають на людину? Знаєте. Отож, коли не розгубитесь, він не зможе завдати вам ніякої шкоди. Ведмідь, можливо, вперше в житті мав справу з таким звіром, а то й він би, звісно, відскочив убік, коли барс був ще в повітрі…

— Ашот, від твоєї розповіді я переродився! — вигукнув Гагік. — Я готовий зараз же зустрітися з левом, схопити його за гриву й стрибнути йому на спину. Кров у мене так і кипить… Слово честі. Ходім на барса! — І, взявши головешку, хлопець рушив до виходу.

— Думаєте, покличу назад? Хай піде, потренується, загартує свої нерви, — посміхнувшись, прошепотів Ашот.

А Гагік, вийшовши з печери, розгублено зупинився. Густа темрява спустилась в ущелину… «Доведеться йти, а то подумають, що я боягуз», — вирішив він і, піднявши над головою смолоскип, ступив ще кілька кроків уперед. Головешка тріщала, розсипаючи іскри, і вони, мов падаючі зірки, на мить освітлювали все навколо.

— Ходім, Асо, подивимось, чи не приходив який звір увечері до нашого ведмедя, — сказав Ашот трохи згодом.

А намір у нього був інший. Збираючись повести товаришів на барса, він хотів заздалегідь потренуватись.

Взявши смолоскипи й списи, хлопці вийшли з печери. Біля вогнища лишилися Шушик із Саркісом.

— Ой, і ви сюди? — вигукнув Гагік, який ще недалеко відійшов. — Наче одного мене для барса мало! — Але тут же хлопець злякався своїх слів: «А що як справді підуть назад?..» І безтурботно додав: — Ну, гаразд, якщо хочете, то йдіть за мною хвостиком.

Розмахуючи головешками, хлопці побігли вниз в ущелину. Вони зчинили такий крик і галас, що коли б їх зустріла ціла зграя тигрів, а не барс, то й ті злякалися б і втекли…

Це видовище знову розпалило уяву Ашота.

В бойовому порядку хлопці добігли до «поля бою» і, за командою Ашота, метнули списи прямо їв черево ведмедю. При світлі смолоскипів оглянули все навкруги, але не знайшли нових слідів. Тільки старі, залишені барсом, виднілись на снігу і свідчили про те, що звір не йшов, а майже повз.

— Ну, тепер усе зрозуміло. Завтра ми підемо по цих слідах, — урочисто оголосив Ашот. — А зараз повернемось додому.

Розділ сімнадцятий

Про те, як людина мужніє в боротьбі

Цю ніч Ашот спав неспокійно. Так, очевидно, полководець проводить ніч напередодні вирішального бою. Та Ашот і уявляв себе маленьким полководцем. Час від часу він піднімав голову з постелі, оглядаючи своє «військо» ніжно й гордо, як Георг Марзпетуні[30] напередодні битви під Гарні!

Так, хлопці його зміцніли. З таким військом справді можна піти в атаку на барса, якщо він поранений!..

Першим встав Гагік. Підморгнувши Ашоту, він тоном змовника запитав:

— Що, хаш не готовий ще? Ні? То чого ж ти так рано схопився?..

Ашот пирхнув і похитав головою.

Гагік посолив хаш і благально глянув на Ашота:

— Може, почнемо, Ашот-джан?

Ашот прочинив двері печери:

— Е, хлопче, надворі ще ніч!

— Яка там ніч! Он куріпчин півень уже два рази проспівав!.. Асо, вийди надвір, подивись по зірках — чи не час?..

Асо, зіщулившись, вийшов і тут же повернувся.

— Вранішня зірка ще не зійшла, — оголосив він.

— Ох, наївний пастух! Не може навіть збрехати для такого випадку! — почухав потилицю Гагік.

Але кому хотілося зважати на зірки, коли від вогнища тягнуло приємним запахом хашу, аж голова паморочилась? Навіть байдужий останнім часом Саркіс і той жадібно поглядав на горщик.

— Добре, почнемо. І їжте досхочу. Ми підемо шукати звіра, і невідомо, коли повернемось, — сказав Ашот.

— А можна не йти? — невпевнено запитав Саркіс. — Хто знає, що може статися!

— Не можна! Не знайшовши барса живим або мертвим, ми не можемо спокійно жити. Хіба це не ясно?

Якби не було тут дівчини, Асо й Гагік, можливо, заперечували б, а так довелося погодитись.

Коли, нарешті, розвиднілось і з-за гір виглянуло сонце, Ашот узяв свою зброю і патетичним тоном сказав:

— Ходімо, всі ходімо!.. Ми повинні повернутися в село з шкурою барса!

Підбадьорені цією перспективою, хлопці озброїлись усім, що В них було — списами, дрючками, кам’яними молотками, сокирою — і вийшли з печери.

Колону замикали Шушик і Саркіс, і не можна сказати, щоб у їхніх серцях не було страху. Чому ж цього разу Ашот не запропонував їм лишитися дома? «Може, хоче і нас навчити бути сміливими», — подумала Шушик.

Гагік крокував хоробро, як півень, що виходить на бійку. Всі зрозуміли, що він підбадьорює себе. А сам Гагік думав: «Треба ж хоч раз і мені бути першим!.. Справа честі!» І, обганяючи товаришів, ще й покрикував на них:

— Чого ви так позгиналися? Сміливіше йдіть за мною.

Шушик здивовано й запитливо дивилася на нього. Чи це той Гагік?.. Дівчина часто лишалась у печері біля вогнища і не помітила, як, зустрічаючись з небезпекою, хлопець поступово загартувався й змужнів.

Так полонені Барсової ущелини спустилися до виноградника і тут зупинились: на снігу виднілися сліди. барса, що вели до скель.

Усі мовчали, всім було страшно.

— Давайте спочатку потренуємося в киданні списа. Можливо, знадобиться, — запропонував Ашот.

— Значить, ви будете битися з барсом? — злякано прошепотіла Шушик. — Чому ж Ашот казав, що звір уже мертвий?

— Та він, мабуть, здох, — сказав Ашот. — Бачиш сліди крові на снігу? Але… хтозна? Починаймо. Хай нашою мішенню буде отой камінь. Кидатимемо з п’ятнадцяти кроків.

Він саме приготувався метнути свого списа, коли Гагік схопив його за руку:

— Ех ти, голова! Гострий кінець списа затупиться!

— Ой, правильно! Ну, а яку ж іншу ціль вибрати?

— У снігову бабу… Ні, навіщо! У снігового барса.

— Оце розумно!

За кілька хвилин хлопці зліпили з снігу якесь чотириноге, швидше схоже на барана, ніж на барса, чудовисько, і почали кидати в нього списи.

От так штука!.. З п’яти кидків тільки одне влучання. Такого сумного результату ніхто не чекав.

— Вище, Гагік, вище! Кидай так, щоб спис у повітрі робив дугу, тоді влучиш у ціль. А в тебе він пролітає над ціллю, — повчав товариша Ашот.

Асо мовчав, нікому не робив зауважень, хоч кидав найкраще, дуже влучно. Ну, та йому не звикати: завжди палицями й каміннями жбурляв у кіз.

Шушик спостерігала, як точно влучав Асо, і мовчки милувалась хлопцем. Вона знала, що Ашоту неприємна будь-яка перевага Асо над ним.

А втім, потренувавшись, Ашот навчився добре кидати. Через півгодини його спис, хоч і не щоразу, але все-таки влучав у «барса». Щодо Гагіка й Саркіса, то вони так і не досягли якихось успіхів, і коли зрідка й влучали в ціль, то удари їхні були дуже слабкі — спис навіть не протикав снігової товщі.

Проте Гагіка ця обставина зовсім не бентежила. Він весело метушився. Останніми днями хлопець помітно округлився від достатку їжі, його очі знову заблищали; хлопцеві хотілося бігати й скакати, як молодому лошаті!

— Ашот, я просто з жиру дурію! Кидай списа, давай поборемось…

— Іншим разом! Ходімо!..

Кров’яними слідами слідопити обережно спустилися вниз і дійшли до нижнього краю стрімких скель, що замикали ущелину. Звідси сліди вели праворуч до печери, круглий вхід якої був прикритий гілками шипшини. На колючих гілках зависло пасмо шерсті; барс, очевидно, проліз всередину.

Мандрівники зупинились і несміливо глянули на свого ватажка. Чекали, що він скаже. Товариші не сумнівалися в його відважності й винахідливості, але чорна паща печери і таємнича тиша навколо наводили на них жах.

За знаком Ашота всі поклали головешки на гілки шипшини, яка разом з покладеним на неї сушняком загорілась і почала диміти.

— Одійдіть далі від входу, — знаком розпорядився Ашот, а сам з сокирою став збоку біля отвору, наче вбивця, що підстерігає свою жертву.

Розрахунок Ашота був простий. Не витримавши диму, звір повинен буде вийти з свого лігва або задихнутися в ньому.

Шушик заховалася за виступом скелі і тремтячи стояла з головешкою в руках, а Саркіс з кам’яним молотком на плечі причаївся трохи далі від неї. У хлопця так смикалась велика кругла голова, наче його трясла лихоманка. А Гагік усе ще бадьорився, підморгував товаришам, вдавано посміхався. Ашот, хоч і побоювався, зовні був, як і належало ватажкові, спокійний і стриманий.

Припавши до скелі зліва і справа від входу в печеру, юні герої напружено чекали. Дим клубами тягло в печеру, але звідти не було чути жодного звуку.

Поступово всі заспокоїлись, напружений стан минув. Почало згасати й вогнище.

— Значить, здох, — оголосив Ашот. — З печери ж він не виходив.

— А що б він нам міг зробити? — хоробрився Гагік. — Нічогісінько! Може, піти туди й здерти з нього шкуру?

Ашот добродушно посміхнувся. Коли б не було Шушик, він сказав би цьому хороброму Назарові…

А хоробрий Назар всунув у дірку печери свою палицю, постукав нею об стіни і крикнув:

— Ей, ти! Виходь, я по твою душу прийшов!..

Підбадьорені вигуками Гагіка, Шушик і Саркіс вийшли з своєї схованки.

— Асо, наламай гілля! — крикнув Ашот.

Через кілька хвилин мандрівники з палаючими гілками ялинки в руках зайшли в печеру.

— Ідіть, не бійтесь, — заохочував товаришів Ашот. — Вогню жоден звір не витримає.

Вузький хід печери вів у коридор, який круто піднімався вгору. Він то розширювався, утворюючи просторі камери, то звужувався так, що хлопці ледве пролазили.

Подекуди хід розгалужувався, і частина відгалужень закінчувалась тупиками. На долівці й серед каміння то тут, то там жовтіли смужки глини, а з стелі звисали вапнякові утворення — сталактити.

По всій печері, в бокових розгалуженнях і особливо в западинах стіни, валялись кістки різних тварин.

З першої камери, де кісток було найбільше, боковий хід вів кудись вглибину, але проникнути туди наші герої не могли — він був занадто вузький.

Коли Ашот освітив смолоскипом середину цього грота, всі остовпіли від здивування і страху: скільки тут білих кісток, черепів великих і малих тварин, гіллястих рогів, голів таких тварин, що давно вимерли. Що це? Кладовище тварин?..

Та ось гілки ялинки зашипіли й погасли, мандрівники опинились у темряві. Лише десь далеко ззаду було видно тьмяну смужку світла, що пробивалося крізь вхідний отвір.

Настала гнітюча тиша.

— Повернемось, — сказав Ашот.

Навпомацки вони якось вибралися з печери, і Ашот зараз же послав Асо по скіпки із смолистого коріння ялини — колись хлопці приготували їх, щоб освітлювати свою печеру.

Незабаром Асо приніс оберемок скіпок, і Ашот почав зв’язувати їх по дві й по три, щоб краще горіли. Саме тоді з-за високого каменя висунулась голова Гагіка. Чекаючи, поки повернеться Асо, хлопець вирішив пошукати в кущах ягоди.

— Асо, поглянь, що я знайшов! — покликав він пастуха, показуючи гілку, що зігнулася від важких ягід горобини.

Асо підійшов до Гагіка. Поки Ашот готував смолоскипи, Саркіс наважився ще раз спробувати відговорити товариша від небезпечного діла.

— Кинь, Ашот, — сказав він, — навіщо це тобі? Чи не краще завалити вхід у печеру камінням і спокійно взятися за наші справи?

Ця порада була розумна. А й справді: коли замурувати вхід, барс — якщо він живий — звідти вже не вийде, здохне від голоду.

Та хіба переконаєш Ашота? Як мисливець, збуджений близькою здобиччю, він зовсім втратив здатність спокійно міркувати. Перспектива заволодіти чудовою шкурою барса не давала йому спокою. Коли Шушик приєдналась до думки Саркіса, Ашот роздратовано кинув їм:

— Злякалися? Ну тоді не заважайте мені! Завалити вхід у печеру? Який розумний! Щоб така шкура там згнила?..

Шушик обурилася.

— Знову тебе розібрало? Тільки про те й думаєш, щоб чимсь здивувати світ! Все одно далеко тобі до Камо! — ущипливо сказала вона і тут же пошкодувала.

Ашот почервонів, як печений рак. Кров закипіла в його жилах. Навіть щока засмикалась. Кинувши на Шушик вогненний погляд, він різко сказав:

— Раз так, я йду сам… Я один піду проти барса і всім доведу, що…

— Дивись, який самолюбивий! — лукаво поблискуючи очима, глузливо вигукнула Шушик. — Заспокойся!

Не встигла вона отямитись, як Ашот, гордо підвівши голову, зник у печері.

— Ашот! Вернись! Що ти робиш? — злякано крикнув Саркіс.

Захвилювалась і Шушик, проте сміливість Ашота, його мужність і воля їй подобались.

— Хай піде й досягне слави Камо!.. — засміялась дівчина, але тут же стала серйозною.

— Звірі бояться вогню, правда, Саркіс?.. Та він там довго й не буде. Погасне вогонь — вийде, — заспокоювала вона себе.

Шушик помилилась. Вона не зважила на той вогонь, який ніколи не згасав у серці відважного хлопця.

В печеру до Ашота ще долинули слова Шушик:

— Вернись, Ашот, я пожартувала!..

— Ти ще поплачеш… Думаєш, повернусь?.. — бурмотів Ашот, прямуючи вузьким проходом.

Хлопець ішов швидко, не зупиняючись, не оглядаючись і не думаючи про небезпеку.

Склепіння печери стало ще нижчим. Коридор звивався ліворуч і праворуч, помітно звужуючись.

Ашот пригнувся, потім став на коліна і поплазував.

Скіпка в його руках тріщала й кожну мить могла погаснути. Але він і не думав повертатися. Не до шкури барса було тепер Ашоту — слідів звіра тут зовсім не видно. Хлопця кликала вперед властива юним цікавість до нового, до недосліджених світів і незвіданих небезпек. Він сміливо повз далі, розмовляючи в думках то з Шушик, то з прославленим Камо.

Коли, нарешті, обдерши коліна об гострі виступи скель, Ашот вийшов з вузького проходу і опинився у великій печері, він був уже так далеко від входу, що знадвору до нього не долинало жодного звуку. І тут невиразне, схоже на страх почуття охопило хлопця.

— Дурниці! — сказав він голосно, щоб заспокоїтись, але, наче у відповідь йому, десь з темного кутка почувся дикий регіт…

Серце в Ашота здригнулось і, здавалося, стало. А луна підхопила той регіт — холодний, сухий — і він зловісно гримів під похмурим склепінням печери…

Розділ вісімнадцятий

Про те, як вогника, що мерехтіли в темряві, показали правильний шлях

Читач знає, що з виноградника і з порога печери пустельника було видно частину Араратської долини, по якій проходить шлях Нахічевань-Єреван.

Крізь вузеньку смужку між високими скелями можна було розгледіти тільки маленьку ділянку цього шосе — таку маленьку, що машина, яка мчить по ньому, лишається в полі зору всього кілька секунд.

Ось чому полонені Барсової ущелини не могли повідомити нікого про те, де вони перебувають.

Щоправда, хлопці розпалювали великі вогнища на найвищому місці ущелини, біля Вівчарні, сподіваючись, що їх помітять з шосе. І справді, люди, які проїжджали там уночі, бачили вогнища на далеких вершинах. Але кому могло спасти на думку, що це сигнали зниклих школярів? «Мисливці розпалили багаття, на здоров’я їм», — думали люди й поспішали далі.

— Що зробиш, нема серед нас Горлан-Ована![31] — журився Гагік. — Він би перев’язав собі живіт ведмежою шкурою і так закричав, що голос його загримів би й долинув до берегів Аразу… Гей, гей, ми тут!.. — кричав тоненьким голосом Гагік, помічаючи машину, яка мчала по шосе. Але тільки гори відгукнулись багатоголосою луною на його крики.

Тієї ночі, коли, розмахуючи смолоскипами, хлопці спускалися в балку, щоб побачити, чи не приходив якийсь звір поласувати м’ясом ведмедя, комірник Паруйр повертався з чергової поїздки в Єреван.

Закутавшись у кожух, він сидів у кабіні шофера і мовчки курив. Сумні думки лізли Паруйру в голову. Він відчував, що хмари збираються над ним і що навіть всевладні гроші не в силі їх розігнати…

І це його дивувало. Адже досі Паруйр тільки й вірив у гроші. В хвилини, коли вино паморочило йому голову, він не соромлячись казав: «Гроші всі темні місця освітлюють», «Гроші — це оголений меч», «Гроші людину і в рай і в пекло ведуть», «На небі — бог, на землі — гроші».

Щоправда, Паруйр забував одну «незначну» обставину: народ склав ці прислів’я зовсім за інших умов і порядків. А тепер і люди іншими стали, і мета грошей зовсім інша…

І тільки останнім часом Паруйр починав розуміти, що грішми не від усього можна відкупитися.

Що робити? До кого звернутись? Не змінилось би становище голови Арута, можна було б на нього покластись, але його дні вже скінчились, у колгоспі тільки й чекають загальних зборів… Пропав тоді Паруйр.

Отакі гіркі думки полонили комірника Паруйра, коли його машина проїжджала повз Барсову ущелину. І якраз тоді він помітив на схилах у темряві рухливі вогні. «Що за диво?» — з острахом подумав комірник і, очевидно перехрестився б, якби поряд не сидів шофер.

— Сероб, що це за вогні бігають там, у горах? Га? — спитав він злякано.

Шофер засміявся.

— Які там вогні? Тобі здалося.

Але машину зупинив. Обидва вийшли й довго вдивлялися в темряву, проте більше нічого не побачили.

— Кажу, привиділось тобі… Прочитай молитву, що (відганяє злих духів, і твоїм очам більше нічого не здаватиметься, — пожартував шофер і поліз у кабіну. «Мабуть, починаю божеволіти. Занадто багато думаю», — крутилося в голові Паруйра.

Машина рушила.

До самісінького села Паруйр не промовив і слова, але вогники, що мерехтіли на схилах гір, не давали йому спокою.

В селі Паруйр нікому не сказав, що бачив, побоявся — глузуватимуть. І тільки через кілька днів розповів про це своїй дружині. Та розказала сусідці, сусідка — приятельці. Так сільський «бездротовий телефон» протягом дня розніс чутку про вогники на схилах гір Барсової ущелини по всьому колгоспу.

Почув про них і Арам.

— Ет, від страху Паруйру казна-що привидиться! — безнадійно махнув рукою мисливець. — Боязкий він.

Вогні, що промелькнули вночі в горах, могли б показати людям справжній шлях, де шукати дітей. Проте їв селі не знайшлося нікого, хто б повірив Паруйру. Речі, знайдені в руслі потоку, здавалося, беззаперечно доводили, що юних натуралістів захопила вода. І навіть батьки, серця яких щеміли від болю змушені були примиритися з своїм горем, хоч і не втрачали надії.

Розділ дев'ятнадцятий

Про те, як загублені шукають загубленого

Спочатку Шушик кликала Ашота, але той не озивався, і дівчина вирішила, що він навмисне мовчить.

— Не відповідає, думає налякати мене, помститися… — говорила вона.

Проте незабаром дівчина почала хвилюватись.

— Що ж робити, Саркіс? Чи не піти й нам за ним? — тривожно спитала Шушик.

Саркіс був не менш занепокоєний. Раніше він байдуже сказав би: «А яке мені діло? Як пішов, так нехай і повертається». А тепер… Ні, тепер, після всіх пригод, слово товариш зовсім по-новому звучало в серці Саркіca. Звичайно, певну роль відігравав і страх перед новим невідомим лихом. Він, цей страх, підказував: підтримай товариша, щоб завтра і він тебе підтримав, допоміг тобі… Але це вже не було тільки егоїстичним розрахунком. І саме це нове розуміння підказало Саркісу вчинок, на який раніше він не наважився б. Запаливши дві смолисті скіпки, хлопець пішов у печеру вигукуючи:

— Ашот! Ашот!

Голосним криком він хотів розвіяти свій страх.

Притискуючи до грудей оберемок гілок, за Саркісом увійшла в печеру й Шушик, весь час натикаючись на кістки.

Нерівне світло смолоскипів танцювало по стінах і відкидало від Саркіса довжелезну тінь. І сам він, худий, високий, скидався на тінь. «Яким він став сміливим!» — дивувалась Шушик, не розуміючи, що не сміливість вела Саркіса вперед, а внутрішній поклик відплатити добром за добро. Це прагнення допомогти комусь він відчував уперше в житті.

Там, де шлях розгалужувався, Саркіс нерішуче зупинився. Куди пішов Ашот — ліворуч чи праворуч?..

— У тебе вогонь гасне… На, візьми нову скіпку, — прошепотіла Шушик. Вона чомусь боялась голосно розмовляти і щоразу, коли Саркіс гукав Ашота, здригалася.

Поки Саркіс брав у Шушик скіпку й намагався розпалити нею свою, погасли обидві.

Спочатку Саркіс і Шушик не могли навіть розгледіти одне одного. Але поступово очі їх звикли до темряви, та й пітьма начебто розсіялась, змінившись на сутінки, R яких ще можна було сяк-так пробиратись.

— Ходімо назад, — злякано прошепотіла Шушик.

Але Саркіс не міг з цим погодитись — він же все-таки мужчина.

— Ні, не знайшовши товариша, ми не маємо права піти звідси… Ходімо праворуч, цим широким проходом, — урочисто оголосив хлопець і рушив уперед, намацуючи ногами дорогу.

Чим далі вони йшли, тим темніше ставало навколо.

Було зрозуміло, що без вогню їм тут робити нічого. Саркіс уперто ступив ще кілька кроків. Та раптом якийсь звук примусив його завмерти на місці. Кіт! Жалібно нявкав кіт!..

Вони прислухалися. Звук повторився — справжнісіньке нявкання, — а за ним інший, теж дуже знайомий: котяче бурчання і… відчайдушний писк миші.

Але чи може бути кішка в цьому підземному світі?

Шушик інстинктивно вхопилася за Саркіса і відчула, що він тремтить.

Знову пролунав писк, звідкись зі стелі печери.

Хлопці підняли голову і побачили… Ні, не кішку і не мишу побачили вони там, а велику круглу голову з круглими фосфоричними очима.

— Ай, ай! — Не своїм голосом закричав Саркіс.

І тут сталося щось дивовижне. Кішка раптово замала крила і, м'яко змахуючи ними, пронеслася у хлопців над головами.

— Сова! — Пробурмотів Саркіс і позадкував. Спотикаючись об каміння, натикаючись на кістки, вони бігли до виходу, і їм здавалося, що з темряви хижо дивляться їм услід страшні істоти.

На повітрі вони набрали скіп і навіть запалили їх, але повернутися в печеру не наважилися. Саркіс, щоправда, знову згадавши про почуття честі, зробив кілька кроків до входу в печеру, але йому було ясно, що Шушик почне кричати, відмовляти його від небезпечного замислу. Саме так і сталося. Шушик закричала, і він повернувся.

— Недобре! Недобре, Шушик, що не даєш мені йти на пошуки Ашота. — В його голосі звучала образа.

— А чи не краще знайти нам Асо і Гагіка і сказати їм? Чи не краще піти в печеру всім разом?

— Гаразд, — неохоче погодився Саркіс.

Піднявшись на верхівку скелі, звідки як на долоні було видно всі ущелини скель і балки, він крикнув, склавши долоні рупором:

— Е-гей! Гагік, Асо!

Хлопці почули його заклик.

— Ідіть, ідіть! — Кричав Саркіс.

— Ашот пішов за звіром і не повернувся. Ідіть! — Зі слізьми пояснила Шушик, коли хлопці наблизилися.

Важким молотом звалилася ця звістка на серця хлопців. Як не повернувся? Значить, звір…

Але ні, їм навіть страшно було додумати до кінця цю жахливу думку.

Схопивши лучини, хлопці кинулися в печеру. Похапцем добралися вони до розгалуження ходів і, не замислюючись, звернули вправо. Хіба не ясно було, що Ашот не міг піти вліво, в цей непроглядний, похмурий, вузький хід?

Вони і далі вибирали найчистіші і широкі розгалуження, не підозрюючи того, що все більше віддаляються від Ашота.

Їхній шлях, мабуть, йшов уздовж правої стіни гори, бо подекуди крізь її ущелини пробивався денне світло. Але йти було важко, тому що хід неухильно піднімався вгору.

— Ашот, Ашо-от! — Час від часу кричали хлопці, потім, напружуючи слух, зупинялися і знову розчаровані йшли вперед.

Тісний хід привів їх в освітлене денним світлом підземне приміщення. Це була простора і дуже висока печера, акуратна, немов викладена руками людини. Сірі камені її стін, здавалося, були спочатку витесані і лише потім один на інший укладені від підлоги до самої стелі. А в кутах височіли колони, теж рівні, навіть гарні. Нагорі вони вигиналися, з'єднувалися кінцями і утворювали величні склепіння.

Це був чудовий підземний храм.

Хлопці зупинилися, в подиві розкривши рот. Хто і навіщо обтесав в глибині гір тисячі кам'яних брил, склав з них ці масивні стіни? Якої напруги сил це коштувало, якої праці!

Звідки було знати цим дітям, які так мало ще бачили і знали, що вони потрапили в нерукотворний храм, створений самою природою. І потужні колони, що підтримують на своїх плечах глибокий купол зали, і гладкі камені стін — все це було складено з кристалічного базальту, і лише ті, хто незнайомий з історією Землі, хто не знає, які етапи проходить вулканічна лава після того, як вона виривається на поверхню, могли наївно вважати, що це справа рук людини.

— Ой, хто це там стогне? — Раптово збліднувши, запитала Шушик.

І вірно: звідкись з дальнього кута печери до них ясно долинули зітхання, хворобливі стогони.

— Ашот, Ашот! — Закричали хлопці. Але відповіді не було.

Минуло кілька важких миттєвостей, і раптом звідти ж, звідки щойно долинали стогони, почувся дитячий плач.

Хлопці з жаху завмерли.

Знову крикнула і заплакала дитина, знову хтось застогнав, потім голосно і важко зітхнув кілька разів. Ніби там, у кутку печери, лежала хвора жінка, а поруч з нею кричала і плакала голодна дитина.

Це було так страшно, що хлопці втекли. Важко дихаючи, вони зупинилися на невеликому майданчику — там, де хід трохи розширювався — і подивилися один на одного. Очі у всіх були повні страху. Здавалося, їх переслідували якісь невидимі духи.

Асо дістав свій ніж і, направляючи в різні боки його відкрите лезо, щось бурмотів по-курдськи; ймовірно, якісь підслухані у бабусі заклинання. Впевненість у тому, що людині з гострою сталлю в руках чорти не можуть заподіяти шкоду, настільки підбадьорила хлопця, що він сказав:

— Ходімо, нічого не бійтеся!

З острахом рушили мандрівники знову в печеру, розмахуючи своїми смолоскипами. Особливого освітлення для дороги не треба було, але багато рухливих вогників, здавалось, оберігали їх від можливої небезпеки. Попереду, виставивши ножа, йшов Асо. Сталь при світлі блищала, і це надавало сміливості хлопцеві.

Ледве вони ступили в печеру, як знову почувся плач.

— Хто ви? — крикнув Гагік. Зараз, без Ашота, він вважав себе «ведучим». — Люди, озовіться!..

Ніякої відповіді…

Підбадьорюючи одне одного, високо піднявши смолоскипи, мандрівники обійшли всю печеру, освітили всі її кутки, але ніде не знайшли ні хворого, ні дитини. Тільки з одної високої колони злетіли дві довговухі сови й безшумно зникли в отворі, що білів під склепінням.

Друзі знову обійшли всі закутки й здивовано переглянулися.

— Чи не здалося це нам? — знизала плечима Шушик.

— Чи в-сі в-ви чули одне й те ж? — запитав Гагік.

— Що саме?

— Стогін хворої і плач дитини?

— Так, так…

— Не могло ж усім почутися?..

Кілька годин проблукали наші герої темними ходами, гротами і печерами цього похмурого підземного лабіринту, поки, нарешті, вибрались на білий світ. Опинившись на вершині скелі, вони здивовано оглянули місцевість.

— Та це ж наша Вівчарня! — вигукнув Асо. — Он, погляньте, і дика вівця нашої Чорнухи!..

Справді, з-за зубчастого виступу скелі видно було голівку вівці з маленькими ріжками, що насторожено стежила за людьми.

Стомлені й розчаровані мандрівники сіли на каміння й задумались. Що робити? Куди йти? Зрозуміло тільки одне: вони вибрали не той шлях, яким ішов Ашот, інакше знайшли б його…

— А може, він уже вийшов звідти?.. Може, сам шукає нас? — зрадів своєму передбаченню Саркіс.

— Ходімо… Будемо кликати, може, відгукнеться, — підбадьорилась Шушик.

Вони вийшли на гребінь скелі і почали спускатися стежкою, що вела до Барсової ущелини.

— Ашот! Ёй, Ашот… — гукали разом, але ніхто не озивався.

Сумні вернулись друзі в свою печеру, кинулись до вогнища — чи не спить Ашот?

Але в печері нікого не було… Зникла остання надія.

Всі були вкрай стомлені, проте страшна думка, що Ашот пропав безслідно, не давала спокою. Вони не могли відпочивати. Треба продовжувати розшуки.

Надходив вечір, вологий і похмурий. Полонені тремтіли від утоми й холоду.

— У нас і смолоскипів більше нема. А без них не можна йти, — сумно розвів руками Гагік.

Довелося відкласти похід до ранку. Іншого виходу не було.

Хлопці принесли в печеру сучки зрубаного раніше смолистого дерева, за ніч висушили їх біля вогнища, а вранці, набравши скіпок, знову вирушили в печеру барса.

— Треба шукати сліди Ашота. Інакше нічого не вийде… Знову будемо блукати, — сказав Саркіс.

— Хіба на сухому камінні побачиш сліди? У цих тунелях нема ні землі, ні пилу, де міг би лишитися слід.

Втупивши погляд у хитке полум’я вогнища, всі замовкли і глибоко замислились. Серця їх були сповнені одного бажання. Ех, коли б з’явився зараз на порозі печери їх дорогий товариш! Більше б у них не було й турбот!..

Та ніч здавалася їм такою довгою, як цілий рік.

Розділ двадцятий

Про те, як багато простих явищ природи можуть здатися чудом, коли не вмієш їх пояснити

Порівняно з новим лихом усе пережите раніше здавалося нашим друзям дурницею. Вони втратили товариша, та ще й якого! Що перед цим голод, холод! Без Ашота вони ніби осиротіли.

— А як я через кожну дрібницю дражнив його, як глузував з кожного його промаху! — вболівав тепер Гагік. — Якби він був зараз тут, — хай хоч до світанку говорив би свої промови, хай би з ранку до вечора робив свої зауваження!..

І — дивна справа! — як не намагався Гагік пригадати в Ашота хоч якусь ваду, він не знаходив її.

Шушик сиділа, обхопивши коліна руками, і тихо плакала.

Пастух Асо лагідно шепотів їй:

— Засни, хушке Шушик, засни, вже пізно.

Та хіба могла вона заснути?.. Не міг стулити очей і Саркіс.

Ледве зійшло сонце, хлопці з підпухлими й червоними очима були вже біля печери барса і запалювали свої смолоскипи.

Це був сороковий день їхнього полону в Барсовій ущелині.

— Саркіс, може, тобі краще лишитися тут із Шушик і підтримувати вогонь? — порадив Гагік.

— Ні, я в боргу перед Ашотом. Я будь-що повинен піти, — рішуче заявив Саркіс.

Товариші не могли не зважити на високе почуття, що народилося в серці хлопця.

А Шушик вважала за краще йти з товаришами назустріч будь-якій небезпеці, ніж мучитися, чекаючи біля печери. Дівчина взяла скіпки і рушила вперед, але, побачивши похмурі, з западинами і вибоїнами стіни, злякалась. Їй здалося, що ці ніші — житла казкових драконів або лігва небачених звірів. Пропустивши товаришів, дівчина боязко попленталася позаду.

Тримаючи над головами запалені скіпки, друзі, як і вчора, пішли темними ходами, час від часу вигукуючи: «Ей, Ашот! Аго-ов, гей!..»

Дійшовши до розгалуження ходів, Гагік сказав:

— Учора ми пішли праворуч, широким ходом, сьогодні доведеться дослідити лівий, вузький тунель.

Товариші погодилися, хоч вважали, як і раніше, що Ашот не міг вибрати цей вузький і темний хід. Не знали ж вони, що слова Шушик боляче зачепили самолюбство гордого хлопця…

Зігнувшись, часом спотикаючись і обдираючи об каміння коліна, пробирались мандрівники цим вузьким звивистим ходом, шукаючи на долівці й на стінах слідів товариша.

— Стійте! Геніальна думка!.. — раптом стукнув себе по лобі Гагік. — Ашот не догадався робити позначки на стінах, забув, але ж повинен він був кидати на землю догорілі скіпки, га?..

— Звичайно… Як тільки починало припікати пальці, кидав їх, — погодився Асо.

— Одної скіпки вистачить не більше як на сто кроків. Добре придивляйтесь собі під ноги…

Тепер друзі йшли, зігнувшись майже вдвоє, освітлювали кожну ямку, перекидали камені, які зустрічалися їм на шляху.

— Повернемось, — велів Гагік. — Тут не пройдеш — хід дуже звужується.

Але Саркіс так захопився розшуками, так хотів натрапити на слід Ашота, що, не слухаючи Гагіка, просувався далі.

— Саркіс, вернись!

— Розохотився! — посміхнувся Асо.

— Людиною стає, — прошепотів Гагік. Він тільки хотів розкрити рота, щоб повторити команду, як почув крик Саркіса:

— Знайшов, знайшов!..

Товариші зігнувшись кинулись уперед. В руках у Саркіса була маленька, як палець, обгоріла трісочка.

— Ходімо! Знайшовся слід, ходімо! — схвильовано повторював Саркіс. Він так почервонів, так зрадів, ніби знайшов не жалюгідний недогарок, а самого Ашота.

— Ашот, гей! Ашот!.. — задзвеніли під склепінням голоси. Тунель став такий вузький, що доводилось плазувати.

— Погляньте, ціла скіпка! — вигукнув Гагік. — Із-за пояса, мабуть, випала. Асо, ти допомагаєш Шушик? Взяв у неї скіпки? Молодець!.. Ну, йдіть за мною. Не бійтеся!..

А де ж у цей час був наш гордий і хоробрий Ашот?

Пройшовши напередодні вузький прохід, він опинився у великій і світлій печері, де, як пам’ятає читач, почув регіт, що налякав його. Від страху в хлопця заворушилось волосся, ослабли коліна. «Хто це?.. Чи не пустельник збожеволів на старості літ?» — це було перше, що спливло йому на думку. Хлопець хотів тікати назад, у вузький хід, з якого щойно вийшов, але побоявся: там важко буде захищатися.

З протилежного боку печери виднівся хід у широкий коридор, в кінці якого блимало світло, що падало, очевидно, з якоїсь тріщини. Ось де можна врятуватися. І, розмахуючи сокирою в правій руці, а лівою тримаючи смолоскип, Ашот прожогом перебіг печеру.

В коридорі він зупинився й оглянувся, його ніхто не переслідував. Хлопець крикнув і завмер прислухаючись. Тільки луна…

Ашот трохи заспокоївся, але страх, такий страх, якого хлопець ніколи ще не відчував, не покидав його.

Світло падало в коридор згори, з якоїсь вузької щілини в склепінні. От коли б долізти до неї і ще раз глянути на білий світ! Як мало цінив він досі яскраве сонячне світло, що осяває все навкруги радістю!..

Треба повернутись тим же шляхом назад, щоб вийти з цієї підземної тюрми на волю, в… Барсову ущелину…

На цю думку хлопець гірко посміхнувся. Яким звичайним здавалося тепер становище, в якому вони опинились, потрапивши в Барсову ущелину! Досі мандрівники вважали її тюрмою. Але ось вона, справжня тюрма!.. Ашот з товаришами весь час намагався вийти з Барсової ущелини, на волю, а тепер йому здалося волею саме Барсова ущелина, з її чистим повітрям, дзвінкими вітрами, рудими, освітленими сонцем скелями. Справді, швидше б вийти з цього пекла. Товариші, мабуть, турбуються.

Ашот вирішив іти назад, але не ступив і кількох кроків, як знову почув страшний регіт, і знову всі мрії хлопця розвіялись. «Божевільний пустельник» перепиняв йому шлях, а скіпки догоряли, кінчалися… Лишалось одне: йти вперед, сподіваючись якось вийти на світ…

Так Ашот зостався замкнутим у підземній тюрмі. Він не заблудив. На диво легко орієнтуючись, хлопець міг би безпомилково знайти вихід з печери, незважаючи на кілька розгалужень. Але він так злякався, що не міг примусити себе йти в той бік, звідки було чути жахливий регіт. Отож назад дороги не було…

Завмираючи від страху, Ашот пішов уперед навмання. Раптом праворуч у світлі скіпки похмурим дзеркалом блиснуло велике водоймище. Це був підземний став, що чорним драконом лежав під такими ж чорними стінами печери. Побачивши воду, Ашот від несподіванки здригнувся і відступив. Але йти назад було неможливо, там чекав на нього «божевільний пустельник». Подумавши трохи, хлопець все-таки вирішив іти вперед.

Він освітив водоймище й зупинився мов укопаний: підземний хід тут замикався…

Побачивши в одній із стін нішу, він сів у ній. Там було не холодно, але хлопцеві стало моторошно. Мабуть, дорослий, мужній чоловік і той не витримав би.

Ашот встав і повернувся до кінця широкого коридора, куди проникало світло. Але й тут уже було темно… Значить, за стінами печери настає вечір…

Хлопець жалібно скрикнув. Було так страшно, що він, мабуть, збожеволів би, якби не покликав на допомогу розум і волю. Треба підбадьоритися, взяти себе в руки!..

Та й чого, справді, він боїться?.. Адже відомо, що ніяких чортів та духів нема і бути не може ніде, навіть у таких темних підземних світах… Чого ж боятися?.. А якщо й блукає тут якийсь божевільний дід, то в цьому нема нічого страшного. Вогонь і сокира є… Ні, дурниці, треба піти назад — не кожний же божевільний нападає на людей.

Так міркував Ашот, намагаючись заспокоїти і підбадьорити себе. Раптом він помітив, що в руках догоряє остання скіпка. За поясом їх теж більше нема. Очевидно, загубив дорогою, а може, непомітно витратив усі.

Страх і розпач знову охопили хлопця. Він зразу ослаб, руки опустились.

Сівши на камінь, Ашот замислився. Лишалось одне: провести тут ніч, а завтра вдень спробувати вийти знайомим ходом. Удень добре! То тут, то там крізь тріщини в печеру проникає світло. Навіть у найтемніших кутках мерехтять смужки світла і додають йому сили. Світло — це життя, надія!

Ашот повернувся до кінця тунелю, до знайомої сухої ніші і влаштувався в ній, згорнувшись клубочком, не випускаючи з рук сокири. Останні скіпки догоріли й згасли. Стало так темно, що не було видно власної руки. Десь однотонно й сумно капала вода. Незважаючи на пережитий страх, а може, саме завдяки йому й цьому однотонному капанню, повіки Ашота помаленьку стулились, і незабаром хлопець заснув міцним сном. І добре, що заснув — сон позбавив його зайвих переживань у цій жахливій тюрмі.

Чи то занадто стомився Ашот, чи ослаб, він довго не прокидався. Іноді хлопець кричав, схоплювався, але, не зовсім прокинувшись, засинав знову важким сном.

Якесь шарудіння розбудило Ашота. Він схопився і, зовсім ще сонний, піднявши сокиру, закричав:

— Геть, а то розколю череп!..

Як виявилось, проте, «череп розколювати» було нікому.

Відігнавши сон, Ашот пригадав усе, що з ним сталося, і знову його охопив страх. Хлопець зробив кілька кроків до ставка, хотів умитись, але вода здавалася такою похмурою й страшкою, що в нього не вистачало духу підійти до неї.

Вдалині мерехтіло світло, що падало з щілини склепіння. Хлопець попрямував до нього невпевненими кроками. Дорогою він трохи заспокоївся. «Мабуть, сонце вже високо піднялося, — подумав він. — Що зараз роблять товариші? Очевидно, полякались, розгубилися… Шушик плаче…» І хлопець відчув докори сумління.

Далекою згадкою було для нього все те, що лишилося за стінами печери, навіть товариші. Тільки бліде обличчя Шушик — у ластовинні, з голубими очима, в яких ніби світилося сонце, з ніжною лагідною посмішкою, — дедалі яскравіше оживало в його уяві. Коли Шушик дивиться знизу, очі її трохи косяться. І це дуже подобалось Ашоту. Тепер, згадуючи її погляд, хлопець відчув тепло на душі. «Піду, жаль їх, — вирішив він. — Цікаво, що робить зараз мій «божевільний пустельник?»

Та не ступив Ашот ще й кількох кроків до печери, звідки вчора чувся регіт, як зверху біля тріщини в склепінні мелькнула якась тінь і хтось сказав досить виразно й чітко: «Сплю, сплю», а потім щось голосно крикнув.

Хлопець з жахом відбіг назад, зачепився за камінь і впав на якусь тріщину в долівці печери. Звідти сильно смерділо чадом. Від цього смороду голова Ашота стала такою важкою, що він ледве встав і, відійшовши трохи вбік, сів на камінь. Усе попливло перед його очима, все перемішалося, запаморочилась голова. Він знепритомнів…

Саме тоді його товариші пройшли найвужчий коридор і, вступивши в простору печеру, уважно оглядали її, сподіваючись знайти сліди Ашота. І раптом у темряві під склепінням фосфорично блиснули чиїсь очі, почувся хрипкий свист.

Усі від страху відступили, тільки Асо спокійно посміхнувся.

— Не бійтеся, це пугач, — і, взявши камінець, жбурнув на птаха.

Пугач беззвучно розправив крила і вилетів у широкий коридор.

Цим коридором хлопці й Шушик вийшли в той світлий куток печери, де Ашот почув слова: «Сплю, сплю». Тут, високо під склепінням, було видно чимало якихось темних цяточок.

— Гагік, твої курочки! — посміхнувся Асо, впізнавши кажанів, що розташувалися тут цілою колонією.

Голос пастуха розбудив кількох маленьких сов. Вони спурхнули з місця й вилетіли в тріщину, що біліла зверху. За кілька кроків від себе хлопці побачили невелике темне озеро, а коли підійшли до нього й підняли смолоскипи, в очі впала якась темна постать, що сиділа збоку біля стіни.

— Ашот! — крикнула Шушик і, помітивши, що він не рухається, безсило присіла коло нього…

— Ашот, Ашот!.. — трусили його за плечі товариші.

Але він не подавав жодних ознак життя.

— Давай віднесемо його в той світлий куток, — сказав Гагік і підняв разом з Асо свого товариша.

— Шушик, Шушик знепритомніла! — злякано крикнув Саркіс.

Асо повернувся і, нахилившись над дівчиною, хотів освітити її обличчя скіпкою, та вогонь одразу погас.

— Дай сюди! — Асо вихопив з рук Саркіса іншу скіпку, але й вона погасла, як тільки Асо наблизив її до землі.

З якоїсь щілини йшов задушливий чад, від якого паморочилось у голові. Не розуміючи, що це за явище, хлопці підняли Шушик і перенесли її в той же широкий куток коридора, де вже лежав Ашот.

Над Ашотом схилився Гагік. Очі його збуджено блищали.

— Дихає! — крикнув він товаришам.

— Справді? — отямилась і Шушик.

— Почекайте, я його розбуджу!.. — І Гагік почав розтирати Ашоту вуха і легенько бити по щоках.

— Що ти робиш? — обурилась Шушик, схопивши його за руку. Вона нахилилась над Ашотом і доторкнулась пальцями до його широкого білого чола.

Нарешті, хлопець розплющив очі, але, глянувши на Шушик туманним поглядом, знову стулив повіки.

— Це я, я, Шушик! — трясла його за плечі дівчина.

Ашот очуняв, трохи підвівся і тихо спитав:

— Де я?

— Ти разом з нами, не турбуйся. Зараз вийдемо на волю.

— Не можу сісти, голова болить… Знайшов вас, чи це мені сниться?!

— Ні, не сниться, але це краще, ніж солодкий сон… — сказав Гагік одвернувшись, щоб приховати сльози радості.

Не минуло й години, як друзі вже сиділи біля вогнища і жваво розмовляли.

Ашот дивився на руді скелі, що золотом горіли на сонці, на Арарат, повитий легеньким туманом, і серце його стискалося від радості. Як світло, як хороше навколо!..

— Ну, тепер ти догнав Камо з Лчавана, — лукаво блиснувши очима, сказала Шушик і підморгнула товаришам.

— Не згадуй Камо, а то він знову схопиться й побіжить у темний світ, — посварився на неї Гагік.

— І справді темний світ, — лагідним і стомленим голосом підтвердив Ашот.

Те, що сталося з ним, здавалось далеким-далеким сном. Хлопець був щасливий, що в цьому чудовому світі він знову не сам, поруч-вірні друзі…

— Знаєте, як було страшно! — сказав він. — Признаюсь, що такий страх запав у серце, якого я ніколи не відчував.

На губах у Ашота грала чарівна посмішка, а очі були лагідними й добрими. «Таким він значно приємніший. Не люблю, коли кричить і командує», — подумала Шушик, зустрівшись з ним поглядом.

— Чого ж ти не повернувся? Заблудив? — спитав Саркіс. Він вперше з такою любов’ю і повагою дивився на колишнього свого суперника.

— Я хотів повернутись, але пустельник став мені на дорозі, — сміючись відповів Ашот.

— Який пустельник? Господар нашої печери? — захвилювалась Шушик, злякано підвівши на Ашота блакитні очі.

— Еге ж, наш господар… Мабуть, з глузду з’їхав від самотнього життя… Він реготав у Світлій печері.

— Ти його на власні очі бачив?.. — запитав Асо, якого страшенно злякала така звістка.

— Ні, тільки чув голос…

Пастух посміхнувся.

— Це був пугач, — спокійно сказав він і, вставши, пішов по хмиз.

— От тобі й на! Хіба ж пугач може реготати, як людина?

— Асо й справді злякав пугача у тій печері, — підтвердила Шушик.

Ашот розгублено мовчав.

— Ну, чого ти знітився? — засміявся Гагік, дивлячись на нього.

— Цей регіт дуже налякав мене, — признався Ашот почервонівши і спідлоба глянув на Шушик… — Ні, Асо помиляється, в тих закутках були люди. Один навіть виразно сказав: «Сплю, сплю».

Асо, повернувшись з оберемком хмизу в руках, тихенько засміявся. У відблисках вогнища виразно біліли його рівні, красиві зуби та білки очей.

— А це була сова. Я їх наслухався в лісах. Спершу теж боявся, думав — чорти. Сміються, свистять, скрегочуть, бурмочуть щось… Хочуть обдурити: «Сплю, сплю», а самі от-от накинуться. Батько мені потім усе показав і пояснив. Це вони реготали, ти даремно боявся…

Невже справді пугачі й сови? Добре, що товариші не бачили, в. якому він був стані, не чули, як він божевільно кричав. Соромно було Ашотові своєї слабкодухості і прикро, що він, син мисливця і сам трохи мисливець, не знав такої простої речі — не знав, як кричать пугачі й сови.

Навіть піт виступив на чолі в Ашота. Ой, як соромно!.. Що скажуть у селі, як узнають?.. «Звичайно, Асо ночує в горах і чув, як кричать пугачі. А ми з батьком увечері вже повертаємося з полювання. Ми можемо й не знати», — втішав себе Ашот.

— Годі, не вішай носа! — сказав Гагік. — Ми не менше злякались. Потрапили в одну печеру — не печера, а лікарня: там хтось плаче, там зітхає, стогне… Страшно було, правда, Шушик? Я, звісно, не з лякливих, але теж моторошно було слухати і шкода, що мучаться люди. Серце так і розривалось. Мабуть, Асо знову скаже, що це були пугачі та сови…

— Ні, я ніколи не чув, щоб сови плакали й стогнали… — пастух з острахом подивився на похмурий вхід у печеру барса.

Тепер розсміявся Ашот:

— А це були справжнісінькі сови! Вони плачуть, як діти, пищать, як миші, зітхають…

— Справді, пищали! — зраділа Шушик. — От тобі… Значить… значить, і ми…

— І ви!.. — підхопив Ашот. — Ви теж подумали, що в печерах якісь злі духи. От що буває, коли погано знаєш природу! Виходить, якби ви були на моєму місці, а я — на вашому, то ніхто б із нас не зазнав такого страху. А взагалі, коли в цих печерах нема ніяких чудес, ходімо туди знову! Час здерти з барса шкуру, а то сови й пугачі зіпсують її.

Ашот підвівся з місця.

— Чи вистачить скіпок? Молодець Асо, це, певно, ти розколов ножем — тонкі не гаснуть.

— Все одно гаснуть, Ашот… Коли ми хотіли підвести Шушик, у мене скіпка погасла і у Саркіса, — сказав Асо.

— Як же так? Чому? — здивувався Ашот. — Стривай, де це було?

— Там, де ти знепритомнів.

— А де я знепритомнів? — Ашот задумався. — Так, так, я наскочив на якусь щілину в долівці, і звідти вибивалось чадне повітря…

— Я нагнувся, і скіпка в мене погасла, — втрутився в розмову Саркіс, який починав розуміти, що це щось важливе.

— Ти кажеш, Шушик знепритомніла? А я?.. Оце загадка! А я не лежав над цією щілиною?

— Ні, ти сидів вище.

— Оце і врятувало мене, — сказав Ашот. — Вуглекислий газ важчий за повітря, (він скупчується внизу, пам’ятаєте? Значить, мені загрожувала смеріь, а ви мене врятували, так? Навіть Саркіс брав участь?..

— Як це «навіть Саркіс»? Коли б не він, ми б тебе зовсім не знайшли… Він натрапив на твій слід, — зауважила Шушик і обвела всіх переможним поглядом: «А що я казала про Саркіса?»

Ашот ще не міг зрозуміти того, що трапилось. Якесь чудо!.. Саркіс врятував йому життя!.. Та ще в підземних галереях! Саркіс, якого він — та й не тільки він — вважав колись шкурником! І Гагік з його всім відомим боягузтвом, і ця квола дівчина, яку він взагалі не брав до уваги!.. Адже порівняно з ним усі вони були слабими і безпомічними, — так принаймні він досі вважав. Ні, тут якесь непорозуміння. Очевидно, він погано знав своїх товаришів, неправильно оцінював їх можливості. Чи легкою справою було зайти в це підземне пекло?.. А вони пішли. Де взялися у них сили? Чи, об’єднавшись заради спільної мети, ці сили злилися в єдину могутню силу, як це буває, коли з’єднуєш тонкі й гнучкі лозинки, що разом стають міцними, наче стовбур дуба?

Якийсь час Ашот мовчав, і товариші відчували: в його душі відбувається щось важливе. Та й сам він розумів, що за ці кілька годин дуже змінився.

А втім, не можна сказати, що все це сталося так раптово. Характер Ашота мінявся повільно й непомітно — щодня, щогодини, а останні хвилини були завершенням тих сорока днів, які юні мандрівники провели в полоні. Так підземні води Барсової ущелини, щогодини, щомиті збираючись у глибині землі, досягають свого найвищого рівня і раптом бурхливим потоком вириваються на поверхню.

Напучення, які він робив товаришам, особливо Саркісу, Ашот, виявляється, повинен був зробити й собі. Хлопець думав, що він безстрашний і сильний, а життя показало, що без колективу і він ніщо.

Ніби підслухавши ці думки, Гагік обережно й лагідно сказав:

— А правильно, друзі: одне без одного ми б давно загинули… Навіть найвідважніший з нас. Правда, Ашот?

Ашот відповів не зразу.

— Ну, що було, те минулося, — промовив він глухо, не підводячи голови. — Пора на барса!.. Беріть зброю!

Він знову став таким Ашотом, як і був, — відважним, Мужнім, самовідданим. В його очах знову палало натхнення.

Бачачи, що товариші ще вагаються, Ашот глузливо запитав:

— Сови, мабуть, вас здорово налякали?

— Знайшов боягузів! — випнувши груди, вихопився Гагік. — Даремно ти нас ведеш, ось що! Два дні ми там по всіх дірках і тріщинах лазили: нема твого барса, втік звідти.

Саркіс і Шушик підтримали Гагіка, але Ашот з ними не погоджувався. Він вважав, що після таких мук і тривог не можна відмовитись од розшуків. Це нагадувало б дії війська, яке, обложивши фортецю і зазнавши багато втрат, у найрішучіший момент раптом розгублюється і відступає. Ні, Ашот не з тих полководців, які так швидко розчаровуються. Але треба спершу умовиш «військо»!..

Хлопець став на коліно край входу в печеру і показав товаришам круглий слід на піску. Відбитки пазурів звіра були виразні і вели в глиб печери. Назад барс не виходив.

— Ну, зрозуміли? Пересвідчилися, що він там? — запитав Ашот. В голосі його дзвенів докір.

— А може, він пройшов через печеру і вийшов через Вівчарню? — навів свій останній доказ Саркіс.

Ашот в’їдливо посміхнувся… Ну, як пояснити цим людям, що ранена тварина не може подолати такий крутий і довгий шлях!

— Він увійшов у печеру й десь тут поблизу, в якомусь темному кутку ліг… — переконував товаришів Ашот. — Хіба ви не бачили, що там ходи розгалужуються?

— Розгалужуються, — признався Саркіс.

— Чого ж тоді ви кажете, що оглянули всі дірки й тріщини? Ходімо! Сором нам, якщо ми не принесемо в село з собою шкуру барса — прапор наших перемог!

Слова Ашота здалися всім переконливими. Його запал вплинув, і слідом за своїм командиром наші друзі знову вступили в печеру барса.

Розділ двадцять перший

Про те, як небезпека народжує в людях рішучість і відвагу

Залишивши важку зброю біля печери, хлопці взяли з собою довгі списи, якими легко було нападати на звіра; Асо прихопив ще свою нерозлучну герлигу, Гагік — сокиру, Шушик несла смолисті соснові скіпки.

Коли мандрівники зупинились на розгалуженні підземних ходів, Ашот запитав у товаришів:

— Ви були в правому коридорі, від нього відходять вбік інші печери?

— Так. Трохи далі коридор розділяється на два.

— Зрозуміло. Отже, барс не пішов ні праворуч, ні ліворуч — обидва коридори мій вже вивчили: один — я, другий — ви. Тепер зрозуміло, куди нам іти.

Рушили праворуч. Кроків через двадцять відгалужувався хід ліворуч, і мандрівники не вагаючись пішли цим новим для них шляхом, де теж валялись кістки різних тварин.

Полонені Барсової ущелини набули багато досвіду в своїх підземних подорожах, однак несвідомий страх все ж мимоволі сковував їхні серця.

Та й справді, похід на барса — це не жарт. Адже зараз вони могли зустріти звіра. Всі інші гроти були вже оглянуті.

Гагік був незвичайно серйозний, Саркіс ішов не кваплячись, трохи відставав, а Шушик, вглядаючись в обличчя товаришів, намагалася зрозуміти, чи велика небезпека чекає на них.

Тільки Ашот ішов уперед, безтурботно посвистуючи, намагаючись показати, що ніякої небезпеки немає і що взагалі для нього все це дрібниці.

Незабаром на розкиданих повсюди кістках з’явилися сліди крові, і мандрівникам стало ще страшніше. Зосереджено, мовчки йшли вони цими слідами.

Ашот освітив стіни печери, долівку, скерував полум’я смолоскипа вправо і, раптом здригнувшись, відскочив назад. В одній з ніш блиснула плямиста шкура барса…

— Відступіть! — гукнув він.

Хлопці припали до стіни печери. В червонуватому світлі смолоскипів шкура барса палала пурпуром, ніби золототканна королівська мантія, кинута під стіну печери.

Барс повільно підвів голову і важким поглядом каламутних очей подивився на непрошених гостей. Якби життя не згасло в ньому, очі його світилися б холодним фосфоричним блиском, характерним для всіх звірів з родини котячих.

Ашот зрозумів, що барсу лишилось жити лічені години.

— Не тікайте… Він здихає… — прошепотів хлопець.

Проте барс поступово повертався до життя. В ньому почали прокидатися згасаючі сили. Ось він поворушив вусами, підняв тремтячу верхню губу, оголивши свої страшні ікла. Мороз пробіг по спинах мандрівників.

Печера їв цьому місці була досить широка, і вони відійшли далі від звіра.

Тремтячими руками хлопці стискували свої списи, а Шушик інстинктивно підняла з землі камінь… Усі напружено чекали, що скаже Ашот.

— Не бійтеся, — шепотів він, сам добре наляканий і блідий. Хлопець помітив, що, розправляючи кігті і б’ючи довгим хвостом об каміння, барс готується до стрибка. Зіщулившись, як кіт, він усім тілом припав до землі, вигнувши спину дугою. Очі ожили й відшукували жертву. З п’яти постатей, що стояли перед ним, він вибирав одну, щоб кинутись саме на неї.

Отут і пригодилися спокій і швидка реакція Ашота. Коли барс напружився, готуючись до стрибка, хлопець раптом пригадав, як на Малайських островах полюють на тигра. Знайшовши звіра, туземці оточують його і, розмахуючи списами, починають швидко танцювати навколо нього. Тигр дивиться і не може вирішити, на кого ж напасти. А люди з криком, галасом усе більше звужують коло і кидають у тигра списами…

І Ашот зараз же вирішив скористатися тактикою малайців.

— Рухайтесь! Рухайтесь, щоб барс не міг вибрати ціль! — крикнув він. — Танцюйте «кочарі»! Асо, грай на сопілці!

Міркувати не було часу. Розгубившись від страху, хлопці несвідомо повторювали за Ашотом усі його рухи, а Асо злякано вигравав щось на своїй сопілці.

Це все могло здатися безглуздим у такий критичний момент. Але барс розгубився. Він не міг вибрати, на кого стрибнути.

Мандрівники побачили, що обрали правильний спосіб самозахисту.

— Звужуйте коло, звужуйте! — командував Ашот.

Звір так розгубився від музики й вогню, який стрибав у руках невідомих істот, що тільки головою мотав.

— Кидайте списи! — крикнув Ашот.

Чотири списи разом злетіли в повітря, а Шушик кинула камінь, який упав біля ніг барса.

Звір став на диби, заревів, потім знову припав на передні лапи. Лише один спис врізався йому в бік. Древко нахилилось до землі і погойдувалось при кожному рухові звіра, завдаючи йому нестерпного болю.

Хлопці лишилися без зброї, тільки Ашот тримав у руках важку палицю, до кінця якої було прив’язано великого каменя.

— Беріть каміння, не бійтеся… І головне, не переставайте рухатись. Не стійте на одному місці!..

Ашот був наче в лихоманці. Кров батька-мисливця кипіла в ньому. Палаючими очима стежив він за кожним рухом звіра і в той же час не випускав з поля зору товаришів, не дозволяючи нікому ні на мить затримуватись на одному місці.

— Сунь йому в пащу кінець своєї палиці, відверни його увагу! — крикнув Ашот, звертаючись до Асо.

Пастух прицілився і всунув у зуби знесиленого барса кінець своєї палиці. Барс схопив її і почав оскаженіло гризти. А Ашот в цей час шмигнув у темний куток печери, підійшов до звіра збоку і з усього розмаху вдарив по голові своїм важким «молотом».

По тілу звіра пробігла судорога, ноги його сіпнулись, він повернувся на бік і витягнувся.

— Бачили, що зробив цей хлопець? — захоплено закричав Гагік, кулаком б’ючи себе в груди. — Стривайте, я теж як слід угощу хижака!

Він підняв сокиру пустельника, щоб ударити барса, але роздумав і відійшов під стіну печери.

— Ще, чого доброго, схопиться та випустить з мене кишки, — пробурмотів він і, піднявши великий камінь, сказав: — Краще здалеку каменем. Відійдіть! Зараз я вб’ю барса…

Але барс більше не реагував ні на каміння, ні на світло. Та й мертвий звір був такий страшний, що довгенько ніхто не наважувався підійти до нього. Знову кинули в нього каміння; звір не ворухнувся.

Нарешті, полонені Барсової ущелини підійшли до барса, потягнули його за хвіст.

— Обережно, не волочіть, попсуєте шкіру. Почекай, витягну списа. Ого, як глибоко врізався… Ти, Саркіс, піднімай за хвіст, а ти Асо, за голову. Гагік, бери за лапи. Шушик, іди вперед і світи нам…

Так гуртом взявши барса, вони ледве винесли свою ношу на сонячне світло. Тут поклали на землю і, радісно посміхаючись, глянули одне на одного. Оце щастя!.. От здивуються люди, коли дізнаються про їх подвиг!

— Зараз, Ашот, я нагороджу тебе медаллю «За перемогу над барсом», — сміючись сказала Шушик, причепивши йому до куртки красивий листочок клена, і обдарувала теплим поглядом.

Ашот запротестував:

— Усім, усім!.. Чому тільки мені?.. — І, засоромившись, поспішив змінити тему розмови: — Хвастатись нічим. Ми заволоділи тим, що вбив ведмідь.

— І зовсім не так! — заперечила Шушик. — Ні ведмідь, ні барс не дались би нам у руки самі — обох ми добули своєю силою.

— Дивіться, яке зауваження!.. Як це розуміти? — запитав Гагік.

— А дуже просто! Коли б Ашот не поставив капкана, то ні цей звір не лежав би тут, ні м’ясо ведмедя не висіло б у нас у печері.

А правильно! Про це навіть сам Ашот не подумав. Капкан відіграв, мабуть, більшу роль, ніж вони думали. Адже звір розлютився від болю, якого завдала йому залізяка, що вп’ялася в ногу. В нормальному стані барс не кинувся б на ведмедя, не був би так сильно поранений у боротьбі з ним і, нарешті, не забрався б здихати в темну печеру.

Знову товариші хвалять Ашота, знову віддають йому перевагу! Вперше з того часу, як вони потрапили в Барсову ущелину, Ашот зашарівся. Ні, таки справедливі в нього товариші…

Ашот пригадав те злополучие таємне голосування і… посміхнувся доброю посмішкою. Адже він завжди пригадував той день з тремтінням. «Гарячий був, товаришів ні за що не мав», — з щирим каяттям подумав Ашот. За кілька днів хлопець, здавалося, виріс.

Так, ці зміни сталися швидко, навіть дуже швидко. Але хіба події, що відбувалися в Барсовій ущелині, не змінювалися з такою ж швидкістю?.. І хіба не завдяки цим подіям з години на годину міцніли, ставали дорослішими, мужніли наші герої?

Ашот підвівся, підійшов до Асо, що білував барса.

— Асо, обережніше знімай шкуру… Саркіс і Шушик тобі допоможуть. А ми з Гагіком підемо в печеру й зберемо списи. Дивись, не порви… Напхаємо її травою, і в нашому шкільному кабінеті природознавства буде справжній барс.

І Ашот рушив у печеру.

— «Не порви!» — повторив Асо. — Коли вона вже й так порвана! Поглянь, Шушик.

— Як думаєш, чиїм це списом? — запитав Гагік, вказавши пальцем собі на груди.

— Судячи з сили удару, безумовно, твоїм, — посміхнулася Шушик. — А цю подряпинку зробив, певно, Ашот… Асо, подивись уважно: два інші списи, здається, зовсім не влучили в звіра. Ось які молодці!

Але Асо знайшов на шкірі ще одну дірку, хоч і невеличку. Виходить, троє з чотирьох влучили.

— Добре, зараз ми з Ашотом принесемо списи, і все з’ясується, — сказав Гагік, прямуючи в печеру.

Але поки вони тут розмовляли, Ашот уже зібрав зброю і вийшов з печери з сокирою й кам’яним молотком на плечі, з в’язанкою списів у руках. Осліплений сонячним світлом, він мружив очі і довго не міг отямитись. Хлопцеві хотілося швидше оглянути списи й з’ясувати, хто влучив барсові в бік. Але Асо, помітивши кров, захололу на вістрі свого списа, швидко вихопив з рук Ашота всі списи і повтикав їх гострими кінцями в землю.

— Що ти робиш?.. — взяв його за руку Ашот.

— Нічого, чищу… Замазались… — простодушно відповів пастух.

Земля стерла сліди крові, і назавжди лишилося загадкою, чиїм же списом було завдано барсові смертельного удару.

— Ми ж повинні були вирішити… — пробурмотів Ашот.

— Навіщо? Хіба не ясно? — І, широко посміхнувшись, Асо подав Ашотові його списа: — Ось! Кров була на цьому списі… Тримай!

— Справді?.. — у Ашота радісно забилося серце.

А Шушик дивилась на пастуха і захоплено думала: «Яке благородство… наче рицар».

Асо перехопив її погляд і сором’язливо опустив голову, продовжуючи білувати барса.

— Кров справді була на моєму списі? — схвильовано перепитав Ашот і, легенько зітхнувши, попрямував до печери.

Він тепер повірив цьому і був дуже радий і гордий собою.

Коли Ашот знову пішов з Гагіком у печеру по кістки, Шушик тихо запитала в Асо:

— Навіщо ти так зробив?

Пастух зніяковів, ніби його спіймали на гарячому. Спершу він намагався запевнити дівчину, що сказав правду, але, зрозумівши, що вона все знає, признався.

— Принижувати товариша не можна, — сказав він серйозно й урочисто.

Розділ двадцять другий

Про те, що це була за печера і що знайшли хлопці в її темній глибині

Асо ще не скінчив своєї роботи, коли з печери вибіг Гагік, притуливши до голови здоровенні роги.

Шушик відскочила:

— Ой, які роги! Чиї це?

— Керівник натуралістів вважає, що колись вони прикрашали голову велетенського кавказького оленя. Таких оленів більше нема. Ви тільки гляньте — ніби гілки дуба! І як цей олень пройшов таким вузьким проходом?.. Дивина!..

Вийшов з печери і Ашот. В одній руці він ніс шкільну сумку Шушик, наповнену дрібними кістками, в другій — череп з закрученими рогами. Якій тварині вони належали? Звісно, ні муфлонові, ні козлу. Але кому?..

— І навіщо тобі стільки кісток? — здивувалась Шушик.

— Що? — обурився Ашот. — Жодної не залишу! Ти розумієш, ми знайшли кладовище тварин. Побачиш, скільки вчених займеться цими кістками… Ну, швидше, Гагік, Шушик, ідіть туди!..

Вже надвечір юні мандрівники, стомившись носити кістки, сіли біля печери й почали радитись.

— Ми тут і пообідаємо, — оголосив Ашот. — Гагік, збігай додому по м’ясо. Поїмо і спробуємо розібратися, зрозуміти, що це були за тварини і чого вони тут ховалися.

Поки на вогнищі смажилась наколота на саморобний шампур печінка, Асо закінчив своє діло і напнув плямисту шкуру барса на плечі Шушик.

Гладенька, блискуча шкура так і сяяла на сонці, червоне золото хутра мінилось, вигравало яскравими барвами. Важко було уявити собі, що така краса зовсім недавно належала страшному кровожерному хижакові.

Шкура була велика — метра півтора завдовжки, та й хвіст не менший метра.

— Ось зараз я стану барсом і подивлюся, чи витримає Саркіс… — Гагік вліз у шкуру звіра й загрозливо заревів: — Уахк, уахк, уахк!..

Усі розсміялись, поблажлива усмішка з’явилась і на обличчі Саркіса.

— Хвала небесам, нарешті сонце з-за хмар виглянуло! — вклонився Гагік Саркісові. — Ну, розстеліть шкуру. На ній і пообідаємо. Подумати, лишень, що робиться на світі?! Кілька днів тому він на нас страх наганяв, а сьогодні ми товчемося по ньому…

Пообідавши, мандрівники захопилися кістками, знайденими в печері. Вони уважно розглядали кожну кістку, робили різні припущення щодо їх історії.

Виявилося, що Ашот досить серйозно вивчав зоологію, перечитав багато книжок, знав усі дрібниці про будову тіла різних тварин, їх повадки.

Яких тільки кісток тут не було! Від пазурів лисиці — до метрового стегна велетенського оленя. Ашот просто любувався ними.

— Це кістка дикого барана, — говорив він, — це — Дзьоб куріпки, а це, здається, кістка шакала.

— Чекай, друже! — перебив Ашота Гагік. — Ти мені, як дядько пустельник, євангеліє над головою не читай. Яке відношення має куріпка до цієї глибокої, темної печери?

— Куріпка? Її приніс у печеру пугач, — не розгубився Ашот.

— Так, це може бути… — неохоче погодився Гагік. — Може, ти й правий, але кому це потрібно?

— Як? — здивувався Ашот. — Адже кожна з цих кісток про щось розповідає… Оці роги, наприклад, належали велетенським оленям, які жили в лісах. Отже, колись тут були буйні ліси…

— Мудрі речі каже, га? — змушений був визнати Гагік, звернувшись до товаришів. — Але найголовнішого ти й не сказав: чого наш милий барс заліз у цю печеру?..

Юний натураліст на мить задумався, а потім, ніби пригадавши щось дуже важливе, пожвавішав.

— Ця печера була кладовищем тварин, — відповів хлопець. — Сюди вони приходили, коли відчували близьку смерть, залазили в найтемніші закутки та ніші і там здихали. Я чув від старих мисливців, що тварина, яка збирається помирати, намагається сховатися якнайдалі від чужих очей, зникнути.

— Отепер я повірю, що ти мисливець. Ну, а оскільки я на два тижні старший, підійди, я по-батьківськи тебе поцілую в чоло… Тепер ти наш визнаний ватажок. Говори, скільки хочеш.

Гагік встав і, взявши з вогню вуглинку, великими літерами написав над входом у печеру барса:

КЛАДОВИЩЕ ТВАРИН

відкрили під керівництвом Ашота Сарояна юні натуралісти Айгедзорської середньої школи імені Степана Шаумяна

18 грудня 1953 року

Зробивши такий напис, Гагік відступив кілька кроків і, взявшись у боки, гордо розглядав свою роботу.

— Ось і меморіальна дошка! Хіба не я казав, що, кінець кінцем, усе буде добре?!

Ашот зліпив сніжку і витер нею слова «під керівництвом Ашота Сарояна». «Раніше він би ніколи цього не зробив», — мимоволі майнула думка в Шушик. Дівчина нічого не сказала, тільки посміхнулась Ашотові, а він, задоволений своїм вчинком, тихо, ніби сам до себе, промовив:

— Так буде краще. Ну, вставайте, час повертатись, уже пізно.

Сонце зайшло, і відблиски його проміння згасали за горами, коли, навантажені своїми трофеями, юні натуралісти прийшли додому, в Печеру пустельника.

На серці у них було спокійно. Тепер було ясно, що вони не тільки не загинуть, а навіть принесуть якусь користь своїй країні, науці.

Розділ двадцять третій

Про те, що в Барсовій ущелині настав мир і спокій

Після багатьох випробувань і переживань юні мандрівники могли тепер знову спокійно сидіти навколо вогнища. У них було все: житло, їжа, сіль… Їм ніщо не загрожувало.

Шушик розстелила широке пальто Ашота і, висипавши на нього зерно пшениці, уважно перебирала його. Дівчина збиралася варити кашу. Гагік з цікавістю стежив за її роботою.

— Плов з м’ясом готуватимеш, Шушик? — з незвичайною для нього скромністю запитував Гагік.

— «Плов, плов»!.. У тебе одне на думці — як би поїсти добре! — І, підвівши голову, Шушик почала докоряти хлопцям: — Ви всі тільки про їжу й турбуєтесь. А чистота? Мій зовсім здичавіли. Гагік і Саркіс навіть не вмиваються.

І справді, тепер, коли всі були ситі, життя ставило до них нові вимоги. Ще десять днів тому Шушик хотіла порушити це питання, але побоялася, що хлопці глузуватимуть з неї. А зараз її слова досягли мети.

— А як же вмиватися без мила? — спитав Гагік.

— Мило я знайшла.

— В Барсовій ущелині — мило?..

— Ну, те, що може замінити мило.

— Очевидно, «вороняче мило»? Хоча ні, його можна дістати тільки навесні.

Шушик знала, що таке «вороняче мило». Це травичка з дрібненькими синенькими квіточками. У воді вони піняться і добре змивають бруд.

— Ні, не те. А що — це моя справа… Піду зараз принесу, тоді й побачите.

Нижче глиняних копалин Шушик зупинилась і довго щось добувала із землі. Скоро вона повернулася в печеру з грудкою сірої маси в руці.

— Що це?

— Дике мило, кіл… У ньому є рослинні жири. Під час війни мати прала цим милом. А якщо додати сюди ще трохи жиру, зовсім добре буде… Давайте робити мило!.. Наріжемо жиру, розтопимо. Ну, Гагік?..

Гагік зовсім не був чистьохою і неохоче взяв участь у виробництві мила, тим більше, що на це треба було витратити багато ведмежого жиру.

Але все-таки всі пристали до пропозиції Шушик. Коли змішали розтоплений жир з диким милом, добре вимісили масу і порізали на шматочки, Шушик сказала:

— Ну, беріть тепер кожний по куску і мийтесь, а я зливатиму… От нечупари, тільки про їжу й думаєте!..

Кіл і гаряча, вода справді чудово змивали бруд з обличчя й рук. Шушик з допомогою Гагіка вимила собі навіть голову цим милом.

— Нагрійте ще води і помийте ноги, — сказала вона, і ніхто не заперечив: усі розуміли, що тут Шушик хазяйка. — І взагалі, оголошую сьогодні санітарний день. Наберемо води в усі посудини, нагріємо, і я виперу білизну — свою і вашу.

— Еге, це важке діло!

— Нічого важкого… Ну, ходімо по воду.

— Ходім. Ллє навіщо ти будеш прати? Свою білизну ми й самі поперемо, — сказав Ашот.

Гагікові така делікатність не зовсім припала до смаку.

— Ей, не даєш людині послужити для колективу! — з досадою сказав він.

— Ви тільки подумайте, як добре: тепер у нас буде чиста білизна! — раділа Шушик.

Вона запропонувала навіть, влаштувати баню:

— Це так просто! Треба тільки законопатити тріщини в дверях, розжарити каміння і облити його водою. Підніметься така пара, що печера стане справжньою банею. Вода гаряча — купайтеся досхочу!

Гагік уже відкрив рота, щоб заперечити, але Ашот не дав йому вимовити й слова:

— Шушик має рацію. День сьогодні теплий, справжній банний день. Будемо купатись… Шушик, ти набери дрібного каміння біля печери, Асо наріже гілля і зробить для кожного віник, — по-російському будемо митись. А ми з Гагіком підемо по воду.

— Що-небудь і мені доручи… — сказав Саркіс.

— Тоді ти будеш робити віники, а Асо хай разом з Шушик збирає каміння.

Готуватися довго не треба було. Години через дві вода нагрілася, каміння розпеклося, і від великого вогню в печері стало зовсім тепло.

— Ну, ви поки що роздягайтесь, а я збігаю наберу ще трохи кілу, — сказав Гагік і вибіг з печери.

Шушик з ягнятком на руках тим часом пасла на лужку Чорнуху. Вона мала купатися в другу чергу. Але чекати довелося довго. «Видно, щось сталося в печері», — почала турбуватись дівчина.

А сталося ось що.

Хлопці давно вже викупались і чекали Гагіка. Але той як у воду впав. Ашот вирішив збігати по нього. Він знайшов товариша за камінням: Гагік сховався у верболозі і заснув.

— Як тобі не соромно! Чого ти злякався?

— Не можу, — коротко відповів Гагік.

— Чого ти не можеш? Захворів чи що?

— Не можу… не можу… не можу… — тупо твердив Гагік. — Дома помиюсь…

Ашот не знав, що йому робити — сміятися чи сердитись, але вдача взяла гору, і він почав вичитувати хлопцеві:

— А ще про хиби Саркіса говорив, про те, що його важко виправити! Поглянь на себе! Утік! Від чого втік? Від миття!..

— Перемінюся я, братику, перемінюсь… На який хочеш зразок, на той і перемінюсь. Тільки про баню краще зі мною не говори, я в такий холод роздягатись не можу.

— «Не можу, не можу!..» Завів одне й те ж! — розсердився Ашот. — Ти про колектив краще подумав би! Не можна ж порушувати правила співжиття в колективі!

— Знову лекція!.. Ах, Ашот-джан, твої промови — моя насолода! Важко відірватись од них!

І, ніби приречений до страти, Гагік поплентався додому, а Ашот, побоюючись, що товариш знову втече, конвоював його аж до самої печери.

Розділ двадцять четвертий

Про те, що лихо не без добра

У боротьбі за існування мандрівники випадково зробили ряд важливих для країни відкриттів. Але вони й не догадувались про це, їм і на думку не спадало, що досвід їх перебування в печері може пригодитися не тільки їхньому селу, а й усій країні.

Лише Ашот робив деякі висновки з їхніх відкриттів і вважав їх дуже важливими, не міг дочекатися зручного моменту, щоб урочисто розповісти про них товаришам.

І цей момент настав.

Після купання всі сиділи біля вогнища, свіжі, веселі. Правда, Шушик, відокремившись з Асо, щось терпляче пояснювала йому — здається, граматичні правила.

— Нам треба обговорити кілька нових подій, що відбулися останніми днями, — офіційно оголосив Ашот. — Насамперед про Чорнуху.

— Ну, що тут обговорювати? Чорнуха — вівця. Вона народила ягня і прийшла слідом за ним, — позіхаючи, сказав Гагік. — Давайте краще продумаємо, як нам зберегти ведмеже м’ясо, щоб воно до весни не зіпсувалось.

— Не зіпсується, не бійся. Хай собі лежить у тому кутку, ціліше буде. А ти от скажи, чому Чорнуха народила саме тепер?

— Е, чи мені не все одно?

— Ні, не все одно. Коли б Асо не нагодився, мокре ягня замерзло б у холодній печері — воно народилося несвоєчасно.

Асо ствердно хитнув головою.

— Так, — сказав він, — ось уже десять років, як наша ферма посилає тварин на Муганські степи. Там зими нема. В грудні повсюди зелень, наче їв березні чи квітні, Люди живуть у наметах… Ось чому ми пускаємо баранів в отари овець не в жовтні, а в середині літа. Це для того, щоб вівці ягнилися в грудні. Так вони й звикли. Бідна Чорнуха забула, що це не Мугань, а Барсова ущелина, де ягня, народжене взимку, не виживе.

— Правильно! Зрозуміли тепер, що значить бути пастухом? — пожвавішав Ашот. — А як же вижило друге ягня Чорнухи?

— Друге народилося весною… Я ще здалеку побачив, що йому не більше, як вісім місяців.

— Ягнята Чорнухи принесуть нашій фермі велику користь. Це, — Ашот показав на новонародженого, — вже нова порода овець. Вони не будуть гинути взимку від холоду, а їжу шукатимуть собі під снігом.

Асо так зрадів, як радіють лише простодушні люди.

— Правильно! — вигукнув він. — Нова порода! Мій батько буде дуже радий!..

Ашотові дай тільки волю — до самого світанку говоритиме про тварин, про природу… Розмова про «морозостійке» ягня навела його на нову думку.

— А хто знає, якої шкоди завдав колгоспові теперішній ранній сніг? — несподівано запитав він.

— Частина бавовни лишилася під снігом.

— Ні, Шушик, бавовну можна буде зібрати й навесні, хоч якість її вже буде не та. А от виноградні лози ми, звичайно, не встигли накрити землею, вони опинились на холоді і замерзнуть. Ходімо, поки ще день тільки почався, у виноградний сад, там усе й з'ясуємо.

В саду вони розкопали сніг, підняли з-під нього лози і знайшли там ягоди винограду. Вночі був мороз, і ягоди стали тверді, як горішки.

— Ой, минулися щасливі деньочки, коли ми їли свіжий виноград! — зітхнув Гагік. — І навіщо ти нас сюди привів?.. Щоб нагадати нам про кращі дні?

— Ні, — сказав Ашот. — Ми повинні обрізати лозу і накрити її землею. Асо, дай ножа, а ви візьміть сокиру й прорубайте в землі рівчак.

Коли вже багатенько чубуків було зібрано й закопано в землю, Ашот сів на камінь.

— Так, — урочисто сказав він, — не мало горя нам — тут дісталось, але заради цих чубуків варто було й постраждати. Адже вони дадуть можливість посадити в колгоспі новий сад, і в цьому саду не треба буде заривати лозу на зиму і весною відривати: тутешня лоза звикла до морозу…

Асо здивовано дивився на сяючих радістю товаришів — Гагіка, Шушик і навіть Саркіса. Проводячи всі свої дні з отарами овець, пастух не розумів, наскільки важливо вивести морозостійкі сорти винограду так, як розуміли це діти виноградарів. Вони знали, з якими труднощами й витратами пов’язані осінні та весняні роботи у виноградниках. Тим більше, що цю роботу й механізувати неможливо. Кожної осені після збирання винограду не тільки всі колгоспники, а й запрошені люди з гірських районів вкривали виноградну лозу. А коли зима, як цього року, наставала раптово, лоза гинула, і цілих три роки треба було чекати, поки нові кущі почнуть давати плоди.

Дикий виноград Барсової ущелини багато чого міг підказати виноградарям — адже й цю лозу посадила людина. Частина її взимку загинула, а частина пристосувалася до суворих природних умов, до холоду, посухи і плодоносила. Виноград здичавів без догляду, зате з роками набув особливої життєстійкості і тепер чинив опір і негоді, і хворобам.

Усе це юні натуралісти чудово розуміли і тому з захопленням взялися за роботу. Вони викопали траншеї і дбайливо сховали в них багато чубуків.

— Оце діло! По цю лозу сюди, може, і вчені приїдуть, — сказав Ашот.

Поки друзі працювали, до ущелини непомітно підкралися сутінки, і в тріщинах скель повис густий туман.

— Хай він пропаде, цей потік! — підморгнувши товаришам, сказав Гагік. — Не забрав би він мого аба, я б зараз Шушик прикрив.

Асо, зрозумівши натяк, погрозив Гагіку палицею.

— Ай справді: опівдні в бані парились, а зараз теж як із бані — всі мокрі. Ходім додому, — звелів Ашот, — не захворіти б…

Тепер полонені Барсової ущелини ще з більшим нетерпінням чекали того дня, коли повернуться в село.

Не з порожніми руками вони прийдуть, а з цінними, корисними знахідками. І люди скажуть, що навіть замкнуті серед скель, одірвані від життя юні натуралісти села Айгедзор думали про свою країну, зробили для неї дещо хороше.

Цього вечора в печері було тихо, спокійно, мирно. Співуче гула нова піч, поширюючи навколо приємне тепло. Ні диму, ні чаду не відчувалося, повітря було чисте й свіже.

Асо знову витягнув сопілку, і її солодкі, мелодійні переливи переносили наших героїв на зелені луки Кавказьких гір, у світ чистих душею пастухів-курдів.

Асо грав, а Чорнуха, жуючи свою жвачку, прислухалась до звуків сопілки. Так, трохи нахиливши голову, слухав колись свого хазяїна і його друг Бойнах. Ягнятко зручно вмостилося на своєму звичайному місці — на колінах у Шушик. Навіть уночі дівчина не розлучалася з своїм улюбленцем і засинала, міцно обнявши його. Очевидно, в подяку за це Чорнуха особливо ніжно ставилася до Шушик. Вівця теж лягала ближче до дівчини і до самого світанку спокійно ремигаючи, не зводила очей з ягняти.

Другий вихованець Шушик — їжак — цього вечора чомусь зовсім не вийшов із свого сховища. Це було дивно.

Шушик пішла по нього, принесла до печі, але їжак був якийсь кволий і ні на що не реагував.

— Захворів їжачок… — стурбувалася дівчина. — Поглянь, Ашот: він не бігає і не їсть…

— Засинає… Це зимова сплячка, не буди, — пояснив Ашот. — Давай віднесемо його в гніздо.

Вистеливши западину їв стіні сухим листям і травою, вони поклали туди їжака.

— Хай ніхто його не турбує, він уже заснув… до березня, — сказав Ашот.

Розділ двадцять п‘ятий

Про те, як Ашот керував би селом, коли б…

Саркіс сидів, похмуро опустивши свою велику голову. Чим більше він зближувався з колективом, тим задумливішим і мовчазнішим ставав. У душі хлопця відбувалася велика внутрішня боротьба.

Звівши очі на Ашота, він сумно запитав:

— Коли ми повернемося в село, як мені бути з батьком?

Це питання, певно, мучило його вже давко.

— Так, як підкаже твоя совість.

— Моя совість?.. Моя совість каже, що він обдурює колгоспників.

— Ну, а далі?..

— Далі? Мені важко. Адже він мій батько…

І справді, важке запитання поставив Саркіс товаришам. Треба було заспокоїти хлопця, щось порадити йому. Товариші задумались, і тільки Ашот, дивлячись у вічі Саркісові, запитав:

— Що ж, по-твоєму, важливіше: особисті інтереси чи інтереси всього села?

Саркіс задумався. Думали й усі інші. Очевидно, товариші були згодні з Ашотом, який саме так поставив питання.

— Добре, — тільки й сказав Саркіс, але погляд, вираз обличчя, тон, яким було вимовлене це слово, — все говорило про перемогу, здобуту хлопцем над собою.

Через кілька хвилин Саркіс знову заговорив:

— Раніше мені ніхто нічого не казав про батька.

— Не казали, бо в нас не було коня… — втрутився Гагік. — Чув прислів’я: «У того, хто каже правду, повинен стояти кінь під сідлом…» Щоб, сказавши, можна було сісти і втекти.

Хлопці розсміялись, посміхнувся і Саркіс, а Гагік серйозно вів далі:

— Той, хто казав правду, повинен був би зараз же втекти в Барсову ущелину, щоб зберегти голову… Ну, а коли ми й так опинилися тут, чого ж мовчати?

— Це, звичайно, відповідь несерйозна, — заперечив Ашот. — Справа в тому, Саркіс, що в селі це на тебе не вплинуло б. А тут — інша справа. Умови інші. Тут ми всі разом відкрили тобі очі, і цьому допомогли обставини… Сам знаєш, які… А крім того, ти думаєш, що ми в селі не говоримо про несправедливі вчинки? Говоримо! Але там нам роти затуляють, кажуть: «Це не вашого розуму діло». Ні, ми все бачимо! — підвищив він голос. Ліва щока його нервово засмикалась, а очі заіскрились знайомим для друзів вогнем. — Хай не думають, що ми нічого не розуміємо… Ми все помічаємо і розуміємо!

— Ашот, а ти, коли виростеш, будеш нашим головою? — простодушно спитав Асо.

Всі засміялись, а Ашот так прямо й відповів:

— Буду! Я стану агрономом, повернусь у село і буду з усіх сил допомагати колгоспникам.

— Цікаво! А як же ти керуватимеш колгоспом? — лукаво посміхаючись, запитала Шушик…

Ашот відкрив, було, рота, щоб відповісти, але подивився на Гагіка і стримався.

— Думаєш, зауваження робитиму?.. Ні, я так скучив за твоїми промовами. Говори!.. — сказав Гагік.

Ашот якийсь час мовчав. Але не зміг не поділитися своїми планами.

— Ось візьмемо тваринництво. Наш голова Арут цифрами замилює очі райкому. Скуповує у колгоспників дрібну худобу, відправляє на ферму, а потім повідомляє в район, що план поголів’я виконано… Далі. Що це за ферма, де ми з вами були? Корів там усього четверта частина, та й що то за корови! А решта, куплених на базарі — бички та телички. Я цьому край покладу, — розпалився Ашот. — До п’ятисот. гектарів землі кукурудзою, травою та буряками засію і так корів годувати почну, що не тільки село, а й район молоком заллю… — Ашот захопився. Здається, він уже вважав себе головою. Це було і цікаво, і трохи смішно. — Арут примушує колгоспників продавати фермі корів. Бачили, що зробив торік?.. — гнівно звернувся він до товаришів. — Ні грама сіна не видав на трудодні і заборонив колгоспникам косити траву на полях. В горах трава так і посохла. Хіба це справедливо? А в тих, хто за кущами трохи нарвав, забрав усе та ще й звинуватив їх у тому, що, мовляв, кинувши колгоспні справи, взялися за особисті. Чому мати Шушик свою корову продала? Чому ми продали? Тому, що не було чим годувати. Хіба ж так з людьми роблять?..

— Почекай, Ашот, — перебив його Саркіс. — От ви багато говорили про колгоспну комору і про магазин у Єревані. Навіть Гагік якось сказав, що комора і магазин псують людей. Це правда. Я цю справу знаю. А ти скажи, що треба зробити, щоб наш магазин не псував продавця. Адже там продукти, гроші… Яку б чесну людину не поставив, усе одно крастиме. Магазин і комора — це дуже спокуслива штука…

— Неправильно! — заперечив Ашот. — Оскільки сьогодні черга моя, дозвольте, я розкажу вам одну історію, і ти, Саркіс, побачиш, що комора може спокусити лише слабовольну, малодушну і, пробач, жадібну людину. Цю історію розповів мій батько, — Ашот якусь мить дивився на Саркіса, а потім, махнувши рукою, почав: — Може, те, що я скажу, дійде до людини, якої воно стосується… Коли Радянська влада тільки-но встановилась у Єревані, мого батька призначили в охорону центрального єреванського складу. З тією ж зброєю, яка в нього була, в тій же похідній шинелі він і пішов туди. У Вірменії тоді лютував голод, люди хворіли на тиф та інші хвороби. Всі одержували на день по півфунта оселедців і по чвертці фунта хліба. В дні воєнного комунізму, казав батько, зарплати не було. Але працювали всі з великим натхненням — адже вирішувалась доля народу.

В ці дні з Півночі прийшов поїзд і зупинився біля єреванського вокзалу. Вагони до стелі були набиті борошном і шоколадом. Поїзд розвантажили, продукти перевезли на підводах в центральний склад. Коли працівники складу вивантажили все і розійшлися по домівках, вони, звичайно, сподівались, що їм теж дещо перепаде, і цю радісну звістку принесли своїм сім’ям.

Цілий день голодні люди працювали на складі, і запах шоколаду паморочив їм голови. Дехто, може, й думав хоч по шматочку взяти для дітей. Хіба помітять? Але навіть у цих ще не письменних людей революція виховала високу свідомість. «Як можна?.. З якою совістю ти понесеш своїм дітям шоколад, коли інші діти вмирають з голоду?..»

В серцях працівників складу відбувалася жорстока боротьба, але край їй поклав народний комісар продовольства, який приїхав у склад.

Він обійшов усі приміщення й лишився задоволений. Запах шоколаду і його роздратував, — адже комісар одержував тоді пайок не більший, ніж рядовий робітник. «Товаришу комісар, ви б хоч шматочок з’їли», — запропонував йому завскладом.

Але комісар відмовився. Він попросив скликати працівників складу і сказав їм: «Товариші, зараз наша країна — це країна сиріт. Я приїхав, щоб особисто попросити вас берегти цей шоколад: Радянська Росія прислала його для наших сиріт…»

Сказав і поїхав. І ніхто з сорока семи чоловік не доторкнувся до шоколаду. «Хіба можна об’їдати сиріт?» — казали працівники складу.

Бачите тепер, що чесну людину не зіпсує ніяка посада.

Розділ двадцять шостий

Про те, що пи ш е знатний мисливець Борода Асатур своїм айгедзорським друзям

Вогники серед скель, які побачив Паруйр, коли проїжджав уночі повз Барсову ущелину, не давали йому спокою. Вони невідступно виникали перед ним, то яскраво спалахуючи, то гублячись у темряві, ніби падаючі зірки. Інстинкт підказував Паруйру, що тут щось криється, але думки були невиразні, плутались, розв’язати цю загадку він не міг.

І все ж одного разу вночі, коли Паруйр неспокійно перевертався в постелі, йому раптом спало на думку: «Коли зникли діти? Сьомого листопада. А коли промчав потік? Двадцять п’ятого… Як же могли потрапити в нього діти через вісімнадцять днів після того, як вони зникли?..»

Від цієї думки серце Паруйра тривожно забилося. «Невже справді, Саркіс…»

— Жінко, вставай! — вигукнув він і засвітив світло.

— Ти що, здурів, чоловіче? — розсердилась дружина.

— Здурієш… Ось скажу зараз — здурієш і ти. Син наш не втопився!

І Паруйр схвильовано розповів дружині про свої міркування цієї ночі. Втрачені надії знову ожили в серцях подружжя, і вони всю ніч не спали, захоплено будуючи різні здогадки. А вранці, ледь засіріло, Паруйр розповів про все сусідам. Скоро матері й батьки зниклих дітей зібралися на нараду.

Не любив Арам комірника, не вважав його за серйозну людину, а тому, не вислухавши Паруйра як слід, не подумавши, різко кинув:

— Теж сказав!.. А може, потік і сьомого промчав? Звідки ти знаєш?..

І Арам пішов. Не міг він дивитися в облудливі очі Паруйра.

Почалися суперечки, розпитування, проте ніхто не міг сказати точно, чи промчав сьомого листопада з Барсової ущелини потік. Це ж так далеко від села, та й місце пустинне…

І так же швидко, як з’явилась, розвіялась нова надія. Дуже незаперечні були факти: адже, що не кажи, а речі знайдено в руслі потоку. Великою загадкою лишалося тільки те, що це сталося через багато днів після зникнення дітей.

Не встиг Арам обміркувати все, як прибув лист від старого мисливця — Бороди Асатура.

«Із севанського села Лчаван моєму приятелеві Араму і ївсім родичам зниклих дітей. Усім дорослим і малим айгедзорцям привіт! — так починався цей лист. — Також прийміть моє шанування вашим вогнищам. Хай буде багато у вас хліба, який я їв разом з вами.

Мій друже Арам! Небо свідок, що я не маю ні сну, ні спокою відтоді, як залишив вас з мокрими очима й повернувся в своє село. Багато ночей не спав я з того дня, думаючи про зниклих дітей. А коли мати нашого Грикора одержала івід Гагікового батька листа про те, що дітей зніс потік, серця наші зовсім занили. От і подумав я тоді про справи цього світу.

Але, Арам-джан, з учорашнього дня одна думка засіла мені в голову і не дає спокою. Думав я всю ніч і вирішив, що не могли діти загинути в потоці… Ти запитаєш, чому?

Перше. П’ятеро дітей не могли заснути всі так міцно, щоб жодне з них не почуло шуму води. Цьому я не можу повірити. Не забувай, що людина в лісі чи на полі спить завжди насторожено. Така вже природа. Сама того не розуміючи, людина стережеться всього — тварин, стихії, різних несподіванок. Не дома ж спить, щоб спокійною бути. Значить, хоч один з п’яти спав би так, що потік не застав би його зненацька. Він би й товаришів розбудив, і сам відбіг убік. Це одне.

Друге. Швидкі гірські ріки й потоки завжди викидають утопленика на берег…

Третє. Як міг потік знести всіх? Хоч одного прибив би до куща або до каменя.

Четверте. Потік не міг скинути з пастуха-курда його аба. Зрозумів?.. І найголовніше — собака аж ніяк не міг потонути. Ви ж знаєте, що собака, якщо він з господарем у лісі, ніколи біля нього не засне. Він може прикинутись, що спить, але й із заплющеними очима все бачить, усе чує. Навіть коли й спить, собака ще здалеку відчуває небезпеку. Отже, почувши шум потоку, собака повинен був схопитися, загавкати… А коли б він сам потрапив у потік, то якось врятувався б. Адже вода потоку їв долині спадає.

Зрозумів, Арам-джан? Ми з тобою все життя на лоні природи, і тому я спокійний — ти мене зрозумієш. Послухайте мене: ідіть угору по річищу потоку. Вийдете на цей шлях і погляньте, чи не залишив потік там, зверху, який-небудь слід дітей. Якщо знайдете, треба буде пробратися в Барсову ущелину, адже води вириваються звідти.

Ось, Арам-джан, моя добра порада вам. Хай ласкаво подивиться на вас око неба, хай знайде кожний свою дорогу втрату.

Залишаюсь, бажаючи вам добра, мисливець Асатур.

1954 рік, грудня 17-го. Село Лчаван біля Севану.

Під диктовку діда Асатура написав його внук Камо».

Лист діда Асатура по-новому висвітлював чутки, які поширював Паруйр.

Схвильований новими подіями, Арам вийшов з дому й заспішив до свого друга Аршака.

— Аршак, ми з тобою шукали дітей нижче від головної дороги, а вище, ти не знаєш, ніхто не шукав? — запитав він.

— Ні. Навіщо шукати, коли вже все ясно було… — сумно відповів Аршак.

— Ясно то ясно, але було б непогано подивитись і вгорі. Оскільки жодного тіла не знайдено, ми можемо ще сподіватися…

— Ех! — махнув рукою Аршак. — Якби були живі, то вже подали б голос… Ні; даремно де… Знайшли ж ми одяг у руслі потоку.

— Одяг? Як же міг потік зняти з них одяг? — повторив Арам слова діда Асатура. — Ходімо, кажу… Послухай мене.

Аршак погодився. Сівши иа коней, вони спустилися до гирла потоку. Тут припнули коней до кущів; Арам і Аршак знову пішли по слідах, залишених потоком, але тепер уже не вниз, а вгору від дороги, до країв кряжів, за якими вдалині було видно руді скелі Барсової ущелини. Дорогою вони натрапляли на гілки, винесені з ущелини водою.

— Звідки б їм узятися, цим гілкам? Адже вода через ліс не пробігає. Раніше ми тут ніколи не бачили гілок… — вголос міркував Арам.

І ось, нарешті, він знайшов те, чого, здавалося, шукав, і розхвилювався. Це була соснова гілка, залишена потоком на одному з його берегів.

— Вони були в Барсовій ущелині, наші діти!.. — вигукнув Арам, узявши в руку гілку.

— Чому ти так думаєш?

— Гілка обрізана ножем. Певно, Асо різав, бо в наших дітей ножів немає.

— Е… Ще гілка! — безнадійно махнув рукою Аршак.

Загартований у мисливських пригодах і походах, Арам не належав до тих, хто швидко розчаровується. Він вперто продовжував свої розшуки.

Арам вірив у щастя не так, звичайно, як забобонні люди. Він вірив у випадковість, тому що на полюванні часто трапляються щасливі випадки…

— Знову ти не так зрозумів, Аршак. Справа не тільки в ножі, а в тому, що гілка сюди потрапила з Барсової ущелини…

— Звідки ти знаєш? — недовірливо запитав Аршак.

— А ти подумай! Де ти ще бачив сосни на шляху потоку? Ніде їх нема!

Аршак глянув угору, звідки збігав потік. Там у промінні призахідного сонця мінились червоно-руді скелі, що височіли навколо ущелини. Здалеку вони були схожі на багатоповерховий палац, оточений стінами й вежами. І на цих червоних скелях подекуди зеленіли невеликі лапаті сосонки.

— Гаразд… Скажімо, що гілка ця й справді з Барсової ущелини. Ну, то що з цього?

— А те, що й книжка з Барсової ущелини, і аба Асо.

— Е, брат Арам, чи не все одно, де загинули наші діти — в полі чи в горах? — скрушно сказав Аршак. — Темніє, їдьмо додому.

— Ні, нам треба піти в Барсову ущелину. Хто знає! На світі буває багато несподіванок, схожих на чудо… — 1 раптом радісна посмішка освітила смагляве мужнє обличчя Арама. — А що як вони живі? Якщо вони і одяг, і книжку навмисне кинули в потік, щоб хоч так повідомити про себе? Ой, де ж ти, щастя мисливське? — І Арам так зітхнув, що, здавалось, уся душа його вихопилася з цим зітханням. — Ну, чого ти зажурився? Ходімо!

— Що ж, ходім.

Вони підійшли до скелі і зупинилися біля гирла потоку, там, де він падає з страшенної висоти, забираючи з собою все, що лежить на його шляху. Коло самого підніжжя потік вирив яму, і біля цієї ями Арам знайшов дівчачий черевик.

— Бачиш, Аршак! — радісно вигукнув він. — Я тобі кажу, вони були в Барсовій ущелині! Мудрець цей дід Асатур, прямо мудрець!.. Це, певно, черевик Шушик, дочки Ашхен… Бідолашна дівчина! Ні, Аршак, видно загинули наші діти… Не справдилась моя надія. Вони кидали б папери, щоб дати звістку, а не черевики, щоб ходити босими по снігу.

І Арам стомлено сів на камінь. Серце його стискалося так, що, здавалось, ось-ось розірветься… Ні, пропав, загинув його сокіл — улюблений син; він готував з Ашота мисливця, безстрашного, як барс, спритного, як рись, і з серцем лева… Так… Велике майбутнє пророчив Арам своєму синові, розумному і чесному…

— Ходім, — опам’ятався він і підвівся. — А втім, ні, Аршак. Ти піди, візьми коней і повертайся в село.

— А ти?..

— А я вийду на гору, прийду пізніше. Ніч буде місячна. Трохи поблукаю там, за скелями. Подивлюсь… Повернутись додому!.. А що робити дома? Серце розривається… Ну, іди, йди…

Аршак пішов до коней, а Арам, повернувши праворуч, вздовж скель, піднявся вгору по схилах.

Коли він сходив на вершину скель, що наближались до Барсової ущелини зі сходу, у його серці ще жевріла надія. «Ех, доле, де ти?.. Справдилися б слова мисливця Асатура — і більше нічого мені в світі не треба», — подумав Арам, виходячи на виступи рудих скель.

Нарешті мисливець вийшов на вже знайомий нам край Диявольської стежки, сів на виступ і окинув поглядом усю Барсову ущелину, що розіслалася внизу.

Була остання ніч осені… Двадцять третього грудня опівночі на північній половині нашої планети починалася зима.

Місяць ще тільки сходив на блідий небозвід, його тьмяне світло осяяло хребти, звернуті на захід, по той бік ущелини. На східних хребтах, якими зійшли діти, було ще темно. Внизу похмуро розкривало свою пащеку чорне глибоке провалля.

Арам сидів на камені, напружено вслухаючись у голоси природи і вдивляючись у протилежні скелі. Але серед тиші, що панувала навколо, він чув тільки, як пульсує кров у його скронях.

Ось місяць яскраво освітив верби і поряд з ними карагачі. «Що це? — здивувався Арам. — Адже там, між вербами, завжди росли карагачі з темною корою. Чому вони стали білими? Хто міг так оголити ці дерева?..»

Дивне дерево з розкинутими в сторони оголеними білими гілками стурбувало Арама. Проте він стримував себе. Досвідчений мисливець був схожий на людину, яка стоїть на березі вузенької бистрої річки і не може вирішити, перестрибнути на той берег чи ні. Йому треба було крикнути, подати звідси, з вершини скель, голос — для того ж він і йшов сюди цілу ніч, ледве переводячи подих. Та Арам боявся. Якщо тільки скелі відгукнуться йому своєю луною, загине його остання надія…

Довго сидів він так і, нарешті, наважився.

— Ну, — сказав сам собі, — подивлюся, яке в мене мисливське щастя!

Він встав, високо підвів голову і відкрив, було, рота, щоб крикнути, але так і не зміг. Ніби якась сила здушила йому горло, серце застукало швидко-швидко. Здавалося, що від цього крику залежить усе його життя — бути йому чи ні.

Арам почекав, примусив себе трохи заспокоїтись, відкашлявся і, глибоко вдихнувши прохолодне повітря гір, щодуху закричав:

— Ашот, гей! Ашо-о-о-от!

Голос його полинув ущелиною, відбиваючись од скель гучною луною.

Арам замовк. Він весь перетворився на слух, завмер і, намагаючись не дихати, схилився над ущелиною. Минали секунди, секунди тривожного чекання. Вони здалися Араму вічністю.

І раптом з протилежних пасом гір долинув до нього тоненький голос:

— Ге-ей!

А потім той же голос тривожно крикнув:

— Вставайте, Ашот, Гагік! Вставайте, нас гукають!..

Нічне повітря було таке чисте, що до чутливих вух Арама виразно долинули не тільки цей голос, а й слова нарікань хлопців: «Що таке, Асо, чого ти кричиш?»

Почувши голоси хлопців і ім’я сина, якого він любив понад усе в житті, Арам безсило сів на камінь і заридав… Гарячі сльози капали з очей, текли по обпаленому вітрами і сонцем обличчю цього міцного, як скеля, чоловіка. З серця зсувався важкий тягар, що мучив його протягом довгих тижнів. На душі ставало легко-легко…

А навпроти з скель долинало:

— Тут ми, тут!..

— Допоможіть нам вийти звідси!..

— Хто це прийшов? Хто ти?..

Почув Арам і плач. Голосно ридала дівчина — очевидно, від щастя, як і він, дорослий, загартований життям чоловік.

Мисливець хотів озватися, відповісти, але не міг — голос не слухався його. Тоді Арам схопив рушницю, і один по одному випустив два заряди з своєї двостволки: «думб-думб». Спалахнули два вогники, що вихопились із стальних трубок рушниці.

— Джан! Батько мій, батько!..

Ашот знав ці постріли. Так на полюванні батько кликав сина, коли вони губилися в горах. Це був їхній умовний сигнал.

— Дядьку Арам, дядьку Арам!.. — продзвенів приємний тенорок Гагіка.

— Батьку, батьку!.. — схвильовано кричав Ашот.

А Шушик весь час плакала й плакала.

Вночі в горах кричати не треба. Досить просто чітко й виразно говорити і, коли між тими, що розмовляють, лежить ущелина, а від одного схилу до другого дуже далеко, повітря з ущелини донесе кожне слово, таке воно чисте й спокійне.

— Гей, синку, ви живі?.. Всі?..

— Живі! Живі!.. — на все горло закричав Ашот.

— Говори тихо, так як я!.. Здорові? Хворих нема?

— Здорові, дядечку Арам. Ми тут прямо як на дачі! Повітря чисте, прохолодне, — озвався Гагік.

Арам так гучно розсміявся, що аж у скелях загриміло.

— Гей, хлопче! Ти все такий же жартівник! Ну, як ви?.. Як жили?

— Не видно тебе, батьку, вийди на світло! — попросив Ашот.

Арам піднявся на виступ, освітлений місяцем, і полонені Барсової ущелини побачили могутню постать чоловіка з рушницею в руках.

— Ой, колій ж ти встиг стати таким великим, дядечку Арам? — дивувався Гагік.

Він, звичайно, жартував, адже на фоні неба й орел, який сидить на вершині гори, здається великим-превеликим. Що ж тоді казати про людину!..

Почалася тривала розмова. Схвильовані серця потроху заспокоювались.

— Як моя мама? Як сестрички? — запитала Шушик.

— Мама твоя зараз над твоїм черевиком плаче… Черевика твого знайшли ми в гирлі потоку… Там же знайшли й книжки ваші, і аба Асо… Ну, гаразд. Я зараз до вас прийду.

— Не треба, тату! Стежка засипана снігом! Повертайся в село, а завтра вранці прийдете по нас, — сказав з тривогою в голосі Ашот.

— Іду, йду до тебе, моє ти левенятко! Що мені в селі робити?..

— Стежка покрилась льодом, не йди! — злякано закричав Ашот. — Повертайся додому, заспокой маму, всіх заспокой у селі.

— Це правильно, синку мій. Людина не повинна радіти сама. Чекайте, ми прийдемо завтра!.. Ну, на добраніч, я повернусь.

І Арам пішов так легко, наче його ноги не торкалися землі, наче він летів на хмарах…

Іноді він зупинявся, оглядаючи світ, який розіслався внизу. Мисливець почував себе гордим і сильним, йому здавалось: ніяка сила в світі не зможе його перемогти…

На пагорбі, що височів над селом, Арам зупинився. Гори, які тяглися аж до полів, тут кінчалися, і від підніжжя пагорба стелилася рівнина.

Біля пагорба обривалась і балка, що відходила від гір. Коло її нижнього краю лежало його рідне село. Зараз воно спало. На схилах гір снігу не було, але ущелина й сади були вкриті білою ковдрою.

Арам сів на камінь, подивився вниз на село, потім підвівся і крикнув з усієї сили:

— Ей, айгедзорці! Вставайте! Дітей знайшов!..

Він звів рушницю до неба і повідомив про радісну звістку пострілами з обох стволів.

— Гей, люди! Вставайте, дітей знайшов!..

Розбуджені пострілами, айгедзорці посхоплювались, у хатах засвітились вогні, заскрипіли двері, напіводягнені люди вибігали на вулицю:

— Арам, це Арам! Діти знайшлися! Вставайте! — неслося по селу.

Ще не розвиднілось, коли на природних стінах, що оточили Барсову ущелину, з’явилися люди. У всіх у руках були смолоскипи, і в їхньому світлі рухи людей набували фантастичного вигляду. Тіні розросталися, множились і так химерно рухались по скелях, що полоненим Барсової ущелини, які дивились на них знизу, почало здаватися, ніби там, у горах, іде гарячий бій з ворогами, що обступили середньовічну фортецю.

Це колгоспники звільняли від льоду Диявольську стежку. Десятками товпились люди на скелях, розмахували смолоскипами, і до наших героїв долинали зворушливі слова:

— Діти, діти наші знайшлися! Дорогі наші діти!..

ЕПІЛОГ

Спека в Араратській долині — така спека, що до полудня повітря стає густим, як туман. Суха мла огортає землю. Все живе тікає від пекучого сонця. Птахи летять у далекі прохолодні краї, а безкрилі ховаються в землі. Гадюки й ті повзуть у гори — «на дачу».

І ось у цю страшенну спеку, коли на небі нема ні хмаринки, з рудих гір, що нависли ліворуч над рівниною, раптом скочується бурхливий каламутний потік. З гуркотом і гулом мчить він вниз, до Араксу, вливається в річку і, скаламутивши її прозорі води, зникає. Ніби його й не було!..

Що ж це за потік? Де він народився і звідки біжить?

Цілі століття сушили люди голови над цією загадкою, і загадка ця, певно, так і лишилася б нерозгаданою, коли б одного чудового осіннього дня група юннатів не вийшла з Айгедзора на колгоспну ферму, щоб відвідати своїх підшефних телят, і не потрапила б випадково в Барсову ущелину.

Школярі вийшли звідти через півтора місяці, схудлі, почорнілі від сонця й вітру, обідрані, але фізично й духовно загартовані.

Грізні стихії гірської зими кинули на них морози, хурделиці, примусили голодувати, переживати злигодні, загрожували смертю… Але четверо хлопців і одна дівчина не загинули і навіть не занепали духом. Навпаки, з такої тяжкої боротьби вони вийшли переможцями.

Минулися ті важкі дні, морози, хуртовини, голод…

Знову весна в Араратській долині, знову піднялись і скаламутились води Араксу.

Вниз від Барсової ущелини, на неораних ділянках Араратської долини, де росли тільки колючки та полин, тепер, гуркочучи й димлячи, наступають на цілину сталеві коні. Вони зорюють незаймані землі, залишаючи позад себе рядки жовтого грунту.

Садівник Аршак виймає з кошика чубуки здичавілої виноградної лози і, даючи їх школярам, наказує:

— Ну, діти, дорогі мої, садіть так, щоб усі виросли!

І школярі з радісною надією садять у невеликі рівчачки принесені з Барсової ущелини чубуки винограду.

Головою колгоспу вже не Арут. Тепер інші люди керують колективним господарством Айгедзора, і під їх керівництвом народжується цей виноградник, єдиний в Араратській долині, який не доведеться на зиму накривати землею. Здійснюється давня мрія Артема Сароянца, відроджується його виноградник, але тепер уже для багатьох людей.

З Єревана приїхала, звернула ліворуч і помчала по сухому руслу колись таємничого потоку машина. З неї вийшли люди в брезентовому одязі. Один з них, розгорнувши газету, запитав:

— Хто тут є з «полонених Барсової ущелини»? Хай підійде до нас і покаже, де був дикий виноградник.

Це були працівники Академії наук, що приїхали по чубуки для дослідної станції.

Приїхали з Єревана і геологи. Вони уважно оглянули печеру і розгадали таємницю потоку.

Висадивши в повітря скелі, геологи знайшли підземний басейн з темними й холодними водами. Гирло цього водоймища замикав рухливий камінь. Коли басейн наповнювався водою, то під її тиском камінь зсовувався, і потік виривався назовні. Вода витікала, тиск спадав, і камінь знову ставав на своє місце, затуляв вихід.

Ось яким простим виявилось походження цього таємничого потоку. Колгосп упорядкував підземний басейн. З осені й до кінця весни збирається в ньому вода. Коли молоді насадження починають просити вологи, мисливець Арам іде Диявольською стежкою в Барсову ущелину і, підперши рушницею стіну печери, піднімає шлюз.

Не раз Арам зустрічав там самітнього барана, що здивовано спостерігав спокійну течію води. Це син Чорнухи. Мати його давно вже на фермі, а він живе диким, і ні приманки Асо, ні хитрощі Арама не впливають на нього. Народжений серед вільної природи, пізнавши волю, він не бажає розставатися з своїми любимими скелями…

Сьогодні п’ятниця. Через діва дні Шушик прийде на ферму, а Асо ще не всі уроки підготував. Та нічого! Жодного разу не довелось йому червоніти перед своєю маленькою вчителькою.

З теплим почуттям виймає Асо з-за пояса свою сопілку й грає.

— Ло, ло, ло…

Потім, вгамувавши кіз, що так розпустувалися, він знімає з голови ковпак, обгорнутий шовковим шарфом, і, приклавши руку до вуха, починає співати курдські мелодійні пісні:

— Беріване, беріване… Як чарує весняний дзвін Потічка, що біжить з гори, Та не може зрівнятись він З ніжним співом моєї сестри…

Шушик милується рядами молодих паростків виноградної лози, а вітрець доносить до неї з далеких гір звуки ніжної курдської мелодії. Захищаючись долонею смаглявої руки від сліпучого сонця, дівчина намагається розгледіти між скелями знайому постать пастуха. І, звертаючись до товариша, що працює поряд з нею. вона теплим голосом говорить:

— Ашот, послухай — це співає Асо… Наш Асо…

Примітки

1

Лаваш — тоненькі коржі з борошна.

(обратно)

2

Ахчи — дівчина (вірм.).

(обратно)

3

Йдеться про групу американських «туристів», яка влітку 1951 року піднялася на Арарат начебто для розшукування «Ноєвого ковчега».

(обратно)

4

У 1952 році головнокомандуючий американськими окупаційними військами в Європі генерал Ріджуей, стоячи на схилах Арарату, оглядав у бінокль лівий берег Араксу, по якому пролягає кордон Радянського Союзу з Туреччиною. Ріджуея оточували вищі чини турецької армії.

(обратно)

5

Нані — матуся (вірм.).

(обратно)

6

Хушке — сестричка (курд).

(обратно)

7

Шампур — рожен, на якому готують шашлик.

(обратно)

8

Мацун — кисле молоко (вірм.).

(обратно)

9

Гата — пиріг з солодкою жирною начинкою (вір м.).

(обратно)

10

Айгедзор — по-вірменськи означає ущелина садів.

(обратно)

11

Карас — величезний, на кілька відер, глиняний глечик.

(обратно)

12

Бангі — споріднена з дурманом рослина (вірм.).

(обратно)

13

Герой вірменської народної казки.

(обратно)

14

Куро — хлопець (курд.).

(обратно)

15

Торк-Ангех — герой вірменських народних казок і легенд.

(обратно)

16

Алмаст — героїня поеми О. Туманяна «Взяття Тмкаберта».

(обратно)

17

Япунджа — бурка (азерб.).

(обратно)

18

Ечміадзін — резиденція католикоса, глави вірмено-грегоріанської церкви.

(обратно)

19

Шамс — по-курдськи — сонце. Курди були сонцепоклонниками.

(обратно)

20

Кярван-гран — губитель караванів.

(обратно)

21

Чортів кіготь — народна вірменська назва чорного кременю.

(обратно)

22

Бозбаш — м’ясна страва (азерб.).

(обратно)

23

Шорва — суп (вірм.).

(обратно)

24

Маран — льох, де зберігають вино й фрукти (вірм.).

(обратно)

25

Я готовий принести себе в жертву за стрункий стан, світле чоло, ласкаве слово свого юного сина… (курд.)

(обратно)

26

Xаурма — шматочки жареної баранини (вірм.).

(обратно)

27

Мацун — кисле молоко (вірм.).

(обратно)

28

Араз — Аракс (курд.).

(обратно)

29

Велике, велике спасибі (курд.).

(обратно)

30

Георг Марзпетуні — вірменський полководець середньовіччя. З двадцятьма воїнами він напав під містом Гарні на цілу армію арабів.

(обратно)

31

Один з героїв епосу «Давид Сасунський», що відзначався гучним голосом.

(обратно)

Оглавление

Вахтанг Ананян ПОЛОНЕНІ БАРСОВОЇ УЩЕЛИНИ Пригодницька повість

ВСТУП

ЧАСТИНА ПЕРША

  Розділ перший

  Розділ другий

  Розділ третій

  Розділ четвертий

  Розділ п’ятий

  Розділ шостий

  Розділ сьомий

  Розділ восьмий

  Розділ дев’ятий

  Розділ десятий

  Розділ одинадцятий

  Розділ дванадцятий

  Розділ тринадцятий

  Розділ чотирнадцятий

  Розділ п’ятнадцятий

  Розділ шістнадцятий

  Розділ сімнадцятий

  Розділ вісімнадцятий

  Розділ дев’ятнадцятий

  Розділ двадцятий

  Розділ двадцять перший

  Розділ двадцять другий

  Розділ двадцять третій

  Розділ двадцять четвертий

  Розділ двадцять п’ятий

  Розділ двадцять шостий

  Розділ двадцять сьомий

  Розділ двадцять восьмий

ЧАСТИНА ДРУГА

  Розділ перший

  Розділ другий

  Розділ третій

  Розділ четвертий

  Розділ п’ятий

  Розділ шостий

  Розділ сьомий

  Розділ восьмий

  Розділ дев’ятий

  Розділ десятий

  Розділ одинадцятий

  Розділ дванадцятий

  Розділ тринадцятий

  Розділ чотирнадцятий

  Розділ п’ятнадцятий

  Розділ шістнадцятий

  Розділ сімнадцятий

  Розділ вісімнадцятий

  Розділ дев'ятнадцятий

  Розділ двадцятий

  Розділ двадцять перший

  Розділ двадцять другий

  Розділ двадцять третій

  Розділ двадцять четвертий

  Розділ двадцять п’ятий

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

  Розділ перший

  Розділ другий

  Розділ третій

  Розділ четвертий

  Розділ п’ятий

  Розділ шостий

  Розділ сьомий

  Розділ восьмий

  Розділ дев’ятий

  Розділ десятий

  Розділ одинадцятий

  Розділ дванадцятий

  Розділ тринадцятий

  Розділ чотирнадцятий

  Розділ п’ятнадцятий

  Розділ шістнадцятий

  Розділ сімнадцятий

  Розділ вісімнадцятий

  Розділ дев'ятнадцятий

  Розділ двадцятий

  Розділ двадцять перший

  Розділ двадцять другий

  Розділ двадцять третій

  Розділ двадцять четвертий

  Розділ двадцять п‘ятий

  Розділ двадцять шостий

ЕПІЛОГ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg