Олексій Огульчанський ВІТРІВ КУТ
Художник ТУРОВСЬКИЙ М. С.
НАС БУЛО ТРОЄ
Літнім ранком уздовж Адміралтейської набережної в Ленінграді йшли троє: юнак з різьбленими рисами обличчя у форменій куртці студента геологічного факультету, кремезний широкоплечий моряк у гарному капітанському картузі і білява, струнка, скромно одягнута дівчина. її великі чорні очі дивились на все з неприхованою цікавістю.
Супутники весело розмовляли, часто повторюючи: «А пам'ятаєте?..» Відразу було видно, що це після тривалої розлуки зустрілися друзі, яким було про що згадати, було про що поговорити.
Широким мостом, який гігантською дугою повис над багатоводною Невою, вони перейшли на Університетську набережну і тут зупинилися біля триповерхового будинку. На вивісці біля входу чіткими літерами на чорному фоні було написано: «Зоологічний музей».
— Невже тут? — якось розгублено промовив моряк і, окинувши оцінюючим поглядом будинок, додав: — Приміщення підхоже! Може, навіть краще, ніж у Вітровому Куті, — при цьому він хитро підморгнув своїм приятелям.
Деякий час усі троє постояли біля входу, потім несміливо переступили поріг.
В Мамонтовому залі Зоологічного музею в цей ранковий час панувало незвичайне пожвавлення. Строкатий натовп глядачів скупчився біля величезного кістяка слона. В загальній приглушеній розмові можна було розрізнити такі слова, як: «Пліоцен», «Колосаль», «Меридіоналіс», «Унікум»…
— Я впізнаю. Це він, — тихо промовила дівчина, не відриваючи погляду від кістяка.
— Це він, — підтвердив студент.
— Слона тут і не роздивишся. Натовп, — поскаржився моряк.
— Хто ці люди? — звернувся студент до наглядача залу, дідка в окулярах з позолоченою оправою.
— Делегати міжнародного з'їзду палеонтологів, — з готовністю відповів той. — З усіх країн світу. Бач, як нашим слоном милуються. Чудо природи!
— З усіх країн світу? Ото здорово! — промовив моряк і, по-хлоп'ячому зніяковівши, поцікавився: — Мабуть, забавна штука, ну, цей слон? — і чогось доторкнувся рукою до шраму на своєму обличчі.
Наглядач залу подивився на моряка так, неначе перед ним стояв малюк і питав про щось недоладне.
— Юначе, — промовив він з гідністю. — Це ж унікальний експонат, єдиний у світі.
Потім нахилився до моряка і довірливо пошепки додав:
— А слона знайшли на березі Азовського моря звичайні хлопчаки. Дітвора, одним словом, піонери.
Моряк заперечливо похитав головою і з удаваним недовір'ям промовив:
— Ну, таке скажете! Хлопчаки…
— Так, так! Вірте мені, — гарячився старий.
Серед екскурсантів вирізнявся присадкуватий товстун. Він був одягнений у просторий костюм кольору збляклої трави, велика кругла лиса голова його виблискувала, мов гарбуз. Штовхаючи своїх колег, товстун метушливо бігав навколо кістяка, щось говорив і при цьому так розмахував палицею, що здавалося, ось-ось когось зачепить.
— Про що він? — поцікавився моряк, звертаючись до дівчини — Дошкулив йому цей слон, чи що?
— Це француз. Може, професор якийсь. Він захоплений, — пояснила дівчина.
— Колеги, — несподівано голосно вигукнув товстун. — Шлон — корошо. Дуже корошо. Хто найшов? Нема на етикетки шлон, — обурився він, безжалісно перекручуючи російську мову.
Цей вигук привернув увагу решти вчених. Вони зібралися біля етикетки. На якусь мить у залі запанувала тиша, але зразу ж з усіх боків посипалися запитання. Питали китайці, питали албанці, французи…
— Хто знайшов кістяк південного слона?
— Чия це щаслива знахідка?
Екскурсовод, високий, з довгою тонкою шиєю чоловік, тільки було розкрив рота, щоб відповісти, коли хтось чітко промовив:
— Це ми знайшли.
Всі повернулися до студента-геолога. Це він сказав три слова, які в ту ж мить були повторені багатьма мовами. Десятки очей зацікавлено дивилися на трьох молодих людей. І в тиші, яка раптом настала, високий сивий чоловік у національному індійському костюмі сказав:
— Це одна з найщасливіших знахідок на нашій планеті. Розкажіть про неї.
— Це трапилося не так уже й давно. Нас було троє, — сказав студент. — Все почалося в той пам'ятний день, коли мій приятель шкіпер Вася Збандуто вперше надів капітанський картуз…
КАПІТАНСЬКИЙ КАРТУЗ
… Вася прокинувся не відразу. Він кілька разів розплющував очі і казав: «Встаю. Ще трошки».
Але міцний передранковий сон брав своє, і Вася засинав знову. Це, кінець кінцем, вивело дідуся з терпіння. Він енергійно трусонув онука за плече і, коли Вася відкрив очі, сердито промовив:
— Ну й спи собі! Сам поїду.
Це вплинуло. Хлопець швидко схопився з ліжка.
— Як сам? Я швидко! — і поквапливо почав одягатися.
— Не поспішай, — уже спокійно пробурчав дідусь. — Так-сяк не для моря. Зрозуміло? Море поважає акуратність. Запам'ятай це слово — а-ку-рат-ність.
Хлопець надів парусинові штани, такий же кітель з мідними, справжніми «морськими» ґудзиками і з досадою натягнув на голову старий солом'яний крислатий бриль. Звичайно, значно краще було б у такий момент надіти безкозирку, тільки не яку-небудь там з надписом «Герой», а справжню, матроську.
Ці мрії переривав суворий окрик дідуся:
— Ти куди це зібрався босий? Щиглів ловити? Зараз же взуй чоботи. Забуваєш, — у море йдеш!
Дідусь ставав невпізнанним, коли збирався в море. У звичайні дні він мовчки сидів у кутку кімнати, плів снасті, оживаючи в ті короткі хвилини, коли повертався син, Васин батько, з моря й приносив з собою в кімнату міцні запахи риби та морських просторів. Старик слухав розповіді сина, жадібно ловлячи кожне слово. Ще б пак! Сам усе життя провів у морі…
І тепер, коли дідусеві доводилося виїжджати в море, хоч і недалеко, всього-на-всього за сотню метрів від берега, ловити бичків, готувався він до цього, дотримуючись усіх рибальських правил.
Ось і зараз Вася бачить перед собою дідуся в повній рибальській формі: на ногах щедро вимазані дьогтем чоботи з довгими халявами, завернутими вище колін, стьобані ватяні штани, брезентова куртка, застебнута на всі ґудзики і туго підперезана шматком сітки замість пояса. Закурена тютюновим димом борода старанно розчесана, а вуси стирчать, як крила чорної крячки.
Вони вийшли на безлюдну вулицю. Вже рідшала темрява короткої південної ночі… Йшли мовчки.
Хлопець, важко човгаючи по бруку чоботами, ніс кошик з рибальським спорядженням; дідусь узяв весла і три якорі з акуратно зібраними в кільце «кінцями».
— А навіщо третій якір? І двох досить, — порушив мовчанку Вася.
— Море припас любить, — відповів дідусь.
Вузькими провулками вийшли до моря. Тільки рівномірне зітхання прибою нагадувало, що перед рибалками лежить неосяжний морський простір; само море було ще вкрите сірою пеленою туману.
Дідусь кинув на мокрий пісок ношу, зняв картуз, витер тильною стороною спітнілого лоба й промовив:
— Після бурі забунацало[1]. Буде бичок.
… Вася зовсім не здивувався, коли дідусь, піднявши весла догори, сказав:
— Прибули. Савур-могила!
Насправді ніякої могили тут не було. Навколо всюди море. Але хлопець уже знав, що рибалки поділяють зовсім одноманітний, на перший погляд, простір моря, як колгоспники поля, на окремі ділянки. А всі прибережні підводні скелі називають Саур-Могилою.
Човен закріпили на два якорі. Дідусь витяг із халяви кисет і, не поспішаючи, почав набивати люльку. Хлопчик возився з вудочкою. Було ще темно, а волосінь, як на зло, заплуталась.
— Снасть із вечора готують, — зауважив дід.
Поки Вася розмотував волосінь, дідусь піймав великого сірого бичка, який, розчепіривши розкішні оранжові плавці й роззявивши зубату пащу, здавалося, здивовано дивився на рибалок.
— Красунь, — радісно вигукнув рибалка, кидаючи рибу в сумку, спеціально причеплену за бортом човна. Потім старик витер об ганчірку руки й не поспішаючи знову закинув у море вудочку.
Скоро й Вася тримав у руках здобич.
Зійшло сонце. З'явились крикливі чайки. Ранок був напрочуд вдалим. Дідусь ледве встигав наживляти гачки. І робив це мовчки, швидкими звичними рухами. Розмовляти було ніколи. Навіть люльку не курив.
— А що це там? — спитав розглядаючись по сторонах хлопець, якому набридло рибалити. Дідусь поглянув на горизонт. Там виднілась якась чорна цятка.
— Пароплав. З Криму. Повз нас пройде. Далеко ще. Мабуть, Вітрів Кут минає.
— А що це за Вітрів Кут?
Дідусь уважно подивився на онука.
— Ти, хлопче, рибаль, — сказав він повчально. — У сьомий клас перейшов, а як першокласник щокаєш. Ходитимеш у море — узнаєш Вітрів Кут. Це бухта така.
Чорна цятка швидко росла. Вася вже виразно розрізняв маленьку білу коробочку-пароплав і смужечку кучерявого диму.
— Дивіться, дивіться! Бочка! Залізна бочка! — раптом закричав Вася.
— Що там ще за бочка, — вже роздратовано відгукнувся старик, не відриваючи погляду від вудочок. — Замовкни, рибаль!
— Та бочка ж, дивіться, ось вона близько!
Старик неохоче одірвався від своїх вудочок, обернувся та так і застиг.
— Це міна, — хрипким голосом промовив він. — І несе її прямо на теплохід. Не помітять її. Глибоко затоплена. От так ситуація. Що ж робити? Теплохід близько.
Вася судорожно схопився за весла.
— Тікаймо!!! Вибухне! — злякано крикнув він.
— Так, значить, тікати? — зловісно процідив старик. — Смерті боїшся. А на пароплаві люди. Багато людей.
Він швидко роздягся, і не встиг Вася відповісти, як Дідусь стрибнув у море.
— Кінець запасного якоря кидай сюди, — почулося з-за борту шлюпки. — Якір кріпи в човні. Ріж кріплення, сідай за весла.
Тремтячи всім тілом, машинально, як уві сні, Вася виконував команду. Він бачив, як дід, тримаючи в зубах кінець вірьовки, підплив до міни і пірнув.
Пароплав був зовсім близько, вже доносився шум його машин.
Ось над водою з'явилася голова дідуся. Вірьовки в зубах вже не було.
— Натискуй на весла! Виходь з каналу і кидай якір! — крикнув старий рибалка.
Вася щосили наліг на весла.
… Коли розсіявся туман і на горизонті показався низький берег, капітан залюбувався візерунковими обрисами маленького містечка. На рибальський човен, що з'явився справа від борту, на «Аргусі» не звернули уваги: тут завжди рибалять бичколови. Єдине, що здалося дивним, — людина купалась у зоні каналу. «Цікаво, хто це в таку рань надумав купатися», подумав капітан і підніс до очей бінокль. Те, що він побачив, примусило його здригнутися.
— Стоп! Повний назад, — пролунала тривожна команда.
Заскрипів могутній корпус теплохода. Величезні каскади бризок піднялися за кормою.
Всі, хто був на теплоході, кинулись на палубу. Ніхто не знав, що трапилось. А капітан віддавав розпорядження:
— Шлюпку на воду! Попросити смільчаків на борт.
Звістка про те, що два рибалки врятували «Аргус» від загибелі, швидко облетіла всі палуби. Сотні пасажирів скупчилися біля борту. В повітрі привітно замелькали капелюхи, картузи, хусточки.
А в човні стояв дідусь. Він був без картуза, в мокрій сорочці, що прилипла до тіла. Однією рукою старик спирався на плече онука.
Вася розмахував своїм брилем…
… Капітан скуйовдив руде, жорстке волосся Васі, подивився на його збентежене, вилицювате, з облупленим носом обличчя і спитав:
— Ну як, злякався?
Вася часто заблимав вицвілими на сонці віками.
— Анітрохи.
Дідусь, який стояв поруч, нахмурився, незадоволено крякнув, але промовчав.
— Капітаном думаєш стати? Про капітанський картуз мрієш? — продовжував капітан.
— Ага. Думаю, — відповів уражений Вася: його приховану мрію розгадали.
— Я так і знав, — задоволено вимовив капітан, любуючись хлопцем.
— Так ось тобі картуз. — Він зняв свій чудовий, з роззолоченим козирком картуз і урочисто надів його Васі на голову.
— Величенький, — вимовив він при загальному схваленні пасажирів. — Підростеш, якраз по тобі буде.
Вася витягнувся, неначе хотів зразу підрости, і випалив:
— Велике спасибі, товаришу капітан.
Вже коли вони з дідусем ішли провулком додому, Вася подумав: «Я-то трохи злякався», але ця неприємна думка швидко розвіялась, і він з гордо піднесеною головою закрокував рідною вулицею у супроводі юрби ровесників. Вони, як і належить, уже знали про те, що сталося.
ХЛОПЕЦЬ У КАРТАТІЙ ПІЖАМІ
Вася погано спав у ту ніч. Прокинувся дуже рано. У вікно заглядав повний місяць. У хаті всі спали. Вася крадькома підвівся з ліжка, ввімкнув настільну лампу й, обережно ступаючи босими ногами, добрався до шафи. Дістав звідти завітний капітанський картуз. Уважно оглянувши його, доторкнувся пальцями до блискучих листків на козирку, а вже потім — який це вже раз — надів.
Але ось горе, полюбуватись на себе не можна було: велике дзеркало у другій кімнаті, там спала мати, а спить вона чутко. Вася це знав. Правда, на письмовому столі лежало зовсім маленьке дзеркальце: в нього було видно або ніс, або вухо. Але нічого робити, довелося любуватись гарним головним убором по частинах.
— Ти що там робиш? — несподівано запитала мати.
Здригнувшись від несподіванки, Вася удавано байдуже відповів:
— Та я так. Води напитись…
— Знаю тебе. Картуза приміряєш…
Вася зітхнув і з жалем поклав картуз на стіл, накрив його газетою і ліг. Лежав з розплющеними очима. Невтримна фантазія малювала наступний ранок у райдужних фарбах.
Ось він надіне капітанський картуз і, певна річ, найкращий свій костюм: кітель, перешитий з батьківського бушлата, — ґудзики на ньому начищені ще з вечора до нестерпного блиску, — і справжні штани кльош. Жаркувато буде, але ж морські капітани і в спеку ходять у повній формі. І ось у супроводі нерозлучних друзів, — а з ними вже про все домовилися, піде він вулицею. Люди зупинятимуться, сплескуватимуть руками: «Дивіться, цей хлопець врятував корабель», «Герой», а може хто й скаже: «Такий малий, а вже капітан…»
Вася навіть заплющує очі від напливу почуттів.
Заснув він непомітно, А коли прокинувся, в кімнаті було вже видно. На столі лежав ключ із зеленою тасьмою. Це означало — всі пішли з хати: батько на судно, мати на базар, а дідусь до моря — душу відвести з від'їжджаючими рибалками — це він робив кожного ранку.
У вікно хтось обережно постукав.
Надворі в повному зборі стояли приятелі: Митя Орличенко, товстун Петько Безверхий, на прізвисько Калкан, і чорний, як жук, Ваня Копчений, артистом прозваний за успішні виступи на шкільній сцені в кумедних ролях. Приятелі посилено жестикулювали руками, роблячи виразні знаки: «Час, чого вилежуєшся».
Одягся Вася швидко, тільки з брюками кльош вийшла неув'язка, — справжній гарний кльош кудись подівся. Довелось одягти брезентові штани, в яких їздив ловити рибу.
Скоро ватага хлопчаків на чолі з Васею, шльопаючи босими ногами, курним провулком попрямувала до моря. Звичайно, ніхто з друзів не звернув уваги на пусте зауваження баби Фені. Вона несподівано вийшла з-за рогу, несучи в кошику свіжу тюльку. Побачивши Васю, бабка сплеснула руками й закричала на всю вулицю: «Тю! Вирядився хлопчисько! Маскарад, чи що, у дитячому таборі сьогодні?»
— Ходімо на дикий пляж, — діловито запропонував Копчений.
— Звичайно, на дикий, — погодились усі.
Тут, у приморському селищі, диким пляжем називають великий, обнесений парканом берег моря, де загоряють «дикуни», тобто всі ті, хто користується всіма благами південної природи без курортних і санаторних путівок — «по-дикому». У розпал літа на пляжі збирається дуже багато людей, особливо дітвори. Надмірно ніжні матері, як правило, пильно охороняють своїх діточок від всіляких «небезпек».
— Едику, не грай з піском. Очі засиплеш.
— Не пірнай, Едику, у вуха вода набереться.
— Едику, не лежи на сонці. Згориш.
Деякі з постійних відвідувачів пляжу від нічого робити могли буквально годинами спостерігати за рибалкою-бичколовом, який примостився, мов сорока на палі, або слухати вигадки якого-небудь підпилого рибалки, що невідомо як потрапив на пляж. Тепер, мабуть, зрозуміло, що кращого місця для ватаги хлопців не можна було підшукати на всьому Азовському узбережжі.
На превеликий жаль, сьогодні на пляжі мало людей. Ранні відвідувачі пляжу сумлінно працювали, споруджуючи тенти. Будували їх досить просто. В пісок втикали кілочки, а зверху натягували простирадло або яку-небудь строкату тканину, — і денний притулок курортника готовий.
На хлопців ніхто не звертав уваги.
І раптом біля самого берега моря вони побачили одинокого хлопця в картатій піжамі.
— Мамин синочок відбився! — закричав Вася.
Одинокий курортний хлопчик у піжамі — це ж справжній скарб для місцевої дітвори. Звичайно такого хлопчика дражнили. Після перших слів дітвори він тікав щодуху, на ходу кличучи батьків на допомогу.
Як і треба було чекати, ватага попрямувала до «піжамного» хлопчика. Вася оглянув його оцінюючим поглядом:
— Ей, ти! — голосно крикнув він.
Той глянув на Васю та його товаришів, які стояли у невимушених позах, і нічого не відповів.
— Ти глухий? — чіплявся Вася.
— Ні, не глухий. А що тобі?
— Як тебе звуть?
— Мене? А тобі не все одно? Ну… Толя.
— А прізвище?
— От причепився. Прізвище, будь ласка, Гусинський.
— Ага. Значить, Толець Гусак, — швидко переклав Вася.
— І за це дякую.
Толя почав знову дивитись на море. Розмова якось не виходила. Тоді Вася почав наступ:
— Як же ти без таточка і матінки? Ти ж одразу втопишся? У тебе буде ангіна. Тобі хулігани носа розіб'ють. Тебе морський кіт з'їсть, — при цьому він зробив страшне обличчя: витріщив очі, надув щоки.
Але й цей випробуваний метод не допоміг. Толя не втік, не покликав на допомогу. Він поводився прямо-таки дивно. Коли Вася знову почав примовляти, він одрізав:
— Не чіпляйся. Теж герой знайшовся. Батьківський картуз начепив.
Це вже було занадто. Вася підскочив до Толі й з розмаху ткнув його кулаком у груди.
— Я тобі покажу героя. Гусак!
Ватага з погрозливим видом підступила ближче до супротивника. Але і в цю вирішальну хвилину Толя не злякався. Він тільки відступив на кілька кроків.
— Не займай, — погрозливо сказав, — битися з тобою не буду. Нема чого.
— На море, значить, дивишся? — несподівано примирливо спитав Вася.
— Дивлюсь.
— А моря, напевно, не нюхав?
— Не нюхав. Уперше бачу, — признався Толя.
— І плавати, мабуть, не вмієш?
— Трохи вмію.
— Ага, — зрадів Вася. — Давай, хто далі пірне!
— Що ж, спробуємо, — несподівано погодився Толя.
Серед приятелів Васі почувся схвальний гомін. До Толі підбіг замурзаний Ваня Копчений. Він зняв пошарпаний картуз і театрально вклонився.
— Прошу роздягатися, благородний Гусак! — глузливо промовив він. — Будеш тонути — бульби пускай великі. Може, витягнемо. Маєш честь пірнати з самим Ваською Збандуто. Пірнає він, як дельфін.
Його перебив Вася. Він поспішав.
— Копчений, будеш суддею, — розпорядився Збандуто.
Хлопчики швидко роздяглися. Вони стояли поруч. Один — обпалений південним сонцем, кремезний, із скуйовдженим рудим волоссям, другий — високий, тонконогий, гладко зачесаний.
Суддя зайняв належне йому місце.
— Пірнати на байду. Он ту, з зеленою кормою, — і Копчений показав на човен, що стояв на якорі недалеко від берега.
— Приготувались… і… три.
Одночасно сплеснула вода. Два хлоп'ячих тіла щезли в морській воді. Минуло кілька секунд. Пирхаючи і відпльовуючись, Вася виринув недалеко від човна. Він здивовано оглядався.
— А де ж цей… Гусак?
— Не з'являвся, — коротко відповів суддя, занепокоєно дивлячись на воду. — Ще втопиться. Щось довго немає.
В цей час за човном показалась голова Толі. Спритно розмахуючи руками, він швидко плив до берега…
— Здорово, — не стерпів суддя.
Підбігли до переможця й інші хлопчики.
— Та ти звідкіля такий?
— З Москви.
— Ти, мабуть, живеш на Красній площі?
— Ні, на Арбаті.
Жоден з цих рибальських синів не бував ще у Москві і, звичайно, не уявляв собі, що це за Арбат, але всі вони мовчки схвально закивали головами.
— А де ж ти пірнати навчився? У Москві, здається, моря нема.
— У басейні. Я розрядник…
Хлопчики знов закивали головами, мовляв, зрозуміла справа, басейн.
Всіма забутий Вася нашвидку одягся і сумно поплентався додому. Злість, хлоп'яча злість на несподіваного суперника закипала в його грудях. Він будував фантастичні плани помсти. «Нехай тільки тепер підвернеться. Нехай. Я ж його… Знатиме… Запам'ятає…» шепотів він.
… А Толя продовжував дивитися на море. Незабаром на горизонті показалася шхуна. Вона швидко наближалась. Біля берега судно зменшило хід, донісся скрегіт якірного ланцюга. Толя зрадів, коли побачив на борту судна чіткий напис «Урал». Незабаром од «Уралу» відійшов човен. У човні сиділо троє: двоє — на кормі, один — на веслах.
Коли човен був уже близько від берега, Толя крикнув:
— Дядьку Федоре!
Чорновусий рибалка, що сидів на кормі, підвівся на весь зріст і, приклавши долоні рук до очей, подивився на хлопчика.
— Та це ж Толя! Щоб мене дельфін проковтнув, — він і є, племінник!
На пляжі відбулася радісна зустріч.
— Ого, ти великий. Певно, вже у шостому?
— У восьмому, — поправив Толя.
— Це добре. А де ж мати з батьком?
— Не приїдуть. Зайняті.
— Так ти сам прикотив?
— Так, самостійно. На всі канікули.
— Бач, який! Весь у батька! — захоплювався рибалка. — А я твого листа одержав. Поїдеш на краснолов.
ЮНГА НА ОДИН РЕЙС
Опівночі вони вийшли з хати й відразу поринули в темряву південної ночі. Тримаючись за рукав брезентової куртки дяді Федора, Толя невпевнено крокував вулицею. Жодного вогника або прохожого — рибальське селище спало. Величезний купол неба був усіяний великими зірками. Толя легко знайшов знайоме сузір'я. Велика Ведмедиця повисла над горизонтом, піднявши свій хвіст.
«Дивно, — розмірковував хлопчик, — у Москві Ведмедиця маленька, а тут он яка велика».
Задерши голову, хлопець ішов, милуючись південним небом, і швидко, як і слід було сподіватися, спіткнувся й розтягнувся в пилюці.
— Ти сонний, чи що? — незадоволено спитав дядько Федір.
— Та ні, зірки…
— Які зірки? — не зрозумів дядя. — Стій, ми до моря вийшли.
В обличчя повіяло запахом прілих водоростей. У темряві почувся приглушений стукіт моторів, пропливали сині й червоні вогники.
— Ей, на «Уралі»! — щосили крикнув дядько.
Одразу ж глухо відгукнулось:
— Єсть на «Уралі».
— Шлюпку подавай!
Незабаром почувся плеск води й поруч зашарудів черепашник.
— Де ви? — пролунав сердитий простуджений голос.
— Тут! — Дядько Федір підхопив за руку Толю, й через кілька кроків вони опинилися біля човна.
— Це ти, Рідненький? — спитав дядько Федір.
— А то ж кому поночі блукати?
— Відправ хлопця на судно. Це наш юнга на один рейс. Синок Прокопа Гусинського. Пам'ятаєш такого?
— Як же, пам'ятаю… Добрі рибалки не забуваються. Головатий був. У міністерстві зараз! — Рідненький на мить замовк; було чути, як він щось перекладає в човні. — А от хлопця даремно в море. — За мить промовив несподівано: — У Москві ріс. Закачає його, ніжний. А втім, добре, — раптом погодився рибалка. — Хай сідає на корму. Та швидше, рідненький, зараз з якоря зніматись будемо…
Коли постать дядька Федора зникла у темряві, а шлюпка, похитуючись на дрібній хвилі, відпливла від берега, Толя почув:
— Віра! Ще раз віра!..
Кричали хором. Серед голосів виділявся голос хлопця. Він здався Толі дуже знайомим. Толя міг поклястися, що то кричав рудий хлопчисько у капітанському картузі — Вася Збандуто.
… По вірьовочній драбині Толя виліз на палубу шхуни. Тут у темряві снували якісь постаті. Скреготів ланцюг. Хтось крикнув:
— Якір на палубі!
І відразу ж пролунала команда:
— Малий!
Забуркотів мотор, здригнулася палуба під ногами, заплескала вода. Шхуна йшла у відкрите море.
Толя стояв на палубі, притулившись до бортових поручнів. Перед очима, віддаляючись, замелькали рідкі вогники рибальського селища. Палуба спустіла. Темрява. Тільки на щоглі блищав вогник.
Легкий морський вітерець куйовдив волосся Толі, а хлопець жадібно слухав цю незвичайну для москвича симфонію нічного життя моря.
— Чого це ти зажурився?
Толя від несподіванки здригнувся. Поруч стояв поважний рибалка. Голос знайомий. Та це той же Рідненький.
— Ходімо в камбуз. Обід варити, — запропонував рибалка.
Крутим вузьким трапом спустилися в трюм і опинились у маленькому п'ятикутному приміщенні. Яскраво світила електрична лампа. В кутку горіла чавунна пічка. Запах духовитого перцю, цибулі, лаврового листу заповнював камбуз. Тепер хлопець міг добре розглянути Рідненького. Це був широкоплечий рибалка з дещо похмурим загорілим обличчям і кудлатими бровами, з-під яких дивилися добрі голубі очі.
— Картоплю вмієш чистити? — спитав Рідненький.
— Вмію.
— Тоді сідай там біля кошика. Ніж на полиці. Лушпиння у відро. Та щоб ні смітинки. Зрозумів?
— Зрозумів. Юшку будемо варити?
Рідненький посміхнувся.
— Усі так думають. Де рибалки, там і юшка. Ні, рідненький, звичайнісінький борщ із півнем на обід, а на сніданок — картопляне пюре з м'ясними котлетами.
— А я думав юшку! — розчаровано протягнув Толя.
Хлопець зручно влаштувався на маленькій лавочці й зосереджено взявся за роботу.
Рідненький і хвилини не сидів на місці: майже нечутно рухався по малесенькому приміщенню і, хоч був незграбний на вигляд, нічого не перекидав. Він заглядав у каструлю, часто брав із шафи різні пакуночки і, прицілившись одним оком, насипав з них щось у ложку й кидав у окріп. Зрідка черпав ополоником борщ, взявши вариво у рот, заплющував очі та так і застигав на місці з піднятою вгору патлатою головою. Потім звичайно говорив:
— Так, рідненький, ще лаврового листику та сольки, так, рідненький, сольки. Трошечки.
І тут Толі стало зрозуміло, чому цього рибалку всі називають Рідненьким.
— Ви куховар? — спитав він.
— Рибалка я. А куховарами в нас усі бувають. По черзі.
— А що таке краснолов?
Рідненький ніби чекав цього запитання. Відповів якнайдокладніше. Толя довідався, що шхуна «Урал» держить курс на Залізинську банку. Швидкість руху 9 миль на годину. На Залізниці кілька днів тому висипано «посуд» — своєрідний перемет на багато гачків. На гачки ловиться красна риба. Це найцінніший сорт риби. Колись наші предки все хороше називали красним: красний товар, красна дівчина. В Азовському морі на гачки ловиться білуга, осетер, севрюга. Трапляються білуги вагою з тонну і навіть більше. Велику рибу важко й небезпечно знімати з гачків. Наступного ранку «Урал» кине якір на Залізинській банці.
— А що це за банка така… Залізинська?.. Казан якийсь у морі стоїть? — поцікавився Толя.
— Я й забув, що ти москвич. Моря не знаєш, — промовив Рідненький серйозно. — Так я тобі поясню. Бачиш цей стіл? Він рівний. Таке загалом і морське дно, та тільки не зовсім воно рівне. Є на дні плоскі підвищення. — При цьому Рідненький поставив на столі догори дном алюмінійову тарілку. — Тут ось, над цими підвищеннями, мілко, ці місця і звуться банками. Банки у нас мають свої назви. Тут є Сіра Могила, Червоний Перевал, Залізинська. На банках завжди буває всяка риба: корму там багато — черепашки, морські черв'яки. Красна риба особливо любить гуляти на мідяках.
Від Рідненького Толя також узнав, що на шхуні є ще один хлопець, син бригадира Прокопа Гнатовича — Вася, і що цей хлопчик нагороджений капітанським картузом за те, що разом з дідусем відтягнув з каналу міну.
— Його прізвище Збандуто? — насторожився Толя.
— Він і є. Звідки ти знаєш?
— Ми вже познайомилися…
Сніданок був готовий. Рідненький порадив Толі «на вітерці провітритися, на сонечку обігрітися й море подивитися».
Піднявшись на палубу, Толя зажмурився від яскравого сонця. Перед ним була безмежна морська гладінь. Чайки ліниво літали поруч із шхуною, яка здавалася маленькою шкаралупкою, загубленою серед сріблястого водного простору.
Хлопець з цікавістю оглядав рибальську шхуну й раптом побачив Васю Збандуто. Той стояв за штурвалом шхуни. Він був у смугастому тільнику, брюках кльош, тільки без картуза. Рудий йоржик на голові скуйовджений. Вася теж помітив москвича, але навіть не поглянув на нього, тільки ще більше випнув груди і, вдивляючись у якусь крапку на горизонті, несамовито завертів штурвал.
— Не пустуй, Васько, — захвилювався вахтовий, який дрімав у рубці, — держи заданий курс — 132, а то у Вітрів Кут вріжешся.
СРІБНА ТАБАКЕРКА
Рідненький мав рацію. Наступного ранку «Урал» кинув якір біля Залізинської банки. Команда судна висипала на палубу. Скупчившись біля борту і прикривши долонями очі від сліпучого ранкового сонця, всі дивилися на зморшкувату поверхню моря. Толя теж дивився, на море і нічого не міг зрозуміти. Море як море, і вчора воно було таке — безкрає, одноманітно виблискувало під промінням сонця. Що ж цікавить рибалок?
— Махалка! Справа махалка! — рявкнув бригадир Прокіп Гнатович.
І тільки тепер хлопець побачив, як з моря виринув якийсь чорний предмет, кілька секунд спокійно погойдався на хвилях і раптом знову стрімко поринув у воду.
Радісно зустріли рибалки появу махалки:
— На гачках риба!
Почалася підготовка до краснолову. На воду спустили великий чотиривесельний човен. У човен поклали довгу широку дошку, багор, бамбукову жердину з важким свинцевим наконечником (цю палку рибалки називали «чеклуша») і звичайну подушку у квітчастій наволочці. Бригадир і чотири рибалки, в тому числі Рідненький і Толя, вирушали на краснолов.
Прокіп Гнатович розвів руками і, підозріливо глянувши на Толю, пробурчав:
— Не подобається мені цей дитячий садок. Одна морока.
Рибалки налягли на весла. У тому місці, де з'явилася махалка, човен зупинили. Коли чорний предмет (це була в'язка просмолених поплавців) знову виринув, його підхопили й швидко почали витягати з води товсту вірьовку, до якої на невеликих поводках кріпилися гачки.
Рідненький поклав упоперек корми дошку, а зверху — подушку, бригадир ліг грудьми на подушку так, що голова його повисла над водою, почав вибирати снасть. Раптом завирувала вода, і не встиг Толя й оком моргнути, як рибалки підхопили баграми й кинули на дно човна велику рибину з жовтим черевом. Звиваючись усім тілом, вона ковтала повітря круглим беззубим ротом.
— На почин осетерок, — потираючи руки, крякнув бородатий рибалка.
Раптом снасть сильно смикнуло. Похитнувся човен.
— Здоровенна білужища, — прохрипів бригадир, ледве підтягуючи вірьовку з гачками. Толя бачив, як налилася кров'ю потилиця бригадира. Всі, хто був у човні, насторожились. Показався великий сірий трикутний плавець.
— Чеклушею! — скомандував бригадир.
Рідненький схопив бамбукову жердину і розмахнувся.
Але тут сталося зовсім несподіване. Човен нахилився, бригадир, не втримавшись, упав за борт і зник під водою. На хвилях плавно загойдалася квітчаста подушка.
— Прокопе Гнатовичу! — надривно вигукнув хтось.
— Стрибайте у воду, ріжте снасті! — очманіло крикнув бородань.
Цей крик і повернув Толю до реальності. Не роздумуючи, хлопець схопив ніж і кинувся у воду.
За кілька секунд біля борту з'явилася голова бригадира. Він нічого не бачив: сорочка обволокла голову. Осторонь виринув Толя. Рибалки полегшено зітхнули. Міцні руки підхопили мокрих рибалок і втягли в човен.
— Рука, — прохрипів бригадир.
Тільки тепер усі побачили, що в ліву руку бригадира, вище ліктя, впилися два чорні гачки. Текла кров.
— Хто перерізав снасть? — спитав бригадир.
— Синок Прокопа. Ось він, — бородань підштовхнув Толю вперед.
— Так це ти, — Прокіп Гнатович уважно, ніби вперше бачив, глянув на Толю. Потім поривчасто обняв хлопця здоровою рукою і скупо, по-чоловічому поцілував у щоку.
— Дякую, не забуду. Та ти й пірнаєш, мов кефаль. Весь у батька…
Білугу витягли, піднявши снасть з другого кінця. Величезна рибина лежала на палубі шхуни. Бородань уважно обмацував вилискуюче на сонці черево риби, а всі стояли навколо і з цікавістю стежили за його спритними пальцями.
— Ікряна, — авторитетно сказав рибалка і коротким кривим ножиком розпоров черево. Ікру підібрали і кілька хвилин тримали в бочці у міцному розчині солі. Потім її переклали в марльові мішечки і підвісили на грот-щоглі. Так її доставлять на рибзавод.
У великому, схожому на гумовий мішок шлунку білуги Рідненький знайшов дивні речі: халяви чобіт, дві заржавілі консервні банки і якийсь довгастий, ніби мильниця, предмет. Рибалка повертів його в руках.
— Портсигар. Здається, срібний.
— Теж сказав… портсигар. Це табакерка старовинна, — зауважив бородань. — Колись усякі купчики та барони у ніс тютюнець пхали.
Бригадир взяв табакерку й покликав Толю.
— Візьми цю штуковину. Пам'ять буде. Білуга ж знаменита…
В цей час і підійшов до Толі Вася.
— Цю штучку треба в музей, — запобігливо промовив він.
Толя поклав табакерку в кишеню й нічого не відповів.
— Давай товаришувати! — зовсім несподівано запропонував Вася.
— А як же ми будемо товаришувати?
— Поклянемось у вічній дружбі, по-морському. Ти врятував мого батька.
— По-морському? Як це?
Вася нахилився, підставивши голову.
— Рви! — сказав він. — Пук волосся рви, тільки на маківці.
Ще нічого не розуміючи, Толя машинально схопив пальцями пучок жорсткого рудого волосся й смикнув: у руці нічого не залишилось.
— Дужче рви, намотуй на палець, — радив Вася.
Після деякого зусилля в Толиних руках опинився пучок волосся. Ту ж операцію Вася проробив і на Толиній голові. Після цього він з'єднав волосся разом і старанно скачав з нього пухнасту кульку. Потім витяг з кишені хлібну м'якушку й заліпив у неї волосся. Кулька полетіла за борт.
— Дружба навіки, море свідок, — урочисто промовив Вася. — А тепер я тобі покажу секретне місце. Бички там беруться один за одним. Ось такі, — і Вася розвів руками аж на півметра.
— А хіба такі бички бувають?
— Ого-го! Ще більші бувають, — зухвало брехав Вася.
Обидва замовкли.
— Про що ти мрієш? — несподівано спитав Толя.
— Як це мрієш?
— Ну, ким думаєш бути?
— Ця справа ясна. Моряком, — швидко відповів Вася.
— А я про відкриття думаю. Хочеться мені в гори, руди всілякі знаходити або різні старовинні речі — зітхнув Толя.
РОСТИСЛАВ АНДРІЙОВИЧ
— Заходьте, заходьте. Чим порадуєте? — такими словами зустрів хлопців науковий співробітник музею Ростислав Андрійович.
Кімната, в яку ввійшли хлопці, була незвичайною. Передусім, їм упала в очі велика кістка, що лежала на письмовому столі. А на полицях і поличках було багато чучел різних птахів та звірків. Тут же лежали якісь камені.
Сам Ростислав Андрійович сидів на табуретці біля вільного краю письмового столу. Перед ним на газеті лежав мертвий кажан; поруч виблискували пінцети, ланцети, ножиці.
Працівника музею хлопці уявляли не інакше як сивим стариком, обов'язково з бородою. Побачивши ж Ростислава Андрійовича, друзі розчарувалися. Це була звичайнісінька молода людина з вузьким обличчям і тонким горбатим носом, на якому сиділи окуляри в залізній оправі.
— Ось ми принесли це… — нерішуче сказав Толя і поклав на краєчок столу загорнуту в папірчик табакерку.
— Подивимось, подивимось, що воно за «це»…, — посміхнувшись куточком рота, проговорив науковий співробітник.
Не поспішаючи, він розгорнув папірчик і, озброївшись великою лупою, почав розглядати табакерку.
— Дивно, дивно, — задумливо проговорив він. — Табакерка, очевидно, знайдена в шлунку. Дуже дивно. Не зрозумію тільки, чиєму… Очевидно…
— Риби, — підказав вкрай здивований Толя.
— Цілком вірно, риби. Окис шлункового соку добре виражений на сріблі.
Потім Ростислав Андрійович розкрив табакерку, обережно, як дорогоцінність, висипав на аркуш паперу все, що в ній було, і з інтересом продовжував розглядати стулки табакерки зсередини.
— Дуже, дуже цікаво. Уявіть собі, клеймо виробів Фрола Кариспонта. Чудово, чудово…
Хлопці стояли біля столу і пильно дивилися на свою знахідку, але нічого цікавого, а тим більше чудового, не бачили.
— Фрол Кариспонт, — продовжував співробітник музею. — Це кінець вісімнадцятого століття. Кращий петербурзький майстер по сріблу. Виготовляв різні дрібнички для знаті.
У хлопців склалось таке враження, що Ростислав Андрійович читає якийсь довідник.
Відклавши табакерку вбік, співробітник музею з всілякими застереженнями почав розглядати висипаний з неї темнокоричньовий порошок.
— Так, нюхальний тютюнець зберігся, — промовив задоволено, але без особливого захоплення Ростислав Андрійович.
Клаптик паперу з табакерки несподівано викликав у Ростислава Андрійовича невимовне захоплення.
— Це неймовірно! — вигукнув він, обертаючись до хлопців. — Золоті мої, це ж скарб. Ви знайшли ключ до багаторічної загадки… Зараз вам усе буде зрозуміло, — він з незвичайною спритністю зник за дверима.
Хлопці, що залишилися в кімнаті, збентежено дивились один на одного.
— Як ти думаєш, — першим порушив мовчання Вася, — це справжній співробітник? Якийсь він…
— Метушливий, — невпевнено сказав Толя. — Правда, батько мені говорив: «Хто гарячиться, той близько що серця приймає». Прийшлась йому до серця ця коробочка з нюхальним тютюном.
У цей час в кімнату вбіг Ростислав Андрійович. У руці він тримав шкатулку, обтягнуту чорним оксамитом.
— Дивіться сюди! — Ростислав Андрійович відкрив шкатулку і витяг звідти невеликий пакунок. У пакунку був клаптик паперу з обірваними краями.
— Цей документ знайшли в пляшці, яку сімнадцять, років тому рибалки витягли сіткою з дна моря на Залізинській банці.
— На Залізинській! — мимоволі вигукнув Толя.
Ростислав Андрійович зацікавлено глянув на нього.
— Так, на Залізинській банці, — підтвердив він. — Пляшка, мабуть, затонула тому, що спохвату її погано закупорили. В ній був важливий документ. Але вода знищила все, що було написано чорнилом. Збереглося якесь креслення, мабуть, план ділянки морського берега, і напис олівцем. Ось він.
Хлопці схилилися над таємничим аркушиком пожовтілого паперу і прочитали якийсь незрозумілий напис: «Під… ш… 46°05′ пе… meridionalis…»
Прочитали і мовчки переглянулись. Уважно спостерігаючи за ними, Ростислав Андрійович пояснив:
— Вам, певна річ, важко це зрозуміти. Тут згадується латинське найменування південного слона, цілого кістяка цієї викопної тварини ще не знайдено ніде… Надзвичайно цікаво! Бачите, яку загадку поставила перед нами пляшка з Залізинської банки. Тим більше, що в записці є ще букви «пе…»; це, мабуть, «печера». Але географічної довготи тут не вказано. А в записці з табакерки вказана довгота цієї таємничої печери. Про це свідчать креслення. Вони аналогічні в обох записках — і з пляшки і з табакерки. Автором цих документів була, як не дивно, одна людина. Це майже неймовірно, але це так. Отже, ви будете зараз свідками історичної події. Так, так, історичної! — патетично закінчив науковий співробітник.
Ростислав Андрійович підійшов до великої карти Азовського моря, що висіла на стіні, досить швидко зробив помітку в бухточці на північному узбережжі моря. Хлопці, затамувавши подих, стежили за кожним рухом цієї цікавої людини.
— Ось тут. Бухта Вітрів Кут, — оголосив Ростислав Андрійович.
— Вітрів Кут!.. — мимоволі вирвалося у Васі: він пригадав розповідь дідуся.
Співробітник музею захоплено подивився на нього.
— Так, хлопче! Все говорить про те, що в цій бухті, можливо, понад двісті років тому, якась невідома нам експедиція виявила в печері кістяк південного слона. Але екіпаж експедиції, очевидно, загинув у морі, в районі Залізинської банки.
Посадивши хлопців біля себе, Ростислав Андрійович попросив коротко розповісти історію знахідки: Вислухавши докладну розповідь Толі, спитав:
— Значить, знову на Залізинській?
— На Залізинській, — підтвердив Вася.
— Гаразд. Треба виряджати експедицію у Вітрів Кут. Обов'язково треба. Ось тільки заковика — всі співробітники музею в роз'їзді. А мені б двох помічників ще.
Хлопці переглянулися.
— Може… Може б ми могли? — запитав нерішуче Толя.
Ростислав Андрійович відповів не одразу. Він підійшов до карти Азовського моря і, як здалося хлопцям, дуже довго дивився на крапку, поставлену ним на північному узбережжі.
Потім обернувся до хлопців.
— Ну, що ж… Згода. Будете моїми помічниками. — І, знову глянувши на карту, закінчив — Вирушаємо в неділю, 27 червня. На три-чотири дні. Доберемося з рибалками. Зрозуміло? Тільки батьків попередьте. Щоб вас з міліцією не шукали.
— Спасибі! — не витримав Вася. — От чудово! На «Уралі» поїдемо. Бригада туди за бичком виїздить. Домовлюсь з батьком. Він бригадир.
Коли хлопці пішли, Ростислав Андрійович знову сів на табуретку біля вільного краю столу, деякий час сидів нерухомо й дивився в одну крапку. Потім, озброївшись пінцетом, приготувався було розітнути кажана, але знову відклав пінцет. Працювати він уже не міг.
Потім його увагу привернула етикетка, прикріплена до ніжки кажана. На клаптику паперу було написано: «Доставив кажана начальник бухти Вітрів Кут Силантій Абакумович Перепічка».
ВІТРІВ КУТ
«Урал» ішов уздовж північного берега Азовського моря. Дув попутний східний вітер — левант. Сонце заходило.
— Праворуч від борту бухта Вітрів Кут, — оголосив Прокіп Гнатович, широко змахнувши рукою у напрямі до горизонту.
Члени експедиції — неважко догадатися, що то були Ростислав Андрійович та його юні помічники Толя і Вася, — зібралися біля правого борту шхуни. Вони дивилися на берег. Це був звичайний азовський берег — плоский суглинковий уступ. Освітлений вечірнім сонцем, він весь здавався палеворудим, таким, як поля дозрілих хлібів, що виднілися на горизонті.
В одному місці море далеко врізалось у материк, утворюючи досить велику бухту. Це, власне, й був Вітрів Кут. У центрі бухти, під крутим берегом, виднівся маленький будиночок.
— Землянка хазяїна Кута, Силантія Абакумовича, — пояснив Прокіп Гнатович. — Цікава людина. Колись був рибалкою, а зараз одамашок збирає. А втім, познайомитесь.
Біля входу в бухту «Урал» кинув якір. Вхід у Вітрів Кут заступало гостре підводне каміння. Вода в протоці вирувала й пінилась.
Спустили човен. На палубі зібрались усі рибалки.
— Через три дні чекайте. Заїдемо, — пообіцяв на прощання Прокіп Гнатович.
У човен навантажили експедиційне спорядження: намет, рюкзаки, саперні лопатки. Доставити на берег експедицію охоче погодився Рідненький. З того пам'ятного рейсу на краснолов рибалка полюбив хлопців, особливо подобався йому Толя: «Рибальської крові хлопець», часто говорив він.
Ледве човен пересік узвал — вхід у бухту, як його почало нещадно кидати на невеликих стрімких хвилях. Побачивши розгублені обличчя пасажирів, Рідненький посміхнувся:
— Тутечки завжди так. У морі штиль, а в бухті зиб. Звідсіль і назва така — Вітрів Кут, вітерець крутиться завжди. Вода завзято гризе берег. Он яку бухту зробила.
Над затокою кружляло багато чайок. З пронизливим криком вони проносились біля самого човна. Побачивши птахів, Ростислав Андрійович пожвавішав.
— Надзвичайна різноманітність видів, — вигукнув він. — Хлопці, бачите велику чайку? Ось ту, що з чорними махівками? Типова білоголова реготуха. Поруч птах з чорною головою — це вже чайка звичайна. Крячок он скільки, ось чорна, світла, чеграва… — пояснював він.
Несподівано з'явився стрімкий чорний птах. Зробивши високо в небі велике коло, він кинувся на чорноголову чайку, яка тримала в дзьобі рибину.
— Дивіться, яструб! — крикнув Толя.
— Це, чого доброго, сокіл, — сказав Вася.
— Ні, це, хлопці, поморник. Він чайку не чіпатиме, його цікавить її здобич, — пояснив Ростислав Андрійович.
Незабаром хлопці переконалися в цьому. Тільки-но чайка кинула рибу, як чорний переслідувач спритно підхопив її в повітрі і зник з очей.
Поки пасажири спостерігали птахів, човен наблизився до берега. Там їх чекала чорна з білими кудлатими вухами дворняжка. Собака сидів і уважно стежив за кожним рухом суденця. Коли ж човен ткнувся носом у береговий пісок, собака мовчки відскочив убік.
— Бобик, Бобик, на, на!.. — покликав пса Вася. Але Бобик не рухнувся з місця, тільки недовірливо крутнув хвостом і раптом з гучним гавканням кинувся, стрибаючи сходами, вирізаними в суглинковому обриві, до землянки.
Одразу двері будиночка відчинилися, і на порозі з'явився невисокий дідок у білій сорочці з закоченими вище ліктя рукавами, в смугастих штанях і, незважаючи на спеку, в рибальських чоботях. Старик, у супроводі дворняжки, не поспішаючи, спустився по сходах до моря. Собака було накинувся на хлопців.
— Цить, Шустик, — прикрикнув на нього старик, а потім звернувся до прибулих.
— Доброго здоров'я!
Голос його — соковитий бас — зовсім не відповідав зовнішності, складалося враження, що говорить хтось інший за його плечима. Дуже здивувались члени експедиції і тому, що старик не розпитував, хто вони і чого завітали, а одразу ж почав допомагати розвантажувати човен.
Рідненький попрощався і поїхав.
До заходу сонця весь експедиційний багаж перенесли до землянки. На крутому суглинковому стародавньому зсуві поруч з будиночком під очеретяним дахом виріс білосніжний похідний намет.
Хазяїн Вітрового Кута Силантій Абакумович був радий гостям. Він запросив Ростислава Андрійовича в землянку. Хлопці побігли купатися.
В будиночку було чисто і затишно. Скрізь виднілися засушені рослини, акуратно закантовані під скло.
— Гербарій! Що за диво! Та відкіля він у вас, Силантію Абакумовичу? — спитав Ростислав Андрійович,
— Мудрує моя онучка Рая. Минулим літом тут побували вчені люди. Траву всяку збирали. От і вона навчилася цієї справи. — І трохи помовчавши, Силантій Абакумович замріяно додав — Увесь наш рід — чоловіки і жінки — споконвіку рибалками були. А вона, тобто онучка моя Рая, квіточки сушить. Весь вільний час возиться з ними, назви різні знає. — І незрозуміло було, захоплюється старик своєю онучкою чи засуджує її.
— А де ж тепер Рая?
— Та зі мною всі канікули живе. Перейшла у восьмий клас. А зараз у село побігла матір провідати.
В цей час надворі почувся шум і якась метушня. Двері відчинились, і в кімнату ввірвалися хлопці і Рая. Виявляється, вони встигли вже познайомитись.
У дівчини було світле волосся, заплетене в одну косичку, на трохи блідуватому обличчі виділялися великі пустотливі чорні очі. Дівчина розмовляла з хлопцями, як з нерозлучними друзями.
— От добре, — захоплено говорила Рая. — Завтра обов'язково побачите кущ барбарису. Дуже красивий кущ.
— Який там барбарис, — поважно промовив Вася. — Ми тут у важливій справі.
— Хм! Подумайте! У важливій справі…
— Факт, у важливій. Слона будемо шукати, — випалив Толя.
— Слона? — здивувалася Рая. — Дідусю, ти чуєш? Вони слона ловитимуть у Вітровому Куті! — і дівчина дзвінко засміялася. — Так ви ж заблудилися, — почули приголомшені хлопці, — Вам треба трохи далі: в Індію! А потім завернути й до Африки. Там можна і нільського крокодила прихопити, — не стихаючи, цокотіла вона…
Хлопці переглянулись. Їм, певна річ, стало шкода цієї дівчини, яка не знала, що у Вітровому Куті десь у печері є величезний кістяк слона. Толя мовчав і, здавалося, байдуже слухав, але Вася згорів. Він густо почервонів і, часто кліпаючи рудими повіками, болісно обдумував, як відповісти цьому нерозумному дівчиську… Виручив Ростислав Андрійович.
— Так, ми прибули сюди з завданням — знайти кістяк слона, — сказав він серйозно. — Звичайно, не африканського, а кістяк так званого південного слона. Ці слони вимерли близько мільйона років тому.
— То, значить, за слоновими кістками завітали? — перепитав Силантій Абакумович. — А я думав одамашком цікавитесь. Наша бухта одамашком славиться, добротна вона тут, м'яка, як шовк. Першого сорту крісла та всілякі матраци набивають кутівським одамашком.
— Знову одамашок? — несподівано обурилась Рая. — Дідусю, та це ж зостера, морська водорость, із родини…
— Ну, пішла тепер, — невдоволено пробурчав дід, — зостера, всякі родини. Берись-но краще, онучко, за юшку. Гостей юшкою з риби почастуємо. Свіжі бички в льоху. Сьогодні наловив…
Коли нічне небо сховало від очей море й кручі Вітрового Кута, на високому березі запалало багаття. Тут зібрались усі мешканці бухти. На залізному триніжку над багаттям висіла каструля, біля якої поралася Рая. Юні учасники експедиції повністю підпали під владну руку молодої хазяйки. Тільки й було чути дзвінку команду:
— Збігай, Толю, у землянку за цибулею. Там у кутку кошик. Дві цибулини.
— Не лови гав, Васю, підклади хмизу…
— Толю, принеси перчику. Пакуночок на поличці…
І так увесь вечір.
Та ось юшка зварена. Силантій Абакумович приніс ліхтар… Гарний був цей тихий вечір. Десь унизу, під крутим берегом, таємниче шаруділо черепашником море, тисячі цвіркунів на всі лади славили вечірню прохолоду, а недалеко виразно линув ніжний заспокійливий голос сови-сплюшки, яка розмірено повторювала: «Сплю, сплю…» Повітря було чудове. Море доносило сюди міцний запах водоростей, який змішувався з пахощами степових квітів і терпким полином.
Несподівано в темряві пролунав регіт. Хтось сміявся голосно, розкотисто…
Силантій Абакумович насторожився.
— Пунент з камінцями треба чекати. Чайка-реготуха заспівала. Ач, як розійшлася, — промовив він.
— Як це пунент з камінцями? — спитав Толя.
Старик відповів не відразу. Він знову прислухався.
Тепер реготало багато чайок. З усіх боків Вітрового Кута лунав якийсь особливий тривожний пташиний крик.
— Пунент, браток, вітер південно-західний. Так його звуть рибалки, — пояснив він. — Сердитий вітер. Нагряне навалом та такий розіграється, що тільки камінці в повітрі мелькають. Якірні ланцюги рве. Човни та шхуни на берег викидає, мов яєчну шкаралупу. Сітки в морі так скрутить, що, вважай, пропали. Наробить лиха й відразу затихне. Куди тільки така здоровенна сила дінеться?
— А вітер сьогодні буде? — спитав Ростислав Андрійович.
Старик подивився на зоряне небо.
— Ні, — сказав він упевнено. — Сьогодні можна спати спокійно. А тепер давайте вечеряти.
Перед юшкою старик запропонував, за його виразом, «посолонцювати». Він поклав цілу в'язку в'ялених бичків, без яких у приазовських рибалок взагалі немислима ніяка їжа.
Вася потягнувся за бичками. Толя теж узяв шорстку рибку. Але ось лихо, москвич не знав, що робити з нею далі, й вирішив піти на хитрощі: придивитися, як розправляються з бичками справжні азовчани. Хлопець спостерігав за стариком.
Силантій Абакумович вибрав великого бичка, вирвав грудні плавці і апетитно обсмоктав їх. Потім уздовж спини бичка зробив ножем надріз і швидкими рухами пальців зняв з нього шкірку. Справа проста. Толя зробив те саме. М'ясо в'яленого бичка було смачним і ароматним. Хлопець так і не міг зрозуміти, чим пахне бичок, йому здавалося, що від нього йде запах палючого дня.
Вечеря пройшла жваво. Юшка вийшла на славу. Рая прибрала посуд і пішла до землянки, де у неї були якісь невідкладні справи.
А хлопці сиділи біля багаття, мовчки прислухаючись до нічних звуків. Старий курив люльку і, не відриваючись, дивився на жевріючі вуглинки. Ростислав Андрійович при світлі ліхтаря щось записував у блокнот.
— Так, значить, по слона поїхали, — порушив мовчанку старик. — Важка це справа. Навряд чи що знайдете. Щось я не помічав. А мабуть, років п'ятнадцять я вже у Куті. Ось печери були…
— Печери? — жваво перепитав Ростислав Андрійович. — Це цікаво. Де ж вони?
— В тому-то й справа, що були, — не поспішаючи, відповів Силантій Абакумович. — Так, були. А тепер нібито нема. Балакали люди, що в Петровій балці в печері розбійник Петро жив, золота й усякого добра в цій печері наховав мало не цілих сорок діжок. Та, мабуть, усе це казки, — непевно закінчив старик.
Згадка про розбійника насторожила хлопців.
— Розкажіть нам про розбійника. Хоч трошки, — попросив Толя.
Деякий час Силантій Абакумович мовчки зосереджено смоктав люльку, дивлячись у вогонь.
— Оповідач з мене поганий. Не можу довго говорити, — поскаржився він. — Ну, та все одно, розкажу. Це було років, мабуть, сто, а то й усі двісті тому. Тут зовсім близько лежав чумацький шлях. Сіль та рибу возили чумаки на волах тією дорогою. Багатії теж проїжджали. І з'явилася тоді в цих краях людина на ім'я Петро. Оселився він у балці, ось тут поруч, — старик махнув рукою на захід. — Жив той Петро в печері, а там його під землею охороняло нібито якесь страховище.
Грабував той Петро-розбійник тільки багатих панів різних, купців, а чумаків не чіпав. Добро награбоване роздавав сиротам і вдовам. Живе собі вдова, горює, діточок ціла купа, а одягнути ні в що, хліба нема. Встає собі вранці вдова, а під дверима гроші і записочка. Гроші, мовляв, твої, і підпис: «Петро». Знали його бідні люди. І ось якось купчики зібрали стражників та й засіли в одному місці. Чекали день. Нема Петра, а вночі прийшов. Ніч місячна була. Погналися стражники за розбійником. Стріляли. Поранили. Добіг Петро до моря, у балку вскочив і в лисицю перекинувся. Ахнули вояки та й розбіглися… Нечиста сила, значить. Кажуть, що з того часу розбійник Петро більше не з'являвся на дорогах. У печері добра залишилося багато. Дехто з бідних знав ту печеру, та в секреті тримав. Все думали: скоро з'явиться Петро. Потім обвал там стався, і печера зникла… А балка та й досі Петровою зветься. На всіх картах так значиться…
— Золото там не шукали? — поцікавився Вася.
— Де там, шукали! Розкопували ту балку. Кажуть, із-за кордону італієць один приїздив. План якийсь давнішній тієї балки мав. Колупався, колупався, та так ні з чим і поїхав у свою заграницю…
В цей час біля ліхтаря щось мелькнуло.
— Пташка! — крикнув Вася.
— Кажан. Нетопир, — поправив Ростислав Андрійович.
Незабаром десятки нетопирів безшумно затанцювали в повітрі, то з'являючись, то зникаючи в нічній імлі. Тільки Силантій Абакумович спокійно зауважив:
— Пора спати. — І, побачивши здивовані обличчя своїх слухачів, пояснив — Кажани завжди з'являються точно о пів на одинадцяту.
Ростислав Андрійович подивився на годинник: стрілки показували пів на одинадцяту. Він рішуче сказав:
— У цій бухті є печери, їх треба шукати! — І для ясності додав — Кажани — жителі печер.
В ПІДЗЕМНОМУ ЦАРСТВІ
Два дні експедиція вивчала кручі Вітрового Кута. Обійшли яри, оглянули обвали й зсуви, але жодних слідів якої-небудь печери, а тим більше слона не виявили.
Третього дня ранком, одразу ж після сніданку, Рая сказала:
— Ходімте, мабуть, кущ барбарису подивимось. — При цьому вона досить-таки хитро посміхнулася й додала: — Слонів у нашій бухті, здається, немає.
Хлопці згодилися, тим більше, що барбарис, як пояснила дівчина, в цих місцях — рідкість.
Ростислав Андрійович відпустив своїх помічників з умовою, що вони повернуться не пізніше, ніж опівдні. До того часу мав підійти «Урал».
Збирались недовго. Хлопці поклали в рюкзаки їжу, взяли про запас води. Рая поклала свою провізію в кошик, захопила сітку для гербарію, і ботанічна експедиція в супроводі дворняжки Шустика вирушила в дорогу.
З перших же кроків Рая взяла в свої досить тверді руки керівництво експедицією. Вона була вимоглива й невблаганна. Почалося з того, що дівчину дуже зацікавила стеблинка, яка тулилася на високому горбі з крутими, порослими терном схилами.
— Зірви, Толю, — попросила Рая.
Толя ледве виліз на вершину горба, і в ту мить, коли він хотів зірвати рослину, пролунав відчайдушний зойк:
— Обережно! З корінням викопай! — кричала Рая.
І ось, будь ласка, сиди, мов козел, на уступчику й колупай складаним ножиком твердий, як асфальт, суглинок. Хіба для цього вони сюди приїхали?
Інтерес Раї до ботаніки був дуже широкий. Не минуло й кількох хвилин, як вона облюбувала якийсь чагарник, що стирчав на самому вершечку старого зсуву.
Здобувати новий зразок для гербарію взявся Вася. Він досить швидко був біля куща.
— Кущ колючий, до нього й не підлізеш. І нора тут велика! — кричав Вася з верхівки обриву.
На Васине повідомлення про нору не звернули ніякої уваги. З'явився Вася у непривабливому вигляді: подряпаний і забруднений.
— Глід європейський, — захоплювалась дівчинка, не звертаючи уваги на душевний стан хлопця.
Тільки через годину ботаніки добралися до гирла Петрової балки. Треба було ще піднятися до її верхів'я. Там ріс барбарис. Важкий був шлях до цього куща!
Стомлені, сердиті йшли хлопці, а Рая, як і раніше, шукала все нові й нові експонати. Сітка для гербарію вже дуже розбухла, Вася неохоче тягнув її, боязко поглядаючи на Раю: побачить — заклює.
Петрова балка являла собою справжнє міжгір'я серед рівного приазовського степу. Її схили були вкриті непрохідними заростями шипшини, терну та бузини. Багато птахів знаходили тут притулок. Пурхали крикливі чорнолобі сорокопуди, мухоловки, піночки. Десь зовсім близько насторожено стрекотіла сорока.
Вузька стежка тягнулася по дну балки і губилась у чагарнику за поворотом. Увійшовши в міжгір'я, хлопці зразу ж опинилися немовби в іншому світі. Не чути було гуркоту морського прибою. Якийсь особливий спокій оточив їх.
— Лисеня! Он, руде, — раптом прошепотів Вася.
Ботаніки зупинилися. Вони побачили звірка, який причаївся в кущах. Добре було видно його гостреньку мордочку і насторожені вуха. З-за свого укриття лисеня теж з цікавістю стежило за невідомими людьми.
— От би спіймати такого для живого кутка, — сказав Толя.
Хлопці порадились. Швидко визрів план дій. Вася пробирається кущами справа, з лівого флангу атакує звірка Толя, а Рая повинна була вартувати на стежці.
Цей чудовий план був несподівано зірваний. З кущів раптом виплигнув Шустик. Почувши звіра, собака з голосним гавканням кинувся до нього. Лисеня шмигнуло у терник. Хлопці пішли за ним. Нещадно дряпаючи руки і обличчя, забрались у густий колючий чагарник і побачили там звичайну лисячу нору. Зверху сховище було прикрите плоскою глибою черепашника. Камінь надійно приховував житло рудої розбійниці від стороннього погляду. Відтіля, з-під землі, доносилося шалене вищання Шустика. Вхід у нору був досить великий, туди можна було пролізти рачки. Шустик продовжував вищати. Треба було виручати кудлатого друга.
Не роздумуючи, Вася поліз у нору і несподівано опинився в просторому підземеллі, де можна було підвестися навіть на ноги.
— Сюди! Печера! — крикнув він.
В нору проповзли Рая і Толя. їх одразу ж обдало сирим затхлим повітрям. Десь зовсім близько гавкав Шустик. В абсолютній темряві, штовхаючи один одного, друзі поспішали до собаки. І раптом стало тихо. Почувся шурхіт піску. Ось і Шустик, він треться біля ніг.
— Ходімо до виходу, — запропонував Толя. — Ну її, цю лисицю.
І вони пішли. Шустик стиха скавчав: йому, мабуть, добре дісталося від рудої.
— Куди ж поділася лисичка? — поцікавилась Рая.
— Сховалась. Є де. Он яка норища. Справжня тобі печера, — відповів Вася.
В темряві діти часто натикалися на якісь слизькі виступи, падали, йшли довго. Але виходу не було.
— У кого є сірники? — спитав Толя.
Луна від його голосу прокотилася печерою і зникла в глибині підземелля.
Сірників ні в кого не було.
— У мене, здається, ліхтарик кишеньковий є в рюкзаку. Якщо не забув, — проговорив Вася.
Він нестерпно довго шукав у рюкзаку. Нарешті — о радість! — мутний промінь ліхтарика прорізав темряву. Над головою друзі побачили похмурі, готові щохвилини обвалитися склепіння. Прямо перед ними виднівся прохід, який тягнувся кудись углиб.
— Дай, Васю, ліхтарик. Зараз знайдемо вихід, — сказав Толя.
І вони знову рушили в путь. Йти стало веселіше: попереду плигав зайчик від світла ліхтарика. Тільки Шустик зрідка скавчав.
— Це ж чудово! — несподівано зрадів Вася. — Ми заблудилися в печері. Факт, заблудились. Як у книжці. Печера, мабуть, величезна. Побродимо. Можливо, й слон десь тут…
— Печера — це добре, — сказав розсудливий Толя, — а от що заблудилися — це не дуже весело. Значно цікавіше про це в книжці читати на дивані в теплій кімнаті.
— Як же це так? — обурилася Рая. — Тільки що було сонце, квіти, і на тобі… якийсь підвал. Сиро, бр-р-р! А дідусь…
— Ми досліджуватимемо печеру, — запропонував Вася. Взагалі володар капітанського картуза почував себе чудово і радів пригоді.
— Не хочу я вашої печери, — обізвалася Рая. — Кричати треба.
— Можна й покричати, та тільки це даремно. Ми знайдемо вихід, — зауважив Толя.
— Ось тут підхоже місце, відпочиньмо, — запропонував Вася.
Діти влаштувались під стіною печери на сухому піску. Про те, що сталося, більше не говорили.
— Їсти хочеться, — тихо промовила Рая.
— Можна й перекусити, — підтримав Толя. — Треба тільки перевірити, що у нас є в запасі.
Їжі виявилось не дуже багато. Два бутерброди з ковбасою, двадцять сім в'ялених бичків, пляшка молока, шматок хліба…
Толя розрізав бутерброд на три рівні частини. Їли мовчки.
— Гербарій я викину. Нащо він нам тепер, — вирішив нарешті Вася.
— Я тобі викину, — пригрозила Рая. — Неси, згодиться.
— Викину і все. Тепер ми бранці печери, — пишномовно заявив він.
— Морську клятву давав. Пам'ятаєш, на «Уралі»? — нагадав Толя.
— Ну й що ж, давав, — глухо відгукнувся Вася, але тут же змовк.
Знову рушили в путь. Дбайливо оглядали кожну щілину. Куди ж ділася лисяча нора? Вона повинна бути десь недалеко, поруч… Але ліхтарик освітлював вузький прохід, який тягнувся все далі й далі…
ГРОТ КАЖАНІВ
Здавалося, не буде кінця цьому вузькому підземному коридору. Часто зустрічались завали. Звичайно першим несподівану перешкоду переборював Шустик. Він зникав за земляним бар'єром, і одразу ж відтіля доносилося нетерпляче гавкання. Толя освітлював дорогу ліхтариком і, обравши зручний перелаз, дерся вгору. За Толею Рая, а потім уже Вася. Від затхлого сирого повітря паморочилася голова. Клонило на сон.
Усе частіше зупинялися на відпочинок. Сідали на пісок і мовчки прислухались. Навколо така тиша, що чути було, як б'ється власне серце. Вася помітно притих. Він почав розуміти серйозність становища. Його друзі правильно оцінили обстановку давно, майже з перших хвилин несподіваного полону.
Після короткого відпочинку знову крокували вузьким коридором. Раптом Толя, який ішов попереду, крикнув:
— Ой! Що я бачу! — і кинувся вперед. — Сюди! Якась записка.
— Записка?
Толя розгорнув зім'ятий аркушик паперу і при світлі ліхтаря прочитав:
— «Марш фізкультурників».
— «Марш фізкультурників»? — запитав, підійшовши, Вася. — Чекайте! Цю пісню я переписував. Вона у мене в кишені була. Теж знайшов час для жартів!.. — докірливо закінчив він.
— Які ж це жарти? — здивувався Толя. — Вона ось тут лежала.
— Дивна річ! Як же це могло статися!
Вася перший розібрався в усьому. Він обмацав свої кишені, мить постояв на тому місці, де Толя знайшов папірець, і сказав:
— У мене в кишені дірка. Папірець і випав. А ми… ми як білка в колесі крутимося!
— Як це крутимося?
— Мою пісню знайшли? Знайшли. Значить, на старе місце прийшли. От і крутимося.
— Правда, крутимося. Що ж робити? — стурбувався Толя.
— А де наш Шустик? — несподівано зауважила Рая.
Толя освітив печеру. Собаки не було.
— Шустик! Шустик! — дзвінко розляглася луна підземеллям.
Собака не з'явився. Вирішили шукати Шустика. Не гинути ж йому! Тепер частіше зупинялись і кликали вірного пса. Але Шустик зник.
Звуки, не голосніші за. мишачий писк, невиразно доносилися звідкись здалеку. Безсумнівно, це вищав Шустик. Але де ж він? Прислухалися. Старанно оглядали стіни печери, завалені глибами черепашника, але ніяких відгалужень не знаходили. А проте Шустик був десь за цими стінами; в цьому вже ніхто не сумнівався: собаче вищання доносилося відтіля.
Пересуваючись вперед підземеллям, Толя весь час обмацував променем ліхтаря нерівну, всю в розколинах, стіну. Чим далі, тим важчим ставав шлях. Дорогу перетинали болітця з смердючою в'язкою грязюкою, часто зустрічалися великі ніздрюваті і колючі, як їжак, кристали гіпсу.
— Дивіться! — раптом крикнув Вася.
За пластом глини, що сповз на дно печери, друзі побачили овальний, на зріст людини, прохід. Звідтіля вже досить гучно доносилося гавкання і вищання. Друзі поспішили Шустику на виручку.
За кілька хвилин Толя, який ішов попереду, зупинився. Шлях перетинала велика з крутими стінками яма. Промінь ліхтарика ковзнув по прямовисній стіні вниз і зупинився на темному клубку. Клубок ворушився. Це був Шустик. Як же витягти пса? Вірьовки не було. Може, є у яму який-небудь спуск? Толя посвітив ліхтариком, але ніякого спуску не побачив.
— Пояс! — вигукнув Толя. — Пояс використаємо замість вірьовки.
Першим спускався Вася. Толя тримав пояс, а Рая світила ліхтариком. Ось хлопець і на дні.
Взявши собаку на руки, оглянувся навколо. З правого боку в кутку чорніла досить широка і висока заглибина.
— Ще одна печера, — закричав Вася.
За хвилину Толя і Рая теж були в ямі. Присвітили ліхтариком. Те, що здавалося заглибиною, виявилося проходом.
Не роздумуючи, мандрівники сміливо ступили в прохід.
Незабаром прохід розширився. Толя освітив ліхтариком велику яму, захаращену кам'яними брилами. Посередині блищало невеличке кругле озерце. Десь дзюрчала вода.
— Дивіться, дивіться! Сумочка шкіряна висить, — крикнув Вася.
При світлі ліхтаря можна було добре роздивитися цю дивну річ. Сумочка була завбільшки з куряче яйце, темнокоричньового кольору і висіла на стіні печери, здавалося, на двох коротких вірьовочках.
— Он там ще три таких сумочки. Та їх тут багато, — зауважив Вася.
Уважно придивившись, мандрівники побачили, що вся стеля цієї печери густо була увішана однаковими сумочками. Одна сумочка висіла дуже близько. Толя простяг до неї руку, але відразу ж злякано відскочив убік: сумочка ожила, заворушилася, розкрила широкі крила і раптом полетіла.
— Та це ж кажани, — догадалася Рая.
— Грот кажанів, — констатував Вася і з жалем додав: — А слонів тут немає.
Мандрівники проголодалися, стомилися. Вирішили відпочити. Знайшли сухе місце і жадно почали вминати хліб з бичками. Раптом почувся якийсь незрозумілий шум і писк. Навіть повітря сколихнулося, здавалося, що звідкись потягнув вітерець. Толя освітив стелю. Кажанів там уже не було.
— Вже ніч. Пів на одинадцяту, — сказала Рая. — Зараз кажани біля нашої землянки кружляють. А ми… — не договоривши, вона замовкла
— А ми будемо спати, — закінчив Толя.
Усім хотілося спати. Нили ноги. Злипалися повіки. Шукачі слонів повалилися на пісок і моментально заснули.
Всю ніч Вася щось мурмотів, перевертався. Рая кликала уві сні маму. Тільки Толя спав спокійно. Він і прокинувся раніше за всіх і, намацавши ліхтарик, освітив стелю. Там знову висіли кажани.
— Вставайте, ранок! — розбудив він приятелів.
Вмилися в озерці. Прохолодна вода трохи освіжила дітей… Сіли снідати. Знов їли в'ялені бички. Тільки тепер їх було мало. Кожному дісталося по два бички і по маленькому шматочку хліба. Продукти закінчилися…
— Не сумувати, — підбадьорював Толя. — Сьогодні побачимо сонце. Вихід там, — впевнено махнув рукою у темряву, — кажани туди летіли. І нам туди треба йти.
Пішли. Як завжди, попереду був Толя, за ним Рая. Вася крокував позаду. Час від часу Толя світив ліхтариком.
Світло ставало дедалі слабкішим, і, нарешті, ліхтарик погас.
— Все… — похмуро сказав Вася. — Батарейка скінчилася.
Приголомшені, вони всі опустилися на пісок, глибоко переживаючи непоправне нещастя. Настало тяжке мовчання.
Десь близько сумно падали краплі води. Кап… кап… кап…
ОСЬ ВІН — СЛОН!
— Голова болить… — зітхнув Вася.
Рая тихенько заплакала. А Толя весь час прислухався до невиразного шуму, який доносився відкілясь здалека.
— Чого розкисли? — несподівано гримнув москвич. — Виберемось. Адже море — поруч.
— Яке, море?!
— Звичайнісіньке. Он шумить. Прислухайтесь.
Затамувавши подих, слухали. Справді, десь за товстою земляною стіною бушував морський прибій.
— Море! Ой, море?!
— Ходімте. Навпомацки підемо. За мене тримайтеся, — підбадьорював приятелів Толя.
Повільно, з труднощами просувалися вперед. Часто падали, плентались по тягучій грязі, але вперто йшли, обмацуючи руками, як сліпі, нерівну стіну печери.
І коли вже здавалося, що сили зовсім покинули мандрівників, вони побачили попереду маленьку й розпливчасту світлу плямочку. Очі, звиклі до темряви, почали розрізняти окремі предмети — брили, що нависли над головою, калюжі, завали…
— Вихід! Там вихід! — задихаючись від радості, крикнув Толя.
Й вони побігли. Вже не звертаючи уваги на липку смердючу багнюку, зібравши залишки сил, спішили до світла. А попереду все ясніше вимальовувалася світла кругла пляма. Там кінець підземним блуканням! Там море, повітря й сонце. Лагідне сонце! Там життя!
Ось і освітлена арка. Рая кинулася до світла, але раптом, пронизливо крикнувши, відскочила вбік.
— Куди ти? — сторопіли хлопці.
— Там… там потвора! — крикнула дівчинка переляканим голосом.
Під стінкою печери радились.
— Щось велике-превелике стоїть… і з рогами… — поквапливо розповідала Рая.
— Рухалось? — поцікавився Вася.
— Ні-і-і. Тільки страшно…
— Я піду, побачу, — вирішив Толя. — Ви почекайте. — І він обережно попрямував до освітленої невідомим світлом арки.
Нестерпно довго тягнулися хвилини чекання.
— Сюди! Швидше сюди! — крикнув Толя. — Це слон!
— Кам'яний?
— Ні! Справжній скелет.
Перед здивованими очима мандрівників відкрилася незвичайна картина. Десь зверху скупо проникало денне світло. Прямо на стрімкій стіні, як барельєф, випинався блідожовтий кістяк величезного слона. Здавалося, кістки були розколоті вздовж, а потім наклеєні на стінку. Добре було видно величезну, майже круглу голову, з-під якої стирчав білосніжний товстий бивень. Скелет стояв на ногах, нахилившись уперед з піднятою вгору головою. Здавалося, що тварина трубить.
Затамувавши подих, діти дивились на чудову знахідку. Спочатку вони не могли навіть ворухнутися, настільки все тут було загадкове. І ця підземна кімната, й ця таємнича півтемрява, й фантастичний величезний кістяк викликали цікавість і якийсь незрозумілий острах.
— Як він мене налякав!.. — прошепотіла Рая.
Напружено вдивляючись в обриси кістяка, Вася в думках вимірював його величину.
— Мабуть, вищий за нашу хату буде. Величезний який! — захоплювався він.
Обережно ступаючи, Толя підійшов до передньої ноги слона й нігтем дряпнув кістку. Вона була тверда, мов камінь. До Толі несміливо підійшли Вася і Рая. Вони теж дряпнули кістку. Перше враження минуло. Діти вже сміливіше оглядали знахідку.
Несподівано осторонь скелета в просторій ніші Вася побачив скриню. Так, це була справжня скриня, зроблена з грубих, напівзотлілих дощок, обкована хрест-навхрест широкими іржавими залізними смугами.
— Чи не Петра-розбійника золото в скрині? — прошепотіла Рая. — Пам'ятаєте, дідусь розповідав?
— Справді! Мабуть, це добро розбійника. Подивимось, — теж стиха промовив Вася.
Скриню легко відкрили, але вона була порожня.
Недалеко від цього місця на стіні мандрівники помітили якийсь напис. Літери були видряпані чимось гострим на гладкому вапняковому камені, але прочитати його було неможливо. Збоку біля напису виднілася ще якась дряпина.
— Стріла! — промовив Толя, придивившись до неї.
— Може, це тут вихід? — припустила Рая.
Відразу ж за скелетом відкрилася вузька щілина.
Просувалися то плазом, то рачки. Довелось підійматися весь час угору. Все виразніше доносився шум моря. І раптом яскраве сонячне світло обдало мандрівників. Усі троє попадали на траву і, притиснувшись до нагрітої сонцем землі, жадібно вдихали чисте запашне повітря. Шуміло море, кричали чайки, дзижчали комахи. Це було життя…
Вася першим підвів голову й оглянувся навкруги. Вони лежали на високому морському березі. Поруч шарудів листям чагарник. Він здався хлопчику знайомим. Гак, це той самий колючий кущ — глід європейський. Зараз Вася згоден був цілувати кожен листочок цього напрочуд красивого деревця. Але що б це означало? На рейді стояв «Урал», на його щоглі добре було видно чорний прапор, прапор нещастя. Рибалки тягнули невід. Ілля них метушливо бігали й щось кричали батько, Силантій Абакумович, Ростислав Андрійович і Рідненький.
— Рибу ловлять. Забули про нас, — ображено промовила Рая, витираючи брудним кулачком сльози.
Толя ще лежав, уткнувшись обличчям у траву.
Дивно поводився Шустик. Опинившись на свіжому повітрі, він, здавалося, завмер. Нерухомо лежав деякий час. Але незабаром підвівся і, голосно гавкаючи, клубком покотився до моря.
Гавкання собаки збентежило людей. Рибалки кинули невід і чомусь обернулися до трьох мандрівників. Куди вони дивляться? Та на них дивляться! Й відразу ж з радісними криками всі, хто тільки був на березі, побігли до них. Попереду великими стрибками мчав Рідненький. Він перший вибрався на кручу.
— Живі, рідненькі! Усі живі! — загорланив рибалка так, що голос його відізвався у найвіддаленіших закутках Вітрового Кута.
Могутніми руками Рідненький підхопив Раю.
— А яка ти замурзана! Відкіля ж ви взялися?
— З-під землі. Ми скелет слона знайшли!
— З-під землі? Та що ж ви кроти, чи що? — рибалка зовсім не звернув уваги на повідомлення про скелет слона.
Скоро на кручі зібралося багато людей. Рая зустріла дідуся з образою.
— Рибу затіяли ловити. А я… А ми?..
— Та ми… Ат, що там говорити, одним словом, вирішили, що ви втопилися. От і тягаємо цілий день невід. Утоплеників, значить, шукаємо. А виходить — в іншому місці треба було шукати… Під землею.
— Ми знайшли слона, — повторив Толя.
— Ви слона знайшли? — повільно промовив Ростислав Андрійович, помітно бліднучи. Він сів на землю поруч з Толею. — Та де ж він. Скелет?
— Он там стоїть, — показав хлопець рукою.
— Тут? — перепитав Ростислав Андрійович.
Він на щось зняв окуляри і розгублено озирнувся.
— Під землею, в печері.
— Там і розбійник, мабуть, жив, — втрутився Вася, — ми скриню його бачили.
— А золота сорок бочок? — насторожився Силантій Абакумович.
— Золота… не бачили. Там тільки трухлява скриня була.
— Що ви дітей мучите? — розсердився Рідненький. — У землянку їх. Обмити, нагодувати і на бокову. Після такого діла спати треба. По собі знаю. Доводилося в морі…
Через годину шхуна «Урал» вирушила в море. Експедиція залишилась у Вітровому Куті.
Повідомлення про знахідку не давало Ростиславу Андрійовичу спокою.
Вранці, коли у віконце зазирнув перший сонячний промінь, юні мандрівники разом із співробітником музею попрямували до печери. Тепер вони вже добре знали дорогу. Незабаром усі четверо стояли біля своєї знахідки.
— Ось він, меридіоналіс. Південний слон, — прошепотів Ростислав Андрійович. — Колос! Громада яка! — розчулено повторював працівник музею, торкаючись скам'янілих кісток унікального скелета.
— Коли почнемо розкопки? — нетерпляче запитували хлопці.
— Розкопки? — посміхнувся працівник музею. — Будуть і розкопки, почекайте.
Весь день Ростислав Андрійович і його помічники провадили попереднє дослідження скелета. Кістки вимірювали, фотографували, брали зразки порід, де залягав кістяк. Дбайливо оглянувши шар світлозелених плит, де залягали кістки, співробітник музею повідомив дітям:
— Це пліоценові глини, належать вони до останньої епохи теплого третинного періоду. Так, мільйони років пролежали кістки в землі й повністю скам'яніли. Ось тільки шкода — викопати скелет не можна. Небезпечно. Необхідно спочатку зняти всю товщу суглинку, що нависла над слоном, а тут метрів тридцять буде. Ця робота займе місяця півтора.
— Виходить, у вересні почнуться розкопки, — резюмував Толя.
— Так, приблизно так.
— Шкода. У вересні нам у школу…
… Строкате видовище являє собою вокзал приазовського містечка восени. Сотні пасажирів, бронзових від сонячного загару, з чемоданами у смугастих чохлах і всілякими торбинками та бідончиками наповнюють невеликий перон. Панує звичайна вокзальна метушня: обов'язково когось шукають, сміються і плачуть…
Наприкінці серпня на пероні, біля величезного осокора, звичайного вартового всіх південноукраїнських вокзалів, стояли й наші герої — Толя, Вася і Рая. Рая тримала в руках чудовий букет польових квітів.
До відходу московського поїзда лишалось хвилин десять. Друзі про все вже переговорили, стояли мовчки.
— Так, значить, їдеш, — сумно промовив Вася.
— Так, від'їжджаю. Післязавтра буду по Москві крокувати, — сказав Толя.
— І вся наша дружба залишиться ну… як… сон…
— А морська клятва? Клятва навіки.
— Навіки, — полегшено зітхнув Вася.
— Коли ж ми знову зустрінемося? — несподівано запитала Рая, допитливо вдивляючись своїми променисто-чорними очима в обличчя друзів.
— Давайте зустрінемось там, де буде виставлено нашого слона. Хай це буде через рік, два, три… Однаково зустрінемося, — запропонував Толя. — Згода?
— Згода. Слово моряка, — простягнув руку Вася.
— Ой! Як це буде цікаво! — підхопила Рая, і три руки з'єдналися у міцному потиску.
— Ось ми й зустрілися, — закінчив свою розповідь студент.
Якусь хвилину у великому залі музею було зовсім тихо. А потім загомоніли всі відразу. До молодих людей простягнулися десятки рук, з різних боків на них націлилися об'єктиви фотоапаратів.
І, можливо, тільки тут, у Мамонтовому залі найстарішого в цьому місті музею, троє друзів повністю зрозуміли значення свого відкриття. Вони стояли, ніяково посміхаючись — майбутній ботанік Раїса Перепічка, молодий геолог Анатолій Русинський, шкіпер рибальського сейнера Василь Збандуто. І в очах кожного з них світився вогник незгасного молодечого завзяття.
м. Бердянськ, 1958 р.
Примітка
1
Від слова бунація — абсолютна тиша на морі (прим. авт.).
(обратно)
![Как мы с папой...[сборник рассказов]](https://www.4italka.su/images/articles/519402/primary-medium.jpg)
Комментарии к книге «Вітрів кут», Алексей Яковлевич Огульчанский
Всего 0 комментариев