«Обережно, діти!»

Обережно, діти! (fb2) - Обережно, діти! 4691K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Мария Романовна Ткачивская

Марія Ткачівська Обережно, діти!

* * *

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Дизайнер обкладинки Юлія Пилипчатіна

Художник Тетяна Копитова

© Ткачівська М., 2012

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля, видання українською мовою, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2013

Частина 1 Просто привiт!

1. Не просто Марко

Мене звати Марко. Мені вісім років. У мене скоро буде кішка. Принаймні мама казала, що подумає. Вона вже п’ять років думає. Тепер моє майбутнє виглядає трохи веселіше. Хоча моя найбільша мрія – це собака. Я йому навіть ім’я придумав – Моцарт. «Уяви собі на сьомому поверсі собаку», – щодня тлумачить мама. А я уявив – і нічого. Навіть відчув себе, як у раю! «А хто буде щодня зранку її вигулювати? Знаєш, о котрій годині треба вставати? О шостій. А я о сьомій тебе до школи добудитися не можу». До школи – це зовсім по-іншому. От якби у мене був собака, мені б зранку ніколи не хотілося спати.

Моє улюблене заняття – комп’ютер. Моя мрія – грати на комп’ютері двадцять чотири години на добу. Ну, можна виділити шість годин на сон, п’ятнадцять хвилин на туалет, п’ять з половиною хвилин на їжу й годину на телевізор (бажано після п’ятої). Ще я хочу мати власний будинок, такий, як у Богданового дідуся. Із подвір’ям і величезною гойдалкою. Від басейну я б також не відмовився. Мама каже, що в місті це складно. Якщо для Богданового дідуся це не складно, то й для мене не буде. А ще, коли в мене буде власний будинок, не треба буде Моцарта вигулювати. Хіба не перевага?

У мене є сестра Софійка. Найбільше мене дратує те, що вона мене випередила. Народилася перша. І тепер я не можу бути їй старшим братом. Я б із задоволенням помінявся з нею місцями, але вона не хоче. Їй тепер дванадцять, і тільки хлопці в голові. Вона висить на телефоні годинами. Мама навіть не лає її, бо, коли заходить до кімнати, Софійка відразу починає говорити про математику. Я підслухав, що дівчата збираються на якусь вечірку і що мають прийти хлопці із 8-Б. Я не донощик, але хотів на всяк випадок попередити маму. «Не заважай сестрі вчитися. У неї багато роботи! А тобі тільки дурниці в голові». Це мені дурниці в голові? Я вирішив не втручатися. Хоча все залишив під контролем. Мало що: ще в шостому класі заміж вийде. Я вирішив щоразу прибирати під дверима її кімнати. Здається, там уже впродовж року нема жодної порошинки. Зате я обізнаний з усіма Софійчиними справами. Та про це пізніше. І про Лінку теж. Давайте краще все за порядком.

А починалося все саме так…

2. Моє народження (до і після)

Я міцно заплющив очі і відразу заснув. Скільки я спав – не знаю, хоча думаю, що доволі довго. Коли прокинувся, не міг збагнути, що за цей час могло трапитися. Навколо мене був справжній океан. «Хтось тут є?!» – спробував я оговтатися. Окрім ритмічного «тук-тук», мені ніхто не відповів. Я спробував обернутися. Це вартувало неабияких зусиль. Місця було зовсім небагато і, здається, жоднісіньких дверей. «Я не люблю зачинених приміщень, чуєте?!» Здається, ніхто не слухав. Невже про мене забули? Цього разу я спробував нагадати про себе ліктем. «Хтось мене чує?» По-чу-ли! Нарешті! Хтось легенько торкнувся до того місця, де щойно була моя рука. «Певно, мама», – подумав я. Мені відразу стало легко і приємно. Через якусь мить я відчув, як хтось намагався спіймати мене за коліно. «Гееей! Для чого такі грубощі?!» Спочатку я вирішив з’ясувати ситуацію, та швидко впізнав Софійчин «почерк» і передумав. Повернувся на другий бік і поринув у роздуми. Взагалі-то я вже знав, що в мене є старша сестра. Це мене чомусь аж ніяк не тішило. Краще б я був старший! Я ще не встиг тут освоїтися, а вже стільки стресів! Мені більше не хотілося ні над чим сушити голову, і я задрімав. Було тепло й затишно. Я спокійно погойдувався в м’якій воді і, здається, крізь сон відчував у роті свого пальця.

Тепер моє життя було просто клас! Плаваєш собі цілий день і гадки не гадаєш. Не встиг щось побажати смачненького, як мама поспішає тобі на допомогу. Шоколадки, цукерки, черешні без кісточок… Навіть бразильського горіха забажав, і його відшукали в новій крамниці «Делікатес». Привчають до екзотики. Єдине, чого не можу збагнути: чому мама так часто ласує солоними огірками?

– Мамі тепер треба добре харчуватися, – пояснював тато Софійці. – Братик мусить рости великим і здоровим.

– Але коли я хочу цукерок, ти кажеш, що від них не ростуть, – обурювалася Софійка.

«Це дівчатка не ростуть, а хлопчики ростуть», – подумав я і забажав морозива.

– Хочу морозива! – відразу констатувала мама, і через кілька хвилин тато побіг до магазину.

– Не забудь купити і мені «Шоколадний каштан», – вистромила Софійка голову із дверей.

– Тобі не можна. Лікар не дозволяє їсти холодне, – додав тато, перед тим як зачинився ліфт.

– Добре, що мамі можна, – схлипнула Софійка, витираючи рукавом носика.

Ці розмови мене аж ніяк не стосувалися. Я знав, що мені можна все, і спокійнісінько чекав на чергову порцію ескімо, як і раніше погойдуючись у своїх м’яких водах.

Моє життя залишалося б ще довго таким, якби не одна проблема: місця ставало дедалі менше.

Сьогодні я вирішив, що, може, вже було б варто глянути, як живеться там, поза моїм океаном. А ще, відверто кажучи, мені не подобалося, що в мене надто довгі нігті, які роздряпують обличчя, і довге, мов у дівчинки, волосся. Мені набридло, що ніхто не турбується про мій зовнішній вигляд, тільки про шлунок. Тому я почав діяти. Досвіду в таких справах у мене ще не було. Про всяк випадок спробував кілька разів сильніше випрямити ноги, розгойдатися і… Не встиг я ще про таке подумати, як там, з того боку, здійнялася метушня. Я зрозумів, що всі готувалися до виконання мого бажання. Спочатку я навіть втішився, а потім несподівано для себе засумнівався: «Ні! Сьогодні я надто сонний. Варто ще зачекати». Ніхто не зважав на те, що я передумав. Здається, вони там ще не зрозуміли, що мені сьогодні перехотілося до них. Для чого зайві стреси?! «Мені й тут непогано!» – уже вкотре переконував себе я. Та метушня не припинялася. До мене торкалися руками, вухами і ще якимись холодними апаратами, начебто я був невидимий. Довелося відразу показати своє Я. Якщо я сказав «не сьогодні», це означає «не сьогодні»! Я перестав реагувати на метушню, спокійно скрутився калачиком і задрімав.

Зранку, коли ще всі спали, мене мучили докори сумління, і я знову поринув у роздуми. Плавання у цій тісноті вже не приносило насолоди, і я вирішив: «Сьогодні! Це має трапитися саме сьогодні!» Я ще раз із сумом оглянув свої хороми, вийняв із рота пальця, зібрав усі сили й спробував відштовхнутися ногами… Утретє… Уп’яте… Раптом мої очі побачили світло… десь там, далеко… Куди це я?! Ледь не із швидкістю космічної ракети! Мені раптом стало страшно, вперше в житті. Тільки про це нікому! «Рятуйтееее!»

Плюююх! Раптом мені стало холодно й неприємно. «Ви чуєте, мені холодно!» Невже ніхто цього не помічає і не може відправити мене туди, де я був досі?! «Я хочу назад! Це помилка! Мені зовсім не хочеться в цю холоднечу!» Я про всяк випадок потай розплющив праве око, щоб переглянути всі можливості виправлення ситуації. Дарма! Навіть хотів закричати з розпачу, та стримався. То лиш дівчата розпускають нюні. Не встиг я про це подумати, як відчув добрячий ляпас на своєму м’якенькому місці, і мені нічого не залишалося, як видати сигнал незадоволення. «Заплакав! Нарешті!», – радісно задзеленчав жіночий голос десь в іншому кутку кімнати. Саме цієї миті я вперше побачив білий Халат і величезні круглі очі: «Шістдесят сантиметрів! Оце пацан!» «По-перше, не просто пацан, а Марко, а по-друге, шістдесят сантиметрів – ледь не єдина позитивна інформація на сьогоднішній день. Доведеться-таки винайти пристрій, який вимірює дітей до народження».

Мене безсердечно поклали на якусь холодну поверхню. Тягали за ноги, руки, голову, начебто я – велика товста жуйка… «Майже п’ять кілограмів», – почув я ахання збоку. «А ви як гадали!» – гордо подумав я і з радощів випустив свій перший фонтанчик прямісінько у великі очі білого Халата. Думаєте, мене відпустили? А дзуськи! Поки Халат намагався з’ясувати ситуацію з очима, до мене взялися інші холодні руки. Мені зав’язали на зап’ястя якісь таблички і загорнули, мов цукерку, в пелюшку. Таким брутальним досі зі мною не був ніхто. Мене не на жарт дратували ці чіпкі пальці, звуки, холоднеча… «Мамо, де ти?» Я мусив вдатися до голосу. Я так заверещав, що мене відразу віднесли до мами. Нарешті! Я почув її м’який голос: «Привіт, Марку!» Вона пахла чимось солодким і знайомим. Мама торкнулася пальцями до мого чола, погладила носика. Я відразу затих і під знайоме та довірливе «тук-тук» ковтнув першу краплю молока як винагороду за сьогоднішній стрес. Зрештою, сьогодні був мій перший день народження і я таки заслуговував на відпочинок.

3. Іноді так важко бути чемним!

Іноді так важко бути чемним! Сподіваюся, ви мене розумієте. Особливо тоді, коли з твоїми друзями діється те ж саме. Ти зовсім не плануєш викидати коники чи пустувати. Усе виходить якось само собою. Ти вже навіть даєш мамі слово, що вона тебе лаятиме востаннє. Таке ж слово даєш і собі. Навіть застосовуєш автотренінг, щоб ще раз повірити у свої слова. А потім – бамц! – і все починається спочатку: заборона телевізора, ніяких ігор на татовому мобільнику, двадцять сторінок читання і т. д. А тут не прибереш на столі – і знову нове покарання. Мама щоразу щось видумує. Найгірше – це проґавити «Сімпсонів». Я ж не знатиму, що трапилося з Гомером після того, як він потрапив на невідомий острів, де збудував казино й бар. От Стасові добре: у нього є село. Там ніхто дітей не лає, спиш скільки хочеш, ганяєш у дворі до одинадцятої, і ніяких двадцяти сторінок читання! І телевізор дивися скільки хочеш! Не можу дочекатися, коли я також нарешті поїду у село.

Мої друзі – Стас Критик і Бодько Сливка – завжди на моєму боці. Так буває тільки тоді, коли йдеться про справжніх друзів. Без них моє життя було б сіре і нудне. Ще нудніше, ніж без кішки. Коли я про це розповів мамі, вона сказала, що я, як завжди, вигадую.

Повне ім’я Стаса – Станіслав, прізвище – Критик. У нього суворе прізвище, але він рідко кого критикує. Чого не скажеш про його бабусю у спілкуванні з дідом. Та Стасові це на руку. Хай що Стас не витворить, він тільки підходить до діда і каже пароль: «І що то тепер, діду, у парламенті твориться? Знову брешуть?». Дід відразу розщіпає камізельку, кладе її на бильця крісла і починає. Отямлює його тільки бабуся. Вона, маленька і худенька, лиш гляне на діда офіцерським поглядом, як той відразу ковтне останнє слово, випрямиться на рівні ноги, вирівняє спину, мов перед генералом, накине на плечі камізельку й зі словами «Хіба не бачиш, як малий політикою цікавиться?» хапається до першої-ліпшої роботи. А про Стасові витребеньки вже давно забув!

Стас серед нас найменший зростом, проте найпрудкіший. Із ним добре дружити: тебе ніхто не зачепить. Стас підходить до кожного, показує свої біцепси й каже: «Бачив?» Ніхто нічого не побачив, та не наважується заперечити, бо всі знають, що в Стаса є гирі, які йому тато з Москви привіз. У мене ніколи не буде гир, бо мій тато не їздить до Москви. Зате у мене є Стас, і він мені колись дозволить у нього покачатися.

Сливка – це не прізвисько, а Богданове прізвище. Його мала сестричка Улька кличе його Бодяка (вона також Сливка, тому називати брата Сливкою не пасує). Ми часто називаємо його просто Бодько. Сливка – пухкенький і верткий. Він молодший від нас на рік, тому не раз любить чубитися, щоб утвердитися в компанії. Після кожної бійки його щоки палахкотять, як інфрачервона лампа, біленький чуб спадає на чоло, він важко дихає, зате гордо підводить підборіддя, оглядає всіх своїми голубими очима й запитує: «Ну як, пацани?» Усі, звичайно, кивають головами: «Клас, чувак!»

До нашої компанії часто приєднуються сусідська Нелька та найменша й найбоягузливіша Марійка. Ми взагалі-то проти дівчат, але Нелька – це справжній хлопчисько. Лазить по деревах ще хуткіше, ніж Стас, а б’ється, мов ходила на карате від народження. Вона навіть пройшла у два роки свій перший екзамен на міцність. Хоча сама вже цього не пам’ятає. Тільки бабуся іноді любить про це розповідати. На самісінький Нельчин день народження поприходили гості. Вони довго сиділи за столом, їли, пили, розмовляли й давно забули, чому тут зібралися. Нелька мала під столом свою схованку. Вона любила там щодня гратися, складала свої іграшки, одяг, книжки. Це були її і тільки її володіння. Гості так довго засиділися, що Нелька знудилася і зголодніла. Їй набридли чужі ноги під столом, незнайомі голоси та вся ця нудота. Серед гостей не було дітей, а дорослим свої справи в голові. Їм би тільки потеревенити. Ніхто за Нелькою не шукав і не давав їсти. Вона нудилася, навіть плакала. Усе надаремно. Раптом вона натрапила під столом на якусь незнайому пляшку, нічим не схожу на її. Розкоркувала й відпила кілька ковтків… Нельку помітили тільки тоді, коли вона викотилася з-під столу. Усі зрозуміли, в чому річ, коли побачили в її руці пляшку з напитком для дорослих, яка чомусь опинилася під столом. «Швидка допомога» приїхала не дуже швидко. Нельку вклали в ліжко. Вона проспала два дні й дві ночі. Тепер їй уже нічого не страшно.

4. Виховні процеси

Моїм вихованням займався дід. Ледь не від народження. У мами завжди було море роботи. Так вона казала. Я ще не бачив того моря, але розумію, що це щось таке, куди втікають на відпочинок. Поки мама з татом відпочивали на роботі, я – ріс. Рік… Три…

Мені найбільше подобалося бути з дідом. Він також обіцяв мені собаку. Навіть швидше, ніж дозволить мама. Собаку триматиму під ліжком. Так дід казав. Як тільки мама піде на роботу, я буду випускати його з-під ліжка й гратися. Досі не знаю, як це має виглядати практично, але дід казав, що щось придумає. Колись ми так тримали під ліжком їжака. Але той завжди вилазив із свого ящика й ховався за шафою. Дід щодня витягав його звідти шваброю. Це мені зовсім не подобалося. Їжачкові теж. Мама почала ще швидше втікати на свою роботу. Тому ми вирішили випустити їжачка на волю. Собака мені подобається навіть більше, ніж їжак: його можна гладити й брати на руки.

Бабуся у мене трохи грізна. Так дід каже. Я її добре не знаю, бо вона тепер з нами не живе. Вона живе на Криті. Бабуся поїхала туди, коли мені був один рік. Дід показував на карті той Крит (Він у мене все знає!). Коли мені було три роки, дід купив мені глобус, і я вивчив усі острови. От тільки вони видавалися надто мурашиними. Навіть Крит (і як бабуся на ньому поміщається?) Ми щодня ходили з дідом до іграшкової крамниці, і дід дарував мені гоночні машинки. Я переїжджав ними з одного кінця глобуса на інший, з острова на острів, із континенту на континент, і тепер мені не страшна жодна головоломка з географії. Класно мати такого діда!

Мені все одно хотілося, щоб нас відвідала бабуся. Найбільше я чекав її, коли мені виповнилося чотири роки. До нашої крамниці привезли новий автопарк, і я хотів неодмінно подарувати його бабусі. Зрештою, вона має на щось нормальне витрачати гроші, які привезе. «Бабуся тебе точно не впізнає, – казав тоді дід. – Подумає, що то якийсь сусідський хлопець до діда в гості приходить». Так ніби дід ніякої роботи не має, лиш із сусідськими хлопцями теревенить.

За бабусею я дуже скучаю. Я навіть вирішив ще подарувати їй пожежну машину на пульті. За п’ятсот гривень. Дід казав, що це дорого, але для бабусі мені нічого не дорого. Як альтернатива могла бути навіть приставка до комп’ютера. Все-таки трохи краще, ніж скейтерська дошка чи гирі для біцепсів.

Спочатку я часто розмовляв з бабусею по телефону. От тільки із зв’язком нам не завжди щастило. Як тільки я просив бабусю розповісти про її плани щодо нових покупок, зв’язок відразу переривався. Спершу я телефонував до неї сам, щоб бути в курсі всіх її справ. У мами в мобілці швидкий набір: натискаєш цифру «два» – і відразу з’являється бабусина фотографія. (Я був ледь не Джеймс Бонд! Клас!) Кому б таке не сподобалося! Я розмовляв з бабусею майже щодня. За місяць я вже не міг знайти маминого телефону. Напевно, загубила і боялася зізнатися. Я розумів, що мені доведеться купити їй новий, коли бабуся приїде.

Дід мені завжди все дозволяв. Я зробив собі в бабусиній шафі штабну квартиру, вистриг із її вечірньої сукні піратський прапор, а з прикрас склав піратський скарб, який я захищав від нападу чужинців. Ними були Бодько і Стас. Іноді я винагороджував їх скарбами за доблесні бої.

Коли я був малий, то кликав діда «діду» і «бабо». Дід у мене був за двох. Він багато носив мене на плечах. Коли перехожі запитували, чому він мене носить, відповідав, що йому добре платять. Вони починали розпитувати, де він знайшов таку гарну роботу. Коли мені було чотири, ми з дідом щодня вмощувалися перед телевізором, їли чипси і дивилися новини, футбол та всі телесеріали, а після обіду чимчикували в кафе: я пив кока-колу, а дід – живчик. Потім ми обходили всі крамнички мікрорайону, розмовляли із сусідами і сусідками. Я розповідав їм, чим закінчилася нова серія «Інтернів». Навіть бабусі похвалився, що ще не проґавив жодної серії. Бабуся страшенно зраділа і вирішила, що мені слід терміново продовжувати дивитися телевізор у дитячому садку.

– Там справді цілий день телевізор дивляться? – допитувався я в діда.

– Якщо так каже бабуся… – знизав плечима дід. Про бабусю він завжди говорив пошепки.

Найбільше, що я не любив, це поліклініку. Та перед дитячим садком треба було здати всі аналізи і відвідати кожного лікаря. Я ніколи не буду дитячим лікарем. Заглядати в рот і стукнути молоточком по колінах – це не професія. Я краще оберу собі професію, де можна цілий день гратися на комп’ютері. Дід каже, що пізніше я зможу змінити свою думку.

В окуліста (це слово я прочитав на дверях) було найпростіше. Сувора тітка в білому чепчику встромила мені в руку щось схоже на кришку від йоґурту і закрила нею праве око. Вона, напевно, хотіла, щоб я розповів їй, що бачать одноокі пірати. Дарма я сподівався на якісь пригоди. Мені відразу показали півня, а я подумав, що то оселедець з чубчиком. Машинка нагадувала динозавра з невідомо якої ери (на динозаврах я добре розуміюся, мені дід про них книжку купив). Я, звичайно, висловив лікарці свою думку. Недарма мене мама навчила: «Кажи, що думаєш, але думай, що кажеш». Я завжди кажу, що думаю. От тільки не знаю, чи лікарі думають, що кажуть. Я спробував про це поговорити з окулісткою. Окулістка витерла чоло і сказала, що я надто мудрий і що мене терміново треба віддати в дитячий садок. Вони з бабусею, певно, змовилися. Дід каже, що всі жінки однакові.

Ортопедові не сподобалися мій хребет і стопи, логопедові – буква «р». Ну й нехай! Так, начебто я на телебачення збираюся. Найлегше було в невропатолога, який весь час бавився молоточком. Після того, як мені вдалося хоч комусь показати язика, а це трапилося в кабінеті лора, залишилися тільки аналізи…

Цілий стіл було завалено баночками із жовтою рідиною. Спочатку я навіть подумав, що тут відвідувачів безкоштовно пригощають лимонадом, і в мене з’явився апетит. Та дідусь швидко розвіяв моє уявлення стосовно щедрості лікарів. Мені відразу перехотілося пити. Я навіть перестав дивитися на стіл та на баночки і коробки від сірників, і переконував себе, що не знаю, що в них. Дід доповнив картину на столі моєю баночкою. Здається, поліклініка заробляє на добривах.

Здавати кров – не моя стихія. Я відчинив двері і побачив двох товстеньких тіток у білих халатах, що люб’язно дивилися на чергову жертву. На столі, мов на виставці, безліч якихось трубочок та скляних паличок.

Одна з тіток зняла окуляри і кивнула на стілець:

– Сідай. Не бійся. Це не болить.

І зовсім я не боюся. Звідки вона взяла?!

Простягаю тітці руку і заплющую очі: хай дірявить. Мені не шкода. Проте таки шкода. Якщо кожен робитиме в моїх пальцях діри?..

– Це не діри, – розкусила мене товстенька тітка. – Тебе коли-небудь кусав комар?

Тітка таки кепкує.

– Так, – відповідаю я і розумію, що вона мене дурить.

– Не треба закусувати зуби, – глянула на мене інша тітка і взяла мою руку.

Я не збирався ні закусувати, ні запивати зуби. Я так їй і пояснив. Їй чомусь не сподобався мій тон. Мені не сподобалася її реакція. Я вирішив, що вона надто брутальна у розмові, заховав кулак за спину і таки зціпив зуби.

Тітка в білому помила мені палець біленькою мокрою ватою, і я навіть оцінив її: вдома я мушу мити руки сам. Поки я роздумував над якістю обслуговування, побачив на кінчику пальця червону краплю. Виявляється, тітка вже проколола мені палець і вичавлювала з нього кров.

– Скільки літрів вам треба? – запитав я.

Від здивування тітчині окуляри самі полізли на лоба, і вона швидко притримала їх.

– Літрів?

– У мене є тільки три, а у вас п’ять. Ви трохи товстенька, то, може, й більше.

– Звідки ти такий взявся? – підвела вона очі на мене.

Досі я був переконаний, що всі дорослі знають, звідки беруться діти. Але я не подав виду, що викрив її непрофесійність.

Тітка, мабуть, образилася, що я не оцінив її фігуру, і ще раз натиснула на палець. Однієї краплі крові їй справді виявилося замало, і вона почала вичавлювати з мого продірявленого пальця ще. А потім кажуть, що у дітей малокрів’я. Замість того, щоб заплатити мені, дід заплатив гривню якихось «благо-дійних внесків». Так сказала лікарка. Я колись чув, що є дійні корови, та щоб було дійне благо, я ніколи не чув. Нарешті ми вийшли в коридор. Я готовий був навіть доплатити тій бурильниці пальців із моєї скарбнички ще гривню, лиш би залишила дітей у спокої.

Довідку у поліклініці все-таки підписали.

5. Мене мають виключити

Хіба я винен, що ніколи досі не ходив у дитсадок?

Дідусь спробував спочатку з тим дитсадком, що біля дому. Тоді я ще нічого не знав про виховательок і про їхні закони.

Перший день виявився для мене якимсь особливо дивним. Дідусь зник у дверях так швидко, що я навіть не встиг з ним попрощатися. Я не встиг отямитися, як стояв біля виховательки, якій не сподобалося, як я поскладав свій одяг. Вона не знала, що я його взагалі не складав. Вихователька спробувала відразу навчити мене, як правильно складати светр. Ця робота виявилася для мене не такою вже й цікавою, як собі уявляла Елла Михайлівна. З її імені я міг запам’ятати тільки дві початкові букви «Е…М…», як Електричний Міксер.

Аж на п’ятий день я все-таки запам’ятав її ім’я. Спочатку я сказав їй «пані Вихоплятелька», коли вона вихопила з моїх рук тарілку з пап’є-маше. Досі вона без діла висіла в коридорі. Я приніс її в їдальню і перелив у неї борщ. Здається, я був перший, кому прийшла в голову така ідея. Елла Михайлівна була дуже здивована й навіть не приховувала цього.

Наступного дня я казав їй «пані Знімателька», коли вона знімала зі стіни горнятко з пап’є-маше. Хоча мені аніскілечки не кортіло пити з цього непривабливого посуду. Та звідки їй було знати про мої вишукані смаки?!

Та найбільше мені сподобалося казати їй «пані Захователька», коли вона вирішила заховати мене в куток, щоб ніхто не знайшов. Єдине, що вона недооцінила, що мені вже не чотири. І ховатися в кутку я не звик. Тому я відразу заліз під стіл. Звідки мені було знати, що босоніжки, якими я акуратно повитирав плінтуси, належали саме нашій пані Заховательці. Тканина на них виявилася якісною, а ремінець добре залазив у шпаринки.

Коли я сказав їй уперше «Нутелла Михайлівна», вона чомусь особливо розсердилася. Аж перелякана книжка з лоскотом кинулася на землю і розлетілася на дрібні сторіночки.

– О Боже! Бачиш, що ти наробив? – посиніла вихователька. – Тепер збирай!

Я озирнувся. Нікого, крім мене, поруч не було. І збирати ніхто не біг. Вона таки звернулася до Бога. Я думаю, Він тут ні при чім. Це все через її каверзне ім’я! Самі знаєте, батьки ніколи не визнають свою провину, навіть коли дають дітям дивні імена!

Я нахилився і підняв одну сторінку. Нагинатися до інших – це не викликало в мене ніяких творчих емоцій, і я вирішив, щоб даремно не гаяти часу, копнути кілька разів м’яча, що саме лежав біля моєї ноги. Я був упевнений, що «ЕМ» буде захоплена моїми спортивними здібностями. Та вона чомусь затряслася (певно, від холоду, жінки завжди мерзнуть!), покликала на допомогу няньку й відразу випалила, що мене сьогодні виключать з дитсадка, незважаючи на те, що я тут тільки перший день. У неї з очей сипалися іскри, руки вже тряслися, мов від електричного струму. Вона ввімкнулася, як лампочка! «ЕМ» іще раз повторила цю фразу няньці (може, в тої щось недобре з вухами?) і рвонула у гральну кімнату. (Їй, певно, закортіло зняти стрес іграшками. Коли мене хтось роздратує, я роблю те ж саме.)

Та не це було найважливіше. Я уявив собі, що мене сьогодні мають виключити. Розумів, що йдеться про струм і вимикач. Те, що струм по мені може рухатися так, як кров, я ще міг собі уявити, бо щойно в цьому переконався на Еллі Михайлівні. Може, спробувати спочатку вимкнути виховательку?

За той час, поки я роздумував, помітив, як вихователька хотіла погладити по голові Михасика. Уявивши собі, що по ній рухається електричний струм, я рвонув до малого, смикнув його за руку і ґумовим сандаликом зупинився на виховательчиній руці. (Ґума, як і дерево, погано проводить електричний струм. Тато мав рацію!) Елла Михайлівна заверещала так, начебто перед нею з’явився сам Александр Македонський. (Про нього мені перед тим розповідав дід.) Це був безсумнівно електрошок! Я спокійно глянув на виховательку, яка лежала на підлозі. Як я тішився, коли вихователька розплющила очі.

Я був упевнений, що сьогодні завідувачка вручить мені «лавровий вінок», як Александрові Македонському, і привселюдно висловить подяку.

Я помітив, як до виховательки підлетіла нянька, хтось помчав до медсестри. На порозі з’явилася завідувачка. Я ж казав! Там-та-ра-рам! Гримлять радісно фанфари! Трублять сурми! Тепер має розпочатися моє вшанування! Коли метушня вляглася, завідувачка перепитала мене мій домашній номер телефону, начебто лише від вимикання він міг змінитися. Певно, мене як рятівника, сьогодні з почестями відвезуть додому.

– А коли мене виключать, ви також будете на мене лити воду, як на Еллу Михайлівну? – запитав я завідуючу.

– Зараз запитаєш у тата, – ще не отямившись від щастя, бовкнула завідувачка, в якої очі так і не повернулися до своїх орбіт.

– Це трохи небезпечно, – зважився про всяк випадок попередити я, уявляючи, як тепер мене за це хвалитиме тато. – Треба переконатися, що струм остаточно зник, інакше він може перейти на вас. Можуть бути плачевні наслідки.

Додому мене не везли. У дошкільних установах браком бензину нікого не здивуєш! Тато прийшов швидше, ніж інші батьки. Удома всі мовчали. Мені не залишалося нічого, як сісти за комп’ютер і грати в ігри, але сісти за комп’ютер мені не дозволили.

– Сьогодні, і завтра, і більше ніколи ти не гратимеш на комп’ютері! – шарпнула мама за шнур і висмикнула його з розетки. Вона правильно подумала, що без струму він довго не працюватиме.

Для чого стільки шуму, якщо електрошок закінчився благополучно?

Я зрозумів, що сьогодні в мами, певно, той день, коли їй не можна перечити (тато так завжди робить!). Критична мамина поведінка мені не дуже сподобалася, але й тато цього разу не захищав мене. Із шефинею посварився? Мені нічого не залишалося, як піти спати. На кухні ще довго горіло світло.

6. Спроба № 2

Мені дозволили відвідувати садок тільки до обіду. «Хай звикає поволі, – запропонувала мама. – Хоча б іще місяць».

Я б не заперечив, якби мене взагалі забрали із садка. Та що поробиш, батьки!

Дід мав вести мене в садок на восьму годину. Принаймні так він запланував ще звечора. Я звик довго спати. Прокидатися зранку – то не моя стихія. Зуби чистити теж. Прихильником гімнастики я також не був, хоча підкачати біцепси не зашкодило б. Татові гирі я ще ніколи не брав. Він купив їх два тижні тому, після того, як я цілий місяць розповідав йому про шкідливість жирової тканини на животі (от що означає не вимкнути телевізор, коли йдуть дорослі передачі!). Поки дід варив мені какао, я виліз на поличку на балконі й потягнувся до татового залізяччя. Хіба я знав, скільки це «вісім кілограмів»?

Я спробував смикнути ще раз. У мене нічого не виходило. Сталлоне я чи не Сталлоне? Які важкі гирі, я збагнув тільки тоді, коли побачив їх на маминих екзотичних вазонах. Мені відразу перехотілося займатися спортом. Я миттю присипав гирі землею. Зверху посадив квітку. Мала б вижити. Решту зламаних квітів устромив у розбиті горщики. Виглядало досить-таки непогано. «Усе б’ється на щастя», – казала мама. От і добре. Сьогодні в мене буде щасливий день.

Коли я зайшов до ванної кімнати, мені раптом захотілося зробити щось гарне, щоб мене похвалили. Самі розумієте, якщо мамі не сподобаються мої ікебани на балконі, треба запропонувати їй щось на вибір. Помити вмивальник я збирався давно. Мама казала, що у вихідні через кухню її руки до вмивальника не доходять. Я уявив собі, як мамині руки ідуть самі до вмивальника, а мама залишається в кухні… Мені стало їх шкода. Щоб усе виглядало по-дорослому, я взяв мамину зубну пасту (мама в нас користується особливо якісними речами) точнісінько так, як пропонували в рекламі на прикладі курячого яйця, натер пастою всю поверхню вмивальника та одну стіну. На ванну пасти не вистачило. Через дві хвилини я мав би переконатися в неперевершеному відбілювальному ефекті.

Дід ледь не пролив какао на підлогу. Він не сподівався, що я подорослішав. Дід сам вимив умивальник і стіну. Я тішився, що основну роботу зробив таки я. Дід сказав, що зранку купить нову пасту. Наступного разу я спробую її все-таки на яйцях. Єдине, треба буде зателефонувати на телеканал «1+1» і запитати, як виглядає карієс на яйці.

Ми прийшли у дитсадок на дев’яту. Але це вже, як виявилося, була інша група та інший садок. Нові сподівання і нові надії. У гардеробі нас зустріла велика чорна пані в довгій чорні спідниці і в рожевій блузці, як у дикторки з «1+1», і покосила на мене:

– Вам кого?

– Еее… – Дід з переляку знизав плечима.

– Ти – новенький? – звернулася вона до мене.

Я мовчав. Мені здавалося, що новенькі – це тільки ті, які щойно народилися.

– Ти що, не вмієш розмовляти? – розтягнула вона губи.

Я вперто мовчав. За мене все пояснив дід.

– А тепер вибери собі одну із цих трьох вільних шафок, складай свої речі й іди до нас.

Я похитав головою.

– Гаразд, переодягайся, і я тебе чекаю в сусідній кімнаті. – Пані зникла за дверима.

Мої ноги прилипли до паркету. Я двома руками вчепився за діда.

– Я тут не залишуся ні хвилинки. Вона – мулатка, – шепнув я дідові на вухо.

– Хто? – не зрозумів дід, начебто ніколи не чув слова «мулатка». По телевізору тепер їх повно.

– Мулатка. Як співачка Гайтана. У неї чорна шкіра, і я її боюся.

– У неї, напевно, була відпустка і вона повернулася з моря, – погладив мене по голові дід і почав складати речі в зелену шафку, на дверях якої жуйкою було приліплено якусь невизначену наклейку. Зверху було намальовано яблучко. Курточку він повісив на гачок, а взуття поклав на нижню поличку.

– Усе одно не піду! – Я настирливо позадкував до дверей, готовий подарувати зеленій шафці все, що дід щойно в неї поклав.

Дід узяв мене за руку й прошепотів:

– Я за дві години прийду.

– Усе одно не залишуся.

– Через півтори.

– Через п’ятнадцять хвилин! – наполягав я.

– Через годину, – здавав позиції дід.

– Через пів! – Я вперто стискав час.

– Гаразд. – Дід поплескав мене по плечі. – Я трохи тут погуляю й скоро прийду.

Я витер рукавом очі й просунув голову в двері. Досвід попереднього дитячого садка не пройшов безслідно. Я обернувся, махнув дідові «па-па» і зайшов у кімнату. Як виявилося пізніше, сніданок уже закінчився, ранкова зарядка теж. Я вирішив, що в такий час треба приходити щодня.

Пані в чорній спідниці виявилася моєю новою вихователькою. Її звали Іванна Валентинівна. Я також ніяк не міг запам’ятати її ім’я. У кращому разі казав Валентина Іванівна. Щоб легше було запам’ятати, я навіть шукав у голові когось із знайомих чи сусідів із схожим іменем. Але ніяк не знаходив. Коли я виросту, жодну свою дитину не назву Іванною Валентинівною.

Діти сиділи купками по кутах і бавилися іграшками. Я оглянувся. На стінах висіли якісь малюнки, знову тарілки з пап’є-маше, на полицях – книжки і ще якісь незрозумілі речі. Вихователька підвелася з-за столу і підійшла до мене. Вона взяла мене за руку, погладила по голові й сказала:

– Зараз я тобі про все розкажу.

Я швидко забрав з-під її руки голову. Вихователька проводила мені екскурсію, наче я досі ніколи не бачив дитячого садка. Найдовше вона стояла біля кутка для шибеників. Якісь дивні проекти в цих садках. Могли б зробити всі кімнати круглими.

– А де ваш телевізор? – запитав я.

– Телевізор? – виховательчині очі стали схожі на колеса «мерседеса».

– Бабуся казала, що ми цілий день будемо дивитися телевізор.

Вихователька потерла лоба, потім приклала пальці до рота (так робить бабуся мого друга Тараса і ще приказує: «Боже мій, Боже! І що ж я маю з тою дитиною робити!»), далі глянула на стелю, на годинник…

– Телевізор дивляться тільки чемні діти.

– То чому ж ви мені не показали кімнату для чемних, а тільки ту, де є куток?

Я зрозумів, що в них нема ніякого телевізора, що слово «чемний» давно застаріле і що вихователька просто відбріхується. Та я себе не видав.

– Завтра маєш прийти раніше, – сказала вона.

– Я не можу раніше.

– Чому?

– У мене хворий дід. – Я вкусив себе за язик і схрестив пальці.

– А що в нього? – стурбовано глянула вихователька.

– Його ноги починають працювати тільки після дев’ятої.

– Агаа, – зрозуміла вихователька.

– Ви мені не вірите? Ми вчора ходили в поліклініку. Його били молотком по колінах. Таки не вірите! – підвів я голову вище. Досвід поліклініки хоч десь пригодився.

– Ну чому ти так? Звичайно, вірю, – похитала вона головою, погладила мене по маківці й поправила комірчик сорочки. – Тоді приходь на дев’яту.

Я не люблю, коли чужі поправляють мені комірчик.

– А сніданок у вас коли?

– За п’ятнадцять дев’ята.

– Клас! – вигукнув я і навіть усміхнувся.

– Якби у твого дідуся ноги починали працювати на п’ятнадцять хвилин швидше, ти б устиг на сніданок.

– Ні-ні! Це неможливо.

– Перед обідом вони у нього також вимикаються? – дала гарну підказку вихователька.

– Здається, ви кепкуєте. Не вимикаються, а потребують особливого відпочинку. Так казав лікар. І я роблю йому процедури, тому мушу бути вдома.

– А які процедури ти йому робиш?

– Даю йому сироп «Інгаліпт», чорні таблетки й роблю масаж живота.

– А чому живота?

– Ви не лікар і не знаєте, що в організмі все пов’язано. У передачі «Наше здоров’я» завжди про це нагадують і кажуть, щоб запобігти «інфактові мікарда», треба бути багато на свіжому повітрі. А якщо ви захочете сісти на дієту, то краще купіть собі «Автошейпер». Він коштує всього тисячу двадцять гривень, зате за два тижні ви виглядатимете приголомшливо. Я не знаю, як це «приголомшливо», та про всяк випадок телефон запам’ятав. Хочете записати?

– Дякую, якось іншим разом.

– Для чого відтягувати? У них тепер розпродаж. Сезонні знижки. Чули про таке? А вам би не зашкодило!

Я не знаю, про що хотіла поговорити вихователька з дідусем, але за час бабусиної відсутності я не дозволяю йому наодинці спілкуватися зі сторонніми жінками. На пропозицію виховательки «мені треба з вами поговорити», я відразу їй усе розтовкмачив, і вона вирішила капітулювати.

Найбільше мені муляло те, що в дитсадку справді нема телевізора. Хіба що в директорки. Щоб легше їй засиналося в сонний час. Це в мене так дід часто робить. Хіба моя бабуся могла таке передбачити? Вона думала, що в нас, як у Греції. «У нас держава – банкрут», – казав якийсь лисий на якійсь кохеренції. Я не знаю, що таке кохеренція. То тільки мій дід все знає. Я запитував його, що таке банкрут, дід казав, що такий, як ми з ним. І я подумав, що держава в нас класна, як і ми з дідом. От тільки в садочках щось не цілком. Янукович казав по «Інтеру», що треба більше інвестувати в дітей. Я не знаю, що таке «інвестувати», але думаю, що це щось добре. Інакше це б не крутили цілий день по телебаченню. Учора Янукович на Першому каналі вітав усіх з Днем дитини. Один день на рік – для дитини! От би подарував садочкам телевізори! Якби я був президентом, я б подарував у всі дитячі садочки, крім телевізорів, ще приставки «Денді». Тоді б виховательки ходили усміхнені. Добре бути президентом! У тебе ніколи не закінчуються гроші. Усім все даруєш, і всі тебе хвалять. Усі знають, коли в тебе день народження і вітають на кожному каналі. Єдине, що погано, завжди оголошують по радіо, коли і з ким ти розмовляєш по телефону. Мене відразу б викрили, що я надто довго спілкуюся з Богданом.

Найбільше в садку я не люблю їсти. Якби я був президентом, я б відмінив у садку обіди. Діти все одно нічого не їдять, тільки пересувають виделкою з одного місця на інше. Я терпіти не можу каші! Я завжди запиваю її чаєм. Але більше, ніж дві ложки, осилити не можу. Коли на кухні варять гречку, нею пахнуть навіть стіни. Навіть одяг у гардеробі. Коли смажать рибу – ще гірше. Тому я не люблю риби. Я ніколи не можу розжувати гуляш. Зате я люблю горох і бурячки. Діти не люблять, а я люблю. Я їв би горох щодня, та мама його чомусь ніколи не варить. Треба попросити діда, щоб ходити в дитсадок тільки тоді, коли варять горох.

Уроки музики ще витерпіти можна, а от хореографія – то не для мене. Вчителька з хореографії каже, що я ведмідь. Коли я сказав їй, що вона жуйка на дротику, вона образилася, казала, що татові скаже (ніби тато іншої думки). Хіба я винен, що вона така ґумова? Хай стрибає собі з дівчатками, які саме для цього народилися.

А хлопцям треба чогось серйознішого. Наприклад, бокс чи футбол. У садку неможливе ні перше, ні друге. Коли до нас знову прийде мер (у мерів завжди багато грошей і дорогі машини) і ми будемо показувати йому концерт, я запропоную йому подарувати нам стадіон: коли ми граємо в футбол, виховательки не хочуть бігати на проїжджу частину за м’ячем, а нас не пускають.

Якось мій дід поїхав до родичів у село. Правда, тільки на день. Переймати відповідальність за мене довелося батькам. Вони в мене люди зайняті. Дід каже, що вони виховують дітей заочно. Я не знаю, що таке заочно, знаю тільки, що сьогодні мене забирає з дитсадка тато. Я про це вже розповідав виховательці разів зо тридцять. Десь удвічі менше няні. Навіть учительці хореографії та директорці похвалився, коли вона заходила до свого кабінету. Правда, я ледь не збив її з ніг, але сказати встиг.

Свої речі я склав найперший. Перевдягнувся, сходив про всяк випадок у туалет (можливо, тато захоче піти зі мною на спортмайданчик, так, як дід), ще раз глянув на себе в дзеркало й сів біля своєї шафки на лавку.

Почали з’являтися перші батьки.

– А по мене сьогодні мій тато прийде, – продовжував я.

– Ну і що? А по мене тато щодня приходить, – встромив малий Сашко свою білобрису голову мені під самісінькі очі (він у нас найменший, і тому всі мали б його не ображати, казала вихователька). Його рот здався мені щойно ще нахабнішим, а очі – надто синіми. Я не дав йому стусана.

– І по мене! – кричав хтось із-за спини.

– А по мене – мама! – пищала із сусідньої шафки Настя.

– А по мене – сестра, – пробасив Павло.

Мені чомусь стало шкода Павла. Я підійшов до нього, поплескав по плечу й навіть сказав, що він мій справжній друг.

Забрали вже всіх. Навіть Павла. Я не знаю, скільки пройшло часу. Мені ставало трохи холодно. Я човгав черевиками. Вихователька не сварила. Певно, не чула. (Зазвичай вона чує ледь не знадвору.) Я почав човгати ще голосніше. Зрозумів, що роблю неправильно, й перестав. Я відірвав із дверцят жуйку. Почав вивертати свій кашкетик. Вікно було сіре і сумне. Хмарки теж. Почало темніти. Вихователька сиділа в ігровій і щось писала. Я бачив її через прочинені двері. Вона щоразу поглядала на годинника й знову складала книжки в себе на столі.

Рипнули двері.

– Нарешті! – почулося з ігрової, і вихователька вийшла в гардероб.

– Ви ще не йдете? – сказала через напіввідчинені двері прибиральниця.

– Та от. Тато має забрати.

– А телефон маєте?

– Так, але він чомусь не працює.

– А хоч де живе, знає?

– Напевно, зараз доведеться везти додому і чекати біля будинку. Якщо ні, залишу в дверях записку і візьму малого до себе.

Я навіть не обурився, коли вона сказала «малий». Мені раптом чомусь стало погано. Щось стислося у животі. Не те щоб дуже боліло чи млоїло, а просто погано.

Я навіть не міг рухатися.

– Ще мені цього бракувало, – буркнула вихователька і дала чорну таблетку.

Я виплюнув таблетку в кулак, стиснув руками живіт, зціпив зуби і вирішив іти.

Ми пішки піднімалися на сьомий поверх. Вихователька тримала мене за руку. Двері відчинив тато, підперезаний кухонним фартушком. На кухні щось шкварчало. Мама, здається, щойно намалювала нігті, бо виглянула з вітальні з розпрямленими пальцями…

Наступного дня приїхав дід. Я цілий день пролежав у ліжку. Дід обіцяв більше не їхати до родичів. Я не сумував, що не пішов у дитсадок. Шкодував тільки, що не взяв у Павла номер телефону.

7. Дощ

До дитсадка ми з дідом щодня їздили автобусом. Бабуся Оля хотіла, щоб це був особливо престижний дитсадок, навіть якщо до нього треба добиратися автобусом. Мені все одно, який дитсадок, лиш би Павло був у моїй групі. І щоб нянька не кричала: «Поскладайте всі іграшки на своє місце». Я досі не знаю, чому вона сердиться, коли я складаю їх на своє, а не на її місце.

Я люблю, коли падає дощ. У мене є гарна зелена парасоля. Вона була колись Софійчина, а тепер – моя. Та про це – нікому! Я не люблю Софійчиних речей: колготок, светрів, курток та босоніжок. Але парасоля мені подобається, бо має замість костура хутряну кицьку. Вона – хлопчача, бо зелена. Якби була дівчача, була б червона або рожева.

Ми зайшли в автобус через передні двері. Людей було багато. Мені вже давно ніхто не поступається місцем. Іноді я навіть сам поступаюся. Вихователька казала, треба подавати іншим приклад.

Дідусь тримав мене за руку. Я не люблю, коли мене тримають за руку. Тоді всі думають, що я – малий. Другою рукою я тримався за ручку. Мені це навіть сподобалося. Рука трохи боліла, і я взявся за іншу ручку, ту, що збоку. Людей в автобусі не меншало. На зупинках було багато кольорових парасольок, а зеленої не мав ніхто. Автобус знову зупинився. Це ще не наша зупинка. Так сказав дідусь. Автобус рушив. Якась чудна жінка із сіткою на голові, як від волейбольного м’яча, почала лупити кулаками по шибці. Вона довго доганяла автобус, але він виявився швидшим. Мені це подобалося. Я навіть почав стрибати з радості й показувати жінці язика. Вона сердилася на мене і ще дужче тормосила кулаками. Я ще раз показав їй язика і скорчив таку міну, від якої всі дівчата у дворі лякаються. Жінка зупинилася, і мені раптом стало її шкода. У неї навіть не було парасолі, і густий холодний дощ струмками стікав із її чола. Мені стало сумно і соромно за себе. Я навіть хотів закричати до водія, щоб той зупинився. Та було вже пізно. Автобус зупинився аж біля дитячого садка. Перший вийшов мій дід. Я вистрибнув за ним і заховався під парасольку. Мені досі здавалося, що я відчуваю на своєму чолі холодні струмки, які текли по чолі жінки.

Якийсь малий хлопчик спіймав мене за курточку:

– Гей! Ти кота задушив?

– Сам ти задушив! – поглумився я йому.

Я сіпнув рукою і виявив, що в ній щось волохате.

– Скальп! – заверещав я з переляку, бо думав, що то якісь червоношкірі хотіли замести сліди свого злочину. Недавно дід читав мені про індіанців і про такі всілякі їхні штучки.

Я, певно, таки довго кричав, бо отямився тільки тоді, коли сидів у діда на колінах. На автобусній назбиралося чимало людей.

– Це блідолиці чи червоношкірі? – запитав я пошепки. – Ми в прерії? А де скальп?

– Це не скальп, а перука, – заспокоїв мене дід. – І ми не в прерії, а йдемо в дитячий садок.

Я зітхнув. Мені навіть стало трохи шкода, що я не індіанець Чингачгук. Аж тепер я збагнув, що випадково зачепив своєю парасолькою чужу перуку. Саме тому та тітка доганяла наш автобус.

Мене таки мучили докори сумління. Та на якусь мить я навіть трохи втішився і хотів подарувати перуку дідові: він у мене лисий.

Уявляю собі діда з чорним волоссям, схожим на Чингачгука: я віддам йому свій лук і стріли, і жодна вихователька у дитячому садку не наважиться поставити мене в куток. А може, він у перуці стане схожим на нашу чорноволосу виховательку? Ту, що мулатка. А ще до нього можуть чіплятися чужі бабусі. До лисого вже ніхто не вчепиться. Тільки тепер я оцінив вартість дідової лисої голови!

Я таки вирішив подарувати перуку виховательці. Про всяк випадок. Вона весь час повторює, що скоро з нами посивіє і полисіє. Сподіваюся, вона втішиться.

8. Чекання

Якось мій дід Роман потрапив до лікарні. Я не знаю, що таке грижа, але лікар сказав, що потрібна операція. Дід зранку підвівся, випив живчик і пішов. Через той живчик його ледь з лікарні не відправили: перед хірургічним втручанням забороняється приймати щось міцне. Хіба дід про це знав? Після операції дід лежав у палаті (так називається кімната, де він тепер оселився).

Я поклав дідусеві руку на його лисину і прошепотів:

– Тебе дуже болить? – мені стало страшно.

– Ні, тільки трохи.

– А трохи – це як?

– Трохи більше, ніж комар кусає.

Я почухав те місце на руці, де мене сьогодні вкусив комар. Мені засвербіло ще більше.

– Значить, тримаємося?

– Тримаємося! – підморгнув мені дід, і я перевів подих.

На цей раз мене знову мав забрати з дитсадка тато. Дідусеві ще тиждень треба лежати в лікарні. У Софійки нема канікул, у мами – лікарняного. Нічого не поробиш, мусиш надіятися на батьків. Дід ще кілька разів повторив, що мені давати на сніданок, у які штани вбирати і не забути картузика. Мама терпеливо хитала головою.

Наступного дня я все-таки забув картузика й одягнувся у штани без паска. Та це було ще півбіди. (Я знайшов у зеленій шафці кашкетика, якого забув тут минулого тижня. Штани притримував руками.) Найважчий був сонний час. І хто його придумав?!

Я лежав на другому поверсі над Павлом і весь час думав про дідуся. Павло, здається, спав. Принаймні очі в нього були заплющені. Я не заснув ні на хвилинку, хоча Настя казала, що я сопів, мов мішок. Сама вона мішок!

Я тихенько зліз драбинкою вниз і навшпиньках вийшов у гардероб. Причому не зачепив жодної іграшки. Ні виховательки, ні няньки в полі зору не було. Певно, дивилися у директорки телевізор. Я стрибнув у свій одяг і висунув голову в коридор. Усе спокійно. З кухні доносилися якісь шкрябання і повівало підгорілим. Мене ніхто не помітив. Я нишком вийшов на вулицю, не зачиняючи за собою двері, і подався до автобусної зупинки. Я добре знав, що мені треба сідати на тридцять перший автобус.

На передньому сидінні мені виявилося зручніше, ніж біля дверей. Автобус рушив. Зупинки полічити я вмів, та от на якій виходити, я добре не знав. Вирішив вийти на п’ятій. Людей навколо було багато. Будинків теж. Я спробував знайти свій сорок четвертий. Ішов уздовж дороги, голосно повторюючи кожен номер, який я бачив. Тридцять п’ятий, тридцять сьомий, тридцять дев’ятий, сорок третій, сорок третій… А сорок четвертого не було. Невже встигли за день знести? Я оглянувся, обійшов кожен будинок з усіх боків. Усе здавалося мені надто чужим. Мені забороняли розмовляти з чужими, і я нікого ні про що не розпитував. Спочатку подивився наліво, потім направо, потім знову наліво. Майже так, як казала вихователька.

Машин було стільки, що я не наважувався перейти вулицю. Таємно приєднався до якоїсь тітоньки й вирішив іти з нею далі. Тітка весь час оглядалася то на мене, то на свою сумку. Можливо, вона хотіла, щоб я їй допоміг. Я тільки наблизився до її руки, як вона рвонула кудись вбік і з фразою «Ходить вас тут усіляких» зникла за рогом будинку. Мабуть, вирішила скористатися допомогою тих, що тут щодня ходять, – подумав я і почимчикував в інший бік.

Виявилося, це була не моя вулиця. Я вирішив знайти свою. По дорозі помив у фонтані ноги, побавився із загубленим кошенятком, з’їв усі цукерки, які місяць носив у наплічнику, сів на лавку і відчув, що мене знову почав боліти живіт. Почало темніти. Людей ставало чимраз менше. На мене ніхто не звертав уваги. Раптом мені стало страшно: що робити, якщо я не знайду свою вулицю і буду змушений ночувати тут. Я сидів на лавці й пригадував дідуся, як він бідолашний буде хвилюватися, коли йому зателефонують і скажуть, що я не повернувся додому. Він обов’язково напише в передачу «Жди меня», яку ми з ним щотижня дивимося, і мене шукатиме по всіх вулицях ведуча програми (не пригадую, як називається тітка з передачі). Як плакатиме мама і як лаятиме виховательку за те, що не встерегла мене. Я витер рукавом носа й почав озиратися. Мудрі ідеї завжди приходять блискавично. Таксі! Я знаю, як виглядає стоянка таксі. У мене був автопарк із стоянками. Бодько казав, що в нього також такий був, де поміщався мільйон «мерседесів». Я знав, що він бреше, але Бодько бився в груди і сто разів казав «Слово пацана».

Мама казала, не можна ніколи сідати з чужими в машину. Таксист – це не чужий. Це просто професія. Вихователька також чужа, і мама не боїться залишати мене з нею. А якщо таксист виявиться шпигуном? Що краще: чекати, спати на лавці, з якої тебе зараз же викинуть бездомні, бо ти для них становиш конкуренцію, чи чекати на якогось гангстера? Чи потрапити в руки таксиста-шпигуна?

Водій відчинив двері і глянув на мене.

– Тобі куди?

Виявляється, все значно простіше, ніж я думав.

Я підтягнув кашкетика і підвів угору очі. Біля мене стояв височенний чоловік з білявим волоссям у темній куртці та шарфику. Певно, шпигун. Я мовчав.

– Ти з ким?

Я мовчав.

– Сам?

Цього разу я похитав головою.

– Свою адресу знаєш?

Я кивнув головою:

– marco@com.ua.

– Я про вулицю. Не бійся, я тебе не з’їм.

– Зовсім я не боюся. Канібали водяться лише в Австралії і Новій Зеландії, – згадав я те, про що читав мені дід. – Мені просто не можна спілкуватися з чужими. А ви шпигун?

– Ні, я таксист. То швидше ти шпигун, бо тиняєшся сам по вулицях.

– Шкода. Мені завжди хотілося познайомитися зі справжнім шпигуном.

– Чому?

– Я б запитав, як краще втікати від поліції, коли велика облава. Я таке завжди програю в гонках. Ви також граєте в комп’ютерні гонки?

– Я? Іноді. Тільки не в комп’ютерні.

– От шкода! Я б вам показав, як у мене класно виходить.

– То ти можеш мені показати?

– Не можу. Я ж казав, мені не можна спілкуватися з чужими.

– А телефон у тебе є?

– Є, тільки вдома.

Я вперше пошкодував, що не попросив у Миколая «Нокію N9» із операційною системою Міґо, таку, як у Богдана. Вона коштує чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто дев’ять гривень. Я в рекламі бачив. Добре мати тата-бухгалтера: він кожен рік міняє телефони, а старі дістаються Богданові у спадок. Він уже має їх аж двадцять. Точно бреше, але «Нокію С3-01» я сам бачив. Хоч напівсенсорна, але крута. Тато за неї півмільйона заплатив, казав Богдан. Я йому, звичайно, не повірив, але від такого телефону я б не відмовився.

– То диктуй, – перебив мою думку таксист.

– А якщо ви занотуєте мій телефон і почнете шантажувати моїх батьків?

Таксист усміхнувся:

– Диктуй, зараз будеш розмовляти сам.

Слухавку взяв тато. Його голос був особливо лагідний. Далі таксист розмовляв з татом сам.

Після розмови з татом у мене трохи перестав боліти живіт. Тато сказав, що таксистові можна довіряти.

– То ти, виявляється, утікач? Тебе розшукує міліція, батьки хвилюються, і вихователька рве на собі волосся.

Я уявив, як вихователька рве на собі волосся. Пучок за пучком падає на підлогу, мов у перукарні. Ще трішки – і вона стає лисою… Мені починає ставати її шкода. Я відразу згадую про перуку, яку я їй подарував. Тоді вона сприйняла мій подарунок без особливого ентузіазму. Казала, що треба віднайти ту жінку, яка залишилася без перуки: дати оголошення на радіо, в газету. Я, звичайно, з нею погоджувався, але не бачив конкретних результативних шляхів розв’язання цієї проблеми. (По телевізору так завжди кажуть.) Тепер мої докори сумління ставали трохи меншими.

Тато чекав під під’їздом. Мами чомусь не було. Тільки Софійка подавала мені з балкона якісь сигнали й прикладала палець до горла. Що вона хотіла цим сказати?

Це був останній день у дитсадку. Саме в цей день у мене народилася сестричка. Тато казав, що мама розхвилювалася і сестричка народилася швидше, ніж планувалося. (Подумаєш, велике діло: плани можна іноді пересувати, подумав я, але зрозумів, що тут ідеться про щось серйозне.) Ще тато казав, що діти не завжди розуміють, що роблять. (Це про мене чи про новонароджену сестричку?)

Я сидів біля порожнього маминого ліжка і мовчав. Не хотілося, щоб мама через мене сумувала. Мені стало її страшенно шкода. Я ще раз витер носа рукавом і дав собі слово, що більше ніколи не буду ні від кого втікати, навіть цілий тиждень не гратиму в гонки. Виявляється, останнє було вирішено без мене: три місяці заборони комп’ютера.

Я розумів, що це жорстоко, але заслужено.

9. Я мушу нарешті починати дорослішати

Я мушу нарешті починати дорослішати. Так каже мама. Хіба п’ять – це вік для дорослості? Батьки завжди перебільшують. Це все через Лінку, мою молодшу сестричку, яка недавно народилася. Забув сказати, я став старшим братом.

Ідея з Лінкою мені не сподобалася ще з порога. Там, де лежало наше взуття, тепер стояв дитячий візочок. Мені зовсім не подобалося, що Лінка мала спати у дитячому ліжечку, в якому колись спав я. З коридору хтось прибрав мої машинки. Це мені теж аж ніяк не сподобалося.

Я ненароком зачепив ногою візочок. Чомусь тато відразу помітив. Він погладив мене по голові:

– Лінка тобі обов’язково сподобається.

Вона мені не подобалася ще з порога, і мені не хотілося заходити до кімнати.

Усі заглядали в ліжечко, начебто там лежало золото. Найбільше мені тепер хотілося до діда Романа. Він ще не повернувся з магазину.

– Проходь, глянь, яка красуня! – потягла мене за рукав тітка Марина. – Я не люблю, коли мене тягають за рукав. І дивитись на малих дітей теж не люблю. І не люблю, коли навколо стільки жінок. І взагалі, чому всі тягнуть мене в цю кімнату? Біля дверей я розвернувся і рушив до себе. Мама зупинила мене в коридорі.

– Іди, я покажу тобі твою сестричку, – сказала мама.

Вона хотіла взяти мене на руки. Хіба я маленький? Хай Лінку бере. Чому вона не народила мені братика?

– Глянь, вона схожа на тебе. Ви скоро подружитеся, – погладила мене по голові мама.

Я міцно заплющив очі. Мене не цікавило, на кого вона схожа. І взагалі, мене нічого тут не цікавило. Я хотів до тата.

– Здається, вона таки більше схожа на тата, – прицмокувала тітка Марина.

– У неї мамин ніс, а очі такі, як у Софійки, – заперечила тітка Люся.

Ще мені другої Софійки не вистачало!

– Побудь із Лінкою, поки я проведу гостей, – попросила мама й ще раз погладила мене по голові.

Коли за мамою зачинилися двері, я розплющив очі. На подушечці лежала маленька лиса і зовсім не гарна голова. Я навіть трохи заспокоївся. Я зрозумів, що Лінка ні на кого не схожа і зовсім не красива. Навпаки, вона жахлива! Беззуба і лиса! З мініатюрного беззубого рота показався язик. Я також показав їй язика, та вона захитала своїми тоненькими, як у ляльки, ручками і заверещала.

«Найбільше вона схожа на татову сигналізацію», – подумав я і ввімкнув телевізор. Я вирішив, що це єдиний рецепт для заспокоєння. Я не помилився. Для того щоб Лінці було зручно дивитися, я перекрутив її голову у другий бік. Лінка відразу затихла і задоволено затріпотіла ручками.

«Здається, мама має рацію», – подумав я і торкнувся Лінчиного маленького пальчика. У мене вже є компанія для телевізора. Мені здалося, що Лінка всміхнулася, і ми вдвох вирішили дивитися «Сімпсонів».

Із наступного дня мама заборонила мені підходити до ліжечка. Телевізор дивитися теж.

10. Воля

У мами знову не було часу для мене. Вона весь час займалася Лінкою: молоко-підгузки-парк-молоко-парк-підгузки…

У мене була своя воля. Моїм вихованням, як і раніше, займався дідусь. Ми знову, як у старі добрі часи, дивилися серіали й ходили на кока-колу. За дитсадком я не скучав. Тільки іноді забігав його провідати.

Коли дітей забирали додому, ми з друзями йшли гратися в той дитячий садок, що був ближче до мого дому. Час від часу я бачив у вікні голову мого дідуся: він був у мене завжди під наглядом.

У садку в нас був навіть свій штаб на крислатій яблуні. Я ще не вмів лазити по деревах. Ми щоразу забирали від «Ракети» драбину («Ракета» – це залізна ковзанка) і приставляли до дерева. Ідея геніальна. Не розумію, чому вона не сподобалася прибиральниці. Вона, мабуть, заздрила, що ми її до себе не беремо.

У нас завжди були з собою солодощі. Богдан їв вафлі. Весь час сидів на гілці й жував. Він у нас – найтовстіший. Йому треба багато їсти, щоб не схуд, каже його бабуся. У Стаса ніколи не було цукерок. Він приносив тільки кальмари і сушену рибу, таранька називається. Це входить у щоденний раціон його тата, каже Стасикова мама. Чому вона при цьому зітхає, Стас не знає. Сушена риба нікому не подобається. Нельці теж. Вона завжди з’їдає мої цукерки.

Колись Нелька також приносила цукерки. Вона знаходила їх у кишені свого дядька. Він купував їх для своєї нареченої. Одного разу він купив нареченій на день народження якусь дорожезну шоколадку. Нелька знайшла її, не стрималася і з’їла, а в обгортку загорнула пластилін. Увечері дядько прийшов з роботи. Надягнув піджак, взяв квіти, подарунок і пішов у гості… З того часу Нелька їсть тільки мої цукерки.

Я їв кальмари і ті цукерки, які залишилися після Нельки, і запивав кока-колою. Мені пощастило: Нелька кока-колу не п’є. Каже, що надто небезпечно для здоров’я. Я чув по телевізору, що кока-кола корисна для шлунка. Саме про це я й сказав дідові. Він знає, що я завжди кажу правду. І ще знає, що повний та здоровий шлунок – це основа дитячого здоров’я. Саме з того часу дідусь мені й купує кока-колу. Увечері мама чомусь з ним весь час дискутує на цю тему.

Ми сиділи на гілляках, мов горобці. Нелька лізла аж на вершечок. Яблуня була невисока, і ми зі Стасом не боялися, що попадаємо. Та чомусь цього боялася прибиральниця, яка щовечора сюди приходила. Вона за це виганяла нас із садка, начебто ми хотіли поцупити дерево. Якось вона так сварилася, що хотіла дістати нас своїм віником. Коли вона підкинула віник угору, він перекрутився і звалився прибиральниці на самісіньку голову. Разом із Стасом. Для Стаса все закінчилося переломом руки й двома тижнями ходіння в ґіпсі. Тепер ми розуміємо, що прибиральниця недарма сердилася. Мені навіть хотілося провідати її в лікарні: її перелом ключиці виявився небезпечнішим, ніж ми уявляли.

У садку росли дві крислаті вишні. На них ніхто не лазив. Крім Нельки. Ми вирішили не прикладати драбину до дерева. Нелька нарвала вишень цілий поділ спіднички. Я скуштував одну і відразу викинув. Марійка цього разу також була з нами. Вона немиті вишні не їсть. І не їсть, коли зривають без дозволу. Богдан їсть усе і завжди. Він так наминав, що його рот став червоний, як від маминої помади. Нельці це сподобалося. Вона натерла вишнями ціле обличчя.

– Це називається «фруктова маска». Я в рекламі бачила, – заявила вона і перейшла до намащування рук.

Марійці почав боліти живіт. Вона заховалася в «Ракету». Ми посідали на лавку. На лавці намащуватися легше. Тепер усі місця без одягу були червоні. Ми сиділи на лавці й дивилися одне на одного. Хіба я винен, що саме в цей час попри садочок проходила сусідка Марія. У неї четверо очей і десять вух. Так каже мій дід. (Шкода, що він не дивиться в цей час у вікно. Він був би гордий за мене.) Сусідка хотіла нас щось запитати, але ми вирішили втекти від неї. Її обличчя стало білим, як цукор. Вона почала дуже швидко бігти. Напевно, забула виключити молоко, подумав я.

За садком ми почули сирену «швидкої». Богданова бабуся бігла з одного боку, мій дід – з іншого. У Стасика та Нельки нікого не було вдома.

Богданова бабуся перемацувала всі його руки і ноги.

– Дитина стікає кров’ю!.. – голосила вона. Вона, напевно, ніколи не натиралася вишневим соком.

Так міцно мене дідусь ще ніколи не обіймав. Він не боявся обмаститися.

Дідусь навіть вирішив подарувати мені без будь-якої нагоди леґо. Як я про нього мріяв! Одного разу навіть був запропонував тітці Марині спрямувати її любов у матеріальне русло і замість яблук купити мені леґо. Мама сказала, що це невиховано. Хіба виховано гладити мене по голові, коли мені це не подобається? Я вирішив навіть бути слухняним і не втікати, коли тітка прийде в гості. Хоча б у той день, коли принесе подарунок. Витримати було важко. Я таки не втік, просто сказав, що мені терміново треба дещо зробити. У пакунку виявилася машинка. Мама сказала, що не можна казати, що мені не треба машинки. А якщо у мене така вже є? Хіба я сказав неправду? Зате дід у мене – клас! Виконав мою мрію! Я вхопив своє новеньке леґо і подався до Богдана. Стас уже чекав.

Ми розклали все наше багатство на підлозі. Цукерки теж. У Богдана трохи краще леґо. Його тато бухгалтер і заробляє більше, ніж тітка Марина. У нього є новий «мерседес». Шкода, що мій тато не бухгалтер.

Я дуже люблю собак. Тільки ротвейлерів не дуже. Вони надто товсті й великі. Коли вони дихають, у них видно зуби і капає слина. Дік, так Богдан назвав свого ротвейлера, завжди мене нюхає. Богдан каже, що він зі мною знайомиться. Скільки можна знайомитися?

Я розглядав Богданові фігурки, яких у мене не було. Вони подобалися мені більше, ніж мої. Богданова мама приготувала нам сік. Я не люблю апельсиновий сік, та мама казала, що не можна в гостях казати, що тобі щось не подобається. Я так і сказав Богдановій мамі. У неї іншого не було.

Коли ми повернулися в дитячу, я виявив, що Дік з’їв мої цукерки. Та коли побачив, як він язиком злизує мої фігурки, спробував вийняти їх із його зубів. Я не розумів, чому моє леґо посмакувало Дікові більше, ніж Богданове. Богданова мама перев’язала мені руку й запропонувала синові фігурки. Я не взяв. Мої були кращі.

11. Зима

Нарешті випав сніг! Я навіть трохи забув про з’їдене леґо. Навкруги все було біле, наче в цукровій пудрі. Я не міг дочекатися, поки мама дозволить узяти санки. Сьогодні субота, і всі сплять довше. Ото не щастить! Зате не треба чистити зуби, однак ніхто не бачить! Надягати спідні штани і снідати також не треба.

– Спочатку сніданок! – гукнула мама з кухні. У Лінки нема вихідних.

Зате Софійка додивляється свій сто двадцятий сон.

– Сніданок о восьмій, а вже одинадцята. Я краще прийду на обід, – спала мені на думку непогана ідея.

Мені таки не вдається відбитися від сніданку.

– Тільки какао! Будь ласка. – Я так лагідно склав губи, що навіть моя стара вихователька мене б пожаліла.

Я таки мусив з’їсти канапку. Богдан телефонував тричі. Стас двічі. За десять хвилин я мав уже бути внизу.

Я ніяк не хотів брати із санками коцика. Здається, мама ще досі не збагнула, що я – не Софійка. І мені вже давно не три роки. Потім будуть лаяти, що я загубив.

Спочатку ми хотіли ліпити сніговика. Сніг був уже не такий легкий, як учора, і тримався купи. Та спочатку ми вирішили зробити нову ковзанку, бо на іншій були старші хлопці. Воду ми носили від Богдана: він живе на першому поверсі. Його мама поїхала до бабусі в гості.

Спочатку нам не було ковзко, поки не прийшли великі хлопці. Вони трохи вчовгали ковзанку, але скоро нас із неї вигнали. На залізній гірці не так зручно, та ми все одно з’їжджали. Але вже без санок.

Під старою вербою дівчата будували іґлу. Я заглянув через «віконечко». Усередині був сніговий столик і такі ж крісла.

– Ще не заходьте. Камілла зараз принесе чай, – сказала Віра.

Від самої думки про чай мені стало тепліше.

– На десерт пропоную морозиво, – сказав я і кинув у Віру сніжкою.

– Перестань, ти нам насмітиш. Бачиш, як ми гарно прибрали, – сказала Іринка. – Якщо ще раз так зробиш, ми тобі не дамо чаю.

– І не треба! – розвернувся я і раптом побачив, що біля гірки зібралося багато дітей.

Я побіг туди. Віра кинулася за мною.

Я побачив Богдана, який перехилився через бильця. Чи то мав бути якийсь особливий трюк, чи то його потягло на морозиво, досі не знаю. Богдан висів на бильцях і видавав якісь дивні звуки. Виявляється, його язик прилип до заліза. Спочатку хтось спробував відтягнути його за ноги. Богдан почав репетувати. Язик далі міцно тримався билець.

– Обережно, бо ще язика відірвеш! Чим тоді Богдан буде їсти? – кепкувала Зося.

Мені раптом стало не до сміху. Я уявив собі Богдана без язика і сам ледве не занімів. Я не знав, що робити в таких випадках. Навколо нас почало збиратися щораз більше глядачів. Великі хлопці глузували, що Богдан хотів з’їсти гірку і за це йому таке покарання. Хоча Богдан справді любив багато їсти і був досить-таки гладкий, я не вірив, що він хотів з’їсти гірку.

– Він, певно, сьогодні не снідав! – гукнув хтось із старших.

– Перестаньте вже! – кричала Нелька. – Йому треба допомогти.

– Покличте його маму, – підказала Віра.

Богданової мами не було вдома. Мої ноги самі кудись бігли. Я вперше в житті сам їхав ліфтом. Світло не вимкнули. Ліфт не застряг. Моя мама навіть не встигла погладити мене по голові. Вона вхопила в одну руку чайник, в другу – мене, і ми побігли. Цього разу ліфтом не їхали: коли надають першу допомогу, на техніку надіятися не можна, казала мама.

Тепла вода хлюпнула Богданові на язик. Лід почав розмерзатися. Богдан заховав язика і не промовив ні слова. Його очі були мокрі, обличчя червоне, а руки льодяні.

Каміла понесла до іґлу термос. Мені зовсім не хотілося чаю. Я взяв Богдана за руку. Він хотів іти тільки додому. Я вирішив його провести. На гірку я більше не йшов. На ковзанку теж. Чомусь не хотілося.

12. День народження

Зима пролетіла швидко. Весна теж. Я звик до Лінчиного ниття, зате завжди виходив з хати, коли мама міняла підгузки. «Це не чоловіча справа», – повторював я, і зі мною не сперечався навіть тато. І як він витримує цей запах? Навіть допомагає мамі прати сорочечки. Фе! Коли в мене будуть діти, це буде тільки жіноча справа. «Ти тепер так думаєш, – каже дід. – А коли виростеш, усе зміниться». Нічого не зміниться! Я вже встиг у цьому переконатися. Відколи у нас є Лінка, все крутиться навколо неї. Навіть дід, і той на її боці, коли я хочу дивитися телевізор або грати на комп’ютері. «Ти заважаєш сестричці», – повторюють усі, наче змовилися.

Я мрію про час, коли вся увага буде тільки мені.

Нарешті такий день настав! Нарешті мені виповнилося шість! Я вже втомився чекати, поки мені скажуть, що СЬОГОДНІ неділя, 6 червня.

«Сьогодні мій день! Ура!» – повторив я двісті разів і остаточно дістав Софійку. Вона також захотіла мати свій день, який би тривав рік і в якому б не було мене. Я вирішив їй це пробачити: такі думки в мене теж проскакують, коли Софійка і мене дістає.

Друзі зійшлися не відразу. Все почалося стандартно із «Гепі бездей»1 та задування свічок («Гепі бездей» у нас співають усі. Навіть мій дід. Правда, він замість «гепі», каже «хіпі», але це дратує тільки Софійку. Коли я починаю захищати діда, вона каже, що я «тормоз», і виходить з кімнати. Я на всяк випадок гукаю їй «сама тормоз», бо знаю, що в день народження вона за мною по кімнаті бігати не буде. Я помиляюся і отримую чергового щигля. Стримуюся і не з’ясовую з нею стосунків: притримую для іншого разу мій поповнений у дитсадку словниковий запас).

1 Happy birthday (англ.) – щасливого дня народження.

Ми трохи покопирсалися в торті, з’їли морозиво, пограли в чіпляння носа та «сліпу корову» і вирішили піти на вулицю. У «козаків-розбійників» ми ще в цей день не гралися.

У нашому розпорядженні був весь квартал. Недалеко були якісь гаражі й усілякі склади, повз які проходила залізниця. Там можна найкраще заховатися! Звичайно, склади охороняли, але нам це не заважало. Ми ще з дороги облюбували собі дві великі довгі будівлі (чомусь без дахів) і вирішили неодмінно туди потрапити. Ми проповзли попід високою сіткою і за якусь мить уже стояли біля заґратованих віконець одного зі складів.

– Ти щось бачиш? – запитав мене Богдан.

– Ні, а ти?

– І я ні. Треба щось робити.

– У мене є ідея, – промовив Богдан.

Він уже забув, для чого ми сюди прийшли, і не хотів втратити шансу спробувати себе в ролі детектива. Він вирішив неодмінно вилізти мені на плечі. Оскільки роль Бременських музик також детективна, я вирішив погодитися. Не встиг Богдан вчепитися мені руками за шию, щоб піднятися на плечі, я зрозумів, що він не кіт і не півень:

– Геееей, ти справжній слон! Ти мене душиш, – прохрипів я, намагаючись роз’єднати Богданові руки в мене на шиї.

Богдан не розраховував на таке і з голосним зойком звалився додолу. Мов мішок з піском. Не встиг він щось прокоментувати, як з-за кущів до нас почав наближатися «невпізнаний об’єкт». Ми на всіх чотирьох мигцем позадкували до платформи і стрибнули на рейки.

– Платформа вища від колії. Тут нас ніхто не побачить, – затинаючись, прошепотів Богдан.

– Це охоронець. Я вже його колись з дороги бачив. Він має зброю, як у Сильвестра Сталлоне. На кожнім плечі по два автомати, – заспокоїв Тарас.

– Такого не буває! – затремтів Стас.

– Ага, не буває! Не віриш – переконайся! – продовжив Тарас, показуючи пальцем нагору.

– А бомби у нього є? – прошепотів я.

– Ще й які! – не відступав Тарас. – Він тільки подумки дасть команду, а вона вже летить.

У мене по спині пробіг струмок:

– Звідки знаєш?

– Ми в дитсадку вчили. На «Охороні здоров’я».

– А де він ті бомби носить?

– В усіх кишенях. Кожна важить по десять кілограмів. Ти не бачив, як він шкутильгає?!

Мені закортіло пересвідчитися. За мною потяглися всі інші, тримаючись пальцями за платформу.

– А маскування? Нас відразу викриють! – застеріг Стас.

Він узяв якусь гіллячку і здійняв над собою, як парасольку. Оскільки такого добра було тут доволі, всі повторили за ним те ж саме. Спочатку з-за платформи почав виростати «кущ». Природно і непомітно, подумав я і взяв на всяк випадок дві гіллячки: за ними мене точно не помітять. Тільки Марійка не підводилася. Вона міцно затисла в руках кінчик спіднички. Не встиг я висунути голову зі схованки, як раптом побачив над собою віч-на-віч «невпізнаний об’єкт», який втупився в нас з-під темного кашкета. Мої ноги прилипли до бетону. Стас зорієнтувався, в чому річ і по-командирськи заверещав:

– Сталлоне! Тікайте!

Ми рвонули на другий бік колії. За платформою був великий паркан. Діватися нам було нікуди.

– Стійте! Буду стріляти! – вигукнув «невпізнаний об’єкт», тобто Сталлоне, і почав щось шукати в кишенях свого темного, мов у шерифа, одягу. Ми пропали!

Наші ноги остаточно прилипли до землі. Білі Богданові губи стали ще білішими:

– Ми… ми…

Марійка ще досі міцно трималася за мою руку, тихо шморгнула носом:

– Ми більше не будемо… Відпустіть нас…

Стас витер долоні об мокрісіньку футболку й підняв руки вгору:

– Ми тут просто… Ми нічого не брали… Не стріляйте!

Я витер рукавом із чола піт:

– Ми… хотіли тільки глянути.

Усі повільно почали підводитися з долівки і підіймали одне за одним руки вгору.

– А тепер кажіть, де ви живете, – розправив плечі Сталлоне.

– Ми… мииии… – спробував відновити дар мови Богдан.

– Якщо не скажете, викличу міліцію, – криво посміхнувся «невпізнаний об’єкт», примружуючи одне око.

Тільки не це! Нам суворо-пресуворо заборонялося розмовляти з чужими, тим паче давати їм свою адресу. Цього разу ми гордо підвели голови і вирішили мовчати. Тільки Богдан щоразу косив за плечі незнайомця, щоб переконатися, що там дійсно висить по два автомати.

– Гаразд! Ідіть. Та щоб більше тут вашого духу не було! Чули? – притупнув Сталлоне ногою і стиснув нам услід кулака, так і не виймаючи бомби.

Здається, почули всі, бо так прожогом чкурнули до загорожі, що за нами залишилися тільки дим і нитка. За якусь мить ми стояли біля дротяної загорожі, готові до чергового штурму.

– Зачекайте! – скомандував Богдан. – А якщо в ній електричний струм?

– Не підходьте! – продовжив Стас. – Ви що, не дивилися фільм?.. – Він узяв якусь каменюку й шпурнув у загорожу!

Цього разу і Сталлоне не витримав. Він широким кроком рушив у нашому напрямку. Ні хвилинки на роздуми! Не пройшло й тридцяти секунд, як ми знову гнали нашим кварталом додому. Ні козаки, ні розбійники.

Нарешті наша вулиця! Ми сиділи на бордюрі біля дверей під’їзду, мокрі й втомлені. Нам не хотілося ні морозива, ні ігор.

Коли всі розійшлися, я чув, як мама голосно зітхнула:

– Уже б швидше до школи!

Навіть тато з нею погодився.

Частина 2 Школа

1. Перше вересня

Усі діти чомусь мусять ходити до школи.

– Для того, щоб мати гарну професію, треба закінчити школу, – казала мама.

– Не маю нічого проти. От піду в одинадцятому класі до школи й закінчу її, – запропонував я мамі полегшений метод навчання.

Мама не була в захваті від моєї ідеї.

Перше вересня – якийсь дивний день. Мені здавалося, що все місто перетворилося на базар із квітами. Мені також встромили в руки букет.

Усі діти стояли в рядочок. Стас і Богдан були далеко від мене. Я кілька разів гукнув їм, махав спочатку рукою, потім букетом. Навіть свиснув двічі у пальці, але вони до мене не підійшли. Підійшла тільки вчителька. Вона мені відразу сподобалася. Її чорна коротка спідниця теж. Учителька довго дивилася на мене. Хотіла запам’ятати. У неї важка професія. Спробуй запам’ятати всіх, коли нема жодних розпізнавальних знаків. У всіх вишиті сорочки й вишневі піджаки. Моя вчителька краща за тітку Марину. Тітка Марина також вчителька, і я завжди слухаю, як вона мучиться зі своїми учнями.

Якщо бути відвертим, стояти і слухати було таки досить нудно. Не знаю, про що там так довго говорили мудрі дядьки і тітки, пам’ятаю тільки, як на нас ринули старшокласники. Чесно кажучи, я не злякався. Мені встромили в руки торбинку з Букварем. Непогана ідея. Не треба самому купувати. У торбинці ще був блокнотик і ручка.

Мама вчила, що до подарунків слід ставитися уважно. Я так і зробив: відразу випробував колір чорнила. (Зрештою, нам подарували їх саме на лінійці, а не в класі, щоб ми мали час ними займатися.) Ручка не писала на стрічці дівчинки, що стояла переді мною. Я встромив свій букет у руки якось іншої чемної дівчинки з роззявленим ротом (хай краще зробить щось корисне) і вийняв блокнотик. Ручка далі не писала. Я хотів знайти того старшокласника, який мені подарував пакетик, але ніяк не міг зрозуміти, чому вчительці це не сподобалося. Хіба можна дарувати браковані речі? Їх можна повернути до крамниці. Вчителька відмовилася від дискусії. Я вирішив обговорити це питання пізніше. Натомість я вирвав із блокнотика аркушики й почав робити літачки. Дід Роман навчив мене, як їх запускати, щоб злітали високо. Хіба я винен, що літачок упав якійсь там завучці на голову? Я зовсім у неї не цілився. Я її вперше у житті бачив. Насправді я цілився у мікрофон. А те, що мені приписали, начебто я зіпсував завучці зачіску і настрій, повірте, я в цьому не винен. Хіба я винен, що вона з тих лякливих, у кого волосся стає дибки і не опускається назад. Саме воно й загородило моєму літакові дорогу. Збіг обставин!

Свій букет я все-таки відібрав. Дівчинка з роззявленим ротом навіть не помітила, що тримала мій букет. Я не хотів так сильно шарпнути. Вона сама впала. Не розумію, чому вчителька спіймала мене за руки і не відпускала до кінця лінійки. Напевно, я їй найбільше сподобався.

Клас був значно менший, ніж я сподівався. Батьки стояли біля стіни. Якась бабуся вже кілька разів поправляла своїй онучці стрічки. Онучка сиділа біля мене. Старшим треба допомагати. Я підвівся і почав зав’язувати сусідці стрічку. Бабуся відразу підбігла до мене і почала говорити такі слова, які мені дід забороняє. Я, звичайно, сказав їй свою думку. Вчителька глибоко вдихнула повітря. Вона подумала, що я їй заважаю:

– Може, ти хочеш зі мною помінятися місцями?

Я відразу погодився. Мені було цікаво, як вчителька залізе за мою низеньку парту. Я вийшов на середину класу й сів за вчительський стіл, розсуваючи на боки букети. Кілька з них ненароком впало на підлогу. Якщо вони вимастяться, вчителька не зможе їх продати. Мама мене вчила прибирати за собою. Спочатку я хотів струсити з них пилюку. Я кілька разів подмухав на квіти й потрусив ними, та кілька квіток зламалося. Дешевий товар завжди швидко виходить з ладу.

Я підібрав квіти з підлоги і викинув у смітник. З них усе одно не буде користі. Учителька сказала, що ще не бачила такого нахабства і запитала, як моє прізвище. Я на лінійці не розповідав ніяких віршиків, тому вона ще не встигла зі мною познайомитися. Я підвівся, представився, на всяк випадок сказав, де я живу і як звати мого діда. Дід казав, що завжди треба гордитися своїми родичами.

Мама чомусь дуже криво на мене глянула. Я, мабуть, ще не все сказав. Я ще раз встав і продовжив розповідь. Учителька звернулася до мами, щоб та забрала мене від учительського столу. Я врешті-решт погодився. Але перед тим вирішив знайти свій букет і забрати з собою. Мама обіцяла мені купити десять нових. Для чого мені десять, коли мені й одного стане. За двадцять гривень можна з’їсти піцу або купити чизбурґер з подарунком. Мама пообіцяла купити п’ять чизбурґерів і щодня ходити зі мною на піцу. Ще вчора я б не допросився.

Увечері мама довго пояснювала мені, що таке школа. Здається, тепер я розумію тітку Марину. Мені її стало дуже шкода: вона все життя мусить ходити до школи.

2. Коза

– Ваша вчителька також коза? – запитав мене на перерві Михасик з 1-А, мій друг із дитсадка.

Таке запитання було для мене досить дивне. Я вирішив не показувати своєї некомпетентності.

– Здається, ні, – трохи спантеличено відповів я.

– Ти, певно, погано подивився. У початкових класах всі – кози! Так казав мій тато! – переконував мене Михасик.

У Михасика, напевно, якийсь дивний тато. Та про всяк випадок треба було перевірити. Тепер у мене було нове завдання – не впасти в Михасикових очах!

Ще на перерві я вирішив досконало оглянути вчительку. Почав із підборіддя.

Я втупився в нього, вишукуючи якісь там волоски, але даремно. «Певно, зголила», – передбачив я Михасикову відповідь.

– З тобою все гаразд? – зняла окуляри Людмила Мирославівна.

(Як добре! Тепер вона мене не побачить!)

– Так! – глянув я у вікно.

– То чому ти так на мене дивишся? – не могла оцінити лаконічності моєї відповіді вчителька.

– Мене цікавить одне питання. Та я не знаю, чи можна його запитати, – трохи викрутився я.

– Запитаєш на перерві, якщо це не терміново.

– Навіть дуже терміново. Йдеться про мою честь!

– Я встав із місця й підійшов до вчительки, не зводячи очей з її підборіддя. Перед тим як вона відкрила рота, щоб запропонувати мені сісти на місце, я, не вагаючись, випалив:

– Скажіть, будь ласка, а ви голитеся станком «Джилетт» чи «Нівеа»?

– Еее…

– Я так і знав, що Gilette. Певно, трилезовим із захисною решіткою. Чиста робота! У мене тато таку має.

– Якщо ти заважатимеш мені проводити урок, я відправлю тебе додому.

Я зрозумів, що в неї нема із захисною решіткою. Тому, щоб не дратувати її ще раз не дуже високим рівнем платні вчителів у нашому суспільстві (таку дискусію я чув по телевізору), я вирішив спокійно сісти на своє місце.

Та справа честі не давала мені спокою. Я надумався перевірити все ще раз. Оскільки колготи на сорок ден дорогі (мама щоранку це нагадує татові), учителі зазвичай носять двадцятиденки. Мої очі опустилися туди, де закінчувалася спідниця вчительки. Мій погляд намагався вислідкувати залишки від козячої шерсті. Здалека було трохи погано видно. Я вирішив спочатку з’ясувати наявність слідів від хвоста. Це виявилося ще важче. Спідниця не просвічувалася. Єдиний, хто у нас носить окуляри, це Дмитрик! Я не писав йому записки: довго й ненадійно. Поки Людмила Мирославівна обернулася до дошки, я схопив у Дмитрика з потилиці окуляри й нишком наблизився до вчительки. Коли я глянув упритул крізь окуляри на її спідницю, в моїх очах все збільшилося й мені закрутилося в голові. Проте ознак хвоста я так і не виявив. Людмила Мирославівна відразу почула шум (треба уважно глянути в енциклопедію, яка у кіз точність сприймання шумів та звуків навколишнього середовища).

– Марку! Ти що тут робиш? Негайно сядь на місце! Не змушуй мене виходити з себе! – майже верещала вчителька.

…Я уявив собі, як повільно розсувається замочок на тілі Людмили Мирославівни і вона легко, як гола кульбаба, виходить сама з себе. Вона стає ще тоншою, ніж досі. Розгортає прозорі, мов у бабки, крила і хоче вилетіти крізь двері на коридор. Її голос перетворюється на пищання комара. Звичайно, я допоможу їй, швидко підбігаю до дверей, і щойно я торкаюся клямки…

– Сядь на місце! – здається, вона знову ввійшла в себе…

Для чого сердитися? Хіба це я її «виходив»?!

– І не забудь сказати татові, щоб завтра прийшов до школи!

Учителька почала щось похапцем шукати в сумці. Здається, знайшла й вкинула в рот. Певно, її мучить голод. Я згадав, що в мене в сумці ще була вчорашня канапка.

Я насилу знайшов її на дні сумки, поправив кружальце ковбаси, що вислизнуло спочатку під книжки, а далі під стілець, виховано обдмухав і гордо поклав учительці на стіл.

– Якщо організм потребує, йому не можна відмовляти! – сказав я зі знанням справи і сів на місце.

– Я навіть не чекав на «дякую», бо мене ще досі найбільше бентежила думка, що я скажу Михасеві на перерві.

– Ну як? Переконався? – Михась прибіг одразу після дзвінка.

– Не встиг! – Мені вперше було соромно за себе.

– Не хвилюйся! До кінця четвертого уроку в тебе ще є час, – заспокоїв мене Михась.

Добре, що заспокоїв!

Людмила Мирославівна, як привид, з’явилася за моїми плечима:

– Ти поводишся так, як не личить учневі. Ти зірвав мені урок!

– Зірвав?

Я відразу уявив собі, як я зриваю урок. Приношу до школи бомбу. Справжнісіньку! Кидаю і зриваю… І не тільки урок, а й цілу школу. Все розлітається… книжки, зошити, олівці… наступають довгі канікули… Мені навіть стало шкода Людмилу Мирославівну. На кого вона буде тупати ногою?!

– Ви знаєте, я передумав! – Я відкрито глянув у її великі сині очі й розвіяв усі сумніви.

Наступного вечора мій тато досить переконливо вносив ясність у мої гіпотези. Єдине, що залишилося для мене нерозв’язаним, – як розтовкмачити про фальшивість наклепів Михасевому татові.

3. Краса потребує жертв

Людмила Мирославівна вже далеко не молода вчителька, їй уже десь, певно, тридцять. Може, сорок. Може, навіть вже скоро п’ятдесят буде. Струнка, невисока, очі великі (особливо коли на мене дивиться), зачіска модерна (чимось нагадує навіть сусідського Бакса), нігті довгі, ноги короткі (правда, пальці на ногах трохи криві, та це видно тільки під столом, коли вона на уроці роззувається).

Хіба у жінок визначиш вік, коли в наш час стільки можливостей розпрасувати складки, витнути зморшки, вирвати зайві зуби, порівняти носа. Навіть зробити кучерявими губи й збільшити груди. О, саме останнє нашій Людмилі Мирославівні ніяк не зашкодило б.

Оскільки до нас додому рекламу приносять безкоштовно й регулярно, я розпочав пошуки за косметичними салонами. Довелося вдатися до Інтернету. Мене навіть трохи взяли сумніви. (Досі всю відповідальну роботу виконував тато. Я вмів тільки знаходити ігри й запускати енциклопедію.) Мої старання виявилися не зовсім вдалими. Та сайти, де можна було побачити те, куди запихають силікон, ніяк не знаходилися. Оскільки спроба з Інтернетом виявилася непродуктивною, я силкувався пригадати, куди тато складає подібну інформацію. Знайшов у його тумбочці на самісінькому дні якісь журнали й роздруківки. Ваууууу! От він тішитиметься моєю винахідливістю?!

Я спробував усього лиш «доповнити» фотографію з першого вересня, де моя вчителька – крупним планом у центрі класу. Я уявив собі Людмилу Мирославівну з новими формами. І не тільки уявив. Через мить я відкинув усі сумніви щодо потрібності мого проекту і натиснув на «Друк». Гадаю, директорові це також сподобається. Він їздить на «мерседесі», значить, імідж для нього грає немалу роль.

Я акуратно склав усю інформацію з малюнками в папку й наступного дня перед приходом учительки поклав їй на стіл.

Усе виявилося складніше, ніж я сподівався.

Звідки мені було знати, що п’ятсот грамів силікону – це мало! Щодо мого ока – досить-таки нічого! Не цілком Памела Андерсон, та щось від неї є! (Здається, так було підписано світлину, яку я бачив на титульній сторінці маминого журналу.)

Спочатку я був упевнений, що вчительці перейме подих від захоплення. Я не помилився!

Учителька зашарілася від щастя і вдячно відсунула папку на край столу. (Директор мене також похвалить!)

Після уроків Людмила Мирославівна, ще досі зашаріла від радості, підійшла до мого столу, набрала повітря і не знала, з чого починати свою похвалу. Довелося допомогти.

– Ви сьогодні гарно виглядаєте, – я намагався окинути її оком точнісінько так, як це робить тато, коли до нас приходить тітка Ліда.

– Це твоє? – знічено реагувала вчителька на мої компліменти. Вона рентґенно глянула через мої зіниці майже у шлунок.

– Ваше! – гордо підвівся я.

– Скажеш батькові, щоб негайно прийшов до школи.

Невже їй моєї думки замало?! Жінки! Хіба їм догодиш!

Увечері мама з татом щось довго з’ясовували на кухні. Єдине, що я добре розчув, що вдався в тата! Знаю, тато дуже пишався цим, хоча сьогодні чомусь це трохи приховував. Коли мама пішла спати, тато ще довго сидів у кухні, пив чай і вивчав якість мого винаходу. Він, певно, був не зовсім задоволений скромними вимірами моєї уяви. Досвідченим чоловікам легше.

Наступного дня мені заборонили користуватися комп’ютером. «За ініціативу завжди карали, навіть в часи Галілео Галілея», – подумав я і вирішив перший заховати з’єднувальний шнур. Мало що!

4. Така собі хованка

Я любив приходити до школи о восьмій. Тоді є багато часу, щоб погасати.

Я навіть сказав татові, що вчителька зобов’язала мене приходити першим. Тато відразу мене викрив.

Сьогодні ми грали в хованки. Я двічі ховався в туалеті, раз ледь не забіг у дівчачий, коли бачив, що Стас наближається. Тільки не це! Двері 1-А були відчинені.

Я прошмигнув туди. Нікого не було. Я швидко заліз у вчительський стіл. Стас мене справді не знайшов. Вчителька з 1-А також. Вона зайшла і сіла за стіл. До початку уроку вона не вставала. Коли розпочалося пояснення, я прослухав увесь новий матеріал. У зад гризе, але в голову щось трохи лізе. Я навіть розв’язував у темряві задачі. У тумбочці було мало місця. Добре, що стіл був старий і через діри можна було бачити світло. Під ногами я знайшов якісь папери й ручку. Мені подобалося писати кожну задачу на новому аркуші. Сидіти тут було таки незручно. Я обернувся. Тумбочка відчинилася, і папери висипалися на підлогу. Добре, що вчителька в цей час була біля останньої парти. Я швидко позбирав папери і зачинив за собою дверцята.

– Ти чому не сидиш спокійно? – запитала вчителька хлопця на першій парті.

– Я? – перепитав він.

– Чую, ти весь час вовтузишся, – сказала вчителька. – Покажи свій зошит. Добре, сідай.

У цей час у мене знову все посипалося з рук.

– Бачу, Тетянка також не може сидіти спокійно.

– Це не я, – ображено прокоментувала дівчинка.

– Значить, Петрик. Петрику, іди до дошки.

Хіба можеш стриматися, коли хочеш пчихнути? Я пчихнув.

– На здоров’я! – сказала чемна вчителька.

– Дякую! – сказав я виховано.

– Ти далі вовтузишся. І в тебе щось із голосом. Ти захворів? Тобі треба піти на перерві в медпункт, – запропонувала вчителька.

Я уявив собі, як дивно глянув на неї хлопець. Слово «медпункт» викликало в мене море ідей. Наступного разу, коли я не вивчу правила, зміню свій голос, вчителька також відправить мене до медпункту. На уроці, звичайно, бо на перерві краще пограти в хованки.

Я відчував, що починаю набирати форми тумбочки. Мене порятував дзвінок. Ура!

На наступному уроці математики я був найкращим учнем. Я знав розв’язання всіх задач. Учителька мене дуже хвалила. Ось тільки про випадок у 1-А, крім мене, не знав ніхто. Наступного дня виявилося, що в 1-А якийсь «інкогніто» зіпсував усі директорські контрольні роботи: на кожному аркуші червоною ручкою понашкрябував незрозумілі кривулі. Такого поганого почерку в їхньому класі ні в кого не було.

Не те що мені подобалося ховатися від Стаса в чужий клас, цього разу все вийшло цілком випадково. Я не сподівався, що це 7-Б. На другому поверсі я не дуже знав, що де розташовано. Хіба вивчення школи – це погано? Коли я почув на порозі чийсь грізний голос, з переляку застрибнув у шафу. Учні заходили так тихо, що якби не шпарка у дверях, я б не знав, що вони є. Урок почався швидше, ніж продзвенів дзвінок.

Я зрозумів, як почувається у пастці миша. Я не дихав. Дихали тільки мої вуха.

У мене не тільки добрий слух, але й зір. Я побачив, що саме було в записці в руках семикласника, котрий сидів майже перед моїм носом. «Служба порятунку працює: камера зберігання шпори Макса». Я не знав, що таке служба порятунку. Зате знав, що таке шпора. Я про неї чув від Софійки. Мені запахло детективом. Я зробив шпарку більшою.

– Забрали все з парт. Пишемо контрольну роботу. Шість варіантів. Литвицька, роздай завдання.

Литвицька почала роздавати завдання.

– Починаємо писати. Всім усе зрозуміло? Є запитання? Хто там крутиться?

Я не бачив, хто там крутиться, бачив тільки, як шпора влучила хлопцеві на задній парті прямісінько в чоло. Добре, що не книжка. Поки вчителька вирішила, що треба дістатися до задньої парти, інша шпора була вже в польоті. Її курс мав би прямувати до середнього ряду. Приземлення відбулося швидше, ніж планувалося. І, звичайно, на чолі у вчительки. Ото міліметраж! Я скрикнув.

– Хто? – заверещала вчителька.

Мертва тиша. Цокотіли тільки мої зуби і відро, на якому я сидів.

– Хто? Я ще раз запитую! Може, хтось хоче попрощатися зі школою? – репетувала вчителька.

У мене міцні барабанні перетинки, але слабкі ноги. Мій зад повністю заліз у відро, і я вже не міг дихати. Я схопився обома руками за двері шафи й спробував на них повисіти.

Здається, я зрозумів, що таке служба порятунку. Я уже був готовий кричати SOS, якби не миша. Вона, мабуть, сплутала мої шнурівки з мисливською ковбасою. Шкарпетки я точно позавчора поміняв. Я хотів захистити свою приватну власність і не показати старшокласникам, що я боюся миші. Хіба я винен, що саме в той час на мене звалився віник? Я скрикнув ще раз.

Учителька подумала, що це скрикнув хтось на останній парті. Коли записка приземлилася в мене на чолі, я зрозумів, що ми маємо справу зі снайпером. Через дірку я бачив, як хлопець з останньої парти показав мені кулака. Я також побачив, як якийсь хлопець у футболці з написом на «Рембо» поліз під учительський стіл. У його руках був клей «Момент». Я його відразу впізнав: колись я приклеїв ним до підлоги татове взуття: довелося відрізати підошви.

Більше нічого я не бачив. Я відчував тільки, як чимраз глибше падаю у відро, але руками тримав рота. Я вже точно не дихав. Ото буде, як через років двадцять під час ремонту школи в цій шафі знайдуть мій скелет! За той час Лінка виросте, Софійка одружиться і мої комп’ютерні ігри перейдуть у спадок її дітям. Тільки не це! Я вже перейшов у гонках на фінальну погоню аж на шостий рівень! Мені залишилося тільки перестрибнути через міст і залишити позаду поліційні машини і два вертольоти.

Така напруга, як перед запуском комп’ютера. Я бачив, що вчителька стоїть біля дошки. Якби не миша, я б думав, що я у відкритій консервній банці. Було тільки чути, як миша гризе мої шнурівки. Скоро вона дійде до великого пальця. Я відчув, як мій зад торкнувся до дна відра, як відчинилися двері, і відро разом зі мною викотилося аж на середину класу. Я чув, як пищала вчителька, коли побачила мишу…

Хтось засміявся, потім – другий, третій… Зчинився галас. Учителька встала разом із стільцем.

Хіба я винен, що вона не любить мишей? Хіба я винен, що китайці вміють випускати якісний клей? Хіба я винен, що вчителька ніяк не могла пролізти з кріслом у двері… Що вона не могла пояснити директорові, чому вона не може встати з крісла… Що не знала, що за диверсант сидів у шафі… І чому в її кабінеті можуть водитися миші?

З того часу я більше ніколи не ховаюся в чужі класи. Я вперше зрозумів, що моя вчителька – класна. Вона ніколи не кричить (ну, майже ніколи) і не дає аж шість варіантів на контрольній. У неї в сумці зошити, а в голові – наші відповіді. Вона звертається до нас на ім’я і нікому не погрожує прощанням зі школою. Вона добра й терпляча, розумна й лагідна. Здається, я назвав майже всі позитивні риси людини із вправи № 58, яку ми напередодні виконували. Я так і сказав директорові.

– Ти кажеш правду? – поправив директор окуляри.

Якби я завжди казав правду, мені б на три роки заборонили комп’ютера, викинули б на смітник мій телевізор, а мобільник відіслали б назад фірмі «Епл». Цілком чесним може бути тільки Папа Римський, а я намагаюся бути просто вихованим. Іноді це мені навіть вдається.

5. Шафа

На цей раз я вирішив реабілітуватися і навіть поприбирав у кімнаті. Мама казала, що це ніяк не схоже на прибирання. Але це вона так думає!

Відколи Лінка почала ходити, за нею треба весь час усе збирати. Вона залазить у шухляди й викидає звідти все, що бачить. А от поприбирати її не допросишся! Уся в мене! Вчора навіть залізла на тумбочку від телевізора, а звідти – у сервант. Тепер мамі треба зав’язувати й замикати все, що відкривається.

Найбільше Лінка любить гратися книжками. Ну це вже точно не від мене. Лінка розкладає книжки на підлозі, будує з них будиночки і кладе в них свої ляльки. Якби складала туди машинки, мені б подобалося більше.

Своїх дітей я так часто не заставлятиму прибирати!

Зранку я був у школі. До нас увечері мала прийти тітка Марина.

– Лінко, поскладай книжки в книжкову шафу, іграшки – в кошик!

Робити порядок Лінці хотілося так, як мені. Їй хотілося, щоб хоч хтось погрався з нею.

– Мам!

– Я не маю часу…

– Мам! – мамкала Лінка.

Мама справді не мала часу.

– Мам…

Лінці було байдуже, що прийде тітка Марина. Чому в дорослих ніколи нема часу для дітей? Лінка цього також не знала.

– …Лінко? Де ти?

Мама нарешті знайшла для Лінки час. Шукала її скрізь: за шторами, під диваном, за дверима, під столом, за тумбочкою, в туалеті, в кухні, навіть у пральній машинці й кухонній шафі. Побігла до сусідки. Виглядала з вікна, вибігала на балкон, у двір…

– Лінко! Ти мене чуєш?

Лінка, звичайно, чула, але не сказала ні слова. Вона тихенько сиділа на дні книжкової шафи і чекала. Їй було весело і смішно. Це в неї від мене!

Прибирати тепер довелося мені: тітка от-от мала прийти. Я думаю, якщо поставити перед дверима стілець, то в кімнату ніхто не зайде. Порожнього стільця не виявилося. Довелося принести з балкона той, що без ніжки.

Звідки я знав, що тітка Марина сяде на той стілець.

Тато повіз тітку до травмпункту. Щоб уникнути коментарів, я пішов із Лінкою у Софійчину кімнату. Вона не заперечувала. Ми побудували із Софійчиних підручників книжковий палац. Нам допомагала навіть Софійка. Мама зайшла в кімнату й сіла поруч.

Єдиного я не розумів: чому для того, щоб у дорослих з’явився час для дітей, має щось обов’язково трапитися. Чому для того, щоб радіти, треба перед тим сумувати. Чому треба прибирати, коли хтось має прийти. І останнє: чому гості дорожчі від дітей. «Це неправда!» – повторює мама. Якщо це так, то чому дорослих дратує все, що діти роблять у той день, коли мають навідатися гості?

6. Папуга

У Нельки з’явилася ідея! Інакше вона б так рано не телефонувала!

Коли Нельці було три роки, мама повела її у фотоательє. Перед тим накрутила їй коротеньке волоссячко і заледве зав’язала стрічку. (Я розповідав вам, що Нелька – майже хлопчисько: ніколи не носить ні стрічок, ні платтячок). В ательє було багато людей. Усі штовхалися, поправляли волосся і посміхалися до дзеркала. Біля адміністратора стояла клітка з папугою, який час від часу скрикував: «Добрий день», «Сядьте рівно, голову вправо». Це приваблювало клієнтів. Дехто навіть фотографувався з ним.

Нелька, роздратована своїм новим зовнішнім виглядом, не помітила папуги. Вона глянула на себе в дзеркало, стягла з волосся стрічку, кинула її на підлогу й швидко потоптала. Фотограф мусив довго задурювати Нельку, щоб посадити у крісло.

– Зараз вилетить пташка, – сказав він і був упевнений, що це функціонуватиме. Ага! Тільки не для Нельки!

– Не вірю, – кричала вона.

– Сиди тихенько і дивися на мене.

– Гаразд, але пташка буде моя!

Пташка так і не вилетіла. Нелька усвідомила, що її обдурили. Раптом біля адміністратора вона помітила папугу.

– Ось він! Це мій! – вхопилася Нелька за клітку, гордо окидаючи оком усіх навколо.

Фотографові довелося капітулювати. Виявилося, що кілька місяців тому хтось залишив тут свого папугу. Час очікування закінчився. Тепер знайшовся новий власник.

Вдома нарешті запанував спокій: Нелька займалася тільки папугою. Давала йому їсти, співала «А за деревом – дерево», навіть вмикала телевізор і комп’ютерні гонки (вона також у них грає). Нелька думала, що навчить папугу краще говорити. Щодня Нелька приносила Сені (так вона назвала свого нового друга) сушені ягоди і запитувала: «Хочеш ще?», він відповідав їй одне і те ж: «Добрий день», «Сядьте рівно, голову вправо». Врешті-решт Нелька розчарувалася у своєму новому другові. Не годувала і не розмовляла з ним, навіть не підходила до клітки. Мамі довелося купити йому подругу Фільку. Сеня відразу змінився. Відтоді він почав співати їй «А за деревом – дерево» і казати: «Добрий день», «Хочеш ще?» І тільки тоді, коли з’являлася у кімнаті Нелька, не переставав горланити: «Сядьте рівно! Голову вправо!»

Ідея принести папугу до школи мене відразу заінтригувала. Я зустрів Нельку біля під’їзду й узяв у неї клітку. Ми йшли до школи пішки. Сеня наче знав, що Нелька задумала щось особливе. Спочатку оцінював ситуацію і мовчав, а далі його мовби підмінили. Кожному перехожому кричав «Добрий день», «Хочеш ще?» До школи було вже зовсім близько. За нами біг цілий шлейф дітлахів. Вони сміялися, перекривлювали папугу і показували на нього пальцями. Сеня врешті-решт перестав метушитися і вітатися. Коли він замовк, діти ще більше надокучали:

– Сеня, скажи «привіт».

– Сеня, скажи «Вітька – дурень».

– Скажи. Ну, будь ласка!..

– Скажи…

Перед самісінькими шкільними воротами ми накрили клітку моєю курткою.

На сходах нас ніхто з однокласників не помітив. Ми тихенько проникли в клас. Я поклав клітку в кутку за останньою партою. Нелька нарешті збулася мого наплічника. Зняла з плеча й грюкнула ним об парту.

Операція «Папуга» почалася.

Ми мали відкрити папугу перед початком уроку. Всі шуміли й не давали можливості ще раз перевірити план. Та так уже воно є – що більше думаєш, то менше виходить так, як хочеш. Людмила Мирославівна зайшла на хвилинку швидше, і я не встиг. Підводитися і бігти до останньої парти вже не міг.

– Добрий день, – привіталася вчителька.

– Добрий день, – відповіли діти й сіли за парти.

– Добрий день! Я – олень! – знову шепотів за моєю спиною Стас.

Сеня спокійно спав, начебто у нього під курткою ніч. Урок математики був такий, як завжди. Спочатку перевіряли домашнє завдання, далі розв’язували задачі. Я весь час думав про Сеню. Нелька теж.

– Не крутися, – зробила мені кілька разів зауваження вчителька.

– Я не кручуся, – відповіла Нелька.

– Йди до дошки.

Нелька не могла розв’язати задачі.

– Подумай ще раз. В Іванка вісім яблук. У Тетянки на п’ять більше! Що треба зробити?

Нелька мовчала.

– Забрати у Тетянки п’ять яблук! – вигукнув хтось із класу.

Всі засміялися.

– Тебе ніхто не запитує, – прокоментувала вчителька. – Нелю, продовжуй. То скільки буде п’ять і вісім? – зняла окуляри Людмила Мирославівна.

Нелька терла пальцями рукав і нічого не відповідала. Я хотів її порятувати.

– Не розмовляй, – зробила мені зауваження вчителька.

Я зрозумів, що з мене поганий рятівник.

– Сідай! Я тобою не задоволена! – сказала сердито Нельці вчителька.

Я мав бути на черзі. Мене врятував дзвінок. Майже врятував.

Не знаю, чому саме цієї миті Людмилі Мирославівні захотілося поправити куртку, що лежала на підлозі. Точніше, на клітці.

– Добрий день! Я – олень, – почулося з-під куртки.

Очі в Людмили Мирославівни ставали схожими на волейбольні м’ячі. Клас спочатку завмер, а потім вибухнув сміхом. Учителька обернулася до класу.

– Не крутися! Йди до дошки! – продовжував Сеня.

– Я?.. – опустила куртку на підлогу Людмила Мирославівна.

– Не розмовляй! – продовжував картавити Сеня.

– Хто?.. – ледь вимовила вчителька.

– Скільки буде п’ять і вісім? – не вгавав Сеня.

– П’ять і вісім? – затиналася Людмила Мирославівна.

– Сідай! Я тобою не задоволена! – відповів Сеня.

Я пам’ятаю тремтливі руки Людмили Мирославівни, коли вона шукала в сумці таблетку. Ми просили в неї пробачення. Вона вибачила. Тільки не пробачила Нельчина мама. Сеню разом із Фількою віднесли до фотоательє. Звичайно, їх там не прийняли, і батьки подарували папуг у живий куток якоїсь школи. Кажуть, Сеня перестав не тільки вітатися, але й говорити. Ми з Нелькою хотіли його провідати. Та заборона сильніша від бажання. Так сказала мама. Залишався єдиний вихід: економити кишенькові гроші на нового папугу. Саме так пропонувала Нелька. Мені це не дуже підходило. Я краще хотів би собаку.

7. Щоденник

Найбільше вчителі не люблять, коли учні на уроках розмовляють або запізнюються. З розмовами у мене важче. Мені завжди щось треба терміново сказати Богданові або Стасові. Вчительку це чомусь дратує. Вона думає, що я просто так розмовляю. Сьогодні їй увірвався терпець.

– Марку, ти багато розмовляєш на уроках. Принеси свій щоденник.

– Щоденник?

– Ти що, не чуєш? А Богдана чуєш аж із задньої парти. – Вчителька вийшла з-за столу і прискіпливо подивилася на мене. Вона так зітхнула, наче видихнула тонну повітря. – Я хочу записати, щоб твоя мама терміново прийшла до школи.

– Не можу, – захищався я. – Мама не має часу. В мене маленька сестричка. – Я не хотів засмучувати ні маму, ні вчительку.

– Тоді хай тато прийде.

– Тато також не може. Він у відрядженні. – Я не любив брехати. Це вийшло якось само собою.

– А дід?

– Дід поїхав у санаторій.

Сьогодні був не мій день.

– Тоді чому ти весь час розмовляєш?

Мій рот вирішив сказати за мене сам.

– Дар мовлення треба розвивати, – запропонував рот вчительці. – Що більше розмовляти, то кращі навички. Це позитивно впливає на розвиток дитини. – Підслухана розмова мами з тіткою Мариною таки згодилася.

Учителька зашарілася.

– Філософствувати будеш вдома. А зараз ти даси мені щоденника, або я відправлю тебе до директора.

Людмила Мирославівна підійшла до моєї парти й хотіла знайти під зошитом щоденник. Вона не знала, що мій щоденник у Стаса. Він хотів потішити свого тата вісімкою з математики.

Ідея з директором мені не сподобалася. Але йому сподобалося моє пояснення щодо розвитку мовлення. У пояснювальній записці я навіть написав сумну історію про страх перед мовчанкою. З того часу мені більше зауважень не роблять. Я, правда, мусив розповісти цю пригоду мамі, і вона пояснила мені, що я засмутив учительку. З того часу я менше розмовляю і більше пишу записки: письмо також треба розвивати.

Із запізненнями у мене проблем нема: я завжди виходжу з дому завчасно. Кожен, хто запізнюється, каже щораз, що поламався будильник або автобус. Одного разу ми справді проспали. Спочатку я біг з усіх сил і боявся, що вчителька мені не повірить, що ми не чули будильника.

Коли я відчинив двері, усі тридцять голів обернулися на мене. Тридцять пар очей із здивуванням міряли мене від голови до п’ят: я справді запізнився вперше.

– Будильник поламався? – глянула на мене пронизливо вчителька.

– Ні, – відповів мій рот. Я слухав і не вірив його словам. – Сьогодні такий особливий день, що я не втримався і пішов до школи через парк.

– Тебе вже не приводять батьки?

– У них нема часу, – продовжив мій язик. – Коли я йшов через парк, побачив підбиту пташку. Вона лежала на асфальті. Я змушений був надати їй першу допомогу, віддати їй свій бутерброд із маслом і почекати, щоб часом не прийшли коти.

– І скільки ти чекав? – Очі вчительки стали круглі, як дві надувні кульки.

– Поки пташка все не з’їла. Ви ж самі вчили, що треба піклуватися про природу, – я вже не сердився на свій язик.

– І що далі? – заклала руку за руку вчителька.

– Далі прийшли коти й доїли ковбасу. Хіба ви не знаєте, що птахи м’ясо не їдять. Принаймні ті, що живуть у парку.

– А далі?

– Далі я почав пригощати горіхами білочку. Ви ж знаєте, у парку з горіхами в нас не дуже. З грибами теж.

– У тебе що – й гриби були?

– Жартуєте! Тільки два горіхи. Не вірите?

– Чому не вірю?

– От бачите, краще проводити уроки охорони здоров’я у парку.

– Сідай, Марку. Розвиток мовлення іде тобі на користь.

– Дякую.

Я скинув з плечей наплічник і пішов на своє місце. Іноді язик може перехитрити мене. Тільки не вчительку. Сказати правду було б простіше. Хіба повірять?!

8. Вечірка

Коли я хочу роздратувати Софійку, я кажу їй «Прівєт». Вона відразу сердиться, каже, що я «гоп», і починає за мною ганятися. Я не знаю, що таке «гоп», зате знаю, що Софійка у нас дуже правильна і не вживає таких слів, як я. «Треба казати „Привіт“, затямив?! Не встиг ще до школи піти, а вже понабирався всілякого від якихось там Стасиків». По-перше, не Стасиків, а Стаса. По-друге, вітатися – це належить до правил хорошого тону. Так казала вчителька. А що їй не подобається моє «прівєт», то вже її проблема. У нас у класі всі так вітаються.

Це Софійка у всьому винна. У нас колись була кішка. Мене ще тоді не було. Інакше все було б по-іншому. В мами був день народження, і їй принесли багато квітів. Софійка вирішила поставити їх у мамину найулюбленішу вазу. Ваза злетіла з серванта на підлогу. Софійка сказала, що це була кішка. З того часу у нас коти не водяться.

Завтра у Софійки вечірка. Вона знову годину висіла на телефоні. Я б радше сказав, лежала на телефоні. Софійка завжди розмовляє лежачи на животі. Вона розгортає перед собою книжку, бере в руки олівець і вирішує найважливіші питання. Зате коли я її про щось прошу, вона каже «відчепися» або «я не маю часу», або «що не бачиш, що я працюю?» А я не бачу, тому й прошу. Тепер уже не прошу, бо знаю, чим це може закінчитися.

– Роби сам. Софійка мусить виконувати уроки! – гукає мама з іншої кімнати, і я знову затримуюся під Софійчиними дверима.

Беру ганчірку й тру п’ять сантиметрів підлоги біля того місця, де прихилені двері. Мені набридає довше ніж півгодини терти одне і те ж місце і я капітулюю. Зате знаю, що на вечірці буде Тарас із 8-А і що Софійка зараз буде приміряти свою вишневу блузку, потім – голубу й рожеву. Що в неї – тупі штани, які мама купила місяць тому, і що вона взагалі не має в що одягнутися. Усі ці жіночі справи мені набридли, і я вирішую: краще самому робити математику.

Мама все-таки попрасувала тупі штани, але блузку доведеться ще купувати. На купівлю блузки пішло півсуботи. Мама казала, що це остання покупка цього року. Минулого місяця вона казала те ж саме. Вечірка мала бути о п’ятій. Випрасувана новенька блузка висіла на вішачку. І що ці жінки бачать у ній гарного? Блузка як блузка.

Лінка ще не спала. Через те збирання всі про неї забули. Вона повзала по підлозі і хникала. Я як старший вирішив нею зайнятися. Пішов на кухню, налив у пляшечку молока і тричі сказав про це мамі. На всяк випадок повторив ще раз.

– Поклади малу спати, поки я зайнята, – попросила мама.

Вона завжди зайнята, подумав я і поплентався в дитячу, тягнучи за собою Лінку. Лінка ніяк не хотіла йти. Я показував їй іграшку, давав свої машинки. Вона пхинькала і не прислухалася до моїх прохань.

Я вирішив показати їй Софійчину блузку: всі жінки реагують на шмаття. І справді! Не встиг я зняти її з вішачка, як Лінка схопилася за неї двома руками і повисла на ній, мов на маминому халаті. Я спробував відібрати. Це ніяк не вдавалося. Лінка знову завелася плачем, і я капітулював. Гаразд. Я навіть не заперечував щодо примірки. Я одягнув Лінку в Софійчину блузку, і та щасливо застрибала по кімнаті. Я причинив двері, щоб часом Софійка не побачила. Оскільки вона знову висіла на телефоні, небезпеки не було ніякої.

Я спробував скинути Софійчину блузку і знову повісити на вішак. Лінці це не подобалося і вона почала верещати ще дужче, ніж досі. Щоб, не дай Боже, не прийшла мама, я готовий був навіть залізти з Лінкою в ліжко, тільки б вона не горланила.

Від чого я прокинувся, сам не знаю. Знаю тільки, що Лінки поруч не було.

Я пригадав, як опинився у Лінчиному ліжку й похолов. На кухні не було нікого, у вітальні теж, я прожогом помчав до спальні. Лінка!

Тато сидів на дивані, пригорнувши до себе сестричку, мама стояла поруч і дмухала на нього рушником. На столику стояла склянка з водою і якісь піґулки. Лінка була у тій же блузці. Я бачив тільки її спину…

Не знаю, що було із Софійкою, коли ми з Лінкою заснули. Знаю тільки, що Софійка перекинула всю квартиру догори дном… На вечірку вона не пішла. Годину пролежала в ліжку і згодом подалася до своєї двоюрідної сестри. Казала, що буде в неї ночувати.

Тато втомлений повернувся з відрядження і приліг відпочити. Мама пішла на ринок. Тим часом Лінка тихенько виповзла з ліжка і пішла до дзеркала. Нова блузка їй дуже подобалася. Лінка вирішила, що до нової обнови їй потрібно ще дещо. Вона взяла мамину косметичку і вишкрябувала нігтями всі коробочки.

Далі вийняла із сумочки червону помаду і намалювала нею губи. Цього їй виявилося замало. Щоб виглядати дорослою, вона ще розмалювала щоки, шию, ніс, у носі, руки, блузку… Лінка вилізла на тата і почала його термосити, щоб розбудити і похвалитися. Коли тато розплющив очі і побачив Лінчине червоне обличчя, він так скрикнув із переляку, що аж Лінка звалилася на підлогу. «Швидка» приїхала через десять хвилин. Татові довго пояснювали, що це була тільки губна помада, а не кров і що з Лінкою все гаразд. Софійка зі мною не розмовляла цілий тиждень. Мама пояснила, що тато ледь не отримав інфаркт. Я добре не знаю, що таке інфаркт, знаю тільки, що щось недобре. Про мене, звичайно, всі забули, і про блузку ніхто більше не згадував. Тільки Софійка, коли їй довелося наступного разу йти на вечірку, показала мені кулака.

9. Тітка Марина виходить заміж

Нам тепер не треба буде часто ходити в гості до тітки Марини. Вона скоро виходить заміж. Тепер буде менше гладити мене по голові. Я погодився йти з мамою та Лінкою до тітки тільки за тієї умови, що в мене скоро буде кішка. Якщо чесно, я сумніваюся, що воно так буде. Хай думають, що я повірив.

Для Лінки гості – свято. Вона відразу перетрусила всі шухляди і вилізла на тумбочку. Виявляється, дістати із серванта кришталеві склянки було зовсім не важко. Я мав би це передбачити. Я прибіг до кімнати, коли почув брязкіт скла і щасливий Лінчин сміх. Ногою я обережно заштовхав уламки склянок за шафу і встромив Лінці в руки ляльку, яку їй перед тим подарувала тітка Марина. Лінка відразу взялася до роботи. Досліджувати, що там усередині, – її улюблена справа. Проте це їй швидко набридло, і вона залізла під стіл.

Я радий, коли Лінка сидить тихо. Урешті-решт, я був спокійний: під столом нема склянок. За той час я вмостився перед телевізором і вирішив подивитися футбол. Телевізор я вимкнув відразу після того, як Лінка поклала мені на коліна шматки тітчиних фотографій. Під столом їх було ще багато! Я витер рукавом чоло, швидко зібрав розірвані фотографії і заховав у шафу під тітчин одяг. Лінка тішилася, що мені сподобалася її робота.

Мені стало страшенно гаряче, і я вирішив терміново піти погуляти. Коли я пересвідчився, що Лінка зайнята своєю лялькою, я вийшов на подвір’я. Мама ще досі сиділа у вітальні й розмовляла з тіткою Мариною про меню для весілля. Я вирішив зліпити сніговика. Навіть знайшов моркву і якогось капелюха. Коли кулі були готові, я пішов кликати Лінку. В кімнаті було тихо. Лінка сиділа біля шафи і щось їла. Я підійшов ближче. У неї на колінах лежав величезний пакет із цукерками.

– На! – Лінка запустила руку в пакет. Вона розгорнула кілька цукерок і загорнула назад: – На!

Я розгорнув обгортку і побачив половинку цукерки.

– А де друга половинка?

Лінка кумедно глянула на мене і показала на свій живіт. Я миттю заштовхав пакет у шафу й забрав Лінку з місця події.

Ми разом доліплювали сніговика. Носа я прикріпив сам. Для рук я вирішив зламати дві гілки. Звідки я знав, що це дерево – персик. Могли б підписати! Поки я повернувся, Лінка повстромлювала ґудзики. Звідки вона їх узяла? Раптом Лінці захотілося додому. Вона не хотіла залишатися тут ні хвилини. Цього разу ми з нею були однодумцями.

– Який гарний сніговик! – сплеснула в долоні мама, виходячи з хати.

Тітка Марина провела нас до воріт. Вона весь час потирала руки і ніяк не могла збагнути, чому на її шубі не було ґудзиків.

Увечері ми викликали «швидку». Лінці було погано.

– Або отруїлася, або надто багато з’їла солодкого, – сказав лікар.

– Але ж вона ввечері взагалі нічого не їла, – стурбовано відповіла мама.

«Не їж багато цукерок, болітимуть зуби», «Не їж багато солодкого, пропаде апетит»… А «багато» – це скільки? Дорослим не вгодиш! Коли смачно, про це не думаєш. Хіба Лінка могла передбачити, чим все закінчиться?

Не знаю, хто перший навчив наречених пригощати дітей цукерками. Знаю точно, ідея належала Нельці. Вона ґрунтовно стежила, коли і де одружуються. Хто – її цікавило найменше. Плаття та всілякі жіночі цяцьки Нельку також не приваблювали. Основне – це цукерки. Чомусь дітей у той час було більше, ніж щедрих наречених, і між нами існувала природна конкуренція. Ми трохи були обізнані з азами економіки, бо щодня дивилися телевізор. «Де існує пропозиція, там народжується попит», – каже тато. Я не знаю, що таке попит, зате знаю, що пропозиція піти за цукерками завжди класна.

Свій суботній заробіток ми організовували як справжні стратеги: вставали рано, збиралися на подвір’ї і ділилися на пари. Завданням кожної двійки було наслухати, де грають весільні музики, і бігти в тому напрямку, щоб першими зайняти місце під сонцем. На весільні лови ми ходили зі Стасом, Бодьком і Нелькою. Чому з Нелькою? Тому що Нелька – бізнесмен, бодіґард та рейдер в одній особі. Найбільше наших прибутків перепадало їй.

Сьогодні у нас особливе весілля: виходить заміж тітка Марина. Я в мами ледве відпросився, щоб не йти з усіма. Цукерки Нелька все одно вполює. А сидіти серед дорослих – ніякого бажання. Хай Софійка іде. Софійка також відпросилася. Ото невдячні діти! Ми домовилися прийти пізніше.

Саме цієї суботи Нельці подарували ковзани. Вона, звичайно, мусила (ну просто мусила!!!) показати всім предмет своєї гордості. Мене це аж ніяк не зачіпало. Що поробиш, жінки!

Ми почули перші звуки весільних мелодій і понеслися туди. Тільки от слово «понеслися» тут буде недоречне: Нелька сьогодні вперше взула ковзани, і без тренування у неї нічого не виходило. Мені б не хотілося знати, як виглядає її зад! Мені вже набридло підіймати її з землі. Хай Богдана просить. Але Богдан думає тільки про цукерки. Хоча його тато бухгалтер і в нього вдома, як каже Бодько, цукерок – море, він однак хоче вполювати найбільше! «У мене найбільший шлунок!» – хвалиться він. Хто б сумнівався!

Хлопців на горизонті ще не було. Якось я дотягнув Нельку до сусіднього двору. Ми, звичайно, були останні. Я показав Нельці кулака і вже шкодував, що не пішов з мамою. Роль підйомного крана мені не сподобалася. Добре, що хоч хлопці не бачили. Нелька мене розкусила. Реабілітація була за нею. Вона перша помітила, що наречена виходить із під’їзду і тримає в руках кошик з цукерками. Пацанва з інших дворів уже тримала наступальну позицію. Нелька з криком «Народ, дивіться, які мені ковзани подарували!» викрутила своє перше і, мабуть, останнє в житті salto mortale. Вона впала на притрушену снігом ковзанку і почала згрібати руками цукерки, які розкидала тітка Марина. Нашим конкурентам залишалося лише спостерігати, як зникають у Нельчиних кишенях солодкі трофеї…

Біля лавочки на нас уже чекали Богдан і Стас. Я ледь дотягнув до них Нельку.

Я таки остаточно став підйомним краном. Щоб сто разів підняти Нельку, треба було б ходити на штангу. Марійка десь пленталася позаду. Їй майже нічого не дісталося, а мені вже нічого не хотілося.

Усі висипали трофеї на сніг і почали ділити. Останній віддали Нельці. Хай має більше. Вона заробила. Я почав із «Червоного маку», Стас – із «Мисливських», Богдан – із «Беліссімо». Я розгорнув обгортку і роззявив рота. Інші зробили те ж саме. Нееевжеее це правда??? У кожного була тільки половинка цукерки…

…Дякую, Лінко!

Кінець весілля я вже не пам’ятаю. Так іноді буває, коли дуже натомишся.

10. Візит татової шефині

– Скоро прибудуть гості, а в кімнаті ще не прибрано, – всоте нагадувала мама. – Давайте швидше! Я мушу бігти на кухню. Не забувайте як слід поводитися. Прийде Вікторія Семенівна – татова шефиня. Від цієї зустрічі багато залежить.

Я сподівався домовитися з Софійкою. Я навіть був готовий почистити їй взуття і винести за неї сміття. Але так уже часто буває, коли тобі найбільше потрібно, у всіх з’являються невідкладні справи. Цього разу невідкладною була дискотека. Хлопці теж. Мама чомусь до хатньої роботи Софійку не заставляє. А щораз перепадає мені.

– Це все твої вигадки, – повторює мама. – У Софійки і без того багато роботи. Крім того, вона і за тобою прибирає.

Ага, раз прибере, а десять – згадає. Мені б таку роботу! Я б також годинами по телефону патякав. Непогана ідея! Я згадав, що мав зателефонувати до Богдана. Йому купили нові клавіші (так Богдан називає своє електронне піаніно). Він навіть мав розказати мені, які пісні в нього записано. Хіба я винен, що час так швидко минає?!

Вікторія Семенівна подзвонила у двері. Мої ноги затремтіли. Я мав одну хвилину. Хіба я машина чи пилосос? Колись я винайду такого робота, якому скажу «прибери», і той за хвилину все прибере.

Я згрібав іграшки зі швидкістю світла й запихав їх до шафи. Усе, що не помістилося, засунув ногами під стіл. Зошити, олівці, пластилін та приладдя для ручної праці також. Частину книжок заштовхав під покривало.

Вікторія Семенівна стояла вже майже на порозі. Я швидко вхопив якусь ганчірку, що випала з якогось пакета, і витер нею підлогу біля дверей. Не ідеальний порядок, але майже, подумав я.

– Проходьте, проходьте, – чув я татів голос із коридору.

Хіба я винен, що в нас спочатку двері в дитячу, а потім – у вітальню.

Вікторія Семенівна – велика, навіть трохи страшна тітка, в окулярах на носі, у довгій чорній спідниці та високих туфлях. Її волосся я ще не встиг роздивитися. Воно було невизначеної довжини та невизначеного кольору. Її очі були чорні й колючі. Тітка тримала в руках великого слона. Це точно для тата!

Вона зайшла за мною в мою кімнату і стала коло шафи. (Якби я зайшов до неї без дозволу в кімнату, то мав би заборону дивитися телевізор на цілий місяць.)

– Це тобі! – сказала вона і також погладила мене по голові.

Якщо у дітей з’являється алергія, то, мабуть, від того, що їх надто часто гладять по голові. Я пчихнув.

– На здоров’я! – звернулася до мене Вікторія Семенівна. – Ну як, подобається тобі мій подарунок?

– Подобається, – сказав я.

Не знаю, чому мамі не сподобався мій тон. Її очі стали схожі на планету Марс.

Шефиня посміхнулася і поправила рукою волосся. Хіба я винен, що вона зачепила ліктем шафу? Двері відчинилися. Мама встигала тільки ковтати повітря. Іграшки одна за одною сипалися на голову Вікторії Семенівні. Вона відстрибнула від шафи і з переляку присіла на ліжко. Хіба я винен, що книжки під покривалом ковзнули на підлогу? Шефиня разом із покривалом опинилася на підлозі. Її ноги – під столом. Хіба я винен, що у неї такі довгі ноги? Хіба я винен, що пластилін не хотів відліплюватися від її чорної спідниці і що мої машинки порвали їй колготи?

Вікторія Семенівна сиділа у вітальні за столом і допивала склянку води.

Саме в цей час прокинулася Лінка. Вона ніколи не вередувала, коли прокидалася. Лінка відразу рознюхала, що в нас уже є гості. Вона надягла туфлі на високих підборах, які знайшла в коридорі, принесла з кухні велику ложку, заховала її за спину і просунула голову крізь двері.

Лінку, звичайно, ніхто не помітив. Усі були зайняті Вікторією Семенівною. Лінці це аж ніяк не сподобалося. Як-не-як їй скоро вже два роки! Вона кілька разів ударила ложкою по столі. Спочатку тихо. Потім голосніше і, нарешті, дуже голосно. Всі обернулися. Лінка довго не чекала й почала свій перший виступ.

– Я козачка твоя, я дружина твоя, – затягнула вона з усіх сил своєю ще дитячою і не всім зрозумілою мовою пісню, якої навчив її мій дід.

Лінці здалося, що Вікторії Семенівні пісня сподобалася. Лінка почала співати «на біс». Поки тато пояснював Вікторії Семенівні, що його дочка ще мала, мама взяла Лінку на руки і понесла в іншу кімнату. Лінка обурювалася, розмахувала руками, але співати не переставала.

Мама закрила кімнату на ключ і зайшла у ванну. Після Лінчиного концерту вона ніяк не могла прийти до тями. Я вирішив їй допомогти. Якщо Вікторія Семенівна помре з голоду, татові не підвищать зарплати. Я швидко пішов на кухню й окинув оком, де потрібна моя допомога. На плиті варилася картопля. Я розкопирсав виделкою одну картоплинку. Мама так завжди робить, коли пробує, чи варена. Картопля виявилася не соленою. Сіль стояла у кутку на підвіконні. Щоб не пересолити, я міряв ложкою. Чайної ложки забагато не буває.

Салат виявився також не готовим. Я трохи начерпав з іншої сільнички солі й покуштував. Ці салати – не мій смак. На підлогу трохи пролилося майонезу. Я побіг по ту ганчірку, якою вже витирав підлогу. Коли мама повернулася, усе було в ідеальному порядку.

Щоб трохи поліпшити меню для поважної гості, я вирішив навіть наловити їй риби. Я взяв сковорідку, ложку і сів біля Софійчиного акваріума. Рибки весь час ховалися за камінчики. Думаєте, легко ловити їх без вудки? Заради татової шефині я був ладен навіть на такі випробування. Якщо тато сьогодні догодить Вікторії Семенівні, він Софійці купить ще кращих рибок. Для шефині мені сьогодні нічого не шкода!

Хіба я винен, що на мішечку не було написано, що то пісок для вазонів? …І що замість солі я насипав у салат цукру? …І що Вікторія Семенівна ніяк не могла знайти свої туфлі.

Картопля з піском – це ще не найгірше. Найгіршим виявилося те, що ганчірка, якою я витирав майонез, була дорогою хусткою для пані шефині, з камінням якогось там Сваровського.

Досі я не був знайомий ні зі Сваровським, ні з шефинею. І хочу вам сказати, мені їх у житті ніколи не бракувало.

Я сам запропонував цілий тиждень прибирати в кімнаті та коридорі, аж двічі помити посуд і почистити Софійці взуття. Посуд мені довелося мити аж цілий тиждень. Татові зарплату не підвищили. Я не знав, як виправити ситуацію.

Єдине, що я запам’ятав надовго: коли приходять гості, треба поводитися як слід. Я спробую це пояснити Лінці. Якщо не тепер, то тоді, коли вона зрозуміє, що означає «поводитися як слід». Бо саме це я намагаюся зрозуміти вже цілий тиждень.

Частина 3 Обережно, село!

1. Мене вперше залишили в селі

Я ще жодного літа не провів у селі. Замість того щоб, як усі нормальні діти (наприклад, як Стас і Бодько), набиратися сили і здоров’я на свіжому сільському повітрі, я все своє життя мушу марнувати в місті.

Щоб я поїхав до села, мусило обов’язково щось статися. А сталося те, що мама мусила терміново їхати на якісь там курси, а дід Роман – на лікування до санаторію. Лінку забрала на два тижні тітка Марина, і мене відправляють на цілий місяць у село. Ура!

Я не вірив, що це правда, поки не побачив табличку «Данилівка». Тепер уже не треба щодня чистити зуби, складати всі свої речі і показувати мамі, скільки сторінок я прочитав. Навіть не треба мити посуд і домовлятися за прибирання із Софійкою: якщо в неї погана оцінка – вона часто прибирає за мене, а я не кажу татові, де вона ховає щоденник.

Тепер буде все по-іншому. Зі мною погоджується навіть мама.

Машина зупинилася біля самісіньких воріт. Тато відкрив хвіртку, і ми зайшли на подвір’я. Дідусь із бабусею живуть в одноповерховому будиночку, обсадженому деревами. У них великий сад і велике подвір’я. Навіть собача будка є.

– Не бійся. У ній нема собаки, – погладив мене по голові тато.

Хто їм сказав, що я боюся!

На подвір’ї під деревом сидить дід Мартин із кашкетом на чолі та окулярах на носі. В руках тримає товсту голку і черевик.

– Дай Боже здоров’я, тату, – вітається якось дивно тато.

Дід підводиться, кладе на стілець черевик і голку.

– Дай Боже здоров’я, сину. Я от виглядаю-виглядаю. Бачу, вас нема, то й вирішив трохи черевики полатати. Зачекай, стару покличу. Стара! Дмитро приїхав.

На подвір’я вибігла маленька кругленька бабка, замотана в хустку. З-під хустки виглядали дрібні кучерики.

– Нарешті! – промовила бабуся і кинулася до мене. Я не встиг пояснити їй, що не люблю, коли мене цілують чужі. – То це Марко?

Хіба я схожий на Софійку?

– Проходьте, не стійте в порозі, – припросив нас дід.

У хаті пахло варениками. Іноді в нас також так пахне. Мені зовсім не хотілося їсти. І витрачати час теж. Це тільки Бодько не шкодує часу на їжу.

– Не хочу їсти, – прошепотів я мамі на вухо.

– Мусиш, – притулила мама палець до рота.

Я мусив мовчати. Невже у всіх куточках землі однакові закони?

Поки бабуся доварювала вареники, я трохи оглянувся. Подвір’я було справді велике. З обох боків – дерев’яні загорожі, за якими – такі ж будинки, як і в діда. За будинком – сад, а під вікном – яблуня. Я впізнав її через маленькі зелені яблучка.

А може, це зелений сорт черешень?

Я вперше в житті мав залишитися в селі, уявляєте? Тато сказав, що я тут – як на сьомому небі, хоча я не знаю, як виглядає те сьоме небо. Тут повітря пахне, як у парку. Бачив би мене тепер Бодько! Краще не треба! Він би відразу почав хвалитися, що його тато може купити ще краще село. Як я виросту, обов’язково буду бухгалтером і також куплю собі село. Таке, як це.

Краще б мене бачив Стас: він би не заздрив. Або ще краще – Нелька. З нею добре лазити по деревах.

Де ви, друзяки? Я вже був готовий іти на пошуки нових друзів, якби не бабуся. У жінок завжди хибна уява про чоловічі наміри.

– Відпочинь з дороги. З’їж вареників, поспи, а завтра я допоможу тобі знайти друзів, – направляла мої думки в інший бік бабуся.

Мені зовсім не хотілося відпочивати. За вікном почало темніти. Небо засипали зорі. Місяця я не бачив. Він, певно, ще не викотився. Бабуся постелила мені на великому ліжку у «великій хаті». Так вона називає вітальню. Я ліг під прохолодну ковдру і ніяк не міг заснути. Весь час повертався з боку на бік і виглядав з-під ковдри, чи є хтось у кімнаті. Скрипнули двері. Я навіть розтулив долонями вуха, щоб впізнати, чиї це кроки. Мама прилягла поруч. Я пригорнувся до неї так міцно, що аж важко було дихати. Мені відразу запахло домом. Я більше не повертався з боку на бік.

Я не помітив, що вже зійшло сонце. Цікаво, вже дев’ята чи десята?

– Мам, можна мені сьогодні на річку, – не розплющуючи очі, проказав я у повітря.

Мені ніхто не відповів. Я спробував рукою дотягнутися до мами. Ліжко було порожнє. Я відразу розплющив очі і стрибнув на підлогу.

– Є хтось удома? – крикнув я трохи голосніше ніж завжди, щоб мене нарешті почули (за це вдома я вже мав би заборону на комп’ютер.

Я знову згадав, що в мене цілий місяць не буде комп’ютера, і мені стало ще гірше). За мить я вже босоніж летів коридором на кухню.

– Прокинувся, – почув я бабусин голос. – Я сама дороблю. Йди до малого, – звернулася вона, мабуть, до мами.

– Гей, хто тут малий? – бовкнув я з порога і дременув назад. Мені стало холодно і незатишно. – Хо-чу-до-до-му! – сказав сам собі і заліз з головою під ще теплу ковдру.

Поки мама прийшла, я вже встиг витерти очі.

– Чому ти мене залишила самого? Не роби так більше ніколи! – я навіть не дивився на маму.

– Ти що, злякався?

– Нічого не злякався, – казав я до ковдри.

– А як ти збираєшся тут залишитися на місяць? – Мама погладила мене крізь ковдру.

– Не знаю.

– А плакати будеш?

– Хіба я дівчинка?

Коли я зайшов на кухню, то побачив, що все навколо було у варениках: дощечки, сито, стіл…

– У вас, що сьогодні гості будуть? – запитав я.

– А ти хіба не гість, – всміхнулася бабуся.

– Я не їм вареників.

Мамі не сподобалося, що я був відвертий. Дорослим завжди не вгодиш: то кажи, то не кажи! Я вирішив піти на ґанок.

Поріг був теплий. По подвір’ї бігали кури, навколо них – червоний півень. На паркан сіли горобці. Під парканом спав сірий товстелезний кіт. Краще б це був собака. Мама підійшла до мене і сіла на поріг.

– Хочу додому, – дивився я на горобців.

– Ти сам казав, що хочеш у село.

– Уже перехотів. Коли ти до мене приїдеш?

– Не знаю.

(Значить, не приїде.)

– А комп’ютер привезеш?

– Мусиш витримати місяць без комп’ютера.

(Мені легше витримати без їжі.)

Я не сказав ні слова. Тільки зірвав мамину руку зі своєї голови й побіг у сад. Сонце тут так не сліпило, як на подвір’ї. Я сів на стару сіру колоду і ніяк не міг збагнути, чому всі проти мене. Невже вони не були дітьми! Я підвівся з колоди і вийшов на стежку. Вона була заросла, вузька і сіра. Мені нікуди не хотілося йти. Я знову сів на колоду і вичовгав під ногами рівчак. Кінчик мого босоніжка протерся. І нехай! Я знову підвівся і потер щоку. Я думав, вони мене люблять!

На обід усі зібралися за великим столом. Мене гукали кілька разів. Бабуся застелила зелений обрус і розкладала тарілки. Вареники стояли у великій білій мисці посередині столу. Біля неї – глибока тарілка зі сметаною. У меншій мисці – вареники з вишнями. Їх було легко впізнати: червоні кульки проглядали крізь біле тісто. Сьогодні мені не хотілося ні тих, ні тих. Навіть куштувати. Дід Роман у неділю робить смачніші. Він одягає свій фартушок, на голову бере мій кашкетик, вибирає з морозилки вишні і береться до роботи. Я іноді стою біля нього і розповідаю про кошеня, яке мені обов’язково скоро куплять. Раптом мені стало сумно, і я заплакав. Ось так без причини взяв і заплакав. Я не хотів. Сльози самі лилися з очей, і я нічого не міг зробити. Добре, що Нельки нема поруч.

– У тебе щось болить? – запитала стурбовано мама.

Я не чув, як вона підійшла.

– Ні! – Я пригорнувся до неї, а уявив, що пригорнувся до діда. – Я хочу додому.

– Ти ж хотів у село. – Мама не переставала гладити мене по голові.

Я казав, що перехотів.

Я навіть не прибрав за собою тарілки. Чистої. По-перше, не знав куди. По-друге, просто не хотів. Хіба я не маю права не хотіти?!

Ніч була довга і темна. Машина виїхала, коли я ще спав. Це всі так думали, що я ще сплю. Я чув, як мама щось довго розповідала бабусі. Вона весь час ходила туди-сюди по кімнаті. Я тільки почув, як бабуся на прощання голосно сказала: «Не бійся, усе буде добре». Як я побачив через вікно, що мама сідає в машину і тато заводить мотор, зірвався з ліжка і вибіг у піжамі на дорогу. Мама навіть не поцілувала мене. Точніше, поцілувала, але ще тоді, коли думала, що я сплю.

Бабуся витерла мені обличчя своєю хустинкою. Я не хотів, щоб вона мене витирала. Я втік до кімнати і заховався під ковдру. Ну чому Софійка без мене поїхала в табір? Чому дід Роман поїхав до санаторію? Аж на два тижні. Чому аж на два?!

Знайти мені друзів узявся дід Мартин. Так називали тата мого тата, тобто мого другого діда. Саме до нього і до бабусі Марини ми приїхали. Я добре не знав діда. Він до нас не приїжджав. Бабуся також. Вони не дуже здорові, а п’ятдесят кілометрів – таки трохи далеченько. Так каже тато.

Дід Мартин – величезний і завжди веселий. Баба Марина – маленька і любить командувати. Що лиш скаже – дід відразу робить. Я б не хотів мати таку жінку. Я б хотів, щоб у мене все було навпаки. Я кажу, а вона все робить. Клас! Дід каже, що так не буває. Я спробував уявити собі діда Романа, як він слухається бабу Олю, ту, що на Криті. Ото була б картина! Я посміхнувся.

– Ну то як, ідемо шукати друзів? – поплескав мене по плечу дід Мартин і ступив крок вперед. – Тут є один хлопчик, от тільки нанашка в нього сварлива. Ти на неї не дуже зважай. Вона трохи кричить, а потім перестає.

Я не знав, що таке «нанашка», але розумів, що тієї баби слід стерегтися.

Сусідське подвір’я було схоже на дідове. Тільки трохи більше. Біля хвіртки стояла лавка. На лавці сиділа якась стара жінка.

– Слава Йсу, – привітався дід Мартин.

– Слава навіки, – відповіла тоненьким голосом жінка і схилила голову, ніби хотіла стукнути себе бородою в груди.

– Не знаєте, чи є Павло вдома?

– Малий чи старий? – запитала вона вже твердим голосом, ніби з неї заговорив вже хтось інший.

– Цього разу малий, – усміхнувся дід.

Павло порпався у свіжому піску. Його батьки літню кухню будують, от і привезли камаз піску та камаз шутру. Так пояснив мені дід. Я ще не знав, що таке шутер. Ним виявилося звичайнісіньке каміння. Мене це навіть трохи розчарувало. Ніякої інтриги.

– Ви мене шукаєте, діду? – висунув голову з-за величезної кам’яної купи Павло.

– Тебе. Он тобі компанію привів. Можете разом бавитися.

– Як розтєгают пісок, будете Ковалисі камаз винні, – заскрекотала сусідська баба услід дідові. Я зразу зрозумів, що вона скажена.

– Ми ж вам не кажемо, що будете винні траву, що ваші качки столочили, – обізвалася із-за загорожі моя бабуся.

– Та то мої столочили? У мене нема качок, лише качіта і цєпіта. То твої кури мені вес город сталабували. Їм навіть опудало не помогає. Та певно, мати таке опудало за ґаздиню, то ще би чогос боєтисі.

Вони, напевне, розмовляли іноземною мовою, бо я нічого не зрозумів.

Павло був гарний хлопець. Він мені чимось навіть нагадував Павла з мого дитсадка. У нього було коротенько підстрижене чорне волосся, чорні очі й червоні пампулаті щоки. Слова «пампулапий» мене навчила баба Марина. Це означає «круглий і великий». Павло весь був якийсь великий. Я б сказав, що йому вісім років, а не сім. І дід Мартин так казав.

Мені також хотілося побавитися в піску. Але я боявся тієї скаженої баби.

– То наша сусідка і нанашка. Вона часто приходить до моєї баби. Не бійся. Вона не сердита. Тільки не любить твою бабу, бо та не дозволила твоєму татові одружитися з моєю мамою. Тільки про це – нікому! Наша таємниця!

– Наша таємниця, – повторив я і зрозумів, що йдеться про щось серйозне.

Я таки не перепитав, що означає слово нанашка. Напевно, якесь кодове ім’я.

До вечора я вже знав усіх дітей з нашої вулиці. То була справжня банда: я, Павло, Дмитрик, Анетка і Ксенька.

Дмитрик був такого ж зросту, як я. Ні, я був таки вищий. У нього біле волосся і випав один зуб. Він дуже смішно вимовляє ім’я Анетка. Щось схоже на Анешка. Дмитрикові – сім, хоч я б йому дав тільки шість.

Я б хотів уміти так лазити по деревах, як Анетка. Вона відразу показала мені свої вміння на бабиній яблуні. Спочатку я навіть не стояв під деревом: боявся, щоб Анетка мене не прибила. Але вона злізла сама. Так швидко, як і вилізла. Це був клас! Анетка нічим не схожа на дівчинку. Тільки волоссям. У неї така ж футболка, як у мене. Не цілком така, але подібна. Вона носить короткі шорти і навіть такі пантофлі, як у мене. Майже Нелька з мого двору.

Ксенька мені не дуже сподобалася. У неї задертий ніс і дуже коротка спідничка. Вона старша від мене аж на рік – і це мене нервує. З нею навіть поговорити по-людськи не можна. Відразу починає про те, що їй мама привезе з Італії.

У бабусі нема корови. Є тільки качки і кури. Я добре знаю, що бик – це з рогами, а корова – це з дійками. Дійки – це як чотири міліційні палички, зв’язані докупи. Тільки білі. Бо молоко біле. Уявляєте, я колись думав, що корова молоком пісяє. Добре, що Павло про все мені розповів. Розповів навіть, що бачив, як народжується теля. Воно просто випадає з корови. І звідки корова знає, що це випадає саме її теля?

Спочатку я думав, що білі корови дають біле молоко, а коричневі – Nesquik. Баба Марина казала, що купила б корову, якби знала, що я довго буду в неї. Якщо не корову, то хоча б козу. Коза має тільки дві міліційні палички. Я молоко не дуже люблю, тому не хочу, щоб баба купувала корову чи козу.

Перший раз по молоко я ходив із Павлом. Тітка Катерина жила по той бік потічка. Ми взяли порожню поливану (хто поливав, досі не знаю) банку з ручкою і подалися через потічок. Навколо потічка було багато сірої глини.

– З неї можна ліпити все, що хочеш, – вчив Павло.

Я присів на землю і торкнувся глини. Вона була гладка і холодна. Ми вирішили взятися до роботи. Спочатку наносили каміння і загатили струмок. У нас навіть з’явився ставочок.

– Може, за ніч риба припливе, їй тут сподобається, і вона буде в нас жити. Ми кожен день будемо приносити їй їсти, – зрадів я.

– Тут риба не водиться, – перекреслив усі мої мрії Павло.

– А для кого тоді цей ставок?

– Для жаб, – компетентно пояснив Павло.

Недалеко від нашого ставка я побачив якісь сліди на глині.

– Це дівчата сьогодні бавилися. Бачиш, кімнату зліпили і загорожу.

Я не бачив нічого, крім приплюснутої глини, де міг би поміститися тільки мій кросівок. Але якщо Павло каже, що це – кімната, то він краще знає.

– Там, у коморі, їхні тортики, бачиш?

Я не бачив ніякої комори, бачив тільки глиняні кружечки, притрушені листям. І тортиків теж не бачив. Але я не допитувався.

– А ця хата для кого?

– Теж для жаб, – кивнув головою Павло.

– А жаби де?

– Пішли по молоко, як і ми.

– До тітки Катерини?

– Ні. На поле.

– На поле? – я не міг собі уявити, що на полі роздають жабам молоко.

– Жаби бачать корову, стрибають їй на вим’я, п’ють молоко і повертаються ситі додому.

Я ніяк не міг уявити собі, як жаба так високо стрибає і як вона може втриматися на дійках. «Павло так бреше, як Бодько», – подумав я. Та я вже ні про що не питав, бо баба Марина все одно буде лаяти за запізнення.

Тітка Катерина вже нервувала:

– Я хотіла вже корову виганяти, думала, не прийдете.

Через те, що ми не прийшли – виганяти геть корову? Мене мама ніколи не виганяє, коли я запізнююся. У неї інші методи покарання: двадцять сторінок додаткового читання. Іноді Софійка винна, а читати доводиться мені. Хоча Софійка завжди стверджує, що то я винен, і мама більше вірить їй. Мені раптом стало дуже шкода корови, і я навіть пообіцяв їй більше не запізнюватися.

Тітка Катерина наповнила банку і передала мені в руки:

– Молоко полуденішне, хоча вже застило.

«Це, напевне, сорт молока», – подумав я, але не поточнював, що таке «полуденішне», бо корову таки не вигнали. Принаймні я цього не бачив.

Якщо ви подумаєте, що я розхлюпав молоко, то дарма! Банку ніс Павло. На перший раз.

Біля потічка я вирішив подивитися, чи ще не повернулися жаби. Не повернулися. Мені знову стало сумно. У мене виникла ідея: для того щоб завтра жаби не йшли за молоком, я наллю трохи у ставок.

– У ставок не треба, – переконував мене Павло. – Вода рознесе. Треба зліпити посудину.

Ми ліпили вдвох. Щоб глина була гладка і слухняна, треба було весь час намочувати її водою.

– Ми – справжні гончарі, – гордо піднімав голову Павло. – Бачив би мій дід!

– А мій дід скоро побачить. Я приведу його сюди, – подумав я уголос.

– Хіба прута візьме, що так довго з молоком возишся.

– Я маю на увазі діда Романа. Я йому сьогодні зателефоную, і він завтра приїде. – Мені знову стало сумно. І для чого дідові той санаторій?

Коли миска була готова, я взяв у Павла банку і трохи надлив. Зовсім трошки. Чому воно вилилося все, я досі не розумію.

– Я знаю тут одне місце, – запропонував Павло.

Ми пролізли попід дріт і підійшли до великої ванни.

– Набирай! – скеровував мене Павло.

Рідина була справді схожа на молоко.

Коли бабуся наповнила горнятка і піднесла своє до рота, я раптом закричав і жбурнув її горня на підлогу… Як я злякався!

Дід пояснив мені, що це був розчин мінеральних добрив, щось схоже на отруту. Слово «добрива» мало б бути добре. Як і мій намір.

2. Як я садив квочку. Політ 1

Я прочекав на Ксеньку сорок хвилин і двадцять вісім секунд. Вона ніяк не могла вирішити, яке плаття їй сьогодні надягнути. Ксеньці не все одно, як вона виглядає. Але це все одно Рябі, яку ми мали сьогодні посадити. Я досі не знав, що можу бути такий терплячий. «Усі чоловіки терплять, і ти мусиш», – замість «дякую» розрадила мене Ксенька.

Бабуся Марина сказала, що саме сьогодні хоче посадити квочку. Ми мусили поспішати. Я хотів допомогти їй: врешті-решт і я мушу зарекомендувати себе з хорошого боку! Так казала мама. Я взяв на допомогу Ксеньку. Вона ніколи не чула, щоб так садили курей. Та в мене був свій план. Для цього ми обрали грядку з помідорами. Оскільки кущ від куща ріс далеко, роботи було небагато.

Найважче було зловити курку. Ксенька допомогла мені зняти штори. Спочатку я думав, що ми впораємося вдвох. Та про всяк випадок покликали Павла і Дмитрика: вчотирьох працювати легше. Довелося знімати штори ще і в кухні. Ми зняли разом із карнизами. Так було легше. Рябу ми все-таки зловили і заштовхали в пакет. Павло тримав її за дзьоба, щоб не дуже кричала. Ксенька побігла додому по скотч: у неї завжди все є. Їй мама з Італії присилає.

Я не міг уявити, що бабуся хотіла з цим усім упоратися сама.

У нас було дві сапи, восьмеро рук, одна курка й одна банка з водою.

Після того, як грядку було очищено від помідорів, ми викопали яму.

– Копайте глибшу, щоб курка не втекла, – командував я.

Ніхто не наважувався заперечувати: це, певно, міський метод! Після того, як Рябу було засипано землею, я звільнив від ґрунту її голову, розмотав скотч, щоб було їй легше дихати, і вилив на неї банку води:

– Роботу зроблено, хлопці, – поплескав я кожного по плечу. Дівчатам навіть дав по цукерці, які випадково виявилися у мене в кишені.

Дід Мартин прийшов на город вже тоді, коли нас не було… Хіба я винен, що в мене ще не було досвіду садити курей?

Бабуся сказала, що в іншої квочки вилупилися курчата. Цю квочку баба посадила швидше від Ряби. Я ніколи не брав у руки справжнє курчатко. Воно було жовтеньке і пухнасте. Курчатко відразу торкнулося дзьобиком до моєї родимки на пальчику. Це мене дуже лоскотало. Бабуся роздробила на картоні варене яйце і повиймала всіх курчат на підлогу. Вони бігали одне навколо одного і клювали яйце. Коли наїлися, почали заповзати одне одному під крильце, хоча крильця були зовсім не схожі на справжні крила.

– Бабусю, чому кури не літають? У них же є крила.

– Їх, напевно, ніхто не вчить, – усміхнулася бабуся і погладила мене по голові.

– А якщо спробувати їх навчити?

– Думаю, нічого не вдасться.

Це бабуся так думає. У мене вдасться! Мені здалося, що в мені надувається повітряна куля.

– Коли принесу квочку, курчат не бери, бо квочка кусає! – гукнула мені услід бабуся.

По дорозі я уявляв собі, як у квочки виїжджають зуби і як вона на мене накидається, щоб укусити. Мені перехотілося її бачити. Я на всяк випадок ще раз підбіг до бабусі:

– А коли ви принесете квочку?

– За день-два. Коли вилупляться всі курчата.

Отже, у мене було два дні. Я не біг, а летів до Павла. Мій план виглядав досить пристойно.

Коли бабуся поралася у городі, ми вирішили діяти. Павло тримав ящик із курчатами сам: він краще знається на таких справах. Найважче було з драбиною. Ящик нести важко. У кишенях курчата можуть подушитися. Так сказав Павло. Оскільки це курчата моєї бабусі, я взяв усю відповідальність на себе. Побіг до шафи, взяв бабусину хустку, поскладав у неї курчат і зав’язав їх собі навколо пояса.

– Вам тут має сподобатися. Це – найкраща хустка, – заспокоював я курчат.

Курчата пищали так, наче хочуть їсти.

– Почекайте, ще трішки, – прошепотів я їм і став на щаблі.

Павло ліз перший. Униз я не дивився. На курчат теж. Найважче було переступити з драбини на горище: там не було порога.

На горищі я був уперше. Навколо якісь дошки, старі книжки, взуття та інший мотлох. Мені тут зовсім не сподобалося.

– Ми могли б собі зробити тут штабну квартиру, – запропонував Павло.

Я не знаю, як виглядає горище у Павла, та ідея зі штабною квартирою мені теж не сподобалася.

Павло відчинив вікно. Я не міг сам розв’язати бабину хустку. Павло теж.

– Треба принести ніж, – запропонував Павло.

– Я боюся за курчат. Іди ти.

– Добре, а ти чекай мене тут.

Я уявив, що маю сам чекати тут.

– Зачекай, я з тобою.

– А курчата?

– Для них – це чергова поїздка ліфтом. Думаєш, їм не хочеться? – пояснив я і почав пробиратися поміж дошками за Павлом.

Мої штани зачепилися за якийсь цвях, і я спіткнувся. Оскільки в мене на животі були курчата, я втратив рівновагу. Моє розбите коліно – це не біда. Я не був упевнений, чи цілі коліна у курчат.

Для того, щоб намацати під ногами щабель драбини, треба було лягти на живіт. Я спробував пересунути курчат собі на плечі. Найбільшим щастям було те, що я все-таки намацав щабель.

Ми зрозуміли, що без Анетки не обійтися. Вона найкраще лазить по деревах. Дмитрик теж. Ми вирішили змінити місце тренувальних польотів. Я приніс із шафи іншу бабину хустку. Попередню хустку ми розрізали і пересипали курчат у нову. Щоб їм було приємніше. Найсумніше було те, що одне курча не могло ходити. Здається, в нього були проблеми з ніжкою.

– Спочатку треба перев’язати, – запропонував я.

– Ні, спочатку треба накласти шину, – пояснила Анетка. У неї мама медсестра у сільському медпункті.

Я не міг уявити, як можна такому маленькому курчаткові покласти шину від автомобіля.

– Темнота! – пояснила Анетка. – Так називається палиця, яку накладають при переломах, перед тим як відправити у лікарню. Я бачила, як мама таке робила.

Курчатко так натомилося, що навіть не розплющувало очі.

– Можливо, зробити штучне дихання? – на всяк випадок запропонував я. Щось подібне я бачив по телебаченню, правда, не з курчатами.

– Спочатку шину! – командувала Анетка. – Я пошукаю якусь палицю, а ти біжи за бинтом.

Знайти в шафі бинт – це справжня проблема. Я висипав усі шухляди на землю. На килимок викотилися всілякі папірці, пляшечки, навіть гаманець. Я обережно відкрив гаманця і побачив там гроші. Їх було досить багато. Я злякався, кинув гаманця на землю і втік, щоб хтось не подумав, що я – гангстер.

– З вами не доробишся! – зітхнула Анетка і відрізала шматочок своєї футболки. – Коли треба надавати першу допомогу, саме так і роблять.

Вона приклала палицю до ніжки курчатка, зав’язала відірваною від футболки смужкою тканини і поклала на бабину хустку, накривши кінчиком зверху. Анетчин пес Бровко показався на воротах. Це був звичайнісінький мирний жовтий пес із великими добрими очима. Бровка у селі ніхто не боїться, і він просто собі ходить по вулиці. От би мені такого! Бровко підійшов до кожного з нас, обнюхав і зупинився біля курчатка.

– Іди геть! У нас сьогодні серйозні випробування! – притупнула Анетка ногою. – Марш!

Пес поволі поплентався на подвір’я, а ми мусили поспішати. Часу було обмаль.

– А коли накладати гіпс? – запитав я.

– За дві години з ніжкою нічого не трапиться. Ми не можемо переносити льотні навчання. Усе інше – потім.

Анетка підіймалася на дерево перша. Хустку з курчатами поклала собі за пазуху. «Так надійніше», – пояснила вона. Дмитрик ліз за нею. Ми з Павлом чекали внизу.

– Зараз будете ловити, – скомандувала Анетка.

– Вони полетять? – перепитав я.

– Не все зразу. Ти скільки часу вчився рахувати? От бачиш. Наша праця кропітка. Вимагає витримки і повтору. А тепер до роботи, – скомандувала Анетка і вийняла з хустки перше курчатко. – Приготувалися? Ловіть!

– Чим?

– Гм, це вже проблема. Марку, біжи і принеси ще одну хустку. Будете ловити нею, – командувала далі Анетка.

– А якщо баба не має більше хусток?

– Бери, що потрапить під руку.

Хусток у шафі більше не виявилося. Найбільше мені сподобалася бабина вишита сорочка. Курчатам мала б також сподобатися.

Ми розташувалися прямісінько під деревом. Я тримав сорочку за рукави, а Дмитрик прорізав собі дві дірки і пропхав у них палицю:

– Так надійніше, – пояснив він.

Ми встигли спробувати тільки з п’ятьма курчатами.

– Маркуууу! – почув я з веранди не дуже спокійний бабусин голос.

Вона бігла за Бровком, який тримав у зубах гаманець. Під пахвою у бабусі була квочка…

Усі втікали через город. Я теж. Із собою прихопив тільки хворе курчатко. Йому не допомогла шина. Ми віднесли його на полянку між березами і зробили для нього хрестик. Щоб усе було по-правильному. Ксенька, яка приєдналася аж тепер, поклала квіти.

– От і все, – сказала Анетка, сумно струшуючи долоні. – Шкода тільки, що ми не навчили курчат літати.

Усі пішли до потічка. Я не хотів. Мені було сумно і зовсім не хотілося годувати жаб і будувати загорожі.

Цього разу мені таки перепало на горіхи. Бабуся показала мені, де в хаті бинт. Я обіцяв їй відразу, як виросту, відкупити дві хустки і сорочку. І навіть курчатко. Виявляється, те курчатко було відразу кволе і не вижило б, пояснив мені дід.

Я стояв у кутку. Мій дід Роман ніколи не поставив би мене в куток. Мені було сумно. Здається, я простояв тут годину, може, дві. Бабуся наполягає, що тільки двадцять хвилин. Мені набридло дивитися на дірку в стіні. Я вже побачив, що вона колись була рожева, потім зелена і тепер – жовта. Усі три кольори забилися мені під ніготь, і я мусив тепер їх звідти виколупувати.

…Я не чув, як мене шукали. Знаю тільки, що оббігали всіх сусідів, сади, городи, від початку до кінця – потічок. Навіть телефонували до мами. Знаю, що дід Роман казав, що більше ніколи не поїде в санаторій. А знайшли мене тому, що розкричалася квочка, яка ніяк не могла завести на гніздо курчат. Воно було у старій собачій буді, де я якимсь чином опинився після кутка.

3. Політ 2

Мені цілу ніч снилося те курчатко. Я прокинувся пізно. Бабусі в хаті вже не було. Діда теж. Я повільно виповз з-під ковдри і поплентався до вікна. Я бачив, як Павло ходив подвір’ям, заглядаючи в наш бік. Я відчинив вікно і помахав йому рукою. За п’ятнадцять секунд Павло стояв у мене на порозі.

– У мене є ідея.

– Ідея? – байдуже зреагував я.

– Геніальна і неперевершена.

– …! Викладай, – байдуже запропонував я.

– У мене в стайні на горищі відчинено двері.

– Я більше ніколи не полізу на горище.

– Ти будеш стояти внизу, а лізти будемо ми, – розтовкмачував Павло.

– А «ми» – це хто? – не зрозумів я.

– Я, Дмитрик, Анетка і Ксенька.

– І Ксенька?

– Вона нам підходить. У неї є дві італійські парасольки.

– Для чого нам парасольки?

– Для польоту, звичайно. Ти що, вперше про таке чуєш?

– Я…

– Добре. Будеш стояти внизу. Про всяк випадок прихопи парасольку й одягни щось схоже на те, що вдягають парашутисти.

Саме в цей час мені знову захотілося бути винахідником і винайти новий парашут. Такий, щоб міг літати за стайнею. Я глибоко вдихнув і побіг. З парасольками проблем не було. Я вже трохи знаю, що і де лежить у бабиній шафі. От тільки з одягом проблема. Я одягнувся у свою нову сорочку, білі шорти і про всяк випадок, щоб усе виглядало по-справжньому, прихопив дві бабині широкі спідниці: одну для себе, другу – для Павла. Його баба йому б ні за що своєї не дала. Ми натягнемо їх на парасольки, щоб не було видно, що це парашут-підробка.

Хоча я поспішав, усі вже чекали. Ксенька прийшла з двома білими парасольками, в новому платтячку, навіть взяла мамині човники на підборах.

– Здається, в тебе не таке взуття, – зміряв Ксеньку з голови до ніг Павло.

– Це в тебе не таке, а в мене якраз таке, – глянула на нього незадоволена Ксенька. – Хіба не бачиш, я камеру принесла. Мені мама прислала.

– Покажи, – кинулися всі до Ксеньки.

– Покажу тільки тоді, коли фільм буде готовий. – Ксенька заховала камеру за спину і висунула язика.

– Ну й тримай собі! У мене також така є, – підняв ніс угору Павло.

– Брешеш! – перекривила губи Ксенька.

– Не сваріться, – втрутилася Анетка. – Краще беріться до роботи.

Вона перша полізла на горище. Я чекав унизу. Якщо я знову зроблю щось не так, цього разу матиму справу з бабою Мариною. Дід так і сказав. Оскільки я не на її подвір’ї, проблем я не передбачав.

– Із твого подвір’я не видно моєї стайні, – заспокоїв мене Павло.

Він поліз за Анеткою. Дмитрик був третій. Тільки я стояв унизу. Тут так смерділо, що мені б знадобився протигаз.

– Ну як? – кричав я.

– Класно! Тут можна робити штабну квартиру, – почулося згори.

Від слова «штабна квартира» мені трохи зашкрябало в горлі.

Павло відчинив вікно:

– Ходи до нас, тут так класно!

Я все-таки вирішив почекати. Перша наважилася на стрибок Анетка. Купа гною була величезна, тому летіти довго не довелося. Анетка відкрила парасольку, набрала повний рот повітря і – стрибнула. Парасолька відразу вивернулася в інший бік. Поки Анетка збагнула, що сталося, вона вже сиділа на купі м’якого гною.

– Класно! Усі за мною.

На черзі були хлопці. Чомусь парасольки не дуже допомагали. Ксенька вирішила стрибнути з двома. Вона запевнила, що італійські – то не «наші» і не виходять з ладу, і навіть можуть віднести її аж на той бік городу. Я відразу зблід (про це сказав мені Павло): по той бік городу стайня моєї бабусі. Якщо Ксенька приземлиться на ній, бабуся може подумати, що це інопланетяни: в неї і без того слабке серце. Поки я роздумував, як попередити бабусю, побачив Ксеньку в Павловій гноївці. Поруч з нею плавали її високі мамині човники.

– Ну що, боїшся? – глянула вона на мене кривим оком.

– Боюся? – випростав я плечі. – Аніскілечки!

– Чому ж тоді не лізеш на горище?

У мене була надія на бабині спідниці. Я намотав їх на парасольку. Щоб вони не відлетіли, я зробив у них діри і добре закріпив у дірках шпиці. Здається, все. Я глибоко вдихнув і підійшов до драбини. У мене з’явилося відчуття переможця: в такій амуніції, як каже дід, нічого не страшно. Драбина тремтіла. Я поволі піднімався догори, позираючи, чи не видно мого подвір’я.

Я приземлився легше, ніж думав. От тільки бабині спідниці підвели. Я був змушений залишити їх там, де Анетка залишила мамині човники. Доведеться разом із хустками та сорочкою купувати бабі ще дві спідниці і парасолю. Я прикусив губу. Шкода, що я не зміг стати винахідником. Зате зможу всім розповісти, що стрибав із парашутом. Бодько лусне від заздрощів! А це варте більшого, ніж дві спідниці.

Ми домовилися зустрітися через півгодини. Я скинув одяг у коридорі й заховав його під лавку. Найважче було помитися. Я взяв відро з водою, поставив посередині коридору і почав хлюпати на себе. Вода відразу стала чорною. Підлога теж. Від мене смерділо на кілометр. Гній подекуди прилип до тіла і не хотів відмиватися. Я взяв бабин білий рушник і розтирав ним усе тіло, особливо ноги. Вони були чорні й липкі. Я витер рушником підлогу і запхав його під лавку до свого одягу. Півгодини вже пройшло.

Я виглянув у вікно. Хлопці чекали біля воріт. Я запізнився аж на сім з половиною хвилини.

– Чому не заходите? – я не міг нічого зрозуміти.

– Пссс… Це повинно бути особливо таємно, – показав на рот Павло і кивнув мені рукою, щоб я виходив.

Я вийшов, хоча ще не знав, про що йдеться.

– Ми послали дівчат до крамниці і чекаємо на першу спробу, – ще таємничіше шепнув мені на вухо Дмитрик. Запахло детективом.

Дівчата повернулися з похнюпленими головами.

– Ну що? – вже про все здогадався Дмитрик.

– Так, як я казала.

– А ти як казала? – перепитав я, хоча досі не знав, про що йдеться.

– Казала, що продавець скаже, хай прийде тато.

– І що?

– Досить мене випитувати. На другий раз підеш сам.

Хлопці розчаровано глянули один на одного:

– Доведеться робити самокрутки.

– Ти йдеш за сухим листям, – звернувся Павло до Дмитрика, – а я принесу папір.

– Де збираємося?

– У мене за стодолою, – скомандував Павло.

Самокруток вийшло аж п’ять: по одній на кожного. Анетка вже давно вміла користуватися сірником. Вона вирішила підпалити кожному. Ми ніяк не могли зважитися, хто спробує перший. Від нас добряче відгонило гноївкою. Це трохи заважало, та запах диму нарешті почав перебивати інші запахи. Усі насторожено сиділи в колі й чекали. Але не на бабу. Саме так: на нас прямувала та сама скажена баба, яка сиділа тоді на лавці біля Павлових воріт.

– Падоньку милий! Та ті бахурі зараз стодолу спалєт. Ганько, ходи бігом, – кликала вона Павлову бабу.

Усі зірвалися, мов ошпарені. Щоб не бігти повз скажену, я вирішив перелізти через паркан. На загорожу виліз без проблем, але, стрибаючи з неї, зачепився на цвях і завис між латами. Голова сама вдарилася об штахетник. Я відчув, як по чолі побіг струмочок крові, але звільнитися не міг. Я висів доти, поки не розірвалися мої шорти разом із трусами. Я вже не думав про чоло, а думав, що буде, як мене таким побачить Анетка чи Ксенька. Я вже пошкодував, що залишив у Павла бабині спідниці.

Під лавкою шортів уже не було. Вони сохнули на шнурку. Труси теж. Поруч якась бабина спідниця і ще якісь дрібні речі. Тільки рушника не було. Я відчув, як по чолі покотився піт. Шорти були мені вкрай потрібні. Я вирішив зняти їх палицею. У мене нічого не виходило. Я вирішив принести драбину. Ледве притягнув її і приклав до шнурка. Мені вдалося вилізти тільки на третій щабель.

Коли баба прийшла, я лежав у мисці з замоченим рушником, накритий останньою мокрою бабиною спідницею, з чола капала кров, а з очей – сльози. На мені лежала драбина і розірваний дріт від білизни…

Після розмови з дідом мені навіки перехотілося курити й літати з парашутом.

Я цілий день складав дрова, витирав пилюку, навіть натирав до блиску підлогу в коридорі і взуття. Дід викрутив із телевізора лампу. Ввечері я довго сидів біля вікна і виглядав друзів. Вони не прийшли. Тільки наступного дня я довідався, що у всіх дорослих майже однакові методи виховання.

4. Я ледь не одружився з Пилососом

Мені нарешті дозволили знову гуляти. Я хотів бігти до Павла через дірку в паркані, та відразу передумав: якщо хтось побачить, нам знову заборонять бачитися. Павло наче знав, що я до нього прийду. Ксенька була тут як тут.

– Ну що? Ти ще не передумав? – глянула вона багатозначно на мене.

– Що не передумав? – не міг зрозуміти я.

– Одружуватися. Учора казав, що ти не заперечуєш, – тиснула вона на мене.

Якщо чесно, то я не пам’ятав, що казав таке вчора. Жінки часто перебільшують і кажуть, що в усьому винні чоловіки. Дід Мартин так завжди каже.

Я погодився тільки через те, щоб від мене відчепилися.

Мені набридло, коли повторюють одне й те ж і наполягають на своєму. Думаєте, я так швидко здався? Ви просто не знаєте Ксеньки. Вона зануда і причіплива. Вчепилася за мене, як реп’ях до кожуха. Так каже дід Мартин про бабу Марину, коли згадує свої молоді роки.

Ксенька не відступала. Це вона розпустила плітки, що я в неї закохався. Казала, що переїде до мене жити у місто. Вона завжди мріяла жити у місті. Казала, що якщо ми не зійдемося характерами, як її мама з татом, то тоді можна розлучитися. Половину моєї квартири вона мені все одно віддасть. (У неї в цих справах неабиякий досвід!)

Я взагалі-то терпіти не міг Ксеньку, але вирішив, що якщо жінки наполягають, мені не шкода! Хай одружується зі мною. Поживемо трохи, а там побачимо. Я чув по телевізору, що тепер кожна третя сім’я розлучається. Хоча мене вже давно нервувало, що Ксенька старша від мене. Майже на рік.

Ми зібралися біля річки. Павло був за священика. Він навіть справжню Біблію приніс. Бабуся, як побачила, що Павло Біблію шукає, вклякла перед образами і довго хрестилася: нарешті онук помудрішав і скоро, мабуть, перестане бути шибеником.

Ксенька собі навіть нову зачіску зробила. Вона хотіла, щоб бабуся підстригла їй гривку. Бабуся ввечері була вже втомлена. Посадила Ксеньку на крісло і пішла по гребінець. Ксенька довго сиділа перед дзеркалом. Коли бабуся прокинулася, гривку було відрізано. Попри самісіньку голову.

Стіл накривали дівчата: Ксенька принесла новенький білий обрус (витягла з шафи, щоб бабуся не бачила. Хіба бабуся розуміє, що таке весілля?) Обрус постелили на зелений обліг, з боків розмалювали його золотим лаком (Ксенчина мама з Італії прислала), поклали маленькі зелені яблука, які Павло чомусь називав «післінки» (у жодному саду дозрілих не виявилося, а до баби Настки йти ніхто не наважився). Дмитрик приніс трохи зеленкуватих полуниць, що другий раз родять, та зеленої смородини. Оксанчин тато привіз із міста чорних вишень. Вона забрала з дому всі. Дівчата висипали їх на обрус. Та коли побачили, що він відразу почорнів, підклали про всяк випадок трохи свіжих зелених листків лопуха: стіл мав бути гарний. Павло взяв у свого діда Матвія чвертку саморобного вина, щоб усе виглядало по-справжньому.

– От тільки чарки забув, – почухав він лоба, відкрутив зелену кришечку пляшки і поставив усе на обрус.

Павло по-господарськи окинув оком «стіл» і потягнув зморщену тканину. Пляшка відразу перехилилася. Вино виявилося червоне.

– Нічого, ще трохи лишилося, – заспокоїла Павла Анетка, струсивши рукою з обруса червону калюжу. – Чарочки зробимо теж з лопуха. – Вона піднесла до рота мокрий палець і полизала. – Беееее, і як це чоловіки п’ють?!

– Ви, жінки, не розумієтеся на таких справах, – підняв брови Павло і собі провів пальцем по обрусі й також облизав. Його губи скривилися, ніби він облизав жабу. – Клас! Мій дід у таких справах справжній спец! – посміхнувся він, таємно сплюнув у кулак і витер руку об штани.

До весілля я вирішив не готуватися. Навіть нічого не приносив і особливо не брав участі в підготовці: зрештою, це жіноча справа. Хто хоче одружуватися, хай працює.

Дівчата пішли перевдягатися. Хлопці підглядали з-за кущів. Ксенька навіть вибігла у платті, щоб пояснити, що не можна бачити наречену до одруження, і відразу сховалася, прикусивши губу. Коли я побачив Ксеньку в білому простирадлі замість плаття нареченої, в мене пропала цікавість до одруження.

– Це не простирадло, а бабусина нова матерія на сорочку. Мама з Італії прислала, – пояснила скривджено Ксенька. – Як не хочеш, то не треба. Я вийду заміж за Павла.

– За мене? – зробив великі очі Павло. – Я ж священик і буду зараз тебе питати, чи готова ти до смерті бути вірною Маркові, а ти вже починаєш бути невірною.

– Бо Маркові не сподобалася моя сукня, – обурливо провадила Ксенька.

– Казала тобі, не показуйся нареченому до весілля, – втрутилася Анетка. Вона мала бути дружкою. Їй із самого початку не подобалася ідея з весіллям.

– Ну і що! Давайте швидше, поки ще всі не розбіглися, – зм’якла Ксенька, киваючи на Дмитрика, який прийшов за свідка, та Віру і Надійку, які роззявили рота від несподіваного перебігу подій.

– Давайте, бо я вже хочу вишень, – стогнав Дмитрик.

– Ти тільки про шлунок думаєш, – спам’ятала його Віра.

– У мене, здається, пропало бажання, – констатував я і всівся на берег.

– Вставай, бо починаю їсти вишні, – пригрозила Віра. Тепер уже їй сподобалася Дмитрикова ідея.

– То їж, – байдуже обернувся я до води і дивився на хвильки.

– І ти так легко можеш від мене відмовитися? – скубнула мене Ксенька.

– Чому ж би й ні! Це все одно була твоя ідея, – спокійно промовив я, не відриваючи погляду від води.

– Нахаба! Ти такий, як усі чоловіки, – затиналася Ксенька. – Тобі тільки інші жінки в голові, – вона почала не на жарт схлипувати. – Я стараюся, все роблю, а ти хоч би чимось допоміг мені. Дивися, як інші чоловіки дбають, допомагають, працюють, побиваються, а ти… Я не хочу з тобою жити… Завтра ж подам на розлучення.

Мені чомусь здавалося, що ми ще були не одружені.

Я ніяк не міг збагнути, до чого тут інші чоловіки, та мені стало шкода Ксеньки. Я підвівся, пригорнув її і навіть поцілував у щічку. Раптом мені стало шкода себе. Я уявив, що мушу щодня вислуховувати такий концерт ледь не все своє життя, і в мене остаточно пропало бажання одружуватися. А належати до статистики розлучених мені не хотілося. Той, хто подає на розлучення, мусить платити. Це я від тата чув.

– Давай краще зачекаємо, – прошепотів я Ксеньці на вухо.

– Що ти сказав? – притупнула ногою Ксенька.

Я зрозумів, що сказав неправду. Я не збирався чекати. І ніколи з нею не одружуся.

На нас ніхто не зреагував. Усі подумали: звичайна сімейна драма.

– Чи обіцяєш ти, раба Божа Ксеню, що будеш вірною рабові Божому Маркові… – тренувався Павло.

Ксенька підійшла до нього і дала йому за його старання печиво. Задоволений Павло відразу засунув його до рота. З рота потекла кров. Він тримав в одній руці свій другий молочний зуб, а в іншій засушений глиняний тортик. Перший зуб у нього випав, коли Ксенька запропонувала йому вкусити пластмасове яблуко.

– Гірко, гірко! – тренувався Дмитрик. Він досі нічого не збагнув.

Ксенька почула «гірко», спіймала мене за вуха і потягла до себе. Я думав, що став жертвою Пилососа. Я ледь не задушився! Таким я не уявляв свій весільний поцілунок.

– Гірко, гірко! – підхопив Павло.

– Позакривайте пельки, – втихомирювала їх Анетка. – Весілля відміняється.

– А вишні? – не вгавала Віра.

– Можете їсти свої вишні, – схлипнула Ксенька і лягла у своїй білій сукні на обліг, саме туди, де Дмитрик потайки кидав чорні від вишень кісточки.

Усе, мабуть, на цьому й закінчилося б, якби не Ксенька. Вона втовкмачила собі, що вагітна. Від того, що поцілувала мене. Вона навіть боялася бабі признатися, бо та здерла б з неї три шкіри. Так Ксенька казала. Я знаю, від поцілунку діти не народжуються. Та про всяк випадок чекати дев’ять місяців мені все ж таки доведеться.

5. Авторалі

У Павла вже є джойстик. Йому тато купив за вісімдесят вісім гривень. Щастить же людям! Я також такого хочу. Якщо мама не захоче мені такий купити, почну сам складати на нього гроші. Усі хлопці на такому помішані. Джойстик – це маніпулятор. Такий, що машина повертається на триста шістдесят градусів. Не треба сидіти перед комп’ютером і псувати зір. Я так і поясню мамі.

Павлові тато ще привіз із Києва машину. З кермом і справжніми педалями.

Я про це довідався тільки сьогодні.

Мені цілу ніч снився джойстик. Павло постукав до мене, коли я ще спав. Я думав, що то землетрус.

Голова ніяк не пролазила у футболку. Ми бігли до Павла через дірку в паркані. Тільки біля дірки я помітив, що в мене один кед білий, а другий – чорний. Я не вертався. Ксенька показала, що моя футболка була навиворіт. Та байдуже. Хай не дивиться.

Павло сів у машину, витягнув шию (так часто гуси роблять, я бачив), покрутив кермом і натиснув на педалі. Машина рушила. Павло вміє добре їхати. Увечері навчився, коли всі спали. Павло сам розповідав.

– Сьогодні машина щось трохи барахлить. Мотор перегрівся, – пояснив Павло, підводячись із кропиви. Чому я подумав, що він не впорався з кермуванням?

Мені здавалося, що ця машина без мотора.

– Хіба таке можливо? – викотив очі, як колеса, Павло. Павлів тато краще знає.

Я хотів допомогти Павлові витягти машину з кропиви. Мені дуже свербіли ноги. Я намагався про це не думати.

– З гірки з’їжджати легше, – народилася у Павла геніальна ідея.

Спочатку ми тягнули машинку до гірки по черзі, а потім – утрьох. Павло дозволив мені бути першим. Я навіть плечі випрямив. Дмитрик мені заздрив. Анетка не сказала нічого, тільки покрутила губами. Цього разу вона не дала Павлові щигля за те, що той зробив щось не так. Я не люблю її щиглів.

Я передумав і вирішив поступитися місцем Дмитрикові.

Дмитрик вмостився у машині і почав тиснути на кермо.

– Тисни на педалі! – командував Павло.

Дмитрик тиснув надто повільно. Він вирішив тимчасово відмовитися від водіння заради Анетки. Анетка обертала кермом і педалями так, наче водила машину ще з пелюшок. Я навіть зааплодував. Хлопці мене підтримали. Анетка ніяк не хотіла виходити з машини. Я уявив собі, що з нею можна було б організувати авторалі або «Формулу 2». Я буду капітаном команди. Візьму в бабусі кредит і також куплю собі машину. Ліпшу від цієї. З мотором. Краще дві: другу для Анетки. Ще я куплю нам справжню амуніцію, розмалюю Софійчиними фарбами шолом, як у Шумахера. Ми вийдемо на вулицю, сядемо в машини й щосили тиснутимемо на газ. Навколо зберуться глядачі. Приїдуть аж із столиці. Я навіть президента запрошу. Хай заздрить. Я завжди буду перший. Анетка буде тримати за мене кулаки. Краще хай не тримає. Я сам впораюся. Мені вручатимуть квіти та обливатимуть шампанським. Ні, я не хочу бути мокрим. Краще хай обливають останнього.

– Ти що, заснув? – стусонула мене в бік Ксенька.

Черга справді дійшла до мене.

Усе було б добре, якби не Ксенька. До неї вчора ввечері приїхала двоюрідна сестра. Вона теж хотіла покататися. Що не зробиш заради дівчат? Почнуть зараз нити й плакати!

Ми посадили маленьку Катрусю в машину. Вона сиділа, як лялька. Волосся довге, стрічки великі, плаття пишне. Швидше Анжеліна Джолі, а не гонщик авторалі. Не мій смак. Коли я дивився на неї, розумів, що машини – то не жіноча справа. Катруся гордо трималася за кермо і всміхалася. Мені так хотілося з нею помінятися! Десь далеко внизу чиїсь дідусі та бабусі пасли корови. Ми щосили пустили Катрусю з горба вниз.

Я ще ніколи не бачив, щоб Ксенчин дід так швидко бігав!

Я не спав цілу ніч. Коли останній раз глянув на годинник, була перша година п’ятдесят сім хвилин. Щонайменше дві години роздумував над тим, що могло статися, якби Катрусин дідусь не спіймав машину. Мене мучили докори сумління. Хіба я винен? Зрештою, це була Павлова машина. Вміння передбачати – це не талант, а обов’язок, завжди повторює мама. Я вперше зрозумів зміст її слів.

6. Яблука

Я завжди ходив до Павла через дірку в паркані. Дідусь із бабусею поралися на подвір’ї. Вони не бачили, як я вислизнув з хати. Перед тим я трохи надпив із слоїка молока й захопив із собою шматок хліба з повидлом.

Спочатку просунув через дірку руки, а потім голову. Звідки ж мені було знати, що гуси люблять повидло. Тільки моя голова показалася через дірку, я побачив, як на мене летить велетенський гусак. Він махав крилами і хитав головою в різні боки.

Я вистрибнув з дірки й хотів добігти до Павлової хати. Гусак – за мною. Звідки я знав, що гусаки так швидко бігають. Гусак спіймав мене за штани. Мені штанів не було шкода, та я що мав сили спіймав його за шию. Гусак найменше на це сподівався. Я відпустив його. Та він стрибнув мені на шию і ледь не звалив мене з ніг. На таке я найменше розраховував.

Я хотів іще раз спіймати його за шию, як на те надбігла Анетка. Вона тримала в руках великого прута. Гусак побачив, що «пахне смаженим» і зупинився. Анетка замахнулася на нього босою ногою (вона часто бігала босоніж). Гусак ще трохи посичав, повитягував шию, покрутив хвостом і повільно почав відступати.

– А я хлопець молоденький Лише до розбою. А як вийду на вулицю, Гусака ся бою.

Звідки Анетка взяла таку пісню? Я закрив долонями вуха і побіг до дірки в паркані. Мені перехотілося йти до Павла. Але я мусив. На нас чекала операція «Яблуко».

Я вже вам казав, що баба Настка – особливо сердита. Недарма Павло колись прибив на її паркані табличку «Обережно, зла баба!». Після того баба Настка стала ще більше дратуватися. У неї язик, як пилка, каже мій дід. Він у таких справах добре розбирається. Вона нікого не любить, окрім свого жовтого пса Мефодія.

У баби Настки великі сердиті очі. Але в неї добрі яблука. Так Павло сказав. Навколо нашого городу – два паркани. Один – до Павла, другий – до баби Настки. Дірку до Павла я зробив уже давно. Виявилося, у паркані до баби Настки дірка також була. Ми вирішили її збільшити.

Спочатку ми розвідали, коли баба виходить із хати. Анетка навмисно два дні поспіль вставала зранку, щоб винюхати. Приблизно о восьмій баба жене корову пасти.

– Удень краще видно, ніж уночі, – командував Павло. Він краще знається на таких справах.

Яблуня була стара, але гілляки сягали аж до землі. Знизу не було жодного яблучка. Довелося лізти. Кора була колюча і погано пахла. Раніше баба Настка чимось її натирала, щоб діти в її город не лазили. Я не знав, як мені вибратися на дерево. Анетка поправила шортики, потерла руки і полізла перша. Павло – за нею. Я знайшов у траві яблуко. Воно було червоне і привабливе. Я витер його об штани і вкусив. Не встиг я розкуштувати, як переді мною з’явився величезний жовтий пес. Він дивився на мене й голосно дихав. Його величезний червоний язик теліпався, мов аркуш паперу.

– Вилазь до нас! Швидше! – гукнула Анетка.

Як тільки пес почув Анетчин голос, відразу почав гавкати. Я не пам’ятаю, як видряпався на гілку. Анетка і Павло тримали мене за руки. Пес не відступав від дерева ні на хвилину. Мені здавалося, що я сиджу на дереві півдня. Я хотів їсти і спати. Анетка і Павло весь час хрумкали яблука. Мені не хотілося ні яблук, ні пригод. Коли я згадував, що зараз прийде баба Настка, моє чоло відразу мокріло. Я вирішив злізти з дерева. Та як? Пса не підкупиш! Він вірно сидів біля дерева і чатував. Тільки ми пробували поворухнутися, він починав гавкати.

Якби ми знали, що баба Настка спустить пса, ми б ніколи не подалися до її саду.

Нам на допомогу прийшов Анетчин пес Бровко. Він звідкись приніс кільце ковбаси і поклав біля порога. Жовтий пес відразу занюхав ковбасу і побіг на запах. Виявляється, можна підкупити будь-якого пса. Навіть якщо його господинею є зла баба Настка.

Я ще так швидко ніколи не злазив з дерева! Навіть не думав, що скаже бабуся, коли побачить мої розірвані штани.

Ми ще жодного разу так не обіймали Бровка, як сьогодні. Тільки після обіду моя бабуся весь час допитувалася, чи я не бачив ковбаси. Я сказав, що з’їв її. Бабуся довго дивилася на мене своїми великими очима.

– Сам? – перепитала вона.

Я нічого не відповів, але дав собі слово, що більше ніколи не лазитиму в чужий сад, хай якими смачними будуть там яблука. Я навіть пообіцяв собі, що коли зароблю гроші, куплю бабі Марині два кільця ковбаси, а не одне.

До вечора я просидів у хаті. Мені зовсім не хотілося дивитися у вікно. Я знав, пес Мефодій не вміє розповідати, але зустрітися з бабою Насткою мені аніскілечки не хотілося.

Уже почало темніти. Павло котив по дорозі гарбуза. Анетка постукала до мене у вікно.

– Я ненадовго, – сказав я бабусі і без особливого ентузіазму поплентався на вулицю.

Павло сам вирізав гарбузові очі, ніс і рот. Ми викотили гарбуза на дорогу, запалили у ньому свічку. Як тільки наближалася машина, ми відразу тікали в кукурудзу.

Машини щоразу зупинялися і об’їжджали гарбуза. Дехто виходив із машини й голосно лаявся такими словами, які вчителька забороняє вимовляти дітям.

Я дивився на годинник, бо пообіцяв бабусі довго не затримуватися.

– Ще одна машина, і розходимося, – скомандувала Анетка.

Я навіть зрадів такій пропозиції.

На останню машину ми чекали досить довго. Нарешті здалека засвітилися фари, і ми знову заховалися в кукурудзу. Коли я присів, відчув, що сиджу на їжаку. Мене добряче запекло, але про це не сказав нікому. Я ж не дівчинка. (Зате з того часу я завжди дивлюся, куди сідаю.)

Навіть не пам’ятаю, чи виходив із машини водій і чи лаяв нас дорослими словами. Я поспішав додому.

Ввечері я випив склянку молока і ліг у ліжко. Місяць дивився на мене крізь шибку. Можливо, в цей час дивиться на нього баба Настка? Я вирішив завтра забити дірку в її паркані. Не знаю, коли заснув. Знаю тільки, що мені довго снилися паркан, яблуня, пес Мефодій та голки від їжака.

Зранку я обірвав маленьку яблуньку, що росла в нас під вікном, щоб висипати під яблуньку бабі Настці. Мама казала, ніколи не можна брати чуже. Я добряче обдряпав руки, навіть розірвав футболку. Павла не кликав на допомогу, ще висміє! У селі інші закони. Я зібрав яблука в кошик, що на кухні, і потягнув до паркана баби Настки. Наступного дня дірки в паркані вже не було. Тільки бабуся Марина ніяк не могла зрозуміти, що робить біля паркана кошик, який вона несе на Великдень до церкви, та ще й із зеленими недостиглими яблуками. Вона недовго сварилася. Значить, ще не бачила обірвану яблуньку.

7. Лелека

Мій план з авторалі луснув. Обливання шампанським і власна «Формула-2» відміняється. Павлів тато назавжди зачинив машину в стодолі. Софійка має рацію, коли каже: не мрій про те, чого не можеш купити собі сам. Поки що мені вистачає тільки на жуйку.

– Тато поїде аж за два тижні, – зітхнув Павло, розхитуючи ногами.

– За два тижні я вже буду вдома, – зітхнув я і виплюнув на траву кісточку.

– Знову неправильно, – сказав Павло. – Дивися ще раз. – Павло вкотре показав мені, як треба правильно плюватися кісточками. – Давай ще раз.

Мені вже набридло, але я спробував. Через ці кісточки я вже допивав друге горня сливового киселю.

– Тепер уже краще! – підвів гордо голову Павло.

Навіть якби він не сказав, що краще, я б на третє горнятко не погодився.

Ми сиділи у Ксеньки в саду. Це її бабуся наварила киселю й пішла на поле.

– Я також хочу, – підійшла до нас Катруся.

– Тобі не можна, – показала їй язика Ксенька. Ти ще мала.

– Ніяка я не мала! – насупилася Катруся.

– Для такого напою дорослих – замала, – поглумилася Ксенька.

Вона завжди глумиться з Катрусі, коли нікого нема вдома.

– Але дітям можна ним намаститися. Це називається – маска, – видала Ксенька геніальну ідею. Аж сама здивувалася.

– А що скаже бабуся? – глянула на неї Катруся.

– Бабуся буде дуже задоволена. Від нього гарна шкіра.

Катруся відразу погодилася. Анетці ця ідея зовсім не подобалася. Вона не допомагала. Ксенька відвела Катрусю до хати і через декілька хвилин прибігла до нас. Вона плескала липкими руками в долоні.

– Впоралася!

– А де Катруся? – запитала Анетка.

– Сохне, – відповіла Ксенька й продовжувала плювати на траву сливові кісточки.

Моя шкіра на руках стягувалася й морщилася, мов висохла сливка. Ми милися біля криниці. Дмитрик полив мені на руки води. На ноги теж. Ксенька витерла руки в платтячко. Я теж витер руки в її платтячко. Ксенька почала за мною гнатися. Я біг швидше. Потім ми вирішили грати в доганялки. Найспритніша була Анетка. Вона завжди може втекти.

– Падоньку святий, а ви що з дитини родзинку зробили! – верещала бабуся, тримаючи за руку Катрусю. У Катрусі руки аж до ліктів були в киселі.

Ксенька наздогнала нас на дорозі. Вона мусила пообіцяти бабусі, що більше не буде. Катруся сказала, що все розкаже мамі.

Ми сиділи на горбочку за селом і жували дикий щавель. Досі я думав, що дикими бувають тільки звірі. Мама іноді варила зелений суп із щавлю. Суп мені смакував більше, ніж цей щавель. Я глянув на Ксеньку. Вона голосно чмакала. Мені здалося, що вона – не тільки пилосос, але ще й «кухонний комбайн». Добре, що я тоді з нею не одружився! Цього разу я їй цього не сказав.

Ми дивилися вниз на косовицю. Між розкиданого сіна стрибали горобці й дві сороки. Тепер я вже відрізняю сороку від ворони. Раніше вони були для мене одне. Сонце було якесь надто гаряче. Я натягнув на очі картуза і приліг на траву.

– Може, ми б уже йшли? – запропонував я, не висуваючи очей з-під картуза. – Скоро обід. Я вже трохи голодний.

– Тобі що, бабусиного киселю мало? – обурилася Ксенька.

Жінки! У них свій погляд на харчування. Кисіль я їв дві години тому. І взагалі, мені набридло тут сидіти. Я підвівся і поправив картуза.

– Ви як хочете, а я пішов. Мені тут нудно.

– Я також, – підвівся Павло. – Зачекай на мене.

– Геей, дивіться! Лелека! – гукнула Анетка й смикнула мене за лікоть.

«До мене на ви? Непогана ідея», – подумав я. Ніякого лелеки я не бачив.

– Ось там, далеко, бачиш?

Або у мене було щось із зором, або в Анетки погана уява.

– Ходімо, – смикнув я Павла, і ми розвернулися.

Павло озирнувся ще раз. Він уже бачив і гладив сто лелек. Ксенька тисячу. Павло отримав від Анетки чергового щигля.

Я бачив лелеку вперше не з енциклопедії. Ми бігли всі разом до косовиці. Суха гостра трава колола ноги. Мені не боліло. Ксенька загубила сандалик. Цього разу верталася Анетка.

Я справді ще ніколи не бачив лелеки зблизька. Він стояв на одній нозі і не втікав, наче на щось чекав. Він навіть не рухався, а мовчки стежив за мною. Його око нагадувало мокрий живий ґудзик. Я простягнув йому руку. Лелека опустив на землю другу ногу, відступив на крок убік і сіпнув крильми.

– Дивіться, у нього зламане крило, – загорлала здалека Ксенька.

Вона вже отримала від Аннетки свій сандалик. Лелека злякався її крику і ще раз спробував звести крила. У нього нічого не вийшло. Він спробував бігти. Мені здалося, що в нього ще й хвора нога. Дівчата зловили лелеку Ксеньчиним светром. Нести його було нелегко. Я спробував теж. Із Павлом.

– Це буде мій! – не вгавала Ксенька. – Він мусить принести мені сестричку! За Катрусю мене всі сварять. А рідною можна розпоряджатися, як хочеш. Мама все одно в Італії і не буде мене сварити.

– Така велика, а не знає, що лелеки дітей не приносять, – подумав я вголос.

– Знаю! – перекривила мене Ксенька. – Я так, про всяк випадок. Можливо, це чарівний лелека і принесе! – виправдовувалася вона.

Дівчата вирішили реалізувати себе в галузі медицини. Оскільки пацієнт уже знайшовся, вони хотіли поставити його на ноги і на крила. Лікарський штаб організували в Анетки. У неї – найнадійніше.

Того ж дня розійшлася чутка, що якісь дві таємні особи (їх швидко виявили), проникли у сільський медпункт (тут працювала Анетчина мама) і винесли кілька шприців, термометр, таблетки, навіть лікарську слухавку. Ці ж дві особи повиносили з домашніх аптечок цілу купу медичних засобів. Усе це опинилося в Анетки в стодолі. Я не знаю, як займалися лікуванням дівчата, бо ми з Павлом мусили дбати про корм. Наше прагнення врятувати птаха від голоду було однозначне. Традиційна кухня лелеку не приваблювала. Я приніс йому навіть вареника зі сливою. На кисіль він також не реагував. Про чипси не було й мови. Про пряники теж. Особливо після того, як Павло зламав собі зуба. Нічого не вдієш: нам довелося стати виловлювачами жаб у сільському болоті. У наш потічок вони чомусь не приходили.

Нам на допомогу прийшла Анетка. Вона десь по дорозі знайшла мертвого плазуна, яким лелека без негативних для себе наслідків (з нашою активною допомогою) поживився. Досить-таки неприваблива процедура. Коли я на це дивився, у мене почав боліти живіт.

Цілителям не завжди щастить! Я це зрозумів аж тепер. Щастя було не на нашому боці. Тому нам довелося захоплювати мешканок боліт живими та засовувати їх у дзьоба пацієнтові, який відмовлявся їх споживати. Керувала парадом Анетка. Як тільки вона докінчила процес годування, ми сподівалися, що жаби вже давно у шлунку. Ще б пак! Упольована здобич вистрибувала із дзьоба лелеки й починала мирно мандрувати лікарським штабом. Добре, що не було Ксеньки: вона б оглушила лелеку своїм писклявим криком. На це надійшла Катруся. Вона ще так ніколи не тішилася. За кілька хвилин усі жаби в непритомному стані були в неї у кишені. Після цього годування пацієнта продовжувалось.

Лікарями ми побули лише два дні. Може, через неправильно обраний курс лікування або неточний раціон лелека не вижив. Я не ходив на його похорони. Знаю тільки, що його ховали з урочистостями. Я не запитував, хто виконував роль священика. Напевне, Павло. Того вечора я довго не міг заснути. Весь час бачив сумне око лелеки.

Можливо, Ксенчина мама і без нього народить Ксеньці сестричку?

8. Переполох у Данилівці

Чи то вже хлопці для того народжуються, щоб щось витворяти, чи то їх на все підбивають дівчата, того я вже не знаю. Знаю тільки, що цього разу все було дуже серйозно.

Дід Орко Ксеньці таки набрид. Його недолюблювала Ксенчина баба. Я не допитував, за що, знав тільки, що дід Орко якийсь дивний, що мало спілкується з іншими, і що раніше він жив у Сибіру.

Ксенька вирішила діяти. Анетка не була захоплена Ксеньчиним планом.

– Що тобі поганого зробив дід Орко? – допитувалася вона в Ксеньки.

– А що доброго? – відгризалася Ксенька. – Минулого року він сварився, що ми обірвали його виноград.

– Правильно сварився, і що?

– Ти як хочеш, а я від плану не відступаю, – сичала Ксенька.

За фарбою зголосилася іти Анетка. В її брата залишилася гуаш з уроків малювання.

– Найважливіша – червона. Я по телевізору бачив, – коментував Дмитрик. – Ти перевірила, чи її стане?

– Півбаночки, – Анетка про всяк випадок ще раз заглянула під кришечку.

– Малувато, – скривився Дмитрик.

– Тоді я – до крамниці, – запропонував Павлик.

– Ееее ні! До крамниці нам не можна. Нас можуть викрити. Треба щось інше придумати.

– Знаю, – піднесла руку вгору Ксенька. Вона вже трохи оговталася після весілля. – Мої батьки робили ремонт. Там стільки фарби було.

– Має бути не олійна, – поточнив я.

– Здається, коли малювали, олії не підмішували, – знизала плечима Ксенька.

– Темнота! Ти не про ту олію. Фарба є така, – підняв високо підборіддя Павло.

– Не сваріться, – спробував я їх примирити. Хай Ксенька біжить додому і принесе все, що в неї є червоного кольору.

– І светр? – Ксеньчині очі покруглішали.

– Фарбу. Всіляких сортів, тільки червону. Зв’яжися з дівчатами на свою голову, – покрутив губами Павлик.

– Гаразд, біжу! – кивнула головою Ксенька, поправляючи білі стрічки.

– Тільки так, щоб бабуся не бачила.

– За кого ти мене маєш! – Ксенька зміряла Дмитрика від голови до п’ят і побігла вулицею.

Ми добре не знали, що то за червоний порошок. На ньому великими буквами було написано «Фарба». Ми вирішили прочитати інструкцію. «Висипати вміст пакета в посудину, розвести водою…» Ми тільки почули порошок і вода, зрозуміли, що це саме те, що нам потрібно. Ксенька ще знайшла якісь червоні баночки з гуашшю. План спрацював! Ксенька стрибала на одній нозі й кричала «ура!». Хлопці плескали один одного по долонях і вигукували своє «Єс»! Як у справжньому детективі! Анетка чомусь не особливо посміхалася.

Сонце покотилося за горизонт. Почало темніти. На небі з’явилися перші зорі. Місяць мав би бути сьогодні на нашому боці. Було ще не цілком темно. Довелося ще трохи почекати. Ми гусачком дряпалися поміж кущі і засіли в засідці. За фарбу відповідала Анетка: жінки в таких справах надійні. Після того як дід Орко зачинив курник і пішов до хати, ми могли братися до роботи: дід ніколи поночі не ходить. Ми зігнулися ледь не до землі і тихесенько прямували до криниці. Ксенька тримала Анетку за спідницю. Анетці це не подобалося:

– Через тебе мене можуть викрити. Якщо боїшся, повертаймося.

– Хто сказав, що я боюся! – Ксенька шарпнула руку і почала сама пробиратися до криниці.

Анетка підняла великий палець угору:

– Все спокійно.

Як тільки Павло дав пошепки команду «Давай!», Дмитрик перевернув пакетики з порошком у криницю, вилив навіть баночку гуаші і потер долоні:

– Одну справу зроблено.

Далі до роботи взялася Анетка. Справжній Джеймс Бонд! Вона вилила на ковбан гуаш, встромила в нього ніж і на пальчиках побігла до Павла:

– У мене все о’кей!

Назад ми знову пробиралися крізь грабину (через хвіртку було б надто небезпечно: дід Орко хоч глухий, та скрип може почути). Нам пощастило, що в діда нема собаки. А кіт від нього утік сам, казала Анетка.

Цілу ніч мені снилася фарба: ми, всі червоні від голови до ніг, утікаємо через грабину, а вона ніяк не закінчується. За нами женеться, як Рембо, дід Орко з величезною палицею і ось-ось дістане нас. Навколо здійнялася метушня, якісь чужі голоси, і всі показують на нас пальцями. Я з переляку крикнув. Та так голосно, що бабуся почула аж у коридор.

– Що з тобою? – забігла вона до кімнати.

– Щось погане наснилося, – зітхнув я й опустив ноги на підлогу.

Із двору справді доносилися якісь голоси. Я визирнув у вікно. Сонце було вже високо. Десь далеко лаяв собака, кудкудакали кури і туркотів дикий голуб. На дорозі було багато людей.

– Ти чув, що сталося в діда Орка?

Я зблід:

– Що?

– Міліція приїхала. Брала відбитки пальців. До нас також приходили. Загородили проїзд. Не пускають дітей і не гонять корів.

Я кивнув головою і знову заліз під ковдру.

– Ти часом не захворів? – бабуся підняла ріжок ковдри й торкнулася до мого чола. – Ти сьогодні якийсь блідий.

Ми всі захворіли в один день. Жоден із нас не показувався на вулицю. Тільки бабусі бідкалися: «Напевне, знову радіація піднялася?»

Виявляється, налякався не дід Орко, а баба Настка. Вона зранку прийшла до дідової криниці по воду, бо в її криницю впало з ланцюга відро. Я не знаю тієї технології, знаю тільки, що баба викликала міліцію і була страшенно здивована, коли побачила через вікно живого діда Орка. Невідомо скільки б міліція ще сиділа в діда під криницею, якби він не знайшов під грабиною пакетик з-під фарби.

Цього разу дивитися телевізор заборонили усім п’ятьом одночасно.

9. Реабілітація

Увечері мій дід Мартин розповів мені, що в діда Орка колись була сім’я. Кілька років тому в нього померла дружина. Він так сумував за нею, що важко захворів. Сусіди знайшли його непритомного біля криниці. Викликали «швидку» і врятували.

Вночі мені знову снився дід Орко. Цього разу безпомічним і тихим. Я допомагав йому нести воду. Дід утішився і навіть запропонував мені цукерку. Цукерки я не взяв, зате вирішив завжди допомагати дідові.

Наступного дня ми вирішили посапати дідові город. Жоден із нас не мав у цих справах досвіду, але мав бажання.

Ми домовилися зустрітися о сьомій ранку біля дідової грабини. Я цілу ніч не спав: боявся проспати. Заснув тільки під ранок. Прокинувся від того, що щось дзенькнуло у вікно. Це був Дмитрик. Він жбурляв у шибку маленькі камінчики. Я глянув на годинник і мало не зімлів: сьома тридцять три! Я швидко натяг на себе штани й вибіг на вулицю. Про вмивання не було навіть мови. Зуби я вже два тижні не чистив. (Треба буде про всяк випадок почистити, бо буду ходити беззубий, як Павло. Правда, у нього молочні випали, а в мене вже постійні є.)

Усі чекали на мене вже півгодини. Я опустив очі і не знав, що сказати.

– Я так і знала, що проспиш, – прокоментувала Ксенька.

– Нічого ти не знала, – боронився я.

– Досить сваритися! – втрутилася Анетка й смикнула Ксеньку за лікоть. Ходімо краще до роботи!

Ми знову тихенько пробралися крізь грабину, шмигнули поза хату і – в город. Іти по стежці якось не пасувало: дід міг би нас помітити.

А якби знав про наші добрі наміри – це не було б сюрпризом.

Ксенька мало розумілася на грядках, зате Анетка – майстер на всі руки.

– Почнімо з картоплі, – скомандувала вона.

Я не знав, де картопля, а де цибуля. Я вмів розпізнавати тільки тоді, коли бачив на тарілці. Цибулю я не їм. Вона – не мій смак. Для чого люди її садять?

– То не біда. Зараз навчишся, – заспокоїла мене Анетка.

Я не мав наміру ставати її учнем, але діватися було нікуди.

– Ось це – картопля. Її не чіпай. Все інше – треба виривати. Зрозумів?

Звичайно, зрозумів. Хіба я тупак? Павло з Дмитриком взялися до цибулі. Анетка вирішила бути старшою. Ми не заперечували. Найбільше вона хвалила Павла. Теж мені Бред Піт!

Якби ви знали, як важко полоти! Мої руки ніколи такого не робили. Я вже потай давав собі слово, що буду вчити математику, лиш би не працювати на городі. То була якась дуже неслухняна трава. Я ледь висмикував її з землі. На іншій грядці стогнали Павло з Дмитриком. Ксенька сказала, що краще допомагатиме Анетці наглядати.

– Ти ж ні в чому не розумієшся, – відганяла її від себе Анетка. – Краще йди й виполи часник.

– Не можу. В мене болять руки.

– Думаєш, Анетчині не болять показувати? – став на захист Анетки Павло. – Я буду їй допомагати.

– Дивись, я і для себе грядку взяла, – виправдовувалася Анетка. – Буду огірки зривати.

– Я також хочу огірки, – простогнала Ксенька. – Я не хочу полоти.

– То тільки старші вибирають, – сказала Анетка і зробила з великого гарбузового листка таріль. – Треба знати, як це робиться. А ти не знаєш. Це відповідальна робота. Знаєш, як ці огірки називаються?

Ксенька похитала головою.

– Ніжинські корнішони, – компетентно пояснила Анетка.

– А чому вони так називаються, знаєш? – заклала руки в боки Ксенька.

– Тому що вони мають ніжки. Але я тобі не покажу, бо в тебе інша робота.

Анетка нахилилася над грядкою й почала зривати малюсінькі огірочки.

– Рвати легше, ніж полоти. Я краще йду до тебе, – не відчіплялася Ксенька.

– Це називається не «рвати», а «вибирати огірки» і потребує компетентного ока.

Ксенька зрозуміла, що в неї нема шансів, і пішла на свою грядку.

– Ну як, хлопці? Йде робота? – підійшла вона до мене і прискіпливо глянула на мою роботу. – Щось надто повільно просувається.

– Здається, це все-таки жіноча робота, – спробував виправдатися я.

– Чоловіки не повинні ділити роботу на чоловічу й жіночу. Дивись, Василь Тимків сам город обробляє, а його Нінка тільки в хаті сидить і телевізор дивиться. А Вікта Славкова цього року навіть на курорт їздила. А я тут з вами на грядках мушу працювати, – витирала чоло Ксенька.

– Чого ти на чужих чоловіків дивишся? – захищався я далі.

– Тому що ти більше говориш, ніж робиш. З тобою доробишся. Замість того, щоб пошкодувати мене, ти ще більше запрягти хочеш, – заклала руки в боки Ксенька.

– Усі ви, жінки, однакові, – зітхнув я і обернувся до своєї грядки.

Я зрозумів, що з Ксенькою сперечатися годі, і вирішив працювати далі. Куди мені було діватися? Мені вже пекла спина, начебто на ній почалася пожежа.

– Геееей, народ, може б ми додому йшли? Сонце вже високо.

– Тільки десята година, а ти кажеш високо, – примружила око Анетка, дивлячись на сонце.

– У тебе нема годинника. – Я виправдовував свою нетерплячість.

– Я розуміюся за сонцем, – підняла ще вище голову Анетка й покрутила губами. – Це, звичайно, не всі вміють…

– І я вмію, – підступила до неї Ксенька, рада, що можна перепочити.

– Це вміє тільки Анетка, – прокинувся зі своєї грядки Бред Піт – Павло. – Анетка вміє все!

Це мене почало дратувати.

– Ну то скажи, яка зараз година? – перепитала Анетка Ксеньку.

– Десята, – повторила Ксенька.

– А скільки хвилин?

– Так сонце сліпить, що хвилини прочитати не можу, – боронилася Ксенька.

– Ха! А я можу! П’ять по десятій, – крутила Анетка.

– О, і я вже бачу хвилини, – уточнила Ксенька.

– Гей, ви! Зараз тільки дев’ята, – вирішив я припинити дискусію.

– Ти ж не розумієшся на сонці, – цмокнула скептично Ксенька.

– Зате я розуміюся на годиннику, – відповів я і показав на свою ліву руку.

– У тебе неправильний годинник, – похитала головою Ксенька.

– Сама ти неправильна. Зараз тільки дев’ята. Ой, дивіться, дід іде!

Справді, до нас прямував дід із палицею в руках.

– Я вам зараз покажу! Ото паскуди! Що ви там робите?!

Наші великодушні плани було розбито вщент. Хіба я знав, що між рядками картоплі росла квасоля і буряки? Хіба ми могли передбачити, що трава між цибулею була морквою, а виполоти часник для Ксеньки означало «висмикати часник»? Навіть завбачлива Анетка не могла спрогнозувати, що дідові Оркові не треба було рваних корнішонів.

Чомусь усе завжди закінчується забороною на телевізор, кутком і домашнім арештом. Невже дорослі не можуть придумати якихось інших покарань? Наприклад, не їздити верхи на теляті. До речі, непогана ідея!

10. Розмова з дідом Орком

Я довго човгав ногами перед порогом. Мені було соромно. Так, як буває тоді, коли скажеш мамі, що не вмикав комп’ютер, а ти добрі три години грав у перегони. Ні, мені було ще більше соромно.

Я постукав так тихо, що мій стукіт не вловив би навіть кажан, який вловлює коливання повітря у двісті тисяч мегагерців. Мої руки перетворилися на два кістяки від скелета, і я не міг відчинити двері. Дід Орко сидів за столом і читав газету.

Я ніколи не думав, що дід може читати. Думав, він цілий день лежить собі на ліжку і дивиться телевізор. За його спиною – вся стіна в книжкових полицях, які гнуться від книжок. Навіть самої стіни не видно. Мені здалося, я потрапив на якийсь незрозумілий острів.

Замість «добрий день» я свиснув:

– Огоооо!

– Ну, проходь, сідай, – підвів очі дід Орко. – Нумо знайомитися. Я – Орест Ковальський. А ти – Марко! Правда?

Дід сказав за мене майже все.

– Правда. А чому вас кличуть Орко?

– Так люди звикли, а я не заперечую.

– Я ніколи не думав, що у Вас стільки книжок! І Ви їх всіх прочитали?

– Майже всі. Я люблю читати.

– А я більше люблю грати на комп’ютері й дивитися телевізор.

– І то треба.

– Справді?

Я вперше побачив людину, яка на моєму боці. Крім мого діда, звичайно.

– Звичайно. Комп’ютер потрібен теж. На ньому можна багато конструювати.

Я краще люблю просто грати. Я дідові цього не сказав.

– А де я візьму комп’ютер?

– У мене, – спокійно відповів дід Орко.

– У вас є комп’ютер? – я не хотів би бачити, як виглядали мої очі. – І ви також граєте в гонки?

– Ну, не цілком в гонки, але комп’ютером користуюся. Хочеш, покажу. Ось!

На столі в діда лежав «Асус». Я підійшов ближче. Я вже сто років не бачив комп’ютера!

– Клас! А в мене вдома тільки один комп’ютер на всіх, і я завжди мушу чекати, поки мені дозволять за нього сісти. Зате як до нього дориваюся, мене може відірвати тільки моя старша сестра. Тут, у Данилівці, у мого діда нічого нема, крім телевізора. І то через ту історію з фарбою мені заборонили і його дивитися.

– Приходь до мене, – спокійно запропонував дід.

– До вас?

– Чому б і ні. А ту історію з фарбою – забудь! Звичайнісінькі дитячі вибрики.

– То ви на нас не сердитеся?

– Аніскілечки! Якби не Настка, не було б і шуму.

– А город?

– От з городом таки переборщили. Нічого. Аби здоров’я, наступного року надолужимо.

Я не знав, що таке переборщили, але розумів, що щось недобре.

Дід дістав із полиці товстелезну книжку «Літаки і їх конструкції». Мої пальці прилипли до книжки. Я гортав сторінку за сторінкою.

– От якби у мене був такий! – показав я на малюнок.

Дід підвівся, пішов до дверей і зник десь у коридорі. За якийсь час двері відчинилися, і дід тримав у руках справжній модельний літак. Майже як на картинці.

– Вааау! – не стримався я. – Звідки у вас це?

Виявляється, дід Орко був конструктором. Багато років він працював у конструкторському бюро. Тільки на старість повернувся в Данилівку. Він тут народився. Його дружина захворіла, і їй порекомендували переїхати до села. На жаль, це також не допомогло. От тепер він так і живе тут, серед своїх книжок, у своєму світі. Йому байдуже, що його ніхто не розуміє.

Я вирішив, що приходитиму до діда Орка щодня. Ще я вирішив, що вже не хочу бути бухгалтером, як Богданів тато, а конструктором, як дід Орко.

Сьогодні я швидко ліг спати. Це не означає, що швидко заснув. Я просто лежав із заплющеними очима і мріяв.

Мрія про літаки зникла після того, як Павло постукав у вікно.

– Виходь! Скоро обід!

11. Хованка

Анетці пощастило: в неї є собака. Колись у неї була ще й кішка. Маня. Вона була біла й пухнаста. То клубок ниток стягне з дивана, то на шторі погойдається. От тільки коли втомиться, лягає і муркотить. Вона навіть бублики їла. Не вірите? Мені Анетка розповідала. Якось бабуся з Анеткою пили чай з бубликами. Мурка підійшла до столу, підняла голову й тихо нявкнула.

– Певно, бублика захотіла, – подумала Анетка.

Вона кинула Мані шматочок бублика. Кішка спробувала надкусити і зрозуміла, що бублик їй не по зубах. Вона пішла на кухню, поклала бублик у блюдечко з молоком, а сама лягла поруч. Коли бублик розмок, витягла його з блюдечка і з’їла.

Маня завжди була в центрі уваги. Анетчина бабуся навіть дозволяла брати її в ліжко.

Бровка їм подарував дядько Василь. Дядько живе в місті й іноді приїжджає їх провідати. Анетці Бровко відразу сподобався. Але не Мані.

Щовечора, коли Бровко лягав спати, Маня вистрибувала йому на морду й відразу втікала, щоб уникнути помсти. Такі вони, жінки! Одного разу Бровкові урвався терпець. Він вирішив поквитатися. Собака почав доводити кішку до істерики. Коли Маня підходила до своєї тарілки, щоб поїсти, Бровко підбігав і пісяв прямісінько в тарілку. Коли киця лягала спати, він підбігав, піднімав лапку і пісяв їй на голову. Маня не знала, що робити. Коли Бровко в чергове хотів їй помститися, вона вирішила піти з дому. Тепер Бровко нудьгує і не знає, куди подітися. Він часто лягає біля килимка, на якому спала Маня, і чекає. Чому, щоб скучати, треба обов’язково розійтися?

Анетка була справжнім хлопчиськом. Це в неї від старшого брата Тараса. Вона навіть виглядала як хлопчик: коротке волосся, на голові картузик, носила хлопчачі штани й кеди. Коли Анетка була мала, вона завжди пленталася за хлопчиськами, з якими водився її брат. Вона подавала м’яча, коли хлопці грали у футбол, копала черв’яків, коли хлопчаки йшли рибалити, і навіть насиляла черв’яків на гачки. Анетка нічого не боялася. От тільки ім’я у неї було якесь не таке. Це її так тато охрестив, коли приїхав із Москви, перед тим як Анетка народилася. Вона сама розповідала. «Або Анетка, або ніяк», – поставив тато ультиматум. Бідна Анетка. Я уявив собі, що вона могла називатися «Ніяк», і мені її стало шкода. «Тоді бабуся місяць нічого не їла і не розмовляла з татом. Казала, щоб забирався назад до своєї Москви», – розповідала Анетка. Я не знав, куди саме йому треба було забиратися. Знав тільки, що мати свою Москву, це, мабуть, круто.

Тараса я бачив рідко. Сьогодні субота, і Тарас та його компанія з’явилися на нашій вулиці.

– Ну як, малявки?

– Ми – не малявки, – випрямив спину Павло.

– Хто б казав?! – Степан, Тарасів друг, оцінив кожного з нас від голови до ніг і скривив губи. – Ану, іди сюди! – Степан сам підійшов до Павла, торкнувся до його м’язів, потім порівняв зі своїм мізинцем і констатував: – Як у горобця під коліном.

– Давай, хто кого, – запропонував Дмитрик, простягаючи долоню.

Петро, третій Тарасів друг, із короткими білими кучерями та засмаглим, аж темним обличчям, підійшов до Дмитрика і так скрутив йому руку, що той аж скрикнув.

– Я казав: малявки, – усміхнувся Тарас, похитуючи своїми довгими чорними кучерями.

– Давай краще в хованки. Ти мене ніколи не знайдеш, – висунув язика Павло.

– І мене, – засміялася Анетка.

– Це ми ще побачимо, – всміхнувся Тарас. – Хто жмурить? Полічімо!

Я не дуже щось пропонував, бо не знав, чим усе це може закінчитися. Ми всі зібралися біля старої яблуні.

– Тут жмуритимемо! – запропонував Тарас командирським голосом. Усі похитали головами.

Стрибав коник по горбочку І побачив жовту бочку. А хто з бочки буде пити, Буде перший тут жмурити.

Лічилка закінчилася на Павлові.

– Ура! Цього разу не я! – стрибала на одній нозі Анетка.

– І не я! – танцювала навколо неї Ксенька.

Я знав, що мені також пощастило, але чомусь мовчав.

Павло незадоволено прикрив вуха руками й прихилився до дерева.

– Так тобі й треба! – почув Павло за спиною Тарасів голос.

– Раз, два, три, чотири, п’ять, я уже іду шукать! – затулив Павло вуха і, підглядаючи з-під рукава, кричав так голосно, що точно було чути аж до діда Орка.

– Так нечесно! – гукнув з-за дерева Степан. – Ти підглядаєш.

– Нічого я не підглядаю, – заперечив Павло і ще раз затулив долонями очі.

Усі розбіглися так швидко, що я й не встиг отямитися. Павло відійшов кілька кроків до саду й оглянувся. Було так тихо, що я почув, як дзижчить бджола, сідаючи на ромашку. Мої ноги прилипли до землі.

– Палі-стукалі, Марко! – летів до крислатої яблуні Павло. – Я тебе застукав! – Він репетував так голосно, що бджола злякалася й полетіла геть.

У мене не було іншого виходу, як визнати поразку: мене застукали найпершого. Поки Павло шукав Анетку, старші хлопці повистрибували зі своїх засідок і швидше, ніж Павло, були біля старого дерева.

Цього разу мусив жмурити я.

– Раз, два, три, чотири, п’ять… – почав я тихо.

– Ти що, язика проковтнув? – гукнув хтось із старших хлопців.

Я на всяк випадок перевірив, чи справді не проковтнув язика. Усе на місці.

Я навіть не встиг злякатися.

– Ти що, сьогодні каші не їв? – кричав з іншого боку Степан.

Я справді сьогодні не їв каші. Я її ніколи не їм. Довелося починати все спочатку. Цього разу голосно.

Найважче було знайти Тараса. Я боявся відійти від дерева, щоб той не був швидшим від мене. А далеко шукати мені зовсім не хотілося. Врешті– решт Тарас сам прибіг до старого дерева. Залишилася Анетка. Я шукав її цілих десять хвилин.

– Ну що, програли, малявки, – скривив рота Тарас і насунув мені на очі картуза.

– Ми так і знали, – підтягнув штани Степан і махнув рукою іншим. – Ходімо. У нас ще багато справ.

– Старшим хлопцям увірвався терпець, – прокоментувала Ксенька.

Я не знав, як уривається терпець. Знав тільки, що хлопці більше не повернуться. Шкода, що Анетку я так і не знайшов. Надворі посіріло. Ми шукали вже вчотирьох. Дарма. Ото заховалася!

Стало темно. Бабуся покликала мене до хати. Це знову було надто швидко. Чому, коли прийде вечір, дорослі бояться самі сидіти вдома. Сьогодні мене гукали тільки тричі. Навіть Бровко і той не збирався йти додому.

– Йду, – відповів я втретє і помахав друзям рукою. – До завтра!

Вечеряти мені зовсім не хотілося. Я сидів за столом і човгав ногами.

– Я не голодний.

– Хоча б молока.

– Добре. Але тільки молока.

– Тебе сьогодні наче підмінили.

Вдома в мене ніколи не було апетиту. Найбільше мене дратувало, коли всі по черзі бігали за мною з ложкою. Невже у мові дорослих нема «я не хочу»? Не розуміють, і все! У селі мені все смакувало. Особливо в Анетки. Її бабуся не варила каші, не смажила котлет і не поливала картоплю маслом. Її бабуся просто пекла пампухи з пудрою. Як мені захотілося пампухів! Я помив у мисці холодною водою ноги і поплентався до ліжка.

Здається, я вже спав. Пам’ятаю, що в кімнаті було темно. Пам’ятаю, як різко ввімкнулося світло і як дід летів через сіни до сусідньої кімнати. І добре пам’ятаю переляканий крик бабусі… Анетка стояла в сінях і витирала сльози.

Виявляється, Анетка вже давно була в хаті. Ще з того часу, як ми гралися в хованки. Вона хотіла так заховатися, щоб її не знайшли. Коли я жмурив, вона зайшла до бабусиної кімнати й залізла під ліжко. Анетка довго лежала у схованці й чекала, що її от-от знайдуть. Підійдуть до ліжка, вона вистрибне, і всі зрозуміють, що її схованка була найкраща. Стало темно. Тільки місяць заглядав у вікно крізь затягнену фіранку. Анетка зрозуміла, що її ніхто не шукає, і вирішила вийти із схованки. Саме в цей час до кімнати зайшла бабуся, зачинила за собою двері й лягла на ліжко. Анетка трохи перелякалася і тепер вже не знала, що їй робити. Бабуся кілька разів перекрутилася на ліжку й незабаром засопіла. Підлога була холодна і гладка. Анетці почало здаватися, що десь далеко під підлогою прокидаються пацюки і починають наступати на неї. Хоч якою сміливою вона була, все одно поволі почала виповзати з-під ліжка. Біля самісінького бильця вона зачепилася за ковдру, якою була накрита бабуся. Ковдра впала на Анетку. Бабуся відразу прокинулася і потягнулася до ковдри, та раптом ковдра почала втікати до дверей. Бабуся за нею. Ковдра підвелася на ноги і почала шукати дверну ручку. В темряві це було непросто. Бабуся не знала, що ковдра може мати ноги. На бабусин крик прибіг дід.

Нарешті я зрозумів, чому Бровко весь час сидів біля наших сходів.

Наступного дня Тарас на вулицю не виходив. Інші три дні також. Життя старшого брата не таке вже й солодке. Тоді я ще цього не знав.

12. Велосипед

Анетка часто ганяла на велосипеді. Особливо тоді, коли Тараса не було вдома.

Вона ще на початку літа навчилася. Спочатку Тарас її трохи вчив. Тримав ззаду за сидіння і біг за нею подвір’ям. Якось він відпустив сидіння, а Анетка не помітила цього і довго їхала сама. Коли оглянулася, побачила, що Тараса поруч нема, і тієї ж миті приземлилася у кропиві. Але перед тим збила з ніг свою сусідку й розламала Бровкову будку. З того часу Анетка їздила тільки по дорозі.

Я ніяк не міг збагнути, як велосипед може триматися на двох таких тоненьких колесах. Анетка тримала мене з одного боку, Павлик з другого. Я не хотів, щоб це побачила Ксенька: буде казати, що всі кури з мене сміються. Старші хлопці також кепкуватимуть. Мені байдуже. Лиш би я навчився. Приїду додому й розкажу Богданові, що я також умію. Тоді він не буде хвалитися, що в нього найкращий велосипед і що він найкраще у світі вміє їздити.

Щоб не бачила Ксенька, ми вирішили піти за село. Я біг за велосипедом і дивився, як Анетка тисне на педалі й веде кермом.

– Тепер ти, – скомандувала вона.

Я знову не міг сісти на сидіння. Павло тримав справа. Я важу вже сто кілограмів. Принаймні так казав Павло. Я ніяк не міг впоратися з кермом. Переднє колесо весь час утікало вбік.

– Крути дужче педалі, – командувала Анетка, – тоді все вийде.

Я покрутив. Анетка й Павло залишилися позаду. Я відчував, що лечу. Попереду був ставок. Перед ним потічок. Кладка була вузенька…

Анетка допомагала витягувати велосипед. Якщо б зігнулося тільки колесо, не було б біди. Ми ніяк не могли знайти у ставку сидіння. Я намагався йти рівно. Чорний брудний одяг прилип до тіла. Болото стікало по ногах. Розмову з Тарасом Анетка взяла на себе. На мене чекала розмова з дідом.

Я боявся признатися дідові Мартину, що сталося, і відразу побіг до діда Орка.

– Не хвилюйся! Ми все відремонтуємо!

– Справді?

– Справді!

Ми просиділи з дідом Орком дві години в його майстерні.

– Звідки ви все вмієте?

– У мене є десять таємниць чоловічого успіху.

– Тільки десять і все?

– Тільки десять.

– А ви їх можете продати?

– Продати не можу, а от розказати – будь ласка!

Як мені хотілося знати цих десять таємниць, щоб усе вміти.

– Перша таємниця – сила. Чоловік завжди сильніший від жінки і не повинен це показувати.

– Значить, треба купити дві банки протеїнів і ще якоїсь там анаболіки (я таке слово по телевізору чув) і підживити трохи біцепси. Жінки таке люблять. У Софійки всі друзі – бодіґарди. Я їй не вірю: з такими їхніми засушеними біцепсами можна лише Білосніжкою у сімох гномів працювати.

– Я про той біцепс, що в голові.

– Ніколи не знав, що в голові є біцепси.

– Є! Це – мозок. Його треба тренувати, тобто думати. Ти чув коли-небудь, що мозок може всихатися?

– Ні.

– Так от. Той, хто думає, тренує мозок. Ну, тіло – само собою. От і вся сила. Дівчатам це подобається, – підморгнув дід.

– З дівчатами в мене не дуже.

– Це тобі так здається.

– Нічого не здається. У мене алергія на Ксеньку, а вона весь час чіпляється (я згадав, що в Бодька алергія на котів. Він ще просто не бачив Ксеньки!). Зате Анетка не звертає на мене уваги. Бред Піт-Павло до неї підбивається.

– Може, це тобі тільки здається!

Якби це був мій дід, я б ще раз сказав «нічого мені не здається», а тут змовчав.

– Але є ще інші дівчата.

– Ха! Ксенька! Ксенька… Це вона… – Я ледь не продав, що це вона підбила нас на пригоду з фарбою. – Вона – пилосос!

Мені таки довелося розповісти дідові Оркові про весілля. До дрібниць я не вдавався. Дід уже старий і не розуміє, що я мав на увазі, коли говорив про пилосос.

– Жінки завжди добиваються свого. Чоловіки мають бути пильні, щоб їх не перехитрили, – дід примружив одне око. – Але про це не треба розповідати жінкам. Таємниця!

– Ксенька також хотіла добитися свого, і я її терпіти не можу!

– Ти не мусиш усіх любити, але маєш на них зважати. От тобі й наступна таємниця.

– А чи є якась таємниця, де б дівчата любили хлопців? – я сам не сподівався, що зможу таке запитати.

– Це – знати всі таємниці світу. Та найбільше жінки люблять, щоб їх любили (спробуй любити Пилососа, який ледь не висмоктав з мене всі нутрощі), ну й поважали. Цим колись присягали сини короля Барбаросси на мечі. Чув про такого?

– Не чув. Але це вже схоже на моралі вчительки з 1-А.

– Чому моралі? Бачиш, я покинув місто й переїхав сюди заради своєї дружини. Я не допоміг їй, не зміг врятувати, але я спробував. Я зробив усе, що на той час було в моїх силах. Тепер я б, може, діяв по-іншому. Я б відвіз її за кордон чи продовжував далі шукати лікарів, хоча розумію, що в неї було майже безвихідне становище. Невідомо, чи їй би ще щось допомогло, але я робив усе, що міг.

Я бачив, як у дідовому оці заблищала сльоза.

Дід Орко витер рушником раму велосипеда і дав мені в руки кермо.

– Велосипед як новенький! Сміливо вези його до Тараса. Про інші таємниці я розкажу тобі наступного разу.

13. Майже гості і варена кукурудза

Сьогодні мені снилися не просто гонки, а що я при переході на четвертий рівень розшуку нарешті відірвався від погоні… Жовте «Порше» оточує поліція штату, доганяє джипами-носорогами та вертольотом. «Порше» женеться зі швидкістю триста двадцять кілометрів на годину. Лиш би не з’явилося на дорозі шипове перекриття! Раптом машина втікає в укриття, і прямо перед самісіньким носом проїжджають двадцять важких джипів, і ніхто не помічає жовтого «Порше»… Джипи ревуть, вертоліт збиває пилюку, видимість погіршується…

– Марку, вставай! – чую я і не можу нічого зрозуміти. – Марку! Сьогодні приїжджають гості.

– Гості? – перепитую я жовте «порше».

– Мама з Лінкою. Нам треба їхати їх зустрічати.

Не знаю, скільки жовте «порше» було в укритті, знаю тільки, що через бабусю я не зміг додивитися мій найкращий у світі сон. Я так їй і сказав. Вона впевнена, що в мене ще буде мільйон таких снів. Вона думає, що я малий і мене можна задурити.

Я зриваюся, дивлюся на вікно, потім на годинник і розумію, що через дві години сорок сім хвилин мама буде на вокзалі, а до районного центру нам треба їхати понад годину. Стільки ж ми їхали місяць тому, але в іншому напрямку. Уявляю дорогу до Данилівки й одночасно згадую те, що мені залишилося в селі ще три дні. Тільки три дні! Ні, тут, певно, якісь інші часові правила! Мені відразу захотілося в ліжко.

До маминого приїзду залишилося дві години сорок три хвилини. Я вже одягнувся і навіть почистив зуби, хоча ніхто мене в цьому за цілий місяць жодного разу не контролював. Снідати я вирішив після маминого приїзду, що викликало невелике непорозуміння з бабусею. Дорослі не можуть заглянути в шлунок дитини. (Хоч щось залишається її приватною власністю).

Мама приїде вдвох з Лінкою. У мами тут є ще деякі справи, казав дідусь Мартин, тому Лінка буде на моїй відповідальності цілі три дні.

Ми вже чекаємо хвилину тридцять секунд. Цікаво, чи Лінка виросла.

З одного боку, добре, що Лінка приїде, а з другого – не дуже. Вона відразу обернеться в мого колонізатора (я такий фільм бачив. До речі, класний фільм. Голлівудський. Ну, такий може бути тільки голлівудський. Я б не проти зіграти в ньому роль колонізатора. Ні, краще зіграти Джеймса Бонда. Це якось прикольніше).

Ми вже чекаємо дві хвилини п’ятдесят сім секунд. Тобто дві хвилини п’ятдесят секунд я ще міг дивитися, як завершиться історія з жовтим «порше». Єдина компенсація – ми поїдемо до Данилівки потягом.

Мама тримала в руці валізу й оглядалася. Я перший її побачив, і Лінку теж. Лінка відразу стрибнула мені на руки. Як я за нею засумував! Мама пригорнула мене до себе, і мені стало тепліше. Я зрозумів, що мені її дуже бракувало.

– А де дід Роман?

– Хіба тобі хтось казав, що він має приїхати? Він ще в санаторії. Повернеться, коли ти приїдеш додому.

Чому батьки відразу вбивають наповал дитячу мрію? «Хіба тобі хтось казав?» Це схоже на «хіба я тобі не казала, що треба перед обідом мити руки». Я, взагалі-то, розраховував на сюрприз. Мені самому сподобалося, що я таке придумав. Мені справді було шкода, що я не зможу показати дідусеві Роману, як я навчився їздити на велосипеді, й не познайомлю його з дідом Орком.

– Наступного разу, – заспокоїла мене мама.

Я розумів, як я буду чекати наступного разу.

– Мам, я хочу купити собі джойстик за вісімдесят вісім гривень, такий, як у Павлика.

– Поговорімо про це пізніше.

Моя мама як японець: коли вона каже «поговорімо про це пізніше», то це означає «ні». Японці також ніколи не кажуть «ні» і мають тисячу різних варіантів, щоб обійти пряму відповідь (іноді корисно переглядати енциклопедію).

Я ще ніколи не їхав потягом. Сьогодні мій день! Я обов’язково розкажу про це Анетці й дідові Оркові. Навіть Ксеньці розкажу, хай не тішиться, що вона вже сто двадцять разів потягом їздила.

Мама сиділа біля вікна. За вікном пробігали дерева, будинки та електричні стовпи. У вагоні було гаряче, але мені це не особливо надокучало. Лінка трохи вередувала. Бабуся взяла для Лінки гостинці – перші спілі сливи. Я їх теж люблю. Лінка відразу заспокоїлася. Їй сподобалися сливи. Але вони не сподобалися жінці з червоним волоссям, що сиділа навпроти й читала книжку. Коли Лінка щось голосно говорила, жінка щораз підводила очі й прицмокувала. Вона, напевно, підтягувала протези, щоб ті не вивалилися на підлогу. Хіба Лінка винна, що потяг так різко загальмував? Вона міцно трималася за білу блузку жінки з червоним волоссям. Я зовсім не тішився, що ми зекономили на серветках. Жінка сама це придумала. Вона хотіла йти до провідника. Мама обіцяла грошову компенсацію. Якийсь чоловік навпроти сказав, що колір сливи гарно пасує до червоного волосся. Червона фарба з жінчиного волосся раптом перекинулася на її обличчя. Провідник сказав, що в потязі нема сервісу прання. Мама вибачалася вже вдесяте. Про Лінку всі забули. Вона заснула перед самою Данилівкою. Мама несла її додому на руках, незважаючи на брудні від слив пальчики.

Бабуся наварила вареників. Ми обідали надворі під яблунею. Мені тут найбільше подобається. Я вже звик. Шкода, що в місті не можна обідати надворі. Сьогодні погода для сіна, казав дід Мартин. Мама займалася полагодженням якихось справ і просила на неї не розраховувати. Я вирішив також разом із дідом і бабою піти громадити сіно. Я не знаю, що таке «громадити», але розумію, що йдеться про щось величезне. Напевно, збираються всі громади з навколишніх сіл. Як вони всі поміщаються на сіні? На земній кулі також якось поміщаються сім мільярдів, і нічого. Шкода, що Лінка не народилася семимільярдною. Їй би подарували шестиядерний геймерський комп’ютер із відеокартою на два гігабайти, з процесором ІНТЕЛ і жорстким диском на два терабайти, та джойстик за вісімдесят вісім гривень. Оскільки дівчата в цих справах не дуже, усе б перейшло мені в спадок.

На сіно мене таки не взяли. Сказали, щоб доглядав Лінку. Їй треба ці три дні дихати свіжим повітрям. Колонізація почалася. Я без азарту взяв Лінку й поплентався з нею до потічка. Джерело з жабами пересохло, і в мене не було ніякого бажання блукати пасовиськом. На щастя, в Лінки боліли ноги. Ми мусили повертатися додому. Екскурсія не вдалася.

У нас нема корови, але дід з бабою все одно ходять на сіно. (Вони віддають його тітці Катерині за молоко.) У них є багато городів.

– Бабо, а для чого вам стільки городів?

– Як для чого? Усі люди так мають, – здивовано знизала плечима баба, начебто я запитав про атомний реактор.

– Не всі, то тільки твоїй бабі півсвіту замало, а цілого забагато, – сплюнув дід і вийшов з кімнати.

Я побіг за ним:

– Діду, а чого бабі півсвіту замало?

– Спитайся її. Михальчуки до Італії виїхали, то вона ще й їхній город взяла.

А там таке каменюччя, що дві коси потупилися.

Дід розігнув спину й попрямував до стодоли. Лінка з бабою пішла по молоко.

– Ходи, онучку, відпочинемо трошки.

Я ніколи не спав на сіні. Це мало б бути щось схоже на обідню перерву з коротким сном. Для відновлення організму людині вистачає п’ятнадцяти хвилин, кажуть американці. Можна заплющувати очі навіть за робочим столом. Але ніхто нічого не казав по телевізору, скільки хвилин вистачає для відновлення на сіні. Варто провести таке дослідження і стати автором нового відкриття. Клас!

Стодола була велика і запашна. Крізь діри в дошках проглядало сонце. Дід виліз нагору, постелив покривало і подав мені руку:

– Лягай сюди, щоб тебе не покололо, – запропонував дід. – Полежимо трохи, а потім на поле поїдемо. Хочеш на поле?

– Хочу!

Я ще ніколи не їздив на поле. Я лежав поруч із дідом і уявляв, як я бігаю по косовиці, збираю коників. (Дмитрик казав, що на полі багато коників, жаб, навіть змії трапляються.) Коників і жаб я вже бачив, та от справжню живу змію – ніколи. Хіба що дерев’яну на базарі в Яремче, або ту, якою Анетка колись годувала лелеку. Бачив ще одну товстелезну за склом, коли до нас приїжджав зоопарк. По телевізору також бачив, але це не враховується, каже Павло. Він уже також справжню бачив. Я так боюся натрапити на неї, та про це – нікому. Тому сам на поле не ходжу. Навіть по стежці боюся бігти: бабуся казала, що змії вилазять на стежку погрітися. Анетка казала, що їх можна загіпнотизувати часником, треба тільки дати його понюхати. Я не уявляв, як можна змії дати понюхати часнику. «Точно не знаю, – знизала плечима Анетка. – Береш зубок на палицю й підносиш до змії: вона нюхає й засинає». Мені виглядало зовсім непривабливим – ходити з часником на палиці. Я обернувся на другий бік і дивився, як крізь шпари між дошками довгими товстими променями пробирається у стодолу сонце. Стелі наді мною не було, тільки сіра дахівка. По кутах стодоли – павутиння. Я уявив собі, що зараз звідти може на мене стрибнути павук і замотати, наче муху, в павутиння, а потім з’їсти на обід. Може, до мене прийде на порятунок справжній спайдермен або Анетка. Вона не боїться павуків. Я згадав про Анетку й мені стало приємно. Хоча вона як хлопчисько, у неї гарні голубі очі, і вона найкраще лазить по деревах. Я заплющив очі. За спиною спокійно хропів дід, не думаючи ні про змій, ні про павука, ні про Анетку.

Я тихенько, щоб не розбудити діда, сповз із покривала й ковзнув на землю.

Двері до стодоли закривалися тільки знадвору. Я не вмів крутити такого великого старезного ключа, але якось вдалося.

– От і добре, – подумав я, – баба не буде лаяти, що кури зайшли до стодоли. – Трохи посторожу тут діда і відімкну.

Кури бігали біля ніг, щось видзьобували в траві і не боялися, що я зварю з них юшку. Я вирішив бути вдячним. Та й допомагати – це добра справа. Баба казала, що від мене нічого доброго не дочекаєшся. Я вирішив хоч чимось реабілітуватися. Я знав, де баба тримає зерно. Пішов до стайні, розв’язав мішок і висипав куркам два кулаки пшениці. Збіглися інші. Причалапали качки. Я на всяк випадок кілька разів сказав «тась-тась», «тю-тю» і «гиля-гиля», хоча завжди забував, кого як треба кликати.

Анетчин Бровко сидів біля воріт і пильнував. «Значить, Анетка десь поруч», – подумав я і вибіг на дорогу. І справді! Анетка бігла мені назустріч і гукала:

– У мене є класна ідея.

– Яка? – не терпілося мені.

– Пікнік на честь твого повернення з райцентру!

(Звучало, як повернення з космосу.)

– Пікнік – завжди доречно, – підняв я великий палець угору. – Я – за! Хто йде з нами?

– Павло, Дмитрик і Ксенька.

– Що беремо з собою?

– Ксенька бере скатертинку (певно, оту «весільну», що не відіпралася. Мене знудило). Я беру картоплю. Дмитрик має помідори. А ти що маєш?

Я не знав, що маю. Знав тільки, що вчора баба варила картоплю і те, що ми недоїли, висипала свиням. Свиня з’їла все. Знав, що баба на серванті тримає жовті горошки, вітаміни називаються. Вона видає мені кожен день по два. Я люблю їх смоктати, тільки вкінці випльовую, бо дуже кислі. Міг би взяти вітаміни. Баба має ще згущене молоко. Можна також прихопити.

– А склянки у тебе є?

– Звичайно. На тоненьких ніжках. Про них усі давно забули. От буде баба тішитися, що хоч якась користь з них буде, – зрадів я.

– Посуд принесе Ксенька. У неї італійський, уявляєш?

– От якби я зараз був удома, приніс би німецький. «Мадонна» називається. Завжди в серванті стоїть. Весільний подарунок моїх батьків. Мама його двічі на рік миє, бо пилюкою припадає. Перед тим двадцять років припадав порохом у сусідки. Антикваріат.

– Наступного року привезеш, – заспокоювала мене Анетка. – А тепер біжи по склянки. У мене є сливовий компот.

– Зачекайте! – біг нам назустріч Павло. – У мене є ще одна ідея.

– Давай! – потер я руки.

– Наламаймо кукурудзи і спечімо на вогні.

– Клас! – вигукнув я, хоча не уявляв собі, як печуть на вогні кукурудзу, і вкотре пошкодував, що я – міська дитина.

Найбільшою проблемою було, де взяти кукурудзу. Якщо я ще щось витворю в баби на городі, вона відразу відправить мене до міста. Так і сказала. У Павла також проблеми: після стрибків з парашутами та пригоди із самокрутками з ним розмовляли якось по-особливому. Він про це неохоче згадує. Дмитрикові тато нічого не привезе з райцентру, а в Ксеньки кукурудзу не садять: поки мама в Італії, тато сказав, що їм нічого не треба. Навіть моя баба Марина в них дві грядки забрала.

– Залишається тільки поле за селом, – зітхнула Анетка.

– Я… – я хотів сказати, що після пригоди з яблуками більше в чужий город не піду, але рот цього не вимовив. – Я… – Я спробував ще раз, але в мене нічого не вийшло.

– Тоді вперед!

Дорогою ми забрали Ксеньку. Дмитрик долучився трохи раніше. Дорогою Анетка розповідала нам, як вона минулого року ходила сюди з Ксенькою на горох:

– Ми понапихали гороху повні пазухи й так наїлися, що ледь пересувалися. Горох був ще молодий, можна було їсти з шкаралупкою.

– Із шкаралупкою? – досі я такого ніколи не чув.

– У вас що, у місті гороху нема? – зміряла мене Ксенька. – Коли горох молодий, його можна їсти із шкаралупкою, а коли трохи постаріє, відкриваєш стручок, виїдаєш горошинки, а всередині в шкаралупці є така шкірочка. Ти її здираєш, викидаєш, а шкаралупку їси.

– Це дівчата люблять чистити. Можна пожувати все разом, а потім виплюнути, – пояснив Павло. – Я так завжди роблю. Швидше і смачніше.

Я не розумів, про що вони говорили, знав тільки, що про горох.

– Темнота! Я б тобі показала, але гороху нема, – стукнула мене по чолі Ксенька.

Я не любив, коли вона лізла мені до чола. Хотів віддати, але стримався. Хіба я агроном, щоб усе знати про горох?!

– Слухайте далі, – смикнула мене за лікоть Анетка. – Попри поле їхала машина й зупинилася. З машини вийшов якийсь чоловік. Ми лягли в горох і не дихали. Бадилля було високе, ще в цвіту. Звідки ми знали, що нас видно?

– А нас і не було видно! – додала Ксенька.

– Не перебивай! – штурхнула її під бік Анетка. – Бачиш, я вже забула, на чому зупинилася.

– На машині, – нагадав їй я.

– Точно, на машині. – потерла лоба Анетка. – Так от. Ми добре замаскувалися. Чоловік вийшов із машини і каже: «Ану, червоні бантики, виходьте!» Ми злякалися і не виходили. Тоді він узяв револьвер і закричав: «Руки вгору!»

– Справжній револьвер? – Мої очі ледь не вилізли з орбіт.

– А ти як думав?! Справжнісінький!

– Він навіть кілька разів вистрілив угору, – додала голосно Ксенька.

– Він не стріляв! – виправила її Анетка.

– Стріляв, стріляв, я добре чула. То в тебе, певно, з переляку вуха заклало, – виправдовувалася Ксенька.

– Ти знову мене перебила, і я забула, на чому закінчила.

– На револьвері, – коли йдеться про детектив, я завжди уважний.

– Так от! Він вийняв із кишені два револьвери і каже: «Виходьте, червоні бантики!» Ми підняли руки вгору і вийшли. З того часу я терпіти не можу червоних бантиків.

– Вас заарештували?

– Ні. Перед тим як вийти, ми висипали з пазухи предмети доказу, й нам нічого не було.

– Слава Богу! – зітхнув я. – Я вже думав, що вас забрали.

– Якби нас забрали, то ти б нас сьогодні тут не бачив. За таке знаєш скільки дають? – підняла брови Ксенька.

– Десять, – потерла чоло Анетка.

– Звідки знаєш? – перепитав Павло.

– Той дядько наступного дня приходив до мене додому й казав таке.

– Не приходив, ти все вигадуєш, – перебила її Ксенька.

– Сама ти вигадуєш. Ти хіба була тоді в мене вдома? – вигороджувала себе Анетка.

– Досить сперечатися. Ми вже прийшли, – обірвав суперечку Дмитрик.

Поле не було загороджене. Нам залишалося тільки перестрибнути через зарослий травою рівчак. Дмитрик перший опинився на тому боці. За ним стрибнула Анетка. Нам з Павлом довелося перетягувати через рів Ксеньку, яка весь час боялася намочити свої нові італійські босоніжки.

Кукурудза була висока. Зігнуте гостре листя кололо в плечі та руки. Блискуче жовте й червоне волосся кукурудзи лоскотало щоки. Я почувався маленькою мурашкою в бамбуковому лісі. Я бачив по телевізору такий мультик.

– Зривайте ту, яка має чорне волосся, і перевіряйте, чи стигла, – командувала Анетка.

Після того як я надкусив три качани кукурудзи, я не відчув, яка з них стигла.

– Справжній тормоз! – сміялася Анетка. – Треба зробити дірку в шумелинні. Дивись, як це робиться.

Для мене то іноземна мова. Анетка відтягла від качана жовті луски й глянула кукурудзі в зуби. Як коневі.

– Ця вже стара, дивись, яка жовта. А в цій ще є молочко, – Анетка розшкрябала нігтем зуб чергового качана кукурудзи.

У всіх цих справах я часто почувався марсіанцем.

– Я думав, що молоко мають тільки корови, – я спробував повторити побачене. – У мене ідея – треба винайти апарат для доїння кукурудзи й отримати Нобелівську премію.

– Це тобі що, корова? – зареготав Дмитрик.

– За корову Нобелівську не дали б. Ну добре, обійдемося без апарата, – ліниво позіхнув я.

Ламання кукурудзи мене аж ніяк не приваблювало.

– Тихо! – перейшов на шепіт Павло. – Тсссс! Нас викрили! Дивіться! Сюди їде якийсь дід. Там, на фірі. Поки я збагнув, що фіра – це дерев’яний кабріолет, де замість мотора – кінь, Павло вже встиг дати мені щигля. – Ховайся!

Усі принишкли. Тільки Ксенька зі своїм «боягузи» дістала Дмитрика, і той також дав їй щигля. Мені здалося, що біля мене щось голосно загупало. Я оглянувся. Це було моє серце, яке схотіло вистрибнути з грудей. Я десь уже чув, що таке буває. Я уявив собі, як моє серце, червоне й велике, вистрибує мені на голову (як Ксенчин червоний бантик) і репетує, що я – олух. Такого слова мене Павло навчив. Йому так баба каже. Мені зовсім не хотілося, щоб моє серце вистрибувало, і я тісно притис до себе футболку.

– Ти що, заснув? – смикнув мене за лікоть Дмитрик і потягнув за собою.

Це було схоже на втечу з місця пригоди. Мене мама точно більше ніколи не відпустить у село. А якщо той чоловік має револьвер? Як плакатиме мама! У мене самого вже викотилася сльоза. Та коли я побачив заплакану Ксеньку, мені стало ще сумніше.

– Швидше! – стусонув мене у плечі Павло. – З мене баба пляцок зробить, коли дізнається.

Я не знав, що таке пляцок, але зрозумів, що щось плоске. Мені стало шкода Павла. Це була остання крапля моїх сил. Я навіть уявив собі Павлову бабу з молотком у руках. Раптом мої ноги стали пружинами, як у кенґуру. Я викинув з кишені два молочні качани, заради яких я зіпсував сім старих (перш за все треба було позбутися доказів). Далі я схопив Павла та Ксеньку за руку і вирішив стати олімпійським чемпіоном з марафону.

Не знаю, скільки кілометрів я пробіг (здається, до сорока двох таки не дотягнув), коли почув за спиною Анетчин голос:

– Куди ви? Дід не до нас їхав.

І справді, ми оглянулися і побачили, що дід спокійнісінько сидів на фірі і їхав до села.

Мені зовсім не подобалася ідея з кукурудзою і аніскілечки не хотілося влаштовувати пікнік.

– Берімося знову за роботу, – командувала Анетка.

– Хочу додому, – я не міг приховати своє найважливіше бажання.

– Ти що, діда злякався? – смикнув мене за футболку Павло.

– Нічого я не злякався, – я відразу поправив футболку й перевірив, чи серце ще не вистрибнуло. Все було в порядку. Я трохи заспокоївся.

– Він ще малий. Його треба було залишити вдома, – глумилася Ксенька.

– Сама ти мала. Мені треба дивитися за Лінкою, – буркнув я і пішов за Дмитриком. Після того, як я згадав про Лінку, мені трохи заболіло в животі.

Я не міг і не хотів стояти тут сам. Я почувався маленькою мурашкою в лісі кукурудзи. Мені стало шкода мурашок. Я вирішив, що більше ніколи не буду на них наступати. А якщо йтиму через поле, зроблю собі ходулі. Я такий цирк по телевізору бачив. Клас! Ідеш собі, а всі довкола – малі. Навіть дорослі – малі. Я уявив собі, як той дід, який щойно їхав на фірі, починає втікати.

– Тікайте! Дикі свині! – почув я з-за спини.

Рохкання було дуже чітке. Цього разу я не чекав ні хвильки. Ми бігли всі в один бік. Важливо не загубитися, думав я. Кукурудза вдаряла мені то в чоло, то в коліна. Мені було байдуже, чи є в ній молочко. Мені було байдуже, скільки стеблин я зламав і скільки мурашок я затоптав. Я мусив добігти до дерева. Так скомандувала нам Анетка. (Вона все знає. Ну, майже все.) Я ніколи добре не лазив по деревах. Навіть не знаю, як я опинився на цій яблуні. Дикі свині за нами не бігли. Я досі не знаю, чому після того з нас сміялися старші хлопці. Мені було не до сміху.

Ідею з пікніком ми швидко покинули.

– Спробуємо наступного разу, – заспокоювала Анетка.

Я пошепки задумав бажання, щоб «наступного разу» не було. А якщо буде, то без кукурудзи.

Сьогодні я прийшов додому швидше, ніж будь-коли. Дід сидів на порозі й щось майстрував. Я аж тепер згадав, що замкнув його у стодолі. Мені раптом щось перевернулося в животі. Я хотів непомітно прошмигнути повз діда.

– Хочеш зі мною в ліс?

– Ні, – відповів я і, ховаючи за спину руки, почовгав до хати. – Краще завтра.

Здається, дід забув про стодолу або подумав, що це баба вирішила замкнути його, щоб трохи відпочив.

Я довго сидів біля вікна й дивився на кору яблуні, що сягала віттям аж до шибки. Потім я одягнувся в піжаму з довгими рукавами, сховав подряпані руки, ліг у ліжко і дивився в стелю. У вухах мені ще досі було те рохкання.

Увечері бабуся наварила кукурудзи.

– Дивна якась дитина. Не знаю жодної, щоб відмовилася від кукурудзи, – скаржилася бабуся на мене дідові. Ще вчора я б із нею також погодився.

14. Смажена риба

Дідусь Мартин розбудив мене першим. Він думав, що я спав. Я не спав цілу ніч. Чесно! Було ще дуже рано. «Сонце, мабуть, ще спить», – подумав я. Я глянув у вікно. Сонце проглядало крізь листя яблуні. Вітер хитав шибку, хоча вікна – не китайські, подумав я. На моєму годиннику була шоста дванадцять. Так рано на канікулах я ще ніколи не прокидався.

Я потягнувся і поплентався до кухні. На риболовлю йдуть на світанку, згадав я дідусеві слова. Лінка вже не спала. Вона гасала з кімнати в кімнату і повторювала одне і те ж.

– Хочу на риболовлю.

У кухні бабуся намащувала нам маслом хліб і варила яйця. Пахло чаєм з малини. Я вийшов надвір. Дідусь уже був на городі. Я не зважав на росу, хоча намагався не наступати на листя, що торкалося стежки. Ноги були мокрі. Я допомагав дідусеві шукати молоді огірки. Досі я не знав, що огірки мають колючки.

– Хіба це колючки? – сміявся дідусь. – От в їжака – то справжні колючки.

Мене все одно кололо. Але я нікому не казав. Я сам зірвав три огірки і поклав у миску.

– Їжі на всіх вистачить, – сказала бабуся і доплела Лінці косичку. – Тепер можете йти. Тільки на Лінку вважайте.

Я ніколи не бачив, як копають черв’яків. Дідусь узяв лопату й пішов за стайню. Він устромив лопату в землю і почав трясти. Показався перший черв’як, за ним – другий, третій…

– Вони думають, що це землетрус? – глянув я на діда.

– Напевно, – всміхнувся дідусь і поскладав їх руками в банку.

Берег був невисокий. Я глянув у воду. Хвильки стрибали по камінцях і бігли вниз.

– Не бійся, тут неглибоко, – заспокоїв дідусь.

– Я зовсім не боюся, – відповів я.

Я весь час тримав за руку Лінку. Швидше б прийшли дівчата.

Дідусь розклав вудки, примостив розкладні кріселка і почав зачіпляти на гачки черв’яків. Я відвернувся.

Саме на це надійшла Анетка. Ксенька спить ледь не до обіду. Хлопці, мабуть, теж проспали.

– Давайте я, – запропонувала вона дідусеві. – Я Тарасові завжди допомагаю.

– Бери, – відповів дідусь і передав їй банку з черв’яками.

Анетка встромила два пальці в банку, витягла товстого черв’яка і відразу засилила на гачок.

– Хочеш спробувати? – запитала вона мене.

– Я? Я трохи зайнятий, – відповів я.

Я справді був зайнятий Лінкою.

– Я хочу, – почала Лінка.

– Це не жіноча справа, – заперечив я. – Ти ще мала.

– Не мала, – відповіла Лінка й попрямувала до Анетки.

– Хочеш, я навчу тебе? – відразу запропонувала свої послуги Анетка.

– Хочу, – Лінка запустила руку до черв’яків.

– Ви зараз мені всю рибу розженете, – кинувся відразу на допомогу дідусь. – Давайте, цю чоловічу роботу я зроблю сам.

Я ще ніколи не ловив рибу. Дідусева верхоплавка була у відрі перша. Я не йшов дивитися. Лінка не могла натішитися. Я відразу зрозумів, що таке «риба клює» і чому поплавок іде під воду.

– Ввечері будемо їсти смажену рибу, – сказав дідусь. – А зараз кожному по шматкові хліба.

Дідусь постелив скатертинку. Ми посідали навколо хліба з маслом та огірків.

У мене не було апетиту. Лінка відразу з’їла всі яйця. Анетка сказала, що не хоче. Коли дід припросив ще раз, вона з’їла і свій, і мій хліб. Павло з Дмитриком прийшли аж тепер. Вони відразу приєдналися до сніданку.

Лінка задрімала. Дідусь поклав їй під голову подушечку, яку завбачливо прихопив із собою, і накрив бабусиною хусткою. Я вирішив також трохи відпочити від риболовлі. Вдома я півроку ходив на плавання. Тому плавати я вже трохи вмів. Дмитрик також. У Павла ще ніяк не виходило.

– Плавайте тільки біля берега, – просив дідусь.

– Добре, – відповів я. Я ніколи не жартував з водою.

Я скинув шорти й побіг берегом вниз. Дмитрик увійшов у воду перший. Ми з Анеткою йшли за ним. Спочатку вода здавалася холодною. На тілі виступила гусяча шкіра. Я нікому про це не казав. Вода була чиста. Біля самісінького берега плавали мальки. Я присів і хотів спіймати хоча б одного рукою.

– Ти краще зроби їм криничку, – запропонував Павло.

Ми робили її разом. Вигрібали долонями каміння і обкладали ними криничку. Вода швидко очистилася, і кілька малюсіньких рибок прийшли до нас у гості. От би Лінка бачила!

Я перший ліг на воду. Вода була трохи холодніша, ніж біля берега. Мені не було холодно. Майже не було. Дмитрик плив за мною.

– Іди до нас, – кивнув я Павлові.

Павло не наважувався. Я вернувся до нього. Спочатку я спробував навіть пояснити йому щось із того, що мені пояснював учитель із плавання. Павло затнувся і не йшов. Він просто боявся. Колись він, коли був малий, учився плавати і пішов під воду. З того часу у воду не заходить.

Анетка хлюпнула на нього водою.

– Боягуз! Боягуз! – гукала вона.

– Ніякий я не боягуз, – бурчав Павло.

Він розсердився і хотів уже йти геть.

– Сама ти боягузка, – сказав я і взяв Павла за руку.

– Іди зі мною.

Я сам не сподівався, що Павло піде. Він навіть пустив мою руку і йшов сам.

– На глибоку воду не йдіть, – кричав з берега дідусь. Якби тут була моя бабуся, її б уже відливали.

На березі сиділи якісь старші дівчата й голосно сміялися.

Ми лягли на воду. Павло також. За мить Павло зник. Ми перелякалися і кинулися його рятувати. Я пірнув перший. Точно так, як учив мене мій учитель. «Коли хтось тоне, треба хапати за волосся», – згадав я його слова. А якщо голова лиса? У воді не видно, чи я зблід. Ми зустрілися з Дмитриком під водою. Павла не було. Ми випірнули одночасно. Павла побачили посеред річки. Він щосили бив руками по воді й плив до нас.

В одній його руці була якась шматина. Ми все зрозуміли, коли Павло доплив до нас. Якби у воді він не загубив плавки, ніколи б не навчився плавати.

Павло з Дмитриком пішли додому. Я з Анеткою попрямував до дідуся.

Ми знову сіли рибалити.

– І я хочу, – почала нити Лінка.

– Хочеш ще спати? – спитав дідусь.

– Не хочу спати! – заперечила вона.

– Добре, іди до мене, – сказав дідусь і посадив її собі на коліна. – Тільки тихенько, щоб риба не чула, – приклав він палець до рота.

Як тільки риба знову з’явилася на гачку, Лінка заплескала в долоні й побігла до відра.

Я сидів і дивився на воду. Мені вже хотілося йти додому. Певно, мій гачок рибі не подобався.

– Перевір черв’яка, – порекомендував дідусь, кидаючи у відро чергову верхоплавку.

Я спробував перевірити. Черв’як був слизький і холодний. Хоч би хтось був із хлопців!

– Давай я, – розкусила мене Анетка.

Вона швидко поправила черв’яка і закинула у воду.

– Дивись, клює! – заверещала вона й смикнула за вудилище.

На гачку заблищала маленька рибинка. Мені щось бухнуло в грудях. І захотілося сісти на траву.

Лінка не могла дочекатися, поки Анетка зніме рибку з гачка. Вона стрибала навколо Анетки й пищала з радості. Щойно риба торкнулася відра, Лінка тішилася ще більше. Вона так підстрибнула, що відро з верхоплавками покотилося у воду. Я не біг рятувати рибу. Мені перестало бухати в грудях. Я побіг до води і приніс порожнє відро.

– Ось! Я спіймав його, – полегшено всміхнувся я і подав його дідусеві.

Лінка розплакалася.

Дідусь узяв її на руки і пригорнув до себе.

– Завтра ми наловимо ще більше.

– Не хочу завтра. Хочу сьогодні, – хлипала Лінка.

– Сьогодні вже пора додому, – пригорнув дідусь до себе Лінку і взяв на руки. – А ви, дорослі, – звернувся дідусь до нас з Анеткою, – збирайте речі.

– І я доросла, – хлипала Лінка і заховалася дідусеві у плече.

На ціле подвір’я пахло чимось смачненьким. На порозі дідусь передав бабусі сонну Лінку.

– А де ж ваша риба? – посміхнулася бабуся.

– У річці, – всміхнувся дідусь. – Давай краще вареників!

Бабуся поставила на стіл велику миску вареників. Анетка присунулася ближче. Бабуся поклала кожному в тарілочку сметани. Таких смачних вареників я ще не їв ніколи. Вони в сто разів смачніші, ніж смажена риба.

Я зізнався дідові Оркові, що був боягузом. Мені було соромно, що не міг засилити на гачок слизького й гидкого черв’яка і що мені стає шкода рибу, коли вона зачіпається за гачок.

– Риба для того є, щоб її ловити, – пояснив дід. – А мужність приходить до кожного з роками. Я колись боявся жаб. Думав, що вони – маленькі варани, які можуть проковтнути навіть корову. Мені не соромно. То чого тобі має бути соромно?

– Але ж це тільки черв’як. Анетка – дівчинка й не боїться.

– Вона виросла в селі, а ти – в місті.

Хіба я винен, що мій тато не залишився жити в селі?

Я не міг не погодитися з дідом Орком. Я знову сидів під його високими полицями і читав про літаки.

– А чому ви вирішили стати конструктором?

– Мені завжди подобалася техніка. Коли я був малий, мені дід змайстрував дерев’яний літачок. Одну дівчинку дратувало, що вона такого не має. От вона й кинула його у вогонь, коли ми пекли на пасовиську картоплю.

– Так могла б зробити тільки Ксенька.

– Тоді ще Ксеньки не було. – Дід поплескав мене по плечу. – Але була інша Ксенька, яка досі на мене сердиться, що я з нею не одружився.

– То, напевно, баба Настка або Ксенчина бабуся, – покрутив я мізками.

– Жінкам треба прощати, – сказав дід.

– Чому прощати?

– Бо чоловік – дужчий, розумієш? Він тільки про це не каже жінці. Жінка – слабка істота, вона тільки не хоче цього визнати. Хіба твоя бабуся хоче визнати, що вона слабша від діда?

– Ні!

– От бачиш. А дід цього їй не каже і все одно допомагає. Чоловік часто мудріший від жінки, але цього їй не показує. Тільки тссс, про це – нікому! – Дід Орко приклав палець до губів. – Чоловік має бути справжнім дипломатом. Таємниця!

– А що таке дипломат?

– Дипломат – це той, що все бачить, але не все каже. Казати треба тільки мудре.

– Моя баба іноді каже дурне. Особливо тоді, коли свариться з дідом.

– У сварці часто люди кажуть дурниці, а потім шкодують.

– А чому тоді люди сваряться?

– Щоб досягти згоди.

– Хіба не можна досягти згоди без сварки?

– Можна, але іноді не вистачає стриманості. Якби всі так думали, як ти.

– Стриманість – це також таємниця чоловічого успіху?

– Стриманість і відсутність паніки. Бачиш, ти вже все знаєш сам. Іди, запустимо літака.

Я не знав, що цей літак літає! Дід Орко поклав його на столик, що стояв на подвір’ї. Дід тримав у руках пульт. Моє серце бухало, як скажене. Невже вийде!

– Три, два, один, пуск! – скомандував дід, як при запуску «Челенджера».

Я ніяк не міг повірити! Літак піднявся й полетів. Він летів над кущами, над яблунею, навіть над хатою. Я боявся дихати!

– А перекидатися він вміє?

– Звичайно, вміє, – засміявся дід. – Дивися!

Літак викрутив кілька поворотів і перекинувся у повітрі. Раз! Другий! Третій!

Я тільки тепер дізнався, що таке сьоме небо!

– Як ви так навчилися?

– Дуже просто: перше – треба хотіти, друге – треба любити все, що ти хочеш. Тоді все вдасться! От тобі й таємниця!

– Діду, я також так хочу вміти.

– Спробуймо.

До моїх ніг припинився доступ крові. Усе пішло в голову. Мені стало гаряче.

Я боявся поворухнути пальцями. Але ще більше боявся показати своє хвилювання. «Стриманість і відсутність паніки», – повторював я про себе дідову таємницю. У мене це ще не спрацьовувало.

– Не бійся. Спочатку спробуємо вдвох. – Дід мене таки розкусив. – Страх – це непевність. Щоб навчитися його долати, треба багато тренуватися. Так як і біцепси. – Дід узяв мою руку у свою. – Тисни тут, а потім – тут. Це – вгору, а – це вниз!

«Майже гонки», – подумав я.

– А де – сальто?

– Мертву петлю будемо тренувати тоді, коли у тебе вже все вийде.

– Вааааау! Він піднявся! Ви бачите, він піднявся! У мене вийшло! Вийшло! Це навіть цікавіше, ніж гонки!

– Я казав, що здивую тебе!

Ми складали літак у комору, і мені не вірилося, що я зміг сьогодні літати.

– Я хочу бути таким, як ви. Скажіть, у вас ще багато таємниць?

– Тільки дві.

– Тільки дві?

– А коли ви мені їх скажете?

– Одну сьогодні, а одну ти повинен віднайти сам.

– Сам? Але я не зможу!

– Зможеш, коли прийде час. А тепер біжи додому: чоловік – фундамент і має завжди нести відповідальність за родину. Таємниця! Сьогодні ти мусиш нести відповідальність за Лінку. Її ж на тебе залишили. Хіба не так?

– Так, – опустив я голову. Чоловічих таємниць не завжди легко дотримуватися.

Дід подав мені руку і попрощався зі мною, як із дорослим чоловіком.

Я не все розумів, що казав мені дід Орко. Але мені навіть здалося, що я сьогодні підріс, і тепер уже буду стояти на фізкультурі ближче до переду. Я перебіг дорогу і шмигнув крізь хвіртку. Я мав стати фундаментом для своєї колонізаторки. Відповідальність – то чоловіча справа!

15. Цукерки і півпомади

Знаю, що обіцяв узяти Лінку з собою. Досі у мене не завжди виходило. Сподіваюся, ви мене розумієте. Але сьогодні все було по-іншому.

Я зрадів, що до Ксеньки приїхала її двоюрідна сестра з міста. Нас із Лінкою запросили в гості.

– Лінка? Яке дивне ім’я. Чому її так назвали? – підійшла до нас Катруся.

– Так сподобалося моїй старшій сестрі.

– А чому ти їй не придумав щось інше?

Тоді б вона називалася «Самсунґ» або «Соні Еріксон». У кращому разі я б назвав її щось на зразок «Маня» на честь Анетчиної кішки або «Філька», як Нельчиного папугу.

– Лінка – це Аліна? – запитала Катруся.

Звідки вона все знає?

– У мене в дитячому садку є Аліна, – відповіла Катруся. – Її називають Алінка.

– «Лінка» мені більше подобається, – вигороджував я ім’я своєї меншої сестрички.

– Мені байдуже, – знизала плечима Катруся. – Можна я з нею буду гратися? – запропонувала вона.

– Ну, якщо ти будеш гарно з нею поводитися… – відповів я.

А що я сам залишився на господарстві, то дозволив Катрусі піти з Лінкою до потічка. Врешті– решт їй потрібне жіноче товариство. Недалеко ми з великими хлопцями грали в футбол, поки ті пасли корову.

На воротах стояв Павло. Дмитрик – гарний нападник, тому весь час чекав на мій пас. Другим нападником був Степан. Хіба я винен, що він старший від мене й грає краще. Тараса цього разу не було. Він пішов з Анеткою на сіно.

У цей час Лінка з Катрусею гралися глиною, «пекли» тістечка, ліпили глечики та інший посуд. Лінці так подобалося бавитися глиною, що вона навіть лягла у воду й почала натиратися болотом. Зробила собі глиняні підколінки, рукавички аж до самісіньких ліктів, шорти і навіть (щоб виглядати особливо привабливо) маску для обличчя. Я цього міг би й не бачити, але Катруся хотіла похвалитися своєю вихованкою. Вона так голосно репетувала, що в мене затремтіли ноги.

Поки ми змивали болото з ніг та з рук, у Лінки почало пекти личко. Я на цих жіночих штучках із болотяними масками не дуже знаюся. Довелося шукати Анетку: вона на всьому розуміється – у неї мама медсестра. Анетка пішла з бабусею і старшим братом на сіно. Залишилася надія на Ксеньку: вона ніколи на сіно не ходить.

Ксенька сиділа на порозі й малювала нігті. Моє прохання про допомогу з маскою вона сприйняла прохолодно. Це зашкодить її свіжоналакованим нігтям. «Чоловік часто мудріший від жінки, але цього їй не показує», – казав дід Орко. Я пообіцяв Ксеньці наступного року привезти з міста нову пляшечку лаку, але вона не погодилася:

– У тебе нема італійського. Бачиш, я ще й візерунок наклала. Правда, гарно?

Я не бачив у цьому нічого гарного.

– Ну то як, ідеш на допомогу?

– А що мені за це буде?

– Хіба тобі мало того, що я пообіцяв? – пробурчав я.

Ксенька таки нахаба!

– Хочу ще кілограм дорогих цукерок і нову губну помаду. Моя вже закінчується.

– Що? – мені полізли очі на лоба.

– Тоді дві губні помади.

– Я краще піду, – я розвернувся і подався до воріт.

– Гаразд, одну, – гукала мені в спину Ксенька.

– Пів, – обернувся я.

– Як це пів?

– Колись Бровко половину маминої з’їв. Другу половину можу подарувати, – защепив я за собою хвіртку.

– Згода! – доганяла мене Ксенька.

Мої очі ставали ще більші: де я візьму половину помади?

Поки ми прийшли, Лінка вже плакала. Личко почервоніло.

– У неї алергія, – прокоментувала Ксенька, оглядаючи «пацієнтку». – Їй уже нічого не допоможе.

– Як це не допоможе? – втрачав я рівновагу.

Я ледь не прибив Ксеньку. «Чоловік дужчий від жінки, але не повинен цього показувати». Спробуй тут змовчати! Ксенька має сказати «дякую» дідові Оркові.

– Дуже просто. Тепер її шкіра завжди буде червона, – спокійно промовила Ксенька. – Давай помаду, – звернулася вона до мене.

Я думав, що лусну зі злості. Лінка вхопила у пригорщі болота і кинула на Ксеньку.

«Стриманість і відсутність паніки», – повторював я дідові слова. Поки Ксенька набивала собі ціну, я вхопив Лінку й потягнув за собою. Хлопці бігли за нами. Степан гнав попереду.

Медпункт був відчинений. Лінка заховалася мені за спину. Я погладив її по голові й пригорнув до себе.

– Не бійся, я – з тобою!

– Я боюся, – потерла очі Лінка.

«Чоловік несе відповідальність за родину», – повторював я про себе. Я як ніколи почувався, ніби мені вже дванадцять.

Уся наша компанія (цього разу не дуже весела) закотилася у кабінет медсестри. Анетчина мама сиділа за столом у білім халаті та білому чепчику. Вона зняла окуляри й підвелася. Її очі покруглішали. Я не чекав, щоб мене запитували. Протарабанив усе, як було. Медсестра знову надягла окуляри.

– Це подразнення шкіри. Не хвилюйтеся. Страшного нічого нема. – Вона оглянула під лампою Лінчине обличчя і дала їй ковтнути якусь піґулку. Потім протерла обличчя прозорою рідиною й помазала якимсь мастилом. – Через чотири години дай їй ще одну піґулку, а другу – ввечері. Ось. – Медсестра поклала мені на долоню пакетик із двома піґулками.

Бабуся ввечері повернеться. Мені – капець!

– А чи можна швидше?

– Це вже від мене не залежить.

– Якщо треба грошей… – прошепотів я і глянув під окуляри.

– У тебе їх так багато? – відповіла пошепки медсестра й посміхнулася.

– Не знаю, – опустив я голову.

Я справді не знав, що мається на увазі «багато». Для Лінки мені нічого не шкода.

– Не хвилюйся, до завтра все буде гаразд, – медсестра поправила Лінці волоссячко і взяла за руку. – Якщо завтра будуть проблеми – приходьте. Грошей можеш не брати. Вони не лікують.

– Дякую.

Мені здалося, що мені вже цілих двадцять! Варто ще трохи підкачати біцепси. Цікаво, як почувається чоловік, коли йому справді двадцять? Треба не тільки щоранку чистити зуби, але й голитися. Добре, що мені ще не двадцять. Інакше я б уже був трохи застарий.

Тепер мене має поважати Софійка! Мені здається, що в мені оселилася велетенська повітряна куля, я лечу на сьоме небо й знову щасливий! Щасливий тим, що маю село, друзів і що Лінка називається Лінка, а не «Соні Еріксон», і що я спробував бути фундаментом. Треба буде розказати про все дідові Оркові. А якщо він скаже, що я залишив Лінку напризволяще, коли пішов грати в футбол? Хіба це відповідальність?

Ксенька стояла біля дверей і ображено скривила губи. «Чоловіки повинні мати очі, щоб їх не перехитрили жінки», – казав дід Орко. Так і вийшло. Тільки Ксенька не знає, що я не піддався на її жіночі штучки. Я взяв Лінку за руку, і ми вийшли на вулицю. На прощання Лінка показала Ксеньці кулака.

– А де мої цукерки? – глумилася Ксенька.

Ні! Вона таки нахаба! Досить того, що мене ледь не задушила, сьогодні – обдурила, а ще думає, що мудріша від мене. Все ж я вирішив віддати їй обіцяне. До нас приєднався Павло. (Він ще досі пам’ятав два зламані зуби, хоча я сам казав йому, що не можна бути злопам’ятним.)

У Лінки є майже колекція із восьми цукеркових обгорток. Ми з Павлом накручували на камінчики газетний папір і запаковували в обгортки. Готово!

Ми склали все в пакетик і повісили Ксеньці на ворота. Звідки ми знали, що перша його побачить Ксенчина бабуся і захоче покуштувати цукерку!

Я вже шкодував за помсту. Жінкам таки треба прощати!

16. Десята таємниця діда Орка

Сьогодні я дуже погано спав. «Погано» – це ще сказано м’яко. Гіршого сну в мене не було ніколи. Мені наснилося, що дід Орко помер. Перед тим ми сконструювали новий літак і я навчився крутити ним сальто. Пам’ятаю, як дід хвалив мене і по-чоловічому потис руку. На прощання він ще раз сказав мені фразу, яку я чув від нього раніше: «Стриманість і ніякої паніки!» Пам’ятаю, як я плакав і як мене ніхто не міг заспокоїти. Пам’ятаю, як я зробив із десяти повітряних кульок літак, який мав би віднести діда Орка відразу до Бога. Я дивився на небо так довго, поки кульки не зникли за хмарами…

Зранку баба Марина сказала, що діда Орка забрали в лікарню. Інфаркт… Баба Настка викликала «швидку»: вона щодня приносила дідові Оркові щось свіженьке на сніданок.

– Він живий? – заховав я мокре лице у мамин светрик.

– Живий, але до нього не можна. – Мама сіла на стілець і пригорнула мене до себе. – Дід казав, що мусить одужати, бо має наступного року великі плани, і що ти мусиш приїхати. Він залишив тобі ось це.

Мама простягла мені дідів нетбук, книжку «Літаки» й конверт. Я присів на стілець і взяв конверт. У ньому був акуратно складений удвоє аркуш із малюнком і написом:

Дід не забув, що десяту таємницю я маю написати сам. Я почувався як ніколи дорослим. Чи міг би я ще кілька днів тому розібратися в цих складних дорослих речах?

– Дід залишив тобі ще один подарунок. Там, біля яблуні.

Я зірвався і побіг. Я ледь не перекинув лавку й відро з водою.

Під яблунею стояв літак. Той самісінький літак, якого ми запускали з дідом позавчора! Я торкнувся його крил, і мені здалося, що я торкаюся дідової руки і чую його голос.

– Стриманість і ніякої паніки, – повторив я.

Ні, я ще не навчився бути стриманим. Мені ще потрібен час. Ще багато часу!

Мої друзі стояли біля машини. Вони махали руками. Я вперше побачив у куточку Анетчиного ока сльозу. Я знав, наступного року я обов’язково сюди приїду. Для цього треба почекати тільки рік. Для того, щоб збагнути, хто тобі дорогий, треба відчути, що таке розлука. Так каже дід Роман. Я йому також потрібний. І він потрібен мені. Здається, я вперше зрозумів, як важливо бути потрібним одне одному.

Я сидів у машині й міцно тримав на колінах Лінку. Іншою рукою я тримав свій літак. Я дивився на небо, туди, де закінчуються хмари і починається безкінечність. Я знав: небо не має кінця, як не має кінця час, де ми стаємо мужніми, сильними й мудрими. Здається, я щойно сам збагнув останню таємницю чоловічого успіху – це ПАМ’ЯТЬ. Дякую, діду.

Оглавление

Частина 1 Просто привiт!

  1. Не просто Марко

  2. Моє народження (до і після)

  3. Іноді так важко бути чемним!

  4. Виховні процеси

  5. Мене мають виключити

  6. Спроба № 2

  7. Дощ

  8. Чекання

  9. Я мушу нарешті починати дорослішати

  10. Воля

  11. Зима

  12. День народження

Частина 2 Школа

  1. Перше вересня

  2. Коза

  3. Краса потребує жертв

  4. Така собі хованка

  5. Шафа

  6. Папуга

  7. Щоденник

  8. Вечірка

  9. Тітка Марина виходить заміж

  10. Візит татової шефині

Частина 3 Обережно, село!

  1. Мене вперше залишили в селі

  2. Як я садив квочку. Політ 1

  3. Політ 2

  4. Я ледь не одружився з Пилососом

  5. Авторалі

  6. Яблука

  7. Лелека

  8. Переполох у Данилівці

  9. Реабілітація

  10. Розмова з дідом Орком

  11. Хованка

  12. Велосипед

  13. Майже гості і варена кукурудза

  14. Смажена риба

  15. Цукерки і півпомади

  16. Десята таємниця діда Орка Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg