Василь Лисенко ТАЄМНИЦЯ ЗОРЯНОЇ КІМНАТИ
Повість
Розділ перший ТАЄМНИЦЯ ЗОРЯНОЇ КІМНАТИ
Прокинувся Юрко майже серед ночі, коли небо на сході лише починало жевріти й білясті хмарини набухали ледь помітним багрянцем. Ще далеко до настання ранку. Навпроти відкритого вікна, завішеного рожевою фіранкою, видніється своєрідний «годинник». На височенній стрімкій тополі, на старому колесі, яке років три тому примостили там тато з Юрком, вибудували гніздо працьовиті лелеки. За їхнім поводженням можна точно визначити час. Прокидаються лелеки рівно о п'ятій годині й зразу летять на заплаву здобувати собі їжу. Зараз птахи ще сплять і у великому гнізді видніються лише їхні білі крила. Юрко теж би міг ще трохи поспати, бо вчора лягли пізно і на те була важлива причина: готувалися до зустрічі гостей і всім вистачило роботи. Збудило хлопця незвичне уривчасте гудіння, яке несподівано зависло над селом. Здавалося, над землею пролітає безліч до краю навантажених літаків і їхні двигуни не витримують той неймовірний тягар, захлинаються, а потім, зібравшися з силою, сердито завивають і повнять повітря загрозливим гулом. Спершу Юрко подумав, що йому наснилося це гуркотіння, і досить йому прокинутися, як воно тут же зникне безслідно. Хлопець підвів голову з теплої подушки, прислухався. Гул не стихав. Навпаки, він ще більше посилився, ставав чіткішим і виразнішим. Юрко швидко одягся і тихо, щоб нікого не збудити, вибрався з невеличкої кімнатки. На кухні заспокійливо цокали невтомні ходики.
Хлопець вийшов на подвір'я, заросле густим, кучерявим споришем, на його зелених стеблинках повисли краплі прозорої роси. Юрко занурив босі ноги в прохолодну росяну купіль і хутко пішов до річки. Над подвір'ям, над зеленим бляшаним дахом хати ледь чутко шелестіли крислатими верхів'ями розлогі верби, ясени, старий явір, закриваючи своїми вітами вранішнє небо.
Від Прип'яті віяло приємною прохолодою, пахло цілющим різнотрав'ям.
Юрко прискорив крок і городом вибіг на берег річки. Тут з високого косогору виднілися далекі плавні, озера, затоки, зарослі густим лататтям глибокі стариці, несходимі бори й діброви, дрімотні пущі. Внизу заспокійливо хлюпотіла тиха й лагідна Прип'ять.
Хлопець задивився в сірувате передсвітанкове небо, на якому ніби застигли напівпрозорі білясті хмарини. Спершу він нічого не помітив, небо як небо — чисте, прозоре, блакитне. Дивно. Звідки ж напливає на землю цей одноманітний незвичний гул?
Та поступово роз'яснювався простір, і Юрко побачив у вишині ледь окреслені силуетики літаків. Невеличкі, з короткими, ніби обрубаними крилами, вони важко гули, вперто прямували на схід, туди, де знаходився Київ, будили мовчазну, сонну землю. Літаки пірнали за хмари, виринали, зменшувалися, танучи в сріблястому мареві, і намагалися подалі триматися від землі. Літаків було дуже багато. Вони йшли хвилями, й ті хвилі ринули одна за одною, і, здавалося, їм не буде ні кінця ні краю.
Ніколи ще Юрко не бачив так багато літаків. Він заходився рахувати дрібні, незграбні літачки і, коли рахунок перевалив за сотню, збився з ліку й мовчки спостерігав за басовитою повітряною армадою. «Мабуть, — подумав Юрко, — знову почалися військові маневри, такі, як чотири роки тому». Це була незвичайна і незабутня подія. І тоді над селом пролітали бомбардувальники, винищувачі, штурмовики. У навколишніх лісах отаборилися військові. Над Стрілецьким бором було скинуто повітряний десант. Сотні білих парашутів заполонили блакитне небо. Через Прип'ять червоноармійці звели переправу з металевих понтонів, і по ній проходили танки, гармати, санітарні автобуси, кавалерія.
Після цих маневрів багато сільських хлопців вирішили стати військовими, мріяли бути командирами Червоної Армії.
Врешті незвичне тривожне гудіння почало поволі даленіти, затихати, поки й зовсім згубилося в білому мареві.
Над зеленою заплавою поволі викочувалося величезне червоне сонце, яке своїми розмірами нагадувало казковий вогняний аеростат, його проміння ковзнуло по теплій, ще неохололій за коротку червневу ніч землі — і білі роси, густо розсипані на прибережних травах, ураз спалахнули, заграли безліччю іскристих вогників-самоцвітів. І хоча Юрко не раз бачив це казкове видовище, все одно не міг до нього звикнути, байдуже відвести від нього погляд. У такі хвилини, розповідала колись бабуся Улита, на берег Прип'яті виходять стрункі зеленокосі русалки й мавки, збирають роси, і вони в їхніх руках перетворюються на справжні перли. Русалки нанизують зібрані перли на пагони верболозу і одягають разки намиста на білі шиї. Навколо панувала така казкова краса, що Юрко, мабуть, зовсім би не здивувався, якби побачив на лузі в прозорому вранішньому тумані вродливих зеленокосих збирачок перлів. Скільки наслухався він розповідей про тих зачарованих русалок, мавок, лісовиків і польовиків, що десь у глибині душі вірив у їхнє існування й навіть сподівався колись побачити, як вони виходять з глибин Прип'яті на піщаний берег або господарюють у зеленій пущі.
На протилежному березі виднівся старий Стрілецький ліс. Стрімкі щоглові сосни збігали з піщаних круч ледь не до самої річки, зупинялися на березі й пильно дивилися в чисте плесо Прип'яті.
Сонце хутко піднімається над розбудженою землею й розстеляє серед річки мерехтливу золотисту доріжку. Час купатися. Зараз вода ще зовсім тепла, не вода — справжнє літепло. І треба обов'язково проплисти осяйною золотистою доріжкою, побути якнайдовше в чистій теплій купелі.
Юрко поглянув на сонце. Ще є час, можна досхочу поплавати, попірнати, позагоряти.
Ще минулої середи вони з татом розклеїли в селі афіші, в яких повідомлялося, що в неділю в сільському клубі відбудеться великий концерт художньої самодіяльності за участю хорової капели київського заводу «Комунар».
Юрків батько працює в колгоспі комірником і водночас завідує сільським клубом. Клуб, сільська бібліотека з хатою-читальнею та колгоспна контора розміщуються в колишньому панському палаці.
Позавчора дівчата старанно прибрали в клубі, помили, натерли воском паркет, причепурили зеленою глицею приміщення. Сьогодні зранку треба піти в клуб і розставити стільці — о п'ятнадцятій годині пароплав із Києва привезе шефів, робітників заводу «Комунар». А через годину розпочнеться великий концерт художньої самодіяльності. Сільські аматори також покажуть виставу «Весілля в Малинівці». Увечері — гуляння й танці в старому парку.
Юрко зайшов у воду і швидко поплив до протилежного берега. Там лежать розсохлі рибальські човни, і на них добре загоряти. Хлопець вийшов на берег, побігав, зігрівся і ліг горілиць на перевернутий човен, задивився на погідне небо. Воно вже чисте, синє, нема на ньому жодної хмарини. Потім під промені вранішнього сонця підставив спину. Але довго вилежуватись не було часу, треба поспішати до клубу. Він переплив річку назад і пішов до хати.
Тато вже стояв перед круглим дзеркалом і старанно голився. Швидко поснідали і подалися до старого палацу.
Стояв він край села на високому узгір'ї над Прип'яттю. Звідусюди було видно сіру триповерхову будівлю з вузенькими, схожими на бійниці вікнами. Над конічним дахом підносяться п'ять стрімких башт. Біля палацу розкинувся старезний парк. Високий цегляний мур відділяє парк і палац від села. Колись цей маєток належав панові Хоткевичу. Все село тоді гнуло спину перед тим всевладним магнатом.
Зведено палац років триста тому, коли ці землі захопила польська шляхта. Згодом палац не раз перебудовували, ремонтували, відновлювали після пожежі. А пан Хоткевич вирішив спорудити височенну Білу вежу з просторими підземними світлицями. Сотні кріпаків майже двадцять років надривались біля тієї вежі. Пан привіз іноземних майстрів, обіцяв великі гроші, аби лише відновили палац після нещадної пожежі. І вони розписували підземні зали, пробивали в камені таємні галереї, обладнували, як недоступну фортецю, хитромудрими замками. Будував Білу вежу і Юрків прадід Федір Береговий, його теж виписав колись пан зі Львова.
Багато людей загинуло під час будівництва. Вмирали від холоду, голоду, непосильної праці. Зникали безслідно каменярі, які споруджували та обладнували підземні світлиці. Страхітливі речі розповідали в селі про палац і його власників. Бабуся Улита при згадці про замок обов'язково хрестилася і притишеним голосом примовляла:
— Боже святий, заступи і сохрани нас від супостата! Не дай нам загинути від його підступів. Хай він нам не присниться і не привидиться ні уві сні, ні наяву!
З її розповідей Юрко знав, що бабусиного батька, майстра Федора, після того, як завершилися роботи в підземеллі, пан звів з білого світу. Так ніхто й сьогодні не знає, де дівся Федір Береговий. Тільки й лишилась у бабусі Улити на згадку про нього невеличка ошатна скриня. Незвичайна та скриня, вся вона знизу й до верху обцяцькована мідними зірочками. І зірочки ті не прості, за ними надійно схована неабияка таємниця. Досить одночасно натиснути третю зірочку в першому рядку і п'яту блискітку в четвертому — скриня сама безшумно відчиняється. А натиснути на першу зірочку в четвертому і на третю у восьмому — скриня тут же плавно зачиняється.
Малим Юрко дуже любив бавитися з тією скринею. Сяде біля неї, знайде потрібні блискітки, натисне на них і захоплено дивиться, як піднімається зірчасте віко, йому хотілося довідатися, хто ж підносить важке віко. Бабуся Улита берегла в скрині білі сувої полотна, блискучі, вишиті дрібним бісером корсетки, плахти, каблучки, разки коралового намиста, старі, потемнілі від часу папери, товсті книжки.
Дорога до палацу йшла понад Прип'яттю, повз пристань, а далі звертала ліворуч до алеї з вікових лип. Нарешті між стовбурами забілів мур. Товстий, з вузькими бійницями, він тягнувся через увесь косогір, виповзав па круті скелясті схили, прикривав густий, дрімучий парк.
Щоразу Юрко заходив на подвір'я палацу з якимсь мимовільним острахом. «Прокляте місце, прокляте Богом і людьми! Там на кожному кроці пастка і затаєний підступ! — вчувалися йому слова бабусі Улити. — Скрізь кров і сльози невинних, замучених людей!..» Згадувалися бабусині розповіді про страхітливі історії в замку. Розгнівається, було, пан Хоткевич на кріпака чи кріпачку і наказує забрати до палацу. Прийдуть гайдуки, схоплять — і нема людини, зникає безслідно. Питають люди пана, куди поділися рідні чи близькі, а він гнівається, кричить: «Куди поділися?! До Кушніра втекли харцизяки, до гайдамаків пристали! Не мені, своєму панові, слугують, а з грабіжниками промишляють!»
Люди потиху говорили, що пан непокірних запроторював у холодні льохи, приковував ланцюгами до кам'яної стіни, і вони вмирали від голоду й спраги. Можливо, там, у німому підземеллі, загинув і Юрків прадід…
Ще жахливіші перекази були про Білу вежу. Понад сто років здіймалась вона, протикаючи небо золотим шпилем, над цілим краєм, і не встояла під ударами революції: зруйнували її в громадянську війну червоні артилеристи. Підійшли богунці до села, а з вежі ворожий спостерігач спрямовує вогонь своїх гармат, не дає червоним переправитися через Прип'ять. І вдарив снаряд у вежу, зніс дах, верхній поверх. Згодом люди поступово розібрали вежу до останнього камінця, пішов він на хати, сараї, та льохи. Залишились від Білої вежі тільки глибокі провалля, заповнені темною водою. Ходили чутки, що десь там, у глибоких казематах, пан Хоткевич нібито влаштував майстерню, в якій друкували фальшиві гроші, ховав награбовані його предками скарби. Багатий був пан Хоткевич, мав п'ять тисяч десятин землі, три цукрових заводи, пароплав, ґуральню, величезний млин. Але не раз налітали на село жандарми, комісії, шукали фальшивомонетню. Та знайти нічого не вдавалося, у підземеллі під Білою вежею стояла вода. Забиралися жандарми з села — і вода зникала, знову відкриваючи хід до майстерні. У революцію пан утік за кордон, але в громадянську війну ще тричі з'являвся в селі. Прийшов спершу з петлюрівцями, чинив розправи і влаштовував у замку оргії. За другим разом привів у село німців-карателів, допомагав їм збирати контрибуцію, брав участь в облавах на червоних партизанів, арештовував їхні родини. Занесло його сюди і з біло-поляками, пожив тижнів три у палаці і знову втік, невідомо як вислизнувши з обложеного маєтку. Коли пан востаннє втікав за рубіж, то захопив з собою немалий капітал. Та під час відступу обікрав пана його лакей Федір Пампушка і привіз той скарб назад додому, приховав надійно. Потім Пампушка пристав до банди, грабував, убивав, аж поки десь під Гуляйполем не наздогнала його метка червоноармійська куля. Але все ж дехто був переконаний, що немало цінностей поховано в казематах під Білою вежею.
І як Юркові хотілося обслідувати глибоке провалля, заповнене водою, що лишилося на місці зруйнованої вежі, дістатись до тих таємничих кам'яних світлиць, прикрашених кришталевими люстрами та величезними бронзовими підсвічниками. Минулого літа батько привіз з Києва потужний електричний ліхтар, і тоді Юрко вирішив дослідити затоплене підземелля. Він помістив ліхтар в скляну банку, зав'язав її клейонкою і пірнув з тим ліхтарем-прожектором у темну воду. Чого тільки не побачив хлопець на дні колишніх льохів! Здавалося, що громадянська війна лише вчора закінчилася, бо з темного мулу стриміли шаблі, гвинтівки, гостроверхі німецькі каски. Лежав там і кулемет «максим», задерши вгору покриті болотом колеса. Та Юрко намагався знайти хід до скарбниці. У кам'яній стіні помітив величезні двері, перетяті двома металевими штабами, на яких висів здоровенний замок. Юрко поторсав його — і той тут же відвалився, випорснув з рук і впав у воду. Хлопець відкинув штаби, ледве відкрив важкі металеві двері. Але за ними стояла темна, скаламучена вода. Забракло повітря, і Юрко, прихопивши карабін і шаблю, випірнув на поверхню. Потім, розкинувши руки, він якийсь час непорушно лежав на траві, приходив до тями. Увечері про свою підводну мандрівку розповів татові, і той суворо заборонив пірнати на дно підземелля, бо там можна наткнутися на гранату чи снаряд і підірватись. Юрко пообіцяв більше не пірнати в затоплені льохи і свою обіцянку не порушив, хоча йому дуже хотілося підняти ще кулемет.
Неподалік палацу широка пряма бруківка вела до масивних металевих воріт. Обабіч них стояли два чавунні леви з роззявленими пащами. У того, що праворуч, у нижній щелепі не вистачало багатьох зубів і було відчикрижене кулею одне вухо. Другий лев був безхвостий, а його туловище густо посікли кулі та осколки.
Юрко часто приходив до палацу з хлопцями. У старому парку було зручно гратися в «червоних» і «білих». Ловили рибу в ставку, він хоч і невеликий, але глибокий, і водилися в ньому золотисті карасі.
Приваблювала Юрка в палаці невеличка, з вузькими вікнами Зоряна кімната, стіни в якій, навіть стеля були оздоблені мідними зірочками. Коли сонце освітлювало її — блискітки сяяли, як невеличкі, яскраві самоцвіти. Ключі від кімнати тато тримав у себе і не дуже охоче пускав до неї сторонніх. У Зоряній зберігалися гвинтівка без затвора, німецький карабін, добутий Юрком у затопленому підземеллі, зіпсований наган, на стіні висіла шабля в потертих піхвах. На столі лежали старі книжки, важкий німецький бінокль, планшет з металевими застібками. У шафі висів трохи поїдений міллю, обшитий галунами мундир, який покинув німецький полковник разом з трьома хрестами, тікаючи від Червоної Армії. В іншій шафі зібрано старенькі, вигорілі на сонці свитки та інший одяг, що його носили червоні партизани і повстанці в революцію. Все те — реквізит сільських самодіяльних артистів. Жаль, що Юрко народився пізно і не міг брати участь, як його тато, в громадянській війні. А то він би захопив пана Хоткевича і не дав би йому втекти за кордон від заслуженої кари…
Батько відімкнув важкі дубові двері, і вони зайшли до колгоспного клубу, колишньої бенкетної зали. У сусідньому приміщенні розмістилася сільська бібліотека, а в кінці коридора знаходилася незвичайна Зоряна кімната.
У кутку зали були складені в купу стільці, і зараз їх треба було розставити на місця. Стільці були легкі, нові, їх недавно привезли з Києва, ніжки в них дбайливо підклеєні сукном, щоб не дряпали візерунчастий паркет. Юрко з батьком розставили стільці, повідчиняли вікна. На сцені перламутровими клавішами виблискував старий рояль.
Тато відімкнув двері до Зоряної, почав старанно збирати реквізит для сьогоднішньої вистави. А Юрко тим часом роздивлявся загадкову кімнату.
Навпроти зеленого каміна, викладеного лискучими порцеляновими кахлями, майже півстіни займало величезне венеціанське дзеркало в різьбленій позолоченій рамі, яку вивершували два золоті амури з невеличкими крильцями. Юрко ступнув до дзеркала і зустрівся в ньому поглядом з широкоплечим, гінким підлітком. Руки м'язисті, майже щодня займається Юрко веслуванням, готується до районних змагань, які мають відбутися наприкінці серпня. Обличчя в хлопця трохи видовжене, худорляве, а очі, як дві жарини, зблискують нестримною допитливістю. М'яке чорне волосся спадає на високе опукле чоло, аж до густих, злегка розлетистих брів. Ніс рівний, обвітрений, аж трохи облупився. Підборіддя широкувате і дещо видається вперед. Тато жартома каже, що широке підборіддя ознака або великої наполегливості, або ослиної впертості, залежно від того, що ще є в голові… Юрко й справді впертий. Як уже щось надумає зробити, то обов'язково свого доб'ється, не відступиться. От хоча б ще в п'ятому класі — почали хлопці нишком палити цигарки, і Юрко пристав до компанії. Дізналася про це мати, почала соромити, доводила, яка велика шкода буває від куріння. І пообіцяв Юрко їй більше не брати цигарки в рот, і свого слова дотримав. Як не тягло його до курива, як не підсміювалися хлопці, він не піддавався спокусі. Навіть друзів переконував, що краще облишити шкідливу для дитячого здоров'я забаву. А от губи в Юрка, як він вважає, надто вже великі, і нікуди з ними не сховаєшся, хоч він і намагається їх притримувати, як кажуть в селі, не розвішувати. Але не завжди це вдається. Досить Юркові, чимось захопитися, як очі його починають сяяти, а губи самі розтуляються, і він втрачає над ними будь-який контроль. Якось однокласниця Люда Щербань розгнівалася на Юрка і при всіх назвала «великим губенком». Не зовсім приємно чути такі речі, але до чужого рота не приставиш ворота. Правда, мати заспокоювала Юрка, запевняла, що великі губи свідчать про добру й лагідну натуру. І тут нема чого переживати та бідкатися на свою долю, бо хлопець він показний і буде подобатися дівчатам. Може, мати трохи й перебільшує, коли мова йде про Юркову зовнішність, але хто ж його похвалить, як не рідна ненька?
Правда, і вчителька Ніна Павлівна часто хвалила Юрка, ставила за приклад іншим, відзначала його ґрунтовні знання літератури та історії і запевняла, що він, без сумніву, має акторський талант. І йому обов'язково після закінчення школи треба поступати до театрального інституту. Умів Юрко на ходу перевтілюватися, надавати потрібні інтонації голосу, змінювати вираз обличчя, і все це виходило в нього без фальші й натуги. Уже з першого класу він брав участь у діяльності шкільного драмгуртка і виконував там дитячі ролі. Навіть знаменитий сільський артист Максим Середа казав, що з Юрка буде толк. Щоправда, та ж Ніна Павлівна невдоволено зауважувала, що Юрко дуже непосидючий, хапається за різні справи і не всі їх доводить до кінця. Добре, що багато читає, любить історію, але пише з помилками, з такою грамотністю ні в який інститут не поступиш. Чи буде Юрко артистом, чи ні — ще невідомо, а грамотною людиною бути зобов'язаний.
Ні, все ж краще вирощувати бори та діброви, жити серед зеленого привілля. Дуже Юрко любить ліс, його таємничу привабливу красу. Іноді хлопцеві хочеться бути агрономом. Ось на шкільній ділянці Юрко виростив рекордний урожай пшениці «безоста-1», і його разом з десятьма іншими учнями визначили учасником сільськогосподарської виставки в Москві. Тижнів через два вони поїдуть до Москви, побачать Кремль, оглянуть столицю. І Ще мріє Юрко стати червоним командиром, таким, як Дмитро Васильович Криворучко, колишній сільський тракторист, а нині майор Червоної Армії. Юрко ще в п'ятому класі зумів зайняти перше місце на районних стрілецьких змаганнях серед школярів. Про його успіх навіть писала районна газета. А навчив його влучно стріляти тато, він керує сільським стрілецьким гуртком. Поряд з палацом — тир. Кожної неділі тут навчаються хлопці та дівчата. І Юрко не пропускає жодного заняття. Давно вже Юрко навчився вціляти в яблучко і з десяти можливих легко вибиває дев'ять, а часто й десять очок. Молодший лейтенант міліції Леонід Поух на районних змаганнях казав, що Юрко разом з командою поїде до Києва. Отож тепер треба посилено готуватися…
Так розмірковуючи, Юрко зупинився на порозі, нетерпляче чекаючи, коли батько впорається з реквізитом і вони підуть додому. Сьогодні ж на сільському стадіоні — черговий футбольний матч. У селі дві футбольні команди — «Динамо» і «Торпедо», Юрко грає за «Торпедо», йому подобається така назва команди. Треба встигнути принести з дому м'яч і сітку, Юрко найближче живе біля стадіону, і йому доручено тримати м'яч і сітку, своєчасно приносити їх на стадіон.
Та ось Юрків погляд пробіг по стіні Зоряної кімнати, густо поцяцькованій мідними зірочками, які вишикувалися рівними рядами. Дивно, як це він раніше не помітив, що стіни в ній прикрашені такими ж мідними блискітками, як давня бабусина скриня. Виходить, що й Зоряну, і скриню оздоблював один і той же майстер, Юрків прадід Федір Береговий? А що, коли й тут знайти потрібні зірочки і натиснути на них? Невже стеля в Зоряній підніметься і відкриє щось таємниче? Звісно, все це Юркова фантазія, але чому б не перевірити й ці мідні цятки? Хлопець наблизився до стіни з дзеркалом, відшукав очима потрібні зірочки. Та високо вони, так просто не дотягнешся. Треба, мабуть, стати на крутобоку тумбу. Юрко підсунув її ближче до стіни, став на неї і натис на мідні блискітки — раз, удруге, втретє.
Батько схилився над столом, розглядав барвистий парубоцький пояс, який почала прихоплювати ненаситна міль. Коли Юрко натиснув на зірочки, під паркетною підлогою щось стиха дзенькнуло, ніби хтось ненароком зачепив туго натягнуту струну. І тут поряд з татом під стіною піднялася чотирикутна ляда, бездоганно замаскована квадратами темного дубового паркету. Від такої несподіванки тато мало не впав. Він кумедно підскочив, ніби під ним попливла підлога, і здивовано впився очима в темний отвір, з глибини якого виднілися круті масивні чавунні сходи. Таким Юрко ще не бачив батька. Він обережно підійшов до відкритої ляди, помацав рукою, посмикав і почав уважно розглядати чавунні сходи, що вели в глиб підземелля.
— Хто б міг думати, що в Зоряній замасковано таємний хід до підземелля? — знизав плечима батько. — І ляда сама піднялася.
— Та ні, це я її підняв, — пояснив Юрко. — Тут мідні блискітки, як у бабусиній скрині, натиснеш на них — ляда й піднімається. Це й тут, мабуть, прадід прилаштував ляду в підземний хід. Пам'ятаєш, як про це розповідала бабуся Улита? Вона й про підземелля розказувала, в якому пан зберігав своє багатство, про залізних людей, про Червону красуню, наречену повстанця Тимофія Кушніра. Ми думали — казки, а виходить, є підземелля під палацом.
Юрко підбіг до ляди, зазирнув в отвір, захоплено подивився на темні, покреслені невеличкими квадратиками східці і ледве стримався, щоб не кинутися в підземелля.
— Тату, — нетерпляче вигукнув він, — ходімо поглянемо, куди ведуть ці чавунні сходи.
— Обов'язково поглянемо, — відповів батько, дістаючи з шафи ліхтар «летюча миша». Він підлив гасу, прочистив гніт, запалив.
Юрко вже став на верхню сходинку.
— Зачекай, — застеріг тато, — спершу замкну вхідні двері, щоб сюди не забрався хто і не наробив якоїсь шкоди.
— Ходімо, — нетерпляче промовив Юрко, коли батько повернувся, — поглянемо на підземелля. Це ж там, казала бабуся Улита, стоять залізні люди з гострими мечами і оберігають панські скарби. Їй прадід розповідав про тих людей.
Тато поклав у кишеню коробку сірників, узяв ліхтар і почав обережно спускатися крутими гвинтовими сходами. Металеві поручні холодили руки. Юрко уважно вдивлявся в густу темряву.
— Тату, — здивовано вигукнув він. — І в підземеллі є мідні зірочки.
Хлопець протер рукавом набиті на кам'яній стіні потьмянілі мідні цятки.
— Зараз я причиню ляду! Дивися, як це робиться, точно, як у бабусиній скрині.
— Не руш! — швидко спинив Юрка батько. — Хай все лишається так, як є. А що, коли ми не зуміємо відчинити ляду і залишимося на віки вічні в цих казематах? Поки знову хтось зуміє розгадати таємницю Зоряної кімнати, та натрапить на наші мощі. Ходімо краще поглянемо, куди виведе нас цей підземний хід?
Нарешті чавунні східці закінчились, і вони опинилися в просторій квадратній кімнаті. Стіни обвішані запорошеними килимами. Посеред приміщення стояв широкий дубовий стіл. Навколо нього півколом розставлені круглі стільці. Несподівано світло ліхтаря вихопило з темряви купу безладно складених під стіною гвинтівок. Ще ніколи Юркові не доводилося бачити стільки зброї. Під цією ж стіною тьмяно виблискували акуратно складені цинки з патронами, виднілися ящики з темними ребристими гранатами-лимонками. Посеред столу стояв станковий кулемет «максим». Під час останнього бою з такого кулемета відстрілювався від біляків поранений Чапаєв. З кулемета звисала довга стрічка з патронами. Вона, як змія, звивалася на підлозі, й її кінець губився під широким дубовим ліжком, засланим ватяною ковдрою. Юрко, як заворожений, дивився на чорне, підсліпувате вічко кулемета. Все це взагалі здавалося несподіваним, захоплюючим сном. Досить прокинутися, мовити хоча б одне слово — і це незвичне видиво назавжди зникне.
Піднявши ліхтар над головою, батько поступово оглядав підземну світлицю. Над столом виднілася припасована в кам'яній стіні чорна рурка. Тато підійшов до неї, притулив вухо, прислухався. З рурки виразно чулося порипування незакритого вікна, шарудіння газети, що лежала на столі в Зоряній кімнаті. Тато освітив цинки з патронами, ящики з гранатами, поволі підійшов до ліжка. На ньому лежав синій жупан з відірваним рукавом і пропаленою полою, висока смушева шапка з довгим шликом і пишною червоною китицею на кінці, чорні штани-галіфе. На підлозі коло ліжка валявся чобіт з сріблястою острогою.
Тато підняв жупан, із нього посипалося порохно.
— Тікали пани, — глузливо мовив він, — погубили штани, а як бігли до Збручу, то згубили й онучу. Колись отакі мундири, — батько кинув на ліжко поїдений міллю жупан, — носили гайдамаки та петлюрівці. Шили їх з австрійського сукна. Мабуть, і пан Хоткевич загубив цей жупан, як тікав із України. І чобіт з острогою не встиг озути. Бачив я його в оцих острогах, коли він привів у село полк петлюрівців, в'їхав на майдан на вороному коні, а багатії зустрічали своїх визволителів із хлібом-сіллю. Потрапили, Юрку, ми з тобою в страшне кубло, і минуле знову нагадало про себе… Щоб його ніколи й не згадувати.
Тато поставив на стіл ліхтаря, взяв стос старих газет, струснув з них пилюку. Великими літерами відтиснута назва: «Биржевые ведомости». Поруч на столі лежала підбірка журналів «Нива», стояла коробка з патронами для нагана.
Але найбільше тут цікавив Юрка кулемет. Справжній! Хлопець провів рукою по холодній сталі, потримав за шорстку ручку. Тепер він може всім розповісти, що мав в руках справжнього «максима». Такий же кулемет бачив він, коли пірнав на дно затоплених льохів, але там з мулу виднілися тільки поржавілі колеса та погнутий ствол.
Юрко залишив кулемет, підійшов до ліжка і підняв подушку. Під нею виявилась шкіряна офіцерська сумка. Він розкрив її — і на ковдру посипалися тугі пачки грошей.
— Тату, — вигукнув Юрко, — тут ось сумка, а в ній гроші, топографічні карти, посвідчення, листи.
І поклав на стіл розкриту сумку. Батько покрутив її в руках, оглянув пачку грошей.
— Катеринки, — зневажливо кинув він. — Колись це були дуже великі гроші. Щоб біднякові заробити один такий папірець, треба було тяжко надриватись років десять, а то й більше. До революції твоя тітка Софія працювала наймичкою в панів Хоткевичів і одержувала п'ять карбованців у рік.
Потім тато розглядав карту, помережану темними позначками: стрічками, кружальцями, квадратиками, читав листи. А Юрко підійшов до купи гвинтівок, підняв ту, що лежала зверху з примкнутим багнетом, підняв її перед собою, прицілився в подушку і, не сподіваючись, що вона заряджена, натиснув курок. Оглушливий постріл гримнув у підземеллі. Тато підхопився з-за столу, зачепив рукою ліхтар, і той з брязкотом полетів на підлогу, погас. У кімнаті стало непроглядно темно. Тато дістав з кишені сірники, знайшов на підлозі ліхтар, засвітив його.
— Це ти стріляв? — знервовано запитав він Юрка, ніби це міг зробити ще хтось інший. — Молодець, що й казати, додумався… А що, якби я не взяв із собою сірників, а ти ще причинив ляду?!
Юрко відчув, як у нього по спині пробігли мурашки. Справді, це була б моторошна картинка. Мудрий тато, що не дозволив натиснути на блискітки. Спробуй знайти їх у такій темряві, ніколи не знайдеш!
— Не бери в руки ніякої зброї,— суворо звелів батько. — Ти ж міг собі очі вибити, калікою стати. Адже ця залізяка пролежала зарядженою тут більше двадцяти років. Особливо остерігайся гранат, бо вже від них ми й кісток не позбираємо.
Тато взяв гвинтівку, з якої вистрілив Юрко, уважно її оглянув, прочитав напис: «Ижевск, 1912».
— На совість зроблена, — мовив він, — діє безвідмовно… Завтра поїду в район і розповім лейтенантові Вершині про нашу знахідку. Нам би гвинтівку-дві для клубу.
— І кулемет! — вихопився Юрко.
— Ні, тут і просити нічого, це ще цінна зброя, — повернув кулемет за ручку батько. — Почистити, привести до ладу і хоч сьогодні в бій на ворога. Настрілявся я з такого і під Касторною, і під Орлом, і під Замостям… Давали ми тоді доброго чосу панам-буржуям. Ще й зараз, бува, сняться тачанка, чорногриві коні, хмара куряви позаду… і ніби прикипів до кулемета, поливаю ворога свинцем…
— А що там далі, тату? — нетерпеливилося Юркові.— Он який широкий коридор вирубано в камені.
І вони пішли просторим коридором з високим склепінням, на якому ніби непорушно застигли хвилі, майстерно вибиті в сірому камені. Кругом стояла мертва тиша. Навіть шурхіт кроків скрадала кам'яна підлога. Та ось промінь ліхтарика ковзнув по чорному прямокутному отвору. Тато вище підняв ліхтар, ступнув до закапелка і мимоволі відсахнувся. На кам'яній стіні білів розіп'ятий, прикований поржавілими ланцюгами кістяк. На підлозі лежав пожовтілий череп. Над кістяком виднілася мідна платівка з написом, викарбуваним слов'янською в'яззю: «Убієнний раб божий Тимофій Кушнір. Хай простяться тобі гріхи твої тяжкі, хай віднині буде спокійною твоя невгамовна, бунтівлива душа».
Поряд з платівкою — масивний бронзовий підсвічник з трьома напівзгорілими свічками.
— Ходімо звідси, — сказав тато.
Покинувши кам'яну нішу, пішли далі широким коридором. Раптом Юрко помітив під стіною гвинтівку з коротко обрубаним стволом.
— Ще одна гвинтівка, тільки якась дивна, — Юрко приніс зброю, віддав батькові.
— Це не гвинтівка, — пояснив той, — а обріз. Куркулі колись із них сільських активістів убивали. І в мене хтось пальнув з отакого, коли ділили куркульську землю. Куля пробила шапку, якби трохи нижче, не ходити б мені сьогодні на білому світі. А вночі вбили мого товариша, колишнього червоного козака Пилипа Замулу… Цікаво, як же він потрапив у підземелля. У петлюрівців такої зброї ще не було, до обрізів пізніше додумалися… Дивно. Виходить, обріз недавно тут хтось, залишив, ще навіть іржа не прихопила. Чого доброго ще на власника натрапимо… — Тато поставив обріз на місце. — Хай тут лишається, а як будемо повертатися, прихопимо його з собою.
Несподівано коридор розділився на два ходи: один з них, просторіший, повертав праворуч, а другий, з високим гребенястим склепінням, відхилявся ліворуч. Тато нерішуче зупинився, підняв над головою ліхтар, намагаючись освітити затемнені кам'яні відгалуження. Промінь ліхтаря вихоплював масивні стіни і тонув у суцільній чорній пітьмі.
— Наче в казці,— дивувався тато, — підеш праворуч — коня втратиш, підеш ліворуч — життя позбудешся, а рушиш прямо — здобудеш багатство і славу. Куди ж нам іти? Чи, може, ліпше повернути назад, бо не дає мені спокою той обріз, який, здається, недавно тут з'явився. А що, як його господар теж надумає сьогодні завітати в підземелля?
— Нікого тут немає,— заперечив Юрко. — І обріз давно хтось залишив, приклад уже цвіллю узявся, а в підземеллі сухо.
— Переконав, — не зовсім упевнено відповів батько. — Ходімо тоді ліворуч: коней у нас немає, нічого втрачати. Спершу пройдемо цим ходом, а тоді оглянемо й інше відгалуження. Заплуталися ми, Юрку, в кам'яному лабіринті.
Недавно Юрко читав у журналі про нерозгаданий таємничий лабіринт на острові Кріт. Там жило страшне чудовисько, яке поїдало людей, і ніхто не міг вибратися з того підступного гранітного плетива. А виявляється, і в їхньому селі, майже поруч з їхньою хатою, є свій лабіринт. От здивуються хлопці, як почують про підземелля, а ще як побачать його дива. Тільки страшно заходити в тісний закапелок, в якому розп'ято повстанця Тимофія Кушніра. Спалив Тимофій панський палац, пустив його за димом, покарав гайдуків та осаулів, а пан утік! Мабуть, скористався підземним ходом, вибрався з палацу, охопленого полум'ям. Помстився Кушнір панові за погублену ним Катрю, але й сам загинув… І Юрко, якщо буде треба, зуміє постояти за правду, за свою землю.
Пройшли ще трохи, і знову перед ними зачорнів широкий прямокутний отвір. До нього вели широкі кам'яні сходинки. Піднялися на них — і світло ліхтаря осяяло велику світлицю. На що вже тато спокійний і врівноважений, здається, нічим його не здивуєш, а й він не стримався, голосно вигукнув:
— Диво! Ти поглянь, Юрку, куди ми з тобою потрапили! Ніхто нам й не повірить, як комусь розкажемо про наші знахідки.
Хлопець дивився на кам'яну світлицю і не міг слова вимовити. І знову йому здалося, що він спить і бачить дивовижний сон.
Тато, зупинившись серед кімнати, поволі водив ліхтарем у різні боки, освітлюючи просторе приміщення. Тут справді були причини для дивування. На стіні навпроти входу до світлиці висів величезний гобелен. На ньому була зображена широка й привільна річка, над якою розтягнувся журавлиний ключ. За річкою зеленів оповитий синім серпанком дрімотний сосновий бір. Ще далі виднілися блакитні озера, стариці, зеленіла безкрая заплава.
Промінь ліхтаря вихопив з темряви велику кришталеву люстру, освітив її, і вона засяяла безліччю тремтливих вогників. Тато став на стілець і засвітив у люстрі зеленкувату округлу лампу, в якій було ще чимало гасу. І в кімнаті враз повиднішало. її залило м'яке неяскраве світло.
Попід стінами стояло кілька рожевих шаф з продовгуватими скляними дверцятами. В одних полиці були заставлені книжками з привабливими позолоченими корінцями. В інших виднівся посуд, пляшки з барвистими наклейками, коробками з срібними застібками.
Юрко підійшов до шафи з книжками, відкрив легкі дверцята. Тут Юркові очі розбіглися. Недавно йому пощастило прочитати «Острів скарбів». Він так захопився, що не покинув книжки, поки не кінчив. Хотілося ще почитати щось Стівенсона, але в сільській бібліотеці його книжок не було. І за «Островом скарбів» довелося стояти в черзі три довгих місяці. А тут у підземеллі зберігається повне видання Роберта Стівенсона. Є твори Олександра Дюма, Майн Ріда, Жюля Верна, Фенімора Купера — яке багатство!
Тим часом тато відчинив крайню шафу, в якій виявились десятки пляшок із золотистими написами. Але найбільше враження на нього справила пляшка, наполовину наповнена коричневою рідиною. Тато понюхав і здивовано вигукнув:
— Коньяк! Ти розумієш, Юрку, що це означає? У підземеллі недавно хтось був! Виходить, таємниця мідних блискіток давно вже комусь відома! І цей хтось зачаївся, надійно охороняє панське добро, тримає напоготові зброю. Ти глянь, скільки тут порожніх пляшок з-під коньяку — ціла батарея! Не менше ста пляшок! Думаю, випито їх не за один рік!
У трьох шафах зберігалися фарфоровий посуд і столове срібло. У продовгуватих коробках, вистелених оксамитом, лежали ложки, виделки, ножі. На нижніх полицях розставлені розкішні кришталеві вази.
Батько позачиняв шафи й замислено сказав:
— Знову привиди старого палацу. Приховав пан у підземеллі своє добро, коли втікав за кордон, і комусь з прихвоснів доручив наглядати. От цей прислужник навідується сюди, попиває коньяк, чогось вичікує, тримає зброю…
— Тату, — промовив Юрко, — поглянь на гобелен. На ньому ж виткано нашу Прип'ять. А то Стрілецький ліс, а зліва, на узліссі, росте могутній цар-дуб. Як я відразу не додумався? Тільки на Павелковому лузі немає верб. Їх, мабуть, тоді ще не було. На узгір'ї видніється палац з баштами, Біла вежа з золотистим шпилем. На березі Прип'яті — кам'яна хатина, зараз її вже немає.
— Була колись біля пристані хатина, — придивляючись до гобелена, пояснив тато, — тільки її ще до революції почала підмивати річка, і цей будиночок довелося розібрати. А ти, Юрку, поглянь праворуч, там теж є картина.
На стіні виднілася величезна картина, на якій художник намалював гурт панів, а між ними вродливу дівчину в пишному волошковому вінку. І пани, і дівчина були одягнені в якийсь чудернацький іноземний одяг. Поруч дівчини стояв підстаркуватий пан з чорними пронизливими очима. Коротко підстрижене волосся спадало на низьке чоло, пооране глибокими зморшками. Довгі сивуваті вуса звисали на груди, прикрашені хрестами та медалями. За дівчиною та паном гурт людей в довгополих незвичних сюртуках. У хмарах над людьми літали крилаті малюки, тримаючи в рожевих пухкеньких ручках невеличкі луки й стріли.
Юрко мимоволі задивився на вродливе в зажурі обличчя дівчини, йому здалося, що незнайомка дивиться на нього з надією, ніби сподівається, що він, Юрко, зуміє захистити її від якоїсь небезпеки, помститься за заподіяну кривду.
— Оце, Юрку, — озвався батько, показуючи на старого пана з довгими вусами, — пан Костянтин Хоткевич, який кріпаками, як худобою, торгував. Матір — одному покупцю, сина — другому, а дочку — третьому. Дуже лютий і жорстокий був цей пан. Він і Тимофія Кушніра розіп'яв, а перед тим йому випалили на щоках та чолі три літери — «вор». Таврували й інших повстанців. Знущався над людьми й останній з Хоткевичів — Олександр. Це він, як село захопили німці й петлюрівці, наказав постріляти в лікарні поранених червоноармійців. Згодом їх переховали на майдані, поставили пам'ятник.
— А хто та дівчина на картині? Чого вона така сумна?
— Мабуть, якась кріпачка пана Хоткевича. Забирав він до палацу вродливих дівчат, а потім виганяв їх покритками. Часом вони кидалися в Прип'ять, кінчали життя самогубством…
Юрко зітхнув. Жаль йому дівчину на картині. Серцем відчув її тяжке горе. Талановитий художник малював цю картину. Дівчина була, як жива, здавалося, що вона ось-ось зійде до них і заговорить.
Татову увагу привернув круглий стіл з опуклими тумбами і точеними інкрустованими ручками, який стояв посеред зали. Він спочатку відкрив верхню шухляду. У ній лежало кілька книжок іноземною мовою та газети. Батько погортав їх і поклав на місце. Потім узяв газету, придивився до неї, і на його обличчі відбилось хвилювання.
— Ти поглянь, Юрку, що я тут знайшов! У підземеллі напевно хтось недавно був, це вже без сумніву. Якась непроста пташка кублиться тут не перший рік! От гад повзучий! Хто б міг подумати. Тепер мені зрозуміло, хто проникав у комору, забирав продукти, взуття, куплене для дітей-сиріт.
Юрко подивився на тата і ніяк не міг збагнути, чого той так схвилювався, чого знову і знову переглядає газету. Взагалі, який тут зв'язок: газета, продукти, викрадені з комори, звідки така певність, що хтось буває в підземеллі?
А в шухляді лежала газета «Известия», датована 14 червня 1941 року, тобто видрукувана вісім днів тому. Її хтось приніс у підземелля, читав, робив помітки, написав німецькою мовою: «Здається, дочекалися! Крига нарешті скресла. Зер гут! Ура!»
У газеті було надруковано повідомлення ТАРС про перекидання німецьких військ у східні й північно-східні райони Німеччини, безпосередньо прилеглі до кордонів нашої країни. У повідомленні згадувалося про чутки, розповсюджувані світовою пресою, про намір Німеччини розірвати пакт про ненапад і розпочати війну з Радянським Союзом.
Текст повідомлення ТАРС окреслено червоним олівцем.
Юрко тривожно оглянувся, мимоволі подумав, що, можливо, й справді в підземеллі причаївся ворожий шпигун-диверсант, пильнує за кожним їхнім кроком, і кожної миті може гримнути постріл. Недавно хтось був у підземеллі, читав і перечитував повідомлення ТАРС, радів, сподіваючись, що невдовзі розпочнеться війна і на нашу землю нападуть фашисти.
Тато уважно придивився до напису на газеті:
— Ніби знайомий почерк, а кому він належить, не можу сказати. Мабуть, хтось із колишніх панських посіпак зачаївся в селі, чекає повернення своїх господарів, приходить у підземелля, переховує тут зброю.
Батько відкрив ще одну шухляду, і ніби на підтвердження його слів там виявився чорний лискучий пістолет і тупоносі патрони.
— Німецький, зброя кайзерівських офіцерів ще з вісімнадцятого року. Пам'ятаєш «Як гартувалася сталь»…
Ще б пак, Юркові одразу пригадався епізод, як Павка через вікно забрався в кімнату німецького офіцера-окупанта і забрав його пістолет.
Павка Корчагін його улюблений герой.
А батько знову розглядав написи на газеті, наче знайомий почерк не давав йому спокою.
— Ти бач, яка контра, радіє, що на нас можуть напасти фашисти, сподівається, що повернуть йому хутір або маєток. Тільки даремна твоя радість. Постараємось, щоб якнайшвидше з тобою познайомився лейтенант Вершина.
Тато висунув ще одну шухляду, тут лежала папка, зав'язана рожевими шовковими шнурками. На ній наклеєний білий аркуш з написом: «Список мешканців села Відрадне, які активно підтримують більшовиків і підлягають негайному знешкодженню. Кількість злочинців — сімдесят п'ять чоловік».
А всередині папки список, на цупкому папері розбірливим і рівним почерком записані прізвища та імена жителів села.
«1. Хмара Іван Никанорович, більшовик, балтійський матрос, присланий Леніним на Україну, створив загін червоних партизан, ділив землю пана Хоткевича, вибив військо Центральної ради з Відрадного та інших навколишніх сіл.
2. Погорілець Максим Платонович, член партії більшовиків з 1905 року, іскрівець, перевозив з-за рубежу нелегальну літературу, комісар червоних партизан.
3. Савченко Лука Макарович, червоний повстанець, більшовик, служив у Петрограді, брав участь у штурмі Зимового палацу, супроводжував арештованих міністрів Тимчасового уряду в Петропавловську фортецю, брав активну участь у повстанні проти Центральної ради. Проголошував Радянську владу на Україні.
4. Кудлаєнко Денис Парфенович, червоний повстанець, під його проводом банда нападників розгромила штаб Полуботьківського полку, захопила обоз із зброєю, а також бронепоїзд «Гандзя». Кудлаєнко активний учасник повстання проти Центральної ради та військ дружньої нам Німеччини. Проводив ворожу агітацію серед вільних козаків і німецьких солдатів.
5. Вершина Іван Петрович, більшовик, арсеналець, брав участь у революційних подіях, спалив ґуральню пана Хоткевича. Таємними стежками вивів червоних до села Відрадне, допоміг оточити наш полк і німецьку частину. Привозив червоним повстанцям зброю з Києва, забезпечив їх гвинтівками, кулеметами, патронами. Тривалий час служив під командуванням Якіра. Вершина запеклий і непримиренний ворог, вірою й правдою служить більшовикам. Підлягає першочерговому знищенню».
— Добре билися наші односельчани за Радянську владу, — з гордістю промовив батько, — вся біднота пішла за Леніним, за революцією. Чимало їх полягло в запеклих боях… Довгий список склали петлюрівці, що зразу й не перечитаєш. Хай згодом уважніше проглянемо цю папку. Він перегорнув аркуші, прочитав на останньому: «Список складено сотником державної варти Порфиром Марчуком 25 листопада 1919 року в трьох примірниках». — Марчук… Пам'ятаю такого. Цей петлюрівець видавав карателям усіх, хто співчував Радянській владі, виступав проти окупантів і своїх бандитів. Треба ще розпитати дядька Дениса, він більше знає про цього вовкулаку.
Дядько Денис працює поромником, рибалить, захоплюється збиранням грибів. Знає він усі довколишні бори, як свої п'ять пальців: партизанив у них, а потім років двадцять лісникував, вирощував діброви на берегах Прип'яті. Юрко часто ходить з дядьком Денисом по гриби, і завжди повертаються вони додому з повними кошиками боровиків. У минулому році дядько Денис разом з школярами посадив на березі Прип'яті тисячу молодих верб. Знає Юрко й Івана Петровича Вершину, лейтенанта міліції. Він виступав у їхній школі, розповідав, як під час громадянської війни воював з біляками, інтервентами, громив петлюрівців.
Тато відкрив останню, нижню шухляду. У ній лежав окраєць зачерствілого хліба, кусень сала, цибулина і чотири прив'ялих лимони. У півлітровій банці чорніли продовгуваті маслини.
— Лимони! — здивувався тато. — Давно не доводилося їх бачити, а тут хтось тримає як закуску під коньяк. Непроста пташка загніздилася в підземеллі.
— А хто ж це може бути? — зацікавився Юрко.
— Не так просто сказати, — знизав плечима тато. — Але цей почерк… Та хай цією справою займається лейтенант Вершина, а ми будемо йому допомагати. Хто-хто, а він зуміє розплутати цей вузлик! І не такі загадки розгадував Іван Петрович.
— А знаєш, хто, мабуть, ховається в підземеллі? — висловив здогад Юрко. — Пан Хоткевич! Він і лимони з-за кордону привіз, прибув сюди як шпигун за наказом фашистів.
— Навряд, — засумнівався тато. — Тут хтось свій промишляє, сільський, і вже не перший рік.
— Чому ти так гадаєш?
— А оці всі сліди? І обріз, і батарея пляшок з-під коньяку в шафі. Їх за тиждень і віл не вип'є… Та все одно ми нічого не зуміємо дізнатися. Ліпше нам, Юрку, тікати звідси, щоб, бува, не натрапити тут на злочинця. Він, мабуть без зброї не ходить…
Юрко поглянув на шафу з книжками, не втримався, запитав:
— А можна взяти книгу Стівенсона «Чорна стріла»? Я давно хочу її прочитати, а взяти ніде. І Вальтера Скотта «Роб Рой»…
— Не будемо зараз тут нічого чіпати, — заперечив тато — Почекай, упіймаємо цього вовкулаку, тоді всі книги перенесемо до сільської бібліотеки. Аби не сполохати підколодну змію…
Він акуратно зав'язав папку, поклав її в шухляду, сховав газету, усе порозставляв назад на свої місця, а тоді погасив люстру. Узяв ліхтар, підняв його над головою і ще раз уважно оглянув кімнату.
— Ходімо, Юрку, назад.
— А тим ходом, що праворуч, не підемо? Там також щось повинно бути.
Тато поглянув на годинник, погодився.
— Час у нас ще є, хоча сказати правду, не дуже затишно мені в цьому підземеллі. Так і здається, що тобі хтось цілиться в потилицю. Весь час якось моторошно. Ти подумай, коли вже закінчилася громадянська війна, а бій все ще триває. Тільки ворог тепер зачаївся в глухих закутках, замаскувався, чекає свого часу. Цікаво, хто ж це такий?..
— А може, колишній дворецький Хоткевича Семен Шудря? — сполошився Юрко. — Він же часто вживає німецькі слівця: «зер гут», «гутен таг», «шнель». Показує, що він такий грамотний.
— Далеко куцому до зайця, — відкинув це припущення тато. — Тут хтось освіченіший, обачніший. Шудря зажерливий, він би давно переносив до себе срібні ложки, посуд, книжки, коньяк. А цей нічого не виносить з підземелля, остерігається, лише на коньяк налягає. Мабуть, з колишніх благородних, бо розуміється на коньяках, вибирає лише найкращі, французькі.
Ішли далі підземеллям. Тремтливий промінь «летючої миші» метався по сірих стінах, по крутому склепінню, падав на рівну підлогу, пригасав на мить і знову яскраво спалахував. Несподівано коридор уперся в глухий закуток. Попереду — лише грубезні мовчазні стіни.
— От і кінець підземелля, — тато підняв ліхтар, освітив коридор, і на сірій стіні тьмяно блиснули мідні зірочки.
— Тату, — підбіг до них Юрко, — і тут блискітки! Тут також є таємний хід. Натиснути?
— І он в кутку видніються, — показав на мідні цятки батько. — І там, мабуть, хід замасковано. Куди ж нам податися? Натискай, мабуть, на ті, що спочатку помітили, а там буде видно…
Юрко натиснув на потрібні зірочки, і прямокутна кам'яна плита, вмонтована в стіну, безшумно повернулася навколо своєї осі, відкривши досить широкий прохід. Тато обережно пройшов уперед і опинився в давній виробці. Що це була виробка, свідчив поїдений іржею каганчик, наглухо прикріплений до невеличкого виступу. У кутку виробки лежала чимала купа щебеню.
— Здається, ми потрапили в старі, закинуті каменоломні,— освітив батько виробку. — Ходімо, глянемо, куди ж ми потрапили. Десь тут має бути вихід з цього підземелля.
Простора штольня, якою колись вивозили битий камінь, вивела їх на чимале, заросле густим очеретом і верболозами Вільхове болото. Від каменоломень до Прип'яті колись була прокладена дорога, вимощена плитами. Нею вже давно ніхто не користувався, на ній росли навіть молоді верби та вільхи.
На чистому блакитному небі не було жодної хмаринки. Яскраво сяяло сонце. Його скісні промені пробивалися крізь верхів'я високих вільх, розсипалися по траві безліччю золотистих зайчиків. Ліворуч на узвишші виднівся старий парк за високим білим муром, над ним здіймався стрімкими баштами палац.
У густій траві весело дзюрчав невеличкий струмок, що починався з джерела в крутобокому камені, спадав униз, утворюючи осяяний сонцем водограй. У гаю дзвінко виспівували невидимі птахи, неподалік подавала голос іволга.
— Підземелля вивело нас на Вільхове болото, — розмірковував тато, — а за ним пуща, ще далі село Грибарі й залізничний роз'їзд Сухиничі. Он як прислужився колись петлюрівцям і білополякам підземний хід. Тепер зрозуміло, як петлюрівська старшина на чолі з паном Хоткевичем зуміла випорснути з обложеного палацу. Вивів їх пан підземним ходом на Вільхове болото. Люди бачили петлюрівців на світанку під селом Грибарі. І тоді не вдалося поквитатися з осоружним паном.
Юркові давно була відома ця історія. Тато не раз розповідав, як петлюрівці неждано-негадано вислизнули з оточеного палацу і вийшли на залізничний роз'їзд Сухиничі. Тільки сьогодні колишній червоний козак Василь Береговий збагнув, як удалося ворогам уникнути полону і справедливої розплати.
— Пора, Юрку, повертатися, скоро люди почнуть сходитися до клубу, а він замкнений.
Знову пішли старою штольнею до виробки. Тато, освітлюючи шлях, наказував Юркові:
— Ти ж дивися, нікому й слова про наші знахідки. І не думай вести хлопців у підземелля. Поки що хай тут порядкує лейтенант Вершина.
Тепер зрозуміло, як з колгоспної комори, що в лівому, господарському крилі палацу, зникали продукти: борошно, мед, сало, масло. А злодія впіймати не могли, наче той проникав крізь товсті кам'яні стіни. А він і справді проникав крізь них. Мідні блискітки були й на стіні колгоспної комори. Хто їх бачив — дивувався: навіщо пани прикрасили комору такими оздобами?
Скільки через того клятого злодія довелося переживати Юрковому татові! Ледве під суд не потрапив. Шарпинський з шкіри пнувся, намагався довести, що це він сам покрав мед і продав його в Києві. Краде — і списує на пацюків! Ті ж самі злодії минулої весни забрали взуття, привезене для дітей-сиріт. А підозра знову впала на самого комірника.
Шарпинський, як і лейтенант Вершина, працює в міліції. Тільки вони зовсім різні люди. Лейтенант Вершина — привітний, справедливий, а старший сержант Шарпинський завжди нахмурений, злий, розмовляє з людьми, наче зі злочинцями, поводиться грубо. Часто він викликав тата в міліцію, допитував, вимагав признатися, кому збуває колгоспний мед і борошно, кому продає взуття, прислане для дітей-сиріт. Нелегко татові було вислуховувати всі ці звинувачення, доводити свою непричетність до крадіжок.
— Гляди ж, Юрку, — знову нагадав тато, — нікому про підземелля. Навіть мамі… Потерпи трохи, поки все з'ясується.
— А чому критися навіть перед мамою? — образився Юрко. — Їй можемо довірити будь-яку таємницю! Вона нікому не проговориться!..
— Ти не ображайся, — заспокоював тато, — я цілком довіряю мамі, завжди з нею раджусь, не маю від неї ніяких таємниць. А тут ліпше не хвилювати її. Затаївся дуже небезпечний ворог, можливо, шпигун, який діє за завданням іноземної розвідки. Отож це особливо таємне діло, я навіть Шарпинському про нього не скажу, не дуже певна він людина. В шухляді стола лежить кілька книжок німецькою і французькою мовами. А хто знає в селі німецьку чи французьку? І пан Хоткевич не міг довірити першому стрічному таємницю підземелля. Це, без сумніву, його соратник, спільник, колишній аристократ. Мусимо діяти обережно, щоб не сполохати рибку. У нас, Юрку, ще дуже багато ворогів. І вороги ті — підступні…
Поверталися назад швидко, Юрко натискав на мідні зірочки, і за ними безслідно закривались потаємні ходи.
— Тату — нагадав Юрко, — а ще, зірочки в закапелку.
— Годі на сьогодні,— заперечив тато. — Чого доброго, той хід виведе нас до Старої Гути, і проходимо ми галереями до самого вечора. Ні, відкладемо на потім…
Татова заборона нікому не розповідати про підземелля просто мучила Юрка. Це б зібрати хлопців, завести їх у Зоряну, показати, як діють мідні зірочки, спуститися з ними по крутих чавунних східцях у квадратне приміщення, поглянути на кулемет… А яке диво кімната, де зберігається така багатюща бібліотека! А хіба не цікаво пройти довгим коридором до старих каменоломень? Якби не той таємничий «зергут», мабуть, підступний, небезпечний ворог, який, можливо, справді виконує завдання іноземної розвідки. А сполохати — він ще більше затаїться, замаскується. Скільки років живе цей «зергут» у селі, а про це досі ніхто й не здогадувався. Хай уже лейтенант Вершина впіймає злочинця, а тоді вже всім можна буде походити кам'яними коридорами, подивитися на підземелля. Але віковічний бій між панами і людьми-трудівниками триває далі. Он доходили до села чутки, що пан Хоткевич живе в Берліні, мріє повернутися в свій маєток. Позаминулого року надіслав листа колишньому своєму дворецькому Семенові Шудрі, просив сповістити, в якому стані палац, чи вцілів старий парк.
Тато погасив ліхтар, поставив його на широкому підвіконні.
— Закривай, Юрку, хід до підземелля, — наказав він, — і будемо йти додому. Нам ще треба переодягтися, пообідати і встигнути зустріти гостей.
Юрко швидко натис на потрібні зірочки, масивна ляда тихо, майже беззвучно опустилася на металеве перекриття.
— Молодець, — похвалив тато, — освоїв уже цю потаємну машинерію. Пригодилася нам прадідова скриня. Допомогли тобі, Юрку, мідні блискітки розгадати таємницю Зоряної кімнати.
Розділ другий СТРАШНА ЗВІСТКА
Зоряну кімнату заливало сонце, і мідні блискітки на стінах і стелі сяяли золотом.
Тато ще раз оглянув ляду, потупцював на ній, похитав головою.
— Хто б міг подумати, що звідси є потайний хід в таке просторе підземелля? Ще й рурки повиводили, щоб перемовлятись між собою. Не було чого панам робити…
Тато замкнув Зоряну кімнату, клуб, і вони вийшли на подвір'я. Здивувалися, що ніде не було видно жодної душі. Навіть пляж на Прип'яті був порожній. І тільки біля порома маячила постать дядька Дениса. Він чекав людей, щоб перевезти їх на протилежний берег.
Тато, все більше дивуючись, розглядався довкола. Годинник показував час, коли люди мали б уже сходитися до клубу, особливо шанувальники шахів і більярду.
Коли наближалися до пристані, з двору вибіг піонервожатий, учень дев'ятого класу Іван Гончар. Мокре русяве волосся спадало йому на очі, він раз у раз відкидав його рукою.
— Почалася! — ще здалеку вигукнув Іван. — Та ми їм покажемо, як нас чіпати. Кінець фашисту! Ми всім класом рушаємо до військкомату!
— Що сталося, чого ти, Іване, кричиш? — не розуміючи, про що йдеться, запитав парубійка тато. — Кому це ти і що збираєшся показувати?
Тепер уже дивувався Гончар.
— Хіба ви, Василю Івановичу, досі нічого не знаєте?
— А що я мушу знати?
— Війна почалася! — випалив Іван. — Сьогодні на світанку на нас напали фашисти. Запеклі бої тривають по всьому фронту — від Білого до Чорного морів. До кордону підходять регулярні частини Червоної Армії. Ми покажемо фашистам, як лізти на нашу землю!
— Щось ти, Іване, не те говориш, — все ще не вірив батько. — Як могли на нас напасти фашисти, коли у нас з Німеччиною договір про ненапад на десять років? Це, хлопче, якась провокація, а ти бігаєш і галасуєш…
— Війна, Василю Івановичу, — переконував Іван, — напали фашисти, як бандити, на світанку, без оголошення війни! Молотов по радіо виступав, говорив про тяжкі бої, казав, що фашистська авіація бомбила наші міста, вчинено наліт на Київ. Ну, бувайте, мене біля порома хлопці чекають, йдемо добровольцями на фронт.
На сільському майдані юрмилися люди. Схвильовані, збентежені, розгублені. До Юркового тата підійшов Максим Середа.
— Знову, іроди, посунули на нашу землю, — сказав обурено. — Тут такий урожай виростили, а фашисту війну давай. За дітей страшно. Мій старший у Бресті служить, на самому кордоні… Сказано, перший удар прикордонники на себе прийняли. Знову війна на нашій землі…
— Може, ще втихомириться, — непевним голосом почав тато, — у нас же пакт про ненапад…
— Який там пакт, — махнув рукою Середа. — У фашиста все одно, що в скаженого вовка, одне на умі. Доведеться нам, Василю, знову сідлати бойових коней, пре німець, як чорна хмара! Зненацька напали, як ті злодії, серед ночі. І треба спинити цю страшну силу.
— Чи не перебільшуєш, Максиме? — з тривогою заперечив батько. — Червона Армія одразу дасть відсіч фашисту! Скільки вже ми інтервентів розгромили, і цих осилимо!
— Звісно, осилимо, — погодився Середа, — тут у мене сумніву нема. Але якою ціною, — задумливо мовив він, — дістанеться нам перемога над фашистами, не знаю. Послухав я виступ товариша Молотова і зрозумів, що не на один день заварилася ця каша… І все про Олексія думаю, як він там… Може, вже й живого немає… Будь вона проклята, ця війна, разом з фашистами!..
Звістка про війну не злякала Юрка. Він дивився на розгублених чоловіків, переляканих жінок, — і не міг збагнути, чого вони так хвилюються та переживають. Напали фашисти, ну й що? Наша Червона Армія скоро розгромить ворогів, і знову настане мир. Юрко хоч зараз згоден іти на фронт, лише б йому не відмовили. Подумки Юрко вже був разом з прикордонниками, з червоноармійцями, котрі зараз там, на кордоні, відбивали атаки фашистів. Він уявляв, як на нашу землю повзуть гітлерівці в круглих, приплюснутих зелених касках, повзуть, як вужі, тримаючи в руках зброю. А наші кулеметники нещадним вогнем косять їх, як бур'ян.
— Київ бомбили, — знову стривожено озвався Середа, — є вбиті й поранені, завдано шкоди заводам, житловим будинкам. Фашисти й через наше село пролітали, на світанку хвиля за хвилею йшли ворожі літаки.
І тільки зараз до Юркової свідомості дійшло, що всі оті літаки, які збудили його своїм незвичним гудінням і хмарою подалися на схід, були фашистські бомбардувальники. Вони летіли на наші міста, несли смерть і руїну. Як же їм вдалося перелетіти через наш кордон? Чому їх не зупинили наші винищувачі, зенітки? «Як же це так? — занепокоєно розмірковував Юрко. — Ворожі літаки зуміли долетіти до Києва? Де їхні аеродроми, а де Київ? Яку ж відстань довелося подолати фашистам, щоб досягти Жовтневого? Не менше семисот кілометрів від Прип'яті до державного кордону! А ворожі літаки безперешкодно пролетіли ще далі, вглиб нашої землі…»
Тут важко щось збагнути Юркові. Всі ці події сьогоднішнього дня — наче фантастичний, дивовижний сон. Підземелля, все там ніби в казці, а тут — війна!..
Тато якось лагідно взяв Юрка за руку:
— Ходімо хутчій додому, бо мама, мабуть, хвилюється, думає, куди це ми поділися.
Мати зустріла їх біля ґанку бліда, зосереджена. Вона ступнула батькові назустріч і припала йому до грудей, ледве стримуючись, щоб не заплакати.
Тато провів рукою по її чорних, дбайливо заплетених косах, сказав заспокійливо:
— Не журися, Маріє! Хіба нам уперше переживати таке лихо? А може, ще й затихне, може, провокацію фашисти влаштували.
— Війна, Василю, — приречено мовила мати, — справжня війна. Як тільки почула по радіо, зразу й побігла до клубу, а двері замкнені. Я додому, а вас і дома нема… Що ж воно тепер буде?..
— Що людям, те й нам. Не треба зарані журитися, — підбадьорював маму батько. — Не такий страшний чорт, як його малюють, і фашисту роги зуміємо обламати!
Ніколи Юрко не бачив матір такою схвильованою і розгубленою. Завжди спокійна, розважлива й лагідна, вона ніколи не сварилася за якісь дрібниці, як це буває в інших жінок. Тато завжди радиться з матір'ю, прийде з роботи і давай усе розповідати, що сталося за день. Та часто запитує:
— А як ти вважаєш, Маріє, я правильно вчинив, чи, може, треба було інакше?
Мати спокійно каже свою думку, ненав'язливо дає поради татові. А той спочатку з чимось, бува, не погоджується, щось заперечує, але врешті вони завжди зійдуться на чомусь одному. І Юрко звик радитися з матір'ю, бо вона вміє підказати, порадити, як краще повестися в тій чи іншій ситуації.
А сьогодні мама ледве стримується, намагаючись не показати свій переляк і розгубленість.
І тут Юрко відчув, яка страшна небезпека насувається на всіх людей, на його землю. Не так розумом, як серцем збагнув: іде страшне лихо…
Вранці наступного дня вся родина з острахом і надією поглядала на чорну тарілку гучномовця, чекаючи останніх повідомлень. А радіо все мовчало. Нарешті щось зашаруділо, і в кімнаті пролунав зосереджений голос диктора. Передавали зведення Верховного командування Червоної Армії. Фашисти наступали далі. По всьому фронту ідуть тяжкі оборонні бої. Фашистська авіація бомбардує наші міста. Диктор перераховував утрати фашистів, називав кількість знищених танків, літаків, гармат, розповідав про найзапекліші бої, що сталися на фронті вчора.
Тато уважно вислухав зведення, ще якусь хвилину посидів непорушно, а тоді кинув невизначено:
— Отакі наші справи!.. Вона вже йде, — батько обминув оте лиховісне слово «війна», воно страхало, додавало гіркоти.
— Що ж нам тепер робити? — ніби сама себе запитала мати. — Страшно й подумати, що нас чекає і коли цьому лихові може бути кінець?..
— До всього треба бути готовими, — стиха проказав тато. — Я — кулеметник, танкіст, підлягаю мобілізації в першу чергу. А зараз мені треба негайно поїхати в район.
— Чого тобі так терміново? — ще більше стривожилася мати.
— Є, Маріє, важливе діло, й насамперед його мушу вирішити. — І до Юрка: —Збирайся, підемо разом. По дорозі й поговоримо, бо нині тобі, Юрку, лишатися за старшого…
Мама також заквапилась на роботу. Вона завідує виробництвом у ткацько-вишивальній артілі «Червона ткаля». По дорозі батько зайшов до контори сповістити про свою поїздку в район, і вони з Юрком заквапилися до порома.
На березі Прип'яті було тихо і безлюдно. Тільки дядько Денис, як завжди, сидів на почорнілому вербовому пні і курив свою закіптюжену люльку.
— Що там за новини? — спитав він одразу.
— Тяжкі бої, лізуть фашисти, як сарана, — відповів тато.
— Забули вже вісімнадцятий, — загрозливо кинув дядько Денис. — Знову пруть. Нічого, натовкли їм у громадянську, і зараз за нами зупинки не буде. — Дядько Денис постукав люлькою по пеньку, вибив з неї попіл і говорив далі:
— Пам'ятаєш, Василю, як ми їх тоді колошматили? Дуже скоро забули німчики… Я сам кількох зарубав, а їхньому полковникові вухо відсік. А ще одному офіцерикові,— пригадував дядько Денис, — шаблею по голові кресонув. Пощастило йому тоді, кінь спіткнувся, і німець живий лишився, лише кров'ю заюшився. А жив він у панському палаці, в Зоряній кімнаті. Контрибуцію здирав з селян. Молодий був такий, а в'їдливий, як зінське щеня, це ж він звелів півсела шомполами сполосувати. Жаль, що втекли тоді, якась нечиста вивела німців болотами до залізниці. Чого доброго і ті недобитки нині припруться сюди… — Дядько Денис допитливо поглянув на тата. — А ти, Василю, куди, на той берег?
— Хочу з Юрком до знайомих навідатися і купити дещо треба… Не сьогодні-завтра мобілізація.
— Щойно парубків наших перевозив, — ніби із заздрістю мовив дядько, — добровольцями вирішили піти на фронт. Що то молодому, всі шляхи відкриті. А в мене нема вже сили. Не той зараз Денис Кудлаєнко, що був, не орудувати вже мені шаблею, як колись. Хіба що, не доведи до такого, коли німець до нашої місцевості прорветься, піду в партизани! Тоді я ще зможу в пригоді стати, навколишні болота, пущі, бори та діброви назубок знаю.
— Таке й скажете, — перебив дядька Юрко. — Як це фашисти зможуть до нас прорватися? Скоро наші так дадуть їм, що й у Берліні не сховаються!
Дядько Денис дружелюбно поплескав Юрка по плечу:
— Так я, хлопче, також такої думки! Буде фашист утікати, що й у Берліні йому не сховатися. Тут я з тобою цілком згоден. Тільки на війні, щоб ти знав, усяко буває. Не завжди до перемоги йдуть напрямець. Часом доводиться, хлопче, й круга давати.
Поволі пливе важкий пором через Прип'ять. Сталевий, мокрий дріт ніби прикипає до розгарячілих долонь, холодить їх, виринає з темних хвиль і знову пірнає в глибоку воду. Дядько Денис, тато і Юрко ритмічно, не поспішаючи, тягнуть шорсткий сталевий трос, спрямовують пором до протилежного берега. Нарешті він м'яко ткнувся у пологий берег і заколивався на пружних хвилях.
Години через дві вони були вже в райцентрі, біля будинку з червоної цегли, в якому знаходилося відділення міліції. Черговий на запитання, чи є товариш Вершина, розвів руками.
— Нема і ні сьогодні, ні завтра не буде. Коли щось термінове, звертайтеся до товариша Шарпинського. Зараз він лишився на господарстві. А ось і він…
У коридор вийшов високий нахмурений чоловік з густою рудою шевелюрою на видовженій, трохи гостроверхій голові. Чималий гачкуватий ніс звисав над тонкими, щільно стиснутими губами. Шарпинський звів холодні невиразні очі, запитав насторожено:
— Ви на прийом? Може, знову пропали продукти?
— Я хотів до товариша Вершини, — холодно відповів тато.
— Нема Вершини, — офіційним тоном сказав Шарпинський. — І скоро не буде.
Він повернувся до кабінету, щільно причинивши за собою двері.
— Тоді підемо в райком партії,— не відступався тато, — розкажемо про підземелля секретареві райкому.
У райкомі їх теж чекала невдача. Секретаря райкому партії терміново викликали до Києва.
На вулиці, біля магазину, стояла довжелезна черга. Люди розкуповували сіль, мило, сірники, цигарки, нитки, голки, казани й каструлі. Пішло на продаж і те, що роками лежало на складі.
У магазині тато купив хліба, оселедців, печива та цукерок.
Тут вони зустріли колишню Юркову вчительку Примак. Ще недавно Віра Миронівна жила в Жовтневому і викладала німецьку мову в місцевій десятирічці. Минулого року її перевели в район, призначили інспектором райвно. Вчителька підійшла до тата та Юрка, привітно поздоровкалася і запитала:
— Чого це ви забилися в наші краї?
— Треба було порадитися з лейтенантом Вершиною, — відповів їй тато, — а його немає. Зайшли до секретаря райкому — і він зараз у від'їзді. От і ні з чим повертаємося додому.
— Щось дуже важливе? — Віра Миронівна допитливо глянула на тата.
— Як вам сказати, — зам'явся батько, — може, й важливе, а може, й не дуже, хоча зараз такий час, що на кожну дрібницю мусиш зважати. Хотів дещо розповісти йому, як кажуть, довести до відома…
Разом вийшли з магазину на майдан.
— Нема лейтенанта, — довірливо озвалася вчителька і, притишивши голос, пояснила: — У Погребищанському лісі десант скинули. Хотіли, мабуть, підірвати залізничий міст, а їх помітили, подзвонили в район, підняли міліцію по тривозі.
— Про який десант ви говорите, Віро Миронівно? — недовірливо запитав тато.
— Про фашистський, — уточнила вчителька. — Німці вчора на світанку скинули. Одного диверсанта убили, захопили інструкції, зашифровані явки. Мене викликали перекласти ті документи.
— Дожилися! — гірко промовив тато. — У Погребищанському лісі — фашистський десант!
— Війна, Василю Івановичу, — очі Віри Миронівни гнівно блиснули, — а фашисти вороги підступні. От і сипонули диверсантів у тили наших військ.
— То правда, — зітхнувши, погодився тато.
— А це добре, що вас зустріла, — пожвавішала вчителька. — Є важлива розмова. І таке часом буває: думала про вашу родину, а тут дивлюся — ви в магазині. Ходімо до мене, поговоримо.
Учителька жила в невеличкому будинку в центрі селища. Віра Миронівна частувала їх чаєм і тим часом говорила:
— Ви люди свої, радянські, і розмовлятиму з вами відверто. Сьогодні вранці секретар райкому партії скликав нараду партійного та комсомольського активу. Становище на фронті досить складне. І кожен з нас повинен приготуватися до бою з фашистами. Зараз треба взяти на облік усіх, хто досконало володіє німецькою мовою. Отут я й подумала про вашого Юрка. Він розмовляє майже як справжній німець. Я скажу про Юрка Івану Петровичу, щоб він мав це на увазі. Є тут одна думка, але поки що про неї не варто говорити, треба радитися з лейтенантом. Я завжди в тебе вірила, Юрку… Можливо, тебе викличе Вершина…
Майже сімнадцять років прожив на квартирі у Берегових учитель німецької мови Карл Карлович Зоммер. Під час першої світової війни потрапив він у полон до росіян, а в час революції став червоногвардійцем. Пізніше інтернаціональною бригадою командував Віталій Примаков. Там тато і познайомився з кулеметником Зоммером. Перед Перекопом Карл Карлович виніс пораненого тата в безпечне місце, перев'язав, допоміг санітарам доставити його в госпіталь. Відтоді й подружився тато з цим німцем, колишнім шахтарем з далекого Руру. Після закінчення громадянської війни Зоммер заїхав у Жовтневе погостювати, попрощатися з татом. Сподобалось йому село, особливо припала до душі Прип'ять, бо Карл Карлович був завзятим рибалкою. Міг цілий день висидіти над річкою і не зводити очей з поплавка. І вирішив Зоммер залишитись у селі на березі Прип'яті. До нього приїхала дружина Августа Генрієтівна, і вони поселилися в Юркових батьків, зайняли вільну половину будинку. Карл Карлович заочно закінчив інститут і почав викладати німецьку мову в середній школі. У родині Зоммерів усі говорили по-німецьки. І вчитель часто казав Юркові:
— Учися, ти здібний хлопчик і можеш добре оволодіти німецькою мовою.
У Зоммерів двоє дітей — дочка Клара і син Альберт. Клара вчилася в інституті, Альберт ходив до школи разом з Юрком. Хлопці дружили, часто вибирались у ліс по гриби і на далекі озера ловити рибу. Біля Зоммерів Юрко добре вивчив німецьку мову, говорив з ними вільно. Та от недавно Клара, закінчивши медінститут, одержала призначення в Євпаторію і почала працювати в дитячому санаторії. Августа Генрієтівна наполягла, щоб переселитися до дочки, бо лікарі радили їй якнайбільше бувати на морі, лікувати задавнений ревматизм. Тепер від Альберта зрідка приходять листи, пише, що вони з батьком дуже скучають за селом, за Прип'яттю. Обіцяв улітку приїхати в гості. Після Зоммера німецьку мову почала викладати Віра Миронівна. Вона належно цінувала Юркові знання, хвалила за вимову, ставила його в приклад іншим.
А зараз мовилося про щось дуже серйозне. Віра Миронівна далі говорила тільки з батьком.
— Василю Івановичу, яка ваша думка про сільського аптекаря Сиволапа? — спитала вона тихо.
— Не подобається він мені,— одразу відповів тато. — Якийсь слизькуватий, фальшивий чоловік. Хоча можна подумати, що я зайве наговорюю на людину. Сиволап — герой, учасник громадянської війни, має заслуги перед революцією. Я сам бачив, як він під хутором Вишневим власноручно застрелив кількох бандитів.
— І в мене він не викликає довіри, — підтримала вчителька. — І в очі людям не дивиться, все кудись убік зирить.
— Щось скоїв цей Сиволап? — запитав тато.
— Ні, Василю Івановичу, — ухильно відповіла вчителька, — тут зовсім інше… Щоправда, не завжди, коли тобі не подобається хтось, то вже треба не довіряти йому чи зовсім зневажати. Та, скажу вам, мусимо бути пильними, бо наші вороги не дрімають. Навіть у вашому селі діють небезпечні злочинці.
— Які злочинці? — глянув на вчительку тато.
— Тут ось яке діло, — ще більше притишила голос Віра Миронівна, — зараз це вже й не велика таємниця. Протягом року запеленговано роботу ворожого передавача. Діяв він в районі Васильківських Дач. А тричі радіосигнали передавалися з палацу.
— Он воно що, — проказав тато, — і ви, Віро Миронівно, підозрюєте аптекаря Сиволапа?
— Ні,— заперечила вчителька, — про Сиволапа я заговорила зовсім з іншої причини.
— А може, з передавачем якась помилка? — засумнівався тато.
— Та ні, тут усе точно, — підтвердила Віра Миронівна. — Я кілька років тому закінчила курси радистів і допомагала тут товаришам, разом пеленгували ворожу рацію. А розповіла вам це, щоб ви взяли під нагляд палац. Зараз вороги активізуються.
А коли поверталися додому, тато занепокоєно казав Юркові:
— Днів через три знову навідаємося в район. Про підземелля треба доповісти Вершині або Коваленку. Тут справді затягується тугий вузлик. А що як ворожа рація працювала в підземеллі? І треба діяти так, щоб не сполохати цю небезпечну птаху…
Розділ третій ПАМ'ЯТАЙ, СИНУ!
На третій день після нападу фашистів батькові принесли повістку з військкомату. Ще через день о дев'ятій годині він повинен був з'явитися з речами на місцеву пристань. У хаті стало ще сумніше. Зажурена мати почала збирати потрібні речі, складала їх на столі, переглядала, запитувала батька, чи чогось не забула. Та ходила вона як привид, все валилося з її неслухняних рук. Тато пішов здавати комору, а Юрка попросив наловити риби і зварити юшку.
Юрко з вудкою подався на берег Прип'яті і примостився на поваленій вербі, верхів'я якої лежало під високими очеретами. Поволі колишеться на хвилях червоний поплавок, а Юрко й не бачить, думає про своє. Завтра в цей час тата не буде дома, прибуде пароплав і забере мобілізованих. Поїде тато — і хтозна, коли повернеться додому… І відчув Юрко, що в його житті щось наче обривається. Він ще не усвідомлював, що назавжди вже закінчувалося його дитинство, і не доведеться йому більше ганяти по вигоні босоніж, грати в «червоних» і «білих», ходити з товаришами в походи, брати участь у піонерських зльотах. А зараз страшно Юркові за тата, от якби разом з ним піти на фронт… Та не візьмуть його в армію, бо ще років немає.
Тихо несе свої хвилі Прип'ять. Їх плескіт ніби заколисує хлопця, до нього повертається рівновага. Прип'ять завжди додає людям спокою, сили, впевненості.
Любить Юрко свою річку. Ще маленьким, він пам'ятає, мама, йдучи прати, брала його з собою на берег. Юрко заходив у теплу воду і стежив за зграйками маленьких пічкурів. Коли Юрко бігав у воді, зграйки рибок шарахались від нього, але тут же поверталися, інколи натикалися на його засмаглі ноги, відскакували. Рибки, як і він, бавилися в м'якій ласкавій воді.
Чи є де ще красивіша річка за Прип'ять?! Правду казала бабуся Улита, що Прип'ять добра і щедра, бо всіх напуває цілющою водою і наділяє силою. Тільки й люди мусять любити свою річку, пильнувати, щоб вона не міліла, бо разом з нею мілітиме і їхня сила. І тато любить Прип'ять. Це ж він навесні та восени завжди саджає верби вздовж річки і Юрка бере з собою, щоб допомагав. Посадить деревце, прикаже задоволено:
— Рости, вербичко, і не мілій, річко!
Влітку Прип'ять спокійна і ласкава. А навесні річка зовсім інша — бурхлива і нестримна. Розливається широко і затоплює навколишні заплави, прибережні болота й ліси. Часом, як велика повінь, Прип'ять дістає і їхнього подвір'я, і тоді доводиться забирати худобу та іншу живність і переселятися до діда Захарка. Дідова хата стоїть на такому крутому узвишші, що ніяка повінь її не сягає.
Колись на цьому півострові, на якому тато поставив будинок, було зо три десятки хат. Але їхні господарі поступово перебралися в горішню частину села, куди не дістають повені. Залишилися тільки ті, хто не уявляв своє життя без Прип'яті. І Юрків тато теж не зміг одірватись від річки.
Коли відступала вода, мати наводила лад у хаті. І смішно було дивитися, як вона віником вимітає з-під столу та лавок вайлуватих раків. Вони чіплялись клешнями за нехворощ, повисали на ній, злякано ховалися у темних кутках. Мати часто казала татові:
— Чого ти прикипів до цього острова? Набридло мені раків вимітати. І піч через два-три роки доводиться перекладати. Перенесімо хату в село на сухе місце.
Тато слухав материні нарікання, добродушно запитував:
— Набридло тобі, Марійко, на острові жити?
— А що ж, не набридло! Вчепився за цей острів, наче рак у віник, і ніяка сила тебе відірвати не може.
— Та хіба ж тільки мене?
— А кого ж іще?
— Юрку, — питає тато, — ти хочеш забратися з Прип'яті?
— Ні, не хочу!
— І я не хочу, і Санько, і Галя, — перераховував усіх тато, — і моя дружина, Марія, не може жити без Прип'яті. Як же нам залишити цей острівець, коли вийдеш з хати — і чуєш, як річка тебе своїми чарами огортає? Невже ми покинемо луг, садок, криницю, наші верби? Чи, може, ти, Марійко, забула, як захоплювалася красою Прип'яті? Скільки ми з тобою над нею стежок протоптали?
Мати замовкала, бо й вона любила цей півострівець, ласкаву й голубу Прип'ять.
І дядько Денис любить Прип'ять. Навесні трактористи орали поле, і один з них, Корній Гава, став розорювати берег річки. Побачив дядько Денис ту шкоду, налетів на тракториста, мов той шуліка, почав соромити:
— Що ти, чоловіче, робиш? Чи ти розумієш, яку шкоду Прип'яті завдаєш?
— А мене попросили цю місцину зорати.
— Хто тебе попросив?
— Хто? Хто? Іван Скрипаль. Прихопи, каже, шматок берега, бо тут все одно земля гуляє, а я тут латку картоплі посаджу, хоч якась користь буде.
— Батько його лисий гуляє! Повертай трактор і більше до берега не наближайся. А то й тобі, і Скрипалю буде на горіхи за самоуправство.
Не знає Юрко, чи дісталося винуватцям на горіхи, а береги Прип'яті більше ніхто не розорював. Зневажає Прип'ять і колгоспний шофер Віктор Торба. Зажене свою машину в річку і починає мити. Побачить дядько Денис, а він з ранку й до вечора біля порома, підійде до Торби, гримає:
— Іди геть від річки! Чи ти не знаєш, що від бензину риба гине? Навіщо ти Прип'ять мазутом опоганюєш?
Торба вдає, що не помічає дядька Дениса, набирає у відро води і хлюпає на машину. Потім скоса позирає на Дядька Дениса, мружить свої вузькі, ніби прорізані осокою очі і насмішкувато промовляє:
— Ой ти, дядьку Денис, в чуже просо не сунь ніс!
Дядько Денис ще більше гнівається.
— Яке ж це чуже пресо? — сердито вигукує він. — Це ж наша Прип'ять. Народу належить, а ти її паскудиш. Совісті в тебе немає. Виводь машину, халамиднику, бо, слово честі, моя палиця походить по твоїх плечах.
Торба, почувши про палицю, похапцем кидає відр'о в кузов, залазить у кабіну, виводить машину на берег річки і на прощання гукає:
— Даремно гніваєтеся, дядьку, даремно. На наш вік і води в Прип'яті, і риби вистачить. І не варто так скипидаритися! Набридли всім ваші проповіді. І як тобі, мудрагель, хочеться з кимось посперечатися, то ти, дядьку, сам себе гризни за п'ятку! І по цій мові — бувайте здорові!
Машина рушила, задоволений Торба визирає з кабіни, дядько Денис ще довго гнівається, ображено бурчить:
— Ти бач, укуси сам себе за п'ятку! Нема ні честі, ні совісті в людини.
Червонястий поплавок давно вже занурився у воду, а Юрко задумався, то й не помічає. Знову тривогою війнула думка про батька. Завтра він попрощається з ними, з селом, з Прип'яттю…
Враз ліска натяглася, здригнулося затиснуте в руці замашне вудлище. Юрко притримав його, забрів у воду, почав поволі підтягати улов до берега. Велика і сильна рибина потрапила на гачок. І тут треба пильнувати, щоб, бува, не зірвалася. Невдовзі на піску забився сріблястий, мало не півметровий жерех. Пощастило. Не завжди трапляється такий улов. Правда, ще більшого жереха Юрко впіймав навесні позаминулого року. Поводила його тоді рибина — ніяк не хотіла даватися до рук. Добре, що нагодився тато, саме йшов додому обідати, допоміг витягти велетня-жереха на берег.
За годину у відрі плескалося ще десятків три окунців, пліток, пічкурів. На юшку цілком вистачить. Тепер можна б піти до палацу, провідати тата, хоча й заважати йому не варто. За день він мусить здати комору, клубні справи, розрахуватися. Спершу вирішив піти на пристань, може, зустріне когось з товаришів, дізнається про останні новини, а тоді до комори.
На півдорозі до пристані зустрів Івана Гончара. Той міцно потис Юркові руку, пригладив кучерявий розкошланий чуб і почав скаржитися:
— Не взяли нас в армію навіть добровольцями, всіх відправили додому. Сказали, ще рано. Спробували ми з Петром Солодовниковим на фронт пробратися. З-під Житомира повернули додому! Та я одержав направлення у винищувальний батальйон. Хоча це, звісно, й не фронт, а й тут робота знайдеться.
— У який батальйон? — не зрозумів Юрко.
— У винищувальний, кажу. — І почав пояснювати: — Будемо шпигунів і диверсантів ловити. Фашисти на світанку десант під Васильківськими Дачами скинули. Поїхали наші на облаву, а таких, як я, не взяли, бо всім не вистачає зброї. На весь батальйон двадцять гвинтівок і карабінів. Кому дісталася зброя — боєць, а кому ні — на кухні картоплю чисть. Обіцяють підкинути ще гвинтівок, і кулемет є. Командир батальйону, — розповідав Гончар, — директор школи Микола Павлович Федорчук. І штаб наш у школі.
— А хто в загоні? — поцікавився Юрко.
— Комуністи, комсомольці, активісти. А гвинтівки, з ними допризивники марширували, іржею покрилися. Вчора цілий день їх чистили, доводили до ладу…
Дуже хочеться Юркові розповісти про зброю, знайдену в підземеллі. Не дає йому спокою ця таємниця, аж груди розпирає. Та й нічого дивного. Спробуй витримати, коли знаєш отаку надзвичайну таємницю, а мусиш мовчати! Там же приховано кулемет, з сотню гвинтівок, патрони, гранати. Чи, може, сказати і попередити, щоб не виказував таємниці? Іван вірний і надійний товариш. Що як вони зараз через старі каменоломні зайдуть у підземелля і візьмуть з десяток гвинтівок? Ніхто нічого не помітить, і винищувальний батальйон одержить потрібну зброю. Можна буде прихопити й ящик гранат-лимонок. От здивується Гончар, як потрапить у кімнату, побачить рожеві шафи з такими цікавими книжками. Іван змалку дуже любить читати. Є в нього свої найдорожчі книжки. І ще хочеться Юркові перевірити, куди ведуть мідні зірочки, які тато помітив у кутку коридора. Мабуть, там є хід до панської скарбниці. Піти самому — страшнувато. А що як наткнеться на отого невідомого вовкулаку? Тоді живим із підземелля не вийдеш! А коли піти вдвох — певніше себе почуватимеш.
Юрко зітхає і відганяє від себе цю спокусливу думку. Не має він права розповісти про цю таємницю. Навіть матері не розказав про підземелля і сховану там бібліотеку. Мама так захоплюється книжками, читає завжди, як випаде вільна хвилина. Навіть на роботу бере книжки, читає дівчатам. Прийде до вишивальниць, роздасть їм роботу, підбирає заполоч і напам'ять читає вірші Шевченка, Некрасова, Пушкіна. Це ж мама привчила Юрка читати. Взяти б у підземній бібліотеці кілька книжок і подарувати матері. Правда, книжки можна буде взяти згодом, а зброя потрібна винищувальному батальйонові вже сьогодні.
— Слухай, Іване, — непевним голосом озвався Юрко, — я знаю, де сховано станковий кулемет «максим». Є там гвинтівки, карабіни, цинки з патронами…
— Де?! — стрепенувся Гончар. — Чого ж ти мовчиш і нічого не говориш? Де станковий кулемет?
— На дні проваль, що лишилися від Білої вежі. Тільки там зараз повно води.
— Ти звідки знаєш?
— Пірнав я в ті провалля минулого літа, — пояснив Юрко. — Шукав панську скарбницю і натрапив на кулемет. Його затягло мулом — одні колеса стирчать. Бачив я там і гвинтівки, шаблі.
— І ти нікому нічого не розповів?
— Татові сказав, — відповів Юрко, — а він мене вилаяв, наказав більше в ті льохи не потикатися, бо туди накидано чимало гранат, снарядів, їх біляки топили, як тікали від наших, і вони можуть вибухнути.
Іван ледве не танцював від радості.
— Як я раніше не додумався оглянути ті льохи! Там справді повинна бути зброя! А про кулемет ти часом не вигадав?
— Навіщо вигадувати?
— І то правда, — погодився Гончар. — Тоді зачекай мене, я зараз зберуся. Підемо і піднімемо кулемет.
Іван метнувся на подвір'я, забіг у повітку, викотив на вулицю двоколісний візок, вигукнув:
— Поїхали! Зараз подивимося, що там приховано. Дід Захарко мені недавно говорив, що пан Хоткевич, як тікав за кордон, залив підземні зали водою, потопив своє багатство, щоб нікому не дісталося.
Над затопленими льохами яскраво сяяло сонце. І все ж вода в них була темна і якась неприступна. Іван швидко роздягнувся, склав одяг під старим кленом і кинувсь у застояну воду. За ним слідом пірнув Юрко. Сонце ледве просвічувало товстий шар води. Хлопці, поволі пропливаючи над замуленим дном, побачили кілька гвинтівок. Невдовзі натрапили й на кулемет. Він ще більше замулився, і тепер у воді виднілися лише краєчки металевих коліс. Гончар схопився обома руками за ті колеса, поторсав їх. Над його головою, як над скафандром водолаза, піднімалися бульбашки повітря. Кулемет не піддавався, його міцно тримало важке, ніби спресоване, баговиння. Юрко кинувся на допомогу. Ледве вирвали кулемет з мулу. До нього було прив'язано дві цинки з патронами. Від зрушеного мулу вода стала ще темнішою. Як випірнали — прихопили по дві гвинтівки. Кинули їх на траву, а самі почали бігати по парку, щоб хоч трохи зігрітися.
— Німецька, — визначив Іван, оглянувши одну з гвинтівок, — і заряджена. А цей карабін — австрійський. Я зразу роздивився. І дві цинки з паторнами! Тепер живемо! Тепер можна просити Миколу Павловича, щоб і тебе взяли в батальйон, заслужив.
— Ти думаєш, візьмуть? — недовірливо запитав Юрко.
— Візьмуть не візьмуть, а попросити можна! Та що тут думать, без сумніву візьмуть! Це ж ти розповів, де сховано кулемет! Зараз піднімемо його, прочистимо, а потім відвеземо в штаб.
Іван розкрутив дріт. Один кінець прив'язав до стовбура старого клена, другий міцно тримав у руці. Довелось знову пірнати. Пісок осів на дно, вода просвітліла, і Гончар швидко почав обкручувати кулемет дротом. Знову піднялися на поверхню і знову прихопили по дві гвинтівки.
Хвилину перепочили, віддихалися і почали витягати кулемет. Мокрий дріт вислизав з рук, боляче врізався в долоні. Нарешті з води виткнулося тупе замулене дуло, а незабаром кулемет стояв на траві.
Іван обмацував знахідку, відкривав цинки з патронами і радів, як мала дитина.
— Пощастило нам, кулемет справний, тільки треба його почистити, відшкребти від іржі та мулу! Давай ще пірнемо і пошуруємо по тих льохах.
На дні провалля знайшли ще сім гвинтівок, цинку з патронами, три обрізи і три шаблі.
Юрко замерз у холодній воді. Він знову бігав, намагався хоч трохи зігрітися. Потім хлопці склали зброю та набої на візок, прикрили їх старою рядниною і відвезли знахідки до Гончара в повітку. Іван наносив у великі ночви води, поставив у них кулемет і заходився очищати його від баговиння. На щитку почала проступати зелена фарба.
…Юрко пішов до комори, сів на ґанку й терпляче чекав, поки батько звільниться. Повернулися додому, коли вже почало сутеніти. Мати зварила юшку, понасипала повні миски, запросила вечеряти. Мовчки посідали за стіл, мовчки поїли. Тихо в хаті. Тільки й чути, як вицокують невтомні ходики, наближають хвилину розлуки.
Мати прибрала зі столу, швидко помила посуд. Потім, журно поглянувши на тата, сказала:
— Приготувала тобі все, що треба, поскладала в речовий мішок. Мабуть, ще треба перевірити, чи нічого не забула. Що не роблю, а воно все з рук валиться!
— Ще перегляну, — озвався тато, — а зараз сідай, Маріє, поговоримо, порадимося, подумаємо…
Тато взяв на руки Санька, біля нього сіла мати, старша сестра Галя, Юрко.
— Діти мої, дружино моя вірна, — задумливо промовив тато, — от і настав час, коли довелося нам розлучатися. Як не хотіли про неї й думати, а прийшла на нашу землю війна. Завтра ми розстанемося, але будемо сподіватися на краще, я повернуся до вас… Фашисти й далі наступають, війна, видно, не на один день. Хто знає, може трапитися, що вона докотиться й до наших місць. І цього, сказати правду, я найбільше боюся.
Санько, набігавшись за день, засинав у тата на руках. Батько підвівся, обережно поклав малого в ліжко, накрив його, поцілував у щоку і знову сів біля столу.
— Що ж я можу сказати вам на прощання, Юрку і Галю? Хочуть у наших людей одібрати щастя. І за нього йде смертельна боротьба. Може так статись, що доведеться важити життям, вибирати, якою дорогою йти в ньому — чесною чи нечесною. Хочу, щоб мої діти й далі йшли чесною дорогою. Треба триматися гурту із порядними людьми і стояти за правду. Хай каміння з неба падає, а все одно за правду стійте. Бо не може бути людина щасливою, якщо її душу шашіль почав точити, якщо вона заплямує себе. У нашому роду ніколи не було ніякої покручі. І ви ніколи не шукайте в житті манівців, бо вони заводять у гниле болото. Завжди в складних випадках розумом і серцем слухайте Батьківщину. І будьте їй вірні до кінця. Треба вміло відстоювати свою землю, свою честь, протистояти будь-якому ворогові.
Замовк тато. Замислився, подивився на всіх, ніби він у чомусь був перед ними винен.
— І прошу вас, слухайте маму, допомагайте їй. І завжди з нею радьтеся, бо вона найрідніша вам людина на світі. Санька доглядайте, бережіть, він же в нас найменший… Я тим часом повоюю.
Юрко відчував, як у горлі в нього щось лоскотало, стискало подих.
— Тату, візьми й мене, чуєш? — незчувся, як кинувся до батька, обхопив руками за міцну, засмаглу шию. — Будемо разом бити фашистів. Я зумію! Мову їхню знаю, у розвідку ходитиму!
Тато підняв Юркову голову, сказав ласкаво:
— Не можна, Юрко, ще не підійшли твої роки. А війна — це не жарти… Тобі й дома поки що вистачить клопоту, сам розумієш. — Погладив Юрка по голові, підбадьорливо всміхнувся: — Син червоного козака мусить триматися геройськи!.. А зараз давайте перепочинемо, бо завтра треба рано вставати.
Пішла спати Галя. Мати вийшла в комору взяти ще щось батькові на дорогу.
Тато ще раз пильно поглянув на Юрка, ніби зважував, чи можна довірити йому якесь надто важливе діло.
— Недаремно, — почав він, — Віра Миронівна згадала під час нашої зустрічі про твоє, Юрку, знання німецької мови. Приїздила вона сьогодні в село, пропонувала й мені лишатися в підпіллі.
— У якому підпіллі? — здивовано запитав Юрко.
— Це якщо фашисти дійдуть до Прип'яті,— тихо пояснив батько, — на той випадок райком партії думає про підпілля, підбирає людей. Під час петлюрівщини та денікінщини я трохи був у підпіллі.
— І що ж ти відповів?
Тато трохи помовчав і впевнено сказав:
— Моє місце на фронті. Я — кулеметник, танкіст. І тут нема чого довго думати. А от тобі, Юро, можливо, доведеться допомагати підпільникам. Тримайся Івана Петровича Вершини, слухай його поради. Завтра проведеш мене і підеш у район. Лейтенант чекатиме тебе у міліції о п'ятнадцятій годині. Палац може ще стати підпільникам у великій пригоді. Обов'язково треба впіймати того, хто знає таємницю підземелля.
Тато прикрутив гніт лампи і мовив:
— Іще, Юрку, в бабусиній скрині лежать папки з прадідовими документами. Я на них не звертав особливої уваги, бо написані вони нерозбірливо, та й був певен, що всі ті креслення та схеми давно застаріли. Тепер же, коли ми побули в підземеллі, думка моя щодо них змінилася. Колись давно мій дід запевняв, що в них є якась важлива таємниця, тільки він не знає, з якого боку до неї підступитися. Дід був не вельми грамотний, хоча і вважався неперевершеним ковалем. А показувати ті папери комусь боявся, щоб не дізнався пан Хоткевич. Може, й справді є якась таємниця в тих старих пергаментах і паперах? І про них розкажи Вершині…
Вранці всім селом проводжали мобілізованих. На полі, від самої пристані, крутими хвилями переливалася на вітрі дорідна пшениця. Вона тихо шерхотіла, ніби кланялася людям й запитувала їх здивовано та розпачливо: «Куди ж ви йдете, навіщо мене лишаєте? Ви ж мене посіяли, виростили, он яка я гінка видалася, яке маю ваговите колосся. Скоро вже дозрію, і мене треба буде збирати, давати лад урожаєві… Хто ж тепер жнивуватиме?»
Ідуть чоловіки та парубки на війну, а дома стільки всього лишається незробленого, не доведеного до кінця. І кожен відчуває, розуміє, що, може, востаннє йде цією знайомою з дитинства польовою дорогою. Юрко ступав поруч батька. Ніс речовий мішок і міцно тримав батька за руку, боячися відпустити. Підійшли до пристані. Тихо схлипували жінки, тулилися до чоловіків, припадали до синів, просили їх берегти себе, наказували скоріше повертатися додому. Неподалік озвалася гармошка і тут же змовкла, бо пролунала команда шикуватися. Чоловіки, парубки почали похапцем прощатися, пригортати дітей, жінок, дівчат. Батько поцілував маму, сказав:
— Тримайся, Маріє! Бережи дітей!
Потім попрощався з дітьми, швидко став у стрій. Знову пролунала команда, і мобілізовані по хисткому дощатому трапу рушили на пароплав. Тато поставив речовий мішок на підлогу, схопився за поручень і мовчки дивився з палуби на свою засмучену родину. Невдовзі на пароплав зійшли всі мобілізовані, забрали трап. Над Прип'яттю прокотився густий, басовитий гудок. Пароплав поволі почав відходити від берега, розвернувся на глибокому, зупинився на хвилину навпроти пристані. На палубі стояли чоловіки, махали руками, кашкетами, щось гукали, але вітер доносив лише уривки слів.
Батько подався вперед, невідривно дивився на своїх у натовпі на березі. Поруч нього видніється кремезна постать коваля Максима Середи. На березі стоїть вся його родина, тітка Варка і дев'ятеро синів і дочок. Нема лише старшого сина, Олексія, він десь там, у Бресті. Це вже втретє тато з Максимом Середою разом рушають на війну. Спершу забрали їх молодими парубками на першу світову, і вони довгі чотири роки гибіли в окопах від куль, голоду й холоду. Повернулися з революцією на часину додому і зразу ж гайнули до червоних козаків, до Віталія Примакова. І знову довелося воювати довгих три роки з біляками та інтервентами. Тепер вони знову, втретє, йдуть на війну з фашистами.
У Юрка котяться по щоках гарячі сльози. Важко розлучатися з татом, страшно й думати про ту небезпеку, яка чекає його там. Тато найкращий Юрків друг і порадник. Завжди він йому допомагав, учив. І не було такого випадку, щоб вони не порозумілися між собою. Ніяково Юркові плакати на людях, але тут сльози на очах в усіх.
Юрко стояв як скам'янілий, тримав за руку заплаканого Санька і мовчки дивився на пароплав, який на очах ставав усе меншим і меншим. Галя голосно схлипувала, витирала хусточкою заплакані очі. І тільки мама не плакала, очі в неї були сухі, ніби виболені. Вона, завжди привітна, весела, за ці дні дуже змінилася, обличчя в неї стало надто зосередженим, тривожним і водночас рішучим.
Потім все на кораблі злилося в одну темну пляму — і вже не видно на палубі ні чоловіків, ні човна, що стояв прикритий брезентом на високому борту. Пароплав танув на очах, перетворювався на невеличку, ледь видиму цятку. Та ось і вона зникла в голубому тремтливому мареві. Тільки дим, як прозора, невеличка хмарина, все ще снував на обрії. Невдовзі вітер розвіяв чорно-сині смугасті пасма, і не стало ніякого сліду від пароплава.
Юркове обличчя вже було сухе, і він перевів погляд на своїх. Дивлячись на відразу постарілу матір, на Галю, на малого Санька, хлопець боляче відчув, що прийшло страшне, ще незнане горе, і це тільки початок великого і кривавого лиха. Але водночас Юрко збагнув, що ось одразу на нього лягає відповідальність за Санька, Галю, матір. Тепер він мусить стати їхнім захисником і порадником.
Першими ознаками війни тут, у Жовтневому, були тільки сумні й мовчазні постаті жінок і дітей, котрі щойно провели на фронт своїх рідних. А десь там, на заході, вже палають міста, села, сунуться по нашій землі танки фашистів. Щоправда, й на берегах Прип'яті, десь у лісах, шастають ворожі диверсанти, казала ж Віра Миронівна, що гітлерівці скинули десант в Погребищанському лісі, а Іван Гончар розповідав про фашистських диверсантів на Васильківських Дачах. І в їхньому селі затаївся ворог. Він знає таємницю замку і звідти, очевидно, вів радіопередачі. Треба негайно встановити, хто це там господарював, хто залишив газету з підкресленнями червоним олівцем, зберігає там зброю. Сьогодні піде Юрко в район, розповість лейтенанту Вершині про підземелля, виконає татове доручення. Треба якнайскоріше забрати звідти зброю і впіймати того вовкулаку, який внадився в підземелля.
Розділ четвертий НЕПЕРЕДБАЧЕНІ УСКЛАДНЕННЯ
Берегові мовчки поверталися додому. Зайшли на своє подвір'я і нерішуче зупинилися перед ґанком, не зважуючись зайти до хати. Зараз вона здавалась непривітною, спорожнілою. Не було батька…
Мати підійшла до Юрка, обняла і, як маленькому, витерла сльози.
— Не плач, Юро, не треба. Будемо чекати нашого тата, і він повернеться. Я вже проводжала його колись на громадянську, і він повернувся додому живий і здоровий.
Мати торкнулася Юркового чола і скрикнула:
— Ой, лишенько, та ти ж увесь гориш! Як же я зразу не помітила… Лягай, треба поміряти температуру.
Температура справді була висока, і мати докорила Юркові:
— Мабуть, знову купався в ставку і застудився. Покличу Оксану Василівну, хай огляне тебе…
Фельдшерка Оксана Василівна працює в Жовтневому вже років з двадцять. Юрко дуже шанує цю жінку, під час громадянської війни вона була медсестрою в Червоній Армії.
Фельдшерку в селі поважали, бо до людей вона була добра, чула, не було жодного випадку, щоб Оксана Василівна не допомогла хворому.
Юрко повертався в ліжку, важко зітхав, отак несподівано застудитися. Дуже холодна вода в затоплених льохах. У парку багато дерев, вони затіняють льохи, і вода в них майже не нагрівається. А з Іваном вони таки довго бовталися в тій ковбані. Але ж і зброї дістали чимало. Буде тепер у батальйоні станковий кулемет і гвинтівки зараз не зайві.
Ось до хати зайшла з мамою й Оксана Василівна. Довго вона слухала Юрка, то до грудей, то до спини прикладаючи холодну трубку. Її русяві, аж золотисті брови хмурились, і нарешті вона запитала:
— Де ж це ти, Юрку, вмудрився так застудитися?
Юрко промовчав, не будеш же розповідати, що пірнав на дно затопленого підземелля, довго кис у холодній воді.
— Боюсь, — продовжувала фельдшерка, — коли б не було запалення легень. У боку коле?
— Коле…
— Треба ставити банки, — порадила матері,— а потім побачимо, може, доведеться везти в район і в лікарню класти.
Оксана Василівна дістала з сумки коробочку, поклала її на стіл, сказала:
— По одній таблетці тричі на день. Пити гаряче молоко, чай з малиною та липовим цвітом і лежати, поки не спаде температура. Завтра вранці зайду.
Оксана Василівна пішла, а Юрко випив ліки і заснув. Прокинувся він аж увечері наступного дня. Біля нього сиділа змарніла мати і прикладала до чола холодний компрес. Побачивши, що Юрко прийшов до тями, стривожено запитала:
— Як ти себе почуваєш, голова не болить?
— Не болить, мамо, — кволим голосом відповів Юрко, — тільки боляче дивитися, очі ніби запорошені. І в грудях трохи поболює, але загалом краще…
— Температура в тебе була висока, ледве збила компресами.
— Що там на фронті, мамо, — нетерпляче запитав Юрко, — не прогнали наші фашистів?
— Недавно передавали, — ухильно відповіла мати, — що тривають тяжкі бої, Червона Армія стримує наступ фашистів. — Мати поправила подушку, дбайливо прикрила Юрка ковдрою:
— Ти не хвилюйся, відіб'ють наші фашистів.
Потім Юрко пив гаряче молоко, ковтав зелені таблетки.
— Дід Захарко приходив, — все розповідала мама, — приніс зілля, казав, що твою хворість від нього як рукою зніме. Я вже поставила зілля паритися в піч. І Оксана Василівна приходила, слухала, нема, каже, в тебе запалення, а тільки сильна простуда. Доведеться з тиждень полежати. — Вона допитливо поглянула на Юрка, запитала: — Де ж це ти так застудився? І Гончар заслаб. Поклали в лікарню з запаленням легенів. Чи не разом, бува… ви розживалися на такі болячки?..
— У льохи пірнали, — признався Юрко, — в ті, що під Білою вежею…
— Чого ж ви туди пірнали? — здивувалася мати.
— Зброю шукали.
— Яку зброю?
— Кулемет там лишився, гвинтівки — ми й дістали їх. А вода холодна в затінку.
— Марив ти цілу ніч, — злякано мовила мати, — аж слухати було страшно. Все про підземелля говорив, про Тимофія Кушніра, розіп'ятого на кам'яній стіні, про якийсь портрет молодої дівчини у волошковому вінку, про шафи з книжками… І кликав тата… Пригадалися тобі бабусині розповіді.
Прохворів Юрко цілий тиждень і ледве діждався довгожданого дня, коли Оксана Василівна дозволила вийти з хати.
— Тільки, козаче, — попередила, — побережися. Поки що не купайся ні в Прип'яті, ні в проваллях!
Юрко вийшов на ґанок. Паморочилася голова, ноги ніби й не свої, ватяні. Перем'яла хвороба, перепалила, як сама хотіла. А Іван Гончар і досі в лікарні, вичухується після того купання.
Раптом з-за паркану висунулася білява голова Володі Карпенка. Володя — сусід і один з найвірніших Юркових друзів. Він не раз провідував хворого товариша, хоч лікарка нікому не дозволяла заходити в кімнату до Юрка. Володя підбіг до Юрка і радісно потис йому руку.
— Здоров! Очуняв? — І не чекаючи відповіді, почав розповідати: — Тут у селі таке робиться, що й в кіно такого не побачиш! Через Прип'ять і вдень і вночі йде військо — танки, гармати, піхота. І зараз під вербами стоїть колона танків Т-34! Під Озерським лісом — польовий аеродром. На ньому базуються винищувачі — «яструбки». Учора через Прип'ять йшла артилерія.
— Як же вона могла йти через Прип'ять? — недовірливо запитав Юрко.
— Через Прип'ять, — ствердно відповів Володя.
— І не потонула? — сумнівався Юрко.
— Як же вони могли потонути, — стенув вузькими плечима Вовка, — як через річку наведено переправу?
— Яку переправу?
— Хіба тобі нічого не говорили про переправу? — недовірливо запитав Володя. — І взагалі нічого не розповідали?
— Ні, хвороба ж…
— О-о! Через річку від одного берега до другого проклали довжелезний міст з понтонів. Це такі величезні коробки. І кожна така коробка… — Вовка запнувся, шукаючи, з чим її можна порівняти. — Як невеличкий хлівець. У ній можна поставити кілька коней або корів. По тому мосту йде армія. За ці дні стільки всього набачились, що про все й не розкажеш. І біженців повно в селі.
— Яких біженців? — не зрозумів Юрко.
— Звідти, де фашисти наступають, — пояснив Володя. — Захопили частину України, взяли Львів.
— Не може бути! — вигукнув Юрко.
— Як це не може бути? — образився Вовка. — По радіо передавали, я сам чув. От люди й рятуються від окупантів, відходять у тил.
— А де зараз фронт? — перебив товариша Юрко.
— Під Дубно, — відповів Вовка, — є таке місто неподалік кордону. Фашисти бомблять наші міста, а наші збивають ворожі літаки. Під селом Грибарі наші винищувачі збили «юнкерса», я сам бачив, ходили з хлопцями дивитися. На переправі,— не вгавав Володя, — стоять зенітки, охороняють понтонний міст. І взвод червоноармійців. У шкільному тирі бійці вчаться стріляти. Я вже теж двічі стріляв з гвинтівки. Правда, промазав. Як не цілився, а воно пішло в молоко! Там я назбирав повну кишеню гільз.
Вовка дістав жменю блискучих гільз, простягнув Юркові:
— Бери! У мене ще е обойма патронів, знайшов у тирі. Якби гвинтівка, то можна було б постріляти. Якщо ти вже здоровий, ходім у тир, попросимо в яструбків гвинтівку, постріляємо.
— У кого? — не зрозумів Юрко.
— У яструбків! Ти й цього не знаєш, — співчутливо похитав головою Володя. — Так називають бійців винищувального батальйону. Вони ходять у шкільний тир, учаться стріляти.
Вовка дістав з кишені блискучий електричний ліхтарик, подав Юркові, похвалився:
— Трофейний! Промінь б'є на три, чотири метри. Як хочеш, світи червоним, зеленим, синім. Цей ліхтарик належав ворожому диверсантові, а командир винищувального батальйону Микола Павлович подарував його мені за спостережливість.
Юрко розглядав ліхтарик, на якому по-німецьки було написано «Люфтваффе». Під цим написом чимось гострим було видряпано: «Курт Дітер». Сумнівів не було — ліхтарик трофейний і належав ворожому диверсантові.
— А за яку спостережливість? — здивовано запитав Юрко.
— Довго розказувати, — недбало махнув рукою Вовка і похапцем почав розповідати. — Тільки знай, це військова таємниця. Про це нікому ні слова! Командир батальйону заборонив про неї говорити. Але ти мій друг, у нас усе разом. І я тобі, Юрку, вірю. Позавчора я був у справжньому бою.
— Ти? — здивувався Юрко. — У якому бою? Хіба ти був на фронті?
— На фронті не був, — відповів Вовка, — а в бою брав участь. Позавчора прочісували Стрілецький ліс, виловлювали ворожих диверсантів. Перевірили старі каменоломні, обдивилися кожну виробку. І знаєш, що ми знайшли в лісі?
— Ні. А що?
— Ворожу схованку. А в ній автомати, харчі, парашути, ракетниці з ракетами. І знаєш, хто натрапив на ту схованку?
— Хто?
— Я! — гордо мовив Вовка. — Ніхто не помітив, усі пройшли мимо, а я наступив на суху глицю й зразу відчув — земля порушена. Хтось її недавно копав. Я почав копирсати пісок руками, а під ним матерія. А то — парашути. Відкинув їх, а під тими парашутами п'ять автоматів і гранати з дерев'яними ручками, міни, шоколад, ракети! І документи. Я бігом до Миколи Павловича, розповів йому, він і наказав мені: «Мовчок. Ти нічого не бачив, ніякої схованки не знаходив».
— А далі що було? — нетерпляче питав Юрко.
— Забрали речі, знайдені в тому тайнику, а мені командир подарував ліхтарик і плитку шоколаду. Так я шоколад і ліхтарик приніс тобі, щоб ти хутчій одужував.
Вовка дістав з кишені плитку шоколаду, віддав Юрку.
— Хай тобі буде, — збентежився Юрко, — навіщо ти мені все віддаєш?
— Скоріше одужуй, — відказав Вовка, — а шоколад, кажуть, дуже корисний після хвороби.
Юурко слухав Володю, вірив йому і водночас сумнівався бо дуже вже неймовірним здавалося почуте.
— Дякую, Володю, — розчулено мовив Юрко, крутячи в руках ліхтарик, — щиро тобі дякую!
— Нема за що, — недбало кинув Вовка, сказав так, ніби він тільки те й робив, що все своє життя дарував друзям трофейні ліхтарики. — У мене ще одна новина. Він похапцем розстебнув піджак. На блискучому шкіряному паску висіла плеската фінка в металевих піхвах.
— Микола Павлович подарував, — пояснив Вовка. — Цей кинджал в тайнику знайшли. Гострий, як бритва. На руків'ї дві літери «СС». Виходить, що в Стрілецький ліс скинуто есесівський десант.
— Коли ж ти у бою був? — запитав Юрко.
— У той день, як знайшли тайник. А почалося все це раніше. Минулої середи над лісом кружляв ворожий літак. Він і скинув десант. Уранці на диверсантів наткнувся лісник Григорій Мороз. Пішов він в обід і поблизу Сорочачого урочища побачив п'ятеро військових — троє червоноармійців, четвертий молодший лейтенант, а п'ятий майор. Зараз у лісах багато військових, і цих лісник не прийняв би за диверсантів, якби в отому «майорі» не впізнав пана Хоткевича.
— Самого пана Хоткевича?! — вигукнув Юрко.
— Отож, власника палацу, — пояснив Володя. Лісник не подав виду, що впізнав Хоткевича, розповів, як їм краще добратися до села, а сам у сільраду, доповів про диверсантів. Підняли наш батальйон, приїхала міліція…
— І лейтенант Вершина був у селі?
— Ні, був молодший лейтенант Поух, він минулого літа керував стрілецькими змаганнями. І червоноармійці допомогли. Влаштували в Кремінному лісі облаву.
— І ти був на тій облаві?
— Авжеж був. Тільки командир наказав мені лишатися в штабі, на господарстві. А я не послухався і побіг за яструбками. Під Льольчиним озером оточили наші диверсантів. Ті довго відстрілювалися, бо в них автомати і гранат десятків три лишилося. Як пошпурить фашист гранату — земля стає дибки, осколки так і хурчать над головою.
— Ну і що, захопили диверсантів?
— Ні, спершу оточили, — Вовка окреслив перед собою коло, — а потім перестріляли. Правда, чотирьох убили, а п'ятий втонув у Льольчиному озері. Пірнув і не виплив. І той п'ятий був пан Хоткевич. Я сам бачив, як він з обриву плюхнувся в озеро і каменем пішов на дно.
— Треба було гранату кинути на те місце.
— Кидали, — махнув рукою Вовка, — і не одну. Пропав пан Хоткевич, і собака не гавкнула. Так про нього дядько Денис сказав.
— А як врятувався?
— Ні,— впевнено відказав Вовка, — ніяк не міг він урятуватися. Там глибоко і ніде поблизу нема ні очеретів, ні верболозу. А гранати все дно збурили. Не виплив диверсант, мабуть, його трясовина засмоктала.
— А ти зблизька диверсантів бачив?
— Бачив. Аж коли почалася перестрілка, Микола Павлович помітив мене, вилаяв, схопив за комір, відтяг за стовбур дуба і наказав лежати й голови не підводити. Пообіцяв за самоуправство вигнати з батальйону. Наші забрали зброю, захопили рацію, що нею фашисти зі своїм штабом перемовлялися.
— Так ти й лежав під дубом?
— Авжеж, лежав, — Вовка довірливо зиркнув на товариша. — Ти думаєш так просто в бою? Як почалася стрілянина, а особливо, як неподалік граната вибухнула, я геть перелякався. Всередині все так і похололо. Ну, думаю, кінець! Двох червоноармійців убило, а трьох поранило. Хоробро червоноармійці билися з фашистами, а я — злякався. Після бою дядько Денис сказав мені: «Попервах завжди буває страшно, а потім — звикаєш. І вже не так лякаєшся».
Юрко захоплено поглядав на товариша — Вовка, хоча й лежав під дубом і тремтів з переляку, вже бував у справжньому бою.
Володя застебнув піджак, нагадав Юркові:
— Ти ж гляди, нікому нічого не розповідай, бо буде мені від командира на горіхи за розголошення військової таємниці, зразу відчислять з батальйону. А як я міг тобі про все не розповісти, коли ти мій друг і хворий? Якби ти не застудився, то ми разом були б з тобою в нашому батальйоні.
— А хто ще в яструбках? — запитав Юрко.
— З малолітніх я один. А хлопці на переправі. Там роботи всім вистачає. Іван Гончар зараз у лікарні, хворіє запалення легенів. Він дістав з дна затоплених льохів кулемет і гвинтівки, привіз ту зброю в штаб — і захворів. Дуже холодна вода в тих льохах. Джерельна.
— Кулемет стріляє?
— Дядько Денис почистив його, і зараз кулемет діє. Учора вперше стріляли з нього, дали чергу по мішені. Так з неї одні клапті лишилися. Кулемет — це не жарти! За хвилину — п'ятсот пострілів.
Не кажучи більше ні слова, Володя несподівано перестрибнув через паркан і зник серед зелених верб, які росли вздовж вулиці.
Юрко довго сидів на ґанку, грівся на сонці, обмірковуючи почуті новини. Війна наближається до села. Навіть в Стрілецький ліс, на береги Льольчиного озера проникли ворожі диверсанти. І пан Хоткевич з'явився в селі, приповз, як та змія, до свого гніздовища. Мабуть, думав пан Хоткевич потрапити в своє підземелля, та потонув у Льольчиному озері. Туди йому й дорога! Цікаво, чому фашисти скинули десант неподалік їхнього села. Нема тут ні залізниці, ні складів, ні якихось важливих військових об'єктів. Чи, може, диверсанти задумали знищити переправу? Але що вони можуть вдіяти, коли вона так надійно охороняється! А Володя виявився хоробрим хлопцем і справжнім другом.
Юрко заходився включати і виключати ліхтарик, запалював то червоне, то синє, то зелене світло. Таким ліхтариком легко подавати будь-які сигнали. А Вовка нічого не приховав від Юрка, навіть довірив військову таємницю, бо вважає його вірним і надійним товаришем. А він, Юрко, промовчав, нічого не розповів про підземелля. Сам випитав, вислухав, а другові жодним словом не прохопився про свою таємницю. Треба, мабуть, було б і Вовці все розказати. Але ж татів наказ… Тільки ж як добратись до лейтенанта Вершини? До району п'ятнадцять кілометрів, чи здатний він після хвороби на таку мандрівку? І хтозна, чи лейтенант буде на місці. Може, піти в сільраду, подзвонити в міліцію і викликати Вершину. Тільки й це не дуже годиться. Почне Юрко дзвонити в міліцію, і зразу по селу піде: «Береговий щось знає, він викликає Вершину…» Краще ще трохи зачекати, очуняє за днів три — і в район.
Минуло ще два дні. Юрко зовсім одужав і зібрався зранку йти в район. Якщо не застане Вершину, то попросить Віру Миронівну переказати, щоб, не гаючи жодної години, приїхав у Жовтневе, бо є надзвичайно важливе діло. Все це буде завтра. А зараз уже можна піти на пристань і подивитися на той понтонний міст, про який так захоплено розповідав йому Володя.
Розділ п'ятий ЗУСТРІЧ У ПІДЗЕМЕЛЛІ
На березі Прип'яті творилося щось неймовірне. І справді, ні в якому кіно Юрко не бачив стільки автомашин, гармат, танків. Справжні танки стояли під розлогими вербами, а біля них метушилися молоді, засмаглі танкісти. Один з них старанно виводив на башті напис білою фарбою «За Батьківщину!». Юрко як зачарований дивився на могутні сталеві машини. Це були знамениті Т-34. Про них розповідав у школі Іван Соломаха, показував знімки.
А через Прип'ять перекинувся широкий міст, і по ньому нескінченним потоком рухалися техніка, колонами піхота.
Біля переправи на узвишші стояв командир, стрункий, широкоплечий, з відкритим і водночас суворим обличчям. На правій щоці темніла невелика чорна родимка. Засмаглу, міцну шию облягав підшитий білий комірець зеленої гімнастерки. На петлицях у командира три шпали. Підполковник. Командира з таким високим званням Юркові ще ніколи не доводилося бачити. До нього часто підходили військові, віддавали честь, щось доповідали і тут же поверталися до своїх справ. На широких грудях у командира орден Червоного Прапора.
Та ось підполковник помітив Юрка і, простягнувши йому флягу, попросив:
— Хлопче, принеси води напитися.
Юрко метнувся до криниці, налив у флягу берестяним кухлем джерельної води, приніс підполковнику. Той напився, подякував і тут же забув про хлопця.
На переправі Юрко зустрівся зі своїми товаришами — Вадимом Грищенком, Сергієм Бондаренком, Славком Олефіренком, Степаном Грицаєм, Валерієм Зазірним. Хлопці допомагали червоноармійцям, підносили воду до кухонь, чистили картоплю, рубали дрова. А попід вербами справжній тобі базар: польові кухні, підводи, машини, біженці. І поруч зенітки попіднімали довгі жерла, насторожено стежать за чистим високим небом.
Біля старої обгорілої верби Юрко вгледів Володю. Той ходив зажурений, похмурий, як чорна хмара. Побачив Юрка, сказав:
— Відступають наші, ідуть за Прип'ять. Фашисти до Житомира підійшли, намагаються вийти до Києва. Якщо їх не зупинять, то незабаром можуть і до нас прорватися.
— Чого ти тут ходиш? — запитав Юрко. — Ти ж повинен був йти на облаву з яструбками, ловити диверсантів біля Грибарів.
— Кінчилася моя служба, — ображено кинув Володя, — вигнали. Добре, хоч по шиї не дали!
— Хто? — не повірив Юрко.
— Микола Павлович! За порушення наказу і самовільний вихід на облаву. Сказав, щоб більше моєї ноги не було у винищувальному батальйоні.
Володя мало не плакав від болю та образи.
— Хай виганяють, — ремствував він, — а я плакати не буду. Тільки нема правди на світі. Хто знайшов схованку диверсантів? Володя Карпенко. А кого з тріском вигнали? Володю Карпенка. Мені наказав Микола Павлович лишитися в штабі, чистити на кухні картоплю, а я пішов з батальйоном. Так я ж не від ворога втікав, а пішов битися з фашистами. І все одно вигнали.
— Що ж тепер робитимеш?
— Буду зенітникам допомагати. Воду носитиму, картоплю чиститиму, машини митиму. Зараз робота кожному знайдеться.
— Слухай, Володю, — непевним голосом почав Юрко, — хочеш, я тобі таємницю відкрию?
— Яку таємницю? — стрепенувся Вовка. — Може, ти щось про диверсантів знаєш?
Юрко розгублено знизав плечима:
— Звідки я можу знати про диверсантів? Ти ж пам'ятаєш, що я лежав хворий. І лише сьогодні вперше прийшов на переправу. Тут інша таємниця.
— Яка? — нетерпляче запитав Володя.
— Я знаю місце, — з певним ваганням відкривався Юрко, — де заховано кулемет, гвинтівки, шафи з книжками.
— Вигадуєш! Не може такого бути!
— Слово честі, правда. Не схованка, а справжнє диво. Поки сам не побачиш — то й не повіриш!
— Так де ж та схованка? — зацікавлено допитувався Володя.
— Хочеш поглянути?
— Звісно, хочу, — ще з більшим нетерпінням вигукнув Володя, — про що тут довго говорити. Веди та показуй свою схованку. Це ж так цікаво. Слухай, — зупинився він. — А ти не подумав, що ту зброю могли залишити диверсанти?
— Ні,— заперечливо похитав головою Юрко, — диверсанти тут ні до чого. Та зброя з часів громадянської війни.
Сподівався Володя почути щось про диверсантів, а тут кулемет, гвинтівки, шаблі. Хоча й така новина цікава, особливо шафи з книжками. Він страшенно любив читати, особливо пригодницькі твори, і часто просив свого тата, коли той їхав до Києва, привезти нову книжку. У Володі їх зібралося чимало, десь із сотню.
Хлопці повернули на вузьку, ледь помітну стежину, що вела до старих каменоломень.
— Виходить, що твоя схованка в підземеллі? — допитувався Володя. — І коли ж ти на неї натрапив?
Юрко похапцем почав розповідати, як воно все сталося. Згадав про бабусину скриню, а вже потім розповів і про захоплюючу таємницю Зоряної кімнати, про чудодійні мідні блискітки. І чим далі Володя слухав розповідь товариша, тим більше видовжувалося обличчя і все ширше розкривалися зеленкуваті очі. Коли він почув про підземелля, не витерпів і, ледве не спіткнувшись на рівному місці, вигукнув:
— Розігруєш! Не може такого бути! Це ж в якійсь книжці прочитав!
— Не розігрую! Чесне слово! Все, що розповідаю, — правда!
— Так це ж здорово. І ти нікому не розповів про це підземелля? Чому? Хай би всі подивилися на ту схованку.
— Ні… Я ще не встиг сказати тобі,— продовжував Юрко, — що в підземеллі ми знайшли газету.
— Яку газету? — не міг не дивуватися Володя.
— Газету хтось залишив там кілька днів тому. І обріз ховав у коридорі. А хто? Тато наказав про це нікому, крім лейтенанта Вершини, не говорити. Я ж захворів і не зміг знайти лейтенанта. Думав по телефону його викликати і не відважився.
— Ех ти, — осудливо мовив Володя, — чому ж нічого не розповів мені, коли я заходив до тебе? Він усі ці дні був у Жовтневому, шукав диверсантів, і лише сьогодні вранці поїхав у район. Ходімо подивимося на підземелля і подзвонимо в міліцію, знайдемо там Вершину. Он воно як буває,— бідкався Володя. — Я повернувся від тебе, а в штаб приїхав лейтенант, він і послав мене до Миколи Павловича, щоб той прийшов до школи. Я б йому зразу про все й розповів, а він знав би, як діяти далі. Хто б міг подумати, що в нашому селі існує таке підземелля? Просто не віриться, — розмірковував Володя, — під Зоряною кімнатою гвинтові східці, кулемет, бібліотека, картини, килим, Прип'ять і ліси зображені на тому килимі…
Вони пройшли через Вільхове болото, і нарешті перед ними — вхід до старих каменоломень. Тільки-но хлопці зайшли в підземелля, як Юрко дістав з кишені електричний ліхтарик і освітив широку штольню. Нарешті вона повернула праворуч і тут же роз'єдналася на два різні ходи, які вели в протилежні сторони.
— Тепер куди? — пошепки запитав Вовка.
— Праворуч.
Юрко нарешті завів товариша в невеличку закинуту виробку, освітив темний закуток і показав на стіні ледь помітні, позеленілі мідні блискітки.
— Тепер віриш?
— Вірю! — одними губами прошепотів Володя.
Юрко передав ліхтарик товаришеві, а сам, знайшовши потрібні зірочки, натиснув на них обома руками. Висока кам'яна плита, як жива, тихо, без шуму повернулася навколо своєї осі й відкрила прохід у підземелля.
Від такого дива у Володі перехопило подих.
— Ну й чудеса! — прошепотів він, — все одно як у казці… Пам'ятаєш, сім-сім, розчини двері! А вони й розчиняються… Мені наче сон сниться!..
Володя хотів зайти в підземелля, але тут же нерішуче спинився.
— Слухай, Юрку, а що як там хтось є?
— Хто б там міг бути? — непевним голосом відповів Юрко. — Невідомий приходить сюди вночі, щоб його ніхто не помітив. А чого серед білого дня він буде швендяти по старій каменоломні? Нема нам чого боятися. Тільки про всяк випадок включи синє світло, щоб воно було менш помітне.
— Страшно! — прошепотів Володя. Він переключив світло ліхтарика і нерішуче переступив поріг підземелля.
Хлопці опинилися у високому коридорі, стіни якого були навіщось облицьовані жовтою паленою цеглею. Стеля гладенько відполірована і темним громаддям нависала над головою.
— Ого! — прошепотів Вовка. — Підземний кам'яний палац. Правда?
Не закриваючи вхід до підземелля, хлопці дійшли до повороту й зупинилися. Юрко показав хід, що вів до кімнати з чорною руркою, розповів, що звідти можна по гвинтових сходах піднятися в Зоряну, а з неї, якщо вона не замкнена, потрапити в клуб. Хід ліворуч, розповідав Юрко, веде до кам'яної світлиці з кришталевою люстрою та книжковими шафами.
— Ходімо краще ліворуч, — запропонував Володя, — подивимося на книжки, щось візьмемо почитати, а вже потім завернемо й до кулемета.
Вони повернули ліворуч, але не встигли зробити й десяти кроків, як Володя вимкнув ліхтарик і, злякано схопивши Юрка за руку, ледь чутно видихнув:
— Вогонь. Там хтось є! Давай тікати звідси!
Юрко й сам побачив світло в круглій кімнаті, в якій на стіні була намальована вродлива дівчина у волошковому вінку. Хтось запалив люстру. Вона яскраво сяяла, і її світло будо видно здалеку. В кінці коридора яскраво виднілася чотирикутна освітлена пляма.
— Ще встигнемо втекти, — заперечив Юрко. — Спершу давай подивимося, хто там сидить. А тоді викличемо лейтенанта і про все йому доповімо. Хтось всі ці роки знав таємницю підземелля.
Володя вагався. Іти на вогонь страшно. Ясно, що там затаївся ворог, бо чого б людина знала про існування панського підземелля і нікому про це не обмовилася жодним словом? Ліпше втекти звідси, поки ще є така можливість, і повідомити про все…
Але Юрко наполягав на своєму:
— Чого ти так упираєшся? Що ми з тобою, боягузи?..
— Ходімо! — поборовши страх, мовив Володя.
І, скрадаючись, хлопці рушили далі, тихо переставляючи не зовсім слухняні ноги. Яскраве світло поступово розріджувало густу пітьму. І від того коридор ніби ширшав. Хлопці наблизилися до входу в кам'яну кімнату, де були шафи з книжками, і перед ними відкрилось м'яко освітлене приміщення. За столом сиділо двоє. Перед ними лежав кусень сала, ковбаса, стояла зеленкувата пляшка.
В одному з них хлопці одразу впізнали сільського аптекаря Сиволапа. Він сидів до них боком, і люстра виразно висвітлювала його випещене лице з великим опуклим чолом, широким підборіддям і рівним, невеликим носом. Навпроти аптекаря сидів широкоплечий чоловік з видовженим плескатим обличчям, трохи випнутою щелепою, над глибоко запалими очима нависали густі острішкуваті брови. Одягнений він був у форму майора Червоної Армії. На малинових петлицях виблискували дві шпали.
— Диверсант… пан Хоткевич, що кинувся в Льольчине озеро… — ледь чутно на вухо Юркові прошепотів Володя.
— Ні,— голосно говорив аптекар, — тут не можна діяти зопалу. Потрібна витримка, спокій, розсудливість — і ніяких благородних штучок-дрючок. Брехня і підлість, підступ і зрада! Лише такою зброєю можна якось протистояти більшовикам. І ні в якому разі не говорити відверто про свої справжні наміри. Треба намацати найвразливіші місця і вже тоді наносити удари. І діяти треба жорстоко, без будь-якого жалю! Ненавиджу і зневажаю всіх отих хлюпиків-гуманістів! Цілком підтримую Гітлера щодо винищення надто розумних і мудрих інтелігентів!.. Але й ви, Олександре Костянтиновичу, не знаєте справжнього становища.
— І не хочу знати, — вперто озвався чоловік у формі майора. — Вип'ємо за перемогу німецької зброї, за повернення наших маєтків. Нарешті я знову в своєму палаці, не уві сні, а наяву дивлюся на вродливу Червону красуню, на це чудесне, таємниче підземелля.
Аптекар підняв кришталевий келих, цокнувся, промовив, радісно:
— За повернення мого славного друга пана Хоткевича в рідні пенати! Щасливий і радий бачити вірного товариша!
Хлопці, прикипівши до холодної кам'яної стіни, дивилися і не вірили своїм очам. Перед ними сидів колишній власник палацу — пан Хоткевич. Це ж він той диверсант, що пірнув у Льольчине озеро, врятувався від яструбків і червоноармійців і сидить нині у підземеллі.
Аптекар випив, відрізав фінкою шматок хліба, понюхав, потім поклав на нього тоненький шматок сала, закусив і знову наповнив келихи.
— Розповідай, дорогий друже, — озвався він, — розказуй, що там у вас діється. Довго ж вас довелося чекати! Так довго, що й подумати страшно! Як там наші?
— Малувато нашого брата лишилося, — глухо відповів. Хоткевич. — Тяжко жити на чужині, особливо коли у тебе порожні кишені. Нема в тебе грошей, нема маєтку, і ти не людина, навіть не бидло, а нікому не потрібне сміття, котре невідомо звідки взялося і плутається під ногами. Пам'ятаєш романс, який співали цигани в ресторані «Асторія»? — І Хоткевич, піднявши келих, проспівав приємним баритоном:
— Всюду деньги, деньги, деньги,
Всюду деньги, господа!
А без денег жизнь плохая —
Не годится никуда!
Часто я пригадував цю пісеньку на чужині. Без грошей життя і справді нікуди не годиться! Тепер у мене вся надія на Червону красуню. Вірною й непідкупною служкою виявилася ця дівчина, зберегла всі мої скарби до останнього шеляга. Я вчора поглянув на золото і мало не збожеволів від радості. Якби я міг скористатися своїми багатствами там, на чужині! Через ці скарби довелося мені на старості літ, ризикуючи життям, викидатися в тил більшовиків.
Аптекар знову підняв келих, нарізав ковбаси, заперечливо покрутив головою:
— Не варто було ризикувати, Олександре Костянтиновичу, не варто! Краще було б зачекати. Днів через десять визволителі будуть у Відрадному, і вам треба було прибути сюди з передовими частинами. Тільки що вже зараз говорити.
— Не зміг утриматися, — пробасив пан Хоткевич. — А що, думаю, як сигнальник помилиться, і бомби посиплються на палац. Переправа, вважай, поруч. Краще вже я сам наведу літаки на ціль. І знову ж таки, — болісно скривився Хоткевич, — треба було проявити себе. Німець дивиться на нас, як на слуг третього сорту. Хто ми такі? Нікому не потрібні вигнанці, жебраки.
— Це вже ви, Олександре Костянтиновичу, занадто.
— Ні, Владиславе, не занадто, — перебив аптекаря Хоткевич, — а називаю речі своїми іменами. Мені, звичайно, віддадуть мій маєток, хоча на нього й зараз дехто роззявляє рота. Основне завдання — переправити капітал за рубіж. А це дуже й дуже важко. Служба Гіммлера так і дивиться, щоб нічого не випорснуло на сторону, щоб усе лишилося великій Німеччині. За золото гестапівці розстріляють без будь-яких вагань. От треба б покласти гроші в швейцарський або шведський банк, тоді можна спокійно доживати віку.
— То що ж тоді робити? — запитав Сиволап.
— Доведеться поділитися… Помазати потрібним людям ручку: не помажеш — не поїдеш! Але все це в майбутньому. Сьогодні вночі треба навести літаки на переправу.
— Це я беру на себе, — запропонував аптекар. — Я тут всі ходи й виходи знаю. Просигналю літакам — і в ліс, а потім через Богатирську заставу повернуся в підземелля.
— Як там богатирі? — запитав Хоткевич. — Стоять на чатах?
— Стоять, — відповів Сиволап, — що їм може статися? Їх у Чека ніхто не забере, і міліція їм також не страшна. Так я й подам сигнали літакам.
— Ні, Владиславе, — вперто стояв на своєму Хоткевич. — Ліпше я вже сам. Набив руку на цьому ділі й у Польші, і в Франції, і в Югославії. Сигнали навчився подавати точно, без будь-яких відхилень. А підемо разом. — Хоткевич узяв на кінчик ножа шматок сала, мовив розчулено: — Наше, українське! Скільки разів воно мені снилося і в Берліні, і в Варшаві. Особливо як лягаєш спати, не вечерявши.
— Хіба й таке бувало?
— Краще й не питай! Добралися до Берліна жебраками. Обікрав мене до нитки лакей Федір Пампушка, отой молодик, пам'ятаєш, улесливий та покірний. Забрав підводу і повернув у ліс, а там було золото. І все пропало! Обчухрав мене лакей, як ту липку. Чи живий він, цей злодюга? Як упіймаю, повішу на майдані!
— Нема того Пампушки, — відповів Сиволап. — Подався до Махна, а його червоні й зарубали під Гуляйполем. Вірна людина мені розповіла про це.
— Хто ж усе-таки розповів?
— Консул. Він теж з Махном погуляв по Україні.
— Тому можна вірити. Не сподівався я такого підступу від Пампушки. Скільки вовка не годуй, а він все одно в ліс зирить. Добре, що брат Олексій допоміг! Він свій капітал ще до революції поклав у швейцарський банк і сам своєчасно виїхав до Америки. Зараз живе й не журиться. Вип'ємо, друже, за удачу, хай вона зробить нас багатими та щасливими!
Аптекар випив, витер губи білою хусточкою, запитав Хоткевича:
— Що ж німці? Чи напевно повернуть нам маєтки?
— Нічого певного зараз нема. У мене вся надія на Майєра та на генерала Дітмара, пам'ятаєш, полковник при штабі гетьмана Скоропадського?
— Пам'ятаю. А що ж він зараз?
— Він у відомстві Гіммлера, бригаденфюрер військ СС. Від Дітмара дуже багато залежить. Коли я розповів йому по нашу фальшивомонетню, то він схопився за мене обома руками. Я певен, що нам з тобою маєтки буде повернено. Я штурмбанфюрер військ СС, а ти теж маєш неабиякі заслуги перед рейхом. Від тебе та від Консула надходила надто цінна інформація. Гауптштурмфюрер Лютц дав тобі блискучу характеристику. На твій рахунок до швейцарського банку гестапо перевело солідну суму марок, і всі твої витрати окупляться сторицею.
Аптекар приплющив праве око, а лівим пильно вдивлявся в дно порожнього кришталевого келиха.
— Я тут дещо приготував для Майєра.
— Що саме?
— Довго розповідати…
— А ти розповідай, часу в нас вистачає.
— Пам'ятаєш, під Львовом ми захопили в полон ешелон з пораненими червоноармійцями?
— Пам'ятаю. Я наказав усіх їх постріляти.
— Так ми їх і постріляли. Але я натрапив на пораненого котовця Сиволапа Антона Дмитровича. Зовні він чимось був схожий на мене. Документи — кращих і бажати не можна. Сирота. Народився в Сімферополі, ріс і виховувався у старої тітки. Тітка давно померла, і в того Сиволапа — ні рідних, ні близьких. І пристав він до Котовського в сімнадцять років. Забрав я його документи, а самого власноручно пристрелив. Дістався мені і його іменний годинник, виданий за вірне служіння революції. І ті документи стали мені у великій пригоді.
Вовка не витерпів, штовхнув Юрка під бік рукою, прошепотів нетерпляче:
— Тікаймо звідси! Треба негайно повідомити…
— Зачекай, — прихилившись до Вовки, відповів Юрко, — треба послухати, який він приготував Майєру подарунок…
— Після громадянської,— розповідав своє Сиволап, — закінчив я фармацевтичний інститут, став провізором. Непомітна й водночас дуже важлива професія. Ліки, розумієш, потрібні всім. Коли під час розподілу направлень на роботу я побачив у списку це село, то від радості мало не затанцював. І сам попросився в село Жовтневе, бо сюди взагалі ніхто не захотів їхати працювати. Моє бажання зразу ж задовольнили, і так «котовець» Антон Сиволап поселився на березі Прип'яті в селі Жовтневому, поряд з маєтком свого друга пана Хоткевича. Отак я потрапив у Жовтневе.
— Незабаром воно знову стане Відрадним! — зловісно промовив Хоткевич. — І відплата за все неминуча!
— Мене вабило це підземелля, — розчулено виливав душу аптекар. — Я приходив сюди, пригадував минуле, і мені якусь мить здавалося, що нічого не змінилося, не було ні революції, ні громадянської війни, ставало легше на серці. Інакше можна було б збожеволіти. Неподалік осів Консул. Через Консула я встановив зв'язок з Дмитром Рубахіним, колишнім офіцером денікінської контррозвідки. Він був відомий тут як отаман Голий. У його загоні було п'ятдесят козаків. На всю округу жаху три роки наганяли. Поки не пристрелив його чекіст Вершина.
— А що, Вершина живий? — запитав Хоткевич.
— Живий, має велику довіру в більшовиків, лейтенант міліції.
— От з ким би я хотів поквитатися, — не промовив, а проскрипів Хоткевич. — Ніхто на світі не завдав мені стільки лиха, як цей нікчемний Вершина! Колись свиням і коням хвости крутив!..
— Я б не сказав, що він такий вже й нікчемний, — заперечив аптекар. — Від його ока нічого не сховається, пильний і непохитний представник трудящих мас. Має робітничий гарт, працював, як вам відомо, пане Хоткевич, на «Арсеналі…»
— Чого ж він і досі бігає в лейтенантах?
— Знову незнання місцевих умов, дорогий Олександре Костянтиновичу, — повчально проказав Сиволап. — У більшовиків чекісти, працівники міліції мають трохи інші звання, ніж в армії.
— Як це розуміти?
— Дуже просто. Чекіст лейтенант — це все одно що армійський капітан. Так що Вершина, якщо міряти армінськими мірками, — капітан. От і виходить, що колишній свинар пана Хоткевича, нікчема Вершина, вибився при більшовиках у капітани. І, мабуть, був би вже майором або й полковником, якби не ваш покірний слуга, пан Владислав Загорський. Скільки я написав на нього заяв у ДПУ, а потім у НКВС — не скажу точно. Думаю, більше сотні! І трохи підмочив репутацію незаплямованого чекіста. Доноси в цих установах надзвичайно цінуються. Їм зразу дають хід.
— Треба було б його пристрелити, роздавити, як комаху! І я не вірю, що у вас не було такої можливості. Невже Консул неспроможний був ліквідувати негідника?
— Навіщо? — аптекар заперечливо махнув рукою. — Навпаки, я врятував життя Вершині. Виніс з поля бою, хоча, як говорити правду, там йому нічого й не загрожувало.
— Ти врятував життя Вершині,— рука пана Хоткевича з шматком сала застигла в повітрі,— допоміг моєму лютому ворогові?
— Знову ігнорування специфіки конспірації,— поблажливо пояснив аптекар. — Треба було ввійти в беззаперечну довіру до більшовиків, стати визнаною людиною, до кінця відданою справі революції. А це досягається тільки конкретними справами.
— І що це тобі дало?
— Невдовзі я подарую тобі, мій друже, товариша Вершину, а разом з ним усіх партизанів, підпільників, явки, паролі, їхні лісові бази. У моєму списку нараховується майже п'ятсот співчуваючих більшовикам, які заслуговують негайного і безумовного знищення.
— Як же тобі пощастить зробити такий щедрий подарунок?
— Древні говорили, що все геніальне — просте. Мені, як герою громадянської війни, безпартійному більшовикові, доручено разом з Вершиною формувати місцеве підпілля, добирати людей до партизанського загону. Вершина, пам'ятаючи мою «послугу», не заперечував проти моєї кандидатури, навпаки, підтримав, радився, доручив складати списки, використовував, так би мовити, мій багатющий революційний досвід. Я й формую. Мені стало відомо про прибуття до району двох барж із зброєю для партизан. За моїм дорученням Консул спрямував їх в одне таємне місце, а потім повідомили про їхні координати Майєра, і німці потопили баржі.
Хоткевич оглушливо зареготав:
— Ну й додумалися! Невже вони не спромоглися знайти іншу кандидатуру? І як же ви готуєте підпілля?
— Разом з Вершиною та ще з одним представником райкому партії складаємо списки активістів, потім викликаємо їх на бесіду, пропонуємо взяти участь у роботі підпілля, виступити на захист соціалістичної Батьківщини, боротися з німецько-фашистськими загарбниками та їхніми поплічниками.
— Як поводились ці активісти?
— З радістю погоджуються. Ніхто навіть і не подумав відмовитися. І всі поклялися до кінця виконати свій обов'язок перед Вітчизною. Підібрали ми бійців і до партизанського загону. Туди я втелющив Гуню, Консула, Їжака. Все це козаки з твого полку. Із списків підпільників і партизанів зняв копії і сховав їх у шухляді цього стола, — Сиволап задоволено постукав по полірованій поверхні рукою, і від тих ударів тонко задзвеніли кришталеві келихи. — Тільки прийде німець, усіх підпільників та активістів візьмемо голими руками. Мені все тут відомо — паролі, явки, база, псевдоніми. І всіх під ніготь!
— Німці швидко наведуть порядок! — пригрозив Хоткевич. — Тижнів через два Майєр буде в селі з своєю зондер-командою. І твої списки стануть нам у великій пригоді. Майєр уміє кров пускати, це вже не той плюгавий лейтенантик, який колись мешкав у Зоряній кімнаті і на гуманних засадах збирав контрибуцію. У Львові за одну лише ніч порішили три тисячі відомих інтелігентів. А Відрадне за годину Можна перешерстити. — Хоткевич поглянув на годинник: — Час виходити на зв'язок. Зараз маю одержати вказівки.
Хоткевич нагнувся, підняв з підлоги чорну, продовгувату скриньку, відкрив кришку, приладнав антену, надів навушники, натиснув на ключ.
Хвилин за п'ять він склав рацію, дістав з кишені ручку й блокнот.
— Про все домовлено, — оголосив він Сиволапу, — наліт на переправу о третій годині, тієї миті, коли всі благочестиві люди відпочивають. Сигнал: дві червоні ракети в бік переправи. Сьогодні вона обов'язково злетить у повітря. Тепер можна випити по чарці коньяку, як кажуть, для піднесення духу та за успіх нічної операції. Діставай, Владиславе, пляшку «Мартіні», згадаємо добрі старі часи. Це мій улюблений коньяк. І завезений він у це підземелля моїм прапрадідом Павлом Хоткевичем більше ста років тому, ще в часи кріпацтва.
Аптекар підійшов до шафи, взяв темну пузату пляшку, відкоркував її і поставив на стіл. Потім дістав з-під стола кошик і обережно видобув з нього миску холодцю.
— Добре, що ти додумався заглянути в підземелля, — схвально кивнув головою Хоткевич, — бо я тут на самоті трохи занудився. І вже почав думати, чи не схопили тебе чекісти.
— Я поза будь-якою підозрою, — задоволено мовив Сиволап. — Позавчора увечері приїхав у село. Чую — диверсанти. Чотирьох, розповідають, забили, а п'ятий — майор, мабуть, керівник групи, зник безслідно. Я зразу й збагнув, хто він, той керівник групи і де його треба шукати.
Хоткевич підняв келих з коньяком, запропонував:
— Вип'ємо за криваву помсту! І помста буде! І не звичайна, а страшна помста! Вища математика Адольфа Гітлера почала діяти.
Аптекар випив, закусив, запитав Хоткевича:
— Про яку вищу математику ти говориш?
— Бачиш, Владиславе, — поволі почав Хоткевич, — є звичайна арифметика, якою користуються мільйони і мільйони людей. Два плюс два — буде чотири. І думають, що вони прорікають неабияку істину, а насправді — бовтаються на мілині.
— Нічого не розумію, — пробурмотів спантеличений Сиволап.
— Зараз ти все зрозумієш, — обірвав його Хоткевич, — тільки уважно слухай. Є, як відомо, крім звичайної арифметики, ще й вища математика. Так фюрер незрівнянний майстер вищої математики.
І Хоткевич значуще поглянув на аптекаря, ніби попереджав його своїм виглядом, що зараз відкриє йому надзвичайно важливу таємницю.
— А це, — впевнено продовжував він, — повна зневага до всіх моральних постулатів, до таких понять, як честь, справедливість, гуманізм, право. Ніяких прав, ніякої справедливості. Особливо, коли мова йде про інші нації, інші народи, крім німців. На озброєння береться все: зрада, обман, підступ, дворушництво, розбещення, підкуп, віроломство. І все це спрямовано на те, щоб знищити і знекровити інші, нижчі нації, очистити життєвий простір для представників німецької нації. Німці — володарі світу! І їм повинні підлягати, слугувати інші народи. Ось що таке вища математика фюрера — ідейне спрямування націонал-соціалістичної партії. І ми повинні вчитися в своїх покровителів. Інакше ми ніколи не виграємо бою.
— Який ти маєш на увазі бій?
— У нас може бути лише один бій, — пояснив Хоткевич, — бій на виживання. Вціліти, дорогий Владиславе, довше протриматися на цій грішній землі, повернути маєтки, навчити повстале бидло коритися і мати хоча б мільйон доларів у надійному зарубіжному банку, а ще краще в двох-трьох. І тут мені, пане Владислав, потрібна твоя допомога. На тебе я покладаю особливі надії, як на давнього і вірного друга.
— Що я можу зробити?
— Дуже багато, — після невеличкої паузи відповів Хоткевич. — Треба лише все продумати і передбачити. Коли я доповів Майєру, що в моєму родовому маєтку зберігається пристрій для виготовлення фальшивих фунтів стерлінгів, які приймають всі банки світу, він запропонував мені написати доповідну записку на ім'я Гіммлера. Я написав. Потрапила вона до бригадепфюрера військ СС Дітмара. І мені дали зрозуміти, що я повинен мовчати, чекати слушного часу і нікому не розголошувати своєї таємниці. Після захоплення України німцями можна буде налагодити в палаці виробництво фальшивих фунтів стерлінгів і скористатися ними для задоволення своїх особистих потреб. За короткий час усі ми станемо мільйонерами. Гроші будемо таємно переправляти до Швейцарії, і кожен з нас отримає свою частку від проведення цієї важливої операції. І я просив би тебе, Владиславе, стати учасником цієї вигідної акції.
— Я згоден і з радістю сьогодні б виїхав до Берна. Я так скучив за дружиною. Ти давно її бачив?
— Місяців чотири тому, як востаннє був у Швейцарії.
— Як вона там?
— Я ж розповідав, — співчутливо озвався Хоткевич, — має добротний будиночок, сад, квітник, оранжерею. Мій брат перевів на її ім'я певну суму грошей.
— Дякую вам, — розчулено мовив аптекар. — Дякую!
— Чи зміг би я, — несподівано запитав Хоткевич, — зустрітися з Консулом?
— Звичайно, — кивнув головою аптекар, — тільки треба подумати де. Не варто нікого приймати в підземеллі. Чим менше хто знатиме про цей закуток, тим ліпше. Я завтра викличу Консула в район, вручу йому зброю для партизанського загону. Побуваємо опівдні в Жовтневому. Можемо зустрітися в банкетній виробці.
— Хай буде так, — погодився Хоткевич, — я повинен поговорити з Консулом до того, як німці захоплять Київ.
— Хоча б скоріше! — вигукнув аптекар. — Як мені набридла роль провізора, високопартійні розмови з товарищами, їхні натхненні теревені. Швидше, швидше б покінчити з ними!
— Давай, Владиславе, — запропонував Хоткевич, — піднімемося на горище палацу. Важко мені дихати в підземеллі. Застудився, як півдня довелося мокнути в озері. Ковтаю ліки і все одно кепсько себе почуваю. На горищі сухе повітря, і я хоч трохи вигріюся.
— Гаразд, — охоче погодився аптекар, — тільки я спершу піду до джерела та візьму води, бо наші баклажки зовсім порожні.
Аптекар почав збирати все зі столу.
Хлопців як вітром вимело з підземелля.
Тримаючись за стіну, не запалюючи ліхтарик, вони навпомацки стрімголов мчали до виходу в старі каменоломні, їм так і здавалося, що Сиволап уже йде слідом за ними, щоб набрати води з недалекого джерела.
— Світи синє,— наказав Юрко, — хутчій!
Володя ввімкнув ліхтарик. У примарному синьому сяйві перед хлопцями постав вихід у каменоломні. Вони швидко вибігли назовні. Юрко знайшов потрібні блискітки, камінь нечутно повернувся навколо своєї осі і закрив темний хід.
Хлопці щодуху тікали із старих каменоломень. Пробігли штольню і завернули до виходу. У вільховому гаю теж не затрималися, хоч уже почало колоти в боці, ноги заплутувались. І лише під високими вербами зупинилися, віддихалися.
Надворі сяяло сонце, у гущавині співали птахи. Поряд, чад головою, подавав голос одуд, озивалася іволга, тінькали невтомні синиці. І тільки від переправи долинав безперервний гуркіт машин. І від того ще страшнішою ставала небезпека, яка нависла над переправою, над багатьма людьми — військовими, біженцями, односельчанами.
— Негайно треба знайти Вершину! — стривожено озвався Юрко.
— Ходімо на пошту, — порадив Володя. — Подзвонимо в міліцію, скажемо Вершині, хай хутчій їде в Жовтневе.
— Ні,— заперечив Юрко, — давай зробимо інакше: побіжимо до начальника переправи, попросимо його дати машину і зразу поїдемо в район. По телефону про пана Хоткевича говорити ніяк не можна. І про таємницю підземелля теж ніхто не повинен знати.
Розділ шостий ПРОПОЗИЦІЯ ЛЕЙТЕНАНТА
Хлопці хутчій подалися на переправу. Через Прип'ять понтонним мостом лавиною йшли війська. Юрко підбіг до підполковника і, важко дихаючи, схвильовано заговорив:
— Товаришу командир, нам терміново потрібна машина в район. І негайно, інакше буде велике лихо.
Підполковник нахмурився, запитав занепокоєно:
— Яке лихо? Лиха і так зараз вистачає. Що там скоїлося? Говори!
— Переправі,— притишено мовив Юрко, — загрожує небезпека.
— Яка небезпека? — насторожився підполковник.
— На неї диверсанти вночі наведуть фашистські літаки.
— Які диверсанти? — ще більше стривожився командир. — Де вони, від кого ти дізнався про це?
Юрко змовк, бо не хотів розсекречувати таємницю підземелля, порушувати батьків наказ.
— Нам потрібна машина, — вперто стояв на своєму Юрко. — Ми поїдемо в район і про все розповімо лейтенанту Вершині або секретареві райкому партії.
— Хто це «ми»? — уточнив підполковник.
— Я і мій товариш, — Юрко показав рукою на Володю, який стояв віддалік і нетерпляче чекав закінчення розмови. — Ми щойно бачили диверсантів, чули їхню розмову. Один диверсант розмовляв по рації з фашистами, домовлявся про наліт на переправу, обіцяв дати дві червоні ракети, показати, куди треба кидати бомби.
— Де ж ви бачили тих диверсантів? У лісі?
— Про це ми можемо розповісти лише лейтенанту Вершині. Так мені наказав тато.
— Твій тато теж бачив диверсантів?
— Ні,— відповів Юрко, — мій тато пішов па фронт ще в перші дні мобілізації.
Підполковник знизав плечима.
— Нічого не збагну. Виходить, що твій тато знав про присутність диверсантів ще до того, як його мобілізували в армію, і не доповів про їх місцеперебування?
Юрко заперечливо похитав головою:
— Нічого тато не знав. Тут зовсім інше діло. Дайте нам, товаришу командир, машину, і ми поїдемо в район. Швидше! Бо диверсанти можуть утекти, сховатися, затаїтися в старих каменоломнях.
— Скільки ж їх, тих диверсантів? — допитувався підполковник.
— Двоє їх було, — відповів Юрко. — Один майор, отой, що втік від наших бійців на Льольчиному озері. Це пан Хоткевич — власник цього палацу. Колись пан утік за кордон, а нині повернувся.
— Діло серйозне, — погодився підполковник, — і не будемо даремно гаяти часу. Я зараз пошлю на пошту свого ад'ютанта, і він терміново викличе лейтенанта Вершину. Так буде і швидше, і певніше. — Начальник переправи поглянув на годинник.
— А вам, хлопці, доведеться посидіти в моїй землянці і почекати, поки приїде лейтенант. Сидіть і носа не висовуйте. Зараз вас ніхто тут не повинен бачити, бо потім лиха не оберетеся.
Під вербами виднілося кілька землянок. Одна з них начальника переправи. Хлопці несміливо зайшли в напівтемну землянку. Тут пахло луговим сіном, ромашкою, відчувалися терпкі пахощі м'яти. Вхід до землянки був завішений плащ-палаткою. Дощаті нари вимощені сіном, заслані цупким брезентом. Під невеличким віконцем столик. Біля нього три березових кругляки. На стіні, обшитій свіжими шалівками, висів автомат. Юрко бачив цю зброю вперше.
— Сідайте, — наказав підполковник, кивнувши головою на нари, — і чекайте лейтенанта. Чи, може, ви все-таки розкажете мені, командиру Червоної Армії, свою таємницю і ми зразу затримаємо диверсантів? Чого ви боїтеся, вагаєтесь?
— Не боїмося, — заперечив Юрко, — є одна обставина, про яку треба доповісти тільки лейтенанту Вершині. Я мушу виконати батьків наказ.
Підполковник більше не розпитував хлопців, а зайнявся своїми справами.
Через годину приїхав лейтенант Вершина. Він разом з ад'ютантом начальника переправи зайшов у землянку, поздоровався, мимохідь глянувши на хлопців, запитав:
— Що трапилося, товаришу Макаров? Чому такий терміновий виклик? До речі, свою обіцянку я виконав, ваш лист передано нашому працівникові, який учора виїхав до Москви.
— Дякую, — кивнув головою підполковник. — А викликав вас через цих хлоп'ят. Прибігли до мене, запевняють, що чули розмову ворожих диверсантів, розповіли, що сьогодні вночі має бути наліт на переправу. І більше нічого не бажають говорити. Затялися, що розкриють свою таємницю лейтенанту Вершині. Довелося вас терміново викликати.
Вершина уважно глянув на хлопців карими проникливими очима, поцікавився:
— Відрекомендуйтесь, хлопці, і кажіть, що у вас.
Юрко підхопився з нар, відповів:
— Я син Василя Берегового. А це Володя Карпенко — син тракториста Миколи Карпенка.
Володя теж підхопився з нар і виструнчився перед лейтенантом.
— Сідайте, — мовив лейтенант, — і розповідайте.
— Мені наказав тато, — ніяковіючи, зам'явся Юрко, — розповісти про цю таємницю лише вам або секретареві райкому партії і більше нікому… Ми з татом на другий день війни ходили в район, шукали вас, але не знайшли.
— Коли ви були в районі? — швидко запитав лейтенант.
— На другий день війни.
— Вам уже тоді було відомо про диверсантів? — насторожено запитав лейтенант. — Чому ж ви не доповіли зразу?
— Ні,— поспішно відповів Юрко, — про диверсантів нам нічого не було відомо, тут інше. Тато, як ішов на фронт, наказав знайти вас і про все повідомити, а я захворів. Та сьогодні нам з Володею стало відомо про диверсантів.
— Колись у таких випадках, — усміхнувся лейтенант, — говорили: без попа не зуміємо розібратися. Нічого я, хлопці, не розумію, нічого не можу збагнути. Давайте будемо говорити так, як воно є, і не будемо гайнувати час.
— Товаришу лейтенант, — виступив наперед Юрко, — таємниця настільки важлива, що мусимо говорити про неї лише вам одному.
— Отака велика таємниця? — усміхнувся Вершина.
— Дуже велика, товаришу лейтенант, — посерйознів Юрко, — така велика, що більшої і не придумаєш. І тато мені наказав, щоб нікому жодним словом не промовився. Крім нас, навіть матері нічого не говорити.
— І ти не промовився? — насторожився лейтенант.
— Нікому не промовився, крім Вовки, — відповів Юрко.
Лейтенант вибачився перед підполковником, розвів руками:
— Якщо вже хлопці вирішили поговорити зі мною наодинці, то доведеться задовольнити їхнє бажання. Вибачайте, товаришу підполковник…
Начальник переправи розуміюче кивнув головою і вийшов із землянки. Хлопці похапцем почали розповідати про недавню зустріч у підземеллі, передавали розмову між паном Хоткевичем та аптекарем. І чим більше вони розповідали, тим більше хмурнішало обличчя лейтенанта, повнилися тривогою його очі.
Лейтенант дістав з кишені олівець, блокнот, швидко почав робити в ньому якісь помітки. Він жодним словом не перебив хлопців, слухав уважно, зосереджено, і лише тоді, коли Юрко згадав, як Сиволап обіцяв передати фашистам списки підпільників, адреси явок, паролі, псевдоніми, місцезнаходження партизанських баз, Вершина занепокоєно уточнив:
— Як говорив Сиволап, чи він передасть, чи вже передав?..
Юрко повторив слова Сиволапа, і Вершина, важко зітхнувши, щось записав у своєму блокноті, наказав хлопцям:
— А зараз — додому. І нікому ні слова ні півслова про підземелля. Я прийду до вас додому після нальоту ворожих літаків. Мені буде потрібна ваша допомога.
Хлопці вийшли із землянки і швидко подалися в село. А лейтенант Вершина майже підбіг до підполковника, який стояв на пагорбі, стежачи за роботою переправи. Між лейтенантом і підполковником відбулася швидкоплинна розмова. Незабаром у напрямку палацу рушило чоловік двадцять червоноармійців.
Хлопці, озираючись, здаля бачили все це, і їм було заздрісно, що не можуть брати участі в операції. Нетерпілося побігти слідом за червоноармійцями. Але про участь у бою не доводилося й думати, їм наказано йти додому і чекати лейтенанта. Незабаром почулися вибухи гранат. З вузенького слухового вікна, що виднілося на горищі палацу, темною смугою виповз чорний густий дим.
Хлопцям несила було сидіти в хаті, і вони вийшли на майдан. Там зустріли схудлого, змарнілого Івана Гончара, його тільки позавчора виписали з лікарні. Побачивши хлопців, Іван почав розповідати, що на горищі палацу червоно-армійці захопили ворожих диверсантів і один з них — колишній власник палацу пан Хоткевич.
Нарешті настала ніч. Безлюдними вулицями села пройшли бійці винищувального загону. Вони прискіпливо приглядалися до кожного вікна, пильнували, щоб ніде не пробився жоден промінчик світла. Від переправи долинало гудіння машин. Рух військ не припинявся ні на хвилину. Пором теж працював удень і вночі, переправляв біженців.
Опівночі над Прип'яттю запанувала тиша. Невдовзі в далекому небі, всіяному дрібними зірками, загули невидимі літаки. Їхнє гудіння напливало на мовчазне затаєне село. У визначений час далеко від переправи, над болотом, у небо злетіло дві червоні ракети. Вони повисли на мить у небі і, розсипавшись на безліч великих і малих іскор, погасли, лишаючи по собі білястий, ледь видимий слід. На сигнали й подалися ворожі літаки. Дужі вибухи струсонули землю. У вікнах тонко забриніли шибки. Вперше так близько рвалися фашистські бомби.
Літаки побомбили болото і полетіли на захід. Їх загрозливе гудіння віддалялося, поволі затихало, поки й зовсім не розтало в нічній пітьмі. А переправа знову завирувала.
О третій годині ночі до Берегових завітав лейтенант Вершина. Він зайшов до хати, подав руку матері, сказав вдячно:
— Спасибі вам, Маріє Федорівно, за сина. Велику допомогу подав він Червоній Армії. А зараз дозвольте Юркові піти зі мною і не турбуйтеся. Завтра до вечора він повернеться додому.
На ґанку їх чекало двоє чоловіків. Зайшли за Володею.
На вулиці лейтенант сказав хлопцям:
— Зараз підемо в палац, покажете нам підземелля, проведете в ту кімнату, в якій розмовляли пан Хоткевич з Сиволапом. Там залишились списки підпільників.
— Оце серед ночі й підемо? — засумнівався Володя.
— Зараз найкраща пора, — пояснив лейтенант, — бо нас ніхто не бачитиме. А зайві свідки нам не потрібні. Підземелля необхідно оглянути терміново. Ходімо, хлопці, ходімо, лише ви нас туди можете провести.
На вулиці, коли наблизилися до Прип'яті, лейтенант зупинився, прислухався до гуркоту, що долинав від переправи, сказав задоволено:
— Живе переправа! Прорахувалися фашисти та їхні найманці.
Село стишилось після нальоту ворожих бомбардувальників. Між темних дерев сіріли стіни рублених хат. Землю повили густі сутінки. Над Прип'яттю клубочився білий туман, хвилями він піднімався, повисав на вербах, снувався над берегом. Коли підійшли до клубу, Вершина дістав з кишені ключ, почав відчиняти важкі дубові двері.
Юрко стояв біля ґанку і дивився на стовбури старезних лип. Несподівано йому здалося, що біля крайньої липи майнула чиясь тінь, затаїлася за нею і пильнувала за кожним рухом нічних відвідувачів палацу. Хлопець, напруживши зір, уважно вдивлявся в передсвітанкову темряву, чекав, що тінь знову випірне з-за грубезного стовбура. Та як не придивлявся Юрко, нічого вже не помітив. Мабуть, здалося, подумав хлопець, а він тут же й вигадав якусь тінь.
Не знав Юрко, якою небезпекою обернеться для нього та Володі оця миттєва зустріч з невідомим на подвір'ї палацу, який здався йому вигаданою тінню, як жалкуватиме він, що не сказав про свою підозру лейтенантові і зразу на місці не перевірив свій сумнів.
Відчинивши вхідні двері, Вершина спершу пропустив хлопців, а за ними зайшли його мовчазні супутники, останнім поріг переступив лейтенант. Він замкнув двері зсередини, поторсав їх, чи надійно тримає замок, і засвітив електричний ліхтарик.
— Не страшно? — підбадьорливо запитав хлопців.
— Ні,— відгукнувся Володя, хоча й відчув, як по його спині бігають холодні мурашки. — Чого нам боятися, коли ми прийшли разом з вами?
Лейтенант, освітлюючи дорогу ліхтариком, попрямував до Зоряної кімнати. Зупинившись посеред кімнати, він прискіпливо освічував її стіни, підлогу, уважно придивлявся до темного паркету, намагався натрапити на ляду, що прикривала вхід до підземелля.
Юрко теж оглядав приміщення. Тут усе нагадувало тата. На столі в шкіряному футлярі осиротіло виблискував уцілілим скельцем цейсівський бінокль. У відкритій шафі висів мундир із золотим еполетом. У кутку — карабін без затвора. На стіні шабля в потертих піхвах. На шафі видніється будьонівка з великою матерчатою червоною зіркою, поруч неї портупея, дерев'яна кобура від маузера.
Юрко відчув, як боляче защеміло серце. Всі ці речі по крихті збирав тато, намагався забезпечити сільських акторів справжнім реквізитом. Де він зараз? Чи живий? Десь відбиває наступ оскаженілих фашистів… Як пішов в армію, то й не було від нього жодного листа, жодної звістки, хоча обіцяв писати…
— Ну, хлопці,— озвався лейтенант, — показуйте хутчій свої таємниці, бо як я не дивився, ніякої ляди так і не помітив. Ведіть нас у підземелля, бо мусимо поспішати, щоб скоріше повертатися в район.
Світло ліхтарика упало на мідні блискітки, і Юрко швидко знайшов потрібні зірочки, натиснув на них. Тримаючи пальці на холодних блискітках, він мовчки дивився на паркетну підлогу. Під нею щось дзенькнуло, ніби злегка ударилися між собою дві металеві гирки, і під стіною безшумно піднялася масивна чорна ляда.
Вершина наблизився до ходу в підземелля, освітив чавунні східці, потім передав ліхтарика одному із своїх супутників:
— Потримай, Леоніде, а я попрактикуюсь на цих зірочках. — І до Юрка: —Покажи, на які треба натискати.
Спочатку, коли він натиснув на потрібні блискітки, ляда слухняно причинилася, безшумно лягла на своє місце, а потім від натиску на інші зірочки піднялася, ніби запрошувала зійти на чавунні східці.
— Чудеса! — не стримавшись, вигукнув Вершина. — Скільки разів чув розповіді про таємничі ходи до підземелля, про кам'яні стіни, які розсуваються, — і не вірив! Думав, вигадка, казка! А воно, бач, правда!
Лейтенант узяв ліхтарика і першим почав спускатися в темне підземелля. Він зупинився, став біля східців, зачекав, поки всі залишать Зоряну кімнату, і наказав Юркові:
— Тепер причини ляду, повертатися назад не будемо, бо вийдемо до Прип'яті через старі каменоломні. Так буде певніше.
Незабаром усі зайшли до квадратного приміщення. Супутники лейтенанта зупинилися біля кулемета, зацікавлено оглядали кам'яний закапелок. Тільки зараз Юрко зміг роздивитися на них. Обидва стрункі, широкоплечі, з доброю військовою виправкою. Русявий, з великими допитливими очима видався Юркові знайомим. І він пригадав: та це ж молодший лейтенант міліції Леонід Поух! Нещодавно він керував стрілецькими змаганнями в районі і похвалив Юрка.
Лейтенант поставив ліхтарик біля кулемета, сказав:
— Познайомтеся! Не виключена можливість, що вам ще не раз доведеться зустрічатися.
Білявий подав Юркові руку, промовив:
— Леонід Поух.
Його товариш теж потис хлопцям руки, відрекомендувався:
— Микола Яценко.
Вершина повернув кулемет до себе:
— Пригодиться нам ця знахідка. З кулеметами в нас сутужно.
Лейтенант далі неквапно освічував квадратне приміщення, оглянув гвинтівки, ящики з гранатами, цинки з патронами. Промінь ліхтарика спинився на чорній рурці, вмонтованій у кам'яній стіні. Вершина зацікавлено підійшов до неї, приклав вухо. У рурці виразно чулося шарудіння, що долинало із Зоряної кімнати.
— Зрозуміло! — кивнув головою лейтенант. — Пристрій для прослухування Зоряної. Чув я колись розповідь про цю рурку. Пан Хоткевич поселяв у Зоряній своїх іменитих гостей, особливо тих, хто приїздив шукати фальшивомонетню, а сам підслуховував їхні розмови.
Поволі рушили вглиб підземелля. Юрко йшов поруч з лейтенантом. Порівнялись із глухим закапелком, в якому колись пани розіп'яли народного месника Тимофія Кушніра. Вершина освітив мідну платівку, прочитав вибитий на ній напис.
— Страшною карою скарали цього повстанця, — сумно проказав він, — тяжку муку довелося йому витримати. Але й Кушнір допік катам, спалив палац, пустив за димом маєток… Ведіть туди, де бачили диверсантів.
Про всяк випадок лейтенант дістав з кобури пістолет. Дійшли до розгалуження.
— Ліворуч, — пояснив Юрко, — кімната, в якій сиділи Сиволап з Хоткевичем, а праворуч — вихід у старі каменоломні.
Звернули в кімнату. Промінь ліхтарика вихопив з пітьми стіл, диван, шафи, картини, люстру, шухляди стола, рацію, рожеву канапу, якої тут не було, коли Юрко з татом вперше потрапили в це приміщення.
— Товаришу лейтенанте, — вихопився Юрко, — а цієї рожевої канапи тут не було, коли ми з татом сюди заходили. Її поставили пізніше.
— З канапою розберемось згодом, — відповів йому лейтенант, а зараз займемося невідкладними справами.
Вершина одну за одною відкривав шухляди в столі. У верхній лежали хліб, сало, цибуля, плитки шоколаду, прив'ялий лимон. У другій було три пачки грошей, перев'язаних шнурочками.
— І грошей цих не було, — знову уточнив Юрко.
Аж у нижній шухляді виявилась папка з написом: «Списки партизанів та підпільників, які лишаються в тилу, на тимчасово окупованій території, адреси явок, паролі, місцезнаходження партизанських баз». Вершина розкрив її похапцем перегорнув сторінки і сховав у польову сумку. Забрав він і папку із списком активістів села.
Лейтенант якусь хвилю непорушно сидів за столом і мовчки дивився перед собою, ніби розгадував надзвичайно важливу таємницю, його обличчя геть було біле. Нарешті він пересилив хвилювання, підвівся, поставив рацію на стіл.
Далі оглядали шафи з книжками та посудом, довго придивлялися до картини з вродливою дівчиною в червоній туніці та гуртом панства.
Поух забрав у сумку гроші, а Яценко — рацію.
— На сьогодні,— озвався Вершина, — будемо закінчувати знайомство. — І звернувся до хлопців: — Без мого дозволу сюди не приходити і нікому про ці кам'яні світлиці не говорити. Знайте: зараз це підземелля є важливою державною таємницею. Обіцяєте виконати мій наказ?
— Обіцяємо! — разом відповіли хлопці.
— Вірю вам. Знаю ваших батьків, вони завжди вміли тримати своє слово.
Підійшли до таємного виходу в старі каменоломні. Юрко запропонував лейтенантові поглянути, куди ведуть мідні зірочки, що знаходяться в кінці коридора, але Вершина нетерпляче махнув рукою:
— Хай іншим разом. Зараз зовсім нема часу…
Коли вийшли з каменоломень, почало сіріти. Під вербами неподалік землянки начальника переправи стояла «емка», їх зустрів вартовий з автоматом.
Через понтонний міст переправлялись біженці. Жінки, діти, старі люди з візками, клунками, дехто на підводах намагалися хутчій перейти через річку, опинитися на лівому березі Прип'яті. У передсвітанковій тиші виразно лунало далеке гримкотіння гармат. Той загрозливий гуркіт підганяв біженців.
Лейтенант сів у машину, поклав руки на кермо, чекав, поки всі займуть місця. Поряд з ним сів Яценко. Він обережно тримав рацію в лискучому футлярі.
Хлопці разом з Поухом розмістилися на широкому задньому сидінні. Тут же лежали якісь пакунки, круглі металеві коробки, чотири трофейних автомати, зібгані парашути, ручний кулемет.
Поух підморгнув Вовці, сказав довірливо:
— Забрали знайдений тобою скарб.
Коли під'їжджали до переправи, у зашторене вікно Юрко помітив тракториста Івана Скрипаля. Він розмовляв з дядьком Денисом і раз у раз поглядав на машину, ніби хотів пронизати її своїм поглядом. Лейтенант вивів «емку» на широку польову дорогу, полегшено зітхнув:
— Тепер, хлопці, поїдемо в район. Нас чекає секретар райкому партії. Він хоче поговорити з вами, подякувати за всі ваші добрі справи. Допомогли ви ліквідувати дуже небезпечних ворогів, котрі могли наробити великого лиха. І подумати страшно, що могло б бути, якби ви вчасно не нагодилися в підземелля…
Швидко мчить машина, злегка підстрибуючи на нерівному путівці. Хоча й занедбана ця дорога, але навпростець буде скоріше. Невеселі думки рояться в голові лейтенанта Вершини. Непевно почуває він себе після останніх подій: хто б сподівався на такий підступ і віроломство? Сиволап — ніякий не котовець, не герой громадянської війни, а гетьманський полковник, агент фашистської розвідки. Знайомий Консула, друг і приятель пана Хоткевича. Умів Сиволап прикидатися, видав себе за людину, до кінця віддану Радянській владі. Як він говорив на зборах і мітингах, навіть сльозу пускав, бив себе в груди, закликав до пильності, метав громи на голови класових ворогів… Кому-кому, а Сиволапу Вершина вірив, як самому собі, завжди підтримував… А як він міг не вірити, коли той на його очах застрелив п'ятьох петлюрівців, ризикуючи власним життям, виніс пораненого Вершину з бою, перев'язав рану… І вся та «хоробрість» була не чим іншим як підступною, глибоко продуманою грою. Грав Сиволап, входив у довіру і чекав свого слушного часу. Страшний удар готував партизанам і підпільникам, їхнім родинам. А він, лейтенант Вершина, виявився довірливим, наївним простачком, який не зумів розгадати ворога, «клюнув», на той підступний гачок… Та нема тут чого дивуватися, впадати в розпач. Не простий ворог постав перед нашим народом. У всіх фашистів та їх поплічників віковічна школа підлості, цинічний досвід, як тримати в покорі людину-трудівника. У той час як Вершина пас куркульські воли, Сиволап і Хоткевич виховувались у військових академіях, досвідчені наставники навчали їх, як боротися за свій лад, як тримати в покорі робітників і селян. І не втримали! Повстав народ, здобув собі волю. Та ворог не скорився, не склав зброю. Він жив і живе однією думкою, як повернути втрачене. І для досягнення своєї мети не гребує ніякими засобами… Але треба цього лютого, сильного, вишколеного ворога здолати, вистояти в нещадній боротьбі, захистити, врятувати свій народ від загибелі. У цьому суть тепер твого життя!..
А Юркові дуже хочеться дізнатися, як схопили Хоткевича й Сиволапа. Врешті він не витримав, запитав:
— Спіймали диверсантів?
— Не пощастило взяти живими, — з досадою відповів лейтенант, — загинули під час перестрілки. Жаль, що так сталося, багато чого б вони могли розповісти. Тільки в бою не завжди виходить так, як хочеться.
Зупинилася машина біля будинку райкому партії.
— Їдьте у відділення і чекатимете товариша з Києва. З рацією та всім іншим дійте, як домовилися, — наказав Вершина своїм працівникам.
«Емка» поїхала далі, а хлопці з лейтенантом зайшли до райкому. Коваленко зустрів їх привітно. Він вийшов з-за столу назустріч, міцно потис руки, запитав:
— Так оце вони, наші герої? Молодці, хлопці. Проявили ви неабияку сміливість, відвагу і кмітливість. Від імені райкому партії дякую вам за героїчний вчинок! Сідайте і про все докладно розказуйте.
Юрко й Володя сіли за широкий стіл. Навпроти — Михайло Сергійович. Його хлопці добре знали, не раз бував він у Жовтневому, заходив до школи. Ліворуч від секретаря стомлено опустився на стілець Вершина. Коваленко натис на кнопку дзвінка, і в кабінет зайшла білява жінка.
— Покличте, будь ласка, Ніну Олексіївну, — попросив її Михайло Сергійович.
Невдовзі з'явилась молода жінка. Привітавшись, вона стала за столик збоку, на якому лежав папір, олівці.
— Зараз почнемо, Ніно Олексіївно, — заклопотано промовив секретар і звернувся до хлопців: — Зробимо так: хай нам про все спершу розповість Юра, а потім послухаємо Володю. А ти, Володю, слідкуй за розповіддю Юрка і, якщо той щось пропустить, доповнюй. Візьми папір і можеш записувати, що схочеш сказати.
Лейтенант подав Володі кілька аркушів паперу, олівець.
— Юро, — попросив секретар райкому, — спробуй усе до деталей пригадати, що ви чули в підземеллі. Намагайся нічого не пропускати, тут важливе кожне слово, кожна дрібничка.
Як і домовились, спершу розповідав Юрко, а потім Володя. Хлопці говорили неквапливо, докладно, пригадуючи кожну подробицю. Мабуть, їх оповідь була настільки цікавою і незвичайною, що навіть стенографістка раз у раз здивовано кидала на них погляд.
— Спасибі, дорогі,— подякував їм секретар. — Все, що ви сказали, надзвичайно важливе і потрібне. Нам відкрили очі. За це ви будете заслужено винагороджені. Але зараз такий час, що треба набратись мужності й далі стійко триматися, а таємницю суворо берегти.
— Ми враз про все забули! — вихопився Володя.
— А от забувати й не варто, — м'яко заперечив секретар райкому, — навпаки, запам'ятовуйте все, що нам нині доводиться переживати. Нелегко нам, але, що б не довелося знести, ми розіб'ємо фашизм, виженемо загарбників із нашої землі. І знову, хлоп'ята, буде у вас славне життя, і ви розкажете, як наш народ захищав свою Батьківщину. А може, й напишете про бачене вами, була б цікава, потрібна книжка. Ви, мабуть, любите читати?
Секретар підійшов до шафи, дістав два перев'язаних пакунки, вручив їх Юркові й Володі.
— Це вам, друзі, книжки, подарунок за вашу хоробрість, за вашу допомогу. Звісно, за врятування переправи вас треба представити до державної нагороди, але все це буде згодом.
— Спасибі, Михаиле Сергійовичу! — зворушено дякували хлопці.
Хлопці попрощалися з секретарем райкому і в супроводі лейтенанта Вершини вийшли з прохолодного приміщення. Лейтенант підвів хлопців до сірої «емки», що стояла під високим розлогим кленом, відчинив дверці, запросив до машини. Мовчазними, безлюдними вулицями виїхали за околицю містечка, швидко наблизилися до молодого соснового бору.
Лейтенант зупинив машину, заглушив мотор, повернувся до хлопців.
— Слухайте мене уважно, — повільно, чітко вимовляючи кожне слово, почав він. — Завдяки вашій мужності та кмітливості відведено небезпеку від багатьох наших людей. Ви врятували переправу, проявили себе як справжні розвідники. Але справжня, тривала й небезпечна боротьба лише починається.
Лейтенант замовк, мабуть, думав, як йому далі повести розмову з хлопцями.
— Буду говорити відверто, — невдовзі озвався він, — нічого від вас не приховуючи. Фашисти прорвали фронт і не сьогодні так завтра вийдуть до Прип'яті, захоплять ваше село. І ви, хлопці, опинитеся на окупованій території. Досить вам зробити необережний крок — і вас чекає неминуча загибель. Нагадую про це вам ще раз, поки є така можливість.
Хлопці недовірливо й злякано дивилися на лейтенанта, чули його слова і не могли збагнути, зрозуміти їхню суть. Ні, не могли вони уявити гітлерівців на берегах Прип'яті, на вулицях свого села, в своїй школі. Невже Червона Армія не зуміє зупинити фашистів? Невже німці підійдуть на таку близьку відстань до Києва?
— Зараз гітлерівці знаходяться за тридцять кілометрів від вашого села, — вів далі лейтенант. — Ворожі танки вийшли в тил нашому війську. Наш партизанський загін сьогодні вночі вирушає на свою базу. Така, друзі, створилася небезпечна ситуація. На тимчасово окупованій території буде діяти підпілля. Працюватимуть підпільники і у вашому селі. Чи згодні ви допомагати партизанам і підпільникам?
— Звичайно, згодні! — аж вигукнули хлопці.
— Спасибі вам, товариші,— зворушено мовив лейтенант, — ваша допомога нам буде дуже потрібна. Адже ви знаєте таємницю старого підземелля, а воно нам незабаром стане в неабиякій пригоді. У палац має прибути гестапівський полковник Майєр. Як видно, фашисти задумали звити в палаці якесь своє гніздо. Тепер слухайте мій наказ: без дозволу та згоди партизанських розвідників не чинити ніяких дій! Ніяких! Будь-яка самодіяльність тут не потрібна, бо вона може принести неабияку шкоду. І нікому — ні близьким, ні рідним, ні найвірнішим друзям, не проговоритися про таємницю Зоряної кімнати, нічого нікому не розповідати про старе підземелля. І будьте якнайобачніші. Запам'ятайте: один необережний крок, одне зайве слово — і вас чекатиме неминуча загибель. На кожному кроці вас підстерігатиме небезпека. У партизанський загін уже проникла ворожа агентура, і ми не зуміли її поки що виявити. Ще більше своїх людей закидатиме гестапо в наші ряди в недалекому майбутньому.
Лейтенант уважно подивився хлопцям у вічі і сказав:
— Чому говорю вам про всілякі небезпеки? Молоді ви, нема в вас ні знань, ні досвіду. Нелегко нам кликати вас на боротьбу з фашистами. Подумайте, сьогодні ще є час і ви можете відмовитися від наших доручень.
— Ми вже подумали, товаришу лейтенант! — в один голос відповіли хлопці.— І передумувати не будемо.
— Тоді найперше правило вашої поведінки, — навчав Вершина, — ніде, нікому ні за яких обставин не обмовитися про свою приналежність до підпілля. Навіть з підпільниками нічого зайвого не говорити. Можлива й провокація. Довірятимете тільки тому, хто прийде до вас і назве пароль.
— А який пароль? — вихопився Вовка.
— Вчися, Володю, — стримав його Вершина, — слухані і не виявляти ніякого поспіху. Пароль для зв'язку такий: «Чи немає у вас на продаж вересового медку?» Відповідь: «Нема, увесь медок німці поїли». Пароль треба казати точно. Скажімо, «вересовий мед», а не «медок», — і вже відповідати не треба. Це дуже важливо. Хтозна, чи випаде нам ще поговорити, то попереджаю вас, якщо село захоплять фашисти, не проявляти ніякої цікавості, нічого не робити такого, що б могло викликати підозру ворогів. Будьте собі просто сільськими хлопчаками, ви ж іще малолітки. А діяти будете тільки з наказу підпілля. Ще раз нагадую: бережіть таємницю підземелля! Жодного зайвого слова, жодного непродуманого вчинку. Уже сьогодні ви можете нарватися на ворога. Якщо буде треба, дамо вам докладніші інструкції. А зараз — додому…
Сіра «емка» знову везла їх полями до села. Скільки око сягало, розкинулися лани пшениці. А он широкими розливами голубів густий льон. Здавалося, на безмежжя поля вихлюпнулося величезне синє озеро. Воно стояло ніжне, якесь беззахисне, ніби злякано прислухаючись до далекого гримкотіння гармат, і злегка хвилювалося під подихом вітру.
— Здається, — з жалем промовив Вершина, — ще ніколи не бачив такого щедрого врожаю. Порадувала людей колгоспна земля, віддячила за чесну працю, але кому його збирати?..
Десь за кілометр від порома Вершина зупинив машину:
— Далі, хлопчики, підете самі. Нас не повинні бачити разом. Як буде хто питати, звідки повертаєтеся, то поясните, що ходили в район за покупками і затрималися, бо були великі черги, вам нічого й не дісталося. Довелось заночувати в знайомих.
Вершина міцно потис хлопцям руки, сів у машину, і «емка» невдовзі загубилася серед широкого лану високої пшениці.
Серед спокою, який панував у полі, не хотілось вірити, що поруч клекотіла війна і котилася до Прип'яті нестримним вогневим валом.
Розділ сьомий ПОВІТРЯНИЙ НАЛІТ
З кожним днем зловісний гул боїв наближався до Жовтневого. Стомлені, запилюжені червоноармійці поспішали на переправу. До дороги виходили жінки з холодним молоком, свіжим хлібом, різними фруктами. Придивлялися, сподіваючись побачити свого рідного чи близького, розпитували бійців про своїх синів, чоловіків, братів, наречених.
Юрко тепер щодня пропадає біля переправи, сюди сходяться майже всі сільські хлопчаки. А ось сьогодні на пів-дорозі наткнувся на незнайому дівчину, мимоволі зупинився. Вона, як йому здалося, хотіла щось запитати. Таких гарних дівчат Юркові навіть у кіно не доводилося ще бачити. У дівчини були великі голубі очі. Вона звернулась до Юрка привітно й довірливо:
— Чи не скажеш, де можна дістати молока? У нас мама хвора… Може, на базарі?..
— Базар у нас лише в неділю зранку, — відповів їй Юрко, — та молоком ніхто не торгує, бо в кожного своя корова.
Дівчина слухала і уважно дивилася на хлопця, ніби пригадувала, де колись зустрічалася з ним. Дивно, але і в Юрка виникло таке відчуття, наче він теж уже бачив цю синьооку дівчину.
— Що ж мені робити?.. — стривожилася дівчина.
— Ходімо до нас, — запросив її Юрко, — візьмеш глек молока. Мати вранці поставила в піч. Тут недалеко, а як піти берегом, то й зовсім близько.
Вони повернули на стежку, що вела до Прип'яті через кущі верболозу. Несподівано стежка вирвалась на високий косогір, з якого враз відкрилося широке плесо річки.
Дівчина зупинилася.
— Як у казці! Такої краси я ще не бачила…
— А ти звідки? — запитав Юрко.
Поки йшли до хати, дівчина розповідала:
— Ми зі Львова. Як почалася війна, одразу виїхали з міста. Пощастило нам. А позавчора ледве вирвалися з оточення. Куди не поткнемося — фашисти. Так дядько Микола, наш шофер, повернув машину — і в ліс. Глухою просікою і вибралися до своїх. Нас бомбили, переслідували мотоциклісти, а ми вирвалися.
— Ти в який клас ходиш? — несподівано запитала вона Юрка.
— У сьомий перейшов.
— А я в шостий. Тато хотів піти у відпустку, збиралися гуртом поїхати в гості до бабусі, а тут війна.
Дома нікого не було. Дівчина зайшла до хати, спинилася біля порога й чекала, поки Юрко діставав рогачем з печі глек з молоком.
Він поставив його на лаві, сказав:
— Бери! Молоко в нас добре, а пряжене довше не кисне.
Дівчина доторкнулася до глека, розгублено глянула на Юрка:
— Дуже гарячий і великий, я його так не донесу…
Він знайшов кошик, поставив у нього глек.
— А хліб у вас є? — спитав хлопець співчутливо.
— Нема в нас нічого, — просто відповіла дівчина, і тільки пер Юрко помітив, що личко в дівчини стомлене, змарніле. — Але найбільше треба молока, бо мама дуже хвора. Нам би доїхати до Києва, а звідти до Саратова, там живе моя бабуся.
— Що з твоєю мамою?
— Застудилася.
— Так її треба поїти гарячим молоком з медом, — порадив Юрко.
Він пішов у комору, взяв баночку меду, по грудці масла, свіжого сиру, загорнутого в чисту шматину, хлібину, — і все те поклав у кошик.
— Тримай!
Дівчина взяла кошик, розгублено дивилася на Юрка:
— У мене ж грошей не вистачить за все заплатити. Я тільки мала купити молока…
— А хто тобі каже про гроші,— перебив її Юрко. — Ходімо в садок, я ще натрушу тобі яблук, у нас гарний білий налив.
Юрко натрусив яблук, обклав ними глек, щоб не перекинувся, запитав:
— До пристані сама дійдеш?
— Спробую, — відповіла дівчина. — Тільки кошик дуже важкий, може, яблук надібрати…
— А, ходімо, відведу я тебе на переправу, — вирішив Юрко, — а то ти й кошика до машини не донесеш, та ще й молоко розхлюпаєш.
Він легко підхопив повний кошик, і вони заквапились до переправи. По дорозі Юрко розпитував свою нову знаному, як їм пощастило вибратися з оточення, чи бачила вона фашистів.
— Бачила, — мерзлякувато зіщулилася дівчина, — здалеку… — Вона показала на колодязний журавель у кінці вулиці: — Фашисти були від нас десь як до того колодязя. Ми в лісі а вони на полі це як ми в кільце потрапили. Німці прорвали фронт, оточили містечко, забула його назву, — і ми там опинилися. Ми з тобою й досі не познайомилися. Як тебе звати?
— Юрко.
— А мене Леся. Мій батько військовий, прикордонник. Ми раніше жили на заставі, на самому кордоні біля Бугу. Минулого року тата перевели у Львів, і я вже там закінчувала п'ятий клас.
Юрко з повагою дивився на дівчину. Це ж вона жила на прикордонній заставі, на самому краю рідної землі. І тато цієї дівчини не раз, мабуть, затримував шпигунів і диверсантів.
— Налетіли фашистські літаки, — все розповідала Леся, — на світанку, коли ще все місто спало. Тато під час бомбардування одразу побіг у штаб і більше ми його не бачили. Потім нас посадили на машини і відправили в тил. З нами ще одна родина їхала, жінка з двома дітьми. Під час нальоту її поранило осколком, підібрав її похідний госпіталь. Тут так невчасно захворіла мама. Доведеться, мабуть, в Києві лягати їй в лікарню. Треба швидко рухатись уперед, а ми зранку не можемо переправитися через Прип'ять. Обіцяють увечері пропустити біженців. Я найбільше боюся нальотів, — очі в дівчини якось поширшали, стали ще блакитнішими. — Бомби вибухають, зенітки строчать, літаки ревуть, ночами зависають ліхтарі над головами, а бочки виють…
— Бочки? — не зрозумів Юрко.
— Так, бочки, з дірками, — пояснила Леся. — Фашисти дірки в них попробивали, кидають з літаків, щоб нагонити паніку. Прокляті фашисти, — аж струснулася дівчина, — їх усіх треба нищити!.. Поперед нас їхав санітарний автобус з дітьми, а тут — «мессершмітти» налетіли. Діти висипали у жито, ховаються. А фашисти їх з кулеметів розстрілюють на бриючому польоті. Бачать же, що малі діти, — і стріляють!.. Ніколи цього їм не можна простити! Жаль, що я не можу зараз стати пілотом-винищувачем, я показала б їм, як убивати маленьких дітей!..
Юрко допоміг дівчині донести молоко до машини, побажав щасливої дороги і побіг шукати Володю, хотів розповісти йому, що фронт уже під Васильківськими Дачами. Біля землянки начальника переправи стояв лейтенант Вершина. Він побачив Юрка, помахав, щоб підійшов.
— Ти мені дуже потрібний, є важлива розмова. Іди додому, а я буду об одинадцятій…
Ніяк Юркові не щастить сьогодні побути на переправі. То дівчину зустрів, то на лейтенанта натрапив. А що хоче сказати йому Вершина? Мабуть, знову розпитуватиме про зустріч у палаці…
Юрко повернувся додому і, нетерпляче поглядаючи на годинник, став чекати лейтенанта. Нарешті рипнули двері і до хати зайшов Вершина. Він тримав у руці чималий згорток.
— Сам дома?
— Сам.
— Це добре, нам треба побути наодинці.
Юрко запросив лейтенанта сідати, сам примостився біля вікна, насторожено поглядаючи на згорток.
Лейтенант провів рукою по стомленому обличчю, сказав вибачливо:
— Ще одна безсонна ніч. Сьогодні партизанський загін вирушив у ліс. Фашисти наближаються до Прип'яті. Наша армія відходить. Через кілька днів гітлерівці захоплять село.
Відтепер ти, Юрку, — тихо говорив лейтенант, — член підпілля, будеш допомагати партизанським розвідникам. Ти вільно розмовляєш по-німецьки, а це зараз дуже важливо. От на цьому грунті ми створили тобі відповідну легенду.
Лейтенант підсунув до себе згорток, заходився розв'язувати тонкі шнурки.
— Твій прадід, Юрку, як відомо виходець із інших місць, його виписав пан Хоткевич будувати Білу вежу. Так же?
— Бабка і тато розповідали, — відповів Юрко, — що пан Хоткевич привіз мого прадіда зі Львова. Він з братом Дмитром встановлював у підземеллі потайні замки. Той теж непогано знався на механіці. Їх обох і погубив пан Хоткевич. Внук Дмитра Берегового живе й зараз у Бережівці, працює на цукроварні…
Хлопець замовк, допитливо поглянув на Вершину, чекав, що він скаже.
— Бачиш, Юрку, — озвався той, — робота підпільника надзвичайно тяжка й небезпечна. Тут потрібні досвід, певна виучка. А в тебе нема ні досвіду, ні знань. Коли людина наперед знає свої обов'язки, то вона менше робить помилок. Підпільник мусить дотримуватися суворої конспірації, не розголошувати довірених йому таємниць. Бути спостережливим, помічати, схоплювати на льоту кожну деталь, кожну дрібничку. І вміти робити належні висновки, бути передбачливим. Але це не означає, що він повинен бути мовчазним, зляканим чоловічком, який намагається затаїтися, сховатися в нірку. Підпільник повинен діяти, спілкуватися з людьми, навіть зі своїми смертельними ворогами, але поводитися невимушено, природно, не викликати ніяких підозр. Тут треба навчитися не говорити зайвого, володіти собою, при будь-яких ускладненнях не виказати себе зовнішністю. Можливо, доведеться мати справу з гестапівцями, поліцаями, підступними, жорстокими, вишколеними ворогами. Але давно сказано: не такий страшний чорт, як його малюють. Фашисти підступні, а ми мусимо бути мудрішими, стійкішими за них. Треба вміти знаходити слабкі місця ворога і завдавати по них нещадних ударів.
Далі лейтенант говорив, що прорахунок для підпільника, як і для мінера, смертельно небезпечний. Підпільник взагалі не має права на помилку, бо він діє не сам, а за ним стоять його товариші-однодумці. Юрко уважно слухав Вершину, намагався збагнути, яка ж кінечна мета розмови.
— Сьогодні увечері лісник Трохим Свічка привезе два бідони спирту. Закопаєш їх у повітці і будеш використовувати для всіляких потреб. Якщо хтось запитає, де ви розжилися на спирт, скажете, що купили в аптекаря Сиволапа. Намагайся пояснювати свої дії правдиво, і так, щоб не зловитися на брехні, не дати козирів ворогам…
Юрко відчув, як хвилювання та неспокій зрадливо заповзають у серце, виводять його з рівноваги.
— Я зобов'язаний тебе ще раз попередити про небезпечність обов'язків, — пильно подивився лейтенант на хлопця, — щоб ти мав уяву про те, що на тебе чекає. Ти ще можеш відмовитися від нашого доручення, і ніхто тебе не осудить…
— Я вже сказав, що згоден, Іване Петровичу, — перебив Вершину Юрко, — нікого не підведу. Ось побачите. Якщо не в підпіллі, то сам буду боротися з фашистами!..
З обличчя лейтенанта зникли непевність і вагання.
— Ну, тоді конкретно про завдання. — Лейтенант розгорнув пакунок і поклав на стіл потемнілі пергаменти з великими восковими та сургучевими печатками, привішеними до них на шнурках. — Один з майстрів, Франц Берг, на виклик Хоткевича прибув у ваше село з Пруссії. Ось в архіві я знайшов папери родини Бергів. Тут зібрані всякі купчі, цехові свідоцтва, угода з паном Хоткевичем. Переїхав Франц Берг на Україну в 1811 році, коли йому вже було п'ятдесят три роки, разом з дружиною та чотирма дітьми. У цей час пан виписав зі Львова і твого прадіда. У тебе прізвище Береговий, подібне до Берга.
— Але ж з ним наш рід нічого спільного не мав…
— Хто це доведе! Нам вигідно, щоб ти став трохи німцем. Отже, для всіх відтепер твій прадід Франц Берг вихідець із Східної Пруссії, уродженець міста Кенігсберга. Згодом Берги жили в Києві, потім переселилися в Москву. Але це не так важливо. Пізніше твій прадід став Федором Береговим. І це теж буде схоже на правду. Старий пан Хоткевич, отой, що перебудовував палац, любив давати іноземним майстрам українські прізвища. Хто погоджувався на таке — одержував більше грошей. А прадід твій, Франц Берг, був українізованим німцем, що вільно володів рідною мовою.
Лейтенант поклав руку на старі пергаменти, провів по них долонею:
— Ти старанно вивчи новий свій родовід за документами Франца Берга. Запам'ятовуй усі дати, факти, титули, бо німці — народ точний, доскіпливий, все перевірять. А люди в селі підтвердять, що твій прадід приїхав здалеку і говорив він не зовсім зрозумілою мовою. А ти належно бережеш пам'ять своїх предків, володієш німецькою мовою, не забув звичаїв, зберіг документи, з радістю зустрів прихід своїх одноплемінців.
Лейтенант поглянув на годинник, піднявся з-за столу:
— Мушу їхати. Зв'язок триматимеш з фельдшеркою Потужною і з Трохимом Свічкою. Радься з ними, виконуй їх вказівки. Незабаром у село прибуде наш розвідник, він знайде тебе, назве пароль.
Вершина обняв Юрка і вийшов з хати, звелівши не проводжати його.
Юрко сховав папери в зоряну скриню, пообідав і побіг на переправу.
По понтонному мосту одна за одною йшли машини, все рухалося на лівий берег. «Відступають наші», — зажурено подумав Юрко.
Під високою прибережною вербою диміла похідна кухня. Кухар у військовому роздавав їжу червоноармійцям і біженцям. Оддалік стояв автобус з дітьми. Це в тил їхав, очевидно, якийсь дитбудинок. Тут були свої колгоспники, з бідона розливали молоко малюкам, роздавали хліб, фрукти.
Юрка здивувало, що біля переправи не було нікого з хлопців. Володя кудись зник, другий день ніде не показується. Мабуть, подався на берег Льольчиного озера, бо там повно червоноармійців. Готується лінія оборони, риють траншеї, окопи, будують бліндажі.
У небі почулося гудіння літаків. Ще зранку до переправи намагалася наблизитись «рама», як бійці називали фашистський розвідувальний літак. Але його відігнали зенітки. Гудіння наростало. Зненацька з-за лісу, з боку Києва, випірнули ворожі бомбардувальники. Юрко уже вмів розрізняти фашистські літаки «хейнкелі», «мессершмітти», «юнкерси». Вони вже не раз намагалися бомбити переправу, потік військових і біженців. Але їх не тільки відганяли, а й збили один літак. На цей раз фашисти схитрували, налетівши зі сходу, звідти, куди відходили наші війська. Дружно запрацювали зенітки. Юрко нарахував дев'ять «юнкерсів». Біля ворожих літаків часто почали вибухати білі хмарки, але ті вперто йшли на ціль. Коли вони пішли на розворот над переправою, один бомбардувальник задимів і, лишаючи за собою чорний хвіст, стрімко пішов до землі. Упав він на протилежному березі Прип'яті, там пролунав оглушливий вибух, піднявши стовп землі, змішаної з димом і червоним полум'ям.
Поблизу Юрко побачив начальника переправи, за ним бігли червоноармійці.
— Скоріше! — гукав підполковник. — Всіх дітей і біженців у щілини!..
Юрко теж кинувся до великого зеленого автобуса, густо обтиканого ялиновими гілками.
А літаки, здавалось, повисли над переправою. Від них відривалися невеличкі чорні кульки і швидко наближалися До землі. Ще частіше зататахкали зенітки, а одна з них злетіла в повітря, перекинулась і важко впала на землю. В різних місцях падали бомби, звихрюючи все довкола себе.
Червоноармійці з дітьми перебігали до сховища. Юрко бачив, як кремезний боєць підхопив на руки двох хлопчиків і побіг з ними до укрить, виритих у схилі гори.
Юрко теж підхопив одного малюка, швидко відніс до сховища і знову кинувся до автобуса. Другий хлопчик міцно обхопив його за шию, злякано схлипував і вже не хотів його відпускати.
— Сиди тут, — заспокоїв малого Юрко, — а мені треба бігти за іншими дітьми.
Хлопчик відпустив свого рятівника, коли побачив виховательку. Юрко знову побіг до автобуса, але там уже нікого не було. Несподівано біля вантажної машини побачив Лесю, яку вранці провів сюди.
— Ховайся! — гукнув їй Юрко. — Зараз знову бомбитимуть!..
— Не можу, у машині мама, — із сльозами в розпачі металась дівчина, — вона не може сама зійти з машини, і братик там! А дядько Микола пішов до зенітників і не повернувся…
Юрко підбіг до машини під деревами, став на колесо, заглянув у кузов. На сірій ковдрі, з-під якої визирало сіно, лежала молода, але дуже змарніла жінка. До неї тулився переляканий білявий хлопчик. Не роздумуючи, Юрко схопив на руки малого, подав Лесі:
— Біжи з ним до сховища, та хутчій!
— А мама? — вигукнула дівчина.
— Допоможу й мамі, а ти біжи!
Дівчина все ж стояла з хлопчиком і не відходила від машини, з благанням дивлячись на Юрка великими блакитними очима.
Хлопець скочив на землю, відкрив борт, мало не на руках зніс хвору на землю.
— Ходімо, — просив він її,— до сховища, тут близько.
— Лесю, — простогнала жінка, — візьми наші документи, бо що ми будемо без них робити? Вони в сумці…
Юрко схопив сумку на машині, віддав її дівчині, допровадив хвору жінку до найближчої щілини.
— Спасибі тобі, хлопче, — простогнала Лесина мама, — спасибі велике.
— Мамо, це ж той Юрій, що дав нам стільки їжі.
— Ой, ти ж наш благодійнику!..
Дівчина простелила товсту ковдру, посадила на неї хвору.
«Юнкерси» знову влаштували веремію над переправою. Від гудіння моторів, від пострілів зеніток лящало у вухах, дзвеніло в голові.
Юрко із окопу спостерігав за літаками. Йому здавалось, що «юнкерси» зависли прямо над головою. Почало наростати моторошне вищання, ніби до землі наближалась пекельна колісниця. Страшенні вибухи струсонули берег Прип'яті. Стара верба, що росла неподалік, злетіла високо в повітря, повисла там на якусь мить і впала на зелений автобус. Слідом за нею в повітря злетіли уламки з машин, похідна кухня, рознесло віз з кіньми. А бомби все сипались, сіра хмара куряви закрила небо. Юрко втягнув голову в плечі і злякано прихилився до прохолодної стіни.
Нарешті наліт закінчився. Діти, як злякані горобенята, причаїлися в щілинах, плакали, тулилися до своїх виховательок. На березі зяяли глибокі вирви, швидко наповнюючись темною водою. З одної такої баюри визирав верх потрощеного автобуса, на землі валялися продірявлені металеві бочки, іржаві рейки, різні уламки. А на місці, де стояла машина, на якій їхала Леся з мамою, теж залишилась глибока яма.
Юрко підійшов до хворої жінки. Вона горіла в жару. Куди їй такій їхати? Та й на чому тепер?
— Нема нашої машини, — схлипнула Леся.
— Як нема? — злякано, наче марячи, запитала мати.
— В неї влучила бомба.
— Що ж тепер буде з нами?.. — ледве вимовила хвора.
Через переправу знову почався рух. Як не старалися фашистські пілоти, а жодна бомба не влучила в понтонний міст.
Юрко побіг до начальника переправи, розповів про хвору жінку, попросив машину, щоб перевезти її до себе додому. Підполковник наказав своєму шоферові допомогти біженцям.
Юрко знову підбіг до щілини, в якій лежала хвора.
— Я попросив машину, — пояснив він Лесі,— і ви поїдете до нас, поживете, поки ваша мати одужає, а тоді побачите, що далі робити.
Дівчина вдячно усміхнулася хлопцеві.
— Чуєш, мамо, — звернулась вона до хворої,— Юрко пропонує пожити в них кілька днів, поки тобі стане краще.
Юрко зніяковів від несподіваної радості матері і навіть малого.
Біженців повсаджували у машину і поїхали до Берегових.
— Десь і мої поїхали на схід, — сумно сказав у дорозі водій. — Довіз їх до вокзалу, втиснув в ешелон, а сам у частину. І більше нічого про них не знаю… І в мене донька й син… Ти, дівчино, візьми он мій речовий мішок, там консерви, хліб, цукор, масло. Вам харчі пригодяться…
Хвора жінка тихо постогнувала, коли «емку» підкидало на вибоїнах. Нарешті машина в'їхала на подвір'я. Шофер допоміг зайти хворій до хати, заніс сумку, речовий мішок, попрощався і помчав на переправу.
Мати саме прийшла додому на обід. Вона довго й не розпитувала Юрка, вклала хвору в ліжко, приголубила розгублену дівчину, хлопчика:
— Не переживайте, діти, якось воно буде. Мама ваша скоро одужає, у нас є хороша, фельдшерка. Ми її ось покличемо, вона й допоможе мамі. А зараз повмивайтеся та сідайте обідати. Набралися лиха в дорозі…
Юрко побіг до Оксани Василівни, попросив оглянути хвору. Фельдшерка пообіцяла прийти, як тільки закінчить перев'язку поранених, яких привезли з переправи. Між ними були й діти.
Юрко повернувся додому, випив чашку молока і схопив кашкета.
— Ти куди? — докірливо запитала мати.
— На переправу.
— Сиди дома. Ти ж бачиш, що там робиться. Може, знову налетять…
Хвора жінка не зводила з Юрка погляду.
— Урятував нас ваш син, — сказала вона матері.— Мене майже на руках відніс у сховище. Якби не він, то вже нас не було б… І шофер наш загинув. Славний був чоловік. Все на фронт рвався, хотів хутчій потрапити в діючу армію. І що ж нам тепер робити, як добратися до Києва?
— Не переживайте, — заспокоїла жінку мати. — Як ваше ім'я та по батькові?..
— Галина Іванівна, — відповіла Лесина мама, — Вострикова…
— А мене Марією звати. Марія Федорівна Берегова. Підлікуємо вас, поставимо на ноги, і поїдете далі. Жити в нас є де, місця всім вистачить. І дітки ваші перепочинуть після такої страшної дороги.
Мати наказала Юркові провітрити кімнати, де раніше жила бабуся Улита, наносити на ліжка свіжого сіна. Будинок у Берегових на дві половини.
Ще недавно у бабусиній половині жила сім'я Зоммерів, а бабуся перебралась до своїх. Нянчила дітей, не хотіла жити сама.
Юрко повідчиняв вікна, повиносив у комору зайві речі, затопив грубку, щоб по кімнатах пішов теплий дух. Хвору поклали в невеличкій світлій кімнатці.
Після обіду прийшла фельдшерка, оглянула Галину Іванівну, порадила:
— Вам треба лежати, і не думайте вириватися в дорогу. У вас запалення легень. Треба було б покласти вас у лікарню, але зараз краще лишатися дома…
Розділ восьмий «БОРІТЕСЯ — ПОБОРЕТЕ»
Галину Іванівну мати поїла відваром липового цвіту, гарячим молоком з медом, ставила банки. Майже щодня приходила до хворої Оксана Василівна, заспокоювала:
— Хвороба пішла на спад, ще полежте. І не хвилюйтеся, бо від переживань може бути гірше.
Юрко зранку біг на переправу, якась незбагненна сила притягувала до понтонного мосту, по якому проходили війська. У серці хлопця все ще жила надія, що стануть перед Прип'яттю полки Червоної Армії — і покотяться фашисти, побіжать із нашої землі. Минуло кілька днів після нальоту ворожих літаків на переправу, а змін ніяких не було. «Відходить Червона Армія, — болісно думав Юрко, — мабуть, не тут буде контрнаступ наших військ».
Тепер уже поблизу чулася стрілянина, ворожі снаряди рвалися біля Льольчиного озера, часом вибухали неподалік переправи. Але понтонний міст залишався неушкодженим, ніби зачарований. Фронт стояв під селом Заріччя, за дванадцять кілометрів від Жовтневого. Юрко не раз бував у Заріччі, ходив туди з матір'ю, там теж працювала бригада вишивальниць. Село велике, поділене навпіл тихоплинною річкою. На одному березі наші, а на протилежному — гітлерівці. Як не намагаються фашисти перехопитися через річку, а нічого не можуть удіяти. Дуже високий, обривистий лівий берег, а на ньому глибинні залізобетонні доти, збудовані ще задовго до початку війни.
Уранці Юрко взяв глек молока і поніс начальнику переправи. Той подякував, похапцем випив два кухлі, підійшов до нар і подав хлопцю новий ремінь з квадратною пряжкою, на якій золотом сяяла п'ятикутна зірка.
— Це тобі, Юрку, на пам'ять, — сказав підполковник. — І спасибі тобі за все. А зараз біжи додому і будь здоров, хлопче! Фашисти захопили Заріччя. З години на годину гітлерівці вийдуть на берег Прип'яті.
Юркові стало страшно: німці наближаються до Жовтневого. Зараз вони, мабуть, прориваються через Барвенків ліс, щоб захопити переправу. Виходить, що й доти, які Юрко вважав неприступними фортецями, не затримали фашистів.
Переправа поступово безлюдніла. Під вербами вже не було жодної зенітки, жодного намету, похідних кухонь. Де стояли зенітки, лишилися тільки сліди від коліс, а в ярку біліли ящики з-під снарядів. Там же лишилася чимала гірка стріляних гільз. Невеликий підрозділ червоноармійців охороняв понтонний міст, бійці зайняли місця в окопах і кулеметних гніздах. Сам начальник переправи все ще не сходив з узвишшя і нетерпляче поглядав на шлях із села Заріччя. Біля ніг підполковника стояв невеликий чорний ящик. Юрко спершу подумав, що то рація, і тільки пізніше хлопець зрозумів, що то був підривний пристрій для знищення переправи.
Підполковник заклопотано зиркав на годинник. Та ось під лісом спалахнула стрілянина, пролунало кілька сильних вибухів, і на шлях виповз приземкуватий, ніби приплюснутий танк. За ним з'явилися другий, третій… Їх було більше десятка, вони весь час ламали стрій, закривали один одного, здіймали хмари куряви. Танки йшли на переправу. Вони на хвилину зупинялися, з їх гармат виривалися червонясті смуги вогню, розшматовували повітря, і над окопами червоноармійців здіймались сіро-чорні земляні смерчі.
Юрко, відбігши недалеко від переправи, змушений був припасти до землі, бо над головою засвистіли кулі, провив снаряд і за кільканадцять метрів струсонув землю.
Хлопцеві було добре видно, як підполковник плигнув в окоп, поставивши поряд з собою чорний ящик. Він віддавав команди, відправляючи бійців на протилежний берег. Ось він дістав з сумки конверт, передав лейтенантові. Пролунала команда, і червоноармійці побігли по безлюдних понтонах. Одне відділення під командою кремезного сержанта лишилося в окопах, прикривало відхід.
Ворожі танки поволі наближалися до річки. Юрко відповз за стовбур товстого дерева і невідривно стежив за танками. Вони часто на мить зупинялися, стріляли і все ближче підповзали до переправи. За танками бігли зменшені відстанню постаті людей. Вони падали, стріляли, підхоплювались і знову падали. З боку окопів вдарили кулемети, заляскотіли гвинтівочні постріли. Наступали фашистські автоматники під прикриттям танків. Два танки наблизилися до переправи, перевалюючись з боку на бік, вони вибралися на міст і швидко помчали на протилежний берег. Ще недавно важкі, вайлуваті танки вже стрімко мчали через річку. Передній танк досяг середини переправи, ще три вирвалися за ним слідом. І тут підполковник повернув блискучу ручку. Вздовж понтонного мосту в кількох місцях розляглися вибухи, збурунивши річку. Металеві понтони підскакували, розламувалися на очах, падали на хвилі, шматки їх тонули або пливли за течією. Три танки пірнули у воду і зникли. Четвертий зупинився і швидко позадкував на берег.
Підполковник залишив окоп і кинувся до кулемета, який вів вогонь по ворожих автоматниках. Танки ошаліло крутились над траншеями, проминали їх своїми сталевими траками, намагаючись зрівняти з землею. Неподалік вибухнув снаряд. Над головою захурчали осколки. Юрко притисся до землі, прикрив голову руками. Коли розвіялася курява, підвівся. Підполковник лежав навзнак, широко розкинувши руки, і не подавав ніяких ознак життя.
Юрко, пригинаючись, підбіг до підполковника. У того на грудях розпливалася пляма, обагряючи пропотілу гімнастерку. Без вагання хлопець підхопив обважніле тіло і потягнув до берега. Там стоять човни. Юрко не знав напевно, вбитий чи поранений підполковник. Та коли вкладав його на дно човна, той застогнав. «Живий, — зрадів хлопець. — Тепер треба швидше добратися додому. Там уже перев'яжуть, покличуть фельдшерку».
Юрко наліг на весла. Човен попід кущами верболозу швидко наближався до хати Берегових. На переправі притишено тріскотіли автомати, сердито озивалися кулемети, часто вибухали снаряди.
Нарешті човен вткнувся носом у м'який пісок, загойдався на мілині. Юрко покликав матір. Удвох вони витягли човен на берег, перенесли пораненого до хатини, поклали на широкому дерев'яному ліжку. Осколок ударив у груди, пробив їх навиліт під правою ключицею. Мати почала спиняти кровотечу. Спершу вона поклала на рани ватяні тампони, густо змащені йодом, а тоді хрест-навхрест перев'язала груди. Потім натягли на пораненого батьків одяг, а його форму, польову сумку, годинник Юрко загорнув у клейонку і сховав у повітці, присипавши згорток гречаною половою. Мати звеліла Юркові покликати на допомогу фельдшерку, бо рани кровоточили і бинти набухали від крові.
Оксана Василівна саме перев'язувала поранених біженців. Побачивши Юрка, запитала:
— Ти чого прийшов? — І тут же додала стривожено — Фашисти в селі!
— Погано нашій хворій, — відповів Юрко, — знову втратила свідомість.
— Зараз підемо. Зачекай, поки закінчу перев'язку. Що ж воно тепер буде, — бідкалася лікарка, — хто б міг думати, що війна докотиться до нашого села? Опинилися й ми на окупованій території.
На переправі все ще тривав бій, не затихав кулемет. Юркові здавалося, що він чув якісь гнівні й болючі докори в тих звуках кулемета.
— Наш, — прислухаючись, сказала Оксана Василівна, коли вони йшли до Берегових, — «максим»… Упізнаю його голос, в молодості наслухалася. От, Юрку, — зажурено мовила фельдшерка, — німці й захопили наше село. Наче страшний сон наснився, а воно ж не сон, а правда. І ми віч-на-віч зустрілися з фашистами. Учора в селі був лейтенант Вершина, взяв медикаменти, поїхав на Васильківські Дачі. Там десь базується партизанський загін. Передавав тобі привіт, наказував бути обережним.
Коли вже йшли вигоном, Юрко винувато признався:
— Я вам неправду сказав, Оксано Василівно, наша біженка поправляється. У нас лежить поранений начальник переправи, стікає кров'ю. Йому пробило груди осколком навиліт, мати перев'язала, та кров все одно не спиняється. Я вам не міг про це там, у кабінеті, говорити.
— Правильно зробив, — похвалила хлопця фельдшерка. — У кабінеті могли бути всякі люди. Зараз треба затаїтися, перечекати, — повчала вона Юрка. — Ось кинуться «наводити порядки» гестапо, польова жандармерія, всякі зондеркоманди. Та потім вони підуть далі, за фронтом, а тоді нам буде легше. Так мені лейтенант говорив. Ой, буде нам нелегко. Німці почнуть розслідувати, як, при яких обставинах загинули їхні диверсанти, хто навів на їх слід червоноармійців. Намагайся ні з ким не вести розмов на цю тему. Хто б що не говорив, а в тебе одна відповідь: «Я був хворий, лежав, нічого не знаю». Мусимо, Юрку, вистояти і перемогти наших ворогів.
— Що ще передавав лейтенант? — запитав Юрко.
— Наказав чекати зв'язкового. Рано чи пізно у село прибуде гестапівець Майєр. Добре було б, якби тобі вдалося встановити з ним якісь контакти, ввійти до нього в довір'я. Тобі підіграють у цьому інші підпільники. Але гляди, Юрку, — застерегла фельдшерка, — не проявляй ніякої зацікавленості, не задавай ніяких запитань. І ніякого поспіху! Щоб не викликати навіть найменшої підозри.
— Як же я зможу встановити контакт з Майєром? — не розумів такої ролі Юрко.
— Побачимо, — сказала, вже щось думаючи інше, Оксана Василівна. — Поки що про це рано говорити. А зараз мені треба якнайскоріш повернутися до лікарні. У нас лежать тридцять чотири тяжкопоранених бійців. Не можна було їх везти в тил, та й уже було пізно. А я ж фельдшер, а не хірург. Як я дам їм раду, не придумаю. Привезли їх із Заріччя.
З пагорба раптом завидніла переправа. На березі ще ворушились маленькі постаті останніх захисників мосту.
Та от враз стрілянина стихла. Над селом залягла тривожна тиша. Від Самусевого лісу знялася зграя сполоханих галок. Вони, лопочучи крилами, мерщій летіли в безпечне місце. І хлопець позаздрив птахам. Як би йому хотілося теж знятися в небо, промчати шквалом над фашистами і дістатись до своїх.
Оксана Василівна відчула Юрків настрій і, хоча серце в самої рвалося від безвиході, сказала підбадьорливо:
— Не журися, Юрку, недовго фашисти чинитимуть розбій на нашій землі. Уже приходили німці у вісімнадцятому, а що вийшло? І втекти небагатьом удалося. Цих ще не таке чекає. Наша земля належить нам — і ніхто ніколи не зуміє в нас її відібрати.
У хатині фельдшерка оглянула пораненого, змастила рани якоюсь жовтою рідиною, наклала пластир, забинтувала. Закінчивши перев'язку, сказала схвильовано:
— Мій колишній однополчанин Саша Макаров, безстрашний командир бронепоїзда «Смерть директорії». Понад двадцять років не бачилися, а тут така зустріч. Чого лише на світі не трапляється? Тяжке в нього поранення і велика втрата крові. Завтра, якщо все складеться гаразд, навідаюсь. А зараз час від часу міняйте компрес, провітрюйте хатину. Може, опритомніє.
Оксана Василівна ще швидко оглянула хвору біженку, сказала задоволено:
— Тепер уже все лихе позаду, і будете ви, Галино Іванівно, жити не менше ста років. Звичайно, — гірко зітхнула вона, — якщо всі ми не потрапимо фашистам у зуби.
Уже надвечір вулицею протряскотів мотоцикл і зупинився біля воріт. Довготелесий солдат в зеленому мундирі вдарив чоботом у хвіртку, і вона, жалібно скрипнувши, рвучко розчинилася. Фашист, тримаючи автомат напоготові, піднявся на ґанок, зупинився на порозі.
— Руський солдат єсть? — сердито крикнув розгубленій, поблідлій матері.— Яйки дафай! Масло, мед, сало! Шнель!
Мати дістала з полиці горщик з яйцями, подала фашистові. Той заглянув у горщик, задоволено плямкнув губами.
— Гут! Карош яйка! Много яйка, — і швидко почав їх перекладати в широкі кишені френча. Останні п'ять яєць німець тут же випив, викидаючи шкаралупу на підлогу.
— Масло дафай! — гукнув німець і, наставивши на матір автомат, люто вишкірив дрібні гострі зуби.
Мати внесла з комори грудку масла, поклала її на стіл.
Фашист взяв масло до рук, понюхав, дістав з кишені ніж, наказав матері:
— Хліб дафай! Шнель!
Німець відрізав скибку хліба, намазав масло, повернувся до матері:
— Шнапс-водка єсть?
Юрко не стримався і теж втрутився в розмову.
— Гер солдат, — озвався він по-німецьки, — у нас немає горілки. Якщо хочете, ми можемо зварити вам кави.
— О, — здивовано і якось радісно вигукнув солдат, — ти вмієш говорити по-німецьки? І ти маєш таку чудову вимову! Ти хто є?
— Німець, гер солдат! Мої предки вихідці з Пруссії… Мій прадід приїхав колись сюди з Кенігсберга.
Солдат розгублено закліпав короткими, рудими віями.
— Я мушу вибачитися, — почав він, — що так не вельми ґречно ввірвався у ваше житло. Але хто міг сподіватися, що в такій глушині можна натрапити на земляків? Я вам щиро вдячний за яйця та масло. Один момент! — вигукнув німець. — Один момент!
Він швидко вибіг з хати, дістав з коляски мотоцикла новенькі черевики-лодочки і урочисто вручив їх матері:
— Це вам подарунок від німецького солдата! Тепер вам буде краще! Вас забезпечать пайком, одягом, виділять гарний земельний наділ. Більшовикам скоро буде Капут!
Німець сів на мотоцикл і, озираючись, поїхав у центр села, звідки долинало приглушене гуркотіння моторів.
— Навіщо ти з ним розмовляв по-німецьки? — невдоволено запитала мати. — Хай би собі брав ті яйця і їхав світ за очі.
— Злякався я, — пояснив Юрко, — що, думаю, буде, коли він почне сам шукати горілку, загляне в хатину? І цікаво було, чи вдасться мені порозумітись із справжнім німцем? Спасибі Карлу Карловичу, як бачиш, моя мова діє на німців. Може, й справді це стане нам у пригоді.
Коли стемніло, прибіг Володя Карпенко, заходився похапцем розповідати:
— Фашистів повне село! Як комашні наповзло. Але переправу наші на відході зірвали. Дві години тривав там бій! Стояли наші до кінця, билися до останнього патрона.
Володя замовк, важко зітхнув і сказав засмучено:
— І всі наші полягли. Хоча й фашистам дорого дісталася переправа. Німці ще й зараз поранених в школу возять. Там зараз німецький госпіталь. Жаль наших. Та нічим їм не можна було допомогти. Нічим!..
Юрко вже хотів розповісти Вовці про начальника переправи, та передумав: треба поки що мовчати. Чим менше хто буде знати про підполковника, тим краще.
— Ходімо в село, — запропонував Вовка, — подивимося, що там діється. Німці магазин розбили, базу, курей на пташнику перестріляли. І всі щось жеруть і жують, ніби з голодного краю вирвалися.
— Зараз краще посидіти дома, — без ентузіазму відказав Юрко. — Навіщо зайвий раз потрапляти на очі фашистам?
— А я побіжу, — похапцем відповів Володя. — Доручив мені лейтенант придивитися, хто буде зустрічати німчуру з хлібом-сіллю. Такі зараз повилазять. Я вже бачив, як Іван Скрипаль вибіг навстріч фашистам і виніс на рушнику пшеничну хлібину та грудку солі. А кланявся їм у самісінькі ноги, шкура продажна! Хто б міг подумати, що в нашому селі живуть отакі паскуди…
Цілі дні через село йшли ворожі війська. Німці звели через Прип'ять переправу, і по ній лавиною поповзли чорні машини, гармати, безконечні обози. Довгі, ковані фургони тягли величезні битюги, всі, як один, рудо-червонястої масті. Коні чимось нагадували своїх господарів. Вони навально рухалися вулицями, переїздили через переправу і зникали за Стрілецьким лісом.
Одного дня поліцаї повиганяли жителів села на майдан. Там, під старими віковими липами, стояла простора дерев'яна трибуна, з якої на свята виголошували промови, вітали кращих трудівників села, вручали нагороди. Тепер на трибуні, з якої навіщось позбивали поручні, стояли фашистські офіцери в зелених і чорних мундирах.
Несподівано люди розступилися, і Юрко побачив дивну, неждану процесію. Попереду невеличкого гурту людей ішов колгоспний сторож Юхим Щупак. На його круглій, як велетенський кавун, голові, на самому тім'ї, стриміла висока смушева шапка з синім шликом та червоною китицею. Щупак, незважаючи на спеку, був одягнений в синю довгополу чумарку, пошиту з тонкого австрійського сукна, в червоні плисові штани, підперезані широким шовковим поясом. На ногах у Щупака наваксовані чоботи-витяжки. На білому, чистому, як сніг, рушнику, він тримав пишний коровай, поряд лежала чимала, завбільшки з кулак, грудка солі. На грудях у Щупака поблискувала невеличка срібна медаль.
За Щупаком, в такій же сивій смушевій шапці, в просторому зеленому френчі та широченних синіх галіфе, повагом ступав колгоспний рахівник Олексій Ситарчук, тиха, сумирна та непоказна людина. На його грудях виблискував білий хрест якоїсь незвичайної форми. Подібні хрести Юрко бачив на крилах фашистських літаків. Такі ж хрести висіли і в пихатих набундючених німців, що скупилися на трибуні. За Щупаком і Ситарчуком підтюпцем поспішав одягнений у потертий сюртук з білими галунами, у високому чорному циліндрі та рожевих рукавицях колишній дворецький пана Хоткевича — Семен Шудря.
Останнім ішов, гордовито задерши руду голову, Іван Скрипаль.
Фашисти дивилися на чудернацьку делегацію, глумливо посміхалися, клацали фотоапаратами. Особливо велике пожвавлення серед німців викликав Семен Шудря, а вірніше його строкатий одяг і високий, як паровозна труба, циліндр.
Щупак підійшов до фашистів, низько їм поклонився, шанобливо подав рушник з хлібом і сіллю тонкому, як висушена жердина, німцю в чорному мундирі, на петлиці якого було зображено дві сріблясті смужки, і голосно промовив:
— Віншуємо вас хлібом-сіллю, дорогі наші визволителі! І зичимо вашому славному і хороброму воїнству повної перемоги над супостатами більшовиками, над їхньою безбожною силою. Слава великому фюреру Адольфу Гітлеру та його хороброму воїнству! Прийміть, панове, хліб-сіль від вдячних жителів села Відрадне. Довго ми вас чекали, наші дорогі визволителі, і нарешті дочекалися. Настало свято й на нашій вулиці!
Передній фашист, сухорлявий, миршавий, взяв рушник з хлібом і подав його німцю в чорному мундирі, той злегка кивнув довгою головою і тут же передав рушник солдатові в рогових окулярах. Делегація ще раз низько поклонилася фашистам і швиденько відійшла подалі від помосту.
Наперед вийшов німець у чорному мундирі і, дивлячись на людей круглими, як олов'яні ґудзики, очима, швидко заговорив. Перекладач у великих окулярах ледве встигав за німцем, збивався, часто повторював слова.
— Пан комендант Штарк, — вигукував він, — щиро дякує за хліб-сіль, за урочисту зустріч німецького війська, за щирі вітання та побажання. Представники німецької адміністрації сприймають вияв цих щирих почуттів як бажання вірою й правдою служити новому порядку, покірно і безвідмовно виконувати всі накази німецької влади. Від сьогоднішнього дня в селі Відрадному починає діяти новий порядок. Усі більшовицькі закони скасовуються на віки вічні! Жоден більшовицький закон більше не діє! І сьогодні пан комендант Штарк повідомляє перші розпорядження. Слухайте всі, слухайте уважно! За невиконання цих розпоряджень винні підлягають розстрілу. Розстрілу підлягатимуть і їхні родини!
Перекладач прокашлявся, дістав із кишені хусточку, витер спітніле обличчя і заквапився далі:
— Пан комендант Штарк наказує: протягом завтрашнього дня жителі села повинні здати в поліцію всю наявну зброю. Поліція знаходиться в приміщенні колишньої школи. За приховання зброї — розстріл. Протягом трьох днів мешканці села повинні повідомити старосту, який зараз буде призначений паном комендантом Штарком, про перебування в селі більшовицьких солдат і командирів, в тому числі й поранених. Переховування ворожих солдатів карається розстрілом.
Перекладач знову прокашлявся і вигукнув услід за комендантом:
— Усім біженцям терміново з'явитися в старостат на реєстрацію. Хто не з'явиться, підлягає розстрілу. Усім мешканцям єврейської національності, які проживають у селі, завтра рівно о десятій годині прибути на цей майдан з теплим одягом і цінними речами. Кожен мешканець української національності, який дасть притулок євреям або малолітнім дітям, буде розстріляний разом з родиною.
Перекладач дістав із кишені аркуш паперу, прочитав:
— Пан комендант Штарк призначає старостою села Відрадне добродія Юхима Мартиновича Щупака. Начальником сільської поліції призначено добродія Олексія Євгеновича Ситарчука. Усі їхні накази мешканці села зобов'язані виконувати безвідмовно. Запрошуються охочі служити в поліцію. Усім поліцаям буде видаватися щомісячний пайок, нарізається гектар землі, видається безкоштовний одяг. За викриття, а також за затримання ворожих солдатів, політпрацівників, бандитів-партизанів, представників єврейської національності видаватиметься окрема винагорода. Крім того, пан комендант Штарк наказує створити в селі громадське господарство, як віднині будуть називатися скасовані колгоспи. Головою громадського господарства призначається Іван Лукич Саченко. Завтра зранку всім мешканцям села від п'ятнадцяти до шістдесяти років з'явитися на колишнє колгоспне подвір'я о восьмій годині. А зараз, — голосно вигукнув перекладач, — вам хоче сказати своє слово штандартенфюрер фон Майєр.
Комендант трохи поступився місцем. Наперед вийшов худорлявий, як висушена тараня, німець з вузьким, гострим обличчям, у чорному мундирі, на довгастій голові стримів кашкет з високо вигнутим верхом.
Юрко прикипів поглядом до фашиста. Так ось який він цей Майєр, про якого не раз згадували під час розмови в підземеллі Хоткевич та аптекар. Він таки прибув до Жовтневого, щоб виконати якесь важливе завдання, яким цікавиться Гіммлер. Цей довгов'язий гестапівець буде щось вишукувати, виявляти, пускати кров усім, хто відважиться виступити проти «нового порядку». І йому, Юркові, треба буде знайти шляхи до цього гестапівця, познайомитися з ним, намагатися встановити з ним дружні стосунки. Важко сказати, чи зуміє він виконати доручення лейтенанта Вершини. Що може бути спільного між ним, неповнолітнім хлопчаком, і цим окупантом? Що можуть у такій ситуації підпільники?
Юрко невідривно дивився на Майєра, інтуїтивно відчував, що не раз і не двічі доведеться йому стикатися з цим фашистом, який підступно розставлятиме тенета партизанам та підпільникам.
Обличчя Майєра було замкнуте, непроникне. По ньому зрідка пробігала холодна гримаса презирства й зневаги. Усім своїм виглядом фашист говорив: «Скоро вам усім кінець, і ніхто з вас нехай не сподівається на порятунок!»
Перекладач наблизився до Майєра і почав переказувати його виступ:
— Пан Майєр сповіщає мешканцям, що віднині село Відрадне оголошується зоною особливого режиму. Тут віднині запроваджується комендантська година від дев'яти годин вечора до шести ранку. Кожен мешканець, який з'явиться в недозволений час без перепустки на вулиці, буде розстріляний. Усім, хто не є корінним жителем села, протягом трьох днів з'явитися до пана старости на реєстрацію. Кожен, хто не виконуватиме розпорядження німецької влади, — буде розстріляний.
Майєр суворим поглядом окинув притихлий натовп, і рівним, якимось безбарвним голосом продовжив свій виступ.
— Пан Майєр, — на вищі ноти перейшов перекладач, — каже, що над вашим селом було скинуто німецьких парашутистів. І всі вони загинули. Нам стало відомо, що парашутистів помітив мешканець села Відрадного Григорій Мороз і навів на них більшовиків. Керував цими більшовиками комісар Федорчук. Тепер Мороз арештований і буде справедливо покараний. За вчинений ним злочин буде також покарана його дружина та дочка. Комісар Федорчук втік із села, він переховується разом з своїми спільниками в лісі. Цей злочинець теж буде незабаром спійманий і покараний. У селі лишилася його дружина. Її арештовано. Зараз усі ці злочинці будуть повішені. Така кара чекатиме кожного, хто осмілиться виступити проти нового порядку.
Майєр повернувся до перекладача, і той почав карбувати кожне слово:
— На горищі будівлі, яка знаходиться у вашому селі, загинув наш останній розвідник, майор німецької армії пан Хоткевич. його видали більшовикам злочинці, які виступають проти нового порядку. Поки що ми не змогли натрапити на їхній слід. Можливо, хтось щось знає про загибель нашого парашутиста, розмовляв з ним, а може, комусь відомо, хто видав нашого розвідника. Наказую зразу доповісти про це начальникові жандармерії пану Гофману або панові начальнику поліції. За цінне повідомлення — нагорода: борошно, спирт, сіль, одяг. За мовчання — розстріл.
Майєр передихнув, загрозливо блиснув своїми круглими, глибоко посадженими очима.
— Всі ви, — презирливо кинув він, — повинні запам'ятати ряд незаперечних істин. Ви живете на землі великої Німеччини. І живете з милості великого фюрера Адольфа Гітлера. Німецькі солдати своєю кров'ю завоювали ці простори. І віднині всі ці землі належать німцям. Кожен з вас, хто хоче вижити, вціліти, — Майєр ткнув пальцем в натовп, — повинні беззастережно виконувати всі розпорядження німецьких властей. Перед вами є два шляхи — покора або негайна смерть. Запам'ятайте цю істину! А зараз, — крижаним голосом повідомив Майєр, — буде виконано присуд над злочинцями.
На майдан виїхала вантажна машина, на якій під охороною есесівців стояли приречені до страти: дружина директора школи, вчителька української мови та літератури Ніна Павлівна, лісник Григорій Мороз, його дружина тітка Мотря і дочка, учениця дев'ятого класу Галинка. Люди злякано розступалися перед чорною машиною, шарахалися від неї, відкриваючи шлях до старих лип, на яких солдати чіпляли мотузяні зашморги. Машина поволі наближалася до місця страти. На майдані запанувала німа тиша. Люди із жахом дивилися на зашморги, які розгойдувалися під подихом теплого вітру.
Пронизливо завищали гальма, і машина спинилася. Високий фашист в чорному мундирі підходив до приречених і одягав їм на шиї зашморги.
І раптом над притихлим майданом пролунав дзвінкий голос вчительки:
— Люди! Не бійтеся фашистів! Нас багато, і всіх вони не перевішають! Помстіться за нас окупантам! Борітеся — поборете!
Глухо загурчав мотор, машина поволі зрушила з місця, і повішені загойдалися над землею. Тонкі губи Майєра торкнула ледь помітна посмішка.
Юрко не міг відірвати погляду від страчених, світ плив перед його очима, боляче стислося серце. Він ніби провалився у якусь безодню, нічого не чув і нічого не бачив. До тями привела його мати. Вона, як маленького, взяла його за руку, підтримала, промовила ледь чутно:
— Тримайся, Юрку! Тримайся, сину!
Гострий біль краяв Юркове серце. Загинула на його очах улюблена вчителька, яка була їм усім другою матір'ю. І він, Юрко, нічим не міг їй допомогти, врятувати, захистити від фашистів. І хлопцю здалося, що коли Ніна Павлівна гукнула свої останні слова: «Помстіться за нас! Борітеся — поборете!» — то вона зверталася до своїх учнів із заповітом. Загинула Галинка, тітка Мотря, дядько Григорій. Над майданом пролунав різкий, деренчливий голос перекладача:
— Дивіться і пам'ятайте! У вашому селі почав діяти новий порядок! За прояв будь-якої протидії — розстріл. Тепер усім розходитися по домівках! І завтра всім на роботу. Наказ пана коменданта Штарка необхідно виконувати всім!
Люди почали розходитися. Вони брели вулицями, як ті привиди. Йшли мовчки, боялись глянути одне одному в очі. Юрко ледве переставляв обважнілі ноги. Перед очима стояло синє, брезкле, якесь зміїне обличчя Майєра, його довга, покрита дрібними зморшками шия, важке підборіддя. І раз у раз пригадувалася страхітлива гримаса, коли він дивився на страчених.
Навіки врізалося в пам'ять горде, одухотворене обличчя вчительки. На ньому не було ні страху, ні відчаю. Ніна Павлівна гордо і безстрашно зустріла свою смерть. Під час громадянської війни Ніна Павлівна була медсестрою, часто на уроках, на шкільних зборах розповідала про героїчні подвиги бійців революції, навчала своїх учнів мужності та відваги. Назавжди запам'ятав Юрко її слова: «Смерть буває різна — смерть героя-звитяжця і смерть зрадника, боягуза, дезертира. І не страшно вмирати тому, хто знає, що він віддає своє життя за рідну землю, за свій народ». Учителька загинула, як героїня. Чи зуміє і він, Юрко, отак безстрашно зустріти найстрашніші випробування, не здригнувшись, не затремтівши від розпуки. «Тепер зумію», — подумав Юрко, не здригнулася вчителька, не здригнеться і він, її учень.
Розділ дев'ятий ПРИХІД СТАРОСТИ
На другий день після страти вчительки та родини лісника до Берегових навідався староста Юхим Щупак.
Поздоровкався, широко перехрестився, зняв вилинялу німецьку пілотку, поклав її на підвіконня і сів за стіл.
— Ну як, Маріє? — радісно звернувся до матері.— Що тепер скажеш? Пішли наші вгору! Чула? Старостою німці мене настановили. Тепер, вважай, що в селі вся власть знаходиться у моїх руках. Довго довелося мені чекати приходу моїх визволителів, а бач, як там не було, дочекався. Вцілів і не потрапив на зуби більшовикам. А чого не потрапив, бо Юхим Щупак має мудру голову. Дав мені німець новий будинок, отой, що недавно вчителям побудували. І три гектари землі комендант дозволив нарізати, вибирай, каже, де хочеш. Так я й відхоплю собі коло Шевчикового озера. Кращої земельки, як там, в усій окрузі не знайдеш. І платня йде, марками буде німець платити. Учора комендант мені виписав корову. Скоро й хутір віддадуть. Як-не-як, а було в мого батька двадцять п'ять десятин землі. І ще три гектари додалося, от і буде шматочок. Придбаю тракторець — і куди тому Хоткевичу!
Староста задоволено засміявся, повагом погладив руду кошлату борідку:
— Почув я, Маріє, що в тебе якісь біженці отаборилися. І зайшов перевірити. Хай пред'являть документи.
— Нема в них, Юхиме Мартиновичу, — забідкалася мати, — ніяких документів. У машину на переправі влучила бомба, зосталися в чому стояли, бо все пропало. Жінка хвора, запалення легенів, лежить не піднімається. І діти в неї — дівчинка й хлопчик. Біженці.
— Еге, біженці,— значуще промовив Щупак, — тепер усі біженці, всі нещасні і всі потерпілі від совєтів. Той розкуркулений, той ворогом народу вважався… А глянеш глибше — комуністи, підпільники, замасковані більшовики. Бігли за советами і не зуміли добігти до безпечного місця. А може, євреї? Отут треба дивитися в оба, бо є строгий наказ усіх євреїв зразу ж розстрілювати без суду й слідства та без ніяких зволікань. Слава богу, в нашому селі євреїв не було, то тепер менше клопоту. А тепер треба вирішувати, як бути з вашими біженцями. Є розпорядження начальника жандармерії пана Гофмана всіх, хто без документів, направляти в жандармерію прямим ходом.
— А потім куди їм подітися? — запитала мати. Староста підняв вказівний палець, показав ним на стелю.
— З гестапо та з жандармерії одна дорога — до господа Бога. Там довго ні з ким церемонитися не будуть.
— Так нема в них документів, пропали, — жалісно промовила мати, — півсела бачило, як бомба влучила в їхню машину. І наш Юрко свідок.
— Доведеться звертатися в поліцію, до пана Ситарчука. хай уже він вирішує, а той зразу спровадить у жандармерію! От чоловік, голова! Сидів тихо, як та миша під віником, і чекав свого часу. І дочекався. Спасибі добродію Шарпинському, отому, що в міліції служив, виручав часто нашого брата, хоча й не даремно, а виручав, прикривав від Соловків, хай йому бог здоров'я наділяє. Урятував і Ситарчука. А щоб ви знали, Ситарчук служив у отамана Петлюри, був співробітником державної варти. Допомагав німцю ще у вісімнадцятому порядок наводити. І все тихо, непомітно, без зайвого шуму. І ніхто не знав. Он як буває. А тепер Ситарчук начальник поліції, велике, я вам скажу, цабе. За вчительку та за лісника німець дав Ситарчуку грошову винагороду і п'ять літрів спирту. А спирт у німця як вогонь! То як же, Маріє, бути з твоїми біженцями?
— Хай собі живуть у селі. Жінка, кажу, хвора, а поки вилікується, щось ми з вами, Юхиме Мартиновичу, придумаємо. Не пропадать же людям без притулку.
— Так притулок буде, — криво посміхнувся староста. — Є наказ усіх підозрілих, — а як без документа, то й підозрілий, — направляти в гестапо.
— Буду вас просити, Юхиме Мартиновичу, щоб ви нам допомогли, а ми в боргу теж не залишимося.
— Не так це просто, Маріє! — закопилив губу староста.
— Знаю, Юхиме Мартиновичу, — закивала головою мати, — нелегко вам буде виручити наших біженців.
— Нелегко, — мало не простогнав староста.
— Так я вам подарую золотий перстень. Гарний такий, з коштовним каменем. Мені його Василь подарував, як повернувся додому з Галіції, після світової війни.
Мати відкрила скриню, дістала блискучу чорну коробочку, дала старості. Той відкрив її, схопив золотий перстень, прикусив його на зуби, захоплено вигукнув:
— Золото! Справжнє, вищої проби.
— От і візьміть собі цей перстень, — озвалася мати. — Може, комусь треба буде підмазати, бо тут як не помажеш, то й не поїдеш.
Щупак на знак згоди кивнув головою:
— Так воно, так! Тепер, коли в руках маєш таку річ, і думати веселіше. І тобі, Маріє, не жаль перстня?
— Як вам сказати, Юхиме Мартиновичу, — затнулася мати, — звісно жаль. Тут так, як у тій приказці, жаль і кума, жаль і пива. Тільки кума все-таки більше жаль, ніж пива!
Староста задумався, пильно поглянув на матір.
— Хай зайдуть твої біженці, подивлюся на них, бо як вони євреї, то ніяке золото тут не допоможе. Хай хутчій беруть ноги на плечі і тікають світ за очі.
Мати покликала Лесю, увела її в хату, сказала старості:
— Оце дівонька наших біженців, Леся, а мати її хвора лежить, хочете, зайдіть на ту половину будинку, побачите.
Щупак поглянув на Лесю, вираз обличчя його трохи пом'якшав.
— Славна дівчинка. Господи прости, що я дивуюся. Отаке ж вродливе зародиться, не дівчина, а квіточка!
Мати поставила на стіл графин з горілкою, тарілку з салом, миску з смаженою рибою, солоні огірки.
Очі в старости весело забігали, як у кота, коли він з'їсть мишу, голос подобрішав:
— Тепер можна й чарку випити. Слава богу, що послав нам наших визволителів. І ми стали людьми. Зараз усі так і підскакують: «Юхим Мартинович! Юхим Мартинович!» А раніше й не бачили, пройде мимо — і не рохне!
Мати поставила на стіл дві чарки, сказала:
— Гріх вам, Юхиме Мартиновичу, таке казати. Я до вас завжди добре ставилася. Пам'ятаєте, як ви погоріли, вся ваша родина лишилася без притулку… Хто вам допоміг? Хіба ж не я віддала вам безкоштовно хату бабусі Улити, і борошном вам допомогли.
— Твоя правда, Маріє, все, що ти кажеш, правда, хоча й не вся! Бо не все ти знаєш, а я мовчав та нічого не говорив. Тільки Щупак нічого не забуває, він все пам'ятає, як хто до нього ставився. Я й прибіг, щоб лиха не було. Є наказ усім біженцям пройти реєстрацію. Отут і можна спіткнутися. Є документи? Нема документів! І просимо вас у гестапо. А не пройдуть біженці реєстрацію — і їх господарів доводиться брати на цугундер. Ситарчук старається, набиває собі ціну. Тільки чуєш: «Вішай! Стріляй! Спровадити в гестапо!»
— А чого це він так розходився?
— Чого, чого! Хутір у батька був? Був. А де він тепер? Загув. І п'ятдесят десятин земельки було! І млин, і олійниця. А батько на висилці й помер. Ситарчук від батька прилюдно відмовився, в газету статтю написав, як про глитая-ворога. Усе добро державі, а в серці затаїв помсту. Як почалася війна, добровільно пішов у Червону Армію — і в першому ж бою здався німцям в полон, його й направили в зондеркоманду. Німці розстрілювали євреїв, а Ситарчуку доручили дивитися, чи нема в тих розстріляних золотих зубів. Як є, виривати і здавати тій зондер-команді. А тепер Ситарчук повернувся в село разом з паном Майєром. Сподівається, що й хутір незабаром повернуть. От і старається, щоб німця не гнівити.
Мати посадила Лесю й Юрка за стіл, підсунула до них смажену рибу, сказала:
— Снідайте та підемо копати картоплю, бо всі повинні вийти на поле.
Староста налив чарку горілки, побажав усім багатства та здоров'я, випив, похвалив:
— Гарна, як вогонь, і калганом пахне. Отака горілка була в нашому шинку. Як усе буде гаразд, попрошу в коменданта дозволу і відкрию в селі шинок. За рік-два матиму мішки грошей.
Староста не втримався, знову налив чарку горілки, випив, заговорив довірливо:
— Тільки найперше треба думати, як уціліти, не простягти ноги передчасно. Ситарчука вам треба остерігатися, чогось він на вас косо дивиться, вважає більшовицькими поплічниками, каже, що через таких, як твій Василь, і довелося йому втеряти свій хутір.
— Що йому той хутір спокою не дає? — здивувалася мати.
— Не кажи, Маріє,— заперечив Щупак. — Хутір — велике діло! Це все одно, як твоє царство, а ти цар тієї держави.
— Так і в вас був хутір, а ви ж людям зла не робили. І що міг вдіяти мій Василь, як погнали його в ті червоні козаки? Хіба він по своїй волі пішов?
Щупак налив третю чарку горілки, випив, закусив солоним огірком.
— Згадала ти, Маріє, про хутір, і розтривожила давню рану. І в мене злість на серці. А мусив погамувати ту страшну злість, сховати її подалі, нікому не показувати свою зранену душу. У мене чотири сини, про них думав. І самому жити хотілося. Ти он нагадала: погоріли! А знаєш, хто спалив мою садибу — будинок, повітку, клуню, скирти, все обійстя?
— Звідки про те мені знати? Ваш лютий ворог вам таке зло заподіяв…
Староста болісно розреготався:
— Ворог, кажеш! Сам я спалив! Своїми руками, — Щупак простягнув перед собою чорні жилаві руки з довгими брудними нігтями. — Заплакав кривавими сльозами і спалив. Хай, думаю, моє добро за димом піде, а ворогам не дістанеться. Спалив свій хутір, і в мені всередині щось вигоріло. Краще й не думати. Краще про таке й не говорити! Не стало в мене хутора і перетворився я на птаха з перебитими крилами. От і радію приходу німців, бо моїм ворогам тепер теж смаленим запахло.
Староста поглянув на Лесю, стенув плечима:
— Не придумаю, як же бути з вашими біженцями, як їх лишити у селі без документів. Хай, може, мандрують собі далі, бо в нас режимне село — гестапо всіх підозрілих винюхувати буде. Спровадить їх Ситарчук у жандармерію. І вам клопіт буде, хоч ви люди без політики.
— А ви щось придумайте, Юхиме Мартиновичу, — знову порадила мати.
Староста поклав на тарілку смажену щуку, запитав матір:
— А чого ти, Маріє, так уболіваєш за своїх біженців? Хто вони тобі такі? І не сват, і не брат, а ти аж підскакуєш, щоб їм підсобити.
— І сама не знаю, Юхиме Мартиновичу, — роздумливо відповіла мати. — Люди ж вони. І дівчина яка вродлива! Ви самі здивувалися, як вгледіли. Мо, й невісткою буде!
Староста випив ще одну чарку горілки, відсунув від себе графин, сказав матері:
— Забери горілку з-перед очей, бо вже набрався по саму зав'язку, а зупинитися не можу. Є в мене ще одна важлива розмова, — продовжував Щупак. — Хочу тебе попередити. І Юрко хай послухає, бо справа його теж стосується.
Мати насторожилась, допитливо поглянула на Щупака.
— Пощастило мені, Маріє,— довірливо почав той. — Пощастило! Тепер уже про це можна всім говорити і нічого не боятися. Везе мені, та й годі. Є серед німецьких офіцерів, що зайшли в наше село, один мій давній знайомий. Майєр його прізвище. Він ще у вісімнадцятому був у нашому селі, жив у палаці. Збирав контрибуцію. Так я колись німцям допоміг, вивів їх полк болотами, як село червоні обложили. Урятував я від полону цілий німецький полк.
— А казали, — перебила мати старосту, — що їх порятував Парфен Гармата, вони якось перетягли його на свій бік.
— Казали-мазали, — зневажливо махнув рукою староста, — навмисне звели ту вину на Парфена, щоб його вгробити і з мене зняти всяку підозру. Майєр тоді цей фінт придумав. Голова в цього німчика варить. Тепер він полковник гестапо. І, звісно, він мій благодійник та захисник. Староста притишив голос і став розповідати далі:
— І не годилося б про це говорити, а мене аж розпирає від новин, і ніяк не можу стриматися. Тільки ж ви дивіться, нікому ні слова, ні півслова, бо й вам буде на закуску, і мені дістанеться на горіхи. Хочу, щоб ви, як кажуть, були в курсі діла і не влипли в якусь халепу.
— Кажіть, кажіть, Юхиме Мартиновичу, — захвилювалася мати, — ми ж люди свої, мусимо допомагати один одному.
— Тут таке діло, — повагавшись, почав Щупак, — у панському палаці буде лікарня для німецьких офіцерів. І не для простих офіцерів, а для есесівців. Тут для мене, як для старости, може бути добра пожива. Німці позабирають в сусідніх селах корів, а приженуть їх у наше Відрадне, бо пораненим панам офіцерам потрібні свіжі вершки. Сто корів приженуть найближчим часом. Майєр мене викликав недавно, розпитував про палац, все намагався довідатися, чи не виробляв пан Хоткевич в підземеллі під Білою вежею фальшиві гроші? А як виробляв, то чи не зберігся хід в те підземелля, чи нема можливості спустити воду з підземних льохів. Отут, Маріє, я й згадав про тебе. Ти багато знаєш про палац, а до всього ваша артіль, як штаб, в якому всі брехні збираються. Німець наказав випитувати мені непомітно про фальшивомонетню пана Хоткевича і про все розповідати йому, Майєру. А в нього тепер таке звання, що й не назвати, бо язик заплітається. Одним словом — фюрер. От я й вирішив звернутися до тебе, Маріє, чи нічого ти не чула про ту фальшивомонетню від своїх вишивальниць?
— Говорять люди, — непевним голосом озвалася мати, — Що було колись під Білою вежею приміщення, в якому пан виробляв гроші, а чи так воно, чи ні, ніхто ж точно не знає.
— І я так відповів Майєру, — знизав плечима Щупак, — справді було під Білою вежею велике підземелля, це вже я напевне знаю, бо самому доводилося там, бувати. А чи воно залите, чи можна спустити воду з льохів — не знаю.
— Ще мені доводилося чути, — пригадала мати, — що колись привіз пан у наше село майстра грошових справ з-за кордону. І той друкував такі гроші, що їх ніхто не міг відрізнити від справжніх. Розповідала мені про це баба Ганя, ота, що була мамкою в старого пана Хоткевича, а їй нібито розповів про це панський дворецький перед своєю смертю. Думаю, що була в пана Хоткевича фальшивомонетня. І в мене лишилося дві пачки якихось грошей, десь валяються на горищі. Узяла я їх, як селяни грабували маєток. Зайшла я в палац, гармидер страшенний. Усе побито, потрощено, пошматовано. Залили пани Хоткевичі людям сала за шкіру.
— Так у тебе є ті гроші? — радісно запитав Щупак.
— Десь мають бути, на горище я їх закинула. Думала в музей віддати краєзнавчий, щоб виставили там колекцію старих грошей.
— Так я скажу пану Майєру, — з готовністю вихопився Щупак, — хай він приїде та подивиться. І познайомитеся з цим німцем. Він вам може ще знадобитися, бо над вами хмари збираються. Боюся, щоб не загримів над вами грім, не шугонули блискавиці.
— Які хмари, Юхиме Мартиновичу? — злякано запитала мати. — Що ви все натякаєте, а нічого певного не говорите?
— Тут таке, бачиш, діло, — ще більше притишив голос Щупак, — Іван Скрипаль доповів Майєру, що червоноармійців навели на слід Хоткевича хлопці-малолітки. І він підозрює вашого Юрка та Карпенкового Володьку.
— Вигадує Скрипаль! — схвильовано заперечила мати. — Юрко тоді хворів, лежав дома і не підводився з ліжка.
— Зачекай, Маріє,— підняв руку староста, — не товчи в ступі. Тут треба по ділу говорити. Ключі від клубу у вас лишилися?
— Ні,— відповіла мати, — Василь їх здав перед тим, як пішов в армію.
— А хто бачив, як він їх здавав, і кому він вручив ті ключі?
— Відніс у сільраду, — пояснила мати. — Ми разом з ним і відносили, бо вдвох в один час вийшли з дому. Василь віддав ключі Шкрептію, а при цьому була посильна Варка Самсонова, секретар сільської Ради Тиміш Савчук. Вони своїми очима бачили, як Василь здав ключі.
— Це вже добре, — полегшено зітхнув староста, — бо Скрипаль доповів, що хлопці, маючи ключі, пішли в палац, побачили там пана Хоткевича та Сиволапа і доповіли червоноармійцям. І це ще не все, — продовжував староста, — Скрипаль запевняє, що в палац вночі приходив лейтенант Вершина, а з ним два чекісти і супроводжували їх два підлітки. Хто точно, він не роздивився, бо було темно, а схожі ті підлітки були на вашого Юрка та Вовку Карпенка, схожі по росту. Усі вони зайшли в палац, замкнули двері — і зникли, як крізь землю провалилися. Скрипаль сидів у кущі бузку, чекав їх мало не до самого ранку, а з клубу ніхто й не вийшов.
— Вигадав Скрипаль, — обурено озвалася мати, — плете таке, що й купи не тримається. Не впізнав ні Юрка, ні Володі, а на хлопців киває. І де б вони поділися, ті чекісти та хлопці, якби вони й справді зайшли в клуб? Там же один вихід. Не могли ж вони у вікно вилетіти. І вікна в палаці заґратовані.
— І я так думаю, — погодився Щупак. — Все, що каже Скрипаль, дійсно не тримається купи. А німець може й повірити. Правда, я дав вашій родині гарну характеристику, розповів, як твого Василя тягали енкаведисти по допитах, пришивали йому саботаж, хотіли в тюрягу заморити.
Староста звів очі на Юрка, запитав:
— Не знюхався ти, хлопче, з лейтенантом Вершиною? Не ти з своїм дружком навів червоних на аптекаря та пана Хоткевича?
— Таке й скажете, Юхиме Мартиновичу, — ображено знизав плечима Юрко. — Я так перед тим перехворів, що й ходити не міг. Хай фельдшерка скаже, як воно було. А Скрипаль вигадує. І ключів у нас не було! Не міг я проникнути в приміщення клубу.
— Дивися, хлопче, — суворо попередив Щупак, — будь обережним, не засунь свою голову в зашморг, бо засунути легко, а витягти дуже важко. Буде німець тебе перевіряти, слідкуватиме, і, дивися не оступися, бо буде каяття, та не буде вороття! Юрка я змалку знаю, звик до нього, а тут Скрипаль отаке котить на хлопця! Але не біда! Не їла душа часнику, то й не буде ним пахнути. І постарайтесь знайти спільну мову з Майєром. Розкажеш йому про фальшивомонетню пана Хоткевича, покажеш оті асигнації, хай німець на них подивиться.
— А що? — запитала мати. — Німці теж задумали друкувати гроші?
— Мо', й так, — ухилився від прямої відповіді староста. — Про це в нас мови з паном Майєром не було, а грошики його справді цікавлять. Та й кого вони, сказати правду, не цікавлять, — пожвавішав Щупак, — хоча тепер царські асигнації нічого не варті! У мене в коморі мішок катеринок стоїть, а куди їх можна приткнути? Це ж колись до революції говорили: «Є в кишені папірці — будеш мати хутірці!» Так кажеш, Маріє, що пан справді привіз в село майстра грошових справ? І Майєр мене про те розпитував, а я й не знав нічого про цього майстра. Майєр до вас прийде, і хай Юрко перекладе йому твої розповіді. Тільки ви до цього німця ладком, щоб він на вас, бува, не розгнівався, бо від його слова все зараз залежить. Скаже розстріляти — і зразу тобі капут! А тут ще Скрипаль підсунувся з тими чекістами! Майєр, як почує прізвище Вершини — зубами клацає. Убив той вишкребок старшого брата пана Майєра, Якуба, як той був у нашому селі в вісімнадцятому. Він теж служив у полку, який стояв у Відрадному. Отак воно, Маріє, все переплелося, позакипало намертво, і ніхто нічого тут не вдіє. А нам про своє треба думати, як уціліти та добро своє не розгубити, а ще хоч трохи й додати до своїх достатків.
Староста взяв до рук графин, вилив з нього останню горілку, випив її, наказав матері:
— Скажи, хай зайде сюди ваша біженка, бо є в мене одна задумка, але мушу подивитися на твою «сваху», чи як вона тобі доводиться.
Мати покликала Галину Іванівну. Вона зайшла до хати, сіла на лавку, куталася в теплий пуховий платок.
Щупак прискіпливо оглянув її, затримав погляд на руках, підозріло зауважив:
— Кажеш, Маріє, нема у ваших біженців ніяких документів, а може, вони такі, що їх зараз нікому показувати не можна? Га? Дивлюся я на вашу біженку, на її білі руки, на її доньку — і бачу, що вони не прості птахи. А що як ви, добродійко, — Щупак звернувся до Галини Іванівни, — дружина комісара, комуніста? Отут і думай. Німець видав розпорядження, хто дає притулок родинам комуністів — смерть! Гаплик! Де ви, добродійко, — допитувався Щупак, — працювали до війни, яку посаду займали?
— Учителька я, — відповіла Галина Іванівна, — дітей учила, а як почалася війна, поїхала до батьків і захворіла. Так і лишилася у вашому селі.
— Допоможіть нам, Юхиме Мартиновичу, — слізно попросила старосту мати. — Ви ж самі бачите — хвора жінка. Куди їй зараз податися з малими дітьми?
— Допомогти можна, — погодився Щупак, — тільки доведеться мазати. Може, у вашої біженки є золота каблучка або годинник? Малувато, Маріє, твого перстня, бо його навпіл не розпиляєш.
— Добре, Юхиме Мартиновичу, — мовила мати, — віддам вам золотий годинник, колись я його купила, як одержала премію за узор на міжнародній виставці, а ви допоможіть нашим біженцям.
Мати дістала з скрині невеличкий золотий годинник, простягла його старості.
— Тю, дурна! — вигукнув той. — Нема в тебе десятої клепки. Кидаєшся золотом, як сміттям. Тепер можна думати! Я як побачу золото — сам не свій стаю. Золото для мене, як сонце, доторкнуся до нього рукою — і весь затремчу від щастя.
Щупак сховав годинник в нагрудну кишеню, дбайливо застебнув ґудзик, сказав матері:
— Дістану я вашій біженці паспорт, тільки про це — мовчок. І про наші розмови нікому ні слова. Є в мене ще одна справа, але про неї поговоримо пізніше, як усе інше трохи всядеться, бо не можна все вирішувати гамузом. А паспорт вашій біженці принесу найближчим часом, можете не хвилюватися. Дозвіл на проживання в селі зараз вам видам.
Староста дістав з кишені бланк з круглою печаткою, хімічний олівець і тут же виписав Галині Іванівні та її дітям дозвіл на проживання в селі Відрадному.
— Як ваше прізвище? — запитав Галину Іванівну староста.
— Вострикова.
— Тепер будете, добродійко, не Вострикова і не Хвостикова, а матимете прізвище Павлюк Галина Денисівна, родом ви з Проскурова, мешкали на Зеленій вулиці. Будинок ваш згорів, бо в нього влучила бомба. Більш докладно про вашу біографію, як принесу паспорт. А зараз обов'язково навчіть дітей, щоб вони знали, яке тепер в них прізвище.
— Спасибі вам! — відповіла Галина Іванівна.
— Дякуйте Марії, вона за вас просила та дякувала.
— І їй спасибі.
— Дочка у вас гарна, — зауважив Щупак, — писана красуня. Хай трохи підросте, то я її влаштую покоївкою до пана Майєра або до коменданта Штарка. Житиме як у бога за пазухою, і всі перед нею гнутися будуть. Староста пішов.
— Як я вам вдячна, — зворушливо мовила Галина Іванівна, — ви ж порятували нас від неминучої смерті. Діток моїх порятували. І це вже вдруге. Але ж ви віддали цьому виродкові такі коштовності…
— Як же я могла б спокійно жити на білому світі і дивитися своїм дітям в очі, знаючи, що я могла врятувати людей і не врятувала, бо пожаліла золотий годинник.
— Не кожен на таке здатен, — розчулено тисла руки матері Галина Іванівна.
— Ми — радянські люди і мусимо допомагати одне одному, — відповіла мати. — Щупак же така людина, що для нього основне гроші та нажива. За золото він батька рідного може продати, лише б самому не бути в програші, одним словом, справжній хапуга та куркуль.
Коли Галина Іванівна пішла на свою половину, мати тривожно глянула на Юрка, запитала:
— Що ж нам тепер робити? Добре, хоч Щупак попередив про того Скрипаля. От бач, як воно буває. Не встигли ми з тобою ще попрацювати в підпіллі, а вже впала на нас підозра. А ти, Юрку, молодець, добре тримався, як староста про Скрипаля розповідав. Тепер мусиш триматися, сину, бо іншого шляху в тебе немає.
Тільки тепер Юрко відчув, як у душу почало закрадатися липке, ще незвичне почуття страху. А що буде, як фашисти дізнаються, хто навів бійців на слід Хоткевича й Сиволапа? На мить постало в уяві довгасте, брезкле обличчя Майєра, його холодні очі. Такому потрапиш до рук — вороття не буде. Треба попередити Вовку. Староста говорив про перевірку. Фашисти, мабуть, вигадають якусь провокацію, намагатимуться вивести Юрка на чисту воду, а потім вийти на лейтенанта Вершину. А може, гестапівцям ще щось відомо? Чого доброго, вони пронюхали щось про Підземелля? І Юрко відчув себе таким розгубленим та безпорадним, що мало не заплакав. Не розумом, а серцем відчув, що й справді збираються над ним чорні хмари і всім їм загрожує неабияка небезпека. Правду казав лейтенант Вершина, одне — думати про підпільну роботу, а зовсім інше — зустрітися віч-на-віч з ворогом. Але, як там не буде, не піддаватися паніці. Поки що фашистам нічого певного не відомо, бо вони б зразу схопили Юрка й Вовку і потягли б їх у гестапо. Отже, зараз треба бути особливо обачним, не піддаватися на ворожі провокації і терпляче чекати приходу Вершини або його посланців. Партизанські розвідники щось зуміють придумати, щоб захистити Юрка і Вовку від гестапівців та їх прислужників.
Розділ десятий СЛАВКО ОЛЕФІРЕНКО
Юрко взяв кошик з ліками і, вийшовши луками до Шляхетського болота, берегом річки подався на Червоний хутір. На невеличких озерцях цвіли білі лілеї. Коли хлопець вийшов на берег В'юнового озера, побачив посередині хвіст збитого «юнкерса». Літак стояв сторчма, і між зеленою ряскою чорніла облізла свастика. Ще один ворожий літак лежав на протилежному березі річки. Там же стояло десятків два підбитих танків. Ні до літака, ні до танків ніхто не може підійти. Зразу за річкою починається мінне поле і тягнеться воно до Самусевого лісу.
Хлопець швидко добрався до Червоного хутора, знайшов хату Насті Краснухи і вручив жінці передачу Оксани Василівни. Вона зраділа, подякувала, запалила спиртівку і почала зразу кип'ятити шприц.
А Юрко пішов назад додому. По дорозі вирішив зайти до свого шкільного товариша Славка Олефіренка. Майже три тижні не бачилися хлопці. Якось зустрілися на переправі, коли ще фронт стояв під Васильківськими Дачами, і більше не бачилися.
Славко, невисокий на зріст білявий хлопець, довговидий, рум'яний, як дівчина, а на щоках дві ледь помітні ямочки. Очі сині, великі, замріяні. Погляд їх допитливий, такий, що, здається, проникає навіть крізь кам'яні стіни. Славко дуже впертий, як уже стане на своєму, ніхто його не зуміє переконати. І зовсім не вміє лицемірити, підлещуватися, хитрувати. Він, як і Юрко, багато читає. Особливо захоплюється історичними романами. Славко й сам пише вірші, оповідання, думає написати повість про хороброго повстанця Тимофія Кушніра. Учителька Ніна Павлівна не раз говорила, що Славко Олефіренко, без сумніву, буде поетом. І радила читати йому побільше художньої літератури, приносила книги зі своєї бібліотеки, навіть подарувала йому «Як гартувалася сталь» Миколи Островського. І Славко читав. У хлопця була найкраща в селі бібліотека. Яких тільки книжок не було в Славка! І кожна книжка в гарній блискучій обкладинці, а на ній назва, витиснена золотими літерами. Колись, як селяни розбирали майно панів Хоткевичів, Славків дід Гаврило Олефіренко запріг волів і поїхав до палацу за панським добром. У маєтку вже нічого не було, все розібрали мешканці села та навколишніх хуторів. На подвір'ї лежали купи книжок з панської бібліотеки. Дід Гаврило поскладав їх у свою хуру і привіз додому. Пізніше всі ті книжки дісталися Славку. Дід перед смертю подарував їх онукові і наказав, щоб він перечитав їх усі, а найцікавіші склав на окрему полицю. Юрко часто брав книжки в товариша і, прочитавши, одразу повертав. У Славка єдиного в селі були твори Олександра Дюма, Вальтера Скотта, Роберта Стівенсона. Правда, Дюма був французькою мовою. І Славко самотужки вивчив французьку. Він виписував з книги всі слова, а потім брав словник і перекладав. За день Славко долав спершу третину сторінки, потім половину, а за два роки такого перекладання читав уже без словника.
Минулої зими Славко написав вірш «Віхола», і його на першій сторінці надрукувала районна газета «За більшовицькі колгоспи». Під віршем підпис: «Славко Олефіренко. Село Жовтневе». Хлопець купив з десяток газет, обклеїв ними півстіни, а одну подарував учительці Ніні Павлівні.
Пізніше Славко розповів, що це Ніна Павлівна взяла в нього вірш і занесла в редакцію, попросивши надрукувати в новорічному номері. Вважався Славко середнім учнем, хоча історію та літературу знав блискуче. Міг би він стати кращим учнем, та не вистачало в нього часу на уроки. Славкова мати, тітка Докія, працювала на фермі, щодня вставала серед ночі і йшла до корів. А хлопець залишався з меншими сестричкою й братиком. Часто доводилося і в печі топити, варити малечі куліш, пряжити в полив'яному горщечкові молоко.
Славків батько часто міняв роботу. Ніде довго не затримувався, не зживався з людьми, пиячив. На горілку потрібні були гроші, і він намагався добувати їх будь-якими засобами. Ночами Семен Олефіренко разом з Іваном Скрипалем, Петром Козорізом та Данилом Макухою закидали сіті в Прип'ять, ловили рибу. Не раз їх затримувала рибінспекція, відбирала волоки, сіті, павуки, а вони знову бралися за браконьєрське ремесло. Славкова мати просила чоловіка жити як всі, працювати, не чіпати чужого, люди вже дивляться на них, як на злодіїв і дармоїдів. Батько криво посміхався, сердито відповідав:
— Давно розумні люди сказали, що від роботи коні дохнуть! А Семен Олефіренко не коняка і дохнути не хоче. Він ще трохи потерпить, почекає, а там буде празник і на його хуторі.
— Не хочеш ти працювати, — дорікала йому дружина, — от і бігаєш з місця на місце. Не про дітей, а про чарку думаєш!..
Такі розмови часто відбувалися при дітях, і батько намагався звинуватити тих, що не дають йому по-хазяйськи жити.
— Не я зневажливо ставлюся до роботи, — пояснював він, — а робота до мене. Скрізь тебе хочуть за дурня мати! А Семен Олефіренко не такий дурень, як їм здається! І голова в нього не порожній баняк! Ще може й так трапитися, що Семен Олефіренко виявиться не останньою шпицею в колесі і матиме він і хутір, і ставок, і торбу грошей.
На Юркового тата Олефіренко затаїв неабияку злість — не міг простити йому оту відібрану берданку, коли він займався браконьєрством і Славкові не раз наказував, щоб не водився з Береговим.
— То не нашого поля ягода. Яке коріння — таке й насіння! Знай, вони наші люті вороги, і миру між нами не буде довіку. Червоний козак! Задрипанець той Береговий, а не козак! Багато їх пошльопали, а цей виродок уцілів. Ти бач, отака зайда, а й себе козаком величає. Через таких підлячків і життя немає.
Славко слухав батька, і в його блакитних очах з'являвся впертий докір.
— Так вас же Береговий з-під криги витягнув! Життя вам врятував і сам ледве не загинув.
Олефіренко червонів від гніву, гупав кулаком по дубовому столу:
— Дурень і падлюка твій Береговий! Падлюка! В нього в голові замість мозку — пісний кисляк.
— Чого ж він дурень? — допитується Славко.
— Чого, чого! Як було діло з лосихою? Я ж йому половину м'яса віддавав! Готового! Бери, вари і кидай у пельку. А він що? Від м'яса відмовився, мене під суд підвів! Негідник і пришелепок!
— Навіщо ж ви забили кітну лосиху! Лосі ж знаходяться під охороною закону!
— Навіщо? Навіщо? — перекривив батько Славка. — Щоб тебе, дурня, годувати. Ти ж як прокинешся вранці, зразу й починаєш скиглити: «Їсти хочу!» От я й думав м'ясцем підхарчувати, і самому закортіло покуштувати. Поняв?
— У нас уже й так звелися лосі, — заперечував Славко, — і козулю рідко зустрінеш. Всіх перебили браконьєри.
— А тобі яке діло до того? — присікувався батько. — Хіба він твій, той ліс? Чи, мо', тобі належать ті лосі та козулі?
— І мої,— стояв на своєму Славко.
— Біліберду городиш, — гнівається батько, — навчили тебе в школі требуху розводити, а ти за тими паскудами й верзеш нісенітниці. Які ж вони твої, ті лосі? Хіба тобі вони дістануться? Оте твоє, що встиг з'їсти!
Олефіренко затято смалить цигарку, гнівно цідить крізь зуби:
— Колись у мого батька був ставок на цілих п'ятдесят чотири десятини. То був наш ставок, а в ньому водилася наша риба. Наша! І ніхто до неї не мав права простягати руки! Де тепер наш ставок? Забрали товариші, усуспільнили, спустили, а рибу — виловили. От я тепер і промишляю на стороні, як не в лісі, то в Прип'яті. І ні про які закони, ні про яку державу й думати не хочу, бо я сам собі держава! Ще їм боком вилізе наш ставок.
— Так ставок же Шарпинський спустив! — нагадує Славко.
— А хіба ж він не власть, не представник закону?
— Чого ж ви тоді казали, що той Шарпинський свій чоловік, приятелем його називали?
— А того, — сердито відповідає батько, — що хай ні мені, ні їм не дістанеться наше добро!
Славко мовчить, думає. Врешті переконливо відповідає:
— Краще жити по-правді, чесно! Отак, як живуть усі люди. І що буде, як всі почнуть красти?
Батько кинув злий погляд на сина.
— Молодий ти, хлопче, мене уму-розуму вчити. Чи ти тямиш, що означають оті слова «чесно» чи «нечесно»? Ти, може, сподіваєшся, що правдою в люди вийдеш? Дудки! Без штанів усе життя ходитимеш і жебраком здохнеш. Твій Береговий і за місяць стільки не заробить, як я за одну ніч сіткою витягну!..
Славко недовірливо посміхається:
— Що ж воно буде, як усі почнуть отак сітями рибу тягати? У Прип'яті й пічкурів не залишиться. А хто буде хліб сіяти? Хто школи та лікарні будувати, дітей вчитиме?
— Знову за рибу гроші! — розсердився батько. — Яке твоє діло, хто буде сіяти той хліб? Ти дивися, щоб у тебе в коморі водилося збіжжя.
— Та де ж воно візьметься?
— Думай, — кидає різко батько, — крути шариками, не спи ночами! Давно сказано: вовка ноги годують.
— Не хочу я бути вовком!
— Тоді ставай овечкою, живи для того, щоб з тебе стригли вовну. Збагнув?
— Збагнув, — відповідає Славко, — що я так, як ви, жити ніколи не буду. Не хочу!
— А як же ти будеш жити? — глузливо запитує батько.
— Чесно! Закінчу школу, поступлю в інститут, стану вчителем, дітей буду вчити. А може, вивчуся на лікаря. Людей лікуватиму, отак, як Оксана Василівна.
— Вивчишся! — обриває сина Олефіренко. — Так тебе і приймуть в інститут, відкриють перед тобою двері. Знай, дурню, що не буде в тебе дороги до вищої освіти, бо ти куркульський син! Твій батько — колишній петлюрівець, і ти належиш до ворожих елементів. Пора тобі раз і назавжди збагнути, що тобі не по дорозі з отією шатією-братією. Їхні стежки і наші ніколи не з'єднаються! Ніколи! І недовго вже їм нами правувати! Настане час, і в наше віконце зазирне сонце!
— Та все одно буду жити чесно! — стоїть на своєму Славко.
— Начиталося книжок, наслухалося вчителів і думає, Що всю науку життя знає! — сердито кивав головою старший Олефіренко. — Нічого, синочку, поживеш — порозумнішаєш! Тоді я тобі ще дещо розповім.
— Так ви зараз розкажіть, навіщо відкладати на потім.
— Не час! — відрубує батько. — Підрости трохи, може, хоч трохи наберешся розуму, а тоді й бесідувать будемо. Я й розповім тобі, хто твій батько, як прожив своє життя, які має заслуги.
Батько по-своєму любить Славка. Навіть гордиться, що його син захоплюється історією, пише вірші, читає книжки. І завжди, як поїде в Київ, привозить дітям якусь обнову. Навіть не пошкодував грошей на справжній футбольний м'яч.
Славко вранці відводив братика й сестричку в дитячий садок, порав худобу, похапцем робив уроки і поспішав до школи. Тут він забувався між товаришами, відводив душу.
Найвірніший друг у Славка — Юрко Береговий. Кожен день зустрічаються, — і завжди є їм про що поговорити. Часто захоплено обговорювали прочитані книжки і мріяли про майбутнє. Не раз Юркові доводилося захищати свого товариша від інших, часом старших хлопців.
Славко не любив битися. Він ніколи нікого не ображав, нікому не ставав поперек дороги. Його нестримною пристрастю були книжки, і він читав їх, як тільки випадала вільна хвилина. І все ж, незважаючи на свій миролюбний характер, Славко часто потерпав від забіякуватих хлопців. І найбільше допікав йому учень восьмого класу Тимофій Шлапак, кряжистий вайлуватий хлопець із широким плескатим обличчям, з якого ніколи не сходила підступна хитрувата посмішка. Очі в Шлапака сховані в глибоких впадинах, а над ними нависли чорні, острішкуваті брови. Волосся в Шлапака густе, як щітка, коротко підстрижене під горщик. Учитися Шлапак не хотів, і вчителі говорили, що його з класу в клас не переводять, а перетягають. Він два роки просидів у першому класі і два роки в п'ятому, вважався невиправним ледарем. Тимофій на учителів не ображався, терпляче вислуховував їхні нотації, кивав на знак згоди головою і знову брався за своє. Якось Ніна Павлівна викликала Шлапака відповідати урок. Він мовчки посміхався, дурникувато дивився на вчительку.
— Знову не вивчив урок, Тимофію! — докоряла Ніна Павлівна.
— Не вивчив…
— Чого ж ти не хочеш вчитися?
— Нема охоти, — відповідав Шлапак. — Ніяк не можу примусити себе взятися за книжку. Тільки почну вчити уроки — зразу в сон хилить.
— Не буде з тебе, Тимофію, толку, — бідкалася вчителька, — нічого з тебе, крім пастуха, не вийде.
— Ну, й що, — погоджується Шлапак, — то теж робота. І там люди потрібні. Не всім же бути льотчиками, інженерами, лікарями. Комусь треба й біля воликів ходити. Хіба я, Ніно Павлівно, не правду кажу?
— Правду, та не всю, — заперечувала вчителька, — бо настав час, коли кожна людина в будь-якій професії повинна бути обов'язково освіченою, ну й працелюбною, культурною, жити за справедливістю. А щоб з худобою мати справу, то теж немало треба знати. Усім треба вчитися, багато читати, багато знати. Ти ж нічого не читаєш і нічого не хочеш знати.
— Навіщо мені читати книги, — далі прикидався дурником Тимофій, — хіба волам потрібні вірші? Їм давай сіно, а не поезію! Нагодуй їх — вони й не ревітимуть. Ви ж самі розповідали про книгу, яка так і називається: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
Шлапак не любив відмінників, сумлінних учнів. Але він ніколи не чіпав сильніших за себе, навпаки, намагався з ними жити мирно. Чемно з ними вітався, ніколи їм ні в чому не перечив. Але на менших надолужував, не давав їм проходу. Восени минулого року він підійшов на перерві до Славка, заклопотано пошкрябав широку потилицю, розгублено розвів довгими, як граблі, руками:
— Слухай, Славо, — ти, кажуть, добре знаєш історію. Чи не скажеш мені, коли хан Батий обложив Київ? Не пам'ятаєш? І я не знаю. А в нас сьогодні історія. Про Батия завдали вивчити, а я й не встиг. І знову мене Валерій Митрофанович соромити буде. Ну ніяк в моїй голові не тримаються дати. Увечері вивчу, а вранці—забув.
Славко відчув у голосі Тимофія підступ, глузливі нотки, хотів відійти від нього.
— А чи відомо тобі, юному історику, — Тимофій заступив дорогу Славкові, — що біля Києва є Батиєва гора? І чи знаєш ти, чоловіче, як хан умудрився видертися на ту височенну та стрімку гору?
— Не знаю, як той хан видерся на ту гору, — відповідає Славко і намагається вийти з тісного закутка, в якому впіймав його Шлапак.
Тимофій докірливо хитає своєю круглою головою:
— Такий знавець історії — і не знає, як каже Валерій Митрофанович, елементарних істин. І я мушу тобі розповісти, як воно все діялося, показати на конкретному прикладі. Отак, хлопче, хан Батий мандрував на високу гору…
Тимофій схопив Славка за голову, притис її до свого живота і, запустивши всю п'ятірню у волосся, почав смикати за нього. І при тому весело примовляв:
— Отак, дурню, хан Батий вилазив на гору, чіплявся за кущі і ліз на саму вершину. Трудно йому було, а він не відступався, поки й видерся на верхівку!
Славко корчився від болю, намагався вирватися з чіпких Шлапакових рук, а той голосно реготав і ще дужче смикав хлопця за чуба. Юрко й сам незчувся, як підбіг до Тимофія і вигукнув:
— Відпусти Славка!
Шлапак не зважив на його слова, тримав Славка за шию і далі з усієї сили тягнув за волосся.
Юрко не витримав, розмахнувся і вдарив Тимофія по червоному, самовдоволеному обличчі. Шлапак зразу відпустив свою жертву і, як бичок, посунув на Юрка.
— Ти битися захотів?! — розлючено вигукнув він. — Битися?! Ну, стривай! Зараз я позасвічую такі ліхтарі на твоїй нахабній пиці, що вони горітимуть, як прожектори.
У коридорі стояло багато учнів, всі вони принишкли, а деякі злякано дивилися на розгніваного Шлапака.
Тимофій розмахнувся і боляче вдарив Юрка кулаком в перенісся. Удар був настільки сильний, що з очей посипався сніп іскор. Хлопець ледве втримався на ногах і почав відходити під натиском Шлапака, але й сам водночас щосили відбивався.
Тимофій ще більше розлютився.
— Одержуй! — насідав він. — Оце тобі на додачу! Хапай! Знай, як старших чіпати! Комаха!
Юрко ухилявся від нещадних ударів, намагався пересилити супротивника, але відчував, що сили протистояти у нього не вистачить. Кожен удар Шлапака був ніби постріл з важкої гармати, а Юркові — наче пухкання з малопотужної берданки. Не зміг Юрко подолати розгодованого Шлапака, поразка його була повною. Але все-таки він чинив опір, став на бій із сильним забіякою. І це відбувалося під час великої перерви. Ніхто не осмілився допомогти Юркові, бо вступати в бійку з Шлапаком ні в кого не було бажання. Добре, що нагодився вчитель фізкультури. Він нагримав на Шлапака і ледве відтягнув його від Юрка. — Чого ти до менших чіпляєшся? — докоряв він Тимофієві. — Ти ж від нього на чотири роки старший, а накинувся на хлопчака, як той коршак на молодого півника.
Шлапак витер рукавом піджака спітніле обличчя в червоних плямах, відповів глумливо:
— Такі дітки тепер пішли, навіть на старших руку можуть підняти. От і доводиться їх вчити уму-розуму.
На уроці Юрко сидів, низько опустивши голову, соромся дивитися своїм однокласникам в очі. У голові гуло, ніби в ній розколошкали рій джмелів. Страшенно соромно Юркові — побив його Тимофій Шлапак. А особливо незручно перед сусідкою по парті, Раєю Сивокінь. Після уроків хлопець пішов додому берегом Прип'яті, щоб менше людей бачили його розмальоване, в синяках обличчя.
Дома Юрко глянув на себе в дзеркало і мимоволі відсахнувся: на нього дивилася якась розпухла одутлуватаі маска, покрита великими гулями. А між гулями крізь щілини визирали очі.
Тато співчутливо оглянув Юркові синяки та гулі, змастив подряпини йодом, заспокоїв:
— Не журися, козаче, до весілля все заживе, а в голові розуму побільшає.
— Тобі все жарти, — докорила йому мати, — а хлопця отак побили. Того здорованя Шлапака давно треба вигнати з школи, а його все тримають, перетягають одоробло з класу в клас. А він — як бик в отарі. Нема йому чого робити — він і збиткується над меншими. У суд на нього треба подати.
— Так уже і в суд, — засумнівався тато. — Тут ще треба розібратися, хто й наскільки винен.
— Чого ще тут розбиратися! — вигукнула мати. — Він давно збиткується над меншими.
— А тут Юрко перший ударив, — не відступався тато, — і Шлапак, як кажуть, відповів ударом на удар.
— Так він же Славка мучив! — сердито заперечила мати. — Мало хлопцю півчуба не видер. От Юрко й кинувся на виручку. Чи, може, він неправильно вчинив?
— Як сказати, — завагався тато, — тут треба подумати.
— Що ж тут думати? — перебила його мати.
— А треба подумати про те, — міркував вголос тато, — чи завжди треба виручати силою, коли відчуваєш, що й сам будеш битий.
Юрко здивовано блимнув на тата припухлими очима.
— Він же старший від мене на чотири роки. І стриматися я не міг, бо він дуже мучив Славка.
— Здоровило твій суперник, — вів далі тато так, ніби й не чув Юркового пояснення, — розмалював тебе, як сам хотів. Добра тобі наука буде!
— Яка ще там наука, — сердито відказав Юрко, — в нього кулаки як довбні. Мій кулак втричі менший. От я й не зміг його провчити.
— Причину завжди можна знайти, — заперечив тато, — хоча, як поміркувати, то й твої кулаки чогось варті. Тільки навіть битися ними треба з розумом.
Тато підбадьорливо поплескав Юрка по плечу, похвалив:
— Молодець, що захистив Славка. Стояти осторонь, коли хтось знущається над слабшим, підло. І таких нахаб, як Шлапак, треба вчити, щоб знали, як себе поводити. Але й самому, хлопче, треба бути сильним, спритним.
— Так він же старший…
— Старших багато, — зневажливо махнув рукою тато, — і що ж воно буде, як усі почнуть над тобою збиткуватися? Сам повинен бути сильним і вміти постояти за правду. Хочеш, я навчу тебе, як треба воювати?
— Хочу! — згодився Юрко.
— Навчу. Але з однією умовою, — застеріг тато: — ніколи не користуватися моєю наукою несправедливо! Тільки по правді, по совісті! Обіцяєш?
— Обіцяю!
— А таких, як Шлапак, — серйозно, аж сердито сказав батько, — треба добряче провчати, бо вони й на голову сядуть. Поганого роду той Шлапак. Це ж його рідний Дядько Микита був у банді Голого, мучив людей, знущався над своїми бранцями. І здоровий був, як бугай, кулаком міг людину вбити. Бив людину і радів, аж танцював від задоволення. Є й такі люди на білому світі. Немало ще на нашій землі підлості та підступу. Хочеш чесно жити — умій протистояти кривді.
Після цієї розмови справді, як випадала вільна година, тато показував Юрку, як треба оборонятися від нападника, як завдавати йому дошкульних несподіваних ударів. Виявилось, тато знав багато всіляких прийомів, яких навчився, коли був у групі розвідки. Скільки разів Юрко, як підкошений, падав на спориш, збитий з ніг несильним, але влучним, невідпорним ударом. Тато піднімав Юрка, ставив на ноги, давав трохи перепочити і знову показував прийоми. Поступово приходило вміння. Юрко уперто опановував татову науку. Якось під час навчання він так підсік батька, що той не втримався на ногах, упав і покотився по траві. Юрко розгублено дивився на тата, не сподівався, що нанесе такий сильний удар і зіб'є його з ніг. Тато підвівся, підійшов до сина, похвалив:
— Молодець! Таким ударом і вола можна звалити. Тепер тобі ніякі шлапаки не страшні. Але ще раз нагадую — ніколи не збиткуйся над слабшим і не застосовуй свою силу несправедливо.
Незабаром Юрку знову довелося помірятися силою з Шлапаком. Тимофій причепився до Юркової однокласниці Люди Щербань. Він зайшов після уроків у клас, коли вже не було вчителя, намотав на руку Людину косу і почав боляче смикати. Дівчина намагалася вирватися, лаяла кривдника і мало не плакала від образи та безсилля.
Шлапак все сильніше смикав Люду за косу і робленим солодким голоском запитував:
— Дівчина моя люба, дівчина моя мила! Скажи мені, серденько, хто намалював у стінній газеті карикатуру на дядю Шлапака? Хто намалював його нестриженого, заспаного, невмиваного, з дрючком у руках? А хто несе повну торбу незадовільних оцінок? Хтось і віршик написав під тією карикатурою:
А Шлапак неборак
Кожну чверть отак —
Не доходять в нього руки
До уроків, до науки…
Люда добре малювала, і її карикатура в стінній газеті викликала сміх і захоплення. Шлапак був намальований як первісна людина. На ньому звисала вовча шкура, а в руках він тримав сучкувату палицю. Обличчя Шлапака на карикатурі було люто скривлене, але дуже нагадувало оригінал.
Тимофій, червоний від люті, крутив Люду за косу і примовляв:
— Скажи ж, Людочко, чия то робота? Твоя чи, може, якогось іншого, невідомого мені художника? Тепер будеш знати, як Шлапака чіпати! А за карикатуру — зніму шкуру! Бач, і дядя Шлапак вміє говорити віршиками.
— Відпусти! — відбивалась Люда. — Думаєш, буде по-твоєму, здоровило вухате? Я намалювала карикатуру!..
— Ти? — процідив крізь зуби Шлапак. — Тепер проси при всіх пробачення та обіцяй більше ніколи таких картинок не малювати!
Люда мовчала.
— Проси! — пригрозив Шлапак. — Бо взагалі можеш без коси залишитися! І понесеш її додому в шаньці.
Останній урок був географія. І вчителька попросила Юрка віднести карту в бібліотеку. Юрко повернувся в клас і побачив цю сцену.
Він підбіг до Тимофія і аж тремтячим від хвилювання голосом крикнув:
— Відпусти Люду!
Як не намагався Юрко бути спокійним, але його голос забринів, як натягнута струна. Тимофій презирливим поглядом зміряв його з ніг до голови, кинув зневажливо:
— О, знову півник закукурікав! Виходить, що моя наука не пішла на користь! Мало, виходить, я тобі ліхтарів наставив! Зараз ми все повторимо спочатку. Як нас учить Ніна Павлівна? Повторення — мати науки! От ми зараз і будемо повторно вчити!..
Шлапак відпустив Люду, ще раз боляче смикнувши її за косу, і пішов у наступ на Юрка. Той відступився до дверей, туди, де було більше вільного місця. Тимофій стиснув кулак, замахнувся, — і несподівано, як мішок, гепнувся на підлогу. Він упав, перевернувся, став рачки і знеможено сів на підлогу. Ніхто нічого не міг збагнути.
Спершу всім здалося, що Шлапак спіткнувся чи підвернув ногу. Але чому ж він очманіло блимає очима і безпорадно, як спійманий пацюк, крутить своєю круглою головою?
— Одержав? — вигукнув Юрко. — І ще одержиш, коли будеш над кимось знущатись!
Люда підбігла до Шлапака, замахала в нього перед носом пальцем:
— Так тобі й треба, нікчемне одоробло!
Відтоді Шлапак більше не чіпав ні Юрка, ні Славка, ні Люди. А коли зустрічався з Юрком, бісом дивився на нього і казав здивовано:
— І досі не зрозумію, як воно так трапилося! Замахнувся, думав ударити і так гепнувся на підлогу! Нічого не втямлю! Ніби паралізувало мене! От удар так удар! Навчи, Юрко, мене так битися, — благав Шлапак, — я тобі за це дам самопал і п'ятдесят пробок. Стріляє, як справжній пістолет. Дуже мені сподобався цей удар! Якби я так умів битися, можна було б і з старшокласників стружку зняти.
Сталася ця пригода восени, одразу після літньої перерви, майже рік тому. А здається, що з того часу минула ціла вічність. Надто багато страшних подій довелося пережити відтоді. І в школі зараз розмістилася сільська поліція. Часто приїздять туди фашистські жандарми…
Славко був дома. Він сидів біля старих почорнілих ночов і тер на тертушці картоплю. Хлопці привіталися. Славко підхопився з низенького дубового стільчика, витер рушником руки.
— От добре, Юрко, що ти прийшов, — заусміхався він. — Я вже збирався навідатися до вас, та все не знайду часу. Ходімо, я тобі щось покажу.
Хлопці зайшли в простору кімнату. На широких, виструганих з липових дощок полицях стояли ряди книжок. Цілими стосами книжки лежали на підлозі, на столі, займали вони широке підвіконня.
Книжки із сільської бібліотеки, — пояснив Славко. — Фашисти викинули їх у яр, а в приміщенні поставили коней, навмисне поглумилися над книжками. А я виждав, поки вони виїхали, за візок і три дні перевозив книжки додому. Прийдуть наші — поверну.
Юрко запитав товариша, чи нічого не чути про його батька.
— Чому не чути, — якось болісно відповів Славко, — у полоні мій батько. Позавчора й листа передав. Приніс поліцай. Обіцяє скоро бути дома.
— Як же він міг прислати листа, — засумнівався Юрко, — хіба зараз працює пошта?
— Не знаю, — знизав плечима Славко, — може, й працює. Я бачив, як німці з поліцаями повивозили з пошти всі апарати й поставили їх у поліції.
— А де ж лист твого батька?
— Он лежить на припічку…
— Можна почитати?
— Читай, якщо є таке бажання.
Юрко взяв конверт, дістав з нього лист, написаний на цупкому білому папері, позначеному внизу німецькими літерами: «СС». Дивного, якогось незрозумілого прислав листа Семен Олефіренко. «Я живий, здоровий, — писав він, — того й вам бажаю. Повезли нас з села в Київ. Послали на фронт. Я дочекався ночі — і здався в полон. Зустрівся там із знайомими мені людьми, які зараз стали великим начальством. Все діється так, як я й думав. Скоро буду дома. Зі мною в полоні Трохим Зануда, Кузьма Книш, Пантелій Гриза, Карпо Сивуха. Передай, Докіє, їх родинам, що й вони скоро будуть дома. У таборі голод і багато вошей. Та ми живемо окремо, ведемо нагляд за полоненими. Годують нас так, як і німецьких солдатів. Пригодилися тепер мої колишні заслуги. Таки настало свято й на нашій вулиці. Тепер можна буде й поквитатися з усіма нашими ворогами. Прошу тебе, Докіє, берегти оті картинки, що їх мені подарував мій друг Федір Пампушка. Зараз вони стануть мені в пригоді. Передає тобі вітання мій колишній полковник пан Маковій. Він тепер займає дуже високу посаду, має два залізних хрести за особливі заслуги. Низько всім кланяюся. Семен Олефіренко. 20 липня 1941 рік. Житомир».
Юрко поклав листа на припічок, замислився: «Де ж зараз тато? Може, загинув, а може, теж потрапив у полон. Ні, — відігнав цю страшну думку, — тато ніколи не піддасться фашистам. Воюватиме до кінця. Червоні козаки ніколи в полон не здавалися. Йшли на видиму смерть — і вмирали за революцію…»
Славко знову почав терти картоплю. Якийсь час вони мовчали, потім Славко підвів голову, сказав знічено:
— Непогано живе мій батько в полоні, приятелює з фашистами…
Юрко нічого не відповів на слова товариша, бо й що він міг йому сказати. Зрадник Славків батько, продався він фашистам, став справжнім ворогом. Цікаво, що має на увазі Семен Олефіренко, коли згадує про картинки, подаровані його другом Федором Пампушкою? В селі й зараз живе брат того Пампушки, Тимофій, покалічений на війні. Відбило йому в Галіції праву руку, і втратив одне око. Сторожував він у колгоспному саду, завжди пригощав хлопців запашними яблуками, попереджав:
— Хочете яблук — скажіть. А самі не лізьте, бо поламаєте гілля, багато шкоди наробите.
Тимофій Пампушка не любив панів, бо вважав, що вони розбестили його меншого брата і звели з пуття його сестру Прісю.
Тепер Семен Олефіренко згадує в листі картинки, подаровані панським лакеєм. І про це треба обов'язково розповісти Вершині. Мабуть, не прості це картинки, коли Олефіренко так дорожить ними.
На стіні висить велике фото. Це груповий знімок учнів шостого класу. А в центрі між дітьми класний керівник Ніна Павлівна.
Рипнувши, прочинилися двері, і на порозі з'явився Максим Коломієць, їхній однокласник. Побачивши хлопців радісно привітався:
— І Юрко тут! Тепер мені не доведеться бігти на ваш куток. Послав мене Іван Гончар і наказав вам передати, щоб прийшли в неділю о дванадцятій годині до Андрія Ремеза. Є важлива розмова.
— Чого смикає хлопців Іван? — поцікавився Юрко.
— Не знаю, — ухилився Максим, — є, кажу, важлива розмова. Наші хлопці натрапили на колону машин. Водії загинули, а вантажі лишилися. Їх треба приховати. Є ще одна справа, але прийдете і про все дізнаєтеся. Іван наказав скликати найнадійніших хлопців. По дорозі, — звернувся Коломієць до Юрка, — зайдеш до Вадима Грищенка, скажеш, щоб він теж прийшов до Ремеза.
Максим квапився, мабуть, мав попередити ще когось про зустріч. Юрко трохи посидів у Славка. Розмова не клеїлася, життя засмучувало, ускладнювалося. Страшно усвідомлювати, що твій батько добровільно здався фашистам і став їх найманцем.
З нелегким серцем повертався Юрко від товариша, думав про Славкове становище, розмірковував, як бути із викликом Івана Гончара, що він задумав. Може, схоче створювати своє підпілля чи запропонує вирушати в ліс?.. А може, підмовлятиме переходити лінію фронту до своїх… Чи на часі все це, чи не зашкодить це основній справі підпілля?..
По дорозі Юрко завернув до Вадима Грищенка. Вадик привітно зустрів Юрка, запросив до хати.
— Скажу тобі щось, Юрку, тільки тримай язик за зубами!..
— Та добре, триматиму…
— Гляди ж, бо це такий секрет, що за нього фашисти й голову знімуть. Пам'ятаєш оте дупло в старій вербі, Де ми колись ховали ліхтар «летюча миша», коли оглядали старі каменоломні?
— Пам'ятаю.
— Так я там сховав… три німецьких автомати з патронами до них. Загорнув у клейонку і заховав.
— Де ж ти взяв ті автомати?
— Там, де взяв, уже нічого немає, коло Прип'яті. Німці купалися біля Косового острова, пірнали, глушили гранатами рибу. Я підкрався до їхніх манатків, за автомати — і хода. Вважай, один автомат твій! Тепер можеш піти в партизани. Всіх, хто приходить до них зі зброєю, приймають.
— Хто тобі про це казав?
— Партизани, — Вадик притишив голос. — Я недавно чоловік десять їх зустрів у Самусевому лісі. І знаєш, хто був з ними?
— Хто?
— Лейтенант Вершина. Він минулого року в школі виступав, розповідав, як наші колошматили біляків у громадянську.
— З нашого села нікого там не було?
— Ні, наших нікого не бачив, — відповів Вадик, — все незнайомі партизани. Є серед них і зовсім молоді хлопці, Може, трохи старші за нас. Озброєні гвинтівками та карабінами. Біля пояса гранати-лимонки. На шапках червоні стрічки.
— От якби й нас взяли в партизани! — вихопився Юрко. — Треба було тобі до них пристати.
— Просився, — зітхнув Вадик, — не взяли! Сказали почекати до весни, як потепліє, а за цей час роздобути зброю. Так я й розжився, маємо три автомати. Навесні разом підемо, якщо наші до того не розіб'ють фашистів.
Розділ одинадцятий КЛЯТВА НА ВІРНІСТЬ
Нарешті діждались неділі. У неділю хоч трохи перепочивали від тяжкої, надривної роботи, давали хоч якийсь лад домашньому хазяйству. Юрко цієї ночі був біля пораненого. З кожним днем Макарову стає краще. Учора вперше після поранення хвилин п'ять посидів на ліжку, навіть хотів з допомогою Юрка звестися на ноги, пройтись по хаті. Але не зміг. Закололо в грудях, забракло повітря, і на обличчі виступив холодний піт. Хлопець обережно поклав пораненого на високо підняту подушку, витер рушником обличчя, заспокоїв:
— Скоро, Олександре Івановичу, будете ходити, але не все одразу. І Оксана Василівна казала, що незабаром ви станете на ноги.
Макаров нічого не відповів, заплющивши очі, нерухомо лежав. Удень біля пораненого чергували Леся або Галя. Інколи їх підміняла мама.
Юрко нашвидку перекусив, накинув на плечі приношений піджак і вийшов з хати. Іде Юрко вулицею, а мимоволі думки про Лесю: подобається йому дівчина. От і думає про неї.
Юрко так замислився, що й незчувся, коли підійшов до хати Ремеза. На подвір'ї побачив Андрія. Той привітно поздоровкався, міцно потис руку:
— Проходь у хатину, там наші, а я ще трохи зачекаю, бо не всі зійшлися.
У хатині Юрко побачив кількох своїх однокласників та Івана Гончара. Іван сидів за столом, розмовляв з хлопцями і завзято їх у чомусь переконував.
Завзятості Іванові не треба було позичати. Якщо вже щось задумає, то обов'язково зробить. Торік Гончар вирішив стати парашутистом. Влітку поїхав у Київ, домовився з шефами, робітниками заводу «Комунар», і місяць тренувався в парашутному гуртку. Восени Юрків піонервожатий прийшов до школи ще з одним значком, на якому білів силует парашута. А як він рвався на фронт, навіть в бою побував з хлопцями, підносили червоноармійцям боєприпаси, відтягували у безпечне місце поранених. А перед самим приходом фашистів Гончар днював і ночував у саперному батальйоні, який мінував підступи до Прип'яті. І тепер Іван вважає себе справжнім знаючим мінером.
Останніми до хатини разом з Андрієм Ремезом зайшли Люда Щербань, Надія Цимбал та Славко Олефіренко. Гончар прискіпливо оглянув присутніх, прокашлявся для солідності, сказав притишено:
— Я скликав вас на важливу розмову. Шкільна комсомольська організація рекомендувала вас до лав комсомолу. І якби не прихід окупантів, то всі б ви вже були комсомольцями. — Гончар знову уважно поглянув на присутніх, запитав: — Як же ми повинні жити далі? Як повинні діяти? Зараз такий час, що ніхто не має права сидіти склавши руки та чекати з моря погоди. Самі розумієте.
Хлопці перезирнулися між собою і нічого не відповіли. Промовчали й дівчата. Чекали, що далі скаже Гончар, навіщо скликав їх у лісниковій хаті.
— Фашисти, — гнівно мовив далі Іван, — повісили нашу вчительку Ніну Павлівну! Скарали родину лісника, постріляли поранених червоноармійців. Комендант Штарк назвав привселюдно всіх нас рабами. У нашій школі фашисти влаштували стайню, викинули на смітник бібліотеку, порубали і попалили парти. Ніна Павлівна, наша вчителька, наказала нам боротися з ворогами, бо ми не раби і ніколи не будемо рабами. Настав час створити комсомольсько-молодіжну підпільну групу і розпочати боротьбу з окупантами. Тут треба діяти гуртом.
— Правильно! — вигукнув Андрій. — Треба створити підпільну групу, запастися зброєю і шукати дорогу до партизан. Вони вже почали діяти. Є чутка, що на Васильківських Дачах недавно розгромили ворожий обоз. Нам теж треба боротись, допомагати Червоній Армії.
— Я за! — подав голос Максим Коломієць. — Треба бити фашистів!
— Як же їх бити? — насмішкувато запитав Гончар, — Кулаком? Чи, може, палицями шпурляти в окупантів?
У хатині знову запанувала тиша.
— Бити фашистів, — розмірковував Гончар, — не так просто. Тут до них на кривій козі не під'їдеш. У них танки, гармати, кулемети, автомати. Воювати з ворогом треба з розумом, продумано. Щоб ніяких недоглядів не допустити. Підпільник, як і мінер, помиляється лише раз в житті. Окупанти, навіть якщо ти бачив партизан, а не видав їх, — розстрілюють…
Іван пригладив розвихрене волосся, зробив паузу і впевнено заявив:
— Усім, хто прийшов сюди, я довіряю і буду з вами відвертий. Я зустрічався недавно з директором нашої школи. Він і порадив створити молодіжно-комсомольську підпільну групу. Спершу треба зібрати зброю, залишену на місці недавніх боїв. А далі будуть нові завдання. Звісно, ніхто нікого не примушує. Справа цілком добровільна, кожен мусить до кінця усвідомлювати, наскільки небезпечна участь у підпіллі. Може, хто хоче висловитися?
— Можна мені? — як на уроці підняла руку Люда Щербань.
— Говори, Людо.
Дівчина підвелася і схвильовано промовила:
— У нашому селі діє фашистський «новий порядок». За цим «порядком» все для нас закінчується одним: «За порушення — розстріл». Учора біля старостату з'явилось ще одне оголошення: здати в поліцію підручники й книжки, випущені за Радянської влади. За непослух — те ж саме. Вони вважають нас рабами, думають зробити з нас безвідмовну, покірну худобу. Але, я певна, ніхто з нас не стане ні рабом, ні фашистським прислужником. Правильно порадив Микола Павлович, треба хутчій збирати зброю і діяти. А для цього необхідно створити підпільну групу.
— Тоді хто за те, щоб створити підпільну групу? — запитав Гончар, і всі, хто був у хатині, дружно підняли руки.
— Усі за! — підтвердив Андрій Ремез.
— Тепер нам треба дати присягу на вірність, — Гончар дістав з кишені аркуш паперу, — поклястися, що будемо до кінця боротися з фашистами. Пропонується такий текст: «Я клянусь бути вірним своїй Радянській Батьківщині, клянусь завжди бути чесним і щирим перед своїми товаришами-підпільннками. Обіцяю до останньої краплі крові боротися з фашистами за честь і незалежність нашого народу. Якщо я порушу цю клятву, то нехай на мене впаде сувора і справедлива кара за зраду. Смерть німецько-фашистським окупантам!»
Гончар поклав на стіл аркуш з текстом присяги, розгладив його рукою, запитав:
— Згода, товариші?
— Згода! — почулася одностайна відповідь.
Почали приймати присягу.
Кожен схвильовано повторював текст, відходив від столу, поступаючись місцем товаришеві. Дійшла черга до Славка Олефіренка. Він поволі підвівся з лави. Обличчя його зблідло, аж посіріло, лише очі горіли якимсь внутрішнім загадковим огнем.
— Я не можу поки що, — озвався він хрипким від хвилювання голосом, — давати клятву на вірність… Я прийму присягу пізніше, коли дещо з'ясую…
Присутні приголомшено дивилися на Славка, їх товариш відмовився приймати присягу. Що він ще хоче з'ясовувати, коли й так усе дуже ясно?
— Ти що, не хочеш давати присягу? — розгублено запитав Гончар. — То що, ти проти?!
— Я не можу поки що дати клятву на вірність, — Вперто стояв на своєму Славко, — мені треба з'ясувати одну справу, а вже потім вступати в підпілля…
— Що ти будеш з'ясовувати, — перебив його Іван, — чи боротися з фашистами, чи, може, піти до них на служби підтримувати «новий порядок»?..
— Не піду я на службу до фашистів, — ображено відказав Славко. — Тут зовсім інше!.. Я ще не знаю, як воно далі складеться…
— Що складеться! — гарячкував Гончар. — Ти будеш приймати присягу чи ні?
— Сьогодні не буду, бо це буде з мого боку нечесно, — відповів Славко. — Я мушу трохи зачекати…
— Скільки ж ти будеш чекати? — зневажливо кинув Гончар. — Може, зачекаєш, поки Червона Армія вижене фашистів з нашого села?
Славко взяв у руки кашкет, сказав вибачливо:
— Я краще піду. І ви не гнівіться на мене… — У голосі Славка забриніли сльози. — Я не боягуз і не зрадник… І ви не бійтеся, я нікому нічого не скажу, жодного слова…
Славко вийшов з хатини і поволі, ніби на його худі плечі ліг якийсь невидимий, непосильний тягар, поплівся до хвіртки. Трохи постояв біля неї, оглянувся на будинок і вийшов на вулицю.
Усі у хатині сиділи розгублені, як у воду опущені. Навіть завжди весела, непосидюща Люда Щербань і та мовчала, стривожено кліпаючи густими віями. Ніхто не міг збагнути, чого так несподівано і незрозуміло повівся Славко. Може, злякався, не захотів ризикувати життям своїм і своєї родини? Але чому ж не сказав про це відверто? Чи, може, сталося щось таке неждане, що не давало йому, приймати присягу? Тільки що може стати на перешкоді чесному, відданому Батьківщині хлопцеві, синові фронтовика, щоб піднятися на боротьбу з фашистами? Тут уже ніяких сумнівів бути не може.
— А що як Славко піде в поліцію, — злякано озвався Віктор Базик, — і розповість про наші збори? Нас одразу схоплять і перестріляють, як тих куріпок.
— Не пощастило нам, — розгублено знизав плечима Валерка Зазірний, — не встигли прийняти присягу, а вже отака осічка! Не можна так, Іване, діяти…
— А як можна? — сердито запитав Гончар.
— Сам же казав, — вголос міркував Валерка, — що поспіх тут ні до чого. Не можна отак огулом усіх скликати на збори, як ти скликав. Треба було спочатку з кожним зокрема поговорити, розвідати, хто що думає.
— Що тут розвідувати? — обурився Іван. — Хіба ж я не знаю кожного з вас? Чи, може, кожному не довіряти?
— Не гарячкуй, Іване, — зважуючи кожне слово, заперечив Зазірний, — вірити треба, але й проявляти постійну обережність мусимо. Інакше й справді можемо опинитися в гестапо. Он у Бірках створили хлопці підпільну групу. Завербували до неї поліцая, а він і видав всіх фашистам. Постріляли підпільників без суда й слідства. Кожен з нас повинен пам'ятати, що ми живемо зараз на території, окупованій ворогом.
— Дуже вже ти розумний, — розсердився Гончар, — говориш, як по писаному. А як же мусимо діяти? Як? Сидіти і всього боятися, нікому не вірити, нікуди не встрявати?..
— Не треба сперечатися, — заспокійливо озвалася Надя Цимбал, — давайте краще обміркуємо становище, в яке ми потрапили. Що робити, якщо Славко донесе про нашу підпільну групу?
— Не донесе Славко, — впевнено заперечив Юрко. — Він чесний хлопець. Я головою за нього ручаюся…
— Це добре, що ти ручаєшся за свого товариша, — М'яко заперечила Надя, яка разом з Гончаром вчилася в дев'ятому класі, — але давайте візьмемо найгірший варіант. Славко злякався, пішов у поліцію і про все розповів. Що робити в такій ситуації?
— Всім відмовлятися! — наказав Гончар. — Нічого не знаємо, ніякої розмови про підпільну групу не було! Ні про директора не йшла мова, ні про збирання зброї.
Надя на знак згоди кивнула головою, але запитала Гончара:
— А що говорити, якщо у поліції почнуть допитувати чого ж ми зібралися в Андрія?
— Чого зібралися?.. — перепитав Іван. — Тут треба щось придумати…
— Скажемо, зібралися посидіти, пограти в карти, — несміливо порадив сором'язливий, мовчазний Микола Шульженко.
— Не годиться! — махнув рукою Гончар. — Тут треба щось певніше.
— Можна й певніше, — подав голос Андрій Ремез. — У мене сьогодні іменини. От я вас і запросив до себе в гості.
— Справді? — радісно запитала Люда Щербань.
— Так і в метриці записано, — підтвердив Андрій. — Сьогодні мені виповнилося п'ятнадцять років. Мати насмажила риби, і ми справді відзначимо мій день народження.
— Вітаю тебе, Андрійку! — радісно кинулась до хлопця Надя і міцно потисла йому руку. — Як добре, що саме сьогодні ти іменинник, — додала жартівливо. — Для всіх нас це як знахідка.
— То домовилися, — полегшено зітхнув Гончар. — Як почнуть викликати в поліцію, всім стояти на одному: прийшли до Андрія на день народження. Славку Олефіренку ніякої довіри, обминати його десятою дорогою.
Юрко, почувши такий наказ Гончара, не витерпів, підхопився з місця і сказав обурено:
— Славко не зрадник! І не треба так до нього ставитись. Він ніколи нас не видасть. Я знаю!
— Що ти знаєш? — Гончар вичікувально дивився на Юрка.
— Знаю, що Славко наш! Хай його фашисти на шматки ріжуть, а він все одно нікого не видасть!
— Ти ручаєшся за Славка? — допитувався Гончар.
— Ручаюсь, — впевнено відповів Юрко. — Він мій товариш, і я ручаюсь за нього, як за самого себе. Такі, як Славко, ніколи не стануть зрадниками.
Юрко глянув на Люду Щербань, на Вовку, на своїх однокласників:
— Он і Люда хай скаже, і всі… — Юрко підняв руку, показав кінчик нігтя. — Він за все своє життя навіть отакого неправдивого слова не сказав.
— Славко чесний хлопець, — подала голос Люда Щербань, — тут уже сумніватися нікому не доводиться.
— Так чого ж він відмовився прийняти присягу? — не відступався Гончар.
— Очевидно, є на те серйозна причина, — не поступався Юрко, — щось, мабуть, трапилося таке, про що Славко не міг сказати і чесно не зміг дати клятву.
— От ти завтра підеш до нього, — майже наказував Гончар, — і дізнаєшся, чого він так повівся. Якщо запідозриш щось загрозливе, зразу повідом мені. Справді, зараз кожен мусить пам'ятати, що живемо ми на окупованій території. Постараємося надалі бути обережними та обачливими. Насамперед сувора конспірація! Про нашу підпільну групу нікому ні слова. Нікому! Як бачите, треба приглядатися до людей, а вже тоді залучати їх до підпілля.
— Правильно, — підхопився з місця Віктор Базик, — треба приглядатися. А то є різні типи. Позавчора я зустрів Тимофія Шлапака, він ніс заяву в поліцію, клянеться вірою й правдою служити великому фюреру Адольфу Гітлеру.
— Вигадуєш! — не повірив Гончар.
— Чого мені вигадувати, — стенув плечима Віктор, — я сам бачив Шлапака і його заяву. Так що не додумайся, Іване, залучити до нашої підпільної групи Тимофія Шлапака…
У хатині знову запанувала мовчанка. Радості мало. Славко відмовився дати клятву на вірність, а Тимофій Шлапак клянеться вірою й правдою служити Адольфу Гітлеру.
— Чого голови похнюпили? — озвалася Люда Щербань. — Хіба ви не знаєте, хто такий Тимофій Шлапак? Ледар, хуліган, неук! Тепер став підлим зрадником! А нам треба робити своє. Мусимо виконати наказ Миколи Павловича. Зброя партизанам дуже потрібна. Наступної неділі підемо в ліс, оглянемо місце недавніх боїв. Тільки давайте виберемо командира нашої підпільної групи. Я пропоную Івана Гончара. Чому? Тут зібралося вісім учнів нашого класу. Іван — наш піонервожатий. Він нам давав рекомендації до комсомолу. Ми його знаємо, ми йому віримо, і він найстарший віком за нас усіх.
— Правильно! — підтримав Люду Вовка. — Івана командиром! Він і на фронті трохи побув, і з Миколою Павловичем зустрічався.
Командиром підпільної комсомольсько-молодіжної групи одноголосно обрали Івана Гончара.
Тут же почали домовлятися, як краще провести збирання зброї, де й коли зустрітися, куди, в яке урочище піти в першу чергу.
— Недавно ми ходили з Вадимом Грищенком у ліс, — почав розповідати Валерій Зазірний, — там чимало зброї лишилося. Ми приховали десятків три гвинтівок і двадцять дві цинки з патронами.
Андрій Ремез не втримався, перебив Валерія.
— Що ті цинки? — запально вигукнув він. — От ми з Павлом Путятою натрапили в Умирівському лісі на п'ять вантажних автомашин із зброєю. Там і гвинтівки, і патрони, й гранати. А водії постріляні.
— Я теж ходив у ліс, — втрутився в розмову Віктор Базик, — і знайшов у траншеї станковий кулемет. Так я його сховав у напівзаваленому окопі, думаю, пригодиться. Знайшов я в тому окопі і три гвинтівки… А біля Льольчиного озера лишилися підбиті танки. Тільки я побоявся до них підходити, бо там починається мінне поле. На березі озера багато всякого добра лишилося, чимало непошкоджених бліндажів, є й гармати…
— Хто тобі сказав? — запитав Гончар.
— Сам бачив, — пояснив Базик. — Позавчора я на човні плавав по озеру, підпливав до самого берега, а вийти не осмілився. Там, кажуть, міна на міні.
Домовилися зранку наступної неділі зібратися в Кривому яру і піти в Умирівський ліс збирати боєприпаси. Заодно вирішили оглянути й віддалене Серафимове урочище. Там теж були важкі бої.
Коли вирішили всі питання, Андрій запросив друзів до хати відзначити день народження. На столі стояла смажена риба, вареники, квашена капуста, солоні огірки, сулія наливки. Андрієва мама, ще молода, вродлива жінка, з пишною зачіскою, запросила всіх до столу:
— Сідайте та відзначимо день народження Андрійка! Як добре, що ви прийшли до свого товариша.
Коли, повсідавшись за столом, випили по келиху тернівки, поїли, Андрій дістав з полиці патефон, завів його, поставив платівку, оголосив:
— Моя улюблена пісня!
У хаті залунала знайома всім пісня «Три танкісти». Недавно в селі демонструвався кінофільм «Трактористи». Після того ця пісня залунала в школі, сільському клубі, в багатьох хатах, її часто співали по радіо. З якоюсь особливою силою вона залунала зараз в селі, окупованому фашистами. Пісня наснажувала, кликала до бою, вселяла впевненість в остаточній перемозі над ворогом.
Потім Андрій поставив платівку з піснею про матроса Залізняка, тачанку і Катюшу. Довго як зачаровані слухали задушевні пісні і уявою переносилися в недалеке минуле, в якому не було ні війни, ні фашистів.
Коли вже почало сутеніти і треба було розходитися, Іван Гончар збентежено звернувся до присутніх:
— Зачекайте, товариші, створили ми підпільну групу, а як назвати нашу організацію, забули. Думаю, що ми будемо розповсюджувати листівки, а як їх підписувати, від імені кого?
— Давайте назвемо нашу групу, — запропонував Віктор Базик, — «Молоді месники».
— Ні, — не погодилася Надя Цимбал, — не годиться така назва. Тут ми зразу даємо ниточку гестапівцям — шукайте підпільників серед молодих, а їх у селі не так і багато.
— І то правда! — погодився Андрій Ремез. — Краще назвати нашу підпільну групу «За Батьківщину!», бо за рідну землю піднімаються на бій з ворогом всі — і дорослі і юні, малі і старі.
Розходилися по двоє, щоб не привертати до себе зайвої уваги.
Розділ дванадцятий НІЧ У ПІДЗЕМЕЛЛІ
Від Ремезів Юрко з Володею йшли вулицею, обабіч якої росли старезні велетенські липи. Ця алея вивела хлопців до старого палацу. Під мурованою аркою стояли гордовиті чавунні леви і щирилися беззубими пащами. Призахідне сонце відбилося в широких вікнах палацу, і здавалося, в кам'яних світлицях бушує багряне, розбурхане полум'я. Під високим муром стояла валка вантажних машин, навколо них метушилися гітлерівці. З машин вивантажували снаряди і штабелями складали їх під стінами палацу. Юрмилося немало німців біля криниці. Вони голосно реготали, обливали один одного холодною водою, змивали з себе піт та пилюку.
Не встигли хлопці минути важкі чавунні ворота, як перед ними, ніби з-під землі, виріс цибатий німець в чорному мундирі. На його рудій квадратній голові розчепірювалась чорна пілотка. Хлопці вже знали, що таку форму носять есесівці, відбірні гітлерівські вояки. Недавно через село проходила есесівська дивізія «Мертва голова», і її п'яні солдати знічев'я спалили кілька хат на Путятівці. Есесівець зупинив хлопців.
— Ком! Ком! — він зазирнув у зелену книжечку і додав: — Зараз будем арбайт. Робота. Шнель!
Хлопці пішли за солдатом. Німець завів їх на подвір'я палацу. Біля входу до клубу стояли штабелі ящиків, лежали пакунки, окремо на зеленому брезенті були складені довгасті паперові мішки. Під липами виднілися ящики з гранатами. У широкі щілини визирали їх довгасті дерев'яні ручки.
— Поглянь, Юрко, — непомітно кивнув головою Вовка, — ящики, прикриті цупким брезентом, — автомати! Новенькі!
Юрко придивився до брезенту і побачив під ним ящики з новенькими автоматами. Ще далі лежали коробки з вермішеллю, печивом, цукерками та шоколадом, із згущеним молоком. Одна коробка прорвалася, і невеличкі банки висипалися на землю. Німець підвів хлопців до пакунків, зазирнув у словник:
— Носить! І нічого не чіпала, — німець загрозливо з боку на бік провів пальцем, — капут будет!
На пачках з печивом була намальована вродлива дівчина з модною зачіскою. Вона тримала в руці печиво, ніби запрошувала, мовляв, візьміть, скуштуйте. На картонних коробках з шоколадом було зображено кучерявого негра з великими червоними губами. Він теж тримав у руці барвисту плитку і приязно посміхався. На коробках з цукерками теж виднілися різноколірні написи.
— Носить! — знову наказав есесівець. — І нічого не брати!
Хлопці взяли ящик з автоматами і понесли в палац. У коридорі всюди виднілися ящики та пакунки.
— Пішли далі! — запропонував Вовка. — Тут уже ніде ставити.
У приміщенні клубу хлопці побачили Славка Олефіренка, Грицька Величка, Максима Коломійця, Олексія Шумейка, Степана Березу. Вони, мабуть, вже давно носили вантажі, бо важко дихали, на обличчях виступив піт.
— І вас упіймали, — співчутливо озвався Олексій Шумейко, — а я тут з самого ранку… Викликали в поліцію, а з поліції до палацу. От і носимо цілий день ящики та пакунки. Навезли німці зброї та припасів. Тільки нічого не чіпайте. Максим Коломієць взяв цукерку, а німець йому за неї два зуби вибив. Ще й розстріляти хотіли.
У коридорі, в клубі, в бібліотеці, навіть в Зоряній кімнаті лежали стоси ящиків та пакунків. У Володі заграли очі.
— Дивися, Юрку, — прошепотів він, — скільки тут всякого добра. — Он поглянь — есесівські мундири. Парадна форма. І шоколаду повно. Тонна, мабуть, набереться.
І печива тут вистачає. Гранати, автомати, гвинтівки. Що як нам навідатися сюди вночі? Як ти вважаєш? І — було ваше, стало наше.
— Треба приглянутися, а вже тоді й вирішувати.
— Давай ризикнемо, — наполягав Вовка, — така нагода трапляється лише раз у житті.
Хлопці працювали без перепочинку, бігали, носили важкі ящики з автоматами, пакунки, тюки, мішки з кованими грубими чобітьми. Занесли в Зоряну кілька ящиків з гранатами, а на потайну ляду поклали тюк з обмундируванням. Не забули й про печиво, цукерки та шоколад.
Есесівець, той, що зупинив Вовку та Юрка на вулиці, невідступно пильнував за ними, дивився, щоб нічого ніхто не взяв. Німець схвально кивав своєю рудою головою, час від часу задоволено промовляв:
— Гут, кнабе! Гут! Гарно працюйт! Молодці!
Володя працював на совість, старався, як тільки міг. Він хапав пакунок, тюк, картонну коробку і хутко ніс її в Зоряну кімнату. Ніхто, мабуть, так не працював і ніхто не переніс стільки вантажів у Зоряну кімнату.
Нарешті всі ящики було занесено в палац. Німець випхнув хлопців на вулицю, гукнув вслід зневажливо:
— Пойшов додому! Капут робота!
Юрко з Вовкою обминули валку вантажних автомобілів, звернули до Прип'яті і берегом річки пішли додому.
— Ох і скупа німчура, — дивувався Вовка, — хоча б по плитці шоколаду чи пачці печива дали за роботу. І ти, Юрко, мудрець. Чому з ним не поцвенькав по-їхньому? Може б, вони розщедрилися та пригостили цукерками.
Підійшли до Вовчиного городу.
— А що як справді вночі навідатися в палац, — повторив свою ідею Володя. — Проникнемо з підземелля в Зоряну кімнату і наберемо всіляких припасів. Треба позичити в фашистів пару ящиків автоматів, гранат, есесівських мундирів. Партизани нам за такий подарунок спасибі скажуть.
— А як впіймають? — завагався Юрко. — Уб'ють на місці.
— Хто нас впіймає? — заперечив Володя. — Там же нікого не буде, бо там все завалене ящиками, ніде й пальцем ткнути. А охорона стоятиме під дверима, пильнуватиме за пломбами. Я бачив, як фашист навішував на замок сургучеву пломбу. То як, згода? Чи, може, боїшся серед ночі навідатися в старе підземелля?
— Згода, — нерішуче погодився Юрко. — Хоча можемо й погоріти на цій операції. Дорого нам коштуватиме ця мандрівка, як потрапимо на зуби фашистам.
— Вовка боятися — в ліс не ходити, — бадьоро відповів Володя. — Але не можна упускати нам таку здобич. Будемо все життя жалкувати!
— А що ми дома скажемо? — знову завагався Юрко.
— Давай так зробимо, — знайшовся, як викрутитися Володя. — Я скажу, що буду у вас ночувати, переспимо на сіні в повітці, щоб на світанку потрусити ятери, а ти скажеш своїм, ніби вирішив у мене заночувати. Через годину, як стемніє, зустрінемося біля Мавриного дуба і берегом вийдемо до старих каменоломень. Ти нічого не бери. У мене є дві стеаринові свічки, мені їх дав продавець, як роздавали товари в крамниці перед приходом фашистів. Тепер вони нам і стануть в пригоді.
— Не годяться, — заперечив Юрко.
— Чому? — не зрозумів Володя.
— Запах від них залишиться, от фашисти й запідозрять, що хтось був у Зоряній.
Володя недбало махнув рукою:
— Дурниці говорите, товаришу Береговий! Хіба ж ми будемо світити в Зоряній? Навіщо? Зараз ночі місячні, і так все видно. Свічки потрібні, поки дойдемо до виробки, в якій є мідні зірочки, і світитимемо в підземеллі, поки доберемося до Зоряної.
— Не годяться свічки, — стояв на своєму Юрко, — тут потрібний електричний ліхтарик, а ми не взяли. Давай знайдемо ліхтарик, а вже потім і підемо в підземелля.
Володя аж зупинився, почувши таку пропозицію, і обурено свиснув:
— Знаєш, що старі люди говорять в такій ситуації? — насмішкувато запитав він. — Відклад не йде влад! І ще є гарна примовка: «Куй залізо, поки гаряче!» Завтра фашисти можуть вивезти свій склад — і все пропало! Як боїшся — то так і скажи відверто: «Боюся!»
— Боюсь! — признався Юрко. — Але пошурувати в Зоряній треба. І тут не завадило б розжитися на електричний ліхтарик.
— Дався тобі той ліхтарик, — зневажливо кинув Володя, — хоча тут і свічками можна обійтися. Зачекай! — похапцем мовив він. — Є й ліхтарик. Пам'ятаєш, як ми були в підземеллі з лейтенантом Вершиною та його товаришами? У письмовому столі, там, де лежали списки явок та підпільників, лишився ліхтар пана Хоткевича. От ми й скористаємося тим ліхтариком. Світить він, як прожектор.
Годин через дві хлопці зустрілися на березі Прип'яті біля велетенського старого дуба з припаленим блискавкою верхів'ям. Місяць ще не сходив, все потопало в густій чорній теміні. На переправі панувала тиша. Фашисти відпочивали, і тільки вартові час від часу стріляли з ракетниць. У темне небо злітали червонясті клуби вогню і, зависнувши на мить над річкою, розсипалися на безліч вогняних жаринок. Хлопці трохи постояли, прислухалися і поволі пішли заростями верболозу до невидимого Вільхового гаю. Звивиста стежка вивела їх до старих, закинутих каменеломень.
Несподівано над головою в них вибухнули зразу дві ракети і примарним червоним сяйвом освітили берег Прип'яті. Хлопці, не змовляючись, впали на землю, притислись до неї, принишкли, чекали, поки погаснуть небажані й небезпечні панікадила.
Невдовзі ракети погасли, і над землею знову повисла темрява.
Володя підняв голову, прошепотів:
— Може, нас помітили?
— Ні, — непевним голосом відповів Юрко. — Стріляли з переправи, далеко від каменеломень — і там нас ніхто не міг побачити.
Повагом, ніби нехотя, піднявся з-за лісу кругловидий, якийсь блідий та печальний місяць. Над болотом снувався легкий, прозорий туман. Повиднішало, йти стало легше. Тепер не так натикалися на невидимі в темноті корчі, що випиралися на вузьку стежку.
Нарешті перед хлопцями зачорнів вхід до каменеломні. Повіяло холодом — Юрко сторожко дивився на ледь видний недалекий вхід. Якась непевність та острах огорнули хлопця. Там, у каменеломні, могли затаїтися невідомі, вони зразу помітять вогник свічки несподіваних нічних мандрівників. Добре, як там пережидають лиху годину оточенці, а як нарвуться на засаду поліції? Тоді, як каже дід Нечипір, поганяй без пересадки до ями. Володя тихо запитав товариша:
— Страшно?
— Трохи. А що як там хтось є? Я чув, що поліція влаштовує тут зпсади, перехоплює оточенців. За кожного впійманого оточення німці дають пачку махорки й півлітра спирту.
— Не бійся! — впевнено прошепотів Володя. — Поглянь, що я прихопив з собою, — він дістав з кишені пістолет і повертів ним перед Юрковими очима. — Натрапимо на поліцаїв — стрілятиму. Тільки нема в підземеллі ніяких поліцаїв. Минулої ночі оточенці убили Панаса Шрамка, старшого поліцая, так бобики цілий день справляли поминки. Вони й зараз дудлять горілку в Марфи Риженчихи і грають в дурня. Хто програв — ставить півлітра перваку.
Хлопці обережно підійшли до входу в каменеломню. На них дихнуло важке, просякнуте прілістю та грибами повітря.
— Світити?
— Зачекай, — зупинив його Юрко, — давай спробуємо знайти потрібну виробку навпомацки. Коли ми вперше були з татом в підземеллі, то вийшли до цього виходу, як поверталися назад — я порахував виробки. Наша п'ятдесята. Страшно запалювати свічку. І давай уважно рахувати старі виробки.
Важко йти в темряві штольнею. Але так безпечніше. Юрко тримається за холодну вогкувату стіну, часто натикається на отвори колишніх виробок. Десь тут має бути поворот, а за ним закапелок з мідними зірочками на кам'яній стіні. Тихо в каменоломнях — ніде й не шелесне. Тиша повисла навколо, і здається, що її можна навіть слухати, доторкнутися до її густого плетива. Серце калатає від напруги і ледве не вискочить з грудей.
Нарешті поворот. За ним і потрібна п'ятдесята виробка. Хлопці тихо, намагаючись не шарудіти ногами об кам'яну підлогу, переступили високий поріг. Тепер хочеш не хочеш, мусиш запалити свічку. У темряві не можна знайти мідні зірочки.
— Засвічувати? — знову пошепки запитує Володя.
— Давай, — нерішуче погоджується Юрко, — звідси вже світло не так видно, як у штольні…
Спалахнув сірник, затріщав гніт свічки і тремтливе, непевне світло ковзнуло по низькій, навислій над головою стелі. На кам'яній стіні ледь виднілися замащені сірою фарбою мідні блискітки. Не помилилися, точно знайшли потрібну виробку. Юрко наблизився до мідних блискіток, звично натиснув на потрібні бляшки. Кам'яний блок беззвучно повернувся. Лише там, в глибині масивних дверей, глухо клацнула невидима пружина і зразу відкрився широкий прохід, що вів до кімнати Червоної красуні.
Хлопці швидко зайшли в просторий коридор. Юрко попросив Вовку:
— Присвіти, бо не знайду потрібні зірочки.
Давні блискітки покрилися зеленавою сниддю і їх майже не було видно на сірому граніті. Світло свічки упало на ряди мідних цяток, і Юрко поставив кам'яний блок на його попереднє місце. Хлопці полегшено зітхнули. У підземеллі вони відчули себе певніше, хоча й тут їх не залишав страх та непевність. Згадувалася зустріч з паном Хоткевичем та Сиволапом. Володя віддав Юркові свічку, прошепотів:
— Тримай, а я йтиму з пістолетом. Якщо нарвемося на чужого — стрілятиму. Тільки ти не забігай наперед, бо ще й тебе можу зачепити.
Юрко взяв свічку, знизав плечима:
— Вигадуєш казна-що! Хто зараз тут може бути? Хіба що лейтенант Вершина або його помічники.
— Хто його знає… З пістолетом почуваєш себе певніше. Як не як, а зброя!
Полум'я свічки ледве пробиває непроглядну темінь. Воно вихоплює шмат стіни, сягає на мить високої, помережаної кам'яним орнаментом стелі, тут же безсило падає на рівну, ніби відполіровану підлогу і знову починає безпомічно ковзати по стінах. Щодалі напруження мимоволі зростало: а що, коли в німотних коридорах або в кам'яних приміщеннях затаївся хтось чужий, чатує за кожним їх кроком, тримає на мушці пістолета або автомата. І досить тому невідомому натиснути на курок, як вони обидва впадуть мертві на кам'яну підлогу. Серце то завмирає від найменшого шереху, то починає несамовито калатати. Володя зупинився, дістав з кишені піджака флягу, обтягнуту тонким сірим сукном, простяг Юркові:
— Хочеш води? Холодна, з нашої криниці. Юрко заперечливо похитав головою:
— Не хочу!
Гніт свічки зачадів, його треба було б обрізати, але в хлопців не було ножиць. Юрко нахилив свічку, і на руку впало кілька гарячих крапель стеарину. Він поморщився від болю, сказав Володі:
— Пий і підемо в кімнату Червоної красуні, візьмемо електричний ліхтарик.
Володя випив води, витер рукавом губи, сховав у кишеню флягу, мовив полегшено:
— Зразу від серця відлягло! Душно мені стало під цим німим камінням. Тепер пішли візьмемо ліхтарик.
У кімнаті Червоної красуні, здавалось, нічого не змінилося, але ліхтарика в столі вже не було. Зникла й синя папка, в якій лежали списки їхніх односельчан, тих, хто активно підтримував більшовиків.
Володя розгублено зиркнув на товариша, сказав:
— Нема ліхтарика! Зник! Мабуть, тут був лейтенант Вершина і прихопив його під час відвідин. Я ж точно пам'ятаю, що ліхтарик лежав у цій шухляді на синій папці.
— Нема, то й нема, — заспокійливо мовив Юрко. — вистачить нам двох свічок. І місяць зараз світить як панікадило. Давай братися за роботу!
Хлопці пішли коридором, що вів до квадратного приміщення, в якому зберігалася зброя й стояв на столі станковий кулемет. Тьмяне світло свічки упало в закапелок, вихопило з темряви череп закатованого повстанця. Володя спіткнувся на рівному місці і випустив з рук пістолет. Зброя глухо брязнула об підлогу. Він підняв пістолет і жалібно простогнав:
— Не можу йти далі… Ноги підгинаються! Тремчу, як той заєць. Ніколи не думав, що я такий страхополох. Краще давай, поки ще нічого не сталося лихого, повернемо назад. А що буде, як у Зоряній і справді є вартові? Там нам каюк буде!
Юрко сам потерпав від страху й чудово розумів стан свого товариша. Справді на них чигає неабияка небезпека. Тут уже сумніватися не доводиться. І в нього ноги зробилися неслухняними, руки дрібно тремтіли, через що вогник свічки дрижав, сполохано пострибував по стінах. Хлопець ще ніколи не відчував такого страху, як зараз, навіть тоді, коли несподівано виявили в цьому підземеллі пана Хоткевича з Сиволапом. Тоді все було інакше. Звичайно, зустріч у підземеллі з такими досвідченими і запеклими ворогами була смертельно небезпечною. Але хлопці, пильнуючи за ними, знали, що в палаці, в селі, на переправі кругом свої, надійні люди і вони зразу прийдуть на допомогу. Нині все змінилося. У селі порядкують фашисти. Їхня варта знаходиться на подвір'ї палацу, мабуть, німці розмістилися і в самому палаці, їх повно на переправі, в селі, всюди окупанти. Зараз їхня сила, їхнє право. Провалився — на допомогу не сподівайся. Повісять на майдані, як учительку і родину лісника, без суда і слідства. І з рідними розправляться. Можна не сумніватися, що пощади не буде нікому. Юрко раптом уявив, як ведуть його матір до шибениці, і йому стало ще більш моторошно. Але тут же хлопець ніби наяву побачив учительку Ніну Павлівну, почув її сповнені ненависті до окупантів і пройняті вірою в перемогу слова: «Борітеся — поборете!»
Ні, треба йти вперед, треба переховати в підземелля зброю. Це й буде боротьба з загарбниками, їхня хай і невелика допомога Червоній Армії, тату, який зараз на фронті відстоює рідну землю від фашистів. Це з тих автоматів, що їх поскладали гітлерівці в палаці, завтра вони будуть стріляти в тата. І він, Юрко, міг перехопити цю зброю, але злякався, не відважився — і не виконав задумане. Згадка про батька зразу додала сили і впевненості. Хіба ж тато зараз там, на фронті, не важить своїм життям? І йому страшно! Але він воїн, захисник рідної землі і мусить чесно виконувати свій обов'язок. Треба пересилити страх, діяти. Піти таємним ходом в палац, забрати в німців припаси, зброю, обмундирування і все те передати партизанам. Не фашисти стрілятимуть з тих автоматів, а наші, партизани…
— Ні, Володю, підемо далі, — твердо мовив Юрко до товариша, — ти правду говорив, що треба в фашистів позичити хоч трохи зброї. Не позичимо — стрілятимуть з неї в наших бійців. Давай пересилимо страх і будемо діяти!
— Давай пересилимо, — погодився Володя, — хоча легко сказати, а важко зробити! І все ж ми повинні виконати те, що задумали.
У квадратній кімнаті все лишилося без змін. У кутку лежали гвинтівки, шаблі, коробки з патронами. На столі стояв кулемет і насторожено зорив за хлопцями своїм ледь примітним в напівтемряві вічком. На підлозі звивалася довжелезна кулеметна стрічка.
Хлопці обережно наблизилися до чорної рурки. І як же здивувався Юрко, коли помітив, що вона надійно заткнута чималим клаптем вати. Це теж слід лейтенанта Вершини. Юрко витяг вату, прихилив вухо до рурки. У Зоряній кімнаті тиша. Ледве поскрипує незачинене заґратоване вікно.
Хлопці обережно піднялися по крутих чавунних східцях, що вели до Зоряної кімнати. Прислухалися. Над їх головами лежала важка, масивна ляда. Юрко підніс свічку до мідних блискіток, прошепотів:
— Буду відкривати.
— Відкривай, — ледь чутно відповів Володя, тримаючи напоготові пістолет. Безшумно відчинилася ляда, і в квадратному отворі замерехтіло синє місячне сяйво. Юрко висунув голову, уважно оглянув приміщення, прислухався швидко погасив свічку і сказав Володі:
— Давай сірники!
— Навіщо?
— Хай у мене будуть, щоб міг хутчій закрити цю ляду.
Володя віддав сірники Юрку, пориваючись хутчій зайти в Зоряну кімнату. Юрко трохи притримав товариша. Він сховав сірники в нагрудну кишеню, а свічку поклав на чавунні східці.
Щедре місячне сяйво залило приміщення, мідні блискітки іскрилися на стінах, стелі, і кімната нагадувала нічне зоряне небо.
Хлопці якийсь час стояли біля відкритої ляди, готові при появі фашистів зразу ж сховатися в глибокому підземеллі, і прислухалися, чи немає кого в приміщенні. Тихо. Тільки й чути, як крізь розбиту шибку заґратованого вікна шерехтить срібним листям розлогий, крислатий явір. Від спалахів ракет на переправі по стіні пробігають полохливі тіні. Володя напружено тримає в руці пістолет, готовий стріляти в фашиста, який осмілиться з'явитися в Зоряній кімнаті. Поволі вийшли в коридор, оглянули залу. Тут не було вартових, німці, очевидно, отаборилися в лівому крилі палацу, перетворивши його на тимчасову казарму. І зала, і коридор, і Зоряна кімната були захаращені ящиками, тюками, довгими паперовими мішками.
Хлопці повернулися в Зоряну кімнату. Володя поклав на підвіконня пістолет, запропонував:
— Ставай на східці, а я тобі подаватиму пакунки та ящики.
— Ні, — заперечив Юрко, — один я нічого не зумію зробити. Тут треба разом діяти. Надто важкі ці ящики, одному їх важко із місця зрушити.
Хлопці почали обережно носити ящики та пакунки в квадратне приміщення. Спершу вони перетягли туди п'ять ящиків з автоматами. Вони й справді виявилися дуже важкими, і їх довелося спускати плавом по чавунних східцях. Потім перенесли кілька ящиків з патронами. Їх склали в коридорі, бо в квадратній кімнаті вже не було місця. Прихопили хлопці кілька ящиків з гранатами. Після цього наносили в підземелля близько сотні важких, кованих сталевими шурупами чобіт, узяли десятків два тюків з есесівським обмундируванням. Набрали шоколаду, печива, вермішелі, згущеного молока, галет. Незабаром у підземеллі виник ще один чималий склад.
— Досить, — вирішив Юрко, — ми вже, здається, й так перебрали. Чого доброго, помітять фашисти — душу з людей витрясуть.
— Давай ще прихопимо трохи обмундирування, цукерок, вермішелі, консервів. — мовив Володя, — вони нам не завадять. І коли ще можна буде натрапити на такий багатий улов.
Хлопці перенесли кілька ящиків та пакунків з коридора палацу в підземелля. У Зоряній посутеніло. Місяць почав сідати за Прип'ять. Треба було кінчати роботу. Обережно зійшли на чавунні східці. Юрко засвітив свічку, натис на блискітки — і масивна ляда слухняно стала на своє місце. У підземеллі мимоволі зупинилися. На кам'яній підлозі під сірими стінами лежали їхні «трофеї». Оце пощастило! Про такі «трофеї» й мріяти не доводилося. Тепер можна озброїти, обмундирувати й нагодувати цілий загін. Володя взяв пакунок з печивом, дістав з ящика коробку м'ясних консервів, поклав у кишеню кілька плиток шоколаду й задоволено сказав:
— Давай, Юрко, підемо в ту кімнату, де стоять шафи з книгами, трохи підвечеряємо та відпочинемо.
Володя пройшов кілька кроків по коридору, несподівано зупинився, злякано вигукнув:
— Пістолет!
— Що пістолет? — стривожився Юрко.
— Я його в Зоряній поклав на підвіконня і забув. І оце тільки зараз згадав. Треба знову відкривати ляду.
— От гава-роззява, — докірливо кинув Юрко, — ти уявляєш, що могло б бути, якби той пістолет знайшли фашисти. Добре, що хоч згадав своєчасно…
Довелося знову повертатися в Зоряну кімнату. Володя підбіг до вікна, схопив пістолет, сунув його в кишеню. А в цей час на ґанку палацу почулося гупання чобіт, брязкіт замків.
Володя прожогом збіг на східці, схопив свічку, почав присвічувати Юркові і перелякано шепотів:
— Скоріш опускай ляду! Фашисти ідуть в склад! Мабуть, щось почули! Ледве на них не наскочили! От лихо!
Юрко швидко натис на мідні блискітки, ляда здригнулася і безшумно опустилася. Хлопці почали похапцем спускатися в квадратну кімнату, зупинилися, перевели подих.
У Зоряній почулося гупання чобіт, мабуть, у приміщення зайшло кілька фашистів. Вони голосно розмовляли, і кожне їхнє слово було виразно чути в підземеллі, ніби охоронці стояли поруч. Голоси німців долинали з чорної рурки, вмонтованої над столом в невеличкій ніші.
— Курт, — озвався один з тих нагорі, — ти розумієш, Курт, я стояв на посту біля дверей, і мені здалося, що в приміщенні хтось ходить. Я прислухався. Невдовзі скрипнув ящик. Далі були звуки, наче хтось переставляє ящики з місця на місце. Але я вирішив — здалося, бо хто може ходити серед ночі в цій кам'яній коробці? І все ж я став пильно прислуховуватися. І знову й знову почув шерхіт, ніби хтось ходив у цьому будинку. Тоді я й вирішив викликати начальника караула, доповів, що у склад проникли невідомі.
— І через те ви, гер Штубе, вирішили зчинити тривогу? — глузливо запитав той, кого шанобливо називали Куртом. — Хто ж міг, по-твоєму, ходити по цих кам'яних казематах, хто б міг непомітно проникнути крізь ці товсті цегляні стіни? Адже перед тим, як закривати склад, ми все оглянули й перевірили. Тут ніхто не міг би лишитися непоміченим. І як би він міг щось винести з цього приміщення? Тут, наскільки мені відомо, є лише один вихід. І саме там, ви, гер Штубе, стояли в цей час на варті.
— Ні, Курт, — наполягав вартовий, — я чітко чув, як тут щось шаруділо, піднімало ящики, переносило їх з місця на місце. У мене добрий слух, я два роки вчився в консерваторії.
— Тобі, Манфред, — незадоволено перебив Курт охоронця, — завжди щось здається. Ти під кожним кущем бачиш партизана, боїшся навіть своєї власної тіні. Тепер ти почув якесь шарудіння в цій старій кам'яній будові. Очевидно, тут вешталися духи й привиди, але навіщо їм переставляти важкі ящики з автоматами та гранатами? Чи, може, їм теж потрібна зброя, щоб охороняти цю кам'яну твердиню? Ти, Манфред, пив шнапс, як заступив на свій пост?
— Не пив я ніякого шнапсу, — ображено відповів охоронець, — після вечері ми з Петером випили дві пляшки пива. Але тут ні шнапс, ні пиво ні до чого! Якщо ви хочете знати, то я чув розмову…
— Де ти чув розмову?
— У складі! — відповів вартовий. — Я приклав вухо до дверей і почув розмову. У склад проникли не привиди, а росіяни. Я змушений був підняти тривогу.
— І що ж вони говорили, ті росіяни? — запитав фашист.
— Звідки я можу знати, про що вони говорили, коли мені незрозуміла їхня мова? І чув я лише окремі слова: «даняй» чи «термай».
— Не вигадуй, Манфред, — недбало озвався той німець, якого вартовий називав Куртом, — навіщо ти верзеш такі несусвітні дурниці? Ключі від складу в моїй кишені, я їх нікому не передавав. Як же невідомі чи, як ти їх називаєш, «росіяни», могли проникнути в замкнений склад? Це пиво виграє в твоїй мудрій і музикальній голові і розмовляє серед ночі в цьому похмурому приміщенні. Ти сам бачиш, що тут нікого немає! Не могли ж твої росіяни отак взяти і провалитися крізь землю.
Солдати ще трохи порозмовляли і пішли з Зоряної кімнати, а хлопці стояли в темноті, боячись поворухнутися. Потім, ще трохи перечекавши, Юрко запалив свічку, дбайливо заткнув ватою чорну рурку, і хлопці не змовляючись рушили в кімнату Червоної красуні, як подумки Юрко назвав округлу кам'яну залу, в якій знаходився портрет молодої вродливої дівчини.
— Засвітимо люстру? — запронував Вовка.
— Як хочеш, — відповів Юрко, сідаючи на широкий диван. — Зараз треба трохи перепочити.
— Засвічу люстру, повечеряємо і поспимо, бо на світанку в селі найбільше вештаються патрулі.
Володя став на стілець, засвітив лампу і тут же стрибнув на підлогу, задоволено оглядаючи враз звеселіле приміщення.
Потім хлопці пішли до своїх «трофеїв», принесли трохи припасів на вечерю. Володя, як добрий господар, пригощав Юрка шоколадом, цукерками, печивом, запропонував покуштувати згущеного молока. Коли він давав Юркові цукерку в лискучій барвистій обгортці, вона випорснула з рук і упала під диван. Вовка нагнувся, щоб дістати цукерку, і побачив під диваном шкіряний чемодан та пузату валізу з блискучими замками.
— Під диваном чемодан і валіза, — не підводячись сказав він. — Давай подивимося, що там сховано.
У величезному шкіряному чемодані лежав випрасуваний мундир з золотими еполетами. На зеленому френчі зблискували невеличкі хрести.
— Це Георгіївські хрести, — пояснив Володя, — найвища нагорода в царській армії. У мого діда було три таких хрести. Золоті. Їх здали в торгсін у голодні роки…
Під френчем лежала кобура з пістолетом, кортик, срібний портсигар. Володя розкрив його, і в кімнаті несподівано пролунали урочисті слова: «Боже, царя храни!»
Хлопці здивовано переглянулися. Таких чудес їм ще ніколи не доводилося бачити. Володя закрив портсигар, відкрив його — і знову в кімнаті прозвучали ці несподівані і незвичні слова.
Далі дістали валізу, струснули з неї пилюку. Колись такі валізи Юрко бачив на малюнку в старому дореволюційному журналі «Нива». У валізі лежали тугі пачки іноземних грошей. Юрко хотів прочитати написи на хрустких купюрах, але вони були зроблені невідомою йому мовою. Володя взяв срібний кортик, покрутив його в руках:
— Візьмемо?
— Нічого не будемо брати, — рішуче мовив Юрко.
— Чому? І цукерок не будемо брати?
— Нічого не візьмемо, — повторив Юрко. — Треба почекати, поки ці німці, що отаборилися в палаці, виїдуть з села. Попадемося з шоколадом або цукерками, і накинуть на шию зашморг. Можуть фашисти виявити пропажу, і на кого в першу чергу впаде підозра? На тих, хто носив вантажі, бачив, де що лежить. Проведуть обшук. І що буде, коли знайдуть в нас хоча би одну цукерку? Треба бути дуже обережним та завбачливим. Забув ти пістолет на підвіконні, а через «таку дрібничку» могли й головами накласти. Тут би німці з усіх, хто носив вантажі, душу б витрясли.
— Я ж ненавмисне, — вибачливо озвався Володя. — Так уже вийшло по-дурному. Забув…
— Не можна нам нічого забувати, — роздумливо мовив Юрко, — ні мені, ні тобі! То правильно сказано, що підпільник, як і сапер, помиляється лише раз у житті.
— Як кому пощастить, — замислено відповів Володя, — Як кому на роду написано. Чому бувать — того не минувать.
— Неправда, — заперечив Юрко, — від людини тут багато чого залежить. Казав мій тато, що кожна людина коваль свого щастя.
Хлопці вирішили покуняти до ранку, а як настане день, вибратися з підземелля й піти додому. Блукати в селі в комендантську годину дуже небезпечно.
У кімнаті Червоної красуні було холоднувато. Від кам'яної стіни тягло вільгістю.
— Тихо як, — Володя сонно щулився, — і холодно. — Скоро й дрижаки почнуть бити. Поснемо й застудимося в цьому кам'яному льоху.
Володя підвівся з дивана, пішов до квадратної кімнати і приніс тюк з есесівськими шинелями. Він розпоров його кортиком і кинув на диван дві шинелі. Потім дістав ще одну, натягнув її на себе і, високо піднімаючи ноги, як той гусак, пройшовся по кімнаті, зупинився перед Юрком, презирливо закопилив губу:
— Шнель! — вигукнув він. — О гросе швайн! Сакрамент! Доннер ветер!
— Гаси лампу, — несхвально відгукнувся на Володину витівку Юрко, зручніше вмощуючись на дивані та вкриваючись шинеллю, — бо пора спати.
Володя засвітив свічку, став на стілець, погасив лампу, і пішов до дивана. Дмухнув на свічку — і хлопців огорнула суцільна темрява.
Незчулися, як поснули. Першим прокинувся Юрко і спершу ніяк не міг збагнути, де він, чому навколо така темінь і ніде не сіріє хоча би одна шибка. Хлопець почав мацати навколо себе, натрапив на Вовчину голову — і все враз пригадалося. Це ж вони в підземеллі, в кімнаті Червоної красуні!.. Скільки ж вони отак проспали! Мабуть, надворі вже день, люди про обід думають, а вони ніяк не виспляться…
Юрко поторсав Вовку за плече:
— Вставай!.. Чуєш! Додому треба поспішати, там вже не знають, що й думати, де ми.
Володя сів, позіхнув, відповів незадоволено:
— Чого квапишся, ще б трохи подрімати…
— Дома будемо дрімати. Запалюй свічку і будемо виходити.
Володя знову голосно позіхнув, підвівся з дивана, пошарив рукою по столі, шукаючи сірники. Пальці натикнулися на пачку з печивом, на цукерки, шоколад, а сірників не було. Вовка ще й ще раз перемацував усе на столі, а сірники наче випарувалися. Про це йому не хотілося казати товаришеві. Але врешті не витримав, сказав перелякано:
— Юрку, нема сірників!
— Як це нема? — сполошився той.
— Нема, — голос у Вовки тремтів, — отут я їх на стіл поклав, як лягав спати, а тепер ніяк не можу знайти. Увесь стіл вимацав, а пачки немає. Може, на підлогу впала…
Володя став на коліна і почав обмацувати підлогу навколо столу. Сірників ніде не було. Хлопці потерпали від страху. Без сірників їм ніколи не вибратися з кам'яного мішка, в такій темряві не знайдеш блискіток.
— Куди ж ти їх засунув? — стривожено допитувався Юрко. — І що ж нам тепер робити? І все через твою неуважність. Тепер ми як ті миші в пастці.
— Пішли навпомацки, — несміливо запропонував Володя, — спробуємо в темноті знайти блискітки і відкрити вихід у каменоломні.
— Нічого ми не відкриємо, — сердито буркнув Юрко. — Це все одно, що знайти голку в копиці сіна.
— І все-таки спробуємо, — винувато просив Вовка, — а то ось тільки від спраги можна дуба дати…
Юрко встав з дивана і, тримаючись рукою за стіну, почав пробиратися до виходу. Широкий кам'яний коридор ніби повужчав, ноги спотикались на рівній підлозі. Кам'яній стіні, здавалось, не буде кінця. І раптом наткнулися на ящики з автоматами. Тільки тепер збагнули, що пішли в протилежний бік.
— Куди ж ми пішли!.. — розгублено прошепотів Юрко. — Повертай назад…
І вже цілком зорієнтувавшись, рушили до виходу з каменоломні. Десь тут на гранітному блоці, вмонтованому в стіну виробки, повинні бути мідні блискітки. Юркові здається, що він майже бачить їх.
Він поволі шарить руками по холодній шорсткій стіні але кругом тільки суцільний камінь. Вже аж пучки боліли аж піт виступив на тілі, а блискіток знайти не міг. «Тепер кінець, — холодним вужем заповзла в душу думка, — ніяка сила не допоможе вирватися на волю…» Хіба що випадок, але мало надії на таке чудо, що хтось свій навідається у підземелля. Загинуть вони з Вовкою страшною і безглуздою смертю… Уже й зараз страшенно хочеться пити, в горлі пересохло, в грудях ніби вогнем палить. А що буде через два-три дні?.. І все через безпечність і недбальство!.. Сам же вчора повчав Вовку, що треба бути обережним і завбачливим, а навіть сірників не захопив… І взагалі до кінця не обміркував, чим усе це може скінчитися. А вже ж була наука, коли в них з батьком погас тут ліхтар. А Юрко тоді ще ляду хотів закрити. Добре, що тато і ляди не дозволив закрити, і сірники в кишені припас…
— Ну що, є? — з надією спитав Вовка.
— Я їх не знайду…
— Ти що, Юрку, шукай, шукай ще!..
І Вовка теж заходився обмацувати кам'яну глибу. Він, як сліпець, тикав руками в різні боки, але стіна була мертва. Врешті і він безсило опустив руки:
— Все, капці нам… Так ми їх до скону не знайдемо… Де ж поділася пачка з сірниками? Коли б же було знать, що таке скоїться, то взяв би запасну пачку сірників… — катував себе Вовка.
Юрко знеможено сів на підлогу, прихилився до вологої стіни, лизнув її язиком. Та від того ще більше захотілося пити. Хлопець сидів і гарячковито думав, що робити далі… Тільки не піддатися паніці… Треба думати! У найбезнадійніших ситуаціях, казав тато, все ж є якийсь вихід… «Сірники нікуди ж не могли зникнути, вони десь тут!..» Зосередитися, заспокоїтись, пригадати, що було до того, як вони поснули…
…Він ліг на диван, а Вовка пішов принести шинелі. Кинув їх на диван… Потім Володя одягнувся в шинелю, почав крутитися по кімнаті… А тоді Юрко сказав йому, щоб гасив світло і лягав спати.
— Вовко!.. — смикнув він товариша. — Ану, товчи головою об стіну і думай, коли ти востаннє тримав сірники! Скинув шинелю, а що далі?!
— Здається, я поклав їх на столі коло пістолета… Пістолет є на місці, а сірників нема! Зникли!
— Ще думай, Вовко!..
— Слухай, — раптом збадьорився Вовка, — пістолет!.. А що як ми вистрелимо… Повинен бути спалах… Розумієш! можна буде знайти блискітки!..
— Ти що, ще тільки не вистачало тут стрілянини!.. І так уже нашуміли… І не буде ніякого спалаху!
— Може, блисне… — ще не міг розпрощатись із своєю ідеєю Вовка.
— Ти вже сірниками блиснув, вистачить, — сердито спинив його Юрко. — Краще думай, куди ти їх подів!.. Ти підійшов до столу в шинелі і тримав у руках сірники й свічку, а далі…
— Пригадав! — радісно вигукнув Володя. — Точно пригадав! Я поклав сірники у кишеню шинелі! Поклав, а тоді ми вкрилися нею.
Хлопці, уже не вибираючи дороги, наосліп кинулись до місця їхньої ночівлі, попадали на диван і почали вивертати кишені в шинелях.
— Ось вони голубчики, — хрипко вигукнув Вовка. — Живемо!..
Він похапцем запалив сірник і засвітив свічку. Тремтливий вогник освітив кам'яну світлицю. Зі стіни на хлопців лагідно і водночас ніби трохи насмішкувато дивилася Червона красуня. Вовка міцно тримав у руках дорогоцінну пачку сірників.
— А тепер додому! — командував Юрко.
Хлопці бігом кинулися до виходу. Тепер Юрко, як маг, вивернув плиту, — і вони ледве не осліпли від денного світла. Та жахи підземелля гнали хлопців геть. Миттєво було закрито вхід, і ноги самі понесли до Вільхового гаю. Зупинилися в гущавині лісу, біля невеличкого джерела, і довго пили смачну холодну воду.
— Тепер я знаю, що таке щастя, — сказав Вовка, від блаженства заплющуючи очі.
— Що ти знаєш?..
— Що таке щастя, — пояснив Вовка. — Це те, що тобі дуже хочеться і ти його нарешті маєш. Ось ми вирвалися з підземелля, врятувалися від страшної загибелі, — це велике щастя! Згорали від спраги, тепер напилися холодної води, — це теж щастя!
Сонце повертало вже з полудня. Це ж стільки просиділи вони в підземеллі! Десь неподалік радісно вуркотіли лісові горлиці. Птахи ніжно і заспокійливо перемовлялися між собою, їм не загрожувала ніяка небезпека. Десь неподалік незадоволено озивався одуд, той ніби комусь скаржився: «Худо тут! Худо тут!»
Юрко подивився на Володю і розреготався.
— Ти чого?..
— А ти глянь на себе, як порося в шоколаді!..
— На себе краще подивися! — незлобливо відказав Вовка. — Ти теж, як той підсвинок, вечеряв шоколадом і не вмивався. А це могли в такому вигляді і в село попертися.
Хлопці вмилися, порозчісували розкошлані чуби, почистили одяг і берегом Прип'яті подались додому. Біля пристані Юрко зустрів Оксану Василівну. Побачивши хлопця, запитала докірливо:
— Де це ти пропадав цілу ніч? Мати сама не своя пішла на роботу. Тут і так пекло в селі, а ти ще коники викидаєш.
Юрко промовчав, нічого не відповівши на докори. Що тут скажеш? Ганебно вийшло. А мама, бідолашна, через нього, дурня, хвилювалась…
— Бачила недавно Петровича, — серйозно вела далі фельдшерка, — просив попередити тебе, щоб ти був готовий до зустрічі з гестапівцями. «Знайомство» має відбутися з дня на день. Доведеться тримати екзамен на расову приналежність. Як з твоєю новою «біографією»?..
— Вже вивчив, Оксано Василівно, — винувато усміхнувся Юрко, — детально знаю житіє «своїх» предків, можу про кожного розповісти у кількох колінах.
— Добре. Настав, Юрку, час задуманої операції, і твоя роль у ній важлива і небезпечна… Конкретно твого завдання не знаю, бо у підпіллі кожен повинен знати лише те, що стосується його особистої діяльності. Такий закон підпілля — сувора конспірація. Мені доручено передати тобі, що фольксдойч Юрген Берг мусить довести своє арійське походження.
— А як це і коли?.. — не дуже певно запитав Юрко.
— Лейтенант наказав, щоб ти прийшов двадцятого серпня о дванадцятій годині до старостату і чекав там приїзду коменданта Штарка. Комендант приїде з перекладачкою Вірою Миронівною, твоєю колишньою вчителькою.
— Віра Миронівна перекладачка?! — недовірливо запитав Юрко.
— Головна перекладачка, — уточнила Оксана Василівна, — сільськогосподарської комендатури, працює у відділі перепусток.
— А що я повинен робити в старостаті? — допитувався Юрко.
— Побачиш, — ухильно відповіла фельдшерка, — все залежатиме від обстановки. Важко передбачити все наперед. Будеш діяти, як порадить тобі Віра Миронівна. І постарайся вчасно прийти до старостату.
— Зроблю все, як ви сказали, — вже радісно всміхнувся Юрко.
— От і добре, — підбадьорливо мовила фельдшерка. — Основне — не хвилюватися, вести себе спокійно, без зайвої напруги. І все буде гаразд. Можливо, скоро з тобою зустрінеться Вершина, і тоді багато чого зразу виясниться.
Розділ тринадцятий СЛАВКОВА СПОВІДЬ
Ще на світанку, коли хлопці спали в підземеллі, до Берегових прийшла Вовчина мати, тітка Варка. Вона привіталася, сказала вибачливо:
— Довелося йти до вас спозаранку, бо сама не змогла намолоти борошна на перепічку. Оце виміняла в діда Панасюка за Миколин піджак жорна, а їх і з місця зрушити не можна. А тут поліцаї загадали йти на роботу. Цибулю наказано вибирати. Не підеш — в льох посадять. Марина Комличкова позавчора в льоху цілу ніч висиділа. Дитина прихворіла, вона й лишилася дома… Страшне життя настало! Так ви вже будіть мого парубка, нехай іде додому та допоможе покрутити ті прокляті жорна!..
Мати дивилася на тітку Варку і знизувала плечима:
— Про якого ви парубка говорите?
— Та про Володю ж, — пояснила тітка Варка. — Сказав учора, що буде у вас ночувати з Юрком у повітці на свіжому сіні.
Мати квапливо доцідила молоко, розгублено почала витирати руки:
— Не приходив до нас ваш Володя… А Юрко казав, що ночуватиме у вас…
— У нас? — перепитала тітка Варка.
— Щоб на світанку з Вовкою потрусити ятери. — У матері на обличчі було здивування і нерозуміння.
— Оце так новина, — розвела руками тітка Варка. — Де ж їх тепер шукати? Виходить, що хлопці обдурили нас, а самі подалися кудись проти ночі. І туману напустили з тією рибою. Зовсім Вовка від рук відбився. Я вже й лаяла, та хіба він слухає. Тут таке коїться в селі, а він ночами десь тиняється… І все з вашим Юрком шушукаються. — Тітка Варка притишила голос, злякано розповідала — Полізла позавчора на повітку, бо там почала нестися курка, почала шукати яйця, а в сіні знайшла два револьвери і автомат… Понаносив, урвитель, у повітку зброї!.. За неї ж розстріл! Так я ті револьвери та автомат у мішок та в Прип'ять! І ви, Маріє Федорівно, в себе подивіться, бо ваш Юрко теж може зброї наносити. А тут уже проти ночі кудись повіялися! І ще одне лихо є…
— Яке лихо? — стривожено спитала мати.
Тітка Варка сторожко оглянулася, ніби хотіла пересвідчитися, чи їх ніхто не слухає, і почала злякано розповідати про прихід поліцая Івана Скрипаля.
— Чого він до вас приходив? — ще більше захвилювалася мати.
— Я й зараз нічого втямки не візьму, — розгублено відповіла тітка Варка. — Про Володю та Юрка випитував…
— Що ж він випитував? — мати зняла фартух, запросила тітку Варку:
— Проходьте, Варваро Климівно, вибачте, що я вас у порозі тримаю, проходьте, сідайте і про все розказуйте. Скрипаль даремно не прийде. Мабуть, хтось наговорив на наших хлопців…
— Істинно, що наговорив…
— Про що ж вас розпитував Скрипаль?
— Плів страшні дурниці,— очі в тітки Варки аж покруглішали від хвилювання. — Допитувався, чи не бував у нас лейтенант Вершина, отой, що працював у міліції…
— І що ж ви сказали йому?
— Що я могла сказати? — у тітки Варки голос аж затремтів від обурення. — Не приходив до нас той Вершина! Чого б він мав до нас приходити?..
— Що ще питав вас Скрипаль? — не заспокоювалась мати.
— Кажу, що верзюкав усяку нісенітницю. Почав розпитувати, чи не ходив мій Володя та ваш Юрко з Вершиною в палац в оту ніч, як німець скинув бомби на Гибле болото. Нічого я поліцаю не сказала, а оце вирішила й вас попередити… Будьте обережні! Щось винюхує той Скрипаль.
— Спасибі, Варваро Климівно, — подякувала мати. — Нічого нікому не розповідайте, жодним словом не обмовтеся про револьвери!
— Я ж тільки вам, щоб знали… — Тітка Варка підхопилася з місця, забідкалася:
— Куди ж запропастилися наші брехуни? Мо', й справді в партизани подалися? Мій аж плакав за тим автоматом цілий день місця собі не знаходив… Якщо будете знати щось, то скажіть мені.
Вовчина мати витерла кінчиком хустки сльози, що набігли на очі, і заквапилась додому, бо треба було бігти на роботу.
Схвильована Марія Федорівна не знала, що й думати. Налякала її розповідь тітки Варки про допит Скрипаля. Невже поліцаї натрапили на слід лейтенанта Вершини, докопалися, хто викрив пана Хоткевича та Сиволапа? Якщо так, нікому порятунку не буде… Щось треба робити, може тікати… А куди? До всього ще й Юрко десь запропастився, обдурив і пропав кудись…
Замислилася Марія Федорівна, почала перебирати в пам'яті останні події. Змінився Юрко, посерйознішав, став мовчазним і відлюдькуватим. То, було, в усьому радиться про все розповідає, а тепер і слова з нього не витягнеш. Ось пішли кудись з Володею, а куди — ніхто не знає. «Може, він Лесі сказав, — вхопилась за думку Марія Федорівна, — треба її розпитати…»
Мати заглянула до біженців, запросила Лесю до себе в хату, сказала, що хоче з нею поговорити. Дівчина нерішуче зупинилася біля порога, насторожено дивлячись на Марію Федорівну.
— Лесю, — почала Марія Федорівна, — ти не знаєш, куди міг піти Юрко? Він тобі нічого не казав?
— А хіба його немає дома?
— Нема. І Вовка кудись зник. Приходила його мати плакала. Так ти нічого не знаєш?
— Ні,— заперечливо хитнула головою Леся, — нічого мені Юрко не говорив. Він чогось сторониться мене, уникає…
Марія Федорівна підвелася, стурбовано сказала:
— Піду на роботу. Як повернеться Юрко, скажи йому, щоб негайно прийшов до мене на поле, сьогодні ми копаємо картоплю біля Шевчика, це таке озеро в нас. Він знає.
Дома лишилася сама Леся. Дорослі пішли на роботу в громадське господарство, Санько з Женьком побігли на Прип'ять вудити рибу. З ранку й до вечора пропадають вони там. Поснідають, за вудки — і на Прип'ять. Їм весело і безпечно. Німці не відважуються заходити далеко, бояться вештатися по заростях. Леся сама б побігла на берег, але мусить сидіти дома. Мама не дозволяє їй самій ходити кудись, все ж вони чужі люди, ще натрапить на п'яних поліцаїв, од тих добра не жди. Біля Макарова уже не треба бути, але, щоб хто несподіваний не почав тинятись по подвір'ї, теж мусить дивитися. Леся бралася поратись у хаті, намагалась читати книжку, але з її голови не йшов Юрко. Вже й сонце високо піднялося, вже й хлопченята забігали з річки чимсь поживитися, а Юрко все не з'являвся. Невже справді пішов у партизани? Пішов і навіть не попрощався з нею.
Нарешті брязнула клямка і протяжно рипнула хвіртка. Дівчина мимоволі схопилася з місця, кинулася до воріт. Але на подвір'я зайшов незнайомий хлопець. Він здивовано глянув на Лесю, запитав:
— Юрко дома?
— Нема, — відповіла дівчина, — пішов зранку на озеро ловити рибу. А що йому передати?
— Хотів з ним поговорити, — озвався хлопець, нерішуче переступаючи з ноги на ногу. — Він мені дуже потрібний, скажеш, що приходив Славко Олефіренко. Я завтра зранку прийду. Нехай він мене обов'язково зачекає. А ти хто?
— Ми біженці,— пояснила Леся, — мама моя захворіла от нам і довелося лишатися у вашому селі. А ти, мабуть, Юрків товариш?
Хлопець мовчки кивнув головою, запитав:
— Тебе як звати?
— Лесею.
— Так ти, Лесю, — нагадав він, — не забудь передати Юркові, щоб він зранку нікуди не йшов, а чекав мене. Скажи, що дуже треба зустрітись.
І, якось ніби похнюпившись, Славко пішов.
Аж надвечір повернувся Юрко додому. Марія Федорівна вже не знала, де дітись, прийшовши з роботи і не заставши в хаті сина.
— Де ти блукаєш, нічого не сказавши?! — тільки й змогла вона вимовити, вийшовши Юркові назустріч.
Юрко винувато стояв перед матір'ю, сказав відверто:
— Заблукали ми з Вовкою в каменоломнях. Загубили ліхтарик і сиділи в підземеллі, як ті кроти, думали, що вже й не виберемося з того кам'яного лабіринту.
— Чого ж вас понесло в ті каменоломні? — сердито запитала мати. — Чи вам робити нічого, у старих каменоломнях, кажуть, оточенці переховуються, ще приймуть вас за поліцаїв, постріляють.
— Так уже сталося, — винувато промовив Юрко, — добре, що пощастило вийти звідти.
У цей час на ґанок вийшла Леся, усміхнувшись, сказала Юркові:
— До тебе товариш приходив.
— Який товариш?
— Славко Олефіренко. Казав, що завтра зранку знову прийде, просив, щоб ти дочекався його.
Юркові стало легко, що мати більше не мучила розпитуванням, що раптом Леся заговорила приязним голосом і що Славко після тих зборів прийшов до нього…
Уранці, як тільки вигнали в череду корову, прийшов Славко. Щоб їм ніхто не заважав, вийшли в садок, сіли під розлогою яблунею. На її гілках де-не-де червоніли достиглі яблука.
— Юрку, — почав притишено Славко, — не думай, що я злякався на зборах. Тут зовсім інше. Не міг я дати клятву на вірність, бо спершу треба було б розповісти просто страхітливі речі.
Юрко здивовано дивився на товариша, але не став перебивати його, слухав, що він далі говоритиме. Славко важко зітхнув і замислено задивився на Прип'ять.
— Страшно мені.— Голос Славка задзвенів від притамованого болю. — Як розповім про все, то й ти злякаєшся. Нізащо не міг я дати клятву на вірність… А сказати про своє лихо язик не повернувся.
— Яке ж у тебе лихо? — не витерпів Юрко.
— Днями, — почав Славко, — з полону прийшов мій батько. Відпустили його фашисти, ще й довідку дали про його благонадійність та відданість «новому порядку». І рекомендували батька в поліцію.
Юрко уважно слухав розповідь Славка, співчутливо поглядав на товариша. Справді, страшно й думати: батько — дезертир, утік від своїх з фронту, перекинувся до фашистів. І чимось уже вислужився перед гітлерівцями, що дали йому рекомендацію в поліцію. І все ж, щоб якось заспокоїти Славка, сказав:
— Чого ти так переживаєш? Хай твій батько і відповідає за свої вчинки!
— Я ж не все тобі розказав, — приречено мовив Славко. — Тут жахливе! Якби мені хтось говорив, не повірив би! Це чув усе власними вухами, збожеволіти можна… Там і про тебе, Юрку, була мова, і про Вовку. Дуже зацікавився вами отой полковник гестапо. Майєр його прізвище. Він у палаці зараз живе і шукає розгадки якоїсь таємниці.
— Якої таємниці? — напружився уже Юрко.
— Не знаю, про неї конкретно не говорили, просто було сказано, що Майєр дуже цікавиться тою таємницею.
— А що про нас з Вовкою говорили?..
— Скрипаль доповів, ніби він бачив біля палацу вас з лейтенантом Вершиною. Це було вночі, і він точно не, міг усе роздивитися, а Вершину впізнав по голосу. Нібито приходили всі в палац тієї ночі, коли фашистські літаки налітали на переправу. Зайшли в палац і ніби у воду канули. Скрипаль ходив, розпитував Вовчину матір, думав, вона щось скаже, а та злякалася, божилася й хрестилась, що нічого не знає і в очі не бачила того лейтенанта Вершину. А Майєр наказав вас не чіпати, щоб не полохати. Він вас буде перевіряти.
— Хто це говорив, де й кому? — оторопів Юрко.
— Чув, як батько розмовляв з одним чоловіком, а той перед тим бесідував з Майєром.
— З яким чоловіком?
— Ти його не знаєш, бо він не з нашого села, батько називав його паном Консулом…
— Консулом! — вигукнув Юрко. — І ти бачив цього Консула? Який же він із себе?
— Не бачив, а лише чув їхню розмову, а Консул фашистський шпигун, такий же, як і мій батько!
— Хіба твій батько шпигун? — здивовано запитав Юрко.
— Шпигун, — ледве не плачучи, відповів Славко, — фашистський…
Юрко злякано дивився на товариша, розгублено кліпав очима, не знав, що йому після всього казати й думати. Дуже багато несподіваного розказав Славко. Гестапівець Майєр натрапив на їхній слід, хоче влаштувати їм перевірку. І Консул виплив, дав про себе знати, винюхує, вистежує все, а люди не знають, хто він. Треба швидше про все розповісти фельдшерці, щоб передала Вершині. Тільки зараз треба ще докладніше розпитати Славка.
— Консул у вас дома був? — уточнив Юрко.
— Дома, до півночі сиділи з батьком у хаті, пили горілку, пригадували минуле, вихваляли гестапівця Майєра. Той Майєр у нашому селі вже був під час громадянської війни. Як прийшли німці, він у лейтенантах ходив, тоді й познайомився з паном Хоткевичем.
— Про що ж Консул говорив з батьком?
— Розпитував Консул про Білу вежу, оту, що колись була збудована поряд з палацом, про підземелля… Допитувався, чи не чув батько про панську фальшивомонетню.
— А ти де був у цей час?
— На горищі, лежав та слухав оті розмови.
Юрко нерозуміюче стенув плечима, недовірливо запитав:
— Як же ти міг з горища слухати?
— Дуже просто, — сказав Славко. — Тільки давай усе по порядку…
З-за повороту на Прип'ять виплив пароплав з низькими бортами, на яких виднілися ряди квадратних невеличких вікон. З широкої, ніби зрізаної труби чорними клубками валував густий дим. На палубі сторожко дивилися в небо зенітні кулемети, а біля них, як закам'янілі, сиділи фашисти в касках.
— Поранених везуть, — пояснив Славко, — з-під Києва. Фашисти почали новий наступ, але міста не можуть захопити. Багато їх там лягає.
— Звідки ти знаєш?
— Ситарчук батькові казав.
— Що ти ще, Славо, знаєш про Консула? — нагадав Юрко. — Бо все це дуже важливо.
— Соромно й розповідати, — знову неохоче заговорив Славко. — І страшно. Але ти мій товариш і все маєш знати. Мій батько, — аж ніби задихаючись, з мукою мовив хлопець, — коли був у житомирському таборі для полонених, видав фашистам своїх…
— Як це видав? — не повірив Юрко.
— Вирішили наші тікати з табору, зробили підкоп. Чекали ночі. От батько їх і видав. Фашисти перестріляли втікачів, а батька відпустили додому.
— І тепер він служитиме в поліції?
— Недавно я про нього таке дізнався, — вів далі Славко, не відповідаючи на Юркове запитання, — що в мене й волосся стало дибки. Мого батька ще у вісімнадцятому завербували в німецьку військову розвідку.
— Невже! — оторопів від такого відкриття Юрко.
— Усе правда, — пригнічено розповідав Славко, — батько навмисне прикидався дурником, видавав себе за недоумка, а насправді робив те, що йому наказували з-за рубежу.
— Хто наказував? — не зрозумів Юрко.
— Фашисти. Він влаштовувався на роботу на аеродроми, працював у воєнних містечках, до всього приглядався, про все, що міг, дізнавався, передавав кому треба.
— Як же він міг щось передавати фашистам? — засумнівався Юрко. — Хіба він переходив кордон?
— Навіщо йому було переходити кордон? — в свою чергу запитав Славко. — Він усе передавав Консулу, а той доповідав якомусь Шуберту.
— Якому Шуберту?
— Не знаю, про нього мало говорили. Згадали — і все!
— Чого ж ти, Славо, сидів на горищі, і як ти міг чути розмови в хаті?
— До батька почали часто приходити його давні знайомі: Ситарчук, Скрипаль, Консул, якийсь Кріт. Перед їхнім приходом батько виганяє нас до тітки Марини, наказує там ночувати. Хата в тітки Марини тісна, душна, нема де й повернутися. От я й вирішив спати на горищі. А потім закортіло мені дізнатись, про що ці типи змовляються… От я й вихитав у лежаку три цеглини, приставив вухо і почув усю розмову батька з Консулом. А вже потім чув, як він бесідував з Ситарчуком, Кротом, Маковієм.
— А хто такий Маковій?
— Колишній петлюрівець. Він тепер у гестапо служить, приїздив у село, обстежував з німцями руїни Білої вежі. Щось їм пояснював. Згадував Маковій старосту Щупака. Він теж, виявляється, не така вже й проста птаха. Колись служив ординарцем у Петлюри, чистив йому чоботи. Хвалився Консул, що він видав Майєру якогось директора банку, а той десь сховав золото і не хоче віддати його фашистам.
— Хто ще приходить до твого батька?
— Найчастіше буває начальник поліції Ситарчук. Він і вчора ввечері приходив.
— І про що вони говорили?
— Ситарчук звелів батькові скласти списки колишніх активістів, усіх, хто не приймає «нового порядку», може підтримувати зв'язок з підпіллям та партизанами.
Славко на хвилю замовк, а потім, притишивши голос, почав розповідати про партизанський загін.
— На Васильківських Дачах, — радісно казав він, — партизани. Чоловік триста в загоні. Сам чув, як про це Ситарчук говорив. І керують ними секретар райкому Коваленко і лейтенант Вершина. Ще говорили про партизанські схованки. Знайшли фашисти кілька таких схованок. Їм поліцай Скрипаль доповів. Його по хворобі не взяли в армію, а він никав по лісах, винюхував. І Гуня про схованки Ситарчуку доповів.
— Який Гуня?
— Колишній батьків товариш. Вони разом у Петлюри служили, потім Гуня допомагав банді Голого, діяла колись ця банда в наших лісах. Тепер Гуня якось затесався у партизани. Обіцяє при першій же можливості навести на них німців. І вже раз попередив жандармів про операцію, яку мали провести партизани.
— Про яку операцію?
— Не знаю. Коли я витяг з лежака цеглини, — пояснив Славко, — вони вже про неї переговорили.
— Снують фашисти павутину довкола партизанів. Дуже їх цікавить лейтенант Вершина. Він колись під час громадянської зарубав у бою брата Майєра. Тепер гестапівець хоче впіймати лейтенанта і за все з ним розквитатися. А Скрипаль, як на зло, приплів вас до того лейтенанта. От Майєр і думає через вас вийти на Вершину. Краще б вам, Юрку, взагалі піти з села… Дуже вже небезпечно тут залишатися.
— Куди ж ми підемо? — засмучено запитав Юрко. — Все одно ніде не сховаєшся і нікуди не втечеш.
— Тепер розумієш, — запитав Славко, — чого я не міг дати клятву на вірність? Не вистачило в мене сили сказати, що мій батько шпигун, і не знав, чи все це треба говорити нашим…
— Правильно ти зробив, — підтримав Юрко товариша, — не варто зараз про такі речі на зборах говорити. Ніхто не повинен знати про твій лежак! Ніхто. І нікому взагалі нічого не розповідай!
— А що про мене хлопці подумають?
— Ніхто про тебе нічого лихого не скаже. Ти чесний хлопець. Я так і сказав на зборах: «За Славка я ручаюся головою. Він ніколи не стане зрадником. Ніколи!»
— Спасибі тобі, Юрку, — зворушено промовив Славко, — ти й Гончару скажи, хай не думає, що я злякався давати клятву на вірність. Поясни йому якось, чого я так повівся на зборах. Він теж мусить мене зрозуміти.
Славко ще трохи посидів і неохоче подався додому.
— І на душі легше стало, — прощаючись, довірливо сказав Слава, — як розповів тобі про своє лихо. А то, віриш, місця собі не знаходив. Ледве у Прип'ять не кинувся сторч головою.
Юрко ще довго сидів у садку під яблунею, думав, зважував кожне Славкове слово. Вважай, не встиг виконати жодного завдання в підпіллі, а вже треба думати, як порятуватись. Клепає Скрипаль, вислужується, самому Майєру доповів про них. А чому ж Майєр наказав не чіпати їх? Мабуть, хоче вистежити, впіймати на гарячому. Арештувати і розправитися з ними він завжди встигне… Сам Юрко й винен. Помітив тінь за старою липою і нічого не сказав Вершині. Тепер наступає розплата. Правда, Скрипаль не зовсім певний, хто саме вночі вів до палацу лейтенанта бо тут гестапівці не стали б і дня вичікувати.
Як же тепер повестися?.. Що більше думав Юрко, то більший страх брав його. Прийшли фашисти, і приховані вороги, як ті таргани, повилазили зі своїх щілин. Он скільки їх зразу набралося в селі. А який жах, що ворог проник у партизанський загін!.. Якийсь фашист Гуня плете павутину, видає плани партизан. Негайно треба йти до фельдшерки, передати почуте. Але ж зараз Оксана Василівна приймає хворих. А зустрітись із нею можна лише дома.
Щоб якось прогаяти час, Юрко почав рубати дрова. І мати недавно просила підрубати березових кругляків, бо збирається пекти хліб.
Опівдні, коли Юрко почав збиратися до Оксани Василівни, знову прибіг схвильований Славко.
— Добре, що застав тебе дома!
— Що сталося?
— На, читай, — Славко простяг аркуш паперу, помережаний дрібним, але розбірливим почерком.
Юрко взяв аркуш, почав читати. Літери, виписані чорним чорнилом, ніби ожили, затремтіли, вони розпливалися, зникали і знову виступали, наче виринали з густого туману: «Я, Семен Олефіренко, клянуся вірою й правдою служити великій Німеччині, великому фюреру-визволителю Адольфу Гітлеру. Я все своє свідоме життя щиро і безвідмовно допомагав німецьким збройним силам, позаяк розумів, що лише вони здатні розгромити більшовиків, визволити нас від їхнього панування. Я прошу вас зважити на мої заслуги, про які добре освідомлений штандартенфюрер військ СС фон Майєр, і прийняти мене на службу в поліцію. Клянусь вірою й правдою служити новому порядку.
На доказ вірності «новому порядку» повідомляю прізвища ряду підозрілих осіб, мешканців села Відрадне. На мою думку, вони є непримиренними ворогами великої Німеччини і підлягають безумовному знищенню. Я переконаний, що деякі з названих мною активістів залишені в підпіллі, підтримують зв'язок з лісовими бандитами, передають їм важливі відомості, забезпечують боєприпасами, медикаментами, іншими потрібними речами. Це такі мешканці села Відрадне:
1. Кавунець Григорій Порфирович, колишній червоний партизан, активно діяв проти німецького війська в 1918 році, зарубав двох німецьких офіцерів під час бою на залізничному переїзді Сухиничі. Цей же бандит під час нападу на палац пана Хоткевича прострелив руку полковнику фон Корфу. Зараз Кавунець хворіє, проживає в родині старшого сина. Син служить в Червоній Армії. Дома лишилися його дружина і троє дітей.
2. Онищенко Віра Миколаївна, вчителька місцевої школи, активна комсомолка, залишена в підпіллі, підтримує зв'язок з партизанами. Знаю з надійних джерел, що до неї приходили вночі озброєні партизани. Вони майже годину пробули в будинку вчительки, а потім пішли в ліс. Учителька проживає з своїми батьками, колишніми активістами, має сестру та брата. Всі вороже настроєні проти «нового порядку».
3. Грищенко Сергій Миронович, колишній міліціонер, активіст, депутат районної Ради. Зараз хворіє, проживає в селі Відрадному. Займає будинок репресованого більшовиками Симона Маковія.
4. Семенчук Іван Гнатович, вчитель, жінка єврейка, мав семеро дітей. Без сумніву співчуває більшовикам.
5. Кравець Павло Свиридович, колишній голова колгоспу, активіст, має восьмеро дітей і дружину. Старший син Володимир комсомолець. Активіст. Допомогав лісовим бандитам обладнувати потаємні схованки.
6. Карпухно Оксен Григорович, працював бригадиром у колгоспі, співчував більшовикам. Є відомості, що він залишений у підпіллі.
7. Окраєць Володимир Петрович, активіст, перебуває в Червоній Армії. На моїх очах забив з кулемета двадцять німецьких солдатів. Представлений до нагороди. У селі проживає дружина і четверо дітей.
8. Максим Середа. Колгоспний коваль. Активіст. Червоний партизан. Воював проти німецького війська в 1918 році. Зараз на фронті. Кулеметник. На моїх очах Середа багнетом заколов німецького офіцера із залізним хрестом на шиї. Гранатою знищив кулемет з обслугою. Представлений до ордена. Коли я вночі переходив з перепусткою-листівкою на німецький бік, Середа прострілив мені плече. У селі лишилися його дружина і дев'ятеро дітей. Троє з них — комсомольці. Найстарший Федір часто буває в лісовому селі Грибарі. Підтримує зв'язок з партизанами.
Подаю перші відомості про сільських активістів, підпільників, прихованих ворогів «нового порядку». Буду й далі виявляти всіх, хто виступає проти окупаційних властей, повідомлятиму про їх діяльність поліцію та жандармерію.
На підтвердження своєї лояльності до німецьких властей додаю довідку, видану майором фон Крігом в житомирському таборі для військовополонених».
До аркуша тоненькою булавкою прикріплений папірець з машинописним текстом. Унизу кругла печатка з розпластаним чорним орлом. У документі значилося: «Під час перебування в житомирському таборі для військовополонених пан Семен Олефіренко, уродженець села Відрадне, виявив лояльне ставлення до окупаційних властей. При його активній допомозі знешкоджено групу комуністів у складі тридцяти п'яти осіб. Пан Семен Олефіренко зробив ряд інших важливих послуг німецькій армії. Заслуговує повної довіри. Має право на забезпечення пайком. Рекомендуємо пана Олефіренка в німецьку поліцію.
Довідка видана для пред'явлення в районну жандармерію.
29 липня 1941 р. Начальник житомирського табору для військовополонених майор фон Кріг».
Юрко уважно прочитав заяву, написану Олефіренком начальнику місцевої жандармерії Гофману, довідку, запам'ятав прізвища тих людей, які звинувачувалися у ворожому ставленні до «нового порядку» й повернув папери Славкові.
— Де ти взяв цю заяву?
— У батька в кишені. Він напився сьогодні зранку і сів писати донос в жандармерію. Зараз спить. А завтра, говорив матері, піде до Гофмана і виведе більшовицьких помічників на чисту воду.
Славко благально дивився на Юрка, чекав його поради. А що міг йому порадити Юрко? Страшною людиною виявився Семен Олефіренко. Але ж він Славків батько. І тут Славкові треба самому вирішувати, як він має повестися в цій справді-таки страхітливій ситуації.
— Узяв я батькову заяву, — розповідав Славко, — прочитав і зразу до тебе. Може, ти щось порадиш, бо одному й збожеволіти можна. Мати плаче, благає батька не занапащати людей, а він тільки зубами скрегоче, хоче відомстити за відібраний хутір, із шкіри пнеться, щоб вислужитися перед фашистами. Постріляють жандарми оцих людей, про яких батько написав у своїй заяві. Нікого не помилують. А там жінки, діти, старі люди!
— Треба щось придумати!..
— Скільки не думай, а все одно, нічого не вигадаєш, — безнадійно проказав Славко, — батька ніхто не переконає. У нього одне на думці — повісити, убити, відрубати голову!
— Може, давай так зробимо, — непевним голосом порадив Юрко, — перепишемо ці папери і залишимо їх у себе, а оте, що написав твій батько, віднеси додому й поклади на місце! Що буде, як він прочуняється, а паперів нема, зникли!
— Що з того, — засумнівався Славко, — як ми перепишемо той донос? Людей все одно постріляють.
— За ніч можна буде всіх попередити, хай люди тікають з села, рятуються…
— Так, мабуть, і треба зробити, — погодився Славко.
Юрко швидко переписав папери, принесені Славком, і той швидко пішов з ними назад додому.
А Юрко, вже не роздумуючи, кинувся до Оксани Василівни.
Фельдшерка прочитала, записала в блокнот прізвища людей, які значилися в заяві, сказала розгнівано:
— Яка підлість!.. Попередимо цих людей, виведемо в безпечне місце! Славку про мене нічого не говорив?
— Ні, Оксано Василівно.
— Правильно зробив, хоча він і чесний хлопець, але все може статися.
— А що мені Славку порадити?
— Що порадити? — перепитала фельдшерка, — скажи, хай він сам піде до вчителя і покаже копію заяви.
— Славко може й не захотіти… Він же повинен виступити проти свого батька, розповісти, що той зрадник і донощик. Страшно…
— Звісно, страшно, — погодилася Оксана Василівна, — але іншого виходу я не бачу. Краще, коли Славко сам попередить вчителя, не буде на тебе підозри. Бо може комусь проговоритися, своїй матері розповість чи ще комусь, як він ходив радитися з тобою. А тут усі, хто був у списку, — зникли! Хто їх встиг попередити?
— Славко не такий, але добре, я пораджу йому. Славко підслухав і переповів мені розмови його батька з начальником поліції Ситарчуком, Скрипалем, Консулом. У партизанському загоні діє зрадник Гуня.
Юрко розповів Оксані Василівні все, що почув від Славка. Фельдшерка була просто приголомшена почутим. Та, поборовши хвилинну розгубленість, почала заспокоювати Юрка:
— Скрипаль не переконаний, що лейтенанта до палацу вели ви з Володею. Він написав цілий список і назвав у ньому близько двадцяти хлопців. Серед них найбільше підозрює вас двох, бо ви друзі і твій батько працював завклубом, мав ключі від палацу.
— Страшно мені, Оксано Василівно, — признався Юрко.
— Усім страшно, — як про щось цілком зрозуміле сказала фельдшерка. — Тільки треба пересилювати свою непевність. Злякаєшся, затремтиш — одразу якихось дурниць наробиш. Тут треба інакше думати. Ми живемо на своїй землі. Навколо наш народ, наші люди. І не думай, Юрку, що про тебе не думають, не турбуються про твою безпеку!.. Май, Юрку, терпіння і витримку.
Під вечір до Берегових знову прийшов Славко.
— Поклав ті папери у кишеню. А то хотів їх знищити, але знав, що все те марна робота, батько новий донос напише. Що мені далі робити?..
— Поки що піди до вчителя, попередь його, покажи копію заяви, а він нехай інших попередить. Копію забери і порви.
Вийшли на вулицю. Славко спинився біля старої верби, сказав розпачливо:
— Уб'ють батька, і правильно, такого злочину не можна прощати… А я…
Юрко подивився Славкові в очі:
— Слухай, Славо, ти за батька не відповідаєш. Не посилав ти його вербуватися в німецьку розвідку. Тебе тоді ще й на світі не було. А зараз ти відповідаєш за свої вчинки. Ти міг попередити людей, яких хочуть звести з світу, — і не попередив. Ти будеш винен чи ні? Впаде і на тебе відповідальність?
— Звісно, впаде! Все розумію і страшно мені стає… Виходить, що я зраджую свого батька! Доношу на нього! Ти розумієш, як мені тяжко! Скажи чесно, ти міг би донести на свого батька? А він усе-таки ставиться до мене, як рідний…
Юрко намагається відшукати якісь потрібні слова, але не може їх знайти. Може, тому, що хвилюється, а може, взагалі нема таких слів на світі, щоб ними заспокоїти Славка, зарадити його нерозрадному горю. Не так просто все можна вирішити. Шкода Славкові свого батька, який вій не є, а все ж батько. І водночас він ворог, підлий і злісний ворог.
Юрко важко зітхає:
— Думай, Славо, тобі самому вирішувати, як повестися. Сьогодні перед тобою дві дороги. Якщо фашисти постріляють людей — лишиться тільки одна. Думай!.. Ти мене запитував, як би я повівся на твоєму місці… Мені неможливо уявити свого батька в такій ролі, але… в такій ситуації я рятував би невинних людей від ворогів.
Славко забрав у Юрка папір.
— Ти повертайся! Я піду до вчителя, Іван Гнатович все зрозуміє. І буду робити, як він скаже!..
Увечері до Берегових прийшла Оксана Василівна, оглянула Макарова, похвалила:
— Ще трошки — і переберетеся в надійніше місце. Рана затяглася…
Мати налила фельдшерці глек молока, Юрко поставив його в кошик і пішов її провести.
— Ну, як Славко? — запитала Оксана Василівна на вулиці.
— Поніс заяву до Івана Гнатовича.
— Молодець. Чесний він хлопець. Тепер доведеться виводити людей в ліс. Нелегко їм буде з малими дітьми в сирих та холодних землянках.
Юрко повернувся додому, коли вже почало сутеніти. Мати, помивши посуд, розставляла його рядками на миснику.
— Що це за папери з сургучевими печатками, — запитала вона раптом Юрка, — лежать на полиці? І чого це ти, сину, нічого не кажеш рідній матері, що хочеш стати Фольксдойчем?
— Тут бачиш яка справа, — зам'явся Юрко, — ти ж знаєш, що мій прадід виходець зі Львова. І зараз ніхто не зможе довести, якої він національності. А тут потрапили під руку старі пергаменти. І там значиться, що німець Франц Берг працював у пана Хоткевича механіком. Мій прадід теж там працював і знався на механіці. Німецьку мову я знаю досконало, можу легко зійти за німця.
— Це ти сам, Юрку, надумався, чи, може, тобі хтось сказав? І пергаменти підшукав… Що б там не було, а все одно ти повинен порадитися зі мною, попередити, сказати про свій задум.
— Усе збирався поговорити, — далі ніяковів перед матір'ю Юрко, — і все відкладав. Не дуже мені хочеться записуватися в ті фольксдойчі… Он показав пергаменти Лесі, сказав, що буду фольксдойчем, а вона й здороваться перестала. Тільки так складається, що доведеться все одно ставати німцем. Так треба!
— Кому ж це треба? — допитувалася мати.
— Порадили мені надійні люди, — ухилився від відповіді Юрко, — щоб я увійшов до фашистів у довіру, став їхнім «родичем».
— Знаю, хто тобі дав таку пораду, — стурбовано проказала мати, — не обійшлося без лейтенанта Вершини.
— Звідки ти знаєш? — не приховуючи свого здивування, запитав Юрко.
— А що мені, важко здогадатися? — пояснила мати. — Приходив він до нас уночі, дякував, що я виховала гарного сина, хвалив тебе за витримку і хоробрість. Тепер з'явилися ці пергаменти… — Мати поправила гніт у невеличкій лампі, зажурилася: — Боюся, щоб не перехвалив тебе Вершина. Важку ношу доручив він тобі нести. Тут і дорослому можна спіткнутися… Чи зумієш вистояти? Піде слава по селу, що ми стали фольксдойчами, зневажатимуть на кожному кроці. А тут з іншого боку непереливки… Скрипаль підозрює, що ти знаєшся з Вершиною.
— Так він багатьох підозрює, а точно нічого не знає. Ти не хвилюйся.
— Хто тобі про це говорив?
— Надійні люди.
Мати докірливо покивала головою:
— Конспіратор… Звісно, є таємниці, і ти мусиш їх берегти, нікому не розголошувати. Але прошу тебе, нічого не роби без тих, хто більше тебе розуміється в житті. А коли можна, то прошу тебе, радься зі мною. Повір мені, сину що з рідною матір'ю ти можеш бути щирим до кінця.
Розділ чотирнадцятий ЛІНІЯ ОБОРОНИ
Як не хотілося Юрку спати, але він все одно на світанку чи серед ночі підхоплювався з ліжка, виходив на подвір'я, дивився на далеке небо і прислухався. Небо в тій стороні, де Київ, рожеве, місцями там ніби вогняні озера. Звідти долинає ледь чутне, приглушене погупування і гул. Особливо добре чути віддалену гарматну стрілянину на світанку, на березі Прип'яті, над її сонним плесом. Стоїть Київ! Квапляться фашисти, брешучи, що вже захопили місто і готуються до параду на Хрещатику. Гітлер призначив його ще 15 липня, давно вже минув той термін, фашисти ніяк не могли виконати наказ свого фюрера.
У Вовки ночувала біженка, вона кілька днів, як з-під Києва. Її будиночок фашисти спалили, тепер вона йде до матері, щоб там пережити тяжкий час. Жінка розповідала, що фашистська армія дійшла до передмістя Києва і далі ні кроку. Другий місяць тривають тяжкі бої. Неподалік Голосієвого виникло величезне кладовище, на якому вже поховано понад сорок тисяч окупантів. Правду казала жінка, там героїчно тримаються оборонці Києва, а сюди щодня прибувають пароплави з пораненими фашистськими солдатами…
Щоранку Юрко заходить до Макарова. Вижив підполковник. І тепер тільки й думає, як би скоріше вирушити до своїх. Він піднімався з ліжка, підходив до вікна, довго дивився за Прип'ять. А Юрко йому переказує сільські новини. Що Київ тримається і звідти долинає грім бою. А ось приніс листівку із зведенням Радянського Інформбюро. Скинули її вночі наші літаки. Підполковник завжди радо зустрічає Юрка, називає його своїм рятівником, обіцяє після війни обов'язково повезти його до себе в гості, в Москву. Макаров корінний москвич, там народився, виріс, працював на заводі, а потім пішов добровольцем в Червону Армію. Під час громадянської війни був у бригаді Котовського. Коли скинули в море барона Врангеля, нагороджений орденом Червоного Прапора. Перед війною Макаров закінчив військову академію, служив в інженерних військах. Тому й призначили його начальником переправи. Дуже важлива була ця переправа, багато нашого війська перейшло по ній на лівий берег Прип'яті.
Не витримав Юрко, похвалився підполковникові, як вони з Вовкою проникли до ворожого складу, винесли з нього зброю, боєприпаси, обмундирування, продовольство. Щоправда, таємниці підземелля Юрко не розкривав. Хай уже колись, як прийдуть наші, можна буде показати Макарову підземні світлиці, заставлені всіляким скарбом.
Підполковник мовчки вислухав Юрка, незадоволено поморщився:
— Не варто, Юрку, йти на такий необдуманий риск.
Юрко ошелешено подивився на Макарова, заперечив:
— Як це не варто, Олександре Івановичу? — у голосі хлопця виразно прозвучала образа. — Ми роздобули майже п'ятдесят автоматів і незабаром передамо їх партизанам. І гранати, і патрони знадобляться. І все інше не буде зайве.
Підполковник слухав Юрка, схвально покивував головою.
— І все ж не варто йти на такі відчайдушні операції,— застеріг він, — без старших, без їхньої згоди і допомоги. Вас же могли схопити. І тут на порятунок нема ніякої надії. Загинули б і ваші родини…
Не на таку розмову сподівався Юрко. Він був певен, що Макаров похвалить їх, міцно потисне руку, захоплюватиметься їхньою хоробрістю. Він же навпаки, невдоволений, говорить про ризикованість їхньої вилазки…
— Недосвідчені ви ще, необачні,— з батьківською добротою казав Макаров. — Є у вас молодіжний запал, бажання боротися з ворогом. Це добре. Тільки цього мало, щоб помірятися силою з вишколеними фашистами. Треба радитися з дорослими. Якщо задумаєте щось зробити, звертайтеся до Оксани Василівни. Вона вам завжди дасть слушну пораду, допоможе.
Юрко також розповів підполковникові про те, що підпільники ходять по місцях, де пролягала лінія оборони, збирають і приховують залишену там зброю.
— Це корисна справа, — схвалив їхні дії Макаров. — Зброя партизанам дуже потрібна. Тільки й тут, — застеріг він, — треба діяти обережно, продумано. Не можна йти на лінію оборони у бік Льольчиного озера.
— Чому? — не зрозумів Юрко.
— Там же мінні поля, — пояснив Макаров. — На підступах до Прип'яті міна на міні. Як не рвалися фашисти, а пройти не змогли. Шукайте зброю у лісі під селом Заріччя.
— Наш командир, — похвалився Юрко, — знає проходи крізь мінні поля. Він допомагав нашим ставити міни.
— Хто ж він, ваш командир?
— Сільський хлопець. Комсорг нашої школи.
— Зачекай, — ваш командир такий кучерявий хлопець, на правій щоці у нього невелика родимка?
— Він! — здивувався Юрко. — Звідки ви його, Олександре Івановичу, знаєте?
— Зустрічався в штабі. Хвалив його командир саперного батальйону. Казав — золоті руки. Думали його в батальйон зачислити, та командир полку заборонив. Малоліток. Тепер цей хлопець може бути як знахідка для партизан.
Макаров помовчав якусь хвилю, а потім попросив:
— Допоможи мені зустрітися з вашим командиром. Я хочу доручити йому одну справу. Але це зробимо, коли я трохи наберуся сили.
Мама, Галя, Галина Іванівна до схід сонця поспішали на роботу. Комендант Штарк наказав терміново викопати картоплю й закагатувати її. Врожай видався як ніколи. А норму встановили на кожного величезну. За невиконання лупили поліцаї нагайками. Комендант Штарк наказав старості скласти списки підлітків до дванадцяти років, і їх теж почали виганяти на різні роботи.
Небезпечні події, як ті стрімкі хвилі, набігають одна за одною, підхоплюють, затягають на бистрину. І досить спіткнутися, повестися необачно — тобі загрожує смерть. Підполковник радить не ризикувати, не підставляти себе під ворожі кулі. Як же можна боротися з фашистами і не ризикувати. Ні, без ризику ніяк не можна обійтися. І в тому Юрко переконаний. Ризикували вони з Володею, коли зайшли в підземелля і побачили там пана Хоткевича з Сиволапом? Звісно, ризикували. Якби їх помітили — убили б на місці. Щоб не наражатися на небезпеку, треба було хутчіш тікати з підземелля. Але тоді вони не почули б розмови між ними, не дізналися б про наліт ворожих літаків на переправу, про підготовку запроданців до розправи над радянськими людьми, не змогли б вивести червоноармійців на схованку диверсантів. І тоді бомби упали б не на далеке Гибле болото, а на переправу та на сонне село. А що б зараз чинив пан Хоткевич з аптекарем, то й страшно подумати!..
І зброю шукати, — у думці сперечався Юрко з Макаровим, — небезпечно. Можна потрапити в руки поліцаїв, підірватися на міні, хтозна з ким зіткнутися в лісі. Але зброя потрібна, і її треба збирати. Зараз кожна чесна людина щодня мусить ризикувати, важити своїм життям, але боротися з фашистами.
Нарешті настала неділя. Юрко пішов з дому раніше, щоб не запізнитися на місце збору. Селом до переправи сунули обози, йшли танкові колони. Танкісти повисовувалися з люків і байдуже дивилися на принишкле село. Чорні жерла гармат тупо зирили за Прип'ять, туди, де не стихала приглушена канонада.
Несподівано біля колодязя Юрко помітив Тимофія Шлапака. Він пив воду з відра, а на правій зігнутій руці повис німецький карабін. На лівому рукаві біліла нарукавна пов'язка поліцая. На ній чорними німецькими літерами вишито: «Шуцманшафт».
Шлапак помітив Юрка, поставив відро на цямрину, скривив губи, зверхньо запитав:
— Що, Юрку, язик проковтнув, не сподівався побачити Тимоху в поліції? Ти завжди думав, що Шлапак — це так, одоробло? Хуліган і неук, як мене на зборах чихвостили. У комсомол, бачиш, не прийняли. І добре, що не прийняли, мені від цього тепер одна користь. Потрібен був мені той комсомол, як корові сідло. Тепер комсомолятам непереливки, а Тимоха в поліції. І не просто поліцай, а старший. Пішли наші вгору!
Юрко ошелешено мовчав. На зборах підпільників говорили, що Шлапак збирається в поліцію, але Юрко ще не вірив. А тепер стоїть він перед ним з гвинтівкою і нахабно блимає своїми риб'ячими очима. Кругла пика лисніє від задоволення.
Пішов служити фашистам Юхим Щупак, колишній куркуль; кинувсь допомагати диверсантам аптекар, колишній петлюрівець; зрадив своїх людей гетьманський посіпака Семен Олефіренко. Прислужує фашистам колишній багатій Ситарчук, гнеться перед ними п'яниця і злодій Скрипаль. А з Шлапаком все ж таки ходили в одну школу, читали одні книжки, були в одній бригаді, коли працювали в колгоспному саду. Під час першотравневої демонстрації Шлапак ніс червоний прапор. Правда, Тимофій лінувався, погано вчився, але душа в нього… І ось тепер — поліцай, зрадник!
Тимофій із неприхованим задоволенням дивився на принишклого, розгубленого Юрка.
— Отак, — гордовито заявив Шлапак, — власть перемінилася. Тепер я командую! Захочу — і можу дати першому стрічному по морді. Та що там по морді? Уб'ю, і нічого мені не буде! Скажу, що Гітлера лаяв, зневажливо відізвався про «нові порядки», і мені повірять. А чого повірять? Є в мене заслуги! Учора Радикала арештували. Чув?
— Ні, а за що?
— Підпільник. Підтримував зв'язок з партизанами. До нього Вершина приходив. Попався. Тепер кінець кооперації. Пропав Радикал, і жінку його забрали. Зараз вигріваються в гестапо.
Радикалом прозвали вчителя математики Олександра Семеновича Кошового.
Тимофій завжди лаяв Олександра Семеновича, нахабно поводився у нього на уроках, навіть пошпурив минулої зими каменюку у вікно вчителевої квартири.
Олександр Семенович був справедливий і вимогливий. Хтось списує задачу під час контрольної роботи — виходь з класу. А потім обов'язково розповість про ледаря на шкільних зборах, присоромить. Найчастіше діставалося Шлапаку. Він взагалі не хотів учитися, а вчитель математики навідріз відмовлявся натягнути йому «посередньо», — і Шлапак залишився на другий рік.
— А може, набалакали? — засумнівався Юрко. — Де б той Вершина зараз узявся? Хіба б він відважився прийти в село, як тут повно німців?
— Набалакали! — сердито хмикнув Шлапак. — Приходив до нього Вершина, а я вислідив. І доповів куди треба! Радикала після цього в жандармерію, а Тимофія на підвищення! Ще й годинник Радикалів віддали.
Шлапак дістав з кишені довгастий, як яйце, годинник Олександра Семеновича.
— Жаль, що Вершину не встигли зцапати. Прибігли, а його й слід прохолов. За Вершину та за Коваленка начальник жандармерії Гофман пообіцяв дати по гектару землі і десять літрів спирту на додачу. Десять літрів розвести водою — відро горілки. Пий од пуза! Правда, для мене горілка тепер на кожному кроці. Куди не зайдеш, всі гнуться, пляшку на стіл ставлять, — бояться! А далі ще страшніше буде. Казав начальник жандармерії, що є наказ: родини комуністів, активістів, партизанів, підпільників — розстріл!
Юрко слухав Шлапака, і йому страшенно хотілося вдарити поліцая, звалити на землю, пристрелити на місці, як підлого зрадника. Але треба затамувати все в собі, говорив спокійно, розпитував байдуже — може, Шлапак ще щось вибовкає.
— Не розумію я, Тимофію, — знизав плечима Юрко, — чого ти так радієш? Ну, постріляють жінок, дітей, і тобі легше стане? Хіба ж діти винні, що їх батьки були комуністами чи активістами? Он твоя мати передова ланкова, її портрет районна газета давала, секретар райкому премію вручив, патефон. На зборах вона виступала, називала себе безпартійною більшовичкою.
— Мати, мати! — сердито скривився Тимофій. — У неї своя дорога, а в мене своя. Сказали, вона й виступила. А тепер у мене служба! Не я видаю накази — німці. Мені вірять, мені пайок видають, гроші платять. І як накажуть стріляти, то буду робити все, що вимагається. Кожному своя сорочка ближче до тіла. А тут мова йде не про сорочку, а про шкуру! Наказали Радикала брати, пішов і арештував. І в жандармерію припровадив.
— А що буде, як червоні прийдуть?
— Червоні! — Тимофій вибухнув оглушливим реготом. — Довго їх чекати доведеться. З багатьох їх уже кісточки гниють. Пропали совєти, і собака не гавкнув!
— А Київ ще не взяли, он, чуєш, гармати озиваються, і твій батько на фронті.
— Що ти, як та папуга, одне й те ж торочиш! — люто обурився Шлапак. — Мати, батько, брат, сват! Червоні! Ти знаєш, що вчора говорив Гофман?
— А звідки й навіщо мені знати?
— Отож-то й воно. А я своїми вухами чув, як він казав на нараді старших поліцаїв: Москві капут, Ленінграду капут і Києву скоро капут. А ти — червоні! Забувай, Юрку, своїх любих червоних, звикай до чужих та оглядайся. Може й тобі якась користь буде. А німець — той своє візьме. У нього культура, техніка, літаки, танки, гармати. І тут не зівай, Хомка, бо завтра буде пізно. Хапай свій ласий шматок. Прозіваєш — іншим дістанеться. Мене, брат, Ситарчук обіцяв своїм помічником зробити. Отут і треба шурупати. Задумав я написати заяву начальнику жандармерії, хочу його про дещо повідомити, та по-німецьки не втну… Не знаю, якого ти каменя за пазухою носиш, дуже ти праведний, за що я тобі морду бив, Юрку. Але то було по-дитячому. А з твоїм знанням німецької мови хоч зараз можна податися в районну жандармерію, перекладачем можуть взяти. Подумай. Зайду якось до вас, перекладеш мені заяву. За мною не пропаде.
— Заходь.
— Діло. Трохи підростеш, то, може, я за тебе слово замовлю, і в поліцію тебе візьмуть.
— А багато вас у поліції?
— Та вже набралося п'ятеро. Учора кулемета привезли, гранати. І жандарми в селі поселилися. Сам полковник Майєр ними командує. У палаці поселилися. — Шлапак притишив голос: — Щось там німці розшукують, у льохи під Білою вежею водолазів опускали.
— І щось там знайшли?
— Не знаю, та й тобі не раджу дуже цікавитися.
— А з ким ти в поліції?
— Ти ще й досі не знаєш? — Ситарчук — начальник. Крім мене — Микола Круп'як, Іван Скрипаль, Жук Петро. Ще будуть набирати, — хвалився Шлапак, — чоловік тридцять. Тільки не поспішають записуватися в поліцію, мабуть, своїх бояться. А в поліції все маєш, що тільки твоя душа бажає! — Тут Шлапак голосно реготнув: — Хоче вона смачно поїсти, гарно випити, хочеться їй добре одягнутися, взутися — все є! Та ще й шанують усі, бояться. Ось ти тепер не полоснеш мене прийомчиком, як колись. Ну, не дуйся, от зайду, то й цього навчиш!..
Тимофій пішов, а в Юрка ще не всідалось внутрішнє обурення. Та час не ждав, і левадами він подався до лісу.
Як і домовилися, зібрались на галявині біля Княжого дуба. Іван Гончар одразу вточнив план дій:
— Зараз підемо у Барвенкове урочище. Учора ми були там з Андрієм Ремезом, натрапили на машини з боєприпасами, знайшли залишені бліндажі. Є відомості, що й поліція одержала наказ збирати зброю. Їх треба випередити. Підемо в урочище берегом Серебрянки. Іти всім за мною слід у слід, берег замінований.
У лісі стояла тиша. Десь у гущавині виспівувала іволга, ніби й не було ніякої війни, не зважала безтурботна птаха на чорні обвуглені стовбури сосон. Ішли глухою лісовою дорогою, стиха розмовляли. Стьопа Коваль набрав повну жменю реп'яхів і непомітно причепив їх до коси Люді Щербань.
Дівчина відірвала реп'яхи і влучно шпурнула їх прямо в пишні Степанові кучері. Той підбіг до сосни, почав підзбирувати шишки. І тут почувся суворий оклик Івана:
— З дороги нікому не сходити! Наближаємося до мінного поля. Всім триматися середини стежки.
Наказ всіх привів до тями. Стихли розмови, ніхто вже не дозволяв собі жартувати.
Невдовзі вийшли на місцевість, де тижнів чотири тому проходила лінія оборони. Узлісся, берег річки помережили глибокі траншеї. Над ними рудими кублами зависли клубки колючого дроту. Навколо виднілися глибокі вирви від снарядів і мін. Все частіше почали натрапляти на могили. Над ними були нашвидкуруч збиті пам'ятники з невеликими фанерними зірочками. На протилежному березі річки виднілося кілька спалених фашистських танків. Одна «пантера» стояла з відкритим люком посеред річки. На люку сидів чорний ворон. Він побачив людей, незадоволено каркнув, злетів з насидженого місця і опустився на верхівку купини.
Гончар краєм густого ялинника повів групу далі до Барокового урочища. Ішли давньою, зарослою травою просікою. У ялиннику напівсутінки. На небі сяє сонце, але тільки де-не-де пробиваються його промені, лягають на землю синюватим сяйвом. Під ногами журно шарудить суха торішня глиця.
— Дивіться, танк! — несподівано зупинився Володя, показав рукою на стару, розлогу ялину. — Наш Т-34.
Під ялиною стояв танк. На його башті виднілася червона зірка, під нею напис білою фарбою: «За Батьківщину!»
Гусениці вже взялися жирною, рудою іржею. Жерло гармати сторожко зирило на недалеку просіку, ніби чекало появи ворога і готове було зустріти його нищівним вогнем. Люк танка відкритий. На галявині розстелена плащ-палатка, а на ній — мертві танкісти.
Люда Щербань першою побачила їх, відсахнулася, злякано закрила обличчя руками. Якусь мить дівчина стояла непорушно, а потім підбігла до Наді Цимбал, припала до неї, заплакала.
Хлопці зняли кашкети, сумно дивилися на мертвих танкістів, на застиглий, мовчазний танк. У боковій броні виднілась невелика пробоїна. Снаряд влучив у броню і, мабуть, розірвався всередині машини.
— Давайте поховаємо танкістів, — сумно озвався Іван Гончар, — віддамо їм останню шану. Тут підхід до Прип'яті прикрив танковий батальйон. Наші танкісти стояли на смерть. Фашисти так і не змогли на цій ділянці прорвати оборону.
Під розлогою ялиною Ігор Шульженко побачив ще одного мертвого танкіста. Він сидів на снарядному ящику, тримав на колінах планшет, притулившись спиною до темного стовбура. Гончар обережно взяв планшет, розкрив його. Там лежали карти, блокнот, записна книжка, посвідчення танкістів. Гончар глянув на одне з посвідчень, посічених осколком. На ньому вціліло фото молодого, ще зовсім юного танкіста. Під посвідченнями лежав аркуш, густо списаний дрібним почерком.
— Лист! — пояснив Іван. — До дружини й дітей. Танкіст, мабуть, написав його тут, на галявині, перед своєю смертю.
— Прочитай, — озвалася Надя Цимбал.
— Товаришу! — почав читати Гончар. — Звертаюсь до тебе з останнім проханням. Прошу зберегти мій лист і при першій можливості переслати на адресу: «Місто Омськ, вул. Набережна, буд. З, кв. 7, Болошевій Ользі Павлівні.»
Гончар трохи відійшов від ялини, зупинився там, де крізь густу глицю просівалося більше світла. Голос його в лісовій тиші звучав напружено, здригався:
«Дорога моя Олюню! Прошу тебе бути мужньою. Пишу тобі останнього листа. І не певен, що ти його одержиш. Але пишу, і мені здається, ніби я розмовляю з тобою, навіть чую твій голос, бачу твої очі, всю тебе, лагідну, привітну. Майже два тижні ми не виходили з бою. Прикривали підхід до річки Прип'яті. Сьогодні зранку почався запеклий бій. Скільки ми вели той бій — не скажу. У наш танк ударив снаряд. Коли я опритомнів, зібрався з силами і відкрив люк, навколо нікого не було. Мої бойові товариші загинули. Полягли Трофимов, Каверін, Смолін. Мене теж поранило осколком. Я виніс загиблих, поклав їх на брезент, а поховати не вистачає сили. Кругом дрімучий ялиновий ліс. Він нагадує мені нашу сибірську тайгу. Напиши про все рідним моїх друзів. У тебе є їхні адреси. Ми чесно виконали свій обов'язок. Наш танк підбив чотири ворожих машини, ще одного притопили в річці. Поцілуй за мене Валерку, Мишу, Катю. Як я люблю вас, рідні мої, як я хочу, щоб ви були щасливі, жили, не знаючи ні горя, ні страхіть війни. Діти мої! Любіть маму, допомагайте їй, бережіть. Знайте, що наша мама найкраща в світі. І ще заповідаю вам, діти мої, любіть свою Батьківщину і будьте їй вірні до кінця!..»
Гончар звів очі на притихлих друзів.
— Все… Треба будь-що-будь зберегти цей лист, як прийдуть наші, переслати його дружині танкіста. А зараз поховаємо бійців.
Хлопці викопали поруч з танком могилу, вистелили її ялиновою глицею, поклали в неї полеглих танкістів, нагорнули піщаний горбик. Постояли хвилю біля могили і мовчки пішли вглиб лісу. Коли наблизилися до невеликого, зарослого високим очеретом озера, Іван зупинився, сказав застережливо:
— Тут знову починається мінне поле. Тримайтеся цієї стежини і нікуди не звертайте. Ще трохи — і ми будемо на місці.
Стежка повернула праворуч, потім пробігла над глибоким, крутим яром, схили якого поросли густою ліщиною, і вивела на глуху просіку. Колись у лісі випалювали вугілля і по цій дорозі вивозили його до пристані. На просіці під верховіттями велетенських дубів стояло три вантажних машини, їх кузови, заповнені ящиками, були закриті цупким, зеленим, трохи поруділим брезентом. І брезент, і кабіни в багатьох місцях були посічені кулями.
— Літаки налетіли, — пояснив Гончар, — і всі водії загинули. Ми їх поховали, коли були позавчора в урочищі з Андрієм. Я, перш ніж вести вас сюди, познімав міни на стежках і просіках. Зараз треба перенести боєприпаси в безпечніше місце. Тут є залишені бліндажі, у них і складемо зброю.
Іван підвів товаришів до яру. У крутому схилі збудовано просторий штабний бліндаж. Над ним у три настили лежали товсті соснові балки. На них насипано товстий шар землі. Бліндаж прикривали вузькі дощані двері, пофарбовані зелено-бурими смугами. Всередині стояв стіл, збитий з свіжих соснових дощок. Від них і досі пахло живицею. Над столом висіла велика опукла лампа із зеленим абажуром. У лампі було ще чимало гасу. Довколо стола рівним колом вишикувалися білі березові кругляки. На столі лежали газети, журнали, папери, шкіряна польова сумка.
— Тут і сховаємо все, що знайдемо на машинах, — розпорядився Гончар.
Хлопці почали розвантажувати «зіси». На першій машині виявились ящики з гранатами. Крізь прощелини виднілися металеві ручки, пофарбовані в яскраво-зелений колір. Далі лежали коробки з патронами, дбайливо запаковані ручні кулемети. Іван заніс один кулемет у бліндаж, розрізав упаковку, швидко зібрав його, поставив на ніжки, вигукнув захоплено:
— Хай тепер спробують поліцаї поткнутися в ліс, одне шмаття з них полетить! А на машині десять кулеметів!
Друга машина була заповнена протитанковими мінами, третя — навантажена медикаментами та обмундируванням. Хлопці переносили ящики в бліндаж, складали їх попід стінами, обшитими білими сосновими дошками. Міни Гончар наказав скласти в кутку, ближче до дверей.
Години через дві бліндаж геть заставили ящиками. На них поклали пакунки з обмундируванням. Медикаменти розмістили на столі і прикрили їх брезентом.
У схилі цього яру Максим Коломієць натрапив на ще один бліндаж і кілька землянок.
У бліндажі стояли густі сутінки, пахло сирістю та цвіллю. Іван освітив приміщення ліхтариком. У кутку стояла піч — залізна бочка з прорізаними дверцятами. Біля неї рівними рядками лежали невеличкі соснові цурпалки. На стінах висіли плакати, виднілася велика барвиста карта, обтикана червоними невеличкими прапорцями. Тут, як і в попередньому бліндажі, стояв стіл, збитий із соснових дощок. Навколо стола біліли широкі лави.
— У цьому бліндажі,— пояснив Гончар, — був клуб саперного батальону. Зачекайте хвилину. Я вам щось покажу!
Іван підійшов до карти з червоними прапорцями, відігнув її край, і за нею відкрилась глибока ніша. У ній лежали книжки, видовжений ящик, невеличкий чемоданчик. Гончар поклав ящик на стіл, стер з нього пилюку:
— Патефон, а в отому чемоданчику — платівки. Зараз послухаємо музику, пісні!
Гончар розкрив патефон, завів його, дістав з чемоданчика платівку, поставив її на круг, і в бліндажі залунала знайома пісня про тачанку. Вона ніби хлюпнула на всіх цілющою водою. Разом з піснею приходила упевненість в свої сили, віра в перемогу над ворогом.
— Нехай тут, у цьому бліндажі,— запропонував Ігор Шульженко, — буде наш штаб. Наносимо сюди сіна, прилаштуємо нари, запасемо харчів. Усе може бути! Натрапить на наш слід поліція, загрожуватиме нам арешт. Куди подітися? Куди сховатися? Рушай у штаб. Поліцаї сюди не поткнуться — навколо міни. Просіку, що веде до пристані — замінувати!
— Так і зробимо, — згодився Гончар. — Нам без штабу ніяк не можна. Зараз перенесемо сюди лампу з великого бліндажа, дубові кругляки, ящик гранат, десяток гвинтівок, кілька коробок з патронами, кулемет. Нам теж зброя пригодиться. І трохи мін — протипіхотних і протитанкових. Просіка справді лишилася незамінованою. По ній відходило наше військо. Завтра я там поставлю десятків два «гостинців». Мін у нас вистачить.
Швидко перенесли все, що було потрібне, в штабний бліндаж, а вхід до великого завалили піском, накидали на нього хмизу. На всяк випадок замаскували. Поткнеться сюди поліція, зуміє перейти через мінне поле, та не зразу зможе виявити сховані боєприпаси.
Андрій Ремез приладнав до перекриття лампу, засвітив її, поправив гніт. Бліндаж залило світло. Володя затопив пічку, кинув у неї сухі соснові цурпалки. У бліндажі потепліло, по ньому пішов приємний жилий дух.
— Славний бліндажик, — задоволено потер руки Гончар. — Тут можна листівки друкувати, поставимо радіоприймач і слухатимемо Москву. Є в нас зброя, є й боєприпаси.
Іван сів за стіл і поруч себе приладнав ручний кулемет з великою металевою тарілкою. Він ніжно провів рукою по металевому кругу і несподівано запропонував:
— Давайте проведемо бойову операцію. Чого нам даремно марнувати час? Є кулемет, гранати, гвинтівки! — Гончар підхопився з місця, схвильовано пройшов по бліндажу. — У мене й план є операції. Влаштуємо засаду на схилах Заячої гори. Під нею проходить дорога. По ній фашисти рухаються до переправи. Від гори до села п'ять кілометрів. І фашисти не будуть сікатися до жителів нашого села. Закидаємо німців гранатами, піддамо жару з кулемета і гвинтівок — і відійдемо за мінне поле. Я там знаю безпечні проходи. Уб'ємо з десяток фашистів — і то допомога Червоній Армії. Це буде паша відповідь отому фашисту, який назвав нас рабами!
Хлопці промовчали, не озивалися й дівчата. Надто вже несподіваною виявилася для них пропозиція Гончара.
— Злякалися? — насмішкувато запитав Іван.
— Треба подумати, — непевним голосом протяг Андрій Ремез. — Обстріляємо фашистів, кинемо в них по гранаті, а вони село спалять і нас, як тих курчат, переб'ють. Он спалили недавно Лебедівку і людей порішили. Піде й наше село за димом.
— Не піде! — заперечив Іван. — Заяча гора далеко від Жовтневого. Тут можна доброго чосу дати фашистам і зразу відійти в ліс. Давайте влаштуємо засаду в наступний четвер. Помстимося за нашу вчительку Ніну Павлівну, за родину лісника, за постріляних дівчат, за замучених поранених бійців. Чи й справді послухаємо коменданта Штарка, будемо поводитися, як німі й покірні раби? Хто боїться, хай лишається дома. У бій підуть добровольці. Якщо ніхто не схоче, я сам обстріляю фашистів з кулемета.
— Я прийду, Іване, — першою озвалася Надя Цимбал. — Тільки треба все продумати, зважити!
— Якщо вже йти в засаду, — піднявся з-за столу Андрій Ремез, — то підемо всі. Кожен з нас дав присягу на вірність. От і повинні її виконувати. Чого нам чекати? Хіба ж не гинуть наші батьки на фронті? Дамо бій фашистам!
— Дамо! — загукали присутні.
— Тоді так зробимо, — озвався Гончар, — у середу, як стемніє, знову всім зібратися біля Княжого дуба. Звідти прийдемо в цей бліндаж, візьмемо зброю і вирушимо вночі на схили Заячої гори. А зараз — додому! Про наступну операцію мовчати.
Коли хлопці підходили до села, Гончар запитав Юрка:
— Ти розмовляв з Олефіренком? Дізнався, чого він відмовився прийняти присягу?
Юрко розповів про Славкове горе:
— Не зміг він про все розповісти…
— І справді, страшно, — погодився Іван. — Батько — поліцай і зрадник!
Юрко прийшов додому, сів вечеряти, а перед очима стояли круті схили Заячої гори, широка ґрунтова дорога, а на ній ворожий обоз, колони автомашин. Боязко Юрку йти і засаду, але й не піти не можна — він же дав клятву до кінця боротися з окупантами. Треба пересилити свій страх. Незабаром вони зберуться на схилах Заячої гори і дадуть бій фашистам.
Розділ п'ятнадцятий ПІДПОЛКОВНИК МАКАРОВ
Уже під вечір до Берегових прибіг захеканий Щупак. Староста зайшов у хату, гукнув із порога матері:
— Став, Маріє, могорич, бо приніс документи вашій біженці. Тут такі документи, що тільки пальчики оближеш. Все честь-честю. Клич біженку! Мушу розказати, як вона тепер повинна поводитися. Хай і дівонька прийде, послухає. Смаленим дуже запахло. І не запахло, а засмерділо.
Мати запросила Щупака до столу, поставила на стіл пляшку горілки, настояної на червоному перці, внесла з льоху огірків, дістала з печі смаженої риби, подякувала:
— Спасибі вам, Юхиме Мартиновичу, за вашу добрість і за ласку! Добра ви людина! І подумати страшно, що б ми робили, якби не ви…
Староста зняв смушеву шапку, перехрестився, важко сів за стіл, простягнувши довгі ноги в жирно наваксоване чоботях-витяжках.
— Мусив до вас бігти проти ночі,— забідкався він, — бо починає котити на вас бочку Олефіренко. Завтра задумав прийти перевіряти документи біженців. Тепер він велике цабе! Заступник начальника поліції Ситарчука. І на вас, кажу, гнівом дише, зубами клацає, як той вовкулака.
— Чого це він так розходився? — сполошено запитала мати.
— Про лосиху не може забути. — Староста налив чарку горілки, підняв її, подивився на світло, сказав: — Будьмо здорові! — Випив, узяв з миски окраєць сала, закусив. — Кажу, про лосиху пам'ятає! Довів його колись твій Василь то суду за браконьєрство, а Олефіренко й запам'ятав, а зараз хоче на вас свій гнів вилити. І чого твій чоловік сунув свого носа в чужі справи? Старайся не старайся, а воно однак все прахом піде! Живи одним днем, думай про себе нікому не клади пальця в рота. Покладеш — відхалекають.
— Таким уже народився Василь, — скрушно похитала головою мати, — більше про громаду думав, ніж про себе. І Олефіренка, ризикуючи життям, з-під криги витягнув.
— На свою голову! — плямкнув масними губами Щупак. — Клич, Маріє, своїх біженців.
Мати покликала Галину Іванівну та Лесю, запросила до столу, сказала вдячно:
— Приніс вам Юхим Мартинович документи, тепер можна спокійно жити-поживати, бо без них усім нам погибель!
— За це діло годиться випити, — перебив матір Щупак, — змочити, щоб документи не загубилися! Староста налив усім чарки, озвався недбало:
— Будьмо, — і швидко перехилив горілку.
Щупак вибрав з миски найбільшу рибину, поклав її на свою тарілку, покуштував, похвалив:
— Смачна рибка!
Розстебнув синю засмальцьовану чумарку, дістав з кишені потертий паспорт, розгорнув його, поклав на стіл, зупинив погляд па Галині Іванівні.
— Тепер ви, добродійко, — значуще почав він, — повинні на все життя запам'ятати, що ніяка ви не Вострикова, не Кострикова, а Павлюк Галина Денисівна. Ваш чоловік Павлюк Никифор Петрович зараз перебуває на засланні, будує Біломорський канал, хай йому там легко гикнеться.
Староста перегорнув листочки паспорта, знайшов сіруватий папірець, показав на нього прокуреною пучкою:
— Отут написано, чого він там опинився. І вам, добродійко, — повчав староста Галину Іванівну, — треба знати, чого, по якій причині ваш чоловік залетів на Соловки. Забрали його більшовики, судили, бо він служив сотником у отамана Петлюри. І служив він у славному полуботківськом полку. До війни ви жили у місті Проскурові, на вулиці 3еленій, в будинку з червоними віконницями. У будинок влучила бомба, довелось вам переїздити до сестри в Харків. У дорозі захворіли і змушені були залишитися в селі. Далі їхати нікуди, бо в Харкові більшовики. Як візьме німець Харків, — продовжував повчати Щупак, — то ви й поїдете собі далі. І бережіть довідку, вона зараз вам дуже знадобиться. Видана вона Проскурівським НКВС 10 серпня 1937 року дружині колишнього сотника Никифора Павлюка.
— Спасибі вам, Юхиме Мартиновичу, золоте серце маєте, — мати підсунула до Щупака сулійку з горілкою, смажену рибу, припросила: — Випийте ще чарку та закусіть!
— Правду кажеш, Маріє,— зареготав староста. — Золоте маю серце! Мабуть, тому я все життя і пнуся до золота як той соняшник до сонця. Люблю золото! І моє золоте серце — до нього завжди прагне.
Від випитої горілки Щупак почервонів, став ще балакучішим.
— Нате вам, добродійко, паспорт, — подав він документи Галині Іванівні,— і довідку. І вивчіть свій родовід. Хай і ваша дочка вивчить, — кивнув він на Лесю, — бо тут ніяких похибок бути не може. Досить вам десь спіткнутися, бовкнути зайве — всім буде гаплик! Зразу опинитеся в гестапо. А там розмова коротка, садять у машину і везуть в протитанковий рів! І її з дітьми потягнете, — показав пучкою на матір, — а в неї свої діти! І їй жити хочеться, бо кому треба передчасно лізти в могилу? А тут кого тільки можна «запрошують» переселятися на той світ. Отут і думайте, добрі люди!
Староста знову налив чарку горілки, випив, задоволено покрутив рудою головою:
— Добра, клята горілка! Як вип'єш — до самих п'ят стрельне! І памороки забиває. Після чарки й думається легше, не так жижки від страху тремтять. А зараз добре треба мізкувати, вигинатися на всі боки, щоб, бува, хвоста не прищемило або й голову не прихопило.
Щупак дістав з кишені картату хустку, витер нею спітніле обличчя:
— Тепер недовго й голову потеряти, дуже німець укаселився в наше село, вчепився, як воша в кожуха.
У хаті мовчали, уважно слухали старосту.
— Недавно прийшло розпорядження з гебіту, — похвалився він, — наше село оголошується місцевістю посиленого режиму.
Захмелілий староста надав своєму обличчю поважного виразу, підняв над головою вказівний палець, повторив:
— Місцевість посиленого режиму! А що воно означає? Є наказ зразу брати на облік усіх комуністів, комсомольців, активістів, співчуваючих Радянській владі, всіх немісцевих жителів і їх родини. Є ще наказ зразу розстрілювати євреїв. Нищити без суда та слідства. Євреїв оголошено нижчою расою, ворогами великої Німеччини.
Староста вперся поглядом своїх посоловілих очей в Галину Іванівну:
— Чого я про це згадав? Хоча ви й маєте, добродійко, добрі документи, а все одно — небезпека. Краще вам, поки можливість, зібрати ваші манатки і помандрувати в інше село, пошукати нового пристанища. Поки, звісно, не горить, бо зараз ще тільки димок пробивається, дає про себе знати. А завтра буде пізно. Що буде, як німець почне шерстити всіх підозрілих? Можуть і вас у концтабір з дітьми на перевірку запроторити.
— Ну куди вони підуть, Юхиме Мартиновичу? — втрутилася мати. — Ви вже стільки нам добра зробили, то не виганяйте наших біженців із села. Хай собі живуть. Хату нам не пересидять, а куди їм іти проти зими, де шукати притулку? Нема ж у них ні рідного, ні близького — біженці!
— Легко тобі, Маріє, казати, — незадоволено озвався Щупак, — а як мені бути? Думаєш, я не ходжу під богом? Дізнається німець про ваших біженців, зразу раба божого Щупака на цугундер! А воно мені треба?
— Підсобіть нам, Юхиме Мартиновичу, — попросила мати, — а ми вже вам за все віддячимо, у боргу не залишимося.
— Так то воно так, — зітхнув Щупак, — а тільки з біженцями діло дуже серйозне.
Староста поклав собі на тарілку риби, знизав плечима:
— Хоч убий мене, Маріє, ніяк я не можу збагнути твою натуру. Чого ти так розпинаєшся за своїх біженців? Отакий перстень віддала! Мені аж мулько буває на душі. Ми свої люди, а перстень поцупив, не втримався — самі руки до нього прилипли.
— Що той перстень, — байдуже махнула рукою мати. — Каблучка — діло наживне.
— Звісно, наживне, — погодився Щупак, — тільки яка тобі вигода від твоїх біженців? Перстень ти віддала, а що матимеш взамін? Дірочку від бублика? Чи, може, ти ведеш якусь таємну комерцію? — Староста вже вкотре знизав плечима: — Чи, може, оця жіночка, — уп'явся він поглядом в Галину Іванівну, — дружина якогось великого начальника? І ти вирішила її порятувати? Так даремно сподіваєшся! Нема вороття більшовикам! То навіщо ти тримаєш цих людей?
— Я ж вам уже казала, Мартине Юхимовичу, — пояснила мати, — звикла до них. І жаль мені їх пускати напризволяще…
— Не вжалієш батька в наймах, — кинув Щупак, — і всіх нужденних не обігрієш! Не стане в тебе духу! Ти ж не сонце, щоб усіх обігрівати!
— Хіба ж усім допоможеш? — зітхнула мати. — Та кому можна — мусиш допомагати! Отак я й роблю, як думаю.
— А вигода тобі яка? — допитувався староста.
— Вигода? — перепитала мати. — І вигода може бути. — Марія Федорівна лагідно поглянула на Лесю. — Он дівонька в наших біженців підростає, гарна, як та ясочка, а в мене Юрко росте — парубок нівроку! Може, мені Леся й невісткою буде! Я ж уже вам про це казала — і знову нагадую. Мені кращої невістки й не треба!
— Ти мені, Маріє, баки невісткою не забивай, — сердито покрутив головою Щупак. — Чи, може, ти мене за дурня маєш? Коли ще твоя невістка на порі стане, і коли твій Юрко надумає женитися?
— Діти швидко ростуть, — відповіла Марія Федорівна. — Ще два-три роки — і до Лесі можна сватів засилати.
— Даремно сподіваєшся, — недовірливо дивився на дівчину Щупак. — підросте Леся та й вискочить за іншого, а твій Юрко тільки губами плямкне! Дівчата — вони такі!
Староста говорив і краєм ока спостерігав за Лесею, пильнував, як вона поставиться до його слів. Дівчина почервоніла, сердито зиркнула на Щупака. їй набридли Щупакові мудрування, вона намагалася терпляче його слухати, не показувати своєї відрази, а почувши останні слова, не втерпіла, кинула сердито:
— І неправда! Нікуди я не буду вискакувати! Даремно так думаєте!
Леся встала з-за столу і вибігла з хати. Староста здивовано дивився їй вслід.
— З характером дівчина, — озвався з повагою, — і гарна, як намальована! Хай уже, Маріє, лишаються твої біженці в селі! Що буде, те й буде! Тільки про нашу угоду, добродійко, — звернувся Щупак до Галини Іванівни, — нікому ні слова, жодній людині не промовтеся про пашпорт та довідку! На віки вічні забудьте, що ви Вострикова! Забудьте і ніколи не згадуйте! Так краще буде!
Охмелілий староста підвівся з-за столу, проспівав тонким голосом: «Час, додому час!», докірливо сказав Марії Федорівні:
— Ніколи не став, Маріє, на стіл багато горілки. Пів-літри — і вистачить, а ти сулійку прителющила. Ніяк не можу стриматися, тільки тоді й заспокоююся, як все споживу до останньої краплини. Ну, бувайте здорові, живіть не журіться і пам'ятайте мою науку.
Староста, похитуючись, вийшов на подвір'я, постояв трохи на ґанку, протверезів і пішов додому.
— Спасибі вам, Маріє Федорівно, — зворушено промовила Галина Іванівна, розглядаючи паспорт. — Ми вам зобов'язані життям!..
— Треба триматися, — відповіла Марія Федорівна. — Тільки боюся, що це лише початок лихоліття. Страшно стає жити в нашому селі.
Юрко в цей час пішов на берег Прип'яті, щоб побути на самоті, обміркувати несподіване становище. Всівся на окоренку старої верби, закинув вудку і задивився у воду. Йому знову й знову уявлялася картина майбутнього бою. Як наяву поставали круті схили Заячої гори, дорога, з обох боків оточена високими тополями. Повзе по дорозі ворожий обоз, і несподівано в нього летять гранати, а потім б'є кулемет, ляскотять гвинтівочні постріли. Після короткої сутички підпільна група відходить таємними стежками за мінне поле. Усе гаразд.
І все ж Юрко відчував якусь непевність, навіть незрозумілий якийсь, незбагненний острах. А що буде, як фашисти спалять село, перестріляють його жителів, як недавно зрівняли з землею сусідню Лебедівку? Ні, тут треба з кимось порадитись…
Не витерпів Юрко, вранці зайшов до підполковника Макарова. Побачивши хлопця, він зрадів, підвівся з ліжка, пішов назустріч:
— Добре, що зайшов, бо так мені набридло сидіти в закутку, що хоч вовком вий! Що нового, як там під Києвом?
— Стоїть Київ! І Ленінград, і Москва! А німці сунуть через село і, здається, нема їм ні кінця ні краю.
— На все свій час, — суворо промовив Макаров. — Буде фашистам і край, і кінець. Сьогодні вони сунуть на схід, завтра поповзуть на захід. І не будемо впадати в розпач!
— Правду кажете, Олександре Івановичу, — підтвердив Юрко, — позавчора я чув біля переправи розмову двох есесівців, бідкалися, що під Києвом поліг майже весь їхній полк, залишилося їх менше батальйону. Скоро й ми дамо бій фашистам, закидаємо їх гранатами, — і хай знають. Наша підпільна група вже прийняла рішення.
Підполковник спохмурнів.
— Розкажи мені все, що ви там надумали. І нічого не приховуй. Зі мною можеш бути відвертим.
Юрко розповів, як ходили в ліс, як перенесли в бліндаж зброю, як ховали загиблих. Коли переказував зміст листа, ледве не заплакав.
Макаров поклав руку на плече, заспокоїв:
— Тримайся, Юрку, нічого не вдієш — війна!
— Яка ж це війна, — заперечив Юрко, — коли фашисти поранених постріляли, погнали їх в глинище — і всіх з автоматів… І дівчат убили! Вивезли на берег Прип'яті, поставили під вербами… Комендант Штарк зігнав людей на майдан, назвав нас рабами…
— Так це, Юрку, не проста війна, — суворо проказав Макаров, — а війна з фашистами! Це, хлопче, війна на знищення. Так її називають гітлерівці! Вони вирішили захопити нашу землю, а наш народ — знищити! І ми піднялися на Вітчизняну війну, стали на захист своєї Вітчизни! І не будемо хникати. Тепер розповідай, як ви думаєте давати бій гітлерівцям.
Юрко докладно розповів, як вони вирішили влаштувати засаду на схилах Заячої гори. Підполковник вислухав, сказав занепокоєно:
— Оце так вигадали! Принеси мою планшетку.
Юрко побіг у повітку, поліз на горище, дістав з-під дошки сховану планшетку підполковника. Макаров розгорнув карту, довго розглядав її, робив олівцем якісь позначки.
— Це не бойова операція, — сердито проказав він, — а справжнє самогубство! І не тільки вашої підпільної групи, а всього села! І дурне, безглузде самогубство! Ні — злочинне!..
Юрко мовчки дивився на схвильованого і розгніваного Макарова.
— Глянь сюди, — полковник провів по карті олівцем, — це Прип'ять. Синій квадратик — ваше село. Чорна смужка — дорога на Овруч! Проходить вона під Заячою горою. Тільки тут не одна дорога, а дві!
— Там не дорога, — підправив Юрко Макарова, — а просіка! І яке це має значення, одна там дорога чи дві?
— Має! І важливе, — перебив Юрка підполковник. — Ці дороги обтікають гору з обох боків, беруть її в своєрідні лещата. По дорозі, чи як ти її називаєш, просіці, фашисти на мотоциклах або на бронетранспортерах у перші ж хвилини бою відріжуть вам шлях до відступу. Скосять вас автоматним та кулеметним вогнем. Зараз же приведи до мене цього свого командира!
Юрко, не гаючи часу, пішов до Гончара. Той був дома, сидів на низенькому стільчику, латав чоботи.
— Не тримається моя взуванка, — поскаржився він, — одну дірку залатаєш, а поряд нова з'являється! І підошва відпала. Не міг сьогодні й на роботу вийти. Довелося поліцаям дати півлітра.
— І добре, що дома лишився!
— А що?
— Тебе хоче бачити одна людина.
— Яка людина? — насторожився Іван.
— Підполковник, начальник переправи, — тихо відповів Юрко, — сказав, що ти йому дуже потрібний.
Іван замкнув хату і вийшов з Юрком на вулицю. Сільські хлопці знали начальника переправи, знали, як він підірвав в останню хвилину понтонний міст і потопив у Прип'яті ворожі танки, але де він дівся, не знав ніхто. Макаров потис руку Гончару.
— Пам'ятаєш, — нагадав він розмову в штабі майора Вороніна, — як ти хотів лишитися в саперному батальйоні? Хвалив тебе майор, казав, що ти природжений мінер. Маю до тебе важливу розмову. І не одну. Почнемо по порядку.
Макаров сів за стіл, запросив хлопців.
— Ваш бій з фашистами доведеться відмінити!
— Чому? — почервонів Іван і кинув сердитий погляд на Юрка.
— Зараз поясню, — Макаров підсунув карту до Гончара. — Ви йдете на видиму смерть, і ніхто з вас не вціліє. Село теж буде спалене!
— Неправда! — заперечив Гончар. — Ми встигнемо відійти, і до села від Заячої гори п'ять кілометрів. При чому тут село?
— Нікуди ви, хлопці, не відійдете, — впевнено, як про якусь очевидну, незаперечну річ, сказав Макаров, — і до села від Заячої гори не п'ять кілометрів, а лише три! Але не будемо сперечатися. Давайте поглянемо на карту. Тоді все буде зрозуміло…
Іван невдоволено сопів, відсунувся подалі від Юрка, схилився над картою.
— Я вже говорив Юркові,— далі переконував Гончара Макаров, — і повторю ще раз. Поблизу Заячої гори дві доги: ґрунтова, по ній іде вороже військо, та лісова. Дороги паралельні…
— Ну й що, як паралельні? — недбало кинув Гончар. — Нам потрібна одна дорога, ґрунтова. На ній фашисти! От ми їх і обстріляємо!
— А вони вас оточать, — у тон Іванові відповів підполковник, — поставлять на просіці свій бронетранспортер і ніхто з вас не зможе перетнути просіку! Ви загинете!
— Не загинемо! — вперто стояв на своєму Іван. — Відійдемо! Не відійдемо — прорвемося! Підірвемо бронетранспортер гранатами.
— До речі, про гранати. — Макаров провів олівцем по карті.— Оце схили Заячої гори. Ви влаштовуєте засаду на верхніх схилах. Так легше буде відходити. Але ніяка граната звідси не долетить до фашистів. Надто далека відстань. Від вашої позиції до дороги сто метрів. Ніякий, навіть найкращий боєць не зуміє на таку відстань кинути гранату.
— Обстріляємо фашистів з кулемета, — не так уже впевнено озвався Іван.
— А наслідки?
— Там буде видно…
— Уже видно. — Макаров показав на зелену пляму: — Ніякої шкоди твій кулемет гітлерівцям не заподіє.
— Чому?
— Перш ніж вступити в бій з ворогом, — спокійно пояснив той, — необхідно пройти відповідну підготовку. Треба хоча б навчитися стріляти, не кажу вже про вміння вести себе в бою.
— Ми ненавидимо фашистів! — твердо проказав Гончар.
— Хлопчики ви мої,— лагідно промовив Макаров, — дорогі мої хлопчики! Однієї ненависті мало! Треба діяти обережно, розумно. Ваше життя потрібне Батьківщині, потрібне життя кожної нашої людини.
— А воювати за нас хтось буде? — Іван войовничо натягнув кашкет на очі.— Виходить, сиди, мовчи і дивися, як на нашій землі господарює фашист, як він мордує наших людей. І ти його не чіпай, бо він гніватися буде. Одного фашиста вб'єш — і вже легше буде.
— Кому?
— Нашій армії, а кому ж… А так що виходить, сиди і чекай, поки німці Москву візьмуть?..
Підполковник підвівся з-за столу, вибачився:
— Приляжу трохи, серце почало заходитися…
Макаров випив ліки, полежав трохи з заплющеними очима.
— Слухай, Іване, — довірливо заговорив він знову. — Хочу дати тобі слушну пораду. Я військова людина, є в мене певний досвід. І тут мені можна вірити. Майор Воронін чудовий мінер, великий знавець цієї справи, він хвалив тебе, хотів узяти в батальйон. То навіщо ж тобі даремно ризикувати життям, коли ти можеш завдавати фашистам дошкульних ударів?
Гончар з нерозумінням дивився на Макарова. Той поволі підвівся з ліжка, підсунув до себе карту.
— У вас є міни. На чималій відстані від Прип'яті і Жовтневого — великий лісовий масив, Балабанове урочище.
— Знаю, — Гончар теж заглянув у карту.
— Отут би, — порадив Макаров, — поставити кілька мін. Розумієш? І до найближчого села двадцять кілометрів. Тут же недалеко залізниця, ідуть по ній ешелони до фронту. От і вивести б її з ладу хоча б на два-три тижні.
— Ідея, — загорівся Гончар. — На залізниці ще кращий може бути фейерверк. Зроблю! Нема тут чого довго думати!
— А ти думай, — ніби вголос розмірковував Макаров. — У селі живуть наші люди, є тут підпільники. Вони допомагають партизанам, постачають їм зброю, продукти, медикаменти. От і ви приховали зброю, передасте її партизанам, а вони краще за вас зуміють нею скористатись. А ви постарайтеся ще раз прочесати ліси, щоб не пропав жоден патрон. Роздобудьте радіоприймач, слухайте Москву, сповіщайте людям правду. Тільки знову ж обережно. Не залишайте після себе ніяких слідів. Треба дожити до перемоги. Виженемо фашиста, вчитись будете, працювати підете!.. А зараз давайте разом думати. Повідомимо про вас партизанів.
— О, нам би об'єднатися з ними, — вихопився Іван.
— Поки що у вас і так вистачить роботи. Ось ти знаєш, де бліндаж штабу полку на березі Льольчиного озера?
— Знаю, товаришу командир!
— Під час відступу поряд з бліндажем було закопано багато протитанкових мін. Місцевість навколо теж замінована. Якби зробити там прохід до бліндажа… Можеш братися за цю справу, але не забувай, що мінер помиляється раз у житті.
— Знаю, — спокійно проказав Гончар. — Постараюся!
— Оце, Іване, й буде твоєю справжньою боротьбою!
— Так точно, товаришу командир, — зблиснув Гончар очима, — дійшло!
— Бажаю тобі успіху, товаришу, — Макаров потис Іванові руку, — та не спіши, обмірковуй кожну деталь.
Хлопці вийшли з хатини, зупинилися на високому березі Прип'яті.
— Давно у вас підполковник?
— Давно, скоро місяць.
— Як він до вас потрапив?
— У човні його привіз, пораненого підібрав на переправі.
— Чому ж ти зразу не розповів мені про свої сумніви, а побіг до підполковника? Злякався?
— Трохи. І не був певен, що діємо так, як треба.
— Мусив би мені сказати…
— А ти й досі думаєш, Іване, що варто було закидати німців гранатами з схилів Заячої гори?
— Не знаю. Може, й варто, — відповів Гончар. — Якщо б і полягли в бою, то не безславно… Тільки й Макаров правду каже, не варто по-дурному сунути голову в зашморг. Краще фашистське кодло мінами поскубти — більше користі буде. Хочеш, навчу тебе міни ставити.
— Звичайно, хочу.
— Виберемо час, підемо на Льольчине озеро, там повно мін. Навчу, як їх знешкоджувати.
Гончар довірливо поплескав Юрка по плечу:
— Молодець, що підполковника порятував, а тепер він вас, вважай, із пекельного кільця вихопив. Тільки міг же і мені сказати…
— Ні, не міг я нічого говорити без його дозволу. Це було б нечесно.
— А він дозволив?
— Так я тобі ж говорив. Сказав привести — я й привів. Далі. Кому я розповів про засаду? Підполковникові Червової Армії. Чи правильно зробив? Правильно. Тепер я й сам бачу, що кидати гранати із Заячої гори — страшне безглуздя.
— Що ж ми тепер своїм скажемо?
— Так і скажемо, що операція була необдуманою.
Іван збентежено пошкрябав потилицю:
— Правду кажуть, що на помилках учаться! От і ми вчимося. Для мене це буде наука на усе життя!
У середу біля Княжого дуба зібралися юні підпільники. Прийшли всі. Звідси мали піти в бліндаж, узяти там зброю і рушити до Заячої гори. Андрій Ремез та Максим Коломієць уже були з німецькими автоматами. Вони з гордістю показували їх хлопцям, розповідали, як треба користуватися цією зброєю. Люда і Надя принесли санітарні сумки з бинтами та йодом.
Гончар оглянув товаришів, сказав схвильовано:
— Всім, хто з'явився на проведення бойової операції — оголошую подяку. У нашій групі не виявилося жодного боягуза.
— І не виявиться! — озвався Андрій Ремез. — Дамо бій фашистам!
— Бій відміняється, — несподівано оголосив Гончар. — Зараз усім наказую розійтися по домівках і чекати дальших розпоряджень. Андрію і Максиме, сховайте автомати в лісі. Пізніше перенесемо їх в штабний бліндаж.
Підпільники мовчали. Ніхто не сподівався такого наказу.
— Чому відміняється бій? — запитав Максим Коломієць. — Самі вирішили, а тепер у кущі! Хто скасував наказ?
— Старші товариші,— пояснив Іван, — бо наша операція була непродумана, вона, одним словом, кульгала на обидві йоги. От нас і підправили.
Юрко з Володею попрощалися з товаришами і пішли додому. Вирішили повертатися додому Шенгеріївою вулицею, хлопцям кортіло поглянути на палац, хоча б краєчком ока подивитися, що там зараз діється. Вабили їх старі каменоломні, підземелля.
— Може, зазирнемо в квадратну, — запропонував Володя, — поглянемо на нашу здобич. Взяти хоча б по банці м'ясних консервів, набридло на одній олії сидіти. І сьогодні борщ, і завтра борщ!..
— Не знаю, чи варто, — нерішуче протяг Юрко.
— Чого ти такий обережний та нерішучий? Усе чогось остерігаєшся та чогось боїшся. Хто нас впіймає в тому підземеллі? Ніхто.
— А м'ясні консерви? — нагадав Юрко.
— Скажемо, знайшли на галявині, там, де відпочивали німці. Тягне мене в підземелля, — заводився Вовка, — ніби магнітом! Що не роблю, а про підземелля думаю! Таке чудо є в нашому селі, а про нього ніхто, вважай, не знає. Хлопці й не підозрюють про існування підземелля, про всі ті скарби, які в ньому зберігаються. Ходімо, побудемо там з годинку, підвечеряємо — і додому!
— А ліхтар де візьмемо? — заперечив Юрко. — Очима в підземеллі світити не будеш!
— Прихопив я ліхтарик, — Володя дістав з кишені блискучий ліхтарик з круглою випуклою лінзою, — карбідний! Світить, як той прожектор. Виміняв за ятір у Павла Семеняки.
Хлопці поволі наближалися до воріт, що вели на подвір'я палацу. За останні дні тут відбулося багато всіляких змін. Важкі чавунні ворота були наглухо зачинені. Біля них з'явилася простора гостроверха смугаста будка з невеличким віконцем. Біля неї стовбичив есесівець з автоматом. Він підозріло оглянув хлопців, потім дістав сигарету, запалив її і розмірено закрокував перед воротами. Перед ворітьми височів чималий щит, на якому великими літерами було написано оголошення німецькою та українською мовами. «Увага! — повідомляв напис. — Вхід на територію парку та на подвір'я палацу суворо забороняється! Кожен, хто пройде на територію, відмежовану колючим дротом, вважатиметься бандитом і буде розстріляний на місці! У приміщенні палацу розмістилась інфекційна лікарня для хворих офіцерів вермахту».
Володя уважно прочитав оголошення, запитав:
— Про який колючий дріт там написано?
I тільки зараз хлопці помітили, що над високим кам'яним муром піднялося кілька рядів колючого дроту. І тепер палац нагадував мовчазну, страхітливу в'язницю.
— Брешуть фашисти, — засумнівався Володя, — нема тут ніякої інфекційної лікарні.
— Чому так вважаєш?
— А навіщо вони наперли в палац стільки зброї,— притишено відповів Володя, — ти ж сам бачив, скільки там автоматів, гранат, патронів. Пішли краще в підземелля, а там буде видно!
Хлопці хотіли завернути на Матяшівку, та в цей час побачили в кінці вулиці великий гурт людей. Він повільно наближався до палацу. Фашисти гнали колону полонених. Вулицею йшли поранені, знесилені червоноармійці. Закривавлені, засохлі бинти поприкипали до зранених тіл. Обличчя худі, виснажені. Полонені ледве переставляли ноги, підтримували один одного, щоб не впасти. Колона поволі наближалася до воріт палацу. Юрко напружено приглядався до кожного червоноармійця, з жахом думаючи, що побачить серед них свого батька. Нема нічого страшнішого, як фашистський полон! Особливо важко пораненим. Не може йти людина — вбивають на місці. За колоною бігли діти, жінки, підлітки, кидали полоненим шматки хліба, качани сирої кукурудзи, варену картоплю. Німці відганяли всіх, хто наближався до полонених, били прикладами. Рудий, весь ніби жаром обсипаний німець підняв автомат і пройшовся довгою чергою над головами зляканих жінок. А вони трошки відстали, а тоді знову бігли, простягали шматки хліба, приглядалися до полонених, шукали серед них своїх чоловіків, синів, братів. Стара Соломониха, в якої на фронті було п'ятеро внуків, вийшла на вулицю з глечиком сметани, простягла його полоненим, припрошувала:
— Беріть, рідненькі мої, беріть, діточки, сметану! Випийте, щоб у вас сили прибавилося!
До бабусі підбіг здоровенний фашист, вихопив з її рук глечик, понюхав, перехилив і швидко випив сметану.
— Карош сметана! — вигукнув задоволено. І тут він розмахнувся глечиком і з реготом вдарив ним пораненого в голову червоноармійця.
Бабуся стояла ні жива ні мертва, мовчки дивилася вслід колоні.
Один полонений спіткнувся і впав, намагався звестися на ноги, та не міг. До нього на виручку кинувся високий червоноармієць. Почав піднімати і теж упав на землю. До них підійшов есесівець, підняв автомат і випустив чергу в полонених. Ті залишились лежати на дорозі, а фашист догнав колону, люто закричав:
— Шнель! Шнель!
Люди стояли як занімілі, потім зрушили з місця, кинулися до побитих. Під ними поволі розпливались по землі червоні калюжки крові…
Пролунала команда — колона зупинилася. Есесівець нарукавною пов'язкою, на якій чорніла кривуляста свастика, наказав вишикувати полонених в одну шеренгу. Він підходив до кожного з них, уважно оглядав червоноармійців і багатьом наказував виходити на узбіччя й ставати під мур. Нарешті полонених поділили на дві групи. Одна стояла під муром, друга лишилася на дорозі. Поволі розчинилися чавунні ворота. Знову пролунала команда, і есесівці почали заганяти полонених, тих, що стояли під муром, На подвір'я палацу.
Жінки підбігли до тих, що лишилися на вулиці, похапцем віддавали їжу. Конвоїри байдуже спостерігали за жінками та дітьми, не відганяли їх.
Та ось довготелесий есесівець знову дав команду і знесилених полонених погнали за село. На дорогу впало кілька поранених полонених. До них підходили есесівці, пристрілювали і спокійно йшли далі.
Колона наблизилася до хлопців, порівнялася. На землю знову упав поранений червоноармієць. До нього поволі наближався рудий есесівець в гостроверхій пілотці.
Не тямлячись, Володя зірвався з місця, підбіг до лежачого полоненого, обхопив його за шию, закричав:
— Не вбивайте! Це мій тато!
Німець наблизився до Володі, ударив чоботом, відкинув його від пораненого і підняв автомат.
— Гер офіцер, — звернувся до есесівця Юрко, — не вбивайте тата мого товариша! Він шанує німців і їхній порядок. Запевняю вас!..
Солдат здивовано глипнув на Юрка:
— Ти хто? Звідки знаєш німецьку мову?
— Я місцевий німець, — пояснив Юрко, — мій прадід приїхав з Пруссії, будував цей палац і залишився на Україні.
Солдат посміхнувся до Юрка і сказав:
— Хай той йолоп, — німець кивнув на Володю, який ледве зводився на ноги, — забирає свого батька і котиться подалі! Всім полоненим зараз буде капут! Вони каліки! Наказано всіх розстріляти!
Жінки звели полоненого на ноги, підхопили під руки, завели у двір до Соломонихи.
Хлопці поволі, як сліпі, побрели вулицею. Юрко співчутливо запитав Володю:
— Дуже тебе фашист ударив?
— Дух перехопило і в очах потемніло. Хочу стати на ноги і не можу! Земля ходором ходить. Чобіт у фашиста важкий, кований, таким і вбити можна. А що ти йому казав?
— Підтвердив, що то твій тато, що ти шануєш німців і їхні порядки…
— Щоб вони і їхні порядки, — вибухнув нестримним гнівом Володя, — горіли пекельним полум'ям! Бандити вони, справжні кати! І порядки їхні — катівські!
На глинищах в цей час стрекотіли безладні автоматні черги. Володя спинився, застиг:
— Стріляють!..
— Поранених розстрілюють, — ледь чутно прошепотів Юрко, — есесівець сказав, що вони каліки і їх всіх…
Юрко далі не міг говорити, він опустив очі, ніби відчував себе в чомусь винним.
Фашисти, вважай, на його очах постріляли поранених червоноармійців, а він ще й базікав з есесівцем, видавав себе за фольксдойча… Гидко, ганебно!
Володя, ніби почув Юркові думки, сказав як поклявся:
— За все помстимося фашистам! І на коліна не станемо! Ніколи!…
Прийшовши додому, Юрко зразу навідався до підполковника.
— Операцію відмінили. Спасибі вам, Олександре Івановичу- Це вже ви порятували нас, а може, й село від розправи.
— Добре те, що добре кінчається! — зауважив Макаров, — Надалі думайте, нічого не робіть поспіхом. Від помилок ніхто не застрахований. І все ж треба уникати непоправних дурниць.
Підполковник уважно поглянув на Юрка, на його поблідле, вимучене обличчя, запитав стривожено:
— Знову щось трапилося?
Хлопець з дрижанням у голосі переповів про розправу над пораненими червоноармійцями, а під кінець, стиснувши зуби він схлипнув.
Макаров мовчки вислухав Юрка, і його блакитні очі пройнялися глибоким сумом, обличчя ніби закам'яніло.
— З фашистами може бути лише одна розмова, — нещадна відплата за нечувані злочинства!.. Пора мені в партизани!..
— Візьміть і мене, Олександре Івановичу!.. — благально промовив Юрко. — Я не можу всього бачити, я хочу стріляти в них, карати за вбивства…
Підполковник заперечливо похитав головою:
— Ні, Юрку, ти ще залишишся дома. Не мені тут вирішувати твою долю. Почекай ще, потерпи. Я тебе, Юро, люблю, як сина, скрізь тебе підтримаю. Але кожен з нас повинен діяти не так, як йому хочеться, а як вимагають інтереси справи. Я — військова людина, моє місце там, серед бійців! А в тебе, Юро, інше завдання, як я розумію, мусиш лишатися в селі, допомагатимеш підпільникам, партизанській розвідці. І ти до кінця мусиш виконати свій обов'язок. Ти бачив, як билися бійці на переправі?
— Бачив!
— Вони стояли на смерть!.. Любов до своєї землі, до свого народу давала їм сили. Ось і ти приволік мене непритомного. Доглянули, не злякалися, що вас можуть через мене розстріляти. А скільки в нас таких безстрашних і мужніх людей! Он Оксана Василівна, ти думаєш, вона одного мене на ноги поставила?.. Скоро я піду від вас. А ти документи загиблих танкістів поклади в пляшку, заткни пробкою і закопай. А коли повернуться наші, передаси. Пам'ятай, що це дуже цінні документи. Місце, де їх закопаєш покажи Оксані Василівні, хай і вона про них знає, і Гонча! Треба зробити все, щоб той лист потрапив до свого адресата…
Наступного дня, пізно ввечері, годин через дві після того, як біля поліції тричі голосно бемкнула сталева рейка проголошуючи настання комендантської години, прийшла Оксана Василівна. Вона оглянула, обслухала Макарова.
— З другим вас народженням, товаришу підполковник, сьогодні виписую вас в діючу армію!
До хати зайшла Галина Іванівна, за нею несміливо переступила поріг Леся. Усі гуртом вечеряли.
— Спасибі вам, дорогі мої рятівники, за все! — зворушено мовив Макаров. — Я ніколи не забуду вашого добра, ласки, саможертовності! А тепер дозвольте попрощатися з вами, як з рідними!..
Олександр Іванович усіх по черзі обняв, поцілував, а тоді ще вклонився від порога і пішов з Оксаною Василівною.
Розділ шістнадцятий НЕСПОДІВАНА РОЗМОВА
Уранці, зразу по комендантській годині, до Берегових прийшла тітка Варка, посильна із старостату, привіталася і тут же стривожено сказала:
— Тільки що подзвонили з комендатури, викликає вас, Маріє Федорівно, комендант Штарк. Наказано вам бути разом з паном старостою на прийомі в коменданта рівно о дванадцятій годині.
Мати розставляла на столі тарілки для сніданку, і вони зрадливо затремтіли в її руках, хоча вона й намагалася не показувати свій неспокій. Посильна все ще стояла біля порогу, ніяково переступала з ноги на ногу. Ви вже вибачайте, — збентежено мовила вона, — що довелося прийти до вас з такою звісткою, але що поробиш. Мусиш! Комендант не страшно, — заспокоювала матір тітка Варка а не доведи господи потрапити в жандармерію! Звідти вже нікому нема повороту!
— Чого ж ви стоїте в порозі, Варваро Іванівно, — спохватилася мати, — проходьте, сідайте! І вибачайте, бо оторопіла від новини!
Тітка Варка підійшла до столу, сіла на лаву, озвалась розгнівано:
— Чортова в мене робота! Гасаєш по селу, як навіжена, викликаєш людей в поліцію, старостат, комендатуру! А люди на мене гніваються! Ніби я в чомусь винна!
Тітка Варка до приходу фашистів працювала в ткацько-вишивальній артілі, ходила в передовиках, вважалася кращою ткалею. Чоловік її, Федір, тракторист, пішов добровольцем в армію, хоча в нього й була бронь. І старший син тітки Варки, лейтенант, льотчик-винищувач.
Мати поставила на стіл ще одну тарілку, підсунула її до тітки Варки:
— Сідайте, Іванівно, з нами снідати. Насмажила свіжої риби. Не знаєте, чого це мене викликають в комендатуру? Та ще разом з старостою…
Тітка Варка знизала плечима:
— Не знаю! Зранку ще подзвонили. Узяла трубку, а перекладачка наказала, щоб я передала зразу старості! А Юхим Мартинович і послав мене до вас, попередити. Він за вами заїде через годину. І ви нікуди не відлучайтеся з дому.
Тітка Варка покуштувала риби, подякувала за сніданок, підвелася з-за столу:
— Спасибі вам, що пригостили, гарних линків наловив Юрко.
Посильна підійшла до дверей, нерішуче зупинилася біля них.
— Тут таке діло, — почала вона непевним голосом, — хочу вам, Маріє Федорівно, порадити…
— Кажіть, — глянула на посильну мати.
— Приховайте, що маєте цінніше, бо я вже примітила… Викликають когось в комендатуру або в жандармерію, а поліція зразу — обшук. І тягне все, що під руку потрапить.
Мати байдуже махнула рукою:
— Що вже тут ховати!
— Не кажіть, — заперечила тітка Варка. — Сама чула, тільки ви не видавайте мене, як хвалився в старостаті Скрипаль, ніби у вашого чоловіка було два годинники, і їх би треба було забрати для потреб поліції. А Ситарчук заборонив. Звелів не чіпати вашої родини. І Олефіренко на вас нахвалявся. Той на все село полум'ям дише! Страшне життя настало.
Посильна пішла, а невдовзі до воріт під'їхав староста на кованому возі, запряженому парою ситих коней. Він зайшов до хати, сів на лаву.
— Штарк викликає,— сповістив і він. — А чого? Як не ворушу мізками — нічого не можу придумати! І сюди кидав, і туди прикидав — не можу догадатися. Чи не прочув німець про ваших біженців? Тільки це не Штаркова турбота.
Мати одяглася, накинула на плечі хустину.
— Чого наперед журитися? — озвалась заспокійливо. — Поїдемо і про все дізнаємося.
Староста розгублено хмикнув у прокурені вуса:
— Звісно, дізнаємось, а все одно в п'ятах тенькає. Служиш німцю вірою та правдою, а як їдеш в район, острах бере. Туди їдеш, а назад чи повернешся — не певен. Ніколи не знаєш, яку пісню тобі закукурікає німець. Не такої пісні я чекав від наших визволителів. Думав, хутір повернуть, землю віддадуть, млин. А воно не веселить. Тільки що тепер говорити. Поїхали в гості до коменданта Штарка.
Гнеться Щупак перед комендантом, як та лозина під вітром, а в душі затаїв образу на німця, бо не сподівався почути від нього такі небажані речі. Зустрічав Щупак окупантів, як дорогих і довгожданих друзів, радів приходу німців, торжествував, вигукував:
— Настало й на нашій вулиці свято! Довго довелося чекати — і дочекалися. Прийшли нарешті наші визволителі!
Староста зразу поселився в приміщенні аптеки. Зайняв квартиру аптекаря і прихопив ще п'ять кімнат, в яких зберігали ліки, обслуговували відвідувачів. Нещодавно Щупак поїхав у район і привіз дві підводи меблів — гардероб з дзеркалом, диван, двоє дерев'яних ліжок, троє крісел, оббитих червоним потертим плюшем, круглий стіл, десяток стільців, книжкову шафу, кілька картин, два килими. У великому ящику було акуратно складено посуд: тарілки, блюдця, чашки, ложки та виделки.
Коли дружина старости почала допитуватися, звідки ці речі, він розгнівано тупнув ногою, нагримав розлючено:
— А тобі нащо про те знати?! Давай лад цим речам — і мовчи!
— Як це мовчи? — образилася дружина. — Я ж тобі все-таки жінка, господиня, а не якась там зайда, приблуда! Несеш у хату — то мушу знати, як тобі дісталося це добро, де його взяв!
— Де взяв, — буркнув у відповідь Щупак, — там уже немає! А що? І чого ти на мене таким зизом дивишся? Господарів цих меблів німець популикав, спровадив у протитанковий рів. І вони тепер нічиї. Не я заберу, комусь дістануться. А взяв я по праву! Вони в мене хутір поцупили, а я тепер їх мебльою буду користуватися! То вони в дзеркала видивлялися, а тепер я в них буду зазирати! Настало і на нашій вулиці свято.
Староста часто підходив до гардероба, видивлявся на себе в дзеркало, діставав гребінець, старанно розчісував руде волосся, бороду, вуса, мружився від задоволення.
— От люстро так люстро! — радісно вигукнув він. — Можеш оглядати себе від п'ят до самого тім'я! А наш брат купить дрібне люстерко, затисне його в жмені і визирює свого носа. А що ти там побачиш? Нічого. Тепер же й ми заживемо. І крісла маємо, і дзеркало, і шафу з книжками. Килими на стіни повішу, а поверх — картини! От комендант обіцяв приїхати в гості, а я його в хату стидаюсь запросити. А я не хто-небудь, а староста. І не якийсь там волосний глевак, а німецький службовець. А німці — вони культурні. Порядок люблять. Чула, — доказував Щупак дружині,— як нас німець називає? Руська швайн! Значить, руська свиня. Он воно що. А я теж хочу бути культурним. Привезу на днях піаніну і поставлю. Музика буде! Приїде комендант і побренькає на тій музиці.
Дружина бридливо оглянула меблі, штовхнула ногою стареньке крісло, попередила:
— Ой, дивися, Юхиме, буде тобі музика, буде тобі й бубон за твою зажерливість. Боком нам вилізе ця мебля. Чи, може, ти думаєш, як будеш видивлятися у велике дзеркало, то з свині гусаком станеш?
Староста червонів від гніву, тупав ногами, загрозливо кричав:
— Мовчи, стара! Не гніви мене, не переч мені, бо я за себе не ручуся! Привіз — і ще привезу!
— Навіщо тобі чуже добро? — бідкалася дружина. — І так уже розголос пішов, що привіз Щупак пограбоване добро, позабирав пожитки постріляних. А як наші прийдуть? Що ти тоді скажеш? У якого Сірка очі позичати будеш? І партизани під боком. Он у Вишеньках убили старосту. Він теж хотів німцю догодити, вислужувався! Все нагороди від них чекав. Дочекався! І про синів подумай. У тебе, чоловіче, чотири сини в армії! Як же їм, маючи такого батька, На білому світі жити? І так на нас люди, як на ту чуму дивляться! Тобі вже й прізвисько дали — Чума!
Розмови з дружиною прикро вражали самолюбивого, гонористого Щупака. Правду говорила дружина. Нічого не міг їй заперечити. Тільки й того, що тупав ногами та лаявся. Не так воно все склалося, як бажалося.
Тижнів три тому Щупак одягнув чисту, випрасовану сорочку, чумарку, плисові штани, взув нові чоботи-витяжки, зібрав пожовклі купчі, що свідчили про земельну власність мешканця села Відрадне Юхима Щупака, і поїхав на прийом до коменданта Штарка. Він зайшов у кабінет, шанобливо поклонився, поклав перед німцем свої папери. Штарк здивовано позирав на купчі, поцяцьковані сургучевими та восковими печатками, нерозуміюче знизав плечима.
— Пане комендант, — улесливим, тремтячим від хвилювання голосом озвався Щупак, — це документи, купчі, які незаперечно свідчать про мою земельну власність. Прошу вас повернути мені мій хутір. Це ж моя кровна земелька, а її незаконно відібрали більшовики.
Перекладачка переказала прохання старости і вичікувально дивилася на коменданта. Штарк байдуже відсунув купчі на край стола, навіщось колупнув нігтем печатку з двоголовим орлом, зневажливо махнув рукою:
— Архів! Зараз всі ці папери — нічого не вартий мотлох. Землю треба заробити вірною й бездоганною службою «новому порядку».
Щупак відчув, що комендант не збирається повертати йому хутір, навіть не захотів подивитися на купчі. Староста розгублено втупився в перекладачку:
— Що каже пан комендант? — запитав він.
— Пан комендант сказав, — відповіла перекладачка, що всі ці папери — мотлох! Їм місце на смітнику!
— Як це на смітнику? — не повірив Щупак. — Це ж купчі на нашу землю, на наш хутір! Я його законний власник! За ті десятини мій дід, батько гроші платили! Свої, кревні! Як же тепер буде з приватою власністю? Чи повернуть мені мій хутір? Га?
— Пан комендант, — знову почала перекладачка, — пояснює, що тепер уся земля належить великій Німеччині. І всі оті землі, всі простори, — вона обвела навколо рукою, — завоювали німецькі солдати, заплатили за них своєю кров'ю.
— А як же буде з моїм хутором? — допитувався Щупак.
— Зрозумійте, пане старосто, — доводила перекладачка, — вся земля тепер належить німцям. Це їх власність. Хто буде вірою й правдою служити рейху — той одержить земельний наділ. Пізніше! А старі купчі хай їдять миші! Землю треба заслужити!
Щупак образився на коменданта, на перекладачку, на весь світ. Але виду не подав. Подумав і прийшов до висновку, що комендант Штарк говорив правду — землю треба справді заслужити. Іншого виходу нема. Пригадав він і виступ гебітскомісара фон Бібраха перед сільськими старостами. Бібрах запевняв, що за кожного впійманого або виданого комуніста-партизана даватимуть по півгектара землі. Це йому, Щупаку, треба спіймати п'ятдесят партизан, щоб повернути свій хутір. А спробуй їх спіймати! Скоріше самого зловлять.
Ночами Щупак не спав. Мучили сумніви, обценьками брав за горлянку острах. Це ж він жандармів на слід учительки Федорчук навів, видав їм родину лісника. Та ще Ситарчук. Хотіли вислужитися перед німцями, намагалися хутчій повідомити, хто винен в загибелі їх десанту. Ні, не думав Щупак, що повісять вчительку та родину лісника. Думав — потримають і випустять. А тепер від страху дрижаки б'ють. Рипне вночі віконниця — душа в п'яти так і пірне. Думає, партизани. А там чоловік учительки Микола Федорчук. Не подарує він смерті своєї дружини. І люди дивляться, мов на скаженого пса, кланяються, вітаються, а в очах ненависть, зневага. От, бач, Чумою прозвали.
Навіть дружина осудливо дивиться на нього, перечить. Не хоче бути з ним заодно. Сини в армії, десь б'ються з німцем, якщо живі. І мати за своїх дітей вболіває, просить погибелі окупанту. Все перевернулося, змішалося, змоталося в один "клубок. І вже не розв'язати, не розплутати оту обкипілу кров'ю зав'язь. А все через землю, через хутір! І не брався б за те старостування, якби не сподівання, що німець поверне землю. Не повернув! Та все одно, йому, старості, тепер одна надія — на німця. Поки німець тут — і він зверху, а піде фашист — на шматки рознесуть! Так зашморг на шию і накинуть! Нема йому тепер ні прощення, ні рятунку на своїй землі.
Намагається Щупак служити німцю на совість, та не сходяться тут кінці з кінцями. Де тільки можна, так і тягне до себе, гребе, що потрапляє під руки. А німець злодіїв не милує. Упіймає — пиши пропало. Злякався староста, як почув наказ коменданта з'явитися в комендатуру разом з Береговою. Почув несподіване розпорядження — покрився холодним потом. «Мабуть, — подумав, — доніс хтось Штарку, що видав за хабар біженцям фальшиві документи — і тепер каюк! Село режимне, а тут якісь непевні біженці!..» Як не боявся староста, як не тремтів, а все одно довелося їхати.
Насторожив несподіваний виклик коменданта й Марію Федорівну. Просто так Штарк нікого не викликає. Тут уже є якась важлива причина. Але яка? «Може, німцям, — думала Марія Федорівна, — стало відомо про її зв'язки з підпіллям, про доручення секретаря райкому партії виготовляти бинти для партизан? Для цього на хуторах приховали багато пряжі. І дві ткалі на хуторі Червоному вже виткали дві основи бинтів. Чи, може, комендант дізнався, що в них переховувався підполковник Макаров? А може, й справді, хтось доніс про біженців, дізнався, що в них проживає родина командира Червоної Армії. Село в них режимне, кожна підозріла людина на виду в поліції. А тут ще Олефіренко на їх родину затаїв гнів і Скрипаль підозрює Юрка в знайомстві з лейтенантом Вершиною. А ще й документи з'явилися в Юрка, думає він оголосити себе фолькедойчем…
Страшно стає Марії Федорівні від усіх цих думок. Відчуває вона, як підступає до неї, до її дітей небезпека, підкрадається, вичікує слушного моменту, щоб накинутися на свої жертви. А що тут зробиш? Звісно, щось і від неї залежить, а більше від обставин. Якщо вже прийдуть поліцаї і відправлять у жандармерію, то звідти одна дорога — в протитанковий рів. Тільки як не стискається від передчуття лиха серце, а треба триматися, допомагати підпільникам, як обіцяла.
На прийом до коменданта прийшли в призначений час. Штарк підвівся з-за столу, запросив Марію Федорівну та старосту сідати. Не вдаючись у довгі розмови, комендант наказав терміново відкрити в селі ткацько-вишивальну майстерню і виготовляти для потреб німецької армії перев'язочні матеріали. Водночас, — додав Штарк, — можна вишивати сорочки, блузи, скатерті, гардини.
— Я знаю, — підкреслено проказав він, — ваші вироби йшли па експорт. Тепер ви будете працювати на велику Німеччину. Пряжу, заполоч, шовк вам привезуть. Зараз ви підете з фрейлейн Вірою, — комендант повернувся до перекладачки, — на речовий склад, відберете потрібні матеріали, їх вам привезуть завтра у майстерню.
Комендант сів за стіл, розкрив чорну шкіряну папку:
— Дозволяється набрати тридцять робітниць. — Комендант трохи помовчав і, суворо дивлячись на Марію Федорівну, наказав:
— Серед цих робітниць не повинно бути ні комуністок, ні комсомолок! Набиратимете людей під вашу особисту відповідальність! Якщо серед працівників майстерні,— Штарк знову загрозливо помовчав, — виявиться хоча б одна комсомолка, ви з родиною будете розстріляні.
Перекладачка Віра Миронівна переказувала слова коменданта, говорила безбарвним голосом, як говорять про давно відомі і всім зрозумілі речі.
Комендант підсунув до Марії Федорівни чорну папку:
— Підпишіться, що ви ознайомилися з цими розпорядженнями німецької влади, і раджу вам ніколи їх не забувати.
Марія Федорівна прочитала текст, надрукований українською мовою, і розписалася.
Комендант звернувся до старости:
— Ткацько-вишивальна майстерня вважається воєнним підприємством, матеріали для нього постачатиме вермахт. Староста села, вам теж належить ознайомитися з інструкцією.
Щупак дістав з кишені старенькі окуляри, якийсь час розглядав папір, а потім теж розписався на ньому.
— Тут ми вже будемо дивитися, щоб у майстерні робили надійні люди!
Не забарився Штарк і з першими замовленнями, — до кінця місяця треба вишити п'ять чоловічих сорочок, три блузи, дві скатерті. Та ще виготовити сто поліцейських нарукавних пов'язок.
Настрій у коменданта був піднесений, і він розпорядився виписати старості та Марії Федорівні по літру спирту. На завершення ділової зустрічі Штарк велів зразу ж набирати ткаль і вишивальниць. Робітницям буде видано аусвайси, і щомісяця вони одержуватимуть пайок, дев'ять кілограмів борошна.
На вулицю вийшли втрьох: Марія Федорівна, Щупак і Віра Миронівна.
— Мабуть, зробимо так, — запропонувала перекладачка, — ми з Марією Федорівною підемо на речовий склад, відберемо матеріали для майстерні. А ви, пане староста, ідіть на продовольчий склад. Не гайтеся, бо спирту лишилося обмаль, майже весь забрали в госпіталі.
Староста нетерпляче затупцював на місці:
— Жаль буде, якщо таке добро не дістанеться.
— І мою долю одержте, Юхиме Мартиновичу, — попросила Марія Федорівна, віддаючи старості й свій папірець па спирт. — Мені він ні до чого, а вам пригодиться.
Староста аж зарум'янився від радості:
— Спасибі, Маріє, на моїй посаді завжди треба мати про запас чарчину. А по тому я чекатиму вас біля комендатури.
Коли жінки залишилися наодинці, Віра Миронівна сказала довірливо:
— Довелося вас терміново викликати в район. Керівництво підпілля доручає вам відкрити в селі майстерню. Партизанам дуже потрібні бинти, марля, полотно, а діставати їх стало майже неможливо. А на німецькому складі чимало пряжі, списаних парашутів. Довелося підказати ідею з майстернею Штарку, він вхопився за неї з великим ентузіазмом. Підберіть собі вірних людей і в першу чергу виконайте замовлення Штарка. Але підготуйте перев'язочні матеріали для партизан.
— А бинти є вже готові.— сказала Марія Федорівна. — Зберігаються вони на хуторі Красному, в Ольги Краснухи. Ви знаєте, її донька в нашій школі була піонервожатою. Їх в будь-який зручний момент можна забрати.
— Спасибі вам, Маріє Федорівно, — тихо мовила перекладачка. — Бинти заберемо одразу ж, як тільки закінчаться безкінечні облави. На Васильківських Дачах зараз есесівці. Партизанам довелося відійти в глиб пущі, затаїтися серед боліт. Є поранені… А надалі майстерня виготовлятиме перев'язочні матеріали для німецької армії, а потраплятимуть вони до партизан…
Вони йшли майже безлюдною вуличкою, і Віра Миронівна, сповільнивши крок, вела далі:
— Іще, Маріє Федорівно, складна, але важлива для підпілля справа… зв'язана з вашим сином. Чи знаєте ви, що Вершина запропонував Юрію ввійти в довіру до полковника гестапо Майєра, оголосивши себе фолькедойчем?..
— Бачила я якісь документи в Юрка, — захвилювалась Марія Федорівна, — але толком він мені не сказав нічого. Страшно мені за сина, боюся, що не зуміє він змагатися з такими підступними злочинцями… Самі розумієте, хлопчина ж ще… А тут же вишколена гестапівська розвідка!.. І сам може провалитися, і людей за собою потягне!..
— Справа нелегка, — погодилася перекладачка, — але, ми певні, Юрій справиться, він доброго гарту і вдачі хлопець, Усі будемо допомагати, оберігати його. Тут стане у великій пригоді знання мови. А документи справжні, ніякої підробки. Хоча ризик, звичайно, є…
По вулиці проїхала вантажна машина, підняла за собою сірий шлейф куряви.
— На склад пішла. Все тягнуть, нічого не минають… — Віра Миронівна взяла за руку Марію Федорівну, заговорила збуджено, щиро:
— Усім зараз дуже складно, ніхто не гарантований від розправи. А хіба не можуть за доносом, наговором схопити і розстріляти!? У цій ситуації Юркові навіть буде безпечніше, ніби під гестапівським захистом… А діяти нам треба, операція вже підготовлена. Просимо і вас, Маріє Федорівно, допомагайте… Наступної неділі Штарк з Майєром мають приїхати до старости ловити рибу. Я розповіла про багатства нашої Прип'яті, і вони загорілися бажанням порозкошувати у ваших місцях. Ми вирішили скористатися цією нагодою, щоб Юрко ввійшов у контакт з Майєром. Коли гості приїдуть до старости, Юрко повинен бути вже там. І не хвилюйтеся, Юркові розкажіть, як поводитися, щоб не забув згадати про ті іноземні купюри, що вам колись подарувала дочка дворецького пана Хоткевича.
Аж увечері повернулася Марія Федорівна додому. Вдячний староста підвіз її під самий двір, ще раз подякував за спирт. Юрко з нетерпінням кинувся назустріч матері:
— Нарешті, бо ми не знали, що й думати!..
— Комендант наказав відкривати в селі ткацько-вишивальну майстерню, набирати робітниць і зразу розпочинати роботу. Завтра привезуть пряжу, шовк, заполоч…
Мати тут же порадила Галині Іванівні йти на роботу в майстерню, щоб не ходити на поле, менше потрапляти на очі поліцаям.
— Спасибі,— стримано відказала Галина Іванівна, — буду працювати, як і інші люди, щоб згодом не довелося дорого розплачуватися за той пайок та аусвайси…
Мати подоїла корову, процідила молоко, поналивала глечики, винесла їх у хатину. І вже як почало сутеніти, запропонувала Юркові:
— Проведи мене до діда Захарка, треба віднести молоко і взяти в нього зілля від серця. А одній берегом сумно йти…
На Прип'яті тихо. Все тут принишкло, опускаючись у вечірні сутінки. Не стало вже переправи, перенесли її Фашисти ближче до Києва, в село Стара Гута, і не ревуть тепер удень мотори, не шматують вночі небо сполохливі вогні ракет. Поменшало й німців у селі. Зрідка проїде вулицям вантажна або легкова машина, зупиниться на майдані, а тоді повертає на Стару Гуту до нової переправи. Тільки в палаці сидять есесівці. Мурують на схилах гори доти, обносять високу кам'яну стіну колючим дротом.
Коли відійшли від дому, мати якось глухо, стривожено заговорила:
— Сину мій, нелегко мені, матері, вести з тобою цю розмову, але інакше не можна в нинішньому житті… Серце моє болить за тебе, але я не можу ставати тобі на дорозі, яку вже, по суті, сам обрав… Тільки прошу тебе, Юрку, будь мудрий, обачний…
Юрко задоволено подумав: «Нарешті!»
— Ти маєш доручення від Вершини, — трохи заспокоївшись, заговорила знову мати, — зараз тобі треба приступати до конкретного здійснення операції…
Юрко здивовано слухав матір. Виходить, що й вона в підпіллі!..
— Що ж це за операція? — нетерпляче запитав хлопець.
І мама переповіла Юркові все, що казала Віра Миронівна про майбутню зустріч з німецьким начальством у старости.
— Ти, Юрку, мусиш виявити пошану до гостей, запросити їх до нас додому. А далі так мимохідь перейти в розмові на Білу вежу, згадати панську фальшивомонетню і оті асигнації, що їх колись подарувала мені дочка Семена Шудрі. Тільки про все це говорити байдуже, як про якісь казочки. Німці шукають шлях до панської фальшивомонетні, і Майєр повинен одразу зацікавитися фальшивими асигнаціями.
— Оце і все моє завдання? — засумнівався Юрко.
— Поки що все, — відповіла мати. — Даси німцям волок, покажеш, де ловити рибу, допоможеш варити юшку. Штарк, а особливо Майєр, — в маминім голосі проривалася тривого, — стріляні птахи. Досить їм щось запідозрити, як ми будемо розстріляні… Я трохи знаю з громадянської війни, що таке робота підпільника. Тут треба за будь-яких обставин залишатись в одній ролі. А за тебе я боюся!.. Не вмієш ти приховувати свої думки, на твоєму обличчі все написано. А Майєр читатиме кожен рух, вираз твого обличчя, очей, стежитиме за жестами, звучанням голосу. І лихо, якщо буде якась непевність чи фальш…
Юрко слухав матір, і в ньому утверджувалася віра в себе і велика гордість за маму, що відкривалась тепер йому ще й такою силою духу й волі.
— Мусиш триматися спокійно, і не задавати фашистам ніяких запитань. Тебе запитують — відповідай спокійно, врівноважено. Ніби перед тобою якісь незнайомі рибалки. Ти їм дав волок, показав рибні місця, і взагалі вони тебе більше не цікавлять!.. Зумій створити собі отаку ілюзію, і повір мені, все буде гаразд.
Надворі ставало темніше, сутінки снувалися, все нижче сідали на очерети, на Прип'ять. У верхів'ях верб подекуди ще стиха озивалась пташина, лаштуючись на нічліг.
— Чому ж ти мені раніше не сказала, — ображено запитав Юрко, — що ти в підпіллі?
— Бо ще рано було тобі про те говорити, — пояснила мама. — Такі правила конспірації, кожен підпільник виконує своє завдання і дотримується суворої таємниці. І ти, Юрку, правильно зробив, що навіть мені не обмовився ні про підземелля, ні про таємницю Зоряної кімнати, ні про твоє завдання.
Юрко від несподіванки аж зупинився:
— Лейтенант розповів тобі про підземелля?
— Ніхто нічого мені не розповідав.
— Звідки ж ти знаєш про все? Виходить, що тобі розповів тато?..
— І він промовчав…
— То звідки ж ти знаєш про підземелля та Зоряну кімнату?..
— Від тебе, Юрку, дізналася, — промовила мати. — Коли ти лежав хворий, то марив… Я спершу, як почула, злякалася… Не зналала, що й думати. Сиджу біля тебе, компрес до голови прикладаю, а саму страх бере, що з тобою таке лихо діється. Але поступово зрозуміла, що ти справді з татом побував у підземеллі, побачив круглу світлицю з портретом Червоної красуні, а в закапелку кістяк замученого повстанця Кушніра.
Юрко геть розгубився від почутого. От тобі й підпільник, от тобі й помічник партизанських розвідників! Захворів і все вибалакав!..
— Ти не пережинай. — заспокоювала Юрка мати. Те, що я знаю про тебе, ніхто не знатиме. Матері вміють берегти таємниці своїх дітей. А мені кортіло розпитати тебе про таємниче підземелля, бо й я про нього чула чимало цікавого.
— А хто ж тобі розповідав, хіба хтось в селі знає, що під палацом існує підземелля?
— Звичайно, знають, — впевнено відповіла мати. — Там такі гулянки були в тих кам'яних казематах, що весь палац ходором ходив. Тільки вхід до того підземелля був з Білої вежі. Її зруйнували, підземелля залило водою, — от люди й подумали, що все там пропало. А пан Хоткевич, виявляється, обдурив усіх і сховав свої скарби в тих підземних схоронах. А в Рожевій кімнаті,— несподівано запитала мати, — ви не бачили портрет козака Мамая?
— Нема там ніякої Рожевої кімнати, — відповів Юрко.
— Є така кімната, — впевнено мовила мати, — а поруч неї Зелена і Синя… Є й інші приміщення. Їх там десятків два набереться. Навіть є величезні кам'яні зали.
— Звідки ти знаєш? — здивувався Юрко. — Хіба ти була в тому підземеллі?
— Ні,— заперечила мати, — бути там мені не доводилося, а чути — чула. Там багато всіляких чудес сховано. Мені про них колись давно баба Химка розповідала, мамка старого пана Хоткевича, діда оцього, що викинувся з фашистським десантом. Я дружила з онукою цієї бабусі, Мариною її звали. От баба Химка й розповідала нам різні чудеса про старий палац, про підземелля, в якому пани влаштовували бучні гулянки. А баба Химка, як була молодою, прислужувала коло столу. За тією кімнатою, казала вона, де на стіні намальовано портрет Катрі Загорулько, названої паном Червоною красунею, є ще велика кам'яна зала, а в ній сцена. На тій сцені вродливі кріпаки танцювали, ставили п'єси, потішали панів. Називали пани залу — оргія. Шлях до неї показував вусатий козак запорожець.
— І козака там нема, — заперечив Юрко, — вигадала баба Химка. Є там велика картина Прип'яті…
— Ні, там повинен бути намальований на стіні козак запорожець, а також шляхтич і турок, — стояла на своєму мати. — Турок показує шлях до скарбниці, а пан у золотому кунтуші стереже вхід до підземного ходу. Десь там і замаскована панська фальшивомонетня. Тільки скрізь там потаємні замки і входи. Десь там і панська бібліотека.
— Книги, — почав уже розповідати Юрко, — зберігаються в кімнаті Червоної красуні. Там стоять шафи з червоного дерева, а в них повно книжок. Є там шафи з дорогим посудом.
— То правду говорила баба Химка. Дарма що їй тоді уже було за сто років, а мала ясний розум, все пам'ятала. Якось вона розповідала, що в підземеллі є довгий коридор, а в ньому стоять залізні люди.
— Такого я не бачив…
— Це виставлені давні панцирі, які колись носила шляхта. Там пани багато різного добра сховали, ще як їх розбили під нашим селом козаки Максима Кривоноса. Може, воно й зараз там, у кам'яних лабіринтах. — Мати болісно зітхнула — Лізуть і лізуть вороги, не дають нападникам спокою наші землі!.. Тепер німці посунули, хочуть повернути нас у рабство… Та ми будемо боротися…
Хата діда Захарка стояла на підвищенні. Як, бува, не розливалася свавільна Прип'ять, а до дідової господи все одно не досягала. Дід Захарко ще порався на подвір'ї, зустрів їх радісно і запросив до хати на вечерю, яку вже доварювала баба Домаха.
— Спасибі за гостинність, — подякувала мати — Хай уже іншим разом скуштуємо вашого кулешу, а зараз нате вам молока і ми підемо додому. Скоро комендантський час, можна й на поліцію нарватися. Пристануть, то лиха не оберешся.
— Правду кажете, — погодився дід, розчулено дякуючи за молоко і за те, що їх, старих, не забувають.
Повернулися додому саме тоді, коли біля поліції голосно забемкала рейка, сповіщала про настання комендантського часу. Тепер ніхто до ранку не мав права з'явитися на вулиці. Хто порушував окупаційний режим, підлягав розстрілу на місці.
Юрко не поспішав заходити до хати, сів на ґанку, все думав про несподівану розмову з матір'ю. Правду казала фельдшерка Оксана Василівна, кругом свої люди!.. І мати в підпіллі, допомагає своїм. Тепер Юркові набагато легше. Нехай приїздять фашисти ловити рибу та варити юшку. Він готовий виконати завдання лейтенанта Вершини…
Розділ сімнадцятий ПЕРЕКЛАДАЧКА ВІРА МИРОНІВНА
У неділю Юрко прокинувся дуже рано і одразу почав поглядати на годинник. Ходики, як завжди, весело вицокували, але стрілки, особливо та, що показувала години, здавалося, не рухалися. Врешті Юрко не витерпів і подався до старостату. Краще зачекати там, ніж спізнитися і зірвати операцію. Усі свої служби німці перевели на берлінський час. А це різниця з місцевим часом на годину. Доведеться постовбичити біля старостату.
Міститься старостат у колишній ощадкасі. Ошатний цегляний будиночок з усіх боків оточує старий сад. Ще здалеку Юрко помітив на липовій алеї, яка вела до старостату, гурт людей. Жінки, дівчата підмітали алею, інші носили з високої кучугури пісок і посипали ним доріжки. Чимало людей копошилося в садку. За всіма роботами наглядав Щупак. Він, як той гусак, ходив по алеях і доріжках, покрикував на людей.
Юрко помітив своїх однокласників Івана Кавунця та Павла Демка. Хлопці дружили між собою, обидва захоплювалися авіамоделізмом.
Староста, помітивши Юрка, гукнув до нього:
— Завертай, хлопче, сюди. Тут і тобі робота знайдеться! Бери носилки і разом з Демком носи пісок на головну алею…
Щупак подивився на годинник, голосно забідкався:
— От лиха година, уже одинадцять! А скільки всього ще не зроблено! А ви все чухаєтеся! От народ, от уже лінива порода!
Юрко взяв носилки і пішов з Павлом Демком до купи піску.
— Чого це староста таку гарячку поре? — запитав він Павла. — Чи не Гітлера в гості чекає?
— Комендант Штарк в гості приїде, — насмішкувато відповів Демко, — напросився до Щупака на обід. Минулої середи староста призначив мене посильним, бо тітка Варка захворіла, а тут Штарк приїхав. Походив навколо, подивився, навіть у нужник зазирнув, і почав розпікати Щупака. От він і старається. Зранку всіх вигнали на роботу. А ти чого сюди приплівся?
Юрко витрусив з носилок пісок, пояснив:
— Ятери в мене порвалися. Так я й вирішив піти до Андрія Ремеза взяти ниток. Іти повз палац побоявся. Недавно мене німці заарканили, цілий день ящики з автоматами довелося носити. Так я й подався через майдан. А тут на Щупака наскочив…
Хлопці принесли ще кілька носилок піску, потрусили ним алею. Староста потупцював по піску, похвалив:
— Молодці, зразу видно — козаки! А тепер усім, — звелів він. — у садок, вигрібати листя. І щоб ніде й галузки не лишилося. Німець любить акуратність і порядок. А хто буде огинатися, тому на закуску — чистити нужник! За годину все треба зробити!
Хлопці почали загрібати сад.
— Чув новину? — запитав Юрка Павло.
— Яку?
— Німець у палаці скарб шукає. Привезли водолазів з Берліна. — розповідав Павло, — і спустили їх в оті глибокі льохи, що лишилися від Білої вежі. З ліхтарями оглядали стіни, придивлялися до кожної шпарки, намагалися проникнути в підземелля.
— А ти звідки знаєш? — поцікавився Юрко.
— Діда Свирида викликали в палац, — пояснив Павло. — Він у пана Хоткевича двірником працював, знав у парку всі ходи й виходи. От його привезли до льохів, залитих водою, й наказали показати, де був вхід до підземелля. Дід і показав. Він пам'ятав, що вхід був саме навпроти отого старого дуба, стягнутого залізними обручами.
— І що ж там знайшли німці?
— Натрапили на двері, що вели в підземелля, вибили їх, зайшли в просторі кам'яні світлиці, а вони — затоплені водою.
— А дід Свирид звідки про це знає,— не повірив Юрко, — він же там не був…
— Звісно, не був, — погодився Павло, — але при ньому водолази витягли з води величезну срібну люстру, таку громіздку, як панікадило в церкві. Дістали німці й три панцирі…
— Які панцирі? — дивувався Юрко.
— Одяг такий металічний, — відповів Павло, — колись його носили рицарі. А та люстра й панцирі в кам'яній світлиці. А з тієї світлиці, розповідав дід Свирид, пролягав довгий коридор. Він вів до тих приміщень, в яких бенкетували пани.
— Дійшли до них водолази? — Юрко з нетерпінням слухав Павла, аж гребти листя перестав.
— Не дійшли, — відповів Павло. — Коридор завалений камінням, залитий водою, ще й сталеві ворота шлях перекрили…
— Які ворота? — знову перебив товариша Юрко.
— Дід казав, — захоплювався розповіддю Павло, — що вхід до коридору перекривали масивні залізні ворота. Пан Хоткевич, як утікав за кордон, підірвав підземний перехід, ворота — і вода заповнила весь той лабіринт. Потикалися водолази, походили там, а шлях перекривають кам'яні брили. Спробували відкачати воду — нічого не вийшло. Скільки її відкачають, стільки й прибуває. Нуртують там підземні води.
— А більш нічого німці не знайшли? — запитав Юрко.
— Не знаю, — байдуже відповів Павло, — діда більше не викликали. Тільки що там можна тепер знайти? Золото пан з собою за кордон прихопив, а все інше добро у воді погнило. Нічого німцям робити, то вони й бовтаються в тих ковбанях! Усе тягнуть, гребуть! Недавно в Мусіївці почали знімати шар чорнозему і вивозити в Німеччину!
— Вигадуєш! — не повірив Юрко.
— Правду кажу! — сердито кинув Павло. — Мати була в тітки Оксани, своїми очима бачила. Підігнали валку вантажних машин і сиплють на них нашу земельку! А потім на станцію, на платформи і в Німеччину!
Павло сердито сплюнув, сказав, перекривляючи коменданта Штарка:
— «Новий порядок» є «новий порядок», і він діє! Все кругом належить великій Німеччині!
Нарешті до старостату підкотив чорний лискучий фаетон коменданта Штарка. Не встиг той ступити на алею, посипану чистим піском, як до нього підбіг староста, низько поклонився, запобігливо заторохтів:
— Милостиво просимо, пане комендант! Раді вас бачити і вітати в нашому селі! Усі ваші повеління виконали, всюди навели повний порядок.
Штарк поважно допоміг зійти перекладачці. Віра Миронівна була одягнена в біле плаття, поцяцьковане дрібними синіми кружальцями, з вигаптуваним розлогим коміром. Довгі коси були старанно викладені над високим чолом і нагадували незвичайну золоту корону.
Щупак дугою вигинався перед комендантом, улесливо промовляв до перекладачки:
— Передайте, пані Віро, нашому дорогому гостю, що на нього чекає святковий обід. Є курочка, індичок, холодчик, смажена рибка. Є й свіжий медок в стільниках, липовий! І вас, пані Віро, уклінно прошу на обід…
Перекладачка передала коменданту прохання старости, той задоволено вигукнув:
— Риба, о, риба гут! Скажіть старості, що я сам хочу ловити рибу і зварити юшку. Рибу будемо ловити сьогодні. Зразу, як я повернуся з палацу!
Жінки та підлітки покинули роботу, зійшлися до гурту, розгублено поглядали на коменданта і Віру Миронівну. Ніяк не могли спокійно дивитися на вчительку в такій несподіваній ролі. Юрко вийшов наперед, щоб його зразу могла помітити Віра Миронівна.
Перекладачка побачила хлопця, на якусь мить затримала на ньому погляд.
— Пан комендант хоче… — почала Віра Миронівна.
— Що він хоче? — забігав староста. — Ми вже в один мент…
— Пан комендант, — повторила перекладачка, — хоче половити рибу в Прип'яті і зварити юшку. Зараз треба, Юхиме Мартиновичу, знайти людей, які живуть поблизу Прип'яті, мають волок, казан і, звісно, надійні, такі, що нездатні вчинити якусь капость.
— Ми все в один мент!.. — повторював староста, розглядаючи гурт і прикидаючи, кого б залучити до такого заходу.
Віра Миронівна помахом руки покликала до себе Юрка. Хлопець підійшов до перекладачки, привітався.
— Гер Штарк, — звернулася вона до коменданта, — представляю вам свого найкращого учня!
Німець байдуже ковзнув поглядом по Юрку, промовив для годиться:
— Це дуже приємно, коли вчитель зустрічається зі своїми вихованцями. Для нього — це завжди радість.
— Мій учень, гер комендант, — вела далі перекладачка, — чудово володіє німецькою мовою. Як це не дивно, а він знав її значно краще, ніж його вчителька.
— О, — здивовано протяг Штарк, — це досить рідкісний випадок! — І тут же звернувся до Юрка: — Ти володієш німецькою мовою?
— Так, гер комендант, — шанобливо відповів Юрко, — я знаю її з малих років. Це моя рідна мова!
— Виходить, ти німець? — ще більше здивувався Штарк. — Як же ти опинився в цій глушині?
— Мій прадід, — відповів Юрко, — вихідець із Східної Пруссії, його виписав місцевий поміщик будувати свій палац…
— Ти справді чудово говориш по-німецьки, — похвалив Юрка Штарк, — і мені дуже приємно зустріти тут свого земляка. Я теж народився в Східній Пруссії.
Староста зацікавлено спостерігав за комендантом Штарком і Юрком, намагався збагнути, про що вони так жваво розмовляють. Але нічого Щупак зрозуміти не міг, та добре бачив, що комендант привітно й милостиво посміхається до Юрка, зацікавлено веде з ним балачку.
— То як же, Юхиме Мартиновичу, — нагадала перекладачка, — бути нам з юшкою? Невже у мешканців села ні в кого не знайдеться путнього волока? Що ж я мушу сказати пану коменданту?
Староста зраділо вдарив себе долонею по вузькому, засмаглому чолі:
— От дурна голова! — вигукнув він. — Як же я зразу не змакітрив? Найкраще податися до Берегових! Хата їх, вважай, на березі Прип'яті. І волок мають, і місце теж рибне! Мілина! Люди вони надійні. Я за них і перед паном комендантом, і перед вами ручуся! А тепер хай пан комендант вирішує, захоче, можна й на березі юшку зварганити!..
Комендант вислухав перекладачку, задоволено закивав головою:
— Так, це буде непогано. — Штарк поглянув на годинник: — Зараз ми поїдемо обідати, як домовлялися, потім годин дві побуду в палаці. А після того ловити рибу! Це буде о шістнадцятій годині. Хай пан староста пошле туди, де будемо ловити рибу, п'ять поліцаїв.
Староста тут же звелів Юркові:
— Зараз бігом додому! Приготуй волок, казан, дрова, щоб усе честь-честю. Я принесу горілку і курку, бо без курки риб'яча юшка зовсім не та на смак. Посуд теж підготуй!..
Юрко подався додому виконувати розпорядження старости.
Комендант і перекладачка сіли в фаетон, Щупак скочив на підніжку і показував кучеру шлях до свого будинку. Фаетон зупинився біля високих дощатих воріт, вифарбуваних темно-зеленою фарбою.
Староста широко розчинив хвіртку, запопадливо запросив гостей до хати.
Посеред великої світлиці стояв стіл, заставлений тарілками, мисками, пляшками. Посередині виднілося величезне блюдо, до краю заповнене густим холодцем.
Одразу ж сіли до столу. Штарк покуштував холодець, похвалив, розпитав, як готується ця смачна страва.
— Чудово, — смакував холодець комендант. — Мені ще ніколи не доводилося їсти таких смачних страв. Україна — гут. І їй потрібен розумний та вимогливий господар! Тут дуже багата й родюча земля. Вона може прогодувати весь світ.
Староста розпливався від радості й задоволення. Він раз у раз схоплювався з місця, біг на кухню, приносив вареники, рибу, гусятину і підсовував усі ті наїдки коменданту.
— Просю покуштувати! — солодко виспівував він. — Для вас готували, дорогі гості! А ви вже не погребуйте нашим столом! Покуштуйте, пане комендант, линків, випийте чарочку наливочки-тернівочки.
Штарк розстебнув комір темно-зеленого френча.
— Данке шьон! — вдячно покивував він головою, кладучи в тарілку вареники з вишнями і поливаючи їх прозорим липовим медом. — Обід — гут!
Староста ледве не танцював від радості. Сам комендант Штарк приїхав до нього в гості, обідає, вихваляє подані йому страви. Недаремно так розстилався Щупак перед цим німцем. Сподівався він заручитися підтримкою коменданта, розбагатіти, добитися давно задуманого, повернути хутір. Спав Щупак і бачив у своїх солодких снах ставок, а над ним крислаті замріяні верби. І ходять по тихому плесі хвилі, розпливаються широкими колами. То скидаються золотисті карасі, полюють за необачною мошкою — і важко плюхаються у воду. Сниться Щупаку батьківський будинок, повітки, клуні, комори. А за ними — поле! Його поле! І йдуть по ньому жниварки, пливуть по золотій, вистояній пшениці. Задумав Щупак, поки суд та діло, взятися за ще одну вигідну справу, відкрити в селі крамничку. І треба знайти нагоду попросити для цього заходу в коменданта приміщення колишнього магазину. Все одно стоїть він з повибиваними вікнами, зламаними дверима. От би потекли в кишені грошики!..
Староста поставив перед комендантом миску з малиною, запросив покуштувати солодких ягідок, і тут же метнувся до скрині. Він підняв важку, обковану залізом кришку, дістав з прискринка невеличку коробочку, подав Штарку.
— Просю вас, пане комендант, — пролепетав він, — взяти від мене невеличкий подаруночок, на добру згадку!
Німець узяв коробочку, розкрив її і прикипів поглядом до масивною золотого персня з великим коштовним каменем.
— О, — захоплено вигукнув він, — золотий перстень! — Він узяв його в руки, довго оглядав, похвалив: — Яка тонка й філігранна робота!
Староста благально зиркнув на перекладачку:
— Пані Віро! Скажіть, що дарую!
Штарк міцно потис Щупаку руку, зворушено подякував:
— Данке шьон, пане староста!
Щупак підхопився з стільця, побіг у сусідню кімнату, вніс патефон, поставив платівку з німецькою народною піснею. Комендант сів у крісло, обтягнуте червоним плюшем, слухав патефон і задоволено повторював:
— Чудово!..
Перекладачка підвелася з-за столу, вибачливо звернулася до коменданта.
— Гер Штарк, дозвольте мені пройти на берег Прип'яті. У мене від слив'янки трохи запаморочилася голова… А крім того, я виросла в цьому селі, тут минули мої дитячі роки. І я хочу поглянути на знайомі місця, згадати минуле.
— Звичайно, фрейлейн Віра, — промовив комендант, зручніше вмощуючись у кріслі,— ви можете бути вільні.— Німець подивився на годинник — Погляньте на ріку свого дитинства, а рівно в три чекайте мене з палацу. Тут, у пана старости. І ми поїдемо ловити рибу.
Перекладачка вийшла на вулицю і поволі пішла на берег Прип'яті. Тут було все знайоме, рідне. Здавалося, нічого не змінилося, але водночас відчувалася зажура, тривога, неспокій. Рідна земля в неволі! У її рідному селі окупанти зі своїм кривавим «новим порядком!»… І вона, недавня вчителька, зараз роз'їжджає разом з німцями у незавидній ролі перекладачки. Віра Миронівна так і бачить осудливі погляди односельчан. Їй ніхто не сказав ні слова, але скільки зневаги і невисловленого болю було в поглядах близьких людей.
Вона підійшла до Прип'яті, зупинилася на високій кручі. Віра Миронівна й не помітила, як за нею назирці йшли двоє хлопців, колишні її учні Іван Кавунець та Павло Домко. Хлопці ще й досі під враженням того, як до старостату підкотила на фаетоні разом з комендантом їхня вчителька Віра Миронівна. Вона, що вчила їх бути чесними, порядними, вірними своїй Батьківщині, слугує ворогові, можливо, продає радянських людей…
Коли Карл Карлович Зоммер пішов на пенсію, його замінила молода вчителька Віра Миронівна. Випускниця педагогічного інституту сама попросилася в рідне село. Учні добре пам'ятають, як уперше нова вчителька з'явилася в їхній школі. Вродлива, гарно вдягнена, із значком парашутиста на грудях, Віра Миронівна зразу стала улюбленою вчителькою. Ніби радісне пожвавлення сталося в шкільному житті після її приїзду. Учителька створила в селі великий хор, організувала драматичний гурток. За зиму гуртківці поставили в сільському клубі кілька п'єс. Найбільший успіх мала вистава «Сватання на Гончарівці». А Стецька там грав учень Павло Демко. Та ще й як грав, як справжній актор. Сама Віра Миронівна хвалила його талант, а Павло твердо вирішив після закінчення школи поступити в театральний інститут.
Минулого року разом з родиною Віра Миронівна перебралася в район. Дуже переживали, розстаючись з нею, учні, гуртківці і односельчани…
І раптом — німецька перекладачка!..
До села вже доходили чутки, що Віра Миронівна працює перекладачкою в районній комендатурі, але це сприймали, як злу вигадку. А тут з'явилася сама: приїхала з комендантом, убрана, як на свято. Фашист подає їй руку, допомагає зійти з фаетона, а вона йому улесливо всміхається!.. А підлабузник староста, підлий і нікчемний зрадник, величає її «панею Вірою».
Павло Демко мало не заплакав від образи, болю: їхня вчителька — фашистська прислужниця!
І ось він підійшов до Віри Миронівни, прострибав навколо неї на одній нозі і деренчливим голосом проспівав: «Тепер наша Варочка — німецька вівчарочка! Тепер наша Варочка — слуга пана Штарка!»
Перекладачка дивилася на Павла і тільки всміхалась:
— А, Павлуша! Я й не знала, що ти ще й співаєш так дотепно! Я не до кінця помітила твій талант…
Павло зупинився, ніби його громом вдарило. Ти, бач, яка, ще й глузує! А сама! Зрадниця, фашистська вівчарка! Не стямився, як схопив грудку і з силою пошпурив нею в перекладачку:
— На, одержуй!..
Павло ще хотів сказати люте, образливе, але не встиг, на його шиї лещатами зімкнулися чиїсь жилаві руки. Повернув голову, побачив кучера коменданта Штарка.
— Пусти!..
Павло крутонувся, звився вужем, дряпонув нігтями кучерову руку, але той, відпустивши горлянку, тут же заламав хлопцеві руки, прохрипів:
— У мене не вирвешся, я не таким, як ти, в'язи скручував! Іч, гаденя яке, на кого руку осмілився підняти!
Кучер боляче штурхонув кулаком Павла в спину, наказав:
— Іди, іди! І не крути, як той пацюк, головою. З моїх рук не випорснеш! А я бачу, — повернувся він до перекладачки, — що вони за вами слідом подалися, оцей і ще один розбійник! Думаю, щось тут є! І теж за ними! А воно, бач, груддям шпурляє!..
На подряпаному чолі у Віри Миронівни виступила кров. вона витерла її білою хусткою, сказала кучеру:
— Даниле, відпусти його, хай собі йде геть!..
Кучер сердито повів широкими плечима, заперечливо хитнув головою:
— Не відпущу! Знаю я цих бандитів! Сьогодні вас, завтра мене, а там і на пана коменданта руку здійме! Він оце по селу гасає,— кучер люто зиркнув на Павла, — а його душа в партизанах! У них в усіх одна думка — зробити капость новій владі. Їм нові порядки не до шмиги! Їм подавай більшовиків!
Кучер підвів хлопця до старостиних воріт, почав ще голосніше кричати, погрожувати лютою карою. На шум з будинку вийшов староста. Побачив на лиці перекладачки кров, зойкнув:
— Пані Віро, що з вами?!
Перекладачка промовчала, а кучер знову дав стусана Павлові, люто процідив крізь зуби:
— Оцей шибеник грудкою влучив! І вівчаркою назвав! Нема в селі ніякого порядку! Скоро партизани серед білого дня по вулицях будуть шастати.
Слідом за старостою на вулицю вийшов комендант Штарк.
— Що з вами, фрейлейн Віро? — стривожено запитав він. — У вас на обличчі кров?
— Маленька подряпинка, гер комендант!
Кучер підвів Павла до коменданта:
— Ось він, партизан, розбійник! Ударив пані! І його батько зарізяка!
Обличчя коменданта налилося кров'ю. Він запитав старосту:
— Ваш?
— Наш, пане комендант!
Комендант подумав, наказав:
— Арештувати! Відправити в жандармерію разом з усією родиною!
— Там ще один був, — втрутився в розмову кучер, — син Свирида Кавунця. Він на березі Прип'яті лишився. І його в жандармерію!
Староста полохливо закивав головою:
— Усіх візьмемо на цугундер! Тільки в Демчихи троє малих дітей! Одне ще й дибати не навчилося! Попросіть пані Віро, може, їх пан комендант помилує! Хай уже цьог придурка пустять в розход!
Комендант вислухав, нетерпляче тупнув ногою:
— І малих відвезти в жандармерію! Всіх! За непокору карати й нікого не милувати! Всі вони розбійники! Хто розповсюджує листівки ворожого змісту в навколишніх селах? Отакі, як оцей зірвиголова! Комсомолець?
Віра Миронівна заперечливо похитала головою:
— Ні, гер комендант, цей хлопчак мій колишній учень.
— Тим гірше для вас, фрейлейн Віро, — скривився Штарк, — ви його погано виховали, а тепер пожинаєте плоди своєї діяльності.
Староста, як шуліка, накинувся на Павла і спритно вирвав з його голови жмут волосся.
— Стерво погане! — просичав він. — Навіщо ти перекладачку вдарив? Га? Про матір подумав? Про своїх братів та сестер згадав? Гицель ти! Ідол поганий! Тепер спровадять вас усіх в жандармерію, а звідти в протитанковий рів! І на село тінь кинув! Набридло тобі жити — іди втопися! У Прип'яті місця вистачить! Ставай, ірод, на коліна, цілуй пану коменданту чоботи, проси прощення! Кому кажу?
Павло стояв, як очманілий. Від побоїв гуло в голові, боліла придавлена кучером шия. Але найбільший переляк був у нього від того лиха, яке він накликав на всю родину. І все через цю перекладачку, навіщо він зачепив її?..
Павло з ненавистю поглянув на Віру Миронівну, презирливо посміхнувся. Староста побіг у поліцію. Незабаром він повернувся з Тимофієм Шлапаком, віддав йому Павла, наказав:
— Посадиш в холодну! Потім забереш матір з дітьми і відвезеш в жандармерію.
Шлапак наставив гвинтівку на Павла.
— Іди, йди! — вишкірився він. — Іди, не огинайся! — І тут же, розмахнувшись, ударив Павла прикладом у худі, гострі плечі. Той не втримався на ногах, упав на дорогу. Від болю потьмарилося в очах. Тимофій штурхонув під бік чоботом — Вставай, гиддя, бо тут тобі й каюк буде!
Мотря Савчукова, що саме набирала воду з колодязя, побачила на землі розпластаного Павла, накинулася на поліцая:
— Навіщо ти над дитиною збиткуєшся? Чи в тебе й крихти совісті немає? Позаливають очі самогоном й лютують!..
Шлапак підбіг до Мотрі, штовхнув відро, що стояло на цямрині, в колодязь, гукнув:
— Мовчи, відьмо, бо зараз і тобі те буде! Йому тепер все одно — повезуть в жандармерію! То, може, й ти поїдеш з ним за компанію? Поки витягнеш з колодязя відро — подумай! Як захочеш — відвезу однією ходкою!
Жінка, мало не плачучи від безсилля, хутко прикрила хвіртку, сховалася від п'яного поліцая.
Павло насилу підвівся із землі, в грудях боліло, ніби туди всунули шмат розпеченого заліза. Але над усе страшніший біль був за маму, Олю, Васька, Пашу, Костю! І тепер уже ніхто не порятує їх, ніхто не зуміє зарадити їхньому лихові.
Біля фаетона лишився комендант, перекладачка, староста. В передку сидів, як закам'янілий, похмурий кучер.
— Гер комендант, — знову звернулася до коменданта Віра Миронівна, — я прошу відмінити ваш наказ. Помилуйте цього хлопчака і його родину…
— Не можу! Наказ фюрера нищити всіх, хто завдає хоч найменшої шкоди новому порядку.
— Гер комендант, справа тут не в новому порядку.
Штарк заклав руки за спину, промовив повчально:
— Ви німецький працівник, ви недоторкана особа! І кожен, хто підніме руку на німецького працівника, виступає проти нового порядку. Це, фрейлейн Віро, очевидна істина!
— Гер Штарк, прошу зважте на те, що я вам скажу…
Штарк нерозуміюче глипнув на перекладачку:
— Слухаю вас.
— Цей учень — ніяково пояснила Віра Миронівна, — закоханий у мене. Розумієте, гер Штарк… І він приревнував мене, цей малолітній Ромео…
— Закоханий? — з недовірою запитав німець. — Навіщо ці недоречні вигадки?
— Я вам кажу щиру правду, — переконувала коменданта Віра Миронівна, — цей хлопчак закохався в молоду вчительку, кожного ранку приносив квіти і клав їх на моєму ганку. І тепер він побачив мене разом з вами… Від ревнощів це хлоп'я і кинуло в мене грудку.
— Ці слов'яни, — процідив крізь зуби Штарк, — справжні дикуни й розбійники! Цей хлопчик кидає камінь в представника німецької адміністрації і навіть не думає про покарання.
— Все це наслідок смішних і нерозумних ревнощів, — далі переконувала коменданта Віра Миронівна.
— Здається, у тому, що ви кажете, є істина, — врешті погодився Штарк. — Я колись теж був закоханий у свою вчительку. І коли вона пішла в театр з молодим офіцером, я кинув у нього тухле яйце! Я справді не міг стриматися, мене засліпили страшні ревнощі!
Очі перекладачки вдячно зблиснули:
— От бачите, гер Штарк, подібні ревнощі, мабуть, взагалі властиві такому вікові! І мені буде дуже прикро, якщо за такі щирі до мене почуття постраждає цей хлопчак, а тим більше — його родина.
— Ні,— зневажливо закопилив губу Штарк, — ви не порівнюйте цього недоростка зі мною! Як же він міг кинути камінь у жінку? Хай би він кинув у мене, тоді зрозуміло!
— О, гер комендант! — вигукнула перекладачка. — Що ви говорите! Хто відважиться підняти руку на німецького солдата, який переміг півсвіту! Хто може на це зважитися!
Штарк самовдоволено посміхнувся.
— Здається, ви й тут, фрейлейн Віро, маєте рацію, — змінивши гнів на милість, проказав комендант, — я накажу відпустити цього хлопчика і не чіпати його рідних. Але це буде моя остання милість.
Комендант наказав кучеру їхати в поліцію. Він поважно зайшов до кабінету начальника поліції Ситарчука, звелів привести арештованого. Невдовзі Шлапак привів побитого Павла.
— Ти вчинив тяжкий злочин, — загрозливо промовив Штарк, — ти підняв руку на працівника німецької установи. Цей злочин карається смертю! Але твоя колишня вчителька, — комендант показав рукою на Віру Миронівну, — просить помилувати тебе і твою родину. Вона ручається, що більше ти не будеш займатися подібними справами. Іди й більше не потрапляй мені на очі.
Павло вийшов з поліції і поволі рушив додому, але раптом зупинився, постояв і повернув до порому.
Слідом за ним на вулицю вийшли комендант Штарк і Віра Миронівна.
— Як ви себе почуваєте, фрейлейн Віро? — співчутливо запитав Штарк.
— Трохи болить, але дрібниці,— ніяково посміхнулася перекладачка.
Комендант підійшов до фаетона, сказав:
— Ситуація змінилася. Я щойно говорив по телефону з гером Майєром і залишаюся на день у селі, а ночуватиму в старому палаці. Ви теж, фрейлейн, відпочивайте! Данило повернеться і відвезе вас додому. А завтра о п'ятій годині вечора він повинен чекати мене біля воріт палацу.
Невдовзі фаетон знову під'їхав до будинку старости. Перекладачка сіла у фаетон, і ситі коні швидко винесли його на ґрунтову дорогу, що вела до порому. І тут на підніжку скочив Павло Демко.
— Віро Миронівно, пробачте мені! Спасибі вам!
Кучер перегнувся і боляче шмагонув Павла нагаєм по плечах.
— Геть звідси, гиддя шолудиве!
Павло, здавалося, не відчув удару, вдячно глянув у вічі учительці, сплигнув на землю і зник в прибережних кущах. Перекладачка осудливо поглянула на кучера:
— Навіщо ви так, Даниле Павловичу? Він з добрим наміром, а ви нагаєм його смугуєте!
Кучер колесом вигнув спину, вдарив по конях:
— Ненавиджу! Як я їх ненавиджу всіх!
— За віщо?
Фаетон поволі з'їхав на пором. Дві жінки і кульгавий Кузьма Карпухно поволі переправили його на протилежний берег річки.
— Даремно ви заступилися за цього харцизяку! Даремно! — гнівно говорив кучер. — Хай би їх усіх спровадили в жандармерію! Іншим наука! Ви думаєте, він просто так у вас грудку пошпурив? Ні! Він, як до чого дійде, вас не помилує! Хто цей Демко? Хто його батько, знаєте? Отож-то й воно! А я знаю! Прийшов до нас з такими, як сам, голодранцями, розкуркулював. Усе забрали. Оцей лобуряка теж таким росте! З ними на одній землі нам не жити! Отут і треба дивитися, хто кому хутчій голову знесе!
Перекладачка відкинулася на спинку фаетона, промовила розважливо:
— Засліпив вас гнів, Даниле Павловичу, а гнів, давно сказано, поганий порадник.
— Не гнів, а лють! — буркнув кучер.
— Може, й лють, — погодилася перекладачка, — а все одно треба бути справедливим. Скільки у вас було братів і сестер?
— Дев'ятеро. А що?
— Згадайте, — спокійно вела мову Віра Миронівна, — як у голодний рік мій батько, вчитель, видав їм безплатні талони на сніданки та обіди в школі. А хто заперечував? Рахівник колгоспу — пан Ситарчук! Він доводив, що куркульським дітям не варто й крихти хліба дати! Пана Ситарчука теж, мабуть, тоді гнів засліпив! А мій батько, вчитель, за правду стояв, і правді служив! А я — його дочка!
— Так воно так, — кучер шмагонув нагайкою по конях, як фаетон в'їхав у густий сосновий ліс, — правда велике діло! Тільки хто тепер живе по тій правді?
— Кожен мусить жити по правді, як хоче бути чесною людиною!
— А вашому батькові спасибі,— помовчавши, озвався кучер, — порятував нас від голодної смерті! Моя мати часто його добрим словом згадує.
— Де ж ваші брати? — запитала перекладачка.
— Три пішло в армію.
— А ви?
— Я здався в полон! Думаю, німець хутір поверне, буду господарювати! А вам раджу бути обережною! Німець нікому не йме віри! Спершу про себе думайте, а вже потім і правду згадуйте!..
Віра Миронівна поглянула на годинник, була вже четверта година з обіду. Перекладачка згадала Юрка, уявила, як він зустрічає фашистів, і мимоволі відчула, як нестримне хвилювання закрадається в її серце.
Розділ вісімнадцятий «ГОСТІ»
Юрко й справді в цей час зустрічав своїх небезпечних гостей. У призначений час біля воріт зупинився чорний приземкуватий «опель». З нього вийшов комендант Штарк, староста та худорлявий довгов'язий німець з пласким лицем, на якому виднілися холодні водяні очі. Юрко зразу пізнав Майєра. Він вперше побачив його тоді, як фашисти повісили вчительку Ніну Павлівну…
Штарк привітно всміхнувся Юркові, сказав:
— Юрген! Фрейлейн Віра відчула себе досить кепсько, і їй довелося повернутися додому. Тобі доведеться взяти на себе обов'язки перекладача.
Німці з старостою зайшли на подвір'я. Там їх чекали озброєні поліцаї на чолі з начальником поліції Ситарчуком, у якого на грудях висів німецький автомат, і він гордовито притримував його обома руками.
Мати, хоч і знала, що до них має приїхати Штарк та Майєр, побачивши на своєму подвір'ї німців, зблідла. Галина Іванівна сховалася від нежданих гостей на своїй половині, Леся теж намагалася не потрапляти їм на очі. Приймав гостей Юрко. Він зняв з паркану просушений волок, шанобливо сказав коменданту Штарку:
— Гер комендант, найкраще ловити рибу під прибережними вербами. Там повно щук! Є й судак, жерех!
Майєр підозріло подивився на Юрка, запитав недовірливо:
— Ти володієш німецькою мовою?
— Приємна несподіванка, — пояснив Штарк. — Юрген не тільки досконало знає німецьку мову, він навіть наш земляк. Його предки вихідці з Кенігсберга!
Майєр прискіпливо обмацав своїми водянистими очима Юрка, подав йому суху, вузеньку руку.
— Радий вітати свого земляка. Але звідки ти знаєш про свою приналежність до німецької нації?
— У нас у родині зберігаються давні документи, — пояснив він Майєру, — там і підтверджується наше походження.
Поліцаї взяли волок і понесли його на берег річки. За ними пішли Штарк та Майєр. Юрко підвів німців до піщаної коси. Неподалік росли старі верби, зеленою стіною піднімалися густі очерети.
— Гер Штарк, — звернувся хлопець до коменданта, — у цій затоці багато риби, і тут досить мілко. А далі глибина.
— Глибина? — перепитав Штарк. — Це добре! Ми половимо рибу і будемо пірнати. Я люблю поплавати, неперевершений плавець і гер Майєр. Але поки що ловити рибу!
Майєр мовчки оглядав Прип'ять. Він, як прийшли на берег, не зронив жодного слова. Гестапівець стояв, заклавши руки за спину і байдуже слухав розмову між Юрком та Штарком. Здавалося, він напружено обмірковує якесь надзвичайно важливе питання, і воно поглинає всю його увагу. Юрко відчував, що Майєр непомітно стежить за ним, прислухається до кожного його слова, і навіть разів зо два глипнув на нього своїми колючими очима.
Поліцаї швидко розгорнули волок, і Штарк з Майєром поволі забрели у воду. Вони обійшли невеличкий зарослий очеретом острівець, побрели під верби, знову повернули до острівця і попрямували до берега.
Комендант тягнув волок з великою натугою, він весь час оглядався, ніби боявся, що якась рибина випорсне з його рук. Нарешті німці витягли улов на берег. Їм на допомогу кинулися поліцаї. У волоку билося чимало риби: щуки, лящі, судаки, жерехи. Між зеленими водоростями незграбно вовтузилися величезні, клишоногі раки.
Штарк схопив найбільшого судака, міцно тримаючи рибину, збуджено захоплювався:
— Судак! Царська риба. Колись її подавали на царський стіл. Ти поглянь, Отто, — ніяк не міг заспокоїтися Штарк, — яка багата ця ріка! Які багаті ці угіддя! Я буду просити фюрера, щоб він виділив мені маєток на берегах Прип'яті!..
Майєр на знак згоди мовчки кивнув головою. Справді, завойовані землі надзвичайно багаті. На Україні є все — хліб, сало, м'ясо, риба, овочі й фрукти, молоко, яйця. Надра надзвичайно багаті на вугілля, нафту, руду. І все це віднині належить великій Німеччині. Майєр теж вирішив взяти маєток на безкраїх берегах Прип'яті. Він придбає палац, пана Хоткевича, розведе рибне господарство.
Юрко складає спійману рибу в кошик і разом з Тимофієм Шлапаком несе його на подвір'я. Староста вже розпалив вогнище і кип'ятить воду у великому крутобокому казані. Поліцаї заходилися старанно чистити рибу і мимоволі поглядали на високу сулію з чистим, прозорим перваком.
Комендант Штарк, як був у мокрих трусах, так і прибіг до вогнища, простягнув до нього руки, погрів їх і несподівано оголосив:
— Зараз ми будемо ловити раки!
Комендант знову побіг до Прип'яті. Він ходив під берегом, вимацував у пічурках раків і викидав їх на берег, раз у раз гукаючи Юркові, щоб той, бува, не прозівав чергову здобич:
— Юрген! Тримай це страховисько!
Майєр зійшов на кручу, пірнув у Прип'ять і довго не з'являвся на поверхні. Випірнув далеко від берега, майже на середині річки. Юрко вмів довго триматися під водою, але він не зумів би проплисти таку величезну відстань, як її подолав німець. Майєр вибрів на протилежний берег, підійшов до звалища старих рибальських човнів, довго їх розглядав.
Ситарчук сидів на низенькому стільчику, чистив жереха, тривожно прислухався. А коли Штарк побіг на Прип'ять ловити раки, наказав Скрипалю:
— Піди, Іване, побудь на березі. І хай з тобою піде Федір, — начальник поліції кивнув на дебелого чоловіка, — а ми тут і самі управимося. І візьми мій автомат. За Майєра і Штарка відповідаємо головою. Дивіться, щось трапиться з німцем, — нам зразу кишки випустять!..
Поліцаї взяли гвинтівки, а Скрипаль накинув на груди автомат, і неохоче пішли на берег Прип'яті.
На вигляд млявий поліцай Петро Жук спритно чистив рибу і кидав її у велику миску.
— Не турбуйтеся, пане Ситарчук, — заспокійливо сказав він, — ніякі партизани зараз не осміляться поткнутися в село.
— Вір їм, тим партизанам! — буркнув Ситарчук. — Від бандитів можна чекати чого завгодно.
— А таки-так, пане Ситарчук, — улесливо піддакнув староста, — оті лісові зарізяки на все здатні. Німців нам особливо треба берегти, як ока в лобі! Вони ж наші благодійники.
Староста поклав рибу в киплячий казан, кинув туди порубану на шматки курку, проказав значуще:
— На пана Майєра в нас уся надія! Він ще замолоду був у нашому селі. Лейтенант фон Майєр! Жив у палаці товаришував з паном Хоткевичем. Пан Майєр тоді взводом командував, давав доброго чосу червоним.
— Червоні їм тоже давали, — похмуро зауважив Ситарчук, — обклали під Тернівкою, як отой казан жаром…
Староста старанно зібрав з казана піну, вихлюпнув її з черпака на землю, зауважив:
— Червоні облягли, а ми німця порятували, вивели в безпечне місце. Тепер нам за те велика дяка.
— Дяка велика! — чи то всерйоз, чи глумливо озвався Ситарчук. — Тільки не зараз, треба трохи зачекати. Тут уже сумніватися не доводиться.
Штарк все ще ловив раків, викидав їх на берег, і знову намацував нові нірки. У цей час на берег вийшов Майєр. Він побачив кошик з раками, взяв одного, найбільшого, потримав, гукнув Штарку:
— Кінчай, Вальтер, своє полювання! Ти вже наловив їх стільки, що вистачить для роти солдатів.
Штарк теж вийшов на берег. Він довго розглядав раків, не міг відвести від них зачарованого погляду. Потім підкликав до себе поліцая Козоріза, показав на кошик, наказав:
— Віднести на подвір'я.
Поліцай підхопив кошик, жваво рушив до вогнища. Слідом за ним пішли Штарк і Юрко.
— Юрген, — озвався Майєр, — я хочу з тобою поговорити… Зачекай!
— Слухаю вас, гер Майєр! — шанобливо зупинився перед німцем Юрко.
— У тебе гарна вимова, — похвалив Юрка гестапівець, — ти розмовляєш, як справжній німець. Це добре, що ти зберіг мову своїх предків. Ти говорив, що твій прадід приїхав у село будувати палац пана Хоткевича. Хіба палац на той час не був збудований?
— Мій предок, — відповів Юрко, — будував Білу вежу. Її теж звали палацом. Але вона зникла, її зруйнували під час громадянської війни.
— Як прізвище твого прадіда? — доскіпувався Майєр.
— Берг! Франц Берг, — пояснив Юрко. — Але пан Хоткевич любив усім, хто працював у ного маєтку, давати українські прізвища. Мій прадід був Бергом, а потім стаз Береговим.
Майєр насторожено дивився на Юрка. Очі в Майєра, тільки тепер їх роздивився хлопець, пронизливі, опуклі, чи то зміїні, чи риб'ячі.
— Звідки тобі це відомо? — підозріло запитав гестапівець.
— Тато розповідав, — відповів Юрко, — і люди в селі це знають. Є навіть такі, що знали мого прадіда.
— І все ж це можуть бути звичайні вигадки, казки, — заперечив Майєр.
Юрко розвів руками:
— Можливо, що хтось щось вигадав або не так зрозумів і пізніше переінакшив по-своєму. Бабуся Улита часто розповідала, що її батько Франц Берг вмів встановлювати чудодійні замки, ладнав дзиґарі на баштах.
— І це може бути не чим іншим, як вигадкою.
Юрко заперечливо похитав головою:
— Ні, гер Майєр, мій прадід безперечно був механіком. У нас збереглися давні пергаменти, видані Кенігсберзьким магістратом, і там значиться, що мій прадід має професію майстра-механіка. Пізніше він зник безслідно при будівництві палацу.
— Як же він міг зникнути? — насторожився Майєр.
— Не знаю, гер Майєр, — знизав плечима Юрко, — хоча бабуся Улита казала, що під Білою вежею пан Хоткевич збудував майстерню для виготовлення фальшивих грошей. Мій прадід знав, як пройти до панської фальшивомонетні. От пан і позбувся небажаного майстра.
Майєр помахав довгими руками, трохи зігрівся, вийшов на косу, освітлену призахідним сонцем.
— Твоя розповідь, — зацікавлено, але з ноткою недовіри в голосі мовив Майєр, — нагадує звичайну казку. Мабуть, бабуся розповідала тобі про скарби, сховані паном, про підземні світлиці, наповнені золотом.
Юрко шанобливо кивнув головою.
— От бачиш, — зрадів гестапівець, — ти, мабуть, і сам переконаний, що все це звичайні казки, вигадки. Не міг пан Хоткевич в глухому селі, схованому серед боліт та лісів, виготовляти фальшиві гроші. Все це звичайна вигадка.
— Не знаю, гер Майєр, — довірливо проказав Юрко, — як усе це було насправді. Ви мене запитали, а я вам відповів. Тільки, мабуть, була в нашому селі фальшивомонетня…
— Чому ти так вважаєш? — перебив Юрка Maйєр.
— Бо залишились якісь іноземні гроші. Я сам їх бачив…
— Ти бачив фальшиві гроші? — з неприхованим інтересом запитав гестапівець.
— Так, гер Майєр.
— І де ти їх бачив?
— У нас дома. Їх подарувала моїй матері дочка колишнього панського дворецького Шудрі. На тих грошах намальована підстаркувата королева з пишною білою зачіскою.
— А де ж тепер ті гроші?
— Десь на горищі,— відповів Юрко, — моя мати любить різну старовину, вона зібрала колекцію давніх грошей.
— Але чому ти вважаєш, — допитувався Майєр, — що ті купюри з підстаркуватою королевою фальшиві?
— Про це говорила матері дочка пана Шудрі, вона зараз проживає в нашому селі, живий і її батько. Вони, мабуть, багато чого знають, але мене мало цікавили давні гроші.
На берег прибіг Щупак, гукнув Юркові:
— Скажи пану Майєру, що юшка готова і пора їсти, бо як захолоне, то вже не той смак.
Мати розстелила серед двору килим, на ньому — білу скатертину, розставила на ній тарілки, підноси, пляшки з горілкою і наливкою. Ситарчук понасипав у миски юшки, а в окремі тарілки поклав зварену рибу. Посередині стояло відро з червоними, звареними раками. Німці сіли окремо за стіл.
Щупак спритно відкоркував сулію з перваком, поналивав чарки, сказав Юрку, щоб запитав, чи вип'ють горілки німці. Штарк і Майєр відмовилися, відсунули пляшку з наливкою.
Майєр провів ложкою по жовтій, янтарній юшці, запитав Юрка:
— Хто варив?
— Пан начальник поліції…
Майєр подивився на Ситарчука, який мовчки сьорбав юшку, на Щупака, на поліцаїв, і теж заходився їсти. Штарк швидко з'їв миску юшки, і тут же попросив добавки.
— Згодься, Отто, — вдоволено промурмотів комендант, — Що такої смачної страви нам не доводилося куштувати навіть в паризьких ресторанах. Славнозвісна юшка з черепахового м'яса не йде ні в яке порівняння! Фюрер пообіцяв кожному німецькому офіцеру дати на Україні по п'ятдесят гектарів землі. Чудова юшка ще більше утвердила мене в тому, що брати земельний наділ треба на Прип'яті.— Штарк підняв руку і урочисто проголосив:
— Сьогодні я призначаю Юргена Берга своїм особистим рибалкою! А вам, пане старосто, наказую доставляти виловлену рибу в комендатуру!
Юрко переклав наказ коменданта Штарка.
Староста тут же наповнив чарки, проказав захмелілим голосом:
— Вип'ємо, панове, за здоров'я наших визволителів, пана Майєра і пана Штарка. Хан їм добре живеться та добре ведеться!
Поліцаї випили, почали закушувати, а їх жадібні очі все тяглися до сулії з перваком.
— Наші охоронці,— бридливо промовив Майєр, повернувшись до Штарка, — надто вже нагадують мені отруєних алкоголем ірокезів. У них якась непереборна жадоба до алкоголю. Поглянь, Вальтер, як світяться їхні очі, коли вони дивляться на горілку.
Невдовзі німці піднялися з-за столу.
— Данке шьон! — задоволено подякував комендант — У наступну неділю ми знову приїдемо ловити рибу. Ти, Юрген, приготуй волок на дванадцяту годину дня. І скажи старості і начальнику поліції, що вони теж мусять бути тут з вартою.
Майєр і Штарк поволі вийшли на вулицю. Юрко ніс слідом за ними двоє невеличких відер з раками.
Відчинивши дверці машини, Майєр несподівано запитав Юрка;
— Якою мовою написані ваші пергаменти?
— Німецькою, гер Майєр, готичним шрифтом. На жаль, я не все зміг там розібрати.
— Я постараюсь приїхати до вас, — пообіцяв гестапівець, — і прогляну документи. Мене дуже цікавить історія палацу. Можливо, у тих пергаментах є щось невідоме про палац. Я хочу купити в дружини пана Хоткевича цю кам'яну будівлю і стати її власником. Крім того, я хочу побачити колекцію грошових знаків, зібраних твоєю матір'ю. Я здавна захоплююсь нумізматикою.
Поліцаї й староста залишилися біля вогнища. Вони допивали горілку та доїдали юшку. Староста не витерпів, запитав Юрка:
— Про що говорили німці? Чи хвалили нашу юшку?
— Дуже, — запевнив Юрко, — Штарк казав, що навіть у Франції йому не доводилося куштувати такої смачної юшки та риби.
— Що та Франція! — недбало махнув рукою Щупак. — Де їм набрати отакої риби? Покажи їм судака або жереха, то вони слідом сто верст будуть бігти! А що ще німці говорили?
— Пан комендант казав, — пригадав Юрко, — що фюрер видав наказ, за яким кожному німецькому офіцеру виділяється маєтність на п'ятдесят гектарів. Пан Штарк вирішив узяти свій наділ на березі Прип'яті.
Щупак приголомшено блимав рудими повіками, недовірливо похитував головою. Він тримав у руках чарку, і прозора рідина тремтіла, злегка вихлюпувалася через край.
— П'ятдесят гектарів кожному офіцеру? — знічено перепитав він. — А ти все правильно зрозумів? Може, по п'ять гектарів?
— По п'ятдесят, Юхиме Мартиновичу! — впевнено підтвердив Юрко.
— Ого! — буркнув староста. — А що ж тоді нам залишиться? Що Штарк виділить мені за мою службу?
— Не знаю, пане старосто, — знизав плечима Юрко, — про це взагалі не було мови.
— А як же воно буде з моїм хутором, — бідкався захмелілий староста, — повернуть мені мою земельку чи віддадуть її якомусь офіцерику? Як не як, а в мого батька було, вважай, п'ятдесят гектарів гарного поля. І ставок, левада, гай…
— Було, та загуло, пане старосто, — насмішкувато кинув Ситарчук, — і в мого батька був добрячий хутір. Тільки нам нічого не лишилося. Правду хлопець каже. Я сам чув, як про це говорив пан комендант. Навряд, щоб нам з вами щось перепало. Доведеться Омельку забувать про земельку. Пропали наші хутори.
— Таке й скажете, пане Ситарчук! — обурився староста.
— Кажу, як воно є, пане Щупак, — очі в Ситарчука мстиво заблискотіли, — не зуміли втримати земельку, проциндрикали її в вісімнадцятому, то тепер і дивися, як голодний пес, у чужі руки! Треба було не допустити більшовиків, то й хутори нам би лишилися.
Ситарчук замислено дивився на вогонь, його широкі ніздрі роздувалися, як у голодного, лютого вовка.
— Нічого, пане старосто, — погрозливо сказав він, — не будемо наперед журитися. Ще, як кажуть, не вечір. Хай тільки німець розколошматить більшовиків, а там буде видно…
Поліцаї доїли юшку, допили горілку. Ситарчук запитав Юрка:
— Про батька нічого не чути?
— Ні.
— На фронті?
— Як пішов, то ніяких чуток не було.
— Отак воно в нас на Вкраїні,— глумливо посміхнувся Ситарчук, — батько на фронті голову кладе, а синок німців рибкою пригощає, як той горобчик до них цвенькає! Той тягне в один бік, а той — в другий!
Староста схвально поплескав Юрка по плечу:
— Молодець! Догодив Штарку! І пан Майєр задоволений. Бач, знову пани-німці захотіли рибку ловити. Сподобалося! І юшка в нас вийшла на славу, їж і хочеться. А батько в Юрка — орел! Хіба не він, Василь Береговий, виніс вас, пане Ситарчук, в Галичині з поля бою? Вважай, з-під носа в австріяк вихопив. І кілька верст віз вас на своєму коні, а сам біг поряд. Справжній козак!
— Було таке, — прогув Ситарчук, — що було, то було. Порятував мене від видимої смерті. Як тільки прийде батько, — Ситарчук повернувся до Юрка, — хай зразу йде до мене і нікого не боїться! Тут же зачислю його в поліцію.
Староста звівся на ноги, пошарив у кишені своїх плисових штанів, дістав плескату пляшку горілки. Поліцаї зраділо загули, похапали чарки, попростягали їх до Щупака.
Староста налив келихи, сказав поліцаям:
— На коня, хлопці, і додому!
Поліцаї і староста посідали на воза і поїхали.
Юрко допомагав матері мити посуд, розставляти його на полиці. Потім розвісив сушити волок. Дивно, міркував Юрко, що ж дала ця пиятика для операції, задуманої Вершиною? Понапивались поліцаї, пожирували рибою німці… Яка ж із того користь? Мабуть, тут є якісь свої таємниці, про які йому нічого взагалі не відомо. Але він, здається, своє завдання виконав. Німці побули в гостях, лишилися задоволені.
Як уже добре стемніло, до хати зайшла Галина Іванівна з Лесею. Вона, як чужа, зупинилася біля порога.
— Що ви собі думаєте, — розгнівано почала вона, пильно дивлячись на матір. — Як же ви могли приймати в своїй хаті таких гостей? Ви знаєте, хто сьогодні їв у вас юшку?
— Німці,— стомлено проказала мати.
— Полковник гестапо, — злякано промовила Галина Іванівна. — полковник!
— Ну й що? — знизала плечима мати. — Прийшли і пішли!
— Що ж ви собі далі думаєте, — злякано продовжувала Галина Іванівна, — і Юрко бігає, прислужує фашистам! А що буде, як прийдуть наші?
— Свято велике буде! — всміхнулася мати.
— І ви ще смієтеся? — обурилася Галина Іванівна. — Невже ви не розумієте, як усе це оцінюється? У вас гостював комендант, полковник гестапо, начальник поліції, староста! Це ж відверте, активне співробітництво з окупантами! А це страшно!..
— Не журіться, Галино Іванівно, — заспокоїла біженку мати, — якось воно та буде, прийдуть наші — розберуться.
Галина Іванівна заперечливо похитала головою:
— Подумайте про майбутнє своїх дітей. І нас ви ставите в незручне становище. Я мушу сказати вам, як думаю, попередити вас, застерегти! Чому фашисти прийшли саме до вас? Он скільки хат у селі, а вони вибрали вашу! І чого це Юрко ваш бігає навколо фашистів, крутиться, як та дзиґа? Ти ще, Юрку, молодий, а вже перекреслюєш своє майбутнє! Що ти скажеш, як прийдуть наші?
— Отак і скажу, — задерикувато відповів Юрко, — під час нальоту фашистських літаків урятував родину командира Червоної Армії. Потім виніс з поля бою пораненого підполковника! Можна буде й ще дещо розповісти.
— Це, хлопче, не жарти, — застерегла Юрка біженка, — мова йде про дуже серйозні речі.
Галина Іванівна вже з порога сказала матері:
— Ви нас порятували, прийняли, як своїх, але ми не можемо далі залишатися у вас. І ми переберемося на іншу квартиру. Прошу вас не ображатися!..
— Перебирайтеся, — погодилася мати, — вам видніше…
— Мамо! — вигукнула Леся. — Як ти можеш таке говорити? Я нікуди не піду! Не буду переходити ні на яку квартиру!
— Сама тут залишишся? — непевним голосом запитала Галина Іванівна.
— І залишуся! — стояла на своєму Леся. — Не можна так! Нам Марія Федорівна стільки добра зробила. Юрко нас всіх порятував, а ми образилися, будемо переходити на іншу квартиру! До вас фашисти приходили! Ну й що як приходили?
— Як що? — знову обурювалася Галина Іванівна. — Подумай, що воно робиться! Комендант приїхав у гості, полковник гестапо! Я не за себе боюся, за вас! Про нашого батька думаю!
— Хай хоч Гітлер сюди прийде, — розсердилася Леся, — а я знаю, що Марія Федорівна і Юрко — радянські люди!
Юрко захоплено і здивовано слухав, як Леся захищала його і матір, і ніяк не міг збагнути, чого вона так впевнено відстоює їх. Невже, подумав Юрко, Леся дізналася, що вони підпільники? Але ж такого не може бути! Не могла Леся догадатися про їхній зв'язок з підпіллям…
Розділ дев'ятнадцятий ПАРОЛЬ «ВЕРЕСОВИЙ МЕДОК»
Під вечір наступного дня до Берегових зайшла дочка лісника Свічки Оксана. Вона поклала на стіл велику в'язку сушених білих грибів, попросила матір:
— Дайте мені, Маріє Федорівно, червоної заполочі. Почала рушник вишивати, а червоних ниток немає.
— Чи не заміж збираєшся? — пожартувала мати. — Але ж женихи тепер на фронті.
— Чого там, — сердито махнула рукою дівчина, — проходу від них немає. Оце, як ішла до вас, причепився Тимофій Шлапак, виходь за нього заміж! До чого ж підла й нікчемна личина! Учителя Кошового німцям видав, а тепер носить його годинник і вихваляється своїм злочином! — По обличчю дівчини пробігла відразлива гримаса. — Ледве втекла від клятого поліцая, нахвалявся, якщо не піду за нього заміж, донести в жандармерію, що я комсомолка. От гад повзучий, а ще й учився в нашій школі!..
Мати підійшла до столу, взяла в'язку грибів.
— Спасибі, Оксано, за гостинець! Які ж красиві боровики. Один в один! Де це ви їх збирали?
— У Стрілецькому лісі,— відповіла Оксана, — там є багато грибних місць. І зараз грибів повно.
Мати дістала з полиці пачку червоної заполочі, подала Оксані.
— Це добрі нитки, не линяють. Тут тобі на п'ять рушників вистачить.
— Спасибі,— подякувала дівчина, — люблю вишивати, Хоча тепер і не до вишивання.
— Іди, Оксано, — запросила мати, — на роботу у вишивальну майстерню. Пайок будеш мати, комендант аусвайс видасть і на роботу в громадське господарство не ходитимеш. І поліція не так чіплятиметься.
— Спасибі,— ухильно відповіла дівчина, — тільки зараз треба картоплю вибрати, лад на городі дати, а на зиму можна й за вишивання зачепитися.
Оксана старанно зав'язала нитки в білу хусточку, зиркнула на Юрка:
— Проведи мене трохи, бо страшно одній берегом ходити. Боюся, що Шлапак знову причепиться. Дожилися, — ремствувала дівчина, — серед білого дня й вулицею не пройти.
— Хай проведе, — підтримала Оксану мати, — тільки чи захистить Юрко тебе від того поліцая?
— Захистить, — упевнено відповіла дівчина, — Шлапака Юрко на весь вік провчив.
— Коли те було, — невесело всміхнулася мати, — а тепер у Шлапака гвинтівка, і кожен день у горілці мокне. Таке життя настало, що краще уникати зустрічей із такими пройдисвітами.
Коли вийшли на берег, Оксана взяла Юрка під руку, прихилилася до нього, прошепотіла:
— Юрку, голубчику, скажи, будь ласка, чи можна у вас вересового меду купити?
Почувши довгожданий пароль, Юрко відчув, як у грудях радісно закалатало серце. Юрко хотів дати відповідь, та враз мимоволі насторожився: пароль сказано неточно. Він пам'ятає, як лейтенант застерігав — не відповідати, якщо в паролі буде найменше відхилення.
Оксана насторожено дивилася на хлопця, чекала відповіді. Врешті не витримала, запитала:
— Чого мовчиш? Ти що повинен мені відповісти?
— Що ж я маю відповісти, — знизав плечима Юрко, — хіба ти сама не знаєш, що в нас нема пасіки і меду ми не продаємо, ні гречаного, ні тим більше вересового.
Дівчина сердито накинулася на Юрка:
— Невже ти не знаєш, про який «медок» іде мова? Не розумію, чого ти хитруєш!
— Так нема в нас, Оксано, ніякого меду! — стояв на своєму Юрко. — І навіщо тобі той вересовий мед?
— Не розумієш, — сердито мовила дівчина, — тоді слухай, як кажуть, відкритим текстом. — Вона геть стишила голос — Вершина наказав тобі зараз прийти до нас. Він чекає в хатині. А ти мусив мені відповісти: «Нема медку — весь німчики поїли!» Ти ж ні з того, ні з сього почав викаблучуватися.
— Правильно, «Нема медку…»
— Ой, Юрку, вибач: «Чи можна у вас вересового медку купити?..» А ти такий точний!..
— Не в мені справа, Оксано, лише через те, що добре знаю тебе, вірю тобі, відповідаю на пароль. Але, ти ж знаєш, пароль ще й для того придумується, щоб на його секретах спотикався ворог…
Оксані було прикро за свою помилку, і їй дуже не хотілося, щоб у Юрка змінилася про неї думка. А між ними були особливі дружні взаємини. І зблизила їх досить страшна пригода.
Перед самим Новим роком мати попросила Юрка віднести дарунки її хрещеникам, які жили на хуторі Червоному. Відвізши на лижах дарунки, хлопець повертався додому Старим лісом. Він спустився із стрімкої гори і виїхав на галявину, коли почув розпачливий крик. Прислухався. Крик знову повторився, хтось благав порятунку. Хлопець помчав на допомогу. У долинці, заметеній снігом, побачив схилену постать. Під'їхав ближче і впізнав Оксану. Дівчина стояла під сосною, трималася за її стовбур і гірко плакала. Юрко одразу збагнув у чому справа. Ногу дівчини сталевими лещатами затиснув капкан. Оксана знесилилася, намагаючись витягти ногу з пастки. Капкан, прикутий до окоренка сосни, тримав чобіт надійно.
У лісі швидко темніло, мороз сковував тіло, і дівчина впала у відчай. Юрко оглянув капкан, натис на пружину, Розтягнув його щелепи, вивільнив Оксанину ногу. Виявилося, що й Оксана ходила з гостинцями до своєї бабусі на Червоний хутір. Ще завидна просікою поверталася додому і під сосною помітила якусь темну грудку. Підійшла до неї, почала розгрібати сніг чоботом і попалася в капкан. Спершу Оксана намагалася визволитися з несподіваної пастки, коли нічого не вийшло, почала кликати на допомогу, зо дві години простояла на морозі, поки нагодився Юрко. Оксані боліла нога, і він провів її додому. Відтоді між ними зав'язалася щира дружба, Оксана навіть вишила йому на згадку сорочку…
Нарешті підійшли до лісникової хати. На ґанку сидів Оксанин батько і шматком скла шліфував нове березове топорище.
Свічка підвівся з ґанку, як дорослому подав Юркові руку і повів до хатини, вікна в якій були завішані темно-зеленими фіранками. У кутку за невеличким столом сидів лейтенант Вершина і читав якусь книжку. Юрко зразу й не впізнав його, Вершина відпустив пишну бороду і тепер чимось нагадував Іллю Муромця з картини.
— Проходь, Юрку, — підвівся йому назустріч лейтенант, — радий тебе бачити живим, здоровим.
Вони, як давні друзі, тисли один одному руки. Свічка, поки віталися, стояв біля порога.
— Ви тут розмовляйте, а я піду, — сказав він. — Коли буде щось негаразд, дам знати, а ви зразу ховайтеся в льох. Там два кожухи, не замерзнете.
Свічка вийшов з хатини, щільно причинивши двері. Лейтенант дістав з розбухлої шкіряної сумки пачку брошур і газет, підсунув їх до Юрка.
— Прочитаєш дома. Тут фашисти дають настанови, як повинні служити «новому порядку» мешканці окупованих територій. Є там звернення фашистських властей до фольксдойчів. Уважно все прочитай, тобі це треба знати. Як відбулася зустріч з Майєром, яке в тебе враження?
— Усе ніби гаразд, розмова вийшла, як і радили, — сказав, чомусь ніяковіючи, Юрко. — Враження?.. Фашисти, та й годі! Майєр дуже зацікавився фальшивими грошима.
— Майєр — хитрий, підступний, спостережливий гестапівець, май це на увазі, Юрку, — замислено мовив Вершина. — Але з іншого боку надто забобонний, дуже вірить у сни і кожен сон намагається розтлумачити.
— Як розтлумачити? — не зрозумів Юрко.
— По соннику, — пояснив лейтенант. — Є в нього старий сонник. Він навіть коменданту Штарку розгадує сни. Треба мати на увазі й це захоплення Майєра. При нагоді Можна розповісти гестапівцю і якийсь корисний для нас сон. Але це буде пізніше, коли Юрген Берг зуміє «заприятелювати» з цим гестапівцем.
Юрко дивився на Вершину і думав про теперішнє життя цього чоловіка. Як нелегко тримати зв'язок з підпільниками, ходити під смертельною небезпекою на збройні операції проти гітлерівців, переховуватись, жити в лісі. А Вершина розпитував хлопця про його нинішнє життя, про все, що тривожить його в зустрічах з німцями, як поводитися в тій чи іншій ситуації, як відповідає на ті чи інші запитання. Юрко слухав лейтенанта, і його очі аж іскрилися від радості, що йому довіряють, як справжньому розвідникові, сподіваються на його витримку і кмітливість.
Юрко почав розказувати про найважливіші події, які сталися в селі за останній час. Вершина уважно слухав Юрка, робив якісь помітки в записнику, інколи незадоволено, скрушно похитував головою.
— Все? — нарешті запитав він.
— Все, Іване Петровичу.
— Просив же я тебе, Юрку, нікуди не встрявати, даремно не ризикувати. Ти маєш важливе доручення і мусиш цілком зосередитися на його виконанні. Так далі справа не піде! Робити все, як кому забажається, в підпільній роботі — провал.
— А що я такого зробив? — запитав спохмурнілий Юрко.
— Не мав ти права вступати в підпільну групу, — почав перераховувати Вершина, — бо в тебе своє завдання, значно важливіше за збирання зброї. І напади на фашистів отак з бухти-барахти не вам, хлопчики, влаштовувати. І самі загинете, й село погубите. Убили недавно подлітки карателя в Лебедівці, і німці спалили село, а всіх жителів знищили. Дітей-малоліток живими в огонь кидали. А ви задумали фашистський обоз обстріляти. Спасибі Макарову, що застеріг вас від цієї безглуздої затії. Хіба ж я тебе, Юрку, не попереджував, щоб ти не встрявав у будь-які справи, що не стосуються твого основного завдання? Ти — підпільник! І тобі вистачає своєї роботи по саму зав'язку. Діяти на власний розсуд ти не маєш права! У підпіллі, хлопче, існують свої закони, своя залізна дисципліна. І будь-яка непродумана самодіяльність забороняється.
— Думали як краще зробити, — винувато сказав Юрко, — хотіли вам зброї роздобути і роздобули. Одних автоматів близько півсотні «позичили».
— Ніхто й не каже, — заперечив Вершина, — що ви думали гірше зробити. Тільки не варто діяти самочинно, не порадившись зі старшими, досвідченішими товаришами. Чому ти не порадився з Оксаною Василівною або з лісником Трохимом Свічкою? Мовчиш, бо нема чого сказати.
Лейтенант докірливо поглянув на хлопця.
— А хіба не наказував я, щоб ви не ходили в підземелля? А ви як вчинили?
— Так ми туди стільки зброї наносили, — виправдовувався Юрко, — обмундирування, патронів, гранат, макаронів…
— Нам зараз таємниця Зоряної кімнати важливіша за будь-яку зброю, — махнув рукою Вершина. — У палаці отаборилися гестапівці, в село приїздив генерал з Берліна. Водолази обшарили льохи, заповнені водою, що лишилися від Білої вежі. Зараз фашисти ремонтують праве крило палацу, будують у дворі величезну казарму.
— Туди наших полонених пригнали, — підтвердив Юрко, — мабуть, вони й ведуть те будівництво. Почали мурувати доти на схилах гори, біля воріт, що ведуть на подвір'я палацу.
— Не подумай підходити до тих полонених, — суворо наказав лейтенант. — Ремонтують палац не наші люди, а есесівський будівельний батальйон, замаскований під полонених.
— Та невже! — не повірив Юрко.
— Отак воно, товаришу, і є, як я говорю! — лейтенант трохи помовчав, а потім додав — Наказую тобі та Вовці вийти з вашої підпільної групи. Ви виконуєте завдання партизанської розвідки — і цього для вас цілком досить.
Юрко розгубився:
— Як же ми можемо вийти з підпілля? Що ми хлопцям скажемо? Дали клятву на вірність, обіцяли до кінця боротися з фашистами, а тепер в кущі?..
Лейтенант докірливо похитав головою:
— Про які «кущі» ти говориш? Невже ти вважаєш, що перебувати в підпільній комсомольсько-молодіжній групі — це подвиг, а виконувати завдання партизанської розвідки — іграшки? Зараз нам твоя допомога надзвичайно потрібна! Ще більше вона буде потрібна в недалекому майбутньому. Нам треба знайти підходи до Майєра. Цей гестапівець — довірена особа Гіммлера. Даремно Гіммлер присилати в глухе село свого полковника не буде. Щось задумали гестапівці. А що? Чого вони кубляться в цьому палаці, чого оперізують його залізобетонними дотами? Нам треба розгадати задуми фашистів!..
Лейтенант помовчав, а тоді мовив стривожено:
— Непокоїть мене розповідь Славка, що Скрипаль застав нас біля входу в палац. Ворог, як бачиш, не спить! Ми ще, по суті, не почали свою роботу, а вже прокол! І це вже не перший! Тільки почали створювати партизанський загін і підпілля, а до нас примазався Консул, Сиволап, Гуня. Є й інша агентура.
— Хіба не впіймали їх, Іване Петровичу?
— Поки що не зуміли вийти на їхній слід, — винувато мовив Вершина, — хоча їхню руку й відчуваємо. На вас з Вовкою впала підозра. Тепер чекайте на прихід провокатора! Тут уже сумніватися не доводиться.
Лейтенант походив по кімнатчині, спинився перед хлопцем:
— Слухай, Юрку, запам'ятай сам і перекажи Володі, що про кожного «партизана» або «підпільника», який прийде до вас з якимось проханням, негайно повідомляйте в поліцію. Вірте тільки тому, хто назве пароль, всіх інших вважайте гестапівськими провокаторами. Прошу вас, — ще раз нагадав лейтенант, — нікому не вірити, нікому не розкривати душу! Будьте обережні і ще раз обережні!
Настав час діяти. І треба бути готовим до будь-яких несподіванок.
Ти — німець! — продовжував Вершина. — У тебе є незаперечні документи про твоє арійське походження. І тут постає чимало запитань: як Юрген Берг ставиться до «нового порядку», до фюрера, до окупаційних властей?.. Адже Юрген Берг вчився в радянській школі, з гордістю носив піонерський галстук, мріяв стати комсомольцем. А зараз цілковита зміна поглядів та уявлень? Як же ти поясниш всі ці метаморфози геру Майєру?
— Не знаю, Іване Петровичу…
Лейтенант на знак згоди кивнув головою.
— Я розумію, що не знаєш. Але такою відповіддю не розвієш підозр Майєра, а навпаки, посилиш їх. І тут треба знаходити щось переконливіше, зачіпати потрібні струни. У брошурі, яку я тобі даю, є стаття Геббельса «Голос крові». Ти прочитай її уважно. Пан Геббельс намагається довести, що всі німці, незалежно від того, багаті вони чи бідні, голодні чи ситі, об'єднані в єдину націю могутнім покликом крові. Кров і тільки кров кличе їх до об'єднання і спільних дій! І завдяки цій обставині німці пануватимуть над усім світом. Отут і треба скористатися з цієї брехні.
— 3 брехні?.. — запитав Юрко. — Як же маю з неї скористатися?
— А що ж, Юрку, треба прикритися цією лжетеорією, доводячи свою «органічну прихильність» до «нового порядку». Можна розповісти їм таку зворушливу легенду. Ще в перші дні, коли в село прийшли німці, ти побачив біля переправи колону танків. У відкриті люки визирали танкісти. І твоє серце переповнила якась нестримна радість. Ти побачив німців! У твоїх жилах тече та ж кров, що і в їхніх!.. Словами не можеш пояснити це почуття… Це — голос крові… Отак пояснює це почуття доктор Геббельс в своїй статті, з якою він звернувся до всіх німців-фольксдойчів. І ти повинен скористатись вигадками Геббельса. Але дивися, щоб Майєр не впіймав тебе на брехні…
Вершина промовив ці слова і тут же підбадьорливо сказав:
— Майєру дуже потрібний Юрген Берг! Дуже! Він потрібний йому, як перекладач, коли зайві свідки небажані і небезпечні. Маєр шукає фальшивомонетню пана Хоткевича, він хоче привласнити чуже багатство!.. А свої конкуренти йому не потрібні.
Лейтенант підвівся з-за столу, подав Юркові руку:
— Ну, що ж, зустрічай у неділю своїх високих гостей! Поводься спокійно, як і в попередній раз. Приховай пергамент з отим таємним листом Франца Берга, він не повинен потрапити до Майєра. Я певен, підземелля ще не відкрило нам всіх своїх таємниць. Зараз у палаці повним ходом іде ремонт, в Зоряній кімнаті має бути кабінет чи опочивальня Майєра. Розумієш, у якій пригоді може стати нам Зоряна кімната? Отже, діяти!.. Бажаю тобі сили волі і мудрості, дорогий Юрген Берг!..
Повернувся Юрко додому увечері і одразу розповів про зустріч з Вершиною. Мати слухала його, а в душі в неї розростався страх за сина, біль від неслави перед своїми людьми і ненависть за все до осоружних фашистів… Але Юркові вона сказала:
— Хоч ти ще, сину, не маєш спеціальної виучки для такої боротьби з вишколеними бандитами і вбивцями, але нехай тобі допомагає усвідомлення, що ти йдеш за правду, за життя багатьох наших людей. Я пам'ятаю, як цей Майєр чинив розправи в громадянську війну. За його наказом людей до смерті сікли шомполами, вішали, розстрілювали. І тепер знову цей кривавий убийця прийшов на нашу землю. І ми повинні перемогти його. Страшно, що про нас люди подумають… Уже скоса дивляться після відвідин Майєра і Штарка, скоро й здороватися багато хто не буде. Тільки треба все це нам витримати й пережити.
Розділ двадцятий ЛЕЙТЕНАНТ ВЕРШИНА ДІЄ
Після сніданку Юрко зразу побіг трусити ятери. Коли він вибрав рибу і поскладав її у великий кошик, на стежці з'явилася Леся. Дівчина понесла молоко діду Захарку. Юрко ледь стримався, щоб не піти за нею. Але тільки-но дівчина піднялася на пагорб, як їй назустріч вийшов чепурно вдягнений, хоча був звичайний буденний день, Петро Солодовник. Він узяв у Лесі кошик, і вони пішли поряд, про щось жваво перемовляючись. Юрко сів на стовбур поваленої верби і відчув, як у грудях незвично защеміло. Леся справді подружилась з Петром, а він, Юрко, залишається збоку, і тут уже нічого не вдієш. Петро трохи старший за Юрка, а таких розкішних кучерів, як у нього, нема ні в кого. І малює, як справжній художник…
Юрко мимоволі зітхнув, як ще ніколи не зітхав у житті, і глянув на стежку, по якій недавно пішли Леся й Петро. Він довго ще сидів на поваленій вербі, звісивши босі, покраплені зеленою ряскою ноги і засмучено дивився на стежину, оброслу густою травою. От і закінчилася його дружба з цією синьоокою дівчиною, яка так несподівано і неждано з'явилася в його житті… Але треба бути витриманим і нікому не показувати, що переживає, вболіває за Лесею. Тут все одно нічого не переінакшиш, не накажеш дівчині дружити з тим, до кого в неї серце не лежить… Хай собі Леся зустрічається з Петром, тільки нехай хутчій переселяються на іншу квартиру. Боляче Юркові згодитися з тим, що Леся вже не з ним. Зараз, як ніколи, він відчував, що дівчина подобається йому і дружба з нею йому дуже дорога. А хто не захоче дружити з такою дівчиною! Леся розумна, врівноважена, лагідна, ніколи не скаже неправдивого слова. А що вже на красу, то, мабуть, найвродливіша дівчина в селі. Тільки дружба в Юрка з нею не вийшла, і лишається одне — заховати свої почуття, вдати, що йому байдуже, з ким зустрічається, з ким дружить дівчина… Ось залишається ще три дні до зустрічі з німцями, і хто його знає, чим закінчиться оця гра з Майєром. І добре те, що біженці перейдуть на іншу квартиру, не буде над ними тяжіти страшна небезпека.
Юрко зіскочив з верби, роздягнувся, з розгону забіг у Прип'ять, пірнув і виплив на середину річки. Чотири рази переплив він річку і, трохи заспокоївшись, забрав кошик з рибою і пішов додому…
І ось у неділю зранку Юрко виніс волок, підсушив його на сонці, залатав кілька невеликих розривів. Під ворітьми Берегових зупинився фаетон Штарка з чорним лискучим верхом. З нього вийшли комендант і Майєр. На вулиці їх зустріли мати і Юрко. Слідом за фаетоном рухалася підвода з поліцаями, між ними був і староста. Він тримав кошик з сулією міцного перваку та обсмаленою куркою. Поліцаї розпрягли коней і пустили їх на луг пастися. Кучер теж заходився годувати коней, поставивши їх у тіні під вербою.
Штарк тільки ступив на подвір'я, запитав Юрка:
— Волок готовий? Ми зараз будемо ловити рибу!..
Він подав хлопцеві руку, схвально кивнув головою, побачивши на паркані просушений волок. Майєр теж подав Юркові руку, пильно поглянув йому в очі і, не промовивши жодного слова, пішов на берег Прип'яті.
Поліцаї підхопили волок, згорнули його і підтюпцем понесли на берег. Німці поволі роздяглися, акуратно склали на березі одяг і зброю. Зайшовши у воду, вони взялися за волок. Штарк спершу повернув до очеретів, потім обійшов острівець, і ще пройшов метрів двадцять під берегом. У волок, мабуть, набилося чимало риби, бо німці аж почервоніли від натуги, ледве тягли свою невидиму ношу. На підмогу їм кинулися поліцаї. Гуртом вони й витягли волок на берег. Комендант оглянув улов і аж підстрибнув від радості:
— Скільки риби! І яка чудова риба! У нашому Рейні останнього судака зловили, мабуть, років сто тому назад. Які багаті та щедрі підвладні нам землі! А тепер знову варити юшку і ловити раків! Хай поліцаї ловлять раків. Я привіз ящик чудового баварського пива, — переказав він через Юрка.
Поліцаї, почувши розпорядження коменданта, схвально загомоніли. Вони кинулися в річку і почали печерувати раків. Щупак ходив берегом з великим відром і складав у нього спійману здобич. Скрипаль з Ситарчуком поставили казан і заходилися чистити рибу. Їм допомагали ще два поліцаї. Решта ж поліцаїв на чолі з Петром Жуком охороняли коменданта й гестапівця. Німці перепливли Прип'ять, вийшли на берег, полягали на чистому, ніби перемитому піску, загорали на сонці. Їх супроводжували Юрко та поліцай Петро Жук.
А сонце піднімалося все вище й вище. Юрко почав хвилюватися: чи партизани чомусь затримувались, чи взагалі операція відмінялась. Хлопець поглянув на Майєра і відвів погляд. Гестапівець справді страшний. Так і зирить своїми круглими драглистими очима, приглядається, ніби хоче проникнути своїм поглядом в глиб землі, оглянути дно Прип'яті. Хлопець інтуїтивно відчував настороженість гестапівця, його недовіру й зацікавленість. Майєр, без сумніву, щось знав, підозрював, пильнував за хлопцем своїм крижаним поглядом. Незатишно Юркові під тими колючими поглядами, і мимовільний острах морозцем осипає спину, змушує сильніше битися серце. І треба поводитися так, щоб не показати ні свого хвилювання, ні своєї настороженості. Жаль, що і сьогодні не приїхала Віра Миронівна.
З берега гукнули, що юшка готова і час обідати. Юрко переклав німцям слова старости. Фашисти неохоче піднялися з прохолодного піску, забрели в річку і поволі попливли до протилежного берега. Майєр плавав значно краще, ніж Штарк. Він, як та торпеда, розсікав хвилі, лишаючи за собою білі невеличкі буруни. Німці вийшли на берег, побачили відро з раками, схвально закивали головами, підійшли до свого одягу і почали старанно витиратися рожевими, махровими рушниками.
Несподівано неподалік заляскали гвинтівочні постріли, ніби поруч проторохтіла довга автоматна черга. Біля палацу озвались кулемети, загупали вибухи гранат. Штарк перестав витиратися, прислухався, злякано запитав Ситарчука:
— Хто стріляє? Де поліція?
Ситарчук озирнувся навколо, втягнув руду голову в плечі, наказав Жуку:
— Біжи дізнайся, хто зчинив стрілянину! І довго не затримуйся! За німців — головою відповідаємо.
Жук побіг туди, звідки чулася стрілянина. Невдовзі на стежці з'явився блідий Тимофій Шлапак:
— Партизани! Сунуть, як та хмара, ми їх трохи притримали, а вони все одно лізуть! Зараз будуть тут!..
Шлапак, як був в одязі, кинувся в Прип'ять і зник у густих заростях очерету. Чорні султани похитувалися, показували шлях, де пробирався переляканий поліцай.
Староста, почувши про партизанів, спритно схопив відро з раками і сховав його в дупло старої верби. Потім вибіг на стежку й гукнув:
— Тікаймо!
Він кинувся до хати, сподіваючись знайти там захист від партизанів. На березі все частіше лунали постріли. Юрко схопив Штарка й Майєра за руки і швидко повів їх городом до хати. На подвір'ї біля киплячого казана стояв з ложкою тільки Скрипаль.
— Партизани?! — тремтячим голосом запитував він. — Ой господи, тепер нам капут! Кому-кому, а мені з ними краще не зустрічатися…
Несподівано на березі гримнула граната. Скрипаль підстрибнув на місці, кинув на землю ополоник і сховався за тином у густому картоплинні.
Юрко, не гаючи часу, відкрив у сінях важку ляду, спровадив туди Майєра, Штарка, Ситарчука і старосту. Кинув їм два старих кожухи, рядно, чуні та стоптані валянки і закрив ляду. Зверху потрусив підлогу половою і поставив на ляду бочку з картоплею.
На подвір'ї почулися чиїсь голоси.
Хлопець вибіг на ґанок. До хати бігли партизани. Вів їх поліцай Петро Жук.
— Тут вони, товаришу лейтенант! — радісно вигукував він. — Хлопець повів їх до хати. І Майєра, і Штарка, і Ситарчук з ними! Десь тут і староста затаївся! Попалися, голубчики, юшкоїди!
Слідом за Жуком поспішав лейтенант Вершина. З вулиці на подвір'я забігло ще кілька партизан. Вони вели зніченого, зляканого Скрипаля. Поряд з лейтенантом метушився молодий партизан, трохи старший за Юрка. Він тримав у руках одяг Майєра і коменданта. На грудях у нього висіли два трофейних автомати.
Лейтенант підбіг до Юрка, запитав загрозливо:
— Де фашисти? Куди ти їх сховав?
Хлопець махнув рукою на розчинену хвіртку, сказав недбало:
— Побігли!
— Куди побігли? — допитувався Вершина.
— Мабуть, сховалися у лозах на сусідньому городі,— вигадував Юрко. — Вони перелізли через тин і побігли через картоплище.
— Бреше він! — несподівано верескнув молодий партизан. — Бреше! Туману хоче напустити! Він сховав їх, а тепер вигадує казна-що!
На подвір'я заходили все нові й нові партизани. Вони схвильовано запитували одне в одного:
— Де комендант?
— Утік!
— Куди ж він міг утекти?
— Он хлопець каже, що дременув по вулиці і затаївся в картоплинні!
— Вигадує твій хлопець, на вулицю вискочив поліцай, а ми його прихопили!
Партизан-підліток стояв біля лейтенанта з одягом і трофейними автоматами і зневажливо дивився на Юрка.
— Молодець, Кузя! — похвалив Вершина молодого партизана. — Непогані трофеї тобі дісталися. Штани комендантові захопили, а господар випорснув з наших рук.
— Так оцей, — Кузя бридливо кивнув головою на Юрка, — схопив їх за руки і городами повів до своєї хати. І так швидко, що я лише встиг кліпнути очима, як їх вже й нема! Там соняхи високі — затулили! От і треба в оцього перевертня запитати, куди він сховав фашистів!
— Нікуди я їх не ховав, — заперечив Юрко, — а вивів з нашого подвір'я, щоб потім на нас не було ніякої напасті! За вбитого німецького офіцера — розстрілюють сто заложників. Німці побігли в лози! Он і моя мати бачила!
— Ти зрадник! — запально вигукнув Кузя. — І мати твоя зрадниця! Батько, мабуть, на фронті кров свою проливає, а вони поліцаїв та фашистів юшкою пригощають! Запроданці кляті!
Лейтенант наказав партизанам оглянути хату, повітку, все перевернути догори дном, а знайти втікачів.
Вершина зайшов у сіни, сів на бочку, що стояла над лядою, і, весело поблискуючи очима, докоряв матері:
— Як же це так, шановна добродійко? Знав вас, громадянко Берегова, як порядну людину, а тепер ви коменданта приймаєте, юшкою пригощаєте! До «нового порядку» горнетеся, так би мовити, відпрацьовуєте свій пайок! Чув я, що окупанти завідуючою вас призначили! А за які заслуги? І синка привчаєте окупантам прислужувати. Не сподівався від вас такого! Що ж ви будете на суді говорити, як вас судитимуть разом з громадянином Скрипалем за співробітництво з окупантами?
Партизани посадили Скрипаля, Козоріза і ще двох поліцаїв на ґанку, поставили біля них вартового.
Лейтенант скрушно похитував головою, докоряв матері:
— Дожилися, громадянко Берегова! Як же ви будете в очі своєму чоловікові дивитися, коли повернеться з фронту?
Мати, мабуть, не витримала докорів Вершини, зайшла в хату, сіла за стіл, мовчки дивилася на партизан, які шукали коменданта. Вони заглядали в піч, поперевертали горшки, зазирали під піч, під ліжко, оглянули комин, кімнату, хатину — ніде нікого.
Молодий партизан, якого лейтенант назвав Кузею, забіг ще з трьома партизанами на ту половину хати, де жила Лесина родина, гримнув на дівчину.
— Де фашисти? Куди їх сховала?
— Не знаю, — відповіла Леся, здивовано розглядаючи незнайомих озброєних людей.
— Вона не знає! — знову верескнув Кузя. — А сама їх сховала, засунула в потайний закапелок! Шукайте, хлопці! Тут пан комендант! Сховала його ця красуня!
Партизани заходилися оглядати всі закутки, перевернули ліжко, постягали ковдри з печі. Високий худорлявий партизан, приступився до Галини Іванівни, сказав суворо:
— Признавайтесь, куди ви сховали фашистів! Краще буде! Підлі ви й нікчемні зрадники!
Галина Іванівна розгублено дивилася на озброєних партизан, побачила на кашкеті одного бійця червоноармійську зірочку, гірко заплакала і, затинаючись від хвилювання, промовила:
— Ми біженці! Їхали зі Львова! Я тут захворіла і лишилася з дітьми в цьому селі! Мій чоловік на фронті!
— Чоловік на фронті,— перебив її Кузя, — а ви фашистів пригощаєте!
— Не пригощаємо ми їх! — схлипнула Галина Іванівна. — Ми квартируємо в цій хаті!
— Квартируємо, — перекривив Галину Іванівну Кузя, — прилипли до фашистських запроданців, бо чого ж живете в них? Хіба мало в селі інших людей? Чи, може, думаєте й доню заміж віддати за того вилупка, прислужника фашистського?
Кузя зневажливо поглянув на Лесю, промовив глумливо:
— Зараз поставимо твого кавалера під стінку, щоб не приятелював з фашистами!
Партизани оглянули кімнату, кухню, вийшли в сіни, слідом за ними пішла й Леся, щоб прикрити двері. У сінях на бочці сидів незнайомий бородатий партизан, поряд з ним стояв Юрко, байдуже дивився, як тривав обшук. І Леся причинила двері, лишивши невелику щілину і уважно спостерігала за тим, що діється в сінях. До бородатого партизана підійшов Кузя і розгублено, мало не плачучи, сказав:
— Нема їх, товаришу лейтенант, — втекли! Вважай, що були в наших руках — і змилися!
Лейтенант наказав Кузі полізти на горище, подивитися, чи там не сховалися німці та їх прислужники. Молодий партизан схопив вила-двійчатка, поліз на горище й заходився перевертати сіно. З горища летіли оберемки сухого, спресованого сіна.
Бородатий партизан дружньо підморгнув Юркові, мовляв, тримайся, хлопче, бо мусимо довести розпочату справу до кінця. Зрозуміла Леся, чого це лейтенант сидить на бочці, а бочка, поставлена на ляду, що прикриває хід до льоху. Дівчина зрозуміла все. Юрко заодно з партизанами. Він за їх наказом і згодою запрошує до себе в гості коменданта й гестапівця, разом з ними ловить рибу, допомагає старості варити юшку, і ніякий він не фашистський прислужник. Вона й раніше так думала, але не була певна остаточно. Тепер же Леся переконана, що Юрко допомагає партизанам, виконує їхні небезпечні доручення. Юрко не зрадник! Він свій!
Молодий партизан почав поволі злазити з горища, зупинився на драбині, і, мало не плачучи з досади, сказав лейтенанту:
— Нема там нікого! Як у воду канув той комендант! Сховав їх клятий запроданець!
Несподівано він ударив Юрка, який стояв неподалік, в обличчя підбором кованого чобота і весело зиркнув на лейтенанта.
Хлопець не чекав удару. Він впав на підлогу, але тут же схопився на ноги і, не витираючи крові, яка потекла з розсіченої щоки, стягнув Кузю з драбини. На допомогу Юрку кинулася Леся. Вона теж схопила Кузю за ногу, потягла його донизу. Молодий партизан не втримався на драбині, гепнувся на підлогу, і тут на нього накинувся Юрко. Він підім'яв нападника, штурхонув його кулаком під бока, міцно вчепився руками в пишну руду зачіску. Кузя звивався, як той вуж, намагався випорснути з чіпких Юркових рук, відчайдушно дриґав ногами, взутими у важкі трофейні чоботи.
Боліла розсічена щока, з неї збігала кров, але Юрко не зважав на біль і пригощав Кузю штурханами.
Лейтенант відсторонив Лесю, яка тримала Кузю за праву руку і не давала йому вивернутися з Юркових обіймів, запитав її:
— Ти хто така?
— Леся!
— Хто тебе просив встрявати в бійку?
— А чого ж він так повівся? Він же партизан, а не якийсь хуліган!
Вершина відтягнув Юрка, підняв Кузю і виштовхнув його на ґанок. Кузя ледве не плакав від гніву та образи. Він розлючено вигукував:
— Запроданець! Зрадник! Падлюка! Фашистів юшкою пригощає! Всіх перестріляю!
Юрко стояв посеред сіней, щока у нього швидко синіла й набухала, кров не зупинялася. Леся метнулася в хату, принесла чистий рушник, заходилася витирати рану. Мати, почувши крики, вийшла з хати, побачила закривавленого Юрка, узяла в Лесі рушник, змочила його холодною водою, Приклала до рани.
У дворі зібралися партизани, оточили поліцаїв, що Стояли біля пригаслого вогнища. Козоріз не витримав, впав на коліна, голосно заплакав, благаючи Вершину:
— Не вбивайте! Хіба ж я по своїй волі пішов у поліцію? Примусили служити! А в мене діти і жінка хвора!.. Я ж нікого не вбив, нікого не видав! Змилуйтеся, не вкорочуйте мені віку!..
Слідом за Козорізом упали на коліна й інші поліцаї, крім Скрипаля. Він стояв непорушно, втягнувши руду, ніби вогненну голову в плечі, крутив нею, як загнаний вовк. Руки в нього дрібно тремтіли, і він похапцем сховав!х за спину. У цей час партизани привели на подвір'я забрьоханого Тимофія Шлапака, витягли і його з густих очеретів.
Лейтенант Вершина підійшов до поліцаїв, запитав:
— Де комендант? Мовчите? Зараз ми з вами поговоримо по-іншому. Так поговоримо, що навіки замовкнете!
Поліцаї на колінах почали повзти до лейтенанта, благаючи не вбивати їх. Кукалейко від страху цокотів зубами, жалісно вигукував:
— Що я кому лихе зробив? Хіба я хотів служити в тій поліції? Як вас побачив, зразу й гвинтівку кинув!
— Де комендант? — підступився до нього Вершина.
— Не знаю, не бачив, куди німці побігли! їй-богу, не знаю! Почув я постріли — і зразу в очерет! А там мені ваші хлопці й застукали!
Лейтенант підкликав поліцая Петра Жука, запитав:
— Як поводилися ці поліцаї, товаришу Жук? Як ви вважаєте, що з ними робити?
Жук презирливо оглянув своїх недавніх «друзів», знизав плечима.
— П'яниці, товаришу лейтенант, страшні п'яндиги! Я, як побув місяць в їхній компанії, ледве й сам не спився. П'ють щодня, як кажуть, без просипу. Хай поки що поживуть, подумають, може, в них совість заговорить. А прийдуть наші, судити їх будемо народним судом. За зраду, за знущання над радянськими людьми.
Жук оглянув принишклих поліцаїв і зупинив свій погляд на Тимофієві Шлапаку.
— А цього, — загрозливо мовив він, — треба сьогодні судити! Видав він жандармам вчителя, доповів гестапівцям про родину, яка рятувала пораненого політрука.
Партизани вивели Шлапака на берег, невдовзі там пролунав приглушений постріл. Лейтенант наблизився до казана з паруючою юшкою, перекинув його і жовтувата рідина хлюпнула на пригасле вогнище. Над ним знялася біла, запашна пара. Партизани забрали німецький одяг, автомати, фаетон і швидко відійшли до Самусевого лісу, а звідти пущею, мабуть, вирушили до Васильківських Дач.
Мати прикладала до розбитої Юркової щоки змочений холодний рушник, зупинила кровотечу. Юрко нишком радісно поглядав на матір, задоволено похитував головою. Праве око зовсім запливло, і пів-обличчя посиніло, опухло.
У дворі навколо погаслого вогнища сиділи напівроздягнені поліцаї, не сміючи дивитися один одному в очі. Скрипаль вилаявся, підсмикнув брудні підштаники, попросив Юрка:
— Винеси чарку! У горлі пересохло! На волоску були від смерті. А Жук, бач, продався партизанам. Я не раз попереджав Ситарчука, що Жук не наш, його підіслали партизани! Не вірив!..
Скрипаль ніяково подивився на Юрка:
— І про тебе негаразд, Юрку, думав! Вважав, що й ти знюхався з лейтенантом Вершиною. Недаремно кажуть, людська душа темна, зразу її не роздивишся.
Юрко виніс з комори сулійку перваку, склянку, подав поліцаям. Ті випили, повеселіли.
— А тобі, Юрку, здорово приліпили, — співчутливо мовив Скрипаль. — Ледве в око не влучив! Чого вони до тебе причепилися?
— Хіба я знаю, — знизав плечима Юрко, — ніби я німців у гості кликав. Наказав староста приготувати волок, я й приготував. Самі ж ви прийшли, самі юшку варили, а на мені окошилося…
— Нічого, — скреготнув зубами Скрипаль, — за все розрахуємося, доберемося і до лейтенанта Вершини! У мене з ним давні-предавні рахунки! І Жуку пригадаю!.. — Скрипаль налив склянку горілки, випив, стріпонув розкудланою головою — Нам ще пощастило, живі лишилися, а Шлапаку — вічна пам'ять! Молоде, дурне, лізло поперед батька в пекло. Думало в начальство вибратися. От і вибрався…
Юрко виглянув на вулицю, запитав Скрипаля:
— Як ви думаєте, Іване Олексійовичу, партизани не повернуться?
— Ні,— впевнено махнув той жилавою розчепіреною рукою, — їх і слід прохолов! Мабуть, уже підходять до Грибарів.
Юрко зайшов у сіни, відтягнув бочку з картоплею, відкрив ляду:
— Виходьте! — гукнув по-німецьки. — Бандити відійшли в ліс…
Першим з льоху вискочив напівголий Ситарчук, він перехрестився тремтячою рукою, запитав:
— Нема тих песиголовців?
— Нема.
— Слава тобі господи, пронесло! Отак знахабніли! Серед білого дня на село напали. Хто б міг думати.
За Ситарчуком виліз з льоху Щупак. Він аж посинів від холоду, тремтів і раз у раз повторював:
— Спаси й заступи! Спаси й заступи!
За Щупаком вийшов з льоху Штарк в накинутій на плечі кожушанці, взутий в подерті чуні. Останнім залишив льох Майєр. Німці сиділи в льоху в трусах, прикрившись дірявими кожухами, перемерзли. Юрко дивився на представників «вищої раси» і ледве стримував зневажливу посмішку.
Штарк, скрадаючись, вийшов на подвір'я, запитав:
— Де наш одяг? Де автомати?
— Забрали, — Юрко відвів погляд, щоб не дивитися на зніченого, посинілого Штарка, — усе забрали і пішли в ліс.
Майєр стояв мовчки, його тонкі ноги, покриті густим рудим волоссям, помітно здригались. Він побачив у дворі вже п'януватих поліцаїв, закусив нижню губу і відразливо відвернувся.
Щупак страшенно замерз у льоху і, вибігши на середину подвір'я, пішов навприсядки, хрипко підспівуючи:
— Слава вам,
Слава нам —
Наддніпрянським козакам!..
Юрко приніс соломи, розпалив посеред двору вогнище, щоб нагріти перемерзлих «гостей». І Майєр, і Штарк кинулися до вогню. Щупак теж простягнув руки до жаркого полум'я, розгублено блимав очима, ніяк не міг прийти до тями.
Ситарчук якось боком підійшов до вогню, простягнув до нього великі, як лопати, руки, запитав Юрка:
— Не було серед партизанів наших односельців? Хлопець заперечливо хитнув головою:
— Нікого не було! Тільки поліцай Петро Жук привів партизан на подвір'я. Він з ними заодно.
— Звідки ти знаєш? — насторожено запитав Ситарчук.
— Він ось при всіх, — пояснив Юрко, — про все доповідав колишньому лейтенанту міліції, тому, що його батьки колись жили в нашому селі. А поліцаїв пожалів, хай, каже, живуть. Одного Шлапака звелів розстріляти.
— І розстріляли? — уточнив Ситарчук.
— Вивели на берег…
Ситарчук скривився, пригладив обвислі вуса, замовк. Більше він ні про що не розпитував, мовчки грівся біля вогнища.
Мати винесла з хати старий батьків одяг, шкарпетки, черевики, сорочки, подала Юркові:
— Хай одягаються.
Юрко ще виніс із повітки оберемок соломи, кинув його на пригасле вогнище.
У воротях з'явився переляканий кучер:
— Пане комендант, фаетон забрали!.. І коней прихопили! Усе пропало! Ледве самого не порішили!..
Він слізно почав розповідати, як бандити забрали фаетон, коней, вимагали, щоб він признався, де пан комендант.
Щупак з Скрипалем городами метнулися в село, роздобули дві підводи, під'їхали до подвір'я Берегових.
— Поліцію поколошматили, — розповідав староста, — управу — перевернули. Портрет фюрера кулями сполосували. А палац не взяли!
Німці поїхали. Поліцаї поклали на воза застреленого Шлапака, допили горілку — і теж розійшлися по хатах.
Леся весь час була біля Юрка, а коли німці й поліцаї забралися, запитала співчутливо:
— Дуже болить? Давай підемо до Оксани Василівни, хай вона подивиться, бо, може, око пошкоджено.
Мати підтримала Лесю. Удвох вийшли на вулицю. Леся довірливо взяла Юрка за руку, тихо сказала:
— До чого ж німці були смішні. Вийшли на подвір'я голі, перелякані, тремтять. Особливо здорово тремтів отой високий, ноги тонкі, довгі, як у цибатого півня, а голова маленька, зміїна.
Леся лагідно, аж ніжно розмовляла з Юрком, довірливо торкалась його руки. Юрко ніяк не міг збагнути, чого це Леся так прихильно та довірливо ставиться до нього. Він же порятував фашистів, разом з ними ловив рибу, прислужував Штарку та Майєру, а вона не осуджує його, навпаки, ставиться щиро до нього, по-дружньому, як у перші дні їхнього знайомства. І того партизана Кузю допомогла стягти з драбини, тримала його за руку, не давала йому вивернутися. Нічого Юрко не може зрозуміти… Несподівано Леся запитала:
— Юрку, а хто був отой бородатий партизан, що сидів бочці?
— Лейтенант Вершина, командир партизанської розвідки.
— А ти давно знаєш лейтенанта? — допитувалася Леся.
— Давно, ще змалку. Він до нас часто заходив, колись дав мені на коні верхи проїхатись…
Леся якийсь час ішла мовчки, потім сказала докірливо:
— Чому ж ти мені, Юрку, зразу про все не сказав? Юрко нерозуміюче глянув на дівчину:
— Про що не сказав?
— А про те, що ти підпільник!.. І вже давно виконуєш завдання партизан. Ти й фашистів заховав у льоху за його наказом…
Якби з ясного, безхмарного неба раптом ударив грім, то Юрко б так не здивувався, як почувши останні Лесині слова. Виходить, що дівчині все відомо!.. Такої несподіванки він ніколи не чекав…
— Таке й вигадала! — оторопіло сказав він, зупинившись посеред вулиці.
— Нічого я не вигадала, — впевнено, як доросла, промовила Леся, — я бачила крізь прикриті двері, як ти розмовляв з лейтенантом, а він тобі довірливо підморгував.
Юрко нічого не міг заперечити дівчині, бо що він їй зараз не скаже, все буде неправдою. А правди теж не міг сказати.
— Ти, Юро, не бійся, — очі дівчини іскрилися радістю, — я нікому не промовлюся, нікому нічого не розповім. Навіть мамі нічого не скажу! Давай будемо вірними друзями, і я тобі допомагатиму! Скільки житимемо, стільки й дружитимемо! Згода?..
У Юрка від хвилювання й радості, перехопило подих, і він мовчки на знак згоди кивнув головою.
— Яка я, Юро, рада, — не вгавала Леся, — тепер я знаю, чому ти надумав стати фольксдойчем і вирішив заприятелювати з фашистами. Сьогодні я все зрозуміла. Як я зразу не збагнула, — бідкалася дівчина, — тільки даремно переживала. І мама боїться.
— Чого боїться? — не зрозумів Юрко.
— До вас приходять фашисти, — пояснила Леся, — а все це зв'язки з окупантами. Твоя мати теж, вважай, у німців служить, її завідуючою призначили. От моя мама й боїться, що буде, коли повернуться наші… А мій тато командир Червоної Армії, і мама член партії.
— До кого ж ви думаєте на квартиру перейти?
— Нікуди ми не будемо переходити, — поспіхом відповіла дівчина, — поки ви самі не скажете, щоб ми забиралися. Тепер уже будемо, Юрку, разом до кінця. І я тебе, Юро, ніколи не підведу. Ось побачиш!..
Оксана Василівна оглянула Юркову рану, наклала на неї металеві скіпки, забинтувала:
— Отак воно буває,— незадоволено сказала фельдшерка, — коли кожен починає займатися самоуправством! Ще прийдеш післязавтра на перев'язку, — і жартома додала — не журися, Юрку, до весілля заживе. Так, кажеш, урятував від партизан пана коменданта і пана Майєра, молодець! Правильно ти зробив, за вбитого німецького офіцера село підлягає знищенню. Навіщо ж нам такий жах?
Наступного дня в село приїхали жандарми й есесівці на зелених бронетранспортерах. За ними сунулися довжелезні фургони. Есесівці поселилися в палаці. Старості було наказано щодня виділяти для прибулих тисячу літрів молока, двісті кілограмів м'яса, сто яєць. У село пригнали череду корів і розмістили їх у громадському господарстві.
І Майєр особисто викликав поліцаїв на допит, примушував їх по кілька разів розповідати про наліт партизанів, допитувався, хто при цьому що говорив, як поводився. Хату поліцая Петра Жука, який виявився підпільником, спалили. А Петро Жук і вся його родина, навіть двоюрідні брати й сестри, пішли в ліс. Тепер на їхньому подворищі лежали чорні обгорілі головешки.
Через кілька днів після нападу партизан, Майєр викликав у палац Юрка. До їх двору під'їхав горбатий чорний «опель». У машині разом з молодим русявим водієм сидів начальник поліції Ситарчук. Він зайшов до хати, подав Юркові руку, сказав:
— Спасибі за порятунок! Колись твій батько вирятував мене у Галичині, а тепер його син захистив від розбійників. Холодний у вас льох, і досі до тями не прийду, зараз поїдемо в палац, пан Майєр хоче з тобою поговорити.
Подвір'я палацу нагадувало будівельний майданчик. Навколо купи цегли, піску, вапна, штабелі паперових мішків з цементом. Палац ремонтували люди, одягнені в приношену червоноармійську форму. За ними наглядали есесівці. Кабінет Майєра у двоповерховому флігелі, вікна якого виходили в старий парк. Ще недавно тут був кабінет голови колгоспу. Тепер все тут невпізнано змінилося. Стіни були обклеєні барвистими, блискучими шпалерами, у кутку стояв великий письмовий стіл, під стіною — три масивних сейфи. На їх дверцях чорніли розпластані орли. Під ними напис: «Власність СС».
Майєр підвівся з-за столу, потис Юркові руку, запросив сідати. Ситарчук зразу ж вийшов з кабінету.
— Я дуже вдячний тобі, мій юний друже, за порятунок, — якимсь байдужим, безбарвним голосом почав Майєр — за твою відвагу та кмітливість. Передаю тобі подяку також від коменданта Штарка. Він погано себе почуває і при зустрічі висловить свою подяку особисто. А тепер, Юрген, прошу тебе докладно розповісти про недавню подію, свідком якої тобі довелося бути, навіть потерпіти від нападу бандитів, — Майєр співчутливо поглянув на забинтовану голову свого співрозмовника і з притиском додав — Мушу попередити: ти повинен говорити правду і нічого не приховувати. Особливо мене цікавить поведінка поліцаїв. Що вони говорили партизанам, як до них ставилися лісові бандити.
Юрко докладно розповів усе, що запам'ятав, пригадав, як Жук захистив поліцаїв, як ті падали на коліна і просили пощади.
— Дякую за докладну розповідь, — кивнув видовженою головою Майєр. — А тепер поясни мені, чому ти кинувся рятувати німецьких офіцерів, старосту, начальника поліції. Партизани не знайшли нас, побили тебе, а ти вистояв, нікого не видав. Чому?
Юрко розгублено дивився на Майєра, міркував, як йому краще повестися при цій вельми делікатній розмові.
— Ти повинен говорити правду, — гестапівець підняв догори вказівний палець, — правду і тільки правду. Від цього залежить твоє майбутнє, і майбутнє твоєї родини. Якщо ти скажеш хоча б одне неправдиве слово, — будеш суворо покараний! Так чому ти врятував німецьких офіцерів? Про що ти думав, коли вів мене і гера Штарка до свого льоху?
— Про оголошення, яке я прочитав біля старостату.
— Оголошення? — білясті брови Майєра поповзли на чоло, збіглися над переніссям. — Яке оголошення?
— Там, біля старостату, — пояснив Юрко, — я прочитав оголошення, що за вбитого німецького офіцера буде розстріляно сто заложників, а село — спалене! А до всього — ви наші гості, і ми несемо за вашу безпеку повну відповідальність.
Обличчя Майєра трохи проясніло, білясті брови знову сповзли на своє постійне місце, і прикрили вузенькі, холодні очі.
— Отже, ти, Юрген, — уточнив Майєр, — коли рятував мене та гера коменданта — згадав про неминучу відплату?
— Я дуже злякався, гep Майєр!
— Злякався за своє життя, — знову уточнив гестапівець, — за життя своїх близьких та рідних. Чи правильно я тебе зрозумів?
— Так, гер Майєр!
— Що ж виходить, — німець стулив свої тоненькі губи, — ти рятував нас лише тому, що боявся за своє власне життя? А якби не боявся, як би ти тоді діяв? Чи міг би ти рятувати німецьких офіцерів? Чи, може, хай би їх перестріляли лісові бандити?
— Ні, гер Майєр, — розважливо відповів Юрко, — тут усе значно складніше, і не все навіть зрозуміло…
— Що ж тобі незрозуміло? — наполегливо допитувався Майєр. — Тоді прошу пояснити незрозумілі місця, — у голосі гестапівця зазвучали насмішкуваті, глумливі нотки, — можливо, що ми разом зуміємо їх розтлумачити. Слухаю тебе, Юрген!
— Перша думка справді була, — почав пояснювати Юрко, — про оголошення біля старостату. Я подумав: «Загинуть німецькі офіцери, і я теж потраплю в заложники, загине наша родина, а хату спалять!». І мені стало страшно…
— Зрозуміло! — кивнув довгастою головою Майєр. — І тому ти вирішив рятувати німецьких солдатів?
— Не зовсім так, гер Майєр!
— Так поясни мені, чому ти не злякався лісових бандитів і сховав нас у цей кам'яний, холодний льох?
— Повірте мені, гер Майєр, — непевним голосом почав Юрко, — що мені дуже хотілося врятувати вас і гера Штарка!
— Чому? Ти сподівався на якусь винагороду?
— Ні,— Юрко заперечливо похитав головою, — не думав я в той час ні про яку нагороду. Тут зовсім інша справа.
— Так поясни мені врешті-решт суть цієї таємничої справи.
— Я й сам не знаю, гер Майєр, — розгублено промовив Юрко, — як це розповісти.
— Не бійся, — підохотив хлопця гестапівець, — ти можеш говорити все, як воно є! Ти врятував життя німецьким офіцерам — і справді заслуговуєш великої нагороди. Повторюю, тобі нема чого боятися!
— Я й не боюся, гер Майєр, — тихо відповів Юрко, — я не знаю, як назвати те почуття, що останнім часом я відчуваю…
— Яке почуття? — брови Майєра знову збіглися докупи, застигли над переніссям.
— Я й сам не знаю, гер Майєр, — розгублено знизав плечима Юрко, — це було, коли я вперше побачив біля переправи німецьких танкістів. Я дивився на дужих, засмаглих солдатів і відчував незбагненне хвилювання! І нічого не міг зрозуміти! Адже ці люди були незнайомі мені, я вперше бачив їх. Я був щасливий, гер Майєр, коли дивився на німецьких танкістів, я радів, що побачив своїх одноплемінців!.. От якась сила наказувала мені рятувати вас і гера Штарка! Я нічого не думав, та й задумуватись було ніколи…
Обличчя Майєра просвітліло, тонкі, холодні губи ворухнулися, розповзлися в стриманій посмішці.
— Це голос крові, Юрген, — урочисто мовив гестапівець, — це промовляє всесильний і всемогутній голос крові! На ньому, і тільки на ньому тримається єдність великого німецького народу. Ти, Юрген, справжній німець! Ти чесно й правдиво розповів мені про свої роздуми і переживання! Звичайно, кожна людина в першу чергу піклується про своє власне самозбереження, бо так їй велить споконвічний інстинкт. Але ми, німці, представники вищої раси, повинні перемагати інстинкт самоохорони і лишатися до кінця вірними справі великого і геніального фюрера! Ти говорив, що твій прадід виходець з Пруссії, чистокровний німець, і ваша родина має документи, що підтверджують твоє арійське походження.
— Так, гер Майєр!
— Це чудово! Зберегти давні документи могли тільки справжні німці, які ніколи не забували про своє походження й завжди пам'ятали свою справжню батьківщину — Німеччину! Я ось приїду до вас, і ми проглянемо ваш сімейний архів. Я дуже люблю старовину, кохаюсь в історії. Мене, зокрема, дуже цікавить історія цього палацу. Колись пан Хоткевич розповідав мені дуже багато загадкових історій та подій, пов'язаних з цією кам'яною будівлею. Ти говорив, що й твоя мати захоплюється історією. Мені дуже хотілося б послухати її розповіді.
Майєр розкрив невеличку картонну коробочку в золотистих візерунках, дістав з неї товсту сигару, обрізав ножичками кінець на ній, припалив запальничкою, затягнувся, поволі видихнув і уважно спостерігав за голубими кільцями запашного диму. Юрко теж прикипів поглядом до сигари. Років два тому у крамниці він бачив плакат, на якому був зображений буржуй у чорному циліндрі. Він палив отаку сигару і кільцями диму дихав на земну кулю. Тепер же буржуй-фашист сидів перед ним, палив сигару, обіцяв приїхати до них в гості, промацував Юрка, свердлив його, як буравчиками, своїми скляними очима.
— Ти говорив, що твій прадід працював у палаці, що він будував фальшивомонетню? — несподівано запитав Майєр.
— Ні,— похитав головою Юрко, — чи будував він фальшивомонетню, не відомо. Але під Білою вежею у пана була фальшивомонетня, там стояли верстати, на яких друкували гроші. Мій прадід був механік, а що конкретно він робив, важко встановити, ніхто не знає, чи мав він якесь відношення до фальшивих грошей…
— Фальшиві гроші,— роблено засміявся Майєр, — мабуть, це звичайні вигадки. Не міг же пан Хоткевич та його предки займатися такою злочинною справою. Адже він дворянин. А друкувати фальшиві гроші — тяжкий злочин.
Майєр підвівся з-за столу, відчинив вікно, виглянув у парк і знову сів у просторе шкіряне крісло.
— Правда, — якимось вкрадливим голосом озвався Майєр, — ти недавно розповів мені, що у вас зберігаються фальшиві купюри, нібито виготовлені колись в підземеллі пана Хоткевича. Чи міг би я глянути на ті купюри?
— Звичайно, гер Майєр, — відповів Юрко, — хоч зараз. Вони лежать в альбомі, колекції давніх грошей.
Майєр знову підвівся з-за столу, підійшов до сейфа, відімкнув його, дістав шкіряний гаманець і добув з нього зеленкувату купюру. Німець поклав перед Юрком асигнацію, на якій було зображено портрет дорідної білявої королеви, розгладив її кістлявою рукою.
— Скажи, — довірливо запитав Майєр, — тобі не доводилося коли-небудь бачити подібні гроші у вашому селі?
Юрко глянув на купюру, ствердно кивнув головою:
— Так, гер Майєр! Я не раз бачив такі гроші.
— Де? — очі Майєра хижо зблиснули і відразу погасли.
— Оце ж такі ті гроші, про які я вам говорив.
— Це цікаво, навіть дуже цікаво! Я приїду до вас… — Майєр перегорнув листки настільного календаря, подумав і сказав — Я приїду наступної неділі о третій годині дня. Передай матері, щоб вона в цей час була дома. Я запеклий нумізмат, — підкреслив Майєр, — ти знаєш, що означає слово «нумізмат»?
Юрко заперечливо похитав головою.
— Нумізмат, — пояснив гестапівець, — це людина, яка колекціонує гроші. Асигнація, яка лежить перед тобою — надзвичайно рідкісна річ. І якщо у вас справді є подібні купюри, то я з радістю куплю їх для своєї колекції.
Майєр узяв купюру із зображенням королеви, сховав її в сейф, замкнув дверцята і навіть поторсав їх.
— Слухай, Юрген, — не кваплячись, знову заговорив гестапівець, і в його голосі виразно зазвучали сталеві нотки, — ти врятував мені життя, і я хочу дещо тобі сказати. Я чесна людина, завжди дотримую свого слова. Якщо ти, Юрген, будеш чесним і правдивим, то ти завжди можеш розраховувати на мою підтримку. Але запам'ятай, німець підніс вгору вказівний палець, — досить тобі проявити якесь віроломство, підступ, зраду, і ти будеш розстріляний. Ти завжди мусиш пам'ятати цю незаперечну істину! Я вірю тобі, але мушу й попередити про всі можливі наслідки твоєї неправильної поведінки.
Майєр обперся об віконну лутку, схрестив руки на грудях і говорив з Юрком, не зводячи з нього холодного, прискіпливого погляду.
— Ми захопили великі території,— чеканив слова гестапівець, — але вони населені нашими ворогами. Кожен неарієць — потенційний ворог «нового порядку». І ми мусимо нещадно знищувати своїх ворогів, карати їх за прояв найменшої непокори. За зраду — тільки смерть. Я повинен прямо й відверто сказати тобі про ці не вельми приємні речі.
Майєр підійшов до Юрка, подав йому руку.
— Я дуже радий, Юрген, що зустрів у цьому глухому закутку справжнього фольксдойча. Думаю, що незабаром мені буде потрібна твоя допомога. Я певен, ми безперечно зуміємо знайти з тобою спільну мову.
Розділ двадцять перший ЖИВА ВОДА
Юрко після сніданку пішов трусити ятери. Леся теж підхопилася.
— Ще недавно, — замріяно сказала дівчина, — ми з батьком дивилися «Лісову пісню». Там була Мавка… Мені здається, що й у ваших краях живуть чарівні мавки!.. Юрку, а чого ваша річка називається Прип'ять?..
— Знаю, — відповів хлопець. — Потрушу ятери, а тоді розповім.
Коли вже риба була в кошику, вони повсідалися на сонці.
— Це мені бабуся розповідала казку про нашу Прип'ять, — ніби повертаючись у своє, здавалось, таке далеке дитинство, почав Юрко. — Давно колись жили на цій землі хоробрі люди. І ніякої річки в цих місцях не було, лежав голий, безкраїй степ. Жив у цих місцях славний лицар Іван-богатир. І не було за нього відважнішого в усьому краї. А в цьому ж селі жила вродлива дівчина Олеся. І покохав Іван дівчину всім серцем. Прийде, було, він до Олесі, стане біля неї — і очей не може відвести від дівчини. І Олеся покохала парубка. Очі в Олесі сині, як небо весняне, коси русі, стан стрункий і голос ніжний, лагідний. Наскільки була вродлива дівчина, настільки мала добре та вірне серце.
Збиралися навесні весілля зіграти. Наварили пива-меду, поставили на подвір'ї білі столи, приготували дружки білі вишиванки та барвисті стрічки. І напали в цей час на село чужинці. Підкралися на світанку, як спала земля й люди, обступили його з усіх-усюд, закидали отруйними й огненними стрілами. Підняв Іван-богатир своїх воїнів, вивів їх на бій проти чужинців. Довго рубалися воїни, довго захищали рідну землю і почали знемагати. Наших воїнів жменя, і на кожного з них гурт чужинців. Падають вони на землю порубані та посічені ворожими мечами.
Зібрала Олеся своїх подруг, сказала їм:
«Гинуть наші батьки, падають посічені ворожими мечами наші наречені, до останку захищають нас, прикривають рідну землю. А що ми без них? Заберуть нас чужинці, поведуть в неволю!.. Краще нам полягти в бою, аніж стати нікчемними рабинями! Підемо в бій, допоможемо нашим воїнам!..»
Узяли дівчата важкі мечі і пішли в бій проти нападників. Побачив Іван-богатир свою кохану Олесю на вороному коні з блискучим мечем у руках — відчув у собі силу безмірну, рубав ворогів, нищив їх, бо пліч-о-пліч з ним була кохана дівчина. Оглянеться Іван, побачить Олесині блакитні очі, і падає його меч, як та блискавка, на голови чужинців.
Не витримали чужинці і почали тікати в степ, подалі від страшної і неминучої загибелі. І коли тікали, вдарила отруйна стріла в Олесю. Поточилася дівчина, впала на землю, закривавилася її біла вишиванка. Приніс Іван поранену дівчину до її хати, поклав на ліжко, покликав знахарів, просив напоїти кохану дівчину цілющим зіллям, врятувати її від смерті.
Приходили знахарки, приносили всіляке зілля, варили, напували ним Олесю, шепотіли чудодійні заклинання — і все намарне. Умирала дівчина, поволі згасало її молоде життя.
Прийшла до Лесі стара-стара знахарка, подивилася на поранену, сказала:
«Не жити їй більше на цьому білому світі, не топтати ряст на землі. Стоїть за її плечима смерть-костомаха, приміряється, як її своєю косою підтяти».
Почув Іван слова старої знахарки, зірвав із себе пояс з коштовним камінням, простягнув їй, промовив:
«Візьми, бабусю, оцей пояс і порятуй мою кохану! Нема мені життя без Олесі!»
Похитала головою стара знахарка:
«Не потрібне мені твоє коштовне каміння, хлопче, бо нема в мене сили зарадити твоєму горю. Страшна, невигойна отрута вбиває твою кохану. І скоро вона згасне, згорить, як та свічка, і ніхто вже її не порятує. Ти переживеш своє горе, а дівчину іншу знайдеш собі».
«Не переживу я цього горя, — відказав Іван, — бо нема мені життя на білому світі без моєї Олесі! Люблю я її більше, ніж своє власне життя! Для мене вона, як те сонце: зайде воно за далекі ліси та високі гори — і настане й для мене нескінченна ніч!..»
Подивилася стара знахарка на Івана, пильно подивилася, ніби хотіла своїм поглядом освітити його душу, і сказала:
«Славний ти лицар, щире й відважне серце б'ється в твоїх грудях. Хочеться мені допомогти тобі, хочеться врятувати твою кохану, тільки не може моє зілля переважити ворожу отруту. А там, де не зарадить ніяке зілля, може зарадити велике кохання. Можна порятувати твою наречену, тільки якщо ти й справді готовий не пожаліти для неї свого життя».
«Усе зроблю, життя свого не пожалію, аби порятувати мою Олесю».
«Так слухай, — сказала знахарка — і запам'ятовуй. Є жива вода у Мавки лісової, в царівни зеленокосої. Живе вона в борах дрімучих, оточених болотами непрохідними, і охороняють її недремно всі лісові створіння. Усіх, хто пробивається до Мавки за живою водою, вона випробовує, змушує відгадувати загадки. А хто їх не відгадає, назавжди лишається в лісовому царстві. Хто не ходив по живу воду, нікому не вдавалося повернутися назад. Подумай, лицарю, чи є в тебе сили на такі випробування».
«Кажи, бабусю, як добратись до Мавки лісової».
«Тоді іди в темні бори і шукай галявину з трьома дубами. На тій галявині круглий рік цвітуть проліски, бо там нуртує невидиме джерело живої води. І кожен день приходить на ту галявину вродлива Мавка поглянути на свої проліски. От і проси в неї живу воду. А що далі буде — не знаю. Далеко я бачу, дуже далеко, а що діється на тій галявині, не відаю, бо її завжди туман огортає. Але самому тобі не знайти дороги на чарівну галявину. Дам я тобі вірну провідницю, пташку-ластівку. Вона й виведе тебе до Мавки. Захопи з собою оцю сопілочку…»
Іде Іван дрімучими лісами, вірна й невтомна ластівка показує безпечний шлях. Людська нога не ступала в цих непрохідних нетрях. А на гілках гадюки отруйні гойдаються, сичать, намагаються дістати непроханого гостя своїми жалами. Затріпотіла безпомічно ластівка крилами, нема далі шляху.
Дістав Іван-богатир з кишені сопілку, заграв, заспівав про своє лихо, й затихли гадюки, пропустили Івана далі в ліс. Пурхнула ластівка у височінь і знову повела Івана. Довго йшов Іван, поки не постало на його шляху глибоке мертве озеро. Знову стривожено закружляла ластівка, дає знати Івану, що не можна йому підходити до темного озера.
Оглянувся Іван і побачив на березі невеличку, ветху хатину з перекошеним віконцем. Постукав Іван у двері,— ніхто не відповідає; хотів прочинити двері, а ластівка злякано тріпоче крилами, попереджає про небезпеку. Знову Іван забрязкав поржавілою клямкою. Коли це озвався хтось непривітним, старечим голосом:
«Заходь, заходь, коли тобі на білому світі жити набридло! Ще крок — і закам'янієш на віки вічні. Поглянь, скільки навколо каміння, то все такі хоробрі, як ти. Чого ж стоїш у порозі, чого до моєї хати не заходиш? Чи, може, злякався?»
«Не заходжу, — відповідає Іван, — бо не хочу каменем стати! Ще не набридло мені жити на білому світі!»
«Чого ж ти вештаєшся по зміїному лісі? Чого прийшов до озера з мертвою водою?»
«До лісової Мавки дорогу шукаю, хочу в неї живої води попросити».
«Кого ж ти хочеш живою водою напувати?»
«Дівчину кохану! Ударила її стріла отруєна, коли вона з мечем пішла проти чужинців захищати від нападників рідну землю».
«Дівчину кохану? — перепитав старечий голос. — Зачекай, я сам вийду зараз до тебе».
Вийшов з хатини старий дід з довгою білою бородою, весь обвитий і перевитий зміями.
«Хто ти, лицарю, звідки забився в таку глушину?»
«Я Іван-богатир, а йду здалеку, бо моя наречена від отрути помирає. Треба мені роздобути для неї живої води».
Підійшов дід до Івана. Заворушилося гадюччя, засичало, намагаючись вжалити Івана. Провів дід руками по гадюках, — затихли вони, задрімали від того дотику.
«Чув я про тебе, лицарю, — схвально мовив старий. — Знаю, як ти хоробро борониш рідний край, вірою й правдою служиш землі рідній! Тому й допоможу тобі дістати живої води».
«Допоможіть, дідусю!»
«Та не все від мене залежить, — з жалем мовив старий, — колись я теж був хоробрим лицарем, пішов добувати живу воду і не зміг відгадати загадки Мавки лісової. Тепер і доживаю свій вік на березі озера з мертвою водою. Допоможу тобі, Іване, дістатися на той бік озера, а що буде далі — сам побачиш. — Змахнув дід рукою, повитою гадюками, і загойдався на хвилях срібний човен з двома веслами. — Сідай, — звелів дід. — Тільки не доторкнися до цієї води, — зразу каменем станеш».
Перевіз старий Івана, вказав на вузеньку стежину:
«Тримайся цієї стежини. І на крок від неї не відходь, бо поглине тебе трясовина. Бачиш, навкіл трава зеленіє, ростуть на ній яскраві квіти. А під ними — трясовина! І трави і квіти — отруйні. А далі побачиш на траві золото й самоцвіти. І не подумай, щоб заволодіти ними. Кожна та коштовність покроплена мертвою водою!»
Зійшов Іван на берег, подякував дідові за перевіз — і повела його ластівка якимось дивовижним лісом. На гілках дерев виспівують золоті птахи, дивляться на Івана, ніби благаючи взяти їх чи хоча би доторкнутися до їхнього барвистого пір'я. Поглянув Іван на зелені трави, а на них виграють всіма барвами веселки коштовності. Не зважає Іван ні на золотавих птахів, ні на коштовності, іде далі. І привела його ластівка на широку галявину. Здивувався Іван, вже осінь, а під трьома дубами-богатирями синім розливом квітнуть проліски.
Зупинився Іван. І став чекати, коли з'явиться лісова Мавка. Дивиться, коли й справді йде по галявині вродлива дівчина. Очі в неї, як вогненна бірюза, ніби листя на весняній березі, личко біле, брови чорні, стан гнучкий, як у молодої тополі. Одягнена Мавка в зелену сукню, що вся сяє дорогоцінностями. Володіла Мавка чарівною силою. На кого вона тільки гляне своїми зеленими очима, той зразу втрачав пам'ять, забував про все на світі.
Подивилася Мавка на Івана та й питає:
«Хто ти, чого прийшов у мій ліс?»
«Я Іван-богатир, а прийшов просити в тебе, Мавко, живої води».
Здивувалася Мавка:
— Виходить, ти, лицарю, великий чарівник, бо твої чари замагають мою силу. Не забув, що прийшов ти в мій ліс за живою водою».
«Ні, Мавко, ніякий я не чарівник, я дуже люблю свою наречену і хочу роздобути хоч трохи живої води, щоб її порятувати. Умирає моя Олеся, допоможи їй, Мавко! Вона ж рідний край від чужинців захищала, і твій ліс, твої проліски від нападників боронила, бо прийде ворог, все зведе і до твоєї галявини добереться».
Знову поглянула Мавка на Івана, запитала:
«Чи відомо тобі, славний лицарю, що можна води не дістати і життя позбутися? Загадаю тобі загадку, відгадаєш — наділю живою водою, не зумієш — будеш лежати в лісі трухлою колодою. Чи згоден ти на таку умову?»
«Згоден, Мавко!»
«Тоді скажи мені, лицарю, який найбільший скарб у житті людини? Тільки не поспішай, спершу подумай, а вже тоді відповідати будеш».
«Що ж тут довго думати, — відповів Іван, — найбільший скарб в житті людини саме життя, зігріте любов'ю! Життя і любов!»
Усміхнулася Мавка:
«Може, ти й правду сказав, тільки доведи мені правоту своїх слів. До мене приходило багато лицарів, просили, благали дати їм живої води. Я хотіла дати цей скарб у вірні руки і змушувала їх відгадати мою загадку. А відповідали вони по-різному: одні говорили — життя, другі вважали найбільшим скарбом золото, треті запевняли, що нема більшого скарбу, як влада над людьми. Ти ж перший сказав — життя і любов. То хто ж із вас каже правду?»
«У кожної людини, — проказав Іван, — може бути своя правда. Одному хочеться мати велике багатство, другий прагне до почестей, а мені потрібні — життя й любов».
«Може, й так, — погодилася Мавка, — тільки ти зумій переконати мене в правоті своїх слів».
«Без любові нема і не може бути справжнього життя, — відповів Іван. — Навіщо мені жити, якщо не буде моєї Олесі? Так само навіщо мені життя без рідного краю, без рідної землі? Хіба може той, хто не любить свій край, свою матір, свою родину — вважатися людиною? Адже тільки любов робить людину людиною. Дай мені, Мавко, живої води для моєї Олесі, для моєї коханої дівчини. Я люблю її понад усе!»
«Добре, — погодилася Мавка, — я дам тобі живої води, ти віддаси своє життя за життя коханої дівчини!..»
«Згоден, Мавко!»
Сплеснула Мавка в долоні, і підбігли до неї дві прекрасні русалки в розкішному зеленому вбранні, принесли їй два невеличких кухлики.
Узяла Мавка ті кухлики, простягла їх Івану:
«У золотому кухлику — жива вода. Вип'є її твоя Олеся — і відступить від неї тяжка хворість, знову розквітне її врода. А в чорному кухлику — мертва вода. Вип'єш її — і загинеш! Закам'яніє твоє серце, погасне твоє кохання, помертвіють твої почуття. Пий мертву воду! Ти ж говорив, що згоден віддати своє життя, лиш би врятувати Олесю. Страшно, лицарю, втрачати життя?»
«Страшно, Мавко, — признався Іван, — молодий я, хочеться мені жити! Але ще більше хочу, щоб жила моя Олеся!»
Підніс Іван до вуст чорний келих і випив з нього воду.
«Спасибі тобі, Мавко, за твою ласку, за твою допомогу! А тепер дозволь мені хутчій повернутися до Олесі, напоїти її живою водою, порятувати від невиліковної рани».
«Зачекай, лицарю, — привітно озвалася Мавка, — скажи мені, чи багато у вашому краї таких лицарів, як ти? Чи багато з них має таке вірне і щире серце?»
«Багато, Мавко, бо люблять наші люди свою землю, і серця їхні живуть цією любов'ю».
«Іди, лицарю, — сказала Мавка, — неси живу воду своїй коханій. Знай, що я й тебе напоїла живою водою. Це тобі нагорода за твою відвагу та вірність. Довго ти будеш молодим та дужим, довго житимеш на білому світі. І всі люди, які живуть у твоєму краї, всі, хто має вірне і щире серце, одержать від мене подарунок. Хай і вони мають живу воду. Дивися, — Мавка показала рукою на чисте джерело, — яка чиста вода нуртує на моїй галявині. Вона піднімається із земних глибин, несучи велику і цілющу силу. Звідси, з моєї галявини, бігтиме за тобою струмок, він притече до твого краю, до твого села. І там струмок розіллється, стане повноводою рікою, чистою і щедрою, як твоє велике, безмірне кохання. Іди, лицарю, віднині перед тобою простелиться рівна й безпечна дорога. Це теж тобі нагорода за вірність і любов до своєї Олесі, до свого краю!»
«Спасибі тобі, Мавко!» — поклонився Іван лісовій красуні.
«Живи, лицарю, щасливо, люби свою землю і передай любов до рідного краю своїм нащадкам. Хай вони бережуть мій дарунок, як свій найцінніший скарб, хай бережуть живу воду так, як ти бережеш свою любов!»
Пішов Іван до свого села, поніс Олесі живу воду. А за ним біг чистий, прозорий струмок, котився слідом, як прип'ятий. Він розливався, ширшав, глибшав, і врешті перетворився на широку, повноводну річку, яку люди за те, що вона, як прип'ята, прибігла за Іваном-богатирем, назвали Прип'яттю. Напоїла річка живою водою навколишні землі, зазеленіли на ній бори й діброви, заколосилися поля багатим врожаєм. Отак і з'явилася на нашій землі голуба Прип'ять.
Юрко нахилився, зачерпнув жменею воду, сказав:
— Оце і є, Лесю, жива вода, Мавчин подарунок!
— А що ж було далі з Олесею та Іваном? — як заворожена запитала дівчина.
— У казках завжди щасливий кінець, — пояснив Юрко. — Прийшов Іван додому, напоїв Олесю цілющою водою, відступила від дівчини хворість. Зіграли молодята весілля і жили вони довго-довго, мали багато синів, дочок, внуків та правнуків — і всі вони берегли в своєму серці любов до рідної землі, до оцього зеленого краю, до чистої і ніжної синьоокої Прип'яті. І всі вони боронили і боронять сьогодні свою землю, не шкодуючи власного життя.
— Гарна твоя казка, — зворушено мовила Леся, — така гарна, що й сказати важко, наскільки вона гарна. А може, це не казка, а бувальщина, бо дуже вже багато в ній щирої правди. — Дівчина довірливо поглянула на Юрка, запитала:
— Хіба не так? Справді, що є найцінніше в людини — життя і любов. Адже життя стає мертвим без любові, без вірності. Тільки велика любов здатна дати людині силу для подвигу! Так часто говорив мій тато. А хіба може бути любов без вірності? Багато чого мені розповіла твоя казка.
— Що ж вона розповіла тобі? — запитав хлопець.
— А хоча б те, — довірливо всміхнулася Леся, — що такі люди, як ти, Юрку, зуміють бути вірними до кінця своєму краєві, своїй Батьківщині.
Розділ двадцять другий АГЕНТ 18-20
Бабка Соломониха, в якої лишився врятований полонений, попросила Марію Федорівну позичити хоч трохи борошна, бо в неї геть усе забрали німці. Мати насипала торбину борошна і сказала Юрку, щоб відніс його Соломонисі.
По селу вже заговорили, що Берегові сховали від партизан коменданта, гітлерівського полковника, старосту й начальника поліції, і тепер мають одержати від німців велику нагороду. Біля колодязя стояв гурт молодиць, вони про щось жваво перемовлялися. Та побачивши Юрка, замовкли і проводили його неприязними настороженими поглядами.
Бабка Соломониха саме збирала пізню малину, побачивши Юрка з борошном, зраділа:
— Тепер я йому вареників зварю з малиною! І локшини накришу, хай їсть та поправляється! Ослаб він дуже, ніяк не може на ноги звестися.
Юрко оглянув хату, хотів побачити врятованого полоненого. Бабуся помітила його погляд, пояснила:
— У хатині він. Поліцаї так і нишпорять по хатах. І сьогодні заходили, питали горілки. А де в мене та горілка візьметься? Боюся, щоб до мого постояльця не пристали… От і поклала його в хатині. Хочеш, сину, то провідай його, перемовся словом.
Юрко зайшов у хатину. На сіні, засланому червоною рядниною, лежав поранений. Біля нього стояла чашка з вишневим компотом, поряд миска з жовтими грушами. Полонений побачив Юрка, впізнав, посміхнувся:
— Здрастуй, синку! Спасибі, що прийшов провідати. А я все ще лежу та б'ю байдики. Люди воюють, а я вийшов із строю. Як там на фронті? Стоїть Київ? А Москва?
— Не взяли німці Києва, — відповів Юрко, — тривають запеклі бої на підступах до міста. Тяжкі бої йдуть під Смоленськом, а більше нічого не відомо. Як ви себе почуваєте? Може, лікаря покликати?
— Лікаря? — перепитав полонений. — Ні, не треба. Рана почала гоїтися, а сили все одно мало. Дуже охляв від голоду, били мене люто! Та хіба тільки мене… Хутчій би звестися на ноги…
— А ви звідки, мабуть, здалеку?
— З Вірменії я, хлопчику, чув про таке місто Єреван?
— Чув, столиця Вірменії.
— Артилерист я, старший лейтенант Степан Ованесян, наша батарея за Прип'яттю стояла в Стрілецькому лісі. А як тебе звати?
— Юрком.
— Отам мене, Юрку, й поранило. Прочумався, а кругом — фашисти. Схопили й потягли за колючий дріт. А далеко від вас Стрілецький ліс?
— Кілометрів п'ять від села, — пояснив Юрко, — до нього на човні краще добиратися. Там повно грибів. От ми за ними і їздили в той ліс.
Поранений звівся на лікоть, попросив Юрка поправити подушку, сказав розгублено:
— Зовсім я нанівець звівся, в очах темніє, і голова йде обертом…
— Минеться ваша хворість, — заспокоїв полоненого Юрко, — а я вам борошна приніс.
— Спасибі,— подякував поранений, — гарні люди живуть у вашому селі. Кожен намагається чимось допомогти. Як рідні…
Поранений замовк, полежав трохи, потім несподівано запитав:
— А скажи, Юрку, партизани є в лісах?..
— Є, недавно на село напали, поліцаїв були захопили.
— Слухай мене уважно, Юрку, треба якось передати партизанам, що в Стрілецькому лісі закопано багато боєприпасів. Наказ нам був стояти до кінця. От ми і стояли. А потім оточення. Довелося частину боєприпасів прикопати. Лишилося нас у тому лісі — жменя, і ті поранені… Хай прийдуть до мене партизани — розповім, а може, й сам поведу, покажу… — Очі Ованесяна ще більше засвітилися — Дорого дістався фашистам той Стрілецький ліс, одна наша батарея підбила п'ятнадцять ворожих танків! І всі ми чесно воювали!.. А потім от полон…
Ованесян заплющив очі, якусь хвилю лежав непорушно, потім сказав:
— Треба якось передати партизанам про сховані боєприпаси! У них же зброї обмаль, от і подумай, хлопчику. А де ж твій товариш?
— Дома!
— Скажи, хай мене провідає. Хочу подякувати за порятунок. Славні ви хлопці! У мене теж два сини, такі, як ви — і дві дочки. Колись, як розгромимо фашистів, приїдете до нас в гості, подивитеся на нашу Вірменію.
Поранений заплющив очі, прикрив їх долонею, мабуть, довга розмова стомила його. Юрко тихенько вийшов з хатини, запитав бабусю:
— Чого вам ще принести, може, риби?
— Принеси! Зварю Степану юшки. Хочу його хутчій на ноги поставити, щоб не схопили супостати, а він же такий слабий, що від вітру хилиться!
Юрко, повертаючись додому, зайшов до фельдшерки, попросив Оксану Василівну оглянути пораненого, розповів їй про сховану зброю.
— Сьогодні й огляну, — пообіцяла Оксана Василівна, — а як твоя рана?
— Трохи пощипує, але вже голова не болить, а зразу гуло, як у вулику!
Юрко розповів фельдшерці про свої відвідини Майєра, про розмову з гестапівцем, сказав, що той все-таки прийде проглянути старі документи, про цікавість його до фальшивих грошей.
Оксана Василівна уважно вислухала хлопця, порадила:
— Не вір Майєру, не вір жодному його слову! І будь, Юрку, дуже обережним. Тепер тебе Майєр розпочне перевіряти, бо ти йому дуже потрібний. З тобою і через тебе йому легко спілкуватися, ти знаючий хлопець, через тебе можна щось розвідати про фальшивомонетню. Але водночас у нього підозра, що ти підтримуєш зв'язки з лейтенантом Вершиною. Отут і треба не лишати ніяких слідів.
Йдучи від Оксани Василівни, Юрко біля криниці зустрів Володю.
— Чув, — запитав товариша, — що приходили до нас партизани?
— Як же не чути, — жваво відгукнувся Володя, — тепер усе село гуде про Берегових, зрадниками називають, фашистськими прихвостнями. Навіть моя мати і та сказала, що ніколи від вас такої підлості не сподівалася. Тільки ти не журися, — заспокоював товариш, — прийдуть наші, зразу все проясниться! Будете в героях ходити!..
Ще трохи поговоривши, розійшлися.
У хаті Юрко застав незнайомого чоловіка, одягненого в приношений військовий одяг. Він їв картоплю з смаженою рибою і розповідав матері, що йде з-під Києва в село Богданівну. Недавно його контузило, і він потрапив у полон. Там трохи оклигав, віддав німцю годинник, а той видав йому аусвайс. Чоловік, побачивши Юрка, підвівся з-за столу, міцно потис йому руку, запитав:
— Товариш Береговий?
— Юрко Береговий.
— От ти мені й потрібний. Вийдемо, маю тобі дещо передати. А вам, — незнайомець повернувся до матері,— спасибі за сніданок. Дуже смачна у вас риба! Нема кращого наїдку, як карасі у сметані.
Мати стривожено глянула на чоловіка:
— А навіщо вам Юрко?
— Не турбуйтеся, — заспокійливо відповів незнайомець, — хочу передати вашому сину деякі речі, а також листа. Потім він вам усе розповість.
Коли вийшли в садок і сіли на лавку, що стояла під розлогою яблунею, чоловік довірливо підморгнув Юркові, розпоров підкладку на кашкеті, дістав з неї трохи прим'ятий конверт, простягнув хлопцеві.
— Радій, юначе, приніс тобі звістку від батька! Герой твій тато. Наказано мені вручити тобі листа особисто. Тому викликав тебе з хати.
Юрко тремтячими руками розірвав конверт, дістав лист, пробіг поглядом по рядках, написаних знайомим почерком. Нарешті тато подав про себе першу звістку. Хлопець схопився з лавки:
— Я матері почитаю! Вона так жде листа від тата!..
— Зачекай, сину! — зупинив Юрка чоловік. — Зразу прочитай листа сам, а потім я тобі дещо розповім. Так буде краще.
Юрко з нерозумінням глянув на незнайомця, але не став йому заперечувати, тут же почав читати листа від тара.
«Мої дорогі! — Юрко відчув, як на очі набігли мимовільні сльози. — Нарешті маю можливість подати звістку про себе. Правда, я написав вам два листи, як тільки прибули до Києва, але не знаю, чи ви їх одержали. Все думаю про вас, часто ви мені снитеся! Дуже скучаю! І недалеко до вас, а не прийдеш і не приїдеш. Зараз я служу в кулеметній роті. Ідуть тяжкі бої. Мене недавно дряпонув трохи осколок, але зі строю не вийшов, у санбат не ходив. Найбільше тривожуся за вас. Яке це страшне і жахливе лихо — війна. Як ми щасливо жили! І скільки страхіть довелося бачити за цей недовгий час!
Пишу вам листа, а перед очима ви, мої дорогі! Ти, моя вірна дружино Марійко, доню Галю, сини мої, Юрку й Санько. Тримайтеся! Як не буде важко — тримайтеся! Допомагайте одне одному, слухайте маму! Бережіть її!
Діти! Завжди тримайтеся однієї дороги, одного берега — не забувайте, якого ви роду-племені!
Зараз зі мною на фронті воюють наші односельчани — Григорій Савон, Микола Бодня, Степан Бандура, Семен Олефіренко. Як одержите мого листа, передайте їх родинам, що вони живі-здорові. Зустрів у Києві Митю Ведмеденка. Він пішов добровольцем в армію, звикає до фронтового життя. Позавчора поранило Сидора Палагуту, і його відправили в госпіталь.
Всіх вас міцно цілую та обнімаю. Навіки ваш Василь Береговий. Лист писано в Києві 29.VIII.1941 року».
Юрко дочитав листа, зворушено подякував чоловікові:
— Спасибі вам за звістку від тата. Коли ви його востаннє бачили?
— Днів чотири тому. Так, так, — впевнено сказав незнайомець, — чотири дні тому, зустрілися з ним у штабі. Недавно йому вручили орден Червоного Прапора. Командування послало мене із завданням у ці краї, і твій тато попросив передати вам листа. А в мене й до тебе, товаришу Береговий, важлива справа, — вів далі чоловік, — але спершу ти повинен ознайомитися з моїм посвідченням.
Незнайомець стягнув з правої ноги приношений чобіт, на підборі якого виднілися голівки мідних цвяхів. Він відпоров халяву, дістав посвідчення, подав Юркові.
Юрко розгорнув посвідчення, прочитав: «Старший лейтенант Саврук Микола Гнатович».
— Товаришу Береговий, — урочисто мовив Саврук, — від імені командуючого Західним фронтом вітаю з високою урядовою нагородою. Тебе і твого товариша Володимира Карпенка нагорождено орденом Червоного Прапора.
— Яким орденом? — щиро здивувався Юрко.
Старший лейтенант сторожко озирнувся навколо, пришив голос.
— За поданням командира партизанського загону «За Батьківшину» Михайла Коваленка та начальника партизанської розвідки Івана Вершини мешканців села Жовтневе Юрія Васильовича Берегового та Володимира Миколайовича Карпенка за врятування переправи через річку Прип'ять, за знешкодження ворожих парашутистів нагорожено орденами Червоного Прапора. За наказом командуючого фронтом товариша Кирпоноса я й прибув у ваше село, щоб вручити вам високі нагороди. Ви врятували життя багатьом бійцям і командирам Червоної Армії, врятували величезну кількість бойової техніки.
Юрко широко розкритими очима дивився на нежданого посланця, а в його голові вирували сполохані думки. Хто він, цей незнайомець, наш чи шпигун? Може, й наш, бо приніс лист від тата, знає, що Юрко та Вовка врятували переправу, викрили Хоткевича та Сиволапа. Але чому ж він не назвав пароль, чому ніхто не попередив Юрка про прихід цього старшого лейтенанта?..
Саврук засунув руку за відпороту халяву, дістав загорнутий в шовкову хусточку орден Червоного Прапора, урочисто промовив:
— Вручаю тобі, товаришу Береговий, високу бойову нагороду. Сховай її, а коли прийдуть наші — носитимеш! Тижнів через два Червона Армія буде тут, на берегах Прип'яті, і звільнить тимчасово окуповану територію від фашистів. Наступ уже розпочався і наші звільнили місто Васильків.
Юрко мовчки слухав, що говорив Саврук і відчував, як по спині війнуло холодом, так, ніби хтось невидимий сипонув на неї жменю колючого снігу. «Провокація, — злякано подумав Юрко, — посилається на Коваленка, на Вершину, а про пароль навіть не згадує. Але звідки йому відомо про диверсантів? Звідки в нього лист від тата, написаний кілька днів тому? І чому лейтенант нічого не говорив про представлення до нагороди? Провокація! Хто зараз буде посилати людей через лінію фронту, щоб вручити двом хлопчакам нагороди? Провокатор! — як блискавка вдарила думка. — Не міг тато писати листа двадцять дев'ятого серпня і згадувати в ньому Семена Олефіренка! Адже Олефіренко вже давно дома, пише доноси на людей, поступив на службу в поліцію.
— Бери, товаришу Береговий, — ще з більшою урочистістю промовив Саврук, — приймай заслужену бойову нагороду.
Юрко заперечливо похитав головою, сказав спокійно:
— Не візьму.
— Чому? — здивувався чоловік.
— Не заслужив я ніякої нагороди.
— Як це так не заслужив?
— Дуже просто. Не рятував я ніякої переправи, не наводив я нікого на диверсантів. Я в той час був хворий, лежав дома. Про це все село знає.
— Зачекай, хлопче, — озвався Саврук, — як же таке могло бути? Командир загону власноручно заповнив твій нагородний лист, є такий же лист і на твого товариша. Донесення про ваші дії подав начальник партизанської розвідки лейтенант Вершина. Чи, може, ти й лейтенанта не знаєш, ніколи його не бачив?
Чоловік замовк, допитливо дивився на Юрка своїми чорними, як вугілля, очима, чекав його відповіді.
— Лейтенанта знаю, — промовив Юрко, — недавно бачив його.
— Отож, — пожвавішав Саврук, — не міг Вершина сплутати тебе з кимось іншим! Так чого ж ти відмовляєшся від нагороди?
— Не заслужив, тому й відмовляюся, бо ніякої переправи не рятував, і ніяких диверсантів не бачив!
Старший лейтенант посміхнувся:
— Не віриш ти мені, остерігаєшся провокації. І правильно робиш! Ти дієш, як справжній розвідник. Але навіщо нам зайва недовіра? Ти сам подумай, де б я міг взяти лист, написаний рукою твого тата? Чи, може, ти вже й рідному батькові не ймеш віри?
— Я вам вірю, товаришу старший лейтенант!
— І правильно робиш, — полегшено зітхнув чоловік, — давно б так! От і бери свій орден.
Юрко підвівся з лавки:
— Не візьму. Я ж вам сказав, що це не моя нагорода. Хай її носить той, хто заслужив.
— Нічого не розумію, — Саврук втупився поглядом своїх чорних очей в Юркове лице, — твоє прізвище Береговий?
— Береговий.
— Юрко?
— Юрко!
— Так чого ж ми з тобою товчемо воду в ступі? — чоловік дістав з-під підпоротої халяви новеньке посвідчення, подав Юркові,— читай, що там написано!
Юрко розкрив посвідчення. У ньому значилося, що Юрій Васильович Береговий нагороджений орденом Червоного Прапора. На посвідченні стояла велика кругла гербова печатка, виднілися чіткі підписи.
— Тепер переконався? — сердито запитав старший лейтенант.
— Нема мені чого переконуватися, — Юрко підвищив голос. — Не заслужив я ніякого ордена і брати нагороду не буду! І давайте кінчати цю розмову!
— То, кажеш, не твій орден? — запитав похмуро Саврук.
— Не мій! Я ж вам зразу сказав.
Чоловік сховав орден та посвідчення в кишеню, незадоволено скривився:
— Щось ти, хлопче, крутиш! Не може такого бути, щоб керівники партизанського загону подали на тебе нагородний лист, а ти до нього зовсім непричетний. Мабуть, ти злякався! І вирішив відмовитися від нагороди, сховатися в кущі, мовляв і я — не я, і хата не моя!
Юрко байдуже махнув рукою:
— Даремна наша балачка! Навіщо мені ота переправа, диверсанти, нагороди? Зараз за такі справи з ходу можна голову покласти. Я ще — підліток!
— О, — збиткувався чоловік, — отут ти щиро забалакав! Показав, як кажуть, своє нутро! Тепер я й сам бачу, що ніякий ти не герой, а справжній боягуз! І нікчема! — Саврук скрушно похитав головою — Надивився я, хлопче, на таких, як ти, коли пройшов по тимчасово окупованій території. Скільки ж вас, перевертнів, ворожих підсвистувачів з'явилося на нашій землі? Дехто вже і в поліцію подався, а дехто спідтиха доноси в гестапо строчить. Вислужується перед «новим порядком». А є й такі, що від рідного батька-фронтовика відмовляются.
Чоловік підвівся з лавки, сказав загрозливо:
— Гаразд, і справді будемо кінчати нашу розмову. Незабаром за все Батьківщина спитає. Запитає і в дорослих, і в таких, як ти, де був, що робив у той час, коли ворог топтав рідну землю, плюндрував наші міста й села.
Не попрощавшись, чоловік швидко пішов з двору. Він вийшов на вулицю, оглянувся, побачив біля колодязя жінку, наблизився до неї, почав про щось розпитувати. Жінка поставила відро на цямрину, показала рукою в тому напрямку, де знаходилася Вовчина хата.
Юрко городами кинувся до Карпенків. Прибіг, ускочив у хату, ледве віддихавшись, запитав у тітки Варки:
— Де Володя?
— У повітці готує поросяті.
Вовка сидів на окоренку і гострим ножем кришив кропиву. Зелені стебла жалили руки, хлопець кривився, але ще з більшою злістю орудував ножем. Поряд стояв чавун в гарячою розіпрілою картоплею, а в ньому стримів дубовий замашний макогін. Юрко нахилився до товариша, почав поспіхом розповідати:
— До тебе йде гестапівський шпигун! Приніс ордени за переправу та за пана Хоткевича. Не вір йому і не бери нагороду. Він шпигун! Я точно знаю!
Вовка розгублено закліпав віями, мовчки слухав Юрка.
— Ти його затримай, а я побіжу в поліцію, повідомлю про прихід «партизана»! Як він тебе не переконуватиме, а ти своє знай: «Ніякої переправи не рятував, ніяких диверсантів не бачив!»
Юрко вибіг з повітки і берегом Прип'яті подався в поліцію. Хвилин через десять на Вовчине подвір'я зайшов чоловік в сірій пропаленій шинелі. Він побачив хлопця, запитав:
— Ти Володимир Карпенко?
— Я. А що таке?
Чоловік стомлено присів на колоду, що лежала під повіткою, сказав засмучено:
— Приніс твоєму товаришу Юрку Береговому листа від батька, а він ледве з двору не вигнав і розмовляти зі мною не захотів.
Він дістав з кишені посвідчення, подав його Володі, І промовив:
— Читай!
Вовка прочитав посвідчення, допитливо глянув на Саврука і чекав, що той далі говоритиме.
— Приніс я тобі, хлопче, нагороду за врятування переправи, за допомогу, подану нашому війську при ліквідації ворожих диверсантів. Рішенням командування тебе нагороджено орденом Червоного Прапора. Твій товариш Юрко Береговий від ордена відмовився! То, може, й ти не захочеш взяти бойову нагороду?
Чоловік дістав з кишені орден Червоного Прапора, подав Володі.
— Бери, Володю, орден, — підохочував чоловік, — заслужив! І не бійся, скоро в село прийде Червона Армія! Тепер ти маєш бойовий орден, такий, як у Ворошилова, Будьонного, Тимошенка!
Володя тремтячою рукою взяв орден, метал приємно холодив розпашілу, пожалену кропивою руку.
— Справжній орден! — захоплено вигукнув Володя. Чоловік радісно заусміхався, задоволено сказав:
— А ти, товаришу, як думав? За справжнє геройство і орден справжній вручається! Сховай поки що нагороду, а як прийдуть наші — носитимеш!
Володя, як зачарований, дивився на орден і не міг відвести від нього погляд. Нарешті, жалісно зітхнувши, він простягнув чоловіку нагороду:
— Нате ваш орден!
— Як це нате? — спохмурнів чоловік. — Це ж твоя нагорода! Заслужена!
Володя заперечливо закрутив головою.
— Не моя! Не рятував я переправи, не бачив ніяких диверсантів! А навіщо мені чужа нагорода?
— Відмовляєшся від нагороди? — загрозливо сказав чоловік, — то хай і так буде! Так і доповім, від ордена Червоного Прапора відмовився! Зрадник ти, добродію Карпенко! І твій дружок Береговий зрадник! Наковталися ви фашистського духу, про все забули! До окупантів горнетеся! Може, ще й поліцаїв покличеш, донесеш їм, що прийшов командир Червоної Армії, приніс ордени юним героям! А «герої» — в кущі!
Чоловік підійшов до відра, схилився над ним і жадібно почав пити холодну воду. Володю аж тіпало від люті. Страшно й подумати, що могло б трапитися, якби він узяв нагороду! До чого ж підступні кляті фашисти! Підіслали свого вивідувача з орденами! Добре, що Юрко своєчасно попередив, а так міг би й клюнути на гестапівський гачок. Тільки даремно старається цей провокатор! І пароль не назвав! Шпигун!
Вовка схопив чавунний друшляк і гупнув провокатора по голові. Удар прийшовся по самому тім'ї.
— Оце тобі, гад, нагорода! — сердито вигукнув Володя.
Чоловік випустив відро і, як сніп, гепнувся на землю, захрипів, зашарудів по споришу кирзовими чобітьми. На їх високих підборах чітко виднілися мідні головки цвяхів.
У цей час під ворітьми зупинилася підвода. На подвір'я забігли чотири поліцаї. Попереду з наганом у руці біг начальник поліції Ситарчук. Побачив Володю, запитав:
— Де партизан?! Утік?!
— Он під криницею лежить, — Володя вказав на непритомного чоловіка, — я його трохи макогоном по голові стукнув, щоб не подумав тікати.
Ситарчук підійшов до непритомного, вивернув кишені, на траву впали два ордени Червоного Прапора, пістолет, посвідчення, окраєць хліба. Чоловік лежав непорушно. Він і досі не міг прийти до тями.
Ситарчук розгладив довгі вуса, похвалив хлопців:
— Молодці! Справжні козаки! Допомогли впіймати непросту птаху! Має повні кишені орденів! За сприяння поліції одержите нагороду! Я про все доповім начальнику жандармерії пану Гофману. А зараз, — наказав він поліцаям, — беріть комісара і паняймо в палац, хай пан Майєр займається цією справою. Не проста птаха залетіла в наше село.
Поліцаї підняли обважніле тіло затриманого, винесли на вулицю, поклали на підводу, поїхали в палац.
Підвода давно вже сховалася за рогом, а хлопці як закам'янілі стояли посеред вулиці. Кожен злякано думав про недавню подію. А що як цей Саврук не шпигун? Що як старший лейтенант справді перейшов лінію фронту, щоб вручити їм заслужену нагороду, а вони його в поліцію.
Володя перший не витримав, запитав тремтячим голосом:
— А що як свій?
— Шпигун! — впевнено відповів Юрко. — Якби наш, обов'язково мусив би назвати пароль, і нагороду повинен був би вручити не нам, а лейтенанту, а вже Вершина вручив би нам. І листа приніс від тата, говорив, що написаний він кілька днів тому. А лист написаний ще в перших числах липня!
Володя болісно скривився, запитав розгублено:
— А що як наш? Ситарчук вивернув йому кишені, а там пістолет, «тульський токар» називається. І невже фашисти заради нас могли б розіграти отаку комедію? Дуже ми їм потрібні. І звідки цей чоловік знає про переправу та диверсантів?
— Не переживай, — заспокоїв товариша Юрко, — шпигун до нас приходив! Майєр шукає шлях до підземелля, до фальшивомонетні пана Хоткевича. А пан Хоткевич передав останню радіограму з підземелля, з кімнати Червоної красуні. Пам'ятаєш?
— Ну й що? — запитав Володя.
— Сам подумай, — вголос міркував Юрко, — пан Хоткевич передав Майєру по рації, які ракети будуть наводити літаки на переправу. А що вийшло? Літаки скинули бомби в болото.
— До чого тут літаки, болото і оцей чоловік? — розгублено запитав Володя.
— Так ти сам подумай, — продовжував міркувати Юрко, — хтось був у підземеллі, крім пана Хоткевича й Сиволапа, дізнався про їхні наміри і передав лейтенанту Вершині. Хто ж був у підземеллі? Скрипаль доніс, що він нібито бачив нас уночі біля палацу. От гестапівець і підіслав свого провокатора. Фашисти хочуть через нас вийти на фальшивомонетню, а то й на партизан.
— Правильно ти міркуєш, — погодився Володя, — сам додумався?
— Ні, Вершина попереджав, щоб ми були обережними. Він же казав, нікому, хто не назве пароль, не вірити!
— А що як свій? — ніяк не міг заспокоїтися Володя. — А я його макогоном по голові!
— Ти його макогоном, — невесело посміхнувся Юрко, — а я побіг у поліцію, доповів про «партизана». Прийде лейтенант, і все з'ясуємо.
Чутка про виданого посланця блискавкою розлетілась по селу. Люди кипіли від обурення й гніву. Про командира Червоної Армії, якого видали Юрко Береговий та Вовка Карпенко, розповідали все з новими і новими подробицями. Поліцаї розказували, що в сусіднє село йшов контужений командир. Він мав при собі пістолет і дві обойми патронів, знайшли при ньому два ордени Червоного Прапора. Зайшов оточенець до Карпенка, попросив напитися води, а коли чоловік нахилився до відра, хлопець і стукнув його макогоном по голові. Непритомного і забрали поліцаї. Уже, як привезли в палац, фашистський лікар привів його до тями. А Юрко Береговий прибіг у поліцію і розповів Ситарчуку про оточенця. Тепер Карпенкам і Береговим буде нагорода — видадуть їм по літру спирту і по кілограму солі.
Гомонить село, обурюється, а тут ще одна новина. Кучер коменданта Штарка привіз Береговим мішок борошна, кілограм масла і літр спирту за врятування німців від партизан. Тепер у селі тільки й розмов що про Берегових, як вони вірою й правдою служать фашистам.
Юрко тим часом показав матері батьків лист, розповів, як усе було насправді.
Мати знову і знову перечитувала лист, нарешті переконано сказала:
— Приходив провокатор! Дата на листі підправлена, і написаний він місяців два тому, не менше. Взялися за нас фашисти! Страшна небезпека, Юрку, нависла над нами. І тут один вихід — спокій і витримка. А там уже, як буде…
Опівдні до Юрка прийшов Володя. Сердито покрутив головою:
— І на вулицю страшно вийти! Люди ледве межи очі не плюють. Не думав я, що так важко бути підпільником. І їсти нічого, кожен день пісний борщ. Так і охлянути можна.
Володя трохи помовчав, вагаючись, і нарешті запропонував:
— Пішли сьогодні в підземелля, візьмемо по банці консервів, прихопимо макаронів. Скільки продуктів у підземеллі, а ми голодні сидимо.
Юрко подумав і згодився.
Вийшли з дому опівночі. Ніч видалася тепла. На небі не видно жодної зірочки. Іти доводилося навпомацки. Так і дивися, щоб не наткнутися на кущ чи не зачепитися за невидимі корчі.
Нарешті минули Вільховий гай. Підійшли до входу в підземелля. У нічній тиші чути, як сонно хлюпотить струмок. З каменоломні війнуло теплим, застояним повітрям.
— Я піду першим, — прошепотів Володя, дістаючи з кишені пістолет. — Ліхтарик засвітимо, як зайдемо в штольню.
Хлопці тихо рушили в глиб каменоломні, тримаючись руками за прохолодну вологу стіну. Нарешті намацали перші виробки. Їхня — п'ятдесята. Можна б запалити ліхтарик, але що як у каменоломнях затаїлися поліцаї? Та ось і потрібна виробка, зайшли під кам'яне склепіння, полегшено зітхнули. Вовка увімкнув синє світло. На стіні проступили ледь помітні блискітки. Юрко відкрив вхід до підземелля, а вже ізсередини поставив блок на місце.
У підземеллі було тихо. Поволі підійшли до кімнати Червоної красуні. Тут все лишилося без змін. На дивані лежали розкидані есесівські шинелі і їхні голубі підкладки незвично виділялися на тлі сірої кам'яної стіни.
Юрко сів на диван, уважно оглянув кам'яну світлицю. З картини на нього лагідно й підбадьорливо дивилася Червона красуня. Здавалося, що зараз вона зійде з барвистої картини і заговорить до хлопців.
— Треба взяти продукти, — підхопився з дивана Юрко, — і повертатися додому, бо незабаром зійде місяць.
Хлопці обережно пішли до квадратної кімнати. Прислухалися. У Зоряній тиша.
Юрко поволі наблизився до чорної рурки. Тихо. Леді, чутно поскрипувало розкрите вікно. Несподівано рипнули двері. До приміщення зайшов гурт людей. Клацнула запальничка. Заскрипіли стільці. Чийсь басовитий голос пролунав у Зоряній.
— У льохах є потайні джерела, — запевняв він, — вода в них весь час тримається на одному й тому ж рівні. Всі наші намагання відкачати воду не дали результатів. Тепер можемо з спокійною совістю повертатися на базу. Тут ми нічого не можемо вдіяти.
— Мабуть, ти маєш рацію, — почувся чіткий, квапливий голос, — підземелля з'єднане з Прип'яттю. Вода весь час тримається на одному рівні. Даремною виявилася наша затія. Але наказ є наказ, і він не підлягає обговоренню. А крім того, нам пощастило знайти срібну люстру чудової роботи. Власники цього палацу були справжніми вельможами.
Хлопці навшпиньки вийшли з квадратної кімнати. У коридорі зупинилися, взяли консерви, пакунок із вермішеллю, кілька пачок печива та цукерок. У кімнаті Червоної красуні переклали продукти в речові мішки і пішли до виходу з підземелля.
Юрко звично натиснув на мідні блискітки. І знову хлопці опинилися в темній штольні. Тримаючись за стіни, помацки вони поволі пішли з старих каменоломень. У Вільховому гаю ще більше потемніло. З низько навислих хмар сіявся теплий дощ.
Хлопці без будь-яких пригод прийшли додому, склали продукти в Юрковій повітці і полізли спати на сіно.
Мати тепер щодня зранку ходила на роботу у ткацько-вишивальну майстерню. Уже зібрали вишивальниць, приступили до виконання замовлень. У майстерні всі новини відомі. Не стихали розмови про оточенця, якого видали поліції Юрко та Вовка. Дівчата півголосом, коли не було поблизу Марії Федорівни, переповідали страшні новини.
— Б'ють його в поліції, а він мовчить!
— Листа, кажуть, приніс Береговим від їхнього батька, а Юрко його тут же й спровадив у поліцію.
— І повірити страшно, що таке може бути. Виродок той Юрко, а не людина!
Мати приходила з роботи стомлена, знервована, пила відвар з коріння валеріани, намагалася приховати свої переживання. Ще й Юрка заспокоювала:
— Тримайся, хлопче, і нікому не відкривай душу! Нікому не довіряйся! Майєр на цьому не заспокоїться, гестапівці на провокації мастаки!..
Ще більше погіршали стосунки між Береговими і Галиною Іванівною. Після того як Юрко сховав Майєра та Штарка в льоху, вона майже не розмовляла з матір'ю, заборонила Лесі ходити у вишивальну майстерню, відмовилася брати молоко. Тепер, коли Галина Іванівна дізналася від жінок про подію з полоненим, вона зразу пішла шукати квартиру. Домовилася спершу із сусідкою бабою Лебедихою, що та візьме їх до себе зимувати, а вони, Галина Іванівна І Леся, навесні скопають їй город, посадять картоплю, забезпечать дровами. Хата в баби Лебедихи стара, тісна, скособочена. Важко буде в ній усім розміститися. Але Галина Іванівна ні на що не зважала, зупиняло її лише топливо. Де вона візьме в чужому селі стільки дров? І все ж думала лише про одне, хутчій знайти нову квартиру, триматися подалі від Берегових.
Під вечір до Галини Іванівни прийшла Марфа Солодовникова, Петрова мати, запропонувала переходити до них, обіцяла допомагати харчами.
— Хата у нас на дві половини, — переконувала Галину Іванівну тітка Марфа, — житимете собі окремо, ніхто вас не турбуватиме. І пасіка в нас є. Німці побили вулики, а ті, що були в лісі, лишилися.
Галина Іванівна поспіхом зібрала свої пожитки, зайшла до Берегових, сказала холодно:
— Спасибі вам, що ви нас прийняли, допомогли нам у скрутку годину, а тепер ми вирішили перейти на іншу квартиру.
Мати сиділа за столом, перегортала альбом з узорами, вишукувала потрібний узор на сорочку-вишиванку. Сьогодні зранку приїхав у майстерню начальник жандармерії Гофман і замовив терміново дві сорочки для якогось високопоставленого начальника. Марія Федорівна остерігалася жандармів, боялася, щоб ті не дізналися про те, що в майстерні працюють комсомолки, і намагалася підібрати цьому небезпечному замовнику гарний узор.
Юрко теж був у хаті.
Мати спокійно вислухала Галину Іванівну, порадила:
— А чого ж, переходьте, якщо вам там буде краще.
— Перейдемо, — з притиском відповіла Галина Іванівна, — і ви на нас не ображайтеся. Ми не можемо жити в людей, які видають поліції бійців Червоної Армії. Якщо ми з вами не розійдемося, то ніби будемо вашими спільниками… Вибачте за цю гірку правду.
Мати намагалася бути спокійною, але її руки зрадливо тремтіли, і вона ніяк не могла перегорнути сторінку альбома.
— Ми переходимо до Марфи Солодовник, — сповістила Галина Іванівна.
— Поживіть ще в Солодовників, — спокійно відповіла їй мати, — побачите, де краще. А на нас не ображайтеся, прийняли вас як рідних, як могли, так і намагалися зарадити вашому горю. І полонених німцям ми ніяких не видавали. Це вже ви, Галино Іванівно, даремно таке говорите. Хіба ж ми не порятували, не доглянули Макарова?
— Спасибі вам за все, — холодно відповіла Галина Іванівна, але в її голосі зазвучала непевність і розгубленість, — ми вам дуже зобов'язані, але жити у вас не можемо.
Рипнули двері, до хати зайшла Леся, зупинилася біля порогу, співчутливо глянула на Юрка, на Марію Федорівну.
— А тобі, Юрку, — звернулася Галина Іванівна до хлопця, — раджу не водитися з німцями, бо нема страшнішого злочину, як зрада Батьківщини… Прошу тебе, не приходь до нас, не дружи більше з Лесею. Вона ще нерозумне дівча, молоде, недосвідчене, і ти можеш накликати на неї велике лихо. У тебе, Юрку, своя дорога, а в Лесі — своя…
— Мамо, — не стрималася дівчина, — як ти можеш говорити отакі…— Леся не могла підшукати потрібне слово, затнулася і обурено сказала — Отакі невдячні слова! Мені соромно за тебе! Соромно!.. І дуже боляче! «У Лесі своя дорога, а в тебе, Юрку, своя!» А чого ж ти не говорила так, як Юрко рятував нас під фашистськими бомбами! Невдячна ти, мамо, людина!
— Замовкни! — тупнула ногою Галина Іванівна. — Як ти смієш так розмовляти з матір'ю!..
Галина Іванівна підбігла до Лесі, вдарила рукою по обличчю. Дівчина не чекала такого, відсахнулася від матері, зблідла, але, стримуючи гнів та образу, спокійно сказала:
— Ти нічого не можеш мені заперечити і дала волю рукам! Але кулаки ніколи не були переконливим доказом! Ти б краще спершу подумала, оглянулася, може б, дещо побачила…
Галина Іванівна знову тупнула ногою, прикрикнула на дочку:
— Мовчи! Не тобі мене вчити! І бачу все я вже давно!.. Юрко зводить тебе з розуму! Я не сліпа — бачу! А ти його слухаєш, вважаєш героєм! Що я говорила? Почалося з юшки, а чим закінчилося? Командира Червоної Армії видали поліції! Ще й голову провалили! А може, то твій батько з оточення виходив! Ми з Женьком переходимо на іншу квартиру, а ти можеш лишатися тут, з Юрком, роби, як знаєш!
— І лишуся! — відповіла Леся. Дівчина підійшла до Марії Федорівни, запитала — Можу я лишитися у вас?
— Звісно, можеш, — очі Марії Федорівни потепліли, — і мамі твоїй не варто так переживати. Куди ж ви підете проти зими?
— Лишайся! — вигукнула Галина Іванівна. — Але тоді забудь, що ти Леся Вострикова!
Юркова мати підвелася з-за столу, підійшла до Галини Іванівни, сказала заспокійливо:
— У вас, Галино Іванівно, нерви розходилися. І я вас розумію. Нелегко вам отаке лихо переживати. Але й нам не солодко! Тут справді треба все обміркувати і не робити поспішних висновків. Не все воно так, як може здатися на перший погляд. Давайте, Галино Іванівно, поговоримо, і я певна, дійдемо згоди.
Мати попросила Галину Іванівну сісти, сказала Юркові й Лесі:
— Підіть на берег, погуляйте трохи, а ми тим часом порадимося з Галиною Іванівною.
Юрко з Лесею вийшли з хати, постояли на ґанку, потім поволі пішли на берег Прип'яті, туди, де на високому пагорбі лежали старі, розсохлі рибальські човни. Дівчина довірливо спинилась перед Юрком, запитала:
— Не страшно тобі, Юрку, все це переживати?
Хлопець промовчав, бо йому й справді ставало страшно від повсюдного людського осуду та витончених гестапівських підступів.
— Ти не переживай, — заспокійливо озвалася Леся, — тут уже нічого не вдієш, мусиш виконувати своє завдання, а як прийдуть наші, все проясниться! І на маму не ображайся. Вона, як почула про цього оточенця, місця собі не могла знайти. Що вона мені говорила, — Леся мерзлякувато повела гострими плечима, — страшно було слухати!..
Дівчина замовкла, зосереджено про щось думала, сердито супила свої вузенькі брови.
— Про що думаєш? — запитав Юрко.
— Про маму, про тебе, — замислено відповіла дівчина, — думаю і нічого не можу збагнути. От дивися, як воно виходить, ти врятував нам життя, підставляв свою голову під фашистські бомби. Тепер цей оточенець! І мама про все забула, вважає тебе зрадником!..
— Провокатор цей «командир», — гаряче мовив Юрко, — гестапівець!
— Розумію, — Леся кивнула русявою голівкою, — бо чого б же ти побіг на нього заявляти в поліцію.
Юрко похапцем почав розповідати про незнайомця. Дівчина слухала його, широко відкривши очі, не перебивала.
— Страшні фашисти! — промовила вона. — Хитрі й підступні, як ті змії! Як же тяжко тобі, Юрку! Що було б, якби ти взяв орден?
— Не міг я його взяти, мене попередили про можливу провокацію…
— А лист від батька? — нагадала дівчина. — Мені й подумати про таке страшно! Не змогла б я бути підпільницею! Виходить, ти знову урятував усіх нас від загибелі, а моя мама ще й гнівається на тебе, зрадником називає!..
— Так вона ж нічого не знає.
— Ні,— впевнено сказала Леся, — не можна так!
— Як? — запитав Юрко.
— Не розібравшись, звинувачувати людину.
— Лесю, а ти спочатку, вибач, що думала про мене?..
— Так, це складно. Сьогодні я розмовляла з Петром Солодовниковим… — Юрко очікувально зиркнув на дівчину. — Радіє, що ти нарешті розкрився, став зрадником, запроданцем, фашистським служкою. Навіть казав, що таких, як ти, треба вбивати без суду та слідства. Це він і матір прислав, хоче, щоб ми до них перейшли на квартиру…
Несподівано Леся зупинилася, запитала Юрка:
— Може, сказати моїй мамі, що ти підпільник, натякнути їй?
— Зачекай, — перебив Лесю хлопець, — хай моя мати поговорить, вона це краще зуміє.
— Не хочеться мені, щоб мама про тебе погано думала.
— Ні, Лесю, — заперечив Юрко, — краще вже мені ходити в «зрадниках», ніж усім пояснювати свою поведінку. Загинемо!
— Так важко тобі…— зітхнула Леся.
— Перетерплю! І не один я, Лесю! Є в мене друзі, вони мені вірять, допомагають.
— Слухай, Юрку, — почала схвильовано, — як би там не було, а я тобі завжди лишуся вірним другом! І завжди віритиму! Ось побачиш! Це вже я напевно знаю!
— Спасибі тобі, Лесю! — голос Юрка затремтів від хвилювання та вдячності.— Ти дуже гарна дівчина, найрозумніша в усьому світі!
— Це вже ти занадто! — зашарілася Леся.
— Ні, не занадто, — заперечив Юрко, — ти справді дуже розумна дівчина і вірний друг! А коли поряд вірний товариш, то легко жити на світі і нічого не страшно!
— Я завжди буду тобі допомагати! — знову пообіцяла Леся. — Дуже я, Юрку, за тебе боюся. Ти йдеш з дому, — довірливо розповідала дівчина, — а мені так хочеться піти з тобою, оберегти тебе від небезпеки. Хочеться мені, щоб мама моя повірила тобі…
Про що говорили матері ні Юрко, ні Леся не допитувались, але біженці залишились жити в Берегових. Особливо заспокоїлась Галина Іванівна після відвідин старости. Зайшов він уранці, запитав Марію Федорівну:
— Дома Юрко? Поклич його, діло є!
Юрко рубав у повітці дрова, кинув сокиру, зайшов у хату, привітався, допитливо подивився на Щупака.
— Доволі тобі, хлопче, байдики бити, — повчально почав той, — пора й за роботу братися! Ти чув, як комендант Штарк призначив тебе своїм особистим рибалкою? Тепер щодня мусиш ловити відро риби для пана коменданта. Завтра вранці приїду за рибою, привезу тобі десятків два ятерів.
Мати поставила на стіл графин горілки. У посудині плавав червоний, аж вогненний перець. З'явилася на столі закуска.
— Сідайте снідати, Юхиме Мартиновичу, чарку вип'єте. Відкопала я вчора сулію горілки. Думали повітку пересипати, прикупили горілки для майстрів, а тут війна.
Староста сів за стіл, налив чарку, випив, задоволено плямкнув товстими губами:
— Добра горілка! Люблю перцівку! Отака горілочка була в нашому шинку! Умів мій покійний батько настоювати оковиту на травах! І мене навчив! І все-таки з перцем — найкраща горілка!
Староста випив підряд три чарки, закусив, розстебнув синю чумарку, захмелілими очима блимнув на Юрка:
— Натворили ви, хлопці, ділов!
— А що? — запитав Юрко.
— Думаєте, комісара спіймали? Може, й нагороду сподіваєтеся отримати? Дудки! Довго вам доведеться чекати тієї нагороди. Правда, — базікав захмелілий Щупак, — нагороду ви вже одержали — життя своє врятували. А якби взяли ордени, — староста пометляв перед Юрком прокуреним вказівним пальцем, — дорого б вам довелося платити за ті ордени…
Староста не витерпів, знову налив чарку горілки, відсунув на край столу графин, наказав матері:
— Сховай, Маріє, бо я від вашої горілки не відстану, а її там багато. І сьогодні я вже випив. Прийшов до мене Ситарчук, то ми й пом'янули Тимофія Шлапака. — Староста приречено покрутив круглою головою — Живе людина і не знає, що на неї завтра чекає. День прожив і кажи: «Слава Богу!» Ситарчуку від Майєра добре перепало. А все за того оточенця, що до вас прибився. Німецького служаку по голові Володька Карпенків угилив. І так його вдарив, ледве мізки в чоловіка не вискочили. А поліцаї, як везли служаку в палац, ледве не догола роздягли і ще додали…
— За що ж вони його били?
— Поліцаї були п'яні,— пояснив староста, — а той оточенець чи як його там вважали, лежав на возі непритомний. Скрипаль почав стягати з нього чоботи, а чоловік і гепнувся на землю. Поліцаї здуру зняли галас: «Тримай! Партизан хоче втекти! Дивіться, з возу зіскочив!» І почали гамселити його прикладами та носаками. Привезли бідолаху в палац, німецький лікар привів його до тями, а «партизан» тільки мекає та ноги піднімає, підошви показує. Майєр вийшов, блимнув на «партизана», запитав, де чоботи? Скрипаль і витяг їх з торби. Подивилися на них, а на підборах мідні цвяхи — на одному 18, а на другому — 20 цвяхів.
— А при чому тут цвяхи та підбори? — запитала мати.
— А при тому, — пояснив Щупак, — що такі чоботи — перепустка. Затримали агента, а в нього нема ніяких документів, бо навіщо йому гестапівські папери? Привели в поліцію, а він начальнику підбори показав і гайда собі далі. Начальник жандармерії Гофман подзвонив Ситарчуку, що йде агент 18–20, майте, мовляв, на увазі. А Ситарчук у Мотрі Баракудихи по саму зав'язку набрався, почув розпорядження і забув! Тепер йому Майєр зробив останнє попередження. От Ситарчук і прийшов до мене, бідкався про своє лихо. А я вже вам розповів, бо ви люди свої, перевірені!
Юрко розгублено розвів руками:
— Хто ж їх розбере, де поліцай, а де партизан? Прийшов, називає себе командиром Червоної Армії, орден пропонує,— от і довелося бігти в поліцію.
— І правильно зробив! А не побіжиш, самого поженуть, і назад вороття не буде! Тут уже пиши пропало! Чи правда, — запитав Щупак, — ніби вам кучер коменданта Штарка привіз бутель спирту?
— Не бутель, а літр, — озвалася мати. Староста радісно сплеснув руками:
— Чого ж ти, Маріє, мовчиш? Дай хоч покуштувати того спирту.
Мати поставила на стіл зелену пляшку.
Староста налив півсклянки, понюхав, сказав задоволено:
— Він.
Поволі, смакуючи, випив, вибіг з-за столу і, як той цап, заскакав по хаті. Знову сів за стіл, на мить заплющив очі від насолоди, й голосно плямкнув масними губами:
— Ох і міцний Штарків спирт! Аж у п'яти стрельнуло! Вогонь! Може, хоч трохи від цієї німецької сироватки в моїй нещасній голові замакітриться. Не бере мене горілка, — скрушно бідкався староста, — не бере, й квит! П'ю її як воду, і не п'янію. Страх мене тіпає: і німця боїшся, і партизан жахаєшся. Тільки й чуєш: там старосту порішили, там поліцаю на шию зашморг накинули. І на мене люди в селі як на того упиря дивляться. І не дурно дивляться, бо причин вистачає. А що я вдію? Не все од мене залежить. Така моя служба! А взявся за гуж, — то не кажи, що не дуж. Оце й сьогодні подзвонив Штарк, звелів скласти списки жителів села і стягти з кожної родини по центнеру збіжжя для потреб німецької армії. І буду стягати. А що на ділі виходить? Зерно німцю, а прокльони старості. І нікуди від цього не дінешся.
— Тяжко вам доводиться, Юхиме Мартиновичу, — пожаліла Щупака мати, — отаку рахубу взяли на свої плечі, може, краще позбутися вам цього старостування? Скажете німцю, здоров'я підводить!
Староста злякано замахав руками, перебив матір:
— Дурницю городиш, Маріє! Я, може, весь свій вік чекав цього часу! І він прийшов! Юхим Щупак — староста! Звучить! І вигода велика! Он німець мені хату дав, оту, що для вчителів побудували. Вісім кімнат матиму, скоро маю переселитися. Три сараї, погріб, фонтан у дворі. Німець мене й пайком забезпечив, три гектари земельки вділив, зарплату маю… І так всього добра перепадає, хто не йде в старостат — то й несе гостинця. А ти кажеш, відмовся від старостування! Тільки й мені доводиться жити й оглядатися, бо за мною теж нагляд, і мені німець в'язи скрутить, як десь ухопить за руку на гарячому. Отут і треба Юхиму вертіться, як тій мусі над гарячим казаном, щоб і м'ясця понюхати, і крильця не ссмалити. Он вашого Юрка — і то провіряють.
— А що кому мій Юрко лихе зробив? — жалібно запитала мати. — Він ще хлопчак, дитя ще, а його хтозна за кого вважають.
Староста повагом потряс рудою головою, і важко було зрозуміти, чи він погоджується з матір'ю, чи, навпаки, намагається їй заперечити.
— Не скигли, Маріє,— озвався він насмішкувато, — не прибіднюйся, що ви з своїм Юрком такі вже нещасні. Даремно стараєшся! Хіба я тебе перший рік знаю? Ти ж хитра й мудра жінка! Ти ж знаєш, що Москва сльозам не вірить, а Берлін не бере до уваги наше скиглення. Тут нам, українцям, треба так вертітися, щоб вижити в цій веремії і не потрапити чорту на зуби.
— Не розумію я вас, Юхиме Мартиновичу! — розвела руки мати.
— А що тут розуміти, — незадоволено відказав староста. — Говорю, як воно є в житті. Здали хлопці служку пана Гофмана в поліцію, зварили їхні казанки, відвели від себе лихо. І тепер якийсь час можна спати спокійно. Довели хлопці, що вони чесні люди, бо як не їла душа часнику, то й не буде смердіти. Квецяв на вашого Юрка Скрипаль і Володьку Карпенкового обмовляв, запевняв пана Майєра, що вони червоних на слід пана Хоткевича навели і з Вершиною знюхалися. Скрипаль же вас на смерть прирікав, і тепер піймав отакого облизня. Тепер же знову ваш Юрко рятує пана Майєра й пана Штарка, Ситарчука і мене, раба грішного. І знову німець повинен розгадувати надто небезпечну для вас загадку.
— Яку загадку? — не зрозуміла мати.
— Нелегку, скажу, Маріє, загадку, — хитро примруживши вузенькі очі, глипнув на матір староста, — бо тут треба ще подумати, чого це ваш Юрко, як ти кажеш, хлопчак, а рятує пана коменданта, полковника Майєра та ще декого. Як це розуміти? Чи то він до німця хилиться, чи, може, його товариш Вершина навчає? Розіграв цю комедію з риб'ячою юшкою і надоумив вашого Юрка, як він має ввійти в довір'я до німця…
— Таке скажете! — ображено мовила мати. — І тут Юрко винен. Хіба ж він кликав німців до себе в гості? Сказали, то він і прийняв їх, дав волок. Ви ж самі, Юхиме Мартиновичу, знаєте, бо на ваших очах все діялося. А партизанів Жук привів! Хоча б уже в поліцію надійних людей брали…
— Де ж ти їх візьмеш, тих надійних, — хмикнув Щупак, — як у селі повно червоних? Люди так і зирять у ліс, до партизан тягнуться. Не до шмиги їм, бач, «новий порядок». А вашому Юрку, — продовжував Щупак, — пахне ще одна перевірка, так я тепер кумекаю.
— Яка перевірка? — стривожено запитала мати. — Он і так партизани перевіряли — мало голову Юрку не розсадили, ледве мізки з неї не вискочили. А ви ще про якусь перевірку балакаєте.
Староста налив повну чарку спирту, наливав поволі, обережно, щоб ніде й крапля не пролилася, хоча руки й тремтіли від нетерпіння, бо не міг спокійно дивитися на хмільне. Випив, закусив і знову похвалив:
— Смачний спирт! Пішов без затримки…
— Пийте, Юхиме Мартиновичу, на здоров'я, — озвалася лагідно мати, — бо ви наш заступник та охоронець. Прошу вас і далі рятувати нас від всіляких перевірок та наговірок. А ми в боргу не залишимося.
— Так-то воно так, — захмелілим голосом мовив староста, — тільки з хати як? Не все й від мене залежить! Сама розумієш… От я й попереджую тебе про можливу перевірку. Чого це я про неї забалакав? Викликав мене вчора пан Майєр, — притишивши голос, почав розповідати Щупак, — і годин дві допитувався, як, при яких обставинах потрапили вони, німці, до Берегових, тобто до вас, на риб'ячу юшку, хто посовітував їм вашу родину. І, звісно, пішла мова й про вашого Юрка.
— І знову Юрко винен, — забідкалася мати, — отак і виходить, як в тій приказці говориться: за наше жито — нас і побито!
— Не кажи, Маріє,— заперечив староста, — тут і справді є над чим поміркувати. А німець не дурень, не такий собі простачок, якого легко обвести навколо пальця. Ні,— впевнено доводив староста, — голова в німця не порожній баняк, наповнений сухою тирсою. Є розум в наших визволителів!
— Так при чому тут Юрко? — знов забідкалася мати.
— А при тому, — язик у старости почав потроху заплітатися, — що пан Майєр підозрює, ніби ваш Юрко, коли він рятував панів німців, діяв з намови відомого тобі Вершини. Я, здається, сьогодні вже говорив тобі про це діло… Отут і треба думати, бо може бути перевірка.
— Хай провіряють, — ображено мовила мати, — їхнє право, їхня й воля. Хай тільки почекають, поки в Юрка хоч трохи голова загоїться.
Юрко весь цей час мовчки сидів за столом і уважно слухав міркування захмелілого старости. «Дійсно, — дивувався хлопець, — не такі вже й дурні німці, як йому здалося на перший погляд. Правду каже Щупак: варять у них казанки, і тут треба бути надміру обачним та обережним.
— Не варто дуже переживати, — озвався заспокійливо староста, — бо як нема вашої вини, — то нема чого й остерігатися. А пана Майєра вам треба триматися — на нього вся наша надія. Дуже він цікавиться вашою родиною і, як я зрозумів, найближчим часом збирається до вас в гості. Раджу тобі, Маріє, покумекати своєю макітеркою, як краще пригостити пана полковника. Може, варениками з вишнями пригостиш, кисіль малиновий приготуєш, рибки насмажиш, холодчик звариш… Від пана Майєра, кажуть, багато чого залежить. Я, Маріє,— похвалився Щупак, — як говорили колись при більшовиках, дав вам глибоко позитивну характеристику. А моє слово чогось варте!
— Спасибі вам, Юхиме Мартиновичу, — схлипнула мати, — набридло отаке життя! Живи й тремти, живи й бійся…
— Не гніви, Маріє, Бога, — заперечив Щупак, — бо живете ви під моїм захистом, а як іншим зараз доводиться? Ти подумала? А далі ще гірше буде! Скажу вам як надійним людям… — староста знову притишив голос, — був я недавно в начальника жандармерії пана Гофмана. Є таємне розпорядження німецьких властей про підготовку списків молоді…
Староста замовк, він вичікувально дивився на матір, — мабуть, хотів приголомшити її нежданою новиною і водночас похизуватися довір'ям німців.
— Яких списків? — запитала мати, не витримавши довгої мовчанки.
— Звелено, — поволі почав староста, — складати списки для відправлення молоді на роботу в Німеччину. Там зараз велика нестача робочої сили, от і вирішено посилати людей з України. Наступної весни, а може, й раніше, треба визначити з нашого села сто дівчат.
— Не може такого бути, — не повірила мати, — як це можна вивозити дітей на чужину? І де та весна, а вже заготовляти списки!
Староста зневажливо хмикнув у руді прокурені вуса:
— Є таке розпорядження, — підтвердив він, — має бути навесні мобілізація молоді в Німеччину, а списки велено заготовити вже тепер. Німець, він точність любить. І правильно робить, бо не тоді собак годують, як мають рушати на полювання, а трохи загодя.
— Горе нам! — приречено мовила мати. — Велика біда прийшла на нашу землю.
— Ти не бідкайся, — порадив Щупак, — а вже тепер мізкуй, як тобі краще вивернутися з цієї нової халепи. Скільки тобі Штарк дав аусвайсів для набору вишивальниць?
— П'ятнадцять.
— От і набирай в майстерню в першу чергу свою дочку Галину, візьми мою племінницю Катерину, приткни на роботу й свою ідейну біженку. І її можуть поцупити на ті роботи, а тобі доведеться давати лад чужим дітям. Тільки ти, Маріє, про цю мобілізацію нікому не обмовся, бо мені голову німець одним махом знесе. Підписав я в жандармерії папір, що за розголошення цієї таємниці — розстріл.
Мати підсунула до старости плескату пляшку з спиртом, припросила:
— Випийте ще чарку, Юхиме Мартиновичу, бо таке життя настало, що й збожеволіти можна, кожен день — лихі звістки.
Староста без зайвих припрошень налив чарку, випив, понюхав окраєць хліба, скривився від насолоди.
— Є й гарні новини, — довірливо мовив він. — Так тому й бути, поділюся з вами своєю таємницею, щоб і ви веселіше дивилися на білий світ. Уже тиждень як почалися облави на партизан. Німець оточив великими силами Васильківські Дачі, затисли на тих болотах партизан як миленьких. Нема їм тепер куди поткнутися. Куди не сунуться, а там есесівці з автоматами та кулеметами. Позавчора, правда, вислизнули партизани в Шугаєве урочище і думають, що німець нічого не знає. А їм усім буде гаплик. І поведе німця на облаву Юхим Щупак…
— Вигадуєте, — не повірила мати.
— Правду кажу, — староста аж надувся від гордовитості,— сам пан Майєр мені запропонував підсобити німцю. Я ж у Шугаєвому урочищі всі входи й виходи знаю. Три роки там лісникував, як рятувався від колективізації. У четвер їх там і прикриємо.
Староста підвівся з-за столу, нагадав Юркові:
— Завтра щоб було відро риби. Дзвонив сьогодні по телефону комендант, бажано наловити молодих судачків. Лящі й щуки не годяться. Спасибі вам за сніданок, а особливо за перцівку та спирт.
Мати подала плескату пляшку з спиртом Щупаку.
— Візьміть, Юхиме Мартиновичу. як він вам так подобається. У нас все одно ніхто хмільного не п'є.
— Спасибі! — зрадів Щупак. — І правильно робите. Хай би ніхто в світі не пив той спирт, то мені більше залишиться. — І вже серйозніше додав — Горілка, як кажуть старі та бувалі люди, до добра ніколи ще нікого не доводила. До тюрми та до суми горілочка шлях прокладає. Колись, ще замолоду, працював я в шинкаря Лейби наймитом, віддав мене батько, царство йому небесне й вічний спокій, в службу до розумної людини, щоб і я, раб Божий, навчався робити гроші. Так шинкар, було, бочками продавав горілку, наливав нею людей по саму зав'язку, а сам і краплі не вживав. І мене, було, застерігає: «Не пий, Юхиме, горілки, бо то видима смерть! І сам дурнем станеш, і дітей без десятої клепки народиш! І що вже жебраком станеш, то напевне! Хай її добрі люди п'ють і несуть в наш шинок грошики…» Правду чоловік говорив. Тільки як її, кляту, не пити, як вона мені на душу йде і страх гальмує. От поведу німця на облаву, довіряє мені німець, обіцяє й хутір повернути, а в п'ятах тенькає: «Чи не пригостить мене якийсь партизан кулею?» Отут і візьму з собою вашу пляшку з спиртом. Як почне душа тенькати, то й хильну ковток для хоробрості.
Староста випив кухоль холодної води, трохи протверезів і пішов поволі до своєї домівки, Юрко зиркнув на ходики: стрілки показували десять годин. Треба терміново бігти до лісника Трохима Свічки, попередити його про облаву на партизан у Шугаєвому урочищі. Хай вони загодя виходять з тієї місцевості.
Пощастило Юрку. Свічка був дома, хоч вже й запрягав коня, збирався їхати в район. Він уважно вислухав Юрка, занепокоєно похитав головою, вилаяв Щупака за прислужництво фашистам і похвалив Юрка.
— Молодець! Зумів випитати в старого козла цінні відомості. На днях привезу вам ще спирту, щоб ви його кожен день поїли. Розколошматили партизани німецький обоз під Ядлівкою, дісталося їм чимало припасів, і нам дещо перепало.
Свічка значуще підморгнув Юркові, мовляв, не забувають про нас партизани, цінують нашу роботу, і розгнівано сказав:
— Є в загоні фашистські донощики, от вони і повідомляють карателям про місцезнаходження партизан. Справді, зараз партизани затаїлися в Шугаєвому урочищі, а німцю вже все й відомо!
Свічка розпріг коня, завів його в повітку, насипав у ясла вівса, мовив лагідно:
— Їж, конику, бо вночі нас чекає нелегка дорога. Лісник запросив Юрка до хати, дістав з полиці чималий вузол, поклав його в плетений кошик, сказав хлопцеві:
— Трофеї з ворожого обозу — бинти й медикаменти. Сьогодні віднесеш Оксані Василівні. Я мав бути в неї о третій годині дня, а тепер не виходить, мушу дещо дома зробити. Поясниш фельдшерці, чого я тобі доручив зробити цю передачу.
Юрко повернувся додому, він задоволено думав, що знову стає в пригоді партизанам, допомагає їм, рятує від ворога. Тепер можна попросити лейтенанта Вершину, щоб невдовзі і його, Юрка, взяли в загін, — заслужив! Отам уже можна буде проявити свої здібності та відвагу.
До зустрічі з фельдшеркою лишалося дві години. Треба було чимось зайнятися, і хлопець вирішив заглянути в зоряну скриню, щоб поглянути на старі пергаменти, які там зберігалися. Недавно лейтенант Вершина порадив йому докладно проглянути прадідові документи.
Юрко зайшов у хатину, де стояла зірчаста скриня, натис на потрібні блискітки, і кришка, густо покраплена мідними цятками, безшумно відкрилася. По хатині пронісся дух нафталіну, сухого чебрецю, старої шкіри. Пергаменти лежали на дні скрині, туго перев'язані червоним оксамитовим шнурком. Юрко вніс їх у хату, розв'язав, почав розкладати на столі, побіжно читати їх. Нічого особливого в тих пергаментах не було. Йшлося там про договір між Юрковим прадідом і паном Хоткевичом, про його обов'язки і оплату праці. У кінці договору була приписка, що цеховий майстер Федір Береговий обіцяє тримати в секреті всі свої роботи й обов'язки, інакше договір втрачає будь-яку силу і пан Хоткевич вправі буде подати на механіка в суд і відмовити в оплаті його праці.
Ще один пергамент засвідчував, що пан Хоткевич згоден на викуп кріпачки Уляни Сташко і за суму сто карбованців віддає її механіку Федору Береговому. Уляна Сташко — Юркова прабабуся, яку його прадід покохав, викупив у пана й одружився, коли вже йому виповнилося сорок років. На інших пергаментах і паперах теж були повідомлення про купівлю землі, придбання левади, оцінка житлової будівлі. Юрко зібрав старі документи, склав їх докупи, зав'язав шовковим шнурком і поклав у зоряну скриню. Увагу хлопця привернув стос старих книг в чорних, затверділих шкіряних обкладинках. Це були книги з механіки, арифметики, словесності. Видані книги давно, ще на початку минулого століття, а деякі з них надруковані ще давніше — в кінці позаминулого століття.
Юрко взяв до рук грубезний том прикладної механіки і почав його перегортати. У книзі відстала палітурка і з-під неї визирав край пергаменту. Юрко дістав несподівану знахідку і почав її обережно розгортати. На пергаменті виднідися чіткі, майже зовсім не вицвілі написи, які привернули пильну Юркову увагу. Називався пергамент: «План підземелля, що знаходиться в старих каменоломнях під палацом Біла вежа, докладне позначення всіх приміщень і кам'яних переходів». Правда, половина плану була відрізана і, мабуть, зберігалася схована під палітуркою якоїсь іншої книги, що знаходилася в давній скрині.
Юрко вніс пергамент в хату, розклав його на столі і почав уважно розглядати. Хлопець дивився на знахідку, і його очі аж горіли від цікавості та захоплення. Правду недавно говорила мати: є там багато всіляких кам'яних приміщень, лише треба знайти входи до них, розгадати таємницю давніх замків, підвладних мідним зірочкам. Хлопцеві зразу впав в очі чималий круг, зображений на пергаменті, в центрі якого було зроблено напис слов'янськими літерами: «Кімната Червоної красуні». До неї вів досить довгий коридор з старого підземелля. У кінці коридору виднілася велика прямокутна позначка з написом: «Підземна церква панів Хоткевичів».
Юрко пригадав мідні зірочки, які вони помітили в той день, коли разом з татом вперше потрапили в підземелля. Дивно, але й до цього часу Юрко не зміг перевірити дію тих зірочок, подивитися, що вони приховують. Якщо вірити старому пергаменту, — то там має знаходитися підземна церква. Від кімнати Червоної красуні тягнувся довгий коридор до того приміщення, яке Юрко назвав квадратним, це там на столі стояв станковий кулемет з розгорнутою стрічкою. На плані це приміщення значилося під назвою: «Таємнича опочивальня». Мабуть, там, де знаходиться чорна рурка, лягав спати пан Хоткевич на широке дерев'яне ліжко і прослуховував розмови своїх гостей, яких поселяли в святкову та ошатну Зоряну кімнату. На пергаменті були позначені невеличкі квадратики з написами: «Жовта», «Зелена», «Рожева», «Блакитна», «Золота».
Поряд з таємною опочивальнею знаходилося двоє великих кам'яних приміщень, які називалися «Підземна картинна галерея». «Цікаво, — подумав Юрко, — де ж там знаходиться ця галерея, коли, крім квадратної кімнати, там немає більше ніяких світлиць?»
На пергаменті були зображені чавунні сходи, що вели до Зоряної кімнати. Такі ж східці вели до підземної церкви.
І все ж найбільшу Юркову увагу привернули три постаті, що були зображені на пергаменті яскравою червоною фарбою — козак-запорожець, шляхтич і турок у високій чалмі.
Постаті показували вказівними пальцями шлях до невідомих Юрку кам'яних світлиць. На великому прямокутнику, що знаходився поряд з Зоряною кімнатою, виднівся чіткий напис: «Зала Оргія». Далі нові й нові позначки. І на них написи: «Музей давньоруської зброї», «Шляхетська зброя», «Козацька зброя». І ще далі — знову зображення широких сходів і напис на довгастому прямокутнику: «Фальшивомонетня». Юрко уважно прочитав напис, оглянув прямокутник. «Правду говорили люди, — подумав він, — мав пан Хоткевич фальшивомонетню і друкував там гроші, свої й зарубіжні. Тепер уже в цій істині можна не сумніватися».
Далі було накреслено довгий коридор з написом: «Шлях до дружинників і великої скарбниці». На цьому місці пергамент з планом підземелля було перерізано навпіл, і подальші його таємниці лишалися невідомими.
Юрко ледь не підскакував від радості. Отак несподівано пощастило знайти план старого підземелля. Тепер можна буде проникнути й оглянути всі ті кам'яні зали, світлиці, приміщення, фальшивомонетню, поглянути на панські скарбниці, побувати в підземній церкві. Хлопцю так закортіло відвідати загадкові схованки, що він ладен був зараз же, навіть без Володі, піти в старе підземелля і поглянути на приміщення, позначені на давньому пергаменті. Але хлопець тут же притамував свою цікавість, не варто серед білого дня йти в підземелля, бо зразу привернеш до себе увагу поліцаїв, потягнеш за собою «хвоста». І таке може бути. І одному рушати в підземелля ніяк не можна. Хай уже домовиться з Володею, виберуть темну ніч і навідаються в мовчазні кам'яні володіння.
Нарешті настав час рушати до фельдшерки. Юрко дбайливо склав пергамент, потім загорнув його в аркуш чистого паперу, сховав у свою улюблену книжку «Острів скарбів» і поставив її на нижній полиці етажерки. Потім передумав і сховав пергамент в зоряній скрині. Так буде певніше.
Юрко провідав Оксану Василівну, віддав їй ліки, розповів про візит провокатора, показав підправлений лист від тата. Фельдшерка уважно вислухала його розповідь, похвалила:
— Молодці, хлопці, провели операцію на «відмінно». Хай тепер чухається фашистський вивідувач, довго пам'ятатиме, який він, ваш замашний друшляк! Тільки ви, хлопчики, не загордіться, не подумайте, що ви неперевершені розвідники. Навпаки, будьте насторожені й обережні. Правду говорив Щупак, Майєр не заспокоїться! Він знову поставить вам якусь іще підступнішу пастку. Нікому не вірте, хто прийде до вас як посланець від партизан і не назве пароль. Затямте, що кожен такий «гість» — гестапівський провокатор.
Юрко вийшов від фельдшерки і берегом Прип'яті поволі пішов додому. Хатні двері були замкнені. Дома ще нікого не було. Дорослі на роботі, малі пішли, мабуть, на річку вудити пічкурів.
Коли почало сутеніти, повернулася з роботи мати, а за нею посходилися і всі інші. До хати зайшла Галина Іванівна:
— Не ображайся, Юрку, — винувато мовила вона, — і пробач мені, що так зле про тебе подумала, вважала підлим зрадником. Як почула про оточенця, якого ви поліцаям видали, серце кров'ю обкипіло. Думала, може, чоловік виходив до своїх, а ви йому друшляком голову провалили. А воно, бач, що вийшло! Провокатора підіслали!
У цей час до хати зайшла Леся, сказала радісно:
— А я тобі, мамо, зразу говорила! А ти все не вірила! Хіба ж може Юрко стати зрадником? Та ніколи в світі!
— Ніколи не думала, — обурилася Галина Іванівна, — що фашисти такі підступні! Навіть до хлопчаків агентів підсилають. І ти, Юрку, будь обережним, бо щось тут незвичайне заварилося. Мудрують гестапівці, коли піддають тебе такій витонченій перевірці.
Почало темніти. Юрко позавішував вікна старими ряднами, засвітив миготливий каганець. За день усі натомилися, нанервувались, а завтра знову на роботу, і кожен мусить працювати від світання до смеркання.
Юрко довго не міг заснути. Надто багато всіляких вражень набралося за цей день. Хлопець підійшов до вікна, відгорнув край ряднини. По темному небі поволі, ледь помітно плив величезний кругловидий місяць. Він висів над сонною землею, як потужне, осяйне свічадо. На душі в Юрка не було ні страху, ні неспокою. Навпаки, відчував впевненість, здавалося, що в його серці зажеврів теплий, радісний вогник. Хлопець аж зупинився від цього несподіваного відчуття. Що з ним? Чого в нього так просвітліло, засяяло на душі? Леся! Її довір'я, її лагідність, дружнє ставлення. І він ніби побачив перед собою дівчину, почув її заспокійливий голос: «Як там не буде, а я, Юрку, завжди лишуся тобі вірним другом».
Очі в Юрка сяяли, серце повнилося добротою, він і розумом, і серцем збагнув щирість дівчини. Такій, як Леся, можна вірити завжди і без будь-яких застережень.
Кінець першої частини.
Комментарии к книге «Таємниця Зоряної кімнати», Василь Лисенко
Всего 0 комментариев