«Нові пригоди самоходика»

Малюнки Євгена Володимировича Семенова

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Зустріч біля переправи. Чоловік, що розуміється на всьому. Перша пригода. Ватага Чорного Франека. Боягуз. Біла яхта. Його світлість князь спінінгу. Таємничий лист. Хто такий Капітан Немо? Сірий глісер.

На початку липня в пропахлій кислим пивом закусочній «Над Озерищем» було дуже людно. Пором, що перевозив на той бік неширокого в цьому місці озера, саме поламався, і його обіцяли полагодити хіба за годину. Тому кожен, хто під’їздив, — або відразу ж повертав назад, об’їжджаючи сорок кілометрів дорогою навколо озера, або чекав, коли полагодять пором. І в прохолодній закусочній пив пиво чи лимонад, їв ковбасу з гірчицею, бо більше нічого пити і їсти там не було.

Мій самохід був другим у не дуже довгому ряду автомашин до в’їзду на пором. Поперед мене стояла стара, обшарпана вантажівка з якогось мазурського держгоспу, ним приїхало дванадцятеро хлопців і дівчат. Спершу я подумав, що ця молодь їде на сільськогосподарські роботи, а побачивши, як вони знімають з машини рюкзаки, погнуті баклажки й пооббивані казанки, здогадався, що їхній гурт приїхав автостопом порозкошувати над Озерищем. Мабуть, вони щойно розпочали свої літні мандри, бо ще мали гроші: компанія сіла за один великий стіл у закусочній і щедро пригощалась пивом, галасуючи на жаргоні вуличних хлопчаків.

Відразу ж після мене під’їхали дві приватні машини: «Сирена» і «Вартбург» з варшавськими номерами. Прикручений зверху на «Сирені» багажник аж угинався від кемпінгового обладнання: лантухів із спальними мішками, наметами, надувними матрацами. А «Вартбург» тяг за собою двоколку з невеличким човном. І хоч машини були з дороги, вони аж сяяли чистотою, а човен ніби й не був ще на воді. З «Сирени» вийшли чоловік і жінка середнього віку: він — худорлявий, сивуватий, з заклопотаною і водночас гордовитою міною «недільного водія», який уперше в житті проїхав своїм автомобілем таку довгу відстань: з Варшави до Мазовії; вона — висока, руда, в окулярах, схожа на стару англійку з кінокомедій. З «Вартбурга» викотилась опасиста жінка, а з-за керма вийшов гладкий літній чоловік з вусиками й грізно насупленим чолом.

Глянувши на нього, кожний мандрівник зайшовся б з реготу. Він був у блузі, яку можна купити в закордонних рибальських крамницях, розцяцькованій великими й малими кишенями. Так само рясніли ними й штани. З тими напханими кишенями чоловік скидався на універмаг в мініатюрі; в нього знайшлась би не тільки котушка ниток будь-якого кольору, а й голка якої завгодно товщини, які хочеш гачки для вудки, камінчики для запальнички, мотузочки, волосінь, складані вішалки для одягу, пружинки для спінінга, ножиці, шнурки для черевиків, тасьмочки, шпильки та всяка всячина, аж до запасних кілочків для намету.

Я був певний, що цей чоловік тижнів зо два старанно готувався до відпустки, силкуючись завбачити всі несподіванки, що можуть спіткати його в кемпінгу. Отож, мабуть, у лівій кишені вгорі він носив бензинову запальничку разом із запасними камінчиками. А як часом бензин скінчиться, то в правій кишені внизу в нього була газова запальничка. А коли б і вона поламалася, у правій кишені вгорі він мав коробку сірників. Я був також певний, що, вже поставивши намет, він виявить, що все ж таки забув узяти щось надзвичайно важливе і конче потрібне.

На широкому поясі в нього висів прилад, що був схрещенням сокирки з пилкою, лопаткою, молотком і фінським ножем. З другого боку гойдався на ланцюжку величезний складаний ніж з кількома лезами і хитромудрий апарат, призначення якого не знали, мабуть, і самі його творці. На лівій руці чоловік мав годинник, а на правій бусоль з компасом. На ногах у нього були вовняні капці ручної роботи із особливим чином пришитими підошвами. Як тільки він вийшов з машини, жінка подала йому черевики. Чоловік поглянув спершу на годинник, потім на бусоль.

— Ми їдемо правильно, — обернувся він до супутників з другої машини. А потім зняв капці і взувся в черевики.

— Я вважаю, — сказав він сивуватому чоловікові, напевно, своєму приятелеві, — що твоя дружина теж повинна пошити тобі такі капці. Коли ведеш машину, нога на педалі не так стомлюється. Про ноги треба дбати в дорозі. Пам’ятай: для туриста нога — то найважливіше. На натруджених ногах нічого не зробиш.

Він говорив це так, ніби прийшов з Варшави пішки, а не приїхав автомашиною.

Коли цей чоловік дізнався, що пором перевозитиме десь аж за годину, то ще дужче насупився. Разом із своїм невеличким гурточком він увійшов до закусочної, голосно повчаючи приятеля:

— Запам’ятай, Казику, в спеку не пий ні пива, ні лимонаду, бо це тільки посилює спрагу. Треба пити або чорну каву, або гіркий, міцний чай.

Він замовк, побачивши, що я сиджу за столом і запиваю лимонадом ковбасу з гірчицею.

— О, до речі, — показав він на мене пальцем, — ось вам недосвідчений турист. Йому дедалі дужче хотітиметься пити.

Я безпорадно розвів руками.

— На жаль, шановний добродію, у цій закусочній немає ані чорної кави, ані гарячого чаю.

Око в гладкого чоловіка переможно блиснуло.

— Ви чуєте? — загукав він до своєї групки: — Ось вам турист, без туристського досвіду. Бо з чого пізнаєш справжнього туриста? Йому притаманна завбачливість. Справжній турист возить із собою в одному термосі чорну каву, а в другому — гарячий чай. Люба Мишко, — звернувся він до дружини, — чи не почастуєш нас чаєм?

Я згідливо кивнув і доброзичливо всміхнувся «досвідченому туристові». Звичайно такі люди дуже набридають, але для природи вони зовсім нешкідливі. Ще не бувало, щоб такий педантичний і акуратний турист не закопав після себе бляшанку з-під консервів чи не загасив вогнища.

Пан Анатоль — так називали його дружина й приятелі, — посадив свій гурточок до сусіднього столу і став пригощати напоєм із свого термоса. А що я прихильно сприйняв його слова, то й перед! мною він поставив пластмасову чашечку з чаєм.

— Це, мабуть, ваша машина стоїть біля закусочної? — ввічливо спитав він і, не чекаючи на відповідь, додав: — Ви, певно, самі зробили її, еге ж? Відразу видно, що в неї мотор від мотоцикла. Швидкість її, мабуть, дуже невелика, та все ж це четверо коліс, і на рибку з’їздити можна.

Я не заперечував. Нехай собі думає, що він знавець моторів. Це був класичний всезнайко. Я смертельно образив би його, якби став заперечувати.

Від дальшої розмови з Анатолем мене врятувала сімнадцятирічна дівчина, яка під’їхала до закусочної на велосипеді. Це була гарна, зграбна блондинка з товстою косою, що спадала на спину. До багажника її велосипеда була прив’язана пошарпана валізка. Скидалося на те, що дівчина вперше в житті вирушила на відпочинок сама.

Її появу привітало ревіння підлітків, що пили пиво.

— О, нова лялечка! — загули вони. — Дівчинко, йди до нас, приcтань до веселої компанії. З нами не пропадеш, лялечко! Іди до нас, Чорний Франек запрошує тебе.

Губи в дівчини зневажливо скривилися, обличчя спохмурніло. Вона знизала плечима й попрямувала до мого столу, де тільки й були вільні місця.

— Можна? — спитала вона.

І коли я ствердно кивнув, сіла на краєчок стільця. З перевішеної через плече сумки вийняла два бутерброди, загорнені в тонкий папір, розклала сніданок на столі й підійшла до буфету замовити щось пити.

Компанія підлітків усе не вгамовувалась, жестами й вигуками запрошуючи дівчину до свого столу. Вона не зважала на зачіпки, взяла в буфетниці пляшку лимонаду й повернулася до мого столу.

— Це ваші знайомі? — спитав я.

Вона здивовано глянула на мене:

— Я взагалі їх не знаю.

Я хотів спитати, з якого міста вона приїхала, та в цю мить з-за столу підлітків звівся хлопець з величезною чорною чуприною, схожий на крука з розставленими крилами. Це, певно, й був Чорний Франек.

Він підійшов до нас перевальцем, як моряк, глибоко заклавши руки в кишені брудних джинсів.

— Чому ти нас не слухаєшся, лялечко? — спитав він, схилившись до дівчини. — Нас тринадцятеро, а тринадцять, як ти знаєш, нещасливе число. Ти була б чотирнадцята.

— Мені не потрібне ваше товариство, — буркнула дівчина.

Чорний Франек випростався, ніби його хтось штрикнув у спину.

— Тільки не приндись! — гаркнув він. — Мабуть, чула про ватагу Чорного Франека?

— Не чула, — відрубала вона.

Він скрушно похитав головою.

— Значить, не читаєш газет, неосвічена ти людина. Бо в «Експресі» вміщено велику статтю про ватагу Чорного Франека з Охоти. Ніби через нас немає спокою у всьому районі. Оце ж я і в Чорний Франек, відбув один рік виправної колонії, — повідомив він так гордо, мов солдат про бойові нагороди.

Дівчина знову зневажливо знизала плечима. Це дуже зачепило хлопця, а надто, що вся ватага прислухалася до їхньої голосної розмови.

Гарна руда дівчина в червоній, як вогонь, кофточці, невдоволено скривившись, стежила за Чорним Франеком. Тепер вона презирливо закопилила губи й гукнула:

— Дай їй спокій! Хіба ти не бачиш, що це провінційна гуска?

Хлопець засміявся, за ним зареготала вся ватага.

— То ти провінційна гуска? Але тепер ти вже знаєш, хто я такий. І якщо я ввічливо запрошую, то треба слухатись. Ну, гайда! — крикнув він і міцно вхопив дівчину за плече.

Я підвівся з-за столу.

— Стривай, хлопче. Іди на своє місце і дай дівчині спокій.

Чорний Франек почервонів з гніву. В закусочній запала така тиша, що я почув шепіт дружини пана Анатоля:

— Благаю вас, не втручайтеся. То ж розбишаки.

Пан Анатоль безпорадно озирнувся. Видно було, що йому кортить дати волю своїй звичці всіх повчати. І випала ж дуже слушна нагода. Але, побачивши понурі, вперті обличчя, мабуть, злякався.

Він повернувся до мене спиною, немов підкреслював, що ні у віщо не втручається.

«Боягуз», — зневажливо подумав я. І відразу ж вся моя симпатія до нього і поблажливість до його повчань розтанули.

А дівчина? Я помітив, що вона трохи зблідла. Потім глянула на мене, кинула погляд на Чорного Франека. І раптом зробила щось таке, що мене безмежно здивувало. Підвелася з-за столу й сказала хлопцеві:

— Зрештою, я можу підсісти до вас. Мені навіть цікаво, що ви за компанія.

І пішла до їхнього столу, а вся ватага привітала її диким вереском. Чорний Франек зневажливо скривився і, йдучи за дівчиною, кинув у мій бік:

— Ну, й чого ви втручаєтесь, старигане?

Я почервонів.

— Отака тепер молодь, — пробурчав Анатоль.

Підтюпцем підбігла до мене буфетниця в брудному фартусі.

— О боже, який же ви необережний, — вона молитовне склала руки й притулила їх до великого живота. — Адже могла зчинитися страшна веремія. Я знаю їх, цю ватагу Чорного Франека. Вони вже були тут минулого літа, цілий місяць бешкетували над Озерищем, аж поки міліція їх утихомирила. А вже шкоди наробили! Кілька човнів украли й розтягли по всьому озері, вибирали рибу з неводів. Та все так спритно, що міліція не могла спіймати їх на гарячому і посадити за грати. Тепер знову тут. Ой, невеселе літо нас чекає. Наполохають туристів, то нічого й не заробиш.

Тепер я пильніше придивився до галасливої компанії. Отже, це була не просто зграя розбещених хлопців і дівчат, це вже злочинці. Ватага шибеників та бешкетників і навіть злодюжок. Але жодному не більше як сімнадцять років; Чорний Франек здавався навіть трохи молодшим. «Що штовхнуло хлопця на такий шлях?» — подумав я. Або ота руда дівчина в червоній кофточці й елегантних еластикових штанях. У неї витончене обличчя, ніжні руки, старанно зачесане волосся. Зовсім тобі «дівчина з доброго дому», як колись казали! І як вона опинилася серед цієї зграї?

Галас підлітків раптом стих. Котрийсь із хлопців побачив у вікно, що до берега підпливає невелика спортивна яхта. Вся ватага вибігла з закусочної. Блондинка з косою і собі вийшла на берег. Здавалося, їй дуже добре в новій компанії.

— У-х-х, — голосно, з полегкістю зітхнув пан Анатоль. І відразу ж у ньому прокинулося бажання повчати.

— Найкраще обминати їх десятою дорогою, — звернувся він до мене. — На щастя, Озерище не маленьке — можна буде якось їх уникати. А з другого боку, чому міліція не приборкає цих шибеників?

Мене дратувала його балаканина. Я був сердитий на цього боягуза.

— До найближчого відділення міліції, наскільки я знаю, п’ятнадцять кілометрів. А зрештою, міліція не може бути всюди і, мабуть, не конче треба щоразу її викликати. Досить буде громадянам не дрімати й не повертатися спиною.

Він образився. Його дружина поспішила йому на допомогу:

— Хай краще кожен пильнує свого носа. Що вам до тієї дівчини? Ви втрутились, і хтозна, чи не дійшло б до бійки. А дівчина, як бачите, не краща за них.

Я здвигнув плечима. Я вважав, що вчинив правильно, хоч як там повелася дівчина з косою. Але сперечатися далі з дружиною Анатоля було марно. Я вдав, ніби теж зацікавився яхтою, що підпливала до берега, і пересів ближче до вікна.

Яхта була чудова — біла, струнка, з кабіною на чотирьох, зі щоглою, і на ній можна було напинати вітрила, але припливла вона на моторі. Напівголий бородатий чоловік закинув линву на палю, а молода жінка витягла з яхти дерев’яний трап. Потім з кабіни вийшов молодик десь років двадцяти двох — худий, блідий, хирлявий. У його постаті не було нічого від спортсмена-водника, хоча він носив кашкет яхт-клубу й був, напевно, капітаном яхти.

Ці троє людей становили всю команду яхти. Вони зійшли трапом на берег і попрямували до закусочної. Підлітки дивилися на прибулих у німому захваті; мабуть, їм дуже сподобалась яхта. Хирлявий молодик помітив той захват, гордовито випростався і намагався йти перевальцем, як справжній морський вовк.

До закусочної вони ввійшли одне за одним. Попереду хирлявий, за ним молода жінка, а позаду напівголий Бородань. Жінка не сяяла вродою, але була в гарному купальному костюмі. Засмагла шкіра контрастувала з фарбованим білим волоссям. Однак, хоча вона припливла на яхті, я б заклався, що тієї смаглявості надав їй солюкс. Вона ніби тільки вчора сіла на яхту. Я ще більше упевнився в цьому, побачивши її довжелезні, старанно пофарбовані нігті. З такими не напинають вітрил і навіть не варять їсти, подорожуючи по воді.

Тільки напівголий Бородань скидався на спортсмена-водника, хоча й не носив білого кашкета, а лише збляклу від сонця жокейку. Через засмагле, майже чорне плече в нього висіла кінокамера, з якою він, здавалося, ніколи не розлучався, наче оператор кінохроніки.

Разом із ними повернулася до закусочної ватага підлітків. Дівчата й хлопці вже пережили перший захват яхтою і почали одне поперед одного зачіпати прибулих. Але не грубими, а просто дуже дитячими вигуками на зразок: «Добродію, зніміть мене!», «Скільки коштує ваш пароплав?», «З якою швидкістю він пливе?», «Може, ви заберете нас із собою?». Прибулі не відповідали на ці зачіпки. Хирлявий капітан підійшов до буфету й голосно сказав:

— Ми хочемо купити два ящики пива. Я заплачу за пляшки й за ящики. Заберемо їх на яхту, стоїть така спека, що й на воді можна сконати від спраги.

Буфетниця мала на складі тільки один ящик з пляшками пива. Вона принесла його й поставила перед капітаном. Мабуть, Бородань виконував на яхті роль служника.

Коли всі троє рушили до дверей, Анатоль раптом схопився від столу.

— Я пригадав, звідки знаю вас! — закричав він до хирлявого капітана. — Я бачив у газеті ваш знімок. Ви король спінінгу.

— Тільки князь, любий добродію. Тільки князь, — привітно кивнув йому головою хирлявий капітан.

— Ні, ні. Ви таки король, — заклопотаний пан Анатоль уже поспішав до нього. — Це ви зловили спінінгом одинадцятикілограмового судака. Чи можна мені, скромному лицареві спінінгу, потиснути вам руку?

«Його світлість» милостиво подав Анатолеві руку, але із скромності знову заходився спростовувати погляди ентузіаста рибальства.

— Я зловив не судака, а тільки щуку вагою тринадцять кілограмів, за що одержав лише срібну медаль, любий добродію. Користуючись вашим визначенням, маю, напевно, тільки право на титул князя спінінгу. Рекордсменка Польщі минулого року, а також володарка золотої медалі — якась дівчина, що саме тут, на Озерищі, зловила спінінгом сома вагою тридцять дев’ять кілограмів. Вона стала королевою спінінгу, хоч дехто заперечував її право на цей титул. Бо ж ви тільки уявіть собі: молода дівчина й величезний сом вагою в тридцять дев’ять кілограмів. Адже це неймовірно.

Пан Анатоль аж за голову схопився.

— Чуєш, Мишко? — закричав він до дружини. — Щука вагою тринадцять кілограмів! Сом вагою тридцять дев’ять кілограмів! Яких чудових наслідків досягає дехто зі спінінгом! Поглянь, Казику, на цього добродія! — гукнув він до приятеля. — Оце князь спінінгу. Захоплюйся, вчись, як ловити рибу. Може, й ти колись станеш князем?

«Його світлість» знову милостиво кивнув головою, а ентузіазм пана Анатоля досяг апогею:

— Вельмишановний князю спінінгу, — звернувся він до хирлявого капітана, — чи можу я довідатись, з якою метою прибули ви на Озерище? Я здогадуюсь, ви спробуєте тут рибалити. Але чи дозволите поцікавитись: яку саме рибу ви збираєтесь ловити і де?

Ентузіазм пана Анатоля, а надто його запобігливі поклони були такі кумедні, що викликали нову хвилю кепкування у ватаги підлітків. Руда дівчина з блазенською гримасою підійшла до «князя» і церемонно йому вклонилася.

— О, яка я щаслива, вельмишановний князю, бути в такому вишуканому товаристві, — сказала вона глузливо.

Чорний Франек сплюнув на підлогу й голосно буркнув:

— Ти глянь на цю аристократію, хай їй біс. Королі, князі, лицарі. А мені начхати на ваші аристократичні титули, на ваші спінінги. Ловлю рибу, коли і як мені подобається. А втім, — він ще раз презирливо сплюнув, — ніякий ви не князь. У Варшаві вас називають Вацек Краватик, бо ваша мати має крамницю краваток на Маршалковській. Вона купила вам цю яхту, на якій ви зараз гасаєте по Мазурських озерах.

Тим часом до закусочної повернулася блондинка з косою, яка довше за інших милувалася білою яхтою. Вона почула прізвисько власника яхти, яке назвав Чорний Франек, і голосно засміялася. А Чорний Франек — ніби з заздрощів до слави Вацека Краватика — просторікував далі:

— Риби не мають голосу й не скажуть, що вони думають про ваші рекорди й медалі. Може, мамуся купила на ринку велику щуку, і ця медаль у вас від матінки, так само, як і яхта? Чхав я на княжі титули. І кажу вам, що на Озерищі царюватиму я, а не ви, добродію Краватик.

Хоч я не психолог, але подумав: «Здається, я знаю, що завело цього хлопчиська на слизьку дорогу. Він дуже марнославний, але не може заробити слави добрими вчинками, то хоче здобути поганими».

Де й поділася лагідність з князевого обличчя. Він стиснув губи і буркнув до Бороданя:

— Бери пиво і ходімо на яхту.

Потім, удаючи, що не помічає підлітків, звернувся тільки до пана Анатоля. Однак його слова були адресовані Чорному Франекові.

— Ви питали про мої рибальські плани. Я, любий добродію, спробую ловити на Озерищі судаків. А мій приятель, — він показав на Бороданя, — кінематографіст-аматор, має намір зробити фільм про рибалок зі спінінгом. Він накрутить короткий навчальний фільм про те, як саме я ловлю рибу за допомогою блешні. Потім ми покажемо цей фільм у нашому гуртку Польської спілки рибалок.

— Де? Де ви ловитимете? — спитав пан Анатоль. — Я хотів би хоч раз побачити, як ви закинете спінінг. Чи, може, місця вашого рибальства — таємниця?

Обличчя в князя знову стало доброзичливе.

— Я ловитиму біля мису Судака, — відповів він.

— Зовсім не знаю, де це, — сторопів лицар спінінгу. — Я уважно читав путівник по Озерищі, але такого мису там не було.

— Можливо, — погодився пан Краватик. — В одного знавця Озерища я купив карту з позначеними на ній місцями, де ловиться яка риба. Цей знавець озера скористався назвами, що їх вживає місцеве населення. Янеку, — звернувся він до Бороданя, — може, принесеш з яхти нашу карту? Ми покажемо добродієві, де розташований мис Судака. Його цікавить мій метод…

Бородань збунтувався.

— Сам принось ту карту. А зрештою, мені здається, ми забули її дома.

Сказавши це, він узяв з підлоги ящик з пивом і, сердито бурмочучи щось собі під ніс, вийшов із закусочної.

Авторитет князя знову захитався. «Його світлість» квапливо скінчив розмову.

— Мис Судака розташований у північній частині Озерища. Там ви мене знайдете. Мою яхту неважко помітити, — додав він. І на прощання простяг панові Анатолю руку, а той потис її дуже запобігливо. Тоді князь і його дама попрямували до виходу.

В цю мить до закусочної вбіг сільський хлопчина і подав Чорному Франекові якусь записку. Поки Чорний Франек устиг прочитати її, хлопчак уже дременув із закусочної.

Біла яхта відпливала від берега. Але ніхто з підлітків не дивився на неї. Чорний Франек вийшов насеред кімнати й гримнув на свою ватагу:

— Тихо, голодранці! Ось мені принесли якусь записку. — І прочитав:

«Ви зграя розбишак. Якщо цього року знову спробуєте бешкетувати над Озерищем, пошкодуєте. Я приборкаю вас.

Капітан Немо».

В закусочній залунали вигуки підлітків:

— Хто приніс цю записку?

— Хто нам так погрожує?

Котрийсь із хлопчаків вибіг надвір, щоб знайти босого посланця, але повернувся сам. Того вже не було ні поблизу закусочної, ні на березі озера.

Чорний Франек голосно вигукував:

— Чуєте? Погрожує нам. Ну, ми його вгамуємо. Хотів би я все-таки знати, що це за капітан Немо?

Я обізвався:

— Ви не читали книжок Жюля Верна: «Двадцять тисяч льє під водою» і «Таємничий острів»?

Чорний Франек знизав плечима:

— Звичайно, читав. Але ж не думаєте ви, що це той капітан Немо живе на Озерищі?

Руда дівчина посварилась кулаком на озеро, що виднілося крізь вікно:

— Погляньте, хлопці, герой з книжки ожив і починає страхати нас. Хай він тільки нам покажеться…

Ту ж мить, немов у відповідь на виклик, на озері глухо загув невеличкий буксир, розминаючись із білою яхтою Вацека Краватика. Буксир тяг за собою новенького, сірого моторного глісера. Ми побачили вимальовану на борту глісера назву «Капітан Немо».

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Виклик до міліції. Підроблені ікони й Бурштинова Венера. Історія бурштинової фігурки. Чоловік із рубцем на правій щоці. Де затоплено вантажну машину? Втеча під бомбами. Подорож пальцем по карті. Починаємо ризиковану справу.

Історія мого приїзду на Озерище почалася ще з зими… В лютому я одержав виклик до Управління центральної громадської міліції. По телефону мені пояснили, що міліції потрібно знати мою думку щодо якихось стародавніх творів мистецтва і пам’яток. Це не здивувало мене, бо вже чималий час я дещо додавав до своєї скромної зарплати музейного працівника, підробляючи як товарознавець у антикварних крамницях. Я здобув навіть деяку популярність у певних колах, розгадавши кілька історичних загадок і відшукавши ряд зниклих музейних колекцій.

Мене завели до кабінету капітана Юзв’яка, тридцятирічного худорлявого блондина з веселими зеленкуватими очима й приємною усмішкою. Він посадовив мене за свій письмовий стіл, вийняв із сейфа дві дерев’яні, ікони і якусь невеличку фігурку, зроблену з бурштину. Все це розіклав переді мною на столі й сказав:

— Нас цікавить ваша думка про ці речі.

Я мав із собою портфель, який завжди брав на консультації. Там у мене були лупа й кілька пляшечок з різними хімікатами, іноді необхідними, щоб швидко провести аналіз і встановити, чи картина справді старовинна. Та цього разу мені навіть не треба було розкривати портфеля. Я відразу побачив, що картини на дереві — то імітація старовинних лемківських ікон. Виконано їх з великим хистом, але той, хто їх малював, навіть не приховував, що імітує. Просто це були сучасні добрі копії дуже давніх і гарних ікон.

Тому я відклав їх набік і взявся до бурштинової фігурки. Зроблено її дуже давно, може, тисячу або дві тисячі років тому, з великого шматка бурштину, бо фігурка мала заввишки майже двадцять сантиметрів. Це було примітивне, схематичне зображення жіночої постаті, так ніби скульптор і не хотів зробити її схожою на когось конкретного, а зобразив жінку взагалі, жінку-символ. На мою думку, вона зображала богиню родючості. Що то була скульптура культова, призначена для релігійних відправ, свідчив матеріал — бурштин, який у давнину цінували вище від золота. Хоча, може, її творець мав багато цього матеріалу, й — замість сотень дуже коштовних у ті часи бурштинових намистин — вирізьбив оцю жіночу постать.

Подумавши про це, я відразу щось пригадав.

Я схопився з-за столу.

— Дозвольте мені на хвилинку вернутись додому й привезти старий каталог пам’яток!

Весь час, поки я розглядав предмети, капітан Юзв’як придивлявся до мене так пильно й зосереджено, наче хотів відгадати хід моїх думок. Тепер він показав на бурштинову постать жінки.

— Отже, це вона так вас зацікавила, — промовив. І додав задоволено: — Я знав, що ви допоможете нам розгадати цю загадку. Про ікони експерти з інституту криміналістики відразу заявили, що вони мальовані в наш час. А про бурштинову фігурку тільки сказали, що вона давня. Для мене ж цього замало. Тому я й вирішив звернутися до вас.

— Чи можу я довідатись, за яких обставин знайдено цю бурштинову статуетку?

— Я назвав її Бурштиновою Венерою, — засміявся капітан Юзв’як. — І таким самим шифром назвав одну кримінальну справу, яку веду.

— Бурштинова Венера? — закричав я. І в моїй пам’яті зринула одна згадка.

Я сів до столу і сказав:

— Мені не треба їхати по каталог. Я пригадав усе, що знаю про цю фігурку.

Обличчя в капітана Юзв’яка стало напружене.

— Ви справді повідомите мені щось про Бурштинову Венеру?

— Ви назвали статуетку Бурштиновою Венерою, а я пригадав собі, що мені вже раз траплялася ця назва. Вона стосувалася схожої фігурки з бурштину.

Капітан витяг з кишені грубий записник, сів обіч мене біля столу.

— Отже, слухаю вас, пане Томашу…

Цього разу посміхнувся я. І сказав трохи зніяковіло:

— Ви не образитесь, коли я поставлю певну умову? Я розповім вам усе, що знаю про Бурштинову Венеру, а ви відкриєте мені, за яких обставин її знайдено. Я питаю, врешті, не просто з цікавості, а з обов’язку, як музеєзнавець.

— Згода, — кивнув він головою. — Інформуючи вас, я не порушу інструкції, бо цю справу ми, можна сказати, скінчили.

Я взяв бурштинову фігурку.

— Знайдено її в могилі так званого римського періоду, тобто на початку нашої ери. До кінця тисяча дев’ятсот сорок четвертого року вона зберігалася в музеї в Е. і під час війни загинула, як майже всі колекції. Ми гадали, що колекції музею вивезено до Німеччини. Проте наші пошуки на території Німеччини не дали наслідків. Ось, мабуть, і все, що я можу сказати на цю тему, — скінчив я і запитливо подивився на капітана Юзв’яка.

— Дві підроблені ікони й Бурштинову Венеру, — почав капітан, — митники відібрали на кордоні в одного чужоземця, що хотів вивезти їх без дозволу держави. Для вас, певно, не важливо, як звуть того чужоземця і з якої він країни, зараз він у себе на батьківщині. Через те, що ікони виявились підробленими, слідство вирішили припинити, чужоземця покарали тільки митом, а речі, які він хотів вивезти, віддали на зберігання. Однак чужоземець дав міліції свідчення і, може, вони мають для вас цінність, бо, як я зрозумів з ваших слів, віднайдення цієї бурштинової фігурки кидає якесь нове світло на справу зниклих колекцій.

— Саме так. Це дуже важлива справа.

— Чужоземець купив картини в чоловіка, з яким випадково познайомився в антикварному магазині у Варшаві. У нас є опис зовнішності того чоловіка. Ми гадаємо, що це якийсь художник, котрий підробляє ікони й продає їх чужоземцям. Саме через цього художника чужоземець познайомився з іншим чоловіком, назвімо його умовно Чоловіком із рубцем, бо чужоземець казав, що в того чоловіка рубець на правій щоці. Чоловік із рубцем запропонував чужоземцеві Бурштинову Венеру і намовив облагодити вигідну справу. Яку саме? Чоловік із рубцем запевняв, що він знає в Мазовії озеро, де у війну провалилася під лід гітлерівська вантажівка з якимись дуже коштовними речами. Машина лежить на дні озера. Чоловікові з рубцем пощастило добратися до неї й дістати бурштинову фігурку, але він твердить, що інших речей не вдасться витягти з вантажівки без аквалангів. І він намовляв чужоземця, щоб той увійшов з ним у спілку. Чужоземець повинен був дати гроші, щоб Чоловік із рубцем купив акваланг і навчився підводного плавання. Добувши скарб, вони б поділилися ним порівну. Однак чужоземець не довіряв Чоловікові з рубцем і не хотів мати з ним ніякого діла. Він погодився лише купити Бурштинову Венеру, котру, як ви знаєте, в нього забрали на кордоні.

У мене тремтіли руки, коли я діставав з кишені люльку.

— Коли все це сталося? — спитав я.

— Два тижні тому.

— Чужоземець не згодився фінансувати Чоловіка з рубцем. Але, може, знайшовся хтось, хто дав трохи грошей? І зараз Чоловік з рубцем у якомусь із варшавських басейнів, можливо, вчиться пірнати у воду. А через півроку, влітку, заходиться діставати скарби.

— Авжеж, це дуже ймовірно, — кивнув капітан Юзв’як.

— Того чоловіка треба заарештувати. Ми повинні знайти ці скарби! — вигукнув я.

Капітан Юзв’як поблажливо посміхнувся.

— Не можна арештовувати людину тільки тому, що вона вчиться пірнати. У Варшаві є кілька клубів аквалангістів і багато людей займаються цим спортом. А може, Чоловік із рубцем не з Варшави, а, наприклад, із Ольштина чи Вроцлава?

— Та все ж можна спробувати послати експедицію і добути скарби з тієї вантажівки.

Капітан здвигнув плечима.

— Мазовію називають Країною тисячі озер. У якому озері затонула вантажівка?

— Якби знайти Чоловіка з рубцем, — сказав я, — і встановити за ним таємний нагляд, то вже він сам привів би нас туди, де затонула вантажівка.

Капітан знову поблажливо посміхнувся.

— Чи ви уявляєте, скільки людей треба було б для цього? Де певність, що чужоземець розповів правду? А може, збрехав і Чоловік з рубцем? Може, він просто хотів видурити гроші в чужоземця, і та вантажівка — тільки його вигадка? Якщо ж навіть і справді у якомусь озері затонула вантажівка, чи ви певні, що Чоловік із рубцем після відмови чужоземця шукатиме фінансової підтримки й далі? Чи не простіше було б йому домовитися з якимсь аквалангістом: я тобі покажу місце, ти дістанеш колекції, а скарбами поділимося.

— То що ж робити?

— Не знаю, що вам сказати, — відповів капітан Юзв’як. — Ваше довір’я до нас приємне, але повинен нагадати, що ми не товариство ясновидців, ми не знаємо, в якому саме озері затонула вантажівка. Матеріали слідства і Бурштинову Венеру покажемо у відділі музеєзнавства Міністерства культури й мистецтва, і на цьому наша місія скінчиться. Це не означає, звісно, що ми забудемо ту справу. Коли довідаємось, що хтось пробує дістати скарби, які є власністю нашого народу, запевняю вас, ми не сидітимемо згорнувши руки.

Я зрозумів, що розмову скінчено. Попрощався з капітаном Юзв’яком і повернувся до своїх щоденних занять у музеї. Я хотів забути справу Бурштинової Венери, але й уві сні мені привиджувались аквалангісти, які дістають з глибин озера безліч бурштинових фігурок. Я силкувався відняти їх. і прокидався, стомлений, облитий потом.

Через тиждень я пішов до архіву Народного музею і почав шукати між старими паперами теки з записами, зробленими, коли я ще студіював історію мистецтва. Тоді, у перші повоєнні роки, для наших музеєзнавців першорядним завданням було віднайти й повернути назад польські музейні скарби, пограбовані гітлерівцями, тому під час літньої практики мені доручили справу, що більше пасувала б детективові, ніж історикові мистецтва. Та в мене таки була вдача детектива, й робота припала мені до смаку. Я мав визначити, яким шляхом їхали гітлерівські автомашини із колекціями з музею в Е.

Завдання перевищило мої дослідницькі можливості. Щоправда, з допомогою корінного польського населення в Мазовії і Надвіслянщині я зміг накреслити відрізок шляху, яким вантажівка з написом «Музей в Е.» тікала від переможних частин Червоної Армії, однак у якомусь місці дорога уривалась. І, попри всі мої зусилля, я не спромігся знайти загубленого сліду.

Пам’ятаю, що коли я подав керівництву Народного музею карту з позначеним на ній шляхом втечі, то до моїх досліджень поставились скептично, таким неймовірно заплутаним був цей шлях. Виходило, що колекції вивозили не на захід, а на південь, а це здавалося дурницею. Тож висновки моїх досліджень поклали в архів.

Через двадцять років я з великим хвилюванням узяв до рук пожовклу теку і, розгорнувши її, знову прочитав свої тодішні записи. Карта показувала, що колекції везли по шосе на Пасленк, а потім до селища під назвою Малдита. Там вантажівка звертала на дорогу до містечка, що тепер зветься Залево. І саме тут, у Залеві, сліди губилися. Залево горіло тоді після бомбардування його радянськими літаками. На ринку було повно гітлерівців, які панічно тікали. Один з давніх мешканців Залева пригадав, що він бачив на перехресті доріг, біля в’їзду в містечко багатотонний ваговоз з написом «Музей в Е.». Коли почався черговий наліт, водій вантажівки трохи з’їхав із шосе, бо шосе було головною ціллю бомбардувальників. Той очевидець заховався у підвалі, а як усе трохи вщухло і він вийшов звідти, то вже не побачив вантажівки. Мабуть, поїхала. Або по шосе на Старий Дзерзгонь, або дорогою до Єжвалда й Суша.

Я пригадую, що змарнував у Старому Дзерзгоні аж два дні, розпитуючи мешканців містечка про вантажівку з написом «Музей в Е.». Ніхто не бачив його і в інших селищах по тій самій трасі. Залишалася тільки дорога на Добжики, Єжвалд і Суш, якою можна було проїхати далі — на Прабути, Квідзин чи Мальборк, і ще далі на захід — до Німеччини.

Але й на тій трасі ніхто не примітив автомашини, яку я шукав. На цьому скінчив я тоді своє дослідження. Але тепер я був мудріший, ніж у ті роки. Мудріший на одну інформацію. Вантажівка не поїхала до Німеччини, а затонула у якомусь озері.

Я приніс пожовклу теку додому й розгорнув карту Ольштинського воєводства.

Колекцій не могли повезти на Ілаву, бо там уже були радянські танки. Не бачили вантажівки і в Старому Дзерзгоні, отже, й цю трасу треба відкинути. Лишається тільки дорога на Суш. Але і в Суші його не бачили…

Понад дорогою до Старого Дзерзгоня немає озер. А біля траси Залево — Суш розливається довге Озерище. Якщо в Суші не бачили вантажівки, то це значить, що між Залевом і Сушем водій раптом звернув на якусь польову дорогу й пробував переїжджати через замерзле тієї пори озеро.

Але де саме це сталося?

Може, в Добжиках? Або далі на південь? Може, між Добжиками і Єжвалдом німець побачив бічну дорогу на Матити і поїхав аж на край довгого півострова, що врізався в Озерище? А може, намагався вибратись на дорогу через вузький перешийок між Озерищем і Пласким Озером, щоб повернутися на трасу до Суша?

Мовчала розкладена переді мною карта, порізана червоними та жовтими нитками доріг і шосе.

Вивчати справу далі слід було вже на місці, біля Озерища.

Для цього я й пішов у Міністерство культури та мистецтва, до директора Марчака.

На письмовому столі в директора я побачив розкритий пакунок, а в ньому — Бурштинову Венеру. Директор саме скінчив читати повідомлення, яке міліція додала до старовинної фігурки.

— Здається, я знаю, чому ви прийшли до мене, — мовив директор Марчак.

— Я прийшов у справі зниклих колекцій музею в Е.

Він розвів руками.

— Мене тішить, що частина тих колекцій мабуть-таки зосталася на наших землях. Хоча міліції не пощастило встановити, де саме лежить затонула вантажівка.

— Гадаю, в Озерищі, — вихопилося в мене.

— Так? Ви певні? — іронічно спитав він. — Чи заприсяглися б ви, поклавши руку на серце, що саме в Озерищі? А навіть коли так, то що з цього?

— Слід розпочати пошуки…

— Що? Кому ви це кажете, пане Томашу? Старому байдарникові, який побував майже на всіх мазурських озерах? Озерище — третє за величиною мазурське озеро. В ньому тридцять кілометрів завдовжки і багато великих заток, острівців та півострівців. Загляньте хоча б у путівник, — він дістав із шухляди червоно-білий «Путівник по Польщі», — і пересвідчитесь, що Озерище — це понад три тисячі гектарів водяного плеса. І ви хочете на такій площі знайти затонулу вантажівку? Легше знайти славнозвісну голку в стіжку сіна.

Я розклав на письмовому столі карту, витяг з пожовклої течки свої давні рапорти.

— Гадаю, що вантажівка затонула біля оцього півострова, принаймні в північній частині Озерища. Тільки тудою міг він утікати від радянських танків.

Директор знизав плечима й погодився:

— Ви викликаєте довіру, бо вже розгадали не одну загадку й не раз ставали в пригоді польським музеям. Але ця справа перевершує ваші можливості. І наші також. Хіба що ви зазначите місце з точністю до… трьохсот метрів. Ну, хай до півкілометра. Тоді ми зможемо на кошти міністерства організувати експедицію аквалангістів і розпочати пошуки.

Тепер і я безпорадно розвів руками.

— Я не вкажу місця навіть з точністю до п’яти кілометрів. Адже я не певний, що взагалі йдеться про Озерище. Отже, мені лишається одне: використати свою відпустку в липні на пошуки колекції. Поїду на Озерище, може, зустріну там чоловіка з рубцем на правій щоці. Той чоловік, напевне, вже матиме акваланг або спільника-аквалангіста і спробує добувати скарби з затонулої вантажівки. Цей чоловік вкаже мені місце, де затонули колекції. Я відразу ж сповіщу міліцію, і ми їх знайдемо. На підставі старих каталогів можна припускати, що в вантажівці затонула й колекція виробів з бурштину, яка належала музеєві в Е.

Директор Марчак аж засяяв.

— Ви так надумали? Це чудово. Я можу тільки побажати вам успіху.

А за два тижні я несподівано зустрів на вулиці капітана Юзв’яка. Він підійшов до мене, привітався і спитав:

— Чи правда, що ви цього року збираєтесь у відпустку на Озерище? Мені казав про це директор Марчак…

— Еге ж. Проведу відпустку над Озерищем, — усміхнувся я. — Адже ви, мабуть, здогадалися, чому саме туди я хочу вибратись?

— Це дуже велике озеро.

— Я маю намір провести відпустку на північному березі Озерища.

— Он як, — він на мить замовк, а потім, прощаючися зі мною, додав:

— Хай щастить. Але застерігаю, ви взялися за важку роботу.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

На тому березі. Дівчина з косою. Ніхто нічого не знає про Капітана Немо. Дивний чоловік з важкий мішком. Що сказав мені Проповідник. Кумедник подарунок. Підозра. Кожен шукав самотності. Я відвідую Озерище. Що я відкрив на острівцях.

Я не люблю без потреби демонструвати незвичайні властивості мого самохода. Він може розвивати швидкість понад двісті кілометрів на годину, — до речі, мені вже траплялося їхати з такою великою швидкістю. Звичайно ж я подорожую не швидше за інших.

Я звик, що, побачивши мою машину, всі сміються, а потім, коли вона розвиває незвичайну швидкість, починають мене розпитувати і просять показати мотор і розповісти історію машини. І я повинен розповідати про мого дядька Громілла, шановного винахідника, який купив розбиту під Закопаним автомашину «Феррарі-410» і приладнав до неї кузов, що його сам придумав і зробив. Стільки разів переповідав я ту історію, що вважаю за краще їздити повільно і не викликати зливи запитань на свою голову.

А крім того, шукачеві пригод краще не виявляти усіх своїх можливостей відразу. Не з однієї небезпечної пригоди я вийшов цілим тільки завдяки тому, що моїм ворогам мій самохід здавався старою, смішною, чудернацькою машиною, швидкість якої не сягає понад шістдесят кілометрів на годину.

Пором на Озерищі лагодили надто довго, і я подумав, що марную тут забагато часу. Мій самохід чудово плавав по воді. Але я не хотів виїздити на Озерище на очах у ватаги Чорного Франека та інших туристів. Тому я завернув перед закусочною і, вдаючи, що хочу об’їхати озеро, поїхав по шосе в ліс. Потім збочив у першу просіку, що тяглася до озера, знайшов зручний спуск до води, ввімкнув гребний гвинт самохода, але тому, що Озерище тут дуже вузьке, за хвилину опинився на тому березі. Через десять хвилин я вже був на дорозі, яка вела до порома.

І тоді доля ніби помстилася мені за нетерплячість — величезний вухналь із кінської підкови встромився в шину самохода й пробив камеру.

Я зробив те, що роблять усі водії в таких випадках. Спинився, підняв домкратом автомобіль і зняв колесо з пробитою камерою.

У багажнику в мене було запасне колесо з надутою шиною. Але залишитися без запасу вже на самому початку розшуків Чоловіка з рубцем? Хтозна, в яких обставинах ще доведеться мені опинятись.

Отож, я зняв шину, витяг з неї вухналя і став заліплювати дірку в камері. Ця робота забрала в мене понад годину. За цей час, мабуть, полагодили пором, бо на дорозі знялася хмара куряви, і обіч мене промчали дві легкові автомашини: пана Анатоля і його приятеля. Я встиг побачити здивовані обличчя обох добродіїв, які натрапили на мене за три кілометри від порома, хоч я ним не переправлявся.

Згодом проїхала вантажівка з ватагою Чорного Франека. Підлітки, помітивши мене, теж украй здивувалися.

Побачивши їх, я злякався. Скидалося на те, що вони їдуть на північ Озерища, до села Сем’яни, куди їхав я.

Я саме скінчив надувати шину, коли під’їхала дівчина з гарною косою. Отже, Чорний Франек не зміг умовити її приєднатися до його ватаги.

Спинившись поряд з моєю автомашиною, дівчина зіскочила з велосипеда. На її вродливому, ще дуже дитячому обличчі я помітив підозру.

— Як ви тут опинилися? — спитала вона. — Адже не перепливли поромом?

— Перелетів, — замахав я руками. — Моя машина літає в повітрі.

Дівчина похитала головою.

— Вона таки справді дуже дивна. Але швидше схожа на човен, аніж на літак. І куди ви прямуєте цією машиною? На риболовлю, на відпочинок?

Я не образився, що вона так мене розпитує. Але й докладно відповідати не збирався.

— А ви? — спитав. — На відпочинок? На дачу?

Вона знизала плечима.

— Їду додому. До батьків. Я місцева. Наша садиба неподалік звідси. А я цього року закінчила середню школу в Ілаві, а потім складала у Варшаві екзамени до вузу. Склала і тепер повертаюся до батьків на канікули.

— А куди ви вступали?

— Ой, ви страшенно цікаві. А на моє запитання так і не відповіли.

— Бо я трохи сердитий на вас. Ви дивно повелися з Чорним Франеком. Навіщо ви підсіли до них? Мені здавалося, що вас зовсім не цікавить їхнє товариство.

Вона весело засміялася.

— Вгадали. Не люблю таких. Та я не хотіла, щоб вони зчинили бешкет. Ви повелись як джентльмен. І я вам вдячна за це. Але я не могла зловживати вашим благородством. Я не принизила себе, що пересіла до них, а хотіла дізнатися, куди їде ця ватага.

— А той Капітан Немо? Ви чули про нього?

Дівчина знову заперечливо похитала головою.

— Не маю й гадки, хто це такий. Я живу в цих краях, але про Капітана Немо ніколи не чула. Крім того, що в книзі Жюля Верна, звичайно. Але навряд, щоб тут був такий живий Капітан Немо.

— А проте всі бачили глісер з такою назвою на борту.

— Гарний глісер, — мовила захоплено дівчина. — В нього спереду скло й маленька кабінка на випадок негоди. Мабуть, чудово їхати в ньому по озері.

— Глісер «Капітан Немо» існує, — зауважив я. — То, може, і якийсь Капітан Немо є над Озерищем?

— Напевно, приїхав відпочивати, — міркувала вона вголос. — А може, недавно тут оселився? Відтоді, як пішла вчитись до Ілави, я десять місяців на рік живу в інтернаті, вдома буваю тільки в неділю, на свята й на канікулах. Як приїду додому, запитаю у батьків про Каштана Немо. Може, вони щось про нього знають? Якщо й ви залишитесь біля Озерища, то, може, ми ще зустрінемося, і тоді я зможу більше розповісти вам про нього. У моїх батьків є човен, я часто плаваю ним по озері. І хоч Озерище величезне, на ньому можна зустрітися, еге ж? Тому я хочу знати, де ви зупинитеся.

Я безпорадно розвів руками.

— Не знаю. Може, поблизу Сем’ян. Може, в Озерній.

— Ви вже тут бували?

— Ні. Місцевість знаю тільки по карті і з опису в путівнику.

— Ви рибалка?

— Теж ні. Я люблю самотність і хочу тут знайти її.

— А я вам заважаю, — підхопила вона. Сказала: — До побачення, — скочила на велосипед і поїхала.

Через кілька десятків метрів звернула з дороги в ліс, на якусь стежину. Жила в цих краях, тому чудово орієнтувалася. Напевно, щосуботи й перед кожним святом проїздила тут, коли поверталася зі школи додому.

Я надув колесо. Сів у машину й поїхав лісовою дорогою. «Чи ще зустріну її колись?» — подумав я про симпатичну дівчину з білявою косою, яка на своєму велосипеді поверталася до батьківського дому, щоб з гордістю сповістити: «Я склала екзамени до інституту».

Було вже пополудні, але літнє сонце ще добряче припікало. Правда, сосновий ліс обабіч дороги давав трохи затінку, однак від нагрітої землі пашіло жаром. Пахло хвоєю і живицею, найкращим з моїх улюблених ароматів. Проте я знову хотів до озера, бо збирався скупатися. Крім того, трохи зголоднів; треба було приготувати обід.

На перехресті піщаних лісових доріг, під потрісканим стовбуром величезної берези сидів якийсь чоловік у великому солом’яному брилі. Обіч нього лежав великий брезентовий мішок. Побачивши мене, подорожній підняв угору руку.

У тому жесті було стільки розпачу й покірності, що я зупинив машину.

— Во-о-о-ди, — простогнав він.

У мене в термосі було трохи чаю. Чоловік жадібно ковтнув, глибоко відітхнув. А потім сказав:

— Спасибі вам. Це благородний вчинок — напоїти мандрівника. Я йду до озера зі своїм клумаком від залізничної станції. І не зустрів жодної автомашини, яка б їхала до озера. Всі прямували від порома.

Напевно, цей подорожній не мав ще й тридцяти років, але неголений, із закуреним, спітнілим обличчям він здавався значно старшим.

— Чомусь у таку гарну погоду люди тікають від озера, а ніхто не йде до води, джерела всякого життя. Адже на початку світу вся земна куля була вкрита водою і все життя почалося з води, шановний добродію.

Я ввічливо кивнув головою. «Може, якийсь мандрівний проповідник?» — подумалось.

— Ви теж тікаєте від води, а повинні їхати до порома. Тоді ви забрали б мене й мій клумак. Хочете спробувати, який він важкий?

Я не хотів пробувати, але він заходився гаряче вмовляти мене пересвідчитися, який величезний тягар він мусить нести.

Я пригадав казку про мандрівника, що зустрів чоловіка з важким мішком. Чоловік попросив мандрівника потримати мішок, а потім засміявся і сказав: «Тепер ти нестимеш цей мішок або віддаси його комусь. Мішок зачарований».

Мішок Проповідника (так я назвав подорожнього) не був зачарований. Але важив, мабуть, кілограмів із п’ятдесят.

— О господи! — зойкнув я, опускаючи його на траву. — Що там у вас?

— Мов слимак, ношу на спині свою хату і все, що мені потрібне. Надувний човен, газову плитку, акваланг, різні книжки…

— Ви пірнаєте? — перебив я його трохи поквапливо. Не треба було мені виявляти такої цікавості. Але ж я приїхав на Озерище, сподіваючись знайти Чоловіка з рубцем, який плаває під водою. У цього, правда, не було рубця, але, може, він аквалангіст, якого найняв Чоловік із рубцем.

— Пірнаю. Хіба це погано? — Його трохи збентежило моє різке запитання.

Я вдав, що не почув відповіді, і сам мерщій засипав його запитаннями, щоб згладити попереднє враження.

— У вас є книжки? А які? Цікаві? Бо я дуже люблю читати цікаві книжки.

Він підняв угору вказівний палець і сказав поважно:

— Кажуть: хто любить книги, той не нудиться. Ви добре робите, захоплюючись цікавими книгами. Але мої не зацікавлять вас.

— Чому ви так думаєте? У мене широкі інтереси.

Мені здалося, що коли б я знав, які книжки він читає, то здогадався б і про його фах.

Помахом руки він пригасив мою цікавість.

— Дякую за чай. Ви врятували мені життя. Якби ви ще їхали до озера, а не від нього, я вважав би вас видатною людиною.

— Власне, я їду до озера. Тільки не до протоки, де плаває пором, а до найширшого плеса, в бік Сем’ян.

— Чудово! — вигукнув він. І так міцно вдарив мене по спині, що я мало не заточився. Цей Проповідник був здоровило.

— Мені однаково, куди їхати. Аби тільки до озера. На березі я зійду, надму човника й відразу ж зникну.

Ми рушили. Він інтригував мене, але я вже був обачний і не хотів настирливими запитаннями збудити його недовір’я. Один тільки раз я наважився виявити свою цікавість.

— І в мене є намір пожити в наметі над озером, — мовив я. — Може, зустрінемося де-небудь…

— Ви тут уперше? — відповів він запитанням.

— Еге ж. А ви?

— Теж уперше. Але вже дізнався про озеро з путівника. Може, поїду на Чаплинець або пошукаю собі якогось віддаленого острівця. Читав, що їх багато є біля Сем’ян.

Хоча стояла спека, в мене по спині пробіг мороз. Цей чоловік вибрав собі для відпочинку місця, де, як я передбачав, шастає Чоловік із рубцем. А що Проповідник, як він сам признався, мав акваланг, то в мене зростала підозра…

Нічого не помічаючи, він повів далі:

— Я шукаю місця, де люди рідко бувають, а птахи живуть вільно. На жаль, люди нищать природу, птахам уже нема де спокійно гніздитися, і вони вимирають. Так. Хіба птахи — не найпрекрасніші створіння на землі? Вони — символ краси й волі. Так. Байдарки з моторами, моторні човни, галасливі, наче ватаги чортів, усе це вдирається влітку на наші спокійні води й завдає непоправної шкоди. Протягом десяти років я їздив улітку на Снярдви, на Негоцін або на Нідське озеро. Спершу там було тихо, чудова незаймана природа. А тепер? До другої години ночі деркочуть моторки, що пливуть із озера до берега, а о третій ранку на лови вирушають рибалки. Жахливо. І як у таких умовах може жити великий баклан? На Озерищі хоч не так багато туристів, страхітливих листоїдів, які нищать природу. Тому я прибув сюди. А ви? Ви теж плаваєте по озері з деркотливим мотором?

— Ні, — відповів я гордо. — На моєму самоході чудовий глушник, і він плаває майже нечутно.

Та ось дорога раптом звернула, і перед нашими очима постала зеленава гладінь озера, що прозирала між стовбурами вільх.

— Я виходжу! — скрикнув Проповідник.

Берег тут був незручний, порослий очеретом. Та мій новий знайомий на це не зважав. Коли я спинив машину, він одразу ж витяг із неї свого величезного мішка і так заквапився до озера, що я подумав: «Навіть не попрощається зі мною».

Та раптом він наче згадав про мене.

— Стривайте хвилинку, — промовив до мене. Став навколішки перед своїм бездонним мішком, розв’язав мотузку і застромив руку всередину.

Довгенько порпався, аж нарешті видобув щось схоже на довгу сопілку чи дудку.

— Спраглого ви напоїли, знеможеного підвезли, — промовив він, наче виголошував якесь заклинання. — Якщо коли-небудь ви потрапите на озері в якусь халепу, будь ласка, подміть у цей ріг. Коли я буду поблизу, то прийду вам на допомогу.

Він тицьнув мені в руки свою дудку чи сопілку, лукаво підморгнув до мене правим оком, потім завдав собі на плече важкий мішок і легкою ходою, наче нічого не ніс, почав спускатися до озера.

Я поїхав далі, спантеличений, з повною головою тривожних думок.

Хто цей чоловік? Що він шукає біля Озерища? Чи тільки самотності й спокою? Навіщо він дав мені свою дудку? А може, це й є отой таємничий Капітан Немо?

Ліс скінчився, дорога вибігала в поле. Понад берегом озера прослалася зелена лука, а проїхавши кілометр, я побачив червоні цегляні стіни першої хати якогось села.

Не довго думаючи, я звернув. Пастушок біля невеличкої череди корів аж скрикнув з подиву, коли мій самохід попрямував просто до води. Стрибок — і я вже плив спокійним водяним плесом.

Це було, мабуть, найширше місце озера. Праворуч вимальовувались два острови з темними обрисами дерев. Той берег виднівся виразно, але був щонайменше за два кілометри. Трохи далі на північ водяне плесо ставало майже безмежне, а берег ледве мрів. Це, певно, було велетенське відгалуження Озерища з Чаплиним островом і затокою, над якою простягалося село Матити, а далі Добжики з каналом, що сполучав Озерище з озером Евінгі.

Якусь мить я вагався. Хотілося відразу поплисти в той бік. Однак чи не обачніше дати Чоловікові з рубцем — якщо він уже на Озерищі — оселитися і добре обжитися тут? Отже, я спрямував самохід не на північ, а на південь і поплив до Ілави. Бо ж знайомитися з Озерищем треба починати від Ілави, а не так, як пропонують усі путівники, — від його сполучення з Ельблонським каналом, тобто від Міломлина, де Ельблонський канал розгалужується і одним своїм рукавом тече до Озерища і його заплави, яку називають Крагою. Бо Озерище на карті схоже на дерево з трохи кривим стовбуром, яке виростає з Ілави. Дерево це надзвичайно високе й розгалужене. Перше велике розгалуження — то і є Крага, що в неї впадає канал з Міломлина. Вище розростається ще одна розлога крона з двома товстими гілками.

На Озерищі дуже багато великих і малих островів: безлюдних і заселених, заплавних і з твердим грунтом.

Менші острови схожі на чорні щільні купи дерев, оточені широким і густим лісом очерету. Однак майже на кожному з островів є місце, де очерет рідший, і там можна підійти до берега. Втаємничені примудряються прослизнути туди, а тим, хто пливе за ними, здається, що вони раптом зникли, мов досвітня імла. Стіна очерету сходиться за ними і ховає їх. А всередині острів сухий; трохи вирізавши кропиву, можна чудово напнути наметик і спокійно перебути ніч на безлюдді, чуючи лише перекликання диких качок, плюскання хвиль і шелест очерету.

Три такі ночі провів я на острівцях Озерища. І з подивом пересвідчився, що кожен з них мав загадку чи — як кому більше подобається — таємницю, пов’язану з однією особою. На кожному з тих острівців у найнеприступнішому місці я знаходив малий курінь з трави й гілля, а в ньому бляшану коробочку зі свічкою, сірниками, гачками, якісь горщечки, складену з цегли пічку. В бляшаній коробочці лежала записка зі словами:

«Пам’ятай, що це не твоє. Не крадь! Капітан Немо»…

Капітан Немо був реальною постаттю. Дівчина з косою помилялася, припускаючи, що, може, він зовсім недавно з’явився в цих краях. Курені на острівцях були вже старі, їх збудовано щонайпізніше минулого літа, коробочки та інші речі, залишені в куренях, були вкриті товстим шаром пороху. Скидалося на те, що Капітан Немо після того, як минуло літо, перестав навідуватись до своїх куренів.

З тих спостережень сам собою напрошувався висновок: капітан Немо не живе постійно біля Озерища, а приїздить сюди, мабуть, тільки влітку.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Похмурий острів. Дивовижний слід. Тривожна ніч. Яструб і компанія. Хто вкрав байдарки? Злочин? Що сталося на острові? Чому гукали на допомогу? Розправа з грізним ворогом. Пан Анатоль знову повчає.

Поповнивши в Ілаві свої запаси харчів, я їхав до Сем’ян уздовж східного берега Озерища. Це був уже четвертий день моєї подорожі по озері, за моїми розрахунками, я вже опинився в тих місцях, де мав діяти Чоловік із рубцем.

Вечоріло. І тільки-но зайшло сонце, показався місяць — спочатку блідий, майже білий, але що щільніше воду й небо огортала нічна темрява, то дужче він яскравішав, ставав золотавий, а потім сріблястий.

Зірвався вітер і розбурхав досі спокійне озеро. Хвилі загойдали самохід. Я був уже стомлений і мріяв про затишну пристань, про склянку міцного чаю, а далі про спокійний сон у теплому спальному мішку.

За склом машини все росла, наближаючись, чорна купа високих дерев на чималому острові. Я проминув його, коли їхав до Ілави, бо він лежить біля східного берега, а я плив уздовж західного.

Я пообіцяв собі, що заїду на острів, повертаючись назад, і тепер хотів туди завернути. Мене цікавило, чи й тут є курінь Капітана Немо.

Незабаром я почув шелест дерев і прибережного очерету. Може, в тім винні були нічна темрява, завивання вітру й хлюпотіння хвиль, але цей острів видався мені похмурим і найменш гостинним з усіх, на яких я досі побував.

Я обплив круг нього і впевнився, що він довгастий і звужений посередині так, що з обох боків були невеликі затоки. Я заплив в одну з них і опинився на вузькій піщаній косі, по якій легко міг би виїхати машиною на берег. Але, як я вже казав, мені не хотілось виявляти, що таке мій самохід насправді. Коли я ним плив, колеса ховалися під водою, і він здавався старомодною моторною та й годі. Автомобіль на острові, оточеному водою, викликав би подив. Тому я втиснув його далі в густий очерет і поставив на якір. Там він був схований від людських очей.

Я виніс із автомашини намет, спальний мішок і газову плитку. Поставив намет під деревами, а потім пішов до озера зачерпнути води на чай.

На прибережному піску виднілися свіжі сліди людських ніг і довгаста заглибина від човна, якого хтось тут нещодавно витяг, а потім зіпхнув у воду й відплив.

Повертаючись до намету, я помітив на піску ще один дивний слід. Велику, безформну, темну пляму. Присвітив ліхтариком і з прикрістю пересвідчився, що це величезна пляма крові.

Мене охоплював дедалі більший неспокій, навіть страх. Я хотів ще раз придивитися до слідів на піску, та раптом хмари заступили місяць, літало дуже темно. При тьмяному світлі ліхтарика годі було виявити якісь подробиці.

Вітер дедалі міцнішав, дерева шуміли все дужче. Я не схотів гріти й пити чай. Навіть подумав, чи не краще поїхати звідси й заночувати на березі, але втома перемогла. Я вирішив лишитися, відразу лягти спати, а вдосвіта добре оглянути місце, де побачив криваву пляму. Однак, перш ніж зашнуруватися в наметі, я із засвіченим ліхтариком обдивився усе навколо.

Береги острова позаростали деревами й кущами, а середина була гола, трав’яниста, з безліччю великих кротовин. Шум вітру поглинав і глушив усі звуки, хоч я був майже певен, що острів безлюдний. Якісь люди, може, ті, що залишили на піску криваву пляму, відпливли звідси перед вечором.

Та хоч я й знав, що сам на острові, все ж довго не міг заснути, дослухаючись до шуму вітру, шелестіння очерету й хлюпотіння хвиль на озері, намагаючись розрізнити серед цих звуків відгомін розмови або чиюсь ходу.

Нарешті мене стомило це чатування, і над ранок я поринув у міцний сон.

Розбудив мене чийсь писклявий голос:

— Гей, громадянине, прокиньтеся!

Я вискочив із спального мішка, вистромив з намету заспане обличчя.

На піщаному березі стояли поряд чотири байдарки, оснащені німецькими моторами. Мій намет оточили вісім рослих п’ятнадцяти— й чотирнадцятирічних хлопців у гарцерському одязі: короткі штани, білі пояси й портупеї, а також білі шнури, що звисали з плеча. Отже, хлопці належали до гарцерської служби руху. Обличчя у них були суворі.

Я вийшов з намету й випростався. Відразу ж один із них зазирнув у намет і мовив:

— Сам один. Більше нікого.

Щось не сподобалось мені в їхніх обличчях, у тоні, яким заговорив хлопець.

— Чого вам треба? — неввічливо буркнув я.

Наперед виступив, мабуть, їхній вожатий. Найнижчий на зріст, але кремезний. Голос, як у півника.

— Громадянине, згорніть свій намет і поїдете з нами до гарцерського табору. Ви вкрали в нас три байдарки.

— Аж три? — здивувавсь я.

— Не жартуйте, громадянине. Справа серйозна.

— Я зрозумів це з ваших грізних облич, громадяни гарцери, — відповів я. — Та все ж я з вами не попливу.

— Можна й примусити вас. — Він гордо випростався. — Або затримаємо вас тут і викличемо міліцію.

Я демонстративно позіхнув на знак зневаги. Мене ображено, і я не збирався дискутувати з ними чи запитувати, на якій підставі вони надумали мене звинувачувати.

— Це ви напали на мене, збудили вдосвіта, стали погрожувати. Та відступіться трохи, бо я хочу закип’ятити води на чай.

Гарцери відступили, трохи збентежені моєю спокійною поведінкою.

— Ви вкрали в нас три байдарки… — знову почав вожатий. Я урвав його мову:

— Мене не цікавлять ваші справи, і я не хочу далі розмовляти з вами. Приводьте міліцію.

Вожатий занепокоївся. Безпорадно подивився на своїх товаришів.

— Збігайте хто-небудь до Сем’ян і подзвоніть з рибальської контори на пункт МО [Міністерство оборони] в Залеві. А ми тут постережемо цього гостя.

— А може, Яструбе, забрати його в табір? — спитав найвищий з-поміж них, з темним пушком під носом.

Вожатого звали Яструб і, мабуть, він мав-таки бойовий характер. Він глипнув на мене так, ніби оцінював мою силу. Але не згодився з пропозицією.

— Не варто з ним возитись, — махнув він рукою.

Обізвався хлопець, схожий на дівчину, — така в нього була ніжна врода.

— Та це чоловік ніби пристойний. Може, й не він украв наші байдарки?

— Басько, не мели дурниць! — гримнув на нього Яструб. Напевно, того хлопця прозвали Баською за його вроду. Мені дуже сподобалося це прізвисько, бо цілком пасувало йому.

— Цей чоловік не злодій, — затявся Баська.

— Звідки ти знаєш? — насупив чоло Яструб.

Той знизав плечима.

— Навіщо йому аж три байдарки?

— Але ж він не прилетів на острів літаком, а приплив якоюсь із наших байдарок. Адже ми знайшли його тут в очереті.

Самохода вони не знайшли, а тільки байдарки, і це збудило в них підозру. Я міг показати, де сховав машину, однак мене смішила ця ситуація і цікавило, що вони робитимуть далі.

Обізвався третій гарцер:

— Здається, над Озерищем знову шастає ватага Чорного Франека з Охоти. Може, це вони вкрали наші байдарки.

Яструб усе не хотів визнати своєї поразки. Він наївно спитав мене:

— Ви справді не крали байдарок?

Я посміхнувся:

— Ні.

— А як ви опинилися на острові?

— В очереті мій моторний човен.

— Чому ви одразу не сказали нам про це?

— Адже ви про це не питали. Ви оточили мене, мов бандита.

Він зсунув на чоло кашкет і почухав потилицю.

— Коли правда, що на Озерищі ватага Чорного Франека з Охоти, то крадіжка байдарок — їхня справа. Я вже їх знаю. Вони й торік були тут. Прийшли колись на наше вогнище й почали бешкетувати, аж поки ми їх прогнали. Відтоді в нас із ними триває війна. Тепер почнеться знову. Треба буде повідомити про це коменданта табору, зміцнити варту і зробити кілька розвідок в околиці, щоб довідатись, де табір Чорного Франека.

Баська вголос розмірковував:

— Я розумію, що в нас украли байдарки й перепливли озеро. Але навіщо їх покинули в очереті біля цього острова? З якою метою?

Яструб вважався найрозумнішим. Він швидко, не замислюючись, розв’язував найскладніші питання.

— Хотіли покепкувати з нас.

Я був іншої думки.

— Коли б ви, як годиться гарцерам, були уважніші, то напевне помітили б криваву пляму на піску.

Вони побігли на те місце, що я показав, і знайшли на березі пляму крові.

— Ой, що це? — зойкнув Баська. — Тепер справді треба пливти до Сем’ян і дзвонити в міліцію.

— Авжеж, — погодився Яструб. — Тут стався злочин. Убито людину.

Жваво перемовляючись, вони силкувалися прочитати сліди на піску, але, йдучи до берега, самі затоптали їх.

А я? Коли крізь шум дерев я почув з острова якісь звуки, мені сяйнула одна думка. І я вже спокійно пив чай і не зважав на велику пляму крові.

Яструба неприємно вразила моя байдужість. Де ж пак! Стався злочин, а я попиваю собі чай.

Він підійшов до мене і спитав:

— Ви щось про це знаєте?

— Стільки, як і ви, друже вожатий. Я приплив сюди пізно ввечері. Та пляма вже була.

— Злочин, еге ж?

— Не знаю, чи можна це так назвати, — сказав я обережно.

— Кров. Велика пляма застиглої крові, — повторював Яструб, невимовно вражений. — Вкрали наші байдарки, привезли сюди когось і вбили. Як ви гадаєте? Чи не слід обшукати кущі на острові?

— Звісно, — згодився я. — Обшукати варто. Але мені здається, що ви знайдете в них тільки овечі нутрощі. Це овечий острів. Хтось привіз сюди весною свої вівці, і вони тут пасуться ціле літо. Щойно я чув мекання з глибини острова.

Всі порозбігались, і за якийсь час гукнули мене до заростів дикої малини. Там лежала відрізана голова вівці, її нутрощі й шкура.

— Ну, нічого страшного не сталося. А я вже думав, що це було вбивство, — сказав Яструб. — Мабуть, приїхав хазяїн і забив одну вівцю.

— І покинув шкуру? — спитав я.

Нахилившись, я уважно оглянув її.

— Невміло знято. Хтось зробив це поспіхом і невправно.

— Отже, все-таки тут вчинено вбивство, — майже задоволено промовив Яструб. Йому так кортіло діяти, а «вбивство» відкривало широке поле діяльності. — Хтось украв три наші байдарки й приплив ними на острів. Тут забив і оббілував вівцю. Тільки як він звідси вибрався, коли байдарки лишилися в очереті? І навіщо він їх покинув?

Я відповів, майже не замислюючись:

— Украли байдарки, щоб якнайшвидше дістатися на острів. Вчинили злочин і намагалися замести за собою сліди. Тому покинули байдарки в прибережному очереті. А самі, напевне, відпливли на… очеретяних плотах. Пошукайте по березі, може, знайдете, де вирізано очерет. Як вийшли на сушу, пустили очерет по озері, а самі пішли собі з овечим м’ясом.

Гарцери знову розбіглися по березі. Коли повернулись, Яструб сказав мені захоплено, а все ж трошки підозріливо:

— Хто ви такий, у лиха? Ясновидець? Детектив? Геть усе збігається. Втекли звідси на в’язках очерету.

Я відповів так, як було насправді:

— Я не детектив і не ясновидець. Колись був гарцером і навчився швидко все підмічати навколо себе.

Яструб гордо випростався.

— І я вмію читати сліди й, напевно, за якийсь час сам усе помітив би. Гадаю, що вівцю забила ватага Чорного Франека. Вони вкрали три байдарки, це означає: їх шестеро, а може, навіть більше, припливли сюди добути м’яса. Наш загін, громадянине, належить до служби руху. Нам доручили стежити за порядком. Вівці, мабуть, якогось рибалки. Ми дізнаємося в Сем’янах, чиї вони, і повідомимо хазяїна. Увага, друзі! — гукнув він до своїх. — Відпливаємо!

Хлопці швидко відпливли від берега. Хай там що я думав про Яструбову самовпевненість, але слід визнати: він умів тримати свій загін у руках і згуртувати дружний, енергійний колектив.

Поснідавши, я згорнув намет і переніс свої речі в самохід.

При денному світлі я оглянув острів. За розташуванням і обрисами він відповідає позначеному на карті острівцеві Гєрчак, довгастому, «з великим звуженням посередині», як написано в путівнику. Це звуження було таке глибоке, що в нього набігла вода і утворила протоку, якою могли пропливати байдарки й човни. Протока ділила Гєрчак на два острівці — південний і північний. Ночував я на південному.

Я ввімкнув мотор самохода і виплив з очерету. Обплив острівці попід берегами, з цікавістю розглядаючи їх.

Раптом з північного боку Гєрчака почувся чийсь розпачливий крик:

— Ряту-у-уйте! Люди, ряту-у-йте-е!.. На по-о-о-о-мі-і-іч!..

«Господи, — зітхнув я, — чи ця низка пригод ніколи не скінчиться?»

Я швидко повернув свій самохід до берега. Але коли побачив, що там діється, зареготав. Я реготав, хоч картина, що постала перед моїми очима, була, власне, жалісна й мала б викликати співчуття.

На березі острова, на дереві, що розгалужувалось на рівні людського зросту, сиділо четверо людей. Вони ото й гукали на допомогу й порятунок. А поблизу намету спокійно пасся величезний чорний бугай.

Все зрозуміло. Вчора ввечері сюди прибули човном четверо туристів. І, напевно, не звернули уваги на череду корів з бугаєм, поставили намет і заходились готувати їсти. А тоді надійшов бугай і, чимось розгніваний, почав їх штурмувати. Четверо туристів опинилися на дереві, а намет був розтоптаний… Вони, бідолахи, сиділи за десять метрів од свого човна, але жоден з них навіть уночі не наважився покинути безпечну схованку на дереві.

Оце так. Я впізнав їх і більше не дивувався, що в них і на це не стало духу. То були пан Анатоль і його приятель, пан Казик, два лицарі спінінгу, разом із своїми дружинами.

— Покличте людей прогнати цю страшну потвору! — кричав з дерева пан Анатоль. — Ми ледве живі з холоду й безсоння!

Я поволі наближався до острова. Величезний бугай підняв голову і втупився в мене. Він справді був страшний із своєю товстою шиєю, з налитими кров’ю очима і могутнім тулубом. Не хотілося мені їхати в село по допомогу. Не вабила мене й роль тореадора. Отож я виїхав своїм самоходом із води на низький у цьому місці берег і, натискаючи клаксон, посунув просто на бугая. Він зійшов мені з дороги, а я, спрямовуючи машину то вліво, то вправо, перегнав його нарешті на другий кінець острова. Потім повернувся під дерево. Четверо нещасних уже поквапливо вкладали в човен розтоптаний намет і розкидані речі.

— У мене всі кістки болять, — стогнав пан Казик.

А пан Анатоль усе позирав у той бік, куди я прогнав бугая.

— Як ви гадаєте, — звернувся він до мене, — чи він повернеться сюди? Почне атакувати і що тоді?

— О боже, боже, швидше! — знову перелякалася Мишка і втекла в човен.

Приголомшені нічними переживаннями і страхом, що бугай повернеться, вони навіть не подякували мені за допомогу. Тільки пан Анатоль на мить зупинився перед моїм самоходом і сказав:

— А я думав, що в нього мотор від мотоцикла…

Тільки на це він спромігся, бо не належав до людей, здатних визнавати свої помилки. В ньому жила незмінна потреба повчати інших, він вважав себе розумнішим за всіх, спритнішим і обачнішим. І навіть тепер, ледве злізши з дерева, він на прощання напучував мене:

— Ви пливіть за хвилею, бо перекинетесь і втонете. Але не дуже близько від очерету й водоростей. Бо накрутяться на гвинт і зупинять вас…

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Про туристів вад озером. Знову яхта Вацека Краватика. Наречена князя спінінгу. Що вкрали у Вацека. Чорний прапор на плотах. Капітан Немо виконує свою обіцянку. Закидання спінінга. Знову дівчина. Моя перша риба. Де табір Чорного Франека?

Опівдні вітер стих, озеро стало гладеньке.

Я обплив навколо ще чотирьох островів, зупиняючись і оглядаючи їх. Маленьким, але дуже гарним, сухим, вкритим травою виявився Липовий острів. На ньому ніхто не став табором, на кущах дикої малини достигали червоні солодкі ягоди.

Зате на Луговому острові — великому й гористому — аж роїлося від туристів. Біля західного й південного берегів гойдалося безліч яхт, моторних човнів і байдарок, а на схилі острівного пагорба стояло багато різнобарвних наметів найрізноманітніших форм. Великі й малі намети, схожі на індіанські вігвами чи на хатинки з альтанками, намети, багаті й убогі, тісні й просторі, з пласкими й гостроверхими дахами заполонили острів, і перед кожною оселею щось варили на портативних плитках.

Ще багатолюдніше було на великому, сполученому з берегом острові Буковець [Дехто називає його Буковниця, щоб відрізняти від села Буковець, розташованого на другому боці Озерища (прим. автора)]. Місток з’єднував острів з дорогою до села Вепр, і сюди приїздили туристи на машинах.

На східному березі виросло багато наметів, я побачив там кілька селищ кемпінгових будиночків з місцями для купання, обтягнутими мотузками. Звідси пливли над озером звуки музики з транзисторів, лунали виступи по радіо, бесіди на сільськогосподарські теми.

Людям, які звели тут собі літні житла, цей галас, здавалося, не заважав. Вони втекли сюди з гамірних міст, щоб, як, напевно, казали самі собі, шукати самотності й тиші. Але, мабуть, неправда, що вони шукали тут того, про що говорили. Мовчазний, самітний піший турист — надзвичайна рідкість над озером. Аби тільки хтось поставив де-небудь намет, як відразу ж — на другий день або через кілька днів — мов гриби після дощу, вродяться біля нього інші намети, виросте селище з наметів.

З Лугового острова й Буковця я панічно втік. Подумав, чи не спрямувати самохід у Крагу, довгу затоку, що врізається в материк. Але ж саме звідти пливли рої байдарників, цілі майбутні селища наметів.

Тому я рушив далі на північ, на велику затоку з просторим Чаплиним островом. Я плив уздовж східного берега, де ліворуч від мене лежали півострови й той район, де я сподівався знайти Чоловіка з рубцем. Проте я мав намір розташуватися на протилежному березі, щоб здалека крізь бінокль стежити за місцевістю, яка мене цікавила. Я не хотів передчасно сполохати чоловіка, котрого розшукував.

А був то день усе нових пригод і незвичайних зустрічей. Я саме відчув голод і роздивлявся по березі, щоб знайти зручне місце для обіду, коли на порослій рідким очеретом мілині побачив білу яхточку Вацека Краватика. Вона була жалюгідна — перехилена на бік, без екіпажу. Обов’язком туриста було підпливти до яхти й запитати, чи треба допомогти. З кабіни показалася молода жінка з білим фарбованим волоссям.

— Добрий день, — привітався я, підпливаючи самоходом до борту яхти. — Я побачив, що ви сіли на мілину, і прибув запитати, чи не можу вам допомогти.

Молода жінка приязно всміхнулася мені й заперечливо похитала білою головою.

— Мій наречений і його приятель подалися вплав до берега, а потім по суші повинні піти до села Помелін попросити, щоб нам стягли яхту на глибину. А я вже десь бачила вас, еге ж?

— У закусочній біля переправи, — сказав я.

— Ох, так, звичайно, — і вона всміхнулася ще променистіше, як давньому знайомому. Потім простягла мені руку.

— Едіта, — відрекомендувалась вона.

— Томаш, — я потис руку з нігтями, як у найгрізнішого хижака.

— Будь ласка, підніміться на палубу. Минуло вже дві години, як мене покинули зовсім саму. Я не маю до кого слова промовити й страшенно нудьгую. Закурите? — вона простягла мені коробку сигарет.

Я перескочив на палубу яхти, і ми закурили.

— Як це ви сіли на мілину? — почав я розмову.

— Все через те кляте пиво, що ми купили в закусочній. Вацек, мій наречений, і Януш, його приятель, пили й пили те пиво. А мені звеліли вести яхту. Ну, ви вже здогадуєтесь? Я й посадила яхту на мілину, — чарівно всміхнулася вона. Та за мить суворо насупила брови. — Але це їхня провина. Навіщо вони звеліли мені вести яхту? Пили оте пиво й сварилися між собою.

Мене не цікавили подробиці життя на яхті, тому я змінив тему.

— А пан Вацек спіймав багато риби?

Вона засміялася.

— Ще жодної. Взагалі навіть не бралися ловити. Вацек з Янушем купили у Варшаві карту найкращих рибних місць на Озерищі, витратили на неї багато грошей. Бо Вацек хоче неодмінно одержати цього року золоту медаль і стати королем спінінгу. Ми пливли до мису Судака, бо там мала бути найбагатша здобич, але не поспішали й по дорозі оглядали озеро. Учора ночували на Буковці. Поставили намет на березі, бо хоч кабіна й простора, спати в ній незручно.

Вона торочила й торочила, а я чемно слухав.

— І сьогодні вранці, коли ми вже пливли до мису Судака, Януш раптом виявив, що на яхті немає нашої шкіряної сумки, в якій була рибальська карта. Януш вважає, що хтось її у нас потягнув на Буковці, бо коло нашого намету вешталося багато людей. А скоріше це зробили двоє хлопців, які прийшли до нас позичити сірників.

— Цікаво, — промовив я.

Докуривши сигарету й попрощавшися з балакучою панною Едітою, я чкурнув на свій самохід. Я люблю тишу і спокій, а від її балаканини в мене вже розболілась голова. Мені хотілося сміятись: князь спінінгу залишився без рибальської карти. Що ж тепер буде з його княжою славою? Як він стане королем?

Незабаром я побачив біля східного берега невеличку мальовничу затоку, не дуже зарослу комишами. Берег тут був сухий, трав’янистий, на ньому росло кілька старих дубів, схожих на баобаби. Мені здалося, що це саме те місце, де я мріяв оселитися на довгий час, тим більше, що звідси було видно західний берег з двома півостровами, а там, як я гадав, мав з’явитися Чоловік із рубцем.

Я виїхав самоходом на берег. Поставив свій маленький зелений наметик і блискавично злагодив обід: суп із макаронами, а на друге фрикадельки в помідорному соусі з герметично закритої банки — ці безсмертні страви туристів.

Озеро в цьому місці було тихе, без вітрильників, байдарок, моторок і човнів. У цей рукав Озерища, напевне, не часто заглядали туристи з Буковця і Лугового острова. А на Чаплинці — наскільки я міг побачити в бінокль — взагалі не було нікого.

Я скінчив обідати, коли з-за стіни очерету понад берегом почув людські голоси. Хтось, мабуть, кілька людей, пливли вздовж берега. За мить я побачив вісім великих плотів з очерету й осоки, їх відпихали від дна жердинами, й вони повільно посувалися до Чаплинця. На плотах пливла ватага Чорного Франека. На тому, де сидів Франек і вродлива руда дівчина, маяв на довгій палиці чорний прапор.

«Граються в піратів», — подумав я.

Вони побачили мене біля намету.

— О! Оборонець гноблених! — крикнув до мене Чорний Франек.

Я не озвався. Трохи побоювався, що вони можуть підпливти до берега, щоб віддячити мені за випадок у закусочній. Однак вони поспішали та й, мабуть, їм було холодно, бо хоча яскраво світило сонце, а на плотах їх весь час заливала вода. Вони тільки вигукували щось таке:

— Ніколи не втручайтесь у наші справи! Глядіть свого носа!

У мені поволі наростав гнів. Я згадав про крадіжки байдарок, про зарізану вівцю на острові й дійшов висновку, що погано вчинив, лишивши цю справу на Яструба і хлопців. Сам повинен був шукати грабіжників.

Ватага Чорного Франека вже випливала з моєї затоки, коли я почув голосне гуркотіння мотора. Приклавши бінокля до очей, я побачив, що з-за стіни очерету, від острова Буковця — ніби величезний снаряд, випущений з великої катапульти — вискочив чудовий глісер. На борту в нього був напис: «Капітан Немо»! Він ковзав по воді, ніби ледь її торкаючись.

…Глісер догнав плоти, зробив великий закрут і стишив хід. Тепер він плив на найменших обертах поряд з плотом Чорного Франека. Із заскленої кабіни раптом вихилилась якась постать у чорному непромокальному плащі, — такі надягають у шторм рибалки й моряки. На голові чоловік мав каптур, а на очах темні окуляри, за якими не роздивишся обличчя. Без сумніву: то був сам Капітан Немо з Озерища.

Швидким помахом руки він вистрілив спінінговим якірцем на міцній і довгій волосіні.

Ох, що ж то була за точність! Якірець пролетів у повітрі й зачепився за чорний прапор на плоту Чорного Франека. Тоді Капітан ще одним помахом шарпнув якірець і зірвав прапор.

Над гладінню озера, розбурханою гвинтом глісера, залунали перелякані, здивовані, захоплені вигуки.

Капітан Немо швидко змотував свій спінінг, і якірець тяг до нього чорного прапора. За мить той прапор був у капітановій руці. Тоді зник у заскленій кабіні. Мотор завив, і глісер, зробивши невелике півколо, зняв за собою велику хвилю, аж плоти загойдалися на воді. Ще мить, і глісер зник за найближчим півостровом.

Отже, Капітан Немо був істотою з крові й кісток? Поклявся, що розквитається з ватагою Чорного Франека, і вперше дався їй взнаки. Показав свою силу й спритність. Зірвавши чорний прапор, він ніби сказав: «Отак я покладу край вашій піратській сваволі».

Плоти з очерету й осоки були тепер жалюгідні. Великі хвилі, що їх здійняв глісер, ослабили вузли в жмутах осоки, і плоти глибше занурювались у воду. Ватага понуро мовчала, поквапливо відштовхуючись палицями від дна озера. Здавалося, що хлопці хочуть якнайшвидше пристати де-небудь і вийти на берег. Було видно, що вони бояться повернення Капітана Немо, хоч уже стих гуркіт його мотора і озеро знову було тихе, спокійне.

Незабаром плоти зникли за стіною очерету. Проте можна було здогадатись, що вони попливли у напрямку до Чаплинця.

Мені сподобалося, як кинуто спінінговий якірець. Така влучність і точність! Може, Капітан Немо не тільки рибалка, а й спортсмен?

Бо мало хто знає, що крім ловіння риби спінінгом існує спеціальний предмет — кидальний спорт. У Польщі він щойно почав розвиватись, але за кордоном, наприклад, у Німецькій Демократичній Республіці, дуже популярний. Він має багато спільного з лучним і стрілецьким спортом, принаймні пройшов ту саму еволюцію. Від полювання на звіра до суто спортивного виявлення фізичного розвитку і спритності.

Вже існують найрізноманітніші види кидального спорту. Змагання проводяться на суші й на воді якірцями і пластмасовими важками, їх кидають у ціль, у спеціальні диски, а також на відстань. І дехто вже досяг незвичайних успіхів, майже циркової спритності. У «Рибальських вістях» я недавно прочитав про американську дівчину, Анну Стробель, яка з відстані п’ятнадцять метрів гасить важком цигарку в устах партнера. Ще вона вміє закидати одночасно два спінінги. Один кидає над головою, а другий — знизу. При цьому обидва важки влучають точно в те саме місце, розташоване на відстані двадцять метрів.

У спритних руках спінінг з якірцем або з важком може стати небезпечною зброєю.

Довго я сидів перед своїм наметом, міркуючи про Капітана Немо. І що більше я про нього думав, то дужче прагнув зустріти його, познайомитись і порозмовляти.

Аж надвечір підплив човен з лицарями спінінгу — панами Анатолем і Казиком та їхніми дружинами. Вони побачили, що я отаборився над затишною затокою і, мабуть, відразу вирішили поставити свої намети по сусідству.

Я не виявив незадоволення, хоч полюбляю самотність. Бо передбачав, що незабаром повинен буду розвідати околицю, а мій намет міг би на той час залишитися під їхнім наглядом.

Пан Анатоль і пан Казик пояснили мені, що свої автомашини вони залишили на подвір’ї у якогось селянина в селі Сем’янах. І тепер присвятять весь свій час рибальству. Вони поставили поряд із моїм наметом два маленькі намети, повечеряли, а тоді пан Анатоль витяг великий закордонний спінінг.

— Треба наловити риби на завтра на сніданок, — сказав він таким поважним тоном, наче без тієї риби його дружина й приятелі померли б з голоду.

— А ви спробуєте щастя? — спитав він.

Я розвів руками.

— Я не розуміюсь на рибальстві. До того ж не маю ніякої снасті.

То була для нього чудова нагода, щоб повчити мене.

— Рибальство, шановний добродію, це чудовий відпочинок. І водночас корисний спорт. Немає нічого кращого за рибу, яку сам зловив і сам приготував. То я вам позичу, — він показав на вудку в човні. — Сьогодні ловитимемо щук. Я закидатиму спінінг коло осоки, бо щука полюбляє плавати ближче до берега, полюючи тут на менших рибок. — Він побалакав, побалакав і вліз у човен. Відплив од берега, зупинився під осокою й почав закидати блешню.

Тим часом сонце стало схоже на червону кулю й поволі котилося до темної смуги лісу на обрії. Я закурив люльку, бо від води насунула хмара комарів, з кровожерним дзижчанням кружляючи навкруг моєї голови.

На озері знову почувся гуркіт мотора. Показалася велика рибальська баржа, а в ній хтось знайомий. Авжеж, дівчина з косою. Вона помітила мене коло намету, помахала рукою і завернула човна в мою затоку.

— Вимкніть той клятий мотор! — гримнув на неї пан Анатоль. — Хіба ви не бачите, що я ловлю рибу?

Вона слухняно вимкнула мотор і, взявшись за важкі весла, підпливла до берега.

— А все ж ми зустрілися, — сказала дівчина, подаючи мені руку.

Вона була вбрана в штани й товстий светр, запнута хустиною. В човні лежали дві вудки.

— По рибу? — спитав я.

— Еге ж. Уже натішилася домівкою, цілий день возила сіно й надумала увечері вискочити по рибу. А ви?

— Я не вмію ловити й не маю вудки.

Пан Анатоль, мабуть, побачив її вудки, коли вона пропливала повз нього, бо гукнув:

— Ви по рибу? А яким методом ви ловите?

— Ніяким, — засміялась вона.

— А що ви збираєтесь ловити?

— Ще не знаю. Це залежить від місця.

Пан Анатоль зневажливо махнув рукою. А дівчина звернулась до мене:

— Ну, то що, будемо ловити?

— Мені не хочеться звідси нікуди рушати, — непомітно позіхнув я.

— А смаженої риби ви не любите?

— Навпаки. Тільки хіба я щось зловлю? Пан Анатоль уже півгодини закидає спінінг і нічого не зловив.

— Ми спробуємо на черв’яка. І підемо недалеко. Он туди, — показала вона другу затоку, метрів за двісті від нашої. — Крім того, — додала вона, — я хочу поговорити з вами віч-на-віч.

То вже була більша спокуса. Тож ми взяли вудки з її човна й пішли на ту затоку.

— Тут мають бути вугрі, — запевнила дівчина. — Затока мілка, з мулким дном. Пан Анатоль не спіймає риби, бо з того боку мілко від самого берега, а ми зловимо, бо тут мулке дно. Начепимо на гачки і будемо хапати, як то кажуть, «з грунту».

— О, ви чудовий фахівець, — зауважив я.

— Я ж народилася над озером і стільки років живу тут. Мій батько й брати завзяті рибалки. Вдома тільки й мови про рибальство.

Вона поначіплювала черв’яків на гачки. Я закинув принаду якнайдалі від берега, поблизу очерету й водоростей, так звеліла мені дівчина.

Ми посідали на старій, з обдертою корою колоді, викинутій з води хвилями.

— Я бачила сьогодні Капітана Немо, — сказала вона.

— Я теж.

— Він плив на своєму чудовому глісері, — захоплено вела далі дівчина.

— Я теж бачив, як він плив на глісері.

І я розповів їй, як Капітан Немо зірвав прапор з плоту Чорного Франека.

— Який чоловік! — шепнула вона. — Відчуваю, що закохаюся в нього, хоч зовсім його не знаю і не знаю, який він із себе. І ніхто з місцевих жителів нічого про нього не чув.

— Це дуже дивно. Бо глісер — це не голка. Повинен десь тут мати причал.

Я розповів їй про вранішню пригоду з гарцерами, про забиту вівцю й підозру, що впала на ватагу Чорного Франека.

Стемніло. Я вже не бачив поплавка. Та ось мене наче вдарило електричним струмом, так раптово щось шарпнуло моє вудлище.

— Тягніть! — закричала дівчина і майже вирвала в мене з руки вудлище, що аж зігнулося під вагою якоїсь могутньої риби.

— Є! Є! Це вугор, — бурмотіла вона, поволі витягаючи здобич на мілину. — Не можна, щоб він обкрутився довкола якоїсь гілляки на дні.

Ми витягли на пісок величезного вугра, який звивався, мов товстий чорний вуж. Бр-р, яка огидна риба!

Він був завтовшки з мою руку і важив, мабуть, з кілограм. Аж дивно, що не зламав вудлища. Тільки дівчині я завдячував тим, що він не зірвався.

— Буде вам добре попоїсти, — обізвалася дівчина, перерізаючи волосінь, бо вугор так глибоко захопив гачок, що вона навіть не пробувала витягти його.

— Вистачить нам обом, — запевнив я. — Адже он яка туша.

— Ви почастуєте мене? — зраділа вона. — Страшенно люблю вугрів. То я вже більше й не ловитиму.

Я підняв вугра за кінець обрізаної волосіні і кинув перед наметом. Пан Анатоль з дружиною і приятелями вже сиділи біля своїх наметів і щось їли — здається, консервовану рибку в томатному соусі. Пан Анатоль побачив нашого вугра, і його аж підкинуло зі складаного стільчика.

— Що це таке? — майже обурився він. — Звідки цей вугор?

— Щойно зловив його, — гордо відповів я.

— Тут? Неможливо.

— Он у тій затоці. На черв’яка, — пояснив я.

Спійманий вугор надихнув пана Анатоля новим бойовим духом.

— Казику! — голосно гукнув він. — Лаштуй грунтові вудки і шукай черв’яків. Зараз же ідемо на вугра. А може, у вас ще є черв’яки?

Дівчина сказала, що, на жаль, хвилину тому викинула черв’яки в воду, щоб до ранку не затхнулися в слоїку.

Пан Анатоль щось сердито буркнув і став квапити приятеля. Насамперед вони приготували вудлища, потім, присвічуючи електричними ліхтариками, почали шукати черв’яків у траві.

Ми засмажили нашу рибину на олії. Смакувала вона мені, як зроду ніяка інша. Я з’їв її, мабуть, шматків з п’ять, закушуючи хлібом і запиваючи міцним чаєм.

Раптом дівчина сказала:

— Ви мене зацікавили. Навіщо ви приїхали на Озерище?

Я здвигнув плечима.

— Ви вже питали про це. На відпочинок.

Вона збила мою відповідь, неначе комара, — помахом руки.

— А як ви опинилися на острові, де забито вівцю? Адже у вас тільки автомашина? Ні човна, ні байдарки я у вас не бачу.

— Позичив. Позавчора зустрів на березі знайомих, залишив свою автомашину біля їхнього намету, взяв у них байдарку й поплив набиратися нічних вражень на самотній острівець.

— Ага. Дякую за правдиве й щире пояснення, — глузливо проказала вона.

Пан Анатоль і його приятель не знайшли ані однісінького черв’яка. З їхнього намету чулося сердите бурчання лицаря спінінгу, який погрожував дружині й приятелям, що завтра ввечері всі вони вже напевно виберуться на вугрів. Уранці він знайде черв’яків або наловить маленької рибки на принаду.

Настала ніч — ясна, місячна, безвітряна.

На озері запала тиша, навіть хвилі не хлюпотіли, тільки далеко навкруги розносилося кахкання качок у прибережних очеретах. Потік місячного світла плинув аж до наших ніг, до мого намету.

Я поглянув на годинника, потім на дівчину. Було близько десятої години.

— Вже пора мені, еге ж? — мовила вона, помітивши мій погляд. — Правда, батьки не турбуються про мене, бо знають, що коли я увечері вириваюся ловити рибу, то повертаюся трохи пізніше, але я вже стомилася. Напрацювалася коло сіна, а завтра знову до роботи.

— Ви ще відвідаєте мене коли-небудь?

— О, звичайно, — приязно всміхнулася вона. Та відразу ж спохмурніла. І додала: — Я також повинна знайти Чорного Франека. Тоді в закусочній, коли всі поїхали, Чорний Франек стягнув у мене з пальця перстень. Це був такий дешевенький, кумедний перстень, металевий, з простим скельцем. Мені купив його для сміху на сільському ярмарку мій хлопець, який тепер в армії. Вчора мені прийшов лист, може, він приїде на кілька днів у відпустку. Мені хотілось би мати цей перстень, нехай хлопець не думає, що коли я вже майже студентка, то й забула про нього. Франек стяг перстень у мене з пальця і сказав, щоб я прийшла по нього, тоді віддасть. Якщо я піду до їхнього табору, Франек схоче мене там затримати. А в міліцію я не можу заявити, бо ж перстень не має ніякої цінності. Та й не вкрав же його в мене Чорний Франек, а тільки по-дурному пожартував. Я справді не знаю, що робити.

— До табору Чорного Франека ми можемо піти разом, — запропонував я.

— А хто ж знає, де той табір? Річ у тому, що вони нікому цього не розказують. Так було й торік. Спочатку розбишакували по кемпінгах, у кількох туристів пропали газові плитки, а тоді вся ватага раптом зникла. Тільки час від часу то тут, то там з’являлися один чи двоє хлопчаків із ватаги, яких посилали по харчі й на розвідку. Іноді вони робили напади всією ватагою, а що ніхто не знав дороги до їхнього табору, то вони були невловимі.

— Ви пропонуєте мені знайти цей табір? Еге ж?

— Якщо зможете, — засміялася вона. — А потім ви скажете мені, де він розташований, і я піду туди по свій перстень. Ні, не з вами. А з своїм батьком і братами. Я певна, що Франек віддасть мені перстень. І дуже швидко!

Вона сіла в байдарку. Затарахкотів мотор. Перекрикуючи його, вона гукнула:

— Як вас звати?

— Томаш. А вас?

Може, не почула мого запитання? Човен уже відплив од берега. Тільки через хвилину, разом із гуркотом мотора, долинула до мене відповідь:

— Марта…

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Розмова про розбишак. Невже тріумф Чорного Франека? Спостереження за берегом по той бік озера. Чи то лис, чи то біс? Хто шукає затоплений скарб? Підозріла зустріч на Чаплиному острові. Підслухана розмова. Скільки коштує рибальська карта? Я вистежую Чорного Франека.

Наступного дня рано-вранці мене розбудив гуркіт моторного човна, що підпливав до берега з двома міліціонерами. Один з них вийшов на берег і, помітивши, що я виглядаю з намету, спитав:

— Чи ви не бачили десь тут якихось підозрілих людей? Гурту молоді без батьків абощо?

Я розповів про ватагу Чорного Франека, яка вчора пополудні пливла на плотах до Чаплиного острова.

— Сталося щось погане? — поцікавився я.

Він кивнув.

— У сусідньому селі вкрадено вівцю, у гарцерів хтось забрав байдарки й підкинув їх біля Гєрчака. А минулої ночі в гарцерському таборі вкрадено бутлі й газову лампу.

Із свого намету вийшов пан Анатоль. Він чув міліціонерові слова і, звісно, відразу ж заходився повчати:

— Громадянине міліціонер! Візьміться за тих бешкетників і злодіїв, бо туристи не мають спокою. Ви дієте надто нерішуче й повільно. Чи вам бракує палиць на тих розбишак? Насамперед треба приборкати ватагу Чорного Франека.

Міліціонер подивився на пана Анатоля і розважливо відповів:

— На жаль, ніхто не бачив злодіїв, нікого не можна звинуватити. Кожний тільки каже: це, певно, ватага Чорного Франека. Міліція робить усе можливе, щоб над озером був лад і спокій. Але цього року тут дуже багато людей. Сотні наметів напнуто на острівцях, на берегах і над затоками. Туристи самі трохи винні в тому, що тут починає робитися. Чи хто-небудь із тієї сотні туристів, які заселили береги озера, зволив прописатися? Ні. Ви теж не прописані, і ви, еге ж? — звернувся він до пана Анатоля і до мене.

— Бо я… тільки проїздом. Завтра, може, деінде заночую, — пояснював пан Анатоль.

— Так усі кажуть, — відповів міліціонер. — Ми не знаємо, хто живе в наметах, з ким маємо справу. Кожен заявляє: я відпочиваю, подорожуючи, не зміг прописатись. І так само відповідають хлопці й дівчата з ватаги Чорного Франека. Я вважаю, що справжні туристи повинні допомогти нам у нашій роботі. Самі, без вашої участі, ми не дамо тут ладу. Ось хоча б сьогодні… Спершу нас повідомили про крадіжку бутлів і газової лампи, потім про те, що потонув хлопець, який купався в забороненому місці. Ми шукаємо винуватців крадіжки, але мусимо водночас вести слідство в справі того хлопця. Озеро велике, і всяких справ тут безліч. Скільки туристів плаває байдарками й човнами без плавецьких посвідчень? Скільки людей купаються далеко від берега? У туристських таборах зчиняються суперечки, сварки, а часом навіть бійки. І в усі такі справи закликають втрутитись міліцію. Про це вам теж слід подумати, коли нас критикуєте.

* * *

Міліціонери відпливли до Чаплинця. Я скінчив снідати, коли побачив, як вони повертаються серединою озера. Був певний, що пливуть ні з чим. Тобто або взагалі не дістались до табору Чорного Франека, або нічого там не знайшли. Мабуть, Чорний Франек не такий дурний, щоб спійматися з краденими речами. Він міг сховати їх у кущах чи закопати в землю, схованок не бракувало.

Однак я прибув сюди не для того, щоб стежити за ватагою Чорного Франека. Я повинен був знайти Чоловіка з рубцем.

Сховавшись за наметом, щоб не побачили сусіди, я став розглядати в бінокль берег по той бік озера. Дивився довго, але не помітив нічого, вартого уваги. Той берег здавався безлюдним, а коли хтось і ховався за очеретами біля двох півостровів, то на воді не видно було нікого. А для мене мало значення, чи десь тут — у районі півостровів — не почав пірнати Чоловік із рубцем. Для цього йому треба було якось перебратися через очерет, і він, напевно, скористався чиїмсь човном.

Крізь скельця мого бінокля видно було на півостровах навіть маленькі кущі, тому я не міг когось не помітити. Зрештою, на піщаному мисі стояли три чорні чаплі — найкраще свідчення, що місцевість безлюдна.

Проте я не здавався. Час від часу крізь скельця бінокля я стежив за півостровами і чорною затокою між ними. І таки недарма. В очереті західного півострова раптом щось промайнуло, ніби пересунулась якась тінь. Потім вона зникла, а за кілька хвилин цю саму тінь я помітив на чорному плесі затоки.

Я й не здогадувався, що «воно» таке. Наче довгий пасочок, який дуже повільно перепливав затоку і прямував до очерету біля середини східного півострова.

Я сушив собі голову: чи це маленький човник, чи дерев’яна колода, чи, може, який звір або величезна рибина. Таємниче «щось» підпливло до стіни очерету й щезло в ньому.

Я схопився й пішов до сусідів.

— Чи не позичите мені свого човна? Я хотів би попливти на півострів на тому боці озера.

— Ах, по рибку? — покивав головою пан Анатоль. — На жаль, за хвилину ми з Казиком теж вирушаємо рибалити. Тільки ми пливемо на Чаплинець. Ми чули, що на тому боці озера царство красноперів. Накопали черв’яків і спробуємо рибальського щастя.

Хоч-не-хоч доводилось мені завести самохід. Намет я покинув під нагляд сусідок, заїхав у воду й попрямував на північ.

Я хотів великим колом обплисти східний півострів, щоб той, хто ховався, навіть помітивши мене на озері, подумав, ніби я пливу в інший бік.

Під час подорожі я підплив дуже близько до Чаплинця і в бінокль побачив, що це великий острів, порослий край води деревами, а посередині голий, тільки де-не-де зеленіли невеликі сосонки. Не видно було на ньому жодного намету й жодної людини. «Заїду сюди, коли повертатимуся, — вирішив я. — Адже до цього острова попливла ватага Чорного Франека. Може, знайду її табір?»

Я хотів зустріти Чорного Франека й порозмовляти з ним не тільки про Мартин перстень.

Другий берег озера, між східним півостровом і селом Матити здалеку здавався рівним, дерева росли на ньому щільною темною стіною. Коли я підплив ближче, то побачив, що там був ще один півострів. Я надумав пристати до того півострова і хотів розігнати самохід, щоб він, як таран, пробив стіну очерету. Але перед цим я ще раз поглянув на те місце, де з-перед моїх очей зникло таємниче «щось» — дерев’яна колода чи звір… І аж свиснув. Я знову побачив те «щось». Це був невеличкий гумовий човен. Від легенького вітру він повільно посувався уздовж західного півострова.

«Треба спіймати його й пошукати власника», — подумав я. У гумовому човнику лежав чийсь одяг, дорожній термос і торбинка. Мабуть, хтось зійшов на берег позасмагати, а човник поплив. Я був уже близько від нього, коли щось мене зупинило.

«Дивина! — подумав я. — Він пливе проти вітру!»

Але все відразу з’ясувалося. Ледве я підплив до човника, як за борт самохода схопилися чиїсь руки, а за мить я побачив людську голову в кисневій масці. Човник не плив сам. Хтось під ним сидів.

Чоловік у костюмі для підводного плавання з важким аквалангом на спині насилу вліз у самохід. Зняв з обличчя кисневу маску, і тоді я впізнав… Проповідника.

— Ви хотіли забрати мого човника? — спитав він.

— Я подумав, його знесла вода…

Він кивнув головою.

А мені, хоч я був занепокоєний присутністю тут цього чоловіка, стало весело. Аж смішно було від думки, що він подорожував по озері не на човні, а під човном.

— Мабуть, куди цікавіше гуляти по дні, аніж плисти на поверхні озера, — мовив я.

— Авжеж, — погодився він. — Лікар рекомендував мені багато ходити пішки.

— У вас кисневий голод?

— Еге ж, — кивнув він ствердно. — Тому я й ношу на спині оцей балон з киснем.

— І побачили ви щось цікаве, подорожуючи по дні?

— Кілька величезних судаків і здоровенного сома.

— Ви не почули б голосу своєї дудки, якби я покликав вас на допомогу.

— Ви вже користувалися нею?

— Я не був у небезпеці.

Він з полегкістю зітхнув.

— Чудово. Бо я забув сказати вам, що цей мій інструмент тільки для тих випадків, коли людина опиниться у справжній небезпеці. В іншій ситуації ним не слід користатися.

Ми добралися до піщаного мису. Чаплі, що тут гуляли, знялися в повітря і, важко вимахуючи крильми, полетіли до Чаплинця.

Дивний чоловік якусь мить стежив за їхнім летом, а потім сказав:

— На Чаплинці є заповідник. На східному боці в очереті чаплі мають гнізда і вирощують потомство. Їм треба жити спокійно, а вчора ввечері туди припливла ватага розбишак, розпалила вогнище й наробила галасу. Це жахливо. Бо птах, скажу я вам, — чудове створіння. Я не люблю ні собак, ні котів, але захоплююсь птахами. Для мене вони — символ свободи, привільного життя.

— Там ночувала ватага Чорного Франека, — перехопив я, боячись, що він знову дасть волю своєму красномовству і виголосить довгу промову про птахів.

— Ватага Чорного Франека? — здивувався він. — А ви не знаєте, як їх викурити звідсіля?

«Ще один противник ватаги Чорного Франека», — подумав я.

У мене промайнула думка, що капітан Немо з книжки Жюля Верна теж полюбляв підводні подорожі. То, може, цей добродій і є Капітан Немо?

На озері показалася біла яхта Вацека Краватика. Вона пливла швидко, прямуючи до Чаплиного острова. Якийсь час ми мовчки дивилися на її зграбний силует.

— Ті люди з яхти, — озвався раптом Проповідник, — шукали ватагу Чорного Франека. Вони питали мене, чи я не помітив її, плаваючи серед цих островів і заток. Тоді я не знав, що це ватага Чорного Франека галасувала вночі на Чаплинці. Та, мабуть, хтось їх повідомив про це, бо пливуть вони саме туди.

— На Чаплинці зараз немає тієї ватаги. Я плив попід берегом і нікого там не бачив, — сказав я.

— Може, вони вдосвіта попливли деінде? — мовив дивний чоловік.

У мене ледве не зірвалося з язика: «Чи ви не Капітан Немо?» Але я почув гомін — з боку Липового й Лугового островів випливав сірий глісер Капітана Немо. Він мчав на найбільшій швидкості, блискавично випередив яхту Вацека Краватика і за кілька хвилин зник з-перед наших очей, сховавшись за Чаплиним островом. Отже, цей Проповідник — не Капітан Немо.

— Хто ви такий, у лиха? — вирвалось у мене. — І що ви тут робите?

Його здивувало моє запитання.

— Вибачте, — сказав він чемно, — але це озеро таке просторе, що, мабуть, я не заважаю вам?

— Звичайно, ні.

— То чому ж ви питаєте, що я тут роблю і хто я такий? Я вас не запитував про це. А міг би спитати хоча б про вашу дивну машину, що їздить і плаває. Однак я не зробив цього з увічливості. А щодо мене, то я той, ким хочу бути, і роблю те, що мені подобається. Задовольняє вас моя відповідь?

— Цілком, — скрушно відповів я.

Після такої розмови я подумав, що найкраще мені сісти в самохід і попливти до свого намету. Я зробив це з жалем, бо чудний добродій розпалив мою цікавість, та й місце, де ми сиділи, було незвичайно гарне. Уявіть собі довгастий півострів з високими деревами вздовж берега, що врізається в широкий простір озера. Його ще більше видовжує піщана коса, через яку перекочуються зеленаві хвилі. На півострові росте соковита трава і за кільканадцять метрів від берега починається густий, молодий ліс — сосни й берези. Омріяне місце для намету, з чудовим краєвидом: з одного боку — на Озерище, аж до Сем’ян, а з другого — на Чаплиний острів.

Я подумав було, чи не перевезти мені свої речі у цей чарівний куточок, але мене випередив Проповідник.

— Я тут ночуватиму, — сказав він і додав: — Ви, здається, живете на тому березі, тож тут я почую голос дудки.

— Не думаю, що буде така потреба. Досі я сам якось умів зарадити собі, — сухо відповів я.

Таємничість цього чоловіка починала мене дратувати. Я б не хотів підозрювати кожного аквалангіста в тому, що він шукає затонулі скарби. Але наївно думати, що цей водолаз випадково опинився там, де можна було сподіватись знайти вантажівку. Цей мій знайомий не тільки заради спорту мандрував по дні озера. Може, він був помічником Чоловіка з рубцем?

Я сказав «до побачення» і відплив. Цього разу попрямував я до Чаплинця, де на мілині, що оточувала острів, стояла біла яхта Вацека Краватика. Я плив повільно, тримаючи біля очей бінокль, і тому добре бачив не тільки яхту, але й постаті на палубі.

Спочатку я впізнав білу жінку, а потім Вацека Краватика й Бороданя. Обидва саме пострибали з яхти у воду й брели по мілині до берега. «Чого вони там шукають?» — подумалось мені.

І раптом я побачив, що хтось надходить з глибини острова, простує через галявину, порослу вересом. Дедалі я бачив його все виразніше. Це був… Чорний Франек. Він ішов просто до яхти.

Я зрозумів, що зараз є можливість виявити таємний табір ватаги. Адже Чорний Франек повертатиметься до табору. Тоді треба піти за ним назирці.

Якомога швидше я підплив до очерету, яким обріс південний берег острова, в’їхав у нього й поставив самохід на якір. Пробрався крізь очерет до берега й заліз там у кущі. Обережно визирнув з них. Побачив Вацека Краватика й Бороданя. Вони сиділи в неглибокому видолинку на західному березі, за п’ятдесят метрів од мене. Чорний Франек ішов просто на них, сухий верес лунко шелестів під підошвами його високих гумових чобіт.

«А це, здається, побачення. Ще й домовлене», — в мені спалахнула цікавість. Що може єднати Чорного Франека з вайлуватим Вацеком Краватиком?

Справді, ані Бородань, ані князь спінінгу не були підозрілими особами, але Чорного Франека я міг вважати злодієм. А якщо порядні люди домовляються про побачення із злодієм, у цьому є щось інтригуюче.

Я, мов індіанець, почав скрадатися вздовж берега. Ховався за молодою ліщиною, за високими кущами дикої малини. Ліз на чотирьох, повз, як вуж, аби тільки дістатись якнайближче до видолинка, де сиділи Вацек Краватик і Бородань.

Що ближче було до них, то важче ставало скрадатися. Бо видолинок лежав на певній відстані від берега, порослого деревами й кущами. Верес ріс аж до самого видолинка, і з цього боку хіба що миша могла підкрастися непомітно. Зате з боку озера простягалась велика смуга високої і густої дикої малини. Туди, власне, я й повз, побоюючись, щоб котромусь із тих, що сиділи, не схотілося раптом покуштувати солодких рожевих ягід.

Я дуже люблю малину, її смак здається мені надзвичайним, ні з чим незрівнянним. Але того дня я зненавидів її колючі галузки. Вони чіплялися за сорочку, дряпали обличчя й руки, а головне, — що було найгірше, — голосно шелестіли, коли я звільнявся від їхніх хижих колючок. На щастя, з озера віяв вітер, на березі шуміли дерева, заглушаючи цей шелест.

Скрадаючись між кущами, я згубив з очей видолинок і вересові зарості. Чув тільки гомін розмови Вацека Краватика з Бороданем. А потім, нахилившись до землі, я почув важку ходу.

То йшов Чорний Франек.

Я був уже недалечке. Скрадатися далі не слід. Мені не треба було бачити їх, а чув я кожне слово.

Я ліг на спину. Сховавшись у гущавині малини, бачив над собою тільки обшир неба з невеликими білими хмарками, які раз у раз заступали сонце. Ще я помітив велику чаплю, що, повільно махаючи крильми, летіла на захід, мабуть, у пошуках корму.

— Привіт! Б’ю чолом! — почув я голос Чорного Франека. — Ви маєте до мене якусь справу? Так переказав мені мій кореш…

Вацек Краватик поквапливо запросив:

— Будь ласка, сідайте. Може, сигаретку? В мене «Кармен».

— Не люблю, — буркнув Чорний Франек. — Я курю «Спорт».

Почувся тріск запаленого сірника, потім до мене долинув запашний дух «Кармен» і схожий на сморід тліючої ганчірки дим «Спорту».

Тепер обізвався Бородань:

— Шкода часу на церемонії. Скажу вам відразу, в чому справа. Тільки, будь ласка, не зрозумійте нас неправильно. Ми попросили вас зустрітися з нами, бо знаємо, що ви ватажок хлопчаків, які отаборилися над цим озером. Ви їхній некоронований король…

Бородань почав з похвал. Однак Чорний Франек, мабуть, був дуже хитрий. Він зневажливо, навіть глузливо перебив його:

— Шановний пане, я не бавлюся в аристократичні титули. Досить, що ви князь спінінгу і що я курю собі «Спорт» з вашою світлістю.

Бородань удав, що не помітив глузування, і повів далі тим самим ласкавим тоном:

— Приступімо до діла. В нас украли сумку. Ми не хочемо доскіпуватись, хто це зробив, не маємо наміру заявляти про це в міліцію…

— О, даруйте. Крадіжки мене не цікавлять, — буркнув Чорний Франек. І, напевно, обурившись, схопився з місця, тому що Бородань поквапливо сказав:

— Сядьте й вислухайте до кінця. Ніхто не звинувачує вас у крадіжці. Мова ось про що. В нас украдено сумку. В ній були предмети, наприклад, чудовий фінський ніж, компас, сто метрів волосіні на котушці, комплект французької блешні, запасний дзвіночок до спінінга типу «Рекс» і комплект кольорових авторучок. Та про все це байдуже. Ми зможемо пережити цю втрату: йдеться тільки про одну річ: про рибальську карту Озерища. Ви ж розумієте, що для того, хто не захоплюється рибальством, така карта ніщо, просто непотрібний папірець! Але для нас, особливо для мого приятеля, який хоче в цьому році здобути золоту медаль, втрата карти є невідшкодовною.

— Розумію. Але до чого тут я?

— Цю сумку вкрав котрийсь із хлопчаків, що тиняються над озером. Ви їхній ватажок і вам легше, ніж нам, дізнатися, хто це зробив. Ми не хочемо, щоб ту особу покарали. Ми хочемо дістати назад свою карту і ладні відкупити її у вас.

— Я дам сто злотих, — втрутився Вацек Краватик.

Чорний Франек тільки розсміявся.

— Що ви, ваша світлість? За сто злотих я можу почистити вам черевики, а не знайти рибальську карту. Якщо ви почнете розмову з тисячі злотих, то, може, я подумаю, чи не варто розвідати, де тепер та карта.

— Тисяча?! Ви збожеволіли, — гримнув Краватик.

— Тоді живіть здорові, а я піду своєю дорогою, — сказав Чорний Франек і, напевне, знову підвівся.

Бородань почав залагоджувати суперечку.

— Спокійно. Тільки без нервів. Про ціну ми зможемо домовитись. Але спершу хочемо знати: чи ви зможете дістати нам карту?

Запала мовчанка. Чорний Франек трохи подумав, а потім сказав:

— Побачимо. Я попитаю декого. Може, хто-небудь знає щось про карту. Відповідь дам завтра в такий самий час і на цьому самому місці. Тільки попереджаю, коли ця справа якось зв’язана з міліцією, карти ви не побачите. А тепер дозвольте попрощатися.

Я почув тупотіння ніг, значить, він пішов назад через вересові зарості. Була нагода, крадькома йдучи за ним, виявити табір. Однак я не міг рушити з місця, поки ті двоє сиділи у видолинку.

— От негідник! Тисяча злотих! Нахабство! — сердився Вацек.

Бородань буркнув:

— Ну, то й що? Треба було пильнувати сумку. Ти навіть не знаєш, скільки я потрудився й напереживався, поки добув ту карту.

— Ти казав мені, що купив її у якогось типа.

— Купив? — роздратувався Бородань. — Украв, а не купив, хоч з якнайкращими намірами. Той тип показав мені карту й запропонував купити. Але він був причетний до справи з фальшивими коштовними марками, і його посадили. Я знав, що та карта у його кімнаті в шафі, і я подався до нього додому, забалакав його матір, і коли вона пішла на кухню поставити чай, я поцупив карту, розумієш? Бо навіщо йому карта? У в’язниці вона йому не придасться, еге ж? — глузливо захихотів він.

— Карту знайдемо, — сказав Краватик. — Знайдемо, хоч би я мав викласти п’ять тисяч. Ця карта відшкодує нам усе сторицею.

Вони встали й попрямували до яхти. Бородань ще щось казав Вацекові, але слів уже не можна було розібрати.

Коли вони відійшли далеченько, я обережно вистромив голову з малини й поглянув навкруги.

Вацек Краватик і Бородань саме заходили у воду, щоб по мілині добратися до яхти. Чорний Франек ішов навпростець через зарості вересу й підходив до купки низьких сосонок. Я не міг іти слідом за ним, бо він, оглянувшись, відразу ж побачив би мене. Тому я побіг на зарослий деревами берег і, ховаючись за стовбурами вільхи, пробирався до того місця, куди, як мені здавалось, ішов Чорний Франек. Я й гадки не мав, що поспішаю назустріч новій пригоді.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Пустир на Чаплинці. Ватага вимагає викупу. Капітан Немо атакує. Страшні хвилини ватаги Чорного Франека. Витівка Капітана Немо. Нарікання хлопчаків. Я знаходжу таємний табір. Невдячність пана Анатоля. Марта випитує мене. Дуб Капітана Немо. Я пишу до Немо листа.

Чаплиний, або Чаплинець, — це величезний острів, формою майже круг діаметром щонайменше півкілометра. Як і в більшості островів на Озерищі, береги його заросли деревами, а на середині подекуди видніють низенькі сосонки. Тільки на відміну від горбистих островів — Буковця чи Лугового — Чаплинець рівний, мов величезна сковорода.

Найкраще це видно в пору літньої спеки. Бо весною Чаплиний острів вкривається молодою травою, селяни женуть сюди корів і коней на випас; але що ближче липень, то дужче висихає земля, а зелень трапляється ще тільки на берегах, у затінку дерев і над водою. Середина Чаплинця стає неродючою пустелею, розжареною сонцем.

Мандрівник, який прибуде сюди саме в таку пору, опиниться в похмурій, гнітючій місцевості. Це величезний шмат землі, де марно шукати на піску свіжого сліду людської ноги. Перед очима стелиться килим мохів і сухого бадилля, що тріщить під ногами. Мохи руді й сірі, часом іржаві або червонуваті, тут і там видніються великі латки жовтого піску, облямовані сірою, спаленою сонцем травою. Де-не-де на неродючому грунті зажовтіє заяча капуста чи витягнеться вгору квітка звіробою; якась низенька сосонка судорожно вчепилася за пісок. Подекуди можна побачити великі килими крихкого, мов скло, вересу, який тут рано зацвітає.

Самітний мандрівник на Чаплинці чує тільки, як шарудить мох і тріщить під ногами верес; натрапляє на якісь ледь помітні стежинки, що їх навесні протоптали тварини, а може, й люди. Не чутно тут пташиних голосів; птаство обминає неродючу, вигорілу середину острова. Найчастіше сюди заглядає хіба що лисиця, полюючи на зайців-русаків, які необачно забігли в це місце.

І ось через цей острів ішов Чорний Франек, а я крався вздовж похмурого тінистого берега. Він ішов на схід, перетинаючи острів посередині. Прямував до найнижчої частини Чаплинця, де берег острова підступив до материка, а вузька протока заросла високим очеретом, в якому гніздилися чаплі.

Чорний Франек ішов повільно, бо дуже припікало сонце. Я у затінку дерев прискорив ходу і перегнав його. На східному березі я опинився далеко швидше за нього.

До низинної частини острова доходила волога з озера, і тут росла буйна трава. У морі очерету була прорізана вузенька стежечка, що вела до мілкого броду — єдиного сполучення між островом і материком. У високих гумових чоботях можна було вийти з острова, ідучи між щільними стінами зеленого очерету. Мабуть, навесні сюдою переганяли худобу на Чаплинець.

Я побачив маленький пагорб, вкритий молодими соснами, і сховався там, гадаючи, що Чорний Франек простує до броду і за мить з’явиться неподалік від мене. Визираючи з-за сосонок, я бачив клаптик пустелі Чаплинця, звідки повинен був надійти Чорний Франек. Позад мене було море очерету, що хвилювалося від легкого вітру.

Невдовзі я переконався, що Чаплинець зовсім не такий безлюдний, як мені здавалося. З-за купи вільшини над берегом озера почулися людські голоси.

Зацікавлений, я підкрався ближче, і перед моїми очима відкрилася облямована очеретом глибока затока, що врізалася в берег, а на березі затоки стояли пан Анатоль і пан Казик. За кілька метрів од них лежали на траві п’ятеро підлітків з ватаги Чорного Франека. Отже, їхній шеф справді сам пішов на зустріч з Вацеком Краватиком, але мав на острові «охорону».

Пан Анатоль то сердито, то благальне звертався до хлопців:

— Ще раз прошу вас, віддайте човна. На тому боці озера лишилися наші дружини й дуже тривожаться, що нас досі немає. Ви хочете, щоб вони похворіли з переляку?

Хлопці голосно зареготали, а один сказав:

— Шановний пане, ви знову тієї самої. Ми нічого не знаємо про ваш човен. Прийшли сюди й бачимо: два типи ловлять рибу. А ви до нас із претензією: де човен? Звідки нам знати?

Другий хлопець додав:

— Ви погано прив’язали човен до берега і його знесло. Ми чекаємо колегу, і ваш човен нас не обходить. Взагалі, ми б пошукали його, але не задарма. То ж треба полазити по очереті, забрьохатися по пояс, ще можна й застудитись. А в очереті ж п’явки і всяка нечисть. Та за п’ятдесят злотих можна ризикнути…

Пан Анатоль глянув на очерет і теж, мабуть, подумав про огидних п’явок. Пан Казик затято мовчав, певно, ладен дати й сто злотих, аби тільки опинитися в своєму таборі, біля дружини.

Для мене все було зрозуміло: обидва чоловіки ловили тут рибу, прив’язавши десь поблизу човна. Хлопці заховали його, а тепер вимагали викупу.

«Вирвуть п’ятдесят злотих, і човен знайдеться», — сердито подумав я. Але якби я втрутився, то міг би зіпсувати справу. Хлопці пішли б геть з острова, а човна було б дуже важко відшукати в гущавині очерету.

Я вже хотів знову сховатися в сосонках, коли раптом з’явилася нова постать.

Звідки цей чоловік зненацька взявся на березі затоки? Може, як і я, висліджував Чорного Франека? А може, заховавшись у кущах, стежив за рибалками й хлопцями?

Капітан Немо!

Невисокий, у чорному дощовику з накинутим на голову каптуром, хоч була спека.

П’ятеро підлітків роззявили від подиву роти, так і застигли на березі, втупившись у невелику незнайому постать. Капітан Немо махнув своїм спінінгом і, обернувшись до очерету, кудись вказав панові Анатолю.

— Так, так! Там. Я вже бачу нашого човна! — радісно скрикнув пан Анатоль.

І, забувши про п’явок, кинувся в очерет, а за ним пан Казик.

Капітан Немо обернувся до хлопців. Його погляд ніби паралізував їх і прибив до землі. Вони не ворухнулися навіть тоді, коли обидва рибалки витягли човна з очерету й, бурмочучи слова подяки на адресу Капітана Немо, відпливли від берега.

Раптом до затоки вибіг Чорний Франек. Одним поглядом окинув гурт своїх товаришів і Капітана Немо.

— Зловіть його, хлопці! — гукнув він. — Зловіть і здеріть отой чорний каптур!

Хлопці зірвались на ноги. Щось блиснуло в їхніх руках, — це були фінські ножі! Чорний Франек випередив їх і величезними стрибками побіг до Капітана Немо, що стояв на березі.

Той не тікав — хоч Чорний Франек біг до нього з диким вереском — і я не кинувся на допомогу Каштанові — я зрозумів: він щось задумав. У його руці майнув спінінг, я почув різкий свист волосіні. Великий олов’яний важок пролетів у повітрі і вцілив Чорного Франека просто в живіт. Хлопець зігнувся від того удару, ніби його вдарили кулаком. Може, йому не так заболіло, як вразив несподіваний точний удар.

Він став і схопився за живіт. Тим часом Капітан Немо відвернувся, стрибнув одягнений у воду і побіг через мілину до човна пана Анатоля. Дедалі ставало глибше, і він мусив пливти у важкому дощовику з каптуром на голові. А пан Анатоль замість зупинити човна й зачекати, ще дужче наліг на весла. Напевно, його злякали ножі в руках бешкетників, що вже підбігали.

Чорний Франек забув про біль і скидав із себе штани й сорочку. Те саме робила і його ватага. Вони добігли до озера й з розгону один за одним пострибали у воду. Ось уже пливуть за головою в каптурі, що видніється над водою. Але Капітан Немо, видно, добре знав цю затоку. Він доплив до нової мілини й рушив нею по пояс у воді. Бешкетники тільки допливали до мілини, криком підганяючи один одного.

А Капітан наче вже й не поспішав. Розбризкуючи воду, прямував до стіни очерету. Коли хлопці допливли до мілини, — він саме заходив в очерет.

Пан Анатоль і пан Казик були вже далеко від берега.

«От негідники, не взяли Капітана Немо!» — з гнівом подумав я.

Як же я шкодував, що мій самохід на тому боці острова і я нічим не допоміг Капітанові Немо. Може б, таким чином я познайомився з ним і став би його приятелем?

Коли Чорний Франек із своєю ватагою добрались до очерету, раптом почувся гуркіт мотора й на озеро вилетів, ніби викинутий якоюсь могутньою силою, глісер. Чудовий, на тридцять кінських сил, мотор грав на найбільших обертах.

— Утік! Утік! — повторював я в захваті, така велика радість охопила мене.

Глісер раптом звернув. Розбризкуючи воду, аж білу від піни, від обминув ватагу й блискавично причалив до берега. Не вимикаючи мотора, тільки прикрутивши гвинта, Капітан Немо вискочив на берег.

Не поспішаючи, позбирав розкиданий там одяг хлопців, поскладав ножі і вкинув усе в глісер. Відкрутив гвинта й поволі відплив од берега. Ще насварився на підлітків своїм спінінгом, а потім зайшов до кабінки й збільшив швидкість. За мить його вже не було в затоці. Я чув тільки, як віддалявся гуркіт мотора, а хвилі, що їх здійняв глісер, ще якийсь час з силою билися об берег острова.

Чи можна описати, що тепер зчинилося біля затоки?

Хлопці вийшли на берег мокрі, напівголі, в самих плавках, залунала голосна лайка. Та незабаром увесь їхній арсенал прокльонів вичерпався, вони посідали на березі й почали жалітись:

— Забрав мою останню пачку цигарок…

— У мене був такий гарний ніж…

— У мене в кишені було тридцять злотих і документи.

— Забрав таку гарну сорочку…

— Мої штани були як нові.

Тільки Чорний Франек не бідкався. Він сидів на траві, підтягнувши коліна під підборіддя, й похмуро мовчав, дивлячись туди, де зник глісер.

Проте його мовчання сприйняли як вияв поразки. І відразу ж посипалися докори і скарги:

— Ти винен у всьому. Навіщо звелів напасти на нього? Він пішов би своєю дорогою і ми мали б спокій.

— Романова правда, який з тебе ватажок? Вже нема чого їсти, овече м’ясо зіпсувалося, в таборі нас загризають комарі. Треба ховатися від міліції. А ти що?

— Зосталися без одежі, і тепер дівчата засміють нас.

— Ось побачиш, сьогодні ввечері Роман проведе нараду й відбере в тебе командування.

Якийсь час Чорний Франек терпляче вислуховував ці звинувачення. Наче не міг ніяк позбутися думки про Капітана Немо. Та раптом зірвався на рівні.

— Цитьте, наволоч! Через кого весь цей клопіт? Хіба я не забороняв вам красти байдарки і забивати вівцю на острові? Ви послухали не мене, а Романа. Я казав: не робіть шелесту в перші дні по приїзді на озеро. Готуйтесь до великого стрибка. Але ж ви, дурні, слухаєте Романа. Бутлів і ламп теж не треба було красти в гарцерів. А тепер мусимо ховатися в таборі й нікуди навіть носа не вистромлювали.

Його перебив котрийсь із голяків:

— Великий стрибок? Де в тебе той великий стрибок?

— Якраз готується. Можна буде заробити добрі гроші. Якщо ми їх здобудемо, перевернемо догори дном усе озеро і зникнемо. Поїдемо на море, розумієте? Але спочатку я повинен запопасти Капітана Немо. Сьогодні ввечері відбудеться нарада й ви мусите вибрати: Чорний Франек чи Роман. А зараз повертаймося до табору, може, дівчата дадуть нам якесь лахміття.

Після цієї промови хлопці підбадьорилися. Слухняно підвелися й рушили за Чорним Франеком.

Перейшли брід і опинилися на польовій дорозі з вербами обабіч. Але відразу ж звернули з неї до озера. Тоді я теж перейшов брід. Обережно вистромив голову з-за очерету й побачив, що вони йдуть стежкою навпростець через поле. Стежка огинала зарості й пролягала до затоки Озерища, що виднілася між деревами.

Я помітив, що хлопці дедалі частіше розглядаються на всі боки, наче хочуть упевнитись, що ніхто не стежить за ними. Усе вказувало на те, що табір десь дуже близько.

Поле було велике, на ньому росла картопля. Мов на долоні, лежала переді мною вся місцевість аж до озера. Усе на полі було мені добре видно. Але й мене відразу помітили б, якби я вийшов з очерету.

Отож я набрався терпіння й чекав. А вони йшли все повільніше і все частіше оглядалися довкола. Нарешті зупинились на березі озера. І за мить зникли. Наче провалилися в озеро.

«Може, це засідка? — міркував я. — Полягали в кущах над водою і оглядають поле».

Я ще якийсь час зачекав, потім вирішив ризикнути. Але пішов не стежкою через картоплище, а попід очеретом. Потім, обережно скрадаючись від куща до куща, опинився на тому місці, де вони зникли з очей.

Від них не лишилося й сліду. Може, відпливли човном або очеретяними плотами?

Звідти я бачив той берег з темною стіною лісу й метрів за сто від нього — маленький, схожий на зелений горбок, острівець. Його оточували густі зарості очерету, й він здавався болотистим, приступним тільки для водяного птаства.

Та зненацька в зелені дерев на острівці майнуло щось світле. Раз, удруге, втретє… Так, це шестеро голих хлопчаків обережно виходили з води й зникали в очереті. Отже, саме цей маленький острівець був їхнім таємним табором? Вони перебиралися туди на в’язках очерету. Чудове місце знайшли. Нікому, хто пропливав поряд, мабуть, і на думку не спадало, що в зеленій гущавині дерев і кущів ховається ватага молодих розбишак.

Швидкою ходою повертався я на Чаплинець, а потім брів через нього туди, де залишив свій самохід. З ранку я не мав ні ріски в роті, але не відчував ні голоду, ні спраги. Мені не давала спокою думка про карту. Що то була за незвичайна карта, коли Вацек Краватик і Бородань хотіли заплатити за неї стільки грошей? Що мали означати Краватикові слова: «Ця карта відшкодує нам усе сторицею»?

«Я повинен глянути на ту карту, перш ніж вона опиниться в руках Вацека Краватика», — подумав я.

Водночас мене починали гризти докори сумління. Хіба я для того прибув на Озерище, щоб воювати з Чорним Франеком чи роздивлятися рибальську карту? Чи варто встрявати в усе те, коли мені треба розшукати Чоловіка з рубцем і затоплений скарб?

Я перейшов пустку Чаплинця і вийшов на другий бік острова. На мілині я вже не бачив яхти Вацека Краватика. Вона відпливла, поки я стежив за Чорним Франеком.

Я заліз у самохід і скоро наблизився до того місця, де стояв мій намет, а поряд мешкали лицарі спінінгу з дружинами.

Перед моїм наметом, на моїй газовій плитці, на моїй сковороді смажила велику щуку Марта з білявою косою. І в сусідів теж смажили рибу — трьох дрібненьких красноперів та одну пліточку.

Пан Анатоль глипав на величезну щуку на моїй сковороді; відчувалося, що йому хочеться заговорити, але він мовчав. Та велика щука вбила в ньому бажання повчати, а запитувати, мабуть, було не в його натурі.

Коли я підплив до берега, Марта, побачивши мій автомобіль на воді, не здивувалася. Тільки сказала:

— Як це я відразу не здогадалася, що ваша машина — амфібія? Тепер я знаю, як ви опинилися на тому боці, хоч не перепливали поромом. І ще знаю, що ви такий самий таємничий птах, як і Капітан Немо.

За хвилину додала, показуючи на сковороду:

— Тільки оцю щуку спіймала. Сподіваюсь, ви не гніваєтесь, що я без дозволу взяла з вашого намету плитку й олію? Але ж з однією щукою не варто повертатися додому. Я голодна, а ви теж, напевно, нічого не їли.

В ту мить я відчув страшенний голод. Вона казала правду: був полудень, а я з ранку нічого не їв. Щука так пахла, що в мене аж у животі закрутило.

— Ви що, дотримуєтеся прислів’я: «Шлях до серця чоловіка — через його шлунок»? — спитав я, підсідаючи до сковороди зі щукою.

Вона вдавано серйозно кивнула головою.

— Справді, в мене варто закохатися. Ви щодня мали б на обід чудову рибку.

— А я гадав, що це ви закохалися в мене, — сказав я здивовано. — Тут вам усі ознаки: ви не можете жити без мене. Коли я стомлений повертаюсь до свого вігваму, то застаю чарівну особу, яка смажить мені чудову рибку. Господи, може, це я в раю?

Пана Анатоля і його Мишку все ж таки перемогли пахощі, що розходилися від моєї сковороди. Вони підійшли до нас. Мишка сказала до свого чоловіка з ледь помітним докором у голосі:

— Ось яку рибу ти повинен ловити, Анатолю.

— І ловитиму, — гордо запевнив пан Анатоль. — Тільки хотів би знати, де ви зловили цю щуку?

Дівчина показала пальцем місце метрів за сто від нас.

— Он там, неподалік від старого дуба.

Пан Анатоль знизав плечима.

— Згідно всіх відомих мені правил рибальства, там не може жити щука. Замало очерету. Вона любить ходити попід очеретом.

Марта тяжко зітхнула.

— Я не знаю. Може, це якась приблудна щука?

— Так, — погодився він, — Тут маємо справу з нетиповим явищем.

Мене дратували балачки пана Анатоля. Крім того, я не міг йому пробачити, що він не допоміг урятуватися Капітанові Немо.

— А може, ваша теорія хибна? Півдня ви ловили коло Чаплинця, але, як бачу, спіймали тільки чотири маленьких рибки.

Він махнув рукою.

— З нами сталася страшна пригода і тому нам не пощастило й з рибою. Якісь злодії вкрали наш човен і сховали в очереті. А потім вимагали за нього п’ятдесят злотих. І все було б добре, якби в цю справу не втрутився ще один чоловік, якийсь, мабуть, божевільний. Чув, як ті злодійчуки гукали на нього: «Капітан Немо». Замалим не дійшло до бійки, ті вже вихопили ножі.

— А ви, звісно, втекли, — мовив я.

— Відплив, — з притиском відповів пан Анатоль. — Я в бійки не встряю. Немо має якісь рахунки з тими бешкетниками, але навіщо втягати в ту справу нас? Щоправда, він показав, де наш човен, але ми й так, без нього, за п’ятдесят злотих дістали б назад човна. Я ніколи не втікаю, щоб ви знали. — І він з великою гідністю повернувся до свого намету.

Здавалося, пан Анатоль трохи образився на мене.

Я сидів сердитий, роздратований його балаканиною.

— Чому ви не їсте? — спитала Марта.

І тільки тепер я побачив, що тримаю на колінах тарілку з трьома шматками смаженої щуки.

— Відрізати вам хліба?

Це її піклування тільки долило масла в огонь. Я ще дужче розсердився.

— А може, ви вже відразу покладете мені й шматок щуки до рота? — передражнив я її ввічливий тон. — Чи ви думаєте, що я не здогадуюсь про причину цього піклування? Ви хочете довідатися, де розташований табір Чорного Франека. Вчора ви навмисне розповіли мені про той перстень, знаючи, що це підохотить мене шукати табір. Та я розчарую вас: я не знаю, де табір. Не знаю та й годі. А якби й знав, то однаково не сказав би вам про це, бо не хочу, щоб через якийсь дурний перстень ви заводили сварки з головорізами. А взагалі, запевняю вас, ватага Чорного Франека мене анітрохи не обходить, я маю інші справи.

Напевно, зозла я бовкнув зайве. Бо вона відразу підхопила мої слова.

— Інші справи? Які?

— Он як! — обурився я. — Ви хочете стати моїм сповідником?

— Не розумію, чому ви так гніваєтесь? Не знайшли табору, то й не знайшли. Мені вже байдуже за той перстень. І хлопець, що подарував його, став мені байдужий, відколи з’явився Капітан Немо. Я віддала б сто таких перснів, щоб познайомитися з тим капітаном! Ви бачили його сьогодні?

— Бачив, — буркнув я. — Він був на Чаплинці й, здається, вистежував Чорного Франека, щоб знайти таємний табір ватаги. Тільки, як завжди, в ньому перемогло благородство. Він побачив, у якій скруті опинився пан Анатоль і недоречно втрутився. Ви самі чули, що казав пан Анатоль.

І я докладно розповів їй про всю пригоду.

— Який він чудовий! Який незвичайний! — захоплювалася Марта. — Сам проти: шести головорізів? Це справжній герой. Мені здається, що я кохаю Капітана Немо.

Я відставив тарілку на траву.

— То, може, я залишу цю щуку, якщо ви змінили об’єкт своїх ніжних захоплень? Віднині ви, напевне, смажитимете рибку не для мене, а тільки для Капітана Немо?

Дівчина засміялась.

— То ви такий ревнивий? А взагалі, хотілося б знати, що ви робили на Чаплинці, коли Капітан Немо сам один боровся з головорізами?

— Я сидів у кущах, — нахабно відповів я.

— Невже? Не думала, що ви такий дріб’язковий.

— Бо це була не дріб’язковість, а завбачливість. Запевняю вас, що моє серце аж рвалося до боротьби поруч з Капітаном Немо. Але тоді я мусив би вийти із схованки і не знайшов би табору Чорного Франека. Коли я переконався, що Капітан Немо дасть собі раду без мене, я зостався у схованці.

— Розумію, — хитнула вона головою. — Отже, ви все-таки знаєте, де розташований табір тієї ватаги.

— Звичайно, знаю. Проте не скажу вам, бо не хочу, щоб через той перстень ви зчинили нову веремію. Ви поїдете туди зі своїми братами, Чорний Франек не віддаватиме персня, може дійти до бійки. За що? За перстень? Зрештою, ви ж уже кохаєте Капітана Немо.

— Так, він мені подобається у сто тисяч разів більше, ніж будь-хто інший, — задерикувато відповіла вона. — Він став моїм ідеалом.

Мене щось шпигнуло.

— Визнаю, що він чудовий, — підтвердив я, подумавши з хвилину. — Мені подобається його відвага і спритність. Проте не все у його поведінці можу схвалити.

— Невже? Проти чого ж ви заперечуєте?

— Я вважаю, що дарма він стукнув олов’яною кулькою Чорного Франека. А якби поцілив в око?

— Капітан Немо не промахнеться. А крім того, що ж це? Ви стаєте оборонцем бешкетників? А що зробив би Чорний Франек, якби зловив Капітана Немо? Чи теж боявся б скривдити його?

— Не знаю, що зробив би Чорний Франек. Але не слід боротися його засобами. І друге. Навіщо він забрав одяг? Узяв би ножі та й годі. Мені неприємна та ватага, але ж хлопці сидять зараз скоцюрблені з холоду, і їх кусають комарі!

Не знаю, чи я зміг її переконати. Якийсь час вона сиділа замислена, може, обдумуючи вчинки Капітана Немо. А я помив сковороду в озері, потім запалив люльку і сів перед наметом.

— Мою історію з перснем, — знову почала дівчина, — ви визнали не гідною уваги. Сьогодні ви сказали мені, що ватага Чорного Франека не обходить вас, бо ви маєте якусь важливішу справу. То навіщо ж ви вистежували Чорного Франека і так хотіли знайти його табір?

Мені сподобалась її проникливість. Я всміхнувся і подумав, що, напевно, не станеться нічого поганого, коли я розповім їй про зустріч Вацека Краватика з Чорним Франеком.

— Фй-ю-у! — свиснула вона протягло, дуже заінтригована. — їм так потрібна та карта? Ладні за неї заплатити?

А потім, уважно поглянувши на мене, мовила:

— Розумію, ви не хочете сказати мені, де розташований табір Чорного Франека. Та чи не варто розповісти про це Капітанові Немо? Адже ви припускаєте, що й він вистежував Чорного Франека, щоб знайти його табір. Хоча він потім вирішив урятувати з скрутного становища тих двох чоловіків і, може, втратив єдину нагоду знайти табір.

— Еге ж, — знизав я плечима. — Охоче розповім йому, де табір. Але як з ним зв’язатися?

Марта подивилася загадково.

— Коли я йшла до вас… — почала вона пошепки, щоб ще більше підкреслити таємничість справи. — А щоб ви знали, сьогодні я не взяла човна, а прийшла сюди пішки, берегом озера, майже чотири кілометри…

— Ну, кажіть швидше, — роздратувався я.

— Заждіть хвилинку, зараз про все дізнаєтесь. Ідучи сюди берегом, я придивилася до трухлявого стовбура старого дуба, який росте за півкілометра звідси, на березі озера. Низько над землею в ньому величезне дупло; там може сховатися доросла людина. Я й сама колись ховалася в ньому від дощу. Отож у цьому дуплі лежав… мокрий одяг Капітана Немо.

— Що таке?! — підхопився я з землі. — Це чудова нагода. Ми можемо зустріти там Капітана Немо.

— Не підемо ж ми туди й не будемо чекати, коли він повернеться по своє вбрання. Адже невідомо, коли він туди прийде. Я гадаю, найкраще напишімо до нього листи. Ви — з повідомленням про табір Чорного Франека. А я — освідчення в коханні.

— Я напишу, що хотів би зустрітися з ним і порозмовляти.

— Про що? — зацікавилась вона.

— Він, певне, міг би допомогти мені в одній справі.

Вона махнула рукою.

— Ет, ви теж хочете бути таємничим, мов Каштан Немо.

В самоході в мене була течка з поштовим папером і олівцями. Один комплект — поштовий папір і конверт — я дав Марті, а сам почав шкрябати на другому.

«Шановний Капітане Немо!

Я стежив за вашими сутичками з ватагою Чорного Франека. Хоча не всі Ваші вчинки я схвалюю, все ж розумію, яка ваша мета. Я прибув сюди з певною місією, справа благородна. Буду дуже вдячний, якщо ви захочете зустрітися зі мною у призначений вами час і в зручному для вас місці. Я живу в наметі за п’ятсот метрів від трухлявого дуба, де ви знайдете цього листа. Маю автомобіль-амфібію, по ньому ви зможете мене впізнати.

P.S. Табір Чорного Франека міститься на маленькому острові біля Чаплинця».

Я заклеїв листа і ще трошки зачекав, поки Марта напише своє освідчення в коханні. Нарешті й вона заклеїла конверта.

— Ходімо! — сказала дівчина, встаючи з трави. — Мені вже треба повертатися додому, а цей дуб по дорозі. Ви проведете мене?

Вона взяла свою складану вудку, й ми пішли берегом. Обоє мовчали, мабуть, кожен з нас міркував, як Капітан Немо реагуватиме на наші листи.

Ще я думав, навіщо саме в тому трухлявому дубі він залишив мокре вбрання, а не забрав його з собою, адже він десь, мабуть, живе?

Дупло було глибоке. Капітан Немо застромив у нього палиці і, наче на вішалці в шафі, сушив у дубі своє мокре рибальське вбрання.

Ми поклали листи в кишеню куртки, а потім я попрощався з Мартою і пішов до свого табору. Хотів трохи заснути, відпочити перед походом, запланованим на сьогоднішню ніч.

На озері в червоному світлі призахідного сонця голосно кричали чайки, ніби сварилися за вечерю. Над берегом низько літали ластівки, збиралося на дощ.

Повертаючись до намету, я все поглядав на той бік озера. Чому немає Чоловіка з рубцем? Невже всі мої розрахунки й припущення не справдяться? Невже подорож на Озерище по затоплений скарб закінчиться для мене поразкою?

Раптом від старого дуба я почув гуркіт мотора глісера. «Немо був поблизу дуплистого дуба. І, може, навіть бачив нас. А тепер відплив», — подумав я.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Подорож у нічному мороці. В таємному таборі ватаги. Розмова злодійчуків. Спроба визволити полоненого. Невидимий ворог. Чи я — Капітан Немо? В полоні на острові. Руда Бронка. Тяжка доля полонених.

Мене збудило лопотіння краплин по брезентовому полотнищі намету. Я виглянув надвір і побачив, що над озером уже запав морок. У моїх сусідів світилися в наметах газові лампи й чулася розмова.

Дощ дужче залопотів по наметі, а потім зненацька вщух. Напевне, хмара пішла десь далі, тільки злегка скропивши цю місцевість. Але повітря не похолоднішало, а, навпаки, стало ще більш парко й душно. Цієї ночі треба було рясного, гарного дощу.

Я вмився в озері й, відчуваючи голод, відкраяв собі шматок хліба, купленого чотири дні тому, намастив його маслом і полуничним джемом. Ніч наступала швидко, і шкода було гаяти час, щоб скип’ятити чай.

Я надув камеру запасного колеса, з багажника в машині вийняв непромокальну торбину, в яку хотів потім запхнути одяг. Зашнурував намет, щоб мої сусіди думали, ніби я ще сплю. Закинув камеру на плече і тихо пішов берегом озера в той бік, звідки було найближче до острівця, де розташувалася ватага Чорного Франека. Бо той острів саме й був метою моєї подорожі.

Темнішало з кожною хвилиною, в озеро ніби хтось налив чорнила. Вітру не було. Над водою лунало кахкання качурів, що вовтузились у прибережному очереті.

Я прискорив ходу. Знав, що цієї ночі буде дуже темно, бо по небі сунули дощові хмари. В густому мороці важко було знайти маленький острів на величезному просторі озера.

Нарешті, коли ліворуч зостався позаду Чаплинець, я побачив невелику чорну пляму. То був острів з табором ватаги.

Не раз у приємному товаристві я купався вночі в річці або в озері. Але тепер на мене чекала самотня подорож у чорній, мов чорнило, воді. Тому, хоч і добре плаваю, я взяв із собою надуту автомобільну камеру, щоб перевезти на ній одяг у непромокальній торбі, а також мати змогу трошки перепочити.

Я роздягся і, кинувши на воду камеру, тихо занурився в чорну воду.

Вода була на диво тепла. Куди тепліша за повітря. Я плив поволі, щоб не хлюпати, та ще й тому, що пхав поперед себе камеру з одягом.

Одяг треба було забрати з собою, бо після повернення, у нічній темряві я міг не знайти його. А крім того, важко було передбачити, скільки я пробуду на острівці. Може, якийсь час сидітиму, сховавшись у заростях і стежитиму за ватагою Чорного Франека? Коли вийду з води, може бути холодно, та й комарі… їх не бракує на мазурських озерах.

Вода в озері була не всюди однаково тепла, часом мене огортав майже крижаний холод; мабуть, я натрапляв на якісь підводні течії або джерела.

Така самотня нічна подорож створювала особливий настрій. Я, звісно, не вірю в зміїв і чудовиськ, що начебто живуть у великих озерах, та все ж мені здавалося, ніби я трусь об якісь холодні й слизькі тіла, ніби щось хапає мене за ноги й паралізує руки.

Хоча ані повійнув вітрець, озеро було сповнене якимсь дивним життям. Щось у ньому плюскотіло, то з того, то з того боку. Мені навіть здавалося, що зовсім близько хтось чи щось пливе, пирхаючи. Довго я прислухався, але пирхання стихло, зате я виразно почув тихі, одноманітні сплески, наче хтось потихеньку плив.

«Може, хтось із хлопців Чорного Франека…» — подумалось мені…

І я став ще обережніший. Переді мною ніби виростала з озера щільна стіна дерев на острівці.

Під ногами я відчув вкрите гравієм дно. Острівець оточувала мілина. Я дійшов до комишів і заглибився в них, намагаючись не шелестіти, хоч гадав, що ватага Чорного Франека, найімовірніше, не виставляє варти. Острівець справляв на всіх, що перепливали сюди, похмуре враження, і ватага почувала себе тут спокійно й безпечно.

А ніч тим часом стала ще темніша, і знову почало накрапати. Я навпомацки вибрався на твердий грунт і прослизнув у гущавину молодої вільхи. Тоді побачив вогник. Світилася туристська газова лампа, напевно, вкрадена в гарцерському таборі.

На невеликій округлій галявині хлопці з ватаги Чорного Франека позрубували кущі й нижні гілки дерев. Вище гілля лишили, і воно утворювало природне шатро. Не зачепили вони й кущів навколо галявинки, а кущі ті були дуже густі, тому навіть пропливаючи біля самого острова, далеко не кожний помітив би світло.

На галявинці стояв великий курінь з гілля. Основу з жердин вкривали сніпки очерету, утворюючи щось схоже на стріху, яка чудово захищала від дощу. Ватага не палила вогнища, тому й дим не міг її зрадити. І я вже не дивувався, що торік ніхто не знайшов таємного табору.

Навколо запаленої газової лампи сиділа вся ватага — тринадцять чоловік. Та ні, я налічив їх аж чотирнадцять.

Так. Чотирнадцятий був прив’язаний до стовбура дерева скраю галявинки. Це з ним вів розмову Чорний Франек.

— Не думай собі, ти, мазунчику, миршавий гарцерику, що ми так просто відпустимо тебе до твоїх. Спочатку ми пограємося з тобою. Сидітимеш тут з прив’язаними до дерева ручками, а комарі зроблять із тебе суцільний пухир. Але ти сам винен. Навіщо приплив шпигувати? Тебе Яструб прислав? У мене з ним рахунки ще з минулого літа, а ти з його загону, еге ж?

— Я нічого не скажу вам, — буркнув прив’язаний хлопець.

І тоді я впізнав його. Це був Баська з Яструбового загону.

— То й не кажи, — засміявся Чорний Франек. — Яструб порозсилав вас усюди, щоб знайти наш табір. Бо він хоче напасти на нас. І ти, спритнику, знайшов наш табір. Тільки це тобі ні до чого. Два або три дні посидиш у нас у полоні, а потім повернешся до Яструба і привітаєш від нас. За три дні нас тут не буде. Ми облагодимо одну справу, зчинимо велику колотнечу — і привіт, гарцери. Шукайте вітра в полі.

Гарцер не просив, щоб його відпустили, не благав зласкавитись, і цим сподобався мені.

Обізвався хтось із ватаги. З задерикуватого тону я здогадався, що це, мабуть, Франеків конкурент, Роман.

— А як ми через три дні тієї справи не облагодимо, що тоді? Харчів немає, а ще цього шмаркача будемо годувати. Газ скоро скінчиться, а в таборах страшно показатися, голодно й холодно, і ти сам у бабських штанях ходиш, так тебе Немо обдурив.

І справді, тільки тепер я помітив, що Чорний Франек був у жіночих штанях. Певно, котрась із дівчат мала, крім сукні, ще пару штанів, і позичила йому. Решта з тих, що в них Капітан Немо позабирав одяг, теж були чудернацько повбирані в штани з ковдри, в позичені жіночі блузки й сорочки.

— Знову галасуєш, — розсердився Чорний Франек і тицьнув під ніс Романові стиснутого кулака. — А хто винен, що страшно де-небудь показатись? Чи це не твоя робота? Щодо тих трьох днів, то все залежить від вас. Я вже розповів вам, що Вацек Краватик ладен заплатити купу грошей за рибальську карту. Ми можемо витягти з нього навіть п’ять тисяч. Отже, треба ту карту знайти. Візьмемо гроші й гайда. До моря, панове й пані. Автобусом до Сопота, на пірс.

— А він дасть ті п’ять тисяч? — засумнівався Роман.

— Ти не знаєш його. Це лантух з грішми, його мати торгує наймоднішими краватками. Ти ж сам бачив, як він чваниться своєю яхтою. Його називають князем спінінгу, бо він має срібну медаль за рибу. Але такому типові цього замало. Він хоче бути королем. А як він стане королем, коли не знає, де найкраще риба ловиться?

— Не вірю я в ті п’ять тисяч. І не вірю, що ми знайдемо ту сумку з картою, — затявся Роман.

Чорний Франек підскочив до нього з кулаками. Обоє були б побились, але решта хлопців їх розборонили.

— Поки я тут командую, ти мусиш підкорятися і робити, що я звелю! — кричав Чорний Франек.

А Роман вигукував, рвучись до бійки:

— Минуть три дні, і всі побачать, яке твоє командування, їсти нічого, пити нічого, цигарок не вистачає. Що ми будемо курити? Вільшане листя?

Ця сварка була мені до речі, бо захопила увагу всієї ватаги. Я почав скрадатися до полоненого. Але переді мною було нелегке завдання. Я ніс одяг і чималу камеру, яка шаруділа, тручись об листя. Однак я не хотів кинути її, побоюючись, що не знайду, коли треба буде тікати разом із Баською.

Чорний Франек з Романом і досі сварилися. Та цього разу ще переміг Чорний Франек. Я був уже майже за спиною в Баськи, коли ватага одностайним «ура» вирішила суперечку на користь Франека. Він зостався ватажком.

— Цс-с-с, — шепнув я Басьці. — Я твій друг… Не показуй, що знаєш про мою присутність…

Баська навіть не ворухнувся. Ніби не чув мого шепоту. «З нього вийде колись знаменитий розвідник», — подумав я.

У кишені штанів я намацав складаний ножик, розкрив його. І тут раптом обізвалась руда дівчина, яка ще в закусочній коло порома зацікавила мене.

— А я не кричу «ура», як інші. І тебе, Чорний Франеку, і Романа вважаю боягузами. Ви обидва тільки й думаєте про те, як утекти від Капітана Немо. Він залишив вас без штанів, зірвав ваш прапор, глузує з вас у вічі. Я втекла з дому, бо ви казали, що знайду тут пригоди, гарне й суворе життя. А ви просто ватага злодюжок. По-вашому, гарне життя — це втеча від міліції? Я побачила, що ви боягузи і навіть не вмієте битись. Ніколи не билися з дужчим за себе, тільки із слабшим. Завжди гуртом нападаєте на одного. Я думала, що ми будемо ловити рибу, смажити її на вогні, пекти картоплю, жити просто — інакше, ніж у місті. А ви? Сидите коло вкраденої лампи, їсте крадене м’ясо. То це ті незвичайні пригоди? Немо сам один зможе приборкати усю вашу ватагу.

Вона шмагала тими словами, як батогом. Не приховувала своєї зневаги.

Роман тільки сплюнув.

— То йди до того Немо, як ти така розумна, — сказав він. — Нам тут не треба тендітних панянок. Вертайся до мамусі.

А Чорному Франекові стало трохи соромно. Його, мабуть, боляче зачепили слова дівчини…

— Ти, Бронко, знаєш, що я не хотів такого. Ані тих крадіжок, ні бешкетів. Хіба що побитися з туристами. Але вийшло інакше через Романа. Всі були голодні, і Роман намовив забити вівцю, з того все й почалось. Але як тільки знайдемо ту карту і Вацек Краватик дасть гроші, виїдемо до моря, і все буде інакше. Грошей нам вистачить на хліб і м’ясо. Там будуть справжні пригоди. Ми підемо до рибалок, допомагатимемо їм ловити рибу, може, навіть вийдемо з ними в море.

— Не хочу. Тепер уже не хочу! — істерично вигукнула Бронка. — Я переконалася, що не пригоди нас чекають, а виправна колонія. Ідіть собі звідси завтра або через тиждень, а я залишусь, бо хочу познайомитися з Капітаном Немо.

«О господи, — подумав я, — і ця закохалася в Капітана Немо».

— Начхати мені на Капітана Немо, — лайнувся розлютований Франек. — Тікає від нас, мов заєць. Хай би він тільки з’явився тут.

І в цю мить з кущів по той бік галявини щось вилетіло і впало під ноги Чорному Фраиекові. Якийсь великий пакунок.

— Хто це? Що це? — залунали голоси.

— Наш одяг! — закричав якийсь хлопчак.

Інший заверещав:

— Немо на острові! Кинув нам одяг. Він десь тут. Ловіть його! Шукайте!

Наче хтось шпурнув петарду на середину галявини. І, наче уламки петарди, хлопчаки й дівчата розсипались на всі боки маленького острова.

Я був покараний за свою цікавість. Замість того, щоб перерізати мотузки на Басьці, коли зчинилося замішання, й скочити з хлопцем в озеро, я слухав їхню сварку. А тепер було вже пізно.

На мене насіли аж чотири здоровані. Кілька дівчат тримали Баську.

— Є! Є!

— Спіймали!

Мене зв’язали, як барана, й потягли під газову лампу. Знову зв’язали й Баську і залишили скраю галявинки.

— Отже, це Капітан Немо! — тріумфував Чорний Франек. — Маєш, Бронко, свого героя. Лежить біля моїх ніг. І буде ще скиглити.

— Як ми відразу не здогадалися, хто такий Капітан Немо? Адже він був з нами в закусочній, коли ми отримали листа з погрозами, — сказав Роман.

Котрась із дівчат заходилася коло пакунка, кинутого на галявину. Подала Чорному Франекові його штани й сорочку. А також записку.

— Ось іще лист від Немо, — сказала вона. — Був у ваших речах.

— Лист? Навіщо нам його читати? Він сам зараз розповість нам, що написав. Знову, мабуть, якісь погрози, так, Капітане? — і Роман штовхнув мене передком черевика.

Я мав намір певний час вдавати Капітана Немо, щоб він опинився на безпечній відстані від острова, але безсоромна Романова поведінка так розсердила мене, що я буркнув:

— Дурний ти, хлопче. Немо втік від вас. Я не Немо.

— Чуєш, Бронко, який він хоробрий? — захихотів Франек. — Від страху ладен зректися батька, матері й навіть самого себе.

— Ще раз обшукайте острів. Знайдете мою камеру й одяг, — сказав я. — Капітан Немо носить непромокальний каптур і куртку. І темні окуляри.

Хлопці знову розбіглися по острові. В когось із них був електричний ліхтарик. Очевидно, знайшли камеру й одяг.

— Він не Капітан Немо, — мовила Бронка. — Немо не відмовився б від себе. Він би пишався, що він Немо.

Чорний Франек не здавався:

— Бреше. Викручується, щоб урятуватися від нашої помсти. Романова правда: цей тип був у закусочній, коли ми отримали першу записку.

Він глянув на лист, що його подала дівчина.

— Це не ви писали? — спитав глузливо.

— Ні.

— Зараз перевіримо. Але спочатку прочитаю його.

«Удруге застерігаю вас: тікайте з Озерища. Я тут господар і не хочу вашого товариства. Досить крадіжок і бешкету. Віддаю ваші лахи, бо гидую ними.

Капітан Немо».

Було надто темно, і я не міг побачити обличчя Чорного Франека. Проте певен, що він аж почервонів зі злості.

— Ну, побачимо, хто тут господар і хто звідси піде. Хлопці! — вигукнув він. — Дайте мені записника й олівця. Цей добродій напише мою відповідь. Розв’яжіть йому праву руку.

За мить у мене на колінах був записник, а в пальцях я тримав олівця. Шестеро хлопців щільно оточили мене, щоб я не втік.

Чорний Франек диктував:

— Господар Озерища — Чорний Франек. Відсьогодні Капітана Немо не існує.

Бронка зазирнула в лист у руках Чорного Франека, а потім схилилася наді мною і глянула на мою писанину.

— Тільки сліпий не побачив би, що листа від Капітана Немо писав не цей чоловік, — промовила вона. — Я відразу здогадалася, що він не Капітан Немо.

Всі по черзі почали порівнювати мій лист з листом від Немо. Одні твердили, що почерки схожі. А інші вважали, що листи писали різні люди.

— Мені не треба когось удавати з себе, — сказав я гордо. — Я маю власну славу й теж пережив багато незвичайних пригод. Мене звуть Самоходик.

О, яка оманлива слава! Чорний Франек тільки засміявся.

— Самоходик! Можна луснути зо сміху від такого прізвиська. Ніколи такого не чув.

Лише Баська радісно писнув:

— О господи, пане Самоходику! Вільгельм Телль стільки розповідав нам про вас. Про всі ваші пригоди.

— Телль? — крикнув я до нього. — А де тепер Телль?

— Він голова нашої дружини, пане Самоходику! — вигукнув Баська.

Чорний Франек гримнув:

— Не розмовляти між собою! Полонені не мають права вести розмови.

Але я відчував, що добре його спантеличив. Він не був уже такий певний, що справді спіймав Капітана Немо.

— Ви Самоходик? — спитав він. — Я ніколи не чув про вас. Чим ви займаєтесь і що робите на нашому острові?

Я знизав плечима.

— Мені байдужісінько, що ніхто тут не чув про мене. А на острів я дістався, щоб звільнити цього хлопця. Я не терплю, коли кілька здорованів збиткуються над меншим хлопцем. Не хочу, щоб ви вважали це боягузтвом, але я не мав наміру боротися з вами. Вважаю, вам слід зрозуміти те, що вже усвідомила Бронка. Інакше ви не зазнаєте справжніх пригод.

— О господи! — застогнав Чорний Франек. — Ви не Самоходик, а Самодзвоник. Хлопці, відтягніть його під дерево до того гарцерика. Нехай собі погомонять про гарцерські пригоди.

Мене затягли під дерево до Баськи. Вони почали радитись, що робити далі. Бо ж тепер уже не тільки Баська, але і я, і таємничий Капітан Немо знали, де їхній табір. Як і завжди, знову дійшло до сварки між Чорним Франеком і Романом, цього разу за те, де буде новий табір.

Я не прислухався до них, хотів поговорити з Баською.

— Я й не знав, що Телль уже вожатий дружини, — сказав я пошепки. — І що він прибув на Озерище.

— Цього року він закінчив школу, — пояснив Баська. — І став вожатим нашої дружини. А його друзі Білка й Соколине Око вчаться в спеціальному таборі гарцерських інструкторів. Сам він з нашим загоном приїхав на Озерище. Наш табір біля Сем’ян.

— Яструб у його дружині?

— Так.

— Це він прислав тебе сюди вистежувати?

— Розвідувати, — образився Баська.

— Не подобається мені Яструбова поведінка. Навіщо вам відомості про табір Чорного Франека?

— У хлопців і дівчат з нашого табору пропало багато речей. Ця газова лампа теж наша. Час нарешті приборкати Чорного Франека.

— Я згоден, що вкрадені речі треба знайти. Тільки не так шукати. Гарцери проти ватаги розбишак? Адже ти сам чув, що казала та дівчина. Вони не однакові, не треба всіх звалювати до однієї купи, їх слід поділити, відвіяти полову від зерна. Хотів би поговорити про це з Теллем.

— Прийдіть узавтра на гарцерське вогнище. Але чи вони до завтра випустять нас?

— А що їм з нами робити? До нового свого табору не заберуть. Найімовірніше, що вигадають якусь дурну кару: наприклад, залишать нас на острові без одягу.

Від гурту, що сидів навколо лампи, відділилась Бронка й підійшла до нас.

— Шкода, що ви не Капітан Немо, — зітхнула вона й сіла поруч із нами.

Баська зашепотів:

— Розв’яжіть нас. Вам теж не подобається їхня поведінка. Втікаймо всі разом, утрьох.

Бронка знизала плечима.

— Таке скажеш. Я не можу зрадити їх, хоч і вважаю, що мене обдурили. Чорний Франек так розписував мені свої торішні пригоди на Озерищі, що замість їхати з батьками на канікули, я опинилась у цій ватазі.

— А може, й він шукає справжніх пригод? Тільки не вміє їх знайти? — спитав я.

Дівчина всміхнулась.

— А ви переживали справжні пригоди?

— Так. Я, власне, зараз на шляху до справжньої пригоди. Пропоную вам: покиньте їх. Ні, ні, нас не треба розв’язувати. Я прошу вас завтра покинути цю ватагу й знайти мій намет на тому березі. Минете кілька старих дубів, один з них буде дупластий. За півкілометра далі стоїть мій намет. Ви переживете чудову пригоду і, може, познайомитеся з Каштаном Немо.

— Ви знаєте Капітана Немо? — зацікавилась вона.

— Ні. Та, мабуть, незабаром познайомлюся з ним. Отже, знайдіть мій намет. Пошліть телеграму батькам, щоб вони не турбувалися…

— Я написала їм листа, що я над Озерищем, що мені добре. І щоб вони не тривожилися за мене.

— А може, вам пощастить намовити й Чорного Франека, щоб він залишив свою ватагу?

— О, ні, — похитала дівчина головою. — Адже це він зібрав ватагу. І щоб тепер залишив її?

— Я чекатиму на вас, — повторив я.

Вона вагалася.

— Не знаю. Не обіцяю.

Вона відійшла до гурту, який радився біля лампи, що раптом почала пригасати. Скінчився газ у балоні.

— Перевірю мотузки на руках у тих пташок, — сказав Роман.

Він підійшов до нас, оглянув мотузки на моїх руках і ногах. Так само й на Басьчиних.

— Ходімо спати, — розпорядився Чорний Франек. — Але через полонених і Капітана Немо треба поставити варту. Перші дві години стерегтиме табір Лисяча Шкурка. Потім я, а тоді Роман.

— А може, звільнимо полонених? — запропонувала Бронка.

— Ну, обізвалася вельможна панянка, — розсердився Роман. — Дамо по лящу та й додому, так? Ні. Цього не буде. Завтра порадимося про кару для них. Щоб більше не стромляли носа в чужі справи.

Згасла газова лампа. Темрява огорнула острівець. Ватага сховалась у своєму курені, надворі зостався тільки Лисяча Шкурка. Я чув, як він бив комарів, що дзижчали біля його обличчя, голосно позіхав, потім закурив цигарку. «Такий шмаркач і вже курить», — обурився я. І навіть збирався щось сказати йому з цього приводу, та роздумав. Хотів, щоб ватага якнайскоріше заснула. Все-таки я мав надію звільнитися від пут.

Дощ знову зашелестів по листі дерев, дедалі дужче й дужче. Та ніхто з ватаги навіть не подумав, що полонені мокнуть на дощі.

Кілька разів я пробував ослабити мотузки на руках, але марно.

Надія на звільнення танула в мені. Із співчуттям думав я про Баську, який мовчки лежав поруч зі мною, без скарги терплячи тяжку долю полоненого.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Який на смак мотузок? Чи Немо німий? Напад на острів. Чи буде найчудовіша пригода? Чого хотів Проповідник? На мисі Судака. Чи можна ловити на заклинання? «Отченаш».

Дощ монотонне» шелестів у листі дерев. Мені капало на носа, а потім почало накрапати на потилицю. Я був у самому купальному костюмі, бо хлопці Чорного Франека не дозволили мені вдягнутися. Спочатку я навіть думав, що краще дощ, ніж оці рої комарів на моє голе тіло, але скоро мені стало холодно і я зацокотів зубами. А що вже казати про Баську! Він здавався дуже тендітним хлопцем. «Дістане запалення легенів», — подумав я і шарпнувся в путах.

Згодом мене взяла злість на Капітана Немо. Якби він не з’явився на острівці, мені пощастило б звільнити Баську, та й сам я не попався б у полон до цієї ватаги. Але, здається, Капітан Немо полюбляв такі штучки. «Любитель ефектів», — подумав я, може, не зовсім справедливо. Та хіба будеш справедливий, коли на голе тіло іде дощ і зуби цокотять від холоду?

— Басько… — шепнув я до хлопця.

— Слухаю, — почув я шепіт.

— Присунься до мене…

Він зробив кілька рухів усім тілом і опинився обіч мене. Я й собі посунувся і сперся спиною на його спину.

Руки в мене були зв’язані назад у зап’ястях, так як і в Баськи. Пальцями я намацав мотузки в нього на руках, але виявилося, що вузол був на грудях. Я перевернувся на бік і ліг так, що зубами дістав до мотузка на Басьчиних руках.

Ох, як приємно читати в книжці, що полонений герой перегризає мотузки, ба навіть шкіряні паски. Але чи хтось із вас, любі читачі, коли-небудь пробував зубами перегризти товстий мотузок?

Я гриз та й гриз, але дуже не скоро мені пощастило перервати лише одне чи двоє волоконець. І це ж не було ласо, як у романі, а звичайнісінький мотузок, що на ньому розвішують білизну.

— Може, я спробую перегризти? — пошепки запропонував Баська.

— Не даси ради, — пробурмотів я. — У мене руки зв’язані старою краваткою. Тут треба мати такі зуби, як у моржа.

Дощ і далі шелестів у листі, а темрява була така густа, що ми нічого не бачили й за крок від себе. Що робив вартовий Лисяча Шкурка? Напевно, заліз у курінь, де спала ватага. Аби я зміг перегризти мотузок, ми легко втекли б.

Чи ви знаєте, який на смак мотузок? Це щось гидке. Немає нічого бридкішого на смак, ніж мотузок. Здається, що гризеш старий віхоть для горщиків.

Ще двоє волоконець лопнуло… І тоді щось тепле торкнулося моєї руки.

— Т-с-с, — почув я приглушений голос.

Чиясь рука ковзнула по моєму тілі, намацала мотузок. На ногах я відчув холодне лезо ножа, і мотузок спав. Ще мить — і ніж перерізав краватку.

За дві хвилини Баська теж був вільний, у темряві його руки торкнулися моїх долонь. Хтось міцно схопив мене за руку й потяг за собою. Ми прошмигнули крізь вільхові кущі аж до берега озера.

Той хтось — напевне Немо — все не пускав моєї руки. Аж поки крізь очерет привів нас до глісера. Я здогадався, що то глісер, спіткнувшись об його борт.

— Мені треба забрати свій одяг, — сказав я Капітанові Немо. — Беріть хлопця і пливіть. Я собі вже дам раду. Вплав дістануся до берега.

Він нічого не відповів. Але руки моєї не пустив, схопив її другою рукою і провів моїми пальцями по дні глісера. Там лежали мої речі.

Ми влізли в глісер і насилу вмістилися там. Стукнули об борти весла. То Немо відштовхнувся від дна, й ми випливли на озеро. Весла були дуже короткі, тому ми пливли повільно. Та Немо не вмикав мотора, мабуть, не хотів будити ватаги.

Як же я шкодував, що нічна темрява не дає мені роздивитися його обличчя! Він був у своєму чорному вбранні, слизькому й мокрому. Голову закривав каптур. Обличчя ясніло в темряві, але рис його не можна було роздивитися.

— Ви одержали мого листа? — спитав я.

Він не озвався. Ніби не чув запитання.

— Ви не хочете розмовляти про це? — знову спитав я.

Він мовчав.

Заговорив Баська.

— Ви чудесний. Це була незвичайна витівка — підкинути на галявину вбрання.

«Молодь полюбляє ефекти», — з жалем подумав я.

Але Баська додав:

— І дякую вам за звільнення. Хоч пан Самоходик уже перегризав мої пута, і за півгодини ми й так були б вільні. Однак тепер я швидше буду в таборі. Дякую вам.

І цього разу ми не почули голосу Капітана Немо. Наче він був глухий або взагалі не хотів з нами розмовляти.

«Це неввічливо, — подумав я. — І трохи образливо».

Я більше не пробував зав’язати розмову. Баська, переконавшись, що Немо не хоче з нами говорити, теж мовчав.

Ми пливли в цілковитій темряві, я не уявляв, як Немо орієнтувався. Та ось, мабуть, упевнившись, що ми вже далеко від острова, Капітан увімкнув мотор, який голосно завив. На малих обертах Немо підплив до берега й торкнувся моєї руки, наказуючи таким чином, щоб я вистрибнув. Отже, він знав, хто я такий і де живу; певно, прочитав мого листа.

— Чи ви підпливете аж до гарцерського табору? — спитав його Баська.

Він ствердно щось пробурмотів у відповідь.

— Скажи Теллеві, що завтра я буду на вашому вогнищі! — гукнув я до Баськи й вистрибнув із глісера в мілку прибережну воду.

— Дякую вам! — крикнув я ще до Капітана Немо.

Мотор загурчав дужче. Вони відпливли, обливши мене високою, могутньою хвилею.

Я побрів на берег. Гуркіт мотора завмирав у нічній темряві. З намету моїх сусідів почувся заспаний голос пана Анатоля.

— Хто там? Хто там?

— Це я. Сусід, — відповів я. — Повертаюся з нічної риболовлі.

— Спіймали щось? — зацікавився лицар спінінгу. Може, навіть ладен був вийти з намету, щоб поглянути на мою здобич.

— Ні. Нічого не спіймав. Зате дуже змок.

Він радісно захихотів, задоволений, що мені не пощастило з рибою, та ще й змок, а він лежить у затишному й сухому наметі. Знову, мабуть, відчув себе розумнішим, що завжди, здається, було йому дуже приємно.

У наметі я запалив туристську газову плитку й закип’ятив склянку води. Ковтнув таблетку аспірину й прослизнув у свій спальний мішок.

Мені здавалося, що я спав тільки якусь мить. Збудив мене галас на озері, що все дужчав. Я глянув на годинник: була третя година.

Я вистромив голову з намету і побачив озеро, вкрите легкою прозорою імлою. Серединою озера, то з’являючись, то зникаючи в імлі, пливло дванадцять байдарок. Чотири з них мали потужні мотори і тягли на буксирі по дві байдарки. В кожній сиділо по двоє гарцерів у повному спорядженні. Всього двадцять чотири хлопці.

Я приклав до очей бінокль. Помітив між ними Баську, Яструба і Вільгельма Телля. Не було сумніву, що байдарки прямують до табору Чорного Франека.

«Ватага спить у курені й не сподівається нападу в таку ранню пору», — подумав я.

Байдарки незабаром зникли в імлі, яка приглушувала шум моторів.

Та все ж мені було трохи прикро. Баська напевно розповів Теллеві, що я думаю про конфлікт гарцерів з ватагою Чорного Франека. Напад на острів свідчив, що Телль злегковажив моїми словами.

«Ну, що ж, — зітхнув я. — Це вже не той юний гарцер, з яким я познайомився на Острові Злочинців [Острів Злочинців — Wyspa Zloczyncow — третя книга циклу, видавалася українською мовою у 1967 році (прим. OCR-ника)]. Хлопець підріс, став вожатим дружини, вважає, що вже має досить досвіду, щоб керувати на свій розсуд».

Удруге мене розбудило шкрябання об полотно намету. На траві перед наметом сиділи з підібганими ногами Вільгельм Телль і Баська. На березі лежала байдарка.

— Чи не забагато ви спите після нічних переживань? — спитав мене весело Телль.

Я обняв його і запросив хлопців снідати. У мене був хліб і паштет у банці.

— Я таки з’їв би щось, пане Томашу, — потер він радісно руки. У хлопців був прекрасний настрій. — Бо ми вже о першій ранку гасали по озері.

— Знаю. Ви попливли на острів Чорного Франека.

— Саме вчасно, пане Томашу. Ватага вже збиралася чкурнути звідти. Накивали п’ятами, коли побачили наші байдарки й гурт хлопців. Вони тікали вплав до берега, покидавши дівчат і крадені речі. В їхньому курені ми знайшли наші балони для газу, лампу і ще багато чого, напевно, викраденого з наметів. Тепер ми оголосимо про це над озером і повернемо власникам.

— Не дійшло до бійки?

— Ні, повтікали від нас, мов качки. Вони сміливі тільки проти слабших, — знизав він зневажливо плечима.

— Сподіваюсь, Баська розповів тобі, Теллю, що я про все це думаю?

— Звичайно, розповів. Але цього разу ви помиляєтесь. Виходить, що ми повинні були залишити їм украдені речі? І терпіти їхнє бешкетування над озером? Ми знаємо, ви скажете: про табір Чорного Франека треба було повідомити міліцію, і вона відібрала б у ватаги вкрадені речі. Але, по-перше, на це вже не було часу, ватага ось-ось утекла б з острова. А по-друге, ми вважаємо, що наша молодіжна організація повинна допомагати підтримувати порядок. Так думають усі наші гарцери. Виходить трохи по-дурному — такий гурт гарцерів, і в них ватага злодюжок покрала різні речі. Коли ми не навчимось давати собі раду з бешкетниками тут, у таборі, то як же ми впораємося з ними в житті?

На чайнику почала весело підстрибувати покришка. Баська нарізав хліба і намастив його паштетом. Від цього видовища настрій у мене покращав, і я перестав сердитись на Телля. Адже нічого поганого не скоїлося. Не поїхали ж вони на острів, щоб битися з ватагою, а тільки щоб забрати свої речі.

Ми трохи вгамували голод. Телль весь час очікувально поглядав на мене. Я знав, чому. Його гризла цікавість, звідки я тут узявся. Він відчув у цьому якусь пригоду.

— Я нічого не скажу тобі, Теллю, — мовив я йому нарешті. — Ти маєш свої власні гарцерські справи. Коли я втягну тебе в свої, ти захопишся й занедбаєш свої обов’язки. Якщо ж ти все-таки хочеш допомогти мені… — я завагався. — Шукай над Озерищем чоловіка з рубцем на правій щоці. Зробиш мені цим величезну послугу. Я, власне, й приїхав сюди, щоб знайти цього чоловіка.

Він зрозумів, що я нічого більше не розповім. Та й ми повинні були урвати розмову, бо саме прокинувся пан Анатоль і, голосно позіхаючи, виліз із намету.

Його трохи здивувала присутність двох гарцерів, які снідали разом зі мною.

— У вас щоразу нові гості, сусіде, — зауважив він. — Спершу та молода дівчина ловила для вас рибу, а тепер ці молоді люди годують вас сніданком.

— О, вибачте, це я їх запросив.

— А вчора вночі, коли ви пішли по рибу, тут хтось був і питав про вас.

— Жінка, чоловік?

— Чоловік. Дуже дивний чоловік. Приплив гумовим човником і навіть трохи почекав на вас, бо гадав, що ви не зайшли далеко без свого дивного автомобіля. Я не можу описати зовнішності чоловіка, скажу тільки, що він говорив про птахів, про повернення до природи. Не давав нам спати своєю балаканиною.

— Це Проповідник, — відгадав я.

— Проповідник?

— Водолаз, Проповідник, так я прозвав його, бо бачив, як він пірнав з аквалангом, а його розмови навели мене на думку, що, може, він проповідник.

— Але, мабуть, не релігійний. Бо розповідав нам тут про чайку-реготуху, — сказав пан Анатоль.

Була вже восьма година. Ранкова імла розтанула, на небі жодної хмаринки, і сонце вже припікало.

Але небо було якесь тьмяне, і день міг бути похмурим.

— А ви, пане Томашу, куди тільки поїдете, відразу потрапляєте в якусь гарну історію, — здивовано сказав Вільгельм Телль, ладнаючись із Баською відпливати. — Якісь дивні типи вас відвідують. А що то за дівчина, про яку тут згадували? Вона справді ловила для вас рибу?

— Спіймала чудову щуку.

— Ех, шкода, що я не можу бути тут весь час із вами, — зітхнув Телль. — Мені здається, що на Озерищі станеться найчудовіша пригода з усіх, які я досі пережив.

Хочеш не хочеш, а він мусив пливти до свого табору. Хлопці зіпхнули байдарку на воду і, взявши з мене обіцянку, що ввечері я прибуду на їхнє гарцерське вогнище, відпливли, енергійно вимахуючи веслами. А я ліг за своїм наметом і спрямував скельця бінокля на той берег. «Чого хотів від мене Проповідник?» — думав я. Але не знаходив ніякого, розумного пояснення його несподіваних відвідин.

Протилежний берег був безлюдний. Тільки через півгодини припливла біла яхта Вацека Краватика. Її поставили на якір поблизу піщаного мису, де я вчора розмовляв з Водолазом-Проповідником.

У бінокль я бачив, як Вацек Краватик і Бородань, стоячи на палубі яхти, закидали спінінги в озеро.

— Князь спінінгу вже ловить рибу, — сповістив я панові Анатолю. — Он там, коло півострова, навпроти нас.

— Ой боже, ловить рибу, а ми байдикуємо, — бідкався лицар спінінгу.

Він помчав квапити дружину й своїх приятелів, щоб мерщій готували сніданок. Його мучила думка, що князь спінінгу за мить спіймає величезну рибину, а він, скромний лицар рибальства, зі своїми рибальськими снастями ще навіть не рушив до бою.

О дев’ятій загурчав мотор рибальського човна, й припливла Марта. Вона й цього разу мала з собою складані вудлища, навіть спінінг.

— Батьки не хочуть, щоб я працювала з ними в полі, — пояснила вона. — Вважають, що я повинна мати канікули і перед початком навчання якнайбільше перебувати на свіжому повітрі й на сонці. Звеліли мені ловити рибу. Ви попливете зі мною?

— А куди?

— Туди, де ота яхта. На мис Судака.

Почувши цю назву, пан Анатоль так підскочив, що молоко, яке він саме пив, вилилось йому на штани.

— То оце там мис Судака? Неймовірно. Я нічого про це не знав. Князь спінінгу колись казав, що ловитиме на мисі Судака. Казику, кінчай снідати! Зараз же попливемо туди ловити судаків. Мишко, — крикнув жінці, — готуй сковороду й олію! На обід з’їмо судака.

Марта спитала мене пошепки:

— Ви вже одержали відповідь від Капітана Немо?

— Ні.

— Я теж ні. У листі я просила, щоб він поклав відповідь у дупло того самого дуба. Щойно була там, однак листа не знайшла. Дупло порожнє. Але свій одяг Немо забрав.

— Вночі він таке виробляв! А взагалі це, мабуть, великий нечема.

Я розповів їй про нічні пригоди на острові Чорного Франека.

— Чудовий! Чудовий!.. — захоплено шепотіла вона. — Ви помилились, він не мстивий. Віддав хлопцям їхній одяг. І вас визволив з полону…

— Але спершу мене в той полон запроторив, — буркнув я. Вона щиро обурилась:

— Ви заздрісний. Так, ви просто заздрите його геройським вчинкам.

— А чому він усе мовчить?

— Може, має якусь поважну причину для цього. Зате мені радісно, що ви все-таки попливли вночі до табору Чорного Франека по мій перстень.

— Ой лихо, ви знову про той перстень? Признаюся, навіть не згадав про нього. На острів я поплив тому, що Чорний Франек обіцяв зібрати нараду ватаги. Я хотів вивідати їхні дальші наміри.

— І вивідали?

— Вони шукатимуть того, хто вкрав сумку з картою.

— І не бояться Капітана Немо? Адже Немо не дасть їм спокою, якщо вони не послухаються його й не заберуться з Озерища. В сутичці з гарцерами вони зазнали поразки. Невже чекатимуть, поки за них візьметься міліція?

— Ви говорите про ту молодь дуже вже неприязно. Чому?

— Ненавиджу таких типів. Вважаю, що їм потурають. Я змалку мусила працювати. У нас дома ніколи не було розкоші. Батько й мої брати працюють не покладаючи рук. А ті? їм усе просто: якщо тобі хочеться їсти, то вкрадь. Важкої роботи бояться, мабуть, взагалі не люблять працювати. Чи хто-небудь із тієї ватаги подумав, як нелегко вигодувати вівцю? Може, той рибалка хотів за неї купити синові пальто на зиму? А вони попливли на острів і забили вівцю, наче свою власність. Бо були голодні… — вона зневажливо пирхнула.

— Хай йому біс, — буркнув я. — Хіба не знайдеться нікого, хто заверне цю молодь з поганого шляху?

Вона знизала плечима.

— Ви дуже наївний. Якщо в полі росте пирій, то його виривають і палять. У господаря, який не знищуватиме бур’янів, ніколи не буде доброго врожаю.

Я не згодився з її думкою. Але не хотів сперечатись. А може, боявся, що не вистачить доказів?

Пан Анатоль зовсім зібрався рибалити і, погукуючи на свого приятеля, сідав у човен.

— Попливемо? — запропонувала мені Марта.

Я не мав кращого заняття. Та й там я міг шукати «свого» Чоловіка з рубцем. Тож я сів з дівчиною в човен і ми слідом за паном Анатолем попливли до білої яхти Вацека Краватика.

Тим часом небо ще більше потьмяніло. Сонце пекло крізь імлу, повітря було задушливе. Над озером літали розморені комарі й настирливо атакували нас. Вони йшли навіть на смерть, аби тільки всістися на якійсь живій істоті й напитися її крові.

Пан Анатоль перший доплив до яхти й низько вклонився князеві спінінгу.

— Ви справді закидаєте чудово, — сказав він, придивившись, як ловить Вацек Краватик.

Той зневажливо махнув рукою:

— Закидай, як хочеш, не бере на блешню.

— Може, треба ближче до очерету? — порадив пан Анатоль.

Я вклонився білоголовій Едіті, яка сиділа на палубі яхти й робила собі манікюр.

— Мені здається, сьогодні буде дощ, — сказав я.

— О, це ви? — всміхнулась вона.

Бородань, що теж закидав спінінга, неввічливо спитав мене:

— А вам уже замало озера? Ви тут лякаєте нам рибу?

Марта захихотіла.

— Ви не за рибу боїтесь, а за ту даму на палубі. Ми не заберемо її, не турбуйтесь.

Білоголова Едіта відклала ножички й пилочку.

— Ой, заберіть мене, бо я вмираю з нудьги. А куди ви пливете?

— По рибу, — відповіла Марта.

— Ненавиджу рибалок, — вибухнула Едіта. — Нема гірше в світі за чоловіка, що любить ловити рибу. Ви теж хочете рибалити? — звернулася вона до мене.

— Я не вмію.

— А вудки везете, — зауважив Бородань.

— Це мої вудки, — сказала Марта.

— А на що ви ловите? — глузливо спитав Бородань.

— На заклинання, — засміялася дівчина.

Навіть князь спінінгу зацікавився.

— І багато ви спіймали на заклинання? — спитав він.

— Ви сьогодні зранку третій, — відповіла вона.

Бородань скривився.

— Старий дотеп.

— А яке ж то заклинання? — поцікавився Вацек Краватик.

— На різні породи риб різні заклинання, — пояснила Марта. — Але можна ловити й без заклинань, коли хоч трохи знаєш звички риб.

— Я знаю, а риба не ловиться, — буркнув Вацек. — Я вже годину закидаю цю бляху, і все дарма. Ви теж закидаєте бляху?

— Іноді. Це залежить від місця, часу й погоди.

— А що б ви ловили на нашому місці?

— Окунів.

— Тут? Окунів? — Бородань стукнув себе пальцем по лобі.

— Не тут. А там далі. З того боку півострова.

Бородань ще раз стукнув себе пальцем по лобі.

— Прокажіть сьогодні багато заклинань. Тут водяться судаки.

— Авжеж. Тут слід ловити судаків, — поважно кивнув головою Вацек Краватик. — Повірте мені, я на цьому розуміюсь. Торік я здобув срібну медаль. Дехто називає мене князем спінінгу.

— Я знаю про це, ваша княжа світлість, — зробила реверанс дівчина. — А проте ловитиму окунів.

Марта взялася за весла й попливла на той бік півострова.

— Вони дурні, — мовила вона до мене. — Ви добре роздивіться, де кружляють чайки. По цей чи по той бік півострова?

— По цей бік.

— А чому?

— Не знаю.

— Бо тут на поверхню води вистрибує дрібна рибка. А чому вона вистрибує?

— Звідки мені знати?

— Вистрибує тому, що тут полюють на здобич окуні. А ми на них полюватимемо. На «отченаш».

— Що воно таке? Це ваше заклинання? Я вже знаю: ви закинете принаду, а я повинен буду латинською проказувати «отченаш»?

— «Отченаш» — це така штучка з дроту, — засміялась Марта. — Ось вона. У верхнє вушко протягнено волосінь, а до нижнього прив’язаний маленький важок на міцній нитці. Мої брати так ловлять окунів.

Ми підпливли до півострова з другого боку. Марта закинула у воду свій «отченаш», далеченько від берега. А коротке вудлище встромила в прибережний пісок.

— Окунь сам себе підсікає, — пояснила вона, — тож нам не треба весь час пильнувати. У мене в бляшанці кілька живих пічкурів, їх спіймав батько сьогодні вранці. Спробуймо щастя.

— А чому ви ловите на «отченаш», а не на звичайне довге вудлище?

Вона показала пальцем на небо.

— Хмариться, зараз буде вітер. Він би виштовхнув поплавка на берег.

І справді. За мить я відчув на обличчі легкий, а потім дужчий подмух вітру.

«Вона чарівниця», — подумав я.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Чи Марта індіанець? Таємничий слід. Табір у глибині лісу. Дивний птах ківік. Шахрай чи орнітолог? Де вудка? Розпач. Диво-окунь. Присяга. Як побито польський рекорд. Баланс втрат.

Найпершим схопив принаду маленький окунець. Марта щось незадоволено пробурмотіла на його адресу. Я з подивом спостерігав за її вправними рухами, коли вона скручувала котушку, знімала рибу з гачка, а потім начепила нову принаду. Зубами притримувала за кінчик косу, щоб не заважала, й займалася своїми рибальськими справами. Збоку це було симпатично й кумедно.

Тільки тепер я помітив, що вона чимось схожа на кота.

Гнучке тіло і обережна котяча хода. Вона була у вузьких джинсах, боса. Ідучи, не дивилася під ноги, а проте старанно обминала все, що могло вколоти, її манера ходити нагадувала мені ходу індіанців, з відомих описів у пригодницьких книжках про Дикий Захід.

Коли Марта щось робила, то, здавалося, цілком поринала у свою працю, але водночас вона помічала все, що діялося поряд, за її спиною, чи на озері.

— Бачите отого птаха? Подивіться, бо він зараз пірне. Це біло-чорна дика качка. Називається гоголь. У нього гніздо в дуплі дерева, під яким ви зараз стоїте.

— Качка на дереві? Я завжди думав, що вони мостять гнізда в очереті або в кущах.

— Звичайно так, але це особлива порода качки. О, чуєте? Полетіла. Це самець. Коли він летить, то чути звук такий, ніби щось дзвенить.

Знову клюнув невеликий окунь. І знову Марта щось незадоволено пробурмотіла.

— Глибше встромлю в землю, — сказала вона. — Принада має плавати не нижче, як п’ять-десять сантиметрів понад дном.

Вона міцніше встромила вудлище в берег.

— Ходімо по малину, — запропонувала дівчина. — Я не всиджу на березі. А тут, далі на півострові, майже над самою водою, повно малини.

Вона знала, де є малина, де наприкінці літа можна поласувати солодкою ожиною. А восени, напевно, змогла б показати, де найбільше грибів у навколишніх лісах.

Ми пішли вздовж берега вузькою смужкою намитого водою піску. Інша дівчина, йдучи берегом озера, неодмінно б лунко ступала по воді й хлюпала. А вона йшла так, що нічого не хлюпнуло, а на піску не лишалося слідів її ніг. «Індіанець у спідниці», — жартівливо подумав я про неї.

Над водою вона не свистіла, розмовляла завжди півголосом, а, ловлячи рибу, так сідала на березі, щоб з озера її якнайменше було видно. Старалася відгородитися від води хоча б кущем чи високою травою.

Ніби на доказ, що моє порівняння правильне, дівчина раптом зупинилася.

— Подивіться отут. — І вона показала пальцем на клаптик піску біля берега.

Ми були вже метрів за п’ятдесят звідти, де стриміло на березі Мартине вудлище.

Я поглянув на пісок. Нічим не примітний; і нічого там не лежало. Лише виднілися якісь мілкі заглибини.

— Тільки-но хтось вийшов з озера з ластами на ногах, — мовила дівчина.

— Звідки ви знаєте, що тільки-но?

Вона здивовано подивилась на мене: невже я такий недогадливий?

— Слід ще вологий. За десять хвилин він зовсім просохне. Або набіжить більша хвиля і змиє його.

— Правда ваша, — покірно згодився я.

— Трохи далі цей хтось вийшов на берег. Не зняв ластів, бо тут кропива. Перейшов по ній у ластах, кілька стеблин зламав, а кілька пригнув до землі.

За кропивою ріс невисокий сосново-березовий гайок. Слід вів туди.

— Він у лісі, — мовила Марта й запитально глянула на мене.

— Може, це мій таємничий знайомий Водолаз-Проповідник, — сказав я, — дуже хотів би крадькома подивитися, що він поробляє в лісі.

Навколо берізок земля була вкрита сухим листям, яке шелестіло під ногами. Визнаю, що порівняно з Мартою, я йшов лісом, наче слон. А намагався ж скрадатися якомога тихіше.

Що далі ми заходили в глиб лісу, то він ставав густіший. Час від часу нам перетинали дорогу смуги молодих сосон і ялинок. Тоді Марта ставала навколішки й пролазила попід гілками, а я хоч-не-хоч мусив робити так само.

Зненацька дівчина схопила мене за руку. Між гіллям виднілась якась пляма. Ми підповзли ще на кілька кроків, і перед нашими очима постав зелений наметик під великою березою, яка, мов мати, височіла над молодим лісом. Під нею і скрізь, де сягало її коріння, не могло вирости жодне деревце, там була невеличка галявинка. На ній отаборився мій Водолаз-Проповідник.

Коли ми вистромили голови з-під гілля, він саме надягав солом’яного бриля. Ласти він уже встиг зняти з ніг, навіть сховав їх. На гілці берези висів мокрий купальний костюм, а на землі лежав акваланг.

Його табір був дуже дивний. Наметик маленький, трикутний, з двох військових накидок. Поряд стояв спертий на грубий стовбур берези щит з лози. Це було щось, мов лицарська зброя, тільки не з заліза, а з очерету й лози.

На стовбурі берези висів прибитий цвяхом величезний шмат соснової кори, повернений внутрішнім боком до світла. Цей внутрішній бік звичайно трохи білуватий, вкритий шаром порохняви. Проповідник намалював на ньому потворного чорта, що сміється. Уночі ця порохнява світиться, мов нафосфоризована. Непроханий гість міг би нахапатися дрижаків, якби натрапив уночі на таке страховисько.

Чому Проповідник поставив свій наметик у глибині лісу, а не так, як люди, на березі озера? Адже він любив плавати, навіть мав акваланг і гумовий човник. Хіба не зручніше було б йому оселитися біля води?

Водолаз-Проповідник поправив на голові солом’яного бриля. Потім витяг із-за пояса величезного ножа.

Ми затамували подих. Чоловік з величезним ножем у руці мав дуже грізний вигляд. Він став навколішки й вийняв з намету великий буханець хліба. Відкраяв ножем товсту скибку, сів і почав її зі смаком їсти.

Я не дуже знав, що далі робити. Повертатися на берег озера чи вийти зі схованки й привітатися як із давнім знайомим? Однак ця проблема скоро була вирішена, бо зненацька — між одним і другим куснем хліба — дивний чоловік сказав:

— У тому гіллі, мабуть, незручно…

Я підвівся з землі. Марта й собі. Ми ступили кілька кроків до чоловіка, а він тільки тепер обернувся. Упізнав мене, ледь усміхнувся і кивнув.

Мені було трохи соромно, що я так підглядав за ним, і я не дуже знав, як йому пояснити це.

— Мої сусіди сказали мені, що ви вчора провідували мене, — промимрив я. — І я надумав зробити візит у відповідь. Ви, певно, мали до мене якусь справу?

Він доїв шматок хліба.

— Так, мав серйозну справу. Хотів позичити у вас трохи хліба на вечерю. Мені з біса хотілося їсти, а так склалося, що скінчився хліб. Я нікого тут над озером, крім вас, не знаю, тож і вибрався до вас позичати. Але не застав вас і ліг спати голодний. Тільки сьогодні вранці поплив до Сем’ян і купив буханець хліба. Може, вам позичити?

— Дякую. У мене ще є трохи. Щоправда, вже черствий…

— Я позичу вам.

Він перерізав буханець навпіл. Я був вражений такою доброзичливістю. І взагалі мені хотілось сміятися з себе. Я шукав у його відвідинах чогось таємничого, думав, що він хтозна-чого хотів од мене, а тут маєш — ішлося про шматок хліба.

— Звідки ви знали, де я оселився? — все ще не довіряв я.

Кінцем ножа він показав на свій маленький гумовий човник у затінку молодих сосон.

З нього глипнуло блискуче око телеоб’єктива.

— Через цю підзорну трубу видно навіть, як ви на тім боці закурюєте люльку, — пояснив він.

Несподівано обізвалася Марта:

— Я вже знаю. Ви орнітолог.

— Хіба це погано? — здивувався Проповідник.

— Ні…

— Бо ви сказали це так, ніби зробили небезпечне відкриття.

— Це моя вина, — обізвався я. — Сказав їй, що ви проповідник.

— Що?

— Ви мені говорили такі дивні речі… А коли подарували мені свою дудку…

— Вона ще не знадобилася? — вдавано злякався він.

— Минулої ночі ватага Чорного Франека схопила мене на острові, де був її табір. Але я не мав із собою вашої зачарованої дудки й не міг перевірити її дію.

— Той острів далеко звідси?

— Далеченько.

— То не знаю, чи почув би поклик. До того ж уночі я міцно сплю.

— Он як! — обурився я. — Отже, ваша сопілка, свисток чи дудка не зачарована?

— Ні. Але, якщо вам доведеться скрутно, а я буду поблизу, то, почувши її, прибуду на допомогу.

Я зневажливо махнув рукою.

— Мабуть, я сам дам собі раду. Або мене знову врятує Капітан Немо. Ага, про цього чоловіка. Ви оглядаєте місцевість крізь свою підзорну трубу. Чи не потрапляв у ваше поле зору і цей Капітан Немо?

— Авжеж. Кілька разів бачив його глісер, що мчав по озері. Та більше нічого не можу розповісти про нього. Будь ласка, сідайте. Мені дуже приємно вітати вас обох у себе.

Марта скористалася запрошенням і сіла поруч з орнітологом. Мабуть, була голодна, бо мовчки взяла в нього з рук ножа, відкраяла шматочок хліба й стала їсти.

— Які птахи цікавлять вас? — спитала з повним ротом.

— Усі, — обвів він навколо себе рукою.

— Сьогодні я бачила сіру чаплю.

— Дуже гарний птах. Гніздиться густо в так званих чаплинцях, часто навіть далеко від води. Гнізда мостить на деревах, як і великий баклан. Іноді на чаплинці буває до сотні гнізд.

— Біля мого будинку живе зимородок, — сказала Марта. — Це дивний шах. У вирій він не літає. І людей не боїться. Коли я ловила рибу на березі поблизу нашого дому, він кілька разів сідав мені на вудлище. Як ви думаєте, він шкідник, він живиться рибою?

— Ні. Він ловить рибок не більше семи сантиметрів завдовжки, і дарма дехто вважає його «суперником» рибалки. А він завжди такий поглинений своїм полюванням, що іноді сідає навіть на чиєсь вудлище. Живе він у нірці у високому березі.

— Ви знаєтесь на птахах, — із заздрістю сказала Марта. — Я теж люблю птахів, і трохи цікавлюся ними. Приміром, хотілося б знати, що думають орнітологи про ківіка. Правда, це дуже таємничий птах?

Орнітолог на мить замислився.

— Якщо мова про ківіка і його звички, то серед орнітологів точиться суперечка на цю тему. Одні твердять, що він любить селитися над великими водоймами, інші бачили його навіть у лісових хащах, далеко від води. Гнізда мостить у комишах, але й на старих дубах бачили ківіка. Характерний його політ і крик: «Ківі-ківі-ківі». Літає він, як ластівка, аж наче ковзає, живиться комахами. Але не гребує і дрібною рибкою. Назва походить саме від його крику.

Марта раптом схопилася з місця.

— Ой лишенько, там зосталася моя вудка й «отченаш»! Ходімо, будь ласка, — і дівчина схопила мене за руку.

Я вклонився Орнітологові.

— Вибачте за несподіване вторгнення. Нам уже треба йти. А надалі, як у вас знову не буде хліба, прошу до мене.

Я ще раз уклонився йому, він і собі кивнув головою. Отак чемно попрощавшись, ми з Мартою вирушили назад через молодий ліс.

— У мене камінь спав із серця, — обізвався я до дівчини, коли ми були вже досить далеко від Орнітолога. — Поведінка цього чоловіка здавалася мені дивною і таємничою, я підозрював його хтозна в чому, а тепер мені все зрозуміле. Він маскується, щоб крадькома спостерігати за птахами й фотографувати їх. Уникає людей, бо люди полохають птаство.

Марта зайшлася голосним сміхом.

— Який же ви смішний! І страшенно наївний. Цей чоловік не орнітолог. Він прикидається орнітологом.

— Що ви кажете? Він так гарно говорив про сіру чаплю, про зимородка, відповів на ваше запитання про ківіка…

— Ба, — захихотіла вона, мов мале чортеня. — Ківік це справді дуже таємничий птах. Я сама його вигадала.

— Ківік не існує?

— Авжеж. Справжній орнітолог посміявся б із мого запитання. А цей трохи начитався про птахів і говорить про них, як з поганого підручника. Спитала про ківіка, і він одразу ж зрадив себе. Подумав: «А що, коли цей ківік існує, а я про нього не читав?» І почав вигадувати про ківікові звички.

Я тяжко зітхнув.

— Виходить, що цей чоловік сам добра пташка, хай йому біс, навіщо він прикидається орнітологом? І чого шукає над Озерищем?

— А ви? — хитро спитала дівчина.

Ми вийшли на берег там, де Марта залишила свій «отченаш». Я побачив, що Вацек Краватик ладнається відпливати на яхті. З палуби він давав останні інструкції панові Анатолеві, який рибалив під стіною очерету. Я пригадав, що надходить час зустрічі Вацека Краватика з Чорним Франеком.

— Ой лихо, де моя вудка?! — зойкнула Марта.

Справді, вудлища на березі не було.

— Чи хто з вас не бачив моєї вудки? — закричала Марта в бік яхти.

— Напевно, її схопив якийсь кит і поніс по озері! — гукнув з яхти Бородань.

Почувся гуркіт мотора, і біла яхта повільно, велично відпливла на озеро.

Я подумав про зустріч Чорного Франека з Вацеком Краватиком і Бороданем. Що скаже їм Чорний Франек? Може, сьогодні вранці знайшов карту і тепер вручить її Краватикові? Ця карта мене дуже цікавила. Мабуть, це смішно, але все, що діялось над Озерищем, здавалося мені підозрілим.

— Вирушаймо мерщій на Чаплинець, — сказав я Марті.

— Отакої! — обурилась вона. — А моя вудка? Мій чудовий «отченаш»? Хай пропадає?

— Ви знаєте, куди поплив Вацек Краватик? Він зустрінеться з Чорним Франеком і за великі гроші одержить від нього рибальську карту, — дратувався я.

— Ви думаєте, Чорний Франек уже знайшов її?

— Це байдуже, мені треба почути їхню розмову, — наполягав я, дивлячись на яхту, що все віддалялась.

— Навіщо вам та карта? Я вас навчу ловити рибу й покажу такі місця на озері, що ви скоро станете королем рибалок. А тепер у човен! Адже це вудлище не могло щезнути.

Вона скочила в човен, а я хоч-не-хоч мусив зробити те саме.

— Мені дуже хочеться поглянути на ту карту, — повторював я. — Я повинен подивитися на ту карту, ви розумієте?

Але для Марти важливіші були її вудлище і «отченаш». Вона ввімкнула мотор і відпливла від берега. Спершу зробила велике коло, шукаючи вудлища на озері, а потім попливла понад очеретом.

А я бачив, як біла яхта пришвартувалась на мілині поряд з островом. Бородань і Вацек Краватик, мабуть, уже зіскочили на мілину і пішли на зустріч із Чорним Франеком…

Марта знову зробила коло на озері. Пан Анатоль сварився на неї кулаком і кричав:

— Ви своєю моторкою розполохали всю рибу!

Дівчина ще раз пропливла вздовж очерету.

— Є! Є! — вигукнула вона і аж підстрибнула з радощів. Вимкнула мотор і вхопила весла.

Вудка пливла по воді. То віддалялася від очерету, то наближалась до нього.

Її помітно щось тягло.

— Це велика рибина. Якби тільки не зірвалася, — бідкалась Марта.

Мене зовсім не обходила та рибина. Я сумно дивився на білу яхту біля берегів Чаплинця…

Нарешті Марта підпливла до вудлища, яке плавало на воді. Втягла його в човен і почала крутити котушкою. Коли рибина дуже шарпала вудку, дівчина попускала волосінь, а потім знову поволі скручувала її.

— Візьміть черпак, — звеліла мені. — Рибина вже коло борту.

Ох, якби зараз у мене під рукою був мій самохід! Але він лишився на березі, а я сидів у човні дівчини, що змагалася з якоюсь великою рибиною. Для мене стократ важливіша була рибальська карта. Ця карта приховувала, певно, якусь таємницю…

— Черпак! Чому ви не взяли черпака, хай йому біс?! — кричала Марта.

Нарешті ми виловили з води окуня. Здоровенна рибина! Скільки живу, не бачив такого окуня. Його темно-зелена спина виблискувала на сонці, а боки мінилися жовтим і зеленим. Великий, гострий спинний плавник стримів, як ніж.

— Є! Є! Є! — підскакувала в човні дівчина. — Важить, певно, кілограмів зо два. Може, я побила абсолютний рекорд Польщі?

— Добродії! — гукнула вона до лицарів спінінгу. — Прошу до мене. Я повинна мати свідків. Заявлю про цю рибину в Спілку. Може, одержу медаль?

Підпливли човником пан Анатоль і пан Казик. Глянули на окуня, що борсався на дні нашого човна, і їхні обличчя посіріли від заздрощів.

— Гарна рибина, — буркнув пан Анатоль. — Та рекорду ви, мабуть, не побили. Абсолютний рекорд Польщі становить для окуня один кілограм вісімсот вісімдесят грамів.

— А я вам кажу, що він важить два кілограми. Щонайменше два кілограми! — захоплювалась дівчина. — Хай живе мій «отченаш»! Зараз попливу по вагу й потім у вашому таборі зважимо рибину. Ви підпишете протокол.

…Біла яхта вже пливла до нас. Отже, зустріч скінчилася. Я ніколи не дізнаюся, що Чорний Франек говорив Вацекові Краватику…

— Біжу додому по вагу, — вирішила Марта. — А вас, — звернулася вона до мене, — підвезу до вашого намету.

У відповідь вона почула тільки моє сердите буркотіння.

Всю дорогу я похмуро мовчав. Коли ми вже були коло берега, де стояв мій намет, я голосно заявив:

— Присягаюся, що від сьогоднішнього дня ніколи не водитимуся з дівчатами. Через вас, може, найчудовіша пригода пройшла повз мене.

Вона засміялася і показала мені язика.

— Головне, що я спіймала найчудовішого окуня. А ваших пригод я не беру близько до серця.

У похмурому настрої я вийшов на берег і заходився готувати обід. Бачив, як біла яхта пропливла біля мису Судака й, не зупиняючись, звернула до Сем’ян. Потім я згубив її з очей.

Повернулися з озера обидва лицарі спінінгу. Не зловили ні одної рибинки. Тим дужче вони сердилися, коли підпливла Марта з домашньою вагою.

Окунь важив кілограм дев’ятсот тридцять грамів. Дівчина побила абсолютний рекорд Польщі.

— Може, ця вага несправна? — засумнівався пан Анатоль.

Проте обоє вони з паном Казиком підписали протокол. Марта сказала, що вагу окуня перевірить ще у відділенні водної міліції.

Поки важили рибину, я сидів перед своїм наметом і вдавав, що не помічаю Марти.

Я сердився. Бо що з мого перебування над Озерищем? Не знайшов Чоловіка з рубцем і досі не знав, де шукати затоплену автомашину, Це була перша й найважливіша справа, що заради неї я приїхав сюди. Але вже над Озерищем виникло кілька проблем, які дратували мене. Бо все, що діялося, кожна найменша подробиця могла мати велике значення для розшуку скарбів. А я не довідався, хто такий Капітан Немо, хто такий Водолаз-Проповідник, тобто Несправжній Орнітолог. Чому таку велику суму грошей хоче заплатити Вацек Краватик за рибальську карту? І де зараз та карта?

— Чи ви й досі проти дівочого товариства? — почув я Мартин голос. — У вас таке обличчя, ніби ви хочете когось убити.

— Гр-р-р-р! — загарчав я і клацнув зубами.

Вона махнула рукою, це означало, що в такому настрої з мене кепський товариш. Вона поклала в човен свою вагу, рибину; засунула в кишеню свідчення лицарів спінінгу й попливла, мабуть, додому. Я не дуже уявляв, де вона живе.

Коли вона відпливла, до мене підійшов пан Анатоль.

— Якась дивна ця ваша знайома, — почав він розмову. — Там, де теоретично повинна полювати щука, вона ловить вугра. Сьогодні на «отченаш» спіймала великого окуня. Скажіть, що це все означає? — вирвався з його грудей крик здивування і розпачу.

— Я не дуже розумію, у чім річ. Просто вона, мабуть, уміє ловити рибу.

— А я? Ви думаєте, я не вмію? Вона, певно, не прочитала за все життя й сотої частини тієї літератури про риб, що я. А де не вмоститься зі своєю вудкою, там спіймає. Що це означає?

— Може, вона вміє чарувати, — знизав я плечима. — Проте ви ж наче людина, яка не вірить у чари.

— Не вірю, — невпевнено покрутив він головою. — Але мені важко логічно пояснити таке дивне явище. Якщо вона знову припливе сюди й почне ловити, й знову спіймає якусь величезну рибину…

— То що ви зробите? Оголосите її чарівницею? — чемно запитав я. І довірливо прошепотів: — Я теж гадаю, що вона чарівниця…

Я пообідав консервами, сів у самохід і поплив на Чаплинець. Походив по острові, але не зустрів ані Чорного Франека, ані когось із його ватаги. А вже приготувався був порозмовляти з Чорним Франеком про карту.

Потім я попрямував на острівець, де минулої ночі був бранцем. Після ватаги Чорного Франека там зосталися тільки розвалений курінь, витоптана трава, клапті обгорткового паперу, порожні бляшанки з-під консервів. Усе свідчило, що ватага вже ніколи сюди не повернеться.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Мир чи війна? Содом і гоморра. Помста ватаги. Що робити з Бровкою? Яку дівчину поважають. Як здобути авторитет. Хто кому подобається. Угода з Бронкою. Чи зустріну Чоловіка з рубцем?

На широкій луці над озером стояли довгі ряди наметів. По один бік табору мешкали гарцерки, по другий — гарцери; посередині був великий майдан для лінійок, з високою щоглою, на яку піднімали прапор.

З двох боків табір був оточений сосновим лісом, з третього — простягалися луки й поля, а з четвертого — Озерище. На березі лежало кільканадцять кольорових байдарок, а пірс, збитий з ялинових жердин, трохи виступав у воду, так легше було підпливати до берега й причалювати.

Вогнище розіклали над самим озером. Я побачив кілька великих куп хмизу і щось схоже на курінь із грубих гілляк, які в призначений час мали знятися чудовим полум’ям високо в небо.

Коли я, як обіцяв, прибув до табору, назустріч мені вийшов Вільгельм Телль і через ворота з березових жердин, де стояли на варті двоє гарцерів, провів мене до коменданта довгою «Алеєю тотемів».

Тотемами були чудернацько покручене коріння дерев, обличчя, вирізьблені на корі, розмальовані дощечки. Кожний тотем стирчав на довгій палиці. Вони утворювали справжню алею, що вела від воріт до майдану для лінійок. Найближче від майдану стояв намет коменданта табору — старшого вожатого Гонсеровського.

Комендант виявився худорлявим блондином, років під тридцять.

Урочисте розпалювання вогнища мало невдовзі початися, з села вже надходили запрошені на нього селяни з Сем’ян і туристи, тому на розмови й дискусії було мало часу.

— Телль переказав мені ваші зауваження щодо поведінки наших гарцерів, — почав розмову старший вожатий.

— Ох, я не педагог. Може, я помиляюся, — заперечив я. Вожатий усміхнувся.

— Вам не сподобалося, що наші хлопці напали на табір Чорного Франека. Проте як ми повинні ставитись до грубої агресивності ватаги? Зрештою, хіба гарцери — роззяви, в яких злодійчуки можуть красти байдарки, спортивне приладдя, балони з газом? Мені здається, що напад на табір Чорного Франека дав добрі наслідки. Не тільки тому, що ми знайшли вкрадене. Наші хлопці повірили, що, виступаючи разом, організовано, вони стають могутньою силою, якої бояться бешкетники. Звичайно, це все не просто, і я теж не зовсім упевнений, що не помиляюсь.

Пролунав сигнал сурми, що закликав на вогнище. Ми попідводилися з березових пеньків і вийшли з намету.

Телль заговорив, явно пишаючись.

— Вони дістали від нас доброго прочухана. І довго не з’являться над Озерищем.

Я несхвальне похитав головою.

— Аби ж так було, Теллю. Але я боюся, що станеться інакше.

— Завтра скличемо гарцерські збори, — закінчив цю коротку розмову старший вожатий. — Може, пошлемо парламентерів у новий табір Чорного Франека. Постараюся запросити їх на розмову. Я теж вважаю, що краще найгірший мир, аніж війна, — розсміявся він.

На березі озера вже було людно й гамірно. На маленькому пагорбі зробили почесну трибуну для запрошених гостей, гарцери посідали по-турецькому, величезним півмісяцем навколо майдану.

Пролунав голос сурми. Гонсеровський виголосив коротку промову, звернену до присутніх, потім солтиса [сільський староста] з Сем’ян і мене запросили урочисто розпалити вогнище. Як відомо, для цього дозволяється вжити лише одного сірника. Я трохи боявся, чи розпалю вогонь. Але Телль допоміг мені, непомітно показавши місце, де був найсухіший хмиз. Полум’я відразу так і спалахнуло, й гарцерська громада привітала його радісними вигуками:

— Браво, браво, бравіссімо!

Солтисові теж пощастило обійтися тільки одним сірником, отже, вогнище розпалено згідно з гарцерським ритуалом.

А потім? Хтось розповідав історію району, в якому ми перебували. Згадали Грюнвальд, розташований недалеко звідси. Пригадали, що кілька століть на цих землях велася безнастанна боротьба з німецькими загарбниками. Спочатку топтав ці землі окутий залізом чобіт хрестоносця. Потім поділ Польщі дав можливість німцям зміцнити своє панування і виселити звідси польське населення. У величезних маєтках навколо Озерища панували прусські поміщики, і їхній терор призвів до того, що в зв’язку з результатами плебісциту після першої світової війни ці території відійшли до Німеччини. Але друга світова війна, знову розпочата тевтонськими загарбниками, завдала їм остаточної поразки. Східна Пруссія перестала існувати. І як на землі, де випололи бур’ян, тут буйно розвинулась польська культура, що була тут завжди, навіть за найлютішого німецького терору.

Потім декламували вірші давніх поетів і сучасних.

Вогнище все горіло високим полум’ям, відбиваючись червоними відблисками в озері. Западала глибока ніч.

Тепер настала черга гарцерських пісень. Кращих виконавців гарцери нагороджували вигуками на зразок:

— До-до-до-до до театру його!..

Та незабаром знявся вітер. Десь від Оструди наближалася буря. Далекі блискавки перетинали обрій над озером. Треба було закінчувати свято, щоб гості й гарцери встигли знайти затишну схованку, поки лине дощ.

Ми розмістилися навколо згасаючого вогнища двома великими колами: одне з гостей, а друге — більше — з гарцерів. У цей час з озера дмухнув дужий вітер. А коли, взявшись за руки, ми всі разом завели гарцерську пісню про братерство й дружбу, вітер перейшов в ураган. Озеро розбурхалося, високі хвилі з ревінням накочувалися на берег. Відрами води гарцери загасили вогнище, щоб вітер не заніс іскор у ліс. Старший вожатий запросив гостей до наметів, бо ось-ось могли розверзнутись «безодні небесні», як казали в давнину.

Безладним натовпом бігли ми до гарцерського табору. В непроглядній темряві світлячками блищали електричні ліхтарики, якими гарцери освітлювали нам дорогу.

— Я повертаюсь до себе. Мій самохід не боїться ні бурі, ні хвилі на озері, — сказав я до Телля.

— Ні, побудьте ще з нами, — просив хлопець. — Останнім часом ми так рідко бачились. І може, все-таки ви розкриєте таємницю свого приїзду на Озерище?

Могутня блискавка навпіл розкраяла небо. Потім ударив грім, гуркіт прокотився над нашими головами.

І в цю мить сталося щось дивовижне й страшне. Намети гарцерок, що стояли ліворуч, почали падати на землю, мов стовбури дерев, підрізані дроворубами.

Ох, що тоді робилося! Над нашими головами блискавки раз у раз розривали небо на клапті, гуркотів грім. Дівчата, зоставшись без схованки, верещали, хлопці галасували. Чулися команди тих, хто не втратив самовладання і пробував якось діяти, рятуватися із скрутного становища.

Телль десь зник. Я стояв посеред табору безпорадний, не знаючи, що робити. Обіч мене метушилися десятки людей, вони бігли не знати звідки й куди. Так, ніби хтось кинув камінь у мурашник. «Содом і гоморра», — подумав я.

Я побіг до свого самохода. Відчинив дверцята і вліз у затишну машину. Я вирішив повертатись до свого намету, хоч боявся блискавок, які розтинали поверхню озера.

Вітер ущух, упали перші краплі дощу. Залопотіли по даху самохода й стихли. Буря вже покотилася далі, на Суш і Мальборк.

За склом самохода я побачив чиєсь обличчя. Це Телль.

— Ви знаєте?.. Ви знаєте, що в десяти великих наметах перерізані мотузки? Тому вітер поперевертав їх. Ви правду казали. Це помстилися розбишаки Чорного Франека. Скористалися тим, що в таборі залишились тільки вартові, а ми були біля вогнища. Підкрались і наробили шкоди. Але ми з ними розквитаємось за це.

— Годі тобі, Теллю. Сам, певно, бачиш тепер, що не туди стежка.

Не знаю, чи він почув мене. Його вже не було коло самохода. Буря минула нас, тільки здалеку ще сварилася глухим громом. Я засвітив фари, ввімкнув мотор і повернув на дорогу до Сем’ян. Бачив гуртки запрошених на вогнище гостей, що поверталися в село. Випередив їх, а потім з’їхав до води. Озеро було розбурхане. Проте мій самохід не боявся навіть великих хвиль.

Мене так гойдало, аж у животі переверталося. Мотор щохвилини завивав, як несамовитий, бо раз у раз гвинт опинявся над водою і обертався в повітрі. Хвилі зносили мене до Сем’ян, і минуло багато часу, поки в смугах світла фар я побачив стіну очерету на тому березі.

Тепер, орієнтуючись на цю лінію очерету, я дістався до затоки, де стояв мій намет. Перелякані сусіди, лицарі спінінгу, зашнурувались у своїх наметах і навіть не виткнули носа.

Я виїхав на сушу, поставив на стоянку автомашину. І, тільки вийшовши з неї, помітив біля свого намету якусь скоцюрблену постать.

Це була Бронка. Навіть у темряві ясніло її руде волосся.

— Я пішла від Чорного Франека, — сказала вона, клацаючи зубами. — Тут лежав якийсь лист до вас, — вона подала мені заклеєний конверт. — Я знайшла його перед вашим наметом, коли прийшла сюди. Сховала в кишеню, щоб не намок.

Я засвітив електричний ліхтарик. На конверті було написано: «Панові Томашу на Озерищі». Імені того, хто надіслав, не було вказано.

Я розірвав конверт і глянув на підпис: «Капітан Немо». Отже, таки обізвався?

«Шановний добродію, — писав Капітан Немо. — Зважаючи на вашу пропозицію, я вирішив зустрітися з вами. Пропоную мис Судака, завтра, о десятій вечора».

— Це написала вам якась «симпатія»? — спитала Бронка.

Я торкнувся конверта пальцем у тому місці, де його склеюють. Воно було ще вогке.

— Мені здається, ви знаєте зміст цього листа.

— Та звідки? Присягаюсь, я не читала! — скрикнула дівчина.

Я був переконаний, що вона каже неправду, але не хотів виказувати недовір’я до неї вже на початку нашого знайомства.

— Приготуймо щось гарячого випити й повечеряймо, — сказав я. — Потім ти можеш спати в наметі, а я в машині. — Я вирішив звертатися до неї на ти, зважаючи на різницю віку.

За вечерею я ближче придивився до Бронки. У неї таки були гарні, тонкі риси обличчя. Тільки була вона худюща, зголодніла і, правду сказати, просто брудна.

— Коли б я мав дочку, то не дозволив би їй так мандрувати.

— Виходить, ви не дуже відійшли в цьому від мого батька. Чи й ви збираєтесь читати мені мораль?

— Ні. Але поглянь на себе. Блузка брудна, штани засмальцьовані, а волосся аж позлипалося.

Вона не обізвалась. А я вів далі, хоч це й було неввічливо.

— Хіба можна поважати дівчину, в якої брудна блузка, брудні штани, брудне волосся? Ти ж, мабуть, мрієш, щоб тобою хтось захоплювався.

— Хлопець, який звертає увагу тільки на зовнішність дівчини, небагато вартий, — мовила вона.

— Звичайно, — погодився я. — Але що можна подумати про дівчину, яка добре почуває себе в брудній блузці?

— Годі про це, — промовила вона благальне. — Я завтра причепурюсь.

«Виховання розпочато», — подумки всміхнувся я. І спитав Бронку про Чорного Франека та дальшу долю його ватаги.

— Адже ви про все здогадуєтесь. Франек хоче знайти цю карту і за гроші, які одержить від Краватика, податись до моря. А Роман ненавидить гарцерів і хоче посісти Франекове місце у ватазі.

— А чому ти порвала з ними?

— Я вже казала вам про це. Я сподівалась романтичних пригод. Я думала, що ми будемо жити суворим, простим життям: ловитимемо рибу, збиратимемо ягоди, купатимемося в озері. А вони крали. Я вже давно втекла б, але мені було шкода Франека. Він мені подобається. У нього тільки одна велика вада, — він марнославний. Тепер він не може пережити, що влада у ватазі вислизає з його рук. У цьому трохи й моєї провини, бо я весь час переконувала його, що ми повинні жити інакше. Але, щоб жити, як я мріяла, треба мати гроші на кемпінгове обладнання, на харчі та інше. А вони не мають. Тому їм лишається тільки або бути голодними і спати на голій землі, або красти. От вони й вибрали друге. Та я не збираюся сідати до в’язниці.

— І коли Роман переконав ватагу, що треба знову прокрастися до гарцерського табору, ти втекла, — здогадався я.

Вона кивнула головою.

— А Франек?

— Він умовляв мене, щоб я з ним зосталась. Але я не погодилась. Він не хоче кинути ватагу, бо все ще сподівається, що поверне собі колишній авторитет.

— Авторитет у ватаги злодюжок? Мабуть, його здобути легко. Просто треба більше за всіх красти, найбільше носів розбивати і найдовше сидіти у виправній колонії. Важче здобути авторитет у людей порядних.

Бронку зачепила моя іронія.

— Франек здобуде авторитет, і зовсім не в такий спосіб, — ображено сказала вона.

«Отже, вона не порвала з Чорним Франеком», — подумав я. І вирішив скористатися з цього.

— Послухай мене. Я приїхав на Озерище в дуже важливій справі. Колись я тобі все розповім. Якщо мені пощастить досягти своєї мети, ми зазнаємо тут незвичайних пригод. Таких, про які пишуть у пригодницьких романах.

— Невже? — зраділа вона.

— Так, так. Мені здається, що якусь роль у цій справі відіграє рибальська карта, яку шукає Чорний Франек за наказом Вацека Краватика. Якщо Франек знайде ту карту, принеси її мені на кілька хвилин подивитись. Потім віддаси Франекові.

— Чудово, — зраділа вона. — Чудово, що ви дозволяєте мені спілкуватися з Франеком.

— А можливо, ти умовиш його покинути ватагу і приєднатись до мене?

— Ні, він ніколи цього не зробить, — похитала дівчина головою. — Це принизило б його. Йому треба сподобатись. Йому подобається Капітан Немо, який тут сам один править на озері. Франек бореться проти нього і водночас захоплюється ним. На жаль… — завагалась вона. — Ви не ображайтесь, але ви якийсь вайлуватий і взагалі… якийсь нецікавий…

Я відчув себе ображеним.

— Зовнішність буває оманлива, — буркнув я. — Якби я розповів тобі про свої пригоди, ти б дуже здивувалася.

— Щось я таке чула. Вас називають Самоходиком. Чому?

— Байдуже чому. Я не збираюсь вихвалятися ані подобатись Чорному Франекові. Скажу тобі тільки одне: не дивись на зовнішність. Я теж інший, ніж ти гадаєш. Ти, приміром, звернула увагу на мою автомашину?

— Авжеж. Старий мотлох. Чорний Франек казав, що ваша машина із складу брухту.

— Ще побачимо, — мене розбирала злість. — Але якщо я такий нецікавий, нікому не подобаюсь, то чому ти віриш, що переживеш тут справжню пригоду?

— Сказати щиро? Я не вірю в це. Але не хочу бути з тією ватагою і попасти за грати. Не хочу й додому повертатись. Що мені робити? Я залишуся тут і з безпечної відстані побачу дальшу долю ватаги. Може, я стану чимось у пригоді Франекові?

— Он як? Отже, я — безпечна «дистанція»? Дякую за щирість. Скажу і я відверто: даю тобі безпечний притулок, але вимагаю одного — я повинен подивитись карту. Згода?

— Згода, — вона простягла мені руку.

І ми розійшлися спочивати. Засинаючи, я розмірковував:

«Може, я й не зустріну Чоловіка з рубцем і не знайду затоплених скарбів. Але, може, заверну з поганого шляху цю дівчину й Чорного Франека. Коли мені пощастить бодай у цьому, я недарма приїхав на Озерище».

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Чи Бронка не шпигунка ватаги? Що діялося на озері? Про романтичну пригоду. Хто не ладнає з рибальськими правилами? Екзамен. І знову таємнича карта. Викритий. Кому можна довіряти?

— І ця ловитиме рибу? — занепокоєно спитав пан Анатоль, коли наступного дня побачив у мене руду Бронку.

— Гадаю, вам вистачить риби. Озеро величезне, — відповів я.

А потім нахилився до його вуха і, ніби втаємничував його в якусь важливу справу, прошепотів:

— Ця дівчина взагалі не ловить риби. Вона з ватаги Чорного Франека.

Він аж відскочив на два кроки.

— Так, правда. Я бачив її серед тієї страшної орди. І що вона тут робить?

— Порвала з ними і хоче стати на добрий шлях.

— І ви вірите в це? Може, вони хочуть пограбувати нас і прислали її сюди розвідати?

— Може, — кивнув я головою.

Щось підохочувало мене налякати пана Анатоля. Хоч, відверто кажучи, я не зовсім довіряв дівчині. Адже вона не цілком порвала з ватагою. «Хтозна, в яких обставинах я опинюсь? Може, доведеться залишити тут дівчину саму? Буде непогано, якщо тоді за нею наглядатиме недремне око пана Анатоля».

А дівчина, не знаючи, що її підозрюють, спершу гарно прибрала в наметі, а потім нагріла води й заходилася прати блузку й мити голову.

Так минув ранок. Пан Анатоль із своїм приятелем попливли на мис ловити окунів. Мишка й жінка пана Казика вартували перед наметами, пильно стежили за кожним рухом Бронки.

День був ясний, сонячний, але віяв міцний вітер і пригашав спеку. Блузка й випрані штани швидко сохли на мотузку, дівчина в самому купальному костюмі лежала на ковдрі й сушила своє руде волосся. А я сидів над озером і оглядав його зеленаву поверхню.

Вже з самого ранку на озері був великий рух. Туди й сюди снували байдарки гарцерів. Я здогадався, що після вчорашньої історії з наметами вони шукають новий табір Чорного Франека. Гордо пропливла яхта Вацека Краватика, прямуючи до Чаплинця. Але не пристала до острова, а зненацька завернула. Кинула якір поблизу мису Судака, де гасали обидва лицарі спінінгу. А далі дрейфував маленький гумовий човник, у якому крізь бінокль я побачив Несправжнього Орнітолога.

Я уявив собі, що, може, зараз Чорний Франек мандрує берегом озера, шукаючи того, хто вкрав рибальську карту. А Капітан Немо, сховавши свій глісер на якійсь таємничій пристані, планує новий випад проти ватаги Чорного Франека.

І тільки я нічого не робив, хоча мене привела сюди куди складніша справа, ніж війна гарцерів з бешкетниками, викрадення рибальської карти, таємниця Несправжнього Орнітолога чи витівки Капітана Немо з ватагою Чорного Франека.

Припливла Марта на своєму великому рибальському човні. Вимкнула мотор тільки в останню мить, так здивувалась, побачивши Бронку. Човен ткнувся носом у берег і глибоко зарився в пісок.

— Ну, знаєте, — обурено мовила Марта, дивлячись на Бронку. І передражнила мене: «Присягаюся, що відсьогодні не водитимуся з дівчатами». А може, ви записались до ватаги Чорного Франека?

— Вона порвала з його ватагою. Зрештою, я сам це їй запропонував, — пояснював я Марті.

— І ви повірили їй? То чому ж вона не повертається додому, а сидить біля озера? Ви гадаєте, що Чорний Франек так її відпустив би? Вона їхня шпигунка.

Марта говорила все це при Бронці, яка спершу зневажливо мовчала. Та, нарешті, її зачепило за живе. Бронка підвелася з ковдри, зірвала з мотузка ще мокру блузку.

— Якщо й ви так думаєте, то я собі піду.

— Авжеж. Так було б найкраще, — твердо сказала Марта.

Але я був іншої думки. Підійшов до Бронки й поклав їй на плече руку.

— Тоді, на острові, я запропонував тобі втекти. Ти прийняла мою пропозицію, і тепер усе гаразд. Учора ввечері ми з тобою уклали угоду.

— Так. Але вона… — Бронка красномовно поглянула на Марту.

Ми відійшли трохи набік.

— Ти знаєш, де знайти Чорного Франека?

— Ні. Але гадаю, що він пішов на Буковець, де вкрадено Краватикову карту. Сподівається знайти злодія і відібрати в нього карту. Якщо хочете, я теж можу зараз туди піти. Це далеченько, мабуть, кілометрів із п’ять берегом озера.

— Гаразд, — кивнув я головою. — Іди на Буковець. Постарайся ще влаштувати мені розмову з Чорним Франеком. Без свідків розмову, розумієш?

Я повернувся до Марти, яка дивилася на нас, глузливо посміхаючись.

— Ну, зрозуміло, — промовила вона. — Я не зважила на деякі дрібнички. Забула, що вас привели на Озерище якісь темні справи. Я не здивуюсь, коли виявиться, що це не вони вас, а ви їх обдурили.

— Хто кого?

— Ви ватагу Чорного Франека, — пояснила вона.

Я показав на вудки на дні човна:

— Може, попливемо по рибу? На мис Судака?

Марта зіпхнула човен на воду, ввімкнула мотор. Я махнув Бронці рукою на прощання, і ми відпливли від берега. Хвиля була велика, човен дуже гойдало, раз у раз нас оббризкувало водою з ніг до голови.

Лицарі спінінгу ловили рибу на тому місці, де вчора Марта спіймала величезного окуня. Трохи далі від берега стояла біла яхта Вацека Краватика. З розчиненого віконця яхти лунала над озером ритмічна мелодія з транзистора.

Ми причалили до мису з західного боку, щоб не полохати рибу панові Анатолеві й Казикові. Марта вимкнула мотор, витягла човен на пісок.

— Може, провідаємо Несправжнього Орнітолога? — запропонувала вона.

— Він поплив своїм човником до Сем’ян.

— То давайте обшукаємо його табір. Може, з’ясується, хто він насправді?

— Ну, знаєте, — обурився я. — Ви хочете, щоб ми були, наче злодії, що залазять у будинок, коли господаря немає вдома? Я люблю чисту гру. З цього приводу я маю застереження до Капітана Немо.

— Ви маєте до нього претензії, що він не виступає з піднятим забралом? — обурилася вона. — А ви? Хіба ви не робите так само?

— Адже ви бачите моє обличчя.

— Але не знаю ваших думок. Не знаю, чого ви шукаєте над Озерищем. Ви самі щойно сказали: «Я люблю чисту гру», Отже, тут іде якась гра? А яка ж ставка?

Я завагався. Навіть хотів був розповісти їй усю правду, але стримався.

— Настане час, коли я все вам поясню. Я приїхав на Озерище, щоб знайти одного чоловіка. Моя балакучість могла б зіпсувати всю справу.

— По-вашому, в мене задовгий язик?

— Взагалі ми дуже мало одне одного знаємо. А справа важлива.

Якийсь час вона сердилась. Сиділа на березі, спершись спиною об стовбур товстої вільхи, й не хотіла ані ловити риби, ані гуляти по лісі.

— То, може, ви хоч скажете мені, яким дивом Бронка опинилась у вашому таборі?

— Це не таємниця. Коли мене зв’язали на острові Чорного Франека, вона заговорила зі мною. Сказала, що до ватаги її привело бажання пережити щось незвичайне, романтичне. Очевидно, згодом вона розчарувалась. Мені подумалось, що є нагода вирвати її з ватаги. Запропонував їй утекти й оселитися в моєму таборі. Пообіцяв, що вона ще переживе справжні пригоди.

— Це була тільки обіцянка?

— Мені здається, що я зможу її виконати.

— Отже, ми повертаємось до того самого. Ви таки провадите якусь гру. Я трохи ображена. Я не зробила нічого такого, що могло б бути вам неприємне. То чого ж ви їй, а не мені запропонували пережити щось незвичайне?

— Але ж вас не треба виривати з-під поганого впливу? Я не хочу вам лестити, але ви є втіленням незвичайного. Коли я дивлюсь, як ви ловите рибу, як плаваєте по озері, то не уявляю собі романтичнішої дівчини.

— Справді? — зашарілася вона від моїх компліментів.

— А щодо Бронки, то, може, вона допоможе мені зблизитись із Чорним Франеком? У ватазі почались конфлікти, це добра нагода, щоб і його умовити перейти на мій бік.

Вона з сумнівом похитала головою.

— Дружба з Бронкою принесе вам розчарування. Ви гадаєте, що вона справді порвала з ватагою?

— Вона тільки симпатизує Чорному Франекові. І я спробую з того скористатися, щоб прихилити до себе хлопця. Може, мені пощастить тоді переконати й Капітана Немо, щоб він змінив своє ставлення до Франека.

— Але ж Чорний Франек ненавидить його.

— Я знаю, що Капітан Немо подобається хлопцеві. Подобається його глісер, його вміння закидати спінінга, його відвага й таємничість. Якби їм пощастило подружити, може, це добре вплинуло б на хлопця? Спробую переконати в цьому Капітана Немо. У мене сьогодні зустріч з ним…

Дівчина аж підскочила на траві.

— Коли? Де?

— Я не можу цього сказати.

Ми замовкли. З того боку мису до нас підійшов пан Анатоль. Він ніс у сітці лише кілька невеличких окунців, але обличчя його світилося щастям.

— Ловляться! — сказав він тріумфуючи. — Вам учора винятково пощастило. А ми ловимо згідно з рибальськими правилами. Нам риба не затягне вудлища в озеро. Якби ви розумілись на рибальстві…

— Звідкіля ви знаєте, що я не розуміюся? — перебила його Марта.

— Ви дуже молода. Ви ще ходите до школи. Я навіть не знаю, чи є у вас рибальський квиток?

Марта засунула руку в задню кишеню своїх штанів і вийняла посвідчення Польської спілки рибалок.

— У мене є. А у вас?

Пан Анатоль занімів з обурення, що хтось насмілюється запідозрити, ніби в нього немає рибальського квитка. Він простяг Марті свій квиток, а сам розглядав її рибальське посвідчення.

— Ви вже маєте спінінговий значок? — здивувався він. — Але ж вам чи й є сімнадцять років. Тільки після сімнадцяти років одержують дозвіл рибалити спінінгом.

— Я маю повноваження Головної спортивної комісії Польської спілки рибалок як молодий спортсмен-рекордсмен, — гордо сказала Марта. І ніби невинно спитала: — Ви не знаєте, скількома вудками має право ловити рибалка?

— Гм, — занепокоївся пан Анатоль.

— Рибалка має право ловити двома звичайними вудками і одною легкою на живця, — процитувала Марта. — А ви, якщо не помиляюсь, ловите аж трьома вудками. А скількома вудками дозволяється у нас ловити лососевих риб?

— Тут немає ні форелі, ні лосося, — боронився пан Анатоль.

— А чи пам’ятаєте ви охоронні розміри окремих порід риб і час, коли їх заборонено ловити?

— Ви хочете мене екзаменувати? — обурився пан Анатоль.

— Ви мали сумнів щодо моїх знань у галузі рибальства. Мабуть, ви не образитесь, як ми одне одного поекзаменуємо? А може, ви не готові?

— Я? Будь ласка, запитуйте. Я відповім на всі запитання, — гордо випростався пан Анатоль.

Марта почала швидко, не задумуючись, питати.

— Охоронний розмір судака?

— До сорока сантиметрів, — відповів пан Анатоль.

— А на водах державних рибних господарств?

— Гм, — затнувся пан Анатоль.

Марта відповіла не задумуючись:

— Не можна ловити судака вагою менше, як кілограм і завдовжки менше, як п’ятдесят сантиметрів. А охоронний розмір краснопера?

— До п’ятнадцяти сантиметрів.

— Плітки?

— До п’ятнадцяти сантиметрів.

— Лина?

— Гм, — занепокоївся лицар спінінгу. Після довгого обдумування невпевнено сказав: — Тридцять сантиметрів.

— Ні. До двадцяти п’яти. Щука?

— Сорок сантиметрів.

— Вугор?

І знову на обличчі пана Анатоля видно нерішучість.

Дівчина махнула рукою.

— Облишмо екзамен. Мені здається, що ви не ладнаєте з статутом Польської спілки рибалок.

— Ви мене ображаєте, — розсердився лицар спінінгу.

— А ви назвіть охоронні періоди: судака, щуки, сома, джерельної форелі, харіуса, ряпушки.

Пан Анатоль переступив з ноги на ногу.

— Я завжди ловлю влітку. Але знаю, що судака заборонено ловити до початку червня.

— До тридцять першого травня. А щуку?

— Так само.

— Неправильно. До п’ятнадцятого квітня.

Пан Анатоль тупнув ногою.

— Я не дозволю розмовляти зі мною таким тоном. Я досвідчений рибалка, а ви ще надто молода, щоб мене екзаменувати.

Він пішов розгніваний, щось сердито бурмочучи. Проте ми побачили, що він витяг з води одну вудку і вже ловив тільки двома, як годилося за статутом.

— Наука не йде до бука, — розсміялася дівчина.

Раптом їй захотілося порибалити.

Вона дістала з човна діряву бляшанку з принадою. Там було кілька пічкурів.

— На щуку, — пояснила Марта.

Запропонувала піти трохи далі, до маленької затоки. Але мені не хотілося ловити рибу. Я помітив рух на білій яхті, мене непокоїло те, що я не знаю долі рибальської карти. Голова в мене йшла обертом від усіляких підозрінь, здавалося, от-от сяйне думка, що розкриє усі таємниці Озерища.

— А що ви збираєтесь робити? — спитала Марта.

— Засмагатиму, — відповів я, роздратований, що вона заважає мені думати.

Вона взяла вудку, принаду й пішла берегом. Я приклав до очей бінокль. Вацек Краватик з Бороданем поставили на палубі яхти тапчани, біла дама лежала на ковдрі на даху кабіни й засмагала. Вацек з Бороданем про щось розмовляли, жваво жестикулюючи. Може, сварилися.

«Я багато дав би, тільки б дізнатися, за що вони сваряться», — подумав я.

Устромив руку у воду. Віяв міцний вітер, було холодно, але вода здавалася теплою. Я роздягнувся, залишившись тільки в плавках. Пірнув і плив під водою до яхти, поки вистачило духу. Потім обережно вистромив голову, щоб ухопити в легені повітря і подивитися, чи не помітили мене з яхти.

Але побоювання були марні. Бо я плив до корми, а Вацек Краватик і Бородань сиділи спереду. Мене могла помітити лише біла дама на даху кабіни, але й вона не дивилася сюди, Здавалося, що її захопила сварка між Вацеком і Бороданем.

Я знову пірнув у воду і виплив уже поблизу яхти. Хвилі були великі, іноді вони ринули над моєю головою і вкривали мене білою піною. Щоб трохи відпочити, я ліг на хвилі, й вони підкинули мене аж до борту. Я вхопився рукою за раму круглого віконця каюти і притулився до слизьких дощок корпусу яхти.

Бородань сердито казав Краватикові:

— Ми витратили купу грошей, а тепер знову марнуємо час. Треба щось робити, розумієш?

Вацек відповідав:

— Хлопчисько обіцяв принести сьогодні карту. Завтра вже заходимось ловити.

— А як не принесе?

— Хіба йому не треба грошей, чи що? Ми дамо йому й п’ять тисяч. Він із шкури вилізе і з-під землі добуде нашу карту.

— А може, повідомити міліцію? — роздумував Бородань. — Міліція скоріше від Франека знайде злодія.

— Міліція? — занепокоївся Краватик.

— А що тут такого? Карта це карта, нам же повертають украдені речі.

— Не про це мова. Мені здається, що в Чорного Франека більше шансів дістати цю карту. Адже він, мабуть, знайомий з усіма розбишаками на озері. І він легко домовиться з ними, надто коли пообіцяє їм трохи грошей. Я вважаю, що слід набратись терпіння. Діяти почнемо завтра.

У цю мить Вацек Краватик устав з тапчана.

— Поглянь! — закричав до Бороданя. — Якась велика туша пливе під водою.

Він перехилився через борт, стежачи за тінню риби в озері. І побачив, що я притулився до корпусу.

— Що ви тут робите? — вереснув він. — Ви підслуховуєте нас? Чи, може, хочете нас обікрасти?

У мене язик прилип до піднебіння.

— Відпочиваю, — пробелькотів я.

— Як це відпочиваєте? Тут?

— Я плавав. Але велика хвиля, і я знесилів, І вхопився за яхту, щоб відпочити. Зараз попливу до берега.

З палуби вихилилась і Едіта.

— Добрий день, — привіталась вона. — Будь ласка, може, вийдете до нас на палубу? Мабуть, ви змерзли? Вип’єте чогось гарячого?

Вона була дуже мила. А це викликало підозру в Бороданя.

— Звідки ти знаєш цього добродія? — гостро спитав він.

Вона не встигла пояснити, як втрутився Вацек.

— Чи не про цього типа розповідав нам Чорний Франек? Зажди-но, як його прозивають? Самоходик чи щось таке…

Біла дама й далі була дуже мила. Вона простягла до мене руку й знову запропонувала:

— Може, ви все-таки зайдете до нас на гарячий чай або на сигаретку?

Я випустив з рук вікно кабіни, ногами відштовхнувся від корпусу.

— Хай іншим разом! — гукнув я.

Щосили вимахуючи руками, я плив до берега, а вони стояли на палубі й підозріливе дивилися на мене.

На мисі Судака сиділа Марта й тримала в руках мій бінокль.

— Спіймалися, — сказала вона мстиво. — Дуже негарно підслуховувати.

Повіяв вітер, і я аж затрусився від холоду. Цокотячи зубами, схопив одяг і заліз у кущі. Коли повернувся на берег, усе ще тремтів, а дівчина дивилась на мене майже з задоволенням.

— У вас буде нежить, — сказала вона. А потім сердито тупнула ногою. — Ви послали мене по рибу, а самі…

— Що «самі»? — прикинувся я здивованим. — Хіба вже мені заборонено купатися в озері? І хіба я посилав вас по рибу?

Вона похитала головою.

— Ви купалися? На такому холодному вітрі? Мені відразу здалося щось не так, коли ви не пішли зі мною по рибу. Я вернулася з півдороги і дивлюсь, а ви вже коло яхти. Поглянула в бінокль і побачила, як ви причаїлись під бортом. Ну, вже і обличчя були в Краватика й Бороданя, коли вони вас помітили. То про що ж вони розмовляли? — спитала вона серйозно.

Не було сенсу гратися з нею в «куцу бабу».

— Чорний Франек ще не приніс їм карти. Вони починають нервуватися.

Марта на мить замислилась.

— Та карта справді дуже потрібна вам?

— Може, і я хочу стати князем спінінгу?..

— Я покажу вам місця, де найкраще ловиться щука, короп, плітка, краснопір, вугор. Чи й після цього вас цікавитиме карта Вацека Краватика?

— На жаль, так.

— Ви не скажете мені, чому?

— Ні.

— Мені перехотілося рибалити. Повертаймося, — сказала вона ображено.

Я слухняно сів у човен. Дівчина не обізвалася до мене й словом, поки ми пливли на той берег. Навіть коли я вистрибнув поблизу свого намету, вона не сказала, чи ще колись відвідає мене. Тільки махнула рукою на прощання.

Однак у мене було передчуття, що ми ще не раз зустрінемося і, мабуть, за цікавих обставин.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Чи повинні існувати мандрівні лицарі. Брончнне признання. Зустріч на мисі Судака. Зрада. Ми в пастці. Втеча. Голос зачарованої дудки. Порятунок. Несправжній чи справжній орнітолог?

Бронка повернулась аж увечері. Вона була дуже голодна і здавалася стривоженою, хоч намагалась приховати це від мене. Я не набридав їй запитаннями і поклав мовчки чекати, поки вона сама схоче про все мені розповісти.

Вітер стих, озеро поволі заспокоювалось. Але вечірнє повітря було холодне. Щоб не змерзнути, я мусив натягти грубого светра. Подумав, що й дівчині, певно, холодно, і дав їй свою шкіряну куртку.

Замість подякувати, вона глузливо сказала:

— І де ж та ваша чудова пригода?

Спершу я хотів був пустити повз вуха цю її відверту зачіпку.

Однак відповів:

— Мені здається, що тобі сьогодні не бракувало пригод.

Я ліг на ковдрі поблизу намету й дивився на озеро.

Того вечора у моїх сусідів був радісний настрій. Уперше пан Анатоль із паном Казиком привезли чимало риби. Насмажили на вечерю і тепер усі четверо сиділи перед своїми наметами і розмовляли. Точніше, пан Анатоль виголошував промову про рибальство.

Не розумію цієї пристрасті. Крім того, я не вважаю спортивною ситуацію, коли з одного боку зручно стоїть на березі тепло вдягнений, у довгих гумових чоботях літній чоловік, а його «суперником» є пліточка, маленька весела рибка, що гасає в озері. Мені більше до душі інші заняття. Правда, за них нікому не дають медалей, не порівнюють рекордів, нікого не оголошують ні князем, ні королем, ні навіть лицарем. А може, слід було б відновити інститут мандрівних лицарів, щоб вони під час відпусток мандрували по країні, допомагаючи слабшим і борючись зі злом?

Мої роздуми перебили Телль із Яструбом. Вони причалили байдаркою до берега тоді, коли Бронка скінчила їсти обід, який я залишив для неї у казанку.

Яструб перший вистрибнув на землю і, похитуючись на своїх цибатих ногах, відразу підійшов до дівчини.

— Мене не обдуриш! — закричав він пискливим голосом. — Ти з ватаги Чорного Франека! Що ти тут робиш? Чого прийшла? Знову якийсь бешкет хочете зчинити? Твій Чорний Франек дістав сьогодні добрячого прочухана від своїх приятелів. Але ми й так виженемо вас звідси під три вітри.

Дівчина не обізвалася, тільки нижче схилилася над казанком. А Яструб, мов не помічаючи мене, сказав до Телля, що витягав байдарку на берег:

— Може, заберемо її до нашого табору? Якщо вони беруть у полон, то й ми можемо зробити так само.

Телль пустив ті слова повз вуха. Підійшов до мене, привітався, але і його інтригувала присутність Бронки.

— Ви знаєте, що вона з ватаги Чорного Франека?

— Була. Вона порвала з ними, — пояснив я..

— Як це: порвала? Сьогодні до обіду вона була разом з Чорним Франеком на острові Буковець серед кемпінгів. Планували якийсь напад чи нову крадіжку.

Бронка дуже дивно зреагувала на ці слова.

— Порвала? Я зовсім не порвала з Чорним Франеком! — вигукнула вона до Яструба. — Не порвала й не порву з ним, розумієте?

Яструб аж узявся руками в боки.

— Ну, ви чуєте? Тепер бачите, кого ви прихистили?

— Я повинен звернути вашу увагу, що місце, де я живу, вважаю нейтральною територією. Бронка користується правом недоторканності. Ви знаєте, я не схвалюю вашої війни з ватагою. Бронка оселилася тут як моя знайома.

Вільгельм Телль невдоволено похитав головою.

— Так не можна, пане Томашу. Який же це нейтралітет? Виходить, ви допомагаєте ватазі Чорного Франека. А ви ж знаєте, ми щиро хотіли з ними помиритися. І що вийшло? Вони знову підступно прокралися до нашого табору й поперевертали намети. Тепер уже не може бути мови про спокій над озером. Або ми, або вони.

— Авжеж! — вигукнув Яструб. — Або ми, або вони.

Хлопці відпливли. А я, дивлячись їм услід, сумно подумав, що, мабуть, на якийсь час утратив приятеля, з котрим пережив стільки чудових пригод.

До мене підійшла Бронка. Сіла на ковдрі. Так, як і я, дивилася вслід байдарці.

— Картаю себе, що покинула Франека. Та ще тоді, коли всі його кидають. Там уже ніхто його не слухається.

— Не матиме Франек карти, не одержить грошей від Краватика, — міркував я вголос. — Ватага не виїде до Сопота, Франек не буде знову ватажком.

— А от і буде! Ще сьогодні буде! — обурилася Бронка. — Ви не знаєте Франека. Він чудовий хлопець.

— Готується до якогось нового бешкету? — глузливо запитав я.

— Дізнаєтесь. І дуже швидко, — промовила вона крізь зуби. А потім, ні з того ні з сього, розплакалась.

— Не люблю плаксіїв, тюхтіїв і слиньків, — сказав я трохи жорстоко. — Дати тобі снодійний порошок? Іди спати. Завтра прокинешся веселіша.

Вона взяла порошок і, хлипаючи, пішла до намету.

О десятій годині вечора на мене чекала зустріч з Капітаном Немо. Я подумав, що коли цього разу Немо поведе зі мною відкриту гру, я розповім йому про затонулу вантажівку і намагатимусь залучити його до співробітництва.

У цю мить я згадав про Несправжнього Орнітолога і його чарівну дудку.

«А може, взяти і її на зустріч із Капітаном Немо?» — подумав я.

Адже зустріч мала відбутись на мисі Судака, де поблизу в ліску мешкав Орнітолог. Я не чекав ніякої поганої пригоди, але про всяк випадок, — скоріше для жарту, — надумав озброїтись дудкою. Знайшов її у самоході й поклав до кишені.

Стемніло, наближалася десята година.

Бронка вже, мабуть, смачно спала в наметі. У моїх сусідів теж панувала повна тиша. Я ввімкнув мотор самохода й дуже повільно, майже без шуму й плюскоту виїхав на озеро. Не засвітив автомобільних фар, бо мис Судака лежав навпроти мого намету, я добре знав цю частину озера.

Плив я не поспішаючи, щоб не прибути на побачення раніше, ніж треба. Але не хотів і спізнюватись.

Незважаючи на темряву, берег і дерева на мисі вимальовувались широкою чорною смугою, а незабаром почулося хлюпання хвиль, що розбивалися об піщану косу, Мене трохи здивувало, що я не чую гуркоту глісера, але я подумав, що, може, Капітан Немо трохи спізниться на побачення.

Була рівно десята, коли я прибув на мис Судака. Самохід я завів в очерет, пішов на кінець мису і сів під кущем над самою водою.

Мис Судака здавався безлюдним і спокійним, тільки тихенько й монотонне шумів лісок і хлюпотіли хвилі в озері. Тому я аж здригнувся, коли зненацька в очереті грубим голосом озвався старий качур. Потім загув над головою великий хрущ.

Минуло п’ять хвилин, потім десять. Люлька починала пригасати, а Капітана Немо все не було. Може, він передумав?

На коротку мить крізь хмари прорвався шматочок місяця, схожий на переламану навпіл золоту монету. Але відразу ж зник, і темрява згустилась. Я глянув на годинника. Пройшло вже п’ятнадцять хвилин від призначеного часу нашої зустрічі.

І раптом я відчув, що за моєю спиною хтось є. Я швидко обернувся. Так, хтось ішов попід ліском. Низька чорна постать наближалася до мене нечутно, мов привид.

Я зірвався на рівні. Це був Капітан Немо у своєму чорному плащі, з насунутим на голову каптуром. Він спинився за три кроки від мене і жестом руки показав, щоб я сів. Він і собі присів. Аж до болю в очах я намагався роздивитися в мороці обличчя Капітана Немо, щоб запам’ятати в ньому якусь характерну подробицю. Але темрява так само щільно вкривала його обличчя, як чорний плащ прикривав його тіло, а каптур — голову й волосся.

Ми ще не встигли перемовитись і словом, як раптом від лісу пролунав крик:

— Ловіть його! Він там. З краю півострова! Хлопці, ловіть його!

В одну мить і я, і Немо зрозуміли, що ми оточені ватагою Чорного Франека. З вереском, ламаючи гілля, вони йшли на нас щільною лавою від лісу. Дістали десь човен і підпливли з води, загороджуючи нам дорогу до самохода й глісера, що стояв десь в очереті.

У мене в голові зароїлося багато планів порятунку. Але жодного не можна було здійснити. Стрибнути в озеро? Але там є човен, який відразу ж нас наздожене. Пробиватися крізь лаву й тікати в ліс? А якщо нас спіймають?

— Я вже бачу їх! — кричав Чорний Франек. — Пильнуйте, вони захочуть пробитись…

Отже, вони здогадалися про мої плани й підготувались до них.

Немо, який до цього часу стояв непорушне, раптом наблизив обличчя до мого вуха, і беззвучно шепнув:

— Утікаймо окремо. Ви в ліс, а я в озеро… — Він засвітив електричний ліхтарик — потужний, з трьома батареями рефлектор. Промінь світла спрямував на човен, що підпливав, засліпивши двох хлопців, які сиділи в ньому. Потім, кинувши засвіченого ліхтарика на березі, скочив у воду, там, куди не сягало світло.

А я?

Ватага наближалася з вереском. Я стояв безпорадний, не знаючи, що робити. І раптом згадав про незвичайну дудку. Може, це й смішно, але ж будь-яка спроба втечі здавалась приреченою на невдачу… Я приклав дудку до губів і щосили подув.

Пролунав різкий звук, який проймав до кісток.

— Що це? Що вони роблять? — почув я стурбований крик Чорного Франека.

А в цю мить з ліска пролунав дужий голос:

— Я почув вас! Біжу на допомогу!

І Орнітолог, бо це ж він відповідав на посвист дудки, побіг через лісок з таким шумом і тріском, наче це біг не один чоловік, а слон, який трощив усе по дорозі.

— Хто це? Що там таке? — лунали вигуки хлопчаків.

Я скористався хвилиною, коли вони завагалися. І кількома стрибками вибіг їм назустріч. З розгону звалив якогось хлопчака. Перескочивши через нього, кинувся туди, звідки з тріском сунув Орнітолог.

— Утікають! — вереснув Чорний Франек.

Інші хлопці й собі галасували. Дівчата верещали.

Ніхто з ватаги не зрозумів, що Немо скочив у воду. Помітили тільки мою втечу і гадали, що Немо все ще ховається з краю півострова. Вони метнулись туди.

Тим часом до піщаного мису причалив човен, з якого вистрибнули двоє хлопців і загасили ліхтарик, що його покинув Немо. Запала темрява, хтось, подумавши, що то Немо, кинувся на свого. Хлопці зчепилися між собою з нелюдським галасом.

Збігло чимало часу, поки врешті припинилася та колотнеча і вони збагнули, що серед них немає Капітана Немо.

— Утік водою, — почувся голос Франека. — Ви четверо сідайте в човен і освітіть ліхтариками озеро. Він не міг відплисти далеко. А я з рештою подамся шукати того другого.

У темряві я наткнувся на Орнітолога.

— Це я! Це я! — кричав я, щоб у темряві він не подумав, ніби це хтось інший.

Він зупинився, голосно відхекуючись. Був озброєний сучкуватою палицею.

— Ух-хе, все ж ви врятувалися. Чого вони від вас хотіли?

— Ішлося не про мене, а про Капітана Немо. Вони хотіли спіймати його.

На розмову не було часу. На нас уже наступала ватага, що обшукувала край ліска.

— Ходімо звідси, — шепнув я. — Вони, мабуть, дуже розлютилися, бо Немо втік.

Не кваплячись, обережно ми пробралися крізь молодий лісок аж до табору Орнітолога,

— Закурите? — Орнітолог вийняв з кишені пачку цигарок.

Ми посідали перед його трикутним наметиком. Тремтячими від нервування пальцями я витяг з пачки цигарку.

— Побоююсь за Немо, — сказав я. — Не знаю, чи пощастило йому втекти.

Орнітолог подав мені вогню.

— Таки моя дудка на щось придалася? — засміявся він.

— Авжеж, — погодився я. — Може, ви майстер чорної й білої магії?

— Не майстер, а лише підмайстер, — скромно сказав він. — Загадку, зрештою, легко розгадати. Я вже лягав спати, коли почув у лісі якісь голоси. Це мене стурбувало, бо тут уночі завжди безлюдно. Я вирішив трохи роздивитись навкруги і побачив, що через ліс до мису крадеться чималий гурт хлопчаків і дівчат. Пішов обережно за ними, а потім почув голос дудки.

Я підвівся з землі.

— Треба вже повертатись. Потерпаю за Капітана Немо. Це я підвів його під небезпеку.

Ми пробралися через лісок і вийшли на мис Судака. Ватаги вже там не було. На березі озера панував спокій.

— Правду кажучи, я не дуже розбираюсь у всіх цих дивних справах, — звернувся до мене Несправжній Орнітолог. — Це озеро повинно зватися Диявольським. Увесь час тут відбуваються якісь бійки, підступи, напади. Як не гарцери з бешкетниками, то ті з гарцерами. Як не Капітан Немо, то таємничий тип з автомашиною, що плаває по воді, наче моторка. Якісь пастки, засідки, леви.

— Якийсь Несправжній Орнітолог, — підхопив я. — Бо ж немає пташки ківіка. Марта викрила вас.

— Чого ви чіпляєтесь до мене? — обурився він. — Ви вірите тій дівчині тільки тому, що вона вигадала птаха ківіка? Я знав, що вона жартує, але, маючи почуття гумору, і собі відповідав жартома. Зрештою, — він знизав плечима, — мені байдуже, чи ви вірите, що я орнітолог, чи ні.

Я посміхнувся.

— Коли вам це приємно, я й далі віритиму, що ви знаєте птахів. Я вам зобов’язаний. Дудка справді чарівна. Чи можна ще лишити її в себе?

— Звичайно. Прошу користуватися нею.

— Мені вже пора, — мовив я і подав Орнітологові руку.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Розмова із шпигункою. Хто кого обдурив? Комедія пана Анатоля. Візит Бороданя. Кого я вистежую і кого хочу пограбувати? Про захоплення автомашинами. Біля ятки з пивом. Що сталося з Чорним Франеком? Князь спінінгу і Бородань настирливо йдуть до мети. Зобов’язання.

Бронка прокинулася дуже рано. Я ще міцно спав, коли вона скупалася в озері, вдяглась і навіть приготувала сніданок. Аж тоді обережно постукала в шибку мого самохода.

Я мовчки їв сніданок, дивлячись на ніжне обличчя дівчини. Вона ні про що не запитувала, не виявляла цікавості до подій учорашнього вечора. Ніби зовсім не знала про засідку на мисі Судака.

— Чорний Франек не буде ватажком, — раптом сказав я.

— Звідки ви знаєте?

— Йому знову не вдалася його витівка. Не думаю, що ватага простить новий провал.

— Не розумію, про що ви говорите…

Я зайшов з іншого боку.

— Розкажи мені докладно про листа, якого ти знайшла перед моїм наметом. Підозрюю, що ти розкривала його.

— Неправда. Я його не розкривала й не читала! — вигукнула Бронка.

Я сумно похитав головою.

— Отже, вони правду казали…

— Хто?

— Марта і гарцери. Вони застерігали, що ти шпигунка і зрадиш мене. А я ж не зробив тобі нічого поганого, навпаки, хотів добра тобі й Чорному Франекові.

Вона почервоніла, але не промовила й слова. А я вів далі:

— То був лист від Капітана Немо.

— Я його не читала…

— Капітан Немо призначив мені в тому листі день, годину й місце зустрічі. Я не виказав нікому таємниці, він теж не зробив цього. Та все ж Чорний Франек разом зі своєю ватагою підстерігав нас у призначеному Немо місці. Але засідка не вдалася йому, і твоя зрада була ні до чого.

— Присягаюся, що я не розкривала того листа й не читала, — повторювала дівчина.

— Проте вчора ти знала, що Чорний Франек спробує впіймати Капітана Немо. Не заперечуй. Саме тому ти й непокоїлась. Тобі подобається Капітан Немо, і ти не хочеш, щоб його впіймала ватага Чорного Франека, бо ти зневажаєш її. Але, з іншого боку, ти хочеш, щоб Чорний Франек знову командував ватагою, а для цього треба було впіймати Немо. Ти так розгубилася, що аж розплакалась, не знаючи, що робити. Так чи ні? — підняв я голос.

— Так. Але того листа я… — почала вона плаксиво.

— Здогадуюсь, — перебив я її. — Того вечора, коли ти порвала з ватагою, Чорний Франек прийшов сюди разом з тобою. Він весь час умовляв тебе не кидати ватаги. Перед моїм наметом ви знайшли листа. Це не ти, а Чорний Франек розкрив і прочитав його.

— Я просила, щоб він не займав листа, — прошепотіла вона.

— Може, навіть і просила. Але він не послухав тебе. Прочитав листа, а потім заклеїв його. Він сказав тобі, про що той лист?

— Сказав, що лист від якоїсь дівчини…

— А я ж питав тебе, чи листа розкривали.

— Я не хотіла розповідати про Франека. Боялась, що ви перестанете довіряти мені й не схочете, щоб я була тут.

— Зрозуміло. А вчора на Буковці він сказав тобі, що знову верховодитиме, бо знає, як можна впіймати Капітана Немо. Так?

— Так.

— Ти обдурила мене, сказала, що ніхто не розкривав листа. А Чорний Франек обдурив тебе, бо не сказав, що використав тебе, як було треба йому; собі він залишив роль героя, який спіймає Капітана Немо, а тобі дав зіграти негідну роль людини, що входить у довіру і обманює.

Якийсь час Бронка мовчала. Я терпляче очікував, даючи їй можливість подумати.

— Я більше ніколи не зустрінуся з Франеком, — твердо сказала вона.

Я заперечливо похитав головою.

— Не давай обіцянок, яких не зможеш дотримати. Тобі шкода Чорного Франека. Знаю, що ти допомагатимеш йому стільки разів, скільки зможеш.

— Неправда, — жахнулася вона.

— Я краще знаю. Ти здивуєшся, коли я скажу, що зовсім не дорікаю тобі за це. Скажу більше: мені це подобається. Не можна кидати друзів у біді. Але ти повинна усвідомити собі, що допомога, яку ти досі подавала Чорному Франекові, не придалась йому. Скажи мені, ти справді хочеш йому допомогти?

— Так…

— Іноді буває, що коли ми справді хочемо допомогти другові, який опинився на слизькій дорозі, він звинувачує нас у зраді або в ворожості. І тільки згодом починає розуміти: те, що здавалось йому ворожістю, власне, й було дружньою допомогою. Повторюю: коли ти справді хочеш допомогти Чорному Франекові, довірся мені і роби, що я звелю. Роби, навіть коли він назве тебе своїм ворогом. Розумієш мене?

— Розумію.

— Ну, тепер спакуй наші речі. Ми вирушаємо звідси, — наказав я.

Дівчина ні про що не питала, мовчки взялася до роботи. Ми згорнули намет, поскладали в машину спальні мішки, матрац і кухонне начиння. Пан Анатоль і пан Казик трохи занепокоєно спостерігали за нами, а коли зрозуміли, що ми кидаємо їхнє товариство, стурбовані підійшли до мене.

— Ви переселяєтесь? Чому ви залишаєте це місце?

Я не збирався пояснювати їм справжню причину мого рішення. Багатозначно помовчав.

— Мені тут не подобається. Місцевість здається підозрілою.

— Що ви кажете? — перелякався пан Анатоль.

— Так, я переселяюся звідси. Тут вештаються якісь дивні типи. Ви бачили величезне дупло в дубі, що росте отам на березі? Учора ввечері хтось у ньому ховався. А минулої ночі ви чули крики на мисі Судака?

— Еге ж, чув…

— Ватага Чорного Франека намагалася зловити таємничого Капітана Немо. Учора вночі я ловив вугрів на мисі Судака і був свідком усяких жахів. Мені дуже неприємно, і я виїжджаю звідси.

— А ця дівчина? — він показав очима на Бронку, заклопотану пакуванням наших речей у машину.

— Вона їде зі мною.

— Я не про це. Адже вона з ватаги Чорного Франека.

— Ну то й що?

— Ех, — махнув він рукою, — ви самі не вірите в те, що кажете. Ви вдаєте, що виїжджаєте через ватагу й підозрілих типів, а дівчина з ватаги живе у вашому наметі. Весь час кажете «таємничий Капітан Немо», але для вас він зовсім не таємничий. Якось уночі я бачив крізь щілину в дверях свого намету, як Капітан Немо привіз вас сюди на своєму глісері. Ви маєте нас за дуже наївних і малоспостережливих людей, — хитро посміхнувся він.

— Невже ви підозрюєте мене в чомусь поганому? — удав я ображеного.

І раптом зрозумів, що не я, а саме пан Анатоль грає комедію. Вдавав, що його турбує мій від’їзд, а насправді хотів знати, чого це я кидаю насиджене місце і куди переселяюсь. Але чому він, хай йому біс, зробився такий дивний?

Відразу ж усе з’ясувалося.

— Учора ввечері, — вів далі пан Анатоль, не звертаючи уваги на моє запитання, — коли ви відпливли кудись своєю автомашиною, а ця дівчина вже спала у вашому наметі, берегом сюди прийшов приятель князя спінінгу. Ну, знаєте, отой Бородань. Він розбудив нас і почав випитувати про вас. Чи ми не знаємо, хто ви такий, що ви тут робите та інше.

— І що ви йому сказали?

— Майже нічого, адже ми нічого про вас не знаємо. Я тільки поділився своїми спостереженнями. Сказав, що ви не рибалка і, мабуть, не рибалити приїхали. Але швидко завели знайомство. Одна дівчина ловить для вас величезну рибу, а друга — з ватаги Чорного Франека. Припливали сюди і якісь гарцери. Я дійшов висновку, що ви, мабуть, учитель, бо так легко встановлюєте контакти з молоддю.

— А ви не могли спитати, чого він так цікавиться моєю особою?

— Звичайно, спитав. Він пояснив, що ви… стежите за ними. Тобто йому й князеві спінінгу так здалося.

— А навіщо це мені? — спитав я чемно.

— Щоб їх… пограбувати.

— Ну, знаєте, це вже щось неможливе, — я аж затнувся від обурення.

— Він ще й не таке сказав. Він вважає, що ви верховодите ватагами підлітків на озері, і одна з тих ватаг пограбувала князя спінінгу, викрала в нього рибальську карту. Він питав, чи я не бачив у вас тієї карти.

З мене вже було досить.

— Прощавайте, — вклонився я панові Анатолеві й панові Казикові. — Бажаю вам великої риби. Гадаю, вам полегшає на серці, коли такий небезпечний чоловік виїде звідсіля.

— Але ж я… але ж я ні в чому вас не звинувачую, — боронився пан Анатоль. — Це той Бородань так говорив. Я лише повторив його слова.

Я крутнувся й пішов до самохода. Мої речі вже лежали на задньому сидінні, Бронка чекала в машині. З похмурим обличчям сів я за кермо, повернув ключик запалювання.

— Скажіть, будь ласка, куди ми зараз поїдемо? — спитала Бронка.

— Це я тебе питаю: куди? Я хочу зустрітися з Чорним Франеком. І ти покажеш мені дорогу до нього.

Вона занепокоїлась.

— Я не знаю, де їхній новий табір.

— Мене цікавить тільки Чорний Франек. Ти вже забула нашу вранішню розмову? Адже я не повірив, що ти розлучилася з Франеком назавжди. Мабуть, домовились, де зустрінетесь?

— Він казав, що опівдні буде на Буковці, біля ятки з пивом. Але не обіцяв напевно.

— Це нічого. Зачекаємо там на нього.

Прибережною лукою я виїхав на польову дорогу, що вела до села Вепр. З того села по греблі можна було дістатися на острів Буковець, забудований кемпінговими будиночками і заселений автотуристами.

Мене не здивувало, що саме Буковець приваблює різних пройдисвітів і волоцюг. У кемпінгові будиночки було неважко зайти, намети автотуристів взагалі не замикались. У затоці на причалах гойдалося багато човнів, байдарок і моторок, де туристи звичайно залишали різне начиння. Одно слово, це було чудове місце для таких молодиків, як Чорний Франек.

На Буковець ми їхали повільно, бо дорога була вибоїста, з глибокими коліями від селянських возів. Я їхав на другій швидкості, тому мотор завивав, як несамовитий.

— Слабенький автомобільчик, — мовила Бронка. — Так повільно їдемо, а він аж задихається з натуги. Старезний, — додала вона.

— Не такий він уже старий. Тільки негарний.

— Кумедний автомобільчик. Такий шарабан.

— Гарні автомашини призначені для людей без уяви, — сказав я філософським тоном.

Бронка розсміялася.

— Треба сказати це Чорному Франекові. Бо він гине за гарними автомобілями. Як побачить гарну машину, то не відірвеш його від неї. Він дуже хоче мати автомобіль. Ех, якби у вас був гарний лімузин, то він заприятелював би з вами. А якби ви ще дозволили йому сісти за кермо…

— На щастя, до цього ніколи не дійде.

— Чому ви кажете «на щастя»?

— На щастя для пішоходів і інших водіїв. Таким людям, як Чорний Франек, я взагалі заборонив би давати дозвіл водити машини. Даючи такий дозвіл, треба думати про те, яке у водія ставлення до життя, до суспільства. Якщо хтось у щоденному житті зневажає права і обов’язки громадянина, то й за кермом він буде такий самий. Почне порушувати дорожні правила, так, як порушує інші. Але, повторюю, на щастя, такі хлопці не мають автомашин. Вони можуть лише мріяти про них. Смішні, зрештою, ці мрії.

— Чому смішні? Мрії ніколи не смішні, — заперечила Бронка.

— Він ніколи не матиме гарної автомашини, якщо не візьметься за науку, за наполегливу працю. Зараз може тільки мріяти, що в когось украде автомобіль, проїде ним клаптик дороги, а потім або сам розіб’ється об дерево, або когось розіб’є.

— Ех, у вас відразу найгірше.

— Адже ти знаєш Чорного Франека. Якби він сів за кермо дуже швидкого автомобіля, то хіба втримався б і не помчав з найбільшою швидкістю? А в нього ж немає ніякого досвіду. Ті, що крадуть автомашини, як правило, потрапляють в аварію.

— Ви, мабуть, не боїтесь крадіжки? — пирхнула дівчина. — Вашу автомашину можна догнати навіть на велосипеді. То вас через цей автомобіль прозвали Самоходиком? А я теж вам дивуюся. Коли з вами розмовляєш, то ви ніби серйозна людина. Але коли ви сядете у цей автомобіль, відразу хочеться сміятись. Хіба ви не розумієте, що така машина ганьбить свого власника?

Мене аж пересмикнуло з люті.

— Не роби головної помилки молодості, не суди надто поспішно про людей і речі. Можу сказати, що незабаром мій автомобіль не здаватиметься тобі смішним.

Тим часом ми проминули село Вепр і виїхали на вузьку греблю, що сполучає острів Буковець з материком. Ми побачили широку затоку з кількома водними причалами, де стояло на якорі кільканадцять досить великих яхт і навіть два річкових катери. Я помітив також пришвартовану до берега білу яхту Вацека Краватика. Що вони могли тут робити?

Бронка вказала мені на ятку з пивом, яка стояла при в’їзді з греблі на острів. Відразу ж за будкою простягся низький, невеликий лісок. А за ліском — селище кольорових кемпінгових будиночків якогось ольштинського підприємства.

— Сховаю машину в ліску, — сказав я Бронці. — Щоб Чорний Франек не злякався. Ти сядь тут недалечко і чекай на нього. Я прогулюватимусь поблизу й, коли побачу вас обох, підійду.

Надходив полудень, хмари розбіглися по небі, сонце добряче припікало.

Черга біля ятки була чимала, але мені відразу впала у вічі знайома постать. Біловолоса Едіта з яхти Вацека Краватика купувала в ятці цигарки.

Я вирішив розіграти випадкову зустріч. Побіг на берег затоки і звідти попрямував до ятки.

Ми стрілися на половині дороги. Побачивши мене, Едіта впустила з рук чотири пачки цигарок.

— Добрий день, — сказав я ввічливо, нахиляючись і підбираючи їх із землі.

— О господи, — шепотіла вона злякано. — Ви теж тут? Це справді ви?

— Я, власною персоною, — відповів я, знову ввічливо кланяючись.

Уже в першу зустріч з нею я впевнився, що вона дуже наївна. «А що, як мені пощастить здобути в неї якусь цінну інформацію?» — подумав я.

Вона справді перелякалася, побачивши мене, це видно було з її обличчя. Однак за мить той страх минув, поступившись місцем такому ж щирому гніву.

Вона тупнула ногою.

— Таки Вацек правду казав: ви стежите за нами. А навіщо, скажіть, будь ласка? — вона взялася руками в боки. — Яке ви маєте право за нами стежити?

Я безпорадно розвів руками.

— Присягаюся вам, що це неправда. Я опинився тут, бо розшукую на Буковці Чорного Франека.

— У вас щось пропало?

— Угу, — збрехав я.

— То вам нема чого тут робити. Ви повинні їхати до міліції в Ілаві. Сьогодні вранці міліція влаштувала тут облаву на бешкетників та волоцюг і забрала отого Чорного Франека й Романа. Вацек і Януш теж поїхали до Ілави.

— Яхтою? — здивувавсь я, тому що бачив яхту, пришвартовану до берега острова.

— Ні. Вацековим автомобілем. У селі Вепр він поставив свою машину у якогось селянина.

Авжеж, це не спало мені на думку. Звичайно, Вацек Краватик мав не тільки гарну яхту, але й автомашину.

— Я вже знаю, чого вони поїхали до Ілави. Чорний Франек обіцяв їм знайти того, хто вкрав карту, — сказав я.

— Ні. Вони поїхали в Романовій справі.

— Навіщо Вацекові Роман? — здивувавсь я.

Тільки тепер у ній прокинулась підозріливість.

— Чого ви питаєте про це? Вацек заборонив мені розмовляти з вами. Ви нічого не дізнаєтесь від мене. Нічого! — крикнула вона.

— Але ж я нічого не хочу дізнаватись, — запевнив я її. — І повинен уже йти, вибачте.

Кажучи це, я ввіпхнув їй до рук пачки цигарок, чемно вклонився і попрямував стежкою до ятки з пивом.

— Їдемо, — гукнув я до Бронки і пішов до самоходу.

— Що сталося? — здивовано допитувалася вона, біжучи за мною. — Ви вже не хочете зустрітися з Франеком? Я втягнув її в машину, ввімкнув мотор.

— Чорний Франек в Ілаві. Його заарештувала міліція.

Вона затулила обличчя долонями.

— Я знала, що так скінчиться, — промовила з розпачем. — Тепер він розплатиться за всі провини ватаги.

Мене охопила злість.

— Авжеж, — глузливо сказав я, — сам Франечок невинний. Це тільки погана ватага чинила неподобства біля озера. А це, бува, не той Чорний Франек верховодив у тій ватазі? А тоді, коли зчиняли бешкети, забивали вівцю на острові, крали балони з газом, то не думали про відповідальність перед законом?

— То ви не допоможете йому? — Вона відняла руки від обличчя, стиснула губи.

Я не відповів. Удав, що заклопотаний їздою по ґрунтовій дорозі. Попереду кільканадцять кілометрів такої важкої дороги через Гублавки, Ульпіти, аж до Корчмиськ, звідки до Ілави вело асфальтове шосе.

— Куди ми їдемо? — спитала знову Бронка.

— Назустріч пригодам, — відповів я безтурботно.

— Я не хочу ніяких пригод. Не вірю ні в які гарні пригоди. Я хочу повернутися додому, перепрошу батьків і в наступному році візьмуся за науку. Коли б тільки якось допомогти Франекові… Адже ви не кинете його? — спитала вона благально.

— А як я допоможу йому? Скажу міліції, що злочини ватаги Чорного Франека, — вигадки? Скажу, що Чорний Франек порядний хлопець, який не верховодив у ватазі розбишак?

— Він уже давно не верховодив…

— Ну то й що? Але брав участь у багатьох бешкетах. І ти теж. Адже можна було б передбачити, що це саме так скінчиться. І ти найкраще знала про це, тому й покинула ватагу. А я обіцяв тобі чудову пригоду й дотримаю обіцянки.

Та її вже не цікавила пригода. Вона думала про Чорного Франека.

— Спіймали їх усіх чи тільки його?

— Звідки мені знати? Знаю тільки, що заарештовано й Романа.

Вона знову затулила обличчя руками.

— Що буде з Франеком?

— Я хотів йому допомогти, поки це було можливо, коли ще він сам з власної волі міг кинути зграю. А тепер найбільше, що я можу зробити, це передати йому у в’язницю трохи їжі чи ласощів. Не забувай, що він уже сидів у виправній колонії. Він рецидивіст, і таких, як він, чекає сувора кара.

Бронка розплакалась. Ні, вона не була плаксійкою, а раптом усвідомила, в якому безнадійному становищі опинився Чорний Франек.

Ми в’їхали в міські вулички. Ілава дуже гарна, сучасні будинки звелися на місці руїн, що лишилися після війни. Містечко схоже на курорт, бо розтягається на перешийку Озерища. Поблизу озера є кемпінгові будиночки, бари, кафе, гарний ресторан «Корморан».

Але ніколи було роздивлятися принади Ілави. Я знайшов великий будинок окружної громадської міліції і поставив перед ним свою автомашину.

Бронка була в такому настрої, що якби я відвіз її на вокзал і купив квиток до Варшави, вона покірно сіла б у поїзд і поїхала додому. Може, я й повинен був так зробити. Проте я подумав, що вона повернулася б додому розкаяна і сповнена добрих намірів, але чи надовго вистачило б того каяття? Я боявся, що вона винесла з усього тільки таку науку: людина не повинна робити нічого поганого, бо її може заарештувати міліція. А ми ж хочемо виховати покоління, яке не чинитиме зла не тому, що боїться відповідальності, а тому, що зло порушує порядок, який ми самі собі запровадили. Я хотів, щоб вона сказала собі: так, навіть найнеспокійніший характер знайде нагоду й можливість жити в межах громадського порядку, нікого не кривдити і не вступати в конфлікт із законом.

— Зачекай на мене, — сказав я.

Залишивши її у самоході, сам пішов до комендатури й попросив зв’язати мене з черговим офіцером.

Молодий офіцер міліції прийняв мене в майже порожній кімнаті. Крім стола, двох стільців, сейфа і великого орла на стіні, там більше нічого не було.

Я показав йому паспорт і посвідчення члена бригади сприяння міліції, де я був інспектором дорожньої служби. Це посвідчення відразу збудило в нього симпатію до мене. Я теж був міліціонером, тільки служив добровільно в запасі.

Я спитав про Чорного Франека і Романа. Мене цікавило, за що саме затримала їх міліція.

— Того Франека і Романа, — відповів офіцер, — ми затримали як волоцюг, хоч мені здається, що в них на сумлінні й серйозніші правопорушення. Ці хлопці не мали при собі ні гроша, то з чого ж вони жили, якщо не з крадіжок? Ми вирішили просто виселити їх з нашого району. Хочемо дати їм квитки до постійного місця проживання і попередити, що коли вони ще раз з’являться тут, то стануть перед судом для неповнолітніх. Той Франек, прозваний Чорним Франеком, верховодив тут ватагою бешкетників, яку, на жаль, нам не пощастило виловити. Хлопець запевняє, ніби порвав з ватагою і надумав найнятись працювати у місцевих рибалок. Не знаю, чи можна йому вірити. Але ми справді затримали його самого. Сидів під якимсь деревом на Буковці й трусився, бо ранок був холодний. У наших районах гостра нестача робочих рук. Такий молодий хлопець міг би працювати у якомусь селянському господарстві чи в рибальському кооперативі. Ми зовсім не зацікавлені в тому, щоб запроторити хлопця до виправної колонії. Але нам потрібна гарантія, що він зміниться. Коли б хтось серйозний, відповідальний підписав нам зобов’язання, що Франек одразу ж візьметься до чесної роботи, ми могли б його звільнити.

— А Роман? — спитав я.

— Того вже звільнено. Півгодини тому двоє туристів підписали зобов’язання, що на літо візьмуть його під свою опіку.

— Вацек Краватик і Бородань, — вирвалось у мене.

— Один з чоловіків звався Вацлав. А другий справді був з бородою, — усміхнувся офіцер.

Признаюсь, я нічого не розумів. Чому Краватик і Бородань зацікавилися Романом? Може, відкрилися якісь нові подробиці, пов’язані з картою?

— Перш ніж підписати зобов’язання, про яке ви згадували, я хотів би поговорити з Франеком. Може, він не погодиться, щоб я взяв його під своє крильце.

— Звичайно. Але я не дуже розумію, навіщо ви хочете взяти на себе такий обов’язок…

— Я трохи вивчав його. Це загалом цікавий хлопець. Є певний шанс… Але то довга історія, я знаю, що у вас обмаль часу.

Справді, він був дуже заклопотаний. Раз у раз його кликали до телефону, раз у раз до кімнати, де ми розмовляли, зазирав якийсь міліціонер.

— Я попрошу привести сюди цього хлопця, — сказав офіцер і вийшов у коридор.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Чому програвав Франек, або розмова про тісне вбрання. Співробітник музею. Чому я впустив ножа. Роман ставить свої умови. Де таємнича карта? Горе хвалькові! Я скидаю маску. Навздогін. Що сталося з таємничою картою?

— Впізнаєш мене, правда ж? — спитав я Чорного Франека. Я навмисне перейшов на «ти», щоб він відчув, що я маю його за шмаркача.

Він мовчки кивнув головою. Офіцер вийшов, залишивши мене віч-на-віч з хлопцем.

— Я кілька разів запрошував тебе на розмову. Але ти щоразу бачив у цьому якийсь підступ. Аж ось коли ми можемо вільно порозмовляти.

— Чого ви хочете від мене? — буркнув він непривітно.

Я здивувався:

— Ти й досі вважаєш себе великим спритником? Тебе нічого не навчило теперішнє твоє становище? Чи тобі не спадає на думку, що ти тільки програєш? Подумай, будь ласка. Верховодив у ватазі й позбувся свого впливу. Тобі симпатизувала Бронка, і ти втратив її симпатію, ти навіть повівся, як негідник, бо зловжив її довір’ям. Розпочав війну з Капітаном Немо й програв. Навіть зі мною тобі не пощастило, не кажучи вже про те, що в тебе вислизнула з рук рибальська карта. І ось ти під арештом у міліції, а Роман уже на волі.

— Утік? — пожвавішав Франек.

— Вацек Краватик і Бородань підписали заяву, що беруть його на своє утримання, і міліція звільнила Романа з-під арешту.

— От пройди! — вихопилось у нього.

— Ти й сам себе пройдою вважаєш і розумахою. То чи не скажеш мені, чому ти весь час програєш?

Він зневажливо махнув рукою.

— Мені не щастить.

— Ні, друже. Просто ти виріс зі свого вбрання: коли зробиш різкий рух, воно тріщить по швах. Чому тебе скинули з ватажка?

— Роман інтригував проти мене.

— Ні, голубе. Щоб верховодити ватагою бешкетників, треба самому бути найбільшим бешкетником. А тобі, — не знаю вже чому, — це перестало подобатись. Ти хотів бути на чолі ватаги, але щоб ватага не крала й не бешкетувала. Просто на тобі не твоє вбрання. Пора його, друже, змінити на інше.

— Куди ви хилите?

— Вацек Краватик і Бородань зобов’язалися взяти під опіку Романа. Я можу зробити це саме для тебе. Підпишу зобов’язання, що беру тебе на літній період, ну, скажімо, своїм ад’ютантом. Я повинен у цих краях виконати певне завдання і потребую помічників. Передбачається кілька цікавих пригод.

— Ви з… міліції?

— Ні, хлопче. З музею.

Видно було, як він насилу стримується, щоб не зареготатись.

— Ну, звісно, — глузливо зітхнув він. — Я повинен був здогадатися по вашому музейному автомобілю. А може, — пожвавішав він, — ви археолог? Я чув од хлопців, що кілька з них працювали в археологів на розкопках. Може, вам потрібні робітники?

— Я не археолог, а мистецтвознавець.

Він знову розчарувався.

— Ну, то як? Підписати зобов’язання?

— Як хочете, — мовив поблажливо. — Краще бути вашим ад’ютантом, аніж сидіти за ґратами чи повернутись до Варшави.

— Але пам’ятай, робитимеш тільки те, на що матимеш мій дозвіл.

Він ще раз знизав плечима.

— Знаю. Я буду покірний, мов ягня. Тільки нудьги боюсь. І повчань.

Я пустив повз вуха його шпильки і вийшов у коридор, щоб знайти офіцера.

Офіцер виголосив перед Франеком досить довгу промову, з якої виходило, що хоча хлопець за хвилину буде на волі, але слідство проти нього вестимуть далі, бо є підозра, що він причетний до крадіжки вівці, а також газової лампи та балона.

— Від щирого серця раджу тобі, — закінчив міліціонер, — щоб ти відтепер поводився бездоганно. Буде найкраще, коли чесно працюватимеш. Твоя дальша поведінка матиме великий вплив на хід слідства проти тебе.

Через п’ять хвилин ми з Франеком ішли до самохода. Хлопець аж здригнувся, побачивши Бронку. А вона, — о диво, — замість страшенно зрадіти, чого можна було сподіватися, дуже холодно привіталася з хлопцем. «Розумна дівчина, — подумав я. — Почала усвідомлювати, що колишнє її захоплення його вчинками робило хлопця ще зухвалішим».

— Я підписав зобов’язання, що віднині Франек не бешкетуватиме, а допомагатиме мені. Ти не заперечуєш, щоб він приєднався до нас? — спитав я Бронку.

Вона глянула на хлопця мало не з погордою.

— Аби тільки він не зловжив вашим довір’ям, як зробив це з моїм.

Франек спаленів, наче йому дали ляпаса. Проте нічого не сказав і сів на задньому сидінні, бо дівчина сиділа поруч зі мною.

— Пообідаємо, — запропонував я.

Під’їхав до ресторану «Корморан», уже майже за містом, поблизу кемпінгового селища. Ресторан стоїть над озером, відділений від води золотистим пляжем з купальнею і причалом. У великі вікна видно було сіре плесо Озерища й білі трикутнички вітрил.

Перед «Кормораном» стояло кільканадцять автомашин. Франек не втримався і пестливо погладив капот білого «Фіатика».

— З Варшави, — сказав він, поглянувши на номер. — Гарний візок. От би мені такий! А ви не могли б собі такого придбати?

— Мій кращий, — відповів я.

Франек сприйняв це як жарт. Ми ввійшли до зали й зайняли столик біля дверей. Він стояв під стіною, яка через два метри круто завертала, відкриваючи простір головної зали з паркетною підлогою і естрадою для оркестру.

Ми обідали мовчки. Між Бронкою і Франеком відчувалась відверта неприязнь, а я думав про свої справи. Раптом у мене аж випав з руки ніж. Від сусіднього столика почувся голос Вацека Краватика:

— Більше я тобі пива не дам, шмаркачу. І що ти собі думаєш? Маєш нас за йолопів? Не досить, що ми витягли тебе з в’язниці, ти ще ставиш якісь умови? Кажи конкретно, де карта?

— Спокійно, спокійно, — почув я хлоп’ячий писклявий голос.

Я притулив палець до губів, давши знак Бронці й Франекові мовчати й не виказувати нашої присутності. Певно, Вацек і Бородань, залагодивши справу в комендатурі, приїхали сюди пообідати.

Тепер вереснув Бородань:

— Вацеку, тримай мене, бо як ухоплю оце щеня за карк, то переламаю йому кістки! Що він собі думає? Украв у нас сумку з картою та ще й приндиться?!

Вацек, мабуть, втихомирив приятеля, бо розмовляти стали тихіше. Але знаючи вже, хто сидів за виступом стіни, ми вловлювали цілі уривки розмови з тихого гомону голосів, що сповнював ресторанну залу.

Говорив Роман:

— Якщо ви будете погрожувати, то ми не домовимось. Я вже вчора виклав вам свої умови. Я нічого не знаю ні про яку сумку й карту. А якщо вам не подобається моя поведінка, я можу повернутись до в’язниці. Що мені! Посиджу днів два, а там відішлють додому, до Варшави. Ні міліція, ні ви не підшиєте мені ніякого злочину. А віч-на-віч скажу вам таке… Я не знаю, хто вкрав ту сумку з картою. Але, мабуть, я б її знайшов. Навіть напевно, якби взявся, то знайшов би. Вам вона дуже потрібна, я б вам це зробив, ну, звісно, не за спасибі. Адже ви збирались дати Чорному Франекові за карту п’ять тисяч.

— Ми хочемо побити рекорд Польщі, — буркнув Бородань.

— Ну що ж? Мені це зовсім байдуже. Але умова не змінилася: дасте п’ять тисяч — і я вам скажу, де сумка з картою. Беріть її, а я втечу до Закопаного. І все буде цілком за вашим зобов’язанням: я таки житиму на вашому утриманні, ще й непогано поживу собі в Закопаному на ваші гроші.

— Держи мене, бо я цьому шмаркачеві!.. — знову вереснув Бородань.

Вацек і цього разу вгамував його.

— Дамо три тисячі, — сказав він Романові. — Але спершу ми повинні мати карту.

— Отакої! — засміявся хлопець. — Я вам карту, а ви — в потилицю? Ні, я так не граюся. Грошики давайте зараз, і я скажу, де шукати сумку з картою.

— Ти візьмеш гроші, а ми карти не знайдемо?

— Грошики давайте зараз. Я покладу їх у кишеню. І поїду з вами на Буковець, де захована та сумка з картою. Згода?

Вацекові, здається, вже набридли ці клопоти з картою.

— Згода, — сказав він. — Ось гроші. Заправимось і їдьмо по карту.

Зачовгали стільці. Я боявся, що Бородань і Вацек побачать нас, коли йтимуть до сходів, але вони подалися до другого виходу, біля естради.

— Не симпатизую тим типам, але повинен сказати, що Роман справжній негідник, — промовив я. — Це ж, мабуть, він украв у них сумку.

— Погань! — буркнув Франек. — Украв сумку, а нічого не сказав. Але чому він тільки вчора зв’язався з Краватиком?

— Не здогадуєшся? Він хотів спершу тебе принизити перед ватагою. Коли йому це вдалось, він почав діяти.

Я розплатився з офіціанткою, і ми вийшли з ресторану.

Я хотів знати, куди поїде Вацек Краватик. Думав, що, може, мені якось пощастить глянути на ту карту. У вухах і досі лунали слова: «Та карта поверне нам усе сторицею».

Від заправної станції саме від’їжджала велика цистерна. Коли наливають пальне у великі резервуари, заборонено видавати бензин, і тому його саме тільки почали відпускати.

Коло насоса стояв чорно-білий «Вартбург». Вацек Краватик, Бородань і Роман вийшли з машини й чекали, поки робітник станції вставить шланг у бак.

Я зупинився за Вацековим «Вартбургом».

— О, Чорний Франек! — перший помітив нас Роман.

Бородань і Вацек Краватик підозріливе подивились на мене.

А Роман, бачачи, що Франек пустив його слова повз вуха, вів далі:

— Ей, Франеку, ти що, збираєшся в космонавти, що їздиш такою ракетою? Тебе, мабуть, взяли підпихати цю машину? А може, їдете з Бронкою брати шлюб?

Я подав Франекові знак, щоб він мовчав. Це під’юдило і Вацека Краватика.

— Шановний добродію, — звернувся він до мене з ввічливою іронією, — ви наважилися вибратись аж до Ілави оцим страховиськом? А не боїтесь, що воно розлетиться по дорозі?

Бородань кинув ніби знехочу:

— Загадаю вам загадку. Скільки днів треба їхати, щоб дістатися цією тачкою на Буковець?

— Три дні, — захихотів Роман.

— Так, — із серйозним обличчям погодився Бородань. — Три дні й три ночі, часто міняючи коней.

Навіть робітник станції непомітно посміхнувся,

А Роман усе намагався дошкулити Франекові:

— Ти хотів ту карту, Франеку? Думав на ній заробити. Але наскочив на хитрішого. Ти знаєш, де була карта? Тепер я можу тобі розповісти, бо це вже не істотно. Вона лежала в тебе під носом. У лисячій норі, між корінням отого сухого дерева на Буковці, де колись був наш табір. Це я і Лисяча Шкурка поцупили ту сумку.

— Заткни пельку! — гримнув Бородань.

Зляканий хлопець замовк. Вацек Краватик заплатив за бензин, вони сіли в машину й поволі рушили зі станції. Тепер я під’їхав під шланг.

Франек сплюнув набік, виявляючи таким чином свою зневагу до Романа.

— Ех, якби у вас кращий автомобіль, — сказав, — ми б їх трохи поганяли. Добре було б таку штуку їм утнути: приїздять, а там сумки з картою немає. Ще й можна було б записку залишити їм: «Привіт, помідори».

Я відчув, що мене проймає дрож, як завжди перед новою пригодою. Я думав: «Не забиратиму в них тієї карти, хоч вона й не їхня. Вони вкрали її в чоловіка, який сидить у в’язниці. Але я з ним не знайомий і навіть не знав би, як її йому повернути… Однак я маю право подивитися на неї».

Скільки ми заправлялись? Щонайбільше три хвилини.

— Тримайтесь! — гукнув я до Бронки й Франека.

З заправної станції я вилетів, мов із пращі, на найшвидших обертах мотора. Шини аж вищали, коли я вискочив з-за рогу вулиці й помчав по шосе до Корчмиська.

— А він непогано тягне, — зауважив Франек.

Вацек Краватик і Бородань не сподівалися гонитви. Я догнав їх за два кілометри від Ілави.

І тоді почалося. Краватик побачив мій самохід і став додавати газу. Вісімдесят, дев’яносто, потім сто кілометрів на годину. Нарешті, він догнав до найвищої точки — притиснув газ до краю, мій лічильник показував сто двадцять кілометрів на годину.

Вацек, певно, зрозумів, що ми неспроста отак женемо. А може, й не мав ніякої підозри, а просто спортивний запал не давав йому пропустити вперед машину, якій годилось їхати на Буковець «три дні й три ночі, часто міняючи коней»?

Сто двадцять кілометрів на годину, це, здається, було все, чого він міг сягнути на своїй машині. Три циліндри «Вартбурга» давали все, що тільки могли.

Краватик натис педаль швидкості до краю, і його карбюратор нагнітав стільки бензину, скільки дозволяла його конструкція.

А в моєму самоході? Дванадцять циліндрів, великих, мов горшки, не досягли ще й половини своєї потужності, три двоканальні карбюратори нагнітали в них стільки бензину, що педаль газу була ледь притиснута. Тепер я міг увімкнути найбільшу швидкість, себто досягти понад двісті кілометрів на годину.

Вацеків мотор уже завивав на найшвидших обертах, увесь корпус машини, мабуть, аж двигтів від величезної натуги. А мій самохід щойно починав «входити в норму», це була його робоча швидкість, при якій він найменше брав бензину й найменше нагрівався.

— Господи… що ви робите? — радісно зойкнув Чорний Франек, побачивши, як ми швидко наздоганяємо Вацека, хоч на лічильнику стрілка спідометра досягла ста двадцяти кілометрів.

Бронка тихо мовила:

— А я таке казала про вашу машину…

В мені буяла гордість. Вибачте мені цю слабість, але і я люблю часом похизуватись. Чи ж не заради того я спокійно перетерпів усі глузування з мого самохода, щоб пережити цю єдину прекрасну хвилину: показати, на що здатен мій непоказний автомобіль?

— Певно, ти розумієшся на марках автомашин, — сказав я до Чорного Франека. — Ти чув про «Феррарі-410»?

— Ну, звісно. Це один з найшвидкісніших туристсько-спортивних автомобілів, що їх роблять в Італії на приватні замовлення.

Я кивнув головою,

— Оце, власне, і є «Феррарі-410».

Від захвату хлопець тільки зітхнув.

Та я не міг як слід навтішатися тріумфом. Бо їхав не автострадою, а вузьким асфальтованим шосе. Навіть при ста кілометрах на годину водій почуває себе невпевнено, тому що може статися нещасливий випадок. По вузькому шосе ходять кури, їздять вози й мотоцикли, на шосе вибігають діти, а нерідко можна зустріти й підпилого велосипедиста.

Я натиснув на клаксон, даючи знак Вацекові, щоб він звільнив мені дорогу.

Але його машина не відступила ні на метр. Може, Вацек Краватик ще не отямився з подиву? Чи ніяк не збагне, що та потвора, яку він висміював, не тільки догнала його, а й випереджає?

Я знову натиснув на клаксон, цього разу довше. А сигнал у мене був потужний — співучий і дзвінкий.

— Негідник! — буркнув Франек, бачачи, як «Вартбург» ще з’їжджає на лівий бік дороги, щоб його неможливо було обігнати.

Я мчав, натискаючи на клаксон, ревучи, мов карета швидкої допомоги, яка їде на виклик. Але Вацек Краватик не давав дороги.

Мабуть, він уже зрозумів, що ми хочемо випередити, щоб першими дістатись до Буковця й забрати з лисячої нори сумку з картою. Отож він перешкоджав, як міг. Я догадався, що коли нарешті він таки дасть нам проїхати, то тільки на такій відстані від Корчмиська, що навіть при великій швидкості я вже небагато виграю в часі. Він прибуде на Буковець щонайбільше через дві чи три хвилини після мене. А це замало, щоб я зміг заволодіти сумкою.

Мій клаксон грав гучно, мов оркестр.

— Дає дорогу! — радісно вереснув Франек.

Вацек давав дорогу, одночасно зменшуючи швидкість.

«То якась пастка», — подумав я. І побачив застережний знак — за хвилину ми в’їдемо в крутий віраж.

Чи зважиться хто проїхати крутий поворот із швидкістю сто двадцять кілометрів на годину? Хіба що самогубець.

«Вартбург» сповільнив швидкість до дев’яноста, але й так відцентрова сила занесла його праворуч. Таким чином, у ту мить можна було проскочити ліворуч, і я зрозумів, що мушу це зробити. Ні, я не переганятиму на повороті, але зроблю це, коли ми, — як кажуть водії, — почнемо виходити з віражу. Бо тоді мені знову буде видно відрізок шосе попереду.

Я зменшив швидкість до ста і раптом на повороті додав газу. Ох, ті, що так глузували з мого самохода, називаючи його «розкаряченою жабою». Якби ж вони бачили його в цю мить! При такій величезній швидкості саме завдяки «розкаряченості» він чудово тримався на шосе, і відцентрова сила не змогла відірвати його від асфальту.

Тільки всі чотири шини несамовито завищали і, мабуть, дуже обдерлися.

Якусь хвилину ми їхали з Вацеком поряд. А потім я ще натиснув на педаль газу і рвонув уперед. Сто двадцять, сто тридцять, сто п’ятдесят кілометрів на годину. «Вартбург» лишився позаду, ніби в нього не було мотора, ніби він був іграшковий автомобіль, що його пхають уперед, крутячи педалі.

Уявляю, як їм було на душі, і Вацекові, і Бороданеві, і Романові, коли вони побачили, що я все віддаляюсь від них.

Але я розумів, що якби навіть збільшив швидкість до двохсот кілометрів на годину, то однаково мав би перевагу на якихось кілька хвилин. Бо до Корчмиська залишилося ледве кілька кілометрів асфальту. Далі простягалась ґрунтова дорога, якою доведеться їхати не швидше двадцяти кілометрів на годину.

«Отже, треба піти на хитрощі», — подумав я.

І я раптом зняв ногу з педалі газу.

— Навіщо ви зменшуєте швидкість? Що сталося? Щось зіпсувалося? — перелякався Чорний Франек.

— Не бійся, приятелю, — заспокоїв я його. — Це був тільки перший урок для тих добродіїв. А тепер почнеться другий.

Шосе пролягало тут через ліс, позаду залишилося село Сапи, попереду було сільце Урове. Моя звичка вивчати напам’ять карти місцевостей, де я діятиму, й цього разу витримала екзамен. Мені не треба було заглядати в карту, щоб згадати, де в будь-яку мить лісова дорога збочить уліво.

Я ще зменшив швидкість. У дзеркальці знову побачив «Вартбург», Вацек Краватик теж, напевно, побачив мене перед собою. Мабуть, зрадів, подумавши, що в мене зіпсувався мотор чи лопнула шина.

Я зненацька звернув ліворуч, на лісову дорогу і поїхав зовсім повільно, обминаючи товсте коріння, що стирчало з землі. У дзеркальці побачив: «Вартбург» спинився на шосе й люди в ньому дивляться, як я заглиблююсь у ліс.

Я знав, що стривожив їх, з’їхавши з асфальту. Уявляв навіть, як вони міркують: «Чому він звернув у ліс? Хіба він не збирався їхати на Буковець по нашу сумку?.. А може, знає коротшу дорогу? Найкраще буде їхати за ним. Коли ж виявиться, що він їде не на Буковець, то спокійно повернемо назад», І ось «Вартбург» Вацека Краватика звернув на лісову дорогу.

— Ну, тепер я вас провчу! — пробурмотів я.

Дорога ставала дедалі важча. Вже й зі швидкістю двадцять кілометрів важко було їхати. Раз у раз траплялися глибокі, наповнені болотом вибоїни. З землі стирчало грубе коріння сосон і грабів.

Мабуть, я був перший на світі водій, що радів такій дорозі. Подумки я вже прикидав, на скільки забариться Вацек Краватик, вертаючись назад на асфальт. П’ятнадцять хвилин? Двадцять? Може, навіть півгодини.

— Нічого не розумію, — покрутив головою Чорний Франек. — Адже ми мали їхати на Буковець по ту карту…

Ох, ота моя любов до тріумфів! Чи я вже ніколи не вилікуюсь від цього? Хвалько! Та все ж не міг утриматись, щоб не сказати:

— Ви не чули, що мене прозивають Самоходиком? Мій самохід у цій пригоді відіграє не останню роль. Будьте обережні… — крикнув я.

Ліс раптово скінчився. Перед нами простяглася синя, трохи побрижена од вітру водяна гладінь. Це була Крага, довгий рукав Озерища, що врізався в сушу аж під Корчмиськом, звідки вів канал до Міломлина, і далі, аж до Ельблонга. Берег Краги в цьому місці спускався до води, оточеної низькими лісистими пагорбами. Другий берег лежав од нас не далі, як за п’ятсот метрів. Водою до Буковця звідси було кілометрів зо два.

А суходолом? Треба було насамперед повернутись по вибоїстій дорозі на асфальтове шосе, потім кілька кілометрів до Корчмиська, далі знову по вибоях ґрунтової дороги кільканадцять кілометрів до села Вепр. І вже звідти греблею в’їжджали на Буковець.

Чи Вацек Краватик з Бороданем уже здогадались, що попали в пастку? Ще ні. Так само, як і Бронка з Франеком не розуміли мого маневру. Бо ніхто не здогадувався, що мій самохід — амфібія.

— І що тепер буде? — занепокоївся Франек, дивлячись на Крагу, яка перетнула нам дорогу.

Я спинив машину за кілька метрів від води. У задньому дзеркальці було видно, як нас наздоганяв «Вартбург». Вацек Краватик з Бороданем уже, мабуть, побачили озеро й, певно, дуже зраділи, що я сам себе ошукав. Хотів скоротити дорогу до Буковця і не знав, що лісова просіка упирається в озеро.

— Здається мені, вони будуть на Буковці першими, — шепнула Бронка. І, немов щоб утішити мене, додала: — Та все одно було дуже здорово. Ніколи не забуду цієї шаленої їзди.

— Так, це чудова машина, — сказав Франек із щирим захватом.

Я непомітно всміхнувся:

— Тримайтеся.

Зачекав, поки «Вартбург» під’їде ближче. Потім вихилився з вікна, повернувшись обличчям до «Вартбурга». Весело, наче на прогулянці, помахав рукою Вацекові та Бороданеві.

Увімкнув першу швидкість, додав газу і водночас відпустив зчеплення.

Мій самохід скочив уперед, мов підострожений рисак.

— Ой! — зойкнула перелякана Бронка.

Ні, цього ніхто не сподівався. Самохід в’їхав в озеро, на мить майже весь капот опинився під водою. Та ще через хвилину запрацював гвинт. Самохід поплив, з тихим шумом розбиваючи перед собою воду. Смуга білої піни позначала нашу дорогу через озеро. Берег з лісовою просікою лишався усе далі й далі позаду.

Я бачив у дзеркальце, що «Вартбург» спинився за метр від води, з нього вискочили Вацек Краватик, Бородань і Роман. Бородань щось кричав до мене, Вацек погрожував кулаком. Потім вони швидко повернули назад.

— Ви чудовий! — сказала Бронка, отямившись від подиву.

— Такого я ще не бачив, — сказав Чорний Франек. — Це понад людське уявлення… От якби мої хлопці побачили…

— Ви чудовий! — повторила Бронка.

— Це не я. Це мій автомобіль, — сказав я скромно.

Посипалося багато запитань. Звідки в мене такий автомобіль? Які пригоди я пережив з ним?

— Чи ти втрапиш на те місце, де колись був ваш табір? — спитав я Чорного Франека. — Не забувай, що в нас буде в запасі щонайбільше чверть години. За цей час треба знайти сумку, я повинен роздивитися карту, а потім сумку й карту треба буде покласти назад у яму. Ще нам потрібно трохи часу, щоб утекти з Буковця. Не треба їм знати, що я бачив ту карту.

— Чверть години? Вистачить і п’яти хвилин, — запевнив Чорний Франек.

Коли ведеш самохід по воді — навіть з найбільшою швидкістю — не потрібно стільки уваги, як під час їзди по землі. Отже, я міг розповісти Бронці й Франекові історію моєї машини.

Я згадав хвилину, коли несподівано одержав від адвоката повідомлення, що мій покійний дядько Громілло, відомий у нашій родині як дивак і запальний винахідник, зоставив мені в спадок у Кракові цегляний гараж і автомашину. Той потворний шарабан так приголомшив мене, що, ще не сівши за кермо, я вирішив позбутися його. Лише під час продажу я зрозумів, що він є поєднанням чудового мотора з саморобним кузовом. Звичайно, я не продав машини й постарався проникнути в її таємницю. Незабаром я знав історію автомобіля, довідався про італійця, який, їдучи до Закопаного автомобілем «Феррарі-410», розбився на небезпечному повороті. Мій дядько купив те, що вціліло від автомобіля, тобто мотор і коробку швидкостей. Він зробив кузов, і так з’явилося на світ оце чудовисько, «схрещення човна з тачкою», — як казали недобрі язики. Проте автомобіль був чудовий, я пережив із ним багато захоплюючих пригод.

— Про пригоди розповім вам іншим разом, — скінчив я.

Перед нами вже з’явився острів Буковець із селищами кемпінгових будиночків, причалами й наметами.

Чорний Франек порадив підпливти до острова з західного боку, там, де Озерище глибше.

— Бачите велике сухе дерево під гіркою? — показав він рукою. — Отам стояв наш табір.

— Ми не будемо виїжджати на берег. Тут повно туристів і дачників. Не хотів би привертати уваги до машини. Нехай думають, що це така собі чудернацька моторка. Причалимо до берега й вистрибнемо на мілину.

На західному березі ми побачили шеренгу байдарок, на глибшій воді стояло кілька моторних човнів і невелика яхта. Останнім часом з’явилася мода плавати на плотах, на всіляких понтонах, на човнах дивовижної конструкції. Тому нікого не здивувала моторка з тупим носом і фарами.

Не кваплячись, щоб не привертати нічиєї уваги, ми попрямували до сухого дерева. Між корінням я помітив дві дірки, що лишилися від лисячої нори.

Чорний Франек став навколішки і глибоко застромив руку в одну, а потім у другу дірку.

— Нічого тут немає… — сказав розчарований. — Тільки оцей папір.

І подав мені великий, трохи зім’ятий аркуш, вирваний із блокнота. На аркуші було надряпано червоним чорнилом:

«Романе, я забрав сумку. Як вирвешся від мільтонів, шукай мене на Пласкому.

Лисяча Шкурка».

— Гарненька історія, — буркнув я. — Сховай папір у нору, бо Вацек Краватик подумає, що я вкрав сумку. І тікаймо звідси, поки вони не приїхали.

Отже, доля знову не сприяла мені. Знову не пощастило.

— Хай йому біс! — буркотів я, повертаючись до машини. — І знову нічого не вийшло. Ну, але принаймі ми знаємо, де їх шукати. На Пласкому. Хоча ти й так, мабуть, знав нову схованку ватаги?

Франек похитав головою.

— Ні. Навіть не здогадувався, де новий табір. Я ж весь час вештався на Буковці, щоб знайти карту. Навіть ночував на цьому острові. Та, зрештою, коли не вдалося спіймати Капітана Немо, Роман скликав ватагу й вигнав мене. А потім Роман прийшов з Лисячою Шкуркою на Буковець домовитися з Краватиком. Але саме того ранку міліція зробила облаву на Буковці й забрала мене, Романа та ще кількох хлопців. Лисяча Шкурка, певно, вчасно шмигнув у якусь діру, й міліція його не схопила. До речі, чому ви так цікавитесь тією картою? Що в ній є, скажіть, будь ласка?

Я знизав плечима.

— Правду кажучи, не знаю. Та, мабуть, щось є, коли вона така потрібна Вацекові Краватикові й Бороданеві. Тому я хотів би її побачити.

Я вже сидів за кермом, аж раптом мені спало на думку щось важливе. Я вийняв з куртки авторучку й повернувся на пагорб, під сухе дерево. За мить я знову сидів за кермом.

— Що ви там робили? — поцікавилася Бронка.

— Я викреслив у листі два слова «на Пласкому». Треба Краватикові й Бороданеві трохи ускладнити пошуки, тоді в мене буде більше шансів.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Подив гарцерів. План розшуків карти і розгрому ватаги. Розвідка на Пласкому озері. Історія Чорного Франека. Немо в скрутному становищі. На допомогу. Хто такий Немо? Несподіванка.

Я поставив автомобіль на лісовій галявині, залишивши в ньому Чорного Франека й Бронку, а сам пішов до гарцерського табору і сказав вартовим, що хотів би побачитися з Теллем. На щастя, хлопець саме був у таборі і разом з Яструбом та Баською вийшов на побачення. Ми сіли на траві під ворітьми.

Я спитав їх, як справи з ватагою.

Яструб скривився, наче йому дали проковтнути гірку таблетку. Баська почухав голову, а Телль зітхнув і сказав:

— Ми вже згаяли два дні, шукаючи ватагу Чорного Франека по всіх дірках і закутках. Наче крізь землю провалились. А й далі роблять своє. У лісничого з Єжвалда вкрали металевого човна, стояв біля лісництва, на маленькому озерці, сполученому каналом з Пласким озером і Озерищем. Хоч, зрештою, невідомо, чи то справді вони вкрали… Підкралися й до ятера одного рибалки з Єжвалда. Рибалка щойно поставив його, тому вони не знайшли там риби. Зозла порвали ятір і затягли в очерет.

Яструб спалахнув гнівом:

— Вони роблять шкоду. А ви й досі вважаєте, що їх треба за це гладити по голові?

Я посміхнувся.

— Починаю змінювати думку. Ті шибеники таки справді перебрали міру. Але я гадав, гурт хоробрих хлопців, — я не міг стриматись, щоб не шпигнути їх, — уже впорався з ватагою. Такий знаменитий розвідник, як Баська, вистежив, мабуть, де табір ватаги, а невідступний Яструб уже спіймав ватажка.

Телль знову зітхнув.

— Не можемо знайти їхній табір.

— Легко глузувати, а важче спіймати Чорного Франека, — додав Яструб.

Я зневажливо махнув рукою.

— Я якось дав собі з ним раду. Може, таки мої методи кращі?

— Що ви хочете сказати? — пожвавішав Баська.

— Невже ви… — зацікавився Телль.

— Ні, ви жартуєте, — буркнув Яструб.

Я підвівся з трави й показав на автомобіль, що стояв на галявині.

— Там сидить Чорний Франек, — мовив я скромно.

Всі як один подалися до машини. Але на півдорозі я їх зупинив.

— Спокійно, хлоп’ята. Я взяв Чорного Франека в полон, якщо так можна сказати, і вчиню над ним суд і визначу йому покарання. Власне, він не крав човна й не нищив ятера. Тоді його вже не було у ватазі. Моя розвідка повідомила мене, що тепер у ватазі верховодить якийсь Роман, стократ небезпечніший за Чорного Франека. Романа можна знайти на білій яхті, що стоїть біля острова Буковець. Яхта належить Вацекові, прозваному Краватиком, бо його мама має крамницю з краватками в павільйонах на Маршалковській.

— О господи! Ви все знаєте, — здивувався Баська.

Телль гордо поглянув на своїх колег.

— Я ж казав вам, що пан Самоходик незвичайна людина. Ви не дуже вірили мені. Казали, що він уникає бійки з ватагою, бо не хоче їй перешкоджати. Ну й що? Хто спіймав Чорного Франека? Хто має таку докладну інформацію про ватагу?

Яструб глянув на мене захоплено, але трошки недовірливо.

— А може, ви знаєте також, де таємний табір ватаги? — задав він каверзне запитання.

— Напевно не знаю. Але можу визначити район.

— А ви нам його не вкажете? — спитав Яструб, сподіваючись, що, може, я все-таки розкрию їм якийсь секрет.

— І навіть допоможу вам відшукати табір і розгромити ватагу. Проте, з певною умовою.

Їх смутило і водночас дратувало те, що Чорний Франек сидить у моєму самоході, їм хотілося підійти ближче до автомобіля, зачепити хлопця, може, навіть трохи подрочити його. Їм у голову не клалося, що цей їхній невловимий досі ворог сидів у машині як мій друг.

— Як ви його спіймали? — похмуро спитав Яструб. — Мабуть, довелося зв’язати?

— Він слухняно й чемно сів у машину.

— Ох, пане Томашу! — тільки й вимовив Телль. Але в цих словах звучала гордість, що я виявився таким, як він розповідав своїм друзям гарцерам. І трохи заздрощів, що я зробив те, чого вони не змогли.

— Справа тільки в методі, — скромно пояснив я. — Мій метод переконування виявився ефективнішим за ваш.

А коли ми, нарешті, посідали на траву, — хлопці, втупившись у машину, — я запитав Телля:

— Ти не бачив Чоловіка з рубцем?

— Ні…

Тепер зітхнув я, бо неприємно дізнаватись, уже вкотре, що мудрі розрахунки і передбачення не сповнились.

Я розповів їм про Вацека Краватика, Бороданя, Романа, про таємничу рибальську карту. Змалював пригоду, що сталася по дорозі з Ілави й скінчилася запискою Лисячої Шкурки.

— Розв’язати загадку цієї карти для мене так само важливо, як для вас упоратися з бешкетниками на Озерищі. Ви допоможете мені зазирнути в ту карту, а я допоможу вам приборкати ватагу.

— Згода! — вигукнули вони в один голос. — Замість однієї будуть дві пригоди. Може, в тій карті справді криється якась велика таємниця? Вони хотіли дати за неї п’ять тисяч злотих, це таки підозріло.

Телль по-діловому спитав:

— Яке наше конкретне завдання?

Трохи подумавши, я відповів:

— Я приїду до вас завтра, і ми разом вирушимо на Пласке озеро.

Ми попрощалися, сказавши: «Будь напоготові!», і гарцери повернулися до табору, а я до самохода.

За хвилину я плив озером до мису Судака.

Наставав вечір — теплий, тихий. Озеро, звичайно таке рухливе, мов живе, тепер здавалося мертве. На ньому не було й хвильки. Вода застигла, як величезна калюжа розтопленого олова, і там, де падало проміння призахідного сонця, воно палало мов жар.

Але до ночі було ще довго. Тому я вирішив хоч на кілька хвилин випливти на Пласке озеро і подивитись, який воно має вигляд. Ніколи ще я не був на ньому, знав його лише з докладної карти.

Чому його назвали Пласким? Хіба бувають озера не пласкі, горбкуваті чи похилі? Взагалі, чому його вважали чимсь окремим, хоч воно сполучалося з Озерищем перешийком завширшки сто метрів?

Випливаючи з Озерища на Пласке озеро, хтось, не обізнаний з картою, взагалі не помітив би, що опинився на іншому озері. Ось Озерище раптом звузилося на короткому відтинку, так само, як не раз звужувалося біля Ілави, а потім знову розливалася широка водяна гладінь з багатьма островами й острівцями. Може, на якомусь із них табір Романової ватаги?

— Обережно, там сітки, — сказав Чорний Франек, коли я хотів був повернути вздовж східного берега. — Порвете їх або зіпсуєте гвинта.

Це були не сітки, а величезний ятір. Убиті в мілке дно гілки зазначали його кінці, на воді лежало кільканадцять буйків, які утримували ятір на певній глибині.

Я обминув пастку і звернув до перешийка. А потім востаннє глянув на Пласке озеро. У легкій вечірній млі, зі своєю непорушною, злегка золотавою поверхнею і купами дерев на островах воно здавалося таємничим. Може, через його пустельність? Ніде на озері не видно було човна чи вітрила, не чутно тарахкотіння моторок. Неприступні зарості чи болотисті береги не вабили туристів, і озеро тут було дике, чарівне.

Туристи з Буковця чи Сем’ян рідко заглядали сюди.

«Хитро зробила ватага, оселившись саме в цій місцевості», — подумав я, запливаючи в протоку, на західному березі якої стояв самотній будиночок — лісова сторожка з червоної цегли. На північ від сторожки, тобто вздовж Плаского озера, ріс густий ліс, що тягся до перших хат села Єжвалда. І на кілька кілометрів у глиб острова земля була вкрита буйним лісом. Цілими годинами можна блукати в ньому, не зустрівши людини. Там були тільки невеличкі лісові озерця. Чудовий край для тих, що не хотіли здибатися зі сторонніми.

Ми добралися до мису Судака і його піщаної коси. Бронці доручили готувати вечерю. Ми удвох з Чорним Франеком почали влаштовувати табір. Спершу поставили намет для Бронки і надули для неї матрац. У мене в машині був ще один матрац (я завжди сплю на двох, щоб не так тягло від землі). Отже, той другий я віддав Франекові. Згодилась і військова накидка, так званий плащ-намет; з двох таких накидок можна зробити зграбний наметик. Скориставшися накидкою і клаптем брезенту, що ним я під час довших зупинок накривав самохід, Франек спорудив собі зручну оселю.

Ми повечеряли підсмаженими з грудинкою яйцями та випили чаю. Поки ще не зовсім смеркло, я походив лісом, де був наметик таємничого Орнітолога. Проте знайшов тільки місце, де стояв його намет, витоптану траву і ямки від кілочків для намету. Та ще на дереві залишилася намальована на сосновій корі машкара. «Таємничий Орнітолог таємничо зник», — подумав я.

Бронка відразу ж після вечері пішла спати в намет. Чорний Франек узявся ловити вугрів. У нього в кишені був гачок, волосінь і поплавок, а вудлище вирізав з ліщини. Однак не спіймав ані рибини, хоч просидів аж до ночі.

Я не лягав спати. Сидів на високому трав’янистому березі озера й стежив за повільною мандрівкою місяця, який виплив із-за Чаплиного острова і тепер висів над тим місцем, де стояв намет пана Анатоля. Хоч місяць був не вповні, ніч стояла ясна.

Франекові набридло невдало рибалити, і він сів поруч мене.

— Хіба так не краще? Спокійніше, безпечніше? — спитав я його.

Франек не відповів. Хлопці його віку або надто швидко й гаряче визнають свою провину і наводять на думку, що не зрозуміли до кінця й не дуже глибоко пережили свої помилки, або з них треба обценьками витягати, що саме їх мучить. Признаюсь, я більше прихильний до других, а до них, мабуть, належав Чорний Франек.

— Розкажи про себе, — попросив я. — Я питаю не знічев’я. Може, якось допоможу тобі?

— Не потрібна мені ніяка допомога. Сам дам собі раду. Мабуть, якось улаштуюся, — відповів він.

«Ще й гороїжиться», — подумав я. А вголос мовив:

— Ну гаразд. Але ж ти можеш щось розповісти мені про себе? Чи твоє життя — велика таємниця?

Він здвигнув плечима.

— Адже ви знаєте, хто я такий. Мене прозивають Чорним Франеком, так, як вас — Самоходиком. Ви справді працюєте в музеї?

— Показати тобі посвідчення? — засміявся я.

— Я хотів би мати таку автомашину, як у вас. І взагалі хотів би бути у вашій шкурі, а не в своїй.

— Що ж, ти можеш змінити шкуру. Власне, я хотів би допомогти тобі в цьому.

— Ет, я дам собі раду, — махнув він рукою.

— Скільки класів ти скінчив?

— Небагато. Неповну середню школу,

— Не хотілося вчитись.

— Я зовсім не ледачий, — обурився хлопець. — Це з батькової вини. Бо мої батьки розвелися. Двох сестер узяла мати, а мене — батько. Він удруге одружився і має в новій сім’ї троє дітей. Він сам працював, удома були злидні, батько трохи випиває. Тому він мені раз у раз казав, коли тільки скінчу неповну середню, щоб ішов працювати, не сидів йому на шиї. Спочатку я був кур’єром. Це мені обридло, і я поїхав з групою хлопців збирати ягоди в Бескидах. Хлопці були трохи старші за мене, теж така собі ватага. Ми два тижні збирали ягоди, а потім — у «турне» по Бескидах. Обкрадали туристів, ну, ви про це знаєте. Відсидів у виправній колонії. Коли вийшов звідти, мені наказали вчитись на слюсаря. Але це не для мене, не вабить мене така робота. Мені якби якась небезпечна або якась така складна… Як це сказати… Ну, от бути моряком або працювати в міліції. Але скрізь треба мати більшу освіту і чисту репутацію. А в мене була виправна колонія. Потім працював у столярній майстерні, на будівництві, скрізь по два-три місяці. Але не через лінощі кидав роботу. Просто нецікаво, не задовольняє. Тільки чекав літа, щоб вирватися з роботи й майнути з хлопцями в теплі краї, на Озерище. Тут гарно.

Він замовк. Ми почули шум глісера, що наближався до нас.

Хлопець здригнувся, схопився з землі, та відразу ж знову сів. То плив його ворог, чоловік, який переміг його в нерівній боротьбі — сам проти всієї ватаги. Шум мотора все ближчав, здавалося, що глісер уже поряд, хоча його ще не було видно.

Але згодом гуркіт почав стихати. Над великим озером западала тиша, яку порушували тільки кахкання качурів в очеретах, поодинокі виплески риби на воді…

— Ходімо спати, — вирішив я.

Ми сказали один одному «на добраніч» і розійшлися. Він до свого наметика, а я до автомашини.

Хоч мені й дуже хотілося спати, проте заснути не міг. Не спала моя уява. Вона ж бо відігравала неабияку роль у моїх пригодах. Я уявив собі спосіб мислення моїх ворогів, «влазив у їхню шкуру», — так я називав це, — і передбачав їхні дальші вчинки, як гравець у шахи передбачає ходи свого супротивника.

Тепер уява перенесла мене в новий табір ватаги.

І я схопився з постелі. Швидко натягнув светра й штани. Ввімкнув стартер автомашини. Вже рушив з місця, коли Чорний Франек скочив на сидіння поруч зі мною.

— Ви пливете на озеро поглянути на ятір, — сказав він. Видно, і його уява не дрімала цієї ночі.

— Не попливу, а поїду, — відповів я. — Вони почули б гуркіт мотора і плюскотіння води. Ятір у затоці біля того півострова, де й мис Судака. Дорога вздовж берега приведе нас туди…

Ми їхали повільно, бо хоча світив місяць, берег озера ховала тінь молодого лісу, і світло фар могло нас викрити. У якусь мить стало так темно, що Франек мусив вискочити з машини і, прикриваючи долонею засвічений електричний ліхтарик, показував мені дорогу між стовбурами дерев.

Спочатку дорога пролягала вздовж берега, потім окреслювала невелику дугу, трохи віддаляючись від нього, і знову підходила до озера.

— Жахливий спуск до води, — сказав я. — Автомобіль не проїде крізь кущі й очерет. Треба вийти з машини і знайти зручний спуск на той випадок, якщо вони намагатимуться добратись до ятера.

Ми пройшли берегом, може, метрів із двісті. Виявилось, що я помилився. Тільки тут починалася нова затока, саме та, де стояв ятір. Ми не помітили його, але здогадалися, що він має бути там, бо… в смузі місячного світла ми побачили металевого човна з Романовими хлопчаками, який плив у тому напрямку.

Вода доносила сплески весел і притишені голоси.

— Он там… Більше вліво… Кілки стирчать з води… Туди підпливайте, хлопці…

Я торкнув за плече Франека й прошепотів йому на вухо:

— Біжімо по машину. Тут добрий спуск. Спіймаємо їх тоді, як вони почнуть витягати ятери з води.

У цю мить із сусіднього очерету розляглося ревіння глісера. Ми аж сахнулися, так це було зненацька. Глісер, умить опинився коло металевого човна. Постать у чорному вбранні схопила залізний ланцюг, який звисав з човна. Одночасно Немо збільшив газ. Човна шарпнуло. Хлопці, що сиділи в ньому, почали вистрибувати, мов яблука з кошика, який хтось добре струсонув.

— Немо!.. Немо! — залунали перелякані вигуки. Не знайшлося жодного сміливця, котрий залишився б у човні, що його тягнув на буксирі глісер. Усі кинулися вплав на другий берег.

Та цього разу Немо зробив помилку. Замість того, щоб тягти човен на буксирі на глибину, він зробив коло по озері, мабуть, щоб ще більше настрахати хлопчаків. Але при цьому занадто близько підплив до заростів. Глісер попав в очерет, який вкрутився йому в гребний гвинт. Мотор пирхнув раз, другий, завив… і замовк.

На озері настала тиша, тільки хвилі, підняті глісером, брижили поверхню води з місячною стежкою, яка скидалась на ясну смугу в шерсті якоїсь велетенської чорної потвори.

— Хлопці! Вертаймося! — почули ми крик Лисячої Шкурки. — Він застряг! Не втече від нас. Зараз ми його спіймаємо.

Хлопці слухняно повернулися, прямуючи до глісера, що заплутався в очереті. Вони зрозуміли, що Немо перестав бути грізним, що він не впорається з чотирма супротивниками.

— Я біжу по самохід! — гукнув я Франекові.

Але Чорний Франек немов не чув мене. Мовчки скинув із себе одяг і стрибнув у воду. В мене промайнула думка, що, може, він поспішає на допомогу своїм колишнім приятелям. Та на сумніви не було часу. Я щодуху помчав по машину.

А коли спустився до озера, перед моїми очима постала така картина.

У струмені місячного світла виразно виднілися голови хлопчаків з ватаги, вони були вже дуже близько від глісера. За три метри від Немо був і Чорний Франек, який швидко плив батерфляєм. А Капітан Немо — хоч, напевно, добре розумів, яка небезпека загрожує йому, і міг кинутися вплав до берега — не втікав. Він стояв, випроставшись на глісері, в місячному світлі, немов очікуючи, поки хлопчаки підпливуть ще ближче. А потім скинув плаща з каптуром і взяв у руки спінінг.

Капітан Немо без чорного плаща й каптура. Капітан Немо з відкритим обличчям!

На глісері стояла невисока худенька дівчина з довгою косою.

Марта.

На якусь мить хлопчаки з ватаги завмерли, Чорний Франек теж перестав пливти, їх ніби паралізувало відкриття того, хто такий Немо.

— Так, це я Капітан Немо! — вигукнула Марта. — Це від мене ви стільки разів утікали, наївшися страху. Це я вас стільки разів перемогла. І тепер я теж вас не боюся. Тільки підступіть, і я пущу в роботу спінінг.

Я подумав: «Немо, як завжди, полюбляє ефекти». Але цього разу я розумів «його». Побачивши, що буде змушений скоритись більшій силі, він волів сам показати, хто він такий, аніж дозволити, щоб з нього здирали плаща й каптура. Це було б занадто принизливо.

Чорний Франек крикнув:

— Не бійся їх! Я тобі допоможу…

Кількома помахами рук він підплив до глісера. За секунду вже переліз через борт і став поряд із дівчиною.

Я ввімкнув фари, натиснув клаксон і в’їхав у воду, прямуючи до глісера й човна.

— Міліція! — вереснув хтось із ватаги. Напевно, подумали на мій самохід, що це моторка.

І, страшенно переполохані, гукаючи один одного, завернули до берега, де на них чекала решта ватаги.

— Дякую тобі, Франеку, — сказала Марта. — Тепер, може, віддаси мені перстень?

Чорний Франек засміявся:

— Ну, звичайно, я віддам тобі його зараз. Але він у моїй одежі на березі. Спершу я звільню гвинт від очерету.

І він скочив у воду.

Я спинив самохід біля борту металевого човна.

Дівчина накинула на себе плаща з каптуром.

— Звідкіля ви тут узялися?

— Вчора ми натрапили на цей ятір і подумали, що ватага спробує вибрати з нього рибу.

— Це ятір мого батька, — пояснила Марта. — Батько боявся, що його порвуть йому, як це зробили рибалці Плиті. Він хотів стерегти ятера всю ніч, але стомився б і вдень не зміг би працювати. Тому я взялася стерегти.

— Ти дочка рибалки? — поцікавився Чорний Франек.

Продовження розмови я не чув, бо відплив до другого берега. Хотів побачити, що робить ватага. Але хоч я і плив поволі уздовж смуги очерету, освітлюючи берег фарами, та нікого не помітив. Мабуть, ватага чкурнула до свого таємного табору.

Я повернувся назад. Гребний гвинт глісера вже був очищений від очерету, мотор завівся дуже легко, однак Марта ще не збиралася повертатись додому.

— Певно, ватага не має чого їсти. Коли нас не буде, може, знову захочуть добратись до ятера? Зачекаймо тут до світанку.

Ми підтягли глісер і човен ближче до берега. Я виїхав самоходом на землю.

Ми посідали на траві під деревами.

Місяць уже ховався за виднокругом, стало дуже темно, як завжди буває на короткий час перед світанком.

— То що ж, Капітане? — звернувся я до Марти. — Чи після цього уроку ти й надалі збираєшся сама боротися з ватагою? А може, все-таки слід подумати, чи не діяти в більшому гурті, з друзями?

— Я повинна прогнати звідси цю ватагу. Назавжди. Інакше тут ніколи не буде спокою, — опиралася Марта. А потім штурхнула в бік Чорного Франека. — Ну, віддай мені персня.

Хлопець неохоче віддав.

— Шкода, що ти його забираєш у мене. Це була б гарна пам’ятка про одну незвичайну дівчину.

Вона знизала плечима.

— Зовсім я не незвичайна.

— А твій глісер? А те, як ти закидаєш спінінг! А це прізвисько — Капітан Немо? — говорив із захватом Чорний Франек.

Дівчина зневажливо махнула рукою.

— Кажу тобі, що в цьому немає нічого незвичайного. Мій батько рибалка, я народилась біля цього озера, навчилася ловити рибу й закидати спінінг. Батько сказав, що коли, закінчивши школу, я складу екзамени і вивчатиму іхтіологію, дядько зробить мені глісера, а батько полагодить великий мотор, який випадково купив у Ольштині. А ти повинен знати, що мій дядько будівельник човнів в Оструді, а батько має кілька човнів, з різними моторами. Я склала екзамени в університет, а коли скінчу іхтіологічний факультет, буду рибалкою, як мій батько, тільки освіченим, вестиму рибне господарство на озері. А щодо мого прізвиська, то просто моєю найулюбленішою книжкою була «20 тисяч льє під водою» Жюля Верна. Дома я тільки й говорила про капітана Немо, і батько прозвав мене Капітаном Немо. Я використала це у боротьбі з ватагою. Бо звичайної Марти ніхто не боявся б. А таємничий Капітан Немо — це щось зовсім інше.

Раптом вона додала тим самим тоном:

— Увага! У кущах хтось є і підглядає за нами…

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Як я спіймав підслухувача. У чому полягала «дрібна нетактовність»? Тепла компанія дивних осіб. Хто ворог глісера? Як сподобатись Марті? Мрії. Чи можна ловити рибу «на пупа»? Бунт пана Казика.

У Марти було якесь шосте чуття. Довгі роки життя в лісі над озером зробили її чуйною на найтихіший шелест. Але на противагу до городянина, який не вміє спілкуватися з природою, якому найменший шелест у лісі чи сплеск води в озері може видатися підозрілим, вона зовсім не реагувала на окремі нічні звуки. Ніби й крізь нічний морок бачила, що то не людина скрадається по торішньому листі, а пробігає миша, що то не весло хлюпнуло, а скинулася риба на озері.

А зараз, хоч ми нічого не чули, вона знала, що хтось нас підслухує.

— Розмовляймо далі, ніби ми нічого не помітили, — шепнула Марта.

— Я на хвилину відійду й спробую зайти ззаду, — теж тихо відповів я. А голосно сказав:

— Дозвольте, я погляну на другу затоку. Хтозна, чи не спробує ватага дістатися до ятера з того боку.

З цими словами я підвівся з трави і неквапом пішов уздовж берега.

Чорний Франек і Капітан Немо далі вели розмову, яку я міг чути навіть на відстані. Франек питав Немо, чи місцеві рибалки не потребують помічників і скільки такий помічник заробляє. Відповіді Немо я вже не розчув, бо заглибився в ліс.

Я обережно скрадався з електричним ліхтариком у руці. Не хотів передчасно сполохати чоловіка, що ховався в кущах. Треба було так близько підійти до нього, щоб ліхтарик освітив його. Хоч важко йти нечутно в молодому лісі, стільки в ньому сухого листя, низьких і непомітних гілок, що шелестять від найменшого дотику. На кожному кроці я зупинявся і якусь мить стояв нерухомо, щоб той хтось, почувши шелест, гадав, що то поворухнулось якесь лісове створіння.

Ще крок і знову зупинка. Знову крок… і довша зупинка. І знову крок…

Недалеко від того місця, де Немо розмовляв з Чорним Франеком, я став навколішки і поповз. Промандрував так, може, метрів з чотири, коли праворуч, щонайдалі за три кроки від мене, хруснула гілка і хтось зітхнув.

Я засвітив ліхтарика й побачив Орнітолога, він лежав на землі.

— Загасіть його до біса! — сказав він, затуляючи собі рукою очі.

— Вітаю вас, — відказав я, погасивши ліхтарика. — І запрошую до нашого товариства.

Мабуть він був ні в сих ні в тих, бо я спіймав його на гарячому. Але він і знаку не подав. Підвівся з землі й вийшов із ліска з таким невинним обличчям, ніби я побачив його на лавці десь у парку.

— То це ви отой Немо, — сказав він, вітаючись з Мартою.

— А це Чорний Франек, — відрекомендував я хлопця Орнітологові.

— А це Несправжній Орнітолог, — відрекомендувала його Марта Франекові.

Я радісно потер руки.

— Тепла компанія, — мовив я. — Таємничий і грізний Капітан Немо, Чорний Франек, до недавнього часу ватажок зграї бешкетників, Несправжній Орнітолог, який ховається по кущах і його треба витягати з них, мов рибу з ятера.

— І таємничий джентльмен, прозваний Паном Самоходиком, — весело додав Орнітолог.

— Звідки ви знаєте, що мене так називають? — здивувався я.

— О, навіть дерева шумлять про ваше прізвисько, — викрутився він. — А що я нишком стежив за вами, то я просто у вас вчуся. Здається, не так давно я спіймав вас на тому ж самому.

— Ой, не будьмо надто дріб’язкові, — сказав я. — Не варто ображатися за таку дрібну нетактовність.

— Я не так легко ображаюсь, — мовив Орнітолог. — Але, щиро кажучи, не дуже приємно, коли тебе називають Несправжнім Орнітологом. Я вже вам пояснював, — звернувся він до мене з докором у голосі, — що я справжній орнітолог. Просто я, жартуючи, вдав, ніби спіймався на тому ківікові.

Він підвівся і пішов у кущі, звідки стежив за нами. За хвилину повернувся з гумовим човником, у якому лежали його дивне вбрання, фотоапарат і величезна підзорна труба.

— Як завжди перед світанком, я вибрався на озеро, щоб стежити за птаством, коли воно прокидається. До мого слуху долетів якийсь крик, я вирішив спершу обстежити місцевість. От я й підкрався.

— Так, проте згодом ви мали час упевнитись, що то не злодії, а цілком порядні люди зібрались над озером.

— Авжеж, — погодився він. — Але я не хотів перебивати вам розмову, — І він радісно захихотів. Видно було, що він каже неправду. І так само було видно, що правди ми з нього не витягнемо. Отож, краще обернути все на жарт.

— А я вважаю вас Несправжнім Орнітологом і все, — заявив Капітан Немо. — І я й далі так вас називатиму.

— Можете вважати мене своїм ворогом, — сказав до Марти Орнітолог. — Бо я ворог усіляких глісерів і галасливих моторок на озерах. Вони полохають птахів. Це дивно, що ви так любите природу і гасаєте на цій пекельній машині.

Капітан Немо дуже серйозно кивнув головою.

— Мені набрид глісер. Я охоче скорюся законові, що забороняє користуватися моторами на озерах. Я чула, що вібрація гвинта нищить мальків судака. Веслярство — це гарний спорт. Але я розпрощаюся з глісером тільки тоді, коли ми проженемо звідси усіх цих бешкетників.

Світало. Ми дедалі виразніше бачили обличчя одне одного, а поверхня озера відсвічувала перламутром.

— Мабуть, уже час відпочити, — позіхнула Марта.

А потім узяла мене під руку й відвела кілька кроків убік.

— Капітан Немо розкрив свою таємницю. А ви? Чи не пора вже мені довідатись, чого ви сюди приїхали?

— Пробачте, але таємниця Немо сама розкрилася.

— Іншими словами, я сама повинна розкрити вашу таємницю?

Вона сердито труснула головою і сказавши всім «привіт» ввійшла у воду. Через кілька хвилин її глісер несамовито заревів і, тягнучи за собою на буксирі металевий човен, помчав у напрямі Сем’ян і Буковця.

Ми з Франеком залишили на березі Орнітолога і поїхали моїм самоходом.

Спільно пережита пригода, видно, настроїла Франека на відвертість, бо тепер він почав зі мною розмову.

— Хотів би я бути на вашому місці, мати ваш самохід, ваші таємниці, зазнавати цікавих пригод. Ви дуже подобаєтесь Капітанові Немо. А я? Чи й я міг би привернути її увагу?

— Ти переконався, що як ватажок ватаги ти їй не сподобався, — сказав я повагом. — Ти привернув її увагу, але тільки так, що вона вирішила прогнати тебе з озера. Вір мені чи не вір, але сподобатися їй ти міг би лише одним. Якби раптом став цілком іншою людиною. Це напевно збудило б у неї цікавість до тебе. Подумай, на той рік вона приїде сюди знову. І кого зустріне? Чорного Франека, в майбутньому видатного рибалку, а нині учня з цього ремесла. Може, матимеш свого вітрильника. Адже, мешкаючи і працюючи тут, ти, мабуть, зробив би собі такий вітрильник? А колись, може, збудуєш дім над озером і станеш справжнім рибалкою. Вона теж повернеться сюди після навчання…

Це були мрії вголос. Може, несвідомо я висловлював свою власну тугу за тим, щоб оселитися над мазурським озером, жити тут, працювати?

Чорний Франек мовчав. Я відчув, що мої слова запали йому глибоко в душу. Та, мабуть, він був з тих хлопців, що соромляться піддаватися мріям. Це здається їм не гідним мужчини. Але справжній мужчина повинен уміти мріяти. Звичайно, не обмежуватись лише мріями, а перетворювати їх у дійсність.

Ми розсталися мовчки, без жодного слова. Він пішов до намету, а я ліг в машині. Був уже день, але його світло не заважало моєму міцному сну.

І, мабуть, ми спали б до півдня, якби не Бронка. Вона й не здогадувалась про наші нічні пригоди. Встала о восьмій, скупалася в озері й, лежачи на сонці, чекала, поки ми прокинемось. Нарешті, схотіла їсти, заходилася готувати сніданок і, роздратована тим, що ми так довго спимо, вирішила збудити нас. Ми прокинулись невиспані, в поганому настрої, який минув тільки після сніданку.

Я розповів Бронці про нічні пригоди і, звичайно, мусив вислухати докори, що ми не взяли її з собою.

— А ти знаєш, Бронко, ким виявився Капітан Немо? Ніколи не відгадаєш, — похитав головою Чорний Франек.

— Ох, Немо, — зітхнула Бронка. — Хотіла б я ще колись побачити його.

— Вона закохана в нього, — зареготався Чорний Франек.

Бронка образилась. А надто, що і я підсміювався з неї.

І через цю дрібницю ледве не зчинилася сварка, але ми почули гуркіт мотора, й на озері з’явився човен, у якому пливла до нас Марта.

— Про вовка помовка… — почав був я.

І прикусив язика, тому що Бронка, невдоволено скривившись, сказала:

— Чого вона сюди пливе? Не люблю я цієї дівчини. Вона підбурювала проти мене пана Томаша. І вважає, що зі мною не варто навіть розмовляти.

Чорний Франек поклав на плече Бронці руку й мовив:

— Не мороч собі голови Капітаном Немо. Оце він сам і пливе.

Бронка заніміла.

— Вона? — вимовила врешті.

— Вона, — кивнув він головою.

А тим часом Капітан Немо підплив човном до піщаного мису і вимкнув мотор.

— Вітаю вас! — гукнула весело Марта. — Ну, що ми сьогодні робимо? Будемо ловити рибу?

— Мені, мабуть, треба попливти в гарцерський табір… — сказав я нерішуче. — Там рибальська карта…

Я поглянув на безхмарне небо, на майже смарагдове озерне плесо, на бліду від сонця зелень очерету. І мені стало трохи шкода так марнувати чудову годину. Чи не краще все-таки провести цей гарячий полудень з вудкою в руці?

— А як з украденим човном? — спитав я Марту.

— Уже повідомила лісничого. Він прийде по нього до мого батька.

З-за очерету виплив човен з лицарями спінінгу. Вони ще не допливли до мису Судака, а вже лунав глузливий голос пана Анатоля:

— Ви сюди переселилися? Ви пройда. Ближче до рибки? Ближче до судаків, еге ж?

Вони причалили до мису. Пан Анатоль відразу попрямував до Марти і наставив на неї вказівний палець.

— На що сьогодні ловимо? — спитав він грізно.

Марта чемно вклонилась і поважно відповіла:

— Сьогодні ловимо на фокус-покус.

Пан Анатоль закліпав очима. Та, мабуть, вирішив, що цього разу не дасть себе обдурити. Перед цим вона теж казала, що ловитиме «на заклинання», і спіймала великого окуня. Тому пан Анатоль лише покивав головою і самовпевнено мовив:

— Знаю, що ви думаєте. Фокус-покус? Я чув про щось таке. Беруть шматочок червоного пластика і вмочають у риб’ячу кров, а потім чіпляють на гачок як живу принаду.

— А «на пупа» ви вже ловили?

— Що? — обурився пан Анатоль. — Ви глузуєте із старшого?

Марта зневажливо глянула на нього.

— Це добре, що ви не ловили «на пупа», бо то заборонений метод.

Пан Анатоль звернувся до мене:

— Ви не реагуєте, коли молодь так поводиться? Це образа.

— Ви не маєте уявлення про рибальство, — сухо зауважила Марта. — Кожний рибалка знає: ловити «на пупа» означає, що гачок з принадою і волосінню прив’язують до шматочка білого полістиролу й вільно пускають на воду. Але це заборонено, — підкреслила вона. — Так ловлять браконьєри, а не спортсмени.

І дівчина, різко повернувшись, пішла до свого човна, а за нею побіг, заточуючись од сміху, Чорний Франек. Марта почала виймати з човна вудлища, по одному кожному з нас. У цю мить я аж здригнувся. Бо вперше почув голос пана Казика, який завжди ховався в тіні свого приятеля, що цілком придушив його. Пан Казик промовив тихенько й несміливо:

— Нема чого ображатись, Анатолю. Я теж чув про метод «на пупа».

— Тихо! — тупнув ногою пан Анатоль. — Тихо, Казику! Ти рибалка-початківець і не забувай про це, бо я більше не ловитиму з тобою риби.

Але того дня в панові Казикові пробудився бунтівник:

— Як ні, то ні. Я піду ловити рибу з цією дівчиною.

І, закинувши на плече вудку так, наче це був карабін, а він зібрався в запеклий бій, пан Казик підійшов до Марти й чемно спитав, чи візьме вона його з собою рибалити.

Пан Анатоль грізно блиснув очима, його розпирало від гніву:

— Отже та-а-а-а-ак? — протяг він єхидно. — Я вже все розумію. Та-а-а-ак…

Його гнів вилився на мою голову.

— Ви що, гадаєте, що я дурень? Ви гадаєте, ніби я не маю очей і не бачу, що тут діється? Ви підозріла людина. У своєму таборі ви переховуєте дівчину з ватаги бешкетників. А хто цей хлопець? Гадаєте, я не впізнав Чорного Франека, ватажка розбишак? Я досі мовчав, але тепер, вибачайте, мушу повідомити в міліцію.

І пан Анатоль попрямував до свого човна.

— О господи, як я дістануся на той берег? — злякався пан Казик. — Він відпливе без мене.

На допомогу йому прийшла Марта, якій бунт пана Казика справив велику приємність.

— Я привезу вас до наметів своїм човном, — пообіцяла вона.

Вражений до глибини душі, пан Анатоль, не оглядаючись на свого приятеля, відчалив від берега. Я бачив, як він поплив до Сем’ян, напевно, щоб здійснити свою погрозу й повідомити в міліцію, що Чорний Франек у мене. Я трохи співчував йому. До Сем’ян озером було далеченько, бідолаха добре помахає веслами в таку спеку. А ще ж як його розгнівить повідомлення, що Чорний Франек перебуває під моїм наглядом за згодою міліції!

Марта, Бронка, Чорний Франек і пан Казик приготували рибальські снасті. За Мартиною порадою вирішили йти до затоки Красноперів. А хтось повинен був стерегти табір. Я охоче взяв це на себе. Саме тоді на озері з’явилася байдарка, в якій сидів Телль і здалеку махав мені рукою на знак, що має повідомити щось важливе.

Ми всі зачекали, поки він підпливе. А Телль так поспішав, що аж глибоко зарився носом байдарки в піщаний мис.

— Вони здалися! — радісно закричав він. — Хлопці переловили майже всю ватагу. Вони хотіли вдертися до нашого складу з харчами.

— А Лисяча Шкурка з ними? — стурбовано спитав я.

— На жаль, Лисяча Шкурка і ще двоє хлопців утекли десь за озеро.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Переможені просять помилування. Як перемогти ватагу. Новий похід. Вогнище на біндузі. Романова зрада. Кінець ватаги. Повернення переможців.

У гарцерському таборі я з’явився в обідню пору. Приплив туди своїм самоходом відразу після того, як Телль повідомив, що ватагу розгромлено.

Члени ватаги справляли жалюгідне враження. Були обшарпані, голодні і навіть брудні, хоч тут води не бракувало. Казали, що вже два дні не мали нічого гарячого в роті. Мовляв, удень боялися виткнути носа з табору, розташованого на одному з болотяних острівців Плаского озера. Вночі їм не щастило вкрасти чогось попоїсти, бо місцеві господарі, як і туристи, вже знали про ватагу й дуже стереглися. В одному ятері риби не знайшли, а другий їм не дав пограбувати таємничий Капітан Немо. Украли трохи картоплі на полі, але боялися розпалювати вогнище. Жили і все боялись, що їх викриють міліція, чи гарцери, чи грізний Капітан Немо. Пробували перебиватись лісовими ягодами, сирою морквою, вкраденою на полі, але молоді шлунки не обдуриш зеленню. Спроба вдертися до гарцерського складу була виявом крайнього відчаю.

Гарцери запросили їх до столу, табірний кухар не пошкодував їм супу й картоплі з м’ясом. Гарцери погодилися зменшити свої порції, щоб тільки нагодувати тих голодних, охлялих хлопців.

Я спостерігав за тим обідом; біля одного столу сиділи семеро зголоднілих, вони їли жадібно й хапливо, а біля решти столів — довгі ряди акуратних хлопців і дівчат у гарцерському вбранні. Обід, за яким звичайно точилася жвава розмова, тепер минав у цілковитому мовчанні. Дивитися на виснажених хлопців було так сумно, що згасали веселі розмови, жарти, дотепи. До того ж, кожен знав, що вся історія ще не скінчилася. Адже повинна була перемогти справедливість, і ці семеро хлопців відповідатимуть за те, що зарізали вівцю на острові, вкрали човна, подерли ятери, словом, за все, що вони накоїли протягом короткого часу.

У лісі, на дорозі до Сем’ян я побачив міліцейську автомашину, а в наметі старшого вожатого гарцерів Гонсеровського застав офіцера міліції, з яким зустрічався в Ілаві.

— Як Чорний Франек? — стурбовано спитав він.

— Мені здається, з ним уже не буде ніякого клопоту, — впевнено відповів я.

— Це дуже добре, — зрадів він. — Та, на жаль, справа ватаги ще існує. Я саме хотів про це з вами поговорити, узгодити план спільних дій.

— А я міг би допомогти?

— Звичайно. Ви ж член бригади сприяння міліції, і це входить у ваші обов’язки. Справа буде нелегка. Троє хлопців з ватаги ховаються в цій місцевості. Адже береги озера тягнуться, мабуть, більш ніж на сто кілометрів, тут є де чудово сховатися, стільки закамарків, урочищ, заростів, що й батальйон солдатів не знайшов би хлопчаків. Та чи означає це, що ми не спіймаємо їх? Запевняю вас, за якихось кільканадцять годин вони вже опинилися б у наших автомобілях з раціями. Досить було б викликати загін міліції і кілька тренованих собак. Але ми не зробимо цього. Чому? Відповідь проста: такі засоби ми застосовуємо проти вбивць, бандитів, грабіжників. А тут маємо справу з купкою шістнадцятирічних шибеників і дрібних злодюжок. Тому не будемо брати проти них собак, не влаштовуватимемо міліцейських облав у лісі. Наш план такий: пошлемо в цей район більше патрулів. А дачники, гарцери, туристи, коротше, населення з-понад озера, якому найбільше обридла Романова ватага, нехай повідомлять нас, коли бешкетники вийдуть зі своєї схованки, щоб поцупити щось із харчів. Ми хочемо, щоб ці юні злочинці вже на порозі своєї кримінальної «кар’єри» зрозуміли: проти них уся громадськість.

Мені подобались його погляди.

— Я надумав разом з кількома хлопцями дослідити Пласке озеро, — сказав я. — Може, натрапимо там на сліди ватаги. Мені здається, цю справу не слід відкладати. Ситуація, в якій опинилися ці хлопці, може привести їх до якогось більшого злочину. Мої друзі Телль, Яструб і хлопець на прізвисько Баська казали мені, щоб я попросив за них у старшого вожатого. Вони хочуть взяти участь у поході. Це вже великі хлопці, і я ручусь, що вони не дозволять собі ніяких поганих вчинків.

— Телль, Яструб і Баська — серйозні хлопці, — сказав старший вожатий. — Тільки прошу, щоб на ніч вони повернулися в табір.

— Єсть! — відсалютував я по-гарцерському.

За якийсь час Телль уже сидів у моїй машині, яка пливла до мису Судака. За нами прямувала гарцерська байдарка, а в ній Яструб і Баська.

О сімнадцятій нуль-нуль, як написав би кожен гарцер у своєму повідомленні, ми були готові.

Чорний Франек, що допомагав нам підготуватися, весь час крутився коло мене, здавалося, ніби він хоче сказати мені щось важливе. Нарешті, не витримав:

— Чи… — затнувся він, — чи це буде зрада, якщо я… не піду з вами?

— Авжеж, — глузливо буркнув Яструб.

Франек благально глянув на Марту.

— Зрозумійте, — шепнув він. — Я так не можу… То мої колеги… То я зібрав ватагу.

Я розумів його. Може, навіть у ту мить відчув до нього ніби якусь повагу.

— Звичайно, ти маєш рацію, Франеку. І я так думаю. Ви з Бронкою будете тут стерегти табір.

Франек і Бронка з великим полегшенням прийняли це доручення. Ми рушили. Мій самохід тяг на буксирі байдарку й човен Капітана Немо, бо найтихіший був мотор у самохода, а нам було дуже важливо їхати без шуму.

Спершу я довідався, що в затоці спіймано кільканадцять великих красноперів. Пан Казик спіймав аж вісім рибин, це так його потішило, що він голосно співав, коли Марта перевезла його на той бік. Здається, пан Анатоль дуже зневажливо поставився до рибальських успіхів приятеля, але панові Казику це було байдуже. Товариство пана Анатоля заходилося згортати свої намети. Мені було цікаво, навіщо й куди вони так несподівано переселяються.

Таємниця розкрилася сама собою.

У протоці ми побачили білу яхту Вацека Краватика, яка стояла на якорі. А на правому березі, там, куди колись підпливав пором, ставили новий табір пан Анатоль, Казик та їхні жінки.

— Мешкатимуть поблизу Краватика і, напевно, разом ловитимуть рибу, — сказала Марта.

Я здогадався, що пан Анатоль, пливучи на Буковець заявити в міліцію про Чорного Франека, зустрів Вацека Краватика, який розтлумачив йому безпідставність його скарги. Може, вони вдвох понарікали на мене й це їх зблизило. А потім Вацек Краватик виявив до пана Анатоля милість і дозволив йому ловити рибу поруч себе…

З-за повороту показалася зелена, густа купа дерев — перший острів великого архіпелагу на Пласкому озері.

Я спрямував свою флотилію до розташованого ліворуч острова, який заріс деревами й здавався неприступним. Я вже знав, що на середині цих островів має бути сухий, твердий грунт.

Клаптик оточеної водою землі поволі виринав над плесом озера. Телль не відривав від очей бінокля, шукаючи на берегах, у тіні заростів і дерев людські постаті. Сусідній острів теж чимраз ближчав. Обидва острови перетинала чимала затока, на ній тут і там стирчали кущі очерету. Марта махала мені рукою, щоб я звернув у цю затоку, де на другому боці можна зручно причалити.

Із затоки вже легко було роздивитися обидва острови. Той, що був праворуч, виявився досить великим, з просторою галявиною посередині. Острів ліворуч, менший, здавався кращим і дикішим, хоч і на ньому була сонячна галявина, де зрідка росли молоді сосни.

За островами затока дедалі міліла, береги її здавалися дуже болотистими. І тільки метрів більш ніж за десять від води озеро оточувала щільна стіна лісу.

З озера знялося кільканадцять великих диких качок, з-за очерету виплив білий лебідь, але, побачивши нас, велично поплив далі.

У прибережних очеретах ми знайшли чудовий причал. То були рештки старого рибальського місточка, що провалився у воду. Я прив’язав до нього самохід і по вкритих мохом, слизьких балках ми вийшли на берег.

Дорогу нам перетнули буйні зарості кропиви, на стовбурі зламаної вітром тополі сидів великий чорний крук і стежив за нами, схиливши набік голову., Телль свиснув, і птах мовчки відлетів.

За смугою високої кропиви прослалась лука, що підсихала проти сонця. По ній пролягало кілька стежок. Ми побачили, що одна з них оперізує весь острів. Вона звивалася між стовбурами старих лип, укритих цвітом, у якому гули бджоли. На східному боці острова вітер зламав дерево й нагнув його крону аж до води. Але дерево не вмерло, не всохло. Крона зеленіла над водою, з вигнутого дугою стовбура постріляли вгору зелені гілки. Вузенька стежинка бігла під дугу товстого стовбура, наче в природну браму, і стелилася далі, петляючи між деревами.

— Це вівці протоптали! — закричав Баська, придивляючись до слідів на стежці. — Тут ціле літо пасеться отара овець, тільки зараз вони поховалися десь у кущах. Навкруги вода, й вони бігають уздовж берега.

Раптом ми побачили, що на тім боці затоки, з гущавини на березі снується вгору пасемце диму з вогнища.

— Ну, нарешті, — пробурмотів Яструб. І в його обличчі промайнуло щось хиже.

— Ото там біндуга. Туди дроворуби звозять зрубані стовбури дерев і роблять з них плоти, — пояснила Марта.

— То, може, це дроворуби палять вогнище?

— У цю пору? Коли смеркло? Та вже два роки поблизу дерев не вирубують, — відповіла Марта.

Мов загіпнотизовані, дивилися ми на сиве пасемце диму, що ставало дедалі непомітніше на тлі вечірнього неба. Нам треба було пересвідчитися, хто сидить у гущавині біля вогнища.

Місце, звідки здіймався дим, відділяла від нас не тільки затока озера, а й смуга очерету, боліт, а далі кущів лози. Наша флотилія легко перепливла б затоку, але як перебратися через болото? Я знав такі місця. Здалеку вони здавалися привабливими, але зблизька виявлялися безліччю малих купин, порослих комишем. Досить було стати на купину, як вона глибоко провалювалась.

— Треба підійти з іншого боку. Біндуга простягається аж до води і лежить на твердому грунті, — порадила Марта. — Тільки, може, з того боку вони поставили вартового.

Доводилось ризикувати. Флотилія перепливла затоку і попрямувала вздовж болота. Затока обмивала не дуже довгий півострів, що закінчувався перешийком. За ним виднілася велика купина з деревами, яка була ніби продовженням півострова. З висоти пташиного лету півострів мав, певно, форму літери «і», й купина була наче крапкою над тим «і».

Пливли ми тихо, намагаючись якнайменше плюскотіти. Та все ж величезні чорні чаплі стривожено зривалися з болота, а це могло привернути увагу вартового. Ми перепливли протоку, й знову на широкому плесі озера виріс перед нами малий зелений острів. А далі був великий півострів, де червоніли цегляні будинки Єжвалда.

Болото й очерет раптом скінчились. Сухий піщаний берег круто спускався до води. Ми побачили величезні балки, що лежали впоперек, по них колись скочували у воду зрубані стовбури. З озера стирчали оббиті бляхою палі, до яких прив’язували вже готові плоти.

На території біндуги зрідка росли кущі; заховавшись у них, вартовий чудово міг стежити за кожним човном чи байдаркою, що наближались туди. Отже, нам не слід випливати на відкритий простір. Флотилія в’їхала в очерет. Ми пострибали у воду, яка сягала вище колін, і вибрели на берег.

В кущах зробили нараду.

— Хто вміє добре скрадатись? Тільки, будь ласка, кажіть правду. Від цього все залежить, — сказав я пошепки.

Виявилося, що всі вважали себе чемпіонами в цій справі.

— Хтось повинен стерегти самохід, човен і байдарку, — тихо пояснював я. — Лишишся ти, Басько, і якщо ватага спробує підібратись до тебе, натисни клаксон, зрозуміло?

Дим уже не здіймався в небо. Може, у вогнище підкинули сухого гілля. А може, це сутінки, що дедалі густішали, сповивали все довкола чорним покривалом.

— Пам’ятайте, — попереджав я хлопців і Марту, — підходимо до вогнища тільки на таку відстань, щоб можна роздивитися, хто біля нього сидить. Як побачимо, що там отаборилась ватага, відразу вертаймо назад. Потім пливемо до Єжвалда, де, як видно на карті, є пошта й телефон. Дзвонимо в міліцію, і на цьому наше завдання закінчується. Хоч би там що, ми не повинні зчиняти бійку. Якщо нас помітять, тікаймо до наших кораблів.

Пригнувшись до землі, майже рачки, ми влізли в густі кущі.

Я вів розвідку краєм лісу й біндуги. Якщо ватага виставила вартового, то напевно він був далеко праворуч від нас, звідки міг стежити за озером. Тут, на межі лісу й біндуги, можна було не боятися, що хто-небудь з ватаги помітить нас.

Між кущами сутеніло, на заході небо стало темно-червоне. Ожили комарі і з дзижчанням кусали нам обличчя, руки. Дрібне птаство шукало вже притулку між гіллям кущів і, злякавшись нас, випурхувало звідти, шелестіло листям і лопотіло крильми.

Ось ми відчули запах диму, а потім смачний дух печеної картоплі. Ми стали ще обережніші. Що далі від берега, то більше було сухого моху й заростів, і вони лунко хрускотіли в нас під ногами. З кожною хвилиною зростала небезпека, що нас можуть викрити.

І зненацька, з-за стіни кущів, до нас долинули голоси:

— Роман гніватиметься, що ми розпалили вогнище. Мільтони тільки на те й чекають…

— А що? З голоду сконати? Він, певно, вже взяв гроші, купив хліба й ковбаси в крамниці в Сем’янах. Наївся сам і не поспішає щось принести нам.

— Добра картопля. Найсмачніша та, що трохи підгоріла. Хочеш оцю, просто з жару?

— Я випив би пива. Як гадаєш, Роман принесе кілька пляшок?

— Треба вимітатися звідси. Найкраще автостопом до Гіжицька. Отам життя! Повно знайомих хлопців, багато туристів. Тут нас уже винюхали.

— Минулого літа легше жилося. А цього року встряв Капітан Немо. Це через нього всі прикрощі. Коли біля порома одержали від нього записку, а потім я побачив його глісер, то зразу подумав, що буде казна-як.

— Той Немо — дівчина. Та сама, в якої Чорний Франек забрав перстень. То будемо тікати звідси від дівчини? Вся Охота глузуватиме з нас.

— Ти бачив, як вона закидає спінінг? А глісер…

— Мотор у глісера можна зіпсувати.

За нашими спинами почулося тупотіння і голосно зашелестіло листя. Хтось, не криючись, біг сюди. Біг просто на нас.

— Лягайте! — шепнув я.

Ми сховалися під кущами, втислися під гілки. Тупотіння наближалося, ось воно вже за мною, вже біля мене.

Я впізнав Лисячу Шкурку.

— Хто там? Хто там? — почули ми голоси хлопчаків із ватаги.

— Ви тут… — він не міг говорити, — сидите собі… А там… Роман… тікає з грішми… Покинув нас, зрадив…

Листя й гілки заслоняли хлопців. Проте легко було уявити сцену біля вогнища.

— Кажи! Кажи все! Що ти знаєш? — вигукували вони.

— Я відніс ту карту Романові, і Вацек Краватик при мені дав йому за неї три тисячі злотих. Я думав, що ми купимо щось попоїсти в крамниці й повернемося до вас. Але Роман сказав: «А тепер чеши звідси, хлопче». Я нагадав йому про вас. «Хочеш з ними побачитись? — засміявся він. — Відколи я порвав з Чорним Франеком, вони не цікавлять мене. Тільки він годився мені в партнери. Привітай хлопців від мене. Скажи, що ці гроші тільки мої, а я змиваюсь до моря». А потім знову засміявся і додав: «Зрозумій, хлопче, цих грошей для всіх замало. А для одного якраз».

— Негідник! Злодій! Зрадник! Шахрай! — залунали вигуки. — І де він зараз? У Сем’янах?

— Я сховався за деревом і дивився, що він далі робитиме. Він пішов до шосе на Суш. Мабуть, надумав автостопом поїхати на Побережжя. А я прибіг до вас. Він, певно, ще не дійшов до роздоріжжя, ми можемо встигнути туди й підстерегти його. Заберемо в нього гроші й перелічимо йому кістки.

Вони довго не роздумували. Ми почули тупотіння ніг і тріск гілля.

Я зірвався з землі.

— Ми повинні добратися до того роздоріжжя. Там буде страшенна бійка!

Хлопці хотіли бігти слідом за ватагою, але Марта спинила їх.

— Водою буде ближче. Попливемо на край озера, до каналу. Звідти всього кілька кроків до роздоріжжя.

Вже не ховаючись, побігли ми через біндугу до нашої флотилії.

Я ввімкнув мотор самохода на найбільшій швидкості, але ж він тяг човна і байдарку, тому швидкість здавалася нам недостатньою.

— От якби оце мій глісер! — бідкалась Марта.

Ми проминули малий острів. Над озером почала підніматись легка імла, від неї стало темніше і швидше насувалася ніч. У вікнах хатин у Єжвалді тут і там світилося. Незабаром тільки ці маленькі вогники підказували нам, на якій відстані ми від берега. Навколо все потопало в білому безмежному тумані, ми пливли, наче в безкрайому морі.

Я ввімкнув фари автомобіля. Імла дедалі густішала, навіть фари не могли пробити її більше, ніж на кілька метрів. Я мусив зменшити швидкість, бо мало не наштовхнувся на велику палю. Обминув її в останню мить; байдарка Телля тільки тернулася об неї.

Але до каналу було вже близько. Ми опинилися в затоці й побачили світло електричної лампи на подвір’ї якоїсь самотньої садиби високо на косогорі. Я плив майже навмання, і самохід ледве не вдарився об дерев’яний поміст.

Ми підпливли до нього, причалили поряд з чиїмсь моторним човном. Потім побігли по дошках помосту, який тягся через болото і заплаву аж до сухої луки.

Перед нами сяйнули фари автомобіля, що їхав по шосе на косогорі. Це було шосе з Єжвалда до Суша.

Імла висіла тільки над озером. На вершині косогору туман уривався, ніби відрізаний ножем. Біля асфальтового шосе було видніше, на дорозі ще ковзали останні темно-червоні промені сонця, що сховалося за лісом. А поле, луки, поміст і озеро — все потонуло в мороці. Коли ми виходили на шосе, нам здавалося, наче ми виринаємо з сірої піни.

Наші черевики загупали по бетонному мосту. Ми побачили, що шосе завертає і зникає в чорній стіні лісу.

І зненацька в глухе гупання наших кроків увірвався крик. Хтось розпачливо лементував. Потім над полями пролунав вереск кількох голосів і відгукнувся луною в сусідньому лісі.

Ми здогадалися, що це хлопці з ватаги спіймали Романа на роздоріжжі.

Розпачливий зойк пролунав ще раз. Хтось біг до нас, а за ним гнався цілий гурт підлітків. Ми не бачили їх, бо ще були за поворотом шосе. Але за мить вони вже виринули з темряви. Попереду біг Роман. Біг швидко, важко дихав і все повторював:

— О господи, вони вб’ють мене.

За ним бігло троє хлопців.

Відстань між Романом і переслідувачами швидко скорочувалась.

Ми поставали впоперек шосе. Поле з лівого боку відгороджував колючий дріт, бо там було пасовисько. З правого боку теж тяглася огорожа з жердин. Роман не міг утекти вбік, мусив попасти нам до рук.

Він побачив нас. На якусь мить сповільнив біг, ніби вирішуючи, що зробити. Проте гомін гонитви за його спиною не залишав йому вибору. Тільки в нас бачив він свій порятунок.

Спинився за три кроки від нас.

— Рятуйте мене… — заскиглив він. — Вони мене вб’ють! Я хочу віддатися до рук міліції.

Він висмикнув з кишені пачку асигнацій.

— Я віддам гроші… Візьміть, — він простягнув до переслідувачів руку з грішми.

Ватага спинилася за кільканадцять кроків од нас. Так ми стояли одні навпроти одних, а поміж нами — Роман, який трусився від страху й белькотів:

— Я хочу в міліцію… Здайте мене в міліцію… Вони хочуть мене вбити…

Не можна було зволікати. Адже йшлося про те, щоб не зчинилася бійка.

— Гаразд, — сказав я Романові. — Ми відведемо тебе в міліцію.

Тепер виступив наперед Лисяча Шкурка.

— Ми самі здамо його в міліцію, — сказав він, — і розповімо все, як було. Це негідник. Він усіх обдурював і обкрадав. І нас теж, своїх дружків.

Інший хлопець додав:

— Нехай нас усіх посадять. Ми хочемо свідчити проти нього і розповісти, як було насправді. Це він намовив нас украсти човна. Це він порізав ножем ятір на озері…

Я відчував, що в мені наростає зневага до них усіх. Жалюгідне було їхнє бажання звалити всю провину на Романа. Якби він прийшов з грішми й харчами, вони вважали б його героєм і без докорів сумління далі крали б і руйнували намети.

Та все ж було щось символічне в тому, що, власне, вони самі хотіли віддати Романа до рук міліції.

Я почув сповнений зневаги Мартин голос:

— Тут поряд є лісництво з телефоном. Нехай хтось із вас піде туди й заявить у міліцію.

Лисяча Шкурка вже крутнувся на п’яті, щоб виконати наказ Капітана Немо.

Але це виявилося непотрібним.

На шосе, від Суша, заблищало світло автомобільних фар, а за кілька секунд біля нас зупинилась міліцейська машина.

Виявилося, що з Сем’ян хтось зателефонував у міліцію і повідомив, що в селі вештається хлопчак з ватаги. Пізніше було повідомлено й про те, що той хлопчак пішов бруківкою в напрямку Єжвалда. І міліція приїхала схопити його на дорозі.

Тепер по радіотелефону викликали з Суша другу автомашину, яка мала забрати всіх хлопчаків. Роман благав міліціонерів відпустити його. Присягався, що не мав нічого спільного з ватагою, що він перебуває під опікою рибалок з яхти, а тут опинився зовсім випадково.

Нам не хотілося слухати його брехні. Я наказав своїм повертатись назад. Ми розуміли, що події, які сталися на шосе, ще не кінець усієї історії.

Але для нас вона вже скінчилася.

Ми знову пірнули в прибережну імлу. Насилу знайшли дерев’яний поміст через заплаву.

— Шкода все ж, що я не поглянув на ту карту… — сказав я, коли ми сідали на наші судна.

Яструб поклав кінець справі одним помахом руки.

— Ви все про ту карту. Найважливіше, що ми розгромили ватагу і відтепер на озері буде спокій. Завтра я розповім табірним хронікерам, нехай допишуть у хроніці новий розділ,

— І в кожному розділі треба оспівувати честь і геройство товариша Яструба, — захихотів Баська.

— Ти думаєш, що я роблю, це заради слави? — обурився Яструб. — Я за справедливість. Я хочу в майбутньому вчитися на юридичному факультеті. Буду прокурором.

Озеро все ще було вкрите густою імлою, яку насилу пробивало світло моїх фар. Потім знявся легенький вітер і почав розганяти імлу. Вона збивалася в стовпи й стіни, нам іноді здавалося, наче ми пливемо через залу в якійсь величезній будівлі. Це була захоплююча картина. Високо над головою небо було безхмарне, світив місяць, і його проміння ніби потоками ртуті стікало по туманних стовпах і колонах.

Повернувшись у табір, я докладно розповів про подорож Бронці й Франекові. Вони вислухали мене мовчки. Тільки після вечері Франек сів біля мене.

— Я знаю, що це я в усьому винен. Це я зібрав ватагу. Я привів їх сюди. А тепер їх покарають, а я, може, уникну кари. По-вашому, це справедливо?

— Я згоден, що ти вчинив багато поганого. Але потім ти вирішив виправитись.

— А вони? Я не зробив нічого, щоб їх урятувати.

— Ти вже не мав на них впливу, — відповів я. — Вони слухалися тебе тільки тоді, коли ти заохочував їх до чогось поганого. А як спробував повестися інакше, вони вигнали тебе з ватаги. Тому мені здається, що твої докори сумління безпідставні. Але коли ти почуваєш себе винним і вважаєш, що не можеш уникати покарання, сам визнач собі кару. Я тільки скажу тобі, що найважче самому змінитися.

Гадаю, він зрозумів мене, бо вже нічого не сказав.

— А я? — несміливо обізвалася Бронка.

— Але ж ти сама знаєш, що повинна зробити. Повертайся додому.

В той час я ще не знав, що Брончина справа вже на другий день буде розв’язана.

Вона написала батькам, що перебуває біля Озерища, а на листі був штамп пошти в Сем’янах. І батьки приїхали до Сем’ян, щоб розшукати дочку.

Вони з’явилися в гарцерський табір спитати, чи не зустрічали гарцери де-небудь у цих місцях дівчини на ймення Броніслава. Незабаром Телль приїхав до нас байдаркою і забрав дівчину до Сем’ян.

Я не був при зустрічі Бронки з батьками. Довідався тільки, що вони найняли кімнату в якогось селянина у Сем’янах і вирішили провести тут відпустку разом з дочкою. Пізніше Бронка кілька разів навідувалася до нашого табору на мисі Судака, і я познайомився з її батьками.

Отак скінчилися пригоди, по які вона приїхала до Озерища.

Але мої пригоди ще не скінчилися.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

Автомобіль на повітряній подушці й підводний човен. Що діялося біля перешийка. Кілька слів про червоних черв’яків. Змагання. Хто князь, а хто королева? Зловісна здобич. Розшуки Несправжнього Орнітолога. Разюче відкриття.

Звістка про розгром ватаги відразу ж розійшлася над Озерищем. Її переказували одне одному люди в туристських таборах, в селищах наметів і кемпінгових будиночків. І, як це звичайно буває з такими звістками, вона невдовзі стала легендою, у якій група гарцерів, Марта і я грали не останню роль. Перебільшено наші пригоди, а нас наділено незвичайними засобами пересування. У мене нібито був автомобіль на повітряній подушці, що злітав над водою і землею, а таємничий Капітан Немо користувався чимось схожим на малий підводний човен.

Ми сміялися, слухаючи ці розповіді. Але водночас вони були дуже приємні для нас. Видно було, що туристи й дачники біля озера полегшено зітхнули. Нарешті могли спокійно кидати вночі на березі човни й байдарки, а, випливаючи на озеро, не тривожитись про намети з газовими плитками, постіллю і запасами харчів. В прибережних кущах і на диких острівцях уже не ховалися злодюжки, і це створювало гарний настрій. Обрана з-поміж туристів делегація принесла в гарцерський табір письмову подяку й кілька величезних пакунків цукерок. І так, як того домагався старший вожатий Гонсеровський, моторні байдарки гарцерських патрулів усюди викликали симпатію, а нерідко туристи вітали гарцерів оплесками.

Настали чудові погожі дні. Гаряче сонце і безхмарне небо робило приємним і наше перебування на мисі Судака. Щодня зранку до нас припливала Марта на своїй старій посудині (відколи розгромлено ватагу, вона вже не плавала глісером) і вчила Франека ловити рибу. Я не брав у цьому участі. Звичайно я або засмагав біля води, або прогулювався в лісі, все ще сподіваючись зустріти Чоловіка з рубцем. Але найчастіше під час тих прогулянок я натрапляв на Орнітолога, який, забравшись у прибережні зарості, стежив через підзорну трубу за птахами.

Іноді я обходив берегом затоку Красноперів, а там ішов зарослою дорогою, аж туди, де колись переправлялись поромом на той бік затоки. Там тепер отаборились пан Анатоль і пан Казик зі своїми дружинами, за кільканадцять метрів від берега стояла на якорі біла яхта Вацека Краватика. Я непомітно сідав на невисокому пагорбі й стежив крізь бінокль за життям на палубі яхти. Однак ті спостереження були нецікаві, бо там нічого незвичайного не відбувалося. Вацек Краватик і пан Анатоль з ранку до вечора ловили спінінгом, Бородань і Едіта засмагали на лежаках на палубі або купалися поблизу яхти. Розум підказував мені, що сидіти на пагорбі й стомлювати очі скельцями бінокля немає ніякого сенсу, але інтуїція шукача пригод щоранку гнала мене на пагорб, і я просиджував там годинами.

Може, зрештою, це була не тільки інтуїція? Мене весь час гнітило двоє нез’ясованих питань: чому Вацек Краватик, здобувши свою карту, надовго засів у затоці, замість шастати по озері, і що криється за дружбою Вацека Краватика й пана Анатоля, до якого раніше князь спінінгу ставився з поблажливою зневагою. Пан Анатоль був нестерпним навіть для друзів, і Вацек Краватик мав би втекти від нього на той край озера. До того ж, як я помітив, князеві спінінгу не дуже таланило в рибальстві, і ця обставина могла б пригасити захоплення пана Анатоля його світлістю.

Через кілька днів я сказав Марті, щоб вона зацікавилася паном Казиком.

— Пан Анатоль зовсім позбавив його своєї ласки. Не може пробачити, що Казик спіймав тоді з вами більше красноперів, ніж він. Тепер Анатоль забрав їхнього спільного човна і ловить з нього рибу разом з Вацеком Краватиком. А пан Казик сумно дивиться на них з берега і марно закидає свою вудку. Чи ви не могли б допомогти йому? А при нагоді спробуйте дізнатись, що криється за раптовою дружбою Анатоля і Краватика.

— Знову якась підозра? — спитала Марта.

Але відразу ж засміялася. Вона, певно, тішилась від думки, що встругне щось Краватикові й панові Анатолю.

— Пливімо до затоки, — звеліла вона Чорному Франекові, який тепер був її слухняним зброєносцем.

Обоє сіли в човен, не вмикаючи мотора. Франек узявся за весла, і вони попливли до мису Судака.

А я, замкнувши автомобіль на ключ, поволі пішов через лісок, знаючи, що й так на березі затоки буду одночасно з ними.

Уже з самого ранку було незвичайно жарко. Пан Анатоль і Казик переставили свої машини в холодок під дерева. Дружини лицарів спінінгу засмагали на ковдрі біля самої води, тож я міг знову непомітно сісти на своєму спостережному пагорбі. Той пагорб був так близько від берега, що я навіть чув, як ходили на палубі яхти.

Там, як завжди о цій порі, вже засмагала на лежаку Едіта, а Бородань, повернувшись спиною до сонця, захопився якоюсь книжкою. Вацек Краватик сидів на лавці в човні пана Анатоля і намагався натягненим на дроті сачком спіймати живця.

Саме тоді в затоку вплив човен з Мартою і Чорним Франеком.

Бородань кинув читати і довго приглядався до них. Пан Анатоль гнівно пирхнув і щось буркнув під ніс. Вацек Краватик рвучко висмикнув сачка з води. Пересвідчився, що в ньому немає живця, і зі злістю викинув на берег, кажучи:

— Як немає принади, будемо ловити спінінгом.

Марта була вже дуже близько від яхти й почула його слова. Вдала, що дуже зраділа:

— Можна подивитись, як ви закидаєте?

Не чекаючи запрошення, дівчина підпливла до берега, вискочила на пісок. Підійшла до пана Казика.

— Як ловиться? — спитала ввічливо. — Чи ви пробували ще ловити красноперів?

Пан Казик безпорадно розвів руками.

— Намагався, але марно. У вас тоді були чудові черв’яки. Такі рухливі, червоні, трохи інші, ніж дощовики, яких ми тут копаємо. І я гадаю, що краснопери більше люблять вашу принаду, аніж мою. Чи немає у вас зараз трошки тих чудових черв’яків?

Пан Анатоль не втримався:

— Таємниця рибальських успіхів, — промовив він поважно, — звичайно криється у вдало підібраній принаді. Цікаво, що то за черв’ячки?

Марта аж здригнулася з удаваної огиди:

— Гидкі черв’ячки. Я збираю їх у купі гною.

Дружини лицарів спінінгу запищали на своїх ковдрах:

— Анатолю, не здумай торкатися до тих черв’яків.

— Казику, я втрачу апетит на цілий день…

Марта вийняла з човна бляшанку з черв’яками і сказала з огидою:

— Це гнойові черв’яки, червоні. Від них такий дух… Мене аж нудить, коли треба настромлювати їх на гачки.

— Це нічого, нічого, — тішився пан Казик.

Він знайшов у траві свою діряву коробочку на принаду й відсипав туди трохи черв’яків з Мартиної бляшанки. Пан Анатоль хотів зробити те саме, але його зупинив грізний голос дружини:

— Анатолю! Адже ти можеш закидати спінінг…

Пан Анатоль завагався і не взяв черв’яків. Не так через дружину, як тому, що приятель уже стояв з вудкою на березі, збираючись ловити рибу. Він не хотів наслідувати Казика, якого вважав новачком.

— Справжній рибальський спорт, — звернувся він до Марти, — це лише спінінг. Правда, пане Вацеку?

— Еге ж. Будемо ловити спінінгом, — підтримав його Вацек. Марта радісно сплеснула руками.

— У мене теж є спінінг. Ви дозволите мені спробувати ловити разом з вами?

— Ні, — буркнув Анатоль.

Але Вацек Краватик, мабуть, вразливий на дівочу вроду, привітно всміхнувся.

— Звичайно, люба пані.

І після цього настали хвилини, коли я силою волі мусив стримувати себе, щоб не зареготати.

Спершу кілька разів закинув спінінга сам князь. Двічі не вдалося йому, бо попадав дуже близько, за третім разом він заплутав волосінь. За четвертим закинув надто далеко й зачепив гачком за очерет. Він розгнівався, шарпнув спінінга, і блешня обірвалась.

— Я хотів попасти біля отих водяних лілій, — пояснював він.

— Хіба це так важко? — здивувалася Марта.

— Ха! Ха! Ха! — зневажливо розсміявся пан Анатоль. — Чи ви розумієте, з ким розмовляєте? Цей пан — князь спінінгу, він закидає точно. Поцілити на такій відстані дуже важко.

— Ви хочете спробувати? — зацікавився Вацек. — Застерігаю вас, що в тому листі можна загубити якірець.

Марта взяла в руки свій спінінг.

— Ви бачите отой трохи пожовклий листок? — показала вона Вацекові. — Я спробую вцілити біля нього, а потім почну затягати блешню.

Вона замахнулася дуже обережно. Якірець упав у воду за кілька сантиметрів від пожовклого листка.

— Гм, — мгукнув Анатоль. — Як то кажуть: трапилося сліпій курці зерня…

— А тепер ви, — запропонувала Марта Анатолеві. — Бачите отам ліворуч зелену галузку на воді? Притягніть її якірцем.

Пан Анатоль знизав плечима.

— Я не циркач. Я хочу ловити рибу.

— А я притягну, — обізвався Краватик.

Він закинув спінінг. Але якірець перелетів через галузку принаймні на півметра.

А потім свиснула Мартина блешня, і за мить дівчина тягла по воді зелену галузку.

З палуби яхти залунали оплески. То Бородань уже певний час спостерігав змагання на березі й тепер аплодував Марті.

— Вацеку! — закричав він. — Тепер ти муситимеш віддати цій дівчині свій княжий титул.

Краватик знизав плечима.

— Титули одержують не за точність кидання, а за величину спійманої риби. Я, — сказав він Марті з гордістю, — одержав бронзову медаль Польської спілки рибалок.

— Невже? Ніколи б цього не подумала, бачачи, як ви закидаєте.

— Ви заздрісні, — сказав пан Анатоль. — У вашому віці слід бути скромнішою. Цей пан справді князь спінінгу. Його фотографія була опублікована в газетах.

Марта невинно опустила очі й сказала Краватикові:

— Повірте, що я не заздрю на ваш титул князя. Хіба титул королеви не вищий?

— Що ви кажете?

— Я маю золоту медаль, — пояснила Марта. — Дістала її за сома вагою тридцять вісім кілограмів.

Пан Анатоль аж занімів. Вацек тільки й зміг пробелькотати:

— Отже, це ви… та дівчина, що спіймала на Озерищі сома?

— Так, — сказала Марта. — Без ніякої рибальської карти.

Мартині слова про її золоту медаль справили велике враження не тільки на пана Анатоля і Вацека. Чорний Франек теж підхопився з човна й вискочив на берег.

— Це правда? Ти маєш золоту медаль?

Його захоплення Мартою, здавалося, вже стало безмежне.

А дівчина відклала свій спінінг і буркнула на адресу Анатоля і Краватика:

— Ці люди тільки полохають рибу. Іди, Франеку, до пана Казика. З нього буде колись знаменитий рибалка.

Вона взяла в човні звичайну вудку і хотіла йти. Але Вацек заступив їй дорогу.

— Ви щось згадували про якусь рибальську карту? Я не дуже розумію, що ви мали на увазі. Рибальська карта? — він удав, що вперше про таке чує.

А Марта щиро відповіла:

— Я згадала про карту, за якою ви божеволіли. І за яку заплатили три тисячі злотих Романові.

Згадка Марти про карту занепокоїла і Бороданя. Він стрибнув з яхти у воду й приплив до берега. Марта ще додала зневажливо:

— Власне кажучи, мене зовсім не обходить ваша карта. Я тільки не розумію, навіщо ви робите з неї таку таємницю?

І, закинувши на плече вудку, пішла берегом до пана Казика, що, як виявилося, без ніяких радісних вигуків витягав з води одного ляща за одним, та ще й чималих.

Бородань виліз із озера, з нього стікала вода. З грізним обличчям він підійшов до Чорного Франека.

— Це, мабуть, ви не могли втримати язика за зубами?

— Чого ви хочете від мене? Ви не сказали, що це таємниця.

Бородань аж почервонів від люті, але Краватик поклав йому на плече руку.

— Дай йому спокій. Це справді ніяка не таємниця. Хіба ми не маємо права користуватися рибальською картою?

Франек ухопив з човна своє вудлище і побіг берегом за Мартою. Пан Анатоль теж почимчикував у той бік, помітивши, що Казик знову витягає з води великого ляща.

Бородань буркнув до Краватика:

— Вони про щось здогадуються, розумієш? Може, що бачили?

— Тихіше, — прошипів Краватик. — І не панікуй.

Щоб думали, наче все те його не обходить, він знову закинув у озеро свою велику блешню. Задеркотіла котушка, і спінінг раптом аж вигнувся.

— Є! — вереснув Краватик і підсік якірець.

— Це, мабуть, тільки зачепилося, — мовив Бородань.

— Є! Є! Є! — верещав Вацек Краватик.

Котушка задеркотіла щосили, це свідчило: «щось», спіймане якірцем, утікає на глибину.

Крик Вацека Краватика почув, напевно, кожний у радіусі півкілометра.

Пан Анатоль, Марта і Чорний Франек покидали свої вудки. Попідводилися на ковдрах дружини лицарів спінінгу. Навіть Едіта, раніше байдужа до всього, що діялось навколо неї, підбігла до борту й перехилилася через нього, дивлячись у воду.

Тільки пан Казик спокійнісінько вкладав у сітку ще одного ляща.

Краватик трохи попустив волосінь на котушці. Але за мить спробував витягти здобич. Це була, певно, якась величезна рибина, бо на середині затоки завирувало, наче за хвилину мав виринути з води стокілограмовий сом.

А потім — ми бачили це на власні очі! — вистромилася з води людська рука, пальці схопили волосінь і перервали… На якусь мить під водою промайнула людська постать. Ще раз збурилося озеро, та відразу ж заспокоїлось. Можна було подумати, що це нам привиділось…

— Що це було? Ви бачили? — питав Краватик.

Я не можу описати виразу безмежного подиву на його обличчі, коли він стояв на березі зі спінінгом у руці, а волосінь вільно звисала й спадала на воду.

— Ти спіймав аквалангіста, — обізвався Бородань.

— Так. Але хто це був? Що він тут робив? — белькотів Вацек.

— Збираймо манатки, — сказав Бородань. Він ухопив волосінь, трохи натяг і звелів Вацекові накрутити її на котушку.

А я подумав собі: «Це, мабуть, Орнітолог мандрує затокою зі своїм аквалангом».

Усе товариство на березі голосно обговорювало Вацекову пригоду, висловлюючи різні припущення щодо таємничого аквалангіста. Не було сумніву, що Вацек зачепив його своїм якірцем. Тільки чому аквалангіст — замість виринути з води і зчинити бучу — хотів зникнути, як тільки звільнився від якірця?

«Взагалі, я нічого не знаю про Орнітолога, — міркував я. — Він подарував мені чудернацьку дудку, потім допоміг Немо й мені вибратись із скрутного становища, був веселий і викликав у мене симпатію. Але й злочинець буває симпатичною людиною. Я шукаю Чоловіка з рубцем, а може, Орнітолог — його спільник або найнятий аквалангіст, який шукає в озері затонулий скарб?»

Мої роздуми урвала розмова на березі.

— Едіто! — півголосом покликав Вацек. — Зійди на берег і походи в лісі. Може, цей аквалангіст десь тут вийшов?

І панна Едіта стрибнула з яхти у воду, припливла до берега й пішла у своєму гарному купальному костюмі просто на пагорб, де я ховався. Та в останню мить я непомітно дременув у лісок.

Продерся крізь молодий сосняк і повернувся на мис Судака. Хотів спокійно обміркувати все, що раптом постало переді мною у зовсім іншому світлі. Я нетерпляче очікував повернення Марти й Чорного Франека. Бо надійшла хвилина, коли я не тільки міг, а вже мусив розкрити їм таємницю затонулої вантажівки і попросити їхньої допомоги.

Вони незабаром повернулись. А через хвилину приплив байдаркою Вільгельм Телль разом із Бронкою.

Марта, не здогадуючись, що я стежив за ними з пагорба, почала розповідати мені історію з аквалангістом, але я спинив її:

— Я все знаю. Що ви довідались від Казика?

Однак вона небагато могла розповісти про дивну дружбу Краватика й Анатоля.

— Пан Казик теж не дуже розуміє, що за цим криється. Учора ввечері він випадково чув розмову Краватика з Бороданем. Краватик сказав, ніби пан Анатоль допікає йому до живого своєю самовпевненістю. А Бородань відповів: «То нічого. Він може стати в пригоді як другий варіант».

Я замислився. Знову треба було розгризти міцний горішок.

Тим часом Марта й Бронка стали готувати обід, а Чорний Франек розповідав Теллеві, як чудово Марта закидає спінінг та як зловили аквалангіста.

— То, мабуть, був Несправжній Орнітолог, — сказала Марта.

— Чому ти називаєш його несправжнім? Він запевняє, що тільки пожартував з тим ківіком, — обізвався я.

— Ох, ви таки наївні…

А потім ми всі разом пообідали й за чаєм, лежачи на ковдрі у холодку під деревами на мисі Судака, я розповів своїм молодим друзям про затонулу вантажівку і про Чоловіка з рубцем.

— Можу присягнути, що Несправжній Орнітолог шукає ту вантажівку! — вигукнула Марта.

— Але яку роль грає в цій справі Краватик? І Бородань? — спитав я.

— Вони не мають з ним нічого спільного, — рішуче сказав Чорний Франек. — Краватик — це просто нестямний рибалка.

Телль, який пережив зі мною не одну пригоду й мав більший досвід, сказав нерішуче:

— Я не впевнений у цьому. Що, наприклад, мали вони на думці, називаючи пана Анатоля їхнім другим варіантом?

А Марта замислено промовила:

— Цікаво, чому вони вирішили покинути затоку?

— Що таке? — занепокоївся я.

— Коли ми вже пливли сюди, я чула, як Краватик гукав з палуби до Анатоля, що після обіду відпливають до Ілави.

— Це, мабуть, поява аквалангіста так вразила їх, що вони кидають затоку. — Я квапливо поставив чашку з чаєм. — Ми тут розмовляємо, а вони тікають. Бо ж це схоже на втечу. Але що робити? Адже ми не маємо жодного приводу їх затримати.

— Треба знайти аквалангіста й видушити з нього правду! — вигукнула Марта. — Дозвольте мені взяти в роботу Несправжнього Орнітолога.

— Спершу треба його знайти, — зауважив я.

— Отже, ходімо шукати в лісі його намет. Він знову заліз у якусь гущавину. — Марта вже підвелася йти.

Це була, мабуть, справді єдина слушна думка. Ми швидко, помили в озері посуд після обіду. Зашнурували намет, я замкнув автомобіль.

Наш загін складався з п’яти осіб. Ми стали досить широкою лавою і подалися в лісок, намагаючись прочесати найгустіші зарості.

Доброю схованкою був молодий сосняк у центрі півострова, біля затоки Красноперів. Але в сонячні дні там стояла велика задуха, тому мені не вірилося, що наш Орнітолог міг приректи себе там жити. Я припускав, що на час спеки він забрався в зелений тінистий закуток серед молодих буків, неподалік від затоки. Здається, він і плив у той бік, коли його зловив спінінгом Вацек Краватик.

Минуло півгодини, поки ми опинилися поблизу того місця. Було дуже душно. Ми вмивалися потом, до мокрого обличчя прилипало посноване між гілками павутиння.

На хвилину я відлучився від нашого гурту й побіг на свій спостережний пагорб коло затоки. Видно було, що на яхті ладналися відпливати. На палубі з’явився Вацек Краватик, весь у мастилі чи олії. В руці він тримав французький ключ, це означало, що з мотором негаразд. За ним вийшов і Бородань, теж замащений. Напевно, обоє хотіли швидше відпливти, коли в таку спеку мучилися в тісному й душному приміщенні, де був мотор.

Лицарі спінінгу теж, мабуть, збиралися їхати звідси. Правда, намети ще стояли, але поряд на траві лежали два клумаки, певно, із згорнутою постіллю.

«Це схоже на втечу», — подумав я і повернувся до друзів. І ми відразу ж знайшли Орнітологове житло. Марта виявила щось подібне до стежки від берега Плаского озера в гущавину молодих буків. Захований у зелені листя курінь з гілля так зливався зі своїм оточенням, що його важко було помітити навіть за десять кроків. Орнітолога в курені не було.

— Утік, — сказав Чорний Франек.

Проте ніщо не свідчило про втечу. Навпаки, ми були певні, що господар куреня зараз повернеться, бо він залишив свій акваланг, спальний мішок, величезний рюкзак, який я колись допоміг йому нести. Не було тільки гумового човника й підзорної труби.

— Він на озері, — сказав я. — Ти, Теллю, заховаєшся на березі й даси нам знати, коли він ітиме.

Телль миттю слухняно побіг до озера, а я ще раз уважно обдивився курінь.

— Не бачу тут нічого підозрілого. Я саме так уявляв собі курінь Орнітолога. О, погляньте. Ось навіть книжка про птахів.

Марта взяла книжку, перегорнула сторінку.

— Він — Несправжній Орнітолог, — сказала вона, не знаю вже вкотре. — І книжка ще більше переконує мене в цьому. Адже це популярна брошурка та й годі. З неї він черпає відомості, які виголошував нам. Справжній орнітолог не брав би з собою популярної книжки про птахів, бо сам знає про них куди більше.

Знеможена спекою Бронка захотіла лягти трохи зручніше й присунула надувний матрац Орнітолога.

— О боже! Яке диво! — почув я її придушений від захвату вигук.

Я побачив, як вона чіпляє собі на шию прекрасне бурштинове намисто.

— Лежало під матрацом, — пояснила дівчина. — Хотіла б я знати, де він купив таку красу? Як ви гадаєте, воно із справжнього бурштину?

Я взяв намисто в руки і пильно оглянув.

Не було сумніву: воно оправлене в золото і дуже давньої роботи. Золото вкривав ніби наліт, щоправда, тонкий, його легко можна було зчистити навіть нігтем.

— Це намисто кільканадцять років пролежало в озері… — сказав я.

Запала така тиша, що ми чули дзижчання мух на сонячній галявинці поміж молодими буками.

ЗАКІНЧЕННЯ

Прибіг Телль і сповістив, що наближається Орнітолог, — пливе гумовим човником від Плаского озера. Телль сказав також, що яхта Вацека Краватика відпливла.

— Сховаємося? — спитала Марта.

— А навіщо? Адже ми повинні порозмовляти з ним. Він, напевно, не здогадається, що ми знайшли бурштинове намисто, — відповів я. — Ми ввічливо привітаємося з ним і оточимо з усіх боків.

Марта скрушно зітхнула.

— Ми вже давно могли застукати цього типа. Але він здавався вам симпатичним.

Я промовчав. Ми сіли півколом, утворюючи прохід від стежки до куреня. Орнітолог повинен був увійти між нас.

Телль не міг усидіти на місці. Його аж смикала нетерплячка.

— З вами, — звернувся він до мене, — завжди повинно щось трапитись. За хвилину спритний злочинець буде у вас в руках. Немов у телевізійній «Кобрі».

Бронка всміхнулася мені.

— Ви обіцяли мені пригоду, і я вже пережила кілька цікавих пригод. Ніколи не забуду, як ми наздоганяли автомашину Краватика і як потім він нас доганяв. А зараз? Що зараз станеться?

Чорний Франек почав сумніватися.

— Бурштинове намисто? Може, він купив його для дружини або нареченої? На узбережжі є крамниці, де можна купити бурштинове намисто.

— Так, — погодився я. — Але чи ти звернув увагу на ланцюжок, який з’єднує бурштин? У музеї в Е. була велика колекція бурштину. Там були і коштовні прикраси, зроблені з бурштину, оправленого в золото. Окрему частину колекції становили художні вироби, мініатюри замків, стародавніх кораблів. Чи ви бачили виставку бурштину, влаштовану в мальборському замку? Багато експонатів для тієї виставки ми мусили позичати за кордоном. Якби ми мали колекцію музею в Е., то не позичали б.

— Та колекція була велика? — зацікавився Чорний Франек. — Може, Несправжній Орнітолог не зміг дістати з води все, що затонуло в вантажівці?

— Я теж так гадаю, — сказав я. — У вантажівці вивозили багато музейних експонатів, колекція бурштинів становила тільки частину всього вантажу. Та навіть якщо він украв з неї тільки незначну кількість, хоча б частину колекції бурштинового намиста, оправленого в золото, й коштовне каміння, то й так здобув уже великий скарб.

Раптом Телль приклав пальця до губів.

Хтось підходив стежкою, ми почули шелестіння листя. Чоловік насвистував тихо, але весело.

— Ми зіпсуємо йому гарний настрій, — буркнув Чорний Франек.

Орнітолог помітив нас в останню мить, але не відступив. Навіть не схоже було, що його заскочили зненацька.

«Уміє чудово прикидатись, — подумав я. — Та, зрештою, він же не знає, що ми розгадали його таємницю».

— Вітаю вас, — сказав він, чемно вклонився і зняв з плеча важку підзорну трубу. Човна він, мабуть, залишив на березі, в очереті.

— Нежданий гість гірший татарина. Чи не так казали наші предки? — спитав я ввічливо, привітавшись з ним за руку.

За мною і всі почали виявляти йому велику увагу. Марта й Бронка зробили реверанс, мов маленькі дівчатка, Телль і Франек усміхалися з такою приязню, ніби хтозна-як йому зраділи. «Здається, ми всі вміємо чудово прикидатися», — подумав я.

— Я завжди радий гостям, — сказав Орнітолог. — Може, сигаретку? — запропонував він мені. — А може, ви всі голодні?

— Ні, дякую, — відповів я, беручи вже на себе дальшу розмову. — Ми прийшли сюди не об’їдати вас. Скоріше, йдеться про певну інформацію.

— Про птахів?

Марта зайшлася сміхом.

— Ох, — зітхнув Орнітолог, — ви все ще думаєте, що я несправжній орнітолог? Не знаю, як вас переконати, що я проник у таємниці життя птахів.

— Я вірю вам, — кивнула головою дівчина. — Книжка, яку я побачила у вашому курені, переконала мене, що ви справді вивчаєте птахів. Але мене цікавить інша інформація.

Я вирішив завдати йому удару. І вийняв з кишені бурштинове намисто.

— Чи багато ви знайшли такого? — спитав я.

П’ять пар очей втупилося в орнітологове обличчя. Я певний, що ми помітили б на ньому навіть найменшу тінь переляку чи гніву. В цього чоловіка були залізні нерви. Він тільки закліпав очима, наче трошки зніяковівши.

— Ні, тільки це намисто…

— А решта? Що з нею сталося?

Він з великим жалем розвів руками.

— Припускаю, що вона відпливла на яхті Вацека Краватика.

— Ви жартуєте! — закричав я.

— Та ні. Хіба я насмілився б, — відповів він глузливо.

Це обурило нас. Марта, сварячись пальцем, голосно сказала:

— Ви не справжній орнітолог. Ми викрили вас. Ви пірнали в озері, шукаючи затонулу вантажівку.

— Умгу, — нахабно підтвердив він.

— Ви знайшли його! — вигукнув Чорний Франек.

— Умгу, — погодився Орнітолог. — Сьогодні вранці нарешті знайшов. Трохи запізно, еге ж?

— Запізно? — обурився Телль. — Ви встигли забрати звідти коштовне намисто.

— Тільки оце одне, — зауважив Орнітолог. — Решту дістав Вацек Краватик. У вантажівці залишилося ще кільканадцять скринь, але в них переважно міститься дуже знівечений водою стародавній глиняний посуд, мені здається, що то музейні урни. Ті скрині вже такі гнилі, що розпадуться від необережного дотику. Я побачив там також стародавні меблі, з яких уже не буде ніякої користі. Вціліли тільки бурштин і бурштинові прикраси. Я неправильно висловився. Не вціліли. Ті речі забрав Вацек Краватик. Цього намиста він не помітив. Точніше, не він, а Бородань.

— Де та вантажівка? — перебив я його.

— Ви не здогадуєтесь? — вдавано здивувався він. — В озері. Тобто в затоці, трохи ліворуч звідти, де колись перепливав пором. Вацек Краватик саме над затонулою вантажівкою поставив на якір свою яхту.

— Карта! — вигукнув я в розпачі. — Та карта була дуже важлива. Це на ній зазначене місце, де лежить вантажівка. Я відчував, що то зовсім не рибальська карта, а ключ до таємниці.

— Хі-хі-хі, — захихотів Орнітолог. — Непогано вас обдурили. Я вважав вас спритнішим.

— А ви? — мене роздратував його ущипливий тон. — А хто ви такий, хай вам біс?

Він лагідно всміхнувся.

— Ви ще маєте ту мою свистульку?

— Маю.

— То засвистіть.

— Навіщо? — я все дужче сердився, бо цей чоловік відверто глузував з мене.

— Адже вам потрібна допомога. Ви хочете знайти колекцію бурштину чи ні?

— Хочу. Але та свистулька…

— Я казав вам, що вона зачарована,

— Ви жартуєте. А справа серйозна.

— Ану, засвистіть, — попросив він,

— Ви знаєте, що за співучасть у злочині… — почав я роздратовано.

Але він не вгавав:

— Засвистіть. Це дуже заспокоює,

Марта, Телль і Чорний Франек посміхнулися. Що я мав робити? Вийняв з кишені ту його чудну свистульку й свиснув щосили.

А він схилив голову, ніби з насолодою слухаючи той свист, а потім сказав:

— Ну, гаразд. Скоро ви матимете той бурштин. Коли Вацек Краватик пливтиме яхтою до Ілави, по дорозі його перестріне міліцейська моторна. Міліціонери мають наказ обшукати яхту. Вацек Краватик і його приятель, мабуть, помандрують до в’язниці.

— Ви мільтон! — вигукнув з тріумфом Чорний Франек. Але відразу ж виправився: — Я хотів сказати — міліціонер.

— Авжеж. Не бачу приводу, щоб соромитися своєї професії, — і, примруживши праве око, по-змовницькому всміхнувся до мене. — Але я не міг розповісти про це панові Томашу, боявся, що він не стерпить конкуренції. І так, напевно, не прощає мені, що це я, а не він, знайшов затоплені скарби.

Він правду казав. Я заздрив його успіху. Стільки зусиль і часу змарнував я на ту справу, а він тим часом раніше від мене напав на слід затонулої вантажівки.

Мабуть, він зрозумів мої почуття, бо поспішив утішити:

— Однак повинен сказати, що ви безпомилково визначили дорогу, якою втікали гітлерівці з вантажівкою. Між Добжиками і Єжвалдом вони звернули ліворуч на польову дорогу. Намагалися переправитись через озеро в найвужчому місці, саме через оцю затоку. І тут під вантажівкою проламалася крига, яку закидав бомбами радянський літак. Ви так докладно й переконливо описали трасу вантажівки, що наші начальники подумали: «Може, все-таки, слід послати туди когось із міліції? Може, з’явиться Чоловік із рубцем?»

— Не з’явився, — похмуро буркнув я. — Тепер я вже про все здогадався. Це він був заплутаний у підробку поштових марок, і його заарештували. А Бородань украв карту в його квартирі й пішов з нею до Вацека Краватика, якому мама весь час докоряла, що він стільки грошей у неї бере, а нічим себе не проявляє. Тому Вацек вирішив догодити мамі, зробивши «вигідне діло». Припускаю, що зізнання Вацека Краватика й Бороданя підтвердить мої здогади. А коли ви побачили, що Краватик дістає скарби з вантажівки?

— Я стежив за всіма, хто вештався на цій частині озера. Зі мною була оця чудова підзорна труба. І я сам пірнав, гадаючи, що, може, мені пощастить натрапити на вантажівку. Але Вацек і Бородань чудово влаштувалися. Поставили яхту на якір над вантажівкою. Удосвіта Бородань з аквалангом пірнав у воду, а Краватик спускав з борту на мотузці кошичок. Робили вони все це з боку озера, тому ніхто з нашого берега не міг нічого помітити. Треба сказати, що вони виявили величезну обережність. Діставали скарби рано-вранці і то не довше, ніж півгодини щодня, коли пан Анатоль і Казик ще смачно спали в своїх наметах. Тільки сьогодні вдосвіта я почав стежити з другого берега. Я побачив, як Бородань пірнає у воду, як Вацек витяг з води кошичок і поніс те, що було в ньому, під палубу. Я повернувся сюди по свій акваланг, поплив під яхту й знайшов вантажівку. Але коли відпливав під. водою, Краватик спіймав мене своїм спінінгом. Вони запідозрили, що за ними хтось стежить і про всяк випадок вирішили згорнути свою справу. А я приніс сюди намисто, скочив у свій човник і з пошти в Єжвалді зателефонував до колег у Ілаві. Краватик не запливе далеко своєю яхтою.

— А ця свистулька? Навіщо ви дали її мені?

Він засміявся.

— Капітан Юзв’як сказав мені, що у вас вдача детектива. Тому здавалося ймовірним, що вам пощастить напасти на слід злочинця, а це могло наразити вас на небезпеку. А що ми з вами мали перебувати в одному місці, то мені спало на думку подарувати вам дудку.

— І вона знадобилася. Тільки я, на жаль, не виявив такої спритності, на яку ви сподівалися.

— Адже найважливіше було відшукати скарби, — сказав він і глянув на годинника. — Я повинен скласти речі й повернутися до Ілави. Мої колеги, вже, напевно, обшукали яхту. А вам, — звернувся він до мене, — раджу поїхати до Варшави. Треба повідомити Міністерство культури й мистецтва, організувати загін водолазів. Може, в тієї вантажівці є ще якісь речі, що вціліли.

Дуже задоволений собою, він почав витягати з куреня свої речі. Книжку про птахів простяг Марті.

— На згадку, — пояснив. — Шкода, що я не маю часу написати на останній сторінці кілька слів про ківіка. Але ж ви знаєте краще від мене звички того симпатичного птаха.

Марта з гордістю підтвердила:

— Тільки я була певна, що ви не справжній орнітолог.

Потім ми жартували, щось казали Бронка, Телль, Чорний Франек, але їхні слова дедалі слабше доходили до моєї свідомості. У мене з’явилася думка, спершу несмілива, а дедалі все настирливіша. Серце так закалатало в грудях, наче за мить я повинен був відчинити якісь двері, що за ними ховається велика таємниця. Раптом несподівано мене осяяло.

— А якщо ні?.. — спитав я тихо. — А якщо ні?

— Що «ні»? — поцікавився міліціонер.

— А якщо це не ви, а саме я здобуду скарби?

Він поглянув на мене, мов на божевільного. Побачив я подив і в очах своїх молодих друзів.

Я зірвався з трави, схопив міліціонера за руку.

— Ходімо! Та швидко. Ми повинні знайти скарб, — сказав я гарячково. — Біжімо до озера, бо за хвилину може бути пізно! Другий варіант! — вигукнув я. — Невже ви не розумієте, що на яхті ви нічого не знайдете? Я певний, що перелякані появою аквалангіста, вони вдалися до другого варіанту втечі. На яхті немає скарбів. Швидше! За мною! — закричав я й побіг до затоки.

Гілля кущів і молодих дерев било мене по обличчі. Раз у раз я перечіплювався об коріння і провалювався в якісь ями. Але не відчував подряпин. Навіть не бачив, чи біжать за мною друзі. І тільки на зарослій травою дорозі, яка пролягала до колишньої переправи поромом, я на мить зупинився, усвідомивши, що без міліціонера я небагато зроблю в таборі пана Анатоля.

А Орнітолог — бо так я й надалі його називатиму — і мої молоді друзі все ще не розуміли, чого я помчав до затоки. Однак вони бігли слідом, бо в моєму голосі було щось таке, що змушувало їх бігти.

Ми майже одночасно вибігли з ліска між автомашини пана Анатоля і пана Казика.

Я окинув поглядом увесь їхній табір. Намети були вже згорнені. Дружини лицарів спінінгу вкладали пакунки в багажник, а обидва чоловіки прив’язували ременями свій човен на причепі.

Мабуть, у мене був страшний вигляд, бо Мишка пана Анатоля, забачивши мене, аж писнула.

— Що сталося? Чого вам треба? — грізно спитав пан Анатоль.

Тільки пан Казик зрадів, угледівши Марту.

— Ви знаєте, скільки лящів я спіймав? Щонайменше два кілограми.

— Замовкни, Казику! — гримнув на нього Анатоль. — Не думай, що ти рибалка.

— Ви вже від’їжджаєте? — хрипко спитав я.

— Так, — поквапливо відповів пан Казик. — Бо Анатоль каже, що тут риба не клює. Ми їдемо на Нідське озеро.

— Ти забагато говориш, Казику, — буркнув Анатоль. — Цього пана не повинно обходити, куди ми їдемо.

Я похитав головою.

— Мене цікавить лише, де ви домовились зустрітися з Вацеком Краватиком.

Запала тиша.

Пан Анатоль ще грізніше нахмурив лоба. Пан Казик дивився на мене здивовано.

— Ми не домовлялися зустрітись, — промовив він несміливо.

Пан Анатоль узявся руками в боки й, виставивши вперед праву ногу, став навпроти мене, наче вождь, який уже послав своє військо в битву.

— Замовкни, Казику! — гримнув він на приятеля. — Не втручайся! Це моя справа. Тільки моя, — підкреслив він. — Я можу зустрічатися з ким хочу й де хочу, а вас це зовсім не обходить.

Я показав рукою на пакунки й клумаки з постіллю, що лежали на траві.

— Який з цих клумаків належить Краватикові?

Лише тепер мої друзі зрозуміли, що означає другий варіант. З гурту молоді вийшов Орнітолог. Він вийняв з кишені своє службове посвідчення.

Пан Казик спитав приятеля:

— Ти справді умовився зустрітись з Краватиком?

— То ніякий не Краватик, — накинувся на нього пан Анатоль. — То князь спінінгу, ти, рибальська дрібното. А ви, — звернувся він до Марти, — фальшива королева. Це неможливо, щоб така молода дівчина змогла зловити вудкою тридцятивосьмикілограмового сома.

— А ви знаєте юридичні закони? — спитав Орнітолог, підсунувши йому під ніс міліцейське посвідчення.

— Я поважаю правила й закон, — гордо випростався пан Анатоль.

— Ви знаєте, яка кара чекає того, хто допомагає приховувати злочин? Ви знаєте, що в отих клумаках, які залишив вам Вацек Краватик?

— Ні… — збентежився пан Анатоль. — Він теж хоче ловити рибу на Нідському озері. Але яхтою туди важко добратися. Тому він вирішив залишити яхту в Ілаві й доїхати до Нідського озера автобусом. Ми забрали в нього два клумаки з речами, щоб він не носився з ними.

— У нього є автомашина в Сем’янах, — втрутився я.

— Так? — здивувався пан Анатоль. І в нього виникла підозра.

— Які це клумаки? Будь ласка, розпакуйте їх, — коротко, але категорично розпорядився Орнітолог.

Пан Анатоль показав на човен на причет.

— Вони там, — сказав він покірно. — Два великі й важкі пакунки.

За мить клумаки вже лежали на траві перед нами. Незважаючи на підозру, пан Анатоль усе ще сумнівався.

— Але пан Вацек зовсім не злочинець, — бурмотів він.

Він перестав бурмотіти й ремствувати, коли ми розв’язали шнурки, і з товстих ковдр, якими, здавалося, були обмотані постіль та гумові матраци, висипалися прегарне бурштинове намисто, браслети, більше десятка предметів, зроблених із золота. У другій ковдрі був старовинний золотий сервіз, яким до війни пишався музей в Е.

— Звідки… він усе це… виловив? — простогнав пан Анатоль.

— З озера, — відповів я.

— Спінінгом? — наївно спитав пан Анатоль.

Я запам’ятав гучний регіт, яким привітали ми слова лицаря спінінгу.

Оглавление

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

ЗАКІНЧЕННЯ

Реклама на сайте