«Скоґландія»

Скоґландія (fb2) - Скоґландія (пер. Алексей Потапович Логвиненко) 1265K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Кирстен Бойе

Кірстен Бойє Скоґландія

Пролог

Скоґландія була в жалобі.

Над палацом тріпотів приспущений прапор, а вздовж розкішного центрального бульвару тяглися тисячі парасольок. Повіз із домовиною, вкритий горою квітів національних кольорів і запряжений шістьма вороними кіньми, поволі, щоб не відставала жалобна процесія, долав шлях до кладовища на пагорбі.

За домовиною ступала юна принцеса: сама, вся виструнчена, в очах — ані сльозинки. Плечі в неї були розпростані, погляд спрямований у порожнечу. Не в натовп, де люди все віддали б задля того, щоб перехопити її погляд, утішити її підбадьорливим кивком голови чи усмішкою. І не на домовину, в якій її батько вирушив оце в останню путь.

Принцеса нікому не дозволила тримати над собою парасольку, хоч із безпросвітного сірого неба від самого ранку монотонно сіявся дощ, і тепер мокрі коси спадали їй на обличчя важкими, темними пасмами.

— Бідолашна дівчинка! — прошепотіла якась жінка в другому ряду й притислася ближче до свого чоловіка, щоб разом із ним знайти захисток під недоречно барвистою парасолькою. — Що їй тепер з тієї її королівської корони, з маєтків, коштовностей і з чого там іще — з грошей, і золота, і…

— Над ними висить якась напасть, — пробурмотів чоловік і нахилив парасольку ближче до жінки — так, що тепер самому йому за шию потекла вода. — Уся сім'я… Просто напасть!

Позаду, за кілька кроків від принцеси, ступав — як і вона, сам, як і вона, виструнчений — єдиний живий родич дівчини, що тепер від її імені мав правити країною, — Норлін, її дядько. На відміну від небоги, він наказав одному з придворних чиновників у чорному плащі нести йому за два кроки позаду парасольку. В його охайно підстриженому чубі, сріблясто-блакитний полиск якого контрастував з іще молодявим обличчям, кожне пасемце лежало на своєму місці; однак вуста в нього були скорботно скривлені, і всі в натовпі бачили, як глибоко тужить і він.

— На щастя, хоч цей іще живий, — знов зашепотіла жінка, поки жалобна процесія (далі в ній ішли міністри) тяглася повз них. — Принаймні мала не зосталася сама, як палець.

— Наче ти знаєш, чи ці двоє ладнають одне з одним! — стиха відказав чоловік.

Жінка різким рухом відкинула його осторогу й прошепотіла:

— Як-не-як, а опікун зі своєї родини! Не чужий. Усе ж таки до повноліття цій крихітці ще понад чотири рочки!

Молодик, що стояв попереду, обернувся, й, поморщивши лоба, спитав:

— Чи не можна трохи вгамуватися? Знайшли час для балачок! Розводьте теревені вдома!

Дзижчали кінокамери, над жалобною процесією кружляли два вертольоти, дівчинки вже давно не стало видно. А натовп усе ще стояв мов заворожений: нерухомий, мовчазний, пригнічений.

Аж коли з боку кладовищенського пагорба пролунали десять салютних залпів, повідомивши країні про те, що її король нарешті знайшов вічний спокій поруч зі своєю дружиною в монаршому склепі, скорботний натовп із полегкістю зітхнув.

— Якщо поквапимось, то ще встигнемо на автобус о шістнадцятій, — промовила жінка, коли люди почали розходитись. — І хоч би що ти мені казав, а в усьому цьому нещасті є й Божа благодать — те, що в малої зостався бодай він. І якби я була забобонна, то сказала б так: «На цій сім’ї лежить прокляття».

— А ось і наш автобус! — вигукнув чоловік і, згорнувши парасольку, пустився бігти. — Ще встигаємо!

І аж коли вони вкупі з іншими численними учасниками похорону пропхалися в кінець автобуса і ще навіть знайшли вільні місця, чоловік відповів дружині:

— Воно й добре, що ти не забобонна! Кажеш, прокляття?.. Хіба ми з тобою в казці? Клопіт і біду, люба моя, люди знаходять на свою голову здебільшого самі, без нічийого втручання.

* * *

— Малено… — промовив Норлін. (Він наполіг на тому, щоб до палацу принцеса поверталася в королівському лімузині разом з ним.) — Малено, як мені тебе втішити?

Юна принцеса сиділа з невидющим поглядом, так ніби й не чула дядька.

— Найкраще тобі зарадять, моя маленька Малено, буденні клопоти, — знов озвався Норлін. Він трохи відсунувся від дівчини, бо плащ у неї був геть мокрий. — Сьогодні й завтра ще побудеш у палаці й разом зі мною попідписуєш подяки за висловлені нам співчуття. — Він нахилився вперед: — Ти чуєш мене, Малено? А потім знову поїдеш до школи, знову до своїх подруг. Це тебе розважить. А за два місяці в тебе вже й день народження — чотирнадцять років!

Малена поволі, дуже поволі підвела голову. Здавалося, вона й досі ще не бачить дядька й не чує. Нарешті, нічого не кажучи, кивнула головою.

Частина перша

1

Сонце сховалося за хмару, й дівчата на терасі відчули перший подих вечірньої прохолоди. Навіть тут, на півночі Німеччини, вже настало справжнє літо, й ніжна зелень, яка буває наприкінці весни, помалу прибирала соковитих тонів літа в розпалі.

Уперше цього року домашні уроки вони робили в садку. Нарешті Тіна рвучко згорнула олівці докупи й заявила:

— Домашні завдання з мистецтва треба заборонити! — Підібгавши кутики рота, вона задивилася на великий аркуш паперу, від нижнього краю якого вгору тяглося дерево; воно було зображене невпевненими штрихами й пунктирами і в багатьох місцях безладно підтерте гумкою. — Зрештою, мистецтво — предмет для розваги.

— Усі так думають, — зітхнула Ярвен. — Тим-то нам і загадують домашні завдання. Учителька мистецтва набиває собі ціну. Б’юсь об заклад, тільки через те ми тут і висиджуємо.

— Принаймні я вже починаю мерзнути, — сказала Тіна. — А це означає, що з родовідним деревом пора кінчати. Нехай бурчить завтра, скільки їй заманеться. У кімнаті я за це дерево вже не сяду.

Ярвен замислено подивилася на свій аркуш, потім згорнула його рурочкою, перехопила гумовим кільцем і промовила:

— Може, потім розпитаю ще в матері. Бо в мене на цьому дереві, по суті, нічого немає.

— Це через отого чужоземця, — кинула Тіна й одразу злякано похопилася. — Ні, я не те мала на увазі, ти ж бо знаєш! Я мала на увазі, це лише тому, що мати не хоче тобі казати, хто твій батько. Того ж тебе й нудить від усіх отих балачок про бабусь, прабабусь і про таке інше казна-що. Ти взагалі можеш здати лише половину свого родовідного дерева.

Ярвен похитала головою й промовила:

— Гадаєш, материна половина дерева вийшла в мене аж так добре? Тут я, власне, теж не маю чим похвалитися.

У дверях тераси з’явилася голова Тіниної матері.

— Дівчата! — гукнула жінка. — Вам тут стає вже прохолодно!

— Та ні, мамо, — скривилася Тіна.

— Не переч мені! — незворушно сказала мати. — Вечеря на кухні. Поїсте з нами?

Ярвен похитала головою й невпевнено промовила:

— Гадаю, я краще піду додому. Бо мати завше тільки що — одразу тривожитись.

Тіна постукала пальцем собі по скроні й кинула:

— Ще ж тільки сьома година, голубонько! Зараз по телебаченню саме показуватимуть вечірню казку для дітей. У тебе мати така панікерка! Тобі пора вже її трохи повиховувати.

Тінина мати поклала руку на плече Ярвен і сказала:

— Ні, цього не треба робити. Просто пошли їй есемеску й напиши, що повечеряєш у нас. І вона знатиме, де ти.

Ярвен кивнула головою й розкрила свій мобільний телефон. Вона розуміла, звичайно, що мама буде невдоволена. Доньки не посилають матерям есемески для того, щоб просто повідомити, де вони й що затримуються. Доньки телефонують і питають, чи можна затриматись.

«Я ще в Тіни, — почала набирати Ярвен, сподіваючись, що мама не забула взагалі ввімкнути свій мобільний телефон — адже та завжди така неуважна! — Повернуся завидна. Цілую, Ярвен».

Переславши повідомлення, Ярвен вимкнула телефон. Їй не хотілося одержати від мами відповідь з вимогою негайно йти додому.

— Ну, ось! — сказала Ярвен і гепнула на четвертий ослінчик на кухні. («Не поведінка, а казна-що! Сідати треба повільно, випроставши спину!»)

Вона любила цю кухню в Тіни. Тут завжди було трохи недоприбрано, біля мийки завжди стояли рештки брудного або щойно помитого посуду, а на корковій дошці над обіднім столом було приколено стільки рекламок що час від часу за обідом чи за вечерею котрась із них відпадала просто в тарілку. «Летючий кур’єр! Замовляйте піцу додому телефоном цілодобово!» Або: «Лагодимо телевізори й аудіосистеми — швидко, надійно, недорого!» А нещодавно відпав графік роботи нічних аптек ще за 1997 рік, який по краях уже навіть пожовтів. Ярвен не мала сумніву, що жодну з тих рекламок Тінина мати ще не знімала з дошки сама. Тільки приколювала й приколювала нові. Мама вже збожеволіла б.

— А уроки поробили? — спитав Тінин батько.

Тінину кухню Ярвен любила й за це. Любила Тінин дім. Любила тут обідати чи вечеряти.

Бо вони тут — справжня сім’я: батько, мати, донька. Або й дві доньки, коли за цим столом сиділа і Ярвен. Подобалось їй і те, що Тінин батько був такий, який був: завжди привітний, трохи неуважний, ніколи не кричав. Звісно, на батьках Ярвен розумілася не багато, але була певна, що справжній батько має бути точнісінько такий. Щоразу, коли Ярвен приходила сюди, Тінин батько давав відчути, що радий їй.

— Де там! Такі домашні завдання, як сьогодні, не можна поробити взагалі! — відповіла Тіна. Вона покрутила в руках краєчок ліверної ковбаси, поморщила носа й кинула той краєчок знов на тарілку з нарізкою. — Родовідне дерево.

— Фе! — мовив Тінин батько.

«Мама, якби почула оце, теж зомліла б, — подумала Ярвен. — А ще дорослий чоловік!»

— І що? — провадив Тінин батько. — Намалювали щось пристойне?

Тіна постукала себе пальцем по скроні.

— Звідки ж йому взятися? — спитала вона. — Чи, може, ти знаєш, як було звати батька й матір бабусі Бітіґгайм?

Батько цілком серйозно кивнув головою й відповів:

— Барон Ромуальд Нецілуєн і баронеса Бетіна Нецілуєн, уроджена фон Стегнокрутен. Роки народження назвати?

Ярвен хихикнула й сказала:

— Може, потім і я собі щось таке придумаю. Бо поки що в мене як кіт наплакав. А то завтра в учительки буде така кисла міна!

— Тобі теж треба кілька правдоподібних імен? — спитав Тінин батько. Його рука з ножем завмерла над окрайцем хліба.

Ярвен похитала головою й промовила:

— Як оці, що ви назвали?

А втім, не завадило б мати хоча б такі. Найважче їй спадали на думку насамперед чужоземні імена, крім хіба що турецьких. А ось ці до її вигляду пасували б. Та сподіватися на велику допомогу щодо цього від Тіниного батька, мабуть, теж було марно.

Тінина мати подала їй хлібницю й сказала:

— Та не беріть так близько до серця. Ще тиждень — і канікули. Оцінки вам, звичайно, уже давно повиставляли, й тепер однаковісінько — зробите ви щось чи не зробите. Я, звісно, не мала б вам про це казати…

Цієї миті пролунав дзвінок у двері.

— Отакої! — мовив Тінин батько. — Хіба тут хто-небудь на кого-небудь чекає?

Ярвен, певна річ, знала, хто це прийшов.

* * *

— Як?! — вигукнув Норлін. — Зникла?! О Боже, але ж там мають бути люди зі служби безпеки! Інтернат день і ніч охороняють!

— Скидається на те, ваша королівська високосте, що… — промовив чиновник і ввібгав голову в плечі, немовби очікуючи, що зараз його битимуть; однак про це, звичайно, не могло бути й мови. — Що саме в той час вони… Скидається на те, що не обійшлося без якогось маневру — він і відвернув їхню увагу…

— І що? — вигукнув Норлін.

Засклені двері на балкон ще не були зашторені, і з майдану перед палацом до цієї похмурої кімнати падало червонувато-жовте світло вуличних ліхтарів.

— Що каже економка? Директор? На що це схоже? На викрадення?

Чиновник завбачливо ступив крок назад, так ніби очікував, що саме зараз віце-король нарешті вибухне гнівом, і промовив:

— Щось інше навряд чи й можна уявити, ваша королівська високосте! Але дивує те… дивує те, що…

— Ну? — поквапив його Норлін.

— Принаймні в цьому люди зі служби безпеки присягаються! — провадив далі чиновник. — Протягом кількох годин перед тим, як вона зникла, в усій околиці не було помічено жодної машини. А ви ж бо знаєте: територію навколо школи на багато миль добре видно.

— Це якщо завдати собі клопоту й узяти очі в руки! — кинув Норлін. — Сподіваюся, мені не треба запитувати, чи не було помічено вертольота, автофургона, кінного екіпажу?

— Ні, нічого такого, ваша високосте! — поквапно відповів чиновник і вклонився. — Наші люди впевнені.

— У такому разі вони непогано облагодили цю справу, — пробурмотів Норлін і задудонів пальцями по столу. — А підземний хід? Щоправда, перед тим, як мій шурин віддав до тієї школи Малену, територію ґрунтовно обстежили.

— Про підземний хід не може бути й мови, ваша високосте, — промовив чиновник і знову вклонився. — Там кам’янисті ґрунти. Керівник слідчої групи…

— Я хочу з ним побалакати! — перервав його Норлін. — Зараз! Цю ж мить!

Чиновник знов уклонився й, не випростуючись, позадкував до дверей.

— Звичайно, ваша величносте! — відповів він. — Я його негайно…

— І поки що жодного слова пресі! — гукнув Норлін. — Ви чуєте? Чуєте? Спершу більше довідатись маю я! Господи, одне не те слово, якась безглузда дрібничка — будь-що, ви чуєте?! — будь-що тепер може зашкодити моїй небозі! — Здавалося, він аж тепер усвідомив те, про що йому оце щойно доповіли.

— Я так і перекажу, ваша високосте! — вигукнув чиновник, намацуючи позад себе клямку. — А керівника слідчої групи я негайно…

— А крім того, мені потрібен Больштрем, — кинув віце-король і стомлено опустився в крісло за письмовим столом. — Знайдіть мені Больштрема. Хоч би де він був.

— Так-так, Больштрема, звичайно, — закивав головою чиновник, і тепер у його голосі вчувалася не лише службова запопадливість, а й певна полегкість. — Я накажу розшукати його.

І він, причиняючи за собою двері, подумав: «Як же добре, що після Смерті короля Норлін почав так тісно працювати з Больштремом!» Той допоможе знайти принцесу. Скоріше Больштрем, аніж поліція.

* * *

— Та зайдіть же на хвилинку, ну ж бо! — запрошувала Тінина мати. — Ми якраз сидимо на кухні.

— Вітаю, мамо! — кинула Ярвен, не підводячи погляду.

Мама стояла випроставшись на порозі кухні й усміхалася.

«Яка ж вона гарна! — подумала Ярвен. — Цілковита протилежність імені. Білява. Висока. Елегантно вбрана. Звичайно, їй це потрібно для роботи. Але я нерідко помічаю, як знічуються перед нею люди, навіть коли вона отак просто стоїть».

— Я вирішила зайти по тебе, — сказала мама, все ще всміхаючись. — Прочитала твою есемеску. Година вже не дуже рання. Так мені буде спокійніше на душі.

Тінин батько гучно проковтнув те, що мав у роті. («Не можна відкушувати надто великих шматків. Не можна розмовляти, коли в тебе повен рот». Ні, Тінин батько цих правил ніколи не дотримувався.)

— Може, сядете на хвилинку? — спитав він і тильним боком долоні втер губи. (Ще й це!) — Потім я й сам провів би Ярвен додому. Надворі ж бо й справді ще зовсім світло. Тепер, улітку…

Мама всміхнулася, й Тінин батько примовк.

— Звичайно, — сказала вона. — Дуже вам вдячна. Та, гадаю, нам пора вже йти.

Ярвен втупилась у рештки хліба в себе на тарілці. Лишати їх не годилося. Запхнути до рота — також. А мама поривалася йти.

Ярвен підвелась і взяла хліб у руку. (Робити так, певна річ, теж не годилося.)

— Дякую за все, — сказала вона. — До завтра, Тіно! Чекаю не дочекаюся уроку мистецтва. — І закотила очі.

— Чхати я на нього хотіла! — кинула Тіна.

— Тіно! — вигукнула її мати. (Такі речі помічають навіть Тінині батько й мати.)

У коридорі на підлозі безладно валялися черевики, серед них — пластиковий мішечок, з якого виглядали порожні пляшки. У повітрі витали ворсинки. Загалом Ярвен на таке уваги ніколи не звертала. А тепер звернула.

— Бувайте! — гукнула вона вже з палісадника.

Тінина мати помахала рукою й причинила двері.

— Мамо! — промовила Ярвен, вивільняючи свою руку з її. — Навіщо ти мене завше отак ганьбиш?!

— Тобі чотирнадцять, — відказала мати. — Ти просто не знаєш, що може статися з молоденькими дівчатами у великому місті.

Сонце й досі ще не зайшло, хоч уже й схилилося до самого обрію. На хіднику гралися діти.

* * *

— Больштреме! — вигукнув Норлін. — Господи, що ж нам тепер робити?

Слуга нечутно причинив з другого боку двері. Норлін із Больштремом лишилися самі.

— Що вона прихопила з собою? — запитав Больштрем.

У кімнаті тим часом стало вже майже темно. Лише сяйво від вуличних ліхтарів та зелений абажур настільної лампи створювали островець світла, через який усе довкола здавалося ще похмурішим.

— Чи прихопила вона з собою що-небудь узагалі?

— Як? — не зрозумів Норлін.

— Чи взяла вона з собою речі? — знов запитав Больштрем. — Скажімо, якусь сумку? Якщо вона спакувала речі, любий мій Норліне, тоді її, мабуть, узагалі ніхто не викрадав.

— Як? — знов нічого не зрозумів Норлін.

— Це якщо там не помітили жодної машини, — промовив Больштрем. — Поміркуй сам. Адже вона могла зникнути і з власної волі.

Норлін підвівся, ступив до вікна й заслонив його шторами. Больштрем похитав головою й увімкнув світло.

— Виходить, речей вона не взяла, — промовив він. — А батько її щойно помер, Норліне! Чи знаєш ти, що діється в голові такої дівчинки? Вона у розпачі. Усе геть переплуталось. Їй уже не миле життя! Вона…

— Гадаєш, вона могла б накласти на себе руки?! — вигукнув Норлін.

— Досі її трупа, наскільки я знаю, не знайдено, — сказав Больштрем. — Хоча це ще нічого не означає. Але ж вона могла зникнути й просто так. Без жодної мети пуститися світ за очі. Хіба ж після похорону ти сам не казав, що вона ходила, як тобі здавалося, мов неприкаяна? Усе може бути.

— О Господи! — вигукнув Норлін.

— Це краще, ніж якби її викрали, — сказав Больштрем. — Щодо цього ти, певна річ, погодишся зі мною. Послухай, Норліне. Найважливіше тепер, щоб ні про що не довідалася громадськість. Поки що про це — ні звуку… Бо потім обставини можуть обернутися так, що ми вже не знайдемо тут раду. Ось тоді й жди справжньої небезпеки.

— О Господи! — прошепотів Норлін. — А на тому тижні в неї ще й день народження!

— Я знаю, — кинув Больштрем.

— Нам треба… — знову прошепотів Норлін. — Больштреме, як же ми тепер?..

Больштрем поклав йому на плече руку й промовив:

— Я розумію, ти схвильований, Норліне. У тебе такий клопіт, що тобі не позаздриш. Але ж тепер ти викликав мене!

Норлін розпростав плечі.

— Я покладаюся на тебе, Больштреме! — сказав він. — Ти ж бо знаєш, як уся країна любить принцесу.

* * *

— Ну, хоча б твоїх батька й матір! — вигукнула Ярвен. — Адже ти маєш знати, як було звати твоїх батьків!

Мама роззулася й поставила черевики під шафу. Тоді почепила на плічка куртку і обсмикала її.

— Я знаю, як було звати моїх батька й матір, — відповіла нарешті вона й, стоячи перед дзеркалом у передпокої, відгорнула з чола пасмо білявих кіс. — Знаю, як звали діда й бабу. Знаю навіть, як звали прадіда й прабабу. І прапрадіда й прапрабабу. — Вона перейшла до вітальні й сіла в крісло перед телевізором. — Але мені не до вподоби, коли вчителі починають рознюхувати сімейні справи. А про цю історію з родовідним деревом інакше й не скажеш. Вони мають тебе чогось навчити, й цього досить. Яке їм діло до твого особистого життя?

— Ну, прошу тебе, мамо! — вигукнула Ярвен.

Мама похитала головою й спитала:

— Новини зі мною подивишся?

Ярвен хряснула за собою дверима і зникла у своїй кімнаті. («Треба мати на увазі, що в період статевої зрілості іноді можуть траплятися вибухи гніву. На певний час навіть загалом бездоганно виховані юнаки й дівчата забувають про добру поведінку».) Копатися в маминому особистому житті вчителька мистецтва права, може, таки й не має. Але ж доньки це не стосується! Зрештою, кожній людині хочеться знати, чиє вона дитя, який вигляд мав її батько й що він робив, хто були дід і баба.

Ярвен упала на ліжко. Щоразу, коли вона питала в мами про свого батька, та хутко переводила мову на щось інше, і Ярвен її, звичайно, навіть трохи розуміла. Бо все це до мами зовсім не пасувало. До мами пасував би елегантний чоловік, що працював би десь у банку: костюми — від Армані, сорочки — ручної роботи. Не якийсь там дивакуватий темношкірий чужоземець, що його вона поза очі й сама соромилась би.

Ярвен стягла зі згорненого рурочкою малюнка гумове кільце й сіла до письмового столу. Мама розповідала про щось лише раз, торік, коли в Ярвен був день народження. Вони святкували його вдвох у ресторані, Ярвен пила кока-колу, мама — вино. Несподівано вона оглянула Ярвен з голови до ніг і промовила:

— А ти вже стаєш дорослою. Помалу ти вже стаєш дорослою. Коли мені було стільки років, як оце тобі…

Ярвен сиділа мовчки, майже затамувавши подих.

— Минуло зовсім небагато часу, і я познайомилася з твоїм батьком, — провадила мама. (Чи не після третього келиха вина це було?) — Ми, Ярвен, так закохалися одне в одного, так закохалися!.. Просто до безтями!

Ярвен і далі мовчала. Не хотілося нічого зіпсувати.

— І ось одного разу, на мій день народження — мені сповнилося тоді вісімнадцять — ми взяли й просто втекли, — розповідала мама. — Просто зробили собі зі свята свято: подалися на море, в околиці Зарбі. Сиділи на березі, було ще трохи прохолодно — адже тільки-тільки почалася весна. Але ж я мала ключа!..

— Якого ключа? — перепитала Ярвен і тієї ж миті збагнула, що припустилася помилки.

Мама здригнулася.

— Ох, та хіба не все одно! — зітхнула вона й відсунула келиха на середину столу. Після цього вона його вже не торкалася. — Що ж, Ярвен, щиро тебе вітаю! Дитинство минуло, і я бажаю тобі чудової юності!

Ярвен втупила погляд у майже чистий аркуш на столі перед собою. Може, вигадувати імена буде навіть цікаво? Певна річ, це буде цікаво!

Потому вона підвелася й, хоча ще тільки почало сутеніти, ввімкнула світло. Тепер знадвору її було добре видно: невеличка, трохи повненька постать із темними косами, яка в кімнаті на другому поверсі енергійними рухами щось діставала з полиці. Коли вона знову сіла, яскраво освітлений прямокутник вікна лишився порожній.

На протилежному боці вулиці якийсь чоловік увійшов до під’їзду будинку і став чекати.

2

Уже на другій великій перерві Ярвен помітила на хіднику навпроти шкільних воріт чоловіків, що роздавали якісь листівки.

— А ти вчора ввечері ще гарненько попрацювала! — кинула Тіна, поправляючи на плечі ремінь від ранця. Уроки скінчилися, попереду на них чекали вихідні. — Дійшла аж до прадіда з прабабою! І це навіть при твоєму батькові! Де ти повишкрібала всі оті турецькі імена?

Ярвен засміялася. Світило сонце, домашніх уроків задали тільки для годиться, а за тиждень — уже літні канікули.

— Може, поїмо десь морозива? — спитала Ярвен. — Я зателефонувала Ґекхан, і вона мені допомогла. Сміхота, але тепер моїх прадіда й прабабу з батькового боку і діда й бабу з материного боку звати однаково, тютінька в тютіньку. Кумедний збіг!

Тіна хихикнула й спитала:

— А якщо вона помітить?

Ярвен хитнула головою й відповіла:

— Аж так пильно вона не придивляється. Її цікавить лише те, чи гарно дерево намальоване. Моє їй здалося трохи заплутаним. Слухай, а що вони ото роздають?

Тіна стенула плечима. Тим часом двох чоловіків з листівками обступив гурт школярів.

— У кожному разі не морозиво! — мовила Тіна. — А я хочу морозива! Чи ти гадаєш, там роздають щось на дурничку?

— Пусте! — кинула Ярвен. — То ти мене запрошуєш?

Вони завернули за ріг і в бік школи вже й не озиралися.

— По дві кульки? Та не скупися!

— У тебе що — своїх кульок у голові мало? — відказала Тіна.

Несподівано позаду дівчата почули квапливі кроки.

— Гей! — гукнув якийсь молодик. — Невже вас анітрохи не цікавить, що ми тут… — Нарешті він таки наздогнав їх.

— Ну? — озвалася Тіна.

Молодик усміхнувся. На вигляд він був нівроку, так ніби щойно зійшов з телеекрана.

— Усі юрбами сунуть до нас, щоб узяти запрошення! — сказав він і простяг Тіні якийсь папірець. — Лише ви дві… Довелося самому поцікавитись, що ж то за дві такі дівчинки, яким анітрохи не хочеться стати кінозірками!

— Ну? — знов озвалася Тіна. Хоча цього разу в її голосі прохопилася вже й певна цікавість.

— А надто коли ті дівчатка схожі на вас двох, — провадив молодик.

Цієї миті в Ярвен нарешті сяйнув здогад. Очевидно ж було, кого він мав на увазі. Кого ж іще, як не Тіну з її блакитними очима й білявим волоссям, високу й струнку Тіну! Але молодик мусив, звісно, дотримуватися пристойності. Отож зрештою дав папірець і їй, Ярвен.

— Ми шукаємо виконавців на ролі у фільмі про молодь, — пояснив молодик. — Тут усе написано. Звичайнісіньких дівчат. Кастинг сьогодні пополудні. У вас непогані шанси! — Він підморгнув Тіні, потім відвернувсь і подався знов туди, де через вулицю від шкільних воріт його напарник стійко витримував натиск дівчачих орд.

— Реперів готель, — мовила Тіна й фиркнула. — Як для кастингу, то місце, треба сказати, досить круте. Щоправда, трохи примітивне. «Дівчата від дванадцяти до шістнадцяти років…» Це ми, тут він має рацію.

— Не ми, а ти, — мовила Ярвен. — Хіба ти не помітила, як він на тебе витріщався?

— Подумаєш! — байдуже кинула дівчина, яка звикла відчувати на собі захоплені погляди. — Він мені, голубонько, в діди годиться. Однак чом би нам туди не піти, га?

У скверику перед кав’ярнею з морозивом надто маленькі столики були обтикані надто численними розкладними стільчиками, і всі вони були зайняті. Від прилавка до середини газону змією звивалася черга зі школярів.

— Не думаю, що моїй матері сподобається, — сказала Ярвен. — Вона нічого такого мені не дозволяє.

— То й не питай її! — відповіла Тіна. — Вона ж однаково на роботі. І нічого не помітить.

— Та воно то так… — промурмотіла Ярвен.

Черга посунулася на кілька кроків ближче до входу в кав’ярню. Ярвен навіть не уявляла собі, як можна зробити щось поза спиною в мами, знаючи, що та цього ніколи не дозволила б. Та казати про це Тіні вона не хотіла.

— Але потім жди халепи, — додала нарешті Ярвен.

Тіна зазирнула в меню через плече хлопця перед собою й почала вибирати морозиво.

— Шоколадне з м’ятним лікером, — перелічувала вона, — потім із джемом, і ще з мигдалем у цукрі. Ось що я візьму! А ти?

Ярвен знизала плечима. Їй найкраще було б, звісно, не брати морозива зовсім. А натомість з’їсти яблуко або пучечок моркви. Якщо вона взагалі хоче бути такою стрункою, як Тіна. Ярвен зітхнула.

— Ось що я тобі скажу, Ярвен, — промовила Тіна й помахала рукою гуртові старших хлопців, що саме простували вздовж паркану за сквериком у бік автобусної зупинки. — Помалу мені починає здаватися, що мати просто-таки тримає тебе під каблуком. Тобі вже чотирнадцять років! А вона постійно приходить по тебе, коли ще сонце на небі, забороняє тобі куди-небудь піти. Моя мати каже, що з жінками, котрі виховують дітей без батька, таке часто буває: надто вони всього бояться. Але хіба це тобі допоможе? Я проти твоєї матері нічого не маю, слово честі, та як на мене, вона могла б давати тобі все ж таки трохи більше свободи.

— Ні під яким каблуком вона мене не тримає! — роздратовано заперечила Ярвен, відчуваючи, як до гніву на маму в ній прокидається ще й гнів на Тіну.

Що Тіні до того, як мама її виховує? Що до цього Тіниним батькові й матері? На думку про те, як напередодні ввечері вони розмовляли на отій своїй неприбраній кухні про маму й про неї, Ярвен, їй ледве не стало недобре. Ні, тепер уже не скоро вона знов сяде з ними їсти! Хіба можна їсти з людьми, які так погано говорять поза очі про її матір? Вона має право гніватися на маму, зрештою, вона — мамина донька, і йдеться не про когось іншого, а саме про неї. Вона й лише вона має право гніватися на маму й засуджувати її.

Решта людей на це права не мають.

— А крім того, всі кінозірки, як на мене, несповна розуму, — сказала Ярвен. — Отож до Репера можеш іти сама.

* * *

Селянин вирішив перепочити. Ще напередодні на своєму пасовищі, на узвишші, він заходився лагодити складену насухо загорожу, як робив це кілька років, як до нього це робили і його батько та дід. Він підбирав під ногами камінці, оббивав із них землю і вставляв їх знов у мур — туди, звідки їх повимивали дощі чи повибивало, падаючи з дерев, обламане вітрами гілля. Тепер, коли день уже добігав кінця, селянин нарешті відчув задоволення від своїх зусиль. Роботи лишалося не багато.

Чоловік сів на соковиту зелену траву, прихилився спиною до нерівного, нагрітого на сонці кам’яного муру й задивився на долину. У небі пропливали самі білі, наче вата, а знизу — попелясті мари, кидаючи на землю лапасті потворні тіні, які то там, то там на мить надавали краєвиду похмурого, загрозливого вигляду.

Селянин видобув з кишені сорочки торбинку з тютюном, папір і зробив самокрутку. На другому боці долини тінь від хмари саме пропливла над вежами школи, і сонце викресало на шкільних шибках червонуваті блискітки. На дорозі, що вела через гору, не видно було жодної машини; складалося враження, ніби та стара будівля стоїть пусткою. Та коли вітер повертав з її боку, — селянин про це знав, — то навіть звідси, здалеку, чути було дівчачі голоси, сміх і вигуки, а часом і пронизливий свисток учителя.

Чоловік знов відкинувся спиною на мур, глибоко затягся димом і заплющив очі. Учора картина тут була зовсім інша — така, що сьогодні вранці селянин навіть не забув прихопити з собою польового бінокля. Учора на тій дорозі цілісінький день панував жвавий рух. Якщо він не помиляється, то машини там снували поліцейські, а ось санітарної не було жодної. Виходить, поліцію в цей глухий закутень привів не нещасливий випадок. На мить у селянина навіть промайнула була думка, чи не виникла яка небезпека з півночі, з боку протоки Зунд, адже звідси до неї палицею кинути. Але ж тоді про це повідомило б телебачення. І в який-небудь злочин йому теж не вірилося. Та школа мала якнайкращу славу, в ній училася навіть юна принцеса.

— Аби лиш то було не через юну принцесу! — пробурмотів селянин і розплющив очі. — Аби лиш не… — І, не доказавши, змовк.

На другому боці долини, багато нижче від школи, в малинових заростях щось ворушилося.

Чоловік мацнув рукою біля себе по землі, де цілісінький день пролежав без потреби польовий бінокль. У нього ще вчора закралася підозра, що внизу, в заростях, хтось ховається. Кілька разів йому навіть здалося, ніби там щось ворушиться, але здалеку, та ще простим оком розгледіти, що то таке, було важко.

Він приставив до очей бінокля й пошукав те місце. Дерева розпливлись і з запаморочливою швидкістю промайнули мимо, далі — стіни, аж ось нарешті й зарості.

Селянин аж присвиснув крізь зуби.

— Хлопець! — буркнув він.

На тому була картата, трохи бахмата куртка й бежевий берет. Скидалося на те, що в малинових заростях хлопець улаштував собі лігвище: на землі лежала бура ковдра й усілякий дріб’язок, розгледіти який з такої відстані було важко навіть у польовий бінокль.

— Непогано влаштувався!

Чоловік пригадав, як десятки років тому й сам, ще хлопчиком, утік був із дому й кілька днів переховувався в тому самому місці. Його батько розмовляти багато не любив, і ось одного разу, коли цьому селянинові було ще років тринадцять-чотирнадцять, йому набридло щодня терпіти побої, і він надумав податися світ за очі.

Селянин нишком засміявся й промурмотів:

— Ти теж повернеш іще голоблі, шибайголово! — І знову навів бінокля на хлопця.

Попід самісінькими заростями протікав струмок, а тепер, коли почала пристигати малина, там нікому й голод уже не загрожував. І все ж селянин добре пам’ятав, як тоді вже за кілька днів мусив повернутися додому — вистачило навіть першої дощової ночі. Проте хоч йому й довелося знову терпіти побої й відмовитись від мрії про широкий світ, ота його коротка втеча, зрештою, не минула намарно. Після неї ляпаси й кулаки траплялися вже рідше і навіть стали, як йому здавалося, не такі дошкульні.

— Сподіватимемося, шибайголово, що й з тобою буде те саме, — знову пробурмотів селянин і відклав бінокля.

Потому востаннє затягся самокруткою, роздушив її підбором у пухкому ґрунті, а недокурка сховав до кишені штанів. Ще годинку чи, може, дві, й у нього вже довго не болітиме голова за цю загорожу.

Уже коли чоловік рушив додому, до свого двору, він раптом похопився й націлив бінокля на малинові зарості ще раз. Ану ж той хлопець має щось спільного з поліцейськими машинами? Ану ж він заліз у чийсь дім, когось обікрав або, чого доброго, прибився сюди десь із півночі й напав на школу, чи ще тільки збирався на неї напасти, чи вистежує тут юну принцесу?..

У біноклі знову з’явилися кущі, але тепер серед них уже нікого не було.

Селянин вихопив з кишені мобільний телефон. Потому сховав його. Зрештою, не варто відразу знімати на ноги поліцію лише через те, що на очі йому трапився хлопець, який утік з дому чи просто надумав пошукати пригод і кілька днів побути на самоті.

Принаймні спершу не завадить побалакати про це з дружиною.

3

Ярвен прочинила двері готелю й усміхнулася до адміністраторки.

У кав'ярні вона, доївши морозиво, нарешті з полегкістю зітхнула. Ярвен неприємно було сидіти на сонці і їсти морозиво з подругою, в сім’ї якої погано відгукувалися про її маму.

Але й сказати про це Тіні вона, звичайно, теж не могла.

— Як?! — спантеличено перепитала б тоді, мабуть, Тіна. — А що ж у цьому такого поганого?

А Ярвен не спромоглася б пояснити Тіні, що їй завжди було прикро навіть уявити собі, як хтось розмовляє про неї, коли її нема поруч. Хіба, може, коли про неї казали щось дуже приємне.

— A-а, Ярвен, вітаю! — всміхнулась адміністраторка. — Мати ще тут. Сьогодні в неї знов якась геть пришелепкувата бабенція.

— Дякую, — мовила Ярвен і попростувала вестибюлем та зовсім порожній ресторан до кімнат, де звичайно влаштовували всілякі вечірки.

Готель був не надто вишуканий, — і це впадало в очі з першого погляду, — зате досить зручний. Тут були кімнати, де збиралися товариства, зала, з’єднана з рестораном розсувною стінкою, а також кухня. Тут мамі могли швидко принести все, що вона потребувала для своїх курсів.

Вона вже давно мріяла про власні такі кімнати, але вони, як і багато чого іншого в житті (так висловлювалась мама), лишалися також питанням грошей.

— І відповідь на це питання знову, на жаль, та сама: бракує грошей, — сказала вона Ярвен, коли вони розмовляли про це востаннє. — Мені довелося б тоді орендувати кухню, а ще краще — наймати й свою кухарку, яка варила б усілякі страви, коли на курсах ми проходили б манери триматися за столом. А це — не з нашою кишенею, Ярвен. До того ж цей готель не такий уже й поганий.

Однак Ярвен розуміла, звичайно, що свої курси доброї поведінки мамі хотілося б проводити, власне, в зовсім інших умовах. У стильних, зі смаком обставлених кімнатах з відповідними меблями, відповідним посудом і відповідними стравами.

Ярвен стала, прислухалась і нарешті обережно прочинила двері до зали.

— Так, чудово, пані Шнеделер! — приязно казала мама. — Тільки ще трішечки вище підборіддя! А тепер ще раз уявіть собі, що ви ступаєте ніби по лінійці. Ні, не так! Якщо ви так розгойдуватимете стегнами, пані Шнеделер, то це справлятиме вульгарне враження. Ні в якому разі не забувайте про це. Атож, отак уже краще! Тримайте рівніше спину, не дуже розгойдуйте стегнами, ступайте, наче по лінійці! Ось у нас уже й з’явилася харизма, якої так прагнемо! Це те, що треба!

Ярвен глибоко і якомога тихіше вдихнула повітря. Невеличка пухкенька жіночка, задерши вгору підборіддя, велично всміхалася.

— Потім я ще потренуюся вдома в передпокої! — сказала вона. — Але ж і здивую я свого Карла!

— Я ж бо ще минулого разу казала вам, що непогано було б, певна річ, якби ви якось привели з собою й чоловіка, — промовила мама й, помітивши Ярвен, на мить поморщила чоло. — А тепер, коли він став головою Об’єднання громадян… Адже йому доводиться частіше бувати на людях, і трохи походити на курси, люба пані Шнеделер…

— Я й сама завше кажу йому про це! — вигукнула пухкенька пані Шнеделер і важко впала на один із потертих готельних стільців. (Не поведінка, а казна-що! Сідати треба повільно, випроставши спину.) — Але мій Карл…

— А тепер, пані Шнеделер, потренуймося ще раз! — сказала мама, і на вустах у неї, попри її рішучий голос, знову з’явилася привітна усмішка. — Як ми сідаємо, коли чоловіка, який би нам допоміг, поруч немає?

Ярвен обережно постукала в дверну лутку й спитала:

— Можна, я на хвилинку вас перерву?

Пані Шнеделер повернула голову й вигукнула:

— О, Ярвен! — Голос її пролунав доброзичливо, навіть лагідно. — Ти завше така чемна! Така вихована! — І подала Ярвен руку.

— Але ж не з-за столу й не через плече, пані Шнеделер! — нагадала мама. — Що там таке, Ярвен? Невже конче було нас переривати?

Ярвен опустила очі.

— Я хотіла тільки спитати, чи не можна мені пополудні… — почала вона. — Біля школи були кіношники…

— Кіношники? — не зрозуміла мама. Вигляд у неї був тепер майже переляканий. — Які кіношники?

— Вони хочуть влаштувати кастинг, — проказала Ярвен. — Відбір на ролі у фільмі про молодь. І я подумала собі…

— Кастинг?! — скрикнула пані Шнеделер. — Ой, як цікаво!

— Про це не може бути й мови! — заявила мама, так ніби й не чула, що сказала пані Шнеделер. — Ти зрозуміла, Ярвен? Я тобі забороняю! Це так вульгарно! Навіть не думай мені про таке!

— Але ж звідки тобі знати, вульгарно це чи ні!? — вигукнула Ярвен.

Досі їй до всього цього було взагалі байдуже. Звичайна цікавість. Та й то, власне, лише через те, що туди йшли всі. А також, звичайно, через Тіну.

Та раптом вона відчула, що має піти на кастинг неодмінно.

— Дев’яносто відсотків усіх фільмів вульгарні, — заявила мама. — І цим сказано все, Ярвен, ти мене зрозуміла. Пані Шнеделер, люба…

Ярвен відчула, як у ній наростає лють, але заперечувати не стала. («При чужих людях ніколи не сперечаються».)

Пані Шнеделер зітхнула й, усміхнувшись до Ярвен, промовила:

— Твоїй матері, либонь, краще знати! — І показала на тарілку, що стояла перед нею на столі. — А сьогодні ми вчимося їсти салат! Їсти салат — це так складно! Але ти вже, певна річ, умієш, еге ж, Ярвен?

Ярвен спробувала всміхнутись, як це робила мама, й дипломатично відповіла:

— Мама мене вчить.

Пані Шнеделер кивнула головою й сказала:

— Я порекомендувала твою матір тепер уже трьом жінкам. Ми з ними разом ходимо на боулінг. Розповіла їм, скількома всілякими манерами їй завдячую.

Мама перевела погляд на Ярвен і промовила:

— Сьогодні прийду знову пізніше. Конче треба додатково попрацювати з однією клієнткою. Вечерю розігрієш собі сама. Повернуся годині о дев’ятій — пів на десяту.

Ярвен кивнула головою й сказала:

— До побачення, пані Шнеделер! Салат — і для мене проблема! — І причинила за собою двері.

У вестибюлі адміністраторка саме хукала на свої нігті.

— І як тільки вона витримує! — промовила жінка, не підводячи голови. — Твоя мати. Щодня оці неотеси й невігласи.

Ярвен знала, як мала відповісти. Мама нагадувала її про це вже не раз.

— Мама залюбки навчає манер і правил поведінки людей, які в житті чогось досягли, — сказала вона. — Адже в демократичній країні з однаковими можливостями для всіх часом буває так, що успіху досягають і люди, котрих замолоду до цього ніхто не готував, а тепер їм раптом доводиться виконувати представницькі функції.

Адміністраторка іронічно посміхнулася й відказала:

— Ти про це знаєш, і я про це знаю. Та поки вона заробляє собі цим на життя, то чом би й ні?

— Бувайте, мені пора. — І Ярвен на прощання коротко кивнула головою.

— Ходи здорова й ти, — кинула адміністраторка.

Жінка здалась Ярвен нечемною.

* * *

Поліцейський зосереджено молотив пальцями по клавішах. Тут, у провінційних відділках, користувалися ще друкарськими машинками, і щоразу, коли хтось приходив із заявою, поліцейському ставало соромно. Він був ще дуже молодий.

— Розумієте, складу злочину тут іще, звісно, немає, — замислено промовив він. — У буквальному розумінні цих слів.

Селянин кивнув головою. Його послала сюди дружина. Вона також гадала, що йдеться, либонь, усього-на-всього про звичайного втікача з дому, який влаштував собі в малиннику кубельце. Та коли напередодні чоловік розповів їй про оті поліцейські машини на дорозі до школи, їй усе ж таки здалося, що поліція, мабуть, буде вдячна за будь-яку інформацію, навіть за таку незначну.

— До того ж повідомлень про те, що хтось пропав безвісти, до нас не надходило. Ніхто не розшукує такого хлопчика, якого ви оце описали. Та позаяк учора нагорі стався інцидент… — Поліцейський завагався, роздумуючи про те, наскільки він має право розкривати службову таємницю. Нарешті вирішив: краще повестися обережніше, ніж потім мати клопіт. — Я складу протокол і передам його далі керівництву.

— Інцидент? — насторожився селянин і перехиливсь далеко через перегородку. — Атож, учора я теж бачив, як ви посилали когось нагору до школи! А що там сталося?

Молодий поліцейський востаннє рвучко перевів каретку друкарської машинки ліворуч і, з деренчанням прокручуючи валика, витяг з неї папір.

— Жодних коментарів, — кинув він. У такі хвилини свою роботу він любив.

— Сподіваюся, то не… Адже це не пов’язано з юною принцесою? — спитав селянин. — З нею ж бо нічого не сталося?

Молодий поліцейський, немовби вибачаючись, стенув плечима і ще раз привітно сказав:

— Жодних коментарів. Хоч сам я з дорогою душею б…

Селянин кивнув головою і розчаровано промовив:

— Розумію. Але як тільки ви щось… Я маю на увазі, ви ж не забудьте, хто вам оце підказав…

— Ми вам дамо знати, — відповів поліцейський і підтяг ближче до себе телефонний апарат. — А тепер я мушу попросити у вас пробачення.

Зненацька у ньому прокинулося передчуття, що незабаром він дістане підвищення на службі.

* * *

Надворі Ярвен футбольнула ногою зіжмаканого паперового мішечка від булочок, потім ще раз і ще. Мішечок опору не чинив, і Ярвен так захопилася ним, що мало не перечепилася й не впала.

Вона могла б і взагалі не питати дозволу. Он решта дівчат теж не питалися в своїх матерів, чи можна їм піти пополудні на кастинг. Не питалися, бо надворі ще ж не темно. Бо поруч — десятки інших дівчат (а може, й хлопців), тож нічого такого не станеться. Коли той відбір на ролі проходить не в якійсь там темній задній кімнаті, не в якомусь непристойному кублі, не десь на задвірках, а простісінько (й мало не на подив усім) у Реперовому готелі — найстарішому готелі в місті, де люди святкують конфірмації, дні народження дітей, у напівпідвальній залі грають у кеглі…

А крім того, мама повелася з нею теж не почесному. Ніхто не має права цілком серйозно стверджувати, нібито всі кінофільми загалом вульгарні, — навіть така людина, як мама, хто стилю й формам поведінки надає надзвичайно великого значення. Увечері, коли вона, попрацювавши зі своєю клієнткою, повернеться додому, Ярвен їй так і скаже. А хто ж ото вечорами частенько бігає до відеотеки й позичає фільми — такі нудні, що Ярвен під них просто засинає?

— Усього вона боїться, — промурмотіла Ярвен. — Виховує доньку без чоловіка й усього боїться.

Те, що всі кінофільми мама вважає вульгарними, тут ні до чого, це лише приключка. Просто мама всього боїться, тим-то й не хоче, щоб Ярвен пішла на кастинг. І це серед білого дня, коли туди зібралася йти половина класу! Звісно, Тіниним батькові й матері ніхто не давав права так говорити. Та все ж вони мали рацію.

— А вона цього навіть не розуміє! — сердито промурмотіла Ярвен. — І нівечить мені все життя, щодо цього Тіна таки правду каже.

Ярвен підвела погляд і просто перед собою побачила Реперів готель. Ні, вона прийшла сюди не навмисно, це сталося несподівано навіть для неї самої. А мама про це ніколи й не довідається, адже Ярвен ніякої ролі у фільмі однаково не одержить. Куди вже їй, коли на роль претендуватиме сама Тіна з її блакитними очима й білявим волоссям!

Вона нерішуче прочинила двері до вестибюля. Решта дівчат, певна річ, тим часом уже побували вдома, прийняли душ і підфарбувалися. Тільки вона, Ярвен, припхалася сюди в лахмітті, в якому ходить до школи, з мармизою, з якою ходить до школи, і навіть трохи впріла й трохи стомлена.

Але ж ішлося зовсім не про те, щоб одержати роль. Ішлося зовсім про інше.

* * *

— Знайдіть! — гримнув Больштрем. — Знайдіть мені того хлопця! Поки що він — перша ниточка, яку ми маємо. Перша і єдина! Тільки не здіймайте надто багато галасу, пресу тримайте від цього якомога далі. Діяти непомітно — ось яким має бути наше гасло.

Норлін кивнув головою й додав:

— Принаймні тепер у нас є бодай якась зачіпка.

Керівник поліції вклонився. Він не проминув нагоди особисто поінформувати віце-короля та його радника, однак тепер йому здалося, що тій ниточці вони надають усе ж таки надто великого значення.

— Ваша королівська високосте, — промовив він, — я, звичайно, не думаю, що той хлопець справді має щось спільне з викраденням. Швидше за все, він, мабуть, просто втік із дому і тим часом уже давно повернувся до сім’ї. Але ми, певна річ, докладемо всіх зусиль…

— Атож, докладіть! — вигукнув віце-король. — А якщо хлопця там уже не застанете, то обшукайте всі будинки! Адже не гадаєте ж ви серйозно, що це — випадковий збіг?! Місяцями поблизу школи не помічають ніяких чужих хлопців, і ось випадково, зовсім випадково там з’являється хтось саме тоді, коли викрадають принцесу! До речі, чоловіче, як ви стали начальником поліції?

Якусь мить начальник поліції мав такий вигляд, немовби хотів щось відповісти, але потім лише зробив легенький уклін і сухо промовив:

— Ваша королівська високосте, ми зробимо все так, як ви сказали. Таємна оперативна група негайно дістане інструкції. — І ступив до дверей.

Перше ніж він відчинив їх, Больштрем поклав йому на плече руку й тихенько, так, щоб не почув Норлін, який саме спинився біля одних зі скляних балконних дверей і задивився на красоти центрального бульвару, сказав:

— Не ображайтеся на віце-короля! Просто він украй стривожений за долю небоги. Минулої ночі не зімкнув очей. Не приведи Боже, з дівчинкою щось станеться… Годі собі й уявити! Дуже прошу вас, зробіть усе, що зможете.

Трохи заспокоївшись, начальник поліції натис на клямку й відповів:

— Ми це завжди й робимо, Больштреме. Але я все ж таки гадав, що віце-король на підставі відомої про нас інформації склав собі достатнє уявлення про нашу діяльність. Щоправда, відтоді минуло чимало часу…

І, віддавши майже непомітний уклін, пішов.

Больштрем гучно видихнув крізь зуби повітря й промовив:

— Ти маєш краще тримати себе в руках, Норліне.

4

У просторій залі за рестораном товпилося півсотні дівчат віком від дванадцяти до шістнадцяти років. Цю залу, коли конфірмували дітей, звичайно перегороджували ширмами на багато менших кімнаток, а коли різноманітні гуртки художньої самодіяльності виступали з нижньонімецькими народними виставами чи коли проходив фестиваль хорового співу, просто заставляли рядами стільців і перетворювали на театр. Придивившись пильніше, серед тих дівчат можна було помітити запевне й одинадцятирічних, а також сімнадцяти- й вісімнадцятирічних. Жодна з них не хотіла проґавити нагоду в такий спосіб стати, як пощастить, кіноактрисою.

— Ярвен! — гукнула Тіна. Разом з іще трьома дівчатами з паралельного класу вона сиділа скраю на сцені перед пошарпаною завісою й гупала п’ятами в дерев’яну обшивку. — Слухай, а ти молодця!

— Вона взагалі не мала нічого проти, — кинула, ніби між іншим, Ярвен.

Тіна спершу спантеличено застигла, та потім усе зрозуміла.

— A-а, так-так, правда?! Хочеш, я дам тобі своє люстерко?

Ярвен похитала головою. Вона знала, що як погляне на себе в люстерко, то на душі стане ще сумніше й гнітючіше. Без душу й косметики тепер уже не багато чого зміниш.

— Крута, еге ж? — озвалася Бріт із паралельного класу. Вона була, здавалося, ще білявіша й ще стрункіша, ніж Тіна, а обличчя в неї скидалося на серце.

— А скільки їм потрібно взагалі? — поцікавилась Ярвен і поставила ранця на підлогу.

Ні, не так вона уявляла собі відбір претендентів на ролі. Оце жалюгідне видовище не викликало нічого, крім розчарування.

— Ми й самі про це весь час міркуємо! — сказала Керстін. — Може, тих, кого не відберуть, візьмуть грати хоч у масовках. Тобто, тут кажуть, якщо залишиться час. Зрештою, на тому тижні однаково вже починаються канікули, і всі роз’їдуться.

Ярвен не сказала, що вона на канікули нікуди не поїде, в жодному разі. Мама не може зробити перерву на своїх курсах доброї поведінки, тому що потрібні гроші, а відпускати Ярвен з дому саму не хоче. Не відпускає вона доньку і з якою-небудь молодіжною організацією, ба навіть із Тіною та її батьком і матір’ю, як це було, наприклад, минулої зими, коли ті, збираючись винайняти будиночок на канікули, запропонували взяти з собою і Ярвен. «І тому на роль я підійшла б, власне, найбільше з-поміж усіх дівчат, — подумала Ярвен і мало не засміялась. — Не струнка, не білява, спітніла, акторських талантів — катма, зате наступних півтора місяця маю час. Там, мабуть, зрадіють».

— Чого ти шкіриш зуби? — підозріливо спитала Тіна.

Але не встигла Ярвен відповісти, як з вестибюля відчинилися двері й до зали ввійшли обидва оті чоловіки, що вранці стовбичили перед школою. Той, котрий розмовляв з Тіною і Ярвен, на плечі тримав важку кінокамеру, другий — штатива з прожектором. Позад них стояла молода жінка в темно-синьому, вочевидь дорогому костюмі, обводячи поглядом гурт дівчат.

— Чудово! — кинув молодик з кінокамерою.

На його обличчі сяяла усмішка. Перед цим він якусь хвилю пильно оглядав залу й, певно, таки дійшов висновку, що в ній досить вродливих дівчат. Навіть якщо в більшості з них акторського хисту не виявиться, то однаково лишиться кілька таких, яких можна буде використати.

— Мабуть, нам треба спершу відрекомендуватися. Мене звати Гільґард, оцю нашу пані — Тяркс, а колегу поруч — Рупертус.

— Почнемо з реєстрації! — гучно сказала жінка й помахала стосом анкет. — Зробимо так…

Ярвен сіла на свого ранця. Мамі сподобалося б те, як злагоджено працювали ці троє кіношників. А також те, що вони були гарно вбрані й трималися просто зразково: жодного нетактовного слова чи жесту.

— …до підвалу, де кегельбан, — провадила жінка. — Але це — після того як ви спершу чітко повписуєте в мій список свої прізвища. Унизу всі заповнять анкети: прізвище, дата народження, адреса й таке інше. Потім за цим списком ми викликатимемо вас по одній нагору для декламування й на співбесіду. Свою анкету кожна приноситиме з собою. Зрозуміли?

— Гадаю, мені краще піти звідси, — промовила Ярвен і підвелася. Зрештою, вона, прийшовши сюди, домоглася, чого хотіла. І, закинувши ранця за плечі, додала: — Увесь цей базар мене однаково не цікавить.

Тіна кинула збоку на неї погляд. Надто добре вона знала Ярвен. І бачила її, звісно, наскрізь.

— Просто ти не віриш у те, що тебе виберуть! — сказала Тіна. — Боягузка! А вчити ж напам’ять тобі куди легше, ніж мені!

— Так наче це має якесь значення! — відповіла Ярвен.

— Але на декламування й співбесіду нагору приходьте лише в легкому одязі! — саме пояснювала жінка, пані Тяркс. — Зрештою, ми хочемо побачити не тільки ваше обличчя. Коштовні речі можна поки що лишити внизу моєму колезі, він видасть вам квитанцію. Щоб нам потім не довелося вислуховувати, нібито щось пропало. Бо в нас уже не раз таке траплялося. Отже, прошу всіх записатися, здати коштовні речі, взяти квитанції й чекати в кегельбані!

— Я не маю аніякісінького бажання! — кинула Ярвен. — До того ж я так стомилася!

Тіна саме зібралася була здати Гільґардові наручного годинника, але молодик похитав головою й сказав:

— Тільки сумки й те, що в кишенях одягу, який лишатимеш тут, коли йтимеш на декламування. Мобільник? Гаразд. — І виписав Тіні квитанцію.

Ярвен відвернулася, щоб рушити до виходу.

— Успіху тобі, Тіно! — кинула вона через плече. А оскільки молодик, якого звали Гільґард, тепер очікувально звів очі на неї, квапно похитала головою: — Ні, дякую. Я передумала. Бути кінозіркою мені анітрохи не хочеться.

Гільґард спантеличено застиг.

— Та ти що, сміливіше! — сказав він і, всміхнувшись, зазирнув їй просто в очі.

«Отак вони й закидають вудочку! — сказала б зараз мама. — Отак і ловлять жінок. А ти така дурненька, що впіймаєшся на ту вудочку й сама!»

— Мені здається… — пробурмотіла Ярвен і зашарілася.

З Гільґардового обличчя все ще не сходила усмішка.

— Повір у себе! — сказав він. — Така чарівна дівчина!

В Ярвен було таке відчуття, немовби вона ось-ось зомліє.

— Мені здається…. — знову прошепотіла вона.

Але Гільґард уже простяг руку.

— Маєш якісь цінні речі? — привітно запитав він. — Не бійся, ми їх повернемо. Ранець? Мобільник?

Ярвен кивнула головою.

На сходах її очікувала Тіна.

— Молодця, правильно зробила! — похвалила вона Ярвен і злегка поплескала її по плечу. — А я вже думала, ти вшиєшся. Навіть якщо ми й не дістанемо ролей, то принаймні знатимемо, що таке кастинг. Це теж непогано.

Ярвен кивнула головою. Не треба було віддавати ранця: там лишився останній бутерброд, який вона брала в школу. Нараз Ярвен відчула таку слабість, що їй схотілося неодмінно щось з’їсти.

— Звеня Ройтер! — вигукнула молода жінка й зробила позначку в списку.

Звеня прослизнула повз них і подалася сходами нагору, а Ярвен сіла просто на натерту підлогу біля кегельбану. Слід сподіватися, довше ніж на дві години все це не затягнеться. А так швидко з голоду ще ніхто не вмирав.

— Пані Шенвальд! — гукнула адміністраторка.

Мати Ярвен стояла перед невисоким чоловічком у пом’ятому костюмі, а той саме намагався невимушено й галантно піднести її праву руку до своїх вуст.

— Вас до телефону. Ось тут, біля мене, — додала адміністраторка.

Мати Ярвен поморщила чоло.

— Це Ярвен? — спитала вона.

Чоловічок ні в сих ні в тих переступав з ноги на ногу й, не знаючи, що робити, ще міцніше стис у руці її долоню.

— Вона ж бо знає, що сюди мені не можна телефонувати! Крім того, в неї є номер мого мобільного.

— Але ж на курсах ви завжди його вимикаєте, — промовила, ніби вибачаючись, адміністраторка. — Та це однаково не… не Ярвен. Може, ви все ж таки швиденько…

В її голосі мати Ярвен відчула тривогу.

— Хто ж там такий? — спитала вона й, усміхнувшись до чоловічка, обережно вивільнила свою руку з його. — Я зараз повернуся, пане Френкель. А ви, будьте ласкаві, тим часом просто повправляйтеся трохи самі.

Аж коли вона причинила за собою двері, адміністраторка відповіла на її запитання:

— Це з поліції.

* * *

Ярвен сиділа на підлозі й спостерігала, як дівчата одна по одній зникають нагорі й повертаються вниз, — усі схвильовані, дехто тремтячи, майже кожна сповнена сподівань.

— Непогано! — вигукнула Керстін і впала на останній вільний стілець поруч із Тіною. — Цей тур я проскочила! Вийшла в наступний! Клас!

— Джессіка теж, — мовила Тіна. — І Філіпа. Мені також пора помаленьку збиратися туди! Довелося щось декламувати напам’ять?

— Ярвен Шенвальд! — сказала жінка в костюмі, яка вслід за Керстін зійшла сходами вниз. — Це ти? Будеш наступна.

Вона з голови до ніг окинула поглядом Ярвен, і в цієї зринуло таке враження, немовби в тому погляді промайнув якийсь глибокий-глибокий осуд або недовіра. Чи пані Тяркс іще когось міряла таким поглядом? Може, цієї миті жінка саме питала себе, навіщо дівчина з такою зовнішністю, як у Ярвен, узагалі зважилася марно відбирати час у журі, розуміючи, що шансів у неї — як кіт наплакав? Ярвен знову відчула, як щоки в неї спалахнули.

— Хай щастить! — гукнула вслід їй Тіна. — У тебе все вийде, Ярвен!

Але Ярвен уже остаточно вирішила, що їй робити.

* * *

— Шенвальд, — назвалася мати Ярвен, перехилившись через перегородку адміністраторської й узявши слухавку. — Алло! Це Шенвальд. Може, щось… щось сталося з моєю донькою? — Вона й сама відчувала, що голос у неї тремтить.

— Пані Шенвальд? — пролунав низький голос на другому кінці. — Це шістнадцятий відділок. Не хвилюйтеся, будь ласка. Ваша донька стане на ноги.

— Що-що вона?.. — прошепотіла мати Ярвен, відчуваючи, що коліна в неї ось-ось підітнуться. — Вона стане… Але що?..

— Пані Шенвальд, на жаль, з вашою донькою стався нещасливий випадок, — обережно промовив голос. — Її збила машина, і…

— Ні! — прошепотіла мати Ярвен.

Адміністраторка вже стояла поруч, щомить ладна підхопити пані Шенвальд, якщо та раптом зомліє.

— У неї в багатьох місцях переламані кістки, і наразі вона ще не опритомніла, — провадив голос на другому кінці. — На щастя, швидка встигла надати їй допомогу відразу, на місці аварії, і ми маємо всі підстави гадати, що дівчинка виживе. Тепер вона лежить у лікарні святої Катарини в Любеку.

— В Любеку?! — прошепотіла мати Ярвен. — Але чому в Любеку?

— Її доправив туди вертоліт швидкої допомоги, — відповів поліцейський. — Ви зрозуміли? У лікарні святої Катарини. Це майже на околиці міста, вулиця називається Підлісна.

— Так, — прошепотіла мати Ярвен. — Я розумію.

— Чи маєте ви план міста? — спитав поліцейський. — Знайдете лікарню? Дівчинка лежить у відділенні інтенсивних методів лікування. Але вас до неї пустять. Лікарня святої Катарини, Любек, вулиця Підлісна.

— Так, так, — прошепотіла мати Ярвен і почула, як на другому кінці поклали слухавку.

Адміністраторка втупила в пані Шенвальд погляд.

— Викликати таксі? — нарешті спитала жінка. — Адже ви в такому стані самі за кермо не сядете?

Але мати Ярвен уже опанувала себе.

— Це буде надто довго, — сказала вона, вже рушаючи до кімнати, де лишила свою сумочку. — Прошу вас, поясність усе тому панові… Мені треба негайно… — І кинулася бігти.

5

Ярвен і не думала відразу йти на сцену. При вході до зали, біля столу, де лежали сумки, мобільні телефони й гаманці, вона спинилася й пошукала свою квитанцію.

— Мені шкода, що я вас затримала, — мовила вона. З її боку так було справедливіше, коректніше. — Але я передумала. Не хочу. — І подала панові Рупертусові, який приймав коштовні речі, квитанцію.

Кіношники перезирнулися. Такого вони, мабуть, іще не бачили.

— Та й напам’ять я нічого не знаю, — хутко додала Ярвен. — Я декламувати не вмію. І… і не хочу.

Пан Рупертус узяв у неї з рук квитанцію.

— Не хочеш? — перепитав він і, немовби очікуючи допомоги, перевів погляд на обох своїх колег. — Але… чому не хочеш?

«Я не повинна нічого їм пояснювати, — подумала Ярвен. — Зрештою, мені зовсім і не треба було сюди приходити. Та казати про це таким привітним людям було б нечемно». Ярвен не вчили бути нечемною. Вона стенула плечима й промурмотіла:

— Просто так.

— Дуже шкода! — зітхнув Гільґард, і нараз на його обличчі знов заграла рекламна усмішка. — А саме ти… Адже сьогодні вранці ти, мабуть, помітила, що я побіг за вами навздогін… — Він зазирнув до списку. — Ярвен… Ярвен? Тут правильно написано?

Ярвен мовчки кивнула головою.

— Річ у тім… Знаєш, у мене ще від самого початку склалося таке враження, що ти… що ти — точнісінько той тип, який ми… — Він кинув погляд у бік Рупертуса й Тяркс.

— Таке враження склалося в усіх нас трьох! — додав Рупертус. — Що ти — саме той тип, який ми шукаємо. Точнісінько той!

Ярвен згадала про погляд, яким її зміряла була жінка.

— А ти раптом круть — і назад! — сказав Гільґард. — У тому, що ти не знаєш нічого напам’ять, ніякої проблеми немає! Балакати Вміють, зрештою, всі.

Ярвен вражено звела на нього очі.

— Це надто часто переоцінюють, — кивнув головою Рупертус.

— А насправді вирішальне значення має саме тип! — переконливо провадив Гільґард. — Розумієш? Харизма! А в тебе харизма…

— Просто неймовірна! — додав Рупертус. — Ми це сказали відразу, щойно тебе побачили. Може, все ж таки спробуєш?

Тяркс мовчала.

Цієї хвилини Ярвен уже не проти була сісти. У неї трохи запаморочилося в голові. Виходить, сьогодні опівдні цей молодик наздоганяв їх задля неї! Є кіношники, які вважають її вродливішою за Тіну. Принаймні вони гадають, що в неї харизма сильніша.

«Харизма… — збентежено міркувала Ярвен. — Звичайно, так воно, мабуть, і є. Адже мама, коли навчає отих своїх бридких бабенцій, нагадує їм про це раз у раз. Мабуть, харизма — єдине, що ще рятує зануд. Але може бути, звичайно, й так, що роль, на яку вони оце когось шукають, — аж ніяк не роль вродливої, привабливої героїні».

Ярвен згадала фільми, які бачила. Фільми про молодь. Майже в кожному там був хтось гладкий, спітнілий і огидний. Або хтось у прищах, над ким усім можна було посміятися. Може, й роль, яку призначали їй, теж така сама?

— Не знаю, — пробурмотіла Ярвен. Вона, звісно, не дуже й гладка. Просто не така струнка, як тополя, — одне слово, не Тіна й не Бріт. Та головне — вона не білява. — А що це за роль?

— Ідеться… — почав Гільґард і знову зиркнув у бік обох своїх колег, так ніби хотів упевнитися, що в своїх висловлюваннях не заходить надто далеко. — Тільки прошу тебе нікому про це не розповідати. Ми жодній з дівчат про це не казали. І коли вже тепер розповідаємо тобі, то лише з надією, що ти таки передумаєш і зостанешся.

— Я нікому нічого не скажу, — відповіла Ярвен. — Присягаюся.

Гільґард кивнув головою.

— Розумієш, у кіношній справі дотримання таємниці — одна з найважливіших засад, — вів далі він. — Але одну таємницю я, мабуть, уже можу виказати. Йдеться про принцесу. Атож, і не дивися так на мене! Це такий собі… фільм-казка. Але для підлітків. Не якась там дитяча мура. І дія відбувається у наші дні.

— Про принцесу? — збентежено промовила Ярвен. Вона навіть не думала, що хтось може уявити собі принцесу такою, яка була вона, Ярвен!

— Усе це так складно пояснити… — провадив Гільґард. — Але ж, розумієш, тут поспішати не можна. Коли ми побачили тебе, то відразу подумали, що ти просто ніби створена для такої ролі. Тож поміркуй гарненько. За дверима чекають ще кілька претенденток.

— Так, — прошепотіла Ярвен.

— Тобто «так» — ти зрозуміла, чи «так» — тепер ти все ж таки згодна? — спитав Гільґард, і голос його раптом залунав трохи різкіше.

Ярвен стало соромно за те, що вона забрала в нього стільки часу.

— Так, тоді я, мабуть… — прошепотіла вона, — я, мабуть, усе ж таки… спробую.

— Гаразд, — мовив Гільґард.

Він обернувся до Рупертуса, що саме спрямував на Ярвен прожектора й розглядав її на моніторі кінокамери. Нарешті Рупертус кивнув головою.

— У такому разі можеш повернутися до решти дівчат і зачекати. Про другий тур кастингу ми тобі повідомимо, — додав Гільґард.

Ярвен обернулася й рушила до дверей. Коліна в неї підтиналися.

— І не забувай про те, що пообіцяла! — гукнув навздогін їй Гільґард. — Нікому ні слова!

Ярвен кивнула головою. Позаду на сходах вона почула голос пані Тяркс.

— Тіно! — гукнула та ще згори. — Наступною запрошуємо тебе!

Ярвен мимохідь коротко потисла подрузі руку. Хоча жодних реальних шансів Тіні, власне, вже не лишалося.

* * *

Вона на шаленій швидкості мчала крайньою лівою смугою автобану, раз у раз мигаючи дальнім світлом. На спідометр навіть не поглядала. Швидку їзду мати Ярвен ненавиділа.

«Але чому Любек? — міркувала вона. — Де саме трапився той нещасливий випадок? Треба було розпитати про це в поліцейського. Як і про те, що саме сталося. Чи підкинуло Ярвен у повітря? А може (їй не хотілося про це навіть думати), дитина потрапила просто під колеса? Чи залишаться в неї наслідки цієї аварії на все життя? Які саме? Що скоїлося з моєю донечкою?»

Проганяючи дорогою з-поперед себе всі машини, вона відчувала, як серце б’ється чимдалі спокійніше і як з наближенням до лікарні воднораз усе ж таки зростає її страх. Перше ніж сісти в авто, вона пошукала на карті виїзд із міста. Перед очима все розпливалося. Але знайти вулицю було неважко. Тепер туди вже, мабуть, не далеко. Скоро вона буде на місці.

Ярвен…

Мабуть, дівчинці було з нею не завжди легко, але іншої ради вона, мати, не знала. Надто великий був її страх, ще від самого початку. А тепер — на тобі, ще й нещасливий випадок. Було б смішно, якби…

Не збавляючи швидкості, вона крутнула кермо праворуч і завернула на виїзд із міста. На повороті машину занесло, але відразу пощастило вирівнятися. Спершу цим путівцем, а потім — знову праворуч.

Луки й лани мріли в теплому світлі надвечір’я, а вдалині, над самим обрієм, здіймалися міські вежі. Чому вертоліт доправив Ярвен саме сюди? До лікарні, що стояла вочевидь майже в полі? Що це взагалі за медичний заклад, який будують так далеко за містом? Реабілітаційна клініка? Профілактична? Невідкладна медична допомога? Видно, справи в Ярвен погані, коли її поклали не до звичайної лікарні.

— Ярвен! — прошепотіла жінка. — Ти, як завжди, знайдеш у собі сили!

Вулиця Підлісна була вузенька й навіть не мала посередині розмітки. Обабіч — жодних будівель; нерівна, з вибоїнами, тяглася вона кілометр за кілометром у поле. Що в тій лікарні, щоб її так ховати від людського ока? Що там такого можна побачити?

Вулиця скінчилася.

Мати Ярвен устигла загальмувати в останню мить. Червоно-білий ланцюг-шлагбаум відділяв дорогу від прилеглого лісу. І скільки оком кинеш — жодної тобі будівлі, скільки оком кинеш — жодної лікарні.

Може, вона переплутала назву вулиці на дороговказі? Може, десь проґавила поворот? Вона дала задній хід, шини завищали, й на вузенькій заасфальтованій смужці авто ледве розвернулося. Коли мати Ярвен на величезній швидкості погнала назад дорогою, якою щойно їхала в цей бік, двигун аж завивав.

Зненацька їй довелося різко загальмувати. Назустріч, навряд чи на меншій швидкості, мчала, не звертаючи, машина. Замість узяти праворуч, вона раптово зупинилася, майже торкнувшись бампером машини матері Ярвен.

Та рвучко штовхнула дверцята й вигукнула:

— Слава Богу! Я шукаю…

— …лікарню святої Катарини, — доказав за неї водій і привітно вийшов назустріч.

З передніх дверцят із другого боку вийшов, широко всміхаючись, його супутник.

* * *

— Я була така рада, що якось спромоглася промекати напам’ять отого дурного віршика! — розповідала Тіна. — Пригадуєш? «Джон Менард».[1] Там про шторм, про судно, і як він наприкінці помирає… «Тримавсь, аж допоки дістався він берега!» Клас! Принаймні в таке, коли декламуєш, можна вкласти скільки завгодно справжньої трагедії!

У животі в Ярвен забурчало, і Тіна хихикнула.

— Сподіваюся, нагорі там ти цього не робила?! — сказала вона. — А що декламувала? Теж «Джона Менарда»?

— Нічого, — похитала головою Ярвен, відчуваючи, що ось-ось знепритомніє від голоду.

— Нічого? — перепитала Тіна, звівши на подругу недовірливий погляд. — І вони все ж таки лишили тебе на другий тур?

Ярвен розмірковувала про те, що можна відкрити Тіні, не порушуючи своєї обіцянки.

— Це через харизму, — нарешті обережно промовила Ярвен. Адже цим вона навряд чи сказала щось зайве. — Вони там вирішили, що в мене якась дуже правильна харизма.

— Керстін! — покликала зі сходів пані Тяркс.

Керстін коротко помахала дівчатам рукою й подалася нагору.

Тепер вони сиділи в кегельбані лише вдвох. Після другого туру вниз ніхто з дівчат уже не сходив.

«Цікаво, — думала Ярвен, — що це має означати: те, що всіх їх забракували, чи те, що тепер уже просто дуже пізно й навіть найперспективніших кандидаток до завтра відпускають додому?»

— Гаразд, але ж так вони навіть не знають, що ти, може, затинаєшся або ще щось! — промовила в сумнівах Тіна. — Коли ти нічого не декламувала…

— Балакати вміють, зрештою, всі, — відказала Ярвен. Вона й сама розуміла, що це — аргумент безглуздий, але ж кіношники — люди досвідчені. — Це надто часто переоцінюють.

Тіна лише стрельнула на неї очима й нічого не сказала.

— Я хочу додому, — озвалася по хвилі вона. — Адже ми виснемо тут уже добрих години три, не менше.

— Тіно! — гукнула зі сходів жінка. — Другий тур!

Тіна підвелася.

— Нарешті! — прошепотіла вона. — Я тобі потім зателефоную! Мені ж бо кортить знати, чи ти…

— Бувай! — кинула Ярвен і помахала рукою.

Вона ще ніколи не була в кегельбані сама. Скільки ж це разів вони приходили сюди на всілякі дні народження? Двічі вона збивала всі дев’ять кеглів, але частіше — лише по одному. З мамою в цю гру Ярвен ніколи не грала. Та навіть не розмовляючи з нею про це, Ярвен знала: кеглі — не та розвага, яку можна назвати комільфо.[2]

Тепер, коли всі розійшлися, світло зі стелі раптом здалося надто яскравим, а натерта підлога — подряпаною, просто-таки жалюгідною.

«Ніколи не можна лишатися самій там, де зазвичай розважаєшся й веселишся разом з усіма, — подумала Ярвен. — Таке місце раптом починає пригнічувати. Як ото ярмарок уночі, коли завмирають каруселі».

Вона глянула на годинника. Мама додому ще не повернулася. Їй узагалі не варто знати про цю історію. Ярвен може покласти всьому край навіть у тому разі, якщо пройде другий тур. Власне, чи вона справді хоче зніматись у фільмі? А втім, мама їй однаково не дозволить. Та ще й розгнівається, як почує, що Ярвен усупереч її волі пішла на цей кастинг.

— Ярвен Шенвальд! — вигукнула зі сходів пані Тяркс.

Ярвен підхопилась на ноги.

Троє кіношників у залі здавалися тепер такі самі виснажені, як і вона.

— Ярвен, — промовив, однак, весь сяючи, Гільґард, — сподіваюсь, у тебе ще все гаразд?

Ярвен кивнула головою.

— Річ у тім, що в нас є для тебе гарна новина! — додав він і підморгнув.

Ярвен наморщилася. Може, їй бодай цього разу нарешті скажуть що-небудь продекламувати.

— Ти пройшла! — сказав Гільґард. — Ти перемогла! Щиро вітаємо!

— Пройшла? — збентежено перепитала Ярвен.

— Так, ти пройшла… в останній тур! — додав Рупертус. Він уже відклав камеру й вимкнув прожектора.

— І шанси в тебе, Ярвен, чудові, — усміхнувся Гільґард. — Для всіх нас трьох ти — кандидатка номер один. Звичайно, остаточне рішення ухвалюємо не ми.

— Я? — злякано прошепотіла Ярвен. — Я дістану роль? Я краща за… Тіну? І за Бріту?

Вона мала б радіти. Натомість відчула, як у ній наростає паніка.

Обидва молодики спершу перезирнулися, потім перевели погляди на пані Тяркс і помовчали. Нарешті Гільґард озвався:

— Чому тобі не віриться? Адже ми ще перед цим казали тобі…

— Але ж мати не дасть на це дозволу, годі й сумніватися! — промовила Ярвен. — Вона не хотіла навіть, щоб я йшла на цей кастинг!

— О, нам це не вперше! — зневажливо махнув рукою Гільґард. — Таке трапляється часто, повір мені! Та коли згодом матері довідуються, що їхнє дитя пройшло конкурс… що його відібрали на роль — одне з-поміж кількох десятків чи сотень претендентів…

— Адже кастинг для цього фільму ми проводимо не лише тут! — укинув Рупертус.

Тяркс осудливо зиркнула на нього.

— …тоді матері зазвичай так пишаються, що вже не мають нічого проти, — доказав Гільґард.

Ярвен хитнула головою й прошепотіла:

— Але не моя мати.

Нараз на неї накотилася хвиля відчаю. Адже ішлося зовсім не про фільм, ішлося не про те, щоб стати кінозіркою. Вона ще навіть не була певна, чи цього взагалі дуже хотіла. Йшлося про те, що мама ніколи їй нічого не дозволяла, що мама завжди їй усе псувала, навіть тоді, коли її вибирали одну з-поміж кількох сотень дівчат. А також про те, що так триватиме завжди, все життя.

— А знаєш що? — звернувся до неї Гільґард. — Ось візьмемо поїдемо зараз до тебе додому й побалакаємо з нею. От буде сміху!

Ярвен покрутила головою й відповіла:

— Вона ще на роботі.

— Тоді їдьмо до неї на роботу! — сказав Гільґард.

Він говорив дуже впевнено, і на якусь мить Ярвен майже повірила в те, що з цього щось вийде.

— Вона розгнівається, — пробурмотіла Ярвен. — Вона не любить, коли їй заважають.

Кіношники перезирнулися.

— Розумієш, — озвався Рупертус, — це лише…

— Нам треба побалакати з нею ще сьогодні, — сказав Гільґард. — Тому що… остаточне рішення має бути ухвалене вже наприкінці цього тижня, а ухвалюємо його не ми.

Ярвен нічого не розуміла.

— Режисер, певна річ, теж захоче сказати своє слово, — озвалася Тяркс. Схоже, вона все ще сподівалася, що режисер зупинить свій вибір на якійсь іншій дівчині. — А також продюсер. Остаточне рішення ми, звісно, не можемо ухвалити тут, у якомусь… провінційному заїзді! Для цього нам доведеться летіти на кіностудію.

— Летіти? — прошепотіла Ярвен.

Зала в неї перед очима пішла обертом. Тремтячими пальцями Ярвен розстебнула ранця, дістала останнього свого бутерброда й відкусила. Хліб уже зачерствів, і краї обох скибок позадиралися. Та помалу Ярвен заспокоїлась.

— О, та в тебе, бачу, вовчий апетит! — вигукнув, засміявшись, Гільґард. — Звичайно, треба летіти. А то чому ж ми цей кастинг влаштували саме в п’ятницю, як ти гадаєш? Щоб одразу після нього полетіти з нашою кандидаткою на кіностудію і до кінця вихідних остаточно все з’ясувати.

— Он як! — промурмотіла Ярвен.

Для неї це означало остаточний кінець.

— А твою матір ми можемо, звичайно, взяти з собою! — сказала Тяркс. Голос її лунав суворо, навіть коли вона казала щось приємне. — Ти ж бо не повинна летіти з нами сама!

Ярвен дожувала останній шматочок і скрушно промовила:

— У вихідні на курсах у неї завше стільки роботи! Адже в будні майже всі клієнти працюють. А відмовити їм вона теж не може.

Кіношники перезирнулись.

— Якби ми знали, що це буде так складно… — проказала Тяркс.

— То візьміть Тіну! — вигукнула Ярвен. — Батько й мати їй дозволять, жодних сумнівів! Ще й самі з нею полетять! Візьміть Тіну!

Нараз у неї наче камінь з душі спав. Її вибрали, з-поміж усіх дівчат найкраща харизма в неї, і тепер значення мало лише це. Решта, що чекало попереду, все одно її лякало. Ану ж режисер скаже, що насправді вона грати взагалі не вміє? Або перед камерою вона надто хвилюватиметься?

Те, що її вибрали, було просто чудово. Але зніматись у фільмі вона, мабуть, таки не мала жодного бажання.

— Це ти про дівчину, котра була тут перед тобою? — поцікавився Гільґард. — Ти на мене не ображайсь, Ярвен, але про неї взагалі не може бути й мови.

— Між вами двома — цілі світи! — сказав Рупертус, не звертаючи уваги на нищівний погляд пані Тяркс. — Ні, я справді не маю жодного сумніву…

— На який номер можна зателефонувати твоїй матері? — зітхнув Гільґард. — Зараз, негайно!

— Вона буде дуже невдоволена! — сказала Ярвен, одначе взяла олівця, якого їй подав Гільґард, і написала номер телефону в готелі. — Їй не можна заважати!

Вигляд у Гільґарда був сердитий.

— Ти, бачу, таки ще геть не зрозуміла, про що тут ідеться! — заявив він. — Це — шанс усього твого життя! Ми тут ведемо мову про грандіозний, міжнародний фільм! Ні, все ж таки ми дозволимо собі на хвилинку потурбувати твою матір! — І, набравши номер, рушив через залу в її протилежний куток. Певно, не хотів, щоб Ярвен чула його розмову.

Ярвен опустила погляд у підлогу. Її здивувало те, як скоро Гільґард заговорив у слухавку. Видно, мама саме була у вестибюлі, поряд з адміністраторською.

Розмова тривала досить довго. Схоже, мама не готова була так одразу дати згоду. Час від часу Гільґард широко поводив рукою, так ніби на другому кінці мама могла його побачити. Нарешті він гучно засміявся й вигукнув:

— Прекрасно! Дякую! У вас не донька, а просто чудо! — І закрив мобільний телефон.

— Ху! — видихнув він і поклав руку на плече Ярвен. — Так, це була справді нелегка робота! Добре, що ти мене попередила!

Ярвен спантеличено дивилася на нього.

— Дала згоду, — сказав Гільґард і тепер навіть покуйовдив Ярвен коси. — Вона збагнула, що це для тебе може означати. І що не має права ставати доньці поперек дороги, коли трапляється такий шанс. Вона в тебе трохи той… боязка, еге? Але мені пощастило її переконати.

«Добре, що я встигла з’їсти бутерброда, — подумала Ярвен. — А то б зараз беркицьнулась на підлогу!»

— Сказала, що надішле тобі есемеску, — додав Гільґард. — Ти рада? Це шанс твого життя!

Ярвен кивнула головою. Усе це здавалося їй якимсь нереальним.

— О, а ось і есемеска! — сказала вона, почувши, як подав голос її мобільний телефон, і дістала його з ранця.

Висвітився номер маминого телефону. Вона надіслала навіть аж три повідомлення поспіль, і спершу Ярвен ненароком відкрила не те. Потім знайшла потрібне й почала читати.

«Люба Ярвен! — писала мама. — Спочатку ця ідея викликала в мене неабияке побоювання, але отой милий юнак мене таки переконав. Я теж вважаю, що ти не повинна пропустити свого шансу. Ти ж бо знаєш, у вихідні я однаково мушу працювати, і, гадаю, буде непогано, якщо ти, попри все, трохи розвієшся. Бажаю тобі приємно провести час, доцю! В останні роки я тобі, мабуть, не все дозволяла. Великого-великого тобі успіху! Час від часу подавай про себе звістку, найкраще — надсилай SMS. Люблю тебе. Мама».

«Ох, мамо, мамо…. — подумала Ярвен. — Люба моя мамо! А ти нарешті таки навчилася вводити в есемески й великі літери!»

Вона вже й не пригадувала, коли востаннє проймалася до матері такою ніжністю.

6

Дорогою вони заїхали до Ярвен додому, і вона взяла зубну щітку й нічну піжаму, а також переміну одягу на два дні. Чоловіки лишилися в машині; нагору з Ярвен піднялася тільки Тяркс і зачекала в передпокої. Скидалося на те, що вона все ще була схильна вибрати замість Ярвен котрусь іншу з дівчат.

По-справжньому Ярвен усвідомила, що все це їй не сниться, аж тоді, коли вони всі четверо вже сіли в машину, яку Ярвен з Тіною побачили ще опівдні перед школою. Вона розуміла, що від щастя, власне, мала б співати, але натомість почувалася лише схвильованою й наляканою.

«Хоч би Тіна була поруч! — подумала Ярвен. — Або хтось із знайомих, байдуже хто. Не така вже я і смілива. Просто взяти й поїхати з трьома чужими людьми в аеропорт, а звідти на вихідні полетіти на кіностудію, про яку я навіть не знаю, де вона…»

— Ось ми й приїхали! — сказав Гільґард і, всміхнувшись, обернувся до Ярвен. — Я візьму з багажника твою сумку.

Ярвен злякано визирнула з вікна машини й спитала:

— Хіба це аеропорт?

Під’їзна алея, невеличкий майданчик для паркування автомобілів, будівля з антеною радіолокатора на даху, а далі — поля й пасовища. Принаймні її однокласники на канікулах звідси на Мальорку чи на Канари не відлітали, годі й сумніватися.

— Чи ти гадала, що ми полетимо рейсовим літаком? — привітно спитав Гільґард, відчиняючи їй дверцята машини. — Або чартерним рейсом? Досі ти літала, звісно, лише такими рейсами, еге ж? Тепер, якщо зніматимешся в кіно, доведеться свої звички міняти! У нас свій, приватний невеличкий літак. Сподіваюся, ти не боїшся?

Ярвен похитала головою, але потім, поміркувавши, відповіла:

— Боюся.

Найкраще було б летіти все ж таки рейсовим літаком. А то самій, з трьома чужими людьми вирушати хтозна-куди… Що ж у цьому доброго? Принаймні у звичайному літакові поруч би сиділо багато звичайних людей, і вони — знову ж таки звичайно, — розмовляли б про те, куди й чого летять, і боялися б летіти так само, як і вона, й тоді і їй, мабуть, усе здавалося б також звичайним і само собою зрозумілим, принаймні бодай якоюсь мірою.

Натомість вона мусила тепер сідати до цього невеличкого (всього-на-всього на шість місць) приватного літака, й анітрохи не допомагало навіть те, що пан Рупертус, який саме вмощувався в крісло пілота, підбадьорливо їй усміхався.

— Тобі сподобається, ось побачиш, — сказав він. — Нас не хитатиме, ми летітимемо спокійно-спокійно, ти навіть помилуєшся морем у призахідному сонці. Якихось дві години — і будемо вже на місці.

— Дякую, — прошепотіла Ярвен.

Тяркс, не скидаючи з обличчя невдоволеної міни, допомогла їй застебнути ремінь безпеки й нарешті вперше всміхнулася. Усміхнулась лише на коротку мить, але Ярвен усе ж таки відчула, як це її підбадьорило.

— Я взагалі ще зроду не літала, — прошепотіла вона.

Тяркс сіла з другого боку вузенького проходу, двома спритними рухами застебнула на собі ременя безпеки й кинула:

— Усе колись буває вперше.

— І навіть не знаю… — провадила Ярвен.

Але цієї миті захурчав пропелер, завив двигун, і розмову довелось урвати. Знялося таке ревище, що Ярвен мусила б перехилитися через прохід і кричати жінці просто у вухо.

Тяркс щось сказала, та Ярвен тільки побачила, як та поворушила губами. Потім літак покотився, дедалі швидше, швидше, і раптом Ярвен відчула, як він задер носа й відірвався від землі.

«То оце так, виходить, літають! — вражено подумала вона. — Отак просто, так стрімко підіймаються в небо, все вище й вище, так легко й так природно!»

Тяркс відстебнула свого ременя безпеки, перехилилася до Ярвен і спитала:

— Недобре було?

Усмішка в неї була така сама пісна, як і доти, й усе ж Ярвен відчула безмежну полегкість і відповіла:

— Ні, анітрохи.

Літака трохи потрусило — майже як ото машину на побитій вибоїнами дорозі, й вони злетіли вище за хмари. Яскраве світло так засліпило Ярвен, що вона на хвилю заплющила очі.

І раптом її охопило щасливе почуття. «Вони вибрали мене! Мене, мене! — проказувала вона подумки, дивлячись на білі-білі хмари під собою. — І ось я лечу на приватному літаку понад хмарами, тому що в мене яскраво виражена харизма. Я, я, а не Тіна, чи Бріт, чи Керстін! А в понеділок розкажу про це всім у школі. Якщо вони не подумають, звісно, що я хвалько».

Шкода тільки, що вона не прихопила фотоапарата, а мобільник у неї — старої моделі. А то можна було б наклацати знімків: і оцього літачка, і хмаровиння з ілюмінатора, і обох молодиків за штурвалом та приладами. Можна б і в наступні два дні фотографувати, коли триватиме останній тур кастингу. А то хтозна, чи вдома дівчата повірять їй без знімків!

— Жувальну гумку? — спитала пані Тяркс.

А може, Ярвен помиляється, може, ця жінка все ж таки не вважає її геть непридатною? Може, в неї просто такий непривітний погляд? Трапляються ж бо такі люди, і їх можна лише пожаліти.

— Дякую, — відповіла Ярвен, похитавши головою.

Хмари внизу розтанули, і під крилом літака в сліпучій блакиті потяглася водяна поверхня — безкрая, аж до самого обрію.

— А це що?

— Північне море, — сказала Тяркс. — Тепер ми полетимо прямим курсом спершу на північ, а тоді повернемо…

— О! — вражено вигукнула Ярвен, аж здивувавшись сама собі. Адже про це вона мала б запитати вже давно. — А куди ми, власне, летимо?

— У Скоґландію, — відповів Гільґард і, обернувшись до неї, всміхнувся. — Хіба ти не знала? Але перед посадкою все ж таки раджу взяти жуйку. Так менше тисне на вуха.

* * *

За цих обставин найрозумніше було б терміново розшукати Лірона. Ціла ніч у роздумах — оце й увесь результат. Сказати правду, не великий.

Чим можна пересуватися? Поїздом — ні, автобусом — ні. Яким транспортом скористатися? Чи можна спинити авто? Йти пішки — надто далеко. До того ж усі витріщатимуться на тебе, на оцю бахмату картату куртку…

Але іншої ради не було, принаймні за багато безсонних годин народилося саме таке рішення. Що скаже Лірон, коли до нього зненацька з’явиться оцей чужий хлопчисько? (Який, звичайно, може все пояснити.)

Одне слово, до Лірона! Лірон — це безпека. Слід сподіватися.

І, якщо трапиться нагода, роздобути іншу куртку, бо картата надто впадає в очі. Хлопець у картатій куртці, та ще й у бахматій… А вони ж крутяться повсюди! Але без куртки вранці й увечері навіть тепер, улітку, дуже холодно, особливо вночі. А надто тут, на півночі, з її білими, ясними ночами. На щастя, хоч берет непримітний.

* * *

Найчудовіші за весь політ були, мабуть, останні півгодини. Сонце вже схилилося до крайнеба — таки справді до краю неба, немовби земля не кругла, а Всесвіт не безмежний. Прозоре сонячне сяйво обернулося на м’яку червонувату позолоту: блакитна пора між світлом і темрявою. А тут, угорі, ця пора була пурпурова, тепла й лагідна. Прощання з днем.

Літак зробив широкий розворот, опускаючись усе нижче й нижче, під ними раптом прослалася земля, і з невиразної чорної площини почали проступати ліси, озера, просіки, нарешті невеликі поселення й хутори, окремі дерева.

Потому запала темінь, і Ярвен спитала себе, чи її супутники зумисне вибрали час польоту так, щоб вона побачила все це на власні очі: спершу — яскраве світло понад хмарами, потім — пурпуровий вечір. І ось тепер під ними нарешті — цілий килим незліченних вогнів, по краях ніби обшарпаний, — килим, над яким пілот зробив коло, а тоді спрямував літака вниз, і з нічної темряви виринули міські будівлі, й літак ковзнув понад їхніми дахами, а тоді шасі майже непомітно торкнулося посадкової смуги, обрамленої червоними, зеленими й білими навігаційними вогнями. То ось який вигляд має аеропорт, що його під час вильоту так і не пощастило побачити Ярвен: величезний, гуркітливий, там і сям в очікуванні позастигали більші й менші літаки, а трохи далі — яскраво освітлений термінал.

— Ось ми й на місці! — гордо промовив Гільґард і, поки Рупертус обережно з посадкової смуги відводив літака, пропелер якого все ще крутився, хоч уже й не так швидко, обернувся до Ярвен: — У столиці!

Ярвен притислася обличчям до ілюмінатора. То оце так, саме так, виявляється, прилітають в аеропорт! Вогні, люди й метушня. Вона дістала з кишені мобільний телефон. Зараз уже можна буде його ввімкнути. Вона напише мамі про те, який чудовий був цей політ. І яка чудесна посадка! І що вона вже не боїться, взагалі нічого не боїться.

— Ласкаво просимо в Скоґландію! — сказала Тяркс і дістала свою сумку з ніші над головою. В її голосі також вчувалося щось на зразок гордощів. — Бажаю тобі щасливого перебування в нас!

Перед одним з ангарів літак зупинився. Тяркс відчинила люка й відкинула трап. Назустріч їм простував якийсь чоловік — у костюмі, з глибоко схованими в кишенях штанів руками.

«Якщо костюм досить дорогий, то руки в кишенях — ознака недбалої поведінки, — казала мама. — А загалом це — просто брак будь-якого смаку й стилю». Та хіба ж отак з першого погляду розгледиш — дорогий той костюм чи ні.

— Вітаю, Больштреме! — сказав Гільґард, зістрибуючи з пілотської кабіни на землю. — Ми пунктуальні, хвилина в хвилину!

«То ось він який, режисер, — промайнуло в Ярвен. — Чи продюсер».

Чоловік мав достоту такий вигляд, як вона завжди й уявляла собі кіношників: високий, білявий, плечі широкі, а на засмаглому обличчі — тепла усмішка.

— Це вона? — спитав Больштрем, хитнувши головою в бік Ярвен. — На перший погляд… Так, може бути.

Він ступив крок до неї, подав руку й промовив:

— Ярвен? Адже я правильно зрозумів — тебе звати Ярвен?

Ярвен кивнула головою. Костюм був таки дорогий.

— Ласкаво просимо в Скоґландію! — сказав чоловік.

Мобільний телефон Ярвен подав один сигнал.

— Ви режисер? — невпевнено запитала Ярвен. — Просто я ще нічого не декламувала… Може, в мене так добре й не вийде…

— Атож, режисер! Так воно і є! — засміявся чоловік і міцно-міцно потис їй руку. — Я тут режисер. А декламування… Це ми з’ясуємо потім. Поки що пан Гільґард і пані Тяркс відвезуть тебе на ніч до Естерлінда. Побачимося завтра вранці.

— До Естерлінда? — перепитала Ярвен. — Це там кіностудія?

Цієї миті Рупертус зник в ангарі. Тим часом до них підійшла Тяркс.

— Естерлінд — це маєток неподалік від столиці, — пояснила вона. — Чудове місце, з усіма вигодами. Переночуєш, нарешті відпочинеш від усіх оцих хвилювань. Адже день був у тебе досить напружений, уявляю собі!

Ярвен кивнула головою й поцікавилась:

— А решта дівчат ночуватимуть також там?

Режисер недбало задудонів двома пальцями собі по скроні й промовив до Гільґарда і Тяркс:

— Ну, то я піду вже. — Тоді кивнув головою до Ярвен: — Побачимося завтра вранці. — І, не озираючись, зник край льотного поля.

Тяркс якусь хвилю ще дивилася йому вслід, потім зітхнула й нарешті згадала:

— Яких дівчат? Кого ти маєш на увазі?

— Тих, котрих відібрали на інших кастингах, — пояснила Ярвен.

До них підкотив чорний лімузин, і за його кермом Ярвен побачила знов Рупертуса.

— Тих, що приїхали теж на фінальний тур, — додала вона.

Гільґард засміявся й відчинив перед нею дверцята.

— Поки що наша фаворитка — ти! — сказав він. — Я думав, ти вже й сама це зрозуміла. Ти — наша абсолютна фаворитка! І поки не розчаруєш нас, роль буде твоя.

— Крім мене, зовсім нікого немає?.. Я — єдина кандидатка? — злякано перепитала Ярвен.

Лімузин повільно підкотив льотним полем до великих воріт. Їх відчинив юнак у комбінезоні, який і сам мав такий вигляд, немовби знімався в якомусь фільмі: високий і також білявий. Вони виїхала на широку дорогу, що вливалася в автостраду. Лімузин нечутно вписався в безперервний потік машин.

— Я гадав, ти вже про все здогадалася! — промовив Гільґард. — Щоправда… ще має дати згоду режисер. Завтра й післязавтра він дивитиметься й слухатиме тебе від ранку до вечора. Це буде, мабуть, напружена робота. Він має одну геніальну ідею, ти ще здивуєшся.

— Сподіваюся, це буде… не дуже складно? — налякано спитала Ярвен. Вона відчула, як до неї знову повертається страх.

Тяркс, що сиділа поруч, засміялася. Майже весело.

— Навпаки, це взагалі буде дуже просто! — сказала вона. — Ти ще здивуєшся. Тобі сподобається. Таке б сподобалося будь-якій дівчині, повір мені.

За вікном лімузина попливли будівлі — солідні, білі міські будівлі з гіпсовим оздобленням над вінками, з карнизами й скульптурами. А попід вуличними ліхтарями прогулювалися перехожі з покупками й пакуночками з картоплею фрі в руках, у гуртах сміялися хлопці й дівчата. Траплялися й літні чоловіки та жінки, переважно поодинці, і з того, як вони ступали, Ярвен бачила, що вони дуже стомлені й поспішають додому.

«Як і в нас вечорами, — подумала Ярвен і відкинулась на спинку сидіння. — Хіба що на вулицях трохи більше світла. Усе має такий… такий заможний вигляд. А загалом нічого незвичайного. Я — їхня фаворитка!»

Знов коротко озвався мобільний телефон — надійшло текстове повідомлення.

«Ярвен, люба моя! — писала мама. — Ти вже, мабуть, на місці. Відразу дай знати, як у тебе справи. (Тільки не телефонуй! Сьогодні в мене ще одна група!) Люблю тебе. Мама».

Ярвен викликала в мобільнику меню й натисла на «Відповісти». Котрась інша мати, не така боязка, не надсилала б, певна річ, стільки есемесок. Ох, як же добре, що мама в неї така боязка! Читати повідомлення від неї — просто втіха! Може, зокрема, й тому, що писала вона дуже ніжно — так ніжно, як удома ніколи з Ярвен навіть не розмовляла.

«Це був не політ, а просто чудо! З нетерпінням очікую завтрашнього дня. — Ярвен хвильку повагалась і надрукувала ще: — Я тебе також люблю. Ярвен».

7

Коли вони виїхали з міста, за вікном Ярвен могла розгледіти вже не багато чого. Повз них пролітав темний краєвид: переважно ліси, часом поле, а один раз на ріллі Ярвен побачила табунець козуль, які чорними тінями вимальовувалися на тлі темно-сірого неба й на машину не звертали жодної уваги.

Невдовзі машина завернула в алею, у кінці якої стояла, праворуч і ліворуч освітлена двома каретними ліхтарями, стара сторожка з клінкерної цегли. Рупертус збавив швидкість і довгою бруківкою повільно підкотив до головної будівлі, що тьмяно біліла в нічних сутінках.

— Це Естерлінд? — прошепотіла Ярвен, тамуючи подих.

Цієї хвилини будівля в місячному сяйві нагадувала майже замок і була неймовірно чудовніша від усіх тих будівель, у яких Ярвен побувала в своєму житті.

— Це… готель? — поспитала вона.

Адже були всілякі заміські готелі, готелі-замки, і люди, що мали гроші, могли проводити там відпустки. Колись Тінині батько й мати на Трійцю збиралися влаштувати таку собі екскурсію від одного заміського готелю до іншого. Тінина мати навіть показувала Ярвен проспект, і в ньому одна з будівель мала точнісінько такий самий вигляд, як оця. Але обійшлася б та екскурсія, звичайно, дуже дорого.

Тяркс засміялася. Ще відколи вони сіли в літак, вона стала багато привітнішою.

— Це старий королівський маєток, — пояснила вона. — Колись давно, як відстані були ще великі, влітку сюди виїздила з міста королівська сім’я й відпочивала тут від державних справ. Тепер з міста сюди, звичайно, палицею докинути, юна принцеса любила тут бувати. Нині одна літня резиденція на півночі, в протоці Зунд, а друга — на одному з островів у Середземному морі.

— А-а, — зніяковіло протягла Ярвен. Вона спробувала пригадати, що знає про Скоґландію, і збагнула, що не в змозі навіть з певністю сказати, де ця країна лежить. — А чому ми… Чому я?..

Машина спинилася. Під ногами в Рупертуса, коли той вийшов з машини й почав діставати з багажника сумку Ярвен, зарипіла галька.

Але Ярвен, перше ніж відчинити дверцята, чекала ще відповіді на своє запитання.

— Тут ідеальне місце для того, щоб спокійно підготувати тебе до твого завдання, — промовила Тяркс. — Хіба тобі тут не подобається? Ми дуже раді, що маємо змогу бути тут. — Жінка втягла голову в плечі й вийшла з машини.

«Я теж дуже рада, — подумала Ярвен. — Принаймні мені так здається. Уперше в житті я летіла в літаку, а тепер ще й ночуватиму в майже справжньому замку! Треба буде написати про це мамі. І Тіні теж».

Вона звела очі на привітний білий фасад, потому ще раз озирнулася через плече на старі дерева в алеї. Цей день здавався якимсь нереальним — мов у казці чи в кіно, і Ярвен ще дужче, ніж доти, пошкодувала, що не прихопила з дому фотоапарата. Щоб мати доказ не лише для однокласників. А й для самої себе.

Гільґард зробив широкий жест у бік високих вхідних дверей і промовив:

— Ласкаво прошу!

Щоправда, швейцар у чорній лівреї їх не зустрів.

* * *

Щоб устигнути на суботню нараду в столиці, він вирушив з північних гір рано вранці. Південний острів, звичайно, не дуже великий, а шляхи вже багато років були в такому доброму стані, що давали змогу їздити досить швидко. Проте в дорозі він любив не поспішати й час від часу спокійно помилуватися краєвидом. Скоґландія… Свою країну він любив, як, мабуть, усі скоґландці, й знав, що в ній йому живеться добре. І усім. «Навіть селянам, — подумав він, — нашим вільним скоґландським селянам, хоч працюють вони в поті чола. Але живеться їм добре».

На узбіччі в траві ще виблискувала прохолодна роса, і він увімкнув тепле повітря, щоб трохи зігрітися. У цих лісах ранками, коли сонячне проміння в багатьох місцях ще не торкалося землі, він і в машині завжди ніби мерз.

Неподалік попереду дорогу неквапом перейшли дві козулі. У вранішньому світлі простиралися луки, родючі угіддя, ніжно-зелені посіви жита, а рапс уже відцвітав.

Ту постать він помітив ще задовго до того, як під’їхав ближче; у цьому місці рівна, мов під лінійку, дорога починала спинатися на гірський хребет. На узбіччі хтось сидів — скоцюрбившись, сіро-бурий, мов сама земля, і якусь мить він у машині навіть потерпав, що, може, стався нещасливий випадок і когось покалічило. Але потім та постать підхопилася на ноги й характерно помахала рукою. Хтось хотів, щоб його підвезли.

Чоловік за кермом завагався. Колись на дорозі, а надто в провінції, він завжди спинявся: там часто стояли діти, яким треба було під’їхати від одного хутірця до іншого, бо відстані були чималі, а автобуси ходили не завжди регулярно. Підбирав він і молодь, що подорожувала країною, їхньою мальовничою Скоґландією; проблукавши цілий день у темних скоґландських лісах, стомлені, хлопці й дівчата хотіли дістатися до ближчої залізничної станції чи до молодіжної туристської бази. Він підвозив їх залюбки, дорогою розмовляв з ними, тішився тим, що траплялася нагода комусь допомогти, а самому йому це нічого не коштувало.

Чоловік уповільнив швидкість. В останні роки він став обережніший: доводилося придивлятись, кого береш у машину. Та хоч як придивляйся, а певності ніколи не було. На півночі стало неспокійно, там повсюди невдоволення, а на півдні запанував страх. Він вимкнув вентилятора. На узбіччі стояв хлопчина — перемерзлий, так ніби ночував десь у лісі, на око років дванадцять, може, тринадцять, не більше. От тільки був він у бахматій картатій куртці з дорослого плеча, а з-під берета вибивалося, як стало видно тепер, коли машина повільно підкотила ближче, біляве пасмо.

Водій з полегкістю зітхнув. Він опустив шибку в передньому вікні праворуч, перехилився через сидіння й привітно гукнув:

— Доброго ранку! Тобі куди?

Хлопчина зіщуливсь і обхопив себе руками за плечі. Сонце ще тільки прокинулось і не гріло.

— Ви в бік столиці? — спитав хлопчина. Він так змерз, що голос його аж тремтів.

Чоловік кивнув головою й промовив:

— Нам по дорозі. Сідай.

Хлопчина відчинив дверцята й просто-таки впав на сидіння. Потім, так наче в ньому спрацював якийсь рефлекс, натяг берета на самі очі й буркнув:

— Дякую.

Чоловік натис на газ і ввімкнув на повну потужність тепле повітря.

— Зараз зігрієшся! — кинув він. — Мабуть, довгенько стояв, що промерз до самих кісток?

Хлопчина, дивлячись уперед на дорогу, навіть не повернув у його бік голови. Обличчя він мав замурзане, так ніби зумисне розвіз на ньому цілу пригорщу землі, а тоді забув умитися. Сором’язливий шибеник, але такі вже вони в цьому віці, колись і сам був такий.

— О цій порі ще мало хто їде, — промовив хлопчина. — І всі поспішають.

Говорив він, попри жалюгідну свою вдяганку й таке вимурзане обличчя, досить вишукано, жодного сліду північноскоґландської говірки, засміченої чужоземними слівцями, в його мові не відчувалося. На душі в чоловіка за кермом стало спокійніше.

* * *

Коли Ярвен прокинулася, поміж важкі штори на підлогу поряд з її ліжком уже впав сонячний промінь. Пів на сьому. Власне, ще надто рано.

Вона сіла і спустила з ліжка ноги. Ліжко було високе, вище, ніж ліжка в них удома, й старомодне. Над узголів’ям шатром здіймався балдахін.

Напередодні ввечері Ярвен була така збуджена, що ледве заснула. Коли вони приїхали, будинок стояв порожній, у всіх коридорах лише тьмяно блимали лампочки аварійного освітлення. Вони піднялися на другий поверх, пані Тяркс показала їй наріжну кімнату, а коли Ярвен поцікавилася, чи це ліжко призначене справді для неї, засміялась. Жінка сказала, щоб Ярвен відразу лягала спати, бо завтрашній день буде, мовляв, дуже напружений. Але потім вона все ж таки ще раз прийшла до кімнати з двома пляшками мінеральної води й невеличкою тацею з хлібом, сиром і смаженими курячими стегенцями.

— А то на голодний шлунок ще не заснеш! — промовила вона й показала Ярвен потайні, сховані за шпалерами двері, за якими була простора, світла ванна кімната.

Ярвен іще не часто випадало ночувати десь-інде, не вдома. Лише іноді в Тіни, а більш ніде. На екскурсії з класом мама її не пускала.

Вона обійшла кімнату, повисувала шухлядки з туалетного столика — порожньо, визирнула з вікна на темний просторий двір, посиділа в одному з крісел, обтягнених гобеленом. Коли Ярвен нарешті лягла, то лампу на столику поряд із ліжком не вимикала. Тепер вона була рада, що ніч минула.

Дерев’яна підлога під її босими ногами була досить тепла. На світлому паркеті, інкрустованому темним деревом, були узори, що їх місцями застилали важкі килими. Ярвен розсунула штори й визирнула з бічного вікна надвір.

Парк заливало яскраве вранішнє світло. Зелені газони були обрамлені доглянутими клумбами, кущі, які самі росли у вигляді куль або які так обрізали, утворювали симетричні бордюри. Десь тьохкала пташка, їй відповідала друга. А загалом довкола стояла тиша.

«Скільки ж це садівників потрібно на такий парк? — подумала Ярвен. — Скільки прибиральниць потрібно на такий будинок? Хто тут живе? Саме тепер? А взагалі? Чи будинок завжди стоїть такий порожній, як тепер? Адже король має нову літню резиденцію, навіть дві».

«Король, і королева, і всі їхні королівські діти… Цікаво, чи має король дітей узагалі? Я зовсім нічого не знаю про цю Скоґландію, — розмірковувала Ярвен, як і напередодні ввечері. — А про те, хто належить до її королівської сім’ї, і поготів. Я взагалі знаю не багато про королівські сім’ї — і про англійську, й про шведську, й про решту, які вони там ще є. Коли по телебаченню показують передачі про королівські доми в Європі, — а на Великдень і на Різдво це буває майже завжди, — мама щоразу сердито перемикає на іншу програму».

— От уже дурниці! — казала вона з люттю в голосі, чим щоразу приголомшувала Ярвен. — От уже ідіотизм, ну цілковитий тобі ідіотизм! Що вони втовкмачують людям у голови? Адже все це — чистісінький обман!

І Ярвен усе це, по суті, ніколи й не цікавило. Її цікавили поп-зірки й актори кіно. Але тепер зовсім не завадило б принаймні хоч що-небудь довідатися про скоґландську королівську сім’ю, в чиєму ліжку вона оце ночувала.

Ярвен захихотіла. Потому розсунула штори на обох вікнах так широко, що світло залило всю кімнату, й упала навзнак на ліжко. Може, це ліжко самої принцеси Скоґландської, якщо така взагалі є? Може, вона, Ярвен, цю ніч спала в принцесиному ліжку?

Вона сіла, взяла з тарілочки останнє куряче стегенце й надкусила його. Тепер, уранці, жир під шкіркою захолов і на смак був як сало. Ярвен поклала стегенце знов на тарілочку.

— Я — принцеса Скоґландська! — низьким голосом промовила вона й, розпростерши руки, рушила по кімнаті. У дзеркалі на туалетному столику Ярвен побачила, як кімнатою дефілює дівчина з розпатланими за ніч темними косами, поважною міною і в піжамі, холоші якої вже давно стали їй закороткі. — Я — Ярвен, принцеса Скоґландська!

Може, саме через це вчора кіношники її й вибрали? Може, саме це вони й мали на увазі, коли казали про її харизму? Тепер, коли Ярвен переночувала в цій кімнаті й прокинулася в цьому ліжку, їй раптом виявилося легко уявити, нібито вона — принцеса.

— Я, а не Тіна! — вигукнула Ярвен і скочила знову на ліжко. — Я, а не Бріт! Принцеса Скоґландська — я!

Зненацька вона злякано прикусила язика. Якщо вона так гучно кричатиме, то, чого доброго, ще побудить когось у сусідніх кімнатах. Прикро буде, якщо хтось почує, що вона тут оце викрикує, страшенно прикро.

Ярвен нашорошила вуха, але за стіною навіть ліжко не рипнуло. Вона з полегкістю зітхнула. Надалі треба буде поводитись обережніше!

На столику біля узголів’я стояв телефон — білий і старомодний, як у фільмах минулого століття. Можна було б зателефонувати мамі. Ярвен узяла слухавку й піднесла до вуха. На її подив, слухавка виявилась дуже важка.

Вона поклала слухавку назад. Вести міжнародні розмови просто так, на чужі кошти, хай навіть, може, на кошти самого короля, якому належав оцей телефон і який мав би за неї платити, Ярвен не могла. Хоча грошей у короля, безперечно, було достатньо.

Але ж ішлося зовсім не про це. Ішлося про те, що міжнародна телефонна розмова на чужі кошти — це крадіжка, ось як сказала б мама. І вона б не зраділа дзвінку, що був би, по суті, крадіжкою.

Ярвен підбігла навшпиньках до стільця, де звечора склала одяг, і дістала з кишені мобільника. Телефонувати в суботу так рано, мабуть, усе ж таки не варто, а ось надіслати есемеску й побажати мамі доброго ранку можна в будь-якому разі.

Вона написала, що їй добре спалося. Що світить сонце. Що весь маєток наче вимер, і в наступній есемесці вона повідомить, хто тут живе ще. «Бувай. Ярвен».

Далі настала Тінина черга. «Вітаю, Тіно! — написала Ярвен. — Ти взагалі не повіриш, якщо я скажу, де оце опинилась! У замку, та ще й у ліжку з балдахіном! Такий кайф! Дай відповідь есемескою. Цьом! Ярвен».

Вона вибрала в меню функцію «Відіслати», натисла кнопку й зачекала підтвердження. Але воно довго не надходило, і коли вона вже хотіла була закрити телефон, на дисплеї з’явилося: «Повідомлення не прийнято».

Ярвен наморщила чоло. Що це Тіна зробила зі своїм мобільником? Вийняла карту? Іноді Тіна, щоправда, витворяла таке, що хоч стій, хоч падай, але вимикати мобільника — це вже таки занадто!

«Головне те, що мої повідомлення приймає мама, — подумала Ярвен. — А Тіні я встигну післязавтра й сама про все розповісти».

Цієї миті задзвонив білий телефон.

— Ярвен?! — почувся привітний Гільґардів голос. — Сподіваюся, я тебе не розбудив? Ми тут не проти б зараз поснідати з тобою. Адже сьогодні на тебе чекає велика програма. Можна, пані Тяркс за чверть години зайде по тебе?

— Так, звичайно! — відповіла Ярвен.

Її знов опанував неспокій і страх.

* * *

До столиці лишалося вже недалеко. Всю дорогу вони їхали мовчки, хлопчина майже не розплющував очей, так наче спав, тільки час від часу мало не злякано хапався за свого берета й ще нижче натягав його на лоба.

Чоловік усміхнувся. Звісно, краще було б, якби поруч сидів балакучіший супутник, а натомість тепер він, боячись збудити хлопчину, навіть не важився увімкнути приймача. А проте почувався чоловік спокійно й задоволено. Приємно було допомогти малому, адже той, якщо судити з його вигляду, на потяг грошей не мав. Хоча це було й досить дивно, надто коли зважити на те, як вишукано він розмовляв.

Десь за годину їзди до міста їх почало обганяти двомісне спортивне авто, а назустріч саме мчала вантажна машина, і чоловік різко загальмував.

— Прокляття! — розлючено кинув він. — Декому так і кортить не їздити, а літати!

Хлопчина злякано розплющив очі, потім знову відкинувся на спинку сидіння й спитав:

— Чи скоро ми вже приїдемо?

Чоловік кивнув головою й промовив:

— Можна, я вимкну тепле повітря? Ти вже, мабуть, трохи нагрівся.

Замість відповісти, хлопчина відстебнув ременя безпеки, скинув бахмату куртку й сказав:

— Так, дякую. — Берета він знов нацупив на самі очі.

Згодом чоловік дорікав собі за те, що повівся так нерозважливо. Було очевидно: хлопчина наляканий. Однак ніщо не вказувало на те, що він покалічений, тим більше — покалічений тяжко… Чоловік тієї ж миті різко пригальмував, повернув голову до малого й пожартував:

— А чи не хочеш ти скинути й берета? Тобі в ньому не парко?

Хлопчина мовчки покрутив головою й визирнув з вікна.

— Слухай, у кімнаті й у машині головний убір належить скидати! — промовив чоловік і простяг праву руку, щоб жартома стягти з хлопчини берета.

Далі все сталося блискавично. Хлопчина схопив його руку й так її вкусив, що від болю чоловік мало не випустив керма, й машина трохи не злетіла з дороги, а хлопчина смикнув берета до себе, відчинив дверцята й випав на асфальт.

Чоловік скрикнув і подмухав на руку, а тоді різко зупинився й дав задній хід. Але на узбіччі вже нікого не було. Хлопчина, мабуть, подався до лісу.

Чоловік поглянув на сліди від невеличких зубів на тильному боці долоні та пучці великого пальця й простогнав. Подумав ще, чи не погукати хлопчину, але потім вирішив махнути на все рукою. У того шибеника душа вже, мабуть, у п’ятах, і він однаково не повернеться. А крім того, тепер вони квити; рука в чоловіка вже почала напухати, і він відчув, як у ньому наростає лють. Отож його не мають діймати докори сумління за те, що покинув хлопчину на дорозі отак самого-одного. Нехай би кусався ближче до міста! А втім, туди лишилося не так уже й далеко.

Чоловік перехилився через сидіння поруч, узяв картату куртку й, вийшовши з машини, поклав ту одежину на узбіччі. Він не мав сумніву: хлопчина, почувши, що машини поїхала, вийде з лісу. Отоді й знайде свою куртку.

Аж перед самим містом (тим часом біль у руці почав помалу вщухати чи, може, чоловік уже просто призвичаївся до нього) він пригадав, як у ту коротку мить, коли хлопчина лишився без берета, у нього, чоловіка, склалося таке враження, ніби білявий чуб спав малому спершу на плечі, а тоді аж до пояса. Тож і не дивно, що хлопчині було соромно, коли його бачили без берета!

8

Ярвен затамувала подих. Банкетна зала була така величезна, що в ній стало б місця запевне для цілої сотні людей. Але цієї хвилини в другому кінці за довгим столом сиділи тільки Гільґард і Тяркс, а поруч із ними, на чолі столу, — чоловік, який напередодні ввечері зустрічав їх в аеропорту: режисер.

— Доброго ранку, Ярвен! — вигукнув Гільґард.

Голос його луною прокотився в широкій залі. Паркетна підлога й тут у багатьох місцях була оздоблена інкрустаціями і блищала в світлі, що падало крізь високі засклені двері. За ними виднілося поруччя вузенького балкона, а далі — парк, який розкинувся з тильного боку будівлі.

— Доброго ранку, — привіталась Ярвен і сіла навпроти Гільґарда на одне з двох вільних місць, де було столове начиння й посуд для сніданку: рожевий порцелян із золотавою облямівкою. Але на полірованому столі між начинням стояла лише хлібниця, масло й тарілка з м’ясною нарізкою — як удома. Ярвен трохи заспокоїлась.

— Сподіваюсь, тобі добре спалося? — спитав Гільґард і подав їй хлібницю з булочками.

«Власне, в такій залі мали б подавати слуги, — промайнуло в Ярвен. — Такі собі поважні чоловіки в чорних фраках, білих сорочках і з серветкою через руку або молоді жінки в білих очіпках і в невеличких трикутних фартушках поверх чорних суконь».

— Тобі не завадить добре поснідати, щоб розпочати цей день з новими силами, — додав Гільґард.

— Дякую, — тихо мовила Ярвен.

Поки вона намащувала маслом булочку, режисер пильно придивлявся до неї. Сам він, хоч перед ним також лежало столове начиння, не їв. Ярвен не могла зосередитись і не чула, про що він перемовлявся з Гільґардом і Тяркс, але ішлося, схоже, про якийсь міський квартал. Один раз, коли Ярвен попросила пані Тяркс передати їй тарілку з нарізкою, вона перехопила режисерів погляд — досить доброзичливий, прихильний. І все ж вона, коли обережно вкусила бутерброда, почувалася незатишно.

«Це ж негарно! — подумала вона, сподіваючись, що ніхто не читає думок з її обличчя. — Спостерігати, як хтось їсть, — це просто негарно! А хочеться ж вірити, що в такому замку люди вміють поводитися за столом».

— Ще одну булочку? — спитав Гільґард, коли Ярвен втерла серветкою губи.

Ярвен похитала головою й знову сказала:

— Дякую.

— Чудово! — всміхнувся до неї режисер. — Бо про дівчинку, якої для ролі нам спершу довелося б навчати добрих манер, не могло бути й мови від самого початку. Але для тебе це, бачу, вочевидь не проблема! Мабуть, тобі дали непогане виховання.

Ярвен кивнула головою. Хвилю вона розмірковувала про те, чи казати йому, що давати виховання — то, зрештою, і є мамина робота. Утім, це його не стосувалось.

— Ярвен, — промовив режисер і нахилився до неї через стіл, — тобі, певна річ, кортить довідатись, які в нас плани щодо тебе цього напрочуд гарного дня?

Ярвен знов кивнула головою. На душі в неї було дуже самотньо.

— Що ж, Гільґард і Тяркс уже пояснили тобі, про що йдеться, — сказав режисер. — У ці вихідні ти маєш показати, чи є в тобі ота жилка, щоб правдоподібно зіграти принцесу. Пояснили вони тобі також, що для нас більше значення має твоя харизма, а не те, чи вмієш ти що-небудь завчити напам’ять і виразно продекламувати. Ми могли б, звісно, просто влаштувати тобі ще один кастинг. Але що це нам дало б? Адже все це якось дуже штучно, неприродно.

— Так, — буркнула Ярвен. Вона ніяк не могла втямити, про що каже цей чоловік. Зрештою, саме для цього вона сюди й приїхала: на ще один тур відбору.

— Але тобі, Ярвен, страшенно пощастило, — провадив режисер, розплившись у такій осяйній усмішці, що Ярвен раптом подумала: «Щоб мати природний вигляд, йому ще вчитися та й учитися». — Пощастило в тому, що тут, у Скоґландії, я знайомий з королівською родиною. Що я дружу з королівською родиною. — Усмішка й далі не сходила з його обличчя. — Через те нам і дозволили переночувати в цьому чарівному маєтку. І через те ти, Ярвен, у ці вихідні… — він зробив коротеньку паузу. — Зможеш повдавати з себе принцесу Скоґландську.

Чоловік замовк.

Ярвен німо втупилася в нього.

— Як?! — нарешті непевно озвалася вона. Виходить, сьогодні вранці вони все ж таки чули, як вона у себе в кімнаті отак геть по-дитячому викрикувала: «Я — принцеса Скоґландська!»? Невже тут скрізь стоять приховані телекамери, мікрофони? Яка ж вона була дурна, що не подумала про таке раніше! Але ж це, зрештою, — замок, принаймні майже замок.

— Атож, як! — вигукнув режисер. Його усмішка збивала Ярвен з пантелику. — Ти маєш нагоду, Ярвен, унікальну нагоду завтра на одних святкуваннях замінити принцесу! Вдаватимеш, начебто ти — принцеса Скоґланська, цілий день. Кращого кастингу годі й придумати. Якщо тобі пощастить ошукати народ Скоґландії, тоді ми таки переконаємося в тому, що в тебе є жилка для ролі принцеси.

Ярвен несамовито закрутила головою й хрипко промовила:

— Але ж так не можна! Адже це обман! Та й не вмію я таке робити!

— Умієш чи не вмієш — саме це ми зараз і хочемо з’ясувати, маленька Ярвен, — відповів режисер. — Але це ніякий не обман! Свою роль ти гратимеш зі згоди королівського дому, зі згоди самої принцеси! А вона буде рада і вдячна тобі за те, що їй пощастить хоч раз уникнути цього обов’язку перед громадськістю.

— А люди?! — сказала Ярвен. — Адже тоді вони подумають, нібито я — справді принцеса! А це ж неправда!

— Але ж вони побачать ніщо інше й не менше, ніж побачили б, якби ти була справжня принцеса! — підпряглася Тяркс. — Яка ж тут фальш? Ти дуже чесна дівчинка, Ярвен, ми це вже помітили й високо цінуємо в тобі цю рису. Але обман, який нікому не завдає шкоди, який, навпаки, лише йде на користь — насамперед нам, адже ми маємо переконатися, що ти — найкраща кандидатура на роль… То чи можна такий обман назвати обманом узагалі?

Ярвен сиділа й то розгортала, то згортала серветку. Нарешті промурмотіла:

— Не знаю.

Вона пригадала, як гнівалася, бувало, мама («Адже все це — просто обман!»). Чи не тому вона щоразу так лютувала, коли по телебаченню показували королів? Чи не вважала мама, що всі ті королі — несправжні?

— Тобі це сподобається, ось побачиш! — сказав режисер. — А уявляєш, скільки всього ти матимеш потім розповісти подругам?!

«А й справді, — подумала Ярвен. — Таки так. Хтозна тільки, чи подруги мені повірять».

— Насамперед ми трішечки змінимо твій вигляд, — промовив режисер. — Ти сама здивуєшся, як небагато доведеться втручатись. Після цього його королівська високість, віце-король, зробить нам коротенький візит і подивиться, чи давати свою згоду.

— Його королівська високість?! — прошепотіла Ярвен.

Режисер кивнув головою й спитав:

— Не віриш, що тобі сподобається?

Ярвен відкинулася на спинку стільця й подумала: «А чом би й не спробувати? Коли вже я однаково тут… Якщо я тепер відмовлюся, вони, певна річ, будуть дуже невдоволені. Зрештою, вони привезли мене сюди своїм невеличким приватним літаком саме для цього. А відмовитись я встигну будь-коли».

— Гаразд, — буркнула вона.

Режисер поклав їй на плече руку й мовив:

— Ну, ось.

* * *

Найважче буде вночі, надто так близько від міста. Мабуть, вони вже давно оголосили розшук, та й картата куртка багатьом упала в очі. Але без куртки вночі було б холодно.

Хлопець у береті відчинив дверцята телефонної будки. Знайти телефон-автомат, що взагалі ще приймає монети, було нелегко, адже більшість із них уже давно демонтували. А тепер іще одна проблема: нашкребти монет, щоб їх вистачило на розмову. Але про мобільний телефон шкода й думати: краще, ніж ним, і не допоможеш визначити, звідки дзвониш.

На другому кінці довго лунали самі гудки. Невже Йоас вимкнув свого мобільника?

— Алло! — озвався нарешті хлопчачий голос.

Слава Богу!

— Йоас слухає. Алло!

— Йоасе!

Повз телефонну будку сунув потік машин, і в цьому гуркоті майже неможливо було розчути, що казав на другому кінці Йоас.

— Це я, ти мене чуєш? Чи ти мене чуєш?

— Ну, звісно, чую. А чом би я не чув? — здивувався Йоас. — Що сталося?

— Слухай, Йоасе! Перекажи Ліронові, що я в дорозі до вас. Нехай сховає мене! Я… я не можу…

У слухавці тихенько клацнуло й пролунали гудки. Монет не вистачило.

Діставатися до того кварталу найпростіше буде, мабуть, в обхід міста. Ті висотні будинки з очей не згубиш: у темряві їхні вікна світяться, мов мозаїка з вогнів, на всю околицю. І за одним із тих вікон мешкав Лірон.

* * *

— Готово, — сказала гримерка. — Тут, по суті, майже й не було чого робити! — Вона обернулася до вікна, біля якого, спершись на підвіконня, стояла пані Тяркс і спостерігала за ними. — Просто неймовірно! Якби не оці темні коси, можна було б подумати…

— Дякую, ви попрацювали дуже добре, — кинула Тяркс. Її слова пролунали так, ніби вона вже прощалась.

Гримерка ще раз схилилася над Ярвен і поправили пасмо на перуці.

— А навіщо?.. — почала вона. — Для чого?..

— Ми вже пояснювали вам, що це має бути сюрприз для принцеси на її день народження, — сказала Тяркс, і в її голосі Ярвен злякано почула нотку, яка нагадувала погрозу. — Ми зобов’язали вас додержуватися цілковитого мовчання. Ви ж знаєте, порушення обіцянки, даної королівському дому, — це однаково що державна зрада, і карають за це, як за державну зраду.

— Я ж бо зовсім не мала наміру… — промовила, здригнувшись, гримерка, промовила радше ображено, ніж настрахано.

Коли вона пішла, Ярвен обережно підвелася. Перука була тіснувата й незручна, і Ярвен просто не уявляла собі, як цілий день отак ходитиме. У перуці було парко вже тепер.

— Можна мені вже?.. — спитала вона.

Тяркс кивнула головою, і Ярвен підійшла до туалетного столика з великим трельяжем. Вона відчувала, як від хвилювання у грудях їй стугонить серце.

Гримерка зробила не багато. Вищипала Ярвен брови, допомогла вставити в її карі очі блакитні контактні лінзи й, раз у раз похитуючи головою, натягла перуку.

— Неймовірно! — все мурмотіла вона, припудрюючи обличчя Ярвен світлою пудрою. — Просто неймовірно! Якби не оці твої темні коси… можна було б подумати, що ви — близнючки!

— На те ж ми все це й робимо! — нетерпляче кинула Тяркс. — Принцеса, безперечно, буде вражена.

«Як же до ладу вона бреше!» — подумала Ярвен.

Гримерка ще дала їй пару черевичків на таких високих підборах, що мама запевне заборонила б їх узувати. («Ходити на високих підборах шкідливо для хребта, особливо коли дівчина ще росте».)

— Розумієш, ти трохи нижча від неї, — пояснила гримерка. — Наскільки я знаю, сантиметрів на п’ять. А високі підбори, крім того, відразу роблять тебе ще й стрункішою. Річ у тім, що принцеса трішечки… худіша за тебе. — Вона всміхнулась. — А загалом… тебе можна прийняти за її близнючку!

Це саме могла тепер сказати і Ярвен, поглядаючи на себе в дзеркало. Пані Тяркс поставила на туалетний столик перед гримеркою великий знімок принцеси: струнка дівчина років чотирнадцяти з сумними очима й білявими косами аж до пояса. Ярвен ніколи не подумала б, що й сама може мати такий вигляд; більшої різниці між двома дівчатами вона собі навіть не уявляла. Одначе тепер із дзеркала на неї дивилося принцесине обличчя, все ще, звичайно, трохи темніше й ледь-ледь повніше. І без отого смутку в очах, від якого в Ярвен, коли вона побачила цей знімок уперше, стислося серце.

— Я схожа… на неї! — прошепотіла Ярвен і злякано втупилася в Тяркс.

Та відійшла од вікна, стала поруч із Ярвен біля туалетного столика й нетерпляче промовила:

— Звичайно, схожа. Тільки не по-справжньому. Хіба ти не пригадуєш, який вигляд мала досі? Але тепер ти, сподіваюся, розумієш, чого здатна досягти своїм мистецтвом досвідчена гримерка. — Вона поклала руку на плече Ярвен. — Віце-король чекає в бібліотеці. Мені страх як цікаво, що він скаже.

Ярвен устала й рушила вслід за Тяркс коридорами в те крило маєтку, де ще не була. Тяркс відчинила високі, білі з позолотою двері й сказала:

— Ваша королівська високосте, Больштреме, ось та дівчина.

Ярвен виступила на крок уперед. Режисер стояв за громіздким кріслом, прихилившись до стіни, яка до самої стелі була заставлена полицями з книжками; у самому кріслі сидів чоловік, якого Ярвен тут іще не бачила. Він був засмаглий, а його ще молодяве обличчя дивно контрастувало зі сріблясто-білим чубом. Коли чоловік підвівся, дівчинка побачила, що зростом він на півголови нижчий від режисера.

— Доброго дня, — прошепотіла Ярвен.

Мама вчила її чого завгодно, Ярвен уміла повестися майже в будь-якій ситуації, але як розмовляти з королями й віце-королями мама їй не казала.

Віце-король ступив крок уперед і розпростер руки, так наче хотів притиснути Ярвен до себе.

— Малено! — вигукнув він. — Ні… Ярвен! — Потім, раптом ніби збагнувши, що цей його жест не до місця, опустив руки.

Ярвен стояла й мовчала. Діялося щось жахливе.

— Так, це Ярвен, Норліне, — озвався режисер і став поруч із віце-королем. — Скажи сам: а правда ж, вона — викапана Малена?!

Віце-король цих слів наче й не чув.

— Ярвен! — прошепотів він і квапно підійшов ближче. — Ярвен!

— Ваша королівська високосте! — промовила Тяркс, і в її голосі Ярвен відчула тривогу. — Як ви й самі кажете…

— Ярвен! — знову промовив віце-король. Потому підніс праву руку й тильним боком вказівного й середнього пальців ніжно погладив їй щоку. — Ярвен!

Ярвен заціпеніла.

— …це не ваша небога! — вигукнула Тяркс. — Ваша королівська високосте, це не Малена! Це зовсім чужа дівчинка!

Віце-король усе ще не відводив погляду від Ярвен, немовби щось шукав у її обличчі.

— Ні, не Малена, — нарешті прошепотів він. — Це не Малена.

— Норліне! — різко промовив режисер і, міцно схопивши віце-короля за лікоть, потяг убік. — Візьми себе нарешті в руки, чорт забирай! Ти ж бо знав, що вона прийде! Це — Ярвен, дівчинка, якій ти дозволив пограти завтра, один день, роль принцеси. Нічого такого не сталося!

Віце-король мав такий вигляд, ніби прокидається зі сну. Лиш на одну коротку мить він немовби занепав духом, але потім ураз розправив плечі, ледь помітно вклонився й твердо сказав:

— Так, чудово! Отже, ти і є ота маленька Ярвен і завтра заміниш мою небогу Малену на її дні народження й до вечора позбавиш її від отієї метушні.

— А ми побачимо, Норліне, чи придатна Ярвен на роль принцеси в моєму фільмі, — додав режисер. — Але ж ти про це знаєш.

Норлін знов ледь помітно вклонився. Ярвен не була певна, чи повинні вклонятися простим громадянам королі. Або віце-королі.

— Що ж, побачимо, як ти граєш свою роль, — сказав Норлін. Очі в нього були блакитні-блакитні. Нарешті він оглянув Ярвен з голови до ніг. — Гадаю, в тебе вийде. Отже, зустрінемося завтра вранці. Тяркс і Гільґард пояснять тобі все, що ти маєш знати.

Після цього він крутнувся й зник за дверима. Навіть не попрощавшись.

* * *

Він любив помилуватися цим останнім пагорбом перед в’їздом до міста: червоні клінкерні вежі багатовікових церков і ратушна вежа, білий королівський палац серед зелені парків, перед ним — розкішний широкий бульвар і вузенькі вулички старої частини міста, а на задньому плані, сьогодні виграючи на сонці, повсюди — море й море з його островами. Коли він переводив погляд трохи праворуч, то не міг не побачити й висотних будівель на крайній, найвіддаленішій від моря міській околиці: похмурі, досить небезпечні не лише вночі квартали, бруд, облуплені стіни. Так, помилок було зроблено чимало.

Біль у руці вщух, набряк трохи стух. Не треба було ні сіло ні впало хапати в хлопчини з голови берета, не дивно, що малий так злякався.

Поки машина поволі котилася згори в улоговину, він увімкнув приймача — якраз вчасно, щоб послухати останні новини. А якщо повідомлять, що ситуація на вулицях міста несприятлива, доведеться поїхати манівцями, він ці кружні шляхи знає.

— …поліція звертається по вашу допомогу, — казав диктор. — Учора вранці з лікарні на півночі південного острова зник дванадцятирічний Гяльмар Гальдур. Хлопець одягнений у завелику на нього картату чоловічу куртку й берет кольору беж. Гяльмар страждає на рідкісну хворобу обміну речовин і терміново потребує лікування. У нього потьмарення свідомості, й він не в змозі повідомити, хто він і звідки. Є підстави гадати, що він заляканий, тому поліція просить не йти з ним на контакт. Хто знає щось про перебування Гяльмара протягом останньої доби, нехай зателефонує до поліції за таким номером…

Чоловік пригальмував і мовив уголос:

— Гяльмар Гальдур! — Потім зняв з керма руку й поглянув на сині пучки, куди вп’ялися були зуби. — Усе збігається! А я, ідіот, налякав його ще дужче!

Він з’їхав на узбіччя, дістав з ніші для рукавичок мобільний телефон, зателефонував своєму керівникові й сказав, що на годину затримається на їхню зустріч і чому.

Потому набрав номер поліції.

* * *

Від полудня й до самого вечора Тяркс і Гільґард провадили з Ярвен репетиції. Як ступати на балкон, як усміхатись, як махати рукою, як проходити повз людський натовп, що вітає її радісними вигуками й намагається дарувати квіти (натовпом був Рупертус).

— Так наче ти все життя тільки це й робила! — задоволено сказав Гільґард по трьох годинах. — Поки ніхто у захваті не схопить тебе за перуку й не стягне її з голови, я не бачу причин, щоб ти провалилася.

— І тоді я витримаю останній іспит на роль? — спитала Ярвен. — Але ж мене й досі ніхто не просив декламувати!

— А й не треба! — відповів Гільґард. — Про всяк випадок мовчатимеш, як риба! Зрозуміла?

Завтра ти не промовиш жодного, жоднісінького слова, навіть якщо пірнеш у натовп. Досить самої усмішки.

Нарешті Ярвен дозволили скинути перуку й черевички та обережно повиймати з очей контактні лінзи. Гільґард і Тяркс пішли з кімнати.

Дівчина дістала мобільний телефон і ввімкнула його. Поки він був вимкнений, надійшло повідомлення.

«Ярвен, люба моя! — писала мама. — Усе це чудово, просто аж не віриться! Сподіваюся, ти, поки будеш принцесою, матимеш справжню насолоду! Я з радістю вже чекаю на твою розповідь, як повернешся додому. Всього тобі найкращого! Мама».

Ярвен поглянула на годинника. Потім набрала номер домашнього телефону. Але слухавки ніхто не брав. Мабуть, на курсах у мами була ще одна група: в суботу люди мають час, і нерідко курси затягуються майже до ночі.

Ярвен знала, що мама не любить, коли на роботі їй у такий час заважають, але Ярвен уже просто урвався терпець. До того ж мама нею запевне пишатиметься.

Вона набрала номер і приставила слухавку до вуха.

— Ваш абонент тимчасово перебуває поза зоною досяжності! — відповів записаний на плівку голос.

Ярвен натисла на кнопку «Завершити виклик» Та вже ж, на курсах мама свого мобільника завжди вимикає! Але ж можна бодай надіслати есемеску, і мама прочитає її після роботи.

«Тепер я, мов крапля води, схожа на принцесу, — написала Ярвен. — І всі кажуть, що я чудово її дублюю. А віце-король такий кумедний! З нетерпінням очікую завтрашнього дня й не дуже боюся. Побачимося завтра ввечері! Ярвен».

Лишилося ще повечеряти, і цей день добіжить кінця. А потім — ще один день у Скоґландії, навіть не повний.

Дивно, але вона вже почала шкодувати про це.

* * *

Шкільна директриса схилилася над письмовим столом. Годинами вона намагалася зосередитись на роботі, й годинами її думки блукали десь далеко-далеко.

Такого просто не могло статись. Як пощастило юній принцесі вийти за територію школи? Адже повсюди чергує охорона. Чергує таємно, так, щоб не надто впадати в очі й щоб не заважати дівчаткам за навчанням і на дозвіллі, а проте достатньо пильно, щоб не проґавити, якщо котрійсь спаде на думку гайнути за огорожу.

Поліція виходить із того, що йдеться про викрадення. Однак жодних підтверджень нема.

Того дня на територію школи в’їздили тільки машина пральної та старе авто вікарія. Принцеса могла вислизнути за ворота в будь-якій з тих машин, отож обидві конфіскували й ґрунтовно обстежили. Вікарій усе зітхав та зводив очі до неба.

А в школі всім їм наказали: ні пари з вуст. Навіть вікарій так і не довідався, в чому його підозрюють, а дівчаткам економка сказала, буцімто Малена, як уже бувало не раз, вирушила в закордонну подорож.

Ніхто ще навіть не зажадав викупу. Але ж коли викрадають принцесу, то може йтися, звісно, й про зовсім інші речі: скажімо, про політику, про вимоги отих бунтарів.

Директриса аж застогнала. Не зі страху позбутися посади через власну недбалість, ні. Вона й думки не припускала, що в разі, якщо з юною принцесою станеться лихо, буде її провина.

Коли озвався телефон, директриса — ще не відлунав і перший дзвінок — схопила слухавку. Тепер вона постійно очікувала якоїсь звістки.

— Алло! — промовив голос на другому кінці, — голос, від якого вона аж здригнулася. — Це телефонує віце-король. Я подумав, що краще буде особисто повідомити вам цю звістку. Малена повернулась.

— Малена по… — проказала директриса. — Ох, слава тобі Господи!

— То був безглуздий жарт, — провадив віце-король. — Ніхто її не викрадав, нічого такого. Вона відлучилася зі школи самовільно. Можете, отже, заспокоїтись.

— Ох, слава тобі Господи! — знову зітхнула директриса. — Але чому… і де ж ви її?..

— На днях ми завітаємо до вас, — сказав віце-король. — Але наразі прошу вас: про те, що сталося, і далі мовчати. Жодного слова, будь-кому. Ви ж бо розумієте: негарно було б, якби стало відомо, що принцеса…

— Так, так, звісно, жодного слова! — вигукнула директриса. — Ой, я така рада!

— Тоді бажаю вам приємного вечора, — сказав віце-король.

У слухавці клацнуло. Розмова завершилась.

9

Цього ранку гримерка впоралася зі своєю роботою ще швидше. Пані Тяркс трохи поправила перуку й допомогла Ярвен одягтися. Сукня здалась Ярвен жахливою, але дівчинка майже не мала сумніву, що ця сукня була точнісінько така сама, як ті, що в них по телебаченню завжди показували і юних принцес: трохи задовга, трохи цупкувата, трохи обридлива й, звичайно ж, дорога. Куди приємніше було б, звісно, вбратися в справжню принцесину сукню, таку, яку вона вдягала колись у дитячому садочку на карнавал. А тепер не було навіть корони.

— Корона? Про що ти кажеш?! — вигукнула Тяркс. — Скоґландія — держава сучасна! Корону принцеса вдягає лише в офіційних випадках. Скажімо, коли приїздить глава якоїсь іншої держави. А сьогодні лише її день народження! — І повела Ярвен до великого дзеркала у ванній кімнаті.

Ярвен аж дух перехопило. Тепер, коли аристократичний, чужоземний вигляд мала й сукня, Ярвен зробила перед дівчиною в дзеркалі майже старомодний кніксен.

— Аж моторошно дивитись на себе! — прошепотіла вона.

Та водночас щось приємно залоскотало в неї на душі. Вона була схвильована й щаслива, якою бувала лише тоді, коли вранці на свій день народження йшла поглянути на стіл із подарунками, або перед тим, як на Святвечір відчинялися двері до кімнати з різдвяними подарунками. Або торік узимку, коли вона кілька днів ходила, гадаючи, що, мабуть, закохалася в одного новенького хлопця з паралельного класу. Чи вдома їй хто-небудь повірив би, що вона може мати такий гарний і величний вигляд? Чи повірила б у це вона й сама?

Але відтепер усе буде інакше. Вона послала принцесі в дзеркалі повітряний цілунок, обернулася до Тяркс і сказала:

— Я готова, можемо вирушати.

Вони посідали вчотирьох знов до того самого лімузина, яким сюди й приїхали. Спочатку Ярвен здивувалася з того, що їх ніхто не супроводжує, жоден ескорт із поліцейських чи охоронців. Та потім збагнула: поки що вона ніяка ще не принцеса. У столиці вони спробують провести її до палацу якомога непомітніше, щоб ніхто не здогадався про підміну, а водночас, так само якомога непомітніше, вивезуть з палацу, тільки крізь інші ворота, справжню принцесу. Аж коли Ярвен опиниться в палаці, вона нарешті обернеться на принцесу, й аж тоді постане потреба в людях зі служби безпеки, аж тоді почнеться ота метушня.

Крізь тоновані вікна Ярвен намагалася розгледіти якомога більше своєї країни. «Моєї країни!» — подумала вона й хихикнула. Саме так. Тож тепер принаймні треба знати, яка вона, ця країна, на вигляд.

Майже до самих міських околиць тяглися порослі лісом пагорби, з-поміж яких час від часу поблискувала вода: морські затоки чи озера. Вони проминали невеличкі й чепурні села та містечка, і все довкола було таке чистеньке, доглянуте, яким, либонь, і мало бути на день народження принцеси.

«І не лише чистеньке й доглянуте», — подумала Ярвен, коли вони з’їхали з пагорба в місто. Як і того вечора, коли вона прилетіла сюди, на цих обсаджених деревами вулицях з високими світлими будівлями її огорнуло відчуття затишку й добробуту. Люди, що цього недільного ранку плавом пливли всі в один бік (і що далі їхав лімузин, то щільнішим робився цей потік, і раптом Ярвен, трохи аж ужахнувшись, збагнула, куди сунув той натовп), були високі на зріст, біляві й гарно вбрані. Ніщо тут не вказувало на злидні чи хоча б на безгрошів’я, ніде не видно було крамниць із порожніми вітринами; на хідниках поряд з урнами не валялося сміття, а в кущах — порожні пляшки, у кронах дерев не метлялися пластикові пакети, на стінах ніде не облуплювався тиньк. Натомість — квіти на клумбах, на будівлях — свіжа фарба, перед під’їздами — розкішні автомашини.

— І отак повсюди? — поцікавилась Ярвен.

Тяркс саме розмовляла про щось із Гільґардом.

— Що? — перепитала вона, поморщивши чоло.

— Тут усе таке… таке гарне, — промовила Ярвен. — Таке багатство. І отак повсюди?

Тяркс усміхнулася й сказала:

— Це Скоґландія, Ярвен! Ми — країна заможна. Північний острів багатий на рудні родовища, яких нам вистачить ще на багато поколінь, а в прибережних водах ми поставили свердлові нафтові установки. Є фабрики й заводи, найсучасніші технології. Усі скоґландці мають добрі прибутки, всім склоґландцям добре живеться. — Вона кивнула головою Ярвен. — І всі скоґландці люблять свою принцесу!

Ярвен відкинулась на спинку сидіння й подумала: «Моя країна».

* * *

Вони повільно їхали вузенькою вуличкою вздовж високого довгого муру, поки водій раптом різко крутнув кермо. Доти непомітна брама відчинилась якраз тієї миті, коли лімузин підкотив до неї, а щойно він поминув її — так само, відразу зачинилася.

— Палац! — промовила Тяркс, і в її голосі Ярвен знову відчула гордощі.

А втім, пані Тяркс могла б про це й не казати. Вони опинились у величезному, оточеному муром парку, по якому видно було, що заклали його ще багато сторіч тому. Високі дерева з крислатими кронами, широкі моріжки, засаджені трояндами клумби і, коли машина вже під’їхала з тильного боку до палацу, — французький парк на терасах з цілим рядом водограїв, облямованих посипаними галькою алеями та буковими живоплотами.

— Гарно як! — прошепотіла Ярвен.

Лімузин зупинився якраз навпроти вузеньких бічних дверей.

— Увійдемо крізь кухню! — сказав Гільґард, що сидів поруч із водієм. — Так нас ніхто не побачить, а якщо хтось і побачить, то нічого не питатиме. І не забудь, Ярвен: ані пари з вуст, жодного слова! Можеш усміхатися, всміхайся, скільки завгодно. Але мовчи, як риба.

Ярвен кивнула головою. Їй аж-аж-аж кортіло почути, який у принцеси голос, як вона розмовляє.

Хто з прислуги в палаці знає принцесу? Як вона до тих людей звертається — на «ти» чи на «ви»? Забалакати — це був ризик, найбільший ризик з усіх, Ярвен це розуміла. Якби зараз дорогою їй трапилась кухарка або садівник, Ярвен не знала б, якими словами до них озватися, щоб бути схожою на принцесу. На доказ того, як серйозно вона все це сприймає, Ярвен приставила до губів пальця.

Невисокий коридор за дверима, хоч як дивно, нічим не відрізнявся від решти таких коридорів, а вичовгані кахельні плити на підлозі надавали йому навіть трохи убогого вигляду. Коли Гільґард відчинив двері у кінці коридору, в ніс Ярвен ударив дух печені, запах інших страв та різноманітних прянощів.

— Пані й панове, спокійно працюйте собі далі! — привітно сказав Гільґард, ведучи свій почет поміж кухняних плит, величезних тарелів і таць із високоякісної сталі, та чудернацьких широких казанів. — Поки не почалася перша частина, наша іменинниця виходила трохи подихати свіжим повітрям!

Уперше Ярвен побачила, як люди їй уклоняються. Жінки робили низенький кніксен, а якась дівчинка, запевне не багато старша від самої Ярвен, просто перед нею впала навколішки.

— Вибачте, ох, вибачте, ваша високосте! — прошепотіла дівчинка, не підводячи на Ярвен очей.

В її голосі Ярвен відчула переляк. Вона збентежено простягла руку до дівчинки, щоб допомогти їй підвестися, але на її темному обличчі тієї ж миті відбилася паніка. Дівчинка рвучко покрутила головою.

Ярвен зашарілася. «Принцеса не має права робити цього, — промайнуло в неї. — Якщо спробуєш допомогти комусь підвестися, ту людину одразу поймає страх. Але нарешті бодай хтось тут схожий на мене, нарешті бодай у когось тут темні коси!»

— Ваша королівська високосте! — звернулась до неї дебела жінка, з-під високого кухарського очіпка в якої вибивалося кілька рудуватих кучерів. — Каїра в нас ще тільки недавнечко, це дурне дівча щойно вийшло з північноскоґландських лісів. Прошу вас, пробачте їй! А ми всі тут, на кухні, зичимо вам чудового-пречудового дня, а наступний рік нехай… нехай… — Вона затнулася. А тоді заговорила так швидко, що почала аж збиватися. — Нехай наступний рік, ваша королівська високосте, буде багато-багато щасливіший, ніж цей, що минув. Ваше високосте, ви все подолаєте! У мого небожа мати померла, як йому було лише одинадцять рочків…

Ярвен вражено дивилася на жінку, нічого не розуміючи. З її слів вона втямила тільки, що всміхатися цієї хвилини було б недоречно.

— Кухарко, голубко, нам ніколи! — втрутився нарешті Гільґард. — Принцеса від щирого серця дякує за добрі побажання. Дякує всім вам! Але зараз нам справді треба поспішати нагору, віце-король чекає!

Ярвен усміхнулася. Нарешті для цього настала-таки, безперечно, слушна мить. А надто тепло вона всміхнулася до смаглявої дівчинки, що, роблячи кніксен, забила собі коліно.

* * *

Аж коли Ярвен ступила до просторого салону, за прочиненими заскленими дверима якого внизу, на майдані перед палацом, чулися вигуки й гомін натовпу, вона збагнула: ніхто з людей, котрі трапилися їм дорогою сюди, нічого не помітив. Усі вони, хто бачив принцесу запевне мало не щодня, вклонялися їй, робили кніксени (здебільшого вправніше, ніж ота мала кухарчучка), вітали її вигуками.

«Тепер я — справді принцеса Малена Скоґландська, — подумала Ярвен, і душу її сповнило щасливе почуття. — Щойно тут усе скінчиться, треба буде зателефонувати мамі, ще доти, як сьогодні ввечері вилечу додому. Я — принцеса Малена Скоґландська й почуваюся в цій ролі зовсім не погано, так, наче ніким іншим ніколи й не була, а отою сором’язливою Ярвен з нікудишніми косами, нікудишнім обличчям і нікудишньою фігурою — й поготів. І тепер мені навіть однаковісінько, що вийде з того фільму. Важливо лише те, що оце тут відбувається: ніхто з тих, кого я знаю, ніколи в житті нічого такого не зазнавав. Це — найбільше чудо, яке зі мною будь-коли ставалося!»

— Ярвен! — радісно промовив віце-король. Разом з режисером він стояв з коньячною чаркою в руці за масивним письмовим столом. — О, який чудовий у тебе вигляд!

Ярвен здригнулася. Вона чекала, що він знов підійде, погладить її по щоці, бурмотітиме, затинаючись, її ім’я. Але віце-король так і стояв у другому кінці кімнати й лише всміхався до неї.

— Ти вже знаєш, що тепер буде далі! — провадив він. — Зараз ми з тобою вийдемо на балкон, услід за нами — Тяркс, Гільґард і Больштрем, а також, звичайно, особиста охорона. Одне слово, тривожитись немає чого: майже в кожному вікні сидить снайпер, та й унизу достатньо людей зі служби безпеки. Будь певна, у перших рядах, відразу за поліцейським кордоном, стоять, по суті, лише вони. Північним скоґландцям ми відвели тільки спеціальні зони досить далеченько позаду, ми не можемо заборонити їм прийти, та, мабуть, робити цього й не варто. А ті, хто хоче привітати тебе з днем народження — привітати Малену, — вони люди лояльні, годі й сумніватися.

— Принаймні ми на це сподіваємося, — процідив крізь зуби Гільґард.

Ярвен звела погляд на віце-короля. Їй невтямки було, про що він каже. Та для її ролі це, запевне, й не мало значення, а то Тяркс чи Гільґард уже давно їй усе пояснили б.

— Та не тривож ти ще й дівчинку! — мовив Больштрем знову з тією самою усмішкою, про яку Ярвен нарешті здогадалася, чому вона видавалась їй такою нещирою: такі усмішки показують у телевізійній рекламі. — Ярвен, коли ви вдвох уже стоятимете на балконі — ти й віце-король, то спершу ти лише просто помахуватимеш людям рукою й киватимеш головою. Вони радітимуть і в захваті кричатимуть: «Слава, слава Малені!» або щось таке. Ти якийсь час слухатимеш, усміхатимешся й раз у раз помахуватимеш рукою та киватимеш головою. Зрозуміла?

— Пан Гільґард і пані Тяркс це вже розучували зі мною, — відповіла Ярвен.

Режисер кивнув головою й повів далі:

— Тоді перейдімо до тієї частини, де тобі вперше доведеться грати по-справжньому й робити таке, що дівчинці в твоєму віці, як зважити на брак досвіду, дається не легко. Але ти, звісно, розумієш: такі сцени у фільмі траплятимуться часто, і тому вирішальне значення має те, чи зможеш ти зіграти їх переконливо. Після того, як ти певний час помахаєш ручкою — тобто повсміхаєшся, помахаєш ручкою та покиваєш голівкою, — Норлін, тобто віце-король, раптом ступить до тебе і обійме. Таке не передбачено жодним протоколом, але віце-короля і його небогу пов’язують надзвичайно щирі взаємини, і про це знає й народ, він цього жесту очікує. Тоді ти прихилишся голівкою йому до грудей і пригорнешся до нього, так ніби шукаєш захистку. Так зробила б і сама принцеса. Іноді у фільмах юним принцесам навіть доводиться когось цілувати, але ми цього, обіцяю тобі, не вимагатимемо. Одначе уяви собі: Норлін — єдина рідна людина, яка ще лишилася в тебе на цілому світі, єдина й найдорожча тобі. Десь отак ти й маєш поводитись, Ярвен. Ми за тобою спостерігатимемо: Гільґард, Тяркс і я.

Ярвен кивнула головою. Вона знову відчула внутрішнє напруження. Якби це був хтось інший, а не Норлін… Адже вона знала, що загалом у фільмі не можна обійтися й без таких сцен, усе це — лише гра, а не правда, актриси грають таке щодня. Та саме цей віце-король, який так дивно поводиться…

«А тепер годі! — опанувала себе Ярвен. — Адже сьогодні він, власне, поводиться цілком нормально. А коли на мене дивитимуться сотні людей, я, мабуть, усе ж таки спроможуся покласти голову на груди чужому чоловікові. Що ж тут узагалі такого?!»

— Гаразд, — мовила вона.

— Тоді — на барикади! — всміхнувся режисер і навстіж розчинив середні двостулкові двері на балкон.

* * *

Це була жахлива ніч. Навіть тепер, серед літа, ночі й на південному острові стояли здебільшого прохолодні, а куртка лишилася десь на лавці. Вона могла навести на слід, це ж очевидно, могла підказати поліції шлях. Але тепер куртка лежала від Ліронового помешкання все ж таки досить далеченько, від тієї лавки шлях міг повести в будь-який бік.

Хлопець натяг берета на самісінькі вуха. Зараз не завадить обережність: біляве волосся тут люблять не скрізь, а де в кого просто руки сверблять скористатися бейсбольною биткою.

Поміж висотними будинками поодинокі, по-вихідному вбрані перехожі простували в бік центру міста на святкування дня народження юної принцеси — повз невипорожнені, перекинуті сміттєві баки, повз порозмальовувані Графіті бетонні стіни, повибивані вікна, вирвані з дротами щитки домофонів із сотнями кнопок та імен мешканців біля під’їздів.

Це був страшний міський район. Це було свідченням безсилля північних скоґландців, свідченням того, що найкраще вони почуваються серед бруду, що вони навіть не спроможні прибрати до рук власних дітей, що вони, вже й проживши стільки років на півдні, не годні прийняти його спосіб життя. Цю ситуацію багато років прикрашали, хоч король у своїх інтерв’ю щоразу вказував на те, в яких тяжких умовах мешкають вихідці з півночі, коли, прибувши сюди, на південь, без нічого, тільки з готовністю працювати, намагаються розпочати нове життя.

Але останнім часом телебачення почало раз у раз показувати репортажі, в яких камера затримувалася на горах сміття, об’єктив «наїздив» на смаглявих хлопчаків у боксерських куртках, що виставляли середнього пальця й своєю жахливою, незрозумілою, засміченою чужоземними слівцями говіркою викрикували всілякі непристойності. Не допомагало ніщо: північани були проблемою півдня, сама північ була проблемою півдня, — проблемою, що її король, хоч як його любив народ, останніми роками розв’язував, мабуть, уже не завжди досить мудро.

І ось за це взялося телебачення, й глядачі з полегкістю зітхнули. Поки ці смагляві голови лишалися в себе на півночі, де було, слава Богу, доволі роботи, для якої вони ніби створені (на рудниках та нафтових свердловинах), поки вони — слава Богу й за це! — жили в місті самі задля себе і вдовольнялися тією роботою, якою їм поступався південь, — великодушно, як може поступатися тільки багатий край, — усі ці неподобства ще можна було терпіти. Але тепер це дійшло межі, що й підтверджували численні повідомлення по телебаченню та в газетах.

Перед одним із житлових корпусів хлопець сторожко роззирнувся на всі боки й прослизнув у прочинені двері, крізь вибиту шибу яких вочевидь уже давно гуляв вітер. У під’їзді він мало не вступив у блювотиння, ліфт не подавав ознак життя, а там, де підсвічений щиток мав повідомляти прізвища мешканців, зі стіни стриміли дроти.

Лишалися тільки сходи. Аж на десятому поверсі, в кінці довгого темного коридору, де всі лампочки в світильниках під стелею вже багато місяців тому перегоріли, табличка з прізвищами вказувала на те, що хлопець нарешті прийшов туди, куди йому було потрібно.

Він подзвонив, і по хвилі двері відчинились.

— Я так і знав! — вигукнув, засміявшись, Лірон. — Гяльмар Гальдур!

Лірон хутко втяг свого гостя до помешкання й причинив двері. У темному коридорі знову стало порожньо.

10

Натовп тріумфував.

Вигуки почали наростати ще тієї миті, коли віце-король розчинив навстіж засклені двері, а коли на балкон нарешті ступила Ярвен, у її вухах аж загриміло.

Унизу, на круглому майдані перед палацом і на широкому центральному бульварі, зібралися не сотні людей, ні (і як тільки вона могла бути такою дурною!), — привітати свою принцесу з днем народження прийшли тисячі, десятки тисяч громадян! До самого обрію слалося море білявих голів, і повсюди маяли прапорці: одна половина біла, друга блакитна, а посередині ялина — державний герб Скоґландії.

Ярвен ухопила ротом повітря. Якби позаду не стояла пані Тяркс і не підштовхнула її легенько в плечі наперед, то вона вже після першого кроку крутнулася б і втекла звідси.

— Усміхайся! — прошипіла Тяркс. — Увесь час усміхайся, Ярвен! Махай рукою й кивай головою! Як ми й розучували!

Ярвен примусила себе глянути поверх парапету на юрби людей. «Таж усі вони там, унизу, а я тут, угорі, — хоробро подумала вона. — І ніхто мені нічого не зробить, ніхто й не збирається мені щось робити, а крім того, вони однаково мають на увазі зовсім не мене. Вони й гукають не до мене, і руками махають не мені, й прапорці поприносили не задля мене, то чого ж я, власне, так деру носа? Це й на половину не так страшно, як на уроці фізкультури, коли доводиться робити стрибок з поворотом над верхньою перекладиною брусів. Ось для того таки потрібно мати мужність, а в оцьому, що діється тут, узагалі нема нічого страшного».

Вона ступила до парапету, піднесла руку й помахала. Святкове збудження наростало.

— Ма-ле-на! Ма-ле-на! — скандував натовп. — Слава! Слава! Слава!

«Так наче я — футбольна зірка! — думала Ярвен, усміхаючись, помахуючи рукою й знов усміхаючись. — Як розкажу про все вдома, ніхто мені не повірить. Але ж будуть знімки в газетах, статті, відеозаписи, запевне будуть, і я зможу це довести. Щоправда, ніхто, мабуть, і тоді не повірить, що оця білява дівчина в королівському палаці — я. Зі мною й таке може статися».

Помалу в неї вже починала боліти рука, і помалу вона вже зважувалася пильніше розгледіти картину, що розгорталася перед її очима.

Поміж прапорців там і сям вигулькували транспаранти, змайстровані з простирадл і прикріплені до двох держаків від мітел; з обох боків їх тримали радісно збуджені люди. «Маlena for Queen!»[3] («Наче це й так не зрозуміло, коли вже я тепер — принцеса!»), — прочитала Ярвен на одному з транспарантів, що погойдувався над передніми лавами натовпу. «Не занепадай духом, Малено!» («Чому?») — стояло на ще одному.

Та були й транспаранти, що їх продавали вочевидь тут-таки, просто край майдану, — виготовлені в друкарні й усі з тим самим текстом: «Норлін і Малена — міцна команда!»

Ярвен повернула голову вбік, де поруч із нею стояв віце-король і також махав рукою. Тепер він, як перед цим і режисер, усміхався рекламною усмішкою, і Ярвен збагнула, що цієї хвилини і її обличчя має точнісінько такий самий вигляд. Вона знов обернулася до парапету й знов замахала рукою.

Трохи далі від палацу вона розгледіла в натовпі гурт людей, котрі з-поміж білявих голів довкола вирізнялися своїми темними головами. Прапорці в тих людей були, схоже, теж не такі, як у всіх, а транспарантів із простирадл вони мали вочевидь більше, ніж передні гурти. Але стояли вони досить далеко, і Ярвен не могла прочитати, що було написано на їхніх транспарантах.

— Пора! — прошипів раптом Больштрем позад неї. — Пора, Норліне! Пора!

Віце-король відвернувся від натовпу й ступив крок до Ярвен.

— Малено! — промовив він і ніжно поглянув їй в очі. — Моя маленька Малено! — Потім розпростер обійми й пригорнув її до себе.

Ярвен згадала про його поведінку напередодні й тієї ж миті відчула, як зашарілась і облилася потом.

— Нехай наступний рік у твоєму житті стане щасливішим, ніж був минулий! Я зроблю для цього все, що зможу!

На хвилю все тіло в Ярвен, немовби чинячи опір, судомно стислося. Потім вона згадала про те, що їй казав режисер, похилила голову на груди віце-королю й відчула запах дорогої туалетної води після гоління й ретельно дібраного дезодоранту. Запах був приємний, однак до горла їй підступила нудота.

— Досить! — прошипів позаду Больштрем. — Годі! Розходьтеся!

Норлін обережно послабив обійми, ще раз нахилився й поцілував Ярвен у чоло.

— Махайте! — прошипів Больштрем. — Ти теж, Ярвен! Махайте!

Ярвен глибоко вдихнула повітря. Навіщо отак прикидатись? Яке безглуздя!

Унизу їй раділи й махали її піддані, й вона помахала й усміхнулася їм у відповідь.

* * *

— А вигляд у неї кращий, ніж був на похороні, — озвався в натовпі чоловік, який того разу, в дощ, саме встиг іще з дружиною на автобус. — Уже не така згорьована й нещасна, навіть засмагла. І кругленька. Поповнішала, це добрий знак. Хоча тоді я й не подумав би, що вона так швидко оговтається.

— Ох, завше ви, чоловіки, такі розумні! — обернулася до нього дружина й грайливо ляснула його прапорцем по руці. — Хіба не бачиш, як добре вони з дядьком ладнають? А ти мені не вірив! — І знов замахала прапорцем над головою.

— Слава Малені! — вигукувала вона. — Слава принцесі Скоґландській!

* * *

Згодом, коли вони у відкритому лімузині, з поліцейськими на мотоциклах попереду і в супроводі солдатів у старомодній формі й верхи на конях, повільно проїздили розкішним центральним бульваром крізь радісно збуджену юрбу, Ярвен відчула, як сильно тремтять у неї коліна. Їй уже не вірилося, що вона до кінця витримає на тому балконі, але тепер, у машині, махати рукою і всміхатися було зовсім не важко.

Віце-король сидів поруч, також махав рукою й усміхався. Потім нахилився до неї й сказав:

— Це куди важче, ніж людям здається, чи не так, моя маленька Ярвен? Особливо на початку. Особливо, коли все ще таке нове…

Ярвен кивнула головою. Вона не забула про те, що має мовчати, як риба. Але ж тут, у машині, її запевне ніхто не почує.

— Чому там, на балконі, ви називали мене Маленою? — спитала вона, не кидаючи махати натовпу. — Адже вас, поза всяким сумнівом, ніхто не чув!

Норлін засміявся й відповів:

— Дехто вміє читати з губів! А може, десь навіть сховано мікрофони. Хоча ми, звичайно, кругом усе обшукали. Будь певна, унизу там десь стояли люди, котрі розшифровували кожнісіньке слово, яке я тобі казав.

За поворотом праворуч раптом вигулькнув гурт темноволосих зі своїми прапорами. Поліцейські спробували відтіснити їх і відібрати транспаранти, поки їх не побачила Ярвен. Але транспарантів було дуже багато. Принаймні кілька з них вона, перше ніж їх повихоплювали поліцейські, таки встигла прочитати. «Слава Малені!» — стояло на одному. «Геть дискримінацію півночі!» — було написано на іншому. Ярвен намагалася пригадати, що таке дискримінація, але на думку їй так нічого й не спало. Ще на двох транспарантах вона прочитала: «Малена — захисниця прав північного острова!» і «Геть зратника!» Ярвен уявлення не мала, про якого зрадника йдеться, але те, що слово було написане з помилкою, помітила відразу.

— Не звертай уваги, махай! — прошепотів Норлін. (Ярвен не зрозуміла, чому він сказав: «Не звертай уваги!») — Більшість із них — незлобиві люди! Ну, ось, ми вже й проскочили! — Відкинувшись на спинку сидіння, він глибоко вдихнув і видихнув повітря. Потім, ніби бажаючи щось пояснити, додав: — Обережність не завадить. Ніколи не знаєш, чи немає серед них одного такого…

Цієї миті метрів за тридцять попереду з натовпу вихопилась якась щуплява постать і, пригнувшись, блискавично прослизнула попід руками в поліцейських.

— Малено! — крикнув хлопець і несамовито замахав руками. — Гей, Малі, це я! Малі! Що то вчора було?

Двоє поліцейських грубо схопили його за обидві руки й потягли назад.

— Малі! — гукав хлопець. Він був невисокий, смаглявий, а віком десь такий самий, як і вона, Ярвен. — Озвись якось, Малі!

Потому він, так ніби вчився цього роками, спершу одному, а тоді й другому ошелешеному охоронцеві садонув ліктем у здухвину й за мить пірнув у натовп.

Ярвен випростала спину й погасила усмішку на вустах.

— Хто то був? — злякано спитала вона. — Чого він хотів?

— Усміхайся! — прошипів поруч віце-король. — Махай! Саме це я й мав на увазі, такого слід сподіватися щохвилини. Завжди може трапитись якийсь божевільний, котрий гадає, що ти кохаєш його, бо в тебе закоханий він. Таке буває з усіма королями, з усіма принцесами. Ці люди просто несповна розуму, вони повсюди їздять за тобою, не дають тобі спокою… Ти ж бо й сама бачила. Та, на щастя, охорона працює все ж таки досить непогано. — І всміхнувся до натовпу. — Але те, що оце сталося, — додав він тоном, який зовсім не пасував до виразу його обличчя, — без наслідків, певна річ, не минеться. Служба безпеки, яка не здатна спинити хлопчиська…

Ярвен помахала рукою. Помалу їй починало здаватися, що бути принцесою — все ж таки не завжди лише приємно.

11

Зробивши великий гак, вони повернулися до палацу. Людський натовп перед ним потрохи розходився. У парку, вже за муром, вони пересіли до іншої машини. Віце-король ще раз безпорадно погладив Ярвен по голові.

— До побачення, моя маленька Ярвен! — промовив він глухим голосом. — Ти добре зіграла свою роль.

— Я дуже вдячна за те, що мені взагалі її доручили, — чемно відповіла Ярвен. — Перекажіть, будь ласка, від мене вітання принцесі. — Вона була рада, що нарешті не матиме нічого спільного ні з ним, ні з його дивною поведінкою.

Уже аж на зворотному шляху до Естерлінда (вона сиділа на задньому сидінні поруч із Тяркс) Ярвен спало на думку, яку дурницю вони зробили.

— Сьогодні вранці ми могли б одразу прихопити з Естерлінда й мою сумку! — сказала Ярвен і ляснула себе долонею по лобі. — Тоді можна було б їхати просто в аеропорт!

Нараз вона усвідомила, що її час у Скоґландії скінчився. Ще якась година, може, дві, й вона сидітиме в літаку й понад лісами, озерами, понад Північним морем летітиме додому, повертатиметься до своїх звичайнісіньких буднів.

— До маєтку не так уже й далеко, — байдуже промовила Тяркс. — Тобі ще треба переодягтися. Та й Больштрем запевне ще схоче з тобою порозмовляти.

— Ах, так! — кинула Ярвен.

Фільм, по суті, вже втратив для неї будь-яке значення, за цілий день вона про нього й не згадала. Вона вже забула, що все, що робила й за що хвилювалася, слугувало лише одній меті: влаштувати їй іспит; що це було ніщо інше, як своєрідний кастинг, — оті хвилини на балконі, поїздка містом, усмішки й помахування рукою…

Вона відкинулася на сидіння. Деякі вулиці через людські юрби були все ще перекриті. Водій щось невдоволено пробурчав і поїхав іншим шляхом.

Будинки й тут були білі й доглянуті, хідники — обсаджені деревами, а автомашини — великі й дорогі. Тяркс казала правду: Скоґландія була країна багата, і винятку не становив ніхто.

— А он там, праворуч, — озвалася Тяркс і показала рукою на довгу — їй було, певно, років сто, не менше — будівлю над водою, — ти бачиш парламент. Королівство Скоґландія має парламент уже давно.

— Он як! — промовила Ярвен.

Політика її не цікавила, а ось сама будівля парламенту була чудова: пісковик, весь ніби помережаний, карнизи й орнаменти, фризи й ринви у вигляді фігур. Усе це нагадало Ярвен собори, що їх показували по телебаченню.

Водій різко завернув ліворуч. За парламентом, лише за якихось кілька кроків від нього, серед затопленого водою газону зяяв, відгороджений від вулиці червоно-білою пластиковою стрічкою, величезний кратер, навряд чи й вужчий за саму будівлю. Обгорілі дерева й кущі по краях кратера тяглися гілками, немов голими чорними руками, до неба; декотрі з дерев були вже повалені, розпиляні на метрові кругляки й складені в стоси.

— Що то було? — спитала Ярвен.

Машина саме їхала мостом через неширокий морський рукав, і тепер, здалеку, було видно лише саму будівлю парламенту, але не кратер.

— Таке враження, наче там упав… метеорит! — додала Ярвен.

Метеорити можуть убивати людей; ящери саме через те й вимерли (принаймні так кажуть), що мільйони років тому в частині планети, де тепер Мексиканська затока, впав гігантський метеорит. Ярвен пригадала, як ще маленькою дівчинкою любила ящерів, а почувши про їхню загибель, тижнями не могла спати, боячись, що такий снаряд з космосу вцілить і в їхній будинок.

— Ні-ні, не хвилюйся! — сказала пані Тяркс і задивилась у вікна зі свого боку, так ніби вже відповіла на запитання Ярвен.

Ярвен чекала.

— Але… — нарешті знов озвалася дівчина, — що ж то все-таки було?

Тяркс не поворухнулася. Натомість до Ярвен обернувся Гільґард.

— Маєш рацію. Враження таке, ніби там упав метеорит, — сказав він. — То, звичайно, величезний кратер. Ми, власне, не хотіли, щоб він потрапив тобі на очі. Щоб ти не тривожилась, бо для цього справді жодних причин немає. Жодних! — Він усміхнувся до неї й додав: — Бунтарі. Люди, яких у нашій чудовій країні ніщо не влаштовує і які через це намагаються сіяти терор і страх. Але таких, хвалити Бога, поки що небагато. І всі вони отримають справедливе покарання!

Ярвен кивнула головою. Вона не розуміла, чому все це мало б її тривожити. Зрештою, вона вже майже на шляху додому.

* * *

— Що означає «жодних слідів»? — запитав віце-король і одним духом вихилив чарку коньяку. Начальникові поліції випити він не запропонував.

— Це означає, що жодних його слідів немає, — відповів начальник поліції й злегка уклонився, мабуть, аж надто легко — могло скластися враження, що він не дуже глибоко шанує главу держави.

— Хіба його одяг не досить впадає в очі? — спитав віце-король. — А хіба ми вчора не одержали інформацію про те, що він їхав сюди попутною машиною з півночі й тепер має бути десь зовсім неподалік від міста? Невже так важко вистежити дванадцятирічного хлопця? Що взагалі робить ваша поліція?

Начальник поліції поглянув віце-королю просто в очі й відповів:

— Сьогодні, наприклад, ми задіяли майже всіх своїх людей, щоб забезпечити святкування дня народження принцеси. А вчора ми до цього готувались. Довелося стягти поліцейських з усієї країни. Добре, хоч пощастило вивільнити тих, котрі досі таємно розшукували зниклу принцесу, адже вона, хвалити Бога, об’явилася сама. Те, що ми не оголосили розшук у всій країні, як того хотіли ви, ваша королівська високосте, і не заявили про її зникнення, чим посіяли б у народі тривогу, тепер виявилося рішенням вельми розумним. У всякому разі, нам просто вже не довелося кидати на того хлопця надто великі сили. Тим більше, що насправді йдеться все ж таки не про викрадача, а про… — Він кинув на Норліна короткий погляд. — А про звичайнісінького хлопця, який утік з лікарні. Тому ваша цікавість, високосте, нас трохи навіть… вражає.

— І все ж таки! — вигукнув віце-король і налив собі ще одну чарку. — Якби ж можна було бодай здогадатися, куди він хоче… Наша скоґландська поліція…

— Ми знайшли його куртку, — сказав начальник поліції. — Втішна новина для вас, ваша високосте: на куртці лишилося достатньо волосся, щоб провести генетичну експертизу. Скоро матимемо результат.

— Волосся! — буркнув віце-король.

— Як повідомив водій, воно біляве й довге, — додав начальник поліції і ще раз спробував перехопити погляд віце-короля, але той саме заплющив очі. — Звичайно, волосся може бути і з перуки. Побачимо. Крім того, тепер, коли в нашому розпорядженні знову більше людей, ми прочешемо квартали, де виявлено знахідку. Насамперед отой квартал, ваша королівська величносте.

Але віце-король його вже навіть не слухав.

* * *

До Естерлінда вони дісталися ще засвітла, і Ярвен замилувалася мальовничими околицями маєтку, пагорбами з усе ще зеленими луками, лісами, сонячними відблисками на поверхні озер. Вони з матір’ю ще ніколи не бували у справжній відпустці: грошей вистачало тільки від зарплати до зарплати, незалежно від того, де мама працювала (а іноді вона лишалася, звісно, й без роботи). Аж коли їй спала на думку ідея з отими курсами доброї поведінки, справи в них пішли досить непогано.

Про світ Ярвен знала, якщо не брати до уваги їхнього міста, не багато (адже мама так усього боялася, що навіть не пускали її на екскурсії з класом), і таких красот досі, певна річ, ніколи в житті не бачила.

— Це справді чудесна країна! — промовила Ярвен, і пані Тяркс задоволено кивнула головою. — Що ж, тоді я пішла збирати речі, еге? Чи, може, мені спершу треба ще з режисером?..

Ярвен навіть сама здивувалася тому, яка впевнена вона була, що гратиме у фільмі. Чи, може, сьогодні роль принцеси хто-небудь зіграв би краще, ніж вона?

«А вони таки мали рацію: декламувати напам’ять мені й не треба було, — промайнуло в неї. — Є речі багато важливіші».

Вона вийшла з машини й потяглася.

— Ярвен, люба! — промовив Больштрем. Він приїхав сюди перед ними й тепер простував через двір їй назустріч. — Хочу тебе привітати! Ми, звісно, бачили, що це роль саме для тебе, але що так чудово вийде з першого разу… Щиро тебе вітаю!

— Дякую, — сказала Ярвен і зашарілася. Коли з кимось розмовляєш, треба дивитися йому в очі. Але робити це саме тепер їй було надто неприємно. Вона опустила погляд у землю.

— І тому, люба Ярвен… — привітно сказав Больштрем і, обійнявши її за плечі, повів до лавки. — Саме тому я нарешті зважуся тепер звернутися до тебе з однією пропозицією. Чи, власне, віце-король зважується звернутися до тебе з пропозицією. Поки ми їхали сюди з міста, я всю дорогу розмовляв з ним по телефону, і ми зійшлися на одній думці. Тепер лишається тільки почути, чи поділяєш цю думку й ти.

Його рука невимушено лежала в Ярвен на плечі. Вона повернула голову до нього й спитала:

— Яку думку?

— Та сідай! — усміхнувся Больштрем. — Розумієш, ми, власне, привезли тебе сюди лише задля цього незвичайного кастингу. Тим-то не дуже багато й розповідали тобі про Скоґландію та принцесу. Але тепер може статися так, що з цього вийде щось серйозніше — певна річ, якщо буде твоя згода. І тому ти маєш довідатися про принцесу ще дещо.

— Вийде щось серйозніше? — збентежено перепитала Ярвен.

— Принцеса, бачиш, зазнала вже багато тяжкого горя, — глухим голосом промовив Больштрем. — Коли вона народилася, померла її мати, але батько, король, так ніжно, з такою любов’ю дбав про неї, що їй, відверто кажучи, ніколи нічого не бракувало.

— Атож, — кивнула головою Ярвен.

— Вона підростала, переймала на себе дедалі більше обов’язків, що випадають на долю принцеси. І країна її любила.

Ярвен кивнула головою.

— Але потім, — розповідав Больштрем, — лише два місяці тому, сталося лихо. Якось уночі цілком несподівано помер і її батько.

— І батько?! — вжахнулась Ярвен. Як добре, збагнула вона, що досі їй нічого про це не розповіли. Бо вона просто не знала б, як грати роль принцеси, що зовсім недавно втратила батька.

— Він усе життя тяжко працював, — вів далі Больштрем. — Це був зразковий король. Серце його вже просто не витримало, хоч він був ще й не старий. Він завше надто багато всього на себе брав. Два місяці тому ми провели його в останню путь.

— Бідолашна принцеса! — прошепотіла Ярвен.

— Так, — стомлено всміхнувся Больштрем, — його смерть вона сприйняла дуже близько до серця. Після того стала зовсім інша: замкнулася в собі, все плакала, плакала. Її дядько, віце-король, вважав, що в такий тяжкий час від неї не можна вимагати надто багато, тому всі її державні обов’язки взяв на себе. І принцеса була йому за це вдячна. — Він зітхнув. — Отож ні віце-король, ні принцеса не мали нічого проти, коли я запропонував їм скористатися її днем народження як репетицією для можливої виконавиці головної ролі в моєму фільмі. Обоє вони не мали сумніву, що Малені важко буде пережити цей напружений день, а насамперед проїхати тими самісінькими вулицями, якими два місяці тому вона йшла за батьковою труною.

— Бідолашна! — знову прошепотіла Ярвен.

— Але тепер вона вже оговтується, — мовив Больштрем. — Свій день народження — завдяки твоїй допомозі, Ярвен! — вона святкує в одному місці далеко від столиці, — місці, яке ми тримаємо в таємниці. Норлін уже кілька разів розмовляв з нею по телефону. Він, звісно, з дорогою душею приєднався б на це невеличке свято до неї, але ж ти розумієш, це не можливо. Віце-король каже, що принцеса, якщо судити з її голосу, така спокійна, така щаслива, якою після батькової смерті ще не була ніколи.

— Розумію, — пробурмотіла Ярвен, усвідомлюючи, що, власне, нічого не розуміє.

— Та ось ти відлітаєш додому, — зітхнув Больштрем, — і вже за тиждень на принцесу чекає знову те саме: вона має стояти на балконі й усміхатись, давати інтерв’ю, їхати вулицями в лімузині, а її в цей час зніматимуть для кіно… Глава держави підписуватиме важливий новий закон, і хоча чинності цьому закону надає підпис віце-короля, а не принцеси, — адже Малена ще не повнолітня, — народ також схоче знати, чи вона дає свою згоду, він схоче її побачити, привітати. Ти ж бо сама бачила, як щиро народ любить принцесу.

— Так, — прошепотіла Ярвен, уже здогадуючись, з яким проханням звернеться до неї Больштрем.

— Але що таке один тиждень? — промовив той. — Гадаю, принцеса доти знайде в собі сили…

— Виходить, я знов маю?.. — запитала Ярвен. — Ви хочете сказати, що я маю проробити все це ще раз?

— Цю ідею підказала сама принцеса, — відповів Больштрем. — Малена, нещасна наша юна принцеса, благає тебе всім серцем. Її треба ще якийсь час поберегти, дати спокій, а ти… — Він усміхнувся. — Ти так чудово вмієш її заміняти і своєю згодою зробиш її дуже щасливою!

— За тиждень я знов маю повернутися сюди? — спитала Ярвен. За тиждень починаються літні канікули. Якщо вона прийме цю пропозицію, то вперше в житті вирушить у подорож. — Ви знову прилетите по мене?

— Не повернутися, Ярвен, — промовив Больштрем і обережно поклав руку їй на плече. — Якщо твоя ласка — тільки якщо твоя ласка! — то ми були б раді, якби ти зосталася.

12

Уся проблема була в мамі.

Ярвен сиділа на ліжку під балдахіном у своїй кімнаті — без перуки й контактних лінз, y власномy одязі, знов ставши сама собою, — й дивилася на мобільний телефон, якого ще кілька хвилин тому дістала з кишені штанів.

Ярвен не мала сумніву: в неї таки лежить до цього душа, надто тепер, коли вона вжилася в роль, коли впевнилась, як переконливо може зіграти принцесу, і — якщо вже бути цілком щирою з собою — коли збагнула, як приємно відчувати любов і захват натовпу, хоч і знала, що та любов і той захват були звернені, власне, не до неї.

— Дурна б я була, якби не погодилася! — промурмотіла вона.

Вікна стояли навстіж, і з парку долинали пташині голоси. Ярвен пригадала, як злякалась була першого вечора. Усе здавалося таким чужим… Але тепер, коли вона вперше в житті зважилася на щось небуденне, коли мама дозволила їй уперше в житті виявити мужність, винагорода не забарилась. І яка! Вона вже не почувалася тією Ярвен, якою була ці останні роки; принаймні від сьогодні вона почувалася трішечки й Маленою.

Кортіло б їй знати, що від усього цього лишиться на потім, коли вона вже повернеться додому?

Але все тепер залежатиме, звичайно, від мами. Вона, мабуть, не погодиться, щоб Ярвен пропустила останні п’ять днів у школі, хоч там анічогісінько важливого однаково вже й не буде. На уроках вони, певно, гратимуть в ігри: розумні ігри з одних предметів і безглузді з інших; учителька німецької читатиме щось уголос, учитель музики дасть їм потарабанити на ударних інструментах, і всі — й учні, й учителі — тільки й чекатимуть, коли ж нарешті настануть канікули.

А табель зі школи їй може принести, зрештою, й Тіна, — у запечатаному конверті, зі штемпелем. Просто нема причини, з якої вона, Ярвен, мала б ще цілих п’ять днів неодмінно ходити на уроки.

Ярвен узяла в руки мобільний телефон. Вона розуміла, що цього разу есемескою не обійдеться — з мамою доведеться-таки порозмовляти, навіть якщо цієї хвилини в неї, можливо, й курси, адже сьогодні, зрештою, неділя, кінець дня. Вона розповість мамі, як їй усе тут подобається. Що нічого небезпечного взагалі не було, що мамі нема чого за неї боятися — принаймні боятися більше, ніж удома, коли вона, Ярвен, сідала на велосипед і їхала до школи (чого мама їй, хоч як дивно, ніколи не забороняла).

Ярвен вибрала в меню «Мама» й зачекала. Гудки йшли досить довго, отже, мамині клієнти ще не розійшлися. І тому коли на другому кінці гучний шум вказав на те, що мама нарешті прийняла виклик, Ярвен відразу сказала:

— Тільки не гнівайся, мамо! Це я, Ярвен! Я знаю, тобі не можна заважати, але мені треба терміново…

Крізь шум у слухавці прохопився чийсь голос, він говорив швидко й рішуче, тож зрозуміти можна було тільки окремі слова.

— «З аеропорту на таксі… — розчула Ярвен. — На жаль, лише близько одинадцятої…»

Отже, курси в мами триватимуть ще довгенько і про свою доньку вона згадає, мабуть, не скоро.

— Мамо, я саме про це й хотіла тобі сказати! — вигукнула Ярвен.

Останні промені призахідного сонця впали на бруківку в дворі, й вона зблиснула.

— Мамо, я, власне, ще не збираюся повертатись. Чи ти чуєш мене взагалі? Мене тут попросили…

Голос на другому кінці щось казав, але тепер Ярвен не могла зрозуміти уже й окремих слів. Двічі пропадав навіть шум, так ніби зв’язок уривався зовсім.

— Мамо! — закричала Ярвен. — Я тебе не чую! Я маю зробити це ще раз, на тому тижні! Тому що в мене вийшло дуже добре! Мені це страшенно подобається!

Марна праця. Зв’язок був геть нікудишній.

— Бувай, мамо! — гукнула Ярвен. — Я надішлю есемеску! Тільки не гнівайся, прошу тебе! Тут так класно! — І натисла на кнопку «Завершення виклику».

«Люба матусю! — написала Ярвен. — Прошу тебе, сто разів прошу, скажи „так“! Принцеса з її дядьком хочуть, щоб я лишилася ще на тиждень. Принцеса дуже зажурена, тому що в неї помер батько. А я можу їй допомогти. Мені тут так до вподоби — супер! А вони вважають, що в мене виходить класно. Прошу тебе, сто разів прошу, матусю! Будь ласочка! Твоя Ярвен».

«Адже мама завше каже, що треба допомагати одне одному, — міркувала Ярвен, силкуючись притлумити докори сумління. — То чом би їй, власне, не дозволити мені зостатись?»

Відповідь надійшла відразу:

«Поясни докладніше! Мама».

Ярвен довелося надіслати аж три повідомлення. Вона мала надію, що цього вечора в мами котрийсь із здібних учнів. Зрештою, тепер, коли вона пояснила, про що йдеться, мама її, слід сподіватися, зрозуміє.

Потім вона вийшла на балкон перед вікном і, чекаючи на короткий сигнал мобільника, задивилася в двір. Ще цілий тиждень у цьому будинку, в цьому парку, в цій кімнаті. Можна й знудитись. Але це буде не така нудьга, як удома, де в суботу всі вже поїдуть з міста, насамперед Тіна, і де не лишиться нічого іншого, як читати, сидіти перед телевізором та ходити до плавального басейну (чого доброго, ще й самій), — як і кожнісінького, кожнісінького літа.

«Ох, Ярвен! — писала мати (ти диви, вона таки навчилася набирати й великі літери!). — Коли так, то я, мабуть, не можу тобі цього заборонити. Але за тиждень мерщій мені додому! Будь обережна! Я за тобою нудьгую. Мама».

Ярвен закинула назад голову й широко розпростерла руки. Зараз прийде Тяркс спитати, чи вона залишиться.

Але доти вона ще встигне швиденько надіслати коротеньку звісточку Тіні.

* * *

— Оце-то номер! — вигукнула Тіна. — Бігом сюди, мамо, та швидше! Тату, скоріше, а то проґавите!

Вона сиділа на канапі у вітальні, набравши повну жменю горіхів з миски, яку мати ставила на стіл щонеділі ввечері, коли по телебаченню йшов серіал «Місце злочину». Це був єдиний фільм, який вони переглядали й досі ще всі троє разом. Якщо по щирості, Тіна дивилася цей детектив лише задля того, щоб зробити приємність батькові й матері. Та ще через те, що все ж таки приємно було час від часу посидіти ввечері отак затишно, всією сім’єю…

Але поки що показували новини.

— Що там таке? — спитала мати. Вона прожогом убігла до вітальні з кухняним рушником у руці. — Господи, я подумала вже, з тобою щось сталося! А власне, чого це я стовбичу весь час сама на кухні й витираю посуд, а ти тут висиджуєш та лускаєш горіхи?

Відповідати Тіна й не думала.

— Показували, як святкують день народження принцеси Скоґландської! — сказала вона. — Дурниці. Уже скінчили.

— Скоґландія? Це теж іще одна досить-таки сумнівна країна, — промовив її батько. Тим часом і він став на порозі, тримаючи під рукою кошика з мокрою білизною.

Тіна мусила визнати, що цієї хвилини в сім’ї тільки вона ледачкувато сиділа на канапі й гризла горіхи. І непогано, до речі, почувалась!

— Та дайте ж мені нарешті слово сказати! — промовила Тіна. — А принцеса — слово честі! — тютінька в тютіньку була схожа на Ярвен, тільки білява! Але обличчям — ну викапана…

— Не думав, що ти дивишся таку придворну хроніку! — кинув батько й одразу зник зі своїм кошиком знов у передпокої. — Краще поцікавилася б політичною ситуацією в скоґландців. Бо вони там справді не мають чим похвалитись! Я, поки не почався детектив, ще порозвішую оце. Не пожери нам усіх горіхів! І не проґав прогнозу погоди!

Тіна невдоволено глипнула йому вслід і сказала:

— Ні, справді, мамо! Ну точнісінько Ярвен, тютінька в тютіньку!

Мати звела вгору брови й відповіла:

— Я просто диву даюся. Через якусь там невеличку схожість ти так гарячкуєш! Хтось завше на когось схожий. Краще йди поможи мені мити посуд!

Тіна відкинулась на спинку канапи й сказала:

— Тато попросив мене не проґавити прогнозу погоди.

Та щойно мати вийшла з кімнати, Тіна кинулась до телефона. Треба розповісти про це Ярвен. Може, згодом та ввімкне нічний випуск новин і побачить свою біляву двійницю. Просто не віриться, що таке буває!

* * *

Годині о восьмій зірвався вітер, годині о дев’ятій він обернувся на бурю. В парку метлялися крони дерев, час від часу падали відчахнуті гілки. Сіре хмаровиння пливло небом, затягуючи його темною пеленою, так ніби вже наставала ніч, а буря завивала, наче вовк (хоч Ярвен, власне, зроду не чула, як виють вовки).

Вона стояла на балконі під бічним вікном, сповнена нестримного щасливого почуття. Всупереч негоді, їй хотілося співати. Нараз усе здалося їй можливим, усе-все. Це ж вона, Ярвен — актриса, Малена, принцеса! Це ж вона, Ярвен — серед моря щастя!

І як же добре, що цієї хвилини їй не доводиться сидіти в невеличкому приватному літачку й не трястися над розбурханим негодою хмаровинням! Усе складалося якнайкраще.

Пані Тяркс і пан Гільґард навіть не здивувалися, коли вона повідомила про мамину згоду; ну, звісно, адже вони не знають, який страхополох у неї мама.

— Ми на це й сподівалися! — сказав Гільґард і відразу надіслав повідомлення Больштремові. — Ще до вечора, — додав він, — про це довідаються й віце-король та принцеса.

Ярвен залюбки також якось порозмовляла б із принцесою. Може, навіть утішила б її. Вони могли б заприятелювати, як, наприклад, Тіна й вона, Ярвен. Щоправда, тепер вона вже зовсім не певна, чи Тіна взагалі схоче водити з нею дружбу; адже та навіть не відповідає на есемески. «Можливо, — припустила Ярвен, хоч такого, власне, й бути не могло, — Тіна мені просто заздрить».

Коли впали перші краплі — великі, важкі краплі, кожну з яких Ярвен у себе на голій руці відчувала окремо, вона відступила на крок назад. Чула, як забарабанив по гальці дощ — спершу тихо, потім усе гучніше, все частіше; чула, як у воді зашаруділи, тручись один об одного, камінчики, як краплі, вдарившись у землю, знову трохи підскакували вгору, так немовби прагнули повернутися назад до хмар. Такої могутньої, такої чудової зливи Ярвен ще не бачила зроду. Вона стояла у відчинених дверях на балкон, милувалася й слухала.

Отоді вона й почула його.

— Малі! — гукнув хлопчачий голос.

Спершу Ярвен подумала була, що їй причулося, що той голос їй навіяло лопотіння дощу, адже після того, чого вона зазнала вранці в місті, її вже не дивувало ніщо. Та потім вона переконалася, що таки не помилилась.

— Малі! Це я!

Ярвен зійшла з порога, де ховалася від дощу, і ступила два кроки на балкон. Злива тієї ж миті уперіщила їй на голову, і за кілька секунд її коси вже звисали мокрими жмутами. Вона перехилилася через поруччя, визирнула вниз і тихенько гукнула:

— Гей!

— Малі! — знов покликав хлопець. Досі він стояв, сховавшись за товстим старим тисом, але тепер вибіг з-за дерева, став під балконом і, задерши голову, приплющив очі від дощу, який періщив йому в обличчю. — Що там сталося вчора ввечері? Розмова так раптово урвалась!

Здогад блискавкою сяйнув у голові Ярвен. Віце-король таки мав рацію. Тепер він стояв тут, унизу, — той самий хлопець, якого в місті ледве не схопила охорона, коли він намагався проникнути до неї в машину; божевільний, що забрав собі в голову, нібито кохає її, а вона — його. Як віце-король і припускав, хлопець вистежував її.

— Чому ти не в Лірона? — гукнув він і втер рукою мокре обличчя. — Чому…

«У Лірона?» — здивувалася Ярвен. Щось тут було не те. Якби віце-король мав рацію, то тепер цей хлопець заговорив би про кохання, присягався б їй, затинаючись, у своїх почуттях, намагався б видертись на балкон, схопити її в обійми, цілувати. Натомість він казав про якогось…

— У Лірона? — прошепотіла вона.

Треба покликати Гільґарда. Якщо віце-король мав рацію, то цей хлопець може бути небезпечний. Він збив із ніг поліцейських!

— Слухай, чорт забирай, то що там сталося? — стривожено вигукнув хлопець. Стривожено й водночас роздратовано. — Ми цілий вечір чекали, що ти прийдеш! Увімкнули телевізор — вони ж бо мали якось пояснити, що свято скасовано. Але жодного слова. І ти не з являєшся. А сьогодні вранці сидиш собі з отим лисом у машині, так мовби нічого й не сталося!

Крізь шум дощу Ярвен ледве чула його слова й усе ж раптом усвідомила: цей хлопець — зовсім не божевільний. Не божевільний і не закоханий. Вона навіть трохи пошкодувала про це.

Тоді чому ж він тут? Хвилю вона розмірковувала, що робити. Треба було б, звичайно, повідомити про це Гільґардові й Тяркс. Але Ярвен не вірилося, що хлопець може їй щось заподіяти, — вже не вірилось, і край. Скидалося радше на те, що він справді знайомий з принцесою, може, навіть приятелює з нею. Тоді чому ж про це нічого не знає її дядько?

— Малі! — знов гукнув хлопець. — Якщо хочеш, ходімо зі мною! Тут огорожа — курям на сміх, а собаки… Ти ж бо знаєш, я з ними домовлюсь!

Ярвен і далі стояла, трохи перехилившись через поруччя і слухаючи хлопця. А той, задерши голову, й далі звертався до неї вгору, чекаючи на відповідь.

Зненацька вона угледіла, як в очах у нього промайнув переляк. Хлопець різко крутнувся, скочив убік і чимдуж подався геть. Він біг, мов заєць, петляючи поміж дерев, так наче за ним хто гнався, хоч ніхто, крім неї, його й не бачив. І раптово хлопець зник з очей.

Передній двір і парк знову спорожніли.

Ярвен повернулася до кімнати й замкнула за собою балконні двері. Роздяглася й пустила воду в душі — таку гарячу, що аж пара пішла.

Несподівано її пройняло морозом — і не лише через те, що вона до рубчика змокла.

* * *

Повертатись до міста автобусом Йоас не наважився: вони запевне вже давно напали на його слід. Спиняти якесь авто він теж не хотів. Якщо вона його зрадила — а вона його, звичайно ж, зрадила! — то тепер опис його портрета передадуть усі радіостанції: тринадцятирічний хлопець північноскоґландського типу…

Над ранок, коли від ходьби, дощу й холоду він так зморився, що йому помалу ставало вже байдуже — піймають його чи ні, поряд загальмувала вантажівка.

— Ну, ти й даєш! — вигукнув водій, вистромивши з кабіни голову. — Цікаво, і що оце робить такий курдупель, як ти, серед ночі, сам-самісінький на дорозі? — Нарешті він, схоже, розгледів, що чуприна у хлопця темна (адже в дощ чуприни темні в усіх), і хвилю помовчав. — А, зрозуміло! — пробурмотів згодом. — На автобус грошей катма? Сідай, розважатимеш мене, щоб я не заснув. Бо нема гіршого, ніж утома перед ранком.

Йоас перевів подих і буркнув:

— Дякую!

Може, цей водій не вмикав у машині радіо, може, він ще не чув повідомлення про розшук… Але цієї миті крізь гуркіт двигуна все ж таки прохопилася тиха музика.

— Це не та погода, щоб швендяти вночі дорогами! — кинув водій. — У тебе все гаразд?

Йоас кивнув головою, а водій увімкнув приймача гучніше. Жіночий голос розповідав про святкування дня народження принцеси, далі був прогноз погоди, повідомили про ситуацію на шляхах, а тоді…

— …дванадцятирічний Гяльмар Гальдур, — сказала дикторка. — З лікарні на півночі південного острова…

Йоас затремтів.

— Передають про це ще від учора, щогодини! — сказав водій.

Двірники на вітровому склі розгрібали воду, на коротку мить відкриваючи панораму ночі попереду.

— Я спершу подумав був, що це ти, але ж у тебе, либонь, не довга біла чуприну, аж ніяк. А тобі ж куди? — Він притишив радіо.

Йоас відкинувся на спинку сидіння й прошепотів:

— Лише до міста.

* * *

Ярвен лежала горілиць у ліжку, втупивши погляд у балдахін над головою.

Чому вона не побігла до них і не розповіла про того хлопця в парку? Чому не спитала в Гільґарда або Тяркс, чи знають що-небудь про нього вони? А найголовніше… Найголовніше ось що: чому хлопець так злякавсь і кинувся навтіки, немовби за ним погнався сам дідько?

«Злякався він, звичайно, мене, — міркувала Ярвен. — Зненацька хлопець збагнув, що я, звичайно, не Малена. Малі… Зненацька він побачив, що коси в мене не біляві, а темні, й очі — не блакитні, а карі. А може, навіть помітив, що я низенька й не дуже струнка. Але невже цього досить, щоб так злякатися?»

Вона підтягла ковдру до самого підборіддя. «Я б теж, мабуть, злякалась, якби стояла перед терасою в Тіни, а Тіна раптом виявилася вже не Тіною, — подумала Ярвен. — Хто той хлопець? У кожному разі, це не божевільний, який гадає, нібито я в нього закохана».

Ярвен заплющила очі й повернулась на бік. «Щось тут не так, — знов подумала вона. — Щось зовсім не так, як має бути. — Вона хутко спустила ноги з ліжка. — Якщо мені пощастить, то Гільґард і Тяркс ще не полягали спати».

На дверях висів принцесин халатик. Поки Ярвен не довідається, хто той хлопець, вона однаково не засне.

Частина друга

13

Щойно Лірон ледь прочинив двері, Йоас одразу протиснув голову в щілину.

— То не вона! — крикнув він, тремтячи в мокрому одязі від холоду. — Це все був обман! Вона майже як крапля води схожа на Малі, але то не вона!

Лірон утяг сина в помешкання й замкнув за ним двері.

— Я знаю, Йоасе! — кинув він. — Спершу перевдягнися в сухе. Я заварю тобі чаю.

Йоас вражено втупився в батька й вигукнув:

— Чорта пухлого ти знаєш! Ти що — глухий? Та принцеса — не Малі, й то весь час була не Малі! І сьогодні вранці на дні народження — теж не вона, запевняю тебе!

Лірон кинув погляд на свій наручний годинник, немовби й так не знав, що північ уже давно минула, й промовив:

— Учора вранці. — І зник на кухні. — Витрися насухо, Йоасе. А то ще застудишся й цим уже нікому не допоможеш.

Йоас бігав за батьком по кухні, гупав йому кулаками в спину й кричав:

— Ти, йолопе безверхий! Невже ти не розумієш, що я кажу? Чхав я на твою застуду! Якщо вона не Малі, а лише схожа на Малі, тоді хто вона така?

Лірон пустив на кухні воду й спитав:

— Може, його байстрючка? Я ж тобі сказав, витрися насухо!

Йоас поволі сів на єдиний у кухні ослінчик і глухо промовив:

— Усе це був великий обман. А я так тривожуся за Малі…

Лірон дістав бляшанку з чаєм, витрусив його трохи на долоню, а тоді обережно пересипав у великий кухоль.

— Ну й дарма, — нарешті промовив він. — Малі тут.

* * *

Ярвен майже нечутно ступала босоніж мармуровою підлогою в коридорах. Аж дивно, як добре вона орієнтується тепер у цій великій будівлі! Уже навіть не лякаючись темряви, завернула за ріг. У залах, на сходах — жодного вогника, в цілому будинку — жодної живої душі, крім Гільґарда, Тяркс і неї самої. Ні кухарки, ні слуги, ні садівника. Та й навіщо вони? Зрештою, Естерлінд уже десятки років як перестав бути літньою резиденцією короля.

Ось і прибудова, а далі, в кінці коридору, — бібліотека. Якщо ті двоє ще не полягали спати, то їх, мабуть, можна знайти там.

Зненацька Ярвен стала. Ще не дійшовши до дверей, вона здалеку почула голоси.

— Коли я сказав «Ні!», то це стосується не лише одного-двох місяців! — вигукнув віце-король. Голос його лунав роздратовано.

Виходить, він ще звечора приїхав до Естерлінда? Яке щастя! Тепер можна буде розпитати в нього, хто ж таки той хлопець і чи віце-король справді вірить в історію з божевільним. Коли вже їй доведеться грати Малену, юну принцесу, то вона, Ярвен, має знати також, хто її друзі. А може, й вороги.

— Та май же розум, Норліне! — казав Больштрем.

Ярвен чула, що то був він, хоч і не бачила його. Вона вже майже дійшла до бібліотеки, а двері стояли трохи відхилені.

— Тоді бунтарі вже не чекатимуть жодної хвилини, годі й сумніватися! Досі все йшло непогано, навіть краще, ніж ми сподівалися! Це дівча зіграло свою роль просто блискуче!

Ярвен стояла й не рухалась. Хоч на неї тут ніхто й не дивився, вона відчувала, як шию й обличчя їй заливає рум’янець. Звичайно, її хвалили всі й досі, але як же приємно почути таке ще раз, коли вони розмовляють між собою! Вона розуміла, що тепер мала б постукати й увійти. Мама вжахнулася б, якби довідалась, що її донька підслуховує чужу розмову, та ще й тоді, коли йдеться про неї саму.

— І вона блискуче зіграє цю роль і за тиждень, я певен. Завдяки цьому ти домігся всього, чого хотів! Та поки ти його…

— Ні! — вигукнув віце-король, і в його голосі вражена Ярвен почула нотки страху. — Я цього просто не бажаю! Навіть якщо він на чолі тих бунтарів… Навіть коли їх чимдалі більшає… Ніякої різанини! У моїй країні — ніякої різанини!

Ярвен усім тілом притислася до стіни. Кров помалу відринула від її обличчя, й вона відчула, як запаморочилося в голові.

— Але ж про різанину ніхто й не каже, ваша високосте! — озвався ще один голос, жіночий. Отже, з ними й Тяркс! — Ми якраз і хочемо запобігти різанині! Больштрем має рацію: поки він там, у лісі, житиме і йому досить буде лише ляснути пальцями, щоб бунтарі завдали удару, нам тут доведеться щодня рахуватися з тим, що…

— Чом би не вдатися до простого рішення? — урвав її Больштрем. — Одна куля — і він навіть нічого не відчує! А без нього вони одразу стануть мов без рук. О Господи, Норліне! Ти — віце-король, і на тобі лежить обов’язок захищати свою країну! А саме в цьому й полягав би твій обов’язок! Чи тобі потрібна громадянська війна, в якій склало б голови багато більше людей? Сотні, а може, й тисячі! І тоді, Норліне, тобі довелось би відповідати, ті смерті були б справді на твоєму сумлінні! Одне життя чи сотні, тисячі життів?! Якщо ти надаси мені повноваження…

— Ні! — крикнув Норлін. Голос його надірвався. — Ніякого знищення — кажу це вам раз і назавжди! Ми розв’яжемо цю проблему й по-іншому, я взагалі не бачу тут проблеми. Хто каже, що він збирається коли-небудь завдати удару? Хіба досі нам шкодило те, що ми його не стратили? Адже тепер ми досить надійно тримаємо його під контролем! Не забувайте: я — віце-король! І я кажу «Ні!»

Ярвен намагалася ступати якомога тихіше. Вона почула щось таке, про що не мала права чути в жодному разі. І знати про це не мав права ніхто.

Дійшовши до коридору, де була її кімната, вона пустилася бігти. У кімнаті впала на ліжко, знов підвелася, крутнула ключа в дверях, шмигнула під ковдру. Ноги в неї були холодні, як лід.

Пополудні, коли вони їхали в машині, пані Тяркс стверджувала, нібито бунтарів боятися не варто. А проте не хотіла, щоб Ярвен побачила отой кратер біля парламентської будівлі, щоб вона взагалі довідалася про бунтарів. Певно, причин непокоїтись було більше, ніж ці двоє перед Ярвен зізнавалися. А то вони не наполягали б на тому, щоб застрелити ватажка. Різанина. Громадянська війна…

«Одне життя чи сотні, тисячі життів!..» — пригадала Ярвен. — «Невже це так? Хіба можна так міркувати, хіба можна вбивати одну людину задля того, щоб урятувати життя сотень, тисяч людей? Хто має рацію — віце-король чи Больштрем і Тяркс?»

Вона підвелася й підійшла до балконних дверей. Буря вляглася, лише тихо, монотонно шумів дощ. Їй не хотілося бути під одним дахом з людьми, які серйозно сперечалися про те, вбивати когось чи не вбивати. Життя — не кінофільм і не книжка. Життя — це реальність, і така суперечка будила в Ярвен страх.

«Не треба!» — прошепотіла Ярвен. Досі вона мріяла допомогти принцесі й дістати роль у фільмі Больштрема. Але тепер найдужче їй хотілось опинитися вдома.

14

— Малі! — вигукнув Йоас і прожогом кинувся до вітальні.

Телевізор працював з вимкненим звуком, а на канапі перед ним спала Малена. Біляве волосся розсипалось їй по обличчю, одна рука, звисаючи, майже торкалася килима на підлозі, де тепер лежав берет — невеличкий брудний жмутик.

— Малі! — покликав Йоас і опустився біля неї навколішки.

Малена щось пробурмотіла, потому прибрала з обличчя волосся й рвучко сіла.

— Невже так конче мене будити? — мовила вона й хотіла була додати ще щось, але натомість лише позіхнула.

— Слухай, Малі! — промовив Йоас і втупився в берет. — Я тільки недавнечко почув про це в машині й одразу здогадався, що то ти! — Він засміявся. — Гяльмар… як там його далі?

— Гальдур, — кинула Малена, намагаючись розчесати п’ятірнею злипле волосся. — Якщо не помиляюся. Того ж і довелося скинути куртку. Ти навіть не уявляєш собі, як я намерзлася!

Йоас обсмикав на собі мокрого светра, що поприлипав до тіла, й промовив:

— Гадаєш, не уявляю?

Малена тільки махнула рукою й кинула:

— Ох, я так стомилася! Думаєш, я багато могла спати, коли втікала?

— А сьогодні то була ти чи не ти? — спитав Йоас.

Увійшов Лірон з тацею й поставив перед обома дітьми кухля з гарячим чаєм.

— Сьогодні вранці, — додав Йоас.

Малена постукала пальцем собі по лобі й промовила:

— Як же я могла там бути?! — І обома руками обхопила кухля. — Ой, ще дуже гарячий!

Йоас умостився на килимі зручніше.

— Спершу я гадав, — сказав він, — що вона справді схожа на тебе, як крапля води. Але в неї темні коси. А очі — карі.

Малена подмухала на чай і сказала:

— Я така рада, що нарешті дісталася сюди! Але чекати лишилося вже не довго.

— Гадаю, Малено, тепер тобі нічого не загрожує, — озвався Лірон. — Усім нам трьом. Хоча… принцеса, звісно, в небезпеці. Принцеса — більше, ніж будь-хто.

Малена сьорбнула чай, зробила перший невеличкий ковток і прошепотіла:

— Мені вас так бракувало!

І розплакалась.

Ярвен потяглась. Уночі вона довго не могла заснути, а коли відчула, що нарешті поринає в сон, уже щебетали перші пташки. Не завжди воно так легко триматися маминих порад! А надто, коли підслухаєш чужу розмову, як оце напередодні ввечері.

Вона сіла в ліжку. Та чи не причулося їй те, до чого оце раз у раз мимоволі повертаються її думки? Крізь вузеньку щілину між шторами зазирало сонце, і в його промінні пливли дрібнесенькі пилинки. Навіть не підходячи до вікна, Ярвен уже знала, що ранок видався гарний. Може, все це вона собі лише придумала?

У двері постукали.

— Агов, Ярвен! — гукнула Тяркс. — Як спалося? — Вона поставила тацю на столик поряд із ліжком, підійшла до вікна й розсунула штори. — День буде чудовий! А ти після вчорашніх хвилювань можеш просто відпочивати. Як хочеш поплавати, то в парку є басейн, а я скажу, щоб у кімнату тобі принесли телевізора. Ми з Гільґардом маємо вранці дещо зробити, але ж ти можеш подбати про себе, звичайно, й сама.

Ярвен кивнула головою, не певна, як пролунав би її голос, коли б зараз вона щось відповіла.

Отже, Гільґард і Тяркс мають дещо зробити. «Одна куля — і він навіть нічого не відчує».

— Дякую! — муркнула Ярвен.

Чи то була справді пані Тяркс, — пані Тяркс у своєму гарно скроєному костюмі, яка минулої ночі разом з Больштремом переконувала віце-короля застрелити ватажка бунтарів? Та сама пані Тяркс, яка оце всміхається їй, так ніби не має в житті більшого клопоту, ніж якомога краще наквацювати та загримувати Ярвен, щоб ніхто не помітив, що насправді вона — не юна принцеса?

— У тебе стомлений голос! — зауважила Тяркс. — Погано почуваєшся?

— Що ви! — відказала Ярвен і хутко схилилася над тацею, щоб Тяркс не бачила її обличчя. — О, сливове варення!

— Ось бачиш! — засміялася Тяркс. — Усе ж бо гаразд. Я тут поклала тобі й кілька газет, можеш сама почитати, в якому захваті від тебе були всі вчора. — Вона рушила до дверей. — Коли що, маєш номери наших телефонів, Гільґардового й мого. Адже не велика біда, якщо побудеш тут трохи сама?

Ярвен похитала головою й узяла одну з газет. На першій сторінці красувався великий знімок, де вона стояла на балконі, схиливши голову Норлінові на груди.

— Побачимося за обідом! — кинула Тяркс і причинила за собою двері.

«Коли вчора принцеса Малена з нагоди свого чотирнадцятого дня народження вперше після батькової смерті вийшла на балкон палацу, то побачила перед собою десятки тисяч радісно збуджених людей, — прочитала Ярвен. — Усі їй у захваті махали. Кожен, хто був свідком її глибокої туги в день урочистого похорону короля, тепер мав нагоду переконатися: відтоді принцеса вочевидь оговталась. Вона мала свіжий, здоровий, навіть щасливий вигляд. Люди, що прийшли на круглий майдан перед замком привітати принцесу, зворушливо спостерігали, як вона на хвильку довірливо пригорнулася до дядька, віце-короля (див. фото). Позаяк принцеса після батькової смерті вже не з являлася перед громадськістю, в останні тижні ходили всілякі чутки щодо її стану, а також щодо їхніх із дядьком взаємин. Тепер усі ті вигадки можна з чистим сумлінням списати в архів. Так само й під час поїздки у відкритій автомашині…»

Ярвен відклала газету й подумала: «Зателефоную мамі. Нехай навіть їй заважатиму, мені байдужісінько. А якщо не додзвонюся, спробую набрати Тінин номер. Просто мені потрібно зараз із ким-небудь поговорити».

* * *

— Ось! — мовив Лірон і кинув газету на кухняний стіл, за яким Малена з Йоасом посьорбували вранішню каву. На подряпаній пластиковій дощечці перед ними лежав хліб із борошна грубого млива й ніж. — Як я і думав!

Малена перша схопила газету і втупилася в знімок.

— Наче я! — пробурмотіла вона. — І наступного тижня ця дівчина стоятиме на балконі, звичайно, знов. Тоді він доб’ється того, чого хотів. А я не зможу йому в цьому завадити.

Малена покачала пальцем туди-сюди кілька крихт на столі.

— Вона там більш не стоятиме! — розлючено заявив Йоас. — Ми покладемо цьому край, поки не сталася біда! Адже ти не думаєш, що Нагіра просто так змириться з тим законом?

— То була справді вона? — спитала Малена, і на хвилю її рука застигла поряд із хлібом.

— Ти про будівлю парламенту? — перепитав Лірон. — Ну, звісно, адже вона погрожувала цим уже не раз! А після смерті короля це стало лише питанням часу.

— Усе б могло бути зовсім по-іншому! — прошепотіла Малена. — Чому ж він помер? Ніхто ніколи про його хворе серце нічого не казав!

Лірон розтулив рота, немовби хотів щось сказати, потім кинув короткий погляд на Йоаса, легенько похитав головою і змовчав.

— У всякім разі, — промовив Йоас, — ми маємо перешкодити…

Лірон зле засміявся й спитав:

— Що ти собі, власне, забрав у голову? Хто ми такі?

Малена звела на нього погляд і промовила:

— Принаймні я — Малена, принцеса Скоґландська! — В її голосі знову відчувалася твердість. — Я цілком упевнена в тому, що коли стану перед своїм народом і поясню, що думаю про Норлінів закон сама й що думав про нього мій батько, то ніхто вже його не підтримає! Усі зрозуміють, що підготовлено той закон лише задля…

Лірон одним пальцем підвів її підборіддя й іронічно проказав:

— Тоді вперед! Звертайся до свого народу! Тільки де ти до нього звертатимешся? Тут, у цьому кварталі, думка якого однаково нікого не цікавить? Чи десь у місті? А ти не замислювалася про те, що не встигнуть почути твоїх слів і два десятки людей, як з’явиться поліція і схопить тебе? Гадаєш, Норлін дасть тобі виступати перед народом?

Малена вдарила його по руці й сердито вигукнула:

— А ти й досі маєш мене за дурненьке дівча?! За таку собі розніжену юну принцесу, яка нічого не тямить?! Звичайно, я розумію: вони спробують затулити мені рота! Але як щодо телебачення? Преси? Гадаєш, вони мене не почують?

Лірон важко опустився в крісло.

— Ох, Малено, Малено! — зітхнув він. — Ти два місяці прожила там, у горах, у своїй школі. Невже ти думаєш, що тим часом тут нічого не сталося? Гадаєш, біля мікрофонів і за телекамерами повсюди й досі працюють ті самі люди, що й до смерті твого батька? Гадаєш, у газетах пишуть ті самі люди, що й тоді? А чому, на твою думку, на всіх радіостанціях і телеканалах раптом так часто заговорили про цей квартал? Про те, що тут так багато бруду, так багато руйнувань? Про те, що є народи, які в своєму розвитку пішли далеко вперед, і є інші — такі, котрі, мабуть, так далеко ніколи не підуть?

— Їх позамінювали? — насторожилась Малена.

Лірон кивнув головою й сказав:

— З цього завше й починають. Хто визначає, чим треба забивати голови людей, той визначає й те, що діятиметься в країні. Про телебачення забудь. Забудь про газети.

Малена кинула погляд на газету, що лежала на столі, й спитала:

— Хочеш сказати, що ми не можемо геть нічого вдіяти? Не можемо перешкодити ухвалити той закон?

Лірон перевів погляд туди, куди щойно дивилася Малена, затримав очі на першій сторінці зі знімком, потому неквапом обернувся до Малени та Йоаса й пробурмотів:

— Звісно, тепер, може, все ж таки… Дайте трохи подумати. — Він узяв зі столу ножа й підставив його під струмінь води з крана. — А ти, Малено, почнеш, любонько, з того, що підеш зараз під душ і гарненько помиєшся! А тоді переодягнешся в те, що тобі пожертвує Йоас. Навряд чи то буде щось вельми гідне принцеси, та все ж таки краще, ніж те, що оце на тобі. Принаймні чистіше.

Малена окинула себе згори донизу поглядом і вперто запитала:

— То, гадаєш, ми все ж таки зможемо щось зробити?

Лірон підніс руку, показав на прочинені кухняні двері й гримнув:

— Мерщій! Щоб духу вашого тут не було, королівська високосте! Мерщій під душ!

* * *

Слухавки ніхто не брав — ні домашнього телефона, ні мобільного; з другого кінця долинали самі монотонні гудки.

— Прокляття, чим ти там так заклопотана, мамо! — невдоволено промовила Ярвен. — Що ж, тоді Тіні!

Але й від Тіни не було ні слуху, ні духу, а коли Ярвен набрала материн номер ще раз, то він був уже зайнятий. А Тінин телефон, коли Ярвен подзвонила подрузі вдруге, виявивсь, як повідомив записаний на плівку голос, «на жаль, поза зоною досяжності».

— Збожеволіти можна! — прошепотіла Ярвен і згадала про отого незнайомого хлопця в парку. «Добре, що вчора ввечері я не спитала про нього у віце-короля, — подумала вона. — Спершу треба самій розібратися, що тут діється».

Вона знов заходилася набирати материн номер, та, ще не дійшовши до останньої цифри, вже знала результат.

— І саме тоді, коли вона так потрібна!.. — пробурмотіла Ярвен.

Але текстовим повідомленням цього разу просто не обійтися.

* * *

Малена сиділа в кухні на підлозі в цілому морі волосся. Коли вона вийшла з душу, Лірон уже розгорнув для неї газету.

— Сідай! — сказав він. — Зараз зробимо з тебе справжнього хлопця. З беретом діло далі не піде. А ти ж бо не схочеш невилазно сидіти вдома!

— Ні! — вигукнула Малена.

Вона відпускала волосся, скільки себе й пам’ятала, і не знала жодної іншої дівчина, котра могла б похвалитися таким волоссям, як у неї, — волоссям принцеси!

— Це небезпечно, невже ти не розумієш? — сказав Йоас. — До того ж потім вони відростуть!

Малена нерішуче обмацала собі голову. Лірон залишив на ній небагато. Коротенький мокрий «їжачок» поприлипав до шкіри.

— На ось! — мовив Лірон і подав їй люстерко. — Щоб швидше позбулася шоку!

Із люстерка на неї дивився незнайомий хлопець, молодший від неї, що її навіть здивувало. Хлопець мав м’які риси обличчя, великі блакитні очі, але грошей на пристойну стрижку йому, хоч він був, без сумніву, й південний скоґландець, вочевидь бракувало.

— Так тебе ніхто не впізнає, — сказав Йоас. Потім обережно погладив Малену по плечу. — Вітаю, друзяко!

Лірон згорнув газету з відрізаним волоссям, і останні пасма зникли у відрі зі сміттям.

— Гаразд, — мовив він. — Зовсім безпечно тобі після цього, звісно, не стане. Але так принаймні буде безпечніше.

15

Хвилю Ярвен застиглим поглядом дивилася на телевізор, що його до кімнати приніс усміхаючись Гільґард. «Одна куля — і він навіть нічого не відчує». Вона насилу спромоглася відповісти йому усмішкою.

Телевізор показував тільки три програми; супутникової антени в маєтку, мабуть, не було. Всі три програми були скоґландські, в усіх трьох ішлося лише про Скоґландію, і тільки один раз Ярвен випадково натрапила на випуск новин (удома вона відразу нетерпляче перемкнула б далі), де згадували щось про США, ЄС, Ізраїль — про світ поза межами Скоґландії.

Не треба було дуже довго дивитися, щоб зрозуміти, яка неймовірно гарна країна Скоґландія і які неймовірно щасливі скоґландці. Вони ходили з високо піднесеними головами, такі всі осяйні, а коли в них брали інтерв’ю, то всміхалися; напрошувалась думка, що навіть хвороби, поширюючись на планеті, скоґландських островів не помічають.

А проте мова раз у раз заходила про стурбованість, загрозу й страх. Тричі показували кратер біля будівлі парламенту, репортери з поважним виглядом повідомляли про пошуки зловмисників. Підозра падала, як невдовзі збагнула Ярвен, на північних скоґландців — людей зі смаглявою шкірою, які жили на північному острові по той бік Зунду та в брудних, поруйнованих кварталах на околицях столиці; людей, які не всміхалися, коли на них націлювали об’єктив телекамери, а погрозливо здіймали кулаки й викрикували непристойні слова.

Виходить, таки правда, що небезпека більша, ніж це визнавали Гільґард і Тяркс. Жодна інша тема не хвилювала Скоґландію так, як страх перед новим терористичним актом, а може, й перед цими смаглявими людьми взагалі. І що більше їх бачила Ярвен, то краще розуміла скоґландців. Усі північани, яким привітні репортери з мікрофоном у руці ставили на вулиці запитання, тарабанили якоюсь жахливою, незбагненною говіркою, а те, що вони казали, було невиважене й безглузде — самі образи й вимоги. Від кожного такого північанина — і на цьому виразно наголошували в кожній передачі — можна було сподіватися терористичного акту.

Ярвен зітхнула й увімкнула іншу програму. На березі озера стояв білявий співак і виводив пісню про літо. Мабуть, вона, Ярвен, була таки несправедлива до Больштрема й Тяркс. Мабуть, найкраще було б справді нейтралізувати бодай ватажка, коли вже відомо, де він перебуває. Нараз вона виразно усвідомила, що південь відчуває себе в небезпеці.

І яке ж рішення запропонували віце-королю? Ще від самого початку він видався їй якимсь дивним. Мабуть, він — просто ні риба ні м’ясо, чоловік, який не бажає забруднити свою біленьку камізельку політичним убивством, тоді як Больштрем і Тяркс розуміють, що іноді треба зважитись на невеличкий злочин (але хіба вбивство людини — це невеличкий злочин?!), щоб запобігти гіршому. Чи таке можливо? «Це — питання для дискусії в школі, — подумала Ярвен. — На уроці етики, релігії чи навіть німецької мови». Одне з тих питань, на обговоренні яких вона заходжувалася гратись під партою мобільним телефоном.

Співак на екрані повагом, наче в уповільненій кінозйомці, зробив пірует і розпростер руки, тоді як його голос під повнозвучну мелодію оркестру завис на останній ноті. Після цього почали передавати новини, і Ярвен узяла в руку пульт управління. Та раптом на телеекрані з’явився балкон замку, віце-король, а головне — вона сама, Ярвен: помахала рукою, пригорнулась до Норліна… Людський натовп у захваті від неї безкраїм морем розливався за межі майдану перед замком і затоплював сусідні вулиці, й коли телекамера намагалась охопити всього його з вертольота, справляв мало не загрозливе враження.

«Як добре, що я не знала про це вчора, коли стояла на балконі! — подумала Ярвен. — Як добре, що не бачила, скільки людей прийшло мене привітати! Як добре, що вчора я ще нічого не здогадувалася про північноскоґландських бунтарів, а то мені не пощастило б приховати свій страх! І у відкритій машині не пощастило б, а насамперед — увечері, коли під балконом раптом з’явився отой хлопець».

— …закон, — сказав диктор. — Щоб продемонструвати свою злагоду, наступної неділі віце-король з небогою влаштовують парад. У телефонному інтерв’ю принцеса Малена заявила, що всім серцем вітає закон, покликаний забезпечити мирне співжиття з північанами й захистити людей від тероризму, позаяк лише так у країні нарешті знов може запанувати спокій, що його заслуговує наша прекрасна Скоґландія!

Ярвен вимкнула телевізора. Вона не любила політики, політика навіювала на неї нудьгу. І все ж вона була рада, що тепер трохи краще розуміла, про що йшлося Больштремові й Тяркс.

Треба ще спробувати побалакати про це з мамою.

* * *

— Ти чув?! — вигукнула Малена. На зріст вона була вища від Йоаса, і його штани ледве діставали їй до кісточок. Зате в поясі вони виявилися надто широкі, й Лірон мусив віддати свого ременя, щоб вона підперезалась. — Буцімто я сказала, що всім серцем вітаю закон! От уже брехуни, от покидьки!

— Висловлюйся хоч трохи по-королівському, високосте! — сказав Лірон. — То була, звісно, вона. Тепер ти розумієш? До речі, якщо пофарбуємо оцей твій «їжачок» у темний колір, тебе запросто можна буде прийняти за одного з отих страх яких небезпечних північноскоґландських харцизяк!

— Ніколи в світі! — кинула Малена. — Я вже й так скидаюся на страх якого небезпечного північноскоґландського харцизяку.

Лірон натис кнопку на телевізійному пульті, й екран погас.

— Ви хотіли почути мою ідею, — нагадав він.

Йоас поплескав рукою по канапі біля себе, і Малена сіла поруч із ним.

— Ми одностайні в тому, що треба зробити все, аби стати на перешкоді закону, спрямованому на утиски північних скоґландців, — промовив Лірон. — Багато розмовляти про це, мабуть, уже немає потреби. В останні роки твій батько, Малено, вперше за цілі століття почав, як ніхто інший, докладати зусиль до того, щоб північ нарешті дістала ті самі права, що їх має південь, щоб обмежити використання північноскоґланських земних надр на користь лише півдня, щоб надати нам, північанам, такі самі можливості, таку саму освіту, як і південцям. І робив він це не тільки через своє добре серце, ти знаєш. Він зрозумів, що народ, який нидіє в злиднях і під гнітом, колись повстане, що багатство й бідність жити двері в двері не можуть…

— Бо одного дня бідні просто виб’ють ногами двері в багатих, — докинув Йоас. — Ти завше сам так казав.

Лірон кивнув головою й провадив:

— Колись давно, ще за часів мого діда, Малено, це ще було можливе. Ми, північні скоґландці, жили собі на своїх землях і мало що знали про життя тут, у вас на півдні, який до того ж здавався нам безмежно далеким. Але нині є телебачення, є кінофільми, які показують нам ваше життя, є телефон, інтернет, а машини, теплоходи й літаки відстань між островами швидко скорочують. Крім того, багато хто з нас переселився до вас на південь уже не один рік тому, коли ми стали потрібні вам на всі оті роботи, за які південці не хотіли братись.

— Я ж бо про все це знаю, — сказала Малена. — Ти розповідаєш так, нібито я геть дурна.

Лірон махнув рукою й повів далі:

— І раптом південні скоґландці з’ясовують, що північани вже не хочуть удовольнятися тим дріб’язком, яким південці ладні поступатися їм добровільно. Північні скоґландці вимагають таких самих прав, що й на півдні, вони вже не бажають завжди тільки…

— Гаразд! — вигукнула Малена. — Я ж бо знаю, чому все зійшло нанівець! Зрештою, мій батько хотів-таки все змінити!

— І це було б розумно, — відказав Лірон. — І дало б і півдню більше користі, ніж будь-що інше. Ти ж бо й сама знаєш: бунтарі завдали б удару ще кілька років тому, якби твій батько не пообіцяв півночі спільного, рівноправного майбутнього! І ми, північани, враз повірили, що варто зачекати. Нам здалося, що досягти такого майбутнього для півночі можна й без боротьби й терору. Лави бунтарів перестали поповнюватися.

— Так, але, щоб скоїти теракт проти парламенту, їх усе ж таки вистачило, — вкинув Йоас. — І ти й сам кажеш, що бунтарі не випадково виступили одразу після того, як король помер.

— Звичайно, — кивнув головою Лірон. — Це мало стати попередженням віце-королю і його людям: чим скінчиться, якщо вони не провадитимуть далі політики, яку розпочав король. Адже про те, що південноскоґландське дворянство й власники нафтосвердловин і рудників уже давно не підтримували реформ короля, знали всі. І всі здогадувалися, що після його смерті станеться те, що оце й сталося: віце-король постарається якомога швидше ухвалити закон, за яким кордони з північчю закриють, і жоден житель північної Скоґландії вже не зможе переселитися на південь. Це буде закон, за яким північні скоґландці позбудуться всіх своїх прав, — одне слово, цілковита протилежність тому, про що король…

— А я нібито заявила, що всім серцем цей закон вітаю! — вигукнула Малена. — Хто ж у таке повірить?!

— В останні місяці вони тільки те й роблять, що показують південним скоґландцям, яку небезпеку ми, північани, становим для півдня, — промовив Лірон. — О, вони хитрі! Закон підготували добре. А теракт проти парламенту — то був, певна річ, жахливий злочин. Якби вибуховий заряд спрацював не на лузі поряд, а там, де потрібно, загинуло б кілька сотень людей. Такого злочину не виправдує ніщо, Малено, — ніякі утиски, ніяка бідність. Ніщо! Але віце-королю той теракт був, мабуть, якраз на руку. Бо тепер на півдні вже всі живуть у страху перед нами, північанами, й не лише перед бунтарями. Людей у їхніх чистеньких оселях аж дрож проймає, коли вони бачать, як ми тулимося в цих міських кварталах. Їх можна зрозуміти, вони мріють про той південь, яким він був колись: повсюди чистота й порядок, жодних тобі північних скоґландців і жодного страху.

— Та вже ж, — озвався Йоас. — Я б теж про таке мріяв, якби був південним скоґландцем.

— Одначе тепер так далі не піде, — сказав Лірон. — Час назад не повернути, повік. Цей закон дав би тільки одне: чимдалі глибше розчарованих на півночі, чимдалі озлобленіших бунтарів, а отже — чимдалі більшу небезпеку для кожного скоґландця. І це було б також не по-людському. Не можна одних лишати в злиднях задля того, щоб іншим жилося дедалі краще.

— Амінь! — мовила Малена. — Точнісінько так казав завжди й мій батько.

— Тим-то на півночі його так і любили! — засміявся Лірон. — І тебе, звичайно, теж. І саме тому Норлінові тепер дуже важливо, щоб усе це мало такий вигляд, ніби ти — на його боці. Якщо ти підтримаєш його закон, спрямований проти півночі, то навряд чи хто з південних скоґландців уже сумніватиметься в тому, що цей закон добрий і справедливий, особливо після всього того, що вже цілими тижнями нам щодня показують по телебаченню. А те, що думаємо з цього приводу ми, північні скоґландці, однаково нікого не цікавить.

— І тепер ти нарешті перейдеш до своєї ідеї? — озвався Йоас. — А то я знов увімкну телевізора.

— І тепер я нарешті перейду до своєї ідеї, — відповів Лірон.

* * *

— Кортіло б мені зараз про це довідатися, — промовила Тіна. — Куди вона завіялась? Це вже викликає в мене тривогу.

— Тривога тривогою, а в твоєму віці з повним ротом уже не розмовляють, — озвалась її мати. — Хоч особисто я сприймаю це просто як комплімент моїй кухарській майстерності. Та ще краще було б, звичайно, якби ти сказала: «Дякую тобі, матусю, що ти, незважаючи на свою тяжку-претяжку роботу, незважаючи на те, що одночасно, ніби між іншим, даєш раду всьому хатньому господарству майже без допомоги з мого боку, щодня ще й знаходиш час для того, щоб отак чудово куховарити!»

— Скажу іншим разом, — кинула Тіна. — А тепер серйозно, мамо. Чи не здається це тобі дивним? Учора ввечері, коли я зателефонувала їй, щоб розповісти про оту її двійницю, вона не взяла слухавку ні домашнього, ні мобільного телефона. А сьогодні вранці раптом не з являється в школу! До телефона знов не підійшла, мобільника теж не взяла. Після уроків я заскочила до неї додому. І що ж? Ніхто не відчиняє двері!

— І тепер ти гадаєш, що вона захворіла? — спитала мати й поклала собі на тарілочку вже другий невеличкий шматочок запіканки. Тоді потяглася ложкою ще раз, глибоко зітхнула й опустила руку, так і не взявши більше запіканки. — Так тяжко захворіла, що вже навіть не годна зателефонувати чи відчинити двері? То, може, вона хоч есемеску тобі надіслала?

— Есемеску я надіслала їй! — сказала Тіна. — Але жодної реакції!

Мати кивнула головою й спитала:

— То, може, вона вже поїхала? Все ж таки ось-ось канікули…

— Та куди вони поїдуть, за які гроші?! — відповіла Тіна. — А крім того, вона б мені сказала! Навіть якби поїхала кудись просто так, не відпрошуючись у школі. А вона ні в кого, до речі, не відпрошувалась, усі вчителі питали, де вона.

— І все ж, думаю, так воно і є, — промовила мати, з тугою поглядаючи на формочку із запіканкою. — Може, Тіно, мати заборонила їй розповідати тобі про це. Сама знаєш, яка дивна в неї мати.

Тіна втупилася в свою тарілочку й сказала:

— Увечері зайду до неї ще раз. Просто не віриться, що Ярвен уже не хоче розмовляти зі мною! Ми знаємо одна одну ще з повзункової групи в дитсадку! Такі подруги — нерозлийвода! Адже вона мені довіряє!

Мати кинула на неї короткий погляд і запустила ложку у формочку із запіканкою.

— Ет, уже однаково! — промурмотіла вона з усвідомленням провини й піднесла повну ложку до рота. — Сподіваюся тільки, доцю, що тебе не чекатиме невеличке розчарування в твоїй подрузі-нерозлийводі.

* * *

Довгі коридори були порожні, а мармурова підлога полискувала від сонячного світла, що падало з вікон.

«Треба буде в них усе ж таки про це спитати, — міркувала Ярвен. — За обідом. Досі вони завжди були зі мною такі привітні, то чом же я маю їм не довіряти? А відколи я побачила по телебаченню, яку небезпеку становлять північні скоґландці, то можу навіть трохи зрозуміти Больштрема, коли він вимагає усунути ватажка бунтарів. Шкода тільки, що мама знов не взяла слухавки, мені так хотілося з нею про це побалакати. До речі, не так уже їй мене, мабуть, і бракує, коли вона навіть не хоче зі мною розмовляти».

Ярвен перетнула просторий вестибюль і відчинила двері надвір. З собою вона прихопила рушника й купальника. Цілий басейн лише для неї самої! Тіна в таке навряд чи й повірить. Ярвен спробувала ногою воду. Вона виявилась холодніша, ніж можна було сподіватись.

Ярвен роззирнулася. Вона зробила дурницю, що не переодяглась одразу, ще у себе в кімнаті. Просто їй було соромно дефілювати через увесь цей величезний будинок у самому купальнику. Та ще дужче соромилась вона переодягатися тепер тут, у парку. Сюди виходить надто багато вікон. Доведеться спершу знайти місце, де її ніхто не побачить.

Кроків за сто від басейну вона виявила альтанку — вишукану круглу споруду з флюгером на банеподібному мідному даху й вікнами без шибок. Мабуть, сотні років тому принци й принцеси в гарну погоду тут чаювали.

— От і добре, — промурмотіла Ярвен.

Та коли до альтанки лишалося вже кроків двадцять, вона раптом почула голоси. Хтозна, що то були за люди, але розмовляти тихо вони й не намагалися.

Перше, про що подумала Ярвен, — це повернути назад. Одну розмову вона вже була підслухала й тепер шкодувала про це.

Вона пригнулася й добігла газоном до висипаної галькою доріжки навколо альтанки. Підійти ближче, щоб краще чути розмову, вона не могла: галька під ногами зарипіла б. Між газоном і доріжкою ріс обтятий лавр, і Ярвен, намагаючись не здіймати шуму, притислася до його стовбура.

— У такому разі я взагалі не розумію, чому ви, ваша високосте, наказали нам шукати далі, — промовив незнайомий голос. — Коли принцеса об’явилась, її розшуки ви припинили. Гаразд. Але після того, як в усій країні оголосили про розшук так званого Гяльмара Гальдура, ви ще того самого вечора, коли святкували день народження принцеси, зажадали від мене його розшуки, навпаки, активізувати!

— Любий мій начальнику поліції, — озвався віце-король (Ярвен упізнала його голос). — Адже я вам пояснював…

— Тепер, коли експертиза волосся отого… нібито Гяльмара показала, що насправді це — принцеса, — промовив начальник поліції, — аж тепер ви кажете нам…

— Тому що досі ми не знали про це й самі! — вигукнув віце-король. — Ми сказали поліції: вона об’явилася знов. Її не викрадали, це була просто дурна дитяча витівка. Дівчинка залишила школу з власної волі, вона боялась отих святкувань з приводу свого дня народження, тому й зникла! Але потім усе ж таки вчасно збагнула, чого від неї вимагає її становище, і повернулася до королівського двору. Сама зрозуміла, що накоїла того дня! Звідки ж нам було знати, у чому, в якому одязі вона вислизнула зі школи? Бог свідок, треба було думати про речі важливіші!

Ярвен затамувала дух. Принцеса втекла зі школи. Чому ж про це ніхто не розповів їй, Ярвен? Чому вони казали, нібито принцеса просто боялася проїздити на свій день народження всіма тими вулицями, якими проводжала в останню путь батька?

— Тоді, — озвався начальник поліції, — все ж таки постає запитання: хто віддав наказ розшукувати отого… Гяльмара, коли насправді його зовсім немає? Коли він — вигадана особа, котра, виходить, нікому не потрібна? Коли він і був ніхто інший, як принцеса, яку ми розшукували вже й так?

— О Господи, та звідки мені про це знати?! — вигукнув віце-король. (Ярвен збентежено завважила, що в його схвильованому голосі раптом прохопилися нотки, які їй про щось нагадували. Але про що?) — Лікарня! А потім ваше відомство — ваше відомство! — з’ясувало, що з вигляду він схожий на того, іншого хлопця й що через це… Його батько й мати, мовляв, відкликали оголошення про розшук!

— Дозвольте нагадати вам про те, ваша високосте, що насправді його немає, а отже, немає і його батька й матері, — чемно промовив начальник поліції. — Це ж само собою зрозуміло.

— Так, але звідки мені що знати! — закричав віце-король. — Чи, може, я маю за вас виконувати вашу роботу? То, мабуть, ваші люди прийняли те оголошення про розшук! Їх і питайте!

На хвилю запала мовчанка.

— Простежити, від кого пішло оголошення про розшук, тепер уже неможливо, — озвався нарешті голос начальника поліції. — Охоронці неподалік від лікарні, які нібито прийняли його й передали далі нам, у головне управління, нічого про це не знають.

— У такому разі вам треба краще контролювати роботу своїх підлеглих! — знов закричав віце-король. — Адже це скандал! Виходить, ви взагалі не знаєте, звідки надійшло оголошення про розшук?! І часто таке трапляється в поліції Скоґландії? Це ж просто лякає! Це ж просто якесь чортибатьказна-що!

Ярвен чекала на відповідь, але так і не дочекалась. Натомість побачила, як від альтанки газоном у бік головної будівлі повільно попростував чоловік у світлому костюмі.

Вона вже зібралася була тихенько шаснути за кущі по другий бік газону, щоб її не застав віце-король, як вийде з альтанки, коли це до її вуха долинуло кілька знайомих коротких пікань. Віце-король набирав номер на мобільному телефоні.

— Больштреме! — вигукнув він. — Візьміть його, поки він не зник звідси! Він не має повернутися до свого управління. Він не має ні з ким вступити в контакт. Я поясню тобі потім! Цей чоловік щось запідозрив! Він небезпечний!

Ярвен пригнулася й кинулась бігти. До кущів було кроків тридцять, не більше; вона впала за один із густих кущів жасмину й, важко хекаючи, причаїлася.

Нарешті вона збагнула, про що нагадали їй оті нотки в голосі віце-короля. У тих нотках був відтінок — лиш ледь помітний відтінок — незрозумілої говірки північан.

* * *

У дорозі вони були три дні й три ночі. Її переправляли судном. Мати Ярвен уже давно здогадувалась, куди лежить їхній шлях, хоча очей їй не розв’язували до самого кінця.

Коли вони вивели її, підштовхуючи, кількома східцями нагору, до вхідних дверей, вона відчула запах солоного повітря й зрозуміла, що не помилялася.

Щойно вони замкнули за нею двері, один із викрадачів скинув з її очей пов’язку. Усе було так, як їй і уявлялося, й вона навіть трохи зраділа цьому побаченню. Потім уздріла його: він сидів на стільці неподалік від заґратованого вікна, у наручниках, і такий самий зляканий, як і вона.

— Але чому ти?.. — прошепотіла мати Ярвен. В останні дні вона майже нічого не їла, перед очима в неї світ пішов обертом. — Я гадала, ти…

— Підтримайте її! — закричав чоловік і спробував підхопитися.

Його ноги були прикуті до ніжок стільця, і він ще встиг упасти на нього. Мати Ярвен важко повалилася на підлогу. Чоловік простяг до неї руки в наручниках, так ніби хотів погладити її.

* * *

Ніхто її не шукав.

Цілий день Ярвен пролежала, розмірковуючи, за жасминовим кущем. Опівдні сонце сяяло сліпуче, по обіді його світло стало спокійніше, а згодом небо над обрієм помалу взялося рум’янцем. «Скоро вони кинуться шукати мене, — думала Ярвен. — Якщо я не з’явлюся й на вечерю. Вони мають собак, отож сховатися від них — жодних шансів».

Плечі трохи нили, і вона покрутила ними. «Якщо я зараз просто повернуся до будинку, то все ще, може, обійдеться. Скажу, що весь цей погожий літній день провела в парку — просто заснула собі в затінку, та й годі. Звідки вони довідаються, що я щось підслухала? Я маю лише добре грати свою роль, — роль сумирної маленької Ярвен, яка нічого не знає і ні про що не здогадується. Та чи довго я так протримаюсь?»

Ярвен згорнулася калачиком. Її поймав страх. Забагато чого було досить дивним, надто багато чого не стикувалося. Надто часто Гільґард, Тяркс і віце-король їй брехали.

Вони нічого не кажуть їй про небезпеку з боку бунтарів і водночас не бояться вбивати їхнього ватажка. Його смерті не бажає лише віце-король. До того ж віце-король — а це як стикується? — говорить з північноскоґландською вимовою.

Вони не сказали їй про те, що принцеса втекла зі школи, а самі звеліли розшукувати хлопця, якого взагалі не було. Чому віце-король був такий збуджений, коли отой чоловік у світлому костюмі нагадав йому про те, що не можна розшукати того, кого нема? Чому Норлін наказав його, начальника власної поліції, заарештувати?

Ярвен затремтіла і обхопила руками себе за плечі. Сонце вже зайшло, і стало прохолодно.

«Можливо, нічого підозрілого тут і нема, — міркувала Ярвен. — Тільки ж не можу я в них про це спитати. Бо якщо я почну ставити не ті запитання, — запитання, з яких вони здогадаються, що я чимось стривожена, — то що вони зі мною зроблять? „Одна куля — і він навіть нічого не відчує… Візьміть його, поки він не зник звідси!“»

«Ні, питати я не можу, питати небезпечно, цікавість мене викаже. Але не можу я й далі сидіти, згорнувши руки, і цілий тиждень вдавати, ніби нічого не сталося, ніби вночі під балконом у мене не стояв отой хлопець, ніби Больштрем і Тяркс не наполягали на тому, щоб убити ватажка бунтарів, ніби віце-король не наказував заарештувати начальника поліції… Щось тут не так, як має бути. І я дала втягти в це й себе».

— Ярвен! — почувся з балкона Гільґардів голос.

Вона пригнулася за кущами.

Задзвонив її мобільний телефон. А вони не дурні! Ярвен хутко вимкнула телефон, перше ніж дзвінок устиг пролунати вдруге й підказати їм, де вона сховалась.

— Ярвен! Ми хочемо їсти!

Може, вони вже щось запідозрили? Чи найкращий вихід — усе ж таки повернутися до них таким собі безневинним ягнятком, з усмішечкою? А куди ж їй тут іще подітися?

— Ярвен! Прокляття, де та дівчина запропастилася? — вигукнув Гільґард.

«Прикидатися цілий тиждень я не зможу, — міркувала Ярвен. — Страх не сховаєш. Що вони тоді зі мною зроблять?»

Коли Ярвен почула собак, вона відразу здогадалася: рішення ухвалено. Вони знайдуть її, і хто знає, на що ці собаки надресировані. Що вони зроблять, коли відчують здобич, — лише зчинять гавкіт? Чи накинуться на неї, мов оті хижі чудовиська в кінофільмах, і схоплять її своїми гострими зубами? Собак було щонайменше три, а може, й більше.

Ярвен згорнулася в клубочок і затулили руками обличчя. Вона так перелякалася, що навіть не могла дихнути. Гавкіт наближався. Ось під собачими лапами вже зарипіла галька, різко шелеснули кущі… Ще кілька секунд…

Повітря розітнув різкий свист. Гавкіт умить урвався, так ніби хтось перетяв дріт гучномовця. Натомість собаки радісно заскавучали тоненькими голосами. Ярвен відчула, як їй щось упало на голову, а рота затисла чиясь долоня.

Робити щось було запізно.

16

— Чи тобі не пора вже давно бути в ліжку? — спитав Тінин батько, поглянувши на годинника.

Вони з дружиною були в кіно. Побачивши Тіну, що зручненько вмостилася собі під пледом на канапі, він зрозумів: тепер їм уже годі сподіватися на те, що донька, коли вони повертатимуться пізно додому, спатиме у ліжку в своїй кімнаті.

— Та, бачу, ти все ж таки потроху поглиблюєш свою освіту! Як-не-як, «Теми дня»! — провадив батько.

— Цсс! — цикнула Тіна, не відводячи погляду від телеекрана. — Сьогодні не було нічого.

— Як це — не було нічого? — перепитала мати. Куртку вона вже сховала до гардероба в передпокої й тепер опустилася в крісло. — А фільм був непоганий.

— Про Скоґландію, — пояснила Тіна й вимкнула телевізора. (На екрані якась жінка в коротенькій кофтині саме почала була тицяти указкою на синоптичну карту.) — Я мала на увазі, щодо Ярвен.

Батько підійшов до буфета, дістав склянку й промовив:

— Тіно, заради Бога, тобі знов увижаються привиди!

Тіна зачекала, поки він налив собі води, й спитала:

— А чому сумнівна країна? Ти так сказав учора ввечері. «Скоґландія — це теж іще одна досить-таки сумнівна країна». Що ти мав на увазі?

Батько сів поруч на канапі й промовив:

— Якби я знав, що тебе цікавить політика, то розповів би тобі про це з великою радістю. Одначе мені здається, що у голові в тебе все ще гуляють усілякі химери…

— Та не мели дурниць! — урвала його дружина, беручи пляшку з водою. — Коли вже дитину цікавлять такі питання, то невже тобі байдуже? Скористайся нагодою!

— Ну, гаразд, Скоґландія, то й Скоґландія! — засміявся батько. — Сумнівна Скоґландія, країна двох островів… Знаєш, ця історія бере початок досить давненько. Багато більше, ніж сто років тому. Точніше, відколи північний острів належить Скоґландії й відколи люди з південного острова наживають свої багатства на північному. — Він звів погляд на Тіну. — Розумієш?

Тіна похитала головою. І все ж вона мала таке враження, ніби колись — можливо, у школі — про таке вже чула.

— Не зовсім, — нарешті відказала вона.

— Ох, та що ви, власне, на тій історії вчите? — зітхнув батько. — Річ у тім, що ті, котрі жили на південному острові — біляві, високі, — тоді багато переважали тих, котрі жили на північному. Мали кращу зброю, машини й таке інше. Вони прийшли на північ і завоювали її, як це робилося тоді в усьому світі. Вони казали, що принесли північанам прогрес, і північани їм вірили. Можливо, північні скоґландці навіть були в захваті від південних.

Тіна кивнула головою.

— Але насправді, — провадив батько, — тим, котрі прийшли з півдня, на півночі потрібні були тільки її багаті надра, нафта, родючі землі. І північні скоґландці працювали на них, розумієш? Працювали у власній країні за сякі-такі гроші, а південці тим часом багатіли.

— Зрозуміло, — мовила Тіна.

— Зрозуміло, зрозуміло! Що в тебе взагалі за таке ставлення до цього? — сказав батько. — Але принаймні тоді всі чомусь вважали, що так воно й має бути. Навіть північні скоґландці. Аж поки згодом вони нарешті трохи більше довідалися, поки перші з них почали знайомитися з півднем, поки декотрі дістали право навчатись у південноскоґландських школах… Одне слово, поки на півночі збагнули, що не було жодної причини для того, щоб їм завжди лишатися бідними, а тим, котрі на півдні, багатими, адже нафта, інші корисні копалини, завдяки яким наживалися південці, — все це йшло з північного острова.

— Могли б додуматися до цього й раніше! — кинула Тіна й сіла на канапі.

— О, тепер мені вже приємно чути таке від тебе! — промовив батько. — І водночас дедалі більше північних скоґландців перебиралися на південь. Бо там було досить роботи — тяжкої, брудної, погано оплачуваної роботи, яку не хотів виконувати жоден заможний південець. Отож на південному острові потрібно було комусь працювати: на фабриках, заводах, на полях; потрібно було комусь доглядати за хворими й старими людьми. І всі ті північани бачили, як живуть південці і як зростають їхні багатства. І почали здогадуватися, що це не справедливо.

— І тому згодом з’явилися бунтарі, — кинула Тіна. — Ті, про яких казали в новинах.

— Саме так, — кивнув головою батько.

— Але до чого тут Ярвен? — спитала Тіна і знову відкинулась на подушку. — Чогось я тут не доганяю.

Батько покуйовдив їй волосся й сказав:

— Вона тут геть ні до чого, дурненька моя доцю! Твоя Ярвен сидить собі в якому-небудь затишному готелі на Середземному морі, згадує про школу й до сліз регоче.

— Це ти так гадаєш! — кинула Тіна й устала з канапи.

* * *

Ярвен плакала.

Згорнувшись калачиком, вона лежала в багажнику автомашини, яка швидко мчала рівними шляхами; водій лише зрідка збавляв швидкість, але жодного разу не спинявся. Отже, вони їхали не в бік міста, а то дорогою траплялися б світлофори, перехрестя, й машина час від часу ставала б.

У вухах стояло гудіння двигуна, смерділо бензином і мастилом, а залізний багажник під боком був твердий, хоч викрадачі й застелили його ковдрою. Очі їй вони зав’язали, рота заткнули кляпом, руки завели за спину, ноги перехопили ременем. А насамперед відібрали мобільний телефон.

Усе це здавалося таким нереальним, що Ярвен навіть не відчувала справжнього страху. Певно, її запідозрили вже давно. А то чому ж віце-король наказав забрати її з Едерлінда? Що вона зробила не так?

Дорога пішла вибоїста, і машина поїхала не так швидко. А проте в цій тісній в’язниці Ярвен і далі кидало з боку в бік. Нарешті вони спинилися.

Дверцята відчинялись і зачинялись, чулися голоси. Хтось підняв кришку багажника.

— Обережно! — кинув чоловічий голос. Це був не Гільґард, не Больштрем і не віце-король. — Якщо ти візьмеш її за ноги…

Одні руки підхопили її попід плечі, другі взяли за ноги. Досить обережно Ярвен дістали з багажника, і вона вдихнула все ще м’яке вечірнє повітря, просякле ялиновим запахом. Потому відчула під собою лісовий ґрунт, мох.

— Ну, ось, — знову промовив чоловічий голос. — А тепер я скину з тебе пов’язку.

На потилиці в неї розв’язали вузла, й поміж верхівок величезних ялин Ярвен побачила вгорі небо, що помалу набувало свинцевого кольору ночі. Вона повернула голову трохи вбік.

— Якщо пообіцяєш не кричати, — сказав чоловік, котрий вочевидь був за старшого, — то зараз виймемо й кляпа з рота. А втім, кричати однаково немає сенсу. Довкола тільки ліс.

На знак того, що вона зрозуміла, Ярвен спробувала кивнути головою. Чоловік не був схожий на тих скоґландців, з якими вона досі мала справу. Він був нижчий від них, але кремезніший, чуба мав темного, а шкіру смагляву. Ярвен збагнула, звідки він.

— Йоасе! — вимогливо покликав чоловік.

Ярвен упізнала хлопця відразу, щойно той вийшов із затінку дерев. Він нахилився над нею й витяг їй з рота кляп. У його очах була відраза.

— Не думай, що стільки уваги ти заслужила! — промовив він і підніс ногу, так наче хотів наступити на неї.

Ярвен скрикнула.

— Йоасе! — гримнув чоловік.

Це був хлопець із міста, той, що стояв у неї під балконом. Тепер усе збіглося. Вона попала до рук бунтарів.

* * *

Віце-король не тямився з люті.

— Та ви збожеволіли! — кричав він.

Вони вчотирьох стояли в кущах біля вищої від людського зросту ґратчастої огорожі — саме там, де хтось перепиляв два залізні прути й у такий спосіб улаштував вилазку.

— Як могло таке статись?! Як це — викрали?! — лютував віце-король.

— Ваша високосте, адже ви самі тоді сказали: чим менше тут, в Естерлінді, обслуги, тим менша небезпека того, що хтось здогадається, що наша принцеса не справжня, — відповів Гільґард і злегка вклонився. — Ви не схотіли тримати тут навіть кухарку, і обіди нам мусила варити Тяркс.

— І жодної охорони, — додала Тяркс. — Ви сказали, досить і огорожі: у нас тут сигналізація і, що ще важливіше, собаки.

— А хіба це не так?! — закричав віце-король. — Чому не спрацювала сигналізація? Чому хтось усе ж таки проробив у огорожі дірку?

— Там, де є люди, котрі монтують сигналізацію, є й люди, котрі вміють її відімкнути, — промовив Больштрем. — Але, Норліне, ради Бога, не хвилюйся так. Тепер для нас головне — зберігати спокій. Не все залежить від принцеси.

— А собаки? — визвірився віце-король. Здавалося, він не чув того, про що йому нагадував Больштрем. — Оце такі найзліші сторожові собаки в усій Скоґландії? Адже їх дресирували накидатись на все, що ворушиться! То чого ж вони не накинулись на викрадачів?

— Коли ми прибігли, вони лише стояли біля огорожі й крутили хвостами, — нерішуче промовив Гільґард.

— Тобто можна припустити, що хтось підкинув м’яса, щоб укоськати їх, — додала Тяркс. — Хоча… принаймні вигляд вони мали досить жвавий.

— Атож, просто дивина якась, — пробурмотів Больштрем.

— Нагіра завжди знаходила лазівки! — проказав віце-король, і його обличчя скривилося від люті. — Вона не тільки ладна вдатися до насильства. Вона ще й розумна.

Больштрем ледве помітно покивав головою й відповів:

— Ну, звісно, ти маєш знати це краще, ніж будь-хто інший. Це може бути справа її рук. Нагіра — перша, хто спадає на думку, чи не так? Насамперед тобі. Але де гарантія? У мене через вимкнену сигналізацію й собак підозра падає скоріше на когось іншого.

Віце-король звів на нього очі.

— Твоя помилка, Норліне, була в тому, що всіх своїх колишніх друзів ти лише позвільняв з їхніх посад і постів, — привітно сказав Больштрем. — Ти тільки, заради Бога, знов не втрачай глузду й не починай так одразу гарячкувати. Що сталося, те сталося. — Він одвернувся й, прокладаючи собі шлях крізь кущі, неквапно попростував до маєтку.

Віце-король хвилю повагався й рушив услід за ним, бурмочучи собі під ніс:

— Лірон! Ну, звісно, Лірон…

Гільґард поспішив уперед, розводячи перед віце-королем віття, щоб той вибрався з кущів, не поколовшись і не подряпавшись.

* * *

— Але рук і ніг ми тобі поки що не розв’яжемо, — сказав чоловік. Він допоміг Ярвен устати, й вона, спираючись на нього, дрібненькими кроками додибцяла до дерева, під яким другий хлопець тим часом уже розстелив ковдру з багажника. — Гадаю, мотузки затягнені не дуже туго, в тіло не повпивалися. Шкода, звісно, що доводиться обходитись отак з іще дитиною… Але ж ти знаєш, навіщо це.

Ярвен гучно схлипнула.

— Сідай, — мовив чоловік. — Я тобі допоможу. Дай їй чогось попити, Йоасе.

Хлопець приніс термоса й налив у кухлик чаю.

— Якби моя воля, я б тебе!.. — процідив він голосом, сповненим безмежної люті.

Тримаючи у зв’язаних руках кухлика з чаєм, Ярвен з подивом завважила, як добре їй стало від його тепла. Вона надпила невеличкий ковток.

— Нас не треба боятися, — промовив чоловік і поглянув їй в очі так, немовби хотів там щось побачити. — Ми тобі нічого не зробимо.

Ярвен кивнула головою, відчуваючи, як щоками в неї течуть сльози. Плечі її здригалися.

— Прошу вас… — прошепотіла вона. — Прошу вас… усе це якась помилка!

— Помилка?! — крикнув хлопець.

Його Ярвен боялася найдужче. Цієї миті в хлопцевих очах стояла відверта ненависть, і якби чоловік не спинив його, він, поза всяким сумнівом, уже б її вдарив. — Помилка?! Ти що, хочеш пошити нас у дурні?

Ярвен у розпачі похитала головою й прошепотіла:

— Але ж я — зовсім не принцеса! Я — не принцеса Малена! Річ у тім, що я лише…

— Зрадниця! — крикнув хлопець. — Що за комедію ти тут, власне, ламаєш? Думаєш, ми нічого не знаємо? А як ти гадаєш, навіщо ми тебе оце поцупили, байстрючко?

— Прошу вас… — шепотіла Ярвен. Коли ці бунтарі знають, що вона — не Малена, то нащо ж вони її викрали?

Нарешті до неї неквапом підійшов другий хлопець. Досі він, розіславши ковдру, весь час нерухомо стояв біля машини. На зріст він був вищий від першого, але з вигляду молодший. Та насамперед в очі впадало ось що: його колючий «їжачок» був, на відміну від чуба в першого хлопця, білявий, мов просо.

— О ні, ти не Малена, це вже запевне! — промовив він, і в його дзвінкому голосі вчувалася зневага. — Малені було б соромно.

Ярвен вражено втупилася в нього. Вона була певна, що ніколи в житті цього хлопця не бачила. І все ж його обличчя здалося їй неймовірно знайомим.

* * *

Стіл у банкетній залі був накритий так, ніби вони зібралися втікати. Серед тарілок, склянок та столового начиння лежав буханець хліба, ковбаса й сир — усе це ще загорнене в папір; масла не було, зате стояли вазочки з оливками та огірками, в які четверо за столом поперемінно запускали пальці. Для добрих манер часу не було.

— Зітхати вже пізно, — сказав Больштрем. Він узяв кружальце ковбаси, згорнув рурочкою, запхав до рота й запив ковтком вина. — Те, що її не охороняли пильніше, було помилкою. Ми мали б ризикнути: не побоятися, що її викриють, і виставити охорону. А тепер уже пізно.

Тяркс повитирала серветкою пальці й спитала:

— А якщо вона вийде на громадськість?

— Саме в цьому, звичайно, й полягає найбільша небезпека, — кивнув головою Больштрем. — Тим більше, що ми не знаємо, де сама принцеса. Важко передбачити, що вони взагалі можуть утворити. Надто — обидві разом.

— І ти говориш про це так спокійно! — закричав віце-король. Пальці в нього тремтіли. За столом лише він тримав у руці чарку з коньяком. — Скажи мені краще, що нам тепер робити?!

— Насамперед, — усміхнувся Больштрем, — треба не дати їй вийти на громадськість. Ні їй, ні принцесі. І ніхто, крім наших людей, не має знати про те, що її викрали. Настрої в країні тільки-тільки вляглися. Ми ж бо не хочемо, щоб знов пішли всілякі чутки, саме тепер…

Гільґард кивнув головою й промовив:

— Але якщо в неділю буде оприлюднено закон…. Ти ж бо розумієш, Больштреме, якщо принцеса не з’явиться на параді, підуть усілякі балачки. Адже не можна забувати про те, що за останні роки… м-м… пропаганда короля серед частини населення лишила свої сліди! Закон ми, звісно, ухвалимо. Може, на півдні навіть обійдеться без великих заворушень. Але що, коли згодом доведеться… — Він повагався. — … справді ввести на північ війська? Адже це, на жаль, здається цілком імовірним. Чи народ і тоді ще підтримуватиме нас? Чи тоді знов не повилазять зі своїх нір усі ті, кому з початком вашого правління, високосте, ми спромоглися позатикати роти? Нам потрібна принцеса! Підтримка з боку принцеси, яка вже давно набула репутації великого друга півночі, — це єдине, що може в зародку погасити в народі критику наших дій!

— Принаймні ми на це сподіваємося! — пробурмотів Больштрем.

— Тоді шукайте її! — закричав віце-король. — Шукайте їх обох: і справжню, і фальшиву!

— Адже ти знаєш, Норліне, Малена на парад з тобою ніколи не вийде, — промовив Больштрем. — Тому нам доведеться брати Ярвен. Але чи після того, що оце сталося, Ярвен іще…

— Саме так! — вигукнув віце-король. — Саме тепер вона нас і підтримає! Чи не здається тобі, що тепер, після того, як бунтарі її викрали, вона їх просто зненавидить?

— Якщо її викрали бунтарі, то зненавидить, — кивнув головою Больштрем. — Але якщо її викрав Лірон… — Він зробив паузу. — Тоді доведеться нам придумати щось інше.

17

Вони знов їхали цілу ніч, спинившись лише на короткий перепочинок. Ярвен сиділа тепер на задньому сидінні, але руки й ноги в неї були зв’язані. Поруч сів отой білявий хлопець, і їхні плечі час від часу торкалися.

Цієї ночі ніхто з них довго не спав. У дорозі водій лише один раз десь зупинився, щоб самому трохи передрімати, і коли монотонне гудіння двигуна, під яке Ярвен щойно закуняла, раптово змовкло, вона прокинулась.

Ніч стояла зоряна, ясна, довкола було видно, як удень. Ніч з її антрацитовим небом лише поглинула денні кольори, надавши деревам і кущам різноманітних відтінків сірого.

«Ліс… — подумала Ярвен. — Усе ліс, і ліс, і ліс — скільки їдемо».

Навіть у густих сутінках північної ночі вона час від часу помічала серед дерев тьмяний полиск водяної поверхні. Усе ліс, і ліс, і ліс та озера.

«Куди мене везуть? — міркувала Ярвен. — Адже тут нічого нема: ні міст, ні сіл, край дороги — навіть жодної самотньої садиби. Якщо я закричу, тут ніхто мене й не почує».

Хлопець поруч із Ярвен уві сні глибоко зітхнув і схилився на неї. Не прокидаючись, він тихенько простогнав, умостився зручніше й поклав голову їй на плече.

Ярвен опанувала себе. Сну наче й не було. Хотілося, щоб нарешті настав ранок.

Згодом — минула година, а може, й дві — водій потягся, кинув погляд через плече й мовчки запустив двигуна. Уже за кілька хвилин Ярвен заснула.

Прокинулась вона, коли машина досить різко стала. Білявий хлопець рвучко підвів голову з її плеча й стрепенувся. Ярвен хотілося протерти очі, але ж руки в неї були зв’язані.

— Виходьте, розімніть ноги! — сказав водій. Голос його лунав бадьоро.

Обидва хлопці вийшли з машини, водій розв’язав Ярвен руки й ноги і промовив:

— Ти, звісно, можеш спробувати втекти, але забіжиш, гадаю, не далеко. Ми бігати вміємо. До того ж нас троє.

Ярвен з подивом усвідомила, що вже не відчуває жодного страху. «Так ніби страх, коли довго не минає, може розвіятися сам собою», — подумала вона й глибоко вдихнула прохолоду раннього ранку. Не лишалося нічого іншого, як просто чекати.

Машина стояла на невеличкому кам’яному плато над водою. Унизу під ними виднілася дзеркальна гладінь моря, з якого на обрії саме вставало червоне сонце, помалу повертаючи всьому довкола первісні кольори. Ніч минула.

— Слухайте сюди, — сказав чоловік.

Обидва хлопці, що досі, як і Ярвен, стояли край плато, спостерігаючи схід сонця, обернулися до нього. Ярвен і далі дивилася в бік моря. Вона розуміла, що чоловік звертався не до неї. А проте нашорошила вуха.

— Ми з ним домовилися зустрітись біля порома. Доведеться йому довіряти, іншого виходу в нас немає. І все ж таки спершу я піду сам.

— А потім? — спитав смаглявий хлопець.

— Коли буду певен, що журналіст нікого за собою не привів, візьму його до вас у машину, — відповів чоловік. — Покажемо йому обох — справжню принцесу й фальшиву. Ярвен розповість йому свою історію. Коли народ дізнається, що його ошукали, що принцесою на її день народження насправді була не Малена, то чи віритиме він тоді Норлінові в усьому іншому, що той стверджує? — Він зітхнув і повів далі: — Ми вже не в змозі стати на перешкоді тому закону. Та, може, пощастить вплинути на настрої в країні так, що віце-королю стане важко ухвалювати такі закони. І він бодай не зважиться вже вводити на північ війська. І північ знову піднесеться духом. І Нагіра побачить… — Він примовк.

— Побачить, що можна ще досягти чогось і без терору? — спитав смаглявий хлопець.

— Я на це сподіваюся, — відповів чоловік.

— Але хто надрукує чи передасть по радіо його матеріал? — спитав білявий. — Після всього, що ти мені розповів… Яка газета? Яка радіостанція?

Чоловік помовчав, тоді тихо сказав:

— Ми мусимо довіряти журналістові. Бодай цьому одному. Досі він був на нашому боці. До того ж це досить цікава історія. Іншої ради я не бачу.

Потім чоловік пояснив, що вони мають робити, якщо він не повернеться.

— Але ж ти кажеш, що йому можна довіряти! — вигукнув білявий.

— Коли втікаєш, довіряти не можна нікому, — відповів чоловік. — Якщо до вечора не повернуся, сховайтесь у лісі. Вони, звісно, візьмуться потім шукати й вас. Якщо мене катуватимуть, я не певен, чи витримаю. Може статися так, що я вас викажу. — Він звів на них пильний погляд. — Ніхто не знає, що може виказати під тортурами. Але над ранок, коли рибалки виходитимуть у море, повз цю бухту пропливе в своєму старенькому дерев’яному човні без сигнальних вогнів Нанук. Про це вже домовлено. Подасте йому сигнал кишеньковим ліхтариком, і він причалить до берега. І переправить вас на північ.

— А потім? — спитав білявий. — А що потім?

— Не думай про це, — промовив чоловік. — Адже ми ще маємо надію, що в цьому потреби не буде.

Після того, як машина зникла в лісі, зв’язувати Ярвен руки й ноги вдруге хлопці не стали. Вони лише час від часу позирали в її бік та про щось перешіптувались. А згодом і взагалі почали вдавати, ніби Ярвен поряд нема зовсім. Мабуть, почувалися досить упевнено.

Тим часом сонце вже підбилося над головою, і потеплішало. «Звідки вони знають, як мене звати?» — раптом спало на думку Ярвен. На водяній поверхні північніше вона помітила край неба темну смужку. Там був, мабуть, північний острів.

Може, того вечора, коли цей хлопець проник до парку в Естерлінді, він підслухав розмови в маєтку, в яких ішлося про неї, і тому й знає її ім’я? А хто така Нагіра?

Над полудень Ярвен завважила, що хлопці занепокоїлись і почали поглядати то на свої годинники, то на сонце, а смаглявий заходився переконувати в чомусь білявого. Один раз вони підійшли до того місця, де на плато сиділа, згорнувшись калачиком, Ярвен і надолужувала прогаяний уночі сон. Вони спинилися так близько, що чути було навіть уривки їхньої розмови. А також імена, якими хлопці звертались один до одного.

Про те, що старшого й нижчого на зріст звали Йоас, Ярвен уже знала. А білявого він називав Малі.

Зненацька Ярвен прокинулась, ніби й не дрімала. Вона пригадала, як Йоас стояв під балконом і кликав її. Він гукав: «Малі!» І вона здогадалась, кого він мав на увазі.

Ярвен пильно придивилася до білявого хлопця. І раптом збагнула, чому його обличчя здалося їй таким знайомим.

* * *

Сонце зникло десь за лісом.

— На, — сказав смаглявий, неохоче простягаючи Ярвен окраєць хліба. — Ліронові не сподобалося б, якби ми морили тебе голодом.

Ярвен на хлопця навіть не глянула. Вона вже давно збагнула, що всі троє її викрадачів гадають, нібито вона — заодно з віце-королем і в змові проти півночі, а також проти принцеси. Кілька разів вона спробувала забалакати з Йоасом та Маленою, але ті щоразу різко її уривали.

Вона жувала хліб повільно, розуміючи, що їй більш нічого не дістанеться. У шлунку бурчало, але голоду вона не відчувала.

Коли вони доїли весь хліб і випили з термоса воду, яку Йоас набрав вочевидь десь у сусідньому озері, ті двоє зробили їй знак.

Ярвен підвелася. Той чоловік, Лірон, сказав, що коли до вечора не повернеться, то вони мають сховатися в лісі. Що з ним сталося?

— Іди сюди! — кинув Йоас. — Зараз ми вирушаємо в ліс, і ти йтимеш уже сама. Але ж ти розумієш: шансів дременути в тебе жодних. Але спершу ми ще заткнемо тобі рота.

І не встигла Ярвен навіть затулитись, як у роті в неї опинився кляп.

— Щоб не покликала на допомогу, якщо тут раптом з’являться твої люди! — пояснив хлопець. — А тепер гайда!

«Мої люди! — промайнуло в Ярвен. — Хто це „мої“ люди? Я хотіла від віце-короля втекти, а ці гадають, що я з ним заодно. Я боюсь і віце-короля, і бунтарів. „Моїх“ узагалі немає».

Вони знайшли схованку в густих ожинових заростях за якихось кількасот кроків від крутого берега, хоч ховатися, власне, й не було від кого. Ніч минула спокійно. Йоас із Маленою по черзі вартували, проте шукати їх ніхто не прийшов. Час від часу Ярвен засинала, та коли Йоас досить грубо потермосив її, у неї було таке враження, ніби вона не змикала очей ні на мить.

— Уставай, пора вшиватися! Тільки тихенько! — сказав він.

Було все ще так темно, як буває зоряної ночі лише тут, на півночі. Та коли вони вийшли з лісу, Ярвен побачила, що на обрії небо вже почало світлішати.

— Якщо думаєш, що тобі пощастить нас виказати, то помиляєшся! Не діждешся!

— Не кажи так, — озвалася Малена. Однак погляд, яким вона зміряла Ярвен, був сповнений люті. — Ти прихопив ліхтарика?

Усі троє полягали скраю на плато, Ярвен посередині. Тим двом не довелося пояснювати їй, що вона має робити. Коли повз них проплив перший патрульний катер, Малена поглянула на годинника. Йоас тримав Ярвен за потилицю.

Та вона й без цього не спробувала б привернути до себе увагу. На превеликий свій подив вона усвідомила, що боїться цих двох менше, ніж Гільґарда, Тяркс, Больштрема й віце-короля.

А крім того, кому вона попалася б до рук, якби спробувала зараз підхопитися, закричати й подати знак береговій охороні?

Її відвезли б назад до Естерлінда.

«Я, мабуть, із глузду з’їхала, — подумала Ярвен. — Та краще вже зоставатися тут, з оцими. Хоч вони мене й викрали, зв’язали руки й ноги і заткнули рота кляпом. Вони не катували мене й поділилися зі мною останнім окрайцем хліба. А якщо пощастить пояснити їм, що все це — лише прикра помилка…»

— Дванадцять хвилин! — прошепотіла Малена.

Патрульний катер, бадьоро постукуючи мотором — так, ніби ні для кого й не становив небезпеки, — повертався назад.

— У нас рівно дванадцять хвилин! — знов прошепотіла Малена.

Перестук мотора почав стихати, і Йоас відпустив потилицю Ярвен.

— Ледве-ледве встигаємо! — прошепотів Йоас.

Ярвен перша помітила Нанукового човна. Він нечутно, темною тінню немовби випірнув з води, вітер лише трохи напинав його понурі вітрила. Аж коли човен увійшов у бухту, Йоас подав умовний сигнал: кілька довгих і кілька коротких спалахів ліхтариком. Азбуки Морзе Ярвен не знала, однак чоловік на баркасі, схоже, очікував Йоасового сигналу. Коли якір ковзнув у воду, в мертвій тиші на межі ночі й дня шум вітру над водою здався їй неприродно гучним. Потім довкола знову залягла тиша.

— Ти перша! — прошепотів Йоас. — І начувайся, якщо надумаєш здійняти галас!

Ярвен розуміла, чому обоє так поспішають. Вони мали скористатися паузою в патрулюванні сторожового катера, а дванадцять хвилин — це зовсім не багато для того, щоб спуститися крутим берегом униз і непомітно допливти до човна.

— Давай! — прошепотів Йоас. Голос у нього тремтів.

Ярвен обережно почала спускатися підмитим водою крутобережжям. У темряві її руки чіплялися за якісь виступи, коріння, віття поодиноких кущів. Один раз вона поїхала поповзом і відчула, що подряпала об якийсь гострий виступ ногу; потім їй пощастило вхопитися за гілку, і вона з полегкістю зітхнула. Угорі над нею скрикнула від болю Малена, а тоді мимо шурхонув кудись углибину Йоас. Ярвен почула, як він гупнув унизу на землю.

— Йоасе! — покликала Малена. — Йоасе, ти собі нічого не…

— Усе гаразд! — прошепотів той.

Його голос пролунав майже поруч, і нарешті й Ярвен відчула під ногами гальку, якою був усипаний берег.

— Без паніки! — додав хлопець.

Малена, тихенько скрикнувши, приземлилася остання.

— Гайда, пливімо! — кинув Йоас і підштовхнув Ярвен у плечі.

У темряві вода виявилася теплішою, ніж вони думали. Ярвен якомога тихіше ввійшла в неї й на мить затамувала подих. Пливти з кляпом у роті було страшно, та після перших змахів руками вона заспокоїлась. Від солоної води подряпина на нозі защеміла, проте Ярвен, щосили загрібаючи руками, пливла до баркаса поперед Йоаса й Малени.

«Цікаво, що б ці двоє робили, якби я не вміла плавати? — подумала вона. — А що б вони зробили, якби я відмовилась іти з ними, спускатися з тієї кручі? Якби я справді була в спілці з віце-королем, якби схотіла, щоб охорона нас схопила й визволила мене? Вони не мали б жодних шансів доправити мене до човна, нас неодмінно впіймали б. Не минуло б і цих дванадцяти хвилин. Жодних шансів!»

Про це саме думала, схоже, й Малена, коли вслід за Ярвен вилізла мотузяною драбиною на човен. Вона кинула на Ярвен замислений погляд, показала на кляп у її роті й сказала:

— Зараз. Нехай лишень трохи відпливемо.

Ярвен кивнула головою.

Ще не встиг Йоас вибратися на човен, а рибалка вже заходився вибирати якоря.

— Усі на борту? — тихенько спитав він через плече. — Ну, зараз запахне смаленим! Ховайтеся під сіті!

Ярвен хутко, як і Малена з Йоасом, виконала цей наказ і знову помітила замислений Маленин погляд. «Може, вона все ж таки вислухає мене, коли все оце вже буде позаду, — подумала Ярвен. — Може, повірить…. Не знаю, що буде потім, та принаймні ворога в мені вона тоді вже не бачитиме. А на душі в мене вже не буде так самотньо».

— Заляжте! — прошипів рибалка. — Підпливають!

Знов почувся перестук мотора патрульного катера, який наближався, і Ярвен збагнула, що в дванадцять хвилин вони не вклалися. Зрештою, в такий короткий час укластися й не можна було, і це мав розуміти й сам рибалка. Як він тепер пояснить береговій охороні, чому о цій порі опинився тут, у бухті, а не на рибних мілинах? Як він узагалі сподівався сховати своє суденце, навіть коли вітрила на ньому темно-червоні, а сам корпус геть чорний? Вночі, та ще на відстані, темрява їх, може, й проковтнула б, але ж не на світанку! Усе виявилось марним…

Коли на катері залунав гудок, Ярвен здригнулася. Від нього їй аж у вухах позакладало: три короткі сигнали — три довгі, три короткі — три довгі, й так без угаву. На додачу рибалка ще й випустив у небо сигнальну ракету, яка вибухнула вгорі над ними червоною кулею. На кілька секунд човна залило червонуватим світлом, а рибалка стояв біля борту й розмірено поводив руками: вгору-вниз, угору-вниз.

«Виходить, зрадником виявився не лише отой журналіст! — подумала Ярвен, раптово усвідомивши ситуацію, і, сповнена ненависті, побачила крізь сіті, як їхній рятівник чимраз вище підводить руки й опускає їх. — Отже, тепер Нанук здасть нас береговій охороні. Лірон таки правду казав: коли втікаєш, довіряти не можна нікому».

Патрульний катер наближався на повній швидкості. За ним у темній воді лишався світлий пінявий слід. Коли катер був уже за кілька метрів, Ярвен розгледіла в ньому біля борту двох чоловіків у формі. Один із них тримав у руці мегафона.

— Це знову ти, Нануку? — вигукнув він. — І що ж цього разу?

Нанук склав долоні рупором і прокричав:

— Мотор заглух! Самі ж бо знаєте! Може, візьмете на буксир? Лиш одненький цей раз, востаннє! Хоча б до пристані! Бо за такого штилю стоятиму тут бозна-скільки!

З мегафона почувся сміх.

— Ми тобі ще того разу казали, що ми не безплатна буксирувальна служба для північних рибальських баркасів, місце яких на звалищі! Хіба ми тебе не попереджали, щоб ти зі своєю іржавою бляшанкою сидів там у себе вдома й не рипався до нас?!

— Лиш одненький цей разочок, востаннє! — розпачливо закричав Нанук.

Тим часом патрульний катер підійшов упритул до правого борту рибальського баркаса і обидва чоловіки ковзнули по ньому допитливими, хоча, схоже, й досить знудженими поглядами.

— Що ж мені робити? Адже я маю виходити в море! Я ж бо рибалка! Прошу вас, благаю! Як же я повернуся додому, якщо ви не?..

Патрульний катер відчалив від човна.

— Прошу вас! — кричав Нанук. — Не кидайте мене тут! Ви ж бо завше…

Дерев’яне суденце підіймалося й опускалось на хвилях, що котилися від катера. Ще раз донісся сміх із мегафона, потім Ярвен почула, як мегафон клацнув: його вимкнули. Берегова охорона зникла за мисом.

— А тепер — хутчій! — кинув Нанук. — Усі помагають! Треба вшитися звідси, поки вони не повернулися вдруге!

— А ти часто так робиш? — спитав Йоас, і в його голосі Ярвен почула захват.

— Благаю їх про допомогу? — перепитав Нанук.

Якір з гуркотом зник у якірній коробці.

— В останні три-чотири тижні — майже щоночі. Часом у протоці, часом там, у нас, неподалік від берега. Але разів два-три вже доводилося й на цьому боці. Вони попереджали мене, щоб я не зловживав послугами берегової охорони: це ж бо, мовляв, не безплатна буксирувальна служба. Перші рази навіть сходили на борт моєї старенької посудини, обшукували й перекидали тут усе догори дном. А тепер уже три ночі не чіпають. Порушують, звісно, свої ж таки інструкції, але вони просто вже ситі мною по саме нікуди. — Він нишком захихотів і додав: — Солдати — теж люди. Уявляєте, як вони тепер тішаться — там, на борту свого швидкісного катера! Ще б пак, у такий штиль старий Нанук безпомічно заліг, бідолаха, в бухті зі своїм завше дефектним мотором! «Там він і вік звікує, — либонь, кажуть. — Так йому й треба!» — Він поволі, майже нечутно виводив баркаса з бухти. — «Тепер старий уже не зважиться виходити в море! І більше нас не використовуватиме!»

Нанук запустив мотора й узяв курс на північ.

— А якби вони все ж таки зійшли на борт? — озвалась Малена. — Тоді вони побачили б, що мотор працює.

— Побачили б, — кивнув головою Нанук.

Ярвен з подивом завважила, як швидко старий човен борознить хвилі.

— І знайшли б нас, — промовила Малена й стала поруч із Нануком.

— Знайшли б, — кивнув головою той.

— І тоді б усіх нас… — проказала Малена.

На мить Нанук випустив з рук стерно й зробив Малені знак, щоб та стала на його місце. Потому сягнув рукою до кишені сорочки, дістав сигарету й нарешті промовив:

— Та вже ж, вийшло б не дуже гарно.

З правого борту небо яснішало.

18

Хатина стояла в густому лісі самотою. Мисливці навідувалися сюди не часто й не надовго, хіба восени, коли виходили на лося. Отож спокою мешканців хатини ніхто не порушував. Найближча шосівка закінчувалась за кілька миль звідси, а висипаний гравієм путівець уже за сто-двісті метрів перетворювався на дві порослі травою колії в піску, якими в дощ навряд чи й проїдеш. Зате до узбережжя — палицею докинути, часом сюди, здавалося, навіть долинав запах моря. Це було непогане місце для штаб-квартири, хоча від столиці й не близько.

— І що тепер? — нетерпляче спитав юнак, що вже довгенько копирсався в погаслому каміні.

Він мав років вісімнадцять, не більше; іноді Нагіру аж лякало те, які молоді люди її оточували, з яким захватом вони чекали пригод, як легковажно ладні були ризикувати життям, скільки в них було ненависті.

— Зачекаємо, — відповіла Нагіра.

Другий, що сидів на вичовганій канапі, запускаючи п’ятірню в м’яке собаче хутро, звів очі й промовив:

— Чекати, чекати й чекати! Хіба ми задля цього приєдналися до тебе? За п’ять днів ухвалять закон. І введуть війська.

— Ти казала, їх треба залякувати! — вигукнув перший. — Забула вже? Тоді нащо ж ми підривали бомбу коло будівлі парламенту? Ти казала, після смерті короля від нового уряду тут, на півночі, нам сподіватися вже нема чого, і тепер лишається тільки одне: показати їм, з чим вони щодня мають рахуватись, якщо відмовлять нам у наших правах!

— Ми це й зробили, — стомлено озвалася Нагіра. Колись і вона могла цілісіньку ніч не спати, розмовляти, складати плани. Як тепер оці юнаки.

— І що це нам дало? — вигукнув юнак, котрий сидів неподалік на килимку перед каміном. — А нічого! Ми не лише не дістали від них додаткових прав — вони навіть відібрали в нас ті поодинокі, які за нами визнав був король! А за кілька днів уведуть на північ війська, і тоді…

— Ти сам кажеш, Лороку, що той теракт нам нічого не дав, — промовила Нагіра. — Вони не злякалися. Навпаки, той кратер біля парламенту лише додав їм аргументів для того, щоб іще дужче утискувати небезпечну північ.

— Виходить, вони, таки бояться нас! — вигукнув Лорок. — Вони в паніці! Хоча й не знають іще, на що ми здатні! Тепер вони не мають почуватися в безпеці жодної хвилини! Вони мають щодня тремтіти на своїх вулицях, щомиті потерпати, що бомба вибухне в них перед самісіньким носом: у їхніх автомашинах, у потягах, в їхніх розкішних будівлях! Вони вже не мають почуватися в безпеці у своїх домівках, навіть уночі, поки їхній страх зрештою стане такий великий, що вони підуть на поступки й дадуть нам усе, чого ми вимагаємо, аби лиш знову спокійно спати!

— Так нічого не вийде, — стомлено зітхнула Нагіра. — Я вам пояснювала це вже сто разів. Що жахливіше вони нас боятимуться, то жахливіше й ненавидітимуть. І, перше ніж зробити поступку, відплатять нам такою самою монетою. За кожну смерть у їхніх містах ми заплатимо сотнями смертей у себе. Це безнадійний шлях.

— Ми не боїмося вмерти за свою батьківщину й свою честь! — вигукнув, підхопившись, другий юнак. — Краще вмерти, аніж жити в ярмі! Ми готові скласти голови за праведне діло! Тисячі, десятки тисяч північних скоґландців ладні померти мучениками!

— Не кричи так, Меоноку, — відказала Нагіра. — З того світу, щоб ти знав, вороття немає!

Але сама вона знала, що юнаки цього не розуміють: надто ще вони молоді. І так, як Лорок з Меоноком, міркують тисячі. Якщо дуже скоро нічого не станеться, то так воно, мабуть, і триватиме. Бомби на півдні й на півночі, щомісяця нові жертви, все більше й більше. І що вони так виграють?

«А відповідальність лежить на мені, — подумала Нагіра. — Вони ще дивляться на мене святобливо. Підривати біля парламенту бомбу — то був хибний крок. Але тепер вони прагнуть чимдалі більшого, ці мої діти повсюди в країні. Хіба я маю право про це забувати? Початку слід остерігатись, адже будь-який початок вимагає продовження, а не завершення. А коли хтось скуштує крові один раз, той прагне її знов. Хтозна, чи довго ще я зможу контролювати своїх людей».

— Я йду спати, — сказала Нагіра.

Іноді, після досить довгого й досить міцного сну, вона прокидається з готовим рішенням.

* * *

Вони пливли чотири години. Баркас майже нечутно, під напнутими вітрилами долав морські хвилі. Дорогою вони поминали рибні мілини, й рибалки з човнів подавали Нанукові якісь знаки. Нарешті баркас завернув до рідної гавані. Там його пасажирам довелося знов ховатися під сіті.

— Запроданці є й у нас на півночі, — тільки й сказав Нанук.

Коли вони зійшли на берег, рибалка відвів їх до однієї з перекошених повіток для сітей — трухляве сіре дерево, вицвіле на вітрі й просякле сіллю.

— Поки що вас тут ніхто не шукатиме, — сказав він. — Та якщо вони коли-небудь усе ж таки вас знайдуть, якщо впізнають і спитають, як ви сюди потрапили, мовчіть скількимога. А як почнуть катувати, спробуйте спершу брехати, тільки щоб усі троє — однаково.

— І оця? — з відразою перепитав Йоас і показав на Ярвен. — Ні, ця не брехатиме!

— Помовч! — прошипіла Малена. — Але що брехати?

— Кажіть, буцімто від південного острова вас занесло сюди на надувних матрацах, — відповів Нанук. — Буцімто ви думали, що впораєтесь, — дурні діти, та й годі! А тоді буцімто побачили човна, що плив із півночі, й заходилися кликати на поміч. Рибалка вас угледів і почав сваритись. Він, мовляв, сварився весь час, поки ви сиділи в човні, а ви розказували йому якусь побрехеньку.

Малена кивнула головою.

— А човна ви, мовляв, добре не розгледіли, бо дуже були перелякані, — провадив Нанук. — Це про всяк випадок. Одне слово, не можете сказати, хто вас урятував. І той чоловік вас теж не розгледів.

— Гадаєш, вони повірять? — спитала Малена.

— Треба спробувати, — знизав плечима рибалка. — А тепер я маю пошкодити свого мотора. Бо якщо берегова охорона схопить мене…

— Дуже тобі вдячні, Нануку! — сказала Малена.

Йоас щось пробурмотів, і рибалка лишив їх самих.

У повітці пахло рибою, сіті висіли на стінах і лежали на підлозі, скрізь валялися буйки, до всього поприлипала засохла луска.

— А про те, що нам треба щось їсти, він і не подумав, — озвався Йоас. — Уже другий день на голодній дієті.

Малена постукала пальцем собі по скроні. Ярвен з подивом помітила, якою спокійною та раптом стала.

— Маєш нагоду трохи скинути жиру, — мовила Малена. — Кілограмів кілька. — Потім обернулася до Ярвен: — Ти теж.

Ярвен не знала — відповідати чи ні. Коли вони вже досить далеченько відпливли від південного острова, Малена витягла їй з рота кляп. А коли наближалися до рибних мілин, де раз у раз траплялися човни, Йоас усе поривався заткнути їй рота знов. Проте Малена щоразу хитала головою й казала:

— Вона не кричатиме, Йоасе. Якби вона хотіла нас виказати, то виказала б уже давно. Навіть не здогадуюсь, чому вона цього не зробила. Але кричати — не кричатиме.

У баркасі Йоас спершу позирав на Ярвен так, ніби щомить ладен був підхопитися й заткнути їй рота, але згодом заспокоївся й він. Навіть коли вони вже зійшли на берег, хлопець наполіг лише на тому, щоб зв’язати Ярвен руки; знову затикати їй кляпом рота і зв’язувати ноги вони не стали.

— І що тепер? — озвався Йоас.

Складалося враження, що, поки тривала ця їхня втеча, за головну в них непомітно стала принцеса. Але на запитання Йоаса навіть вона стенула плечима.

— Принаймні тепер ми в безпеці, — промовила Малена. — Це найважливіше.

— А Лірон? — спитав Йоас.

Принцеса опустила очі долу й прошепотіла:

— Лірон був надто легковірний. Останнім часом він став усе ж таки надто легковірний. Він мав рацію: серед журналістів уже не зосталося нікого, хто зважився б виступити проти Норліна. Ніколи б не повірила, що це станеться так швидко.

— Що буде з Ліроном? — стиха промовив Йоас.

— Я дуже сподіваюся, що вони його не катуватимуть, — прошепотіла Малена. — Дуже сподіваюсь…

Ярвен пригадала, що казали про ватажка бунтарів Гільґард, Тяркс, Больштрем і віце-король. «Одна куля — і він навіть нічого не відчує». Ні, надто делікатними їх не назвеш! Ярвен була певна: вони Лірона не пощадять, якщо схочуть почути від нього, де переховується принцеса. Принцеса і її двійниця.

* * *

— Ви тільки погляньте! — вигукнув Больштрем. — Совість короля, наш маленький смаглявий поборник моралі! Приємно знову тебе бачити, Ліроне! Адже минуло стільки часу!

Лірон мовчав.

— Хоча, як на тебе, то, мабуть, не так уже й багато? — провадив Больштрем. — Гадаю, ти ще якийсь час непогано обходився б і без нашого товариства, еге?

Норлін прокашлявся й сказав:

— Слухай, Ліроне, давай залагодимо справу мирно! Мені шкода, що нам довелося доправляти тебе сюди зв’язаним. Я вибачаюся за те, що мої люди повелися з тобою вочевидь грубіше, ніж треба було.

Лірон підвів погляд.

— Але твоя спроба зустрітися з отим репортером… який нарешті— щоправда, лише кілька днів тому, та все ж, хвалити Бога, втямив, у чому полягає його обов’язок перед країною, — отож ця твоя спроба, звичайно, дає нам підстави припускати, що ти причетний до зникнення Ярвен. А може, й до зникнення Малени.

Лірон не поворухнувся.

— Бачиш, Ліроне, — привітно сказав Больштрем, — нам, звісно, довелося помізкувати над тим, хто міг так запросто навідатися до наших лягавих псів. Є лиш одна така людина. Дурні ми були, що не здогадалися про це раніше. Тоді б ми, певна річ, усе ж таки не відмовилися від охорони.

— Це твій син, Ліроне! — кинув Норлін. — Собаки слухаються лише Йоаса! Тож не заперечуй, не марнуй нашого часу! Ярвен викрали ви, а з репортером ти хотів зустрітися для того, щоб розповісти всю цю історію й показати Ярвен. Ти все ще сподіваєшся й на півдні підбурити людей проти мого нового закону!

— Ну?! — гримнув Больштрем. — Де вони?

Лірон мовчав.

— Послухай, Ліроне, — промовив Больштрем, — у нас лишилося не багато часу, і ми не маємо наміру гаяти бодай хвилину. Сподіваюся, тобі не треба пояснювати, що заговорити — у твоїх-таки інтересах.

Лірон кивнув головою й відказав:

— Погрожуєш. — Губи в нього пошерхнули й лущилися, він ледве вимовляв слова. — Невже ти й досі не знаєш мене, Больштреме?

— Ні в якому разі, Ліроне! — заперечив Норлін. — Ти нас не так зрозумів! Певна річ, ми тобі не погрожуємо! У Скоґландії нікого не катують. Ми лишень сподіваємося, ти збагнеш, що це в інтересах усього народу…

— Ох, Норліне, — всміхнувся Лірон, — ти завше плутав власні інтереси з інтересами свого народу. Ти сплутав навіть свій народ, Норліне.

Віце-король ударив. Голова в Лірона хитнулася з одного боку на другий, потім навпаки.

Больштрем звів брови й промовив:

— Скільки тобі ще нагадувати, Норліне, щоб ти вчився тримати себе в руках?

* * *

Цілий день Йоас снував у повітці туди-сюди. Шлунок у нього так бурчав, що Ярвен чула це навіть тоді, коли хлопець відходив у другий куток повітки. І дивувалася, що самій їй їсти й досі не хочеться.

Крізь вузеньке віконце над дверима досередини ледве проникало світло. На віконці висіло, нагадуючи довгі, подерті, давно не прані гардини, павутиння, на якому осів порох десятиліть. У цих сутінках Ярвен раз у раз засинала.

Прокинулася вона від того, що хтось легенько поторсав її за плече.

Перед нею, допитливо дивлячись їй у вічі, сиділа навпочіпки Малена.

— Дякую, що не виказала нас, — промовила вона; проте в її погляді Ярвен побачила невпевненість і колишню недовіру. — Ти запросто могла б нас продати, навіть не раз.

Від учорашнього ранку Ярвен уже не доводилося плакати: ні тоді, коли вона питала себе, що з нею зроблять викрадачі, ні згодом, коли вони всі троє втікали через протоку. Здавалося, всі її почуття від неї відділила якась скляна стіна. Ярвен усвідомлювала, що, власне, мала б відчувати страх чи розпач, а натомість її охопила лише глибока байдужість.

Ту скляну стіну на друзки розтрощила своєю щирістю Малена. По щоках у Ярвен потекли сльози, і нараз вона збагнула, в якій безвиході опинилась. Обом її супутникам небезпека загрожувала лише з боку віце-короля і його людей, і коли ці двоє втекли від них і тепер були в безпеці — себе Ярвен не могла відчути в безпеці ще довго. Їй не довіряли й бунтарі.

— Чого ревеш? — роздратовано кинув Йоас. — Хіба ми тобі щось зробили? Як ти, власне, гадаєш, що твої люди з нами вчинять, якщо злапають? А як ти гадаєш, що вони саме в цю хвилину витворяють з Ліроном?

Ярвен заридала.

— Її вини в цьому немає! — сказала Малена. — Принаймні вона нас не виказала. — І знов оцей невпевнений, допитливий погляд.

— Та вже ж, тепер ти раптом перекидаєшся на її бік! — вигукнув Йоас. — Тільки через те, що вона твоя….

— Ні! — відповіла Малена. — Я на її бік не перекидаюсь! Але ж може бути й так… — Вона звела очі на Ярвен і спитала: — Чому ти не закричала? Чому не спробувала втекти, а попливла разом з нами до човна? Не спробувала жодного разу! Адже ми не мали б жодних шансів…

Ярвен схлипувала так, що аж плечі здригалися. Нарешті втерла другим боком долоні обличчя, на повні груди вдихнула й прошепотіла:

— Я так їх боялась! Я саме збиралася була… Тоді, коли ви мене викрали, я однаково саме збиралася була втекти. Тільки не знала, як обминути собак.

— Ще б пак! — засміявся Йоас. — Цього не знає ніхто! Крім мене, звісно. Коли ми жили ще в замку, я був з ними щодня: годував їх, балакав до них, грався. «Ніхто не знає, коли це може знадобитись», — казав Лірон. Він готувався до цього ще тоді. Але мені й самому було з ними цікаво, славні собацюри!

Виходить, колись Йоас жив у тому замку, ось звідки він знає Малену! Але чому це Йоас і Лірон, двоє північних скоґландців, двоє бунтарів, жили в королівському замку?

— Собаки радше накинуться на Больштрема, — сказала Малена, — або на віце-короля, ніж зроблять щось Йоасові. Вони Йоаса люблять.

Ярвен кивнула головою й перестала схлипувати.

— Але чому ти боялася їх — тих, в Естерлінді? — хотіла знати Малена; Ярвен бачила, що принцеса їй вірить не зовсім. — Своїх-таки…

— Та вона ж бреше! — вигукнув Йоас. — У неї тільки одне на думці: втертися нам у довіру! Чого це раптом вона так злякалася своїх-таки людей? Після того, як стільки грала з ними в одну дудку!

— Ні в яку дудку я з ними не грала! — прошепотіла Ярвен, завваживши, що голос у неї лунає знову цілком спокійно. — Адже я зовсім не знала, що…

— Так-таки й не знала? — процідив крізь зуби Йоас. — От хоч убий, не візьму я втямки, і край: як це можна на людях весь час вдавати з себе принцесу Скоґландську й водночас про це навіть не здогадуватись, га?

— Я, звичайно, здогадувалася, що роблю! — відказала Ярвен. Вона була аж рада, що нарешті в ній знову прокинулася злість, чи щось таке. — Я тільки не знала, як усе те пов’язано. Я думала…

— Що південці теж танцюють під дудку тих шахраїв? — урвав її Йоас. — Гаразд, вони гадають, нібито новий закон принесе їм вигоду, але забувають про все, що колись уже були збагнули. Але ж ти!.. Адже в тобі й самій тече північноскоґландська кров! Хоча, звісно, яблуко від яблуні далеко не котиться!

— Я ж кажу, все це помилка! — вигукнула Ярвен, різко крутнувши головою. — Я розумію, ви, мабуть, думаєте, що я — з північних скоґландців, у мене й вигляд такий. Але досі я ще зроду навіть не була в Скоґландії! Мій батько… — Вона згадала про родовідне дерево, про отой список прізвищ, що його продиктувала їй по телефону Ґекхан. Ох, як же давно все це, здавалося, було! — Він… турок!

— Турок? — приголомшено перепитала Малена.

Та Йоас уже напустився на Ярвен.

— Ти що — маєш нас за дурнів? — закричав він. — Який турок?! Думаєш, ми повіримо оцим твоїм баєчкам?

Малена смикнула його за рукав.

— Коли твій батько — турок… — промовила вона й поглянула на Ярвен ще пильніше, — якщо це взагалі було можливо, — ніж поглядала на неї під час усієї їхньої втечі. — Коли твій батько — турок і ти, отже, з усіма нами, зі Скоґландією не маєш анічогісінького спільного, тоді як ти сюди потрапила? Чому на мій день народження вдавала, нібито ти — це я? Чому там, на балконі, ти навіть…

— Гидко! — крикнув Йоас. — Просто гидко!

Ярвен відчула, що на очі їй знов накочуються сльози. Несподівано вона й сама усвідомила, якою легковірною досі була.

— Усе це через той фільм! — прошепотіла вона. — Я мала грати головну роль. А для цього мусила спершу довести…

— Через фільм! — процідив крізь зуби Йоас. — Тепер ще й фільм! — З кожним словом у ньому наростала лють.

Та не встиг він напуститися на Ярвен знов, як утрутилася Малена.

— Та дай же їй пояснити, Йоасе! — роздратовано кинула вона. — До вечора ми звідси однаково не виберемось, то чом би їй не розказати нам свою історію? А там побачимо, в чому їй можна вірити, а в чому — ні.

Йоас невдоволено засопів. Над їхньою повіткою кружляли, жалісно кигикаючи, чайки.

— Отже? — мовила Малена. — То що ти там казала про фільм?

19

Спалося Нагірі погано. Коли рішення нема взагалі, то не прийде воно в голову й уночі вві сні.

Вона встала з ліжка й розсунула фіранки на вікнах. До самої хатини підступала галявина, траву на якій юнаки постійно підкошували, щоб можна було всякчас поганяти футбольного м'яча. Тепер там сиділи Меонок, Лорок і ще хтось третій (його ім’я Нагіра не пригадувала) й грали в карти. Юнаки вже давно нарікали на те, що тут, у штаб-квартирі, телевізор показує дуже погано, й лише в крайньому разі вмикали новини чи, коли для якоїсь акції мала значення погода, повідомлення синоптиків.

«У інших країнах є супутникові антени, — подумала Нагіра. — Якщо ми колись прийдемо до влади, то перше, що зроблять мої люди — це, мабуть, дозволять користуватися супутниковими антенами на півночі й на півдні. Адже король також хотів відкрити країну назовні, він також хотів, щоб скоґландці нарешті дістали змогу вільно дізнаватися про те, що робиться в світі. Але тепер нас знову віддаляють від цього світлові роки, і ось наслідок: навіть у щонайвідданіших скоґландців у такій глухомані телевізор показує погано, і їм доводиться грати в карти».

Вона вистромила з дверей голову й гукнула:

— Я збираюся снідати! Хтось із вас питиме каву?

— Снідати! — кинув Меонок, і це слово пролунало так, наче він його виплюнув. — Краще вже одразу повечеряти!

— Отже, ніхто? — перепитала, зітхнувши, Нагіра.

— Козир! — сказав Лорок. — І ще козир, і ще!

Меонок і той третій вилаялись.

«Я вже починаю втрачати на них вплив, — подумала Нагіра. — Доведеться пильнувати, а то одного ранку прокинусь, а хлопців і слід простиг. Кажуть, на півночі тепер повсюди виникають нові групи бунтарів, у яких уривається терпець, і вони прагнуть діяти, боротися, ризикувати життям. Вони повиростали в утисках, але, на відміну від попередніх поколінь, воднораз і з переконанням, що ці утиски несправедливі. Я мушу щось придумати, щоб хоч якийсь час іще потримати їх у спокої. Мушу придумати якусь операцію, що і їх задовольнить, і надто великої шкоди не завдасть. Я не хочу, щоб у країні спалахнула пожежа».

Вона поставила кип'ятитися воду на каву й пішла в душ.

«Операція… Ні, пожежі в країні я не хочу».

* * *

Коли Ярвен завершила розповідь, на хвилю запала тиша. Йоас не переривав її жодного разу.

— Як послухати, то це просто божевілля, такого зумисне не вигадаєш, — нарешті задумливо промовила Малена. — Чи ти інакше гадаєш, Йоасе?

Йоас поплескав себе по череву, що саме забурчало, немовби намагаючись дати відповідь, і невдоволено пробурмотів:

— Може, так воно й було.

— Щоправда, я ось міркую собі: а чого ж у тебе, Ярвен, не закралася підозра ще тоді, коли довелося надівати перуку? Адже для тієї ролі було доволі й білявих дівчат. Як ти пояснила собі те, що саме тебе…

Ярвен відчула, як щоки в неї спалахнули, вона похнюпила голову й нарешті проказала:

— Просто я повірила їм, що в мене — найкраща харизма.

Яка ж вона була дурна, яка дурна! Вони так легко втерлися їй у довіру, а вона виявилась така марнославна й так охоче їм повірила.

— А згодом, опісля… коли все так добре вийшло, я, звісно, зрозуміла, що вони, мабуть, одразу побачили, як я на тебе схожа.

— І що? — спитала Малена. В її голосі вчувалася нетерплячка.

— Ці кіношники помічають таке, звичайно, відразу, — промовила Ярвен. — Адже в них натреноване око. До того ж на кастинг вони запросили чимало дівчат. Очевидно було, що серед них прийде й одна така, яку можна легко обернути на тебе. — Вона схлипнула. — Тепер я розумію, звичайно, що ніякого фільму немає взагалі. Що весь отой кастинг вони влаштували лише задля того, щоб знайти для тебе двійницю! Але тоді я про це не здогадувалась. Адже таке годі собі й уявити!

Малена все ще не зводила з неї пильного погляду. Нарешті обернулася до Йоаса й сказала:

— Нам треба побалакати.

* * *

— Боюся, він не розколеться, — кинув Больштрем.

Норлін уже кілька годин ходив туди-сюди в бібліотеці й чекав.

— Стверджує, нібито не знає, де принцеса. Ми його трохи полякали, а ти ж бо знаєш: наші люди церемонитись не люблять. Тепер до нього не скоро повернеться його колишній вигляд.

Норлін тяжко зітхнув.

— Є, звісно, й інші методи, — провадив Больштрем. — Та коли йдеться про Лірона, то, боюся, не поможуть і вони.

— Тобто до кінця тижня ми їх не знайдемо? — запитав Норлін. — Ні однієї, ні другої?

Больштрем кивнув головою й промовив:

— Боюся, цього разу на балконі тобі доведеться стояти самому. Певна річ, ми оголосили їх у розшук, але тепер вони, гадаю, можуть опинитися в будь-якому куточку країни.

— На півночі, — сказав Норлін. — Адже ти теж так гадаєш?

— Північ теж велика, — відповів, стенувши плечима, Больштрем. — Послухай, Норліне, я знаю твою думку, але пора вже зважитись. На півдні настрої, потрібні для наших планів, ще не визріли. Може, навіть і для закону теж. Якби принцеса була на нашому боці, тоді ще півбіди, а так… Доведеться підпрягатись нам, Норліне. Наші люди порозпитували, поприслухалися… Надто багато хто ще має сумніви. Проти введення військ на північ чинитимуть опір, зокрема й на півдні, це вже напевно. Нам потрібні додаткові аргументи. Серйозні аргументи.

— Тільки без трупів! — істерично вигукнув Норлін. — Я не хочу мати в себе на руках кров!

— Без трупів, — привітно кивнув головою Больштрем і заспокійливо поклав руку на плече віце-короля. — Я подумаю, що можна буде зробити.

* * *

— Отже, тепер ти зрозуміла, навіщо вони тебе сюди привезли, — сказала Малена. Вона лише кількома словами перемовилась пошепки з Йоасом і відразу сіла поруч з Ярвен на купу рибальських сітей.

Йоас сперся на стіну навпроти них.

Ярвен кивнула головою й стиха промовила:

— Я мала робити все так, немовби я — це ти. Щоб народ повірив: принцеса й віце-король у всьому одностайні. Щоб віце-королю було легше провести свій закон, спрямований проти півночі.

— Схоже на це, — промовила Малена. — Схоже на це.

— Але чому? — не могла зрозуміти Ярвен. — Чому так важливо, щоб закон підтримала й принцеса?

Малена перевела погляд на Йоаса й промовила:

— Розкажи їй усю цю історію. Хоч животи в нас і бурчать, але чекати однаково ще довгенько, поки добре стемніє й можна буде вийти з повітки. Чом би їй не знати про все?

— Про все? — перепитав Йоас.

Ярвен завважила, як Малена зиркнула на нього і як Йоас у відповідь майже непомітно кивнув головою.

— Гаразд, — мовив він і поволі поповз спиною по стіні вниз, поки й сів на землю.

— Чи знаєш ти щось про бунтарів? А про терористичний акт біля парламентської будівлі чула?

Ярвен кивнула головою.

— Ну, добре, — повів далі Йоас. — Вони є вже давно. Тільки не влаштовували терактів, принаймні на початку, й не кидали бомб. Навіть не мали зброї. Спершу вони збиралися лише провадити переговори. З королем. Про однакові права для півночі. Вони, щоб ти знала, все ж таки ще трохи вірили в те, що південь такий же справедливий і добрий, яким вважав себе сам і яким завше намагався виставити себе перед ними.

— Їхній рух щодалі набирав сили, — промовила Малена. — Навколо них гуртувалося чимдалі більше північних скоґландців. А ти ж, мабуть, знаєш, хто були їхні ватажки.

Ярвен похитала головою й перепитала:

— Їхні ватажки?

— Двоє чоловіків і одна жінка, — відповів Йоас. — Вони знали одне одного змалечку, разом ходили до школи на півдні. Лірон, Нагіра й Норлін.

Ярвен вражено звела на хлопця очі й проказала:

— Норлін? Який тепер отой закон, спрямований проти півночі, сам… — Вона помітила, як Малена з Йоасом швидко перезирнулися.

— Невже ти й досі не здогадалася, що Норлін — виходець з Північної Скогландії? — здивувалась Малена. — Не здогадалася тільки через те, що він, отой хитрий лис, перефарбував свого чуба в білий? А щоб приховати карі очі, носить блакитні лінзи? Невже ти не помітила, що він нижчий на зріст, ніж решта його оточення? Невже ти не чула його вимови, яка й досі, й досі ще його виказує, хоч він щодня працює над нею з одним із найкращих наших акторів?

— Ні, — буркнула Ярвен. — Хоча… — Тепер їй багато чого ставало зрозумілішим.

— Ті троє, як ти вже чула, були такі друзі — просто нерозлийвода, — провадив Йоас. — Ладні були вмерти одне за одного, принаймні самі в це вірили. У кожному разі Норлін і Нагіра. Вони були навіть заручені.

— Нагіра? — спитала Ярвен.

«Щоб Нагіра зрозуміла…» — сказав тоді Лірон. А Йоас завершив його думку: «…що дечого ще можна домогтися й без терору».

Йоас кивнув головою.

— Але чому? — здивувалась Ярвен. — Чому Норлін тепер — віце-король, а Нагіра… по другий бік?

— Нагіра — ватажок бунтарів, — пояснив Йоас. — А Норлін — лише віце-король. — Він звів на Ярвен такий самий допитливий погляд, яким доти дивилася Малена. — Король тоді був ще дуже молодий і мав сестру-близнючку. Обоє дуже любили одне одного. Але принцеса, його сестра… Ну, мабуть, її послали не до тієї школи! Одне слово, хтось, певно, зробив щось не так. — Він засміявсь, і Ярвен довелося зачекати.

— Вона підтримувала бунтарів від самого початку, — повів далі Йоас. — Вона мала романтичну натуру, казав Лірон, захоплювалась бунтарями, їхньою стійкістю, тим, що вони боролися за добру справу. Вона хотіла, щоб королівський двір задовольнив їхні вимоги.

— А хіба твій батько цього не хотів? — спитала Ярвен.

Малена хитнула головою й відповіла:

— Тоді ще ні.

— Принцеса зійшлася з бунтарями, — сказав Йоас і спинив погляд на Ярвен. — А далі ти сама все знаєш.

Ярвен похитала головою й мовила:

— Ні.

Та помалу в неї почав прокидатися здогад.

— Вона закохалася, — сказав Йоас. — У Норліна. І ось виявляється, що троє отих нерозлучних — не такі вже й нерозлучні, принаймні це стосується Норліна й Нагіри. Норлін бере й одружується з принцесою, так наче ніколи Нагіри й не кохав.

— Яка підлість! — кинула Ярвен.

Малена з Йоасом знов перезирнулися.

— І, уявляєш, король на початку був проти цього шлюбу. А в народі навіть дійшло до неабияких заворушень — ще б пак, наша улюблена принцеса виходить заміж за якогось там північанина! Та помалу люди з цим змирились, адже Норлін був чоловік теж досить приємний. Він перебрався до двору, і король почав замислюватись. Не зразу. Поступово. Але він міркував.

Ярвен кивнула головою.

— Зрештою він узяв до двору ще й Лірона — радником з північних питань, — розповідав Йоас. — І обидва потоваришували.

— І тому король вирішив нарешті ухвалити закон, який надав би півночі її права, — промовила Ярвен. — Тепер я розумію. А де ж ділася принцеса? Сестра короля.

— Сестрі з її почуттями до Норліна при дворі стало непереливки, — всміхнулась Малена. — Вона з жахом спостерігала, як її чоловік міняється просто на очах. Щойно Норлін перебрався до двору, північ з її правами відразу перестали його цікавити. Навпаки, він дедалі більше оточував себе людьми, котрі боялися втратити свої привілеї, якщо півночі повернуть її права. Чуб у нього став білявий, очі — блакитні, мова втратила північний акцент, і він зробився ще більш царствений, ніж його дружина. Одне слово, дійшло до того, що вона надумала з ним розлучитись. Вона зрозуміла, що він одружився з нею лише через те, що вона — принцеса, що для нього це шлях злетіти вгору. Вона зневажала Норліна за його жадобу до влади й за те, що він так швидко зрадив свій народ. Та її брат, король, розлучатися їй не дозволяв.

— Хіба він мав таке право? — спитала Ярвен.

— У Скоґландії королівські права безмежні ще й нині! — засміявся Йоас. — Як ти гадаєш, чому ми так замикаємося від решти світу? Король не дав дозволу на її розлучення, бо королівський шлюб непорушний, а крім того, в тих двох уже народилася була дитина. Та й Норлін як чоловік принцеси для двору виявився досить корисний, адже він підтримував на півночі спокій. Північани так вважали: коли наш земляк зміг одружитися з сестрою самого короля, то навіщо нам щось змінювати? Хіба не зможе й будь-хто з північних скоґландців, якщо тільки докладе зусиль, досягти таких самих вершин? Рух бунтарів на півночі втратив популярність і почав помалу згасати. Король просто не міг дозволити сестрі розлучитися з Норліном.

«Ненавиджу політику! — подумала Ярвен. — І тепер я напевно знаю, чому її ненавиджу. В ній завжди все так заплутано!»

— Тому, — повела далі Малена, — вона пішла від нього потай, на свій страх і ризик. Однієї ночі виїхала зі Скоґландії і так ніколи вже й не повернулась. Король був у відчаї.

— А її чоловік? — поцікавилась Ярвен.

— Той лише потерпав, що тепер його проженуть із двору, — сказала Малена. — Але королю він був, звичайно, надто потрібний. До того ж тоді король почав усе частіше й частіше радитися з Ліроном. І коли дружина короля під час пологів померла й він зостався сам з маленькою донькою, — до речі, це була я, — Лірон став великою розрадою в його горі. Ми з Йоасом росли вкупі, майже як брат і сестра. Одначе Лірон з Йоасом, незважаючи ні на що, ніколи не забували, хто вони.

— Он як, — стиха мовила Ярвен і перевела погляд з Малени на Йоаса. — А далі розповідатиму я. Мені здається, тепер я знаю, що сталося насправді. Ліронові таки пощастило переконати короля, і той вирішив ухвалити новий закон на користь північан. Але, на жаль, не встиг — незадовго до цього король раптово помер.

Малена відвернулася вбік. Ярвен здалося, що в очах принцеси виступили сльози.

— Вибач! — мовила Ярвен. — Я забула, що він — твій батько.

— Так, півночі не пощастило! — розлючено проказав Йоас. — Зате як пощастило на півдні власникам рудників, плантацій та нафтових свердловин, еге ж? Тепер усе могло лишатися так, як було. Адже Норлін, отой хитрий лис, єдиний із сім’ї, хто після смерті королеви, смерті короля й утечі своєї дружини, принцеси, ще лишився живий і, як віце-король, став Малениним опікуном…

— Мерзотник! — кинула Малена. Вона справді плакала.

— …одразу, звичайно, поклав тому закону край. Натомість швиденько почали готувати новий, який нам, північанам, уже навіть не дозволяє переселятися на південь — хай навіть ми південцям і потрібні — і який дає право півдню вводити на північ війська й придушувати бунтарів. Тепер цей закон мають ухвалити з усіма урочистостями й великою пишнотами.

— І для цього Норлінові потрібна принцеса, — додала Ярвен. — Але вона зникла, і він послав Гільґарда й Тяркс знайти їй двійницю. Звідси й уся історія з кастингом.

— Нарешті ти таки втямила, — сказав Йоас. — Майже.

Ярвен замислилась, потому, чи то стверджуючи, чи то запитуючи, промовила:

— А Норлінові виявилось на руку те, що король так вчасно помер.

Йоас кивнув головою й відповів:

— Лірон був у короля ще ввечері перед його смертю. З королем було все гаразд.

Ярвен кинула короткий погляд на Малену. Дівчина розуміла: принцесу боляче вразить те, що вона зараз почує. І все ж Ярвен прошепотіла:

— Вони хочуть убити ватажка бунтарів, щоб той не встиг нічого скоїти! Вони не бояться вбивати. Не бояться, бо це їм вигідно.

Малена затулила долонями обличчя й заридала.

«Одначе вони розповіли мені не все, — подумала Ярвен. — Не знаю, чому я цього така певна, але вони розповіли мені ще не все».

20

Вони вирушили в дорогу, аж як стемніло.

— Куди це ми? — поцікавилась Ярвен.

Малена знизала плечима й відповіла:

— Треба роздобути чогось поїсти. Подивитись останні новини. Я маю знати, що діється.

— Гадаєш, вони публічно оголосять нас у розшук? — спитала Ярвен.

— Нізащо! — засміялась Малена. — Адже тоді випливе на поверхню те, що я зникла! Що я не підтримую планів віце-короля! Норлін знайде якусь відмовку й пояснить, чому я не очолюю разом з ним параду. Але я не маю сумніву: він аж кипить від злості. Тепер він має щось придумати й без моєї підтримки остаточно переконати народ у тому, що нам потрібні закони, спрямовані проти півночі, що нам треба ввести туди війська. Кортіло б мені знати, що ж саме він вигадає.

Ярвен не пригадувала, щоб коли-небудь у житті щось украла, але цього разу навіть не відчувала ані найменших докорів сумління. «Хто голодний, той мусить їсти, — міркувала вона, стоячи насторожі на вузенькій вулиці, поки Йоас виймав шибку в самотньому будинку і обережно влазив у вікно. — А тягати з поля овочі та фрукти ще рано, вони там ще зелені. Достигли тільки полуниці, а морква ще зовсім маленька й така бліда…»

Йоас скочив з підвіконня на землю. У будинку він стяг з ліжка простирадло й нагріб у нього всього, що знайшов їстівного: хлібину, сир, низку сосисок, макарони (цікаво, де вони їх варитимуть?), а також бляшанки з супами, одну з яких у лісі вони відразу й відкрили за допомогою Йоасового ножа й камінця.

— Мням, яка ж смакота цей холодний гороховий суп! — промовив Йоас.

Вони передавали одне одному бляшанку, по черзі гучно сьорбаючи з неї суп.

— Холодний гороховий суп без ложки! Як у п'ятизірковому ресторані! — приказував Йоас.

У п'ятизірковому ресторані Ярвен не бувала зроду. Вона уявила собі, що сказала б мама, якби цієї хвилини побачила доньку.

— Чого смієшся? — спитав Йоас, передаючи Ярвен бляшанку.

Ярвен надпила великий ковток.

— Моя мати… — промовила вона й потяглася по сосиску.

Йоас кивнув головою, дозволивши так їй узяти.

— Вона просто вмерла б! — доказала Ярвен. — Річ у тім, що вона веде курси… доброї поведінки!

Малена гучно схлипнула.

— Я думала, ви посмієтесь, — злякано промовила Ярвен. — Мені це здалося смішним.

Малена кивнула головою й спробувала всміхнутися.

— Ні, більше не хочу, дякую, — сказала вона, коли Йоас простяг бляшанку знову їй. — То ви гадаєте… — Вона завагалась, і Ярвен помітила, що принцеса все ще намагається стримувати сльози. — Що Норлін мого батька… Що батько не просто…

— Лірон так вважає, — сказав Йоас. — Адже він ще ввечері був у нього. І тоді твій батько почувався, як завжди, добре. Це взагалі дуже дивно, що король саме тоді, коли їм було так потрібно, взяв і ні сіло ні впало помер.

Малена схлипнула, а Ярвен заходилася шукати в кишенях штанів носову хустинку. Мама завжди стежила за тим, щоб донька носила з собою паперові хустинки. Але цього разу кишені в Ярвен були порожні.

— Лірон не хотів, щоб я тобі про це розповідав, — промимрив Йоас, кинувши їсти. — Казав, що це завдасть тобі ще більшого горя. Норлін пов’язував з тобою свої плани, і Лірон не вірив у те, що з його боку тобі загрожує серйозна небезпека. Тим-то нам і не треба тебе застерігати, казав він.

Малена втерла долонею обличчя й прошепотіла:

— Я й сама не знаю, чому реву. Адже сльозами його однаково вже не повернеш!

— От мерзотник, цей Норлін! — мовила Ярвен. — Він був якийсь такий… такий сентиментальний! Від нього можна чекати чого завгодно!

Йоас, не слухаючи її, провадив:

— Але тепер, здається мені, ти маєш знати про це, Малено. Бо тепер, коли вони збагнули, що тобою вже запевне не скористаються, вони не побояться, мабуть, і того, щоб тебе… всіх трьох нас…

Ярвен дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Так, — нарешті промовила вона. — Я це теж припускаю. — Вона припинила жувати. — Тому нам доведеться якось… Нам доведеться зі Скоґландії вшиватись! У мене вдома ми розповімо всю цю історію на телебаченні, й тоді…

— От мудра голова! — засміявся Йоас.

Ярвен помовчала, розмірковуючи, образитись на хлопця чи ні. Нарешті озвалася:

— А чому ні? Ви могли б віддати мені мого мобільника, або знайдемо десь телефон-автомат. Я зателефоную матері й про все їй розповім, і тоді вона…

Малена нарешті переплакала й тепер мовчки дивилася на Ярвен.

— Вона зателефонує матері! — перекривив ту Йоас.

— А чом би й ні? — мовила Ярвен. Вона відчувала, що помалу в ній прокидається лють на цього хлопця. Розумнішого плану однаково ж не було. — Поки ви не забрали в мене мобільника, я весь час надсилала їй есемески.

— Що-що ти робила? — перепитала Малена.

Ярвен була рада, що принцеса вочевидь нарешті заспокоїлась.

— Адже їй хотілося знати, як у мене тут справи! — пояснила Ярвен. — Я й так була дуже здивована тим, що вона дозволила мені піти на кастинг. А тепер мама могла б, наприклад, розказати про все у нас в поліції.

— Ти надсилала їй есемески, — промовив Йоас. — І вона тобі відповідала.

Ярвен енергійно кивнула головою й підтвердила:

— Ну, звісно! А що ж ти думав? Мати в мене страх як легко впадає в паніку! Мені все одно вже здавалося…

— Із закордоном у нас зв’язку немає, — перервав її Йоас. Він порився обома руками в простирадлі й видобув ще дві бляшанки. — Сочевиця? Мексиканський бобовий суп?

— Як?! — перепитала Ярвен. — Із закордоном немає зв’язку?

— Сочевиця й горох — поєднання, певна річ, не з найкращих. Мексиканський бобовий суп — теж, мабуть, не те.

— Як це немає зв’язку?! — вигукнула Ярвен.

— У нас із закордоном зв’язку немає, — спокійно промовив Йоас. — Ну, тоді сочевиця. У Скоґландії власна мережа, зателефонувати за кордон ти не маєш змоги. І з-за кордону ніхто не має змоги. Малі, ану подай мені отого камінця.

Ярвен уп’ялася очима в Йоасові руки, що намагалися без відкривачки впоратись із другою бляшанкою.

— Але ж мама щоразу мені відповідала! — вигукнула Ярвен. — Відписувала на всі мої повідомлення!

«Ярвен, люба моя, — пригадала вона. — Я тебе люблю». А втім, мама так ніколи не казала. Це на неї не схоже. Та ніколи вона так і не писала…

— Тобі хтось відповідав, — сказав Йоас. — Тільки не твоя мати, це вже напевно.

«Щасливо повеселитись, Ярвен! В останні роки я тобі, мабуть, не все дозволяла…»

Ні, це писала таки не мама. Вона ніколи б не…

— Але як же вони змогли?! — вигукнула Ярвен. — Як вони це?..

— Чи брали вони коли-небудь у тебе мобільника? — спитала Малена і, наморщивши лоба, принюхалась до сочевичного, супу. — О Господи! Невже не можна було поцупити щось інше, Йоасе?!

Ярвен згадала Реперів готель, списки, до яких вони вписували свої імена. «Цінні речі можна поки що лишити внизу моєму колезі, він видасть вам квитанцію… Не бійся, ми їх повернемо. Ранець? Мобільник?»

— Але ж у такому разі мама навіть не знає… — прошепотіла Ярвен. — У такому разі вона, мабуть… Адже я ще в п’ятницю пішла з дому! — Вона підхопилась на ноги й вигукнула: — Та мама ж від страху збожеволіє! Я маю якось… Я ж маю їй…

Йоас простяг Ярвен бляшанку, пропонуючи їсти, й сказав:

— Якщо хочеш іще, поквапся. То що ти там маєш зробити? І як? Ти звідси не виберешся, та й годі. Повір мені, скоґландські кордони на замку.

Ярвен хотілося кинутись бігти, наскакувати на дерева, трощити…

— Але ж я не можу їй!.. — закричала вона. — Ви не розумієте! Мама й так завше дуже тривожиться!

Кутики рота в Йоаса скривились, і він промовив:

— Ти ба! Її мама, її мама! То нам тепер що — перепудитись і рвати на голові в себе волосся? Подумаєш, яка велика ти цяця! Он Малениного батька вони вбили, мого в цю хвилину, мабуть, саме катують, а ти тут не знаходиш собі місця, бо твоя люба матуся, бачте, трохи потривожиться?! — І пожбурив порожню бляшанку в кущі.

Ярвен затулила долонями обличчя. Йоас мав рацію. Але хіба їй легше через те, що іншим ще тяжче? Не легше ні їй, ні мамі.

Зненацька Ярвен сіла й вигукнула:

— Та, власне, це, може, й краще! У такому разі вдома мене вже кілька днів розшукує поліція! І коли вони опитають людей, то дізнаються про кастинг, і тоді натраплять на мій слід, і тоді…

Малена підвелася, ступила до Ярвен, сіла поруч і тихо сказала:

— Ми так не думаємо. Бо коли вони тебе… Ми не думаємо, Ярвен, що вони підуть на ризик. Гадаємо, що твою матір вони…

Вона змовкла.

— Що вони принаймні подбали про те, щоб мати тебе не розшукувала, — доказав за Малену Йоас. — Навіть коли між скоґландською поліцією й поліціями в решті Європи немає, звісно, жодних угод. Але вони діють напевно, повір мені.

Ярвен зробилося недобре. Ліс довкола пішов обертом, крутився все швидше, швидше, потім в очах у неї потемніло.

* * *

Надвечір Меонок з Лороком зникли. Нагіра почула лише, як загуркотів двигун, і ще вгледіла з вікна, як старенький комбі повільно поторохтів лісовою дорогою. Хвилю Нагіра міркувала, чи не наздогнати їх, та зрештою навіть не стала гукати.

Якщо ті двоє надумали піти, на перешкоді їм вона не стоятиме. Нагіра лише спитала себе, що в них на думці й чи вони повернуться.

Усе складалося так погано, що далі вже нікуди.

* * *

— Вона вже прийшла до тями? — спитав Йоас.

Це було перше, що почула Ярвен, — його голос. Враження вона мала таке, немовби з глибокої темної шахти її щось виносить нагору, де з’являються звуки, світло… Коли вона розплющила очі, просто над нею саме пропливало Маленине обличчя.

— Ну? — привітно мовила принцеса. — Ти вже тут?

Минула ще якась хвилина, і Ярвен нарешті усвідомила, де вона. У голові все ще паморочилось, потім вона раптом пригадала, що їй казали Малена з Йоасом.

— Мені недобре! — прошепотіла Ярвен.

Малена краєм простирадла втерла їй з чола піт і спитала:

— Невже ти не переносиш супів? Слухай, Ярвен, забудь про матір. Якщо ти весь час думатимеш про неї й про те, що, може, зробили з нею Норлін, Гільґард і отой мерзотник Больштрем, то це нікому не допоможе.

— Мене так гризе совість! — прошепотіла Ярвен. — Якби я так… не заносилась, якби так не пишалася, що вони вибрали саме мене, якби я просто сказала була, що не хочу грати в тому їхньому ідіотському фільмі… — Вона сіла. — То вони взяли б котрусь іншу з дівчат! І тоді з мамою нічого б не сталося!

Малена з Йоасом перезирнулися.

— Дурниці! — кинув Йоас. — Забудь про це.

— Що сталося, те сталося, — промовила Малена. — Із тим, що сталося, тепер нам доведеться рахуватись. А це означає, що передовсім треба відійти ще далі від узбережжя. Адже тут, поблизу Зунда, нас шукатимуть насамперед.

Вони рушили вузькою дорогою крізь ніч. Ні спереду, ні ззаду — жодної машини, жодного світла від фар, яке б раптом випірнуло з темряви, промигнуло мимо й знову зникло. Лише місяць і зорі. Йоас запевняв їх, що вміє визначати сторони світу вже за самими зірками. Ярвен просто мовчки плелася за тими двома.

Аж на світанку назустріч їм вигулькнуло перше авто, й вони відразу звернули на піщаний путівець.

— Поспимо збоку від дороги, — сказала Малена. — А ввечері вирушимо далі.

Путівець заріс травою, вибоїни вже давно ніхто не вирівнював. Йоас задоволено кивнув головою й сказав:

— Б’юсь об заклад, в оселі, до якої веде оцей шлях, вже ніхто не живе. Радійте, любі мої принцеси! Може, сьогодні вранці ви спатимете навіть у справжньому ліжку!

Та згодом їм таки трапилось авто. Воно стояло просто перед хатиною — старенький пошарпаний «форд». В одному з вікон у хатині вже горіло світло.

— І що тепер? — прошепотіла Ярвен.

— Галяву косили, — стенув плечима Йоас. — Видко, тут хтось живе. Але що вони їдять? Довкола ні городу, ні худоби — анічогісінько.

— Вертаймо назад! — скомандувала Малена. — Байдуже, що вони тут роблять, я не хочу потрапити їм на очі!

Ярвен пильно придивилася до хатини. Невеличка, дерев’яна, пофарбована в жовте… Від неї віяло затишком і спокоєм. Ох, краще б Йоас не згадував про ліжко!

— Ярвен! — прошипіла Малена.

Цієї миті двері відчинилися, поріг переступила якась жінка й помахала їм рукою — мабуть, побачила їх з вікна.

— Гей! — гукнула вона й ступила крок у їхній бік. — Ви в гості?

Ярвен і не помітила, як Йоас, щойно вгледівши жінку, зник. Цієї миті в Малениних очах щось промайнуло — чи то переляк, чи то якийсь здогад, одне слово, щось таке, що змусило її голос затремтіти, коли вона промовила:

— Ми, здається, заблукали. — І, нахиливши голову, опустила очі в землю.

— Якщо ви мандруєте пішки, то, либонь, уже давно в дорозі, коли так рано прибилися сюди, — стомлено всміхнулася жінка. — Ми тут живемо досить відлюдно. Може, поп’єте чогось перед тим, як іти далі?

Ярвен спала на думку Баба Яга, Гензель і Ґретель. Сміх та й годі.

— Ні, дякуємо, — буркнула Малена й відвернулася, щоб піти геть. — Даруйте, що потурбували! Нам уже пора!

— Малено! — мовила Ярвен і смикнула ту за рукав. — Тільки швиденько чогось поп’ємо!

У кінофільмах, коли когось мучить спрага, завжди з’являється річечка чи струмок, але їм трьом, після того, як вони наїлися солоних супів, дорогою не трапилось навіть жодне озеро.

Малена люто глипнула на Ярвен і процідила крізь зуби:

— Дурепа!

Тим часом жінка підійшла ближче й спитала:

— А чого це ви серед ночі блукаєте? — На вигляд вона мала приблизно стільки ж років, як і мама, проте була невеличка й смаглява. І страшенно стомлена.

Малена, не підводячи очей, знай обсмикувала на собі одяг.

— А ти, мабуть, з дому втік, еге ж? — спитала жінка й, узявши Малену за підборіддя, спробувала підвести її обличчя.

Малена тієї ж миті вдарила жінку по руці й відскочила назад.

— О, хлопчина з півдня! — всміхнулася жінка. — Білявий, як солома. А переховується в північних лісах. Ти дременув з дому, любий, але мене тобі не треба боятись.

Ярвен завважила, як у Малени здригнулися плечі. Вона все ще не підводила на жінку очей.

— Мене вам не треба боятися, — промовила жінка ще раз. — Я на вас нікому не заявлю. То що, поп'єте?

Нарешті й Малена кивнула головою, однак випхала Ярвен наперед, а сама сховалася в неї за спиною.

Відразу за низенькими вхідними дверима була невеличка кімнатка — напівкухня, напіввітальня. На комоді стояв телевізор, екран мерехтів.

Жінка ступила до мисника, дістала дві склянки й налила в них чогось із глечика на столі.

— Ну, ось, — мовила вона. — Прошу. Наша криниця славиться.

Але Малена склянки не взяла. Вона не відводила погляду від телевізора, де камера саме щось показувала згори. Екран мерехтів, зображення було нечітке, але йшлося, схоже, про столицю, і знімали її з вертольота. Жінка хутко ступила до телевізора й підкрутила звук.

— …то можемо сказати, що, мабуть, десятки тисяч південноскоґландських футбольних уболівальників своє життя завдячують лише поганій якості північноскоґландської техніки! — промовив голос диктора.

Тим часом вертоліт з телекамерою на борту кружляв навколо якогось кам’яного овалу, що лежав у руїнах.

— Лише за три години до фінального матчу в першій лізі гри, на яку всі місця на скоґландському стадіоні було розпродано ще кілька днів тому, на трибунах вибухнула бомба надзвичайно великої потужності.

Тепер камера показувала руїни зблизька.

— Очевидно, дистанційний детонатор спрацював надто рано, тож покалічило лише двох північноскоґландських прибиральниць, які в той час були на стадіоні. За дві години тут мали зібратися сорок тисяч футбольних фанів, і масштаби пошкоджень, відомі на цю хвилину, дають поліції підстави з певністю зробити висновок, що багато тисяч із тих людей могли б загинути.

Ярвен сперлася на стіл. «Нагіра!» — промайнуло в неї. Телекамера показала бетонний дах стадіону, що впав на глядацькі трибуни й розколовся на величезні брили.

— У палаці скликано термінове засідання кризового штабу. Віце-король заявляє, що це — трагедія, якої нашій Скоґландії й цього разу пощастило уникнути. В усій країні провадяться напружені пошуки зловмисників. Оскільки існує неспростовна підозра, що їхні ватажки переховуються на північному острові, кризовий штаб має вирішити, яких заходів слід ужити, щоб тих зловмисників знайти й справедливо покарати.

Малена нишком ступила крок назад, зробила знак Ярвен і шепнула:

— Гайда звідси!

Ярвен кинула погляд на жінку. Та, мов загіпнотизована, важко дихаючи, не відводила погляду від екрана.

— Уведуть війська! — стиха мовила вона. — Тепер вони мають підстави!

— Ходімо! — знов кинула пошепки Малена. Ушитися просто так було нечемно. Але жінка однаково вже не звертала на них жодної уваги. Вигляд вона мала такий, немовби ноги в неї ось-ось підломляться.

Услід за Маленою Ярвен подалася галявиною назад до лісу.

21

Малена бігла не озираючись.

— Малі! — тихенько покликала Ярвен. Гукати голосніше вона не зважувалась. — Малено! Треба ж на Йоаса зачекати!

Та Малена її не слухала. Вона все мчала і мчала, відгортаючи з-перед себе віття кущів, перескакуючи через повалені дерева, петляючи. Зненацька поруч із ними наче з-під землі виріс Йоас і помчав і собі. Вони бігли довго й прудко, і серце в Ярвен так гупало, що їй здавалося: воно ось-ось вискочить з грудей. Кожен подих болем віддавався в горлі, й вона впала на землю.

Малена з Йоасом пробігли ще трохи, поки, схоже, помітили, що Ярвен з ними вже нема, і обернулися; мабуть, вони були навіть раді, що завдяки їй нарешті змогли перевести дух.

Усі троє сиділи в заростях чорниці, мовчали й важко хекали. Йоас прийшов до тями перший.

— Чи вона впізнала вас? — спитав він.

Плечі в Малени з кожним подихом рвучко здіймалися й опускались. Вона похитала головою й промовила:

— А ти відразу побачив, хто перед тобою, чи не так? Йоасе, вона ввімкнула новини. На футбольному стадіоні стався терористичний акт.

Йоас вражено втупився в Малену.

— Скільки? — ледве чутно спитав він. Вимовити те друге слово, відповідь на яке хотів почути, він не важився.

Малена через силу всміхнулася й відповіла:

— Без жертв. Узагалі без жертв. — Помалу дихати вона почала рівніше. — Бомба вибухнула надто рано.

— Добре хоч так! — сказав Йоас і відкинувся горілиць у траву. — Але щоб увести війська, досить, звичайно, й цього. Тепер Норлінові вже не потрібна принцеса для того, щоб підтримувати його подальші дії проти півночі. Тепер навіть дуже прихильний до нас південець побачить, які небезпечні ці північани, ці терористи! І зрозуміє, що їх треба нарешті спинити й покарати! Ох, які ж дурні, які дурні ці бунтарі! Кращого приводу для віце-короля, щоб він зробив те, що хотів зробити й так, годі й придумати!

— Ні, — хитнула головою Малена. — Гадаєш, вони зробили це зумисне? Що бомба вибухнула надто рано? Гадаєш, Нагіра хотіли лише подати знак? Гадаєш…

— Ну чому Нагіра така безголова?! — вигукнув Йоас. — Адже Норлінові кращих аргументів і не треба! Складається враження, ніби вони з Норліном заодно!

Малена нічого не відповіла. Вони лежали серед колючих кущів чорниці, намагаючись віддихатися.

Згодом Йоас звівся на лікті й спитав:

— То вона вас не впізнала?

— Нагіра? — перепитала Малена. — Думаю, ні. Адже мого обличчя вона майже не бачила. Я весь час, як могла, ховалася за Ярвен. Нагіра прийняла мене за південноскоґландського хлопця, що втік із дому.

Ярвен звела на Малену вражений погляд і прошепотіла:

— Нагіра?! Ота жінка була… Нагіра?

— Безглузда випадковість! — кивнула головою Малена. — Добре, що хоч Йоас вчасно впізнав її та встиг чкурнути в ліс. Але мене вона не впізнала. А тебе й поготів.

— Ватажок бунтарів!? — не вірилось Ярвен. — Тоді чому ж вона сидить тут, у лісі, коли в столиці вибухає її бомба?

Йоас уїдливо засміявся й відповів:

— Для цього Нагіра має людей. Власних рук вона не забруднить.

Ярвен замислилась. Нарешті пробурмотіла:

— Але чому ж… чому ж тоді вона так злякалася, коли побачила той репортаж? Стала, мов укопана. Навіть не помітила, як ми вшилися за двері.

— Це правда, — мовила Малена. — Вона була… Схоже, вона перелякалася ще дужче, ніж ми. Мабуть, те, що бомба спрацювала надто рано, стало для неї шоком. Це в її плани не входило.

— Атож, — замислено промовив Йоас. — Так воно, мабуть, і було.

З-понад ялинових верхівок виглянуло сонце, і його проміння помалу дісталося й до прогалин між деревами. Аж тепер, коли воно пригріло в плечі, Ярвен завважила, як змерзла була після тієї біганини.

— Чи не можна було б трішки поспати? — промимрила вона. — Хоча б трішечки-трішечки, бодай крапелиночку?

Малена кивнула головою й сказала:

— Засвітла йти далі все одно дуже небезпечно. Тим більше тепер, коли вони шукають бунтарів і прочісують усю північ. Скоро тут аж кишітиме солдатів. Одне слово, поспімо по черзі.

Ярвен умостилася серед колючого дрібного віття й заплющила очі. Вона просто не розуміла, чому перед цим ідея з ліжком видалась їй такою спокусливою. Не було чудовнішого ложа, ніж зігріта сонцем лісова земля серед кущів чорниці.

* * *

Нагіра вимкнула телевізора. Перед репортерською камерою поставали все нові й нові співрозмовники, але слухати їх далі вона вже не мала потреби. Однаково всі вони були тієї самої думки: південь довго виявляв терпіння до півночі, запропонував північанам права, дав шанси взяти участь у розвої країни. Але цим другим терактом північ переступила всі межі, на півдні вже ніхто не може почуватися в безпеці. Настав час поставити бунтарів, усю північ на місце.

— Дурні хлопчиська! — пробурмотіла Нагіра. — Їм лише пригоди в голові, тим дурним хлопчиськам!

Вона підійшла до столу й важко опустилася на один зі стільців. Де вони роздобули вибухівку? Ключ від сховища й досі надійно висів на ланцюжку в неї на шиї, в цьому вона переконалася насамперед. Отже, зі сховища взяти вибухівку вони не могли.

А як вони проникли на стадіон? Адже він, поза всяким сумнівом, день і ніч був під посиленою охороною. Усі плани, зокрема й щодо стадіону, як і щодо кожної залізничної станції, кожного майдану, кожного громадського місця, вони розробляли спільно, проте Нагіра ніколи й у голову не покладала, що такий майже досконалий терористичний акт вони спроможні здійснити самі.

— Ох, дурні, дурні хлопчиська! — знову промовила Нагіра. Вона була вдячна їм лише за одне: що обійшлося без жертв; одначе зруйнований стадіон для віце-короля нарешті стане, мабуть, давно очікуваним приводом для того, щоб увести на північ війська. — Дурні, дурні хлопчиська!

Вона роззирнулася по кімнаті. Обоє дітей зникли — ще тоді, коли телебачення передавало новини. Краєм ока Нагіра лише вгледіла, як вони кинулися навтіки. Цікаво, що їх так зненацька й так жахливо злякало?

Нагіра взяла глечика й налила собі в склянку води. Рука в неї тремтіла.

А отой білявий ще від самого початку був якийсь аж надто наляканий, усе ховався за спину своєї супутниці, дівчинки з півночі. Воно й не дивно, Нагіра не мала сумніву, що хлопчина втік із дому. Когось він їй нагадував, та й дівчинка теж когось нагадувала. Нагірі спало на думку це аж тепер. Та, мабуть, то їй так тільки здалося. Це, либонь, після отих жахіть у новинах тепер їй ввижаються всілякі примари.

Вона має поміркувати, що можна зробити, який шлях іще лишився, щоб зупинити Норліна. Добре, що вона тут сама. Вона має поміркувати.

* * *

— Відколи це ти почала так захоплюватись новинами? — спитала в Тіни мати.

Тіна ввімкнула телевізор гучніше й промовила:

— Тепер вони підірвали в Скоґландії стадіон.

— Тебе й досі цікавить Скоґландія? — здивувалась мати. З кульковою ручкою в руці вона схилилася над журналом. — Як називають прихильність до королівської влади? Сім літер. — Вона любила розгадувати кросворди.

— Сьогодні Ярвен знову не було в школі, — сказала Тіна. — Ніхто і найменшої гадки не має, де вона. На есемески не відповідає. Удома в неї дверей ніхто не відчиняє.

— Я ж тобі вже казала, вони трохи раніше поїхали у відпустку, — промовила мати. — Ти просто-таки вже впадаєш в істерику.

— Роялізм, — кинула Тіна. — Ось як називають прихильність до королівської влади.

* * *

— Ну? — мовив Норлін, коли до бібліотеки ввійшов Больштрем. — Яка перша реакція серед народу?

— Не починай пити коньяк уже в обідню пору, — сказав Больштрем. У його голосі бриніла зневага. — Від такої звички потім важко відмовитись.

— Я тебе не просив критикувати мене! — відповів Норлін і так різко поставив чарку на письмовий стіл, що коньяк вихлюпнувся, й на полірованій поверхні лишилась невеличка калюжка. Він не звернув на це уваги. — Що кажуть люди в країні?

— Поки що ситуація задовільна, — промовив Больштрем, важко падаючи в крісло. — Переляк, схоже, справді неймовірний. Кожен, хто мав квиток на футбол, тепер уявляє собі, як міг опинитися під руїнами. Про це тільки й розмов. А страх затуманює розум.

— Що? — не зрозумів Норлін.

— Їхній страх породить ненависть, — відповів Больштрем. — Так уже ми, люди, влаштовані, Норліне. Отож не мороч собі голову. Якщо так піде й далі, тобі вже не доведеться зважати на опір проти введення військ на північ. Народ, з якого виходять терористи, ні в кого симпатії не викликатиме. Наші скоґландці нарешті мають дістати змогу знов жити мирно.

Норлін узяв пляшку з коньяком і запитав:

— А щодо Ярвен? Чи є якісь новини щодо Ярвен?

Зольштрем забрав у нього пляшку й сказав:

— Тобі ще доведеться давати інтерв’ю.

* * *

Прокинулась Ярвен уже опівдні. Сонце стояло просто над головою, а небо було таке синє, яким його можна лише намалювати дитячими фарбами. Земля прогрілась, і на душі в Ярвен було затишно й приємно. Однак вона б іще спала й спала. Поруч у сні спокійно дихали Йоас і Малена.

Ярвен перекинулась на бік і спробувала знов поринути в сон. Їй приснилась була Нагіра, і тепер Ярвен пригадувала подробиці: невеличка лісова хатина, ота жінка, Нагіра… Та щось у її сні було не так, тож вона й прокинулась.

Ярвен зручніше вмостилася в піщаній заглибині. Нагірина кухня, телевізор, бомба… Нагіра в бунтарів за ватажка. А Больштрем усе реготав і реготав, стояв посеред бібліотеки й реготав. У руці в нього — пістолет, він натискає на спусковий гачок… Невеличка хатина в лісі…

Ярвен сіла. То он воно що! В її голові вмить проясніло, і вона вже знала: намагатися знов заснути — годі й думати. Он воно що! Вона мала б здогадатися відразу, щойно вони розповіли їй про Нагіру. Ну, звісно, Нагіра! Та щось тут не так. Там не було ніякої охорони, жодних солдатів — запевне жодних, а то хто-небудь із них трьох їх помітив би, і солдати їх помітили б…

— Йоасе! — покликала Ярвен й поторсала хлопця за плече. — Малено! Прокидайтеся!

Йоас перекинувся на другий бік і вві сні щось невдоволено забурмотів. А Малена втупилася в Ярвен таким поглядом, немовби щойно з неба впала.

— Малено! — мовила Ярвен, не перестаючи термосити Йоаса. — Я маю вам щось розказати!

— Що? — спитала Малена й знов заплющила очі.

Йоас, не пробуджуючись, щось муркнув і спробував скинути з плеча руку Ярвен, так ніби то була надокучлива муха.

— Та не спіть же! — закричала Ярвен. — Прокидайтеся! Прокидайтесь! Мені здається, це дуже важливо!

— Що, кошмар приснився? — простогнала Малена. Але вона вже не спала, Ярвен це добре бачила. — Невже не можна зачекати?

Ярвен покрутила головою і в розпачі вигукнула:

— Йоасе!

— А ти заліпи йому ляпаса, — порадила Малена, потягуючись. — Це допоможе, я його знаю. Господи, така чудова погода, можна було б іще трішки поспати!

Ярвен легенько поплескала тильним боком долоні Йоаса по щоках, і хлопець стрепенувся.

— Ти, клята стара!.. — скрикнув він і, нічого не тямлячи, роззирнувся. — Ох, нехай йому грець! Приснилося, нібито хтось дає мені ляпасів.

— Чого лишень не насниться! — кинула Малена. — Якісь кумедні в тебе сни!

Але Ярвен терпець уже урвався.

— Мені дещо спало на думку! — сказала вона й звелася навколішки, бо в ногу їй уп’ялася колюча гілочка. — І я подумала, що треба негайно вам про це розповісти! Тут щось не так.

— А ти, бачу, помалу притираєшся, — позіхнув Йоас. — Твоя правда, тут не щось, а все якось не так. Скажімо, отой вчорашній теракт на стадіоні. А якийсь йолоп розбуркує мене саме тоді, коли мені сниться такий чудовий сон… І тут насамперед щось не так.

— Атож, саме коли сниться сон! — сказала Ярвен. — Мені теж було щось приснилось, і коли я прокинулася… — Вона перевела погляд з Йоаса на Малену й повела далі: — Наприкінці тижня в Естерлінді я випадково підслухала розмову між Больштремом, Тяркс і віце-королем. Та я ж вам про це вже розповідала! Йшлося про те, щоб убити ватажка бунтарів.

— Розповідала, — кивнула головою Малена.

— І вони там раз у раз згадували про те, — схвильовано провадила Ярвен, — що тримають його під контролем. І що охороняють.

— Так, — мовив Йоас і звів на неї погляд. Сну в його очах враз ніби й не було. — А ти не помиляєшся?

— Ти хочеш сказати, Нагірина хатина була оточена охороною, якої ми не помітили? — спитала Малена. — Хочеш сказати, Нагіра весь час під наглядом? І нас там, виходить, теж побачили?

Ярвен рвучко покрутила головою й кинула:

— Дурниці! Тоді нас одразу й схопили б. А може, й Нагіру, особливо тепер, після теракту. Думаю, там нікого не було.

— Я теж так думаю, — сказав Йоас. — Там не було нікого такого, хто потай назирав би за Нагірою.

Вигляд Малена мала збентежений.

— Гадаєш, вони охороняють зовсім іншу схованку, де нікого немає? — спитала вона.

— Ні! — вигукнула Ярвен. Вона вже так розхвилювалася, що непомітно для себе заходилася обскубувати гіллячку чорниці, й на землю сипалися дрібненькі, соковито-зелені листочки. — Адже вони щоразу згадували про нього! Він, мовляв, нічого й не відчує, ми його застрелимо. Вони розмовляли про якогось чоловіка! Не про Нагіру! Вони мали на увазі не ватажка бунтарів, невже ви не розумієте? Адже вони знають, що ватажок бунтарів — жінка!

Малена наморщила чоло й промовила:

— Але ж вони казали, що хочуть убити ватажка бунтарів. Ти ж бо це добре чула! Адже ти не сама це придумала!

Ярвен смикнула ще одну гіллячку й подряпала собі долоню.

— Я гадала, що вони розмовляють про ватажка бунтарів! — відповіла вона. — Бо казали, нібито хочуть запобігти громадянській війні! Тож я, звичайно, й подумала… — З подряпини між великим і вказівним пальцями в неї поволі виступила невеличка краплина крові.

— Громадянській війні? — насторожився Йоас і звів погляд на Малену.

— Тоді кого ж вони мали на увазі? — спитала Ярвен. — Ні, тут справді щось не так! Нагіра — жінка, а мова йшла, поза всяким сумнівом, про чоловіка!

— І вони хотіли вбити його, щоб він од них, мабуть, не втік, — пробурмотів Йоас. — І щоб не спалахнула громадянська війна. І лише Норлін був проти.

Ярвен кивнула головою.

— Малі! — сказав Йоас. — Малі, знаєш, про що я думаю?

Малена не відповідала. Ярвен із жахом побачила, що дівчина тремтить.

— На думку мені спадає лише один чоловік, — тихо промовив Йоас. — Малі! Є лише один чоловік, який ще міг би стати на перешкоді їхньому закону. Лише один чоловік, навколо якого народ може згуртуватися проти отого хитрого лиса, якщо таки дійде до громадянської війни. Малі!

Малена затремтіла так, що Ярвен аж злякалася й кинула:

— Дай же їй нарешті спокій! Невже не бачиш, яка вона нажахана!

Малена підвелася, набрала повні груди повітря, потім видихнула й, не дивлячись ні на Йоаса, ні на Ярвен, тихо промовила:

— Він помер. Адже ми знаємо, що він помер.

Йоас підхопився на ноги, взяв її за руки й вигукнув:

— Звідки ми про це знаємо, Малі? Ми бачили тільки труну, ми стояли там, коли її опускали в могилу. Та чи бачила ти його самого? Чи пустили тебе до нього — востаннє, щоб попрощатися?

Малена поволі похитала головою. Вона мала такий вигляд, немовби була в трансі.

— Лікар сказав… — прошепотіла вона. — Лікар не хотів… — І гучно заридала.

— Малено! — вигукнула Ярвен і кинула на Йоаса розгніваний погляд.

— Він був здоровий, ще напередодні ввечері він був здоровий-здоровісінький! — промовив Йоас. — Малено, може, вони його зовсім і не вбили. Адже могло бути…

— Норлін не хотів, — прошепотіла Малена. — Норлін…

— Чорт забирай, про кого ви тут весь час говорите? — вигукнула Ярвен. — Може, і я тепер маю право знати про це?

Малена з Йоасом перезирнулись, і принцеса затулила руками обличчя. Нарешті Йоас обернувся до Ярвен і промовив:

— Ми говоримо про Малениного батька. Про короля Скоґландії.

Частина третя

22

Відколи втекли ті двоє дітей, Нагіра сиділа біля кухняного столу й чекала. На що — й сама не знала. Відчувала тільки, що не було нічого такого, за що могла б зараз узятися. Телевізор працював з вимкненим звуком, на екрані — раз у раз ті самі кадри. Такою знесиленою Нагіра не була ще ніколи.

Вона підперла руками голову. Знесилена й смертельно втомлена. Усе складалося так, що гірше нікуди.

Та чим довше Нагіра сиділа отак, тим виразніше відчувала, що тут щось є. Що вона вже щось знає, тільки ще не усвідомлює, що саме. Щось таке, що вона побачила чи почула. Щось таке…

Вона втупилася в екран телевізора, хоч ті кадри вже давно бачила навіть із заплющеними очима. Овал стадіону, руїни. Перекриті вулиці, на вітрі тріпоче червоно-біла огороджувальна стрічка, безтямно розмахують руками збуджені перехожі… І знову стадіон, руїни. Але ні, не те, вона це добре відчувала. Було щось інше…

Її голова похилилася на стіл. Дрібку секунди Нагіра ще міркувала, чи не здатися на волю сну. Та потім злякано стрепенулась.

Ну, звісно! Те, що вона побачила, відбулося не на телеекрані і з терористичним актом нічого спільного взагалі не мало.

Оті двоє дітей!

— Малена! — прошепотіла Нагіра. Ось чому той хлопчина не хотів підводити на неї очей! — Виходить, принцеса вже зовсім не…

Отой наполоханий хлопчина, їжачком чубчик… Так, пояснення було тільки одне: Малена рятується втечею!

— Принцеса від нього втекла, вона його не підтримує, — мурмотіла Нагіра. — Хоч іще на свій день народження вона…

Нагіра підвелася. Треба заварити каву, може, все ж таки спаде на думку ще щось — щось зовсім інше, ніж те, що вона припускає. Нагіра розуміла: про щось вона ще не здогадується, щось іще не до кінця збагнула.

— Дівчинка! — промовила вголос Нагіра.

Чайник ніяк не хотів закипати, вона барабанила пальцями по залізній плиті між горілками, нипала туди-сюди по кухні. Заплющувала очі й знов бачила перед собою отих двох дітей. Сумніву не лишалося: одне з них була Малена. А друге, дівчинка? Чи не здалася вона такою знайомою через те, що була схожа на Малену?

Нарешті чайник засвистів.

Хто ж іще міг бути так схожий на Малену? Нагіра навіть забула про те, що збиралася заварити каву.

— Ярвен! — промурмотіла вона й опустилася на ослінчик.

Нараз Нагіра усвідомила, що не все ще втрачено.

* * *

— Гадаєш?.. — прошепотіла Малена. Вона так тремтіла, що Ярвен хотілося схопити її й міцно-міцно тримати. — Але ж тоді…

— Але тоді все має зовсім інший вигляд! — вигукнув Йоас. — Так, ну, звісно, інший! Ось послухайте, любі мої принцеси: коли те, про що ми думаємо, правда…

— Я вірю, що це правда! — сказала Ярвен. — Я справді вірю: це правда! Усе збігається!

— Отже, тоді справа стоїть так, — промовив Йоас. — Вони надумали прибрати з дороги короля, поки він не встиг навіки змінити Скоґландію в такий спосіб, який багатьом їм припав би не до вподоби, бо тоді вони втратили б свої привілеї. Але Норлін був проти того, щоб його вбивати; адже і Ярвен каже, що віце-король сентиментальний, принаймні зовсім не такий пройдисвіт, як отой Больштрем, його права рука. Тим-то вони просто усунули короля з дороги, а його смерть інсценували. Усе чудово!

— І кудись відвезли його й там день і ніч охороняють, — додала Ярвен. — Але ж вони розуміють: якщо він вийде на волю, то шансів у них не залишиться.

— Отож-бо й воно! — підтвердив Йоас. — Тим-то Больштрем і хотів, щоб його вбили. Але Норлін усе ще був проти.

Ярвен кивнула головою. Малена трохи заспокоїлась.

— А тепер на хвилинку припустімо, — провадив Йоас, і голос у нього робився дедалі гучніший, дедалі схвильованіший, — що король вийшов би на волю. Як ви гадаєте, що б тоді було?

— Якби він потім ще й розповів, що з ним зробив Норлін? — додала Ярвен. — І що весь отой похорон — то такі собі хитрощі, щоб ввести людей в оману?

— І що все оте святкування дня народження — також хитрощі, щоб ввести людей в оману? — промовив Йоас. — Що Норлін не лише викрав короля, а й увесь цей час обдурював народ? Повірте мені, це б скінчилося таким бунтом… І тоді Норлін не мав би іншої ради, як постаратись якомога швидше втекти за кордон! Ніхто не любить, щоб його шили в дурні, навіть народ Скоґландії!

— Виходить, отже… — почала Ярвен і звела запитливий погляд на Йоаса.

— Виходить, що тепер ми, щоб урятувати Скоґландію, маємо зробити тільки одне, — сказав Йоас. — Ми маємо знайти короля.

— Ми маємо знайти короля, — й собі повторила Ярвен.

— Отже, мерщій, мерщій, Малено! — поквапив дівчину Йоас і потермосив її за плечі. — Як гадаєш, де він може бути? Як гадаєш, куди вони його запроторили? Норліна краще за тебе ніхто не знає!

Малена підвела голову. Вона тремтіла вже не так, але погляд її був усе ще спустошений, застиглий.

— Звідки ж мені знати? — прошепотіла вона. — І гадки не маю.

* * *

Коли комбі, завиваючи, викотив на галявину й, завищавши гальмами, спинився неподалік від старенького «форда», Нагіра підхопилась на ноги.

Двері різко відчинились, і Лорок, Меонок та ще двоє молодиків, навряд чи й старших від перших двох, влетіли на кухню.

— Ти бачила? — вигукнув Меонок. — Ти бачила отой розтриклятущий стадіон, Нагіро? Хто то зробив? Хто занапастив нам усю справу? Чи й ти доклала до цього рук? Нічого нам не кажучи?!

Нагіра мовчки похитала головою. Вигляд юнаки мали розлючений, такими розлюченими вона не бачила їх уже давно. Вона відчувала полегкість і водночас усвідомлювала, що правда ще страшніша, ніж усі її побоювання.

— Отже, то були й не ви, — мовила вона. — Та й коли б ви встигли! Я лишень була подумала, що ви, може, домовилися з нашими людьми на півдні. Боялася, що вам просто набридло чекати.

— З тих людей там теж нікого не було! — вигукнув Лорок. — Принаймні з тих, кого залучили на свій бік ми. Ніхто навіть уявлення не має, чиїх це рук справа!

— Може, Ліронових? — озвався один із двох незнайомих.

Нагіра подумала, що колись знала на ім’я всіх своїх людей. Але тепер їх уже давно так багато…

— Дурниці! — кинула вона. — Лірон завжди був проти насилля. Я сподівалася, що після смерті короля, як тільки Норлін непомітно, тишком-нишком прибере всю владу до своїх рук, Лірон приєднається до нас. Але ж ні…

Тим часом Меонок відчинив холодильника й заходився шукати чогось поїсти. Нарешті він невдоволено причинив дверцята й промовив:

— Тоді знаєте, що я вам скажу? — І зухвало поглянув спершу на трьох своїх товаришів, потім на Нагіру. — Більшого негідника просто світ не бачив!

Нагіра замислено кивнула головою й відповіла:

— Здається мені, ти маєш рацію, Меоноку. Надто вже це йому на руку. Дуже до речі, якраз вчасно. Як і смерть короля два місяці тому.

Юнаки мовчки позводили на неї погляди.

— Норлін збирається напасти на північ, — вела далі Нагіра. — Гадаю, щодо цього тепер у нас не має бути сумнівів. Але ми можемо зробити одну річ…

— Ми всі готові! — вигукнув один із тих двох, імен яких вона не знала. Над верхньою губою в нього ще навіть не висіявся пушок. — Ми з радістю помремо за свою країну! За свою честь!

Нагіра махнула рукою й сказала:

— Цього від вас ніхто не вимагає! Але ви маєте негайно вирушити на пошуки і знайти їх, поки цього не зробив він. Бо в тому, що він розшукує і їх, годі й сумніватися.

— Хто? — не зрозумів Лорок. — Кого?

— Кілька годин тому я бачила Малену, — сказала Нагіра. — І Ярвен. Вони від нього втекли.

Меонок аж присвиснув крізь зуби.

«Я не скажу їм, що дівчата були тут, — вирішила Нагіра. — Тут, у цій хатині. А я їх не впізнала».

— Якщо знайдемо їх, матимемо в руках козиря, — сказала вона. — Зателефонуйте всім, усім підряд за списком. Але передовсім шукайте тут, в околицях. Адже відійти дуже далеко вони ще не встигли.

* * *

— Прокляття, так діло не піде! — вигукнув Йоас.

Сонце вже сховалося за деревами, але було все ще світло, майже як удень.

— Знати, що він живий, що він може все врятувати… Але ми не знаємо, де він, і тому все це марна праця!

— А в поліцію теж не можемо заявити… — сказала Ярвен і рвучко повернула голову вбік: десь у кущах почулося шарудіння. — Щоб вони пошукали його.

Йоас сердито засміявся й кинув:

— Та вони шукатимуть радше нас, ніж його!

Усі помовчали. Вони до самого вечора сушили собі голови, міркували так і сяк, розмовляли, але на думку їм так нічого й не спало. «Тепер ситуація, по суті, ще гірша, ніж була досі, — зітхнула Ярвен. — Знати, що вихід є, відчувати, що він десь близько, перед очима — й усе ж таки не бачити його!»

Згодом вона почула те шарудіння знов, цього разу вже ближче.

— Йоасе! — покликала вона. — Мені здається, я чую…

Малена також підвела голову й цикнула:

— Цсс! — І приставила пальця до губів.

У кущах — ані шелесь.

— Ох, жінки, жінки! — зітхнув Йоас. — У лісі ще й не вечір, а вони вже обмирають зі страху! Бідолашним зайчикам, козулям та білочкам цілими годинами хоч не ворушись — тільки через те, що до їхніх володінь завітали такі непрохані гості, як ми!

Ярвен з полегкістю кивнула головою.

— Малі, а чи не згадував Норлін коли-небудь про якусь місцевість? — спитав Йоас. — Не думаю, що вони запроторили твого батька до котроїсь із в’язниць, це привернуло б надто велику увагу. З розповіді Ярвен напрошується висновок, що його примістили десь у звичайнісінькому будинку, тільки той будинок схований від людських очей. А то чого б вони так потерпали, що він од них утече?

— Угу, — буркнула Малена.

— Гадаєш, він скоріше на півдні? — провадив Йоас. — Подумай гарненько, Малі! Чи на півночі? Що ти про це думаєш?

Малена здвигнула плечима й тихо промовила:

— У Норліна, як-не-як, стільки людей! А Скоґландія така велика… Є такі дрімучі ліси, в нетрях яких ще ніколи не ступала людська нога! Звідки ж мені знати…

Вона не доказала. Нападники вискочили з кущів блискавично й усі одночасно. Навіть якби втікачі встигли закричати, їм би це однаково не допомогло: поблизу не було нікого, хто б їх почув. До того ж нападники про всяк випадок відразу позатискали їм роти. Їх налічувалося щонайменше чоловік шість, і ніякої форми на них не було.

«Отже, таки ніщо не допомогло, — подумала Ярвен, сама вражена тим, як ясно мислить. — Виходить, ми знов у Норлінових руках».

Один тримав її за плечі, другий — за ноги. Не дуже обережно її поклали в іржавий кузов старенького комбі, відразу за нею — Малену й нарешті Йоаса.

«Добре, що хоч не позатикали кляпами ротів». Ярвен перехопила очима Маленин погляд. На її подив, у тому погляді мало не світилася радість.

Помилки бути не могло. Малена, юна принцеса Скоґландська, всміхалася.

23

Ярвен не здивувалася, коли комбі, гуркочучи, завернув на галявину й спинився перед жовтою хатиною. Небом пропливали важкі сірі хмари, а вдалині, як їй здалося, вже чулися перші перекоти грому. А загалом тут усе дихало спокоєм.

Усю дорогу сюди Малена тільки те й робила що всміхалася. Побачивши її усмішку, Ярвен одразу здогадалася, що нападників, які оце захопили їх, послав не віце-король; а крім того, солдати чи поліцейські були би в уніформі. Їх могли викрасти лише бунтарі. Нападники привезли їх назад до Нагіри.

Ватажок бунтарів чекала на них, стоячи у відчинених дверях.

— Обережно! — гукнула вона, коли нападники відкинули задній борт автомобіля. — Я ж бо казала вам, з ними треба обходитись обережно! Вони нам не вороги!

Один із молодиків розв’язав Ярвен ноги.

— Побачимо ще! — гукнув він через плече до Нагіри. Потім підштовхнув Ярвен під бік і скомандував: — Злазь!

Ярвен спробувала випростатись. Їхали вони не довго, та помалу в неї виникло таке враження, ніби останніми днями її тільки й викрадають, зв’язують та возять по Скоґландії.

— Отже, це знову ви, — промовила Нагіра. — І ти, Йоасе. Цього разу й ти.

Звичайно, це була та сама жінка, яка напередодні давала їм з Маленою попити. Але тепер Ярвен з подивом завважила, як цілковито вона змінилася. Ще вчора жінка мала стомлений, виснажений вигляд людини, що втратила майже всі надії; сьогодні Нагіра, навпаки, справляла враження багато молодшої, сповненої енергії, майже радісної.

— Яка ж я дурна, що вчора не відразу збагнула, хто були мої гості!

Вона жестом руки запросила всіх трьох сідати на кушетку в кухні. Йоас уперто крутнув головою, і один з Нагіриних людей уже надався був посадити його силоміць, але Нагіра махнула рукою й мовила:

— Облиш.

Телевізор на комоді працював так само з вимкненим звуком. Ярвен розгледіла Больштрема, який, широко розмахуючи руками, щось казав перед мікрофоном.

— Що довше вони розбалакують про теракт на стадіоні, то вочевидь більшою стає загроза, — промовив чоловік, який, коли вони ввійшли на кухню, вже тут сидів. — Я про все це вже просто не можу слухати. Щойно один уже дав зрозуміти, що коли на північ не ввести війська, то бунтарів навряд чи пощастить прибрати до рук. Вони хочуть схопити тебе, Нагіро!

— Хіба це новина, Тілокі?! — відказала Нагіра. — А тепер на хвильку відірви очі від телевізора. У нас — принцеси!

— A-а, вітаю! — кинув Тілокі. — Ніколи б не подумав, що познайомлюся одразу з вами обома та ще й за таких обставин!

Ярвен звела погляд на Малену. Тим часом усмішка в тієї на вустах уже згасла, але вигляд принцеса мала такий самий спокійний, ба навіть задоволений.

— І що? — спитала вона. — Що ви збираєтеся з нами робити?

Нагіра замислено поглянула на неї й промовила:

— Напевно ми цього ще не знаємо, Малі. Господи, ти так виросла відтоді, як востаннє каталася в мене на колінах!

— Адже це було вже майже десять років тому, — сказала Малена. — Чи десь так. Тоді ти вирішила, що маєш неодмінно вирушити на північ і збирати навколо себе бунтарів.

— Це правда, я тоді так вирішила, — промовила Нагіра. — І не змінила свого рішення й тепер. Ти ж бо сама бачиш, Малено, як воно обернулося. Сама бачиш, чого домагається твій дядько. І що тепер його поглядів не зовсім поділяєш навіть ти. — Вона стулила повіки. — Принаймні вже не поділяєш, бо на свій день народження ти радо стояла з ним на балконі й помахувала людям ручкою… З цього я роблю висновок, що ти від нього втекла. Адже ви втекли всі троє, чи не так?

Малена кивнула головою й відповіла:

— А то я, мабуть, навряд чи відрізала б свої коси. А на мій день народження на балконі й у відкритій машині була не я. — Вона показала на Ярвен. — То була вона.

Нагіра хвилю помовчала, тоді пробурмотіла собі під ніс:

— Отже, то була Ярвен. Ну, звісно, хто ж іще! То чому ж Ярвен, коли вже їй вочевидь так аж-аж-аж як скортіло підтримати Норліна… Чому ж вона тепер тут, з тобою, а не допомагає й далі вводити в оману та обдурювати народ Скоґландії?

Ярвен злякано помітила в Нагіриному погляді лють — ба навіть щось більше, ніж лють, щось таке страшне, від чого голос у жінки затремтів. Те, що зблиснуло в Нагіриних очах, було неприхованою ненавистю. «Звідки вона знає, як мене звати? — подумала Ярвен. — Хто їй про мене розповів?»

— Нехай краще Ярвен розкаже тобі свою історію сама, — промовила Малена й підбадьорливо всміхнулася до Ярвен. — І щоб ти знала, Нагіро: те, що вона розповідає, — щира правда, слухай уважно. Коли ми втекли на північ, Нагіро, та ще й після того вона не раз могла б виказати нас із Йоасом. Те, що розповідає Ярвен, — щира правда, Нагіро! Ми з Йоасом їй віримо.

— Меоноку! — гукнула Нагіра. — Лороку! Ходіть сюди. Послухаймо, що розкаже нам… Ярвен.

Ярвен обвела всіх поглядом, тоді набрала повні груди повітря. Тілокі стояв біля плити, Нагіра приготувалася слухати, прихилившись до мисника. Меонок з Лороком застигли на порозі.

— Усе це сталося лише через фільм, — прошепотіла Ярвен; тим часом на екрані телевізора вертоліт знов облітав руїни стадіону. — І через те, що я так зраділа, коли вони вибрали саме мене…

* * *

Коли Ярвен скінчила свою розповідь, на кухні запала мертва тиша. Наприкінці Малена з Йоасом почали раз у раз переривати її, і про те, як вони пробиралися на північ з Нануком, утікачі розповідали вже втрьох. Ярвен давно зрозуміла, що в пошуках короля Малена з Йоасом розраховували на допомогу Нагіри й питала себе, чого від них зажадає натомість Нагіра. Ярвен згадала про кратер біля парламенту й про стадіон.

Тілокі прокашлявся і сказав:

— То он воно як було. — І кинув замислений погляд на Нагіру. — Що ж, тоді…

— Тоді вам не завадило б принаймні розв’язати нас, — урвав його Йоас. — Адже тепер ми, так би мовити, по один бік барикад проти отого хитрого лиса.

Нагіра кивнула головою й мовила:

— Меоноку!

— Щоправда, по один бік ми з вами лише через те, що ваш теракт на стадіоні вам нічого не дав! — промовила Малена. — Якби хоч одна-однісінька людина була загинула, Нагіро, я б ніяких спільних справ з тобою нізащо б не мала! І щоб не було непорозумінь: ми тебе не підтримуватимемо, якщо ти влаштовуватимеш теракти проти людей, наражатимеш на небезпеку людські життя, якщо ти хоч… Я — принцеса Скоґландська, і кожен скоґландець, байдуже звідки він — з півдня чи з півночі, перебуває під моїм захистом. Я не допущу, щоб бодай одному з них хоч волосина з голови впала!

Лорок іронічно засміявся й, низько вклонившись, сказав:

— Ваша королівська високосте, а як ти збираєшся це робити?

Однак Нагіра роздратовано хитнула головою й промовила:

— Так воно й має бути, Малено. І досі з нашої вини нікому зі скоґландців жодна волосина з голови не впала. Як ти могла подумати, що я така вже безголова й нетямуща, щоб не підірвати парламенту, якби я цього справді хотіла?

— То це було так зроблено зумисне? — спитав Йоас. — Лірон одразу так сказав.

— Ніхто не знає мене стільки, як Лірон, — відказала Нагіра. — Крім Норліна, звичайно..

І знов уваги Ярвен не уник її сповнений ненависті погляд. «Та вже ж, — подумала вона. — Звісно, Нагіра його ненавидить. Зрештою, колись вони мали намір побратись. А натомість він одружився з принцесою».

— А зі стадіоном ми, певна річ, не маємо нічого спільного, — додала Нагіра. — Невже ви маєте нас за таких дурнів? А ви не замислювались, кому той теракт на руку?

— Я про це вже думала, — кивнула головою Малена. — Нагіро, ви взяли нас у полон, та ми, мабуть, прийшли б до тебе й самі, я такий намір мала. Бо нам потрібна ваша допомога — допомога всіх твоїх людей. Якщо ми не зволікатимемо й діятимемо разом, Нагіро, то, може, ще встигнемо зупинити мого дядька.

— Але як? — спитала Нагіра. — Повір, спинити його — це моє найбільше бажання.

Малена кивнула головою Йоасові, який мав такий вигляд, немовби йому вже просто не терпиться щось сказати. І він вигукнув:

— Король Скоґландії живий! Ярвен підслухала Норліна!

24

Нагіра заварила каву й винесла гарячого кавника на галявину. Йоас пив разом з дорослими, a ось Малена і Ярвен лише скривилися й похитали головами. Нагіра принесла їм глечика з водою.

— Отже, виходить, — промовила Нагіра, — що короля тримають десь під замком. І якби нам пощастило його звільнити, то в країні б вибухнув бунт! Господи, який це був би бунт! Тоді Норлінові довелося б не лише відмовитись від своїх замірів.

— Гадаєш, йому довелося б утікати? — спитав Меонок. — Те, що скоїв Норлін, — не що інше, як державна зрада! І в країні всі як один стануть на бік короля, якщо він прожене Норліна до бісової матері.

— А я думав, ви бунтарі! — глузливо промовив Йоас. — Звідки раптом таке захоплення королем?

Лорок нетерпляче відмахнувся й заявив:

— Отже, ми звільнимо короля! Поки вони не встигли його вбити. Вони ж бо також знають, яким небезпечним для них він може стати. Це показала й розмова, яку підслухала Ярвен. І хто знає, чи довго ще Норлін за нього заступатиметься…

— Так, чудово, чудово! Ми його звільнимо! — вигукнув Йоас. — Ми вже й самі хотіли взятися за це! Але спершу треба було дізнатися, де його тримають! А скажіть на ласку, де його шукати? Скоґландія велика!

— Хіба вони не сказали, де та схованка? — спитав Тілокі. — Чи, може, бодай якось натякнули?

Ярвен знічено похитала головою й розчаровано промовила:

— Я ламала собі голову над цим весь час. Пригадую, вони сказали: «На півночі, в лісі». Одначе ліси ростуть в усій Скоґландії! І що вони мали на увазі: північ південного острова чи північний острів?..

— Але ж у тебе стільки людей, Нагіро! — вигукнула Малена. — Хіба не так? Якщо ти всім їм скажеш шукати мого батька, якщо всім їм повідомиш, що король іще живий, то, може, хтось із них і пригадає щось таке, про що чув чи що бачив! Тим-то я й хотіла повернутися до тебе, Нагіро! Бо нас лише троє: Йоас, Ярвен і я, а в тебе — сотні, й вони тебе слухаються! Якщо всі твої люди вирушать на його пошуки…

— Навіть якби на пошуки короля вирушили всі мої люди, то знайшли б вони його лише завдяки неймовірній випадковості, — промовила Нагіра. — Ти все ж таки поміркуй, Малено! Вони що — мають переривати всі будинки й хати на обох островах? І як це взагалі можна робити, не привертаючи уваги віце-короля та його людей? Як тільки Норлін запідозрить, що ми знаємо, що король іще живий, і що ми хочемо його звільнити… Ти ж бо й сама розумієш: тоді він уже не зволікатиме жодної хвилини й стратить його!

— То ти відмовляєшся?! — скрикнула Малена. — Тепер, коли ми знаємо, що мій батько ще живий, ти відмовляєшся?! — Вона вдарила кулаком по столу, і на ньому розпливлася невеличка калюжка кави. — Та вже ж, для тебе в цих пошуках — жодного видовища, еге ж? Ні бомби, ні вибуху, ні руїн — анічогісінько такого, що потішило б справдешніх бунтарів! Це так, Нагіро? Це так?

Нагіра довго дивилася на принцесу, нарешті промовила:

— Що ж, вибачитися ти зможеш і згодом. А ми спробуємо довідатись, де вони тримають короля, в інший спосіб. І я навіть знаю вже, в який. Вона має повернутися до них.

* * *

Ярвен не відразу збагнула, що йдеться про неї. Її ім’я Нагіра не згадала, пальцем на неї не вказала, навіть не глянула в її бік.

— Якщо ви справді впевнені, що на неї можна покластися, тоді вона має повертатися в Естерлінд.

— Але ж!.. — тільки й прошепотіла Ярвен.

Уваги на неї не звернули навіть Малена з Йоасом.

— Підслухала його один раз, підслухає й другий, — промовила Нагіра тоном, що не терпів заперечень. — Вона може перешукати папери, всілякі записи і знайти якусь підказку чи натяк. Уночі. А якщо її спіймають на гарячому, то, про мене, нехай скаже, що вона сновида. Він нічого їй не зробить! А якщо вистачить спритності, то може навіть спробувати випитати в нього.

Тілокі зловтішно засміявся.

— А чом би й ні? — роздратовано кинула Нагіра. — Адже сама казала, який він став сентиментальний, коли побачив її. А коли вона повернеться до нього — брудна, голодна, невиспана, коли розкаже, як лише завдяки хитрощам пощастило втекти від бунтарів, як увесь цей час перебивалася — без сну, без їжі, поки дісталася до нього… Чи не здається вам, що тоді навіть отой великорозумний Больштрем повірить, якою ненавистю до своїх жорстоких викрадачів вона палає?!

— Цього, мабуть, буде замало, — озвався Тілокі. — Про те, де тримають короля, вони їй однаково не скажуть.

— Ти молодий, Тілокі, — заперечила Нагіра. — Ти ще не знаєш людей. — Вона замислено кивнула головою. — Уявляєте, як вони всі зрадіють, коли знов матимуть принцесу й у неділю вона вийде разом з Норліном на балкон! І на очах у всього народу підтримає його! А в тому, що тепер Ярвен робитиме це від усієї душі, годі й сумніватися, адже вона й сама постраждала від ворогів віце-короля! Його вороги — тепер і її вороги! — Вона засміялась. — І коли Ярвен про щось у нього спитає, то це виглядатиме цілком природно, — додала Нагіра. — Хто зазнав того, чого зазнала вона, неодмінно спитав би, і якщо вона зробить це досить розумно…

Ярвен відчула, як усередині в неї наростає страх — наче хвиля, що ось-ось накриє її з головою. Повертатися вона не хотіла, не хотіла повертатися сама. Нізащо.

— Я теж гадаю, що це, мабуть, якось можна було б вивідати! — промовила вона. Голос у неї мало не зривався, їй і самій він здавався аж надто збудженим, хрипким і чужим. — Адже в Естерлінді людей не багато, отож можна було б, мабуть, уночі… — І завагалась. Ні, вона робить таки щось не те; Малена запевне боїться не менше, ніж вона, Ярвен. Але їй було вже байдуже. Байдужісінько. — Та, може, нехай краще піде все ж таки… Малена? Вона ліпше знає той маєток і, безперечно, багато швидше…

— Пусте! — різко кинула Нагіра. — Тією, хто піде, будеш ти! Якщо він кому-небудь і відкриє свою таємницю, то найшвидше тобі.

Ярвен злякано закрутила головою й вигукнула:

— Але ж Малені він теж повірить! Малена теж може сказати, що бунтарі схопили її й тримали в полоні! Навіть відтяли їй коси! Вона може сказати, нібито її катували, — адже це все одно, якби про те саме розповіла я. І тому тепер вона, мовляв, зненавиділа бунтарів! Але Естерлінд вона знає краще, вона взагалі все знає краще, і шпигун з неї вийде куди кращий, ніж я!

Нагіра, примруживши очі, поглянула на Ярвен і промурмотіла:

— Таки й справді. Вона про це нічого не знає.

Потому підвелася, ступила кілька кроків на середину галявини й, не обертаючись, стала. Синьо-чорне небо над деревами розітнула перша блискавка, порив вітру гойднув крони.

— Хто їй пояснить? — спитала Нагіра через плече. — Чи не гадаєте, що вже пора? Чому краще від неї ніхто не випитає в Норліна його таємницю? Чому, коли вона знову з’явиться в Естерлінді, на очах у нього виступлять сльози — сльози розчулення, сльози щастя?

Ніхто не озивався. Лише гучно, мов удар у литаври, гуркнув грім і покотився, завмираючи, вдалину.

— Ходімо до хати, — мовила Нагіра.

Ще не дійшли вони до дверей, як галявину осяяв ще один спалах блискавки, й відразу за ним знов гуркнув грім. Услід за цим розверзлися безодні небесні, по листю вперіщили перші краплі й зашумів дощ — так, що аж у вухах позакладало.

Тілокі причинив за всіма двері й мовив:

— Ну, ось.

Ярвен звела на нього погляд, потім Нагіра, а тоді й Малена та Йоас. Цієї миті Ярвен збагнула, що зараз почує й останню таємницю. Адже вона розуміла, що їй сказали не все.

— Ярвен, — почала Малена. Якусь хвилю здавалося, немовби принцеса ось-ось обійме її, щоб захистити від того, що зараз мусить сказати. — Нагіра має рацію. Йти до нього треба тобі, Ярвен. Тобі й нікому іншому. Уже хоч би через те, що тобі він нічого не зробить. Ніколи. Невже ти й досі не здогадалась? Норлін — твій батько.

25

— Ні! — прошепотіла Ярвен. Мабуть, її кидало то в жар, то в холод, мабуть, світ перед очима пішов обертом, мабуть, усю кухню повив туман… У вухах дзвеніло, серце, здавалося, ось-ось вискочить з грудей.

— Неправда!

Ні, це неправда, це не може бути правдою!

Це не має бути правдою, не повинно бути правдою, таке просто не повинно бути правдою! Щоб вона?.. Ні, тільки не вона, не Ярвен! Вони щось переплутали, певна річ, переплутали! Тільки не Ярвен!

— Я цього не хочу! — прошепотіла вона.

На її подив, цієї миті руку на плече їй поклав саме Йоас.

— Це таки правда, — стиха мовив він. — Часом і найгірші речі бувають правдою. І вони можуть ставатися навіть із нами самими, Ярвен. І марно думати, нібито досить лише заплющити очі, а тоді їх розплющити, й усе виявиться тільки жахливим сном.

— Він не повинен бути моїм батьком! — прошепотіла Ярвен. — Він — ні!

Йоас пригорнув її до себе й промовив:

— Батька й матір не вибирають. Повір, я знаю, що кажу.

Але Ярвен його вже не чула. Невже вони не розуміють — не розуміють усі до одного? Невже вони так нічого й не збагнули?

— Моїм батьком він бути не може! — закричала вона. — Ви тут що — всі з глузду з’їхали? Він одружився на принцесі й завжди жив у Скоґландії! А я тут ніколи…

Перед нею стояла навколішках Малена. Пелена з очей спала, дзвін у вухах стих, тільки серце ще калатало так, немовби намагалося вискочити з грудей і втекти від усього цього кошмару.

— Це таки правда, — прошепотіла Малена. — Правда, Ярвен.

— Але ж мама… — промовила Ярвен і заридала.

Висока, білява, велична… Мама! Вона так добре знає, як повестися за будь-яких обставин, як триматись і що вдягати, яке столове начиння і як класти поряд з тарілкою та що чим їсти, як з ким вітатися й хто кого має вітати перший…

— Мама! — прошепотіла Ярвен.

Чому вона, Ярвен, ніколи не замислювалася над тим, звідки мама про все це знає, — мама, яка, по суті, не має жодної освіти, ніде не навчалася, не вийшла з доброї сім’ї, весь час перебивалася випадковими заробітками, поки зрештою влаштувала оті курси доброї поведінки й у такий спосіб розв’язала всі їхні фінансові проблеми.

Чому їй, Ярвен, ніколи не спадало на думку, що тут щось не так, геть усе не так?

— Мама?.. — знов прошепотіла Ярвен. — Вона… сестра короля?

— Так, вона його близнючка, — підтвердила Малена, простягаючи Ярвен свою носову хустинку. — На ось, утри очі й висякай носа. Ти — моя двоюрідна сестра, я тобі позичаю свою хустинку.

— То ось чому вона ніколи не хотіла мені нічого розповідати! — стиха промовила Ярвен. Кухня, здавалося, все ще пливла в неї перед очима. — Я, коли малювала на урок мистецтв своє родовідне дерево, мусила там такого набрехати… Списала свій родовід у Ґекхан.

— Ти — скоґландка до самих кісток, — усміхнулася Малена. — Скоґландка найкращої породи — породи, якій належить майбутнє. У тобі тече наполовину північна, наполовину південна кров.

Ярвен висякалась. Звук вийшов жахливо буденний і трохи навіть неприємний.

— Не чужоземець… — промурмотіла вона. — Норлін.

— Не хнюп носа! — підбадьорювала її Малена. — Йоас має рацію. Ніхто не відповідає за своїх батька й матір.

Ярвен нишком зиркнула на Нагіру. Дивно, але ненависть з Нагіриного обличчя зникла. Якби Ярвен спитали, що вона бачить на ньому тепер, на думку їй спало б співчуття.

— Усі ці роки вона мене обманювала! — прошепотіла Ярвен. — Завжди, завжди, завжди! Не знаю, чи зможу я коли-небудь їй пробачити.

— А що їй лишалося робити? — озвався Йоас. — Допустити, щоб ти виростала зі страхом, що колись вони прийдуть зі Скоґландії — може, люди короля, а скоріше, мабуть, люди Норліна, — й заберуть тебе? Хіба не досить було того, що вона сама потерпала за тебе — потерпала постійно, жахливо. Звісно, вона, щойно виїхала зі Скоґландії, мусила переховуватись, обзавестися фальшивими паперами. Але ж вона ні на мить не могла забувати про те, що її спробують вистежити, що до неї можуть дістатися. Хіба вона могла бути певна, що хтось не прийде й не викраде тебе?

— Тим-то вона завше так жахливо всього й боялася, — пробурмотіла Ярвен. — Ох, бідолашна мама…

— Ну, ось, так уже краще, — сказав Йоас. — Нарешті ти втямила. Твоя мати — сестра короля, улюблена принцеса всіх скоґландців, за якою вони вже стільки років сумують!

— А я? — спитала Ярвен і рвучко сіла. — Виходить, я теж?..

— Ну, звичайно! — вигукнула Малена. — Ти — третя в престолонаслідуванні. Першою йду я, потім твоя мати, а тоді вже — ти. Принцеса Ярвен Скоґландська, в якій поєдналися північ і південь!

— Північ і південь… — промурмотіла Ярвен. — Авжеж, звичайно. Норлінова донька.

Вона помовчала.

— Сподіваюся, тепер ти розумієш, чому до нього треба йти саме тобі, — суворо промовила Нагіра. Увесь цей час вона лише слухала. — Він вочевидь був дуже щасливий, коли знайшов тебе! Його втрачена донечка, його Ярвен! Коли ви побачилися вперше, він себе мало не виказав.

— Так, — тихо мовила Ярвен.

В очах у нього тоді стояли сльози, він ледве вимовив, затинаючись, її ім’я. Норлін любив її, попри свою жадобу до влади, підступність, жорстокість і мерзенність. Віце-король любив її, в цьому не було сумніву. Норлін — її батько. Адже їй завжди так хотілося мати батька…

— Заради Бога, тільки не розпускай знову патьоки! — сказала Нагіра. — Як є, так уже є, і ти нічого не зміниш!

— Але я цього не хочу, не хочу! — прошепотіла Ярвен. Крізь схлипування її слова ледве можна було зрозуміти. — Зробіть щось, щоб це була неправда!

І знову до неї ступив Йоас. Пригорнув її й сказав:

— Ми тут нічого не вдіємо, Ярвен, сама знаєш. І ніхто нічого не вдіє. Але, повір мені, я розумію, що тепер у тебе на душі.

— Я не хочу бути донькою якогось… — схлипувала Ярвен, відчуваючи, що її ось-ось замлоїть. — Він злочинець! Гіршого світ не бачив! Я — не його донька, не донька злочинця! Я ж не донька злочинця! Не хочу бути донькою злочинця!

— Заспокойся, Ярвен, усе ж бо гаразд, — прошепотів Йоас. Тепер з нею розмовляв лише він, лише він утішав її. — Норлін — не злочинець, отож і ти — не донька злочинця! Ти — та, хто ти є, Ярвен, нічого ж не змінилося! Ти й досі така самісінька, якою була доти, як ми тобі про все розповіли. Ти — Ярвен, чуєш мене? Ярвен, яка не виказала нас, коли ми втікали, яка хоче допомогти нам урятувати Скоґландію. Нічого не змінилося, Ярвен! Ти лишаєшся сама собою!

Його рука гладила її голову, плечі, гладила знов і знов, і він знов і знов проказував ті самі слова, так наче це було заклинання. І Ярвен помалу заспокоювалась.

— Так, я й досі та сама Ярвен, — шепотіла вона. — Так, певна річ, це правда.

— Ну, звичайно, правда! — жваво підхопила Малена. Мабуть, вона аж тепер знову зважилася заговорити до Ярвен. — Ти й досі та сама. А крім того, ще й моя двоюрідна сестричка, і це, як на мене, зовсім не погано. Тобто, коли вже я не маю ні рідної сестри, ні рідного брата.

Ярвен підвела на неї очі й стиха промовила:

— Гадаю, мені треба спершу все обміркувати. Я маю спершу все це… Все це я маю спершу по-справжньому усвідомити.

— Авжеж, поспішати нікуди, — всміхнулася Малена. — Ще скляночку води? Ти ж бо пролила стільки сліз, що не завадить поповнити запаси!

Ярвен спробувала відповісти їй також усмішкою.

Меонок, Лорок, Тілокі й Нагірна стояли довкола і дивилися не неї враженими й водночас святобливими поглядами, так наче перед ними було новонароджене дитя, якесь чудо. І Ярвен, замість усміхнутися, не стрималась і раптом знову заплакала.

Змінити вона нічого не могла. Як воно вже було, так і було.

26

Заснути Ярвен не могла.

Нагіра навіть звільнила для неї ліжко, — в одній кімнаті з Маленою та Йоасом, — і після кількох майже безсонних ночей тепер Ярвен мала б спати, як мертва.

Гроза вляглася. За вікном без завісок виднілось узлісся неподалік — непроглядне, мов чорна стіна, а вгорі— білий, з блакитним полиском, як ото збиране молоко, місяць. Стояла така глибока тиша, що аж у вухах дзвеніло, тільки час від часу пискне десь уві сні пташка. Від сліз подушка в Ярвен уже давно була мокра.

— Ярвен! — шепнув Йоас.

Перед тим як розійтися спати, вони всі разом ще обговорювали план; це тривало кілька годин, поки Нагіра зрештою лишилася задоволена. На екрані телевізора з вимкненим звуком тим часом пропливали кадри: стадіон у руїнах, приголомшений віце-король, розмахував руками головнокомандувач армії, стадіон у руїнах… І так знов і знов, знов і знов.

— Ярвен! — шепнув Йоас. — Ти спиш?

Якби Ярвен довелося описувати, що в неї було тепер на душі, то вона не знайшла б для цього жодного слова. Назвати її стан розпачем було б і замало, й забагато воднораз. Усередині все заніміло, так ніби в ній уже ніколи не могло прокинутися жодне почуття: ні печалі, ні переляку, ні страху, а вже радості — й поготів.

— Не розмовляй! — промурмотіла вона.

Здавалося, земля вислизнула з-під ніг, і тепер не зосталося нічого, що досі було в неї опорою; летиш, тільки розмахуєш руками й не знаєш, коли впадеш. Усе її життя — суцільна брехня, втрачено й останню віру, яка лишається навіть у того, кого позбавляють загалом усього, — віру в те, що ти — це ти.

«Я — це не я. Я й досі Ярвен. Але ім'я — лише оболонка, вона тільки прикриває те, що ховалося під нею все моє життя. Я — принцеса Скоґландська, я жила вигаданим життям і обманювала, навіть сама не здогадуючись про це, всіх, хто був поруч зі мною. Сміх та й годі — сушити собі мізки над якимось вигаданим родовідним деревом на урок мистецтв!»

Може, втіхою їй буде хоч те, що тепер покладено край невідомості, через яку вона страждала, відколи трохи підросла й почала ставити запитання? А саме: хто її батько?

Тепер таємниці нема. Її життя нараз стало прозоре, мов скло. Усе з’ясовано, все збігається. Ось тільки життя це тепер уже не її.

— Я хочу тобі щось розказати, — прошепотів Йоас.

Ох, краще б він дав їй спокій!

— Ти не замислювалася про те, що сталося з моєю матір’ю? Чому я лише з Ліоном, батьком… Адже ти, звісно, всієї правди про нас не знаєш.

«Зараз він розкаже мені, що його мати померла, — подумала Ярвен. — Померла, коли він був ще зовсім маленький. Або зовсім недавно, і він ще й досі в жалобі. Він розкаже зараз, що теж зазнав багато лиха й, мовляв, розуміє, як воно буває… Так ніби це може мене втішити!»

— Ми, скільки й пригадую, жили при дворі, — пошепки почав Йоас. — Ти про це вже, до речі, знаєш. І про те, що ми з Маленою росли майже як брат і сестра. Її мати померла, а моя була жива. Вона зводила на ноги не лише мене, коли я падав, і наліплювала пластир на коліна теж не лише мені. Вона була за матір нам обом. І така вродлива! Найвродливіша жінка при дворі.

Йоас зробив паузу. «Прислухається, чи я не заснула, — промайнуло в Ярвен. — Чи ще слухаю його. Але він не кине говорити навіть тоді, коли подумає, що я вже сплю, це чути навіть з його голосу. Йоас розповідатиме, тому що мусить розповісти, а я — лише привід».

— Звичайно, спершу вони з Ліроном поділяли ті самі погляди, — шепотів далі Йоас. — Вона, як і він, була колись бунтарка, але тепер, коли на майдані перед палацом збиралися люди, вже стояла на балконі поруч із королем і з Маленою за руку й махала вниз рукою. І була невдоволена. Лірон раз у раз заводив з королем суперечку, намагався переконати того, що північ і південь мають користуватись однаковими правами. А їй до цього було вже байдужісінько. Вона не розуміла, чому його це й досі так непокоїть — навіть тепер, коли в нього все так добре складалось і могло скластися ще краще.

Слова пропливали повз Ярвен, немовби позбавлені змісту, немовби якась тиха музика. Ярвен уже засинала. Ось-ось…

— Вона захоплювалася Норліном. «Цей правильно робить, — казала. — Навіщо ти й досі морочиш собі голову отими давніми історіями? Ми могли б уже мати власний палац, коли б ти лишень як слід узявся за діло! Але ти такий безголовий!»

Ярвен перекинулась на бік. Нехай собі розповідає своїм тихим, монотонним голосом. Під її повіками вже зринають перші картинки сну…

— І ось одного дня вона пішла від нас — до одного південного скоґландця, придворного. З батьком розлучилась, усе як годиться, і вийшла заміж за того. Тепер живе з ним у його маєтку біля моря. Він має нафтові родовища, рудники, заводи. Нащо їй тепер та свобода для півночі?!

«Про що це він?» — промайнуло в Ярвен.

— Я знаю, що діється на душі, коли стає соромно за батька чи матір, — шепотів Йоас. — Коли питаєш себе, чи не станеш одного дня й сам точнісінько такий, як він чи вона. Вона — зрадниця, як і Норлін. Ти маєш знати, Ярвен, що ти — не одна така. Я розумію, що в тебе на серці.

Нема нічого кращого, ніж сон. Так тепло. Так затишно. Так хороше…

— Ярвен! — стиха покликав Йоас. — Ти мене слухаєш?

Але під її повіки вже прийшов перший сон.

* * *

На світанку двері майже нечутно прочинились. У замку було чимало темниць — унизу, в його найстарішій частині. Попід цими товстими мурами часто блукали, здригаючись від страху, туристи й зважували в руках ланцюги, вже самої ваги яких було достатньо для того, щоб не дати втекти навіть бранцеві-силачу. Звичайно, вони тримали його в полоні не тут.

— Доброго ранку, Ліроне, — привітався Норлін.

Цілу ніч світло в крихітній комірчині, де вони нашвидкуруч влаштували для Лірона камеру-одиночку, то спалахувало, то гасло. Він міцно стуляв повіки, навіть обхоплював руками голову, а проте в очах постійно блимала лампочка. Спалахне — погасне. Спалахне — погасне.

— Хочу з тобою побалакати.

Лірон сперся на лікоть. Високо під стелею, на консолі, стояв телевізор. Цілу ніч на екрані там мигали якісь кадри, і Ліронові доводилося вислуховувати ще й голоси репортерів, усілякі інтерв’ю.

— Тільки не сподівайся, що я встану, — промовив він. Губи в нього розпухли, слова зринали поволі, навдивовижу спотворені.

— Ліроне, — махнув рукою Норлін, — май же розум! Адже ти знаєш, сила на нашому боці, і якщо ти впиратимешся й далі, то зробиш тільки гірше. І не лише собі! А й нашому народові.

Лірон засміявся. І без подиву завважив, що й сміх завдає йому болю.

— Скажи нам, де принцеси, — промовив Норлін. — Скажи мені, де Ярвен. Її не міг викрасти ніхто, крім тебе. Ніхто, крім Йоаса, не міг пройти повз собак. Заперечувати безглуздо! Віддай мені Ярвен.

— Ти переоцінюєш роль принцеси в успішному здійсненні свого плану, — відповів Лірон. — Чи, може, це батьківська туга? Але ж своїм терактом на стадіоні ви все ж таки домоглися того, чого хотіли. На півдні настрої різко й остаточно змінилися. Люди ненавидять північ, тому що бояться її.

— Чому ти гадаєш, що той теракт був наш? — запитав Норлін; з його голосу Лірон зрозумів, що віце-король напідпитку. — Усі знають, що той вибух — на совісті Нагіри.

— Норліне, — промовив Лірон, відкинувшись на спину, — і ти, і я добре знаємо Нагіру. Це не її почерк, вона не така дурна. Нагіра розуміє, що цим могла б тільки зашкодити своїй справі. — Він знов засміявся. — Ти ніколи не любив читати детективних романів, Норліне. Найперше запитання, яке ставить собі детектив, таке: кому вигідний цей злочин? Якщо детектив знайде відповідь на це запитання, то знайде й злочинця.

— Ми можемо знов передати тебе своїм людям, нехай порозпитують ще, вони це вміють! — погрозливо кинув Норлін.

— Катувати? — глузливо перепитав Лірон. — Чого ж ти боїшся про це казати, коли не боїшся цього робити?

— Ми нікого не катуємо! — закричав Норлін.

Лірон облизав язиком потріскані губи, помацав набряклі вилиці й зітхнув:

— Ох, Норліне, Норліне! Це просто божевілля! Ніщо вам не допоможе! Ні ваші побрехеньки, ані теракти, вину за які ви намагаєтесь перекласти на бунтарів. Колись щасливу країну ви штовхаєте в безодню. Ти ж бо й сам не віриш у те, що північ не чинитиме опору вашим законам, введенню ваших військ! Який же народ терпітиме таку наругу над собою? Повір мені, Норліне, опісля вам доведеться-таки спізнати, що таке справжні теракти справжніх бунтарів. І скінчиться це не лише руїнами. Ви вкинете Скоґландію в громадянську війну, в якій програє вся країна.

— То ти не скажеш? — гримнув Норлін. — Куди ви поділи принцесу?

— Не скажу, бо не знаю, — відповів Лірон і відвернувся до стіни. — А того, чого я не знаю, я не можу й сказати. І тут не поможуть навіть тортури.

Норлін хряснув за собою дверима.

27

Цього разу, коли вони переправлялися вночі через протоку, берегова охорона їх навіть не помітила. Вони сховалися в трюмі баркаса іншого рибалки, одного з Нагіриних людей, а на підході до південного острова сигнальні вогні той погасив. Усе вийшло дуже просто.

На берег вони зійшли в якійсь глухій бухті, де на них уже чекали два авта. Були тут і Нагіра, Тілокі, Лорок та Меонок. А також Малена з Йоасом, адже до здійснення плану залучили і їх. Вони вичікували кілька годин, поки нарешті зважилися вирушити в дорогу. Одначе за ними, схоже, ніхто не слідкував.

Проїхавши кілька миль шосівкою, звернули на вузенький піщаний путівець. В одному місці Порокові з Тілокі довелося прибирати з-перед машин гілля, — скидалося на те, що його пообламував з дерев буревій. На таку саму перешкоду вони наштовхнулися й удруге, й утретє. Ніхто навіть припустити не міг, що при такому путівцю може трапитися людська оселя. Аж гульк — попереду під полуденним сонцем раптом з’явилася хата: струхлявілі дерев’яні бруси, тьмяні шибки, далі — повітка, стайня.

— Ось ми й приїхали, — сказала Нагіра.

— Опісля ми це втратимо, — промовив Тілокі. — Нагіро, ти справді хочеш від цього назавше відмовитись? Адже це — одна з найкращих наших схованок!

— Інакше не вийде, — коротко кинула Нагіра. — Вони перевірятимуть усе, про що вона казатиме. А тепер, Ярвен, добре все запам’ятовуй. Від того, наскільки переконливо ти брехатимеш, залежатиме, чи вони тобі повірять. Від того, наскільки переконливо ти брехатимеш… — Вона помовчала. — Залежатиме доля Скоґландії.

Ярвен кивнула головою, Лорок зав’язав їй очі й некошеною травою повів її поперед себе до хати.

— Запам’ятовуй кожен звук, кожне шарудіння! — нагадала їй Нагіра. — Запам’ятовуй, як тут пахне, де на щось наштовхнешся, через що перечепишся! Коли ми привезли тебе сюди, самої хати ти не бачила: всю дорогу на очах у тебе була пов’язка, ми її скинули аж у комірчині, а коли ти звідси втікала, то теж, мовляв, не до роздивляння було! Але ми протримали тебе тут під замком не менше трьох днів, тож маєш запам’ятати, що чула, як воно на душі, коли сидиш у замкненій комірчині сама. Щоб уміла про все це їм розказати! — Вона причинила за Ярвен двері й крутнула ключа в замку.

Комірчина була маленька, під нетинькованою стіною — дощаний тапчан, у кутку на підлозі — відро. Ярвен виглянула в заґратоване вікно: на здичавілій галявині повсюди росли молоді берізки. Прислухавшись, почула, як неподалік дзюрчить струмок.

У хаті десь розмовляли її супутники. Крізь дерев’яні стіни голоси ледве проникали, зрозуміти їх було важко, але де чий голос Ярвен чула. «Викрадачів четверо!» — нагадувала їй Нагіра, і якщо судити з голосів, то один із них був, мовляв, жіночий.

Ярвен лягла на тапчан і натягла на себе тоненьку ковдру. Уночі вона нібито мала мерзнути. А де висів місяць, як поглянути з вікна? Та навряд чи їй доведеться розповідати про це так докладно, про це вони, певно, не розпитуватимуть.

— Нагіро! — гукнула Ярвен. — Думаю, я це запам’ятаю! Тепер я в курсі!

Десь у глибині хати брязнула об порцеляну чи то ложечка, чи то виделка; хтось засміявся.

— Нагіро! — знов гукнула Ярвен. — Випускайте вже мене звідси!

Не може ж бути, щоб її ніхто не чув, адже стіни тут досить тоненькі.

— Гей, Нагіро! Я вже все роздивилась!

Розмова за стіною тривала. Нарешті Ярвен почула кроки. Під дверима вони завмерли.

— Сподіваюся, ти там не нудьгуєш! — промовила Нагіра. Голос у неї був холодний. — Сподіваюся, тобі в нас до вподоби, маленька Ярвен! А ще я сподіваюся, що тут, у темному лісі, серед ночі, самій-самісінькій тобі не буде страшно. Мені шкода тебе, але ми не маємо змоги тут довше затримуватись. Ми лише хутенько щось іще перекусимо — і знов у дорогу. Мені шкода, адже помирати з голоду не дуже приємно, а зі спраги — й поготів. Та за кілька днів люди, кажуть, непритомніють, а потім це вже не має ніякого значення. Бувай, маленька Ярвен! Бувай!

— Нагіро! — вереснула Ярвен.

Але кроки вже стихли.

— Нагіро! — не своїм голосом закричала Ярвен, скочила з тапчана й загупала кулаками в двері. До горла їй підкотилася нудота, серце шалено калатало. — Нагіро! Що все це означає?!

Але ніхто не відповідав. Звідкись почулися такі звуки, наче хтось підсовував назад під стіл стільці.

Ярвен молотила кулаками в двері доти, доки потерпли руки.

— Малено! Йоасе! — гукала вона, нічого не розуміючи.

Ярвен усе гупала в двері, кричала, з чола їй стікав піт і заливав очі. Чому вони направду замкнули її? Що це їм дасть? Адже так вони свого плану повік не здійснять!

— Нагіро! — кликала Ярвен. — Малено! Йоасе!

Невже Нагірина ненависть і досі така глибока, — ненависть до Норліна й переможної суперниці, чиєю донькою була Ярвен? Але чому за неї не заступилися бодай Малена чи Йоас? А може, Нагіра посадила під замок і тих двох — може, десь в іншій комірчині?

— Нагіро! — не вгавала Ярвен. — Нагіро, прошу тебе! Ну, прошу тебе, благаю! Нагіро! — Вона ридала, як мала дитина.

— Бувай, маленька Ярвен! — пролунав за дверима Нагірин голос. — На жаль, у нас іще багато справ.

Котрийсь із юнаків засміявся.

— Малено! — схлипувала Ярвен. Голос у неї зірвався.

— Хай щастить, Ярвен! — кинула за дверима Малена. — Влаштовуйся там зручненько!

— Атож, влаштовуйся зручненько, — додав Йоас. — Адже ліжко там є.

Згодом захурчав двигун, потім другий. Ярвен почула, як авта рушили з галявини. Дівчина впала на тапчан і обхопила руками голову. Її пойняла паніка.

* * *

Больштрем рвучко відчинив двері до Норлінової спальні. Лампа на нічному столику яскраво горіла, але Норлін уже лежав роздягнений у ліжку й спав. Напроти ліжка стояв телевізор з широченним екраном. На ньому миготіли кадри з нічного життя, звук не працював.

— Норліне! — вигукнув Больштрем і ввімкнув такий гучний звук, що й мертвий прокинувся б.

Норлін підхопився й зиркнув на будильника на нічному столику.

— Друга година! — промовив він. — Больштреме, заради Бога, що сталося?

Больштрем тугіше затяг пояса на своєму домашньому халаті, сів на стілець біля вікна й сказав:

— Зараз побачиш.

Норлін втупився в екран. Знову зйомки з вертольота, зеленаве світіння приладів нічного бачення, рокіт гвинтів.

— А що таке? — озвався Норлін і сперся на лікоть. — Що сталося?

— Вони позбавляють нас роботи! — махнув рукою Больштрем. — Міст через ущелину на південному острові.

Цієї миті вертоліт опустився майже до самої землі й повернув убік. На екрані постав кілометровий каркас із заліза й бетону, напнутий над найглибшою ущелиною в Скоґландії, — елегантний, тендітний витвір, що нагадував мереживо щонайтоншої роботи. Гордість країни! Тепер цей міст посередині був розірваний. З руїни стриміла плутанка сталевих ферм і балок, стометрові опори попереламувались, мов сірники.

— О Господи! — прошепотів Норлін. — Але ж про це ми не домовлялися, Больштреме!

— Звичайно, ні, — відповів Больштрем.

Тепер вертоліт пірнув в ущелину й полетів уздовж мосту — власне, уздовж того, що від нього лишилося.

— А крім того, якби, на мою думку, був потрібен іще один теракт, то спершу я спинив би свій вибір, безперечно, не на мосту. Надто дорого він обійдеться нам, Норліне. Відбудовувати його доведеться роками, для скоґландської економіки це просто катастрофа. Перервано найкоротше сполучення між півднем і північчю, й наслідків цього я навіть не годен собі уявити. — Больштрем зітхнув. — Саме того ж ми, зрештою, й вибрали стадіон, — додав він. — Вплив на населення колосальний, а економічні втрати мінімальні.

— Виходить, це не ми? — спитав Норлін. Очі в нього тепер були широко розплющені, від утоми в них не зосталося й сліду.

— Про що ти кажеш?! — роздратовано кинув Больштрем. Він устав і заходив узад-уперед по кімнаті. — Адже ми не божевільні, щоб самим собі завдавати такої шкоди! Цього разу то були таки бунтарі, Норліне, й церемонились вони, Бог свідок, не дуже! Добре хоч, що цей теракт вони вчинили вже після півночі, коли на мосту було небагато машин. Щоправда, напевно не відомо, скільки їх полетіло в прірву. Зважитись на останній крок, найгірший, вони вочевидь усе ще бояться. Але жертви будуть і так. Справа обертається таки серйозно, Норліне! Це вже починається! Хтозна, що стане їхньою ціллю наступного разу!

Норлін важко засопів і пробурмотів:

— Тоді вибору нам уже не лишається. І розуміти це мають усі. Всі! Ми мусимо нейтралізувати їх. Мусимо ввести на північ війська! У мирній Скоґландії місця для таких людей немає!

Больштрем замислено кивнув головою й забубонів:

— Гадаю, тепер уже не знайдеться нікого, хто б цього не усвідомлював. Це мають утямити навіть найбільші ідеалісти й мрійники! І все ж… не хотів би я, щоб ціна виявилась така висока. — Він спинився перед Норліновим ліжком. — Тобі треба вставати, Норліне. Ми негайно вилітаємо до ущелини. Ще вночі ж таки. Віце-король має бути там, де сталася катастрофа, не гаючи жодної хвилини. Треба вже давати перші інтерв’ю. І накажи армії перейти до повної бойової готовності. Тепер повсюди, у всіх на очах мають бути уніформи. Це заспокоює людей і водночас нагадує їм про те, яка велика небезпека.

— Зараз я спущуся, — кивнув головою Норлін. — Можеш іти.

— Слухаюся, ваша високосте! — всміхнувся Больштрем і взяв з нічного столика пляшку. — Сподіваюся, ви не матимете нічого проти, якщо я прихоплю з собою й оце? У таку рань воно вам, гадаю, однаково ще не потрібне. — Й, іронічно вклонившись, причинив за собою двері.

* * *

Ярвен лежала на тапчані й дивилась у вікно. «Тепер я могла б навіть розповісти їм, де висить місяць, — міркувала вона. — Я можу спостерігати, як він підіймається над верхівками дерев… Принаймні це відвертає мої думки».

Вона й наплакалася, й накричалась, і тепер уже давно лежала мовчки. Намагалась уявити собі, що почуває людина, коли помирає з голоду. Та спершу вона, Ярвен, знемагатиме, певна річ, від спраги. Адже води їй вони теж не залишили. Смерть від спраги — це, мабуть, щось жахливе.

Ярвен схлипнула. «Усього цього не може бути! — міркувала вона. — Усього цього просто не може ж бути! Якщо я зараз засну, а згодом прокинусь, то потім усе, мабуть, виявиться лише сном — усе, що зі мною трапилось після отого кастингу в Реперовому готелі. Реперів готель… Хто б міг подумати, що таке станеться…»

Почувши гудіння двигунів, вона злякано здригнулась.

— Я тут! — закричала Ярвен. Їй було байдуже, хто приїхав у тих автах, що саме завертали на галявину, — Норлін, Больштрем — будь-хто; краще вже нехай приходять вони, ніж лежати в крихітній комірчині й помирати від спраги. — Я тут, гей! Тут я! Це я, Ярвен! Заберіть мене звідси, прошу вас, заберіть!

У замку крутнувся ключ, двері відчинилися.

— Тепер ти знаєш, як почувається людина за таких обставин, — промовила Нагіра й потягла Ярвен з комірчини. — Тепер вони тобі повірять, коли розкажеш про це.

Ярвен дивилася на неї й мовчала.

— Ярвен, Нагіра хотіла тільки, щоб ти пережила все це насправді, — сказала Малена. — А то хіба б ти розповіла про свій страх переконливо, якби в житті ніколи його не зазнала? Больштрем не дурень!

— Принаймні ти не мала б докладати до цього рук! — прошепотіла Ярвен. — Ти і Йоас!

— Так, це була крапка над «і», — мовила Нагіра. — Малена й не хотіла. Спершу не хотіла. А ти що, трохи не померла від паніки? Це добре. Атож, пореви, гарненько пореви! Заплакані очі лише додадуть усьому ще більшої правдоподібності.

Ярвен утерла рукавом очі. Може, це й справді було потрібно — замкнути її, змусити попанікувати… Мабуть, це було таки потрібно. Але ж у Нагіриному погляді Ярвен побачила й задоволення! Нагіра все ще не була певна, чи не має вона її, Ярвен, ненавидіти.

Лорок подав Ярвен склянку з водою й сказав:

— На, попий, перш ніж утікати! Вода тут, у лісі, є скрізь, отож спрага тебе, як прийдеш до них, не мучитиме. А ось голодна ти маєш бути! Їсти ми тобі не дамо!

Ярвен жадібно випила воду й спитала:

— І куди?..

— Весь час оцією дорогою, поки вийдеш на шосівку, — пояснила Нагіра. — А там звернеш праворуч. Якщо трапиться машина, зупиняй. А потім, коли все залагодиш, подаси нам знак, ми будемо неподалік. Щасти тобі, Ярвен! Тепер усе залежатиме від тебе.

Ярвен кивнула головою, а Лорок так міцно схопив її за плечі, що тепер Ярвен сміливо могла показувати на них синці.

— Хвилиночку, Лороку! — похопилася Малена й, підбігши до Ярвен, прошепотіла їй: — Не забувай, Ярвен! Хоч би що ти тепер робила, ні на мить не забувай про те, що ти — принцеса Скоґландська!

Ярвен пильно подивилася на неї, тоді щосили затопила Лорокові в обличчя й кинулась бігти. Вона ще чула, як позаду лайнувся Лорок, потім долинули його кроки по м’якій лісовій землі. У глибоких сутінках та ще під деревами важко було об щось не перечепитись, але місяць досить непогано освітлював їй дорогу. Один раз вона сховалася за дерево й перечекала, поки Лорок пробіг повз неї. Аж через деякий час, що здався їй вічністю, вона обережно рушила далі, обминаючи пообламуване вітром гілля, і нарешті дісталася до шосівки. Тут вона знов побігла.

Чи так само вона робила б, якби втікала насправді? Чи так само поводився б Лорок? Цього для її історії мало вистачити.

Позаду з темряви вихопилося світло від фар якогось авта. Ярвен вискочила на середину шосівки й замахала руками.

* * *

Нагіра чекала на галявині доти, доки повернувся Лорок.

— Ну? — озвалась вона.

Лорок стенув плечима й промовив:

— Я, звісно, міг би запросто наздогнати її. І про це, якщо замислитись серйозно, не важко здогадатись. Хіба що спіткнувся б і добряче гепнув. Я ж бо бігаю куди прудкіше, ніж вона. Але там вони серйозно не замислюватимуться. Коли до них прибіжить оцей зайчик — люба його серцю маленька Ярвен, така зневірена, вся в розпачі, тоді вони їй повірять. Ах-ах, мовляв, хто ж це їй таке зробив?! А ти хитру історію придумала, Нагіро. Воно й справді могло бути так, як вона їм розкаже.

З хати почулися обурені вигуки, вслід за ними збуджений гомін кількох голосів.

— Що там у біса скоїлось? — насторожилася Нагіра. — Атож, історія непогана, якщо вона непогано її розкаже. А вона це таки зробить.

— Нагіро! — крикнув Тілокі й вибіг, важко дихаючи, надвір. — Нагіро, хутчій сюди, поглянь! Стався теракт, і я не думаю…

— Ще один?! — приголомшено перепитала Нагіра. — Вони ж бо лише недавно…

— Я не думаю, що це скоїли вони й цього разу! — вигукнула Малена.

— Тілокі причинив за Нагірою двері й пояснив:

— Міст через ущелину на південному острові! Вони припасли його, мабуть, насамкінець: надто великі збитки для скоґландської економіки. Хіба ти завше не казала про це й сама, Нагіро? Але я не вірю в те, що це був Норлін. Ні, цього разу не він.

Лиш екран телевізора з кадрами, що раз у раз мінялися, освітлював сутінки на кухні.

— О Боже! — промовила Нагіра й подумала: «Тепер я вже не зможу їх стримувати. Я довго гуртувала довкола себе всіх тих, хто хотів боротися за нашу північ. Довго ми становили загрозу півдню, були неабиякою силою в протистоянні з ним. І нам усе ж таки щастило запобігати найгіршому. Але я знала, що на півночі вони вже не довго зберігатимуть спокій. Надто після того, що сталося за останні місяці. Кожен юнак, що втрачає роботу, кожна дівчина, що невдоволена своїм життям, кожен батько, що не знає, чим годувати сім’ю, — всі вони після того, як Норлін запровадить свої закони, щонайпізніше після того, як він введе на північ війська, довідаються, хто винен у їхній біді: Норлін і південь. І відповіддю на кожне зло буде те, що оце діється. І ненависть наростатиме. Вони вже без вагань наражатимуть на небезпеку й людські життя. Цієї ночі вони зробили це вперше. Досить було лавині зрушити з місця, досить було розпочатися терактам, і спинити їх уже неможливо. І все, до чого вдаватиметься південь, щоб захистити себе, буде марним, бо він має справу з людьми, які, не вагаючись, поставлять на карту навіть власне життя. Я намагалася завадити цьому, але зазнала невдачі. Хто захистить тепер країну від людей, котрі втратили надію, котрим байдуже, якщо вони, підриваючи бомбу, накладуть головою й самі? Чим Норлін збирається погрожувати людям, які ладні пожертвувати останнім, що в них іще лишилося, — власним життям?»

— Нагіро, — озвався Тілокі, — тобі недобре?

Нагіра важко опустилася на стілець і прошепотіла:

— Ярвен має це зробити! Вона має вивідати, де вони тримають під замком короля! Тільки коли ми визволимо короля, Скоґландія дістане ще один шанс. Тільки коли король покладе край усьому тому, що розпочав Норлін! Але це треба робити не гаючись, Тілокі! Господи, це треба робити не гаючись! Якщо це затягнеться, щодня ставатимуться все нові й нові теракти, й на півдні люди зненавидять нас, північан, так, що тоді король у своїх реформах уже не знайде підтримки серед народу.

Малена мовчки кинула погляд на Йоаса.

— Тоді нам пора в дорогу! — озвався Меонок. — Бо щойно Ярвен дістанеться до них, вони кинуться перевіряти те, що вона розповість, і насамперед — шукати місце, де її тримали. А знайти його вони мають покинутим.

Нагіра кивнула головою й спитала:

— Чи все тут так, як вони мають застати?

Меонок підтвердив кивком голови.

— Тоді — з Богом! — кинула Нагіра.

* * *

Вони все докладно обговорили. Що вона має зателефонувати до двору відразу. Зателефонувати, щоб вони приїхали по неї. А доти Ярвен мала вдавати, немовби вона — звичайнісінька дівчина з Північної Скоґландії.

— То ти зрозуміла, Ярвен? — допитувалась Нагіра. — Адже Норлін із Больштремом можуть і не схотіти, щоб хто-небудь довідався про підміну Малени. До того ж тепер ти зі своїми темними косами й карими очима не зовсім схожа на Малену. Тому навіть не намагайся видавати себе за принцесу, Ярвен! Просто зателефонуй Больштремові, назвися, й вони по тебе приїдуть. А тоді вже почне розкручуватись уся ця історія.

Саме так Ярвен і діяла. Йоас повернув їй мобільний телефон (щоправда, тепер, коли її розшукували Норлінові люди, він був їй уже ні до чого, навіть навпаки!), і вона, щойно сівши в авто, одразу викликала занесені до нього номери Гільґарда й Тяркс. Хоч уже й почало розвиднятися, Ярвен певна була, що в Естерлінді ще всі сплять. І справді, на обох номерах вона почула відповідь, що «з абонентом, на жаль, тимчасово нема зв’язку».

— Не відповідають? — спитав водій. — Ніхто не бере слухавку?

Ярвен похитала головою й шморгнула носом. Вона з подивом помітила, що вся тремтить. Щоправда, це можна було списати й на вранішню прохолоду — змерзла, мовляв.

— А тобі куди? — поцікавився водій, кинувши на неї швидкий погляд. — Бо я їду лише до сусіднього міста. До Зарбі.

Де вона вже чула цю назву?

— А мені однаково теж туди, — відповіла Ярвен.

Він їй повірить, нема сумніву. Північноскоґландська дівчина, що працює в якогось селянина далеко на півночі південного острова й надумала оце поїхати до сусіднього міста, не маючи навіть грошей на автобус. Вона була вдячна, що він підібрав її на дорозі й не став багато розпитувати.

У машині вона ще раз спробувала зателефонувати Гільґардові й Тяркс, але марно.

До міста вони в’їхали зі сходом сонця. На ринковому майдані, де її висадив водій, уже відчинив свою крамницю пекар, і в повітрі стояли духмяні пахощі свіжих булочок.

— Усього найкращого, дівчинко! — попрощався водій. — Сподіваюся, тебе хто-небудь підкине назад. Тепер тобі можна лише поспівчувати. Усім вам. Хоча з тим мостом ти, певна річ, і не маєш нічого спільного.

— Дуже дякую! — стиха мовила Ярвен.

«З яким мостом?» — думала вона, сідаючи на лавку поблизу булочної. Їй так хотілося їсти, що вона, здавалося, ось-ось зомліє. Але зголодніти — це навіть добре. Що голодніша вона буде, що більше їстиме, коли вони заберуть її, то правдивіше прозвучить її історія. Своїх жертв викрадачі тримають на голодній дієті.

Вранішній майдан оживав люди: поспішали на роботу, діти з ранцями йшли до школи, повсюди велосипедисти, авта… Але Тяркс відповіла на її дзвінок аж о дев’ятій годині.

— Тяркс! — назвалась вона. У слухавці її голос був ще холодніший, ніж він лишився в спогадах Ярвен.

— Алло! — пошепки промовила Ярвен. — Це Ярвен. Пані Тяркс, це я, Ярвен!

На другому кінці запала тиша. Коли Ярвен заговорила далі, то зі страхом завважила, що голос у неї тремтить. Так воно й мало бути. Її викрали. Вона ледве не вмерла від страху, голоду, недосипання.

— Вони мене викрали, але я втекла! Прошу, заберіть мене звідси, прошу вас, прошу! Приїздіть швидше!

— Ярвен? — перепитала Тяркс; в її голосі Ярвен учула недовіру. — Отже, ще й це сьогодні!..

— Прошу вас, пані Тяркс! — вигукнула Ярвен.

Якийсь велосипедист озирнувся на неї. Вона заплакала.

— Я втекла, пані Тяркс! Прошу вас, прошу! Я так боюся, що вони знайдуть мене! — Вона здригалася від ридань:

— Де ти? — спитала Тяркс. У її голосі все ще чулася обережність.

— Це місто називається Зарбі, — відповіла схлипуючи Ярвен. — Мене підвіз сюди на машині якийсь чоловік, коли я втекла. Але ж вони вже запевне кинулися мене шукати, і якщо знайдуть…

— Що ти йому сказала? — різко спитала Тяркс. — Тому чоловікові в машині.

Нагіра це передбачала.

— Анічогісінько! — прошепотіла Ярвен. — Просто що мені треба до міста. Тут він мене й висадив. На ринковому майдані. Я сиджу тут на лавці, але мені так страшно…

— Нікуди звідти не йди! — наказала Тяркс. — За півгодини ми будемо там. На вертольоті.

І зв’язок урвався.

Ярвен лягла на лавку й випросталась. Їй було байдуже, що про неї подумають люди. Вона відчувала, що протримається вже не довго.

* * *

Під’їхала машина, вертоліт чекав на лузі за містом. З машини вискочив Гільґард, обійняв її й вигукнув:

— Ярвен!

І тоді вона заридала в нього на плечі. На них уже почали озиратися люди.

— Не треба привертати уваги! — прошепотів Гільґард. — Тепер усе знову добре! Адже тепер ти знов у нас!

Ярвен шморгнула носом і кивнула головою. «Дарма, що я така збентежена й у паніці — просто це шок після викрадення. Байдуже, що я тепер роблю: поведінка мене нізащо не викаже».

У вертольоті сидів Больштрем. Вигляд він мав такий, немовби за цілу ніч не зімкнув очей. Больштрем скинув на Гільґарда запитливий погляд, і той кивнув головою.

— Оце-то сюрприз! — сказав Больштрем. — Наша маленька Ярвен повернулася! Та ще й після такої ночі!

Ярвен схлипнула й прошепотіла:

— Мені було так страшно! Вони мене… Вони хотіли… — І знову здригнулася від сліз.

— На ось мою хустинку, — промовив Больштрем. — Що ж, ми це ще з’ясуємо. Віце-король уже чекає.

Ярвен здогадалася: вони не знають — довіряти їй чи ні. Нагіра її попереджала, що так і буде.

— Ох, які ж то жахливі люди! — схлипувала Ярвен. — Вони замкнули мене в якійсь манюсінькій комірчині. Там не було нічого, крім тапчана! Мені здавалось… Я думала, що помру з голоду! Вони й самі казали, що заморять мене голодом на смерть! — Вона так розплакалася, що вже не могла говорити. Перед очима в неї стояла та невеличка комірчина, місяць на верхівками дерев, і її знову пойняв страх. — Там було так моторошно, так страшно! А та жінка…

— Жінка? — насторожився Больштрем.

— Нагіра, — схлипнула Ярвен. — Вони називали її Нагірою. Вона… я думаю, вона в них за старшу. Всі її слухались!

— Нагіра… — пробурмотів собі під ніс Больштрем. І знову спинив на Ярвен пильний погляд, так ніби її обличчя, поведінка могли підказати йому, що ж там сталося насправді. — І все це за одну ніч?.. Ну, побачимо.

Він замовк. Ярвен плакала. До кінця польоту ніхто вже не розмовляв.

* * *

— Як?! — здивувався Норлін. — Нагіра?

Ярвен вони відвели до принцесиної кімнати — до тієї самої, де дівчина вже ночувала. З нею лишилася Тяркс.

— Вона каже, за старшу там якась жінка — жінка, яку звуть Нагіра, — пояснив Больштрем. — Спитай її сам. Не знаю, що їй можна вірити, а що — ні.

— Таж її викрав Лірон! — заперечив Норлін. Після жахів, які він пережив минулої ночі, обличчя в нього посіріло. — Лише його син, отой поганець, міг укоськати собак. Не хотів би я довідатись, що ми катували його ні за що! Уже за кілька годин після того, як викрали Ярвен, Лірон запропонував отому журналюзі цікаву історію!

— Але ж розказати йому ту цікаву історію Лірон не встиг, чи не так? — промовив Больштрем. — Ім’я Ярвен він не згадав, про принцесу не йшлося, лише про якусь цікаву історію. Люди стали обережні, Норліне! Ми того писаку добре розпитали, зрештою, ти й сам там був.

Норлін кивнув головою й сказав:

— Одначе збіг у часі все ж таки досить дивний!

— То, може, Лірон з Нагірою працювали разом? — припустив Больштрем. — У такому разі нехай нас Бог милує!

— Я хочу зараз побачити її, — промовив Норлін. Потім узяв пляшку й налив собі коньяку. — Як-не-як, вона… моя донька.

— З нею Тяркс, — мовив Больштрем. — Дівчина вся в сльозах. Не пий так багато, Норліне! З самісінького рання!

* * *

Коли Норлін увійшов до кімнати, Ярвен сиділа біля столу і їла. Темне волосся позлипалось і пасмами спадало їй на спину. Обличчя було сіре, під очима позалягали глибокі синюваті тіні.

— Вона безперестанку їсть, — сказала Тяркс. — Видко, кілька днів ріски в роті не мала.

«Непогано, — подумала Ярвен, запихаючи до рота кружальце сиру, а вслід за ним — шматок ковбаси. — Непогано, непогано. Викрадачі хотіли заморити мене голодом на смерть».

— Ярвен, — промовив Норлін, опускаючись перед нею навколішки; в ніс їй ударив запах туалетної води для волосся, а також спиртного. — Моя маленька Ярвен! — Він пригорнув її.

Ярвен опанувала себе. «Він — не мій батько. Він не може бути моїм батьком!»

— Прошу вас! — прошепотіла вона й вивільнилася з його обіймів.

На допомогу їй прийшла Тяркс.

— Один із викрадачів вочевидь намагався її… Вона захищалась, у неї все тіло в синцях. Самі розумієте, ваша високосте. Через це вона стала трохи ляклива.

Ярвен спробувала скинути з себе напруженість. «Атож, саме так і було!» — промайнуло в неї. Вона вже розповіла Тяркс, як їй пощастило втекти, — розповіла достоту так, як їй суворо й наказала Нагіра. Мовляв, раннього ранку, коли в хаті нікого не було, молодий бунтар, якого вони тільки й зоставили стерегти її, прийшов до неї в комірчину. Стяг її з тапчана, заходився цілувати й зривати з неї одяг. Але він був такий збуджений, що забув замкнути за собою двері. «Нам лишається тільки сподіватися, що вони в це повірять», — сказала Нагіра. Ярвен молотила того хлопця по обличчю, пручалася, дряпалась, і врешті-решт їй таки пощастило від нього втекти. Тоді він погнався за нею лісом, але через щось перечепивсь, а вона сховалася за деревом, а сутінки тим часом стали ще глибші. А тоді якась машина підвезла її до сусіднього міста.

— Ваша королівська високосте, коли ми знайшли її, вигляд вона мала жахливий, — промовила Тяркс (Ярвен з подивом завважила, що жінка вочевидь їй співчуває) — Вона, видно, кілька днів не спала й не їла.

Ярвен обвела поглядом стіл, схопила окраєць хліба й відкусила великий шматок.

— Ярвен! — прошепотів Норлін. — Що вони з тобою зробили?!

«Помовч! — подумки кинула Ярвен. — Та помовч же, помовч! Я не хочу тебе чути! Забирайся звідси, ти мені не батько! Забирайся геть!»

— Мені так шкода тебе, Ярвен! — зітхнув Норлін і поволі підвівся. — Адже ми навіть не припускали…

Ярвен знай жувала й ковтала, жувала й ковтала. По щоці їй котилася сльоза.

— Вони за це поплатяться! — вигукнув Норлін. — Ярвен, можеш бути певна: їх чекає справедлива покара! Тепер ти на власній шкурі відчула, які жорстокі ті бунтарі. Тож ти все-таки допоможеш нам здолати їх?

Очей Ярвен не підвела, проте головою кивнула. Рука її, що саме підносила до рота чашку, затремтіла.

— Що ж, у такому разі для початку влаштуємо прес-конференцію, — сказав Норлін. — Гримерка вже тут. Ти ж бо розумієш, нам треба знов обернути тебе на Малену. Весь народ має побачити й почути, крізь що ти пройшла. — Він ще раз став перед нею навколішки й стиха додав: — А потім ти зможеш відпочити, люба моя Ярвен. Потім спатимеш стільки, скільки душа забажає. Ніхто тебе не потривожить. — Голос його зробився лагідний.

Це був тиран, він жадав влади й багатства, він викрав короля й наказував убивати людей.

Це був її батько, і завадити йому любити її вона не могла.

* * *

— Оперативні підрозділи вже на марші, — доповів Больштрем. — Ступінь бойової готовності — номер один, у всій країні. Це добре, Норліне, що дівчинка вислизнула від них. Я тут поміркував… Усе збігається. Вона каже, нібито в хаті стерегти її залишили тільки одного охоронця, а решта зникли, насамперед Нагіра. І точнісінько в цей самий час злітає в повітря міст. Хто ж повірить, що це — випадковий збіг обставин?

— Нагіра… — пробурмотів собі під ніс Норлін. — Адже ми відразу здогадалися, що за терактом на мосту стоїть саме вона.

— На наше щастя, Ярвен усе ж таки спромоглась описати, де її підібрав водій і як вона туди дісталася, — промовив Больштрем. — Думаю, скориставшись її розповіддю, не важко буде знайти Нагірину схованку.

— Навряд чи вона в Нагіри одна, — кинув Норлін і обхопив руками голову. — До того ж її там, мабуть, уже давно немає.

У Больштрема задзвонив мобільний телефон.

— Так, прочісуйте всі ліси в околицях! — сказав він у слухавку. — Хоч я й не вірю, що ви когось знайдете. Вони, мабуть, уже давно перебралися знов на північ. — І натис кнопку «Завершення виклику». — Ту хату вже відшукали. Там вочевидь тримали когось під замком. Виявлено докази, які це підтверджують. На тапчані знайшли кілька довгих чорних волосин. Їх, звичайно, ще віддадуть на експертизу. Але сумніву вже, мабуть, немає: Ярвен там справді була.

Норлін нічого не відповів.

— Я ось весь час ламаю собі голову, — пробурмотів Больштрем. — Чи це випадковий збіг обставин? Саме неподалік від Зарбі!

— Таких густих лісів, як навколо Зарбі, немає ніде, — відказав Норлін.

— Мабуть, так воно і є, — замислено промовив Больштрем. — Ну, звісно. Що ж, наші люди вже на місці. Чи готовий ти, Норліне, вийти з Ярвен до преси?

Норлін кивнув головою й спитав:

— А її приготували? Гримерка свою роботу вже завершила?

— Цього разу вона трохи вагалася, — сказав Больштрем. — Ти ж бо розумієш, ми не могли знов розповідати їй ту саму історію — нібито хочемо зробити сюрприз принцесі Малені! Ця жінка стала така підозрілива! — Він зітхнув.

— І що? — насторожився Норлін. — Що ви зробили?

— На жаль, її доведеться лишити тут, хоч би як нам цього не хотілося, — відповів Больштрем. — У нас, в Естерлінді. Влаштувати їй невеличку відпустку. Можливо, назавжди. Вона скиглить, каже, вдома на неї чекають діти. Але ризикувати ми не можемо. Просто не знаю, що з нею робити потім.

— Але я не хочу, щоб у цьому була моя вина! — простогнав Норлін. — Усі ці життя… всі ці люди, яких доводиться вбивати…

— Лише задля блага вітчизни, Норліне! — нагадав Больштрем і злегка вклонився. — Ти щоразу кажи собі: «Це лише задля блага вітчизни». То ти вже готовий? Преса чекає.

Норлін ще кинув погляд у дзеркало над каміном, але Больштрем махнув рукою й промовив:

— Що недоспаніший ти матимеш вигляд, то краще люди бачитимуть: він себе не жаліє, задля нас з останнього тягнеться… І ще відданіше тебе любитимуть! У цьому — наші шанси, Норліне. Більших шансів, ніж тепер, ми ще не мали.

28

— Господи, навіть не дали їй постояти під душем та переодягтися в свіже! — сказала Нагіра. — Лише біляве волосся та контактні лінзи. Невже після всього, що дівчинка пережила, не можна було дати їй бодай кілька годин відпочити?!

— Цсс! — цикнула Малена. У руках вона крутила чорну карнавальну перуку: довге гладеньке волосся вилискувало так, як може вилискувати тільки штучне волосся. Але це не мало ніякого значення. Вони бачитимуть її лише здалеку й лише в темряві.

Певна річ, знов на північ вони не поїхали, адже Ярвен щохвилини могла подати їм сигнал: мовляв, пора, і тоді вони мали бути напоготові. Будинок, де їх п’ятеро сиділо тепер перед телевізором, бовванів на пагорбі менше ніж за милю від Естерлінда; це була велика, доглянута, оточена парком вілла над озером.

— Господар навідується сюди лише раз на кілька місяців, — пояснила Нагіра Малені та Йоасові. — Коли в Естерлінді влаштовують якесь свято. А своєму домоправителеві він довіряє беззастережно. Інук служить у нього вже сорок років. Що ж до наших коротких візитів сюди, то досі господар теж ніколи нічого не помічав. Ми намагаємося не лишати слідів.

Цієї миті на телеекрані з’явилося обличчя Ярвен великим планом, поруч стояв Норлін — зморений, якийсь розгублений. Мікрофонів було безліч.

— Ще ніколи Скоґландія не знала такої ночі, як ця, — промовив Норлін. — Усі громадяни нашої щасливої країні вже знають, що минулої ночі бунтарі висадили в повітря міст — найважливіший міст, що зв’язує північ і південь нашої вітчизни. Два автомобілі зірвалися в прірву. Як нам наразі відомо, загинуло п’ятеро людей. Жорстокість бунтарів з дня на день стає чимдалі очевиднішою, число їхніх терористичних актів у країні зростає. Та попри це, ми маємо причину й радіти. Сьогодні вночі мою небогу, нашу улюблену принцесу Малену, нам пощастило звільнити з лабетів північноскоґландських викрадачів. Досі ми не інформували країну про те, що її викрадено, щоб не завдати шкоди пошукам. І тепер Малена сама виявила бажання відразу вийти до свого народу, щоб кожен скоґландець переконався: наша принцеса таки повернулася, вона жива-здорова й тепер з усієї сили боротиметься за мир у нашій країні!

— Господи, зараз вона зомліє! — промурмотіла Нагіра. — Довго вона так не витримає.

Просто перед обличчям Ярвен з’явився мікрофон.

— Ваша високосте! — вигукнув якийсь запопадливий репортер. — Чи не розповіли б ви нам коротко про те, чого ви зазнали, коли вас викрали?

— Вона йому не відповість, — сказала Нагіра. — Вони, певна річ, заборонили їй розмовляти, ось побачите.

Ярвен схлипнула, й Норлін роздратовано відштовхнув мікрофона вбік.

— Годі! — кинув він. Тоді поклав руку на плече Ярвен і пригорнув її до себе. («Цікаво, — подумала Нагіра, — хто ще, крім мене, помітив, як відсахнулась Ярвен?») — Бачить Бог, принцеса й так стільки всього зазнала! Тепер їй потрібен насамперед спокій. — Він погладив Ярвен по її тепер білявій голові. — Двір ще сьогодні видасть бюлетень, — провадив віце-король. — Ми звертаємося до населення з проханням не дуже лякатися, коли тепер у країні повсюди стане видно присутність нашої армії. Вона покликана захищати всіх нас. Мені дуже не хочеться нагадувати про це, але кожен громадянин має усвідомлювати: Скоґландія перебуває у стані війни. Війни проти бунтарів із півночі.

На екрані знову з’явилася телестудія, і журналіст відрекомендував свого співрозмовника.

— А тепер вони влаштують невеличку дискусію, — прокоментувала Нагіра. — Комусь дозволять вказати на те, що провина лягає не на всіх північних скоґланців, що не всі північани — бунтарі, що всі законослухняні південці дуже шкодують, адже на півночі доводиться страждати й тим, котрі, власне, завжди лишалися вірними прихильниками півдня. Що, однак, усі ці теракти були б неможливі, якби бунтарі не мали підтримки серед широких верств звичайнісіньких громадян на півночі, й саме тому, мовляв, таким звичайнісіньким громадянам на півночі й доводиться страждати. Але ні, цього нам уже не конче вислуховувати!

Тілокі вимкнув звук і спитав:

— І що тепер?

— Тепер нам лишається тільки чекати, — відповіла Нагіра. — Поки Ярвен подасть нам сигнал. Інук каже, холодильник, морозильник і винний погрібець повні. Хто бажає поласувати фазаниною? Скуштувати вина нам, на жаль, зась. Ми мусимо мати світлі голови й бути до всього готові.

— Фазанина! — промовив Йоас. — Я не куштував її вже цілу вічність!

Загалом Йоасаві було цілком байдуже, що їсти. Просто він мав що-небудь робити, щоб не так стомливо було чекати.

* * *

Тіна штовхнула двері поліційного відділку. Поки дівчина їхала сюди на велосипеді, пустився дощ, але знімка вона сховала під куртку.

— Добридень! — привіталася Тіна й зачекала, поки із задньої кімнати вийшов літній чоловік у синьому форменому светрі поліцейського. — Я хочу подати заяву про пропажу людини.

Чоловік звів брови й перепитав:

— Ти? Що ж, викладай.

Тіна розгладила на перегородці знімок, повернула його так, що Ярвен усміхалася вже до поліцейського, й пояснила:

— Це моя подруга Ярвен. Пропала у понеділок.

— Тоді чому ж її не шукають батько й мати? — спитав поліцейський.

— Таж і вона зникла! — відповіла Тіна. — Її мати. — І розповіла про те, що сталося. — А оце щойно знов увімкнула новини, дивлюсь — і знову Ярвен! — вигукнула дівчина. — Ладна заприсягтися, що то вона! Але вигляд у неї був такий… ну геть ніякий. Може, вони її там мордують? Ви повинні це з’ясувати! Ви повинні забрати її зі Скоґландії!

Поліцейський привітно всміхнувся й промовив:

— Ну, а тепер про все це ще раз. Тільки не поспішай, щоб я встиг записати. Отже, в понеділок твоя подруга Ярвен — оце вона тут на знімку — не прийшла до школи й відтоді не дає про себе знати. На телефонні дзвінки не відповідає. І матері її вдома теж вочевидь немає. Поки що так?

Тіна кивнула головою.

— Водночас по телебаченню в новинах тобі вже вдруге на очі трапляється дівчина, навдивовижу схожа на твою темноволосу, смагляву подругу. Щоправда, та дівчина білява й голубоока, а крім того — вона принцеса Скоґландська. Поки що правильно?

Тіна знов кивнула головою.

— Сьогодні починаються шкільні канікули й уся країна кудись виїздить, — промовив поліцейський. — А дехто має бажання виїхати ще заздалегідь, хоча в школах дають дозвіл на це не дуже охоче. Що ти мені відповіси, якщо я скажу тобі таке: твоя подруга з матір’ю вже тишком-нишком вибрались у відпустку, й тому немає жодної причини морочити собі голову? У ці дні таких випадків — тисячі, якщо не більше.

— Так каже й моя мати, — спантеличено відповіла Тіна. — Але ж хіба випадково те, що точнісінько в цей самий час з’являється ота принцеса, тютінька в тютіньку схожа на Ярвен?!

Поліцейський покрутив у руках знімка й привітно проказав:

— Усяк буває… усяк буває… Моя дружина розуміється на цьому, либонь, краще, вона одразу могла б сказати нам, чи схожа твоя подруга на якусь там принцесу. Я в цьому ділі не дуже тямлю. Та здається мені… Навіть якби вона й справді була так навдивовижу схожа на ту принцесу, — а це, звісно, цілком можливо, — все одно мені здається, що це тобі все ж таки привиділося. Просто через те, що ти так стривожена за подругу. Що, між іншим, свідчить про твою гарну рису.

Тіна мовчки втупилася в поліцейського й нарешті спитала:

— То ви, отже, нічого робити не хочете?

— Зробити я не можу анічогісінько, навіть якби й хотів, — відповів поліцейський. — А надто за таких обставин. Інша справа, якби до нас прийшла її мати.

Тіна схопила знімок і сховала його до кишені.

— «Поліція — твій друг і помічник»! — кинула вона.

І тієї ж миті пошкодувала, що не прикусила вчасно язика. Не конче ж отак без потреби дражнити поліцію! Тим більше, що інколи вона, Тіна, катається на велосипеді без фари.

Ярвен проспала цілий день. Вона неодмінно мала добре відпочити й бути готовою до того, що їй належало тепер зробити. Про це їй настійливо нагадувала Нагіра.

— Я, коли чогось боюся, нізащо не можу заснути! — відповіла тоді Ярвен, але Нагіра лише засміялася.

До вечері вона весь час сиділа біля вікна. Десь там, на протилежному пагорбі, має стояти будинок, у якому Нагіра, Малена та Йоас тепер очікують на її сигнал. Ярвен намацала в ногах ліжка кишеньковий ліхтарик, навряд чи більший від кулькової ручки, — вона сховала його там одразу, щойно ступила до кімнати. Певна річ, потім вони обшукали її одяг. («У тебе лиш один шанс: відразу його сховати», — наказувала Нагіра.) Телефонувати, надсилати есемески — марна праця. Вони вже довели, що її мобільний телефон тримають під контролем.

Ліхтарик лежав ще там, куди вона його й засунула. Вони все обговорили, детально спланували, сумнівів Ярвен не мала.

Її проймав трепет. Вона надіслала ще одне повідомлення на мамин номер — адже було б неприродно, сказала Нагіра, якби за таких обставин вона знов і знов не намагалася б зв’язатись із матір’ю. Відповідь Ярвен навіть не читала: бозна, хто її написав. Досі вони грали з нею в їхню гру; тепер вона грала з ними в гру свою.

Уздовж огорожі походжали охоронці з гвинтівками через плече. Прощаючись, Нагіра попередила, що після втечі Ярвен так і буде. «Але тоді, — додала Нагіра, — їм доведеться вибирати: або охоронці, або собаки, бо з тими й тими водночас нічого не вийде, якщо вони не хочуть, щоб ті тварюки пороздирали їхніх охоронців на шматки».

— Вони не тварюки! — заперечив Йоас. Він уже приготувався до зустрічі з ними.

До кімнати ступила Тяркс — тихо, щоб не розбудити Ярвен, якщо та ще спить, — і майже з полегкістю зітхнула. Усе складалося навіть краще, ніж можна було сподіватись.

— Ну, то як тобі ведеться тепер? — спитала вона; в її голосі Ярвен і досі ввижалося співчуття. — Виспалась?

Ярвен кивнула головою. І знову завважила, що, як тільки пробувала розмовляти, на очі їй усе ще відразу накочувалися сльози. Та дарма. Адже у викрадачів вона так настраждалася!

— Тоді ходімо вечеряти, — сказала Тяркс. — У нас в Естерлінді тим часом уже навіть завели кухарку — віце-король наполіг. Він хоче, щоб ти набралася сили, адже ти стільки часу майже нічого не їла! Та й для нас усіх це теж, звісно, приємна новина, тепер ми на кожен обід чи вечерю можемо сподіватись якоїсь невеличкої лакоминки! А сьогодні на вечерю — лящ у винній підливі.

— Гаразд, — тихо мовила Ярвен.

У просторій банкетній залі вже сиділи Норлін, Больштрем і Гільґард. Цього разу стіл був накритий, мов на свято; під стіною на сервірувальному столику в тарелях щось парувало, стояли повні таці й супові миски, повітря сповнював дух прянощів і вина.

— О, Ярвен! — промовив Норлін. — Тепер вигляд у тебе кращий! — І, знов обернувшись до Больштрема, швидко доказав: — Тому перевозити його, на мою думку, — абсолютно зайве! То просто випадковий збіг — те, що її також…

— Про це можна буде побалакати потім, — різко урвав віце-короля Больштрем, і в його погляді, як здалось Ярвен, промайнуло застереження. — Що ж, маленька Ярвен, вигляд у тебе справді такий, ніби ти вже трохи оклигала після всіх отих митарств.

Ярвен кивнула головою й прошепотіла:

— Я поспала.

Больштрем зробив знак, і від сервірувального столика підійшла дівчина в білій блузочці й чепчику. Вона поставила перед ними таріль і завмерла біля Норліна, чекаючи дозволу покласти йому страву — віце-королю першому.

Норлін її не помічав.

— Бідолашна дівчинка! — мовив він і поклав долоню на руку Ярвен, але тільки на хвильку.

Ярвен відчула, як до горла їй знов підкочується нудота, а в очах виступають сльози.

— Ласкаво прошу, ваша високосте, — прошепотіла дівчина, що стояла біля Норліна.

Ярвен відчула в дівчини м’яку північноскоґландську вимову й помітила, що рухи в неї невпевнені.

— Цього разу ми дозволили собі взяти кухарку, — сказав Норлін. — Але брати ще і обслугу — це, вирішили ми, зайве. Певна річ, ти теж так вважаєш, Ярвен?

Звідки вона знає цю кухарку? Дівчина, мабуть, навряд чи й старша від неї, а в погляді, який та щойно кинула на Ярвен, промайнув глибокий страх.

— Так, ваша високосте, — промурмотіла собі під ніс Ярвен.

Кухарка почала накладати їй страву, дивлячись лише на тарілку. Та Ярвен, уже навіть не бачачи її обличчя, раптом пригадала, звідки знає цю дівчину.

Ну, звичайно! Після того дня, коли Ярвен стояла поруч із Норліном на балконі й махала радісно збудженому натовпу, минула, здавалося, ціла вічність. Вона пробиралася до палацу через чорний хід, через кухню… Каїра, ота маленька кухарка, яку щойно привезли з півночі, впала перед нею, Ярвен, навколішки…

— Та не називай мене «ваша високосте», Ярвен! — промовив Норлін. — Ми ж бо з тобою разом стільки всього зазнали… А скільки зазнаємо ще! Тож, як на мене, буде не зовсім правильно, якщо ти називатимеш мене так і далі. Оця дистанція!.. Ні, не називай мене «ваша високосте». Називай мене… — Він завагався. — Дядьком!

Ярвен помітила, як Больштрем з Гільґардом перезирнулися.

— О, та це ж непогана ідея! — вигукнув Гільґард. — Як-не-як, наш віце-король — дядько нашій принцесі, а ти граєш її роль. Дядько! Це просто чудово! — І кивнув головою кухарці, яка, тепер уже заспокоївшись, поклала йому останньому.

Чому вони привезли до Естерлінда саме цю дівчину? Ярвен схилилася над тарілкою й заходилась розбирати рибу. Скільки разів мама показувала їй, як це треба робити, коли Ярвен була ще маленька! Чому вони не взяли сюди справжню кухарку — оту дебелу руду жінку, яка тоді, на кухні в замку, так співчутливо звернулася до неї, Ярвен?

Коли Ярвен збагнула це, в неї мало не впав з виделки шматочок рибини. Кухаркою вони надто дорожили! А цією молоденькою дівчиною — ні.

Нікому з тих, хто, крім віце-короля та його довірених, опинився сьогодні в Естерлінді, хто знав її як Ярвен, а згодом — як принцесу Малену, хто довідався про обман, — нікому з цих людей уже не судилося вийти на волю. І темниця — ще не найгірше, що їх чекає.

Ярвен схлипнула. Каїрою вони не дорожать. Вона — просто дівчина з Північної Скоґландії, дівчина, яких тисячі, а її кухарське мистецтво навряд чи має для них якесь значення. Її можна тримати тут, скільки вона буде потрібна, а потім за нею вже ніхто не шкодуватиме.

— Ярвен! — озвався Норлін і підхопивсь на ноги. — Ти й досі… Невже ти й досі не можеш забути, що вони з тобою робили, маленька моя Ярвен?

Ярвен похитала головою. По щоках у неї котилися сльози. Ці люди без вагань уб’ють маленьку кухарку, щойно вона стане їм непотрібна.

— Ні, — прошепотіла Ярвен. — Вони були такі жорстокі…

Підвівши очі, вона вздріла довгий, допитливий погляд Больштрема.

— Я не можу їсти, — прошепотіла Ярвен. Тяркс відвела її назад до кімнати.

* * *

На ключ її двері вони не замкнули — мабуть, не мали жодного сумніву в тому, що Ярвен звідси не тікатиме. Та й навіщо це їй, адже вона щойно повернулася до них сама, добровільно. Звичайно, надаючи їй свободу, вони дбали й про те, щоб у неї не прокинулася підозра, бо лише так вона могла грати відведену їй роль правдоподібно. Тому вони мали бути з нею обережні.

Прийшла Тяркс і допомогла їй роздягтися й позаслоняти на ніч штори на вікнах.

— На добраніч, Ярвен! — сказала вона. — Завтра світ матиме знов уже зовсім інший вигляд.

«Мама теж так каже».

Як тільки Тяркс пішла, Ярвен вислизнула з ліжка й знову вдяглася. Вона мала щохвилини бути готова втікати. Думки в голові крутилися так швидко, що вона не встигала затриматися на жодній з них. Вона й досі нічого не зробила. Вивідати, де тримають короля, не пощастило, і що довше Ярвен про це замислювалася, то глибше переконувалась, що нічого не довідається й найближчими годинами. Больштрем не дасть їй порозмовляти з Норліном сам-на-сам: він боїться, що віце-короля підведуть його батьківські почуття. Та навіть якщо Больштрем і залишить їх самих, то чом би це віце-король мав розповідати їй, де тримає в полоні короля? Норлін, хоч вона й називає його дядьком, не зізнається навіть, чи король іще живий.

Цікаво, як усе це уявляла собі Нагіра? Що вона, Ярвен, почне до нього підлещуватись, показувати, як ним захоплюється, аж поки він викаже їй усі свої таємниці? Це просто смішно. Єдине, що вона може зробити, — це підслухати.

Ярвен сіла в ліжку. Атож, післухати! Вона підслуховувала, звичайно, й досі, й навіть сама того не бажаючи. Ті фрази весь час крутилися в її голові, вона вже дещо знала, і знала давно. Треба було тільки збагнути, що ті фрази означали.

«Тому перевозити його, на мою думку, — абсолютно зайве! То просто випадковий збіг — те, що її також…»

А ота поквапність, з якою Больштрем урвав Норліна?! Віце-король не повинен був говорити далі — говорити при ній, так, щоб вона його почула. Що могли виказати їй ті його слова?

«…перевозити його… абсолютно зайве». Ну, звичайно! Його! Короля, кого ж іще!

Отже, Больштрем перед тим, мабуть, на цьому наполягав. Чому Больштрем хотів перевезти короля з його таємної в’язниці? Це якось стосувалося її. «То просто випадковий збіг — те, що її також…»

Що її також… що? Ярвен злізла з ліжка й підійшла до вікна. Десь там, на пагорбі, решта сиділи тепер теж біля вікна, очікуючи на її сигнал. Ох, якби ж можна було їх спитати…

І раптом вона все збагнула. Збагнула зненацька, несподівано, навіть не усвідомлюючи, як це сталося.

«Тому перевозити короля з теперішньої його схованки — це, на мою думку, абсолютно зайве! То просто випадковий збіг — те, що Ярвен тримали саме поблизу нього».

Чи не це хотів сказати Норлін? А коли так, то чи не означає це, що короля тримають у полоні десь поблизу Зарбі?!

Зарбі… Несподівано Ярвен пригадала, коли й де саме вже чула цю назву. Мама, у руці в неї вже третій келих вина, обличчя трохи порожевіле… «Минуло зовсім не багато часу, і я познайомилася з твоїм батьком… Ми, Ярвен, так закохалися одне в одного, так закохалися… Просто до безтями!.. І ось одного разу, на мій день народження — мені сповнилося тоді вісімнадцять — ми взяли й просто втекли. Просто зробили собі зі свята свято: подалися на море, в околиці Зарбі. Сиділи на березі, було ще трохи прохолодно — адже тільки-тільки почалася весна. Але ж я мала ключа!..»

І коли вона змовкла, Ярвен з дурної голови про щось перепитала. Ох, як мама тоді відсунула від себе келиха! На цьому та вечеря на день народження й скінчилась.

Мама була принцеса Скоґландська й кохала Норліна. Згадувати про таке тяжко. Вона була з Норліном у Зарбі, й на березі там стояла хатина. Там просто мала стояти хатина. А то навіщо ж було мамі носити при собі ключа?

Отже, в Зарбі десь є самотня хатина, про яку знає й Норлін. Усе збігається.

Під вікном неквапно пройшовся охоронець. Ярвен тихенько знов запнула штору.

Так, усе збігається. Хоча може бути й зовсім інакше. І все ж таки це поки що єдина розгадка, яку має Ярвен.

Вона ступила до ліжка й дістала з-під ковдри в ногах кишенькового ліхтарика. Але щоб подати Нагірі сигнал, самого припущення мало, потрібна цілковита певність. Вона ще спробує пошукати в бібліотеці — можливо, там зберігаються якісь малюнки. Чи записи. Щось таке, що вкаже на Зарбі.

* * *

Гримерці вони відвели кімнату в мансарді, поряд з комірчиною кухарки. Розмовляти одна з одною ці дві не мали змоги, бо двері за ними замикали на ключ, а крім того, мала кухарка однаково весь час була чимось заклопотана десь у будинку.

Сутеніло. Гримерка сиділа край вікна й дивилася на парк. Уранці їй зателефонував Больштрем і попросив приїхати до Естерлінда. Знов довелося підфарбовувати оту смагляву дівчину, бо вигляд вона мала жахливий: бліда від недосипання, в розпачі. А вона, гримерка, з дурної голови ще й полізла зі своїм запитанням, хоч усе скінчилося б так — і в цьому вона переконалася тепер і сама — й без її запитання. Ризикувати вони не могли.

Навпаки, коли тепер вона про це замислюється, то навіть дивується, що тиждень тому вони її відпустили. Яка ж дурна вона тоді була, що повірила в їхню вигадку про нібито сюрприз для принцеси! Воно ж від самого початку було все як на долоні. Але ж вона не схотіла цього зрозуміти. А втім, і правильно, мабуть, зробила. Бо ще тоді здогадалася: зрозуміти — це накликати на себе біду.

Але це їй не допомогло. Вдома на неї чекають діти, найменшеньке ще в пелюшках, може, хтось уже давно зателефонував до поліції, щоб її оголосили в розшук. А поліція вдаватиме, начебто робить усе можливе. Однак ніколи нічого, певна річ, не виявить.

На протилежному пагорбі крізь дерева вона іноді бачить, так їй здається, якийсь вогник. Може, там стоїть будинок? Може, там живуть люди — вечеряють, миють посуд, а перед тим, як нарешті йти спати, ще випивають по келишку вина чи по кухлику теплого молока?

Вона була така спокійна, що аж дивувалася сама собі. Заспокоїлась вона після того, як усе зрозуміла. Змінити щось їй несила. Вони приходитимуть по неї щоразу, коли ту дівчину знову треба буде обернути на Малену, щоразу, коли їм буде потрібна, наче намальована, принцеса. Цікаво, де ж тепер справжня принцеса?

Та коли вона стане їм уже непотрібна, коли одного дня вона, може, стане їм уже непотрібна…

Жінка спробувала втішити себе тим, що це триватиме ще довго. Можливо, роками. Знову згадала про дітей. Їй, мабуть, доведеться померти. Але ще не зараз.

* * *

У бібліотеці було темно. Свого ліхтарика Ярвен у коридорах не вмикала, дорогу сюди знайшла й так. Кралася в самих панчохах. У будинку стояла тиша. Її наручний годинник показував кілька хвилин на першу ночі.

Крізь високі балконні двері з шибками холодне місячне сяйво проникало в найдальші куточки бібліотеки. Ярвен розгледіла книжкові полиці, перед ними — крісло, в якому, коли вона прийшла сюди вперше, сидів Норлін і за яким стояв, очікуючи на неї, Больштрем. На письмовому столі лежала тека з паперами.

Ярвен почала майже нечутно перебирати папери. Промінь від її ліхтарика ковзнув по якихось числах, архітектурних кресленнях і розрахунках, де йшлося вочевидь про великі споруди, цілі ряди будинків; якийсь лист на фірмовому бланку… Вона діставала й розглядала аркуш за аркушем, пальці в неї тремтіли. На короля, на його в’язницю — жодного натяку. Та й навіщо, зрештою, Норлін залишав би таку інформацію тут, на цьому столі? Навіщо він узагалі зберігав би записи про те, що сталося з Малениним батьком? Сподіватися на це безглуздо.

І все ж вона повела променем від ліхтарика по полицях. І там нічого, тільки рівненько вишикувані, мов солдати в шерегах, ряди книжок. Невже доведеться брати кожнісіньку з них окремо й гортати, сподіваючись, що з котроїсь, може, на підлогу випаде якийсь аркушик із планом шляху? Де ж іще шукати в цій кімнаті те, що їй потрібно?

Ярвен так заглибилася в роздуми, що на хвилю забула про будь-який страх. Вона водила ліхтариком, наче світляним пальцем, по кімнаті з надією все ж таки знайти схованку чи бодай якийсь натяк. Отак той світляний палець і вперся просто в обличчя Больштрема, коли той майже нечутно відчинив двері й ступив до бібліотеки.

— Що все це означає?! — різко запитав Больштрем. Подиву в його голосі не відчувалося.

Але від цього голосу Ярвен злякано здригнулася.

Кількома швидкими кроками Больштрем перетнув кімнату й узяв у неї з руки ліхтарика.

— А я думав, мені все ж таки причулося! І що ж ти о цій порі тут робиш, маленька Ярвен? — Він покрутив у руках ліхтарика. — І звідки в тебе, дозволь запитати, оце ось?

Ярвен стояла, мов скам’яніла. Вона нізащо не мала права допустити, щоб її тут застукали. Нарешті вона звела на Больштрема очі й прошепотіла:

— Я… я…

— Чи ти часом не сновида? — спитав Больштрем. (Нагіра таке передбачила.) — Хи-хи-хи! Оце-то сюрприз!

У його голосі Ярвен вчула іронію.

— Я… — знову прошепотіла вона. — Я не знаю!

— Ну, таке, кажуть, буває частенько, — промовив Больштрем, і тепер не помітити іронії в його голосі вже не можна було. — У кінофільмах, у книжках. То чом би не бути цьому і в реальному житті? Молоді дівчатка, звісно, блукають уві сні, надто коли переживуть щось надміру хвилююче для їхньої вразливої маленької душі. — Посмішка скривила його вуста, але до очей не дісталась. — А оцей ліхтарик? Чомусь він здається мені, маленька Ярвен, якимсь дуже, дуже чужим.

— Я прихопила його з собою, — прошепотіла Ярвен, — коли втікала звідти. У лісі було дуже темно!

— У лісі було дуже темно, — повторив Больштрем і замислено, мовби в уповільненій кінозйомці, кивнув головою. — Що ж, виходить, коли втікаєш, то ще знаходиш час перешукати хату й надибати кишенькового ліхтарика, навіть якщо при цьому тебе можуть схопити.

— Атож! — прошепотіла Ярвен.

Він їй не вірив. Не вірив жодному її слову!

— Але тепер, маленька Ярвен… — тихо промовив Больштрем і взяв її за руку трохи міцніше, ніж це відповідало б його привітному тону. — Адже тепер ти в безпеці. Адже тепер ти в нас, маленька Ярвен. Повертайся в ліжко. Або краще я сам відведу тебе до кімнати! Бо сновиди часом падають з даху. Хіба ти про це не чула?

Його слова пролунали, мов погроза, та не встигла Ярвен про це й подумати, як Больштрем рішуче виштовхав її поперед себе з бібліотеки. То була марна справа ще від самого початку.

* * *

Коли в двері спальні хтось постукав, Норлін подумав, що це ота полохлива мала кухарка, постійний трепет якої він уже ледве витримував. Але це був Больштрем; він ступив кілька кроків і став біля ліжка.

— Нічого не помагає, Норліне, доведеться її якось угамувати, — сказав він. — І то якомога швидше. Шкода, але я й сам купився на її баєчку. Все це був, звичайно, обман, хитра гра. Я мав би здогадатись ще на самому початку. Я й підозрював… На жаль, недостатньо серйозно.

— Кого? — спитав Норлін, хоч насправді й сам здогадувався, звичайно, кого має на увазі радник. — Ти про що?

— Я застукав її в бібліотеці, коли вона саме перевертала там усе догори дном, — провадив Больштрем; відповідати на запитання Норліна було зайве. — Прийшла з кишеньковим ліхтариком, і взяла вона його в кожному разі не в нас.

— Вона була в такому розпачі! — промовив Норлін. — Ти ж бо й сам бачив! — Але на Больштрема й не глянув.

— У розпачі? — перепитав той, зневажливо махнувши рукою. — Вона була в паніці. Геть розгублена. І звідки нам знати, перед ким вона так панікувала — перед її нібито викрадачами чи, може, все ж таки перед нами?

— Але ж ти сам казав, що все збігається! — кинув Норлін, бгаючи в руках ковдру. Голос у нього зробився різкий.

У двері постукали вдруге, і тепер це була справді мала кухарка. Обережно, ступаючи крок за кроком, так наче балансувала на невидимому канаті, вона внесла тацю з пляшкою коньяку й чаркою. Її очі застилала пелена перевтоми.

— Постав на нічний столик, — наказав Норлін, кинувши в її бік короткий погляд. — Можеш іти спати.

Дівчина зробила кніксен і позадкувала до дверей, мало не перечепившись за край килима.

Больштрем провів її очима й показав на тацю біля ліжка:

— Ти оцим ще занапастиш себе, Норліне. Звичайно, все збігалося, тому що мало збігатися. Та невже ти повіриш у те, що дівчина, яка виривається з рук охоронця й у нестямному страху втікає, перед цим ще заходиться шукати в хаті ліхтарика?

— А може, той ліхтарик був у нього? — промовив Норлін. — І їй лишилося тільки вихопити його?

— Але ж ліхтарик такий малесенький, такий практичний, що вона легко пронесла його в одязі до кімнати, і ми навіть нічого не помітили, — сказав Больштрем. — Щодо цього їй, звісно, пощастило. Те саме й з мобільником. Мене це весь час збивало з пантелику. Як він знов опинився в неї? Після того, як її нібито викрали, його хтось вимкнув, і ми не мали змоги визначити, де вона перебуває. А тепер раптом — на тобі!

— Ні! — буркнув віце-король, покрутивши головою.

— А що вона робила вночі в бібліотеці, Норліне? Адже в баєчку з ходінням уві сні ти теж не віриш. Або я маю серйозно засумніватися в твоєму здоровому глузді.

Тремтячими пальцями Норлін відкрутив пляшку й налив собі коньяку.

— Тобі теж? — спитав.

Больштрем роздратовано хитнув головою й промовив:

— Вона твоя донька, Норліне. Що ж, гаразд. Твою нерішучість я навіть трохи розумію. Але ж ти зовсім її не знаєш! Тільки не розказуй мені про батьківські почуття, що в тебе нібито прокинулися до неї — до дівчинки, яку ти, відколи втекла її мати, бачив загалом кілька годин. Кинь розводити сентименти, Норліне! Усі ці роки тобі ніколи її не бракувало, і не бракуватиме й тоді, коли вона раптом… помре. А в тому, навіщо вона сюди повернулась, навіть годі й сумніватися. Її послала Нагіра. Хтозна ще, як з цією історією пов'язаний і Лірон. Ця дівчина — шпигунка, вона для нас небезпечна. Її треба прибрати.

Норлін мовчки втупився в нього, руку з чаркою на півдорозі від таці до рота немовби звело.

— Я не дозволю! — нарешті прошепотів він.

— Справа не в тому, віце-королю, дозволиш ти чи ні, — сказав, злегка вклонившись, Больштрем. — Іноді мені здається, що ти не зовсім добре усвідомлюєш свою ситуацію. Дівчину потрібно прибрати, так само як і короля. Вона нам однаково вже не потрібна. Тепер, після третього теракту, народ такий заведений, що беззастережно підтримає тебе в усіх заходах, яких ти вживатимеш проти півночі, й без благословення своєї улюбленої юної принцеси. Справа лише в тому, як саме ми пояснимо потім народові її долю. Найкраще було б, звичайно, якби в її смерті виявилися винними бунтарі.

— Больштреме! — прошепотів Норлін. — Ні! — Він випив коньяк, налив ще й знову випив. — Ти цього не зробиш! Мою доньку — ні!

— Поміркуй про це, — промовив Больштрем і рушив до дверей. — Якщо ти взагалі ще здатний міркувати після оцього… — І кивнув головою на пляшку.

Коли він вийшов у коридор, скрізь панувала тиша. Тільки десь у будинку хряснули двері.

* * *

Тремтячи всім тілом, Каїра поставила на плиту каструлю з молоком. Може, хоч так щось вийде. Це була єдина рада, що спала їй на думку. Так мало вийти. Дівчину поймав глибокий страх.

Колись давно, коли Каїра була ще маленька, мати застала її за тим, що вона, припавши вухом до дверей, підслуховувала розмову у вітальні. Мати відтягла її за те вухо, яке ще кілька днів щеміло, від дверей, а тоді ще й налупцювала їй одне місце. Мати була переконана, що саме для молодих скоґландців з півночі було важливо дістати добре виховання й навчитися поводитись. Вона знала життя, звичайно, лише в своєму невеличкому містечку.

— Перед нами, північними скоґландцями, — щодня втовкмачувала вона своїм дітям, — у цій країні відкриті всі можливості. Усі можливості! А скоро їх буде ще більше! Ви погляньте на нашого віце-короля, адже він народився в Північній Скоґландії! Нині ми маємо змогу досягти всього — так само, як і будь-який південець. Але ми маємо поводитися чесно й правильно, це — основа основ. Добра поведінка відчиняє будь-які двері. Хто в Скоґландії прагне чимось стати, той має поводитись так, як поводяться південці.

А як вона пишалася, коли її донька дістала місце на кухні при дворі! Розповідала про це всім сусідам, усім друзям.

— Та це, як сказати по щирості, анітрохи мене й не дивує, — запевняла щаслива мати. — Вона в мене дівчинка старанна, розумна, беручка. І поводитись уміє. Про це я вже подбала! Я раз у раз казала своїм дітям: перед нами відчинені всі двері! І Каїра — доказ цьому.

Молоко, пінячись, почало підходити стінками каструлі вгору, а Каїра цього й не укмітила. Вона ледве-ледве ще встигла прийняти каструлю, щоб піна не вилилась на плиту. Ох, що б зараз сказала мати, якби побачила, як її донька — її добре вихована донька! — тримаючи на боку порожню тацю, припала вухом до дверей спальні віце-короля й підслуховує?!

Каїра взяла з одного з давніх масивних мисників чашку і обережно наповнила її до половини. Вона не могла збагнути, чому це волосся в принцеси раптом стало таке саме темне, як і в неї, Каїри, та й шкіра її виявилась майже така сама смаглява, як у північан. Але в тому, що це принцеса, годі й сумніватися, адже її обличчя Каїра добре знала з численних знімків у часописах, що їх постійно читала мати. Та передовсім дівчина запам’ятала принцесу після одного випадку, що стався майже тиждень тому на кухні в палаці, — випадку, за який їй і досі соромно. Ота темнокоса дівчина, про яку радник стверджував, нібито вона — донька віце-короля (але ж хіба принцеса йому не небога?) була принцеса Скоґландська, й Каїра повік не забуде її щирості, її руки, яку та подала їй, коли вона, Каїра, роблячи свій перший кніксен при дворі, спіткнулася.

Обережно, щоб не розхлюпати молоко, вона рушила до дверей. Молоко було гаряче, фаянс мало не обпікав пальці. Що вона скаже, якщо дорогою в одному з коридорів їй хтось трапиться? Якщо цей хтось раптом поцікавиться, коли це Ярвен просила її принести молока? Яким це побитом Каїра в себе на кухні почула прохання Ярвен?

Дарма, якось воно та буде. Що ж тут такого незвичайного, коли кухарка пізньої ночі несе своїй принцесі тепле молоко, щоб тій краще спалося? Каїра носила таке молоко й віце-королю.

Вона обережно рушила сходами нагору. Прислухалася. У будинку стояла мертва тиша.

* * *

Ярвен лежала в темряві на ліжку й ридала ридма. Больштрем поводився з нею привітно — все ще привітно, попри всю його іронію. Але що це означало? Тільки те, що він іще не був певен, як з нею бути далі. Якби вона була потрібна їм ще раз, якби вони все ж таки надумали використовувати її в ролі Малени, юної принцеси, ще, Больштрем не зважився б викликати в неї підозру. Одначе він уже не вірив жодному її слову.

Вона вислизнула з-під ковдри й ступила до вікна. Насунули важкі темні хмари й затягли все небо, зірок уже майже не видно було. Такої глибокої темряви в Скоґландії Ярвен іще не бачила. Вона пошукала поглядом гребінь пагорба навпроти; час від часу їй здавалося, що там блимає вогник. Отже, вони чекають. Чекають марно, подати їм сигнал Ярвен уже не зможе.

Після того, як Больштрем привів її знов до кімнати, вона заходилась гарячково міркувати. Ліхтарика він у неї відібрав, зробити Нагірі знак уже, отже, нічим. Хоч тепер це важливіше, ніж досі всі вони уявляли. Крім того, якщо Больштрем їй не довіряє, то вона вже не матиме змоги що-небудь вивідати. Але й це ще не найгірше.

Найгірше полягало в тому, що тепер їм просто доведеться змусити її мовчати. І, може, саме цієї хвилини десь у будинку вони розмовляють про те, в який спосіб це найкраще зробити. Тому їй треба з цього маєтку втікати, ще цієї ж таки ночі, ще поки Больштрем із Норліном не встигли усунути її з дороги. Як же подати Нагірі умовлений знак?

І раптом у неї сяйнула щаслива думка. На мить Ярвен відчула таку полегкість, що, як сама помітила, аж усміхнулась. Больштрем клацнув вимикачем і показав пальцем на ліжко. «А тепер — скік, стриб, і в люлю! — сказав він. — Маленьким дівчаткам треба спати! Хіба ж не кажуть, що через недосипання псується личко?» І, причиняючи за собою двері, засміявся.

Якщо замість ліхтарика вона подаватиме сигнал електричним світлом, — три короткі спалахи, три довгі і знову три короткі, — остерігатися слід лише охоронців, які походжають уздовж огорожі по той бік парку. Але стояти одночасно край вікна й під вимикачем біля дверей вона теж не зможе, отож вибрати мить, коли охоронці зайдуть за ріг будівлі й не помітять, як у її кімнаті блимає світло, буде важче.

Ярвен трохи розсунула важкі штори. Унизу один з охоронців саме наближався до її вікна, під ногами в нього порипувала галька. Чоловік кинув короткий погляд угору. Ярвен за шторою стояла так, наче палицю проковтнула, і не дихала. «Ось коли він пройде… — подумала вона й зачекала ще трохи. — Ось коли заверне за ріг… Краще ризикувати якомога менше».

Вона вже пройшла півшляху до вимикача, вже піднесла руку… Коли це двері рвучко відчинилися.

До кімнати ступив Гільґард. У руках він тримав драбину.

— Мені дуже шкода, Ярвен… — промовив він.

Ще як вона побачила його вперше, — біля школи, коли він покликав їх із Тіною, — їй ще тоді здалося, що він нагадує кіноактора: елегантний, трохи стриманий і весь випромінює люб’язність.

Такий він був і тепер. Від його люб’язності в неї аж мороз поза спиною пішов.

— Доведеться мені повикручувати в тебе лампочки, дурненька дівчинко. Ану, гайда в ліжко! Ну, ось, отак буде краще. Навіщо ти це зробила? Навіщо ти намагалась обвести нас круг пальця? — Він поставив драбину під важку люстру й поліз нагору. — А якщо надумаєш устати й перекинути драбину, то я про всяк випадок маю ось це. — І щось дістав із-за пояса.

Досі пістолета Ярвен у вічі не бачила.

— Зараз тут, дівчинко, стане трохи темнувато. Сподіваюся, темряви ти не боїшся! — І він засміявся.

Ярвен як могла стримувала сльози. Коли вже всьому кінець, то Гільґард принаймні не має побачити, як вона плаче.

Гільґард склав драбину, підійшов до нічного столика й сказав:

— А цю теж! — І одним рухом спритно викрутив лампочку з нічника. — Та-ак, цієї ночі тобі тут буде, на жаль, таки досить темнувато. Але ти не переймайся, так триватиме не довго. Щоправда, чи дуже ти зрадієш тому, що буде потім… — Він засміявся й рушив з драбиною з кімнати. — Побачимо.

І крутнув ключа з другого боку дверей.

Отже, розв’язка настала. Вони вирішили, що вже її не потребують, і тепер їм байдужісінько, пpo що вона здогадалася. Вони не мають сумніву, що вона й так уже давно про все знає.

Щоб не розридатись, Ярвен уп’ялася зубами в подушку. Тепер їй лишалося сподіватись тільки на одне: що Норлін стане проти її смерті. Хіба ж він їй не батько?!

Але ж і вона йому донька… А проте ненавиділа його! То чому ж він мав відчувати щось інше, ніж вона, — тепер, коли довідався, що вона його зрадила?

Під замок її візьмуть, мабуть, у будь-якому разі. Згодом настане день, коли Больштрем, Гільґард і Тяркс нашепчуть Норлінові, що його донька, поки житиме, становитиме для нього небезпеку, і тоді не впиратиметься вже й він. А ховати в’язнів від усього народу важко, надто коли це такі небезпечні в’язні, як вона й король. Дуже важко…

Усьому кінець.

29

Недовго думаючи, Ярвен вирішила, що принаймні до ранку час вона ще має. Вона вжахнулася, коли вже за кілька хвилин після того, як пішов Гільґард, у двері постукали.

Ярвен затулила руками обличчя. Ось вони й прийшли, щоб забрати її. Уже прийшли.

Вона зіщулилась, як тільки могла, й сховала обличчя в подушку, немовби так могла стати невидимкою.

— Ваша високосте, цсс, прошу вас! — почувся з-за дверей чийсь наляканий голос. — Будьте ласкаві, тихенько, ваша високосте! Щоб вони нас не почули!

Услід за цим хтось поставив щось на підлогу.

— Будьте ласкаві, ваша високосте, послухайте мене!

Ярвен відвела долоні від обличчя й прошепотіла:

— Каїра?!

— Ой, ви навіть знаєте, як мене звати! — прошепотіла мала кухарка, і в її голосі Ярвен почула радість і подив воднораз. — Вам треба втікати, ваша високосте, я тільки це й хотіла вам сказати! Я знаю, що не маю права втручатися в королівські справи, не думайте про мене погано! Але я…

— Що? — прошепотіла Ярвен. Потому якомога тихіше встала й прокралася до дверей.

Мала кухарка й крізь двері запевне чула, як гупало в Ярвен серце.

— Я підслухала віце-короля і його радника! — провадила Каїра. — Ох, я знаю, що підслуховувати не можна, не думайте про мене погано! Але я гадала…

Ярвен стала навколішки й приклала вухо до лискучих, золотисто-бурих дерев’яних дверей. Козуля, за якою женеться лисиця, — випростані в стрибку ноги, відкинута назад голова… Досі Ярвен ніколи ще не випадало так близько бачити ці інкрустації.

— І що? — прошепотіла вона. Від страху голос у неї охрип.

— Ваша високосте, вони хочуть вас убити! Віце-король заперечує, але мені здається, він просто не має чого сказати! Ваша високосте! Радник каже, що ви їм уже не потрібні — не знаю тільки, для чого! Тепер люди вже все дно дуже ненавидять нас, північан. І що ж тепер оце з вами робити, ваша високосте? Тож радник і каже, що краще вже вас убити!

Каїра хвилю помовчала, ніби очікуючи від Ярвен відповіді. Потім зашепотіла знов:

— Я заприсяглась у відданості королівському дому! І повірте мені, прошу вас, я не хочу нічого вчинити проти віце-короля! Та якщо він хоче вбити вас, ваша високосте, а ви ж бо — теж королівський дім…

Ярвен глибоко вдихнула повітря. Вона не могла збагнути, чому ця дівчина й досі називає її «ваша високосте», коли вже давно побачила, що коси в неї темні, очі — карі, а шкіра — оливкова. Мала кухарка була дівчина проста.

— Послухай, Каїро! — прошепотіла Ярвен, намагаючись говорити якомога спокійніше. Може, якийсь вихід усе ж таки є. — Повертайся тихенько до себе в кімнату й безперервно вмикай і вимикай світло. Увімкнеш — і знову вимкнеш, увімкнеш — і знову вимкнеш. Ти мене розумієш? Тоді прийде допомога, Каїро! Тоді все буде добре.

— Якщо ввімкну світло? — прошепотіла кухарка. — Але навіщо?

— Не просто ввімкнеш, Каїро! — також пошепки відповіла Ярвен. Невже дівчина така нетямуща? — Увімкнеш — і знову вимкнеш, увімкнеш — і знову вимкнеш! Це такий сигнал! — Якусь мить вона розмірковувала, чи не пояснити Каїрі, яким цей сигнал має бути насправді: три короткі спалахи, три довгі й знову три короткі. Але одразу й збагнула, що тоді мала кухарка ще більше все переплутає. До того ж із кожною хвилиною наростала небезпека того, що її тут застукають на гарячому. — Ти зрозуміла? Тоді вони прийдуть і врятують нас!

— О, так, ваша високосте! — прошепотіла Каїра.

Ярвен усвідомила: щойно вона сказала те, чого Каїра від неї й очікувала. І в цьому не було нічого дивного, адже дівчина все життя вчилася саме цього від «високостей» і очікувати: що вони завжди знають раду.

— Гаразд, — мовила Ярвен. — Тоді йди й роби, що я тобі сказала. Тільки якомога швидше і якомога тихіше, Каїро! І будь обережна!

Вона не нагадала дівчині, щоб та остерігалась охоронців у парку, — не хотіла викликати в малої ще більшу тривогу. Тепер важливо було тільки одне: щоб Каїра подала сигнал.

* * *

— Здається, пора! — прошепотіла Малена, вихиляючись далеко з вікна. — Здається, там мигнуло світло!

Тієї ж миті поруч опинилася Нагіра.

— То не кишеньковий ліхтарик! — сказала вона. — То звичайна електрична лампочка. Невже ти не бачиш? Та ще й у мансарді. А крім того, це й не умовний сигнал. — Вона почала лічити: — Увімкнули — вимкнули, увімкнули — вимкнули. Ні, то не Ярвен. Не така вона дурна, щоб забути умовний сигнал.

— А якщо все ж таки Ярвен? — промовила Малена й рушила до дверей. — І якщо вона того ліхтарика згубила?

— Тоді чому ж вона не просигналить морзянкою бодай SOS? — спитала Нагіра. — Подумай гарненько! А що, коли то пастка? Коли, скажімо… Норлін надумав так заманити нас у маєток?

— Тоді чого ж він не скористається кишеньковим ліхтариком, на сигнал якого ми чекаємо? — запитав, похитавши головою, Йоас. — Ні, Нагіро, думаю, то сигнал таки від Ярвен! І ще я думаю, що вона в біді, а то їй не довелося б…

— Ну, ось! — сказала Нагіра. — Тепер сигнали вже припинились.

— Її застукали! — кинув Тілокі. — Вона мала подавати сигнали доти, доки ти їй відповіси. То чому ж вона припинила? Нагіро, її зненацька застукали, й тепер вона в небезпеці!

Нагіра обвела всіх поглядом і спитала:

— Ви теж вірите в те, що оце сказав Тілокі?

Малена і Йоас кивнули головою.

— Скоріше, Нагіро! — промовив Йоас. — Прошу тебе!

Нарешті закивали головами й Меонок з Лороком.

— Розставляти пастки Норлін мастак, — кинула Нагіра.

* * *

Щойно Каїра пішла, Ярвен нишком підкралася до вікна. Обережно відслонила штору. І ще встигла загледіти охоронця, що саме завертав за ріг будівлі.

Вона якомога тихіше відчинила балконні двері й переступила поріг. Йоас таки мав рацію: коли Ярвен перелізла через поруччя і обережно спустилася на руках униз, а тоді, повиснувши, сплигнула на землю, балкон виявився не дуже й високим для дівчини, яка в школі на фізкультурі завжди одержувала добрі оцінки. Небезпека чигатиме на неї лише в тому разі, якщо сюди надто швидко повернеться котрийсь з охоронців.

Коли вона покотилася по гальці, камінчики жахливо зарипіли, і Ярвен уже злякалася, що розбудить увесь будинок. Одним-однісіньким стрибком вона доскочила до тисового куща, де мала сховатися й чекати, поки наспіє допомога. Йоас усе їй докладно описав.

До одягу їй там і сям почіплялися невеличкі камінчики, і вона обережно пострушувала їх долонею. Жодної подряпини, лише трохи боліла рука. Але бігти вона не заважатиме, і це головне.

Ярвен придивлялася до мансарди, намагаючись розгледіти, чи мигає там світло. Але вікно було темне. А що, як у Каїри нічого не вийшло? Що, як Нагіра не прийде?

Уже вранці, не пізніше, Тяркс виявить, що Ярвен зникла. Отоді вони й спустять собак.

— Ти це розумієш? — нагадувала їй Нагіра. — Якщо втечеш від них через балкон, то без нашої допомоги з парку не виберешся ще довго. Без нас ти взагалі звідти не виберешся! І про це знають і вони. Вони спустять собак, Ярвен, і що буде далі, краще тобі не розповідати.

Ярвен тільки похитала головою.

— Тому з кімнати тобі можна буде вислизнути аж після того, як ми відповімо на твій сигнал і ти впевнишся, що ми вже йдемо! — наказувала Нагіра. — Коли тричі прокричить уві сні птах, так і знай: це ми. А поки не почуєш нашого сигналу на знак того, що ми вже в дорозі, нікуди не рипайся! Бо якщо тебе знайдуть собаки, тобі гаплик.

Але вони не могли передбачити того, що оце сталося. Що чекати Ярвен доведеться зовсім не в кімнаті, хоч би якою небезпекою загрожувала їй втеча. Вона припала під кущем до землі.

Згодом почулися голоси. Вигуки, крики, тупотіння ніг по гальці, різкий, пронизливий свисток.

Ярвен ще глибше втислася в кущ і завмерла в очікуванні.

* * *

Щойно той пронизливий свисток вихопив Норліна з неглибокого, тривожного сну, він подався вниз. У голові гуло, пальці, коли він, не спиняючись, заходився зав’язувати на собі пояс халата, не слухались.

На важкій залізній огорожі, що оточувала парк і ховалася за високими кущами з внутрішнього боку, тепер повсюди спалахнули прожектори. Вони протинали захмарену ніч мовби широкими світляними просіками, повертали праворуч і ліворуч, поки в парку вже не лишилося жодного темного куточка. Безладно метушилися охоронці, тримаючи напоготові автомати.

— Ворота замкнено! — гукнув Больштрем. — Вона має бути ще десь тут! Спускайте собак!

З темряви випірнув собаківник і притьма подався до собачої будки.

— Стій! — гаркнув Норлін. У голові в нього гуло вже просто-таки нестерпно. — Стій! Не треба собак! Я не дозволяю!

Собаківник став і перевів запитливий погляд з Норліна на Больштрема, який саме міцно схопив віце-короля за руку.

— Послухай мене уважно, Норліне, — сказав Больштрем. — Ота мала паскуда, кухарка, щойно подавала світлом якісь сигнали, ми її за цим ділом застукали. Ніхто ж не сподівався, що те дурне дівча на таке здатне?! Певна річ, намовити її могла лише Ярвен. А сама твоя чарівна доця щезла з кімнати, і двері на балкон — навстіж. Хто б міг подумати, що якесь дівчисько зважиться стрибати з такої висоти!

Норлін затис долонями скроні й закричав:

— У такому разі її треба шукати! — Навіть йому самому власний голос видався чужим. — Якщо вона ще в парку, то їй не пощастить утекти від нас! Нехай охорона шукає її, й Тяркс із Гільґардом теж! Досить буде дівчину впіймати, її смерть нам не потрібна. Якщо нацькуємо собак, вони її роздеруть, ти ж знаєш, Больштреме! Їх дресирували лише на це! Я забороняю! — Голос у нього зірвався, і собаківник знов запитливо поглянув на Больштрема.

— Спокійно, Норліне, вгамуйся! — промовив той. — Краще поміркуй! Якщо вона подавала сигнал Нагірі та її людям, то вони прийдуть, щоб визволити її, і хтозна, як воно ще обернеться. Ми не знаємо їхніх планів, вони щохвилини можуть наставити нам пастку. Тим-то їх потрібно випередити, і то негайно!

— Я забороняю! — закричав віце-король. Кожне слово громом віддавалося в його зболеній голові, так ніби хотіло розколоти її навпіл. — Я забороняю! — Він рвучко випручався з Больштремової руки й звернувся безпосередньо до собаківника: — Якщо ти всупереч моїй забороні спустиш собак, то вчиниш державну зраду! А ти знаєш, яка покара чекає за державна зраду! — І ребром долоні різко провів собі по горлу.

Собаківник уклонився. У світлі прожекторів його обличчя було тепер біле, як стіна.

— Згодом ти про це ще пошкодуєш, Норліне! — промовив Больштрем.

— Усім шукати! — закричав Норлін. — Прочісуйте парк! Прочісуйте кожен кущик, кожен куточок! Щонайпізніше за півгодини її треба знайти, я наказую!

— Ти збожеволів, Норліне! — промовив Больштрем. Його голос був сповнений зневаги.

Заметалися промені прожекторів, і охоронці, понахилявшись, подалися підтюпцем у різні боки, зазираючи під кущі й перегукуючись. Часу в них лишалося обмаль.

На вигуки, що долинали з одного з вікон у мансарді, спочатку ніхто не звертав уваги, та потім усі раптом покидали те, що робили, й позадирали голови вгору.

— Вона вже по той бік! О Господи, ви шукаєте не там, вона вже давно за огорожею! Бігає на алеї перед ворітьми! Заради Бога, та посвітіть прожекторами он туди, вона вже давно по той бік!

Норлін і собі звів очі вгору. З одного з мансардних вікон вихилилася, нестямно розмахуючи руками, жінка, в якій віце-король, придивившись, упізнав гримерку.

* * *

Ця жінка цілу ніч просиділа біля вікна. Думала про дітей, про те, чого їй повік уже не спізнати: як найменшенький піде до школи, як найстаршенька її скінчить, як усі троє виростуть, стануть самостійні, позакохуються, самі вже матимуть дітей… Повік уже не співатиме вона найменшенькому перед сном колискову, не наліплюватиме йому на крихітну ранку пластир і не втішатиме: «Ну, годі, годі, все вже гаразд!»; повік уже не сидітиме вона біля середульшого, коли той, гризучи вже й так геть пожованого олівця й розпачливо наморщивши лобика, чипітиме над домашніми уроками, не вітатиме його радісними вигуками, коли в неділю він стоятиме у воротах своєї футбольної команди й раз у раз ловитиме м’яча; повік уже не обмірковуватиме вона з найстаршенькою, який колір найкраще пасує до її очей, котрий із хлопців, може, не геть такий дурний, як більшість із них, не слухатиме разом з нею улюблену її пісню, щотижня нову…

Цієї ночі жінка прощалася в думках з усім, що було миле її серцю, як ото роблять пасажири пробитого судна, коли його корпус невтримно перехиляється набік і вони в жахливу мить просвітління усвідомлюють: до рятувальних шлюпок їм уже не дістатися… Вона пригадувала свій садок, пригадувала великодні дзвони навесні, рожеві мальви влітку й лісові горіхи восени. Сподівалася лишень, що хтось подбає про її дітей, і хоч була й не богомільна, а все ж таки звернулася до неба з невеличкою молитвою. А її садок якось уже зарадить собі й сам…

Нищечком сиділа вона собі на підвіконні, звернувши погляд до неба. Час від часу з-за хмар визирало трохи Чумацького Шляху; маленькою дівчинкою вона вірила, що зорі — то душі померлих людей.

А тоді зовсім поряд жінка зненацька побачила світло. То спалахне — то погасне, то спалахне — то погасне. Сумніву не було: мала кухарка посилала комусь сигнал. Увімкне — вимкне, ввімкне — вимкне. Кому призначався той сигнал? Чому саме мала кухарка?

Увімкне — вимкне, ввімкне — вимкне… Може, треба закричати, покликати охорону? Може, тоді вони замість винагороди відпустять її, і вона повернеться до дітей, і все знов буде добре? Чи краще зачекати, сподіваючись, що малій кухарці таки пощастить, і її сигнал хтось таки помітить і, може, визволить не лише ту дівчинку, а заразом і решту бранців цього маєтку?

Жінка ще сушила собі голову думками, коли це раптом, почула вона, двері в сусідній комірчині різко відчинилися. Мала кухарка скрикнула. Унизу, в парку, сигнали вже помітили й без неї, жінки, вони там обійшлися й без її допомоги.

Гримерка сиділа на підвіконні й з подивом спостерігала, як парк унизу раптом осяяло миготливе світло. Охоронці з автоматами напоготові бігали туди-сюди, а на сходах перед під’їздом стояв, похитуючись, віце-король у домашньому халаті й щось кричав до Больштрема. Усе це могло означати лише одне: отій дівчині, що була така схожа на принцесу, пощастило втекти.

Тепер і гримерка обвела очима парк. Звідси, згори, відкривався чудовий вигляд, і щоразу, коли прожектори вихоплювали з пітьми якийсь куточок, усе було видно, як удень. Лише по той бік огорожі панувала темрява. І все ж саме там щойно, як їй здалося, щось заворушилось.

По другий бік воріт, навіть уже по другий бік містка через неширокий, порослий настурціями рівчак, який колись був глибоким, похмурим і моторошним захисним ровом і через який переходили тільки одним звідним містком, туди-сюди бігала, раз у раз нахиляючись, якась постать — так, немовби щось шукала: туди-сюди, туди-сюди. Нарешті постать випросталась, і хоч темрява цієї хмарної ночі стояла така, яка в Скоґландії загалом буває дуже рідко, гримерка її відразу впізнала. Довге темне волосся, дитяча постать… Знегоди, яких вона зазнала у викрадачів, зробили її тоншою. А вранці в отій метушні та хапанині їй, гримерці, це навіть в око не впало.

Цього разу жінці вже не треба було довго розмірковувати. Вона згадала про дітей, подумала про те, скільки років ще могла б прожити, — років, що їх, як їй щойно здавалося, вона вже навіки втратила…

— Вона вже по той бік! О Господи, ви шукаєте не там, вона вже давно за огорожею! Бігає на алеї перед ворітьми! Заради Бога, та посвітіть же прожекторами он туди, вона вже давно по той бік!

Вона вихилилася з вікна ще далі, віце-король звів очі вгору й упізнав її — ну, звісно, він упізнав її! «Тепер вони відпустять мене, якого ж іще доказу моєї лояльності їм потрібно?! Я ніколи нічого не викажу, адже я навіть допомогла їм упіймати оту чорняву!»

Засліплена прожекторами, що їх відразу спрямували на алею за містком, дівчина стояла, мов скам’яніла, й дивилася в бік маєтку. Тепер гримерка могла розгледіти і її обличчя, тепер усі могли розгледіти її обличчя, і сумніву ніхто вже не мав. Там, по той бік огорожі, стояла дівчина, — хтозна тільки, як вона туди потрапила, — дуже схожа на принцесу!

— Прокляття! — гаркнув Больштрем унизу на сходах. — От ідіоти! Як це могло статися? Спускайте собак, негайно!

Норлін зробив рух руками, так ніби хотів спинити Больштрема. Потім опустив руки.

* * *

Малена побігла.

Нагіра сказала, найважче буде привернути до себе увагу охорони, і то так, щоб це було не дуже очевидно. Бо якби Малена втікала насправді, то докладала б усіх зусиль, щоб її не помітили. Тож тепер вона не мала права здіймати надто багато гармидеру і впадати в очі, а то в Больштрема відразу прокинеться підозра. Проте й самі вони, наголошувала Нагіра, звичайно, навряд чи її помітять, а надто там, за ворітьми, адже всі сили вони кинуть на пошуки в парку. Тим паче, поза огорожею, мовляв, стоятиме темінь, бо всі прожектори світитимуть на парк.

— Найкраще буде, якщо ти метушитимешся якраз посеред вулиці, — повчала її Нагіра. — Звісно, робити це може втікач лише божевільний, але в такому переполосі хіба вони встигнуть зметикувати? Та якщо тебе й тоді не помітять, доведеться просто спіткнутися — скрикни, нібито від болю, щоб тебе почули!

Однак усе це виявилося непотрібним. Хтось угледів її згори, з одного з мансардних вікон, і то майже відразу, щойно вона вийшла з кущів на вулицю. І за мить на неї світили вже всі прожектори. Малена відчула, як у ній гарячою хвилею вдарила радість від успіху. Нарешті можна було кинутися бігти, й вона помчала так, що аж бруківка під п’ятами зашкварчала. Агов, ви там, у парку, ану ж, погляньте на мене, спробуйте схопити! Наздоганяйте, ловіть, ну ж бо!

Потім вона почула гавкіт розлючених собак, що їх випустили з будки на волю. Та вже за першим рогом вулиці на них чекав Йоас. Малена встигала. Вона мала добігти до Йоаса, перше ніж її наздоженуть собаки.

* * *

Почувши, як загукала гримерка, Ярвен здогадалася: пора. Такий поворот подій до їхніх планів, звичайно, не входив, і все ж на більшу удачу годі було й сподіватись — Ярвен збагнула це відразу. Вона обережно визирнула з куща; нараз парк поглинула цілковита темрява. Довелося лише трохи зачекати, й вона почула, як собаки вискочили за ворота.

І тоді вона помчала. Після миготіння яскравих прожекторів ніч видалася їй тепер такою непроникною, що вона ледве розрізняла обриси дерев і кущів, а ще менше — ями й горби на землі, кротовини, жалку кропиву та будяки, які вціліли після косаря. Вона спотикалася й падала, знов підхоплювалась і бігла далі. А проте з газону на гальку не звертала, щоб та не рипіла під ногами. А ще, як і повчала Нагіра, трималася тіні попід кущами.

Але в парку вже й так не лишилося, схоже, жодної живої душі. Ярвен завернула за ріг будівлі. Сюди, на її тильний бік, ледве долинали навіть викрики охоронців та люте валування собак.

Помалу Ярвен відчула на душі полегкість. Ще кілька секунд, і вона опиниться біля огорожі, де на неї чекає Тілокі. Нарешті вона буде на свободі!

Вона промчала повз тераси, якими тут, з боку вулиці, парк спускався до широкого газону. Плюскіт водограю серед ночі здався нестерпно гучний. Ще кілька кроків. Ось уже просто перед нею — живопліт з кущів вовчих ягід, за яким її чекала лазівка в огорожі, — лазівка на свободу..

І раптом на шляху в неї виріс він. Його шовковий домашній халат під поспіхом зав’язаним поясом з’їхав набік, і з-під нього виглядали ґудзики нічної піжами; він стояв і похитувався, так ніби вагаючись, у який бік рушити.

— Моя маленька Ярвен… — бурмотів він. — Моя маленька дівчинка… Що вони наробили, що вони наробили…

Ярвен остовпіла. Першої миті їй здалося, що Норлін її помітив, потім збагнула, що він розмовляє сам із собою. Вона спробувала злитися з тінню від дерев, стати невидимкою. Чому Норлін не подався вкупі з рештою за ворота, чому він був не там, де яскраві щупальці прожекторів обмацували вулицю? Вона намагалася дихати рівніше й прикинула, як повз нього пройти.

— Собаки її роздеруть! — схлипнув Норлін і ляснув себе долонями по скронях. — Моя маленька дівчинка! Моя маленька дівчинка!

Нарешті Ярвен зрозуміла: Норлін не хотів бути там з усіма. Не хотів бачити, як собаки наздоганяють його доньку, не хотів дивитись, як вони її роздирають… Ось у чому причина!

І водночас вона усвідомлювала, що прослизнути повз нього непомітно не пощастить. Норлін стояв просто в неї на дорозі. Якщо він спробує її затримати, якщо він бодай свисне, коли уздріне її, якщо покличе охорону — їхній план зазнає поразки. Вони ще не мали знайти те місце в огорожі, принаймні не так скоро, не відразу після того, як вона вислизне з парку. Нехай іще хоч якусь хвильку гадають, нібито дівчина, яку вони марно наздоганяють за ворітьми, — Ярвен, щоб справжня Ярвен, не наражаючись на небезпеку, тим часом за їхніми спинами встигла втекти.

Але вибору вона не мала. Якщо чекати, поки Норлін піде, може бути запізно.

Ярвен вискочила з тіні від дерев на алею й помчала просто на нього.

— З дороги! — процідила вона. — Геть з дороги, Норліне!

Віце-король похитнувсь і, не вірячи власним очам, утупився в дівчину.

— Ярвен? — пробелькотів він. — Моя Ярвен?

— Геть із дороги! — прошепотіла Ярвен, відіпхнула його вбік і пробігла ще кілька кроків, які лишалися до живоплоту.

Норлін міг би її схопити. Натомість він лише стояв, дивися їй услід і мурмотів собі під ніс:

— Моя Ярвен… Як же це моя маленька дівчинка…

Вона почула тихенький посвист і блискавично обернулася до того місця в огорожі, звідки той посвист пролунав. Чиїсь міцні руки розвели кущі, й з’явилася лазівка. У залізній огорожі бракувало двох прутів.

— До машини! — шепнув Тілокі й помчав поперед неї, щоправда, раз у раз спиняючись і очікуючи, поки вона його наздожене. Лорок загнав джипа глибоко в кущі й тепер, не вмикаючи фар, майже нечутно виїздив звідти.

Ярвен дихала важко й часто. Аж у машині вона раптом усвідомила, що вже давно не чує собачого гавкоту. Не чула вона, і щоб Норлін кого-небудь гукав. Її батько не подав охороні жодного знаку.

* * *

Малена знала, як прудко женуться собаки, коли їх на когось нацькують, — бачила ж бо, як їх дресирували. Але вона таки добряче відірвалася від них, отож спробувала дихати рівніше; треба якомога швидше до Йоаса, там вона буде в безпеці.

Йоас, як і домовлялися, стояв одразу за першим рогом вулиці, прихилившись до товстого дуба. Він схопив її за руку й потяг до себе. Сюди світло прожекторів уже не діставало.

— Тримайся від них подалі! — прошипів хлопець.

Він стромив до рота невеличкого свистка й подув. Звук був такий тоненький, що людське вухо його ледве й чуло. Зате люте валування її переслідувачів одразу перейшло в збуджене хекання, і нарешті надбігли й самі вони: три доги, завбільшки майже такі, як Малена чи Йоас. Приязно насторочивши вуха й метляючи хвостами, вони витанцьовували навколо хлопця, який подружньому куйовдив їм голови, радісно скавучали, лизали йому руки, обличчя.

— Моро! Зісо! Ройо! — шепотів Йоас. — Славні пси! Славні мої пси!

Собаки заметляли хвостами ще дужче, треба було поквапитись. Малена почула на вулиці тупання й вигуки охоронців.

Вона сягнула рукою до сумки, яку Йоас лишив під деревом, і дістала пакунок. Крізь папір просочилася волога, але в темряві Малена, коли клала м'ясо на землю, не розгледіла, що то — плями крові. Собаки, принюхуючись, одразу повернули до неї голови. Ніздрі в них затремтіли, але Малена вже кинулася бігти.

— Сидіти! — спокійно мовив Йоас. — Моро! Зісо! Ройо! Сидіти!

Собаки послухалися, проте все ще не зводили очей з пакунка, що його Малена лишила для них за якихось кілька кроків.

— Сидіти! — ще раз наказав Йоас. — Славні пси!

А тоді побіг і сам. Моро, Зісо й Ройо, поки бачитимуть його, не зрушать з місця, але потім накинуться на м’ясо. Це може врятувати й охоронців, які за кілька секунд надбіжать сюди.

Йоас почувався зрадником. Сподівався лише на те, що засіб подіє швидко. І молився, щоб охоронці не надумали собак постріляти.

* * *

— Коли зустрінемося з рештою? — спитала Ярвен.

У неї було таке враження, немовби крізь ці сутінки, що помалу світлішали, вони їдуть уже цілу вічність, — їдуть вибоїстими луками, повз густі чагарі, весь час уникаючи доріг. Лорок сидів за кермом так упевнено, неначе вів джипа широкими, добре забрукованими шляхами, і жодного разу не заблукав, не зупинився, щоб пошукати дорогу, на мочарах ніде не влетів колесом у ковбаню, серед кущів ніде не зачепився за колюче галуззя. Здавалося, до цієї поїздки Лорок готувався роками.

То лише здавалося, нібито минула ціла вічність, насправді вони з Тілокі вскочили в машину до Лорока якихось кілька хвилин тому. Вона ще тільки-тільки перевела дух, і серце в неї також помалу починало битися рівніше.

— Нагіра поїхала іншою дорогою, — сказав Тілокі, що сидів спереду біля Лорока. — Так розумніше. Це відверне увагу переслідувачів.

Ярвен дивилася з вікна в нічні сутінки. Може, з-за хмар щойно виплив місяць, а може, то потрохи вже настає ранок. Охоронців Норлін не покликав. Бажає вона того чи ні, але тепер своєю втечею завдячує батькові. Думати про це не хотілося.

Вони виїхали на вузьку дорогу, яка кілька миль вела лісом, а потім Лорок звернув на ще вужчий путівець. За густими ліщиновими заростями стояв невеличкий легковичок. Вони пересіли до нього, а джипа покинули.

— Навіщо? — спитала Ярвен.

— Хіба ти не дивишся кінофільмів? — спитав Тілокі. — Якщо поблизу Естерлінда хтось усе ж таки помітив нас чи бодай нашого джипа, тоді скоро його шукатиме вся країна! Ти вивідала те, що мала вивідати?

— Не знаю, — прошепотіла Ярвен. — Можливо.

— Розкажеш Нагірі одразу, як тільки зустрінемося з нею, — промовив Тілокі. — А поки що не гаймо часу!

Поки вони їхали, ніч за вікнами помалу почала відступати, все довкола знову прибирало звичних кольорів: дерева й кущі — темно-зеленого, хліба на узбіччі — ніжного білувато-жовтого. Ярвен примушувала себе думати про Нагіру й про те, що втеча таки вдалася. Про те, де переховують короля і як вони його визволятимуть. Про те, що вдома думає, можливо, Тіна, адже вона, Ярвен, уже цілий тиждень не з’являється до школи. Вона намагалася думати про все-все — тільки не про те, що Норлін не подав охороні жодного знаку.

Нарешті Тілокі заходився нетерпляче розминати плечі й сказав:

— Лороку, ми ж бо вже давно мали бути на місці!

Лорок завернув ліворуч, на вузеньку піщану дорогу, що повела в глибину лісу, потім, за кілька сотень метрів, — ще раз, на зарослу бур’янами стежку попід низько опущеним віттям, яке неприємно зашкрябало по дашку машини.

— Ось тепер ми й приїхали! — мовив Лорок.

Ярвен штовхнула дверцята. Перед нею на невеличкій галявині стояли, поспиравшись на пошарпаного комбі, Малена, Йоас, Нагіра й Меонок. Стояли й з полегкістю всміхалися до неї.

30

Ярвен сиділа навпочіпки поміж Йоасом та Маленою у відкритому кузові комбі, який мчав вузенькими путівцями з такою швидкістю, що вона аж потерпала: ось-ось або лусне шина, або відпаде колесо, і машина вискочить з колії й перекинеться. Вона обіруч так учепилася в борт, що аж кісточки на пальцях побіліли. А Нагіра лише всміхалася.

— Лорок ці дороги полюбляє! — сказала вона. — Так, як він, не їздить ніхто.

Нагіра сиділа поруч із Тілокі навпроти решти трьох і безперервно набирала номери на мобільному телефоні. Як тільки Ярвен після втечі вийшла з легковичка, Нагіра схопила її за плечі й запитала:

— Ну, як? Що-небудь вивідала?

Ярвен залюбки розповіла б їй усю історію: про те, як Больштрем заскочив її в бібліотеці, як вони спершу забрали в неї ліхтарика, а тоді ще й повикручували всі лампочки в кімнаті, як мала кухарка подала замість неї сигнал і як дівчинку застукали, як гримерка виказала її й цим, сама про те не здогадуючись, допомогла їм здійснити план. Але Ярвен знала, що для цієї розповіді ще буде час. Наразі головне — підказати Нагірі, де шукати короля.

Коли Ярвен розповіла про те, що обговорювали Норлін із Больштремом, що їй потім спало на думку, про матір і святкування дня народження, про вино й мамині спогади, обличчя в Нагіри спохмурніло. Хвилю повагавшись, жінка схопила мобільний телефон.

— Мабуть, так воно і є, — промовила вона. — І те, що ти оце довідалася, — краще, ніж узагалі нічого. Старенька лоцманська хатина! Саме та старенька хатина!

Після цього вона забула про все на світі, крім свого мобільника.

— А що воно таке — ота старенька лоцманська хатина? — поцікавилась Ярвен.

Малена з Йоасом лише стенули плечима, а Нагіра на мить підвела погляд від телефона й кинула:

— Там вони завше зустрічалися.

І Ярвен зі страхом завважила, як у її очах промайнув гнів — через стільки років, а все ж таки гнів…

— Він і вона, — провадила Нагіра. — А я все ще вірила… — І знов заходилася натискати кнопки мобільного телефона.

— Кому це ти шлеш повідомлення? — спитала Ярвен.

Тим часом машина звернула на вузенький — такий, що на ньому не розминулися б і два віслюки, — піщаний путівець і, підскакуючи на звивистому серпантині, покотила крутим схилом ущелини вниз. Час від часу Меонок вискакував з кабіни водія і прибирав з-перед машини гілляки та валуни, іноді йому допомагав і Тілокі, а одного разу закачати рукава довелося й решті пасажирів кузова. Ярвен здавалося, що до них цією дорогою ніхто ніколи не їздив, а якби вона ще й побачила була ту колію, то нізащо в світі не повірила б, що тут можна проїхати взагалі. Однак Лорок вів машину з упевненістю сновиди, так ніби нутром відчував кожнісіньку перешкоду заздалегідь, ніби добре знав кожнісіньку звивину, кожнісінький кам’яний виступ.

— Я розсилаю повідомлення всім, — сказала Нагіра. — Усім, хто за кілька годин може дістатися до старої лоцманської хатини. Тим, хто цієї хвилини на півночі південного острова, й тим, хто на півдні північного. А вони, своєю чергою, передадуть звістку далі, й так вона летітиме від одного до другого, поки всі наші люди дізнаються, що король живий і де він. Зрештою, сотні, може, навіть тисячі людей тільки й чекають, щоб я подала їм цей сигнал.

Ярвен не зводила з неї погляду.

— Його, мабуть, добре охороняють, хоч Норлін із Больштремом і не сподівалися, що хтось довідається про те, що король іще живий, — вела далі Нагіра. — Його добре охороняли, мабуть, від самого початку, а крім того, я припускаю, що тепер Норлін ще й вишле війська. Вони сном-духом не знають, що ти вивідала і що нам стало відомо, але твоя втеча викликала в них тривогу. Вони, звісно, впевнені, що ти щось шукала, а що ж це таке, як не місце, де сховано короля?! Тільки ж вони не знають, чи ти про те місце щось пронюхала, адже ніяких доказів цьому вони не мають. Ти нічого не чула. Нічого не знайшла. А може, там навіть немає чого й шукати. Вони гадають, ти щось шукала, але Больштрем застав тебе, того ж ти й утекла. Ні, вони не певні, що саме ти знаєш і чи ти що-небудь узагалі знаєш. Тому й не стануть одразу перевозити короля кудись-інде — вже хоч би через те, щоб не привертати загальної уваги. Народ не має нічого помітити, тепер це найважливіше.

— Ти цього певна? — спитала Малена. — А якщо все ж таки?..

Нагіра знизала плечима й відповіла:

— На їхньому місці, я спершу зачекала б. І постежила б. І завбачливо зосередила б в околицях Зарбі кілька військових підрозділів, і то якомога непомітніше, так, щоб у людей склалося враження, нібито йдеться про захист від бунтарів. Але ми випередимо війська. Після того, як підірвали моста через ущелину на південному острові… — Вона всміхнулася. — Виходить, той теракт тепер стане в пригоді нам! Адже на північ вони можуть дістатися лише кружними шляхами, і повір мені, тут перевага на нашому боці!

Ярвен ще міцніше вчепилася руками в борт комбі, що його Лорок на неймовірній швидкості все ще гнав в ущелину, й заплющила очі. Тим часом сонце вже підбилося до самісінького зеніту і в кузові стало нестерпно гаряче.

— Не встигнуть іще Норлінові війська й ущелину перетнути, як наші люди вже будуть у Зарбі, — сказала Нагіра. — Повірте мені, шанси в нас непогані.

Машина наскочила на камінь і небезпечно перехилилася набік, так наче ось-ось перекинеться, але потім знову вирівнялась. Йоас із присвистом видихнув повітря, поглянув за борт і промовив:

— Ми вже внизу.

Нарешті Ярвен зважилася розплющити очі.

Машина саме котила всипаним рінню руслом, серединою якого там, де Лорок мав намір переправитися на другий бік, протікав лише тоненький струмочок. Проїхавши ще кілька метрів, вони звернули на узвіз. Ярвен простогнала. Усе ж таки вгору їхати, мабуть, не так страшно, як униз. Живіт у неї звело. Вона лягла на тверде дно кузова й знов заплющила очі. Коли в Зарбі вона їх розплющила, стояв ще тільки ранній ранок.

31

Якби згодом хто-небудь поцікавився був у Ярвен, як вона напередодні уявляла собі операцію з визволення короля, то на думку їй спало б насамперед одне слово: хвилююча. Усі оті кілька годин у кузові комбі Ярвен не полишав страх. Вона боялася військ віце-короля, боялась автоматів, боялася, що зніметься стрілянина, можливо, навіть підуть у хід гранати й зброя, про яку вона ще ніколи й не чула. Якогось виразного уявлення про операцію Ярвен не мала, хіба те, що може дійти до справжнього бою, і вона опиниться в самісінькій його гущі.

Відразу пополудні, коли вони нарешті під’їхали до околиць Зарбі, — привітні невеличкі села сонно дрімали під пообіднім сонцем, — це напруження стало вже просто нестерпне. Як серед такого мирного краєвиду могли діятися такі страхіття?! Мобільний телефон у Нагіри тепер раз у раз пікав, даючи знати, що надходять повідомлення. Тілокі також безперервно натискав кнопки свого мобільника. Щойно попереду вдалині вигулькнула Зарбівська дзвіниця, вони відразу звернули з траси. Місто об’їздили кружною дорогою поти, поки ліси порідшали, і в повітрі Ярвен відчула подих моря й запах солоної води. Спинилися біля занедбаної сторожки чергового на залізничному переїзді. Перед сторожкою на лавці сиділо двоє чоловіків у нацуплених на самі очі кашкетах, і коли до них підкотив комбі, вони на нього майже й не глянули. Зморені колійні робітники, що сіли перепочити й швиденько викурити по сигареті.

— То що? — гукнула до них з кузова Нагіра.

Один з тих двох підхопився на ноги, підбіг до комбі й відкинув заднього борта. Його втому, здавалося, мов рукою зняло.

— Усе готово, — доповів він.

— Тоді злазьте, — розпорядилася Нагіра й кивнула головою Йоасові, Малені та Ярвен. — Вам трьом там нічого робити.

— Як?! — обурилася Малена. Злазити з кузова вона й не думала — так само, як і Йоас та Ярвен.

— Мерщій з машини — і в сторожку! — наказала Нагіра. — Те, що зараз буде, — не для ваших очей і вух. Ми братимемо штурмом лоцманську хатину. Це за якихось милі дві звідси, і тут повсюди вже позасідали наші люди. Норлінові війська ще не надійшли, навколо хатини там лиш десяток охоронців. Можливо, все мине й досить спокійно. Та може статися й так…

— Я теж поїду! — рішуче заявив Йоас і люто глипнув на жінку. — Ти ж бо не думаєш, що…

— Буде стрілянина, — урвала його Нагіра. — Когось може поранити, вбити. В останні дні ти ж, мабуть, помітив, Йоасе, що все оце — не іграшки! Невже ти справді гадаєш, що в тому, що тепер буде, ви нам якось допоможете? Чи вчилися ви вести бій, як цього вчилися мої люди? Чи вмієте ви не лише цілитись, а й маскуватися, знаходити укриття, вводити в оману противника? Чи, може, нам під час бою ще й наглядати за трьома дітьми?!

— Я не дитина! — кинув Йоас. — Меонок і Лорок не багато старші за мене!

— Нагіро! — невдоволено покликав Тілокі. — Пора вже!

— Зараз же мені злазьте на землю! — наказала Нагіра. — Не злізете самі — Меонок з Лороком примусять вас силоміць. Сплигуй, Йоасе! І хутко в сторожку. Ми дуже сподіваємось, що все це швидко минеться.

Ярвен зіскочила з кузова перша. Малена ще повагалася й промовила:

— Нагіро, якщо наші підозри справедливі, то мій батько тепер серед викрадачів. Що ви робитимете, щоб, як доведеться стріляти в них, не вцілити в нього? Хіба ти не розумієш, що ми…

— Негайно стрибай! — знову гримнула Нагіра. — Ти що — не чуєш? Про все вже подумали. І ти нам нічим не допоможеш, це вже напевно.

Малена скочила на землю. Лише Йоас усе ще вагався.

— Йоасе, — сказала Малена, — мені здається, Нагіра має рацію. Ми їм не станемо в пригоді.

Нарешті на землю сплигнув і Йоас.

У сторожці він сів у кутку на вкриту порохнявою підлогу, зціпив вуста й, поки надворі віддалявся гуркіт двигуна, не підводив погляду.

— Йоасе! — озвалася Малена. — Не будь дурнем! Ми зробили все, що могли, і, якби не ми, Нагірині люди тепер тут не були б. Ярвен пробралася в Естерлінд, я відвернула увагу охорони, а якби ти не вкоськав собак, то наш план уже від самого початку був би приречений на невдачу. Боротися треба, Йоасе, не завше зі зброєю в руках! Давати користь можна й по-іншому!

— Амінь! — сердито буркнув Йоас.

Крізь розбиті шибки до них долинув постріл, скрик, потім безладна стрілянина. А тоді враз — лише вітер у верхівках дерев.

— Що ж тепер? — прошепотіла Ярвен. — Що все це означає?

Йоас і Малена мовчали.

— Уже не стріляють, — знов прошепотіла Ярвен. — Невже скінчилось?

— Цсс! — цикнула Малена, припавши вухом до дерев’яної стіни. — Зачекай!

Ярвен помітила, як напружилось у Малени обличчя, й подумала: «Але ж усе це ми робимо не лише задля її батька! Якщо їхнє припущення слушне, то разом з її батьком там тримають під замком і мою маму. І кожен постріл, який ми оце чуємо, може означати…»

Надворі було так само тихо. Згодом Ярвен начебто почула якісь вигуки, потім кроки й ще один постріл.

— А якщо їх схоплять?! — прошепотіла вона. — Якщо в тих інших усе ж таки більші сили?

Але ніхто не звертав на неї уваги. Тиша стояла нестерпна. Час тягся так повільно, немовби годинникові стрілки хтось стримував силоміць.

— Там, мабуть, уже давно все скінчилося! — прошепотіла Ярвен. Вона відчувала, що витримувати далі цю непевність і бездіяльність їй уже несила. — Може, нам треба…

Цієї миті вони почули гуркіт двигуна. Він наближався до сторожки навдивовижу швидко; ще хвилю, і Ярвен уже не мала сумніву, що то — їхній комбі.

— Лорок? — прошепотіла вона.

Завищали гальма, й машина зупинилась. Відчинилися двері, й на порозі став Лорок — очі широко розплющені, збуджені.

— Мені сказали забрати вас! — крикнув він. — Гоп-ля, гоп-ля-ля! Вони в нас! Ми звільнили короля! Гайда! Нагіра сказала, щоб ви їхали зі мною!

Ярвен відчула, як усередині в неї наче щось обірвалося. Вона побачила, як і Малена похитнулась. Перемогу завжди уявляють собі як щось осяйне…

— Мого батька? — прошепотіла Малена.

— Та їдьмо вже! — невдоволено крикнув Лорок. Чуприна в нього дико наїжачилась, і Ярвен аж тепер помітила, що з рани на його руці сочиться кров. Але болю він, схоже, не відчував. — Гоп-ля, гоп-ля-ля! Вони таки в нас! Ох і задали ж ми їм перцю!

Аж коли вони вже знов сиділи на шерехатому, вкритому скалками й задирками дощаному дні кузова й на скаженій швидкості долали дві милі до лоцманської хатини, Ярвен подумала, що ж тепер буде далі.

* * *

Коли машина просто біля води зупинилась, Ярвен насамперед пошукала очима маму.

Тим часом сонце вже забарвило небосхил у теплі вечірні тони, хвилі, тихенько шурхочучи, накочувалися на берег, відкочувались і ніби всмоктували в себе пісок, а вгорі спокійно, розпростерши крила, кружляли чайки.

Лоцманська хатина погідно дрімала собі у надвечірньому світлі. Ярвен з першого погляду зрозуміла, що про хатину вже багато років ніхто не дбає: фарба на дерев’яних брусах, колись золотаво-жовта, пооблуплювалась, а те, що було невеличким, однак старанно доглянутим палісадником, захищеним від колючих морських вітрів кам’яним муром, знов поглинула дика природа. Лише то тут, то там із плетива бур’янів — полину, вівсяниці та жовтої заячої капусти, що справіку владарювали на цьому узбережжі й тепер знову відвоювали його в людей, — чужими сиротами ще виглядали кілька троянд, сокирки та нагідки.

А над усім цим стояв важкий дух приморських ромашок. З боку фронтону над хатиною здіймалася лише одна-однісінька сосна; її крону прорідили численні весняні буревії, а стовбур так прогнувся, немовби дерево бажало засвідчити хатині — хоч і досить незграбно — свою повагу.

Перед хатиною на сходах, до яких від моря вела вузенька зацементована доріжка, стояла жінка: голова гордо піднесена, сама висока й навіть у своїй знемозі велична.

— Мамо! — скрикнула Ярвен і кинулася їй в обійми. — Ох, мамо, матусю! — І вже не годна була стримувати сліз.

Жінка притисла дівчину до себе так, ніби вже не хотіла відпускати її від себе ніколи-ніколи. Потім Ярвен відчула, як на потилицю їй скрапують сльози.

— Ти ж мене до нитки змочиш! — прошепотіла Ярвен мамі в плече.

Мама пригорнула її ще міцніше.

— Дарма, доню! — прошепотіла вона. — Дарма!

* * *

Аж багато згодом, коли Ярвен наплакалась і наридалася так, що нею вже почало тіпати, — від радощів і полегкості, адже всі страхи минули, але водночас трохи й від стурбованості, адже в ній помалу прокидалося усвідомлення того, що тепер уже ніколи нічого не буде так, як було досі, все її життя, — коли в маминих обіймах вона нарешті заспокоїлась, а тоді висякала носа й утерла сльози, то вперше побачила свого дядька, короля.

Упізнала вона його не по королівських шатах; обличчя в нього було сіре від перевтоми, очі блищали, мов у лихоманці, а сам він, нестямно й геть не по-королівському розмахуючи руками, без угаву щось говорив у мобільний телефон. Упізнала його Ярвен просто через те, що він мав точнісінько такий вигляд, який мала б мама, якби була чоловіком: такий самий високий, білявий, голова гордо піднесена. Ярвен спробувала пригадати, чи вдома ніколи не бачила його на знімку десь у журналі. Цього чоловіка вона б упізнала будь-коли й будь-де.

— Як?! З ним не можна поговорити?! — вигукнув він цієї миті. — Звичайно, випустити! Негайно! Зрештою, він начальник поліції!

Ярвен згадала про альтанку в парку й про чоловіка, який усе ставив і ставив запитання.

— Я чула, як Норлін… — промовила вона й зачекала, поки король обернеться до неї.

— Не заважай йому поки що! — прошепотіла мама. — Зараз йому ніколи.

Малена сиділа на сходах, за якихось кілька кроків від батька, й дивилася на море. Вона також трохи поплакала в його обіймах, одначе тепер на нього чекали королівські обов’язки. Плечі в Малени були розпростані, очі — вже давно знову сухі.

Під хатиною на кам’янистій землі сидів, прихилившись спиною до стіни й заплющивши очі, чоловік, якого саме перев’язував другий. У першого з рани на нозі сочилась якась важка й неприродно червона кров, і Ярвен відвела погляд.

— Зараз приїде лікар, — раз у раз шепотів чоловік, котрий накладав пов’язку.

Проте очей поранений не розплющував. Здавалося, він нічого не чує. Обличчя в нього було біле, мов стіна, так наче крізь рану з його тіла вже давно витекла вся кров. Ярвен не знала, з чиїх він людей: з Норлінових чи з Нагіриних. Зрештою, це не мало ніякого значення.

Біля хатини стояло ще кілька чоловіків — у наручниках, обличчя безвиразні; їх охороняли Меонок і ще троє юнаків, яких Ярвен ніколи не бачила. Вони тримали напоготові автомати.

— Ми перемогли! — прошепотіла Ярвен. Вона зрозуміла це вже давно, але перемоги ще й досі якось не відчула.

З хатини прожогом вибіг Йоас. Вигляд він мав щасливий.

— Тепер усе гаразд! — вигукнув він голосом, що мало не надривався. — Чи не хочеш на хвильку зазирнути всередину — туди, де їх тримали під замком? Бо скоро тут почнеться… Не в’язниця, а жах!

Ярвен похитала головою й перепитала:

— Почнеться… що? — І тієї ж миті десь угорі почула ледве чутне рокотання.

— Нашестя преси, — відповів Йоас і показав пальцем у небо.

З південного боку до них здалеку наближалася чорна цятка, швидко збільшуючись і обертаючись на вертоліт. Услід за ним, звідти ж таки, вже з’явилася друга така сама цятка, потім ще одна, а тоді ще й ще.

— Тепер тримаймося! — кинув Йоас і, щасливий, зітхнув. — Повір, воювати з пресою важче, ніж із ворогом!

— Так наче ти в цьому щось тямиш! — озвалася Малена.

Ярвен з полегкістю завважила, що вигляд у неї тепер знову такий, як завжди.

* * *

— Мамо! — скрикнула Тіна і втупилася в телевізор. Коли почали показувати новини, вона вже хотіла була вимкнути його, але тепер навіть зраділа, що полінувалась дотягтися до пульта управління, який упав на підлогу поряд. — Мерщій! Тепер сама можеш побачити!

— …просто-таки неймовірна історія! — казав перед камерою репортер. Верхній ґудзик його сорочки теліпався на довгій нитці, та й узагалі чоловік мав такий вигляд, неначе цей репортаж звалився на нього мов сніг на голову, неначе він несподівано дістав від редакції це завдання і йому довелося похапцем, не готуючись, ускочити в машину чи в літак і діставатися до місця події. За спиною в нього виднілося море, в якому вже давно зникло сонце, а на передньому плані — невеличка, жовтава дерев’яна хатина. Метушились якісь люди, від землі саме відривався вертоліт з червоним хрестом на боці. — Схоже, вся Скоґландія вже кілька місяців…

— Мамо! — крикнула Тіна. — Та скоріше ж!

Прибігла мати в халаті й з рушником навколо голови.

— Та я ж саме покриваю лаком нігті! — сказала вона. — Що тут такого важливого? Чого ти мене?.. — І приголомшено втупилася в екран телевізора.

— Сама поглянь! — тріумфально промовила Тіна.

Поруч з високим білявим чоловіком, обличчя якого Тіниній матері видалося нібито знайомим, стояла мати Ярвен — посіріла, стомлена, в брудному одязі. А біля неї, також брудна, незачесана, волосся позлипалося, — сама Ярвен!

Та найдивовижніше було те, що там стояла навіть не одна Ярвен, а цілих дві: одна — смаглява, друга — білява!

— Очам своїм не вірю! — промурмотіла Тінина мати.

— Ну, що, бачиш?! — вигукнула Тіна. — Тепер ти бачиш?!

— Чого це ви тут кричите на весь будинок? — спитав Тінин батько. У руках він ще тримав праску. — Часом хтось не…

— Цсс! — сердито цитькнула на нього дружина. — Ти лишень поглянь!

— …ввели в оману народ, — провадив високий білявий чоловік. Це був, звичайно, король Скоґландії. — Я вдячний за те, що визволено мене й мою сестру, яку путчисти, котрі зібралися навколо мого зятя, викрали й увесь минулий тиждень тримали, як два останні місяці й мене самого, в полоні. Тепер ми всі разом повернемося до столиці. Але перед тим вважаю за потрібне чітко заявити…

— Мати Ярвен? — прошепотіла Тінина мати. — Сестра?! Подумати лишень, ота дивна жінка, ота панікерка… весь час була принцесою?

— …я припинив, — казав тепер білявий чоловік. — І, як і планував ще на самому початку, ухвалив закони про зрівнювання прав. Тому насамперед звертаюся тепер до вас усіх: я хочу, щоб люди на північному острові знов мали змогу спати спокійно. Я гарантую, що невдовзі всі громадяни Скоґландії матимуть, як і передбачалося, рівні права. Адже наше визволення стало можливим завдяки насамперед лояльним громадянам північного острова, які за підтримки моєї мужньої доньки й моєї племінниці…

— Племінниця! — закричала Тіна і обома кулаками забарабанила по столику біля канапи. — Я ж казала! Казала ж я!

— Оця сором’язлива маленька Ярвен — принцеса?! — промовив Тінин батько. — Ну, схоже, мені тут без чарки не обійтися!

— Чого ж вона про це ніколи нікому ні слова? — спитала Тінина мати. Вона й не помітила, як рушник помалу сповз з її голови й упав на підлогу.

Тим часом на екрані знову з’явився диктор.

— Вашингтон, — сказав він. — Президент Сполучених Штатів Америки, перебуваючи з візитом до…

Тіна натисла кнопку на пульті управління.

— Ущипніть мене! — озвалась її мати й поволі, наче в уповільненій кінозйомці, нахилилася, щоб узяти з підлоги рушника. — Або налийте й мені чарку. А ще краще — зробіть і те, й те.

— Не розумію, що в цих принцесах аж такого особливого, — промовила Тіна, — щоб одразу хапатися за чарку. Ось побачите, завтра вона об’явиться, б’юсь об заклад!

* * *

Ярвен ніколи не замислювалася про це серйозно, але тепер усвідомила: досі вона навіть сумніву не мала щодо того, як живуть у своїх замках королі та принцеси. Вона знала про це з телебачення, з кінофільмів, де показували веселі бали в палацах, а крім того, дещо не важко було уявити, зрештою, й самій. Проте Маленина кімната виявилася зовсім інша.

— Та що ти забрала собі в голову?! — обурено сказала Малена, виходячи з душу й тримаючи в руці фена. — Гадаєш, ми весь час тільки те й робимо, що висиджуємо в золотих крісельцях? А тобі самій цього хотілося б?

Ярвен похитала головою.

— Ой лишенько, вже сухі! — вигукнула Малена, струснувши своїм білявим їжачком. — Скільки ж це років доведеться чекати, поки волосся відросте?! Я просто в розпачі!

Проте в її голосі ніякого розпачу не відчувалося.

— Тобі дозволяють чіпляти стільки таких постерів! — промовила Ярвен, заздро поглядаючи на стіни, з яких до неї з усіх боків усміхалися зірки поп-музики й кіно. — А мені мама завше забороняла. На її думку, це така… — Ярвен нишком пирхнула сміхом. — Така вульгарщина! Ну, тепер сама побачить!

Двері відчинились, і ввійшов Йоас. Він кинув погляд на Малену, впав на ліжко й сказав:

— Помалу ти стаєш схожа на себе.

— Ти що, дурний? — фиркнула Малена. — Отак просто ввійти, не постукавши? А якби я була гола?

— Тоді в мене повилазили б очі, — відказав Йоас. — Бачиш, я ризикую. До речі, ви ще не чули? Вони його катували!

— Твого батька? — спитала Ярвен. — Як він почувається?

Йоас стенув плечима й відповів:

— А як може почуватись людина, коли губи в неї порепалися й порозпухали, а на всьому тілі позапікалася кров?! Мерзотники! Якщо Норлін колись попадеться нам до рук, то, присягаю тобі…

— Йоасе! — урвала його Малена.

Хлопець зиркнув на Ярвен і пробурмотів:

— Вибач. Але він однаково мерзотник. Хоч і твій батько.

Ярвен опустила очі й ледь чутно спитала:

— Де він тепер?

— Ушився. А ти ж як думала?! — відповів Йоас. — Укупі з Больштремом і всіма своїми прихвоснями. Як тільки втямили, що запахло смаленим, одразу накивали п’ятами і, б’юсь об заклад, десь за кордон. Невеличке шестимісне авто мов крізь землю провалилося. Тепер ми його вже ніколи не побачимо.

Килим на підлозі в Малениній кімнаті мав такий самий вигляд, як той, що в Тіни вдома, а біля узголів’я ліжка, де в Тіни завжди стояли пляшки з газованою водою і соком, на цьому килимі виднілася велика темна пляма.

— Але всі оті прихвосні, — сказав Йоас, — які після смерті твого батька — ти ж бо знаєш, Малено! — увивалися коло віце-короля — «Ох, ваша високосте!» та «Ах, ваша високосте!» — як ти гадаєш, що вони роблять тепер?

Малена послинила пальця, поляпала ним по невеличкому прищику, який вискочив у неї на підборідді, й промовила:

— Тепер вони увиваються знов коло мого батька. Клятий прищ! А ти що думав? Їм навіть не треба пристосовуватись, усім отим слизнякам, блюдолизам та підлабузам, які не мають власної голови на в’язах. Просто досить лишатися там, де ти був завше. На боці влади.

— От мерзота! — кинув Йоас. — Тільки не вмикайте телевізора: ви цього не витримаєте! А як тепер усі вони пояснюють перед телекамерами, чому весь цей час плазували перед Норліном, чому після кожного його слова ляпали в долоні! Тепер вони всі як один — мовляв, нещасні, підступно ошукані жертви! Уявляєте, їх ошукали! Їх ошукав Норлін, отой поганець Норлін, і тепер вони до глибини душі обурюються. І як так могло статися?! А завтра вони вже почнуть запевняти, буцімто завше про щось здогадувались, і хіба їхні сусіди, мовляв, не пригадують, як вони ще кілька місяців тому запідозрили за Норліном щось неладне?!

— Та не нервуйся так, — сказала Малена. — Так воно вже ведеться. Такі вже люди, і не лише скоґландці. А нам це навіть вигідно. Тепер весь народ знов одразу став на бік мого батька.

— Поки хто-небудь знов не перехопить владу до своїх рук, — сказав Йоас. — Тоді вони перекинуться вже на той бік.

Та Малена його вже не слухала. Вона зовсім не як принцеса шпорталася в невеличкій косметичці, поки все, що в ній було, не висипалося на підлогу перед дзеркалом.

— Прокляття! — пробурмотіла вона. — І де це мій коректор, щоб замалювати прища?!

Ярвен лише мовчки поглядала на неї. У Малени знову з’явився батько, про якого вона цілих два місяці гадала, нібито його вже нема живого. Йоасів батько також уже на волі й невдовзі оклигає після катувань. Цього вечора на півночі повсюди запалюватимуть святкові багаття. Уся країна святкує, це радісний день для кожного скоґландця.

— Ну, то я піду вже, — промовила Ярвен, устаючи. Звичайно, тепер і вона в безпеці, й маму визволено з рук викрадачів. Але ж воднораз усе ще був і Норлін…

Вона нізащо б не сказала про це Йоасові й Малені, проте сама зі страхом здогадувалася, що кожна клітинка її тіла чинила опір проти того, щоб Норліна знайшли й схопили. Так, він заслуговував на покару, Ярвен це знала. Але вона не знала, що буде в неї на душі, коли Норлін постане перед судом і в новинах по телебаченню щодня повідомлятимуть про те, чого він накоїв, кого ошукав, кого катував.

«Ти — та, хто ти є, — сказав колись Йоас. — Ніхто не відповідає за своїх батька й матір… Ти залишаєшся сама собою».

Одначе Норлін — її батько, і вона завдячує йому своїм порятунком. Коли її шукали з собаками, він дав їй утекти. Якби тієї ночі він був зрадив її, Нагіра ніколи не визволила б короля.

— Що з тобою? — спитав Йоас.

Кожна клітинка її тіла чинила опір проти того, щоб його вистежили й упіймали.

«Байдуже, хто він. Я й досі та сама».

* * *

У королівській їдальні на столі горіли свічки. Молода жінка в чорній сукні й білому чепчику майже нечутно снували туди-сюди, прислуговуючи господарям. Усе ж таки й у цьому замкові було, отже, трішечки так, як у справжньому.

— Але що преса так швидко перейшла на наш бік!.. — промовив Лірон. Розуміти те, що він казав, було важко, але рани в нього, пояснив лікар, мали швидко загоїтись. Замість їсти птицю, як решта за столом, Лірон обережно сьорбав ложкою суп. — Як вони там виправдовувались? Що Норлін їх обдурив, оголосивши про твою смерть? А уявляєш, якби вони й далі підтримували його й не приїхали до Зарбі, щоб повідомити про твоє визволення?! Уявляєш, якби з тобою сталося те саме, що зі мною, коли я надумав був показати їм Ярвен і принцесу?!

Король махнув рукою й відповів:

— Але ж тоді обставини були зовсім інші! Тоді всі ще вважали, нібито я помер, а при владі був Норлін. Тож вони, звісно, боялися оприлюднити твою викривальну історію. Але тепер я знов тут. А якби хоч одна-однісінька газета, хоч одна-однісінька радіостанція надрукувала чи передала була ту історію, повсюди стало б відомо, що Норлін мене викрав, а мою смерть лиш інсценував, щоб захопити владу. Тож тепер усім їм хотілося бути краще вже серед тих перших, котрі виступлять з повідомленням. Краще вже від самого початку на праведному боці! Отакі вони, мої скоґландці. — Він усміхнувся до Ярвен і промовив: — Я ще навіть по-справжньому тобі не подякував. Ти вчинила дуже мужньо. І час це був для тебе тяжкий.

Ярвен зашарілася й опустила погляд у тарілку. Поруч Малена саме взяла в руку курячу ніжку й, поринувши в роздуми, почала її обгризати. Ярвен перевела погляд на маму. Тим часом Малена заходилася ще і облизувати пальці. Пані Шнеделер і пан Френкель крізь землю провалились би.

Цієї миті двері розчахнулися.

— Ваша величносте! — промовила дебела руда жінка в білому, спереду забрудненому робочому халаті, тягнучи за собою дівчинку, що впиралася й усіляко випручувалась.

Услід за цими двома на порозі нечутно постали двоє чоловіків у сірих костюмах і спробували були вивести непроханих гостей за двері. Але король спинив їх рукою.

— Атож, ваша величносте, я розумію, не гоже мені отак просто вдиратися сюди тощо… Ви ж бо знаєте, досі я собі такого й не дозволяла — кухарка, знаєте! Ваша кухарка! Але ниньки день особливий, і там, унизу, в своїй кухні, я вже просто не годна всидіти, щоб бодай не сказати вам… Усім вам, ваші величності! І вам, ваша високосте! І вам, ваша високосте! І вам, ваша високосте! Яка ж я щаслива, що все оце нарешті так щасливо скінчилось! Які ж ми всі там, унизу, на кухні, від цього щасливі, ваша величносте! І взагалі цілий замок тощо! Але насамперед оця моя дурненька мала кухарчучка хотіла… — Вона легенько штурхонула дівчинку в плечі й випхала її наперед. — Ну ж бо, Каїро!

— Каїра?! — вигукнула Ярвен.

Вигляд у дівчинки був такий, немовби вона ось-ось знепритомніє й упаде з ніг. Малена тим часом виловила з підливи ще одну курячу ніжку.

— Оцю малу дурепу вчора вночі застукали за тим, що вона подавала світлом якісь сигнали! — пояснила кухарка. — Сигнали світлом! Атож! А воно їй треба? Збреде ж таке в голову тощо. Хтозна там що, та на горіхи дістала, либонь, цілком справедливо! Але ж вони забрали в неї кухарську книжку, а мала ще навіть не пройшла свою науку, тож вона й хотіла спитатися…

— Книжку їй, звичайно, віддадуть, — спинив жінку король. — То тебе звати Каїра? Підійди ближче. Ти зробила велику послугу цілій країні, і я обіцяю, що ми тобі за це ще віддячимо.

— Ось бачиш, Каїро! — знов озвалася кухарка. — Дурне дівча, я ж бо тобі казала: тепер, коли його величність знову на місці…

Але цієї миті обоє чоловіків у сірих костюмах ступили ще крок уперед, і тепер король їм знаку не зробив.

Кухарка все збагнула.

— Ой, атож, вибачайте, ваша величносте, ваші високості, ми вже біжимо на кухню! — Вона по-змовницькому підморгнула Малені й прошепотіла: — Шоколадний тортик з безе! Ти ж його так любиш! На солодке!

Ярвен провела поглядом обох кухарок і подумала: «Якби це була казка, то король, не вагаючись, сказав би Каїрі: „Звичайно, ти дістанеш назад свою кухарську книжку та ще й золота на її вагу“. Але я раз у раз помічаю, — міркувала вона далі, — що в королів це робиться не так, як зазвичай можна собі уявити. Треба буде потім ще зазирнути на кухню й подякувати Каїрі. Мені це геть випало з голови».

— А що буде з гримеркою? — спитала вона.

Король кинув у її бік розгублений погляд, але Малена вже обгризла й другу курячу ніжку й змогла відповісти Ярвен.

— Її відпустили додому, — сказала вона. — Жінці було страшенно соромно за ту зраду. Не заспокоїлася навіть тоді, коли я пояснила їй, як вона нам допомогла. «Та я ж нічого про це не знала! — раз у раз казала вона. — Я справді хотіла її виказати! Мені так соромно!» Але ж у неї, Ярвен, як-не-як, троє дітей. Так зробило б, мабуть, кожне.

Йоас невдоволено засопів.

— Не будь такий самовпевнений, сину, — озвався Лірон, бовтаючи ложкою в супі й сумно поглядаючи на м'ясо.

— А де ж Нагіра? — раптом згадала Ярвен, і її погляду не уникло те, як здригнулася мама. — А решта де? Де Тілокі? Лорок? Меонок? Де вони всі?

Король зітхнув і промовив:

— Складна це історія, Ярвен. Вони зникли відразу, щойно з’явилася преса. Щойно стало очевидно, що Норлін зі своїми людьми вже не в змозі нічого вдіяти, вони повернулися в ліси. Вони бунтарі, Ярвен. Хоч і визволили твою матір і мене. Але доти їхні дії тривалий час були спрямовані все ж таки проти нашої країни. Вони кинули бомбу в будівлю парламенту.

Мати Ярвен поклала руку братові на плече.

— Не докинули! — вигукнув Йоас. — Зумисне не докинули!

— Ми подбаємо про те, щоб бунтарів не карали, — промовила мати Ярвен. — Ми про це вже мали розмову. І щоб кожен, хто хоче, дістав змогу разом з усіма будувати єдину Скоґландію. Однак часи тепер настають тяжкі, про це ми, попри всю нашу радість, не повинні забувати. Серед людей ще стільки неприязні! На півночі й на півдні. За один день мир не приходить.

Хвилю за столом панувала мовчанка. Нарешті Малена, задоволено, сито зітхнувши, відкинулась на спинку стільця, витерла сніжно-білою серветкою масні пальці й промовила:

— Ет, дарма! Принаймні тепер краще, ніж було досі.

Цієї миті двері розчахнулися вдруге. За цілим морем бенгальських вогнів кухарчину постать ледве чи й можна було розгледіти.

Зате її голос пролунав виразно, коли вона врочисто вигукнула:

— Шоколадний торт на солодке! Шоколадний торт із безе!

32

Тіна саме стояла навколішках біля велосипеда на садовій доріжці й невесело стирала спеціальною рідиною іржу зі спиць, коли це за воротами дачі зупинився лімузин. Хто з нього вийде, Тіна здогадалась, перше ніж повідчинялися дверцята.

— Ярвен! — вигукнула вона.

Обидві дівчини, що вийшли з машини поперед похмурого на вигляд, смаглявого хлопця, були в однакових штанях і в однакових блузках, а на їхніх однакових червоних блейзерах на голові був напис: «Scogland forever!»[4] Та найдужче вражали їхні страшенно схожі одне на одне обличчя.

— Ну, то котра з нас? — спитала перша.

Друга стала поруч із нею.

Тіна перевела погляд з однієї на другу й нарешті сказала:

— Ти, звісно! Це просто неймовірно, Ярвен! — І розпростерла руки, щоб обійняти першу з дівчат.

— Ні, таки неймовірно! — вигукнула друга дівчина й зірвала в себе з голови блейзера. На плечі їй упали довгі темні коси. — То оце так ти знаєш свою найкращу подругу?!

— Яка ганьба! — скрикнула Тіна й кинулася їй на шию. — Таж ви схожі одна на одну, як дві краплі води!

— Я, власне, приїхала лише задля того, щоб коротенько змалювати тобі своє родовідне дерево, — сказала Ярвен.

— А може, зостанетесь усі в нас на вечерю? — всміхнулася Тіна. — Спагеті з домашнім рагу по-болонському.

Похмурий на вигляд хлопець перший закивав головою, і двоє чоловіків у сірих костюмах, намагаючись не впадати у вічі, знуджено поставали біля воріт на варту.

Примітки

1

Балада німецького класика Теодора Фонтане.

(обратно)

2

Від франц. comme il faut — як належить, тобто відповідає правилам доброго тону.

(обратно)

3

«Королевою бути Малені!» (Англ.)

(обратно)

4

«Скоґландія навіки!» (Англ.)

(обратно)

Оглавление

Кірстен Бойє Скоґландія

  Пролог

  Частина перша

    1

    2

    3

    4

    5

    6

    7

    8

    9

    10

    11

    12

  Частина друга

    13

    14

    15

    16

    17

    18

    19

    20

    21

  Частина третя

    22

    23

    24

    25

    26

    27

    28

    29

    30

    31

    32 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg