«Привид у Домі Гукала»

Привид у Домі Гукала (fb2) - Привид у Домі Гукала (Команда мрії) 526K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Александр Шевченко - Наталья Шевченко

Наталка та Олександр Шевченки ПРИВИД У ДОМІ ГУКАЛА

Наталка та Олександр Шевченки Привид у Домі Гукала

Глава 1

— Кабачок утік! — із цими словами Діана Бондаренко буквально увірвалася до кімнати Семка Скорика, який марудив час за надзвичайно нудною книжкою зі списку обов’язкових для прочитання перед іспитом з літератури. Була субота, середина сонячного травня, і Семко був готовий радіти будь-якій причині, яка могла б відірвати його від цього остогидлого заняття. Але слова подруги та сльози в куточках її очей одразу відсунули радощі на задній план — кабанчик Кабачок був улюбленцем усієї їхньої компанії і місцевою знаменитістю, а тому звістка про те, що порося в біді, хлопця теж неабияк схвилювала.

— Куди втік? — перепитав Семко і з полегшенням (бо на законних підставах) відклав книжку. — Як утік? І коли?

— Приблизно годину тому, — хлипала Діана. — Ми з мамою поверталися на автівці з Миргорода й зупинилися перед шлагбаумом на нашому залізничному переїзді, бо саме наближався дуже довгий товарняк. Я вирішила вийти з машини, бо захотілося трішки розім’ятися, та щойно відчинила дверцята, як це дурне порося вискочило з салону і чкурнуло геть!

— На болота, чи що? — Семко згадав драговини обабіч залізничної колії і розхвилювався ще дужче. Болота біля містечка Мрія були великими й підступними — краще туди й носа не пхати без потреби… та й за потребою теж. Але що сталося з Кабачком? Він завжди був такою слухняною й розсудливою твариною… Семко спитав про це в Діани, але та лише плечима стенула:

— Не знаю я! Ніколи він таких фокусів не відмочував! Уявляєш — я встигла схопити його за повідець, але він вирвався! Можеш у таке повірити? Вирвався, і лови вітра в полі. Ми з мамою гукали, гукали… все марно. Пропав Кабачок. Пішов на болота — і не повернувся.

«Просто як Снупі доктора Мортімера», — згадав Семко свою улюблену «Собаку Баскервілів».

Але кабанчика треба було якось рятувати. Сам він із того гниловоддя ніколи не вибереться.

— Ти вже розповіла нашим? — поцікавився хлопчик, маючи на увазі двійко спільних друзів, які разом з ним і Діаною складали так звану Команду Мрії — Данила Руденка і Миколку Маковія. Діанка заперечливо похитала головою.

— Ні. Я телефонувала Данилкові по дорозі сюди, але він не відповідав. Здається, він на прийомі в окуліста. А Миколка з батьками поїхав у гості до бабусі, аж у Полтаву. Тож є лише ти. І я, — дівчинка щосили намагалася зберігати спокій, та не змогла і знову зрадницьки захлюпала носом. Хоча ситуація мало надавалася до веселощів, Семко все ж бадьоро посміхнувся.

— Ну то й що?! Хіба цього не досить, Ді? Ось зараз підемо і знайдемо твого Кабачка.

— Та де ми його знайдемо?! — Діана тяжко зітхнула. — Ти ж знаєш, яке там драговиння. Один хибний крок — і шукатимуть уже нас. Із собаками й баграми. Пам’ятаєш історію про хлопчика, який колись давно зник на болотах?

— Отже, не треба робити хибних кроків, — з упевненістю, якої насправді зовсім не відчував, підсумував Семко. Звісно, він страшенно хвилювався за Кабачка, але ж не буде він виказувати своїх сумнівів дівчинці, та ще й заплаканій. Відступивши на крок, пильно оглянув Діанку з ніг до голови.

— Що? — здивувалася та.

— Нічого. Добре, що ти в штанях. І в кросівках. Легше буде по болотах лазити. Я зберуся за хвилину, якщо ти не проти. Почекай мене в передпокої.

Семко справді зібрався дуже швидко, але доти Ді була вже сама не своя від поганих передчуттів. В уяві зринали жахливі картини митарств її ручного поросяти.

— Ну, ходімо ж! — дівчинка шарпнула Семка за руку, вони вдвох вискочили на вулицю і, не стишуючи кроків, побігли в напрямку боліт. По дорозі Семко примудрявся ще й докладно змалювати вміст свого рюкзака — просто щоби Діанка знала, що він, як справжній чоловік, про все подбав.

— Я все взяв, Ді. Все, що треба. Мотузку, ліхтар, рушник, йод і вату… Це не знадобиться, звісно, — квапливо додав він, — та хай буде. Про всяк випадок. Пляшку води взяв, шоколадку і навіть лижі. Шкода, що лише одні. Одна пара, тобто…

— Що?! — шокована Діанка аж пригальмувала. — Які ще лижі? Навіщо?

— Ну, такі… спеціальні. Дуже широкі й короткі. Не зимові, ясна річ. Їх колись мій татко виготовив, аби на болота ходити. Він там якихось метеликів вивчав, з наукового інтересу. Ось і нам знадобилися. Вони правильно розподіляють масу тіла, і людина не грузне. Пам’ятаєш, ми на уроці фізики це проходили?

— Ні, — зізналася Діанка. — Не пригадую.

— Ну, нічого, — великодушно мовив Семко. — Ти, головне, не переймайся. Впораємося. Кабачок — він хлопець розумний, у небезпеку не полізе.

— Ой, щось я вже в цьому сумніваюся, — сумовито похитала головою Діана. — А якщо його занесе у Дім Гукала?[1] Туди й дорослі бояться потикатися! Он-о дід Мирон, сторож із цвинтаря, таких історій нарозповідав про те місце…

— Дід Мирон — лише старий п’яничка, — без особливої впевненості відказав Семко, хоча й сам не відкидав, що порося може попхатися саме туди. У їхньому місті справді ходило чимало страшних легенд про той закинутий дім на болотах. Семко не міг сказати напевно, що вірить у казки про привидів, але Дім Гукала справді викликав моторошні відчуття навіть здалеку. Хоч би не довелося до нього завітати…

— Прорвемося, Ді, — знову пообіцяв Семко й весело підморгнув. — Раз плюнути. Впораємося.

Глава 2

Але, діставшись до залізничного насипу й пропустивши швидкісний експрес, що зеленим громидлом проторохтів повз них, Семко про всяк випадок зателефонував Данилові й Миколці — надто вже не хотілося йому самотужки лізти на болота… І ще менше хотілося потрапити у Дім Гукала, який здалеку скидався на кам’яний надгробок. Проте на допомогу друзів сподіватися не випадало — телефон Данилка не відповідав (певно, той справді був на прийомі в лікаря), а Миколка з повним ротом повідомив, що саме сидить за бабусиним столом і планує ще нескоро з-за нього вийти. Зітхнувши, Семко сунув мобільника в кишеню й перезирнувся з подругою.

— Що ж, ходімо, — сказав він, та ентузіазму в його голосі виразно поменшало.

Тримаючись за руки, вони спустилися з насипу й зупинилися на самісінькій межі болота — далі невеличкі острівці тверді чергувалися з темними калюжами води, які оманливо здавалися неглибокими.

Рупором приклавши долоні до рота, Семко щосили гукнув:

— Кабачку-у-у!

Діана зробила те саме. Якийсь час відлуння їхніх голосів розкочувалося навкруги, але знайомого рохкання у відповідь вони не почули, і прудкого рудуватого тільця теж ніде не було видно.

Іншої ради не було — доведеться просуватися по гниловоддю до того острівця, на якому завмер Дім Гукала. Якщо Кабачок не втопився в драговині (о, ні, тільки не це!) — він міг бути лише там.

Друзі взялися до справи. Семко дістав із рюкзака лижі, більше схожі на пральні дошки, й обернувся до Діанки.

— Надягай, — скомандував він. — І не сперечайся! Підеш за мною, ступатимеш по моїх слідах. Понесеш рюкзак і, в разі чого, кинеш мені мотузку.

— Семчику, а який у цьому сенс? — здивувалася дівчинка. — Першим має йти той, хто в лижах.

Хіба ні?

— Ні. Якщо я пройду на своїх двох, то ти в лижах ще легше впораєшся. Не переч, Ді, я ж просив! Це все заради Кабачка! Ет, шкода, що Данилко не з нами, в нього голос командирський, його всі слухаються…

Діанка засміялася і нарешті виконала настанову Семка — на чимале його полегшення. Вони рушили. Від межі боліт до Дому Гукала було метрів п’ятсот, однак, враховуючи обережність, з якою пересувалися друзі, їхня подорож суттєво затяглася. Кілька разів купини, що напозір здавалися надійними, просто провалювалися під ногою Семка — задля перестороги він, перш ніж ступити, випробував їх на міцність правою ногою, — а одного разу хлопчик і зойкнути не встиг, як провалився в брудну болотяну воду аж по пояс. Діанка хутко зірвала з плечей рюкзак, та, на щастя, Семко відчув під собою достатньо тверде дно, і для того, щоби вибратися, йому вистачило Діанчиної руки. Час від часу друзі по черзі кликали Кабачка, проте безрезультатно — шкодливе руде порося так і не з’явилося…

Минуло не менше години, доки вони, врешті-решт, дісталися до найтаємничішого дому всієї Мрії. Якщо не всієї Полтавщини…

Дім Гукала навіть у сонячні дні справляв украй похмуре, навіть гнітюче враження — як із виду, так і через своє розташування. Зведена бозна скільки років тому, складена з нехарактерного для цих місць сірого каменю, котрий з роками ще дужче потемнів, ця будівля, що неначе вгрузла в болотисту землю, була оповита такою кількістю легенд і переказів, що їй позаздрив би будь-який англійський замок. Діанка й Семко зачаровано спостерігали, як старезний дім із чорними проваллями вікон неначе плаває в довгих пелехах туману. Дивуватися не випадало — над болотами майже завжди стелився туман різної щільності, проте сьогодні він був ріденький, сірувато-білий і ледь помітний — усюди, крім цього дому. Та навколо нього імла клубочилася так густо, ніби він сам був її генератором. Про це Діанка, чомусь пошепки, сказала Семкові.

— Ось бачиш, — так само пошепки відповів той. — Дещо з фізики ти таки пригадала.

— Яка там фізика! Мені страшно, Семчику. Я боюся.

Понад усе на світі Семко в ту мить хотів би зізнатись: «Я теж». Але він просто не міг цього зробити. Чоловікам не личить панікувати. Особливо тоді, коли найгірше вже позаду. Пересмикнувши плечима, аби прогнати сотні маленьких всюдисущих мурашок із крижаними лапками, що з’явилися від страху, хлопчик солідно промовив:

— Не вигадуй, Ді. Чого тут боятися? Звичайнісінький будинок, тільки дуже старий.

— Але про нього таке кажуть…

— Та знаю я.

— …Кажуть, що тут ніхто не ще не зміг затриматися довше, ніж на годину, — правила своє Діанка. — Невідомо чому…

— Ну, то й що? Тут болото, випари… І ми зовсім не збираємося в ньому сидіти. Найгірше вже позаду, Ді, — Семко нарешті сказав те, про що думав. — Ми пройшли через болото. Цілі-цілісінькі, хіба забрьохані трохи… І що ти пропонуєш? Повернути назад?

— Та ні! Просто мені лячно, — повторила дівчинка і з великою неохотою зробила крок уперед. Ще один, ще… Склавши долоні човником, Діана покликала:

— Кабасю! Ти де, бешкетнику?! Кабачку!

Однак порося не озивалося. Тільки луна дзвінко прокричала у відповідь: «Чку! Чку!», — і знову запала тиша. Особлива, болотяна тиша, густа й волога, неначе жива.

А потім…

Потім пролунало це. Діанка озирнулася. Вона щойно зняла лижі, й спершу подумала, що той дивний звук, який наздогнав її, — це рипіння старої деревини.

Власне, так воно й було. Ось лише рипіла суха стара деревина. А після довгої мандрівки болотами її лижі геть просякли вологою. Діанка затремтіла.

— Семчику, що це?

— Ну, підлога в домі, мабуть, дерев’яна, — припустив той обережно. — І ще вітер…

— Немає ніякого вітру. Зовсім. Ані билинка не ворухнеться, сам поглянь! — За розмовами друзі впритул наблизилися до дверного отвору, що скидався на беззубу, але від того не менш небезпечну пащу сірого монстра. Кам’яні стіни Дому Гукала, густо порослі мохом, здавалося, просто-таки дихали холодом і зловісною вогкістю. Діанка безпомічно глянула на Семка.

— Я не можу, — сказала вона, відчуваючи, як безглуздо, по-дитячому, звучать її слова. — Не можу йти туди, та й годі. Мені здається, цей дім мене просто проковтне.

Семко насупився.

— Ми мусимо, Ді. І треба поквапитися. Не дай Боже, стемніє — і доведеться сидіти тут аж до світанку. В темряві ми болота не перейдемо.

Цей аргумент став вирішальним. Діанка зважилася. Узявшись за руки, друзі крок за кроком наближалися до темного й похмурого Дому Гукала…

Глава 3

У неділю вранці Данило Руденко й Миколка Маковій отримали на свої телефони однакові текстові повідомлення, у яких Семко призначав решті Команди Мрії зустріч на їхньому звичному секретному місці — дощатому «форпості» на дереві на узбіччі лісу. І більше ніяких подробиць — лише слово «ВАЖЛИВО!!!». Тож заінтриговані хлопчаки до одинадцятої дружньо підтягнулися до узлісся. Семко й Діана вже були на місці. А ще там був Кабачок. Руде порося жваво гасало по халабуді, й прибуття старих знайомих зустріло радісним рохканням.

— Що сталося? — запитав Миколка, ледве видряпавшись на дерево і плюхнувшись у старе продавлене крісло в кутку. — Кажіть, що за оказія така термінова, що мені довелося недоспати цілу годину?

— Так, розповідайте, — в отворі, що слугував входом, з’явилася голова Данилка, і Семко, який розкрив було рота, аби почати оповідь, здивовано закляк, а потім реготнув:

— Ого! Пірат Карибського моря!

— Не смішно, — з готовністю відпарирував Данилко, на правому оці якого красувалася стильна чорна пов’язка. — Це з лікувальною метою. У мене астигматизм.

— І що це означає? — зацікавився Семко.

— У народі це називається «ліниве око», — пояснив хлопчик, опинившись нарешті всередині.

Так лікар сказав. Це означає, що, незважаючи на мою короткозорість, праве око бачить краще, чіткіше, а ліве тим часом байдикує. Ним я бачу все дуже розпливчасто, а тому повинен його навантажити, як слід. Тобто праве закрити й дивитися лише лівим. Якщо я робитиму це щодня, є шанс, що незабаром воно запрацює на повну потужність.

— А зараз ти нас бачиш? — спитала Діанка.

— Звичайно, — Данилко завжди був невибагливим до комфорту, тому сів просто на дощату підлогу. — Але не дуже чітко.

— Зрозуміло, — підсумував Семко. — До речі, наша історія теж така… розпливчаста. М’яко кажучи. Отож, слухайте. Річ у тім, що вчора від Діанки втік Кабачок.

— Як я бачу, він уже благополучно повернувся, — втрутився Миколка.

— Знову ти лізеш поперед батька в пекло, Микольцю, — збрижив носа Семко. — Він не повернувся. Це ми з Ді повернули його. Ми його знайшли.

— Де? — жваво відгукнувся Данилко.

— У Домі Гукала, на болотах.

Новина справила ефект вибуху — Данилко округлив своє «ліниве» око, а Миколка аж зі стільця підхопився. Озирнувся на Діанку, немов питав, чи не жарт це все, а коли та урочисто кивнула, хлопчик аж затремтів.

— Ех ви, друзі називається. Самі туди ходили, без нас…

— Ти ж був зайнятий, — дещо зловтішно нагадав Семко. — Саме пундики в бабусі наминав, на гостинах… Що тобі до Кабачка? А між тим Ді тобі телефонувала, і я теж, пам’ятаєш?

Миколка важко опустився на стілець. Вигляд мав зів’ялий, мов забутий на підвіконні огірочок.

— Так я ж не знав, що з Кабасею біда, — пробурмотів хлопчик. — Якби знав, я б миттю… Сів би на рейсовий автобус, або на електричку, і… ну їх, ті смаколики! Принаймні з собою прихопив би.

— Авжеж, так тебе татусь і відпустить, — покивала Діана. — Та й не було коли вас чекати, хлопці. Від Полтави до нас дорога таки далеченька. Ми боялися, що Кабачок утопиться в трясовині. І вас не хотіли дарма хвилювати.

— Так от, — підхопив Семко, — ми перейшли все болото за годину. А може, за дві… Я двічі провалювався мало не по самісінькі вуха, дивом живим лишився. Але ми таки дійшли. До самісінького того дому.

— Страшно було? — поцікавився Миколка із блиском в очах.

— Дуже, — чесно зізнався Семко. — Діана не дасть збрехати.

Дівчинка кивнула:

— Ще й як. Просто мороз по шкірі. Я би нізащо не пішла всередину, але Семко таки мене вмовив.

— Я й сам не хотів туди лізти, — повів плечима хлопчик. — Але іншого виходу не було. Оскільки вже прийшли…

— То що далі було? — нетерпляче запитав Данило.

— Не поспішай, тут буде найцікавіше. Отож, дійшли ми до того острівця, де стоїть Дім Гукала. Болота наші й так страшні, але там хоч знаєш, чого боїшся — що зробиш один-єдиний невірний крок, і миттю опинишся під водою. а ось біля того дому було страшно просто так — без причини. Якби я не любив Кабачка, то нізащо б не поліз туди…

— Та годі вже товкти воду в ступі! — нервово вигукнув Миколка. — Це ми вже зрозуміли! Кажи далі!

— А далі ми увійшли всередину, — зловісно мовив Семко. — Дерев’яні двері були відчинені, неначе будинок тільки й чекав на нас. Ми рушили в його темні нутрощі, кликали Кабачка, але він не озивався.

Діана здригнулася від спогадів про вчорашню пригоду і взяла порося на руки. Тваринка стулила повіки від задоволення і задрімала.

— Ми таки знайшли його, — продовжила історію дівчинка. — Але не відразу. Хвилин із десять ми блукали всередині того жахливого дому…

— Що там було, що? — Миколка від збудження аж підстрибував, неначе сидів на розпеченій сковорідці.

— Там, усередині, темно і вогко, — похмуро сказав Семко. — Стіни поцвілі й потріскані. Скла у шибках немає. А дошки підлоги постійно риплять… Навіть коли по них ніхто не ходить.

— Як це? — не зрозумів Миколка.

— А так. Там справді хтось є. Не знаю, привид це, чи ні… але якесь чортовиння там усе ж відбувається.

— Що ще ви бачили? — спитав Данило, замислено чухаючи підборіддя.

— Різне. Мені здавалося, що боковим зором я помічав на стінах якусь тінь, що швидко зникала, коли я повертав голову.

— А мені марилися блакитні вогники в повітрі, — згадала Діана. — Хоча, може, то була лише галюцинація…

— Сумніваюся, Ді, — відказав Семко. — Я теж їх помітив. Але найголовніша чудасія сталася тоді, коли ми нарешті знайшли цього рудого хулігана, — він почухав кабанчика за вухом.

— і де було порося? — запитив Миколка.

— У тому будинку повно різних порожніх кімнат, і Кабачок був зачинений в одній із них. Розумієте? Хтось запер його там. Самі двері зачинитися не могли, бо на підлозі товстенний шар бруду. Але коли ми вкотре покликали його, то почули з-поза тих дверей знайоме рохкання.

Так ми його і знайшли. Але найдивовижніше навіть не це…

— А що? — нашорошив вуха Данило.

— Напис.

— Напис?

— Ага. На стіні. Та кімната, де сидів Кабася, — то навіть не кімната була, а якась комора, дуже маленька. Так от, коли ми зазирнули туди, там були лише голі вогкі стіни. Я побачив Кабачка на підлозі, нахилився і взяв його на руки, а коли випростався, то побачив на стіні напис — «КНИГА».

— Книга? — перепитав Миколка.

— Точно. КНИГА.

— Ти впевнений, що напису не було там із самого початку? — з сумнівом мовив Данилко.

— Абсолютно, — кивнув Семко. — Кажу ж, напочатку там були самі голі стіни. А напис з’явився лише тоді, коли я звівся на ноги. Це сто відсотків.

— Угу, — підтвердила Діана. — Я й сама не помітила, звідки він узявся. Але все було саме так, як розповів Семко.

— То про яку книгу йдеться? — наморщив лоба Миколка. — І хто міг це написати? Якась примара?

Семко з Діаною лише плечима знизали. А ось Данилко не поспішав із відповіддю. На губах хлопчика заграла загадкова посмішка, але ніхто її не помітив.

— І потім що? — квапив друзів Миколка. — Ну, коли ви напис побачили?

— Я хотіла торкнутися до нього, — зізналася Ді, — хотіла зрозуміти, що це і звідки взялося. Та щойно я простягнула руку, як він…

— Зник, — закінчив за неї Данилко. Тепер усі подивилися на нього. Дуже пильно.

— Справді, зник, — підтвердив Семко. — А ти звідки знаєш? Теж таке бачив?

— Ні, я не був на ваших болотах. І в Домі Гукала не був. Просто… — тут хлопчик прикусив язика. — Потім поясню. А ви далі кажіть. Ще щось трапилося, Семку?

— Ще б пак. Ми були на першому поверсі. І вже збиралися виходити, коли нагорі почулися кроки. Важкі кроки. Неначе якісь люди, взуті в чоботи, кудись квапилися. І завважте — крім нас, там нікого не було. Якщо не рахувати Кабачка.

— А якщо ви помиляєтеся? — примружився Миколка. — Може, туди справді хтось забрався, на другий поверх? Бомжі якісь?

— У кованих чоботях? Ой, навряд… — засумнівалася Діана.

— Там було порожньо, як у тебе в голові, — розсердився раптом Семко на друга.

— Без образ, будь ласка, — з гідністю відказав Миколка. — Я просто намагаюся думати логічно. Якщо там справді чулися кроки, отже, хтось ходив.

— Оце так логіка! Що ж, тоді той «хтось» не лише ходив там, а ще й стріляв, — похмуро зізнався Семко.

— Що?! — в унісон скрикнули Данилко та Миколка.

— Те, що чули. Стріляли двічі…

— Тричі, — виправила Діанка.

— Двічі, — стояв на своєму Семко. — Третій звук, Ді, був не пострілом. Точно тобі кажу. Це був звук падіння. Наче впало щось важке, і голоси…

— Ви ще й голоси чули? — зойкнув Миколка.

Від його сумнівів не лишилося й сліду — навпаки, на його обличчі читалося щире захоплення розповіддю. Семко кивнув.

— Ага. Тільки слів не розібрали. Але хтось говорив, правда ж, Ді? Навіть кричав…

— Правда. Хоча крик ми почули вже на бігу, — ледь усміхнулася дівчинка й почухала Кабачка за вухом. Той, непомильно відчувши тривогу в голосі господині, розліпив було свої оченята, але, заохочений пестощами, тихенько зарохкав і дуже швидко знову заснув. — Ми накивали п’ятами з такою швидкістю, що напевне отримали б «відмінно» з фізкультури. А коли озирнулися, вже надворі, то помітили дивні вогники на другому поверсі. Такі яскраві, блакитні…

Це налякало нас ще дужче, правду кажучи.

— Це міг бути природний газ, — висунув чергову версію невгамовний Миколка.

— І що, він горить окремими вогниками? Ще й у повітрі висить? Кажу тобі, це був не газ, не торф і навіть не сірники, бо воно не гасло. Я не знаю, що це було, якщо чесно. Вогники, що ширяли в повітрі, наче бджоли, — закінчив Семко.

— А я, здається, здогадуюся, що це було.

Сенсаційна заява Данилка спричинила неабияке пожвавлення.

— І що ж? Кажи, не тягни! — вигукнула Діанка. Проте Данилко не зміг відмовити собі в невеличкому задоволенні потримати паузу й заінтригувати друзів.

— Ви такі неуважні…

— Це ще чому? — обурився Семко.

— Тому. Хто читав книгу нашого знайомого Устима Ковальського «Історія Мрії»?

— Усі читали, — запевнив Миколка. Данилко хмикнув.

— Погано читали. По діагоналі, як каже мій татко. Ви що, забули історію засновника Мрії? Забули, чому ваше місто так назвали? Ех ви, а ще корінні мрійчани.

Миколка почервонів. Семко пробурмотів щось сердите — він, мовляв, не зобов’язаний пам’ятати усілякі там стародавні легенди. І лише Діанка, зосереджено зморщивши лоба, заходилася згадувати вголос:

— Він був поміщик. Колишній поміщик. Мріїн Андрій Петрович. Його батько після скасування кріпацтва переїхав на Полтавщину, оселився в цих місцях і побудував мануфактуру… фабрику, що тканини виробляла. Пан Андрій розвинув виробництво, розбагатів, а потім померла його дружина. Під час пологів, по-моєму…

— Так і було, — кивнув Данилко. — Він дуже побивався, передав усі справи управителю, а сам побудував дім на болотах, котрий нині знають як Дім Гукала, й переселився туди. А біля фабрики тим часом виникло робітниче поселення, що у 1908 році стало містечком Мрія. Ось!

— То це, виходить, не власне він Мрію заснував, а його тато? — уточнив Миколка.

— Так, але пан Андрій робив щедрі пожертви на розбудову міста ще тоді, коли воно було селом. Отже, він і вважається засновником.

— Усе це добре, — покивав Семко, — та не пояснює тієї чортівні в Домі Гукала.

— Поки що не пояснює, — згодився Данилко. — Тому я хочу глибше покопатися в історії цього будинку.

— Яким чином? — запитали всі.

— Звісно, за допомогою історика. Завітаю-но я знову в гості до діда Устима. Можливо, він знає про це більше, ніж написав у своїй книзі…

— То це вже в нас виходить чергове розслідування? — пожвавішав Миколка. — Щоправда, про справи давно минулих днів.

— Ага, справа номер п’ять — «Таємниця привидів у Домі Гукала», — підхопив Семко. — Давай, Данильцю, розпитай його детально — тобі, як майбутньому журналісту, дід Устим скоріше все викладе, ніж будь-кому з нас. Ну, а ми тим часом позбираємо всі чутки та плітки, які ходять про дім на болотах. Може, істина десь поруч…

Глава 4

Сказано — зроблено. За годину Данилко вже стукав у двері будинку колишнього завідувача головної бібліотеки Мрії. Відчинив йому сам дід Устим і з порогу привітав хлопчика по-дорослому — міцним рукостисканням.

— О, а ось і наш кореспондент! Знову, либонь, у справах? Заходь, хлопче, заходь!

Команда Мрії познайомилася з паном Устимом Ковальським близько місяця тому під час розплутування справи про підпал недобудованого санаторію в лісі. Того разу історичний рукопис діда Устима дуже допоміг слідству, і в результаті навіть був виданий справжньою книжкою. Після такої видатної події старий історик заявив, що віднині двері його дому для допитливих дітлахів завжди відкриті, і всі вони тут — жадані гості.

— Що тебе привело до мене, хлопче? — розпитував він Данилка по дорозі до вітальні. — Що розкопуєте цього разу? Допоможу, чим зможу — якщо тільки це нашої Мрії стосується…

— Так, стосується, — відповів хлопчик. — Устиме Петровичу, ми з друзями з об’єктивних причин нині намагаємося дослідити історію Дому Гукала…

— А, того будинку на болотах? — дід Устим жестом вказав Данилкові на лаву біля столу. — Сподіваюся, ви туди не лазили? Дуже небезпечні ті болота…

— Ні, не лазили, — ухильно відказав Данилко, присівши. Сам-бо він там не бував, а отже — сказав майже правду.

— То й добре — нічого там дітлахам робити. А стосовно історії — то в моїй книзі наче докладно про це написано…

— Так. Але, може, вам відомо ще дещо? Якісь подробиці, не вказані в книзі з етичних міркувань? Я залюбки послухаю.

— А з тебе, хлопче, справжня акула пера виросте, — захопився старий. — Розум як лезо, погляд як рентген… Молодець.

— Та ну, — засоромився Данилко, — я ж нічого такого не зробив. Просто…

— Відчув, що історія в книзі неповна, — підхопив дід Устим. — Чи не так?

— Ну… щось таке, — кивнув хлопчик. — Це наче якесь провисання… Ми на уроці літератури вчили, що всі сюжетні ниточки мають бути зв’язані між собою. А тут, у легенді про Дім Гукала, дещо купи не тримається. Хоча це ж не художній твір.

— Не художній, — погодився дід. — Та про ті твої ниточки мені давно відомо. І не зв’язав я їх… Бо були на те причини. Не з недбалості. Я тобі зараз дещо розповім, власне, все, що знаю і що до книги не увійшло, а ти слухай уважно. Вчися чути те, що вголос не промовляється. Знадобиться в майбутньому.

Двічі припрошувати Данилка не довелося. Він підпер щоку долонею і, немов у воду, поринув у цікавенну — як завжди — розповідь діда Устима.

Глава 5

«Заснути пану Мріїну вдалося лише під ранок. Стояла осінь 1917 року — суха, морозяна, пізня осінь, без дощів, без грибів, і навіть туман чомусь не згущувався над болотами, як це бувало зазвичай аж до зими. Усе стало догори дриґом, навіть у природі, — зітхав сам до себе Андрій Петрович.

Але турбували його не природні явища. Не вони заважали йому заснути.

Червоний заколот у Петрограді, чутки про який спершу здавалися пану Андрію більш ніж сумнівними, став реальністю, від якої хотілося втекти якнайдалі. Під загрозою опинилася не лише справа його життя, але й саме життя — не лише його, а й маленького сина, за долю якого він особливо хвилювався. Щоправда, хлопчик був у Миргороді в бабусі, і це трохи заспокоювало батька. Трохи, та не зовсім, бо він відчував — мине зовсім небагато часу, і доведеться передавати синові реліквію.

Так рано… злочинно рано, і в звичайних умовах Андрій Петрович ніколи б не зважився на порушення традиції. Реліквія мала передаватися з покоління в покоління — старшому в роду синові у день його повноліття. Але вибору не було — в цій бурхливій коловерті, на яку вмить перетворилося розмірене, налагоджене буття пана Мріїна, кожен день міг стати для нього останнім. Уперше відтоді, як померла його дружина, Андрій Петрович подумав, що в його вдівстві є один позитивний момент — добре, що дружина не дожила. Добре, що не бачить того, що діється. І — страшно. Страшно навіть уявити: а якщо він відійде, не встигнувши віддати синові найдорожче. Найбільшу коштовність на світі. Талісман їхнього роду. Пам’ять і надію на майбутнє.

Сон нарешті узяв своє, і знесилений тяжкими думами вже літній чоловік задрімав. Розбудив його скрип — дошки, які дивним чином залишалися сухими всупереч усепроникній вогкості боліт, рипіли під чиїмось кроками… Під кроками! Але ж він нікого не чекав! Мало того: навмисне поселився в такому непривабливому для гостей місці! Дістатися сюди не дуже важко. Треба знати стежки і бути дуже обережним, уважним…

Але хтось зміг! Хтось знав стежки і привів сюди сторонніх. Що ж їм потрібно? І хто вони?

Пан Мріїн відкинув ковдру і сів у ліжку, але встати не встиг — двері різко відчинилися. Він знову забув зачинити їх на замок. Зрештою, жоден замок не втримав би цю орду…

Їх було п’ятеро. У якомусь невиразному сірому дранті, що, вочевидь, мало правити за форму, з червоними стрічками, сяк-так пришпиленими над козирками картузів, з гвинтівками, у двох на ногах — онучі, до яких примотані чи то підошви, чи постоли — одразу й не розбереш. Зате троє — в добрих, виразно з чужої ноги, чоботах, а один навіть у шинелі (щоправда, без ґудзиків), недбало накинутій на плечі. Цей мав вигляд начальника. У руці він стискував маузер.

— Що відбувається? — хоч Андрій Петрович давно вже не керував фабриками особисто, та все ж умів гаркнути так, що шибки дзвеніли. — Ви хто такі, панове-добродії? Чого вам треба?

На якусь мить прибулі розгубилися. Скориставшись моментом, пан Мріїн таки підвівся і просунув ноги в підбиті хутром домашні капці. Потягнувся за штанями, що висіли на бильці ліжка, та більше нічого зробити не встиг.

— Стояти, контра! Ані руш!

Хрипкуватий голос того, що в шинелі, зривався, хоча його власник дуже старався говорити впевнено. Решта групи з виразами крайньої відрази на брудних лицях топталася на порозі.

— Як ви мене назвали, панове? — Андрій Петрович так здивувався незнайомому слову „контра“, що навіть не обурився. Зате незваних гостей украй обурило його звертання.

— Немає вже панів! — вигукнув один із тих, що були в онучах. — Ліквідовані!

— Вибачте, — з усією гідністю, на яку лише був здатен, відгукнувся пан Андрій, — до мене завжди звертаються тільки так.

— Ми і тебе зараз ліквідуємо! — верескнув хтось страшенно знайомим голосом. Андрій Петрович напружився, вдивляючись в обличчя прибульців більш пильно. І впізнав.

— Антипе! А ти що тут робиш?

— Прийшов поквитатися, пане, — Антип Федорченко, колишній сторож дому Мріїна, вийшов наперед, вишкіривши пожовклі від тютюну зуби. Усмішка у нього вийшла кривуватою, як і все його життя. — Боржок за тобою…

— Тикати мені не смій, поганцю! — не на жарт розгнівався пан Андрій. — Надто довго я тебе терпів! Коли ти пив — терпів, коли красти почав — теж на це очі заплющував… Та коли ти зазіхнув на… сам знаєш, на що — я тебе вигнав. І правильно зробив. Про одне лише шкодую — що не вчинив так раніше.

— Ти язика притримав би, пане, — сказав, мов виплюнув, Антип, — бо ми тобі його швидко вкоротимо. Говори, де та коштовність, бо пошкодуєш!

— Там, де ти її не знайдеш, злодюго, — Андрій Петрович від душі надіявся, що це правда. Що їм забракне клепки знайти схованку.

Хоча… його син також її не знайде. Бо взагалі не знає про існування реліквії.

…Першого удару пан Андрій не відчув, хоча саме той удар звалив його з ніг. А далі стало гірше. Побої, погрози, крики… Він мовчав. Мовчав навіть тоді, коли його підняли з підлоги, коли дула гвинтівок націлилися на нього, коли прозвучало: „Іменем революції“, — і дві кулі, одна за одною, прошили його серце.

Помираючи, він устиг подумати лише про те, що так і не виконав свій обов’язок».

Глава 6

— Ось так, чи приблизно так, усе й було насправді.

Данилко обвів поглядом друзів, аби переконатися, що всі вони під належним враженням від його розповіді. Так воно й було. Навіть скептичний Семко, і той з повагою дивився на Данилка. Миколка був у захваті, він слухав так уважно, наче оповідали йому не легенду, а якесь пророцтво, що має ось-ось справдитися. А в Діанки від співчуття до пана Мріїна аж сльози на очах виступили.

Уроки вже закінчилися, і Команда Мрії в майже повному складі (за винятком Кабачка, який проштрафився своєю втечею і тому не був допущений до цієї наради) стояла біля залізничного насипу, напружено вдивляючись у загадковий Дім Гукала, де майже сто років тому (дев’яносто один, — уточнив прискіпливий Данилко) розігралася справжня трагедія. Ще ніколи справа, яку їм доводилося розслідувати, не була такою складною. І такою давньою.

Але, як сказав Миколка, що таке для справжніх детективів якісь там роки?!

— Це тобі Устим Ковальський розповів? — спитала Ді нарешті.

— Так, хоча й не все. Дещо я сам додумав… але зовсім трішки. А в діда Устима знань та історій ще на три книги вистачить. Я йому так і сказав, — Данилко всміхнувся, пригадуючи. — Він так загорівся цією ідеєю…

— Добре, — Семко наморщив лоба, напружено про щось розмірковуючи. — Та яку саме реліквію шукали грабіжники? Що б це могло бути?

— Скарби! — впевнено сказав Миколка, і очі в нього спалахнули азартом. — Фамільні коштовності! Скрині, повні золота, діамантів та рубінів…

— Авжеж, — скептично мовила Діанка. — І де він ті скрині ховав, повні золота й рубінів, що їх досі знайти не змогли? У себе під ковдрою? Микольцю, треба трохи думати, перш ніж говорити!

— Та ну тебе, — обурено пхикнув хлопчик. — Уже й помріяти не можна…

— Пан Мріїн був фабрикантом, — зауважив Данилко дуже повчальним тоном. — Такі, як він, тримали гроші в банку, а не в скринях. Він же не пірат який-небудь…

— Та ну вас усіх! — повторив Миколка, вдаючи засмученого. — Зовсім ви в дорослих загралися. Де романтика, де фантазія? Де пригоди, врешті-решт?

— А у нас із Ді пригод вистачало, між іншим, — дещо зверхньо відповів Семко. — Доки дехто млинці в бабусі на гостинах наминав, ми, ризикуючи життям, Кабачка рятували!

— Усе зрозуміло, — підсумував Миколка. — Ти сердишся, бо тобі млинців не дісталося.

Друзі засміялися. Такі жартівливі перепалки завжди допомагали випускати зайву пару і добре налаштовували на роздуми. Цього разу до роздумів, а отже, і до справи першою повернулася Діанка.

— Реліквія — річ цінна, та не конче коштовна, — сказала вона. — Цінна перш за все для того, хто володіє нею.

— Але ж грабіжники…

— Могли цього не знати, Микольцю. Або думати, як ти — що це щось, рясно обсипане самоцвітами.

— Я так не думаю.

— Ну а вони, можливо, саме так і вважали, — згодився Семко. — Прийшли, впіймали гарячого облизня й пішли. Щоправда, вбили пана Мріїна.

— Тобто ти впевнений, що вбивці нічого не знайшли? — перепитав Миколка.

— А ти ні?

— Я не знаю. Може, й навпаки: знайшли і забрали реліквію, чим би вона не була. Тому й коїться в тому домі, — хлопчик значуще глянув у бік боліт, — усяка чортівня.

— А я, здається, здогадуюся, чим саме була ця реліквія, — урочисто заявила Діанка.

— Чим? — підняв брови Данилко. Дівчинка всміхнулася.

— Книгою! Пригадуєте напис на стіні? «КНИГА»! Недарма ж він з’явився… Я гадаю, це підказка.

— Ой, — невгамовний Миколка обірвав Ді на півслові. — Я тебе благаю! Ти ще скажи — газета! Я гадаю, що насправді це був хрест — величезний такий, золотий, і увесь…

— …в діамантах, — Діанка засміялася. — Ох, Микольцю, ти все ж абсолютно невиправний романтик. Що ж до книги, то я кажу не про тодішні видання. А якщо, скажімо, то був старовинний фоліант — рукописний або першодрук… Знаєш, які вони дорогі, такі книги? І які рідкісні? Он хоч у діда Устима спитай.

— І спитаю, — пробурчав не переконаний Миколка, якому дуже не хотілося прощатись із фантазією про золото та самоцвіти.

— До речі, про діда Устима, — втрутився Данилко. — Він сказав, що у Мрії живе нащадок пана Мріїна.

— Це пан Радич, чи що? — згадала Діана про одного з найвидатніших людей їхнього міста, мецената і директора місцевої шоколадної фабрики. — Та він же не прямий нащадок, а з якоїсь побічної гілки їхнього роду. Сьома вода на киселі… Всі про це знають.

— Так, і я знаю. Але йдеться зовсім не про Касяна Омеляновича. Є прямий нащадок. Найпряміший.

— Та невже? — недовірливо примружився Семко. — Щось я не пригадую нікого з тутешніх, хто мав би прізвище Мріїн.

— І не пригадаєш. Бо це жінка. Онука пана Мріїна, Олена. Її прізвище в шлюбі — Вороненко.

— Олена Дмитрівна?! — почувши це, зойкнули всі троє, а збентежена Діана додала:

— Наша математичка?

— Угу, вона. Так що можемо отримати інформацію, так би мовити, з перших вуст, — Данилко відкашлявся. — Є три варіанти розвитку подій…

— Які це? — жваво поцікавився Миколка, і так само жваво продовжив: — Ні-ні, мовчи, я зараз сам здогадаюся. Перший: книгу, — мрія про хрест неохоче, але все ж танула в туманній далині, і від цього хлопчик аж скривився, проте мужньо продовжував, — не знайшли ні грабіжники, ні родичі пана Андрія.

— Отже, вона все ще там. У домі, — тихо сказав Семко. — І ми можемо її знайти.

— Це лише припущення, — зауважила Ді. — Але цікаве. Другий варіант: її знайшли родичі, а грабіжники лишилися ні з чим.

— Це можливо, — згодився Данилко, — та, на мій погляд, у цьому випадку ми б щось та почули про цю книгу. Не така людина Олена Дмитрівна, щоби реліквії тримати в комірчині.

— Так, але ж вона — жінка. А там написано, ну, тобто сказано, в «Історії Мрії», що реліквію отримує перший син у роду, — вголос розмірковував Миколка. — Та навіть якщо той син пана Мріїна відшукав книгу, з нею ж що завгодно могло трапитися. Голод був, а потім — війна… Він її продати міг, виміняти на щось, на продукти там чи на мило… Мені бабуся розповідала, багато хто так робив. Або й просто загубити…

— Це сумно, однак можливо, — серйозно кивнув Данилко. — І третій варіант…

— Усе навпаки, — підхопив Семко. — Грабіжники знайшли реліквію, а нащадки лишилися ні з чим.

— І дух пана Мріїна ніяк не може заспокоїтися, — трубним гласом оповістив Миколка всіх присутніх разом із навколишніми болотами. — І не заспокоїться, аж доки не виконає свій обов’язок. Доки реліквія роду Мріїних не опиниться в рукавах… у руках… родичів! Ось!

— Ну, — бачачи, що бурхлива уява Миколки, мов норовлива конячка, знову поскакала кудись не в ті степи, Семко визнав за краще втрутитися зі своїми здоровими сумнівами, — щиро кажучи, ми з Діанкою не бачили жодних духів, просто вогники й напис. І ще звуки ті…

— Ви мене з пантелику не збивайте, — суворо наказав Миколка. — Написи в таких місцях просто так не з’являються. Це ж не шкільна дошка, під якою з крейдою стоїть учень. Є там привид, і кінець розмові!

— Ось лише ми Олені Дмитрівні про це говорити не будемо, — обережно порадила Діанка. — Про духів-привидів та написи на стіні. Вона все ж математик, ще не так зрозуміє!

— Правильно, — підтримав дівчинку Данилко. — Маємо придумати просте і логічне пояснення. Що пишемо реферат з історії, і…

— Ми зараз вивчаємо історію стародавнього світу, — нагадав Семко. — Египтяни, піраміди, мумії… До чого тут пан Мріїн?

— А що, як ми скажемо правду? — запропонувала Діана. — Тільки без містики. Ось, мовляв, прочитали «Історію Мрії», поговорили з паном Ковальським, дізналися, хто ви, Олено Дмитрівно, зацікавилися… Не варто брехати — у математички на вигадки нюх! Завжди знає, хто не вивчив тему, бо хворів, а хто полінувався!

— Точно, — від щирого серця підхопив Миколка, який не дуже любив математику, а тому особливо часто відчував на собі прояви інтуїції пані Олени у вигляді незадовільних оцінок. — У неї, мабуть, цей… катар?..

— Радар, — посміхнувся Данилко. — Отже, домовилися. Поговоримо з нею завтра після уроків. Який у нас там останній урок, до речі?

— Математика, — і собі всміхнулася Діанка.

Глава 7

Олена Дмитрівна, почувши, про що саме з нею хочуть поговорити четверо невгамовних школярів, особливого ентузіазму не виказала, хоча й помітно розхвилювалася. Навіщось зняла окуляри, склала їх, потримала в руці, потім знову начепила на носа і спитала з ледь помітним тремтінням у голосі:

— Нащо це вам, га, шановні?

— Ми історією цікавимося, — миттю відгукнувся Миколка. — Місцевою. Ну, ось і вирішили дізнатися більше…

Хлопчик збентежено замовк. Суворий погляд учительки не віщував нічого доброго.

— Наскільки мені відомо, Маковію, з історії в тебе й без того суцільні «відмінно». Краще алгебру підтягни, і не забивай собі голову дурницями. Що було, те минулося.

— Це не дурниці, Олено Дмитрівно, — заступився за друга Данилко. — Це — наша історія. І ваша також. Ви ж, напевно, знаєте чимало про свого діда.

— Те ж, що й ви усі, — знизала плечима вчителька. — У нас в родині не афішували наявність предка-капіталіста. Часи не ті були. Я про те, ким був мій дід, лише в тридцять років довідалася.

— І ваш тато вам нічого не розповідав? — сплеснула руками Діанка.

— Мій тато помер, коли мені виповнилося два роки. У сорок сьомому, після війни. Мамі він, звісно, дещо розповідав, але небагато. Він сам утратив батька в сім років. Поневірявся по сиротинцях, потім повернувся сюди, до Мрії, одружився тут, воював на фронті й помер від ран уже після війни. Тож як джерело інформації я навряд чи зможу вам прислужитися.

— Олено Дмитрівно, — долучився до бесіди Семко, — в книзі Устима Ковальського «Історія Мрії» згадується якась реліквія роду Мріїних. А про неї ви щось чули?

Учителька раптом засміялася — дзвінко й молодо, зовсім по-дівчачому.

— Он воно що… Знову скарби шукаєте?

Усі четверо дружно, мов по команді, почервоніли. Пошуки скарбів, що несподівано завершилися викриттям банди грабіжників, були їхньою третьою і, як любив повторювати Миколка, «першою випадковою» справою.

Діти щосили намагалися не розголошувати обставин знайдення вкраденої в інкасаторів виручки, та якимось дуже загадковим чином (бо пан Маковій-старший, котрий теж брав участь в розплутуванні цієї справи, клявся-божився, що він не мовив нікому ані словечка, та ще й підлеглих настрахав, аби ті ні пари з уст) буквально наступного дня про це почало пліткувати все їхнє містечко. Особливо з дітей чомусь кпили вчителі. Звісно, по-доброму — та все ж… Історик не менше місяця кожен свій урок починав з питання, як там скарби підступного козака Чорнорота, чи ще не знайдені. Географічка щоразу просила дітлахів відшукати для шкільних потреб старовинний глобус, на якому всі місця, де лежать скарби, позначені жирними хрестиками. А вчителька хімії зажадала діамантів для шкільної колекції мінералів. І лише Олена Дмитрівна ніколи не кепкувала з малих. Узагалі не порушувала цю тему. Аж до сьогодні.

— Ні, — нарешті заперечив Семко. — Просто нам цікаво, що це за реліквія, де вона поділася… Це ж інтригує, погодьтеся!

— Важко сказати, — вчителька замислилася. — Ця інтрига вартувала життя моєму дідові. А про книгу з тих пір ніхто нічого не чув. Не бачив її. Жодних слідів. Як у воду впала. Може, так воно й сталося, до речі. Тим… більшовикам нічого не вартувало її в болото викинути. Релігійна книга, як тоді казали, опіум для народу…

— Отже, це все ж була книга? — Діанка тріумфувала. Її здогад виявився правильним.

— Саме так. Біблія, дуже старовинна. Ровесниця Острозького Євангелія, якщо це вам про щось каже…

— Що?! — почувши це, Данилко аж на місці підстрибнув від надміру почуттів. — Та йому ж ціни нема! Я навіть не про гроші! Це ж… ну… гм… кінець шістнадцятого сторіччя! Ого! Ну нічого собі!

— Олено Дмитрівно, а звідки ви дізналися про книгу? — поцікавився Миколка.

— Та звідки… з історичних документів. Батько мій про неї не знав. А я, коли почула про діда, ходила в архіви — і в місцевий, і в миргородський, і в Полтаві навіть була — піднімала папери, дивилася… Дуже кортіло довідатися, чи давній наш рід. Дуже давній, як виявилося. І що цікаво, старші діти в ньому неодмінно були хлопчиками. Завжди. Казали, що це — заслуга реліквії. Доки вона з нами, з нашим родом, доти він і не перерветься, доти це прізвище — Мріїн — не зникне. Книга пропала, і ось… — учителька розвела руками. — Може, це просто збіг обставин. А може, й ні.

Дітлахи перезирнулися.

— Ну то як, ще є питання? — Олена Дмитрівна насупилася й виразно глянула на стос зошитів, що лежав перед нею на столі. — Бо як нема, то мені ще треба ваші контрольні перевірити… а вам — виконати домашнє завдання.

— Та ні, це наче все, — невпевнено сказала Діанка. — Дякуємо, що приділили нам час.

— Будь ласка. Якби ви ще так алгеброю цікавилися, ціни б вам не було!

Учителька відвернулася й заходилася складати в пакет зошити, ручки та лінійки. Діти ж попленталися до виходу, аж раптом Семко, котрий ішов останнім, різко загальмував на порозі й озирнувся.

— Пані Олено… тобто Олено Дмитрівно… а старий дім на болотах? Він же ваш. Він належить вам по закону. Ви ніколи не пробували повернути його собі?

— Пробувала, — відказала та. — І навіть повернула. Я зараз його законна власниця. Ось лише… для життя на болотах я застара, кістки болять, вологи не витримують, суглоби крутить… Та й пересуватися туди-сюди через трясовину ой як непросто. А інші… — пані Олена замислилася. — Хотіла я продати цей дім. І покупці були, і завдаток не раз давали. Та ніхто там чомусь не може пробути більше години, крім мене. Всі кажуть про нібито привида, що мешкає там. Що його ніби бачили ті небораки-покупці. Я, коли там бувала, нічого такого не бачила й не чула. А дехто стверджує, що там постійно одне й те ж коїться — діда мого вбивають, царство йому небесне. Що приходять нападники, лунають їхні кроки, а потім — постріли, і так увесь час. Вогники там ніби пурхають якісь, і примара блукає коридорами. Подейкують, що це мій дідо шукає книгу. Побивається та спокою не має через те, що синові її передати не встиг. Тільки я в цю містику не вірю, самі розумієте, — вчителька замислено глянула кудись у вікно і не дуже впевнено повторила: — Не вірю…

Глава 8

— Ось тепер усе зрозуміло й логічно, — тоном, яким у суді виголошують «вирок остаточний і оскарженню не підлягає», мовив Семко. — Олену Дмитрівну привид не чіпає, бо вона його онука. Не чіпає, не дається чути і навіть не з’являється. Усі ж інші прибульці для нього — вороги. Як ті, що прийшли тоді по книгу, а його — вбили.

— І що це нам дає? — скептично поцікавився Данилко.

— Те, що книга — десь тут! У Мрії! Бо інакше дух пана Мріїна вже давно заспокоївся б…

Надворі дощило, і тому команда Мрії засідала в Данилка. На це засідання був допущений навіть Кабачок, котрий викликав жвавий захват у Данилкової мами.

— Ой, які ж ми гарненькі, — сюсюкала над поросятком пані Валентина. — Які ж у нас оченята! Які ж у нас вушка! А який в нас бочок!

Кабася умлівав і тихенько рохкав, не забуваючи при цьому хрумкати черговою морквиною, дбайливо піднесеною тіткою Валею. Скінчилося тим, що Діанка підхопила Кабачка на руки й занесла до кімнати, доки він, за словами дівчинки, не знищив річний запас моркви в цьому домі. Засідання поновилося вже у повному складі, хоча порося, за звичкою, солодко заснуло десь на третій хвилині обговорення.

— Та яка різниця — тут книга чи ні! Головне, що вона не в руках нащадка! — висловив Миколка свою точку зору. — Ось що бентежить примару! А книга може бути де завгодно!

— Привиди, духи… — похитала головою Діана. — Ми так вхопилися за містичне пояснення… але чи справді це примара? Хіба таке можливо? Може, все, що ми бачили й чули, то справді лише випари болота і якісь природні явища…

— Ну а напис, Ді? — спокійно спитав Семко. — Ти ж його бачила, як і я. І перша переконувала всіх, що там справа нечиста. Даєш задній хід? Злякалася?

— Усьому має бути логічне пояснення, — вперто стояла на своєму дівчинка.

— Тю, а чому це пояснення про привида — нелогічне? — обурився Миколка.

— Я не знаю… нам усе причулося. Точно! Примарилися вогники, і пострілів насправді ніяких не було! Тобто були, але один раз і дуже-дуже давно.

Хлопці дружно закотили очі під лоба і голосно зітхнули.

— Як собі хочеш, Ді, а ми мусимо знайти книгу. Де б вона не була, — рішуче постановив Данилко. В такі миті, як оце зараз, журналіст у хлопчикові десь зникав, а натомість з’являвся син морського офіцера, якому краще не перечити. Данилко навіть з виду робився дорослішим та соліднішим. — Знайти і повернути Олені Дмитрівні. Ґарантую, якщо ми це зробимо, вся чортівня в Домі Гукала зникне.

— І як ви це зробите? — напад незрозумілої паніки вихлюпнувся назовні так само незрозумілими й для самої дівчинки сумнівами, вже минув. — Будете ходити по хатах і цікавитися, чи десь у когось часом не завалялося безцінне старовинне Євангеліє? А коли обійдете Мрію, куди далі підете? До Миргорода? До Полтави?

— Нам нікуди не доведеться йти, — подав голос Миколка.

— Що?

— Нам нікуди не доведеться йти, Ді. Не доведеться ходити по хатах. Я знаю, де може бути книга. Точніше, здогадуюся.

У голосі Миколки бриніли нотки перемоги.

— Справді? То просвіти нас, грішних, — посміхнувся Данилко.

— Ви — неуважні, — Миколка заслужено пишався собою і тому почав традиційно — здалеку. — Просто неуважні. Данилко сам про це казав. Ану ж бо, пригадуйте, в тій історії про останній день пана Мріїна… як звали чоловіка, що навів грабіжників на коштовність?

— Навів? — хмикнув Семко. — Що за терміни, друже… Таткова робота дається взнаки?

— Дається, — згодився Миколка. — То як?

— Антон нібито, — невпевнено припустила Діанка.

— Ні, Антип, — згадав Данилко. — Ще й прізвище таке, теж похідне від імені… Федорченко Антип!

— І ви виграєте путівку на Канари! — рекламним голосом ведучого ток-шоу закричав Миколка. — Тобто, я хотів сказати, на болота! А тепер увага: наступне питання — воно буде складніше, ніж попереднє! Хто в містечку Мрія Антипович по-батькові?

— Ніхто, — розгубилася Діанка. — Принаймні з тих, кого я знаю…

— І ви вибуваєте з гри! — бадьоро сповістив Миколка. — В решти гравців є якісь версії?

— Немає, — похмуро буркнув Семко. — І годі тобі клоуна грати, вже всі побачили, який ти тямущий!

— Ну, не такий уже я й тямущий, — засоромився Миколка. — Хоча, якщо ви всі так кажете… Одне слово, нещодавно мені довелося почути розмову мого батька і цвинтарного сторожа Мирона Салія. Про що йшлося, я вже не пригадую…

— Дивно, з такою пам’яттю, — пустив шпильку Семко. Та Миколка й оком не кліпнув.

— Заздрість — це дуже погано, Семчику. Кого хочеш спитай. Так ось, татко називав діда Мирона… знаєте як?

— Дід Мирон? — хіхікнула Діанка.

— Мирон Салій? — долучився Семко.

— Громадянин Салій? — усміхнувся й Данилко.

— Які ж ви всі дотепні! Мироне Антиповичу, ось!

— Тобто ти хочеш сказати, що цей сторож — син того Антипа?

— Хочу, Ді. Хочу й кажу. А що такого? Він доволі старий, аби могти… аби бути сином Антипа. Це ж логічно! І зовсім не схоже на випадковий збіг. Поглянь сама — Антип був місцевим. Влада тоді тут мінялася досить часто, та зрештою встановилася радянська, — від власних здогадів Миколка аж сяяв. — Отже, Антип повернувся у Мрію героєм. Або й не героєм. Не знаю я. Одне слово, книга — якщо вона тут — може бути тільки в Мирона.

— А чому тоді він Салій, а не Федорченко? — підступно спитала Діанка. — Він же хлопчик, має носити батькове прізвище. Так завжди буває.

— Не завжди, — заперечив Данилко. — Дуже часто, але не завжди. Чоловіки також міняють прізвище. З різних причин. Беруть материне дівоче, або жінчине, коли одружуються, або просто змінюють на якесь придумане.

— Точно, — підтримав Семко. — Я колись про такого дядька в кримінальних новинах чув. У нього десять прізвищ було, і на кожне — паспорт, уявляєте? Шлюбний аферист…

— Угу, зовсім як дід Мирон, — ущіпливо мовила Діанка.

— Ти така вперта, Ді, — Миколка скрушно похитав головою. — Ніхто не каже, що дід Мирон — аферист. Просто він міг змінити прізвище. І потім… що ми про нього знаємо?

— А що про нього треба знати? Йому під сімдесят, сторожує на цвинтарі років… — Семко замовк, пригадуючи. — Дуже давно. Коли мій татко був таким, як я, дід Мирон уже охороняв старе кладовище. Тільки на нього ще тоді, мабуть, «дядько» казали…

— Гаразд, — зітхнувши, погодилася Діанка. — Нехай дід Мирон і справді син того Антипа — хоча це нічим не доведено. Але… що далі? Чому ви певні, що книга саме в нього? Може, грабіжники втопили її? Може, продали десь по дорозі за білі копійки? А може, справді не знайшли?..

— У такому разі ми ще раз навідаємося в Дім Гукала, — з удаваною бадьорістю мовив Семко. — Не хвилюйся, Ді, ти лишишся тут, на суші.

— Тебе не спитала, де мені лишатися! — із запалом вигукнула дівчинка.

— Просто спочатку відпрацьовують ті версії, які найлегше перевірити, — поблажливо пояснив Миколка і, трохи знітившись, додав. — Мій татко завжди так робить…

— Найлегше? — дівчинка сплеснула руками. — Тобто ви вважаєте, що це дуже просто? З’явитися в хижі діда Мирона і сказати: «Віддай книгу» — це, по-вашому, вихід? Так він і послухає! І навіть якщо книга в нього й була колись, він міг її тисячу разів комусь продати, або й просто пропити. Як ви збираєтеся це перевірити?

— У мене саме з’явилася одна блискуча ідея, — заусміхався раптом хлопчик.

Глава 9

— Це просто божевілля, — ніяк не могла заспокоїтися Діана. Проте, оскільки розклад голосів у Команді був 3:1, бо Данило з Семком залюбки пристали на пропозицію Миколки, дівчинка залишилася в меншості і тільки й могла безсило обурюватись, спостерігаючи за тим, як хлопці готуються до перевірки діда Мирона. Її повчання, втім, ніяк не впливали на завзятість друзів.

— Це ж просто розведена водою ґуаш, Ді, — вкотре пояснював Миколка збудженим шепотом. — Її змити — раз плюнути, так що не переймайся — дідове майно не постраждає. Але перевірка необхідна.

Був теплий травневий вечір, і всі четверо засіли за великим розкидистим кущем шипшини, з-за якого було зручно спостерігати за оселею дядька Мирона, а також і за її хазяїном, котрий сидів біля хати. Дітлахи вже з півгодини вичікували підходящого моменту, щоби здійснити свій план, але старий ніяк не бажав іти геть з двору, тому четвірка завмерла в очікуванні. Теоретично, старий Мирон має час від часу виконувати обов’язки наглядача і стежити за старим цвинтарем, котрий розташувався саме по інший бік його хати, за стіною чагарників, — але на практиці дід туди зовсім не поспішав. Цей Мирон може просидіти на лаві аж до сутінків, читаючи газету, а коли стане темно, Миколчина ідея не спрацює. Ні, все треба було зробити саме зараз, поки сонце ще не сіло.

— Це не план, а казна-що, — знову пхикнула Діана. — Обмалювати двері старому чоловікові, котрий, може, і не має ніякого стосунку до того давнього злочину. Вам не соромно знущатися з літньої людини?

— От ми й збираємося перевірити, чи справді дядько Мирон такий уже невинний, — невдоволено прошепотів Семко у відповідь. — Миколчина ідея класна і може спрацювати. Подумаєш, двері розмалювати… Дід намочить ганчірку і зітре, тільки й усього. Не роби з мухи слона, Ді. А якщо тобі наш план так не подобається, то дуй собі додому і…

— Тихо! — шикнув Данилко. — Він збирається йти!

Дід Мирон і справді неквапливо підвівся з лави й почимчикував вузькою стежкою в бік цвинтаря. Отже, вирішив-таки зробити обхід кладовища. Що ж, кращого моменту годі й чекати.

— Готовий? — шепнув Семко Миколці. Той ствердно кивнув і продемонстрував пляшечку з розведеною до рідкого стану чорною гуашевою фарбою в одній руці й товстий малярський пензель в іншій.

— Завжди готовий!

— Іде… — коментував Данилко. — Йде… Зараз зникне за кущами… Все, пішов! Уперед, Микольцю!

— Гей, морська піхото! — весело скомандував Семко і ляснув Миколку по плечі. — Спробуй упоратися за три-чотири хвилини, інакше наш план накриється!

Миколка рвонув уперед. Вискочив з-за кущів і кинувся до дверей дідового будинку, пригинаючись, неначе сміливий вояка під кулеметними чергами. Добре, що в діда Мирона не було пса, інакше цей провокаційний план провалився б ще на початку.

— Хоч би він усе написав без помилок, — пробурмотів Данилко. Семко кивнув — він не подумав про це. Миколка з української мови мав дуже слабенькі оцінки. Якщо помилиться бодай в одному слові, дід Мирон може сприйняти послання зовсім не так, як задумано.

Миколка між тим уже був біля дверей у дідове помешкання. Він відкрутив кришечку з горлечка пляшки і занурив пензля у фарбу. За кілька секунд хлопчик уже виводив на дверях перше слово зловісної анонімки, яка мала допомогти Команді Мрії зрозуміти, чи в правильному напрямку вони шукають.

Це були два слова: «ВІДДАЙ КНИГУ».

— Миколка просто геній, — задоволено прокоментував Семко. — Ось що таке мати батька-міліціонера. Я б до такого не додумався.

— Теж мені, слідчий експеримент, — скривилася Діана. — Думаєте, дід Мирон не здогадається, що це написав якийсь малолітній розбишака? Зараз повернеться, прочитає, розізлиться, а потім знайде нашу схованку і вуха нам повідкручує…

— Ти така оптимістка, Ді, — засміявся Данилко.

— Таке в мене передчуття, — не здавалася дівчинка.

— Будь-які передчуття блякнуть перед реальністю, — виголосив Семко. Ді лише пхикнула.

— Побачимо.

— Миколка закінчив, — повідомив Данилко. — Молодець, швидко впорався.

Справді, напис справляв враження. Патьоки фарби лише додавали лиховісності, й зовсім не скидалося на те, що це написав підліток. Миколка відступив на крок, милуючись справою своїх рук, а потім закоркував пляшечку і підтюпцем повернувся у засідку в кущах.

— Готово, — захекано мовив він і важко гепнувся на землю поруч із друзями.

— Молодчина, — Семко знову поплескав його по плечі. — Чудова робота! Зараз побачимо, як це подіє на нашого підозрюваного.

— А онде й він, уже повертається, — сказав Данилко. Для людини з пов’язкою на оці він мав на диво гострий зір.

Справді, дід Мирон, похитуючись, наближався до своєї хати. Йшов неспішно, прогулянковим кроком, до того ж, вельми нетвердим. Кілька разів старого заносило — то просто вбік, то в якісь колючі, схожі на агрус, кущі.

— Він що, напився? — здивовано шепнула Діанка. — Коли ж він встиг?

— Тю, та в нього ж фляжка з собою, — також пошепки пояснив спостережливий Миколка. — Він уже давно так… зловживає.

— Відставити розмови!

Цю команду Данилко віддав дуже злим шепотом, і Миколка з Діанкою миттю підкорилися. А тим часом дід Мирон дійшов до рідного порогу і майже вперся носом у двері. Якусь хвилину — нестерпно довгу хвилину — нічого не відбувалося. Діанка розчаровано зітхнула, а за нею — й Миколка.

— Усе дарма.

І тут пролунав голос старого — точніше, крик, що справив ефект вибуху. Дід Мирон відсахнувся від дверей і залементував так, немов надкусив надзвичайно пекучу перчину.

— Та що ж це таке, га? — верещав дід. — Трясця тому всьому, знову!

Принишклі діти перезирнулися. Що означає «знову»?

— Чого тобі треба, бісова душе? — репетував старий далі, дивлячись кудись у небо. — Книгу тобі треба? Книгу?! А це бачив?! Бачив оце?! — дід Мирон скрутив солідну дулю і продемонстрував її хмарам. — Не віддам, анциболоте! Не віддам! І не пиши, і не ходи — не буде тобі книги! Моя вона, чуєш! Моя! Батькова пам’ять! Це він мені її подарував! Чого ж ти не вгамуєшся?! Дідька лисого тобі, а не книгу! І не знайдеш ти її ніколи! Відчепися! — і сторож заходився ревно хреститися, одночасно плюючи через ліве плече. Хлопці захихотіли — видовище й справді було кумедне.

— Мені у вухах дзвенить від його криків, — поскаржилася Ді, та на це ніхто не відгукнувся. Натомість Данилко тихо наказав: «Відходимо!», — і Команда Мрії, тимчасово залишивши безутішного діда на самоті, за влучним висловом Миколки, «здала назад», причому доволі інтенсивно. Відхекатися вдалося вже біля лісу. Настрій у всіх, окрім Діани, був просто-таки переможним.

— Ну, — басив Миколка, від надміру почуттів тицяючи пальцем у друзів. — Спрацювало ж! Книга у нього! В цього старого п’янички! Спрацювало, чуєш, Ді?!

— Чую, — дуже тихо і дуже сумно відгукнулася Діанка. — Тебе і в Полтаві чують, Микольцю. Якщо не в самому Києві… Знаєте, а мені його шкода.

— Кого?! — не второпав Миколка. Дівчинка розсердилася:

— А про кого йде мова?! Дядька Мирона, звісно.

— Але чому?! — продовжував дивуватися хлопчик.

— А ти подумай! Старий дядько, самотній — думаєш, від великого добра він до пляшки прикладається?! Робота теж спілкуванню не сприяє… Єдина радість у житті — книга. Пам’ять про батька! А тут ми, — великі очі дівчинки наповнилися слізьми. — І не лише ми. На нього ще хтось тисне…

— Ді, я все розумію, — щиро сказав Данилко і взяв дівчинку за руку. Семко насупився й засопів, але промовчав. — І в чомусь ти маєш рацію. Але згадай, як до Антипа Федоренка потрапила ця книга. Він її вкрав! Більше того, спричинився до вбивства безневинної людини! І законний власник цієї реліквії, тобто власниця — це Олена Дмитрівна. А через те, що обов’язок не виконано, страждає також і дух її діда.

— А ще, — додав Семко, значно посвітлішавши на виду після того, як Данилко відпустив Діанчину руку, — поміркуй про умови, в яких ця книга зараз зберігається… У цій старій хаті що? Вогкість і пліснява. Вона там і згнити може.

— І що далі? — доволі войовничо поцікавилася Діанка. — Ми теж мусимо вкрасти цю книгу?!

Це питання змусило хлопчиків добряче замислитися.

— Hi, — нарешті мовив Семко. — Ми красти не будемо. Не можна. Ми ж не злодії.

— Звісно, ні, — палко підтримав Миколка, внутрішньо здригнувшись — він лише на мить уявив, що зробить із ним татко, якщо дізнається про скоєну сином крадіжку, і йому відразу стало гаряче. — Треба так зробити, щоби дід Мирон віддав нам книгу добровільно.

— Та ну? І що, в тебе ще один геніальний план завалявся? — саркастично спитала дівчинка. — Чи ти забув, що старий кричав?

— Ну, щось же він мав кричати… в такій ситуації, — замислено мовив Данилко. — Як ви гадаєте, хто ще тисне на старого?

— Та що тут гадати? Не інакше, як дух пана Мріїна…

— Микольцю, я тебе благаю! — Ді схопилася за голову. — Знову містика! Ну не буває таких речей…

— Ах, не буває?! — нервово вигукнув Миколка. — А чому тоді дід Мирон хрестився? Чому дідька згадував? Чому казав «знову»?! Хочеш вір, а хочеш — ні, але щось тут нечисто.

— Згоден. І ми можемо цим скористатися.

— Як, Данильцю? Ще один напис зробимо на дверях? Червоною фарбою?

— Ні, інакше. Треба налякати старого так, щоби він миттю змінив своє рішення і віддав книгу за власним бажанням. Змайструємо свого власного привида!

— А якщо в діда Мирона від нашого натуралізму інфаркт станеться? — спохмурніла дівчинка. — Серце зупиниться, приміром? Що ми тоді будемо робити?

— Та не станеться нічого, — Семко, відчувши в голосі подруги вже не просто тривогу, а справжнісінький переляк, поквапився її підбадьорити. — Старий сам сказав, що це не вперше. Що до нього вже хтось приходив. Чи щось… Тому геть передчасну паніку, Ді. Краще поміркуймо, з чого будемо майструвати нашого духа.

— Не вірю, — Діанка похитала головою. — Не можу повірити, що не просто слухаю всю вашу маячню, а ще й беру участь у справжнісінькій кримінальщині.

— Припини, Ді, — засміявся Миколка. — Яка ж це кримінальщина? Це відтворення… ні, відновлення! Так, відновлення справедливості. А опудало… тобто привид… можна зробити з купи ганчір’я і білого простирадла. А його голову — з серветок. Яку «Карлсоні» Астрід Ліндгрен…

— Хороша ідея, — похвалив Семко. — Давайте так: завтра після школи зносимо на «форпост» у лісі всі придатні для привида матеріали — хто що знайде. Ганчір’я, фарби, дошки, дроти… До вечора сконструюємо це страхіття, а ближче до ночі підемо лякати нашу жертву. Діані, зважаючи на її упереджене ставлення, можна не приходити…

— Ще чого! — вперла руки в боки дівчинка. — І не сподівайтеся — прийду! Треба ж комусь контролювати вашу самодіяльність…

Глава 10

Наступного дня після уроків Команда розсипом кинулася по домівках, аби швиденько пообідати і потім з чистою совістю взятися до справи. Не поспішала хіба Діана, котра вважала, що затія хлопців — чистісінької води дурня, яка добром не закінчиться. Тому, перш ніж зазирнути на «форпост», дівчинка навіть встигла зробити всі домашні завдання, і лише після цього вирушила до друзів, твердо збираючись усе ж переконати їх у безглуздості плану. Та всі слова повилітали з голови, коли, видершись по драбині на дерево, вона лицем до лиця зіткнулася зі справжнім страховиськом.

Хлопці добре попрацювали — в них вийшло опудало, від якого волосся направду ставало дибки. На середину хрестовини з двох палиць вони намотали ганчір’я, що мало символізувати тулуб, прикрили все це драним білим простирадлом, а зверху насадили голову, яка була нічим іншим, як великим круглим червоним плафоном від люстри. До нього були приліплені дві половинки розпиляної навпіл кульки для настільного тенісу (це пара вирячених білих очей), а також пластмасові «вампірські» ікла — не інакше як їх пожертвував Семко, котрий свого часу дуже набридав однокласникам демонструванням цих «зубів Дракули». Все це разом справляло таке моторошне враження, що не злякатися було просто неможливо.

Від несподіванки Діана аж верескнула, на що Семко з Миколкою відреагували заливистим реготом. Данилко не засміявся, лише ніяково всміхнувся.

— Вибач, Ді, ми не збиралися тебе лякати, — дещо винувато знизав плечима він.

— Принаймні, ми бачимо, що наша «Матінка» діє, — Семко радісно поплескав рукотворне страховисько по щоці.

— Боже милостивий, та в діда Мирона точно серцевий напад станеться! А то й два одразу! — Діана перевела подих. «Матінка»? Що це за дурне ім’я?

— Ти хіба не читала книжок про Карлсона? — щиро здивувався Миколка. — Там описане таке ж опудало, котре й називалося «Матінкою». У книзі, до речі, воно спрацювало проти грабіжників просто чудово. А тепер оціни ось це, — хлопчик смикнув щось на спині рукотворного створіння, і з надр страховиська залунав розкотистий зловісний регіт. Діана пополотніла.

— А це ще що таке?

Семко теж реготав, спостерігаючи за її реакцією — так, що аж навпіл зігнувся. Миколка увесь сяяв, пишаючись своїм творінням.

— Це я витяг з однієї ляльки, котра в нас на горищі завалялася. Я її в дитинстві дуже боявся. Ну а тепер хоч якась користь із тієї іграшки буде.

— Буде, це точно, — кивнула вражена Діана. — Ви бідолаху точно в могилу заженете! Побачити таке вночі! На цвинтарі!

— Спокійно, тільки спокійно! — виголосив Семко, відсміявшись. — Ми не будемо перегинати палицю. А ти, Ді, недооцінюєш дядька Мирона — нервова система в нього міцніша, ніж ти думаєш. Тільки з такими нервами можна все життя жити на краю кладовища.

— Еге ж, а ще — досить успішно відбиватися від зазіхань когось невидимого на книгу, яку, до речі, його татусь поцупив! — мстиво докинув Миколка. — І вбив через це людину, ось!

Діанка якусь мить подумала.

— Діти за батьків не відповідають. А якщо дід Мирон узагалі не знає, що ця книга крадена?

— Незнання не звільняє од відповідальності. Ми йому розкажемо. Потім, — пхикнув Миколка, для якого в цій справі, здавалося, взагалі не існувало жодних проблем — принаймні етичних. Ді зітхнула, обмінявшись поглядом із Данилком, — наразі він був єдиним її союзником, бо хоча також брав активну участь у виготовленні привиду, але поводився більш розважливо, на відміну від Миколки та Семка. Мабуть, також потай співчував старому самотньому сторожеві.

— А тепер, — жодним чином не зважаючи на Діанчині душевні муки, проголосив Семко, — мусимо доправити «Матінку» до дідового подвір’я. Там ми влаштуємо невеличку виставу. Бенефіс. Я впевнений, що все подіє, як слід. Тільки треба дочекатися темряви.

— І не страшно вам, — Ді зробила останню спробу відрадити хлопців від цієї авантюри, — присмерком на цвинтар іти?

Миколка розправив плечі.

— Це наш святий борг… тобто обов’язок. А ти вже забула, як ми у березні ночували в лісі біля кладовища? — нагадав він, маючи на увазі їхню справу про пограбування інкасаторів. — Я з того часу взагалі нічого не боюся. Ото весело було…

Хлопці зібралися доволі швидко, і так само швидко розподілили обов’язки щодо транспортування. Саму ляльку, загорнуту від сторонніх очей у сіру мішковину, несли Миколка та Семко, а Данилко тягнув великий круглий ліхтар.

— Хочу підсвітити «Матінку» знизу, — упіймавши Діанчин запитальний погляд, пояснив він. — Це батьків ліхтар, на батарейках. Дуже класний. Перемикач на три потужності, і світло можна обирати жовте або фіолетове…

— Круто! — саркастично мовила дівчинка. — Усе для того, аби зробити погано бідному дідкові.

Данилко присоромлено замовк. Натомість озвався Миколка.

— Ді, якщо ти й надалі збираєшся псувати нам пригоду своїми нотаціями, то краще йди додому. Лиши нас утрьох. Це не твого розуму… це не жіноча справа, — поспішно виправився хлопчик, але Діанка, звісно, добре втямила, що він хотів сказати. І від обурення аж задихнулася.

— Усе це, між іншим, почалося через Кабачка, — сердито нагадала вона вібруючим від надміру емоцій голосом. — Через мого Кабачка. Так що не вказуй мені, що робити, розумнику!

— А ти припиняй скиглити!

Дівчинка гордо замовкла. І мовчала всю дорогу до пункту призначення.

Коли діти дісталися до господи старого, вже почалося смеркатися. Команда Мрії у повному складі розташувалася за тим же кущем шипшини, де робили засідку вчора. Сьогодні ж вони чекали на темряву.

— Зараз… ще трохи, — шепотів Семко, заспокоюючи невідомо кого. — Коли геть смеркне, ми нашу «Матінку» понад тином виставимо. Ззаду хтось буде ворушити простирадло…

— Воно й так ворушиться, — Данилко кинув тривожний погляд на ляльку. — Такий вітер здійнявся, хоч би покривало не зірвав.

— Гаразд, — особливої потреби говорити пошепки не було, та Семко все ж шепотів — з метою конспірації. — Тоді ти, Данильцю, вмикаєш ліхтар, Миколка запускає сміх, а я… я — ось, — і він, мов справжній фокусник, дістав із рюкзачка рупор. Невеличкий, щоправда, але — рупор.

— Ух ти! Де взяв? — із захопленням поцікавився Миколка.

— Сам зробив, — похвалився Семко. — Ось дивіться, шов… Це ми з татком паяли. Точніше, він учив мене паяти.

— Гурток «Умілі руки», — в’їдливо мовила Діанка. — І для чого тобі ця рурка?

— Добре голос спотворює, — пояснив Семко. — Якщо доведеться кричати «Віддай книгу!», гарантую, що ніхто мене не впізнає.

— Авжеж. Бо нікому й на гадку не спаде, що ти на таке здатен.

— Знову починаєш, Ді?

Дівчинка сердито засопіла і відвернулася. Ставало холодно, ночі ще не були достатньо теплими для тривалого сидіння на землі, а крім того, посилювався вітер — щодо цього Данилко мав рацію. «Хоч би це все позривало буревієм! — зловтішно побажала Діанка. — Щоб рознесло на клаптики, на шматочки цю „Матінку“. Краще попросити книгу в діда Мирона. Попросити — і він віддасть. Він…».

Дівчинка не встигла закінчити речення словом «хороший», навіть подумки. У старій хатинці сторожа спалахнуло світло.

— Пора! — сказав Семко. — До роботи!

Глава 11

Нерви в діда Мирона й справді були міцні. Хвилин із десять «Матінка», осяяна потойбічним фіолетовим світлом, за допомогою розбишак-хлопчаків зловісно ухала, махала білими, напівпрозорими, наче смуги туману, руками-крильми і скажено реготала, доки старий вибрався нарешті з хати і попростував до тину. Йшов спокійно, не квапився, і Діанка ледь втрималася, аби не накивати п’ятами — здавалося, дід Мирон ось-ось ухопить їх усіх за барки, і буде їм непереливки. Та старий зупинився за кілька кроків від «примари» і пильно вгледівся в неї, а потім проказав, цього разу без крику, але таким зболеним голосом, що у дівчинки аж серце защеміло.

— Знову ти… І не спиться ж тобі, не лежиться. Знову залякуєш? То раніше тіко восени приходив, а тепер що ж?.. І навесні будеш? Згинь, маро проклята, відступися…

Дід Мирон кілька разів перехрестився. Примара, як і слід було чекати, нікуди не ділася.

— Не віддам! Не віддам тобі книгу! — голос старого міцнів. — Знаю все, а не віддам! Нащо вона тобі?! Що ти з нею робитимеш?!

— От бачиш, — користуючись тим, що за утробним реготом та завиванням вітру їх ніхто не чує, шепнув Миколка Діанці. — Він усе знає. Зберігання краденого — навіть стаття така є.

— По ній уже термін давності минув, — парирувала обізнана дівчинка. — Чули, що дід сказав? Книгу він не віддасть. Усе, згортаємося.

— Сказилася, чи що? — обурився Семко, який сидів по інший бік від Діанки. — Доки книга не буде нашою, ніхто нікуди не йде.

Користуючись тим, що в темряві її ніхто не бачить, дівчинка скорчила страшну гримаску і закотила очі. А тим часом старий продовжував гаряче щось доводити «Матінці», періодично тицяючи їй дулі. Північний вітер перейшов у те, що синоптики називають «вітер змінних напрямків», і тепер до дітлахів доносилися лише уривки фраз:

— Моя… спогади… візьмеш до рук, бувало, і…

— Безнадійно, — Семко зітхнув і підняв до вуст свій рупор. Та не встиг він гукнути чарівні слова: «Віддай книгу», — як раптом стало дуже тихо. Так тихо, що було чутно навіть сопіння Миколки, і те, як Діанка шмигала носом, намагаючись прогнати непрохані сльози. Це тривало лише мить, котра здавалася безмежно довгою, а потім звідкілясь повіяло холодом, і діти побачили його.

Високий, ставний пан у старомодному сюртуку виник просто нізвідки, немов матеріалізувався з густого травневого повітря. Він не був прозорим, білуватим чи напівпрозорим — він здавався живим, і лице його, на диво застигле, було добре знайоме всій команді Мрії. У книжці «Історія Мрії» Устима Ковальського був його портрет. Сумніватися не випадало — перед ними стояв засновник Мрії Андрій Петрович Мріїн. Точніше, його дух.

— Так не буває, — прошепотіла вперта Діанка і потрусила головою, немов розганяючи химерy. He допомогло. Данилкове ліниве око також вибрало не найкращий момент, аби поновити свою роботу — хлопчик бачив силует із чіткістю, що не могла не лякати. Миколка взагалі завмер, а Семко самими губами видихнув:

— Нічого собі…

Кілька секунд, що здалися дітлахам нестерпно довгими, привид пана Мріїна дивився згори вниз на всю команду і кривив бліді вуста, немов силячись усміхнутися. Спроба ця не вдалася, і тоді дух пройшов просто крізь тин і посунув на сторожа з рішучістю танка.

— Віддай книгу…

Це прозвучало не гучніше від шелесту сухого осіннього листя під ногами, та налякало друзів ледве не більше, аніж сама з’ява примари. Семко зойкнув, пальці його розтиснулися, і непотрібний уже рупор покотився по землі. Діанка охопила руками плечі, немов намагаючись зігрітися. Данилко здер із правого ока пов’язку і тепер був змушений повірити обом своїм очам. Миколка завмер. А дід Мирон… скидалося на те, що прохання повернути книгу він чув не раз, а ось безпосередньо з духом пана Мріїна в такому вигляді, як зараз, ще не зустрічався. Мабуть, уперше цей дух з’явився не як вогники чи звуки, а таким, яким був за життя. Цікаво, чому? Чи не тому, що тепер мав на своєму боці підтримку дітлахів? Ці думки промайнули в голові Данилка, але шукати на них відповідей було не на часі.

Привид між тим зупинився просто перед старим і завмер. До дітей він стояв спиною, і виразу завмерлого обличчя вони більше не бачили, але чули дуже добре оте колюче, шорстке, мов падолист:

— Віддай книгу… віддай мені моє… Цього разу я сам прийшов, щоби попросити. І я пробачаю твого батька…

Бідолашний дід Мирон спочатку смішно заквоктав, а потім просто заплакав. Згорбившись так, ніби на нього впала ціла тонна якоїсь невидимої ноші, він почовгав до своєї оселі. Відчинив рипучі двері, зник у чорному проваллі сіней… Привид не рухався, чекав.

За якийсь час — Миколка потім стверджував, що минуло хвилин десять, хоча за точність і сам не міг ручатися — дід знову з’явився на подвір’ї. В руках він тримав дерев’яну коробку, гарно оздоблену, з інкрустацією.

— На, — простягаючи привидові коробку, мовив він тремтячим голосом. — Забирай. Добив ти мене, дідько б тебе вхопив, домучив… Ось тобі твоє, а мені дай спокійно вмерти. Не лишилося нічого… геть нічого! — старий спересердя гепнув скринькою об землю, та дух пан Мріїна навіть не поворухнувся.

— Щось таки є в цій книзі, — дід Мирон уже схлипував від горя. — Щось таке… Бувало, візьмеш до рук, розгорнеш, а вона неначе щось тобі розповідає… Щось світле таке, дивне, про янголів, про небо, про Бога… І так тобі від того тепло та добре, що й не описати. Та не буде більше в мене тепла. І чудес не буде.

Старий безсило опустився просто на землю і закрив лице руками. Навіть у сутінках було видно, як здригаються його плечі. Він плакав — гірко, невтішно. Як дитина, в якої відняли улюблену іграшку.

Тут Діанка зірвалася на рівні. І в цю мить привид обернувся лицем до неї. До них усіх. Печальний, утомлений чоловік, що вже чомусь зовсім не здавався реальним. Він кивнув у бік книги, підморгнув дітлахам з легкою напівусмішкою і зник так само раптово, як і з’явився. Якусь мить на тому місці, де він стояв, ще висіла напівпрозора сиза хмарка, а потім розчинилася й вона. Привид поміщика Мріїна пішов назавжди.

Друзі, вже не змовляючись, навіть не перезирнувшись, вискочили зі своєї схованки так швидко, що аж перевернули «Матінку». На це ніхто не звернув уваги, як і на те, що лілове світло ліхтаря падає тепер на діда Мирона. Першою до старого підбігла Діанка.

— Ходімте до хати, дідусю, — лагідно сказала вона.

Дід лише крякнув і заперечливо похитав головою.

— Не хочу, — хрипкувато прошепотів він.

— Ходімте, — вперто вмовляла Ді. — Ранок вечора не докаже. Поспите, відпочинете, а завтра все залагодиться. Усе буде добре.

Дід Мирон слухняно кивнув і нарешті підвівся. Навряд чи він чув, що саме йому говорили, навряд чи розумів, хто ця дівчинка і що вона тут робить. Просто хтось, чи не вперше в житті, подбав про старого саме тоді, коли він найбільше цього потребував.

Доки Ді вела діда до хати, хлопці дружно кинулися до скриньки. Видовжений дерев’яний ящичок закривався на гачок, і відкрити його було справою секунди — що й зробив Данилко, відкинувши кришку спітнілими від хвилювання руками.

І їм стало зрозуміло, чому, попри щорічні з’яви привида, дід Мирон усе ніяк не міг розлучитися зі своєю коштовністю.

Не тому, що книга була в сап’яновій оправі.

Не тому, що це було Євангеліє.

І, звісно, не тому, що книга коштувала великих грошей, — таких, що цвинтарному сторожеві стільки не заробити й за все життя.

Просто від книги йшло світло. Ледь помітне, золотаве і тепле. Так, немов вона й справді була дивом.

Данилко максимально обережно взяв її до рук. У відповідь на його дотик книга засяяла ще яскравіше. Хлопчик посміхнувся, відчувши теплий промінець на своїй щоці.

— Тобі час додому, — лагідно промовив він. Миколка, Семко та Діанка, що вже повернулася з хати, промовчали — на знак згоди і щоби не псувати святковість моменту.

Глава 12

Дідівську реліквію Команда Мрії передала Олені Дмитрівні наступного дня, одразу після уроку алгебри, який також був останнім уроком. Усе пройшло дуже тихо.

Миколка, щоправда, виступав за урочистості під час «відновлення справедливості», і навіть наполягав на цьому, проте Данилко та Діанка загітували Семка і єдиним фронтом виступили, як сказала дівчинка, проти недоречної пишності. Стара вчителька, побачивши, що саме принесли їй учні, спочатку просто заклякла на кілька хвилин, а потім, переконавшись, що очі її не зраджують, не втрималася від сліз. Жінка все гладила і гладила червоний сап’ян оправи й без кінця повторювала:

— Шкода, що татко не дожив. Не побачив цього дива. Ну, хоч син мій побачить…

Зрештою, трохи заспокоївшись, Олена Дмитрівна замкнула скриньку з книгою і подивилася на дітлахів уважно й з великою цікавістю:

— Де ви знайшли її? Як?

— Та пусте, — відповів за всіх Миколка Маковій, виконуючи досить складне завдання — йому водночас і кортіло похвалитися, і вкрай ніяково було розповідати, як саме вони знайшли книгу. — Трохи логіки та наполегливості…

— Так, це прекрасні якості, — підтримала його вчителька і дуже серйозно спитала: — Не бажаєш прикласти їх до алгебри, Маковію?

— Як?! — скрикнув Миколка під сміх друзів. — Хіба мені тепер не гарантована відмінна оцінка з алгебри за рік?

— Тільки за умови твоїх відмінних знань, — і собі засміялася пані Олена. А потім додала, — але ви заслужили вже не одне «відмінно». Ви всі.

— За що? — спитав Семко.

— За мужність, за здорову впертість та любов до істини. І за вашу невгамовність. Ви всі просто молодці. Як ви гадаєте, що мені тепер робити з цією книгою?

— Ну, вона ваша, вам і вирішувати, — мовила Діанка.

— А я думаю, її можна до Києва відвезти, — запропонував Данилко. — Не назавжди, а просто на виставку… Там є музей книги, в Києво-Печерській Лаврі, і можливо…

— Так, — згодилася Олена Дмитрівна. — Цілком можливо. Хоч на якийсь час, а ця книга повернеться туди, де вона народилася, туди, де її надрукували — до Лаври. А потім знову стане оберегом нашого роду. Як і сотні років тому.

Зі школи друзі вийшли втішеними. Особливо Миколка — на прощання Олена Дмитрівна, сміючись, додала, що готова поміркувати над доброю оцінкою з алгебри за рік. Для хлопчика, який не вилазив з трійок із математики, це було неабияким досягненням.

— Оце батько зрадіє! — тішився він наперед.

— Не кажи «гоп», доки не перескочиш, — обірвав його Семко і, ні до кого не звертаючись, уголос спитав:

— Ми справді бачили вчора те, що бачили?

— Сам знаєш, — підтвердив Данилко. — Гадаю, що тепер Олена Дмитрівна легко продасть Дім Гукала. Я майже певен, що всяка чортівня там припинилася ще відучора.

— А я певен, що вона не продасть дім, — заперечив Семко. — Чув же, у неї син є, а в нього, може, вже свої діти… Це ж фамільний маєток, нащо його продавати?

— Треба побільше дізнатися про пана Мріїна, — запропонувала Діанка. — У нашому краєзнавчому музеї можна відкрити експозицію про нього. На болота йти не кожен ризикне, навіть з такого цікавого приводу, а тут… те, що треба.

— Класна ідея, Ді! — бадьоро відгукнувся Миколка. — А в мене теж ще одна ідея з’явилася…

— Ще одна?! — дівчинка театрально схопилася за голову. — Тільки не це!

— Не кепкуй. Я тут подумав… що, як нам зробити для діда Мирона якесь диво?

— Яке?!

— Не знаю, Семчику. Яке-небудь хороше. Замість того дива, яке він нам віддав… Що скажете?

— Що це геніальна ідея! — радісно сказала Діанка. — Давайте обговоримо деталі…

Глава 13

Своє диво дід Мирон помітив одразу, щойно повернувся з останнього, вечірнього обходу цвинтаря до своєї господи.

Біля хати красувався щойно посаджений кимось кущ калини. Кущ був дуже пишним, просто шикарним, і добре, по-хазяйськи, вкопаним. Скидалося на те, що він скоро прийметься, зацвіте, а пізньої осені вже запалає багряними ягодами.

А на призьбі, під вікном, лежало Євангеліє. Сучасне, нещодавно видане, зі звичайною обкладинкою — але чарівне.

Старий нахилився і взяв його до рук. І всміхнувся, відчувши знайоме тепло. Навмання відкрив Святе Письмо і сліпнучими від надміру почуттів очима вихопив з тексту один-єдиний рядок:

Бог є любов…

Наталка та Олександр Шевченки Пригода у південному експресі

Глава 1

— Увага, увага! Швидкий поїзд номер сорок п’ять сполученням Полтава-Сімферополь відправляється з третьої колії. Прохання до проводжаючих — вийти з вагонів, до пасажирів — перевірити наявність проїзних документів. Щасливої дороги!

Останнє побажання потонуло в бравурних звуках маршу «Прощання слов’янки». Миколка Маковій смикнув батька за полу фірмового кітеля.

— Татку, чуєш? Тобі час!

— Чую, чую, — Пилип Петрович Маковій важко піднявся з нижньої полиці й, зупинившись у дверях купе, ще раз повернувся обличчям до Команди Мрії, яка в повному складі, включно з Кабачком (те, що він повністю здоровий, підтверджувалося численними ветеринарними довідками для подорожі залізницею), відбувала, як казала Миколчина мама, «на моря». А зупинився Пилип Петрович для більшого педагогічного ефекту.

— Не бешкетуйте мені там! — наказав він із тією суворістю, яка завжди діяла на підлеглих, та чомусь геть не впливала на цих малих хуліганів. — Будете дратувати стареньку — дістанете від мене на горіхи. Ременем по філейних частинах. Усім зрозуміло?

«Старенька» — це Данилкова бабуся, яка погодилася прийняти всю компанію на місяць у курортному містечку Партеніт, що на південному узбережжі Криму. Їй було неповних шістдесят, а ще вона активно захоплювалася альпінізмом, страшенно ображалася, коли їй нагадували, що вона вже пенсіонерка, і цілком могла впоратися однією лівою з цілим загоном ворогів — принаймні, якщо вірити Данилкові.

— То зрозуміло, чи ні?

— Дядьку Пилипе, — замість відповіді, засміялася Діанка, — поїзд рушає! Вистрибуйте, поки не пізно!

Пан Маковій і сам відчув характерний поштовх, тому не став чекати далі, а посунув вузьким коридором вагону з грацією слона, заскоченого пожежею. Зачепив когось плечем, неуважно пробурмотів «вибачте» і нарешті зіскочив на перон — туди, де юрмилися інші батьки, — гукнувши щось на кшталт: «Не намагайтеся відтворити це в реальному житті». Діти почули, бо й собі висипали в коридор, щоб із вікна вагону простежити, як «від’їжджає» вдалину перон з рідними та близькими. А проводжати команду Мрії, окрім пана Маковія, прийшли татусі Данилка та Семка й Діанчина мама. Усі вони добряче хвилювались — як не крути, а відпускати від себе малих на довгих тридцять днів ще нікому з них не доводилося. Та що вдієш — надворі червень, навчання позаду, а попереду літні канікули, й дітлахи як один заявили, що вони вже достатньо дорослі, аби вирушити відпочивати на море самотужки…

— Ви глядіть мені! — у відчинене вікно вагона бас Пилипа Петровича долинав чітко, попри те, що сам пан Маковій швидко віддалявся. — Щоб носи свої нікуди не пхали, сищики! Щоб ніяких там мені розслідувань, пінкертони малолітні! Купайтеся, засмагайте, фрукти-овочі споживайте! Скільки завгодно! Та якщо тітка Таня на вас поскаржиться — начувайтесь! Я тоді сам не знаю, що з вами зроблю! Я…

Потяг усе прискорював рух, і дуже скоро набрав швидкість, достатню для того, щоби пан Маковій разом із пероном та іншими батьками лишилися позаду, а гнівні настанови розчинилися в стукоті коліс і свисті вітру.

— Фуух! — із неабияким полегшенням зітхнув Миколка, відлипаючи від шибки, крізь яку він підкреслено уважно поглядав на татка й механічно кивав на знак розуміння наказів. — Ну, ось і все. Нарешті свобода! Абсолютна, нічим не обмежена свобода!

— Нічим не обмежена свобода — це називається «анархія»! — заперечив Данилко, посміхаючись. Хлопчик уже позбувся своєї піратської пов’язки, вилікувавши «ліниве око» в рекордно стилі терміни, за що й отримав від татка, як влучно висловився Миколка, «жирний» подарунок — справжнісінький морський тільник. Данилкова мама пошила до нього спеціальні штани — чорні, шерстяні, з халявами-кльош — такими широкими, що ними можна було замітати вдома замість віника. Одне слово, Данилко Руденко скидався в них на справжнісінького морського вовка. І почувався відповідно. Для завершення образу йому бракувало лише безкозирки.

Миколка, хоча нікому й нізащо не зазнався б у цьому, страшенно заздрив другові. Йому теж хотілося такої вдяганки — але ж не з його статурою її носити. Колобок у тільнику та штанях-кльош — що може бути кумедніше? Але бажання мати отакий ось по-моряцькому бравий вигляд не покидало хлопчика. Тому він сумував і часто огризався на цілком невинні зауваження друзів.

Ось і зараз…

— Скажеш таке, анархія, — пхикнув Маковій-молодший. — Що за слівця такі навигадував…

— «Анархія» означає безлад. А цього з моєю бабцею ти не побачиш. І про повну свободу теж думати забудь! — порадив Данилко, підсміюючись. — У неї дисципліна — як в армії.

Ні, як на флоті! Точно тобі кажу. Це ж вона мого татка виховала. Так що готуйся.

— До чого саме? — підозріло примружився Миколка.

— До життя у військово-польових умовах. Сніданок, обід та вечеря — за розкладом, відбій — о десятій вечора, чергування по кухні — в армії їх ще нарядами називають, і… так, ледь не забув! Щоранку буде зарядка! І щовечора теж! А хто встає з-за столу останнім, той миє посуд, і без жодних відмовок.

Миколка похитнувся і важко плюхнувся на нижню полицю, вдаючи, що зомлів від жаху. Семко ж дуже шанував спорт, а тому від усього почутого просто розцвів.

— Оце я розумію — бабця!

— Ми що, їдемо до концтабору? — слабким голосом спитав Миколка.

— Не жартуй так, — спохмурніла Діанка. — Не згадуй дарма. Радів би — море, фрукти…

— І бабуся-наглядач, — стояв на своєму хлопчик. — Мабуть, конвоюватиме нас скрізь, як військовополонених…

— За все в цьому житті доводиться платити, — філософськи мовив Данилко, знизавши плечима. Миколка остаточно зів’яв. Він хоч і мріяв схуднути, але бажано, щоби так, мов за помахом чарівної палички — не докладаючи до цього жодних зусиль. Скільки друзі не переконували його, що таке трапляється лише в телевізійній рекламі — усе марно.

— Гаразд, — Діанка вирішила трохи підтримати друга, — не будемо про сумне. Зараз я помию черешні, і ми будемо їх наминати! Як вам план?

— Чудовий! — Миколка пожвавішав і, глянувши на дівчинку з удаваною суворістю, заявив: — То в нас є черешні? Ді, дозволь спитати — чого ти ще тут?

Діанка, котра також сиділа на нижній полиці, посміхнулася, відклала вбік обгорнуту газетою книжечку і потягнулася до кошика з продуктами.

— Що читаєш, Ді? — поцікавився Семко.

— Аґату Крісті. «Убивство в Східному експресі». Класний детектив.

— Маленька ще — таке читати! — продовжував бурчати Миколка.

— Слухай, Маковію, — називаючи друга на прізвище, що завжди передувало остаточній втраті терпіння, відповіла Діанка, — я не знаю, який ґедзь тебе вкусив, але…

— А я знаю! — випалив Данилко, нахилився до Миколки, і щось шепнув йому — щось коротке, але переконливе і, вочевидь, дуже хороше — принаймні Маковій-молодший зашарівся і кивнув.

— Дякую.

Радіючи з того, що суперечка згасла, так і не розпочавшись, Діанка підхопила черешні, пересипала їх у пакет для миття, наказала Кабачкові сидіти тихо — що, втім, було зайвим, бо збентежене подорожжю порося принишкло так, ніби стало мишеням, — і пішла до рукомийника в іншому кінці вагону.

Глава 2

Із миттям ягід Ді, як справжня господиня, впоралася швидко, і повернулася б до купе блискавично, якби… не одне «але». Проходячи повз третє, сусіднє з їхнім, купе, вона почула жваву розмову. Дівчинка зовсім не збиралася підслуховувати, та й зупинятися, правду кажучи, теж, але невидимі їй пасажири говорили так голосно, що їхня бесіда сама застрибнула Діанці до вух. І з перших же слів стала вкрай цікавою.

— Ну що, звалив уже той ментяра? — поцікавився перший голос, хрипкий і неприємний. Не треба бути детективом, як ми, гордо подумалося дівчинці, аби з’ясувати, що йшлося про пана Маковія — адже Пилип Петрович у пориві незвичної урочистості вбрався у форму, проводжаючи сина, чим привертав увагу й збурював цікавість пасажирів разом із провідниками. Але перон уже позаду, а хтось, виявляється, продовжував ним цікавитися. Діана пригальмувала, бажаючи довідатися про все детальніше.

— Кричи голосніше, — порадив другий голос, якийсь безбарвний — ані тихий, ані гучний, ані приємний, ані гидкий. — Ще не весь вагон тебе чує. Не весь потяг.

— Я за справу переживаю. А крім того, хтозна… — тут децибели зменшилися, і Діанці довелося прикласти вухо до дверей, аби не втратити нитку розмови. Вона встигла почути небагато, однак достатньо для того, аби стривожитися.

— У розшуку… — бубонів хрипкий голос.

— Сумнівно, — заперечував йому безбарвний. — У таких випадках менти в цивільне вбираються. Щоби не сполохати. Так що не жени хвилю — може, це якийсь вокзальний служака був. Розслабся і не галасуй.

«Цікаво», — вирішила Діанка, відчуваючи себе мало не Еркюлем Пуаро з книги Аґати Крісті. Дівчинка хотіла вже запам’ятати цю розмову та йти собі далі, але раптом їй спало на гадку, що незле було б дізнатися, які з себе ці голоси… тобто люди, ясна річ. Зметикувавши, що за провідницю вона в свої дванадцять навряд чи зійде, Ді водночас ухопила за хвіст іншу, на її погляд, чудову ідею, посміхнулася сама до себе і постукала в двері купе.

— Заходьте! — пролунало звідти після того, як хтось прокашлявся.

— Доброго дня, приємної подорожі! — заторохтіла Діанка з порогу, щойно відчинивши двері. — Черешень не бажаєте? Свіжі, спілі, навіть вимиті. Десять гривень кілограм…

— Давай, — охоче згодився той, хто говорив хрипко, — похмурий, неголений чоловік, на вигляд — років сорока, чимось дуже схожий на казкового лісовика. На дуже сердитого лісовика. — Клади крам на стіл, красуне, я зараз гроші знайду…

«Боже, Миколка лишиться голодним. Що я йому скажу?» — подумала дівчинка, не знаючи, сміятися їй чи сумувати. Та не встигла вона ступити й кроку до столика, як утрутився другий, невиразний голос. Як не дивно, належав він чоловікові дуже виразному — справжньому велетню, чиє густе довге волосся мало трохи зеленуватий відтінок, а сині очі — справді сині, без обману! — дивилися холодно і підозріло.

— Не треба нам ягід, — грубо відрубав велетень. — Нумо, йди звідси, мала.

— Чому? — засмутився неголений. — Я люблю черешні.

— На морі наїсися. Досхочу.

— А може, він?..

— Йому не можна! — гаркнув велетень і, глипнувши на Діанку недобрим оком, додав: — А ти чого стоїш? Глуха, чи що? Далі йди торгуй!

Зберігаючи на вустах посмішку, котра — як вона щиро сподівалася — була спокійною та відстороненою, дівчинка позадкувала до виходу. Перевела дух, лише почувши, як клацнув замок, — дядьки замкнулися зсередини.

— Дуже, дуже цікаво, — сказала Ді вже у власному купе.

— Що саме? — мляво поцікавився Семко. Користуючись відсутністю подруги, він узяв її книгу і вже встиг прочитати кілька сторінок. Читання його захопило, втім, як і завжди.

— Не «що», а «хто». Цікаві у нас сусіди.

Глава 3

— Ді, кажу тобі, це зловмисники, — Миколка увесь аж сяяв, наче гірлянда на різдвяній ялинці. — І вони замислили щось недобре. Тобто, — виправився він, почувши смішок Данилка, — це само собою, що недобре, але… Ну сама поміркуй, хіба міліцейська форма лякає порядних людей? А на злодюг вона завжди паніку наводить! А мій тато у ній — це просто… ну, я не знаю…

— Суцільний жах для кримінальників. Привид опери. Ні, вибач, опера. Тобто, оперативника, — гигикнув Семко. Миколка насупився було, почувши це, але довго не витримав і за якусь мить сміявся разом із усіма.

— Збиточники. Ви просто заздрите, що в мене такий тато.

— Авжеж. Ти нас розкусив. Ми синіємо і зеленіємо від заздрощів, — погодився Данилко.

— До речі, про синє та зелене, — докинула Діанка. — Я вже згадувала про волосся велетня та його очі?

— Разів п’ять, як мінімум, — підтвердив Семко. — І що тепер? Заарештуємо його за колір кучми?

— За чий колір? — не зрозумів Миколка.

— Кучма — це так у народі називається шапка волосся, — пояснив Данилко, котрий, як і нале жить майбутньому журналістові, знався на таких нюансах.

— Ха! — вигукнув Миколка. — Повноважень у нас немає затримувати когось, а тим паче — брати під арешт. Та ось що я вам скажу — це перст долі.

— Де? — Діанка вдала, що пильно оглядає підлогу. — Долі немає ніякого перста.

— Ха-ха-ха! Ти сьогодні в ударі, Ді. Справжня гумористка. Я мав на увазі, що цього разу ніхто з дорослих не втрутиться в наше розслідування!

— На жаль, — зітхнула Діанка, згадуючи всі пригоди Команди Мрії, і додала: — Часом це втручання було аж ніяк не зайвим.

— Ну… було таке, — неохоче визнав Миколка. — А тепер ми самі впораємося!

— З чим? — слушно поцікавився Семко. — Наскільки мені відомо, намір здійснити злочин ще не є… цим, як його…

— Складом злочину, — підказав Миколка, завдяки батькові, обізнаний у криміналістиці не менше, ніж Данилко у філології. — Так воно і є, звісно… Та Ді казала, що той «лісовик» згадував про розшук… Це підозріло. Може, його розшукують? Треба дізнатися.

— Це дуже просто! — з перебільшеною бадьорістю вигукнув Семко. — Зайдемо зараз до їхнього купе, скажемо їм «сир» — щоб добре посміхалися, зробимо фотки мобільником — фас, профіль — і відішлемо дядькові Пилипу. Нехай перевірить оперативні зведення… Все одразу стане на свої місця.

— Ага, давай, кепкуй з мене, — мовив на це Миколка. — Коли нічого сказати, тільки й залишається, що зуби провітрювати… До речі, хто той третій, Ді?

— Який третій? — не втямила дівчинка.

— Ну той, якому ягід не можна.

— Не знаю… Там більше нікого не було, — Діанка трохи розгубилася. — Оті дядьки, і все.

— Мабуть, ще хтось підсяде до них, — припустив Данилко. — Вони на когось чекають.

— Ніхто не підсяде, — категорично запевнив друзів Миколка. — Бо це експрес.

— Східний?

— Південний, Семчику. Сім годин у дорозі, й жодної зупинки.

— Січеш тему, Микольцю, — мимоволі захопився Семко. — А якщо ці дядьки… чи той перший, похмурий… Якщо він хотів прихопити черешні для якогось свого друга? Котрий їх у Сімферополі зустрічати буде…

— Це можливо, — згодився Данилко. Маковій-молодший уперто похитав головою — на знак заперечення.

— Неможливо. Ніхто не везе ягоди сім годин туди, де вони ростуть. Це недоцільно.

— Як ти сказав? — перепитав Данилко.

— Недоцільно. Сенсу немає. А що? Хіба лише тобі мудрі терміни знати?

— Та ні, я просто хотів… ти робиш успіхи, Микольцю!

— Ну так! — хлопчик глибоко зітхнув і почухав Кабачка за вушком. Поросятко тихенько хрюкнуло — із вдячності.

— То що, — не вгавав Семко, — ти вважаєш, що вони планують викрадення, ці дядьки?

— Та звісно, — випалив Миколка. — Залишається дізнатися, хто цей таємничий «він», у якого алергія на черешні. Моя версія — це машиніст нашого локомотиву.

— А моя, — Діанка щосили намагалася здаватись серйозною, але смішинки в її очах усе псували, — що це льотчик. Командир екіпажу того літака, який щойно пролетів над нашим поїздом.

Цього разу сміявся навіть Кабачок. Принаймні посміхався. Проте Миколка, хоча й долучився до чергового спалаху загальних веселощів, усе ж стояв на своєму.

— Ви як собі знаєте, ви як собі хочете, а я вважаю, що справа тут нечиста. І чуваки ці… дядьки, я мав на увазі, — похапцем виправився він, упіймавши Данилків погляд, — якісь дивні. Ніби й професіонали, а поводяться, як дилетанти. Розмовляють голосно… Знахабніли, мабуть. Від безкарності.

— Вони ще не знають, що в поїзді — ми! — Семко підвівся і картинно вдарив себе в груди. — Команда Мрії на сторожі справедливості!

— На сторожі чи ні, а я за ними пильнуватиму, — пообіцяв Миколка. — Очей з них не зведу. Хай не думають…

— А вони й не думають, — мовив Семко.

— Гляди, щоби тебе не помітили, — напівжартома, напівсерйозно напучував Данилко.

— Головне — це не те, щоби тебе не помітили, а щоби на тебе не звернули уваги, — раптом сказала Діанка. Семко фиркнув.

— Це ти в детективі прочитала?

— Ні, це я зробила такий висновок.

Миколка кивнув. Його радісне нетерпіння вже згасло, змінившись на безнадійне впокорення. Друзі не надто його підтримували — він це бачив, а доказів ще не було. Навіть самого злочину ще не було. Отаке-от невезіння! Нарешті без батьківської опіки, вільний та нескорений — і ось тобі й маєш!..

— Може, нехай їх Кабачок понюхає? — запропонував хлопчик невесело, аби хоч щось запропонувати. — Так, ніби випадково…

— Авжеж, — Семко зааплодував цій «ідеї». — І з’їсть їх, якщо відчує кримінальний дух.

Миколка геть зів’яв.

— А, що, як вони наркотики перевозять?..

— А що, як ти припиниш бігти поперед локомотива? — передражнила Діанка. — Слухай, я з тобою згодна в одному — за тими дядьками треба пильнувати.

— Зараз ми дірочку в стіні просвердлимо, — підхопив Семко, — і почнемо пильнувати.

— Годі вже бавитися, — дуже чітко і дуже переконливо сказав Данилко. — Ді, твоя правда. І твоя, Микольцю, теж. Будемо приглядати за тими… типами. Про всяк випадок. Не виключено, звісно, що ми перебільшуємо…

— Усяке трапляється, — без ентузіазму мовив Миколка.

— Гаразд. А тепер, коли ми все з’ясували, — дівчинка підвела підсумок і вказала на ягоди, — давайте нарешті їсти черешні.

Данилко засміявся.

— «Нарешті — черешні». Ді, у тебе склався вірш.

Глава 4

Після вечері минуло близько години. Жодних підозрілих (та власне й будь-яких інших) звуків із сусіднього купе не долинало. Тож, надивившись досхочу на пейзажі за вікном, які дуже швидко змінювали один одного і поволі розчинялися в літніх присмерках, Команда Мрії почала готуватися до сну. За попередньою домовленістю, Данилко і Семко зарезервували для себе верхні полиці.

— На нижніх, — безапеляційно заявив Семко, — нехай дівчиська сплять.

Ця заява викликала жваве невдоволення Діанки та Миколки.

— А я, по-твоєму, дівчисько, чи що? — насупився Маковій-молодший, хоча, відверто кажучи, справді більше любив спати внизу — там не так трусило.

— Це дискримінація, Семчику, — підтримала хлопчика Ді. — І Данилкова бабця тобі цього не подарує!

— Це точно, — з кумедною урочистістю кивнув Данилко. — Ти, друзяко, про ці всі умовності забудь.

— Про які умовності? — не втямив Семко.

— Та типу «хлопчик-дівчинка». У баби Тані є одне розділення. На два табори — моряки і сухопутні… щури. Дуже ефективне.

Семко зітхнув.

— Весела в тебе бабця.

До дітлахів із постільною білизною в руках зайшла провідниця — кругловида балакуча жіночка, трохи схожа зовні на Діанчину маму. Звали її, як вказувалося на бейджику, Марина Павлівна. Вона відразу поцікавилася, як тут ведеться малечі, викликавши хвилю німого обурення: чим-чим, а малечею себе ніхто з Команди Мрії вже давно не вважав. Потім Марина Павлівна зізналася, що це отой «симпатичний дядько в міліцейській формі» попросив її приглядати за дітлахами, на що Миколка глибокодумно мовив:

— Саме цього я й боявся.

Насамкінець тітка Марина поцікавилася, чи буде хтось чаю. Діанка відмовилася — вона більше полюбляла соки, а ось хлопці замовили собі по склянці. Миколка навіть уголос подумав про каву, але Данилко його відрадив.

— Не варто. Ми приїдемо до Сімферополя пізно і до ранку зупинимося в бабусиної подруги. Вип’єш кави — зовсім не заснеш.

— У-у, — розчаровано мукнув Миколка, — а я сподівався, що ми відразу до Пар… те… ну, до моря поїдемо.

— Серед ночі по гірській трасі? — здивувався Данилко. — Це дурний ризик. А моя бабуся все ж не екстремал.

Марина Павлівна приготувала чай дуже швидко, вправно виставила його на столик біля вікна і лукаво побажала:

— Добраніч, курортники!

— Вибачте, будь ласка, — раптом спитала Ді, — а сусіди наші, з третього купе, чаю часом не просили?

— Часом просили, — підтвердила тітка Марина, анітрохи не здивувавшись.

— І скільки саме?

— Дві склянки, сонечко. Одну без цукру. А що?

— Нічого. Ось бачиш, — повертаючись до Миколки, сказала Діанка, — нікого третього з ними немає.

— Або йому просто чаю не можна, — буркнув хлопчик, старанно заправляючи подушку в пошиванку. Від нерівної боротьби з капосною білизною він аж почервонів.

А Марина Павлівна, що вже стояла на порозі, збираючись виходити, раптом завагалася. Помовчала якусь мить, але таки наважилася:

— Може, воно вас і не обходить, але… Останнє купе порожнє.

— Ну то й що? — плутаючись у простирадлі, відгукнувся Семко. — Всяке буває.

— Влітку не буває, — рішуче заперечила тітка Марина. — Воно викуплене, ось що. Квитки на нього є.

— І хто його викупив? — попри те, що закутаний у простирадло Семко скидався на мумію, очі в нього спалахнули.

— Та оті дядьки, сусіди ваші… Так, чогось згадалося. Не люблю я таких вибриків! Хтось на одній полиці вдвох тулиться, а ці діячі аж чотири місця для себе лишили.

— Як це чотири? — не зрозуміла Ді.

— Два у їхньому купе, щоб ніхто не підселився, і два в тому, останньому. Воно люксове, двомісне… — провідниця з осудом похитала головою і вийшла, на ходу зронивши: — Ці вже мені скоробагатьки!.. Викупити купе, щоби воно потім усю дорогу порожнє було… гм.

— Що скажете, друзі? — відразу спитав Данилко.

— Та нічого. Складу злочину в цьому немає, — Діанка пересмикнула плечима. — Тим більше, тітка Марина сама сказала — купе порожнє. Ось тільки… не схожі вони на скоробагатьків. Зовсім. Були б багатими — полетіли б літаком, мабуть.

— Отже, в цьому поїзді є щось, чим вони збираються заволодіти, — Миколка так розхвилювався, що й не помітив, як упорався з підодіяльником. — Зрозуміло, що вони не хочуть сусідів — свідки їм напевно не потрібні. А перевозити вкрадене вони будуть у тому купе-люкс.

І викрадуть вони…

— Золото та діаманти!

— Годі знущатися, Ді! — Миколку аж пересмикнуло. Хлопчик давно мріяв знайти який-небудь скарб або хоча б розкрити злочин зі скарбами, і в його друзів стало звичкою кепкувати з цього.

Не дуже доброю звичкою…

— А я не знущаюся, Микольцю. Он у Аґати Крісті в якомусь романі… — почала було Діанка, та впіймала нещасний погляд хлопця і затихла.

— Знаєте, що я думаю? — натомість озвався Семко.

— Що?

— Давайте викинемо все це з голови і будемо спати. Здається, ми цього разу робимо з мухи слона, і ніяким злочином тут і не пахне. А навіть якщо й пахне, то все одно раніше, ніж ми, ці дядьки не зійдуть з потяга, тож чого дарма перейматися?

— Можуть зійти! І дуже просто! — Миколка аж завовтузився на своїй полиці в передчутті нової небезпеки. — Смикнуть стоп-кран, або навіть смикати не будуть, а дочекаються, коли поїзд пригальмує десь на мосту чи в тунелі… ні, в тунелі навряд… ну, то біля якоїсь станції… Дочекаються — і зістрибнуть!

— Микольцю, ти сам казав, що це експрес, — заспокоїв Данилко. — Експреси їздять дуже швидко. І ніхто звідси стрибати не буде.

— А ти як знаєш?

— Відчуваю. Просто повір мені.

— Довіряй, але перевіряй, — буркнув не переконаний хлопчик і відвернувся до стіни.

Глава 5

Однак заснути Миколці так і не вдалося.

Покрутивишсь із півгодини в марних спробах розслабитися і досягнувши лише того, що простирадло під ним зібгалося в якийсь пасок, хлопчик підвівся і, намацавши на підлозі капці, рушив до туалету. По дорозі він смачно позіхав, розмірковуючи, як це воно виходить — ніби так спати хочеться, що здається, ось зараз заплющиш очі, й відразу «вимкнешся»… А як до діла доходить, то лежиш і дивишся в стелю. Слонів порахувати, чи що? До ранку так можна окину ти оком усю Африку. Тобто не до ранку, а до підйому. Бо що ще лишається робити?

Утім, заняття для Миколки знайшлося дуже швидко і вкрай несподівано. Коли він уже повертався назад, вагон раптом сильно й неочікувано смикнувся — мабуть, машиніст вирішив пригальмувати, але зробив це занадто різко. Миколку він падіння на підлогу врятував рефлекс — він інстинктивно вхопився за поручень на стіні й таким чином утримався на ногах. Зате за дверима останнього купе-люкс, яке нібито було порожнім, почувся якийсь доволі виразний грюкіт, наче там щось важко впало долі. Услід за цим хтось голосно зарепетував:

— A-а, ч-чорт! Лопни моя селезінка, це зіткнення! Напад! Свистати всіх нагору! На абордаж, сто чортів мені в печінку! Грім мене побий! Звільніть мої плавці, я хочу випити!

Здригнувшись від несподіванки й переляку, Миколка випростався і хутко припустив до друзів, по дорозі аналізуючи почуте. Увірвавшись до купе, він увімкнув світло й заволав не гірше за той невідомий голос у таємничому купе:

— Підйом! Свистати всіх нагору! Там хтось є! Там якийсь моряк, і він…

— Що сталося? — заспана Діанка рвучко схопилася з місця і добряче приклалася лобом до верхньої полиці, на якій дрімав Данилко. Дівчинка застогнала, і Данилко, мов по команді, опинився внизу так швидко, що Миколка й дух не встиг перевести.

— Ді, що сталося? Де болить?

— Та нічого не сталося… з нею, — замість дівчинки відповів Миколка. — А ось там, у купе-люкс…

— Що тут відбувається? — Семко також прокинувся, але злазити не став, лише звісився зі своєї полиці так, щоби бачити всіх.

— Тут — нічого! — Миколка нетерпляче пританцьовував на місці. — Все найцікавіше зараз у порожньому купе! Тобто не порожньому насправді… Коротше, доки ми тут тягнемо вола за хвіст, там усе може закінчитися!..

— Поясни до пуття, — зажадав Данилко.

— Там — людина! Чоловік! Моряк, судячи з усього…

— Моряк?! Судячи з чого такі висновки?

— З того, як він лається, Данилку!

Почувши такий незаперечний доказ, хлопчик усміхнувся.

— Так, моряки це вміють. І що?..

— Що — «що»? — не зрозумів Миколка.

— Ну подумаєш, там — людина. Нехай навіть і моряк. Хіба це заборонено? Може, він від початку руху у вагоні-ресторані сидів і оце щойно повернувся. Що саме він кричав, до речі? Як лаявся?

— Ну, — Данилкові питання помітно збили Миколку з пантелику, — по-різному. Кричав, що хоче випити…

Данилко з Семком перезирнулися і дуже виразно зітхнули.

— Я так і думала, — підсумувала Ді. — Маковій ніяк не вгамується! Ніяк не…

— Тихше, — це прошепотів Семко, почувши, що за стіною завовтузилися оті підозрілі дядьки. Він жестом запропонував друзям прислухатися, і всі, навіть безвинно постраждала Діанка, приклали вуха до тонкої перегородки. Семко слухав нагорі, а решта дітлахів — унизу. Чутно було не все, але більш ніж достатньо.

— …заткай його, бо весь вагон прокинеться, — наказував «велетень». «Лісовик» щось прохрипів.

— Сам знаєш, як, — розмірено промовив зеленокосий. — І накрий його чим-небудь так щільно, як зможеш. Поквапся, в нас мало часу!

Двері в сусідів рипнули, відчиняючись — вочевидь, підозрілий «лісовик» вирушив виконувати наказ. Миколка, за прикладом Семка, теж перейшов на шепіт, значуще піднявши вказівний палець:

— Ось! А я вам що казав! Мабуть, той, кому черешні можна, пішов труп накривати!

— Який ще труп?! — Данилко не втримався й захихотів, утім, стараючись робити це якомога тихіше. — Той, що лається по-боцманськи?! То, мабуть, він упав з полиці й воскрес!

— А може, той, хто кричав — поранений, — фантазував далі Миколка, не зважаючи на кпини друга. — Може, він при смерті.

— І просить випити? — засумнівався Семко.

— А що такого? Води дядькові закортіло перед смертю. Останній ковток, — Миколка шморгнув носом, сам не свій від розчулення. — Мабуть, марить, бідака…

— Це навряд, — засумнівалася Ді, потираючи долонею забите місце. — А в мене ґуля буде, і все через тебе, Маковію… Ну, хай їй, зараз не до цього. Моя думка така — зрозуміло, що ніякий там не труп, але все це дуже підозріло. Давайте визирнемо в коридор і подивимося, що там відбувається. Куди йде цей… неголений…

— Нехай його кодове ім’я буде «лісовик», — запропонував Семко. Усі кивнули.

— «Лісовик» і «велетень», — додала Діанка. — Так нам буде легше… говорити про них. І взагалі…

— А доки ми патякали, він, мабуть, уже прийшов, — округлив очі Миколка. — Добив там когось… невинного, і повертається!

Діанка не втрималася від сміху.

— Не драматизуй. Краще спробуй тихенько відчинити двері.

— Легко, — випнув груди Миколка.

Проте виявилося, що відчиняти рипучі купейні двері так, щоби ніхто не почув, насправді не надто легко. Проте — спільними зусиллями — дітлахи впоралися, і за якусь хвилину Діанка вже напружено вдивлялася в напівстертий мороком коридор. Під стелею ледь блимали нічні лампочки, освітлення було нікудишнім, проте повернення «лісовика» дівчинка все ж помітила. Не озираючись, прошепотіла: «Він!», — і продовжила стеження. До її ніг тулився розбуджений Кабачок — смішний п’ятачок поросяти також виглядав назовні.

«Лісовик» ішов, похитуючись в такт уривчастим рухам поїзда, і, здавалося, не вельми переймався тим, що його хтось побачить або почує його кроки. Останні відлунювали досить глухо-завдяки килимовій доріжці, котра вкривала підлогу вагону, однак була надто тонкою, аби заглушити їх повністю. Дядько навіть щось насвистував, деколи зупинявся і пильно дивився у вікно, немов сподіваючись побачити в нічній темряві щось, окрім жовтуватих плям ліхтарів та темних силуетів дерев, що миготіли за склом. Коли «лісовик» наблизився до дитячого купе, Діанка беззвучно відступила, аби він її не помітив, і це спрацювало б, якби не Кабачок, котрий, відчувши чужого, не забарився голосно і сердито хрюкнути — аби той, чужий, знав, хто в хаті господар. На кілька неймовірно напружених секунд дітлахи завмерли перед, здавалося б, неминучою загрозою викриття, — але, на їхнє щастя, «лісовик», хоча й почув Кабачкове рохкання, та неправильно витлумачив його джерело.

— От зараза! — вилаявся він. — Що ж він не вгамується, га? Я ж усе зробив, як треба… Сповзло, чи що?

І моторно — що геть не пасувало до його недавніх лінивих рухів — кинувся назад до люксового купе. Скориставшись цим, Діанка заклацнула двері.

— Ми крізь стіну почуємо, коли він прийде, — пояснила вона хлопцям. — А щойно вони трохи вгамуються або задрімають, ми…

— …І собі навідаємося до того моряка! — підхопив Миколка. — Йому напевно потрібна допомога!

— Так, навідаємося, але не всі, — роздумливо мовив Данилко. — Не варто привертати до себе зайву увагу… Підемо удвох, я і…

— Я! — дружно сказали всі троє — Ді, Миколка і Семко. І навіть Кабачок знову хрюкнув щось — уже не сердите, а прохальне. Данилко похитав головою.

— Поросят не беремо. Що ж до решти… нехай кожен обґрунтує свою участь.

Заперечувати участь у нічній вилазці самого Данилка нікому й на гадку не спало.

— Я їх перша почула! — впевнено сказала Діанка. — Це аргумент.

— А я їх перший запідозрив, — мовив Миколка. — І перший почув, що в люксі є моряк. Це також аргумент. А ніхто з вас мені не вірив!..

— А я, — Семко хмикнув, — взагалі ще нічого не зробив…

— От і зробиш, — присудив Данилко. — Підеш зі мною. По дорозі вирішимо, хто залазить у купе, а хто стоїть на варті.

— Ага, і обґрунтувати не забудьте, — Діанка насупилась, як миша на крупу.

— Не забудемо, — запевнив Данилко і замовк, прислухуючись.

— Що? — хрипким шепотом спитав Семко, хоча, як і всі, вже здогадався. — «Лісовик» повернувся.

Глава 6

Зрештою, розподіл обов’язків під час нічної вилазки до чужого купе завершився мирною домовленістю. Діанка та Миколка згодилися, що їм краще почекати. Нехай навіть увесь вагон, окрім хіба що їхніх стурбованих сусідів, спить, та рухатися коридором учотирьох означало ризик кого-небудь розбудити. А проігнорований ризик, як вагомо зазначив Данилко, майже завжди означає провал.

Хлопців проводжали, як на війну, тільки швидше. В коротенькій напутній промові Миколка висловив сподівання, що ув’язнений боцман іще живий, а Дінка просто сказала:

— В разі чого — замикайтеся в тому купе й телефонуйте. Я вимкну звук на мобільному, але буду постійно дивитися на екран. Дзвінок не пропущу.

— Це не знадобиться, Ді, — впевнено пообіцяв Данилко. І вони вирушили.

До таємничого люксу хлопці дісталися без пригод. Проникнути всередину теж було, як завважив великий прихильник книжок про Шерлока Голмса Семко, «елементарно, Ватсоне». Щоправда, хлопці відразу зачинилися — про всяк випадок, із міркувань особистої безпеки. З тих же міркувань світло вони вирішили не вмикати. Увімкнувши заздалегідь прихоплений ліхтарик (Данилко, як завжди, був сама передбачливість), друзі уважно й ретельно оглянули купе.

Воно було порожнім.

Мало того — абсолютна, цілковита тиша, що стояла в ньому, переконливо доводила відсутність дихання, ворушіння чи інших ознак будь-якої форми життя. Збитий з пантелику і, ніде правди діти, добряче роздратований Семко висловив бажання негайно поцікавитися в Миколки, де ж подівся його боцман.

— Випарувався, мабуть, — додав хлопчик сердито. — Або у кватирку вистрибнув…

— Або пішов у рейс, — докинув Данилко, але, на відміну від друга, не зі злістю, а з гумором. — Давай-но увімкнемо світло і ще раз усе перевіримо.

— Що саме? — кисло уточнив Семко, клацнувши вимикачем. — Зазирнемо в ящики для багажу під полицями — чи немає там мертвого трупа?

— Мертвий труп — це як масло масляне, — машинально виправив Данилко. Він, здавалося, й уві сні пам’ятав, що буде, чи, власне, вже є журналістом. — Але ідея з ящиками для поклажі досить непогана.

Ясна річ, ящики виявилися порожніми. На верхніх, багажних полицях також нічого не було.

— Чисто! — наслідуючи героїв поліцейських бойовиків, оголосив Семко. — Можемо повертатися. Ох, і накостиляю я Миколці! Могли би спати без задніх ніг…

Данилко не відповів. Його погляд був прикутий до ніші над дверима купе. Зазвичай там лежали ковдри; деякі пасажири з численною поклажею ставили туди і свої сумки. Тому не було нічого дивного в тому, що в порожньому купе дві темні шерстяні ковдри лежали саме на цій полиці — вкриватись ними було нікому. Одначе дивувало, що одна з цих ковдр накривала щось, за формою схоже на коробку для взуття, а за розміром — для великого взуття. Приміром, для чобіт.

— Як гадаєш, що це? — спитав Данилко в Семка, коли той, простеживши його погляд, також помітив ковдру. — Тобто, що під нею?

— Не знаю. Але жоден моряк туди не влізе. Навіть якщо його примусово скласти вчетверо.

Та навіть юнґа не влізе, повір.

Данилко хмикнув і, ставши навшпиньки, простягнув руку до ковдри. Не дотягнувшись, буркнув щось собі під ніс про морського дідька й заліз на нижню полицю. Ухопив край ковдри, потягнув до себе — щось, укрите нею, також поповзло до краю ніші.

— Що б там не було, воно зараз упаде, — попередив Семко, спостерігаючи за маніпуляціями друга. — Краще взяти обома руками. Спробуй.

Данилко спробував. Довелося повозитись, але він, крекчучи й стогнучи від напруження, таки витяг той таємничий предмет із ніші. Пальці його вже визначили, що під ковдрою щось схоже на решітку (пташина клітка?), а десь у глибині вовтузиться щось живе. За мить ковдра опинилася на підлозі, а перед збентеженими друзями справді опинилася клітка. Досить дивна — низенька й видовжена, вкрай незручної форми. Папузі, котрий був усередині, доводилося буквально лежати.

Птах був справжнім велетнем — напозір його довжина сягала метра, і половина з цього метра припадала на хвіст, що стирчав із клітки, мов складене віяло. Ще папуга відрізнявся просто неймовірним яскраво-синім забарвленням, дуже насиченим, і довірливими карими очима, якими й глипав на незваних гостей. Жовта смуга шкіри в нього під дзьобом у напівтемряві здавалася сонячною посмішкою. Першим до тями прийшов Семко.

— Отакої! Тепер усе зрозуміло…

— Усе, та не зовсім, — заперечив Данилко. — Особисто в мене до тих дядьків уже є кілька питань…

— Яких, наприклад?..

— По-перше, чому птаха перевозять у таких жахливих умовах? Ти тільки поглянь на цю клітку! Це ж якась… якийсь інструмент для тортур! Подивися, він лежить, підтиснувши лапки до тулубу — просто нема куди їх подіти. Садисти! І по-друге…

Папуга роззявив вражаючого розміру чорний дзьоб і загорлав на усе купе:

— Ви хто, матроси?! Черпаки! Салаги! Хочу кістки просолити! Дайте крила розправити, триста акул вам у дупу!

— Ну нічого собі! — прошепотів Семко, вражений до глибини душі. — Як він нас назвав?

— Накривай його! Хутко! Бо якщо почують ті… нам каюк.

— Усі підемо до Дейві Джонса, — життєрадісно підтвердив папуга, після чого на нього впала завіса… тобто ковдра, підхоплена Семком з підлоги. Хлопці перевели подих і прислухалися. Хвилина, дві… з коридору не доносилося жодних підозрілих звуків, хіба десь на початку вагону несподівано голосно заграло радіо. І так само раптово стихло.

— Що за музика вночі? — здивувався Семко.

— Це Діанка, зуб даю, — озвався Данилко. — Видно, почула цього пернатого хулігана і створила нам звукове маскування. Молодчина, добре придумано!

— Якщо це так, то дуже вчасно. То що він таке молов, цей чорнодзьобий?

— Не молов, а говорив цілком нормальні речі.

Нас із тобою він обізвав черпаками та салагами…

— Я чув. Це типу новачки, так?

— Щось таке. Молоді, недосвідчені матроси… «чайники», одне слово. Просолити кістки — це на морському жаргоні «скупатися». Ну, а про триста… г-м… акул…

— Про акул не треба. І хто такий Дейві Джонс, я також у курсі. Давай уже повертатися. Дуже швидко.

— Згоден. І цього хулігана з собою прихопити не завадило б.

— Прихопимо, — погодився Семко, утім, з деякою засторогою. Масивний дзьоб папуги так і майорів в уяві збуреного хлопчика. — Сподіваюся, він не клюється?

— Та хто його знає, — майже весело відгукнувся Данилко. — Ти його нестимеш чи я?

— Давай разом, — хвильку повагавшись, вирішив Семко. Попередньо відчинивши двері й визирнувши в коридор, чи, як висловився Данилко, чистий фарватер, друзі вхопили птаха, мов поліно, і швидко понесли його в напрямку свого купе. Папуга борсався, але якось непереконливо, ніби радше для порядку, ніж від щирого бажання, й мовчав. Та й узагалі, у вагоні панувала тиша. Така всеосяжна, що рипіння дверей, які несподівано відчинила перед мандрівниками Діанка, пролунало як звук, із яким треться об шкло шмат пінопласту, й добряче вдарило по напружених нервах хлопчаків.

— Де ви лазите? Чому так довго? — з порогу напустилася на хлопців Діанка зловісним шепотом. — Я тут як на голках! І чого, скажіть будь-ласка, ви там так горлали — аж сюди чути було! Я мусила музику вмикати, бо оті, за стінкою, завовтузилися. А це у вас що за ковдра?

— Це не ковдра, Ді, — бадьоро доповів Данилко впівголоса і хвацько, по-моряцьки козирнув. — Це наша здобич. Щойно вполювали…

Глава 7

Діанка закохалася в папугу з першого погляду.

Одноголосно друзі вирішили звільнити птаха з вимушеного ув’язнення й випустили його з клітки. Вже чверть години Ді без упину прилащувала птаха, сюсюкала з ним, як із немовлям, і навіть обіймала його. Паралельно вона встигала слухати звіт друзів і грозити кулачком стіні, за якою тимчасово ховалися від заслуженої кари «велетень» і «лісовик».

— Як це можна — так жорстоко ставитися до тварин? — питала вона чи то в них, чи то в самої себе, і ніжно гладила папугу по голові. — Ах ти ж, мій голубчику! Бідняточко моє карооке! Тебе ображали, так? Запхали в тісну клітку, де ти й лапки не міг випростати, так? Ну нічого. Вони ще своє отримають. Ще дістануть чортів у жменю!

— Ді, мовчи! — застережливо зойкнув Семко, та було вже пізно. Папуга, який досі мовчав, не називаючи навіть свого імені — хоча дівчинка й питала, почувши згадку про популярного персонажа українського фольклору, пожвавішав. Зіскочив з Діанчиних колін на матрац, потупцював трохи на місці, немов спортсмен, що розминається перед вирішальними змаганнями, і зачудовано втупився очима в Кабачка. Порося, що сиділо навпроти, на полиці біля Миколки, відповіло доброзичливим поглядом.

— Свиня! — вголос захопився папуга. — Морська свиня, дідько мені в пельку!

— Тихше! — збентежена Діанка, не здогадавшись відразу накрити верескливого птаха з головою, нащось приклала пальчик до вуст. — Мовчи, нас можуть почути! Це просто порося. Звичайне. Сухопутне. Його звуть Кабачок!

— Кабачок, — з готовністю повторив папуга, на кілька децибелів підвищивши свій і без того не надто ніжний голос. — Кабачок, кабак, корчма, таверна! Давай зійдемося якорями! Піднімемо, трясця твоїй мамі, Веселого Роджера! Засвітіть піастри!

— Боже мій… — безпомічно сказала Діана, — як зробити, щоби він замовк?

— У ковдру його загорни, — порадив Данилко. — Він подумає, що вже настала ніч, і не верещатиме.

— Ні-і-іч яка, господи, місячна, зоряна… — затягнув папуга. Власне, назвати це співом було важко — невгамовний птах просто викрикував слова відомої пісні, та ще й так гучно, немов тримав біля дзьобу мегафон. Діанка зсутулила спину, як робила завжди в передчутті неприємностей.

— Зараз його почують, — розпачливо мовила дівчинка, і для чогось додала очевидне. — Вони…

За мить так і сталося. З сусіднього купе донеслося:

— Гей, ви, роздовбаї! Кажу востаннє — вимкніть кляте радіо, бо я зараз вимкну вас! До чортів собачих!

З іншого боку купе в стінку також невдоволено постукали. Ображений папуга накокоїжився і замовк. А дітлахи почали радитися, що тепер робити. Виробляти, як сказав Миколка, план протизаконних дій.

— Чому «протизаконних»? — образилася Ді на таке визначення. — Ми не робили нічого поганого.

— Ви з Миколкою — ні, а ось ми з Данилком поцупили цього співуна, — нагадав Семко. — А це, між іншим, незаконно.

— Точно, — підтримав Миколка. — Татко каже, що гасло «Грабуй награбоване» — чи як воно там звучить — ніколи до добра не доводить.

— І ще не факт, що вони його вкрали, — вклинився Данилко. — Може, просто два диваки таким чином везуть птаха до Криму…

— Якщо ти так думаєш, нащо притягнув його сюди? — з болем вигукнула Діанка. — Чого мовчиш? Я тобі скажу! Бо вони… вони його ображали! А ти одразу це помітив! Не кажи, що ні! У нього лапки затекли в тій клітці! Він поворухнутися не міг! І взагалі…

— Це ще не злочин, — знизав плечима Данилко.

— Жорстоке ставлення до тварин — це злочин! — заперечила дівчинка. — За це судити треба!

— Треба, — підтримав Семко. — В Європі так і роблять, до речі. Але не в нас. Ті дядьки можуть сказати, що перевозять папугу цілком законно.

І по-своєму матимуть рацію. А ми вдерлися в чуже купе і привласнили те… — хлопчик глянув на папугу й виправився, — того, хто нам не належить. У нас можуть бути проблеми.

— Ну й нехай, — похмуро погодилася Діанка. — Нехай будуть проблеми.

— Відчайдушна Ді, — пожартував Миколка. — 1 Справжнісінька маленька розбійниця.

Дівчинка зиркнула на друга спідлоба, однак нічого не відповіла. Кілька хвилин, дослухаючись до ритмічного перестуку коліс, мовчали всі.

— Я вважаю, — озвалася дівчинка, дзвінким голоском перетинаючи цю свинцеву мовчанку, — що вони підозрілі. Що якби все було законно, то вони б везли птаха в своєму купе, в нормальній клітці і з усіма документами. Он у мого Кабачка три довідки, що він здоровий! Чи навіть чотири! А в папуги клітка радше схожа на тубу! Так що справа тут нечиста. І я певна, що нам слід звернутися в міліцію…

— Куди? — здивувався Семко. — До Сімферополя ще далеко, подружко! Ціла ніч попереду.

— У першому вагоні має бути міліціонер, — зі знанням справи повідомив Миколка. — Або не в першому, а в тому, де начальник поїзда. Це залізнична міліція, по-моєму. Чи якось так.

— Та хоч яка, аби була міліція, — зраділа дівчинка. — Годиться й залізнична. Отже, ми мусимо знайти того міліціонера…

— І зізнатися, що ми викрали папугу з чужого купе, — іронічно продовжив Семко. — Нам за це надеруть вуха, птаха повернуть цим… липовим власникам, і все стане, як у казці. Що далі, то страшніше. Ні, це не вихід.

— Ситуація патова, — кивнув Данилко, який останнім часом захопився шахами.

— Ну, і що це означає? — збрижив носа Миколка.

— Що ми зайшли в глухий кут.

— А… так би одразу й сказав. Ні.

— Що — ні, Микольцю? — якось надмірно улесливо перепитав Семко.

— Ні, не зайшли. Тато казав, що глухих кутів не буває. І якщо ти не можеш рухатися вперед, краще відступитися. Зробити кілька кроків назад і добре обдумати, що робити далі.

— А, філософія… — розчаровано буркнув Семко. — Ми цілий вечір тільки те й робимо, що думаємо.

— Нічого. Це корисна процедура, — усміхнувся Данилко.

— А мені чомусь здається, — ні до кого не звертаючись, мовила Ді, — що це рідкісний папуга. Великий, синій… Я таких ніколи раніше не бачила. Різних бачила — жако, какаду, ара, хвилястих… А цей — якийсь особливий. А ще я читала, що багатьох папуг контрабандою привозять до Європи, інколи навіть під спеціальне замовлення. Що, як це — саме такий випадок?

— Якщо цей випадок навчився так шпрехати по-нашому, — хмикнув Семко, — отже, його привезли до України ще яйцем.

— А судячи з того, що саме він шпрехає, — підхопив Данилко, — сюди він йшов морем у компанії джентельменів удачі.

— Піратів, тобто?

— Саме так, Микольцю. Знаєте, що наш безіменний друг запропонував Кабасі? Битися, розважатися і смітити грошенятами. Що й казати, широка душа!

— Так, але хіба «лісовик» та «велетень» схожі на морських вовків? — засумнівалася Діана.

— Анітрохи не схожі, — підтвердив Данилко. — Та це нічого не доводить.

— Ет, дізнатися б, як звуть цього корсара, — дівчинка глянула на птаха, який підняв голову й потерся об її руку. — Може, в Полтаві його хтось уже шукає… Як тебе звуть, красунчику?!

— Йо-хо-хо, — сказав папуга, — і пляшка ро-му!

— Може, татові зателефонувати? — запропонував Миколка так неохоче, що відразу стало зрозуміло — глухі кути все ж бувають, і щойно він знайшов один із них. — Він однак чергує, не спить… Попросимо глянути, чи не було даних про зниклого птаха?

— У карному розшуку? Та ну, Микольцю… Зазвичай такі оголошення поміщають в газетах або на стовпах вішають. «Зник пес, тому, хто знайде — винагорода»…

— Я розумію, Ді, але ж це — мій татко. Він усе про всіх знає. А що не знає, про те напевне чув. А крім того, папугу могли й викрасти. Ну то як — дзвонимо?

— Подзвони мені хоч раз! — закричав папуга, підстрибуючи на матраці, мов на батуті. — Подзвони мені, благаю!

— О, почув знайоме слово, — втомлено мовив Данилко. Проте Діанка не вгавала. Вона знову нахилилася до птаха.

— Куди подзвонити, серденько? Куди? Номер телефону знаєш? Який телефон?

— Мій! Телефон! — повідомив синьоперий розбишака, не припиняючи стрибків. — Дев’ять! Один! Один!

— Та ну, він, певно, цілодобово радіо слухає, — зробив висновок Семко. — Якусь пісенну хвилю.

— Авжеж. У вільний від спілкування з піратами час, — ущипливо промовила Ді.

— Ти нічого не доб’єшся від нього, подруго, — з жалем констатував Данилко. — Папуги мають добру пам’ять, але не тямлять, що говорять.

— Салага! — загорлав крилатий пірат. — Я бувалий-солоний, а ти хто?!

— Про що це він? — знову не зрозумів Семко.

— Стверджує, що перетинав екватор.

— Думаєш, не бреше?

— Не знаю, Семчику. Може, й прибріхує — який без цього моряк…

— Я літати вмію! — виклав свій найбільший козир папуга і на підтвердження цих слів розправив крила. Увесь його вигляд ніби промовляв: може, комусь із вас, черпаки, і вдасться в майбутньому перетнути екватор, та здійнятися в небо вам точно не світить. — А ти?!

Гоноровий птах конкретизував свій запит, втупившись у Данилка, котрий насмілився звинуватити його в брехні. Той лише головою похитав.

— Номер, номер, — знову затріщав папуга без жодного видимого зв’язку з попереднім спалахом гніву. — Мій номер… п’ять нуль сім два шість три дев’ять.

Це прозвучало так несподівано, що дітлахи встигли лише розгублено перезирнутися. Звісно, ніхто з них не тримав напоготові олівець. А птах, насолоджуючись ефектом, крякнув, зовсім як старець, що розминає затерплі суглоби, і знову замовк.

— Повтори, — нарешті отямилася Діанка і благально склала долоні човником. — Будь ласочка, маленький…

— Мадам, — ґречно відгукнувся папуга, — тримайте шиньйон, буде штормити.

Діанка безпомічно глянула на хлопців.

— Перші три цифри — п'ять-нуль-шість, — невпевнено мовив Данилко.

— П’ятсот сім двадцять шість тридцять дев’ять, — тихо, але чітко сказав Миколка. — Дуже простий номер, до речі…

— Ну, Маковію, ти даєш! — Семко аж присвиснув, демонструючи своє захоплення. — У тебе ж математика завжди кульгала на обидві ноги! Відколи це ти з цифрами дружиш? З яких пір?

— Ні з яких, — буркнув Миколка. — Я просто пам’ять треную за спеціальним методом. Є різні види пам’яті — зорова, слухова, асоціативна, і я…

— А нащо це тобі? — перервав Данилко. — Ти ніби склерозом не страждаєш. Краще б…

— Що?

«Спортом зайнявся», — хотів було продовжити хлопчик, але в останню мить припнув язика. З його боку це прозвучало б жорстоко.

— Та нічого. Що ж, твої тренування принесли плоди. Давайте запишемо номер.

— Ось, — Ді простягнула Миколці кулькову ручку й обгортку від печива. Той ледве зумів нашкрябати жадані цифри на промасленому папері й замислено констатував очевидне:

— Номер не полтавський.

— Ну і що?

— Ну й те, Ді, що поїзд наш — не транзитний. Ані через Київ не йшов, ані через Харків. Отже, або це мобільний телефон, і тоді нам доведеться набирати коди всіх мобільних операторів по черзі, або… це київський номер. І тоді мій татко в цій справі не обізнаний. Навряд чи папугу подали у всеукраїнський розшук.

— А що, — засміялася Діанка, — я б такого і у всесвітній подала. З Інтерполом шукала б!

— Мадам, — зрадів папуга, — ви прекрасні!

Данилко так остаточно й не визначився, здалося йому чи ні, але Ді ніби почервоніла. А він, подумавши, що гульвіса-птах має рацію, чомусь збентежився й відкашлявся, перш ніж говорити далі.

— Отже, з якого оператора почнемо?

— А давайте з Києва, — запропонував Семко. — Тобто з коду «нуль сорок чотири». Подзвонимо туди і швиденько спитаємо, чи є в них папуга. А якщо немає, то почнемо згадувати всі мобільні коди.

— Так, але дзвонити з мобільного на міський номер — це дорого, — завагалася Діанка.

— У мене на рахунку гроші є, — заспокоїв Данилко. — Гривень сто, не менше. Тато поклав, щоби я завжди був на зв’язку. Коли я поясню, куди й навіщо я їх витратив, він зрозуміє. Зрештою, — хлопчик приязно посміхнувся папузі, — це ж практично батьків колега. Товариш по службі. А морське братерство — зобов’язує.

— Сім футів під кілем, старий пройдисвіте, — розчулено мовив птах. І навіть без Данилкових пояснень усі зрозуміли — крилатий корсар дуже доречно та щиро побажав удачі товаришу.

Глава 8

А за десять хвилин знайшовся й хазяїн балакучого птаха. На коді нуль-дев’яносто сім.

Почувши традиційне «Чи не зникав у вас синій папуга?» — питання, на яке в столиці їм відповіли щось про зелених чортенят, на коді нуль-шістдесят сім закликали спати і не морочити людям голови, а на нуль-п'ятдесяти міцно вилаялися й кинули слухавку — дядько, судячи з голосу, ще не старий, схвильовано вигукнув:

— Так! Був! Зникав! Точніше, зник три доби тому! А ви хто? Ви знайшли його? Він у вас? Звідкіля ви дзвоните? Ви бачили моє оголошення в рекламній газеті? Сам не знаю, навіщо я його дав. Адже ясно, як божий день, що птаха викрали на замовлення. Зламали двері, і… То хто ви такі?

Данилко, якого, як найбільш спокійного і врівноваженого, Команда Мрії одноголосно делегувала на проведення перемовин, детально все пояснив. І те, хто вони такі, і як та де знайшли папугу, і звідкіля дізналися номер телефону, і в яких саме умовах транспортували птаха. Почувши це, дядько аж зубами зарипів від злості.

— Мерзотники, — вилаявся він на адресу викрадачів — чи лише доправників? — Поганці безсердечні. Їх би запхати до труни площею півметра — якої б тоді заспівали?! Але ж зараз усе гаразд? Ви його звільнили?

— Так, ну звісно ж, — відповів Данилко, тамуючи посмішку — власник папуги виявився майже таким же балакучим створінням, як і його підопічний. Ось хіба що морських термінів у розмові не вживав. А так…

— Може, вам передзвонити? — стурбувався тим часом дядько, згадавши, що його номер набрали з поїзда, себто — з мобільного телефону. — У мене є пільги на стаціонарному…

— Та не треба, — відмовився Данилко. — Час тисне. Як вас звуть, вибачте?

— Ой, це ви мені вибачте, — заметушився дядько. — Я так зрадів, так розгубився… Моє прізвище Сквир. Микита Петрович Сквир. Я орнітолог.

— А де ви є? — поцікавився Данилко. І почув у відповідь здивоване:

— Удома…

— Я здогадався, — щоб не засміятися вголос, хлопчик скорчив страшну гримаску. — В якому місті ви живете?

— А, ви про це… В Києві. Працюю в столичному зоопарку. Можна мені поговорити з Флінтом?

— То його звуть Флінт? Чудове ім’я. А він не розхвилюється, почувши ваш голос?

— Гадаю, що ні. Навпаки, заспокоїться. А потім я батька покличу — він у мене моряк у відставці й яхтсмен… Це він навчив Флінта всього… ну, ви розумієте.

Данилко увімкнув на своєму телефоні гучномовець, коротко відрапортувавши в слухавку:

— Готово. Говоріть.

— Флінте! — голос Микити Петровича, дещо спотворений відстанню та тріском електромагнітних перешкод, звучав усе ж досить чітко для того, аби папуга його впізнав. І Флінт упізнав. Він застрибав по полиці, мов скажений, а потім зненацька перелетів на протилежну полицю й почав тертися об Кабачка щокою — точнісінько так, як це робив найкращій друг Кабасі кіт Тимофій. Друзі, дивлячись на ці «котячі» ніжності, аж роти пороззявляли. А пан Микита говорив далі:

— Флінте, друзяко, ти там тримайся, добре? Зараз ми щось придумаємо! Ти скоро будеш удома. Тримайся там, чуєш! І дітлахів не ображай!

— Боцмане! — зарепетував Флінт. — Моряк дитину не образить! Де капітан?

— На вахті. Зараз підійде…

Почувши це, бешкетник Флінт неначе полиняв, за якусь мить утративши весь свій босяцький вигляд, припинив лащитися до поросяти і, як-то кажуть, став навитяжку. Він і справді витягнув шию вгору, немов побачив у себе над головою щось надзвичайно смачне, і прицілювався те «щось» клюнути. А в з трубки тим часом залунав зовсім інший голос — ще досить потужний, гучний, та вже ледь торкнутий памороззю прожитих літ.

— Флінте! Микита сказав мені, що ти там! Ти мене чуєш?

— Так точно, капітане! — карбуючи кожне слово, відповів папуга. А потім (вочевидь, від надміру почуттів, викликаного знайомим голосом) метнувся до столика, на якому лежав телефон, вражаючого розміру пазурами вчепився за край стільниці й заходився зосереджено дзьобати її поверхню. Звук виходив такий, наче хтось довбав стіну відбійним молотком.

— Ось тепер, — тяжко зітхнула Ді, — у нас точно будуть проблеми.

Почувши її, капітан скомандував:

— Флінте, відставити шум.

— Є відставити шум, капітане, — бадьоро згодився Флінт і, відчепившись від столу, повернувся на полицю.

— То він що, — з побожним захватом мовила дівчинка, звертаючись до голосу на іншому кінці лінії, — все-все розуміє? І що ви кажете, і що він відповідає?

— Усе, люба панно, — відповів капітан. — Дозвольте відрекомендуватися — Петро Макарович Сквир, капітан другого рангу у відставці.

А ви хто, дорогі рятівники Флінта?

— Ми — школярі, — відповів Миколка. — Їдемо на канікули. У нас сусіди підозрілі, і ми…

— Ні, зачекай, — раптом перебив друга Семко. — Ми — не просто школярі. Ми — команда Мрії. А Мрія — це таке містечко на Полтавщині. Ми — такі собі місцеві детективи, доволі знані у своєму місті. Усього нас четверо, і п’ятий — Кабачок. Це наше службове порося з видатним нюхом. Ось.

Пан Петро засміявся.

— І скільки ж розкритих справ на вашому рахунку, детективи?

— П’ять. Тобто вже шість, якщо рахувати випадок із Флінтом, — і бровою не повів Семко. Сміх увірвався.

— Рахувати, — сказав капітан другого рангу Сквир. — Випадок із Флінтом неодмінно слід враховувати. Ви, до речі, в курсі, що вас чекає винагорода?

— Ні, не в курсі, — рішуче відповів Данилко. — І ніякої нагороди нам не треба. Ми це зробили… ну, бо красти не можна. Хоча ми й самі його вкрали, по суті…

— Це зовсім різні речі, юначе, — твердо сказав пан Петро, і Данилкові відразу полегшало.

— Ага, — відповів він не за статутом. — Вони ж везли те, що їм не належить, ті дядьки. А Флінт у вас такий класний…

— Я — красень! — ствердно кивнув папуга. — Я — мрія всіх дівчат!

І заходився чистити пір’ячко собі під крилами.

— Папуги — давня моя любов, — зізнався пан Сквир. — Мабуть, тому й син орнітологом став — усе життя в нас їх повна хата була, цих птахів. Жінка моя покійна, царство їй небесне, жалілася, що від кліток у квартирі нема де пройти, а папуги вже просто на голову сідають. Так воно й було, власне… Та насправді й вона їх любила. Не менше, ніж я.

— Капітане, — поцікавилася Ді, — а Флінт у вас якої породи… чи як це правильно називається?

— Вид. Великий гіацинтовий ара, або гіацинтовий макао. Дуже рідкісний, дуже розумний… Мені його подарували друзі з Болівії…

— А де це? — пошепки запитав Миколка.

— Біля Бразилії, у Південній Америці, — відповів Данилко.

— Саме так, — підтвердив капітан Сквир. — Він ще зовсім пташеням був… Таким гарненьким. Я його виховав. Давні індійці, до речі, вважали, що кожна благородна людина мусить за життя навчити говорити бодай одного папугу.

— Судячи з того, який він балакучий, — нечемно гигикнув Миколка, — ви дуже благородна людина, капітане.

— Ну так, на тому й стоїмо, — підтримав жарт пан Петро.

— А як гадаєте, для чого його викрали? — спитала Діанка. — Ваш син вважає, що на замовлення…

— Тут я з ним згоден. Як я вже згадував, ці птахи дуже рідкісні. На ринку коштують до десяти тисяч доларів.

Хлопці — усі троє — дружно присвиснули. Діанка зойкнула, притиснувши долоні до щік.

— Ну нічого, — самовпевнено видав Миколка. — З нами він у безпеці. Йому нічого не загрожує.

— Не кажи «гоп», поки не перескочиш, — порадила Ді, звівши бровенята в одну сувору лінію. — До кінцевої станції шлях дуже далекий. А через стінку від нас їдуть двоє злочинців — і скоріше за все небезпечних. Їм варто лише зазирнути до нас у гості…

— Я зараз зателефоную в Сімферополь, — пообіцяв капітан Сквир. — Маю добрих знайомих у Криму — вас зустрінуть і про все подбають. Передасте папугу їм, вони надійні. Скажіть номер поїзду та вагону, і бажано — час прибуття.

— Поїзд номер сорок п’ять, прибуває до Сімферополя о першій п’ятнадцять, — відчеканив Данилко.

— Ночі, — навіщось докинув Миколка і, впіймавши здивований погляд друга, уточнив. — О першій п’ятнадцять ночі, а не дня.

— Якби це був день, я сказав би «тринадцята п’ятнадцять», — відрізав Данилко. І додав, уже в слухавку. — Вагон номер сім.

— Молодець! — схвально промовив пан Петро. — Доповідаєш чітко, по-військовому.

— У мене татко — морський офіцер, — пояснив Данилко, і чи не вперше відтоді, як вони познайомилися, друзі завважили, що в його вустах це прозвучало гордо.

— Он воно що… Бойовий товариш. Добра зміна нам росте!

— Не росте. Тобто не зміна. Я… буду журналістом.

— Та хоч і двірником — аби людиною лишався. А щодо цього я жодних сумнівів не маю. Ну все, даю відбій, хлопці та дівчата. Бережіть Флінта, добре?

— Не хвилюйтеся, — хором запевнила Команда Мрії, — збережемо.

А Флінт задерикувато гукнув:

— Капітане! Хто до нас з мечем прийде, той від молота загине!

Пан Сквир хмикнув, про всяк випадок записав номери мобільників Данилка та Семка, порадив дітлахам замкнутися в купе та уникати зайвого галасу й відключився.

Глава 9

Дві години минули спокійно. Двічі телефонував пан Сквир — цікавився, як справи. Флінт щось бурмотів собі під ніс, тобто під дзьоб, але тихенько, ледве чутно, а ще чіплявся до Кабасі з пропозиціями «розігріти трюм» — попити чаю, «завантажити трюм» — поїсти, і «повісити на очі чорні мітки» — поспати. Остання пропозиція, перекладена, за висловом Миколки, з морської на українську всезнайкою Данилком, викликала жваву підтримку в усіх потомлених дітлахів.

— Діло каже! — вигукнув Семко, чиї очі, незважаючи на хвилювання, а може, саме завдяки хвилюванню й усім пережитим пригодам, просто-таки злипалися. — Нам варто набратися сил.

— Варто, варто! — заторохтів папуга, розпускаючи перед Діанкою хвоста, і зворушливо зазираючи їй в обличчя. — Давай, красуне, поцілуй мене! Ех, пришвартуватися б з такою в тихій гавані!

— А це що означає? — засміялася дівчинка.

— Флінт каже, що з такою, як ти, можна й одружитися, — і собі засміявся Данилко. Семко, спостерігаючи за цим вибухом веселощів, чомусь насупився.

— То ми будемо спати, чи як? — деренчливим, мов стара підвода, голосом спитав він. Діанка замислилася. З одного боку, їй, звичайно, хотілося спати — як і всім. А з іншого…

— Що, як ті контрабандисти перевірять люкс? — те, що її бентежило, Ді завжди висловлювала вголос, стверджуючи, що так їй краще думається, і взагалі — озвучена проблема зменшується принаймні вдвічі. — Виявлять, що папуги там немає, і…

— І що? — поцікавився Миколка і широко позіхнув. — Що вони зроблять?

— Ще не знаю. Але сидіти, склавши руки, вони точно не будуть. Не та публіка…

— Твоя правда, Ді, — кивнув Семко. — Від них чого завгодно можна чекати. Ет, шкода, що я не дотумкав вікно відчинити в тому купе. Вони могли б вирішити, що папуга якимось чином звільнився й випурхнув на волю.

— Разом із кліткою? — скривився Данилко.

— Клітку треба було там покинути, — не відступався Семко. — Тоді б усе здавалося правдоподібно. Ніби папуга сам з неї вибрався і зробив ноги… тобто, крила.

— Що вже махати після бійки кулаками, — зітхнув Миколка.

— Це навряд чи щось дало б, Семчику, — Діанка, побачивши, як засмутився друг, заходилася заспокоювати його. — Вони… ну, ці бандити, звісно, перевірили, чи вікно зачинене, перш ніж піти звідти. Чим би птах міг його відчинити? Дзьобом? Лапами? Воно ж опускається згори вниз…

— А добре було б тих двох знешкодити, — сказав Миколка, думаючи про своє. — Тільки як?

— Ніяк. Краще нам підстрахуватися на той випадок, якщо вони все ж виявлять зникнення Флінта. Я піду шукати начальника поїзда. І тутешню міліцію, — з цими словами Діанка попрямувала до дверей. — Тепер у нас є докази. Є телефон справжніх господарів папуги. Вони все підтвердять. Так що нехай «велетня» та «лісовика» затримають за крадіжку…

— Хто? Міліціонер та начальник потяга? А крім того, Ді, ти гадаєш, що ці кримінальники так одразу й скажуть: «Авжеж, це ми його викрали, судіть нас, люди, народним судом»? — зіронізував Семко. Діанка насупилася.

— А по-твоєму, що вони скажуть? — огризнулась вона.

— По-моєму — щось типу «самі ми нетутешні». Мовляв, нас попросили перевезти птаха, ми погодилися, чом би й ні, і про жодного Микиту Сквира, орнітолога, ми й близько не чули. І спробуй довести, що це не так. Між іншим, на поїзд вони сідали разом із нами, у Полтаві, а Сквири мешкають у Києві.

— Ну то й що?

— Та нічого, Ді! Їм цієї справи не пришити.

— От якби дізнатися, як їх звуть, — мрійливо промовив Миколка. — Прізвища, паспортні дані… Я тоді точно б тата потурбував. І якщо вони до чогось причетні, це спливло б. Недарма ж отой «лісовик» про розшук згадував! Отже, мав причини міліції боятися. І ми б їх затримали…

— Закричали б «тримайся, хто може!», — хмикнув Семко. — А що робив твій Еркюль Пуаро, Ді? В такій ситуації?

— Він не мій, і… він збирав усіх в купе… чи деінде… усіх підозрюваних, і провокував їх на зізнання… Викладав свою версію злочину і звинувачував когось, хто був ні до чого. Справжній злочинець розслаблявся, втрачав пильність. І коли мсьє Пуаро починав говорити вже про істинного винуватця, той навіть не відразу розумів, що йдеться про нього… А потім…

— Ні, — категорично забракував Миколка. — Нам це не підходить. Недарма кажуть: що нам, слов’янам, добре, те французам — смерть. Ну, і навпаки.

— Пуаро — бельгієць, — машинально виправила Ді. Миколка знизав плечима.

— Хай хоч папуас — не про це йдеться… З цими товаришами в одному купе не посидиш. І вже точно в очі не звинуватиш…

— Постривай поперед батька в пекло лізти, — зупинив його Данилко. — І мсьє Еркюля ти дарма недооцінюєш. Провокація — це доволі дієвий метод. Тим більше, що ми ним уже користувалися. Не раз.

— То що, — втомлено спитала Діана, — мені не йти до міліціонера?

— А може, нехай іде? — висловився Миколка. — Іншої нагоди може й не бути.

Маковій-молодший як у воду дивився. Однак тоді про це ще ніхто не знав, і Миколку не підтримали.

— Нащо ворушити осине гніздо? — знизав плечима Данилко. — Ось прийде Ді, приведе з собою міліціонера… І що? Доведемо ми щось чи ні, ще вилами по воді писано. А от коли вони злізуть з потяга, а на пероні на них чекатимуть ті, хто треба, — тоді буде інша справа. Навіть якщо від викрадення Флінта вони відкараскаються, то, цілком можливо, що їх розшукують — тут Миколка має рацію. Так що… не будімо лихо, доки тихо.

— А вони, до речі, в те купе можуть і до кінця шляху не зазирати, — підтримав Семко. — Нащо їм? Вагон спить, папуга мовчить — чого смикатися?

— То буде класно, якщо так, — виразно сумніваючись, відповіла дівчинка. — Однак я все ж боюся…

— Чого?

— Того, Семчику, що все це надто добре, аби бути правдою.

Глава 10

І, як виявилося згодом, Діанка мала рацію. Бо доки дітлахи радилися, в сусідньому купе почулося ворушіння. Хтось із злодіїв відкашлявся, зліз зі своєї полиці, довго чимось шарудів — так довго, що розбудив напарника — «велетня». Той лайнувся і звелів:

— Перевір, як там товар — чи не здох часом…

— Тю, чого б це він здихав? Не сто років їдемо, — прокашляв у відповідь «лісовик» — йому, видно, не хотілося виходити з купе.

— Я твоєї думки не питав, дебіле, — розізлився «велетень». — Чув, які ці крикуни ніжні? Мруть у дорозі, мов мухи. А я бабки втрачати не хочу! Може, ти з ковдрою перестарався, і він задихнувся? Тому й мовчить. Одне слово — роби, що велено!

Було чутно, як «лісовик» пробурмотів щось нерозбірливе і почовгав до контрабандистського купе. Члени Команди Мрії злякано перезирнулися.

— Здається мені, що зараз буде шухер, — зітхнув Миколка. — Біжи, Ді, в перший вагон, а ми тут зачинимося. Тоді є шанси, що всі вціліють.

— У бою я — лев, — не забарився похвалитися Флінт.

— Мовчи, приятелю, — Данилко заспокійливо погладив птаха по голові. — Ані пари з вуст. Це й буде твоїм бойовим випробуванням.

Дівчинка послухалася Миколку, вислизнула з купе і на ватяних ногах кинулася до тамбуру, обережно озирнувшись — чи не побачить її злочинець. На щастя, той усе ще був у купе-люкс. Бігти було важко — поїзд добряче хитало, кілька разів Діанці навіть здалося, що вона впаде. Важкі двері в переходах між вагонами деколи заклинювало, й Ді доводилося відчиняти їх із зовсім недівочими зусиллями. За вікнами, разом із дівчинкою, бігли в нікуди темні дерева, і жовті плями ліхтарів то спалахували на сіруватих шибках вагонів, то гасли, занурюючи шлях Діанки в темряву. До першого вагону вона дісталася за десять хвилин, хоча їй здалося, що це зайняло як мінімум півгодини. Ще хвилин п’ять вона стукала в купе начальника поїзда, намагаючись його розбудити, проте начальник — кремезний дядько років сорока п’яти, мав напрочуд міцний сон. Навіть коли цей добродій відчинив двері і з’явився на порозі купе у зсунутому набакир форменому кашкеті, чорних спортивних штанях та сорочці, защепнутій не на ті ґудзики, здавалося, що він так і не прокинувся. Принаймні спочатку дівчинка й слова не могла вставити в той потік беззмістовних фраз, що лунав із вуст начальника:

— Що? Хто стукав? Що горить? Якого… хто стукав? Що горить? Кому не спиться, трясця… хто стукав?

— Я стукала, я, — закричала Діанка, підстрибуючи, — щоби дядько спросоння краще її розгледів. — І нічого не горить.

В очах у начальника почало трохи розвиднюватися.

— То нащо ти стукала, дівчинко? Трясця… спати йди.

— Там — напад! — Ді вирішила, що треба переходити до суті справи. Дядечко заморгав.

— Де?

— У сьомому вагоні. Напад на четверте купе! Начальник поїзда поправив кашкет і відразу перестав здаватися вайлуватим соньком. Зіниці в нього зробилися гострими, як буравчики.

— Збройний?

Цього Діанка напевне не знала, але вирішила, що для солідності — ну й для швидкості начальницької реакції — збрехати не завадить.

— Ще й який збройний! До зубів озброєний! — випалила вона, подумки сподіваючись, що це все ж неправда. Дядько підібрався і навіть якось аж схуд.

— Скільки нападників?

— Двоє.

— Чим саме озброєні? — відступаючи на крок назад, спитав начальник поїзда. Діанка розгублено закліпала очима — невже тікає? — і запищала, мов перелякане мишеня:

— Та не знаю я! Чимось! Чимось вони точно озброєні! Я не бачила, чим саме! Я тікала! Бігла щодуху! Я… Та зробіть же що-небудь! В тому купе діти!

Дядько знову ступив на поріг. На ньому вже були формені штани і кітель з прикріпленим бейджиком, на якому значилося «Павло Сергійович Святко. Начальник поїзда». В руках Павло Сергійович тримав рацію.

— А нападники — теж діти? — з надією в голосі спитав він.

— Ні, — втішившись, що зараз говорить правду — ну майже правду, відповіла Діанка. — Здоровенні такі лобуряки.

— Може, ви просто шуміли? Або вони напідпитку? Знаєш, як у дорозі буває… — не здавався пан Павло.

— Ми не шуміли! — спростувала Ді це обурливе припущення. — А вони злодії! Кримінальники! Я здогадуюся, чого їм від нас треба!

— І чого ж? — уже безнадійно поцікавився начальник.

Цікаво, подумалося їй, чи злодюги почали штурм саме з їхнього купе, чи перевіряють усі без винятку? Утім, в будь-якому випадку, не можна гаяти часу. І Ді закричала:

— Убити всіх, ось чого! Покваптеся!

Павло Сергійович здригнувся і кивнув.

— Зараз, — заспокійливо мовив він до дівчинки, — я викличу підмогу і піду туди. В сьомий вагон. Подивимося, хто там малечу ображає. А ти тут посидь, добре?

Діанка витріщилася на пана Павла, не вірячи своїм вухам. Ці дорослі бувають такі наївні! Невже він серйозно вважає, що щось змусить її відсиджуватися тут, коли друзі в небезпеці? Та нізащо! Однак, будучи не лише хорошим другом, а ще й розумною дівчинкою, і добре знаючи, що дорослі зазвичай чують лише те, що хочуть чути, і терпіти не можуть, коли їм заперечують, Ді кивнула і слухняно мовила:

— Так, звичайно. Як скажете.

Утішений Павло Сергійович пробурмотів: «От золота дитина», — і рушив до проблемного купе, на ходу повторюючи в рацію «Романе, тривога!.. Романе, як чуєш, прийом? Романе, відповідай на виклик! Це терміново!» Ді дочекалася, коли він зникне за дверима тамбуру, переждала ще кілька нестерпно довгих секунд і також пішла до сьомого вагону.

Глава 11

За відсутності Діанки події в четвертому купе сьомого вагону поїзду номер сорок п’ять, відомого під кодовою назвою «Південний експрес», розвивалися блискавично. Втім, спочатку вони як слід розвинулися в третьому купе, куди, немов з рогатки випущений, влетів «лісовик». І загорлав на весь вагон:

— Його там немає! Зник!

А далі дітлахи почули звук, який буває від падіння тіла. Звісно, самі вони цього не бачили, однак припустили, що «велетень», роздратований цією новиною, від душі вмазав напарнику, і той не встояв на ногах. Подальші репліки «лісовика», в супроводі виразного хлюпання носом, свідчили на користь цієї версії:

— За що, Андрюхо?

— Тю, — презирливо відкопилив губу Миколка, безпомилково зачувши сльозливі нотки в цьому питанні, — слимак! Ну й злодії пішли! Ніжні, як із дитсадка… Аж нецікаво.

— Ось увірветься він сюди — і б’юся об заклад, що вже не буде таким ніжним, — завважив Данилко. Миколка фиркнув.

— А хто йому дасть сюди увірватися? Ми вже зачинилися.

— Та тебе вбити мало! — кип’ятився тим часом за стінкою невидимий Андрюха. — Ти й миску з вівсянкою не вбережеш!

— Я знайду його, обіцяю! — заприсягнувся «лісовик», і щось у його голосі змусило здригнутися оптиміста Миколку. — Він десь тут. У вагоні чи в потязі!

— Ти впевнений? Чому?

— Клітки теж немає! Сперли!

— Отже, так, — підсумував «велетень». — Роби, що хочеш, лазь, де хочеш, хоч по купе, а хоч під вагонами, але якщо за півгодини його тут не буде, я сам з тебе папугу зроблю, зрозуміло? Руки так викручу, що літати зможеш, і кольором теж станеш синій-синій… Як іній на дротах! Чого вирячився? Кругом і бігом марш!

— А ти? — образився «лісовик».

— А що — я? Я тут головний, — лагідно відповів Андрюха, та від цієї вдаваної лагідності морозом за комір сипонуло вже й Данилкові, і навіть незворушному Семкові. — А в разі невдачі я скерую тебе в небуття, погань. Давай, ворушися! І до сусідів наших не забудь зайти!

— Це ще навіщо? — не втямив «лісовик», котрий, судячи з поведінки, кмітливістю не відрізнявся.

— На чай! — гаркнув «велетень», не переймаючись тим, що сусіди, про яких він казав, мали напевно почути ці його репліки. — Вони шуміли весь вечір. І хтось у них так дивно розмовляє… не чув? Ну, ти глухий, мов корч, чого ще чекати? Та все ж до них зазирни в першу чергу.

І за мить у двері їхнього купе вже стукали зі словами «Відчиніть!». Треба було озиватися — порожні приміщення не мають звички самі замикатися зсередини.

— Хто там? — удаючи заспаного, спитав Семко і навіть позіхнув — для більшої переконливості. Крадій розгублено замовк, але відразу ж здогадався:

— Чаю не бажаєте?

— Дякую, ми вже пили, — вираз Семкового обличчя красномовно свідчив, що нічого безглуздішого він іще ніколи не чув. — Просимо не турбувати! Добраніч.

Звісно, це прохання лишилося невдоволеним — «лісовик» знову затарабанив у двері.

— Кави теж не треба! — додав Семко.

— Відчиняй, шмаркачу, бо я тобі язик на вуха понакручую, — захрипів неборака-шахрай, оцінивши свої шанси потрапити до купе законним шляхом як нульові. — Я тобі шию скручу! Серце вийму!

— Ха! Бачили вже таких! — зухвало вигукнув Данилко. — А вони зараз бачать небо в клітинку! Дайте нам спокій, бо пошкодуєте!

— Пусти, я огляну купе, — вкрадливо попросив злодій, зметикувавши, що сила тут може й не зарадити, а зайвий галас навряд чи піде на користь. — Якщо там немає па… того, що я шукаю — тоді я піду. Чесне слово.

— Тут нічого немає, — запевнив Миколка, навіщось притискаючи до себе Кабачка — Флінт ще раніше притиснувся до хлопця сам. — А будете хуліганити — ми покличемо міліцію.

Почувши цю, правду кажучи, сміховинну погрозу, «лісовик» роздратувався і почав гатити в двері не лише кулаками, а ще й ногами. І тут не витримав Флінт.

— Це напад! — прокричав він, соваючись на плечі в Миколки так, що його хвіст увесь час ковзав хлопчикові по носу. — Усім на барикади! До зброї! Дамо бій!

— Мамо, — у розпачі простогнав Миколка, — і за що мені все це?

А злодій щодуху заволав:

— Андрюхо! Він тут, трясця його мамі!

«Велетень», вочевидь, забувши про свою керівну роль, дуже швидко приєднався до напарника, і вони вдвох налягли на двері. Ті затріщали, але не піддалися — замок на них був доволі надійним, тому тріснула лише фанера, а галасу ця спроба штурму наробила куди більшого, ніж на те сподівалися зловмисники. Спочатку заклацали інші двері вагону, і заспані пасажири заходилися в один голос цікавитися, що тут відбувається і якого біса їм заважають спати.

До їхніх голосів приєднався лемент провідниці Марини Павлівни, — Данилко визирнув у щілину між верхньою багажною полицею та дверима купе й побачив, як та підбігла до нахабних дядьків і заходилася їх розштовхувати. Їй це навряд чи вдалося б, якби не начальник поїзда, який з’явився в супроводі міліціонера (старшого сержанта, уточнив для друзів хлопчик).

— Що тут відбувається, панове? Ану, ваші документи?

— Пане начальнику, — миролюбиво заговорив «велетень», — дозвольте пояснити…

— Документи! — рішуче повторив начальник, і Данилко, ще раз зиркнувши в щілину, встиг помітити, що це прохання вкрай не сподобалося кримінальникам.

— Того… немає в нас… — крізь зуби процідив зеленокосий Андрюха. Міліціонер і начальник поїзда хором здивувалися:

— Як?!

І старший сержант додав:

— Шлях із Полтави неблизький, а ви без паспортів… Дивно. А в Сімферополі де зупинитеся? В готелі?

— Ні. Ми до Ялти тролейбусом, а там живе моя ба… буся.

— Буся, кажете? — міліціонер удав, що не розчув «лісовика». — Гм… зрозуміло. А що, як ми попросимо вас вивернути кишені?

— Та будь ласка! — з несподіваною готовністю погодився «велетень». — Тільки краще я все ж поясню, хто ми і що тут робимо. А потім обшукуйте, нишпоріть, робіть, що завгодно.

— А давайте, — згодився начальник поїзда. — Пояснюйте, хто ви, люди без паспортів, у моєму потязі.

— Ми — орнітологи, — почав Андрюха, і дітлахи аж остовпіли, почувши цю безсоромну брехню. — Веземо з Полтави до Криму досить рідкісного птаха — синього папугу.

— На нього є папери? — обірвав цю сповідь старший сержант.

— Є, — сказав «велетень».

— Не дихне, як не збрехне, — шепнув Миколка до своїх, та Данилко приклав пальця до вуст — тихше, мовляв, не заважай. І хлопці знову прислухалися.

— Ось лише цьому птаху потрібен значний простір, бо інакше він може захворіти навіть за кілька годин, — продовжував зловмисник. Тут уже й Семко не втримався.

— От брехло! Бачили б вони ту клітку, в яку папугу запхали!

— Ще побачать, — запевнив Данилко.

— …тому ми викупили для нього окреме купе. Замкнули його, все, як належить — і оце щойно побачили, що люкс порожній.

— Папуг у люксі возять! — обурилася провідниця. — Щоб я так жила!

— Постривай, Марино, — наказав начальник поїзда. — То що, цей ваш папуга зник, чи що?

— Ні, — діловито заперечив «велетень». — Він не зник. Його сперли… тобто, викрали. І ми знаємо, хто. Оці малолітки з четвертого номера. Він там хуліганить, досить голосно… Ми самі чули. Все, чого ми хочемо, — щоби птаха повернули законним господарям.

— Ми також цього хочемо, — пролунав дзвінкий Діанчин голосок за спинами дорослих. — Тільки ці господарі — не ви.

Глава 12

З’ява Ді була несподіваною і водночас очікуваною. Друзі нашорошили вуха, а Миколка заскиглив:

— Ну давайте вже двері відчинимо. Що вони нам зроблять — там же міліція… Бо все найцікавіше без нас мине!

— Не мели дурниць, Микольцю, ніхто нічого не відчинятиме, — запевнив друга Данилко. І додав: — А все найцікавіше тільки почалося.

— Дівчинко, — безнадійно спитав між тим пан Павло по інший бік дверей, — що ти тут робиш? Ти ж обіцяла посидіти в першому вагоні…

— Тут мої друзі, — Діанці довелося пояснювати очевидне. — А де вони, там і я.

«Велетень» скривився від її слів і скорчив сердиту міну, погрозливо мовивши:

— Поверніть нашого птаха!

— Скажіть спочатку, як його звуть, — запропонувала Ді.

— А це не твоє діло! — загорлав Андрюха, втративши терпіння. Біля нього з ноги на ногу переминався «лісовик». Він уже спробував сказати щось на кшталт «а я тебе знаю, дівчинко — ти черешнями торгуєш!», за що й отримав від напарника непомітного для інших, але відчутного стусана під ребра. А «велетень», сприйнявши мовчання міліціонера та начальника поїзда за неочікувану підтримку, геть знахабнів і посунув на дівчинку.

— Це наш папуга! Допетрала! А ми шмаркачам не звітуємо!

— Тоді відзвітуйте мені, — солідно промовив старший сержант. — І папери на птаха покажіть. Бо він у вас якась безіменна зірка…

— Крес! — зненацька вигукнув «лісовик». — Його Кресом звуть.

— Справді? — іронічно звела брівки Діана. — А ось ми зараз у нього спитаємо!

— Папуги не розуміють, що кажуть, — запевнив липовий орнітолог Андрюха. — Тупо повторюють слова, та й усе.

— А цей папуга розуміє геть усе. Ще більше, ніж ви, — Ді підійшла до дверей упритул і легенько постукала. — Правда ж, синя птахо? Як тебе звати?

У купе щось зашаруділо, і за хвилину звідти почулося хрипкувате:

— Мадам, я Флінт, до ваших послуг!

— Чули? — переможно вигукнула дівчинка. — Ви всі чули? Він — Флінт, а ніякий не Крес. І ще… скажіть, панове орнітологи, якої він породи?

«Велетень» дрібними напівкроками відступав до свого купе.

— Великий синій папуга, — повторив «лісовик» раніше сказане напарником.

— У папуг немає порід! — Діанка тріумфувала. — Є види, і наш Флінт, хоч і синій, та називається гіацинтовий макао, ось! Чи якось так… Він киянин, і там його хазяїн, у столиці…

— Ді, годі балакати! — закричав Миколка, припавши до дверей. — Подзвоніть панові Сквиру, він усе підтвердить. Диктую номер…

Але перші цифри номеру, які тільки й устиг озвучити Миколка, потонули в гучних звуках боротьби.

Глава 13

Те, що все накрилось мідними ночвами, Андрюха зрозумів. Та миритися з цим не хотілося. Більш ніж солідна винагорода за викрадення і транспортування тої дурнуватої синьої індички ставала дедалі примарнішою. Замовник наголосив — усе має бути чисто й тихо. В Києві все справді так і було, а ось тут, у потязі, де ніхто й не чекав нічого подібного — на тобі! — втрутилися ці молокососи і здійняли бучу. Ще й тупоголовий напарник розкричався на весь потяг, доки всі не позбігалися… Ні, наступного разу «на діло» треба йти лише з перевіреними людьми.

Утім, один крихітний шанс вийти сухим з води в Андрія лишався. Транспортну міліцію в особі цього повільного сержанта, та й начальника поїзда також, Андрюха за серйозних супротивників не вважав. Не кажучи вже про малолітню дурепу, що блимає на нього великими, як фари, очима, і провідницю. А от люди, що збіглися подивитися на опівнічну виставу, можуть стати в нагоді. План такий — треба взяти когось із них у заручники й вимагати, щоби папугу повернули, а всі присутні забралися з вагону геть. А коли це станеться, коли вимоги будуть виконані — зірвати стоп-кран і забиратися звідси. Якщо гроші є, в степу можна зачаїтися. А Юрко може зупинити поїзд, до речі, у нього це вийде, дарма, що тупий. Залишалося обрати кандидатуру заручника і починати діяти.

Довго розмірковувати Андрій не став. По-перше, ситуація не дозволяла, а по-друге, навіщо обдумувати очевидні речі? За його спиною невдоволено кректала якась сухорлява бабця, скаржачись на шум, — її Андрій і вирішив брати. Крутнувшись навколо своєї осі, лівою рукою він ухопив старушенцію за плече й притиснув до себе, а правицею приставив блискавично видобутий з кишені викидний ніж їй до горла.

— Стояти всім! — загорлав «велетень». — Ані руш! Хтось рипнеться, і їй кінець! Усі звідси вимітайтеся, хутко! Я рахую до трьох! Відступайте, задкуючи, щоб я руки бачив! Усі, крім тебе, мала, — кивнув він у бік Діанки. — Ти йди сюди, прихоплю тебе з собою — будеш мені компанією в чистому полі. А ви, там, у купе, давайте сюди птаха! І швиденько, бо я нервовий.

Діанка зблідла і завмерла, не знаючи, що робити — послухатись бандита чи ні. В четвертому купе також стало тихо. Виконуючи наказ, начальник поїзда, сержант Роман і провідниця відступали в бік тамбуру. «Лісовик» застиг біля вікна неподалік Діани, і лише очі його несамовито бігали, просто-таки метушилися, мов скажені кульки з дитячої гри. Він не розумів, що відбувається і як йому поводитися. А «велетень», крикнувши напарнику «До стоп-крану!», знову підморгнув дівчинці й зловісно усміхнувся.

— Ну, чого стала? — прошипів він. — Ходи сюди, до мене! Топ-топ… Я тобі зараз покажу, як старших не слухатися…

В унісон його словам двері четвертого купе рвучко розчахнулися.

Глава 14

Першим звідти вилетів синій папуга Флінт і з криком «На абордаж!» учепився пазурами просто в перекошене обличча злодія. Той заревів, як обпечений, і від болю та несподіванки випустив свого ножа. В цей же час бабця-заручниця вивільнилася з нав’язливих обіймів свого кривдника і на диво по-молодецькому заїхала в живіт Андрюсі ліктем. Яким би міцним не здавався «велетень», але це змусило його зігнутися вдвоє. «Лісовик» у свою чергу посунув на Діанку, однак на його шляху виник Миколка. Хлопчик вискочив нізвідки, мов чортик із табакерки, й не цілячись і не гаючи часу на роздуми, тріснув своїм пухким кулаком просто в ніс злодюзі. Він влучив, та «лісовик» лише крякнув і простягнув руки з розчепіреними пальцями до Миколчиної шиї. Але більше нічого зробити не встиг, бо старший сержант, що хутко повернувся на місце події, вхопив бандита за зап’ястки і з неочікуваною вправністю заламав йому руки. «Лісовик», мабуть, утямивши, що опиратися марно, застиг у позі «ластівки», як на уроці фізкультури. А Данилко та Семко… вони з начальником поїзда підбігли було Флінтові на допомогу, але той упорався сам. І тепер усі троє спостерігали, як Андрюха намагається відірвати від свого обличча папугу і безпорадно розмахує кулаками, а птах від душі дзьобає «велетня» куди вці-лить — у щоки, у вухо, в лоба…

Зрештою, залитий кров’ю, що струменіла з розбитого лоба, Андрюха прохрипів:

— Заберіть… цього убивцю!

— Долоні склади разом, руки тримай перед собою і не ворушися, — наказав пан Павло, підібрав з підлоги ніж, склав його, опустив до кишені кітеля і гукнув до провідниці. — Марино, принеси якусь мотузку, чи щось таке… Будемо в’язати.

Марина Павлівна упоралася швидко, а ще за кілька хвилин зв’язаний по руках і ногах «велетень» та забраний у наручники «лісовик» були доправлені до свого купе під суворий міліцейський нагляд. Пан Роман зв’язався з Сімферополем, і в тамтешньому привокзальному відділку міліції пообіцяли «гостинно» зустріти злодіїв. Павло Сергійович сидів у четвертому купе з дітлахами, провідницею, Флінтом та Кабачком і вголос згадував усе пережите.

— Ах ти ж, розбійнику, — гладив він Флінта по шиї. — Ледве відірвали тебе від того патлатого… Що ти йому сказав, Данильцю? Нагадай…

— Відставити бійку, — посміхнувся хлопчик, та посмішка вийшла вимученою. Хоча все й закінчилося благополучно, вони ще й досі хвилювалися за Діанку, яка опинилася майже в епіцентрі бійки. Хвилювалися, так би мовити, заднім числом.

Ді, втім, уже цілком прийшла до тями. Пила чай, поданий турботливою провідницею, туркотіла з Флінтом і обіймала Кабачка. Порося лише розгублено рохкало. Марина Павлівна, котра, як з’ясувалося, була донькою пана Павла — «а для вас дядько Павло, малеча. Це у нас така залізнична династія, ще від мого діда», — все переймалася, що діти не виспалися.

— У нас для цього ще два місяці попереду, — заспокоїв її Семко. І додав, звертаючись до Миколки: — А ти, друзяко, молодець. Відразу в бій… Поважаю.

— Ну так, — Миколка знизав плечима якомога недбаліше, але дуже помітно зашарівся, і цим виказав себе, — в мене не лише пам’ять хороша. Тато мене вчив трохи прийомам самозахисту…

А коли Діанка підвелася, нахилилася до нього і чмокнула в щоку, в Миколки почервоніли навіть шия і лоб.

— Ти — герой! — чітко сказала Діанка. Обвела поглядом друзів і уточнила. — Ви всі — герої.

— А я? — ревниво спитав папуга.

— А ти — супергерой, Флінте!

— Та ти й сама задніх не пасеш, Діанко, — впевнено мовив дядько Павло. — Як ти там сказала? Де мої друзі, там і я!.. Оце воно. Оце так у житті й треба.

— А ми завжди так, — заявила Діанка. — Ми ж команда…

— Команда Мрії, — урочисто прокричав Флінт. Запам’ятав уже, бешкетник…

До Сімферополя залишалося їхати неповних дві години.

Глава 15

Поїзд, розриваючи нічну тишу короткими утробними гудками, підкотив до перону. Першими з сьомого вагону вийшли злодії — точніше, їх вивів наряд міліції. Дядько Павло встиг шепнути дітлахам, що на «лісовика» справді є орієнтування від київських правоохоронців — його розшукують за збройне пограбування магазину. На «велетня», щоправда, ніяких даних поки що не було, але, як сказав той же дядько Павло, «тепер неодмінно будуть».

На платформі, куди друзі з речами, папугою, Кабачком та найкращими побажаннями від начальника поїзда й пана Романа нарешті висадилися, немов десант, на них чекали двоє. Невисока худорлява жіночка, з вигляду радше мама Данилка, ніж як його бабуся — та все ж це була бабця Таня. І чоловік, уже літній, середнього зросту, кароокий, із сивим волоссям. Данилко підбіг до бабусі першим, міцно її обійняв, а потім повернувся до незнайомця, і — так вийшло — одночасно з папугою, що злетів з Діанчиних рук і примостився в чоловіка на плечі, мовив:

— Капітане?..

— Так, це я. Сквир Петро Макарович. Сам прилетів, як бачите… Не витримав. Є друзі, допомогли з квитком на літак… — капітан обвів очима всю Команду Мрії, усміхнувся, затримавши погляд на Кабачкові. — Дуже радий вас бачити. Вас усіх. А ви, юначе, — спитав він у Данилка, — здогадалися, що це я, бо Флінт…

— Ні, не тільки. Ваша виправка і… не знаю. Здогадався, і все. А де ваші надійні люди? — Данилко глянув на бабусю і широко-прешироко усміхнувся. — Я мав би здогадатися. Це вона?

— Так. Найнадійніша людина з усіх, кого я знаю. І троюрідна сестра моєї покійної дружини.

— Світ тісний, — пробурмотів Семко.

— Ба, дозволь тобі представити, — спохопився Данилко.

— Знаю, Данильцю, — посміхнулася жінка. — Ще з твоїх листів знаю, хто є хто. А я, дітки — баба Таня. Ну, ходімо, детективи. Вам треба перепочити.

— Ага, — радісно встряв Миколка. — Повісити на очі чорні мітки.

Петро Макарович і баба Таня засміялися.

— Твоя робота, Флінте? — спитав капітан Сквир. І синьоперий хуліган гукнув у відповідь:

— За нами перемога! Фарватер вільний, капітане!

— Так тримати! — сказав Петро Макарович. І, взявшись за руки, всі вони рушили по перону в бік скорого світанку.

Примітки

1

Гукало, або ж гук — пташка, що живе на болотах, більше відома як бугай. — Прим. ред

(обратно)

Оглавление

Наталка та Олександр Шевченки Привид у Домі Гукала

  Глава 1

  Глава 2

  Глава 3

  Глава 4

  Глава 5

  Глава 6

  Глава 7

  Глава 8

  Глава 9

  Глава 10

  Глава 11

  Глава 12

  Глава 13

Наталка та Олександр Шевченки Пригода у південному експресі

  Глава 1

  Глава 2

  Глава 3

  Глава 4

  Глава 5

  Глава 6

  Глава 7

  Глава 8

  Глава 9

  Глава 10

  Глава 11

  Глава 12

  Глава 13

  Глава 14

  Глава 15 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg