«Бронзовий птах»

Бронзовий птах (fb2) - Бронзовий птах (пер. В. Б. Рибка) 1157K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Анатолий Наумович Рыбаков

Анатолій Рибаков БРОНЗОВИЙ ПТАХ Повість

©    — україномовна пригодницька література

Художнє оформлення та ілюстрації А.М. Іовлєва

ЧАСТИНА ПЕРША УТІКАЧІ

Розділ перший Надзвичайна пригода

Генка і Славик сиділи на березі Утчі.

Штани у Генки були закочені за коліна, рукава смугастого тільника — за лікті, руде волосся стирчало в різні боки. Він з презирством поглядав на малесеньку будку човнової станції і, бовтаючи ногами в воді, говорив:

— Подумаєш, станція! Почепили на курник рятувальний круг і думають, що станція!

Славик мовчав, його бліде, ледь прихоплене рожевим загаром обличчя було замисленим. Меланхолійно жуючи травинку, він роздумував над деякими сумними подіями табірного життя…

І треба ж було всьому трапитися саме тоді, коли він, Славик, залишився в таборі за старшого! Щоправда, разом з Генкою. Але ж Генці до всього байдуже. От і зараз він, наче нічого й не було, сидить собі і бовтає ногами в воді.

Генка справді бовтав ногами і роздумував про човнову станцію:

— Станція! Три розбиті корита! Терпіти не можу, коли люди ламаються! Навіщо фасонити! Написали б просто: «прокат човнів» або «пункт» — скромно, добре, по суті. А то «станція»!

— Не знаю, що ми Колі скажемо! — зіткнув Славик.

— При чому тут ми? А якщо він дорікатиме, то я йому одверто скажу: «Коля! Треба бути об'єктивним! Ніхто тут не винен! І взагалі, в житті без пригод не буває». — І він з філософським виглядом додав: — Та без них і життя було б нецікавим.

— Без кого — без них?

— Без пригод.

Вдивляючись у дорогу, що вела до залізничної станції, Славик сказав:

— У тебе немає почуття відповідальності.

Генка презирливо покрутив у повітрі рукою:

— «Почуття», «відповідальність»!.. Красиві слова… фразеологія… Кожен відповідає за себе. А я ще в Москві попереджав: «Не треба брати в табір піонерів». Правда ж, попереджав? Не послухали.

— Нема чого з тобою говорити, — байдуже відповів Славик.

Деякий час вони сиділи мовчки. Генка — бовтаючи ногами в воді, Славик — пожовуючи травинку.

Червневе сонце пекло немилосердно. В траві невтомно сюрчав коник. Річка, вузька і глибока, прикрита купами, що нависли з берега, звивалася між полями, тулилася до підніжжя пагорбів, сторожко обминала села і ховалася в лісах, спокійна, темна, холодна…З села, що притулилося під горою, вітер доносив далекі звуки сільської вулиці. Але саме село на цій відстані здавалося безладним нагромадженням залізних дахів, і дерев'яних та солом'яних покрівель, які потопали в зелені садів. І тільки коло річки, біля в'їзду на пором, чорніла густа мережка стежок.

Славик продовжував вдивлятися в дорогу. Поїзд із Москви вже, мабуть, прибув. Отже, зараз Коля Севастьянов і Мишко Поляков будуть тут… Славик зітхав'.

Генка посміхнувся.

— Зітхаєш? Типове інтелігентське охкання-зітхання!.. Ех, Славко! Славко! Скільки разів я тобі говорив…

Славик встав, приставив долоню козирком до лоба:

— Ідуть!

Генка перестав бовтати ногами в воді і виліз на берег.

— Де? Гм!.. Справді, йдуть. Попереду — Мишко. За ним… Ні, не Коля… Хлопчак якийсь… Коровін! Слово честі, Коровін, колишній безпритульний! І мішки на собі таскають…

— Книжки, мабуть…

Хлопчики вдивлялись у маленькі постаті, що рухалися вузькою польовою стежкою. І, хоча були вони ще далеко, Генка зашепотів:

— Тільки май на увазі, Славко, я сам поясню. Ти в розмову не встрявай, а то все зіпсуєш. А я, будь певен, я зумію… Тим паче — Коля не приїхав. А Мишко що? Подумаєш! Помічник вожатого…

Але як не бадьорився Генка, почував він себе не дуже добре. Мала відбутися неприємна розмова.

Розділ другий Неприємна розмова

Мишко і Коровін кинули на землю мішки.

— Чого ви тут? — запитай Мишко.

На ньому була синя кепка і шкіряна тужурка, яку він не скидав навіть влітку — адже в ній він мав вигляд справжнього комсомольського активіста.

— Так просто. — Генка обмацав мішки. — Книжки?

— Книжки.

— А де Коля?

— Коля більше не приїде, його мобілізували на флот…

— Он воно що, — протягом сказав Генка. — А кого ж пришлють замість нього?

Мишко зволікав з відповіддю. Він зняв кепку і пригладив своє чорне волосся, яке завдяки частому змочуванню перетворив із кучерявого на рівне.

— Кого ж пришлють? — перепитав Генка.

Мишко зволікав з відповіддю тому, що вожатим загону призначили його самого. І він не знав, як повідомити цю новину товаришам, щоб вони не подумали, що він задається, але разом з тим, щоб і відразу визнали його вожатим… Складна річ — командувати товаришами, з якими сидиш за одною партою. Але дорогою Мишко придумав двоє рятівних слівець. Скромно, з підкресленою байдужістю він сказав:

— Поки що мене призначили.

«Поки що» і було першим рятівним словом. Справді, хто ж має тимчасово заступити вожатого, як не його помічник?

Але скромне і чемне «поки що» не справило бажаного враження. Генка витріщив очі:

— Тебе? Який же авторитет буде в нас на селі? Колю всі поважали… І старі.

Тоді Мишко кинув друге рятівне слово.

— Я відмовлявся, але райком затвердив. — І, відчувши за собою авторитет райкому, суворо запитав — Як же ви кинули табір?

— Там Зіна Круглова лишилась, — поспішно відповів Генка.

Ось що значить, якщо спитати суворіше… А Славик і поготів якимось вибачливим тоном почав:

— Бачиш, Мишо…

Але Генка перебив його:

— Ну що, Коровін, в гості до нас приїхав?

— У справі, — відповів Коровін і гучно втягнув носом повітря. Дебелий, кремезний, у форменому одязі трудколоніста, він здавався товстим і незграбним. Обличчя його лисніло від поту, і він весь час відмахувався од мух.

— Розжирів ти на колоністських хлібах, — зауважив Генка.

— Харчують нічого собі, — відповів простодушний Коровін.

— А в якій справі ти приїхав?

Мишко пояснив, що дитбудинок, в якому живе Коровін, перетворюють на трудову комуну. І розміститься трудколонія тут, в садибі. Завтра сюди прибуде директор. А Коровіна раніше послали. Дізнатися що і як.

Із скромності Мишко не сказав про те, що це, власне, його ідея. Вчора він зустрів Коровіна на вулиці і дізнався від нього, що дитбудинок шукає під Москвою місце для трудової комуни. Мишко сказав, що знає таке місце, їх табір розташований в колишній поміщицькій садибі Карагаєво. Щоправда, це Рязанська губернія, але від Москви недалеко. Садиба пустує. У величезному поміщицькому будинку ніхто не живе. Чудове місце. Нічого кращого для комуни не придумаєш… Коровін розповів про це своєму директорові. Директор наказав йому їхати з Мишком, а сам обіцяв приїхати на другий день.

Ось як було насправді. Але Мишко не розповів про це, щоб хлопці не подумали бува, що він хвастає. Він їм тільки повідомив, що тут буде трудкомуна.

— Ф'ю! — засвистів Генка. — Так і пустить їх графиня в садибу!

Коровін запитливо поглянув на Мишка:

— Хто така?

Розмахуючи руками, Генка почав пояснювати:

— В садибі раніше жив поміщик, граф Карагаєв. Після революції він утік за кордон. Все з собою забрав, ну, а будинок, звичайно, залишив. І тут живе тепер одна старуха, родичка графа чи нахлібниця. Одним словом, ми її називаємо графинею. Вона охороняє садибу. І нікого туди не пускає. І вас не пустить.

Коровін знову потягнув носом повітря, але вже з деякою образою сказав:

— Як не пустить? Адже садиба державна.

Мишко поспішив його заспокоїти:

— От іменно. Щоправда, у графині є охоронна грамота на будинок як на історичну цінність. Чи то цариця Єлизавета тут жила, чи то Катерина Друга. І графиня всім тиче під ніс цю грамоту. Але ти сам зрозумій, якщо пустуватимуть усі будинки, в яких веселились царі і цариці, то де, цікаво, народ житиме? — І, вважаючи питання вичерпаним, Мишко сказав: — Ходімо, хлопці! Ми з Коровіним від самої станції мішки таскали. Тепер понесіть ви.

Генка радо вхопився за мішок. Але Славик, не рухаючись з місця, сказав:

— Бачиш, Мишко… Вчора Ігор і Сева…

— Ага, — перебив його Генка, опускаючи мішок, — я тільки хотів сказати, а Славик вперед виліз. Завжди ти, Славику, вперед вилазиш!

Потім він заканючив:

— Розумієш, яка справа, Мишко. Така, розумієш, справа… Як би тобі сказати…

Мишко розсердився:

— Чого ти тягнеш? Тягне, тягне… «Як би», «що б».

— Зараз, зараз… Так от… Ігор і Сева втекли.

— Куди втекли?

— Фашистів бити.

— Яких фашистів?

— Італійських.

— Дурниці ти мелеш!

— Прочитай сам.

Генка простягнув Мишкові записку. Вона була дуже короткою: «Хлопці, до побачення, ми їдемо бити фашистів. Ігор, Сева».

Мишко прочитав записку раз, потім удруге, знизав плечима:

— Дурниця якась!.. Коли це трапилось?

Генка почав плутано пояснювати:

— Вчора, цебто сьогодні. Вчора вони полягали спати разом з усіма, а вранці прокидаємось — їх немає. Тільки ось ця записка. Щоправда, мені вони ще вчора здалися дуже підозрілими. Надумали черевики чистити! Ніякого свята немає, а вони раптом черевики чистять… Смішно…

І він неприродно засміявся, запрошуючи й Мишка теж посміятися над тим, що Ігор і Сева надумали чистити черевики.

Але Мишкові було не до сміху.

— Де ви їх шукали?

— Скрізь. І в лісі, і в селі…

— Може, вони з жиганами злигалися? — сказав Коровін. — У нас, якщо хто втече, — значить, шукай жигана поблизу. Він підбив. І обов'язково в Крим тікають. Зараз усі в Крим тікають.

Мишко махнув рукою:

— Які тут жигани! Просто оці помічники всіх порозпускали. — І він зміряв Славика і Генку поглядом, що виражав найглибшу зневагу.

— При чому тут ми? — в один голос закричали. Генка і Славик.

— При тому! Раніше не тікали, от при чому!

Генка притиснув руки до грудей:

— Чесне благородне слово…

— Не треба твого благородного слова! — обірвав його Мишко. — Ходімо в табір!

Генка і Славик взяли на плечі мішки. Хлопчики рушили в табір.

Розділ третій Садиба

Стежка, якою йшли хлопчики, петляла між ланами.

Генка торохтів без упину. Але розмовляти він міг, тільки розмахуючи руками. Мішок з книжками якось непомітно, сам собою знову опинився на плечах у Коровіна.

— Якщо вам навіть пощастить перебороти графиню, — патякав Генка, — то все одно організувати тут комуну, налагодити господарство буде дуже важко. Відверто скажемо — неможливо. В садибі нічого немає. Тільки один будинок. Реманенту ніякого. Ні живого, ні мертвого. Ні борони, ні сохи, ні плуга, ні воза. І думаєш, все це селянам дісталося? Нічого. подібного. Куркулі розтягли. Слово честі! Тут, брат, Коровін, такі куркулі, яких, можливо, більш ніде й немає. Ти собі уявити не можеш, що вони витворяють.

— А що?

— Ех ти, дивак! Адже ми сюди приїхали, щоб створити піонерський загін. А всі проти нас. По-перше, куркулі. По-друге, релігія. По-третє, несвідомість батьків: не пускають дітей в загін. Даємо спектакль — повно-повнісінько. Оголосимо після спектаклю збори — всі розбігаються.

— Справа зрозуміла, — глибокодумно зауважив Коровін.

— Атож, — підхопив Генка. — А самі сільські діти… Скільки в них забобонів! Тільки н розмов, що про нечистих і чортів. Попрацюй. тут з ними!

— Важко, значить?

— Нелегко, — скрушно підтвердив Генка. Але тут же хвалькувато додав: — Але ж ми і важчі справи вирішували. Якщо треба організувати — значить, організуємо. Ось книжечки їм привезли, — він торкнув рукою мішок, який замість нього ніс Коровін, — спектаклі ставимо, в лікнепі працюємо, ліквідуємо неписьменність. Побачиш, ми тут найперші організуємо піонерський загін. Правда, Мишко?

Мишко нічого не відповів. Він мовчки простував дорогою і думав про те, як невдало починається його робота в ролі вожатого загону. Першого ж дня зникли два піонери. Куди вони поділись? Без грошей, без харчів далеко не втечуть. Але мало що може трапитися з ними в дорозі. Можуть і в лісі заблукати, і в річці утопитися, і під поїзд попасти… Така неприємність!

Повідомити батьків чи не треба? Мабуть, не варт. Навіщо даремно хвилювати? Адже все одно втікачі знайдуться. А батьки всіх збудоражать. Піднімуть на ноги всю Москву. Клопоту не збудешся. В школі, в райкомі тільки й розмов буде, що про цю пригоду. А на селі вже, мабуть, пускають плітки, що піонери втікають, отже, не треба посилати дітей в загін. От що накоїли Ігор і Сева… Підірвали авторитет загону. Загін цілий місяць працював у таких важких умовах, і на тобі!

Ці його невеселі думки перебив Генчин вигук:

— А от і садиба!

Хлопчики зупинились.

Перед ними, високо на горі, в гущавині дерев стояв двоповерховий поміщицький будинок. Здавалося, що на ньому кілька дахів і багато димарів. Велика півкругла веранда, обгороджена бар'єром з білих кам'яних стовпчиків, розділяла будинок на дві рівні частини. Над верандою височів мезонін з двома вікнами по обидва боки і нішею посередині. До будинку, перетинаючи садок, вела широка алея, спочатку рівна, земляна, а потім у вигляді пологих кам'янистих східців, які поступово переходили в кам'яні сходи, що двома крилами огинали веранду.

Генка прицмокнув язиком:

— Красиво?

Коровін шумно потягнув повітря.

— Господарство — ось що важливо!

— А господарства там ніякого немає, — запевнив його Генка.

Справді, садиба була занедбаною. Садок заріс. Лавочки вздовж алей були поламані, велика гіпсова ваза на клумбі розбита, ставок покрився отрутно-зеленастою тванню. Все здавалося мертвим, похмурим.

І тільки тоді, коли хлопчики заглибились у садок, дзвінкі дитячі голоси порушили цю гнітючу тишу…

За поламаною огорожею на галявині біліли палатки. Це і був табір. Діти бігли назустріч хлопчикам. Попереду — Зіна Круглова. На своїх товстих, коротких ногах вона бігала швидше за всіх…

Розділ четвертий Загін

Власне кажучи, тут був не весь загін, а лише п'ятнадцять найстарших дітей. Серед них дев'ять комсомольців. Решта мали вступити в комсомол восени. Але називали вони себе загоном, а як же інакше?

Три палатки стояли під деревами навколо лужка. Посередині височіла щогла, на якій майорів у повітрі прапорець. Збоку горіло вогнище. На двох триніжках лежала вже добре обгоріла палиця. Біля вогнища поралися чергові, готували обід. Дуже пахло підгорілим молоком.

— Усе гаразд, — швидкою скоромовкою доповідала Зіна, — листа червоноармійцям надіслали, заняття в лікнепі вчора провели. Прийшли вісім чоловік замість дванадцяти. А про Ігоря і Севу вони, — Зіна кивнула на Генку і Славика, — вже, мабуть, тобі розповіли.

При згадці про Ігоря і Сову діти загаласували. Всіх перекричав Борка Баранов. Вій ніяк не ріс, і його, як і раніше, називали Бечкою. Але він став неабияким борцем за правду, йому здавалося, що коли б не він, Бечка, то в світі запанували б неправда і несправедливість. І він голосніше за всіх закричав:

— Вони втекли через Генку!

— Що ти брешеш, Бечка нещасний! — обурився Генка. Але Мишко наказав Бечці розповідати.

Як завжди, коли він боровся за правду, Бечка почав дуже урочисто.

— Я розповім усю правду. Мені нема чого перебільшувати і вигадувати.

— Ближче до діла, — нагадав йому Мишко: Беччина передмова могла затягнутись на добрих півгодини.

— Так от, — продовжував Бечка, — коли ми полягали спати, то почали розмовлять. Це було після спектаклю «Смерть фашизму». Ігор і Сева сказали, що треба не спектаклі ставити, а фашистів громити, щоб вони не вбивали комуністів. Тоді Генка почав з нього сміятися: «їдьте, їдьте бити фашистів, а ми подивимося». Ігор розсердився і сказав: «Захочемо — і поїдемо». Тоді Генка говорить: «Захотіть, захотіть!» Така була розмова.

А вранці Генка прокинувся і питає: «Ви ще тут? А я думав, що ви втекли фашистів бити». І потім кожного ранку Генка як прокинеться, так і питає їх: «Ви скільки сьогодні фашистів вбили?» Так їх задражнив, що вони кінець кінцем і втекли. Ось як було. А брехати мені нема чого. Я ніколи не брешу.

— Генко, це правда? — спитав Мишко.

— Правда, правда! — закричали піонери з Генчиної ланки.

— Він весь час дражниться! — пробурчав Філя Китов, на прізвисько Кит. Як і раніше, він любив попоїсти, завжди щось жував і ще більше розтовстів.

— Генко, це правда?

Генка знизав плечима:

— Яке це має значення? Правда. Я їх трохи подражнив. Але для чого? Для того, щоб вони цю нісенітницю викинули з голови. А вони, дурні, взяли та й утекли. Пожартувати не можна! Смішно, слово честі!

— Ах, смішно! — закричав Мишко.

Не в силі стримати своє обурення, він раптом зірвав з голови кепку, кинув її на землю, обернувся навколо себе раз, потім вдруге і, завмерши на місці, втупився очима в Генку.

Вражений Генка очманіло витріщив очі. Всі діти, остовпівши, дивилися на Мишка.

Мишко згадав, що він тепер пожатий загону і повинен стримуватись. Він підняв кепку, надів її на голову.

— Гаразд! Ми їх спочатку знайдемо, а потім розберемося, хто винен. Швидко обідайте, і почнемо шукати.

Генка відразу пожвавішав:

— Правильно! Ми їх враз знайдемо. От побачиш, Мишко…

Під час обіду Мишко опитав чергових. Але вони клялися, що нічого не бачили. А тимчасом Ігор і Сева забрали всі свої речі, аж до кухлів і ложок. І ніхто цього не помітив.

Звичайно, вони могли поїхати додому. Але перш ніж їхати за ними в Москву, треба як слід пошукати тут.

Найімовірнішим місцем, де могли сховатися хлопчики, здавалася Мишкові садиба. Він піде туди сам разом з Коровіним. А решта дітей нехай прочеше ліс.

— Прочешете ліс, — сказав Мишко. — Генка з своєю ланкою — з боку села, ланка Славка — від річки, ланка Зіни — від парку, йдіть ланцюжком і весь час перегукуйтесь. О сьомій годині повертайтесь у табір.

Вишикувавши свої ланки, Генка, Славик і Зіна побігли до найближчого лісу, кожна ланка з свого боку.

Мишко і Коровін пішли в садибу.

У таборі залишився тільки Кит. Він завжди охоче чергував за інших на кухні. Облизавши губи, Кит почав готувати вечерю.

Розділ п'ятий Поміщицька садиба та її мешканці

Щоб не потрапити на очі «графині», Мишко пішов не головною, а боковою алеєю.

— Подивимось спочатку, чи дома господарка, — сказав він Коровіну.

— А як ти дізнаєшся?

— А от побачиш, — загадково відповів Мишко. Продираючись крізь кущі, вони дійшли до центральної алеї і розсунули гілки дерев.

Старий будинок стояв прямо перед ними. Штукатурка на ньому в окремих місцях облупилася, звідти стирчали смуги дранки і пасма клоччя. Розбиті шибки у вікнах були замінені фанерою, яку обрізали простою пилкою. Фанера була з нерівними краями і прибита абияк. Деякі вікна були зовсім забиті дошками різного розміру і товщини.

— Дома, — з досадою прошепотів Мишко.

У відповідь на запитливий погляд Коровіна Мишко вказав йому очима на мезонін.

У ніші, широко розплатавши крила, стояв великий бронзовий птах з непомірно довгою шиєю і загнутим донизу хижим дзьобом. Гострими пазурами він чіплявся за товстий сук. Очі, величезні, округлі, під довгими, як у людини, бровами, надавали птахові дивного й жахливого виразу.

— Бачив?

— Бачив, — прошепотів Коровін, приголомшеним зловісним виглядом бронзового ідола.

— Орел.

Коровін непевно хитнув головою:

— Який же це орел? Бачив я на Волзі орлів.

— Орли бувають різні, — зашепотів Мишко, — на Волзі одні, тут інші. Але не в цьому справа. Подивись уважно. Бачиш, за птахом віконниці? Вони відчинені, бачиш?

— Бачу.

— Так от, якщо віконниці відчинені — значить, графиня дома. Як тільки вона їде в місто, то зачиняє віконниці, а повернеться — відчиняє. Зрозумів? Тільки май на увазі: це секрет, нікому не розповідай!

— А мені це ні до чого, — байдуже відповів Коровін, — все одно ми будинок одберемо. Чоловік двісті дітей можна розмістити, а вона одна живе. Хіба це правильно?

— Звичайно, неправильно, — згодився Мишко. — І забирайте садибу якнайскоріше… От що! Давай пошукаємо хлопців у сараях. Може, вони там заховалися. Сидять і насміхаються з нас.

Ховаючись поза кущами, хлопчики обійшли будинок, підійшли до задньої стіни конюшні і через малесеньке розбите віконечко залізли туди.

Затхлий запах трухлявих колод, гнилих дощок, застарілого гною вдарив їм у ніс. Перегородки між стійлами були розібрані; там, де лежали підпорні колоди, в землі чорніли ями. Хлопчики здригнулися: зграя горобців, яку вони спочатку не помітили, знялась і з галасом вилетіла з конюшні. Обережно ступаючи по розбитій дерев'яній підлозі, Мишко і Коровін перебралися з конюшні в сарай.

Тут було ще темніше. Вікон не було зовсім, а ворота, хоч і зняті з завіс, були прихилені до прорізу і не пропускали світла. Тхнуло мишами, прілою соломою, протухлим борошняним пилом.

Мишко вхопився за крокви, підтягнувся і видерся на сінник. Потім допоміг піднятись і незграбному Коровіну. Зогниле перекриття вгиналося під ногами. Дах зсередини був укритий грудочками осиних гнізд. Крізь дірки в даху синіло небо.

Друзі обійшли сінник, через слухове вікно перебралися в сусідній сарай. Тих, кого вони шукали, не було. А втім, шукав лише Мишко. Коровін визначав міцність колод. Він з жалем прицмокнув губами на знак того, що все тут дуже старе.

Тією ж дорогою хлопчики повернулися назад. Тепер їм треба було оглянути сарай, який називався машинним: раніше в ньому зберігався сільськогосподарський реманент. Він стояв на відшибі. Щоб потрапити в нього, треба було перебігти частину майданчика, на видноті перед будинком.

Мишко вже збирався вислизнути з сарая, як раптом відсахнувся назад, трохи не збивши Коровіна, який стояв за ним. Коровін хотів подивитися, що так схвилювало товариша. Але Мишко міцно стиснув йому руку і кивком голови вказав на будинок.

На верхній приступці сходів стояла висока, худа старуха в чорному платті і чорній хустці. її сива голова була схилена, обличчя порите довгими зморшками, гострий гачкуватий ніс загнутий донизу, як у птаха. Ця чорна, нерухома постать здавалася похмурою і зловісною в пустинній мовчанці занедбаної садиби.

Хлопчики стояли нерухомо.

Потім старуха повернулася, зробила кілька кроків, повільних, прямих, ніби йшла вона, не згинаючи колін, і зникла за дверима.

— Бачив? — прошепотів Мишко.

— Прямо в серці похололо, — важко віддихуючись, відповів Коровін.

Розділ шостий Що робити далі?

Коли Мишко і Коровін повернулись у табір, всі вже зібралися. В лісі нікого не знайшли.

Засмучені невдачею, занепокоєні долею зниклих товаришів, стомлені і невеселі, сіли цього разу діти вечеряти. А тут ще Кит повідомив, що продуктів лишилося мало, ледве вистачить на завтрашній день.

— Не міряй на власний апетит, — зауважив Генка.

— Можете самі перевірити, — образився Кит. — Масла майже зовсім немає. Сухарів теж. Крупи…

— Не хвилюйся! — сказав Мишко. — Завтра Генка і Бечка поїдуть у Москву і привезуть продукти.

Тепер образився Генка:

— Все Генка й Генка! Думаєш, приємно таскатися в таку от спеку з мішками? Та ще й випрошувати у батьків продукти! Одних дома нема, інші не приготували. Канючиш, канючиш…

— Нічого не вдієш, — сказав Мишко. — Не годуватиме ж нас держава. Адже наша країна ще тільки відбудовується. А батькам теж важко. В московських сім'ях розміщено десять тисяч дітей з Поволжя. Крім того, кожен москвич відраховує одноденний заробіток на користь голодуючих. Розуміти треба! — Він багатозначно підняв угору ложку. — А посилаю тебе тому, що в тебе є в цьому досвід.

Запихаючи в рот кашу, Генка самовдоволено посміхнувся:

— Та вже будь певний! Звик я з ними розмовляти: «Ваш Юрочка поправляється. Апетит вовчий. Вчора відгриз хвіст у хазяйської вівці». От мені й дають… Ет, хай йому дідько, коли б то знайти нам багатих шефів, от би підгодували! Яку-небудь кондитерську фабрику.

— Краще б уже ковбасну, — зітхнув Кит і, уявивши, як шкварчить на сковороді жарена ковбаса, зажмурився від задоволення.

Діти повечеряли, але все ще сиділи біля вогнища. Чергові мили посуд. Кит, ворушачи губами, перелічував кульки з борошном і шматки хліба, Його товсте обличчя було заклопотане, як завжди, коли очі бачили, а руки обмацували щось їстівне. Генка і Бечка готували мішки і торби для збирання продуктів. Вірніше, готував їх Бечка. Генка ж давав йому керівні вказівки, а сам в цей час оглядав свій славнозвісний портфель. Хоч і пошарпаний, портфель цей був справжній, шкіряний, з безліччю кишеньок і відділень і блискучими нікельованими замками, Генка дуже пишався ним. Від'їжджаючи до Москви за продуктами, він завжди брав його з собою. Генці здавалося, що портфель справляє велике враження на батьків. Щоб підсилити це враження, Генка, розмовляючи, клав портфель на стіл і з поважним виглядом клацав замками.

«Діє безвідмовно, — говорив Генка про свій портфель. — Коли б не портфель, увесь загін давно б уже помер з голоду».

А в той час як Генка вправлявся із своїм портфелем, Генчин супутник мав таскати мішок з продуктами.

— От що, Генко, — сказав Мишко, — батькам Ігоря і Севи нічого не кажи, а постарайся дипломатично вияснити, чи не приїжджали Ігор і Сева в Москву.

— Все виясню, не турбуйся.

— Тільки обережно, а то розхвилюєш батьків.

— Сказав: не турбуйся! Матусі і не здогадаються. Я спитаю так, ніби між іншим.

— Як ти спитаєш?

— Я навіть не спитаю, а так собі байдуже скажу: ваш Ігор збирається приїхати до вас…

— А навіщо?

— Помитись у лазні.

— Хто ж тобі повірить?

— Ага! Тоді я скажу так: він має приїхати в Москву по книжки.

— Це нічого.

— Ну от, — продовжував Генка, — а якщо він у Москві, то матуся скаже: «Та він уже дома». А я скажу: «Справді? Дивно! Виходить, він мене випередив». Потім спитаю: «А де ж він?» Вона скаже: «Грається на задньому подвір'ї». Тоді я чемно розпрощаюсь, вийду на заднє подвір'я і вліплю цьому Ігореві такого ляпаса, що він підскочить аж до четвертого поверху.

— Битися, може, й не треба, — зауважив Славик.

— Битися, звичайно, не треба, — згодився Мишко, — але провчити їх доведеться. Я сам би поїхав, але… — він з презирством подивився на Славика. — Ні на кого табір лишити. Нехай уже їдуть Генка та Бечка.

Бечка раптом заявив:

— Я, звичайно, поїду, але попереджаю: якщо Генка примусить мене таскати мішок, а сам своїм портфелем розмахуватиме, то я все кипу й поїду! От! Відверто попереджаю!

— Коли я примушував тебе одного таскати? — обурено заперечив Генка.

— Завжди примушуєш, — закричали всі, хто їздив з Генкою по продукти.

— Спокійно! — сказав Мишко. — Носитимете порівну. Тільки не проспіть поїзда. А ми завтра вирушимо в село. Пора вже клуб закінчити.

Деякий час усі сиділи мовчки, стомлені турботами і хвилюваннями сьогоднішнього дня.

Вогнище палало яскравим полум'ям. Сухе гілля тріскотіло на вогні. Іскри здіймались у повітря і зникали в нічній темряві.

— Тихше! — раптом прошепотіла Зіна.

Усі замовкли і повернулися в напрямі лісу. Хруснула гілка… Зашелестіло листя на деревах, ніби тихий вітерець пробіг по ньому… Почулося чиєсь зітхання…

Мишко подав знак рукою залишатися всім на місці, а сам підвівся і завмер, вдивляючись у темний ліс, прислухаючись до дивних звуків…

Невже Ігор і Сева нарешті повернулися?

Розділ сьомий Васько Жердяй

Але то були не Сева і не Ігор.

До вогнища підійшов Васько Жердяй, високий хлопчина в білій сорочці і вузьких полотняних штанях, які ледве-ледве закривали його гострі, худі коліна. Прозвали його Жердяєм, тому що був він на свої роки дуже високий, тонкий і худий. Жив він з матір'ю і старшим братом Миколою на самому краю села в напіврозваленій хатинці. Батько його загинув під час німецької війни.

Жердяй більше за інших селянських дітей приятелював з комсомольцями. І вони любили його. Він був добрий, послужливий. Щоправда, вірив у чортів та інші дурниці, але зате добре знав ліс, річку і дуже цікаво розповідав про всякі пригоди і небилиці. Старший брат Жердяя, Микола, був теслею і допомагав комсомольцям обладнувати клуб.

— Ти, Жердяй, — розчаровано, протягом сказав Мишко.

— Я! — Жердяй підсів до вогнища і дружелюбно посміхнувся.

У мінливих тінях вогнища його велика голова з підстриженими нерівно (мабуть, тупими ножицями) білявими патлами здавалася ще більше скуйовдженою, ніж завжди. Він підгріб прутиком вуглини до вогнища і сказав:

— В селі ходять чутки, ніби у вас два піонери пропали.

— Дурниці, — вдавано байдужим голосом відповів Мишко, — знайдуться.

Жердяй непевно похитав головою:

— Не кажи… Якщо на Голигінську гатку заблукають, то, може, і не повернуться.

Зацікавлені словами Жердяя, діти щільніше оточили вогнище.

— Це що за гатка така? — спитала Зіна.

— Гатка? Це дорога лісова.

— Гатка — дорога з хмизу, а інколи й з колод. Споруджується звичайно на болоті, — пояснив Славик.

— Правильно, — підтвердив Жердяй, — з хмизу. І на болоті споруджена. Тільки давно. Ніхто нею і не користується.

Генка нетерпляче запитав:

— Що ж ти хочеш розповісти про цю саму гатку?

— Про Голигінську? А те, що коли попали ваші хлопці на Голигінську гатку, то можуть і не повернутись.

— Утопляться? — спитала Зіна Круглова. Жердяй похитав головою:

— Утопитись не втопляться, а побачать старого графа і помруть.

— Знову ти вигадки розповідаєш, — посміхнувся Генка. — Не набридло тобі вигадувати?

— Не вигадую я, — серйозно відповів Жердяй, — все це чистісінька правда. Старі люди розповідають. Там граф з сином закопані. Прямо під гаткою. Цариця приїжджала сюди давно, ще до Наполеона. От цариця приїхала і скарала на смерть графа з сином. А поховати не дозволила. Звеліла прямо в грязюку закопати, під гаткою, щоб усі по них їздили. Так вони там закопані й лежать.

— А хлопці наші до чого тут? — спитав Мишко.

— От послухай… Значить, старий граф з сином там закопані. Тільки не поховані вони як треба, от і мучаться їхні душі. Ніяк не попадуть ні в рай, ні в пекло.

— Ох і сміхота! — закричав Генка. — Бабські казки!

Коровін невдоволено кинув:

— Дай послухати, що людина говорить!

— Мучаться, значить, їхні душеньки, — суворо і журно продовжував Жердяй, — так і стогнуть під гаткою, так і стогнуть. Я сам туди ходив, слухав. Старий граф так глухо стогне; постогне та й перестане, постогне та й перестане. А молодий — голосно, ніби плаче, їй-богу!..

— Страшно! — прошепотіли сестри Некрасови і з острахом поглянули на ліс, але їм стало ще страшніше, і вони присунулися ближче до вогнища.

Жердяй глухим, монотонним голосом, наслідуючи старих людей, продовжував:

— А посеред глупої ночі старий граф виходить на гатку. Старий, борода по коліна, білий весь, сивий. Виходить і чекає. Побачить подорожнього і говорить йому: «Піди до цариці і скажи, нехай змилується, поховає нас за християнським звичаєм. Зроби ласку, сходи!» Так ото просить слізно та жалібно. А потім вклоняється. А замість шапки знімає голову. Тримає її в руці і кланяється… Стоїть без голови і кланяється. Тут тобі хоч хто перелякається, з місця не зрушить від страху. А старий граф кланяється, голову в руках тримає і йде на тебе. А для подорожнього головне що? Головне па місці вистояти. Коли вистоїш, так він підійде до тебе впритул і згине. А якщо побіжиш, так тут же й впадеш замертво. Впадеш замертво, а граф тебе під гатку і потягне.

— І багатьох він потяг? — посміхнувся Мишко.

— Раніше багато тягав. А тепер туди й не ходить ніхто. Із Москви приїздили. Копали цю саму гатку. Та хіба ж їх знайдеш! Як міліція поїхала, так вони знову залягли.

— А за віщо їх покарали? — спитав хтось.

— А хто ж його знає! Хто каже за зраду, хто каже — скарб золотий царський заховали.

— Ну звичайно, — іронічно зауважив Генка, — скарб — це вже обов'язково. Без скарбу не обійтись.

Мишко показав рукою в напрямі поміщицького будинку:

— Про цих графів ти розповідаєш?

— Про них, — кивнув головою Жердяй, — про їх предків. Той граф, що за кордон утік, так тому, що під гаткою, він онуком доводиться.

Мишко позіхнув:

— Вигадки!

— Не кажи, — заперечив Жердяй, — старі люди розповідають.

— Мало що старі люди розповідають, — знизав плечима Мишко. — Хіба мало чудес розповідали про мощі, а як почали в церквах конфісковувати цінності на користь голодуючих, так нічого й не знайшли в цих мощах. Тільки трухлятина, і більш нічого. Омана! Опіум! Затуманюють вам мозок, і більш нічого!

Потім Мишко глянув на свій годинник. Хоч він і носив його на руці, але годинник був перероблений з кишенькового і був таким великим, що навіть рукав сорочки не міг його закрити. Пів на дев'яту.

— Давай відбій! — наказав Мишко горністові. У нічній тиші гучно пролунав горн. Прощаючись з Жердяєм, Мишко сказав:

— Завтра ми прийдемо клуб обладнувати. Так ти сходи з хлопцями в ліс і нарубай соснових гілок. Ми ними клуб прикрасимо.

— Можна, — згодився Жердяй. — А книжки принесете?

— Обов'язково. І попроси Миколу, щоб він теж прийшов. Допоможе нам закінчити сцену і лавочки.

— Прийде! — впевнено відповів Жердяй.

Біла сорочка майнула між деревами. Почувся хрускіт гілок. Усе затихло.

— Як він не боїться сам вночі ходити в лісі! — сказала Зіна.

— А чого боятися? — хвалькувато заперечив Генка. — Я вночі куди завгодно піду. Хоч би навіть на цю дурну гатку.

— Лягай краще спати, — сказав Мишко, — а то завтра на поїзд запізнишся.

Всі розійшлися по палатках. Деякий час чулися сміх і метушня. Мишко востаннє обійшов табір, перевірив пости. Зупиняючись біля палаток, він голосно говорив: «Ану давайте спати». Нарешті ліг і Мишко. Все затихло.

Місяць освітлював заснулий табір.

Але спали не всі.

Вартові ходили по галявині, сходилися біля щогли і знову розходилися в різні боки.

Мишко лежав і думав про те, куди могли подітись Ігор та Сева і що робити, якщо завтра виявиться, що їх немає в Москві.

Славика мучило, що хлопці зникли саме тоді, коли він лишався за старшого.

Дівчатка прислухалися до тиші нічного лісу і, згадуючи розповідь Жердяя про Голигінську гатку, боязко натягували на себе ковдри.

Коровін роздумував над тим, що садиба загалом придатна для трудкомуни. А старуха хоч і страшна, але директор дитбудинку Борис Сергійович так її шарахне, що вона одразу прийде до розуму.

Генка як ліг, так і заснув.

Бечка лежав і вже наперед обурювався при згадці, що Генка розмахуватиме портфелем, а його примусить таскати мішок з продуктами. І він придумував справедливу і горду відповідь Генці і зловтішався, уявляючи, як» сторопіє Генка, коли побачить, що він, Бечка, взяв з собою замість одного два мішки, щоб їм таскати порівну.

Найдовше крутився Кит. Він прикидав, які продукти привезуть завтра з міста Генка та Бечка і що з цього можна буде зварити.

Нарешті в мріях про сніданок заснув і Кит.

Розділ восьмий Микола, Жердяїв брат

Мишко прокинувся. Перші промені сонця пробивались крізь щілини палатки. Пахло сухим сосновим гіллям, яке правило дітям за постіль.

Мишко просунув годинника під положок палатки… Але що це? Тільки пів на п'яту. Може, годинник зупинився?.. Він приклав його до вуха і почув байдуже цокання. Намагаючись заснути знову, Мишко натягнув на себе ковдру. Та сон не повертався. Тривожні думки лізли йому в голову. Але більше за всі турботи, які насіли на нього як на вожатого загону, не давала спокою думка про Ігоря і Севу.

Не в силі знову заснути, Мишко обережно, щоб не зачепити товаришів, які лежали навколо, вибрався з палатки.

Галявина була оповита прозорим холоднуватим вранішнім серпанком. З верхів'їв дерев линув пташиний гомін. Біля щогли, ліниво пересуваючи ноги, ходив Юрко Палицин, черговий. Другий черговий, Сашко Губан, спав, прихилившись до дерева… Так воно і є — сплять по черзі! На чергуванні! Нічого сказати… Мишко підкрався до Губана і дав йому щигля в лоб. Губан схопився і втупився в Мишка.

— На посту не сплять! — прошепотів Мишко повчально.

Потім він обійшов табір. Усе гаразд, все на місці. До побудки ще дві години. Можна б ще й поспати. Але якщо вже встав, то навіщо тепер лягати… Піти, може, скупатися, тоді вже й спати не захочеться…

З річки потягло вологою прохолодою. Гострі заплющені бутони водяної лілії стирчали серед широкого зеленого листя. Берег був вологий від роси.

Мишко роздягнувся, кинувся в холодну воду і наввимашки поплив до протилежного берега. Він разів зо три переплив хоч і вузьку, але глибоку річку, аж поки нарешті не зігрівся. Та як тільки вийшов на берег, знову відчув холод. Цокотячи зубами, він довго стрибав на одній нозі, намагаючись другою попасти в холошу.

Потім він побачив Миколу Рибаліна, брата Жердяя, і ще одного чоловіка з їхнього села — Кузьміна, літнього похмурого бородатого селянина. Обидва саме підходили до річки. Вони йшли в напрямі маленької бухточки, де нерухомо стояли на воді кілька простих селянських човнів.

Пізнавши Мишка, Микола посміхнувся і привітно помахав йому рукою. Це був чоловік років двадцяти п'яти, в накинутій наопашки старій солдатській шинелі без хлястика, високий, худий, кістлявий. Але обличчя його, теж худе і кістляве, з великими гострими вилицями, довгим, гострим носом і тонкими безкровними губами, було добродушним і привітним.

— Холодно, мабуть, купатися, — посміхнувся Микола.

— Холодно, — признався Мишко. Знічев'я він пішов за ними до човнів.

Кузьмін довго порався біля замка. Скручуючи цигарку, Микола мовчки поглядав на Мишка, посміхаючись невідомо чому — може, тому, що він зустрів Мишка, а може, тому, що починався чудовий погожий ранок.

— Миколо, — сказав Мишко, — пам'ятаєте, ви обіцяли попрацювати сьогодні з нами в клубі…

— Попрацюємо, — посміхнувся Микола. — От тільки з'їжджу з Севастяновичем на Халзін луг, повернусь, і попрацюємо.

— Не підведіть.

Кузьмін упорався нарешті з замком і кинув ланцюг на дно човна.

Микола перейшов у човен і сказав:

— Навіщо ж підводити? Хіба можна підводити?

Кузьмін теж сів у човен і, впираючись ногою в сидіння, відштовхнувся веслом од берега.

На Кузьміні була сорочка без пояса, сірі полотняні штани, а на ногах — стоптані короткі чоботи, що нагадували боти.

Таким Кузьмін і запам'ятався Мишкові — похмурим, бородатим, із скуйовдженим волоссям чолов'ягою, що впирається ногою в сидіння і відштовхується од берега веслом…

— Ми чекатимемо вас у клубі, — сказав Мишко Миколі.

Микола знову посміхнувся па знак того, що він не обдурить і виконає обіцяне.

Розділ дев'ятий На селі

Поснідавши, Генка і Бечка вирушили на станцію. Плату за проїзд в поїздах і трамваях було введено недавно, хлопці до неї ще не звикли. Та й грошей в загоні було обмаль.

— Туди поїдете зайцями, — сказав Мишко, — а назад візьмете один квиток. З ним Бечка сидітиме біля продуктів. А Генка тікатиме від контролера.

— Не треба нам ніякого квитка, — заявив Генка, — не вперше. Проїдемо.

— Ні! З мішками важко бігати. Тільки продукти розгубите. Так що один квиток візьміть обов'язково.

Коровін теж пішов на станцію — зустрічати директора дитбудинку Бориса Сергійовича.

Ланка Зіни Круглової залишилася в таборі по господарству.

Решта дітей на чолі з Мишком і Славиком вирушили в село.

Село розкинулося під горою, на самому березі річки. Рублені хати, вкриті тесом і соломою, тяглися вздовж широкої довгої вулиці. Двори були обсаджені вербами. Будинки багатіїв були двоповерхові, на червоному цегляному фундаменті, а будинок куркуля Єрофєєва був весь вимурований із цегли. Високі, могутні дуби по два-три дерева там і сям виділялись острівцями. Біля нових зрубів, викладених із свіжообтесаних колод, валялися на землі жовтуваті стружки.

Під звуки горна загін промарширував вулицею і зупинився біля сільради. За нею виднівся довгий порожній сарай. Це й був майбутній клуб.

Звуки сурми і вигляд загону, який крокував по селу, привабили сільських хлопчиків і дівчаток, — вони збігалися з усіх боків. Старші підходили ближче, малюки стояли віддалік: засунувши пальці в рот і вирячивши очі, вони дивилися на піонерів, хоча бачили їх уже не вперше.

Але чомусь не було Жердяя.

— Чого ж це ви ялинки для клубу не запасли? — спитав Мишко.

— Пішли ми вранці в ліс, а він як заверещить, як застрекотить! — відповів маленький чорнявий хлопчина на прізвисько «Муха».

— Хто — він?

— Відомо… Лісовик…

Піонери засміялись.

Муха боязко озирнувся на всі боки:

— А ви не смійтесь. Гріх сміятися.

Кит, якому цього разу не вдалося лишитись на кухні, сказав:

— Дрова, хмиз, гриби ви либонь збираєте, не боїтесь.

Муха хитнув головою:

— То інша справа. Тоді лісовик мовчить, не сердиться. А для клубу, бачиш, не дає, не дозволяє.

— І без лісовика обійдемося, — сказав Мишко. — Славко, біжи із своєю ланкою по ялинку, а ми тут займемося книжками.

Біля книжок поралися довго. Одні діти принесли прочитані, другі побігли по книжки додому, треті просили, щоб їм видали нові, а старі вони потім повернуть. Ще довше вибирали книжки. Кожен розглядав свою, потім ту, що взяв сусід. І, звичайно ж, сусідова подобалася більше. Книжки з малюнками брали охоче, а від антирелігійних відмовлялися: «Мати побачить — викине».

Підійшли ще двоє хлопчиків. Один товстий, мордатий, ніс кнопкою — Сенько, син куркуля Єрофєєва. Другий шістнадцятирічний, високий, дурнуватий — Якимко-бельбас, хоч і син бідняка, але вірний друг і лакуза Сенька Єрофєєва.

— А! — закричав Сенько. — Піонери юні, голови чавунні, самі олов'яні, чорти окаянні!.. Це що? — Він видер у однієї з дівчаток книжку. — Знову проти бога? — Потім з підлесливою і разом з тим нахабною усмішкою звернувся до Мишка: —Дав би й мені почитати, га?

— Дати можна. Тільки не цю. Цю Віра бере. Мишко спокійно взяв із Сеньчиних рук книжку і повернув її Вірі.

— Подумаєш, Вірка шмарката! — гмукнув Сенько. Потім єхидно запитав: — Що це вас так мало? Порозбігалися, чи що?

— У таборі лишилися, — відповів Мишко.

— Знаємо! — Сенько повернувся до Якимка-бельбаса. — Порозбігалися хто куди. Тепер не позбираєте.

— А ти й радієш! — докірливо зауважив Муха.

— Мовчи, Мухо! — визвірився на нього Сенько. — Ти мені пліт віддавай, чуєш! Голову одірву.

— Не брав я твого плоту.

— Брешеш, брав! Удвох з Жердяєм і потягли. Свого немає, так чуже крадете, злодюги нещасні!

Починаючи про щось догадуватися, Мишко спитав:

— Що за пліт?

— Пліт мій Жердяй з Мухою вкрали, — сердито промовив Сенько. — Загнали, падлюки, і не кажуть куди. Злодюги!

— А чому ти думаєш, що це зробили саме вони?

— Кому ж іще? Жердяй — злодій. Брат його Кузьміна вбив? Вбив. Наплачеться тепер у тюрмі.

— Який брат?.. Якого Кузьміна?.. — нічого не розуміючи, спитав Мишко.

З радісним подивом плетуна Сенько втупився очима в Мишка:

— Так ти не знаєш?

— Нічого не знаю…

— Таж Микола, брат Жердяя, вбив Кузьміна, — скорчивши страшну гримасу, сказав Сенько, — Кузьміна, дядька нашого одного. З револьвера застрілив. Як же це ви не знаєте? Там усе село було. І доктор приїжджав, і міліція, їх уже і в місто повезли — і Кузьміна мертвого, і Миколу, бандита цього…

— Коли ж це трапилося, де? — з великим хвилюванням спитав Мишко.

— Сьогодні вранці. На Халзіному лузі. Там його Микола і застрілив. І човен кудись заховав. А ще активістом називається! Всі вони, активісти, — бандити.

— А де Жердяй?

— Хто ж його знає? Дома сидить. Соромно, мабуть, людям в очі дивитись, от і сидить дома… А ви й не знаєте нічого? Ех ви, піонери-комсомольці!.. Ходімо, Якимко…

І вони, лузаючи насіння, перевальцем пішли вулицею. Приголомшений, Мишко розгублено дивився їм услід. Може, Сенько все набрехав?..

Але Муха сумовито промовив.

— Це він правду сказав. Миколу заарештували і в місто повезли. На возі!

Мишко наказав Славикові одвести загін у клуб, а сам побіг до Жердяя.

Розділ десятий Загадкове вбивство

Лише тепер Мишко звернув увагу на те, як збудоражене село.

Скрізь купками стояли селяни, а біля крамниці галасував великий натовп. З того, як хвилювалися люди, можна було зрозуміти, що говорять вони саме про це загадкове вбивство. А воно було справді загадковим. Важко повірити в те, що Микола вбив Кузьміна. Хіба міг убити цей добрий, привітний чоловік?.. Адже всього кілька годин тому Мишко бачив Миколу і Кузьміна, розмовляв з ними. Вони немов живі стояли перед його очима: Микола в потертій солдатській шинелі без хлястика, Кузьмін в старих ботах веслом відштовхує човен від берега. І цей тихий ранок, перші промені сонця, свіжа прохолода річки, лілії серед зеленого листи… Ні, Микола не винен! Непорозуміння, помилка… І навіщо йому було вбивати Кузьміна? Мишко аж ніяк не міг повірити в це. І з яким злорадством говорив Сеиько Єрофєєв: «Усі активісти — бандити…»

Рибаліни жили на краю села в перекошеній хатині під солом'яною покрівлею. Кінці тонких кроков стирчали над нею навхрест. Двоє малесеньких віконець випадали на призьбу. Двері, грубо збиті з дощок, вели в холодні сіни, де висіли хомути і вуздечки, хоча ні коня, ні навіть корови у Рибаліних не було. Вони були безкінні, найбідніші селяни…

— Здрастуйте! — сказав Мишко, входячи в хату.

Мати Жердяя, Марія Іванівна, худа, змарніла жінка, роздмухувала в печі вогонь під чорним чавунним горщиком. Не розгинаючи спини, вола обернулася на голос Мишка, отупіло подивилась па нього і знову відвернулася до печі.

Жердяй теж байдуже глянув па Мишка і відвернувся.

На добре утрамбованій долівці виднілися заокруглені сліди віника. Грубий дерев'яний стіл був поцяткований світлими смугами від ножа, яким його скребли. Попід стінами тяглися лави, темні, витерті, гладенькі: видно, на них сиділи вже не один десяток років. У передньому кутку висіла маленька потьмяніла іконка з двома засохлими гілочками під нею. На іншій стіні — портрет Леніна і плакат, на якому був зображений червоноармієць, що простромлює багнетом усіх генералів одразу: і Денікіна, і Юденича, і барона Врангеля, і адмірала Колчака. Червоноармієць був великий, а генерали маленькі, чорненькі, вони кумедно борсалися на вістрі багнета.

— Чого в клуб не йдеш? — спитав Мишко, сідаючи поряд з Жердяєм.

Жердяй подивився на спину матері і нічого не відповів.

Мишко кивнув головою на двері:

— Ходімо!

— Миколу нашого заарештували, — сказав Жердяй, і губи в нього затремтіли.

— Я чув, — відповів Мишко. — Я їх вранці бачив, вони в човен сідали. І Микола, і Кузьмін.

Переставляючи горщик в печі, Марія Іванівна раптом сказала:

— Може, вони й посварилися там, не знаю. Тільки не міг його Микола вбити. Він і мухи не зобидить. Та й навіщо йому? І сперечатися їм нема з-за чого. І ніякого револьвера в нього нема. — Вона раптом кинула рогач і, закривши обличчя руками, заплакала: — Чотири роки в армії відслужив… Тільки жити почав… І таке лихо… Таке лихо… — Вона здригалась і повторяла: — Таке лихо… Таке лихо…

— Треба їхати до міста і захищати його, — сказав Мишко.

Марія Іванівна витерла очі фартухом:

— На захисників гроші потрібні. А де їх узяти?

— Ніякі гроші не потрібні. В місті є безкоштовна юридична допомога. При Будинку селянина. І взагалі Миколу виправдають. От побачите.

Марія Іванівна тяжко зітхнула і знову взялася за свої горщики та рогачі.

Мишко дивився на її згорблену спину, худу, натруджену спину наймички, на мовчазного Жердяя, на убогу обстановку, і серце його стискалося від жалю ї співчуття до цих людей, яких спіткало таке несподіване і страшне лихо. І хоч Мишко ні на мить не сумнівався, що Микола не винний і його виправдають, він розумів, як важко зараз Марії Іванівні і Жердяю. Сидять самі в хаті, соромляться вийти на вулицю, ніхто до них не ходить.

— Питає його міліціонер, — знову заговорила Марія. Іванівна: — «Ти вбив?» — «Ні, не я». — «А хто?» — «Не знаю». — «Як же не знаєш?» — «А так, не знаю. Обмірили ми луг, я й пішов». — «А чому один пішов?» — «Атому, що Кузьмін на Халзан пішов».

— Що за Халзан? — спитав Мишко.

— Річечка тут маленька, — пояснив Жердяй. — Халзан зветься. Ніби струмочок. Ну, й луг — Халзін.

Марія Іванівна продовжувала свою розповідь:

— От і каже йому Микола: «Кузьмін на Халзан пішов. Верші там у нього розставлені. А я вже як став до села підходити, дивлюсь — за мною біжать. Кажуть, Кузьміна вбили. Побігли ми туди. Справді, лежить Кузьмін». — «А стріляв хто?» — «Не знаю». — «А човен де?» — «Не знаю». А міліціонер говорить: «Спритний ти, брат на вигадки». Не те, щоб розібратись…

Мишко намагався уявити і луг, і вбитого Кузьміна, і Миколу, і натовп навколо них, і міліціонера… А може, поблизу орудують бандити… Мишко подумав про Ігоря і Севу. Адже і їх могли бандити пристукнути. От що робиться…

Мишкові не хотілося залишати самих Жердяя і Марію Іванівну. Але Коровін із своїм директором уже, мабуть, прийшли із станції. Треба йти в табір.

— Ви тільки ні про що не турбуйтеся, — сказав він, підводячись, — усе з'ясується. Микола не сьогодні-завтра повернеться додому. Та його і взяли в місто як свідка.

— Де там, — зітхнула Марія Іванівна. — Не скоро її правду, доведеш.

Розділ одинадцятий «Графиня»

Директор дитячого будинку Борис Сергійович був високим, сутулуватим, ще молодим чоловіком у червоноармійській гімнастьорці, кавалерійських галіфе і запорошених коричньових чоботах. Але він був в окулярах. Це здивувало Мишка: військова, та ще й кавалерійська форма, і раптом — окуляри! Якось не в'яжеться…

Окуляри робили молодого директора суворим і навіть похмурим на вигляд. Він скоса і навіть, як здалося Мишкові, несхвально подивився на палатки, ніби йому не подобався і табір, і взагалі все. Мишка це образило. З того часу, як його призначили вожатим, він став дуже вразливим, йому здавалося, що дорослі ставляться до нього якось зневажливо, не так, як до справжнього вожатого загону. Не звертаючи уваги на Бориса Сергійовича, Мишко продовжував вичитувати Зіні за те, що її ланка запізнилася з обідом. Хоча Борис Сергійович і директор, а він, Мишко, теж вожатий загону і начальник цього табору.

А втім, по дорозі в садибу Мишко переконався, що директорові взагалі тут усе не подобається. Борис Сергійович зиркав на всі боки і так багатозначно мовчав, що Мишко починав відчувати себе винним у тому, що садиба занедбана.

Вони вийшли на головну алею і одразу ж побачили «графиню». Старуха нерухомо стояла на терасі, піднявши голову вгору, в тій самій позі, в якій її вже бачили хлопчики, коли ховались у конюшні. Здавалося, що вона чекає на них. І наближатися до цієї нерухомої постаті було досить-таки моторошно.

Вони зупинилися біля нижніх східців тераси. Але старуха до них не зійшла. І так вони всі мовчки й нерухомо стояли: старуха наверху, а директор з хлопцями внизу.

Борис Сергійович спокійно, із знайомим уже Мишкові незадоволенням поглядав на старуху, на її обрамлене сивим волоссям обличчя з гачкуватим носом і брудно-попелястими бровами. І Мишко бачив, як під його поглядом усе неспокійнішою стає «графиня» і її великі округлі очі з хвилюванням і ненавистю стежать за пришельцями.

І чим більше спостерігав Мишко цю сцену, тим більше подобались йому впевненість і холоднокровність Бориса Сергійовича. І дивно — Коровін теж тримався так, ніби цієї старухи не було тут і зовсім. А як приходив сюди з Мишком, так «в серці похололо».

Нарешті старуха запитала:

— Чого вам треба?

— Будьте ласкаві спуститись сюди, — відповів Борис Сергійович голосом педагога, перекопаного, що учень обов'язково виконає його наказ.

Старуха зробила кілька кроків і зупинилась. Але знову ж таки на двоє-троє східців вище від Бориса Сергійовича і хлопчиків.

Потім вона пихато промовила:

— Слухаю вас.

Відповіді не було. Борис Сергійович ніби й не помічав старухи.

Мишко був у захопленні від його витримки. От що значить справжній керівник! Нічого не говорить, навіть і слова не вимовляє, а наказує… От кого треба наслідувати!

І тільки після того, як «графиня» зробила ще кілька кроків і опинилася на одній сходинці з Борисом Сергійовичем, він сказав:

— Я директор московського дитячого будинку номер сто шістнадцять. Дозвольте взнати, хто ви.

— Я хранителька садиби, — заявила старуха.

— Чудово, — сказав Борис Сергійович. — Передбачається організувати тут дитячу трудову комуну. Я б хотів оглянути будинок.

Старуха раптом заплющила очі. Мишко злякався, йому здалось, що вона зараз умре. Але з старухою нічого не трапилося. Вона постояла з заплющеними очима, потім відкрила їх і сказала:

— Цей будинок — історична цінність. Я маю на нього охоронну грамоту.

— Покажіть, — сухо промовив Борис Сергійович. Старуха витягла з-під хустки папір, подержала його в руках і подала Борисові Сергійовичу.

Він узяв і, за своєю звичкою незадоволено морщачись, почав читати.

Подавшись уперед і скосивши очі, Мишко з-за плеча Бориса Сергійовича теж заглянув у папір.

З лівої сторони стояв, ніби наляпаний, великий штамп, на якому розійшлося фіолетове чорнило.

Текст був віддрукований на машинці. Зверху великими буквами: «Охоронна грамота». Нижче звичайними: «Свідчиться, що жилий будинок у колишній садибі Карагаєво, як такий, що являє велику історичну цінність, перебуває під охороною держави. Всім організаціям і особам використовувати будинок без особливого на те дозволу губнаросвіти забороняється. Порушення охоронної грамоти розцінюється як псування цінного державного майна і карається за законами Республіки. Заст. зав. губернським відділом народної освіти Сєров». А в кіпці йшов дрібний, але довгий підпис цього самого Сєрова.

— Все правильно, — сказав Борис Сергійович, повертаючи папір, — і все ж тут буде організована комуна.

— Будь ласка, не наказуйте мені, — старуха закинула голову, — і прошу більше не турбувати.

Вона повернулась, піднялася по сходах і зникла за високими дубовими дверима.

Борис Сергійович обійшов садибу, оглянув сараї, стайні, сад, ставок і поле, що розкинулось за садибою.

І Коровін теж довго і уважно дивився на поле. Потім Борис Сергійович сказав:

— Під самісінькою Москвою — і поміщики збереглися. На шостому році революції. Дивовижно!

Коли вони залишали садибу, Борис Сергійович обернувся і знову поглянув на будинок. Зупинились і хлопчики. В яскравих сонячних променях бронзовий птах сяяв, наче золотий. Він дивився круглими злими очима, ніби ладен був знятись і кинутись на них.

— Ефектний птах, — зауважив Борис Сергійович.

— Звичайнісінький орел, — зневажливо сказав Мишко.

— Справді? — відповів Борис Сергійович, але, як здалося Мишкові, з деяким відтінком сумніву в голосі.

Розділ дванадцятий Нові плани

Борис Сергійович і Коровін поїхали в Москву. Через годину мали приїхати Генка та Бечка. Хоч в душі в Мишка ще жевріла надія, що вони розшукали втікачів у Москві, він був майже переконаний, що саме Ігор і Сева забрали Сеньчин пліт і попливли на ньому вниз по річці… А що як все-таки…

Приїхали Генка та Бечка і заявили, що Ігоря і Севи в Москві немає.

Генка вдавав, що він дуже втомився, хоч обидва мішки таскав Бечка, Генка взяв один перед самісіньким табором, аби тільки показати, що й він працював.

У мішках виявилося багато хліба: по чверті, по півхлібини і навіть дві цілих буханки.

— Я намагався окрайцями збирати, — вихвалявся Генка. — Якщо мені давали середину, то я говорив: «Не можна! Погана випічка! Може бути заворот кишок».

І Генка, театрально розмахуючи руками, показував, як він усе це говорив.

Потім Кит вийняв з мішка декілька кульків з крупами, пакунок з сухими фруктами для компоту і трохи борошна — річ дуже цінна, бо з неї можна пекти оладки.

— Нам цієї крупи надовго вистачить, — патякав Генка. — Якщо економно витрачати — до кінця табору. Якщо, звичайно, Кит не злопає всю цю крупу сирцем. От із цукром слабувато. Ніхто не дав, Зате є трохи цукерок.

Ці злиплі цукерки Мишко наказав тут же перелічити і видавати поштучно: дві цукерки на день — до ранкового і вечірнього чаю.

Потім Кит витягнув шматок сала, пакунок з оселедцями, топлене масло у воскованому папері, десятків зо два крутих яєць.

На додаток до всього Генка вручив Мишкові гроші — тридцять вісім карбованців.

— Урожай добрий, — схвально зауважив Мишко. — Бачиш, Генко, що значить тебе посилати.

Генка хотів розповісти, хто з батьків що дав, але Мишко зупинив його:

— У нас усе спільне, отже немає ніякого значення, хто що дав. Як тільки продукти опинилися в мішку, вони належать усьому загонові. І нема чого про це говорити. Краще розкажи, про що ти дізнався дома в Ігоря і Севи.

— Прийшли ми до Севиної мами, — почав розповідати Генка, — я їй чемно так кажу: «Здрастє!» Вона мені теж відповідає: «Здрастє!» Потім я кажу: «От приїхали за продуктами». А вона питає: «Як там мій Сева?» Я відповідаю: «Здоровий. Купається — «А коли він повернеться?» — це вона питає. «Найближчим часом» — відповідаю я. «Чого?» — «За книжками». — «Дуже добре. Передавайте йому привіт». Ми розпрощались і пішли. Приблизно так само було і в Ігоря.

— Приблизно, та не так, — вставив борець за справедливість Бечка.

— Починається! — пробурмотів Генка.

— А як було в Ігоря? — спитав Мишко, передчуваючи, що Генка чогось накоїв.

— Як тільки ми вийшли від Севиної мами, — почав Бечка, — так Генка й каже: «Щось дуже підозріло Севина мама з нами розмовляла. Може, Сева уже приїхав, ховається від нас, а мамі своїй наказав нічого нам не говорити. Ні, в Ігоря ми будемо розумнішими, вони нас не обдурять». Я його ще попередив: «Не вигадуй, Генко, а то нашкодиш». Попереджав же я тебе, попереджав?

— Розповідай, розповідай, — похмуро промовив Генка. — Я потім відповім.

— Так от, — продовжував Бечка, — приходимо ми до Ігоря, а там бабуся — мама чергує на роботі. «Ну, — шепоче мені Генка, — цю старушенцію ми обкрутимо круг пальця». Я спробував його стримати, але Генка мене не слухає і каже: «Здрастє, ми до Ігоря». А бабуся відповідає: «Ігоря немає, він у таборі». Тоді Генка підморгує їй і каже: «Ви нас не бійтеся. Ми теж втекли з табору. А тепер нам треба порадитися з Ігорем, що робити далі». Бабуся кліпає на нас очима, видно, нічого не розуміє, а Генка торочить своєї: «Давайте, каже, скоріше свого Ігоря, нам теж ніколи». Бабуся спочатку оніміла, хапає повітря, а потім як заголосить: «Матінко моя! Виходить, наш Горик утік з табору! Куди ж це він? Та де ж це він? Що ж тепер робити? Треба скоріше матері сповістити! Треба зразу ж в міліцію бігти!..» Правильно, Генко, так же було?

— Добре, добре, розповідай.

— Тут, звичайно, Генка перелякався, почав говорити, що навмисне збрехав. Я теж почав переконувати, що Генка просто пожартував; коли б Ігор справді втік, то ми не брали б для нього продуктів. Ледве-ледве стареньку заспокоїли. Але хоч ми її на деякий час і заспокоїли, вона все одно Ігоревій мамі все розповість. От побачите!

— Ти безвідповідальна людина, Генко, — сердито сказав Мишко. — Тобі не можна нічого доручати! Мало того, що Ігор і Сева через тебе втекли, ти ще їх рідних розхвилював. Тебе ж попереджали! Тепер кінець! Знайдемо хлопців і виженемо тебе з ланкових.

— Як же так? — плаксиво пробурмотів засмучений Генка. — Я комсомолець, я призначений…

— Тим паче, що комсомолець. Неподобство! Що йому не доручиш — усе навпаки робить!

Розділ тринадцятий Художник-анархіст

Отже, втікачів треба шукати на річці. Ясно: вони попливли па Сеньчиному плоту і, звичайно, вниз. Яка їм рація підійматися проти течії?

На чому ж гнатися за ними? Готового плоту немає, та й посувається пліт надто повільно. Отже, треба плисти за ними на човні. Його можна дістати на човновій станції. Але ж човняр загне таку ціну, що ніяких грошей невистачить!

Є ще човни у деяких селян, але хто дасть? Особливо подобався Мишкові один човен, хоч і чотиривесловий і безглуздо розмальований, але невеликий, швидкохідний і легкий. Він належав дивному чоловікові, що жив у селі в своєї матері і називав себе художником-анархістом. У чому полягав його анархізм, Мишко не знав. Він бачив його двічі на вулиці. Художник був п'яний і то бурмотів, то вигукував якісь незрозумілі слова. Це був маленький, блакитноокий чоловік років тридцяти, завжди неголений і завжди п'яний.

Єдиний, хто міг допомогти Мишкові дістати у художника човен, був Жердяй. До нього й попрямував Мишко, тим більше, що вирішив узяти Жердяя з собою. Ніхто так не знав річку, навколишні ліси і села, як Жердяй. Та й самому йому цікаво буде поїхати. Адже вони попливуть повз Халзін луг, і мало чого не буває: раптом нападуть на слід справжніх убивць Кузьміна. І тоді легко буде виправдати Миколу. Цей довід вплинув на Жердяя. Він згодився їхати з Мишком і йти до анархіста за човном.

— Звуть його Кіндрат Степанович, — розповідав Жердяй про анархіста, — художник він. Картин у нього повно, всю хату розмалював. Якщо він п'яний — слова не дозволить сказати, якщо з похмілля — то й зовсім прожене, а якщо тверезий — тоді, може, й дасть човна.

Хата сільського художника вразила Мишка насамперед змішаним запахом овечих шкур, оліфи, олійної фарби, сивухи, огіркового розсолу і прокислого капусняка. Вона була досить просторою, але захаращеною незвичайними для селянської хати речами: мольбертом, коробками фарб, старовинними, мабуть привезеними з міста, меблями.

Але найдивовижнішим було те, що хата і всі речі в ній були розмальовані дуже химерно і навіть дико.

Стіни — одна зелена, друга жовта, третя голуба, четверта і не зрозумієш яка. Піч уся в різноколірних квадратиках, ромбах і трикутниках. Підлога жовта. Стеля червона. Лави понад стінами коричньові. Віконні рами білі. Рогачі біля печі і ті були різноколірні, а кочерга червона. Лише міські меблі зберегли свій справжній колір, але зрозуміло було, що й до них добереться цей невтомний пензель.

Художник сидів на лаві і щось зосереджено стругав. Рідке на скронях, але довге на потилиці волосся рудими кошлатими патлами спадало на білий від лупи комір толстовки, чи то бархатної, чи то вельветової, добре-таки потертої і вимазаної найрізноманітнішими фарбами. Шия була обмотана брудною ганчіркою, яка правила за бант. Він звів на хлопців блакитні мутні очі і зараз же опустив їх, продовжуючи свою роботу.

— Ми до вас, Кіндрате Степановичу, — сказав Жердяй.

— Чого? — запитав художник низьким, глухим басом, таким несподіваним для цього маленького, миршавого чоловічка.

Жердяй кивнув на Мишка:

— Начальник загону до вас прийшов.

Художник знову підвів голову. Погляд його зупинився на Мишковому комсомольському значку.

— Комсомол?

— Комсомол, — відповів Мишко.

— А я хто, тобі відомо?

— Ви художник.

— А за переконанням?

— Не знаю, — ледве стримуючись од сміху, відповів Мишко.

— За переконанням я є анархіст-макснмаліст, — поважно пояснив Кіндрат Степанович.

— Ми хотіли попросити у вас човен на два дні, — сказав Мишко.

— Анархісти-максималісти, — продовжував Кіндрат Степанович, — не визнають влади. По відношенню до радянської влади — нейтралітет. В досвід не віримо, але й не перешкоджаємо. От так… — Більше йому нічого було сказати про свої політичні погляди, і він повторив: — От так… — І знову почав стругати.

— А човна дасте? — спитав Мишко.

— Навіщо?

Мишко ухильно відповів:

— Нам треба з'їздити в одне місце.

— Анархісти негативно ставляться до власності, — пишномовно сказав Кіндрат Степанович. — Чому човен мій?

Мишко знизав плечима:

— Кажуть, що ваш.

— Даремно кажуть! Звикли до власності, от і кажуть. Усе спільне.

— Отже, нам можна взяти човен?

— Беріть, — продовжуючи стругати, сказав Кіндрат Степанович.

— Спасибі! — зрадів Мишко. — Ми його повернемо в повній цілості.

Жердяй непомітно штовхнув його в бік:

— Ключ проси!

— Тоді дайте нам ключ від човна, — сказав Мишко. Кіндрат Степанович сумно похитав головою.

— Ключ… Важка справа…

— Чому? — занепокоєно спитав Мишко, починаючи розуміти, що дістати човен буде не так просто, як йому здалося.

— Ключ — це особиста власність.

— Ну так що ж?

— Човен — громадська власність, користуйтесь, а ключ — власність особиста, можу й не дати.

— Так що ж нам, замок ламати?

Кіндрат Степанович сумовито похитав головою:

— Екс-пропрі-ація! Без громади не можна.

— А ми всім загоном, — зміркував Мишко.

Кіндрат Степанович ще сумовитіше похитав головою:

— В міліцію заберуть.

— Так ви ж не визнаєте міліції, — єхидно зауважив Мишко.

Зовсім ослаблим голосом художник відповів:

— Ми не визнаємо. Вона нас визнає.

— Ми б вам заплатили за човен, але в нас немає грошей, — признався Мишко.

Кіндрат Степанович заперечно похитав головою:

— Анархісти-максималісти не визнають грошових знаків. — І, подумавши, додав: — Обмін — це можна.

— Який обмін?

— Ключ я вам дам, а ви натомість дасте мені підряд на оформлення клубу.

— Що за підряд? — здивувався Мишко.

— Клуб ви влаштовуєте? Прикрасити його треба? От я його й оформлю.

— Але ж ми будуємо його безкоштовно.

— Погано, — похилив голову художник. — Праця повинна винагороджуватись.

— Але ж анархісти не визнають грошей, — знову з'єхидничав Мишко.

— Я й не кажу — оплачуватись, кажу — винагороджуватись, — пояснив анархіст.

— Комсомольці вам за це картоплю прополють, Кіндрате Степановичу, — сказав практичний Жердяй.

— Експлуатація, — задумливо пожував губами художник.

— Яка ж це експлуатація! — заперечив Мишко. — Ви вклали в човен свою працю, а ми вам допоможемо своєю працею.

— Хіба що так, — міркував уголос Кіндрат Степанович. — А коли прополете? Час не чекає. — І він глянув у вікно, крізь яке виднівся зарослий бур'яном город.

— Як тільки повернемось, — відповів Мишко. — Днів через два.

— Ну гаразд, — згодився нарешті художник, — а відносно клубу подумайте. Я його так оформлю, що й у Москві такого не знайдете.

Він зняв із стіни і подав Мишкові поржавілий ключ.

— Добре, — радісно говорив Мишко, ховаючи ключ у кишеню. — Відносно клубу ми подумаєм обов'язково.

Жердяй знову підштовхнув його.

— Весла!

— А де весла? — спитав Мишко.

— Весла… — промовив Кіндрат Степанович сумовито.

Мишко злякано подумав, що він знову почне розумувати про власність і не дасть весел.

— Весла і кочети. Інакше як же ми на ньому поїдемо?! — рішуче сказав Мишко.

— І кочети… — зітхнув Кіндрат Степанович.

Йому дуже хотілося ще поговорити, але, мабуть, згадавши і про прополку і про клуб, він ще раз зітхнув і сказав:

— Весла і кочети в сараї візьмете. А потім на місце поставите.

Розділ чотирнадцятий Завжди готові!

На час своєї відсутності Мишко вирішив залишити в таборі за старшу Зіну Круглову. Генка легковажний, Славик нерішучий, а Зіна хоч і дівчина, але хлопці її поважають і навіть побоюються.

Але щоб Генка і Славик не образилися, Мишко вирішив їх взяти з собою в поїздку. Отже, разом з Жердяєм їх поїде четверо. Двоє — на веслах, третій — за рулем, четвертий — дозорним на носі.

Повернувшись у табір, Мишко наказав Генці готувати спорядження, а Славикові — провізію.

— Розраховуйте на два дні, — сказав Мишко. — Ти, Генко, перевір човен: чи не тече, як приладнані кочети і весла. Приготуй на всякий випадок запасне весло і жердину. Візьми кілька вудок. Не забудь компас, сокиру, вірьовку, відро, казанок, ліхтарик з батарейкою. І свистки для кожного. І два прапорці для сигналізації.

— А палатку?

— Не треба. І так переночуємо. До речі, сірники не забудь. Усе! Записав?

— Записав! — Генка провів під списком товсту лінію.

Мишко повернувся до Славика:

— Тепер ти, Славко! Продукти покладеш у два мішки — на той випадок, якщо розділимося попарно. Кожному кухоль, ложку, ніж. Продукти: одну хлібину, локшини на дві варки, крупи якоїсь теж на дві варки, трохи масла, чаю, вісім штук цукерок. Усе!

Генка запротестував.

— Голодуватимемо! А яйця, сало?

— Треба товаришам якнайбільше залишити. А ми наловимо риби. Не забудь солі.

— Можна картоплі взяти, — запропонував Славик.

— Правильно, — згодився Мишко. — І пам'ятай: жодного паперового пакунка, тільки з матерії. Все спорядження треба підігнати так, щоб ніщо не рипіло, не бовталось, а головне, не брязкало і не дзвякало. Зрозуміло? Ти, Генко, помаж кочети і візьми з собою клапоть полотна: може, доведеться обв'язати весла, щоб було тихо.

— Не турбуйся, Мишко, — запевнив Генка. — Все буде зроблено якнайкраще.

— Ми, звичайно, все зробимо, — сказав розсудливий Славик, — але, чесно кажучи, я сумніваюсь в успіху нашої поїздки.

— Ти завжди в усьому сумніваєшся! — розсердився Генка.

— Сева і Ігор мають перед нами перевагу на дві доби, — продовжував Славик, — і ми їх ніколи не наздоженемо.

— Ми не наздоженемо таких тюхтіїв? — закричав Генка.

Мишко сказав:

— По-перше, вони пливуть на плоту, а ми на човні, а це втричі швидше. По-друге, вони роблять багато зупинок: і продуктів їм треба купити, і маршрут вони знають погано, і сплять вони, мабуть, до півдня. І, нарешті, по-третє, не вічно ж вони збираються плисти по річці! Десь же вони мають зупинитись і перейти на залізницю. Отже, на цьому місці вони залишать пліт. Ми цей пліт побачим. І по цьому сліду шукатимемо їх.

— Зрозуміло тепер? — насмішкувато підсумував Генка. — А якщо не зрозуміло, то сиди тут і вари з Китом кашу.

Надвечір усе було наготові. Спорядження й продукти склали в човен, а самого його перевірили, змазали, підвели ближче до табору і приставили до нього вартових. Відплиття було призначено на четверту годину ранку. Щоб не запізнитися, Жердяй лишився ночувати в таборі.

Увечері біля вогнища Мишко, звертаючись до свідомості піонерів, переконував їх слухатися в усьому Зіни.

— Обстановка дуже складна. Я вже не кажу про міжнародне становище, про це всі знають. Але навіть тут неспокійно. Сева й Ігор втекли. А тут це загадкове вбивство. Можливо, тут поблизу блукають бандити. І поміщицька садиба з старою бабою теж дуже підозріла. Так що нам треба бути пильними. Дисципліна насамперед.

Зіна Круглова, щоб підсилити враження, додала:

— Ця старорежимна графиня візьме та й спалить садибу, щоб комуні не дісталася.

— Навіть дуже просто, — підтвердив Мишко, виключно для підтримки Зіниного авторитету. В те, що старуха спалить садибу, він, звичайно, не вірив.

— Тільки подумати, — закричав Генка, — одна людина займає такий домище! Двісті дітей розмістити можна. Неподобство, слово честі!

— Неподобство, — згодився Славик. — Але яке це має відношення до Ігоря й Севи? Садиба, вбивство Кузьміна — при чому тут Ігор і Сева?

— А при тому, що точиться класова боротьба, — повчально промовив Мишко, — зрозумів? Даремно людей не вбивають. І графиня, мабуть, теж чекає, коли повернуться різні там поміщики та князі. От і береже для них садибу.

Славик з сумнівом похитав головою і сказав:

— Навряд чи є люди, які сподіваються на повернення старого режиму.

— Не хвилюйся, є, — запевнив його Мишко. Жердяй сказав:

— Куркулі в нас на селі кажуть… Потім лорд цей самий англійський…

— Лорд Керзон, — підказав Мишко.

— От-от… Керзон цей самий… Написав Леніну листа…

— Ультиматум.

— Так кажуть, тепер радянській владі кінець.

Усі розсміялися.

— Ех ти, Жердяйчик! — закричав Гонка. — Не діждуться ваші куркулі кінця радянської влади. І графиня теж не діждеться. І граф її, білоемігрант, теж не діждеться!

— Керзон поставив перед нами зухвалі вимоги, — сказав Мишко, — зовсім зарвався. Вимагає, щоб ми відкликали своїх представників з Ірану і Афганістану. Бачили таке? Англійські капіталісти бояться, що їх колонії не захочуть більше бути колоніями. Зрозуміло? Народи Сходу! Ану лиш, Славко, почитай газету, яку сьогодні Генка з Москви привіз.

Славик розгорнув газету. Зверху, ліворуч, було написано: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», а праворуч — «Бережіть газети, їх у нас мало!»

Славик голосно прочитав і про ультиматум Керзона, і про демонстрації проти ультиматуму під лозунгом: «Руки геть від Радянської Росії!»

— Чув? Нас підтримують робітники всього світу, — пояснив Мишко. — І ніякі капіталісти нам не страшні.

Жердяй замислено сказав:

— І ще кажуть, що Ленін зовсім хворий.

— Що ж з того, що хворий? Перевтомився, от і хворий. Слухай… — Мишко взяв у Славика газету і голосно прочитав: — «Резолюція робітників Держзнаку… Надати Володимирові Іллічу тримісячну відпустку і зажадати від нього точного виконання припису лікарів, щоб він міг відновити свої сили для блага трудящих». Зрозуміло? — сказав Мишко, згортаючи газету. — Ленін відпочине і видужає. Так що нехай ваші куркулі не радіють.

Несподівана думка прийшла йому в голову, і він сказав:

— Знаєте що, друзі? Зараз усі пишуть Леніну, давайте і ми напишемо.

Всі здивувалися. Про що вони можуть написати Леніну?

А Мишко вже захопився своєю ідеєю. Забувши, що він твердо вирішив бути таким же спокійним і незворушним, як директор дитячого будинку Борис Сергійович, він схопився і, розмахуючи руками, сказав:

— Напишемо, щоб він скоріше видужував.

— Правильно! — підтримав його Генка. — Всі пишуть.

Зіна Круглова сказала:

— Якщо навіть Ілліч не прочитає нашого листа, то йому про нього розкажуть. І Леніну буде приємно, що всі про нього пам'ятають, люблять його і бажають йому здоров'я.

І діти, галасуючи і перебиваючи одне одного, склали такого листа Володимирові Іллічу Леніну:

«Дорогий Іллічу! Ми, юні піонери і комсомольці, посилаємо тобі палкий пролетарський привіт. Ми хочемо, щоб ти скоріше видужав. Ми хочемо боротися за робітничу справу так само, як борешся ти все своє життя. Ми завжди готові захищати і зміцнювати Радянську Росію. Видужуй скоріше, дорогий наш Іллічу!»

ЧАСТИНА ДРУГА ПОГОНЯ

Розділ п'ятнадцятий Човнова станція

Мишко уперся погою в слизький від нічної роси берег, зштовхнув човен у воду, переліз через борт і видерся на ніс.

Поїхали!

Білястий туман оповивав річку. Береги ледь виднілися. Кущі верболозу сягали майже до середини річки. Товсті стовбури дерев лежали над самісінькою водою. Генка і Славик мало не зачіпали за них веслами. Але Жердяй, що сидів на кормі, майстерно правив човном по вузькій, звивистій річечці.

Мишко засік час. Якщо вони пересуватимуться з швидкістю вісім кілометрів на годину, то до вечора досягнуть гирла річки. Туди приблизно сімдесят чи вісімдесят кілометрів.

Міркуючи так, Мишко пильно позирав на всі боки. В цей передранковий час річка здавалась якоюсь зовсім незнайомою. Все раптом стало великим, глибоким, таємничим, химерним: несподівано високі дерева, верховіть яких не було видно, кущі, що здавалися непролазними… Чому вони ніяк не можуть обійти мисок, за яким має бути човнова станція? Може, в темряві він не помітив її?

Мишко підвівся. Саме в цю хвилину вони обігнули мис. Одразу посвітлішало. Мишко побачив маленьку будку човнової станції. І тут же помітив жінку, що наближалася до станції. Мишко впізнав її. Це була «графиня». Чого вона прийшла сюди так рано? Мишко квапливо прошепотів:

— Тихо! Не веслуйте!

Генка й Славик підняли весла. Човен одразу ж уповільнив хід. Схопившись рукою за гілку, Мишко підтягнув човен під кущ ліщини. Звідси було добре видно човнову станцію.

Туман ще не розсіявся. Люди біля будки здавалися невиразними тінями. За будкою виднівся нерухомий силует коня, запряженого у віз. І тому, що будка була дуже маленькою, і кінь і віз здавалися величезними.

На березі стояли «графиня» і куркуль Єрофєєв, Сеньчин батько, маленький, кособокий стариган у чорному картузі і окулярах в залізній оправі.

Човняр Дмитро Петрович порпався у човні, потім випростався і зійшов на берег. Це був чоловік років тридцяти, середній на зріст, спритний і сильний. Мишко не те що побоювався його, а почував себе при ньому незручно: якось нещиро і хитро посміхався завжди човняр. Ходив він босоніж, у сатиновій сорочці без пояса. Але обличчя в нього було чисте, випещене, з маленькими гострими вусиками, зовсім не селянське.

Єрофєєв і човняр підійшли до воза. З нього хтось зіскочив. Хлоп'ята придивилися — це був Сенько. Єрофєєв зняв з воза рогожу. Потім вони втрьох перетягли в човен два великих мішки.

Дмитро Петрович стрибнув у човен. Єрофєєв відштовхнув його. Човен хитнувся, відплив од берега і, підхоплений течією, повернувся на середині річки. Табанячи одним веслом, Дмитро Петрович спрямував його вниз за течією.

Всі дивилися вслід човну: хлопчики — з своєї схованки, старуха і Єрофєєв — з берега, Сенько — з підводи.

Човен зник за поворотом. Єрофєєв сказав щось «графині» і пішов до воза. Вже тримаючи в руках віжки, він знову щось сказав. Старуха мовчки хитнула головою.

Прибережною дорогою віз рушив до села. Старуха степовою стежкою попрямувала до садиби. У високій пшениці промайнула її чорна хустка. Раз, вдруге… Потім вона зовсім зникла з очей…

Розділ шістнадцятий На річці

Першим порушив мовчанку Генка.

— Цікаво, що вони повезли в човні? — промовив він, підводячись і вдивляючись у далечінь річки, хоча ні човна, ні човняра вже не було видно. — Недарма ця нікчемна човнова станція завжди здавалася мені підозрілою. Я ще вчора Славці казав. Правда, Славко, говорив я тобі, що станція дуже підозріла, говорив?

— Не вчора, а позавчора, — відповів точний Славик, — і нічого підозрілого я в цьому не вбачаю. Мало що людям треба перевезти на човні.

— «Перевезти», ага! — перекривив його Генка. — Так рано, щоб ніхто не бачив! І Єрофєєв, куркуль і глитай, із своїм Сеньком примазалися. — Він повернувся до Мишка: — Знаєш, Мишко, давай краще висадимо Славика.

— Навіщо?

— Він усю дорогу сумніватиметься: «Нічого такого», «Нічого особливого», «Нічого в нас не вийде», «Нічого ми не знайдемо…» Так і канючитиме…

У відповідь Мишко тільки відмахнувся. Але що все це означає? «Графиня», човняр, Єрофєєв — усі вкупі. Щось відправляють, уночі, таємно…

— Можливо, старуха інвентар вивозить, щоб комуні не дістався, — припустив він.

— Який у неї інвентар! — сказав Жердяй. — Немає в неї ніякого інвентаря.

— Що ж, по-твоєму?

— А я звідки знаю!

— Гаразд! — вирішив Мишко. — Все одно нам плисти вниз. Шукатимемо Ігоря й Севу і заодно подивимось, куди човняр одвезе ті мішки. Головне — щоб він не побачив нас. Їдьмо!

Жердяй відштовхнув човен од берега. Генка і Славик змахнули веслами. Приставивши бінокль до очей, Мишко вдивлявся в далечінь. Човняра не було видно. Але нічого, вони наздоженуть його.

Звивиста річка крутилася в глибокій, вузькій долині. Високий правий берег був дуже підмитий — над водою жовтіли ніздрюваті вапняки, біліли химерні крейдяні урвища. На низькому лівому березі тягнулися вузькі смужки заливних лук і торфових боліт. Крізь каламутну воду дно виднілося тільки на дуже мілких місцях — грузьке, покрите тванню. В деяких місцях вода швидко крутилася — на дні били джерела.

Хлопці поминули село, поромну переправу, а човняра все не було. Невже на чотирьох веслах вони не можуть його наздогнати? Мишко подав знак причалити до берега, виліз із човна і піднявся на горбочок, намагаючись звідти побачити човняра.

Широка панорама долини відкрилася перед ним: безкраї поля, темні ліси, тихі переліски, поодинокі вітряки, білі дзвіниці церков, на близьких полях вози з піднятими в небо голоблями… Сонце повільно підіймалося з-за обрію. Його навкісні промені розсували далину, покриваючи все навколо яскравими барвами. Але вузька чорна смужка річки ховалася за пагорбами і заростями, і там не можна. було нічого побачити.

Мишко повернувся до човна. Вони з Жердяєм змінили Генку і Славика і попливли далі. Тепер Генка сидів за рулем, а Славик з біноклем у руках — на носі.

— Натиснемо, Жердяй, — говорив Мишко, з усієї сили налягаючи на весла. — Ти, Генко, за рулем обережніше…

— За мене не турбуйся, не вперше, — не забарився з відповіддю Генка.

У тільнику і підкочених штанях, з кормовим веслом в руках він мав дуже мальовничий вигляд.

— Ти, Славко, — продовжував командувати Мишко, — пильнуй! І стеж не тільки за човнярем. Головне — Ігор і Сева. Приглядайтеся, чи немає плоту або якихось інших слідів.

— Поки що нічого не видно, — відповів Славик, — ні човняра, ні хлопців, ні плоту, ні слідів.

Так пливли вони ще з півгодини, щосили налягаючи на весла. Мишко саме хотів було зробити заміну, як раптом Славик, не одриваючи бінокля від очей і повертаючи ним то в один, то в другий бік, сказав:

— Тихше, хлопці! Здається, човняр…

— Де?

Мишко і Жердяй підняли весла. Гонка трохи підвівся, вдивляючись уперед.

— Знову зник, — повертаючи бінокль, сказав Славик. — Тільки що за тим поворотом я бачив повен. Ага, от він знову промелькнув…

— Скільки до нього?

— З кілометр, — непевно промовив Славик.

— Зараз буде Халзін луг, — хвилюючись, сказав Жердяй.

— До берега! — тихо скомандував Мишко.

Коли вони з Жердяєм вистрибнули на берег і поглянули на річку, то побачили, що човняр не веслує. Човен його похитувався на воді, а сам він, повернувши голову, вдивляється в берег.

— На Халзін луг дивиться, — прошепотів Жердяй, білий як полотно.

А ти чого хвилюєшся? Нічого хвилюватися.

Човняр, як і раніш, дивився на луг, зрідка повільним рухом весла вирівнюючи човен. Ага, не хоче підпливати до місця, де вбили Кузьміна…

Генка не стерпів і теж зійшов на берег. Тепер вони втрьох, як і човняр, дивилися па Халзін луг.

Вкритий яскраво-зеленою травою, чалитий сонячним світлом, він тягнувся помад лівим берегом Утчі і правим берегом малесенької, майже пересохлої річечки Халзан, що впадає в Утчу.

В зеленій одноманітності лугу було стільки спокою, що хлопчикам здавалося, ніби звідти чується одноманітне дзижчання комарів і дзвінке сюрчання коників. Місце було зовсім відкритим. Кілька самітних дерев схилили до землі своє низьке гілля. І тільки на березі досить густо росли кущі. Звідки ж стріляли у Кузьміна? І чому Микола не чув пострілу? І хто вкрав човен? Дивно…

Нарешті човняр змахнув веслами. Човен поплив далі. Хлопчики в ту ж мить сповзли з берега і рушили слідом за ним. На веслах — Генка і Славик, на носі — Мишко, на кормі — Жердяй.

Тепер вони трималися від човняра на такій відстані, щоб за якимсь поворотом його можна було розглянути в бінокль.

Човняр то з'являвся, то зникав за частими поворотами річки. Він сидів на веслах, обличчям до хлопчиків, які пливли за ним, і їм доводилося поводитись дуже обережно, щоб не потрапити йому на очі. Перед кожним поворотом річки Мишко вистрибував на берег і дивився в бінокль, де човняр. В розпалі погоні вони зовсім забули про мету своєї мандрівки.

— Зараз лісисті місця почнуться, — сказав Жердяй, — скоро я вам стежечку покажу… Якщо цією стежечкою йти, то прямо на Голигінську гатку і вийдеш.

— Ту саму, де мертвого графа закопано?

— Ту саму.

— Так далеко від садиби?

— Річкою далеко. А лісом близько.

Човняр знову зник за довгим закрутом річки, прикритим густими заростями. Щоб не упустити його з очей, Мишко наказав швидше веслувати. Генка і Славик налягли на весла. Човен вискочив за поворот. І Мишко відразу ж переконався в необачності свого вчинку… Метрів за триста від них човняр, простуючи по воді, витягав свій човен у маленьку бухточку біля двох білих каменів… Хлопців урятувало тільки те, що човняр стояв до них спиною і, хлюпаючи по воді ногами, не чув шуму їх весел.

Хлопці швидко підтяглися до берега і сховались за високим деревом, віття якого спускалося до самісінької води. Лишаючись непоміченими, вони добре бачили човняра.

— Від цих двох каменів і веде дорога на Голигінську гатку, — прошепотів Жердяй.

Мишко подав йому знак мовчати. Човняр витяг човен, закинув ланцюг за камінь і обернувся до лісу.

Тишу на річці порушив триразовий крик сови.

Розділ сімнадцятий Човняр

Це була маленька обміліла бухточка. Густе листя могутнього дуба захищало її від сонця — тільки тому вона не висохла. На березі лежали два великих білих камені. Коротка стежечка тягнулася від них до ліщини і зникала в лісі.

Човняр стояв на березі і до чогось прислухався. Прислухались і хлопці. В лісі у відповідь пролунав далекий крик сови. Причаївшись за деревом, хлопці чекали, що буде далі.

Узлісся нагадувало яскравий барвистий килим. Високий темно-синій жовтець, рівні китиці блідо-жовтого аконіту, білих гвоздиків, ясно-блакитні лісові дзвіночки — все це цвіло і переливалося під сліпучими сонячними променями, було таким мирним, таким радісним і добрим, що Мишкові раптом здалися безглуздими всі його підозри. І йому здавалося: підійди він зараз до човняра, той мирно з ним розмовлятиме, як завжди посміхаючись своєю глузливою, досить неприємною, але, загалом, нічого не значущою усмішкою… Та це відчуття спокійного довір'я згасло так само швидко, як і зародилося… З лісу знову, але вже зовсім близько, долинув крик сови…

Човняр підвівся, підійшов до берега і, переконавшись, що близько нікого немає, повернувся до лісу і подав знак рукою, підзиваючи того, хто ховався за деревами.

З лісу вийшли двоє заспаних парубків, одягнутих у зимовий селянський одяг, один був у драному кожусі, другий — у довгому подертому сіряку; на обох були пом'яті солдатські шапки.

Парубки перенесли мішки в ліс. Човняр щось сказав їм, але ті нічого не відповіли. І, вже сидячи на веслах, човняр знову сказав щось. Але вітер відніс його слова вбік.

Як тільки човняр сів у човен, Мишко зрозумів, що місце схованки треба покидати. Хлопчики швидко попливли назад. Відпливши з півкілометра, вони розвернулись і поволі попливли назустріч човняреві з таким виглядом, ніби вони просто катаються по річці. Навіть бінокль Мишко заховав під сидіння.

І як тільки вони розвернулися, показався човняр. Він веслував повільно, сильно відкидаючись назад, а коли нахилявся, то крізь сорочку видно було, як сходяться і розходяться його гострі лопатки…

Він оглянувся на шум човна хлопців і перестав веслувати. Човен його, похитуючись на воді, повільно повертався, і, коли хлопчики порівнялися з ним, він уже став посеред річки, перегородивши дорогу. Щоб не зачепити його веслами, хлопці теж перестали гребти.

Нахиливши голову, човняр спідлоба оглянув хлопчиків і, раптом посміхнувшись, запитав:

— Далеко пливете, товариші?

Він посміхався тільки ротом. Кінчики його маленьких гострих вусиків при цьому хижо настовбурчилися, а холодні блакитні очі пильно і недовірливо придивлялися до хлопців. Ця усмішка човняра і раніше не подобалася Мишкові, а зараз була особливо неприємною.

Так, пливемо, — спокійно відповів Мишко.

Човняр усе ще посміхався. Але рука його вже лежала на борту човна хлопців, і він повільно підтягував його до себе.

Мишко зрозумів, що він тягнеться до ланцюга, і міцно притиснув його ногою.

З тією самою посмішкою човняр окинув оцінюючим поглядом хлопців. Перед ним сиділи чотири здорових і по суті вже дорослих хлопці. З виразу його обличчя було видно, що він обдумує, як йому краще зробити. Потім він сказав:

— І Жердяй з вами?

Мишко нічого не відповів. Хвилину тривала мовчанка.

Човняр міцно тримав човен за ніс. Потім знову сказав:

— Знайомий човен.

— Так, — відповів Мишко, — це човен Кіндрата Степановича.

— Он як? — недовірливо посміхнувся човняр, схопивши нарешті рукою металеве кільце, до якого був припасований ланцюг. — Значить, Кіндрата Степановича? — перепитав човняр, і Мишко відчув ногою, що човняр помаленьку смикає ланцюг.

Але Мишко міцно тримав його.

_ Так, Кіндрата Степановича, — повторив Мишко, ще не розуміючи, куди хилить човняр.

— Цікаво, — глузливо, протягом сказав човняр. — Адже Кіндрат Степанович сьогодні вранці поїхав рибалити. І на своєму човні. Я сам його бачив.

Мишко міг би, звичайно, нагадати, кого човняр справді бачив сьогодні вранці. Але робити цього не можна було. Тому Мишко сказав тільки:

— Не знаю, кого ви бачили, але Кіндрат Степанович дозволив нам узяти човна.

Все ще посміхаючись, човняр похитав головою:

— Так, так… Некрасиво, товариші, некрасиво… А ще комсомольці.

Він знову потягнув ланцюг, але Мишко міцно тримав його ногою.

— Що некрасиво? — насупився Мишко. — Чого ви нас соромите?

— Брехати негарно, — докірливо сказав човняр. — Негарно покривати злочинців. Адже я знаю, чий це човен…

— Чий же? — посміхнувся Мишко.

— Це човен Кузьміна, якого вчора тут вбили. А вбив його брат. — Човняр вказав на Жердяя. — Цей човен міліція розшукує, а ви його ховаєте… Негарно. Дуже негарно.

Перед таким безглуздим звинуваченням Мишко розгубився і забув про ланцюг. У цю ж мить човняр щосили рвонув його. Мишко впав. Падаючи, він спробував рукою схопити ланцюг, але запізнився. Посміхаючись, човняр накинув ланцюг на гак, який стримів на кормі його човна, і зразу ж відштовхнувся. Ланцюг натягнувся. Хлопчики могли дістати його тепер, лише перебравшись у човен до Дмитра Петровича.

— Негарно, негарно, — нахабно посміхаючись, повторив човняр. — Жердяй хоче брата визволити — розумію, а вам, комсомольцям, не до лиця. Доведеться, дорогі друзі, повернутися в село, доведеться!..

Тремтячи від обурення, Мишко закричав:

— Яке ви маєте право?

— Кожен повинен допомагати правосуддю, — глузуючи, відповів човняр.

Тимчасом течія, хоч вона й була слабкою, відносила обидва човни до берега.

Цього Мишко боявся найбільше. Якщо Дмитрові Петровичу пощастить затримати їх човен на березі, то він зможе якимось чином викликати з лісу своїх парубків, і тоді хлопці будуть безсилі проти них. Отже, не можна гаяти ні секунди…

Човни вдарились об берег. Мишко зіскочив на ніс:

— Зараз же відпустіть, чуєте!

— З радістю б, та не можу, — розсміявся човняр.

Але не встиг він скінчити, як Мишко стрибнув у його човен і схопив ланцюг.

— Не чіпай! — зарепетував човняр і схопився з місця, піднявши високо в руках весло.

Та Мишко одним рухом зірвав ланцюг з гака і перекинув його у свій човен. Потім він випростався:

— Вдарте! Спробуйте!

Дмитро Петрович стояв, піднявши весло, обличчя його було бліде, спотворене люттю. Він ударив би Мишка, але Генка і Славик уже лізли в його човен. Генка так наліг всім тілом на борт, що човен накренився… Човняр похитнувся і закричав:

— Не лізь, сволото!

Він нахилився до Генки, намагаючись дістати його веслом, і в ту ж мить Славик, тихий, сором'язливий Славик схопив з другого боку човняра за ноги і смикнув до себе. Дмитро Петрович полетів у воду.

— Назад! — закричав Мишко.

Хлопці поспіхом залізли у свій човен. Викрикуючи прокляття, Дмитро Петрович кинувся за ними. На нього злякано дивився Жердяй, зіщулений і очманілий від жаху.

— Веслуйте! — закричав Мишко.

Генка і Славик квапливо, стикаючись веслами, почали веслувати. Дмитро Петрович був уже зовсім близько. Він шарпнувся до корми, але промахнувся. Генка і Славик ударили веслами раз, вдруге… Набираючи швидкість, човен мчав річкою. Відстань між ним і човнярем дедалі збільшувалась… Дмитро Петрович постояв деякий час, повернувся і пішов до берега.

Човен мчав дедалі швидше. Поворот… За ним другий… От і дерево, під яким вони ховалися… От і два білих камені… Ще поворот. І вони виплили на рівний довгий відтинок річки, що відходив вбік од лісу. Тут їх човняр уже не наздожене.

Розділ вісімнадцятий У чому ж справа?

І все ж хлопці веслували щосили, важко дихаючи і оглядаючись назад. Їм здавалося, що зараз із-за повороту знову з'явиться човняр. І не сам, а з тими парубками, що залишилися в лісі…

Але жах, який спочатку додав сили Генці і Славикові, поступово минав. Вони раптом відчули себе зовсім знесиленими і заявили, що не можуть більше веслувати. Мишко і Жердяй змінили їх.

Опинившись на кормі, Генка першим порушив мовчанку. Позираючи з дружелюбною посмішкою па Славика, він сказав:

— А Славко наш, га? Як човняра смикнув!.. От уже від кого не чекав!

Ніхто йому не відповів.

— А от Жердяйчик наш перелякався, — продовжував Генка. — Прямо душа в п'яти сховалася.

Жердяй почервонів:

— Вам то що? Взяли та й поїхали в Москву, і все, а мені з матір'ю тут залишатися.

— Ну й що?

— А те, що заріжуть вони нас, от що! — переконано відповів Жердяй.

— Так уже й заріжуть… — посміхнувся Генка.

— А ти думаєш… Це тобі не Москва. Заріжуть, і все. Не перший випадок.

— Хто — вони, і кого вони зарізали? — спитав Мишко. Але у відповідь Жердяй тільки засопів і ще старанніше почав веслувати.

Славик, що сидів на носі, сказав:

— І все ж незрозуміло, чого це човняр. причепився до нас. Невже він справді думав, що ми пливемо на човні вбитого Кузьміна.

— Ех ти, свята простота! — закричав Генка. — Хіба він не може човна розрізнити?..

— У Кузьміна однопарний, а цей двопарний. Іншого двопарного у нас в селі немає, — сказав Жердяй.

— От бачиш! — підхопив Генка. — Ні, тут справа в іншому.

— В чому ж?

— Він боявся, що ми підемо в ліс і побачимо тих парубків і мішки. От чого він боявся. Недарма човнова станція мені здавалася підозрілою.

— Правильно, але при одній умові, — сказав Славик.

— При якій?

— А при тій, що в мішках щось таємне…

Генка театрально підняв руки до неба:

— Це вже занадто! Тут явна банда, а ти сумніваєшся! Нас тільки-но намагалися втопити, а тобі здається, що нічого не трапилося. Що ти за людина, не розумію!

— Які тепер банди? — сказав Славик.

— Бачили такого! — закричав Генка. — «Які банди!» Справжнісінькі, бандитські! І Кузьміна вони вбили, це вже точно!

Жердяй перестав веслувати і злякано подивився на Генку.

— Чому ти вважаєш, що вони вбили Кузьміна? — спитав Славик.

— А хто ж? Його брат? — Генка кивнув на Жердяя. — Скажи, Жердяй, вбивав твій брат Кузьміна?

— Не вбивав він його, — промовив Жердяй і знову взявся за весла.

— А хто вбив?

— Не знаю.

— А я знаю, — уперто повторив Генка, — вони й убили.

Мишко не втручався в розмову. Все, що тільки-но трапилося, здавалося йому диким, неймовірним…

Звичайно, про човен Кузьміна Дмитро Петрович вигадав — це тільки привід, щоб затримати їх. Вже хто-хто, а він знає кожен човен на селі. Так у чому ж справа? Через тих двох парубків? Навряд… Парубки вже давним-давно сховалися в лісі. А от до вбивства Кузьміна це може мати безпосереднє відношення. По обличчю човняра видно, що він убивця. Побачив Жердяя в човні і злякався, що Жердяй докопається до справжнього винуватця… От і хотів повернути їх назад, щоб вони не натрапили на справжній слід…

А що як?.. Мишко навіть похолов. А що як це зв'язано не лише з убивством Кузьміна, але й із зникненням Ігоря й Севи? Може, з ними щось трапилось? І саме тому човняр не хотів пропускати їх уперед… Може, Ігор і Сева стали випадковими свідками вбивства або натрапили в лісі на парубків і ті вбили хлопчиків, боячись, щоб вони їх не викрили… Все може бути в такий неспокійний час. На селі точиться боротьба. То тут, то там убивають то селькора, то сільського активіста… Мало в яку перепалку могли потрапити хлопці… Що ж робити? Він же відповідає за хлопців.

Саме в цю мить пролунав голос Генки:

— Праворуч по борту курінь!

Розділ дев'ятнадцятий Дивна зустріч

На березі, в затінку дерев, стояв маленький курінь, зроблений з гілок і листя. Біля нього горіло невелике багаття. Біля вогнища сиділи чоловік і жінка.

— Давайте спитаємо, чи не бачили вони хлопців, — запропонував Мишко.

Хлопці поклали весла на борти. Човен сповільнив хід. Мишко приставив долоні до рота:

— Алло! На березі!

Чоловік і жінка повернулися до хлопців. Обоє були у великих рогових окулярах.

— Скажіть, — гукнув Мишко, — тут не пропливали двоє хлопців на плоту?

Чоловік і жінка перезирнулися. Потім, ніби по команді, знову повернулися до хлопчиків, але нічого не відповіли.

— Глухі, чи що? — пробурмотів Мишко.

— Та це ж непмаии, — заявив Генка. — Поглянь, як безглуздо розпливлась морди непмана… Він товстий, лисий, в окулярах; у неї теж волосся пофарбоване…

Мишко знову гукнув:

— Ви двох хлопчаків не бачили на плоту?

Чоловік і жінка знову перезирнулися. Потім чолові підвівся і гукнув:

— Не розумій…

Хлопчики витріщили на нього очі…

— Іноземець, — розгублено пробурмотів Генка.

Перед ними справді стояв іноземець — дебелий лисий чоловік у рогових окулярах, у сорочці з короткими рукавами, в сірих штанях-гольф, що спускалися трохи нижче колін на сірі, теж явно закордонні панчохи. Літній чоловік у штанях гольф міг бути тільки іноземцем.

— Не розумій! — знову гукнув іноземець, засміявся і заперечливо похитав великою, круглою, лисою головою.

— Поговорити з ними, чи що? — нерішуче сказав Мишко.

— А що ж, — підтримав Генка, — поглянемо, що за іноземці такі. Шпрехен зі дейч…

Хлопчики підігнали човен до берега, вийшли з нього і підійшли до куреня.

Чоловік дивився на хлопчиків і посміхався. Жінка сиділа біля вогнища, помішуючи в той же час ложкою в казанку. Вона зміряла хлопчиків пильним поглядом. Хлопчики потягли носом повітря: з казанка пахло шоколадом.

— Ви далеко кричать, а ми пльохо розумій руські, — сказав іноземець.

Біля куреня лежали два рюкзаки з ремінцями і блискучими застібками, два фотоапарати на тоненьких ремінцях, консервна банка з яскравою етикеткою, два термоси і ще якісь дрібні речі закордонного походження.

«Іноземні туристи, — вирішив про себе Мишко, — буржуазія. Пролетарі по закордонах не катаються…»

Те ж саме подумали Генка і Славик. Хлопчики неприязно поглядали на представників капіталістичного світу, що так несподівано з'явилися на березі Утчі. Як сюди потрапили ці хижаки і акули?

— Ви повторяйт ваш питання, — сказав іноземець.

Зблизька виявилося, що він не такий уже й лисий. На голові у нього було волосся, але дуже рідке і біле, як пушок. І весь він, огрядний, рожевощокий, нагадував велику відгодовану дитину.

Мишко повторив своє запитання:

— Тут не пропливали двоє хлопців на плоту?

— Пльот? Що значить пльот?

— Це як човен, — пояснив Мишко і показав руками, — такий чотирикутний, із колод…

Іноземець радісно закивав головою.

— Розумійт, розумійт! — Він обернувся до жінки і сказав якесь іноземне слово, потім знову радісно закивав головою: — Пльот. Розумійт! Від слова «пліть», «плавять». Зрозуміло… Були тут два хлопчик, пайонір, гальстух, — він доторкнувся до своєї шиї, — пайонір, хорош пайонір. Був тут, був…

— Коли?

— Ночував. Не ця ніч, а після ця ніч… Вчора ранок далі пліть на свій пльот… Пльот лагодив і поїхав.

У Мишка відлягло від серця. Нарешті! Отже, Ігор і Сева живі й здорові і нічого з ними не трапилось.

З дальшої розмови з'ясувалося, що Ігор і Сова припливли сюди позавчора ввечері, переночували, вчора до півдня лагодили пліт і попливли далі. Отже, вчора, в середу, під час убивства Кузьміна, Ігор і Сева спокійнісінько сиділи тут, розмовляли з іноземцями, і подія на Халзінім лузі їх зовсім не торкалася. Ну й чудово! Хоч з цим усе гаразд… Тепер уже їх напевно можна буде наздогнати. Відстань між ними вимірювалася двома днями, а зараз тільки одним. До вечора і наздоженуть…

З казанка апетитно пахло шоколадом. Хлопці кидали на казанок голодні погляди і, не соромлячись, принюхувалися. Генка просто тремтів від жадібності.

Жінка сказала щось чоловікові. Посміхаючись, він промовив:

— Хлопшики, кофей пити.

От іще! Будуть вони пригощатись у буржуїв! Мишко заперечливо хитнув головою, збираючись вимовити якусь чемну формулу відмови, але Генка прошепотів:

— Давай об'їмо капіталістів…

Мишкові така пропозиція здалася слушною. Тепер, коли вони з'ясували, що з Ігорем і Севою все гаразд, можна було особливо не поспішати. Поїсти їм все одно треба. А якщо вони самі варитимуть обід, то ще більше згаять часу.

Хлопці посідали навколо багаття. Тільки Жердяй стояв. Він дуже соромився — адже в своєму селі він ніколи не бачив іноземців, — і тільки після того як Мишко звелів йому сісти, Жердяй присів навпочіпки, але на чималій відстані від багаття.

Жінка налила димучого кофе в металеві стаканчики, які вона вийняла один з одного. З шкіряного несесера витягла малесенькі ложечки і щипчики для цукру. Все це жінка проробила досить спритно, але мовчки, без усмішки. В неї було коротко підстрижене волосся з рудуватим відтінком, вже посивіле. За окулярами навколо очей виднілася густа сіточка зморщок. Руки худі, загорілі, а на зап'ястях білі смужки.

«Мабуть, зап'ястя не загоріли через браслети, — подумав Мишко, — а тепер вона браслети залишила в готелі. Боїться, що пограбують. А хто їх пограбує, кому вони потрібні?..»

На серветці лежали тонюсінькі скибочки хліба, намазані чимось коричньовим. Славик і Мишко взяли по бутерброду і один передали Жердяю. Але Генка як допався до бутербродів, то вже не міг одірватись від них. За хвилину серветку очистили. Славик штовхав його кілька разів, але Генка ніби осатанів. А він же й не обжора, не Кит, просто проголодався хлопець та й з пустощів вирішив об'їсти буржуїв…

А втім, усі проголодались. І цей маленький бутерброд, схожий на цигарковий папір, тільки роздражнив апетит.

Хлопці забули про делікатність, необхідну в зносинах з представниками іноземної держави.

Жінка не встигала намазувати бутерброди. Чоловік відкрив нову банку консервів, потім сардини і, нарешті, банку згущеного молока. Все це хлопці знищили, особливо ж натиснули на хліб. Кажуть, що іноземці їдять мало хліба, але ж вони не іноземці.

По тому, як зніяковіло заглянув іноземець у свій рюкзак і, нарешті, вивернув його, хлопці зрозуміли, що всі іноземні запаси знищені. А втім, вони вже були ситі. Наніть трохи осовіли. Їм дрімалося. Адже в таборі вони звикли спати після обіду.

Мишко поглянув на свій «будильник» і сказав:

— Хвилин з двадцять відпочинемо і поїдемо далі. А то незручно одразу вшиватися.

Обважнілі від їжі хлопці лягли навколо багаття. Жердяй і той вмостився зручніше.

Розділ двадцятий Несподіваний поворот

— Комсомоль, — посміхаючись, сказав іноземець, вказуючи на комсомольські значки хлопців. — КІМ… Інтернаціональ.

— Так, — відповів Мишко не без виклику і теж перекручуючи слова, уявляючи, мабуть, що іноземець так краще зрозуміє його, — ми є комсомольці.

— Карашо, карашо. Комсомоль — карашо, Інтернаціональ — карашо.

«Прикидається, буржуазія нещасна! — подумав Мишко. — Не любиш ти ні комсомолу, ні Інтернаціоналу». Потім запитав:

— Мандруєте? Вояж?

— О так, так, — закивав головою іноземець, — ми є мандрівники. Ходити, їздити, Росія кароша країна, красива країна…

— Подобається вам у нас? — насмішкувато запитав Генка, погладжуючи свій туго напханий живіт.

— О, подобається, дуже подобається… Дуже карашо.

«Знаємо, як вам у нас подобається, — подумав Мишко. — Хіба капіталістам у нас може подобатись? Живцем з'їли б нашу республіку!»

— Як там у вас лорд Керзон поживає? — розв'язно запитав Генка.

Іноземець гидливо скривив обличчя:

— О, лорд Керзон… То некарашо — лорд Керзон, дуже некарашо… Фуй, Керзон… Керзон — це пльохо.

— Значить, Керзон нехорошо? — насмішкувато перепитав Мишко, йому навіть неприємно стало, що іноземець так прикидається. Якщо вже маєш переконання, то відстоюй їх.

Іноземець заперечливо похитав головою:

— Некарашо, дуже некарашо. Керзон… Ультиматум. Торі… Імперіалізмус…

— А Муссоліні хорошо?

— О, — іноземець енергійно закрути головою, — Муссоліні зовсім некарашо. Фашизмус… Комуніст, соціаліст — убивать. Диктатур… Зовсім некарашо…

— А чому у вас є всякі Керзони і Муссоліні? — єхидно запитав Мишко. І, бачачи, що іноземець не зрозумів його, енергійно махнув рукою: — Керзон, Муссоліні — геть!

Іноземець радісно закивав головою:

— О., так… Звичайно… Геть Муссоліні, геть… Керзон — геть!

«Хитрий!» подумав Мишко і сказав:

— От ви їх і геть.

Іноземець задумливо хитнув головою і, повільно добираючи слова, сказав:

— Час… Революцій не робить, революцій приходять. «Який політично підкований! — подумав Мишко. — Вже такі, як ви, звичайно, ніякої революції не зроблять…»

А іноземець з серйозним і багатозначним виразом обличчя, трохи напруженим через необхідність пригадувати російські слова, продовжував:

— Криза… безробітній… війна… Пролетаріят — некарашо… Комуніст — агітація… капіталіст його в тюрма. — Він раптом засміявся і схопив себе за кисті рук: — Кайдани, тюрма! — І смішно зморщився: — Некарашо — тюрма…

Мишко дивився на золотий перстень іноземця, на білі смужки на кистях жінки і подумав, що дуже добре сміятися, коли носиш золоті персні і браслети.

Іноземець перехопив його погляд, засміявся і вказав на руки жінки:

— Кайдани — три рік… Тюрма — десять рік.

Жінка тим часом перемивала чашки.

Хлопці одразу навіть не зрозуміли, про що говорить іноземець. Які десять років тюрми? Які три роки кайданів?.. І лише Славик першим усе збагнув:

— Ви комуністка? — спитав він у жінки. Іноземець, посміхаючись, повторив Славикове запитання на незнайомій хлопцю мові.

Жінка засміялася, тицьнула себе пальцем у груди і сказала:

— Комунісьт! — потім вказала на чоловіка: — Комунісьт, — потім знову на себе: — Румен, — потім знову на свого супутника. — Куба, Емерика…

Хлопчики мовчали, приголомшені таким несподіваним поворотом справи. Ті, що здалися їм буржуями, виявилися комуністами. Вони, певно, делегати Комінтерну. Адже нещодавно відбувся конгрес. Як же вони так опростоволосились, так безсоромно об'їли їх! І як вони могли їм здатися капіталістами? Які капіталісти мандруватимуть по берегах Утчі? Капіталісти відпочивають у всяких там Баден-Баденах… Таж коли придивитися, то відразу видно, що це комуністи і революціонери. Одягнені хоч і по-іноземному, але просто, як робітники… У чоловіка добре, розумне обличчя, привітна посмішка, сильне підборіддя. У жінки теж вольове обличчя, і сиве волосся, є і зморшки. І вони віддали хлопчикам усю свою їжу. Хіба капіталісти поділилися б з ними? Ох, як негарно вийшло!

— Значить, ви з Куби? — перепитав Мишко тільки для того, щоб порушити незручну мовчанку.

— Куба, Куба, — засміявся кубинець.

— Капаблапка! — сказав Генка.

— О так, так, Капаблянка, чемпьоне…

— Хорошо на Кубі?

— Карашо, дюже карашо. — Кубинець вказав на землю: — Ходити земля карашо, — потім він обвів рукою навколо шиї, ніби зображуючи зашморг, показав на дерево: — Висіти на дереві пльохо, дюже пльохо. — Він засміявся: — Мені треба висіти, а я утікав…

Хлопчики з захопленням дивилися на кубинця. Цей товстий, веселий, на вигляд такий звичайний чоловік, був засуджений до смертної кари і зумів утекти від катів, зумів добратися до Росії! Яким мужнім, яким відважним треба бути! А він сидить на березі Утчі, відкриває банки з консервами і сміється, ніби нічого й не трапилось! Оце так люди! Добре було б поговорити з ними, розпитати, дізнатись, як ідуть справи з світовою революцією. Але треба шукати Ігоря і Севу. Та й після такого непорозуміння хлопці почували себе незручно. Вони встали і почали прощатися.

— До побачення, — говорили вони, тиснучи руку кубинцю.

А Генка додав:

— Якщо йтимете берегом і берегом, то обов'язково до нас у табір потрапите.

Кубинець не зрозумів Генку І тільки весело посміхнувся у відповідь.

Румунці хлопчики потиснули руку особливо шанобливо: на цих руках були кайдани!

Потім вони спустилися до човна.

Власне, ніхто не говорив, що їм треба зробити, але кожен розумів це. Вони поскладали всі свої продукти в один мішок, тільки хліб хлопчики залишили собі: адже іноземці його майже не їдять.

Кубинець і румунка стояли на березі, поглядаючи на приготування і не розуміючи їх значення. Мишко поспішав: можливо, кубинець посміхався тому, що у хлопчиків стільки продуктів, а їх вони залишили без усього.

Нарешті; мішок був укладений. Мишко виніс його з човна і поклав біля ніг кубинця і румунки. Вони спочатку не зрозуміли, але потім, зміркувавши, замахали руками:

— Не треба, не треба, візьміть, не треба…

Але Мишко вже відштовхнув човен і стрибнув у нього.

Кубинець підняв мішок і, простягнувши його хлопцям, пішов берегом услід за човном. Але Генка і Славик налягли на весла. Човен почав швидко віддалятись.

На березі стояв кубинець з мішком у руках. Він розгублено посміхався і хитав головою. А маленька руда румунка стояла нерухомо, уважно і серйозно поглядаючи вслід хлопцям. Скісна тінь від білої берези лягала на її худенькі плечі.

І тоді Мишко підняв руку і крикнув:

— Рот фронт!

Жінка мовчки підняла стиснутий кулак.

Кубинець засміявся, опустив мішок і теж підняв стиснутий кулак:

— Рот фронт! До побачення! Рот фронт!

Розділ двадцять перший Пліт

… Зникли з очей і кубинець, і румунка, і їх маленький курінь з гілок. Знову потяглися ліси, поля, луки, переліски, яруги, вітряки.

— Некрасиво вийшло, — сказав Славик, веслуючи, — поставилися до них як до буржуїв, накинулись на їжу.

— Все, Генка! — не повертаючись, відповів Мишко. — «Непмани», «буржуї»! Завжди лізе з своїми дурними ідеями!..

— Мене штани гольф збили з пантелику, — виправдувався Генка. — Дивлюсь, гольф, ну й подумав, що буржуй.

Мишко знизав плечима:

— Хіба можна по штанях судити про людину? І мене збив з пантелику. А я одразу подумав, що це іноземні комуністи.

— А якщо подумав, то й далі думав би! — огризнувся Генка. — У кожного своя думка.

— А хто на бутерброди накинувся? — зауважив Славик.

— Ніби з голодної губернії приїхав! — посміхнувся Мишко. — Соромно було дивитись!

Генка збирався знову огризнутись, але Мишко підвівся і крикнув:

— Пліт!

На великій піщаній обмілині лежав пліт — благенька споруда з коротких тонких колод, скріплених корою, порваною мотузкою та іржавим дротом. Кріплення розірвалось, і колоди плоту роз'їхались у різні боки. В такому стані він не був придатний для використання.

— Сеньчин пліт, — сказав Жердяй.

— Точно?

— Точно. Ось цей дріт мій. А кілок Якимко притяг, з огорожі вийняв. Сеньчин пліт.

Хлопці зійшли на берег. Праворуч тягнувся ліс, ліворуч маячило село. За полями, на відстані кілометра, здіймався залізничний насип. По ньому повільно йшов товарний поїзд. За поїздом тягнувся довгий хвіст диму.

Хлопці обміркували становище.

Тут Ігор і Сева залишили пліт. Куди ж вони пішли?

— Вони пішли на станцію, — сказав Генка.

— А може, в село? — гадав Славик.

— Чого?

— За вірьовками. Хочуть полагодити пліт і плисти далі.

— На такій руїні!..

— От що, — сказав Мишко. — Генка з Славком нехай рушають на станцію, а ми з Жердяєм попливемо в село. Як воно називається, Жердяй?

— Грачині Висілки.

— У Грачині Висілки й підемо. Можливо, хлопці туди заходили. Якщо не за вірьовками, то, може, за продуктами. А ви із станції повертайтесь у село. Ми вас чекатимемо, тільки особливо не затримуйтесь. — Мишко поглянув на годинник: — Ого, вже пів на п'яту! От і день промайнув.

Генка і Славик попрямували на станцію. Мишко з Жердяєм повернулися в човен і попливли до села Грачині Висілки. Підійматись до села їм не довелося. Біля берега купалися сільські дітлахи. І вони сказали, що справді вчора ввечері тут були два піонери. Приплили вони на човні, розпитали, яке село буде далі, і поплили вниз.

— На човні? — здивувався Мишко. — А які вони з себе, ці піонери?

З розповіді дітей було зрозуміло, що це саме Ігор і Сева. Один худорлявий, чорний, горбоносий, другий біленький, товстенький.

Звідки ж у них човен? От ще новина!

— А який же в них човен? — спитав Мишко.

Діти пояснили, що човен був звичайнісінький. Але такого човна в селі не було, це був чужий човен, і Сева з Ігорем поплили на ньому далі.

— Далі ніж до Фролчиного броду не попливуть, — сказав Жердяй. — Там кладки всю річку перегороджують. А за кладками — млин з греблею.

— А далеко до Фролчиного броду? — спитав Мишко.

— Верст десять буде, — непевно відповів Жердяй. — До ночі дістанемося.

— Так треба ж іще Генку і Славка дочекатися, — похмуро промовив Мишко. — Поки повернуться Генка і Славик, день вже закінчиться.

Денна спека змінилася вечірньою прохолодою. Комарині рої закружляли над річкою. Її далечінь оповивав туман. Довгі тіні лежали на воді. І тільки за далекими горами спалахували останні бронзові відблиски сонця.

Нарешті прийшли зі станції Генка і Славик, стомлені, сердиті, запорошені. Як виявилось, станція була зовсім не близько. До того ж у селі на них накинулись собаки, дідько б їх узяв! І зовсім це не станція, а всього-на-всього нещасний полустанок. Тут зупиняється тільки один поїзд о десятій годині ранку. І ніяких хлопців ніхто не бачив.

У кількох словах Мишко роз'яснив становище. Хлопці сіли в човен і рушили далі.

Зразу ж за селом їм заступили дорогу корови. Вони стояли у воді на всю широчінь річки. Хлопці веслували обережно. Славик, який стояв на носі, завзято розмахував руками, але корови тільки насторожено скоса на нього позирали і не рухалися з місця.

— Н-но, руш, чого стала! — кричав Славик.

— Кому ти кажеш «но»? Це ж не коні, — сказав Генка. — Треба кричати «алльо».

— Алльо! — закричав довірливий Славик.

Але й цей окрик не вплинув на корів.

Генка аж боки рвав од сміху.

І тільки розмахуючи веслами і піднявши страшенний лемент, хлопці примусили корів посторонитися і проклали собі шлях.

Деякий час вони пливли без особливих пригод.

Погасли останні промені сонця. Річка одразу стала мовчазною. Мовчали й хлопці. Дуже вже безлюдно і тоскно було навкруги.

— А де ж Фролчин брід? — спитав Мишко.

— Скоро має бути, — відповів Жердяй.

Швидко спускалася ніч. Береги втрачали свої обриси. Нічого не вдієш, доведеться зупинитися на ночівлю, інакше в темряві вони можуть не побачити Ігоря і Севу.

Розділ двадцять другий Подорож триває

Вони влаштувалися па ніч у великому стозі сіна; перенесли туди свої речі, а човен витягли з води і приторочили цепом до дерева. На вечерю їм дісталися лише шматочки хліба, змочені в річковій воді.

Останні промені сонця освітлювали верхів'я дерев, але на лісових стежках уже лежали густі тіні. Затих пташиний гомін. Одразу кудись зникли джмелі і мухи.

І от уже в кущах і на траві замиготіли світлячки. Нові звуки оживили ліс: верескливо реготав пугач, огидно закричала сова: вона то жалібно плакала, як маленька дитина, то стогнала, як тяжкохворий, свистіла, пищала, а то просто ухала: «Уху! Уху!..» І цей крик. одразу, нагадав хлопцям човняра.

Їм стало страшно. В сіні щось зашаруділо. Генка висловив думку, що це гадюки. Але Жердяй запевнив його, що гадюк тут не буває. Знову прокричала сова.

— От розкричалася! — зіщулився Генка. — Не набридло їй.

— А ще буває лісовик так кричить, — сказав Жердяй.

Генка заворушився в сіні й засміявся:

— От-от, ти ще сьогодні про лісовиків не розповідав.

— У лісі лісовики водяться, — переконано сказав Жердяй, — а в болоті — болотні, моховики, боровики. У воді — водяні та ще русалки. А в хаті — домові.

— А сам ти їх бачив? — голосно позіхнув Генка.

— Хіба ж їх побачиш! — тихо засміявся Жердяй. — Їх тільки чаклун або відьма можуть побачити. А щоб людина побачила — цього не буває. А підеш в ліс — лісовик і почне тебе крутити… Крутить, крутить… П'ять верст пройдеш і знову на старе місце повернеш… Чому так буває? А тому, що лісовик крутить.

— Не тому, — сказав Мишко.

— А чому?

— От чому. Коли людина йде, то лівою ногою вона робить трохи більший крок, ніж правою, і поступово забирає вправо. А в результаті виходить коло. Зрозумів?

— Як же так? — Генка підвівся па лікоть. — Виходить, якщо я йду вулицею лівою стороною, то поступово перейду на праву?

— Ні, — заперечив Мишко, — на вулиці є орієнтир — сама вулиця. Людина йде і непомітно для себе самої весь час виправляє крок. А в лісі прямого орієнтира немає, і людина своєї ходи не виправляє. Правильно, Славко, так я пояснив?

Але у відповідь він почув лише тихе сопіння. Славик спав.

— Давайте й ми спати, — сказав Мишко, — а то завтра рано вставати.

З першими сонячними променями Мишко прокинувся і почав будити хлопців.

Жердяй встав одразу. Славці дуже не хотілося вставати, але він пересилив себе і, позіхаючи, поплентався до річки вмиватись. А Генка зарився к сіно і так скарлючився, що за нього не можна було вчепитися. Спав він навіть і тоді, коли хлопці потягли його до річки. І тільки після того, як його розгойдали, щоб кинути у воду, Генка прокинувся, вирвався і заявив:

— Даремно будили, я б і сам прокинувся снідати.

Але сніданку не було з чого готувати. Підтягнувши тугіше пояси, хлопці сіли в човен і рушили в дорогу.

Вони пропливли верст зо три. Раптом Генка потягнув носом раз, вдруге і сказав:

— Хлопці, каша!

Хлопчики теж принюхалися. Справді, пахло кашею, пшоняною, трохи підгорілою. Пахло так міцно, смачно, апетитно, що у хлопців аж сльози навернулися на очі.

— Пахне з правого берега, — діловито сказав Мишко. — Жердяй, прав туди, а ви, хлопці, наляжте.

Натхненні запахом каші, що з кожною хвилиною підсилювався, хлопці налягли на весла. Мишко стояв на носі човна, повертаючи власний ніс то в один, то в другий бік…

Незабаром вони побачили на пагорку білі намети червоноармійського табору. Біля конов'язі били копитами коні, блискотів на сопці довгий ряд умивальників, підвішених на перекладині між двома деревами, майоріли на вітрі червоні полотнища з лозунгами, виднілися щити на стрільбищі, рови і насипи. Але табір був безлюдний, червоноармійці, мабуть, були на навчанні. Тільки біля самого берега диміла похідна залізна кухня. Саме з неї і пахло кашею. Червоноармієць з червоним від жару обличчям орудував біля казана величезною шумівкою. Другий червоноармієць, стоячи навпочіпки, колов дрова і підкидав їх у топку.

Хлопці підійшли до кухні, кухар подивився на них скоса і, нічого не сказавши, одвернувся.

Хлопці стояли, хоч і розуміли, що стояти нерозумно. Але страшенно хотілося їсти, і вони не знали, як приступити до справи. Нарешті, Мишко запитав:

— Скажіть, будь ласка, товариші, тут вчора не було двох піонерів, двох хлопців у човні? Ми їх розшукуємо.

Кухар навіть не поглинув. А його помічник сказав:

— Не бачили. Може, й були. Не бачили.

Знову запанувала мовчанка.

Генка підлесливо подивився на спину кашовара:

— Вам не треба в чому-небудь допомогти?

Кухар подивився на нього скоса своїми сердитими очима, одвернувся і сказав:

— Ігнатюк, миски!

Другий червоноармієць встав, дістав з-під намету чотири глибоких алюмінійових тарілки. Кухар великим черпаком наклав у них каші, потім іншим, трохи меншим черпаком полив кашу маслом. Генка збігав до човна за ложками. Обпікаючись, хлопчики заходилися коло їжі. Деякий час чулося лише гучне плямкання і хлюпання каші. Коли тарілки спорожнилися, кухар знову повернув до них своє червоне, сердите обличчя, глянув кожному в очі і вдарив черпаком по казану:

— Ігнатюк, добавки!

Ігнатюк зібрав тарілки. Кухар наповнив їх новою порцією каші, трохи меншою за першу, але саме такою, як треба було, щоб наїстися досхочу. Кухар, хоч і не любив розмовляти, але добре знав свою справу.

— Ігнатюк, — сказав він, не повертаючись, — сухим пайком по порції хліба!

Ігнатюк виніс з-під намету по великому шматку хліба і віддав хлопцям.

— Кру-гом руш! — не обертаючись, скомандував кухар.

— Спасибі! — весело прокричали хлопці і побігли до човна.

У човні Мишко одібрав у всіх хліб, сховав у мішок і, піднявши догори палець, глибокодумно промовив:

— Світ не без добрих людей!..

Ситі і веселі хлопці енергійно веслували. Тепер уже зовсім близько Фролчин брід. А далі, якщо вірити Жердяєві, Ігор і Сева поплисти не могли…

— А от і Фролчин брід, — сказав Жердяй.

Річку перетинали дві колоди, що спиралися на вбиті в береги сваї. Це й був Фролчин брід. Здалеку чувся глухий шум.

— Біля млина вода шумить, — сказав Жердяй. — Тут вона, гребля, близько.

На березі лежав перекинутий догори дном човен. Напружившись, хлопці перевернули його.

— Ти знаєш цей човен? — з несподіваною тривогою спитав Мишко Жердяя.

Запинаючись від хвилювання, Жердяй сказав:

— Кузьміна човен, вбитого.

— Не може бути! — закричав Генка.

Але Жердяй добре знав усі човни на селі. Це був човен Кузьміна.

Приголомшлива звістка! Хлопці злякано перезирнулися. Знову Кузьмін, знову загадкове вбивство. І в цю пригоду замішані Ігор і Сева. Як опинився у них човен Кузьміна? Де вони його взяли? Адже коли Кузьмін і Микола попливли на Халзін луг, Ігор і Сева були вже в іноземців, тобто набагато нижче від Халзіного лугу. А з плоту вони зійшли ще нижче, біля Піщаної обмілини.

— Вони цей човен взяли випадково, — непевно промовив нарешті Мишко, — не знали, що він належав Кузьміну. Жердяй, ти певен, що це човен Кузьміна?

— Питаєш!..

— Припустімо, — продовжував Мишко, — але хлопці цього не знали і не могли знати. Просто знайшли покинутий човен. А витягли його на берег, щоб господар побачив і забрав.

— Неподобство! — сказав Генка. — З табору втекли, чужий човен захопили…

— Зачекай, не лайся, — зупинив його Мишко. — В усякому разі ясно: Микола ніколи не крав і не ховав човна. А це дуже важливо. Розшукаємо хлопців і про все дізнаємось. Ви бачите, човен ще мокрий, його нещодавно витягли з води. Можливо, навіть сьогодні вранці. Тут яке село близько?

Стуколово, — відповів Жердяй. — Версти три буде.

Хлопці залишили Жердин стерпти обидва човни, а самі вирушили н село.

Розділ двадцять третій Утікачі

Дорога йшла спочатку берегом, потім узліссям, далі круто повертала в поле.

Узліссям за табуном корів ішов пастух, хлопець з перекинутим через плече пужалном. Два собаки одчайдушно загавкали на хлопців, але, підбігши до них, улесливо закрутили хвостами.

— Пройдемо ми цією дорогою в село? — спитав Мишко у пастуха.

— Пройдете, — відповів пастух. І довго потім дивився вслід хлопцям.

Село, здавалося, ще спало. На вулиці ні душі, всі ворота зачинені, собаки й ті не гавкали. Хлопці минули крамницю і побачили велику хату з написом: «Стуколовська сільрада».

Двері в сільраду були відчинені навстіж. Але всередині нікого не було. Самотньо стояв обшарпаний стіл з висунутими шухлядами. На стіні висів дерев'яний ящик телефону. Грюкала відчинена віконна рама. Рипіли під йогами мостини, фарба на них залишилася тільки біля стін, а посередині була витерта.

Хлопці вийшли з сільради і побачили дідуся, сторожа в кожусі, з калаталом у руках. Він підозріливо подивився на них і спитав:

— Ви чого?

Хлопці пояснили, що вони з табору, розшукують двох хлопців, які припливли сюди вчора на човні.

Сторож слухав їх мовчки, чи то пережовуючи щось, чи просто ворушачи губами. Потім суворо сказав:

— Ходімо!

— Куди?

— Там розберуть! Ходімо!

Нічого не розуміючи, хлопці пішли за ним. Кумедно шкутильгаючи у величезних драних повстяках, сторож якось дивно і в той же час з комічною підозріливістю позивав на хлопців.

Так вони дійшли до високої п'ятистінної хати.

— Заходьте! — суворо наказав сторож і ввійшов услід за ними.

У темних сінях Мишко намацав ручку дверей і смикнув її. Двері відчинилися. Хлопці увійшли в хату і побачили таку картину: за великим квадратним столом без скатерті сиділи Ігор, Сева і міліціонер. Звичайний міліціонер у формі. Його картуз і ремінь з пристебнутим пістолетом лежали на ослоні.

Біля печі поралася хазяйка. Задня половина кімнати була відгороджена ситцьовою занавіскою, і звідти чулися верещання і вовтузіння дітвори.

Ігор, Сева і міліціонер мирно їли картоплю з огірками. Але Мишко одразу зрозумів, що хлопці заарештовані. І йому стали зрозумілими і здивування пастуха і метушлива суворість сторожа.

— Ось, товаришу, — сказав сторож міліціонерові, — ще трьох привів. Цих двох розшукували.

З-за занавіски висунулася білява голова, за нею друга. За хвилину шестеро дітлахів, білявих, нестрижених, у довгих сорочках, вишикувалися перед занавіскою і мовчки втупилися в хлопців, що тільки-но ввійшли.

Побачивши своїх товаришів, Сева й Ігор перестали жувати і підвелися. Але попереджувальний жест міліціонера затримав їх на місці.

— Хто такі? — з поважним виглядом спитав міліціонер.

Мишко пояснив, хто вони такі і чого сюди прибули.

— Так, — сказав міліціонер, перекидаючи картоплю з долоні на долоню і дмухаючи на неї. — Документи у вас є?

У хлопців були комсомольські квитки, у Генки, крім того, членські квитки МОПР'у і Авіахіму. Все це вони поклали перед міліціонером. Той подивився скоса на документи і знову взявся за картоплю. Їв він її довго, і всі мовчки дивились, як це він робить. Навіть старий сторож, якому давно треба було йти на свій пост, не рухався з місця. Ігор, чорнявий, гостроносий, нервовий хлопчина з їжачком чорного волосся на голові, неспокійно позирав то на хлопців, то на міліціонера. Сева, товстий, повновидий, флегматичний, сидів, похнюпивши голову, потім, не підводячи голови, простяг руку, взяв огірок і захрумтів на всю хату.

Нарешті міліціонер витер губи й руки і почав розглядати документи. Робив він це так довго, що Мишко взяв під сумнів його грамотність. Але міліціонер назвав його прізвище, потім Генчине, Славикове і навіть помітив, що в Генки не сплачені членські внески в МОПР і Авіахім.

Все ж документи справили на нього деяке враження, і він, вийнявши з сумки аркуш паперу та олівець, почав складати протокол.

У відповідь на запитання, чи знає він «пред'явлених» йому хлопців, Мишко сказав, що знає, назвав прізвища Севи й Ігоря і їх московську адресу. Міліціонер звірився з показаннями Ігоря й Севи і переконався, що дані збігаються. На запитання, коли і чого Ігор і Сева поїхали з табору, Мишко відповів, що поїхали вони позавчора зранку з дурного розуму, про що свідчить залишена ними записка. З байдужим виглядом міліціонер підколов записку до протоколу.

На закінчення Мишко підписав протокол. У ньому все було записано правильно, хоча й з граматичними помилками.

— Чому ви їх затримали? — спитав Мишко.

— По підозрінню, — відповів міліціонер, затягуючи на собі пояс і поправляючи кобуру.

— Якому підозрінню?

— У співучасті.

— Якій співучасті?

— Співучасті у вбивстві громадянина Кузьміна.

— Що ви кажете! — закричав Мишко. — Цього не може бути!

— Є докази, — сказав міліціонер, надіваючи картуз. Він повернувся до сторожа: — Якиме Семеновичу, я в повіт подзвоню. А ти приглянь, — він промовисто кивнув головою на хлопців.

Сторож зачинив за міліціонером двері, присунув табуретку і сів з виглядом, який говорив про його тверду рішучість нікого звідси не випускати.

Тепер у хлопців була можливість поговорити.

— Добігалися? — спитав Генка.

Ігор і Сева похнюпили голови.

— Розкажіть, що сталося? — сказав Мишко.

— Ні в чому ми не винні! — відповів Ігор тремтячим голосом.

Сева засопів, але нічого до цього не додав.

— Чому вас затримали?

— От слово честі, — захникав Ігор, — ми ні в чому не винні! У нас розвалився пліт. Бачимо на річці човен, бездоглядний. Ми його взяли тільки доплисти сюди. А нам не вірять…

— Човен ви знайшли на Піщаній косі? — спитав Мишко.

— Так. А звідки ти знаєш?

— Знаю, — відповів Мишко з таким виглядом, з якого Ігор і Сева могли зробити висновок, що йому відомо не тільки це, а й багато чого іншого.

— Знатимете тепер, як з табору втікати! — додав Генка.

— Коли ви прибули до іноземців і коли поїхали від них? — спитав Мишко.

Вражені такою поінформованістю, Ігор і Сева розповіли, що до іноземців вони припливли в той же самий день, тобто у вівторок, а відплили від них наступного ранку, тобто в середу. І як тільки відплили, то майже одразу знайшли човен, пересіли в нього і попливли далі. І ось тут їх затримали.

— А червоноармійці вас годували?

— Годували.

— От бачите, а ви казали, що зразу припливли сюди. Треба точно розповідати, а ви плутаєте. От вам і не вірять.

Ігор і Сева знову похнюпили голови.

— Ми вас, звичайно, виручимо, — продовжував Мишко, — хоч ви цього й не заслужили…

— Щоб знали вдруге, як з табору тікати, — додав Генка.

Ігор і Сева ще нижче опустили голови.

— Вас, звичайно, не варт виручати, — продовжував Мишко, — викручуйтесь, як знаєте… Але ми вас виручимо тільки заради честі і репутації загону. Хоч, як видно, вам наплювати і на те, й на друге.

Ігор крутнув головою на знак протесту. Сева подумав і знову потягнувся за огірком.

— Так, так, — продовжував Мишко, — вам наплювати… Якби ви дорожили авторитетом загону, то не втекли б. Тепер уся Москва говорить, що в нашому загоні немає ні дисципліни, ні порядку. Вам це байдуже, звичайно… Що для вас загін, що для вас колектив? Але ми вболіваємо за репутацію загону і виручимо вас. Визволимо вас, повернемо в табір, і нехай усі обговорюють ваш вчинок. Подивимось, як ви виправдовуватиметесь, подивимось…

Мишко ще, мабуть, довго вичитував би Ігорю і Севі, але повернувся міліціонер і повідомив, що Ігоря й Севу наказано доставити в місто, до слідчого.

— Ми теж поїдемо, — заявив Мишко, — самих хлопців ми не відпустимо.

— Проїзд для всіх вільний, — відповів міліціонер.

Мишко взяв з собою Генку, а Славикові наказав разом з Жердяєм повернутись у табір. І ще він наказав Славикові нічого в таборі не розповідати про пригоди з хлопцями. І якщо приїдуть їх батьки, то сказати, що хлопці знайшлись і незабаром повернуться в табір.

Славик пішов до човна. Міліціонер з Ігорем і Севою вирушили на станцію. Слідом за ними попрямували Мишко з Генкою.

Розділ двадцять четвертий В місті у слідчого

Слідчий виявився зовсім не таким, як уявляв собі Мишко. Мишкові завжди здавалося, що слідчий має бути високою, похмурою, зосередженою людиною, з настороженим і проникливим поглядом, зібраний, мовчазний, недовірливий.

А перед ними сидів невисокий чоловік, із звичайнісіньким обличчям, сіренькими очима, неуважний і, як здавалося Мишкові, розгублений. Завалений папками хиткий стіл був покритий подраним клаптем зеленого картону, обляпаного чорнилом і поцяткованого нерозбірливими написами та нічого не значущими малюнками.

Слідчий кілька разів виходив з кімнати, залишаючи на столі папери, і Мишка дивувало це: адже папери безперечні секретні. І взагалі все тут відкрито, співробітники голосно розмовляють, люди заходять і виходять. Це дуже похитнуло Мишкову повагу до установи, де, як він уявляв, провадилась таємна, небезпечна і самовіддана боротьба із злочинцями.

Ігоря і Севу слідчий, здавалося, зовсім не слухав. Він писав і писав щось стороннє: папір він передав іншому працівникові і при цьому сказав: «Це до справи Кочетова», і відразу ж брався писати інший. Коли Мишко розповідав про те, що на них напав човняр Дмитро Петрович, і про парубків у лісі, то слідчий був настільки неуважний, що Мишко ображено замовк.

Продовжуючи писати, слідчий нарешті спитав:

— Ви зможете показати місце, де знайшли човен?

— Звичайно, — відповів Ігор. — Біля Піщаної коси.

— Скільки до неї від Халзіного лугу?

На це питання відповів Мишко.

— Верст сім або вісім.

Слідчий підвів голову і, постукуючи по столу олівцем, сказав:

— Сім верст… Як же там опинився човен? Не могло ж його віднести течією: відстань велика, річка вузька і звивиста, човен обов'язково прибило б до берега. Отже, човен відігнали. Хто? Рибалін? Але навіщо йому відганяти човен на таку відстань, а потім повертатися назад? Припустімо, що вбивця не Рибалін, а хтось інший. І цей інший відігнав човен. Навіщо? Адже цим він тільки наводить на свій слід, виявляє свою присутність, тоді як його завдання — приховати свою присутність і звернути все на Рибаліна. Третє припущення: човен вкрала стороння людина. Але вбивство сталося учора вранці, і човен ви знайшли теж вчора вранці. Отже, він був відігнаний зразу ж після вбивства. І ця випадкова людина не могла не бачити того, що відбулося на березі, хоч би тіла вбитого Кузьміна.

Він замислився на мить, потім продовжував:

— Рибалін категорично заперечує свою причетність до вбивства. Докази проти нього тяжкі, але обставини ще неясні. Однією з обставин, до речі, найзагадковішою, і є те, що човен хтось відігнав. Коли б човен був на Піщаній косі, нам би легше було знайти людину, яка пригнала його туди. Але ви забрали човен і цим заплутали сліди. Тепер усе складніше.

Ігор і Сева сиділи, не підводячи очей, пригнічені усвідомленням своєї провини.

— Все, що ви розповіли, — правда? — спитав слідчий і вперше поглянув на хлопців так, як, па думку Мишка, мав дивитися слідчий: допитливо і суворо.

— Слово честі! — в один голос сказали Ігор і Сева.

Мишко заявив, що ручається за хлопців.

— Вірю, — сказав слідчий, — але хлопці можуть ще бути потрібними. Доведеться днів на два затриматися в місті. У кого б вони могли зупинитися? Є у вас в місті знайомі?

Знайомих у хлопців не було.

— Куди ж вас подіти? — задумався слідчий. — От що… Я вам дам записку в губвно. Хлопців днів на два помістять в дитбудинок, а потім ми їх переправимо в табір.

Він написав записку і передав її Мишкові.

— А до кого там звернутися? — спитав Мишко.

— Хто там… Найкраще зверніться до товариша Сєрова. Дитячими установами він керує.

Сєров, Сєров… Хто ж це такий? Знайоме прізвище… Ага, це ж він підписав охоронну грамоту на садибу…

— Ви їх ненадовго затримаєте? — спитав на прощання Мишко.

— Днів на два, не більше, — відповів слідчий.

Розділ двадцять п'ятий Сєров

Сєров був одягнений у звичайний костюм губернського радпрацівника: галіфе, чоботи і захисний френч з великими накладними кишенями. Завідував він у губвно господарськими справами і сидів в окремому кабінеті за великим письмовим столом з круглими різьбленими ніжками.

Глянувши на Сєрова, Мишко відразу згадав урок геометрії, на якому вони малювали куб і кулю. Тільки там куб і куля стояли поряд, а тут кулю було поставлено на куб: до короткого квадратного тіла була пригвинчена велика, кругла, зовсім лиса голова. Шиї майже не було, її заміняли кілька товстих зморщок між головою і тулубом.

Масні губи, маленькі жваві карі очиці і сита усмішка надавали обличчю Сєрова такого виразу, ніби він щойно встав із-за багатого столу, але не від того, щоб знову повернутися до нього. Його квадратне тіло, потовщене на жирних грудях вигнутими накладними кишенями, лишалося в кріслі нерухомим, а голова вертілася на всі боки, як у тих ляльок, голови яких можна повернути задом наперед і навіть обернути кілька разів навколо осі.

— Написано двоє, а вас четверо, — сказав Сєров, переводячи жвавий погляд з одного хлопчика на другого.

Мишко вказав на Ігоря і Севу:

— Це про них.

— Навіщо вони потрібні слідчому?

Мишко розповів про вбивство Кузьміна.

— Що за Карагаєво? — спитав Сєров.

— Карагаєво? Там, де колишня графська садиба.

— Знаю, знаю. — Сєров захитав головою і багатозначно підняв короткий, товстий палець. — Історична цінність.

Потім він докладно розпитав про обставини вбивства, про табір, про село, про те, як Ігор і Сева потрапили на річку і забрали човен. Слухаючи розповідь Мишка, він схвально кивав головою. Що саме він схвалював, хлопці так і не зрозуміли. А коли Мишко розповів про човняра, то Сєров навіть сплеснув руками і на обличчі його промайнув смуток: «От, мовляв, які справи творяться на білому світі…»

Але ще більше засмутився Сєров, коли дізнався, що Мишко не розповів слідчому про зустріч з іноземцями. Як же так? Треба ж було розповісти. Для слідства все важливо.

— Іноземні комуністи… — здивувався Мишко. — При чому тут вони?

Сєров жваво відповів:

— Я не кажу, що вони причетні, але іноземці! Адже ви не бачили їхніх документів. Може, вони й не комуністи. Треба бути насторожі.

Зашарівшись від хвилювання. Мишко сказав:

— І Рибалін нікого не вбивав, і іноземні комуністи тут ні при чому.

— Добре, добре, — одразу згодився Сєров, — це справа слідства, нехай вони займаються…

Він раптом зайшовся тонким, як у дівчинки, сміхом, а потім почав докладно розповідати про садибу, про її історичну цінність. Це гордість губернії, говорив Сєров, її інвентар зберігається в місцевому краєзнавчому музеї, у відділі «Побут поміщика XVIII століття». Хлопці, будучи свідомими комсомольцями, повинні берегти садибу, нічого в ній не займати і не псувати. Садиба, — сказав Сєров, — всенародне добро. Справжні революціонери повинні берегти і охороняти народне добро.

Говорив він швидко, весь час перебігаючи своїми жвавими карими очицями з одного хлопчика на іншого. Але хлопцям страшенно хотілося спати. Щоб не заснути, Генка крутився на стільці, Ігор кліпав очима, а Сева стріпував головою, яка щохвилини падала йому на груди. Мишко хотів перебити Сєрова, але йому не вдалося вставити жодного слова.

На закінчення Сєров сказав:

— Тепер щодо хлопців. Влаштувати їх в дитячий будинок я не можу. Немає вільних місць і немає вільних пайків.

Мишко з подивом глянув на Сєрова. Чого ж він їх тримав цілу годину? Наближається вечір, як і де тепер влаштувати хлопців?

— Немає вільних місць, немає вільних пайків, — повторив Сєров і нетерпляче засовався в своєму кріслі.

— Здрастє! — сказав Генка. — Що ж їм на вулиці ночувати?

Сєров замислився, потім спитав:

— У вас є знайомі в місті?

— Немає.

— Нікого?

— Нікого!

— Добре, — раптом сказав Сєров. — Я цих хлопців притулю днів на два у себе вдома. Не на вулиці ж їм справді ночувати. — Він з жалем похитав лисою головою. — Хороші там, в карному розшуку: викликають і залишають дітей на вулиці… От вам і безпритульність… Ми боремося з безпритульністю, а вони її створюють.

Сєров підвівся. І виявилось, що він хоч і широкоплечий та гладкий, але зовсім низький на зріст. Майже такий, як і хлопці.

— Ось так, — сказав Сєров, — притулю їх на два дні в себе. Будуть ситі.

Розділ двадцять шостий Борис Сергійович

Вийшовши з губвно, хлопці зустрілися з директором московського дитячого будинку Борисом Сергійовичем, тим самим, що з Коровіним приїжджав кілька днів тому в садибу і розмовляв з «графинею».

Почувши, що хлопці були в Сєрова, він спитав:

— Наказав вам вибиратися з садиби?

— Ні, чому? — здивувався Мишко. — Ми у нього були зовсім в іншій справі… Я б вам розповів, та от, — він вказав на Ігоря й Севу. — Треба хлопців одвести…

— Я вас проведу, — сказав Борис Сергійович.

Дорогою Мишко розповів Борисові Сергійовичу про події останніх днів. Генка мальовниче прокоментував його розповідь. Борис Сергійович знизав плечима:

— Тут два дитячих будинки. Обидва наполовину вільні. Чому ж Сєров не влаштував хлопців туди! Незрозуміло.

— Він вирішив, що Ігореві й Севі в нього буде краще, — сказав Генка, — все-таки домашня обстановка.

— Сєров міг би так і сказати, — відповів Борис Сергійович, — але він послався на те, що дитбудинки переповнені, а це не так…

— Ми не могли відмовитися, — сказав Мишко, треба ж хлопців якось влаштувати.

— Ну звичайно, — згодився Борис Сергійович.

— А як же інакше? — підхопив Генка. — У Сєрова їх і нагодують, і напоять, і в ліжечко покладуть… «Годувала, напувала і постіль дала йому…» Щастить цим дурникам, слово честі! З табору втекли, всіх розтривожили, в безглузду історійку влипли і вийшли сухими з води. Їм би не в Сєрова на пуховиках відлежуватися, а посидіти б ці два дні в міліції…

— Звідки ти знаєш, що в Сєрова пуховики? — заперечив Ігор.

— Знаю. По рилу видно, що на пуховиках спить.

— Який проникливий! — засміявся Борис Сергійович.

Сєров жив на околиці, і їм довелося пройти через усе місто.

— Ну й місто! — патякав Генка. — Навіть трамвая немає. І зверніть увагу, як цікаво — всі вулиці називаються: Стрілецька, Сторожова, Гарматна, Солдатська, Ямська… Старовинне місто. Мабуть, тут колись фортеця була.

— Місто старовинне, — підтвердив Борис Сергійович. — Воно існувало ще до виникнення Москви.

— А ви в справі трудкомуни приїхали? — спитав Мишко.

— Так, — насупився Боис Сергійович.

Але як стоїть справа з трудкомуною, не розповів. Зате він докладно розпитав про вбивство Кузьміна. У відповідь на запевненя Мишка, що Рибалін до цього не причетний, Борис Сергійович сказав:

— Мені важко робити висновок. Я не знаю обставин. Але винний той, хто зацікавлений у вбивстві Кузьміна.

Нарешті вони дійшли до квартири Сєрова.

Це був одноповерховий будиночок з невеличким ґаночком і трьома віконцями з білими занавісками. За довгим парканом, пофарбованим, як і будинок, в яскраво-червоний колір і утиканим зверху довгими гострими гвіздками, виднілися верховіття яблунь і груш. Біля дверей на дротині висіла ручка дзвінка.

— Влаштовуйте свої справи, я зачекаю вас, — сказав Борис Сергійович і повільно пішов вулицею.

Хлопці піднялися на ґанок. Мишко смикнув ручку дзвінка. За дверима почувся металевий гуркіт, потім кроки.

— Хто там? — спитав жіночий голос.

— Ми від товариша Сєрова, — відповів Мишко.

Забряжчали засуви. Двері відчинилися. На порозі стояла висока вродлива жінка в яскравому халаті, на якому були намальовані зелені і жовті квіти.

— Нас прислав товариш Сєров… — почав Мишко.

— Я знаю, — промовила жінка, і її тонкі губи гидливо скривилися. — Хто залишається?

Мишко вказав на Ігоря і Севу:

— От вони…

Вона відступила на крок назад і ширше розчинила двері.

— Проходьте!

Ігор і Сева нерішуче ввійшли в будинок. Жінка одразу захлопнула за ними двері.

Трохи спантеличені таким прийомом, Мишко й Генка стояли на ґанку.

— Я думав, що й нас обідом пригостять, — похмуро промовив Генка.

— Пригостять! Аякже! — відповів Мишко. — Діждешся! — І він з обуренням подивився на двері: навіть попрощатись не дали з хлопцями.

Але на кого схожа ця жінка? Безумовно знайоме обличчя. Можливо, на кого-небудь з жильців їхнього будинку на Арбаті?..

— Слово честі, — сказав Генка, — ще трохи — і я помру з голоду…

Розділ двадцять сьомий Побут поміщика

Генка не помер з голоду. За годину хлопці разом з Борисом Сергійовичем вийшли з їдальні Нархарчу з животами, туго напханими щами і рисовою кашею.

За обідом Борис Сергійович розповів, що з трудкомуною поки що нічого не виходить. Заперечує Сєров, його підтримує дехто з місцевих керівників. Посилаються на історичну цінність садиби. Отже, сказав Борис Сергійович, завдання полягає в тому, щоб спростувати цю версію. А її можна спростувати. Він уже зібрав у Москві деякі дані. З цією ж метою він зараз піде в місцевий краєзнавчий музей. Там зберігається обстановка садиби. Можливо, в музеї знайдеться щось корисне.

— Нам Сєров теж розповідав про музей, — сказав Мишко. — Можна, і ми з вами туди підемо?

— Будь ласка.

— Ну от, — скривився Генка, — охота тобі плентатись у цей музей! Що там цікавого? Знову бивні мамонта. В який музей не зайдеш, скрізь бивні мамонта. Всі намагаються довести, що в їхній губернії колись водилися мамонти. А якщо й водились, яке це має значення?

— А що коли, крім бивнів мамонта, там є ще щось, і щось цікаве? — зауважив Борис Сергійович.

— Е-е ні, — заперечив Генка, — нічого, крім бивнів, там немає. Та ще, мабуть, рака з мощами якогось святого. Та й у тій раці одна либонь трухлятина і опіум для народу.

— Не хочеш, не йди, — сказав Мишко. — Іди на вокзал і чекай мене.

— Ні вже, як тинятися на вокзалі, то я краще піду в цей нещасний музей, — заявив Генка.

Виявилося, що Генка був правий. Перше, що вони побачили при вході в музей, були саме бивні мамонта. Покривлені, жовтуваті, вони прикрашали маленький вестибюль музею, свідчили, що й ця губернія не відстала од інших щодо мамонтів.

Від вестибюля по всій окружності музею тяглася довга анфілада кімнат. Кожна була «відділом». Відділ тваринного світу, корисних копалин, рослинного світу, кустарних промислів, землеробства, історії краю… А втім, історія краю займала декілька кімнат. На одній з них висіла табличка: «Побут поміщика XVIII століття». В цьому відділі і розмістили обстановку садиби.

Це була експозиція вітальні. За канатом стояли меблі з червоного дерева: стіл, диван, крісла і стільці, оббиті темно-червоним атласом, каміновий екран, на якому були намальовані китайські птахи, велика арфа з порваними струнами, два високих дзеркала з канделябрами по боках.

Були тут ще три шафи. В першій під назвою «Одяг поміщика» стояли манекени в старовинному парадному вбранні з медалями, орденами, зірками і блакитними стрічками через плече. В другій («Дозвілля поміщика») лежали довгі люльки, чубуки, гральні карти, більярдні кулі і шахи з слонової кістки. В третій («Відпочинок поміщика») стояв чомусь обідній сервіз, обкладений величезними пістолетами та іншою старовинною зброєю.

Генка прокоментував побут поміщика дуже несхвально:

— Навіщо такі довгі люльки? Як з них курити? Потягай за собою таку люлечку! Або кафтан. Як в ньому ходити? А халати… Якесь дрантя! І кому це цікаво? Відпочинок поміщика, дозвілля поміщика, кому це потрібно? Немає в нас ніяких графів, ніяких поміщиків, так навіщо ж виставляти їх напоказ?..

Але Мишко не слухав Генку. Його увагу одразу привернув бронзовий птах. Такий самий, як і в садибі, тільки значно менший. Він стояв на мармуровій підставці і круглими злими очима дивився на хлопців.

— Погляньте, Борисе Сергійовичу, — сказав Мишко, — такий самий орел, як і в садибі.

Борис Сергійович одірвався від таблиць на стіні, які він уважно розглядав.

— Цей птах намальований на гербі графів, — сказав він, — а от для чого зроблені ці бронзові статуї, не знаю. Можливо, графська примха. — І він знову повернувся до таблиць.

Мишкові раптом захотілося спати. От так завжди! Як тільки прийдеш в якийсь музей, так обов'язково тебе на сон клонить. Навіть у Третьяковській галереї. Чому в музеях так хочеться спати? Хочеться швидше пробігти по залах і вийти на вулицю.

Але Мишкові незручно було перед Борисом Сергійовичем. Він зібрав усю свою волю і продовжував оглядати картини і таблиці, що показували багатства графів і їх побут. На одній картині сікли кріпака. Він лежав на лавці прив'язаний за руки й ноги. По боках стояли два молодці в червоних сорочках, з прутами і з картинно піднятими руками, а на деякій відстані — сам поміщик у халаті з довгою, до самої підлоги, люлькою в зубах.

Потім висіла велика карта повіту, па якій різними фарбами було показано, що графи Карагаєви володіли такою самою кількістю землі, яку мали дві тисячі селянських дворів. Селянська земля була позначена червоним кольором, а графська — чорним. І вона являла собою великий масив з обох берегів Утчі, аж до річечки Халзан, тієї самої, де вбито Кузьміна…

Перед картою Борис Сергійович стояв особливо довго і навіть змалював її. І він поясний Мишкові, що після революції майже вся графська земля була розподілена між селянами. Тільки деяка її частина залишилась при садибі. Але і її позабирали місцеві куркулі. І якщо буде організована трудкомуна, то куркулі повинні будуть землю повернути.

— Аякже, — посміхнувся Генка, — так вони вам її і повернуть! Спробуйте візьміть у Єрофєєва…

Була тут ще одна карта. Вона зображала, якими багатствами володів граф у Росії. Крім Карагаєва, у нього було ще три маєтки і до того ж копальні на Уралі.

— Неподобство! — обурився Мишко. — Одна людина всім володіла, а інші не мали нічого! Це ж несправедливо! А правда, що на Уралі в нього були алмазні розсипища?

— Були, — підтвердив Борис Сергійович. — Старий граф наполегливо шукав на Уралі алмази. Та, здається, нічого істотного не знайшов. Адже алмази цінуються лише великі. А великих він не знаходив. Але через всю історію цього роду проходять якісь загадкові пригоди з дорогоцінними каменями. Хтось когось убивав, хтось божеволів. Перед самісінькою революцією старого графа навіть позбавили всіх прав, а багатствами заволодів його рідний син. Одним словом, грязні історії.

— Ну і дідько з ними! — сказав Генка. — Ходімо звідси. Навіть гидко стояти тут!

Коли вони виходили, Мишко озирнувся. І йому, як і того разу в садибі, здалося, що бронзовий птах зловісно дивиться їм услід…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ ГОЛИГІНСЬКА ГАТКА

Розділ двадцять восьмий Сенько Єрофєєв

Життя табору знов увійшло в свою звичну колію. Звичайний розпорядок дня — сигнал побудки, ранкова лінійка, підняття прапора, праця на селі, ігри, бесіда біля костра. Але відчуття того, що загін оточує якась таємниця, не кидало Мишка.

Провина Миколи Рибаліна не доведена, але він поки що і не виправданий. Зате човняр ходив наче й не було нічого. При зустрічі з Мишком він посміхався так, ніби тоді, на річці, нічого й не сталося. Навіть підморгнув одного разу.

Між човнярем і «графинею» існують якісь зв'язки. Вона щось відправляла в ліс. І куркуль Єрофєєв з ними заодно. Справді… В усьому цьому треба обов'язково розібратись: адже може потерпіти невинна людина!

Але як діяти? Піти в ліс, дізнатися, що це за парубки? Та де їх там шукати? Та й небезпечно. Сам би він, звичайно, пішов. А хлопці? Мало що може трапитись, а він за них відповідає.

Отже, залишається тільки одно: дізнатися, що повіз човняр у ліс. Дізнатися через Сенька Єрофєєва. Адже він теж переносив мішки в човен. Звичайно, так просто він не скаже. А спробувати можна. Дивись і проговориться…

Генка підтримав цей план.

— Але тобі незручно, — сказав він. — Ти вожатий, хлопці тебе соромляться. А мені Сенько все викладе, будь певен.

— Щось зробиш не так, — завагався Мишко. — Так зіпсуєш справу, що потім і не виправиш…

Але Генка запевнив його, що буде обережним і обачливим. Хіба він не виконував серйозних доручень!

Генка ще не обміркував плану дії. Як завжди, він сподівався на щасливий випадок. Важливо почати, а там видно буде.

Комсомольці й піонери обладнували клуб. Їм допомагали сільські діти. Тільки Сенько і Якимко не брали участі. Вони сиділи на купі колод, лускали насіння і, ліниво сперечаючись, грали в карти. Генка зупинився біля них і, прикинувшись зацікавленим, почав стежити за грою.

— Сідай з нами, — запропонував Сенько, тасуючи карти.

Генка сів на колоди.

— В карти не граю, а подивитись — подивлюсь.

— Не бійся, — посміхнувся Сенько, — не на гроші. На щиглі.

Генка поважно відповів:

— Зі мною грати важко. Я кого завгодно обіграю.

— Так уже й обіграєш?

— Точно тобі кажу. Дай колоду.

Генка взяв колоду, перетасував її і показав карточний фокус.

Фокус був нескладний. Але Сенько і Якимко були вражені. Так в усякому разі здалося Генці. Дуже вже здивовано дивилися вони на нього.

Задоволений своїм успіхом, Генка вдавано байдужим голосом промовив:

— Я ще й не таке можу відгадати. От погляну на людину і одразу скажу, що вона робила сьогодні і що вчора робила і позавчора.

— Це вже ти брешеш, — посміхнувся Сенько.

— Можу довести!

— Ну, що я вчора робив?

— Овва! Так я тобі й сказав.

— Звичайно, не скажеш: звідки тобі знати.

— Значить, не знаю?

— Не знаєш!

— Не знаю?

— Ні!

— А якщо знаю?

— Так скажи!

— Так от, — багатозначно сказав Генка, — якщо я тобі окажу, що ти робив учора, то ти мені скажеш, що ти робив позавчора.

— Добре.

— Вчора ти їздив до млина, — сказав Генка.

— Правильно! — пробурмотів Сенько. — Це ти міг і бачити…

— Де я міг бачити? У млині я не буваю. Просто подивився на тебе й відгадав. А тепер ти скажи, що ти робив позавчора.

Сенько спідлоба подивився на Генку:

— Думаєш, тільки ти один можеш відгадувати?

— При чому тут один чи не один? Ми з тобою домовились — от я й відгадав. Тепер скажи ти, що робив позавчора, а я тоді скажу, правду ти кажеш чи неправду.

— Який спритний! Думаєш, один ти мастак відгадувати? Є й інші.

— Я що завгодно відгадаю, — хрипко промовив Якимко, креслячи на піску великим загнутим пальцем фігури.

— Що ти можеш відгадати? — насмішкувато спитав Генка.

— А все, що хочеш.

— Правда, правда, — підтвердив Сенько. — Якимко все одгадає.

— Що ж він може відгадати? — продовжував допитуватися Генка.

— А що хочеш, — відповів Сенько і повернувся до Якимка: — От, Якимку, ми тут одну річ сховаємо, а ти знайди. Знайдеш?

— А чого ж…

— Гаразд. Давай…

Якимко поплентався до сарая.

— Не оглядайся! — дзвінко крикнув навздогін йому Сенько.

Якимко уткнувся обличчям у сарай.

— Так, — прошепотів Сенько і витягнув з-за пазухи яйце — звичайне куряче яйце. — Бачив? Нехай шукає. Повік не знайде.

Генка підозріливо глянув на Сенька. А що коли Сенько у змові з Якимком? Вони ж друзі. Можливо, вони його дурять. Що ж, нехай спробують!

— Давай сховаємо його під колоду, — запропонував він.

Сенько закрутив головою.

— Не годиться! Одразу знайде! От що ми зробимо. Одягнемо шапки, а під шапку і покладемо. Нехай шукає! Повік не знайде.

І не встиг Генка нічого відповісти, як Сенько підняв його кепку, обережно підсунув яйце і знову насунув Генці козирок на лоб.

— Здорово буде! — зашепотів Сенько. — Нізащо не знайде. А ми йому п'ять гарячих за це вліпимо.

«Добре, — подумав Генка. — Нехай яйце буде в мене. Але обдурити їм мене не вдасться».

— Все? — спитав він.

— Все!

— Добре, — сказав Генка, — тільки умова: повернімося до нього спинами, і нехай він так шукає.

— Навіщо?

— Щоб ти йому не підморгнув.

— Добре, — згодився Сенько.

Вони сіли спиною до Якимка.

— Давай, Якимку, можна! — гукнув Генка. — І якщо ти йому хоч слово скажеш, я не гратиму.

— Добре, добре, — пробурмотів Сенько.

Хлопці сиділи не обертаючись. Позад них почулися кроки і сопіння Якимка.

— Чого одвернулися? — спитав він.

— Шукай, шукай, — відповів Генка, торжествуючи в думці.

Спритно він їх обдурив! Ця штука, видно, у них давно розіграна. Сенько мав якимось умовним знаком показати Якимкові, де заховане яйце. А на те, що доведеться одвернутися, вони, звичайно, не розраховували.

Нехай пошукає!

І Генка позирав скоса на Сенька, побоюючись, що той подасть Якимці таємний знак. Але Сенько сидів спокійно, склавши руки на колінах. Спиною він, звичайно, нічого не міг зобразити. Попався! Тепер-то вже доведеться йому розповісти, що робив позавчора…

Хлопці, з насунутими на лоб кепками, сиділи на колоді не обертаючись. Якимко ходив і сопів позаду них.

— Відгадуй швидше, — сказав Генка. — Цілий рік шукатимеш!

— Зараз, зараз, — відповів Якимко…

Він засопів десь зовсім біля Генчиного вуха, і не встиг Генка опам'ятатись, як Якимко з усієї сили вдарив долонею по його голові, прямо по кепці. В ту ж мить липка смердюча яєчна рідина потекла Генці на лоб і очі.

Розлючений Генка схопився і зірвав з себе кепку. Рідина потекла ще дужче, заліплюючи очі. Яйце було тухле. Генці здавалося, що весь він від голови до ніг видихає нестерпний сморід.

— А ти казав, не відгадає! — зайшовся сміхом Сенько.

Якимко, як завжди, з понурим виглядом щось креслив па піску кривим нігтем ноги.

Кінцем сорочки і віхтем трави Генка витер обличчя й голову (носову хусточку він, як завжди, забув у палатці) і сказав:

— Гаразд, ваша взяла. Вдруге не обдурите!

— Там побачимо, — одрізав Сенько. — Надто багато ви про себе думаєте!

І вже зовсім вороже додав:

— Подумаєш, комсомольці!

Розділ двадцять дев'ятий Цвях

Похмурий і засмучений повернувся Генка в клуб. Там кипіла робота. Замазували діри в стінах, вирівнювали долівку, споруджували сцену, лаштунки і завіси, склили вікна, в долівку вкопували стовпці, до них прибивали дошки — майбутні лави; діти писали лозунги, малювали плакати, ставили уздовж стін ялинки, а під стелею підвішували гірлянди з ялинки впереміжку з різноколірними паперовими прапорцями.

— Ну як? — спитав Мишко.

— Поки що нічого, — похмуро відповів Генка.

Не проговорився?.

Ні!

— А чому жовті плями на обличчі?

— Де?! — Генка мацнув рукою щоку. — Нічого, просто так… Вони мене, дияволи, з яйцем обдурили…

— А ти піймався?

— Я не знав.

— Не знав, як з яйцем обдурюють… Ех ти!

— Чого ж ти мене не попередив?

— Звідки я знав, що ти піймаєшся на такий дешевий обман?

Генка образився:

— І ти ще смієшся! Ну, попався, то ж з того? В усякому разі я поводився обережно. Сенько ні про що не здогадався. Так що можеш не турбуватися.

— А це головне, — примирливо сказав Мишко. — Гаразд! Про все, що нам потрібно, ми дізнаємось. А поки що бери цей плакат, лізь на драбину і прибий його ось тут, на стіні.

Засмучений Генка взяв плакат, підтягнув до стіни драбину, затиснув зубами чотири цвяхи і з молотком у руках поліз вгору.

Він прибивав плакат, але думка про невдачу, якої він зазнав, не виходила з голови. Як добре все йшло! А тепер Сенько сміятиметься з нього… При всіх. Дуже приємно!

Так роз'ятрюючи себе, він забив один цвях, потім другий. І коли виймав з рота третій, то помітив, що четвертого цвяха немає. Куди ж він подівся? Адже він не впустив жодного цвяха. Генка перелічив вбиті цвяхи — рівно три! Потім обережно провів язиком за однією щокою, за другою — немає!

Генка похолов: невже він проковтнув цвях?

Цвяхи маленькі, оббивні, проковтнеш — і не помітиш. Генка повільно спустився з драбини і ретельно оглянув підлогу. Може, він випустив цвях?.. Ні, ніде немає!.. Генка випростався, і в цю ж мить у нього закололо в животі, під грудьми… Закололо й перестало… Так і є — проковтнув цвях! Що ж воно буде?!

Витріщивши очі від жаху, Генка хапав себе то за груди, то за живіт. Він уже відчував, як цвях повільно посувається по його стравоходу. То тут заколе, то там… І от зараз на якомусь повороті цвях застряне і почне проколювати йому і кишки, і шлунок.

— Що з тобою? — спитав Славик.

Генка хапнув повітря і, ледве дихаючи, вимовив:

— Проковтнув…

— Що проковтнув?

— Цвях…

Ця приголомшуюча новина була повідомлена спочатку Мишкові, що саме підійшов, а потім Зіні Кругловій, Киту, Бечці. За кілька хвилин усі оточили Генку.

— Як же ти проковтнув його? — спитав Мишко.

Але Генка лише хапав повітря і показував руками як цвях рухається по животу.

— Може, ти його й не проковтнув? — з надією в голосі спитав Мишко.

Генка розчепірив чотири пальці і прошепотів:

— Було чотири, лишилося три…

— Треба його по спині вдарити, — запропонувала Зіна Круглова.

— Що ти, що ти! — закричав Бечка. — Від цього тільки гірше стане: заб'ємо цвях у кишки, І більше нічого. Блювотне — от єдиний засіб.

— Блювотне? — жахнувся Кит. — Ти з глузду з'їхав! Хіба ж можна так просто видирати цвях назад? Він обов'язково застряне. Пам'ятаю, я колись кістку проковтнув…

— Почекай ти з своєю кісткою! — зупинив його Мишко. — Знайшов час про кістки розповідати!..

— Треба Генку перекинути вниз головою, — запропонував Сашко Губан, — потрясти за ноги, цвях і вискочить.

Слухаючи ці приємні поради, Генка тільки повертав голову то в один, то в другий бік.

— А ви його в земську одведіть, — порадив Жердяй.

— Що за земська?

— Лікарня земська. В сусідньому селі.

— Він не дійде.

— А ви його конем. Попросіть у голови підводу і одвезіть.

Мишко з Жердяєм побігли до голови сільради. Через деякий час вони повернулися на підводі. Генка сидів на стільці і стогнав, щохвилини хапаючись то за груди, то за живіт.

Йому здавалося, що проковтнутий цвях мандрує по всьому тілу то вверх, то вниз, то вправо, то вліво.

Генку поклали на віз. На ньому, тримаючи віжки в руках, сидів художник-анархіст Кіндрат Степанович. Голова сільради доручив йому одвезти Генку в лікарню. Разом з Генкою поїхав Мишко. Своїм товаришам він наказав повернутися до клубу і бути обережними: ні в якому разі не брати цвяхів у рот.

Розділ тридцятий У лікарні

Всю дорогу Генка стогнав, корчився, хапався за живіт і крутив головою. Кожен поштовх воза на вибоїнах роз'їждженої мостової завдавав йому нестерпного болю. Він так жалібно дивився на Мишка, що в того краялось серце від жалю. Він боявся, що Генка от-от помре, і йому здавалося, що Кіндрат Степанович їде надто повільно і більше зайнятий своїми розумуваннями.

— Нічого страшкого від цього цвяха не буде, — міркував Кіндрат Степанович. — Перетравиться в шлунку, та й квит. Оббивний цвях це що? Дурниця! От я ще коли в Москві жив, обладнували ми з приятелем Великий театр…

— Ви обладнували Великий театр? — з сумнівом спитав Мишко.

— А то хто ж, — байдуже відповів Кіндрат Степанович. — Обладнували ми Великий театр. Актори там, диригенти, словом, вся дирекція. А приятель мій візьми та й проковтни костиль. Великий такий залізний костиль. Дюймів, мабуть, зо два буде. Не жарт…

— Ну й що?

— А нічого, перетравився. Кожного дня по дві пляшки горілки випивав для кращого згоряння, от і перетравився той костиль. А цвяшок це що? Дурниця. І ні до якого лікаря не треба їхати. Тільки даремно людей потурбували.

— Жалко одвезти хвору людину? — образився Мишко.

— Хвору не жалко. А тут що, дурниця!

— Чого ж ви поїхали?

— Влада.

— Так ви ж не визнаєте влади.

— Примус.

Мишко згадав про човен.

— Коли ми пливли на вашому човні, то човняр Дмитро Петрович накинувся на нас, хотів його одібрати.

— Дурень! — коротко відповів художник.

— Хто дурень?

— Дмитро Петрович. І авантюрист.

— Чим же він авантюрист?

— Усе скарбів шукає. А тих скарбів тут давним-давно немає.

Почувши таке повідомлення, Мишко здивовано втупив очі в художника.

— Вже про ці скарби всі забули, — продовжував; Кіндрат Степанович, — а він все шукає. Божевільний! І Софія Павлівна божевільна.

— Хто це Софія Павлівна?

— А та, що в поміщицькому будинку живе. Графська економка.

— Так от, виявляється, хто вона, — протягом сказав Мишко. — А я думав, графиня…

— Яка гам графиня!.. — сказав художник і боляче стьобнув коня батогом.

Лікарня стояла на краю сусіднього села. Великий дерев'яний будинок з кількома верандами і кількома входами був оточений безліччю підвід. На східцях ґанку і просто на траві сиділи селянки. Діти найрізноманітнішого віку бігали, билися, плакали і галасували неймовірно.

Охаючи і корчачись від болю, Генка зліз з підводи і, підтримуваний Мишком, поплентався до лікарні. Не звертаючи уваги на обурення великої черги, вони ввійшли в кабінет.

Лікар, сивуватий, огрядний чоловік із скуйовдженою бородою, в пенсне з перекинутою за вухо чорною ниткою, схилившись, обмацував хворого, який лежав на дерев'яному тапчані. Самого хворого не було видно, тільки стирчали ноги у великих чоботях. Лікар повернувся до хлопчиків, суворо спитав:

— Що таке?

Мишко вказав на Генку:

— Він цвях проковтнув.

Генка ледве втягнув ноги в кабінет, йому здавалося, що все це — і лікар, і лікарня — лише ввижається йому, а його самого вже давним-давно немає на цьому світі.

Лікар звелів чоловікові в чоботях встати і, виписавши рецепт, відпустив. Потім з-під пенсне уважно подивився на Генку:

— Коли це трапилося?

— Ебе-бе-бе-кур-да-є, — тільки й зміг промовити Генка.

— Годину тому, — відповів за нього Мишко. — Він прибивав плакат у клубі, тримав цвяхи в роті і один проковтнув.

— Великий цвях?

— Оббивний.

Лікар знову подивився на Генку. В цьому погляді Генка прочитав смертельний вирок.

— Роздягайся!

Генка почав з галстука. Звичним рухом руки смикнув кінець галстука, другою рукою придержав вузол. І в ту ж мить, як тільки він взявся за вузол, відчув на своїй долоні маленький холодний металевий предмет…

Невже цвях?! Генка остовпів і виряченими очима дивився на лікаря.

— Роздягайся швидше, — сказав той, щось записуючи в журналі.

— Зараз, — пробурмотів Генка.

Він відчував на своїй долоні металевий предмет, але не наважувався обмацати його. Боявся, що це саме цвях, а не щось інше…

Та нічого не вдієш, треба роздягатися. Генка нерішуче затиснув долоню і цілком ясно відчув у ній цвях. Так воно і є! Він його зовсім не проковтнув. Він його впустив. Цвях застряв у галстуці. Хай йому дідько! В нього вже нічого не болить… Але як признатися?

Затиснувши в кулані цвях, Генка повільно роздягався. Коли він залишився в одних трусах, лікар сказав:

— Лягай!

Усе ще тримаючи в кулаці цвях, Генка ліг на холодне простирало. Лікар сів на кушетку і поклав пальці на Генчин живіт. Від цього холодного дотику в Генки по всьому тілу забігали мурашки. Він побачив над собою обличчя лікаря, який допитливо на нього дивився крізь скельця пенсне. Невже лікар розуміє, що ніякого цвяха він, Генка, не проковтнув? Генка заплющив очі і лежав, міцно затискуючи в кулаці цвях і намагаючись засунути кулак собі під бік.

Лікар легенько натиснув на живіт:

— Болить?

— Ні.

Лікар натиснув ще в кількох місцях. Нічого, крім холоду від його пальців, Генка не відчував.

— Повільно піднімай руки, — наказав лікар, — і якщо відчуєш різь у шлунку, скажи.

Генка почав повільно піднімати руки. Щоб його стиснутий кулак не викликав підозри, він стиснув і другий кулак…

Його руки вже були у вертикальному положенні. Генка почав повільно опускати їх за голову. Ніякої різі він не відчував. Усе, що наказував йому лікар, він виконував автоматично, розуміючи, що рано чи пізно його обман розкриється. Краще б він справді проковтнув той цвях!

— Розтули кулаки, — почув він ніби здалеку голос лікаря.

Генка розтулив один кулак, марно намагаючись в другому кулаці засунути цвях якось між пальців. Але це в нього не виходило, і він не розтуляв кулака.

— Розтули кулаки;— повторив лікар, — обидва!

Генка раптом встав і сказав:

— Цвях знайшовся.

Лікар і Мишко здивовано дивилися на нього. Тоді він розтулив кулак.

— Ось він!

— Гм! Де ж він був? — запитав лікар.

— В галстуці. Коли я розв'язував галстук, то й намацав його там. Я його, виявляється, випустив з рота прямо на галстук.

— Чому ж ти одразу не сказав?

— А я хотів перевіритись. Можливо, я справді проковтнув цвях, тільки інший.

— І ніде в тебе нічого не болить?

— Ні, — відповів Генка вже зовсім весело, проте намагаючись не дивитися на Мишка, який з похмурим виглядом стояв біля дверей.

— Добре, — досить миролюбно сказав лікар, — встань і кілька разів присядь.

Генка кілька разів присів. Потім за наказом лікаря зробив ще кілька рухів, перехилявся, повертався в різні боки. Він слухняно робив усе це, хоч і не розумів для чого: адже цвяха в ньому немає.

Лікар помив руки, наказав Генці одягтись і знову сів за стіл. Він записав Генчине прізвище і сказав:

— Поїдеш до міста.

— Чого? — сторопів Генка.

— На рентгенівське дослідження.

— Але ж у мене нічого немає, ніякого. цвяха! — закричав бідолашний Генка.

— Ти сам хотів перевіритись.

— Та ж у мене нічого не болить.

— Це не має значення. Предмет міг залягти в такому місці, де не дає ніякого болю. Тимчасово, звичайно. А потім будуть неприємності.

Лікар повернувся до Мишка:

— Де ваш табір?

— У Карагаєво.

— В селі?

— Ні, в садибі.

— Он воно як! — Лікар насмішкувато подивився на Мишка. — Скарби шукаєте?

— Які скарби? — здивувався Мишко. — Ніяких скарбів ми не шукаємо.

— Добре, йдіть. А в місто ви його одвезіть сьогодні ж. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповів Мишко.

Вони мовчки вийшли з лікарні і зупинилися на ґанку.

Генка безтурботно зиркав на всі боки, вдаючи, що нічого особливого не трапилось. Мишко докірливо дивився на нього:

— Ти усвідомлюєш, що ти наробив?

— А що такого я зробив?

— Ще питає!

— Що я наробив? Думав, що проковтнув цвях. Що ж мені було — мовчати? Мовчати і чекати, доки він мене проколе наскрізь? Ну, перевірився. Нічого не виявилось. І все гаразд.

— Але чому саме з тобою трапляються всі ці пригоди? — закричав Мишко. — Ні з ким більше, тільки з тобою. То те, то інше. Підняв усіх на ноги, всіх розхвилював, примусив коня у голови просити. І все це даремно! Тільки виставив нас на посьміховисько. Все! Поїдеш до міста, і нехай там тебе просвічують.

Розділ тридцять перший Сільський живопис

Генка їздив на рентген. Але нічого в його животі не виявили. Тільки кишки і шлунок. Так, повернувшись з міста, він заявив Мишкові.

Того ж дня, надвечір, повернулися в табір і Сева з Ігорем. Вони виїжджали на Піщану косу, показували слідчому місце, де знайшли човен. Потім їх відпустили додому.

Ігор і Сева почували себе героями. Вони ходили по табору з таким виглядом, ніби зробили щось надзвичайне. Вони не змогли здійснити свій головний задум — утекти в Італію бити фашистів, — але зате своєю участю в слідстві в справі Рибаліна нібито поставили себе в особливе і виключне становище.

Хоч вони дуже пишались і хвастали, нічого істотного Мишко від них не дізнався. На Піщаній косі вони показали слідчому місце, де взяли човен. Слідчий обміряв це місце рулеткою, сходив до села, потім до залізничної станції. Для чого це він робив, Ігор і Сева не знали…

Мишко зневажливо посміхнувся. Ну й слідчий! Шукає на Піщаній косі, тоді коли треба шукати в лісі, там, де ховаються парубки. Це ж вони разом з човнярем і вбили Кузьміна! Мишко ні на мить не сумнівався в цьому…

Щодо Сєрова, то Ігорю і Севі жилося в нього, загалом, добре. Спали вони в сараї, на сіні. Щоправда, дружина Сєрова, ставилася до них погано, навіть в будинок не пускала, казала, що вони їй підлогу забруднять, але сам Сєров приходив до них щовечора і докладно про все розпитував.

— Про що ж він вас розпитував? — насторожився Мишко.

— Про все, про що з нами слідчий розмовляв.

— І ви йому розповідали?

— Звичайно. Адже він відповідальний працівник.

Ех, макухи, макухи!.. А втім, чого можна чекати від них? З табору втекли, всіх збаламутили та ще й ходять ніби переможці!

— Менше фасоньте! — сказав Мишко. — Ви стільки натворили, що повинні поводитись тихо і смирно. Ви ж, навпаки, пишаєтесь невідомо чим. Безглуздо! І не сподівайтесь, що на вас буде накладено стягнення! Ні, стягненням не відбудетесь. А от будуть самохарактеристики, і тоді ви дізнаєтесь… Дізнаєтесь, якої всі про вас думки.

Але Мишко не поспішав призначати самохарактеристики. На це треба було затратити щонайменше два дні. А як їх викроїш? Адже треба кінець кінцем закінчити клуб. Він уже був повністю обладнаний, залишалося тільки пофарбувати. А в цій справі вони дістали могутню підтримку в особі художника-анархіста Кіндрата Степановича.

Він прийшов у клуб, довго дивився, як піонери працюють, потім спитав у Мишка:

— Приступати?

— Приступайте! А що ви робитимете?

Кіндрат Степанович обвів навколо себе рукою:

— Фарбувати треба. Геть усе чисто.

Мишко згадав безглуздо розмальовану хату художника. Побоювання, що він зіпсує клуб, на мить закралося в Мишкове серце. Але не довіряти людині, яка сама добровільно пропонує свої послуги, було незручно. І взагалі треба залучати місцеве населення до роботи по обладнанню клубу. Все ж Мишко запитав:

— А добре буде?

— В найчудовішому вигляді, — промовив художник, обводячи стіни сарая мутним поглядом, — за найостаннішим словом… Великий театр робили…

— Грошей у нас немає, доведеться безкоштовно, — попередив Мишко.

— Безкоштовно так безкоштовно, — зітхнув художник.

— Фарб теж мало.

Кіндрат Степанович знову зітхнув:

— Пожертвуємо свої. Трохи залишилося. Позичив лісникові, але тепер з нього не витребуєш.

— Якому лісникові?

— Кузьміну, вбитому.

— Хіба він був лісником?

— Був. До революції. У графи служив. Довірена особа…

Так он воно що!.. Кузьмін служив у графа лісником. Значить, він добре знав ліс… Знову ліс! Той самий ліс, куди парубки відволокли привезені човнярем мішки. Таємничий ліс! Ця легенда про Голигінську гатку, про обезглавлених мерців — чи не для того вона вигадана, щоб віднадити всіх від лісу? Тут щось криється. Тепер зрозуміло: треба піти в ліс і подивитися, що це за Голигінська гатка. Чи там ще ті підозрілі парубки і що вони роблять?

Мишкові роздуми перервав Кіндрат Степанович, який заявив, що фарбуватиме він сьогодні вночі. Ніхто не перешкоджатиме, не буде куряви, і взагалі він звик творити вночі. Але на допомогу йому потрібні два хлопчики.

Мишко виділив для цього Бечку і Севу.

Наступного дня, підходячи до клубу, діти ще здалека побачили біля нього великий натовп людей.

Що таке? Діти прискорили ходу. Але з усміхнених облич селян, з їх сміху і жартів Мишко зрозумів, що в клубі сталося швидше щось кумедне, ніж трагічне. І коли він сам зайшов у клуб, то не знав, плакати йому чи сміятися.

Клуб був розмальований до неймовірності дико: зігнуті лінії, кола, смуги, трикутники, просто ляпки, то безформні, то схожі на морди диких звірів. Лави — смугасті, як зебри. Завіса — схожа на фартух маляра. Балки, що підтримували покрівлю — одна чорна, друга червона, третя жовта. Під кожною балкою — по лозунгу: «Анархія — мати порядку», «Хай живе чисте мистецтво!», «Геть десятьох міністрів-капіталістів!»

Мишко жахнувся.

Кіндрат Степанович з гордим і незалежним виглядом походжав по клубу. Так само гордо і незалежно трималися Бечка і Сева. Вони цілком серйозно заявили Мишкові, що це останнє слово живопису. Так тепер малюють в усіх країнах. Так малював і Маяковський, доки був художником. Але тепер він так не малює, бо став поетом. Бечка спробував навіть пояснити Мишкові значення якоїсь плями, але збився і нічого пояснити не зміг.

У гурті селян стояли Єрофєєв і голова сільради — молодий чоловік, демобілізований червоноармієць. Всі його називали Ванюшкою, а Єрофєєв величав Іваном Васильовичем. Він був хороший чоловік із середняків, але на посаді почував себе невпевнено, а тому, як здавалося Мишкові, боявся куркулів і пасував перед ними. Одного разу Мишко був на сільській сходці. Голова проголосив палку і переконливу промову з приводу громадського лугу, куди виганяли пасти худобу. Єрофєєв на словах підтримав його, а потім усе перевернув по-своєму і так заплутав голову, що той кінець кінцем згодився з ним. Так було й тепер. Голова спочатку посміхався над витівкою Кіндрата Степановича, але Єрофєєв сказав:

— Смішки смішками, а грошенята громадські. Приїдуть товариші з губернії чи з повіту, хіба зможемо ми їм таке показати? Отже, все треба переробляти. Знову витрати. Негарно, не годиться на вітер гроші кидати.

— Які там гроші? — заперечив голова.

— Хоч і невеликі, та народні, — сказав Єрофєєв.

— Гроші пропали, нема про що тепер говорити, — насупився голова.

— Хіба я про гроші? — заперечив Єрофєєв. — Ну, витратили, куди тепер дінешся. Я про те, що не можна дітлахам такі справи доручати. Кіндрат Степанович що? Любить він малювати, всі ми про це знаємо. А комсомол повинен відповідати. Треба було б прийти в сільраду, порадитись: як, мовляв, можна таку справу Кіндратові Степановичу доручати? А молоді люди на себе понадіялись. От і не гаразд.

Так завжди. Голова спочатку сперечався з Єрофєєвим, доводив і відстоював своє. Але те, що говорив йому Єрофєєв, мабуть, так сильно врізалося йому в мозок, що потім він непомітно для себе самого змінював свою думку. Він відчував, що Єрофєєв досвідченіший за нього, і завжди підпадав під його вплив.

Після пригоди в клубі голова почав скоса позирати на дітей. Він навіть вичитав Мишкові за те, що той даремно брав коня для Генки…

А тут ще наспіла нова неприємність. І все через безглузду гру в «зелень».

Розділ тридцять другий «Зелень»

Безглузда гра! Треба завжди носити з собою щось зелене. І коли тобі говорять: «Покажіть вашу зелень», ти повинен виконати цю вимогу. А якщо зеленого при тобі не буде, то треба платити фант, тобто виконати будь-який наказ того, хто виявив, що ти не маєш при собі зелені.

Безглузда гра, але страшенно причеплива. Вона перетворилася на пошесть, на масовий психоз, особливо у дівчаток. Дорослі — половина з них комсомолки, а як тільки нагадують про зелень, стають зовсім дітьми, для яких, крім цієї гри, нічого не існує. І якщо хто-небудь програє, то обов'язково виконає фант, яким би безглуздим він не був. Навіть хлопчики і ті втягувалися в гру. Мишко помічав, що Генка й Славик носять при собі жмутики зеленої трави. Дійшло до того, що сам Мишко одного разу, зовсім мимоволі, несподівано для себе самого раптом сказав Зіні Кругловій: «Покажи свою зелень!» Зіна здивовано глянула на нього і вийняла зелену стрічечку. Але тут Мишко спохватився і зневажливо сказав: «Не соромно тобі займатися такою дурницею». Одним словом, зробив вигляд, що зажадав від Зіни зелень тільки для того, щоб спіймати її на цій безглуздій грі. І ось до чого це призвело.

Якось Мишко був у сільраді. Пролунав телефонний дзвінок. Дзвонили з повіту і наказали голові послати людину в сусіднє село Борки і передати, щоб голова Борківської сільради негайно з'явився в повіт.

Голова сказав: «Добре», і повісив трубку. Але тому, що в селі нікого не було, всі працювали в полі, то він і попросив Мишка послати когось із своїх хлопців.

Мишко повернувся в табір і наказав іти Генці. Той відповів: «Єсть». Але плентатись в Борки йому не хотілося. Зловивши Бечку на відсутності зелені, Генка передоручив це йому. Бечка, не будучи дурнем, цілу годину ходив по табору, питав усіх про зелень і нарешті впіймав одну з сестер Некрасових, якій і передав доручення. Сестра Некрасова передоручила Наташі Бойцовій. Наташа знову обіграла Генку. Той уже вдруге піймав Севу. Коротше кажучи, надвечір виконавицею стала найменша в таборі дівчинка, Лара. Вона пройшла трохи дорогою, але далі йти побоялася, посиділа й повернулась.

Прохання голови виявилось невиконаним. Коли наступного дня Мишко спробував розібратися, хто ж винен, то не добився толку. Кожен звертав на іншого. До одних і тих самих це доручення попадало кілька разів, і розібратися було абсолютно неможливо.

А доручення лишилося невиконаним. Із Борок ніхто в повіт не з'явився, і голові сільради Івану Васильовичу за це попало.

Голова страшенно образився на Мишка.

— Я думав, од вас допомога буде, — похмуро сказав він, — а тепер бачу, що допомоги ніякої. І коней даремно ганяли. І клуб зіпсували. І навіть в такій простій справі підвели. А мені від цього неприємності. І човен ваші хлопці вкрали, сліди заплутали, тепер із-за цього все село тягають. Не гаразд, не гаразд виходить!

Цього Мишкові нічим було заперечити. Голова правий. Але хіба тільки з помилок складалась їхня робота на селі? Хіба мало вони зробили? Ну, невдало розмальований клуб, але ж клуб є! Скільки бесід провели з дітьми! Незабаром тут буде загін. А ліквідація неписьменності? Дванадцять чоловік уже читають по складах. А легко хіба було організувати? Ніхто не хотів іти, соромились, кожного доводилося вмовляти, за кожним ходити. Дуже важко було навчати грамоти при цих умовах. А все ж навчали і дечого добились. І докоряти тепер клубом і тим, що не сходили в Борки, несправедливо.

Та Мишко не виправдовувався. Похвалятися своїми заслугами нема чого, а в чому винні, в тому винні.

— Не гаразд вийшло, — згодився Мишко, — але клуб ми перефарбуємо своїми силами, а тих, хто винен і не пішов у Борки, покараємо. А відносно човна, то це справа слідчого, і не будемо про це зараз говорити.

Голова нібито трохи заспокоївся. Але ж справа не в тому, заспокоївся він чи не заспокоївся. Справа в тому, що в загоні розхиталася дисципліна. Історія з зеленню, розмалювання клубу… Хіба Бечка не міг прийти і повідомити, що анархіст псує клуб! А втеча Ігоря і Севи? А Генчина історія? Погано з дисципліною. Треба підтягувати. І підтягувати негайно. Не відкладаючи.

Увечері Мишко оголосив, що через два дні призначаються самохарактеристики.

Розділ тридцять третій Що таке самохарактеристики?

Самохарактеристики — це самообговорення. Кожного комсомольця обговорюють на загальних зборах осередку. Кожен може виступити і сказати про даного комсомольця все, що хоче. Які в нього позитивні якості і які недоліки (в основному, звичайно, недоліки). Який він комсомолець, який товариш, як виконує завдання і доручення. Які його моральні якості: чи чесний він, правдивий, сміливий, безкорисливий… А той, про кого говорять, повинен мовчати. Заперечувати тут нічого. Слухай, що про тебе кажуть товариші, мотай собі на вус і виправляйся. Інакше на наступних самохарактеристиках тебе ще більш розкритикують.

Процедура, звичайно, не дуже приємна. Сиди і слухай, як тебе лають. Особливо погано тим, хто стоїть на початку списку. На них спрямовується перший запал. А втім, і останнім погано: ті, кого вже обговорили, полегшено зітхнувши, навалюються на тих, хто стоїть в кінці списку. Але особисті рахунки ніколи не зводилися. Досить було комсомольцям відчути хоч би натяк на це, як усі починали кричати: «Особисті рахунки!», «Особисті рахунки!» Діти були дуже чутливими і непримиренними до будь-якої неправди, нещирості, несправедливості. Та й у кого повернувся б язик сказати неправду тут, у колективі, перед лицем своїх товаришів…

Усі побоювалися самохарактеристик. Навіть найкращі, найбездоганніші. Навіть такі, які нічого поганого за собою не знали. Навіть Мишко, Славик, Зіна Круглова, Наташа Бойцова, дуже добра і справедлива дівчинка. Всі хвилювалися перед самохарактеристиками. Кожен знав за собою той чи інший недолік і кожен розумів, що товариші знають не тільки цей недолік, а й багато інших, яких він сам за собою не помічав.

Але перед самохарактеристиками всі поводилися по-різному. Одні лишалися такими самими, якими були раніше, інші одразу ж змінювалися до невпізнання.

Наприклад, Генка. Просто дивно було бачити, на яке невинне ягнятко перетворився він у той день і в ту годину, коли дізнався, що будуть самохарактеристики. Таким став добрим, хорошим, уважним, послужливим! Особливо намагався здружитися з тими, від кого чекав критики. Але критикували його звичайно всі. І він намагався прихилити до себе всіх.

До всіх він тепер лагідно посміхався. Ні на кого не підвищував голосу. Якщо хто в чому провинився, то він захищав винного і говорив: «Чого з ким не трапляється? Треба бути терплячим до недоліків інших людей». І при цьому підлесливо дивився в очі тому, хто провинився: запам'ятай, мовляв, як я тебе захищав. Навіть обжорі Киту він двічі віддав свою порцію, посилаючись на те, що йому самому не хочеться їсти.

Дієслова наказового способу зовсім зникли з його мови. Піонерам своєї ланки він нічого не наказував, а лише лагідно говорив: «Я б на твоєму місці зробив так…» Або: «Це, звичайно, справа твоя, але на твоєму місці я б зробив так…» Привітне і доброзичливе «на твоєму місці» не сходило тепер з його язика.

І це Генка, самовпевнений Генка! Нікого й нічого він не боявся, крім товаришів. Боявся їх поганої думки про себе.

Особливо підлещувався він до «борця за справедливість» — Бечки. Ходив з ним обнявшись, намагався дістати йому медикаменти (Бечка завідував санітарною частиною), переконував усіх неохайних виконувати Беччині розпорядження.

Але саме від Бечки йому й дісталося найбільше на самохарактеристиках.

Розділ тридцять четвертий Самохарактеристики

По обіді всі посідали на лужку в затінку дерев. Головою обрали Славика: він був справедливим і вмів вести збори спокійно і тактовно.

Мишко проголосив коротке вступне слово. Він побіжно зупинився на сучасному моменті, вказав на складне міжнародне становище республіки, на мерзенні підступи капіталістів та імперіалістів і необхідність у зв'язку з цим підвищення відповідальності кожного комсомольця перед колективом і перед самим собою, перед своєю революційною і комсомольською совістю. Самохарактеристики, сказав Мишко, повинні допомогти кожному комсомольцеві і піонерові удосконалювати самого себе, допомогти йому побачити свої недоліки і якомога швидше позбутися їх. Тим більше, додав Мишко, що останнім часом мали місце факти несвідомості…

На цьому місці Славик перебив його і сказав, що висловлюючись таким чином, Мишко вже обумовлює характеристики деяких товаришів. Тому, як голова, Славик пропонує Мишкові зробити лише загальні зауваження і, по можливості, короткі, а про факти говорити конкретно при обговоренні того чи іншого товариша. Усі хором підтвердили, що Славик правий. Мишко не сподівався, що Славик зробить таке зауваження йому, вожатому (все ж і про авторитет треба думати). Але в думці він не міг не згодитися, що Славик має рацію: така традиція, і не треба її порушувати. Згнітивши серце, він згодився і запропонував почати обговорення з Генчиної ланки. Славик поставив цю пропозицію на голосування. За неї голосували всі, крім піонерів Генчиної ланки. Але їх була меншість, і обговорення почалося.

Першим у списку був Генка.

Слово взяв Бечка. Він підвівся, набрав серйозного вигляду і сказав:

— Останнім часом ми дуже здружилися з Генкою. Але саме тому, що я його друг, я зобов'язаний відверто сказати про його недоліки… Найголовніше в Генці — це нестійкість характеру. Не може він стримувати себе. Відчуває, що не треба цього робити, не треба цього говорити, а робить і говорить. Комсомолець повинен обдумувати і зважувати свої вчинки. А Генка не вміє ні обдумувати, ні зважувати. Тому він і потрапляє в різні історії…

Бечка нагадав історії, в які потрапляв Генка через свою нестриманість, і на закінчення сказав:

— У Генки, звичайно, багато ще й інших недоліків. Але той, про який я сказав, — головний. І Генці треба його позбутися якнайшвидше.

І хоч би хто-небудь захистив бідного Генку! Навіть Зіна Круглова, єдина дівчинка, з якою він дружив, схопилася і швидко заторохтіла:

— Генка недисциплінований. Як може така людина бути помічником вожатого загону? Замість того щоб бути прикладом, він сам на кожному кроці порушує дисципліну. Історія з тим, як він дражнив Ігоря і Севу, говорить сама за себе. А випадок у Москві з бабусею Ігоря, а ці нещасні цвяхи? Генці час кінець кінцем подумати про свій авторитет.

— Генка грубий, — сказала Некрасова Надя.

— Генка легковажний, — додала Некрасова Віра.

— Генка любить дражнити інших, — в один голос закричали Ігор і Сева.

— Генка базікало, не дає нікому й слова сказати, — заявив Кит.

І Генка з жалем згадав про віддані даремно порції каші.

А Наташа Бойцова сказала:

— Генка занадто самовпевнений. Він хвалькуватий і любить усе приписувати собі одному. Соромно так багато про себе думати. Нескромно. Це яскраво виражений індивідуалізм.

Останнім про Генку говорив Славик:

— Я думаю, головна біда Генки в тому, що він занадто імпульсивна людина. Всі його вчинки підпорядковані миттєвому почуттю, тобто імпульсу. А наші дії повинні бути підпорядковані не імпульсу, а тверезому врахуванню обставин.

Тут Славик пустився в довгі міркування про волю, характер, імпульси і навіть добрався до «категоричного імперативу» Канта, про який прочитав у якійсь філософській книзі. Книгу він не зрозумів, але слова «категоричний імператив» йому дуже сподобалися.

Кінець кінцем Славик вибрався із хащі філософських роздумів і закінчив Генчине обговорення такими словами:

— Перед Генкою стоїть серйозне завдання: перевиховати самого себе. Він безумовно чесний комсомолець, відданий справі революції, але його недоліки заважають йому давати суспільству ту користь, яку він міг би дати. І Генці треба серйозно задуматися над тим, що говорили про нього тут товариші.

Приблизно в такому ж дусі обговорили ще кількох членів Генчиної ланки.

Про Кита сказали, що його обжерливість — це вже не фізичний, а моральний недолік.

— Чого можна чекати від людини, яка думає тільки про їжу? — сказав Ігор про Кита. — Адже він усе підпорядковує інтересам свого шлунка. З часом з нього вийде міщанин-черевоугодник, він дбатиме тільки про своє матеріальне благополуччя. Згадаймо комсомольців часів громадянської війни! — з пафосом вигукнув Ігор. — Подумаймо про комсомольців капіталістичних країн, особливо фашистської Італії. Хіба вони думають про їжу? Уявімо, що серед них є ось такий Кит. І от він потрапляє, скажімо, в сигуранцу або дефензиву. Його там допитують і мордують голодом. Хіба Кит витримає муки голоду? Скажи, Кит, витримаєш?

Кит схилив голову.

Славик, як голова, зауважив Ігореві, що запитання задавати не можна. Критикувати критикуй, а якщо задавати запитання, то вийде сварка ї непотрібна полеміка.

— Ні, Кит не витримає катування голодом, — з гіркотою сказав Ігор, — отже, його фізичні потреби сильніші за його переконання. А така людина навіть не може бути комсомольцем. От коли ми з Севою вирішили поїхати в Італію бити фашистів…

Славик знову перебив його і сказав, щоб він про себе не говорив. Про нього і про Севу скоро говоритимуть інші, і якщо він побажає, то зможе тоді пояснити свій вчинок.

Але коли перейшли до обговорення Ігоря і Севи, то ні один, ні другий не захотіли пояснити свій вчинок. Та й що було пояснювати? Їх втеча викликала загальне обурення. Хіба вони діти? Хіба не розуміють, що ні в яку Італію вони б не потрапили, ніяких фашистів вони не побили б? Вся їхня витівка не тільки смішна. Вона пояснюється бажанням похизуватися, показати себе героями, а хіба це більшовицька риса?

— Від цього тхне есерівщиною, — сказав Мишко. — Таким собі дрібнобуржуазним індивідуалізмом. Що хочу, те й роблю, а на інших мені наплювати! Що мені товариші чи рідні! Нехай хвилюються, хай турбуються, а я вдовольню свою примху, і все! Отже, примха дорожча за всіх. Отже, особисті інтереси поставлені над громадськими. А це називається егоїзмом. А егоїзм — найогидніша відрижка буржуазної ідеології. От про що треба подумати Ігореві і Севі!

Розділ тридцять п'ятий Самохарактеристики (Продовження)

Другого дня збори почали зранку, щоб надвечір обов'язково їх закінчити.

Почали із Славика. Він поступився місцем головуючого Мишкові. Звичайно, на той час, доки його обговорюватимуть.

Першим про Славика говорив Генка:

— Славко, звичайно, хороший комсомолець. Чесний, справедливий і сумлінний. Але, — Генка зморщився, — нерішучий він якийсь. Нездатний до рішучої дії. В усьому вагається… «А чому?», «А навіщо?», «А для чого?..» Так не годиться! — Генка змахнув кулаком. — У всьому потрібні рішучість, сміливість, блискавичність! Де у Славка вольові якості? Головний недолік Славка — це уповільнена реакція. — Генка окинув усіх переможним поглядом: якщо потрібно, то й він уміє похизуватися вченим словом. — От. Треба тренувати свою волю. А з чого почати? Почати треба з фізкультури. Так, так, не смійтесь! Славик не займається спортом, не розвивається фізично, навіть ухиляється від ранкової зарядки. А що сказано? Сказано: «В здоровому тілі — здоровий дух». От як сказано. І це треба пам'ятати.

Але інші хвалили Славика. Його любили в загоні. Хвалив його і Мишко, але зауважив, що Славик трохи м'якотілий інтелігент. Щоправда, він виріс в інтелігентній сім'ї, батько його «спец». Але треба перевиховуватися, треба набувати пролетарських, робітничих якостей…

— А я не розумію, — заявила Зіна Круглова, — які це особливі робітничі, пролетарські якості? Людина залишається людиною, ким би вона не була: робітником, службовцем чи інтелігентом. Ідеологія справді може бути різною, але людські якості від цього не залежать. Інший робочий хлопчина за своїми людськими якостями гірший, ніж якийсь інтелігент. Так що соціальне походження тут ні при чому.

— Ні, при чому! — вигукнув Генка. — Адже буття визначає свідомість. У пролетаріату одна свідомість, у буржуазії — інша. А інтелігенція — це проміжний прошарок, і він хитається…

Славик образився:

— Виходить, я проміжний прошарок.

— Ти — ні, — примирливо відповів Генка. — Ти вихований при радянській владі. А я кажу про стару інтелігенцію.

Але Зіна Круглова стояла на своєму:

— Ні, я не згодна. У Славика, як і у всякої людини, є свої недоліки, але його інтелігентське походження тут ні при чому. Он Генка пролетарського походження, а недоліків у нього набагато більше.

Генка схопився і заявив, що його обговорення закінчено і нема чого до нього повертатися. Що ж до ролі інтелігенції, то він, Генка, цілком згодний з Мишком. Звичайно, всіх інтелігентів не можна стригти під один гребінець — Славик, наприклад, свій хлопець, — але соціальна суть інтелігенції як проміжного прошарку від цього не міняється.

Тому що Славик образився, Мишко вважав за необхідне роз'яснити свою позицію.

— Я мав на увазі от що, — сказав він. — В чому суть пролетарської психології? В тому, що пролетаріатові нічого втрачати, крім своїх кайданів. А буржуазія має власність, тримається за неї. Тому пролетаріат — за спільну справу, буржуазія — проти спільної справи. Інтелігенція ж серцем за пролетаріат, а своїм становищем зв'язана з панівними класами. От звідси її вагання і хитання. Я, звичайно, маю на увазі не Славка, а взагалі. У Славка цілком пролетарська психологія, але в характері ще є інтелігентська м'якотілість… А втім, я висловлюю свою особисту думку, і справа Славка — брати її до уваги чи не брати…

Самохарактеристики продовжувались. Обговорили вже більшість дітей. Всіх розібрали по справедливості, навіть самого «борця за справедливість» — Бечку Баранова. Про Бечку сказали, що він занадто вже хизується своєю боротьбою за правду. Ця боротьба перетворюється в нього на самоціль, його вже не стільки обурює неправда сама по собі, скільки приваблює поза борця за справедливість. Боротися з неправдою треба для того, щоб викоренити її, а не для того, щоб здобути славу непримиренного борця за справедливість. Мишко, як і всі, брав участь в обговоренні. Але його весь час цікавило одне питання: обговорюватимуть його самого чи ні?

Справа в тому, що вожатого загону, наприклад Колю Севастьянова, ніколи не обговорювали. Цілком зрозуміло — він старший… Тепер вожатим Мишко. Отже, і його не повинні обговорювати. Але, з іншого боку, він не старший, а такий самий комсомолець, як і інші. По суті, тут скоріше не загін, а маленький комсомольський осередок. Якби Коля Севастьянов був тут, то Мишка обговорювали б нарівні з усіма. Як же бути? Особливого бажання обговорюватись у Мишка не було. Він не боявся критики, але вже самий факт його обговорення покаже, що він хоч і вожатий, але все ж несправжній, не такий, як, припустімо, Коля Севастьянов. Однак заборонити обговорювати себе Мишко теж не міг. Це буде недемократично, товариші розцінять це як зазнайство. Добре, нехай вирішують самі. Може, вони й не збираються його обговорювати — адже звикли до того, що вожатий не обговорюється. А якщо навіть вирішать обговорювати, то що поганого можуть про нього сказати? Він був до всіх справедливий, з усіма однаковий. А якщо й вимагав чогось, то на те ж він і керівник. ©

Але потаємні Мишкові надії не справдилися. Коли закінчилось обговорення, Славик сказав:

— Товариші! Список вичерпаний. Лишився один Мишко. Він вожатий, і вожатого ми, як правило, не обговорюємо. Але Мишко наш товариш, однокласник і член нашого комсомольського осередку. Як ми зробимо? Мишко, твоя думка?

— Нехай товариші самі вирішують, — відповів Мишко не без потаємної надії, що всі стомились і будуть раді на цьому закінчити.

Але більшість висловилася за обговорення. Навіть переважна більшість. Проти був лише один Кит. Йому страшенно хотілося вечеряти. Сказати про це відверто після того, як його тільки що розкритикували за обжерливість, він не міг, а тому запропонував не обговорювати Мишка. Але інші з цим не згодились. Киту лишилося тільки кинути сумний погляд на казанки, що лежали біля погаслого вогнища.

Першою взяла слово Зіна Круглова.

— Я не збиралась говорити про Мишка, — сказала вона, — але мене вразила Мишкова нескромність…

Мишко здивовано подивився на Зіну.

— Так, так, — продовжувала Зіна, — у Мишка спитали, чи треба його обговорювати. Я думала, він скаже: «Звичайно, треба. Чим я відрізняюсь від інших?» Але замість цього, Мишко сказав: «Нехай товариші вирішують». Такою відповіддю Мишко поставив себе в особливе становище, він виділив свою персону з колективу. Це не скромно. Мишкові треба врахувати, що хоч він і вожатий загону, але такий самий комсомолець, як і інші. І не треба ставити себе у виключне становище.

Мишко криво посміхнувся, але в думці визнав справедливість цього звинувачення.

Справді, треба було прямо сказати, щоб обговорювали, і все. А він хотів відкрутитись од обговорення, От як треба зважувати кожне своє слово. Від товаришів нічого не сховаєш.

Потім слово взяв Бечка.

— Ми Мишка знаємо давно, — сказав він, — добре знаємо і його позитивні сторони, і недоліки. Але от ми побачили Мишка в новій ролі — вожатим. Загалом, треба сказати, що він справляється з своїми обов'язками задовільно. Не задається і не фасонить. Але в нього є один великий недолік: він дуже любить секретничати разом з Генкою і Славиком. Це секретничання оддаляє Мишка від колективу, ставить його над колективом. Звичайно, в минулому році Мишко, Генка і Славик відкрили таємницю кортика, але це не означає, що й тепер вони повинні секретничати.

Кит пробурчав:

— Як актив, так обов'язково секретничають! І потім, Мишко потурає деяким особам.

— Кому, наприклад?

— Генці, от кому.

— А…

Мишко підвівся і сказав:

— От що, товариші. Відносно Генки, я думаю, Кит неправий. Я ні для кого не роблю винятку, а для Генки тим більше. Що ж до секретів — у цьому доля правди є. Але скажучесно: без секретів важко обійтися. Згадайте історію з кортиком. Якби я не тримав її в секреті, то нічого б і не знайшов.

— Тоді була інша справа, — перебила його Наташа Бойцова. — Тоді ми ще не були ні піонерами, ні комсомольцями. А тепер зовсім інша справа.

— Так, не правильно, — згодився Мишко, — і тому мій секрет, про який говорив Бечка, я зроблю спільним. Але при умові, що він для всіх лишиться секретом.

Мишко оглянувся навколо і понизив голос.

— Всі ви знаєте, для чого Ігор і Сева їздили з слідчим на Піщану косу. Мова йде про те, щоб врятувати брата Жердяя, якого неправильно звинувачують у вбивстві. — Мишків голос перейшов у шепіт. — У нас є деякі дані, які стосуються човняра. Він недаремно тоді на нас напав. Але все треба перевірити. І тому нікому ні слова! От і весь наш секрет. Повторюю: тепер це наш спільний секрет, і нікому ні слова! — Мишко випростався, знову підвищив голос. — А тепер, коли самохарактеристики закінчені, кожен врахує, що про нього говорили, і постарається виправитись. Кожен повинен вирости справжнім комуністом, справжнім більшовиком, і якщо він не виховає. себе зараз, то потім уже пізно буде. Вчені говорять, що людський характер формується до вісімнадцяти років. Так що часу для перевиховання лишилося не дуже багато, треба поспішати. Ми тут полаяли одне одного. Але всі ми — члени однієї комсомольської сім'ї, і ті, хто вже в комсомолі, і ті, хто восени вступатиме. І на знак цього давайте закінчимо наш дводенний збір «Молодою гвардією».

Усі підвелися і заспівали:

Вперед, зорю стрічати В упертій боротьбі Нехай гудуть гармати — Шлях прокладем собі.

Розділ тридцять шостий Слідчий у таборі

Мишко розповів на зборі не все. Він лише поділився своїми підозрами відносно човняра, але нічого не сказав про старуху, про Сєрова, про бронзового птаха. Та й того, що він розповів, було досить. Тепер усім нетерпілося визволити безневинного Миколу і викрити злочинця — човняра. Але для Миколи вони поки що нічого не могли зробити і тому свої турботи спрямували на його сім'ю — на Марію Іванівну і на Жердяя.

Діти допомагали їм чим тільки могли. І на полі працювали, і на городі, і вдома. Хотіли навіть корову купити в складчину. Але виявилось, що корова коштує дуже дорого. Вони ділилися своїми мізерними пайками з Марією Іванівною, а Жердяй, той і зовсім харчувався у таборі. Особливо старалися дівчатка. Зате увага хлопчиків більше була звернена на човняра. Вони знали тепер кожен його крок. І кожен його крок тлумачився дуже багатозначно, про що негайно повідомлялося Мишкові. Кінець кінцем Мишкові так це набридло, що він заборонив хлопцям навіть підходити до човняра і взагалі до човнової станції. Але хіба хлопців зупиниш? Тим більше, що незабаром усе село було стурбоване приїздом слідчого.

Слідчий прибув у сільраду і багатьох туди викликав: човняра, Єрофєєва, кількох селян, навіть художника Кіндрата Степановича. Потім слідчий прийшов у табір, ніби для того, щоб поговорити з Ігорем і Севою. Ніби тому, що він їх майже ні про що не питав. Ігореві він задав лише одне питання: «Ну, як живеш?» На що Ігор відповів, що живе добре. Севі нездужалось, і він лежав у палатці. Слідчий поглянув на нього і відійшов від палатки, сказавши: «Якщо хворий, нехай спить», хоча Сева зовсім не спав і навіть трохи підвівся, побачивши слідчого.

Зате він довго ходив по табору. Мишко сказав йому, що табір оточений ось цим маленьким лужком, але слідчий обійшов увесь парк. І він так кружляв навколо табору і так докладно про все розпитував, що Мишко подумав: чи не підозрює він, що хлопці вбили Кузьміна?

Слідчий цікавився розпорядком життя табору. Коли встають, коли лягають, куди ходять на прогулянки чи на ігри і хто в цей час лишається в таборі. І чи є вночі чергові і який маршрут їх обходу. Мишко показав йому маршрут, і слідчий пройшовся ним.

Взагалі цей маленький чоловік поводився дуже дивно: пильно оглянув усі стежки, обслідував усі кущі, навіть, як здалося Мишкові, обнюхав дерева. І що він тут розглядає, незрозуміло! Човняр — біля своїх човнів, парубки — в лісі, а він тут ходить і щось винюхує…

— Може, ви й ліс оглянете? — насмішкувато запитав Мишко.

Слідчий спокійно відповів:

— Ліс великий, як його оглянеш…

— Саме тому, що він великий, там легше й сховатися.

Продовжуючи оглядати доріжку, слідчий сказав:

— Але ж це лише твої підозри.

— Що?

— Човняр і парубки в лісі.

— Миколу Рибаліна ви теж тільки підозрюєте, а заарештували.

— Проти нього докази, а проти цих немає доказів.

— І все ж Микола не винен, — заявив Мишко.

— Ніхто й не каже, що винен. Є докази, от і держимо. — І загадково додав: — Може, і для нього краще, що в місті держимо… А парубки копають і нехай собі копають.

— А що вони шукають? — спитав Мишко, здивований тим, що слідчий знає про цих парубків. Слідчий розсміявся:

— Певне, шукають те, що звичайно шукають у лісі: скарб. Я народився в цих місцях, і, скільки пам'ятаю себе, тут завжди скарби шукали. Було так землю перекопають, що й орати не треба. Граф був багатим і чудакуватим. Мав на Уралі копальні, добував дорогоцінне каміння, от і казали люди, що тут закопані дорогоцінності. Ніхто ніколи нічого не знаходив. А от вірять.

— Може, Кузьмін знав, де закопано скарб, але не хотів розповісти, вони і вбили його, — припустив Мишко.

— Навіщо ж вбивати? — заперечив слідчий. — Навпаки, коли б він знав, то вони б всіляко оберігали його, сподіваючись, що рано чи пізно він їм розповість. Тільки ж ніякого скарбу немає.

— А чому човняр напав на нас?

Слідчий знизав плечима:

— Важко сказати. Він твердить, що із-за човна: думав, що човен Кузьміна. Бреше, звичайно. Але до справи це не має ніякого відношення. Човняра ми знаємо: старий рецидивіст. Спеціаліст — валюта і дорогоцінне каміння. Але не вбивця. Ні, вбивати він не буде. Тим більше, що нещодавно з відсидки.

Мишко не знав, що йому й думати… Як же так! Відомо, що човняр злодій, рецидивіст, а він походжає собі на волі, немов нічого й не було…

І, ніби здогадавшись про Мишкові сумніви, слідчий сказав:

— Закон є закон. Саджати його поки що немає за що. А от скажи, — він повернувся до Мишка, — чи не зустрічався тобі тут, в садибі, зовсім незнайомий чоловік середніх років, не місцевий житель?..

— Нібито ні, не бачив…

— Подумай, — наполягав слідчий. — Може, бачив, зовсім випадково, мигцем… Тут, на річці, в селі… Може, твої товариші бачили?

Мишко напружував пам'ять, але нікого не міг згадати.

— Ні, я нікого не бачив. І мої товариші, здається, теж… Ми ж тут усіх знаємо.

— Не бачив так не бачив, — обірвав розмову слідчий. — Я просто так спитав…

Розділ тридцять сьомий Треба йти в ліс

Слідчий поїхав. Про свою розмову з ним Мишко розповів Генці і Славикові.

Генка заявив, що такому слідчому треба займатися справами про крадіжку курей, а не розшуками вбивці. І нема чого його слухати. Треба самим усе з'ясувати і довести, що Микола безвинний і, навпаки, винний човняр і його підручні. Коротше — треба йти в ліс.

Але Славик був трохи іншої думки:

— Біда наша в тому, що ми займаємось цією справою не на науковій основі. Пам'ятаєте з кортиком? Ми ходили в бібліотеку, провели серйозне дослідження і все встановили. А в даному випадку? В даному випадку ми користуємося чутками: граф був багатий, володів копальнями на Уралі, люди вірять, що тут закопано скарб і так далі. Адже все це чутки. А нам необхідне наукове обгрунтування. Хто такі графи Карагаєви? Чим насправді вони володіли на Уралі? Хто підтримує чутки про скарб? Ось про що нам треба дізнатися. Треба звернутись до першоджерел. І тоді ми не діятимемо наосліп, як зараз.

Мишко подумав і сказав:

— Одно одному не заважає: познайомимося з матеріалом і перевіримо, що вони роблять у лісі. А тому рушай, Славко, в Москву, посидь у Рум'янцевці і про все як слід дізнайся. До речі, час уже зібрати серед батьків продукти.

Славикові дуже не хотілося таскатися з продуктами.

— Як же я буду і в Рум'янцевці сидіти і продукти збирати? Треба робити щось одно.

— Нічого, нічого. Візами з собою Кита, він допоможе. Поки ти сидітимеш у бібліотеці, він обійде всіх матусь.

— З Китом, мабуть, можна, — згодився Славик.

— От і добре. А ми з Генкою підемо в ліс. Не зараз, а коли ти повернешся з Москви. Звичайно, можна піти всім загоном і довести, що ніяких мерців, ніяких графів без голів там немає. Але якщо піти всім загоном, то можна сполохнути бандитів. Вони перейдуть на інше місце, і тоді нічого не дізнаєшся. Ні, треба піти одному або вдвох з ким-небудь. І обов'язково з Жердяєм. Крім нього, ніхто не зможе провести на Голигінську гатку. Звичайно, Жердяй відмовлятиметься. Але ми його умовимо!

Славкк з Китом поїхали в Москву, а Мишко рушив до Жердяя. Жердяй був дома. Він сокирою обтісував кілки і підпирав ними похилений тин.

— Господарюєш?

— Доводиться.

— Від брата є що-небудь?

— А що від нього може бути? В тюрязі сидить..

— Послухай, Жердяй, — сказав Мишко, — у мене є новий план. Якщо ми його здійснимо, то зможемо довести, що твій брат невинний.

— Пробували вже, — зітхнув Жердяй, — для того й на човні плавали, тільки не знайшли нічого.

— А все ж ми довели, що хтось украв човен. І слідчий сам казав, що справа сумнівна. А тепер, якщо ти мені допоможеш, то ми ще переконливіше зможемо довести. От побачиш!

— Що я маю зробити?

— Ти знаєш, що Кузьмін раніше служив у графа лісником?

— Звідки мені знати?

— Так от: він раніше служив у графа лісником. Я точно узнав.

— Ну й що?

— Якщо він служив раніше лісником, значить, має якесь відношення до лісу. Так же?

— Виходить, що так.

— А хто ховається в лісі? Парубки, яким човняр возив мішки. Так?

— Виходить, що так, — повторив Жердяй, напружуючи всю свою догадливість, щоб зрозуміти, куди хилить Мишко.

— Отже, — закінчив Мишко, — є якийсь зв'язок між вбитим лісником і цими парубками в лісі.

Хоч висновок був дуже далекий від посилки, Жердяю це здалося переконливим. Можливо, тому, що він ніколи не вивчав логіки.

— Правильно, — сказав він, розкривши рота від подиву.

— От бачиш, — продовжував Мишко, поспішаючи закріпити у Жердяя це переконання, — значить, треба дізнатися, чи в лісі ті парубки і що вони там роблять, тоді ми напевно все з'ясуємо.

— Як же ми дізнаємось?

— Дуже просто: підемо вночі у ліс.

— Це на Голигінську гатку? — жахнувся Жердяй.

— Чому ж на Голигінську гатку? Просто підемо в ліс, і все.

— Нізащо не піду! — заявив Жердяй. — Хоч убий — не піду. І не кажи більше, не вмовляй.

Мишко підготувався до цієї відмови. Але він розумів, що без Жердяя йому в лісі нічого робити: вночі він один заблукає.

— Ех ти, — сказав Мишко, — рідного брата не хочеш з біди виручити!

— Якби ж я знав, що це братові допоможе… А то ж не знаю.

— Напевне допоможе, — наполягав Мишко. — Ти тільки поміркуй: твого брата можуть засудити, а ти не хочеш йому допомогти. Я стороння людина, і то хочу допомогти — іду вночі в ліс, не боюсь. А ти рідний брат і не хочеш, боїшся. І не соромно тобі!

Жердяй мовчав.

— Ти про матір подумай. Побивається ж вона? Правда побивається?

— Побивається, — похмуро відповів Жердяй.

— От бачиш! Вона побивається, доки слідство триває. А якщо його безвинного засудять? Вона й зовсім збожеволіє з горя. І тобі її не жалко. Ех, ти!

— Я йти не відмовляюсь, — сказав Жердяй, — тільки на саму гатку не піду. Дійдемо до гатки, і все.

— Гаразд! Ти нас тільки туди виведи, а все інше ми самі зробимо.

— А ще хто піде?

— Генка… Тільки ти дивись, Жердяй, нікому не кажи!

— Чого б я казав?

— І матері своїй не кажи, нікому, зрозумів?

— Зрозумів.

— Підемо сьогодні вночі.

— Вже сьогодні?

— А навіщо відкладати? Сьогодні й підемо. Приходь увечері в табір. Як тільки всі поснуть, ми втрьох і підемо.

— Добре, прийду, — відповів Жердяй і знову взявся за сокиру.

Розділ тридцять восьмий Славикові розшуки

Надвечір Славик повернувся з Москви і розповів таке:

— Графи Карагаєви — родичі знаменитих Демидових. Був такий тульський коваль Демид Антуф'єв. Його син Микита постачав зброю Петру Великому. За це Петро подарував йому уральські заводи, дав дворянство і прізвище Демидов. Дочка одного з Демидових вийшла заміж за графа Карагаєва.

— Кому це цікаво? — презирливо скривився Генка.

— Слухай. Демидови були найбагатші люди в Росії. Навіть королівни за них виходили. Був такий Анатолій Демидов, так він одружився з рідною племінницею імператора Наполеона.

— Це вже ти брешеш!

— Слово честі! І Анатолій Демидов, щоб теж бути іменитим, купив в Італії князівство Сан-Донато і став іменуватися князем Сан-Донато.

У таке повідомлення не міг повірити навіть Мишко, хоч і знав, що Славик ніколи нічого не вигадує. Але, можливо, він прочитав якусь вигадку і повірив у неї? Хіба можна купити ціле князівство, можна сказати — цілу країну?

Але Славик наполягав на своєму. Він навіть образився:

— Якщо ви мені не вірите, то їдьте на Урал. Там ви побачите залізничну станцію, яка називається Сан-Донато.

— Чого ж ображатися? Розповідай.

— Я не ображаюсь. Але коли б ти в таку спеку цілий день просидів у Рум'янцевці, то теж образився б.

— Гаразд, розповідай, — примирливо сказав Мишко.

— Так от. Демидови були дуже багатими людьми. Мали на Уралі заводи і копальні. І були великими диваками. Наприклад, один Демидов, Прокіп, влаштував у Петербурзі таку п'янку, що п'ятсот чоловік вмерли від перепою…

— От бреше! — вереснув Генка і ляснув себе по колінах.

— Слово честі! Цей Прокіп у Англії був і за щось образився на англійців. Тоді він повернувся в Росію і скупив усе конопляне прядиво, щоб воно не дісталося англійцям. Адже вони імпортували з Росії головним чином конопляне прядиво, от він їх і провчив.

— Провчив… за власні грошенята.

— А що йому гроші? От, наприклад, інший Демидов — Павло. В 1835 році подарував цареві Миколі Першому алмаз, який коштував рівно півмільйона карбованців…

— Мабуть, був великий підлиза, — зауважив Мишко.

Генка знову не повірив:

— Один камінець коштує півмільйона золотом? Занадто дорого!

— Уяви собі — півмільйона, — продовжував Славик. — Це був знаменитий алмаз Сансі… От цікава історія. Цей алмаз був вивезений з Індії років п'ятсот тому і належав Карлу Сміливому Бургундському. Карла вбили на війні, і алмаз підібрав один швейцарський солдат. Але він не знав ціни алмазу, думав, що це просто красивий камінець, і продав якомусь попу за один гульден, тобто за карбованець. Піп, не будучи дурнем, продав алмаз португальському королеві Антону. Король Антон, теж добрий спекулянт, продав його за сто тисяч франків французькому маркізові Ле-Сансі. З того часу цей алмаз називається Сансі. Тепер слухайте, що трапилося далі. Слуга Сансі віз до нього цей алмаз. На слугу напали розбійники і вбили його. Але слуга встиг проковтнути алмаз. Сансі звелів розтяти труп свого слуги і знайшов алмаз у його шлунку.

— Веселенька історія, — зауважив Гонка, обмацуючи живіт у тому місці, де, на його думку, мав бути шлунок.

— Потім, — продовжував Славик, — королі знову почали спекулювати алмазом. Сансі продав його англійському королеві Якову Другому. Яків Другий — французькому королеві Людовіку Чотирнадцятому, потім він потрапив до Людовіка П'ятнадцятого. Одним словом, його довго перепродували, поки, нарешті, у 1835 році Павло Демидов не купив його для Миколи Першого…

От яка історія.

Хлопці помовчали. Потім Мишко сказав:

— Ти, звичайно, зробив серйозне дослідження. Але яке це має відношення до садиби?

— А те, що одна з дочок Демидова вийшла заміж за Карагаєва.

— Ну й що?

— Може, алмаз Сансі разом з приданим перейшов до графа Карагаєва.

— Але ж Демидов віддав алмаз Миколі Першому?

— Він міг віддати йому фальшивий. Адже все там трималося на шахрайстві.

Генка свиснув.

— Аякже… Спробуй обдури Миколу Першого з його Бенкендорфом.

— Бачиш, Славко, — сказав Мишко, — звичайно, важко припустити, що алмаз потрапив до графа. Але припустімо, що це навіть так. Що ж із того?..

— Як що? — образився Славик. — Може, саме його і шукають. Усі ж говорять, що тут завжди шукали скарби. Може, і тепер шукають.

— Можливо, — згодився Мишко. — Але це тільки підтверджує, що ми повинні йти в ліс. Чи цей алмаз, чи щось інше, але факт, що шукають. А коли шукають дорогоцінності, то і вбивають одне одного. А для нас важливо дізнатися, хто вбив Кузьміна, і тим самим виправдати Миколу.

— Хіба я заперечую? Я тільки вказую па те, що саме шукають.

— От і добре, — підсумував Мишко. — Значить, сьогодні вночі ми підемо в ліс.

Розділ тридцять дев'ятий Костер

Сьогодні вночі вони підуть у ліс, на Голигінську гатку. Звичайно, від товаришів цього не втаїш. Але всі розуміли, що це не просто таємниця: якщо човняр пронюхає, що хлопці вирушили на гатку, то він може за ними прослідкувати, а потім і вбити в лісі. Він і його парубки на це здатні. Вбили ж вони Кузьміна.

На обличчях дітей був той серйозний, таємничий і навіть трохи урочистий вираз, який з'являється перед всякою важливою, а тим більше небезпечною справою. Всі поводились якнайкраще і всіляко намагалися догодити Мишкові й Генці — хтозна, в якому вигляді вони повернуться, та й чи повернуться взагалі. Мишкові так набридли ці жалісливі погляди, що він пішов на річку, на те місце, де любив сидіти вечорами і дивитися на полум'яніючий за далекими горами захід сонця.

До того ж у Мишка була ще одна таємниця, маленька таємниця, яка належала тільки йому одному: він складав вірш.

Раніше Мишко ніколи не складав віршів. Це заняття здавалося йому несерйозним. Інша справа, коли вірші пишуть справжні поети: Пушкін, Лермонтов, Некрасов… Або сучасні поети: Маяковський, Безименський… Це поезія. А те, що складають діти, не більше як римовані слова. І погано римовані. До шкільних поетів Мишко завжди ставився іронічно. Звичайно, якщо вірші пишуть для стінгазети, до якоїсь знаменної дати, то це вже нехай. Так — без віршів немає і стінгазети. Частушки для «Синьої блузи» теж потрібні — критика недоліків виходить гострішою. А от віршів від «настроїв» Мишко терпіти не міг, як не міг терпіти і самих цих «настроїв»…

«Настрої» бували звичайно у хлопчиків морально нестійких, далеких від громадського життя. А втім, траплялися «настрої» і в комсомольців, хоча й рідше. «Настрої» полягали в тому, що хлопець ходить зажурений, скучний, ніби у воду опущений. До всього він ставиться скептично, все йому здається дріб'язковим, мізерним, нецікавим. Та й саме життя уявляється йому зовсім непотрібним. Висловлюєтеся він філософськими афоризмами: «життя коротке й нецікаве», «все мине», «все повторюється», «якщо вже жити, то від життя треба все брати». Словом, верзе нісенітниці. Як правило, такий «занепадник» говорить про самотність, про те, що ніхто його не розуміє і ніколи не зрозуміє, і читає при цьому занепадницькі вірші. Та й сам складає занепадницькі вірші — про загадковий світ, про тлінність життя і таке інше…

Директор школи Олександр Іванович сказав якось на нараді, що «настрої» — неминучий супутник перехідного віку. Звичайно, Олександр Іванович людина розумна, досвідчений педагог, але все ж деякі поняття в нього старомодні. При чому тут перехідний вік? І що це за перехідний вік? Вік як вік. Мишко був твердо переконаний, що «настрої» є не що інше, як прояв моральної нестійкості. Звідси і складання занепадницьких віршів. Як тільки хтось починає складати вірші, значить у нього неодмінно почалися «настрої».

І раптом, зовсім несподівано для себе, Мишко сам почав складати вірші. Вірніше, він склав одного вірша. І то не до кінця. Він ніяк не міг підібрати рими до двох останніх рядків. Звичайно, не занепадницький вірш, а справжній революційний.

Цей вірш зародився в години, коли Мишко увечері сидів на березі Утчі, дивився на полум'яніючий захід, сонця за далекими горами і згадував маленьку залізничну станцію, вогники поїзда, що віддалялись, ешелон червоноармійців, Полевого і великий плакат, де був намальований робітник, який важким молотом розбиває ланцюги, що обплутали земну кулю…

Зовсім випадково виникла рима: «світ палає — молотом рубає», потім друга «біда — труда». І внаслідок майже двотижневої праці з'явився вірш, недосконалість якого Мишко усвідомлював, але який все ж таки йому дуже подобався. І він сподівався з часом підібрати останні два рядки. Ось цей вірш:

Будем жити, не забудем, Як до нас прийшла біда: Ешелон на бій відходить За Республіку Труда. Широко розкриті днері І стоять бійці у дверях У розірваних шинелях, І у порваних чоботях. І, закутий ланцюгами, Світ широкий скрізь палає, Робітник його окови Молотом важким рубає. Хоч важко нам, і порвані дороги, І вбиті падають бійці, Ми рейки покладем, наріжем шпали, Тунелі проведем і наведем мости. Ми битву почали, в руках тримаєм молот, Закутий в ланцюги широкий світ встає… … …

Останні два рядки Мишко ніяк не міг придумати. Не добиралися рими. До слова «встає» можна було б підібрати — в крайньому разі знову повторити «рубає», — але до слова «молот» Мишко ніяк не міг знайти рими. А замінити це слово Мишко не хотів. Дуже вже красиво воно звучало:

Ми битву почали, в руках тримаєм молот…

Молот, молот, молот… Яку ж риму до нього підібрати? Мишко гриз олівець, напружував пам'ять, але нічого вдалого підібрати не міг… Усі слова, що спливали в пам'яті, не. відповідали задуму. Молот, долот, золот…

Шукав Мишко риму і ввечері, під час костра.

А костер цього разу був не схожим на інші костри. Звичайна розмова не в'язалася. Ніхто не жартував, не розповідав веселих історій. Зіна Круглова спробувала було переказати смішну відповідь однієї селянки на уроці лікнепу, але її розповідь не здалась нікому ні смішною, ні цікавою. Всі усвідомлювали відповідальність моменту. Урочистий, романтичний настрій охопив і Мишка, його так і поривало прочитати свій вірш. І разом з тим було соромно: вожатий, а складає вірші. Але вірш так крутився у нього на язиці, що він не стримався і сказав:

— Знаєте, товариші, зараз, коли ми з Генкою і Жердяєм підемо на Голигінську гатку, мені здається, що ми там дізнаємося про щось дуже серйозне і важливе. І це допоможе нам не тільки виправдати Миколу, але й відкрити якусь таємницю. І мені зараз пригадалась історія з кортиком: Полевой, Нікітський і всі інші. І якось сам собою у мене склався вірш. Якщо хочете, я вам його прочитаю.

Усі висловили бажання послухати. Мишко випростався і, трохи хвилюючись і побоюючись, що він забуде якийсь рядок, прочитав вірш.

Діти мовчки слухали. Мовчанка панувала ще деякий час після того, як Мишко закінчив читати. Потім Генка спитав:

— А де ж кінець?

— Кінця я ще не придумав, — відповів Мишко.

Раптом йому стало дуже соромно. Вірш здався йому слабким, поганим, нехудожнім. Він побачив, що у вірші немає правильного розміру. І рима не вдалася. І взагалі все пишномовно, виспрено, не бере за серце. Не треба було його читати! І надало ж йому! Навіщо? Він же не збирається бути поетом. От і товариші мовчать. Розуміють, що вірш поганий, але не кажуть, не хочуть його образити. Навіщо він це затіяв? Мишко опустив руку в кишеню, непомітно зім'яв і розірвав аркуш з віршем на дрібні шматочки.

— Що ж, — сказав Славик, — вірш непоганий. Тільки ж кінця немає і розмір не всюди дотриманий. Потім, не римуються перший і третій рядки.

— Це не обов'язково, — зауважила Зіна.

— Але бажано. І потім, різні рядки мають різну кількість складів…

— А за ідеєю добре, — сказав Генка. — Я коли слухав вірш, так одразу ж згадав і станцію, і ешелон, і комісара Полевого. Ти, Славко, тому критикуєш, що не бачив цього. А ми з Мишком бачили. Правда, Мишко?

— Правда, — підтвердив Мишко. — Але для чого я склав цього вірша, ви не знаєте. Я дивлюсь, що ви сидите нудьгуєте, і вирішив трохи пас розвеселити. Я знаю, що вірш поганий, але мені хотілося трохи вас потішити і пожвавити наш нудний костер. От я взяв і на ходу склав цього вірша…

— Прямо зараз і склав? — висловив сумнів Генка.

— А то коли ж? Прямо в думці склав і прочитав. — Мишко підвівся. — Все! А тепер спати, по палатках. І майте на увазі: нічого з нами не трапиться. Ми скоро повернемось. Так що ніякої паніки. А от якщо ми й до ранку не повернемось, тоді шукайте нас у лісі, біля Голигінської гатки.

Розділ сороковий Небезпечна експедиція

Табір затих. Мишко, Генка і Жердяй тихенько вилізли з своїх палаток і швидко пішли до лісу.

Повний місяць освітлював сплячий табір. Було так видно, що Мишко виразно бачив верхівки дерев. І синє небо над ними. І зірки.

— Як у ліс підемо: берегом чи лугами? — пошепки спитав Жердяй.

— Берегом, повз човняра, — теж пошепки відповів Мишко.

Три маленькі постаті посувалися степовою стежкою, що вела від табору до річки. Попереду Жердяй, за ним Мишко і останнім Генка. Жердяй ішов легко, нечутно. Мишко рішуче крокував за ним. А Генка, що встиг було в палатці заснути, тепер плентався позаду, позіхаючи і почуваючи себе страшенно нещасним від того, що не виспався. Він був хоробрим хлопчиком, але любив поспати.

Поблизу річки Мишко наказав хлопцям зачекати, а сам поповзом підібрався до човнової станції. Місяць заливав її своїм світлом. Човни на воді здавалися чорними поснулими рибами. Але нікого па станції не було. Тихо. Ні голосу, ні плескоту.

Так само поповзом Мишко повернувся до друзів, і вони рушили в дорогу.

До лісу було верст п'ять. Дорога спочатку звивалася понад берегом, потім заглибилася в поле. В місячнім сяйві все здавалося химерним і таємничим. Щось шелестіло в пшениці. Таємничі звірятка перебігали дорогу.

Двоє зелених очей з'явилися попереду і зникли.

— Заєць, — прошепотів Генка, стріпнувши з себе сонливість.

— Може, заєць, а може, й кіт, — сказав Жердяй. Ліс став перед хлопцями несподіваною чорною, похмурою громадою.

— Як підемо? — спитав Жердяй тремтячим голосом. Він усе ще сподівався, що Мишко побоїться піти в ліс і вони повернуться в табір.

Але Мишко і не думав повертатись.

— Веди нас до болота, тільки не цією стежкою, а іншою. І так, щоб не чутно було.

Услід за Жердяєм хлопці обійшли узлісся і заглибились у ліс.

Одразу стало темно. Місячне світло, ледве пробиваючись крізь густі крони дерев, тоненькими смужками лягало на стежку. Горбасті кореневища дерев, що перетинали її, здавалися клубками чорних заснулих гадюк.

Ліс жив нічним таємничим життям. Між деревами проносилися невидимі птахи. Це дрімлюга або кажан. Часто коротко, уривчасто хрустіла суха гілка, неначе хтось підкрадався. Мишко і Генка інстинктивно зупинялись. Але Жердяй ішов уперед, і хлопчики рухалися за ним. Якщо Жердяй не зупиняється — значить, ніякої небезпеки немає.

Йшли вони довго. Мишко зовсім перестав орієнтуватися. Без Жердяя їм, звичайно, не вибратися звідси. І як тільки Жердяй орієнтується тут? Незрозуміло…

Тимчасом ліс почав рідшати, дерева стали нижчі і менші. Нарешті хлопці вийшли ще на одне узлісся.

Жердяй зупинився і обернувся до Мишка. В місячному сяйві його обличчя здавалося мертвотно-блідим.

— Зараз буде болото, а там Голигінська гатка, — тремтячим голосом прошепотів Жердяй.

— Підеш? — тихо спитав Мишко.

Жердяй заперечно похитав головою.

— Добре. Лишайся тут. Чекатимеш нас. Не побоїшся?

Жердяй кивнув головою на знак того, що він згоден залишатися тут і чекати товаришів.

— Покажи, як іти.

Жердяй простягнув руку праворуч і зашепотів:

— Підете краєм лісу. Як дійдете до чотирьох дубів, так візьмете ліворуч, там просіка… А як просіку перейдете, там побачите болото… Там і починається гатка… А я тут посиджу, — додав Жердяй і сів під березою, прихилившись до неї спиною.

Мишко з Генкою пішли вперед. Вони обережно рухалися узліссям, весь час тримаючись лісу, щоб їх не було видно. Місяць світив з боку поляни, і тіні хлопців зливалися з тінями дерев.

Раптом Генка схопив Мишка за руку:

— Тихо! Чуєш?

Притулившись до дерева, хлопчики озирнулись. Мишкові теж здалося, ніби хтось крадеться за ними. Вони прислухалися. Все стихло.

Хлопці рушили вперед і знову відчули, що за ними хтось крадеться. Вони знову зупинилися. Пролунав ледь чутний хрускіт гілки. Хлопцям здавалося, що в лісі повно таємничих людей, які крадуться за ними. Вони відчули себе самотніми, оточеними ворогами. Генка притиснувся до Мишка. Мишко чув, як у Генки калатається серце.

Сам він теж добре-таки перелякався, і коли б поряд з ним не було Генки, перед яким він не мав права показати себе боягузом, Мишко чимдуж кинувся б тікати звідси.

Вони стояли, затамувавши подих, і прислухались до лісу, їм вчувалися таємничі звуки, шарудіння, обережні кроки, хрускіт гілля, шепіт людей, і. здавалося, якісь тіні рухаються в полі, на узліссі, між деревами.

— Давай повернемось, — ледве чутно, одними губами, прошепотів Генка.

— Боїшся? — так само пошепки спитав Мишко.

Генка кивнув головою:

— Боюсь…

Тоді з радістю в душі, але з таким виглядом, ніби він поступається перед Генчиним боягузтвом, Мишко знизав плечима і почав тихенько пробиратися назад.

Але не встиг він ступити й кроку, як за деревом побачив постать людини. Мишко завмер на місці. Людина вийшла з-за дерева. Це був Жердяй. Так ось хто крався за ними! Дивак! Тільки даремно налякав їх…

— Боязко одному сидіти, — тихо сказав Жердяй.

— Так якого ж ти дідька… — з обуренням почав Генка, зрадівши, що є на кого звалити свій переляк.

Але Мишко зробив йому знак мовчати. Він і сам сердився на Жердяя, але зараз не час і не місце для розмов: їх можуть почути…

Втрьох хлопчики відчули себе впевненіше. І вже перед Жердяєм ні Мишко, ні Генка не могли показати свого страху. Мишко знову повернув до Голигінської гатки. Генка й Жердяй рушили за ним.

Вони йшли весь час мовчки, ховаючись у тіні дерев.

Нарешті, вийшли на просіку. Коли б не Жердяй, Мишко нізащо не здогадався б, що це просіка, настільки густо заросла вона молодими ялинками.

Рухом руки Мишко наказав Жердяю іти попереду і показувати дорогу. Той жалібно глянув на нього, але скорився. І хоч Жердяй відчував поруч себе дихання Мишка, він щохвилини оглядався, щоб переконатися, чи Мишко тут, поряд з ним.

Вони пройшли ще приблизно версту. Ліс перейшов у дрібнолісся. Ще дужче запахло болотною гниллю. Грунт липнув і вгинався під ногами.

Раптом Жердяй зупинився і почав уважно вдивлятися в землю. Мишко і Генка теж нахилились і побачили поряд з собою глибоку яму завдовжки аршинів зо три і завширшки з аршин. Поряд височів горбочок свіжо-викопаної землі.

Хлопці оглянулись. На деякій відстані виднілась друга яма, потім третя.

Жердяй розвів руками, показуючи, що цих ям раніше не було.

Хлопці пройшли ще трохи. Просіка закінчилась. Жердяй зупинився, простягнув уперед тремтячу руку:

— Гатка…

Місяць освітлював темне горбасте болото. Місцями з нього стирчали чи то колоди, чи то повалені дерева. Білясті випари здіймалися над болотом, утворюючи таємничі постаті, які, здавалось, рухалися. Час від часу перебігали вогники — зелені, сині, жовті… І хоч Мишко знав, що це болотні вогні, а не щось інше, а білясті рухливі постаті, схожі на мерців у саванах, не що інше, як випари, що піднімаються над болотами, але і йому було моторошно. А Генка і Жердяй ледве трималися на ногах.

Хлопці стояли мовчазні, скам'янілі перед жахливою картиною нічного болота. Їм здавалося, що ось зараз якийсь із цих білястих рухливих привидів наблизиться: до них і вони побачать і мертвого графа і страшну бородату голову в його руках.

Раптом зовсім близько хлопці почули глухі рівномірні удари, неначе хтось грюкав під землею; Жердяй аж присів од страху й сховав голову в коліна.

Мишко з Генкою теж присіли. Але, як вони потім казали, не від жаху, а для того, щоб їх не помітили люди, які утворювали ці звуки. А це обов'язково мали бути люди. Ні в що надприродне Мишко й Генка не вірили.

Удари повторювались рівномірно через короткі, але точні проміжки часу. Мишко прислухався. Як тільки перший страх минув, він зрозумів, що звуки долітають не з-під землі і не з болота, а звідкись справа, з лісу, і зовсім зблизька.

Притиснувши палець до губів, він подав хлопчикам знак не рухатись, а сам, пригинаючись до землі, поповзом почав наближатися туди, звідки чулися незрозумілі звуки. Але за ним поповз Генка, а за Генкою — Жердяй. Цього разу він знову побоявся лишатись один. Вони проповзли кроків двісті. Удари лунали все ближче й ближче. Тепер стало зрозуміло, що десь копають і відкидають землю. Між деревами промайнула смужка місячного світла. Мишко обережно розсунув гілля…

Перед ним була маленька галявинка, а посеред неї яма. Два земляні бугри височіли по її краях. Біля ями сиділи два чоловіки і курили.

Це було зовсім близько. Дивно, як ці люди не почули наближення хлопчиків.

Хоч як змінюється обличчя при місячному сяйві, Мишко одразу впізнав парубків, яким човняр передав тоді мішки. Що ж вони копають у лісі? Напевне, ті ями, на які звернув увагу Жердяй, теж вони викопали.

Потім один парубок плюнув на недокурок, кинув його, підвівся, взяв лопату і стрибнув у яму. Те ж саме зробив і другий парубок. І все це без жодного слова.

Знову почулися рівномірні удари лопат.

Мишко подав Генці і Жердяєві попереджувальний знак і почав тихо відповзати назад. Генка і Жердяй поповзли за ним.

За кілька хвилин три маленькі в'юнкі тіні швидко промайнули краєм просіки, прямуючи назад, у табір.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ

Розділ сорок перший Єрофєєв

Отже, парубки — в лісі. Хлопці торжествували. Виявляється, вони мали рацію. Тут діє банда, інакше чого б парубки ховались? І очолює банду човняр. І, звичайно ж, вони вбили Кузьміна.

Правда, вони чогось шукають у лісі, весь ліс перекопали. Може, скарб, про який з такою іронією говорили і слідчий, і лікар, і художник. У такому разі тим імовірніше, що саме вони вбили Кузьміна, колишнього лісника. Тепер лишається тільки довести це.

Але як довести? Адже слідчий не звертає на хлопців ніякої уваги. А може, він сам хоче що б там не було довести, що Микола винен? Важко цьому повірити, але деякі обставини зміцнили Мишкові підозри.

Коли слідчий приїжджав у село, то він довго розмовляв з куркулем Єрофєєвим. А другого дня Мишко побачив Єрофєєва у Жердяйовій хаті.

Єрофєєв сидів на лаві. Він часто виймав із задньої кишені велику квітчасту носову хустку, схожу на маленьку скатерку, і витирав нею спочатку червону зморшкувату шию, потім лоб і, нарешті, окуляри. Без окулярів його очі були зовсім маленькі, червоні, безпорадні…

Потім він надів окуляри і сказав:

— Ось так, Маріє Іванівно, по-божому треба мислити, по-божому жити. Тобі громада допоможе, і ти громаді допоможи.

— Що ж я можу зробити? — журно спитала Марія Іванівна; вона сиділа біля столу, підперши голову рукою.

— Поїдь у місто, з сином поговори. Навіщо він безневинних підводить?

— Та хіба ж він звинувачує кого?

— Звинувачувати не звинувачує, а від своєї провини відмовляється, — суворо і поважно сказав Єрофєєв. — Тому й шукають інших. Дивись, і безневинного притягнуть… Ось приїжджав слідчий, допитував: «Хто човен забрав?» А хто його забрав? Може, хлопчисько який… А тут на все село, на всю громаду підозра падає. Хіба в човні справа? Тут людину вбито, ось що тут.

— Може, Микола і невинний зовсім, — сумно промовила Марія Іванівна.

— Хто ж тоді винний? Двоє ж їх було, — Єрофєєв зітхнув. — Ні, вже коли согрішив, так покайся. Негарно. Всьому селу, всій громаді неприємності. Хіба ж можна? Ну, посварилися, в несвідомості був. Хіба багато йому дадуть? Тим більше бідняк. Радянська влада до бідняків поблажлива. Через рік і під амністію попаде.

— Хіба ж можна взяти на себе такий гріх, якщо не вбивав? — сказала Марія Іванівна.

— Гріх буде, якщо не покається, — відповів Єрофєєв. — Безневинних із-за нього тягають. Слідчі їздять, нишпорять… Звичайно, нікому від них не боязко, совість у всіх чиста, ну а все ж неприємність. Не можна так… Громада — сила. Хіба ж можна проти громади йти? Громада і з скрути тебе виручить, громада і в біді допоможе. Миколу твого все одно засудять, бо винен. А тобі тут з людьми жити. От і подумай: як на тебе люди дивитимуться, якщо син твій громаду підводить?

Марія Іванівна тупо дивилася на ріжок стола.

Мишка дивувало, що Єрофєєв у його присутності так відверто й цинічно вимагає, щоб Микола признався в тому, в чому він не винний. І, ніби вгадавши Мишкове здивування, Єрофєєв лицемірно додав:

— Звичайно, коли б Микола не був винний, тоді інша розмова. А коли винен — признавайся. І органи судові не треба обманювати. І слідчого не треба вводити в оману. Люди державні, заняті. Правду їм треба казати. Не повинні ми державу нашу радянську обдурювати.

Мишка пересмикнуло від такого лицемірства. Чи ти ба, про радянську владу турбується!

— Радянська влада нас і земелькою наділила, — продовжував Єрофєєв. — Правда, поголос іде, збираються цю землю одібрати в колонію безпритульницьку. Ну, та влада не дозволить. Не залишить вона селян без землі.

Тут уже Мишко не міг змовчати.

— Ніхто в селян землі не одбирає, — сказав він. — Її повинні будуть повернути тільки ті, хто незаконно володіє сотнями десятин і експлуатує бідняків та наймитів.

— Таких у нас немає, молодче, — єлейним голоском заперечив Єрофєєв. — Живемо ми всією громадою, мирно, справедливо, за християнським законом. Немає в нас ні куркулів, ні бідняків — усі єдині. — Єрофєєв підвівся, надів картуз. — Ось так, Іванівно, подумай… — Потім додав: — Увечері хлопчака підішли. Борошенця нашкрябаю. Ох-ох!.. А відносно Миколи подумай. Дуже тебе про це громада просить.

Єрофєєв пішов. Повз низенькі віконечка, на мить затемнивши хату, проплили його чоботи і довгополий піджак.

— І не думайте слухати його! Зрозуміло, Маріє Іванівно? — сказав Мишко.

Марія Іванівна мовчала.

— Невже ви його не розкусили? — вигукнув Мишко. — Він же хоче, щоб Микола взяв провину на себе. Він боїться, що знайдуть того, хто справді убив Кузьміна. І не думайте навіть говорити про це з Миколою. І ніякого борошна в нього не беріть.

— Жити ж треба, — сумно промовила Марія Іванівна.

— Хіба ви без куркулів не проживете? Та ми вам віддамо все, що в нас є!

— Я не про те, я не про борошно, — журно відповіла Марія Іванівна. — Як же підеш супроти громади? Жити ж з ними. Он, — вона показала на Жердяя, — Васька треба в люди виводити.

— Єрофєєв — громада! — аж скрикнув Мишко від обурення. — Ніяка він не громада! Куркулі тут у вас усе захопили. Боїтеся ви їх. Радянська влада вас підтримує, а ви куркулів боїтеся. Неподобство! І я вас попереджаю, Маріє Іванівно: якщо ви вмовлятимете Миколу взяти провину на себе, то я всім розповім, що вас підмовив Єрофєєв. Так і знайте! А ти, Жердяй, не смій ходити до Єрофєєва, не смій! Який благодійник знайшовся! Хоче, щоб ви за кульочок борошна сина продали. Як хочете, Маріє Іванівно, а ми не дозволимо цього. Нізащо!

Розділ сорок другий Клуб

Побоюючись, що Марія Іванівна все ж пошле Жердяя до Єрофєєва по борошно, Мишко забрав його з собою в клуб.

Зіна Круглова пояснювала сільським дітям закони і звичаї юних піонерів.

— «Піонер сміливий, чесний і правдивий», — говорила Зіна. — Що це означає? Це означає, що піонер нічого і нікого не боїться, ніколи не бреше, завжди говорить правду. Ось що це означає. Зрозуміло?

Діти мовчали.

— Я питаю: зрозуміло чи ні? — перепитала Зіна.

— А як же батька-матір, теж не боятися? — спитав Муха.

— Звичайно, не треба.

— Відлупцюють, — упевнено сказав Муха.

— Якщо ви перед батьками нічим не завинили, то чого ж вам їх боятися?

— Розбиратись не будуть… — сказав Муха. — Відлупцюють, і все. А потім доводь!

— Батьків треба не боятись, а поважати, — пояснив Славик. — Зрозуміло?

Усі мовчали.

— Значить, зрозуміло? — невпевнено промовила Зіна.

— А як же, наприклад, громовицю, — спитав Жердяй, — або блискавку? Їх теж не боятись? А якщо вб'є?

— Боягузтво і обережність — це різні речі, — пояснила Зіна. — Звичайно, людина повинна оберігатися блискавки, повинна її стерегтися, для цього й роблять громовідводи. А боятися не треба. Тим, що ти боятимешся, все одно від блискавки не вбережешся.

— Хіба громовідвід допоможе від блискавки? — посміхнувся Жердяй.

— Звичайно!

— Ні!

— Чому?

— А тому! Громовиця — це що? Це пророк Ілля їздить по небу на колісниці і ганяє бісів. А біси ховаються. І в дерева, і в звірів різних, і в людей навіть ховаються. От Ілля-пророк і б'є по них блискавкою. Сховався біс у дерево — блискавка по дереву лупцює. Сховався біс у людину — блискавка в людину б'є. А щоб біс не вселився в тебе, молитися треба. Будеш в час громовиці молитися, то біс в тебе не вселиться і ти живим зостанешся! Більш ніяк не вбережешся.

Зчинився страшенний галас. Комсомольці доводили, що ні пророка Іллі, ні взагалі ніякого бога немає. Жердяй і Муха стояли на своєму. Так щоразу! Про що б не розмовляли, завжди переходили на бога.

— Давайте тихше! — навів порядок Мишко. — Зараз розмова не про бога, а про закони і звичаї юних піонерів. Про бога поговоримо іншим разом. А поки що вам треба добре зрозуміти закони і звичаї. Інакше як же ви зможете вступати в піонери?

У цей час в клуб зайшли Сенько Єрофєєв і Якимко. Почувши останні Мишкові слова, Сенько сказав:

— Хто в піонери вступає? — Він повернувся до дітей, що сиділи на лавках, і грізно повторив: — Хто? Покажись!

Ніхто не показався. Усі боялися Сенька. Тільки Жердяй не боявся ні Сенька, ні Якимка. І хоч саме він не збирався вступати в піонери, тому що вірив у бога (а втім, після відвідання Голигінської гатки ця віра добре-таки похитнулася), Жердяй сказав:

— А хоч би і я збирався. Яке твоє діло!

— Тільки спробуй! — погрозливо промовив Сенько.

— І спробуєм. У тебе не спитали! — сказав, посмілішавши, Муха.

Мишко мовчав. Він хотів, щоб діти самі дали відсіч Сенькові. Нехай відчують свою силу, нехай зрозуміють, що їм усім вкупі нема чого боятися ні Сенька, ні Якимка. Інакше організований тут загін взимку розвалиться, Сенько і Якимко його розженуть.

Сенько посварився на Жердяя і Муху кулаком:

— Побалакайте!

Але вже такої погрози хлопці знести не могли. Генка підійшов до Сенька і став проти нього:

— Ти чого кулаками розмахуєш? Ану, катай звідси!

— Ну, ну, обережніше! — нахабно і боягузливо відповів Сенько. — «Катай!..» Подумаєш, який хазяїн знайшовся! Ваш, чи що, цей клуб, власний? От як наверну! — і підняв кулак.

— Наверни, наверни! — сказав Генка, наступаючи на Сенька. — Наверни, спробуй!

Діти посхоплювались із своїх місць. Сенько зацьковано оглянувся навколо. Якимко боком відходив до дверей і вже стояв там, готовий при першій же небезпеці дати драчки.

— Що ж ти не навертаєш? — казав Генка, продовжуючи наступати на Єрофєєва.

Він розпалився і ліз в бійку. Нарешті він розрахується за яйце, розбите на його голові.

Але бійки тут, у клубі, не можна було допускати. Мишко став між ними:

— Знаєш що, Єрофєєв? Тобі тут не подобається — іди, не заважай іншим. І май на увазі, ніхто тебе не боїться. Нас багато, а ти один. І з усіма ти не справишся.

Сенько обвів усіх злим поглядом, повернувся і пішов до виходу, супроводжуваний веселим сміхом і улюлюканням усіх сільських дітей. Поразка всесильного Єрофєєва була для них несподіваною і приємною подією.

У дверях Сенько озирнувся і знову посварився на всіх кулаком. Пролунав новий вибух реготу. Тоді в безсилій люті Сенько опустив кулак прямо на шию Якимкові.

— А мене за що? — жалібно спитав Якимко.

— Щоб більше не тікав, от за що!

Розділ сорок третій Боротьба розгоряється

Сенько і Якимко ганебно були вигнані з клубу. А другого дня в колишньому поміщицькому садку хтось зламав чотири яблуні. Діти цих яблунь і в очі не бачили. Але прийшов голова з двома селянами, запросив Мишка в садок, показав йому зламані яблуні і похмуро спитав:

— Твоїх хлопців робота?

— Ні, — твердо відповів Мишко, — ніхто з хлопців не міг цього зробити.

— Хто ж їх зламав?

— Не знаю.

— Крім ваших хлопців, нікому, — сказав голова. — Хіба ви бачили когось стороннього?

Але нікого стороннього Мишко не бачив.

— Отож бо воно й є, — сказав голова. — Не було тут сторонніх і не могло бути. Значить, ваші хлопці й зламали.

— Ні! — закричав Мишко. — Ніколи вони не ламали б дерев.

Голова сільради похитав головою:

— А ось же зламали.

Мишко терміново скликав збір загону, розповів про зламані дерева і суворо спитав, хто це зробив. Відповіддю йому була загальна розгублена мовчанка. Мишко допитливо вдивлявся в обличчя. На жодному з них він не вловив і тіні збентеження. Та йому й без того зрозуміло було, що ніхто дерев не ламав, та й не міг ламати. Хто зважиться на такий підлий вчинок?

Чому ж їх у цьому звинувачують?

Через кілька днів Мишко зрозумів, чому…

У повітовій газеті одна за одною з'явилися три замітки. Перша називалась «Добрі клубні організатори», друга — «Припинити нищення народного добра!», третя — «Хіба так допомагають старшим?» Усі вони були підписані якимсь «Шило».

Суть усіх заміток полягала в тому, що комсомолець Мишко Поляков несерйозно ставиться до своїх обов'язків, розпустив піонерів, перетворив загін на банду хуліганів. Замість того щоб допомогти селянам Карагаєва влаштувати клуб, Мишко злигався з місцевим алкоголіком, пустив по вітру громадські гроші і зіпсував клуб. Діти ламають фруктові дерева в садибі, що є народною власністю. Комсомолець Мишко Поляков не хоче допомагати місцевим органам влади, приклад цього — випадок з Борками. І в нього встановилися підозрілі стосунки з родиною особи, яка обвинувачується в кримінальному злочині.

Це був несподіваний удар. Діти були приголомшені. Як їх зганьбили! Прилюдно, в пресі… Адже все це несправедливо, неправильно.

— Треба послати спростування, — сказав Славик.

— Хіба газета надрукує спростування проти самої себе? — заперечила Зіна Круглова.

— А ми їх примусимо! — поводячи очима, закричав Генка. — Я сам поїду в редакцію. Нехай спробують не надрукувати!

— Ніхто там тебе не злякається, — резонно зауважив Мишко. — І потім, запитується, що ми спростовуватимемо? З клубом же було, з Борками теж, тільки про дерева неправда. Дуже гарне вийде спростування: «Клуб ми спотворили — це правда. Доручення голови не виконали — теж правда. А от дерев ми не ламали. Неправда». Після такого спростування з нас ще більше сміятимуться.

Хто ж криється за підписом «Шило»? Безумовно зла, недобра людина. Бюрократ. Так казенно, ні за що ні про що осоромити цілий колектив, змазати його роботу! І як міг редактор газети надрукувати це? Така несправедливість! Мишко злився. Може, справді написати спростування? Не в цю газету, в іншу, в центральну. Наприклад, у «Правду» або в «Известия». Адже є справедливість на світі…

І чому, коли вожатим тут був Коля Севастьянов, нічого подібного не траплялося? Ніяких пригод. Усе було гаразд. А при ньому, при Мишкові, все виходить не до ладу. I Сева з Ігорем втекли, і клуб зіпсували, і взагалі. Може, справді він ще молодий і не вміє керувати загоном? Що ж він такого неправильного зробив?

Діти не знали, куди подітися від сорому. Вони проходили селом з похнюпленими головами. Їм здавалося, що всі чигали газету і тепер осуджують їх. А втім, ніхто їх не осуджував. Тільки один Сенько Єрофєєв злорадно заявив:

— Пропечатали вас у газеті! Зачекайте, ще й не те буде!

Сенькові погрози справдилися. Через кілька днів голова викликав Мишка в сільраду і вручив йому папір з губвно. Загонові пропонувалось негайно залишити садибу «через систематичне псування її». Папір був підписаний Сєровим.

Отже, їх виганяють. Яка ганьба!

Хіба вони можуть піти звідси? Піти — значить, визнати свою провину. Яку пам'ять лишать вони про себе в селі? І як же все кинути: загін, який ось-ось уже буде організовано, лікнеп, клуб, який вони вже встигли довести до ладу, перефарбувавши малюнки анархіста Кіндрата Степановича.

Як же вони можуть кинути все це? Кинути із-за того, що на них звели наклеп! І звели наклеп спеціально для того, щоб вижити їх звідси. Значить, вони комусь заважають! Ні, вони так швидко не здадуться! Вони ні в чому не винні і доведуть свою правоту.

Було вирішено, що Мишко з Славиком поїдуть у місто і добиватимуться там скасування розпорядження Сєрова. Тим більше, що «графиня» теж поїхала в місто і, звичайно, наговорюватиме там на загін. Вожатим на час відсутності Мишка залишиться Генка.

— Дивись, Гонко, — сказав йому Мишко, — до мого повернення табору нізащо не залишати. Хто б не наказував.

— Не турбуйся, — відповів Генка, — ніхто нас звідси не виселить! — І зробив театральний жест. — Тільки через мій труп.

Розділ сорок четвертий Боротьба триває

Товарно-пасажирський поїзд посувався повільно, зупиняючись на кожному полустанку. За вікном вагона пропливала знайома одноманітна картина: залізничні будки, телеграфні стовпи, зграї горобців на проводах, закриті шлагбауми і валки підвід за ними, жінка-стрілочниця із згорнутим жовтим прапорцем в руці, село на косогорі, ставок за насипом і качки на ставі, на платформі — бородатий чоловік з маленьким блискучим бідончиком у руках, люди з ломами і лопатами — робітники, які ремонтують колію, бабуся, що плентає стежкою з барвистим вузликом, дачники на велосипедах.

А втім, милуватися пейзажем Мишко і Славик особливо не могли: вони їхали без квитка, зайцями.

Мишко знав багато способів такого пересування. Найпростіший полягав у тому, щоб сидіти посередині вагона і, як тільки на дверях з'явиться контролер, зараз же тікати в протилежний кінець, вливаючись у життєрадісну юрму інших зайців.

Але останнім часом контролери приловчились і почали заходити вдвох з різних кінців вагона. Тому Мишко їздив тепер за найскладнішим способом. Під час руху поїзда він стояв на площадці. Як тільки поїзд підходив до зупинки, він зіскакував на платформу, дивився, куди сідають контролери, і діяв залежно від цього. Спочатку вагонами йшов у протилежний кінець поїзда, потім на наступній зупинці злазив, платформою перебігав у той вагон, де контролери вже перевірили квитки, і спокійно їхав далі. Він так наловчився, що, побачивши контролерів, міг з точністю до однієї хвилини, передбачити, коли вони з'являться в тому чи іншому вагоні.

Так вони з Славиком добиралися до міста. Славик не те щоб боявся, — але був делікатним і сором'язливим хлопцем. Йому здавалось, усі розуміють, що він заєць, і йому було соромно перед іншими пасажирами. Мишкові теж було соромно. Але, як завжди, він підвів теоретичну базу.

— Звичайно, недобре їздити зайцем, — говорив він, — але зайці — явище відбудовного періоду. От коли наша країна розбагатіє, то ніхто не їздитиме без квитка.

— Якщо всі так міркуватимуть, то ніхто не купуватиме квитків. Але ж залізниці на госпрозрахунку, — заперечував Славик.

Обговорюючи таким чином це питання, вони маневрували, перебігаючи з вагона у вагон, тому що цього разу контролерів на лінії було багато. Перебігали вони доти, доки одна обставина не привернула їхньої уваги.

Вони побачили «графиню»…

Вагон був переповнений. Тільки на верхньому ярусі люди лежали. На другій лавці вони сиділи, звісивши ноги в обличчя тим, хто сидів на нижній. Було жарко і душно, «Графиня», притиснута в куток, куняла. Вона сиділа біля відчиненого вікна проти ходу поїзда, і чорна паровозна кіпоть сідала їй на обличчя.

Хлопці знали, що «графиня» теж поїхала в місто, і тому зустрічі з нею вони не надали б особливого значення, якби в іншому вагоні не побачили човняра.

Чого ж вони обоє їдуть? І в різних вагонах?

— Може, кожен з них їде сам по собі, — припустив Славик.

Мишко заперечливо хитнув головою:

— Не думаю… Ось приїдемо і побачимо, разом вони приїхали чи нарізно.

Поїзд прибув до міста. Пасажири, що вийшли з вагонів, заповнили мокру платформу. Видно, тільки що пройшов короткий літній дощ. Краплі його виблискували на урнах, на плетіннях вокзальних ферм.

— Я слідкуватиму за човнярем, а ти за графинею, — прошепотів Мишко. — Тільки дивись не лови гав!

Не зводячи очей з «графині» і човняра, хлопці повільно посувалися в натовпі. «Графиня» і човняр ішли окремо, вона попереду, він на досить значній відстані позаду. Тому хлопчики добре бачили човняра, а «графиня» то з'являлася, то знову зникала в натовпі.От і привокзальна площа, пожвавлена на той короткий час, коли на неї вихлюпується потік прибулих пасажирів. Візники на високих, незграбних прольотках зазивали сідоків. Коли така прольотка рухається по бруківці, то її чорний відкидний, схожий на гармошку верх підстрибує і трясеться… Рознощики води з великими бутилями, в яких хлюпається звичайна водопровідна вода, підфарбована дешевим сиропом. Лоточники з лотками на грудях. Безпритульні, «останні з могікан», простяглися в затінку вокзалу в лінивих позах, проте пильно стежили за речами пасажирів.

«Графиня» зникла, але човняра хлопці не проґавили. Він пішов вулицею, хлопці — на деякій відстані за ним. Йдучи слідом за ним, вони знову побачили «графиню», що йшла попереду.

Незабаром хлопчики переконались, що човняр не просто йшов за «графинею», а слідкував за нею. Він тримався від неї на значній відстані, тулячись до стін і якось дуже спритно ховаючись за спинами перехожих, що йшли попереду. Коли, пропускаючи довгий обоз, «графиня» затрималася на розі, човняр теж зупинився, навіть сховався за ґанок будинку і зробив вигляд, що скручує цигарку. Хлопці ледве встигли сховатися за газетним кіоском.

Так вони йшли деякий час — човняр за «графинею», хлопці за човнярем, — доки всі не прийшли на вулицю, де був краєзнавчий музей і де Мишко вже був з Борисом Сергійовичем.

Це була тиха, безлюдна вулиця. Сховавшись за рогом, хлопці бачили, як «графиня» увійшла в музей, як, причаївшись за виступом стіни, слідкував за нею човняр. Потім човняр перейшов вулицю і ліг на траві на невеликій полянці в затінку дерев.

Хлопці трохи постояли в своїй схованці. Потім пробралися на бокову вулицю і почали радитись, що їм робити далі.

— Хто ж його знає, скільки часу «графиня» пробуде в музеї, — говорив розсудливий Славик. — Може, аж до вечора. Що ж, так і стоятимемо тут? У нас же є важливіша справа. Треба йти.

Але Мишко не погоджувався. Пропустити таку нагоду! Коли б «графиня» прийшла сюди одна, тоді інша справа: хоче поглянути на майно садиби. Зрозуміло. Але чому човняр стежить за нею? Її вірний слуга і співучасник! Тут щось є. І дуже важливе.

— Я до Сєрова піду один, — сказав Мишко, — а ти лишайся тут і постарайся дізнатись, чого графиня пішла в музей і чого човняр за нею слідкує.

— Але ж… — хотів було заперечити Славик.

— Давай, давай, — сказав Мишко, — про все дізнайся. І чекай мене тут. Я скоро повернусь.

Розділ сорок п'ятий Знову в Сєрова

Ось і сірий будинок губвно. Мишко схвильовано поглянув на нього. Що ж скаже Сєров? Добре було б зустрінути тут Бориса Сергійовича, директора дитбудинку. От хто підтримав би їх! Уже хто, хто, а він не дав би вигнати загін. Ну що ж, якщо тут нічого не вийде, то Мишко піде… Куди ж він піде? Звичайно, в губком комсомолу. А якщо там не допоможуть, то в губком партії. От куди він піде!

Сєров зустрів Мишка, як давнього знайомого. Він замахав руками, сумно похитав головою.

— Знаю, знаю… Про всі ваші нещастя знаю… Сяк-так справу закрив… Могло бути гірше.

Мишко остовпів:

— Яку справу?

— Тут проти вас таке піднялось, — Сєров крутнув головою, махнув рукою, — таке… Хотіли в Москву писати. А я й кажу: «Буває! Буває! Хлопці молоді, недосвідчені, от і не порозумілися з місцевим населенням. Що ж, карати їх? Перейдуть на інше місце, та й квит».

— Але чого ми маємо переходити на інше місце?

Сєров надав своєму голосу відтінку лагідного і дружнього переконування:

— Хіба ж довго перенести палатки? Сам поміркуй… І яка різниця, де буде табір? Тільки від неприємностей далі.

— Палатки перенести неважко, — сказав Мишко, — але чого ми маємо йти? Це несправедливо.

Сєров скрушно розвів руками:

— Ну, товариші, так не можна… Газету читав?

— Там усе неправильно написано, — відповів Мишко.

Сєров зовсім скрушно закотив очі і, мало не плачучи, промовив:

— Хіба ж можна? Комсомолець, а так ставишся до нашої радянської преси!

— Не до преси, а до того, хто написав замітки, — насупившись, відповів Мишко.

Несподівано суворо Сєров сказав:

— Редакція не друкує без перевірки фактів. І газетою керують комуністи, твої старші товариші. Будь ласка, поважай їх.

Переконливий аргумент, особливо для Мишка. І все ж він не міг поступитися.

— Все це неправильно і несправедливо! — сказав він. — Побачимо, що ще скаже губком комсомолу.

Сєров на мить заплющив очі. Спущені повіки, сильно припухлі, неприродно великі для таких маленьких очиць, на мить перетворили його обличчя на товсту, нерухому маску. І коли він розплющив очі, вони вже не перебігали з предмета на предмет, а пильно і відчужено дивилися на Мишка.

— Ви збираєтеся скаржитись?

— Не скаржитись, а поставити до відома.

— Так, так… А знаєте, чим це для вас кінчиться?

— Чим?

— Вас виключать з комсомолу.

— За що ж мене виключать з комсомолу? — здивувався Мишко.

— За все, що ви там накоїли, — грубо сказав Сєров. — Я сам хотів передати справу в губком комсомолу та пожалів вас. І я вам раджу: забирайте свої палатки і переходьте на нове місце. Без шуму. Комсомол вас за такі справи по голівці не погладить. Так що без шуму. Не встрявайте в історію.

— Я комсомолець, — гордо відповів Мишко, — і від комсомолу нікуди не ховаюсь. І завжди готовий відповідати.

— Винних у ламанні яблунь повинні притягти до відповідальності, — пригрозив Сєров, — і притягнуть. І стягнуть не лише вартість яблунь, але й вартість зіпсованих у клубі фарб та матеріалів. Приємно вам буде, коли про це дізнаються в школі, в комсомольській організації? Так що, повторяю, найкраще — піти без шуму і скандалу. Вчасно вшитися. Зрозуміло?

Сєров додав, що історія з втечею Ігоря і Сови теж виглядає не дуже гарно. Що це за пожатий, у якого піонери тікають! Тікають і потрапляють у справи про вбивство, крадуть човни. І невідомо ще, чи просто вкрали човен, чи за цим криється щось серйозніше. Так, так, у нього створилося враження, що справа зовсім не така проста, як її намагаються зобразити. Хлопчики ж у нього жили! Ось що виходить, хлопче! Ось який клубок! І треба подумати! Мишко тільки-но починає свій життєвий шлях, і не треба на порозі життя плямувати себе такою справою. Найвигідніше для Мишка — вчасно зникнути.

Похнюпивши голову, Мишко слухав Сєрова. В його тлумаченні все виглядало жахливо. Як же так вийшло? Адже Сєрову можуть повірити. А тут ще ці замітки… Яка пляма ляже на загін!

— Домовились? — запитав на закінчення розмови Сєров, зазираючи в Мишкове обличчя.

І в його голосі Мишко відчув бажання одержати позитивну відповідь.

— Я подумаю.

— Дуже добре, — вдоволено сказав Сєров, поклавши обидві долоні на стіл. — Губернія наша велика, скрізь місця вистачить. Треба більше мандрувати, вивчати рідний край. Сьогодні повернешся в табір, а завтра рано-вранці і вирушайте…

Мишко вийшов від Сєрова. Суперечливі почуття охопили його. Як бути, що робити?

Сєров погана людина, зрозуміло! Ніяких дружніх почуттів до Мишка він не має, а зацікавлений в тому, щоб загін залишив Карагаєво. Але ж йому швидше повірять, ніж Мишкові. Навіть Борис Сергійович, директор дитбудинку, не може з ним справитись, не може відібрати садибу. І Сєрову неважко довести в губкомі комсомолу, що комсомольці в усьому неправі. Він зуміє дуже спритно використати їхні помилки, справжні і вигадані. І це може закінчитись великими неприємностями для загону.

Що ж робити? Повернутись у табір, підняти піонерів і піти якнайдалі від садиби? Все кинути? І клуб, і сільських дітей, і лікнеп, де люди вже читають по складах? Лишити напризволяще Миколу Рибаліна, Жердяя і його матір? І нічим не допомогти Борисові Сергійовичу в організації трудкомуни? Словом, відмовитися від боротьби, визнати себе винним? Боягузливо уникнути товариського суду?!

Ні! Так комсомольці не роблять! Не можна здаватися! Що б там не-було, вони ніякого злочину не зробили. Помилки була, але вони чесні комсомольці і ні перед ким не бояться відповідати… Невже у губкомі комсомолу не зможуть розібратися?

Розділ сорок шостий Перемога

Секретаря губкому Мишко піймав на сходах. Це був русявий хлопчина в шкіряній куртці, брюках кльош і сірій кепці.

— Тобі чого? — спитав він на ходу у Мишка, коли той звернувся до нього.

Мишко пішов з ним поряд і почав розповідати про свою справу. Але секретаря весь час зупиняли, інколи він зупинявся сам, гукав на когось і кінець кінцем заявив, що нічого не зрозумів.

— Нічого я, брат, не зрозумів. Сядьмо тут і розкажи все по порядку.

Вони сіли на підвіконні. Мишко знову розповів усе по порядку. Цього разу секретар зрозумів і сказав:

— З убивством цього селянина розберуться і без вас. І вже розбираються. Що ж до садиби, музею, птаха — це все вигадки, романтика. — Він презирливо покрутив у повітрі рукою. — Начитався ти пригодницьких романів. Усі ви, молоді, любите таємниці, пригоди й таке інше. А нічого такого іншого немає. Є стара садиба, колишні господарі тримаються за неї, не хочуть віддавати під дитячий будинок, а Сєров удає з себе цінителя старовини і фактично допомагає колишнім поміщикам. Я в курсі справи. У мене був директор московського дитбудинку. Ми йому обіцяли допомогти і допоможемо. Садибу вони одержать. А таємниці й усе інше — дурниці! Що ж до вашого загону, то Сєров занадто багато бере на себе. Знайшовся хазяїн! Якщо ваші піонери в чомусь винні, то ти, як вожатий, відповідатимеш за це. Але не перед Сєровим, а перед комсомолом. Ось як стоїть справа. А тепер скажи сам: що позитивного було у вашій роботі і яких помилок, на твій погляд, ви допустилися?

Мишко перелічив усе, що вони зробили в селі. А до помилок і недоліків він відніс втечу Ігоря та Севи, але додав, що таке може трапитись у будь-якому загоні і що Ігор та Сева покаялись у своєму вчинку.

Помилкою Мишко вважав і те, що художник погано розмалював клуб, але додав, що вони вже самі все перемалювали. Справді, вони не виконали доручення голови сільради, але це було лише один раз, а так піонери завжди і в усьому допомагали сільраді. А вже в ламанні дерев вони аж ніяк не винні.

— Це правда? — Секретар допитливо глянув на Мишка.

— Ну, звичайно! — образився Мишко. — Мені нема чого брехати. Мені Сєров радив не йти в губком, радив виїхати з загоном, але ж я сам прийшов, мене ніхто не примушував.

— Гаразд. — Секретар підвівся. — Хлопець ти, видно, хороший, і я тобі вірю. Залишайтесь на місці і нікуди не переїжджайте. Нікуди! І роботу в селі продовжуйте. А хлопців своїх усе-таки підтягни, дисципліна повинна бути.

— А якщо Сєров накаже забиратися? — спитав Мишко.

— Нехай наказує скільки завгодно, — безтурботно відповів секретар, — ви йому не підпорядковані. Досить йому головотяпствувати. В разі чого пошлись на мене. А з замітками в газеті ми розберемося. Зрозумів? Ну, і катай! Без тебе справ вагон.

«Бойовий хлопець! — подумав Мишко про секретаря, вийшовши з губкому. — Добре я зробив, що пішов до нього! Який сором! Мало Сєрова не злякався! Коли б я послухав Сєрова, то ніколи в житті собі цього не простив би…»

Немов гора впала з Мишкових пліч.

Усе ясно, все зрозуміло, все чесно зроблено.

Хлопців, звичайно, треба підтягнути, треба покласти край розгвинченості, розпущеності, безглуздим іграм в «зелень», усім цим Генчиним штучкам, але загін лишається на місці і доведе до кінця всі розпочаті справи.

Як здорово він усе облагодив!

Мишко крокував вулицею, гордо випнувши груди. Тепер комсомольці доведуть своє! Коли вони залишаються тут, то все зуміють зробити.

Треба було б ще зайти до слідчого, довідатися про Миколу… Та це потім… А зараз важливо швидше повернутись у табір і заспокоїти товаришів. І нехай в селі всі узнають, що вони лишаються в садибі. І голова нехай узнає. А то їх уже вважають за якихось злочинців.

Розділ сорок сьомий Знову в музеї

Славик чекав Мишка на вулиці біля музею.

— Ну що? — спитав він.

— Усе в порядку, — відповів Мишко. — Сєров, звичайно, і слухати ні про що не хотів. Умовляв мене згорнути табір. А я нізащо. Пішов у губком комсомолу, поговорив з секретарем. Він наказав нам залишатись і не рухатися з місця.

— Прямо так, без перевірки?

— Що ж перевіряти? Не бюрократ же він! Я йому про все чесно розповів. А Сєрова він сам добре знає, знає, що це за тип. Словом, ми залишаємося. Що в тебе? Бачив графиню?

Славик оглянувся навколо, таємниче округлив очі:

— Я зайшов у музей, прямо у відділ побуту поміщика, про який ти розповідав…

— А човняр?

— Човняр пішов. Я саме цим моментом і скористався… Ну, от. Стою в кімнаті, дивлюсь — графиня йде. Я зробив вигляд, що розглядаю старовинні костюми. Людей у музеї нікого. Вона повільно пройшла повз мене. І хоч я стояв до неї боком, майже спиною, я помітив, що вона підозріливо подивилась на мене. Я стою собі. Вона пройшла вперед, потім знову з'явилась у цьому коридорі. Я перейшов до іншої шафи. Вона знову поглянула дуже нетерпляче і підозріливо й пройшла. Я їй заважав. Тоді я сховався за портьєру. Там було трохи страшнувато і дуже багато пилюги…

— Пилюга — я розумію, а чому страшнувато?

— А що як. стара взяла б та й перевірила, чи немає кого за портьєрою.

— Ну і що ж, з'їла б?

— Звичайно, не з'їла б, але незручно. А крім того, я боявся чхнути: пилюга страшенна, а коли боїшся чхнути, то обов'язково чхнеш… Так от. Стою я за портьєрою і в щілину все бачу. Стара знову повертається, дивиться, чи нема кого, і залишається. Спочатку вона зробила вигляд, що розглядає шафи, а потім підійшла до каната — знаєш, той, що відгороджує обстановку?..

— Знаю, знаю…

— Вона підняла канат і підійшла до бронзового птаха. Що вона там робила, я не бачив, вона стояла до мене спиною і заступала птаха. І пробула біля нього ну буквально хвилину. Мені, звичайно, здалося, що вона пробула дуже довго, але насправді не більше хвилини. Потім вийшла назад, навісила канат на місце і пішла.

— Тепер зрозуміло, — рішуче сказав Мишко, — у бронзовому птахові — тайник. От що в бронзовому птахові.

— І знаєш, — продовжував Славик. — Там висить таблиця — генеалогія графів. І видне, що вони були родичами Демидових.

— Зараз не це важливо, — сказав Мишко, — не Демидови. Зараз головне — тайник. Ходімо.

— Куди?

— У музей. Поглянемо ще раз на бронзового птаха.

Хлопці увійшли в музей і повільно, недбало, так, щоб їх ні в чому не запідозрив служитель, пройшли через анфіладу кімнат. Завжди, коли робиш щось потай, здається, що тебе підозрюють. Так і зараз. Мишкові здавалося, що служитель сів на стільці біля входу навмисне, щоб стежити за ними.

Чекаючи, поки він піде, хлопці розглядали експонати. Сторож дрімав на своїй табуретці. Він клював носом і через рівні проміжки часу струшував головою.

Нарешті сторож стріпнувся остаточно, сонними очима подивився на всі боки, підвівся і почвалав по кімнатах.

Славик стояв у коридорі, готовий попередити Мишка про найменшу небезпеку. Мишко пройшов у глиб відділу, рішуче зняв канат… Як раптом Славик подав йому знак. Мишко швидко навісив канат на місце і повернувся до стіни, вдаючи, що розглядає малюнки, які зображають побут поміщика XVIII століття.

Підійшли дві дівчини, на вигляд студентки, в окулярах, коротко підстрижені. Раз по раз підводячи очі на розвішані по стінах експонати, вони щось нотували в записних книжках, не звертаючи ніякої уваги на хлопчиків. Довелося чекати, доки вони вийдуть у коридор і зайдуть за стіну. Нарешті вони зникли. Мишко знову взявся за канат, але з'явився сторож. Він ішов, човгаючи величезними драними повстяками і меланхолійно витираючи ганчіркою пил з усього, що попадалося йому на шляху.

А тому, що йшов він коридором, нікуди не звертаючи, то на його шляху мало що попадалося. Хлопці знову вдали, що уважно розглядають експонати. Для конспірації Мишко розповідав Славкові про селянську реформу 1861 року. Весною він писав про неї домашню роботу, але багато чого позабував, і розповідь його являла собою набір таких слів: наділ, викуп, Столипін, дореформена Росія, післяреформена Росія, компенсація, відруби, громада, експлуатація… Вимовляв він ці слова дуже голосно, і сторож попросив його пояснювати тихше..

Нарешті сторож прочовгав за стіну. Славик став на свій пост. Мишко підняв канат, підійшов до бронзового птаха і почав його обмацувати, відшукуючи тайник. Але ніяких ознак тайника він не помітив. Тоді він став потихеньку торкати то голову птаха, то його крила, шию, лапи, намагаючись виявити, що в ньому відкручується або відкривається. Але нічого не відкривалось і не відкручувалось. Мишко крутив, смикав, натискував, нічого не виходило. Тоді він спробував підняти його — можливо, тайник у підставці. Але виявилося, що птах наглухо прикріплений до підставки.

Пролунав дзвоник. Музей закривався.

Мишко гарячково смикав птаха, але безрезультатно. Славик знову подав попереджувальний знак. Мишко ледве встиг вискочити за канат. Ішли дівчата…

Коли вони пройшли, Мишко знову підняв канат, але Славик знову подав знак. Та Мишко й сам почув човгаючі кроки сторожа.

— Закривається, — сказав сторож і став, очікуючи, доки хлопці вийдуть.

Їм нічого не лишалось, як рушити до виходу.

Охаючи і зітхаючи, сторож зачинив за ними двері.

Розділ сорок восьмий Знову човняр

Надворі вже смеркало. Важкий випав день! Але зате скільки зроблено! Відстояли табір — раз. Встановили, що човняр слідкує за «графинею» — два. Виявили, що старуха користується в музеї бронзовим птахом як тайником. Тайника вони не відкрили, але це справа часу. Ще одна-дві спроби, і вони його відкриють.

Щоправда, вони запізнилися: на поїзд. Вечірній уже відійшов, треба чекати вранішнього. Але це дрібниця. Адже літо. Вони зможуть переночувати під будь-яким кущем.

Жваво обговорюючи події сьогоднішнього дня, хлопчики дійшли до рогу вулиці і зупинилися. Мишко запропонував піти в міський парк і переночувати там на лавах.

— Незручно, — заперечив Славик. — Ми ж не бродяги.

— Що ж ти пропонуєш?

— Переночувати у вокзалі.

— По-перше, там гидко, по-друге, не пустять. А якщо тобі не хочеться в парку, то ходімо до собору. Біля нього садочок, ми й переспимо…

— Добре, — згодився Славик.

Хлопчики повернулись і… остовпіли. Перед ними стояв човняр.

— Ба! — сказав човняр, посміхаючись своєю огидною усмішкою. — Привіт давнім знайомим!

— Добрий день, — відповів Славик, чемний навіть по відношенню до людини, яку кілька днів тому викинув з човна.

Мишко промовчав, спідлоба позираючи на човняра.

— Гуляли? — продовжуючи посміхатися, спитав човняр.

— А вам яке діло! — огризнувся Мишко.

Човняр несхвально хитнув головою:

— Ай-ай-ай… Чого ж так грубо?! Дивлюсь — земляки. Як же не підійти. Чи ви, може, ображаєтесь на мене?

— Ні на що ми не ображаємося, — пробурчав Мишко.

— А я думав, ображаєтесь. І даремно. Не вам треба ображатись, а мені. В річці скупали, а ось, бачите, не ображаюсь.

І він засміявся одним ротом, тоді як очі його продовжували насторожено стежити за хлопцями.

— Назад у табір?

— Так.

— Але ж поїзди вже усі відійшли.

— Є додатковий, нічний, — збрехав Мишко.

— Он як? — удавано здивувався човняр. — А я й не знав. Думав, доведеться в місті ночувати. Чудово! Виходить, поїду.

І разом з Мишком і Славиком рушив до вокзалу.

Хлопці не знали, як його позбутися. Але, крім вокзалу, їм нікуди було йти. А нічного поїзда немає. Та вони все одно не поїхали б з човнярем. Іти з ним лісом від полустанка до табору. Ще заріже по дорозі…

Тьмяно освітлений вокзал був порожній, лише кілька пасажирів дрімали на дерев'яних лавах з високими спинками, тримаючись уві сні руками за клунки, мішки, чемодани.

— Поїзда, виявляється, немає, — сказав човняр, хитрою посмішкою показуючи, що хлопці його даремно обдурювали: він добре знав, що поїзда не буде.

— Виходить, немає, — байдуже відповів Мишко, вмощуючись на лаві.

Поряд з ним сів і Славик.

— Щось треба придумати, — з удаваною стурбованістю промовив човняр. — Ось що: тут поблизу живуть мої знайомі, ходімо. Вони з радістю пустять нас переночувати.

— Нам і тут добре, — рішуче відповів Мишко.

Човняр почав переконувати їх піти з ним, то обіцяючи ситну вечерю й м'яку постіль, то погрожуючи тим, що все одно о дванадцятій годині вокзал закриють і їм доведеться ночувати на вулиці. Але хлопці відмовилися навідріз, і було ясно, що вони не зрушать з місця.

Човняр без них теж не йшов.

Годинник вибив дев'ять, потім десять, одинадцять. Дмитро Петрович пробував розпитувати хлопців про загін, про табір, але вони, прихилившись до твердої дерев'яної спинки лави, дрімали або вдавали, що дрімають.

Зрідка гуркотіли по залізничних коліях швидкі поїзди і товарні состави. За великими вікнами на платформі миготіли червоні і зелені вогники, хиталися білі вогні ручних ліхтарів. Долинали пронизливі свистки кондукторів, їм відповідали протяжні гудки паровозів. О дванадцятій годині служитель у чорному незграбному пальті обійшов зал, струшуючи за плечі пасажирів, які дрімали, і пропонуючи їм звільнити зал. Але ніхто не підвівся з місця. А міліціонер одвернувся вбік, показуючи, що це його не стосується.

Так минуло кілька довгих і нудних годин. Крізь дрімоту хлопці відчували на собі невсипущий погляд човняра. Дмитро Петрович то сидів, то походжав по залу, виходив на площу, на платформу, повертався, але хлопці розуміли, що він ні на мить не спускає з них очей.

Годинник ще не показував і чотирьох, а за вікном уже почало швидко сіріти. Одразу стало видно людей на платформі, мастильників, вагарів…

Вокзал поступово заповнювали пасажири. Робочий поїзд, яким хлопці могли доїхати до своєї станції, відходив о шостій годині. А втім, вони не збирались їхати: охота їм їхати разом з човнярем! За годину буде ще поїзд, вони й поїдуть.

Стрілка годинника наближалася до шести. Човняр ставав дедалі неспокійнішим. Схований високою спинкою сидіння, він стежив за вхідними дверима, інколи схоплювався і дивився крізь вікно на привокзальну площу.

— Графиню чекає. — тихо сказав Славик.

— Точно, — підтвердив Мишко.

З'явилася «графиня». Вона перейшла далі вийшла на платформу. Човняр непомітно пішов за нею. Мабуть, щоб побачити, в який вагон вона сяде. Незабаром човняр повернувся:

— Поїхали, хлопці! У вас є квитки назад?

— Вони нам не потрібні, — відповів Мишко.

— Зайці, — засміявся човняр. Пролунав перший дзвоник.

— Ми не їдемо. У нас справи, — сказав Славик.

Човняр насупився, спідлоба поглянув на хлопців:

— Як це не їдете?.. Чому?

— Не їдемо, і все, — сказав Мишко. — І взагалі, яке ваше діло? Чого ви до нас причепилися? Вам треба — і їдьте собі!

Човняр стояв з насупленим обличчям. Пролунав другий дзвоник.

— Діло ваше!

Човняр повернувся і пішов на перон.

Розділ сорок дев'ятий Вигідний хворий

Загін тріумфував. Не вдалося вигнати їх звідси! Авторитет Мишка зріс незмірно… Всім здавалося, що Мишко зробив щось героїчне: їздив у місто, розмовляв у різних установах… І його послухали, як справжнього, дорослого вожатого…

Виріс Мишко і у власних очах. У ставленні до товаришів у нього з'явилося таке собі добродушне покровительство. Наслідуючи Колю Севастьянова, він, розмовляючи з ними, поблажливо посміхався, як посміхаються дорослі милій пустотливості дітей. Він уже не сперечався, не гарячився, а терпляче роз'яснював те чи інше питання саме так, як дорослі пояснюють щось дітям. При цьому він поблажливо обнімав свого співрозмовника за плечі, як завжди робив Коля Севастьянов. Щоправда, Коля робив це з висоти свого високого зросту, але Мишкові здавалося, що й у нього непогано виходить.

А втім, не всім так здавалося.

Зіна Круглова покликала в ліс Генку і Славика і стурбовано спитала:

— Хлопці, ви помітили, що з Мишком діється?

Генка і Славик повісили голови: вони помітили, що робиться з Мишком.

— Він задається, вдає з себе великого начальника, — сказав Генка.

— У нього з'явилися елементи «вождизму», — додав Славик.

— Але ж він може одірватися від колективу! — з жахом промовила Зіна.

— Навіть дуже просто, — підтвердив Генка.

— «Вождизм» завжди призводить до відриву од колективу, — вирік Славик.

— Треба щось робити, — страшенно хвилюючись, сказала Зіна. — Ми не можемо допустити, щоб він на наших очах загинув для спільної справи. Його треба врятувати.

Хлопці замислилися. Врятувати, звичайно, треба, але як?

— Може, поговорити з ним? — запропонував Славик. — Пояснити йому, куди він котиться.

Генка заперечливо похитав головою:

— Не послухає він тебе. Скаже, що це в нього стиль керівництва. Ні! Потрібні сильніші засоби. Треба вдарити так, щоб одразу опам'ятався. Це вплине.

— Що ж ти пропонуєш?

— Поставити питання на комсомольських зборах.

— Відразу виносити на збори? Давайте спочатку поговоримо з ним. А якщо вже не виправиться, тоді винесемо на збори…

Так і вирішили. Але Мишко нічого не знав про їх розмову і поводився як і досі.

З дорослими він тримався статечно, з почуттям власної гідності. Щоправда, і голова сільради, і селяни не знали про його розмову з секретарем губкому комсомолу, але те, що Мишко не підкорився наказу Сєрова, а Сєров не наполягав на своєму розпорядженні, свідчило, що загін хтось підтримує і виселити його звідси не так просто.

А в загоні справи йшли якнайкраще. Пригод майже ніяких. Тільки от Сева занедужав дуже серйозно.

У нього боліла голова, драло в горлі, йому було важко ковтати і навіть дихати. Термометр показував тридцять дев'ять і дев'ять десятих градуса.

Бечка, відомий знавець медицини (його мати служила в амбулаторії прибиральницею), звелів Севі відкрити рот, подивився і об'явив, що у Севи ангіна.

— Почервоніння і взагалі все розпухло, — сказав Бечка. — У тебе гланди вирізали?

Сева заперечливо похитав головою.

— Може, тобі ще маленьким вирізали, а ти забув.

Але Сева категорично заперечував цю обставину.

Бечка знову подивився йому в рот і заявив, що мигдалини справді на місці, але дуже розпухли і їх необхідно вирізати.

— У медицині існує два напрями, — сказав Бечка. — Один за вирізування мигдалин, другий — за припікання. Я прихильник першого.

Севу накрили кількома ковдрами, дали гарячого чаю з додатковою цукеркою і почали думати, що робити далі.

У такому стані везти Севу в Москву небезпечно. До лікарні не дійде. Коня голова тепер не дасть. І Мишко вирішив надіслати лікареві записку з проханням приїхати в табір. їздить же він до тяжкохворих. І коня лікарня має.

Лікар приїхав на маленькій відкритій дрожці. В неї був запряжений величезний кінь, справжній московський ломовик. Лікар, високий, товстий, із скуйовдженою бородою і в пенсне з перекинутою за вухо чорною ниткою, сидячи верхи на дрожці, мав дуже кумедний вигляд. Здавалося, що він рухається вслід за величезним битюгом, тільки тримаючись за віжки і затиснувши між ногами малюсіньку дрожку.

Лікар сказав, що у Севи ангіна (Бечка обвів усіх гордовитим поглядом), йому треба вирізати мигдалини (Бечка ще з більшою гордістю поглянув на всіх). Але, додав лікар, поки Сева не видужає, операції робити не можна. Він повинен приймати ліки, і його необхідно перевести з палатки в приміщення.

— В яке ж приміщення його покласти, — не міг зрозуміти Мишко. — Його домівка в Москві.

— Невже ніхто з селян не згодиться дати йому притулок на кілька днів? — сказав лікар. — А втім… Чому б не покласти його в панському будинку? До цього часу, здається, пустує.

— Хіба вона дозволить? — заперечив Мишко.

— Хто вона?

— Ну, господарка, економка…

— Гм! — лікар нахмурився. — Ходімо зі мною…

Коли вони йшли алеєю, Мишко глянув на вікна мезоніна. Віконниці за бронзовим птахом були відчинені. Значить, «графиня» дома. Але сам будинок, як завжди, здавався нежилим.

По тому, як лікар упевнено йшов алеєю і рішуче піднявся на сходи веранди, видно було, що він добре знає і будинок, і садибу. Але Мишко був переконаний, що з цієї витівки нічого не вийде. Старуха покаже охоронну грамоту, і все! Зустріч з «графинею» цікавила Мишка. Йому здавалось неймовірним, що от зараз вони відчинять двері таємничого будинку і ввійдуть туди.

Тільки ступили вони на веранду, як двері відчинилися і з'явилася «графиня». Вона чекала їх у своїй звичній позі, заплющивши очі, високо піднявши голову, через що її довгий гачкуватий ніс здавався ще довшим.

Потім вона розплющила очі. Мишко знав, що зараз вона запитає: «Чого вам треба?»

«Графини» справді відкрила рот і промовила: «Чого…» Але в цю ж мить глянула па лікаря і одразу, зніяковівши, замовкла. В її очах промайнуло збентеження. Не доказавши фрази, вона знову заплющила очі. Деякий час вони стояли мовчки, потім лікар сказав — Софіє Павлівно, у цих молодих людей, мандрівників, захворів хлопчик. Ангіною. Лежати йому в палатці не можна. Прошу дати йому притулок у себе днів на три-чотири…

— А лікарня? — спитала «графиня» після невеликої паузи, все ще не розплющуючи очей.

— Лікарня на ремонті.

— Хто ж його доглядатиме? — спитала старуха.

І Мишко здивувався, що вона вимовляє звичайнісінькі людські слова і її звуть просто Софією Павлівною.

— Хтось із них, — лікар кивнув на Мишка. — Я теж навідуватимусь.

Старуха мовчала, потім знову заплющила очі.

— Ви вважаєте за можливе з'являтися в цей будинок?

— Я виконую свій обов'язок, — спокійно відповів лікар.

— Добре, — після деякої мовчанки промовила старуха. — Коли привезуть хлопця?

— Зараз привезуть.

— У челядній йому буде приготовано місце. Але прошу нікуди, крім челядні, не ходити.

— Ваше право, — відповів лікар. Старуха повернулася і зникла в будинку.

Розділ п'ятдесятий Челядня

Коли Севу на носилках принесли до поміщицького будинку, двері в челядню були відчинені. Це означало, що можна заходити. Діти ввійшли.

Челядня являла собою велике, дуже низьке приміщення. Якщо стати навшпиньки, то рукою можна дістати до стелі, зробленої із старих, почорнілих від часу колод, рівно витесаних і з багатьма подовжніми щілинами! З таких самих колод, прокладених у пазах клоччям, були зроблені стіни.

Усе тут було старим, почорнілим, задимленим. Стіл, довгий, вузький, спирався на розхитані козли і тягнувся вздовж стіни, його кришка, збита з вузьких тонких дощок, розсохлася. За столом виднілась прибита до стіни вузька лава. Більше нічого в челядні не було, якщо не брати до уваги підвішеної до стелі довгої, від стіни до стіни, жердини. Для чого ця жердина — було незрозуміло.

Низенькі, широкі двері, на яких облупилася фарба, з'єднували челядню з рештою будинку. Коли Мишко торкнув їх, то виявилося, що вони забиті цвяхами, які ледве трималися у своїх гніздах. Якщо натиснути дужче, то вони повипадають.

Діти діяльно взялися за влаштування «госпіталю», як перейменував челядню Бечка: вигребли сміття, все ретельно вимили і витерли, промили вікна, накидали на лаву соснових гілок і поклали там Севу.

Щоб не мати сутичок із старухою, Мишко заборонив дітям ходити по садибі і взагалі заборонив приходити до Севи будь-кому, крім чергових. Але сам він приходив сюди кілька разів. Повинен же він знати про стан Севиного здоров'я… І його цікавив будинок. Він підходив до дверей і прислухався. Мертва тиша стояла за ними. Інколи Мишкові здавалося, що за дверима хтось стоїть і прислухається, що робиться в челядні. Чого йому так здавалося, він і сам не знав. Надто вже напруженою була тиша за дверима, надто таємничим був будинок. Коли Мишко смикнув двері, пробуючи, чи міцно вони тримаються, то йому здалося, що з-за стіни хтось стежить за ним. Він одійшов від дверей.

Наступного дня старуха поїхала в місто. Знову скаржитиметься Сєрову. І, звичайно, Сєров знову спробує вижити їх звідси. А Мишкові дуже не хотілося виселятись — перебуваючи в будинку, можна део взнати. Треба що б то не було затриматися тут. Звичайно, добре, коли Сева швидше видужає, але якщо він видужає, то їх звідси виженуть. І коли Мишко запитав у Севи, як він себе почуває, то хотів почути відповідь, яка б заспокоювала щодо здоров'я Севи і разом з тим давала б надію, що він іще полежить ту.

Але вранці Сева сказав, що почуває себе краще, а надвечір заявив, що йому набридло лежати і що завтра він встане.

— Тільки спробуй! — пригрозив йому Мишко. — Ти встанеш, коли дозволить лікар. А мім скоро не дозволить: після ангіни треба вилежати, інакше буде ускладнення.

З яким же занепокоєнням дивився Мишко на градусник. Як швидко спадає температура! Вчора було 39,9, а сьогодні вранці 36,7. Добре, що хоч надвечір вона піднялася до 37,2.

— Бачиш, яка в тебе нестійка температура, — сказав він Севі. Це найнебезпечніше, коли нестійка температура. Правда, Бечко?

Бечці дуже подобалося, що йому підпорядкований госпіталь, і він підтвердив, що нестійка температура найнебезпечніша. Головне — вилежати. Лежати й лежати.

Але рано чи пізно Сева видужає. І швидше рано, ніж пізно. І тоді: доведеться забиратися з челядні. Що ж робити?

Доки Мишко думав, що йому робити, повернулася з міста старуха. Повернулася вона, коли Мишка не було, прийшла в челядню, стала в дверях і спитала:

— Скоро видужає ваш хворий?

Біля Севи чергували сестри Некрасови. Вони злякались і поспішили запевнити старуху:

— Йому вже краще. Він завтра встане.

«Графиня» повернулася і пішла. Мишко страшенно розхвилювався:

— Як ви могли таке сказати? Звідки ви знаєте, що Сева завтра встане? А що як він не видужає? Він не видужає, а графиня вимагатиме, щоб ми його забрали. От що ви наробили своїм базіканням!

— Ми розгубилися, — виправдувалися сестри Некрасови, — ми боялися, що вона скаже: забирайтеся звідси…

— Я завтра їду в місто, — сказав Мишко, — і доки я не повернусь, Сева повинен лежати в будинку. Навіть якщо лікар скаже, що він здоровий. Зрозуміло?

Розділ п'ятдесят перший Ніч у музеї

Мишко їхав у місто, щоб знову спробувати відкрити бронзового птаха. Вдень це неможливо — то сторож ходить, то студентки, — а вночі ніхто не заважатиме. Вони з Генкою сховаються за портьєрою, дочекаються, коли закриється музей, а тоді спокійно займуться бронзовим птахом.

Хлопчики пішли в музей за годину до його закриття. Розташування музею вони знали тепер добре: два виходи — один на вулицю, другий у двір. Сторож спочатку замикав зовнішні двері, а потім уже з двору — задні. Хлопчики вирішили пробути в музеї цілу ніч, а вранці знову сховатися за портьєру, діждатись, доки сторож відкриє музей, і вже тоді вибратись на вулицю або вдати, що вони тільки-но прийшли.

Усе йшло якнайкраще. Музей був безлюдний. Хлопчики дочекалися, доки сторож пішов на другу половину музею, і сховалися за портьєрою. І тільки тепер Мишко зрозумів, як важко було тут Славикові: пилюги стільки, що неможливо дихати. Мишко боявся, що Генка не витримає і чхне. Але Генка тримався стійко і не чхав.

Почулися човгаючі кроки сторожа.

Хлопці затамували подих. І саме перед портьєрою кроки сторожа затихли. Хлопчики стояли ні живі ні мертві…

Старий закашлявся. Що він робив у кімнаті, хлопчики не бачили… Незабаром знову почулися його човгаючі кроки. Все глухіше й глухіше… Дзвякнули вхідні двері — сторож наклав великий металевий гак. Потім глухо стукнув дерев'яний засув, і, нарешті, заскреготів замок — двері замкнені.

Знову почулися човгаючі кроки. Спочатку вони наближалися, потім почали віддалятись… Мишко розсунув портьєру, прислухався. Грюкнули двері. Заскрипів ключ у замку. Все! Хлопчики одні!

Трохи виждавши, вони зняли черевики, босоніж підійшли до задніх дверей і тихенько поторсали їх — двері були замкнені.

Хлопці обійшли музей. Слабке надвечірнє світло ледь пробивалося крізь складки занавіски. Таємниче чорніли картини на стінах, блищали на столах скляні ящики футлярів. Химерно застигли чучела звірів і птахів.

Хлопці повернулись у відділ побуту поміщика. Генка лишився в коридорі, готовий в разі небезпеки попередити товариша.

Мишко зняв канат. Спокійно, не кваплячись, він досліджував бронзового птаха.

Насамперед Мишко старанно, сантиметр за сантиметром, обмацав його, шукаючи якусь щілину або отвір: може, птах одмикається ключем? Але ніякого отвору не знайшов. Під його пальцями була шершава бронза і більше нічого. Тоді Мишко спробував крутити окремі частини птаха: голову, чубок на голові, одне крило, за ним друге крило, лапу, потім другу лапу. Він намагався повернути кожен кіготь на лапах птаха, кожну пір'їну на крилах. Нічого не оберталося, не відкривалося, не рухалося з місця.

Мишко розхвилювався. Невже вони нічого не дізнаються? Невже даремно лишилися тут на всю ніч, ховалися, рискували? Головне, нічого не видно… Засвітити кишеньковий ліхтарик? Ні, небезпечно! З вулиці можуть помітити світло, і тоді будуть страшенні неприємності, їх обвинуватять в намаганні щось викрасти з музею. Ганьба і їм, і всьому загону… Але головне, не хвилюватися. Спокійно. Треба взяти себе в руки. Знову почати все з початку. Відкривається ж він якось!

— Ну що? — тихо спитав Генка, підходячи до Мишка.

— Стій на своєму місці і не розмовляй, — прошепотів у відповідь Мишко.

Генка повернувся на свій пост. Мишко знову взявся за дослідження. А може, ніякого тайника у птахові немає? Ні, Славик не міг помилитися… Славик даремно ніколи нічого не скаже, це не Генка… От Генка міг би нафантазувати, а Славик ні.

Роздумуючи так, Мишко продовжував досліджувати птаха… Він намагався зібрати всю свою холоднокровність. Головне, не хвилюватися, не метушитися, досліджувати його сантиметр за сантиметром.

Мишко морочився дуже довго. Генка вже кілька разів підходив і просин дати спробувати йому.

— От побачиш, Мишко, — нетерпляче шепотів він, — я одразу знайду.

Мишко проганяв його, але кінець кінцем поступився. Дозволивши Генці шукати, він сам став на його пост.

— Тільки дивись, обережно, — попередив він, — а то зламаєш, і тоді все пропало…

— Не турбуйся, — промимрив у відповідь Генка.

Хоч Генка сопів з усієї сили, важко дихав і щохвилини бубонів: «Ага, от, от є, намацав», він теж нічого не знайшов.

Знову взявся Мишко, і знову безрезультатно. Вже перша смуга світанку лягла на підлогу. Мишко поглянув на свій величезний годинник — п'ята година ранку. А музей відкривається о дев'ятій.

Вони знову почали гарячково шукати. Тепер вони взялися за підставку, невелику круглу колону з кольорового каменю. До її вершини наглухо був прикріплений птах.

Але колона була зовсім рівною. Вони обережно нахилили її. І під колоною нічого не було.

Можливо, Славик помилився і справа зовсім не в птахові, а в чомусь іншому? Хлопці ретельно оглянули стіл, крісла, всі предмети, що були в кімнаті. Тільки шафи вони не могли дослідити — шафи були замкнуті.

Але розшуки не дали ніяких результатів.

Мишко поглянув на годинник. Пів на дев'яту. О дев'ятій відкриють музей. Сторож може прийти з хвилини на хвилину. Навіть дивно, чому він не приходить. Адже треба прибрати приміщення.

Хлопчики перевірили, чи не лишилось якихось слідів їх розшуків, і знову сховалися за портьєру, чекаючи, коли прийде сторож.

Розділ п'ятдесят другий Друга ніч у музеї

Прислухаючись до скрипу дверей, хлопці стояли у своїй схованці. Але всюди було тихо. Мишко знову поглянув на годинник. Рівно дев'ять. Що це означає?

Мишко щохвилини дивився на годинник. Стрілки годинника хоч і повільно, але неухильно рухалися вперед. От уже чверть на десяту. От уже пів на десяту. В чому ж справа? Адже на табличці біля входу в музей ясно написано: «Музей відкрито з 9-ої до 7-ої. Перерва на обід з 2-ої до 3-ої. Щоденно, крім…»

І раптом Мишко сторопіло подивився на Генку:

— Генко, який сьогодні день?

— Як який? Понеділок.

— Це вчора, коли ми приїхали сюди, був понеділок.

— Правда. Значить, сьогодні вівторок.

— Вівторок, — повторив Мишко. — Але ж у вівторок музей закритий.

— Чому?

— Та ж на табличці написано: закритий по вівторках.

— От так штука! — сказав протягом Генка. — Влипли!

— Хай йому чорт, як же я цього не врахував! — скрушно промовив Мишко. — Адже я знав, що у вівторок музей закритий. Але ми поїхали в понеділок, ї в мене зовсім вилетіло з голови, що ми тут залишимось до вівторка. Як же я не збагнув? От дурень, слово честі!

— Все тому, що ти дієш і вирішуєш сам, ніколи ні з ким не радишся, — сказав Генка.

Нагода здалася йому слушною, щоб почати з Мишком серйозну розмову про його відрив од колективу.

— Знайшов час мораль читати! — розсердився Мишко. — Що ви всі мораль читаєте? Славик, Зіна, тепер ти!

— А вони вже з тобою говорили? — здивувався Генка.

— Говорили… Але не в цьому справа. Треба вибиратися звідси. Ох, який же я дурень!

Вони тихенько вийшли із своєї схованки і підійшли до задніх дверей. Двері були замкнені. Хлопці прислухалися. З двору долинали збуджені вигуки, сміх. Мабуть, там гралася дітвора.

Потім вони пішли до вхідних дверей, відсунули засув і зняли великий металевий гак. Двері не відчинялися: вони були замкнені на замок. А ключ у сторожа. Значить, через двері їм не вибратися.

Хлопці засунули засув, накинули гак і повернулися до кімнат. Лишалась єдина можливість — вікна. Але вікна виходили на вулицю, а між рамами була прокладена металева сітка.

Потяглися години нудного чекання. Неспокійна, безсонна ніч і голод зовсім змучили хлопців. Мишко ще так-сяк тримався, а Генка присів на підлогу і куняв, поклавши голову на коліна.

Тоді Мишко вирішив, що вони спатимуть по черзі. Спочатку Генка, потім він. Генка одразу ж вмостився на дивані і заснув.

Мишко ходив по музею. Гнітюча тиша, задушливе повітря одурманювали його. Але він мужньо боровся із сном. Він ходив безперестану, боячись сісти хоч на мить.

Трохи розважив його відділ фауни. Чучела звірів, птахів, під якими поряд з російськими назвами стояли химерні латинські. Комахи і кузьки за склом. Миша польова, миша домашня. І навіщо? Миша польова ще туди-сюди, але миша домашня… Хто її не бачив?

Минуло дві години. Мишкові хотілося спати. Але він не будив Генку. Якщо Генка не виспиться, то обов'язково засне на чергуванні.

І ще добрих дві години ходив Мишко, ніби в тумані.

Нарешті він розбудив Генку. Той довго потягувався, ніяк не міг зрозуміти, де він і що з ним.

— Через дві години розбудиш мене, — сказав йому Мишко, — а головне, не засни. Якщо вже дуже захочеш спати, то краще розбуди мене, зрозумів?

— Ні про що не турбуйся, — позіхаючи і потягуючись, відповів Генка.

Мишко ліг на диван і відразу ж заснув.

Він прокинувся сам… Було вже темно. Мишко поглянув на свій «будильник»… Що це?! Він проспав вісім годин! Мишко схопився. Де ж Генка? Розшукуючи його, Мишко пройшовся коридором, другим, обійшов усі кімнати. Генки не було.

Куди ж він подівся? Не міг же він піти без нього! На всякий випадок Мишко оглянув обоє дверей. Вони все ще були замкнуті.

Куди ж подівся Генка? Мишко неабияк розхвилювався. Може, він заліг десь і спить?

Мишко обшарив усі кутки — Генки ніде не було.

Хлопець стояв зовсім розгублений, як раптом почув хропіння. Мишко прислухався. Хропіння доносилося з кімнати, де був розміщений відділ «Релігія — опіум для народу». Так, справді, чути хропіння. Але де ж Генка? Мишко знову прислухався і похолов: хропіння долітало з домовини, що стояла посеред кімнати. На ній було написано, що це рака. В ній нібито зберігалися чиїсь нетлінні мощі, але кожен може переконатися, що ніяких мощей у раці немає.

Тремтячи від страху, Мишко підійшов до раки і підняв віко.

Так і є! В раці спокійнісінько, підклавши долоню під голову, спав Генка.

Лишити пост! Заснути! Мишко так штовхнув Генку, що мало не перекинув раку.

— Що ж такого? — виправдувався Генка, вилізаючи з раки. — Все одно ніхто сюди сьогодні не прийде… А ходитимеш — можуть кроки почути… Зате ми обидва чудово виспались.

— Але яке ти мав право лишити пост? — гарячився Мишко. — Якщо вже ти так хотів спати, то міг розбудити мене!

— Шкода було, — відповів Генка. — Розумієш, мені тебе було шкода. Жерти ж у нас нічого, чим же нам заглушити голод? Тільки сном. І, як бачиш, нічого не трапилось.

Звичайно, нічого не трапилось, але все ж для годиться Мишко як слід вилаяв Генку.

Виспавшись, вони почували себе набагато краще. Якби не нестерпний голод, то було б зовсім добре.

І знову потяглися години…

Знову захотілося спати. Хлопці то ходили, то куняли, то ходив один Мишко, а дрімав Генка… Кінець кінцем заснули обидва…

Розділ п'ятдесят третій Незнайомий

Прокинувшись вранці, Мишко насамперед поглянув на годинник. Вісім годин. Він зараз же розбудив Генку, і добре зробив: не минуло й кількох хвилин, як дзвякнув замок задніх дверей і в музей зайшов сторож.

Хлопці сховалися за занавіску. Генка, правда, запропонував залізти в раку, але Мишко не погодився: тут їм усе видно, а в раці вони будуть немов у пастці.

Хлопці стояли за портьєрою. Вони чули шурхотіння віника і брязкання совка — сторож підмітав підлогу. Задні двері були відчинені, звідти віяло свіжою вранішньою прохолодою, з подвір'я виразно чулися дитячі голоси. Через ці двері сторож кілька разів виходив, виносив сміття. Але парадні двері все ще були зачинені.

Хлопці ледве стояли. Далися взнаки ці дві жахливі ночі. Дихати було нічим. Сторож, ледар, навіть кватирки не відчинив! А час посувався страшенно повільно.

Коли сторож підмітав біля них, хлопці затамували подих. Вони боялися, що сторож відкине портьєру, тут же стільки сміття. Але сторож, мабуть, розсудив, що коли вже за портьєрою не виміталося рік, то навіщо робити це зараз? Він навіть зачепив віником Мишкові ноги. Зараз він обов'язково відкине портьєру… Але ні! Човгаючі кроки сторожа віддалилися. Віддалилися звуки віника і совка.

Дев'ята година! Зараз сторож відкриє музей. Мишко гарячково рахував хвилини: як тільки старий відімкне двері і повернеться назад, одразу ж треба виходити на вулицю.

Дзвякнув, падаючи, гак, стукнув відкинутий дерев'яний засув, заскрипів ключ у замку, сліпуча смуга сонячного проміння впала на підлогу біля коридора. Отже, двері відімкнуті. Приготуйся! Зараз старий піде назад.

Ось почулися його кроки. Але що це? Він не сам, він з кимсь розмовляє.

Мишко зазирнув у щілинку. Попереду йшов сторож, а за ним високий чоловік у зеленому костюмі. Він ішов, трохи шкутильгаючи, немовби тягнув ногу. Ішли вони в напрямі до відділу побуту поміщика. Туди, де за портьєрою ховалися Мишко й Генка.

Сторож і чоловік у зеленому зупинилися проти портьєри.

— Малюватимете? — спитав сторож.

— Невеликий рисунок, — відповів чоловік у зеленому костюмі, дістаючи з кишені блокнот і олівець.

— Накажете стільчик?

— Дякую. Не турбуйся. Іди в своїх справах.

Сторож почовгав далі.

Незнайомий швидко водив олівцем по розкритому блокноту. Це був чоловік років тридцяти п'яти — сорока, гладко виголений, з щільно пригладженим рудуватим лискучим волоссям, підтягнутий, напружений, у зеленастому костюмі і білому накрохмаленому комірі. Кроки сторожа затихли.

І раптом трапилося найнесподіваніше…

Незнайомий поклав блокнот у кишеню, зняв канат, підійшов до птаха, підняв йому голову, поклав туди маленьку записку, закрив птаха, навісив канат, повернувся на те саме місце і знову почав малювати.

Він проробив усе це дуже швидко, але Мишко помітив, що незнайомий підняв голову птаха лівою рукою, а двома пальцями правої в цей час натискав на очі птаха. От чому він відкрився!

Потім незнайомий поклав блокнот у кишеню і пішов за стариком. Почулися їх голоси. Незнайомий і сторож наближалися, вони пройшли повз хлопців до виходу.

— На все добре, щасливо залишатися, — сказав незнайомий, потискуючи сторожеві руку і, мабуть, щось кладучи в неї.

Старий зігнувся в догідливім уклоні і, продовжуючи низько кланятися, промовив:

— Дякую, дякую… І вам щасливо…

Старий знову прочовгав коридором. Як тільки він зайшов за стіну, хлопці вийшли із своєї схованки, тихо пройшли до вхідних дверей, потім, зробивши вигляд, що тільки-но ввійшли, стукнули нею і, голосно розмовляючи, попрямували знову в кімнату.

Зайшов сторож, підозріливо поглянув на хлопців.

— Знову прийшли?

— У понеділок не встигли всього закінчити, — відповів Мишко.

— В цей зал тільки й ходють, тільки й ходють, — похитав головою сторож.

— Тепер усі вивчають поміщицький побут, — пояснив Мишко, — от і ходять сюди.

— І поміщиків уже давно немає, а все цікавляться. Видно, життя їхнє авантажніше було, — сказав старий і поплентав далі.

— Старорежимний дідуган, — прошепотів навздогін кому Генка.

Мишко підняв канат, підійшов до птаха і, наслідуючи незнайомого, лівою рукою взявся за голову птаха, а двома пальцями правої руки натиснув йому на очі… Птах не відкрився.

Мишко натиснув дужче — і раптом голова птаха відкрилась.

У заглибині лежала записка. Мишко схопив її і прочитав… Лише три слова.

«Наступна середа денним».

Мишко поклав записку назад, опустив голову птаха, навісив канат…

Хлопчики вийшли з музею і швидко попрямували на вокзал.

ЧАСТИНА П'ЯТА ТАЄМНИЦЯ БРОНЗОВОГО ПТАХА

Розділ п'ятдесят четвертий Кит об'ївся

«Середа денним»… Зрозуміти неважко: хтось приїде в середу денним поїздом. І записка призначена для «графині». Тайник у музеї служить для переписки між нею і чоловіком у зеленому костюмі.

Середа… І Кузьміна вбили в середу…

Але якщо є тайник у маленькому птахові, то чого б йому не бути й у великому, у тому, що стоїть у садибі. Треба перевірити. Тільки як?

Звичайно, тепер, коли діти потрапили в челядню, їх шанси добратися до бронзового птаха збільшились. Але… Але Сева катастрофічно швидко видужував.

Мишко примушував його тримати термометр по пів години. Але стовпчик ртуті ніяк не підіймався вище тридцяти шести і шести десятих. Потім приїхав лікар і заявив, що Сева здоровий і завтра може встати, вийти надвір. Отже, треба залишати челядню. Що ж робити?

Ех, коли б хтось захворів! Мишко ходив по табору, з надією зазирав кожному в обличчя і питав, як хто себе почуває. Але всі почували себе чудово… Ніхто ні на що не скаржився. Тоді Мишко сказав Бечці:

— Ми спохвачуємось, коли хтось захворіє. А за правилами медицини треба запобігати захворюваності.

Бечка образився:

— Я весь час товчу про профілактику, а мене ніхто не слухає! І ти перший.

— Добре, добре, — не хотів з ним сперечатися Мишко, — але, доки нас не викурили з госпіталю, треба ним скористатись. Оглянь усіх, і якщо хтось здасться підозрілим, то одразу клади в госпіталь. А завтра ми викличемо лікаря. Оглядай як слід. Якщо помилишся і покладеш у ліжко здорового, теж не біда. Краще помилитись в цей бік, ніж в інший.

Бечка старанно взявся за діло. Усім зміряли температуру. Ця процедура тривала довго, бо в таборі був лише один градусник. Доки один його тримав, Бечка іншому оглядав горло. Він вважав себе великим спеціалістом по горлу. Його мати служила прибиральницею саме в тій лікарні, де лікували вухо, горло і ніс.

— Розкрий-но дужче пащу, — говорив Бечка, заглядаючи кожному в рот, а через те, що він був низький на зріст, то ставав при цьому навшпиньки.

Потім він глибокодумно об'являв:

— Та-ак… Почервоніння… Погані справи…

Він ладен був учепитися в кожного і тягти в госпіталь.

Але кому хотілося лягати в госпіталь у таку спеку! І справжній хворий не признався б у своїй хворобі. Кінець кінцем усім це набридло. Набрид Бечка, який своїми бровами залазив у рот, набрид безглуздий термометр… І Мишко бачив, що його витівка нічого не дасть. Хіба здорову людину переконаєш, що вона хвора? Мишко махнув на все рукою. Нічого не вдієш, доведеться завтра звільнити челядню. Доведеться розстатися з такою чудовою можливістю проникнути в будинок і оглянути бронзового птаха.

І все ж рятівник з'явився… З'явився він в образі змученого і стражденного Кита, який щохвилини стогнав і хапався за живіт. Кит об'ївся!

Мишковим радощам не було меж. Кит, звичайно, видужає, не вперше він об'їдається. Полежить день-другий і встане, наче нічого й не було. Ясно, він об'ївся, коли їздив з Славиком у Москву по продукти. Але Мишко не допитувався, чим об'ївся Кит. Важливо, що він справді-таки об'ївся, а це найголовніше і найприємніше. Завтра приїде лікар, дасть йому касторки або англійської солі, а зараз його треба покласти на місце Севи, якого вже тримали буквально силоміць.

Кита негайно ж поселили в челядню. Сева щодуху кинувся бігти від неї якнайдалі.

Коли «графиня» дізналася, що замість одного хворого в будинку з'явився інший, вона нічого не сказала. Повернулась і вийшла. Але незабаром приїхав лікар. А Мишко ж його не викликав.

— Що знову трапилося? — спитав лікар. Він зліз із дрожки і прив'язав коня до дерева, хоч при першому ж погляді на важкого, ледачого коня було зрозуміло, що він і сам не зрушить з місця.

— Ще один хлопець у нас серйозно захворів, — повідомив Мишко.

— Поглянемо, — похмуро промовив лікар, прямуючи до будинку.

Огляд Кита підтвердив, що він справді хворий. Лікар навіть припускав, що в нього дизентерія. Але Мишко пояснив, що такі розладнання шлунка у Кита бувають систематично, приблизно раз на два тижні.

Лікар виписав ліки і попередив, що хворому не можна майже нічого їсти, чим дуже засмутив Кита.

Потім, ще більше насупившись, лікар вийшов до «графині», яка чекала його біля веранди.

Про що вони там розмовляли, Мишко не чув. Через деякий час лікар повернувся зовсім похмурий і, від'їжджаючи, сказав:

— Хлопчик нехай лежить, доки я не дозволю йому встати. Тримайте його на суворій дієті. Він повинен вилежати. А на всякі побічні обставини не звертайте уваги.

З цього Мишко зробив висновок, що «графиня» сама викликала лікаря і вимагала, щоб він виселив дітей з будинку. Але нічого з цього не вийшло.

Наступного ранку «графиня» виїхала в місто. Звичайно, щоб наскаржитися на дітей і добитись їхнього виселення з садиби…

Ну що ж, нехай їде! Вона гадає, що Сєров сильніший за всіх, але помиляється. Під час її відсутності можна буде пробратися далі в будинок і оглянути бронзового птаха. Нічого поганого в цьому немає. Адже будинок не її власність, а державна. Вона всього-на-всього хранителька. Отже, це не житло, а народне добро. От і все.

Розділ п'ятдесят п'ятий У таємничому будинку

Чергувати біля Кита призначили Славика і Бечку. Бечка сидітиме в челядні, а Славик — надворі. Обом було наказано в разі найменшої небезпеки подати сигнал двома короткими і одним довгим свистком.

Низькі масивні двері, на яких облупилась темно-коричньова фарба, ледве трималися на іржавих цвяхах і завісах. Хлопці відчинили їх і побачили невеличкий коридорчик, захаращений всяким мотлохом…

Китові теж хотілося побачити, що за дверима, але йому дали рисового відвару, і він одчепився.

Отже, коридорчик був завалений всяким мотлохом: тут були поламані крісла, перекошена етажерка, умивальник з тріснутою мармуровою дошкою і порожнім чорним овалом замість дзеркала, скрині, корзини, бочки. Але Мишко помітив, що середина коридорчика була звільнена від мотлоху і являла собою вузеньку доріжку, її, звичайно, зробила «графиня», щоб безшумно підходити до дверей і підслухувати, що робиться в челядні. Другий кінець доріжки упирався в залізні гвинтові сходи.

На всякий випадок хлопці накреслили схематичний план будинку. Ніша з бронзовим птахом виходила на фасад, ближче до його лівого кутка, а челядня була позаду будинку, ближче до правого. Таким чином, їм доведеться: по-перше, піднятись у мезонін, по-друге, із задньої половини будинку перейти в передню, по-третє, перейти будинок з правого кутка в лівий. Завдання не з легких, якщо треба потай, нечутно пробиратися в незнайомому будинку.

Доки двері в челядню були відчинені, можна ще було розрізнити накидані тут речі, але як тільки Мишко зачинив двері, коридорчик поринув у темряву. Світло тільки ледве-ледве пробивалося зверху крізь узорні прорізи в чавунних сходинах гвинтових сходів. І тому що тут, внизу, було темно, а вгорі світло, здавалося, що там є люди, і підійматись туди було боязко.

— Може, зробимо простіше? — прошепотів Генка. — Повернемось назад у двір, заліземо на веранду, потім карнизом доберемося до ніші. А то ж заблудимося у будинку.

— З двору не можна — побачать, — теж пошепки відповів Мишко. — А якщо боїшся, то залишайся.

— Нічого я не боюсь! — буркнув у відповідь Генка.

Мертва тиша панувала навколо. Не чути було навіть голосного плямкання Кита — мабуть, доїв рисовий відвар.

Намагаючись не зачепити нічого в темряві, хлопці підійшли до сходів. Першим почав підійматися Мишко, за ним Генка. Як тільки вони ступили на чавунні східці, сходи захиталися і забряжчали під їх ногами. Якщо в будинку хтось є, то обов'язково їх почує. Генці здавалося, що сходи зараз розваляться: незрозуміло ж, на чому вони тримаються. Сходи були дуже вузькі, круті, сходини являли собою маленькі металеві трикутнички. Генка оступився і подряпав коліно. В думці він кляв поміщицький лад, який прирікав дворових людей підійматися ось такими спіралями. Доводилось крутитися дзигою, одно плече впиралось у стіну, друге — в залізний стовп, а голова стукалась незрозуміло об що.

Нарешті вони піднялись на другий поверх. Тут вони знову побачили коридор, трохи більший за нижній. Широке, на всю надвірну стіну, вікно робило його схожим на галерею. На вікні, були густі переплетіння з різноколірного скла, здебільшого побитого. Хлопчики побачили подвір'я і сараї. Значить, вони все ще на задній половині будинку.

У коридорі було двоє дверей, високі і колись білі, одні — посередині, другі — в кінці.

Хлопці тихенько відчинили перші. Перед ними постав майже порожній зал, безладно обставлений старовинними меблями.

Під стелею висіла величезна люстра, на якій було безліч скелець. Високі стрілчасті вікна подекуди були забиті дошками, а подекуди завішені якоюсь подобою гардин. Крізь них видно було парк, садок, річку, а ось і прапорець на щоглі табору. Вигляд цього маленького гострокутного червоного прапорця, що час від часу коливався на слабкому вітерці, одразу заспокоїв і розвеселив хлопців. Вони вже не думали ні про яку небезпеку, їм здавалося, що вони грають у веселу, захоплюючу гру. Їм було весело при думці, що вони все бачать, навіть табір, але їх ніхто не бачить… До того ж вони добралися тепер до фасаду, а це вже щось значить.

У залі було троє дверей: одні — через які хлопці ввійшли сюди, і двоє по боках. Але бокові двері були замкнені. Хлопцям довелося повернутись у коридор і відчинити інші двері.

Вони вели в третій коридор, такий самий за розміром, як і другий, але тільки з одним круглим віконечком і невеликими одностулчастими дверима праворуч.

Хлопці відчинили їх і побачили дві невеликі суміжні кімнати. Перша була порожня, а друга замкнена. Хлопці зазирнули в замкову щілину і побачили ліжко з неприбраною постіллю, нічний столик, шафу, бюро з півкруглою кришкою і два великих м'яких крісла. Там, мабуть, була спальня «графині».

У тій кімнаті, де зараз стояли хлопці, вгору піднімалася сходова кліть. Забита з усіх боків дошками, вона нагадувала величезну дерев'яну коробку. Безсумнівно, вона вела в мезонін. Але починалася кліть у спальні «графині», а спальня була замкнена. Отже, «графиня» навмисне влаштувала тут свою спальню, щоб ніхто не міг піднятись по сходах у мезонін.

Хлопці спробували відімкнути двері в спальню, але вони не піддавались. У щілину видно було, що двері замкнені на два замки. Не ламати ж їх!

Тоді хлопці спробували, чи міцна дерев'яна обшивка на сходовій кліті. Дошки ледве трималися. Трохи натиснути ломиком — і вони відійдуть разом з цвяхами… Але у хлопців не було з собою ніякого інструмента. Мишко наказав Генці спуститися по гвинтових сходах униз, у нижній коридор, і пошукати там ломик.

— Навіть не ломик, а якусь залізяку, — сказав Мишко, — щоб її можна було просунути під дошки. Тільки обережно, тихо…

Генка незабаром повернувся з каміновими щипцями в одній руці і великим, хоч і поламаним утюгом — у другій. Хлопчики заклали щипці під дошки і, тихенько стукаючи по них утюгом, відірвали дві дошки.

Через утворену діру хлопці пролізли на сходи. Вони були дерев'яні, прямі, досить широкі і вели в мезонін — низьке квадратне приміщення, захаращене всяким мотлохом. Як і внизу, серед цього мотлоху була прокладена вузенька доріжка до вікон. Їх було троє: двоє крайніх — засклених, а середнє — закрите віконницями. Віконниці замикались простою іржавою защіпкою. Хлопці відкинули її, розчинили віконниці. В ніші стояв бронзовий птах.

Птах стояв спиною до хлопчиків. Висота його була близько метра, розмах. крил — метрів півтора.

Звідси було чудово видно всю навколишню місцевість. Усі підходи до будинку.

Табір був як на долоні. Маячили постаті дітей, і було цілком очевидно, що вони просто байдикують: одні бездумно сновигають туди й сюди, інші займаються чимось зовсім незрозумілим: метушаться, кудись біжать, їхня поведінка здавалась безглуздою і смішною.

Але не слід відвертати увагу. Треба якнайшвидше відкрити бронзового птаха.

Як і того разу, в музеї, Мишко двома пальцями правої руки спочатку обережно, а потім сильніше натиснув йому на очі.

Так і є! Голова птаха відкинулась назад. Отже, і тут тайник. Усе передбачено правильно, все точно!

Мишко засунув руку в тайник, намацав там папір і витяг його.

Це була згорнена трубкою звичайна калька з кресленням. Хлопці розв'язали стьожку і розгорнули креслення. На ньому були якісь лінії і цифри…

Але розбиратись зараз у кресленні не було часу. Треба забрати його з собою, перерисувати і до повернення «графині» покласти назад.

Хлопці закрили птаха, накинули защіпку на віконниці, спустилися на другий поверх, вставили на те ж саме місце дошки від сходової кліті і по гвинтових сходах добралися до челядні.

Тут вони щільно причинили двері і забили їх, намагаючись загнати цвяхи в свої попередні гнізда. Інакше «графиня» догадається, що двері відчиняли.

Розділ п'ятдесят шостий Креслення

Кит давно з'їв свій рисовий відвар і лежав тепер, солодко примруживши очі і ліниво потягуючись. У челядні було темно і пильно. Крізь низенькі віконечка на підлогу падали тоненькі короткі сонячні промені, і в них роїлись тисячі порошинок.

— Ходімо, Славко, — сказав Мишко і непомітно кивнув йому на знак того, що все гаразд, — а ти, Бечко, лишайся тут. Зараз ми пришлемо тобі заміну.

— Пришліть чогось попоїсти, — простогнав Кит.

— Хочеш ти видужати чи ні? — розсердився Бечка. — Невже ти не можеш один день, лише один день побути на дієті?

— Не можу, — зітхнувши, признався Кит.

Залишивши їх сперечатися з цього приводу, Мишко, Генка та Славик вийшли з челядні.

Забувши про свою обіцянку прислати Бечці заміну, вони обігнули табір, вийшли в поле, забрались у невеличкий гайок, посідали там і почали розглядати креслення.

Це була калька розміром в звичайний писальний канцелярський аркуш паперу. На його краях були позначені сторони світу: П. П. З. С, тобто північ, південь, захід, схід.

Над другою літерою «П» був намальований фасад поміщицького будинку. Від нього вгору, точно на північ, піднімалась пряма лінія, що повертала спочатку на північний захід, потім на захід і далі знову піднімалась на північ. Там, де лінія кінчалась, були намальовані чотири дерева.

Над кожним відрізком шляху стояла цифра «1», а під кожним поворотом був позначений його кут: 135 градусів, ще раз 135 градусів і, нарешті, 90 градусів. Більш нічого на кресленні не було, якщо не брати до уваги малюнка бронзового птаха в правому верхньому кутку. Але птах означав усього-на-всього графський герб.

Хлопці мовчки розглядали креслення, потім перезирнулись. Вони не знали, вірити чи ні. Невже таємниця в їхніх руках? Адже з допомогою креслення вони безумовно все знайдуть!

Першим порушив мовчанку Генка. Зовсім спокійно, як само собою зрозуміле, він сказав:

— Усе гаразд. Можемо хоч зараз вирушати за скарбом.

— Гаразд то гаразд, зауважив Славик, — тільки незрозуміло, якими одиницями тут позначена довжина відрізків. «Один», а що означає «один»?

Генка поблажливо посміхнувся:

— Верстами. Колись усе міряли верстами.

— І аршинами, і сажнями… — заперечив Славик.

— Дивак, — засміявся Генка, — коли б аршинами або сажнями, то це було б поряд з будинком. А тут намальовано ліс, а ліс звідси саме за чотири версти. А втім, — Генка знизав плечима, — можна спочатку перевірити і за чотири аршини і за чотири сажні. Але я певен, що це версти. Вже якщо ховати, то ховати якомога далі.

Мишко запропонував не сперечатись, а міркувати логічно.

— Давайте міркувати логічно, — сказав він. — Значить, так: лічити треба починати від будинку, мабуть, прямо від того місця, де стоїть бронзовий птах. Згодні?

Хлопчики були згодні.

— Отже, — продовжував Мишко, — від будинку треба пройти точно на північ одну версту.

— Або аршин, сажень, а можливо, метр чи кілометр, — не здавався Славик.

— Можливо, — згодився Мишко, — хоч підтримую Генку: позначено, звичайно, у верстах. І давайте міркувати у верстах, умовно звичайно.

— Якщо умовно, тоді інша справа, — згодився Славик.

— І не перебивай, — коротко зауважив Генка. — Давай, Мишко, кажи далі.

Мишко продовжував:

— Будемо міркувати далі. Значить, проходимо точно на північ одну версту і повертаємо на північний захід під кутом сто тридцять п'ять градусів.

— Повернули… — підказав Генка.

— Повернули, — продовжував Мишко, — і пройшли ще одну версту…

— Тут знову повернули, — підказав Генка.

— Так, тут повернули прямо на захід під кутом знову сто тридцять п'ять градусів і пройшли ще одну версту. І вже тут…

— … повернули востаннє, — голосно і нетерпляче промовив Генка.

— Так, повернули востаннє під кутом дев'яносто градусів, пройшли прямо на північ ще одну версту і…

— … підійшли до чотирьох дерев, — вигукнув Генка, схоплюючись з місця, — встромили лопаточки в землю, підрили і знайшли все, що нам потрібно. І, може, навіть знаменитий алмаз Пансі.

— Не Пансі, а Сансі, — поправив його Славик. Хлопців охопив веселий і навіть буйний настрій.

— Подумати тільки, — реготав Генка, — ці дурники там шукають, шукають, риють, риють… Спітніли, бідолахи, схудли, все риють, а де треба рити, не знають. А ми знаємо.

Мишко не стрибав і не шаленів, як Генка. Він лежав горілиць і, самовдоволено посміхаючись, говорив:

— Так, тепер справа в наших руках. Звичайно, невідомо, що там. Навряд чи алмаз Сансі-Пансі. Але якщо так здорово закопали і так наполегливо шукають, то безперечно щось дуже цінне.

А Генка реготав.

— Ні! Але графиня, графиня! Береже це креслення, стереже його, леліє, все жде не діждеться, коли повалять радянську владу і повернеться її графин. А креслення вже у нас…

При згадці про «графиню» Мишка охопило збентеження. Якщо з допомогою креслення так легко знайти скарб, то чому «графиня» не зробила цього? Парубки ж копають у лісі з її відома, адже вона послала їм якісь мішки.

Про те ж саме подумав і Славик.

— Дивно, чому цього скарбу досі не знайшли, — сказав він. — Креслення лежить щонайменше шість років після революції, графиня про нього знає. Значить, знають і човняр, і парубки. А саме ж вони й копають у лісі.

— Вона всім їм морочить голову! — вигукнув Генка. — Невже не зрозуміло? Ми ж самі бачили, як човняр слідкував за графинею. Значить, він їй не довіряє. А чому? Та тому, що вона йому весь час вказує не ті місця і навіть не говорить, що в неї є креслення.

— А чому сама не викопає?

— Хіба ж така стара баба впорається? Хіба вона зможе викопати? А коли б і могла, то не хоче. Навіщо їй? Куди вона подінеться з коштовностями? Графиня зобов'язана зберегти їх до приїзду графина.

Славик згодився, що Генка, мабуть, правий. Мишко теж згодився. В думках у нього лишались деякі сумніви, але так хотілося вірити, що скарб тепер у них в руках, що їх пошуки щасливо закінчились, йому хотілось якнайшвидше переконатися в цьому. Він підвівся. — Не будемо гаяти часу і підемо зараз же за цим маршрутом.

Хлопці охоче погодились. Їм теж кортіло побачити місце, де заритий скарб.

— У мене крок — рівно аршин, — сказав Мишко, — так і мірятимемо. Тільки не збивайте мене.

— А лопати? — вигукнув Генка. — Треба лопати з собою взяти, інакше чим же ми копатимемо?

Але Мишко вирішив не брати лопат. Якщо їх з лопатами помітить човняр, то все загинуло. Копатимуть вони вночі. А зараз як слід запам'ятають місце і дорогу.

— Ну й даремно! — пробурчав Генка.

Йому дуже хотілося негайно ж почати копати.

Розділ п'ятдесят сьомий Шукачі скарбів

Біля дверей у челядню вони побачили Бечку і тільки тепер згадали, що обіцяли прислати йому заміну.

— Неподобство! — кричав розлючений Бечка. — Півтори години чекаю! Це підлота по відношенню до товариша! Інший на моєму місці вже б давно втік. А ви користуєтесь моєю добросовісністю. Порядні люди так не роблять! Знущання над людиною!

Мишко сяк-так заспокоїв Бечку, відпустив його в табір і наказав прислати Ігоря. Все ще обурюючись, Бечка пішов.

З челядні долинав стогін голодного Кита. Але хлопці не звернули на нього ніякої уваги.

Мишко поклав компас на долоню і став перед фасадом обличчям на північ. Стрілка компаса стояла перпендикулярно до будинку.

— Умова, — сказав Мишко, — доки не дійдемо до повороту, жодного слова не говорити. А тепер гайда!

Хлопчики рушили. Мишко йшов попереду. Він відлічував кроки, намагаючись щоразу робити саме такий крок, який у нього дорівнює одному аршину. Це був звичайний рівний крок, який не викликав ні найменшого напруження. Разом з тим Мишко відчував, що коли він прискорить ходу, то це напруження з'явиться.

Прямо перед собою він тримав компас. А втім, сама алея вела хлопців прямо на північ.

Незабаром алея перейшла в польову дорогу. Але й вона, як вказував компас, вела точно на північ.

За точність відлічених кроків Мишко теж міг не турбуватись. Генка і Славик крокували за ним і зосереджено бубоніли цифри. Це одноманітне бубоніння заважало Мишкові, але він мовчав, боячись збитися з ліку. Кінець кінцем, коли Мишко заявив, що відлічив півтори тисячі, то в Генки виявилось дванадцять кроків зайвих, а у Славка восьми не вистачало.

Але дорога сама повертала на північний схід. Хлопці виміряли кут — сто тридцять п'ять градусів, півтора прямих кути. Так, не великим майстром на вигадки був старий граф. Далося взнаки аристократичне виродження.

Хлопці попрямували далі. Знову за Мишковою спиною почулось одноманітне бубоніння. Дорога йшла точно на північний схід. Здавалося, вона спеціально прокладена до того місця, де закопано скарб. Це була саме та дорога, якою вони з Жердяєм ішли на Голигінську гатку.

Пройшли ще версту. Дорога повернула на захід і знову під кутом сто тридцять п'ять градусів.

Генка витер з лоба піт:

— Усе йде як по маслу. Граф усе точно розписав.

— Маршрут досить примітивний, — зауважив Славик, — прямо дорогою.

— І правильно. Не захотів бити свої графські ніжки по ямах і вибоїнах.

Хлопчики пройшли ще версту на захід. Дорога круто, під прямим кутом, повернула на північ.

Нарешті вони пройшли останню версту. Дорога кінчалася біля самісінького узлісся. Далі стіною стояв ліс. Той самий, яким вони йшли на Голигінську гатку.

— Ясно, — сказав Генка, показуючи на дерева, — скарб закопано під цими чотирма березами.

Мишко і Славик теж поглянули на берези. Так, мабуть, тут. У всякому разі на цій галявині. Вона була нерівною, горбкуватою. У Мишка на мить майнула підозра, що тут уже копали, але свіжих слідів землі ніде не було, всі бугри заросли травою. Можливо, тут колись корчували пні. В усякому разі на кресленні вказано саме це місце. Отже, під одним з горбочків. Нічого, всім загоном вони тут усе перекопають. А граф, виявляється, не такий уже й простак! Всі шукають у лісі, а він закопав на самому узліссі, на зовсім видному місці, де ніхто й не догадається шукати.

Хлопці сіли на трапі. В лісі шуміли верховіття дерев, свистіли і верещали пташки. Десь далеко гавкав собака.

Генка гмукнув і прошепотів:

— А ті дурники на болоті шукають. Гей, шукачі скарбів!

— І все ж дивно, що вони копають саме в цьому лісі, — сказав Славик.

— І нічого дивного, — заперечив Генка. — Вони чули дзвін, та не знають, де він. У лісі! А де в лісі?

— А коли ми починатимемо? — спитав Славик.

— Я вважаю, відкладати не слід, — вставив Генка. — В середу ж має приїхати той тип у зеленому костюмі. А сьогодні вже п'ятниця.

— Відкладати не слід, — згодився Мишко, — але робити треба з розумом. Насамперед треба перемалювати креслення і покласти його на місце. Інакше графиня помітить і вживе застережних заходів.

— Згоден, — сказав Генка. — Але коли ж почнемо копати?

— Копати треба при свідках і представниках влади. Мало що там може бути, — заявив Мишко.

Генка був сам не свій. Як! Розповісти голові сільради? Він же зараз розповість Єрофєєву, а Єрофєєв — човняру.

— Про таку справу не скаже, — заспокоїв його Мишко. — Крім того, ми викличемо представників з повіту або з губернії. Адже скарб — це державне майно. Все має бути зроблено згідно з законом.

Генка засмутився:

— Завжди так! Ми провадимо всю роботу, піддаємо власне життя небезпеці, а в результаті приходить чужий дядя й пожинає лаври. Неправильно це!

Розділ п'ятдесят восьмий Розповідь лікаря

Хлопці повернулися додому хоча й стомлені, але дуже веселі. Не кожному щастить розкривати ось такі таємниці, як вони розкривають уже вдруге: тоді — з кортиком, тепер — з бронзовим птахом.

Вони дійшли до поміщицького будинку. Мишко звелів Генці і Славикові йти в табір, а сам зайшов у челядню, щоб дізнатись, як почуває себе Кит, і взагалі перевірити, що там робиться.

У Кита сидів лікар. Побачивши Мишка, він сказав:

— Добре, що ти прийшов, йому, — він кивнув на Кита, — можна встати. Але він повинен дотримуватись якнайсуворішої дієти.

От так штука! Випускати звідси Кита зовсім не входило в Мишкові плани. Це означало б позбутись челядні, а, отже, можливості ще раз пробратися в будинок. А їм же треба покласти назад креслення. Мишко одразу ж зметикував, що відповісти:

— Він встане і зараз же обжереться. Ми його добре знаємо. Якщо треба дотримуватись дієти, то нехай лежить.

— Такий ненажера?

— Страшенний.

— Невже ти не можеш стриматись? — спитав лікар у Кита.

— Не можу, — зітхнувши, признався Кит.

— І все ж треба випустити його надвір, на свіже повітря, — сказав лікар, — а дієти нехай дотримується в порядку дисципліни.

Мишко в розпачі промовив:

— Якщо він встане, то все загине.

— Що загине?

— Взагалі… — спохватився Мишко. — Знову захворіє, а покласти його буде нікуди. Сюди, в челядню, нас більш не пустять. Доведеться тримати його в палатці. А ви самі кажете, що хворому в палатці не можна.

— Завжди знайдемо, куди хворого покласти, — відповів лікар, — а йому досить лежати.

— Можна встати? — спитав Кит, відкидаючи ковдру.

— Звичайно.

Не кажучи й слова, Кит встав з ліжка і, навіть не глянувши на Мишка, вийшов з челядні. За хвилину його дзвінкий голос уже було чути біля вогнища, де варився обід.

Мишко і лікар теж пішли в табір; лікар залишив там свого коня.

Ступивши кілька кроків по алеї, лікар обернувся. Мишко перехопив його погляд: він дивився на бронзового птаха.

— Що означає цей бронзовий птах? — спитав Мишко. — Стовбичить і стовбичить тут.

Лікар зняв пенсне, протер його, знову надів, закинувши за вухо кручену чорну нитку.

— Знаменитий птах, — засміявся лікар. — Через нього багато людей збожеволіло.

— Та невже? — спитав Мишко, затремтівши від радості: лікар щось знає.

— Давня і довга історія, — сказав лікар, — і, якщо правду сказати, нецікава.

— Розкажіть, будь ласка, — попросив Мишко. — У загоні всі дуже цікавляться давниною. Запитують, що за птах, а я нічого не можу відповісти.

— Довга, довга історія, — повторив лікар. — Іншим разом.

— Я вас дуже прошу, розкажіть, — благально промовив Мишко. — Ну хоч поки дійдемо до вашого коня.

— Гаразд, — згодився лікар, трохи сповільнивши ходу. — Історія загалом досить безглузда. Суміш панського самодурства з провінціальним романтизмом. Треба тобі сказати, що графи Карагаєви — древній, але зубожілий рід. Початок свій ведуть нібито від татарського мурзи, що виїхав у Росію із Золотої Орди. Але збідніли, оскуділи, особливо після того, як Єлизавета стратила якогось графа з сином і звеліла кинути їх у болото.

— Виходить, про Голигінську гатку це правда? — здивувався Мишко.

— Так, — підтвердив лікар, — історичний факт. Страчені і затоптані в гатку… Маєтки їхні були відібрані в казну, взагалі рід підтятий під корінь. Але завдяки вдалому одруженню одного з графів на дочці Демидова, рід Карагаєвих знову піднявся, графи заволоділи маєтками і копальнями на Уралі.

— Про це я щось чув, — сказав Мишко.

— Так от, — продовжував лікар, — в роду у них була пристрасть до коштовних каменів, просто манія. Особливо в останнього графа. Великий був любитель. І камені добре знав. Але фантазер і містифікатор. Він на широку ногу вів уральські розробки, але знаходив дріб'язок. А дріб'язку і ціна невелика. Вартість алмаза збільшується залежно від збільшення його розміру майже в геометричній прогресії. Знаходив він дріб'язок, а чутки поширював, ніби знайшов щось визначне. Під час перевірки все це виявлялось блефом. Так забрехався, що йому не тільки перестали вірити, а мало навіть не притягли до суду за якусь підробку. Взагалі вся його діяльність загрожувала розоренням. Саме тоді й почався цей процес. Син спробував оголосити старого божевільним. Навіть мене хотіли використати для цього, але їм не пощастило. Я їм мало всю справу не зіпсував. Так і бояться мене з того часу. А втім, знайшлися люди, які допомогли синові відсудити спадщину раніш, ніж батько помер. Старий граф поїхав за кордон. Але він не залишився в боргу і добре посміявся з свого невдячного спадкоємця.

Лікар і Мишко дійшли до дрожки. Лікар сів на неї, закурив і продовжував:

— Спадкоємець його, скажу тобі, був хоча й бельбас, але страшенний негідник. Досить непривабливу роль у справі відіграла й ця особа, — лікар кивнув на будинок.

— Графиня?

— Яка вона графиня? А втім, у свій час — красуня. — Лікар на мить замовк, якась тінь промайнула по його обличчю. — Красуня, — повторив він, — тільки від краси вже нічого не лишилося… Так от, молодий граф… його тут селяни називали Руп Двадцять… Він трошки шкутильгав від народження, хоча чоловік показний. І ось як батько йому помстився…

Лікар знову замовк, ніби пригадуючи всю цю історію, потім продовжував:

— Найдивовижніше те, що старий граф розповідав не тільки вигадки. Напередодні процесу він оголосив, що знайшов два алмази розміром майже п'ятдесят каратів кожен. І навіть показував ці алмази. Ніхто йому, звичайно, не вірив. Але алмази виявилися справжніми. Це підтвердили голландські ювеліри. І ось граф надіслав синові листа приблизно такого змісту:

«Один алмаз я взяв з собою, другий сховав. Якщо в тебе вистачило розуму вигнати мене з дому, то побачимо, чи вистачить у тебе розуму на те, щоб знайти цей брильянт. На місце, де він захований, вказує наш родовий герб». Ось приблизно що написав старий граф. Це була жорстока помста. Розшуки алмаза стали лихом і нещастям цієї сім'ї. Шукали його аж до революції, все тут перекопали, всі пересварилися, деякі збожеволіли, потруїлися і перестрілялися.

— І не знайшли його? — хвилюючись запитав Мишко. Він ледве стримався, щоб не вигукнути: «Я знаю, де цей тайник! Я знаю, де сховано алмаз!»

Лікар заперечливо хитнув головою.

— Тут таке було… Але ні, нічого не знайшли…

Намагаючись не показати свого хвилювання, Мишко спитав:

— Але ж граф написав, що це пов'язано з родовим гербом. Що ж він мав на увазі?

Він спитав про це, не підводячи очей: боявся, що викаже себе.

Лікар перекинув ногу через дрожку, сів на неї верхи, вийняв з шкіряної кишеньки батіг, який стримів там.

— Що він мав на увазі? Герб. Ось цього самого орла, — лікар показав батогом на фасад панського будинку, де в променях надвечірнього сонця золотився бронзовий птах. — Цей орел і мав дати відповідь.

Удавано сміючись, Мишко спитав:

— Як же орел може вказати? Він же безсловесний птах.

— Так, звичайно, але всередині цього бронзового птаха є тайник…

— Що ви сказали? — ледь чутно пробелькотів Мишко. Лікар поглянув на нього:

— Що з тобою?

— Ні, я просто так, — намагаючись оволодіти собою, неприродно посміхнувся Мишко. — Я ніяк не міг уявити, що всередині птаха може бути тайник.

— Авжеж, тайник, — підтвердив лікар, — і дуже простий. Треба натиснути птахові на очі, і голова його відкидається. Звичайна пружина…

Мишко приголомшено дивився на лікаря, а той спокійно, не помічаючи його стану, продовжував:

— У цьому тайнику лежить план, креслення. За планом виходило, що алмаз закопано в лісі, тут недалеко, приблизно за чотири версти… От і перекопали весь ліс, і досі ще є диваки, копають… Зараз, правда, трохи заспокоїлись, але є ще, копають…

— І всі знають про цей план? — пробелькотів бідолашний Мишко.

— Так, звичайно. Спочатку тримали його в секреті, але всі бачили, що вони копають у лісі. Потім це перестало бути таємницею. Копії креслення були майже в кожній селянській хаті…

— Але, може, може… це несправжній план, — промовив приголомшений Мишко.

— План один. Його всі тут напам'ять знали. Версту на північ, ще версту на північний захід, потім версту, здається, прямо на захід, не пам'ятаю вже, давно було. Цей план тут усі напам'ять знали, навіть частушки про нього виспівували:

Версту пройдеш — Алмаз знайдеш, Другу пройдеш — Брильянт знайдеш. Третю пройдеш — Нічого не знайдеш…

Щось на зразок цього… — Лікар смикнув віжки. — От і вся історія… Ну добре… Значить, ви свого хворого стримуйте, не давайте йому багато їсти. Нехай дієти дотримується.

— Дієти… так… звичайно… — нічого не тямлячи, повторив Мишко, ошелешено дивлячись на широку спину лікаря в чорному сюртуці, що здригалася на вибоїнах дороги, на величезного коня, який важко ступав і ліниво одмахувався хвостом від мух і ґедзів…

Розділ п'ятдесят дев'ятий Невже все втрачено?

Нічого не тямлячи і не розуміючи, Мишко повернувся в табір. Там панувала звичайна вечірня метушня. Діти готувалися до вечері, умивалися перед сном, мили ноги, складали гербарії і альбоми, готували постелі в палатках. Дівчатка виправляли помилки в зошитах своїх лікнепівців. Була та вечірня година, коли всі хоч і були стомлені за день, але не бажали, щоб день скінчився, коли особливо жваво, бо весь загін зібрався, день догоряє, і треба встигнути скористатися його останнім світлом.

Свої обов'язки Мишко виконував механічно. Думка про ганебну невдачу не виходила з голови. Так осоромитися! Отже, вени все робили даремно. І ці томливі ночі в музеї, і нічний похід на Голигінську гатку, і розшуки бронзового птаха в поміщицькому будинку, і відкриття тайника, і викрадення креслення — все це було ні до чого, марнування часу. А він же уявляв, що виявився розумнішим за інших… Тільки б ніхто не дізнався! Генка і Славик, звичайно, не базікатимуть — самі теж опростоволосились. Але як сказати їм правду? Адже авторитет кого буде підірваний назавжди.

А Генка і Славик, ні про що не догадуючись, були в чудовому настрої. Вони ходили обнявшись, таємниче перешіптувались і з добродушною поблажливістю поглядали на інших дітей: наївні дітлахи, граються собі і не знають, яка величезна, дивовижна, приголомшуюча таємниця незабаром буде їм відкрита!

Потім вони підійшли до Мишка. Генка таємниче прошепотів, що в одній книзі вони знайшли аркуш цигаркового паперу, яким в хороших книгах закладають малюнки, і якщо цей аркуш накласти на креслення, то все дуже точно перерисується. Мишко мовчки кивнув головою на знак того, що він дозволяє вирвати аркуш із книги і перенести на нього креслення.

Генка додав, що в цій книзі не один, а три таких аркуші і добре було б зробити три копії. Тоді кожний з них матиме креслення. На випадок, якщо якийсь загубиться. І взагалі корисно. В такій небезпечній справі можуть трапитися всякі несподіванки. До всього треба бути готовими.

Мишко згодився й на це.

Потім Генка заявив, що зараз уже темно. Креслення вони перемалюють завтра вранці, коли всі підуть у село. Мишко згодився. Славик зауважив, що його і Генку треба завтра обов'язково звільнити від роботи в клубі. Мишко не заперечував і проти цього. Він ні проти чого не заперечував. Однаково все марно. Але сказати хлопцям правду в нього не вистачало духу. Нехай уже займаються чимось, аби тільки ні про що не питали.

Прокинувся Мишко наступного ранку з головним болем, в тому розслабленому стані, який буває після безсонної і неспокійної ночі… Але, як завжди, він після сніданку вишикував загін і рушив з ним у село. Генка і Славик залишились черговими. Спеціально для того, щоб на дозвіллі перемалювати креслення.

Похмурі думки не залишали Мишка і в клубі. Ні в чому не беручи участі, він сидів і сумно поглядав на майбутніх піонерів. Вони були вже розбиті на ланки, знали закони і звичаї, завчили текст урочистої обіцянки, але ніяк не могли навчитись ходити в строю. Кожен знав, де правий і де лівий бік, але по команді «Направо!» — обов'язково повертався ліворуч, а по команді «Наліво!» — праворуч. По команді «Кругом» — усі натикались одне на одного і виходила «мала купа». Ходити в ногу і то не вміли. Що здавалося б простіше: «Лівою, правою, лівою, правою». Так ні, обов'язково зіб'ються. У одного крок великий, у другого маленький, один біжить вистрибом, другий ледве ноги переставляє, немов інвалід, третій тільки тим і займається, що наступає передньому на п'яти.

А як вони стоять в строю?! Один випнув живіт, другий виставив носки на піваршина. Накажеш не виставляти живіт — зігнеться в три погибелі. Хто прийшов босий, а хто в повстяках, і це в таку спеку! Даси команду «Рівняйсь направо!» — замість ліній виходить півколо: кожен вилазить наперед так, щоб як слід побачити правофлангового, хоча й пояснюєш, що треба бачити тільки п'ятого від себе.

А команда «По двоє розподілись». Ще не було випадку, щоб розподілилися без помилки. Той знову повторить «перший», той повторить «другий», а цей зовсім мовчить. «Ну кажи ж!» А він мовчить і, соромливо посміхаючись, дивиться на тебе. Особливо дівчатка. Соромляться вони, чи що?..

Але скільки не дивився Мишко на кумедні і незграбні повороти дітей, вони не могли відвернути його уваги від думки про креслення.

Добре, нехай креслення виявилось дурницею. Але ж щось є. Не тільки ж він, та й інші шукали і навіть досі шукають. «Графиня», припустімо, божевільна, з'їхала з глузду через алмази, але чоловік у зеленому костюмі — це факт, — його таємне листування з «графинею» теж факт. Убивство Кузьміна теж факт… Нехай немає ніякого скарбу, але ж ніякі алмази піонерам та комсомольцям і не потрібні. Їм тільки треба реабілітувати Миколу, довести, що він ні в чому не винен. Хіба ж вони відмовляться від цього тільки тому, що впіймалися на той же гачок із скарбом, на який уже попадалися десятки людей?..

Так роздумуючи, Мишко дивився на лужок, де марширували діти. Чому їм так важко дається стрій? Ось, наприклад, Муха. Він завжди нормально ходить, прудко бігає, а в строю чомусь шкутильгає, волочить ногу, припечатує один крок. Справжній «Руп Двадцять», як сказав лікар про молодого графа.

Одну хвилину!

Мишко навіть підвівся.

Але ж чоловік у зеленому костюмі теж шкутильгає і волочить ногу. Той самий чоловік у зеленому костюмі, якого вони бачили в музеї… Який таємно листується з «графинею»… Невже це і є молодий граф Карагаєв? Але ж усі графи втекли в Париж… А може, не всі? Можливо, він усе ще сподівається знайти алмаз, який так здорово заховав його батька… Цілком можливо! Тому він і не з'являється сюди — боїться, що його впізнають. А в середу приїде…

Розділ шістдесятий Копії

Тимчасом Генка і Славик почали знімати копії.

Насамперед треба було знайти рівну дошку, щоб накласти на неї креслення.

— Подумаєш! — сказав Генка. — Навіщо така точність? Ми ж уже навіть місце знаємо. Перемалюємо для формальності, і все.

Але Славик був педант. І до того ж добре креслив. Генці довелось поступитися. Рівної дошки вони не знайшли, зате відшукали картонну папку з написом «Справа», поклали її на пень і закріпили на ріжках камінцями. На папку вони поклали креслення, а на креслення — аркуш цигаркового паперу.

Славик почав перекреслювати. Стоячи за його спиною, Генка стежив за кожним рухом олівця, давав поради і всіляко підганяв Славика… І навіщо така скрупульозність?! Раз-раз — і готово! Але Славик не звертав на нього уваги і креслив дуже акуратно. Коли він почав перемальовувати зображення бронзового птаха, Генка сказав:

— Навіщо ти птаха перемальовуєш? Він нічогісінько не означає.

— Його нанесено — значить, я повинен його перемалювати, — відповів Славик, продовжуючи працювати.

А саме з птахом і було найбільше мороки. Все інше було простим: лінії, кути, повороти. А птах на кресленні був зображений хоча й дрібно, але дуже старанно. Точнісінько такий, як і на поміщицькому будинку.

— Знаєш, скільки ти з цим птахом проморочишся, — наполягав Генка, — і зовсім даремно. Він же намальований умовно, просто як герб.

— А може, й не умовно.

— Кажу тобі, що умовно. І нема чого з ним морочитись. Ми ж уже й так усе знаємо.

Але сумлінний Славик акуратно перемальовував птаха.

— Роби як знаєш, — пробурчав Генка, — але на кресленні, яке ти робитимеш для мене, будь ласка, не малюй. Не треба мені цього орла.

І він з великим невдоволенням стежив за Славиковою роботою. Морочиться з орлом цілісіньку годину! І це тільки на першому кресленні! Скільки ж він з усіма трьома копіями морочитиметься?

Нарешті Славик перемалював орла і почав заштриховувати його.

— Для чого ти його заштриховуєш? — розізлився Генка.

— Для того, що на кресленні заштриховано.

— Але ж він не весь заштрихований, — закричав Генка, — а ти його всього заштриховуєш!

— Правда, — розгублено промовив Славик, роздивляючись креслення.

Справді, в орла був заштрихований тільки тулуб. Голова ж його була замазана суцільною чорною фарбою, а лапи, навпаки, не зафарбовані і не заштриховані.

— Це я із-за цигаркового паперу прогавив: погано видно крізь нього, — засмучено промовив Славик. — Доведеться перемальовувати.

Генка спробував стримати його. Навіщо перемальовувати?! Все одно ж орел зображений умовно і зовсім не потрібний. Яка різниця, заштрихований він чи ні? А якщо Славик хоче перемальовувати, то нехай віддасть цю зіпсовану копію йому, Генці, а решту може перемальовувати як завгодно.

— Будь ласка, — сказав Славик, відшпилюючи зіпсовану копію, — можеш взяти, решту я зроблю правильно. Точно так, як на кресленні.

— Ну й роби на здоров'я!

Генка недбало згорнув одержану від Славика копію і поклав у кишеню.

— Обережніше, — зауважив Славик. — Якщо загубиш, то можуть бути великі неприємності.

— Не турбуйся, будь ласка, я ще ніколи нічого не губив.

Розділ шістдесят перший Орли

Славик закінчив перекреслювати саме перед тим, як діти повернулися з села.

Після обіду Генка і Славик повернули Мишкові креслення і показали йому копії.

Мишко мовчки подивився на не потрібні тепер нікому аркуші. Бідолашний Славик, працював над ними півдня. І як акуратно все перемалював!

— А де ж третя копія? — спитав Мишко тільки для того, щоб виграти час.

— Вона в мене, — відповів Генка, — я взяв собі зіпсовану.

— Чим же вона зіпсована? — спитав Мишко, все ще не наважуючись сказати хлопцям правду.

Генка поклав свою копію поряд з іншими, показав, чим вона зіпсована.

— А втім, — сказав він, — зіпсована вона лише на думку Славика. Цей орел не має абсолютно ніякого значення. Просто емблема графського роду, як і бронзовий птах.

— Так, — підтвердив Славик, — може, штриховка не має значення, але, оскільки вона є, я вирішив точно перемалювати.

Мишко тимчасом пильно розглядав креслення.

Справді, птах тут нічогісінько не означає: ні місця скарбу, ні дороги до нього. Дорога зображена лініями і поворотами. Вони вчора перевірили цю дорогу, і все виявилося правильним. Крім того, як розповідав лікар, уже сотні людей з допомогою креслення намагалися знайти скарб, значить вивчили креслення вздовж і впоперек. Усе це так… Але чому птах по-різному розмальований? Хоч яким малим є його зображення, хоч як стерлося креслення, а все ж виразно видно, що розкраска різна: голова чорна, тулуб заштрихований, лапи білі. Що це означає?

— Чого ти так розглядаєш? — спитав Генка, з цікавістю і навіть деяким занепокоєнням стежачи за виразом Мишкового обличчя.

— Міркую: що означає птах? Для чого він тут і чому по-різному розмальований?

— Але ж, Мишко, — Генка навіть скривився від невдоволення, — яке це може мати значення? Цим гербам та сама ціна, що й орлам на царських п'ятаках: емблема! Хоч копійка, хоч дві, хоч п'ятак, а всюди двоголовий орел… Ні про що не говорить і нічого не означає… І що тут гадати? Адже ми вже знаємо, де закопано скарб… Треба не гадати, а піти і викопати його. От і все!

— Ти в цьому переконаний?

— У чому?

— В тому, що ми знаємо, де закопано скарб.

Генка розвів руками.

— Але ж ми там були вчора…

Мишко помовчав, потім, зітхнувши, сказав:

— Ніякого скарбу там немає.

Генка і Славик втупилися в нього очима.

— Так, так, — повторив Мишко, — немає, не було і не буде!

Генка і Славик продовжували дивитися на Мишка — Генка ошелешено, Славик запитливо.

— Чого ви витріщилися на мене? — спитав Мишко. — Немає там ніякого скарбу, от і все…

— Так… але… як же креслення, і графиня, і взагалі все? — пробелькотів Генка.

— Ніяка вона не графиня, — зневажливо відповів Мишко.

— Але звідки ти знаєш, що там нічого немає? — спитав Славик.

— А от звідки…

І Мишко переказав друзям розповідь лікаря.

Такий жорстокий удар! Хлопці здавалися самі собі жалюгідними, нікчемними дурнями, безглуздими фантазерами… Як вони тепер дивитимуться всім в очі? Щоправда, ніхто нічого не знає, але всі бачили, скільки багатозначної таємничості вони на себе напускали… І невже треба розлучитися з мрією розгадати таємницю, розкрити секрет, який ніхто до них не міг розкрити? Це було жахливо!

І як тільки Мишко все розповів, у нього стало легше на душі. Виговорився нарешті…

— Що ж, дуже прикро, — сказав, помовчавши, Славик. — А втім, цього треба було сподіватись: якщо всі шукають і давно шукають, то чому саме ми повинні знайти?

Мишко знизав плечима:

— Так завжди буває. Всі не можуть знайти, а потім хтось знаходить. Так могло трапитись і з нами. Але не трапилось.

Генці ніяк не хотілось розстатися з думкою про скарб. Він мало не плакав.

— Але ж скарб є, адже алмаз справді захований! Значить, треба його шукати.

— Де ж його шукати?

— Де?.. Хоч би в лісі, — непевно відповів Генка.

— Ліс уже весь перекопаний. Живого місця немає. Якщо алмаз існує, то він захований, тільки не в лісі. Можливо, звичайно, що графиня і цей чоловік у зеленому костюмі знають місце… До речі, знаєте, хто цей чоловік у зеленому?

Мишко висловив свої підозріння щодо чоловіка в зеленому костюмі.

— Ну звичайно, — гарячився Генка, — це графський син! Ясно, як шоколад. Приїхав по алмаз. І діє заодно з графинею.

Славик, вислухавши уважно товаришів, сказав:

— Коли б графиня знала, де заховано алмаз, то давним-давно викопала б його. Алмаз вміщується в шлунку — значить, вміститься і в кишені. Ні! І графиня не знає, і графський син, якщо він справді графський син, теж нічого не знає. Вони шукають, як і човняр і всі інші. Але ніхто не може знайти. І ми навряд чи знайдемо. Креслення було нашим єдиним шансом. І цей шанс відпав.

«Так, це правда, — думав Мишко, — ніхто не знає, де закопано алмаз. Ніхто не зміг відгадати загадки, заданої старим графом. Але ж загадка відгадується? Всі керувалися кресленням, лініями, а лінії нічого не означають, вони не що інше, як фальшивий слід. І справа, може, не в них, а в орлі. Адже вказати тайник повинен саме птах. А ніхто на нього не звертав уваги. Ось і не знаходили. Але ж у таких планах не може бути нічого зайвого, нічого випадкового. Все повинно мати свій смисл».

— Чого ти розглядаєш креслення? — спитав Генка. — Адже тепер зрозуміло, що він липа.

— Липа, — згодився Мишко, — але все ж дивно: чому орел по-різному розфарбований? Дуже дивно.

Хлопці знову втупилися очима в орла. Але він їм ні про що не говорив. Орел як орел.

Мишко пригадав слова Бориса Сергійовича про цього птаха, сумнів Коровіна з того ж приводу.

— Між іншим, не всі переконані, що це орел. Наприклад, Коровін має сумнів, а він народився і виріс на Волзі, де водяться орли. І Борис Сергійович твердить, що це не орел, а гриф. Вірніше, він сказав, що у птаха голова грифа.

— Голова, може, й так. А в усьому іншому — орел. Не турбуйся, вже хто-хто, а я знаю.

Генці справді можна було вірити. Якщо не брати до уваги фізкультури, то біологія була єдиним предметом, з якого він добре вчився. Він був навіть старостою біогуртка і працював у шкільному живому куточку.

— Звичайнісінький орел, — продовжував Генка, — щоправда, трохи більший за степового. Значить, беркут. Беркут-халзан.

— Гаразд, — сказав Мишко, — що б там не було, іншого виходу в нас немає. Маршрут виявився неправильним. Отже, греби розгадати штриховку. Креслення є у кожного. Давайте думати.

Генка жалібно примовив:

— У мене штриховка неправильна. Як же я думатиму?

Розділ шістдесят другий Халзан

Хлопці почали думати. А втім, думав увесь загін. Не про штриховку, а про бронзового птаха: кого саме він зображує? Це питання поставив Мишко. Адже в загоні є дуже знаючі товариші, можуть придумати щось істотне. Та й важко все тримати в секреті. Нехай уже хоч птахом займуться.

Незабаром весь загін поділився на дві групи.

Одна, очолювана Генкою, твердила, що це орел. Щоправда, у нього не зовсім звичайна голова, але це не більше як вільність художника.

Друга група, на чолі з Бечкою, вважала, що птах із родини грифів. Правда, у нього трохи короткувате занадто коренасте для грифа тіло, але це результат необізнаності того ж таки художника.

— Погляньте на форму голови, — говорив Бечка. — Хіба в орла буває така довга шия і така велика, плоска, плішива голова? Це може бути і кондор, і стерв'ятник, просто чорний гриф або сип білоголовий. Звичайно, коли б птах був у натурі чи хоч чучело, можна було б визначити по пір'ю і по кольору. Але голова безперечно вказує на те, що птах з родини грифів, а не з родини орлів.

— Ех ти, Бечка, Бечка! — заперечував Генка. — Де ти бачив таких маленьких кондорів? У кондора розмах крил досягає трьох метрів, а в цього немає і двох. Згоден, голова трохи дивна. Але в усьому іншому — орел. Так званий «орел справжній». До цієї родини належать: беркут, він же халзан, орел-могильник, він же карагуш, трохи менший за беркута, потім степовий орел, він же орел-курганник. Є ще підорлики, канюки, саричі, але вони маленькі. Так що безсумнівно це орел справжній.

Обидві групи сперечалися з ранку до вечора. Для доказів згадували зовнішній вигляд птахів, їх спосіб життя, спосіб гніздування, виховання пташенят, харчування. Добралися навіть до романів, у яких розповідалось, як птахи заносять у пазурах не тільки дітей і ягнят, а навіть коней і мисливців у повному мисливському спорядженні.

Сперечалися запекло, тим більше, що групи очолювали найзапальніші сперечальники: Генка і Бечка. Вони мало не побилися. Генка обізвав Бечку сипом білоголовим, Бечка Генку — халзаном.

— Ей, сип білоголовий, — кричав Генка, — іди сюди, посперечаємось!

— Катай далі, халзан нещасний! — відповідав йому Бечка.

— Як вам не соромно! — стримував їх Мишко. — Невже не можна дискутувати спокійно? Ми займаємось серйозним дослідженням, а ви переходите на особи. Уявіть собі, що було б, коли б справжні вчені теж так лаялись. На що перетворилася б Академія наук!

— Чого він мене сипом обізвав? — виправдувався Бечка.

— А хто почав? — заперечував Генка. — Ти ж мене перший обізвав халзаном. Цілісінький день тичеш: халзан, халзан… Який я тобі халзан!

Халзан… Халзан… Знайоме слово… Мишко поглянув спочатку на Генку, потім на Бечку… Халзан… Халзан…

— Ти кажеш — халзан? — перепитав Мишко.

— Так, халзан, — відповів Генка.

— Це беркут?

— Ну звичайно. Беркут, або халзан.

Халзан! Але ж так називається річечка. Та сама, на якій вбили Кузьміна… Халзан! Звідси і Халзін луг… Той самий, куди їздили Кузьмін з Миколою…

Мишко так сторопів від несподіванки, що Генка занепокоєно спитав:

— Ти що? Захворів?

— Халзан, — пробурмотів Мишко. — Халзан…

— Ну звичайно, халзан, — не розуміючи повторив Генка, пильно дивлячись на Мишка.

А той продовжував бурмотіти:

— Халзан… Халзан… Річка…

Генка розвів руками:

— Що ти бурмочеш? Халзан, ну й хал… І раптом Генка сторопіло подивився на Мишка. Потім він прошепотів.

— Халзан…

Його голос поступово підвищувався:

— Халзан… Халзан…

Він підскочив і ляснув себе по колінах:

— Халзан! Хай йому дідько! Халзан!

Але Мишко вже отямився:

— Спокійно! Без паніки! Значить, халзан?

— Ну звичайно, халзан, — таємниче зашепотів Генка. — Я відразу подумав: орел — халзан і річка — Халзан.

— Відразу ти, мабуть, нічого не подумав. А зараз, дивлячись на мене, догадався. І не хвастай.

Генка навіть образився:

— Але ж я перший сказав про халзана. А цей сип білоголовий, — він зневажливо глянув на Бечку, — товче про своїх грифів, тільки й товче…

Отже, знайдена перша ланка, можливо, найважливіша. Секрет бронзового птаха в ньому самому, а не в фальшивому маршруті, який спантеличив стількох людей.

І є перший орієнтир — річка Халзан. У районі річки закопано скарб. Тепер зрозуміло, чому на Халзіному лузі вбито Кузьміна. Вбивство пов'язане з скарбом. І це доводить безневинність Миколи Рибаліна — Микола ж ніякого алмаза не шукав. Правда, це знімає підозру і з човняра — він же шукає в лісі і, мабуть, нічого не знає про Халзан. Ну що ж… Кінець кінцем головне — виправдати Миколу. А знайти справжнього винуватця — це вже інша справа. Може, він виявиться, коли вони розшукають скарб. Але де ж шукати на річці? Вона хоч і неглибока, але досить довга. На нових картах, мабуть, не поначена, а на старих тягнеться далеко, через кілька повітів.

Отже, бронзовий птах має дати ще якісь вказівки, безумовно пов'язані з назвами орлів, так само як і річка Халзан.

Генка, знанням якого Мишко тепер дуже довіряв, знову перерахував усіх відомих йому орлів. Деякі дуже підходили. Особливо орел степовий, він же курганник. І якщо ця назва означає те ж саме, що й халзан, то виходить такий ланцюг: річка Халзан — степ — курган. Слово честі, здорово! Оце так Генка, розуміється на птахах! Не те що Бечка. Значить, біля річки, в степу, є курган, у ньому сховано скарб. Чудово, просто здорово!

— Абсолютно правильно, — авторитетним тоном підтвердив Генка, — абсолютно правильно і логічно. Халзан — степ — курган. А всякі грифи тут ні до чого. Хоч трохи грамотний орнітолог[1] ніколи не сплутає цих двох видів. Орел є орел, гриф є гриф. Халзан — східна назва беркута, але ми знаємо, що рід Карагаєвих походить із Золотої Орди. Монголи жили в степу і, напевне, насипали кургани. Значить, і з погляду зоології, і з погляду етнографії все абсолютно правильно. Треба йти на Халзан.

Але Славик, який завжди сумнівався, заперечив:

— Припустімо, що все це так. Річку ми знаємо — Халзан. Але степ? Ніякого степу тут немає. Припустімо, що рівнина і є степ. Добре. А курган? Який курган? Їх тут безліч, але ми їх бачили тільки на правому березі Утчі. І всі вони давним-давно розкопані. Навіть експедиції перестали їздити.

— Завдання, звичайно, не з легких, — згодився Мишко, — але в такому ділі і не буває легких завдань. Завтра рано-вранці вирушимо на Халзан.

— Зваж на те, що завтра вівторок, а в середу приїжджає цей тип Карагаєв.

— От і постараємось усе відшукати до його приїзду.

Розділ шістдесят третій Халзан — степ — курган

Ледве дочекавшись ранку, хлопці вирушили на Халзан. Звичайно, вони нічого не боялись. Але йти місцем, де недавно вбито людину, було страшнувато.

День випав похмурий. Поривчастий вітер гнав по небу кошлаті, розріджені хмари, нагинав верховіття дерев, хилив траву до землі. Часом він дув так сильно, що важко було йти… Але хлопці йшли грузьким лугом уздовж берега Халзану.

Це була обміліла, майже висохла річка. Повесні вона розливалась широко, тим більше, що текла низиною. Але зараз перетворилася на маленький струмочок, який дуже заріс і став зовсім непомітним між кущами і високими травами. Тільки в деяких, дуже затемнених місцях видно було, як по його дну біжить світленька течійка води.

Вигляд такого незначного струмочка зовсім не в'язався ні з його гучною назвою, ні з таємничою і фатальною роллю, яку він відігравав протягом усієї історії. Але хлопчиків це не бентежило. Особливо Генку. Він упевнено крокував лугом і поглядав на всі боки пильним і глибокодумним поглядом людини, від знань якої залежить успіх справи. Власне кажучи, коли б не він, то нічого б і не вийшло. А ще кажуть, що він неоднаково вчиться. Що ж з того, що неоднаково? По-справжньому обдарована людина не може однаково вчитись: її талант скерований в одну сторону на шкоду іншим сторонам. От Мишко і Славик добре вчаться майже з усіх предметів, а все ж, коли треба було розібратися в орлах, то розібрався не хто інший, як він, Генка.

Так роздумував Генка, бундючачись і пишаючись у думці від усвідомлення своєї незвичайності. Ця переконаність була такою сильною, що він навіть не висловлював її вголос, вважаючи, що такій людині, як він, особливо в дану хвилину, личить солідне мовчання. Мишко, що не був переконаний в успіху експедиції так, як Генка, все ж не втрачав надії. Душа його жадала успіху, але, щоб не розчаруватися, він готувався до гіршого. Завжди треба готуватися до гіршого. Вони можуть сьогодні нічого не знайти. Але не все ще загинуло. Вони шукатимуть. Важливо шукати і не втрачати надії.

Славик був настроєний скептично. Він вважав себе реалістично мислячою людиною. Різні таємниці, загадки, таємничі історії здавалися йому прийшлими з потойбічного світу. А тому що в існування потойбічного світу він не вірив, то багато чого приписував буйній фантазії своїх друзів. Але він не відставав від друзів, бо був хорошим товаришем.

Хлопці пройшли вже версти зо три. Місцевість поступово підвищувалася, земля ставала сухішою, кам'янистішою, струмок визначився чіткіше. Зустрічалися великі валуни і камені. Але наскільки сягало око, не видно було жодного кургана.

Коли вони пройшли ще версти дві, дорогу їм заступила велика скеля.

Це був самотній стрімчак, величезний валун, що несподівано встав на цій досить рівній місцевості. Біля його підніжжя лежали великі, порослі мохом камені.

Але зразу ж за скелею струмочок зник, ніби крізь землю провалився.

Хлопці видерлися на скелю. В темнуватому серпанку похмурого дня перед ними відкрилась одноманітна, нудна панорама безмежної рівнини. Поля, поля, поля… Якщо навіть вважати ці поля степом, то все одно: на ньому не було жодного кургана.

— І все ж тут десь є курган, — категорично заявив Генка.

— Ні, немає ніде, — заперечив Славик.

— Значить, треба йти вперед.

Славик нахилився до підніжжя скелі.

— Поглянь, струмок кінчився. Можливо, Халзан витіпає з-під скелі, може, тут його початок. Куди ж ми підемо?

Деякий час хлопці мовчки стояли па вершині скелі. Вітер то вщухав, то знову налітав, підвиваючи і висвистуючи.

Нарешті Мишко сказав:

— Ти, Славко, неправий. Я бачив карту. Початок Халзану значно далі. Мабуть, тут він дуже обмілів або тече під землею, а за скелею знову вибивається на поверхню…

Генка ухопився за цю думку:

— Правильно. Може, скарб закопано в землі десь поблизу.

— А як же курган? — спитав Славик.

— Це так… Я й забув про курган.

— Так от, — продовжував Мишко, — якщо ми пройдемо далі, то напевне знову натрапимо на Халзан. Але… але біда в тому, що тут, біля скелі, мабуть, кінчаються колишні графські володіння. Пам'ятаєте карту в музеї? Графська земля лежить між Утчею і Халзаном. Не тягнеться ж вона без кінця-краю. І зрозуміло, що граф закопав алмаз на своїй землі. А на його землі немає жодного кургана. Ось у чому біда. — І Мишко сумно додав: — Славик правий: далі йти немає рації.

Почуваючи себе винним перед друзями в тому, що він виявився правим, Славик висловив таке припущення:

— Може, граф мав на увазі не орла-курганника, а орла-могильника. Тоді треба тільки знайти могилу на Халзані.

Але з вершини скелі не було видно ні могили, ні кладовища.

Розділ шістдесят четвертий Комуна

Невдача дуже засмутила хлопчиків. Невже вони помилились і з орлом? А вже кінчається вівторок. Завтра з'явиться чоловік у зеленому костюмі, а вони нічого не знайшли.

У таборі на них чекала новина: приїхав Борис Сергійович з розпорядженням із Москви про передачу садиби комуні. Разом з ним приїхали Коровін і ще два вихованці дитячого будинку, майбутні комунари.

Приголомшуюча новина! Все-таки відвоювали садибу! Мишко побіг розшукувати Бориса Сергійовича. Але він знайшов тільки Коровіна. Борис Сергійович пішов у сільраду.

Коровін і обидва вихованці дитбудинку обмірювали рулеткою сараї.

— Ну як, — привітав їх Мишко, — відвоювали-таки садибу?

Коровін засопів, потім відповів:

— А то ж як… Забрали, і все. Наркомос розпорядження дав.

— А будинок?

— І будинок. Тільки старуха попросила Бориса Сергійовича почекати до четверга.

— Чому?

— Хто ж її знає… Попросила, і все. Борис Сергійович згодився. Він їй і роботу в комуні запропонував. Нехай, каже, працює.

— А вона що ж?

— А нічого.

— Залишиться?

— Куди ж їй, старій, подітись…

— Чому ж вона все-таки попросила відкласти до четверга? — допитувався Мишко.

— А хто ж її знає, — знизав плечима Коровін. — Ну, хлопці, давай, тягни шнур… Нам сараї сьогодні закінчити треба, завтра землю обмірюватимемо.

І хлопці знову взялися за роботу.

Мишко добре розумів, чому старуха зволікає передачу будинку. Завтра має приїхати Карагаєв, от вона й хоче порадитись: а може, треба щось винести з будинку.

Але про свої догадки Мишко не сказав ні Коровіну, ні Борисові Сергійовичу. Коли Борис Сергійович прийшов із сільради, Мишко лише спитав у нього:

— Як же вам пощастило побороти Сєрова?

— Ну вже й Сєров! — Борис Сергійович похитав головою. — Шило!

— Яке шило?

— Те, що про вас замітки писало.

— Значить, він?

— Він самий… Звичайний хабарник. Куркулі не хотіли комуни. Розуміли, що доведеться землю віддати, яку вони незаконно захопили, от і підкупили Сєрова. За хабар він видав охоронну грамоту на садибу, хоч ніякої історичної цінності вона не має. Словом, Сєрова вже прогнали з губвно.

— Он воно що… — протягом сказав Мишко. — Виходить, це справа рук Єрофєєва. А я думав, що графині…

Борис Сергійович знизав плечима:

— Графиня… Вона теж була зацікавлена. Очевидно, хотіла зберегти садибу для старих господарів. Саме вона і звела Єрофєєва з Сєровим. Справа в тому, що дружина Сєрова — її рідна сестра.

Тільки зараз Мишко зрозумів, кого нагадувала йому дружина Сєрова. Ну звичайно ж, «графиню». Точно! Тільки ця стара, а та молодша…

Мишко подумав про те, як добре зробив він, що не піддався на вмовляння і погрози Сєрова. Адже коли б він його послухав і вивів звідси загін, то об'єктивно допоміг би куркулям і колишнім поміщикам. А він же одразу розгадав Сєрова, одразу відчув його нещирість і ворожість. Значить, у нього, Мишка, є політичне чуття. Адже і Єрофєєва він теж розгадав, одразу ж зрозумів, куди гнуть куркулі… Але, звичайно, все набагато складніше, ніж йому уявлялось. Тут ланцюг: Сєров, Єрофєєв, «графиня», човняр, Карагаєв… Можливо, що у кожного з них своя мета, але їх об'єднують спільні інтереси. І, звичайно, все це має відношення і до вбивства Кузьміна і до обвинувачення Миколи Рибаліна.

Розповісти Борисові Сергійовичу про Карагаєва чи не треба?

Звичайно, для Бориса Сергійовича важливо знати, що тут заявився колишній хазяїн садиби. А що як цей чоловік у зеленому зовсім не графський син, зовсім не Карагаєв? Хлопці вже стільки разів помилялись. Мишко боявся помилитися ще раз, боявся набазікати чогось зайвого. Краще завтра переконатись, що це справді граф, і тоді вже розповісти.

— Майте на увазі, — сказав він, — Єрофєєв і інші куркулі все одно шкодитимуть комуні.

Борис Сергійович розсміявся:

— А ми й не розраховуємо на їхні симпатії. І не потребуємо їх. Ми не боїмося куркулів. Це вони нас бояться. Вони чудово розуміють, що їм доведеться віддати те, що вони захопили при допомозі різних незаконних махінацій. І командувати тут, в селі, ми їм не дамо. Вони це добре розуміють і тому чинять опір і чинитимуть. Якщо хочеш, зможеш у цьому сьогодні переконатись.

— А що сьогодні буде?

— Сьогодні ввечері сходка. Приходь із своїми товаришами. Одержите наочний урок класової боротьби.

Розділ шістдесят п'ятий Сходка

Загін прибув на сходку в повному складі. Всім було цікаво. До того ж сходка відбувалась у клубі, господарями якого діти до деякої міри почували себе: адже вони його побудували.

Звичайно на сходку збиралися лише чоловіки, а тепер з'явилось усе село: і чоловіки, і жінки, і діти. Було задушливо, але багато хто сидів у кожухах і валянках. Хмаринки сизого тютюнового диму пливли під дерев'яні крокви. Стелі не було. По суті, це був великий сарай.

На сцені стояв маленький стіл, накритий червоною матерією. За ним сиділи голова сільради Іван Васильович і Борис Сергійович. Голова підвівся, попросив, щоб було тихо і сказав:

— Громадяне! — Він завжди на сходках чомусь говорив не «громадяни», а «громадяне», мабуть, для урочистості. — Громадяне! Починаємо збори. Є постанова центральної влади. Значить, у колишній панській садибі організувати трудову комуну для дітей із числа колишніх безпритульних товаришів. Значить, слово для інформації має директор Борис Сергійович. І просьба, громадяне, не курити.

Але всі продовжували курити.

Борис Сергійович підійшов до рампи. Всі замовкли і втупилися в нього очима.

— Товариші, — сказав Борис Сергійович, — комуна організовується з числа колишніх вихованців дитячого будинку. Всі вони в минулому безпритульні, а деякі навіть і малолітні злочинці. Кажу вам проще відверто, щоб усі були в курсі справи…

Він замовк. У залі наростав глухий гомін. Спочатку це був тихий, стриманий говір багатьох людей у різних місцях клубу. Потім усі заговорили разом, загомоніли, захвилювались. І нарешті пролунав несамовитий жіночий крик:

— Вони й нас тут усіх пограбують і переріжуть…

Це вигукнула жінка з дитиною на руках, уся нібито обгорнута великою квітчастою хусткою.

— Так, товариші, деякі з них були малолітніми злочинцями, — продовжував Борис Сергійович, але це було колись. За декілька років, проведених у дитячому будинку, діти стали зовсім іншими. Вони оволоділи різними професіями, знають і люблять свою справу, навчилися поважати колектив. Коротше кажучи: я ручаюсь за кожного. І ось побачите: у вас з комунарами встановляться якнайкращі стосунки. Вони вас не скривдять, і я сподіваюся, що й комунарам не доведеться ображатись на вас.

Але в міру того як говорив Борис Сергійович, гомін знову наростав. Мишко уважно спостерігав за зборами і бачив, що куркулі хоча й не кричать, але будоражать усіх. Вони сиділи навколо Єрофєєва і крамаря маленькою, але згуртованою і злою купкою, усвідомлюючи, що симпатії більшості учасників сходки на їхньому боці, бо всі не хочуть тут комуни, бояться її, бояться комунарів, про яких їм наговорили всіляких жахів.

І Мишкові було шкода Бориса Сергійовича, що самотньо стояв на сцені віч-на-віч з ворожим натовпом, який не хотів його слухати і переривав на кожному слові злобними і глузливими вигуками. Він усією душею співчував Борисові Сергійовичу, але нічим не міг допомогти йому…

А збори галасували, кипіли, вирували. Особливо хвилювалися жінки.

— Не треба нам вашої комуни! — кричали вони. — Все одно виженемо бандитів! Ідіть, звідки прийшли!

Голова Іван Васильович підвівся і крикнув:

— Спокійно, громадяне, спокійно! Вислухаємо товариша, а потім обговорюватимемо. Жінки! Тихо! А то виведу!

Йому відповів задирливий жіночий голос:

— Спробуй виведи!.. Ми тебе самого виведем!..

У залі вибухнув сміх. Але галас не стихав, навпаки — ще більше посилився…

Борис Сергійович стояв на сцені, навіть не роблячи спроби щось сказати, тільки обводив збори суворим поглядом з-під окулярів…

І тоді Мишко, Генка, Славик і решта дітей зробили те, що вони звичайно робили на шкільних зборах, коли зчинявся такий самий неймовірний гармидер: вони хором почали скандувати:

— Ти-ша!.. Ти-ша!.. Ти-ша!

Спочатку їхні голоси губилися в загальному гомоні, але, коли до них приєднались інші діти, не тільки з табору, але й багато сільських, вони перекричали всіх.

Це було таким новим і несподіваним для зборів, що всі замовкли і, нічого не розуміючи, втупилися в дітей. Вони скандували: «Ти-ша!.. Ти-ша!..» — а всі зачудовано дивилися на них.

Потім Мишко подав знак, і діти перестали кричати так само несподівано, як і почали…

Борис Сергійович скористався з тиші, що наступила внаслідок загального збентеження, і сказав:

— Адже й у вас є діти. От вони сидять поряд з вами. — Він обвів уважним і докірливим поглядом жінок, що сиділи з дітьми попереду, і продовжував: — Ваші діти сидять біля вас. Ви їх любите і піклуєтесь про них. Після зборів вони прийдуть додому, де в них є і їжа, і постіль, затишок, ласкава, дбайлива материнська рука. Чому ж ви так жорстоко ставитесь до тих, кого війна, розруха і голод позбавили всього — і дому, і сім'ї, і батька, і матері? Я питаю: чому ви такі жорстокі і несправедливі до них? Чим вони завинили перед вами?

І він замовк, чекаючи відповіді на своє запитання. Та відповіддю йому була загальна мовчанка. Всі уникали погляду Бориса Сергійовича. А в деяких жінок навіть сльози навернулися на очі. Але вони ховали ці сльози і робили вигляд, що, сякаються.

Хлопці торжествували. Здорово він сказав! Сильно вийшло!

Суворим і переконливим голосом Борис Сергійович продовжував:

— Країна наша бідна. Але Радянська влада зробила все для того, щоб повернути дітей до життя, виховати з них чесних трудівників. І в цій великій і благородній справі ніхто не зможе нам перешкодити. Ні ті, що чекають повернення поміщиків і бережуть для них садиби, ні ті, що незаконно заволоділи землею і експлуатують інших селян. — І він суворо поглянув у той бік, де сидів Єрофєєв.

І всі, хто був у залі, теж повернулися туди.

— Коротше кажучи, — підсумував Борис Сергійович, — організація комуни — вирішена справа. І нікому не вдасться це рішення змінити. Воно остаточне. Я прийшов сюди не для того, щоб просити вашої згоди, а для того, щоб усім нам подумати про те, як ми разом житимемо і працюватимемо. Хочете ви обговорювати це питання — будь ласка. Не хочете — я можу піти. Але комуна буде.

Слово попросив Єрофєєв. Він вийшов на сцену, зняв картуз, оголивши лису голову, і сказав:

— Дуже правильно сказав товариш представник про діток. І ми теж хочемо, щоб усе було по-божому, по справедливості. Щоб, значить, і ми нікого не скривдили, і нам щоб ні від кого кривди не було. А от про землю товариш представник нічого не сказав. А з землею ж як буде — от питання.

— Ні на чию землю комуна не претендує, — відповів Борис Сергійович, — комуні відійде та земля, що належить державі і якою незаконно користуються громадянин Єрофєєв та деякі інші громадяни. Хіба вам, громадянине Єрофєєв, належить володіти майже сотнею десятин землі?.

— Не я, а вся громада користується, — відповів Єрофєєв і широким жестом обвів зал, показуючи, що всі ті, що сидять тут, користуються цією землею.

Але та сама жінка в хустці, що кричала про комунарів, раптом вигукнула:

— Ти чого на нас показуєш? Ми цієї землі і не нюхали! Все собі заграбастав!

Не звертаючи на неї уваги, Єрофєєв продовжував:

— Володіємо на законній основі. На те й папір з губернії маємо.

Борис Сергійович суворо подивився на Єрофєєва і сказав:

— Тепер, громадянине Єрофєєв, відомо, скільки вам коштував цей папір.

Єрофєєв кинув на нього насторожений погляд, потім розвів руками.

— Про це нам нічого не відомо.

— Так буде відомо, — коротко відповів Борис Сергійович і, звертаючись до залу, спитав: — Громадяни, хто ще користується цією землею, просьба встати.

Ніхто не встав. Усі мовчали. Тільки один дідусь стиха промовив:

— Хто ж нею користується… Відомо хто…

Єрофєєв раптом простягнув руки вперед, повернув їх долонями вверх і сказав:

— Цими руками земля оброблена. Хіба я не трудящий?

Жінка в хустці схопилася з свого місця і закричала:

— Який ти трудящий? Ти цими руками тільки гроші рахуєш! Закабалив тут усіх, а тепер трудящим прикидаєшся!

Знову заговорили всі разом. Але тепер загальне обурення було спрямоване проти Єрофєєва, крамаря та інших куркулів. Висловлювали давні образи, пригадували несправедливості й приниження, яких зазнали всі від місцевих багатіїв. Мишко дивився на матір Жердяя: от кому б виступити й розповісти, як Єрофєєв підбивав зрадити власного сина. Але Марія Іванівна мовчки сиділа в кутку, лише повертала зажурене обличчя до тих, хто виступав, а сама нічого не говорила.

Голова Іван Васильович постукав долонею по столу:

— Громадяне! Досить сперечатися! Питання ясне: бути тут трудовій комуні з числа колишніх безпритульних товаришів. А те, що деякі свою власну шкуру захищають, так це їхня особиста справа. Все трудове селянство — і котрі бідняки, і котрі середняки — палко бажають помагати спільній справі. А тому просимо Бориса Сергійовича доповісти, як передбачається організувати роботу комуни. В якому, значить, напрямку і яка від нас потрібна допомога.

Борис Сергійович розповів, чим займатимуться комунари, що сіятимуть, які посадять сади, які в них будуть майстерні і допоміжні підприємства, яку вигоду від цього матиме навколишнє населення.

Усі мовчки й уважно слухали його. Можливо, він і не всіх прихилив на свій бік, але більшість відчувала, що справжня правда — на його боці, а не на боці тих, хто експлуатував їх.

А діти тріумфували. Промова Бориса Сергійовича здавалась їм чудовою. Він намалював таку привабливу картину розвитку комуни, що, слухаючи його, їм хотілося теж стати комунарами, залишитись тут і створювати на новому місці нове господарство, «нового, — як висловився Борис Сергійович, — комуністичного типу…»

Розділ шістдесят шостий Орел-ягнятник

Збори закінчились. Уже настала ніч. Дощ перестав. Небо проясніло, на ньому світилися міріади зірок. І тільки тоді, коли діти зачіпали в темряві дерева та кущі, на них дощем падали застряглі на листі і гілках краплини.

Борис Сергійович і Мишко йшли позаду всіх. Попереду, з темряви, долинали крики і перегукування дітей, дзвінкий сміх Зіни Круглової, скривджене бурмотіння Кита, обурений голос Бечки.

— Скажіть, Борисе Сергійовичу, — спитав Мишко, — якби раптом з'явився колишній власник садиби, міг би він перешкодити комуні?

Борис Сергійович засміявся:

— Як же він перешкодить? Садиба конфіскована і належить державі.

— А ви не знаєте, де вони, колишні графи?

— Старий граф ще до революції виїхав за кордон, а молодий невідомо де. А втім, яке це має значення?

Мишкові дуже хотілося розповісти, яке це має значення, але він стримався. От, якщо завтра він переконається, що чоловік у зеленому і є граф Карагаєв, тоді він і розповість.

— А ви не цікавились їхнім гербом? — спитав Мишко. — Вірніше, я хотів спитати: який саме птах зображений на гербі?

— На гербі зображений орел. І якщо визначати по голові, то це орел-ягнятник, він же орел-бородач. Щось середнє між орлом і грифом, так би мовити перехідний вид. Правда, спеціалісти, до яких я звертався, твердять, що тулуб — звичайного орла, але голова напевно орла-ягнятника. Ось, — він витяг записну книжку, — в мене записані ознаки: «Голова велика, спереду плоска, ззаду опукла. Покрита щетинистим і пуховидним пір'ям. Дзьоб великий, довгий, загнутий гострим гаком. Основа дзьоба оточена жмутком щетинок, які прикривають нижню половину дзьоба. Тому орел називається і ягнятником, і бородачем».

Мишко уважно слухав Бориса Сергійовича. Але це знову ж таки нічого не давало. Ягнятник, бородач… Напіворел, напівгриф… Ні, це нічого не дає… От халзан, курганник, могильник — це вже про щось говорить. А бородач ні про що не говорить.

Невже вони помилились і з орлом? Невже орел зображений просто так і їхнім здогадам та ж ціна, ще і вказаному на кресленні маршруту?..

Все ж повідомленням Бориса Сергійовича Мишко вирішив поділитися з Генкою і Славиком. Коли табір угомонився, він тихенько викликав їх з палатки, одвів убік і сказав:

— Так от, хлопці, Борис Сергійович говорить, що в цього птаха голова орла-бородача або ягнятника.

— Ну й що? — нетерпляче заперечив Генка. — Я ж теж казав, що голова у птаха особлива, не така, як у справжнього орла. Можливо, що й ягнятника, не заперечую. Але яке це має значення? В цілому ж це орел звичайний.

— А креслення? — наполягав Мишко. — На кресленні ж голова орла зовсім чорна, на відміну від тулуба і ніг. Значить, голова має якесь особливе значення. А голова — ягнятника.

Генка знову нетерпляче пересмикнув плечима:

— Не знаю, не знаю… До чого тут ягнятник? У нас в Росії він майже не водиться. Інколи тільки зустрічається на Кавказі і біля Гімалайських гір. Якщо ти хочеш знати, то ягнятник живе вище від усіх гірських птахів, у зоні льодовиків і вічних снігів. Звідки тут, у середній смузі Росії, може взятися ягнятник? І гніздяться вони тільки на скелях. А які тут скелі? Жодної скелі…

— Як же жодної? А скеля, на яку ми сьогодні лазили?

Генка розсміявся:

— Хіба ж це скеля? Ти зрозумій: вони гніздяться на неприступних скелях.

— Це не має значення, — рішуче заявив Мишко, — зате як здорово виходить… Орел зображує річку Халзан, його голова — скелю на Халзані, а лапи могильника — могилу на скелі. Розумієш? Халзан — скеля — могила.

Славик голосно позіхнув, йому дуже хотілося спати. І, якщо правду говорити, він втомився від догадок і не вірив у них. Один орел, другий — і так без кінця… Якби справа була в орлах, то алмаз давним-давно вже знайшли б. Шукали теж, мабуть, не дурні.

— Та ми ж були сьогодні на скелі і ніякої могили там не бачили, — сказав Славик і знову позіхнув.

— Так, не бачили, — гаряче відповів Мишко, — але ж ми її і не шукали. Треба піти і як слід обшарити всю скелю.

— Коли піти? — злякано спитали Генка і Славик.

— Зараз. Не гаючи часу.

Але хлопчики рішуче відмовились іти зараз на скелю. Що вони там уночі побачать? Нічогісінько. Марна трата часу. Тільки не виспляться. А завтра ж приїде чоловік у зеленому, і треба бути бадьорими і готовими до всього.

— Отже, не підете? — грізно спитав Мишко.

— Ні! — рішуче відповіли Генка і Славик.

— А якщо я накажу?

— Не маєш права, — відповів Славик. — Коли б це стосувалося загону, то ти мав би право наказувати. А це кінець кінцем приватна справа.

Деякий час вони палко сперечалися про те, має право Мишко наказувати чи не має. Кожен залишився при своїй думці, але йти на скелю Генка і Славик відмовлялися рішуче.

Мишко звертався до їх розуму, докоряв за боягузтво, обіцяв неминучий успіх, загрожував, що піде сам, доводив, що завтра, можливо, вже буде пізно, бо граф випередить їх. Усе було марно. Генка і Славик нізащо не хотіли йти на Халзан. Славик взагалі вже ні в що не вірив, Генка не хотів визнавати ніякого орла-ягнятника, він просто тремтів від люті, коли чув про грифів. І їм обом хотілося спати.

Згнітивши серце, Мишко поступився. Але він зажадав від друзів обіцянки, що завтра вони обов'язково підуть на скелю. Генка і Славик урочисто обіцяли піти.

— Але, — додав Генка, — май на увазі, що всякі Беччині грифи тут ні до чого.

Розділ шістдесят сьомий Граф Карагаєв

Середа!

Борис Сергійович, Коровін і колоністи пішли обмірювати землю. Піонери на чолі з Зіною вирушили в клуб. Мишко, Генка і Славик пильно стежили за садибою.

«Графиня» в місто не поїхала. Отже, її зустріч з чоловіком у зеленому костюмі має відбутися тут. Він приїде денним поїздом, тобто о другій годині. Мишко наказав Гонці бути в цей час на станції.

Приблизно о пів на другу «графиня» вийшла з дому. Мишко і Славик обережно вирушили за нею. Поминувши парк, «графиня» краєм невеликого ліска вийшла на берег річки значно вище від села і садиби.

Майже водночас до річки підійшов чоловік у зеленому костюмі. Але Генки не було. Значить, чоловік у зеленому зійшов з поїзда не на їхньому полустанку, а на наступному.

Він нагадував дачника, який прогулюється. На ньому був легкий літній костюм зеленуватого кольору, жовті черевики «джімі» і велике світле кепі. В руках він тримав букетик польових квітів.

Чоловік у зеленому костюмі привітався з «графинею». Розмовляючи, вони берегом річки пішли в протилежний від садиби бік. Єдине, що лишалося Мишкові і Славикові, — це тихо посуватися берегом так, щоб не спустити їх з ока. Але чути, про що вони розмовляють, хлопці не могли.

Тією самою стежкою «графиня» і чоловік у зеленому костюмі повернулися назад і зупинилися недалеко від хлопчиків.

— Коли ви повернетесь? — запитав чоловік у зеленому костюмі.

— Хвилин через сорок.

— Я чекатиму тут.

«Графиня» пішла до човнової станції. Чоловік у зеленому костюмі зник у прибережних кущах. Там він роздягнувся і кинувся в воду. Чути було, як він хлюпався, пирхав і бив долонями по воді. Хлопці причаїлись у кущах.

Потім незнайомий вийшов на берег. За кущами почулося шелестіння газети, потім усе стихло.

Хлопці лежали не ворушачись. Час тягнувся нестерпно довго. Сонце вже почало схилятися на захід. У траві сюрчав коник. Високо в небі купався жайворонок.

Незнайомий підвівся. Мабуть, одягається…

Нарешті з'явилася «графиня». Незнайомий, уже одягнутий, з лискучим, мокрим, ретельно пригладженим волоссям пішов їй назустріч. Вони зупинилися зовсім близько від хлопчиків. Незнайомий стояв спиною до них. Обличчя «графині» було добре видно.

— Він згоден, — сказала «графиня».

— Скільки людей?

— Він і ще двоє в лісі.

— Коли зможуть бути на місці?

— Через дві години.

Незнайомий поглянув на сонце, потім на годинник.

— Нехай будуть через три.

— Добре, передам.

— З ломами і лопатами.

— Добре… Я їм вже одіслала два мішки інструментів. Тільки… Олексію… Я хотіла попередити: човняр підозрює вас.

— У чому?

— Ну… в цьому… з Кузьміним.

— Звідки він знає, що я — це я?

— Він цього не знає. Він сказав: «Кузьміна вбив чоловік, з яким ви зустрічаєтесь у музеї».

— Він стежив за вами?

— Так. Він був переконаний, що я приховую від нього справжнє місце. Але він хитрий і небезпечний.

— Я сам небезпечний.

— Олексію! З цим селянином!.. Кузьміним… Як вийшло?

Хлопці напружено прислухалися, боячись пропустити бодай одно слово. Зараз він скаже найголовніше! Карагаєв пересмикнув плечима:

— Ми зіткнулися з ним віч-на-віч. Він мене, пізнав. Міг видати. Що залишалося робити? На одного мужика на світі менше.

— Але Рибаліна звільняють.

— Проти нього немає доказів. Але їх немає і проти мене. Звичайно, треба все скоріше кінчати. Сьогодні ж.

— Ви переконані, що це справжнє місце?

— Безперечно. І подумати: стільки років він нас обдурював! Тварюка!

«Графиня» лицемірно промовила:

— Не кажіть так, Олексію! Він мертвий, і він ваш батько. Господи, коли я подумаю…

— Ах, облиште своє голосіння! — з досадою промовив Карагаєв. — Кращі роки змарнував, шукаючи цей камінь. Лишився в Росії. Хай йому чорт! — Він ляснув себе по лобі. — І як я не догадався відкрити склеп на скелі? Ідіот!

Мишко кинув швидкий, але дуже докірливий погляд на Славика. Виявляється, правильно: скеля — склеп… Ось тобі й орел-ягнятник…

Славикові нічого не залишилось, як тільки винувато заморгати очима.

— Все-таки краще без човняра та його людей, — сказала «графиня».

— Склеп завалений. Мені одному не впоратись. Я вже пробував.

— Може, покликати інших?

— Наприклад?

— Єрофєєва, ще кого-небудь.

— Ні! Віддаю перевагу бандитам. Легше домовитись, дешевше і напевне не продадуть.

— Але вони можуть убити вас.

— Я озброєний.

Вони помовчали. Потім Карагаєв сказав:

— Тепер ідіть. Попередьте його: через три години.

Розділ шістдесят восьмий Склеп

Отже, треба діяти! Діяти негайно і рішуче!

Мишко нічим не дорікав друзям. Про що тепер говорити? Тільки коли зникли з очей і Карагаєв і «графиня», він повернувся до Славика.

— Ну як, — «приватна справа»?

— Ні, не приватна, — відповів присоромлений Славик.

Те ж саме визнав і Генка. Він чекав товаришів у таборі. Чоловіка в зеленому Генка на станції не бачив, але з поїзда зійшов слідчий. Проте куди він подівся, Генка не помітив. Слідчий зійшов з поїзда і зник.

— Так, — сказав Мишко. — Шкода, що він не зайшов у табір. Вбивця ж тут. Жартувати не можна. Біжи, Генко, в село і дізнайся, чи немає там слідчого.

Генка побіг у село. Але слідчого там не було. Хлопці дуже схвилювалися. Що їм робити? Йти на скелю немає рації. Тепер вони вже не випередять графа. Залишалося тільки одно: розповісти про все Борисові Сергійовичу.

Борис Сергійович уважно вислухав хлопців. Їх розповідь була незвичайною. Але Борис Сергійович нічим не виявив, що сумнівається в її правдивості. Він підвівся і сказав:

— Треба йти!

На Халзін луг вирушили всім загоном. Навіть Кит категорично відмовився чергувати на кухні. По дорозі Борис Сергійович запросив з собою голову сільради і двох селян-понятих. Але звістка про те, що зараз на Халзіні мають знайти скарб, миттю облетіла все село. Загін ще не дійшов до скелі, як їх догнав великий натовп селян. Серед них крокував навіть лікар. Отже, новина вже долетіла і до сусіднього села.

Незабаром скелю оточив щільний натовп. Зовсім несподівано Мишко побачив серед людей човняра і обох парубків з лісу. Але чоловіка в зеленому костюмі не було.

Сонце ховалося за горизонт. Останні його промені освітлювали самотню скелю і схвильований натовп людей навколо неї.

Один бік скелі був стрімкий. Другий, пологий, був усипаний каменями різного розміру. Майже біля самої вершини лежали три величезних валуни. Для того щоб піднятися на шпиль, треба було їх обійти.

Оглянувши валуни, Борис Сергійович і Мишко побачили під ними свіжі сліди лопати чи кирки: хтось пробував зрушити камені з місця.

Борис Сергійович покликав голову сільради і кількох селян. Швидко запрацювали ломи й лопати. Валуни були підкопані. Борис Сергійович попросив людей розступитися. Один за одним усі три валуни скотились із скелі.

Показалась кам'яна могильна плита. Вона заросла мохом і травою, навіть важко було відразу розібрати, що це плита. Але коли навколо неї розчистили землю, її обриси виступили зовсім чітко.

— Могилку псують, — зітхнув Єрофєєв. Не по-божому.

Хтось із селян засміявся:

— Могилка ж не на місці. Їй слід на кладовищі бути, а вона он куди забралась.

Плиту підкопали, потім підважили її ломами і підняли. З'явилася невелика заглибина.

Натовп присунувся до ями. Всім хотілося побачити, що там є.

— Одійдіть, громадяне, — сказав голова, — всім покажемо.

І в цю мить до скелі підійшли «графиня» і Карагаєв. Ніхто з натовпу не звернув на них уваги: всі були захоплені склепом. Лише Мишко і човняр невідступно стежили за ними. І Єрофєєв, очевидно, відразу пізнав молодого графа і не зводив з нього очей.

У заглибині під плитою лежала чорна металева шкатулка. Борис Сергійович підняв її. Вона була замкнута. Ударом каменя Борис Сергійович збив замок і відкрив шкатулку. Там лежала брошка, усипана блискучими каменями. Посередині її блищав великий брильянт… Борис Сергійович високо підняв брошку і показав її натовпу.

І раптом, розштовхуючи натовп, до Бориса Сергійовича підійшов Карагаєв. Слідом за ним ішла «графиня».

— Ця шкатулка належить мені, — сказала «графиня».

— Можливо, — чемно відповів Борис Сергійович, не віддаючи шкатулки.

— Дайте її, — сказала «графиня», простягаючи руку. Але Борис Сергійович не віддав їй шкатулки.

— Я не можу вам її віддати. Вона буде здана органам влади, а вже потім ви можете пред'явити на неї своє право.

І тут трапилось найнесподіваніше. Карагаєв вихопив шкатулку з рук Бориса Сергійовича.

Це було так зухвало і несподівано, що всі розгублено застигли на своїх місцях.

Борис Сергійович зблід і зробив крок до Карагаєва:

— Що це значить? Поверніть негайно!

Карагаєв вихопив з кишені пістолет… Натовп шарахнувся вбік. Карагаєв, тримаючи в одній руці пістолет, а в другій шкатулку, повільно відступав до підніжжя скелі… І тут його застиг різкий окрик, що пролунав, як команда:

— Здати зброю!

Карагаєв озирнувся. Позаду стояли слідчий і два червоноармійці. А біля червоноармійців стояв Микола Рибалін. Він глянув на Мишка і посміхнувся йому своєю звичною привітною посмішкою.

Розділ шістдесят дев'ятий Підсумки і недоробки

Щодня прибували нові групи трудколоністів. Від станції на підводах доставляли інвентар. Комунари ремонтували будинок, будували сараї, навіси, обладнували майстерні.

А нашому маленькому загонові вже час було від'їжджати. Серпень золотив листя на деревах, ночі ставали довші, спати в палатках було вже холодно.

Та й усі справи були, по суті, закінчені. Миколу Рибаліна виправдано. Таємниця бронзового птаха розкрита. Садиба належала трудкомуні. Навчено грамоти дванадцять чоловік. Піонерський загін у селі організовано.

Останнім часом загін діяльно допомагав комунарам. Кит — той просто не вилазив з кухні. Та всі розуміли, що пора їхати. Комунари заново планували сад. Із делікатності вони не казали, що палатки загону їм заважають, але піонери це чудово розуміли. Звичайно, можна переставити палатки на інше місце, але якщо вже зніматися з обжитого місця, то зовсім.

А жаль розлучатися з садибою, з селом, з комунарами…

— Ви обов'язково приїжджайте до нас у наступному році, — посміхаючись, говорив Микола Рибалін. — Знову тесляруватимемо. Новий клуб збудуємо, теплий, щоб і взимку користатись ним.

Єрофєєв лицемірно зітхав:

— Та вже попрацювали дітки, спасибі їм, допомогли громаді. І безневинну людину захистили.

Але очиці його дивилися підозріливо і насторожено, і ніхто йому не вірив.

Художник-анархіст заявив, що він теж їде в Москву.

— Більше там простору для талановитої людини, — говорив він, — є де розвернутися. Театри, вивіски, фасади. Вам, діти, коли щось треба буде для школи оформити, то, будь ласка, з великим задоволенням.

Мишко поспішив його запевнити, що в їхній школі вже давно все оформлено.

Діти від'їжджали в Москву вечірнім поїздом. Вони вже згорнули палатки, скотили ковдри, уклали речі. Перед від'їздом запалили великий прощальний костер.

На костер прийшли комунари на чолі з Борисом Сергійовичем і сільські діти.

Мишко відкрив збір такими словами:

— Це наш останній костер. Треба підсумувати все, що ми тут зробили. Але ми говоритимемо не про те, що ми зробили, а, навпаки, про те, чого ми не встигли зробити. Це буде корисно для тих, хто тут залишається. Хто хоче висловитись?

Першим слово взяв Славик.

— Ми організували тут загін. Але в нього вступило тільки тридцять два чоловіки. Мало! Треба, щоб усі діти в селі стали піонерами.

— Погано ми працювали по ліквідації неписьменності, — сказала Зіна Круглова. — Навчили лише дванадцять чоловік. А треба, щоб усе село стало грамотним.

— У селі немає лікарні, — сказав Бечка, — доводиться ходити в сусіднє село. Це несправедливо. Медицина — могутня зброя в боротьбі з релігійними забобонами.

— Якісь слабкі у нас інтернаціональні зв'язки, — заявили Ігор і Сева. — Тільки два листи надіслали німецьким піонерам. А фашизм підводить голову. Треба звернути на це як найсерйознішу увагу.

Після того як усі виступили, Мишко сказав:

— Усе правильно. І ми сподіваємося, що комунари дороблять. Краще, ніж ми.

Борис Сергійович від імені трудкомуни запевнив, що все, чого не довели до кінця піонери, дороблять комунари.

— Тепер усе, — заявив Мишко. — Можемо рушати.

Але Генка раптом закричав:

— Ні не все! Є ще одна недороблена справа.

— Яка?

— Пам'ятаєте, Мишко читав нам свій вірш. Вірш, загалом, непоганий. Але там не вистачало двох останніх рядків. Я їх склав.

— Давай кажи, — сказав Мишко, — тільки швидше., йому стало дуже соромно, коли Генка почав про вірш. Мишко сподівався, що всі про нього забули.

— Так от, — Генка відставив назад йогу. — Так от, остання строфа Мишкового вірша починалася так:

Ми битву почали, в руках тримаєм молот, Закутий в ланцюги, широкий світ встає…

І на цьому обривалось. Я пропоную закінчити так:

Але ми сильні, і дух наш молод, Вперед, товариші, за мною! —

І він викинув руку вперед, закликаючи всіх іти за собою.

Але такий кінець дітям не сподобався.

— Чому саме за тобою? — сказали одні. — Хіба ти заслужив, щоб усі йшли саме за тобою?

— Скидається на плагіат, — говорили інші. — Перший рядок зідраний з пісні «Ми ковалі…». Там «дух наш молод» і тут «дух наш молод», і рима одна: молот — молод…

— Ще гірше, ніж у мене, — сказав Мишко. — А втім, над цими рядками попрацюємо в Москві. Звичайно, хто матиме бажання. А зараз поспішімо, інакше запізнимось на поїзд.

Борис Сергійович запропонував підводу, яка б довезла речі до станції. Але діти відкинули цю пропозицію. Вони не матусині синки і вміють ходити в повному похідному спорядженні.

Піонери навантажились своїм нехитрим майном. Загін вишикувався і покрокував на станцію.

Москва

1955–1956

Примітка

1

Орнітолог — спеціаліст по птахах.

(обратно)

Оглавление

Анатолій Рибаков БРОНЗОВИЙ ПТАХ Повість

ЧАСТИНА ПЕРША УТІКАЧІ

  Розділ перший Надзвичайна пригода

  Розділ другий Неприємна розмова

  Розділ третій Садиба

  Розділ четвертий Загін

  Розділ п'ятий Поміщицька садиба та її мешканці

  Розділ шостий Що робити далі?

  Розділ сьомий Васько Жердяй

  Розділ восьмий Микола, Жердяїв брат

  Розділ дев'ятий На селі

  Розділ десятий Загадкове вбивство

  Розділ одинадцятий «Графиня»

  Розділ дванадцятий Нові плани

  Розділ тринадцятий Художник-анархіст

  Розділ чотирнадцятий Завжди готові!

ЧАСТИНА ДРУГА ПОГОНЯ

  Розділ п'ятнадцятий Човнова станція

  Розділ шістнадцятий На річці

  Розділ сімнадцятий Човняр

  Розділ вісімнадцятий У чому ж справа?

  Розділ дев'ятнадцятий Дивна зустріч

  Розділ двадцятий Несподіваний поворот

  Розділ двадцять перший Пліт

  Розділ двадцять другий Подорож триває

  Розділ двадцять третій Утікачі

  Розділ двадцять четвертий В місті у слідчого

  Розділ двадцять п'ятий Сєров

  Розділ двадцять шостий Борис Сергійович

  Розділ двадцять сьомий Побут поміщика

ЧАСТИНА ТРЕТЯ ГОЛИГІНСЬКА ГАТКА

  Розділ двадцять восьмий Сенько Єрофєєв

  Розділ двадцять дев'ятий Цвях

  Розділ тридцятий У лікарні

  Розділ тридцять перший Сільський живопис

  Розділ тридцять другий «Зелень»

  Розділ тридцять третій Що таке самохарактеристики?

  Розділ тридцять четвертий Самохарактеристики

  Розділ тридцять п'ятий Самохарактеристики (Продовження)

  Розділ тридцять шостий Слідчий у таборі

  Розділ тридцять сьомий Треба йти в ліс

  Розділ тридцять восьмий Славикові розшуки

  Розділ тридцять дев'ятий Костер

  Розділ сороковий Небезпечна експедиція

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ

  Розділ сорок перший Єрофєєв

  Розділ сорок другий Клуб

  Розділ сорок третій Боротьба розгоряється

  Розділ сорок четвертий Боротьба триває

  Розділ сорок п'ятий Знову в Сєрова

  Розділ сорок шостий Перемога

  Розділ сорок сьомий Знову в музеї

  Розділ сорок восьмий Знову човняр

  Розділ сорок дев'ятий Вигідний хворий

  Розділ п'ятдесятий Челядня

  Розділ п'ятдесят перший Ніч у музеї

  Розділ п'ятдесят другий Друга ніч у музеї

  Розділ п'ятдесят третій Незнайомий

ЧАСТИНА П'ЯТА ТАЄМНИЦЯ БРОНЗОВОГО ПТАХА

  Розділ п'ятдесят четвертий Кит об'ївся

  Розділ п'ятдесят п'ятий У таємничому будинку

  Розділ п'ятдесят шостий Креслення

  Розділ п'ятдесят сьомий Шукачі скарбів

  Розділ п'ятдесят восьмий Розповідь лікаря

  Розділ п'ятдесят дев'ятий Невже все втрачено?

  Розділ шістдесятий Копії

  Розділ шістдесят перший Орли

  Розділ шістдесят другий Халзан

  Розділ шістдесят третій Халзан — степ — курган

  Розділ шістдесят четвертий Комуна

  Розділ шістдесят п'ятий Сходка

  Розділ шістдесят шостий Орел-ягнятник

  Розділ шістдесят сьомий Граф Карагаєв

  Розділ шістдесят восьмий Склеп

  Розділ шістдесят дев'ятий Підсумки і недоробки Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg