«Мiнiмакс - кишеньковия дракон, або День без батькiв»

Анатолiй КОСТЕЦЬКИЙ

МIНIМАКС -- КИШЕНЬКОВИЙ ДРАКОН,

АБО ДЕНЬ БЕЗ БАТЬКIВ

Фантастично-пригодницька казка

Казковi пригодницькi повiстi та повiсть-жарт українського радянського письменника про сучасних школярiв, про їхню дружбу, боротьбу з лихими чародiями, з неробами та користолюбцями, про маленького химерного прибульця а iнших свiтiв.

ЗМIСТ

1. ДЕНЬ ПОЧИНАЄТЬСЯ

2. МIНIМАКС ПЕРШИЙ

3. ЩЕДРА СУСIДКА

4. ТАЄМНИЦЯ IЗОЛЬДИ

5. ЗНАЙОМСТВО ЗБЛИЗЬКА

6. КIТ НАПРОКАТ

7. ВИКРАДЕННЯ МIНIМАКСА

8. ТОВАРИШ ВАСЯ

9. ВСЕ З'ЯСОВУЄТЬСЯ

10. СТАРТ МIНIМАКСА ______________________________________________________________________

1. ДЕНЬ ПОЧИНАЄТЬСЯ

I треба ж було, щоб iсторiя ця трапилась в останнiй день канiкул, тридцять першого серпня!

Адже саме в цей день мiльйони майбутнiх школярiв-початкiвцiв та шкiльних "ветеранiв" по всiх селах i мiстах переглядали начиння своїх портфелiв, ранцiв та сумок, примiряли шкiльнi форми, годинами крутилися перед дзеркалами, востаннє перегортали поки що недоторканне чистi щоденники, готовi вже завтра прийняти до себе все -- вiд одиницi з мiнусом i до п'ятiрки з плюсом.

Одне слово, це був останнiй день перед школою -- з усiма його радощами, сподiваннями й турботами.

I тiльки Олег Валяйко, учень тре... ой, пробачте! -- вже четвертого класу, та його мала сестричка Лiза, вчорашня випускниця дитячого садка i завтрашня першокласниця, змушенi були витратити цей день на зовсiм iншi справи...

День тридцять першого серпня для Олега розпочався о шостiй годинi ранку. Не подумайте, що Олег о такiй раннiй порi сам вибрався з лiжка й заходився робити фiззарядку. Вiн не дуже вiдрiзнявся вiд бiльшостi своїх ровесникiв, тож полюбляв ранками понiжитися в лiжку, доки тато чи мама не стягнуть з нього ковдру.

Не любив Олег i вимахувати руками та ногами без будь-якої, як на нього, помiтної користi. Байдуже, що тато й мама в один голос допiкали йому:

-- Не робитимеш зарядки -- виростеш хирлявий та кволий, не доживеш до бадьорої i щасливої старостi, згублять тебе iнфаркти та iнсульти!

Батьки лякали його ще й не такими хворобами, але що таке старiсть чи iнфаркт для четвертокласника?!

Та й коли говорити по щиростi, Олег щось не так уже й часто помiчав, щоб мама чи тато, який був астрономом, покинувши свої завжди невiдкладнi й термiновi справи, бiгали б ранками вiд тих злощасних iнсультiв та iнфарктiв. I коли син натякав їм про це, вони знаходили сто причин для пояснень, а то й просто гримали:

-- Малий ще батькiв учити! Краще на себе поглянь!..

Отже, тридцять першого серпня Олега розбудили рiвно о шостiй ранку.

Спершу, коли мама почала стягати з нього ковдру, вiн вiдбивався крiзь сон, та зрештою остаточно прокинувся i сiв на лiжку, бо тато, що стояв поруч i мовчазно спостерiгав, як син прокидається, раптом багатозначно мовив:

-- У мене до тебе серйозна чоловiча справа!

Олег любив чоловiчi справи. Правда, вони з татом у це поняття вкладали дещо рiзний смисл. Тато, коли йшлося про Олега, чоловiчою справою чомусь вважав вiдвiдини магазина та купiвлю хлiба чи молока. Олег же був переконаний, що чоловiчi справи -- це небезпечнi мандрiвки, космiчнi подорожi чи -- в крайньому випадку! -- риболовля та полювання.

Цього разу тато був такий серйозний, що Олег зрозумiв: мова буде не про хлiб чи молоко, а про щось таки справдi важливе.

Вiн хутко вистрибнув iз затишного лiжка, помахав трохи руками, кiлька разiв присiв -- звичайно, бiльше для тата, нiж для себе! -- i весело мовив:

-- Я слухаю тебе!

-- Так-от, -- почав тато здалеку. -- Ти, я знаю, мужчина в мене серйозний, не легковажний торохтiй, i вiдчуваєш усю вiдповiдальнiсть ролi старшого брата...

Олег трохи здивувався: так батько починав розмову лише тодi, коли їм з мамою треба було йти в гостi чи в театр, i хлопець мусив лишитися з Лiзкою. Але зараз же вони не вдома, у мiстi, а в Круглику, на дачi! Та й о шостiй годинi ранку нi в гостi, нi до театру не ходять...

Але тато не дав йому глибоко замислитись, а вiдразу все пояснив:

-- Ми з мамою їдемо додому: менi треба на захист дисертацiї, а мама хоче спекти вам святковий пирiг... Нi, нi! -- замахав тато руками, коли побачив, що Олег збирається щось сказати. -- Не сперечайся! Я знаю: ти хочеш сказати, що ви з Лiзою теж допомогли б мамi. Дякую, але ви краще побудьте ще один день на свiжому повiтрi, зосередьтеся перед завтрашнiм днем, та й мамi без вас вiльнiше. А ввечерi я приїду по вас.

Вiдверто кажучи, Олег i не думав сперечатися. Ще б пак! Лишитися на цiлий день без батькiв на дачi!.. Тож вiн тiльки вдав, що трохи образився, а вголос мовив:

-- Звичайно, тату, я все розумiю. Адже я -- старший брат i глибоко усвiдомлюю всю вiдповiдальнiсть, що лежить на менi.

Така вiдповiдь цiлком задовольнила батька, i вiн надав слово мамi.

Протягом сорока хвилин Олег вислуховував маминi поради й настанови, бiльшiсть яких починалися словом "не": не купатися в озерi, не перегрiватися на сонцi, не їсти немитих фруктiв, не лазити по деревах...

Не! Не! Не!..

Всi отi "не" Олег знав напам'ять, тож не дуже й прислухався до маминих слiв. Та й Лiзка, що не кажiть, була в нього чудова сестра. Олеговi з нею жилося просто й легко. Вiн навiть любив iнодi залишатися з нею вдвох.

Варто було запропонувати малiй гру в "дочки-матерi" -- i нiяких тобi проблем! Лiзка ставала мамою, а Олег -- татом. А бути татом дуже просто: вмикай гучнiше телевiзор, влягайся на канапу та куняй собi!

Мала ходитиме навшпиньках повз канапу, сповиватиме ляльок i лише зрiдка наважиться пiдiйти до Олега за порадою.

-- Таточку, а що нам робити з оцiєю неслухняною донею? -- пiднесе вона братовi-татовi одну з ляльок.

Олег почухає в потилицi, подивиться на стелю, а тодi недбало кине:

-- Мамусю, ти в мене така розумна, що, як вирiшиш, так i чини.

Цього сестрi було досить, i вона бiльше не турбувала брата...

Отже, все складалося якнайкраще!

Нарештi батьки поїхали -- день свободи розпочався!

2. МIНIМАКС ПЕРШИЙ

Якщо ви думаєте, що Олег, тiльки-но машина з батьками завернула у лiс, тут-таки й забув про все на свiтi i стрiмголов помчав до озера -ви глибоко помиляєтесь.

Озеро в Круглику останнiм часом зробилося неприступним.

Ще тиждень тому на його берегах, порослих густим очеретом i луговими духмяними травами, можна було пограти в бадмiнтон, поганяти м'яча або й скупнутися, а зараз до озера годi було потикатися.

Тiльки-но бiля нього з'являвся хтось iз дачникiв чи мiсцевих жителiв, як з очерету вискакувала довготелеса бородата постать у гумовому плащi з капюшоном, насунутим на очi, наставляла допотопну мисливську рушницю i рiзким голосом наказувала:

-- Стiй! Заповiдна зона! Стрiлятиму!

I хоча жителi Круглика -- як мiсцевi, так i дачники -- чудово знали, що рушниця ота не стрiляла вже, мабуть, вiд часiв першої свiтової вiйни, бо належала ще дiдовi попереднього сторожа, та ризикувати не наважувались i про всяк випадок тут же вiдступали.

Отже, самi розумiєте, мчати щодуху на озеро Олеговi не було нiякого сенсу. Та й сестра ще солодко спала.

Будити малу Олег поки що не став -- нехай поспить востаннє досхочу. Адже завтра почнеться нескiнченне шкiльне життя. I вже не скоро Лiзка зможе дозволити собi розкiш поспати. Це Олег чудово знав iз свого особистого трикласного досвiду.

Вiн вийшов у садочок i вирiшив, поки сестра встане, обiбрати двi вишнi, що росли в дальньому кутку дачi.

Дальнiй куток -- звучало надто перебiльшено: до нього було метрiв чотири, а то й менше. Взагалi, весь садочок складався з двох яблунь, двох вишень, однiєї грушi-дички та заростей дикої малини, замiсть паркану. Та й саме слово "дача" пасувало помешканню Валяйкiв так само, як, скажiмо, слово "богатир" пасувало б худючому й кiстлявому Олеговi.

Дача являла собою фанерну халабуду розмiром три на три метри та висотою десь метрiв два.

За покрiвлю їй правила вкрита мохом дранка. Споруда мала невеличкi дверцята, у яких навiть Лiзка, заходячи, мусила нахиляти голову, та два вiконечка, такi манюнi, що коли б Олег захотiв крiзь одне з них вистромити голову, то не мав би нiякої гарантiї, що зможе втягти її назад.

Та, коли говорити вiдверто, -- яка рiзниця: чи халабуда з двома розкладушками править тобi за дачу, чи кам'яний будинок. Головне -мiсце, а кращого за Круглик, на одностайну думку мешканцiв найближчого мiста, -- не знайти. По-перше, недалеко їхати, по-друге, лiс та озеро, по-третє, досхочу свiжого повiтря!

Одне слово, не Круглик -- рай земний!..

Олег спритно здерся на вишню, i вже тут, на самому вершечку гнучкого дерева, вiдчув, що день без батькiв почався.

Вiн вправно й хутко обiрвав за кiлька хвилин обидва дерева, складаючи перестиглi вишнi у пакетик вiд молока, припасований до пояса, спустився додолу й вирiшив нарештi збудити сестру -- порадувати малу гостинцем. Та враз пригадав, що мама просила на снiданок забрати у сусiдки, Iзольди Сократiвни, яєчка, за якi вже наперед заплачено.

Ох, уже цi яєчка!

Мама десь вичитала, що їх треба вживати щодня -- свiжими й сирими, i вiдтодi примушувала Олега й Лiзу ковтати щоранку по одному. При цьому вона пильнувала, щоб дiти не просто ковтали яйця, мов iндики, а випивали їх повiльно, не поспiшаючи, крiзь невеличкi отвори у шкаралупi. Ще й наспiвувала їм якесь нiбито давньоанглiйське прислiв'я.

Це прислiв'я в татовому перекладi звучало приблизно так:

Хто починає день з яйця -

Здоровим буде до кiнця!

Олеговi не дуже подобалося слово "кiнець" -- воно нiби натякало на смерть, -- але вiн мовчав. Бо яка рiзниця, вiд чого помреш: вiд щоденного споживання сирих яєць чи вiд iнфаркту. З його точки зору, смерть вiд iнфаркту навiть краща -- вона, принаймнi, нiчого не коштує. А за кожне свiже сире яйце Iзольда Сократiвна, колишня власниця їхньої дачi, а теперiшня сусiдка, лупила по три магазиннi цiни.

Олег пiдiйшов до заростей дикої малини, що вiддiляла їхню дачу вiд чималого будинку сусiдки, i покликав:

-- Iзольдо Сократiвно! Це я, Олег, -- по яєчка!

Курник, що нагадував собачу будку i тулився до порога сусiдчиного помешкання, вiдразу ж вiдчинився, i з нього спритно вибралася дамочка рокiв п'ятдесяти у картатiй хустинi й плюшевому чорному жакетi. Вона тримала в руцi два яєчка.

Щiльно причинивши за собою дверцята курника, вона всмiхнулася до хлопця:

-- Ось, дитинко! Свiжесенькi, аж теплесенькi -- щойно з-пiд курочки. -- I простягла Олеговi яєчка, завбiльшки скорiше з голубинi, нiж курячi.

"Цiкаво було б хоч раз поглянути на її курей!" -- подумав Олег.

Сусiдка чомусь нiколи не випускала їх iз курника. Iнколи з нього долинало слабеньке квоктання, але якi на вигляд отi дивовижнi, можна сказати -- карликовi, кури, досi нiхто не бачив.

Мабуть, таки справдi то була якась рiдкiсна мексiканська порода, як запевняла Iзольда Сократiвна своїх покупцiв, бо яйця вiд сусiдчиних курей купувало чи не все дачне населення Круглика. А хiба звичайна курка може знести за день кiлька десяткiв яєць? Та нiколи в життi!..

Олег чемно подякував сусiдцi i поспiшив Додому, звiдки вже чувся спiв Лiзки. Сестра проснулася сама i, мабуть, чепурилася перед дзеркалом, яке тато на прохання мами нарештi повiсив учора на вхiдних дверях.

-- Привiт, школярко! -- посмiхнувся до сестрички Олег.

Що не кажiть, а вiн дуже любив Лiзку. Мала, бiлява, з великими бурштиновими очима, вона була дуже симпатична.

Брат жартома смикнув її за кумедну кiску й поквапив:

-- Швидше вмивайся, снiдати будемо.

-- А де мама й тато? -- здивувалася Лiзка. Олег розповiв їй, що тато з мамою поїхали до мiста, i щедро змалював усi переваги дня без батькiв. На його подив, сестрi вони чомусь не здалися такими вже й заманливими, i вона промовчала.

Брат, весело насвистуючи, налив у невеличку каструльку води, вийшов у садок, де мiстилася їхня кухня, i поставив яєчка варитися. Кухня iз газовою плиткою на двi конфорки була обладнана у фанерному ящику вiд рояля: ящик подарував татовi один iз його знайомих.

-- Ти що робиш?! -- округлила очi сестра. -- Адже мама забороняє варити яйця!

-- Заспокойся, -- вiдмахнувся Олег. -- По-перше, мами сьогоднi нема. По-друге, -- тут Олег вирiшив схитрувати i скористатися прийомом, до якого вдавався тато, коли Лiзка вiдмовлялася щось їсти, -- я недавно прочитав у журналi "Здоровье", що жiнки, якi мрiють стати кiноактрисами, повиннi хоч раз на мiсяць їсти варенi яйця.

-- Чому? -- недовiрливо поцiкавилась Лiза, яка, мабуть, уже з колиски спала та бачила себе на великому екранi.

-- Бо варений бiлок -- не кажу вже про жовток! -- активно сприяє гостротi зору. А коли в тебе гострий зiр та ще й красивi вiд природи очi, -- то на екранi вони будуть втричi виразнiшi!

Цей аргумент переконав Лiзку, й вона заспокоїлась.

-- Приглянь за яєчками та подзьобай ось вишень, -- подав Олег сестричцi пакетик, -- а я трошки помiдорчикiв пошукаю. -- I вiн пiшов до невеличкої грядочки з кiлькома кущиками помiдорiв, якi ховалися в бур'янах у тому ж таки дальньому кутку саду.

Коли вiн вiдкручував хвостик останнього помiдорчика завбiльшки з кульку для настiльного тенiсу, вiд кухнi раптом долинув Лiзчин зойк, потiм -- дзвiнкий смiх, а тодi -- якесь пискливе воркування.

Олег кинув помiдори на землю i стрiмголов помчав до кухнi.

Та коли вiн пiдбiг, то побачив, що нiчого не сталося.

Лiзка стояла перед плиткою навколiшках i лагiдно посмiхалась. Перед нею лежала перевернута каструлька, а поруч, у калюжцi з недовареного бiлка та води, -- яєчна шкаралупа.

-- Чого б це я веселився! -- розсердився Олег. -- Що ти тепер снiдатимеш? -- Вiн кинувся пiднiмати каструльку, та Лiзка голосно зойкнула:

-- Обережно! Ти наступиш на _нього_!

-- На кого -- на нього? -- не зрозумiв Олег i витрiщив очi на каструльку.

На землi за каструлькою сидiло дивне створiння, дуже схоже на ящiрку. Але в цiєї ящiрки, на вiдмiну вiд звичайних, що водилися на лузi коло озера, на спинi стирчали двоє невеликих крилець iз перетинками, а луска на тiлi вiдливала металевим блиском.

Дивне створiння погойдувалося на двох заднiх товстеньких лапах, схрестивши перед собою двi переднi, значно коротшi, i пильно дивилося на Олега своїми райдужними очима з густими пухнастими вiями. При цьому воно ще примудрялося водночас колупати гострим хвостиком у правому вусi, схожому i формою i кольором на пелюстку гарбузової квiтки.

-- Це що за потвора? -- здивувався Олег.

-- Дракончик! -- весело вiдказала Лiзка i, присiвши навпочiпки, мiзинчиком почухала "потвору" за лiвим вушком.

-- Сам ти потвора! -- раптом сердито пискнула дивовижна iстота. -А я -- Мiнiмакс Перший!

Такого, як кажуть, i в страшному снi не побачиш!

Не дивно, що Олег, почувши цi слова, так i сiв, де стояв...

3. ЩЕДРА СУСIДКА

Нехай нiхто з вас не сподiвається, що Лiзчиного зойку в Круглику о цiй раннiй порi не почули.

Щоправда, старожилiв зойками не здивуєш, бо вiдтодi, як у Круглику почали з'являтися дачi, село стало повнитися й зойками дiтей.

Дiти дачникiв зойкали при найменшiй нагодi.

Побачить хто з них корову i кричить:

-- Ой, мамо, диви! Справжня корова! Побачить качку -- те ж саме:

-- Ой, мамулю, качечка! Жива качечка! I так -- вiд ранку й до вечора.

-- Метеличок! Ой-ой!

-- Вужик! А-тя-тя!

-- Жабка! Скок-скок!..

Мiсцевi жителi розумiли: що вiзьмеш з цих городян -- дiтей бетону, сталi й скла, блiдих пагiнчикiв асфальту? Справдi, самi подумайте: хiба зустрiнеш у центрi мiста корову чи табун качок в оточеннi барвистих метеликiв? Та нiзащо в свiтi!.. От вони й усмiхалися поблажливо та думали: "Нехай малi радiють, нехай спiлкуються iз справжньою природою, бiдолашки!"

Та про Олега й Лiзу вони були iншої думки. Спокiйнi й вихованi, брат i сестра за той час, що були на дачi, жодного разу не дозволили собi зарепетувати чи загорлати, тим паче -- качатися по землi та дри?ати ногами, як це робили деякi мiськi дiти, коли батьки щось забороняли їм.

Отже, Лiзчиному зойку нiхто не надав значення, окрiм сусiдки Iзольди Сократiвни.

Ця жiнка вважала своїм громадянським обов'язком звертати увагу на все, що дiється навколо, бо мала вiд цього свiй зиск. Тож i зараз, почувши зойк на дачi Валяйкiв, вона метнулася до порога й заскочила в будинок.

У першiй кiмнатi, захаращенiй рiзноманiтним непотребом -- вiд заiржавiлої швейної машинки до старезного пилососа "Вихрь", -- Iзольда Сократiвна пiдiйшла до дивної споруди, накритої старою рядниною, i вiдкинула запону. Пiд нею виявилася клiтка, в якiй сидiла пошарпана напiвсонна ворона.

Птах невдоволено покосував заспаним оком на Iзольду i сердито каркнув.

-- Ну-ну! Покаркай менi!.. -- замахнулася рядниною Iзольда, й бiдолашна ворона злякане втягла носату голову в плечi. -- Вилазь! -прочинила хазяйка дверцята клiтки. -- Справа є!

Ворона струснула крильми, зганяючи залишки сну, i неохоче вилiзла.

-- Що там ще сталося? -- спитала вона людським голосом. -- Я вже й так вiд ваших доручень гибiю, то хоч ранком поспати можу?

-- Потiм поспиш, а зараз -- до роботи! Чи мiлiцiю сюди запросити? -- єхидно поцiкавилась Iзольда.

Ох, уже ця мiлiцiя!

Скiльки Креня пам'ятав себе, Iзольда весь час лякала його мiлiцiєю. Невже так воно буде до кiнця його життя?..

Креня -- так звали ворону -- був не лише розумний, як переважна бiльшiсть ворон взагалi, а й умiв розмовляти. Ви, мабуть, знаєте, що можна навчити розмовляти деяких птахiв, хоча далеко не всiх. Але Креня володiв ще одним рiдкiсним та безцiнним талантом: вiн умiв слухати й запам'ятовувати почуте...

Та про Креню -- згодом, а зараз трохи про саму Iзольду Сократiвну.

Вона прижилася в Круглику якось непомiтно й ненав'язливе. В будинку, де вона зараз мешкає, колись жила бабуся рокiв вiсiмдесяти, така собi "бабка-кульбабка", яку всi називали просто Митрофанiвною.

Коли першi дачники почали торувати стежки до Круглика i зводити там оселi, з'явилася й Iзольда Сократiвна.

Нiхто не звернув уваги на цю досить чепурну дамочку у капелюшку з пiр'ячком. Мiсцевi жителi думали, що вона теж дачниця, а дачники вважали її тутешньою, гадали, що народилася вона в Круглику, переселилася згодом у мiсто i тепер просто наїжджає до своєї колишньої домiвки.

Але в Iзольди Сократiвни була чiтка мета: безкоштовно заволодiти будинком у Круглику, а свою мiську двокiмнатну квартиру залишити єдиному синочку, вайлуватому Борисовi, або, як клякала його мати, Бобчику, приймальниковi склотари.

От i почала Iзольда вчащати до Круглика, до хати бабусi Митрофанiвни.

Бабця була сама як палець, тож iз радiстю приймала цю лагiдну й привiтну, на її переконання, жiночку, яка щоразу привозила бабусi iз Києва гостинцi: то пачку вафель "Снiжинка", то коробку цукерок "Пташине молоко", а то й "Київський" торт.

Якось непомiтно для мiсцевих жителiв вiзити Iзольди перетворилися на майже постiйне перебування в Круглику, й одного чудового дня Митрофанiвна заявила сусiдам, що Iзольда Сократiвна -- її далека родичка. Тепер ця родичка нарештi знайшлася i житиме в неї, а хату свою Митрофанiвна, як помре, залишить Iзольдi у спадщину.

Сусiди порадiли за Митрофанiвну -- хоч якiсь родичi знайшлися, зiгрiють останнi роки бабцi! -- i невдовзi хата була переписана на iм'я Iзольди.

Тепер до Круглика став учащати й Бобчик. Щоразу вiн привозив "своїй любiй бабусенцiї", як вiн величав Митрофанiвну, величезний, на три кiлограми, подарунковий "Київський" торт. А Митрофанiвна, котра за все своє довге трудове життя не те що торта, а й тiстечка, мабуть, не бачила й не куштувала, як то кажуть, -- дiрвалася...

I хоча пожадливою її нiхто не мiг назвати -- старенька ладна була вiддати останню сорочку тому, хто потрапляв у скруту, -- але вiд торта вiдмовитись не могла!

Кожного разу, коли Бобчик приїжджав з тортом, Митрофанiвна поважно сiдала за великий березовий стiл у дворi i здоровенною дерев'яною ложкою починала уминати цей шедевр кулiнарного мистецтва, запиваючи козячим молоком.

В цi хвилини старечi зморшки на її обличчi розгладжувалися, вицвiлi вiд часу очi знову вигравали яскравими синiми бiсиками...

Та ось перед Новим роком Митрофанiвна наказала довго жити.

Ховав бабцю весь Круглик.

Люди говорили належнi у таких випадках слова, бабусi трiшки поплакали, згадуючи минуле. Та найбiльше за Митрофанiвною побивалися Iзольда й Бобчик. Правда, злi язики за їхнiми спинами плескали, що саме вони своїми подарунковими тортами звели Митрофанiвну в могилу, але чого люди не набалакають? Самi подумайте: чи вмирали ви, якщо вам траплялася нагода укоськати цiлий торт? Не пригадуєте? Ото ж бо й воно!..

Тепер Iзольда Сократiвна зробилася повноправним членом кругликiвської громади, успадкувавши будинок Митрофанiвни.

Мiсцевих жителiв трохи здивувало, що Iзольда вiдразу ж почала обносити щiльним височенним парканом свою нову садибу. I коли дiльничний iнспектор поцiкавився -- навiщо, Iзольда пояснила: вона, мовляв збирається завести кiлька курочок.

-- А вони ж такi капоснi, -- сказала вона, -- почнуть усюди нишпорити, квiточки у наших дачничкiв видзьобувати. А паркан буде -i квiточки ростимуть спокiйно.

Цей аргумент усiм припав до серця. Бач, виявляється, яка чуйна людина: у першу чергу дбає не про себе, а про iнших!

Скоро всi дiзналися вiд Iзольди, що вона вирiшила теж розводити квiти -- i знову ж таки для людей! Гляньте, скiльки у нас молодi одружується! А свят оно скiльки: День мелiоратора, День геолога, День машинобудiвника!.. Годi й полiчити: що не аркуш у календарi -- то якесь свято. I до кожного свята людям потрiбнi квiти.

I всi кругликiвцi одностайно погодилися з нею.

Щоправда, вирощенi квiти Iзольда чомусь не здавала в квiтковий магазин, як, з її слiв, збиралася чинити, а сама продавала на мiському ринку.

Деякий час Iзольда двiчi на день рейсовим автобусом возила квiти у вiдрi, обмотаному марлею. Та скоро за нею i за квiтами почав приїздити на власних "Жигулях" Бобчик.

Злi язики знову патякали, що, мовляв, машину придбано за грошi, вирученi вiд квiтiв. Та Iзольда всiм легко довела, що Бобчик виграв "Жигули" у "Спортлото", -- i всi знов порадiли такому щастю новоспечених кругликiвцiв.

А цьогорiчної весни Iзольда приїхала до Круглика з татом Олега й Лiзки. Вона познайомилася з Валяйком-старшим на базарi: той на Восьме березня купував у неї квiти. Вони почали, як ведеться, торгуватися, а там -- слово за слово -- заговорили й про Круглик. Iзольда довiдалася, що Валяйко давно мрiв про невеличку затишну дачку, де можна було б спокiйно вiдпочивати вiд мiської суєти, вивчаючи незадимлене небо.

Тут же в Iзольди виникла, на її думку, блискуча iдея. Вона умовила тата вiдвезти додому квiти, потiм забрати її з ринку i разом навiдатися в Круглик.

-- Є варiант!.. -- загадково всмiхнулася вона.

А коли вже в Круглику "незрiвнянна Iзольда Сократiвна", як почав величати її астроном Валяйко, запропонувала йому вiддати пiд дачу споруду" де колись мешкала коза Митрофанiвни, -- тато ледь не заплакав вiд її людської щедростi й безкорисливостi.

Iзольда всiм казала, що Валяйко пропонував їй грошi, але вона й слухати не схотiла: вважала, що для неї i так велика честь i насолода, якщо її сусiдом буде справжнiй астроном -- знавець космiчних глибин i таємничих порухiв зiрок.

Зрештою тато привiз маму, i вона лишилася в повному захватi як вiд незрiвнянної Iзольди Сократiвни, так i вiд дачi.

Того ж пам'ятного дня Валяйки завезли на омрiяну дачку свої речi, а влiтку, коли Олег повернувся з пiонерського табору, i дiтей.

Такий королiвський жест ще вище пiднiс авторитет Iзольди в очах кругликiвцiв, i тепер вона зробилася чи не найповажнiшою людиною в селi -- чого й прагнула весь час.

Та коли б хто зазирнув у щедру й безкорисливу душу цiєї жiнки глибше, то побачив би там зовсiм-зовсiм iнше...

4. ТАЄМНИЦЯ IЗОЛЬДИ

А тепер час розповiсти, як жила Iзольда Сократiвна насправдi.

Якщо перша кiмната, в якiй вона приймала своїх не дуже частих гостей, виглядала захаращеною i неохайною, то друга, дальня, була, навпаки, розкiшною.

Увiйшовши до неї крiзь маленькi, майже непомiтнi дверцята в тому ж темному кутку, де стояла клiтка Кренi, вiдвiдувач був би приголомшений ще на порозi.

Стiни кiмнати щiльно затуляли схiднi килими ручної роботи. Яких тiльки вiзерункiв тут не було! Око дивували й тiшили рiзнокольоровi казковi жар-птицi. Гнучкi дiви в шароварах вигиналися в загадковому танку. Дивовижнi химернi створiння сходились у герцi, а над ними в бiрюзовому небi гойдалися екзотичнi риби з хвостами й плавцями, як у павичiв.

На пiдлозi теж лежав килим, у ворсi якого нога тонула трохи не до колiна. По кутках кiмнати стояли старовиннi крiсла з витими поручнями у виглядi змiй iз роззявленими пащами, а на всю бiчну стiну простяглася так звана посудна гiрка, що вiддалено нагадувала сучасний сервант. Гiрка ця була iз справжньої карельської берези, оздоблена пацьорками, ! виблискувала дзеркальними задниками, в яких вiдбивалися прим'якшенi кольори музейного кришталю й порцеляни.

Посеред кiмнати, як центр усього цього дива, стояв столик червоного дерева з крученими гнутими нiжками, якi прикрашало рiзьблення у виглядi виноградної лози. На столику тьмянiли два бронзовi старовиннi пiдсвiчники у формi атлантiв, котрi у своїх могутнiх руках, якi згодилися б для роботи вантажникiв на залiзницi, тримали товстi свiчки з воску вишневого кольору.

До цiєї кiмнати Iзольда Сократiвна заходила лише пiзнього вечора, скiнчивши всi свої буденнi клопоти: розпродаж яєчок дачникам, догляд за квiтами, дружнi балачки з сусiдками про погоду й мiжнародне становище. Але перед тим, як зайти, вона старанно готувалася.

Скромне сатинове плаття й плюшевий чорний жакет летiли в темний куток першої кiмнати, щоразу лякаючи Креню. Замiсть цього ганчiр'я вона вдягала розкiшний атласний халат з малюнками, що пасували кольорами до килимiв. Замiсть босонiжок на гумовiй пiдошвi, за чотири карбованцi тридцять сiм копiйок, Iзольда Сократiвна взувала вишитi золотою ниткою капцi, облямованi хутром нерпи, цiну яких навряд чи змiг би точно визначити навiть найкращий прийомщик комiсiйного магазину. А на старанно вимитi й змащенi дорогим французьким кремом руки настромляла коштовнi перснi з дiамантами.

Наприкiнцi вона робила зачiску. Iзольда збирала волосся, ще густе й чорне, мов пiр'я у Крениному хвостi, в тугий жмут на потилицi, заколювала його черепаховим гребiнцем i лише тодi повагом прочиняла заповiтнi дверцята.

Зручно вмостившися в одному з крiсел, Iзольда вiдкривала прихованi за килимом вiд стороннього ока дверцята стiнної шафи.

На перший погляд можна було здивуватися: серед такої розкошi -- i звичайнiсiнька тобi стiнна шафа-комiрчина з нефарбованими сосновими полицями, ущерть завантаженими пiвлiтровими банками з варенням.

Але це -- тiльки на перший погляд.

Iзольда розсувала у першому рядi банки з варенням -- i за ними вiдкривалися теж банки, закатанi металевими кришками. Та в цих банках зберiгалося не варення з яблук, вишень чи слив. У цих банках лежали... грошi!

Як i кожна дбайлива хазяйка, що наклеює на закручену банку з варенням папiрець i на ньому пише сорт варення й коли його зварено, так само Iзольда Сократiвна закручувала в пiвлiтровi банки купюри у десять, двадцять п'ять, п'ятдесят i сто карбованцiв, робила на банках наклейки з медичного пластиру i теж щось писала на ньому червоним фломастером. Але писала, звичайно, не сорти варення -- де ви бачили варення з грошей! -- а якiсь загадковi цифри, скажiмо, такi:

25.1500.VIII.

Цей напис стороннiй людинi нiчого б не сказав, але не Iзольдi. Для неї вiн означав дуже й дуже багато. Ось як вiн розшифровувався:

Грошовi купюри по 25 карбованцiв.

Всього в банцi -- 1500 карбованцiв.

Грошi зiбрано в серпнi.

Грошi в банки Iзольда закручувала з багатьох мiркувань.

По-перше, в банках, на вiдмiну вiд грунту, печер чи iнших традицiйних схованок для скарбiв, вони не псувалися.

По-друге, так, пiд виглядом варення, банки не привертали зайвої уваги -- в разi чого...

По-третє, якщо треба буде кудись переїхати -- банки легко можна завантажити в ящики, котрими Iзольду Сократiвну запросто забезпечив би синочок Бобчик -- адже для приймальника склопосуду це дрiбниця!

I -- по-четверте, i це головне! -- слова "банка" та "банк" здавалися Iзольдi близько спорiдненими.

Як їй це не було прикро, але в нашiй країнi приватних банкiв нема, та й не може бути. Якщо у вас є зайвi трудовi грошi, ви можете тримати їх у будь-якiй iз численних ощадкас. Iзольда ж ощадкаси обминала десятою дорогою, бо грошi, якi вона мала, були далеко не трудовi. От вона й надумала влаштувати собi свiй власний потаємний "банковий банк", як Iзольда його називала.

Банк Iзольди Сократiвни налiчував уже стiльки банок, що потребував переоблiку та iнвентаризацiї: жiночка давно збилася з рахунку! От вона й збиралася взимку, коли роботи поменшав, зайнятися цiєю справою, а поки що не дуже сушила собi голову. Та й приємно було мати стiльки грошей, що й полiчити не просто!

Ще сподiвалася вона придбати для пiдрахунку грошей мiнiкомп'ютер, та зiткнулася з непередбаченими труднощами: комп'ютери, як виявилося, продавали тiльки державним установам та органiзацiям.

Такий хiд справ трохи образив Iзольду: ач якi! Звичайнi школярi, яким iще треба таблицю множення вчити, -- i тi можуть собi спокiйно й безкоштовно обраховувати свої задачки на комп'ютерах, а вона, можна сказати, -- мiльйонерша, мусить користуватися допотопною рахiвницею!

Та Iзольда поки що не дуже й побивалася. Вона сподiвалася рано чи пiзно роздобути омрiяний мiнiкомп'ютер, а тим часом вирiшила досконально оволодiти прийомами роботи на ньому. I це, до речi, була чи не найповажнiша причина, чому вона запросила Олегових та Лiзчиних батькiв на дачу. Адже дiти Валяйкiв -- школярi i мають доступ до обчислювальної технiки. Та й мама їхня -- старший бухгалтер-економiст, тож Iзольда спершу пiдучиться в них, а там, гляди, -- i комп'ютером десь розживеться. У цьому їй допоможе Бобчик: адже для посади, яку вiн обiймав, нiчого неможливого нема! Навiть i тепер, коли люди здають переважно посуд вiд сокiв та мiнеральних вод, все одно бiля пунктiв прийому склотари завжди стоять черги. А Iзольда й Бобчик чiтко усвiдомили: там, де є черга, -- завжди можна погрiти руки.

Вас, мабуть, уже цiкавить, звiдки ж рядова й не дуже працьовита на перший погляд жiнка мав таку силу-силенну грошей? Тодi поцiкавтесь на базарi, особливо -- перед святами, скiльки коштують квiти, або навiдайтесь у Круглик i спитайте цiну пари яєчок...

А тепер час розповiсти й про Креню.

Колись Креня не мав нiякого iменi, а був звичайним воронятком, веселим i галасливим, i мешкав у рiднiй воронячiй колонiї.

З давнiх-давен колонiя оселилася в самому центрi Круглика -- чи не з часiв його заснування, -- i нiхто з мешканцiв не звертав на неї уваги. Та й ворони приносили певну користь: вони визбирували на городах черв'якiв, личинок, усяких вреднючих жукiв, поїдали рiзнi покидьки, котрi лишалися пiсля недiльних наїздiв мiських туристiв.

Та вiдколи Круглик почали заселяти дачники, воронячому раюванню настав край. Каркання й галас чорноперої колонiї, якi здавалися кругликiвцям чимсь природним i невiд'ємним вiд самого життя, дачникам чомусь не припали до смаку. Вони почали жалiтися й писати до начальства: мовляв, вороняча колонiя заважає їм жити.

I от до Круглика навiдався чоловiк у мiлiцейськiй формi, походив, побалакав про щось iз дачниками та й поїхав собi. А згодом з'явився знову, тiльки вже не один, а в супроводi двох дядькiв з мисливськими рушницями.

Дядьки почали бабахкати у небо -- знявся страшенний лемент, бiдолашних ворон пройняв невимовний жах, i пташина колонiя подалася хтозна-куди, щоб уже бiльше нiколи не повернутися до рiдних домiвок.

Креня ж при перших пострiлах вiд переляку пiдскочив угору -- i випав iз гнiзда, бо ще не навчився як слiд лiтати.

"Мисливцi", розiгнавши ворон, подалися геть, а Креню, переляканого й немiчного, пiдiбрала Iзольда. Так вiн i оселився в неї. Зрозумiло, його дитяча пам'ять мiцно утримувала образ людей з рушницями, якi ледь не до смертi нажахали його родичiв, тож Iзольда вiдтодi й користувалася цим: щоразу, коли птах пробував був заперечувати хазяйцi, вона грозилася здати його в мiлiцiю або ж покликати мисливцiв.

I хоча в Круглику мисливцiв не було, а дiльничним iнспектором працював веселий рум'янощокий хлопець iз дивним, як на нього, прiзвищем Крутивус -- його дитинне обличчя досi не вiдало, що таке бритва! -- та згадка про давнього кривдника у мiлiцейськiй формi лишилася в Кренi назавжди...

Кренею Iзольда назвала птаха на честь свого таточка. Вона ж i навчила Креню розмовляти, а слухати й запам'ятовувати почуте вiн умiв чи не вiд народження: адже й у ворон, як i в людей, теж бувають свої вундеркiнди.

Ворона була потрiбна Iзольдi для того, аби узнавати, що де робиться. Вона примушувала птаха лiтати по Круглику, пiдслуховувати плiтки й чутки та переповiдати їй.

Знаючи майже всi таємницi як мешканцiв Круглика, так i дачникiв, Iзольда, лише натякнувши на свою обiзнанiсть, легко "вибивала" для себе будь-якi блага: то мiнеральнi добрива для квiтiв, то новi дошки для паркану, а то й письмову подяку для свого Бобчика "за сумлiнну роботу у сферi обслуговування".

Ще Креня мусив узнавати, де намiчаються весiлля чи похорони. От де Iзольда й Бобчик грiли руки!

Iзольда Сократiвна першою мчала до мiсця подiї зi своїми квiтами, бо знала: лише у цих двох випадках люди навiть не питають, скiльки коштує букет, а платять, що скажеш. Та й Бобчик, якого Iзольда вiдразу сповiщала термiновою телеграмою, прилiтав своїми "Жигулями" на весiлля чи похорони за порожнiми пляшками. Пiсля такого вiзиту на дверях приймального пункту склотари, де вiн працював, кiлька днiв висiла промовиста табличка: "Немає тари!", а на полицях "банкового банку" Iзольди ставало тiснiше...

Роль шпигуна зовсiм не подобалася птаховi, вiн затаїв на Iзольду страшенну злiсть i при першiй же нагодi мрiяв помститися. Але жах перед мiлiцiєю поки що змушував Креню коритися хазяйцi, та й для помсти нiяк не траплялося слушної нагоди...

Отак насправдi жила Iзольда Сократiвна, ховаючись вiд стороннiх очей за щiльним високим парканом та за славою душевної i безкорисливої жiнки.

Отже, почувши Лiзчин зойк, вона вигнала Креню з клiтки i наказала:

-- Негайно лети до Валяйкiв: поглянь, чого раптом цi вихованi дiточки галасують.

-- На голодний шлунок? -- обурився Креня, бо хазяйка навiть не згадала про снiданок. -- I не подумаю!

-- Що-о?! -- гримнула Iзольда. -- I не подумаєш?! Так я зараз, ось-ось... -- I вона вдала, нiби збирається бiгти надвiр i щосили гукати на помiч дiльничного мiлiцiонера Крутивуса: так вона вже не вперше лякала птаха.

I хоч Креня в глибинi своєї воронячої душi трохи сумнiвався, що мiлiцiя може стати Iзольдi з її квiточками в пригодi, але страшний спогад дитинства знову примушував його скоритися...

-- Лечу, вже лечу! -- замахав птах крилами. -- Але хоч макову росиночку!

-- На вже, ненажера, вдавися! -- "розщедрилась", пожалiвши птаха, Iзольда й кинула йому заплiснявiлу обсмоктану кiстку.

Креня спершу ображено й гордовито вiдвернувся, та голод, як то кажуть, -- не свiй брат, i вiн пiд презирливим поглядом Iзольди, квапливо обдзьобав ледь помiтнi залишки курятини, утер дзьоба кiгтистою лапою i тiнню шугонув у прочинену кватирку.

5. ЗНАЙОМСТВО ЗБЛИЗЬКА

Пiдлiтаючи до лiтньої кухнi Валяйкiв, Креня ненароком зачепив металевий кухоль, що висiв на яблуневiй гiлцi. Кухоль iз дзенькотом упав на землю -- i птах вiд ляку аж завис у повiтрi. "Все! -- майнуло в його головi. -- Тепер уже точно здадуть у мiлiцiю!.." Та, на його подив, нiхто на дзенькiт просто не звернув уваги, тож Креня, вже обережнiше, вмостився на нижнiй гiлцi й уважно почав мотати на вуса, пробачте -- на дзьоба, -- все, що дiялося в кухнi...

Олег нарештi оговтався вiд того, що побачив i почув. Вiн пiдвiвся з землi, пiдсунув до себе низенький дерев'яний ослiнчик, вимкнув газову плитку -- в балонi вже кiнчався газ -- i вирiшив докладно з'ясувати, що ж трапилось.

-- Прошу вибачити, -- звернувся вiн якомога спокiйнiше до крилатої ящiрки, що вмiла говорити, -- але менi не зовсiм зрозумiло: ви кажете, нiбито ви...

-- Кажу, що чуєш! -- не дуже ввiчливо перебила його ящiрка. -- Я -- дракон Мiнiмакс Перший i поки що останнiй. -- При цьому "ящiрка"-дракон гордо розправила крильця i кумедно настовбурчила роговi лусочки на мордочцi та колючки на довгому зеленому хвостi. -А коли деякi особи, котрi безпiдставно, як я переконався, iменують себе "гомо сапiєнс", тобто людиною розумною, мислячою, не розумiють елементарних iстин, то й нiчого в такими правити теревенi! -- Мiнiмакс скiнчив свою промову й зарозумiло вiдвернувся, утупивши райдужнi очицi, прикритi повiками з блакитними вiями, в Лiзку, що стояла коло плити й усмiхалася.

Олег не знав, що й вiдповiсти цiй пихатiй, як на нього, потворi, тож перевiв погляд на сестру.

-- Чого всмiхаєшся? -- невдоволено мовив вiн. -- Краще б узяла й прибрала! Онде всю пiдлогу залила яйцями та засмiтила шкаралупками!

Лiзка заходилась прибирати, а Олег трохи заспокоївся, "випустив пару", як сказав би тато, i знову звернувся до пихатої ящiрки, що називала себе Мiнiмаксом:

-- Наскiльки я зрозумiв, добродiю, ви назвалися драконом?

-- Точнiше не скажеш! -- глузливо посмiхнувся Мiнiмакс, якщо припустити, що маленькi крилатi ящiрки вмiють посмiхатись.

-- Але наскiльки я знаю, -- вiв Олег далi, -- про драконiв наукових даних нема. Хiба що в казках чи билинах є згадки про них. Але то -- вигадки. Та й ви, пробачайте менi, щось не дуже схожi на тих драконiв, про яких менi довелося чути й читати. Справжнi дракони -- це велетенськi створiння, якi дихають полум'ям. Ви ж на вигляд -звичайнiсiнька ящiрка, хiба що з крильцями.

-- От я зараз покажу тобi ящiрку! -- пискляво вигукнув Мiнiмакс. -- От зараз ти побачиш у мене! -- I вiн просто на очах у вкрай переляканого Олега почав рости!

Ось Мiнiмакс збiльшився до розмiру морської свинки.

Ось вiн уже перерiс кота!

Ще трохи -- i...

Олег, навiть не уявляючи, що може бути далi, так стиснув руки, що хруснули пальцi. Та раптом Лiзка, ця весела, балакуча Лiзка, смiливо пiдскочила до "ящiрки", обняла її за лускату шию, притулила свою золотаву голiвку до гостровухої голови дракончика i нiжним голосочком, якого Олег вiд неї досi й не чув, прошепотiла створiнню у самiсiньке вухо:

-- Мiнiмаксику, любий, заспокойся, будь ласка! Невже ти не бачиш: братик жартує.

"Хорошi жарти! -- подумав Олег, та вголос нiчого не сказав. -Отак ковтне тебе ця потвора -- навiть черевикiв не знайдуть!.."

Лiзка ще мiцнiше притулилася до дракончика, i той -- на превелике здивування Олега! -- вiдразу почав меншати.

Зменшившись до розмiру звичайної ящiрки, вiн сказав:

-- Та хiба я що? Я -- нiчого. Але ж вiн перший почав! -- Мiнiмакс махнув колючим хвостом на Олега. -- Чого вiн "ящiркою" дражниться! Я ж не кажу йому нiчого образливого, хоч вiн теж не Котигорошко чи, скажiмо, не Добриня...

Крити було нiчим. Олеговi справдi до могутньої статури наших славетних казкових богатирiв було дуже далеко. Худющий -- аж кiстки полiчити можна! -- вiн ще й горбився так, що лопатки випиналися з-пiд майки, наче з них ось-ось вибрунькуються крила.

Влучне спостереження нiкчемного дракона не просто образило хлопця, а й змусило замислитися. Вiн зразу ж дав собi слово зайнятися зарядкою вже не для батькiв, а в першу чергу для себе.

-- Звiдки ти знаєш про Котигорошка й Добриню? -- поцiкавився Олег i навiть не помiтив, що перейшов на "ти".

-- Менi -- та не знати! -- буркнув дракончик. -- Вашi богатирi стiлькох моїх предкiв марно понищили -- i не злiчити! Силу їм, бачте, дiвати було нiкуди! Ворогiв землi Руської мало -- так давай мiць свою на бiдолашних дракончиках випробовувати, гатити чим попало їм по головах: хто довбнею, хто палицею залiзною, а хто й мечем... -- I раптом гiрка сльозина викотилася з райдужного ока дракончика.

-- Мiнiмаксику, не плач! -- погладила його мiзинчиком по голiвцi Лiзка, а Олег додав:

-- Не побивайся, то минулося...

Вiн, коли говорити по щиростi, не дуже вiрив дракончику, але побоювався, що Мiнiмакс розсердиться i знов почне рости.

Олег уже переконався в його дивовижнiй властивостi: варто було роздратувати чи образити дракончика, як вiн вiдразу ж починав бiльшати. I до яких розмiрiв вiн мiг виростати, Олег не уявляв, а експериментувати йому аж нiяк не хотiлося. Зате, коли дракончику сказати кiлька лагiдних слiв, пiдлеститися комплiментом та ще й приголубити -- вiн вiдразу зменшувався до розмiрiв звичайнiсiнької ящiрки.

Особливо добре на Мiнiмакса впливала Лiзка, до якої дракончик увесь час, поки точилася розмова, горнувся й тулився, мов кошеня.

-- А звiдки в тебе таке iм'я? -- Олег вирiшив з'ясувати все, а заодно й перевiрити своє припущення.

-- Просто я можу меншати чи бiльшати, як захочу. "Мiнi" -- це вiд слова мiнiмум, тобто маленький, а "Макс" -- вiд максимум, що означає великий.

-- I до яких розмiрiв ти можеш бiльшати? Може, як слон? -усмiхнувся Олег.

-- Зараз побачиш! -- грiзно вiдказав Мiнiмакс i почав так швидко рости, що вiдразу сягнув Лiзчиного плеча!..

-- Стривай! -- вигукнула Лiзка. -- То Олег просто так, не подумав, а ти вiдразу...

-- Нехай думає! -- кинув Мiнiмакс i знову зменшився, а Олег звернувся до дракончика вже зовсiм запобiгливо:

-- Вибач, бiльше не буду... Я ще хочу спитати: чому ти не просто Мiнiмакс, а Мiнiмакс Перший? Адже порядковими номерами називали тiльки королiв та царiв.

-- Нiякий я не король i не цар, -- вiдмахнувся Мiнiмакс. -- Просто я -- перший з нової експериментальної серiї драконiв типу " Мiнiмакс".

-- Що за серiя, що за тип?! -- здивувався Олег. -- Та й взагалi, звiдки, нарештi, ти тут узявся?! -- мимоволi вихопилося у нього питання, яке, мабуть, варто було задати найпершим.

-- Звiдки, звiдки! -- передражнив дракончик. -- Звiдти! -- махнув хвостиком на яєчну шкаралупу, зметену Лiзкою в невеличку купку.

-- Невже з яєчка?! -- не повiрив Олег.

-- А то нi! -- усмiхнувся Мiнiмакс. -- Адже всi дракони з'являються з яєць: там наш початок i кiнець.

Олег, усе ще не дуже вiрячи драконовi, нахилився й пiдняв шкаралупки.

Частина з них вiдразу розсипалася в його руках, але двi половинки, наче розрiзанi навпiл, були цiлiсiнькi. Олег тихенько натис на одну -нiчого! Тодi дужче... Теж нiчого!..

Тодi вiн затис шкаралупку мiж долонями i здавив так, що аж почервонiв вiд зусилля.

Мiнiмакс, який пильно спостерiгав за хлопцем, хитрувато пiдморгнув Лiзцi i глузливо кинув:

-- Дави, дави! Можеш навiть молотком вгатити чи пiд трактор покласти -- все одно не розiб'єш! Адже це не проста шкаралупка, а _драконяча_.

Нi до молотка, нi до трактора Олег, зрозумiло, не вдався -- видно, й справдi шкаралупа була незвичайна. Вiн хотiв був кинути її в смiття, як раптом на однiй з половинок помiтив червоний штамп, схожий на той, що ставлять на магазинних дiєтичних яйцях.

Iншим разом це не привернуло б уваги хлопця. Але ж яйця кипiли! А Олег знав, що в окропi фарба змивається. На цiй же шкаралупцi штамп був, як новенький!

Олег уважно придивився до нього i голосно прочитав:

Дракон типу Мiнiмакс

Експериментальна серiя

Iнвентарний номер -- 1

"Ну й ну! -- подумав хлопчик. -- Мабуть, i справдi ця ящiрка не обманює... А може, це нашi кiбернетики щось нове винайшли?! -блиснула думка. -- Може, яйце випадково потрапило вiд них до курника Iзольди? Адже Iнститут кiбернетики не так уже й далеко вiд Круглика!.. Виходить, Мiнiмакс -- штучний, а не справжнiй, така собi кiбернетична iграшка".

Думка сподобалась Олеговi, i вiн вирiшив перевiрити своє припущення.

-- От я тобi дам "iграшка"! От я тобi перевiрю! -- аж скипiв Мiнiмакс. -- Ти гадаєш, я не знаю, про що ти подумав?!

Мiнiмакс випручався з Лiзчиних рук i стрибнув Олеговi на колiна.

-- Ось, помацай! -- дракончик тицьнув йому в руку свого колючого хвоста. -- I тут!.. I ось тут!.. -- вiн пiдставляв пiд Олеговi тремтячi пальцi то нiс, то крильця. -- Краще, краще мацай! Ну як -пересвiдчився!

Олег присоромлено мовчав. Вiн переконався: Мiнiмакс був живий-живiсiнький, справжнiй-справжнiсiнький!

-- Ото ж бо й воно! -- гордо мовив дракончик i, зiстрибнувши з колiн ошелешеного i враженого хлопця, повернувся до Лiзки, яка нишком хихотiла в кулачок.

Олег здивувався: "Телепат! Думки читає!.." -- i вирiшив бiльше не сумнiватися в iснуваннi дракона Мiнiмакса Першого.

-- Ти переконав мене остаточно, -- сказав вiн уголос i запитав: -А що означає цей напис?

-- Дрiбницi. Кожний тип дракона з'являється лише в одному примiрнику. Вiн повертається на Землю...

-- Як повертається? -- перебив Олег.

-- То вже наша, драконяча, справа, -- ухилився вiд вiдповiдi Мiнiмакс i повiв далi: -- Так-от, вiн повертається на Землю, бо тут наша прабатькiвщина, i обертається на яйце. Потiм новий дракон вилуплюється на свiт, щоб пройти пiдготовчий перiод росту. Пiсля цього вiн повертається додому. Там його перевiряють i, якщо вiн пройде всi необхiднi випробування, його розмножують. У цьому дракони, мiж iншим, вiдрiзняються вiд вас, людей, яких розмножують без попереднiх випробувань: що вийде, те й вийде!..

Вiдверто кажучи, балачки Мiнiмакса образили Олега як представника людства. Якийсь там дракон, а ставить себе вище за людину! Як вiн, дурненький, не збагне: адже це прекрасно, що люди такi рiзнi! Навiть уявити страшно, коли б їх спершу випробовували в одному примiрнику, а тодi розмножували... Виходить, не сподобався комусь -- знiмай його з виробництва, а припав до смаку -- живи в сотнях i тисячах! Ну й ну... Ще нароблять отаких, як Петько Психолог, -- що тодi буде?!

При згадцi про свого однолiтка, сусiда по Круглику, Олег аж здригнувся, та вiдiгнав вiд себе цi думки.

-- Мiнiмаксе, а звiдки ти так добре знаєш людей? -- спитав Олег i вирiшив про всяк випадок iще раз -- останнiй! -- закинути "наживку". -- Чи не в Iнститутi кiбернетики довiдався?

Та дракончик "наживку" не ковтнув. Вiн презирливо зиркнув на Олега, усмiхнувся його нескiнченним i марним спробам розкрити таємницю, i вiдказав:

-- Снився менi твiй iнститут!.. У вас там забавками займаються, а у нас -- справи серйознi.

-- Де -- у вас?

-- Звiсно де -- в сузiр'ї Дракона!

-- Де-де?! -- в один голос перепитали брат i сестра.

-- В сузiр'ї Дракона! -- повторив Мiнiмакс. -- Там, де ми всi живемо. От ви, люди, живете на Землi, в Сонячнiй системi. А ми, дракони, мешкаємо на планетi Драконiї, яка знаходиться у сузiр'ї Дракона. Це -- найменша планета сузiр'я, вона дуже схожа на Землю. Ми там досить давно оселилися, хоч iнкубацiйний перiод виведення з яєць та пiдростання ми досi проходимо на Землi. Я вже казав: драконячий рiд походить iз Землi.

-- От тепер зрозумiло! -- полегшено зiтхнув Олег. -- Але все ж поясни: от ти щойно вилупився з яєчка, то звiдки ти стiльки знаєш?

-- Необхiднi знання нам переходять у спадок через гени вiд попереднього дракона. Ти чув про генетичний код?

-- Щось чув... -- вiдказав Олег, бо й справдi чув вiд тата про це. Гени -- такi невидимi штуки, якi передаються дiтям вiд батькiв, тобто успадковуються. I саме завдяки генам, генетичному коду, дiти мають чи то мамин колiр очей, чи то ходу батька, а то й характер та зовнiшнiсть бабусi чи дiдуся. Одне слово, гени -- рiч могутня, хоч i невидима. Без генiв, як то кажуть, -- i не туди, i не сюди...

-- Максику, -- лагiдно звернулася до дракончика Лiзка: вона вирiшила називати його скорочено, -- ти забув розказати про свою планету.

-- Нiчого я не забув, -- вiдповiв Максик. -- Просто я дуже зголоднiв, бо вiд народження ще й рiсочки в ротi не мав.

Брат i сестра винувато заметушились у пошуках чогось їстiвного. Великих запасiв на дачi, ясна рiч, не було -- адже вони вже мали сьогоднi вертатися додому: завтра -- до школи. Та все ж у шафцi над плиткою Олег знайшов пiвпачки вiвсяної крупи "Геркулес".

-- Годиться? -- показав вiн пачку дракончиковi.

-- Смакота! -- вигукнув той, прочитавши назву. -- Ми, дракони, полюбляємо все, вiд чого можна стати здоровим i дужим. А тут сама назва -- "Геркулес" -- натякає на силу. Давай!

-- Доведеться трохи зачекати, поки звариться.

-- Та вже потерплю, -- погодився дракончик, видряпався по Лiзчинiй нозi й сховався в невеличкiй кишеньцi на її фартушку.

-- Ой! -- усмiхнулася мала й погладила Максика. -- Тепер ти вже не просто дракон Мiнiмакс, а кишеньковий дракон!

Мiнiмаксовi назва сподобалась, i вiн нiжно потерся вушком об Лiзчин пальчик.

А Олег налив у каструльку води i ввiмкнув газову плитку. Та полум'я над конфоркою ледь пурхнуло -- i щезло. Хлопець покрутив туди-сюди ручку -- дарма!

-- Все, -- зiтхнув вiн. -- Газ у балонi скiнчився.

-- Пусте! -- мовив Мiнiмакс i вистрибнув з кишеньки. -- Де тут у вас плитка пiдключається?

Олег показав.

-- Та-ак, -- мовив дракончик, знiмаючи шланг з порожнього балона. -- Запалюй сiрник! -- наказав Лiзi.

Мала запалила сiрник i чекала.

-- Тепер сунь сюди! -- роззявив рожеву пащу дракон.

-- Обпечешся! -- зойкнула Лiзка й вiдвела руку.

-- Кому кажу -- сунь! -- розсердився Мiнiмакс. -- Нам, драконам, вогонь -- як вам шоколадне морозиво!

Лiза обережно наблизила палаючого сiрника до пащi дракончика, i той довгастим, наче в справжньої ящiрки, язичком лизнув полум'я, солодко замружився, а тодi ухопив шланг вiд плити у пащу i крiзь зуби гукнув:

-- Жапаюй конфойку!

Олег не дуже вiрив, що з цього щось вийде, але ввiмкнув конфорку -- i вона запалала веселим вогником!..

Вже за кiлька хвилин вiвсянку можна було подавати на стiл.

-- Ну як? -- хитро примружився Мiнiмакс, коли виплюнув уже непотрiбний шланг.

-- Генiально! -- вигукнули брат i сестра.

-- Тодi -- до столу! -- скомандував дракончик i перший помчав до будиночка.

Бiдолаха, мабуть, так зголоднiв, що мчав, не розбираючи дороги, i з усього розгону буцнувся головою у дверi, на яких висiло мамине улюблене дзеркало.

Дверi гойднулися, Мiнiмакс м'ячиком вiдскочив вiд них -- i вчасно! Тої ж митi дзеркало на секунду зависло в повiтрi, а тодi з веселим дзенькотом брязнуло об землю.

-- Ой! -- сплеснула руками Лiзка, забувши, що тримає тарiлки для кашi. Зрозумiло, що й тарiлки лише дзенькнули об землю i розсипалися на скалки, перемiшавшися з уламками дзеркала.

-- Що ж тепер буде?! -- схопився за голову Олег.

-- А що? -- здивувався Максик. -- У мене все в порядку, не хвилюйтеся. Голова -- спасибi генам! -- цiлiсiнька. Адже вашi богатирi так нагатили моїм предкам голови, що тепер моя може витримати будь-якi удари.

-- Та я не про твою голову, я про дзеркало! -- бiдкався Олег. -Воно розбилося, отже чекай неприємностей.

-- Пхе, дзеркало! -- кинув зневажливо Мiнiмакс. -- Невже ти вiриш у всякi забобони?

-- Забобони тут нi до чого, -- вiдмахнувся Олег, бо й справдi не вiрив у них. -- Рiч у тiм, що це -- мамине дзеркало, отже прочуханки не минути.

-- Справдi... -- погодився Мiнiмакс. -- Що ж робити?

-- Я знаю! -- пiдстрибнула Лiзка. -- Скажемо, що це кiт Петька Психолога!

-- Але ж валити на безневинного кота -- нечесно, -- не погодився Олег. -- Може, хай Мiнiмакс признається мамi?

-- Ти що?! -- замахала руками сестра. -- Та хiба мама повiрить, що у нас є дракончик?

-- Еге ж, не повiрить, -- пiдтримав Лiзу Мiнiмакс. -- Дорослi -вони такi... -- Видно було, що йому аж нiяк не хочеться знайомитися з таємничою "прочуханкою", про яку з таким вiдчаєм говорив Олег. -- Але до чого тут кiт?. Хiба вiн допоможе?

-- Цей кiт -- допоможе, будьте певнi! -- сказав Олег i додав: -Гаразд, бiжу до Петька за котом, а ви снiдайте без мене.

6. КIТ НАПРОКАТ

Петько Психолог мешкав на протилежному кiнцi Круглика. Вiн хоч i вчився в мiстi, у сусiднiй з Олеговою школi, та й жив там досить давно вдвох iз мамою, але кругликiвцi вважали його мiсцевим. По-перше, вiн у Круглику народився. По-друге, батько його жив тут. Отож щолiта Петько Психолог приїздив, як вiн висловлювався, "в рiднi пенати", до батечка.

Батьки його розлучилися, коли вiн був зовсiм малий. Мама з Петьком перебралася до мiста, i їм дали кiмнату в гуртожитку кондитерської фабрики, де вона працювала, а батько, що полюбляв зазирати до чарки, -- через що вони й розлучилися, -- зостався в Круглику у своїй занедбанiй хижi.

Мама все ще сподiвалася, що батько вiзьметься врештi-решт за розум, от i виряджала щолiта Петька до нього, -- може, син якось вплине на татуся.

Коли Петько приїздив, батько перший мiсяць тримався: ходив охайно вдягнений, веселий, брався за будь-яку роботу. Але невдовзi знаходилися рiзнi приводи -- то день народження у друга, то весiлля, а то й просто вихiдний день! -- i таточко знов брався за чарку.

У такi днi Петько вiд ранку й до ночi пропадав на вулицi, його пiдгодовували сусiди, якi любили й жалiли Петькову маму. Та й сам вiн навчився заробляти грошi всiма правдами й неправдами: то комусь допоможе прибрати подвiр'я, а то що-небудь зробить у дачника на будiвництвi.

Загалом, як здавалося Олеговi i як вiдчувала Лiзка, Петько був начебто непоганий хлопець, але постiйна нестача грошей, мабуть, таки позначилася на його характерi.

Петько, аби заробити копiйку, мiг пускатися не лише на приниження, а й хитрував -- навiть iз сусiдами й товаришами.

От i зараз вiн сидiв на купi цегли перед довгим парканом, за яким iшло будiвництво нових дач, i, пiдперши пiдборiддя, розмiрковував, як же зручнiше перетягти оту кляту цеглу в двiр однiєї дачi, щоб заробити десятку, обiцяну дачником, i не дуже перетрудитися при цьому.

За цими роздумами й застав його Олег.

-- Привiт! -- кинув вiн Петьковi. -- Добре, що зразу знайшов тебе: ти менi конче потрiбний.

-- Знайшов! -- усмiхнувся Петько Психолог. -- Я нi вiд кого й не ховався. А навiщо я тобi знадобився? Мабуть, знову позичити грошей? Так я, ти ж знаєш, даю лише пiд проценти.

З Петьковими процентами Олег познайомився зовсiм недавно. Вiн бiг по молоко i дорогою натрапив на автолавку з книгами. Серед безлiчi поетичних збiрок, яким, судячи по роках видання, належало б знаходитися на полицях букiнiстичного магазину, та рiзноманiтних довiдникiв для домашнiх господарок його погляд вихопив давно вимрiяну книжку про iсторiю пiратства.

Про цю книгу Олег багато чув, але в мiстi дiстати її не змiг навiть тато. Та що там тато! Навiть Бобчик Iзольди Сократiвни, котрому, за її словами, дiстати будь-що легше, анiж перевернутися з боку на бiк, -- i той розвiв руками.

I от маєш! Тут, у Круглику, в заїжджiй автолавцi Олег раптом бачить бажану книгу i навiть може стати її власником!

Про?авити таку нагоду вiн не мiг.

Олег на якусь мить завагався, а тодi рiшуче полiз до кишенi i витяг трояк, який мама дала на молоко. Через лiченi хвилини дорогоцiнна книга була у нього в руках!

"А як же молоко? I що я скажу мамi?!" -- схаменувся Олег, коли вже нiжно притискав до грудей грубезний том у барвистiй обкладинцi, пiд якою ховалися таємницi корсарiв пiвденних морiв.

Аж тут нагодився Петько Психолог, що вештався неподалiк.

-- Що, загули грошики? -- вишкiрився вiн. -- А мати, мабуть, на молоко давала.

-- А тобi що? -- огризнувся Олег. Вiн знав, що в нього вдома є п'ять карбованцiв, якi батьки подарували йому та Лiзцi на перше вересня, тож i сподiвався закрити ними незаплановану дiрку в сiмейному бюджетi. Iз сестрою вiн якось домовиться: вона зрозумiє. У крайньому разi, вiддасть їй свою кулькову авторучку на шiсть кольорiв.

-- Менi байдуже, -- знов усмiхнувся Петько. -- Я просто так запитав: може, допомога потрiбна. Але якщо, не хочеш -- вибачай! -- I вiн повернувся, щоб iти геть. Та Олег ухопив його за лiкоть:

-- Стривай! А як ти можеш допомогти?

-- Елементарно. Позичу тобi грошi, а ти потiм вiддаси.

-- Ти справжнiй друг! -- вигукнув Олег, не дослухавши до кiнця, i щиросердно ляснув Петька Психолога по плечу. -- Звичайно, вiддам! Куплю молока, занесу додому -- i борг принесу: у мене вдома грошi є. А здача знайдеться? У мене тiльки п'ять карбованцiв, одним папiрцем.

-- Не переживай, якось домовимось, -- примружився Петько i тицьнув Олеговi трояка. Той помчав по молоко.

За пiвгодини вiн прибiг на те ж мiсце, де його чекав Петько.

-- Тримай! -- простягнув Олег п'ятiрку. -- Ти дуже виручив мене, спасибi!

-- Та чого там, дрiбницi, -- вiдмахнувся Петько. -- А ти молодчина, не примусив чекати, -- похвалив вiн Олега, недбало засовуючи грошi до кишенi. -- Ну, наше -- вашим! -- помахав рукою й пiшов.

-- А здача?! -- отетерiв Олег. -- Я ж у тебе брав не п'ятiрку, а трояк!

-- Ну, ти даєш! -- обернувся Петько. -- Яка ще здача? А матерiальне заохочення за послугу, га? Вважай, що грошi я давав тобi пiд проценти. -- I Петько подавсь геть, а Олег так i зостався на мiсцi iз розкритим вiд подиву ротом...

Все це вiдразу пригадав Олег, коли знову почув вiд Петька Психолога про проценти.

-- Грошi менi не потрiбнi, -- вiдказав Олег. -- Я до тебе в iншiй справi. Позич до вечора кота.

-- Накоїв щось? -- здогадався Петько Психолог.

-- Та так, трохи... -- опустив очi Олег.

-- Мабуть, не так уже й трохи, якщо кота просиш, -- скривився глузливо Петько. -- Невже тебе твої iнтелiгентнi й вихованi тато й мама теж лупцюють?

-- Вони мене й сестру навiть пальцем нiколи не зачепили! -- гордо заперечив Олег. -- Але iнодi, -- додав вiдверто, -- краще хай би побили, анiж нотацiї читати.

-- Розумiю, -- поспiвчував Петько, -- все розумiю. Радий був би допомогти, та не можу: робота! -- I вiн показав на купу цегли, на якiй сидiв. -- Оце дачниковi пообiцяв до обiду у двiр перетягти. А мого Рекса, сам знаєш, упiймати не так-то й просто.

-- Знаю, -- похнюпився Олег i раптом вигукнув: -- А давай я допоможу!

-- Згода, -- вiдразу пiдвiвся Петько, нiби чекав цих слiв. Вiн, звичайно, не сказав Олеговi, що за роботу має отримати десятку. Та Олега це не обходило.

-- Я мчу шукати Рекса, -- кинув Петько, -- а ти поки цеглу носи. Правда, я не гарантую, що швидко знайду котяру: сам знаєш, який вiн дикий! Та для тебе вже постараюся.

Петько вирiшив i тут схитрувати. Кiт сидiв у нього вдома зачинений, але вiн сподiвався погуляти якомога довше, наче й справдi шукаючи Рекса. А коли Олег перетягає цеглу, зразу ж i об'явитися. А щоб його не дуже гнiтила ще не зовсiм загублена совiсть, Петько Психолог пообiцяв за прокат Рекса грошей з Олега не брати.

Обидва хлопчики, вкрай задоволенi -- кожен по-своєму, -- вдарили по руках, i Петько помчав "шукати Рекса", а Олег заходився носити цеглу у двiр.

Поки вони займаються своїми справами, час, мабуть, розказати, чому Петька прозивають Психологом i що в нього за дивовижний "прокатний" кiт iз собачим iм'ям.

У кiнцi липня пiсля страшної зливи на дорозi перед хатою Петькового тата з'явилася чималенька баюра. Петько помiтив її перший i, заради розваги, сховався за парканом: почав спостерiгати, що з того буде.

Спершу вулицею пробiгла, грайливо пiдстрибуючи i мугикаючи "Повезу тебе до тундри...", мiсцева красуня Ляля. Вона вчасно помiтила своїми молодими гострозорими очима баюру, легко й грацiозно, мов дика кiзочка, перестрибнула її i понеслася далi iз своєю пiсенькою.

Другим iшов лiтнiй новоспечений дачник. Вiн тягнув на плечi важезний мiшок iз цементом. Вимоїни вiн не помiтив, бо весь час Озирався на всi боки, тож уступив у яму, але на ногах утримався: мiшок допомiг. Дачник сердито сплюнув, вилив воду з чобiт i потягнув мiшок далi.

Аж тут на дорозi з'явився Петькiв тато. Його хитало iз боку в бiк, вiн хапався руками за паркан, але поволi наближався до свого двору. Петько помiтив батька i хотiв перейняти його, та не встиг. Той п'яно поточився -- i сторч головою влетiв у баюру!

Ледь звiвшися на ноги, якi майже не тримали його, батечко побачив перед собою переляканого сина.

-- Ага-а! -- заревiв вiн. -- Так ось як! Рiдного таточка на той свiт вiдправити надумав! Ось я тобi зараз!.. -- Вiн замахнувся кулаком, та втратив рiвновагу i знову гепнувся в калюжу.

Зрештою при допомозi Петька та сусiдiв, що нагодилися, почувши галас, його вдалося затягти додому й покласти на розкладушку.

Як виявилося потiм, батько, упавши вдруге, зламав руку. У нещастi вiн, звичайно, звинуватив сина.

Петько пробував пояснити, що не закидав вимоїну землею, бо хотiв провести психологiчний експеримент: поглянути, як поводитимуться люди, чи полагодять дорогу.

-- А ти куди дивився? -- бушував батько. -- Мене хотiв спекатись, га?!

-- Та я ж пояснюю: експеримент проводив, так психологи роблять! -захищався Петько.

-- Експеримент! Психологи! У-у, психолог розтриклятий! А ще сином називається... Нiякий ти не син, а просто психолог -- i край!..

Слово "психолог" так образливо звучало у батькових вустах, що сприймалося як прiзвисько, вiдтодi воно й причепилося до Петька.

А кiт у нього справдi був незвичайний.

Петько водив Рекса переважно на ланцюжку, самого гуляти не пускав: казав, що кiт зовсiм дикий -- кидається на людей. Кiт i справдi на вигляд був страшний: сiамської породи, на зрiст бiльший за середнього собацюру! I хоч очi мав лагiднi й незлобливi, та на ланцюгу, ще й при таких, як казали люди, "габаритах", був схожий на дикого звiра.

Цим i користався Петько, який, до речi, сам розповсюджував про Рекса жахливi чутки: то, мовляв, кiт погриз у хатi дубовий обiднiй стiл, то в сусiдньому селi напав на бугая, що вiдбився вiд череди, а то начебто головою пробив стiнку хати i витолочив ущент батьковi помiдори...

Рексовою славою користувалися й дiти дачникiв, якi охоче брали кота "напрокат", зрозумiло -- за грошi, якi вимагав за це Петько Психолог.

Рiч у тiм, що у кожнiй родинi, де є дiти, завжди трапляються рiзнi невеличкi неприємностi, яким важко запобiгти. Чи то мамина улюблена чашка раптом вислизне з рук дочки або сина i розiб'ється; чи то футбольний м'яч з невiдомих причин замiсть ворiт потрапить у тазик iз варенням, яке бабуся виставила у двiр, щоб прохололо; а то хлоп'яча компанiя, захопившися грою в розбiйникiв, пронесеться галопом по грядках -- i витопче їх не гiрше вiд справжнього кiнського табуна!

Одне слово, дрiбних неприємностей, як ви знаєте по собi, у життi завжди вистачає...

У таких випадках i приходив на допомогу Петько Психолог iз своїм прокатним котом. За двадцять копiйок на годину вiн давав потерпiлому Рекса, на якого той i списував свої провини.

Як ви зрозумiли, Олег теж вирiшив удатися до послуг прокатного кота -- списати на нього розбите дзеркало й потрощений посуд. Отож довелося працювати...

Коли вiн занiс у двiр останню пару цеглин, гордо оглянув свою роботу, утер з обличчя рясний пiт i присiв на лавочку коло ворiт, на вулицi з'явився Петько Психолог з Рексом на ланцюгу. Та коли вiн наблизився до Олега i глянув через паркан на старанно складену купу цегли у дворi однiєї з майбутнiх дач, очi в нього полiзли на лоба i вiн почав ротом хапати повiтря, мов риба на суходолi.

-- Що ти накоїв?! -- заревiв Петько не своїм голосом.

Олег злякано пiдскочив i витрiщився на Петька, нiчого не розумiючи. Не встиг вiн спитати, що ж саме вiн учинив, як раптом з iншого боку вулички почув тi ж самi слова, але у бiльш розпачливому виконаннi.

-- Ти що ж це наробив, халамиднику?!

Олег обернувся i побачив, що на пополотнiлого Петька Психолога, котрий просто врiс у землю, насувається могутня постать дядька дачника.

I тут Олег усе зрозумiв!

Виявляється, вiн так поспiшав, що перетягав цеглу не в той двiр, куди треба було, а на сусiдню дачу...

Що станеться далi -- вiн не став чекати: i так можна здогадатися, хоч уявити важко... Олег спритно вихопив iз рук ошелешеного Петька ланцюжок з Рексом i щодуху помчав з рятiвним прокатним котом додому -тiльки вiтер засвистiв у вухах!

Та вдома на нього чекала нова несподiванка.

Тiльки-но Олег пiдбiг до своєї дачi, тягнучи за собою Рекса, який хоч i мовчки, але досить енергiйно опирався, як почув розпачливi схлипи сестри.

Вiн заскочив до хатинки i побачив Лiзу у сльозах. Вона сидiла на лiжку, закривши обличчя долонями, i голосно ридала.

-- Лiзонько, манюнько моя! -- обняв її за худенькi плечики переляканий брат. -- Що сталося?!

-- Максик... -- ледь вимовила Лiзка, розтуляючи заплакане личко. -- Максик... -- I знову заревла ще голоснiше.

-- Та кажи вже -- що з ним?! -- вигукнув Олег, коли зрозумiв, що з сестрою нiчого страшного не сталося.

Лiза звела на нього великi очi, повнi слiз, i тремтячими губами прошепотiла:

-- Максик... зник!..

7. ВИКРАДЕННЯ МIНIМАКСА

Хоч була ще тiльки обiдня пора, Iзольда Сократiвна покинула поратись у курнику та з квiтами i при повному парадi метушилася по хатi.

Вiкна були затуленi важкими шторами, i свiтло крiзь них майже не пробивалося. На плечi Iзольди сидiв Креня, а на столику помiж бронзовими пiдсвiчниками у тьмяному блиманнi свiчок лежав непритомний... Мiнiмакс!

Вас дивує, як вiн тут опинився? Про це варто розповiсти докладно.

Поки Олег тягав цеглу, Лiза наводила на дачi порядок. Вона старанно та дуже обережно вимила тарiлки вiд "Геркулеса", який вони з дракончиком поїли з величезною насолодою. Потiм вона висипала з каструлi залишки кашi в тарiлку -- їх лишилося тiльки двi! -- для Олега i засунула її у духовку: не прохолоне, поки брат надiйде, та й не заважатиме, а то ще й ця розiб'ється.

Весь цей час Мiнiмакс дрiмав у кишеньцi Лiзчиного фартушка. Та коли мала заходилась пiдмiтати скалки вiд тарiлок i дзеркала, дракончик прокинувся i, щоб не заважати Лiзцi, легенько вислизнув iз затишної кишеньки, до якої вже починав звикати, мов до гнiздечка. Вiн озирнувся на всi боки i принюхався.

У кутку хатинки за розкладушкою вiн помiтив барвисту коробочку. Мiнiмакс покрадьки пiдповз до неї та обережно обнюхав. Пахло духмяно i солодко. Дракончик уважно придивився i прочитав на коробочцi напис:

КОСМОС

Сигарети вищого сорту

Дракончик аж захихотiв тихесенько, так його потiшив цей напис.

Що таке Космос, вiн чудово знав iз власного досвiду. Ще б пак! Жити у сузiр'ї Дракона та подорожувати звiдтiля на Землю -- i не знати Космосу!

Про сигарети вiн також чув.

Рiч у тiм, що до його органiзму, незважаючи на всiлякi запобiжники й фiльтри, все ж таки проник одинокий ген курiння -- так званий "тютюновий ген".

Один iз предкiв Мiнiмакса у свiй час надто зловживав тютюном -нiколи не розлучався з люлькою, яку йому подарував знайомий богатир, що сам кинув палити. Од цього ядучого зiлля предок дракончика й помер у розквiтi сил, коли йому було всього-на-всього сiмсот тринадцять рокiв. А середнiй вiк драконiв, котрi пройшли випробування i стали на масове виробництво, сягає кiлькох тисячолiть.

Коли дракони переселилися у своє нинiшнє сузiр'я, вони, маючи гiркий досвiд, почали нещадно боротися з тютюном, вiд якого -- вони знали -- стають сiро-жовтими й немiчними не лише могутнi дракони, а й люди, надто -- дiти. Але все ж таки поодинокi порушники тютюнової заборони, на жаль, серед драконiв часом траплялися. От i до Мiнiмакса прослизнув вiд предка отой каверзний i пiдступний тютюновий ген.

Тепер, почувши п'янкий аромат тютюну вищого сорту та побачивши такий рiдний i щемливий напис -- "Космос"! -- той триклятий ген захвилювався, занервував, забiгав по всiх драконячих жилочках, грубо розштовхуючи лiктями антитютюновi гени, що злякано притихли вiд такої агресивної зухвалостi. Вiн i примусив Мiнiмакса хвилюватися.

Дракончик чудово усвiдомлював, що курити дуже шкiдливо -- про це й зараз лементували ображенi антитютюновi гени з усiх своїх останнiх сил. Та Мiнiмакс чомусь волiв їхнiх розпачливих застережень не чути, а прислухався лише до самотнього гена-курця.

Вiн ухопив звабливу барвисту коробочку переднiми лапками, вибрався з-пiд лiжка, пiдповз до Лiзки, мiцно притискаючи свою знахiдку до животика, i смикнув малу за шкарпетку.

-- Тобi чого, Максику? -- нахилилась до нього Лiза.

-- Та от, пiд розкладушкою знайшов, -- показав Мiнiмакс сигарети.

-- Ой, це ж татовi! -- вигукнула здивована Лiзка. -- Тiльки ж вiн покинув палити... Мабуть, приховав вiд мами про всяк випадок. Давай я їх переховаю, щоб тато не знайшов, -- вирiшила Лiзка i простягнула руку, щоб забрати сигарети.

Але Мiнiмакс вiдскочив i крильцями прикрив знахiдку.

-- Не дам! -- запищав вiн. -- Я їх знайшов, отже тепер вони -мої!

-- Це ж отрута! -- злякалася мала. -- Ти вб'єш себе!

-- За нас, драконiв, не хвилюйся, -- пихато мовив Максик. -Сигарети нам смакують бiльше, нiж вам, скажiмо, тiстечка, -- збрехав дракончик i додав: -- Краще дай сiрники -- припалити нiчим.

Лiзка не дуже вiрила дракончиковi, а втiм -- хто його зна, якi у цих драконiв порядки та звички! Вона побiгла на кухню.

-- Ага, ага! А сiрникiв нема! -- радiсно помахала вона, коли повернулася, перед носом Мiнiмакса порожньою сiрниковою коробочкою. -Усi вийшли.

Дракончик не повiрив, попросив її нахилитись i сам зазирнув до коробочки. Та пересвiдчився, що Лiзка не обманює, i засмутився. Раптом погляд його зупинився на чималенькому дерев'яному молотку для приготування вiдбивних, який висiв над плиткою. Очi Мiнiмакса радiсно зблиснули, й вiн вигукнув:

-- О! Запальничка -- вищий сорт!

-- Де? -- не зрозумiла Лiзка.

-- Та ось же, над плиткою, -- показав Мiнiмакс.

-- Хiба це запальничка? -- засмiялася Лiзка. -- Це молоток для м'яса.

-- Для вас, людей, може, й молоток, а для нас, драконiв, -запальничка, -- пояснив Максик. -- Давай бери її та гати ось сюди! -I вiн пiдставив потилицю, щiльно вкриту роговими щитками.

-- Та ти що! Я ж тебе можу вбити!

-- Не хвилюйся! Хiба не бачила, як я головою у дверi бабахнув? Ото ж бо... Я ж уже казав: пiсля роботи ваших богатирiв нашi драконячi голови нiчим не проб'єш.

-- Але при чому тут вогонь? -- не зрозумiла дiвчинка.

-- А при тому, що вiд удару по потилицi з очей посиплються iскри, а я вiд них припалю.

Лiзцi дуже закортiло поглянути на таку дивовижу, i вона наважилась. Взяла молоток, легенько розмахнулася -- та бацнула Мiнiмакса по потилицi.

Нiяких iскор вона не побачила.

-- От i нема нiчого! -- розчаровано сказала вона.

-- Звичайно, нема, якщо бити так нiжно! -- розсердився дракончик. -- Ану, спробуй дужче!

Лiзка розмахнулася вдруге -- i поцiлила дракончиковi точно помiж вухами. Молоток дзвiнко брязнув об щитки -- iз очей Максика вихопився жмут блакитних iскорок, вiд яких дракончик дуже спритно прикурив сигарету, наче робив це все своє життя. От що значить тютюновий ген! Вiн перемiг опiр iнших генiв i направив на шкiдливий вчинок бiдолашного дракончика, який нi сном нi духом не вiдав, що його чекає...

-- Красотища! -- мовив Мiнiмакс, глибоко затягаючись, мружачи очi й випускаючи в повiтря густий струмiнь тютюнового диму. -- Нектар! Бальзам! Амброзiя!

Вiд ядучого диму Лiзка закашлялась -- аж сльози з очей побiгли -замахала руками, розганяючи дим, i благально попросила дракончика:

-- Максику, ти краще вийди в садок i там покури, поки я приберу, а то твiй дим очi менi виїсть.

-- Нема питань, -- вiдразу згодився Мiнiмакс, ухопив пачку з сигаретами i вискочив надвiр.

Там вiн розлiгся на прохолоднiй травичцi пiд вишнею, поклав поруч коробочку з отрутою i почав смалити сигарету за сигаретою, припалюючи одну вiд одної...

Лiзка тим часом скiнчила прибирати й покликала Максика, та їй нiхто не вiдповiв. Вона вийшла в садок i роззирнулася навкруги: дракончика нiде не було. Раптом погляд малої впав на пачку вiд сигарет i купку недопалкiв пiд вишнею. Мала пiдбiгла до дерева й уважно подивилася в травi. Максика i тут не було!

Тодi навколiшках вона облазила весь садок, навiть колючi заростi малини, та дракончик -- як у воду впав!..

Тодi Лiзка почала голосно схлипувати i шморгати носом. На цi звуки з-за паркану вистромилася голова Iзольди Сократiвни i спитала:

-- Чого, дитинко, рюмсаєш? Загубила щось?

-- Дракончика, -- схлипнула Лiзка, але вчасно схаменулася й додала: -- Ящiрку! Вона на дракончика схожа. Я для школи впiймала, для живого куточка, а вона десь утекла.

-- Пхе-хе! -- реготнула сусiдка. -- Та цього добра бiля озера -хоч греблю гати. Збiгай i впiймай. -- З цими словами Iзольда Сократiвна крутнулася на мiсцi i зникла у своєму будинку, де, як ви пам'ятаєте, на неї чекав непритомний Мiнiмакс, котрого хвилин п'ять тому принiс Креня.

Так, так! У цьому нема нiчого дивного.

Якщо ви не забули, Креня весь час стежив за подiями на дачi, сидячи на яблунi. Коли Мiнiмакс вийшов у садок курити, птах, який був насторожi, нечутно й непомiтно перелетiв на вишню.

Чекати йому довелося не так уже й довго.

Вже пiсля сьомої сигарети в головi Максиковi запаморочилося, в ротi зробилося страшенно гiрко, жахливо защипало язика, його занудило, перед очима попливли хиткi кольоровi кола -- i дракончик знепритомнiв.

Креня зразу ж злетiв з вишнi, вправно i обережно пiдхопив дзьобом нерухоме й безпорадне тiльце дракончика -- i полетiв до хазяйки.

-- Що це за гидоту ти в хату принiс?! -- накинулась на птаха Iзольда, коли Креня поклав свою здобич перед нею на столик. -- Ти що собi дозволяєш?! Усяку здохлятину додому тягнеш! Та я тебе зараз до мiлiцiї запроторю! -- I намiрилась була змахнути Мiнiмакса ганчiркою зi столу, та Креня раптом, мов вiтер, налетiв на неї i дужим крилом ударив по руцi.

Од такої нечуваної поведiнки птаха Iзольда аж присiла, заклiпала очима, а тодi заверещала:

-- Та я тебе! Та я тобi!.. -- Вона несамовито шукала очима, чим би важким огрiти Креньку.

Про всяк випадок птах злетiв аж на шафу -- далi вiд грiха! -- i вже звiдти, щоб трохи остудити хазяйку, каркнув, наслiдуючи її сина Бобчика:

-- Ша, хазяєчко! Без панiки! Не робiть хвилi -- гра варта свiчок...

Кренинi слова вiдразу нагадали Iзольдi її рiдного синочка, що досить частенько висловлювався у такий спосiб на своєму пунктi склотари. Вона заспокоїлась, але все ще роздратовано спитала:

-- Ти що там: варнякаєш, бiсова мара?

Птах вирiшив на образи поки що не звертати уваги -- адже перевага була зараз на його сторонi, -- а тiльки недбало кинув:

-- Мiж iншим, ця, як ви кажете, гидота -- справжнiй дракон на iм'я Мiнiмакс Перший.

-- Ото цей?.. -- Iзольда бридливо пересунула Мiнiмакса лакованим нiгтем, але знову назвати загадкове створiння "гидотою" вже не наважилась.

-- Так, саме вiн, -- пiдтвердив Креня i розповiв Iзольдi про все, що побачив i почув...

-- Та це ж справжнiй скарб! -- вигукнула Iзольда, коли вислухала птахову розповiдь. -- Тепер я побудую теплицю i пiдключу до неї дракона: хай дихає полум'ям та обiгрiває її. Ох, i квiточок же в мене буде -- i цiлий рiк! А грошеня-а-ток!.. -- Iзольда у захватi вiд небачених прибуткiв аж заплющилась.

Раптом вона замислилась.

-- А як його приручити? -- спитала вона Креню. -- Вiн же ось-ось оговтається, розiзлиться, коли побачить, де вiн, i все тут потрощить!

-- Не бiйтеся, -- заспокоїв хазяйку птах. -- Якось-то обдурите його. Полякайте, наприклад, як i мене, мiлiцiєю.

-- Ти маєш рацiю, -- зрадiла Iзольда. -- Так i вчиню. Тiльки-но вiн прийде до тями, я зразу ж розповiм йому про паспортний режим. Прописка в нього є? Нема, хо-хо! А паспорт є? Теж, хе-хе, нема! А коли так, -- будьте ласкавi, голубе, до райвiддiлу -- для з'ясування особи. -- I вона зареготала, пишаючись собою, а Креня лиш презирливо скривився.

-- Давай приведем його до тями, -- мовила Iзольда, видобуваючи з шухляди пляшечку з нашатирем.

Креня, що вже й сам трохи оговтався, вiдсахнувся, бо вже колись нюхав цю гидоту, i ненароком зачепив пляшечку: вона впала й розбилася. Кiмната вiдразу наповнилась ядучим запахом -- й Iзольда, затуливши носа, прожогом кинулась до дверей, ледь не пристукнувши бiдолашного птаха, що теж шугонув навздогiн.

-- Чого це ви, Iзольдо Сократiвно, дверима б'єтеся? -- образився Креня, поправляючи прим'яте пiр'я. -- Оце така шана за все, що я зробив?

-- Цить, дурню! -- гримнула на нього Iзольда. Вона вирiшила, що тепер птах їй уже не потрiбний. Що вiн у порiвняннi iз справжнiм драконом? Пусте мiсце! -- Можеш взагалi забиратися геть, якщо тобi тут не подобається.

-- I заберуся! -- вiдказав Креня. -- З радiстю заберуся. Але ви, шановна Iзольдо Сократiвно, забули, видать, що навчили мене розмовляти. А якщо хтось умiє бачити, слухати й говорити, ще й при цьому знає чимало, скажiмо, про комерцiю вашу чи про банковий банк, -тут Креня зробив невеличку паузу, щоб поглянути на реакцiю хазяйки, -той при бажаннi дуже легко знайде собi вдячного спiврозмовника й слухача, ну, скажiмо, нашого глибокошановного дiльничного Крутивуса.

Iзольда аж пiдскочила вiд такої пiдступностi свого вихованця, на неї напала гикавка. Ледь-ледь подолавши її, вона вирiшила змiнити тактику.

-- Кренюсю, любчику мiй чорноперий! Не звертай на стареньку бабцю уваги, прошу тебе! То я так, до слова -- не подумала й ляпнула. А взагалi, я -- хороша. Ти ж не забув, хто порятував тебе вiд злої смертi?

-- А хто знущався надi мною все життя? Хто бив мене, голодом мордував, у клiтцi замикав?! -- Нарештi Креня вирiшив вiдвести душу, бо вiдчув своїм вундеркiндiвським воронячим розумом: час священної помсти неухильно наближається!

-- Я ж виховувала тебе! Для тебе ж старалася!

-- Нiчого собi "виховання"! -- вiдвернувся Креня.

-- Було, Кренечко, ой, було-о-о! -- пiдлещувалась до птаха Iзольда. -- Та нащо старе згадувати -- у кожного своя важка доля. А я хочу, аби моєму Бобчиковi гарно жилося, от i збираю грошики. Може, хоч йому долю полегшу.

-- Еге, полегшите! -- презирливо каркнув Креня. -- Та вiн у вас скоро на той свiт вiдбуде, бо пиячить без просипу. I, до речi, -- за вашi ж грошики.

-- Не каркай, клятущий! -- схлипнула Iзольда, почувши правду про свого синулю, яку старалася приховувати навiть вiд самої себе. -- Вiн покине, я знаю, покине! От побачиш!

-- Так вiн вам i покине! От коли б заробляв грошi трудом, потом i мозолями власними, тодi, може, й кинув би. А так -- легкi набутки, нечеснi, нетрудовi, -- i пропивати легко.

-- Все! -- не стрималася нарештi Iзольда й з усiєї сили грюкнула кулаком по столику, аж здригнулися атланти на пiдсвiчниках. -- Бiльше не дам йому нi копiйки! -- прийняла вона тверде, як їй здавалося зараз, i остаточне рiшення. Це, мабуть, уперше в життi, бо Кренинi слова змусили її серйозно замислитись над майбутнiм сина.

-- Куди ж ви подiнете грошi, що в банках позакривали?

-- Навiть не знаю, -- щиро зiзналася Iзольда, бо теж уперше задумалась: а й справдi, навiщо їй цi грошi, коли їх треба ховати вiд стороннього ока, нiчого зайвого на них не купиш, щоб ненароком не запiдозрили в шахрайствi? А всi отi килими, дорогi меблi, кришталь, порцеляна, коштовнi перснi, зваленi в потаємнiй кiмнатi, -- для чого все це, коли й похвалитися нема перед ким?!

Iзольда Сократiвна важко опустилася на стiлець, сховала вiдразу постарiле обличчя у подолi атласного халату -- i гiрко заплакала.

-- Не побивайтеся марно, -- пожалiв хазяйку Креня. -- Я пiдкажу вам, що робити.

Iзольда втерла сльози й уважно подивилася на мудрого птаха, нiби й справдi повiрила, що той допоможе.

-- Вiдпишiть свої грошi Товариству по охоронi природи, -запропонував Креня.

Iзольда жахнулася. Як?! Її грошi, якi вона всiма неправдами на свiтi назбирала для Бобчика, -- i отак, нi за що нi про що, та комусь вiддати?! Не бувати такому! Вона ще при своєму розумi!

До Iзольди вiдразу повернулися колишнiй спокiй i врiвноваженiсть, i їй навiть зробилося соромно за свою тимчасову слабiсть.

Креня нiчого не помiтив, бо Iзольда таким самим скорботним голосом пообiцяла:

-- Згода, Кренечко, вiдпишу. Тiльки потiм, пiзнiше.

-- Е нi! Якщо писати -- то зараз, або, -- Креня розправив крила, -- я негайно лечу до Крутивуса.

-- Куди! Стривай! -- злякалася Iзольда. -- Пишу! Уже пишу! -- Вона схопила пом'ятий паперовий аркушик, олiвець i сiла до столика. "Напишу, аби вiдчепився, -- подумала Iзольда. -- А потiм... потiм викину!.."

Вона розгладила папiрець i пiд диктовку птаха написала:

ЗАПОВIТ

Всi грошi, що належать менi, добровiльно вiддаю

Товариству по охоронi природи -- на утримання диких птахiв.

Iзольда Сократiвна

-- Ну що, радий? -- спитала Iзольда, коли Креня двiчi уважно перечитав написане. -- А тепер хай папiрчик полежить поки що ось тут. -- Хазяйка вiдкрила шухляду й глибоко засунула свiй заповiт. -- От скiнчаться квiточки на продаж, продам курочок своїх i все оце добро, -- Iзольда обвела рукою своє майно, -- додам вирученi грошi до тих, що є, тодi все й перекажу твоєму улюбленому Товариству. Хай пiдгодовує бiдолашне птаство.

Креня не дуже вiрив їй, але був спокiйний: про шухлядку, де лежав заповiт, вiн знав дещо таке, про що Iзольда i не здогадувалася...

Раптом почулося жалiбне чи то попискування, чи то стогiн.

Вони кинулись у другу кiмнату, де полишили непритомного Мiнiмакса, i побачили, що дракончик ворушиться i здивовано клiпає повiками.

-- Де... я?.. -- кволим голосочком спитав Мiнiмакс, коли побачив над собою незнайому жiнку з птахом.

-- У справжнiх друзiв, -- вiдказала Iзольда i взяла дракончика в руки.

-- А де Лiза й Олег? -- поцiкавився Мiнiмакс.

Вiн ще досi почував себе страшенно гидко пiсля курiння, тож вiдразу заприсягнувся яйцем, з якого вилупився на свiт, нiколи в життi бiльше не торкатися тютюну в будь-якому виглядi!

-- Вдома вони, де ж їм бути! Але зараз до них не можна, -вiдповiла Iзольда, бо ще не придумала, як обдурити Мiнiмакса, i пiдшукувала вiрогiдне пояснення.

Аж тут хтось щосили загрюкав у вхiднi дверi.

Iзольда заметалася по кiмнатi.

-- Ой, Максику, тобi треба негайно сховатися!

-- Чому? Вiд кого?

-- Потiм поясню! -- вiдмахнулась Iзольда. -- Там таке сталося, таке-е-е!.. -- Раптом на очi їй трапив пилосос "Вихрь". Вона пiдбiгла до нього й наказала Максику: -- Сюди!

Дракончик прочитав назву -- "Вихрь" -- i не став заперечувати: адже вихори, тайфуни, бурi та смерчi -- драконяча стихiя! Мiнiмакс спритно зiстрибнув з рук Iзольди у темну посудину пилососа i почув, як над ним клацнула кришка.

8. ТОВАРИШ ВАСЯ

Коли Лiза нарештi перестала плакати й докладно розказала про все, що сталося, поки Олег бiгав за прокатним котом, брат розсердився не на жарт.

-- Невже ти не могла потерпiти диму? Адже терпiла, коли тато курив! Чи взагалi забрала б у Максика сигарети.

-- Вiн так просив, так просив... -- виправдувалась жалiслива Лiзка i знов була зiбралася плакати. Та Олег, як то кажуть, змiнив гнiв на милiсть.

-- А в садку добре шукала? -- поцiкавився вiн.

-- Та я кожну травиночку обдивилася, навiть малину облазила! Ось, поглянь! -- показала вона братовi подряпанi литки.

-- Треба зеленкою намазати, -- стурбувався Олег, -- а то ще зараза яка причепиться.

Вiн знайшов в аптечцi пляшечку з зеленкою, наквецяв вiд душi Лiзчинi подряпини, не забуваючи сильно дмухати на них, а тодi спитав:

-- Ти кажеш, сусiдка натякала на озеро?

-- Ага. Казала, що ящiрок там -- хоч греблю гати.

-- Слухай! -- Олег ляснув себе по лобi. -- А не мiг Мiнiмакс гайнути туди?

-- Звичайно, мiг! -- зрадiла Лiзка.

-- Тодi там i треба його шукати, -- вирiшив Олег. -- Ходiм!

-- А товариш Вася? -- завагалася сестра.

-- Нiчого, якось обiйдеться, -- запевнив брат. -- Може, вiн i не такий страшний, як кажуть.

Олег ухопив сестру за руку, й вони побiгли до озера, яке охороняв загадковий i грiзний товариш Вася.

Коли показався курiнь, де мешкав сторож, брат i сестра притишили ходу i далi вже скрадалися, мов справжнi iндiанцi в розвiдцi.

До куреня лишалося метрiв сiм, коли Олег знаками наказав сестрi сховатися у високiй духмянiй травi, а сам по-пластунськи почав пiдповзати до помешкання товариша Васi.

Через кожнi два-три метри вiн зупинявся i переводив подих: продиратися крiзь густий очерет, яким поросли береги озера, та ще й безшумно, виявилося не так уже й легко.

"Мабуть, задрiмав на сонцi, -- подумав Олег, -- тому нiде й не видно".

Нарештi вiн пiдповз до куреня i з острахом зазирнув усередину...

Там нiкого не було!

Олег спершу навiть не повiрив власним очам. Як?! Невже цей грiзний та безкомпромiсний страж риб'ячого спокою полишив свiй пост?! А втiм, вiн теж людина, i в нього могли з'явитись невiдкладнi справи. Мабуть, гайнув десь.

Про всяк випадок Олег озирнувся довкола, але не помiтив нiякої небезпеки i вже вiдкрито звiвся на повен зрiст, а тодi гукнув до Лiзки, що сидiла в травi, наче мишка:

-- Виходь! Тут нiкого нема.

Лiзка пiдстрибом побiгла до Олега.

-- Що ж, -- зiтхнув брат, -- давай шукати. Ставай вiд мене на вiдстанi витягнутої руки -- будемо iти берегом уздовж озера. Тiльки пильнуй, не про?ав його!

Сестра та брат почали повiльно продиратися крiзь очерет.

З-пiд нiг їм то там, то тут вистрибували зеленi, оранжевi та коричневi жабки, злiтали срiбнокрилi бабки й вихоплювалися прудкi коники. Iнодi брат чи сестра бачили ящiрку, що грiлася в останнiх променях лагiдного серпневого сонечка, прикривши плiвчастими повiками очi. При цьому серця їхнi завмирали. Та, побачивши, що в ящiрки немає нi крилець, анi пухнастих вiй, вони скрушно зiтхали i йшли далi.

-- Олежику, -- раптом тихенько покликала Лiзка, й Олег аж стрепенувся:

-- Знайшла?!

-- Нi, -- махнула рукою Лiза, -- але я подумала: якщо товариша Васi на озерi нема, то, може, просто погукаємо Максика? Вiн почує -i вiдгукнеться.

-- Молодчина ти в мене! -- похвалив сестру Олег. -- Як я сам не додумався! Ану, давай разом: Мак-си-ку!

-- Мак-си-ку-у!! -- дзвiнкоголосе понеслося над притихлим озером, ударило в комишi протилежного берега i повернулося назад. -Мак-си-ку!! Де-е ти?!

-- Що? Де?! Хто! -- раптом, як чортеня з тютюнницi, вистрибнула з комишiв гола довготелеса й бородата постать в окулярах. Брат i сестра впiзнали в нiй товариша Васю!

Тiльки зараз вiн був не в гумовому плащi з капюшоном, а в самих плавках та в дитячiй панамцi на головi. В руках у нього замiсть страхiтливої рушницi була звичайна кулькова авторучка.

-- Стiй! Заповiдна зона! Стрiлятиму! -- як заведений, вигукнув товариш Вася i наставив на отетерiлих дiтей авторучку. Але враз помiтив, що в руках у нього не рушниця, злякано ойкнув та присiв у комиш.

Лiза й Олег не знали, що й робити!

Аж ось постать знову висунулася з комишiв.

-- Ви що тут шукаєте? -- спитав товариш Вася вже iншим, тихим i сором'язливим, голосом. -- Невже не знаєте, що гратися тут заборонено?

-- Пробачте, що потурбували, -- смiливо вийшла наперед вiдчайдушна Лiзка, яка отямилась перша, -- але ми прийшли на озеро не гратися, а в дуже серйознiй i невiдкладнiй справi.

-- Тодi дозвольте поцiкавитися, що ж це за справа? -- зовсiм променисте й лукаво всмiхнувся грiзний охоронець.

-- Та ми... -- сказав Олег, щоб Лiзка, бува, не прохопилася про дракончика. -- Ми той... Ну, ловимо, одним словом, ящiрок!

-- Для чого вони вам? -- здивувався товариш Вася.

-- Для шкiльного терарiума, -- пояснив Олег. -- У нас уже є жаби й вужi, а от ящiрок не вистачає.

-- Ти що ж, зоологiєю цiкавишся? -- спитав сторож i трохи бiльше висунувся з комишiв.

-- Трохи... -- збрехав Олег, бо насправдi природознавство не входило в список його улюблених шкiльних предметiв.

-- Зоологiя -- це прекрасно! -- аж засяяли пiд окулярами очi товариша Васi, i зразу стало видно, що це досить молодий хлопець. -Я сам за фахом -- бiолог, спецiалiзуюся iз зоологiї! Адже вивчати живу природу в усiх її рiзновидах i проявах -- неябияка складна i повчальна справа. Хоча б тому, що ми, вивчаючи тваринний свiт, зможемо набагато глибше пiзнати й самих себе. -- Голос сторожа звучав так захоплено й натхненно, що Олег подумав: доведеться, напевне, прослухати цiлу лекцiю.

Та вiн помилився.

Товариш Вася раптом обiрвав свою промову i вже бiльш строго запитав у дiтей:

-- А навiщо ви мене кликали?

-- Вас?! -- щиро здивувались Олег i Лiзка.

-- Та мене, мене! Адже я звуся Максимом, а друзi кличуть Максом. Мiж iншим, -- спохопився Максим, вiн же товариш Вася, -- звiдки ви взнали моє справжнє iм'я?

-- А ми його й не знали, -- здвигнула плечима Лiзка, та Олег рукою вiдсунув її. Вiн зрозумiв: Максимовi можна про все розповiсти, тож так i зробив...

Сторож Максим жодного разу не перебив Олега, нi про що не перепитав, а уважно дослухав до кiнця. I коли Олег нарештi зупинився, почав перебирати довгими пальцями свою густу бороду.

Видно було, що Максим дуже зосереджено й напружено про щось розмiрковує, тож дiти його не смикали. Нарештi сторож, здавалося, щось придумав. Вiн дзвiнко клацнув своїми довгими пальцями -- аж жаби булькнули у воду! -- i весело промовив:

-- От що! Я знаю, що дiти, такi, як ви, люблять вигадувати собi всяких казкових iстот. Нi, нi, не перебивайте!.. -- зупинив вiн жестом Лiзку та Олега, якi збиралися заперечувати. -- Так от, дiти -страшеннi вигадники й фантазери, але ви надто вже реалiстично i правдиво все описали. Отже, я згоден повiрити, вiдкинувши вашi фантазування про космiчнi мандри дракона та про дихання вогнем, лиш у те, що ви зустрiли крилату ящiрку. Тим паче, наукою доведено: в прадавнi часи iснували лiтаючi ящери. Отже, вiдкритий вами вид, можливо, якраз i належить до класу викопних iстот. До речi, лiтаючi ящiрки подекуди ще зустрiчаються.

Олег подумки тiльки всмiхався: мовляв, кажи-кажи, але ми-то з Лiзкою знаємо, хто такий Мiнiмакс насправдi! Але переривати Максима не став, бо добре бачив: той не на жарт зацiкавився дракончиком, то хiба не байдуже -- вiрить вiн у драконiв чи вiрить лише в ящерiв? Аби допомiг знайти Мiнiмакса.

А Максим вiв далi:

-- Тепер давайте розробимо стратегiю i тактику пошукiв релiктової iстоти, до яких, на мою думку, належить ваша крилата ящiрка. Заходьте сюди! -- Максим розсунув густi комишi понад самою водою, i дiти побачили за ними невеличкий зручний столик iз неструганих свiжих дощок, на яких мiсцями ще проступала живиця. Столик був завалений паперами й книжками, лежали на ньому збiльшувальнi скельця i стояв справжнiй мiкроскоп -- як у шкiльному кабiнетi бiологiї.

-- Не дивуйтесь, будь ласка, -- посмiхнувся сторож, коли побачив видовженi обличчя дiтлахiв, -- це мiй потаємний робочий кабiнет-лабораторiя. Ви розкрили менi свою таємницю, от я й розкриваю вам свою, бо бачу: люди ви надiйнi. Максим вiдсунув на край столика папери, звiльнивши мiсце, i запросив дiтей сiдати просто на стiл. Сам вiн звично сiв на землю, де лежала невеличка подушечка, майстерно сплетена iз висушеного очерету, i почав розповiдати:

-- Ви вже знаєте, що звуть мене не товариш Вася, а Максим Максименко, i сторож я тимчасовий. Насправдi ж я -- аспiрант Iнституту кiбернетики останнього року навчання. Моє навчання кiнчається восени, от я й вирiшив усi матерiали своєї наукової роботи звести докупи. Та в мiстi, ще й улiтку, зробити це дуже важко. А тут мiй колишнiй однокласник -- та ви його добре знаєте, це ваш дiльничний Крутивус -сказав, що в Круглику звiльнилося мiсце сторожа. Я i згодився посторожувати до жовтня. По-перше, -- на свiжому повiтрi й тихо. По-друге, -- не так далеко вiд Iнституту кiбернетики. Та головне, -я тут ближче до живої, а не до лабораторної природи. Адже я вивчаю взаємодiю природи та людини.

-- Щось тут не так уже й часто зустрiнеш людей! -- зауважив нiби мiж iншим Олег, натякаючи, що Максим залякав дачникiв, i нiхто не наважується й носа поткнути до озера.

-- Пусте! -- посмiхнувся сторож, бо чудово зрозумiв його натяк. -Людей менi для роботи i так вистачає, а от природи замало. Та й працювати на самотi краще. Тому й довелося влаштувати невеличкий маскарад. Тепер ви все знаєте про мене, а я -- про вас, -- пiдвiв пiдсумки колишнiй товариш Вася. -- А зараз -- до дiла: шукати вашого, як ви кажете, дракона Мiнiмакса!

Максим Максименко не дуже вiрив в iснування драконiв, але сподiвався, що така дивовижа, як крилата ящiрка, дуже прислужиться науцi. А може, й випаде зробити якесь вiдкриття!

Але тiльки-но трiйця пошуковцiв вибралася з кабiнету-лабораторiї, як просто з-пiд Олегових нiг вистрибнув... прокатний кiт Петька Психолога!

Виявляється, вiн теж не марнував часу. Коли Олег примчав з Рексом на дачу i довiдався, що зник Мiнiмакс, то, зрозумiло, про кота вiдразу забув, а той скористався з цього i дременув на озеро.

Вiн давно вирiшив позбутися своєї принизливої ролi прокатного кота, оселитися на березi озера, ловити рибку й полювати iншу дичину, а з часом перетворитися на справжнього дикого сiамського котяру, якими були його предки до одомашнення. I ось нарештi випала слушна нагода.

Рекс страшенно перелякався, побачивши, що на нього насувається троє людей, i вистрибнув iз своєї засiдки в комишах, щоб дати дьору. Та Максим виявився спритнiшим за нього. Одчайдушним смiливим стрибком вiн догнав кота i встиг ухопитися за ланцюжок, який досi телiпався на Рексовiй шиї.

Рекс заплющив очi, прощаючись iз життям, i вирiшив битися за своє котяче право на свободу до останньої шерстиночки на хвостi.

Але замiсть нещадних ударiв кулаками кiт вiдчув нiжнi й теплi долонi, котрi заспокiйливо гладили його по наїжаченiй вигнутiй спинi й чухали за притиснутими до крутолобої голови вухами.

Кiт обережно розплющив очi -- i побачив над собою веселе й лагiдне бородате обличчя в окулярах, за скельцями яких промiнилися добрi очi.

I бiдолашний Рекс, який все своє котяче життя бачив самi лише погрози, побої та знущання, зараз сьомим котячим чуттям зрозумiв: перед ним не ворог, а друг!..

Вiн не помилився.

Сторож-аспiрант, не полишаючи пестити ошелешеного й приголомшеного кота, звернувся до нього:

-- Чого, дурненький, тiкаєш i сердишся? Я тобi лиха не заподiю. Гляньте, який красень! -- пiдняв Максим рознiженого Рекса на руки i притиснув до себе. -- От i заспокоївся, дурнику. Так-то воно краще! -Аспiрант пустив кота на траву, а Рекс, замiсть того, щоб тiкати, пiдiйшов до Максимових нiг i вдячно й вiддано потерся об них своєю великою i розумною головою.

-- Невже це Рекс?! -- не впiзнала Лiзка кота, про якого наслухалася страшних iсторiй.

-- А що, -- сказав Олег, -- вiд такого собачого життя, як у нього, будь-хто розбишакою став би. А насправдi вiн, мабуть, дуже лагiдний i добрий. Правда ж, Рексику?

Кiт уважно слухав Олега, все чудово розумiв i страшенно хотiв би вiдповiсти, подякувати за такi добрi й чуйнi слова, та розмовляти вiн поки що не навчився, тож тiльки махнув своїм пухнастим хвостищем i вдячно муркнув..

-- Слухай, -- звернувся до кота Максим, коли Олег розповiв йому про нещасну Рексову долю. -- Лишайся жити у мене! Я тут пробуду ще мiсяць, до жовтня. А коли похолодає i я поїду додому, то вiддам тебе моєму друговi Крутивусу. Згода?

Кiт аж завертiвся дзи?ою на мiсцi вiд несказанного щастя, яке так несподiвано звалилося на його багатостраждальну голову! Адже вiн, як i всi поряднi коти, кожною шерстинкою хвоста вiдчував, що пiд мiлiцейською формою Крутивуса ховається нiжне серце.

Майбутнє, щедро змальоване котовi новим хазяїном i другом, неабияк влаштовувало Рекса, тож вiн знову голосно, як тiльки мiг, нявкнув, щиро висловлюючи своє захоплення.

-- Бачу, ти згоден, -- всмiхнувся Максим. -- Тодi бiжи поки що погуляй, а ми шукатимемо дракона...

Та вiдновити пошуки їм не довелось i цього разу.

Вiд Круглика раптом долинуло гучне пронизливе виття сирен пожежних машин.

Усi чотири голови -- Максимова, Олегова, Лiзчина i, звичайно, Рексова -- водночас повернулися на звук i скрикнули: над Кругликом здiймався величезний -- пiд самiсiньке небо! -- стовп густого сiрого диму чи куряви. I цей стовп, як здалося Олеговi, виростав усе вище та вище. Причому вiн пiднiмався з того мiсця, де знаходилась дача Валяйкiв!

Олег перелякано зойкнув -- i перший щодуху помчав до села. За ним кинулась i Лiзка.

9. ВСЕ З'ЯСОВУЄТЬСЯ

Олега та Лiзку зустрiв збуджений натовп, що юрмився навколо трьох пожежних машин бiля паркану Iзольдиної садиби.

Зрозумiло, нi Максим, нi кiт до села не побiгли. Максим не спiшив розкривати жителям Круглика свою таємницю так само, як i Рекс не хотiв потрапити знову на принизливу роль прокатного кота.

Першого, кого побачили Лiза й Олег, це сусiдку Iзольду, яка гасала навколо своєї садиби i несамовито репетувала:

-- Ой, людоньки! Ой, ряту-уйте! Горю-уу!

За нею бiгав Бобчик -- то саме вiн постукав у дверi, коли Iзольда балакала з Мiнiмаксом, -- i теж кричав:

-- Мамо, спинiться! Стiйте, кажу вам!

Пожежники силкувалися зловити жiнку, але та спритно вислизала з їхнiх цупких обiймiв, бiгла до хати i тут же вискакувала назад, тягнучи перед собою то килим, то дороге крiсло, то кришталеву вазу, яку можна побачити лиш у музеї iсторичних коштовностей.

Iзольда навiть не помiтила, що виверження куряви з вiкон та дверей її домiвки припинилося так само раптово, як i почалося.

-- Спинiться, нарештi! -- гримнув на неї дiльничний Крутивус, котрий стояв тут же на подвiр'ї i з неприхованим професiйним зацiкавленням спостерiгав за Iзольдою Сократiвною, цiєю жiнкою щедрої та щирої душi, а особливо -- за речами, що одна за одною з'являлися на подвiр'ї. -- Нiяка це не пожежа, -- пояснив кругликiвцям дiльничний, -- а стовп звичайної куряви. От звiдки вiн узявся -- тут треба _розiбратись_...

Крутивус наголосив на останньому словi, бо перш за все подумав, що розбиратися треба в iншому: звiдки у такої скромної жiночки такi коштовнi музейнi речi?

Його слова трохи заспокоїли Iзольду. Вона нарештi спинилася, важко хекаючи, обiперлася на тремтячу руку свого розпашiлого червонопикого Бобчика, перевела подих i мовила, обвiвши поглядом купу добра, що безладно лежало серед двору:

-- Ой, слава богу! А я думала -- горимо.

-- По-перше, бога -- нема, як доведено наукою, -- суворо зауважив Крутивус, -- i вам, шановна Iзольдо Сократiвно, сором цього не знати. А по-друге, треба негайно з'ясувати, звiдки ця курява! -- I дiльничний попрямував було до дверей будинку, та Iзольда заступила йому дорогу.

-- Громадянине дiльничний, зачекайте трошки! -- злякано заторохтiла вона. -- Я тiльки вареннячко винесу -- на зиму готувала, -- а тодi, будьте ласкавi, дивiться! -- I вона забiгла в дiм.

Її не було хвилин п'ятнадцять. З хати долинав лиш скляний передзвiн. Нарештi на порозi з'явилася Iзольда. Вона тягла за собою важезний килим, згорнутий у вузол, де глухо торохкотiли склянi банки.

-- Давайте поможу, -- запропонував Крутивус.

Але Бобчик першим кинувся до матерi, яка чомусь вiдсторонила благородного дiльничного, i поквапливо вигукнув:

-- Не хвилюйтесь, вiн легенький! Ми його поки до сусiдiв затягнемо, аби вареннячко курявою не припало. -- I вдвох з матусею потягли килим на дачу Валяйкiв.

-- Ви не проти, якщо це трохи тут полежить? -- спитала Iзольда брата й сестру, якi тихо стояли в натовпi i з неприхованою цiкавiстю спостерiгали за дивним шарварком.

-- Прошу, прошу! -- заторохтiла Лiзка. -- Нехай лежить скiльки треба.

-- От спасибi, гарнi ви дiточки! -- подякувала Iзольда й запхала клунок з банками у куток лiтньої кухнi.

-- Так що, будемо оглядати? -- знову звернувся до Iзольди Крутивус.

На цей раз хазяйка гостинно розчинила дверi.

Ступивши в хату, дiльничний ледь не задихнувся. Дрiбна, мов пудра, курява лежала по хатi товстим шаром, лiтала хмарками в повiтрi i забивала нiс та рот. Але робота в робота, i дiльничний рiшуче взявся за розслiдування.

Вiн старанно оглянув кожну щiлинку й шпаринку на стелi, на стiнах i на пiдлозi, але так i не знайшов жодної причини, котра могла б спричинити таку жахливу куряву, що її навiть побачили пожежники у мiстi i примчали сюди.

Дiльничний вирiшив запросити до розслiдування вчених з Iнституту кiбернетики: нехай поглянуть, бо надто вже дивне явище довелося спостерiгати кругликiвцям. Крутивус чув про грязьовi вулкани, але тут iшлося про куряву. Може, у Круглику з'явився новий тип вулканiв -вулкан курний? Хто його зна... Нехай ученi мужi дослiдять це i зроблять належнi висновки, а вiн тут безсилий.

Коли дiльничний уже виходив з хати, вiн раптом за щось перечепився. Крутивус глянув пiд ноги i побачив укриту товстим шаром пилюки ворону без ознак життя.

Це був Креня. Птах наковтався куряви i знепритомнiв, бо так i не встиг вилетiти вчасно з хати.

Крутивус обережно пiдняв птаха, струсив з нього кiнчиками пальцiв пилюку й пiднiс до очей -- роздивитися. Несподiвано Креня стрiпнув крилом i розтулив одне око. Побачивши просто над собою голову у мiлiцейському кашкетi, птах, який iще не зовсiм оговтався, розпачливо подумав: "От i все! Клямка!.. А тiльки ж думав ставати на праведний шлях..." Його крило, що мить тому стрепенулося, важко обвисло додолу, а очi закрилися знов.

-- Живий! -- почув вiн над собою радiсний вигук мiлiцiонера. Цей вигук повернув Кренi сили й надiю. Вiн уже смiливiше зиркнув на дiльничного i побачив, що той аж сяє вiд радостi.

"Виходить, мiлiцiя радiв, що я живий?! А пiдступна Iзольда, значить, дурила мене?!" -- майнуло у пташинiй головi, бо, щиро кажучи, Креня сподiвався почути зовсiм iнше, щось на зразок: "Ага, розбiяко, попався! Ану, марш до буцегарнi!.." А тут, бачте, -- "живий!"

Креня так зрадiв, що де й сили узялися! Вiн вирвався з рук здивованого Крутивуса i крiзь прочиненi дверi шугонув до лiсу, геть вiд цього проклятущого життя!

Та вже на пiвдорозi вiн раптом щось пригадав, стрiмко повернув назад, блискавкою влетiв у хату Iзольди -- i за мить вилетiв звiдти iз списаним папiрцем у дзьобi...

Натовп поволi почав розходитись. Пожежники згорнули свої шланги, що так i не знадобилися, i поїхали додому. А хмара густої куряви пiд легеньким вiтерцем поволi попливла за дальнiй лiс.

Крутивус ще трохи постояв серед двору Iзольди Сократiвни, щось обмiрковуючи, а тодi попрощався з хазяйкою та Бобчиком -- i теж пiшов. Вiн вирiшив нанести вiзит i докладно розпитати про коштовнi речi iншим разом: що не кажiть, а зараз у людей нещастя.

А Iзольда Сократiвна удвох iз Бобчиком заходились хутенько, але вже не так спiшно -- чого спiшити, як бiда минула, а сусiди й так усе бачили! -- заносити речi назад.

Останнiм вони перетягли килим з банками, в яких, за її словами, було варення на зиму.

Банки дзвiнко дзеленчали, пiдстрибуючи у килимi, i при цих звуках Iзольда завмирала на мiсцi i хапалася за серце. Можна було подумати, що коли б розбилася хоч одна банка, без варення вона б умерла.

Коли Олег та Лiза прийшли помогти сусiдам, раптом щось прудке пробiгло дiвчинцi по нозi i сховалось до кишеньки на фартушку.

-- Ой!-- злякалася дiвчинка i схопила брата за руку.

-- Тсс! -- засичало з кишеньки. -- Це я, Мiнiмакс!

Лiза кинула братову руку i прикрила кишеньку долоньками.

-- Рiднесенький, знайшовся! -- гаряче зашепотiла вона, але з кишеньки знову засичало:

-- Тихше! Не галасуй -- почують. Краще йди додому, я там про все розповiм...

Сидячи в напiвтемнiй дачнiй халабудi, брат i сестра уважно слухали розповiдь Мiнiмакса.

-- Як я потрапив до сусiдки, я, щиро кажучи, не знаю й сам, --. сказав дракончик. -- Я був вийшов у садок викурити одну-двi сигаретки...

-- Так уже одну-двi! -- перебила Лiзка. -- Та там пiд вишнею лишилась цiла купа недопалкiв!

-- Будь ласка, не перебивай, а то забуду, -- обiрвав її Мiнiмакс. -- Так-от, попихкую я собi сигареткою, пiсеньку мугикаю, i так менi хороше, аж очi самi заплющуються...

-- Це ти вже вигадуєш, -- втрутився Олег. -- Невже вiд курiння може бути хороше?

-- Я ж не кажу -- вiд курiння, -- вирiшив Мiнiмакс не брехати, а казати щиру правду. -- Просто тепло й любо було навкруги. А вiд того клятого курiння -- хай йому грець, щоб я колись iще пробував ту отруту! -- менi раптом запаморочилося в головi -- i я, напевне, втратив свiдомiсть, бо бiльше нiчого не пам'ятаю. А коли прочумався, то ледь не вмер вiд ядучого запаху i побачив, що опинився у вашої сусiдки. Як я туди потрапив i який то був запах, так досi i не збагну.

-- Моя робота! -- несподiвано почулося вiд порога, i дiти побачили на дверях ворону.

-- Чого так дивитесь, наче вперше чуєте, що ворона говорить? -крутнув головою Креня, а це був, звичайно, вiн. -- Вас же не дивує, що Мiнiмакс говорить. Та й взагалi не дивує, що на свiтi iснують дракончики. Що ж дивного, коли я балакаю?

Логiка птаха була незаперечною, тож Олеговi тiльки й лишалося, що запросити ворону до хати.

-- Дякую, -- ?речно вклонився Креня i стрибнув у халабуду. -- Мене звуть Креня, -- представився вiн, i поки його нiхто не перебивав, швидко й стисло розказав про своє життя в Iзольди, про те, як вiн поцупив Мiнiмакса, про нашатир i про своє рiшення остаточно покiнчити, як вiн висловився, зi своїм темним минулим.

На кiнець розповiдi птах пожалiвся, що досi не знає, де жити далi. Кидати рiдний Круглик не хочеться -- вiн страшенно звик до села. Та й, що не кажiть, а його рiдне гнiздо, в якому вiн народився, було саме тут!

Йому б хотiлося звити в Круглику власну домiвку, завести сiм'ю -свого часу вiн познайомився з однiєю дуже симпатичною мiською вороною, якiй страшенно надокучило життя у мiстi з його суєтою, тож вона мрiяла переселитися на село, -- i виховувати дiтей.

Одне слово, плани були грандiознi, але як їх утiлити в життя, вiн уявляв погано. Адже, перебуваючи в Iзольди, птах стiльки лихого накоїв, що й не знав, чи вибачать йому.

-- Вибачать! -- запевнила Креню Лiзка. -- Неодмiнно вибачать! Може, не вiдразу, але ж ти доведеш, який ти хороший i розумний, i всi забудуть лихе.

-- А поки що можеш пожити у Максима, -- запропонував Олег i розповiв Кренi про колишнього товариша Васю i про долю прокатного кота Рекса, котрий знайшов при ньому своє щастя.

-- Це найкращий варiант! -- вiдразу повеселiшав Креня. -- Так я й зроблю. Та й заодно допоможу вашому аспiрантовi: адже я знайомий з життям птахiв, а головне -- я можу про все йому розповiсти. Гадаю, мої глибокi знання прислужаться Максимовi Максименку в його науковiй роботi.

Так вони й вирiшили.

А Мiнiмакс продовжив свою розповiдь.

-- Коли я прийшов до тями, хтось почав гатити у дверi, i хазяйка запхала мене в пилосос. -- Максика аж пересмикнуло вiд згадки про це. -- Що вам сказати! Мабуть, самому треба побувати в пилососi, аби вiдчути, що я пережив. Я наче пiрнув з головою у пухку й теплу куряву.

Вона вiдразу залiпила менi рот i нiс. Зрозумiло, курява мене страшенно розсердила, тож я почав швидко рости. Кришка пилососа вiдiрвалася, i я визволився з полону. Та пилюка, якої я наковтався по самiсiнькi вуха, теж розрослася в менi, i я почав нестримно чхати!

Бачили б ви, якi величезнi хмари куряви виривалися з мого рота, коли я чхав! Я чхав так -- аж шибки дзеленчали!

Як ви впевнились, куряви я наковтався багато, тому й зчинився переполох...

-- А чому все припинилося, i як ти знову поменшав? -- здивувалася Лiзка, бо знала, що Максик меншає лиш тодi, коли йому гарно та приємно.

-- Дивачка, -- всмiхнувся дракончик. -- Сама згадай, як приємно буває чхати! А менi було втричi солодше, бо вся ота гидота з кожним чихом вилiтала з мене геть, прочищались легенi. От я й поменшав вiд задоволення. А перестав чхати -- i курява припинилася.

-- Максику, -- знову звернулася до нього Лiзка, -- ти щось ранком говорив про iсторiю драконiв. То коли ж доскажеш?

-- Хоч i зараз, -- мовив дракончик i почав: -- Як ви вже знаєте, всi дракони колись жили на Землi. На жаль, природа надiлила нас не дуже привабливою зовнiшнiстю...

-- Ти дуже й дуже гарненький! -- перебила його Лiзка i цмокнула дракончика в нiс. Мiнiмакс збентежився, опустив сором'язливо очi, прикривши їх пухнастими вiями, i повiв далi:

-- Так-от, природа створила нас страшними. А ви, люди, чогось гадаєте, що коли iстоти не дуже привабливi зовнi, як, примiром, тритони чи жаби, то вони неодмiнно мусять бути шкiдливими або злюками. Ви дуже часто помиляєтесь! За зовнiшньою непривабливiстю може ховатися добре й чуйне серце! -- Мiнiмакс задумливо помовчав. -- Та не всi розумiють... Крiм того, так уже повелося, що ми, дракони, з'являємося на свiт з яйця i, проживши час, який нам вiдпускає природа, знову перетворюємося на яйце, щоб згодом народитися з нього вже з новими властивостями.

Зрозумiло, при такому життi мами нi в кого з нас не буває. Можете уявити, як важко без мами: нiхто тебе не погладить, не пригорне, нiхто казку перед сном не розкаже, а якщо ти захворiєш -- нiхто не сидiтиме коло тебе ночами i не напуватиме з ложечки лiками.

От i вирiшили мої бiдолашнi предки самi добувати собi мам, та й почали викрадати дiвчат. Але хiба можна у такий нечесний спосiб придбати справжню маму?!

Не дивно, що люди не зрозумiли нас, стали нещадно знищувати наш рiд.

Звичайно, нам доводилось боронитися, та зрештою ми зрозумiли, що згоди з людьми не дiйдемо, i рано чи пiзно весь наш рiд вони винищать.

Спершу ми розсiялися по свiту, хоча й вели початок з Київської Русi. Хто оселився в Скандинавiї, хто аж до Африки залетiв, а кого доля закинула у нетрi тайговi...

Першi кiлька столiть нам жилося спокiйно. Та от люди почали подорожувати, забиратися в найглухiшi джунглi й найдальшi пустелi, -i знову настав кiнець нашому спокою. То тут, то там мандрiвники натрапляли на поодиноких представникiв драконячого роду -- i влаштовували за ними справжню гонитву.

Одного чудового дня всi дракони Землi злетiлися в тайгу, на далеку рiчку Тунгуску, на таємну раду та й вирiшили полишити Землю, поки не знайдуть спiльної мови з людьми.

Сказано -- зроблено!

Однiєї зоряної ночi всi дракони стартували з Землi в напрямку сузiр'я Дракона. Поскiльки їх було чимало, то вони трошки пошкодили тайгу при стартi: обпалили та повалили дерева. Мiж iншим, вашi вченi вважають, що це впав, як вони його називають, Тунгуський метеорит i повалив дерева. Так знайте: це стартували дракони! А полум'я, котре дехто з людей бачив при цьому на небосхилi, виривалося з їхнiх пащ. Адже дракони лiтають не за допомогою крил, як думаєте ви, а хвостами вперед, наче ракети, i при цьому вивергають полум'я. Крила нам -замiсть стабiлiзаторiв, а оцi ось роговi лусочки й щитки, -- Мiнiмакс виразно поляскав себе по головi та спинi хвостиком, -- захисний шар, що згорає, коли ми долаємо атмосферу.

-- Ой, як цiкаво! -- вихопилося в Лiзки, очi якої аж свiтилися в пiвтемрявi халабуди. -- Майже так, як у наших космонавтiв!.. А далi, що було далi?

-- Коли дракони долетiли до сузiр'я, вони знайшли там невеличку планетку, дуже схожу на Землю, й оселилися на нiй.

-- Як же ви там живете?

-- Точно я поки що й сам не знаю, -- вiдповiв Мiнiмакс, -- бо в нинiшньому своєму виглядi там ще не бував. Адже в мене закладено тiльки головну iнформацiю вiд попереднього дракона, який перетворився на яйце, з якого з'явився я. А мiй попередник, на вiдмiну вiд мене, не вмiв бiльшати чи меншати, а мiг лише робитися невидимкою.

-- Отже, -- втрутився в розмову Креня, -- кожен дракон може щось таке, чого не може попереднiй?

-- Так, -- кивнув Мiнiмакс. -- Щоб ми менше сумували без прабатькiвщини -- рiдної Землi.

-- Максику, -- раптом тихо промовила Лiзка, -- виходить, i ти перетворишся на яйце?.. -- I оченята її враз наповнилися слiзьми.

-- Виходить, так, -- посмiхнувся дракончик. -- Але станеться це не так уже й скоро, принаймнi для мене. Адже на Драконiї, куди я повернуся, час iде зовсiм не так, як на Землi. У вас пройде мiсяць -у нас столiття, у вас день -- у нас рiк. Тому й живемо ми, за вашими земними вимiрами, дуже довго. До речi, випробування, якi чекають на мене пiсля повернення на Драконiю, триватимуть аж до початку вашої земної весни... -- Тут раптом Мiнiмакс замовк i крiзь вiконечко поглянув на небо.

-- Що ти там побачив?-- спитав Олег.

-- Дивлюся, що вже вечорiє: скоро менi готуватися до старту.

-- Як?! -- вихопилося в Лiзи. -- Ти вже кидаєш нас?

-- Так треба... -- зiтхнув дракончик, бо вже встиг страшенно прив'язатися до цього симпатичного дiвчатка. -- Адже мiй iнкубацiйний перiод кiнчається. Отже, тiльки-но небо вiзьметься зiрками, я зорiєнтуюся по них i полечу.

-- А ти не можеш лишитися в нас? -- благально зазирнула дракончиковi у вiчi Лiзка.

-- На жаль, нi, -- вiдказав Мiнiмакс. -- Я мушу повернутися на Драконiю. Та й люди ще не готовi спiлкуватися з нами.

-- А ми?! -- вигукнув ображено Олег. -- Хiба ми не люди?

-- Звичайно, люди, -- заспокоїв його Мiнiмакс. -- Але ж не всi такi, як ви... Та ви не побивайтесь -- я неодмiнно повернусь: адже я теж маю перетворитися на яйце. А ми це робимо виключно на Землi.

-- Коли це ще буде! -- зiтхнув Олег.

-- Не так i довго чекати, як тобi здається, -- мовив Максик i хотiв ще щось додати, але в садку несподiвано хруснула гiлка i щось важке гупнуло об землю.

Всi, хто був у хатинцi, вибiгли в садок.

Перед ними на травi пiд яблунею сидiв i злякано потирав забиту спину... Петько Психолог!

-- Як ти сюди потрапив?! -- наскочив на хлопця Креня. -- Шпигуєш за нами?

-- Ти не дуже, -- вiдмахнувся вiд птаха Петько. -- Сам донедавна таким же був.

Креня ображено замовк -- а що вiн мiг сказати? -- та Олег насунувся на Петька i грiзним голосом наказав:

-- Ану, розповiдай, що почув!

-- Все, -- пiдвiвся нарештi Петько Психолог. -- Але я нiкому не скажу! От вам слово! -- Вiн ударив себе в груди. -- Менi вже так набридло моє життя, що годi й казати.

-- Що саме? -- не зрозумiв Олег.

-- Ну хiба менi потрiбнi отi грошi, що я у вас виманюю? Та нiзащо в свiтi! Але батько -- ви ж знаєте! -- нiяк не кине пити, от i ганяє мене на всякi заробiтки, щоб йому грошi добував, -- Петько опустив голову й гiрко схлипнув.

-- А ти не давай! -- вихопилося в Мiнiмакса.

-- Еге ж, не давай! Так вiн тодi менi я-ак дасть!

-- Треба поговорити з Крутивусом, -- запропонувала Лiзка. -- Нехай побалакає з твоїм батьком.

-- Уже балакав, -- махнув рукою Петько. -- Батько весь час обiцяє кинути, а потiм знов починає... Ну що, берете мене до своєї компанiї? Я таке знаю про Iзольду, таке-е!

-- Без тебе знають, -- стрiпнув крилами Креня.

-- Може, й знають, та не все, -- заперечив Петько. -- От, скажiмо, про банки: що там у неї?

-- Грошi, -- кинув зневажливо Креня.

-- А синуля її чим займається?

-- Дурить людей!

-- А от i не тiльки! -- зрадiв Петько. -- Вiн постачає матусi яйця -- сотнями!

-- Ну то й що? -- не зрозумiв Креня.

-- Ага, я ж казав, -- не знаєте! -- переможно усмiхнувся Петько Психолог. -- А я все вистежив, поки тинявся без дiла. Так-от, щоб знали: нiякi в неї не свiжi яйця, а звичайнi магазиннi. У неї весь холодильник ними забитий: Бобчик привозить, коли по квiти приїздить. Ночами вона змиває з них нашатирем штампи, пiдiгрiває трохи, а тодi продає, як щойно знесенi, тепленькi, уп'ятеро дорожче! А назбирає пачку грошей -- i в банку!

-- Про банки ми вже чули, -- перебив Креня. -- А таке ти бачив?-Птах видобув з-пiд крила пом'ятий папiрець i поклав його перед Петьком.

Друзi схилилися над папiрцем, i Олег вголос прочитав... заповiт Iзольди!

-- Звiдки це? -- здивувався Олег.

-- Я роздобув! -- гордо повiдомив Креня.

-- Стривайте, -- раптом перервав розмову Мiнiмакс, який досi мовчав i про щось зосереджено думав. -- Здається, я зрозумiв, як потрапив до вас!

Всi обернулися до нього.

-- Мабуть, яйце, в яке перетворився мiй попередник, потрапило разом з iншими яйцями до Iзольди, а вона й продала його вам!

-- Точно! -- пiдскочив Олег, та враз спохопився: -- Але ж на шкаралупi зоставався штамп. Чому вона його не змила?

-- Дивак, -- усмiхнувся Мiнiмакс, -- ти ж бачив, що штамп не змився навiть в окропi! Мабуть, Iзольда подумала, що ви не помiтите, -- от i пiдсунула вам яєчко iз штампом! Не пропадати ж добру.

Олеговi стало трохи прикро, що його так ошукали. Але ж завдяки цьому випадку вони зустрiлися з Мiнiмаксом! Заради цього можна знехтувати образою.

Раптом Креня спитав:

-- А як же твоє яйце попало до Iзольди?

Всi знов глянули на дракончика.

-- Сам не знаю, -- розвiв переднiми лапками Максик, та враз ляснув себе хвостом. -- Здогадався! Мiй попередник приземлився десь поблизу, а коли вiдчув, що починає ставати яйцем, почав шукати затишок -- i набрiв на курник Iзольди.

-- Так, напевне, й було, -- погодилися всi, бо iнших пояснень не знайшлося.

-- А що робити з оцим? -- показав Петько на заповiт.

-- Треба поспiшати, -- заметушився Креня. -- Iзольда може помiтити, що папiрець зник: я його витяг крiзь задню стiнку шухляди, яка вiдвалилась, -- i переховає грошi в iнше мiсце.

-- Я її затримаю, -- запропонував Петько, -- а ви бiжiть до Крутивуса.

-- Домовились! -- кинув Олег. -- I ти, Креню, з нами.

-- Нiзащо! -- жахнувся птах. -- Тiльки не я! -- Вiн усе ще побоювався мiлiцiї.

-- Тодi я з Кренею гайну до озера, -- запропонувала Лiзка. -Познайомлю його з Максимом та й Максика скупаю: онде вiн весь у пилюцi. А Олег нехай бiжить до Крутивуса.

Всi погодилися з малою, i вже за мить кожен мчав у своїх справах.

10. СТАРТ МIНIМАКСА

Над озером стояла вечiрня тиша. На Лiзку, Креню та Мiнiмакса вiйнули духмянi пахощi лугових трав. Вода в озерi ледь срiблилася, i раз по раз у маленьких чорних, наче полакованих, хвильках спалахували вiдблиски перших зiрок, що вже засвiчувались на небi.

Лiза пiдбiгла до Максимового куреня.

-- Оце так гостi! -- вийшов з куреня аспiрант-сторож разом iз щасливим Рексом, який уже встиг полюбити нового хазяїна. -- Ну, що новенького?

Перебиваючи один одного, друзi розказали Максимовi про все, що сталося в селi.

-- Дiла-а! -- тiльки й мовив Максим, вислухавши їх. -- Що ж, я з радiстю залишу в себе Креню. Гадаю, ми з ним станемо друзями. А коли я поїду, вiн зостанеться пiд опiкою Крутивуса, i нехай тодi смiливо заводить собi сiм'ю та виховує дiтей. Тепер його вже нiхто й нiколи не покривдить.

Креня не знав, як i дякувати!

Потiм Мiнiмакс довго плескався в озерi, форкав носом i ляскав крильми та хвостом по теплiй i лагiднiй, мов парне молоко, водi, а Лiзка бiгала берегом i, як мама, гукала:

-- Максику! Далеко не запливай -- небезпечно! Максику! Вилазь iз води -- застудишся!

А коли дракончик нарештi вибрався на берег та обтрусився, наче цуценя, Лiза насухо витерла його подолом фартушка й посадила в кишеньку -- нехай зiгрiється пiсля купання!

Але Мiнiмакс скоро почав помiтно нервувати, видряпався iз затишної кишеньки i забiгав туди-сюди у травi, що вже бралася вечоровою росою.

-- Чого ти метушишся? -- спитала Лiзка. -- Посидiв би в затишку.

-- А ти поглянь на небо! -- вiдказав Мiнiмакс.

Всi пiдвели голови й побачили, що на потемнiлому серпневому небi дедалi яскравiше та яскравiше проступає Чумацький Шлях.

-- Значить, тобi вже треба летiти? -- похнюпилась мала.

-- Ще нi, але вже, мабуть, скоро, -- зiтхнув дракончик. -- Але ви не сумуйте за мною. Я повернусь, я неодмiнно повернусь до вас!..

-- Лi-i-зо!.. -- луною прокотилося раптом над принишклим озером, i дiвчинка впiзнала голос тата. -- Де-е ти-ии?!

-- Ой, тато приїхав! -- схопилася Лiзка, i їй на очi навернулися сльози. -- А ти ж як? -- присiла вона коло дракончика. -- Як же ми тебе проводимо?

-- Пусте, -- вiдказав той. -- Попрощаємося зараз -- i все. А ви мене з Олегом, як хочете, зможете побачити i з мiста. У вас дома балкон є?

-- Навiть два!

-- Тодi, як приїдете, станьте на тому, що виходить у бiк Круглика, й дивiться пильно в небо. I коли там промайне найяскравiша зiрка -неодмiнно помахайте їй: то буду я!

-- Але ж у серпнi падай так багато зiрок! Як ми серед них упiзнаємо тебе?

-- Упiзнаєте! -- загадково всмiхнувся Мiнiмакс.

-- Лi-i-зо! -- знову долинув голос Валяйка-старшого. -- Скiльки можна чекати?!

-- Вже йду-у! -- вiдгукнулась нарештi мала, взяла на руки Мiнiмакса i мiцно притулила до гарячої вологої щоки. А вiн притих -навiть не ворушився i не дихав...

Так, у цiлковитому мовчаннi, збiгла хвилина.

Зрештою Лiза випустила дракончика в зарошену траву i мовчки стрiмголов помчала через луг туди, звiдки долинав голос тата...

Всi, хто зостався на озерi, теж деякий час мовчали.

Сумний Мiнiмакс сидiв у травi, закривши свої райдужнi очi волохатими вiями, i нервово принюхувався до неба, де з кожною хвилиною прибувало зiрок.

Максим, у якого на плечi сидiв набурмосений Креня, дивився на чорну гладiнь озера, по якiй зрiдка пробiгали хвильки, наче озеру снилося щось цiкаве, i воно всмiхалося у снi.

А Рекс притулився боком до ноги нового хазяїна i застиг, наче закам'янiв. Тiльки хвiст, що безшумно сiпався iз боку в бiк короткими ривками, свiдчив, що кiт нервує.

З мовчанки їх вивiв Петько Психолог, що, мов на крилах, мчав через луг, зашпортуючись ногами у густiй травi.

-- Все!.. -- випалив вiн, пiдбiгаючи до куреня, i важко впав на землю.

-- Що -- все? -- не зрозумiв Максим.

-- Зараз... Тiльки вiддихаюся трохи, -- сказав Петько, хвилину помовчав i почав розповiдати: -- Бачили б ви Iзольду! Коли я зайшов, вона вже пакувала в ящики свої банки з грошима. Навiть на мене уваги не звернула. Ну, я їй просто вiд порога: "А що це ви робите?" Так вона аж пiдскочила: "Геть звiдси! Не твоє дiло!" -- верещить. А я їй так спокiйнесенько: "Як це -- не моє? А може, я допомогти вам прийшов? Нелегко ж лiтнiй жiнцi отаку купу грошей самiй тягнути в Товариство по охоронi природи". Тут її аж зацiпило!

"Яка природа?! Яке Товариство?!" -- верещить. А потiм: "Хто тобi сказав таку дурницю?!" А я їй: "Записочку вашу бачив, мовляв. "Заповiт" називається". Вона -- до шухляди i давай звiдти викидати геть усе. Зрозумiло, папiрця там вона не знайшла. Що тут почалося!.. Вона, мов риба на березi, хапала ротом повiтря, махала руками, наче вiтряк, а тодi колiна в неї пiдiгнулись, i вона сiла на пiдлогу. Чесно кажучи, я не на жарт злякався -- ще дуба врiже стара! Принiс їй склянку води. Цокаючи зубами, Iзольда зробила кiлька ковткiв, притихла, а потiм замогильним голосом питає: "Де-е папiре-ець?.."

Я й сказав, що у Крутивуса.

Бачили б ви, як вона побивалася!

А поки вона рюмсала та ридма ридала, я, щоб затягти час до приходу Крутивуса, розказав Iзольдi про яєчко з Мiнiмаксом.

Вона як наскочить на мене!

"Ану, повтори, вражий сину! -- кричить. -- Ану повтори!"

Я й повторив.

Тодi Iзольда майнула на кухню, вихопила з холодильника всi яєчнi запаси -- а їх було сотнi три! -- i ну трощити!

Я намагався вгамувати її -- та де там! Вона вiдштовхнула мене, замахнулася яйцем i верещить: "Не пiдходь! Уб'ю!.."

Зрозумiло, я одiйшов: кому хочеться стати яєчнею. А вона все б'є та б'є яєчка. Скоро калюжа з жовткiв та бiлкiв сягала їй трохи не до колiн! А їй хоч би що! Б'є та викрикує: "Мiнiмаксику! Ку-ку! Де ти, пустунчику, сховався?! Ку-ку-ку!.."

Отакою й застав її Крутивус з двома дружинниками, яких привiв Олег.

Вiн тiльки зiтхнув, коли побачив битi яйця, i сказав, що мiлiцiя тут уже не допоможе, а треба звертатися до лiкаря. Потiм вiн наказав дружинникам пакувати банки з грошима, а сам пiшов викликати для Iзольди "швидку допомогу".

З Олегом я попрощався там же, бо тато не вiдпускав його вiд себе нi на крок. А коли я нагадав про тебе, Мiнiмаксе, то Олегiв тато лиш рукою махнув.

Дракончик невдоволено форкнув, та Петько зупинив його:

-- Не сердься! Олег передавав тобi вiтання i страшенно жалкував, що не може попрощатися. Вiн сумуватиме без тебе.

-- Нiчого, -- заспокоїв Петька дракончик, -- я ще повернуся до вас. А тепер -- час готуватися до старту. -- I звернувся до друзiв: -Ви трохи допоможете менi?

-- Кажи, що робити! -- загукали всi.

-- Дрiбницi! Треба розкласти невеличке вогнище. Я заправлюся вiд нього полум'ям, щоб вийти на орбiту. А там уже легше: до Драконiї я домчу за iнерцiєю.

-- Як це -- заправлюся полум'ям?! -- здивувався Креня.

-- Дивак, -- усмiхнувся Мiнiмакс. -- Невже ти не пам'ятаєш, як я порятував їхню газову плиту, коли в балонi скiнчився газ? Невже забув, як менi допомiг у цьому звичайнiсiнький сiрник?! А тут -- цiле вогнище! Та воно варте, мабуть, тисяч i тисяч сiрникiв.

-- Ну, коли справдi так, як ти кажеш, -- все ще сумнiвався недовiрливий Креня, -- то ми, звичайно, допоможемо, чи не так? -- Вiн подивився на друзiв.

-- Нема питань! -- кинув Максим. -- Не бувати такому, щоб ми не допомогли нашому Мiнiмаксовi!

-- Пхе! -- як завжди трохи презирливо каркнув Креня. -- Та коли людинi, ой, пробачте, справжньому дракончиковi чогось заманеться, то я -- перший помiчник для нього!

Навiть Рекс, поки що мовчазний, нявкнув i нашорошив вуха ще бiльше, наче хотiв сказати: наказуйте -- все зроблю, що знадобиться!

А Петько, цей хитрун i пройдисвiт, щоправда -- вже колишнiй, раптом кинув:

-- Та чого це ми стоїмо. Поговорили -- й до роботи!

I всi вiдразу зрозумiли, що таки справдi треба негайно допомогти дракончиковi...

Декого, може, й подивує, чого це здiймати такий переполох через якийсь там хмиз для вогнища, навiщо стiлькох пiдключати до цiєї справи -- i людей, i кота, i птаха?

Що ж, нехай такий розумничок добереться пiзнього вечора до якогось озера, де береги поросли кошлатим очеретом, а вся iнша мiсцина навколо -- буйнотравний луг!

Не зрозумiли?

Так от, нехай отой розумник спробує у лузi при озерi назбирати звичайнiсiнького хмизу бодай для невеличкого багаття!..

Але якщо навiть у такiй скрутнiй ситуацiї за дiло беруться справжнi друзi й однодумцi, -- всi перепони й перешкоди щезнуть!.. I в травi, i в водi буде вам i хмиз, i все iнше для вогнища!..

Зрозумiло, що вже через кiлька хвилин над озером спалахнуло невеличке багаття. Максим, Петько, Креня з Рексом та Мiнiмакс посiдали навколо, i кожен задумався про своє, найдорожче i найпотаємнiше, вдивляючись у мiнливий i загадковий вогонь.

Максим думав про те, як йому пощастило: адже тепер вiн своєчасно завершить свою наукову роботу, зробить вагомий внесок у науку. А може, за допомогою своїх нових друзiв -- Рекса та Кренi -- ще й видатне вiдкриття здiйснить!.. Жаль, звичайно, що Мiнiмакс вiдлiтає, а то б i його Максим дослiдив. Щось його, коли бути вiдвертим, трохи беруть сумнiви: чи справдi все так i є, як розповiдає ця крилата ящiрка, схожа на викопного iгуанодона? А втiм, на свiтi бувають i не такi дива...

Щасливi Рекс та Креня думали про зиму, що була вже не за горами, i про те, як гарно й затишно їм житиметься у доброго й надiйного Крутивуса. А ще кiт мрiяв навчитися у Кренi розмовляти людською мовою. Тодi вiн ще себе покаже!..

Петько думав про те, що тепер вiн нiколи в життi не хитруватиме, аби дiстати грошей. Адже Крутивус дуже серйозно переговорив з батьком, i той дав слово честi бiльше не пити, а стати нарештi порядною людиною. I ще дiльничний сказав, що батько хоче повернутися до Петька та його мами...

А Мiнiмакс думав про те, що через деякий час -- уже зовсiм-зовсiм скоро! -- вiн побачить Драконiю i зустрiнеться з такими ж, як i вiн, дракончиками. Думав вiн також, що неодмiнно повернеться на Землю, коли настане його час, i розшукає своїх друзiв, яких щиро й назавжди встиг полюбити...

I про що б кожен не думав у цю мить, всi однаково думали, як гарно, коли дуже й дуже рiзнi, зовсiм несхожi мiж собою i, здавалось би, несумiснi живi iстоти -- люди, кiт, птах i навiть дракон! -чудово розумiють одне одного i можуть бути справжнiми щирими друзями!..

Та ось Мiнiмакс, який сидiв найближче до вогнища, ворухнувся i зовсiм тихо мовив:

-- Пора...

Вiн пiдсунувся ще ближче до багаття, довгастим язичком лизнув полум'я, вихопив кiлька яскравих жарин i, не кривлячись, ковтнув їх. Тодi вiдбiг у темряву i вже звiдти гукнув:

-- Прощавайте! Лечу!

-- Прощавай, Мiнiмаксе! -- загукали дружно Максим, Петько та Креня, а Рекс тiльки голосно й проникливо нявкнув, бо поки що не вмiв говорити, хоч усе чудово розумiв.

Друзi побачили, як iз трави, де сховався Мiнiмакс, вихопився слiпучо-бiлий язик полум'я. За ним -- iще один, i ще...

За мить вони злилися в потужний яскравий струмiнь, що знявся вгору i перетворився на вогненну кулю, яка почала швидко-швидко вiддалятися в небо.

Скоро куля зробилася маленькою, злилася з зiрками Чумацького Шляху -- i розтанула помiж ними...

У цей час на балконi у мiстi стояли Олег з Лiзкою i до болю в очах вдивлялися в серпневе небо, густо засiяне зорями.

"Невже так i не побачимо Мiнiмакса? -- з тривогою думали брат i сестра. -- Невже так i не помахаємо йому?"

Раптом над горизонтом з боку Круглика вони помiтили яскраву зiрку, що швидко прокреслювала небо.

"Невже -- Мiнiмакс?!" -- блискавкою майнула у дiтей думка, i вони мiцно схопилися за руки.

А зiрка пiднялася до Чумацького Шляху, пригальмувала свiй рух -i раптом почала кружляти серед iнших зiрок.

-- Дивися! -- вигукнув Олег, усе зрозумiвши. -- Зiрка щось пише!

Затамувавши подих, брат i сестра широко розкритими очима уважно стежили за рухами зiрки.

Ось з'явилася лiтера "Я"...

За нею -- лiтери "ПО"...

А тодi, вже швидше, -- "ВЕРНУСЬ"...

Олег та Лiзка скрикнули вiд радостi i щосили замахали руками.

А зiрка спалахнула ще яскравiше, наче побачила їх, i широкими -на пiвнеба! -- рухами виписала останнє слово:

МIНIМАКС!

А тодi зникла у таємничих глибинах космосу...