«Люба Елен із Бріджсвіла»

Люба Елен із Бріджсвіла (fb2) - Люба Елен із Бріджсвіла 923K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ольга Геннадьевна Репина

Ольга Рєпіна Люба Елен із Бріджсвіла

Глава 1. Знайомство з родиною Мітсвудів

На півдні славного острова Британія, на каменистому узбережжі протоки Ла-Манш стоїть невелике і затишне селище Бриджсвіл. В ньому живе чимало добропорядних англійців, і наша розповідь — про сім’ю Мітсвудів. Їх невеликий будиночок мальовничо розташувався на окраїні Бриджсвіла і втопає в зелені, створюючи контраст з пейзажем за селищем: дороги у каменистих розвалах узбережжя, пожухла трава і мальовничий краєвид прибою.

Родина Мітсвудів не велика, однак і не мала. Порахуйте самі: голова сімейства містер Нік Мітсвуд — колишній капітан, який може багато чого розповісти про життя, місіс Тора Мітсвуд — його дружина і домогосподарка, їхня донька Велла Порксайд, художниця, їхній зять — Симон Порксайд, дрібний бізнесмен, який увесь час перебуває у роз’їздах, і, нарешті, наша головна героїня — внучка бабусі й дідуся, донька мами і тата — Елен Порксайд.

Елен цього літа виповнилося шість років. У неї блакитні очі і біляве в’юнке волосся, ніс кнопкою і критично стулені рожеві губки. Ніхто з родичів, знайомих або друзів не бажав би потрапити їй на язичок, оскільки вона досить уїдлива і гостра на слівце, до того ж при поганому настрої вона ще й буркотлива, що іноді ускладнює життя оточуючим. Однак Ви, шановний читачу, не подумайте погано про нашу любу Елен. Вона, як усі маленькі і гарненькі дівчатка, реготушка і щебетуха, а буркотливість її, хочу вас запевнити, — якість спадкова. Дідусь Мітсвуд славився по всій окрузі своєю буркотливістю, а старожили Бріджсвіла ще пам’ятають прабабцю Елен, матір містера Мітсвуда — стару місіс Керолайн Мітсвуд. Вже з її бурчанням і кепським характером не міг зрівнятися ніхто в окрузі. Взагалі-то Елен потроху схожа на всіх своїх родаків: наприклад ніс і очі у неї від бабці Гвендолен Порксайд, яка мешкає у місті Йорк на ріці Уз, дивне в’юнке волосся — від тата Симона, котрий у далекому дитинстві був платиновим білявчиком і страждав від насмішок друзів і підвищеної уваги старих леді, які звали його янголятком і дарували за всякої слушної нагоди цукерочки в золотих обгорточках.

Тепер, коли ми познайомилися з усією родиною Мітсвудів, звернімо увагу на будинок, в якому вони мешкають. До речі, ви помітили, що сім’ю називають Мітсвудами, а не Мітсвудами та Порксайдами? Цим усі зобов’язані містеру Мітсвуду — голові сімейства і її капітану в бурхливому плаванні по житейському морю. І дім свій він будував із розрахунком, що в ньому житиме його донька Велла зі своїми майбутніми дітьми. Адже містер Мітсвуд обожнює дітей і, в першу чергу, свою єдину внучку Елен, пустунку і бешкетницю.

Дім Мітсвудів стоїть біля дороги, яка веде до моря. Старі дерева шумлять у саду, квітники і клумби прикрашають доріжку, викладену камінням, яка простягнулася від воріт до самого дому. Вся родина дуже любить свій сад і пильнує за тим, аби він виглядав мальовничо і був охайним. Елен часто працює в саду з бабусею Торою і дідусем Ніком, який вважає, що немає брудної роботи, і привчає Елен до працелюбності. Вона має власний інвентар, який змайстрував їй дід: маленькі зелені граблі, лопатку з червоною лакованою ручкою, фіолетове відерце. Все це Елен зберігає поруч з інструментами дорослих у великому, порожньому нині гаражі.

Для Елен кожні відвідини гаража — то мандрівка в незвіданий світ, наповнений новими відкриттями, адже тут їй дозволяють забивати маленьким лискучим молоточком цвяхи в дошку, крутити гайки, дивитися у старий бінокль, клацати нікому не потрібними вимикачами, катати по підлозі прозору скляну кулю… Та хіба мало чим цікавим можна зайнятися у старому гаражі, переповненому, як печера Алі-Баби, різними скарбами!

Та ще й з дідом… Він просто захоплює своїми оповідями про далекі мандрівки, які описує з великими перебільшеннями! Адже всі знають, що містер Мітсвуд був капітаном на невеликому суховантажному судні з нечисленною командою. Однак Елен все приймає за чисту монету, завжди захоплено слухає діда, і кращого слухача у містера Мітсвуда, ми гадаємо, не буде ніколи.

Але ж ми відволіклися, і от вже місіс Мітсвуд кличе сім’ю обідати. Відправимося з ними й ми, щоби уважно оглянути все всередині дому. Їдальня, дві спальні, дитяча, кабінет діда, вітальня — от і увесь будинок. В ньому витає особливий дух спокою і затишку, адже бабуся Елен — місіс Тора Мітсвуд — відома своїм беззаперечним смаком і вмінням рукодільничати. Дуже давно вона підкорила молодого капітана Мітсвуда своєю розшитою шовковою ширмою з японською дівчиною і павичем, яку він бачив на благодійному ринку у місцевій школі. Він познайомився з юною міс Торою, купив ширму, і тепер ця сімейна реліквія прикрашає вітальню сім’ї Мітсвудів. Шовк злегка вицвів, однак і нині всі гості звертають на неї увагу, не кажучи вже про м’яке і зручне крісло під ширмою — улюблене місце Елен. Ще немовлям вона з усіх цікавих речей в домі вирізнила японку і павича, так незвично і удатно вишитих. Подорослішавши, потайки від бабусі пробиралася у вітальню і гладила маленькими пальчиками слизькі шовкові стібки вишивки: червоне з яскравими квітами кімоно дівчини, її чорне волосся, жовте віяло, смарагдово-переливчасті пера пишного хвоста павича. Нині ж, переживаючи потайки від усіх захоплюючі оповіді діда, Елен часто сиділа у старому кріслі і дивилася в обличчя красуні, яка посміхалася своєю загадковою посмішкою і, здавалося, манила дівчинку у незвідану казкову далечінь. Знаючи пристрасть Елен до ширми, над нею посміювалися. І хоча давно потрібно було змінити обивку на меблях і шпалери у вітальні, ремонт не починали, жаліючи Елен: адже вона втратила б свій улюблений куточок.

У кімнатах висіло чимало картин, оскільки мама Елен — місіс Велла — була непоганою художницею. Один раз на місяць вона відбирала декілька картин і відвозила їх у місто, прилаштовуючи у маленькі подарункові крамнички, розкидані по старому центру і поруч з портом. Картини були недорогі і розкуповувалися добре. Елен любила, коли мама їздила продавати картини, адже за цим завжди слідував якийсь незабутній подарунок, іноді потрібний, а іноді — просто марний, але дуже дорогий серцю Елен: її синій костюмчик з матроським комірцем, солом’яний капелюшок з червоним шовковим маком, різнокольорова повітряна куля, черепашкові буси, свисток, зелена на шнурку пляшечка з мильними пузирями… Все це й багато іншого було привезено мамою Веллою з цих поїздок. «Матусенько, ти чарівниця! — кричала Елен, отримавши черговий подарунок. — Як ти дізналася, що саме ця річ була мені сьогодні просто необхідна?» На що мама Велла сміялася і відповідала: «Я й без усякого чаклунства знаю, чого ти бажаєш і про що мрієш!»

У Бриджсвілі її звали Високою Веллою, оскільки вона мала зріст п’ять футів дев’ять дюймів, а неслухняну гриву волосся і суворі сірі очі доповнювали витерті джинси та старі широкі светри, які вона постійно носила. Елен обожнювала свою маму, бо ж попри удавану строгість більш м’яку людину годі було й знайти. І Елен частенько цим користувалася, особливо коли дуже хотілося, щоби хто-небудь почитав їй казку. Через це мама Велла перед сном зазвичай читала Елен дитячі книжки з яскравими картинками і фантастичними сюжетами, які потім надовго захоплювали дівчинку, а її альбом після вечірнього читання заповнювався малюнками. Майже завжди це були принцеси у старомодних пишних сукнях і східні красуні в шароварах, тюрбанах і прозорих накидках.

В кімнаті Елен почесне місце займав столик, на якому в маленькому глиняному глечику стояли пензлі й олівці, лежали фарби в різнокаліберних коробках. Над столом було прикріплено дерев’яну дошку. На неї кнопками приколювали малюнки Елен: скромні пейзажики, квіти, портрети друзів. Малюнки змінювали один одного, а потім потрапляли у велику папку з потертого синього оксамиту. Її подарувала Елен бабуся Тора. Ця синя папка дісталася місіс Мітсвуд ще від її бабусі, яка також зберігала в ній свої малюнки і знамениті гербарії.

А в одній із шухлядок цього столу в Елен була схована коробка з намальованими на обтріпаній кришці червоними квітами. В ній вона ховала свої найдорожчі дрібнички: маленькі кільця зі стразами, брелок з перламутром, старі намиста обох бабусь, медальйон у формі обтесаної піраміди і багато-багато іншого. Елен рідко показувала стороннім цю заповітну коробку. Коли бувала насамоті, сидячи в кімнаті на м’якому диванчику, вона із задоволенням перебирала і переглядала свої скарби.

Глава 2. Тато приїхав!

Ранок у родині Мітсвудів починали бабуся Тора і собака Гледіс. Як, шановний читачу, ми не познайомили тебе із собакою Елен? Цю непростиму помилку ми маємо не гаючись виправити! Отже, знайомтеся. Це Гледіс — собака породи бассет-хаунд. Їй майже стільки ж років, як і Елен. Вони виросли разом у цьому будинку, і Гледіс із цілковитою підставою вважається членом родини Мітсвудів. Отож, місіс Мітсвуд і Гледіс — найраніші пташки в домі — починали ранкове життя на кухні. Місіс Мітсвуд, шурхотячи накрохмаленим фартухом, готувала сніданок, а Гледіс, лежачи в уподобаному кутку на кольорових плитках підлоги, слідкувала за пересуваннями старшої господині уважними і сумними очима кольору перезрілого аґрусу. Однак сумовитий погляд Гледіс — то є гра в суцільне ошуканство, на яке могла купитися хіба що людина, яка вперше її побачила. Ця собака, довга, як торпеда, приземкувата, з широкими грудьми і потужними лапами, могла з одного стрибка звалити теля. Однак її флегматична морда, вуха, що кумедно звисають до землі, сумні очі, які бентежать своєю покірливістю, збивали з пантелику. Проте у того, хто бачив, як вона носилася по кам’янистих схилах, які поросли травою, чув грізне гавкання, зникали всілякі ілюзії відносно її сумирності. Однак усі домочадці й сусіди любили Гледіс за добрий і веселий норов, привітність і незлобивість. Коли містер Кларк, самотній сусід Мітсвудів, помічав у густій траві довге чорно-біло-руде тіло і високо піднятий серповидний хвіст, він завжди підгукував Гледіс і довго розмовляв з нею, зіпершись на загорожу. Теми його бесід були різноманітні, починаючи з міжнародного становища, яке не давало спокійно жити цьому джентльменові, і закінчуючи останньою світською пліткою з його улюбленої газети «Таймс». Гледіс лежала, витягнувшись на траві, поклавши голову на передні лапи, і дивилася на містера Кларка розумними очима, у яких мелькали якісь жаль і співчуття. «Так, — здавалося, думала вона, — яке ж клопітне і незрозуміле життя людей, і як я ціную свою собачу свободу. Ні, нізащо на світі не хотіла би бути на їхньому місці і мучитися з пар-ла-мен-том, кри-зо-ю та бюд-жет-ним (Р-р-гав) де-фі-ци-том!». Все це можна було прочитати в її погляді, і містер Кларк, гадаємо ми, це розумів. Однак цінував Гледіс за те, що вона була єдиною істотою, яка вислуховувала його до кінця, не перебиваючи і не вносячи свої міркування під час його промови.

Гледіс була куплена татом Елен в одній з його численних комерційних поїздок, у Лондоні, у великому і шикарному зоологічному магазині. Містер Порксайд визнавав за можливе для себе витратити на щеня, яке сподобалося, увесь прибуток від двотижневої діяльності, чим вельми здивував і дружину, і її батьків. Та коли крихітку Гледіс витягли з великої господарської сумки, в якій її перевозили, то нерозуміння родини Мітсвудів змінилося на почуття безмежної вдячності містеру Порксайду й ніжністю до нового члена їхньої сім’ї. Довгі вушка Гледіс, товстенький хвостик, міцненькі лапки й ласкава мордочка розчулили всіх. Так Гледіс поселилася в родині Мітсвудів, а містеру Порксайду було прощено велику і незаплановану розтрату ніколи не зайвих у будь-якій сім’ї грошей.

Сьогодні очікувалося чергове його повернення з поїздки, яка чомусь затяглася. Всі очікували на сюрприз, оскільки містер Порксайд був майстром на них, мав схильність до розиграшів, любив побренькати на гітарі та носив бороду, з якою аж ніяк не хотів розлучатися.

Всі домочадці вважали, що саме через це у нього не клеїлася робота комівояжера, а бабуся Тора мала власну думку на цей рахунок і, позираючи на свого непутящого зятя, думала, що йому личило б виступати на естраді або в цирку.

Отже, день почався. Піднявся раненько і давно вже наспівував свої улюблені мелодії містер Мітсвуд. Мама Велла, прибравши в спальнях і вітальні, підмітала доріжки в саду.

Елен також цілий ранок готувалася до зустрічі. Після раннього підйому і прибирання у своїй кімнаті вона спустилася на кухню, де чаклувала над плитою бабуся Тора. Гледіс лежала у своєму кутку і вилизувала передню лапу.

Родина швидко поснідала і взялася за свої звичайні справи, оскільки приїзд містера Порксайда очікувався у другій половині дня.

Та не встигла Елен взяти сакалку, матуся Велла розкласти фарби, а містер Мітсвуд закурити незмінну сигару, як стрімкі події змішали плани родини і закрутили всіх у бурхливій коловерті.

Спершу почулися незрозумілі гудки, а потім дивний звук з посвистуванням і лясканням. Гледіс загавкала і стрімголов кинулася до хвіртки, яка вела на дорогу. Всі побігли за собакою. Містер Мітсвуд першим побачив дещо й застиг біля хвіртки, як укопаний.

По дорозі їхав автомобіль. Та ще який! Яскраво-червоного кольору, з відкидним верхом, брунатними шкіряними сидіннями, лискучими нікельованими бамперами і величезним кермом.

Машиною кермував невеликий на зріст чоловік з чорними виразними очима, сивою стриженою головою і густими кошлатими бровами. Коли він посміхався, видно було білі міцні зуби. Одягнений незнайомець був невигадливо: клітчаста сорочка, замшева жилетка з великою кількістю бахроми та бувалі у бувальцях брюки, що прикривали поношені черевики.

Поруч з ним сидів щасливий містер Порксайд. Волосся і борода його розкуйовдилися, комір сорочки розстібнувся, а краватка збилася набік.

Місіс Мітсвуд так вразив вигляд зятя, що вона в першу хвилину навіть не звернула уваги на незнайомця і його машину.

А зустріч ішла своїм звичаєм. Елен верещала. Гледіс голосно гавкала. Велла посміхалася, містер Мітсвуд потирав підборіддя, а обличчя місіс Мітсвуд віддзеркалювало неспокій.

Глава 3. Незнайомець

Містер Симон Порксайд першим вийшов з машини і відразу ж підхопив на руки Елен, яка від радості теліпала ногами і руками. Потім поторсав Гледіс, обняв Веллу, міцно потиснув руку містеру Мітсвуду та здалеку вклонився місіс Мітсвуд.

— Дозвольте вам відрекомендувати… — сказав він, повернувшись до незнайомця. — Мсьє Жіль, директор цирку шапіто, який я мав честь відвідати сьогодні у місті.

— Дуже приємно! — почтиво промовила місіс Мітсвуд.

— Дуже люб’язно з вашого боку, що ви нас відвідали! — сказав містер Мітсвуд.

— Привіт! — прокричала Елен під гавкання Гледіс.

— А що це за машина? — нарешті запитала місіс Мітсвуд. — Це ваша, мсьє Жіль?

— Е-е-е, — замукав мсьє Жіль. — Як вам сказати?… Вчора була моя, а сьогодні вже його.

Тут він тикнув пальцем у містера Порксайда, який при цьому заблимав очима, неначе сам не вірив почутому.

— Симоне, ти купив цю машину? — здивовано запитала Велла. — А наша літня мандрівка в Париж?

— Не хвилюйся, дорога, — відповів занадто спокійно містер Порксайд. — Машина коштує не так вже й багато, зате подивись, яка це красунечка.

І, набравшись хоробрості, він продовжував:

— До того ж, я збираюся поїхати з цирком в турне по країні — як працівник цього цирку.

Всі здивовано втупили очі в тата Симона, а місіс Мітсвуд прошепотіла:

— Який працівник???

— Цирку! Цирку, бабуню! — пояснила їй Елен, єдина, кого звеселило це повідомлення.

Місіс Мітсвуд відчула себе недобре.

«Боже мій! — подумала вона. — Тільки сьогодні мені приснився непутящий зять у рудій клоунській перуці й з приставним носом. І от, будь ласка! Що подумають сусіди?!» Уявивши наслідки, вона зблідла, і ноги в неї підкосилися. Через це Велла і містер Мітсвуд, взявши місіс під руки, повільно повели її до будинку, винувато озираючись на гостя.

Коли Симон Порксайд і мсьє Жіль провели їх співчутливими поглядами і повернулися до машини, то побачили, що в ній вже хазяйнує Елен. Вона крутила кермо, натискала, як могла, на педалі, гарчала і урчала, імітуючи роботу мотора.

— Тату! — із захопленням вигукнула вона. — Як чудово, що ти придбав цю машину, як же круто, що ти працюватимеш у цирку! А мене із собою візьмеш?

— Звичайно, доню, візьму, — відповів містер Порксайд. — А зараз — вилазь і підемо. Ми з мсьє Жілем злегка зголодніли і втомилися.

— Любий тату! Дорогий мсьє Жіль! — з придихом закричала Елен. — Я сама приготую вам тости, омлет і зварю свою улюблену вівсянку!

— Яке миле дитя! — хихикнув мсьє Жіль. — Тільки от вівсянку, напевне, не треба. Я її терпіти не можу.

Глава 4. Про те, як важливо вміти читати, щоби не зіпсувати сніданок

Коли пристрасті злегка вляглися й новоприбулі відпочили, переодяглися і спустилися у вітальню, то побачили таку картину: за красиво сервірованим столом з блакитною вишитою скатертиною розмістилися містер Мітсвуд з газетою в руках і Велла з мотком пряжі. Гледіс лежала поруч з холодним каміном.

Окинувши чіпким поглядом всю цю доброзичливу обстановку, мсьє Жіль прорік:

— Мені завжди подобався спокій і затишок у таких сільських будинках.

Містер Мітсвуд і Велла приємно посміхнулися на це зауваження. У цей час Елен з тацею у руках, а за нею місіс Мітсвуд із сервірувальним столиком на колесах з’явилися у вітальні.

— Прошу до столу, — поважно промовила місіс Мітсвуд.

— Покуштуйте, це готувала я, — додала Елен. — Знаєш, тату, тепер я взірцева дівчинка, і бабуня вчить мене куховарити, мити посуд і підмітати на кухні підлогу.

— Це дуже, дуже похвально! — швидко відгукнувся мсьє Жіль, випередивши своєю реплікою містера Порксайда. — Коли я був таким же, як і ти, моя бабця не могла мною нахвалитися перед своїми приятельками, таким я був слухняним хлопчиком. І особливо вона пишалася тим, яким я був помічником на кухні.

Місіс Мітсвуд із сумнівом повела бровою, почувши цю тираду, даючи зрозуміти, що вона особисто в це слабко вірить, і що мсьє Жіль не міг, на її думку, бути добропорядним помічником своєї бабусі, особливо на кухні.

— Ну що ж, до столу, — сказав містер Порксайд і потермосив Елен по білявій голівці. — Я із задоволенням покуштую сніданок, приготовлений тобою, моя люба.

Він подумав про те, як швидко летить час… Зовсім ще недавно крихітку Елен катали у візочку, міняли їй пелюшки, і от вже вона годує родину сніданком.

Коли всі розсілися по місцях, і місіс Мітсвуд з милою посмішкою відкрила кришку срібної фамільної каструльки, в якій ще її сім’я варила вівсянку, трапилося «щось жахливе».

Так згодом говорила сама місіс Мітсвуд, усоте описуючи неприємний для неї момент, коли «їй як господині було нанесено разючий удар».

— Елен, — раптом із занепокоєнням спитала вона, тримаючи кришку й принюхуючись до пари, що виривалася з каструльки, — коли ми варили кашу, де ти брала коробку з пластівцями?

— В столі, бабусю, — незворушно відповіла Елен. — У такій великій залізній банці, на ній ще намальовані великі зелені літери і симпатичний песик.

— Боже мій, — простогнала місіс Мітсвуд. — Ми зварили собачу кашу! Доведеться вам удовольнитися омлетом і тостами. Добре, що запах здався мені підозрілим!

— От побачиш, люба! — сказала мама Велла. — Твоє небажання вчитися читати недобре пожартувало з бабусею, татом і мсьє Жілем.

— До речі, — зауважив всюдисущий мсьє Жіль, — літери ж не малюються, а пишуться, люба Елен.

— А ось і черговий шедевр нашої онуки, — додав містер Мітсвуд, підморгнувши при цьому всім дорослим.

Він, не встаючи, простягнув руку до полиці з книгами і взяв невеликий аркуш паперу, який пустив по колу на загальне розглядання.

Всі засміялися. Великими корявими літерами на ньому було написано:

«НА ВАЛОГІЙ ЗИМЛІ ДОПРЕ РАСТЕ МОРКВА».

Елен завовтузилася на стільці, а містер Мітсвуд пояснив:

— Це вони з бабусею студіювали книгу з огородництва, і наша грамотна міс вирішила зробити для себе виписки.

— М-м-да, дорога, — задумливо промовив тато Симон. — Тебе час серйозно готувати до школи, однак у цьому домі ні в кого немає часу зайнятися тобою!

І він задерикувато подивився на місіс Мітсвуд.

— Дозволю собі зазначити, дорогий зятю, — відразу ж парирувала та, — що кожен в цьому домі має свої обов’язки! Й Елен не настільки занедбана, як ти щойно намагався тут представити. А помилки… Що ж, у шість років ти сам писав грамотно?

Поки тривала ця суперечка, Елен потихеньку підвелася, підійшла до батька і непомітно витягла з його рук аркуш зі своїми кривучками. Потім віднесла його на кухню і порвала на дрібні шматочки. Тут її й застав мсьє Жіль.

— Ха, — сказав він, — гарний кінець для такого рукопису. Але ж ти не засмучуйся. Всі ми колись починали читати й писати. Над усіма нами, щоби злегка підохотити, шуткували родичі. — Ось, наприклад, був у мене такий випадок, — продовжував він. — Коли мені виповнилося шість років, як і тобі зараз, я приготував сюрприз для любої бабусі, зробив малюнок до дня народження. І, щоб вона його не побачила передчасно, зачинив двері своєї кімнати, а зі зворотного боку повісив саморобну табличку із жирним написом: «НЕВСХОДИТИ!». Знаєш, як сміялися мої родичи, і як гірко плакав я? З тих пір я намагаюся писати без помилок. Тому не ображайся, а вчись. Взагалі, ти мені подобаєшся, і мені здається, що ми станемо друзями.

— А я й не ображаюся, — гордо відповіла Елен. — І дружити з вами згодна. У мене ніколи не було друга — справжнього циркача.

Глава 5. Алекс і Семмі — противники повільної їзди

Увечері всі члени родини і мсьє Жіль вийшли полюбуватися автомобілем. При світлі призахідного сонця на тлі зелених дерев і буйних трояндових кущів, що росли перед будинком, він виглядав пречудово. Елен з мамою та бабусею збирали свіжі букети для дому. Мсьє Жіль і містер Порксайд курили і тихо розмовляли. Містер Мітсвуд походжав навколо машини, тер пальцем фарбу на її боках, бив черевиком по шинах і обмацував сидіння. Нарешті, хитро поглянувши на мсьє Жіля і Симона, гордо відкрив дверцята і всівся за кермо.

— Любий, — занепокоєно промовила місіс Мітсвуд, — чи не хочеш ти сказати, що маєш намір проїхатися на цій… е-е-е… машині?

— Люба! — в свою чергу відізвався містер Мітсвуд. — Не знаю, чи пам’ятаєш ти, але свого часу я був вельми непоганим шофером.

— Якраз саме це я й пам’ятаю! — парирувала місіс Мітсвуд. — Так само я пам’ятаю, як ти впав у канаву, їдучи в «Лендровері» мого дядечка містера Мердока Флеша! І як декілька місяців поспіль я відвідувала госпіталь у Портсмуті, де тебе успішно лікував шановний доктор Ваксі.

— Так, це досвідчений і тямущий лікар, — з ентузіазмом перевів розмову на улюблену тему своєї дружини містер Мітсвуд. — Ти пам’ятаєш, як віртуозно він накладав гіпс? Мені навіть іноді здавалося, що в нім пропав скульптор, з таким натхненням він працював над зламаною ногою.

— Тату! — сміючись сказала батькові Велла. — Виходь з машини, і не варто експериментувати над долею. Нехай мсьє Жіль і новий господар цієї «Редбебі» знають: якщо вони коли-небудь дадуть тобі ключі від машини, то матимуть справу зі мною.

І вона гордовито вклонилася у бік мсьє Жіля і Симона, які посміхалися.

Елен, яка слухала розмову дорослих, раптом закричала і застрибала:

— Вірно, матусю, машину звуть Редбебі! Ну гляньте! Це ж дійсно Редбебі — червона дитинка. Як же я сама не додумалася до цього?

— Дійсно, схоже, — зауважив мсьє Жіль.

Саме в цей час двоє хлопчиків зістрибнули з паркану просто до нашої компанії. Вони були худі й довгоногі, у обох — великі голови з коротко стриженим волоссям, тільки у одного волосся було рудим, а у другого — чорним. Рудого звали Семмі, а чорноволосого — Алексом. Звичайно, ви зрозуміли, що це були найкращі друзі Елен.

— Добрий вечір! — хором сказали хлопчики.

— Вітаємо! — у різнобій відповіли всі.

— Ми на тебе, Елен, чекали цілий день, — почав Семмі, скосивши очі на машину. — Чекали, чекали, а ти не йдеш! Ми й вирішили до тебе зайти, тим паче, що всі хлопчики розповідають про червону машину.

— Так, — сказав Алекс.

— Це не машина, а Редбебі, — відповіла Елен здивованим друзям.

— Не слухайте її, діти, вона жартує, як завжди, — пояснила мама Велла. — Це звичайне старе авто, яке купив досить несподівано для всіх наш тато.

Слово несподівано було помітно виділено інтонацією, на що місіс Мітсвуд пирхнула, містер Мітсвуд почухав потилицю, мсьє Жіль посміхнувся, а тато Симон сховав руки в кишені піджака і сором’язливо захитався на підборах.

— Гарна машина, — дійшов висновку Алекс. — Колір, головне, рідкісний.

— А навіщо вона вам потрібна? — поцікавився Семмі.

— Слушне питання, хлопчику, — суворо промовила місіс Мітсвуд. — Це, до речі, й мене турбує. Чи можна їздити на цій машині і навіщо вона нам потрібна?

— Машина потрібна в кожному домі, — заступився за зятя містер Мітсвуд. — Нехай хоч така.

— Що значить така? Що значить така? — обурився містер Порксайд. — Та ви хоч знаєте, ЩО це за машина, ХТО на ній їздив і ЯК вона працює?!

І він різко скочив на місце водія.

— А ну, діти, всі до мене! — продовжував він. — Зараз ви отримаєте море вражень від мандрівки по околицях нашого славного селища!

Елен, Алекс і Семмі після слів тата Симона побігли до машини, не змушуючи повторювати запрошення. Однак дорогу їм перегородила пильна місіс Мітсвуд, на голові якої красувався літній капелюшок, прикрашений щойно зірваними квітами.

— Нізащо! Я не дозволю авантюристові втягувати дітей у цю підозрілу справу. Це катання нікому не потрібне, та й небезпечне, нарешті! — патетично вигукнула вона. — Адже ти, дорогий зятю, ніколи не мав слави видатного шофера.

— Мамо, непотрібно накаляти ситуацію, — спокійно сказала Велла. — Звичайно, Симон не дуже досвідчений водій, однак я можу поїхати з ними. Нарешті, можна їхати повільно, адже це так, дорогий?

— Повільно?! До біса повільно! — необережно вигукнув тато Симон. — Кому потрібно повільно? Хто хоче повільно? Може, ти?… Або ти?

Тут він почергово тикнув пальцем в Алекса і Семмі. Ті дружно замотали головами.

— Не хвилюйтеся, місіс Мітсвуд, — заспокоїв мсьє Жіль. — Я теж поїду з ними. Сидітиму поруч із Симоном. Не думаю, що ця витівка в дійсності така небезпечна, як ви собі уявили.

І він попрямував до машини.

— Е-е-е… Я теж відправлюся з ними, дорогенька, — почав нерішуче містер Мітсвуд. — Давненько я не виїздив з нашого селища. Засидівся старий моряк, час розворушитися!

— Але ж Нік… — тільки й пробурмотіла місіс Мітсвуд, яка залишилася у повній самоті, оскільки й Гледіс затрусила за своїм хазяїном до машини.

Поправивши на голові капелюшок, місіс Мітсвуд гордовито попрямувала до будинку. На порозі вона озирнулася і промовила твердим голосом, що не припускав і краплини сумнівів:

— Попереджаю: синці, ґулі і садна я вам лікувати не буду!

Побачивши, що ураган пронісся мимо, всі зітхнули з полегшенням. Попереду сіли тато Симон і мсьє Жіль, а на задньому сидінні повисли Алекс, Семмі, Елен і Гледіс. Компанія виглядала досить мальовничо, що відразу ж оцінив сусід Мітсвудів містер Кларк.

— О, яка чудова машина! — вигукнув він. — Як зараз, пам’ятаю першу автомобільну виставку в Лондоні, де була точнісінько така ж крихітка.

Він підійшов до загорожі свого саду і важко сперся на неї. Очі його затуманилися, і видно було, що думки відлетіли далеко-далеко.

— Ну, рушили, — сказав мсьє Жіль і, перехилившись до керма, натиснув на клаксон.

Сигнал у Редбебі був настільки оглушливим, що всі, включно із замріяним містером Кларком, прикрили долонями вуха.

— Містер Порксайд, містер Порксайд! — закричав він. — Чи не знайдеться у вас містечка і для мене?

Довелося містерові Мітсвуду і Веллі потіснитися, щоби містер Кларк зміг умістити своє гладке тіло поруч з ними. Гледіс доручили мсьє Жілю, і задоволена морда собаки відразу ж звісилася через закриті дверцята машини, а довгі вуха ледь не торкнулися землі.

Тато Симон бадьоро вирулив на центральну дорогу Бриджсвіла, і машина плавно покотилася вздовж доглянутих будинків, акуратних огорож, дерев, клумб і обов’язкових у таких випадках глядачів. Місіс поважного віку у літніх солом’яних капелюшках махали компанії білосніжними хустинками, а сиві джентльмени робили «салют» рукою із затиснутою між пальцями сигарою. Видно було, що Бриджсвіл схвалює придбання Мітсвудами машини: тихохідної, охайної, старомодної, такої, що нагадувала багатьом їхню молодість.

Найпомітнішими пасажирами Редбебі були містер Кларк і містер Мітсвуд, які гордовито височили на задньому сидінні, і навіть діти, які крутилися в усі боки, не могли завадити їм належним чином розкланюватися з усіма знайомими, що зустрічалися на шляху.

— Дякую, Симоне, — сказав нарешті містер Мітсвуд. — Ти подарував мені дивовижні хвилини. Ми, як королі, рухаємося по нашому селищу. Стільки уваги, стільки дружніх проявів…

І саме в цей момент, коли пишномовний виступ містера Мітсвуда ще не було закінчено, машина опинилася поруч з двома облізлими дворнягами, які грілися на сонечку біля роздоріжжя. Одна дорога вела до моря, а друга — до старого замку, куди саме й мали намір відправитися наші друзі. Дворняги, уздрівши Гледіс, що каталася в червоному кабріолеті, підскочили і помчали услід за машиною, оглушаючи околиці дзвінким гавканням. Гледіс, яка не могла стерпіти такої образи, стала рватися з рук мсьє Жіля, щоби показати цим нечупарам, хто є господарем у Бріджсвілі. Увагу тата Симона, водія, до речі, не зовсім досвідченого, було необережно переключено на собак, які голосно гавкали, прагнучи скривдити його маленьку Гледіс. І машина, неначе відчувши це, на роздоріжжі бадьоро покотилася по дорозі до моря. Треба відзначити, що ця дорога була дещо крутішою і більш ямкуватою від тієї, по якій мала намір прогулятися наша компанія. Містер Порксайд крутив кермо машини в усі боки, прагнучи об’їхати каміння і вписатися в круті повороти. Він відчайдушно натискав на всі педалі підряд, однак виправити положення йому ніяк не вдавалося, і Редбебі з наляканими пасажирами неслася до моря все скоріше й скоріше. Гледіс гавкала, діти вищали, містер Кларк хапався за серце, мама Велла замружилась, а містер Мітсвуд під купою дітей, що звалилася на нього, тільки крехтів, коли машина підстрибувала на черговому камені. Мсьє Жіль всіляко намагався зіштовхнути Гледіс із рук, щоби дотягтися до керма машини. Нарешті це йому вдалося. Він різко повернув наліво, і Редбебі, заскреготівши гальмами, зупинилася на маленькому майданчику, вкритому рідкою і сухою травою.

Всі пасажири повільно, ще не вірячи в те, що трапилося, вилізли з машини. Тут наспіли відсталі дворняги, і Гледіс із задоволенням кинулася у бійку. Ніхто навіть не звернув на це уваги, хоча битися Гледіс суворо заборонялося.

Алекс, Семмі і Елен підійшли до краю майданчика і глянули вниз.

— Оце так… — тільки й промовили обидва хлопчики.

— А бабусі будемо розповідати про це? — як завжди вчасно спитала Елен.

— Е-е-е… Бачиш, люба… — обнявши внучку за плечі, почав містер Мітсвуд. — Гадаю, що саме бабусі про це не варто розповідати.

— Точно! — сказав Алекс. — Якби щось трапилося, тоді б і розповіли.

— Тоді б і розповідати не довелось, вона і сама б усе побачила, — здогадалася Елен.

— Ні, ну які розвинені діти, — нервово хихонув мсьє Жіль. — Ми такими розумними не були.

Мама Велла заходилася розбороняти собак, а містер Кларк, містер Мітсвуд і тато Симон намагалися акуратно розвернути машину, штовхаючи її ззаду, тоді як мсьє Жіль докладав увесь свій досвід водія, щосили крутячи кермо. Нарешті маневр удався, і мсьє Жіль дав команду розсідатися. Дітей довелося ледь не силою повертати в машину, так вони замилувалися білосніжною яхтою, яка з висоти урвища здавалася майже іграшковою. Гледіс також противилася поїздці, оскільки все ще жадала реваншу, хоча вигляд у дворняг був уже далеко не героїчний, і вони, піджавши хвости, відбігли убік.

Перевантажена машина повільно піднімалася вгору. Ось, нарешті, й те злощасне роздоріжжя, від якого вони покотилися вниз. Їхали мовчки. Тільки містер Кларк і дідусь Елен почергово зітхали й говорили: «Оце пригода…»

Коли машина повільно під’їздила до будинку, всі побачили біля воріт місіс Мітсвуд, яка привітно махала їм рукою і мала дуже задоволений вигляд. Наша компанія, навпаки, мала вигляд досить стурбований, і кмітливий мсьє Жіль, повернувшись спиною до місіс Мітсвуд і обличчям до наших друзів, розтягнув рот у широкій білозубій посмішці:

— Всім посміхатися!

Компанія заусміхалася.

— Виходьте! — пішла наступна команда мсьє Жіля.

Всі вийшли і нестрункою колоною рушили до воріт.

— Я рада, що мсьє Жіль змінив Симона. Розсудливість — понад усе! — сказала місіс Мітсвуд. — До того ж, судячи з ваших задоволених фізіономій і з того, з якою швидкістю ви під’їхали, прогулянка була приємною.

— Можу вас запевнити, місіс Мітсвуд, — занадто поквапливо відповів містер Кларк, — вона була дуже приємною. Та все ж дозвольте мені відкланятися.

І він, злегка похитуючись, почимчикував до свого будинку. Місіс Мітсвуд провела його здивованим поглядом і, повернувшись до всієї теплої компанії, красномовно підняла брови.

— Захитало, — спокійно відповів їй мсьє Жіль, хитро і багатозначно поглянувши на присутніх.

Глава 6. Капітан Бодібрук

Наступного, здавалося б, зовсім безхмарного дня прийшла телеграма аж ніяк не безхмарного змісту:

«ЗАХОПЛЕНИЙ МУЖНІСТЮ ВОДІЯ ЧЕРВОНОГО АВТОМОБІЛЯ КРП

НАЙКРАЩИМИ ПОБАЖАННЯМИ КРП

КАПІТАН БОДІБРУК КРП»

Поштар містер Пік вручив телеграму в руки старшої господині дому та спокійно покотив на своєму велосипеді. По мірі того, як зміст телеграми доходив до її свідомості, очі місіс Мітсвуд зі здивованих перетворювалися на суворі, а спина робилася більш прямою і войовничою. Тієї ж секунди, як тільки було прочитано останнє слово, пролунав оглушливий крик:

— Та що ж це таке, а?! Що тут діється?! Чому подробиці про вашу прогулянку я дізнаюся з телеграм незнайомих капітанів?

Місіс Мітсвуд розмашисто поклала телеграму перед членами сім’ї, котрі вже зібралися. Із сумними обличчями вони стояли навколо столу у вітальні в очікуванні бурі.

— Тату, хто такий капітан Бодібрук? — тихо запитала Велла. — Це твій знайомий?

— І гадки не маю, — так само тихо відповів містер Мітсвуд. — Вперше чую це ім’я.

— Теж мені доброзичливець, — шипляче-ядуче зауважив Симон. — Захоплюйся, коли всі хочуть твоєї втіхи. Але захоплюватись, коли твоєї втіхи не хочуть — це, щонайменше, свинство.

— Так таки так!.. — підтакнув містер Мітсвуд, болісно метикуючи, як викручуватися перед дружиною, котра, грізно насупившись, ходила по кімнаті.

— Дорогенька моя, — за секунду дуже вкрадливо почав він, звертаючись до дружини. — Бачиш, можливо, телеграма надійшла не за адресою, адже ніхто з нас не знає цього капітана Бодібрука, може, це одна з тих небагатьох помилок, яких припускається наша шановна пошта?

— Скоріше за все, так воно і є, — вставив Симон.

— Тільки не треба знову намагатися мене обдурити, — сказала місіс Мітсвуд. — Адже в телеграмі вказується, що машина була червона. Червона, ви чуєте? Ні сіра, ні біла, а червона! Та поблизу п’ятдесяти міль навколо ви не знайдете більше червоної машини. На таку екстравагантність здатна лише наша родина.

— Жах! — прошепотіла Велла. — Ну ми й спіймалися!

— Я знайду цього капітана Бодібрука і з «найкращими побажаннями» зверну йому шию за його допитливість і потяг до телеграм! — проскрипів зубами тато Симон.

— А я трусну давниною і допоможу тобі, — додав містер Мітсвуд.

— Ну? — запитала місіс Мітсвуд після тривалої паузи. — Самі все розповісте чи мені запрошувати дітей і містера Кларка? Як же я відразу не здогадалася, що ваша прогулянка пройшла не зовсім гладко? Адже містер Кларк виглядав учора досить підозріло, коли вийшов з машини!

В цю хвилину в кімнату увірвалася захекана і схвильована Елен і закричала:

— Бабуню, пішли скоріше! Там мсьє Жіль привів якогось джентльмена дуже цікавої зовнішності.

Місіс Мітсвуд відклала телеграму на столик з рукоділлям і пішла назустріч гостю. Розмова відкладалася.

— Молодець, Елен, — вигукнув тато Симон, — а то грозова хмара на ймення теща рознесла б кволе суденце нашого мирного існування.

— Ти перебільшуєш, дорогий, — сказала зопалу мама Велла. — Слід визнати, що вчора ми дійсно побували в дуже небезпечній і неприємній ситуації. Можливо, чесніше було б зізнатися в усьому мамі, адже вона все одно про це дізналася, але ж у який чудний спосіб! Але ж нас ніхто не бачив, і ми були абсолютно одні на березі.

— Добре, підемо подивимось, що це за джентльмен і чого він хоче, — промовив містер Мітсвуд.

Вони дружно рушили до виходу, однак на порозі зіштовхнулися з мсьє Жілем, місіс Мітсвуд та величезним бородатим джентльменом у білому капітанському кітелі. У руках він тримав кашкет з чорним лакованим козирком.

— Доброго дня, місіс! Доброго дня, джентльмени! — розкланявся він.

— Дозвольте вам відрекомендувати мого друга капітана Бодібрука, — хитро посміхаючись, сказав мсьє Жіль. — Це він вчора бачив нашу прогулянку на машині з борту своєї красуні-яхти. Ви пам’ятаєте, друзі, що вчора на морі ми всі бачили яхту?

Всі дружно закивали, очікуючи розв’язки і сподіваючись на хитруна мсьє Жіля. Капітан Бодібрук сором’язливо м’яв у руках свій білий кашкет і мовчав.

Місіс Мітсвуд з цікавістю дивилася на все, що відбувалося. «Цікаво, — думала вона, — як ці розбійники викрутяться цього разу?»

Проте хитре обличчя мсьє Жіля однозначно відповідало на німе запитання, яке відбилося у погляді місіс Мітсвуд: «Не хвилюйтеся, мем, викрутимося!»

— Як називається ваша яхта, капітане? — спитав мсьє Жіль.

— Кхе-кхе… — лунко відкашлявся капітан Бодібрук. — Вона називається «Бессі» на честь моєї покійної дружини. Коли вона померла, я продав будинок, у якому ми прожили тридцять років, і купив цю яхту. Тепер я живу на морі, як колись, замолоду.

— Ви раніше плавали? — запитав зацікавлений містер Мітсвуд, який неймовірно сумував за морем, своїм невеликим сухогрузом і дружною командою.

Місіс Мітсвуд відразу ж вловила тему, яка небезпечно змінилася, оскільки вона й чути не хотіла про те, щоб її любий Нік продовжував плавати.

— Та ні вже, даруйте, — перебила вона, — я хотіла б задати містеру Бодібруку декілька запитань особисто!

— Пізніше, дорогенька, — заметушився містер Мітсвуд. — Краще напої нас чаєм і пригости своїми неперевершеними бісквітами й мармуровим кексом.

— Але ж містер Бодібрук наніс нам візит після своєї чемної телеграми, чи не так? — продовжувала невгамовна місіс Мітсвуд.

— Так, мем, я саме хотів пояснити, чому вважав за можливе потурбувати вас своєю телеграмою, — загудів капітан хрипким басом. — Справа в тому, що я — старий друг мсьє Жіля і випадково побачив з яхти знайомий автомобіль, який плавно і повільно котився до дорозі до моря.

Тут він глянув на мсьє Жіля, і той непомітно кивнув йому головою.

— Так от, мем, — продовжував капітан. — Ви маєте зрозуміти мій подив, адже я ніяк не міг очікувати, що побачу машину мсьє Жіля віддалік від пристойних автомайстерень! От я й вирішив розшукати водія і висловити своє захоплення тим, що він не побоявся на цій «старенькій» від’їхати далі п’яти миль від житла. Я спустив шлюпку і за п’ять хвилин з’ясував, що машину купив містер Порксайд. Дізнавшись адресу, я послав телеграму. Дуже вибачаюся, мем, що так вас стурбував.

— Вельми пишномовно і фантастично, однак приймається, — промовила місіс Мітсвуд, якій вже й самій все це набридло.

— От бачиш, люба, — сказав містер Мітсвуд, — наша машина з часом стане такою ж примітною і важливою для нашої родини та дому, як твоє рукоділля, картини Велли і крихітка Гледіс.

— А я хіба не важлива і не примітна у цьому домі, дідусю? — ображено запитала Елен.

Всі, включно з місіс Мітсвуд, засміялися, що означало повний мир у сім’ї.

— Ну, звичайно ж, люба наша Елен! — посміхаючись додала місіс Мітсвуд. — Ти — найбільш важлива і найбільш примітна!

Всі, задоволено перезираючись, перейшли у вітальню, а Елен і місіс Мітсвуд пішли на кухню і почали чаклувати над бісквітом і кексом.

— Скажіть нам по секрету, мсьє Жіль, як ви спритно все влаштували з капітаном? — спитала Велла, коли на кухні загриміли каструльки і стало зрозуміло, що місіс Мітсвуд їх не почує.

— Ніякого секрету, а чиста випадковість і талан, — посміхаючись, відповів мсьє Жіль. — Я сьогодні піднявся дуже рано. Справи циркові, знаєте, вимагали мого втручання. На пошті в такий ранній час нікого не було, і телеграфіст, користуючись вільною хвилиною, відправляв чиюсь телеграму, вголос промовляючи текст, щоби не помилитися.

— Він у нас недавно працює, — повідомив містер Мітсвуд. — Щойно школу закінчив.

— От-от, — продовжував мсьє Жіль. — Я так і подумав. Та коли почув увесь текст, мені стало ніяково. Телеграму я відмінити не зміг, однак містера Бодібрука знайшов швидко. Коли я окреслив йому ситуацію, він як справжній джентльмен кинувся вас виручати і запропонував терміново відправитися до вашого дому.

— Лише одне можу вам сказати, — чуттєво промовив містер Мітсвуд, по черзі тиснучи руки мсьє Жілю і капітану Бодібруку, — ви приспіли вчасно!

Глава 7. Божа корівка

За півгодини вся компанія пила чай і віддавали належне кулінарному мистецтву місіс Мітсвуд. Основною темою розмови була, звичайно ж, яхта капітана Бодібрука. Всі були згодні з тим, що мати у власності таку яхту просто чудово.

— Так, це зручно, — вставила своє слово Елен, про яку злегка забули. — Хочеш — пливи туди, хочеш — сюди!..

— Дуже слушне зауваження, крихітко, — сказав капітан Бодібрук, який не мав ані дітей, ані внуків і якому дуже подобалася Елен. — Тому я запрошую всю сім’ю прокататися на яхті уздовж узбережжя: хочеш — туди, а хочеш — сюди.

І він, посміхаючись і злегка передражнюючи Елен, повів руками в уявлюваних ним напрямках.

— Ух ти… Точно?

— А знаєте, у зв’язку з пропозицією капітана у мене виникла одна ідея, — раптом почав мсьє Жіль. — Якщо вам все одно, куди пливти, то доправте нас із містером Порксайдом в Портсмут. Адже цирк не може довго працювати без свого директора, і нам час повертатися. Тому я прошу капітана Бодібрука доставити нас до місця на своїй шикарній яхті, а заодно вивезти на морську прогулянку всіх бажаючих.

Пропозиція мсьє Жіля викликала бурю захоплення. Дами побігли переодягатися і чепуритися. Містер Порксайд поквапився до своєї кімнати збирати речі, містер Мітсвуд і капітан Бодібрук захопилися розмовами на морські теми, а Елен і мсьє Жіль вийшли на веранду, обвиту дрібними бутонами троянд. Елен стрибала по сходинках, що вели в сад, і наспівувала складену щойно пісеньку:

«Я стри-и-и-баю за-а-раз, тому-у, що-о всі-і за-ай-няті-і, а я-я й дядько-о Жі-іль, ми-и ту-ут, ми-и на тера-асі!»

Мсьє Жіль сміявся і говорив, що він також у дитинстві полюбляв наспівувати пісеньки, які сам складав, — без рими і практично без мелодії. Елен не погодилася з такою оцінкою її співу, і вони не на жарт засперечалися.

У цей час відкрилася хвіртка, і до саду увійшли друзі Елен — Алекс і Семмі. Вони нерішуче просувалися до мсьє Жіля і Елен. Семмі підштовхував друга, а той ховав за спиною якийсь предмет. Нарешті вони наблизилися і стали переступати з ноги на ногу.

— Ну що ж, джентльмени, бачу, що самі ви не відважитеся про щось мене попрохати, — сказав мсьє Жіль. — Дозвольте ж мені проявити ініціативу самому і поцікавитися: ви чогось хочете від мене чи я помилився?

— Так, ми прийшли до вас з вигідною пропозицією, — сказав більш сміливий Семмі. — Знаєте, у нас є одна дресирована тварина, яка має вас зацікавити. Ви ж директор цирку?

— І де ж ця ваша тварина? — запитав кмітливий мсьє Жіль. — Чи не у вас за спиною, любий друже Алекс?

Той ствердно закивав головою.

— А, ну тоді я знаю, що це за тварина, — продовжив мсьє Жіль. — Це, напевне, рідкісний вид крокодила? Ні? Я здивований. Кого ще, як не крокодила, можуть запропонувати такі сміливі джентльмени, як ви!

— Знаєте, — почав Алекс, — Елен трохи знайома з цією твариною… Раніше я вже показував її…

— А я знаю, я знаю! — засміялася Елен. — Мсьє Жіль, вони хочуть запропонувати вам у цирк свою божу корівку!

— Дресировану божу корівку! — з напором поправив її Семмі.

— Оце так! Оцього я не чекав! — вигукнув мсьє Жіль і крутнувся на одній нозі. — Я очікував побачити пітона, крокодила, слона, але дресирована божа корівка!.. Це просто фантастика!

— Вона живе у мене з початку літа, — сказав підбадьорений Алекс. — У мене їй дуже добре. Однак заради того, щоби про ваш цирк дізналися в усій Англії, я готовий віддати її вам.

— А звати її, до речі, Елен, — додав Семмі і виразно глянув у бік Елен Порксайд.

— Оце так так! — хихонув мсьє Жіль. — Покажіть же мені цю красуню!

Алекс витяг з-за спини руку і простягнув йому велику коробку з-під сірників. Мсьє Жіль обережно прийняв з рук Алекса таку дорогу його серцю коробочку. Потім підніс її ближче до очей і прочинив. Елен, якій не вистачало зросту, стрибала поруч, намагаючись заглянути у заповітну коробку свого друга. Нарешті, давши їй злегка помучитися від нетерпіння, мсьє Жіль опустив коробочку до очей Елен.

Там, на трав’янистій підстилці, сиділа дуже велика божа корівка незвичайного яскраво-помаранчевого забарвлення, у якої на кожному з крилець було лише по одній жирній чорній плямі.

— О, яка незвичайна особина! — здивовано вигукнув мсьє Жіль. — І що ж вона у вас вміє робити, Алексе?

— Вона — телепатка! — впевнено відповів той. — Коли зі мною ця коробочка, то варто про щось подумати, і мої бажання відразу ж виповнюються.

— Ну, наприклад?… — запитав мсьє Жіль.

— Наприклад? Ось, припустимо, хочеться мені морозива, — почав розповідати Алекс. — І бабця відразу ж кличе мене його їсти. Або подумаю я, що добре було б зустріти Елен Порксайд, а вона вже йде мені назустріч.

— Але якщо це все правда, то хіба можу я забрати ваш талісман? — обурився мсьє Жіль. — Ні, це неможливо, інакше я й сон втрачу від докорів сумління!

— А може, тоді ви візьмете мене у свій цирк? — невпевнено запитав Алекс. — Я вже й номер придумав, і назву, і костюм для себе.

Тут він замовк і очікувально подивився на мсьє Жіля, який, розуміючи зніяковілість хлопчика, підбадьорив його посмішкою.

— Номер матиме назву «ДЕНЬ І НІЧ. ТЕЛЕПАТИЧНІ ДОСЛІДИ АЛЕКСА ДРЕЙНА ТА ЕЛЕН-БК», — продовжував Алекс. — А одягнений я буду в чорне трико, лискучі окуляри і накидку.

— Вражає! — з почуттям відповів мсьє Жіль. — Назва і костюм також підходящі. І взагалі, маю вам сказати, що смак у вас є, і що я із задоволенням взяв би вас до себе, коли б вам було вісімнадцять років, а не десять.

Алекс схилив голову і прийняв з рук мсьє Жіля коробку з божою корівкою.

— Ось тільки мені одне незрозуміло, — продовжував той, — хто така БК?

— Який ви недогадливий! — пирхнула Елен. — БК — це божа корівка, а в номері Алекса бере участь Елен-Божа Корівка. Це, щоб мене з нею не плутали.

— Я хотів би виходити на циркову арену з Елен-БК, — додав Алекс, — а вона здійснювала б усі бажання глядачів просто в залі.

— Звичайно, такий номер мав би успіх у публіки, — посміхаючись, відповів мсьє Жіль. — Де ж, як не в цирку, можуть справджуватися наші бажання! Пам’ятаю, коли я був ще маленьким хлопчиком, мене водили на виставу мандрівної трупи братів Лімбовер. Це було дуже давно, проте я й досі пам’ятаю, яке чарівне враження справили на мене акробати в трико, дресировані собачки й голуби. А коли клоун у рудій перуці подарував мені повітряну кульку, я був щасливим, зачарованим і назавжди залишився гарячим прихильником цирку.

— А правда, що в цирку є шпагоковтач і приборкувачі великих отруйних змій? — запитав Семмі, який до цієї хвилини мовчав.

— Правда, — відповів мсьє Жіль. — сам багато разів бачив. Небезпечні і захоплюючі номери. На такі публіка хмарою суне.

— Та вже так… Це вам не божа корівка, — з’єхидничала Елен.

— Даремно ви смієтеся з Алекса, люба леді, — сухо обірвав її мсьє Жіль. — У нього є мрія, у нього є друг. Нехай це всього лише божа корівка, однак наявність у житті мрії і друга приносить радість не тільки їхньому власнику, а й оточуючим. Я, наприклад, тепер спокійний за майбутнє цирку. Поки є такі мрійники, як містер Порксайд і Алекс, цирк житиме в нашому практичному світі.

Тут почувся галас, двері будинку відчинилися, і вся родина разом з капітаном постала перед нашими друзями.

— Ми готові до поїздки, — милостиво повідомила місіс Мітсвуд.

На ній був блідо-рожевий брючний костюмчик, крислатий капелюх і великі круглі окуляри в рожевій оправі. Вона нагадувала метелика, який щойно спорхнув із квітки. За нею стояла мама Велла з кошиком у руках. Симон з рюкзаком за плечима, містер Мітсвуд і щасливий капітан Бодібрук. Щасливим він був тому, що дістав таку пістряву, смішливу і доброзичливу компанію до себе на яхту, де давно вже не лунали дитячий сміх і суперечки.

— Так, — промовив містер Мітсвуд. — Всі зібралися, і ми можемо відправлятися на довгоочікувану морську прогулянку.

Вони вийшли на вулицю і галасливим натовпом рушили через увесь Бріджсвіл до пристані, де на капітана Бодібрука очікувала шлюпка. Біля будинку Алекса компанія попрощалася з хлопчиками.

— До побачення, джентльмени, — говорив мсьє Жіль, гаряче тиснучи їм руки. — Чекаю вас на виставі в моєму цирку і притому досить скоро.

…Алекс і Семмі ще довго махали руками услід Мітсвудам, Порксайдам, мсьє Жілю і капітану Бодібруку, які віддалялися у бік пристані разом із Гледіс.

Глава 8. Яхта «Бессі»

Дуже швидко всі опинилися на пристані, де похитувалася на хвилях невелика шлюпка. На дерев’яному причалі, обпершись на перила, стояли два матроси у білих матроських куртках, широких брюках і маленьких круглих шапочках.

Один з них був старший за віком і курив трубку, а другий, зовсім ще юний, жував яблуко. Побачивши свого капітана, матроси застигли перед ним по стійці «струнко». В обох руки були витягнуті по швах, однак старший матрос стискав у руці трубку спокійно, а юнга намагався сховати яблуко за спину.

— Вільно, хлопці, — пророкотав капітан Бодібрук.

Всі засміялися.

— Це мої друзі, — продовжував капітан, зробивши жест рукою у напрямку запрошених. — І сьогодні наша «Бессі» повинна показати себе, як ніколи. Ми попливемо до Портсмута. Це буде грандіозна морська прогулянка.

Матроси почали усміхатися. Раптом наперед виступила Елен, яку втомили бездіяльність і неможливість з кимсь потеревенити:

— Давайте познайомимося. Мене звуть Елен Порксайд. Це мої дідусь і бабуся, це — мама і тато, це — мсьє Жіль. Він директор цирку. А це — наша собака Гледіс. А вас як звати?

— Боцман Метью Вуд, до ваших послуг. І юнга — Дін Монтгомері.

При цьому обидва схилили голови у привітальному поклоні і клацнули підборами.

— А ось і моя яхта, моя дорога «Бессі», — гордівливо промовив капітан Бодібрук і вказав на білосніжну красуню-яхту, яку всі заповзялися роздивлятися.

— Вона чудова! — сказала місіс Мітсвуд.

— Вона розкішна! — додала Велла.

Декілька хвилин всі були зайняті тим, що обговорювали яхту, яка стояла неподалік на рейді й вирізнялася своєю білизною на тлі лазурного літнього моря.

— Не будемо втрачати час, — сказав капітан. — Леді і джентльмени, починаємо посадку.

Всі заметушилися, матроси стрибнули у шлюпку, що качалася на хвилях, і почали приймати пасажирів. Особливо довелося потрудитися з місіс Мітсвуд і Гледіс. Вони хворобливо сприйняли необхідність того, що їхні ноги мають відірватися від твердого ґрунту і перенестися в шлюпку, яка хилиталася. Місіс Мітсвуд відразу ж висловила сумнів у надійності, як вона висловилася, «цього плавального засобу» і вказала на те, що «воно замале для такої кількості пасажирів».

І лише умовляння капітана, який навів безліч фактів і цифр, подіяли на неї заспокійливо. Все це супроводжувалося голосним обуреним гавкотом Гледіс, яку містер Мітсвуд намагався підняти на руки, щоби занести в шлюпку.

— Може, ти повернешся із собакою додому, дорогий? — запитала чоловіка місіс Мітсвуд, яка вже сиділа у шлюпці. — Не можемо ж ми так довго чекати, поки ця вперта собака заспокоїться.

— Але ж ми чекали на вас? — з’єхидничав Симон. — Чому б нам не почекати Гледіс?

Всі почали хитро посміхатися, а капітан Бодібрук посварився пальцем містеру Порксайду. Почувши слова дружини, містер Мітсвуд уявив, як відпливуть без нього, а він із собакою буде змушений повертатися додому. Цього він не міг пережити. Тому, приловчившись і міцно схопивши Гледіс, містер Мітсвуд підняв сімейну улюбленицю на руки, і за хвилину обоє вони вже сиділи в шлюпці.

— Так, багато галасу наша сімейка може наробити, навіть не дуже прагнучи цього, — сказав тато Симон. — А уявіть на хвилинку, що ми поставимо за мету і постараємося, — подумавши, додав він.

Дійсно, з будиночків прибережних служб висипали допитливі, приваблені рідкісним видовищем і галасом. Містер Порксайд помахав їм рукою і гукнув: «Виставу закінчено, леді і джентльмени! Прохання очистити зал!»

— Навіщо ти так? — сказала Велла. — Ти ж знаєш людей з провінції. Їм цікаво буквально все, адже розваг тут обмаль.

— І всі ми розуміємо твою іронію, а також радість з приводу того, що ти полишаєш цю провінцію, — єхидно додала місіс Мітсвуд.

— А дайте-но мені погребти, джентльмени! — попрохав містер Мітсвуд, звертаючись до гребців, щоби розрядити обстановку. — Давно мої руки не торкалися до весел!

І він задля наочності поплював на долоні і сильно потер їх. Боцман Вуд запитально глянув на капітана Бодібрука, і той кивнув головою. За хвилину містер Мітсвуд, крекчучи і відфоркуючись, вже працював веслом у парі з юнгою, і боцман гучним голосом правив шлюпку до борту яхти. З кожною хвилиною вони все далі відпливали від пристані. Вітер посилився, і шлюпку підкидало на хвилях, ніби шкаралупку. Легкий бриз, який на березі безуспішно намагався зірвати вишуканий капелюшок місіс Мітсвуд, випущений на морському просторі, раптом безцеремонно зірвав з голови цей витвір місцевого дизайну і кинув у найближчу хвилю.

— Мій новий капелюшок! — закричала місіс Мітсвуд так голосно, що всі від несподіванки навіть підстрибнули. — Поверніть мій капелюшок!

Елен і мама Велла підвелися і, тримаючись за плечі чоловіків, із жалем слідкували за плаваючою світлою плямою. Капітан Бодібрук, побачивши, як засмутилася від втрати місіс Мітсвуд, скомандував гребцям, щоби зманеврувати просто до капелюшка. Нарешті, ціною неймовірних зусиль, він був піднятий з води моторним мсьє Жілем, який з виразом скорботи на обличчі та іскринами сміху в очах, вишуканим рухом підніс місіс Мітсвуд звіяну грайливим вітром річ. Колишній капелюшок годі було впізнати у безформній, жалюгідній і обвислій панамі. На обличчі місіс Мітсвуд було написане таке почуття втрати, що містер Порксайд відразу згадав випадок з маленькою Гледіс, яка через недогляд вирила на грядці улюблений декоративний помідор його тещі. Це трактувалося місіс Мітсвуд як свідчення невдячності Гледіс і нерозторопності містера Порксайда, який не встежив за цуценям. «Цікаво, — подумав тато Симон, — хто буде винен цього разу? Напевне, тесть!»

У цей момент місіс Мітсвуд повернулася до свого чоловіка і промовила:

— Це ти винен, Ніку, в тому, що вітер зірвав мій капелюшок! Ти гріб занадто швидко!

Шлюпку струснув вибух сміху. Симон і мсьє Жіль жадали посміятися ще після того, як капелюх було виловлено. Однак, позираючи на засмучену місіс Мітсвуд, не визнали це за можливе. Тепер же стриматися вони вже не змогли. Сміялися Елен, юнга, порохкував боцман, посміхалися Велла і капітан Бодібрук.

— Однак, люба Торо, при чому ж тут я? — запитав містер Мітсвуд, продовжуючи гребти. — Це морський вітер, з ним краще не жартувати, і капелюхи треба притримувати рукою, а ще краще мати капелюхи з маленькими крисами, наприклад, як у Елен.

— А ще краще — зовсім без капелюха, — сказав мсьє Жіль.

Тут Елен простягнула місіс Мітсвуд свій солом’яний капелюшок з червоним маком і промовила:

— Не сумуй, бабуню! Якщо хочеш, візьми мій. Він точно не злетить.

— Дякую, дорогенька, — розчулено відповіла місіс Мітсвуд. — Я, звичайно, обійдуся без капелюха. Однак по поверненні додому доведеться відвідати капелюшну крамничку у Бриджсвілі!

— А я, — додав Симон, — зобов’язуюся скуповувати всі найекстравагантніші капелюшки, які зустрінуться на моєму шляху. Яким ви віддаєте перевагу — з квітами, перами чи тим та іншим разом?…

У цей момент шлюпка підійшла до борту яхти, і місіс Мітсвуд не віповіла, бо зробила вигляд, що дуже стурбована підйомом, який має відбутися. Капітан дав команду матросам, і за десять хвилин всі вже знаходилися на палубі. Сама яхта і краєвид берега були надзвичайними, тому гості, особливо жіноча половина, були у неабиякому захваті.

— Тепер я розумію, чому ви продали будинок і придбали цю яхту, — сказав, звертаючись до капітана, мсьє Жіль. — І ви кажете, що назвали яхту іменем вашої дружини? Хотів би і я, щоби мене так увічнили.

— Та це, напевне, коштує шалених грошей? — запитала Велла.

— Та-ак… — невизначено промовив капітан Бодібрук. — Милуватися морем, сонцем і блакитним небом завжди дорого коштувало.

— Навіть піратам? — запитала Елен, яка уважно прислухалася до розмови дорослих, бажаючи дізнатись, а як же таку яхту можна дістати.

— От саме їм це задоволення діставалося безкоштовно, — відповів капітан. — Якщо не брати до уваги різні дрібні неприємності, які називалися так: королівський суд і рея.

— Я потім тобі поясню докладніше, — запевнила мама Велла, побачивши, що у Елен вже виникло нове запитання.

— Добре, мамо, — слухняно сказала та і відійшла до поручнів, де стояли, обговорюючи достоїнства яхти, містер Мітсвуд і мсьє Жіль.

— А скільки вам коштує утримання команди? — підключилася до розмови практична місіс Мітсвуд.

— Команда, мем, у мене невелика, — продовжував відповідати капітан. — Лише п’ятеро осіб. Двох ви вже знаєте, третій — кок Джим Сміт, четвертий — мій помічник Біллі Бірроу, п’ятий — матрос Елкінс. Ще у нас є кицька Люсі.

— Кішка? — із жахом одночасно запитали Велла і місіс Мітсвуд.

— А ви не любите кицьок? — стурбувався капітан Бодібрук.

— Ми любимо, — відповіла Велла, вертячи головою навсібіч, — однак їх не любить наша пречудова Гледіс. Тому я раджу вам, капітане, терміново знайти Люсі і закрити її в каюті, поки ми не залишимо вашу яхту.

Місіс Мітсвуд обшукала всю палубу, намагаючись знайти Гледіс. «Гледіс, Гледіс!» — гукала вона.

— Може, вона звалилася за борт? — висловила припущення Елен, яка саме приспіла. — Адже вона ніколи не бачила яхти!

Всі перегнулися через поручні, уважно вдивляючись у лазурну воду, що колихалася за бортом. Кмітливий юнга збіг по крутих сходах униз, де було розташовано підсобні приміщення, і невдовзі пролунав його крик, приглушений перегородками:

— Вона тут! Собака у кока!

Один з матросів спустився за юнгою, і за хвилину його голова показалася з люка. Обличчя його посміхалося.

— Капітане! Є на що подивитися! — сказав він. — Собака їсть з однієї миски з нашою Люсі.

Всі здивовано перезирнулися, а найдопитливіші вирішили позирнути на все власними очима. Тато Симон, Елен і місіс Мітсвуд спустилися вниз за матросом і побачили, що їхня Гледіс і велика біла кішка мирно їдять з однієї миски. Поруч стояли кок, юнга, матрос і розводили руками.

— Щоби наша Люсі мирилася із собакою? — здивувався юнга.

— Щоби наша Гледіс не влаштувала сутичку з кицькою?… — вторив йому тато Симон.

— Я вражений: як така довга собака спустилася по таких крутих сходах? — чесно зізнався кок.

— Коли мова йде про їжу для нашої улюбленої Гледіс, немає нічого неможливого, — гордовито відповіла місіс Мітсвуд. — Це неймовірно! — продовжувала вона, піднявшись на палубу і, звертаючись до капітана, мсьє Жіля і Білла Бірроу, який у парадному кітелі вже з’явився на палубі і з цікавістю роздивлявся картату компанію. — Повірте мені, джентльмени, що немає навколо жодної кішки, яка б не знала про нашу Гледіс. Я вже втомилася з’ясовувати стосунки із сусідами з цього приводу. Де ви взяли цю кішку, капітане?

— Ми її підібрали, — відповів той. — Юнга пожалів її. Занадто вже була худа і замучена. Тепер Люсі живе на яхті, і ми не жалкуємо про це.

— А знаєте що, — сказала Елен, — я збагнула, чому наша Гледіс така непередбачувана. Це у неї, напевне, стрес. А від нього, дідусь каже, завжди їсти хочеться. А коли їсти хочеться, то зовсім неважливо, хто твій сусіда по мисці.

— А ти, вочевидь, також перенервувала, — посміхаючись, сказала мама Велла. — Тому тебе також треба терміново погодувати!

— Так, матусю. Ти знаєш, я так перенервувала, що з’їм усе, що ти мені даси! Навіть вередувати не буду! — зі страдницьким виглядом відповіла хитра Елен.

Місіс Мітсвуд виразно подивилася на Веллу, взяла кошик із заготовленою провізією, і помічник капітана містер Бірроу провів їх у кают-компанію. Це була доволі велика кімната з круглим полірованим столом посередині. У кутку стояв шкіряний диван, а навколо столу — міцні стільці. На стінах висіли невеликі гарні картини, написані олійними фарбами. З великих вікон відкривався вигляд на палубу і море. Місіс Мітсвуд розстелила на столі вишиту серветочку і стала виймати з кошика згортки із сандвічами, а потім — термос із чаєм і чашки. Елен вертіла головою навсібіч, роздивляючись обстановку кают-компанії. Раптом вона схопилася і підбігла до однієї з картин, що висіла над диваном.

— Бабусю! — закричала вона. — Дивись, це ж мамина картина! Пам’ятаєш, вона продала її минулого року. Бачиш, її ініціали в куточку — ВП — Велла Порксайд.

— Так, дійсно, це робота Велли, — сказала місіс Мітсвуд, стоячи за спиною Елен і уважно роздивляючись картину доньки на стіні. — Піді, скажи їй про це.

Елен не примусила себе просити двічі й кулею вилетіла на палубу, ледь не збивши при цьому кока, який ніс у кают-компанію цілу тацю фруктів.

— Мамо, там твоя картина висить на стіні! — закричала, захлинаючись від захвату, Елен.

Всі здивовано перезирнулися і поспішили в кают-компанію, де біля картини своє доньки на них чекала усміхнена місіс Мітсвуд.

— Так, це моя робота, — сказала Велла, на секунду глянувши у вказаному Елен напрямку. — Але як вона потрапила до вас, капітане? Адже я здала її у крамницю сувенірів у Портсмуті.

— А я її саме там і купив, — відповів капітан Бодібрук.

Вибачившись, він на хвилину вийшов і повернувся з кипою якихось документів. Витяг один і подав Веллі.

— Це чек, — сказав він. — Я по-старому педантичний і зберігаю всі документи досить довго.

— Але ж ви купили картину утричі дорожче тієї суми, за яку я її продала у крамницю! — здивувалася Велла, глянувши на простягнутий чек.

— Скажи спасибі, що не вдесятеро! — утішив доньку містер Мітсвуд.

— Розбійники! — тільки й промовив Симон. — Користуються тим, що Велла не в силах відкрити свій власний салон!

Всі промовчали.

— А я пропоную ось що! — несподівано втрутився мсьє Жіль. — Я пропоную вам стіни свого цирку. Зробіть пересувну виставку ваших робіт! Навіщо такі продавці? Ви можете обвішати своїми картинами всі стіни в фойє, адже нас відвідують сотні людей!

— Я думаю, варто спробувати, — зауважив містер Мітсвуд, повернувшись до Велли.

— Це буде чудово! — додала місіс Мітсвуд. — Знаєте, я не думала, що це червоне авто принесе стільки змін у наш дім. І, чесно кажучи, я хвилююся! Чи будуть вони гарними, ці зміни?

Тут вона мимоволі подивилася на мсьє Жіля, якого, напевне, вважала носієм цих змін.

— Не хвилюйтеся, мем, — сказав мсьє Жіль навдивовижу серйозним голосом. — Я гадаю, що все буде добре.

Глава 9. Сумне прощання

Незабаром не тільки Елен, а й всі інші весело перекушували за полірованим столом у кают-компанії. Кок Джим Сміт постарався на славу. До таці з фруктами додалися пудинг, пиріжки, кава, сандвічі й чудовий оксамитно-рожевий кавун, майстерно розрізаний коком і розкладений на блюді у вигляді фантастичної квітки.

За загальними розмовами дорослі злегка забули про Елен, перед якою й стояв цей апетитний кавун. А вона, захопившись невимовним відчуттям солодкої маси в роті, їла одну за одною кавунові скибки, поки на блюді не залишилося лише декілька шматків.

— Хіба ти не помітила, що з’їла увесь кавун? — запитала місіс Мітсвуд.

— А хіба увесь, бабуню? — наївно здивувалася Елен. — Лишилося ще два кусники.

— Ай-яй, доню, — почав докоряти Елен тато Симон. — Як же ти не подумала про інших?

— Я, тату, задумалася і зовсім не помітила, що стільки з’їла, — відповіла Елен.

— Про що ж таке важливе ти думала? — спитала мама Велла.

— Я думала про те, що кавунові зернятка б’ються поміж собою, щоби першими потрапити в кавун, і для цього стають у косий стрій. Ось, подивіться, — додала Елен і, взявши шматок кавуна, почала проводити виделкою видимі тільки їй дугоподібні лінії у червоній м’якоті. — А ще якось мені цілий день здавалося, що з моїх картин зараз зістрибнуть три собаки і побіжать наввипередки.

— А що, на картинках були намальовані собаки? — з цікавістю запитав капітан Бодібрук.

— Ні, чому собаки? — здивувалася Елен. — Це були розмиті пейзажі.

— Ну й уява у тебе, дорогенька, — сказав, сміючись, містер Мітсвуд. — За неї, так і бути, ми пробачаємо тобі з’їдений кавун.

— Тим паче, — додав капітан, — що ми попросимо кока розрізати ще один, такий же.

…Після ситного ланчу всі висипали на палубу, щоби помилуватися красотами узбережжя: на крутий берег з одного боку палуби і на синє море у білих баранцях води — з іншого. Красуня-яхта швидко неслася вперед, а хвилі кидали тисячі лискучих бризок у щасливі обличчя наших мандрівників. Елен була у захваті.

Декілька годин по тому яхта підійшла до невеликої пристані. Замість пустинного берега виднілися якісь будови і труби заводів. У воді плавали недопалки, жирні масляні плями і обривки паперів.

Тато Симон і мсьє Жіль стояли напоготові зі своїми сумками, чекаючи, коли матроси спустять на воду шлюпку. Елен і Велла не приховували свого засмучення у зв’язку з від’їздом Симона. Елен навіть намагалася поплакати, однак плакати не хотілося. Просто було сумно.

— Ну, до побачення, мої любі дівчата, — ніжно говорив тато Симон, обнімаючи і цілуючи Елен і Веллу. — Не сумуйте і частіше пишіть.

Попрощавшись з містером і місіс Мітсвуд, Симон поторсав за довге вухо Гледіс, яка злегка повискувала, ще раз махнув усім рукою та спустився по хиткій драбині в шлюпку, де його підхопив боцман. Матроси почали енергійно гребти веслами, і за декілька хвилин тато Симон і мсьє Жіль вже бадьоро крокували по пірсу у бік пакгаузу.

— До побачення! До побачення! — кричала за всіх Елен і так махала своїм солом’яним капелюшком, що заледве не звалилася за борт, однак її вчасно підхопив помічник капітана містер Бірроу.

— Міс, — повчально сказав він, підводячи Елен до мами Велли. — Якщо ви впадете за борт, то ризикуєте забруднити ваш гарненький костюмчик. Не кажучи вже про інші неприємності. Отож краще відправляйтеся в кают-компанію, а я попрошу кока Сміта принести що-небудь смачненьке, наприклад, тістечка.

Незважаючи на те, що тістечка були майже відразу доставлені на полірований стіл, веселіше в кают-компанії не стало. Після того, як яхта відійшла від берега, капітан Бодібрук віддав накази матросам і засів за шахову партію з містером Мітсвудом. Місіс Мітсвуд сиділа поруч із гравцями і в’язала гачком свої улюблені мереживні серветки. Мама Велла влаштувалася на великому шкіряному дивані і задумливо гладила кішку Люсі, яка пригрілася у неї на колінах і голосно нявчала. Гледіс лежала на підлозі поруч з диваном і не зводила з Велли ревнивих очей.

— Ну-ну, Гледіс, — заспокійливо сказала мама Велла і погладила собаку. — Не треба так хвилюватися, адже я тебе дуже люблю. Піді краще до Елен, вона дасть тобі одне тістечко.

І помахом руки вона вказала Гледіс, на кого їй варто переключити свою увагу. Елен своїм бенкетом давно вже приваблювала Гледіс, яка полюбляла солодощі не менше від своєї молодшої хазяйки. Однак те, що кішка знаходилася на руках Велли, не давало собаці спокою і можливості відійти. Після заспокійливих слів хазяйки і її багатозначного жесту у бік Елен, Гледіс негайно залишила пост біля дивану і перебралася до столу, де на лискучому великому блюді лежали солодощі: наповнені кремом еклери, кекси з варенням, обсипані горіхами і цукровою пудрою бісквіти… Поруч виділяв божественний аромат нікельований кавник з вітіюватою ручкою і носиком, а розписний порцеляновий чайник китайської роботи пускав пару.

— Що тобі дати, Гледіс? — хитро запитала Елен. — Може, цей еклер? Але ж ти знаєш, що бабуня суворо забороняє, щоб тебе годували зі столу. Та я знаю: доки не спробуєш тістечко, ти не заспокоїшся. Тому йди сюди, я дам тобі шматочок. Тільки не чмакай, щоби бабця не почула.

Елен узяла тістечко, яке лежало перед нею, і простягнула Гледіс.

Партію в шахи було завершено. Все товариство присунулося до столу і стало пригощатися кавою, чаєм і солодощами, ведучи при цьому неспішні розмови.

— Поїхав Симон, поїде Велла і забере із собою Елен. Залишимося ми самі, — невесело міркував уголос містер Мітсвуд. — Може, й мені знайти собі справу до душі? А що… Я міг би організувати у Бріджсвілі школу юнг. Скільки таких хлопчаків, як Алекс і Семмі, не знають, чим себе зайняти, а в душі мріють про море і пригоди! Як ви думаєте, капітане?

— Гарна ідея, — відповів капітан Бодібрук. — Я міг би читати курс навігації, а практику вони б проходили у мене на судні.

— Чудово! — вигукнула Елен. — А мене ви візьмете в школу юнг? Я багато чого знаю про життя моряків, дідусь мені розповідав. Я дуже люблю різні пригоди і розпуки…

— Небезпеки, — поправила її місіс Мітсвуд.

— Так, так, небезпеки, — виправилася Елен. — Тому з мене вийде гарна юнга або ні — гарний юнг.

Всі засміялися. Смуток, який панував на яхті після від’їзду Симона і мсьє Жіля, потроху розсіювався. Вже Елен бігала з Гледіс по палубі, вже містер Мітсвуд, задоволений своєю ідеєю про школу юнг, мурчав під ніс невигадливу мелодію, а місіс Мітсвуд і Велла обговорювали тонкощі організації виставки картин.

Вечоріло. Прогулянка на яхті капітана Бодібрука підходила до кінця. На обрії показалися акуратні дахи Бріджсвіла, знайомі вулиці, висока пожежна вишка, старовинна будова школи. Всі стояли на палубі, милуючись краєвидом рідних місць. Слова, які кружляли у всіх у голові, озвучила Елен:

— А знаєте, я дуже скучила за нашим домом, садом, своєю кімнатою і друзями.

— Ось, до речі, й вони, — посміхаючись додав містер Мітсвуд. — Славні хлоп’ята.

Тут він показав рукою на причал, де зірка Елен відразу ж вирізнила дві крихітні фігурки, що розмахували руками і аж підстрибували від нетерпіння.

— Ну, тепер вже я точно відчуваю, що наближаюся до дому, — промовила якось особливо м’яко місіс Мітсвуд. — І наявність на березі цих двох джентльменів мені переконливо доводить, що я не помилилася.

Через півгодини сім’я Мітсвудів прощалася з капітаном Бодібруком і його командою. Всі розуміли, який щасливий і приємний день вони провели сьогодні й намагалися зберегти в собі це відчуття щастя. Нарешті взаємні прощання закінчилися, і почалося переправлення на берег. Вітер затих, хвиль не було, і тому все завершилося цілком вдало. Елен, розпрощавшись з матросами і не чекаючи всіх інших, кинулася до Алекса і Семмі.

— Знаєте, як чудово було! — випалила вона відразу ж замість привітання. — Яка у капітана яхта, просто диво!

Однак, побачивши посмутнілі обличчя друзів, Елен здогадалася, що їм не зовсім приємно слухати про принади чужої морської прогулянки.

— Я повідомлю вам щось дуже важливе, — сказала вона пошепки, нахилившись до приятелів. — Але це поки що — таємниця. Дідусь разом з капітаном вирішили відкрити школу юнг у Бриджсвілі, і нас трьох туди запишуть найпершими!

Дружний крик «ура!» сколихнув пристань. Елен з друзями, міцно взявшись за руки, відтанцьовували дикий танок, а всі інші, відразу зрозумівши причину таких бурхливих радощів, тільки посміхалися.

— Ну що ж, любі лицарі моєї любої доньки, — промовила мама Велла, підходячи до Елен та її друзів. — Ходімо по домівках. Всім вже час готуватися до сну.

— У-у-у, — розчаровано прозвучало їй у відповідь, — а ми хотіли ще погуляти.

…Так і підіймалися вони від пристані вгору: три маленькі фігурки, за ними — мама Велла, містер і місіс Мітсвуд, супроводжувані Гледіс, яка пленталася досить неохоче.

— Які кумедні і милі ці хлопчики і наша Елен, — сказала місіс Мітсвуд.

— І що ми робитимемо, коли її увезуть від нас, а?

Місіс Мітсвуд тільки зітхнула.

Глава 10. Тітка Памелла і кузина Джейн

Минуло півроку. Почалася сумна англійська зима з її туманами, вітрами і нечастим снігом, який швидко тане. Сад навколо дому Мітсвудів виглядав сумовито і пустельно. Рідко можна було побачити в ньому мешканців будинку. Лише Гледіс щодня перевіряла свої володіння і навіть влаштувала собі невелике лежбище у пожухлій траві біля альтанки, де про її присутність нагадувала здоровенна обгризена палиця, якою завжди грався з нею тато Симон. Тепер, напевне, ця іграшка нагадувала собаці про господаря, який зник з її життя, адже Гледіс неможливо було пояснити, як, наприклад, Елен, що тато поїхав і працює далеко від дому. Для всіх було очевидно, що Гледіс засумувала. Тепер цілими днями вона лежала на підлозі у вітальні поруч з улюбленим диваном тата Симона і навіть неохоче їла, що дуже тривожило місіс Мітсвуд. Елен пропадала в школі юнг, яку все ж таки організував містер Мітсвудом. Окрилений своїм новим заняттям, він практично не бував вдома. Мама Велла цілими днями працювала у себе в майстерні або ходила на етюди до моря.

Гледіс була покинутою. Їй не вистачало галасу, суперечок, веселих прогулянок, якими завжди було багате життя Мітсвудів, не вистачало уваги і дружби Елен, котра була зайнята у школі юнг і не помічала страждань і самотності собаки. І Гледіс вирішила втекти, щоби знайти свого зниклого хазяїна.

Якось вранці її не побачила на кухні місіс Мітсвуд. Здивовано потиснувши плечима, вона взялася за звичайні ранкові клопоти. Потім на відсутність Гледіс звернув увагу містер Мітсвуд, оскільки він, викурюючи свою сигару перед сніданком, зазвичай спостерігав з тераси, як Гледіс бігала по доріжках саду.

— Любі дами, — сказав він, входячи у їдальню, де місіс Мітсвуд розливала чай, а Велла намазувала яблучним джемом невеликий тост. — Ви не бачили Гледіс?

— Гледіс? — стривожено перепитала Велла.

Всі тут же вийшли з-за столу і цілих півгодини по дому і саду звучали занепокоєні голоси Мітсвудів. Собаки ніде не було. На їхні крики вийшов зі свого будинку сусід містер Кларк.

— Доброго ранку! — сказав він. — Ви шукаєте Гледіс, я так розумію?

— Містере Кларк, пропала моя собака, — ледь не плачучи, відповіла йому Елен. — Ми шукаємо вже довго-довго, а її немає!

— Знаєте, — продовжував містер Кларк, — вчора увечері я бачив вашу собаку біля воріт поруч з дорогою. У неї був вельми задумливий вигляд. Я погукав її за звичкою, але вона навіть не повернула голову. Ви відчуваєте? Увечері і біля дороги… Звичайно ж, вона просто втекла!

— Що ви таке говорите, містере Кларк? — обурилася місіс Мітсвуд. — Щоби наша дорога Гледіс втекла?… Цього не може бути! Щоби вона полишила наш дім, відмовилася від своєї миски і улюбленого матрацика? Однозначно: її вкрали! Треба терміново дати об’яву в газету!

— Не думаю, що її вкрали, однак об’яву в газету — це ти добре придумала! — сказала мама Велла і побігла в дім, щоби переодягтися.

За десять хвилин вона проїхала на велосипеді повз Елен, містера Мітсвуда і містера Кларка, і, помахавши рукою, зникла за поворотом дороги.

— А дорого коштує ваша собака? — спитав містер Кларк.

— Купу грошей! — відповів містер Мітсвуд. — Свого часу мій нещасний зять витратив на неї всі гроші, які відкладалися для поїздки за кордон. А потім ще стільки ж коштувало викупити її родословну.

— М-да… — промукав скупуватий містер Кларк. — Упливли такі грошенята!

— Дідуню, — втрутилася в розмову Елен, яка колупала палкою землю. — А чому ти сказав, що твій зять — нещасний?

— Бачиш, Елен… — почав свої пояснення містер Мітсвуд.

Невідомо, як він збирався виплутатися із ситуації, що склалася, однак у цей час з-за повороту показалися місцевий поштар містер Пік і Велла, яка вела на повідку винувату і брудну Гледіс.

— Гледіс, люба Гледіс! — закричала Елен, кинувшись до собаки. — Де ти була? Ми так хвилювалися!

І вона ледве не задушила собаку в своїх обіймах.

— Доброго ранку, джентльмени, — сказав містер Пік, звертаючись до містера Мітсвуда і містера Кларка. — Я побачив вашу Гледіс сьогодні рано-вранці, коли віз пошту в Бріджсвіл. Вона бігла підтюпцем по дорозі і мала досить жалюгідний вигляд, так що я ледве її впізнав. Уявіть, скількох зусиль коштувало зазвати її в мій поштовий фургон. Допоміг бутерброд із шинкою, який місіс Пік загорнула, щоби я підобідав.

— Дуже дякую вам, любий містере Пік, — сказала Велла, вислухавши його розповідь. При цьому вона відстібала повідець від ошийника Гледіс. — Візьміть, я гадаю, що тут він нам вже не знадобиться!

І вона простягнула містеру Міку повідець, що належав болонці його дружини. Поштар люб’язно позичив Веллі цю річ, щоби довести вперту Гледіс до будинку.

Наступні півдня минули в турботах про собаку: її купали, сушили теплими пухнастими рушниками, смачно годували і пестили. Такої уваги Гледіс не пам’ятала з дня свого прибуття в сім’ю Мітсвудів. Пестощі і смачні шматочки сипалися на неї, як з рогу достатку.

Увечері відбулася сімейна рада на тему: прив’язувати тепер Гледіс чи її свобода залишається необмеженою. Мама Велла і Елен були за те, щоби Гледіс жила так, як звикла, — без повідця, підвладна власним бажанням. Місіс Мітсвуд висловилася за обмеження свободи Гледіс. Вона наполягала на прогулянках лише в суворо визначений час і лише на повідці. Містер Мітсвуд вагався. Зав’язалася бурхлива дискусія, під час якої місіс Мітсвуд пригадала і підрахувала всі витівки Гледіс, починаючи зі з’їдених садових рослин і закінчуючи погризеними меблями. Про вартість її родословної також не забули.

— Ні, ні і ні! — говорила вона. — Лише повідець і лише контроль!

— Мамо, але ж Гледіс — розумна собака! — відговорювала її Велла. — Просто ми її полишили, і від самотності вона втекла. Якщо повернути любов і увагу, якими її оточили, то не потрібні ні повідець, ні контроль.

— Я згоден з тобою, Велло, — сказав містер Мітсвуд. — І тепер щодня братиму Гледіс із собою в школу юнг. Виділимо їй містечко. Нехай там буде присутньою і спілкується з юнгами. А під час перемінок вона може погратися з дітворою.

— Ура! — закричала Елен, а Гледіс, яка до цього мовчки лежала у своєму кутку, раптом піднялася і, махаючи хвостом, голосно загавкала.

Місіс Мітсвуд сплеснула руками від подиву і промовила:

— Мені здається, ця собака краще за нас розуміє, що відбувається в домі.

Наступного дня за ворота вийшли не лише містер Мітсвуд і Елен, але й Гледіс, яка гордовито супроводжувала їх у школу юнг. Всі слухачі школи, а їх було десятеро, зустріли прибулу Гледіс голосними криками. Вона розташувалася поруч із кафедрою так упевнено, що всім стало зрозуміло, де буде її місце. Щоправда, викладачі, які читали лекції, декілька разів спотикалися об Гледіс.

Чи вчилися юнги в’язати морські вузли, чи зубрили назви вітрил, вивчаючи їх на макеті яхти, вона всюди сунула свій вологий ніс, але ніхто жодного разу не прогнав її. А коли прийшла обідня пора, своїми бутербродами з новим слухачем поділилися всі: рівно десять шматків хліба, намазаних паштетом, лежали перед Гледіс.

Увечері, коли наша трійця повернулася додому, виявилося, що на них очікує сюрприз. З улюбленого крісла Елен підвелася елегантно одягнена жінка з дуже красивим обличчям і довгим чорним волоссям.

— Тітка Памелла приїхала! — радісно закричала Елен.

— Добридень, любі родичі! — промовила Памелла, обнімаючи за плечі Елен і тиснучи руку містеру Мітсвуду. — Як поживаєте? Ах, як же ти виросла, люба Елен. А ви все такий же, дядечку Нік!

— Добридень, племіннице, — відповів містер Мітсвуд. — Давно ми з тобою не бачилися. А ти все гарнішаєш…

— Ну, ви мені лестите! — сказала Памелла. — А от і твоя кузина, люба Елен. Її звати Джейн.

І вона підвела до Елен худеньку дівчинку років шести з великими сумними очима.

— Я завжди мріяла мати сестру, — промовила Елен. — Я дуже рада.

— Джейн дійсно доводиться тобі троюрідною сестрою, — зауважила тітка Памелла. — Я сподіваюся, що ви полюбите одна одну, і ваша дружба буде такою ж міцною і довгою, як у нас із кузиною Веллою. Чи не так?

— Так, ми виховували тебе в нашому домі, як рідну доньку, — сказала з образою місіс Мітсвуд, — а ти з’являєшся у нас раз на чотири роки і найчастіше задля того, аби позичити грошей. Навіщо ж ти тепер приїхала?

— Давайте відкладемо наші дорослі розмови, — тактовно перервав дружину містер Мітсвуд. — Нехай діти повечеряють і йдуть у дитячу, подивляться книги та іграшки, помалюють, послухають музику. Ти любиш малювати, Джейн?

— Люблю, — кивнула та головою.

Вечеря пройшла не дуже весело. Дорослі більше мовчали, а Елен спідтишка роздивлялася тітку Памелу, яка їй дуже подобалася. В останній приїзд родички Елен так прив’язалася до красивої тітки Памели, що одного разу запитала у батька:

— Тату, а коли ти женишся на тітці Памелі, адже вона така шикарна!

Це дуже збентежило Симона, розсмішило Веллу і містера Мітсвуда, однак образило місіс Мітсвуд, яка потім довго пояснювала Елен, хто її мама і тато.

Після вечері дівчаток провели в кімнату Елен. Їх супроводжувала Гледіс.

— Це ваша собака? — запитала Джейн. — Вона схожа на крокодила.

— Неправда, — запально відповіла Елен. — Наша Гледіс — розумна і красива. Я раджу тобі бути з нею в гарних стосунках і не говорити про неї недружньо, адже вона все-все розуміє. Одного разу вона порвала брюки Кірку-жадюзі за те, що він дражнив її і обзивав.

Джейн фиркнула, однак покосилася на Гледіс із побоюванням.

Елен мимохідь показала Джейн усякі цікаві речі в кабінеті діда, у тому числі, червоний оксамитовий альбом зі старими фотокартками, де містер і місіс Мітсвуди були зображені молодими, а кузини назавжди лишилися маленькими дівчатками.

Потім сестри перейшли у дитячу кімнату, яка вразила Джейн. Вона із захопленням обдивлялася диванчик Елен, обтягнутий цвітастою тканиною, який так і вабив прилягти відпочити, маленькі подушечки-думки, щедро оздоблені тасьмою і рюшами, письмовий стіл з великою кількістю зручних шухлядок, де зберігалися різні милі дрібнички, адже без них не може обійтися жодна маленька дівчинка.

Потім Джейн підійшла до дошки, де були приколоті кнопками численні малюнки Елен, і довго розглядала малюнки: нарисованого під новорічною ялинкою Санта-Клауса… великого метелика, що правдоподібно всівся на фантастичну квітку… величезного різнокольорового восьминога в оточенні морських зірок, водоростей і червоних коралів.

Переводячи погляд на пензлі у маленькому глиняному глечику, коробки з фарбами, що лежали на столі впереміш з олівцями і ластиками, Джейн, зітхнувши, промовила:

— Тобі дуже поталанило з батьками. У мене немає такої кімнати, і малюванню мене ніхто не вчить.

— У мене звичайнісінька кімната, — відповіла Елен, а потім, подумавши трохи, заспокійливо зауважила: — Зате у тебе дуже красива мама.

— Так, красива, — промовила Джейн, водячи пальцем по краю столу. — Знаєш, а я, мабуть, залишуся у вас жити. Так сказала моя мама, адже вона має поїхати далеко-далеко, у місто Чикаго. Їй запропонували там роботу, однак вона не може взяти мене із собою.

— Чудово! — щиро зраділа Елен. — Хоча у мене є два друга, це буде просто прекрасно, що ти у нас залишаєшся. А де ж ти спатимеш?

Елен роззирнулася навколо, вибираючи місце для другого дивана.

— Так, — сказала вона, — у тебе буде точно такий же диван, а бабуся зшиє на нього точно такий же чохол. А меблі дідусь переставить. От і буде, де розміститися.

І дівчата з вогниками в очах почали розповідати одна одній, як уявляють їхню кімнату на двох. Непомітно пролетів час. Вони не чули, як їх гукали пити чай, не побачили маму Веллу, яка зайшла до кімнати і, стоячи майже перед ними, декілька хвилин слухала їхні розмови.

— Ви, я чую, вже розставляєте меблі? — з посмішкою спитала вона і, поклавши руки на голови обох дівчаток, злегка повернула їх до себе. — Ну і як?… Виходить?

— Ще й як! — відповіла Елен. — А як ти думаєш, у кого краще? У мене чи у Джейн?

— Ну, мені подобаються і твої пропозиції, і пропозиції Джейн, — дипломатично відповіла мама Велла. — А як дійсно розставити меблі, краще за все розсудить бабуся. Ви ж відправляйтеся вмиватися і чистити зуби, адже давно пора спати.

Глава 11. Подарунок для Санта-Клауса

За тиждень тітка Памелла поїхала з рідного Бріджсвіла, залишивши на піклування дядечка Ніка свою доньку. Її відсутність могла затягтися надовго, тому Мітсвуди вирішили прийняти Джейн у свою родину по-справжньому, а не на якийсь час. Вони любили дітей. Як двадцять років тому взяли до себе осиротілу Памеллу, так і тепер — швидко і назавжди прив’язалися до Джейн. Її постійно балували, купували нові сукні, туфлі і черевички, дарували фарби, альбоми і гаманці, тому Елен злегка ревнувала свою кузину, хоча і розуміла, що у Джейн ніколи не було нічого подібного в житті, а була лише красива і «дуже легковажна» мати. Так необережно висловилася при внучці місіс Мітсвуд. І Елен відразу ж поцікавилася, а чи можна зважити думки, і якщо не можна, то як визначити: легкі вони в людини чи важкі.

— Підростеш, то дізнаєшся, що розмір і вагу думок у всіх людей можна визначити за їхніми вчинками, — відповіла місіс Мітсвуд.

Зате тепер у Елен була справжня сестра! Дівчатка дуже подружилися і жодної хвилини не могли провести порізно: спали, їли, вчилися у капітана Бодібрука в школі юнг, гралися з Алексом і Семмі завжди разом. Щоправда іноді вони сварилися, але тут же мирилися.

Одного разу в дівчаток видався вільний день, і вони гралися у своїй кімнаті в ляльки, яких у Елен було дуже багато, однак найулюбленішою була стара ганчіркова лялька. Звали її Пет. Елен ніколи не засинала без Пет, всю ніч притискала її до себе, а вранці першими словами завжди були: «Де моя Пет, матусю?» Лялька втратила колір і мала досить пошарпаний вигляд, у неї були підшиті голова і руки, її декілька разів намагалися замінити іншою, новою і красивою, однак Елен щоразу так обурювалася і здіймала такий галас, що зрештою Пет дали спокій.

Отже Пет сиділа в дорогій іграшковій колясочці з мереживним балдахіном, а новим красуням-лялькам доводилося задовольнятися лише дерев’яними меблями. Джейн ніяк не влаштовувало таке ведення лялькового господарства, і тому вона спідтишка намагалася прибрати з колясочки Пет, а на її місце посадити більш достойну ляльку. Однак пильна Елен увесь час повертала Пет на колишнє почесне місце. Нарешті дівчатка посварилися.

— Це нечесно! — кричала розгнівана Джейн. — Ти увесь час саджаєш цю замазуру в колясочку, а я не можу покатати в ній свою Кітті.

— Я завжди катаю тільки Пет у цій колясочці, — заперечувала їй у відповідь обурена Елен.

Гледіс, яка до цього тихо лежала на килимі, поки дівчатка гралися, почала голосно гавкати, коли вони засперечалися. На їхні крики і гавкання собаки прибігли місіс Мітсвуд і мама Велла.

— Любі мої, що трапилося? — занепокоєно запитувала дівчаток місіс Мітсвуд. — Ви посварилися? Ну навіщо ж так кричати, коли будь-яку суперечку можна вирішити мирно!

— Замовкни, Гледіс! — прикрикнула мама Велла, виштовхавши за двері собаку, яка чинила опір, а потім продовжила:

— Так що ж тут трапилося? Чому велика війна почалася? Нам дадуть пояснення чи ні?

— Ми не поділили колясочку, мамо, — чесно зізналася Елен, відвернувши обличчя до стіни. — Пет — моя улюблена лялька, а Джейн вважає її замазурою!

Місіс Мітсвуд розуміючи перезирнулася з Веллою.

— Добре, дівчатка, — примирливо промовила вона. Наближаються Різдво і Новий Рік. Я радила б вам подумати, що б ви хотіли отримати в подарунок на свято і попрохати про це Санта-Клауса.

— Ми з бабусею йдемо, — додала мама Велла, — а ви будьте розумницями, помиріться і не сваріться.

І вони вийшли з кімнати. Однак після того, як дорослі пішли, гра у дівчаток не клеїлася. Джейн, закопиливши губу, сиділа на дивані, а Елен стояла поруч зі своїм столом і щось писала на аркуші паперу. Нарешті, побачивши, що Джейн дивиться на неї, а не на свої складені на колінах руки, Елен підійшла до неї і простягнула списаний аркуш. Крупними літерами на ньому було виведено цілу петицію: «ЯКЩО ТИ ЗІ МНОЮ ТАК ПАВОД. ТИМПАЧИ Я В МАЄМУ ДОМІ».

Посидівши з хвилину мовчки, мабуть, прагнучи прочитати текст і переварити його зміст, Джейн нарешті відповіла:

— Добре, Елен, я дружитиму з тобою!

Велла, яка спостерігала за ходом примирення через щілинку у нещільно причинених дверях, була дещо здивована таким поворотом справи. Та коли вона за півгодини побачила забутий на столі аркуш із карлючками Елен, то не могла стримати сміх. Показуючи послання доньки містеру і місіс Мітсвуд, Велла говорила їм:

— Знаєте, наша Елен мене багато чому вчить. Наприклад, сьогодні я зрозуміла, що ультиматуми не такі вже й погані.

— Треба купити для Джейн таку ж колясочку на Різдво, — сказала місіс Мітсвуд. — Не варто їм сваритися через дрібниці.

— А що бажає отримати в подарунок наша Елен? — запитав, відкладаючи газету, містер Мітсвуд.

— Ось цього ми й не знаємо! — відповіла Велла.

Увечері, коли вона прийшла побажати «доброї ночі» дівчаткам, Елен попрохала:

— Матусю, посидь, будь ласка, поруч зі мною.

— Добре, — відповіла Велла, присівши на краєчок дивану і обережно взявши долоньку Елен у свою.

Так вони мовчали якийсь час, поки не почулося рівномірне сопіння Джейн.

— Матусю, а я знаю, звідки у дорослих беруться діти, — раптом промовила Елен.

— Звідкіля ж? — посміхаючись, запитала Велла.

— З неба, — серйозно відповіла та. — Їх посилає Бог. Тебе він послав бабусі, а мене — тобі.

— Може, ти й права, про це ніхто не знає, — задумливо сказала Велла. — А ти про це думаєш?

— Так, думаю, — відповіла Елен. — А ще я хотіла спитати: а Бог і Санта-Клаус — це одне й те саме?

— Ні!.. Звичайно, ні!

— А хто з них спостерігає за тим, як діти себе поводять, щоби вирішити: дарувати чи не дарувати їм подарунки до Різдва?

Мама Велла подумала і промовила:

— Мабуть, Санта-Клаус.

Елен, помовчавши трохи, продовжила:

— А чому ми його не бачимо?

— Ну, так вже влаштовано, що його ніхто не бачить. Ми ж — звичайні люди, — відповіла Велла.

Елен трохи пововтузилася під ковдрою, влаштовуючись зручніше, а потім продовжила:

— А я можу щось подарувати Санта-Клаусу? Мені його жаль, адже він нам завжди дарує подарунки, а йому — ніхто і ніколи.

— Це ти добре придумала, — відповіла мама Велла. — А що ж ти хочеш йому подарувати?

— Годинник, — прошепотіла вже сонна Елен. — Щоб він ніколи не запізнювався на Різдво.

— Однак ти маєш зробити його сама. Тоді це буде справжній подарунок для Санта-Клауса, — зауважила мама Велла.

Поцілувавши Елен, вона вийшла з дитячої. А Елен всю ніч снилося, як зрадіє Санта-Клаус подарунку, і який незвичайний подарунок отримає у відповідь сама.

Наступного ранку, на загальне здивування, Елен відмовилася йти із Джейн і Містером Мітсвудом до школи. Вона залишилася вдома і на самоті до самого обіду чимось займалася у своїй кімнаті.

Мама Велла декілька разів підходила до дверей, зазирала в кімнату і запитувала її:

— Елен, люба, ти не втомилася?

— Ні, мамо, — слідувала відповідь.

Нарешті плід її багатогодинної праці було продемонстровано місіс Мітсвуд і Веллі. Це був годинник, дбайливо намальований на шматку кольорового картону. До нього було прилаштовано дві стрілки.

— Прекрасний подарунок, — схвалила місіс Мітсвуд, роздивляючись зусібіч виріб внучки. — А як тобі вдалося вирізати рівне коло?

— А я взяла з буфету велике синє порцелянове блюдо і обвела його, — простодушно зізналася Елен.

Місіс Мітсвуд тільки розвела руками.

— Хіба ти не знаєш, що тобі не дозволяється брати посуд звідти? — спитала мама. — А якби ти розбила його? Адже бабуся так береже цей старовинний сервіз!

— Але ж я не розбила! — гаряче заперечила Елен.

— А якби розбила? — заперечила мама Велла.

— Добре, я більше не буду! — помовчавши трохи, додала Елен. — Матусю, а як ти гадаєш, тепер я можу попросити у Санта-Клауса подарунок для себе?

— Не знаю. Спробуй, — відповіла мама Велла. — А що б ти хотіла отримати від нього цього року?

— Ще не придумала, — ухилилася від відповіді Елен.

По обіді вона знову пішла у свою кімнату, заявивши, що хоче помалювати, та коли мама Велла за півгодини зазирнула в дитячу, Елен там не було.

— Дивно, де ж ця неспокійна особа? — промовила Велла, зачиняючи двері в кімнату.

Обшукавши увесь будинок і не знайшовши доньки, вона повернулася назад. Увійшовши в дитячу, раптом почула шепіт, що долинав з-за зсунутих штор.

— Дорогий Санта-Клаусе! — шепотіла Елен, не помічаючи матері. — Подаруй мені на Різдво ляльку із золотим волоссям!

При цьому вона виставляла у віконці рекламний проспект іграшок, відкритий на сторінці із золотоволосою красунею, і примовляла: «Тільки не помилися, любий Санта-Клаусе! Я хочу саме таку ляльку!»

Мама Велла вийшла з кімнати і спустилася на кухню, де місіс Мітсвуд мила посуд після обіду. За півгодини після їхньої бесіди місіс Мітсвуд вже швидко йшла до зупинки, щоби встигнути на черговий автобус у Портсмут, де вона розраховувала відвідати великий магазин іграшок. На обличчі місіс Мітсвуд сяяла посмішка.

Увечері, коли вся родина зібралася за чаєм, Елен знову демонструвала саморобний годинник, який вона мала намір подарувати Санта-Клаусу, і висловлювала гаряче бажання, щоб і святий її не забув.

— Хіба ти не знаєш, Елен, що Санта-Клаус не носить дітям подарунки. Їх купують батьки і підкладають дітям під подушку у різдвяну ніч. Мені мама давно про це розповіла, — раптом заявила Джейн.

На секунду всі дорослі завмерли, знаючи, як Елен вірить у казки і чарівну різдвяну ніч.

— Це неправда! Ти все вигадала! — вигукнула серйозно Елен, повернувшись до кузини. — Санта-Клаус є, і тільки він дарує дітям подарунки! Він прийде і принесе мені мій подарунок… І забере той годинник, який я зробила для нього.

І, голосно заплакавши, вона вибігла з кімнати. Містер Мітсвуд крякнув від розпачу, відклав газету і пішов услід за онукою, примовляючи по дорозі: «Впізнаю свою практичну племінницю! Відібрати у дитини очікування казки — це в її смаку і звичках!»

А мама Велла підійшла до Джейн, погладила її по голові й промовила:

— А якщо Санта-Клаус подарує тобі те, що бажаєш більше за все, ти повіриш, що він існує?

Джейн подивилася на неї знизу вгору і нерішуче відповіла:

— Не знаю… Мені мама завжди говорила, що чудес на світі не буває.

— А ти часто згадуєш маму? — запитала Велла.

Джейн ствердливо кивнула головою.

— Хотіла б до неї поїхати? — продовжувала допитуватися Велла.

Джейн знову кивнула і раптом заплакала:

— Мені у вас дуже добре, та якби ви знали, як я хочу до своєї мами!

— Ну не плач, — втішала її мама Велла. — Витри сльози і піди пограйся з іграшками.

Коли дівчинка вийшла з кімнати, місіс Мітсвуд сказала Веллі:

— Бідолашна дитина! Вона так сумує за Памеллою! Але я покладаю великі сподівання на лялькову колясочку з балдахіном. Я вибрала блакитну з рожевими квіточками. Ти схвалюєш?

— А коли привезуть подарунки? — спитала Велла.

— Через два дні, вранці, — відповіла місіс Мітсвуд.

До кімнати увійшов містер Мітсвуд.

— Все гаразд, — сказав він, беручи зі столу свою газету і всідаючись на кушетку під яскравий абажур. — Владнав непорозуміння, однак це коштувало мені чималих зусиль.

— Уявляю собі, — посміхнулася місіс Мітсвуд. — Адже умовити нашу милу Елен важче, ніж командувати кораблем.

Глава 12. Різдво

І от настало таке довгоочікуване Різдво. У просторій кімнаті стояла велика ялинка, пишно наряджена дівчатками під пильним наглядом містера Мітсвуда. Чого тільки на ній не було! Великі лискучі кулі, в яких обличчя, ставало круглим і смішним, різнокольорові миготливі ліхтарики, зірки, цукерки й горіхи, вигадливо вирізані з фольги іграшки…

Святкове вбрання Елен і Джейн лежало в дитячій на окремих стільцях. У обох платтячка були зшиті з мереживного тюлю. Пишні рукава були прозорими. До платтячок додавалися атласні черевички, а на голови — дві однакові діадеми, усіяні дрібними лискучими камінцями.

До святкового обіду чекали гостей. Дівчатка власноруч розмальовували і підписували запрошення, які розніс містер Мітсвуд. Очікувалося прибуття капітана Бодібрука, його помічника Білла Бірроу, а також юнги Діна Монтгомері, поштаря містера Піка з дружиною, Алекса і Семмі, а також містера Кларка.

Тато Симон і мсьє Жіль прислали різдвяну телеграму з теплими привітаннями і повідомленням про те, що через тривалі святкові гастролі не зможуть приїхати. Всі були дуже засмучені цією звісткою, а Елен навіть поплакала, на що Джейн зауважила: коли й треба комусь плакати, так це їй, адже її мама Памелла не надіслала навіть святкової листівки.

— Ти не знаєш мого тата і мсьє Жіля! — спересердя відповіла їй Елен. — Якби ти знала, то бажала б їх бачити на Різдво так само гаряче, як і я! Знаєш, як з ними весело, які забавні фокуси показує мсьє Жіль, в які пісеньки співає мій тато!

Однак у святковій метушні, за приготуванням наїдків і смаколиків для різдвяного столу, примірянням нового вбрання всі трохи забули про сумну телеграму.

Елен і Джейн допомагали сервірувати величезний круглий стіл у вітальні. Спочатку, під керівництвом мами Велли, його накрили білосніжною скатертиною з вишитими ніжно-блакитними візерунками, схожими на сніжинки. Вона аж шаруділа від крохмалю. Затим на середину столу поставили невелику вазочку з ялинковою гілкою, увитою серпантином. Потім у хід пішов вміст старого буфета, до якого так суворо не дозволялося торкатися Елен. На столі з’явилися старовинні порцелянові тарілки з міськими краєвидами, срібні виделки, ложки і ножі з однаковими вигнутими ручками чудернацької форми, бокали на високих ніжках і багато, багато іншого.

У проміжках поміж приємною роботою дівчаткам вдалося погратися порцеляновими статуетками з верхньої полиці буфета, які мама Велла нерозважливо зняла на прохання Елен. Це були вишукані собачки, клоуни, балерини, рибки з пишними хвостами і численні пухленькі амурчики. Сестри були у захваті. Вони розставили всі фігурки на вільному просторі столу і, переходячи від однієї до іншої, ахали і милувалися ними.

— Мені найбільше подобається балерина, — нарешті промовила Елен.

— А мені — оця рибка, — відповіла Джейн.

— А мені — і балерина, і рибка, — додала Елен.

— І мені — рибка і балерина, — відповіла, не поступаючись, Джейн.

— А мені подобається все-все-все! — знову додала Елен.

— І мені все-все-все! — хитро посміхаючись, відповіла Джейн.

— Ви так будете сперечатися безкінечно, — перебила їх мама Велла, яка на хвилинку заглянула до них з кухні. — Ми з кузиною Памеллою також сварилися через них. Однак, чесно кажучи, хоча ці фігурки і красиві, вони не варті того, щоб сваритися між собою.

І вона, посміхнувшись обом дівчаткам, пішла. Елен і Джейн, нахиливши голови, розійшлися по різних кутках кімнати, і декілька хвилин у ній стояла незвична тиша. Нарешті Елен не витримала:

— Джейн, давай миритися, — сказала вона, підійшовши до кузини, і простягнула їй зігнутий мізинчик.

— Давай, — приязно відповіла Джейн.

Помотавши зчепленими пальцями і проговоривши «мирилку», дівчатка кинулися на кухню, дізнатися у місіс Мітсвуд, чим можна ще допомогти. Виявилося, що допомагати більше непотрібно, і їм надається час для невеликого відпочинку. Вони піднялися по східцях у свою кімнату і вже в сутінках, не запалюючи світла, сіли мріяти про подарунки, які їм повинен принести сьогодні вночі Санта-Клаус.

Раптом Елен насторожено прислухалася, потім зіскочила з дивана і кинулася до зачиненого вікна. Відсунувши штори, вона почала уважно вдивлятися в темний сад.

— Що там? — з острахом спитала Джейн.

— Знаєш, мені почулися голоси, — відповіла Елен. — Для гостей ще зарано. А тепер мені здається, що отам, під деревом, хтось стоїть. Подивись!

— Мені страшно! — захникала було Джейн, однак Елен її заспокоїла:

— Тут немає нічого страшного. Просто хтось вирішив пожартувати… Я, про всяк випадок, скажу дідусеві, а ти увімкни світло і не бійся.

— Та ні, — відповіла Джейн. — Я тільки з тобою.

І вони стали швидко спускатися східцями, щоби розповісти про все містеру Мітсвуду. Дорослі довго вдивлялися в темні вікна, однак, нічого там не побачивши, посміялися над вигадницею Елен і боягузкою Джейн.

— Ти вигадуєш, як завжди, — сказала місіс Мітсвуд.

— Фантазерка, — додала мама Вела, викладаючи на велике блюдо крихітні сандвічі, прикрашені гірками паштету, шматочками курки, огірком, зеленню і листками салату.

Однак у цей момент постукали у двері, і Гледіс, яка до цього спокійно лежала на своєму місці при виході з кухні, де об неї всі спотикалися, раптом загарчала, потім загавкала, а потім, коли її гавкання перейшло у радісне скавучання, кинулася на вхідні двері. Всі, очікуючи різдвяного дива, стовпилися в холі, а містер Мітсвуд пішов, аби впустити ранніх гостей. Повернувши ручку замка, він відкрив двері і, засміявшись, відступив до решти присутніх, притримуючи розбурхану Гледіс за ошийник.

У двері входили два Санта-Клауси: один був високий, другий — значно нижчий, однак червоні шуби, шапки, біле волосся і бороди у них були абсолютно однакові. Тільки у маленького очі були з хитринкою, а у високого — смішні і добрі. Всі притихли, а у Елен і Джейн перехопило подих від захвату і хвилювання.

— Кхе-кхе, — відкашлявся маленький Санта-Клаус. — У цьому домі всі готові до зустрічі Різдва? Нам доручено перевірити, чи не балувалися дві маленькі дівчинки в останні декілька місяців? Чи слухалися вони дорослих і добре вчилися?

— І якщо це так, — продовжував другий, — то ми маємо вручити їм заслужені подарунки.

— А якщо наша мама і бабуся скажуть, що це не так? — щиро захвилювалася Елен.

Всі почали посміхатися.

— Ну, тоді все одно отримаєте! — відповів маленький. — Тому що дві гарненькі дівчинки просто зобов’язані отримати на Різдво чудових вчених папуг!

І тут він, зробивши маніпуляцію руками, витяг зі свого великого красивого мішка дві клітки з пістрявими папугами, які почувши крики дітей і побачивши світло, почали бити крилами об пруття. Елен і Джейн схопили кожна по клітці і, наскільки дозволяла важкість ноші, кинулися в кімнату, щоби на великому столі гарненько роздивитися птахів.

Однак Елен, сповнена радістю від чудового подарунку, помітила, що мама Велла, а за нею містер і місіс Мітсвуд стали цілуватися з високим Санта-Клаусом і тиснути руку маленькому. Вона розгублено стояла в дверях, притискаючи до себе клітку, і дивилася на дорослих здивованими очима, хоча з кімнати її голосно гукала Джейн, яка встигла всунути своєму папузі цілий сандвіч і тепер спостерігала, як птах розправлявся з цим кулінарним шедевром.

Нарешті і дорослі помітили застиглу Елен.

— Тобі чого, дитинко? — запитав містер Мітсвуд.

— Дідусю! Бабусю! А ви що, знаєте цих дядьків Санта-Клаусів? — здивовано спитала вона.

— Ну, ми трошки знайомі з вашою сім’єю, — відповів маленький. — І з вами, міс, до речі, теж.

І він швидко зняв шапку разом з бородою, яка теліпалася, пришита на резинці. Другою рукою він відліпив вуса, і спантеличена Елен побачила перед собою коротко стрижену голову мсьє Жіля. Очі дівчинки від здивування стали схожими на два великих блакитних блюдця, які ще годину тому вона витягала з буфета. Та коли другий, зробивши ті ж дії, перетворився на тата Симона, Елен засміялася і кинулася до батька. Клітка з папугою випала з її рук, і ображений птах гортанно забурчав.

— Таточку, дорогий мій таточку! — гаряче шепотіла Елен, обіймаючи Симона за шию. — Як я за тобою скучала і чекала, коли ж ти приїдеш!

Це було так зворушливо, що місіс Мітсвуд навіть утерла білосніжною хусточкою сльозинки, які збігли з її очей.

…О, як весело відзначили Різдво в домі Мітсвудів! Скільки було гостей, веселощів, смішних розиграшів, що їх влаштовував дотепний мсьє Жіль! Які подарунки було піднесено! Діти вищали від захоплення, коли тато Симон і мсьє Жіль влаштували для них справжню циркову виставу. Тато Симон, надівши чорну накидку і срібну напівмаску, показував забавні фокуси, мсьє Жіль, одягнувшись Арлекіном, жонглював кульками і навіть вогнем. При цьому пильний містер Кларк збігав до себе додому і приніс звідти величезний старий вогнегасник, чим ще більше додав веселощів нашій невгамовній компанії.

— Тату! — кричала Елен. — Ходімо запалювати фенгальські вогні!

— Не фенгальські, а бенгальські, — поправляв її незворушний містер Пік під загальний регіт.

Всі гості висипали в сад. Уперед вийшов юнга Монтгомері. Містер Мітсвуд скомандував йому:

— Увага! Підпалюй!

Юнга чиркнув сірником і підніс його до цілі, видимої тільки йому одному. Кінець шнура задимів і освітив глядачів, а за декілька секунд увесь сад перед будинком іскрився і вибухав надзвичайно красивим феєрверком.

— Диво, яке диво! — шептала Джейн.

— Ура! — кричали Алекс і Семмі. — Правда, чудово? Це все зробили ми з юнгою і містером Бірроу!

— Чудово! — не приховувала свого захоплення Елен.

Дорослі також раділи. Вони гуділи в різноголосі ріжки, розмахували сріблястими кульками на паличках і кидали угору хлопавки, що вибухали самі собою і засипали всіх різнокольоровим конфетті.

— Давно ми так не веселилися, — говорив містер Мітсвуд, сидячи за чашкою ароматного чаю і гріючись біля каміна, коли все закінчилося.

Діти після святкової вечері були відправлені нагору, в дитячу. Елен і Джейн так втомилися за день, що як тільки їхні голови торкнулися м’яких подушок, вони зараз же й заснули. Щоправда, Елен ще намагалася щось розповісти матері, а під кінець промовила своїм зовсім сонним голосом:

— Мені так спати хочеться, так хочеться, що в очах метелики переливаються…

І вона, не встигнувши закінчити фразу, голосно засопіла, що виражало у неї найвищий ступіть втоми. Про пишність і незвичайність дня в цій сонній кімнаті тепер нагадували лише нашвидку скинуті на стільці святкові плаття і черевички, які сумували під диванами.

Хлопчики, навпаки, ще довго не могли вгомонитися, і їхні збуджені і радісні голоси було чути з кабінету містера Мітсвуда, де їм постелили постелі.

А дорослі, зустрівши Різдво шампанським і криками «ура!», потім щиро повеселилися, підкладаючи дітям подарунки і намагаючись безшумно ступати по східцях. При цьому не обійшлося без жартів мсьє Жіля, хіхікання Велли, напучувань місіс Мітсвуд і її пікірування із Симоном.

…Вранці Елен знайшла у себе на стільчику, поруч із ліжком, ляльку із золотим волоссям, Джейн — лялькову премилу колясочку. А Алекс і Семмі — по маленькому вітрильнику, які майстерно зробив для них юнга.

— Це було найкраще Різдво у моєму житті! — сказала за сніданком Джейн.

Вона сиділа поруч із мсьє Жілем і довірливо дивилася на нього.

— І моє — теж! — відповів їй мсьє Жіль. — Адже я ніколи не бачив гарнішої дівчинки, ніж ти! Не рахуючи нашої любої Елен, звісно.

Глава 13. Ніяких казок!

Минуло декілька днів різдвяних канікул. Якось, сидячи у крихітній майстерні мами Велли, Елен раптом промовила:

— Так, все! Виповнюється мені сім років і ніяких казок більше!

— Чому? — здивувалася мама Велла, знаючи, як донька обожнює казки.

— Як чому? Ти що, хочеш, щоби у мене замість потрібних речей, наприклад, арифметики, голова була зайнята всякими дрібницями? — питанням відповіла їй Елен.

— А що, хіба казки — це дрібниці? Адже ти їх так любиш! — знову здивувалася Велла.

Відклавши пензель і розвернувшись, вона полишила картину, над якою працювала.

— Ну… Не те, щоб зовсім вже так… — протягнула Елен. — Але ж чарівниць не буває і чарівників — теж. То навіщо мені казки?

— Люба моя, ти здорова? — занепокоєна не на жарт мама Велла сіла поруч з Елен і помацала її лоб.

— Та зі мною все гаразд, матусю, — відповіла дівчинка. — Тільки от після нашого свята я все думаю, думаю… Адже я завжди вважала, що мсьє Жіль робить справжню чарівність, а містер Пік сказав, що це просто фокуси. А потім ось іще: у казці про Червону Шапочку вовк по-справжньому з’їв її та бабусю? А як же тоді їх із вовчого черева витягли? Помили чи що?… Чому про це у казці не говориться?

— Так це ж казка, найчарівніше, найдивніше, що може бути, а може й не бути у твоєму житті, — спокійно пояснила мама Велла. — А хіба наше різдвяне свято — це не казка? А ваші подарунки, ваші папуги, феєрверк у саду?

— Все це ми зробили самі… — скучно протягнула Елен.

— Ну то й що! — заперечила Велла. — Зате ти побачила, що казку у своєму житті можеш зробити сама. Це і є найбільше диво.

Тут їхню розмову перервали мсьє Жіль і Джейн, які увійшли до кімнати. За минулі декілька днів вони остаточно подружилися.

— Що є найбільше диво? — усміхаючись і хитро поглядаючи на Елен, запитав мсьє Жіль, який почув кінець розмови.

Елен, глянувши на них обох і нічого не сказавши, поманила свою кузину рукою і вийшла з кімнати.

— Що це у вас за секрети? — запитав Веллу мсьє Жіль.

— Казок, каже, досить, — усміхнулася Велла. — Настрій у неї такий серйозний. Вже не просто дитина, а доросла людина: про все власні судження, власна думка. Виховувати вже запізно, можна лише щось додати, однак лише за допомогою серйозних розмов.

— Так… — тільки й сказав мсьє Жіль. — до речі, хотів спитати у вас про вашу кузину, матір Джейн. Що від неї чути?

— На мою думку, вона дуже нещасна, — промовила Велла, — хоча й дуже красива.

— Більш повної інформації я ні в кого не зміг би отримати, — відповів вдячно мсьє Жіль. — Піду до наших міс. У нас, якщо не помиляюся, за графіком розваг ідуть танці до упаду під старі платівки містера Кларка.

І він, галантно відкланявшись, вийшов з майстерні Велли, лишивши її в нерозумінні, навіщо йому знадобилося розпитувати про Памеллу.

Увечері втомлені від нескінченних танців, ігор з папугами, галасливої вечері і жартів тата Симона дівчатка вкладалися спати, коли Елен раптом сказала мамі Веллі:

— Ні, матусю, ну який у нас тато красень, ну який красень! Як же тобі поталанило, що ти саме за нього вийшла заміж!

Велла, спустившись у вітальню, не втрималася і розповіла всім про те, що думає Елен про тата Симона. І увесь вечір мсьє Жіль, який достатньою мірою розвеселився, називав його не інакше, як «ну який красунчик».

А вранці, коли тато Симон прийшов будити дівчаток, Елен раптом його запитала:

— Тату, а чому люди вранці так рано встають?

— Напевне, хочуть за день багато чого зробити.

— А… Хочуть по швидше прожити життя і вмерти… — протягнула Елен.

— Не знаю, доню, — збентежився тато Симон. — Мені такі питання в голову не приходили.

— Тату, — раптом пожвавилася Елен. — А ти можеш взяти мене в цирк виступати? Я можу хула-хупи крутити — на шиї і на руках одночасно, разом. Я навчилася!

— Це несерйозна розмова! — відповів тато Симон. — Ти повинна ходити до школи, жити влаштованим життям, а життя циркача — це суцільні переїзди і незручності.

— Зате цікаво! — раптом додала Джейн, яка прокинулася. — Якщо ви візьмете Елен, то і мене не забудьте. Я хочу бути дресирувальницею або лікувати звірів.

— Ну, з вами що година, то й новий клопіт! — відповів тато Симон, який не встиг ще звикнути до того, що його донька так подорослішала за останні півроку. — Досить розмовляти. Швиденько вставайте! Адже сьогодні, у день від’їзду, нам потрібно ще встигнути переробити силу-силенну різних справ!

Різдвяні канікули мсьє Жіля і тата Симона добігали кінця. З ними від’їздила і мама Велла, щоби доповнити свою виставку новими роботами. Елен і Джейн залишалися під опікуванням місіс і містера Мітсвудів.

Як не умовляла Елен час не поспішати, однак настала хвилина прощання. Всі висипали на дорогу біля воріт, очікуючи автобус, який мав відвезти Веллу, Симона і мсьє Жіля на залізничну станцію. Дівчатка стояли поруч з дорослими. Елен трималася за руки Велли і Симона, намагаючись використати їх як гойдалки, і не давала батькам стояти спокійно. Джейн тримала руку мсьє Жіля, і очі у неї були дуже сумними.

Та ось уже з-за рогу з’явився невеликий автобус, ось він наближається все ближче і ближче… З дверей, що розкрилися, випурхнула елегантна жінка з невеликою валізкою і, помахавши рукою водієві, здивовано втупилася зором у всіх, хто стояв поруч з відкритими дверцями автобуса.

— Памелло, ти? — здивувалася в свою чергу Велла. — Чому ж ти не попередила нас про свій приїзд?

— Доброго дня всім! З минулим вас Різдвом! — щебетала Памелла, оточена натовпом родичів.

Джейн, яка вищала від щастя, повисла у неї на руках.

— Ми не поїдемо сьогодні, містере Райтон! — крикнула Велла водієві автобуса. — Скоріше за все, це буде завтра! У нас — непередбачені обставини!

Містер Райтон розуміюче посміхнувся, кивнув головою, і автобус рушив, залишивши мандрівників з валізами на краю дороги.

Всі зайшли у дім. Речі вирішили не розпаковувати, оскільки від’їзд відклали лише до ранку. Памеллу замучили запитаннями про її життя в Чикаго. Джейн не відходила від неї ні на крок, віддано зазираючи в очі і не випускаючи руки матері.

Потім були продемонстровані: оновлена кімната дівчаток, нові плаття та іграшки Джейн, папуги, подаровані на Різдво. Памелла була у захваті.

— Ах, — говорила вона, — дякую вам, любі Мітсвуди! Я знала, що моїй Джейн буде добре у вас, і я не помилилася. Однак всьому приходить край, — продовжувала вона. — Я забираю Джейн із собою. Мій побут влаштовано, і немає підстав непокоїтися, що доньці буде там незручно.

— Ти вийшла заміж? — обережно запитала місіс Мітсвуд.

— Ой, ні, — відповіла Памелла. — Просто непогано заробляю. Я — театральний агент.

— Ти — театральний агент? — хором перепитали Велла і Симон.

— Слухай, — раптом промовив Симон, — а якщо влаштувати гастролі нашого цирку в Чикаго?

— Це важко, — посміхнулася Памелла, — і майже неможливо.

— Для такої гарненької місіс, та ще й з нашою підтримкою — немає нічого неможливого! — раптом випалив мсьє Жіль. Він непомітно і тихо розташувався у затишному кріслі і спостерігав за Памеллою. — У мене в голові вже визрів план, — продовжував він. — Я, місіс Памелла і Джейн їдемо в Чикаго і ведемо ділові переговори. А ви, любі Порксайди, тим часом керуєте цирком.

Всі пожвавішали, і за якийсь час містер Мітсвуд, який сидів у себе в кабінеті і перевіряв рахунки за минулий місяць, почув галас, крики і сміх, що долинали з вітальні. Він поспішив туди і побачив, що всі гості і його родичі розмістилися за великим столом і весело про щось сперечаються, перекрикуючи одне одного.

— Що тут відбувається? — запитав він.

— Дідуню, ми їдемо в цирк! Будемо там жити! — вигукнула Елен.

— Ти жартуєш? — містер Мітсвуд обвів усіх здивованим поглядом. — А як же ми з бабусею?

— А ми недовго… Тільки поки мсьє Жіль житиме в Чикаго у тітки Памелли, — тараторила Елен не помічаючи, як її слова засмутили містера Мітсвуда.

— Ви що, насправді надумали таке? — перепитав він після паузи.

— Бачите, містере Мітсвуд, — вступив у розмову мсьє Жіль, — хто сказав «а», той має сказати «б». І коли вже ви відпустили Симона, то доведеться відпустити й Веллу. Але обіцяю вам, що це буде лише на час моєї відсутності.

— Не знаю, скільки ви будете відсутні, однак Елен я не віддам ні в якому разі! — войовничо промовила місіс Мітсвуд. — Вона залишиться з нами!

— Зачекайте, щось я не розумію, — здивувалася Памелла. — Ви вже все вирішили, не спитавши мене? Може, я не хочу брати в Чикаго мсьє Жіля!

При цьому вона так глянула на мсьє Жіля, що всі зрозуміли: хоче Памела якраз зворотного. Мсьє Жіль посміхнувся і сказав:

— А мені здається, що ми славно з вами спрацюємося, Памелло!

Глава 14. І на закінчення…

…Наступного ранку автобус увозив від Мітсвудів усю галасливу компанію. Навіть на Гледіс наділи повідець і завантажили разом з валізами на заднє сидіння.

Біля дороги залишилися стояти самотні місіс і містер Мітсвуд.

— От і все, от і поїхала наша люба Елен, — промокаючи вологі очі, сказала місіс Мітсвуд.

— Будемо сподіватися, що вона незабаром повернеться до нас і що розлука ця не назавжди, — бадьоро відповів їй містер Мітсвуд. — Адже треба надіятися, надіятися навіть тоді, коли здається, що попереду — лише темнота.

…Ніби на втішання їм, на обрії з’явилося сонце. Воно яскраво сяяло над морем, освітлюючи тьмяний день і даруючи надію на краще, адже Елен ще повернеться до своїх дідуся і бабусі. Щоправда перед цим вона переживе чимало пригод і помандрує по світу. Працюватиме в цирку, зніматиметься в кіно, буде дружити з багатьма цікавими і добрими людьми…

Це тільки початок цікавого і гарного, що очікує її в житті.

Але все це буде потім.

А поки що…

Поки що люба Елен довго махає рукою з вікна автобуса своїм дідусеві і бабусі.

Оглавление

Глава 1. Знайомство з родиною Мітсвудів

Глава 2. Тато приїхав!

Глава 3. Незнайомець

Глава 4. Про те, як важливо вміти читати, щоби не зіпсувати сніданок

Глава 5. Алекс і Семмі — противники повільної їзди

Глава 6. Капітан Бодібрук

Глава 7. Божа корівка

Глава 8. Яхта «Бессі»

Глава 9. Сумне прощання

Глава 10. Тітка Памелла і кузина Джейн

Глава 11. Подарунок для Санта-Клауса

Глава 12. Різдво

Глава 13. Ніяких казок!

Глава 14. І на закінчення… Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg