«Позаду льодовні»

Позаду льодовні (fb2) - Позаду льодовні (пер. Татьяна Савчинская) 588K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Энн Файн

Енн Файн Позаду льодовні

Моїм сестрам

Розділ перший

До того літа, коли Касс змінилася, я ніколи не лишався сам. Касс завжди була поруч. Ми повсякчас трималися купи: і коли стежили, зігнувшись навпіл на краю стежки біля живоплоту, за Джеймісоном, поки той встановлював металеві капкани, які ми щовечора знешкоджували, щойно він зникав з поля зору; і на фермі, коли вона годувала курей, а я вовтузився з домашнім завданням, або ж коли я годував курей, а вона робила домашку.

І в льодовні, вмостившись на мішках і занотовуючи у Список нові прогріхи.

Список на той час уже мав вельми переконливий вигляд. Ми започаткували його багато років тому, коли ще ледве вміли писати, у величезному сріблястому альбомі для скрапбукінгу,[1] який тітка Ніна надіслала нам на котресь Різдво. Коли ми розпакували подарунок, я був розчарований: альбом здавався яскравим, цупким і неторканим, навіть запах паперу ще не вивітрився. Я не розумів, як такий альбом можна з кимось ділити, хай навіть ця хтось — твоя сестра-близнючка. Хіба це нормально: на перших сторінках — її дівчачі візерунчасті закарлючки, а на останніх — мої футбольні картки?[2]

Та дарма я переймався, бо Касс усе дуже кльово придумала (як завжди). Сестра запропонувала позмагатися, хто з нас двох «гірший». Ми домовилися враховувати лише ті вади, про які нам казали дорослі, але не тоді, коли вони критикували нас обох одночасно, тому що, згідно з теорією Касс, часто-густо це означало, що вони просто неуважні.

Мені першого ж дня дісталися пункти: нечепура, замазура, забудько і незграба, — а Касс: задирака, свавільниця і грубіянка. Перші наші записи були досить кострубатими, тут нічого не скажеш: у шестирічному віці ми якнайдужче втискали ручку в папір і писали величезними літерами, та ще й у деяких словах літери «е» і «с» виводили чомусь задом наперед. А проте початок Списку цілком читабельний.

Однак змагальна частина цієї витівки завершилася, щойно почавшись. Ми обоє помітили, що провини в колонках під нашими іменами дуже різні. Але схитрувати першою додумалася Касс: одного ранку вона навмисно перехилила банку, в якій мила пензлики, і розхлюпала брудну воду на килим, щоб і собі дістати нечепуру та вирватися на одну ваду вперед.

Насправді Касс ніколи нічого не розляпує, навіть коли перечіплюється. Тож я одразу її розкусив і неабияк розлютився. Вихопивши в неї з рук ту банку, я почав тупцятися на мокрих плямах, які вона поробила, намагаючись їх утоптати.

Залишки води розлетілися гігантськими краплями та забризкали все навколо.

— Томасе! Ну що ти за круть-верть! — викрикнула мама крізь прочинені двері до кухні. — Годі, бо протреш величезну дірку в килимі!

Отак я й зіпсував цю витівку, а бідна Касс так і не заслужила нечепури. Того дня ми об’єднали наші списки, вирішивши спільними зусиллями довести рахунок до сотні вад (круть-верть був шістдесят шостим пунктом).

Відтоді минуло багато років. Грубий сріблястий альбом уже давним-давно списаний. Тепер у нас великий червоний мамин блокнот для запису замовлень на яйця. Ми вже на сорок сьомій сторінці, а на кожній сторінці аж по двадцять два рядочки.

З віком ця справа стає лише цікавішою. Сьогодні вранці, наприклад, я випадково почув, як тато буркнув: «Хоч коли гляну, а Касс вічно роздивляється себе в дзеркалі». Я вирішив одразу піти в льодовню і записати це зауваження під її іменем, але, проходячи кухнею, почув у свій бік геть протилежне від мами: «Томе, ти хоч колись дивишся на себе в дзеркало? Бодай перед виходом з дому».

Річ не лише в тім, що нас критикують по-різному. Здається, ми, будучи двійнятами, від самого початку пішли двома різними шляхами: і в хибах, і в здібностях. Тому тепер, хай там як, щось належить лише до моєї парафії, а щось властиве тільки Касс. Якщо я, скажімо, впаду під комбайн, то їй доведеться до скону самотужки мучитися з нерозв’язними ковзними вузлами[3]; вона так і не зможе на око визначити, чи захворіла тварина; і так ніколи й не зуміє як слід зачинити двері в стайню, бо я завжди поруч, тож вона навіть не намагалася опанувати один хитрий трюк — підважувати двері над нерівною підлогою.

Зі мною та сама історія. Якщо Касс утече з ферми, то чи не житиму я до кінця своїх днів, не маючи гадки, яка з двох пар чобіт моя (бо ж Касс завжди першою хапає свою пару), не навчившись міняти лампочки в корівні та не наважившись огризатися до мами так само відважно, як Касс?

Можливо, мені й недовго довелося би бути напівлюдиною. Якщо протягом життя я набував і позбувався власних хиб, то, вочевидь, міг би опанувати й хиби Касс, якби захотів, — особливо ті найпоширеніші, про які безустанно торочать батьки.

Були часи, коли ми відстежували тенденції. Ділили хиби на акуратні групки по десять у кожній, а потім Касс (яка тоді ще була однією з найсильніших у класі з математики) час од часу складала кольорові графіки. Однак підраховування виявилося вкрай марудною справою, і ми покинули цю витівку, виявивши, що мій замазура та її егоїстка й недбайлиця незмінно очолювали Список протягом двох років. Звісно, відтоді все змінилося. Тепер про Касс батьки безперестанку кажуть, що вона понура та грубіянка, а про мене, я не раз чув, вони перешіптуються: «Том такий замкнутий», — зате вигуки: «Томе, не будь таким галасливим!» — чути дедалі рідше.

Ми з Касс навіть придумали ритуал додавання нових провин у Список. Ми дуже важко зітхали, записуючи їх, а потім я понуро підсумовував:

— Ну що ж, ідеальних людей не буває, — і запихав записник у два поліетиленові пакети, а потім загортав у фольгу.

— Щира правда, — кивала Касс. — Щирісінька правда.

Згодом, коли ми вже переставали сміятися, вона скочувалася з мішків, щоб я міг дотягнутися і покласти Список у сховок.

— Готовий? — питала вона і задувала свічку, а потім ми йшли додому та під час вечері традиційно вислуховували лекцію: «Невже ви двоє знову потикалися в ту древню брудну нору? Ох, ну ви й шелихвости! Одного прекрасного дня вона обсиплеться, і вас обох буде поховано живцем».

Касс лише знизувала плечима. Зрештою, шелихвістка записана ще на найпершій сторінці альбому, а старі прогріхи її більше не обходили. Тому я запевняв маму:

— Ні-ні, там безпечно. Та льодовня ще нас усіх переживе.

Я справді так думаю, тому що побудована вона сумлінно. Льодовня ніколи не обсиплеться. Ззовні вона схожа на захований у гущавину маленький округлий пагорок, порослий рястом, кропивою та первоцвітом. Таке враження, що хтось колись просто висипав тут цілий віз свіжої вогкої землі, й вона за лічені секунди встелилася рослинами.

Біля входу розрослася ожина — це вже ми з Касс доклали рук. Ще давненько ми дозволили їй поплестися цегляним муруванням, і тепер вона так розрослася, стала такою густою і занехаяною, що влітку з-за неї вхід у льодовню взагалі не побачиш. Щороку ранньою весною колючі та в’юнкі рослини всіх можливих кольорів — від майже жовтого і до майже чорного — переплітаються ще щільніше, ніж торік. У червні зловтішна павутиця тріумфально підноситься здоровенними білими квітами над усією рослинністю. А в липні пагорок уже такий розбуялий, непроглядний і потаємний, що я можу роздивитися бодай щось крізь густі зарості та плетиво, лише коли стаю одразу ж біля входу, спершись об сипуче мурування і відчуваючи, як воно щипає мені спину крізь тонку футболку. І якби ви опинилися буквально за кілька кроків од мене, то нізащо не здогадалися б, що я отутечки, зовсім поруч, спостерігаю за вами.

Льодовня схожа на лунке підземне іглу,[4] збудоване з маленьких червоних цеглин. Вузький вхід ветхий від погоди та весь у вибоїнах; але за кілька кроків, де прохід несподівано розширюється у великий темний купол, цегла досі лискуча й міцна.

Колись льодовня була значно глибшою. Тут місяцями зберігали всю дичину, впольовану на території великого маєтку. Спочатку довгоногих оленів з переляканими очима та купи фазанів переправляли вздовж річки до пристані, що коло підніжжя пагорба. Потім здобич тягнули дерев’яними санями і, обгорнувши соломою, викладали між величезними брилами льоду, привезеного з півночі.

А потім хтось засипав льодовню землею. Хоч хто це був, та він викопав чимало ґрунту на окраїні лісу. Там і досі видно порослі бур’янами обриси широкої ями. Звісно ж, Джеймісон розповів нам, що яму засипали після того, як там загинула дитина: вона нібито впала, зламала ногу й так і не змогла видряпатися.

— Ти йому віриш? — випитував я в Касс.

— Звичайно, ні! Ти що, несповна розуму? — одна лиш думка про Джеймісона страшенно її розлючувала. — Він просто полюбляє вигадувати такі історійки, поки розставляє капкани.

Отож тепер льодовня більше схожа на печеру, ніж на льох. У ній досі відчувається вологість цегли, як у закинутих залізничних тунелях, а на волосся час від часу обсипаються піщані крихти. Ми самі облаштували там підлогу з мішковини, а свічки зазвичай ділили порівну.

Улітку більшість часу ми бували саме тут. Додому ходили хіба що поїсти або поспати. Коли нас питали, де ми були, відповідали: «в клуні» або «біля корівника». Якщо ж нас притискали до стінки, стверджуючи, що Джеймісон бачив, як ми бігли до річки, то відповідали, що просто бавилися біля старого мосту або ж лазили по деревах у гаю. За жодних обставин ми не зізнавалися, що були в льодовні.

Я й досі так роблю. Коли мене запитують, я маю напоготові відмовку, нібито йшов до річки, хоча тепер, коли я вже подорослішав, ніхто не переймається тим, де мене носить.

A Kacc це взагалі більше не стосується, бо вона тепер майже не ходить зі мною в льодовню. Хоча Список і стає все довшим, нові хиби в нього записую тільки я (тут варто віддати Касс належне: більшість вад — її заслуга).

Коли я кличу її з собою, вона відмахується: «Не зараз, може, пізніше».

І я чимчикую сюди, сподіваючись, що вона таки прийде. Але Касс майже ніколи не приходить. Я вже вам казав — вона змінилася.

Я роблю нотатки наприкінці великого червоного записника, аж поки мені стає остаточно зрозуміло: Касс знову не прийде. Потім я запихаю блокнот разом з альбомом у пакети і щільно загортаю. У ці хвилини мені бракує її найбільше, бракує її сміху та слів: «Щира правда. Щирісінька правда» — у відповідь на моє: «Ідеальних людей не буває».

А потім у льодовні стає нестерпно самотньо. Фольга завжди шарудить, коли я загортаю в неї блокнот, світло від свічки падає на згорток, і він відбиває яскраве миготіння вогню на цегляну стіну, а пакунок у моїх руках через усі ці несподівані червоні й помаранчеві відблиски раптом починає здаватися твердим і холодним на дотик. Я кладу його в схованку та накриваю двома важкими цеглинами, останні відблиски на фользі зникають, ніби це було вогнище, біля якого я просидів сам-один і яке щойно загасив.

Я дмухаю на свічку — спершу легенько, щоб подивитися, як тіні витанцьовують під банею, викладеною акуратними цегляними рядами по спіралі, коло за колом. Потім дмухаю сильніше, і ще сильніше, аж поки льодовня втрачає свій затишок і заокругленість та набуває цілком фантастичного вигляду, стає подібною до холодних древніх печер, що простягаються на милі під землею, з випнутими уламками гірських порід і химерними оманливими западинами.

Я дмухаю сильно-сильно. Полум’я несподівано смикається, швидко звивається, намагаючись вирівнятися, а відтак тихо пихкає і щезає. У льодовні знову стає холодно, темно й тісно. Мені тут більше нічого робити, тому я йду стежити за Джеймісоном — сам.

Касс так і не прийшла.

А колись ми разом ходили за Джеймісоном назирці. Було значно веселіше. Правду кажучи, я залюбки облишив би це діло, але ми так довго слідкували за Джеймісоном, що зрештою мене охопило таке саме завзяття, яким палала Касс на початку, хоча тепер її все це більше не обходить.

Джеймісон день у день тільки те й робить, що вбиває всяку живність. Тут, на фермі, в цьому й полягає його основна робота. І це єдине, про що він узагалі говорить. Касс свято переконана, що він і вдома продовжує своє діло — бо в нього, бач, таке хобі. За ці балачки її колонка в Списку поповнилася неймовірними слівцями на кшталт мале злостиве базікало та гадина. Тато їй не раз вичитував, але, попри все, вона вбила собі в голову, буцімто кожне створіння, яке померло на фермі, отруїв Джеймісон. Буває, не встигне вона ще й чоботи зняти в посудомийні біля кухні, а я вже чую її звинувачувальний шепіт:

— Пам’ятаєш ту сову-сипуху, яка перестала пугикати? Закладаюся, це його рук справа.

А одного разу, навіть не озирнувшись, щоб переконатися, чи нема поруч Ліси, Касс сказала:

— Пам’ятаєш, як багато років тому Лісина мама покинула Джеймісона? Варто було тоді повідомити в поліцію. Може, якби вони добре пошукали, то знайшли б тіло.

Касс так люто ненавидить цього типа, що й словом до нього не озивається. А це не так просто, бо ж ми двічі на день їмо всі разом, але Касс успішно його ігнорує ось уже шість років поспіль. Якщо Джеймісон сідає на лавку поруч із Касс, вона потроху відсовується все далі й далі, аж поки зможе розвернутися до нього спиною, але водночас пильнує, щоб її не звинуватили у вовтузінні за столом.

Ми всі чудово розуміємо, що відбувається, а Джеймісон поготів. Він навмисно переслідує Касс. Він вичікує, спершись спиною на сушку для посуду, і поли його куртки занурюються в брудну затхлу воду, яка збирається під сушкою. Стоїть Джеймісон непорушно, як лише він уміє: трішки схиливши голову набік, немов прислухаючись, і його чорні масні пасма спадають на обличчя. А коли мама таки змушує бідолашну Касс сісти за стіл, на його обличчі розпливається злорадна, подекуди беззуба посмішка, і він згорблено посувається на місце навпроти Касс.

Отак він заганяє її в пастку, як і всяку іншу живність.

Інколи він убиває тих, хто потрапляє в його лабети, а інколи використовує їх. Одного разу він зловив дорослого мартина, прегарного птаха, що приземлився в його саду ранньою весною, коли вирували люті вітри. Він посадив його в тісний кошик і протримав там кілька годин: мартин у паніці кліпав очима і важко дихав, а ми з Касс усе благали й благали Джеймісона випустити птаха на волю. Ліса стояла позаду нього, теж мало не в сльозах.

Він терпляче нас вислухав, посміхаючись беззубим ротом і шарпаючи свою куртку. А потім обрізав мартину крила — так, щоб він більше не зміг злетіти, ніколи.

— Щойно ви пішли, — розповіла нам Ліса багато місяців по тому. — Він це зробив, щойно ви пішли.

Той мартин мусив шкандибати городом Джеймісона, поїдаючи комах і личинок, щоб салат-латук залишався гарним і неушкодженим на продаж. Він був схожий на качку, яку не лише неправильно намалювали, а ще й розфарбували не тими кольорами. Так тривало, аж поки бідолаха помер наступної зими. А Лісі довелося на це все дивитися!

Відколи він це втнув, Касс не мовила до нього ані слова. І ми більше ніколи не ходили стежкою до його будинку.

Тоді в Касс і з’явилася ідея «переслідувати» Джеймісона.

Розділ другий

— Томе. Томасе! Томе!

Я тихенько сидів на високій стіні над теплицями, вичікуючи, поки мама перестане кликати мене і перемкнеться на Касс.

— Томасе! Де ти? Томасе!

Джеймісон саме йшов подвір’ям позаду неї та бовкнув:

— Дарма ви кличете хлопчиська. Туговухий він у вас, цей Том, і з роками тільки гірше.

Мені так закортіло йому відповісти, що я мало себе не викрив. Але я був надто близько — вони неодмінно здогадалися б, що весь цей час я відсиджувався тут.

— Касс. Касс! Кассандра!

Вона вмить висунулася з вікна своєї спальні:

— Мені ніколи. Що ти від мене хочеш?

Я досі дивом дивуюся щоразу, коли вона отак огризається до батьків. А колись ні я, ні вона ані листочком не наважувалися пошарудіти, чуючи, що нас кличуть, — але то було ще за тих часів, коли ми трималися разом і повсякчас стежили за Джеймісоном.

До стеження ми ставилися надзвичайно серйозно і були ладні годинами корчитися в засідці від холоду й тісняви, під мокрими деревами й у затоплених канавах, вичікуючи, поки вдоволений Джеймісон врешті пройде повз нас. Тоді ми могли братися до справи. Він використовував найрізноманітніші отрути, аерозолі, гази і капкани, а ще мав зброю, яку його дід приберіг після війни, але на яку в нього не було дозволу; тому ходити за ним слідом завжди було небезпечно. Тато нам заборонив наближатися до Джеймісона, поки той працював. І він не жартував. Ми знали від самісінького початку: якщо нас рано чи пізно спіймають на гарячому, то просто нам це не минеться.

Але Касс казала, що це наш обов’язок. А Ліса, хоч ніколи й не наважувалася нам допомагати, все ж тримала язика за зубами. Тож ми з Касс знешкоджували маленькі підступні капкани, які Джеймісон так дбайливо встановлював, поки ми за ним стежили. Ми шпурляли невеличкі камінчики, від яких спрацьовувала металева пружина. Ми зішкрябували грубі сірі шматки отруйної принади, яку він розкладав по всіх усюдах, і складали їх в одну охайну смертоносну купку, а потім закопували якомога глибше разом з палицями, що ними збирали та рили яму. О так, ми від початку були надзвичайно обачними. Ми вже надивилися на «досягнення» Джеймісона, тож не наважувалися надто ризикувати.

Навесні, коли наставала найгарячіша і найжорстокіша пора діянь Джеймісона, ми цілими днями ходили за ним назирці. Тижнями ми вдавали з себе вигнанців чи підпільників, партизанів чи шпигунів. Пригадую, одного разу я навіть прикидався вовченям. Ото були часи!

Зараз я стежу за ним наодинці. Найгірші справи з кротами. Джеймісон ненавидить кротів так само люто, як Касс ненавидить його. Я ніколи ні до кого й ні до чого не відчував такої ненависті. Часом мені здається, що я маю дірку, крізь яку витікає це почуття. Бувало, я майже починав ненавидіти, але на цьому й спинявся. Так, по-моєму, Джеймісон справді мерзенний. Мені не подобається ні те, що він робить, ні те, що він каже. Мені огидна навіть сама думка, що він працює на цій фермі: настане час, і господарем тут стану я, а на кожному полі й у кожних хащах лишатиметься його дух. Якби він не був Лісиним батьком, то хай би йшов собі на всі чотири вітри. Але все-таки кров у мені через Джеймісона не закипає. Я не хочу щодня встрявати через нього в неприємності, як Касс. Не уявляю, як можна аж так ненавидіти.

Зрештою, Касс завжди була гарячою головою. «Ні керма, ні вітрил», — казав про неї тато і повсякчас виходив з кімнати, щойно вона починала набирати обертів. Зате з мамою вони можуть гарикатися годинами, як-от нині вранці, на подвір’ї: Касс мало не випадає з вікна своєї кімнати, а мама, лютуючи, погрожує їй шваброю.

— Чому це я зобов’язана? З якого дива?

— Бо я так сказала.

— Так нечесно!

— А тепер, панночко, послухай мене…

Але Касс уже перекрикує її:

— Ти не можеш просто так узяти і сказати: «Бо я так сказала». Я вже не дитина!

— Касс, востаннє тебе попереджаю…

Я посунувся по стіні ближче до Джеймісона. Мама з Касс зчинили такий галас, що він мене й далі не помічав. Джеймісон з тих людей, які ніколи не піднімають голови. Я спостерігав, як він копає — спокійно і розмірено, лише він так уміє. Помітивши звивистого дощового черв’яка, викинутого на сонце лезом лопати, або ж зауваживши легенький порух там, де секунду тому він устромив заступ, Джеймісон нахилявся і забирав черв’яка з грудочок вологої землі, до яких той прилипнув, з такою дбайливістю й обережністю, що можна було подумати, нібито чоловік його рятує, а не ось-ось жбурне в пошарпане старе відро, яке стояло біля нього. Я ж бо знаю, нащо йому здалися ці черв’яки. Він використовує їх як принаду для кротів.

Коли Джеймісон вирішив, що черв’яків уже досить, він попростував у сарай, тихенько насвистуючи. Я залишився сам, дивився вниз на відро, і мені так хотілося, щоб Касс сиділа зараз поруч зі мною, а не безглуздо сварилася на подвір’ї з мамою.

Касс миттю зістрибнула б зі стіни і, схопивши огидне відро зі слизькими в’юнкими черв’яками, побігла б стежкою туди, де починається висока трава. Там вона перевернула б відро, щоб вони повільно і нечутно розповзлися врізнобіч. Потім вона чкурнула б назад і кинула б відро на бік, точнісінько на тому самому місці, де Джеймісон його залишив.

— Отак! — сказала б вона. — Хай знає. Катюга!

Вона сподівалася б, що Джеймісон у всьому звинуватить собак або ж подумає, що надто затримався в сараї, або вирішить, що черв’яки виявилися бігунами на довгі дистанції, або ще щось на кшталт цього. Касс часто поводиться так, ніби всі, крім неї, недоумкуваті; але я не можу втнути таке з Джеймісоном, тепер уже не можу.

Ще кілька місяців тому такий план, можливо, вдався б. Щойно він повернув би з-за рогу теплиці та побачив своє дорогоцінне перевернуте відро, то миттю здогадався б, що це ми накоїли.

— От негідники! — загарчав би він. — Шибеники!

Він здогадався б, чому ми так зробили. Але тато пояснив би все звичайнісіньким бешкетництвом, чи незграбністю, чи неуважністю, і Джеймісону довелося б із ним погодитися, тому що тоді ми були ще замалі, навіть для Джеймісона, щоб отак прямо оголосити нам війну.

Тепер усе по-іншому. Одного разу по обіді я став свідком, як Касс виходила з будинку, коли входив Джеймісон, і я помітив, що вона його переросла. А я вигнався ще вищим за Касс. Тому я й не можу поводитися, як раніше. Тепер мені це вже так не минеться. І Джеймісон більше не мусить терпіти моїх вибриків, бо я його переріс.

Звісно, останнє слово буде моїм. Ясна річ. Касс безустанно мені товкмачить: «Зможеш забрати мою половину ферми, але тільки за умови, що насамперед ти виженеш цього типа з нашої землі».

Авжеж, я його звільню. Я навіть не дам йому відпрацювати дні, передбачені законом. Просто розрахуюся з ним і відправлю геть. (Не хотів би я опинитися на місці котроїсь з диких тварин по цей бік Фретлі протягом останнього місяця роботи Джеймісона.)

Однак поки що я неначе скутий. І не можу нічого вдіяти. Я продовжую ходити слідом за ним. Не знаю навіщо. Продовжую беззвучно за ним спостерігати з високих стін і крізь щілини у дверях стайні. Виношую безкінечні складні плани саботажу й порятунку, але так і не наважуюся діяти. Усі його жертви приречені. Я спостерігаю за їхніми смертями. І не можу нікого врятувати.

А от Kacc змогла б, вона ж дівчина; але вона тепер тут навіть не з’являється. Він не посмів би й пальцем зачепити Kacc. І нам, і йому добре відомо, що ще до Різдва вона була вищою і сильнішою за мене. А кмітливішою сестра була завжди. Але Джеймісон не повівся б із нею так, як зі мною, а все тому, що вона дівчина. Він знає, що тато дав би йому за це добрячого прочухана. Якщо ж Джеймісон візьметься за мене, тато стоятиме обіч, беззвучно вболіваючи, щоб я начистив йому пику. Все ж таки я — кістка від його кості, кров від крові; але він нізащо не втрутиться. Він нічого не заподіє Джеймісону через мене, не вижене його. Лише скаже:

— Томе, моя тобі порада: якщо переходиш дорогу чоловікові, який просто виконує свою роботу, то сам і викручуйся.

А вбивати шкідників — це і є робота Джеймісона, так само, як ремонтувати зламані паркани, перекривати шифером дах сараю та чистити стічні канави. Але ж кроти — не шкідники. Хіба що у вас ідеально рівнесенький газон, який ви стрижете щодва тижні спозаранку в неділю, і з якого зганяєте сусідських дітей, і навколо якого час від часу прогулюєтесь, дратуючись через поганенькі клаптики під мотузками для білизни та пишаючись місцями, де буяє густа зелена трава. Тож якщо там оселиться родина кротів і по всьому вашому газону понакопує безліч своїх маленьких хаотичних коричневих кучугурок, то ви, безсумнівно, матимете право називати їх шкідниками. Однак тут, на фермі, посеред яблуневих садів чи біля клуні, це лише кроти, не більше й не менше.

Коли ми сидимо за столом, Джеймісон повсякчас вигадує нові виправдання. І цим неабияк дратує бідолашну Касс. Вона дивиться на свою тарілку з такою ненавистю, що здається, ніби весь посуд коло неї от-от розіб’ється вдрузки.

— Їхні тунелі заважають розвиватися корінню молодих рослин, — бурчить Джеймісон. — Кротовини можуть пошкодити леза моєї косарки. А ви знали, що кроти поїдають корисних дощових черв’яків?

Його поясненням немає кінця-краю. Проте варто визнати — кроти таки страшенно його цікавлять. По-моєму, він знає про них більше, ніж будь-хто інший. Одного разу він нам сказав, що пеніс крота спрямований навспак, і навіть запропонував це продемонструвати, але ми дали драла. Роками я думав, що то була одна з багатьох вигадок Джеймісона, аж поки пересвідчився на трупику, який він залишив у відрі.

Я підважив м’яку чорну хиряву масу палицею та витягнув її з відра. Краще не доторкатися руками до того, що лежало в цьому відрі, інакше можна й самому віддати Богу душу. Пригадую, з яким глухим неприємним звуком тіло гупнуло на траву, і мені стало так погано, що аж захотілося взяти крота в руки, але я цього, звісно, зробити не міг. Кротів дуже приємно тримати в руках. У них малесенькі гостренькі мордочки, мініатюрні оченята, а вушка такі крихітні, що їх і не одразу помітиш. Їхня коротка шерсть стоїть сторч, а не лежить у певному напрямку, тому хоч як їх гладь — на дотик вони гладенькі, немов спокійна вода. Коли їх тримаєш, вони безустанно повискують, тому краще якнайшвидше відпускати.

Охоплений несподіваним нападом цікавості, я перевернув мертве тільце догоричерева. Хотів переконатися, що Джеймісон помилявся. На мене часто таке находить.

Мені взагалі хочеться, щоб світ був зовсім не таким, яким його бачить Джеймісон. Я розправив сторчкувату кротячу шерсть, і мені від цього стало дуже неприємно, немовби те, що я поклав мертву тваринку горілиць і розкинув її лапки, щоб добре все роздивитися, може знову завдати болю бідоласі. Кігті на маленьких кротячих лапках-лопатках шкрябнули по шершавій палиці, і я від несподіванки випустив її з рук. Проте встиг-таки побачити, що Джеймісон мав рацію. Тому тепер я мушу вірити йому щоразу, коли за вечерею він розповідає, нібито кротів можна налякати до смерті, просто легенько вдаривши їх по носу, або ж дуже голосним звуком, наприклад, гепнувши по відру чимось металевим. Тепер доводиться вірити в його історії про те, що кротів можна залишити у відрі буквально на деньочок — і їм кінець, бо вони вмирають з голоду за лічені години. Він, вочевидь, знає, що каже. Йому, певна річ, вже не раз випадало таке робити. Однак останнім часом він їх отруює своїми черв’ячними принадами.

Варто лиш глянути, як він готує приманку, і одразу ж починає нудити. Здається, він ненавидить черв’яків не менше, ніж кротів. Посипає їх отруйним порошком, а потім перемішує. Можете собі таке уявити? А потім, радісно насвистуючи, він неквапом рушає туди, де досі живуть кроти, і смертоносне відро бовтається в його руці.

Будь-хто інший у світі на цьому етапі покинув би справу. Не наважився б на наступний крок. Я певен, що тато сказав би: «Тут стільки кротовин, я й гадки не маю, де ті тунелі можуть бути». А потім він вирівняв би ґрунт і сказав, що зачекає кілька днів, щоб побачити, де з’являться нові кротовини.

Але Джеймісон не такий. Я стою за яблунею і спостерігаю: ось він схилився над землею, вичікуючи, наче моторошний мстивий ангел. Він ті тунелі може бачити крізь землю, принаймні так мені здається. Джеймісон бачить наскрізь увесь темний-претемний підземний лабіринт: і нори з їжею, де вічна метушня, і глибші житлові сховки. Він миттю здогадується, що отут має бути головний тунель, який веде до води, а оце відгалуження заледве використовується, тому його можна пропустити. Інколи мені здається, що він знає точне місце перебування під землею кожного крота, який чемненько гризе корінці й личинок, лише намагаючись вижити.

Я підкрадаюся ближче — від яблуні до яблуні, ховаючись у високій траві. Джеймісон викладає свої інструменти обабіч відра, обережно, по одному. Я впевнений, що він не роззиратиметься, йому зараз не до мене, він надто заклопотаний. Перед ним ножиці, кострубата вицвіла дерев’яна саджалка, пінцет і якась старезна іржава покришка від бляшанки з-під какао, на яку він насипав трохи отруйного порошку про запас, як слід підготувавшись до наступного етапу.

Джеймісон робить саджалкою в одному з тунелів маленьку дірку. Він виконує це завдання блискавично. А потім бере пінцет, хапає ним першого черв’яка та піднімає високо вгору.

Черв’як досі живий, і я можу розгледіти обидва його кінці, щойно присипані сірим порошком. Бідолаха звивається в повітрі, востаннє відчайдушно шукаючи тиші, вологи, темряви і землі, а потім Джеймісон відрізає ножицями кінчик його передньої частини та занурює цей свіжий надріз в отруйний порошок, що на кришці від бляшанки з-під какао. Він запихає черв’яка в ту маленьку дірку, яку він зробив у землі, і проштовхує його саджалкою вглиб, аж поки той падає в тунель, де котрийсь безтурботний кріт, який просто собі ритиме проходи і ні про що не думатиме, рано чи пізно на нього натрапить. Джеймісон дуже акуратно затуляє дірку маленькими м’якими грудками землі, а потім збирає всі свої речі та пересувається на кілька кроків уперед. Там він нагинається і починає всю процедуру знову.

— Кроти теж так роблять, — неодмінно запевнятиме він згодом, за обідом, десь поміж сьорбанням супу і хапанням хліба з таці, яку передають за столом по колу.

Він зловить на собі презирливий темний погляд Касс і повторить ще раз:

— Кроти теж так роблять.

Вочевидь, він має рацію. Кроти справді так роблять. Вони так само відкушують кінчики дощових черв’яків, а потім — зовсім як Джеймісон — залишають черв’яків живими і безпорадними глибоко в своїх тунелях, аж поки вирішують їх з’їсти.

Після сварки з Лісою я почуваюся немов один із цих черв’яків. А того дня, позаду льодовні, коли мої слова довели її до сліз, вона теж, певно, почувалася такою ж безпорадною. Спочатку вона плакала так тихенько, що я навіть не помітив і провадив своє, знову і знову завдаючи їй болю. Я можу спостерігати будь-чиї у світі сльози, але не Лісині. Тож тепер я стою і дивлюся, як її батько виконує свою огидну роботу, а коли від цього видовища мені починає корчити кишки, я кажу собі: «Томе, стій і терпи. Так тобі й треба. Ти почуваєшся зараз не гірше, ніж вона тоді. Стій і терпи».

Однак у такий спосіб за все не розплатишся, хоч як намагайся. Як же мені хочеться все забути, повернутися назад і почати літо спочатку. Як же мені цього хочеться. Як же мені хочеться.

Розділ третій

Літо почалося зненацька, мов біло-блакитний спалах після стількох тижнів спокійної і тихої зеленкуватої мжички. А відтак щодня палило сонце, панувала виснажлива спека, і вічна потреба мружитися від сонця на спортивному майданчику, і м’яке тепле відчуття, яке розпливалося всіма моїми кістками, коли після занять я сидів і читав книжку на поруччі автобусної зупинки, видавалися мені дивними й незвичними, нібито я був деінде, наприклад, у Мексиці.

Протягом тижня іспитів ми відчиняли вікна навстіж. Запилене сонячне світло вливалося всередину, здаля долинали гудки вантажівок. Водій сільського автобуса, який зазвичай розвозив нас додому, їздив з відчиненими дверима, щоб охолоджуватися потоком повітря. Він з-під лоба глянув на непривітного інспектора в сорочці без піджака, який вскочив у автобус на кільцевій дорозі Фретлі, щоб наказати водієві зачинити двері.

Наступного дня він відчинив їх знову. Того пообіддя було навіть спекотніше, ніж зазвичай. Я сидів позаду Ліси й Касс та дивився на віконне скло, в якому відображалося загострене бліде Лісине обличчя, а вона тим часом вдивлялася кудись удалечінь, обхоплюючи пальцями свої зап’ястки.

Ліса дуже худенька — сухоребрик, як каже про неї тато. Він стверджує, нібито її ноги — це насправді скляні палички, і, зустрівши, щоразу підіймає її на руки, «щоб вона, бува, не спіткнулась і не розбилася на друзки». Він навіть вигадав гру «Нагодуй Ліссі» і частує її шматочками ковбаси, сиру і фруктового кексу. Закидає кубики їжі їй просто до рота, ніби вона якесь пташа, що вмирає з голоду в покинутому гнізді. По-моєму, це лише частково жарт, тому що він так поводиться тільки за відсутності Джеймісона. Мама теж хвилюється за Лісу. Одного разу я випадково почув, як вона бідкалася татові: її непокоїли синці під Лісиними очима і те, що одяг висить на ній, як на вішалці.

Але самій Лісі байдуже. Їй чхати на свій вигляд. Ліса не така, як Касс. Коли її коси відростають так, що починають лізти в очі, вона обрізає пасма тупими іржавими манікюрними ножичками. Інколи її волосся здається пухнастим, як у курчатка (Касс каже, що це після миття), але решту тижня воно стирчить навсібіч. У Ліси синюшні зап’ястки й пальці, ніби їй повсякчас холодно, хоча і взимку, і влітку вона носить той самий одяг. Навіть у січні вона не вдягає вовняного пальта, хоча мама завжди віддає Джеймісону гарний одяг — той, з якого вже виросла Касс. В автобусі Ліса сідає біля дверей, під вікном, яке ніколи повністю не зачиняється. Її ноги вислизають з тонких домашніх капців і торкаються льодяної ребристої підлоги, але Ліса навіть не здригається. А коли влітку починається спека, вона єдина в усій школі так і продовжує носити свій розтягнений сірий шкільний светр, хоч як гаряче надворі. Інші дівчата перешіптуються, нібито вона вічно носить светр, бо в її блузці дірки під пахвами, але я знаю, що це неправда. Хай мама і змушує мене доношувати сорочки, аж поки вони продірявляться під пахвами або, на моє щастя, взагалі розлізуться, але блузки Касс вона завжди віддає, коли на них навіть манжети ще не встигли обшарпатися.

Ліса має дивакуватий вигляд, хоч що на неї вдягни — вона схожа на запилену довготелесу старомодну ляльку. Мені подобається сидіти в автобусі позаду неї та Касс і спостерігати за відображенням на склі, дивитися, як змінюється вираз Лісиного обличчя, коли Касс читає їй уголос домашнє завдання з англійської, а вона тим часом вдивляється у вікно. Справа в них просувається як мокре горить, тому що Ліса постійно просить Касс перечитувати цілі уривки, але часто й тоді вона примудряється пропустити інформацію повз вуха.

Ліса провалює майже всі іспити — щосеместру повторюється та сама історія. Вона просто не розповідає батьку, що складала їх, а Джеймісон ніколи не додумується її про це спитати. Ми помітили, що мама з татом при Джеймісоні теж ніколи не згадують про школу. Колись нам з Касс здавалося, що батьки просто намагаються «не втручатися», бо Лісина успішність геть нікудишня; але тепер ми знаємо, що насправді все не так просто: вони бояться осоромити Джеймісона. Одного разу Ліса обмовилася, що читає і пише всі батькові листи, а з незрозумілими довгими зворотами їй допомагає Галлоран, який живе десь за милю від них. Схоже, Джеймісон, хоч і ходив роками в місцеву школу у Фретлі, але так і не навчився самостійно читати і писати. Галлоран каже, що пропонував його навчити, але Джеймісон у відповідь завжди лише хитав головою. «Мені це стало б у пригоді лише для отрут, — казав він. — А про них я і так усе знаю».

Тому я міг з легким серцем приходити додому з цілою купою поганих оцінок — поки Джеймісон порядкує на фермі, мені нічогісінько не загрожує. Та лише доти, доки він не закінчить. Було видно, що батьки все сильніше напружувалися, але стримувалися, як могли, з поваги до Джеймісона. До його відходу вони ставали червоними як раки, а особливо наприкінці триместру,[5] коли вже були результати всіх іспитів і остаточні оцінки з кожного предмета. Відтак увесь вечір тривало мордування: «Чому в тебе така погано оцінка з отого?»; «Що таке з тобою сталося отоді?»; «Вона каже, що ти неуважний?.». Хиба за хибою — нові пункти в моєму Списку. Коли все це врешті закінчувалося, я полегшено зітхав.

Але врешті-решт навчальний рік добіг кінця. Батькам спершу було незвично, що ми постійно на фермі, тож на кілька днів вони залишили нас у спокої, аби лиш ми не пхали своїх носів у роботу. Але це тривало недовго. І тижня не минуло, а ми вже почули: «Звісно, замість тебе вишневий пиріг може спекти Касс, чому б і ні? Вона ж раніше пекла». А через кілька секунд: «Я тут подумав, ми зможемо це полагодити ще до вечора, якщо Том допоможе».

Ми з Касс обмінялися поглядами через стіл, обом стало зрозуміло: віднині нам перепадатиме лише по кілька годин свободи, а за кожну додаткову годину доведеться гарикатися і торгуватися, та й чи варто взагалі про цей час просити. Бо потім доведеться вислуховувати безкінечні нагадування взяти з собою годинник, щоб ми напевне повернулися до вказаної години. Я терпіти цього не можу. Краще вже бути в школі, де тебе не турбують, якщо не враховувати дзвоників, свистів і викриків, а також табличок із застереженнями на кожнісінькій стіні.

Оті перші кілька днів пролетіли, як одна мить. Тому потім ми старалися накивати п’ятами з дому за першої ж нагоди, прихопивши з собою трохи хліба, сиру і яблук, а ще кілька холодних масних шматків м’яса, яке залишалося після вечері, запхавши все це в поліетиленові пакети. У Касс є талант визначати, що саме ми можемо взяти з полиць у коморі чи з холодильника так, щоб мама не помітила браку цих продуктів. Касс може відрізнити сливи, відкладені спеціально для пирога, від слив, які тато просто приніс додому вчора ввечері; і добрий сир, нагоди поласувати яким батьки, ймовірно, з нетерпінням чекають, від залежаного сиру з твердою скоринкою, зникненню якого вони тільки зрадіють. Вона здатна визначити, чи ще може кістка стати основою для котроїсь страви, чи вже ні. По-моєму, всі кістки однакові. Тому я просто вірю Касс на слово. Уже давно. Я ховаю під пахву їжу, замотану подалі від очей у старий брудний рушник, і ми нишком прокрадаємося геть із дому.

Щоразу ми виходили спозаранку, коли земля ще сіріє туманом, який поволі підіймається вгору, а густа мокра трава ляскає по ногах, аж подих перехоплює. Щось подібне ми відчували, коли батьки повезли нас на море: ми так давно там не були, що вже й забули, яке воно холодне, і варто було йому обпекти нам ноги льодяним доторком, як ми завищали, немов малі діти.

Перелісок дихає прохолодою. Сонячні промені просочуються крізь гілля та листя, розсипаються цятками та бризками на землю і на річку, на Касс і на мене. Тут ніколи не стає так душно і гаряче, як у чистому полі. Час від часу чути, як перегукуються тато з Джеймісоном, а з-за великих клунь долинає рокіт трактора. Ми всідаємося на березі — там, де річка звивається позаду льодовні, біля старого мосту. Тут наша місцина — маленький овальний клаптик прим’ятої трави; а всього за кілька кроків — прохолодна темна западина в трухлявому пеньку, в яку ми кладемо принесені харчі.

Касс лежить долілиць на рушнику, розкинувши ноги і руки. Вона витягує з нього зубами нитки, а потім жвакає їх у вогкі маленькі кульки та спльовує у воду. Я сиджу біля неї та висмоктую сік з травинки за травинкою, дивлячись, як кульки відпливають і зникають з очей за поворотом. Одяг на мені важить неначе півтонни, у ньому жарко й незручно. Комахи неабияк нервують своїм дзижчанням і постійними атаками. Я роздратовано відбиваюся від них, чекаючи, коли прийде Ліса.

Вона приходить кожного ранку, щойно в неї з’являється можливість, після виконання всіх дрібних дурнуватих завдань, які для неї заздалегідь придумує її батько, перш ніж сам іде на ферму. Коли мій тато посилає мене почистити свинарник, намішати корм чи змастити машини, то це справжня робота, і якщо я не впораюсь, то її буде змушений робити хтось інший, бо від цих справ нікуди не дінешся. А Джеймісон доручає Лісі виконувати всяке безглуздя, як-от змести все гілляччя зі стежки, якою ніхто ніколи не ходить, або ж порахувати, скільки головок салату-латуку дозріє на продаж наступного тижня, ніби від точного числа щось залежить!

Мама каже, що краще б Джеймісон наказав Лісі приготувати собі смачної поживної їжі, чи попідшивати одяг, чи зробити домашнє завдання. Але Джеймісону, схоже, чхати на все це. Інколи мені здається, що йому так само чхати і на нерозчищені стежки чи напівдостиглий салат-латук, однак щоразу, коли Ліса недбало виконує його доручення, він здіймає бучу. По-моєму, йому просто подобається бодай зрідка давати накази, а не виконувати їх. Йому тоді трохи відлягає від серця: коли Лісі доводиться працювати, хай навіть її робота полягає у виконанні геть безглуздих дрібних завдань, то і його життя вже не видається аж таким безрадісним.

Тому нам частенько доводиться довго її чекати. Але того дня, коли ми посварилися, Ліса прийшла ще пізніше, ніж зазвичай, аж по обіді. Я все чекав і чекав на неї, годинами прислухаючись до кожнісінького шереху і потріскування гілок, і вже майже втратив надію, що вона таки прийде, а Касс тим часом лежала поруч і безтурботно спала.

Ліса вийшла на сонце з-поміж присадкуватих кущів на протилежному березі річки, коло мосту. Вона йшла, не видаючи ні звуку. Спочатку я лише помітив, як блимнув білий колір її шкільної блузки. Касс охочіше померла б страшною смертю, аніж зайву годину поносила шкільну блузку, а от Лісу це аніскільки не турбує. Вона носить її й у вихідні, й у свята, ніби це звичайнісінька сорочка. Того дня блузка в неї була навипуск, а половина ґудзиків розстібнута, хоча манжети лишалися застібнутими. У руці Ліса тримала величезну широку й обвислу солом’яну штукенцію — татів поношений бриль. Ліса видурила його в тата минулого літа під час косовиці, а потім так і не повернула.

Вона йшла настільки неквапливо і здавалася такою спокійною та щасливою, що мене аж охопило роздратування — я ж так довго мусив на неї чекати! Я спостерігав за Лісою: вона простягнула руку та потрусила дерев’яне поруччя, нібито хотіла перевірити, наскільки воно ненадійне.

Міст уже давним-давно прогнив наскрізь. Тато постійно повторює, що він от-от упаде, але Джеймісон вряди-годи ним користується, коли за негоди хоче скоротити шлях додому. Щоб перейти міст, потрібно точно знати, куди можна ступати, а куди ні, — такий він небезпечний.

Різьблене декоративне поруччя звисає над водою під неймовірними кутами, тому надії опиратися на нього, якщо, бува, застрягнеш десь посередині, фактично немає. Потрібно не втрачати пильності до самісінького кінця, щоб не переплутати, на яку дошку ступати можна, а яка під вагою тіла почне ламатися на друзки.

Ліса завагалася перед першою дошкою. Я теж зупиняюся на початку, але для того, щоб промовити хитру римовану лічилку, яку вигадала Касс, щоб завжди починати складну переправу з тієї ноги. Натомість Ліса застрибнула на викривлене і хитке поруччя та завмерла на ньому, випростана і босонога, розвівши руки в різні боки.

Я хотів крикнути їй, щоби була обережною, але злякався, що вона наполохається і впаде. У мене перейняло подих. Касс почула. Вона підняла голову і, затуливши очі рукою від сонця, теж узялася спостерігати, як Ліса повільними плавними кроками канатохідця рухається по страхітливо вузькому поруччю, яке посередині так небезпечно прогинається, і різьблений бік випинається назовні нерівною обшарпаною аркою.

Ми мовчки спостерігали за Лісою, аж поки вона дійшла до прибережних заростів очерету. Насправді річка не така вже й небезпечна, вона навіть не глибока, хіба що після дощів; а втім, у мене спітніли долоні й увесь час було таке відчуття, ніби перелісок, Касс і я раптом кудись зникли, а існує тільки Ліса на тому мосту.

Вона стрибнула на твердий земляний берег. Ліса перейшла міст удвічі швидше й легше, ніж будь-коли вдавалося мені чи Касс, і навіть не випустила з рук бриля.

— Викаблучується, — буркнула біля мене Касс.

Ліса помахала нам і, пробираючись крізь високу траву, крикнула:

— Ви це бачили? Бачили мене?

— Ні, — відповів я. — Я нічого не бачив, — мене, як і Касс, це бісило.

— А я все бачила, — додала Касс, збивши мене з пантелику: хіба ж не вона щойно буркнула «викаблучується»? — Чудово, Лісо! Просто неймовірно.

Отож Ліса вляглася поруч із Касс. І ми собі далі байдикували, аж раптом Ліса згадала:

— Знаєте що? Я знайшла підробіток на літо — буду позувати Галлорану.

— Підробіток? Ти хочеш сказати, що Галлоран платитиме тобі за позування? Мені він ніколи за таке не платив.

— Скільки? — запитала Касс.

— Чотири фунти за годину, починаючи від завтрашнього ранку, і доки буде потрібно.

— Чотири фунти за годину! — Касс сердито зиркнула на воду. — Мені він ніколи не платив чотири фунти за годину!

— А мені він і пенні не платив!

Нас із Касс накрила хвиля гніву, а Ліса щасливо наспівувала пісню та чекала, поки ми заспокоїмося. Ми теж позували Галлорану. Та тут усі йому позували, навіть тварини, особливо найменш повороткі. І він ніколи нікому з нас не платив. Казав, що не має грошей. Тато називає його хвальком і взагалі сприймає Галлорана так, наче він — якесь гостре вірусне захворювання. Щойно його помітивши, тато кидається в найближчий рівчак; а якщо зауважує, що десь глибоко в лісі промайнув червоний Галлоранів піджак, то попереджає кожного стрічного: «Не ходіть тією стежкою. Краще обійдіть довшим шляхом, бо ще наскочите на Галлорана».

Галлоран — художник. Тато каже, що таких, як він, хоч греблю гати і це взагалі нічого не означає. Але в Галлорана були виставки в «Старому саксонському млині» у Фретлі, а велика місцева галерея мистецтв уже придбала три його картини. На першій купленій картині був зображений я. Галлоран назвав її «Сумне опудало». Позувати для неї було не надто приємно, тому що він не дозволяв мені присісти ні на мить. Галлоран змушував стояти, спершись на якийсь стовп, який він до того ще й не зволив як слід вкопати в землю, тож стовп увесь час жахливо хитався і нервував мене. Я питав, чи не краще спертися на дверну раму, та він не дозволив. Мені треба було стояти непорушно, розчепіривши руки, але опустивши кисті. Галлоран на цьому наполягав. Ага, лишень спробуйте отак постояти. Це важче, ніж може здатися, особливо, якщо стовбичити так цілими днями.

— Воно того варте, — заспокоював мене Галлоран, коли я скаржився. Так і вийшло — але тільки для нього. Йому заплатили багато грошенят за цю картину, та мені він не дав ні копійки.

Потім хтось почув по місцевому радіо, як пані Вілер-Аркварт, яка придбала «Сумне опудало» для тієї мистецької галереї, сказала, що, на її думку, це найкраще зображення розп’яття, яке їй доводилося бачити, відколи її любий покійний чоловік, полковник Вілер-Аркварт, виставляв власну картину «О третій годині».[6] Галлоран здійняв бучу і погрожував викупити «Сумне опудало» в обивателів, які нічогісінько не тямлять у мистецтві, але він уже розтринькав майже всі гроші, тому це було неможливо. Отож я досі вишу високо на стіні в довгій залі, ліворуч від жіночого туалету. Старшокласників регулярно водять туди на екскурсію, подивитися на мене. Можливо, коли я закінчу школу, ця забава вже не здаватиметься їм такою веселою.

А мамі Галлоран подобається. Вона каже, що він набридливий, але милий. У нього гострий погляд, він високий і худорлявий. Галлоран десь на десять років молодший за тата, і той стверджує, буцімто перше, що він почув від Галлорана, — це розгублений плач, який долинав з довгого коридору в старій школі Фретлі. Тато каже, що саме через Галлорана він покинув навчання в п’ятнадцятирічному віці, але ми не надто віримо, хоча Галлоран справді може допекти до живих печінок, вмовляючи позувати йому. У нього є ціла тактика для знаходження безплатних натурників. Він застає вас зненацька і змушує погодитися. Галлоран просто не відпускатиме вас, аж поки ви не піддастеся. Якщо ви спробуєте піти геть, він поплентається слідом за вами і безкінечно нитиме, як ви йому потрібні, доки ви не капітулюєте або ж помітите обриси свого автобуса, який під’їжджає, погойдуючись. На цьому етапі навіть найзапекліші противники ідеї позувати хутенько призначають час для зустрічі, адже Галлоран знаний тим, що заскакує в автобус за своїми жертвами, а потім ще й канючить у них оплатити йому проїзд.

— Але ж не підведіть мене! — кричить Галлоран їм услід. — Я на вас покладаюся!

Однак більшість людей миттєво забуває про домовленість. Як і наш тато, вони сприймають Галлорана лише мов перешкоду, що її треба оминути, мов затоплену ділянку чи свіжий асфальт, ніби він — така собі ходяча небезпека на дорозі. Та завжди знаходяться й ті, хто, як мама, уявляють, наче він чекає, розчарований і ображений, тримаючи пензлик напоготові та дивлячись, як повзуть по колу стрілки на годиннику його тітки Сьюзан. Коли почуття провини бере над ними гору, вони зрідка можуть піти йому позувати. Але частіше намагаються підіслати когось іншого. Вибір часто припадає на дітей, які вже майже одужали і недоречно плентаються під ногами. «Досі позуєш Галлорану?» — це в нас такий місцевий спосіб поцікавитися про чиєсь здоров’я.

Ми з Касс почали для нього позувати, коли не ходили до школи через лишай, а мама більше не могла витримувати нас удома. «Або обоє зразу, або ніхто», — безапеляційно заявила вона Галлорану, коли привела нас до нього.

Галлоран узяв обох і, як згодом виявилося, теж підхопив лишай, через який здобув темну славу в цих краях. Тато каже, якщо цей тип ладен заради картини захворіти на лишай, то його ніщо не зупинить; він здатен викрасти людину, щоб та для нього позувала, або ж викопати свіжий труп і підперти його так, щоби бідака позував, поки остаточно не зігниє. Насправді тато тримає злість на Галлорана ще з того вечора, коли художник загнав його в кут у «Баранчику» і тато на очах у всіх своїх друзів був змушений назвати день і час для позування. Два дні по тому Галлоран з’явився на фермі, щоб дізнатися, чому батько не прийшов, як вони домовлялися, а батько закричав до нього на все поле, де він заготовляв сіно ще зрання, що позування скасовується, це ж очевидно. Невже Галлоран сам не бачить, що в нього є більш невідкладна робота?

— Малювати — теж робота! — прокричав з-за огорожі Галлоран. (Йому не подобається ходити по стерні. Він каже, що колючки проштрикують шкарпетки.)

Тато присягається, що потім він усього-на-всього відповів: «Галлоране, не вигадуй». Але мама каже, що вона почула дещо зовсім інше. Хай там як, а відтоді Галлоран до нашого будинку на фермі навіть не наближається. Зате він доволі весело проходжається нашими землями, лякаючи овець. (Мама каже, що вони сахаються кольору його піджака, а тато наполягає, що його ходьби.) Однак відтоді татові не подобається, коли хтось із нас позує Галлорану. Він завжди вигадує, чому нам краще до нього не ходити: навчання в розпалі, тітонька Саллі приїхала, рано темніє, — але ми знаємо, що справжня причина інакша.

Шкода, що так вийшло. Колись мені, як і Касс, подобалося позувати для Галлорана. Вона діймала тата, щоб той змінив свою думку, набагато довше і наполегливіше, ніж я. І тепер мені було дуже дивно почути, як вона, раптом полишивши свої сумні роздуми, сказала Лісі:

— Перекажи Галлорану, що мене дуже зацікавило те, що він тепер платить своїм натурникам по чотири фунти за годину. Обов’язково скажи йому, що це все змінює.

Я не уявляю, яким чином це може щось змінити. Вона ж бо знає, що тато налаштований рішуче.

— Але йому потрібна саме я, — з гордістю сказала Ліса. — Він приходив учора ввечері спеціально, щоб мене попросити. Він збирається взяти участь у якомусь важливому конкурсі та майже впевнений, що переможе, якщо малюватиме мене. А за перемогу дають купу грошей. Думаю, саме тому він не розвернувся і не пішов після того, як тато сказав, що я позуватиму йому хіба що за гроші.

Ліса опустила очі. Мені здалося, що вона зашарілася. Принаймні голос її звучав так, ніби вона пашіє рум’янцем. Напевно, жахливо мати такого татка, як Джеймісон, — доводиться стояти і слухати, як за тебе торгуються, ніби ти якась головка салату, та ще й з Галлораном — таким злиденним, що ніхто інший ніколи не подумав би просити в нього платню. Більшість людей навіть несе Галлорану харчі, ідучи йому позувати (вони знають, що не буде чим підживитися, якщо не принести їжі з собою). Щоб вибити з Галлорана обіцянку платити по чотири фунти за годину, Джеймісону, мабуть, довелося торгуватися з ним кілька годин.

— Він хоче намалювати мої руки, — сказала Ліса. — Саме мої. Я маю сидіти, склавши їх на колінах. Він повторював це знову і знову, — її голос звучав спантеличено. Вона витягнула руки, і вони з Касс почали уважно їх розглядати, а потім зайшлися реготом: Лісині руки дуже синяві й худющі, нігті обгризені до живого, а два середні пальці, які вона в дитинстві стискала докупи і смоктала, аж викривилися.

— Каже, вони цікаві.

— Цікаві! — пирснула від сміху Касс. — Знаємо ми, що Галлоран називає цікавим. Про Томову мармизу він колись теж так казав!

Обидві глипнули на мене так, ніби я лежав непритомним за залізними ґратами, а потім знову зайшлися реготом, ще голосніше. Вони аж за животи зо сміху схопилися, слова не могли сказати. Можна подумати, що мені мало бути взагалі байдужісінько.

— Цікаві! — усе повторювала крізь сміх Касс. Вона вдавала, нібито витирає старим брудним рушником сльози захвату зі щік. — А влаштуймо для Галлорана сюрприз!

Вона запхала руку в кишеню джинсів і витягла звідти маленьку скляну пляшечку яскраво-червоного лаку для нігтів.

— Зробімо твої руки ще цікавішими. Нафарбуймо твої цікаві нігті, щоб вони пасували до його цікавого піджака!

Галлоран славиться своїм піджаком. Широким, брижчатим, та ще й таким яскраво-червоним, що аж вівці сахаються. Через той піджак Галлорана видно за кілометр. Він, мабуть, видобув його з якогось старезного плетеного кошика з театральними костюмами. Такий жакет у звичайному магазині не купиш. Тато каже, що в ньому Галлоран схожий на ґея, а мама шипить йому: «Цсс!» — і нервово зиркає на нас із Касс, а ми сидимо, витріщившись на тарілки з картопляним пюре, ніби ми трохи несповна розуму чи глухуваті. Потім мама розслабляється, хихикає і повторює: «Ну, цсс, припини. Звідки тобі знати. Не можна такого про людей казати. Галлоран — дуже милий хлопець. Мені він подобається».

Мені теж. Мені теж подобається Галлоран. І завжди подобався. Він не здійме галас, якщо Ліса першого ж дня, коли він почне малювати її руки для важливого конкурсу, заявиться з червоними нігтями. Він не робитиме з мухи слона. Не можна глузувати з Галлорана лише тому, що йому байдужісінько до всього на світі, крім малювання. Однак у нього в майстерні неодмінно знайдеться під рукою щось, чим можна стерти лак. Він стиратиме обережно й ніжно, використовуючи десятки ватних кульок, а потім ще й намастить Лісі руки кремом.

Тому я не розумів, чого вони так цим заморочуються і чому вважають свою витівку аж такою смішною. Спершу Касс фарбувала Лісині погризені нерівні нігті яскраво-червоним лаком, весь час хихикаючи, а потім Ліса взялася до акуратних овальних нігтів Касс. Вона енергійно збовтувала пляшечку і тримала її вгорі так, що я міг роздивитися маленькі металеві кульки, які повільно сповзали по склу в густому червоному лаку. Я ніколи раніше їх не зауважував.

— Дотепно придумали, еге ж? — спитала Ліса, помітивши, що я дивлюся.

— Та не сказав би.

Я спостерігав, як вона раз у раз витягує з пляшечки маленький пензлик і підносить його до витягнутої руки Касс, і як клейка червона рідина перетворюється на важку грубу краплю на кінці щетинок. Здавалося, краплина от-от упаде.

— Обережно, бо розіллєш, — застеріг я її. Хто ж сумнівався, так і сталося. Касс легенько поворушила пальцем, щоб зігнати мураху, і крапля лаку впала на землю. Вони обидві перезирнулися і вже хотіли розсміятися, але раптом Касс перевернула ліктем пляшечку.

— От бачиш.

В’язка криваво-червона рідина розтеклася землею.

— Бур-бур-бур, — подражнила мене Касс. — Та що з тобою взагалі таке, буркотуне?

Я й сам не знав. Звідки мені знати? Я відвернувся. Мене щось таке інколи охоплює, немов накочуються гарячі хвилі роздратування, а опісля я почуваюся втомленим і самотнім, і мені хочеться опинитися десь далеко в чистому морі. Цієї миті я уявляю, ніби всі у світі, крім мене, померли, а я лежу долілиць на мокрій шершавій і порепаній від сонця дошці. Потім це відчуття минає.

Частково проблема в тому, що я хочу доторкнутися до Ліси. Хочу простягнути руку і торкнутися веснянок на її обличчі, а ще дізнатися, яке на дотик її пухнасте каштанове волосся. Я волів би називати її Ліссі, як зве її тато (не Джеймісон), але Касс узяла б мене на кпини. Я хочу дізнатися, яка Лісина шкіра. Одного разу я сварився з Касс, щоб та віддала мою порцію арахісу, а Ліса затулила мені очі, і я досі пам’ятаю теплий м’який мильний запах її рук і доторк до її зап’ястків, який я відчув, простягнувши руки, щоб забрати її пальці.

Мені залишалося тільки уявляти, як я цілую її руку: тепло і волого, щоб ще раз відчути цей мильний запах шкіри, — звісно, якби вона мені дозволила.

Я лежав поруч із ними, дивився, як сонячні промені ллються крізь листя, і перед очима розпливалися яскраві мерехтливі барвисті візерунки, а я все думав, думав. Минали години, і Касс, яка лежала між мною та солодко сплячою Лісою, поступово перекочувалася колючою травою все далі й далі, наздоганяючи сонячне проміння, яке тікало. Мені було чутно, як Лісині пальці погладжують прим’яту траву, і видно смужку шкіри на її спині — там, де блузка трохи задерлася, — вона легенько підіймалася і опускалася з кожним подихом.

Коли Касс відкотилася вже далеченько від нас, я встав і вдивлявся в річку, а потім озирнувся і розбудив Лісу.

Вона сіла, неабияк здивована. Я притиснув палець до своїх уст, а вона одразу ж озирнулась, щоб глянути, куди поділася Касс. Мені це не сподобалося. Звісно, вона просто хотіла переконатися, що Касс десь неподалік, але ж я навпаки весь день вичікував, коли вона опиниться подалі.

Ліса обхопила коліна руками і роздивлялася свої ноги. Вона не виявляла приязності. Я глянув на її брудні зап’ястки і на жахливий червоний лак на обгризених нігтях. Не міг дивитися на її шкіру. Я став перед нею навшпиньки, сподіваючись, що вона підведе очі.

Касс не втрималася б і штовхнула мене, щоб я впав назад і з криком покотився в річку. Ліса натомість штрикнула мене в живіт, але лагідно. Я цей доторк ще дуже довго відчував.

Я простягнув руку, щоб Ліса ненароком до неї доторкнулася. А якщо хитрість не подіє, то вдам, що простягнув руку лише для рівноваги.

— Чому ти так забарилася? — запитав я. — Мала багато роботи? Ти дуже пізно сьогодні прийшла.

— Нікуди я не забарилася, — сказала вона. — Просто прийшла пізніше, от і все.

Ліса дуже потайлива. Та, живучи з Джеймісоном, інакшою вона бути не може. З неї і так добряче знущаються в школі, тому вона знає, що не варто підливати масла у вогонь і зайвий раз розголошувати, що їм можуть будь-коли відімкнути електропостачання, чи що ті плями на новому підручнику з французької — результат вічного протікання стелі в її кімнаті, чи що соціальна працівниця, яка занадилася, відколи її мати накивала п’ятами, вчора приходила знову. Вона навіть Касс не про все розповідає. Я можу про щось здогадуватися лише з її обмовок і з того, що вдається підслухати вдома, а також зі злісного перешіптування позаду мене в автобусі, яким ми їздимо у Фретлі.

Негарно було з мого боку продовжувати її розпитувати.

— Щось же ти мусила робити.

— Томе, кажу тобі, нічого. Годі.

— Але ж у тебе була якась робота.

— Ні, не було.

— Ти щось робила, це очевидно. Якби ти не була заклопотана, то прийшла б раніше, хіба ні? То що ж таке ти робила?

Я страшенно розсердився. Вона аж півдня сюди повзла, і коли врешті припхалася, то лишень вихваляється, що через позування Галлорану більше не зможе так багато бувати зі мною і Касс. Вона не спромоглася навіть сфальшувати нотки жалю!

— Томе, відчепися. Дай мені спокій. Я тобі не належу. Я можу приходити тоді, коли мені заманеться!

Я одразу ж схопився на рівні ноги і почав швидко ходити туди-сюди берегом річки.

— Бур-бур! — глузувала вона з мене, не встаючи з трави. — Ну ти й буркотун.

Я усвідомлював, що, певно, дуже нагадую їй нашого тата. Він теж ходить туди-сюди, коли сердиться, і Ліса з Касс часто з нього кепкували: ходили слідом і навмисно плуталися в нього під ноги щоразу, коли він повертав.

І саме тоді я міг би облишити цю справу, перестати сердитися і всміхнутися. Якби ж я так і вчинив! Але раптом — не знаю, яка мене муха вкусила, чесно, не знаю, і це мене досі мучить — я перестав крокувати, як тато, а натомість зачовгав, як її батько: повільно, страхітливо і незграбно. Я перекривляв Джеймісона. Ми з Касс роками тренувалися наслідувати його ходу, заховавшись подалі від людських очей у льодовні, але ніколи не показували цього Лісі.

Я повторював за ним кожну огидну дрібничку: як він зішкрябує болото з куртки, як посміхається і дивиться вбік щоразу, коли каже щось образливе, і як копирсається пальцем у правому вусі, а потім дивиться, що він там знайшов.

Я шепотів злостиво, намагаючись не розбудити Касс, але щоб Ліса неодмінно почула і впізнала: то було Джеймісонове хрипле бурчання. Я довго тренувався його перекривляти і раніше дуже пишався, що в мене так добре виходить.

— Ну, Лісо, ти вже доробила? Пора кінчати. Але не жени коней. Перш ніж кинешся бити байдики позаду льодовні з тою зірвиголовою Касс та її недоумкуватим братом-близнюком, на тебе тут чекає гора роботи.

Я почав загинати пальці, перераховуючи всі заплановані для неї справи, точнісінько, як Джеймісон. Я майже відчував, як Ліса розтулила рот і вп’ялася в мене поглядом, але правив своєї.

— Передусім полий моркву. Знаю-знаю, весь ранок дощило як з відра, але краще про всяк випадок підлити ще. А потім повимітай павутиння з кролячої клітки, хоча ти чудово знаєш, що ніколи в житті я не дозволю тобі завести кроля, щоб він, бува, не вислизнув і не пожував мені салат-латук. А далі, дівчисько, гарненько порозкладай мої отрути, по черзі, за болючістю та смертоносністю. І чуєш, Лісо, начисть до блиску всі мої пастки. Ну, а коли впораєшся з цією роботою, то можеш іще трохи попорядкувати в компостній ямі, бо там уже казна-що діється, ми ж постійно туди щось викидаємо. А ще, Лісо, перш ніж піти…

Я усвідомив, що накоїв, лише коли почув її схлипування. Я зупинився б раніше, якби знав. Принаймні так я тепер себе втішаю. Але врешті-решт з якого дива я взагалі так завівся? Хотів подивитися, чи я для неї щось означаю? Начебто, якщо я не можу довести її до сліз, то й розвеселити не зможу. Імовірно, я просто перевіряв, чи можу зробити їй боляче, перш ніж дам шанс зробити боляче мені?

Але ж я не знав, що вона плакала. Я не винен, що безперестанку торочив своє. Розумієте, я ніколи не дивлюся Лісі в обличчя. І так уже роками. Просто не можу! Натомість я дивлюся на її коліна, чи кісточки, чи руки, а іноді, коли вона захоплена розмовою з Касс і нічого не помічає, зиркаю на її профіль. Однак я ніколи не дивлюся їй в обличчя і в очі, хіба що на її відображення в брудному вікні автобуса. Я не можу, бо що, як вона помітить?

Тому я й не здогадувався, що її щоки залиті слізьми, а плечі трусяться, аж поки цей жахливий звук вирвався в неї з горла. От я дурень! Як я себе часом ненавиджу! Я одразу ж припинив і вибачився. Але Ліса скочила на ноги і, заперечно хитаючи головою, звела руку, щоб зі всієї сили заліпити мені ляпаса.

Я пригнувся — не зміг стриматися — і вона промахнулася. Ліса втратила рівновагу й упала, поранивши коліно, і на ньому почали повільно з’являтися краплинки крові. Отоді мій живіт уперше стиснувся від спазму, і відтоді я відчуваю ці спазми знову й знову.

Я простягнув руки, щоб допомогти їй встати.

— Лісо, — сказав я. — Ліссі!

Вона вирвала свою руку з моєї так, ніби я її обпік. А потім чкурнула геть — побігла між деревами, позаду льодовні, до стежки, що веде до її дому.

Вона так і не повернулася. Відтоді я не бачив її жодного разу. Джеймісон каже, що до кінця літа вже й не побачу. Каже, вона поїхала.

Розділ четвертий

Я прочекав на неї вчора весь день. Був упевнений, що вона прийде. Відразу ж після сніданку я дременув від Касс і прибіг сюди сам. Вештався біля річки, вичікуючи, поки Ліса закінчить позувати Галлорану, прийде сюди і побачить мене. Я вилетів з хати стрімголов, тож не взяв з собою ні їжі, ні чогось почитати. Але й на березі не міг всістися. А що, як Ліса, не помітивши мене серед високих трав, вирішить, буцімто я навіть не зволив прийти, розвернеться і рушить геть, а я так і не почую її кроків?

Я прочекав цілісінький день, безкінечно плетучи косички з трави. Я прочесав увесь берег і перелісок у пошуках перешкод, якими мучив мурах і всяку іншу повзучу живність, що траплялася мені під руку. Я намагався насвистувати всі пісні та гімни, які мене колись змушували вчити, але врешті відчув, що дурію від свого свисту, а не від власне мелодій, як це бувало раніше.

Ліса так і не прийшла, але я здригався знову і знову, коли мені здавалося, нібито я чую тихий рівномірний шелест, з яким вона зазвичай пробирається крізь перелісок. Я продовжував чекати, незважаючи на докучливий голод. Я продовжував чекати навіть тоді, коли зрозумів: вона не прийде, вже надто пізно.

Я все ще з надією роззирався навсібіч, аж ось помітив, як крізь густу памолодь пробирається Галлоран власною персоною, зачіпаючи полотняною торбою з приладдям для малювання кожен стовбур на своєму шляху, зойкаючи та проклинаючи все довкола щоразу, коли якийсь прихований кущик кропиви жалить його крізь тонкі шкарпетки, і ремствуючи, коли доводиться знову і знову віддирати зборки дорогоцінного піджака від кущів ожини. (Тато каже, що Галлоран може й трактор налякати своєю ходою.)

Коли я вискочив з трави просто перед його носом, Галлоран, щойно оговтавшись від несподіванки, почав на мене нападати:

— Ти що взагалі тут робиш? Уже дуже пізно. Та вже по десятій! Ти давним-давно мусив прийти додому на вечерю! А о цій порі ти повинен бути у своїй спальні. Оце тобі вдома дістанеться на горіхи!

Він цілком мав рацію. Так усе і було, хоч я й сам це чудово усвідомлював. Просто до пророчих слів Галлорана мені здавалося, що не таке то вже й велике діло. Але тепер я покірно взяв светр і пошкандибав геть, надто нещасний, щоб навіть слово мовити, і надто занурений у свої думки, щоб замислитися: якого біса Галлоран вештається позаду льодовні у химерних літніх сутінках?

Було вже майже пів на одинадцяту, коли я ввійшов у кухню, щоб «дістати на горіхи», як напророчив Галлоран. Ось і новий урожай провин для Списку: легковажний і нерозсудливий, на-тебе-все-менше-і-менше-можна-покластися, з-тобою-важко-справлятися. Мама додала ще й «припізнілий», нагадуючи татові, який люто крокував туди-сюди кухнею, що їм певною мірою навіть пощастило, бо з Касс уже давно було важко справлятися. Можливо, десь глибоко в душі вона хотіла таким чином утішити мене, хай навіть так, але мені від цього легше не стало. Мені ніколи не подобалося оце порівнювання нас із Касс. Аж надто вже часто я виявлявся гіршим. А коли батьки нарешті відправили мене спати, я ще довго лежав і не міг заснути, прокручуючи в голові все, що вони казали, і, ба гірше, як вони це казали.

Я спробував заспокоїтися, роздивляючись мерехтливі нічні тіні на стіні. Раніше Касс відволікала мене ними щоразу, коли ночами мені ставало сумно.

— Ота тінь дуже схожа на котеня, — казала вона. — Томе, та справді ж схожа. Сам подивись! Ну то придивися трохи краще! Онде плямка вгорі на дверях — це його вушко.

Вона до мене чіплялася, як реп’ях, аж поки я відривався від самобичування і намагався розгледіти котеня на стіні, лишень щоб вона мене облишила. Урешті-решт я таки помічав те котеня — воно було товстеньке й гарненьке, а ще погладжувало вусики лапкою.

— Бачу, бачу! — радісно вигукував я. — Ота лінія на стіні — це ж його спина, правда? А та темна плямка — це кінчик його хвостика, який він загорнув під себе, еге ж?

Я оглядався на Касс, але вона не озивалася. Натомість заривалася від радості обличчям у подушку, тому що старий добрий трюк вдався — вона вкотре підловила мене. А коли я знову дивився на стіну, кошеняти там уже не було.

Але тепер я далеко від Касс, і вона більше не може з мене глузувати. Одного дня батько перетягнув моє ліжко коридором аж до кінця, у холодну маленьку кімнатку дивної форми, де раніше був його кабінет. Він поступово повиносив звідти все своє офісне приладдя: папки, записники, мільйони картонних коробок, переповнених чеками, і поскладав усе це в єдиній освітлений кімнаті на горищі. І відтоді щоразу, повертаючись після нарахування зарплат чи оплати рахунків, тато в поганому гуморі. Він каже, що в голові у нього цілковита катавасія, бо він постійно вдаряється нею об балки і припускається стількох помилок, що міг би вже двічі збанкрутувати та бути змушеним продати ферму. Попри це, ліжко моє він назад не переносить.

Безперечно, якби ми з Касс досі ділили одну кімнату, то під покровом темряви я піддався б її нещадному випитуванню, яке вона влаштовує завжди, коли підозрює, що щось сталося, і я розповів би їй, чому так пізно прийшов додому. Я розповів би їй про ту жахливу сварку з Лісою і про те, як вона втекла.

Я не сумніваюся: Касс одразу пообіцяла б, що завтра рано-вранці піде зі мною до будинку Джеймісона й усе за мене владнає. І вона таки пішла б, незважаючи на історію з мартином, після якої нога її вже роками не ступала на ту стежку. Вона завжди мені допомагала, коли потрібно було щось пояснити. Вона вміє пояснювати значно, значно краще за мене, і чудово це знає.

Касс завжди допомагає, так чи інакше, навіть коли робить це ненавмисно. Її анітрохи не лякають ті жахливі речі, про які я ледве змушую себе розповідати. Вони зазвичай видаються їй смішними — вона, вочевидь, готова почути і щось значно гірше. Вона слухає мене, всівшись на ліжку, в неї палають очі, її охоплює нетерплячка, і поступово я й сам починаю вірити, що все не так погано.

Але вчора ввечері я потребував від Касс не просто втішання. Я хотів, щоб вона мені пообіцяла сходити туди. Вона ж із Лісою не сварилася, тож та мала б до неї прислухатися. Касс усе залагодила б.

Я встав з ліжка і рушив у коридор. Але світла не вмикав. Ніколи його не вмикаю. Я тихесенько підкрався до її дверей і якомога повільніше повернув ручку. Якщо надто поспішати, вона клацає.

Двері не відчинилися. Я подумав, що там щось затялося. Стояв у піжамі, наче недоумок якийсь, і штовхав двері плечем, прокручуючи ручку туди-сюди, хоча прекрасно знав, у який бік її потрібно повертати. Урешті-решт я ж стільки років спав у тій кімнаті!

Я довго мовчки штовхав двері в кімнату Касс, аж поки до мене дійшло, що вони зачинені. Ти ба, виявляється, до них існує ключ.

Я повернувся в ліжко і спробував ще раз самотужки в усьому розібратися. Вирішив, що піду до Ліси рано-вранці: не настільки рано, щоб ризикувати наткнутися на Джеймісона, але й не надто пізно, щоб Ліса ще не встигла виконати всі свої завдання та гайнути до Галлорана. Я подумав, що таким чином змушу її вислухати мене. У неї просто не буде виходу — така собі пастка, еге ж?

Я здогадувався, що спочатку вона відвернеться від мене і перебиратиме пальцями потертий шкіряний ремінець, яким зв’язані половинки іржавої напівзруйнованої садової хвіртки, щоб та цілковито не розвалилася. Коли ми востаннє були там, вона шарпала його весь час, поки Касс благала Джеймісона відпустити мартина на волю.

Налаштований я був рішуче. Не пригадую, що ще я збирався їй сказати, але знаю напевно, що хотів усе пояснити, щоб вона перестала на мене сердитися. Урешті-решт вона мусила б обмотати подертим шкіряним ремінцем стовпець біля хвіртки і таки підвести очі. А потім я допоміг би їй упоратися з роботою. Та я сам усе за неї зробив би, а вона тим часом умостилася б на паркані та розмовляла зі мною. А опісля ми разом пішли б до річки, де спить Касс (вона тепер мало не цілими днями спить), і все знову було б гаразд, наче ми ніколи й не сварилися.

Я візьму з собою багато черешень. Ліса їх обожнює. Тато каже, що вона не набагато краща за зябликів — так поїдає його черешні. Він розводить руки, як садове опудало, і несамовито махає на неї або шерхоче цілим аркушем дорогоцінної маминої фольги просто перед її обличчям, аж поки Ліса від сміху вже не може покласти до рота жодної черешеньки і ненароком починає ковтати кісточки. Я візьму черешні з великої порцелянової миски в коморі, перш ніж Касс устигне прийти і попередити мене, що це основний інгредієнт для «бабусиного пудингу» абощо і я мушу покласти їх назад. Я насиплю черешні в новенький поліетиленовий пакет, а не в один з уживаних і прополісканих. Заховаю їх за тумаками, щоб схопити в останній момент, коли вже виходитиму. Я спланував усе до дрібниць.

А все-таки я не міг заснути. Так боявся, що саме нині не почую, як дрижать двері у двір, коли тато тягне їх над кахляною долівкою, щоб вийти з дому і піти на доїння разом з Джеймісоном. У нього вже, може, й ранок, але для мене все це звуки ночі: і коли мама випускає котів надвір, і коли тато прочищає плиту AGA[7] від попелу, і коли посвистує моторошний поїзд, що проїжджає Фретлі. Я можу прокинутися від цих звуків, якщо так себе налаштую напередодні ввечері.

Я був такий накручений — навіть здалося, що я вже щось чую. А потім вчулося стримане хихикання. Напевно, це один з котів. Таке враження, що внизу майже беззвучно зачинилися двері, а потім долинули тихенькі кроки в коридорі. Уже за кілька секунд сон як рукою відняло, і я знову напружено вслухався, бо тепер вчувалися дивні кроки на стежці. Я усвідомив, що схожий на кролика, який утік з клітки і нашорошив вуха. Здавалося, я от-от почую, як дихають корови в стайнях.

Я перевернувся долілиць і вткнувся обличчям у подушку. Згадував, як Лісині бліді худорляві пальці з м’яким шелестом рухаються по сухій траві та як задерлася її блузка, бо вона не додумалась її заправити, перш ніж заснути поруч зі мною. Припливи крові та припливи шуму в палаючих вухах урешті витіснили давній нічний страх, буцімто кожен найменший скрип мого старого дерев’яного ліжка може розбудити весь будинок. Зрештою я так міцно заснув, що взагалі не почув уранці татових кроків.

Однак я прокинувся досить рано. Крихти татового тоста валялися по всій підлозі біля сушки для посуду, де він зазвичай стоїть, виглядаючи у вікно, щоб збагнути, яка ж сьогодні погода. Його чайничок з чаєм стояв на столі, напівпорожній і вже ледь теплий. Визирнувши у вікно, я побачив, що сонце ще не піднялося над хлівцями і подвір’я досі в затінку. Ліса не могла аж так спозаранку податися до Галлорана.

Я взяв усі черешні, хтозна-скільки, цілісіньку велику торбу. Хоча тато залишив двері відчиненими, я не пішов подвір’ям, а вийшов через парадні двері. Я ними нечасто користуюся, але вони тихіші.

Рано-вранці буває таке відчуття, ніби все навкруги згорнулося пуп’янком і готове от-от розкритися, бракує лише кількох людей, які теж могли б це побачити, а поки вони не з’явилися, усе причаїлося в очікуванні — очікуванні саме цього моменту. Я хотів прошмигнути повз тин, щоб тато не помітив, що я вже прокинувся, і не покликав допомагати: підняти на хвильку край балки чи притримати двері, поки він заб’є новий клин, щоб вони врешті добре трималися, чи ще щось таке, що могло б мене затримати.

Я зумів прокрастися аж до стайні. А по той бік геть усе було залите сонячним сяйвом, і крутий схил до полів здавався просто безкраїм, а земля після двох тижнів без краплини дощу була такою твердою і борознистою, що я навіть крізь взуття відчував стопами кожен горбочок. І коли я почав бігти, колюче ранкове сонце било просто в очі, засліплюючи мене яскравими і мерехтливими срібними блискітками. Я розмахував пакетом з черешнями, малюючи в повітрі величезні сяйливі червоні кола; мені траплялися тверді бездоганні горбочки, від яких я відштовхувався, щоб рекордно високо перестрибувати через кротовини, будяки і жмуття сухої трави — що-що, а бігав я завжди значно, значно краще за Касс.

Я мчав униз, гукаючи і дражнячись — зазвичай саме так я під’юджую сестру, коли вона біжить за мною, відстаючи на ярди,[8] власне, повсякчас. Я добіг аж униз, до рову, і вишкірився втомлено, але гордо — з такою посмішкою я завжди озираюся до неї, щоб подратувати, і від цього лише посилюється чудове, неймовірне почуття тріумфу, яке переповнює мене щоразу, коли я бодай у чомусь перемагаю Касс.

Я лежав горілиць, розкинувши ноги й руки, у прохолодній тінистій западині, встеленій вологим листям. Моє тіло стало схожим на помповий механізм. Варто було лиш заплющити очі, і я відчув, як пульсує кожна клітинка: все в мені стугоніло, постукувало, стрекотало й гупало. Я непорушно лежав і прислухався, як усе всередині мене знову сповільнюється і втихомирюється, аж поки нарешті почув легенький приглушений відголос, що долинав з вершини пагорба, — там стояв тато і кликав мене.

Я не підняв голови. У нього не буде доказів, що я його почув. Я простягнув руку по торбу з черешнями і покотився вбік, до тину — подалі від бризок і крапельок зеленаво-сріблястого світла, яке залило рів, і поближче до темряви кущів, які ростуть попри стару стежку до будинку Джеймісона, — в них буде легко заховатися.

Надворі бувають тихі та шумні місця, і стежина до оселі Джеймісона належить якраз до тихих. Мені аж почало здаватися, що пісня, яку я насвистую, розноситься нерухомим повітрям на милі довкола, попереджуючи Лісу про мій прихід, і тому згодом я теж мусив затихнути. Я гнався темно-зеленими тунелями живоплоту і в’юнких рослин, які так давно переплелися над головою, створивши тут вічні сутінки, що не лишили жодного шансу тим радісним яскравим польовим квітам, які зазвичай ростуть обабіч кожної стежини. А може, то Джеймісон їх відлякав, розкидаючи приманки з висівок і метальдегіду,[9] немов бридкий Гензель-переросток,[10] який прокладає собі шлях крізь ліс смертоносними камінцями.

Аж раптом я мало на нього не наткнувся. Я минув крутий поворот між двома величезними, надміру пишними кущами глоду й опинився на галявині перед його садом. Я навіть не здогадувався, що стежина ось-ось закінчиться! Бо ж пам’ятав, що дорога до його будинку завжди була довгою-предовгою.

Джеймісон схилився над одним з ягідних кущів і спостерігав, як м’яка огрядна барвиста гусениця повзе до краю листка. У руці він тримав напоготові розприскувач і збирався спрямувати його на кущ, але чомусь не поспішав і тихо споглядав останні незіпсовані клопітливі миті життя гусениці.

Заскочений раптовою зустріччю, я не встиг прикусити язика і випалив:

— Чого це ви не на фермі?

Не найкращий початок розмови. Джеймісон рвучко озирнувся. Він перестав розглядати гусеницю, яка повзла ягідним кущем, і натомість узявся розглядати мене. Касс зметикувала б, як урятуватися, як вдати, що вона нічого не казала, а тим паче таким тоном. Але я так не вмів. Я стояв, немов мені язик у петлю скрутило, і по-дурному шарпав той старенький шкіряний ремінець від хвіртки.

— Я — не твоя власність, — огризнувся Джеймісон. — Поки що…

Зашарівшись, я відпустив ремінець і витріщився на нього. Здається, саме тієї миті до мене вперше дійшло, що Джеймісон похмурнів щоразу, коли в сараї заводився грибок чи корм дорожчав удвічі, і тато згадував свій старий добрий жарт: «Ну й нехай. Уже зовсім скоро голова через це болітиме в Тома і Касс». Я завжди уявляв, що просто розрахуюся з Джеймісоном і дивитимуся, як він збирає своє недолуге спорядження та навіки вимітається з наших земель. І ніколи навіть не задумувався, що Джеймісон робитиме чи куди він поткнеться опісля. Він же пропрацював на цій фермі все своє життя! Мама розповідала, що він, як і ми, тут народився.

— Ти краще вали звідси, — різко сказав він за хвильку. — Нема чого тобі тут вештатися.

Він продовжив спостерігати за гусеницею. Я скористався тим, що Джеймісон обернувся до мене спиною, продерся між двома половинками хвіртки та підійшов до нього ззаду.

— Де Ліса? Де вона? Я хочу з нею поговорити!

Він навмисно не озирався. Я відчував, що йому важко стримуватися. Усе його тіло напружилося.

— Думаю, ти так уже наговорився з моєю дівчинкою, що вам обом задосить, — він прокручував ручку розприскувача знову і знову. — Дуже тобі раджу забиратися додому.

Він говорив зі мною так, нібито я десятирічний хлопчисько! Мене це страшенно бісило. Я підійшов ближче і потягнув його за рукав заяложеної куртки з такою силою, що йому довелося випростатися, щоб втримати рівновагу. Лише тоді він обернувся-таки до мене обличчям. Ми стояли надто близько один до одного, і йому довелося трохи відхилити голову назад, щоб дивитися на мене неприязним поглядом. До тієї миті я й не здогадувався, наскільки вимахав!

Мене вразило, з якою злістю він заговорив.

— Ти образив мою дівчинку, — прошипів він. — Ти образив мою Лісу так, що вона півночі плакала. Я не знаю, юний Томе, що ти їй зробив чи сказав. Ліса не схотіла розповідати. Але Бог тобі в поміч, якщо я колись таки дізнаюся. Бо якщо все бодай наполовину так погано, як я підозрюю, то ти дістанеш від мене такого прочухана, що зроду-віку не забудеш, і мені начхати, чий ти син.

Я спробував щось відповісти, захиститися, все пояснити. Але не зміг. Що мені було робити? У мене всередині здіймався нестерпний біль, немов гадюка, яка прокидається зі сну, і коли я спробував відвести погляд від Джеймісона, втекти від лихого виблискування його очей, усе навколо засвітилося слабеньким тьмяним сяйвом: садок, будинок, дерева — усе довкола мене закрутилося, і я відчув, що мене от-от знудить, тут-таки, просто на його траву.

— Я мушу з нею поговорити! — благав я. — Дайте мені побачитися з Лісою.

— Ні! Та нізащо! Ти вже й так добряче їй допік. І навіть не думай знову сюди прокрадатися. Тобі не світить з нею зустрітися. Вона їде. Сьогодні вранці вона їде до тітки Бріджит у Лінкольн, і я не піду на ферму, аж поки автобус з моєю Лісою не виїде з Фретлі.

— Ні! Вона не може отак поїхати! — у відчаї закричав я. — А як же Галлоран? — швидко зметикував я. — Йому вона теж потрібна!

— Та хай іде під три чорти! Триклятий Галлоран! Триклятущий!

Він шпурнув розприскувач на землю з такою силою, що ручка затялася, і маленькі прозорі краплі почали просочуватися в землю. Він мав підтоптаний вигляд, здавався старим, утомленим і самотнім, і вперше мені стало жаль Джеймісона, уперше в житті.

— Доведеться йому обійтися без неї, — тихо мовив він. — Мені ж теж доведеться обходитися без неї, хіба ні?

Я нахилився, щоб підняти розприскувач, доки вся отрута з нього не просочилася до корінців рослин. Мовчки повернув його Джеймісону.

— Добре, — сказав він, засмучений і втомлений після вибуху емоцій. — Іди-но додому. Так буде краще для всіх. Татові сьогодні знадобиться твоя допомога, бо ж мене не буде, а ще й дощ насувається.

Вийшовши за хвіртку, я озирнувся. Джеймісон стояв і дивився мені вслід, чекаючи, поки я піду, — нещасний чоловік біля свого нещасного будинку з пухирчастою й облізлою фарбою на стінах і потрісканою черепицею, що заледве тримається на даху. Єдина небайдужа йому людина в усьому світі мусила поїхати через мене. Він сам так сказав.

— Не відправляйте її геть!

Раптом усе стало дуже просто. Він же почне за нею сумувати, щойно автобус рушить з місця. Сама думка про її від’їзд наганяє на нього тугу. Він не хоче, щоб вона їхала. І я теж. І Галлоран. Ми всі хочемо, щоб Ліса залишилася.

— Не відправляйте її геть! Я обіцяю, що більше не скривджу. Мені дуже шкода, що я її образив. Але, будь ласка, не відправляйте її. Не відпускайте. Ви ж знаєте, цього більше не повториться.

Не звертаючи на мене уваги, Джеймісон почав сердито розприскувати цілі хмари отрути на ягідні кущі. Уперше в житті мені було на це начхати. Мені було б начхати, навіть якби він почав запихати розпечені голки в кожну гусеницю. Аби тільки він не відправляв Лісу геть. Клаптик за клаптиком, зелень на кущах ставала все темнішою, все сильніше виблискувала і вкривалася величезними краплями, а постать Джеймісона огорнулася хмарою легенької імли. Від роздратування він і не помітив, що розприскує проти вітру.

Я видерся на середню поперечку його розхитаної хвіртки і крикнув до нього:

— Не відправляйте її геть, будь ласка!

— Вона поїде. Уже про все домовлено.

— На ціле літо?

— Саме так.

— Але чому? Чому?

Він продовжував бризкати отруту, хоча розприскувач був уже майже порожній і лише видавав легкий свист.

— Для моєї дівчинки тут нема путящого товариства, — сказав він.

— Але ж є Касс, — заперечив я.

Джеймісон коротко реготнув, немов гавкнув. Бридкий звук. І продовжив безцільно прискати повітрям на кущі. Він ставав усе лютішим. Я помітив, що його шкіра понад коміром куртки несподівано набула багряного відтінку, який розповзся аж до вух.

— Чим же вас не влаштовує Касс? — не вгавав я.

— Іди додому. Вшивайся звідси!

— Чим вас не влаштовує Касс? — крикнув я.

Вигук прозвучав хрипко, з гарчанням, і був більше схожий на його голос, а не на мій. Від несподіванки я аж зісковзнув з трухлявої дошки, зламавши її та впавши на неї.

— Ану злізь з моєї хвіртки! — гаркнув на мене Джеймісон. — Іди додому! Чого це я маю тобі щось пояснювати? Не збираюся! Ні тобі, ні твоїм батькам! Ховай собі й далі голову в пісок, як вони, бо ж вона твоя сестра-близнючка. Та я все бачив на свої власні очі, коли був у Галлорана, а що не бачив, то сам можу додумати. Тому моя дівчинка добуде літо в Лінкольні, від гріха подалі!

— Від гріха подалі?

— Іди додому!

— Касс? У Галлорана вдома?

— Томе, востаннє попереджаю. Ану геть звідси!

Його голос зазвучав справді загрозливо, тихо і страшно, тому я чкурнув між кущами глоду, не чекаючи, доки він рушить за мною. Тепер стежка ще більше скидалася на тунель: здавалася ще темнішою, і задушливішою, і зарослішою. Я щоразу перечіплявся через розлоге коріння, намагаючись його перестрибнути, і рвав одяг об шипи.

Ті нещасні клаптики неба, які мені вдавалося розгледіти, були немов поцятковані синцями. Насувалася буря, повітря огортало обличчя, наче тонкою вологою тканиною, не даючи дихнути. Стежка здавалася довжелезною, безкінечною. Але врешті я гепнувся на землю біля ясена на краю переліска, зігнувшись навпіл і важко дихаючи.

Моє важке дихання повільно стишувалося — і наростала тиша, цілком відповідна тій дивній мовчазній непорушності, що панувала навколо. У переліску нічого не ворушилося. Навіть листя на деревах не шелестіло. Здавалося, час тут зупинився. Я пішов до льодовні. Мені потрібно було подумати. Мене наповнило відчуття вичікування і тиші, немов я був однією з пташок чи білок. Ступав дуже м’яко і повільно, уважно дивився, куди ставлю ногу. Тому, лише підійшовши вже зовсім близько, я нарешті помітив покинутий, забутий піджак Галлорана.

Я стояв, витріщаючись на піджак, аж ось його порвану шовкову підкладку легенько підняв подих теплого вітру. Несподіваний порух був направду приголомшливим серед цієї безмежної моторошної непорушності. Я аж підскочив.

«Від гріха подалі, — так сказав Джеймісон про мою сестру. — Для моєї дівчинки тут нема путящого товариства! Я все бачив на власні очі, коли був у Галлорана, а що не бачив, то сам можу додумати».

І раптом мені все стало ясно. Я дивився, як Галлоранів яскравий піджак зухвало лежить на землі одразу ж біля нашого особистого потаємного місця, яке ми з Касс ділили ще зроду-віку. Галлоран тут вештався вчора ввечері, коли було вже точно надто темно для малювання. Він так добре знає, як у нашій сім’ї минають вечори, ніби й сам до неї належить. А Касс зачиняє на ніч двері своєї спальні на ключ, а потім ходить сонна цілими днями.

І поки я стояв, додумуючи решту, як Джеймісон, мені знову вчулися десь ізнизу ті приглушені таємничі звуки, і кроки на стежці, і придушений обірваний відголос сміху, який я приписав котові.

Ні, коти не зустрічаються в льодовні.

— Триклятий Галлоран, — прошепотів я слова, які недавно викрикував Джеймісон. Тепер я пробував, як вони звучать з моїх уст: — Триклятий! Триклятущий!

Раптом листя знову затремтіло і зашелестіло, наче я його зачепив. Ідеальна сяйлива важка крапля літнього дощу впала мені на руку, а ще одна — на суху землю в мене під ногами. Я дивився, як вона покотилася, збираючи пил, немов величезна ртутна краплина. Потім ще одна, і ще, а відтак краплі почали падати мені на обличчя, і я вже не розрізняв, де дощ, а де мої сльози. Грім гахкав, гоготав і стугонів над головою, а синювато-сірі спалахи блискавки яскраво освітлювали весь перелісок.

Я розвернувся і кинувся навтьоки, а в голові у мене снувала одна-єдина думка: дощ змиє всю отруту з Джеймісонових ягідних кущів. Та це мене не тішило. Мені було байдужісінько, як і самому Джеймісону. Він бачив, що надходить буря, і все чудово розумів. Я просто прокручував цю думку в голові знову і знову, щоб не думати про все інше.

Стежки, якими я біг, були такі мокрі, що радше скидалися на звивисті потічки. Поки я дістався до ферми, подвір’я залило водою, і воно було тепер схоже на зеленаво-сріблясте озеро в моторошному світлі бурі. Я змок до нитки і так змерз, так змерз, що ніяк не міг перестати тремтіти.

Розділ п'ятий

Я досі весь тремчу. Міг би додуматися і перевдягнутися, перш ніж повертатися сюди. Я обмацав усю вологу брудну долівку льодовні в пошуках хоч якихось залишків свічок і позапалював їх усі навколо себе, але мені досі так холодно, що я ледве втримую записник на колінах, отакі дрижаки мене охопили, а пальці аж болять від олівця, бо мушу його міцно стискати, щоб він не ковзав по сторінці.

Хай там як, а в мене тепер є ключ. Я й сам не розумів, що роблю, коли зупинився, вагаючись, біля дверей Касс, замість того, щоб прямувати далі коридором до своєї кімнати. Я розхлюпував сандалями величезні темні плями по підлозі, яку мама так старанно наглянсувала. З волосся на очі стікали потічки дощової води, котилися вниз лицем і шиєю та падали на футболку, яка повністю промокла і прилипла до тіла. Можливо, коли я зупинився на порозі, то мною керувало бажання якнайшвидше стати на хоч якийсь килим. Або ж я хотів знайти рушник, а на підлозі в кімнаті Касс їх завжди більше, ніж у сушці для білизни. Вона витирає ними волосся, а потім просто кидає, куди очі бачать.

Хай там чим я керувався, зупиняючись біля її кімнати, та варто було дверям за мною зачинитися, і я зрозумів, по що прийшов. І зараз я тримаю його в руці. Я закопаю його тут, у чорну втрамбовану землю, глибоко під гнилою підлогою з мішковини, де ні Касс, ні Галлоран навіть не додумаються шукати. У мене є ключ від її кімнати.

Отепер вона попалася. Думаю, навіть Касс не наважиться вислизнути з дому затемна, якщо знатиме, що будь-хто з нас будь-якої миті може підійти до її дверей і стукати, стукати, стукати, а потім зайти-таки в кімнату і побачити, що постіль Касс недбало розстелена, а її самої і сліду нема. Тож я покладу край усім цим нічним зустрічам позаду льодовні або й удома в Галлорана, де Джеймісон побачив те, що побачив. Касс ніколи не наважиться так ризикувати. Бо що, як її зловлять на гарячому? Звісно, наступного ранку вона плестиме свої безкінечні історійки, нервово виправдовуючись: «Авжеж, я чула, як ви стукали в двері пізно ввечері! Мені просто не хотілося ні з ким розмовляти. Це що, злочин?». Або ж скаже з сонною ранковою невинністю: «Я бачила дивний сон, нібито хтось рубає дрова просто біля моєї кімнати. Може, то було саме тоді, коли ви намагалися мене розбудити?». А якщо вона буде дратівлива через постійне недосипання, то сердито гаркне: «А, то це ви серед ночі тарабанили в мої двері. Перепрошую, що не зволила відчинити. Розумієте, я думала, що це Том».

Вибріхуйся, вибріхуйся, Касс, у тебе це завжди так добре виходило. Але не цього разу, тому що навіть ти не зможеш нічого вдіяти без ключа, який тепер у мене. Будь-хто, постукавши у твої двері, потім зможе просто відчинити їх і, окинувши поглядом кімнату, як оце щойно зробив я, зрозуміти, що тебе там нема.

Її кімната змінилася — так само, як тоді, коли мене переселяли і Касс просто позапихала всі мої речі в картонні коробки та виставила їх на сходовий майданчик. Комікси розпалися і перемішалися, касети та диски, витягнуті з касетниць і конвертів, валялися по всіх усюдах. Вона навіть не зволила перевірити, чи щільно закручені кришечки на моїх тюбиках з олійними фарбами, перш ніж швиргонути їх у коробки: темно-зелена розлилася і зіпсувала обидва овечі черепи. А ще Касс викинула мої моделі кораблів. Раніше вона казала, що їй дуже подобається дивитися, як три моделі стоять на підвіконні, немов пливучи полями, які видно через вікно. Але вона просто кинула їх на купу за дверима, до решти моїх речей, і коли я повертав угорі на сходах, то відламав грот-щоглу,[11] яка через Касс отак собі беззахисно стирчала.

Їй навіть не було через це прикро. Я ввійшов у її кімнату, тримаючи модель, — хай побачить, що накоїла, — але вона і глянути на мене не зволила, так була зосереджена, намагаючись втримати рівновагу на книжковій шафці.

— Томе, скотч, — сказала вона. — Дай мені скотч. Так рівно? Рівно висить?

Я підвів очі та зустрів невиразний погляд прекрасного чорного жеребця, зображеного на плакаті, який Касс так відчайдушно намагалася повісити рівно, розпластавшись по стіні. Зітхнувши, я поклав модель корабля, яку майстрував не одну годину, на край її ліжка. На підвіконні для неї вже не було місця, тому що Касс захарастила мою половину своїми кольоровими скляними білками з манірними посмішками, і пластиковими поні, і товстобокими вовняними тваринками з помпонів, у яких такі сміховинні червоні фетрові усмішки від вуха до вуха і чорні очі-намистинки.

Я ступив крок назад і сказав:

— Касс, опусти нижче з боку вікна.

І мені стало трохи шкода того коня, чесне слово, бо він, такий сильний і лискучий, тепер приречений збирати пилюку і вицвітати на стіні, поглядаючи вниз на скляних білок і помпони. Касс, певно, встигла приклеїти лише два верхні кутики, тому що буквально за секунду вона мене заскочила зненацька, сказавши:

— Томе, обережно. Я спускаюсь.

— Це ти обережно, Касс! — крикнув я. Але було надто пізно. Вона вже приземлилася обома ногами на пів’ют корабля. І хоча Касс допомогла мені визбирати з грубої вовняної стебнованої ковдри все до останньої тріски і я довго зберігав їх у коробці з-під взуття, а все ж таки я ніколи більше не намагався полагодити ту модель.

Плаката з жеребцем на стіні вже немає. Не знаю, що з ним сталося. Тепер тут висять інші плакати, і на них лише обличчя, обличчя й тіла. На них зображені реальні особи, і хоч я не всіх одразу впізнаю, та мені точно доводилося бачити їх раніше. Білки, помпони і пластикові поні теж зникли. Тепер вона по всьому комоду розклала маленькі тюбики, і баночки, і пляшечки, і щіточки химерних форм, хоч я ніколи не бачив і половини тих кольорів на її повіках, та й не чув від неї жодного з цих дивних мускусних запахів.

Може, це одна з причин, чому вона замикає двері на ключ.

Її книжкові полиці завалені глянцевими журналами з дівчатами на обкладинках. Усі ці дівчата схожі на саму Касс. Обкладинки такі блискучі та слизькі, що варто було мені трішки розгорнути один з журналів, як усі вони посипалися на підлогу. Довелося запихати назад. Сподіваюся, Касс не помітить, що я їх займав. Ще на її полиці є кілька ілюстрованих книжок з котиками. Я й не знав, що Касс так подобаються котики. Навіть не пригадаю, коли вона востаннє хоч словом озивалася до наших котів.

Майже все в її кімнаті для мене нове. Я ніколи не бачив на сестрі доброї половини одягу з тієї гори мотлоху, яка навалена на підлозі та постійно збільшується і через яку мама постійно дорікає Касс. Казкові, фантастичні сільські пейзажі розкидані по всій кімнаті та висять на стінах. А ще повсюди записники, в яких вона повиводила фломастерами яскраві звивисті візерунки з літер свого імені: Кассандра, Кассандра, Кассандра — і зеленим, і фіолетовим, і блакитним, і оранжевим, і жовтим і криваво-червоним… Вона, певно, годинами вимальовувала кожну літеру. То й не дивно, що Касс тепер усе гірше і гірше дає раду домашнім завданням.

На підлозі валялося кілька листів від її подруг, з якими вона не бачиться протягом літа. Нікому й на думку не спало б написати мені листа тільки тому, що ми не зможемо бачитися сорок два дні. Як на те пішлося, я взагалі не впевнений, чи отримував колись від когось листа, хіба що з бібліотеки Фретлі. Один з конвертів поплямлений великим коричневим обідком від напівпорожньої чашки кави, яку вона недбало на нього поставила. Я ніколи не додумався б принести в свою кімнату чашку кави, ніколи.

Її кімната так дивно пахне, немов різдвяні магазини. От у моїй кімнаті тхне клеєм. А в неї по всіх усюдах якісь гарненькі абищиці: вони лежать на підвіконнях, на столі, на книжкових полицях; приставлені до стін, звисають з напіввідчинених шухляд, розвішані на абажурах і дверних ручках. Усілякі витребеньки, десятки маленьких сяйливих і барвистих штучок, які виблискують на сонці, немов скарби. Сережки, браслети, тонкі золотаві футляри від помади; маленькі емальовані коробочки; каблучки та скляні намистинки; яскравий тканий ремінець від годинника і два розмальовані блюдця, ущент наповнені іноземними монетами; блискучі скляні пляшечки та баночки, маленькі порцелянові горщечки з прегарними наліпками; закладки для книжок і листівки з фотографіями, вишукані сірі сухі квіти та щільно скручені клубки різнокольорової вовни. Над її ліжком є навіть підвісна іграшка: вісім маленьких дельфінів, які без упину плавають у повітрі. Отак роззирнешся — і можна подумати, що тут живе галка, чесне слово.

Звідки у неї весь цей мотлох? Де вона взяла на все це гроші? Може, вкрала? Чи це подарунки, подарунки від Галлорана? І чому мама з татом нічого не помічають?

Я підійшов до комода і висунув неглибоку шухляду, яка постійно заїдає і яку ми колись перегородили шматком картону, щоб наші колекції крем’яшків не скотилися докупи. Вона викинула картонну перегородку. Тепер там лежить купка гарної яскравої спідньої білизни. Я й не уявляв, що вона таке носить.

Я не хотів доторкатися до білизни, але був певен, що ключ десь там. Розумієте, я знаю Касс як облуплену. Там я його і знайшов, на самісінькому дні шухляди, він був надійно захований у штуковині, в якій ніхто навіть і не додумався б шукати — в одному з тих тонких сріблястих тюбиків, які дівчата, хихочучи, позичають одна одній під час обіду, коли їм здається, що хлопці цього не бачать. Коли я занурив руку, м’яка шовкова тканина зачепила ворсинки на шкірі, а резинка на якусь мить сплутала мені пальці. Вони що, всі носять отаке під простими старими шкільними блузками? Невже мама передає це потім і Лісі?

Я з шумом засунув шухляду назад і вже зібрався йти до дверей, коли помітив своє відображення в дзеркалі. Я мав такий хитрющий вигляд — точно як Джеймісон, коли той прокрадається за огорожею, — що аж зупинився і задумався. На кілька секунд я розтиснув долоню й уп’явся поглядом у ключ, однак назад у шухляду його не поклав, натомість ще міцніше стиснув між пальцями.

Терпіти не можу дивитися в дзеркало. Так уже споконвіку. Коли я був маленьким, інколи мені здавалося, що на мене з дзеркала дивиться Касс із сумним і серйозним обличчям. Я дивувався, чому вона мені не всміхається. Але тепер мені вже такого не ввижається. Ми давно не схожі одне на одного. Тепер навіть і не здогадаєшся, що ми двійнята. Проте дзеркала я досі не люблю. А от Касс — навпаки. Вона перед ними все життя крутиться. Не уявляю, як вона так може. Я стояв і дивився на себе: з дзеркала на мене витріщався незнайомець зі спокійними сірими очима, аж захотілося струснутися. Вираз обличчя в мене був саме такий, на який щоразу скаржився Галлоран, малюючи мене. Він казав, що я надто потайливий. І він таки має рацію. Я настільки потайливий, що мене наче й узагалі тут немає. Не дивно, що він обрав мене для свого «Сумного опудала». Якщо чесно, я й сам не впевнений, чи впізнав би своє обличчя серед юрби.

— Бу, — тихо сказав я відображенню в дзеркалі.

Мій голос знову зазвучав трохи хрипко, як і тоді, коли я кричав на Джеймісона. Сіроокий незнайомець пильно і непорушно дивився на мене; але його рука стиснула ключ так само міцно, як і моя, а суглоби його пальців теж побіліли.

Певно, ключ краще закопати. Останні два недогарки свічок уже догоряють. Решта свічок згасла, і я промерз аж до кісток. Відтепер я щоночі перевірятиму, де Касс, і не раз. Не спатиму і прислухатимусь. І наглядатиму за стежкою з вікна. А якщо побачу, що вона таки вислизнула, то піду слідом за нею.

Врешті-решт, на відміну від неї, я навичок не втратив.

Розділ шостий

Я не додумався принести сюди сьогодні ще свічок. Тож довелося мені лазити рачки, шукаючи записник у цілковитій темряві, а велетенські краплі все крапали і крапали, відлунюючи так, немов вони чекали свого часу століттями. І лише спершись на вологу цегляну стіну тунелю, в який усе-таки потрапляло зеленкувате й водянисте денне світло, я зміг бодай щось розгледіти і записати ще сім вад у Список — нові плоди гидкого врожаю, які цього разу всі належать мені, всі про мене.

Том-дурник, камінь, глушман, недотепа, стобреха. Ось. Ось перші п’ять. Я записав їх дуже охайно, одразу під припізнілим. Я пам’ятаю кожне слово, хоча після тієї сильної грози вже минуло більше тижня. Тоді я закопав ключ Касс у льодовні, а потім, змоклий до нитки, спробував прокрастися назад у будинок і наткнувся просто на тата — чорного від болота, мокрющого, розлюченого не на жарт.

— Де тебе носило весь цей час? Де ти був? — він добряче мене трусонув. — Будь-який інший Том-дурник помітив би, що наближається буря, і здогадався б, що роботи не бракуватиме! Чому ти до цього не додумався? — він швиргонув мені гумаки просто в обличчя і впхав у руку важкий Джеймісонів заступ. Він чи то випхав, чи то виштовхав мене з кухні та повів затопленим подвір’ям аж до пагорба, яким я того ранку збігав, як навіжений.

Тато зупинився на низині, де забилися дві водовідвідні канави, унаслідок чого всю городину по той бік огорожі залило болотом. Це видовище знову вивело його з рівноваги.

— Ти чому не повернувся сьогодні вранці?! — кричав він на мене крізь дощ. — Ти ж знав, що будеш мені потрібен! Навіть камінь почув би, як я тебе кликав з вершини пагорба. А тепер, Томе, копай! Копай! — він почав люто розбивати заступом грудки зібганих жужмом бур’янів і землі, які перешкоджали потоку води, а між ударами я чув його крики: — Томе, ти або глушман, або недотепа, або стобреха. Вибирай сам, що тобі більше до душі!

Том-дурник, камінь, глушман, недотепа, стобреха. Я докопувався до цих слів громіздким заступом Джеймісона. Шепотів їх собі під ніс увесь час, поки працював, ніби це було якесь чарівне закляття, що не давало мені зупинитися. Я навіть придумав для них маленьку таємну мелодію, яку насвистував щоразу, коли батько працював надто близько. Я копав і копав, а звучання цих слів усе відлунювало в голові: Том-дурник, камінь, глушман, недотепа, стобреха — знову і знову.

Дощ усе лив, і лив, і лив. Я ще ніколи в житті так не промокав. Власне, у мене все боліло від холоду, втоми і голоду ще до того, як ми почали працювати, але тепер, трохи покопавши мокру забиту канаву, я відчував, як кожен мій м’яз кричить від болю, а руки палають вогнем.

Та я не здавався. Що сильніше мені боліло, то лютіше я врізався заступом у цупкі сплутані грудки — так, ніби біль мій був не в спині, шиї, плечах чи руках, а в кожній купці чорної землі з бур’янами, яку я піднімав і кидав убік, подалі від очей.

Згодом мені принаймні перестало бути холодно. Я так зіпрів, що злива мене навіть втішала. Поволі моє тіло таки поступилося і призвичаїлося до ритму копання. І хоча кожна клітинка стугоніла від болю, я копав і копав, рухаючись слідом за татом крізь сіре світло під заволоченим хмарами небом. Отак ми разом прочистили і розширили цілий рів через низину, і вся дощова вода, яка стікала крутим пагорбом униз і збиралася тут, змогла нарешті потрапити в основну канаву, закрутитися вихором і вихлюпнутися в річку, яка ставала все повноводішою.

На цьому етапі ми могли б зупинитися. Інша канава була не така важлива. Дощ поступово вщухав — усе ще цяпотів, але тихіше. Однак, поки тато перепочивав, спершись на заступ, я мовчки став перед ним, відкинув з очей мокре волосся, яке мені весь час заважало, і почав копати й другу канаву.

Тато також не озвався. Він лише зітхнув, витягнув заступ із землі та взявся копати позаду мене. На його обличчі промайнула комічна викривлена посмішка, але я її проігнорував. Просуватися першим було значно важче: потрібно розбивати всі грудки землі, а той, хто позаду тебе, лише мусить відкидати їх убік. Раніше я цього не усвідомлював. Тато все чудово розумів, але так і не запропонував помінятися місцями. Час від часу він скоса позирав на мене, але я вдавав, що не помічаю. Я знав, він вичікує, коли вже я сам собі зізнаюся, що програв, і нарешті зупинюся та трохи перепочину, спершись на заступ, точнісінько як він, а потім знову візьмуся копати позаду нього.

Але ні. Я не зупинився. Навіть не сповільнив темп, який батько задав, коли був розлючений. Я вперто копав далі, хоча й знав, що він значно сильніший за мене і може працювати стільки, скільки йому заманеться. М’язи в руках здавалися мені розпеченими сталевими дротами, які от-от порвуться. В очах періодично мигтіло. Кожна викопана купка важила з півтонни, земля була мокрюща, бур’янів безліч. Як ви розумієте, прочищати водовідвідну канаву на нашій фермі — це не зовсім те саме, що саджати клумби.

Якби він запитав: «Томе, може, вже досить на сьогодні?» — я не відповів би. Тато це добре знав і тому не займав мене. Просто продовжував копати на кілька кроків позаду, з тією дивною кривою посмішкою на обличчі, навіть коли вода в обох канавах текла вже значно краще, ніж будь-коли раніше. Я не здавався так довго, що краплі поту на татовому лобі перетворилися на липкий сірий блиск по всьому обличчю, але він досі посміхався. Щоправда, посмішка стала вже дещо силуваною.

Самому лиш Богу відомо, що зі мною коїлося під шаром чорного липкого болота. Ще ніколи в житті я не почувався таким виснаженим, але продовжував безугавно копати, доки тато врешті таки не витримав і закричав:

— Тпру, Томе, зупинися нарешті, хлопче! Годі. Я вже з ніг падаю!

Я востаннє з усієї сили замахнувся заступом. Це мене майже вбило. Навіть не знаю, як я зміг підняти руки, але таки зміг, і величезна важка брила мокрої землі злетіла вгору і гепнулася в мене за спиною, мало не вгативши татові в плече. Отоді вже і я посміхнувся — так, ніби це не тато, а Касс, яку я нарешті переміг навіки-віків.

— Усе, усе, хлопче, — сказав він. — Без фанатизму!

Але я відчував, що він задоволений. Я почув це в його голосі. Я побачив це у виразі його обличчя.

Так тривало цілий тиждень. Я не відставав від нього ні на крок, працював і працював, і він усе чудово бачив. І мама теж. Тепер вона ставить на стіл тарілки для мене, тата і Джеймісона одночасно, хоча доти мою завжди ставила пізніше. І порції мені вона дає такі самі, як і їм: яєчня з двох яєць, велика відбивна і чверть пирога. А ще, коли моє «Дякую, мам» звучить не надто приязно, мама вже не питає, чи я, бува, не застудився. А тато запитує в мене: «Ти як думаєш?» — так само, як і в Джеймісона. «Може, варто перекрити дах сараю шифером, поки не почалися дощі? Томе, ти як думаєш?»

Джеймісон сидить, згорбившись над своєю тарілкою, самотній і принижений. Такий пригнічений, що вже й не накидається на хліб. На Касс він тепер навіть дивитися не хоче, а сидіти навпроти неї й поготів, отак сильно він сумує за своєю Лісою.

Коли Джеймісон виходить, мама підозріло принюхується. Вона здогадалася, що він пив, ще за три дні до того, як ми знайшли порожні пляшки під тином. Тому залатати дах тато послав саме мене, а ще я весь тиждень водив трактор. Мені ніколи раніше не доводилося працювати на тракторі, хоча я вже безліч разів приганяв його вночі на ферму. Як для новачка, то я непогано впорався — так тато сказав. Принаймні руки-ноги залишилися на місці, а от Джеймісону в такому стані могло й не пощастити. Тато неабияк на нього розсердився. Я випадково почув, як він казав мамі:

— Джеймісон навіть курей не може як слід нагодувати. Дякувати Богу, тепер у мене є Том. Що я ще можу сказати.

— Докори сумління, — констатувала Касс, коли Джеймісон учора після вечері помітно похитувався, ідучи кухнею. — Це все докори сумління. Тепер він шкодує, що отруїв свою Лісу. І сумує за нею майже так само сильно, як Том.

Хоча татове «Ану перестань!» було адресовано Касс, вони з мамою пильно дивилися не на неї. Я мимоволі почервонів. Мені хотілося прибити Касс. Вона вже тиждень так поводилася: ці підступні дурнуваті натяки про мене і Лісу, хихикання та підколювання — так, ніби вона й не помітила, що я вкрав ключ від її кімнати та зіпсував її плани раз і назавжди.

Мені так і не випала нагода пошпигувати за нею. Я планував стеження щовечора, лягав спати дуже рано, але прокидався лише тоді, коли тато приходив будити мене на світанку, щоб я вирушав на доїння, на яке Джеймісон цього тижня ще жодного разу не з’явився вчасно.

Саме тому сьогодні вранці я збирався піти до Галлорана. Коли тато сказав: «Томе, зроби собі вихідний. Ти його заслужив», — я одразу ж вирішив піти й подивитися, що там і як, ну а решту, як Джеймісон, додумати — і таки вивести на чисту воду свою підступну та хитру сестричку, раз і назавжди.

Вона дуже не хотіла, щоб я йшов. Почувши, як я кажу мамі, що піду до Галлорана і спробую витягти з нього гроші, які він нам винен за яйця, вона запанікувала.

— Краще я піду. Мені не важко, — Касс витріщилася на мене. — А Том хай залишиться вдома. Він працював увесь тиждень. Йому потрібно добре відпочити. Я сама віднесу рахунок за яйця. Мені не завадить прогулятися.

— Касс, я сам піду, — заперечив я.

Усім здається, що я тепер говорю по-іншому — не певен, як саме, але певен, що так і є. Хоча Касс і скривилася як середа на п’ятницю, мама навіть не стала чекати нашої традиційної запеклої суперечки. Вона одразу простягнула рахунок Галлорана мені.

— Усе навколо міняється, — сказав тато, не звертаючись ні до кого конкретно, коли вони з мамою виходили з кімнати.

Щойно двері зачинилися, Касс накинулася на мене, немов розлючена тигриця, і вирвала рахунок в мене з рук.

— Томе, попереджаю тебе. Якщо ти вирішив прокрастися до Галлорана, щоб шпигувати за мною, то пошкодуєш про це. Не тільки в мене є таємниці, і я відплачу тобі тією ж монетою.

Я й не збирався сперечатися. Коли я вже сказав, що піду, то піду — з рахунком чи без. Тож рушив до дверей.

— Ти стаєш точно таким самим, як він! — в’їдливо сказала вона. — Безперестанку шпигуєш, розставляєш пастки і все псуєш. Ти перетворюєшся на маленьку копію Джеймісона!

Я гримнув дверима якнайсильніше та кинувся геть через подвір’я. Але все одно почув її пронизливий глумливий голос, який долинав з відчиненого навстіж кухонного вікна:

— Знаєш, краще будь обережним. Ти вже майже догрався, противнючий, огидний Том-нишпорка!

Маленька копія Джеймісона. Огидний Том-нишпорка. Я одразу прибіг сюди записати обидві ці фрази, щоб вони врешті перестали крутитися у мене в голові, але тепер рука не підіймається, надто вже вони жахливі. Я не можу їх записати. Не можу, і все. Мені ще ніколи не доводилося записувати слова Касс, а тому здається, що коли я їх таки запишу, вони закричать на мене з тьмяних списаних сторінок блокнота, ніби виведені блискучою фарбою, чи кров’ю, чи ще чимось таким. Я ніколи не зможу викинути їх з голови.

Тому я повинен змусити Касс забрати свої слова назад. Нехай вона визнає, що це неправда. Я піду та знайду її просто зараз, хай навіть доведеться пертися до Галлорана і терпіти її паскудний характер. Я віддам їй ключ, щоб показати, що шкодую про скоєне. Я змушу її визнати, що це неправда — все те, що вона сказала. Вона візьме свої слова назад, я точно знаю. Вона ж моя сестра.

Розділ сьомий

Я пішов до Галлорана довгою дорогою через поля, вирішив не скорочувати шлях через старий міст. Він слизький та прогнилий навіть коли сухо, а ходити ним за поганої погоди я просто терпіти не можу. А ще я намагаюся триматися якнайдалі від будинку Джеймісона. Він відіслав Лісу понад тиждень тому, і хоча під час спільної праці на фермі він про це не згадує, та все ж навряд чи мені пощастить удруге, якщо ми зустрінемося на його території. Щиро кажучи, він мене лякає. Страшно навіть дивитися, як він сумує за своєю Лісою, а відколи ми знайшли його пляшки під тином — і поготів.

Я теж сумую за Лісою, але він цього не знає. Я думаю про Лісу цілими днями, знов і знов шкодуючи, що не прикусив язика того дня біля річки. Якби я тоді змовчав, то не треба було б мені зараз телющитися болотами до Галлорана і вибачатися перед Касс ні за викрадення ключа від її кімнати, ні за все інше. Натомість я міг би мчати стежкою до будинку Джеймісона, щоб побачитися з Лісою у свій перший вихідний день.

Можливо, вона одразу зачинила б двері просто в мене перед носом, а я так і стояв би, як телепень, на порозі. Можливо, вона розсміялася б мені в обличчя. Але й можливо, вона все-таки погодилася б вийти і трішки прогулятись, хоч і знехотя; а потім ми зніяковіло йшли б полями, майже не розмовляючи, і щоразу, коли вона пролазила під загорожею, я крадькома позирав би на неї, лякаючись її настороженого погляду і не наважуючись навіть словом озватися. Отак ми й ходили б — від одного поля до іншого.

Хоча Ліса могла б і всміхнутися. Можливо, мені вистачило б мужності всміхнутися до неї, а вона могла б відповісти мені тим самим. Імовірно, вона так квапливо вислизнула б з дому до мене, що довелося б нагадати їй повернутися по плащ, бо ж дощ он який періщить. А коли я взяв би її за руку, вона стиснула б мою, щоб показати, яка вона рада, що я прийшов. Може, вона навіть дозволила б мені допомагати їй зістрибувати з перелазів, як дозволяє татові. Я перейшов два поля роздумуючи, на якому шляху від її будинку найбільше перелазів.

Ми промокли б до нитки. Це була б мокра, мокрюща прогулянка. Нині така погода, що ні кроку не ступиш без хлюпання і чавкання. Мої черевики аж обважніли від болота. Але я брів далі та продовжував подумки розмовляти з Лісою і, дійшовши до оселі Галлорана, суттєво повеселішав. Дивовижно.

Галлоран живе на схід від будинку Джеймісона в маленькій відрізаній від решти світу хатинці, де він і ріс зі своєю тіткою Сьюзан. Мені дуже подобається Галлоранів будинок і все, що в ньому є. Я провів там безліч годин, перебираючи його барвисті книжки з мистецтва, обгорнуті цупким червоним оксамитом (раніше це були гардини тітки Сьюзан), а Касс тим часом мусила сидіти мовчки, доки Галлоран сновигав кімнатою і розглядав її відображення в дзеркалі та на полірованих меблях, готуючись малювати її знову.

Йому завжди найбільше подобалося малювати Касс. У неї талант до позування, повторював він. Я повсякчас впадав у мертвотне заціпеніння, щойно він брав до рук пензлик, натомість Касс сиділа так, як їй було сказано: підборіддя трохи підняте, очі дивляться рівно, палець угору — саме так, як він попросив, неймовірно природно, ніби саме цієї миті вона перестала сміятися чи несподівано застигла в такій позі.

Вона так добре позувала, що Галлоран навіть дозволяв їй перекидатися з ним кількома словами, поки він працює. А мені — ніколи в житті. Варто було мені лише горло прочистити, він одразу зривався:

— Цсс! Потерпи ще трохи! А можеш повернути ту позу? Томе, можеш знову подивитися у вікно?

Оці шквали роздратування ніколи не поширювалися на Касс. Вона зазвичай просто сиділа собі й тарахкотіла:

— Галлоране, той хлопчина з ферми Смітів думає, що в тебе реально не всі вдома. По-моєму, це через те, що ти живеш тут сам-один, не маєш пристойної роботи, та ще й постійно носиш свій жахливий піджак.

— Так, Касс, мабуть, твоя правда. Сподіваюся, це чудове світло побуде ще трохи. У нас прекрасно виходить!

А я тим часом блукав будинком, безкінечно перебираючи різні речі. Крутив важкі латунні ручки буфетів з червоного дерева, обводив пальцями звивисті візерунки на книжкових шафах. Натирав рукавами скло серванта для порцеляни тітки Сьюзан, аж поки воно починало кидати на стіни сонячних зайчиків. Бродив домом і все перелічував у голові різноманітні породи дерева: атласне, кленове, палісандрове, грушеве, махагонієве, падубове, дубове.

Незабаром, коли світло ставало вже зовсім тьмяним, я чув, як вони збирають речі в оранжереї і Касс уперто й затято дорікає Галлорану його роботою за день:

— Я так не горбилася. Це точно. Галлоране, і чого ти намалював мені волосся такого гидотного болотяного кольору? І руки в мене не такі довгі. Таких довгих рук узагалі не буває. Якщо ти хотів намалювати горилу, то чому не попросив Тома позувати?

Вона все бурчала і бурчала, саму себе не чуючи, а Галлоран спокійненько витирав пензлики і закручував кришки на баночках з фарбами. Він теж її не слухав. А я вмощувався позаду величезного Галлоранового акваріума і починав ганяти його неповоротких відгодованих золотих рибок навколо порцелянової русалки, яку так любила тітка Сьюзан. Галлоран ту русалку закинув у акваріум одного вечора, щоб їм там було веселіше. Я сидів і чекав, коли нарешті вже зовсім затихне приглушене ремствування Касс.

— Не чіпай! — казав Галлоран, коли вона перемішувала його ручки, олівці та крейду або перекладала кудись його затискачі та молотки, так, що він тиждень мусив би шукати. — Поклади все туди, де воно й було, будь така ласкава.

— Касс, ну будь ласка, не треба! — кричав він, помітивши, як вона використовує його найкращий ніж, щоб відкрити бляшанку. Але вона вже принюхувалася до блідої смердючої рідини, яка потрохи зсихалася. І перш ніж він устигав вихопити бляшанку в неї з рук, Касс, чхаючи, ставила її на місце.

— Ти все розприскала на мої картини! — лементував він.

Вона вислизала від нього знову і знову, пробираючись між високими мольбертами і складеними стосом полотнами, поза картинами, що стояли, сперті одна об одну зворотними боками. Галлоран чув зрадницький тріск тонких крихких паличок чорного вугілля чи шум кнопок, які каскадом падають на кахлі, але поки він доганяв Касс, та вже гортала чорними від вугілля пальцями книжки, які він узяв у бібліотеці.

— Цю треба було здати ще в жовтні! — казала вона йому, зловтішаючись. — Гей, Галлоране! А цю взагалі в березні! — отак вона й мордувала Галлорана, аж поки він не починав благати нас піти.

— Касс, послухай, — упрошував він, — уже темніє. Я скоро й сам піду. Касс, ну будь ласка. Хіба вам не пора додому?

Нарешті, без попередження, вона брала пальто і простувала до дверей.

— Ти лише глянь на цей розгардіяш! — стогнав Галлоран мені в спину, коли я вимітався слідом за нею. — Томе, ти глянь на цей гармидер!

Він ніколи не наважувався скаржитися безпосередньо Касс. У неї ж талант до позування, самі розумієте.

Те саме відбувалося щоразу, коли він малював Лісу. Касс носилася туди-сюди: то кривлялася з-за його спини до Ліси, відволікаючи її, то скручувалася на підлозі, намагаючись повторити одну з тих дивних поз, які вона знайшла в книжці зі східного мистецтва, що її Галлоран тримав високо на полиці у своїй кімнаті, корінцем до стіни. Він чудово знав, хто здіймає галас, але чомусь саме я — той, хто тихесенько сидів і читав книжку, наполовину заховавшись за шторами, — потрапляв під гарячу руку і звинувачення Галлорана:

— Томе, прошу тебе, перестань так безбожно гупати! Ти що, навмисно так дихаєш, щоб понервувати мене?

Навіть коли Касс втихомирювалася і знаходила собі якусь спокійну справу, скажімо, вмочування дорогоцінних Галлоранових пастелей у скипидар, одну за одною, він усе одно врешті-решт зривався на мені. Малювати Лісу так само непросто, як і мене. Їй властива якась така скутість, що на полотні здається одерев’янінням. Бувало, він малював її бліде застигле стривожене обличчя і втішався, переконаний, що цього разу все вдалося, але вже за кілька сеансів позування він знову на мені зривався, тому що з мольберта витріщалася якась недомальована маріонетка зі скляним поглядом, якої він ніколи раніше не бачив. Галлоран малював нас із Лісою лише з гордості. Насправді ж він цього терпіти не міг. Деколи він мало що не плакав від розпуки. Річ у тім, що ті нещасні картини, які Галлорану таки вдавалося продавати, то були наші з Лісою портрети. Людям подобалися його експерименти з Касс, але купувати їх ніхто не хотів.

Одного разу Касс йому заявила:

— Знаєш, у чому проблема, Галлоране? Усі ці картини зі мною надто вже слізливі.

Галлоран спочатку збліднув, як полотно, а потім став такий же червоний, як його піджак.

Вона влучила просто в яблучко. Треба віддати їй належне, цій Касс, вона таки знає, як добити лежачого. Власне, щойно вона і зі мною таке утнула.

— До-би-ти, дo-би-ти! — заспівав я на весь голос, перекрикуючи шум дощу. Марширувати в такт мені не надто вдавалося — болото так обліпило взуття, що п’ятки постійно вислизали. Але я не здавався.

Мене, певно, було чути вже за милю, але коли я врешті пробрався крізь смугу сірої дощової води, що переливалася через краї ринви, і став на порозі оранжереї, як лелека, балансуючи на одній нозі, щоб почистити заліплене болотом взуття об сходинку, то можна було подумати, що я прокрався навшпиньки — ніхто не звернув на мене ані крихти уваги. Касс, звісно, може вдавати, що не помічає мене, з нею все зрозуміло; але Галлоран міг би й гукнути мені привіт з кухні. З ним же я не сварився врешті-решт.

— Галлоране, привіт! — крикнув я, стягуючи з себе мокру куртку. — Галлоране!

Розділ восьмий

Я знав, що вони там. Темна пляма Галлоранового піджака блимала по той бік матового скла, поки він із дзенькотом викладав ложки і блюдця на тацю для чаю. З комірчини долинав знайомий брязкіт — хтось одну за одною відкривав бляшанки з-під печива, сподіваючись знайти бодай зачерствілий шматочок.

Я повісив свою мокру куртку на Галлоранів мольберт, але раптом почув зрадницьке крапання біля своїх ніг і кинувся рятувати його малюнки олівцем від маленьких калюжок, які я наробив. На всіх малюнках були зображені руки. Самі лише руки. Руки, стиснуті разом; руки, які на щось вказують; пальці, складені дашком; руки, складені в пригорщу; долоні в благальному жесті; руки, які щось погладжують; руки, що спокійно лежать на колінах.

Мені найбільше сподобалися тонкі пальці, що погладжують тітчин старовинний оксамитовий чохол для чайничка, такий чудовий на вигляд і схожий на кішку, яка згорнулася клубочком. Я поклав цей малюнок зверху і спер увесь стос на мольберт, де був почеплений новий ескіз — руки, складені на колінах, які Галлоран почав малювати в сумних і тьмяних тонах.

Цей малюнок мені аніскілечки не сподобався. Руки лежали на спідниці, мляві та відразливі, немов новонароджені котенята на старій шматі. Легенький блакитнуватий відтінок, наче викривлені пальці змерзли, — чи не єдине, що відрізняло руки від похмурих сірих колін. Галлоран лише марнує час — вирішив я, навіть ще не прочитавши умов конкурсу, які він прикріпив до кутика мольберта, вочевидь, щоб заохотити себе.

Зі слів Ліси я знав, що цей конкурс — особливо важливий. Проте масштаби його важливості я усвідомив тільки тоді, коли провів пальцем по брошурі з грубого сірого пергаментного паперу, роздивився рельєфні вишукані сині підписи титулованих спонсорів і побачив, як леви з яскравого герба на обкладинці рикають один на одного. А коли я розгорнув брошуру, до мене нарешті дійшло, чому Галлоран так розщедрився, що аж пообіцяв Лісі чотири фунти за годину позування, хоча сам він такий бідний, що й за яйця заплатити не може. Якщо Галлоран виграє одну з цих нагород, то зможе платити Лісі вдесятеро більше і все одно ще місяцями житиме як у Бога за пазухою.

Однак він може й не виграти. Справа від початку була ризикованою, адже Джеймісон не збирався спускати з Ліси очей, підраховуючи її години та гроші. Тато завжди казав, що Галлорана ніщо не зупинить, коли йому потрібна натурниця, але, по-моєму, поїздка Ліси в Лінкольн — не така вже й велика для нього втрата. Бо картина на мольберті направду жахлива. Хоча він, схоже, почувався досить самовпевнено. Уже навіть заповнив анкету учасника. «Руки на колінах», — написав він, а нижче: «Дівчина, нічний метелик і свічка».

Я обвів поглядом кімнату: де ж друга картина? Я сподівався, що для свого ж добра він зробив її трохи веселішою, ніж «Руки на колінах». Але її ніде не було. Я взявся розсувати картини, сперті одна на одну, висувати шухляди, обійшов навколо мольберта, та хоч куди глянь — усюди, на мій подив, були малюнки з Касс. Касс, Касс, лише Касс. Тут і там — по всіх усюдах, хоч куди я повертався, Касс дивилася на мене, бачила наскрізь і всміхалася. У Галлорановій оранжереї, як завжди, було повно картин з моєю сестрою, але з них я лише декілька бачив раніше. Я застиг на місці, збитий з пантелику. До мене не відразу дійшло, що всі ці місяці Касс продовжувала йому позувати, ні словом не обмовившись про це батькам, а тим паче мені.

Касс неймовірна. Я все крутився та роззирався. Галлоран теж неймовірний. Ті слова Касс зачепили його за живе і, вочевидь, сильно вибили з колії. І нові зображення Касс аж ніяк не були слізливими. Вони були чудовими!

Ось картина на полиці для вазонів. Він зобразив на ній Касс як дівчину з пекарні, яка простягає торбину з булочками, перехилившись через прилавок так, що той врізається їй у живіт. На її обличчі — вираз усеосяжної нудьги. Мені аж подих перехопило, чесне слово. Отак глянеш — і ніколи не здогадаєшся, що ця дівчина щойно під покровом ночі прокралася з дому, щоб позувати для картини, а якщо тато зловить її на гарячому, то від неї і мокрого місця не залишиться.

На картині, притуленій до дверей, Касс у банному рушнику тітки Сьюзан, спирається оголеною ступнею на розхитаний плетений кухонний стілець, а обличчя її наполовину сховане під пасмами прямого мокрого волосся. Може, саме ця картина так вразила Джеймісона?

Може, це вона спонукала його додумати все інше та вирішити, що моя сестра — непутяще товариство для його Ліси? Сам я нічого не помічав. Що довше я розглядав картину, то більше вона мені подобалася. Касс на ній була такою рожевою, розпареною, зосередженою на розгляданні своїх пальців на нозі. А крапельки води на її оголених плечах здавалися такими круглими і гладенькими, що несподівано для самого себе я простягнув руку і доторкнувся до однієї з них. Хотів перевірити, чи вона досі волога.

Я знайшов і ту картину — «Дівчина, нічний метелик і свічка» — у кутку, обгорнуту рваними шматками старого простирадла та повернуту лицьовим боком до стіни. Я розвернув її до себе, сів, спершись спиною на акваріум, і почав роздивлятися.

Знову Касс. Цього разу — Касс і свічка, що стоїть на брудному тріснутому блюдці. Вона присіла поруч зі свічкою, немов хотіла зібрати руками її яскраве світло, зловити теплі кола, що від неї поширювалися, — так само, як Джеймісон ловить зябликів. І в Касс тут такий же вираз обличчя, як у нього, коли ослаблі крильця нарешті перестають тріпотіти, або коли його сітка обплітає крихітне тільце, що б’ється в розпачі, а відтак пташка заклякає, і Джеймісон нарешті може підійти ближче та завдати останнього удару. Вираз обличчя, з яким він заганяє здобич у пастку: його не можна назвати жорстоким, це було б несправедливо, радше зосередженим. Власне, Касс дивилася так само.

Вона вичікувала, майже нерухомо, поки підлетить нічний метелик. Пильнувала, щоб почути тріпотіння в темряві та зловити метелика, перш ніж його тендітні крильця обпалить вогонь свічки, перш ніж прозвучить коротке тихе шипіння тієї миті, коли він влетить у полум’я. Я роздивлявся цегляне мурування за спиною і над головою Касс, яке Галлоран зобразив таким звивистим, що аж голова йшла обертом, і мені здавалося, наче я знову поруч із нею, у холодній глибині льодовні.

Яка ж чудова картина. Я занурив пальці в акваріум і дивився, як дві останні золоті рибки неохоче відпливають до стінок.

То ось що вони робили. Малювали. Малювали. Ось що вони робили позаду льодовні того вечора. Галлоран тарабанив туди величезну полотняну торбу, лише щоб попрацювати над картиною з Касс, найкращою його картиною, завдяки якій він сподівався виграти гроші та час, щоб малювати далі. Усі мої підозри виявилися повною нісенітницею. А от Касс мала рацію. Я поводився точнісінько як Джеймісон, як огидна нишпорка, що пхає носа в чужі справи. Я навіть поцупив її ключ.

Я так утомився від самого себе. А як мені соромно! Я занурив руку ще глибше у воду, яка поступово знову стала непорушною і спотворила мої пальці так, що вони тепер здавалися покрученими, як у Ліси. Дощ ритмічно вистукував по скляному даху, а я сидів і все обдумував. Касс не казала татові, що вона досі сюди ходить. Але ж тато заборонив їй лише через свою безглузду суперечку з Галлораном минулої косовиці. А Касс так намагалася його переконати. Я знову почув її слова, нібито все це сталося вчора:

— Якщо мамі можна продавати Галлорану яйця, то чому мені не можна йому позувати? Натурники йому потрібні значно більше, ніж яйця!

Я обвів поглядом усі картини, на яких він зобразив її, і подумав, що Касс таки мала рацію. Безглуздо її звинувачувати. Якби я заступився за неї ще тоді, коли вона намагалася переконати тата, разом нам, можливо, вдалося б змусити його передумати. Усе могло би скластися зовсім по-іншому для нас обох.

Але Касс довелося справлятися самотужки, без мене. Я, вочевидь, був надто заклопотаний переслідуванням Джеймісона або ж сидів на підлозі в льодовні та занотовував замість неї у Список кожну маленьку подробицю її щоденних баталій з батьками. Вперта і язиката — усе писав і писав я, а вона тим часом боролася самотужки, програючи.

Я тоді аніскілечки їй не допоміг. Тож якщо тепер усе змінилося, і вона вирішила всі дні, ба навіть ночі, позувати Галлорану, то це вже точно не моя справа, а тим більше не Джеймісонова. Те, як минали мої дні та ночі, теж мусило б анітрохи її не обходити.

Та навіть припустімо, що мої підозри справдилися б. То й що? Яка мені взагалі різниця? Хай там як, я не знав відповіді на свої запитання. Не можу ж я бути одночасно і братом, і тюремником. Я мушу зробити вибір і визнати, що у світі не так багато чоловіків, схожих на Галлорана, які переймаються лише тим, як намалювати обличчя і тіло. Наступного разу може трапитися будь-хто інший, хтось такий самий, як я. Якщо бути вже зовсім відвертим: чоловік, який хотітиме мою сестру так, як я хочу Лісу.

Я довго сидів і думав. Тому навіть не почув, як відчинилися двері з кухні. І коли Галлоран урешті ввійшов і побачив, як я погладжую кінчиками пальців прохолодну кремову шкіру порцелянової русалки, він ні слова не сказав. Отакий він, цей Галлоран. Тому він мені й подобається. Він лише зачинив за собою двері ще трішечки щільніше, підійшов і став поруч зі мною.

Я кивнув у бік дверей, які він так старанно зачинив:

— Вона ж там?

Він не відповів мені одразу. Галлоран простягнув руку до захаращеної полиці, взяв корм і почав годувати своїх останніх рибок.

— Та, яка тобі найбільше подобалася, померла, — мовив він. — Касс тобі казала?

— Касс уже давно мені нічого не розповідає.

— А, ну то вибач.

— Ти, певно, її перегодував, — сказав я.

Галлоран одразу ж закрив картонну коробочку з кормом, і саме коли він клав її назад на полицю, я вперше помітив, як виблискує позолотою малесенький малюнок моєї улюбленої золотої рибки. Він, напевно, не один день її вимальовував, кожну лусочку. Галлоран, мабуть, тримав рибину в морозилці, коли не малював.

— Ох, Галлоране! Як ти міг?

— Вона не заперечувала. Вона й так була мертва.

— Але що ти з нею зробив опісля?

— Викинув у сад, що ж іще.

— Ох, Галлоране!

Я побачив, як яскравим спалахом падає тільце з м’якеньким товстеньким блискучим животиком і лусочками, та навіть почув шелест листя на місці приземлення. Мені на очі навернулися сльози, все навколо розпливлося.

— Ох, заради Бога, — сказав Галлоран. — Ти ж збираєшся бути фермером! Подорослішай нарешті! Навіть Касс уже не переймається через такі дурниці.

Я кинув на нього злющий погляд і хотів знову відвернутися, але він устиг схопити моє підборіддя твердими довгими пальцями. На якусь мить я з жахом подумав, що Галлоран збирається мене поцілувати, але він лише відхилив мою голову назад, поближче до світла.

— Ти змінився, — сказав він. — Вона так і казала.

Я вирвався з його пальців.

— Я хочу з нею поговорити. Тому й прийшов.

— Вона не вийде. Вона не хоче з тобою говорити. Каже, що досі ображається.

— Тоді ти з нею поговори. Скажи, що мені дуже прикро.

— Я вже казав. Саме так і сказав.

— Ну, то піди та скажи ще раз.

— Як хочеш.

Він попрямував назад у кухню.

— Все добре, крихітко? — почув я його приглушений голос з-за матових дверей. — Знайшла смачненьке шоколадне печиво в котрійсь із бляшанок? Знаєш, крихіточко, Том таки хоче з тобою поговорити. Бідолаха, він у такому стані…

Я заткнув вуха. Не хотів цього чути. Я не міг змиритися з тим, що це заради мене — цей ніжний і лагідний голос, який звучав, мов заспокійливе звертання до переляканого жереб’ятка. Бо якби я взяв справу в свої руки, то все пішло б шкереберть, як завжди. Крихітка — так назвав її Галлоран. Крихіточка! Якщо він насмілився назвати мою сестрицю крихіткою і після цього вийшов з кухні живим, то йому до снаги навіть змій приручати. Такий бевзь, як я, міг назвати цим лагідним слівцем хіба що крота — одного з тих, котрі вже віддали Богу душу в жахливому відрі Джеймісона.

Я не міг цього витримати. Бути дурним вайлом і без того несолодко, а ще й ставати винним я не мав ані найменшого бажання. У нападі гніву я зірвався на рівні ноги.

— Мені вже остогиділо вічно бути в усьому винним! — закричав я до неї крізь кухонні двері. — Остогиділо, чуєш? І мені байдуже, що ти досі ображаєшся. До твого відома, я теж ображаюся. Але я більше не буду ходити за тобою назирці. Вибач. Вибач! Вибач! Ось! Я вибачився і вибачатися ще раз не збираюся. Тому, якщо більше ніколи не хочеш зі мною розмовляти, то можеш там і сидіти. А якщо хочеш, то виходь якнайшвидше і скажи!

Я не наважився залишитися: а що, як вона таки не вийде? Я нашвидкуруч нап’яв свої брудні черевики і дав драла. А коли вже перелітав через хвіртку, почув голос Галлорана:

— Томе, браво! — гукнув він мені вслід, перекрикуючи дощ.

Розділ дев'ятий

Як я вже казав, бігати мені завжди вдавалося краще, ніж Касс. Незважаючи на пориви вітру з дощем, які гамселили мені в обличчя, я сповільнився лише раз, коли забіг за ріг і різко пригальмував позаду Джеймісона.

Похитуючись, він шкандибав униз тією самою стежкою. Я здогадався, що він обрав короткий шлях через міст. Але він запізнювався вже на кілька годин, і я точно знав, що коли тато побачить, як він похитується, чи помітить пляшку, що по-зрадницьки виглядала з кишені робочої куртки, то радше звільнить його, аніж допустить до роботи на фермі.

Я звернув зі стежки. Я звик триматися подалі від Джеймісона за будь-яких обставин, але відколи Ліса поїхала і він зовсім розклеївся, я почуваюся винним і відповідальним за це, тож тепер не просто оббіжу його якоюсь вузькою стежиною, а краще обійду всеньке поле десятою дорогою, навіть за такої погоди.

Він мене не помітив, я впевнений. Така злива навіть бика засліпила б і пробрала до кісток. Він не міг почути, як я перелажу через ворота. Я й сам себе ледве чув. Вітер вирував у кронах дерев: опускався, пронизливо завиваючи, а потім зі свистом знову злітав угору — вихор оглушував і мене, і Джеймісона. Я продирався крізь болото та мокру траву, яка била по ногах, і двічі мало не зісковзнув у водовідвідну канаву, яку ми з татом розчистили і по якій тепер мчали до повноводої річки пінисті сірі водоверті.

Посіви прибило до землі. Навіть верхівки міцного тину, вздовж якого я йшов, теж хилилися до землі під поривами вітру. Гілки дерев, повз які я проходив, нависали наді мною, майже торкаючись, і жахливо поскрипували, немов привиди, що виривалися з примарного поїзда.

Такі штормові вітри мене лякають. Я терпіти не можу поривів вітру. Ненавиджу дивитися, як дерева хиляться від вітру все нижче і нижче, аж поки мені не перехоплює подих від жаху, бо ж стовбур не може гнутися вічно, він от-от не витримає і трісне, розколеться, і вся ця важезна мокра хмара листя полетить додолу. Я ненавиджу пориви вітру, ще відколи той мартин приземлився на подвір’ї Джеймісона, бо з того дня в нас усе пішло шкереберть. Хоча мені бувало моторошно від сильних вітрів ще задовго до того. Власне, відколи однієї штормової ночі ми з Касс спостерігали крізь темні залиті дощем вікна, як затишне дерево з багатьма гніздами, що росло під вікном нашої тоді ще спільної кімнати, перетворилося на нечітку жахливу чорну мокру масу, яка з кожним поривом вітру змінювала свої обриси, а в кожному тріску і скрипі мені вчувався справжній людський стогін.

— Воно не зламається, — повторював я знову і знову, нервово вчепившись у власну піжаму. — Не зламається. Не зламається.

Я не дуже сам собі вірив, а мій шепіт виявися недостатньо тихим.

— Зламається, — сказала Касс. І з тріском, схожим на пістолетний постріл, найближча важезна гілка розламалася, немов галузка. Навіть зараз, згадуючи той випадок, я знову ясно бачу перед очима ламку роздерту чорну кору та м’яку, мов борошно, і білу, мов личинки, деревину, що розлітається по всій траві. Тепер я вже знаю, що та гілка була мертва, але ще кілька років після того випадку я думав, що це Касс змусила її зламатися.

Я вже не дитина. Можу працювати і в бурю, якщо буде потрібно. Але я цього не люблю і тому, діставшись до краю переліска, повернув і подався в льодовню, а не пішов стежкою на ферму. Я розсунув колючі зарості ожини, і краплі з гілляччя приснули мені в обличчя. На якусь хвильку вони мене засліпили, тому я не одразу помітив Касс. Вона сиділа, витягнувши вперед довгі ноги, в тунелі, що вів від входу, і чекала на мене.

Я перечепився через неї та впав, боляче гримнувшись головою об стіну тунелю і плюхнувшись у болото головою вперед.

Касс витягнула з-під мене ноги настільки рвучко, що пряжка її черевика зачепилася за мою куртку. Я намагався допомогти їй відчіплювати пряжку, але від падіння в мене так усе боліло, що зрештою я просто сидів, спершись на цегляну стіну, радше тому що Касс мене туди відштовхнула, а не з власної волі. Я тер голову і важко дихав, поки вона відчіплялася від мене, відірвавши при цьому один з моїх ґудзиків.

Вона не казала ні слова, а я так і сидів, стримуючи сльози, аж поки біль вгамувався настільки, що я зміг знову розплющити очі.

Касс дивилася на мене з відразою та зневагою.

— Боляче, — сказав я. Це було наше старе добре кодове слово для гідного виправдання своїх сліз.

Але, вимовляючи його, я вже шкодував, бо прозвучало воно так по-дурному, ніби виправдання слабкодухої дитини. Я можу плакати стільки, скільки мені в біса заманеться!

Її презирливий вираз обличчя не змінився. Я відчув, як десь глибоко в мені зароджується хвиля гніву на сестру, на Касс: за те, що вона зараз тут, у тунелі, і за те, що вона завжди під боком, ніколи не оминає увагою ні мої сльози, ні мої щоденні приниження. Чому вона не побігла собі на ферму? Як вона здогадалася, що я поверну біля переліска і побіжу сюди? Ну чому вона стільки про мене знає? Не хочу, щоб хтось аж настільки добре мене знав: і всі мої страхи, і те, куди я від них тікаю. Я хочу мати власні таємниці, як Ліса. Не потрібна мені більше сестра-близнючка, не хочу я бути братом-близнюком.

Злість швидко минула. Я потирав голову та коліно, вичікуючи, і вже зовсім скоро з’явилося добре знайоме відчуття поразки, що взяло гору. Це було старе, як світ, переконання, буцімто Касс може зробити краще за мене будь-що — все, що їй заманеться. Самі подивіться. Я вважався найшвидшим бігуном. Врешті-решт, це єдине, що мені вдається краще. Але варто було мені один-єдиний раз оббігти поле, і нате вам — вона якимось дивом тут опинилась швидше за мене.

І досі важко дихаючи, я ще сильніше притиснувся спиною до цегляної стіни, щоб приховати своє приниження.

— А ти не гаяла часу, — сказав я їй і з насмішкою додав: — Крихіточко.

Вона мала не надто привітний вигляд, як на людину, котра примчала аж сюди, щоб помиритися. І навіть «крихіточка» не змусила її всміхнутися. Вона дивилася на мене так, наче ніколи в житті такого звертання і не чула.

— Брат з тебе нікчемний, Томе, просто нікчемний!

Я подивився на неї, нічого не розуміючи. Її вигук усе крутився, крутився і крутився навколо мене. Нікчемний! Нікчемнийі Нікчемний! Нікчемнийі Відголос цього слова не стихав, а навпаки набирав сили й люті. Її обличчя, викривлене гнівом, було просто жахливим у зеленкуватому напівмороці льодовні. Вона з болем викручувала свої довгі тонкі пальці. Вони звивалися, немов черв’яки у відрі Джеймісона. Ніколи раніше мені не доводилося бачити, щоб пальці аж так викручувалися. Жахливе видовище.

— Касс…

Але вона вже скочила на рівні ноги.

— Мене від тебе вже верне! — крикнула вона просто мені в обличчя. — Аж верне, чуєш? Від твого безкінечного стеження і вичікування. Від цього вічного винюхування. Годі вже! Перестань ходити за мною по п’ятах! Коли ти постійно поруч, я не почуваюся сама собою. А ти всюди. Таке враження, що ти в мене під шкірою! Томе, ти мусиш мене відпустити. Можеш це зрозуміти? Відчепися від мене! Відпусти мене!

Вона вирвала свою руку з-під моєї, коли я спробував її зупинити. Вдарила мене з усієї сили, потім відштовхнула і вибігла з льодовні.

Я безвільно опустив руку. Вітер надворі на мить ущух, і в цій раптовій неочікуваній тиші я почув, як вона продирається через зарості. Я прислухався далі, і з боку річки долинули короткий голосний скрип і тріск, ніби щось зламалося, а потім гучний хлюпіт, немов десь надворі воднораз щось роз’єдналося назавжди, як ми з Касс.

Я встав і обтрусився, як собака. І пошкандибав тунелем углиб, шукаючи в кишенях сірники. Запалив сірник, і лише коли його тьмяне мигтюче світло набрало сили і завмерло, я помітив наш блокнот — увесь у болоті, з порваною палітуркою, він лежав на долівці, куди вона, вочевидь, його швиргонула, почувши мої кроки.

— Томе, попереджаю тебе, — сказала вона мені того ранку. — Не тільки в мене є таємниці, і я відплачу тобі тією ж монетою.

Це не я йшов за нею до Галлорана. Це вона мене переслідувала. Вона прокралася за мною аж сюди, дочекалася, поки я піду, а потім крадькома ввійшла, витягнула цеглини і розмотала фольгу, шукаючи вкрадений ключ від кімнати. Блокнот, мабуть, випав і розгорнувся, тому вона й сіла читати все, що я написав у ньому, кожнісіньке слово, всю історію. А я тим часом, як останній телепень, подався до Галлорана. Дивився на всі ці малюнки Лісиних рук: рук, що вказують і погладжують, рук, що звиваються і складаються дашком. Я ж бачив навіть зображення її худих викривлених пальців, унікальних Лісиних пальців, які так хотів намалювати Галлоран, але я все одно не докумекав, що там, у кухні, з Галлораном була Ліса. Ліса, а не Касс. Я так люто кричав через двері не на свою сестру. А на Лісу. Весь цей час Касс була тут. Вони сиділа тут і читала. Вона прочитала все, що я написав про Лісу, навіть мої найпотаємніші мрії. І все, що я написав про неї саму, про те, як я рився в речах у її кімнаті. І про всі гидотні натяки, які Джеймісон висловлював у її бік.

Джеймісон! Я ж зовсім недавно бачив, як він ішов, похитуючись, коротшою дорогою до старого мосту! Я знову почув ті скрип і тріск, а потім звук, ніби щось шубовснуло у воду, але цього разу все звучало геть по-іншому — так, як воно й мусило бути: п’яний переляканий крик Джеймісона, коли під ним провалилися прогнилі дошки.

Я загасив сірник і вибіг з льодовні. Не встиг навіть добігти до берега, а вже почув, попри пориви вітру, короткі уривчасті крики про допомогу — Джеймісон борсався у повноводій річці.

Сила течії та холодна вода миттю його протверезили, і тепер він бив руками по воді, як ненормальний, залишаючись на плаву завдяки цим відчайдушним зусиллям. Хоча він зовсім не вміє плавати, схоже, йому таки вдалося трохи пропливти. Поки я скидав черевики, Джеймісон зумів справитися з найшвидшою течією та дістатися ближче до берега. Вочевидь, ще не все було втрачено.

Я зняв куртку й обидва светри, але не стрибнув у воду, щоб урятувати його. Так само, як і Касс, що з незворушним виразом обличчя стояла неподалік, я вичікував: може, він і сам упорається? Мені добре відомо, який він сильний. Я бачив, як він піднімав тюки. Та й він зараз так панікував, що мені нізащо не вдалося б його врятувати. Він би вчепився в мене і втопив мене, а опісля і сам пішов би на дно.

Його руки молотили по воді, мов несамовиті водяні колеса. Я дивився, як він бореться, як борсається у бурхливих водах і потрохи підпливає, а потім нарешті з відчайдушним зусиллям простягає руку і хапається за темний слизький очерет біля ніг Касс.

Вона і пальцем не поворухнула, щоб йому допомогти. Вона навіть не простягнула руки. Стояла, немов укопана, а він хапався і хапався за очерет, поки не опинився так близько до берега, що врешті намацав ногами дно і почав вилазити з води.

Джеймісон, тремтячи і похитуючись, випростався перед Касс — немов здоровенна сіра мокра брила, з якої скрапує вода. Він був схожий на величезного зітлілого мерця, що видирається з могили. Джеймісон нахилився вперед і зненацька схопив Касс.

Тоді вона врешті поворухнулася. Але не для того, щоб допомогти йому. Щойно він до неї доторкнувся, її, певно, охопила паніка, бо вона неждано-негадано почала відпихати Джеймісона назад у воду. Вона віддирала його пальці, які нігтями чіплялися за землю, і товкла черевиками його несамовиті руки, але він усе одно видирався на берег, і тоді вона накинулася на нього, намагаючись відіпхнути його перекошену від переляку мокрющу пику подалі від себе, назад у воду.

Він стогнав і горланив, але вона продовжувала відштовхувати, гамселячи по кожній частині його тіла, яка виринала з води. Вона боролася з ним, немов дика кішка, віддираючи його мокрі пальці від свого одягу, відпихаючи його від себе, а зрештою, у відчаї та з переляку, вона вдарила його надто сильно, відштовхнула задалеко, і він, вигнувшись дугою та розкинувши руки, полетів назад. Обличчя його викривилося, кров з носа хляпала на траву, на черевики Касс, на воду. І поки я добіг до неї та відтягнув її на безпечну відстань, вона вже встигла відіпхнути його здоровенне безформне тіло назад у річку. Я не вірив своїм очам. Вона випхала його назад. Касс виштовхала Джеймісона назад у воду!

Тіло почало йти на дно. Але потім куртка надулася і таки втримала його на плаву. Він проплив попри нас, виснажений і окровлений, знову в пастці течії. Я щосили кинувся бігти берегом і дістався до пристані значно швидше за нього. Я сперся колінами об крайній стовпець і, прибравши мокре волосся з очей, простягнув Джеймісону руку, коли той наблизився. Його очі випиналися з орбіт, а обличчя випромінювало напругу. Він почав відчайдушно гребти до мене.

Я перехилився якомога далі над водою.

— Мерщій! — кричав я до нього. — Джеймісоне, спробуйте пливти! Спробуйте! Джеймісоне, пливіть! Прошу вас!

Вітер так завивав, а вода так вирувала, що він не міг почути моїх слів. Але складалося враження, що мої крики додали йому сил триматися, і він, борсаючись і хлюпаючись, таки наближався до мене.

Я схилився так низько, що мало сам не шубовснув у воду. І простягнув йому обидві руки.

— Джеймісоне, мерщій! — кричав я. — Гребіть до мене! Гребіть!

Він гріб щосили і змушував себе не здаватися, аж поки наші пальці майже доторкнулися. Дошки під моїми колінами затрусилися — ззаду підбігла Касс. Я відчув, як однією рукою вона обхопила мене за талію. Другою рукою Касс надійно схопилася за дерев’яний стовп позаду нас, тож я зміг нахилитися ще трохи вперед і таки зловив Джеймісона за ослаблі пальці.

Течія одразу ж вирвала його, але коли він пропливав повз мене, я знову схопив його за руку, цього разу міцніше, і таки зміг втримати. Касс зі всієї сили тягнула мене назад, а я тягнув Джеймісона, визволяючи його гігантське мокре тіло з бурхливої течії.

Ми разом затягали його на пристань.

Обличчя Джеймісона було так близько, що я мусив дихати його подихами. Ми витягували його так, наче він був мертвим китом, якого ми щойно вполювали. Я тримав його обома руками.

— Вилазьте! — сказав я йому на вухо. — Джеймісоне, ну ж бо! Вилазьте!

Ще ніколи в житті мені не доводилося піднімати щось настільки важке. Ми тягнули його що було сили, намагаючись заволокти на пристань. На півдорозі він раптом почав сповзати вниз і, панікуючи, простягнув руку та схопив Касс за коси. Я почув рипіння, коли він підтягнувся вгору. Але ні я, ні Касс його не відпустили, доки він не опинився в безпеці на дошках.

Касс нічого не бачила і не могла визволитися. Вона скорчилася над Джеймісоном, її очі були повні сліз, аж поки я не виплутав його міцно стиснуті пальці з її волосся.

Я нахилився, щоб витягнути його ноги, які так і бовтались у воді. Разом ми відкотили його подалі від краю. Він лежав, постогнуючи, долілиць, поки ми з Касс віддихувалися, спершись на стовпці. Я витер піт з очей. Касс була бліда мов крейда і геть зморена.

— Піду покличу когось на допомогу, — сказав я.

Розплющивши очі, Касс із жахом глянула на Джеймісона.

— Томе, краще я піду. Будь ласка.

Вона не хотіла залишатися з ним наодинці, це було ясно як Божий день. Бо що, як потрібно буде до нього доторкнутися чи заспокоїти? Я ж зовсім недавно на власні очі бачив, як він мало не заплакав біля отих ягідних кущів, тому ще не забув, як воно. Мені було так шкода Касс. Краще вже, коли в такому стані хтось, кого ти любиш, ніж той, кого ти ненавидиш. Тоді хоч можна простягнути руку та доторкнутися до людини. А не отак просто стояти й дивитися. Бідна Касс і без того гидувала Джеймісоном, а тепер їй, мабуть, узагалі нестерпно дивитися, як він лежить, тремтячи від холоду, страху та перепою, брудний і безпорадний, ніби якийсь кріт-велетень, байдуже викинутий з його ж відра.

— Тоді йди, Касс. Іди ти.

Я простягнув їй руку, і вона міцно за неї схопилася, щоб зіп’ятися на ноги. Касс побрела дошками, похитуючись. Я дочекався, поки вона зникне між деревами, а потім так струсонув Джеймісона, що він урешті прийшов до тями і став на ноги. Я накинув йому на плечі свою куртку і, пригорнувши до себе, ніби він був напівсліпий чи придуркуватий, повів з пристані вгору пагорбом, до льодовні, подалі від вітру.

Там Ліса і знайшла мене невдовзі по тому. Вона прибігла від Галлорана бліда мов стіна, а коли побачила, як ми вдвох сидимо, спершись на цегляне мурування і притиснувшись один до одного, щоб зігрітися, то зблідла ще більше. Вона взяла свого батька за руку, а я взяв за руку її, і ми тихо чекали, аж поки прийшов мій тато і приніс фляжки з бренді та чаєм і ковдри, а потім, проклинаючи Джеймісона за недоумкуватість і п’янство, повів його стежкою назад до ферми.

Перш ніж ми пішли слідом за ними, я обережно витягнув з Лісиних рук той самий зрадницький невикористаний квиток на автобус до Лінкольна. Вона нервово пообривала його краєчки.

— То ти таки не поїхала.

Ліса похитала головою.

— Галлоран просто зняв тебе з автобуса, так?

Вона кивнула.

— Ти навіть не заперечувала.

Вона навіть не заперечувала. Їй, напевно, взагалі було начхати. Закладаюся, що вона просто вийшла разом із ним з автобуса, не задумуючись зайвий раз, що робить. Їй було однаково: чи цілий тиждень непорушно просидіти на дерев’яному стільці, поклавши руки на коліна і позуючи для Галлорана, чи навідатися до тітки Бріджит у Лінкольн. Не можна назвати це викраденням (хоча тато, якщо дізнається, саме так і скаже). Просто Ліса отака. Така вже вона є.

Вона вийде сухою з води, я не сумніваюсь. Не думаю, що тато звернув увагу на її несподівану появу, а Джеймісон узагалі був не в стані думати. Тітка Бріджит телефонувати не стане. Вона ж бо вже роками глуха як пень. А коли вона в наступному листі між іншим згадає, що вже давненько не бачилася з племінницею, то Ліса просто пропустить цей фрагмент, читаючи листа батькові. Безсумнівно, вони з Галлораном вигадають якусь слушну відповідь, під якою Джеймісон, й у вус не дуючи, поставить свій підпис-закарлючку.

Коли я дивився на Лісу, то почувався втомленим і сердитим. Її байдужість мене зачіпає. Це аніскілечки не впливає на мої почуття до неї — повірте, я вже намагався їх позбутися, — але мені було б значно простіше, якби Ліса була іншою. Часом мені хочеться, щоб вона була більше схожою на Касс. Принаймні моя сестра знає, що для неї важливо, і не відступається від цього, хай би там що. Іноді я задумуюсь: а чи буде Ліса взагалі хоч колись бодай чимось перейматися?

Я повернув їй автобусний квиток до Лінкольна.

— Краще спали, — попередив її.

Я черкнув сірником. Ліса піднесла автобусний квиток до полум’я. Коли папір спалахнув і освітив льодовню, вона нахилилася та взяла блокнот, який так і лежав на підлозі, пошарпаний і брудний.

— Томе, що це?

— Нічого такого. Там переважно Список.

— Список чого?

Я не відповів, а за мить вона вже несла записник до входу в тунель.

— Незграба, — почала читати вона вголос, — недотепа, нечема, недоладний, уїдливий, понурий… Що це таке, Томе?

Мені було соромно, тому я просто знизав плечима та відвів погляд.

— Список хиб.

— Чиїх хиб?

— Моїх. Моїх і Касс. Касс і моїх.

Здригнувшись, вона швиргонула записник назад у болото.

— Тоді й ти краще його спали, — сказала вона.

Розділ десятий

Вона мала рацію. Минулої ночі я лежав без сну і думав про це — вона таки мала рацію. Я мушу спалити Список. Він більше не потрібен. Я прийшов сюди сьогодні вранці, і варто мені було лише погортати записник, як мене накрило хвилею гніву: сторінка за сторінкою тут самі тільки образи! Образи і більше нічого. Наші слабкості розкидані, немов горошинки перцю. Ні керма, ні вітрил — це що, про Касс? Повільний — а це про мене?

Я ненавиджу Список. Ненавиджу! Чому я так довго продовжував його вести? Я мусив давним-давно розірвати його на шматки та почати огризатися до батьків, як Касс. Раніше мені здавалося, що перемоги в цих битвах даються їй легко, як і все інше. Але зараз, переглядаючи записник, я нарешті розумію, як непросто їй було весь цей час. Нахабна і зухвала, вперта і незлагідна, недоладна і дратівлива — і так останні двадцять сторінок. Це тривало день у день, тож не дивно, що вона закинула Список.

Але вона не здається, я ж бачу. Коли їй кажуть щось типу: «Касс! Не можна отак бездумно розкидати одяг по підлозі. Його що, хтось замість тебе повинен прибирати?» — Касс одразу готова дати відсіч: «Не розумію, чого б це. Кімната ж моя, правильно? Я прибираю в ній, коли вважаю за потрібне. І нікого не прошу прибирати замість мене». Тож тепер батьки вже не так часто чіпляються до неї через дрібнички. У неї в кімнаті все так, як їй хочеться. І вдягається вона так, як їй подобається. І робить те, у що вірить. Вона потрохи починає жити власним життям.

А я? Я все ковтав мовчки. Стояв, не кажучи ні слова, і дозволяв їхнім словам нависали навколо мене й отруювати повітря, яким я дихав. А потім мчав сюди, у цю жахливу вологу підземну діру, щоб записати все до останнього слова в блокнот.

І, схоже, дотепер це мене цілком влаштовувало. Тому я й продовжував вести Список сам. У Списку всі мої вади, образи і слабкості зберігалися, немов колекція чорних висушених нічних метеликів, акуратно пришпилених рядочками. Щойно я їх занотовував у Список, вони більше не могли злітати і пурхати в мене над головою.

Однак тепер мені це не потрібно. Марно їх зберігати. Тепер я знаю: те, що про мене кажуть інші, не можна пришпилити, як мертвих висушених нічних метеликів. Я не можу стерти те, що про мене сказала Касс, а вона не може забрати свої слова назад. Вони крутитимуться в мене над головою вічно, якщо я сам не переконаюсь, що це вже неправда.

Тому я змінюся, як Касс. Та мені буде важче. Завжди так було. Але я справлюся, я переконаний, настільки переконаний, що вчора навіть віддав Касс ключ від її кімнати в обмін на усмішку, а сьогодні спалю Список на знак того, що дороги назад нема й ніколи не буде. Усе, що я написав на останніх сторінках, теж потрібно знищити. Але яка вже різниця — все одно більше нема про що розповідати.

Я приніс у льодовню останню свічку. Буду підносити до її полум’я сторінку за сторінкою. Тонкий сірий папір світитиметься над вогнем теплим привітним рожевуватим сяйвом. Я хвильку зачекаю — і обірваний нерівний край сторінки почорніє, немов магічним чином, а відтак аркуш помережать землисто-коричневі лінії, знищуючи все написане, всі ці огидні бездушні непохитні блідо-блакитні рядки, які наче промовляють: «Ці аркуші — не для розваг. Затям: на них можна переписувати вправи з французької, чи занотовувати замовлення на яйця, чи вести список власних вад. А будь-що інше — зась! Тут не можна малювати бліде загострене обличчя людини, про яку постійно думаєш, або писати власне ім'я, обмальовуючи кожну літеру кольоровими візерунками».

Сторінка займеться. Вусики тоненького сірого димку звиватимуться в повітрі, а яскраві язики полум’я — блакитні біля основи, а далі золотисті — оживуть і змусять мене вправно вертіти папір у руках. Чорне-пречорне горіння з виразним запахом очищення, немов це палають старі зарості, буде швидко просуватися папером, захоплюючи і знищуючи його, аж поки жар, діставшись до кінчиків моїх пальців, змусить мене випустити сторінку з рук та кинути її на фольгу, що лежатиме поряд.

Я буду дивитись, як вона палахкотить яскравими оранжевими іскрами, а потім зіжмакується, чорніє та холоне. Я роздмухаю крихкі рештки аркуша по всій підлозі льодовні. Можливо, вони легенько зашарудять, протестуючи, немов минулорічне опале листя. Потім я видеру наступну сторінку, а за нею ще одну — і таким чином позбудуся всіх, навіки-віків.

Спочатку я спалю записник для замовлень на яйця, а потім візьмуся за величезний сріблястий альбом для скрапбукінгу — з нього ж усе й почалося. Буду спалювати сторінку за сторінкою, від початку і до кінця, всі наші хиби, слабкості й вади. Буду спалювати рік за роком. Дивитимусь на слова, які ми акуратно записували в колонки на кожній сірій фактурній сторінці, але не читатиму їх. Я назавжди з цим покінчив, як Касс. Спостерігатиму, як тіні витанцьовують на цегляному муруванні — такий собі гарячковий прощальний танець кожного аркуша, — але тим часом буду думати про інше.

Обкладинку спалити буде непросто. Вона така ж тверда, блискуча та яскрава, як і тоді, коли тітка Ніна подарувала нам цей альбом, давним-давно. Оце вона здивувалася б, якби дізналася, що ми аж досі його зберігали, причому так сумлінно! Але й цьому настав кінець. Тонке сріблясте покриття спотвориться, зморщиться і вкриється пухирями, а потім відшарується від твердої картонної основи. Я, мабуть, обпечу пальці, знищуючи обкладинку, але принаймні тоді вже Список відійде в небуття назавжди.

Я гляну вниз на ті дві цеглини, під якими ми так довго його ховали, і буду певен, що там більше нічого нема. А Касс? Та вона й не помітить. І мені його теж не бракуватиме. Тепер, коли бідолаха Джеймісон тимчасово зліг, на фермі роботи по самі вуха, тому я, мабуть, взагалі нечасто буду сюди навідуватися.

Примітки

1

Альбом для скрапбукінгу (від англ. scrap — вирізка, book — книжка) — альбом або блокнот з порожніми сторінками, на яких можна писати, наклеювати фотографії, газетні чи журнальні вирізки, малюнки тощо (тут і далі прим. перекладачки).

(обратно)

2

Футбольні картки — колекційні картки з фотографіями відомих футболістів.

(обратно)

3

Ковзний вузол — один з мотузкових вузлів; має таку назву, бо його зазвичай можна швидко і легко розв’язати, потягнувши за вільний кінець мотузки.

(обратно)

4

Іглу — куполоподібна хижа ескімосів, побудована з льодових або снігових плит, має діаметр 3–4 метри і висоту близько 2 метрів.

(обратно)

5

У великобританській середній школі навчальний рік зазвичай ділиться на три частини (триместри), кожна з яких триває приблизно по три місяці.

(обратно)

6

Третя година — час, коли, згідно з Біблією, був розіп’ятий Ісус Христос (Євангеліє від Марка 15:25).

(обратно)

7

AGA — поширена в Англії марка кухонних плит; раніше такі плити працювали на вугіллі.

(обратно)

8

Ярд — одиниця вимірювання довжини, близько 91 см.

(обратно)

9

Метальдегід — один з різновидів так званого твердого (сухого) спирту, використовується як пестицид.

(обратно)

10

Тут авторка порівнює Джеймісона з головним героєм казки братів Грімм «Гензель і Ґретель», за сюжетом якої Гензель позначає шлях додому камінцями.

(обратно)

11

Грот-щогла — друга від носа щогла морського вітрильного судна.

(обратно)

Оглавление

Розділ перший

Розділ другий

Розділ третій

Розділ четвертий

Розділ п'ятий

Розділ шостий

Розділ сьомий

Розділ восьмий

Розділ дев'ятий

Розділ десятий Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg