«Дивовижна одіссея Феді Кудряша»

Розділ перший МРІЯ ЗБУВАЄТЬСЯ

Федя Кудряш спав неспокійно. Спершу прокинувся о дванадцятій, згодом на початку третьої і рівно о третій ночі. Не вірилося, що за кілька годин він буде в Криму. І не просто як пляжник-курортник, в якого тільки й турбот, що добре засмагнути та досхочу накупатися в морі, а як турист, розвідник невідомих земель. Ще взимку, вдвох із батьком обміркували вони детальний маршрут походу по гірському Криму. Але тоді здавалося, що те, про що думали, так і залишиться проектом. Ну поїдуть вони влітку, як бувало вже, з мамою кудись під Київ чи в дачні місця — у Ворзель, Боярку або в Клавдієво, а тато знову піде сам у туристський похід. Скільки разів Федя просив узяти його з собою, та батько все відбувався жартами: стривай підростеш, тоді і гайнемо вдвох.

Євген Михайлович, звісно, був далебі ні фенолог, ні натураліст. Він викладав іспанську мову й літературу в Київському університеті. Та все ж мав своє хобі — полювання з фотоапаратом і записування на плівку пташиних голосів. Бувало, товариші частенько підсміювались над ним: «Тобі б біологом, Євгене Михайловичу, а тебе на філологічний занесло…»

Проте хоч знайомі й жартували з батька, але складали повагу перед його багатющою колекцією з записами пернатих співаків і, бувало, годинами просиджували біля його старенького портативного магнітофона. Рідкісні ж фото звірят і птахів охоче публікували газети й журнали.

— Торік батько ніби вже й погодився, так мама, знай, своє: нічого не вийде, тобі ще рано вирушати в походи. Чому вона думала, що Федя такий уже малий і нікчемний? А він, затамувавши подих, усе слухав батькові розповіді про ночівлі в наметах на берегах бурхливих кавказьких річок та про карпатські полонини, де перекочуються хмари, наче отара білих овець…

Тепер усе вже позаду. Нарешті вмовили маму, і вона сказала: щасти вам. Тільки взяла слово, що писатимуть їй мало не кожного дня, та Федя не ходитиме на сонці без панами, не питиме сирої води, не полізе на каміння, де не слід…

Це ж до Криму летіти літаком: висота десь вісім тисяч метрів. А що, як гупнеться літак на землю — тільки мокре місце лишиться… Феді і страшно, і трохи прикро за себе. От іще боягуз! Та що він, гірший за Оленку, що живе в одному з ними коридорі? Вона он лишень у п'ятий перейшла, а вже злітала до бабусі в Новосибірськ. Чого ж тут боятися? Сотні, тисячі людей літають літаками, економлять час.

За вікном посвітлішало.

Прокинулись, зацвірінчали горобці. Федя підвів голову: на будильнику чверть на п'яту. Коли ж приїде таксі? Ага, пів на сьому. Часу ще — не знай, де дівати. Може, поспати? Федя відвернувся до стіни, заплющив очі, але сон уже відлетів невідомо куди. Потягнувшись, Федя рішуче скинув з себе ковдру, надів тапці. Потихеньку, щоб не розбудити маму й тата, прошмигнув у ванну.

І раптом майнула думка: «Може, сьогодні нелітна погода?»

Швидше на балкон. Ге-ге! Погода чудова. Тільки по-ранньому холоднувато надворі, легенький вітерець шелестить у каштановому листі, на безхмарному небі завис блідий серп молодика.

Федя полегшено зітхнув. Відтак зайшов до. ванної, вмився, одягнув білу сорочку.

Ох, як повільно тягнеться час! Ще тільки пів на п'яту.

Ага, он атлас, подивимось ще раз на Кримський півострів. Ондечки він врізався у Чорне море. Ось тут Сімферополь — звідси вони тролейбусом поїдуть до Ялти. Побудуть там днів зо два, зо три, а потім далі «пішкомобілем», як жартома каже тато, по гірському Криму. Ай-Петрі, Соколине, Бахчисарай…

Звичайно, будуть і в Севастополі, а вистачить часу — рушать до Феодосії і Керчі.

Подумати тільки: зараз уранці він ще в Києві, а вже вдень, ну, хай по обіді, купатиметься в морі! Нарешті збулась його мрія…

Море… Воно давно манило до себе Федю. Тільки моряком — так вирішив він, ким стане згодом. І частенько Федя навіть сам не помічав, як у розмові сипав «морськими» словечками. Наче сам обійшов усі моря і океани. Бувало, вдома кухню називав камбузом, а сходи — трапом, стіну — перегородкою, вікно — ілюмінатором, на перила казав поручні, або ще релінги… Навіть компас називав по-морському — компасом.

Та й носив Федя не якусь там майку — справжній моряцький тільник. Ясна річ, він знав, що з'явився тільник на флоті не випадково. Була це не мода — смугастий тільник давав можливість боцманам стежити за роботою матросів між вітрилами і щоглами.

Отож-бо, наслідуючи моряків, Федя теж, як це заведено на флоті, називав свою одежу, залежно від погоди і пір року, то формою номер шість, — це коли опускав навушники шапки взимку, — то формою номер один, — коли влітку ходив у тенісці й коротких штанях. А восени, одягаючи демісезонне пальто, заявляв: «Переходжу на форму номер чотири…»

І кімната для нього була не кімнатою, а каютою: всі стіни обвішані портретами славетних мореплавців, репродукціями з картин Айвазовського та старовинних гравюр, де все красувалися бригантини, фрегати, кліпери. А поряд — дві карти: одна — Тихого океану, а друга — Атлантичного. Карт Індійського й Північного Льодовитого океанів йому, на жаль, дістати не вдалося. А над ліжком висіла троянда вітрів — її Федя сам любовно розмалював, розділив, як це годиться, на тридцять два румби, ще й вказав усі їх назви.

Ясна річ, що-північ Федя називав тільки нордом, південь—зюйдом, схід—остом, з захід— вестом.

Звичайно, було б помилкою думати, що Федю цікавили зовнішні атрибути флотського життя. Ще в четвертому класі він захопився книжками про море і знаменитих мореплавців (ще б пак — уже другий рік читає журнали «Морський флот» та «Морський збірник»). А книг — проковтнув, мабуть, із сотню чи й більше! І про Колумба, і про Васко да Гама, і про Магеллана, і про Кука… І як уперше плавали навколо світу російські моряки Крузенштейн та Лисянський, як мандрував Семен Дежнєв, як намагався пробитись до Північного полюса Георгій Седов. А про легендарний криголам «Сибіряков», що вперше в історії за одну навігацію пройшов північним морським шляхом від Архангельська до Берінгової протоки… А про героїчну четвірку папанінців… Хто ще знався стільки на морському ділі, як Федя! Він навіть вивчив семафорну азбуку, а морські вузли в'язав, як ніхто в класі. І брамшкотовий, і котячі лапки, і петлю, і штик з двома шлагами, і подвійний гаковий… Хіба всі перелічиш!

Кудряш розумівся на парусних снастях, знав, що таке фок-щогла — перша від носа щогла корабля, грот-щогла — друга від носа, а найближча до корми — бізань-щогла.

Грот-щогла — питаєте? Навіть прокинувшись серед ночі, Федя Міг безпомилково сказати, які вона держить вітрила.

А інші любі серцю просто чудесні назви: грот-брам-стаксель, грот-бом-брам-стаксель, грот-марсель нижній, грот-марсель. верхній… Е-ех! Були ж колись часи—епоха великих географічних відкриттів…

Не можна сказати, щоб Федю не цікавили досягнення сучасного суднобудування. Новинки корабельної техніки — чи то велетенські, тоннажністю в сотні тисяч тонн, танкери, чи атомоходи, здатні плавати, роками не заходячи в порт, чи підводні атомні човни, що могли кружляти в глибинах океанів навколо світу, або ж судна на підводних крилах, на повітряній подушці,— вони теж привертали Федіну увагу. Звичайно, він не сперечався, та й смішно було б сперечатися, що каравели славетного генуезця Христофора Колумба «Санта Марія», «Пінта» і «Нінья» годі навіть порівнювати з рядовим сучасним кораблем, не кажучи вже, наприклад, про атомохід «Ленін». Якщо вже взятись до порівнювання, то й дніпровські річкові судна — справжні велетні і скороходи поряд з каравелами. А що казати про навігаційне обладнання? Колумб вирушив у плавання до омріяних ним «Індій» лише з примітивним компасом, астролябією та квадрантом. Безперечно, досконалі магнітні та гіроскопічні компаси, автоматичні прокладачі курсу, радіолокатори, механічні, електромеханічні й гідравлічні лаги, ехолоти та багато іншого незрівнянно полегшило водіння кораблів.

Усе це так, але Кудряш одначе був переконаний, що на каравелі чи, скажімо, на фрегаті плавати було куди цікавіше, ніж на сучасному судні. В думках він часто бачив себе то на «Тринідаді» вкупі з Магелланом, то на каравелі поруч з Колумбом, то учасником кругосвітнього походу на шлюпі «Камчатка», яким командував Василь Михайлович Головній…

Федя не помітив, як до кімнати зайшов батько.

— А ти вже не спиш? — блиснув він білозубою усмішкою. — Доброго ранку!

— Добридень, — привітався Федя і тут же поправив себе — Буенос діас![1]

Це вже кілька років отак заведено в їхній родині: чотири дні на тиждень вивчати іноземні мови, у понеділок і в вівторок — іспанську, в середу й четвер — англійську. Отож-бо вся подальша розмова між Кудряшем — старшим і молодшим велася іспанською мовою.

— Ти, я бачу, готовий хоч зараз на аеродром, — весело мовив батько. — Але ж ми маємо в запасі ще майже годину, тому давай перевіримо, чи все, що треба, взяли в похід. Ну, ковдри й намет у нас є… Окуляри від сонця ти собі купив?

— Авжеж, — Федя кинувся до рюкзака, — ось вони — зелені, з закрилками.

— Добре. Ліхтарики й запасні батарейки теж не забули. Шкода, що не заряджений фотоапарат…

— А я зарядив, — скоромовкою сказав Федя, — і запасні касети з плівкою взяв.

— Міу біен![2] Термітні сірники є… Знадобляться, як раптом задощить. Термос, бінокль, компас, барометр… Ще магнітофон.

Тут зазирнула мама, застібаючи на ходу халат.

— Аптечку взяли?

— Ну, мамо, навіщо вона? — шморгнув носом Федя.

— Е, і не думай відмовлятись, — нахмурила брови Валентина Максимівна. — Без аптечки не поїдете.

— Та вже, що поробиш, — розвів руками батько. — Бери, медицині треба підкорятись.

— Але ж ти тільки поглянь, татуг скільки мама нам наклала! Тут з півпуда ліків! І йод, і бинти, й вата, і пластир, і пірамідон… А це що? — Федя взяв пакетик, уголос прочитав — Галонова лабораторія…

— Не Галонова, а Галенова, — поправила його Валентина Максимівна. — Маєш удома маму лікаря і не можеш правильно прочитати. Невже не знаєш, хто такий був Клавдій Гален? Думаю, ти чув про Гіппократа?

— Ну, так, — спохопився Федя, — я читав про нього в «Дитячій енциклопедії». Гіппократ жив у Стародавній Греції, казав, що треба лікувати не хворобу, а хворого…

— Отож-бо, кивнула головою мати. — Так от Галена вважають другим після Гіппократа основоположником анатомії, фізіології діагностики, фармакології. Лабораторії, де готують ліки, тому й звуться на його честь Галеновими.

— А-а, тепер я згадав! Про нього теж є в енциклопедії. Він лікував гладіаторів у Римі.

— Так, — ствердно кивнула мати і повернулась до столу:

— Ну, давайте швидше снідати, бо часу обмаль. Ось-ось під'їде таксі.

Вона пішла на кухню.

Розділ другий ВИСОТА — СІМ ТИСЯЧ МЕТРІВ

Пишнокоса стюардеса в голубому костюмі стала біля дверей пілотської кабіни і врочисто оголосила:

— Громадяни пасажири! Екіпаж літака, на чолі з командиром — пілотом першого класу Вальком — радий вітати вас і бажає щасливого й приємного польоту. Рейс триватиме годину двадцять. У Сімферополь прибудемо о десятій п'ять. Летимо зі швидкістю шістсот шістдесят кілометрів за годину на висоті сім тисяч метрів. Зараз у Сімферополі температура повітря плюс двадцять чотири, в Ялті — двадцять два. Море тепле — двадцять три з половиною градуси.

Стюардеса посміхнулась:

— Мене звати Тоня. Будь ласка, беріть, — вона почала розносити пасажирам цукерки «барбарис».

— А знаєш, навіщо нам дають цукерки? — повернувся батько до Феді.— Щоб менше дзвеніло у вухах, коли літак здійматиметься в повітря або сідатиме.

Федя припав до ілюмінатора, де за товстим склом виднілось широке поле аеродрому.

Ось зарокотали турбіни літака. Над дверима в кабіну пілотів спалахнуло червоне табло російською і англійською мовами: «Не палити, пристебнути пояси». Літак повільно покотився по бетонній доріжці, вирулюючи на злітну смугу. Мить — він зупинився. Заревли двигуни, дрібний дрож пройшов по машині. Короткий розбіг, і АН-10А вже відірвався від землі та, мов велетенський сріблястий птах, полинув у височінь.

Федя не встиг навіть помітити, як це сталося, тільки широченна будівля Бориспільського аеропорту вже лишилась далеко внизу, а повітряні лайнери ТУ-104 та ІЛ-18 стали іграшковими, зовсім як ті, що ними він бавився колись, як ще був маленьким.

Зненацька літак перехилився на праве крило. У Феді перехопило дух, йому здалося, що літак падає. Кудряш мало не скрикнув від страху і міцно вп'явся пальцями в бильця крісла. Земля кудись щезла, наче провалилася в безодню. Тепер в ілюмінаторі виднілося тільки одне синє небо.

Кудряш зиркнув скоса на батька, — той спокійно читав «Повчальні новели» Сервантеса.

У Феді відлягло від серця. «Ху, — тихо зітхнув він, — здається, все гаразд».

А літак тим часом летів до Сімферополя. Під крилом пливли густі, білі, чудернацькі хмари, все внизу затягло туманом, крізь який годі було щось розгледіти на землі.

Федя обдивився навкруги. В салоні не було жодного вільного місця. Дехто з пасажирів, відкинувши назад спинку крісла, знічев'я дрімав, більшість читала газети п журнали, а хто перемовлявся між собою.

В однім ряду з Федею, через прохід, сидів засмаглий, міцної статури моряк, а біля нього білява жінка з хлопчиком років п'яти.

Федя придивився: на морякові фланелева сорочка, чорні штани. «Форма номер три», — подумав Кудряш. На грудях у моряка колодка з поперечними жовтими й чорними смужками.»

«Ого, з гвардійського екіпажу!»

Федя глянув на погони. Три вузькі золоті галуни впоперек, літери «ЧФ».

«Все ясно: старшина першої статті, служить на Чорноморському флоті. Ну, а знак. на лівому рукаві фланельки — водолазний шолом у крузі,— то так звані «штати»… Гм… Водолаз — нелегка професія. От би з ним поговорити. Тільки ж не підійдеш до нього ні з того ні з сього й не спитаєш, а де ви, мовляв, працюєте та на яку глибину спускаєтесь…»

Хлопчик біля моряка був страшенно непосидющий, він увесь час вертівся, пхинькав, поривався кудись бігти. Білява жінка стриму-вала капризу, але той не вгамовувався і врешті-решт розплакався.

Євген Михайлович відклав убік книжку.

— Федько, — сказав він синові,— піди заспокой малюка.

— А як я його заспокою? — глянув на батька Федя.

— Ти ж у нас справжній фокусник, от і покажи йому один із своїх номерів.

— В мене ж із собою нічого нема, — розгубився Федя, — хіба що коробка сірників.

— Так-так, колись на ялинці ти цей номер показував, він у тебе добре виходить.

Федя пробрався до хлопчика. Зарюмсаний малюк насуплено подивився на Кудряша, а той уже простяг руку.

— Бачиш, що тут?

— Сірники, — схлипнувши, озвалось хлоп'я.

— Так, але вони не прості, а чарівні. Мені їх подарував Дід Мороз. Ось зараз я зроблю заклинання, — Федя таємниче знизив голос. — Хура, мура, бура, тура! З мого наказу, з Дідового Морозового приказу, ану, сірнички-світлячки, робіть, що звелю… Тебе як звати? — спитав він у хлопчика.

Той широко розкритими очима вшнипився в Кудряша і ледве чутно прошепотів:

— Дим-ко-о….

— Виконуйте, сірники, моє хотіння і Димкове веління. Р-раз… Два-а… Три! Відкривайтесь!

І тут же коробка відкрилася.

Федя «заклинав» її ще раз і ще, «чарівна» коробка то відкривалась, то закривалась, то ставала дибки або опускалась донизу. Димко, мов заворожений, стежив за нею і про сльози забув зовсім.

— Покажи ще, ще хочу, — просив він Федю.

Моряк усміхнувся:

— Молодчина! Здорово! — похвалив. — Прямо тобі циркач, та й годі.

Федя не втримався і сказав, ніби знічев'я:

— Я ще й не таке вмію, потрібний тільки реквізит… ну, предмети для фокусів.

— Де ж це ти навчився?

А її мене книжка є— «Фокуси для всіх» називається.

— Чи ба? — здивувався старшина. — Мені б таку роздобути, — показував би фокуси своїм хлопцям. Як ти кажеш та книжка зветься? Треба записати. — Він дістав блокнот і авторучку. Тьху ти, дідько! Чорнило скінчилось.

— Нате мою, — запропонував Федя. Він простяг старшині самописку.

— Ого, диви яка! Шестикольорова!

— Тільки, будь ласка, — спохопився Федя, — запишіть і автора. Його прізвище Вади-мов, а в цирку він виступав під псевдонімом Алі-Вад. Дуже відомий ілюзіоніст.

— Ну, спасибі тобі, друже. Вже десь роздобуду ту книжку, — і моряк по-приятельському підморгнув Кудряшеві.

Якось зовсім непомітно для себе Федя спитав у старшини:

— А ви в якому скафандрі працюєте, у твердому чи в м'якому?

— В різних доводиться, — неохоче відповів моряк. — Трапляється і в тих, і в тих. Це від обставин залежить. — Він допитливо подивився на Федю. — А ти звідки дізнався, що я водолаз?

— Штати ж у вас водолазові.

— Гм… Ти, мабуть, із Севастополя, що так добре на морському ділі розумієшся?

— Ні, я з Києва. Ми з татом у похід ідемо пішки по гірському Криму.

— Он як! Це добре. А все-таки, звідки ти про штати знаєш?

— У нас морський клуб ДТСААФ є, я ходжу туди…

— Отже, моряком хочеш стати, — кивнув старшина, — це діло гарне.

Тим часом до салону знову зайшла стюардеса і сказала, щоб усі попристібали пояси. Літак ішов на посадку. Під крилом була вже кримська земля.

Федя з жалем умостився в своєму кріслі і застебнув пояс. Хотілося ще поговорити з водолазом. Бо чи ж скоро трапиться така нагода? Водолаз… Цікаво, що він знаходив на дні моря? Може, якісь скарби, коштовності? Чого тільки нема на морському дні!

Кудряш згадав про океанський лайнер «Лузітанію» — читав недавно в одній книжці. Велетенський чотирьохдимарний корабель, тоннажністю в тридцять вісім тисяч тонн, ще в першу світову війну був торпедований німецьким підводним човном і затонув біля берегів Ірландії. Безодня океану поглинула понад тисячу чоловік.

І зразу ж розлетілись чутки, що «Лузітанія» буквально була начинена коштовностями. Як у Англії, так і в Америці знайшлися спритні ділки і пройдисвіти, що вирішили погріти руки на цій трагедії. Вони організовували різні фіктивні товариства й компанії, обводили круг пальця простаків, що вірили в легке збагачення. Кожен, хто купував акції цих товариств, запевняли спритні пройдохи, дуже скоро матиме величезні капітали…

Та минав рік за роком, а навіть точного місця загибелі корабля встановити не вдалося. Щоправда, ділки не дуже-то й прагнули цього. Своє вони зробили — поклали до власної кишені кругленьку суму. Поволі лихоманка навколо незліченних скарбів ущухла, тим паче, що чутки про них були взяті зі стелі. Тільки через двадцять років після загибелі лайнера один англійський рятувальний корабель за допомогою ехолота врешті виявив на стометровій глибині затонулу «Лузітанію», та це вже викликало інтерес хіба що у вузького кола спеціалістів.

І ось минулого тижня по радіо в останніх вістях передали, що американці знову збираються взятися за «Лузітанію», але тепер уже їх приваблюють не міфічні скарби, а кольорові метали, яких на кораблі не багато й не мало — на п'ять мільйонів доларів.

«Цікаво, що думає про це старшина, — міркував Федя. — Вийде щось із цього задуму чи ні? Спитаю, коли вийдемо з літака».

Але на аеродромі спитати Кудряшеві так і не вдалося. Моряк вийшов раніше і десь загубився в натовпі.

Розділ третій ОСЬ ВОНО — МОРЕ!

Жовто-синій тролейбус мчить мальовничою долиною невеличкої річки Салгіра все далі й далі від Сімферополя. До моря, швидше до моря!

У відкрите вікно вривається теплий сухий вітер. Він приємно лоскоче обличчя, тріпає чубом, грається кінчиками піонерської краватки. Над вкоченим машинами шляхом, що аж вилискує на сонці, висить легкий серпанок.

Крізь нього йдуть назустріч автомобілі. Яких тільки тут нема! І «Волги», і швидкі «Запорожці», і трудяги-грузовики. Вряди-годи зустрічаються й іноземці — чехословацькі «шкоди», італійські «фіати», присадкуваті «мерседеси»… А дорога веде все вище і вище. — Он там, дивись, Ангарський перевал, — кладе руку Феді на плече батько. — У війну тут партизани били фашистів… А трохи далі, на тридцять восьмому кілометрі, стоїть пам'ятник. Там було поранено Кутузова в бою з турецьким десантом.

Євген Михайлович посміхається:

— Дивно воно виходить: з Києва ми з тобою долетіли за годину, а тут від Сімферополя до Ялти якихось дев'яносто з гаком кілометрів і ось мусимо витрачати стільки часу. Вертольотом було б уп'ятеро швидше.

— Мені більше тролейбусом подобається, — мовив Федя. — Хоч можна все роздивитись. Ми он у літаку летіли, а що бачили? Одні хмари, і землі не видно. Вже краще поїздом: за вікном то село, то ліс, то місто…

— Так ти ж сам хотів летіти літаком! — здивувався батько.

— Ну, хотів… — повів плечима Федя. — Думав, там цікаво, а воно нічого особливого: цукерками пригощають, лимонадом, — він пирхнув і зневажливо скривив губи: — Теж мені героїзм: пролетів як курортник! От колись було, як челюскінців рятували: хуртовина, морози, посадка на крижину… Оце я розумію! Чи взяти хоч би політ Чкалова через Північний полюс в Америку, а потім Громова…

Батько розвів руками:

— Бачу, ти знову за своє! Все тобі романтики не вистачає, жити стало нецікаво, нудьга діймає. Ніде себе проявити — все, мовляв, усе роблять машини, автомати. Чи не так?

Федя зніяковіло засовався на сидінні. Він відчув у голосі батька іронію і не знав, що відповісти.

— Воно звісно, — хитнув головою Євген Михайлович, — були колись великі географічні відкриття — нові невідомі землі, материки, архіпелаги, острови… Сходиш на берег, де ще не ступала нога європейця…

— Хіба не так? — не витримав Федя. — Ну, хіба не так?

— Звичайно, — широко всміхнувся батько, — куди вже там порівнювати якийсь сучасний океанський лайнер з прекрасними романтичними кораблями флотилії Фернана Магеллана. Одні тільки назви як звучать: «Трінідад», «Вікторія». Які ще там були?

— Ну, «Сан-Антоніо», «Консепсіон», «Сантьяго», — ображено буркнув Федя.

— Отож, отож… Ти зараз скажеш, що Колумб чи Магеллан зробили куди більше, аніж будь-хто з капітанів, які плавають на сучасних кораблях. Що ж, не буду сперечатися —..плуги мореплавців-першовідкривачів немалі, вони багато зробили для людства. Та тільки згодься, що давні каравели віджили своє і нема потреби в наш час піддавати людей тій небезпеці, яка чигала на моряків, котрі плавали у вутлих неміцних суденцях…

Федя перебив:

— Я теж знаю, що ти скажеш зараз. Техніка, мовляв, розвивається нині, як ніколи, життя людей поліпшується…» Хай так. Та все ж на сучасному лайнері я плавати б не хотів. Ну що він таке? Банка з-під консервів! От коли понавидумували оцих залізних посудин, перевелися справжні моряки. Який тут подвиг, коли стоїш собі в теплій заскленій рубці та натискаєш кнопки!

Федя розпалився, лице його розчервонілось, на вустах блукала презирлива посмішка, його вже не цікавили кримські краєвиди, він думав про одне: будь-що переконати батька в своїй правоті. Євген Михайлович, як і раніше, час од часу всміхався, але не перебивав: хай скаже, що має на думці.

А Федя не вгавав:

— Тепер за моряка геть усе роблять прилади — і курс прокладають, і довготу визначають. На суднах і радіопеленгатори, і прожектори, і ехолоти… Радіолокацію он придумали. Моряк називається — сидить собі, молочко з бубликом попиває, а на екрані і береги видно, і айсберги. Фізики якісь тепер, а не моряки! Та що там, — хлопчик з досадою махнув рукою, — вже й автоштурмана придумали, скоро, мабуть, взагалі без команди обходитимуться. Все за неї кібернетика й телемеханіка робитимуть. Маяків понаставляли, кожен квадратний кілометр морів і океанів повимірювали. Штучні супутники Землі про погоду сповіщають, орієнтирами служать…

— То що ж у цьому поганого? — вставив Євген Михайлович. — Подумай, якої праці коштувало людству, щоб створити такі досконалі прилади, таку чудову апаратуру, як нелегко нею керувати. Та ж для цього треба знати і вищу математику, і фізику, і ще десятки інших предметів! А праця моряків і нині не така проста, як тобі здається. Сказати хоч би про те, що майбутні капітани й штурмани обов'язково проходять практику на учбових вітрильних кораблях.

— Там радіо є! — вставив Федя.

— Так, є. Але хіба океани й моря у нас стали спокійніші, ніж були за Колумба і Магеллана? Так само на них бушують урагани, проносяться люті шторми, тайфуни, спускаються густі непроглядні тумани. І мілини так само є, і підводні рифи, і дрейфуючі крижини, і айсберги… Ми ж самі вдвох з тобою читали, як 1929 року під час шторму в Північній Атлантиці затонуло декілька суден. І не якихось там рибальських шхун, а великих морських кораблів, тоннажністю від шести до одинадцяти тисяч тонн. А всього тоді зазнало аварії понад шістсот суден.

Федя мовчав, він не міг чогось заперечити батькові.

— Скажеш, 1929 рік — то коли було! Гаразд, візьмімо ближчий час — рік 1942. Іде війна. Німецькі підводні човни торпедують кораблі союзників, на них полює фашистська авіація, багато суден зірвалось на мінах. Усього затонуло двісті сімдесят кораблів. І того ж 1942 року урагани й шторми потопили понад триста суден! Що ти на це скажеш?.. Як бачиш, навіть тепер, маючи на борту радіо, новітні навігаційні прилади, плавати не так уже її безпечно… Ще наведу приклад. 1955 рік, зима. В Ла-Манші розгулявся такий шторм.

що переламав навпіл ліберійський океанський танкер «Уорлд Конкорд». А він же був вантажністю понад тридцять тисяч тонн… Тієї буряної ночі затонуло ще кілька не менших суден. Тоді ж таки загинув плавучий маяк «Саут-Гудвін», корпус якого було розраховано на найлютіші урагани… Та що казати! Вже в 1967 році серйозні пошкодження через негоду дістало понад тисячу кораблів. Вісім затонуло.

— Я розумію, тату, але…

— Ех ти, дивак. Поглянь краще вперед, бачиш: он море виглянуло з-за гори!

Серед пасажирів прокотилось збудження: усім хотілося хутчій побачити море. Почулись голоси:

— То це вже ми в Алушті? Приїхали?

— Авжеж, під'їжджаємо.

Федя швидко забув про розмову з батьком. Настрій пасажирів передався і йому, він відчув, як серце сповнюється радістю, чеканням чогось незвичайного, небуденного. Море! Це ж уже справжнє! Не в кіно, не на картині і не по телевізору!

А попереду синіла, зникаючи в білявому серпанку на обрії, чиста ясна блакить. Море було спокійне. Воно злегка сріблилась під промінням жаркого кримського сонця.

Стривай, що там на обрії? Здається, корабель… Федя підніс до очей бінокль. І хоч дивитись було незручно — тролейбус трясло на вибоїнах, він повертав то вправо, то вліво, — хлопчик усе ж роздивився судно. На кормі і трохи попереду його середньої частини височіли надбудови, від середньої з них на ніс і на корму вели перехідні містки. Надводна частина борту — невисока, і його лінія до носа помітно вищала. «Танкер», — одразу встановив Кудряш.

Останній шмат дороги від Алушти до Ялти промайнув якось непомітно. Федя не бачив ні скелястих урвищ кримської яйли, ні тютюнових плантацій та виноградників, ні фруктових садів. Вся увага його була прикута до моря. Йому здавалося, що в салоні тролейбуса він уже відчуває ледь солонуватий йодистий запах моря.

За Ведмідь-горою, внизу, серед зелені садів і парків, пропливли білосніжні будівлі міста-курорта Гурзуфа.

І ось уже внизу на схилах гір амфітеатром розкинулась перлина Криму — Ялта.

Євгенові Михайловичу і Феді пощастило: вже за півгодини вони влаштувались у готелі «Магнолія».

— Може, пообідаємо? Ходім до ресторану, — запропонував батько, коли вони занесли речі в номер готелю.

— Ні, ні, тату, я не голодний. Краще сходимо в порт.

Євген Михайлович усміхнувся. Ну, звісно, про який ресторан може йти мова, коли поруч море! Вже кого-кого, а свого сина він добре знав і розумів його стан.

— Що ж, у порт, то й у порт.

Вони спустились у просторий вестибюль готелю. На стіні висів барвистий плакат: білий теплохід гордовито розсікав форштевнем скісні хвилі, а над ними, звичайно, як годиться, пролітали чайки. З лівого боку плаката — набережна, де в тіні екзотичних пальм прогулювалось кілька курортників. І напис на плакаті великими синіми літерами:

«Круїз по Чорному морю. Любі друзі! Запрошуємо вас зробити захоплюючу морську подорож. За 18 днів ви відвідаєте міста-герої Одесу й Севастополь, а також Новоросійськ, Сочі, Сухумі, Батумі… Пам'ятайте: найкращий відпочинок — це відпочинок на морі!»

«Оце так-так, — з гіркотою подумав Федя. — На морі найкращий відпочинок… Це зветься плаванням — ресторани, музичні салони, бібліотеки, басейни, солярії, кінотеатри. Захоплююча подорож!.. Та колись, далебі, не кожен осмілювався навіть зійти на борт корабля, не кажучи вже про те, щоб стати моряком. А тут плавання — така собі весела безтурботна прогулянка… Якийсь будинок відпочинку, а не корабель».

Хлопчикові стало прикро. Він спохмурнів і мовчки йшов поряд з батьком.

По набережній туди й назад сновигали відпочивальники. «Як у нас на Хрещатику в святкові дні», — промайнуло у Фединій голові.

В тіні темно-зеленого гостроверхого кипариса притулився газетний кіоск. У Феді перехопило дух: за склом вітрини, поряд з газетами, журналами, листівками поблискували емаллю значки.

У кожного своє захоплення. Хто збирає поштові марки, хто колекціонує автографи різних знаменитостей, ще інші — монети чи паперові грошові знаки; є й такі, що збирають сірникові етикетки. Федя ж колекціонував значки. їх у нього була вже не одна сотня.

Ясна річ, і тут, у Ялті, він не міг спокійно пройти повз кіоск.

— Що? Вже нагледів? — підморгнув йому батько. — Таких напевно ж у твоїй колекції нема. Це ялтинські сувенірні.

За хвилину на Фединій сорочці вже красувалося сім новеньких значків. На одному — силует гори Ай-Петрі," на другому — Ластівчине гніздо, на третьому — маяк…

— Може, вас, юначе, зацікавлять і листівки? — звернувся до Феді кіоскер. — Маю прекрасний набір з видами Криму. Будь ласка — мис Плака або масив Кара-Даг. Ось Великий Кримський каньйон… Ви тільки погляньте, як цікаво зафотографовано: дика природа і вертоліт…

— О, листівки, то вже моє хобі,— вигукнув Євген Михайлович і став розглядати запропонований набір. — Так, так, справді гарні листівки, — говорив він напівголосно. — Ось Ялтинський морський порт, а це гірська тролейбусна лінія Сімферополь — Ялта. Бачиш, Федю, навіть тролейбус точнісінько такий, як ми їхали.

Вони купили ще набори листівок з видами Ялти і Сімферополя. На двох із них був знаменитий «Артек» — відомий на весь світ піонерський табір. Ажурні, мов завислі в повітрі, будівлі із скла і бетону, яскрава південна зелень, квіти, голубінь моря…

Набережна привела Федю з батьком до порту. Ще здалеку Кудряш побачив біля пірса корабель.

«Цікаво, як він зветься», — майнуло в голові.

Вони прискорили ходу.

Лайнер вразив хлопчика своїми розмірами. Він був напевно ж більший і завдовжки, і заввишки за їхній багатоповерховий будинок у Києві. Та, незважаючи на це, мав вигляд легкого й елегантного. Навіть тут, стоячи на припоні біля пірса, корабель, здавалося, мчав уперед. Все в ньому було на рідкість гармонійне, елегантне і водночас строге. Нічогісінько зайвого — викінченість форм і краса ліній.

Дещо спантеличений, Федя мимоволі обхопив батькову руку. Хвилину, дві він, як зачарований, мовчки дивився на лайнер. Кудряш просто не сподівався, що побачить таке. В очах у хлопчика блиснуло захоплення.

— Тату, це ж «Іван Франко»! — вигукнув Федя і, помовчавши хвилину, додав: — От на цьому б кораблі поплавати! Або хоч обдивитися зсередини.

— Стривай, стривай, — батько зазирнув синові в вічі. — Здається, ще тільки сьогодні, дві години тому, хтось упевнено заявляв, що сучасний лайнер всього лишень залізна посудина?

У Феді спалахнули вуха.

— Звісно, — мовби не помічаючи його зніяковіння, продовжував Євген Михайлович, — сучасний корабель, оцю «банку з-під консервів», — він кивнув у бік теплохода, — годі порівняти із славетними середньовічними каравелами. Куди йому, бідоласі! Ти тільки подивись — вітрил нема, щогли низькі та ще й димар стирчить. Якесь бридке каченя, а не судно. Пам'ятаєш — у казці Андерсена?..

— Годі, тату, — червоніючи, крутнув головою Федя. — Ти все кепкуєш. А я ж казав неспроста…

— Гаразд… Справді, будьмо серйозні,—він глянув ліворуч. — Он там бачиш касу? На ось гроші, збігай купи квитки на екскурсію по теплоходу. Під час неї ми й оглянемо корабель.

Коли Федя прибіг з квитками, біля батька стояв якийсь чорнявий чоловік в білій нейлоновій сорочці з позакачуваними до ліктів рукавами, в піщаного кольору штанях і світлих сандалях. Обоє про щось жваво говорили:

Хлопчик підійшов ближче.

— Ось познайомтесь, Вікторе Івановичу, — повернувся до сина Євген Михайлович. — Це Кудряш-молодший. Страшенно, скажу вам, закоханий у море. В нашій квартирі вдома у нього не кімнати, як у всіх, а каюти…

— Ну, тату! — благально вигукнув Федя.

— Мовчу, мовчу, Федько, — і він знову повернувся до чорнявого, продовжуючи обірвану розмову: — Так ви, значить, після університету попали в «Інтурист».

— Вже другий рік працюю там перекладачем.

— А зараз, певно, у відпустці?

— Та ні, я тут на роботі. Приплив ось на «Франкові» з Одеси з мексиканськими туристами. Роботи, знаєте, чимало. Всякі люди до нас приїздять, одні із щирим серцем, а в інших жовч у крові розлилась, усе їм бачиться у нас у чорному світлі…

— Ну, про це можете не говорити, — махнув рукою Євген Михайлович, — сам шість років попрацював гідом-перекладачем, знаю все добре.

Федя нетерпляче тупцяв з ноги на ногу, йому хотілося мерщій попасти на теплохід, а тут почались розмови, спогади. На щастя, батько швидко помітив Федину нетерплячку.

— Даруйте, Вікторе Івановичу, але нам час на корабель.

— Коли не заперечуєте, можу скласти вам компанію.

— О, будемо тільки вдячні!

— Тоді берусь до своїх обов'язків, — церемонно вклонився чорнявий і мовив по-іспанськи — Дами й панове! Перед вами теплохід «Іван Франко», спущений на воду в тисяча дев'ятсот шістдесят четвертому році. Найбільша довжина судна сто сімдесят шість метрів, ширина — майже двадцять чотири, висота до палуби командирського містка — тридцять п'ять метрів. Осадка корабля — вісім метрів, водотоннажність — понад дев'ятнадцять тисяч тонн…

«Так, — прикинув у думці Федя, — якщо найбільший з Магелланових кораблів «Сан-Антоніо» тоннажністю у сто двадцять тонн, то, виходить, «Іван Франко» більший за нього в сто п'ятдесят вісім разів… Оце так громаддя!»

— Запасу пального йому вистачає на рейс у вісім тисяч миль, тобто десь близько п'ятнадцяти тисяч кілометрів… — Віктор Іванович зніяковіло подивився на хлопчика: — Пробач мені, Федю, я за професійною звичкою захопився й пояснюю по-іспанськи. Ти ж, певно, нічого не зрозумів?

— А ви не турбуйтесь, — мовив за Федю батько, — він досить добре володіє іспанською.

— О, це чудово! — заспокоївся гід і взявся знайомити далі старшого й молодшого Кудряшів із даними корабля. Федя ловив його слова, названі цифри і в думці порівнював з тими, що досі знав з літератури.

«Головна силова установка, так би мовити двигун корабля, — двадцять одна тисяча кінських сил… Таку потужність мають триста «Волг», разом узяті! Цілий автопарк великого міста… Швидкість — двадцять вузлів за годину, тобто тридцять вісім кілометрів… Звичайно на світі є й більші кораблі. Взяти хоч би англійську «Куїн Мері». Завдовжки — триста чотирнадцять і завширшки — тридцять шість метрів. Парова турбіна в цього лайнера на двісті тисяч кінських сил. «Іван Франко» не рекордсмен ні за розмірами, ні за швидкістю: та все ж, як каже гід, це прекрасний сучасний корабель».

Тим часом Віктор Іванович на хвилину замовк.

— Ось такі загальнотехнічні й морехідні дані нашого теплохода, — сказав він на закінчення і додав — А тепер, будь ласка, ходімте на корабель.

Розділ четвертий ПА БОРТУ ТЕПЛОХОДА

Зблизька лайнер здавався ще більшим, ніж з набережної. Феді довелось високо задерти голову, щоб побачити шлюпкову палубу.

Біля трапа стояв на вахті, далебі, не атлетичний на вигляд матрос.

«Такий маленький худорлявий, а моряк, — не без осуду подумав Федя. — Втім, чого тут дивуватися? Скоро, мабуть, і в окулярах матросів зустріну».

Вони зійшли по трапу, всі троє, і попали на палубу для прогулянок. її було надраєно до блиску. Федя мимохіть глянув на свої сандалети. Ні, нічого, чисті. Де ж бо їм було запилитись? Летів літаком, їхав тролейбусом. Ех-хе-хе… В Ялті пройшли он по набережній, може, з кілометр, не більше.

— Тут, на прогулянковій палубі, — знову входячи в свою роль, промовив Віктор Іванович, — розташовані пасажирські каюти. На теплоході їх, до речі, понад чотириста. Це з тими, що й для команди. Тепер подивимось далі…

Та Феді не хотілось бігти так от бігцем, він хотів детальніше ознайомитися з прогулянковою палубою.

— Добре, Федько, — не перечив батько, — іди дивись, а ми тебе гут зачекаємо, — і він сів у шезлонг.

Кудряш перейшов на другий бік прогулянкової палуби. Перед ним була синя, вся у сонячних блискітках морська просторінь. Рибальська шаланда з туго надутим вітрилом, ледь накренившись на лівий борт, виходила в море.

Здіймаючи каскади спіненої води, один за одним на великій швидкості мчали прогулянкові катери на підводних крилах. Вони пройшли неподалік теплохода, за якихось півтора кабельтових, і Федя встиг помітити на одному катері зовсім невеличку дівчинку з білим бантом.

Звісно, Федя нічого не мав проти цієї дівчинки, та все ж йому знову стало прикро: все-таки море є море, а не бульвар для прогулянок.

Лисий, з поголеною головою чоловік у великих рогових окулярах підійшов і став поруч з Федею, а біля нього хлопчик приблизно такого ж віку, як Кудряш.

— Дивись, тату, — крикнув хлопчик, — он там, праворуч, підводний човен!

Федя повернув голову. Справді, віддалеки йшов у відкрите море підводний човен. Дивно, як Федя його не помітив.

Це ж, мабуть, атомний? Га? — допитувався хлопчик.

— Авжеж, атомний, — втрутився в розмову Кудряш. — Он бачиш, який корпус — схожий на краплю. А в звичайних, простих човнів він, як сигара. Та й ходовий мостик ом який височенний. Взагалі, підводні човни бувають торпедні, мінноторпедні, ракетоносці і спеціального призначення.

— Чи ба, все він знає! — здивовано мовив лисий чоловік.

А хлопчик тим часом допитувався:

— А що значить човни спеціального призначення? Які вони?

— Транспортні… Радіолокаційного дозору… Ще човни ділять на великі, середні й малі,— пояснював Федя. — Це залежно, яка в них тоннажність. Коли більше як тисяча тонн, то великий, від п'ятисот до тисячі — середній. А є й карликові — всього на тридцять тонн, їх навіть літаками перевозять, куди слід.

— А атомний кращий?

— Звичайно. Нещодавно загін наших підводних човнів на великій глибині обійшов навколо світу. І жоден човен ні разу не сплив. Вони, коли хочеш знати, місяцями можуть не спливати на поверхню. І швидкість у них під водою до тридцяти вузлів. Уявляєш, що це за швидкість, коли ось цей корабель, де ми з тобою, проходить за годину тільки по двадцять вузлів.

Феді дуже хотілось розповісти хлопчикові про історію розвитку підводного суднобудівництва, про те, що перший у світі підводний човен побудував у 1720 році талановитий самоук, простий російський селянин Юхим Никонов з підмосковного села Покровського. Никонов же винайшов і виготовив водолазний костюм із шкіряним шоломом і склом для спостережень під водою. Звісно, скафандр був шкіряний з тієї причини, що про гуму на ті часи ще ніхто не знав. Винахідник Гудьєр одержав її тільки в середині дев'ятнадцятого століття, нагріваючи каучук із сіркою.

Міг би розказати Федя і про те, як 1834 року, теж у Росії, було збудовано перший залізний (броньований) підводний човен. Його досить успішно випробували на Кронштадтському рейді. Новинкою була колінчаста підйомна труба з дзеркалом—прообраз сучасного перископа, — що дозволяло, перебуваючи під водою, вести спостереження за поверхнею моря… Російські ж корабели перші застосували стиснене повітря на підводних човнах.

Та розповідати про все це зараз було просто недоречно. «Ще подумає, ніби я хизуюся. Та й на мене ж чекають».

Він знайшов батька і Віктора Івановича на тому ж місці, звідки пішов.

— Тату, я бачив підводний човен! Атомний! — збуджено вигукнув Федя.

— Мабуть, готуються до параду, — сказав Віктор Іванович. — Через два тижні — День Військово-Морського Флоту.

— Ми ось із Федьком, як справжні моряки, так склали свій, маршрут, щоб на той час бути в Севастополі,— посміхнувся Євген Михайлович.

— Добре вирішили, — кивнув Віктор Іванович і додав поспіхом: — А втім, чого ми стоїмо? Ходімте до мене в каюту.

Звичайно, Феді ця пропозиція дуже сподобалась. «Хоч побачу, які тут каюти».

Простора одномісна каюта була вмебльована по-сучасному — зручно і просто. Полірований столик, на ньому білий телефон. Інші меблі й стіни приємного абрикосового забарвлення.

— У вас тут затишно, — промовив Євген Михайлович.

Атож, коли обладнували корабель, врахували все — і комфорт, і зручність. Ось бачите, замість дерева і звичайних декоративних тканин тут використано пластифіковані матеріали… Хімія! Дешево й гарно. І воднораз безпечно проти пожежі… А зверніть увагу на температуру в каюті. Не жарко й не холодно. Тут змонтовано спеціальну систему кондиціювання, коли повітря при потребі охолоджується чи навпаки — підігрівається. Так само регулюють і вологість.

Федя зацікавився невеличким портретом у рамці, що стояв на столику. Це було фото військового, підполковника. Приємне, відверте обличчя, погляд ледь задумливий. На грудях два ордени Червоного Прапора і медаль «XX лет РККА».

— Мій батько, — пояснив Віктор Іванович. — Це його останнє фото. — Він помовчав. — До речі, коли будете в Севастополі, обов'язково підійміться на Сапун-гору. Враження незабутнє. Я там довго ходив по траншеях, по бліндажах, усе думав: «Це ж тут біля гармат і мінометів двісті п'ятдесят днів і ночей стояли на смерть наші солдати й матроси, захищаючи Севастополь від фашистів… Для мене Сапун-гора особливо священна. Дванадцятого квітня сорок другого року там поліг мій батько, командир бригади морської піхоти…

Віктор Іванович замовк. Було видно, що він розхвилювався.

— Йому було всього двадцять шість, а він уже воював із франкістами в Іспанії. Я й іспанську обрав не просто так, а в пам'ять про батька… Пригадую тридцять шостий рік, усіх нас тоді дуже хвилювала громадянська війна в Іспанії. У мене, чотирнадцятилітнього хлопчака, на стіні висіла карта, і я прапорцями позначав на ній лінію фронту. Тоді й почав вивчати іспанську… А там через п'ять років війна ввірвалася і до нашого дому. Я одяг солдатську шинелю…

В каюті запанувала тиша.

— Ми вас не затримуємо, Вікторе Івановичу? — спитав Євген Михайлович.

— Ні, ні, що ви! Сьогодні я вільний. Мій колега повіз туристів до Нікітського ботанічного саду, а звідти — до водоспаду Учан-Су. Так що я до ваших послуг… — він глянув на годинника. — Втім, здається, вже час обідати. Чи не пообідали б зі мною за компанією?

— Охоче. Ми самі ще не обідали.

— Тоді ходімо.

Вони спустилися з прогулянкової палуби до головного ресторану. Якусь мить Федя розгублено обдивлявся навкруги. Нічогеньке собі приміщення — чого доброго, більше за їхній шкільний спортзал! А гарно ж, що не кажи! У центрі красиві колони, на стелі оригінальні матові світильники. Зручні крісла. І чистота скрізь ідеальна…

— Скільки ж чоловік тут може одночасно пообідати? — спитав Євген Михайлович.

— Тут майже сотня столиків, — відповів Віктор Іванович, — так що обідає десь приблизно чотириста чоловік, майже половина всіх пасажирів теплоходу. Цей ресторан на так званій «верхній палубі». Нижче — друга, третя, четверта і п'ята палуби, всього ж їх на кораблі десять.

«Десять палуб, — похитав головою Федя. — Звісно, це не на каравелі…»

Обід хлопчикові дуже сподобався, може, тому, що він зголоднів з дороги. Що не кажіть, а окрошка, судак, запечений у тісті, зі смаженою картоплею, полуничний пломбір були чудові!

По обіді швидкохідний ліфт виніс їх на палубу командирського мостика.

— Тату, це ж рульова рубка! — загорівся Федя. йому б туди потрапити! Бодай краєчком ока подивитись на пост керування головними механізмами і рульовим приводом. Правда, Федя знав, що в теперішні часи на кораблі нема, як це було колись, велетенського, в зріст людини, штурвального колеса, за яким стояв кремезний, покритий татуїровкою, засмаглий під тропічним сонцем, обвіяний вітрами всіх широт морський вовк з люлькою в зубах. Романтичне штурвальне колесо зникло безслідно, його місце зайняв пульт з кнопковим керуванням, з приладами — покажчиками положення руля. Більше того, під час дальніх переходів кораблем керує авторульовий.

Поряд з рульовою рубкою — штурманська. Цікаво було б і її оглянути, погортати карти, навігаційні посібники, подивитись на прилади… Як шкода: вхід туди стороннім заборонений!

Через бар пройшли на відкриту веранду. Звідси Ялту було видно як на долоні. Маленькі, мов іграшкові, білі будинки збігали з гірських схилів до широкої бухти, що заходила між Ай-Тодорський і Нікітський миси. Вдалині в голубуватім мареві виднівся гірський хребет, що заріс лісом. Над ним гордовито застигла скеляста вершина Ай-Петрі.

Ще довго Федя з батьком оглядали корабель. Забувши про свій скептицизм щодо сучасної мореплавної техніки, хлопчик мимоволі дивувався і захоплювався на кожному кроці.

Та й як було не дивуватись? Адже корабель, хай у мініатюрі, це ціле місто! Своя електростанція, свій телефонний вузол, кінотеатр, хлібопекарня, бібліотека, навіть музичний салон з естрадою.

— Ну, сьогодні я вас добре натомив цією екскурсією, — сказав на закінчення Віктор Іванович, — у самого ноги гудуть. А втім, наостанку хочу піднести вам невеликий сюрприз.

— Який сюрприз? — не зрозумів Євген Михайлович.

— Піднімемося ще раз на палубу салонів. Мабуть, особливо приємно це буде для Феді.

Вже ніде більше не затримуючись, вони пройшли на кормову частину палуби салонів.

— Прошу, — простяг руку Віктор Іванович, — ось вам басейн. Пропоную поплавати.

Хіба треба було упрохувати Федю! За кілька секунд він лишився в самих трусах.

— Пірнай сміло, глибина два з половиною метри!

Розпростерши руки, Федя кинувся у воду. Нічого не скажеш, це таки сюрприз! Здорово ж придумано на цьому кораблі!

Федя плавав досхочу—і брасом, і кролем ми боці та на спині, і батерфляєм.

— Ну, що, сподобалось? — спитав Віктор Іванович, коли Федя, відсапуючись, виліз із басейну. — А як приємно, коли б ти знав, поплавати вранці! Оце сьогодні о шостій я прокинувся і просто в басейн. На палубі прохолодно, вітерець, а воду ж підігрівають до двадцяти градусів. Тут навіть узимку купаються. Є для цього розсувне перекриття, і можна затуляти басейн від дощу й негоди.

…До готелю Федя з батьком потрапили вже пізно ввечері. Хоч давалася взнаки втома, хлопчик довго не міг заснути. Огляд корабля залишив у пам'яті неабиякий слід, вніс страшенну плутанину в його думки. Те, що Кудряш побачив лише за один день, годі було вичитати в книгах, яскраві картини баченого пропливали перед очима. Він захоплювався морським лайнером «Іваном Франком». Та сильним було й переконання, що справжні моряки були лише за часів парусного флоту.

Розділ п'ятий В ГІРСЬКОМУ КРИМУ

Ось уже кілька днів Федя з батьком подорожують по гірському Криму. Позаду залишились Соколине, Бахчисарай, Кореїз… Встигли побувати і у Великому Каньйоні, і в печері Данильча-Коба, і на скелі Орлиний заліт… Взагалі, що не день, то нові й нові враження.

Обидва, і батько й син, були задоволені. Ще б пак: пощастило записати на магнітофонну плівку крики фазанячого виводка, мелодійний, трохи журний голос совки-сплюшки, що ніби заколисує мешканців лісу своїм безугавним: «Сплю-у! Сплю-у! Сплю-у!»

Поповнилась колекція і голосом кримської сойки. Ця перната солістка привернула їхню увагу своїм неабияким умінням наслідувати пташині голоси. Протягом десяти хвилин вона то каркала по-воронячому, то стрекотала, мов справжня сорока, то навіть пробувала співати по-солов'їному…

І знімки будуть чудові. Чого варте лише хоч би одне фото красеня муфлона! Як нелегко було Феді підкрастися до нього: полохливий гірський баран обережний і недовірливий…

Вечоріло. Сонце сховалось за пасмом гостроверхих скель. Після виснажливої спеки дихнуло приємною свіжістю і прохолодою.

Євген Михайлович подивився на годинника.

— Пора нам, Федю, і на спочинок.

Вони вибрали невелику мальовничу галявинку, що ховалася серед старезних світло-сірих буків. Кілька хвилин — і вже напнуто намет.

Федя пішов по воду, а коли вернувся, обережно несучи два повнісінькі казанки, батько розклав багаття..

Хто не бував у походах, тому невтямки, який смачний пшоняний куліш, зварений у казанку на вогнищі. Дарма що від нього злегка тхне димом — так навіть краще. Дим надає якогось особливого, неповторного при-і паку. А картопля, спечена у вугіллі й попелі,— що може бути смачніше! Недарма ж ще в далекі двадцяті роки з ентузіазмом оспівувала її дітвора — «піонерів ідеал»… Хай пригоріла котрась картоплина, взялася чорнотою, а інша не спеклась, та хто ж зважає на це? Візьмеш її гарячу, перекидаєш з руки в руку, студиш, а від неї такий аромат, що тільки слинка котиться, аж млосно стає…

А чай… Немало доводиться затратити і сил, і вміння, а коли хочете, й наполегливості,щоб скип'ятити воду в казанку. Ось вона вже забулькала, заклекотіла. Ти хапаєш перекладину, на якій висить закіптявілий казанок, вже відчуваючи, як обпікає тобі рота запашний солодкий чай. Але що це?

Один невдалий рух — і казанок, ковзнувши з перекладини, падає в багаття. Тільки біла пара заклубочилась догори, сердито шипить вугілля, мов кепкує з тебе, незграби. Кінець усьому—чаю нема! Засмучений і спантеличений, береш ти порожній казанок і, вимастивши сажею руки, плентаєшся в темряві до струмка.

А згодом, сидячи біля затишного тріскотливого багаття, ще довго згадуватимеш, кепкуючи з себе, як, спотикаючись об коріння дерев, продирався крізь кущі шелюги до води, як повернувся на галяву, де твої товариші вже встигли роздмухати вогонь, і, мов у нагороду за все це, сьорбаєш із кухлика пахучий, чудовий чай…

* * *

Непомітно підкралася ніч. Все небо всіяли зорі. Тут, на півдні, вони були якісь великі і незвично яскраві. Усе довкола поринуло в таємничий морок. Невтомно тріщали цикади, звідкись здалеку долинув басовитий гудок пароплава.

Тремтяче полум'я багаття вихоплювало з темряви то густий чагарник, то полотно намету. Федя підкинув у вогонь сухого смолистого галуззя. Війнуло жаром, хлопчик мимоволі відсунувся. Зненацька, порушивши тишу, хтось різко прокричав і так само раптово замовк.

— Хто це, тату?

— Сова-неясить.

У небі промайнула падуча зірочка. Федя провів її очима, зітхнув.

— А скажи, тату, — замислено мовив він, — буде колись такий час, що люди літатимуть до зірок, як ми з Києва до Сімферополя?

— Буде, Федюню, колись буде. Тепер наука, мов той реактивний літак, мчить уперед з надзвуковою швидкістю. — Батько замовк. — Пам'ятаю, ще як був я таким, як ти, бачив фільм «Космічний рейс»… А втім, назви точно не пригадую. Так от у цьому фільмі герої вирушають у космічну подорож. Як зараз бачу велетенську ажурну естакаду, і по ній мчить ракетний поїзд… Автором сценарію чи, може, консультантом був сам Костянтин Едуардович Ціолковський. Тоді, в тридцяті роки, мені, хлопчиськові, ідеї Ціолковського здавалися далекою мрією. Мені здавалося, що мине ще багато, багато десятиліть, а може, й століття, перш ніж здійсниться те, що показували у фільмі.

Згори донісся розмірений рокіт моторів. Поблискуючи зеленим і червоним вогниками, над горами пролетів літак. Батько й син мовчки провели його поглядом.

—І ось четверте жовтня тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомого року, — знову заговорив Євген Михайлович. — На орбіту вийшов наш перший штучний супутник Землі. А через місяць — другий. Ти ще малий був, не пам'ятаєш. В ті дні усі виходили на вулиці, коли супутник мчав над Києвом. Нам з мамою пощастило — ми бачили, як пролітав супутник: над самою головою по нічному небу промчала невеличка яскрава цятка. Ой, що тоді було! Від радості люди кричали, махали руками… Та навіть тоді я не думав, що мине всього якихось три з половиною роки і перший космонавт Юрій Гагарін зробить свій легендарний рейс навколо планети. Ти знаєш, це було дванадцятого квітня тисяча дев'ятсот шістдесят першого року.

— Як жаль, що загинув Юрій Гагарін, — зітхнув Федя.

— Що ж поробиш, праця космонавта нелегка, пов'язана з багатьма. небезпеками… Усяке може статися і в космосі, і на Землі.

Батько дістав вуглинку з багаття і припалив цигарку.

Якийсь час мовчали.

— А правда, тату, космонавти чимось схожі на Колумба і Магеллана? — мовив Федя. — Так само першими прокладають шляхи… Може б, і мені стати космонавтом? Тільки ні,— хлопчик рішуче труснув головою. — Я твердо вирішив стати моряком. Щоправда, плавання тепер такі…

— Які?

— Ну як тобі сказати? Пливеш і все наперед знаєш, ось тут тобі, будь ласка, мис Горн, а тут ревучі сорокові… Тут течія Куросіво… Там дмуть мусони, а там пасати… Ось Гавайські острови, Маршаллові, Каролінські, Маріанські або Фолклендські… Словом, усі материки давно відкрито, нема незвіданих морів, кожен острівець… та що острівець! Атол і той нанесений на карту, має свою назву. Вся Земля сходжена-переходжена, досліджена вздовж і впоперек… Інша річ — Місяць, туди б махнути! Відкрити щось цікаве, невідоме. Здорово! Уявляєш, як звучить: кратер Федора Кудряша, хребет Кудряша… — розмріявся Федя. — Е-ех, не поталанило мені! Доки я виросту, люди побувають і на Марсі, її до Венери злітають. Може, й усю Галактику облетять!

— А ти уявляєш собі, що таке Галактика? — глянув на Федю батько. — Це щонайменше сто п'ятдесят мільярдів зірок. Щоб перелетіти Галактику з краю в край, світловому променеві потрібно сто тисяч років. А ти знаєш, яка. швидкість світла — триста тисяч кілометрів за секунду! Тисячоліття минуть, доки люди дослідять Галактику… Я в твої роки теж мріяв стати знаменитим мандрівником — моряком або пілотом…

— Невже? — здивовано подивився на батька Федя. — Чому ж ти не став?

— Захопився іспанською мовою. Але любов до подорожей, до зміни місць залишилась, напевно, на все життя… А книжок про мандри скільки я перечитав! І про Амундсена, і про Сєдова, і про Шмідта, і про Пржевальського, Арсеньєва, Семенова-Тянь-Шаньського…. І теж мені здавалося в юні роки, що надто пізно я народився і на мою частку нічого не залишилось… А ти поглянь, що робиться зараз навкруги. Люди штурмують атомне ядро, розбивають його на скалки, вивчають елементарні частинки. Люди здійснюють грандіозне будівництво, змінюють до невпізнанності Сибір, Далекий Схід. Вічна мерзлота, тріскучі морози, а люди добувають нафту, газ, проводять високовольтні лінії, кладуть нафто-й газопроводи. Скільки завдань і проблем, ставить перед нами буквально кожен день! Ось ми з тобою говорили про космос. Там на нас чекають нечувані відкриття, про які ми зараз навіть уявлення не маємо…

Євген Михайлович підкинув сушняку в багаття. Яскраве полум'я метнулось догори, застрибало, бухаючи білим димом та розсипаючи червоні іскри.

— Ти, мабуть, чув про академіка Володимира Опанасовича Обручева?

— Так, — жваво відгукнувся Федя, — я читав його «Плутонію» і «Землю Санникова».

— Так от академік Обручев, надзвичайно енергійна людина, славетний геолог і мандрівник, вже незадовго до своєї смерті звернувся до молоді з листом-заповітом. В ньому він писав про проблеми, які треба розв'язати людству в третьому тисячолітті. Він казав, що людина мусить жити довго, щонайменше сто п'ятдесят — двісті років, природа дала їй на це повне право. Але для цього треба ліквідувати всі хвороби, винищити мікробів, які передчасно зводять у могилу мільйони й мільйони людей. Це — грандіозне завдання для медицини. Наступна проблема — приборкання сил природи, енергії сонця, вітру, підземного тепла, треба примусити їх служити людям… Знешкодити остаточно й назавжди стихійні лиха: урагани, повені, вибухи вулканів, землетруси… А які чудові перспективи відкрилися б перед людством, коли б навчились ми, як радив покійний Обручев, керувати погодою і кліматом! Сидить собі оператор за пультом і регулює вітри. Де треба, створює ясну погоду, а куди треба, насилає дощ або сніг.

— А навіщо сніг? — спитав Федя.

— Буває і в ньому потреба. От кілька років тому в французькому місті Греноблі відбувались зимові Олімпійські ігри, а тут — на тобі, снігу зовсім нема. Довелося машинами привозити сніг із гір… Та це, зрештою, дрібниця: ігри можна перенести і в інше місце чи па інший час. Візьми, наприклад, наші північні райони — Якутію, Таймир, Чукотку, пониззя Обі, Єнісею… Тундра, болота. Спробуй, доберись туди влітку, коли все розгасне. А в надрах же сховані незліченні багатства — алмази, золото, рідкісні кольорові метали, нафта, вугілля… Тільки взимку й можуть туди ходити автомашини. їм то й потрібен холод, щоб заморозити траси.

— Еге ж, — додав Федя, — он навіть метробудівці заморожують грунт, коли, прокладаючи тунелі, зустрічають по дорозі плавуни…

— А так… Тепер візьмемо хімію. Ми вже вміємо виготовляти нові матеріали, яких не піала природа. Та цього мало. Треба навчитись, як писав Володимир Опанасович, виготовляти в штучний спосіб усі відомі на Землі речовини, аж до білків. А поряд з цим освоїти і пристосувати для життя всі незручні райони — гори, пустелі, болота, тайгу, можливо, навіть морське дно… Ти розумієш, як багато потрібно зробити? От хоч би Світовий океан. Чи багато ми знаємо про нього? Дуже й дуже мало. На сьогодні астрономи мають карту зворотного боку Місяця, а от у моряків досі нема детальної карти дна Світового океану. І нині ще величезні простори морського дна лишаються загадкою для вчених. По-суті, людина ще не проникла в глибини океанів. Та ти й сам це добре знаєш: атомний підводний човен занурюється всього на п'ятсот метрів, а середня глибина океану…

— Три тисячі вісімсот метрів, — сказав Федя.

— От-от. Хіба ж нецікаво дослідити морські глибини?

— Доки я виросту, — похмуро потяг своє Федя, — і там побувають…

— Ах, облиш, — махнув рукою Євген Михайлович, — вистачить на твій вік і романтики, і відкриттів — була б охота. Гадаю, на сьогодні досить розмов. Погасимо вогонь і спати.

Розділ шостий В РУЇНАХ ФОРТЕЦІ

Ранок був напрочуд гарний. Ажурні мереживні хмари ліниво, мов нехотя, повзли по небу. Сонце тільки-но визирнуло з-за жовтих скель, і трава, ще мокра від роси, переливалася коштовним камінням.

Ледь помітна стежина петляла серед буків і грабів. Стовбури дерев обвивала густа павутина плюща і дикого винограду. Чорні дятли перелітали з дерева на дерево та, ховаючись у густому листі, знай вистукували своє одноманітне — тук-тук-тук.

Федя здригнувся: з-під його ніг вилетіла сіренька пташка. Вона відлетіла за кілька кроків, сіла на пеньок, кумедно потрушуючи хвостиком.

— Тату, хто це? — спитав Федя. Налякана його голосом, пташка пурхнула і зникла в густому підліску.

Стежина вивела Кудряшів до струмка, що весело дзюрчав між камінням. Сіра ящірка, що примостилася на осонні, злякано шмигнула у тріщину великого, оброслого мохом валуна. Федя хотів було спіймати її, та де там!

Через струмок перейшли по кладці — двох старих, почорнілих від негоди дошках.

За струмком ліс погустішав. У повітрі стояв дух вогкої землі і прілого листя. Але ось ліс скінчився і мандрівники несподівано для себе спинилися біля пасма скель. Високо над ними кружляли великі чорні птахи.

— Грифи поживу шукають, — пояснив батько.

В ту хвилину, мовби на підтвердження мого слів, один із грифів відстав від зграї і, описавши кілька великих кіл, стрімко шугнув униз на напівзгорнених крилах.

Сів він порівняно недалеко на скелю зі зрізаною вершиною, що нагадувала трапецію. «Зо два кабельтови до нього, не більше», — Відзначив про себе Федя. Євген Михайлович звичним рухом відкрив футляр «Зоркого».

— Дозволь мені, тату, — попросив Федя.

Батько не перечив. Поправивши за спиною рюкзак, хлопчик обережно став підкрадатися до грифа. Ось уже й скеля. Правду кажучи, зблизька гриф мав не вельми привабливий вигляд. На довгій, голій шиї трималась непомірно велика голова з хижим дзьобом. Федя націлився фотоапаратом, та гриф, мабуть, помітив хлопчика і незграбно зашкутильгав, волочачи крильми, а потім перелетів на іншу, сусідню скелю.

Стрибаючи з каменя на камінь, пробираючись через осипи, Федя подався за ним. Тепер він був особливо обережний. Але гриф, ніби кепкуючи з хлопчика, знову злетів і всівся на верховітті самотньої сосни.

«Ну стривай же, — стиснув кулаки Федя, — від мене ти не втечеш!»

Він знову став підкрадатись. Одначе клятий гриф, видно, зовсім не мав бажання позувати перед фотоапаратом. Він махнув крильми і перелетів далі — на гостроверху скелю.

Погоня затяглася. Федя пройнявся бажанням будь-що сфотографувати грифа, а той, перелітаючи з місця на місце, заводив його все далі й далі, в гірську глухомань.

Зненацька хлопчик спинився над краєм глибокої ущелини. Круті схили її вкривав густий чагарник. Подекуди виднілись чорнувато-сірі стовбури кримських сосон, на гілках стриміли великі шишки.

Різкі уривчасті звуки, схожі на гавкіт собаки, почулися збоку в чагарях. Що це? Федя насторожився, схопив під ногами суху сучкувату гілку. З собакою жарти погані.

Гавкання затихло. Хлопчик озирнувся. Навколо ні душі, і гриф кудись зник: щойно сидів на вершечку скелі, а тепер тільки порожне місце. От тобі маєш — сфотографував!

Знову гавкання, але тепер уже ззаду, за спиною, і зовсім близько, Федя різко обернувся і завмер від подиву. Оце так пощастило: недаремно забрів так далеко! Перед ним були козулі.

Вожак стада, старий козел, труснув головою і загавкав, ну, зовсім, зовсім, як собака. «Он хто, виявляється, гавкав!» — усміхнувся Федя і миттю зробив один знімок, другий, третій. Тут козел зачув небезпеку і тривожно крикнув. Усе стадо щезло в зелених хащах.

Засунувши два пальці в рота, Кудряш протяжно засвистів навздогін.

Тепер можна було й повертатись: знімки є, та ще й які! Тато буде радий… А грифа, грифа він ще встигне сфотографувати.

…Федя вже з доброї півгодини пробирався поміж камінням, і за його розрахунками давно мав вийти до скель, де лишився батько. Рюкзак за плечима ніби поважчав, хотілося, пити. А скель усе не було й не було.

Федя обдивився навкруги — якась незнайома місцевість: бурелом, суха вигоріла трава. Ні, тут він не був, це вже напевно. Хлопчик пройшов ще кроків з двісті. Перед ним простяглось круте урвище. Чудасія, та й годі! Збився з дороги і де — в Криму! Не в сибірській дрімучій тайзі, а в Кримських горах… Ну та нічого, головне — спокій і витримка.

«Спробую зорієнтуватись по сонцю, — вирішив Федя. — Коли ми вийшли до скель, сонце тоді було… А де ж воно було? Спокійно, спокійно… Ми підійшли до струмка, і сонце било мені у вічі… Ну, звичайно ж! Я ще окуляри одяг. Значить, ішли ми на схід, тобто на ост, — поправив себе хлопчик. — Де в нас зараз схід? Ага, ясно. Мені треба на норд. В дорогу, капітане Кудряш! Повний уперед!»— і Федя, насвистуючи веселу пісеньку «Капітане, капітане, усміхніться», закрокував уперед.

Він проминув бурелом і вийшов на стежку. Вона в'юнилася серед кущів шипшини, на яких червоніли вже майже стиглі ягоди. Скоро почався молоденький дубняк.

Невелика галявина — і потяглися зарості диких груш.

Неспокій знову закрався у Федине серце. Щось не туди він прямує…

— Та-ату-у! Та-ату-у! — склавши рупором долоні, протяжно загукав хлопчик і прислухався.

У відповідь тільки розкотиста луна.

— Еге-ге-ей! — уже стривожено закричав Федя.

І знову лише. луна.

Куди ж подівся батько? Тепер Кудряш уже не йшов, а біг, важко відсапуючись. Стежка привела на вимощену диким сірим камінням дорогу. Мабуть, по ній давно не ходили й не їздили, бо вона вся позаростала травою. Обабіч стіною стояли сизаві будяки, реп'яхи, кропива…

Федя розгублено зупинився. Куди йти? Вліво? Вправо?

Він ще раз погукав батька, але марно. «Піду праворуч, — вирішив хлопчик. — Кудись же приведе ця дорога».

…Ось удалині забовваніли якісь будівлі. «Мабуть, санаторій чи будинок відпочинку, — зрадів Федя і прискорив ходу. — Дивно тільки, що нікого не видно».

Ні, це був не санаторій. Перед Федею з'явилась фортеця, оперезана почорнілою від часу зубчастою стіною з вузькими бійницями, майданчиками.і вежами. Впадала в вічі центральна з них — кругла, висока, багатоярусна, облицьована сірим каменем. Поряд була менша вежа — квадратна, цегляна.

На центральній вежі герб: дві схрещені шпаги і квітка лотоса. Нижче — якесь міфічне чудовисько з оленячими рогами. Фортецю було обнесено глибоким ровом, що наполовину обсипався та позаростав чагарником.

Оце так знахідка! Федя аж підскочив від захвату. «Певно, генуезці побудували… Можливо, про цю фортецю нічого не знають археологи?»

Хлопчик схопив фотоапарат. Спочатку він сфотографував усю фортецю, потім кожну вежу окремо. «Герб, про герб не забути».

Кудряш підійшов ближче, до самого рову. Через нього вів підйомний міст, що висів на чавунних іржавих ланцюгах. Вхід у фортецю йшов через центральну вежу. Під круглою аркою вціліла тільки одна половинка кутої залізом брами.

Цікавість гнала хлопчика вперед. Він зайшов у фортечний двір, вимощений великими кам'яними плитами, що пообростали мохом.

Зі щілини між плитами виповзла сіра бридка гадюка, і Федя злякано позадкував. Він ледве не впав, спіткнувшись об позеленіле мідне кільце, оздоблене вигадливим східним візерунком. Кільце мало в поперечнику сантиметрів десять-дванадцять.

«Візьму його на пам'ять», — подумав Кудряш і простяг руку.

Кільце не піддавалось. Федя схопив його обома руками і став викручувати. І тут зненацька заскрипіло, загуркотіло і кам'яна плита повільно опустилася вниз.

«Тайник! — промайнуло в хлопчиковій голові.— От здорово!»

Він став навколішки над ямою, зазирнув усередину. Темно, нічого не видно, в ніс ударило пліснявою і гниллю. Федя дістав з рюкзака ліхтарик, увімкнув його. В підземелля вели дерев'яні сходи.

Не вагаючись, хлопчик став спускатися по слизьких дошках. Десять… п'ятнадцять… двадцять… — рахував він східці, а сходам, здавалось, не буде кінця.

Аж ось спуск скінчився. Над головою — низьке склепіння, яке підпирали масивні восьмигранні колони. «Іти далі чи, може, повернутись? — на хвилинку задумався Кудряш. — Тато ж, мабуть, розшукує мене… А втім, я швидко — тільки гляну краєм ока і назад».

Кроки гулко відлунювали в похмурому підземеллі. Доводилось раз по раз нагинати голову. Між колонами висіло павутиння, по стінах повзали стоноги.

Дорогу перепинила велика, кована міддю скриня. Віко її, на Федин подив, відчинилось легко. У скрині лежала шкатулка з червоного дерева з інкрустаціями. Хлопчик ледве підняв її — така вона була важка. «Мабуть, якісь коштовності, цікаво глянути». Кілька хвилин він морочився біля шкатулки, але марно. Відчинити її не вдалося.

«Гаразд, візьму з собою, коли вертатимусь назад», — вирішив Кудряш.

Підземний хід круто повернув уліво, і тут Федя мимоволі позадкував. На лобі виступив холодний піт, по спині поповзли мурахи: прямо перед ним лежав кістяк, поряд з ним зім'ятий шолом, круглий щит і уламок меча. Тут же — іржаві лицарські лати.

«Мабуть, тут генуезці билися за шкатулку, — подумав Федя. — Скільки ж років минуло відтоді? Сто?.. Де там сто — більше!»

Пробираючись понад краєм стіни, хлопчик пішов далі.

Підземелля поширшало. Тепер стеля була вже високо над головою. Стіни, облицьовані полірованим рожевим мармуром, переливалися у світлі ліхтарика. Це вже був не коридор, а великий зал. Підлога, викладена кольоровими плитками, лежала, наче гігантський павичів хвіст. У центрі було підвищений, мов естрада; на ньому бронзова постать воїна зі списом.

Над Федею, попискуючи, пролетів кажан, далі другий. Хлопчик мимоволі зіщулився. І тут його увагу привернули двері.

З мелодійним дзвоном двері відчинились, Федя зайшов у невелику овальну кімнату. В глибині виднілась ніша. В ній розпластав могутні крила срібний орел із смарагдовими очима. З його дзьоба тонкою цівкою стікала вода.

Федя, що давно вже відчував спрагу, дістав з мішка порожню баклажку. Та тільки-но він підставив її під струмінь, як води не стало.

«От лихо, невже не тектиме більше?» — скрушно подумав хлопчик і відвів руку з баклажкою. І в ту ж мить з орлиного дзьоба знову потекла вода. Кудряш хутчій підставив баклажку — води наче й не бувало!

«Що за нісенітниця! — здивувався Федя. — Заворожена вона, чи що? Ану спробую ще».

Та й цього разу нічого не вийшло. Обурений, Федя схопив орла за дзьоба і щосили потряс його. І в ту ж мить у напівмороку блиснули смарагдові очі птаха, випромінюючи яскраво-зелене світло. Кімнату осяяла багряна заграва. Федя відчув, як підлога стрімко втікає з-під ніг. «Що сталося? — з жахом подумав він. — Куди мене несе? Як я виберуся звідси?»

Якась невідома сила все швидше й швидше несла Федю вниз. Над головою щось тріщало, скреготіло. Повітря ставало задушливим, дихати було все важче і важче. Кров шугала в голову, тіло вкрилось липким потом. Перед очима попливли червоні кола…

Мимо пролітали стіни з якимись загадковими знаками, написами. Потім промайнули вогняні римські цифри: XIX… XVIII… XVII… XVI… «Що це значить? — намагався збагнути Кудряш. — Де я?» — і він знепритомнів.

…Свідомість повернулася так само швидко, як і зникла. Федя підвівся, намагаючись згадати, що з ним сталося. Віддалік мерехтіло слабке тремтливе світло. Хапаючись руками за липкі, оброслі мохом стіни, хлопчик непевною ходою рушив на світло. Ноги були важкі, мов поналивалися свинцем, серце калатало, в голові усе ще макітрилось…

Він згадав, що в термосі є кава і розв'язав рюкзак. Гаряча запашна кава додала йому сили.

Сяк-так Федя дістався до виходу і мимоволі зажмурився-від яскравого денного світла. Перед ним була схожа на підкову морська бухта, затиснута двома скелястими мисами. До моря з плюскотом збігала невеличка гірська річечка.

Мляві хвилі неквапливо лизали пісок. Над бухтою пролетіла зграя гострокрилих куцохвостих буревісників.

Федя присів на теплий ніздрюватий камінь. Солонувате морське повітря поволі зганяло втому і кволість.

Розділ сьомий ДИВОВИЖНА ЗУСТРІЧ

Сонце хилилось до заходу. З-за скелястого мису, трохи накренившись на лівий борт, вийшов трищогловий парусник з низькими бортами. Корпус його чимось нагадував горіхову шкаралупу. Широкий біля днища, він звужувався догори. На кормі і на носі виднілись надбудови.

Забувши про все, Федя схопився на ноги. Каравела, справжнісінька каравела! Ну, звичайно ж: такелаж, рангоут, вітрила, — все як у справжньої! На фок-щоглі чотирикутний парус. Поверх нього—прямокутний марсель…

А каравела все ближче і ближче. Ось уже чітко видно на носі акростоль — дерев'яну різьблену фігуру бога морів Нептуна. Над двоярусною кормовою надбудовою, поряд з ліхтарем, майорить білий трикутний прапор із зеленим хрестом…

«Зовсім, як у Колумба!» — подумав Федя.

Каравела лягла на правий галс. Матроси, спритно видершись на реї, згорнули вітрила. Розмотуючи ланцюг, заскрипів кабестан. Здійнявши султан бризок, в море плюхнувся якір.

Від каравели відчалив човен. Гребці налягли на весла, і човен помчав до берега.

Вигляд матросів здивував Федю. Привертав увагу моряк у бордовій сорочці і блискучому мідному шоломі з шишаком, що нагадував каску пожежника. Поряд з ним на веслах сидів матрос у чорній куртці, розшитій золотими позументами, і низько насунутому на очі чорному капелюсі. Третій — у хвацько пов'язаній на голові жовтій хустці і синій сорочці. Четвертий був у всьому чорному. За рулем сидів голий до пояса бородань у білому тюрбані.

Заскрипівши днищем об гальку, човен ткнувся носом у берег. Матроси взяли на плечі барила і подалися до річечки, що плюскотіла, вливаючись в море.

В човні залишився бородань у тюрбані.

«Видно, кіно знімають, — вирішив Федя. — От здорово! Цікаво, що це буде за фільм? Мабуть, щось із часів Колумба або Магеллана… А може, про піратів? Ну звичайно ж! І каравелу спеціально збудували, і самі он у середньовічні костюми вирядились. Добре, що я зустрів їх, — підкажуть, де я зараз. Легше буде тата відшукати».

Скинувши на плече рюкзак, Федя мерщій подався до човна.

Затулившись від сонця рукою, бородань дрімав. Обличчя його від правого ока до рота перетинав сизаво-багряний шрам. У лівому вусі була велика, у формі півмісяця срібна серга. Голі волохаті груди вкривала татуїровка. Чого тільки там не було! І сирени, і наяди, і тритони, і крилатий морський дракон, і каравела, що мчала на хвилях, і якорі та схрещені шпаги…

На жовтому шкіряному поясі з мідною пряжкою в піхвах, оздоблених коштовним камінням, — кривий турецький ятаган. Шовкові шаровари такі брудні і засмальцьовані, що навіть важко було сказати, який колір мали вони спочатку. На ногах червоні без підборів сап'янові чув'яки із загнутими догори носками.

Правду кажучи, Федя спершу аж злякався, та, згадавши, що перед ним артист кіно, промовив:

— Добридень, дядю!. Даруйте, що потурбував вас… — хлопчик не знав, як краще почепити. — Розумієте, тут така річ… Ми з татом подорожуємо… Я хотів сфотографувати грифа…

Бородань нехотя розплющив одне око і сердито втупився в Федю. Той зніяковів і вже збирався було ще раз вибачитись, але тут бородатий вилаявся по-іспанськи.

— Чорт забирай! — вигукнув він. — Я тільки-но було задрімав, а ти, негіднику, розбудив мене!

Його лайка прозвучала так природно, що Федя з захватом подумав: «Заслужений артист, щонайменше, а може й народний. Оце так гра! Прямо як справжній середньовічний морський вовк».

Бажаючи показати, що йому зрозуміла мова моряка, Кудряш промовив, уже по-іспанськи:

— Пробачте, дядю, але я хотів…

— Ха-ха-ха! — загримів бородань. — Скільки блукаю по морях-океанах, а тільки оце дізнався, що нечистий послав мені небожа! Ха-ха-ха! — І поманив пальцем: — Ану, лишень, підійди до мене, племінничку!

Федя, усміхаючись, підійшов до човна. Несподівано бородатий скочив з місця і міцно вчепився хлопчикові в плече.

— Хвала святій Мадонні! Не забуває грішника Педро! Гарна здобич припливла до моїх рук. Не менше п'яти золотих дублонів дадуть на ринку рабів! Буде за що промочити горлянку!..

— Дядю, мені боляче! — закричав Федя, на очах його виступили сльози. — Що ви робите? — він спробував вирватись, але бородань підняв його в повітря і кинув на дно човна.

Від болю і образи хлопчик заплакав і спробував вискочити з човна, та дужий удар жбурнув його назад. Вдарившись головою об борт, Федя знепритомнів.

…Кудряш опам'ятався і розплющив обважнілі повіки. Руки, скручені конопляною вірьовкою, затерпли. Голова і плече нестерпно боліли.

— Дивись, Педро, ожила твоя здобич! — почув він хрипкий голос. Говорили по-іспанськи.

— Признатися, ха-ха-ха, я вже побоювався, що плакали мої грошенята. Клянусь святою Мадонною, якби цей шолудивець не прочумався, я викинув би його за борт. Непогана закуска для акул, ха-ха-ха!

— А коли хлопчисько сподобається Кривому, тоді що?. Відбере як негреня…

— Каррамба! Ні, цього разу таке йому не вдасться. Так просто здобич я нікому не віддам. Згадай, тоді, коли я роздобув негреня, мене тіпала клята пропасниця. Кривому повезло: я тоді лежма лежав…

«Це не артисти! — жахнувся Федя. — Тоді хто ж вони? І чому весь час розмовляють по-іспанськи?»

Човен пристав до борту каравели. На носі, трохи нижче фігури бога морів, Кудряш прочитав напис іспанською мовою «Улюбленець Нептуна».

— Гей! — крикнув бородань. — Позасинали, іроди, вино смокчете чи в кості ріжетесь?

Через борт каравели перехилився товстун у потертому зеленому кафтані, що був одягнений просто на голе тіло. На голові синій ковпак. Втупившись маленькими очицями, що позапливали від жиру, він позіхнув і, чухаючи груди, ліниво спитав:

— Чого горланиш, контрмаестре? «Контрамаестре… контрамаестре… Стривай, це ж за часів Колумба так називали корабельних майстрів!»—Феді стало душно. Думки попереплутувались у голові.

Минуло кілька хвилин, а на палубі все ще ніхто не з'являвся.

— На твоєму місці, Педро, — мовив один матрос, — я гарненько провчив би цього Тюленя, щоб був повороткіший…

— Ти ж знаєш, Альфонсо, що від моїх кулаків у його пащеці вже не один зуб вилетів. Луїса давно б час підвісити до реї, та тільки нема в нас іншого конопатника.

Тим часом з'явився товстун Луїс і з ним двоє заспаних матросів. Вони спустили за борт мотузяну драбину і линву, якою швидко повитягали на палубу барила з водою.

Педро, зваливши на плечі Федю, піднявся па каравелу і, важко сопучи, кинув його на бухту просмолених канатів. Коло них швидко зібрався натовп. Поява Феді викликала загальну зацікавленість. Одні дивилися на хлопчика як на зайду з іншого світу, інші вже встигли помацати Федині черевики, штани, куртку, піонерську краватку…

Луїс хотів було зазирнути в рюкзак, та Педро стукнув його по потилиці:

— Не твоя пожива, не чіпай. Посипались запитання:

— І де ти роздобув, Восьминоже, оце опудало?

— Везе ж йому! Як тільки він умудряється знаходити здобич? Здається, на цьому острові ні душі живої не було, а вернувся не з порожніми руками…

Задоволений увагою матросів, Педро тільки посміхався.

— Сеньйори, не можу збагнути, що за одежа на цьому хлопчиську? — озвався хтось басом. — Дідько його зна, з яких він земель!

— Ану, Восьминоже, розв'яжи його, — мовив Луїс, — він, мабуть, і на ногах не встоїть.

Педро розв'язав хлопчикові руки.

Федя був немов у тумані. Події дня здавалися йому нагромадженням якихось кошмарів. Ще вранці він був у чудовому настрої, подорожував з батьком і навіть у гадці не мав, що його так от ні за що ні про що відлупцюють, зв'яжуть і повезуть, щоб продати в рабство… Яка нісенітниця! Рабства давно вже нема…

Тим часом Педро підморгнув матросам:

— Ану, лишень, прочумався ти чи ні? — Він боляче вдарив Федю по носі.

Від болю, а ще більше від образи у хлопчика бризнули з очей сльози. Кругом почувся гучний регіт»

Федя зібгав ноги і щосили вдарив Педро в живіт. Той охнув і з грюкотом гепнувся на палубу, його червоні з задраними носками чув'яки, описавши в повітрі дугу, плюхнулись у барило з водою.

На палубі аж качалися від сміху. Найбільше реготав товстун Луїс, плескаючи себе руками по боках.

— Оце так-так! — кричав конопатник.—

Давно я не бачив такого удару! Га? І від кого? Від щупачка!

Зблідлий від злості, бризкаючи слиною, Педро схопився на ноги і вихопив з піхов ятаган.

Федя мимоволі зіщулився.

Матрос у блискучому шоломі схопив Педро за руку.

— Стривай, Восьминоже, не гарячкуй! Ти забув, що хлопчиська можна продати за п'ять дублонів.

— Іди до дідька, Альфонсо, із своїми дублонами! Я знаю, що роблю! Клянусь святою Мадонною, тут йому й кінець!

Альфонсо повернувся до моряка в куртці, розшитій золотими позументами:

— Слухай, Хуане, ти ж боцман, скажи йому.

— Педро, хлопчисько, звісно, твій, — мовив боцман, — твоя воля, що з ним зробити. Та, гадаю, для нього досить і конопляної петлі.

Педро хвилину роздумував, а далі сказав:

— Що ж, мабуть, ти маєш рацію. Цього негідника я повішу на реї. Дай-но сюди линву, Альфонсо, та давай міцнішу!

Альфонсо не перечив. Спритно, як мавпа, видерся він на грот-рею і перекинув через неї вірьовку. Ось він спустився вниз, схопив Федю за руку і потяг до грот-щогли.

— Стривай, я сам! — крикнув Педро і накинув хлопчикові петлю на шию. І тут же почувся вигук:

— Дієго! Капітан Дієго!

Розділ восьмий ЗУСТРІЧ З КАПІТАНОМ

Кудряш побачив високого смаглявого чоловіка з тонкими губами і орлиним носом. Його зрослі на переніссі пелехаті брови були нахмурені. В карих трохи булькатих очах світилася суворість. Капітан носив чорну борідку клинцем. Взагалі весь вигляд свідчив про сильну волю цього чоловіка і звичку командувати.

На голові в, капітана був капелюх із султаном білого страусового пір'я. Оливковий оксамитовий камзол оторочували кремові фламандські мережива. Жилет був пошитий із золотої візерунчастої парчі. Груди Дієго прикрашав чималий золотий ланцюг з діамантами. За синім шовковим шарфом стриміли два великі пістолі з рукоятками із слонової кістки. На ногах — прикрашені бантами і срібними пряжками черевики на високих червоних підборах.

— Що тут за іржання, сто чортів вам у пельку! — вигукнув Дієго.

На каравелі запанувала тиша. Матроси мовчки розступились, і тільки чутно було, як сопе товстун Луїс. Застиг, напруживсь і Педро, тільки нервово тупцяв з ноги на ногу.

Спираючись на чорну з перламутровими інкрустаціями і позолоченою ручкою палицю, капітан, трохи кульгаючи, неквапливо підійшов до Феді і окинув його поглядом з ніг до голови.

— Хто це? — крізь зуби процідив він.

Дозвольте доповісти, ваша милість, — шанобливо мовив боцман, — ми брали воду на острові, і Педро спіймав цього хлопчиська.

— Чому ж ти зразу мені не доповів, іржавий якір тобі в бік, що на каравелі бранець.

— Ваша милість, доне Дієго, — заїкаючись, став виправдовуватись боцман, — який же він бранець? Так, дрібнота, салака…

— Нічого собі салака! — хіхікнув товстун-конопатник. — Ви б тільки побачили, сеньйоре Дієго, як він стусонув нашого Восьминога!..

Авжеж, — перебив боцман, — чув'яки Педро і досі мокнуть у барилі з водою. От за це Восьминіг і хоче почепити його на реї.

По обличчю Дієго пропливла тінь.

Хто тут капітан? Хто господар? — суворо спитав він, підходячи близько до Педро. Той люто зиркнув спідлоба, але нічого не відповів.

— Так хто ж усе-таки командує на каравелі? — у капітана гнівно заходили жовна.

Педро схопився за ятаган, але Дієго випередив його і навідліг ударив матроса палицею по голові. Той, зойкнувши, звалився на брудні дошки палуби.

Оцей йолоп, — капітан гидливо тицьнув носком черевика Педро в бік, — знову наміряється заводити свої порядки. Він забуває, хто тут хазяїн! Зарубайте це собі кожен на носі! — Дієго стукнув палицею об палубу. — Кожен, хто хоче доплисти в Новий Світ і повернутися живим до Іспанії!

«Новий Світ… Іспанія… — повторював про себе Федя, відчуваючи, як тривога і збентеження все більше проймають його. — Виходить, я попав на іспанську каравелу, і вона пливе в Америку?! Як же це? Як це сталося? — І тут несподіваний здогад промайнув у Кудряшевій голові.— Усе ж почалося там, у генуезькій фортеці… Ну звичайно ж, орел! Ось де ключ до таємниці! Орлиний дзьоб — не що інше, як таємничий важіль. Досить було повернути його, і я привів у дію механізм якоїсь дивовижної машини… машини часу! Певно, її змайстрував якийсь геніальний генуезький учений… А ті цифри — XIX, XVIII, XVII, XVI — це ж не що інше, як століття… Авжеж! Значить, я з двадцятого століття потрапив у шістнадцяте…»—Хлопчик відчув, як від хвилювання знову мало не почав втрачати свідомість.

А тим часом капітан каравели вів своє:

— Тільки такий дурень, як Восьминіг, не зміг допетрати, що захоплений ним бранець— син коронованої особи, щонайменше герцога або князя.

«Що він каже? — подумав Федя. — Звідки він це взяв?»

— Хто з вас бачив, — продовжував Дієго, — щоб син простолюдина, якогось там пеона, мав стільки нагород? — він тицьнув пальцем, прикрашеним коштовним перснем, у груди Кудряша.

Федя мимоволі скосив очі на сорочку, до якої було приколото значки, що їх він купив у Ялті. Оце так-так! Хто б подумав, що ці сім сувенірних значків справлять таке враження на Дієго!

— А ця пурпурна хустка на шиї? — казав далі капітан, показуючи на Федин піонерський галстук. — А штани? Вони ж із найтоншого сукна. А де ви бачили такі застібки на куртці?..

«Це він про застібку-блискавку», — здогадався Федя.

— А черевики? Клянусь дванадцятьма апостолами і всіма святими, я таких звіку не бачив, хоч не раз доводилось бувати при дворі його величності короля Іспанії… Ні, ні, так одягаються тільки хіба що діти коронованих осіб! — переконано заявив Дієго.

Матроси мовчали. Капітан обвів їх строгим поглядом.

— Хай Педро — дурень, — промовив він. — Але ж жоден з вас не змикитив, що за поважна особа потрапила до нас на каравелу. Дармоїди, живете в шістнадцятому столітті від Різдва Христового, а голови макухою набиті! Скільки ж вас можна вчити!

Матроси винувато поопускали голови.

«Значить, правда, — все ще не вірячи своїм вухам, думав Федя, — я не помилився. Машина часу перенесла мене в шістнадцяте століття. Ну ось, і попав ти, Федю, в епоху, про яку стільки читав і думав, в епоху великих географічних відкриттів… Щоправда, зустріли тебе тут, можна сказати, не зовсім привітно, та це ж просто непорозуміння… Мине небагато часу, і на каравелі переконаються, що я теж моряк… Кудряш заплющив очі.— А може, все це сон? — подумав він. — Може, я захворів і тільки марю каравелою, доном Дієго, Педро, матросами?» — Федя прикусив язика і мало не скрикнув від болю. Ні, ні! Сумнівів не було, він таки справді на середньовічній каравелі, і все, що відбувається навколо, — зовсім не галюцинація…

— Скиньте з нього петлю! Розв'яжіть Його! — наказав Дієго.

Першим кинувся до Феді Альфонсо, за ним ще кілька матросів. Заважаючи один одному, вони мало не задушили хлопчика, поки зняли з нього вірьовку.

— Ваша високість, — Дієго зірвав з голови капелюха і, махнувши ним, відступив крок та схилився перед Федею в поклоні,— я внсловлюю своє щире вибачення за неповагу до вашої особи. На борту каравели ви можете розраховувати на нашу гостинність. Сподіваюсь, плавання принесе вам задоволення, я зроблю все належне, щоб відвезти вас цілим і здоровим, куди ви тільки забажаєте. Гадаю, ваш найясніший батенько не обійде нас своїми щедротами і винагородить весь екіпаж…

Він знову схилився в поклоні.

Що залишалось робити Феді? Він тільки кивнув головою.

— Усі чули? — примруживши очі, глянув на присутніх капітан. — Ми матимемо силу грошей. А гроші всюди відчиняють двері. Маючи їх, ви ходитимете, як справжні гранди, іржавий якір вам у бік, у парчі й оксамитах, їстимете із срібних блюд, питимете найкращі вина…

У матросів мало не котилася слина від цих капітанових слів. Заманлива картина майбутнього очевидячки сподобалася їм.

Федя дивився на напіврозкриті роти, пожадливі усмішки, затуманені жадобою очі моряків, і йому стало моторошно. Заради грошей ці люди готові на все. Вони не знають, що таке справжні людські почуття, тут панує закон вовчої зграї: свої права утверджує той, хто сильніший. Від слабкого, переможеного, відвертаються всі, навіть друзі… Он Педро, усе ще зомлілий, лежить на палубі, а Альфонсо, якого він називав своїм другом, навіть пальцем не поворухнув, щоб допомогти йому. Ще б пак! Тепер Альфонсо всіляко намагається догодити Кудряшеві, дарма що кілька хвилин сам хотів підвісити його до реї. Альфонсо всміхається, морщачи свій плескатий ніс, простягає Феді баклагу:

— Ваша високість, — хрипко говорить він, — ковток доброго кастільського вина ще ніколи нікому не зашкодив…

Федя гидливо відштовхнув волохату руку з баклагою.

А тим часом Луїс, скориставшись з розгубленості хлопчика, уже по-змовницькому нашіптував йому на вухо:

— Будете повертатися до свого найяснішого батенька, зробіть ласку, візьміть і мене з собою. Буду вам вірним слугою до могили…

Федя важко перевів дух. Що ж йому далі робити? Сказати правду? Тоді-капітан зрозуміє, що ніякий він не герцогів син, отже одразу змінить своє ставлення до нього. Та він так само спокійненько повісить Кудряша на реї, як це хотів зробити Педро… Виходу нема — доведеться виставляти себе за сина якогось там імператора чи короля… «А втім, вони самі вважають мене сином герцога. Хай так і буде, а там побачимо…» — вже заспокоюючись, вирішив Федя.

Він згадав, що герої громадянської війни Григорій Котовський, Олеко Дундич, Олександр Пархоменко, безстрашний Камо не раз проникали у табір ворогів, видаючи себе за баронів і графів… А невловимий розвідник Микола Кузнецов, переодягнувшись гітлерівським офіцером, ходив по Ровно і Львову, роздобуваючи найцінніші відомості про плани фашистів… А Ріхард Зорге, а Іван Кудря… Що ж, хай вважають його за герцога.

— Дозвольте запросити вашу високість до мене в каюту, — промовив капітан і ступив крок убік, пропускаючи хлопчика вперед. Вже йдучи слідом, Дієго знову повернувся до матросів: — Кожен з вас мусить виконувати накази герцога, як мої власні. І щоб ніхто й пальцем його не зачепив… Зрозуміло?

— Зрозуміло! — хором відповіли матроси. Хтось болісно застогнав. То прийшов до тями Педро. Охаючи і хапаючись руками за голову, де проступила кров, він сів. Та ніхто, одначе, не звернув на нього уваги.

Педро відкрив круглу баклагу, що висіла и нього за поясом і жадібно відпив кілька ковтків. Мабуть, вино надало йому сили, бо він одразу звівся на ноги і, тримаючись рукою за щоглу, на якій ще недавно хотів повісити Федю, рушив уперед. З прокляттям і лайкою Педро кинувся на капітана, що повернувся спиною до нього.

У повітрі блиснула холодна сталь ятагана.

Розділ дев'ятий АСТРАЛЬНИЙ ЗНАК

Обернувшись і вгледівши оскаженілого Педро, Федя скрикнув від страху. Зараз капітанова голова злетить з пліч, а потім така ж доля чекає і на Кудряша.

Але на Педро вже накинувся здоровенний моряк у білій полотняній сорочці. Наче ведмідь, підім'яв він під себе Педро і став викручувати йому правицю. Кисть у Педро побіліла, і він випустив ятаган. На допомогу морякові кинувся боцман, товстун Луїс та інші матроси.

Тільки тепер, зачувши гамір, капітан обернувся. Федю вразила його мужність. Жоден м'яз не здригнувся на обличчі Дієго, хоч той був на волосину від смерті.

— Я вдячний тобі, Доменіко, — тихо і спокійно промовив капітан. — Дарую тобі срібну іконку богоматері.

Дієго скинув з себе і одягнув ланцюжок з іконкою на шию Доменіко.

— Для мене велика честь, сеньйоре, зробити послугу вам, — промовив той.

— Багато з вас, — знову тихим голосом озвався капітан, — плаває зі мною не перший рік. Бували ми і в Африці, і в Індіях, і в Китаї… І всі ви знаєте, що я, хоч строгий, але справедливий, та й присягались виконувати мої накази. Отож, дозвольте мені покарати клятвовідступника, що, мов боязкий шакал, підкрався ззаду і напав на свого капітана. Ану, пустіть цього негідника, — наказав Дієго.

Педро упав навколішки. Схлипуючи і розвозячи сльози по брудному обличчю, він заголосив:

— Я не винен, клянуся святою Мадонною! Це все він, клятий хлопчисько! Змилуйся, доне Дієго! Лихий мене підвів!

Та капітана не розчулили сльози Педро. Він сказав так само, за звичкою, крізь зуби:

— Яку ж кару ми придумаємо йому?

— Повісити! В петлю його! — гримнули грубі голоси.

— Ядро на шию і за борт, — запропонував Доменіко.

Несподівано наперед ступив товстун Луїс. Єхидно посміхаючись маленькими очицями, він сказав поквапливо, ніби боячися, що його переб'ють:

— Ваша милість, Восьминіг підняв руку не лише на вас, але й на його високість герцога… За таке годиться залити горлянку розтопленим свинцем…

Капітан усміхнувся і похвалив:

— Молодчина, Тюлень, непогано придумав! На його пащеку й закуска.

— Свинцю йому! — загукали довкола.

Кілька чоловік схопили Педро і, штурхаючи під боки, потягли до грот-щогли. Скоро він уже не міг поворухнутися, зв'язаний мотузками.

— Гей, кухаря сюди! Де він? — загорлав боцман. — Ану, Габріелю, давай свою жаровню!

Худорлявий, нестарий ще чоловік у фіолетових панталонах і з мідним хрестом на шиї тут же з'явився перед Доменіко. Він був неголений, підборіддя вкривала густа чорна щетина.

— Я готовий, — озвався кухар.

— І я теж! — крикнув конопатник, вилазячи з трюму. — Ось він, свинець! — урочисто проголосив він, показуючи чималий сірий брусок. — Зараз порубаю.

Він став відрубувати від зливка дрібні шматочки. Доменіко кинув їх на жаровню. Скоро там уже потекли краплі свинцю, зливаючись у маленьке сіре озерце.

Прив'язаний до щогли Педро то проклинав усіх, то плакав і благав про помилування.

Федя дивився на все це і не міг збагнути, як це людину, хай би що вона вчинила, піддають такому тяжкому і жорстокому покаранню. Це ж уявити тільки: ллють у рот розтоплений свинець!.. Може, попросити капітана, щоб заборонив це дике, варварське покарання?

Хлопчик уже ступив було до Дієго, але тут, розштовхуючи матросів, наперед вийшов старий згорблений чоловік у чорному довгому плащі з відлогою, чорному камзолі, чорних панчохах і черевиках. На голові в нього був чорний крислатий капелюх. У такій одежі невисокий старигань здавався вищим і тоншим, ніж насправді.

Чимось неприємним віяло від його тонкого обличчя, довгого гачкуватого носа, зморшкуватої шиї.

«Мов той гриф», — чомусь подумав Федя.

Обличчя старого було до неприродного бліде, очі блищали якимсь лихоманковим блиском. Вражало, що він не мав брів, а рідка сива борідка була ніби приліплена до підборіддя.

Старий тримав у руках згорток пергаменту.

— Я виконав вашу волю, доне Дієго, — мовив він ламаною іспанською мовою. — Ось ваш гороскоп.

— І що там, Гуго? — поцікавився капітан.

— Дванадцять знаків зодіака — Овен, Теля, Близнята, Рак, Лев, Діва, Терези, Скорпіон, Стрілець, Козерог, Водолій і Риби, — перелічив старигань, — і ще двадцять два знаки каббали, ключ і ворота, чотири стихії, три начала, сім сфер наказують вашій милості сьогодні, в день п'ятниці, вибачити кожному його образи.

— Як це вибачити? — сторопів капітан. — А якщо на мене було здійнято руку?

— Тоді теж, — спокійно і твердо повторив старий.

— Стривай, стривай, Гуго, а що ж мені робити з цим клятвовідступником? — він показав на Педро.

— Пробачити і йому. Так наказують зорі. Коли порушиш їхній наказ, можеш наразити-і я на велику біду, — старий непомітно для себе перейшов на «ти». — Ось тут, поглянь… — Пін розгорнув пергамент, тицьнув вузлуватим пальцем. — Несприятливий астральний знак — знак Пса!

Дієго за мить зблід. Тремтячими пальцями він схопив пергамент.

Іржавий якір мені в бік! — стривожено вигукнув капітан. — Добре, Гуго, що ти вчасно попередив мене, я міг згубити себе, — Дієго повернувся до матросів. — Розв'яжіть Педро! Закуйте його в кайдани.

— Стривай, — підняв руку Гуго, — ти мусиш простити йому зовсім.

— Як? — розгубився капітан. — Але ж він здійняв на мене руку!

— Так наказують зорі. Я попередив тебе, а ти можеш чинити, як забажаєш.

Дієго помовчав, почухав чорну борідку і раптом зовсім несподівано спитав у Феді:

— А ви, ваша високість, як гадаєте? Подумати тільки, що міг відповісти Федя?

Сказати, що гороскоп — це цілковита дурниця, дурисвітство, обман? Хлопчик змовчав.

— Втім, тут і дитині ясно, — озвався капітан і підійшов до Педро. — Тобі, Восьминоже, до дідька пощастило. Коли б не астральний знак, ковтнув би ти свинцю. Що ж, звільняю тебе, а ятаган беру з собою.

— Трясця б узяла цього чорнокнижника… — буркнув під ніс Габріель і, схопивши відро з водою, залив на жаровні вогонь.

Матроси, мабуть, розчаровані тим, як обернулась справа, ліниво розбрелись по каравелі. Непомітно підкралися сутінки. Заморгали перші зірочки.

— Ваша високість, — мовив до Феді Дієго, — можете бути певні, що на моєму кораблі матимете всі зручності. Мої батьки — маєтні гранди, це тільки я волею долі змушений перебувати серед цієї мужви, — він гидливо кивнув у бік матросів. — Авжеж, — задумливо продовжував капітан, — колись усе було по-іншому… Я жив у розкошах, що хотів, те й робив. Були в мене найкращі арабські скакуни, карети з позолотою, оздоблені найліпшими майстрами. Всередині оксамит, атлас, заморські шовки… Навіть коні підковані золотими підковами.

— Невже із золота? — не стримався Федя.

— Правду кажу, ваша високість, із щирого золота, — гордовито сказав Дієго. — А одяг… Я міг переодягатися сто разів на день… Які в мене були камзоли, панталони, капелюхи, черевики!.. Самих камзолів, хоч вірте, хоч ні, було з півтораста. І з них третина—розшиті діамантами і перлами. Е-ех, — він зітхнув, мабуть, жалкуючи за тим, що відійшло. — Дитинство моє і юні роки минули при королівському дворі. Я там добре вивчив придворний етикет, бо ж був у свиті самого інфанта.

Капітан відчинив дубові різьблені двері.

— Прошу до моєї каюти. Наскільки це можливо на каравелі, я вмеблював її так, щоб не сором було прийняти і його величність самого короля… Моя каюта до ваших послуг, — він скинув капелюха і ґречно вклонився.

Розділ десятий ЧАРІВНІ ПАЛИЧКИ

Кудряш переступив високий поріг і опинився в капітанській каюті. Напівпрозора слюда у вікнах ледве пропускала знадвору світло. Хлопчик поклав на підлогу рюкзак і обдивився. Очі поступово звикали до напівмороку, що панував у каюті.

— Зараз викрешу вогонь і засвічу світильник, — промовив капітан і почав нишпорити в кишенях камзола. — Кляте кресало мов крізь землю провалилось… У вас, герцог, часом нема кресала?

— Ні, нема, є сірники.

— Що, що? — не зрозумів капітан.

— Сірники, кажу, є,— сказав Кудряш. — Прості і термітні. Вам які потрібні?

— Тер… Тер… Даруйте, а що це таке?

— Ну, звичайні сірники, — здивувався Федя, — ті, що ними… — він спинив себе на півслові: «Як же це я забув? Я ж у шістнадцятому столітті, а першу сірникову фабрику побудували тільки на початку дев'ятнадцятого…»

Федя розстебнув кишеню рюкзака, де завжди тримав сірники, і витяг коробку.

Він тернув сірником і підніс його до воскової свічки, що стриміла у вигадливому срібному підсвічнику.

Від жовтуватого язичка полум'я на сірнику капітан відсахнувся.

— Свят, свят… — пробурмотів він. — Що за диявольський вогонь?

Феді немало довелося докласти зусиль, щоб пояснити, що сірники аж ніяк не стосуються диявола.

Ледве стримуючи сміх, хлопчик спостерігав, як Дієго нерішуче підійшов до столу і злякано дивився на полум'я свічки, запаленої в такий незвичайний для нього спосіб.

Нарешті капітан осмілів.

— Ха-ха-ха, — зареготав він, — тут справді нічого страшного нема! — Дієго махнув рукою, і полум'я, затремтівши, погасло.

— Іржавий якір тобі в бік! — почулося з темряви. — Гей, шельма, давай вина!

Федя здригнувся: хто це? Капітан засміявся.

— Це мій Лоренсо, папуга! У нас гість, — промовив він лагідно, — його високість. Будь люб'язний, Лоренсо, поводься як слід!

«Дивіться, — подумав Кудряш, — капітан ще може бути лагідним».

Федя знову тернув сірника. Тремтливе світло свічки вихопило з темряви клітку, що стояла в кутку, і в ній зеленогрудого папугу з яскраво-червоними крильми і синім хвостом. Папуга блимнув чорними великими очима, навколо яких, мов оправа в окулярах, виднілися чорні кола.

— Ви йому сподобались, ваша високість, — промовив капітан. — Правда, Лоренсо?

Папуга вдоволено затуркотів. Федя мимоволі посміхнувся. Тим часом Дієго проревів над самим вухом Кудряша:

— Ніанг! Де ти, негіднику?

З глибини каюти несміло вийшов хлопчик-негр, років дванадцяти, з коротким кучерявим чубом. Він був зовсім голий, тільки на бедрах мав червону пов'язку. Хлопчик був страшенно худий, аж світились ребра.

— Я тут, доне Дієго.

Чорні, не по-дитячому журливі очі хлопчика вразили Федю.

— Ти чим поїш Лоренсо? — гаркнув капітан. — Що там за вода?

Хлопчик-негр стрімголов вискочив з каюти.

— Скільки разів я казав: «Змінюй воду в папуги», — бурмотів капітан, — а він усе забуває.

Федя знизав плечима:

— Так вода ж чиста.

— Ще чого не було, щоб у мого Лоренсо була брудна вода! Та я б цього чорношкірого викинув за борт! Тільки ж зважте, герцог, треба тримати їх у покорі. Я знаю, що вода чиста, та не стану ж я вибачатися перед чорношкірим рабом!

— Але ж ви неправі.

— Тобто? — капітан не сподівався на таку репліку. — Як це я неправий? Чи ви вважаєте, що я мушу вибачитись перед ним?

— Коли я відчуваю себе винним, — зауважив Федя, — я готовий на таке.

— Даруйте, даруйте… Я не знаю, які у вас порядки, але щоб вибачатись перед чорним… Ні, цього не буде! — Капітан замовк і перевів розмову на інше — До речі, я хотів би мати ваші чарівні палички. Звісно, не подумайте, що я нахаба… Як вони звуться? Сір-ни-ки… Так, здається?

— Ага.

Федю вразило все, що стосувалось Ніанга. Він не знав, як йому поводитись далі. Капітан вважає, що вони з Федею аристократи, отже, їм мусять підкорятись усі, хто нижчий за походженням і становищем… Але ж Федя піонер, хіба може він мовчати, коли бачить кричущу несправедливість?

Капітан, очевидно, по-своєму зрозумів мовчання Кудряша.

— Ви не думайте, — промовив він, — що я хочу це здобути задарма. Бога ради! Ось подивіться на килим, де висить зброя.

На візерунчастому персидському килимі було, наче на стенді краєзнавчого музею, повно всякої зброї — мечі, шпаги, клинки, списи, алебарди, Кинджали. У Феді розбіглись очі: в одних леза прямі, в інших зазубрені, у третіх — спіральні…

— Це моя колекція, — з почуттям гордості сказав Дієго, — чого доброго, такої не знайдете і у всій Іспанії. Я збираю її вже багато років. І хоч би де доводилось бувати, а все поповнюю оце зібрання. Бачите — малайський кріс? Я захопив його в бою з португальцями. А цей спис купив у Барселоні… А ось ця штуковина, — він зняв ніж із шкіряними прикрасами на піхвах і рукоятці,— потрапила до мене на березі Гвінейської затоки. Еге ж… Тут, коли розповідати, ціла історія… Одне слово, здобув я його в бою з вождем негритянського племені,—Дієго всміхнувся. — Отож, хочу запропонувати вам обмін. Ви дасте мені чарівні палички, а самі — що виберете.

Феді припав до вподоби кинджал, лезо якого прикрашав різьблений візерунок, а ручка із слонової кістки була інкрустована золотими платівками.

— Будь ласка, — махнув рукою капітан, — в нього лезо із дамаської сталі! Коли хочете, беріть.

Феді не вірилось: невже за звичайну коробку сірників він може виміняти таку коштовну річ!

Тим часом кожна із сторін залишилась задоволеною: Федя — кинджалом із дамаської сталі, капітан— коробкою сірників.

Скрипнули двері, і на порозі з'явився Ніанг.

— Де тебе носило? — гнівно крикнув капітан.

— Я… я шукав Габріеля, доне Дієго…

— Гаразд, зміниш воду в Лоренсо і поклич до мене пілота.

«Пілота? — здивувався Федя. — А це ще що таке? Які пілоти могли бути в шістнадцятому столітті? Адже перший літак побудував Олександр Федорович Можайський у 1884 році… Звісно, то був не ТУ-104 і не АН-10, та все ж літальний апарат, важчий за повітря. І полетів на ньому друг, помічник Можайського механік Голубєв… А може, капітан говорить про пілота повітряної кулі? Теж не те…»

Кудряш спитав про це в Дієго.

— Гм… Пілот… Ну що він робить? Ясна річ, кожного дня, якщо дозволяє погода, визначає місцеположення каравели в океані… Веде астрономічні спостереження за сонцем і зірками… По портуланах прокладає курс. До речі, пілот у мене, скажу вам, на славу. Тільки про це ви нікому не говоріть. Що погано: дуже вже багато книжок він читає: чого доброго, хоче бути розумнішим за інших… Тут я пильную за ним. Та й за всіма теж — їм тільки дай волю — голову швидко скрутять. Ви ж бачили сьогодні, як цей негідник Педро замахнувся ятаганом… Хе-хе, тільки в мене нічого не вийде, — він потряс жилавим кулаком.

До каюти зазирнув широкоплечий моряк з чорною пов'язкою на правому оці. В руці пін тримав невеличку книжку в зеленій сап'яновій оправі.

— Тьху, тьху, про вовка помовка, — буркнув капітан.

— Добривечір, доне Дієго, — озвався моряк.

Капітан привітався.

— Звісно, ти, Адальберто, спав після нічної вахти, — сказав він, — і не знаєш, що на каравелі в нас високий гість, — він кивнув у бік Феді.— До речі, як вас зволите величати?

— Федя… Федя Кудряш.

— Ага, дуже радий познайомитись, — низько вклонився Адальберто.

— Я хотів тобі сказати ось про що, — озвався капітан, — визнач нашу широту й довготу. Трясця його зна, де ми зараз у морі. Може, відхилились бід курсу. Гадаю, завтра вранці ще пошлемо по паливо й воду.

— Воду вже заготували, дон Дієго. Повні всі барила.

— Гаразд. Отже, тепер залишились дрова. А там, як бог допоможе, з попутним вітерцем попливемо далі. Варта вночі щоб була на місці. Пам'ятаєш, торік тут напали на нас англійські корсари? Так от пильнуй добре.

— Пильнуватиму, доне Дієго, не турбуйтесь.

— Чого ж ми стоїмо? — спохопився капітан. — Ви сідайте, ваша високість. — Він підсунув Феді глибоке шкіряне крісло. — І ти, Адальберто, сідай.

Вони повели розмову про випадок з Педро. Тим часом Федя з цікавістю оглядав каюту.

Стіни, крім килима зі зброєю, прикрашали гобелени. На одному з них — два лицарі в латах на конях зі списами наперевіс мчали назустріч один одному. Віддалік — химерної форми вежі замку. Праворуч у кутку каюти— широке дерев'яне ліжко. На ньому розкішний з важкого синього оксамиту балдахін. А коло дверей — висока довга, обкована залізом скриня. Над нею венеціанське дзеркало у розкішній позолоченій рамі. Посередині великого дубового столу срібне розп'яття Ісуса Христа.

— Отож, не подумали ми з тобою, коли наймали Педро, — закінчив свою розповідь капітан.

— Це та-ак… — задумливо протяг Адальберто. — Коли до слова, то він одразу мені не сподобався, хоч і знає своє діло…

— Треба за ним наглядати, людина він ненадійна.

Адальберто вже хотів було вийти, коли Дієго поклав перед ним коробку сірників.

— Що це, по-твоєму?

Моряк покрутив коробку і знизав плечима.

— Ти ж в університеті вчився, книжки он читаєш, подумай, — наполягав капітан і додав — Ет, дивись сюди.

Він загасив свічку, а потім тернув сірником.

На обличчі в Адальберто відбились одночасно і острах, і захоплення.

— Доне Дієго, невже Гуго нарешті вдалося одержати чарівний вогонь? — промовив він, коли Дієго запалив свічку.

— Ха-ха, Гуго, — засміявся капітан, — цей ледар і дармоїд тільки годує нас обіцянками. Он уже стільки коптить над своїм філософським каменем, а все намарне. Його щастя, що на астрології він кумекає, а то годував би акул… Чарівні палички дав герцог.

Тепер уже пілот з неприхованою цікавістю взяв до рук коробку та висипав сірники на стіл.

— Можна, я добуду вогонь? — спитав він у капітана.

Той задумався.

— Що ж, візьми один, — згодився Дієго, — тільки тобі це обійдеться в один кастеляно.

— Схаменися, доне Дієго! Це ж п'ятсот сорок мараведі — шість свиней на ярмарку в Севільї!

Між капітаном і Адальберто розгорівся торг: пілот пропонував тільки половину запропонованої суми.

Федя сидів мовчки. Йому було дивно й незрозуміло, як це за один сірник дон Дієго може правити вартість шістьох свиней!

Нарешті капітан і Адальберто зійшлися на чотирьохстах мараведі з умовою, що цю суму буде вирахувано з платні пілота.

Капітан підсунув до себе розрахункову книгу, тицьнув гусяче перо у велику бронзову чорнильницю.

— Тьху, стонадцять чортів, — вилаявся він, — чорнило зовсім висохло. Ніанг, де в нас пляшка з чорнилом?

— Візьміть мою самописку, — чемно запропонував Кудряш, простягаючи капітанові авторучку.

Дієго, мабуть, боячись якоїсь халепи, обережно взяв ручку.

— Але даруйте, як же нею писати? — розгублено спитав він.

— Дуже просто, — Федя натиснув одну кнопку. — Ось, будь ласка, писатиме зеленим. А хочете червоним, прошу, натисніть червону кнопку… Можна синім, тоді ось тут…

Зачудуванню капітана й пілота не було меж. Вони, мов діти, вертіли в руках авторучку, як незвичайну іграшку.

Капітан спробував писати всіма шістьма стрижнями. Ось він нарешті вивів каліграфічним почерком у книзі: «Утримати з сеньйора Адальберто за чарівну паличку чотириста мараведі» — і повернувся до Феді:

— Скільки ви хочете за вашу самописку! Десять кастеляно? Двадцять? Мені не жаль…

Федя вже пошкодував, що витяг авторучку. Чого доброго, ще й Адальберто почне торгуватися. Та й, крім того, Феді зовсім не хотілося позбутися ручки.

— Даруйте, але я не можу, — промовив він. — Це подарунок мого батька, він дорогий мені як пам'ять… — Тут хлопчикові стало сумно: де зараз батько, що з ним?

— Коли так, — важко зітхнув капітан, — я не стану більше про це говорити. — Він неохоче повернув авторучку.

Якийсь час у каюті панувала важка тиша. Капітан спохмурнів, він був незадоволений відмовою Феді. Мовчав і Адальберто. Очевидно, він почував себе незручно, бо вертів у руках коробку з сірниками. Та ось його увагу привернула сірникова етикетка.

— Яка чарівна мініатюра! — вигукнув пілот, цмокнувши язиком. — Бачу руку справжнього майстра. Так намалювати гармату…

Федя розсміявся. На етикетці був звичайний пилосос «Чайка».

Тепер до етикетки придивився і капітан.

— Гм… — мгукнув він уже примирливо і спитав: — А далеко стріляє ця гармата? Якими ядрами — залізними чи кам'яними?

Феді не хотілось морочити їм голову.

— Це зовсім не гармата, а пилосос, — спокійно пояснив він.

— Пилосос? — здивовано вигукнули капітан і Адальберто. — Навіщо він?

Федя зморщив лоба: як би їм пояснити?

— Ну, розумієте, машина така… Щоб висмоктувати пилюку з килимів, з меблів… Увімкнеш штепсель у розетку, і все — пилосос працює…

Він тут же подумав: «Це ж треба роз'яснювати, що таке штепсель і розетка, а їм же невтямки, що існує електрика…»

І все ж хлопчик спробував пояснити, як працює електростанція, що таке турбіна, генератор, постійний і змінний струм, напруга… Одначе лавина нових і нових питань зовсім захлюпнула Федю. Він махнув рукою і замовк.

Капітан і пілот ввічливо кивали головами, та видно було з їхніх очей, що вони не вірять, ніби електричний струм може бути одним з видів енергії.

Тільки тепер Кудряш по-справжньому зрозумів, що таке електрика для людства. От раптом зник би електричний струм у Києві. Все навколо поринуло в темряву: вулиці, бульвари, будинки, майдани. Згасли неонові вогні реклам, зачинились двері кінотеатрів, клубів, палаців культури, перукарень, магазинів… Темними громаддями стояли б мовчазні заводи і фабрики. Зупинилися б трамваї, тролейбуси, метро, замовкли телефони, згасли екрани телевізорів… Усе б завмерло й заніміло без електричного струму… А недавно ж була така катастрофа у Сполучених Штатах Америки, він сам читав про це в газеті. Несподівано Нью-Йорк і кілька штатів, що прилягають до нього, пірнули в темряву, сталася аварія на великій електростанції. Людей охопила паніка, були навіть жертви. А збитки становили мільйони і мільйони доларів…

Який чудесний і невтомний працівник — електричний струм! Від Калінінграда до Владивостока рухає він важкі поїзди, дає життя верстатам, плавить сталь, добуває алюміній, нікель, хром, титан, вольфрам… А в науково-дослідних інститутах? Взяти хоч би електронні мікроскопи — вони дають збільшення в сотні тисяч і навіть мільйони разів… Та що мікроскопи! Електронно-лічильні машини за секунди і хвилини здійснюють такі обчислювальні операції, що людині не вистачило б і цілого життя, аби зробити їх…

Електрика… Завдяки їй сотні тисяч гектарів посушливих земель у Середній Азії, Поволжі, на Україні стали квітучими садами… «Еге, тут, як станеш усе перелічувати, — подумав Федя, — то взагалі не дійдеш до кінця.

Взяти хоч би побутові речі — холодильник, пральну машину, магнітофон…»

Хлопчик, мабуть, ще довго розмірковував би про це, та капітан смачно позіхнув і сказав:

— Гадаю, час уже й перепочити. Ви не заперечуєте, герцог?

Адальберто розкланявся і вийшов з каюти. Федя відчув, що втомився, надто багатий на події був день.

Розділ одинадцятий „БАЛЬЗАМ ГАЛЕНА"

Тільки-но за пілотом зачинились двері, як Дієго сказав:

— Ви, герцог, лягайте в ліжко, а мені Ніанг постелить на скрині.

Федя став відмовлятись.

— Ні, ні, ви мій гість, — замахав руками капітан, — прошу вас, влаштовуйтесь.

Федя швидко роздягся і шмигнув під важку оксамитову ковдру. Тут він помітив, що Ніанг простелив біля порога якесь ганчір'я і вклався там.

— Доне Дієго, — запропонував Кудряш, — хай Ніанг лягає до мене. На цьому ліжку ще півдесятка таких, як я, вільно вляжеться.

— Що ви! Чорношкірий і на підлозі чудово переспить, будьте певні… Спокійної ночі, герцог, — і капітан дунув на свічку.

Денні тривоги і втома взяли своє. Ледве поклавши голову на подушку, Федя задрімав.

Вже крізь сон відчув, як щось боляче вкусило його за руку. За мить так само вкусило за щоку. Кудряш ляснув себе долонею по щоці.

«Блощиця! — гидливо подумав він. — От тобі маєш! Може, тому Дієго так охоче й віддав мені своє ліжко?»

А блощиці, не гаючи часу, люто накинулись на хлопчика. Федя вертівся в ліжку, перекидаючись з боку на бік, та це не допомагало. Блощиці скрізь знаходили його і кусали, кусали…

Нарешті хлопчик не витримав і скочив з ліжка.

Капітан ворухнувся на скрині.

— Що з вами, герцог? — сонним голосом спитав він.

Федя пояснив.

— Не звертайте уваги, — відповів Дієго, — блощиці покусають та й перестануть. — Він помовчав і додав: — Звісно, блощиця — тварюка неприємна, та що поробиш? Створив її господь, мабуть, за гріхи наші…— Дієго позіхнув. — А що кусає,— то й Ніанга, і нас, ваша високість, — їй байдуже. Однаково, чи ти останній пеон, чи його величність король Іспанії… В мене ще небагато блощиць на каравелі. А, пригадую, був я у свиті інфанта, так там тьма-тьмуща. Кусались, мов собаки…

Дієго мав рацію. Блощиці, таргани, воші були звичайним явищем навіть у королівських палацах. Придворні франти золотими й срібними чухачками ганяли вошей під перуками.

Капітан буркнув щось собі під ніс і, повернувшись до Феді спиною, скоро захріп.

Кудряш спробував знову лягти в ліжко, та, покусаний блощицями, мусив скочити на підлогу. Не засвічуючи світла, потихеньку одягся. «Вийду на палубу», — подумав і вже було взявся за ручку дверей. «А що, як там зустріну Педро? — промайнуло в голові.— Ні, краще не виходити».

Він умостився в кріслі, клюнув носом раз і вдруге і непомітно для себе заснув.

…Розбудив Федю голосний стогін. На столі горіла свічка. Капітан, по-турецькому схрестивши ноги, сидів на скрині і, тримаючись обома руками за щоку, розгойдувався з боку на бік, мов маятник, та протяжно стогнав. Біля нього метушився Гуго.

— Ну, як, доне Дієго, вже ліпше? Заждіть хвилинку, зараз полегшає.

— У-у-у! — тягуче стогнав капітан. — Ще гірше. Прокляття!

— Дивно, — знизував плечима Гуго. — Вже мусило б допомогти, — він почухав підборіддя. — Давайте я зготую вам бальзам за рецептом самого Галена.

— Роби, що хочеш, тільки б допомогло. Сили більше нема терпіти! Ух, клятий зуб! Ніанг, принеси вина, може, хоч від нього полегшає…

Тим часом Гуго, схилившись над столом, щось старанно тер у ступці макогоном.

— Зараз, зараз, — заспокоював він капітана, — цим бальзамом я лікував зуби самому курфюрсту Саксонському…

«Тепер зрозуміло, чому Гуго говорить по-іспанськи з акцентом, — подумав Федя. — Він німець за національністю».

— Отже, беремо три унції оливкового масла, — бурмотів собі під ніс алхімік, — три товчені кістки зміїної голови, три пелюстки троянди, три золотники паленої шерсті з мавп'ячого хвоста, три золотники перцю, і все це настояне на сльозах святого апостола Петра… Всього по три частини, — Гуго багатозначно підняв палець догори. — По три, бо в цього числа чудодійна властивість, як про це вчить нас Нікомах з Герази у своїй відомій праці «Арифметичне богослов'я». — Старий звів очі догори і процитував своїм дещо гугнявим голосом: — «Одиниця єсть божество, розум, добро, гармонія, щастя, вона зветься Аполлоном, Геліосом, та її можна розглядати і як матерію, темряву, хаос… Двійка — принцип нерівності, припущення; вона є матерія, природа, речовина, основа всякої багаточисельності; вона є хоробрість, бо з неї сміло розвиваються всі інші числа… Три — перше справжнє число, бо воно має початок, середину й кінець і тому є числом досконалості. Воно є єдиним числом, що дорівнює сумі попередніх чисел…»

«Дурниця якась, тарабарщина, — не вірячи власним вухам, вслухався Федя в базікання Гуго. — Яку чудодійну силу може мати цифра три?! Спробував би я їхати в школі на трійках! Що сказали б батьки? І з Галеном він видумує.— Хлопчик згадав розмову з матір'ю в день свого від'їзду з Києва. — Не може бути, щоб Гален вигадав таку безглузду суміш… Гуго ошуканець і тільки спекулює на імені Галена…»

— А знаменитий арабський мудрець Ель-Мадскріті…—почав було знову старий, та капітан обірвав його:

— Облиш, до дідька твоїх мудреців! Давай бальзам, та швидше. О-о-ох! — обличчя в Дієго перекосилось від болю.

— Уже все, готово! — Гуго урочисто бовтнув сумішшю і простяг капітанові кухля: — Випийте, доне Дієго, і біль як рукою зніме. Тільки при цьому дивіться на місяць правим оком, а ліве примружте і примовляйте: «Тобі, місяцю, бути повним, а мені здоровим. Хай допоможе мені пресвята богородиця, святий Антоній і Адам-первочоловік…»

Дієго проковтнув суміш і, кривлячись, сплюнув.

— Тьху, яка бридота!

Тим часом зуб не перестав боліти. Капітан не знаходив собі місця і бігав по каюті, мов поранений звір. Він проклинав Гуго, його бальзам, всіх лікарів на світі.

Бачачи, що бальзам не допоміг, Гуго став робити заклинання. Він наказав Ніангові відгорнути килим, потім присів навпочіпки і накреслив вугіллям на підлозі коло. Піднявши руки догори, алхімік гугняво забурмотів:

— О великі всесильні духи повітря, води, вогню, землі! Кличу вас і заклинаю знаком царя Соломона… Слухайте мене і коріться…

Більше Федя нічого не міг зрозуміти, бо від іспанської Гуго перейшов на іншу мову, мабуть, німецьку.

Не допомогли й заклинання: біль не вщухав. Капітан уже не стогнав, а завивав. Він то бив себе кулаком у щоку, то прикладав до неї холодну сталь кинджала, то споліскував рота вином.

— Доведеться зробити кровопускання, ваша милість, — заявив наостанку Гуго.

І тут Федя раптом згадав: у нього в рюкзаку польова аптечка, а в ній краплі від зубного болю.

— Не треба кровопускання, — спинив Кудряш алхіміка, — в мене є дентол — гарні ліки.

Несподівано для Феді астролог страшенно розлютився і став умовляти капітана не приймати від чужоземця ніяких ліків.

— Ти негідник! — кинув він гнівно хлопчикові в обличчя. — Я бачу тебе наскрізь: на твоєму чолі знак антихриста! Ти хочеш отруїти дона Дієго і заволодіти його каравелою.

Федя остовпів. Звинувачення були такі неймовірні і страхітливі, що він навіть не знайшов, що відповісти.

На допомогу прийшов капітан.

— Досить, — обірвав він Гуго, — його високість—мій гість. Ні слова більше, коли не хочеш позбутись голови!

Ображено бурмочучи щось, алхімік всівся в крісло і з неприхованою ненавистю дивився на Кудряша.

Федя накрапав на ватку дентолу і простяг капітанові. Той поспіхом схопив вату і… вмить проковтнув її.

— Стривайте! — крикнув вражений хлопчик. — Треба було прикласти до зуба, а не ковтати!

Гуго зловтішно посміхнувся.

— Що ж тепер буде? — розгубився капітан. — Це ж, мабуть, небезпечно?

— Пусте, не хвилюйтесь.

Федя знову змочив ватку краплями.

Минуло зовсім небагато часу і капітанове обличчя проясніло. Він відвів руку від щоки, помацав язиком зуба.

— Герцог, — вигукнув Дієго, — я чудово себе почуваю! Своїм чудодійним бальзамом ви вилікували мені зуба. Дозвольте від душі подякувати вам за це, — він церемонно розкланявся.

Федя почував себе трохи незручно. Який там бальзам — дентол продають у кожній аптеці і навіть без рецепта!

— Чому ви вважаєте, ваша милість, що це допоміг бальзам чужоземця? — ображено озвався Гуго. — Це подіяв мій бальзам, зроблений за рецептом самого Галена.

— Ах, облиш, поменше базікай. — Дієго явно не схильний був більше говорити про це.

— Тоді дозвольте мені провести з чужоземцем диспут, — не здавався Гуго, — я доведу, що він невіглас у медицині. Ви ж добре знаєте, що, крім астрології, риторики, алхімії, я серйозної уваги надавав і медицині. Мною досконально проштудійовано широко відому працю вельмишановного Хонейна Ібн-Ісхака «Медичні питання». Я вивчав трактати грецького медика Діоскорида про лікарські засоби, «Медичні канони» Ібн-Сіна і, звичайно, праці уславленого Галена…

«Чого він прискіпався до мене?» — тоскно подумав Федя. А капітан сердито сказав:

— Чим диспутувати, ти б ліпше займався філософським каменем та вічним двигуном. Врахуй, у тебе залишається місяць на все.

— Ну, про це вже, ваша милість, не турбуйтесь. Буде раніше, — палко запевнив алхімік. — Я стою на правильному шляху, і скоро, дуже скоро ви будете очевидцем найбільшого з відкриттів! Перпетуум-мобіле — вічний двигун… філософський камінь… — очі Гуго гарячково заблищали, — світ буде вражений, коли дізнається, що звершилась мета мого життя, цілого мого життя!

— Хизуватися ти вмієш, це я добре знаю, — :і неприхованим глузуванням кинув капітан. — Та тільки обіцянка-цяцянка. То обіцяв через місяць, потім через тиждень. А тепер коли? Досі ні двигуна, ні каменя нема… Отож зарубам собі на носі: місяць — останній строк. Не впораєшся — будеш винаходити вже на тому світі,— капітан зробив паузу і додав — Ти ж знаєш, як прийнято вішати алхіміків і фальшивомонетників… — він недобре всміхнувся: — На позолоченій шибениці і в камзолі з золотим блискітками.

Гуго позеленів. Він ковтнув слину, що набігла в рот, нервово облизав тонкі губи.

— Вже не вперше я чув іронію з ваших уст, доне Дієго, — мовив він, — та дарма, я все стерплю. Тим паче, що все вже позаду… Сорок років я йшов до мети, зазнав і голоду, і злиднів, і кепкування недругів… Жив по підвалах, не мав грошей, щоб купити в склодува пробірку, нікчемну пробірку! Та всі муки й страждання вже позаду. Я переміг! У мене буде філософський камінь! І ми з вами, доне Дієго, станемо багатшими за самого царя Соломона!

— Що ж, побачимо, побачимо, — невпевнено промовив капітан, — .А зараз іди, вже скоро розвиднятиметься.

Гуго вийшов з каюти. Федя знову вмостився в кріслі. Проте цього разу Дієго вирішив помінятися з Кудряшем місцями: Федя ліг на скрині, а капітан — на ліжку.

Сон не приходив. У пам'яті спливала неприємна розмова а алхіміком. Знову й знову Федя обдумував події дня, важко зітхаючи: на каравелі тепер у нього двоє ворогів — Педро й Гуго.

Поступово хлопчик став заспокоюватись: якось воно буде, з капітаном у нього поки що непогані стосунки… Вже поринаючи в сон, Федя почув, як двері тихо прочинились і хтось обережно навшпиньках увійшов в окутану нічним мороком каюту.

— Доне Дієго, доне Дієго! — почувся стривожений шепіт.

Кудряш прислухався.

— Це ти, Доменіко? — сонно озвався капітан.

— Я, ваша милість. Даруйте, що турбую так пізно… Я щойно бачив, як біля фок-щогли перешіптувались Педро, Альфонсо і Гуго.

— Гм… Про що ж вони говорили?

— Я було підкрався ближче, щоб підслухати, але вони помітили мене і зразу розійшлися. А потім поодинці пробрались у каюту до Гуго. Думаю, вони щось замишляють проти вашої милості. Даремно ви тоді простили Восьминога…

— Говори тихіше, — цитькнув капітан. — Герцог спить, щоб ми його не розбудили…

З голосу Дієго Федя зрозумів, що капітана вельми насторожило повідомлення Доменіко. Якусь хвилину в каюті було тихо, потім капітан сказав:

— Я міг би хоч зараз повісити Педро, але ж, сам знаєш, — на перешкоді астральний знак Пса… Доведеться почекати, доки прийдемо в Севілью… Та й подумай, хто може замінити Восьминога? Нема в нас іншого корабельного майстра… А тим часом очей з нього не спускай. І з Гуго та Альфонсо теж. Доповідай мені щодня про все.

— Ваша милість, я давно маю підозру, що Педро не вірить у господа бога, — нашіптував Доменіко. — Він продав душу нечистому… Єретик він…

— Будь певен, тільки-но повернемось до Іспанії, того ж дня передам Восьминога до рук святої інквізиції.

— Мудро вирішили, ваша милість, — захіхікав Доменіко. — І всі речі його тоді по праву належатимуть вам! А єретика підсмажать на вогнищі. Там жартувати не люблять… — Він знову хіхікнув і спитав — А що ви, доне Дієго, думаєте робити з малим герцогом? Адальберто мені розповідав, які в нього є коштовні речі…

— Ну то й що?

— Як на мене, то вони теж могли б належати вашій милості. А хлопчака я б висадив куди-небудь на незаселений острівець.

У Феді похололо всередині. Серце шалено закалатало. От негідник цей Доменіко! Яку пораду дає капітанові! А що, коли той справді послухає його?!

Дієго хвилинку мовчав.

— Ні, Доменіко, — твердо відповів він, — з герцогом я зроблю інакше. Може, це раз у житті мені всміхнулася фортуна. Ти ж тільки подумай, як мені поталанило. Такого птаха дешево не віддам — матиму за нього добрий викуп… Завтра ж уранці нагадай мені: треба дізнатись, де міститься держава його батька…

Знову скрипнули двері, і в каюті запанувала тиша. Перевернувшись на другий бік, капітан одразу заснув.

Заклавши руки за голову, Федя лежав з широко розплющеними очима. Крізь слюдяні підсліпуваті вікна зазирав жовтавий місяць. Глухо хлюпали хвилі об борт каравели.

Оце так ускочив! З двадцятого та в шістнадцяте століття!.. Що ж, ти мріяв про це, Федю. І бачиш, як чемно тебе зустріли. Один хотів повісити, інший радить висадити на пустельний острів. Третій ненавидить, як свого найлютішого ворога. (Перед очима знову спливла хижа постать Гуго). А капітан… Цей мириться з твоєю присутністю тільки тому, що хоче добряче погріти руки… «Завтра він, звичайно, спитає, хто я і звідки. А що я йому скажу? Ну, герцог… «А звідки ви, ваша високість?»

Справді — звідки? Адже не скажеш, що з Києва… Щось терміново треба придумати, але що?»

Федя довго міркував над цим, згадував назви різних герцогств і графств, відомих йому з підручника середньовічної історії.

І раптом рішення прийшло само собою: минулого року він відпочивав під Києвом у піонерському таборі «Променистий».

«Скажу капітанові, що я з країни Променистеанії… Хай пошукає таку на портуланах шістнадцятого століття! Скажу, що там…»

Заспокоївшись, хлопчик заснув.

Розділ дванадцятий НЕЗВИЧАЙНИЙ ПОДАРУНОК

Прокинувшись, Федя стрибнув зі скрині. В каюті нікого не було. По крутих сходах хлопчик зійшов на палубу. «Заспав я одначе, — подивившись на сонце, подумав Федя, — мабуть, уже дев'ята година».

День був чудовий. По блакитному небу пливли ніжні пір'ясті хмарки. Попутний вітер туго напинав вітрила, і здавалося, що карані їй, мов казковий птах, стрімко летить, ледве торкаючись гребенів хвиль. За кормою весело жебоніла вода. Невідомо звідки, ледве не торкнувшись верхівки бізань-щогли, швидко промчав дивовижний чорний з білими плямами птах. Крила — довгі, гострі, коротка товста шия, кривий дзьоб і схожий на вила хвіст.

Услід за першим промчав другий птах, третій…

Федя не мав сумніву, що бачить цих птахів уперше в житті. І водночас вони здавались йому знайомими своїми характерними обрисами хвоста, чимось схожим на латинську літеру V. «Що за птиці? Як вони звуться? — намагався пригадати Кудряш. — Альбатроси? Так ні ж — альбатроси білі, і тільки махові пера в них чорні. Та й самі вони великі… Розмах крил у них до чотирьох метрів, а в цих — ледве два… Фульмари? Ні, ті живуть у північних морях, а тут надворі спекота — градусів двадцять п'ять. Що ж це за птахи?»

І раптом він згадав: вилохвости, або як їх ще називають — фрегати. І живуть вони в країнах океанського побережжя, тропічного поясу…

«Оце здорово! Ну й поталанило ж мені! — зрадів Федя. — Подумати тільки: я біля екватора! Тепер-то напевно побуваю в тропіках, а там… а там «Улюбленець Нептуна» причалить до якогось острова. А на ньому пальми— височенні широколисті пальми! Тропічний ліс, обвитий ліанами, орхідеї, різні там квіти і трави, вищі за людський зріст. А на гілках різнобарвні, такі, як Лоренсо, папуги, мавпи… Над квітами пурхають колібрі, завбільшки з бджолу, і метелики-велетні, більші за горобця. Тільки б каравела швидше причалила до такого острова, — розмірковував Федя. — Врешті решт мусить же вона поповнити запас прісної води, провіанту і дров».

Кудряш заплющив очі. Фантазія миттю намалювала привабливу картину. Він уже не просто Федя, учень однієї з київських шкіл, а славетний адмірал Федір Євгенович Кудряш. Він керує цілою флотилією. Він — першовідкривач невідомих островів, архіпелагів, морів, океанів… Про його незвичайні подорожі написано купи книжок, його подвиги вивчають у школах, а на географічних картах так і рябіють назви: мис Кудряша, Великий кораловий риф Кудряша, течія Федора Кудряша…

«Як чудово, що я на «Улюбленці Нептунії»! — думав Федя.

Одначе тут з трюмного люка показався білий тюрбан.

«Педро!» — похолов Кудряш. Настрій у нього одразу ж зіпсувався. А Педро — це справді був він — зміряв Федю таким ненависницьким поглядом, що тому тільки лишилося шмигнути в каюту.

«Який же я фантазер! — всівшись на скриню, став картати себе Федя. — Я й адмірал, і першовідкривач… Полонений ти і не більше, авжеж, полонений. І ще невідомо, що буде з тобою завтра… Та що завтра! Навіть через годину. Хай тільки Дієго дізнається про все, і він, тепер уже вкупі з Педро і Гуго, повісить мене на реї…»

В такому пригніченому стані і застав Федю капітан.

— Що з вами, ваша високість? — спитав він у хлопця.

Федя не мав ні найменшого бажання вести розмову з капітаном і пробурмотів невиразно:

— Так… Сам не знаю…

— Давай вина, шельмо, іржавий якір тобі в бік! — зненацька прокричав папуга, і капітан гучно зареготав:

— Спасибі, Лоренсо, що вчасно нагадав! Таки треба промочити горлянку. Та й у животі вже бурчить. Не знаю, як у вас, герцог. Учора клятий Восьминіг зіпсував увесь вечір. Я іі сам забув повечеряти, і вас досі голодом морю.

Капітан двічі ляснув у долоні. На порозі з'явився Ніанг.

— Мчи до Габріеля, хай зготує сніданок для його високості і для мене.

— Слухаю, сеньйоре! — хлопчик миттю вибіг з каюти.

— До речі, герцог, де вас узяв у полон Педро? — ніби ненароком спитав капітан.

Федя підвів очі, зустрівся з пронизливим поглядом Дієго. Він згадав про нічну розмову і зрозумів, що запитання не випадкове.

«Що ж йому сказати?» — подумав Федя. Правду кажучи, він не чекав цього запитання. Він гадав, що капітан спитає його передусім про країну, якою править його батько.

— Гм… Де мене взяв у полон? — повільно, щоб виграти час, перепитав Кудряш. — Я… я був на полюванні.

— О-о, тоді в нас одна з вами пристрасть, герцог! Колись я теж захоплювався полюванням. Бувало за один день удвох з напарником добували по п'ять лисиць і зайців по півтори дюжини… — Дієго плямкнув губами. — А на кого полювали ви?

«Справді, на кого я міг полювати? — зморщив лоба Кудряш. — На грифів? Так на них же не полюють… Ага! Здається, придумав!»

Федя сказав, що полював на козуль.

— А де ж ваші єгері, слуги, охорона? — допитувався прискіпливо капітан.

— Там… лишилися в лісі…— невизначено махнув рукою Федя.

— То ви, значить, заблукали?

— Так, звичайно, — зрадів Федя. — Заблукав.

— Буває, з ким не траплялось, — кивнув розуміюче капітан.

У хлопчика відлягло від душі. Здається, виплутався. Наступне запитання вже не застало його зненацька.

— А скажіть, — Дієго зиркнув на Кудряша, — як зветься держава вашого найяснішого батенька?

— Променистеанія, — спокійно мовив Федя, — герцогство Променистеанія… Може, чули?

— Ага, — протяг капітан… — Чував, чував… Правду кажучи, я так і подумав одразу, що ви, ваша високість… — Дієго лупнув очима і сказав невпевнено. — 3 Променистеанії…

«Ну й хитрун! — подумав про себе Федя. — Де він міг чути про таку країну?..» Тим часом Дієго погукав Ніанга.

— Ти де гасаєш, чорна тварюко, чому досі нема сніданку? — гримнув капітан.

— Сеньйор Габріель готує…— злякано відповів Ніанг.

У Дієго заграли жовна, він підвівся із стільця.

— Даруйте, герцог, піду розберуся, в чому там річ.

Спираючись на палицю, він пошкутильгав з каюти.

Розмова з Дієго розвеселила Федю. Гнітючого настрою як і не бувало. Насвистуючи своє улюблене «Капітане, капітане, посміхніться», він розв'язав рюкзак і дістав звідти мильницю, зубну щітку, пасту й рушник.

— Де у вас тут умивальник? — спитав Федя в Ніанга. Той здригнувся і втяг голову в плечі.

— Не знаю, білий пане, не знаю…

Феді стало шкода чорного хлопчини. «Як його затуркали, бідолаху…» — подумав він і лагідним голосом повторив запитання. Але у відповідь Ніанг тільки розплакався.

«Гаразд, — махнув рукою Кудряш, — хай заспокоїться, я потім з ним поговорю».

Він вийшов з каюти. Перш ніж умитися, Кудряш завжди робив ранкову зарядку, тому, не довго думаючи, скинув сорочку і в самих трусах, як завжди, почав із вправ, що розвивали грудну клітку.

Федя вже закінчував зарядку і перейшов до бігу на місці, як раптом почув тривожні голоси:

— Ви тільки гляньте, що він робить!

— Це ж чарівник! Він викликає нечисту силу!

— Хоче потопити нас!

«Що за дурниці? Який чарівник? Кому вони кричать?» — промайнуло в хлопчиковій голові. Федя озирнувся.

Віддалік юрмились матроси. Десятки наляканих очей дивилися на Кудряша з жахом і осудом. Попереду стояв похмурий капітан. Брови в нього зійшлись на переніссі, на щоках вигравали жовна. Біля Дієго принишк чорний, як ворон, Гуго, губи його кривилися в зловтішній посмішці.

— Поясніть, що ви робите, герцог, — крижаним голосом промовив капітан. — Ми хочемо знати…

Федя отетерів. Його вразив холодний капітанів тон.

Гнітючу паузу обірвав хрипкий від хвилювання голос боцмана.

— Я… Ми просимо, ваша високість, не викликати сюди диявола… Коли вже вам залив за шкуру сала Педро, губіть його одного…

— Який диявол? Кого губити? — пробурмотів Федя, все ще не розуміючи, в чому його винуватять. І тільки тут він збагнув, що екіпаж каравели й сам капітан сприйняли його фіззарядку за обряд чародія.

«Ну й невігласи!» — крутнув головою Кудряш.

Він спокійно пояснив, що робив звичайну фіззарядку.

Та незнайоме слово нікого не заспокоїло, навпаки — тривога серед моряків ще більше зросла. Федя гадав, що за нього заступиться капітан, але той мовчав.

— Бачите, я ж казав, він — чарівник! — вереснув Гуго, тицяючи на Федю пальцем. — Такого спалити треба!

— Авжеж, хапайте його! — почулось позаду юрби.

— Стривайте! — Федя розумів, наскільки небезпечне в нього склалося становище. — Фіззарядка — це ж… це танок! — вигукнув він, згадавши, на своє щастя, п'єсу «Учитель танців» Лопе де Вега. — Адже й у вас в Іспанії танцюють різні танці—хоту… фуріозо… гальярду… ну, ще павану… А в нас у Променистеанії — фіззарядку., гопак., вальс…

Звичайно, все, що говорив Кудряш, було розраховане в основному на капітана. Невже він не розуміє, що Федя ніякий не чарівник, а просто хотів трохи розважитись, от і станцював? На підтвердження своїх слів хлопчик плеснув у долоні і, хвацько тупнувши ногою, став бити навприсядки.

Можливо, Федині слова, а, мабуть, ще більше гопак переконали капітана. Зненацька він зареготав.

— Браво, браво, герцог! Ви чудовий танцюрист! Шкода, що мені вже не танцювати. Піратська куля ушкодила ногу… А втім, я теж не хотів би пасувати, коли матиму за превелику честь погуляти на бенкеті у вашого найяснішого батенька…

Дієго обвів поглядом матросів.

— Ну, чого з'юрмились, іржавий якір вам у бік? Вирячили баньки. Ану марш до своїх місць!

Він узяв Федю під руку і повів до каюти.

— Вже якщо бути відвертим, — мовив він усміхаючись, — то ви мене таки добряче налякали своїм танком… Па вашої «фіззарядки» такі незвичні, що я грішним ділом мало не клюнув на вудочку Гуго…

«Знову Гуго. І цього разу…» — скривився Федя. Він подивився на капітана.

— Невже ви могли всерйоз подумати, що я чародій? Це ж дурниці, марновірство…

— Е, не кажіть, герцог, — покрутив головою Дієго. — Я сам бачив, як у Севільї спалили на вогнищі відьму. Вона злигалася з самим Люцифером… — капітан тричі сплюнув через ліве плече і перехрестився. — А на християн насилала мор, хвороби, посуху. її довго не могли схопити. Відьма перетворювалась то в чорну кішку, то у ворону… А втім, хай їй грець, уже давно снідати час…

— Я ще не вмивався, — сказав Федя, — питав Ніанга, так він не знає, де вмивальник.

— Ха-ха-ха! — зареготав капітан. — Що ви хочете від цієї мужви репаної? Вони ж зроду-віку не вмиваються! Протер очі кулаком — от і весь туалет.

На поклик Дієго до каюти вбіг Ніанг. Вислухавши капітанів наказ, він приніс дві мокрі полотняні шматини. Капітан ледве провів полотниною по щоках і чолу й кинув її Ніангові. Федя розгублено вертів у руках свій шмат полотна, не знаючи, що йому робити далі.

— У нас, в Променистеанії, вмиваються не так, — нарешті нерішуче сказав він. — Та й зуби мені слід почистити.

— Що ж вам для цього треба? — посмикав борідку Дієго.

— Таз і глек води.

Капітан і негр з неприхованим подивом спостерігали, як Федя вмивався. Коли ж він став чистити зуби, Дієго не витримав і, схопившись за живіт, затрясся від сміху. У Ніанга теж на обличчі з'явилась слабка усмішка.

— А мені, герцог, можна спробувати? — тицьнув пальцем Дієго на зубну щіточку і тюбик з пастою.

Що залишалось Феді? Звісно, він мусив погодитись.

Капітан повертів у руках щіточку, тюбик, понюхав, лизнув язиком. Спробував навіть відкрити тюбик, та не знав, як.

— Чи ба, як у вас у Променистеанії все хитро придумано! Допоможіть, герцог.

Федя відгвинтив ковпачок і простяг тюбик капітанові. Тепер уже сміявся Кудряш. Дієго так енергійно чистив зуби щіткою, що за півхвилини не лише рот, але й борода, вуса і навіть ніс були в пасті.

— Стонадцять чортів, у вас, герцог, усе так добре виходило, а я все лице вимастив! — зніяковіло зізнався капітан. Лаючись, він почав п'ятірнею стирати пасту із щік, тепер уже вимазавши й руки. Якийсь час він розгублено розглядав їх, а далі став облизувати.

— Смачно! — Дієго розплився в усмішці та все приплямкував губами. — Такий приємний холодок у роті… Схоже на помаранчу і ще на щось… Гм-м-м… Мабуть, тут є і амбра, і мускус, — з виглядом знавця зауважив він. — Уявляю, герцог, якими розкошами ви оточені, коли, навіть їдучи на полювання, прихопили з собою силу коштовних речей. Чарівні палички, самописка, тепер ця ось штучка із слонової кістки…

«Де він тут нагледів слонову кістку?» — пересмикнув плечима Федя.

— Вона коштує тисяч із п'ять мараведі, а може, й більше… — Дієго показав на зубну щітку, ручка в якої була з білої пластмаси.

Федя ледве стримався, щоб не розсміятись: чудеса, та й годі!

— А ця чудова річ! — не переставав захоплюватись капітан, беручи в руки зеленаву блискучу мильницю та заздро прицмокуючи язиком. — Перламутр… О, я знаю ціну таким коштовним дрібничкам!

— В нашому універмазі їх скільки завгодно, — вихопилось у Феді.

— Цікаво… А… багато у вас, герцог, оцих самих… універмагів?

— Та як вам сказати… — задумався Кудряш. — Багато. В кожному районі… Взагалі, точно не знаю. Може, з двадцять, а може й більше.

Капітан присвиснув:

— Ого-о! Даруйте, а універмаг це по-вашому замок?

Сам не знаючи чому, Федя кивнув головою.

— А палаци у вас є?

— Ага, — і, згадавши про Київ, хлопчик додав: — Палац спорту, Жовтневий, піонерів…

— Уявляю, який багатий ваш найясніший батько, — в голосі капітана чулися водночас і повага, й заздрість. — Мати стільки універмагів і палаців, і всі вони забиті перламутром…

…Ніанг приніс на срібній таці козячий сир, варені боби, порізану великими шматками солонину, хліб, солені маслини. Все це він акуратно розіклав довкола пузатого глиняного глечика з вином.

Капітан підійшов до ліжка і, ставши на коліно та важко сопучи, витяг ковану скриню. Чималенький бронзовий ключ від неї Дієго, як виявилось, носив на шиї на плетеному шнурку.

Капітан відімкнув скриню і витяг два золоті карбовані келихи.

«Нічого собі кухлики! — подумав Кудряш. — У кожен з літр увійде, не менше».

По черзі плюнувши в келихи, Дієго витер полою камзола пилюку. Апетит у Феді одразу пропав. А капітан, не помічаючи цього, налив у келихи вина.

— Прошу вас, герцог, скуштувати мого скромного снідання. Потрапили б ви на каравелу місяць тому, стіл був би куди багатшим. Я пригостив би вас свіжим м'ясом, а не цією солониною. Тоді ще було в нас двійко свиней. Та й мед був, мигдаль, ізюм… Тільки все вже давно з'їли. Що не кажіть, п'ятий місяць мотляємось у морі…

Дієго залпом випив вино і вдоволено крякнув.

— Херес непоганий! — він закотив рукава камзола і, присунувши до себе сир, хліб, солонину, став жадібно їсти. Апетит він мав добрячий, і їжа швидко зникала зі столу. Дієго голосно чавкав, розривав солонину руками, а масні губи витирав подолом сорочки.

Кудряш звернув увагу на капітанові нігті — вони були довгі, нестрижені, і під ними чорнів бруд.

Перехиливши другий келих, Дієго нарешті помітив, що хлопчик нічого не їсть, і не без образи спитав:

— Вашій високості не до вподоби мій скромний стіл?

— Ні,—запевнив його Федя, — тільки в нас кожен їсть із свого посуду.

— Ану ж бо, покажіть.

Кудряш добув з рюкзака складану похідну виделку з ложкою.

До нього знову повернувся апетит. Зараз Федя скуштує харчу мореплавців—солонини, сиру, бобів… Адже це саме їли моряки Колумба і Магеллана, Васко да Гама і Джемса Кука, Лазарєва і Лаперуза…

Він наколов на виделку чималий шмат солонини і ледве з'їв її. М'ясо було тверде, мов підошва. Та з цим ще можна було б миритися, якби воно не було таке солоне, що найсолоніший оселедець порівняно з ним здався б прісним.

Сир виявився досить смачним, зате хліб був липкий, мов замазка.

Капітан, коли побачив виделку, був такий вражений, що аж їсти перестав.

— Я об'їздив усю Європу, — вигукнув він, — побував у Франції, Англії, воював у Фландрії, плавав на гондолах по каналах Венеції, але ніде не бачив, щоб найвисокопоставленіші особи, навіть його величність король Іспанії їв такими маленькими вилами!

Вибравши мить, коли Федя поклав виделку, він, не питаючи дозволу, схопив її і спробував наштрикнути один біб, другий, третій… Та куди там! Це виявилось не просто. Вперті боби, мов живі, тікали від виделки і розкочувались по столі.

Дієго почервонів і, клянучи себе за незграбність, став тицяти виделкою в солонину. Тут діло пішло легше. Після кількох спроб він урешті наштрикнув шматок. Капітан уже розкрив було рота, як непокірна солонина зірвалася з виделки і ляпнула на підлогу. Федя мимоволі розсміявся.

Розлючений Дієго пожбурив від себе виделку.

— Не розумію, ваша високість, який розумака вигадав ці кляті вила! Навіщо вони, коли в мене є пальці.— По цих словах він нагнувся, підняв солонину і, дмухнувши на неї, поклав до рота. Жуючи м'ясо, капітан все ще невдоволено бурчав щось про двірцевих франтів, котрі від неробства вигадують, різні хитромудрі штучки, що ними й попоїсти по-людському не можна.

Лише тепер Федя помітив, що Ніанг стоїть у кутку і спідлоба голодними очима дивиться на стіл. «Який же я егоїст, про себе одного думаю, — став дорікати собі Кудряш. — Він же теж їсти хоче, бідолаха». Федя запросив негра до столу, але той навіть не зрушив з місця, тільки перелякано глянув на капітана.

— Що ви, герцог — витріщивши очі, жахнувся Дієш. — Чорношкірому не місце за нашим столом! Я не сяду за стіл і з білим слугою, не те, що з ним, — зневажливо кивнув він на Ніанга.

У Феді защеміло серце від жалю до хлопчика. «Чим йому допомогти? Адже я й сам тут бранець… Виберу час, коли не буде нікого, то хоч нагодую його. Є ж у мене й концентрати, і тушена яловичина, і галети, й рибні консерви…»

Сніданок наближався до кінця.

— Бачу, ви навіть не скуштували вина, — озвався капітан, — а даремно: херес прекрасний… — і на підтвердження власних слів він одним духом випив ще келих.

— Даруйте, доне Дієго, дома в нас люблять пити чай.

Капітан і негр нерозуміюче перезирнулися й знизали плечима.

— Повторіть, ваша високість, я щось не зовсім розчув, що ви сказали…

— Якщо можна, то, будь ласка, кухлик чаю.

Капітан залупав очима.

— Гм… чай… чай… Признатися, про такий сорт вина я навіть не чув.

«Певно, я ще не зовсім володію іспанською, — зніяковів Федя, — коли не можу до пуття пояснити, що хочу зовсім не вина, а чаю».

Кудряш не здогадувався, що ні капітан, ні Ніанг, далебі, не знають, що таке чай. І не дивно, адже тільки в першій половині XVII століття голландські купці завезли його з острова Яви в Європу.

— Ну, якщо нема чаю, — зітхнув Федя, — вип'ю води.

Розв'язавши рюкзак, він витяг голубу у великому білому горошку фарфорову чашку.

Кудряш хотів було вийти з каюти, але Дієго спитав його:

— Навіщо ж вам трудитись самому, коли для цього є чорношкірий, — і, рішуче вихопивши у Феді чашку, тицьнув її Ніангові.

Той, чи то не чекав чи, може, не зрозумів, чого хоче капітан, не встиг підхопити чашку. Вона брязнула об підлогу і розлетілася на скалки.

Від гніву капітанове обличчя посіріло.

— Мерзенний рабе! — заревів він. — Чи знаєш ти, що зробив? Адже це фарфор! Він коштує дюжину таких, як ти! Та що дюжину — сотню! — капітан з такою силою штовхнув Ніанга, що той відлетів у протилежний бік каюти..

Федя спалахнув. «Негідник! Яке він має право бити хлопчика? Тільки тому, що Ніанг чорний? І чашку ж розбив він сам, а не Ніанг…»

Забувши про все, Кудряш стиснув кулаки і кинувся на капітана.

З несподіванки той розгубився. Відійшовши на крок, він примирливо, вибачаючись, сказав:

— Дуже шкодую, ваша високість, що так сталося. Я добре розумію, яка дорога ця чашка і готовий відшкодувати ЇЇ вартість… Скільки ви хочете? Це вас влаштовує? — кивнув він на два золоті келихи.

— Хіба справа в цьому? Ви… ви… — Федя захлинувся, не знаходячи потрібних іспанських слів.

— О-о, розумію, герцог. Вам не треба золота, ви хочете, щоб я повернув вам чашку. Але що я можу вдіяти? Фарфору в мене нема. Кляті китайці бережуть у таємниці спосіб його виготовлення, і ніхто в Європі не знає, з чого і як роблять фарфор. Навіть Гуго, хоч вивчав книги арабських мудреців… О, коли б він знайшов рецепт! Я став би найбагатшою людиною в світі! Фарфор же цінять на вагу золота!

Дієго на хвилинку замовк, а далі сказав:

— Любий герцог, можете звести рахунки з чорношкірим самі. Віднині він ваш раб. Ще раз вибачте, що так сталося.

Федя не повірив власним вухам. Як? Капітан Дієго з нього, юного піонера, хоче зробити рабовласника!? Та не бути цьому ніколи!

Кудряш хотів було рішуче відмовитись, але, глянувши на заплаканого бідолашного хлопчину, худого, з рубцями від побоїв, змовчав і подумав: «Припустимо, що я відмовлюсь, — від цього нічого не зміниться. Дієго й далі знущатиметься над Ніангом. Краще згодитися на пропозицію капітана. Вже я не дозволю ображати Ніанга і цим полегшу його долю…»

І він дав згоду.

Капітан задоволено потер руки.

— А ще я подумав, ваша високість, чи не краще буде вашу польову сумку, — він показав на рюкзак, — сховати в надійне місце. Люди в нас, знаєте, злодійкуваті, можуть понишпорити… Ось вам ключ від скрині, коли хочете, покладіть сумку туди.

«Що ж, це розумно», — подумав Федя і поклав рюкзак у скриню.

— А тепер можна й випити, — капітан видудлив ще один келих. Скоро він уже спав на ліжку непробудним сном.

Розділ тринадцятий ФЕДЯ ЗНАХОДИТЬ ДРУГА

Як тільки Дієго заснув, Федя вирішив поговорити з Ніангом. Хай чорний хлопчик зрозуміє, що Кудряш не бажає йому зла, а навпаки — хоче з ним дружити.

«Скажу по правді, чому я згодився стати рабовласником».

По-дружньому всміхаючись, Федя підійшов до Ніанга і простяг йому руку. Той зіщулився і затремтів.

— О білий пане! — жалібно проказав Ніанг. — Я не винен! Не карайте мене!

— Що ти? Я й не збираюсь тебе бити. — Федя на мить розгубився. — Крім того, чашку ж не ти розбив, а він, — Федя кивнув на Дієго, що спав.

Одначе ці слова не заспокоїли Ніанга. Він, щоправда, більше не плакав, але на Кудряша дивився з недовірою, навіть з неприязню.

— Ну, зрозумій, — Федя притис руки до грудей, — я твій друг, чесне піонерське! Хочеш, дам тобі чарівні палички?

— Не треба, білий пане, — замахав руками Ніанг, — мене битиме дон Дієго.

— Не бійся, ти тепер мій… — Федя на хвилинку замовк. Образливе і принизливе слово «раб», звісно, не могло злетіти з його вуст. Він додав — Ти мій товариш. Ми ніби побратими з тобою.

Тут він знову помітив, що Ніанг жадібно дивиться на стіл, де лишився недоїдений сніданок.

— Сідай за стіл, поснідай, — запросив Федя.

— О ні, мені не можна! — запротестував Ніанг.

— Сідай, не бійся.

Феді довго довелося вмовляти негра, доки той нарешті наважився сісти до столу. Зі смутком дивився Кудряш, як Ніанг, не пережовуючи їжу, ковтав солонину, сир і боби.

— М-м-м… — прогув у сні Дієго, перевертаючись на другий бік.

Ніанг кулею вилетів з-за столу і кинувся до дверей.

— Куди ж ти? — спинив його Федя. — Капітан спить.

Та вже як не вмовляв Кудряш хлопчика сісти за стіл, той так і не наважився. Федя мусив зробити йому бутерброд — два великі шматки хліба з солониною й сиром.

— Спасибі, білий пане, спасибі,— Ніанг хотів поцілувати Федину руку.

— Ніколи так не роби, чуєш? — відсмикнув руку Кудряш. — Не принижуй себе. І ще: не називай мене ні білим паном, ні герцогом. Мене звати Федя, просто Федя… І давай дружити.

Ніанг несміливо потиснув Кудряшеві руку.

— Давайте, гер… — почав він і тут же поправив себе — Федю… Ні, це недобре…

— Що недобре?

— Навіщо вам дружити зі мною, чорним слугою? І вам буде погано, — і з мене глузуватимуть.

— Дурниці. Ти за мене не бійся. Я себе ображати не дозволю. Знаєш що: ходімо оглянемо каравелу.

Хлопці вийшли з каюти і збігли сходами на палубу.

— А що там, — спитав Федя, — під каютою на першому ярусі?

— Тольда. Там ніхто не живе. Боцман тримає там канати, якорі, вітрила.

— Зрозуміло. Тоді ходімо далі.

Федю, безперечно, цікавило все нове. Він, того й дивись, щохвилини зупинявся та питав про все в Ніанга.

На палубі до фок-щогли надбудов не було. Федя довго й уважно оглядав мідні, начищені до блиску старовинні гармати-фальконети і ломбарди.

Потім хлопці підійшли до грот-щогли. їм зустрівся товстун Луїс.

— Доброго ранку, ваша високість, — уклінно сказав він Феді.—Відпочили, либонь… Звісно, після палаців та замків, у нас вам не дуже сподобалось… А було ж колись… Пригадую, служив я в дона Гарсіласо. Отам була розкіш! Килими, дзеркала, шовки, оксамити…

Тут почувся гучний голос Педро:

— Тюлень, ти знову теревені розводиш! Ану мерщій у трюм! Там коло середнього шпангоута протікати почало. Законопать як слід!

— Тьху, бусурман клятий, — вилаявся Луїс. — Так і шукає, тільки б причепитися, — і голосно додав: — Зараз, зараз, іду! Даруйте, ваша високість, — повернувся він до Феді,— бачу, зацікавились нашою посудиною. Оця частина палуби, — стає він пояснювати, — зветься камбесом. А там, коли хочете побачити, баркаси. В нас на каравелі їх аж три. їх поприв'язували канатами, щоб шторм не зірвав.

А тепер ходімо далі,— Луїс заметушився, готовий показати все, що тільки було на каравелі.

Федя заліз в один з баркасів. Посередині лежали весла. Хлопчик уважно обдивився кочети, шпангоути і всівся на дубовій лавці. «Гарний баркас! Зроблено на совість, що не кажи», — подумав він і спитав у Луїса:

— Цікаво, добре він іде?

— Авжеж, непогано, ваша високість. Зразу за баркасами Кудряш побачив якісь невисокі дерев'яні щити.

— Тут кухня, — пояснив Луїс— Щити від вітру, коли бува вогонь розвести важко.

За щитами кок спритно рубав дрова. Забачивши Федю, він витер з чола піт і, поблискуючи чорними, мов маслини, очима, по-дружньому всміхнувся.

— Габріель, — відрекомендувався він. — Непоганий кухар і матрос.

Федя поцікавився кухнею. Вогнище було влаштовано просто: на тонкому кам'яному фундаменті лежав лист міді.

— Ну як, ваша високість, мій сніданок? — спитав Габріель.

Звісно, Федя був далеко не в захваті від сніданку, але з чемності подякував. Габріель самовдоволено всміхнувся.

— Я намагався, щоб було смачніше. Ви звернули увагу: солонина так вимочена, що за смаком не поступається телятині.

«Гарна телятина, — посміхнувся про себе Федя, — мов підметка. І солона, як ропа».

— А перцю я поклав зовсім небагато. Всього дрібочок, хоч ми, іспанці, правду кажучи, полюбляємо гострі приправи, — тут Габріель засміявся, а потім витяг із старих фіолетових панталонів жменю чорносливу та простяг Феді.

— Пригощайтесь. Я радий, дуже радий, що сніданок вам сподобався. Що ви бажали б мати на обід?

— Мені б картоплі смаженої…

Він не встиг навіть сказати «смаженої», лк Габріель ляснув себе руками по колінах.

— Ха-ха-ха! — розреготався він.

Федя не розумів: чому він сміється? Сміялись і Луїс та Ніанг. Здавалось, нічого смішного він не сказав.

І тільки тут Федя збагнув: адже вчителька ботаніки Антоніна Степанівна розповідала на уроках, коли проходили родину пасльонових, що картоплю не так давно привезли з Південної Америки як заморську диковинку. Ще наприкінці XVIII століття любителі екзотичних рослин розводили її у вазонах. Французька королева носила в петлиці, як прикрасу, квітку картоплі. А варену картоплю як делікатес подавали тільки до королівського столу.

Ясно, що в шістнадцятому столітті вони навіть поняття не мали, що таке картопля.

— Ану повторіть, ваша високість. Кар… Даруйте, не запам'ятав, — озвався Луїс.

— Картопля, — Федя говорив спокійно, як про річ загальновідому.

— Гм… — Луїс повернувся до Габріеля. — Бачу, ти не вмієш і нагодувати його високість. У них шлунок не те, що наш матроський живіт, який можна напхати цвілими сухарями та вівсяною юшкою.

Кок почервонів.

— Що ти розбазікався, Тюлень? Хіба в нас щодня одні сухарі та юшка?

— А хіба не так? — Луїс на мить замовк. — От сьогодні чим ти нас годував?

— Чим, чим… — Габріель розсердився. — Ти забув, який сьогодні день? Середа. А м'ясо, як тобі відомо, належить видавати тільки у вівторок, четвер і неділю… Ви не подумайте, герцог, що таке правило завів один дон Дієго. На всіх кораблях, — а я, хвалити бога, служив і в португальців, і в голландців, — так само. От завтра четвер, тоді й одержиш свою порцію.

— Порцію!.. — пхикнув Луїс. — Даси такий шматочок, що не знаєш: їсти чи дивитись на нього. Мені б фунтів зо три або з чотири…

«Еге, бачу, за тутешніми порядками сніданок у капітана просто розкішний», — подумав Федя.

Тут знову почувся розлючений голос Педро. Наляканий Луїс зник у трюмі.

Федя подякував Габріелю за чорнослив, і вдвох з Ніангом вони пішли далі.

Кудряша зацікавила дерев'яна помпа. Він спробував було покачати нею, але з цього нічого не вийшло.

— Облиш, Федю, — озвався Ніанг. — Коли відкачують воду з трюму, сеньйор Хуан ставить до помпи чотирьох матросів.

Хлопці пішли далі. На палубі на підвищенні виднівся невеликий майданчик. На ньому стояв ящик для компаса — битакоре, накритий червоним фланелевим чохлом.

Зненацька почулося сердите гарчання і лютий гавкіт.

«Гм, собаки… Звідки вони на каравелі?». — здивувався Федя і тут же побачив у залізній клітці двох здоровенних, завбільшки як телята, чорних кудлатих псів. Широкі мускулясті груди і високі дужі лапи білого кольору, важка коротка голова. Морди широкі, зі складками шкіри на лобі й відвислими повіками, короткі невеликі вуха.

— Непогані собаки, — мовив Федя, але Ніанг мерщій смикнув його за сорочку:

— Ходімо звідси, — обличчя в нього спохмурніло, губи міцно стислися.

«Чого це він! — подумав Кудряш. — Собак боїться, чи що?» А Ніанг, лишивши Федю, подався до корми.

Кудряш хотів було його наздогнати, але тут почувся голос боцмана:

— Добридень, ваша високість. Правда, гарні собачки? Дон Дієго купив їх у Пуерто-Ріко і заплатив немалі гроші.

— Навіщо йому собаки? — пересмикнув плечима Федя.

— А як же, герцог? Без собак не обійтися, коли ловиш негрів або індіян. Пам'ятаю, йшли ми з Еспаньоли до Багамських островів по рабів. І ходили так частенько, бо на золотих рудниках та плантаціях вони, матері їх ковінька, гинули, мов мухи. Отож доводилось привозити нових…

Федя широко розкритими очима дивився на боцмана. Як може він так просто, ніби між іншим, говорити про рабство, про загибель тисяч людей! А Хуан розповідав далі:

— Прибули до Багамських островів, кинули якір в одній тихій бухті. Індіяни як угледіли каравелу, мов вітром здуло, — гайнули всі до лісу. Вони ж ледачі, їм би тільки тинятися по лісі та напихати їжею собі черево… Кинулись ми їх ловити. А в них ноги, що в тих антилоп. Гасають голі, а ми ж у доспіхах. Та ще й спекота надворі. Хвалити бога, виручили собаки. В такому ділі один пес ліпше за десятьох солдатів. Це вже повірте мені, герцог. Я тих індіян стільки переловив, що й ліку нема… Пес індіянина за тисячу кроків чує, з-під землі його дістане! Добру поживу ми тоді мали! Щоб не збрехати… — Хуан почухав потилицю, — зловили чоловік з чотириста. Це крім тих, кого собаки на шмаття пороздирали. А людське м'ясо вони полюбляли більше, ніж свинину…

Федя відчув, як по спині в нього побігли мурахи.

«Годувати собак людським м'ясом… Яке страхіття! В голові не вкладається!»

— І ці теж? — спитав він.

— Що?

— Їдять людей…

— Аякже! Це песики породисті! — задоволено вигукнув боцман. — Вони нащадки славетного Леоніско, а той же був у самого Бальбоа!

І Хуан з захопленням став розповідати про відомого Феді з історії жорстокого конкістадора Васко Нуньєс Бальбоа, як той спритно сіяв незгоди серед індіян та нацьковував одне на одного їхні племена. Особливо захоплювався боцман одним походом Бальбоа, коли той 1513 року перетнув Панамський перешийок і першим з європейців вийшов на берег Тихого океану.

— У Бальбоа була жменька людей, та він усе йшов і йшов уперед, — через гори, ліси. Доводилось сокирами прорубувати собі дорогу… Аж ось з волі господньої двадцять дев'ятого вересня, на Михайлів день, побачили вони океан. О, здобич мав славну Бальбоа!

Купу золота і двісті чудових перлин надіслав він до королівської казни…

Федя слухав і не слухав. Собаки, що сиділи в клітці, тепер викликали в нього жах і огиду. Хуанова розповідь здавалась дикою, кошмарною казкою, хоч хлопчик знав, що це правда, страшна правда. Таж він сам читав про звірства конкістадорів, як вони вбивали, цькували собаками індіян, як топтали їх кіньми, спалювали на вогнищах, не милуючи ні жінок, ні дітей, ні старих… Понад мільйон жителів острова Гаїті (це ж його іспанці називали Еспаньолою) конкістадори винищили за якогось півстоліття.

— Даруйте, — вибачився боцман, — забалакався, а в мене справи. І провіант треба видати Габріелю, і воду, і заправити сигнальні ліхтарі…

…Федя знайшов Ніанга біля брашпиля — лебідки, якою підіймали якір. Хлопчик сидів із заплющеними очима і щось наспівував тягуче і сумне. Феді стало шкода Ніанга. Він обійняв його за плечі, тихо спитав:

— Про що ти співаєш?

— Цю пісню співала моя мама, — журно глянув на Кудряша Ніанг. — У ній розповідається про те, як чоловіки нашого племені пішли в ліс на полювання, оточили стадо слонів і один поранений слон схопив хоботом молодого мисливця, високо підняв його і кинув об землю. Помер мисливець. Його принесли в село, і всі плакали…

Феді дуже хотілося спитати в Ніанга, як він опинився на каравелі, та тільки чи зручно питати, коли хлопчик у такому невеселому настрої? Але негр, ніби вгадавши Федині думки, раптом заговорив сам.

— Мій батько був найхоробріший серед мисливців нашого племені. Він сам зі списом у руках ходив полювати на лева… І жили ми добре, гарно жили. Було в нас завжди і м'ясо, і риба. А в лісі назбирували ягід, всякого коріння… — Ніанг зітхнув. — У нас гарно було в селі. З одного боку ліс, з іншого — ріка… Нема тепер нічого… — голос у хлопчика затремтів, на очі навернулися сльози.

— На нас напали білі… Підпалили хати, цькували нас собаками. Відтоді й ненавиджу я собак, дивитись на них не можу… — Ніанг схлипнув. — Ми сховалися в джунглях, але білі йшли за нами по п'ятах. Мій батько і всі чоловіки племені довго оборонялись. Однак у білих були рушниці, а в наших воїнів тільки луки і списи… Білі повбивали наших чоловіків, убили й батька. А тоді схопили всіх жінок, дітей і погнали до моря… Там стояв корабель, як оце «Улюбленець Нептуна», і нас почали заганяти в трюм. Оцин білий наглядач з довгою бородою штовхнув у спину мою сестру, і вона впала. Білий ударив її ногою. Мама кинулась на нього, і наглядач вистрелив… — Ніанг витер на очах сльози, важко зітхнув: — Мами не стало…

Федя мовчав. Чим міг він розрадити сироту, які слова підібрати, щоб хоч трохи зменшити його горе. Страхітлива розповідь Ніанга ставила Федю перед лицем жорстокої і невблаганної дійсності, що в ній він волею випадку опинився.

— Довго плив по морю корабель… Нам давали по маленькому сухарику на день і води по півкухля… У трюмі було страшенно жарко й задушливо. Багато з нашого племені вимерло. Вмерла й моя старша сестра, а згодом молодша і брат… Одного разу вдосвіта ми почули нагорі стрілянину з гармат. Згодом усе затихло, а далі загукали, забігали по палубі, почали знову стріляти… Потім відчинився люк і всіх вигнали нагору, на палубу… Це були англійські корсари. Вони відвезли всіх в Алжір і продали на ринку невільників. Мене ж капітан корсарів містер Джемс залишив у себе служником. Пробув я в нього недовго. Скоро біля Канарських островів містер Джемс зі своїми корсарами напав на «Улюбленця Нептуна». Почався бій. Матроси дона Дієго стріляли краще і потопили «Елджирін» (так називався той корабель). Вже коли він став тонути, я вхопився за уламок щогли… Мене витяг Педро. Ніанг помовчав.

— У воді я був не сам. Там плавали корсари, і, щоб їх підібрати, з «Улюбленця Нептуна» спустили всі три баркаси… Так я опинився тут… А Педро, Федю, лиха людина. Він бив мене щодня нагаєм і кулаками. А одного разу посадив на ланцюг і три доби їсти не давав… Ось бачиш, що лишилося в мене від клятого нашийника? — І Ніанг показав багряний рубець на шиї.

— Дон Дієго теж б'є мене, — зітхнув Ніанг, — але менше. Я тільки боюся його, коли він п'яний. Тоді ховаюсь де-небудь у трюмі…

І знову перед Федею спливла в усій своїй неприхованості сувора і неприваблива середньовічна дійсність. Ні, не такими він уявляв собі моряків парусного флоту в епоху великих географічних відкриттів…

Федя дав слово Ніангові, що віднині нікому не дозволить знущатися з хлопчика.

— Ми будемо дружити і допомагати один одному, — поклявся Кудряш.

— Стривай, — схопивши Федю за руку, шепнув Ніанг. — Он бачиш, сеньйор Гуго йде…

У Феді не було ані найменшого бажання зустрічатися віч-на-віч з астрологом, і разом з Ніангом він попрямував на бак.

Розділ чотирнадцятий КАПІТАН ГНІВАЄТЬСЯ

Між фок-щоглою і носом так само, як і на кормі, височіла надбудова, але одноярусна. Ніанг розповів, що в ній містяться каюти-комірчини пілота, астролога, боцмана, контра-маестре і живе частина матросів.

— А де ж решта спить?

— Як де? — здивовано глянув на Федю Ніанг. — За погожої ночі на палубі, а в негоду— в трюмі.

— А на чому вони сплять?

— На чому попало. На ящиках, на барилах, на дошках. Крім дона Дієго, постелі мають тільки сеньйори Адальберто, Хуан і Гуго.

Хлопці пройшли на ніс каравели і вилізли на спостережний майданчик.

— Гарно вирізано, правда? — показав Кудряш на позолочену фігуру Нептуна.

— Я теж умію вирізувати з дерева й кістки. Мене батько навчив, — мовив Ніанг. — Хочеш, попрошу в сеньйора Габріеля поліно і виріжу тобі демона.

— Демона? — здивувався Федя. — Навіщо він мені?

— Відганятиме від тебе злих духів, ворогів, хвороби і всякі нещастя. Найліпше вирізати з червоного або чорного дерева, тільки де його візьмеш на каравелі?

Широко розставивши ноги, Федя стояв на спостережному майданчику. Свіже морське повітря приємно холодило груди. На хвилину забулися всі неприємності. Дивлячись на морську просторінь, Федя відчув себе бувалим моряком, стріляним морським вовком, що не раз і не два зазирав у вічі небезпеці і зробив не одну кругосвітню подорож.

Ех, як би позаздрили йому друзі-однолітки! Адже нікому з них не доводилось не те що поплавати, а навіть здалеку бачити іспанську каравелу шістнадцятого століття.

Зненацька попереду судна спінилась вода. Федя мимоволі схопив Ніанга за руку. Віддалік сплив кит, за ним другий. Спини в китів були темно-сірі, боки світлі, а на задній частині тулуба виднілись блідо-сірі плями.

— Це фінвали, — визначив Федя, — оселедцеві кити.

З шумом вдихаючи і видихаючи з себе повітря, кити пускали високі фонтани. «Метрів по п'ятнадцять або й більше», — прикинув Кудряш розміри китів.

Хлопці з цікавістю стежили, як велетні, порозкривавши пащеки, пливли збоку, полюючи на рибу. На каравелу кити не звертали ніякої уваги. Ось вони наблизились до «Улюбленця Нептуна». Тепер було чітко видно вузькі з загостреними кінцями грудні плавці, високий спинний плавець… Важко плюхнувши хвостами, кити, мов по команді, пірнули і зникли в глибині океану.

А тим часом вітер помітно дужчав. Каравела то збиралася на сірі хребти хвиль, то поринала вниз. Часом водяні бризки обливали хлоп'ят.

Долетіла команда Адальберто:

— Боцмане! Поставити грот з двома бінетами!.. Марсель… Фок… бізань… блінд!

— Сеньйор Адальберто гарний чоловік, — очі в Ніанга потепліли. — Він ніколи навіть не крикнув на мене. Їсти дає. От якби ще читати мене навчив. Я, правда, читаю не дуже…

— Я учитиму тебе, — Федя поклав руку другові на плече.

— О, як мені хочеться вчитися, — мрійно прошепотів Ніанг і зніяковів: — Я б хотів бути пілотом, як сеньйор Адальберто…

— Так чого ж, станеш колись.

— Ні, що ти! Чорному не можна бути пілотом. Не можна стати навіть боцманом. Чорний може бути лише рабом… Ах, чому я народився чорним!

— Не скрізь так, Ніанг! У нашій країні всі люди однакові. В нас може бути пілотом і білий, і чорний. Це дурниці, що чорні люди погані, що білі мусять командувати, а чорні підкорятися….

— Так ось ви де, герцог! — несподівано почувся зраділий голос товстуна Луїса. — Ви ж обіцяли подивитися мою майстерню…

Федя усміхнувся. Ну й хитрун, цей Луїс! Ніякої обіцянки він йому не давав, навіть розмови про це не було. Але оглянути трюм, чого доброго, варт, це цікаво. Удвох з Ніангом він рушив за конопатником.

Луїс, крекчучи, підняв важку кришку люка. Звідти повіяло смородом і пліснявою. Тримаючись за липке від грязюки поруччя, Федя спустився в трюм. Тьмяно світив ліхтар, підвішений до балки. Тут панував напівморок. Федя спершу нічого не міг розібрати, доки очі не звикли до темряви.

Луїс зняв ліхтар і, освітлюючи дорогу, сказав:

— Тут, ваша високість, володіння боцмана Хуана. Він зберігає тут провіант, — і напівголосно додав: — Скупердяга, яких світ не бачив. Спробуй у нього вимолити зайвої півпорції — якраз!

Федя побачив залізні ґратчасті двері з великим висячим замком.

Луїс проковтнув слину і важко зітхнув.

— Тримає, клятий, доки не згноїть, — бубонів собі під ніс. — Сьогодні видав сухарі, аж зелені від плісняви. Звісно, коли голоден, то з'їси, а їх і свині б не їли… О господи, і чого тільки пішов я від дона Гарсіласо? Дурень, дурень… Правду кажуть: коли бог хоче когось покарати, то позбавляє його розуму… Жив я в дона Гарсіласо і горенька не знав, як сир у маслі купався. Потягло мене в Новий Світ, щастя пошукати, думав, розбагатію. А як був бідним пеоном, так і зостався. Ехе-хе… Даруйте, розбазікався.

Луїс підняв ліхтар високо над головою.

— Ось подивіться, будь ласка, — в барилах солонина. Бачите скільки? Аж чотирнадцять барил! А той скупко морить нас голодом, бодай йому добра не було… А ото менші барила — з вином, з оливковою олією, оцтом і патокою… В ящику цукор. Тільки нам він, простим матросам, і не сниться. Я вже й не пам'ятаю, який він на смак… А в мішках, ваша високість, чорнослив, боби, сочевиця, борошно, квасоля, пшоно. На гаках, як самі бачите, висять круги козиного сиру, в'язки часнику й цибулі… Сюди б забратися! — плямкнув губами конопатник.

На одне з барил раптом стрибнув великий товстий кіт і, блимнувши зеленкуватими очима, сердито нявкнув.

— Навіщо він? — спитав Федя. — Тут же продукти, а коти розносять заразу…

— Без котів не можна, — озвався Ніанг. — Пацюки вже поїли б нас, коли б не коти.

Ніби на підтвердження його слів у кутку комори почувся пронизливий писк, шамотня і на ящик з цукром вискочив другий, ще більший рудий котяра. В зубах він тримав здоровенного сірого пацюка.

— Це непогано, що на каравелі є пацюки, — повчально сказав Луїс. — Звичайно, жодного з них красунем не назвеш, та вони, капосні, відчувають загибель корабля… І вже, коли тікають з каравели, добра не жди. Хапай свою скриньку та відчалюй, поки не пізно… А от щодо зарази, то, даруйте мені, дурневі…— конопатник на мить зам'явся, — але ви помиляєтесь, ваша високість. Учора от відкрили барило вина, зачерпнув я коряком, а там здохлий пацюк. То що ж, виходить, через таку дрібницю все барило за борт виливати? Викинув пацюка в море, і квит. Може, від цього винце, хе-хе-хе, ще міцніше стало!

Кудряш аж здригнувся від огиди. А Луїс, тримаючи високо ліхтар, поплівся далі.

— Обережно, Федю, не спіткнись, — застеріг Ніанг, — тут у настилі дошка відірвана.

Конопатник обернувся, сердито глянув на Ніанга, сказав суворо:

— Як ти смієш так звертатися до його високості?! Я тебе… — він замахнувся, ладен ударити негра, та Федя вчасно схопив його за руку:

— Не чіпайте, я дозволив йому так себе називати.

— Тоді інша річ, — розплився в усмішці Луїс і, мабуть, щоб загладити інцидент, промовив — А тут зберігається зброя.

В світлі ліхтаря за ґратами поблискували довгостволі аркебузи, мечі, шпаги, арбалети, алебарди, лати, кольчуги, шоломи… Поряд — гарматні ядра, свинцеві і кам'яні. Луїс пояснив: кам'яні ядра призначені для ломбард, а свинцеві — для фальконет.

Забачивши зброю, Федя аж подався наперед. У нього перехопило дух: це ж справжня середньовічна! Не та, яку доводилось бачити лише в історичному музеї та й то на стендах. І скрізь таблички: «Руками не чіпати!» Тут усе поряд, новеньке і стільки!

— Якщо можна, відчиніть, будь ласка, я подивлюся! — попрохав Кудряш. Луїс розвів руками.

— Ні, ваша високість, усім цим відає Доменіко. Ключ у нього… Ходімте краще до мене, і я…

Конопатник не встиг доказати до кінця: у відчиненому люкові з'явилось обличчя Доменіко.

— Тюленю! — глузливо посміхаючись, крикнув він. — Дон Дієго кличе! Мерщій до нього!

— Мабуть, знову Доменіко щось наплів на мене Кривому, — невдоволено пробурчав Луїс, — тільки те й робить, що виказує всіх, клятий…

Услід за конопатником піднялися на палубу і Федя з Ніангом. Вітер затих, і вітрила нерухомо повисли на реях. Сонце висіло майже над головою.

— Ну й спека! — витираючи з чола піт, мовив Федя.

І тут він побачив капітана. Той стояв біля компаса спиною до хлопців.

— Знаєш, Дієго з похмілля і, певно, дуже сердитий, — шепнув Ніанг. — Краще я сховаюсь. — Він шмигнув назад у трюм.

Ніанг сховався вчасно, бо тієї ж миті капітан обернувся.

— Нарешті я знайшов вас, герцог! Де ви зволили бути?

— Я знайомився з каравелою, — відповів Федя.

— Ну і як вона вам? — Дієго вичікувально подивився на Кудряша.

— Гарний парусник.

— Авжеж, — не без гордості кивнув капітан. — «Улюбленець Нептуна» входить до десятка кращих каравел Іспанії. В нього добрий хід, прекрасна стійкість, він слухається руля.

—І яким курсом ми йдемо? — поцікавився Федя.

— На захід, чверть до південного заходу… Втім, зараз я уточню, — і він обережно зняв з компаса червоний фланелевий чохол. Раптом Дієго спохмурнів і гнівно крикнув: — Хто чіпав компас? Боцмана до мене!

— Боцмане, боцмане! — полетіло по палубі.— Капітан кличе!

Прибіг засапаний боцман. Він став поряд з Федею, і той відчув, як від боцмана тхне часником.

— Куди лізеш, йолопе! — замахав руками Дієго. — Хіба не знаєш, що запах часнику й цибулі шкідливий для компаса?

— Даруйте, ваша милість… Забув… — позадкував боцман, закривши рота рукою.

— Хто чіпав компас?

Боцман винувато закліпав очима.

— Не знаю…

— Не знаєш, іржавий якір тобі в бік! Негіднику! — капітан спалахнув. — Нема порядку на каравелі! Ти хіба забув мій наказ, що, крім мене й Адальберто, ніхто не має права підходити до компаса!

— Слухаю… — промимрив боцман.

— Слухаю! — перекривив капітан. — Тоді, біля Азорських островів, ти теж слухався, а коли шторм змив з компаса чохол, ти що зробив, дурню? Накрив компас синьою ганчіркою! Добре, що я вчасно помітив. Геть звідси і запам'ятай: що-небудь станеться з компасом, я з тебе три шкури спущу!

Дієго повернувся до Феді:

— Бачили, герцог, цього осла? Ніяк до нього не дійде, що магніт треба обов'язково накривати червоною матерією, інакше він втрачає силу… І це ж боцман! Що вже казати про рядових матросів? Та вони всі мусять за мене бога молити, що я взяв їх на каравелу. Таких бродяг повна Севілья. Тільки почули, що набираю екіпаж, збіглися юрбою. Вони знають, що дон Дієго платить більше за інших, — капітан сплюнув. — Ці обшарпанці повинні руки мені цілувати, я їх врятував від голодної смерті, а вони тільки й думають, аби завдати мені збитків. Он минулої п'ятниці…—Тут капітан несподівано обірвав себе — Ну, що я вам казав? — він розвів руками. — Полюбуйтесь, ваша високість, ще одним віслюком! Пісок давно висипався, а він, тільки погляньте, носом клює і склянок не вибиває.

Федя побачив закріплені в дерев'яних рамках скляні конусоподібні посудини з піском— піскові годинники. Він знав, що з верхнього конуса пісок пересипається в нижній рівно за півгодини, після чого черговий матрос б'є в корабельний дзвін — ринду. От чому на всіх флотах світу за давньою традицією час лічать на склянки, кожна по тридцять хвилин. Відлік склянок починається з нульової години. О пів на першу звучить один удар (одна склянка), о годині ночі— один подвійний удар (дві склянки), о пів па другу — один подвійний і один одинарний удари, о другій ночі — два подвійних удари і так до восьми склянок за чотири години. Потім починають новий відлік склянок.

— Ну стривай же, я йому зараз покажу! — припадаючи на праву ногу, капітан підбіг до вахтеного і дав йому доброго ляпаса. — Будеш знати, як спати на вахті, мерзотнику!

У повітрі майнула палиця. Страшні зойки матроса — це був Альфонсо — перемішалися з грубою лайкою капітана. Федя затулив руками вуха. Уперше в своєму житті він був свідком такої дикої розправи. Неможливо було дивитись, як озвірілий капітан б'є і топче ногами матроса, що звалився на палубу.

Мов у лихоманці, Федя кинувся геть і побіг до носової надбудови. Не пам'ятаючи себе, він ускочив у якусь каюту і хрьопнув за собою дверима.

В ніс ударило отруйно-задушливим смородом. Пахло сіркою, димом і ще чимсь. Біля вікна на низькій довгій підставці стояли пузаті реторти, з'єднані химерно зігнутими трубками. В посудинах кипіли, переливаючись, якісь різнокольорові рідини. Та Феді було зараз не до них. Нервове збудження не проходило. Серце в хлопчика шалено калатало.

«Другий день я на каравелі,— болісно думав Кудряш, — а чого тільки не надивився…

Ну хай вони не знають, що таке сірники, картопля, зубна паста, хай вірять в нечисту силу і всякі нісенітниці, ніби запах часнику псує компас… Це зрозуміло, адже я попав у шістнадцяте століття. Але як примиритися з жорстокістю, із знущанням над людьми?..»

Звідки було знати Феді, що на купецьких суднах середньовіччя биття матросів було звичайнісінькою справою. Та хіба тільки на купецьких! Навіть на кораблях великих мореплавців— Колумба, Магеллана, Васко да Гама, Кука та інших — вважалися нормальними тілесні покарання. Читаючи з захопленням книги про морські подорожі і пригоди, Федя пропускав сторінки, де змальовувався побут, звичаї, взаємостосунки між людьми» минулого. Його увагу привертали місця, де описувались абордажні бої, відкриття нових земель, боротьба моряків із стихією, з небезпеками, що чигали на них у незвіданих морських просторах. І ось тепер він побачив інше…

Важкі роздуми Феді обірвали чиїсь кроки. Хтось зайшов до надбудови.

Хлопчик обімлів, на мить уявивши собі, в якому кепському становищі він опиниться, коли раптом повернеться господар каюти. Навряд, чи він повірить, що Федя вскочив сюди випадково, швидше вважатиме його за злодія.

Що ж робити?.

Не придумавши нічого кращого, Кудряш кинувся до скрині, що стояла в темному кутку, і сховався за нею.

Розділ п'ятнадцятий ПЕДРО Й ГУГО ЗМОВЛЯЮТЬСЯ

Заскрипіли двері, і до каюти зайшов алхімік.

— Заходь, заходь, не бійся, — тихо покликав він. — У тебе не поговориш як слід, ще когось принесе нечистий… А до мене й носа ніхто не покаже. Без мого дозволу сюди входити всім суворо заборонено. Хто порушить заборону, загине в страшних муках…

— О, я знаю, клянусь Мадонною… — прогув голос.

Федя отетерів. Оце так ускочив! Він — у каюті Гуго, а з ним Педро…

Алхімік щільно причинив за собою двері. Клацнув засув.

Від хвилювання кров бухала Феді у скроні, думки вихором пролітали в голові. А якщо раптом Гуго й Педро стежили за ним, помітили, що він забіг до каюти, і вирішили звести з ним рахунки?.. Але тут же хлопчик заперечив сам собі: навряд, чи це так… Тоді, що ж спільного між Педро й Гуго? Мабуть, щось вони задумали, коли удвох зачинилися на засув?

Затамувавши подих, Кудряш сидів, причаївшись, за скринею. Тільки б Педро й Гуго не помітили його… А якщо помітять? Він міцно стиснув рукоятку кинджала, що стримів за поясом. Ні, дешево своє життя він не віддасть!

— Ми самі? — тихо спитав Педро.

— Звичайно, кому ж тут ще бути. До мене бояться заходити.

Гуго всівся в крісло, а Педро примостився на скрині, що жалібно заскрипіла під його вагою.

— Встань, Педро! — злякано сказав Гуго. — Зараз же встань!

Той схопився ошелешено, скочив на рівні ноги.

— Що таке?

— Не дай боже, роздушиш скриню, — в ній мій вічний двигун! Сідай краще сюди, на кувадло.

— Дрібниці, я можу й постояти.

— Сідай, сідай, розмова буде довга… Ти, мабуть, здогадуєшся, чого я тебе покликав?

— Даруй, далебі, не знаю.

— Невже забув про нашу розмову?

— Ти про що? — не розумів Педро.

— А пам'ятаєш, перед Пасхою… у Біскайській затоці?..

— А-а-а, ти он про що! Це не так просто… Декому я натякнув, перекинувся слівцем, другим… Багато згоджуються зі мною, але бояться.

— Зрозумій, Педро, — переконував Гуго, — юрба, як отара овець. Вони підуть за вожаком куди завгодно, підуть за тим, хто сильніший, хто поведе їх…

«Схоже, що вони справді щось замишляють проти Дієго», — подумав Федя.

Сидіти було незручно, руки й ноги потерпли, але хлопчик боявся поворухнутись.

— Вчора ти трохи погарячкував, — вів своє Гуго. — І даремно, не час робити таке…

— Я зовсім втратив голову, коли Кривий ударив мене, — Педро скрипнув зубами. — Клянусь святою Мадонною, скільки житиму, не прощу йому цього. В турецькому полоні ще й не те терпів від бусурманів, але тут… Я ж не якийсь там негр, а такий самий білий, як і він І батько мій був не пеон, а ідальго. Кров у моїх жилах така ж шляхетна, як у Кривого…

— Слухай, Педро, а хто він, цей Дієго, ти давно його знаєш?

— Років з п'ять, — похмуро прогув Педро. — Тільки Кривий про себе розповідати не любить. Я й зараз не можу дібрати, як каравела стала його власністю і ким він був раніше. Одні подейкують, що він син знатного арагонського кабальєро, та я в це мало вірю. А от що він відрядив на той світ свого дядечка і хотів заграбастати його маєток, — це вже схоже на правду, — Педро помовчав. — Але, кажуть, йому добряче пощастило: підкупив суддів і вийшов сухим із води.

— Що ж, цілком імовірно, — озвався Гуго.

—Інші говорять, що Кривий був офіцером королівського флоту, а потім до нитки програвся в кості і втік від кредиторів. Дехто навіть каже, що в свій час він був вожаком піратської групки, нажив собі кругленький капіталець і згодом став купцем… А втім, хто б він не був, я знаю одне: це мерзотник, який задля власної вигоди батька рідного продасть… Ех, Гуго, — зітхнув Педро, — хоч вір, хоч ні, а була колись і в мене каравела… Мій «Сан-Себастьян», повір, був кращий за «Улюбленця Нептуна». І сам я був багатий і знатний, доки не попав у полон до турків…

І ось нині я, Педро Корреа де Моралес, жалюгідний контрамаестре… Відвернулась від мене фортуна, — Педро схлипнув. — І тепер Кривий, що він мені й у підметки не годиться, здіймає на мене руку!

— Еге ж, здорово він тебе тоді… Ну, сподіваюсь, мій бальзам допоміг?

— Так, допоміг. Правда, й досі в голові гуде, наче там тисяча відьом свій шабаш справляють… Шкода, що вчора я забув про закон ланцюга. Вже тільки потім згадав…

— Який закон? — поцікавився Гуго.

— Здавна так повелося: коли завинив у чомусь матрос, досить йому переступити якірний ланцюг на носі, і тоді вже ніхто не має права карати його. А якщо капітан порушить цей закон, матрос може захищатися як завгодно.

— Вперше чую про це, — здивувався алхімік.

— В мене на «Сан-Себастьяні» якось трапився подібний випадок… — почав було Педро і замовк, тяжко зітхнувши.

— Ну, ну, не впадай у відчай, — підбадьорив його Гуго. — Ще буде свято на нашій вулиці. Ти станеш капітаном «Улюбленця Нептуна».

— Коли б то так, — безнадійно мовив Педро.

— Можеш не сумніватися, раз маєш справу з Гуго. Я господар свого слова. Ти міг переконатися в цьому вчора, — Гуго самовдоволено хіхікнув, — коли тебе збиралися «пригостити» розтопленим свинцем… Якби не мій гороскоп… Цей дурень Дієго зразу повірив ніби розташування зірок на небі забороняє карати тебе.

— Я цього не забуду. При нагоді відплачу тобі тим самим.

— Стривай, тихіше! — злякано шепнув Гуго. — Здається, хтось іде… Боронь боже, як нас підслухають. Нахились ближче, я хочу тобі сказати…

Хоч як Федя напружував слух, розібрати, що далі говорив алхімік, так і не вдалося. До нього долітали лише уривки розмови.

— А що, коли поговорити…

— Еге ж, правильна думка…

— Будь обережний… вдруге з астральним знаком не вийде…

— Я вмію берегти таємницю… (Це Педро). Раптом Гуго чітко сказав:

— Ти не ображайся. Сам знаєш: гра піде серйозна, і програшу тут не повинно бути… Тепер от що: самого Альфонсо, думаю, нам малувато. Треба ще кілька надійних людей, тільки дивись, щоб не продали нас у вирішальну хвилину. Почни ось із чого… — Гуго знову притишив голос, так що вловити можна було тільки окремі слова: «забрати… не забудь… Луїс… рішуче… камеру… порох і ядра… Одноокий… успіх… всі разом…»

Збоку щось зашаруділо. Здоровенний пацюк вистрибнув з-під згортка пергаменту і майже біля самих Фединих ніг шмигнув під скриню. Федя забув про обережність і машинально вхопився за ріжок скрині. Та по-зрадницькому скрипнула.

— Що це? — стривожився Педро і, підвівшись з кувадла, ступив крок до скрині.

У Феді затерпло все всередині. Холодний піт виступив на лобі. Зараз його виявлять, і тоді…

Хтозна, як би все скінчилося, та Гуго в цей час зупинив Педро:

— Облиш, то пацюки. Саме під каютою Хуан зберігає свою смердючу солонину. Так що пацюки часті гості в мене. Я вже звик.

Педро знову всівся на кувадлі.

— Ти добре все обдумав, Гуго, — похвалив він. — О свята Мадонно, подаруй мені той день, щоб я міг поквитатися з Кривим! І з клятим хлопчиськом теж, — додав він.

— З герцогом будь обережний, — застеріг Гуго. — Ти бачив, що він робив уранці?

І астролог став розповідати про Федину фіззарядку. Він обмалював її як зловісний обряд чарівника.

— Хай буде тричі проклятий цей клятий чаклун! — вигукнув Педро, певно, не на жарт стривожений розповіддю алхіміка. — Шкода, мене не було, голова дуже боліла. А треба б було випробувати його водою. Роздягти і зв'язати в особливий спосіб: великий палець правої руки до великого пальця лівої ноги, а великий палець лівої руки до великого пальця правої ноги. Потім між руками й ногами протягти вірьовку і кинути його в воду. Якщо не спливе — значить, чаклун. Так завжди випробовує свята інквізиція.

— Еге, він такий чарівник, що цього не боїться, — поважно промовив Гуго. — Ти його кинеш у воду, а він обернеться рибою або медузою, от і будь здоров.

—І за які тільки гріхи Всевишній наслав його на мою голову? — прошепотів Педро.

— Не знаю, — озвався Гуго. — Але сьогодні вночі я ворожив на трісках, і знаєш, що мені сказали духи? Йому п'ять тисяч років.

Ошелешений Педро тільки гикнув.

— Так, п'ять тисяч, — спокійним голосом збрехав Гуго. — Він може бути в личині і хлопчика, і старого діда. А захоче, стане мухою або перетвориться на кита…

Незважаючи на весь драматизм свого становища, Феді хотілось зареготати. Тільки подумати: куди баронові Мюнхгаузену до астролога Гуго! Ну й фантазер, ну й брехун!

— То, може, краще з ним не мати справи? — з тривогою сказав Педро. — Лиха потім не оберешся…

— Не бійся, — заспокоїв його Гуго. — Хлопчиська я беру на себе. Ніякий чаклун мені не страшний. Пригадую, у Мюнхені я вивів на чисту воду ще й не такого чарівника. Так що можеш бути спокійний. Про дещо я вже подумав. От сьогодні вночі я тряс вірьовкою біля каюти, де спав малий герцог, і примовляв: «Пухни, пухни і розпухни, розпухни і лусни, та ще так, щоб не зібрать тебе ніяк!»

— Думаєш, це допоможе? — озвався Педро.

— Будь певен, засіб перевірений, і не раз. А ще є в мене такий порошок… — Гуго зловтішно хіхікнув. — Бугая з ніг звалить… Ну, здається, ми про все домовились, можна й розпрощатись. — астролог скрипнув кріслом.

Та Педро. на Федин подив і досаду, одразу не пішов. «Чого він жде?» — подумав Кудряш, відчуваючи, що несила вже сидіти з затерплими ногами.

Ага, ось Педро встав, ступив крок, другий. Мабуть, до дверей. І раптом він спитав:

— Гаразд, мені потрібна каравела. Ну, а ти, чого хочеш ти, Гуго? Навіщо тобі все це? Хіба тобі погано в Дієго?

Астролог важко засопів. Певно, він не чекав такого запитання і, судячи з тривалої паузи, навіть розгубився. Та ось він, видно, зібрався з думками і роблено спокійним голосом сказав:

— Від тебе, як знаєш, у мене нема таємниць. Звісно, ти можеш подумати, що живеться мені в Дієго непогано. Але ти помиляєшся. Будь певен: тільки-но я збудую вічний двигун, матиму філософський камінь, що з його допомогою можна буде добувати золото з морської води, і капітанові начхати буде на Гуго. Вже він знайде спосіб, як відрядити мене туди, де Макар телят пасе. Та я й сам не хотів би лишатися до кінця днів своїх па «Улюбленці Нептуна». Моя умова: як тільки ти станеш капітаном, даси мені пару тисяч дублонів і висадиш де-небудь на європейському березі — у Франції або у Фландрії. Мені байдуже. Там я зможу довести свій винахід до кінця… — Гуго помовчав. — А от ти, що збираєшся ти робити, коли станеш господарем «Улюбленця Нептуна»?

— Гм… Є в мене одна потаємна мрія, — зашепотів Педро. — Може, чув, хто такий був Хайр-ед-Дін Барбаросса?

— Ну?

— О, це був хоробрий чоловік, безстрашний пірат! 1523 року від народження Ісуса Христа він став правителем піратської держави в Алжірі. Авжеж! Я багато чув про нього, коли був у турецькому полоні. Так от: як тільки захопимо каравелу, я створю таку ж державу, як Хайр-ед-Дін Барбаросса… Правду кажучи, я вже й місце для неї обрав — Азорський архіпелаг! Кращого не знайдеш на всьому світі, клянусь Мадонною!

І Педро став малювати величну картину створення піратської держави на Азорських островах, що лежали на пересіченні головних морських шляхів з Європи в багату на золото і слонову кістку Африку, в казкову Індію, в далекий Китай, Японію і недавно відкритий Новий Світ…

— Що ж, план гарний, — похвалив Гуго. — Дай боже, щоб він здійснився… Тепер запам'ятай: нас ніхто не повинен бачити разом. Я не буду заходити до тебе, а ти до мене. Коли побачу, що все готово і ми зможемо розпочинати, повідомлю тебе.

— Але як? Ми ж не будемо зустрічатись.

— Давай так: у правому верхньому куті дверей нашої носової надбудови я намалюю вугіллям знак зодіака… Скажімо, знак Риби— дві дужки в різні боки і посередині перекладина. Запам'ятав? Це й буде знак, що ти мусиш негайно зв'язатися зі мною…

Гуго обережно прочинив двері і випустив Педро. Лишившись на самоті, він нервово став міряти кроками каюту з кінця в кінець.

Та ось він всівся у кріслі і задоволено потер руки.

— Хвалити бога, поки що все йде гаразд, — напівпошепки став міркувати він сам про себе. — Скоро, дуже скоро здійсняться мої бажання… Мета близька… Тільки раз, єдиний раз вдалося мені підгледіти, чим напхана скринька в Кривого. Які там обручки, оздоблені діамантами! А серги, кулони, медальйони, браслети! А перли! Найцінніші — чорні й голубі! Досі не можу заспокоїтись… Цей віслюк Педро вирішив, що все дістанеться йому, що за якусь жменю дублонів я, ризикуючи власною головою, стану тягати каштани з вогню! Тільки б пощастило, о дай боже, переманити на свій бік команду, а там…

Гуго клацнув сухими пальцями.

— Дві-три краплі отрути в келих вина — і нема Педро… Все буде моїм, все! Ні з ким ділитись я не збираюсь!.. А може… — Гуго схопився, ніби вжалений. — А може, Педро вирішив перехитрити мене? Мабуть, так воно і є. Коли все буде готово, йому нічого не варт буде викинути мене за борт акулам!..

Федя не вірив власним вухам. Яке віроломство, яка підступність! Гуго — мерзотник найвищої марки. Що буде, якщо вони з Педро захоплять «Улюбленець Нептуна»? Від самої цієї думки Феді стало моторошно. Із двох зол доведеться вибирати менше. Звісно, капітан Дієго далебі не янгол, та все ж це краще, аніж Педро чи Гуго. Отже, вирішено: він допоможе капітанові і виведе змовників на чисту воду.

А тим часом Гуго продовжував:

— З Педро я впораюсь легко, а от з чужоземцем…

Тепер Федя особливо уважно ловив кожне слово Гуго.

— З ним небезпечно, — розмірковував алхімік. — Своїми чарівними паличками і бальзамом він і так підірвав мій авторитет. І ось наслідок: Кривий навіть не подумав про те, що слід суворо покарати чужоземця за чародійство… А втім, він має неабиякі знання і з медицини, і, певно, з алхімії… Ну, звичайно ж: хто б міг придумати чарівні палички, як не алхімік! Хтозна, може, в його мішку є і вічний двигун або філософський камінь? Треба викрасти мішок! Тільки так.

«Авжеж, спробуй, — подумав Федя і помацав у кишені ключ. — Добре, що капітан вчасно підказав мені сховати рюкзак».

За дверима почувся голос Дієго:

— Гуго! Ти в себе?

— От клятий. Нема від нього спокою, — невдоволено пробурмотів алхімік і, важко покрекчуючи, підвівся з крісла. — І навіщо тільки я йому потрібен?.. А що, коли раптом хтось підслухав нас?.. Тьху, аж морозом пройняло… А може, Педро продав мене? Від нього всього можна чекати. Навіщо я, дурень, довірився йому? Ні, треба було першому розповісти про все Кривому. Та дарма, скажу, що нарочито все це закрутив, тільки б довідатись про плани Педро і його однодумців.

Гуго ґречно розчинив двері і покірно-солодким голосом промовив:

— Я тут, ваша милість!

Розділ шістнадцятий СЕРЕДНЬОВІЧНІ ПОРТУЛАНИ

Увійшов капітан. Нюхнувши повітря, він поморщився і осудливо сказав:

— Ну й пахощі ж у тебе! Гуго тільки розвів руками.

— Без дослідів, ваша милість, не знайти ні філософського каменя, ні збудувати вічного двигуна… А втім, ви маєте рацію — засюсюкав Гуго. — Повітря в мене справді важкувате. Щойно скінчив один дослід… — Він поквапливо розчинив вікно.

— Ну, і як? -

— Я задоволений. Скоро, зовсім скоро ви матимете золото, — Гуго потер руки.

— Що ж, давай старайся, я щедро тебе винагороджу.

— О, не знаходжу слів, ваша милість, щоб висловити свою вдячність за виявлену до мене увагу, — розкланявся Гуго. — Ваша увага сповнює надзвичайною радістю моє старе хворе серце…

— Знову почав… Понесло тебе… — Дієго поморщився. — Ходімо краще зіграємо в кості.

— Я з приємністю, — Гуго заметушився. — Бути разом з вами для мене, повірте, велика честь…

Услід за капітаном Гуго вийшов з каюти.

Федя полегшено зітхнув і розправив занімілі руки й ноги. Здається, все-гаразд, небезпека минула. Швидше, тепер швидше з цієї пастки!

А що, як Гуго раптом чомусь повернеться? Ще хвилину, другу Федя, причаївшись, сидів за скринею, а потім вискочив з каюти.

Денна тропічна спека порозганяла матросів. На палубі було тихо й безлюдно.

Спершись об борт, Федя задумався: що ж робити далі? Звичайно, найпростіше розповісти про все капітанові. Тільки ж алхімік хитрий, як лис, і викрутиться, або ще, чого доброго, звинуватить у всьому Федю. Йому що, лицемірному інтриганові: він і так обкрутив капітана всякими безглуздими гороскопами та марновірними нісенітницями. Посилаючись на розташування зірок, ошуканець Гуго може в чому завгодно переконати Дієго…

«Ех, сфотографувати б їх удвох — Педро і Гуго, — подумав Федя, — тоді б не викрутились… Тільки ж у темній кімнаті знімок не вийшов би без магнієвого спалаху… А втім, про який спалах могла йти мова? Педро й Гуго одразу виявили б мене і схопили… От магнітофон — то інша річ. Усю б розмову можна було непомітно записати. Перемотується собі стрічка, і кожне слово зафіксоване… А потім прокрутив би стрічку капітанові, послухайте, мовляв, які у вас «друзі», полюбуйтесь! Уявляю, які обличчя були б у Педро й Гуго!»

Кудряш урвав себе на роздумах. Про що ти думаєш, Федю, облиш! Коли вони за звичайну фіззарядку визнали тебе чарівником, то що буде, як побачать фотоапарат? Це ж, по-їхньому, сатанинське знаряддя, за яке спалюють на вогнищі. О ні, фотоапарат нікому показувати не можна!

Ще довго Федя міркував над тим, що йому робити далі. Він гадав і так і сяк, та виходило одне: говорити капітанові про змову поки що не слід. Але ж і сидіти склавши руки теж було б неправильно. Вже Федя спробує зробити все, щоб зірвати плани Педро і Гуго.

«От хто мені допоможе, — подумав Кудряш, — Ніанг… Авжеж, тільки він мій щирий і вірний друг на каравелі. Піду розшукаю його…»

Та не встиг Федя ступити й десятка кроків, як зустрівся з Адальберто.

Той посміхнувся і ґречно вклонився. Федю вразив його франтуватий вигляд. На теракотовому камзолі яскраво поблискували мідні в два ряди ґудзики. Під камзолом ошатний у розводах жилет із синього флорентійського шовку. З-під жилета було видно сліпуче білу сорочку з найтоншого голландського полотна. Панталони з чорного сукна мали такий вигляд, наче їх щойно зшили і випрасували. На ногах у Адальберто були низькі жовті чоботи з розтрубами. За шкіряним поясом з овальною бронзовою пряжкою і металевими оздобами стримів величезний пістоль з карбованою ручкою. Збоку на жовтій перев'язці — шпага. Ефес прикрашало коштовне каміння. В лівій руці Адальберто тримав згорток пергаменту.

— Як почуваєте себе, герцог? — люб'язно спитав він. — Не стомлює вас морська подорож? У ваші роки я був корабельним хлопчиком на урці і, признатися, спершу страждав від морської хвороби.

«Урка, урка… — намагався згадати Федя. — Що за корабель? Може, різновид каракки?»

Про каракку Федя читав. Десь із чотирнадцятого аж до шістнадцятого століття вона була широко розповсюджена. Будувати каракки почали португальці і застосовували їх як транспортні судна. А згодом каракку вдосконалили; з'явилась шаранта. То були великі кораблі. Деякі з них несли по двісті гармат. Екіпажу було до тисячі двохсот чоловік.

— Урка — те саме, що й каракка? — спитав Федя в Адальберто.

— Ну, що ви, герцог! Каракка — великий корабель з глибоким зануренням і широким днищем, а урка зовсім маленька. її перевага — невелика осадка. Урка пройде там, де каракка неодмінно сяде на мілину… На урці я плавав до берегів Гвінеї. Туди ми возили всякий мотлох — скляні чотки, калатальця, дзеркальця, мідні персні і дзвоники, а за все це вимінювали в дикунів слонову кістку і золотий пісок.

Пілот став згадувати дні своєї юності. Розповів і про те, як познайомився з Дієго кілька років тому у Валенсії. Не раз вони побували в далеких плаваннях. Ходили по гвоздику на Молуккські острови, по сандалове дерево на острів Тімор, привозили бенгальський кашемір, малабарський перець. Звісно, це було дуже небезпечно…

— На вас нападали пірати? — поцікавився Федя.

— Ет, — махнув рукою Адальберто, — на піратів я не ображаюсь. Це люди мужні, хоробрі…

Федю здивувала така оцінка морських розбійників. Це помітив пілот.

— Ви не дивуйтесь, герцог, моїм словам. Краще подумайте чим піратство гірше за торгівлю чи, скажімо, виноробство? Звичайнісіньке ремесло, і, як у кожному, є в ньому і добре й погане. Звичайно, ви можете не згоджуватись з. мною — справа ваша. Тільки познайомтесь хоч би з грецькими міфами або скандінавськими сагами, і ви знайдете точнісінько таку ж оцінку піратства, як дав її ваш покірний слуга… Або в Гомера: пам'ятаєте, що сказав про піратів Одіссей? Коли він і його товариші захопили місто кіконів Ісмару, Одіссей з гордістю мовить про те, як вони, — тут Адальберто процитував:

…Скарбів усяких добувши багато,

Стали здобич ділити,

щоб кожному щось

перепало…

— Може, й тепер, герцог, ви не згодні? — моргнув єдиним оком Адальберто. — Ясна річ, вам нелегко зрозуміти мене. Ви — коронована особа і від народження вже маєте владу, оточені шаною, повагою, для кар'єри відкриті всі двері. А нам, простим смертним, не так-то легко й просто пробити собі шлях. Щоб стати капітаном у королівському флоті, потрібні або ж шляхетне походження, або широкі двірцеві зв'язки, чи добра калитка, чи врешті-решт уміння обкрутити круг пальця будь-кого. А на піратському кораблі все це, чесно кажучи, не відіграє ніякої ролі. Там усе залежить від особистих якостей. Тільки людину мужню, відважну, розумну і спритну пірати згодяться визнати за свого ватажка.

Тут Федя осудливо відізвався про піратів.

— Але даруйте, герцог, — розвів руками Адальберто, — чим же купець кращий за пірата? За десяток нікчемних зелених і жовтих скляних намистинок чи уламок дзеркальця він виманює в дикунів золото і слонову кістку, запашну смолу і сандалове дерево… Та хіба тільки в дикунів? Який купець проживе без ошуканства? Він зразу збанкротує, і все його добро розвіється за вітром.

Адальберто тільки знизав плечима, показуючи, що далі про це, власне, нічого говорити. Окинувши поглядом морську далечінь, він спокійно сказав:

— Коли ми, переборюючи страх перед небезпекою, ходили на Молуккські острови, на Тімор, у Бенгалію, страшні були не пірати, а португальці. Авжеж, ваша високість. Адже папськими буллами, Тордесільяською і Сарагоською угодами світ поділено на дві частини— між іспанцями і португальцями. Все, що лежить західніше Азорських островів та островів Зеленого Мису, належить іспанській короні, а що на схід — португальцям…

Федя слухав неуважно. Його охопили інші думки. «Значить, Адальберто давно знає капітана, мабуть, вони дружать. То, може, розповісти йому про Педро й Туго?..»

Він уже наважився було заговорити, але згадав приглушені слова алхіміка і те, що він називав Одноокого, очевидячки, Адальберто… Може, вони збираються переманити його на свій бік? Адже їм потрібен пілот — він знає навігацію і штурманське діло… Ні, ні, це необачно — одразу розповідати Адальберто. Треба спершу все з'ясувати…

«Гм, а чому вони згадували Луїса, адже він ворог Педро? Може, мають намір повбивати обох — і Луїса, і Адальберто, як прихильників капітана?..»

Гучний оклик пілота вивів Кудряша з задуми.

— Габріель, принеси тріску!

Адальберто взяв у кока тріску і поніс на ніс корабля. Феді було дуже цікаво, і він подався за ним. «Мабуть, знову якесь чаклування», — подумав Кудряш.

Адальберто перегнувся через борт і кинув тріску в море. Напівголосно він став щось нашіптувати. Федя дивився на нього, намагаючись не пропустити жодного руху, йому було дивно і трохи смішно, що така, здавалося б, освічена людина як Адальберто раптом вдається до якогось чаклунського обряду. «Випрохує в духів попутного вітру, чи що?..» — намагався здогадатись Кудряш.

Та ось Адальберто замовк і, підвівши голову, беззвучно заворушив губами. Вигляд у нього був зосереджений.

— Вітер попутний, — промовив пілот. — Йдемо непогано, герцог: чотири ліги за годину.

«Цікаво, як він визначив швидкість?» — губився в здогадах Федя і спитав про це в Адальберто.

— Дуже просто. Кинув тріску і одночасно став читати «Отче наш». Довжина каравели шістдесят два лікті…

«Ага, — Федя прикинув. — Лікоть — приблизно півметра, отже судно завдовжки близько тридцяти одного метра…»

— Я помітив, в якому місці" молитви тріска досягла корми і визначив швидкість.

Феді стало незручно: даремно він запідозрив штурмана в чаклунстві. Тріска виявилась своєрідним лагом. «Ну, гаразд, — подумав Кудряш, — у такий погожий день, як сьогодні, швидкість ще можна визначити. А вночі? А в тумані? А якщо на морі шторм?.. Або тріску ненароком затягне під кіль… Що тоді? Кидай і кидай… Так можна цілий день тільки те й робити, що кидати тріски, а швидкості так і не встановиш… Про яку вже тут точність доводиться говорити! Адже один може прочитати молитву швидше, інший повільніше. Сюди б гідравлічний лаг чи хоч би звичайний вертушковий… Тут уже діло немудре: причепив до троса за кормою, і лічильник сам підраховує вузли… Гм, а чому дорівнює ліга?»

— Ліга, — пояснив Адальберто, — це чотири милі. В милі тисяча кроків.

«Як у них усе неточно — лікті, кроки… — похитав головою Кудряш. — Одна річ мій крок або Ніангів, а інша — крок Адальберто… Або ще така міра відстані як естадо (чув же я про неї) — довжина людського тіла… А є в них ще й п'яді, і фути… Чи спробуй уявити собі такі відрізки, як «на відстань кинутого каменя», «на відстань пострілу з ломбарди або фальконети»… Плутанина страшенна. Не те, що наші метричні міри. Першокласник і той не заплутається. Все просто, все легко: кілометр — тисяча метрів, в одному метрі— сто сантиметрів, в сантиметрі — десять міліметрів…»

— Коли б ішли весь час з такою швидкістю, наступної п'ятниці були б біля цілі,— сказав Адальберто. — Тільки навряд чи вийде. Тою й жди, увійдемо в смугу штилю…

Федя в думці підрахував швидкість каравели. Вийшло щось біля шістнадцяти кілометрів за годину. Досить скромно… Он «Іван Франко» не найшвидкохідніший лайнер, а долає за годину тридцять вісім кілометрів… Та й яке громаддя, порівнюючи з «Улюбленій м Нептуна»! Слон і моська… А що сказав би Адальберто чи будь-хто з екіпажу каравели, коли б побачив нашу «Ракету» або «Метеор», які розвивають швидкість до ста кілометрів за годину?..

Тим часом Адальберто присів на борт баркаса і розгорнув пергамент. Федя стрепенувся: портулани, справжні портулани — старовинні морські карти! Невідомий картограф прикрасив їх вигадливими малюнками. Чого там тільки не було! Феодальні замки, танцюючі дами і кавалери, лицарі в латах, дерева з пишними кронами і фантастичними плодами. Були тут і кентаври, циклопи, птахи-фенікси, двоголові собаки, і ще якісь казкові звірі і птиці. Моря й океани картограф заселив вкритими лускою сиренами з пишним волоссям і риб'ячими хвостами, медузами, морськими зміями, дельфінами. А в кутку красувалась традиційна троянда вітрів…

Федя дивився на карти і не міг зрозуміти, які частини світу, моря й океани там зображені.

Помітивши Федину зацікавленість, Адальберто не без гордості сказав:

— Бачите, як майстерно все накреслено? Та річ не в цьому. На портулани нанесено найновіші відкриття, і дуже точно. Знаєте, ці карти я придбав зовсім випадково у Валенсії в одного купця. На моє щастя, він, видно, й гадки не мав, яка цінність була в його руках.

— Гарні портулани, — похвалив Кудряш, — тільки не доберу, де тут північ, а де південь.

— Усе ж ясно: північ унизу, південь угорі.

Федя змовчав, хоч був досить таки здивований: він не знає, що на старовинних картах саме так позначали сторони світу.

— Ану, подивимось, герцог, де ми зараз.

Опівночі я визначив по зірках астролябією нашу довготу й широту. Зараз врахуємо швидкість, напрямок вітру, і все буде ясно.

Пілот став щось обчислювати і скоро тицьнув пальцем посеред Атлантики біля північного тропіка:

— Ось тут.

Мимо пройшов Педро і спідлоба зиркнув на Федю лихим ненависницьким поглядом.

«Я тут розбазікую про портулани, а про небезпеку й забув, — спохопився Кудряш. — Мені ж потрібен Ніанг!»

Знайшовши привід, він залишив Адальберто.

Розділ сімнадцятий НА ТРАВЕРСІ „ГОЛЛАНДЕЦЬ"!

Федя обійшов усю каравелу, але Ніанга піде не було. Лишалася одна капітанська каюта. Звідти долітали збуджені вигуки, гучний регіт, прокльони, гортанний голос папуги. Крізь прочинені двері Федя побачив капітана, Гуго, Доменіко, Луїса, Габріеля. їм слугував Ніанг. На столі стояли глеки з вином, олов'яні кухлі.

З одного боку столу капітан і Гуго кидали кості. Обидва були збуджені. Дієго, розчервонілий, сидів, надувшись, мов індик. Гуго ж, навпаки, був блідіший, ніж звичайно. Біля гравців височіли стовпчики золотих монет.

Усі, хто зібрався в каюті, бурхливо реагували на гру. Найбільше галасував темпераментний Габріель. Сидячи за спиною капітана, він, коли той вигравав, підскакував, плескав себе долонями по боках і кидав ущипливі репліки на адресу Гуго. Коли ж капітан програвав, Габріель стогнав, хапався за голову, страждально закочував під лоба очі, не забуваючи при цьому в котрий уже раз наповнювати кухоль вином.

— Може, й ви, герцог, бажаєте спробувати фортуну? — помітивши Кудряша, спитав капітан. — Сідайте зіграємо. Ану, Луїсе, звільни місце для його високості.

Товстун послужливо скочив з крісла і підсунув його Феді.

Та в цю мить до каюти вбіг засапаний боцман і крикнув з порога:

— Доне Дієго, на траверсі «голландець»!

— Усі на палубу! — гаркнув капітан, мерщій згріб монети в кишеню і першим вибіг з каюти. Услід за капітаном подалися Доменіко і Габріель. Гуго тремтячими руками став збирати монети до шкіряної калитки. З палуби вже чулася капітанова команда:

— Додати вітрил! Змінюй галс, іржавий якір тобі в бік! Тримай курс на північ і чверть на північний захід! Ти, Карлосе, геть! Адальберто, ставай до руля! Приготуватись до бою! Всім приготуватись до бою!

Каравела круто накренилась. Монети з брязкотом посипались на підлогу і порозкочувались у різні боки. Гуго, рачкуючи, повзав і збирав їх. Луїс не- забарився з допомогою. Коли алхімік заліз під ліжко, конопатник, злодійкувато оглянувшись, підняв два дублони і похапцем засунув їх собі за щоку.

Федя і Ніанг тільки перезирнулися. Важко дихаючи, Гуго виповз з-під ліжка.

— Тюлень, віддавай монети! — прогнусавив він.

— Які монети? — з виглядом ображеного вигукнув Луїс і, блиснувши маленькими очицями, відштовхнув алхіміка. — Ніколи мені з тобою тут теревені розводити — капітан кличе… — Він прожогом кинувся з каюти.

— Ніанг, — гукнув Федя, — ходімо подивимось, що там робиться!

Кудряш навіть забув, навіщо він розшукував негра.

Хлопці подались на палубу і скоро побачили віддалік трищогловий корабель. Він був кілометрів за три від «Улюбленця Нептуна».

А каравела тепер нагадувала потривожений вулик. Матроси похапцем натягували на себе лати, кольчуги, одягали шоломи. В руках у них були сокири, абордажні гаки, дротики. Барабани ритмічно вибивали дріб. Десь унизу в трюмі люто валували собаки.

Хлопчики ледве впізнали Габріеля — блискучі доспіхи зовсім змінили кухаря. Вигляд у нього був вельми войовничий. Він вимахував абордажним гаком і гукав щосили:

— Зараз ми намнемо боки цим амстердамським пацюкам! Знатимуть, як воювати з іспанцями!

Коло бізань-щогли високий матрос у латах марно намагався натягти на Луїса кольчугу.

Бідолаха Луїс увесь спітнів, кректав, важко дихав, наче риба, яку викинули на берег. Здоровань кляв по чім світ Луїса.

— Кабан годований, замучився я з тобою! Розтовстів, що жодна кольчуга не налазить! Ченцем би тобі бути, а не моряком! Котись у свій трюм, однаково користі з тебе, як з цапа молока…

Біля фальконет і ломбард метушилися, готуючись до бою, гармаші. Кілька голих до пояса матросів, обливаючись потом під палючим промінням тропічного сонця, бігцем підносили з трюму до гармат свинцеві й камінні ядра, порох. Доменіко—головному гармашеві каравели — здавалося, що подавані рухаються надто повільно, і він, наслідуючи капітана, хрипко кричав, пересипаючи слова грубою лайкою.

— Давай, давай! — підганяв Доменіко матросів. — Не шкодуйте ніг, шельми! Король Іспанії вас не забуде!

Альфонсо, вилізши на ванти, погрозливо вимахував толедським клинком і, люто поблискуючи білками очей, щось відчайдушно кричав. Та голос його тонув у неймовірному галасі, що панував на палубі.

Моряк, який допомагав Луїсові, незважаючи на те, що судно було ще далеко, вистрелив по ньому з двох пістолів, ще збільшуючи шум.

— Якого дідька стріляєш? — підбіг до нього боцман і, не роздумуючи, дав доброго потилишника. — На вас, іродів, пороху не настачиш! — Він помітив хлопчиків і сказав: — Вам не місце тут, герцог. Звольте спуститися вниз.

А ти, чорношкірий, — крикнув на Ніанга, — геть звідси!

Хлопці перейшли на ніс каравели, але й звідти їх прогнали. Тоді вони піднялись на кормову надбудову.

За рулем стояв Адальберто. його груди обтягувала майстерно зроблена кольчуга, на голові виблискував шолом, прикрашений різнобарвним пір'ям. На кормі був і сам капітан Дієго. Два кремезні матроси одягали його в доспіхи.

Капітан причепив до пояса малайський кріс. Федя вже бачив цей кривий візерунчастий кинджал з вигравіюваними на лезі двома зміями, що переплелися, і знав, що лезо змащене отрутою.

Тут же, біля встановлених на підставках аркебуз — важких рушниць, в яких порох підпалювали ґнотами, — у бойовій готовності принишкли моряки. П'ятеро з них тримали напоготові арбалети— метальну зброю, схожу на луки.

Тятиву в арбалеті натягували за допомогою спеціального пристрою.

З кормової надбудови голландський корабель було видно мов на долоні. Він мчав на всіх вітрилах, одначе відстань між ним і каравелою, хоч і повільно, але скорочувалась. Давалася взнаки перевага морехідних якостей «Улюбленця Нептуна». Вже можна було розгледіти матросів, що метушилися на палубі і лазили по вантах, довгий вузький шовковий вимпел на кормі, впоперек розфарбований жовтогарячими, червоними і жовтими смугами. Кінці його волочились по воді. Федя знав, що це не випадково. В цьому купці середньовіччя вбачали своєрідний шик.

Корабельний хлопчик безугавно видзвонював у великий мідний дзвін. На вітрилах були зображені тритони, наяди і ще якісь символічні знаки. На одному вітрилі — герб у вигляді лицарського щита, розділеного на чотири частини. На одній з частин щита—терези, на другій — ключ, на третій — лаврова гілка, на четвертій — левина голова.

— Зараз цій бригантині каюк! — самовдоволено хіхікнув один з матросів, що тримав арбалет.

— Де ти побачив бригантину, йолопе? — вилаявся капітан. — Це ж галера, стонадцять чортів тобі в пельку!

— Так он же три щогли, сеньйоре Дієго, — став виправдовуватись матрос.

— Дурню набитий, на бригантині завжди було дві щогли і паруси трикутні, а тут такі лише на гроті й бізані, а на фоку чотирикутний. А весла? Хіба не бачиш весел?

Кудряш не відводив очей від голландської галери. Вона була довга і вузька. Борти, починаючи від ватерлінії, круто загиналися всередину. Це заважало противникові взяти галеру на абордаж. По боках галери між носовою частиною і грот-щоглою сімнадцять пар весел ритмічно опускались і підіймалися з води.

«Нічого собі весла, — подумав Федя, — метрів по десять-дванадцять завдовжки. І за кожним по чотири веслярі».

— Доменіко! — гукнув капітан. — Ану бабахни разок, хай у них жижки затремтять!

Збий щоглу, тільки дивись не потопи галеру! Потопиш — уся здобич на дно піде. Стрельни по них, може, злякаються голландці і викинуть білий прапор.

Доменіко стрімко збіг по трапу на палубу. Каравела здригнулася. Почувся оглушливий залп, і «Улюбленець Нептуна» окутався білим пороховим димом. Від страху Федя схопив Ніанга за руку.

Коли дим розвіявся, почулись захоплені вигуки: гармаші Доменіко збили на галері фок-щоглу. Вона звалилася в воду разом з вітрилами. Декілька матросів на галері поквапливо рубали сокирами снасті, тільки б швидше звільнити судно від збитої щогли.

Дієго не міг приховати своєї радості.

— Молодець! — похвалив він Доменіко.

В цю мить біля борту голландської галери з'явилось кілька білих, мов вата, хмарок і прогриміли постріли. Але ядра, не долетівши до каравели, упали в море, здійнявши фонтани води.

Невдачу голландських артилеристів зустріли на «Улюбленці Нептуна» глузливими вигуками.

Втрата щогли помітно загальмувала рух галери, і каравела наближалась до неї вже швидше. Тепер Адальберто проявляв свою майстерність: користуючись змінним вітром, він маневрував то правим, то лівим галсом, заважав артилеристам галери вести прицільний вогонь.

Боцман порозставляв матросів, озброєних абордажними гаками. Дехто, хто мав особливо гарячу голову, вже видерся на ванти, готовий, як тільки кораблі зійдуться в абордажному бою, стрибнути на палубу галери. Підбадьорюючи себе, матроси каравели свистіли, улюлюкали, кричали…

На кормовій надбудові галери багато одягнена жінка у відчаї пригортала до себе двох дівчаток. З'явився високий старигань з білою окладистою бородою в бордовому суконному плащі нижче колін, отороченому горностаєвим хутром. Вимахуючи руками, він у чомусь палко переконував моряка в блискучому панцирі. А жінка, піднявши руки догори, впала навколішки. Услід за нею стали навколішки дівчатка. Моряк кивнув головою і побіг униз на палубу. Біля гармат заметушились гармаші з запаленими ґнотами. Чотири матроси, зігнувшись від ваги, понесли на палиці великий казан з розтопленою смолою. Уздовж борту вишикувались моряки з довжелезними рушницями.

— Адальберто, — не повертаючи голови, кинув капітан, — чи ба, який франт хазяїн галери? — він задоволено розсміявся. — Повір мені, здобич матимемо немалу… Звичайно, левину частку доведеться віддати в королівську казну, але й нам дещо перепаде.

— Я бачу: вони серйозно збираються чинити нам опір, — мовив Адальберто. — Он навіть обтягли борти протиабордажною сіткою і смолу розтопили…

— Клянусь честю, якщо вони зараз не здадуться, я не помилую нікого! — вигукнув Дієго. — Всі теліпатимуться на реях. Мені нічим годувати дармоїдів… — Він наказав матросам, озброєним аркебузами: — Ану, стрельніть по красунчикові в панцирі. Це капітан. А старого не чіпайте, він хазяїн каравели і, певно, порозсовував своє золото по всяких тайниках. Уб'єте його, тоді дідька лисого знайдемо скарб…

Постріл з аркебузи — і моряк у панцирі, схопившись за голову, мов підкошений, упав на палубу. Другим пострілом тяжко поранили рульового. Куля прошила йому груди. Серед команди галери зчинилась паніка. Втративши керування, галера різко змінила курс, ніс її став занурюватись у воду. На корму вибіг матрос з перекошеним від страху обличчям. Він у відчаї розмахував палицею, на якій мотлялася біла ганчірка.

— Здаються! Перемога! — заревли на каравелі.

— Наша взяла-а! — кричали сп'янілі від легкого успіху матроси.

Потрясаючи величезним пістолем, до речі, як пізніше з'ясувалось, незарядженим, голосніше за всіх кричав Луїс, з усіх сил намагаючись звернути на себе увагу капітана Дієго. З його вигляду і вигуків можна було подумати, що без нього навряд чи галера здалася б. Насправді ж Луїс весь час сидів у трюмі, марно намагаючись підібрати для себе кольчугу, і, тільки зачувши переможні вигуки, вибіг на палубу.

Федя не зразу збагнув, що сталося. Коли до галери залишалось кілька сотень метрів, каравела раптом чомусь помітно зменшила швидкість, а далі й зовсім спинилася. З неприхованою досадою капітан стукнув палицею об палубу. Обличчя його перекосила злість.

— Який диявол приніс оцей штиль?! Кому він потрібен? — Дієго заклав пальця в рот і підняв угору. — Спускайте баркаси, та швидше!

Але даремно підганяв моряків капітан каравели. Матроси вже й самі кинулись до баркасів. Бажаючих виявилось більше, ніж треба.

— Зараз ми їм покажемо! Знатимуть нас! — переможно вигукнув Луїс, одним із перших опинившись біля баркаса.

В метушні, що зчинилася, заїло линви, на яких спускали баркаси, і вони застряли десь за півметра від води.

А тим часом на галері скористались із штилю, що настав. Зник білий прапор. Піднялися й опустились у воду весла, і галера рушила вперед.

Побачивши, що досі не спущені баркаси, Дієго, кульгаючи, побіг униз і віч-на-віч зіткнувся з Федею й Ніангом.

— Як? Ви тут, герцог? — вражено спитав він. — Піддаєте себе такій небезпеці? Попрошу вас негайно піти до каюти!

Розділ вісімнадцятий БАРКАС ПОВЕРНУВСЯ НІ З ЧИМ

Зайшовши до каюти, хлопці остовпіли. Перед скринею, куди вранці Федя поклав рюкзак, навпочіпки сидів Гуго і цвяхом длубався в замку. Це так обурило Кудряша, що він не міг промовити і слова. А Гуго, забачивши хлопчиків, спокійнісінько підвівся. Стуливши тонкі губи, він з неприхованою зневагою глянув на Федю і вийшов, демонстративно хрьопнувши дверима, та так, що загойдалось і ледве не впало венеціанське дзеркало.

Тільки тепер Федя отямився і дав волю своїм почуттям.

— Бачив цього злодюгу клятого? — вигукнув він. — Хотів рюкзак украсти! Спізнись я на п'ять хвилин, і він відімкнув би замок.

— А ти розкажи про все сеньйорові Діего, — порадив Ніанг.

— О ні, друже, ще рано.

— Чому ж рано? — здивувався Ніанг.

— Зрозумій, він і Педро готують змову! І Федя швидко розповів про все, що почув у каюті Гуго.

В очах Ніанга промайнув неприхований страх.

— Федю, вони ж уб'ють тебе! — прошепотів він.

— Ну. це ще ми побачимо! Треба їх вивести на чисту воду, — сміливо заявив Кудряш, хоч у самого на душі було нелегко. Що не кажи, а Педро й Гуго — вороги підступні і небезпечні.

«Чого ми варті з Ніангом проти них? Вони ж дорослі люди, а ми всього тільки Хлопчиська… — тоскно подумав Федя і тут же підбадьорив себе — Одначе не розкисати. Треба триматись».

— Нам з тобою, Ніанг, потрібно пильно стежити за ними, особливо за дверима носової надбудови. Якщо раптом ти перший помітиш знак, одразу ж скажи мені. А знак потихеньку зітри. Не забув, який він?

Ніанг кивнув головою. Федя дістав авторучку і про всяк випадок намалював астральний знак Риби, про який говорив алхімік.

— Тільки врахуй, — додав Кудряш, — ні в якому разі не подавай вигляду, що ми з тобою знаємо про змову. Ні в Гуго, ні в Педро не повинно бути підозри, що ми стежимо за ними. Я ще не встиг перевірити, але, можливо, вони мають спільників…

Згори долетів розлючений голос капітана:

—Іржавий якір вам у бік, йолопи! Що ви робите? Дурило боцман стільки людей насадив, що, чого доброго, потонуть! А гребуть як? Як покійники! Того й дивись, вислизне здобич!

Федя не витримав і кинувся до дверей. За той час, поки він розмовляв з Ніангом, галера встигла відійти на досить значну відстань, її переслідували два баркаси, спущені з «Улюбленця Нептуна». Обидва були вщерть набиті людьми, так що борти ледве підносились над водою. Перевантажені баркаси втратили хідкість і рухались повільно.

Почувся гарматний залп. То з галери стріляли по баркасах. Цього разу артилеристи галери не промахнулись. Ядро врізалось у середину баркаса, і він, розчахнувшись навпіл, пішов на дно. Почулися зойки, прокльони, крики про допомогу.

Друге ядро впало десь за метр від баркаса, на носі якого стояв Луїс, що вирушив по легку, як йому здавалося, здобич. Баркас накренився на лівий борт і простодушний шукач пригод, що вже приготував було кишені на голландське золото, вирячивши очі і дико скрикнувши, плюхнувся в воду. Несподівана ванна миттю протверезила Луїса. Від його войовничого запалу не лишилося й сліду. Тепер Луїсові було вже не до голландських коштовностей. Він відчайдушно молотив руками по воді.

— Рятуйте! Тут акули! — сповненим жаху голосом кричав Луїс.

Чиясь рука схопила його за чуба, і наляканий до смерті конопатник опинився в баркасі.

Знову залп, і двоє ядер перепинили шлях баркасові.

— Назад! Назад! — тіпаючись від жаху, заволав Луїс.

Інші матроси перелякались не менше його. Мало не силоміць вони примусили боцмана повернути назад і кинули на волю долі своїх товаришів із затонулого баркаса.

Повз Федю по трапу промчав капітан. Обличчя його побіліло від злості, права щока нервово пересмикувалась. Кудряш мимоволі відсахнувся, та Дієго чи то не помітив його, чи йому просто було не до хлоп'ят. Побачивши гнівного капітана, всі, хто був на палубі з матросів, поквапливо розступились. Дієго, кульгаючи, підбіг до борту.

— Назад, назад, мерзотники! — крикнув він, перегнувшись через борт і вимахуючи пістолем. — Перестріляю всіх! — І, бажаючи показати, що це, далебі, не просто погроза, натиснув на курок. Гримнув постріл.

Замелькали весла, і баркас розвернувся, але переможних криків і вигуків уже не було чути..

…А тим часом день хилився до кінця. Багряне коло сонця повільно опускалося за обрій. Останні промені його забарвили в химерний пурпурний колір і небо, і море. Непомітно підкралися тропічні сутінки, і на небі заблимали перші зорі. Галера все віддалялась і віддалялась. Ось уже її обриси втратили чіткість, а невдовзі вона й зовсім розтанула в нічній пітьмі, що окутала океан…

Вернувся баркас. Капітан шаленів від люті. Перш за все перепало боцманові, влетіло й Луїсу, Альфонсо і всім, хто потрапив під руку. Збивши свій гнів, Дієго зачинився в каюті і нікого до себе не пускав.

Пригнічені невдачею матроси, намагаючись не дивитись один одному в вічі, похмуро розбрелись по каравелі. Ніхто на «Улюбленці Нептуна», починаючи від останнього матроса і закінчуючи капітаном, не чекав такої розв'язки. Здобич, що вже, здавалось, була в руках, вислизнула з-під самісінького носа. Мало того: втонуло шість чоловік, і втратили баркас. Тільки один Адальберто поводився так, наче нічого й не сталося. З його наказу згорнули вітрила і засвітили ліхтарі на носі, на кормі і на грот-щоглі. Спробували стати на якір, але дна не дістали. Тоді поставили плавучий якір. Незабаром каравела поринула в сон, і тільки через кожні півгодини над океаном дзвеніла ринда. То відбивав склянки вахтенний матрос, що стояв біля ампольєтів — піщаних годинників.

Зрідка чулися сплески невидимих риб. Повний місяць проклав по океану сріблясто-білу доріжку. На обрії різко вимальовувалась темна лінія нічного неба.

Федя й Ніанг влаштувались на кормі. За постіль їм служив старий парус.

Ніч не принесла прохолоди. Було душно. Друзі мовчали, кожен перебував під враженням минулого дня. Кудряш спробував було заснути, та скільки не перевертався з боку на бік, сон не приходив. Знову й знову в його пам'яті зринали картини пережитого. Він думав про те, яка доля чекала б екіпаж галери, якби іспанцям удалося взяти її на абордаж. З голови не виходила погроза Дієго: не милувати нікого. А на галері ж були жінка, діти…

Правду кажучи, Федя щиро радів, що галера щасливо втекла від «Улюбленця Нептуна». Хлопцеві страшно було навіть подумати, яка почалася б різанина. Проста випадковість— штиль, а як це допомогло екіпажеві галери! Нехитра, що там казати, річ — весла, а проти них вітрила каравели виявились безсилими.

«А що, коли б на галері стояв двигун, хай навіть малосильний? З ним не страшні ні вітер, ні штиль. Галера могла б вільно маневрувати, заходити з будь-якого борту і розстрілювати каравелу, наче мішень… Ех, сюди б мені моторну шхуну, ту, що я бачив у Ялті,— мріяв Федя. — Тоді б я показав цьому розбишаці Дієго! Та ще команду підібрати з хлопців нашого класу: Ігоря Нечипоренка, Володю Макуху, Шурка Науменка… І Ніанг був би з нами… Одного кулемета на все вистачило б. Дати б чергу — та-та-та-та, і в Дієго, цього купця-пірата, одразу б жижки затрусились, в ту ж мить попросив би пощади… І в темряві не втік би — прожектори б швидко намацали.

І туман би не допоміг. Екран радіолокатора вказав би, де причаїлись розбійники… А був би в нас підводний човен! У-у-х! Хоч би такий, як я бачив з палуби «Івана Франка»!.. Авжеж, «Іван Франко»—оце корабель! Сила!»

Федині думки обірвав Ніанг. Він підштовхнув його ліктем під бік і злякано шепнув:

— Глянь, що це таке?

— Де? — підвівся на лікті Кудряш і завмер: все море, наче в чарівній казці, світилося, переливалось рожевуватим сяйвом. Федя не міг відвести очей. Десь він читав про світіння моря, та одна річ читати, а друга — бачити самому це дивовижне явище природи.

— Заспокойся, тут нічого страшного нема. Це так зване «живе світіння», — і, відчувши, що Ніанг все ще не розуміє, пояснив: — Воно буває не лише таке, як зараз, рожеве, а й голубе, зеленувате і іншого забарвлення. У морі живуть малесенькі тваринки інфузорії і молюски, їх ледве помітиш простим оком. Вони виробляють у своєму тілі особливу світну речовину…

Ніанг на знак згоди кивав головою, та видно було, що він нічого не зрозумів.

«Як би йому простіше розтлумачить?» — зморщив лоба Федя.

— У вас у лісі є світлячки?

— О, звичайно! Багато.

— Так от молюски й інфузорії світяться так само. Тільки в морі їх дуже й дуже багато. І всі вони зібрались докупи… Уяви собі, світлячків з усього лісу знесли в одну купу, як би вона світилася!

— Ага, зрозумів! — зрадів Ніанг. — Інфузорії і молюски — водяні світлячки.

Федя ще довго говорив про явище люмінесценції, та замовк на півслові, коли почув розмірене сопіння. Ніанг, підклавши руку під щоку, міцно спав.

Розділ дев'ятнадцятий ДВОЄ БАРИЛ МАДЕРИ

Ранкове сонце ліниво підводилось над океаном, а сам він був схожий на величезний став. На гладкій сонній поверхні, мов у дзеркалі, відбивалась каравела. Все віщувало тривалий штиль. Похмурі й невдоволені тинялись матроси по кораблю.

Федю насторожила поведінка Педро. Він ходив від однієї групи до іншої і щось нашіптував морякам.

«Усе це неспроста», — не в жарт стривожився Кудряш. Його підозри підтвердив і Ніанг. Посланий Федею на розвідку, він розповів, що Педро намагається будь-що розпалити невдоволення серед матросів. Граючи на пристрастях, він не гребував нічим, тільки б підірвати авторитет Дієго, що й без того похитнувся за вчорашній день. Згадувались давні образи, капітанова несправедливість і жорстокість, поганий харч, невдача з галерою, загибель шістьох чоловік… Очевидно, Педро вирішив скористатися з настрою екіпажу і грати відкрито.

— А про тебе знаєш, що він говорить? — шепнув Кудряшеві Ніанг. — «Нам не щастить відтоді, як на борт потрапив цей хлопчисько…» І ще… ще він сказав, що ти чарівник, — очі в негра злякано розширились. — «Згадаєте мої слова: доки чародій на каравелі, добра нам не буде. Своїми чарівними паличками він наслав штиль».

— А що робить Гуго? Чомусь його не видно…

— Він у своїй каюті. На хвилинку вийшов, шепнув щось Педро і Альфонсо і сховався.

— Бачиш, який він хитрий? Сам лишається в тіні — ніби і я не я, і хата не моя. Все за нього роблять Педро і Альфонсо.

Біля бізань-щогли зібралося чоловік п'ять-шість матросів. У центрі стояв Педро. Спершу розмова текла спокійно і нічого не було чутно.

Та ось Педро підвищив голос:

— Про що ти говориш, Рікаредо! В мене на «Сан-Себастьяні» хіба такі були порядки! Кожен матрос ів іе ж саме, що й капітан. До людей я ставився по-людськи, а не так, як цей Кривий. М'яса було стільки, скільки твоя душа забажає,— їж досхочу.

— Ото райське було життя! — прицмокнув губами Рікаредо. — Мені б там з тобою поплавати, Педро.

— Та що м'ясо! — махнув той рукою. — На палубі стояло здоровенне барило вина, пий, скільки хочеш. І, клянусь Мадонною, винце — пальчики оближеш. Не якесь там пійло, як тут, а херес і мадера… А щоб я на кого руку здійняв — крий боже! Провалитись мені на цьому місці, коли брешу. Та й Альфонсо он може підтвердити, він у мене боцманом плавав… Правда ж, Альфонсо?

— Щира правда, — на знак згоди кивнув головою Альфонсо, — вина і м'яса ти не шкодував.

Педро задоволено посміхнувся, довірливо поклав йому руку на плече, зазирнув у вічі.

— А тепер скажи, скільки разів тобі діставалось від Кривого? Тільки не приховуй, говори правду.

Альфонсо стиснув кулаки і скрипнув зубами.

— Вчора йому добряче влетіло, — мовив за Альфонсо Луїс, — за склянки.

— Неначе тебе він не бив, — Педро кинув гострий погляд на конопатника.

— Бувало всяк… Не раз і не двічі…— переступаючи з ноги на ногу, ухильно відповів Луїс.

Це була та крапля, що переповнила чашу. Матроси глухо загули, загомоніли.

— Звісно, рукам він волю дає!

— Останнім часом зовсім розперезався. Б'є чим попало. Вчора кухлем мене вдарив!

— Що тут казати, деспот він, негідник…

— Тихше, тихше! — озирнувся Габріель. — Боцман іде!

— Ну то й що? Хай послухає. Не дуже то ми його боїмося, — з викликом голосно промовив Педро.

Підійшов Хуан. Усі похмуро мовчали. Забачивши настрій матросів, він винувато посміхнувся і рушив далі.

— Ви тільки подумайте, який шолопай, наш Кривий, — не випускав із своїх рук ініціативи Педро. — Нюні розпустив, розгубився. Таку здобич проґавити! Клянусь святою Мадонною, від мене «голландець» не втік би.

— А певно, — підхопив Альфонсо, — був би ти командиром, ми б узяли на абордаж цю галеру, і тепер би в наших кишенях бряжчало золото. Та ви тільки подивіться, які порядки завів кривий пес! — несподівано розійшовся матрос. — Він нас дурить на кожному кроці, так і намагається все заграбастати. Он у Педро відняв негра, герцога забрав!..

Обурення наростало. Каравела нагадувала порохову бочку, що ось-ось могла вибухнути. Ніхто з матросів не хотів братися до роботи. Боцман збився з ніг, він то упрохував, то лаявся, то погрожував, але жоден з моряків не зрушив з місця. Коли надійшла черга Рікаредо нести вахту на оглядовому майданчику, той тільки розсміявся боцманові в обличчя і з викликом відповів:

— Якщо тобі, Хуане, так хочеться, можеш лізти нагору, а мені там робити нічого. Я там нічого не забув.

Екіпаж каравели розділився на два табори: прихильників і недругів капітана. За Дієго було зовсім небагато: Адальберто, боцман, Доменіко, ще троє чи четверо матросів.

Габріель, так само, як і Рікаредо, і не думав братися до роботи. Кинувши напризволяще камбуз, він бігав по каравелі, зупиняючись на хвилинку го біля однієї групки, то біля іншої та намагаючись усе почути, про все дізнатися.

Наче змагаючись з Габріелем, гасав по судну і Луїс. Товстун устигав скрізь. З усього було видно, що він боявся, як би не прогадати й не пошитися в дурні. Тому заздалегідь лишав собі лазівку, підлещуючись і до Адальберто, і до Педро.

В обстановці, що склалася, у Феді не було вибору. Захоплення каравели Педро й Гуго скінчилося б для нього трагічно. Тому удвох з Ніангом він був на боці капітана.

Обстановка вимагала рішучих і невідкладних дій. Адальберто, Хуан і Доменіко, як досвідчені моряки, порадившись між собою, вирішили поговорити з матросами, та це нічого не дало. Більше того, відчувши слабкість жменьки прихильників капітана, матроси перейшли до прямих погроз.

Вже декілька разів спочатку Доменіко, а потім Адальберто намагалися розбудити Дієго, але той після невдачі з галерою так надудлився вина, що спав мертвим сном.

Що було робити? Навчений досвідом Адальберто знав надійний спосіб підняти дух матросів і примусити їх забути всі образи. Він наказав боцманові викотити на палубу двоє барил мадери.

— Але ж у нас її небагато, — спробував заперечити боцман. — з них досить було б і кисляку, сеньйоре Адальберто.

— Можна зберегти мадеру, а позбутися життя, — філософськи відповів пілот. — Давай викочуй.

У двох барил, що з'явились на палубі, повибивали днища. Почалась нестримна пиятика. Сп'янілі матроси хрипко горланили веселих пісень, дехто пішов у танок, хитаючись на нетвердих ногах.

Луїс не відходив від барила. Він не випускав з рук коряка і пив з кожним, хто того хотів. За півгодини він уже голосно хропів, розпластавшись тут же біля барила.

Та конопатник був не один такий. До нестями нажлуктились вина ще доброго півтора десятка матросів. Педро пробував спинити їх, прохав і вмовляв, та його ніхто не слухав. Триматись довго Педро теж не міг і з горя сам добряче набрався.

Як це завжди буває при такій нагоді, дехто став зводити особисті рахунки, з'ясовувати інтимні стосунки. Сварки й глузування скоро змінилися бійками, не обійшлось і без синяків та вибитих зубів.

Розділ двадцятий РОЗПОВІДЬ ХУАНА

Та само, як і всі, боцман Хуан устиг осушити не один кухоль і був у піднесеному настрої. Проте слід сказати, що алкоголь мало діяв на нього, зраджували боцмана тільки рум'янець та блиск в очах.

Сидячи на спорожнілому барилі в колі матросів, він розповідав:

— Десь років півтора чи два тому вийшли ми з волі господньої в четвер із Малаги на добрій карацці… «Фортуною» називалась… Ішли до далеких островів, де багато перцю й кориці, гвоздики і мускатних горіхів, імбиру й сандалового дерева… Погода й вітри були сприятливі, і ми проминули Гібралтарську протоку. Океан зустрів нас штилем, ну точнісінько, як оце сьогодні. І тут ми, браття мої, дрейфували, скільки б ви думали?

— Тиждень, — мовив Рікаредо.

— Коли б так! — боцман помовчав і, явно розраховуючи на ефект, сказав: — Три тижні! Уявляєте? Вже їсти було нічого, і наші животи поприлипали до кісток, а язики стали сухі, мов пергамент… Ми повзали, як сонні мухи, а троє матросів, упокой боже їхні душі, пішло на той світ, і ми викинули їх у море. Та вони були такі худющі, що ними, мабуть, погребували і акули… А клятий штиль усе стоїть і стоїть. На карацці вже нічого не зосталось — все, що можна було з'їсти, давно з'їли. Ні тобі шматка солонини, ні сухаря, ані крупинки, ні пучки борошна. Дійшло до того, що ми взялись за волячу шкіру, точнісінько таку, як у нас на реях, щоб ванти не перетирались… Покінчили і з нею, стали варити черевики, ремені, Та невдовзі й цього не стало— з'їли. Годі почали ловити пацюків… 1 уявляєте? Клянусь усіма апостолами, смажений пацюк здавався нам куди смачнішим за молоде ягня… За одного нікчемного пацючка платили сто мараведі, а великий пацюк коштував куди дорожче — півкастельяно…

— Ой-ой! Двісті сімдесят мараведі! — сплеснув руками Рікаредо. — Це ж три свині!

— Атож, — вів своє Хуан. — Коли ти не людина, а самий шлунок з руками й ногами, то й не так; гроші заплатиш… А вода… — боцман скривився, — Протухла, смердюча, та й тієї давали по півкухля на день…

Затамувавши подих, Федя слухав Хуана, боячись пропустити бодай слово. «Це ж так само голодували матроси Магеллана під час плавання через Тихий океан», — мимохіть згадалося йому.

— Ми вже вирішили, що всім нам прийшов кінець, але тут з північного заходу потяг вітерець. Він усе дужчав і дужчав, і надвечір нас уже тіпало, мов у лихоманці. Здавалося, всі чорти й відьми зібрались на своє пекельне зборисько… Каракку кидало і жбурляло, як тріску. Грішним ділом я вже вирішив, що ніколи більше не доведеться пропустити скляночку доброго кастільського вина…

Тут боцман жестом показав, що в нього пересохло в горлі. Габріель хутчій зачерпнув кухлик вина. Смакуючи, боцман неквапливо спорожнив його.

— От тоді то, браття, й почалося… Скільки житиму, не забуду… На ранок буря затихла, і ми побачили на обрії велику червону скелю. Була вона схожа на… — боцман озирнувся, шукаючи, з чим би порівняти скелю. — Дідько її зна на що… Ну, як перекинутий баркас, тільки, звичайно, в стократ більший. Нашу каракку несло прямісінько на скелю. І от прокляття, що ми не робили, як не намагалися змінити курс, нічого не виходило. Височенні хвилі, яких, скільки й живу, ніколи не доводилось бачити, ну, заввишки з церковну дзвіницю чи й більше, скажено клекотіли біля тієї скелі… А нас усе тягло й тягло до неї. Виходу не було. Всі почали молитися, готуючись вирушити на той світ… Раптом моя шпага вирвалася з піхов і…— боцман вирячив очі,— полетіла в повітрі до скелі. Услід за нею вискочив з-за пояса пістоль…

Молодий безвусий матрос ахнув і пролепетав:

— Що ж це за скеля така? Га?

А боцман, не звертаючи на нього жодної уваги, продовжував:

— Спершу я не повірив власним очам, коли бачу: і в інших те ж саме— полетіли шпаги, пістолі, шаблі, а потім гарматні ядра… Одне слово, за мить ми всі лишилися без зброї. Навіть ніж у нашого кухаря притягла скеля разом з казанками…

Федю здивувало, що бувалі моряки, дорослі люди вірять небилицям, які Хуан висмоктав з пальця. Слухачі охали, сплескували руками, дехто, вражений дивовижною пригодою, завмер з розкритим ротом.

— А ми пливемо все ближче і ближче до скелі,— не моргнувши оком, розповідав Хуан. — Тут і гармати полетіли. Цвяхи з страхітливим свистом вискакували з обшивки. Все, шо було на каравелі залізного, попритягувала ця клята скеля. Каракка розвалювалась на очах, і скоро ми всі опинились у воді. Наш капітан, мій ліпший друг Альваро, як на лихо, був у кольчузі і ніяк не міг скинути її. Так його, бідолаху, понесло до скелі —прилип до неї, як муха до меду… Я схопив Альваро за пояс, хотів удержати, але його вирвало з моїх рук…

Боцман замовк, витираючи п'яні сльози, і знову відпив з кухля, який послужливо наповнив Габріель Усі терпляче ждали розв'язки цієї неймовірної історії. Але Хуан не поспітав. Він, видно, мастак був на подібні баєчки і спеціально зробив паузу, щоб ще більше заінтригувати слухачів.

Похитуючись, підійшов Луїс. Обличчя його спухло так, що маленькі очиці зовсім запливли і лишилися самі щілинки.

— Голова тріщить, — хрипко поскаржився він.

— Звісно, коли дюжину кухлів видудлив… — кинув Габріель.

— Був гріх… — прохрипів Луїс.

Хуан, видно, нарешті вирішив, що годі грати на терпінні присутніх, і сказав:

— Коли я попав у воду, то подумав: це кінець, віджив ти своє, Хуане. Але мені поталанило: поряд пропливав ящик з-під цукру, я вхопився за нього, і це мене врятувало. З п'ятдесяти трьох чоловік уцілів один я… Три дні й три ночі носило ящик по морю, поки мене не підібрала португальська фуста. Вона йшла до мису Доброї Надії.

— Що ж то була за скеля? — із страхом спитав Габріель. — Де вона знаходиться? Ми теж можемо на неї наскочити?

— Вона зветься Магнітом. А де ця скеля, тобі жоден пілот не скаже на всьому білому світі.

— Але чому, сеньйоре Хуан? — ледве чутно спитав зблідлий від страху молодий моряк.

— Бо скеля Магніт свого постійного місця не має. В тому-то й річ, що сьогодні вона в одному місці океану, а завтра можеш зустріти її за сто або й за тисячу ліг.

— Ну й оповідає! — із заздрістю шепнув Феді Луїс, дихнувши на нього винним перегаром. — Не думайте, ваша високість, — я теж немало поплавав. І надивився всього. От тільки пам'ять трохи підводить… Ось Хуан згадав, і я пригадую, що бачив таку скелю… — і, вже звергаючись до всіх, він голосно промовив — Років шість, ні, сім тому на цю скелю Магніт налетіла і наша каравела. Тільки було це не в океані, а біля берегів Греції. В нас теж усі загинули, всіх попритягувало до скелі, а я, — Луїс стукнув себе в груди, — заліз не в ящик з-під цукру, як Хуан, а в барило з-під солонини. Ну, і врятувався… — Він переможно глянув на боцмана. — Отож, ваша каракка, Хуане, наскочила на скелю Магніт років на п'ять пізніше, ніж наша каравела. Клята скеля за цей час встигла з Середземного моря припливти в Атлантичний океан.

З усього було видно, що боцман далеко не в захопленні від розповіді Луїса. Він спохмурнів і гнівно зиркнув на конопатника.

— А чому ти гадаєш, що ваша каравела наскочила на скелю Магніт раніше, ніж наша «Фортуна»?

Луїс, мабуть, не чекав такого запитання, бо розгублено залупав очима. Та ось він узяв себе в руки.

— А ти, Хуане, на вершині скелі не бачив якоря?

— А що таке? — насторожився боцман. — Ну, скажімо, бачив, то й що?

— А те, що якір цей саме з нашої каравели! — урочисто проголосив Луїс.

— Нічого я там не помітив, — сердито пробубонів боцман, — я просто так сказав…

— Ну, не бачив, то хіба ж ти винен у цьому?.. — примирливо сказав Луїс. — Може, ми на іншу таку скелю наткнулися.

— Гаразд, гаразд, Тюленю, ти все бачив, усе знаєш, — боцман підморгнув матросам. — Ти ж у нас бувалий морський вовк.

— Це Луїс — морський вовк! — вигукнув Габріель, ляснувши себе долонями по колінах. І всі присутні покотилися від реготу. Найбільше сміявся задоволений із себе Хуан.

— Ну, давай, Луїсе, розповідай, цікаво послухати бувалого чоловіка, — насмішкувато мовив боцман, коли регіт трохи стих. — Що ти ще бачив, крім скелі Магніт?

— Якщо до ладу збрешеш, я тобі піварроби солонини дам! — докинув Габріель. — Чого мовчиш?

— Ану вас! — присоромлений Луїс під дружній сміх поплівся до себе в трюм.

І знову загальною увагою, як і раніше, нероздільно заволодів боцман. Він розповідав своїм легковірним слухачам історії одну фантастичнішу за іншу. Спершу, не кліпнувши оком, Хуан розказав про зустріч з семиголовим морським змієм. «Провалитись мені на місці, браття, коли брешу: був він разів у десять більший за «Улюбленця Нептуна». Почули слухачі і про кочові острови, де живуть люди з собачими головами, про велетнів-людоїдів з очима на потилиці і на лобі, про чарівливих сирен, що своїми піснями заманювали мореплавців в океанські безодні, про неймовірно великих китів. «Довжина такої рибини півтори тисячі кроків, а очища такі, що в кожному вмістяться всі матроси нашої каравели…»

Кудряш хотів було заперечити, що кит не риба, а ссавець, бо дихає легенями, а не зябрами, і дітей своїх китиха годує молоком; що бувають кити завдовжки не більше тридцяти п'яти метрів, а важать до ста п'ятдесяти тонн, та, _ глянувши на сп'янілих матросів, вирішив краще змовчати. Йому вже набридло слухати боцманові небилиці. До того ж він побачив, що Луїс закинув у море вудку.

— Ніанг, ходімо краще подивимось, чи ловиться риба.

Хлопці підійшли до Луїса. Федя перегнувся через борт. У прозорій пронизаній промінням сонця воді ходили зграї вертлявих рибок. Конопатник пояснив, що звуться вони анчоусами.

— А в нас їх називають хамсою, — сказав Кудряш.

— Де анчоус, ваша високість, там і тунець… О-о, ви тільки погляньте! Про вовка помовка!

Федя побачив великих дужих риб обтічної форми. Це були тунці. Вони накинулись на анчоусів. Ті подалися врозсип.

Захоплені полюванням, тунці час од часу вискакували з води, і тоді було видно великі очі, темно-сині з зеленкуватим відтінком спини, довгі жовті грудні плавці, схожі на серп хвости…

— Спіймав! — зненацька радісно крикнув Луїс. — Спіймав!

Справді на гачок попався тунець, він був порівняно невеликий — кілограмів на п’ятнадцять (адже бувають тунці часом і до п'ятисот кілограмів).

Та конопатник радів передчасно. Промайнула велетенська тінь. То невідомо звідки примчала рудувата, метрів зо три завдовжки, акула. Мить — один рух могутніх щелеп хижачки— і тунця не стало.

Розпачеві Луїса не було меж. Він мало не плакав, проклинаючи по чім світ акулу та скаржачись на свою мачуху-долю.

— Недарма мені сьогодні кішка приснилась, — жалібним голосом говорив конопатник, — здоровенна така, чорна. Сидить, нявкає і на мене блимає зеленими очима. Я на неї «тпрусь!», а вона ні з місця. Я вхопив палицю, ганяюсь за нею, а вона в каюту дона Дієго. Замахнувсь я і влучив палицею у венеціанське дзеркало, що біля входу висить. Тільки скалки полетіли… І ось маєш: дві неприємності. Перша — боцман мене на глум підняв, тепер акула… А таки бачив же я скелю Магніт, клянусь чотирма святими євангеліями… Клята акула з'їла такого тунця. І гачок проковтнула… Останній! Нічим більше ловити… Ех, занесло мене на цю каравелу! Хіба погано мені було у дона Гарсіласо?.. Піду до Рікаредо, може, в нього є гачок… Тільки навряд чи дасть… А втім, попрошу…

— Шкода, що тунця схопила акула, — зітхнув Ніанг. — Сеньйор Луїс і нам би шматочок дав… Так їсти хочеться.

— Чого ж ти мовчиш? Ходімо, я тебе пригощу, — і Федя повів Ніанга до каюти.

Розділ двадцять перший КОРОЛІВСЬКЕ ЧАСТУВАННЯ

В каюті нікого не було. Кудряш дістав із скрині рюкзак.

— Зачекай, Ніанг, зараз буде готово. Присівши навпочіпки, негр з неприхованою цікавістю стежив за Федею. При появі кожної нової речі він плескав у долоні і прицмокував язиком. Особливе захоплення в нього викликав барометр. Хлопчик обдивився його звідусіль, боязко поторкав пальцем.

— Що це, Федю?

— Корисна річ, погоду завбачає. Он бачиш: на шкалі написано «ясно», «змінно» «дощ», «буря»… Зараз у нас штиль, і стрілка показує «ясно»… А якщо піде дощ, стрілка пересунеться на цю поділку.

—І правильно показує?

— Звичайно… А взагалі, чого йому валятися в рюкзаці? Хай краще на стіні висить.

Федя прилаштував барометр над скринею. Кудряш витяг з мішка новенький тільник.

— На, Ніанг, це тобі.

— Що ти, що ти? — запротестував той. — Мені не можна… Я ж негр і не маю права носити таку гарну річ…

— Дурниці! Скільки можна тобі говорити? Ти така ж людина, як усі — як я, капітан, Адальберто. Носи на здоров'я і нікого не бійся.

Федя натяг на обімлілого від радості Ніанга смугастий тільник.

— Ось тобі ще й значки, — і, не роздумуючи, він зняв з себе половину сувенірних значків та приколов їх до тільника.

Ніанг сяяв від щастя. Він тільки те й робив, що погладжував блискучу емаль значків та цмокав губами.

— А тепер пообідаємо. Подивимось, що в нас є. Ага… Концентрат «Гороховий суп»… Що ж, годиться. Консерви «В'язь у томаті»… Теж добре. А це?.. Кисіль із журавлини… Чудово! Виходить обід із трьох страв. Галети нам будуть замість хліба… Це теж знадобиться, — Федя сунув до кишені коробку ментолових леденців. — Тепер до Габріеля, візьмемо в нього води, щоб приготувати з концентратів суп і кисіль…

Кухар наточував довжелезного ножа. Скінчивши, став різати на шматки солонину. Від неї неприємно несло тухлятиною. З неслухняних рук п'яного Габріеля шматки м'яса падали на палубу, та це його аж ніяк не турбувало. Він сяк-так витирав їх об засмальцьований фартух і кидав у казан.

Феді мимоволі згадалась рідна домівка, чиста світла кімната. Дзвонить будильник: чверть на восьму. Федя зіскакує з постелі, вмикає радіо, робить зарядку… Потім — під душ. Як приємно підставити спину під його прохолодні струмені і насухо розтертись волохатим рушником! Федя одягається, а мама вже кличе його до столу снідати… На сковорідці плавають у маслі, апетитно поблискуючи підрум'яненими боками, його улюблені пиріжки з яйцями й цибулею. Поряд — чашка гарячої кави. У вазі — запашні ванільні сухарики… Сніданок скінчився. Хлопчик довго сперечається з мамою, відмовляючись від бутерброда з ковбасою, який вона так настирливо намагається покласти йому в портфель. А він, як знахідка, той бутерброд, під час великої перерви…

Федя ковтнув слину. До горла підкотив гарячий клубок, боляче защеміло серце. Де-то зараз тато й мама?

Уперше Федю охопила така нестерпна нудьга за домівкою, що на очі навернулися сльози.

— Що з тобою, Федю, ти захворів? — неначе здалеку, долетів до нього сповнений тривоги голос Ніанга.

— Нічого, нічого, — взяв себе до рук Кудряш, — просто трохи голова закрутилась… Уже пройшло…

Федя попросив у Габріеля води. Ледве піднявши спухлі повіки, той окинув хлопчика з ніг до голови каламутним поглядом.

— А-а, це ви, герцог! — мабуть, бажаючи вклонитись, він похитнувся і ледве не попав рукою в казан з окропом. — Усі п'ють, гуляють, в-ваша високість, а Габріелю — знай своє: стій готуй юшку… — поскаржився кок.

Федя повторив своє прохання.

— Даруйте, а навіщо вам… вода?…

— Я хотів би приготувати собі обід.

— Невже вам мій обід не до вподоби? — образився Габріель. — Виходить, я не вмію готувати?

— Ні, що ви, — заспокоїв його Федя, — готуєте ви добре! Просто…

— Ніхто краще за мене не зготує на карателі,— гордо заявив Габріель, — і нічого відмовлятись від моїх обідів… — Похитуючись, він узяв шмат солонини і, понюхавши, поморщився. — Тьху, як смердить! Та нічого… Побільше перцю, часнику, цибулі… і від юшки, хе-хе-хе, наших хлопців за вуха не відтягнеш. Я їх добре знаю. їм аби побільше…

— А мікроби?! — вирвалось у Феді. Він тут же пожалкував, що допустився нечемності, але слово не горобець — вилетить, не спіймаєш.

— Мі… мікроби… Я, зізнатися, ніколи їх не їв… Боцман мені їх не видавав, — Габріель гикнув. — Мабуть, сам, негідник, потихеньку тріскає разом з капітаном…

Зваривши концентрати, Федя відніс суп і кисіль у каюту. Ніанг дивився на нього як на чарівника, що робив дивовижні і незрозумілі маніпуляції.

— От і все! — весело сказав Федя. — Сідай до столу, будемо обідати.

Хлоп'ята ще не встигли доїсти суп, як до каюти поквапливо зайшов Дієго. Він щось хотів сказати, але так і завмер з розкритим ротом, пильно втупившись в Ніанга. Якийсь час Дієго тільки лупав очима, не знаходячи слів. Нарешті він оволодів собою і криво посміхнувся.

— Справа ваша, герцог, але, по-моєму, ви даремно розбещуєте чорношкірого. Певен, що батько ваш не схвалив би цього.

Федя ледве стримався. Він готовий був відповісти: «Ніанг мій товариш, і значки я йому подарував, забирати їх назад не збираюсь», але тут же передумав. Навіщо загострювати стосунки, тим паче, що це може відбитися на Ніангові. Капітан може побити його, відняти майку і значки… Треба бути дипломатом.

— Ви ж подарували мені Ніанга, — промовив Федя. — А в нас при дворі в Променистеанії прийнято, щоб служники були пристойно одягнені. І за двірцевим церемоніалом їдять вони разом з нами.

Дієго тільки знизав плечима.

— Раз у вас так прийнято, тоді приношу свої вибачення.

Капітан підійшов до столу і з неприхованою цікавістю окинув його зором.

— Що це ви їсте? — спитав він.

Ясна річ, Федя мусив запросити Дієго до столу.

Закотивши рукави камзола, капітан узявся за гороховий суп. Не минуло й хвилини, як миска спорожніла.

— Скажу без перебільшення, суп чудовий! Такого я не їв навіть при дворі його величності короля Іспанії.—Облизавши ложку, Дієго накинувся на галети. — Ух, як смачно! — вигукнув він. — Бачу, у вас в Променистеанії кулінарна майстерність на високому рівні… А це що? — він показав на банку консервів.

— Зараз скуштуєте.

Ледве Федя розіклав консерви в миски, як з'явились Гуго, Доменіко і Луїс. Ніангів вигляд вразив їх не менше, ніж капітана.

За неписаним законом гостинності Федя покликав усіх до столу. Капітан одразу змикитив, що консерви ліпше розподілити на трьох, ніж на шістьох

— Вони не голодні, герцог, — мовив він. — Правда ж?

Дієго так виразно подивився на Гуго, Доменіко і Луїса, що тим нічого не лишалося, як підтвердити його слова.

Конопатникові дісталась порожня консервна бляшанка. Спритно водячи пальцем, він вичистив її до блиску.

— Ну й смачно! — витираючи рот рукою, сказав Луїс— Скажіть, ваша високість, як зветься ця чудова страва?

— В'язь у томаті.

— Томат… томат… — пробурмотів Луїс. — Треба запам'ятати, а то спитає хтось, що я їв у його високості, а я й не знаю.

Звичайно, ніхто з екіпажу. каравели, та й сам капітан, не знав, що таке томат. З давніх-давен помідори вирощували мексіканські племена, називаючи їх «томатль» (звідси й пішло слово «томат»). З Америки помідори потрапили в Європу в середині XVIII століття.

Незнана доти екзотична рослина одразу завоювала серце й симпатії європейців. Та на-початку помідори були виключно декоративною рослиною. Ними прикрашували квітники і клумби, обсаджували альтанки, вони зайняли почесне місце серед інших кімнатних рослин.

Довгий час помідорів не їли. Побутувала легенда, ніби вони отруйні. Тільки в 1811 році італійці перші зважились використовувати томати для їжі. Наготовлені з перцем, часником і маслом, вони дістали високу оцінку у найприскіпливіших гурманів.

В Росію помідори потрапили лише в 1850 році.

Випивши кухоль журавлинового киселю, капітан задоволено потер руки.

— Спасибі, ваша високість! Чудово пообідав. Нічого й рівняти з бурдою Габріеля. Тепер можна зіграти в кості… Сідай, Гуго!

Почалася азартна гра. Партнери намагались перехитрити один одного. Цього разу фортунило алхімікові, і він, через силу ховаючи радісну усмішку на блідих губах, тремтячими руками клав до калитки виграні золоті монети.

Дієго, бажаючи відігратись, усе підвищував і підвищував ставки. Але щастя вперто відверталось від нього.

— Ти крутій, халамидник! — врешті обурено вигукнув капітан, стукнувши кулаком по столу.

Підборіддя Гуго дрібно затряслося.

— Що ви, дон Дієго! Я вчений, я не якийсь там авантурник, і крутійством ніколи не займався. Просто фортуна сьогодні всміхається мені. Коли хочете, я можу припинити гру…

— Е, ні, старий хитруне! — вигукнув капітан. — Хочеш змотатися з моїми золотими! Не вдасться! Будемо грати, доки я захочу.

Гуго повільно підвівся, відсунув крісло і з гідністю мовив, плутаючи іспанські слова з німецькими:

— Я прийшов на ваш корабель, доне Дієго, не як блазень. Мій батько шляхтич з Вюртемберга… Я не звик до образ. Я був, — він гордовито виставив груди, — лейб-медиком самого курфюрста Саксонського!

—І скрізь тебе гнали під три чорти, доки я, з доброти душевної, не пригрів тебе. Згадай, яким злидарем ти приїхав із Парижа шукати пристановиська в Іспанії… Голодним обшарпанцем тинявся по тавернах Мадріда, заробляючи тим, що писав для інших різні прохання та скарги… А мене як ти вмовляв? Що обіцяв? Я тоді гуляв у таверні «Золота підкова», а ти до мене, п'яного, підсів, — передражнюючи Гуго, Дієго тонким голосом проказав — «Я доктор багатьох університетів… Я вчений… Я вас, доне Дієго, за кілька місяців зроблю найбагатшою людиною Іспанії… Тільки дайте мені трохи грошей на інструменти і прилади. Я знайду філософський камінь…» Де ж він, твій філософський камінь? Чи я марно потратив на тебе гроші?

— Буде у вас золото, буде, — нагнув голову Гуго.

— Мені набридли ці обіцянки! Плювати мені, ким ти там був у Європі! На каравелі я господар, накажу — п'ять-шкур з тебе спустять!

Запанувало мовчання. Гуго знітився. Жили на його худій шиї налилися кров'ю, ліва щока нервово смикалася. Мабуть, він опам'ятався, зрозумів, що погарячкував, і примирливо сказав:

— Навіщо нам сперечатися, доне Дієго? Чи слід лаятись у присутності мужланів? — він злегка кивнув у бік Луїса і Доменіко. — Якщо я завинив, прошу вибачити…

— Гаразд, досить базікати, — махнув рукою Дієго, — кидай кості, твоя черга.

Гра знову розгорілась, але тепер уже вигравав капітан.

— От бачите, сеньйоре Дієго, — солодким голосом мовив Гуго, — фортуна непостійна…

«Ну й лис, — покрутив головою Федя. — Ще й фортуну сюди приплів, а сам непомітно підіграє капітанові… Цікаво, чи бачить це Дієго? Певно, бачить, адже він уважно стежить за грою».

Настрій капітанів помітно покращав, він став жартувати. Побадьорішав і Гуго.

— Ні, що й казати, — сюсюкав він, — у цій грі ви неперевершений майстер. Зате в шахах я, чого доброго, не поступлюсь перед вами.

— Ти, мабуть, забув, як минулої неділі я виграв у тебе підряд п'ять партій, — кидаючи кості, мовив капітан.

— Доне Дієго, у вас є шахи? — стрепенувся Федя. — Можна взяти?

— Звичайно, герцог! Ніанг, подай шахи.

«Оце так шахи, нічого не скажеш!» — подумав Федя, розглядаючи фігурки, вирізані із слонової кістки.

— Сідай, Ніанг, зіграємо, — запросив він друга.

— Так я ж не вмію…

— А ми зараз розберемося, — і Федя став пояснювати правила гри. — Тьху ти, про цукерки я зовсім забув! — Він дістав з кишені коробку з ментоловими леденцями і, відкривши кришку, простягнув Ніангові.— Бери, пригощайся.

Розділ двадцять другий КОСТІ ВИРІШУЮТЬ СУПЕРЕЧКУ

Сонце освітило каюту, і леденці в коробці заблищали, переливаючись червоним, зеленим, оранжевим, жовтим кольорами. Ніанг несміливо взяв дві цукерки.

— Бери ще, — запропонував Федя.

— Що це у вас, герцог? — несподівано вигукнув Доменіко.

Усі повернули голови до хлопців. Обличчя в моряків витягнулись, очі жадібно заблищали. Луїс так і застиг з розкритим ротом.

Дієго різко підвівся з-за столу.

— Дайте і мені! — заревів він. Федя, не розуміючи, простяг коробку:

— Будь ласка… Беріть. І ви, Луїсе, і ви, Доменіко…

Дієго схопив цілу жменю, за ним кинулись Луїс, Доменіко й алхімік. Відштовхуючи один одного, вони тремтячими пальцями миттю розхапали леденщ та поховали їх до кишень.

— Що ви робите, герцог? — жахнувся капітан. — Навіщо віддасте діаманти?

Тільки тепер Федя зрозумів, що капітан і всі присутні сприйняли цукерки за коштовності.

Якимсь чудом на дні коробки залишилось декілька леденців. Федя поклав їх у рот, хрумкнув зубами. Очі у всіх округлились.

— Навіщо ти їси каміння? — отетерів Ніанг.

— Яке ж це каміння! — зареготав Кудряш. — Ти спробуй сам!

Ніанг боязко поклав у рот один леденець, потім другий, поворушив язиком, і обличчя його розпливлося в радісній усмішці, його приклад наслідували й інші. Голосно сопучи, вони з зосередженим виглядом, наче здійснюючи якийсь таємничий обряд, смоктали цукерки. Першим розправився з леденцями Луїс.

— Ще б трохи, ваша високість, таких солодких камінців, — благально подивився він на Федю.

Але той тільки розвів руками: цукерок більше не було.

До каюти зайшов Адальберто. Капітан зустрів його запитанням:

— Ну, що там? Нема вітру? Адальберто безнадійно махнув рукою.

— Боюсь, чи не попали ми в зону екваторіальних штилів. Тут можна застряти надовго… Про всяк випадок я наказав бути всім напоготові, може, виберемося з цього клятого місця.

— Правильно, — схвалив Дієго і без усякого переходу сказав: — Коли б ти знав, як пригостив нас герцог! Ти багато втратив. Он Луїс, той нюхом відчув…

— Авжеж, сеньйоре Дієго, — жваво підхопив Луїс, — добре попоїсти я люблю.

— Тобі вола дай, ти сам його стріскаєш, ще й добавки попросиш, — глузливо промовив Доменіко. — Пам'ятаєте, доне Дієго, як біля Канарських островів ми закинули сіть і спіймали здоровенну камбалу? Тоді Луїс не встав, доки не прикінчив ту камбалу. — Він зареготав. — її б на десятьох вистачило, а він один упорався!

— Ага, — буркнув капітан, — я тоді ще мав розмову з Луїсом.

Конопатник зашморгав носом.

— Авжеж, було таке, сеньйоре Дієго. Ви тоді зі мною добре поговорили… Цілий тиждень на животі спав, не міг на спину перевернутись… Та тільки дуже вже смачна камбала попалась, не помітив, як і з'їв її…

— А скажи, Луїсе, — озвався капітан, — якщо я накажу боцманові видати тобі солонини… Ну, хоч би піварроби, з'їси за один раз?

Луїс важко зітхнув, лупнув маленькими очицями і благально промовив:

— Буду щиро вдячний", сеньйоре Дієго, зробіть таку ласку… — він поплескав себе по животі.— Хе-хе, сюди не те що піварроби, ціла арроба ввійде! Ще й для винця містечко знайдеться…

«Що він говорить? — жахнувся Федя. — Арроба — це ж дванадцять з половиною кілограмів!»

— Ще як був я в дона Гарсіласо, — згадував Луїс, — так він не раз бився об заклад зі знатними кабальєро, що я, не встаючи, з'їм казан ольї з бараниною. А в казані було рівно три чверті арроби… Ще й бурдюк вина — чотири ассумбари — випивав після цього. Дон Гарсіласо завжди вигравав на моєму животі…

— Ха-ха-ха! — зареготав капітан. — Чотири ассумбари — відро вина! Мула з ніг звалить! — Він повернувся до Адальберто. — Що, може, зіграємо в кості? А то, бачу, Гуго щось пісний став. Я таки добре почистив його гаманець!

Пілот відмовився.

— Що ж, доведеться нам продовжувати, Гуго.

Алхімік роблено всміхнувся і неохоче сів у крісло. З усього було видно, що грати він не мав ні найменшого бажання.

Адальберто підсів до хлоп'ят. Якийсь час він стежив, як Федя пояснює правила гри в шахи Ніангові, а потім вони вдвох з Кудряшем зіграли три партії. Усі три пілот виграв. Четверту партію Федя грав дуже обережно. Не втрачав пильності і Адальберто. Заклавши руки за спину, він ходив туди й сюди по каюті.

— Що це? — раптом спинився Адальберто біля барометра.

Капітан повернув голову. Незнайомий предмет привернув загальну увагу. Всі стовпились біля загадкової коробки, намагаючись дізнатися, що це і для чого.

Бажаючи пояснити будову барометра, Федя зняв його із стіни і ахнув: тиск падав.

— Шторм! Наближається шторм! — вигукнув Кудряш.

— Глузуєш із нас, чужоземцю! — проскрипів Гуго. Він уперто уникав називати Федю герцогом. — Жодна розумна людина не повірить у твої байки… Де ж це бачено, щоб якась жалюгідна коробка могла вгадувати погоду?! Розташування зірок передбачає штиль ще на тиждень. Ми не такі наївні, як ти гадаєш! Може, Луїс чи Доменіко й повірять тобі, але я… — Гуго гордо стукнув себе в груди. — Мене тобі не вдасться обдурити!

— Стривай, — спинив алхіміка капітан, — давай розберемося. — Але Гуго вже скипів.

— Я його бачу наскрізь! — верескнув він. — Це хитрий досвідчений чарівник! йому… йому п'ять тисяч років!

Луїс і Доменіко тільки лупали очима, Адальберто розсміявся.

— П'ять тисяч років… Чи не замало це для хитрого й досвідченого чарівника, шановний докторе?

Тепер Гуго напав на Адальберто.

— Ти єретик! — закричав він. — Ти злигався з чародієм, бачу по очах.

— Доне Дієго, — спокійно промовив Адальберто, — шкода, але мені здається, що в бідолахи доктора не всі дома.

— Це в тебе не всі дома! — гнівно вигукнув Гуго і, хрьопнувши дверима, вибіг із каюти.

Федя був щиро вдячний пілотові: добру дав відповідь алхімікові. Але чому мовчав капітан? Невже він повірив у слова Гуго?

Тим часом Дієго, кульгаючи, пройшовся по каюті.

— Звісно, герцог, Гуго вас зненавидів після того, як ви посадили його в калюжу з бальзамом Галена. Я переконався, що ви не по роках освічений… Але ж Гуго… Гуго доктор, алхімік і астролог, на гороскопах добре розуміється… Одне слово, задали ви мені таку загадку, що не знаю, кому й вірити… — капітан нервово затарабанив пальцями по краю стола.

Задумався і Федя. Ну як їм докажеш, що барометр не обманює? Врешті Дієго сказав:

— Доменіко, подивись, що там на обрії. Підіймись на спостережний майданчик.

Матрос кинувся виконувати наказ. Було чути, як по дошках палуби зашльопали його босі ноги. За кілька хвилин Доменіко, відсапуючись, уже доповідав:

— На небі ні хмарини… Море спокійне…

— Гаразд, — капітан повернувся до Адальберто — А ти як вважаєш? Яка твоя думка?

Пілот помовчав.

— Сьогодні вночі я визначав широту й довготу і бачив навколо місяця коло… А кінці хмар — наче котячі хвости. Це вірна ознака негоди… А втім, хто його зна? Не завжди прикмети підтверджуються… Гадаю, нам ліпше підготуватись і зарифити вітрила.

— То, виходить, по-твоєму, що герцог має рацію? Тоді треба дати наказ матросам…

Хоча стривай. А раптом виявиться, що правий Гуго, і ми тільки даремно будемо марудитися з вітрилами? — Дієго посміхнувся і підійшов до клітки з папугою. — Здається, Лоренсо, я знайшов вихід! Покладусь на фортуну. Ану, лишень, Доменіко, кинь кості.

Федя знизав плечима: в таку хвилину капітан грає в кості?

— Скільки там у тебе випало? — спитав Дієго.

— На одній шість, на другій чотири, на третій два… Всього… всього дванадцять.

— Так. Тепер ти, Тюленю, кинь. Луїс кинув кості.

— Скільки в тебе?

— Тринадцять, сеньйоре Дієго.

— Точно тринадцять?

— Авжеж, я лічити вмію.

— Значить, чортова дюжина? — Дієго поквапливо підійшов до столу. — Фортуна зводила схилити чашу терезів на користь Гуго, — мовив він незаперечним тоном.

Кудряш здивовано подивився на капітана.

— Все просто, — пояснив той. — Я загадав: якщо Доменіко, кидаючи кості, набере більше очок, то правий Гуго, якщо ж навпаки — більше в Луїса, я готую каравелу до шторму. Як бачите, Луїс набрав тринадцять очок, а Доменіко лише дванадцять, але й немовляті ясно, що не можна робити ставку на нещасливе число.

На хвилину Федя навіть розгубився. Важко сказати, що більше вразило хлопчика — забобонність капітана чи та дивна легковажність, з якою він, поклавшись на волю сліпого випадку, розв'язав питання.

— Барометр показує правильно, — твердо заявив Кудряш. — Ви можете гадати чи ні, а шторм буде обов'язково! Я дивуюсь, що ви не зважаєте на показання барометра, а вірите в усяку чортівню й дурниці, які вигадує цей пройдисвіт Гуго!

Обличчя в Дієго потемніло, затремтіла верхня губа.

— На цій каравелі, герцог, наскільки мені відомо, я господар. І я не звик відступатись від своїх рішень. Отже, попрошу вас більше до цього не повертатись.

Федя міцно стис кулаки. Будь, що буде, але він скаже просто в вічі цьому невігласові все, що думає.

— Ви не один на судні і не маєте права піддавати людей небезпеці.

В розмову втрутився Адальберто:

— Мені здається, герцог має рацію. Тим паче, що кінці хмар схожі на котячі…

— До дідька твої котячі хвости! — налився кров'ю капітан і, кульгаючи, повільно вийшов на палубу.

…Вже давно Луїс не зводив очей з шматка полуничного мила. Він навіть ухитрився непомітно понюхати його. Запах йому дуже сподобався, а колір був майже такий, як у солодких камінців.

Луїс вирішив, що Федя лишив для себе цю смачну річ, щоб ні з ким не ділитись. Тепер конопатник думав тільки про мило, яке тягло його до себе, наче магніт.

Спершу він, ніби випадково, поклав один лікоть на стіл. Потім другий і потихеньку підсунув шматок ближче до себе. Озирнувшись по боках і переконавшись, що ніхто не звертає на нього уваги, Луїс блискавично схопив мило і тут же сунув його до кишені. Коли між Федею і капітаном почалася суперечка, конопатник непомітно вислизнув з каюти і бігцем подався до своєї комірчини. Перед тим як спуститись у трюм, він не втримався від спокуси і витяг мило. Понюхав ще раз. Ніжний аромат полуниць страшенно подобався йому, він аж облизнувся, передчуваючи задоволення. Але тут, на його біду, з'явився Габріель. Луїс швидко сховав руку за спину.

— Куди це ви мчите, любий сеньйоре?.. — глузливо промовив Габріель. — Знову щось потяг? — він підозріло подивився на конопатника.

Щоб уникнути небажаної розмови, Луїс став розхвалювати обід, яким пригостив його герцог. Анітрохи не соромлячись, він збрехав, що сидів між капітаном і герцогом і що останній весь час припрохував його: «Скуштуйте, сеньйоре Луїс, це, а тепер ось це». Особливо хизувався конопатник словом «томат», яке так сподобалось йому. Він забув про обережність і витяг руку з-за спини.

— Що це в тебе? — спитав Габріель і додав зловтішно — Може, герцог дав на дорогу?.

Луїс спохопився, та було вже пізно. Він спробував було шмигнути в трюм, але Габріель схопив його за комір.

— Стривай, стривай! Ану, показуй!

— Тихіше, — шепнув Луїс, — чого горланиш? — він зрозумів, що відкараскатись від кухаря йому не вдасться, і, злодійкувато озирнувшись по боках, прошепотів: — Розділимо на двох…

Габріель кивнув головою на знак згоди. Луїс важко зітхнув. Йому не хотілось ділитися з коком, але робити було нічого.

— Для друга мені нічого не жалко, ти ж знаєш… — шепнув Луїс. — А раптом тобі не сподобається? Все-таки заморська їжа…

— Облиш, — нетерпляче мовив кок, — давай мерщій…

— Яз тобою ділюся, Габріелю, а ти ж не забудь цього. На обід юшки мені давай густішої і солонини побільше…

— Гаразд, приходь, щось придумаю… А зараз діли на двох.

Луїс спробував переламати мило, але це не вдалося. Тоді він відкусив половину, а другу, важко зітхнувши, простяг Габріелю. Обидва, мов по команді, стали зосереджено жувати мило.

Не минуло й хвилини, як, вирячивши очі і тремтячи від страху, Габріель почав виколупувати з рота липку масу.

— Прокляття! Яку бридоту ти мені підсунув? — ледве володаючи язиком, пробурмотів він і на свій жах побачив, що з рота в нього йде піна.

Перелякався й конопатник. На очах його виступили сльози, з рота пінило.

— Рятуйте! Вмираю! — заволав Луїс, і жбурнув геть недоїдений шматок мила.

—І я вмираю! Допоможіть! — простогнав Габріель.

Відпльовуючись і несамовито вигукуючи, обидва стали качатися по палубі.

Збіглися матроси. Хтось крикнув перелякано:

— Хлопці, та вони ж показились!

Даремно Луїс і Габріель благали про допомогу: ніхто не насмілювався підступити до них.

Прибіг капітан.

— Йолопи! Чого роти пороззявляли? Вони ж перекусають вас! — він вихопив пістоля. — Зараз я їх пристрелю!

Угледівши пістоль, Габріель з диким криком кинувся на ніс каравели і став дертися по вантах на фок-щоглу. Луїс же від страху не міг зрушити з місця.

Дієго вистрелив. Конопатник звалився, мов підкошений.

Зачувши крики і постріл, Федя теж вискочив на палубу. Забувши про суперечку, він спитав у капітана, що сталося, навіщо той забив Луїса.

— Я ще живий) Я не скажений! — повзаючи на чотирьох, прохрипів конопатник. — Я наївся отрути… Он тієї…

Тут Федя помітив мило, і йому все стало ясно. А Дієго вже навів другого пістоля на Луїса.

— Стійте! — схопив капітана за руку Кудряш. — Не стріляйте, він не скажений! — хлопчик підбіг до конопатника.

На щастя, куля не зачепила Луїса. Він просто упав від страху. Феді було від душі жаль цього злодійкуватого товстуна і воднораз смішно, що він став жертвою власної нечесності.

Підійшов ближче капітан, а за ним і інші. Луїс поступово опам'ятався і на вимогу Дієго розповів про всю пригоду з милом. Капітан розгнівався.

— Та як ти насмілився, нікчемний, обікрасти герцога! І де — на моїй каравелі! Доменіко! — гукнув він. — Готуй клеймо! Будемо клеймувати злодія!

Феді довго довелось переконувати капітана, що він прощає Луїса і що не слід карати його. Врешті-решт Дієго махнув рукою:

— Гаразд. Але запам'ятай: це востаннє! Дякуй герцогові, негіднику!

Тільки тепер Габріель наважився спуститися з щогли. Він упав навколішки перед капітаном і Федею.

— Простіть і мене! Я не крав. Це він мені дав.

Дієго простив і його. І тут же Габріель накинувся з кулаками на Луїса.

— Ось тобі! Ось тобі! Ти мене запам'ятаєш! — щосили гамселив він товстуна. — Буде тобі і сите м'ясо, і густий суп!

Розділ двадцять третій МИ ПЕРЕМОГЛИ, ФЕДЮ!

Повітря пашіло від спеки. Все розпеклося: ланцюги, якорі, гармати, палуба. Гаряче тропічне сонце розігнало команду. Хто сховався в трюмі, хто в носовій надбудові.

На бляклому, наче вигорілому небі ні хмаринки. Океан, як і раніше, був спокійний і нерухомий. Ніщо не говорило про наближення шторму.

У Феді закрався сумнів. «Можливо, я випадково пошкодив барометр у підземеллі? Чи, може, він зіпсувався, коли мене Педро кинув у шлюпку?»

Від самої цієї думки Феді стало моторошно. Можна тільки собі уявити, як радітиме і зловтішатиметься Гуго. Він легко доведе капітанові, що Федя чародій. «Цей чужоземець хотів викликати бурю і потопити каравелу, — скаже він, — але я розгадав його підступний намір і знешкодив нечисті чари…»

Що далі розмірковував Федя, то більше схилявся до думки, що вчинив не зовсім обачно. Спершу треба було переконатись, чи діє барометр, а потім сперечатися з Гуго. Хлопчик глянув на вітрила. Обвислі, мертві, вони ще підсилили його тривогу. Не виходили з думки слова капітана: «На цій каравелі, наскільки мені відомо, я господар…» В цих словах прозвучала, хоч і прихована, але погроза. А все через Гуго… Звинуватив мене в тому, що я хочу захопити каравелу… А це ж він сам, удвох з Педро, збирається заволодіти «Улюбленцем Нептуна».

«Як же я забув?! Мовчав досі, мов води в рот набрав: треба було розповісти Дієго про все, що я чув у каюті… Може, зараз піти до капітана? Це ідея!.. Але стривай, стривай… Дієго може повірити мені, а може й не повірити. І якщо не повірить, тоді діло кепське… Згадають усе — і фіззарядку, і те, що я подарував Ніангові тільник, і що сиджу з ним за одним столом… Звалять на мене вину за невдачу з галерою… Та хіба все передбачиш? Тут з білого можуть зробити чорне, — важко зітхнув Кудряш. — Ех, треба ж мені було забиратися в підземелля! Романтики шукав, хотів потрапити в шістнадцяте століття… Каравелу йому давай, а з нею нові невідомі острови, архіпелаги… Мис Кудряша… Гавань Кудряша… Лагуна Кудряша… — не шкодуючи самолюбства, картав себе хлопчик. — Великий мандрівник Федір Євгенович Кудряш! А що гарного в цій каравелі? Хіба порівняєш її з «Іваном Франком»? Рибальська шаланда і та в сто разів краща! А люди… Які тут люди! Один Гуго чого вартий… А яка жорстокість! До напівсмерті можуть забити людину… Мене то поки що не чіпають. Я ж тут «ваша високість герцог»! — криво всміхнувся Федя. — А знали б правду, лупцювали б мене як Сидорову козу. Навіть цей підлабузник Луїс не забарився б принагідно дати по потилиці… А рано ж чи пізно все кінець кінцем розкриється. Виявиться, що нема на світі такої країни Променистеанії і ніякий я не герцог… Згадає мені тоді дон Дієго і замки, й універмаги, і полювання на козуль…»

— Федю, що з тобою? Чому ти такий сумний? — турботливо спитав Ніанг.

Якусь мить Кудряш вагався. Розповісти про все Ніангові — про свої сумніви, роздуми, вагання? Звичайно ж, він вірить Ніангові, як самому собі. На каравелі, крім нього, нема більше друзів.

І Федя розповів.

— Уявляєш, що буде, коли не я, а Гуго виявиться правим?

— Ні, цього не буде, ось побачиш. Стривай, Федю, зачекай!

Ніанг кудись побіг і повернувся з кухлем води. Обличчя його було урочисте й серйозне. Набравши повен рот води, він підняв руки догори. Притопуючи босими ногами й ритмічно похитуючи тулубом, Ніанг закружляв у якомусь дивному танці. Федя не розумів: що він робить? Ось темп танцю став усе швидший і швидший. Зненацька Ніанг зупинився і один за одним тричі випустив фонтанчиками воду з рота. Відтак він присів і, напівзаплющивши очі, щось швидко-швидко зашепотів.

— Я викликав дощ, — підвівся Ніанг. — Так завжди робив шаман у нашому селі.

— Дощ? Навіщо він тобі?

— Коли йде дощ, дме вітер. А вітер принесе хмари, а хмари — бурю! І ти переможеш, Федю! — Трохи помовчавши, Ніанг зізнався: — Я дуже боюся бурі… Буря — це страшно, ой, як страшно! Але ж мені вельми хочеться, щоб збулося твоє передбачення…

Федю дуже зворушило Ніангове бажання допомогти, і він не став переконувати хлопчика, що то все дурниця — шаманські обряди, заклинання. Він тільки мовчки потиснув руку Ніангові.

…Минула година, друга. Океан був спокійний. У Феді, як і раніше, було журно й тривожно на душі. Хлоп'ята стояли біля борту і дивились, як над поверхнею спокійної зеленкуватої води здіймались у повітря летючі риби. Ось злетіла одна, за нею друга… А ось уже ціла зграйка синюватих летючих риб промчала біля самої каравели.

Повз хлопчиків ло носової надбудови пройшов Доменіко, і скоро почувся його голос:

— Сеньйоре Гуго, вас кличе до себе дон Дієго!

Скоро з'явився алхімік. Проходячи повз Федю, він кинув уїдливо:

— Де ж твоя буря, чужоземцю? — і з виглядом переможця сховався в каюті капітана.

Ніанг смикнув Федю за рукав.

— Дивись, дивись! — радісно вигукнув він. — Та не туди! Он бачиш?

Тепер і Федя помітив на горизонті невеликі прозорі пір'їсті хмари, відчув, як в обличчя йому дихнув легенький вітерець. З кожною секундою він усе сильнішав. Паруси розправились, напнулись, і каравела рушила з місця.

— Це ж буря! Буря! — загукав Ніанг. — Ми перемогли! Ми перемогли Гуго!

Але Федя боявся радіти. Можливо, це просто шквал? Налетить, і за годину знову затихне…

Та скоро в природі все змінилось. Небо набуло червонувато-оранжевого відтінку. Вітер подужчав, зашумів, засвистів у снастях. Заходили високі круті хвилі з білястими гребенями. Міріади бризок полетіли на каравелу. Федя й Ніанг одразу стали мокрими з голови до ніг.

На сході все вище й вище громадились важкі зловісні хмари. Ось вони вже заволокли все небо. Посіріло. Настали сутінки, наче ввечері. Стріли блискавиць полоснули по небу, загримів грім, мов гігантська артилерійська канонада. Почався ливень…

Забігали стривожені матроси. З наказу Дієго вони кинулись по вантах прибирати вітрила, але змушені були відступити. Каравелу кидало то на правий, то на лівий борт. Часом здавалося: ще мить-друга, і вона, втративши стійкість, перекинеться догори дном.

Капітан, вимахуючи палицею, щось кричав. Кілька матросів, і серед них Педро, знову видерлись по вантах. У Феді завмирало серце, коли він дивився на відчайдушних сміливців. Один хибний крок, неправильний рух і — неминуча смерть. Якимось чудом матросам вдалося видертись на реї. Та це був тільки початок. Тепер їм належало зробити найважче — прибрати вітрила… Оскаженілі вітрила виривалися з рук, намагалися скинути матросів униз, на палубу або в хвилі розлюченого океану.

Поєдинок людей з розлюченою стихією йшов не на життя, а на смерть. Там, нагорі, всі розуміли, що зараз від них залежала доля каравели і дорога кожна мить, кожна секунда. Найменше зволікання загрожувало загибеллю. На довершення всього вітер, ніби знущаючись з безпорадності людей, щохвилини змінював напрямок, налітаючи на каравелу з різних боків-то з заходу, то з півночі, то з південного заходу. Вітрила оглушливо лопотіли, тріпалися. Тривожно скрипіли щогли. Горішнє вітрило раптом роздерло на клапті…І все ж матросам пощастило вийти переможцями і прибрати вітрила. Це було вчасно. Тепер океан був схожий на киплячий казан. На палубу ринули оскаженілі хвилі. Клекочучі, спінені потоки води змили за борт клітку з собаками, щити, які відгороджували вогнище.

Хлоп'ята, вхопившись за руки і балансуючи на хиткій палубі, кинулись до каюти. Кожен крок потребував неймовірних зусиль. Вітер звалював з ніг, перехоплював подих. Коли каюта була зовсім поряд, багатопудова зеленава хвиля накрила хлопчиків, збила з ніг, закружляла і потягла. «Усе, кінець!» — з жахом подумав Федя. На щастя, на шляху виявився баркас. Коли б не він, хлопців напевно б змило за борт.

Як тільки-но зринула хвиля, чиясь дужа рука схопила Федю за сорочку. Він побачив перед собою Адальберто. Той щось кричав, але голос його тонув у ревищі бурі. Адальберто стрімко кинувся до люка, відчинив його і штовхнув хлопчиків у трюм.

Розхитуючись на гаку, ліхтар тьмяно освітлював то одну, то другу частину трюма. Шпангоути погрозливо поскрипували. Здавалося, вони не витримають ударів хвиль, і судно ось-ось розвалиться на частини.

Не встигли хлоп'ята опам'ятатись, як у трюм стрімголов ввалився Луїс.

— Ох-ох-ох! — застогнав він. — Кінець світу, ваша високість! Ще не бачив такого шторму. Що там діється нагорі! Пекло, справжнісіньке пекло! Руль пошкодило, а Габріеля так стукнуло об щоглу, що…

Слова Луїса потонули в страхітливому гулі. Сильний поштовх потряс каравелу, зловісно затріщала обшивка. Барило, на якому примостився Федя, вилетіло з-під нього і збило з ніг конопатника.

— Кінець, тонемо! — заверещав Луїс і, скочивши на ноги, кинувся вгору по трапу.

Новий поштовх — Луїс зірвався. Охаючи і потираючи забитий бік, конопатник жалібно заголосив:

— Який же я дурень! Казала мені мати: «Зостанься, не їдь, хіба тобі погано в дона Гарсіласо?» Так ні, не послухав, розбагатіти захотів. Тепер буду на дні морському акул годувати…

Знову відчинився люк. З потоком води з'явився Доменіко. Побачивши Луїса, він розлютувався.

— Якого дідька тут стовбичиш?! Тебе навіщо послали в трюм? Обшивку оглянути, а ти тут теревені розводиш. Ходімо! — і Доменіко, знявши ліхтар, став пробиратися до носа. За ним, тримаючись за перегородки, нехотя поплівся Луїс.

Час від часу вони спинялися і прислухались.

— Щілина! — раптом тривожно вигукнув Доменіко. — Щілина!

Крізь тріщину в обшивці стрімко надходила вода. Доменіко й Луїс намагалися законопатити щілину. їм допомагали Федя й Ніанг. Проте вода, хоч і повільно, продовжувала прибувати. Плавали, погойдуючись, якісь ящики, ганчір'я, чиїсь старі черевики…

Небезпека подесятерила сили, і щілину врешті-решт удалося затулити.

— Ви, герцог, побудьте тут, прислухайтесь, — промовив Доменіко, — а ми з Тюленем подамось нагору.

Тільки тепер Федя відчув, що остаточно вибився із сил. Паморочилось у голові, підступала нудота, нило в спині.

А шторм не затихав, і Кудряшеві здавалося, що цьому кошмарові не буде кінця.

Розділ двадцять четвертий СУБОТА — ОСТАННІЙ ДЕНЬ

Буря шаленіла всю ніч. Тільки на світанні шторм нарешті затих. Змучений і виснажений, Федя піднявся на палубу. Тепер каравелу важко було впізнати. На щоглах зламало декілька рей. Більше за всіх постраждала грот-щогла. Ураганний вітер зірвав грот-стеньгу і грот-брам-стеньгу, пошматував ванти. Сумний вигляд мала кормова надбудова. На ній знесло перила, кормовий ліхтар… Дві гармати зникли безслідно, і там, де вони стояли, в борту зяяли здоровенні діри. Дісталося й акростолю: різьблену фігуру Нептуна розкололо навпіл.

Поволі розвіялись хмари, і на небі знову засяяло сонце. Тільки мертва хвиля нагадувала про недавній шторм.

Похмурий, без камзола, в пошматованій на грудях сорочці, капітан стояв біля компаса, спираючись на свою незмінну палицю. Коло нього, як завжди, тупцяв Доменіко.

— Що, сеньйоре Дієго, цілий він? — кивнув він на компас.

— Цілий то цілий, от тільки чи правильно показує? — з сумнівом промовив Дієго. — Поклич Адальберто, хай перевірить.

Капітан повернувся до Феді:

— Ось, герцог, помилуйтесь, — театральним жестом обвів він рукою довкола себе. — Бачите, в що перетворилась каравела? Ви ж знали про шторм і не попередили мене! І ось маємо… Добре, що ще самі вціліли!

Федя сторопів. Ну, тільки подумати! Виявляється, він ще й винен!

— А ви ж не повірили мені! — вигукнув Кудряш. — Хай тепер милується ваш пройдисвіт Гуго!

— До речі, а де Гуго, іржавий якір йому в бік? — гаркнув капітан. — Доменіко, давай його сюди!

Матрос стяг з голови капелюха.

— Гуго загинув… Альфонсо мені розповів, що сам бачив, як старого змило за борт.

— Туди йому й дорога, негідникові! — капітан щосили стукнув палицею об палубу. — Будь я тричі проклятий! Навіщо тільки повірив старому ослові?

— А я ж казав вам, що його високість герцог мав рацію, — з ледве вловимим докором промовив Доменіко. — От і вийшло…

— Що ти мелеш? Коли ти мені говорив таке? — обурився Дієго.

— Я… я хотів, — пролепетав Доменіко, — та не встиг… Ви б однаково мене не послухались…

— Дивись мені,— погрозив кулаком Дієго. — Теж порадник знайшовся!.. Але цей негідник Гуго хитрюга — і тут викрутився, — процідив він крізь зуби. — Знав же, коли втонути. Та трясця з ним: собаці — собача смерть! Шкода тільки, що немало грошей з мене витяг на всякі там мензурки та реторти…

З люка в трюмі показалась голова Педро.

— Восьминоже, — гукнув його капітан, — коли поставиш нові реї і стеньги?

— Думаю, до вечора впораємось.

— Гаразд. А потім візьмешся за борт. — Він повернувся до Кудряша. — Ідіть, герцог, до каюти. Тут вам робити зараз нічого…

Федя й Ніанг не впізнали каюти. Все було мокре й поперекидане догори дном. Хвилі порозбивали вікна, зірвали двері, і вони тримались на одному завісі. Клітку з папугою перекинуло і занесло в глухий куток.

Забачивши Федю, папуга настовбурчив пір'я, розправив крила і гортанно прокричав:

— На абордаж, на абордаж! Давай вина, шельмо!

Ніанг поставив клітку на місце і взявся наводити лад у каюті.

Барометра на стіні не виявилось. Федя знайшов його під ліжком, з розбитим склом. Уцілів тільки футляр, стрілки й механізм поділись невідомо куди. Хлопчик журно похитав головою: шкода, що він не сховав барометр у рюкзак. Тепер уже нічим буде завбачати погоду. Треба сказати про це капітанові…

— Ніанг, я на хвилинку вискочу на палубу, а коли вернусь, допоможу тобі,— Федя рушив до дверей і тут раптом угледів себе в дзеркалі. З несподіванки він відсахнувся. На нього дивився хлопчик з сумними карими очима. Скуйовджений чуб стирчав на голові, ніс загострився. Губи запеклись, на правій щоці синець. На лобі здоровенна гуля. Ноги подерті, в синцях, сорочка чорна від бруду, штани збоку розпанахані…

«Невже це я? — сумно подумав Кудряш. — Як же я змінився за ці дні! Обріс, весь у грязюці. Ґудзики на сорочці з м'ясом повідривані… Оце так мандрівник! Побачили б зараз мене тато й мама… — Він важко зітхнув: — Так, нелегко тобі, Федю, доводиться в шістнадцятому столітті… І це тоді, коли ти користуєшся привілеями коронованої особи, живеш у капітанській каюті, снідаєш і обідаєш за одним столом… А це ж тільки початок. Що буде далі? — Федя відігнав від себе невеселі думки. — Ат, поживемо — побачимо…»

Він вибіг на палубу. І в цей час з носової надбудови боязко визирнув… Гуго.

Дієго, коли побачив його, позеленів від злості. Алхімік позадкував, та грізний капітанів окрик зупинив його.

— Так ти, виявляється, живий, іржавий якір тобі в бік!

Гуго впав навколішки і дико по-вовчому завив; голова його засмикалась.

— Змилуйтесь! Простіть! Я все робив і робитиму для вас! Мені вже недовго лишилося жити на білому світі! Клянусь перед лицем смерті, що зроблю вас…

— Досить! — вигукнув капітан. — Я не бажаю тебе більше слухати. — Доменіко, тягни його до реї!

Доменіко схопив алхіміка за комір. Гуго не борюкався і тільки пронизливо верещав, благаючи про милосердя.

— А втім, стривай, Доменіко, — махнув палицею капітан. — Ми забули, що Гуго як алхіміка слід повісити на позолоченій шибениці і в камзолі, всипаному блискітками, — капітан вдавано нахмурив лоба. — Що ж нам робити? Нема в нас ні того, ні іншого… Чи, може, ти підкажеш, Гуго? — він душив у собі сміх. — Яку смерть наворожили тобі твої зірки?

— Змилуйся! Пожалій! Я ще знадоблюсь тобі!.. — благав астролог, але Дієго вже відвернувся від нього. — Ваша милість! — у відчаї крикнув Гуго. — Вислухайте мене! Я не встиг сказати… Я одержав!..

— Що ти одержав? — капітан замахнувся палицею і навідліг ударив нею алхіміка. Той дико заверещав.

— Я одержав філософський камінь! У вас буде золото, купи золота! Тільки змилуйтесь! Дайте мені один тиждень, тільки один тиждень, і я зможу добувати золото з чого завгодно — з міді, свинцю, заліза, навіть з морської води! Всього тиждень!..

Капітан стояв мовчки, потім повернувся до Феді.

— А ви, герцог, могли б добути з води золото?

Кудряш згадав розмову з батьком про колосальні скарби океану, про розчинені в його водах хімічні елементи, запаси яких вимірюються мільйонами і мільйонами тонн…

— Взагалі-то золото у морській воді є,— повагавшись, сказав Федя.

— Справді? — зрадів капітан. — А чому б, ваша милість, нам з вами не взятись за його видобуток?

Від такої пропозиції хлопчик мимоволі розгубився. Він не знав, що відповісти. Відмовитись? Але хтозна, як сприйме це Дієго? Він же може подумати, що Федя нещирий, що він знає секрет добування золота, але не хоче його розкривати… А може, згодитись? Зробити, як Ходжа Насреддін, який узявся навчити грамоті ішака і попросив для цього в еміра двадцять років? Через два десятки років або емір помре, або ішак, або сам Насреддін…

— Взятись то можна, — задумливо промовив Федя, — але ж потрібне обладнання, різні реактиви, прилади…

— Прекрасно, герцог, кажіть, що треба, я все дістану…

— Але врахуйте: діло це нелегке і тривале. Перший зливок золота я одержу десь років через… років через двадцять…

— Двадцять! — жахнувся капітан. — А раніше не можна?

Федя заперечливо похитав головою.

— А я добуду золото за тиждень! Всього за тиждень! — вигукнув Гуго, якого все ще тримав Доменіко. — Замкніть мене на замок, поставте варту, тільки дайте тиждень часу! О, ви не пожалкуєте! Я збагачу вас!

Тінь вагання пробігла по обличчю капітана. Не дивлячись ні на кого, він подумав уголос:

— А може, спробувати? На той світ я можу відправити його і через сім днів… Гаразд, — махнув рукою Дієго, — ще раз повірю, але це вже востаннє. Даю тобі не сім, а п'ять днів. — Він стукнув палицею. — Сьогодні що в нас за день?

— Вівторок, — підказав Доменіко.

— Так от у суботу опівдні ти покладеш мені на стіл золото…

— Спасибі, спасибі! — розкланявся Гуго і, задкуючи, сховався в носовій надбудові.

Розділ двадцять п'ятий ПІСЛЯ БУРІ

Каравела нагадувала будівельний майданчик. Цюкали сокири, дзижчали пилки. Одні матроси зашивали вітрила, інші залатували пошкоджений борт. Кілька чоловік під керівництвом Педро ремонтували грот-щоглу..

Габріель з перев'язаною головою порався біля вогнища. Угледівши хлоп'ят, він підкликав їх до себе.

— Як самопочуття, ваша високість? — спитав він у Феді.— Гірка наша доля моряцька. Недарма кажуть у народі: хто в морі не бував, той горя не видав… Уже скільки штормів довелось пережити, — Габріель похитав головою, — а один затямив на все життя… Давно це було. Ще був я хлопчиком, як ось Ніанг. Наше сільце містилось на березі моря, за сто ліг від Валенсії… Мої родичі з діда-прадіда ловили рибу і батько теж. Я також змалку був рибалкою, а згодом подався в моряки… Одного разу пішов я з братами й матір'ю зустрічати батька. День стояв такий, що ліпшого й не придумаєш — сонечко світить, пташки щебечуть, дерева всі цвітуть. Було це навесні. І море тихе-тихе… Вже вдалині з'явились рибальські човни. Попереду—батьків. Човни підійшли до берега так близько, що батько побачив нас і помахав рукою. — Габріель зітхнув. — І раптом… раптом сталося таке, чого ніхто не чекав. Зненацька стемніло. Подув страшенний вітер, та такий, що мене жбурнуло на пісок і поволокло. Я вдарився головою об дерево і знепритомнів… Вже коли опам'ятався, побачив матір у сльозах… Дізнався: всі рибалки, і мій батько, потонули… А в селі шторм позривав дахи, з корінням повивертав дерева. Немало людей і на березі загинуло… Довго тоді плакало село. Багато позоставалось сиріт і вдів. Нас шестеро було в матері, я найстарший. Пішов працювати, щоб родина не вмерла з голоду… Почувся голос Адальберто:

— Тепер твоя черга, Рікаредо. Готуйся!

Федя озирнувся. На кормі стояли Адальберто, Рікаредо, Хуан і Альфонсо. «Що вони роблять?» — подумав хлопчик і, вибачившись перед Габріелем, подався на корму.

Рікаредо скинув сорочку і обв'язався вірьовкою. Хуан і Альфонсо спустили його в воду. Набравши в труди повітря, матрос пірнув і скор з'явився на поверхні.

— Ну, що там? — перехилившись через борт, спитав Адальберто.

— Ніяк не знайду, — важко відсапуючись, відповів матрос. Він ще кілька разів пірнав, але так і не зміг полагодити пошкоджений руль.

На зміну Рікаредо у воду спустився Альфонсо.

Федя підійшов до Адальберто.

— Скажіть, я міг би покупатися?

— Гм… Навіть не знаю… А раптом з'являться акули? Та й як на це подивиться дон Дієго? До речі, он він, спитайте…

На Федин жаль, капітан не схвалював його наміру. Та хлопчик наполягав, і Дієго врешті махнув рукою:

— Гаразд, купайтесь, тільки далеко від каравели не запливайте. З вами буде Доменіко.

Кудряшеві було незручно, що до нього приставили няньку, га він більше не перечив: Доменіко так Доменіко…

Вода була тепла, мов парне молоко. Федя пірнав, лежав на спині, плавав різними стилями. Він пірнув і розплющив очі. В зеленавій пронизаній промінням сонця воді проносились численні представники планктону — малесенькі рачки, напівпрозорі драглисті медузи. Одні з медуз нагадували дзвін, і довгі щупальця в них звисали вниз у вигляді торочки. Інші мали форму парасольки. Ще інші — пласкі, мов тарілка. І за кольором різні: рожеві, білі, фіолетові.

Федя намагався триматись від них подалі, знаючи, що щупальця з медуз жалкі, як кропива.

Тут же плавали округлі, торбоподібні гребньовики. З боків вони мали по щупальцю і били ними, мов веслами, по воді, повільно пересуваючись уперед. Зверху тіла стирчали пластинки, схожі на гребінь.

Хоч Кудряшеві хотілося ще поплавати, але Доменіко наполягав: час повертатись на каравелу. Довелося вибратись з води.

Федя швидко одягся.

— Дельфіни! Дельфіни! — прокричав Ніанг.

Зовсім поряд з каравелою, показуючи чорні лискучі спини, йшла невелика зграя дельфінів. Вони були так близько, що виразно чулося їх тонке слабке попискування, якесь своєрідне хрюкання. Ось дельфіни розвернулись шеренгою.

— Зараз рибу ловитимуть, — сказав Адальберто.

І справді дельфіни стрімко рушили вперед, час од часу вистрибуючи в повітря та падаючи крижем у воду.

— Рибу глушать, — знов пояснив Адальберто і без усякого переходу додав — Цікаво, чому вони такі прив'язливі до людей? Ще Арістотель і Пліній писали про це. Один мій приятель розповідав, що якось у воді йому стало погано: корчі звели; він уже думав — кінець. Але, на його щастя, мимо пропливав дельфін. І, що найцікавіше, дельфін зрозумів, що з людиною сталася халепа і виштовхав її на поверхню. Так і штовхав він приятеля до самого берега.

В розмову втрутився Хуан.

— А я знаю чоловіка, який так привчив дельфіна, що він підпливає на його голос, як собака. Бувало прийде Алонсо (так звали того чоловіка) на берег і гукає, а дельфін уже підпливає з моря. Тоді Алонсо сідає йому на спину і катається, як на доброму жеребцеві.

Адальберто іронічно посміхнувся:

— Давай вигадуй далі. Може, й ти катався верхи на дельфіні разом із своїм Алонсо?

Цього разу Федя не лише повірив, а й підтримав Хуана. Йому пригадався випадок, як біля пляжу Опононі у затоці Хакянга-Харбор в Новій Зеландії дельфін грався з купальниками, швидко навчився підкидати носом м'яч. Цей дельфін, на кличку Опо-Джек, став улюбленцем дітей. Він охоче катав їх на собі…

А в Неаполі один школяр приручив дельфіна, і той щоранку перевозив його через затоку в школу, а після уроків відвозив додому.

— Взагалі ж наші вчені вважають, що розумові здібності в дельфінів вищі, ніж в інших тварин. Колись дельфін стане найближчим помічником людини.

Тим часом нарешті знайшли пошкодження. Та це була тільки половина справи. Найголовніше було попереду — ремонт під водою. З сокирою в руках Рікаредо, Альфонсо, а потім і боцман по черзі спускались у море. Проте робота посувалась повільно. Швидше за інших стомився Рікаредо. Остаточно знесиленого, його підняли нагору. Матрос важко дихав, з рота в нього текла кров, губи посиніли.

Дивлячись на Рікаредо, Федя мимоволі подумав, як було б усе просто, якби на каравелі був акваланг. Мабуть, той водолаз, старшина першої статті, з яким разом летіли до Сімферополя, відремонтував би руль за десять хвилин.

Вже була обідня пора, коли боцман нарешті доповів Адальберто, що пошкодження ліквідовано. Адальберто вирішив перевірити і, роздягнувшись, сам поліз у воду.

Голосно пирхаючи й відпльовуючись, він випірнув з води і з допомогою Хуана піднявся на палубу. Вичавивши воду з мокрого чуба, став одягатись. З кишені камзола випала книжка. Федя підняв її і простяг пілотові.

— Спасибі,— подякував той. — Сподіваюсь, ви знайомі з цим трактатом?

Кудряш побачив напис на титульній сторінці: «Dе revolutionilus orbium coelestium». Він запитально подивився, на Адальберто.

— Це не по-іспанськи…

— Авжеж, по-латинськи.

— Шкода, я не знаю цієї мови.

— Як? — здивувався Адальберто. — Ви не знаєте латині?! Та всі ж наукові, філософські, медичні праці друкуються тільки латинською мовою!

Лише тепер Федя згадав, що для вчених середньовіччя знання латині вважалось обов'язковим.

— Коли не знаєте, я вам допоможу, — люб'язно запропонував Адальберто. — Заголовок книжки в перекладі звучить так: «Про обертання небесних кіл». А написав її польський каноник Микола Коперник, — пілот говорив з повагою. — Це великий і сміливий учений. Він не побоявся навіть самого папи римського, його кардиналів, інквізиції… Всупереч церкві, яка вчить, що Земля стоїть у центрі Всесвіту, Коперник у своєму трактаті довів, що в центрі Всесвіту стоїть не Земля, а Сонце… Тридцять років працював учений над своєю книгою. Він помер зовсім недавно — 24 травня 1543 року і—тільки подумайте! — саме в день виходу своєї книжки з друку… Бідолаха вчасно залишив білий світ, бо ченці, не задумуючись, спалили б його на вогнищі.

— Про Коперника я читав. Він перший довів, що Земля обертається навколо Сонця, — сказав Федя.

— Що ви? — замахав руками Адальберто. — Ще задовго до Коперника, за двісті років до народження Ісуса Христа, грецький учений Арістарх писав про це. Я можу показати вам його книгу «Про розміри й відстані Сонця і Місяця». Цей трактат я теж маю… Чого тут критися: книги — моя пристрасть. Щоправда, більшість із них написана латиною, та це дрібниця. Захочете, навчу вас латинської мови. Тим паче, що й з іспанською, даруйте, у вас не все гаразд.

Федя щиро подякував.

— Мабуть, ви подумали, чи маю я право бути вашим наставником? Можете не турбуватись: я лиценціат, скінчив Сорбоннський університет у Парижі. А це, як відомо, дає право викладати.

Кудряш зніяковів, аж зашарівся.

— Ні, ні, я нічого такого не подумав, просто я хотів попрохати про інше… Коли можна, щоб разом зі мною вчився і Ніанг…

— Я не заперечую, але як подивиться на це сеньйор Дієго?

— Без Ніанга я не хочу.

— Федю, — несміливо вмішався Ніанг, — навіщо я тобі? Ти білий, я чорний… Вчися сам.

— Якщо ти ще раз так скажеш, я перестану з тобою дружити…

— Ну, гаразд, — перебив Адальберто і стишив голос: — Хай приходить і Ніанг. Тільки про це знаємо лише ми троє. Це наша таємниця, а то можуть бути всякі пересуди і всім нам нагорить. Згода?

— Ніанг! Ніанг! — долетів голос Доменіко. — Дон Дієго кличе!

Федя хотів було спинити Ніанга, але той уже побіг на виклик капітана.

Адальберто завів Кудряша до своєї каюти.

— Знаєте, що я вам пораджу, — довірливо мовив він, — не підкреслюйте свою дружбу з негром. Припустимо, що я вас розумію, але чи зрозуміють інші? Багато хто дивиться скоса на ваші стосунки з Ніангом. Ви йому дозволили звертатись до себе на «ти», дозволили сидіти в своїй присутності… Втім, не буду все перелічувати, ви, певно, самі добре розумієте…

Федя спохмурнів.

— Даремно ви ображаєтесь, мої поради щирі. Те саме сказав би я і рідному синові. Ви молоді, даруйте мені, ще недостатньо знаєте життя. Не сперечаюсь, можливо, у вашому герцогстві і не надали б такого значення дружбі з негром… Але в нас на це дивляться зовсім по-іншому. І біда загрожує швидше Ніангові, ніж вам. Ще римляни казали: «Що дозволено Юпітерові, не дозволено бикові»… — Він багатозначно замовк, далі заговорив знову — Ніангові не простять панібратського ставлення до вас. Ви стоїте на різних щаблях суспільної драбини. Ви — на її вершині, він же — з самісінького низу. Пробачте мені, для вас це розвага, примха, а він може накласти головою. Кожному своє… Ось хоч би я. Мій батько — прекрасний лимар. У свій час його вважали за першого майстра… Та він лимар, а я його син. 1 найнікчемніший ідальго стоїть на сто голів вище за мене. А якийсь нікчемний гранд — вище всякого ідальго. Так влаштований світ. І що б я не робив, хоч би як відзначився — однаково залишаюсь сином лимаря, не більше! Я воював за інтереси короля, не раз важив життям, але це нікого не цікавить. Для всіх цих ідальго і грандів я був і зостався вихідцем з простого люду.

«Як вони всі надають значення походженню! — розмірковував Федя. — Тут це найголовніше, байдуже — що ти таке, важливо, ким ти народився, хто твої батьки».

І знову закралася тривожна думка: «А що, як дізнаються, хто він, Федя, насправді? Адже мій прапрадід був кріпаком у графа Потоцького. Мій дід—кріпильник на шахті в Горлівці. І в нашому роду ніхто ніколи не був шляхтичем… Шляхетне походження, голуба кров — які дурниці все це! Спробуй заговорити про це в Києві — засміють або й подивляться як на ошалілого… А втім, чому тут дивуватися? В царській Росії теж тільки дворяни мали всі права. Та й між ними була різниця. Так, у Пажеський корпус приймали лише генеральських дітей».

— А мені, сеньйоре Адальберто, байдуже, хто якого походження, для мене головне — що він за людина.

— Можливо, для вас і байдуже, так мені… — з серцем сказав пілот, — мені це не байдуже! Був би я ідальго — переді мною відкрилися б усі дороги. Я був би паном, я наказував би, а не наказували б мені… Все життя я страждаю від свого низького походження! І розповів я вам це не випадково. Не знаю, як у вас в Променистеанії, а в нас навіть на ідальго, що заведе дружбу з чорношкірим, дивитимуться з презирством. Скажу по секрету, що ваші стосунки з Ніангом не подобаються дону Дієго. На його думку, ви своєю поведінкою порушуєте принципи моралі.

Адальберто замовк. Мовчав і Федя. його мучило запитання: «Навіщо пілот завів усю цю розмову? Яку мету він переслідує? Може, як Луїс, сподівається, що я візьму його в своє «герцогство», тільки робить це тонше, розумніше, ніж конопатник?.. А може, я помиляюсь і тільки погано думаю про людину? Можливо, все це він каже щиро? Просто надивився я на всяких педро й гуго і тепер у кожному шукаю щось темне — віроломство, підступність, хитрість, провокації…— І знову в Кудряша закрався сумнів. — А раптом Гуго й Педро переманили на свій бік Адальберто? Чомусь же тоді згадували вони пілота? Ех, знати б точно! Не поспішай, Федю, спокійно, спокійно… Перевір усе, бо попадеш, як той анчоус у пащу тунця… Треба розпитати Ніанга про Адальберто, він давно з ним плаває».

— До речі, герцог, — озвався Адальберто, немовби продовжуючи розмову, — мушу вам сказати, що Восьминіг… Цс-с… — приклав він палець до губів. — Хтось іде…

Це був Ніанг.

— Рікаредо погано! Зовсім помирає! — крикнув він.

— Ходімте туди, — мовив Адальберто. Вони поквапливо залишили каюту.

Крізь маленькі засклені слюдою віконця ледве проникало денне світло, і в носовій надбудові панував напівморок. Рікаредо лежав на дошках, оточений матросами. Помітивши пілота й Федю, вони розступились.

— Що з тобою? — турботливо спитав Адальберто.

— Голова… зовсім розламлюється… Мабуть, кінець мені…— важко дихаючи, прошепотів матрос і безсило заплющив очі.

— Це від того, що він під водою довго був, — сказав боцман. — Нічого, відлежиться. Зараз ми йому дамо гарячого вина й цикорної води. Засне, і стане легше.

Федя згадав, що в нього є таблетки від головного болю, і миттю збігав по них.

— Ковтніть, — сказав він, — голова не болітиме… — і, звертаючись до Адальберто, додав: — Тут так душно, йому б ліпше на повітрі, десь у тіні.

Пілот погодився, і Рікаредо винесли на палубу.

Настрій у Феді зіпсувався, йому було шкода хворого матроса, та чим він міг допомогти? Таблетками від головного болю? Сталося б таке вдома, були б і медикаменти, й лікар… Або зв'язалися б по радіо, одержали консультацію… Хоч на сучасному кораблі такого взагалі б не трапилось — техніка безпеки не дозволила б. Хто ж працює під водою без водолазного спорядження?..

Розмірковуючи сам з собою, він не помітив, як промовив уголос:

— Ех, був би акваланг…

— Кого ви згадали, герцог? — обернувся Адальберто. — Хто цей сеньйор Акваланг, ваш двірцевий медик?

— Ні, це прилад такий. На обличчя одягається маска, а за спиною два балони із стисненим повітрям… З аквалангом можна довго пробути під водою і лишитися здоровим.

— Гм… Мені б таку штуку, — прицмокнув Хуан, очі його жадібно заблищали. — Я став би найбагатшою людиною на землі. Діставав би золото, коштовності з затонулих кораблів і горя б не знав.

— А я походив би по дну, — несміливо озвався Ніанг. — Так цікаво подивитись, які там риби плавають, що росте…

— З аквалангом глибоко не спустишся, — зауважив Федя, — потрібен водолазний костюм або й батисфера, — і він якомога простіше спробував пояснити, що батисфера — сталева куля, в якій зачиняються дослідники, і її спускають на тросі з борту корабля.

— Даруйте, що ж люди можуть побачити в такій кулі? — висловив сумнів Хуан.

— Там є вікна-ілюмінатори. Крізь них учені спостерігають підводний світ… Та батисфер тепер уже не будують, вони не зовсім безпечні— трос може обірватися, і люди загинуть. Останнім часом будують батискафи — підводні кораблі. Вони без троса можуть опускатись у найглибші западини, які тільки є в океанах.

Кудряш хотів було детально пояснити, яку будову має батискаф, що в нього є поплавець, наповнений бензином, але тут же подумав, що вже саме слово «бензин» може викликати низку запитань. Спробуй-но поясни: батискаф опускається на дно, тому що електромагніти тримають вантаж, а коли звільняються від вантажу, корабель спливає. «Краще я їм розповім про підводні човни».

Скільки не намагався Федя, але Ніанг ніяк не міг збагнути, як це підводна каравела, в багато разів більша за «Улюбленця Нептуна», може занурюватись і пропливати в глибинах океану величезні відстані.

— Та хіба тільки під водою можна долати відстані? — розгорівся Кудряш. — А літаки! Один «Антей» чого вартий! — він став розповідати про повітряні лайнери.

Ніанг відкликав Федю вбік і прошепотів:

— Навіщо ти обдурюєш сеньйора Адальберто і сеньйора Хуана? Негарно так… Ну, де ти бачив каравели з крильми, як у птахів, і щоб вони перевозили багато людей і літали швидше, ніж птиці?

— Я не обдурюю, — розгубився Федя, — такі літаки справді є!

— Ні, не вірю! — вигукнув Ніанг і, залишивши Кудряша, побіг на корму.

Розділ двадцять шостий ЧУДЕСНА КРАЇНА ПРОМЕНИСТЕАН1Я!

Феді було дуже прикро, що він не знайшов спільної мови з Ніангом. Єдиний друг на каравелі, і з тим посварився… І з-за чого! Здавалося б, через дрібницю: акваланг… Знову забув, що треба бути обережним, контролювати свої думки, кожне слово. Адже тут усе можуть перетлумачити по-своєму, на шкоду йому. Добре, що хоч Гуго не було…

«Почув би він про підводні човни та літаки— йому тільки цього й давай. Я сам себе чародієм виставив… Треба ж було розповідати таке! Хто, на їх думку, літає? Звісно, відьми, чарівники, чорти… Хто плаває під водою? Русалки, водяники, всяка нечисть… А хіба правильно я зробив, що дав таблетку Рікаредо? Станеться з ним що-небудь — звинуватять знову ж таки мене. Гуго перший скаже, що я отруїв матроса… Тут треба інакше…»

Роздуми навіяли Феді нову думку: уважно переглянути свої речі, і все, що могло нашкодити, непомітно викинути за борт. І зробити це негайно, зараз же. Тим паче, що в каюті нікого нема.

Передусім Федя відклав убік фотоапарат. Трохи повагавшись, відклав і ліхтарик. Баклажку, термос можна залишити… Є ж он баклага в Альфонсо, в інших матросів… Компас? Це для них не дивина. Шкода, сірники він, на жаль, уже встиг показати…

На самому дні рюкзака лежали листівки. Викинути і їх? Кудряш завагався. Власне, що тут особливого? Проте краще перевірити… Федя став переглядати листівки.

Ось Ялтинський морський порт. Біля пірса красунь «Іван Франко»… Чомусь згадався ресторан. Не численні палуби, комфортабельні каюти, навіть не басейн, а саме ресторан. Мабуть, тому, що Федя зголоднів… Згадалося, як вони обідали на теплоході. Білосніжна скатертина, накрохмалені серветки, квіти у вазі… А сам обід! Окрошка, запечений у тісті судак із смаженою картоплею, полуничний пломбір. Просто королівський обід! А втім, самому королеві Іспанії не подавали таких страв. Навіть про картоплю не знають! Он Дієго в якому захопленні був від обіду з концентратів… З яким задоволенням Федя випив-би зараз склянку газованої води, навіть без сиропу…

Спогади несли його все далі й далі. Оглянувши теплохід «Іван Франко», вони тоді купили квитки в кінотеатр. Демонструвався фільм «Смугастий рейс». І хоч Федя бачив цю картину принаймні п'ять разів, однаково реготав, аж у животі кололо. Один Леонов у ролі кухаря Шулейкіна чого вартий! Навіть зараз хлопчик не міг стримати посмішку.

Та за мить лице його знову спохмурніло. Чи доведеться ще коли-небудь подивитись кіно? А раніше ж він дивився його щотижня. Це було так просто, звично, що Федя не вбачав у цьому чогось особливого.

Колись він читав про історію кінематографа, який народився на рубежі двадцятого століття. Майже одночасно у Франції, Росії, Англії та інших країнах винахідники створили кіноапарати. «Великий німий»—так називали в ті часи кінематограф—швидко завоював широку популярність. Проте порівняно недавно, лише в тридцяті роки, з'явились перші звукові фільми, а панорамні — в 1952-му. Широкоекранні ще пізніше.

«Уявляю, що було б, коли б екіпажеві каравели показати кіно! Мабуть, повмлівали б зі страху, не розуміючи, чому раптом на білому полотні ходять люди, бігають звірі, скачуть коні… А якби побачили поїзд, автомобіль! Ого-го!»

А телевізор? Яка це чудесна річ!..Зимовий вечір. За вікном кружляє віхола. Мороз розмалював шибки казковими візерунками. Тато, мама й Федя сидять біля голубого екрана. В кімнаті тепло, затишно. Федя за звичкою вмостився на канапі. Іде передача. Наші хокеїсти виграють у канадців. Важко навіть уявити, не віриться, що стежиш за грою, яка відбувається зараз за багато тисяч кілометрів від тебе!.. А передачі з космічних кораблів! Четвірка радянських сміливців робить стикування «Союзів» на орбіті, космонавти працюють у невагомості, пересідають з корабля в корабель… Тепер через штучний супутник «Молния» телепередачі з Москви приймають аж у Владивостоці.

Радіо… Він зовсім забув про нього! Якось так сталося, що після телебачення радіо відступило на другий план. Ну, кого здивуєш у Києві, що ти слухав радіопередачу, маєш радіоприймач? Сотні, тисячі людей ходять по вулицях з транзисторами. А Федин учитель фізики Дмитро Костянтинович одного разу розповідав, як у тридцяті роки на службі в Червоній Армії він був вражений, не міг собі уявити, як це голос може передаватися на сотні кілометрів без дротів. «Ви тільки подумайте, хлоп'ята, — сказав учитель, — який гігантський шлях пройшло радіо від 7 травня 1895 року, коли наш співвітчизник Олександр Степанович Попов на засіданні Російського фізико-хімічного товариства в Петербурзі вперше в світі продемонстрував свій «грозо-відмітчик». Так він скромно називав винайдений ним радіопередавач. Та ось минуло якихось сімдесят років, і радіотехніка проникла буквально в усі сфери життя. В усіх галузях народного господарства трудиться радіо. І в металургії, і на транспорті, і в сільському господарстві, і в метеорології, і в медицині… Радіометри допомагають геологам розшукувати корисні копалини, радіотелескопи відкривають таємниці далеких зоряних світів і галактик. По радіо керують штучними супутниками Землі, морськими суднами, літаками, насосними станціями газо- й нафтопроводів, електростанціями… Хіба можна перелічити все, що робить радіо…»

Зненацька Федя відчув, що хтось стоїть у нього за спиною. Блискавкою промайнула думка: спіймали на гарячому, вислідили! Звісно, тепер сховати все від чужих очей неможливо. Хлопчик рвучко озирнувся. На порозі стояв Ніанг.

— Я винен, Федю, пробач мені…- промовив він.

У Кудряша наче гора звалилася з плечей. Він перевів дух, сказав довірливо:

— Зараз я дещо покажу тобі, і ти переконаєшся, що я нікого не обдурював.

…Зачарованими очима дивився Ніанг на невідомий йому далекий і прекрасний світ. Листівки викликали в нього і захоплення й подив.

— Як усе чудово, як гарно у вас! — шепотів він.

Ніанг обережно брав кожну нову листівку і не міг висловити своїх почуттів, тільки захоплено прицмокував. Потім, надивившись досхочу, він став про все розпитувати Федю.

— Ну, розповідай, розповідай ще… — просив він, коли Кудряш замовкав, поринаючи у спогади.

Коли вони розглядали листівку з видом вулиці Гагаріна в Сімферополі, Ніанг тихенько розсміявся:

— Які кумедні будиночки! Федю, в тебе теж були такі будиночки на колесах? — тицьнув він пальцем у червонобокий автобус і голубу «Волгу».

— Це зовсім не будинки, це автобус і легковий автомобіль.

— А навіщо вони?

— Як навіщо? Щоб їздити.

— А де ж коні? Чому коней не видно?

Федя довго пояснював, як рухаються автомобілі за допомогою двигунів внутрішнього згоряння, та Ніанг ніяк не міг цього зрозуміти.

«Сюди б Дмитра Костянтиновича, — зітхнув Кудряш, — він би все до пуття розтлумачив. А мені самому не впоратись… Треба допомогти Ніангові. йому ще початкову грамоту слід засвоїти, а я про закони фізики торочу…»

— Який гарний палац! — прошепотів Ніанг, розглядаючи чергову листівку. — Це твій, Федю, ти в ньому живеш? — він раптом пожвавішав — О, чорні! Хлопчик і дівчинка… Мабуть, твої слуги?

— Це не мій палац. Це Артек, піонерський табір. І ніяких слуг там нема й не було. В нашій країні немає ні багатих ні бідних. А в Артеку відпочивають діти з усіх країн світу.

—І негри відпочивають? — недовірливо спитав Ніанг.

— Звичайно. Всі люди рівні. Яка різниця: чорний ти чи білий.

— Федю! — з благанням у голосі вигукнув Ніанг. — Візьми мене з собою у твою чудесну Променистеанію!

Що міг відповісти Кудряш? Він і сам не знав, чи доведеться йому ще коли-небудь побачити рідний дім, тата, маму, школу, товаришів.

І знову журба охопила Федю. Як глибоко він помилявся! Якби можна було зараз заплющити очі і вмить перенестись до рідної домівки! Який наївний вік був, коли гадав, що романтика існувала лише за часів парусного флоту, що тепер її немає… Що й казати, мореплавці епохи великих географічних відкриттів були люди хоробрі, їхні заслуги великі. І він у своїх мріях бачив себе поруч з Колумбом і Магелланом, Дежнєвим і Хабаровим, але зовсім не з Дієго… Все це так, але помилка не в цьому. Він не бачив, не хотів бачити романтики навколо себе. Шукав її десь за тридев'ять земель, в шістнадцятому столітті, а вона ж була зовсім поряд, руку простягни — дістанеш…

Правий був тато: скільки ще треба зробити, відкрити, винайти, дослідити! Романтика й героїзм на кожному кроці, в людей будь-якого фаху. І в геологів, що відкривають поклади корисних копалин в пустелях Середньої Азії, в горах Паміру й Тянь-Щаню, у безлюдній непрохідній сибірській тайзі і тундрі; і в будівників велетенських електростанцій на могутніх ріках; і в трудівників полів, що збирають мільярди пудів урожаю; і у фізиків, що вивчають атомне ядро, щоб усю його титанічну енергію поставити на службу людині…

— Чому ти мовчиш, Федю? Ти не хочеш взяти мене в Променистеанію?

На душі в Кудряша було так гірко, що він вирішив нічого не приховувати. Ніанг уважно слухав і тільки час від часу докірливо хитав головою:

— Ой Федю, як неправильно ти думав! Хіба ж на «Улюбленці Нептуна» краще, ніж у Променистеанії?

Нарешті Кудряш спохопився:

— Ми з тобою заговорились, а раптом хтось зайде і побачить оце, — він показав на фотоапарат, листівки й ліхтарик. — Треба викинути їх у море.

Ніанг гаряче запротестував.

— Давай сховаємо, шкода ж! Я знаю таке містечко в тольді, що ніхто не знайде.

Усе пройшло вдало. Ніким не помічені, хлоп'ята вийшли з тольди і, перезирнувшись, зупинились. З каюти капітана долітав розгніваний голос Дієго. «Знову на когось напав, — подумав Федя, — а втім, яке мені до цього діло?»

— Ходімо, Ніанг.

Він уже повернувся було, щоб іти, коли раптом зачув, що Дієго згадав його ім'я. Це зацікавило Федю. «Цс-с», — прошепотів він і, подавши Ніангові знак, навшпиньках підкрався до дверей. Тепер там говорив хтось інший. Федя впізнав Доменіко.

— …От ви лаєте мене, а я на чатах і вдень і вночі. Тільки б виконати ваш наказ. Сьогодні, коли ремонтували руль, Восьминіг щось шепотів сеньйору пілоту…

«Ага, добре, що я нічого не сказав Адальберто, — похвалив себе Федя. — Мабуть, він хитріший за Гуго…»

— Про що ж вони перешіптувались? — спитав капітан.

— Не розчув, ваша милість. Я підійшов ближче, і вони одразу ж перевели розмову на інше.

Настала пауза. Потім знову заговорив Доменіко.

— Я особисто нічого не маю проти сеньйора пілота, кажу тільки те, що бачив.

— Правильно робиш… Але що може бути спільного між Педро і Адальберто? Що за секрети?.. Взагалі до нього варт придивитись… Хоч я давно з ним плаваю, та все може бути. Недарма кажуть: в тихому болоті чорти водяться…

— А ще мені казав Альфонсо, що їх високість герцог зовсім не герцог, а чарівник…

— А звідки Альфонсо про це дізнався?

— Не знаю…

— Швидше за все йому таке нашептав Гуго. Він мені вже всі вуха прогув, що герцог чародій. Для мене це не новина.

— Вам видніше, ваша милість. Тільки хіба може звичайний смертний робити так, як робить герцог? — переконано сказав Доменіко. — Дайте мені торбу золота але я не зможу викликати бурю. А він викликав її серед ясного дня… А чарівні палички? А залізні банки з їжею?.. Де це бачено, щоб у банках зберігалась їжа? Знову ж таки — солодкі камінці… І дружить з чорношкірим… Повірте, це неспроста. Він водиться з нечистою силою, може, і з самим Люцифером…

— Припустимо, що це так. Тоді поясни, навіщо раптом герцогові знадобилась моя каравела? Попроси він Люцифера, той десять, сто таких каравел дасть йому.

— Це вже я не знаю, судіть самі, ваша милість.

—І ще. Якщо він чародій, то йому раз плюнути — всіх нас зачарувати—і тебе, і мене, і Гуго… Він би миттю перетворив старого ну, скажімо… в пацюка. А герцог же цього не робить… Бреше Гуго, із злості й заздрощів наговорює. Іди й пильно стеж за алхіміком. Тільки дивись не лови гав, а то обкрутить нас старигань круг пальця і змиється разом з золотом… Та й за герцогом наглядай про всяк випадок… Може, він і справді з Люцифером знається?

—І ще одне, — мовив Доменіко, — зовсім забув… — він щось тихо зашепотів. Федя приклав вухо до дверей, але так нічого й не почув.

— А не брешеш? — строго спитав капітан. — І по дну морському може ходити, і літати, як птиця?

— От хрест святий! Так і сказав. Спитайте в сеньйора Адальберто або в Хуана.

«От, негідник, цей Доменіко! — обурювався Федя. — Все перекрутив, переінакшив. Хіба я казав, що можу літати й ходити під водою?.. Ось тобі маєш — поплатився за свій довгий язик».

— Ну, гаразд. Іди. Я поговорю з Адальберто й Хуаном.

Федя мерщій відскочив від дверей.

Розділ двадцять сьомий ЗОЛОТА ПЛАТІВКА

Минуло п'ять днів, відколи Федя дізнався про змову, що її готували Гуго і Педро. Хлопці пильно стежили за змовниками. Вони поклали собі як правило рано, вдень і ввечері оглядати двері носової надбудови. Але умовного знака—двох дужок в різні боки з перекладиною посередині — не було. Та й самі Педро і Гуго поводились дуже обережно. Вони не заводили ніяких розмов, більше того, навіть уникали зустрічей. І збоку могло здатися, що вони відмовились від свого задуму.

Педро неначе підмінили. Він не тільки безвідмовно виконував будь-які накази капітана й Адальберто, але й сам напрошувався на найтяжчі роботи. Змінив тактику і Гуго. Став до огиди ввічливим і люб'язним з усіма, аж до найзатурканішого матроса.

Цілі дні Гуго проводив у себе. Часом з його каюти долітав пронизливий скрегіт, брязкіт, шипіння; з-під дверей клубочився їдкий смердючий дим. Важким туманом розпливався він по каравелі, роз'їдав очі, викликав кашель. Навіть стриманий Адальберто залишив свою каюту в носовій надбудові й перебрався до капітана.

Матроси по чім світ кляли Гуго. Під наглядом боцмана вони безперервно тягали відрами морську воду, з якої Гуго нібито добував золото.

Навіть ночами до світанку в каюті алхіміка горіло світло. Тільки перед заходом сонця хвилин на двадцять дозволяв він собі подихати свіжим повітрям. Заклавши руки за спину, у своєму незмінному наглухо застебнутому чорному камзолі, Гуго повільно прогулювався по палубі, щось нашіптуючи собі під ніс. За ним пильно наглядав Доменіко.

Зустрічаючись з Федею, алхімік церемонно розкланювався. На блідому обличчі його спливло щось схоже на усмішку. Всім своїм виглядом він показував, що між ними, власне, нічого серйозного не сталося. Тільки в глибині очей ховалася злість.

Кудряш був певен, що Гуго нічого не забув і при нагоді спробує нагадати про себе. Ще одна думка тривожила хлопчика. Федя гадав, що після розмови з Доменіко капітан захоче поговорити з ним, але Дієго чомусь уперто мовчав. Хоч зовні його ставлення до хлопчика не змінилось.

Всі ці дні погода була сприятлива для плавання, дув попутний вітер, і каравела йшла на всіх парусах. За підрахунками Адальберто за добу вона пропливала десь до ста двадцяти миль.

…Ледве прокинувшись, Федя й Ніанг у першу чергу оглянули вхід у носову надбудову. Знака Риби не було. І тут хлопці віч-на-віч зіткнулися з Дієго. Це не здивувало Федю: капітан по кілька разів на добу заходив до Гуго, цікавлячись, як просуваються досліди по одержанню золота за допомогою філософського каменя.

В цей час у каюті Гуго щось загуло, зашипіло. Запахло сіркою.

Дієго самовдоволено всміхнувся.

— Трудиться, шельма, нарешті по-справжньому взявся до діла. Старий-старий, а жити хоче… Давно б час було його настрахати… Сьогодні, здається, четвер? І, як гадає Гуго, можливо, вже сьогодні він одержить перше золото. Не бажаєте, герцог, разом зі мною навідатись до алхіміка?

Федя ахнув: «Невже в нього таки справді щось виходить? Може, він дійсно відкрив спосіб одержання золота з морської води?» Забувши про ворожість до алхіміка, Кудряш слідом за капітаном зайшов до каюти.

Спершу Федя нічого не розібрав. В каюті стояв їдкий сірий дим. Дієго закашлявся.

— Як ти тут сидиш? — він палицею відчинив двері. Війнуло протягом. — Ну, скоро вже?

— Можу вас порадувати, ваша милість, щойно добув філософський камінь! Ось він! — вузлуватими худими пальцями Гуго взяв з полиці невелику посудину. На дні її тьмяно поблискував чорний камінець завбільшки з горошину.

«Схоже на антрацит», — подумав Федя.

— Щось дуже він маленький, — з жалем сказав Дієго.

— Це перша проба. Далі піде краще. Важливо, що я домігся успіху, відкрив секрет.

Дієго простяг руку, щоб витягти з посудини камінь, але Гуго збентежено закричав:

— Зупиніться! Це небезпечно! Якщо ви доторкнетесь до каменя, він одразу втратить свої магічні властивості! Навіть банку чіпати не можна. Філософський камінь тим і відрізняється від інших каменів, що визнає тільки одну людину — свого творця.

— Чи ба? — здивувався капітан. — Я й не знав… А коли ж буде золото?

Гуго розправив спину, обсмикав рукави сюртука. Глянув презирливо на Федю й урочисто сказав, роздільно вимовляючи кожне слово:

— Ви, сеньйоре Дієго, зараз є свідком найвизначнішого досягнення людського розуму! Я проник у таємниці природи і домігся того, чого не змогли домогтися кращі мудреці Греції, Риму, арабського халіфату… — Він узяв бронзову ступку, влив у неї дві чашки морської води, потім накрапав з пробірки сім крапель якоїсь темно-зеленої рідини. З другої пробірки — чотирнадцять крапель бурої рідини, а з колби двадцять одну краплю тягучої фіолетової.

Федя з цікавістю стежив за алхіміком. А той ще не скінчив своїх маніпуляцій. Він зняв з полиці дерев'яну шкатулку і повільно відчинив її. Підвівши очі до стелі, щось пробурмотів і взяв із шкатулки дрібок жовто-сірого порошку.

— Прошу вас відійти, сеньйоре Дієго, реакція проходить бурхливо.

Капітан і Федя позадкували до дверей. А Гуго кинув порошок у ступку. Вирвалось полум'я, заклубочився білий дим.

— Усе так, як я й гадав! Чудово! Тепер найголовніше, — Гуго обережно дістав щипчиками з дна посудини «філософський камінь», тричі занурив його в ступку і поклав назад, накривши шматком чорного оксамиту. — Проміння сонця шкідливо діє на камінь, — пояснив він.

Хвилин з п'ять алхімік старанно розмішував у ступці воду, примовляючи:

— Всеблаженний і всемогутній боже, допоможи мені знайти золоту руду, зведи ясні очі на мене, дай те, що треба… Здається… здається, все! — хрипким голосом прошепотів Гуго і покликав: — Ану подивіться, сеньйоре Дієго!

— Золото! — тремтячими руками капітан витяг із ступки тоненьку, сантиметра з півтора діаметром, золоту платівку. — Є, є, золото! — Дієго весь аж трусився від радощів, очі його сяяли, по обличчю блукала щаслива усмішка. Він обійняв алхіміка і розцілував в обидві щоки. Той скромно мовчав.

Та ось капітан заспокоївся,

— Молодець, Гуго! Правду кажучи, я вже був зневірився, а ти таки знайшов філософський камінь!

— Дозвольте, — алхімік простяг руку до платівки, — я перевірю, чи справді це золото. — Він спробував платівку на зуб, потім змастив її якоюсь рідиною. — Золото, — переможно проголосив Гуго, — справжнісіньке!

Дієго знову просяяв. Він схопив платівку, сунув її в кишеню камзола.

— Збережу на пам'ять про один з най-щасливіших днів у моєму житті! — він глянув на алхіміка. — Що ж тепер, Гуго?

— Усе залежить від вас, ваша милість. Ви переконалися, що я знайшов філософський камінь. Тепер усе впирається в час. Ви не повинні мене підганяти. Дайте мені додатково ще два тижні, не пошкодуєте. Я мушу одержати побільше філософського каменя…

— Гаразд, — погодився Дієго, — хай буде так… Ходімо до мене та вип'ємо по келиху з такої нагоди.

Федя не мав сумніву, що Гуго й на цей раз обдурив капітана. Але як він це зробив?

Підійшов Луїс. Він уже почув про золото і не приховував, що страшенно заздрить алхімікові.

— Я ж йому воду тягав, і досі поперек болить… Не збіднів би, якби дав мені кентал золота. Ну, хай півкентала…

Федя прикинув: «Кентал — це по-нашому сорок шість кілограмів. Луїс просить половину… Нічого собі — «скромне» бажання!»

А конопатник не вгавав:

— Ваша високість, ви були там і все бачили… Ну, розкажіть, прошу вас, як Гуго зробив золото? Габріель каже, що вся справа в ступці…

Сам про те не знаючи, Луїс підказав Феді думку, як алхімік одержав платівку. Ну, звичайно ж, морська вода — то дурниці. І «філософський камінь» — ошуканство. Гуго заздалегідь підготував платівку! От тільки куди він її сховав? У колбу, в пробірки? Навряд. Платівка цокнула б об дно ступки. Не міг він і покласти золото в ступку, боячись, що капітан з цікавості раптом захоче туди зазирнути. Тоді б усе провалилось… А-а! Давній фокус: у ступки подвійне дно! Звичайнісінький реквізит ілюзіоніста. «Я ж сам колись на ялинці показував жовтенятам такий фокус! Тільки в мене була не ступка, а коробка з подвійним дном. Номер ефектний: порожня коробка — нічого нема, натиснув непомітну кнопку — і ось тобі годинник!.. Стривай же, старий пройдисвіте, я тебе виведу на чисту воду».

Може, піти зараз і принести капітанові ступку? Хай тоді цілується із своїм Гуго! Кращий момент навряд чи випаде. Вся команда з'юрмилася біля капітанської каюти і роздивляється золото, добуте з такий чудесний спосіб.

— Ніанг, мені на хвилинку треба заскочити в каюту Гуго, — шепнув Федя другові.— Якщо хтось з'явиться, ти тричі кашлянеш…

— Не ходи, Федю, навіщо вона тобі!

— Так треба, потім поясню…

Федя обережно потяг за ручку, але Гуго передбачливо замкнув каюту. Оце тобі маєш! Що ж тепер — ламати двері? Це скільки клопоту, та й шуму наробиш… А якщо спуститись по канату і залізти через вікно?

З допомогою Ніанга Федя закріпив канат і спустився за борт. Ось і вікно. Кудряш уже схопився було за раму, але зненацька каравелу гойднуло і він, стукнувшись, відлетів убік. Дорога кожна секунда, а тут ще це…

Він знову простяг руку, і знов не пощастило— пальці тільки ковзнули по рамі.

— Федю! Федю! — перегнувшись через борт, пошепки кликав Ніанг. — Піднімайсь! Не треба!

Кудряш не відповів. Ні, ступку він добуде за всяку ціну!

Як на біду кільова хитавиця посилилась. Час минав, а Федя все розгойдувався, мов маятник. Руки стали мліти від утоми.

«Спробую ще раз. Не вийде — підіймусь нагору». Кудряш напружив зусилля і, як тільки наблизився до вікна, зробив різкий рух корпусом. Рука вхопилась за раму. Підтягтись і пролізти у вікно було вже справою кількох секунд.

Ступка все ще стояла на столі. Федя не втримався і оглянув її. Як він і думав, ступка була з секретом. Тримаючи її в одній руці. Кудряш став повільно підійматись по хиткому канаті. До палуби залишалось метра півтора, не більше. В цей час Федю сильно вдарило об борт. Він інстинктивно вхопився за канат і впустив ступку в океан.

Розділ двадцять восьмий СІМ МЕТАЛІВ

Невдача із ступкою засмутила Кудряша. Як же він тепер викриє Гуго? Ніанг, як міг, заспокоював Федю. Певно, бажаючи перевести розмову на інше, негр сказав:

— Знаєш, що мені спало на думку? Можливо, Педро й Гуго придумали щось нове і тепер знак на дверях їм уже непотрібний?

— Федя не встиг відповісти. За спиною почувся скрипучий голос:

— Вас можна, ваша високість?

Це був алхімік. Від нього пахло вином. Обличчя старого порожевіло, очі збуджено блищали. Гуго явно був у піднесеному настрої.

«Чого це він раптом до мене так звертається? — здивувався Кудряш. — Раніше ж називав завжди як не «чарівником», то «чужоземцем»..

— Ми з вами, ваша високість, на каравелі освічені люди, і нам не личить ворогувати між собою, — Гуго посміхнувся. — Віднині щиро пропоную вам вічний мир.

Федя міг чекати від алхіміка чого завгодно, тільки не цього.

— Я визнаю, що не завжди був правий, але, згодьтеся, частина вини за всі непорозуміння лежить і на вас… Та киньмо згадувати старе, — він простяг руку. — Отже, мир?

Ошелешений Федя, сам не знаючи чому, обмінявся рукостисканням. Тонкі губи Гуго знову розтяглися в усмішці, але очі, як і раніше, були колючі, вони свердлили хлопчика наскрізь.

— Давно збирався попрохати вас, щоб ви пояснили мені секрет чарівних паличок, навчили завбачати погоду і відкрили рецепти чудодійних ліків… Уже повірте, в боргу я не залишусь. Навчу вас складати гороскопи, поділюся своїми скромними… — на цьому слові Гуго, безперечно, хизуючись, зробив наголос, — знаннями з медицини. Де на чому я все-таки розуміюсь… Більше того, як тільки скінчу роботу над філософським каменем, неодмінно, повірте мені, поділюся навіть цим відкриттям…

«Авжеж, знаю я ціну твоїм гороскопам, бальзамам і «філософським каменям»! — подумав Кудряш. — Була б у мене ступка, я б тебе, пройдисвіта, швидко поставив на місце».

— Ви перебільшуєте. Які там у мене знання! — вголос заговорив Федя, та алхімік перебив:

— Не скромничайте. Скромність — окраса мудрості, тим паче, даруйте, в ваші роки, — він хіхікнув. — Я з задоволенням помінявся б з вами віком… А втім, давайте серйозно.

В широті вашого кругозору я неодноразово мав можливість переконатися. Ваші знання перевершують мої, — Гуго спохопився і поправив себе: — 3 окремих питань, звичайно… От візьмемо астрологію. Я прослухав, а згодом і сам викладав курс її в славетному університеті Падуї і в знаменитій Паризькій Сорбонні. З задоволенням можу вам допомогти…

Федя поморщився. Гуго це помітив.

— О, ви не пожалкуєте! Це вельми цікава наука і, крім того, дуже важлива! Бо кожне тіло небесне наділене своїми властивостями і впливає на долі людські, будь то простолюдин, прославлений полководець чи монарх. Кожен народився під своєю зорею, і вона визначає весь його життєвий шлях… Та й не тільки долі людські, а й цілих народів і держав. Зорі підказують нам, коли будуть війни, неврожаї, голод, мор, повені… Вони визначають щасливі й нещасливі дні. Про це знали ще єгиптяни. Так, наприклад, 21 вересня не можна вбивати биків, 22-го — солити і їсти рибу… 22 жовтня не можна купатись…

Федя ледве стримувався, щоб не всміхнутись. Цікаво, що скаже далі Гуго?

— 26 жовтня не можна розпочинати будівництво нового будинку… 5 листопада розпалювати вогонь і навіть дивитись на нього… Зате 24 січня — щасливий день, і всі починання будуть успішними… Долі людські незримо зв'язані з небесними тілами і їхнім розташуванням на небі. Місяць, як планета волога й меланхолійна, владарює над людьми тих професій, діяльність яких проходить у темряві,— лихварями, акторами, шинкарями, чарівниками… Меркурій — планета змінна і опікує науки й мистецтво, в тому числі й нас, астрологів…

«Чи ба, себе теж за вченого вважає!»

— Марс, як ви знаєте, планета червона, і тому впливає на долі людей, які проливають кров, — кухарів, катів, воїнів… Зате Юпітер — спокійна планета, випромінює рівне світло і благоволить починанням мудреців та хліборобів. Сатурн — бліда планета, сяє мертвим світлом, вона захищає ченців і старих відлюдників… Але бачу по очах, що не все для вас ясне і зрозуміле… Зачекайте хвилинку, — і Гуго подався до своєї каюти.

У Феді все похололо. Зараз алхімік помітить, що зникла ступка! Він перезирнувся з Ніангом.

У цей час із згортком пергаменту з'явився Гуго. Алхімік розгорнув пергамент.

— Ось гляньте сюди. Це карта небесного склепіння. Мушу сказати, хоч це буде й нескромно, карта дуже точна, її виготовлено під моїм керівництвом у Падуї… Так от, зірки мають імена. Ви бачите зорі у вигляді людей, звірів і птахів. Ось це, — Гуго тицьнув пальцем на фігуру ведмедя, — сузір'я Великої Ведмедиці… Крилатий кінь позначає групу зірок, які звуться Пегасом… Оце Сонце, воно з великою швидкістю мчить навколо Землі — центра Всесвіту…

— Ви помилилися, — вставив Федя, — не Сонце мчить навколо Землі, а Земля навколо Сонця.

Гуго блиснув очима.

— При всій моїй повазі до вас насмілюсь заперечити. Певно, ви незнайомі з трактатом славетного грецького астронома і математика Клавдія Птолемея. Він давно довів: Земля — центр Всесвіту, а навколо неї рухаються Сонце, Місяць, інші планети…

— Птолемей, якого ви так вихваляєте, помилявся, — почувся голос Адальберто. Пілот непомітно підійшов і вже кілька хвилин прислухався до розмови. — Раджу вам прочитати книгу Миколи Коперника «Про обертання небесних кіл», і вам стане ясно: Земля така ж планета, як Венера, Марс, Юпітер та інші, і обертається по своїй орбіті навколо Сонця.

Астролог, мов ужалений, різко обернувся. Обличчя його спалахнуло гнівом.

— Як ти смієш? — бризкаючи слиною, затупотів він ногами. — Як смієш заперечувати вчення великого Птолемея?! Ти жалюгідний черв'як порівняно з ним!

Адальберто, схрестивши руки на грудях, спокійно слухав Гуго. А той розпалився ще більше. Тремтячим голосом він кричав:

— Не чув я і чути не хочу про твого Коперника! Він єретик, відступник від віри! Він заперечує догми церкви! Він такий учений, як… як… — тут Гуго побачив Луїса і тицьнув у нього пальцем, — як Луїс!

Зачувши своє ім'я, конопатник підійшов ближче.

— Твій Коперник і ти… — астролог вигукнув якесь незрозуміле слово. Адальберто зблід, нижня губа в нього затремтіла.

— Ви не маєте права ображати мене! Не забувайте, що я знаю німецьку не гірше іспанської. Коли б не ваш вік, я змусив би вас кров'ю змити образу.

Пілот, одначе, швидко взяв себе в руки і, зовні спокійно, сказав:

— Я не буду відповідати образою на образу, хоч маю на це моральне право… Суперечку грубістю не розв'яжеш. Ображаючи один одного, ми ніколи не дошукаємось істини.

Певно, схаменувся й Гуго, збагнувши, що передав куті меду. Він мовчав.

— Думаю, вам доводилось швидко мчати в кареті?

— Припустимо… — видушив із себе алхімік.

— Тоді,— мовив Адальберто, — ви не могли не помітити, що виникає ілюзія, ніби карета стоїть на місці, а назустріч їй мчать будинки, дерева, кущі…

— Хай так, — озвався Гуго, — що ж далі?

— Ви цілком праві, сеньйоре Адальберто, — підхопив Луїс. — Мені таке і в голову не спливло, а в каретах же я їздив не раз.

— Так оце і є найпростіший доказ того, що Сонце стоїть на місці, а Земля рухається довкола нього.

— Гм… — в задумі почухав потилицю Луїс. — Диви, що виходить: Земля, мов та карета, мчить навколо Сонця… Ох уже ці вчені, додумаються ж до такого!

«Молодець Адальберто, — похвалив Федя. — Здорово пояснив, посадив Гуго в калюжу, — і тут же промайнуло: — Адальберто і Гуго не спільники. Отже, пілотові можна все розповісти… Чи, може, вони затіяли суперечку спеціально заради мене?… Ну, це вже я занадто!..»

Та Гуго не збирався здаватись.

— До чого тут карета? — крутнув він головою. — До чого Сонце й Земля? Ви все переплутали, голубе! Може, ви ще станете заперечувати, що й метали, кожен із семи металів, не відповідають своїй планеті? Цар металів — золото — Сонцю, залізо — Марсові, олово — Юпітеру, срібло — Місяцю, мідь — Венері, свинець — Сатурнові, ртуть — Меркурію?

— Цього ніхто не збирається заперечувати, — знизав плечима Адальберто.

«Сім металів… — здивувався Кудряш. — Чому тільки сім? А вольфрам, нікель, молібден, магній, титан, хром, платина, марганець, бісмут, цинк? Хіба всі згадаєш… Розказати б їм про періодичну систему елементів Менделєєва. Тільки ж не зумію. Я сам у хімії не дуже… У третій чверті навіть трійку схопив… А може, показати їм ліхтарик? Він покритий нікелем. Тільки цього робити не можна… Чи, може, показати мильницю, вона пластмасова?.. Або тюбик зубної пасти… Та я й сам не знаю, з чого він…» — І тут, Федя раптом згадав про баклажку. Ну, звичайно ж, вона з алюмінію! Кудряш миттю приніс баклажку і простягнув її Гуго.

— Як ви гадаєте, з якого це металу? Алхімік нерішуче, певно, побоюючись якоїсь каверзи, взяв баклажку, покрутив у руках і, нічого не сказавши, повернув.

Федя внутрішньо святкував перемогу. Ясна річ, Гуго не міг відповісти. Вперше чистий алюміній одержали тільки на початку XIX століття. На Всесвітній Паризькій виставці 1855 року він привернув загальну увагу як новий, незнаний досі метал. Його називали «сріблом Девілля», за іменем творця — Сен-Клер-Девілля. Один кілограм цього «срібла з глини» коштував скажені гроші— 1200 золотих карбованців. Алюміній викликав захоплення в імператора Наполеона III, і на його прохання з цього металу виготовили обідній сервіз і ґудзики для мундира. Навіть ще 1888 року Дмитрові Івановичу Менделєєву піднесли цінний подарунок — келих з алюмінію.

— Дозвольте, я гляну, — попрохав Адальберто. Проте й він, з подивом обдивившись баклажку, не міг сказати, з чого її зроблено.

— Це витвір диявола! — раптом вереснув Гуго. — Нема на Землі такого металу!

Федя вже пожалкував, що приніс баклажку. Знову він не те зробив, дав козир алхімікові.

— Облиште! — з досадою поморщився Адальберто. — Ви ж самі бачите, що баклажка металева, — і попросив Федю пояснити, що це за метал.

— Алюміній. В нас його добувають…

— Ха-ха-ха! Добувають… — зареготав Гуго. — Де добувають?! Я об'їздив усю Європу, викладав в університетах! Останні дванадцять років читав риторику, астрологію, богослов'я в Сорбонні і…

— Стривайте, стривайте, — обірвав його Адальберто, пильно подивившись на Гуго. — Де ви сказали були останні дванадцять років?

Суперечка з алхіміком давно привернула увагу матросів, і на палубі зібрався чималий гурт. Адальберто обвів поглядом присутніх.

— В цей час я протягом двох років був у Сорбонні лиценціатом на кафедрі риторики, але сеньйора Гуго там не бачив.

— Що? Що? Лиценціатом? Ха-ха-ха! — засміявся алхімік. — Ви тільки подумайте, який нахаба! З таким же успіхом, шановний метре Адальберто, кожен може заявити, що носив докторську шапочку з китичкою!.. Ти нікчемний самозванець!

На подив Феді, Адальберто нічого не сказав, мовчки повернувся і зник у носовій надбудові.

— Бачили? — переможно вигукнув Гуго. — Ха-ха-ха! Злякався самозванець! В нього ще вистачає нахабства сперечатися зі мною!

Тепер алхімік переніс вогонь на Федю. Він став ображати його, як тільки міг.

Тим часом з надбудови знову з'явився Адальберто.

— Ось, — розгорнув він перед Гуго пергамент. — Тут чітко написано, що я лиценціат Сорбонни. Тепер попрошу показати ваш документ.

— Я не зобов'язаний перед тобою відчитуватись! — вереснув Гуго. — Я не вірю твоєму документу! Він фальшивий!

— А ти покажи, покажи.! Чого там! — почулося з усіх боків.

— Я… у мене вкрали… ні… Мене пограбував розбійник у Мадріді і все до нитки забрав. Але мене й без того знають у Європі! Я доктор…

Гуго ще щось говорив, та вже не можна було розібрати, слова його потонули в загальному реготі моряків.

— Нікчеми! Пігмеї! — крізь гамір вигукував алхімік і, задерши високо голову, попростував до своєї каюти.

Ніанг підняв руки догори і закружляв у танці, наспівуючи щось гортанне.

— Ми перемогли! — вигукнув негр. Очі його радісно блищали. — Який я радий, що ви, сеньйоре Адальберто, і ти, Федю, перемогли Гуго!

— Так, сьогодні ми його взяли на абордаж, — кивнув пілот. — Думаю, надовго затямить цей день. А ще вранці святкував перемогу.

— Про його перемогу мені б і хотілось поговорити, — сказав Федя. Тепер він не мав жодних сумнівів, з ким Адальберто.

— Федю, — шепнув Ніанг, — нас же можуть підслухати… Краще в іншому місці.

— Що, така важлива розмова? — насторожився Адальберто. — Тоді прошу до мене. Там ніхто не заважатиме.

Розділ двадцять дев'ятий ВІДВЕРТА РОЗМОВА

У невеликій каюті Адальберто було повно книг. Пілот звільнив місце для Феді й Ніанга на скрині, а сам примостився на вузенькому ліжку. Повідомлення про змову він зустрів поблажливою посмішкою, яка ніби говорила:

«Ох ці хлопчиська! Чого тільки не придумають!» Та в міру того, як Федя наводив усе нові й нові докази, посмішка зникла. Адальберто слухав уважно. Обличчя його стало суворим.

— Шкода, що ви впустили ступку, — покрутив головою пілот. — Як же ми тепер доведемо, що Гуго ошуканець, та ще й, крім того, разом з Педро готує змову? Власне, ніяких доказів у нас нема. Дона Дієго я добре знаю. Ще вчора він, можливо, й повірив би нам, але сьогодні, після золотої платівки, навряд…

— Що ж робити? — нахмурив брови Федя. Нелюдський крик Гуго пронісся по каравелі.

— Вкрали! Вкрали ступку! І філософський камінь украли!

Всі мимоволі перезирнулись. Першим заговорив Кудряш.

— Повірте, сеньйоре Адальберто, каменя я не чіпав. Узяв лише ступку. Гуго заявляє, що вкрали камінь, щоб відтягти час. Виходить… — Федя з досадою поморщився, — виходить, я ще й допоміг йому…

— Не вішайте носа, герцог, — підбадьорив Адальберто. — Якось обійдеться. А зараз ходімте. Залишатись тут не можна, ще впаде підозра на нас. Зробимо вигляд, що нічого не знаємо.

…Дієго уважно слухав Гуго і, коли той скінчив, запитав:

— Ти уважно оглянув каюту?

— Обнишпорив усюди! Нема ні ступки, ні філософського каменя.

— Ходімо до тебе, ще раз подивимось.

На палубі зібралася вся команда. Всі мовчки ждали наслідків. Нарешті з'явились Дієго й Гуго.

Капітан обвів присутніх важким поглядом. Він був блідіший, ніж звичайно.

— Серед вас є негідник, — мовив Дієго. — Щойно в його: каюті,— він показав палицею на Гуго, — вкрали ступку і філософський камінь… Даю на роздуми три хвилини. Я до тебе звертаюсь, негіднику! Якщо ти повернеш ступку і камінь, обіцяю зберегти тобі життя. Клянусь у цьому святими євангеліями! Якщо ж я сам знайду… а я знайду! — він різко стукнув палицею, — то такі тортури придумаю тобі, що ти благатимеш про смерть!

Запанувала напружена тиша. Тільки чути було, як важко дихають матроси.

Федя почував себе кепсько. Він намагався не дивитись на капітана, боячись, що очі зрадять його. На душі було тривожно. Здавалось, ще секунда-друта, і Дієго здогадається про все.

— Час минув! — стукнув палицею капітан. — Попереджаю востаннє, рахую до трьох. Раз… два… три!.. Хуан, Доменіко і ти, Адальберто, обшукайте всю каравелу від трюму до клотика і від кормового ліхтаря до акросто-ля! Всім залишатись на місцях! Хто зрушить з місця, — він вихопив з-за пояса пістоль, — дістане кулю в лоба!

Наперед ступив Гуго.

— Сеньйоре Дієго, пробачте мені, але вислухайте всю правду. Ви потураєте синові сатани… — всі, мов по команді, подивились на Федю. Було ясно, кого має на увазі астролог. — І ось вам наслідки. Він викликав бурю, яка ледве не потопила нас! А тепер знищив своїми сатанинськими заклинаннями мій філософський камінь і ступку.

Кульгаючи, Дієго підійшов до Феді.

— Що ви на це скажете?

Вже не було звичного у звертанні до Кудряша «ваша високість» або «герцог». І, очевидно, не випадково. Федя ясно відчув, яка велика небезпека нависла над ним. Страх охопив його, скував думки. Він розумів, що треба щось говорити, обов'язково говорити, але не знаходив потрібних слів. Невідомо, як би все обернулось, коли б не Адальберто.

— Сеньйоре Дієго, — озвався він, — ви мене знаєте не перший рік. Не раз ми з вами дивилися смерті в лице, бували у всяких бувальцях. І ви могли переконатися, що я ні разу не підводив вас…

— Стривай, Адальберто!

— Ні, послухайте! На правах вашого друга скажу: Гуго засліплений ненавистю до герцога, і він втрачає розум, як бик під час корриди, коли забачить червоний плащ. Ви самі не раз про це казали. Звинувачення Гуго безпідставні. Навіщо герцогові знищувати ступку і філософський камінь? Припустимо, що він син сатани, як це нам намагається втовкмачити «шановний» доктор без документів. Тоді герцог знищив би не тільки ступку і камінь, а й самого Гуго. Хіба це важко для диявола? Одне заклинання…

— Не слухайте його, сеньйоре Дієго! — переповнений люттю, вигукнув Гуго. — Хіба не бачите, що Адальберто зачарований!

— Не галасуй! У мене й без твого крику голова йде обертом. 1 ти, Адальберто, помовч. Я сам розберуся!

Та капітанів окрик не спинив пілота.

— Усе це нікчемні вигадки Гуго! Ступку і філософський камінь він сам викинув, а нас водить за носа! Платівка підкинута!

— Як це? — не зразу збагнув капітан. Заверещавши від злості, алхімік вчепився

в Адальберто. Гнів надав йому таких сил, що Адальберто, який не чекав нападу, впав на палубу. Не так просто було Хуанові і Доменіко відірвати від пілота Гуго, що шкрябався, як кішка.

В алхіміка почався нервовий припадок. Він рвав на собі волосся, одежу, плакав, качався по палубі. Знеможений, він затих, і тільки плечі конвульсивно здригалися.

— Віднеси його в каюту, Доменіко, дай вина і пильнуй! — наказав капітан.

Матрос кинувся виконувати наказ. Дієго нервово кусав нігті. Він пройшовся по палубі раз і вдруге, зиркаючи то на Адальберто, то на Федю.

— Мгу-у… — прогув капітан. — 3 цим золотом почалась така сама історія, як і з бурею, — Дієго спинився перед Адальберто. — Гуго каже одне, ви з герцогом інше. А вирішувати мушу я сам… — і ніби відповідаючи на свої думки, вигукнув — Але ж я на власні очі все бачив! І ви, герцог, теж були зі мною. Чому тоді не сказали, що Гуго дурить мене?

У Феді майнула думка: взяти та й розповісти всю правду, а там будь, що буде… Але де певність, що капітан повірить? Спробуй знайди ступку на дні океану! А інших доказів немає. Хитро придумано, нічого не скажеш. До ступки додав ще свій міфічний камінь і вийшов сухим з води…

— Якщо Гуго добув філософський камінь, то добуде його і вдруге, сеньйоре Дієго, — відповів Федя. — Так що даремно ви тривожитесь. А ступка — взагалі дурниця, її може замінити будь-яка посудина, — а сам подумав: «Навряд, щоб у Гуго була ще одна ступка з секретом. А якщо є — тим краще. Я його зразу викрию».

— Гм, у ваших словах є рація. Звісно, Гуго, звинувачуючи вас, перебрав міру, але й ти, Адальберто, не далеко від нього відійшов. Я не вірю, що Гуго сам себе обікрав. Будемо шукати, а там побачимо… Хуане, катай у трюм! А ти, Адальберто, в носову надбудову. Корму я огляну сам. І врахуйте, — потряс він палицею, — ніхто ні з місця!

Дієго розчинив двері, пригнувши голову, сховався в тольді. Феді стало жарко: там же фотоапарат, ліхтарик, листівки. Наче прочитавши його думки, Ніанг шепнув:

— Не бійся, я сховав так, що ніхто не знайде…

Спочатку з тольди нічого не було чути. Потім щось загриміло, почулось капітанове: «Іржавий якір тобі в бік!» — і знову тихо. Серце у Феді неспокійно билося. Нарешті з тольди, лаючись, виліз Дієго.

— Цей гультіпака Хуан тольду на свинюшник перетворив!

У Кудряша відлягло від серця. Капітан нічого не знайшов. Зрозуміло, не знайшли ступку та злощасний «філософський камінь» і Адальберто та Хуан.

— Хоч би цей камінь трохи більший був, — бурчав Дієго, — а то хіба помітиш таку дрібноту?

— Може, обшукати команду? — запропонував боцман.

Пропозиція сподобалась, і капітан сам, не довіряючи нікому, обшукав матросів. Ледве скінчився обшук, як Лауреано, що ніс вахту на спостережному майданчику грот-щогли, закричав:

— Земля! Справа по борту земля!

Розділ тридцятий ОСТРІВ ГЕРЦОГА ПРОМЕНИСТЕАНСЬКОГО

Каравела ожила. Одні подалися на ніс, інші полізли на ванти, щоб краще розглядіти землю, за якою давно скучили.

З каюти вибіг пілот. За хвилину він уже був поряд з Лауреано на спостережному майданчику.

— Гей, Адальберто! — задерши голову вгору, гукнув капітан. — Що там видно?

— Острів, — відповів пілот і, спустившись із щогли, сказав, розводячи руками — Не розумію, звідки він тут узявся? У цих широтах на портулани ніякого острова не нанесено.

— Виходить, ми перші його відкрили! — сказав капітан. — Треба нанести його на портулани і дати назву.

— Давайте, сеньйоре Дієго, назвемо його, хе-хе-хе, на честь герцога! — запропонував Луїс, що крутився поруч.

Федя почервонів як рак. Йому було незручно, він став заперечувати, але капітанові сподобалась пропозиція Луїса.

— Годиться! — підхопив він. — Непогано звучить: острів Герцога Променистеанського! Як ти гадаєш, Адальберто?

— Вдала назва.

У Феді все аж співало всередині. Звичайно, ліпше було б назвати острів Федора Кудряша, проте й так добре.

Каравела змінила курс і повним ходом помчала вперед. Тепер Федя вдивлявся з особливою увагою. Спершу він побачив тільки невелику цятку, яка з кожною хвилиною збільшувалась. Та ось уже на обрії вималювалась вузька синювата смужка.

А тим часом Дієго наказав зарядити гармати і озброїти матросів. Він побоювався, що на острові можуть бути тубільці.

Каравела все ближче й ближче підходила до землі. Ось уже стало видно низькі берегові виступи, скелі. На тлі бірюзового неба темним силуетом підносився конус вулкана з немовби обрубаною вершиною.

Відкриття острова на якийсь час відволікло Дієго від невеселих думок. Та скоро він знову згадав про філософський камінь і ступку. Повторно обшукали все довкола, але, як і слід було чекати, нічого не виявили.

Похмурий, злий Дієго подався до каюти Гуго. Після цих відвідин настрій у нього помітно покращав.

— Старому вже ліпше, — сказав він Адальберто. — Обіцяє, що через місяць одержить новий філософський камінь. Та якщо я знайду того мерзотника, що вкрав у мене камінь, — Дієго скрипнув зубами, — я його четвертую!

Слухаючи капітана, Кудряш думав про своє: неправильно він вчинив, що сховав у тольді фотоапарат, ліхтарик і листівки. Навіщо було це робити? Адже в його рюкзак Дієго навіть не зазирнув.

Вибравши зручну хвилину, Федя разом з Ніангом забрав речі з тольди і поклав назад до рюкзака.

…Вечоріло. Спалахнули перші яскраві зірки.

Боячись, щоб каравела не сіла на мілину або не наскочила на рифи, капітан віддав наказ прибрати вітрила і кинути якір.

Дехто з матросів уже зібрався було вирушити на острів, але Дієго категорично заборонив.

— Зачекаймо ранку. Більше страждали… Якщо ж кому забажалося, щоб його стріскали людоїди чи хижі звірі,— будь ласка, затримувати не буду.

…Всі давно поснули, один Федя не стуляв очей. Він вдивлявся в темряву, де лежала загадкова земля, так несподівано, з легкої руки Луїса, названа островом Герцога Променистеанського. Навколо панувала тиша, тільки чувся тихий плескіт води, що билася об борти каравели. Вже вкотре Федя ставив перед собою запитання: чим же скінчиться оця його незвичайна одіссея? Одні думки мимоволі породжували інші. Згадалися рідні, школа, друзі…

Раптом з острова долетів якийсь страхітливий крик. «Схоже на мавпу-ревуна, — подумав Кудряш. — А втім, хто його зна? Можливо, ягуар або ще якийсь звір. Може, на цей острів ще не ступала нога людини… А що, як раптом він заселений? І живуть там племена тубільців? От би потрапити туди, побродити серед пальм, побувати в джунглях… Адже тут тропіки — хіба зрівняєш джунглі з нашими лісами, де одні сосни та берези і, крім зайців, їжаків і білок, ніякої звірини не зустрінеш! А птахи… Тут, напевно ж, є і папуги, і колібрі. Завтра обов'язково попрошусь у Дієго, щоб дозволив мені сісти у перший баркас. А зараз спати…».

Та не встиг Федя рушити з місця, як помітив Гуго. Після історії із ступкою Кудряшеві зовсім не хотілось зустрічатися з алхіміком, і він шмигнув за грот-щоглу. Гуго постояв, подивився на зорі, озирнувся кругом і вернувсь до каюти.

«Чого це він виходив? — подумав Федя. — Мабуть, гороскоп для Дієго складає».

Хлопчик почекав ще трохи і пішов до себе. На палубі покотом спали матроси. Задушлива тропічна ніч повиганяла їх із трюму, з надбудови. Переступаючи через сонних, Федя добрався до каюти. Йому пощастило. Ліхтар, що блимав на грот-щоглі, погас. «Ніякої дисципліни! Каравела біля острова, можливий напад, а вахтові сплять. Он і ліхтар заправити забули…»

Каюта так нагрілася за день, що навіть уночі в ній було жарко. «Ні, тут не заснути, піду краще на ніс. Тільки візьму ліхтарик, а то ще, чого доброго, наступлю на когось».

Ввімкнувши ліхтарик, Федя став обережно пробиратись на ніс каравели. Одні матроси хропли, хтось протяжно стогнав, хтось бубонів у сні… Це був Педро. Він лежав, широко розкидавши руки. Кудряш мимоволі відсахнувся, обійшов стороною свого ворога. І тут промінь ліхтарика освітив носову надбудову. Федя остовпів. На дверях надбудови, у правому верхньому кутку виднівся астральний знак риби!

«Так ось чого виходив Гуго!» — пронеслось у Фединій голові. Вони з Ніангом ні на годину не залишали Педро і Гуго без нагляду, та ніяких ознак, які свідчили б, що змову підготовлено, встановити не вдалося. А Педро й Гуго, виявляється, не дрімали, діяли так тихо, що навіть невідомо, хто з екіпажу підтримує їх… Але чому Гуго вирішив почати заколот сьогодні?.. Ага, здається, ясно! Він пообіцяв капітанові через місяць одержати філософський камінь, хоч добре розуміє, що це дурниця, що йому ніколи не вдасться добути золото з морської води. Зникнення ступки, звичайно, насторожило алхіміка, він здогадується, що за ним стежать і боїться, що його викриють. Єдиний вихід для нього — зчинити бунт. І момент якраз підходящий: каравела стоїть біля острова, частина команди, а можливо, й капітан, зійде на берег, і Педро та його спільникам неважко буде захопити «Улюбленця Нептуна».

«Що робити? Треба порадитись… Кого першого розбудити — Адальберто чи Ніанга? — і він вирішив: — Піду до Адальберто, а по дорозі зітру знак, щоб Педро його не побачив».

Федя підкрався до дверей і, затамувавши подих, прислухався. Гуго не спав. З його каюти падала вузька смужечка світла і долітав тихий скрегіт. Тут же, біля порога, спав Доменіко. Серце в хлопчика сильно калатало… Він дістав носову хустинку і, ставши навшпиньки, швидко стер умовний знак. Зачувши кашель Гуго і човгання кроків, Федя відскочив від дверей і тут же вирішив змінити свій план: він розбудить спочатку Ніанга, а вже той хай піде до Адальберто. Навіть якщо Ніанга й перестріне Гуго, це не викличе в нього підозри.

Освітлюючи собі шлях ліхтариком, Кудряш подався до капітанської каюти, щоб розбудити негра.

Зненацька нічну тишу прорізав крик, та такий, що у Феді все обірвалось усередині.

Розділ тридцять перший НАПАД ДРАКОНА

Кудряш мав рацію. Таємниче зникнення ступки не в жарт налякало Гуго. Він губився в здогадах, хто і навіщо це зробив. І не сама пропажа лякала. Гуго боявся, що ступка може бути використана проти нього. Якщо відкриється секрет ступки, Дієго ніколи не простить обману. Тому алхімік вирішив, що єдиний вихід у нього зараз — заколот. Тільки він може усунути небезпеку, що нависла над ним.

Ледве каравела кинула якір, як Гуго поквапливо вийшов з каюти, сподіваючись зустріти Педро. Але Доменіко сприйняв буквально капітанів наказ не спускати з алхіміка очей і йшов за ним по п'ятах. Варт було Гуго пройти на корму, як і Доменіко з'явився тут же. Гуго поліз у трюм — і матрос, мов тінь, за ним. Алхімік зрозумів, що від Доменіко йому не відкараскатись, і вернувся в каюту.

Через якийсь час він знову спробував зустрітися з Педро, і знову невдало… Стемніло. Гуго потихеньку прочинив двері, визирнув — нікого не видно. Тоді він навшпиньках прокрався в каюту Педро. Але того там не виявилось. Алхімік хотів піднятись на палубу, та почув позад себе насмішкуватий голос Доменіко:

— Даруйте, сеньйоре, ви забули замкнути свою каюту. Боронь боже, ще щось скоїться, тоді дон Дієго три шкури з нас спустить…

Ноги в Гуго підкосились, і він, схопившись за серце, понуро поплівся назад. Зачинившись на засув, він тихо проклинав свого непрошеного охоронця, злився на Педро, що той сьогодні навіть не зволив підійти до нього.

— Не вірю, щоб у Педро не знайшлось хвилини перемовитись зі мною, — бурмотів собі під ніс Гуго. — А може, він злякався і надумав зрадити? Коли так, то він дуже помиляється. Не вигорить у нього нічого. Що б не сталося, ми тепер зв'язані однією вірьовочкою. Або разом будемо святкувати перемогу, або вкупі відповідатимемо. Мені втрачати нічого…

І тут він згадав про астральний знак. Звичайно, це вихід! Педро побачить знак і вже обов'язково підійде поговорити.

Тепер Гуго заспокоївся. Геть сумніви! Все буде гаразд.

Він заявив Доменіко, що голодний, і попрохав принести вечерю. Доки той ходив, Гуго намалював на дверях знак…

Марно намагався алхімік заснути. Думки, одна тривожніша за іншу, не давали йому спокою. Що буде завтра? А раптом не вийде? Може, передчасно затіяв він цю ризиковану гру? Дієго небезпечний, ой, який небезпечний!

Гуго здригнувся, коли зачув той самий крик, що так налякав Федю. Він нашорошено прислухався. Знову відчайдушний крик, тупіт ніг по палубі, лайка, стривожені голоси.

— Молодець Педро! Зразу змикитив! Зчинив-таки бунт! — зрадів алхімік. — Тепер тільки б усе щасливо скінчилось! — він упав навколішки перед іконою, прочитав коротку молитву. Потім схопив кинджал і пістоль. Зараз його місце біля Педро, він мусить допомогти порадою, підбадьорити моряка своєю присутністю.

Гуго вибіг на палубу і розгубився. Де ж Педро? І взагалі несхоже на бунт.

Войовничий запал алхіміка миттю зник. Похапцем засунувши за пояс кинджал і пістоль, він прикрив їх полами плаща. (На каравелі ніхто не знав, що в нього є зброя. Ще, боронь боже, побачать, почнуть питати, звідки та навіщо?) Він вирішив з'ясувати, що ж врешті-решт сталося, хто це кричав?

Гуго зовсім занепав духом, коли побачив Дієго цілим і неушкодженим.

— Альфонсо! — гукнув капітан. — Ти чого горланиш, як божевільний? Поясни, що сталося?

Вигляд у Альфонсо був жалюгідний. Очі від страху полізли на лоба, зуби дрібно цокотіли. Шморгаючи широким носом і заїкаючись, Альфонсо став розповідати:

— Стою на вахті… Тільки-но перекинув ампольєти, як у вічі вдарило якесь страхітливе світло… Я так і обімлів… Дивлюся — багатоголовий дракон!.. З крилами!.. — матрос перехрестився.

—Іржавий якір тобі в бік! — вилаявся капітан. — Ти, мабуть, заснув, і тобі приснилося!

— Це я спав?! — вдарив себе в груди Альфонсо. — Клянусь усіма святими, очей не стулив!

«Який дракон? — щиро дивувався Федя. — Я тут, на палубі, вже з годину і нічого такого не бачив. Вигадує Альфонсо… Але чому він так страшно кричав, що його настрахало?»

Тим часом Альфонсо, трохи оговтавшись від переляку, розповідав морякам, що оточили його:

— Морський дракон накинувся на мене. Я вихопив шаблюку і хотів відрубати йому голову, та він тут же викинув з пащі здоровенний клубок вогню. Коли б я не відскочив, зостався б від мене один попілець…

Слабкий ліхтар ледве освітлював настрахані обличчя. Розповідь про морського дракона не в жарт схвилювала матросів. Альфонсо ж, відчуваючи себе героєм події, усе говорив і говорив. Фантазія його працювала нестримно, і пригода з драконом обростала все новими й новими приголомшливими подробицями. Спершу в чудовиська було нібито дві голови, потім стало три… п'ять… З такою ж дивовижною швидкістю зростав і розмах крил. Нарешті Альфонсо дійшов до того, що став запевняти, ніби дракон схопив його своєю пазуристою лапою, обпік гарячим подихом, але він устиг ударити шаблюкою по одній з десяти голів чудовиська…

— Це, мабуть, такий дракон, як той, про якого розповідав боцман, — зауважив хтось.

Гуго потихеньку відійшов убік і проскочив у свою каюту. Федя непомітно подався за ним.

— Дракон? — почув Кудряш бурмотіння алхіміка. — Добре! Буде вам дракон, — і Гуго зловтішно хіхікнув.

«Що він надумав?» — промайнуло в Кудряша. Він припав до щілини в дверях, за якими на засув зачинився Гуго.

Хвилину, другу алхімік стояв, роздумуючи, а потім пробурмотів:

— Чи варто це робити? Може, не треба? Ні,— зітхнув він, — так буде надійніше…

Федя отетерів. Гуго схопив сокиру і одним ударом вибив раму. Потім став поквапливо жбурляти у вікно колби, мензурки. За ними полетіли в море жаровня, лійки, казан, мідний таз… Не пожалів Гуго і біблії в шкіряній оправі з великими срібними застібками. Секунду повагавшись, він став бити посуд, лишивши від нього купу скалок. Та й на цьому він не зупинився: сокирою потрощив крісло, стіл, скриню, зірвав із стіни і подер на шмаття карти зоряного неба.

Кудряш не вірив своїм очам. Нащо він це робить? Збожеволів, чи що?

Засапавшись, Гуго спинився, перевів подих і промимрив задоволено:

— Чудово… Все має прекрасний вигляд.

Алхімік зірвав з голови капелюха і викинув у вікно, пошматував на собі плащ. Бухнувшись на підлогу, він став качатися від стінки до стінки, а потім підвівся і подряпав собі щоки та, зціпивши зуби, кілька разів навідліг ударив себе кулаком по обличчю, його старання дали наслідки. Праве око підпухло, під лівим з'явився здоровенний синець. По відвислих зморшкуватих щоках Гуго текли рясні сльози… Вигляд він мав жахливий. На якусь мить Феді навіть стало по-справжньому жаль алхіміка.

— Та-ак, — протяг Гуго, — тепер я їх обкручу круг пальця. На мою вудочку ще й не такі попадались, як Дієго…

Несподівано алхімік розігнався і, виставивши голову, вдарився об стінку каюти. На голому, як коліно, черепі миттю набігло дві гулі. Гуго помацав їх рукою.

— Здається, трохи перестарався, — поморщився він. — Ну, та нічого… Тепер можна й на палубу. — Відкашлявшись, він відчайдушно закричав: — Рятуйте! Рятуйте! До мене! Допоможіть! — і, відчинивши двері, притьмом вибіг з каюти.

Федя ледве встиг відскочити вбік. На щастя, в темряві Гуго не помітив його.

Розділ тридцять другий ОБШУК

— Ряту-уйте! Допоможіть! — вибігши на палубу, не переставав кричати алхімік.

Він спіткнувся і впав, як підкошений. Увага всіх миттю переключилась на Гуго.

З наказу Дієго його підняли і посадили на барило. Вигляд Гуго вразив матросів.

— Що сталося? — не приховуючи хвилювання, спитав капітан.

— Води-и… води-и… — ледве чутно пролепетав алхімік.

Хтось простяг мідний коряк з водою. Тремтячими руками Гуго взяв коряк і, цокочучи зубами, жадібно випив.

— Хто тебе так розмалював?! — ахнув боцман.

Федя з неприхованою цікавістю спостерігав, що буде далі, яку чергову підлоту вчинить Гуго.

Кілька секунд алхімік мовчав. Він сидів похнюплений із заплющеними очима і тільки зрідка стогнав. Випивши ще води, немовби з останніх сил, уривчасто став розповідати:

— Вночі… я не спав… ох, як болить… — потер він правий бік. — Нарешті скінчив роботу… Перший зливок… золота… найвищої проби… був готовий… Ой-ой-ой, во-ди-и… Голова закрутилась…

— Що ж трапилось? Кажи швидше! — почулося з різних боків.

— Що ви причепились до людини? — почувся співчутливий голос Педро. — Хіба не бачите, в якому він стані?

Тихіше, не галасуйте мов навіжені! — прикрикнув Дієго. — Говори далі, Гуго.

Тільки-но я зібрався… до вас із зливком… і тут… ох-ох-ох…

— Де зливок, де? — подався наперед Дієго. Кажи мерщій, не муч!

Гуго знову опустив голову, став валитися на бік.

— йому погано! Він знепритомнів! — підтримуючи алхіміка, вигукнув Педро.

Капітан повернувся до боцмана. — Хуане, дай йому мадери, хай оклики.

Боцман розвів кинджалом зуби Гуго і влив йому в рот вина. Алхімік повільно розплющив очі.

— Де я? — прошелестів він.

— Ти тут, на каравелі,— нетерпляче промовив Дієго, — і говорив про золото…

— Ага, згадав… Я добув філософський камінь… потім золото… Загорнув зливок у замшу… і тільки-но взявся за ручку дверей… як у вікні з'явилась голова величезного дракона… Ох… потім простяглась лапа… в лусці, з кігтями… Дракон схопив мене… кинув на підлогу… поволік до вікна… хотів проковтнути, а я… я вирвався і прибіг сюди… Ой-ой-ой, що там у каюті… не знаю…

«Ну й негідник! — покрутив головою Федя. — Отаке придумати! Звалить все на дракона, тільки б виграти час…»

— Чули? — переможно вигукнув Альфонсо. — А ви мені не вірили!

Обличчя капітана набуло стурбованого вигляду.

— Тепер бачу, що ти, Альфонсо, не брехав.

Він звелів озброїти матросів, зарядити гармати і приготуватись відбити напад дракона.

— Де ж зливок? — спитав Дієго в алхіміка. — Де?

— Не знаю… він зостався там… — через силу махнув Гуго рукою в бік носової надбудови, — у моїй каюті… якщо… Якщо тільки дракон його не забрав…

— Доменіко, і ти, Габріелю, — наказав капітан, — біжіть у каюту Гуго, заберіть мій зливок!

Та обидва матроси не рушили з місця. Обличчя в них перекосились від страху.

Дієго грубо вилаявся і, стукнувши палицею, повторив наказ. Проте й це не подіяло. Моряки не наважувались зайти до каюти алхіміка.

— Боягузи кляті! — вигукнув капітан і наказав принести ще два пістолі.— Підемо з тобою, Хуане! Спустись у трюм і візьми пару списів.

—І мені прихопи списа, — сказав пілот, — я теж піду з вами.

Федя підійшов до Адальберто і стиха промовив:

— Я б хотів з вами поговорити. Є важливі новини.

Вони попрямували до бізань-щогли.

— Прокляття! — вилаявся Адальберто, спіткнувшись об канат. — Темрява така, що нічого не видно.

Федя ввімкнув ліхтарик. І тут знову почувся істеричний крик:

— Дракон! Дракон!

— Де? Де? — переполошились матроси. — Де дракон?!

— Бережіться! Він позад вас!

Федя впізнав голос Альфонсо і став водити ліхтариком по каравелі, розшукуючи таємниче страховисько, яке так налякало команду. «Може, й справді дракон напав на корабель? — розгублено подумав Кудряш. — Тільки ж драконів нема в природі…»

Луїс, збивши з ніг Альфонсо, шмигнув у трюм. За ним кинувся Педро. Альфонсо, рачкуючи, заліз за баркас. Габріель, немов мавпа, подерся по вантах на щоглу. А Гуго, ноги якого задерев'яніли від жаху, так і закляк на барилі, наче приріс до нього.

Зненацька бахнув постріл, за ним другий. Над вухом Кудряша просвистіли кулі. Хлопчик упав на палубу і загасив ліхтарик.

— Що ви робите? Не стріляйте? Це не дракон! Це в герцога такий холодний вогонь! — закричав Адальберто»

Дієго сердито накинувся на Федю:

— Ще трохи, і я застрелив би вас! Навіщо вам спало на думку лякати нас? Ваш недоречний жарт міг сумно скінчитися. — не приховуючи обурення, мовив капітан, опускаючи вниз пістолі, з яких ще курився димок.

— Я не збирався нікого лякати, а тим паче жартувати, — заперечив Федя. — Це звичайний ліхтарик, щоб освітлювати дорогу, і він зовсім не страшний.

На доказ своїх слів він увімкнув ліхтарик і став приставляти собі до обличчя, до рук, дав потримати Ніангові.

Тепер і Дієго посмілішав. Він узяв у Ніанга ліхтарик.

Посмілішали і матроси. З неприхованою цікавістю вони наблизились до Феді.

— Герцог, чому ви не показали мені холодний вогонь? Це ж у сто разів краще за чарівні палички! — і раптом капітан злякано крикнув: — Подивіться: холодний вогонь погас!

Та виявилось, що нічого страшного не сталося. Просто Дієго випадково зсунув важілець.

— Нічого подібного в своєму житті я не зустрічав, герцог! — з заздрістю вигукнув Дієго. — Якщо ваша ласка, хай цей холодний вогонь буде викупом за вас. І, клянусь честю, більше ніяких претензій до вашого найяснішого батька я не пред'явлю! Ви згодні?

Кудряшеві нічого не залишалось, як дати згоду. Відмовся він, Дієго все одно забрав би ліхтарик.

Ніколи ще Федя не бачив капітана у такому захваті. Сміючись від щастя, він скеровував яскравий промінь то на одного, то на іншого матроса. Ті жмурилися, злякано затуляли обличчя руками. Коли ж Федя показав, що в ліхтарику є зелений і червоний світлофільтри, які міняли колір проміння, захопленню капітана не було меж.

— Герцог, я теж хочу зробити вам подарунок! — і він удруге подарував Феді Ніанга.

Дієго підійшов до алхіміка.

— Так як же все це розуміти, милий сеньйоре? — глузливо і з погрозою спитав він. — Ніякий дракон на вас не нападав. Просто йолоп Альфонсо спросоння злякався холодного вогню… Але якщо дракона не було, як же, шановний, вийшло, що він проник у твою каюту? Га? — і, не чекаючи відповіді, гнівно скінчив — Ти дуриш мене! Ти одержав золото, сховав його, а тепер киваєш на дракона! Кажи негайно, куди подів зливок?

Дієго звіз курок і направив пістоля на Гуго.

— Я не знаю, що бачив Альфонсо, — спокійно відповів алхімік. — але на мене напав дракон. В цьому неважко переконатись. Огляньте мою каюту, і ви побачите, що я правий.

—І огляну! Зараз же піду туди! — Дієго рішуче попрямував до каюти Гуго. Слідом за ним — Адальберто і матроси.

Штовхаючи один одного, вони стовпились біля дверей. Більшість зосталась за порогом і тому мусила задовольнятись повідомленнями, які надходили від щасливців, що прослизнули услід за Дієго.

— Ну, що там? — допитувались нетерплячі.— Справді є сліди дракона?

— Тут сам дідько нічого не добере! — вигукнув Луїс, що зумів одним із перших протиснутись у каюту. — Все потрощено, перевернуто, кругом шматки скла…

Капітан і Доменіко, що допомагав йому, згори донизу обнишпорили каюту алхіміка, але зливка так і не знайшли.

— Сеньйоре Дієго, — висловив припущення Адальберто, — мабуть, у нього є тайник. Ми так сто років шукатимемо і нічого не знайдемо. Нехай Гуго сам покаже.

— Маєш рацію, — погодився капітан і крикнув: — Гей, Лауреано, приведи сюди Гуго!

Минуло кілька хвилин. Капітан нетерпляче поглядав на двері, але ні Лауреано, ні Гуго не було.

— Де вони? — почав сердитись Дієго. — Цього Лауреано тільки по смерть посилати!

— Можливо, Гуго знову стало погано? — озвався Луїс.

— Ану, лишень, збігай ти, — наказав Дієго конопатникові,— допоможи Лауреано.

Та Луїс не встиг вийти з каюти, як прибіг засапаний Лауреано. Розвівши руками, він розгублено доповів:

— Гуго ніде нема…

— Як це нема? — гримнув Дієго. — Не провалився ж він крізь каравелу на дно океану? — і, розштовхуючи матросів, подався на палубу.

Лауреано виявився правим: на палубі Гуго не було. Розгніваний капітан, лаючись, наказав обшукати все судно. Матроси, прихопивши ліхтарі, оглянули трюм, тольду, носову надбудову, навіть щогли, але Гуго й сліду не стало.

Розділ тридцять третій КРАЇНА УТОПІЯ

Скориставшись із того, що всі матроси з'юрмились у носовій надбудові, Гуго підкликав Педро.

— Далі зволікати не можна, — рішуче сказав він. — В тебе все готово?

— Не розумію, ти про що? — здивувався Педро.

— Як про що? Хіба не бачив мого знака?

— Якого знака? Клянусь Мадонною, я нічого не бачив!

Гуго зблід.

— Вночі я намалював знак, про який ми домовились, а зараз його нема. Якщо ти, Педро, не стирав, то стер хтось інший… Нас вислідили! — схопився він за голову. — Нас вислідив Доменіко, цей проклятий шпигун Кривого! Він увесь день вертівся біля мене… Що робити, що робити? — простогнав алхімік. — Ми загинули!

— А може, якось минеться? — нерішуче почав Педро.

— Що минеться? Ха-ха-ха! — істерично розсміявся Гуго. — Ти не знаєш Кривого! І ще одне: вночі я склав гороскопи на тебе й на себе. Якщо ми залишимось на каравелі, на нас чекає смерть.

— Я-ак? — хитнувся вражений Педро.

— Такий присуд долі. В нас один вихід — тікати, і якнайшвидше!

Слова Гуго зробили своє. Тепер уже Педро підганяв алхіміка.

— За кормою човен! Біжімо мерщій!

Попасти в човен можна було, тільки спустившись по канату. Педро давно сидів у човні, а Гуго все ще нерішуче тупцяв на палубі. Внизу в темряві глухо плескались хвилі.

— Де ти там? — нетерпляче покликав Педро.

Гуго ніколи ще не доводилось спускатись по канату з такої висоти. В нього все похололо всередині. Іншого разу він би нізащо не наважився на такий ризикований спуск, та небезпека додала йому сміливості і сил. Обшморгавши до крові долоні об канат, алхімік звалився в човен. Тут почувся тупіт ніг і сердитий голос Дієго:

— Де він запропастився, цей клятий старигань?

Одним ударом ятагана Педро перерубав канат, вставив весла в кочети і відштовхнувся від каравели.

…Як звичайно, в тропіках ранок одразу ж змінив ніч. Підвелося сонце. В синюватій імлі виріс острів. Чітко вимальовувались скелі, вулкан, буйні тропічні зарості і навіть окремі пальми. Долітали крики птахів, що попрокидались.

Федя сердився на Адальберто. Замість того, щоб поговорити, вислухати його, пілота потягло в каюту Гуго.

Нарешті з'явився Адальберто.

— Знаєте, герцог, там у каюті все догори дном… А золото шукали-шукали, так і не знайшли.

—І не знайдете, — буркнув Федя, — ви ж не знаєте найголовнішого.

І він розповів про все, що бачив.

— Усе це треба негайно ж передати сеньйорові Дієго, — сказав Адальберто після того, як Федя скінчив. — Далі відкладати не можна. Це… — він раптом спинився на півслові.—Дивіться, човен! А в ньому Гуго і ще хтось!

— Педро! — вигукнув Кудряш, подивившись у той бік, куди показував Адальберто.

Тим часом човен помітили і матроси. Всі стовпились біля лівого борту. Дієго скрипнув зубами, і, не мовлячи й слова, щосили вдарив по обличчю Доменіко, який стояв поруч.

— Негідник! — крикнув капітан. — Проґавив Гуго! Я з тебе душу вийму, якщо не спіймаємо алхіміка.

Він кинувся до гармати. Боцман послужливо подав йому гніт. Капітан прицілився. Гримнув постріл. Гучна луна прокотилась над океаном.

— Недоліт, ваша милість! — повідомив Габріель, що встиг опинитись на вантах.

Дієго, вилаявшись, знову припав до гармати. Цього разу він особливо старанно цілився. Але й цього разу ядро плюхнулось у воду, не долетівши до човна.

—Іржавий якір їм у бік! Далеко відійшли, не попадеш! Клятий старигань таки змився з моїм золотом.

З наказу капітана поспіхом спустили баркас. Першим у нього стрибнув сам Дієго. З собою він узяв боцмана, Лауреано. Габріеля і ще трьох матросів.

— Адальберто, наглядай за порядком! — гукнув капітан уже з баркаса.

Матроси налягли на весла.

— Швидше! Швидше! — підганяв їх Дієго, б'ючи палицею по зігнутих спинах.

Всі, хто лишився на каравелі, бурхливо реагували на перипетії погоні, що почалася. Але скоро човен і баркас сховалися за скелястим мисом, що виступав далеко в океан.

Мимо пройшов Доменіко. Ніс і губи в нього після капітанового удару розпухли. Кудряш провів його співчутливим поглядом. Це помітив Адальберто.

— Дон Дієго крутої вдачі, любить рукам волю давати. Не пожалів навіть свого вірного слугу…

—І навіщо ви тільки служите в нього? — вирвалось у Феді.

— Звичайно, я міг би кинути Дієго, — задумливо мовив Адальберто, — але куди підеш? Дієго не гірший і не кращий за інших капітанів. Скрізь такі самі порядки, як на «Улюбленці Нептуна». Весь світ стоїть на цьому. Сильні правлять слабкими. Правду казали у стародавньому Римі: не той правий, хто правий, а той, хто має більше прав… — пілот зітхнув. — Пригадую випадок з моїм батьком. Я був тоді ще хлопчиком, як один гранд замовив батькові сідло. Сідло вийшло на славу. Але воно, бачите, чомусь не сподобалось пихатому гранду, і той відшмагав батька нагаєм… Повірте, герцог, біднякам скрізь живеться погано. Кругом свавілля, жорстокість… Колись я з малого розуму думав, що життя моє зміниться, якщо піду не по батьковій дорозі. Скінчив університет, став пілотом, а все одно лишився простолюдином… Втім, навіщо це вам? — махнув рукою Адальберто. — Це не цікаво.

Федя знітився. Виходить, що й він, бодай не прямо, а все ж має відповідати за всяких там ідальго і грандів, які зневажають простий люд. А яке ж відношення має до них Кудряш?

«Може, розповісти йому правду? — промайнула думка. — А чому б і ні?» І Федя сказав:

— У нас в Променистеанії інші порядки. По-перше, ніхто нікого не б'є. А якщо полізе з кулаками — такого за грати і кінець. По-друге, ніхто не питає, хто твої батьки. Все це дурниці.

Адальберто не повірив й іронічно посміхнувся.

— Ось ви не вірите мені, а я вам щиру правду кажу! — розгарячився Федя і став розповідати, що в Променистеанії всі рівні, всі працюють для блага суспільства і людину оцінюють не за походженням, а за її особистими заслугами.

— В такому разі,— притишивши голос, довірливо мовив Адальберто, — ваша країна нагадує державу Утопію, так добре описану Томасом Мором, лорд-канцлером англійського короля Генріха VIII. Сподіваюсь, ви читали цю книгу?

Федя непевно крутнув головою. Йому не хотілось признаватися, що не читав.

— Зветься зона «Золота книга, така ж корисна, як і кумедна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопію». Вона з'явилася ще 1510 року. Я купив її перед відплиттям і проковтнув буквально за один день. Дуже, дуже цікаво… Томас Мор розповідає, немовби у відомого мореплавця Амеріго Веспуччі був супутник, португалець… Звали його Рафаїл Гітлодей. Він відстав від Веспуччі і потрапив на острів, у країну Утопію, де було п'ятдесят чотири міста… П'ять років прожив Гітлодей в Утопії, добре вивчив її життя, уподобання, звичаї. Все населення цієї країни, чоловіки й жінки, обов'язково трудиться… В Утопії нема грандів, ідальго, пеонів, жебраків. Нема й чиновників. На певну посаду людину обирають терміном на один рік. І князя в Утопії теж обирають, з тією лише різницею, що аж до його смерті… Кожен громадянин вивчає якесь ремесло. Хліборобством і скотарством там займаються по черзі. На полях працюють по два роки. В країні нема гультіпак, дармоїдів…

Ніанг жадібно ловив кожне слово і, не втримавшись, спитав:

— А де зараз Томас Мор? Що він робить?

— його нема серед живих. Такі, як він, не до вподоби правителям. Король Генріх VIII не міг простити йому книгу про Утопію. То-маса Мора брехливо звинуватили в державній зраді і прилюдно стратили. — Адальберто помовчав, потім заговорив знову: — Адже, коли подумати, що таке будь-яка держава? Це змова багатіїв, які вигадують хитромудрі способи, щоб утримати владу та зберегти багатства, нажиті за рахунок простого люду… Взяти хоч би того ж Генріха VIII. Тільки за рік він витратив на шовки та оксамити для своїх костюмів п'ять тисяч фунтів стерлінгів! На ці гроші тисяча сімей бідняків могла б жити півроку. Король увів криваві закони проти убогих. Жебраків ловили по дорогах, у містах, прив'язували до возів і били бичами. Били доти, поки тіло не закривавиться!

Федя здригнувся, уявивши собі цю жахливу картину. Від самої думки про таку жорстокість по спині пробігли мурахи.

Адальберто провів рукою по обличчю, ніби відганяючи невеселі думки.

— Я ще не все розповів про Утопію, — глянув він на Федю й Ніанга. — Там усе, добуте працею, належить громадянам і видається безплатно за потребами. Хто хоче, харчується в громадських їдальнях. Житла й сади належать державі. Розподіляють їх раз на десять років жеребкуванням. Воювати утопійці не люблять. Та коли на них нападуть, хоробро захищаються… Золото, срібло, коштовне каміння там нічого не варті. З дорогоцінних металів в Утопії роблять знаєте що? Кують кайдани, нашийники для злочинців! А діамантами бавляться діти… Працюють в Утопії всього по шість годин на добу. Решту часу займаються науками, музикою, живописом, читають книги… Брудні й важкі роботи виконують раби…

— Як? — здивувався Федя. — В Утопії існує рабство?

— Так, — спокійно відповів Адальберто. — Але в рабство там обертають тільки військовополонених або ж злочинців, засуджених до смертної кари в інших державах. Цих злочинців утопійці купують за гроші…

— Це така ж країна, як твоя Променистеанія! — вигукнув Ніанг. — Правда ж, Федю?

— Ні, не така, — заперечливо покрутив головою Кудряш. — У нас нема рабів, в нас усі рівні. Наша країна в тисячу разів краща за Утопію. В нас…

Він не встиг договорити. Несподівано почулись безладні постріли. Всі прислухались, але стрілянина так само раптово стихла.

— Ну, Дієго відправив на той світ Педро й Гуго, — перехрестившись, промовив Луїс. — Плакали мої грошенята, — він важко зітхнув. — Учора ж Педро програв мені в кості сто мараведі. Хто тепер їх віддасть? Альфонсо, ти ж друг Педро, може, ти розрахуєшся за нього? Господь бог не забуде тобі це добре діло…

— Аякже, розтуляй ширше кишеню, — крізь зуби процідив Альфонсо і глузливо додав — Пошукай дурнів в іншому місці. От зустрінеш Педро на тому світі, там і одержиш свої мараведі.

Знову почулися постріли.

— Хе-хе-хе, — усміхнувся Луїс. — А ти казав, що Восьминогові кінець. Не так просто з ним упоратись! Це тобі не Гуго…

— Коли я казав, що Педро кінець? — обурився Альфонсо. — Ти ж сам це видумав!

Між ними почалася суперечка. Могло дійти й до бійки, коли б не втрутився Адальберто.

Розділ тридцять четвертий В ТРОПІЧНОМУ ЛІСІ

Минув полудень, а Дієго з матросами все ще не повертався. Адальберто вже вирішив послати до острова другий баркас, але тут Ніанг закричав:

— Пливуть! Пливуть, сеньйоре Адальберто!

Справді, з-за мису показався баркас із човном на буксирі.

Всі обліпили борт. Лунали голоси:

— Де ж Педро? Щось його не видно!

—І Гуго нема, — приклавши руку козирком до очей, сказав Луїс.

— Мабуть, вони лежать зв'язані на дні баркаса, — висловив припущення Альфонсо.

— Теж вигадав! — заперечив Луїс. — Стане їх возити сеньйор Дієго. Хіба на острові нема гілляки, щоб їх повісити?

— Ніхто їх не вішав, — втрутився Доменіко. — Ти що, не чув пострілів? Сеньйор Дієго давно розстріляв і Педро, й Гуго.

Припущенням і розмовам поклало край прибуття баркаса. Темний, як ніч, капітан піднявся на палубу і, підкликавши Адальберто, пошкутильгав до своєї каюти.

Матроси накинулись на учасників погоні з запитаннями. Ініціативу взяв у свої руки Габріель. Виразно жестикулюючи і поблискуючи чорними очима, він став розповідати:

— Доки ми збирались, вони встигли далеченько відійти… Наздогнали їх у бухті. І тут— треба ж! — у мене переломилось весло. Поки я його міняв, Педро й Гуго повискакували на берег. Ми почали стріляти…

— Це чутно було… — вставив Луїс.

— Педро теж відстрілювався, доки сеньйор Дієго не продірявив йому праву клешню. А Гуго, ха-ха-ха, — ви б тільки чули! — затрясся від сміху Габріель, — верещав, як баба! Він кинувся було бігти, так його, старого дурня, ноги не туди понесли, йому б у ліс, а він з переляку — вздовж берега. Як постріл, так Гуго бух на землю, а потім знову на ноги і знову драла… Шкода, що мене підвело весло, а то б ми їх, голубчиків, живими схопили… Ну, а далі було так: висадились ми, а Гуго н Педро вже до тямку прийшли і подалися в ліс. А в лісі, браття, темно, як у трюмі, і кругом кляті колючки… Шукали ми їх, шукали, ніяк не знайдемо, та й плюнули. Дідько з ними, все одно з острова їм довіку не вибратись.

— Шкода, що шторм заніс наших собак, — зауважив Доменіко. — Вони б їх швидко знайшли…

— Вже збирались було відчалити, — розповідав далі Габріель, — коли чуємо з лісу: «Рятуйте! Допоможіть!». Ми туди, бачимо: Педро й Гуго по шию в трясовині, тільки голови стирчать. Не встиг ніхто і оком кліпнути, як їх і зовсім за тягло. Лише тюрбан Педро й зостався. От і все… Були Педро й Гуго і нема їх. Амінь! — сумно закінчив Габріель.

— Та-ак… — глибокодумно протяг Доменіко. — Пощастило обом…

— Це чому ж пощастило? — кинув хтось.

— Бо не попали б вони в трясовину, дон Дієго позаливав би обом горлянки розтопленим свинцем…

У цей час з каюти вийшли капітан і Адальберто. Вони вирішили відправити на острів матросів по прісну воду, дрова та організувати полювання на дичину.

З наказу Дієго спустили баркаси. Матросам таки добре набридло мотлятися по морю, і кожен просився на берег. Перш за все для полювання відібрали кращих стрільців, душ десять. Вони озброїлись рушницями й піками.

Прихопивши барила для води, сокири її піки, всі повсідались по місцях. Тут Адальберто помітив Федю, що мовчки стояв біля борту.

— А ви, герцог, не бажаєте прогулятися з нами?

— О, з задоволенням! — зрадів Кудряш. — І Ніангові можна?

Адальберто кивнув головою.

— Візьміть і мене! — благально крикнув Луїс.

— Та ти з двох кроків у корову не поцілиш! — зареготав боцман. — Не беріть його, сеньйоре Адальберто, тільки зайвий вантаж.

— Це я — зайвий вантаж? — образився Луїс—А хто краще від мене збирає черепашачі яйця?

— Що правда, то правда, — змушений був визнати боцман, — на це ти мастак…

— Ну добре, Луїсе, стрибай! — крикнув Адальберто.

Луїс не примусив себе чекати. За кілька секунд він із сяючим лицем вмостився на носі поряд з Федею і Ніангом.

Вода в бухті була навдивовижу прозора. Кудряш, перегнувшись через борт, з цікавістю розглядав колонії коралів. Зграйками і поодинці пропливали проворні рибки. Вони були найрізноманітніших кольорів — зелені, червоні, блакитні, жовті, чавіть смугасті…

Ось і довгожданий острів. Пробираючись серед рифів, баркас наблизився до берега і ткнувся носом у пісок. Всюди лежали уламки рожевих і яскраво-червоних коралів. Викинуті хвилями, де-не-де виднілись безпорадні червоні та сині морські зірки. Здоровенний краб, наляканий несподіваною появою людей, незграбно пересуваючи клешні, метнувся вбік і причаївся за блискучим, відполірованим хвилями каменем.

У небі кричали чайки і ще якісь незнайомі Феді птахи. Вони каменем кидались у воду, хапали рибу і здіймались у повітря. Птахи сварилися, вихоплювали одна в одної здобич…

Підійшов другий баркас. З наказу Дієго зрубали двоє дерев і трохи віддалік на березі спорудили величезний хрест. Дієго, спершись на палицю, став у театральну позу. Навколо, поскидавши капелюхи, завмерли матроси. Капітан витяг із камзола згорток пергаменту і, відкашлявшись, урочисто прочитав:

— Вступаючи в володіння цією землею, названою мною островом Герцога Променестеанського, оголошую його з усіма берегами, гаванями і з усім, що є в них. власністю його католицької величності короля Іспанії…

Як тільки скінчилась церемонія введення острова в володіння іспанської корони, матроси повитягали на берег баркаси. Стрільці подалися до лісу, решту матросів боцман розподілив для заготовки дров і води.

Луїс, рятуючись від пекучих променів тропічного сонця, окутав голову ганчіркою і побрів уздовж берега. Скоро він радів, знайшовши черепашачі яйця.

Ніанг і Федя пішли до річки. Під ногами похрустував сірий від солі черепашник. Після протухлої води з корабельних барил проточна вода здавалась особливо смачною. Річечка так вабила, що Федя не втримався і швидко роздягнувся. Він пірнув, а за ним Ніанг. В цей жаркий день було дуже приємно освіжитись і відчути, як тіло сповнюється бадьорістю. Федя розплющив очі і обімлів: прямо перед ним швидко ворушило лапами чудовисько із зміїною головою. Наляканий, він вискочив на берег і мимоволі посміхнувся: «страшним чудовиськом» виявилась морська черепаха.

Накупавшись, хлоп'ята сіли в затінку пишнолистої пальми. З лісу долітало дзижчання пилок, тріск повалених дерев, приглушені голоси.

Федю приваблювали таємничі тропічні зарості, про які він так багато читав у книжках. Не раз у своїх мріях він разом з відважними мандрівниками пробирався крізь непрохідні хащі. А зараз за сто кроків звідси екзотичні дерева й кущі з їхніми мешканцями!

.— Ходімо туди, — кивнув він у бік лісу.

— Не треба, — злякано сказав Ніанг. — Там змії, москіти, комарі. А ще… на нас можуть напасти леви!

Федя заспокоїв друга: острів лежить недалеко від берегів Нового Світу, а леви водяться лише в Африці і Азії.

Спочатку хлоп'ятам зустрілись пальми. їх змінили якісь гігантські дерева з великим м'ясистим листям. Стовбури дерев густо переплітали орхідеї. їх блідо-сріблясті корені повисали в повітрі. Федя замилувався квітами цих незвичайних рослин. Він не стримався і зірвав бірюзову квітку. 1 тут же, скрикнувши від гострого болю, відкинув її вбік. Федю вкусила мураха. Ці комахи обрали собі місцем постійного перебування орхідеї.

Стовбури дерев-велетнів окутували згори донизу гнучкі вузлуваті щупальця ліан. Самі ліани обросли мохом і лишайником. Деякі з них були завтовшки з руку дорослої людини, їхні гострі колючки підступно шкрябали тіло, шматували одежу, і кожен крок коштував неабияких зусиль.

Що далі йшли хлопці, то глухішим ставав ліс. Ніде ні пучка трави. Самий мох та якісь пістряві гриби. «Мабуть, отруйні», — подумав Кудряш, обминаючи їх. Все довкола мріло в сіро-зеленому мороці. Дерева-велетні і карлики попереплітались гілками. Ні неба, ні сонця. Суцільне зелене шатро. Все частіше стали попадатись мертві, зарослі мохом, лежачі дерева. Ноги грузли в м'якому вогкому ґрунті. Повітря було важке, смердюче, нерухоме, як у погребі. Від усього цього паморочилось у голові, стукало в скронях. Тіло Феді вкрилось липким потом, йому здавалось, що він зовсім не купався, хоч у лісі пробув усього чверть години.

На шляху хлоп'ят стіною стали деревоподібні колючі папороті.

— Федю, — вигукнув Ніанг, відмахуючись гілкою від москітів. — Вертаймось! Краще поплаваєм!

Кудряш не встиг відповісти. За метр від нього висіла вниз головою якась невелика дивна тварина. Довга брудно-сіра шерсть, кругла волохата голова…

— Це ж лінивець! — згадав Федя назву тварини. — Давай заберемо його з собою!

Ніанг, який ніколи в житті не бачив лінивців (в Африці ж їх немає), боязко позадкував.

— Ще вкусить, я боюся.

— Що ти, лінивці найспокійніші тварини в світі. Вони ніколи ні на кого не нападають, їдять собі листя й галузки, і все.

Федя відрубав кинджалом гілку і торкнув нею лінивця. Той не поворухнувся, тільки розплющив маленькі тьмяні очиці. Кудряш посмілішав і погладив його рукою. Знову ніякої реакції. Справді лінивець! Краще й не назвеш. Федя спробував відірвати лінивця від гілки, але де там! Лінивець міцно вчепився пазурами в гілку і тільки жалібно кричав: «І-і-і».

— Ну його, — махнув рукою Федя, — ходімо далі.

Йдучи слідом за Кудряшем, Ніанг невдоволено бурмотів; навіщо, мовляв, блукати, коли нічого цікавого нема. Зненацька посвітлішало, і попереду з'явилось широке болото, що заросло по краях яскравою соковитою зеленню. Голосно кумкали здоровенні жаби. Над болотом пищали хмари комарів. Тисячі маленьких, але лютих кровопивць одразу ж накинулись на Федю й Ніанга. Хлопці відчайдушно відмахувались, та це мало допомагало. Нові й нові полчища комарів налітали на Федю й Ніанга і кусали немилосердно.

— Ти мав рацію, Ніанг! — морщачись від болю, сказав Кудряш. — Ходімо назад. Мабуть, це те болото, де загинули Педро й Гуго.

Хлопці були вже хвилин за п'ять ходьби від річки, як раптом побачили багатометрового плямистого удава, що причаївся на гілках. З переляку вони кинулись навтіки і полегшено зітхнули, коли побачили матросів, які вантажили барила в баркаси. До Феді підійшов Луїс.

— Погляньте, — з гордістю кивнув він на повний кошик черепашачих яєць. — Бачите, скільки зібрав? Я їх так приготую, що пальчики оближете.

Почулись постріли. Федя здригнувся.

— То наші полюють, — спокійно пояснив Луїс.

Скоро з лісу вийшли мисливці. Обличчя в них сяяли. І не дивно. Полювання виявилось на рідкість вдалим: три броненосці і з півсотні агуті — золотистих зайців.

Баркаси, навантажені барилами з водою і мисливськими трофеями, повільно відійшли від берега.

Острів розчарував Федю, і залишив він його без усякого жалю. Не таким, зовсім не таким уявляв він собі тропічний ліс. «Наші ліси куди кращі,— думав Кудряш, — хоч і немає в них усяких цих екзотичних штучок…»

І якось самі собою постали перед очима ліси й діброви рідної Київщини, тихі річки, широкі заливні луги, неозорі, наче море, степові простори з хвилястими хлібами. А які чудові навесні біло-рожеві квітучі сади! А зима… Невже йому так ніколи й не доведеться в погожий зимовий день походити на лижах по припорошеному снігом лісі серед високих сосон, струнких ялинок, помилуватися жовтогрудими синичками, красунями снігурами?

Баркас підійшов до каравели. По мотузяному трапу Федя піднявся на палубу. Зайшов до каюти, сів на скриню, задумався. Згадались тато, мама… Федя не витримав і гірко-гірко заридав.

ЕПІЛОГ

Поповнивши запаси води, провізії і палива, повеселілий Дієго наказав підняти якір. Поліпшився і настрій матросів. Тільки одного Федю охопила якась апатія. Він не хотів ні з ким зустрічатися і годинами мовчки просиджував де-небудь у глухому кутку, на самоті із своїми невеселими думками. Туга за рідними, за домівкою, за шкільними товаришами оволоділа ним.

Це бачив Ніанг і намагався, як тільки міг, розрадити, підбадьорити друга. Але Федя нічого не міг зробити з собою. Це вже був не той Федя. Іншими очима дивився він на довколишній світ і нещадно картав себе. Який він був наївний, коли, по суті, відмовлявся від завоювань людства, добутих ціною неймовірних зусиль і навіть жертв! Звісно, прямо він не казав, але виходило: геть електричну лампочку, хай живе каганець! Не потрібні автомобілі, літаки, електровози — їх замінять коні, мули, верблюди… Не потрібні радіо, телефон, телеграф! Краще хай буде голубина пошта… Не треба телебачення, радіолокації… «Яке безглуздя! — не міг заспокоїтись Кудряш. — Так, захоплюючись середньовіччям, чого доброго дійдеш до того, що станеш прославляти бронзовий або й кам'яний вік… Ех, зібрати б зараз усіх хлопців і дівчат, що скаржаться на нудьгу, на те, що їм романтики не вистачає, я б знайшов, що їм розказати…»

Сильний поштовх звалив Федю, і тут же почувся скрегіт і тріск.

— Іржавий якір тобі в бік! Куди дивився? Ти посадив каравелу на підводну скелю! — гнівно закричав Дієго і навідліг ударив Альфонсо. Капітан сам схопився за руль.

Знову оглушливий гуркіт. Затріщав, розламуючись під ударами хвиль, корпус каравели. Розриваючи ванти і вітрила, впали щогли… За хвилину-другу каравела розвалилась.

Опинившись у воді, Федя ледве встиг ухопитись за колоду, що пропливала мимо. Рядом промайнуло перекошене від жаху обличчя Луїса. Він благав про допомогу. Вчепившись за барило, бовталися Габріель і Альфонсо. Перекинутий догори дном баркас обліпили Адальберто, Дієго, боцман, Доменіко… Федя озирнувся і побачив Ніанга. Той безпорадно бив по воді руками, намагаючись утриматись на поверхні.

Кудряш поспішив йому на допомогу, але велика хвиля накрила його з головою, відірвала від колоди, жбурнула кудись убік. Усе закружляло перед очима в зловісному зеленому світлі…

* * *

Федя опам'ятався, через силу підняв обважнілі повіки, не. розуміючи, де він і що з ним. Над головою безхмарне голубе небо. Якась пташка непорушно висіла у високості. «Жайворонок!» — промайнуло в голові.

— Як ти себе почуваєш, Федюню? — неначе здалеку, долинув чийсь співчутливий голос.

«Федюню!» Так називав його лише тато. Федя повернув голову і ніби крізь пелену туману побачив батька, що схилився над ним.

— Ну як, тобі вже краще?

Хлопчик заплющив очі. Що це? Галюцинація? Щойно він був на каравелі, а зараз чомусь поряд батько…

— Коли б ти знав, Федюню, як я налякався! Ти потрапив у підземелля, а там сірководень… От і втратив свідомість. Добре, що я тебе швидко знайшов і виніс на повітря… Не плач, все вже позаду. Нічого страшного нема…

…Повернувшись з Криму, Федя розповів друзям про свою одіссею в шістнадцяте століття. Декому з хлоп'ят сподобалась ця дивовижна історія, де в кого викликала недовірливі посмішки. Та найголовніше — сам Федя більше не шкодував, що живе в наш час, а не в далекому середньовіччі.

СЛОВА, МОЖЛИВО, НЕЗРОЗУМІЛІ ЧИТАЧЕВІ

Абордаж—старовинний спосіб морського бою, коли два кораблі-супротивники зчеплюються між собою й розпочинається рукопашна бійка.

Алхімія — середньовічне вчення, яке передувало науковій хімії. Алхіміки розшукували так званий «філософський камінь» — особливу речовину, за допомогою якої можна було б перетворювати прості метали на золото.

Арроба — старовинна іспанська міра ваги—12,5 кілограма.

Астрологія — широко розповсюджена в давнину псевдонаука, яка за розміщенням зірок нібито завбачала долю людини.

Астролябія — спеціальний кутомірний прилад, яким до початку XVIII століття користувались у мореплавстві для визначення місцеположення суден за небесними світилами.

Асумбара — іспанська міра рідини — трохи більше 2 літрів.

Бакалавр — перший учений ступінь у західноєвропейських університетах часів середньовіччя.

Бальзам — напіврідка речовина рослинного походження або виготовлена штучно. Містить у собі ефірні олії і смоли. Застосовується в техніці й медицині.

Ванти — снасті, що ними закріплюють щогли з бер гін.

Вічний двигун — (перпетуум-мобіле) — уявний механізм, який, будучи раз приведений в рух, діє без додаткової затрати сил. Створення вічного двигуна суперечить законам фізики.

Галс — курс корабля відносно напрямку вітру. Галсом звуть ще снасть, яка притримує нижній над-вітряний кут вітрила.

Гороскоп — таблиця розміщення небесних світил у момент народження людини. За цією таблицею середньовічні астрологи нібито могли завбачати людську долю.

Гранд — іспанський шляхтич, аристократ.

Ідальго — іспанський дворянин.

Кабальєро — в Іспанії шляхтич, що займає важливе становище в суспільстві.

Кабельтов — морська міра довжини—185,2 метра.

Каравела — старовинне іспанське або португальське вітрильне судно.

Лаг—прилад для визначення швидкості корабля й пройденої ним відстані.

Лиценціат — вчений ступінь, середній між бакалавром і доктором.

Мараведі — старовинна іспанська монета.

Олья — національна іспанська страва, щось на зразок нашого овочевою рагу.

Пеон — іспанський селянин-бідняк.

Рангоут — сукупність дерев'яних щогл, на які ставлять вітрила.

Такелаж—всі снасті на кораблі, за допомогою яких кріплять рангоут і керують вітрилами, а також підіймають вантажі.

Траверс — напрямок, перпендикулярний курсові корабля.

1

По-іспанськи — добрий день.

(обратно)

2

Дуже добре (іспанське).

(обратно)

Оглавление

  Розділ перший . МРІЯ ЗБУВАЄТЬСЯ

  Розділ другий . ВИСОТА — СІМ ТИСЯЧ МЕТРІВ

  Розділ третій . ОСЬ ВОНО — МОРЕ!

  Розділ четвертий . ПА БОРТУ ТЕПЛОХОДА

  Розділ п'ятий . В ГІРСЬКОМУ КРИМУ

  Розділ шостий . В РУЇНАХ ФОРТЕЦІ

  Розділ сьомий . ДИВОВИЖНА ЗУСТРІЧ

  Розділ восьмий . ЗУСТРІЧ З КАПІТАНОМ

  Розділ дев'ятий . АСТРАЛЬНИЙ ЗНАК

  Розділ десятий . ЧАРІВНІ ПАЛИЧКИ

  Розділ одинадцятий . „БАЛЬЗАМ ГАЛЕНА"

  Розділ дванадцятий . НЕЗВИЧАЙНИЙ ПОДАРУНОК

  Розділ тринадцятий . ФЕДЯ ЗНАХОДИТЬ ДРУГА

  Розділ чотирнадцятий . КАПІТАН ГНІВАЄТЬСЯ

  Розділ п'ятнадцятий . ПЕДРО Й ГУГО ЗМОВЛЯЮТЬСЯ

  Розділ шістнадцятий . СЕРЕДНЬОВІЧНІ ПОРТУЛАНИ

  Розділ сімнадцятий . НА ТРАВЕРСІ „ГОЛЛАНДЕЦЬ"!

  Розділ вісімнадцятий . БАРКАС ПОВЕРНУВСЯ НІ З ЧИМ

  Розділ дев'ятнадцятий . ДВОЄ БАРИЛ МАДЕРИ

  Розділ двадцятий . РОЗПОВІДЬ ХУАНА

  Розділ двадцять перший . КОРОЛІВСЬКЕ ЧАСТУВАННЯ

  Розділ двадцять другий . КОСТІ ВИРІШУЮТЬ СУПЕРЕЧКУ

  Розділ двадцять третій . МИ ПЕРЕМОГЛИ, ФЕДЮ!

  Розділ двадцять четвертий . СУБОТА — ОСТАННІЙ ДЕНЬ

  Розділ двадцять п'ятий . ПІСЛЯ БУРІ

  Розділ двадцять шостий . ЧУДЕСНА КРАЇНА ПРОМЕНИСТЕАН1Я!

  Розділ двадцять сьомий . ЗОЛОТА ПЛАТІВКА

  Розділ двадцять восьмий . СІМ МЕТАЛІВ

  Розділ двадцять дев'ятий . ВІДВЕРТА РОЗМОВА

  Розділ тридцятий . ОСТРІВ ГЕРЦОГА ПРОМЕНИСТЕАНСЬКОГО

  Розділ тридцять перший . НАПАД ДРАКОНА

  Розділ тридцять другий . ОБШУК

  Розділ тридцять третій . КРАЇНА УТОПІЯ

  Розділ тридцять четвертий . В ТРОПІЧНОМУ ЛІСІ

  ЕПІЛОГ

  СЛОВА, МОЖЛИВО, НЕЗРОЗУМІЛІ ЧИТАЧЕВІ . .

Реклама на сайте