«Глибоко під водою»

Глибоко під водою (fb2) - Глибоко під водою (пер. Ганна Яновская) 1596K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Пола Хокинс

Пола Гоукінз Глибоко під водою

Обережно! Ненормативна лексика!

Усім, хто баламутить воду, присвячую

I was very young when I was cracked open. Some things you should let go of Others you shouldn’t Views differ as to which[1]

Emily Berry. The Numbers Game[2]

Нині нам відомо, що спогади — не застиглі чи завмерлі, як те варення в банках у комірчині Пруста. Спогади трансформуються, розбираються на складові, знову збираються і категоризуються з кожним актом пригадування.

Олівер Сакс. Галюцинації

Затон Утоплениць

Ліббі

— Ще раз! Ще раз!

Її знову зв’язують. Цього разу по-іншому: ліву руку до правої ноги, праву — до лівої. Навколо пояса її теж обв’язано мотузкою. Цього разу до води її несуть.

— Благаю… — промовляє вона, бо тепер уже не певна, чи зможе витримати цей холод і чорноту. Вона хоче повернутися назад, до домівки, якої вже немає, у той час, коли вони з тітонькою сиділи біля каміна й розповідали казки одна одній. Хоче опинитися в ліжку у своєму будиночку, хоче знову стати маленькою, вдихати дим від дров, троянди і приємний запах шкіри тітоньки.

— Благаю…

Вона йде під воду. Коли її витягають удруге, губи її посиніли, а дихання вже не повертається.

Частина перша

2015 рік

Джулс

Було щось таке, що ти хотіла мені розповісти, правда? Що ж це було? У мене таке відчуття, немовби мене винесло з цієї розмови давним-давно. Я вже не могла зосередитися. Я думала про щось інше, намагалася з усім розібратися, не слухала, втрачала нитку бесіди. Що ж, тепер ось тобі вся моя увага. Тільки я не можу позбутися думки, що випустила з поля зору щось більш помітне.

Коли до мене прийшли й розповіли, я розсердилася. Спочатку відчула полегшення, бо коли двоє поліцейських з’являються на порозі саме тоді, коли ти шукаєш квиток на потяг і ось-ось побіжиш на роботу, то боїшся найгіршого. Я хвилювалася за важливих для мене людей — за друзів, колишнього, колег.

Але річ була не в них, сказали вони, а в тобі. То на мить мені стало легше, а потім мені сказали, що сталося, що тебе вже немає, сказали, що ти була у воді — і тут я розлютилася. Розлютилася й злякалася.

Я міркувала про те, що ж мені сказати, коли прийду, що я знала: ти це зробила мені на зло, щоб мене засмутити, злякати, зламати мені життя. Привернути мою увагу, витягти мене куди тобі заманулося. Ну ось, Нел, тобі це вдалося: ось я там, куди ніколи не хотіла потрапити знову, маю доглядати твою дочку, розгрібати твій срач, будь він проклятий.

Понеділок, 10 серпня

Джош

Щось мене розбудило. Я сів на ліжку і помітив, що кімната мами з татом була відчинена, а коли придивився, то побачив: мами в ліжку немає. Тато, як завжди, хропів. Годинник з радіо показував 4 : 08. Я подумав, що вона, напевно, внизу. У мами бувало безсоння. Тепер безсоння в них обох, але він п’є таблетки, такі сильні, що хоч стань і закричи в нього над вухом — не прокинеться.

Я пішов униз по-справжньому тихо, бо зазвичай у таких випадках вона вмикає телевізора й дивиться оті занудні реклами про апарати, які допомагають схуднути, або прибирати, або чистити овочі по-всякому, і тоді засинає. Але ні телевізор не працював, ні на дивані її не було, то я зрозумів, що мама десь вийшла.

Вона кілька разів так робила — принаймні наскільки мені відомо. Я не можу стежити за всіма одночасно. Першого разу вона сказала мені, що вийшла просто провітритися, але іншого ранку я прокинувся, а її вдома не було, а коли я визирнув у вікно, то її машина не стояла перед будинком, де вона зазвичай стоїть.

Гадаю, вона, можливо, їздить гуляти на річку або відвідує могилу Кейті. Я теж так інколи роблю, але ж не серед ночі.

Мені було б страшно ходити поночі, та й не по собі мені було б, адже саме це зробила Кейті: встала посеред ночі, пішла на річку й не повернулася. Але й розумію, чому мама так робить: так вона зараз може бути найближче до Кейті, крім, хіба що, коли сидить в її кімнаті, що вона, я знаю, теж інколи робить. Кімната Кейті поряд з моєю, і мені чути, як мама плаче.

Я сів на диван і став на неї чекати, але, напевно, заснув, бо коли почув, що відчиняються двері, надворі вже було світло, а коли глянув на годинник на каміні, була чверть на восьму. Я почув, як мама зачинила двері — і побігла просто по сходах.

Я помчав за мамою нагору. Стояв біля спальні й дивився в шпарину. Мама стояла на колінах біля ліжка, і обличчя в неї було червоне, як від бігу. Вона важко дихала й казала:

— Алеку, вставай. Вставай! — і трусила батька. — Нел Ебботт загинула! Її знайшли у воді. Вона стрибнула!

Не пам’ятаю, чи я щось сказав, але, напевно, чимось себе видав, бо мама подивилася на мене й зірвалася на ноги.

— Ой Джоше! — промовила вона, йдучи до мене. — Ой Джоше.

По її обличчю текли сльози, вона мене міцно пригорнула. Коли я звільнився з обіймів, вона й далі плакала, але і всміхалася.

— Мій хороший! — промовила вона.

Тато сів у ліжку. Він тер очі. Йому хтозна-скільки часу треба, щоб прокинутися як слід.

— Не розумію. Коли… вчора? Звідки ти знаєш?

— Я по молоко пішла, — сказала вона. — Усі про це говорили… у крамниці. Її зранку знайшли.

Вона сіла на ліжко і знову заплакала. Тато її пригорнув, але не дивився на мене, і вираз обличчя в нього був дивний.

— Куди ти ходила? — спитав я. — Де ти була?

— У крамниці, Джоше. Я ж кажу.

«Це неправда, — хотів сказати я. — Тебе вже кілька годин не було вдома, ти не просто по молоко ходила». Я хотів це сказати, але не зміг, бо батьки сиділи на ліжку, дивилися одне на одного і вигляд у них був щасливий.

Вівторок, 11 серпня

Джулс

Пам’ятаю. Ми на задньому сидінні у трейлері, подушки звалено в центрі, щоб позначити кордон між твоєю і моєю територією, їдемо в Бекфорд, на наш Млин, на літо, ти збуджено метушишся — не можеш дочекатися, коли ж ми там будемо — я вся зелена, мене закачує, я стримую нудоту.

Я не просто пам’ятала, я відчувала це. Я відчувала ту саму нудоту сьогодні надвечір, зігнувшись над кермом, як стара баба, вела машину швидко і погано, мене заносило на поворотах, так що я вилітала аж на середину дороги, занадто різко била по гальмах, занадто скрупульозно вирівнювалася, побачивши зустрічний автомобіль. У мене було воно, оце відчуття, як тоді, коли бачиш, що на тебе на повній швидкості несеться білий фургон такою вузенькою доріжкою, і думаєш: мене зараз занесе, зараз буде, зараз занесе просто на нього, не тому, що я хочу, а тому, що така моя доля. Наче в останній момент я втрачаю всю свободу волі. Це схоже на відчуття, коли стоїш над урвищем або на вокзалі на краю платформи, і відчуваєш, ніби тобою рухає якась невидима рука. А що, коли?.. А що, коли я просто зроблю крок уперед? А що, коли я просто поверну кермо?

(Ми з тобою не дуже й відрізняємося врешті-решт.)

Що мене найдужче вразило, то це наскільки добре я все пам’ятала. Аж надто добре. Чому так, чому я можу так чудово згадати, що трапилося зі мною, коли мені було вісім років, а при тому гарячково пригадувати, чи розмовляла зі своїми колегами про те, що перенести замовлення клієнта на наступний тиждень неможливо? Те, що я хочу запам’ятати — не можу, а те, що я так намагаюся забути — просто не полишає мене. Що ближчий Бекфорд, то більше відчувається, як минуле просто вилітає на мене, як горобці з кущів, разюче й невідворотно.

Уся ця буйна, неймовірна зелень, цей яскравий, аж кислотний, жовтий дрік на пагорбі, обпікали мені мозок і запускали кінострічкою спогади: мені чотири чи п’ять років; тато несе мене до води, я верещу і звиваюся від захвату; ти стрибаєш зі скелі в річку, щоразу з більшої висоти. Пікніки на піску біля затону, смак сонцезахисного крему на язиці; спіймана у лінькуватій, каламутній воді нижче від Млина дебела рибина. Ти йдеш додому, а по нозі тобі тече кров після того, як не досить точно стрибнула, кухонний рушник, який ти закусила, коли тато промивав рану, бо щосили стримувала плач. Тільки не переді мною… Мама у блакитній сукні без рукавів босоніж на кухні варить вівсянку на сніданок, підошви її ніг темні, іржаво-коричневі. Тато сидить на березі річки, малює. Пізніше, коли ми були старшими, ти в джинсових шортах і футболці поверх ліфчика від бікіні поночі вислизаєш з дому на побачення з хлопцем. І не просто з хлопцем, а з хлопцем. Мама, дедалі худіша й крихкіша, спить у кріслі в вітальні; тато зникає на довгі прогулянки з пухкою, блідою дружиною вікарія, яка носить крислаті капелюхи від сонця. Пам’ятаю гру в футбол. Гаряче сонце на воді, усі погляди спрямовані на мене; я часто кліпаю, не випускаючи з очей сльози, на моєму стегні кров, у вухах дзвенить сміх. Мені досі чути його. А під цим усім — звук плину швидкої води.

Я була настільки глибоко в тій воді, що навіть не розуміла, що вже приїхала. Я була там, у самому серці містечка; це дійшло до мене раптово, наче я заплющила очі — і мене чарівна сила перенесла на місце, і я незчулася, як уже повільно проїжджаю вузькими провулками, облямованими повноприводними машинами, і десь краєм мого поля зору проноситься рожевий камінь; у бік церкви, старого мосту, а тепер обережно. Я не зводила очей з дороги поперед себе і намагалася не дивитися на дерева, на річку. Намагалася не бачити, але нічого не могла вдіяти.

Я зупинилася на узбіччі й вимкнула двигун. Подивилася вгору. Дерева і кам’яні сходи, зелені від моху, підступні після дощу. Усім тілом побігли мурашки. Я згадала це: крижаний дощ б’є об асфальт, миготливі сині вогні змагаються з блискавкою, осяваючи річку і небо, біла пара з вуст нажаханих людей — і маленький хлопчик, білий, мов привид, — він тремтить, його веде сходинками до дороги поліціянтка. Вона стискає його руку, і її очі широко розкриті й дикі, а голова розвернута вбік так сильно, ніби вона когось кличе. Я й досі відчуваю те саме, що відчувала тієї ночі — жах і завороження. Мені досі чуються твої слова: Як би це було? Чи можеш ти уявити? Як це — бачити, як твоя мати померла?

Я відвела очі. Завела машину і знову виїхала на дорогу, потім через міст, де доріжка завертає. Я виглядала поворот — перший ліворуч? Ні, не цей, другий. Отам це було, там це старе громаддя з бурого каменю, Млин. Шкіру поколює, тут холодно і сиро, моє серце забилося небезпечно швидко, і я спрямувала машину крізь відчинені ворота на під’їзну доріжку.

Там стояв чоловік і дивився в телефон. Поліцейський у формі. Він красиво підійшов до машини, і я опустила вікно.

— Я Джулс, — сказала я. — Джулс Ебботт. Я… її сестра.

— А-а, — вигляд у нього став знічений. — Так. Зрозуміло. Звичайно. Дивіться, — він озирнувся на будинок, — там зараз нікого немає вдома. Дівчинка… ваша племінниця… вона вийшла. Я… не зовсім впевнений, куди… — він витяг рацію з-за пояса.

Я відчинила двері й вийшла.

— Нормально, якщо я зайду в дім? — запитала я. Я дивилася у відчинене вікно, де колись була твоя кімната. Мені ще бачилася там ти, як ти сидиш на підвіконні, звісивши ноги надвір. Аж голова паморочиться.

Поліцейському, вочевидь, було незручно. Він відвернувся від мене і сказав щось тихо в рацію, а потім розвернувся до мене:

— Так, це можна. Можете заходити.

Сходами я йшла, мов сліпа, але чула звук води й відчувала запах землі, землі в тіні будинку, під деревами, в місцях, яких не сягає сонячний промінь, різкий сморід прілого листя — і цей запах переніс мене в минуле.

Я штовхнула двері, уже майже очікуючи почути голос моєї матері, яка гукає мене з кухні. Не замислюючись, я знала, що треба штовхнути двері стегном з того місця, де вони заїдають. Я вийшла в коридор і зачинила за собою двері, мої очі щосили намагалися щось розгледіти в темряві, тілом бігли мурашки від раптового холоду.

На кухні, під вікном стоїть дубовий стіл. Чи той самий? На вигляд схожий, але цього не може бути: місце відтоді переходило з рук в руки занадто багато разів. Я б могла перевірити, якби пролізла під нього й пошукала знаки, які залишили там ми з тобою, але від самої цієї думки в мене прискорюється серцебиття.

Пам’ятаю, як сюди вранці заходило сонце, і якщо сісти з лівого боку, обличчям до плити «Aga» — то перед тобою опиняється ідеальний краєвид на старий міст. Як красиво, казали всі, хто сидів на цьому місці, тільки от вони не бачили по-справжньому. Вони ніколи не відчиняли вікна й не висовувалися, вони ніколи не дивилися вниз на колесо, яке гнило, стоячи на місці, вони ніколи не дивилися на сонячне світло, яке виграє на поверхні води, вони ніколи не бачили, якою насправді була вода: зеленувато-чорною і сповненою живих і вмирущих істот.

З кухні, у коридор, повз сходи, глибше в будинок. Я вийшла на це місце так раптово, що мене просто кинуло крізь величезні вікна, що виходять на річку — просто туди, у річку, здавалося, якщо їх відчинити, вода рине через широке дерев’яне підвіконня і далі, вниз.

Пам’ятаю. Кожного того літа ми з мамою сиділи на цьому підвіконні, спершись на подушки, підібгавши ноги, майже торкаючись п’ятами, з книжками на колінах. Десь стояла й тарілка з закусками, хоча вона ніколи навіть не торкалася їх.

Я не могла дивитися на це — побачивши це вікно знову отаким, відчула, як мене охоплює біль і розпач.

Тиньк зі стін було зчищено й оголено цегляну кладку, а обстановка — геть-чисто твоє відображення: східні килими на підлозі, важкі меблі чорного дерева, великі дивани й шкіряні крісла, аж надто багато свічок. І куди не глянь — свідчення твоєї одержимості: великі репродукції в рамах: «Офелія» Мілле, прекрасна і безтурботна, з відкритим ротом і розплющеними очима, із затиснутим у руці букетом. «Потрійна Геката» Блейка, «Відьомський шабаш» Гойї, його ж таки «Пес». Цю картину я ненавиджу найдужче: на ній бідолашна тварина, тонучи, щосили намагається тримати голову над припливною хвилею.

Мені почувся телефонний дзвінок — він долинав неначе звідкись з-під будинку. Я пішла на звук через вітальню, потім трохи вниз сходинками — гадаю, там раніше була повна всякого мотлоху комора. Одного року її залило, і все, що там було, вкрилося мулом, неначе будинок сам став частиною річкового русла.

Я увійшла в кімнату, яка стала твоїм кабінетом. Вона була заповнена фотообладнанням, екранами, прожекторами, засобами для пı´дсвітки, там стояв принтер, на підлозі валялися папери і книжки, попід стіною стояли шафи з картотекою. І фотографії, звичайно. Твої фотографії вкривали кожен дюйм тинькованої стіни. Незвичному оку могло б здатися, що ти обожнюєш мости: Золоті ворота, Нанкінський міст через Янцзи, Віадук Принца Едварда в Торонто. Але якщо придивитися… Річ не в мостах, це не якась любов до цих шедеврів архітектури й техніки. Подивіться ще раз — і побачите, що на стіні не тільки мости, а й скеля Бічі-Хед, Аокіґахара, Прейкестолен. Місця, куди зневірені люди йдуть, щоб покласти край стражданням, собори відчаю.

Навпроти входу — знімки Затону Утоплениць. Знову, знову й знову, з кожного можливого кута, з кожної точки: блідий і обледенілий взимку біля чорної і суворої скелі, чи то гра сонця на воді влітку — оаза в зеленому розмаї, чи то похмурий, сірий, мов кремінь, а вгорі — хмари над головою, і ще, ще, і ще. Зображення зливаються в одне — запаморочливий удар по зору. Я відчувала, ніби я — там, у тому місці, ніби стою на вершині скелі, дивлюся вниз у воду, відчуваю цей жаский трепет, спокусу забуття.

Нікі

Деякі з них увійшли в воду з власної волі, деякі — ні, і якби ви спитали Нікі — тільки от навряд чи хтось збирався б це робити, бо ніхто ніколи не питав її — Нел Ебботт пішла не з власної волі. Але ніхто не збирався питати її, та й ніхто не збирався слухати її, так що насправді їй не було сенсу казати щось. Особливо поліцейським. Навіть якби вона не мала проблем із законом раніше, вона б не стала говорити з ними про це. Занадто великий ризик.

Нікі мала квартиру над продуктовим, власне, тільки одну кімнатчину з кухнею на кшталт камбуза та ванною кімнатою, малою настільки, що вона практично не виправдовувала такої назви. Немає про що й говорити, майже немає чого показати за все життя, зате Нікі мала зручне крісло біля вікна з краєвидом на місто, і отам вона сиділа та їла, і навіть іноді дрімала, бо їй останніми ночами майже не спалося, тож не було особливого сенсу лягати в ліжко.

Вона сиділа і спостерігала, як хтось приходить і відходить, а коли не бачила, то відчувала. Навіть до того, як отам на мосту починали блимати сині вогники, вона відчула щось. Вона не впізнала, що це Нел Ебботт, спочатку не впізнала. Люди думають, що ясновидці власне й бачать ясно, мов крізь кришталь, але це не настільки просто. Вона тоді тільки й зрозуміла, що хтось пішов знову купатися. Вона сиділа, не вмикаючи світла, і дивилася: чоловік із собаками побіг вгору по сходах, потім приїхала машина; не справжній поліцейський автомобіль, а простий, нормальний, синій. Детектив Шон Таунсенд, подумала вона, і це було так. Він разом з чоловіком із собаками спустився назад сходами, а потім примчала вся кавалерія, з блималками, але без сирени. Який уже сенс? Немає поспіху.

Коли вчора зійшло сонце, вона пішла по молоко й газету, і всі говорили, все казали: ще одна, другий за цей рік, але коли стало відомо, хто це, коли сказали, що це була Нел Ебботт, Нікі зрозуміла, що друга — не така, як перша.

Вона вагалася, чи не піти до Шона Таунсенда і не сказати йому все просто там і тоді. Але хоч який він був милий і люб’язний чоловік, усе ж таки він був копом і сином свого батька, і йому не можна було довіряти. Нікі б узагалі не спало на думку таке, якби їй не був симпатичний Шон. Він сам пройшов через трагедію, і Богу одному відомо, який він тепер, після цього… А ще він був добрий до неї — і тільки він був добрим до неї, коли її заарештували.

То, правду кажучи, був другий арешт. Це сталося вже давненько, шість чи сім років тому. Вона мало не відмовилася від свого бізнесу після першої судимості за шахрайство, і продовжувала лише з кількома постійними клієнтами і відьомською компанією — ті час від часу приходили віддати шану Ліббі, Мей і всім жінкам води. Вона трохи ворожила на таро, мала зо два сеанси цього літа; час від часу її просили встановити зв’язок з покійним родичем чи з котроюсь із купальниць. Але вона доволі довго, по суті, не вела справ.

Але потім їй удруге скоротили прибутки, так що Нікі опинилася наполовину на пенсії. З допомогою одного з хлопців, які волонтерили в бібліотеці, вона зробила собі веб-сайт, пропонуючи послугу ворожіння — 15 фунтів за півгодини. Порівняно хороша платня — адже Саллі Морґан по телевізору, котра такий екстрасенс, як срака Нікі, править 29,99 фунта за двадцять хвилин, і при цьому ви навіть говорите не з нею, а тільки з кимось із її «екстрасенсорної команди».

Потримала Нікі той сайт лише кілька тижнів, аж тут виявилося, що на неї доніс у поліцію відповідальний за стандарти торгівлі: мовляв, вона «не надала письмової відмови від відповідальності відповідно до закону про захист прав споживачів». Закон про захист прав споживачів! Нікі стверджувала, що не знала про необхідність надання такої відмови; у поліції їй сказали, що закон змінився. А звідки, спитала Нікі, я мала про це знати? У поліцейських це, звичайно, викликало бурю веселощів. А ми думали, ви знали, що так буде! Адже ви майбутнє передбачаєте, не минуле ж?

Тільки інспектор Таунсенд — на той час лише констебль — не сміявся. Він був добрий: пояснив, що це все пов’язано з новими законами ЄС. Закони ЄС! Захист прав споживачів! Був час, коли таких, як Нікі, переслідували відповідно до Закону про чаклунство і Закону про шахрайство медіумів. Тепер вони немилі європейським бюрократам. Низько ж вони впали.

Так що Нікі закрила сайт, спекалася техніки й стала працювати по-старому, тільки мало хто тепер до неї звертався.

Те, що в воді опинилася саме Нел, таки стало для неї потрясінням, мала визнати Нікі. Ворожка почувалася недобре. Не винною, як такою, бо все сталося не через Нікі. Проте, вона гадала, чи не сказала забагато, не виказала чогось, що не можна виказувати. Але її не можна звинуватити, що вона це почала. Нел Ебботт уже гралася з вогнем — вона була одержима річкою та її таємницями, а такі захоплення ніколи до добра не доводять. Ні, Ніккі ніколи не казала Нел шукати пригод на свою голову, вона тільки вказала їй напрямок. І воно й не виходило так, ніби вона не попереджала Нел, правда ж? Проблема полягала в тому, що ніхто не слухав. Нікі сказала їй, що в цьому місті завжди були люди, готові проклясти тебе, тільки-но побачать. Але ж люди заплющували очі на це, чи не так? Нікому не подобалося згадувати, що вода в цій річці отруєна кров’ю і жовчю жінок — переслідуваних, нещасних; люди просто пили ту воду щодня.

Джулс

Ти так і не змінилася. Мені слід було знати це. Я ж бо й знала. Ти любила Млин і воду, ти була одержима тими жінками, тим, що вони зробили, і тими, кого вони залишили. І тепер ось це. От чесно, Нел. Чи ти дійсно збиралася заходити так далеко?

Нагорі я вагалася, стоячи перед хазяйською спальнею. Тримаючись за ручку дверей, я набрала повні груди повітря. Я знала, що вони сказали мені, але я також знала тебе і не могла їм повірити. Я була певна, що коли я відчиню двері, там будеш ти, висока і худа, зовсім не рада мене бачити.

У кімнаті було порожньо. У повітрі стояло відчуття щойно покинутого місця, ніби ти допіру вибігла вниз, на кухню запарити чашечку кави. Наче ти можеш повернутися будь-якої хвилини. Мені ще вчувався в кімнаті запах твоїх парфумів — щось густе, солодке і старомодне, як колись у нашої мами — «Opium» чи «Yvresse».

— Нел? — непевно, тихо промовила я твоє ім’я, немов викликала тебе, як викликають диявола. Тиша була мені відповіддю.

Далі по коридору була «моя кімната» — та, де я колись спала: найменша в будинку, як і годиться кімнаті наймолодшої дитини. Вона здалася мені ще меншою, ніж я пам’ятала, темнішою, печальнішою. Вона була порожня — тільки й стояло в ній одинарне незастелене ліжко, і пахло вогкістю, наче землею. Я ніколи не спала тут добре, мені завжди було тут не по собі. Що й не дуже дивно, з огляду на те, як ти любила мене лякати. Сидячи за стінкою, ти шкребла по тиньку нігтями, малювала якісь знаки на другому боці дверей криваво-червоним лаком для нігтів, писала імена загиблих жінок пальцем на запітнілому вікні. А ще — ці всі історії, які ти розповідала, про відьом, яких тягли до води, чи про жінок, які у розпачі кидалися зі скелі на каміння, про переляканого маленького хлопчика, який сховався в лісі і побачив, як його мати стрибнула назустріч своїй смерті.

Я не пам’ятаю цього. Звичайно ж, не пам’ятаю. Коли я аналізую свій спогад про маленького хлопчика, який побачив смерть матері, то він геть безладний, непослідовний, як сон. Це все ти шепочеш мені на вухо — воно не сталося на моїх очах якоїсь пронизливо-холодної ночі біля води. Ми ніколи не були тут узимку, у нас не було холодних ночей над водою. Я ніколи не бачила наляканої дитини на мості посеред ночі — що би я, сама тоді зовсім мала, робила там? Ні, це була історія, яку ти розповіла, про те, як хлопчик зіщулився поміж деревами, підняв голову і побачив її — з обличчям блідим, як нічна сорочка при місяці; як він підняв голову і побачив: вона кинулася вниз, розкинувши руки, мов крила, у мовчазному повітрі, як згас крик на її губах, коли вона впала в чорну воду.

Я навіть не знаю, чи насправді був той хлопчик, який бачив загибель своєї матері, чи ти сама це все вигадала.

Я вийшла зі своєї колишньої кімнати й повернулася до тієї, що колись була твоєю, а зараз, схоже, тут мешкає твоя дочка. Хаотичне нагромадження одягу і книжок, мокрий рушник на підлозі, брудні чашки на тумбочці, накурена задуха в повітрі, нудотно-солодкий запах лілії, яка в’яне і гниє у вазі біля вікна.

Не замислюючись, я почала наводити лад. Я розправила постіль, повісила рушник у ванній на гачок. Я стояла на колінах, витягуючи брудну тарілку з-під ліжка, коли почула твій голос, який кинджалом ударив мене в груди.

— Ви, блядь, думаєте, що робите?!

Джулс

Я зіп’ялася на ноги, переможно всміхаючись: адже я знала, я знала, що вони помилялися, я знала, що насправді ти не загинула. І ось ти стояла у дверях, кажучи мені забратися НА ХУЙ з твоєї кімнати. Шістнадцяти-сімнадцятирічна рука зараз учепиться в моє зап’ястя, нафарбовані нігті увіп’ються в тіло. Я сказала, пішла звідси, Джуліє. Жирна корово!

Усмішка померла, тому що, звичайно, це була зовсім не ти, а твоя дочка, на вигляд майже точнісінько така, як ти в підлітковому віці. Вона стала в дверях, упершись рукою в бік.

— Що ви робите? — знову запитала вона.

— Я… вибач, будь ласка, — сказала я. — Я Джулс. Ми не зустрічалися, але я ваша тітка.

— Я не питала, хто ви, — сказала вона, дивлячись на мене, як на дурепу. — Я питала, що ви робите. Що ви шукаєте? — Її очі ковзнули геть від мого обличчя, і вона озирнулася на двері у ванну. Перш ніж я встигла відповісти, вона сказала: «Поліція внизу», і вона пішла геть коридором: довгі ноги, лінива хода, капці хляпають по плитці підлоги.

Я поспішила за нею.

— Ліно, — сказала я, поклавши руку їй на плече. Вона відсахнулася, як обпечена, вивернулася, люто зиркнувши на мене. — Я… співчуваю…

Вона опустила очі, розтираючи пальцями те місце, де я її торкнулася. На її нігтях залишалися сліди синього лаку, кінчики її пальців мали такий вигляд, мов у трупа. Вона кивнула, не зустрічаючись зі мною поглядом.

— З вами має поговорити поліція, — сказала вона.

Вона не така, як я очікувала. Напевно, мені уявлялася дитина, ошаліла, яка відчайдушно потребувала, щоб її втішили. Але вона не така, звичайно, вона не дитина, їй п’ятнадцять, майже доросла, а якщо її взагалі комусь треба втішати — то точно не мені. Вона твоя дочка врешті-решт.

Детективи чекали на кухні, стояли біля столу, дивились у бік мосту. Високий чоловік із сивуватою щетиною на обличчі, а біля нього жінка, приблизно на голову нижча.

Чоловік вийшов наперед, простягнув руку, блідо-сірі очі рішуче поглянули мені в лице.

— Детектив Шон Таунсенд, — сказав він.

Коли він простягнув руку, я помітила, що вона злегка затремтіла. Його шкіра була холодною й ніби паперовою на дотик, начебто рука належала комусь значно старшому.

— Я дуже співчуваю вашій втраті.

Так дивно було чути ці слова. Вони казали їх учора, коли прийшли розповісти мені, що сталося. Я їх сама ледь не сказала Ліні, але тепер вони відчувалися інакше. Вашій втраті. Я хотіла сказати їм, що вона не втрачена. Такого не може бути. Ви не знаєте Нел, ви не знаєте, яка вона.

Детектив Таунсенд роздивлявся моє обличчя, чекаючи, що я скажу. Він височів наді мною, стрункий, весь якийсь гострий — здавалося, якщо підійти до нього, то можна порізатися. Я й далі дивилася на нього, аж тут зрозуміла, що жінка дивиться на мене теж, і на її обличчі — етюд співчуття.

— Ерін Морґан, — сказала вона. — Співчуваю.

Вона була смаглява, темноока, мала волосся кольору воронячого крила — чорне з синім полиском. Вона збирала його позаду, але деякі хвилясті пасма вибилися із зачіски на скронях і за вухами, надаючи їй дещо розпатланого вигляду.

— Із поліцією будете зв’язуватися через сержанта Морґан, — сказав детектив Таунсенд. — Вона триматиме вас у курсі того, як просувається розслідування.

— Розслідування? — ледь чутно запитала я.

Жінка кивнула, усміхнулася й жестом запросила мене сісти за кухонний стіл; я сіла. Детективи влаштувалися навпроти мене. Інспектор Таунсенд опустив очі й потер правою долонею ліве зап’ястя швидкими, різкими рухами: один, два, три.

Детектив Морґан говорила зі мною — але її заспокійливий, переконливий тон зовсім не відповідав тим словам, що злітали з її вуст:

— Тіло вашої сестри побачив у річці чоловік, який гуляв із собакою вчора рано-вранці, — сказала вона. Лондонський акцент, голос м’який, як дим. — Попередні дані свідчать про те, що вона пробула в воді лише кілька годин.

Вона подивилася на інспектора, потім перевела погляд знову на мене.

— Вона була повністю вдягнена, і її травми відповідають падінню зі скель над затоном.

— Ви вважаєте, що вона впала? — спитала я. Я дивилася то на поліцейських детективів, то на Ліну, яка прийшла за мною вниз і прихилилася до столу на іншому кінці кухні. Боса, чорні легінси, сіра майка, натягнута на гострі ключиці й крихітні пуп’янки грудей. Дівчинка не звертала на нас уваги — неначе це все було звичайною, банальною справою. Неначе щось подібне траплялося щодня. Вона стискала у правій руці телефон, гортаючи щось на екрані великим пальцем; лівою рукою обхоплюючи своє худеньке тіло: передпліччя в Ліни завширшки було приблизно з моє зап’ястя. Широкий, похмурий рот, темні брови, брудне біляве волосся спадає на обличчя.

Вона, мабуть, відчула, що я спостерігаю за нею, тому що на мить підвела погляд і глянула на мене такими великим очима, що я відвернулася. Вона промовила:

— Ви ж не думаєте, що вона впала, чи не так? — і закопилила губу. — Вам же розуму вистачає?

Ліна

Вони всі просто вирячилися на мене, і мені захотілося накричати на них, щоб забралися з нашого будинку. З мого будинку. Це мій будинок, наш, він ніколи не буде належати їй. Тітка Джулія. Я знайшла її у своїй кімнаті, вона порпалася в моїх речах, ще навіть мене не зустрівши. Потім вона намагалася бути вихованою і сказала мені, що вона співчуває, наче я от повинна повірити, що їй не насрати.

Я не спала дві доби, і я не хочу говорити ні з нею, ні з будь-ким іншим. І я не хочу ні її допомоги, ні її, блядь, співчуттів, ні слухати придуркуваті теорії про те, що трапилося з моєю мамою, від людей, які навіть не знають її.

Я намагалася тримати язик за зубами, але коли вони сказали, що вона, ймовірно, впала зі скелі, я просто розлютилася, тому що, звичайно, все було не так. Вона не впала. Вони нічого не розуміють. Це не був якийсь нещасний випадок, вона це зробила сама. Я не маю на увазі, що це так уже важливо зараз, мабуть, що вже ні, але я відчуваю, що всі повинні принаймні визнати правду.

Я сказала їм:

— Вона не впала. Вона стрибнула.

Жінка-детектив тоді давай ставити дурні запитання: чому я так сказала, чи була вона в депресії, чи вона коли-небудь раніше чинила такі спроби, і цей весь час тітка Джулія просто дивилася на мене своїми сумними вицвілими карими очима, наче я якийсь виродок.

Я сказала їм:

— Розумієте, вона була одержима затоном, усім, що там відбувалось, усіма, хто там загинув. Ви це знаєте. Навіть вона знає, — я подивилася на Джулію.

Вона відкрила рота і знову закрила, як риба. Частина мене хотіла сказати їм все, хотіла все їм розтлумачити, але який сенс? Не думаю, що вони здатні зрозуміти.

Шон — детектив Таунсенд, як я повинна звертатися до нього офіційно — почав розпитувати Джулію: коли вона говорила з моєю матір’ю востаннє? Який у неї був тоді душевний стан? Чи щось її турбувало? А тітка Джулія сиділа і брехала.

— Я не розмовляла з нею кілька років, — сказала вона, і обличчя в неї стало яскраво-червоним. — Ми не були близькі.

Вона бачила, що я дивлюся, і розуміла, що я знаю: вона — брехло! І тітка собі далі червоніла й червоніла, а потім спробувала перевести стрілки на мене:

— Чому ти, Ліно, кажеш, що вона стрибнула?

Я довго дивилася на неї, а потім відповіла. Хай знає, що я бачу її наскрізь.

— Мені дивно чути від вас таке запитання, — сказала я. — Хіба не ви казали, що в неї було бажання смерті?

Вона захитала головою і каже:

— Ні-ні, я такого не казала, нічого подібного.

Брехло.

Інший детектив — жінка — почала говорити про те, як у них не було «на цей час жодних доказів, які вказували б на зумисну дію», і що вони не знайшли жодної записки.

Я просто не змогла не розсміятися:

— Ви думаєте, що вона б залишила записку? Моя мати жодної, блядь, записки б лишати не стала. Це було б, ну, так банально.

Джулія кивнула.

— Це… це правда. Я добре уявляю Нел, яка хоче, щоб усі ламали голову й гадали… Вона любила таємниці. І вона б охоче стала сама загадкою і таємницею.

У мене просто руки зачесалися дати їй по голові. Ах ти лошиця, хотіла я сказати, ти тут теж винна!

Жінка-детектив заметушилася, стала всім води наливати, намагалася тицьнути склянку й мені, і я просто не витримала. Я знала, що врешті заплачу, але не збиралася ревти перед ними.

Я натомість пішла до своєї кімнати, зачинилася і заплакала там.

Я загорнулась у шарф і плакала якомога тихіше. Намагалася не піддаватися, не дати собі розвалитися, бо відчувала, що коли вже почну, то не зможу зупинитися.

Я намагалася не пустити до себе ці слова, але вони все крутяться в моїй голові: пробач, пробач, це я винна. Я і далі дивилася на двері кімнати і все знову й знову переживала той момент у неділю ввечері, коли мама прийшла побажати мені на добраніч. Вона сказала: «Незалежно ні від чого, просто знай, як сильно я люблю тебе, Ліно, добре?» Я перевернулася на другий бік і вдягла навушники, але я знала, що вона стоїть там, я відчувала, що вона стоїть і дивиться на мене, це як я відчувала її смуток — і раділа, бо я відчувала, що вона на це заслужила. Я зараз що завгодно б зробила, аби тільки встати, обійняти її і сказати, що я теж її люблю, і що вона взагалі ні в чому не винна, я ніколи не повинна була її винуватити. Якщо вона була в чомусь винна, то і я так само.

Марк

Це був найжаркіший день, принаймні за цей рік, і оскільки на Затоні Утоплениць плавати було з очевидних причин заборонено, Марк пішов купатися вище за течією. Перед будинком Вордів був доволі довгий відтинок, де річка ширшала, вода бігла швидка і студена рудуватим каменистим бережком, а посередині було глибоко і так холодно, що перехоплювало дух і наче обпікало шкіру — від такого холоду людина пирхає і сміється.

От і він уголос розсміявся — вперше за останні кілька місяців. Так само й у воду він занурився також уперше за кілька місяців. Річка для нього із джерела задоволення перетворилася на жахливе місце, але сьогодні все стало, як і колись. Сьогодні вона приносила приємність. Він відчував це, відколи прокинувся — легшим, з яснішою головою, легшими руками й ногами, — що настав чудовий день для купання. Вчора Нел Ебботт знайшли мертвою у воді. А сьогодні був гарний день. Він не так відчував, що з плечей спав тягар, але начебто ті лещата, які стискали його скроні й загрожували його розуму, його життю — врешті розстислися.

До його дому прийшла жінка-поліцейський, дуже молода детектив-констебль із дуже милою, трохи дитячою зовнішністю, і від того йому захотілося сказати їй те, чого казати не слід. Келлі її звали, а прізвище забув. Він запросив її до себе і розповів їй правду. Сказав, що він бачив, як Нел Ебботт вийшла з пабу в неділю ввечері. Він не згадав, що пішов туди спеціально, аби випадково її зустріти, це було неважливо. Сказав, що вони розмовляли, але недовго, бо Нел кудись поспішала.

— Про що ж ви говорили? — спитала його констебль.

— Про її дочку, Ліну, вона моя учениця. У мене була морока з нею в останній чверті — дисципліна, то се, то те. Я у вересні знову їй читатиму англійську — це важливий рік, вона складатиме на атестат — так що я хотів подбати, аби далі не було жодних проблем.

Доволі правдиво.

— Вона сказала, що в неї немає часу, що в неї інші справи.

Теж правда, теж, хоча і не вся. Чи то пак, не нічого, крім правди.

— У неї не було часу, щоб обговорити проблеми своєї дочки в школі? — запитала детектив.

Марк знизав плечима і сумно всміхнувся.

— Одні батьки активніше займаються дітьми інші — менше, — сказав він.

— Коли вона вийшла з пабу, куди вона пішла? Чи своєю машиною вона поїхала?

Марк похитав головою.

— Ні, гадаю, вона рушила додому. Вона йшла в той бік.

Детектив кивнула.

— Ви не бачили її після того? — спитала вона, і Марк похитав головою.

Отже, дещо тут було правдою, дещо — брехнею, але, хай там як, детектива, здається, такі відповіді влаштували; дівчина-констебль залишила йому картку з номером, щоб він міг зв’язатися з нею, якщо пригадає ще що-небудь.

— Зателефоную, — пообіцяв він і переможно всміхнувся, а констебль здригнулася. Він замислився, чи не переграв.

Тепер він пірнув, поплив під водою вниз за течією річки, занурюючи пальці в м’яке, мулисте дно. Він туго згрупувався, а потім одним вибуховим рухом вилетів на поверхню, жадібно віддихуючись.

Він сумуватиме за річкою, але вже був готовий вирушати. Йому настав час почати шукати нову роботу, можливо, в Шотландії, а то й далі: у Франції чи Італії, де ніхто не знав, звідки він і що за події були в його житті. Він мріяв про чисту дошку, новий аркуш, незаплямовану історію.

Вибравшись на берег, він відчував, як лещата знову стискаються. Ще не вечір. Ще рано радіти. Ще залишалося дівчисько, воно ще може створити йому проблеми. Хоча, оскільки воно так довго мовчало, то не так уже ймовірно, що зараз розкриє рота. Що хочете кажіть про Ліну Ебботт, але вона надійна; слова дотримала. І, можливо, тепер, коли вона звільнилася від отруйного впливу матері, то з цієї дівки ще будуть люди.

Марк трохи посидів на березі, опустивши голову, наслухаючи пісню річки, відчуваючи сонце на плечах. Хвилювання з нього випарувалося разом з водою на спині, але залишилося натомість щось інше, хай не сподівання, але тихе передчуття, що надія принаймні можлива.

Він почув якийсь звук і подивився вгору. Хтось ішов до нього. Він упізнав її фігуру, болісно-повільну ходу, і його серце забилося швидше. Луїза.

Луїза

На березі сидів якийсь чоловік. Їй спочатку здалося, що він голий, але коли він встав, то стало видно плавки, короткі, вузькі, обтислі. Вона відчула, що помітила його, помітила його плоть — і зашарілася. То був містер Гендерсон.

Коли вона дійшла до нього, він уже обгорнувся навколо пояса рушником і натягнув футболку через голову. Підійшов до неї, простягнув руку.

— Місіс Віттекер, як ваші справи?

— Луїза, — сказала вона. — Будь ласка.

Він нахилив голову, злегка всміхнувся.

— Луїзо, як ви? — Вона спробувала всміхнутися у відповідь:

— Ви знаєте.

Він не знав. Ніхто не знав.

— Вони кажуть — вони, послухайте мене! Психологи-консультанти кажуть: у вас будуть хороші дні й погані, і ви просто повинні мати з ними справу.

Марк кивнув, але дивився вже не їй у вічі, а вона помітила, як на його щоках з’являється рум’янець. Він був збентежений.

Усім було ніяково. До того, як її життя поламалося, вона не розуміла, наскільки незручно всім, хто спілкується з людиною в жалобі. Спочатку її визнають, поважають і зважають на неї. А з часом вона починає заважати — розмовам, сміху, нормальному життю. Кожен хоче швидше здихатися товариства такої людини, щоб далі робити своє, а ти йому заважаєш, тягнеш тіло своєї мертвої дитини за собою.

— Як вода? — спитала вона, і ще дужче розчервонілася. Вода, вода, вода — ніде від неї не подінешся в цьому містечку. — Холодна, мабуть.

Він мотнув головою, як мокрий собака:

— Бррр! — і сором’язливо розсміявся.

Між ними неначе стояв слон, і вона відчувала, що повинна це відзначити.

— Ви чули про матір Ліни? — Наче він міг не чути. Неначе хтось міг би жити в цьому місті й не знати.

— Так. Це кошмар. Боже, це жахливо. Такий шок, — він замовк, а коли Луїза не відповіла, він продовжив говорити: — Е-е, я маю на увазі, я знаю, що ви і вона… — він не доказав, поглянув через плече на свій автомобіль. Він відчайдушно хотів позбутися її, бідолашний.

— Не були однодумцями, так? — підказала Луїза. Вона крутила ланцюжок на шиї, смикаючи за підвіску, синього птаха. — Так, не були. А проте…

Нічого кращого, ніж «а проте», їй на думку не спадало. «Не були однодумцями» — то теж сміховинне применшення, але не було жодної необхідності казати про це вголос. Містер Гендерсон знав про їхню давню ворожнечу, і не зійти їй з цього місця, якщо вона тут стоятиме на березі річки і вдаватиме, що незадоволена тим, що Нел Ебботт скінчила життя у ній. Луїза не могла, не хотіла кривити душею.

Тільки-но почувши, що кажуть психологи, вона зрозуміла, що це — повна дурня, і що ніколи-ніколи вже в її житті не буде гарного дня, а все ж за останні приблизно двадцять чотири години вже не раз виходило так, що їй важко було приховати переможний вираз обличчя.

— I, мабуть, «у жахливий спосіб»… — говорив містер Гендерсон. — Це дивно, але доречно звучить, чи не так? Те, як вона пішла з життя…

Луїза похмуро кивнула.

— А може, саме цього вона й хотіла. Може, якраз цього справді хотіла.

Марк насупив брови:

— Ви вважаєте, вона… що це вона сама?

Луїза похитала головою.

— Уявлення не маю.

— Ні. Ні. Ну звичайно, ні… — він замовк. — Принаймні… принаймні зараз те, що вона написала, не надрукують, чи як ви гадаєте? Книжка, над якою вона працювала, про затон — вона ж недописана, так? То її й не можна друкувати…

Луїза пронизливо глянула на нього.

— Ви так вважаєте? Я б радше сказала, що те, як вона загинула, якраз робить книжку цікавішою для видавців. Жінка пише книгу про людей, які загинули в Затоні Утоплениць, і сама теж топиться там? Я б сказала, що дехто захотів би опублікувати це.

На обличчі Марка з’явився жах.

— Але Ліна… Ліна, звичайно… вона не захоче…

Луїза знизала плечима.

— Хто знає? — мовила вона знову. — Гадаю, що роялті з книжки отримуватиме вона.

Вона зітхнула.

— Мені час вертатися, містере Гендерсоне.

Вона поплескала його по руці, і він накрив її руку своєю.

— Я дуже співчуваю вам, місіс Віттекер, — сказав він, і сльози в його очах зворушили її.

— Луїза, — сказала вона. — Називайте мене Луїза. І я розумію. Розумію, що ви співчуваєте.

Луїза вирушила додому. Кілька годин ішла вона понад річкою — навіть довше в таку спеку, — але вона не могла знайти більше жодного іншого заняття, щоб заповнити ці дні. Не те, щоб Луїза не мала справ. Треба було зв’язатися з агентами з нерухомості, наводити довідки щодо шкіл. Треба було прибрати постіль з ліжка, купу одягу з шафи. Виховувати дитину. Напевно, завтра. Завтра вона все це робитиме, але сьогодні вона йшла понад річкою, думаючи про свою дочку. Сьогодні вона робила те саме, що й щодня, вона шукала у своїй непотрібній нині пам’яті знаки, на які треба було раніше звернути увагу, червоні прапорці, що вона їх легковажно проминула. Шукала бодай крихти, бодай дрібної ознаки нещастя в радісному житті своєї дитини. Адже, якщо казати правду, вони ніколи не хвилювалася за Кейті. Кейті була розумною, здібною, врівноваженою, із залізною волею.

Вона лебедем запливла у підлітковий вік, ніби це просто дрібниця, легко йшла по життю: коли вже на те, то Луїза іноді засмучувалася, що Кейті, здавалося, взагалі батьки майже не потрібні. Ніщо її не бентежило — ні уроки, ні надокучлива увага нещасної найкращої подруги, ані навіть її вже доросла краса, яка розквітла навдивовижу швидко. Луїза могла навіть згадати оцей різкий, прикрий сором, який колись у підлітковому віці відчула, помітивши, що чоловіки дивляться на її тіло, а в Кейті не було нічого подібного. Інші часи, сказала собі Луїза, зараз дівчата геть інші.

Луїза та її чоловік Алек не переймалися Кейті, вони хвилювалися за Джоша. Він завжди був чутливий, завжди неспокійний, але щось іще в ньому змінилося цьогоріч, щось його турбує; він неначе з кожним днем став більш замкненим, більш інтровертним. Батьки хвилювалися, чи не ображають хлопця в школі, їх турбувало, що оцінки в Джоша погіршилися, а під очима вранці виднілися темні кола.

А правда — правда мала бути така: поки вони гляділи сина, підстеляючи, де тільки можна, соломку, натомість упала їхня дочка, і вони цього не помітили й не змогли її врятувати. Вина каменем стояла в горлі Луїзи, вона й далі думала, що цей камінь її врешті задушить, але ні, цього не має статися, вона повинна дихати далі. Дихати і пам’ятати.

У ніч напередодні Кейті була спокійна і тиха. Вечеряли вони лише втрьох, бо Джош пішов ночувати до свого друга Х’юґо. Зазвичай у будній день таке йому не дозволялося, але цього разу батьки зробили виняток, бо вони хвилювалися за нього. Вони скористалися можливістю, щоби поговорити про це з Кейті. Чи вона не помітила, запитували вони, який останнім часом тривожний ходить Джош?

— Мабуть, переживає, як йому буде у великій школі наступного року, — мовила вона, але не дивлячись на батьків: вона не підводила погляду з тарілки, а голос у неї ледь тремтів.

— Але в нього все буде гаразд, — казав Алек. — Там буде півкласу з ним. І ти теж.

Луїза згадала, як рука Кейті трохи міцніше стиснула склянку води, коли Алек промовив ці слова. Вона згадала, як важко сковтнула дочка, на мить заплющивши очі.

Вони разом помили посуд: Луїза мила, а Кейті витирала, тому що посудомийна машина була зламана. Луїза згадала, як казала, що все гаразд, що й сама може впоратися, якщо Кейті треба виконувати уроки, а Кейті відповіла: «Уже виконано». Луїза пам’ятала, як щоразу, коли Кейті брала з її рук тарілку, то торкалася материної руки на мить довше, ніж потрібно.

Тільки тепер Луїза вже не могла бути впевнена, чи пам’ятає вона взагалі оте все. Чи Кейті опустила очі й дивилася в тарілку? Чи справді вона стиснула склянку, чи справді по-особливому її торкалася? Тепер уже було неможливо сказати, усі її спогади здавалися відкритими для сумніву, для неправильного тлумачення. Може, річ у шоковій миті раптового розуміння, що все, в чому вона раніше була впевнена, стало геть непевним, чи її розум був у постійному тумані від таблеток, які вона ковтала днями і тижнями після смерті Кейті. Луїза лигала пігулку за пігулкою — кожна жменя давала кілька годин тупого полегшення — а потім, отямившись, жінка знову з головою занурювалася в жахіття. За деякий час до неї дійшло: жах раз у раз заново виявляти, що донечки немає, — не вартий годин забуття.

Але ось у чому, відчувала Луїза, сумніватися не випадало: коли Кейті побажала їй на добраніч, то всміхнулася й поцілувала матір так, як завжди. Вона пригорнула її — не міцніше й не довше ніж зазвичай, і сказала: «Гарних снів».

Але як вона могла так поводитися, збираючись вчинити таке?

Стежка перед очима Луїзи розпливалася, її сльози затуманювали зір, так що вона навіть не помітила натягнуту на місці події стрічку, доки не наткнулася на неї. «Поліція. Ходу немає». Вона була вже наполовину піднялася схилом і наближалася до вершини; тепер Луїзі доведеться різко завернути ліворуч і зробити гак, щоб не потурбувати останню землю, на яку ступала нога Нел Ебботт.

Вона перебралася через вершину пагорба й подалася схилом вниз, її ноги боліли, і волосся прилипало до спітнілої голови. Униз, до привітної тіні, де стежка пірнала в гущавину на краю затону. Приблизно за милю, чи трохи далі, вона підійшла до мосту, рушила сходами вгору до дороги. Групка дівчат ішла на неї з лівого боку, і Луїза за звичкою стала виглядати поміж них світло-каштанову голівку дочки, вслухаючись у їхній розкотистий сміх. Серце Луїзи знову заболіло.

Вона дивилася на дівчат: як вони йшли, обійнявшись за плечі, як трималися одна за одну, з’єднані в суцільну масу пухнасті тіла, а посередині, зрозуміла Луїза, була Ліна Ебботт. Ліна, така усамітнена останні кілька місяців, нині переживала момент слави. На неї теж спочатку повитріщаються, поспівчувають, а невдовзі — цуратимуться.

Луїза відвернулася від дівчат і пішла вгору схилом у бік дому. Вона зсутулилася, опустила голову і сподівалася, що зможе проскочити повз гурт непоміченою, тому що дивитися на Ліну Ебботт їй було страшно, вона будила жахливі образи в уяві Луїзи. Але дівчинка помітила її і гукнула:

— Луїзо! Місіс Віттекер! Зачекайте, будь ласка!

Луїза спробувала пришвидшити ходу, але її ноги були важкими, а серце неначе стара здута повітряна кулька, а Ліна була молода й міцна.

— Місіс Віттекер, я хочу поговорити з вами.

— Не зараз, Ліно. Я дуже співчуваю.

Ліна поклала долоню на руку Луїзі, але Луїза вирвалася, вона не могла дивитися на дівчинку. — Мені дуже шкода. Я не можу говорити з тобою зараз.

Луїза стала монстром, порожнистою істотою, не здатною заспокоїти осиротілу дитину, а ще — а це гірше, значно гірше, — не могла дивитися на цю дитину без думки: «Чому не ти? Чому не ти опинилась у воді, Ліно? Чому це була не ти? Чому моя Кейті? Добра, ніжна, щедра, працьовита, завзята — у всьому краща за тебе. Краще б вона ніколи сюди не ходила. Це мала бути ти».

Затон Утоплениць, Даніелла Ебботт (неопубліковане)

Пролог

Коли мені було сімнадцять років, я врятувала сестру, яка мало не потонула.

Але, вірте чи ні, все почалося не там.

Є люди, яких тягне до води, які зберігають певне первісне, атавістичне чуття, куди вона тече. Я вважаю себе однією з таких. Найживішою я почуваюся, перебуваючи біля води, біля оцієї води. Саме тут я навчилася плавати, саме тут навчилася жити в природі й у власному тілі в найрадісніший, найприємніший спосіб.

Відколи я переїхала до Бекфорда у 2008 році, я майже щодня купалася в річці — і взимку, і влітку, іноді з дочкою, іноді сама, і мене зачаровувала думка, що це місце, місце мого екстазу, для когось стало місцем жаху і страхіття.

Коли мені було сімнадцять, я врятувала тут сестру, але одержимість бекфордським затоном у мене почалася значно раніше. Мої батьки були гарні оповідачі, особливо мати; і саме від неї я вперше почула про трагічну долю Ліббі, про жахливе убивство в будинку Вордів, страшну історію про хлопчика, котрий бачив, як утопилася його мати. Я раз у раз просила її розповісти мені ці історії знову й знову, пам’ятаю, як турбувався батько («Такі оповідки ж не для дітей!») і материн опір («Звичайно, і для дітей теж! Це — історія»).

Вона посіяла в мені зерно цього захоплення, і задовго до того, як моя сестра опинилась у воді, задовго до того, як я взяла в руки фотоапарат, ручку чи папір, я годинами фантазувала та уявляла, як це відчувалося, як воно було, наскільки того дня була холодна вода.

Уже в дорослому віці мене, звичайно, захопила таємниця моєї власної родини. Вона б не мала бути таємницею, але нею є, попри всі мої намагання наводити мости, сестра багато років зі мною не розмовляла. У колодязі її мовчання намагаюся уявити, що повело її на річку глупої ночі — і навіть моя непересічна уява мені нічим не може допомогти. Адже сестра моя ніколи не була схильна до драм, ніколи не захоплювалася сміливими жестами. Вона могла бути хитрою, проникливою, мстивою, як сама вода — але тут нічого не можу зрозуміти. Цікаво, чи так і залишиться це таємницею назавжди.

Я вирішила, що, намагаючись зрозуміти себе, свою родину й ті історії, які ми розповідаємо одне одному, я спробую пошукати підґрунтя всіх загадкових пригод на бекфордському затоні, запишу всі останні миттєвості життя тих жінок, які пішли під воду бекфордського Затону Утоплениць так, як їх собі уявляю.

Ця назва не випадкова, а проте, що за нею стоїть? Простий річковий закрут. Вигин. На такий неважко натрапити, якщо йти понад річкою, над кожним її поворотом, над глибокими місцями і заливними землями. Річка дарує життя — і забирає його. Вона там тепліша, тут холодна, стояча, забруднена; вона зміїться лісом, врізається ножем у м’які пагорби Чевіот-Гіллс, і відтак, саме північніше від Бекфорда, сповільнює біг. Вона перепочиває на Затоні Утоплениць.

То — ідилічне місце: стежку затінюють дуби; схили, порослі буками й платанами, а на південному боці — похилий піщаний берег. Тут приємно купатися на мілині, приводити дітей, також сонячного дня сюди приємно приїхати на пікнік.

Але зовнішність оманлива, адже це лиховісне місце. Темне скло води приховує те, що в глибині — водорості, які обплутують ноги, тягнуть людину на дно, гостре каміння, яке ножем впивається в тіло. Угорі маячить сірий сланцевий бескид: виклик, провокація.

Це місце за століття забрало життя Ліббі Сітон, Мері Марш, Енн Ворд, Джинні Томас, Лорен Слейтер, Кейті Віттекер, і не тільки їх, а ще безлічі незнайомок. Я хотіла поставити запитання: чому, як і що їхнє життя і смерть може розповісти нам про нас самих. Є такі люди, які б не хотіли таких запитань, які краще б усе замовчали, зам’яли, приховали. Але я ніколи не була прибічницею мовчання.

Цю працю, мемуари мого життя і бекфордського затону, я б хотіла почати не під поверхнею, а на поверхні. Адже тут усе й починається: випливе чи потоне, відьма чи не відьма — випробування водою. Тут, на мій затон, у цей мирний, прекрасний куточок, який зараз хіба що за милю від мене, жінок приводили, зв’язували і кидали у воду: потоне чи випливе?

Дехто каже, що від цих жінок щось залишилось у воді, дехто — що там дещо з їхньої чарівної сили, бо відтоді ці береги ваблять нещасних, розчарованих, розгублених, охоплених відчаєм. Вони приходять сюди купатися зі своїми сестрами.

Ерін

Ох цей Бекфорд і дивний, охрініти можна. Він красивий, місцями просто дух перехоплює, але дуже химерний. Відчуття таке, наче він якесь окреме місце, наче його відірвали від усього, що навколо. Звичайно, до нього звідусюди не одну милю їхати — до цивілізованого місця кілька годин за кермом. І то, якщо вважати Ньюкасл цивілізованим місцем, от я не дуже певна, що його можна так назвати. Бекфорд — дивне місце, повне чудернацького народу, а історія в нього взагалі божевільна. І через усе містечко проходить річка, а що в цьому найхимерніше — хоч куди підеш, хоч у який бік, тебе обов’язково винесе знову до річки.

Інспектор теж у чомусь не такий, як люди. Він сам місцевий, то що, власне, з нього взяти. Я про це подумала, щойно вперше його побачила вчора вранці, коли витягали з води тіло Нел Ебботт. А він стояв на березі, руки на стегнах, голову похилив. Він із кимось розмовляв — як виявилося, з медичним експертом — але з відстані здавалося, наче він молиться. Ось кого він мені тоді нагадав — священика. Високий, худий чоловік у темному одязі, на тлі чорної води і сланцевої скелі, а біля його ніг — жінка, бліда і спокійна.

Звичайно, не спокійна, а мертва. Але її обличчя не було перекривлене чи спотворене. Якщо не дивитися на решту її тіла — зламані кінцівки, неприродно вигнутий хребет, то можна було подумати, що вона просто потонула.

Я відрекомендувалася й одразу подумала: є щось у ньому дивне — очі сльозяться, руки злегка тремтять, і він це тремтіння старанно приховує, тре їх одну об одну, долонею по зап’ястю — мені згадався мій тато «після вчорашнього» — коли він був такий, то слід було говорити тихо, не підводити голови.

Не підводити голови принаймні видалося доречним і тут. Я пробула на півночі менш ніж три тижні після квапливого переведення з Лондона через необачний службовий роман. Чесно кажучи, я тільки й хотіла, що працювати над справами і не згадувати цю маячню. Я спочатку всією душею передчувала нудну роботу, тож дуже здивувалася, коли мене покликали розслідувати підозрілу смерть. Жінка, що її тіло помітив у річці чоловік, який гуляв із собакою. Вона була повністю одягнена, отже, не купалася. Головний інспектор сказав мені прямо:

— Ця майже напевно стрибнула, — сказав він мені. — Вона була в бекфордському Затоні Утоплениць.

Одне з перших запитань, які я поставила інспекторові Таунсенду:

— Ви вважаєте, вона стрибнула?

Він глянув на мене, придивився. Потім вказав на кручу.

— Ідіть туди, — сказав він, — знайдіть наукового співробітника і дізнайтеся, чи виявили що-небудь: ознаки боротьби, кров, зброю. Її телефон був би хорошим початком, бо в неї його при собі не було.

— Зараз.

Ідучи, я озирнулася на жінку і подумала, який печальний у неї вигляд: звичайний, неприкрашений.

— Її звали Даніелла Ебботт, — сказав Таунсенд, злегка підвищивши голос. — Вона місцева. Письменниця і фотограф, доволі успішна. У неї є дочка, п’ятнадцять років. Так що відповідь на ваше запитання буде: ні, мені не здається ймовірним, що вона стрибнула.

Ми разом підійшли до кручі. Стежкою від невеликого пляжу над затоном, потім вона завертає праворуч, крізь дерева, йде круто вгору до верху скелі. Шлях де-не-де був грязький: було видно, де черевики ковзали у раз у раз, стираючи давніші сліди. На вершині стежка різко повертала ліворуч і з ліска вела просто до краю скелі. Мій шлунок сіпнуло вниз.

— Господи!

Таунсенд озирнувся через плече. Моя реакція його майже повеселила.

— Боїтеся висоти?

— Абсолютно обґрунтований страх не так поставити ногу й розбитися на смерть, — сказала я. — Наче мали б тут поставити якесь поруччя чи що, правда? Тут не зовсім безпечно, так?

Інспектор не відповів, просто пішов далі, цілеспрямовано, небезпечно близько до краю. Я рушила за ним, тулячись до кущів дроку, щоб не дивитися з обриву на воду внизу.

Науковий співробітник — блідий і патлатий; вони, здається, всі такі — не мав особливо втішних новин.

— Ні крові, ні зброї, жодних очевидних ознак боротьби, — знизав плечима він. — Навіть сміття свіжого практично не трапилося. Але її камера пошкоджена. І без SD-карти.

— Її камера?

Патлатий розвернулася до мене.

— Уявляєте? Вона встановила тут камеру-відеопастку в рамках того проекту, над яким працювала.

— Навіщо?

Він знизав плечима.

— Щоб знімати людей тут… щоб побачити, що вони робитимуть. Тут час від часу стовбичать усякі диваки, розумієте, так було всю історію цього місця. Або, може, вона хотіла зняти в процесі когось, хто…

Він скривився.

— Боже. І хтось пошкодив цю камеру? Ну, це… незручно.

Він кивнув.

Таунсенд зітхнув, склавши руки на грудях.

— Справді. Хоча це не конче що-небудь означає. Її обладнання псували й раніше. Її проект мав тут противників. Насправді, — він кроків на два підійшов до краю, і я відчула, що в мене паморочиться голова, — я навіть не впевнений, що вона замінила камеру після того, як її поламали в останній раз. — Він поглянув униз. — Там ще одна, чи не так? Причеплена десь нижче. Що скажете?

— Так, здається, ціла. Ми збиралися принести її, але…

— Вона нічого не покаже.

Патлатий знову знизав плечима.

— Може, покаже, як вона падає, але не скаже нам, що трапилося тут. Відтоді минуло понад двадцять чотири години, і ми, здається, не наблизилися до того, що тут насправді сталося. Телефон Нел Ебботт не з’явився, що нетипово, хоча, можливо, не надто дивно. Якщо вона стрибнула, то є шанс, що вона спочатку викинула його. Якщо вона впала, він, може, десь у воді: мабуть, провалився в мул чи його знесло течією. Якщо її хтось штовхнув, то, звичайно, він міг спочатку його відібрати, але з огляду на відсутність будь-яких ознак боротьби вгорі на скелі версія про силоміць відібраний телефон не видається ймовірною.

Я заблукала, повертаючись після того, як возила Джулс (ні, НЕ Джулію) на розпізнання тіла до лікарні. Я підкинула її до Млина, і мені здалося, ніби я повертаюся у відділок, аж виявилося, що ні: переїхавши міст, я завернула кудись за ріг і опинилася знову на річці. Як я вже казала, всі дороги ведуть туди. Хай там як, я вийняла телефон, намагаючись з’ясувати, куди їхати, коли побачила гурт дівчат, які йшли через міст. Ліна, на голову вища за інших, відбилася від компанії.

Я залишила машину й пішла за нею. Про дещо я хотіла запитати її: щось таке, про що казала її тітка, — але не встигла я наздогнати її, як вона почала сперечатися з кимось — з жінкою за сорок, можливо. Я побачила, як Ліна схопила її за руку, а жінка вирвалась і затулила обличчя руками, немов боячись удару. Потім вони раптово розійшлися — Ліна ліворуч, а жінка просто на гору. Я пішла за Ліною. Вона відмовилася пояснювати мені, що сталося. Наполягала на тому, що не сталося нічого поганого, і взагалі то була не суперечка, що це врешті не моя справа. Вийшла вистава-бравада, але обличчям дівчинки текли сльози. Я запропонувала провести її додому, але вона мене послала.

Ну я і відчепилася. Поїхала назад у відділок і відзвітувала Таунсендові про те, як Джулс Ебботт розпізнала тіло.

Як і все решта тут, розпізнання теж було якесь дивне.

— Вона не плакала, — сказала я шефові, і він кивнув, мовляв, «ну, це нормально». — Це ненормально, — не відступалася я. — Це не був нормальний шок. Це було справді дивно.

Він засовався в кріслі. Інспектор сидів за столом у крихітному офісі в глибині відділка, і здавалося, що він для цієї кімнатки завеликий — коли встане, то вдариться головою об стелю.

— Чим дивно?

— Важко пояснити, але вона наче беззвучно розмовляє. І це не такий собі безгучний плач. Це щось дуже химерне. Ворушить губами, наче щось каже… і не просто, а до когось. Наче в неї якась розмова.

— А ви нічого не змогли почути?

— Ні.

Він глянув на свій ноутбук, потім знову на мене.

— І це все? Вам вона нічого не казала? Нічого корисного?

— Питала про браслет. Схоже, Нел носила весь час якийсь браслет, який дістався їй від матері. Чи принаймні весь час його носила, коли Джулс востаннє з нею бачилася кілька років тому.

Таунсенд кивнув, почухав зап’ястя.

— У її речах нічого такого не було, я перевіряв. На ній була каблучка — і більше жодних прикрас.

Він мовчав так довго, що я подумала: може, розмову вже скінчено? Щойно я зібралася виходити, які він раптом сказав:

— Треба спитати про це Ліну.

— Я планувала, — сказала я. — Тільки вона не дуже зацікавлена говорити зі мною.

Я розповіла йому про зустріч біля мосту.

— Опишіть ту жінку, — сказав він.

Я описала: трохи за сорок, дещо повнувата, темне волосся, у довгому червоному кардигані, незважаючи на спеку.

Таунсенд довго на мене дивився.

— Як, ні про що не говорить? — спитала я.

— Чому ж, говорить, — сказав він, дивлячись на мене як на особливо недотепну дитину. — Це Луїза Віттекер.

— І вона?..

Він насупився:

— Ви що, жодної передісторії не читали?

— Чесно кажучи, ні, — сказала я.

Мені захотілося нагадати йому, що саме він, як місцевий, і мав би надати мені необхідну передісторію подій.

Він зітхнув і застукотів по клавішах свого комп’ютера.

— Ви повинні бути в курсі цього. Вам мали надати всю інформацію, — він особливо люто вдарив по «ентеру», наче перед ним була друкарська машинка, а не дорогий iBook. — І ще вам слід почитати рукопис Нел Ебботт, — він глянув на мене і скривився. — Отой проект, над яким вона працювала? Це, гадаю, має стати вашою, так би мовити, настільною книгою. Фото й історії про Бекфорд.

— Краєзнавство?

Він різко видихнув.

— Щось ніби. В інтерпретації Нел Ебботт. Її інтерпретація вибраних подій. Її… погляд на речі. Як я казав, щось недолюблюють тут такі історії. Хай там як, а копії того, що вона написала, маємо. Одна з наших констеблів вам дасть. Спитайте Келлі Бакен — там, ближче до входу. Річ у тому, що вона поміж іншого пише і про Кейті Віттекер, яка покінчила з життям у червні. Кейті була близькою подругою Ліни Ебботт, а Луїза, її мати — колись дружила з Нел. Вони посварилися, схоже, через книжку Нел, а коли Кейті загинула…

— Луїза її звинувачувала, — сказала я. — Вона вважає, що все через Нел.

Він кивнув:

— Так і є.

— То мені треба тоді поговорити з нею, з Луїзою.

— Ні, — відказав він, не зводячи очей з екрана. — Це зроблю я. Я її знаю. Я вів розслідування смерті її дочки.

Знову запала довга мовчанка. Він мене не відпускав, то я врешті заговорила:

— Чи були підозри, що до смерті Кейті ще хтось причетний?

Він похитав головою.

— Ні. Наче не було зрозумілої причини, але, як ви знаєте, її часто й нема. Принаймні такої, яка зрозуміла тим, хто зостався жити. Однак вона залишила записку, попрощалася, — він провів рукою по очах. — То була просто трагедія.

— Отже, цього року в річці загинули дві жінки? — сказала я. — Дві жінки, знайомі між собою, пов’язані… — інспектор нічого не сказав, навіть не дивився на мене, і я не була певна, чи він мене слухає. — А скільки ж їх там загинуло? Усього?

— Відколи? — знову похитав він головою. — Вам від якого часу цифра потрібна?

Як я і казала, охрініти можна.

Джулс

Я завжди трохи боялася тебе. Ти знала це, ти насолоджувалася моїм страхом, насолоджувалася владою наді мною, яку він давав тобі. Тож, думаю, незважаючи на обставини, тебе цей день дуже потішив би.

Мене попросили розпізнати тіло — зголосилася Ліна, але вони їй відмовили, так що я змушена була погодитися. У палаті більше не було нікого. І хоча я не хотіла тебе бачити, я знала, що мушу, бо краще вже бачити тебе, ніж уявляти; жахи, що виникають у голові, завжди набагато страшніші, ніж те, що є. І мені потрібно було тебе побачити, бо ми обидві знаємо: доти я не повірю, не зможу повірити, що тебе не стало.

Ти лежала на каталці посеред холодної кімнати, і твоє тіло було накрите блідо-зеленим простирадлом. Там стояв молодий чоловік у халаті, він кивнув мені й жінці-детективу, а вона — йому. Коли він простягнув руку, щоб відгорнути простирадло, я затамувала подих. Не пригадаю більшого страху від самого дитинства.

Я очікувала, що ти стрибнеш на мене.

Ти не стрибнула. Ти була нерухома і прекрасна. На твоєму обличчі завжди було так багато — стільки виразності, радості чи отрути — і це все й досі було там, сліди цього; ти лишалася собою, досконалою, як раніше, а потім мене мов громом вразило: ти стрибнула.

Ти стрибнула?

Ти стрибнула?

Оце слово на моїх губах здавалося неправильним. Ти б не стрибала. Ти б ніколи не стрибнула, це не по-твоєму. Ти сама мені казала. Скеля недостатньо висока, казала ти. Це лише п’ятдесят п’ять метрів від верху до води — людина може пережити падіння. Отже, казала ти, якщо ти про це, якщо ти справді про це — то тут треба діяти надійно. Передусім: стрибати вниз головою. Якщо ти серйозно, то треба не стрибати, а пірнати.

А якщо цього не планувати, сказала ти, то навіщо це взагалі робити? Не будь туристкою. Ніхто не любить туристів.

Людина може пережити падіння, але це не означає, що обов’язково переживе. Ось ти, наприклад, не пірнула — стрибнула ногами вниз, і маєш: ноги переламані, спина зламана, все тіло розбите. Що це означає, Нел? Чи означає це, що в тебе здали нерви? (Узагалі на тебе не схоже.) Чи ти не наважилася стрибнути головою, зіпсувати гарне личко? (Ти завжди так собою пишалася.) Не думаю. Це не по-твоєму: сказати, що не будеш, а зробити.

(Ліна сказала, що немає тут жодної таємниці, але що вона розуміє?)

Я взяла тебе за руку, і вона здалася такою чужою, не тільки тому, що холодна, а й тому, що я не впізнала її форми, те, яка вона на дотик. Коли я останній раз тримала тебе за руку? Може, ти взяла мене за руку на маминому похороні? Пам’ятаю, як відверталася від тебе, дивилася на тата. Пам’ятаю вираз твого обличчя. (А чого ти чекала?) Моє серце задеревіло в грудях, його ритм сповільнився до скорботного барабанного стукоту.

Хтось сказав:

— Вибачте, але її не можна торкатися.

Лампа гула над головою, освітлюючи твою шкіру, блідо-сіру на тлі металу каталки. Я торкнулася великим пальцем твого лоба, провела по краю лиця.

— Будь ласка, не торкайтеся її, — за спиною в мене стояла сержант Морґан. Я чула її дихання, повільне й рівне, на тлі гудіння лампи.

— Де її речі? — спитала я. — Одяг, що був на ній, прикраси?

— Їх повернуть вам, — сказала сержант Морґан, — після того, як криміналісти їх оглянуть.

— Чи був на ній браслет? — спитала я.

Вона похитала головою.

— Не знаю, але все, що було на ній, вам повернуть.

— Там мав бути браслет, — тихо сказала я, дивлячись на Нел. — Срібний із застібкою з оніксу. Він належав нашій мамі, там були викарбувані її ініціали. С. Дж. Е. Сара Джейн. Вона завжди його носила. Спочатку мама. Потім — ти… — Детектив дивилася на мене. — Тобто, потім — вона. Нел.

Я перевела погляд на тебе, на твоє тонке зап’ястя, на те місце, де оніксова застібка лежала поверх блакитних судин. Я хотіла торкнутися тебе знову, відчути твою шкіру. Я була впевнена, що тебе розбуджу. Я прошепотіла твоє ім’я і чекала, що ти здригнешся, що твої очі розплющаться й пошукають мене в кімнаті. Я думала, що, може, мені треба поцілувати тебе, як Сплячу Красуню — і це допоможе… Від того я усміхнулася, бо тобі ця ідея була б огидна. Ти ніколи не була принцесою, ти ніколи не була пасивною красунею, яка чекає на принца — ти була кимось іншим. Ти встала на бік темряви разом зі злою мачухою, лихою феєю, відьмами.

Я відчувала на собі погляд детектива, і я стисла губи, стримуючи усмішку. Мої очі були сухими, а в горлі — порожньо, і коли я шептала до тебе, нічого не було чути.

— Що ти хотіла сказати мені?

Ліна

Це мала бути я. Я її найближча родичка, рідня. Я любила її. Це мала бути я, але вони не пустили мене. Я залишилася сама, і не мала чого робити — тільки й зоставалося, що сидіти в порожній хаті й курити, доки скінчаться цигарки. Я пішла до сільської крамнички купити трохи — товстуха там іноді вимагає документи, але я знала, що сьогодні не її зміна. Я саме виходила, коли побачила: ідуть ці стервочки зі школи — Таня, Еллі й уся компанія — по дорозі просто до мене.

Я відчула: зараз проблююся. Я просто опустила голову, відвернулася й пішла геть якомога швидше, але вони побачили мене, стали гукати й побігли навздогін. Я не знала, чого вони хочуть. Насправді, коли вони наздогнали, то всі кинулися мене обіймати і говорити, як їм мене шкода, а Еллі — нахаба! — та взагалі, їбать, крокодилячу сльозу пустила. Я дозволила їм повішатися на мене, пообіймати й погладити мене по голові. Насправді ці обіймашки були доволі приємні.

Ми пішли через міст — вони говорили про те, що варто днями піти до будинку Вордів, наїстися круглих і скупатися.

— Це були б такі собі поминки, — сказала Таня. Дуринда. Вона що, направду вважає, що мені оце зараз охота їхніх коліс йобнути, заторчати й піти купатися в цій воді? Я намагалася придумати, що б на це сказати, аж тут побачила Луїзу — просто провидіння якесь: я змогла просто відійти від них, нічого не кажучи, і вони нічого не могли зробити. Спочатку я думала, що вона не чує мене, але коли наздогнала її, то побачила: вона плаче, не хоче бути поруч зі мною. Я схопила її за руку. Не знаю, чому, але я просто хотіла, щоб вона не йшла, не залишала мене саму з тими сучими сороками, які дивляться і вдають, ніби їм сумно, а самі насправді тащаться з того, яка в мене, їбать, драма. Вона намагалася вирватися, відчіпляючи мої пальці по одному, кажучи:

— Вибач, Ліно, я не можу говорити з тобою зараз. Не можу.

Я хотіла сказати їй щось таке: Ви втратили дочку, а я — матір. Хіба нам не однаково важко, хіба ми не квити? Тепер же ви можете мене просто пробачити?

Однак я не сказала, а потім прийшла ця туподоходяща поліціянтка і спробувала дізнатися, чого ми сперечаємося, тож я сказала їй, куди йти, і пішла додому сама.

Я думала, що Джулія буде вже вдома, коли я повернуся. Скільки справді там часу треба — піти в морг і подивитися, як вони скидають простирадло, сказати: так, це вона? Навряд чи Джулія хотіла б посидіти поруч з нею, потримати її за руку, щоб заспокоїти її, як зробила б я.

Це я мала піти, але мене не пустили.

Я лежала на ліжку в тиші. Я навіть не можу слухати музику, бо я відчуваю: все має якесь інше значення, що я його не помітила раніше, і це заїбись як боляче — мати таке на душі. Я не хочу плакати весь час, у мене від того в грудях і в горлі болить, а найгірше, що ніхто не прийде допомогти мені. Нікому мені допомагати. Тож я лежала й курила цигарку за цигаркою, доки почула, як відчиняються вхідні двері.

Вона не гукала мене, нічого подібного не робила. Я почула, що вона пішла на кухню, відчиняла там і зачиняла шафки, грюкала каструлями й сковорідками. Я чекала, коли ж вона прийде до мене, але врешті мені це набридло, і мене нудило від куріння, а ще справді таки захотілося їсти, тож я спустилася вниз.

Вона стояла біля плити, помішувала щось, і коли вона розвернулася й побачила мене, то аж підскочила. Але це було не так, як зазвичай хтось вас лякає, а потім ви смієтеся; страх не зійшов з її обличчя.

— Ліно, — сказала вона. — Ти як?

— Ви її бачили? — спитала я.

Вона кивнула і подивилася в підлогу.

— Вона була… на себе схожа.

— Це добре, — сказала я. — Рада чути. Мені не подобалося уявляти її…

— Ні-ні. Вона була не така. Не розбилася, — вона знову розвернулася до плити. — Ти любиш спагеті болоньєзе? — запитала вона. — Я їх готую… оце їх готую.

Я таке люблю, але мені не хотілося казати про це їй, так що я нічого не відповіла. Натомість я спитала її:

— Навіщо ви збрехали поліції?

Вона різко обернулася, ляпнувши червоним соусом з дерев’яної ложки на підлогу.

— Що ти маєш на увазі, Ліно? Я не брехала…

— Ні, брехали. Ви сказали їм, що ви ніколи не розмовляли з моєю матір’ю, що ви не мали з нею жодного контакту кілька років…

— Я й не мала, — її обличчя і шия стали яскраво-червоні, кутики рота її опустилися, як у клоуна, і я побачила цю її потворність, про яку казала мама.

— У мене не було жодного значущого контакту з Нел, відколи…

— Вона вам дзвонила весь час.

— Не весь час. Час від часу. І в будь-якому разі — ми не розмовляли.

— Так, вона казала мені, що ви відмовлялися говорити з нею, хоч як вона намагалася.

— Усе трохи складніше, Ліно.

— Як це «складніше»? — різко відказала я. — Як?

Вона відвела очі.

— Це ви винні, і ви це знаєте!

Вона поклала ложку і зробила кілька кроків до мене, впершись руками в боки, обличчя в неї було стурбоване, наче у вчительки, яка зараз почне розповідати, що, мовляв, розчарована твоєю поведінкою і ставленням до навчання.

— Що ти маєш на увазі? — спитала вона. — У чому моя вина?

— Вона намагалася зв’язатися з вами, вона хотіла поговорити з вами, їй ви були потрібні…

— Я не була їй потрібна. Нел ніколи не потребувала мене.

— Вона була нещасна! — сказала я. — Вам, що, зовсім насрати було?

Вона відступила назад. Витерла обличчя, ніби я плюнула на неї.

— Чому вона була нещасна? Я не… Вона ніколи не казала, що була нещасна. Ніколи не казала мені, що була нещасна.

— А якби сказала — що б ви зробили? Та ніфіга! Ви б не зробили нічого, як завжди. Так само, як, коли ваша мати померла, а ви жахливо поставилися до неї, або коли вона запросила вас сюди, коли ми переїхали, або коли вона тоді кликала вас на мій день народження, а ви навіть не відповіли! Ви просто не зважали на неї, ніби її не існує. Навіть хоч і знали, що в неї більше немає нікого, навіть хоч і…

— У неї була ти, — сказала Джулія. — І я ніколи не підозрювала, що вона була нещасна, я…

— Ну, а вона була нещасна. Навіть купатися перестала.

Джулія стояла нерухомо, повернувши голову до вікна, ніби прислухаючись до чогось.

— Що? — запитала вона, але не дивилася на мене. Наче вона дивилася на когось іншого або на своє відображення. — Що ти сказала?

— Вона перестала купатися. Усе життя я пам’ятаю, як вона збирається на затон чи на річку, щодня, це була її справа, вона була плавцем. Щодень, навіть узимку, коли все нахрін замерзало, так що ополонку треба було робити. А тут перестала. Ось так. Ось яка нещасна вона була.

Вона якийсь час нічого не говорила, просто стояла, дивилась у вікно, ніби виглядала когось.

— Чи ти знаєш… Ліно, ти не думаєш, що вона образила когось? Або що хтось її турбував, чи?..

Я похитала головою.

— Ні. Вона б мені сказала. Вона б мене попередила.

— Правда? — спитала Джулія. — Бо, знаєш, Нел… твоя мама… вона з характером була, чи не так? Я маю на увазі, вона знала, як залити людині за шкіру сала, як розлютити…

— Ні, вона такого не робила! — зірвалася я, хоча це правда, іноді вона таке робила, але тільки з поганими людьми, тільки з тими, хто не розумів її.

— Ви не знали її взагалі, ви не розуміли її. Ви просто ревнива сука — замолоду були, і зараз лишилися. Господи. Та який сенс узагалі говорити з вами?!

Я пішла з хати, хоча й була голодна. Краще здохнути з голоду, ніж сидіти з нею за столом, це була б якась зрада. Я і далі думала про маму: як вона сидить, розмовляє по телефону, а на другому кінці — тиша. Сука безсердечна. Мене вона ще тоді дратувала, я казала мамі: «Та хай вона гуляє! Може, ти б забула про неї? Вона ж, очевидно, не хоче мати нічого спільного з нами». А мама казала: «Вона моя сестра, вона моя єдина рідня». А я їй: «А я ж хто? Це я — рідня!» Вона розсміялася і сказала тоді: «Ти не рідня. Ти більше, ніж рідня. Ти — частинка мене».

Ось і немає частинки мене, а мені навіть наостанок на неї подивитися не дали! Мені не дали взяти її за руку, поцілувати її на прощання чи сказати: пробач, мамо.

Джулс

Я за нею не пішла. Та насправді мені й не хотілося доганяти Ліну. Я не знаю, чого я хотіла. Так що я просто стояла там, на ґанку, терла долонями передпліччя, а мої очі поступово звикали до сутінків, які густішали.

Я знала, чого я не хочу: я не хотіла сперечатися з нею, не хотіла більше нічого чути. Моя провина? Як це може бути моя провина? Якщо тобі було недобре, ти ніколи мені не казала. Якби ти сказала це мені, я послухала б. У моїй голові ти сміялася. Добре, але якби ти сказала мені, що перестала купатися, Нел, то я знала б: щось негаразд. Плавання було важливе для твого душевного здоров’я, ти мені казала; без нього ти розпадаєшся на шматки. Ніщо не могло втримати тебе далеко від води, так само, як ніщо не могло затягти мене у воду.

Тільки от щось втримало. Певно, щось сталося.

Я раптом відчула хиже, потужне бажання насититися, так чи інакше. Я повернулася в дім і насипала собі тарілку болоньєзе, потім другу, третю. Я їла і їла, а потім, сама собі огидна, пішла нагору. Стала на коліна у ванній кімнаті, не вмикаючи світла. Звичка, яку я давно покинула, але така давня, що майже приємна; я схилилася в темряві, судини на моєму обличчі напружилися, так що ледь не лопалися, з очей потекли сльози — я очистила шлунок. Коли відчула, що більше нічого не залишилося, то встала і спустила воду, потім умилася, не дивлячись на себе у дзеркало — дивилася тільки на відображення ванни за спиною.

Я не сиділа у воді понад двадцять років. Кілька тижнів після того, як я майже потонула, мені було важко взагалі нормально митися. Коли я починала погано пахнути, мати силоміць заганяла мене під душ і тримала там.

Я заплющила очі й знову хлюпнула водою в обличчя. Я чула, як надворі пригальмовує автомобіль, і серце в мене забилося частіше, а потім знову стишилося, коли він поїхав.

— Ніхто не приходить, — сказала я вголос. — Нема чого боятися.

Ліна не повернулася, але я уявлення не мала, де її шукати в цьому містечку, водночас знайомому і чужому. Я лягла в ліжко, але не спала. Щоразу, коли заплющувала очі, я бачила твоє обличчя, синє і бліде, бузкові губи, і в моїй уяві вони підіймалися над яснами і, навіть попри повний рот крові, ти усміхалася.

— Нел, перестань! — казала я вголос знову, як божевільна. — Просто перестань!

Я чекала твоєї відповіді, а чула тільки мовчання — тишу, яку порушував плюскіт води, шум будинку, який ворушився й рипів, коли повз нього бігла вода. У темряві я намацала телефон на тумбочці, зайшла в голосову пошту. «У вас немає нових повідомлень, — сказав мені електронний голос, — є сім збережених повідомлень».

Останнє прийшло минулого вівторка, менш ніж за тиждень до твоєї смерті о пів на другу ночі.

«Джуліє, це я. Я хочу, щоб ти мені передзвонила. Будь ласка, Джуліє. Це важливо. Мені потрібно, щоб ти зателефонувала мені, як тільки зможеш, добре? Я… е-е… це важливо. Добре. Бувай.»

I натискала «1», щоб повторити, знову й знову. Слухала твій голос, не саму лише хрипкуватість, слабкий, але прикрий середньоатлантичний акцент — я слухала тебе. Що ти намагалася сказати мені?

Ти залишила повідомлення посеред ночі, і я прийняла його під ранок, перевернулася в ліжку і побачила значущий білий спалах екрана телефону. Послухала перші три слова: Джуліє, це я, — і поклала трубку. Я втомилася, мені було погано, і я не хотіла чути твого голосу. Я послухала решту пізніше. Мені це не здалося дивним, і особливо цікавим теж. Ти так зазвичай і робиш: лишаєш загадкові повідомлення, щоб викликати в мене інтерес. Ти робила так упродовж багатьох років, а потім, коли телефонуєш знову, через місяць або два, я розумію, що не було ніякої кризи, ніякої таємниці, ніякої особливої події. Ти просто намагалася привернути мою увагу. Це була гра.

Чи не так?

Я прослухала повідомлення, ще і ще, і тепер, чуючи його по-справжньому, я не могла повірити, що раніше не помітила цих придихів, якийсь не по-твоєму тихий голос, нерішучість, затинання.

Тобі було страшно.

Чого ти боялася? Кого ти боялася? Людей у цьому містечку, тих, які зупиняються і дивляться, але не висловлюють співчуття, тих, які не приносять їжі, не надсилають квітів? Щось не здається, Нел, що за тобою тут журяться. Або, можливо, ти боялася своєї дивної, холодної, сердитої дочки, яка не плаче за тобою, яка стверджує, що ти вбила себе, без доказів, без причини.

Я встала й підкралася до сусідніх дверей. Я раптом відчула себе дитиною. Раніше я так робила — підкрадалася до сусідніх дверей — коли наші батьки спали тут, коли я боялася вночі, коли мені снилися страхіття після твоїх історій. Я штовхнула двері і тихо ввійшла.

У кімнаті було задушливо, тепло, і від вигляду твого незастеленого ліжка мені раптом захотілося плакати.

Я сіла скраєчку, взяла подушку — свіжа сланцево-сіра наволочка з криваво-червоним берегом — і пригорнула. Мені ясно згадалося, як ми вдвох прийшли сюди на мамин день народження. Ми приготували їй сніданок, вона була хвора, тож ми щосили намагалися не сваритися. Ці перемир’я ніколи не тривали довго: ти втомлювалася від моєї присутності, я весь час була в полі твоєї уваги. Я відходила до мами, а ти дивилася, примружившись, зневажливо і водночас ображено.

Я не розуміла тебе, але якщо ти була для мене дивною тоді, то зараз — цілком чужа. Тепер я сиджу тут у твоєму домі, посеред своїх речей, і цей будинок мені знайомий, а ти — ні. Я не знала тебе, відколи ми були підлітками, відколи тобі було сімнадцять, а мені тринадцять. Після тієї ночі, коли, як сокира, що одним махом розколює поліно, обставини роз’єднали нас, залишивши між нас борозну, широку і глибоку….

Але не минуло й шести років відтоді — і ти змахнула сокирою знову й розділила нас назавжди. Це було на поминках. Нашу маму щойно поховали, ми з тобою курили в саду пронизливо-холодної листопадової ночі. Я заніміла від горя, але ти займалася самолікуванням від самого сніданку і хотіла поговорити. Ти говорила про подорож, у яку хочеш поїхати — до Норвегії, на Прейкестолен, шестисотметрову скелю над фіордом. Я намагалася не слухати, бо я розуміла, що це за скеля, і я не хотіла чути про неї. Хтось — друг нашого батька — гукнув нам:

— Дівчатка, у вас усе нормально? — від випитого голос у нього вже трохи змінився. — Топимо свої печалі?

— Топимо, топимо… — повторила ти. Ти уже теж була п’яна. Дивилася на мене з-під напівопущених повік, і дивне світло було у твоїх очах. — Джу-улю, — сказала ти, розтягуючи моє ім’я, — ти про таке ніколи не думала?

Ти взяла мене за рукав, я відсмикнула руку.

— Про що не думала? — Я встала, мені не хотілося більше сидіти тут з тобою, я хотіла спокою.

— Про ту ніч… Ти… ні з ким про неї не говорила?

Я зробила крок від тебе, але ти схопила мене за руку й міцно стиснула її.

— Ну Джуліє!.. Скажи чесно. Хіба тобі хай на трохи це не сподобалося?

Після цього я перестала розмовляти з тобою. Це, на думку твоєї дочки, я жахливо поставилася до тебе. Ми по-різному розповідаємо свої історії — ти і я, чи не так?

Я перестала розмовляти з тобою, а ти все одно надзвонювала мені. Лишала дивні повідомлення, розповідала про свою роботу чи про дочку, про премію, про нагороду, які тобі дали. Ти ніколи не казала, де була, з ким, хоча іноді я чула якісь звуки навколо тебе: музику чи машини, інколи чоловічий голос. Іноді я видаляла повідомлення, іноді зберігала. Інколи я слухала їх знову й знову, стільки разів, що навіть роки по тому пам’ятаю їх слово у слово.

Іноді ти говорила загадками, іноді сердилася; знову згадувала колишні образи, витягала незгоди, які вже віддавна лежали на дні, лаялася на щось давноминуле. Бажання смерті! Одного разу, в запалі, коли я втомилися від твоїх хворобливих захоплень, я сказала, що в тебе бажання смерті, і як же ти потім довго й нудно це повторювала!

Іноді тебе кидало в сентименти, ти балакала про нашу матір, про наше дитинство, про щастя, яке було — і немає. Інші часи були ого-го які щасливі, супер. Приїзди на наш Млин! умовляла ти мене. Будь ласка, приїзди! Тобі сподобається. Будь ласка, Джуліє, час усе залишити позаду. Не будь вперта. Уже час. Я тоді так лютилася: уже час, бачте! З якої речі це ти визначаєш, коли нам миритися?!

Я тільки й хотіла, щоб мені дали спокій, забути Бекфорд, забути тебе. Я побудувала життя для себе — менше за твоє, звичайно, але як інакше? Зате моє власне! Хороші друзі, стосунки, крихітна квартира у прекрасному північному передмісті Лондона. Соціальна робота давала мені мету в житті; вона захоплювала мене і приносила задоволення, незважаючи на низьку зарплату і довгий робочий день.

Я хотіла спокою, але тебе це не влаштовувало. Іноді двічі на рік, іноді — на місяць ти телефонувала: підривала, нервувала, вибивала мене з рівноваги. Як і завжди — це в тебе була доросла версія всіх ігор, в які ти гралася зі мною. І весь цей час я чекала, чекала того єдиного дзвінка, на який я могла б насправді відповісти, в якому б ти пояснила, чому ти так поводилася зі мною в дитинстві, як ти могла мене так кривдити, не захищати мене, коли бачила, що мені робили боляче. Частина моєї душі хотіла поговорити з тобою, тільки після того, як ти попросиш пробачення. Але ти не вибачалася, а я — все чекала.

Я посунулася на край ліжка й висунула верхню шухляду тумбочки. Там лежали листівки, непідписані — фотографії місць, де ти, можливо, побувала — презервативи, лубрикант, старомодна срібна запальничка з вигравіруваними ініціалами «Л.С.» Л.С. Коханець? Я знову оглянула кімнату — і мене вразило: у цьому будинку не було жодних зображень чоловіків. Ні тут, угорі, ні внизу. Навіть на картинах майже всюди були жінки. А коли ти залишала свої повідомлення, ти говорила про роботу, дім, Ліну, але ніколи нічого не розповідала про чоловіків. Чоловіки, здавалося, ніколи не були тобі важливі.

Але ж був один, чи не так? Давно колись був хлопець, важливий для тебе. Коли ти була підлітком, ти тихцем вночі вислизала з дому крізь вікно пральні, стрибала на берег річки і скрадалася за будинок, по кісточки в грязюці. Ти лізла вгору бережком, тоді на доріжку, і він там на тебе чекав. Роббі.

Думати про Роббі, про тебе з Роббі, — це ніби швидко переїжджати горбатий міст — від цього паморочилося в голові. Роббі був високий, широкоплечий блондин, з його губ не сходила усмішка. Він так дивився на дівчат, що в них усе всередині переверталося. Роббі Кеннон. Альфа, вожак, завжди пахне парфумом «Lynx» і сексом, грубий, вульгарний. Ти любила його, казала ти, хоча ця любов була зовсім не така, як любов до мене. Ви з ним були або в усьому заодно, або закидали одне одного образами — третього не бувало. Ніколи не було миру, спокою. Я не пам’ятаю і особливого сміху. Але що мені пам’ятаю найчіткіше про вас обох — це як ви лежите на березі біля затону, сплівшись кінцівками, ногами у воді, він накочується на тебе, вдавлює тебе плечима в пісок.

Щось у цій картині мені різало око, змушувало відчувати щось таке, чого в мене давно не було. Сором. Брудний, потаємний сором вуаєриста, з домішкою ще чогось, чогось, що я не могла чітко окреслити — і не бажала. Я намагалася відвернутися від цього, але пам’ятала: я не єдиний раз спостерігала за тобою з ним.

Мені раптом стало ніяково, так що я встала з ліжка й заходила по кімнаті, дивлячись на фотографії. Фотографії були всюди. Звісно. У рамках на комоді — світлини тебе, засмаглої і усміхненої, в Токіо і Буенос-Айресі, на лижах і на пляжі, з донькою на руках. На стінах у рамках — копії обкладинок журналів із твоїми фото, матеріал на першій сторінці «New York Times», твої нагороди. Ось вони — всі докази твого успіху, докази того, що ти переплюнула мене в усьому. Робота, краса, діти, життя. А тепер ти знову мене обійшла. Навіть у цьому ти виграла.

Перед одним знімком я зупинилася. Це було фото з тобою і Ліною — вже не крихіткою, а дівчинкою років п’яти-шести, чи й старшою, я не вмію визначати вік дітей. Вона усміхається, показуючи крихітні білі зубки, і щось у цьому дивне, щось таке, від чого у мене волосся стає дибки; щось є від хижака в її очах, виразі обличчя…

Я відчула, як запульсувала жила в мене на шиї, з глибини здіймався давній страх. Я знову лягла в ліжко і спробувала не слухати воду, але навіть при зачинених вікнах, нагорі будинку, звук все одно не зникав. Я відчула, як вода штовхає в стіни, просочується в тріщини між цеглою, здіймається. Я відчувала її смак, каламутний і брудний, і сирість на шкірі.

Десь у будинку мені чувся чийсь сміх, точно як твій.

1993 рік

Серпень

Джулс

Мама купила мені новий купальник, старомодний, в синьо-білу клітинку з «підтримкою». Він мав бути у стилі 1950-х років, щось таке, як носила Мерилін Монро. Товста і бліда, я зовсім не скидалася на Норму Джин, але я все одно вдягла його, бо мамі було непросто добути мені таку річ. Купальники на таку фігуру, як у мене, діставалися непросто.

Я вдягла сині трусики й білу футболку розміру XL на ліфчик. Коли Нел спустилася обідати у своїх обрізаних джинсах і бікіні з зав’язкою на шиї, вона глянула на мене і сказала:

— І ти що, так підеш на річку сьогодні? — таким тоном, з якого недвозначно випливало, що вона такого б не хотіла, а потім зустрілася поглядом з мамою і сказала:

— Я її сьогодні глядіти не буду, можна? Я хочу на річку з друзями.

Мама сказала:

— Будь чемною, Нел.

Мама була в стані ремісії, і її міг би збити з ніг навіть невеличкий вітер, її смаглява шкіра пожовтіла, як старі папери, тож нам з Нел батько суворо наказував ЖИТИ ДРУЖНО.

Частиною цього «жити дружно» було спільне ходіння на річку. Усі ходили на річку. Власне, більше там не було чого робити. Бекфорд не скидався на пляж, там не було ні атракціонів, ні ігрових автоматів, хіба що якийсь жалюгідний міні-гольф. Там була вода — і все.

Коли минуло вже кілька тижнів літа, життя усталилось, усі визначилися, з ким і проти кого дружать, приїжджі й місцеві познайомилися — і всі почали тусуватися понад річкою. Молодші діти зазвичай купалися південніше від Млина, де вода текла повільно й ловилася риба. Хулігани з хуліганками зависали в покинутому будинку Вордів, вживали наркотики, займалися сексом, приносили планшетки для спіритичних сеансів і намагалися викликати злих духів. (Нел казала мені, що, якщо придивилися, то можна досі помітити там на стінах сліди крові Роберта Ворда.) Але найбільший натовп збирався на Затоні Утоплениць. Хлопці стрибали зі скелі, дівчата засмагали, грала музика, смажилося барбекю. Хтось завжди приносив пиво.

Я воліла б залишитися вдома, в кімнаті, подалі від сонця. Мені дужче подобалося лежати й читати в ліжку чи грати в карти з мамою, але я не хотіла, щоб вона за мене турбувалася, бо в неї й без мене було чим перейматися. Я хотіла показати їй, що можу бути товариською, можу з кимось подружитися. Що можу гуляти з компанією.

Я знала, що Нел не хоче, щоб я йшла з нею. На її думку, чим більше часу я сиджу вдома, тим краще, і тим менша ймовірність того, що її друзі побачать мене — незручну, безформну Джулію, жирну, потворну і не круту. Вона щосили уникала мене, навіть перебуваючи поряд: завжди йшла на кілька кроків попереду, чи відставала на десять; те, як їй зі мною незручно, було абсолютно очевидно і всім помітно. Одного разу, коли ми удвох вийшли із сільської крамнички, я чула, як один із місцевих хлопчаків сказав: «Її, напевно, вдочерили. Не може бути, щоб ця товста жопа була рідною сестрою Нел Ебботт». Хлопці засміялися, а я поглянула на неї, шукаючи підтримки, а побачила тільки сором.

Того дня я пішла на річку сама. Я несла торбу з рушником, книжкою, бляшанку дієтичної кока-коли, а ще два «снікерси» на випадок, якщо зголоднію до вечері. Живіт і спина в мене боліли. Я хотіла повернути назад, до затишку моєї маленької, прохолодної, темної кімнати, де я могла би бути сама. Бути невидимою.

Друзі Нел вже були там. Вони колонізували пляж, маленький півмісяць піщаного берега понад затоном. Звідти був найкращий краєвид, зручно було лежати, так що ноги опинялись у воді. Там було три дівчини — дві місцеві й така собі Дженні, яка приїхала з Единбурга і мала чудову шкіру кольору слонової кістки й темне волосся, пострижене різким каре. Вона, хоч і з Шотландії, говорила такою красивою англійською, як королева, — і хлопці відчайдушно намагалися її закадрити, бо ходили чутки, що вона незаймана.

Усі хлопці, звичайно, крім Роббі, який не зводив очей з Нел. Вони зустрілися два роки тому, коли йому було сімнадцять, а їй п’ятнадцять, і в них був типовий канікулярний роман, незважаючи на те, що решту року вони бачилися з іншими людьми, адже було нереально очікувати, щоб він був їй вірним, коли вона не поряд. Роббі мав зріст шість футів один дюйм[3], він був гарний і популярний, багато грав у регбі, в його сім’ї водилися гроші.

Коли Нел була з Роббі, вона іноді поверталася із синцями на зап’ястях чи передпліччях. Коли я запитала її, як це сталося, вона розсміялася і сказала: «А ти як думаєш?» Від вигляду Роббі у мене виникало дивне відчуття в животі, і я не могла не дивитися на нього, коли він був поруч. Я стримувала себе, але й далі дивилася на нього. Тепер він це помітив, і почав дивитися на мене. Вони з Нел жартували з цього, а іноді він поглядав на мене, облизував губи і сміявся.

Коли я прийшла на затон, хлопці теж були там, але з другого боку, плавали, вилазили на високий берег, штовхали одне одного зі скель, сміялися, лаялись і обзивали один одного «голубий». Так, здавалося, завжди й буває: дівчатка сидять і чекають, а хлопці клеять дурня, доки їм набридне, а потім тягнуть у воду дівчат, а дівчата іноді й опираються, іноді ні. Усі дівчата, крім Нел, яка не боїться занурення в воду, не боїться мочити волосся, якій до смаку грубуваті ігри, яка може пройти по лезу бритви й бути водночас «своїм хлопчаком» і омріяним об’єктом бажання.

Я не сиділа з друзями Нел, звичайно. Я постелила рушник під деревами і сіла. Неподалік сиділа ще групка дівчат приблизно мого віку, серед них була моя знайома з минулого літа. Вона усміхнулася мені, а я їй. Я їй помахала, але вона відвернулася.

Було спекотно. Мені дуже хотілося — тоді — увійти в воду. Я могла собі уявити, як саме вона відчуватиметься на шкірі, гладенька, чиста, я могла собі уявити, як пальці ніг грузнуть у теплому мулі, уявляла тепле помаранчеве світло на повіках, коли я пливу на спині. Я зняла футболку, але крутішою від того не стала. Я помітила, що Дженні дивиться на мене, і вона наморщила ніс, а потім опустила очі, бо зрозуміла, що я помітила огиду на її обличчі.

Я відвернулася від них усіх, лягла на правий бік і розгорнула книжку. Я читала «Таємну історію». Я мріяла про таку групу друзів, міцну, близьку й чудову. Хотіла, щоб у мене був хтось, за ким можна йти, хто б мене захищав, хтось видатний розумом, а не довжиною ніг. Хоча я розуміла, що якщо такі люди є тут чи в моїй школі в Лондоні, то вони не хотіли б дружити зі мною. Я була не дурна, але зірок з неба не хапала.

А Нел була зіркою.

Вона спустилася до річки десь ближче до вечора. Я чула, як вона гукає своїх друзів, а хлопці відгукуються з вершини скелі, де сидять, звісивши ноги, і курять цигарки. Я подивилася через плече, спостерігаючи, як вона роздяглася й повільно зайшла у воду, хлюпаючи її на себе, насолоджуючись увагою.

Хлопці тепер спускалися з кручі через ліс. Я перевернулася на живіт, не підіймаючи голови, не зводячи очей зі сторінки, слова розпливалися. Краще б я не приходила, краще б непомітно вислизнула геть, але я нічого, буквально нічого, не могла зробити непомітно. Моя безформна біла маса занадто впадала в око.

У хлопців був футбольний м’яч, і вони почали його ганяти. Я чула, як вони кричать: «пасуй!», як м’яч хлюпає по воді, вереск і сміх дівчат, яких забризкало. Потім я відчула: різкий удар по стегну — м’яч. Усі сміялися. Роббі підняв руку й побіг до мене по той м’яч.

— Вибач, вибач, — казав він із широкою усмішкою на обличчі. — Вибач, Джуліє, не хотів тебе вдарити.

Він узяв м’яч, і я бачила, як він дивиться на мене, на червоний, брудний слід на моєму тілі, блідому і мармуровому, як холодне сало. Хтось сказав щось про велику ціль: так, ти не міг влучити у двері сараю, але по такій жопі не промахнешся!

Я повернулася до книжки. М’яч стукнувся в дерево лише за кілька футів від мене, а хтось крикнув: «Вибач!» Я не звернула уваги. Це сталося знову, потім знову. Я перевернулася; вони цілилися в мене. Тренували влучність. Дівчатка бралися за животи від сміху, і веселий вереск Нел був найголосніший.

Я сіла, намагаючись діяти нахабно:

— Ну добре. Дуже смішно. Можете закінчувати. Ну ж бо! Перестаньте! — крикнула я, але цілився вже інший. М’яч полетів на мене. Я підняла руку, щоб захистити обличчя і відчула удар м’яча в моє тіло — жорсткий, різкий. Мені на очі набігли сльози, я зірвалася на ноги. Решта дівчат, молодші, теж дивилися. Одна з них затулила рот рукою:

— Припиніть! — вигукнула вона. — Їй же боляче. У неї кров!

Я подивилася вниз. Кров текла по моїй нозі, внутрішнім боком стегна в бік коліна. Річ не в тому — я одразу зрозуміла — що вони в мене влучили. Біль у животі, в спині — і ще я весь тиждень почувалася більш нещасною, ніж зазвичай… Кров у мене текла правильно, рясно, не просто мазалася — мої труси геть просякли нею. І вони дивилися на мене, усі, не зводили очей. Дівчата вже не сміялися, вони перезиралися з відкритими ротами, між жахом і сміхом. Я зловила погляд Нел, і вона відвернулася, я майже відчула її досаду. Вона почувалася приниженою. Їй було соромно за мене. Я якомога швидше витягла футболку, обмоталася рушником і незграбно пошкандибала геть, назад стежкою. Я чула, як хлопці починають сміятися знову, коли я пішла.

Тієї ночі я ввійшла у воду. Це було пізніше — значно, значно пізніше — і я напилася, то був мій перший алкогольний досвід. Сталися й інші речі. Роббі прийшов, знайшов мене, він вибачився за те, як він і його друзі поводилися. Він розповів мені, що йому дуже соромно за свої вчинки, він обійняв мене за плечі, він сказав, що мені не потрібно соромитися.

Але я все одно пішла на Затон Утоплениць, і Нел витягла мене. Витягнула мене на берег і поставила на ноги. Вона дала мені сильного ляпаса:

— Ах ти суко, ти дурна жирна суко, що ж ти наробила?! Що ж ти робиш?!

2015 рік

Середа, 12 серпня

Патрік

Будинок Вордів не належав Вордам майже сто років, і Патрікові теж — здається. Він уже був нічий. Патрік гадав, що, можливо, будинок належить місцевій раді, хоча ніхто ніколи не заявляв про свої права на будівлю. Втім, хай там як, а Патрік мав ключ, тож почувався трохи власником. Він оплачував мізерні рахунки за електрику й воду, сам кілька років тому повісив замок, коли якісь малолітки виламали двері. Тепер тільки він і його син Шон мали ключі, а Патрік дбав про порядок у будинку.

Лише іноді двері лишалися незамкненими, і, коли вже чесно, Патрік уже й не міг бути певним, що їх замкнув. Він почав відчувати, останній рік дедалі сильніше, як його сповнювало сум’яття — і такий холодний жах, що він просто не наважувався сприймати це всерйоз. Іноді він забував слова, імена, і довго не міг згадати. Спливали нагору давні спогади — несамовито яскраві, жахливо дзвінкі — порушували його спокій. Краєм його поля зору рухалися тіні.

Патрік щодня прямував вгору понад річкою: це було частиною його дня: зранку встати, пройти три милі до котеджу, іноді він годинку-дві рибалив. Цими днями робив менше. Річ була не в тому, що він втомився, чи що ноги в нього боліли, чи волі бракувало. Він не діставав задоволення від того, що любив робити колись. Однак він, як і раніше, любив усе перевіряти, і коли його ноги почувалися добре, то він ще міг пройтися туди і назад за кілька годин. Але коли цього ранку він прокинувся, його ліва литка розпухла і боліла, вени тупо пульсували, як годинник. Тому він вирішив поїхати машиною.

Він виліз із ліжка, прийняв душ, вдягнувся, а потім згадав, з уколом роздратування, що машина ще в гаражі: він забув її вивести вчора по обіді. Бурмочучи собі під ніс, він пошкутильгав через двір попросити автомобіль у невістки.

Дружина Шона, Гелен, була на кухні, мила підлогу. Якби в школі були заняття, її б уже не було вдома — вона працювала директором і мала за правило бути у своєму кабінеті вже о сьомій тридцять щоранку. Але навіть під час канікул вона була проти валяння в ліжку. Лінь була не в її натурі.

— Рання пташка! — сказав Патрік, увійшовши в кухню, і вона всміхнулася. Зі зморшками навколо очей очі і сивиною в короткому темному волоссі Гелен виглядала старшою за свої тридцять шість. Старша, подумав Патрік, і більш втомлена, ніж мала би бути.

— Не спалося, — сказала вона.

— Ой, як шкода, люба.

Вона знизала плечима.

— Що тут зробиш? — Вона поставила швабру в відро і прихилила до стіни. — Чи зробити вам каву, тату? — так вона тепер називала його. Спочатку йому було дивно, але тепер уже подобалося; йому було тепло від прихильності в її голосі, коли вона вимовляла це слово. Він сказав, що взяв би кави в термосі, пояснюючи, що хоче прогулятися над річкою.

— Ви ж не будете десь поруч із затоном, правда? Тільки я думаю…

Він похитав головою.

— Ні. Звичайно, ні, — він трохи помовчав. — Як там у Шона йде ця справа?

Вона знизала плечима.

— Ви ж знаєте.

Він нічого не каже.

Шон і Гелен жили в будинку, де колись Патрік мешкав зі своєю дружиною. Коли вона померла, то Патрік і Шон жили там удвох. Набагато пізніше, коли Шон одружився, вони перебудували старий сарай у сусідньому дворі, і Патрік переїхав. Шон був проти, казав, що це вони з Гелен мали переїхати, але Патрік і чути про це не хотів. Він хотів, щоб вони жили там, йому подобалося відчуття тяглості, відчуття, що вони троє — це така собі маленька громада, частина міста, хоч і окрема.

Доїхавши до котеджу, Патрік одразу побачив, що хтось там побував. Штори були запнуті, і вхідні двері — злегка прочинені. Всередині він знайшов незастелене ліжко. На підлозі стояли келихи зі слідами вина, а в унітазі плавав презерватив. Були недопалки в попільничці, від самокруток. Він взяв одну і понюхав, очікуючи запаху марихуани, але відчувався тільки холодний попіл. Були й інші речі теж — якийсь одяг та різний мотлох — непарна синя шкарпетка, разок намиста. Він покидав усе в поліетиленовий пакет. Зняв постіль з ліжка, помив посуд у раковині, кинув недопалки в смітник і ретельно замкнув за собою двері. Відніс усе до машини, кинув простирадла на заднє сидіння, сміття в багажник, а мотлох — у бардачок.

Він замкнув машину, підійшов до краю річки, закурив по дорозі. Нога боліла, у грудях млоїло, коли затягувався, коли гарячий дим бив у горло. Він закашлявся, уявляючи, що відчуває, як ядучий дим дере втомлені й почорнілі легені. Раптом йому стало дуже сумно. Цей настрій охоплював його час від часу, а зараз накрив його з такою силою, що чоловік зловив себе на бажанні скінчити все. Все це. Він подивився на воду і принюхався. Він ніколи не буде одним з тих, хто піддався жаданню зануритися, відійти від усього, — але він був досить чесний, аби визнати, що навіть сам іноді відчуває спокусу забуття.

Коли він повернувся додому, був уже пізній ранок, сонце стояло високо. Патрік помітив рябу приблудну кішку, яку годувала Гелен; кішка ліниво йшла двором, прямуючи до розмаринового куща на клумбі під вікном кухні. Патрік помітив, що спина тварини дещо прогинається, живіт роздувся. Вагітна. Щось із цим треба буде робити.

Вівторок, 13 серпня

Ерін

Мої сусіди-ушльопки в тій паршивій квартирці, що я винаймаю в Ньюкаслі, влаштували термоядерну суперечку о четвертій ранку, тож я вирішила встати й пробігтися. Я уже повністю вдяглася, зібралася, аж тут подумала: а чого бігати тут, коли можна бігати там? Тож я поїхала до Бекфорда, поставила машину біля церкви й подалася на стежку над річкою.

Спочатку було важко йти. Після затону треба піднятися на той пагорб, а потім вниз по схилу на другий бік, а тоді місцевість стає набагато рівнішою, вже виходить не пробіжка, а просто мрія. Доки сонце не вийде, тут прохолодно, спокійно, красиво й немає велосипедистів, не те, що у мене в Лондоні понад Ріджентс-каналом, де тільки й робиш, що ухиляєшся від велосипедів і туристів.

Через кілька миль вгору над річкою долина розширюється, перед очима лагідно розгортається зелений схил пагорба по той бік, поцяткований вівцями. Я бігла рівною, всіяною галькою землею, майже голою — тільки де-не-де видніли плями шорсткої трави і всюдисущого дроку. Я бігла швидко, опустивши голову, аж тут десь за милю побачила маленький будиночок трохи на віддалі від річки, біля березового гайка.

Я сповільнилася, бігла легким підтюпцем, щоб віддихатися, прямуючи до будівлі: хотіла подивитися. То було відлюдне місце, здавалося б, і безлюдне, але не покинуте. Були штори, частково опущені на чистих вікнах. Я зазирнула всередину, побачила крихітну вітальню, де стояли два зелені крісла й між ними столик. Я спробувала відчинити двері, але вони були замкнені, тож я сіла на ґанку в тіні і ковтнула води з пляшки. Сіла, витягши ноги, розім’яла кісточки, почекала, доки віддихаюся і сповільниться пульс. На одвірку виднів напис: «Тут була божевільна Енні» — і поряд хтось намалював череп.

Ворони сварилися на деревах позад мене, але крім цього і вряди-годи овечого бекання в долині стояла непорушна тиша. Я сприймаю себе як всуціль міську, але це химерне місце вразило мене.

Інспектор Таунсенд призначив нараду одразу після дев’ятої. Нас було небагато — двоє у формі, які допомагали ходити по хатах, порівняно молода констебль Келлі, науковий співробітник (Волохатий) і я. Таунсенд побував у коронера на розтині — він дав нам повну інформацію, загалом очікувану. Нел померла через травми, отримані під час падіння. Води в легенях не було — вона не потонула, вона вже померла на той час, коли потрапила у воду. У неї не було жодних пошкоджень, які не можуть бути пояснені падінням — жодних несподіваних подряпин чи ударів, що могли б навести на думку, що до смерті причетний ще хтось. Жінка також мала чималу кількість алкоголю в крові — приблизно три-чотири склянки.

Келлі дала повний звіт з опитування свідків — не так, щоб особливо багатий. Ми знаємо, що Нел трохи побувала в пабі в неділю ввечері, і що вона вийшла звідти близько сьомої вечора. Знаємо, що вона була у Млині до принаймні десятої тридцяти — того часу, коли Ліна пішла спати. Ніхто не казав, що бачив її після цього. Ніхто не сповістив, що знає про будь-які її сварки останнім часом, хоча загалом визнають, що її недолюблювали. Місцевим жителям не подобалася її поведінка, не подобалося, що приїжджа оселилася в їхньому містечку й пнеться розповідати їхню історію. З якого це дива?

Волохатий перевірив електронну пошту Нел — вона створила обліковий запис, присвячений своєму проекту, і закликала людей надсилати їй історії. Здебільшого туди надходила тільки лайка.

— Хоча я не сказав би, що це набагато гірше, ніж те, що багато жінок отримують в інтернеті за звичайних обставин, — мовив він, винувато знизуючи плечима, немов вибачаючись за всіх дурних жінконенависників мережі. — Ми будемо стежити, звичайно, але…

Решта свідчень Волохатого були й правда дуже цікаві. Вони показали, по-перше, що Джулс Ебботт брехала: телефон Нел і далі був зниклий безвісти, але записи з нього свідчать, що, хоча вона не часто використовувала свій мобільний, але впродовж останніх трьох місяців одинадцять разів телефонувала сестрі. Чимало тих дзвінків тривало менше хвилини, іноді дві або три; жоден з них не був особливо довгий, але й трубку сестра не кидала.

Також йому вдалося встановити час смерті. Камера на скелях — та, яка не була пошкоджена — щось вловила. Нічого виразного чи особливо промовистого, просто раптовий розмитий рух у темряві, а потім бризки води. О другій тридцять одна ранку, свідчила камера, Нел упала в воду.

Але Волохатий приберіг найкраще наостанок.

— Ми отримали знімки з іншої камери, пошкодженої, — сказав він. — У наших файлах подібних людей немає, але ми могли б покликати місцевих жителів — хай би приходили і викреслювали себе зі списку підозрюваних?

Таунсенд повільно кивнув.

— Я знаю, що камеру пошкодили ще раніше, — продовжував Волохатий, знизавши плечима, — так що це не обов’язково дасть нам щось переконливе, але…

— Хай і так. Подивимося, що знайдеться. Я залишу це вам, — сказав Таунсенд, дивлячись на мене. — Я поговорю з Джулією Ебботт про дзвінки.

Він піднявся на ноги, склавши руки на грудях, опустивши підборіддя.

— Вам усім треба знати, — сказав він тихим голосом, майже вибачаючись, — я щойно вранці мав телефонну розмову з нашим відділком.

Він глибоко зітхнув, а решта з нас перезирнулися. Ми знали, що буде далі.

— З огляду на результати розтину й відсутність речових доказів будь-якого конфлікту на скелі, від нас вимагають не марнувати ресурси, — до останніх слів він додав маленькі лапки, намальовані у повітрі, — на самогубство чи смерть від нещасного випадку. Так. Я знаю, що ще багато належить зробити, але ми маємо працювати швидко й ефективно. На це нам не дадуть багато часу.

Це був не зовсім шок. Я подумала про розмову з інспектором того дня, коли я одержала завдання: «Ця майже напевно стрибнула». Кругом стрибки — і на скелі, і до висновків теж просто як стрибнути вимагається. Нічого дивного, з огляду на історію цього місця.

Але все ж. Мені це не сподобалося. Мені не сподобалося, що дві жінки потонули протягом лічених місяців, і що вони знали одна одну. Вони були пов’язані — місцем і людьми. Їх пов’язувала Ліна: найкраща подруга однієї, дочка другої. Остання людина, яка бачила матір живою, і перша, яка стверджує, що це — і тільки смерть її матері, і навіть таємниця навколо неї — було тим, чого хотіла покійниця. Химерно, коли дитина таке каже.

Це все я сказала інспекторові, коли ми виходили з відділка. Він сердито зиркнув на мене:

— Тільки Бог знає, що робиться в голові в цього дівчиська, — сказав він. — Вона буде намагатися зрозуміти це все. Вона… — Він замовк. Якась жінка йшла до нас, радше шкандибала, — і при тому бурмотіла щось до себе. Вона була одягнена в чорне пальто, незважаючи на спеку, мала сиве волосся з фіолетовими пасмами, а нігті були пофарбовані темним лаком. Вона скидалася на підстаркувату ґотесу.

— Добридень, Нікі, — сказав Шон.

Жінка подивилася на нього знизу вгору, а потім на мене, примруживши очі під навислими бровами.

— Гммм, — пробурмотіла вона, мабуть, вітаючись. — Дійшли до чогось?

— У чому дійшли, Нікі?

— З’ясували, хто це зробив? — бовкнула вона. — З’ясували, хто штовхнув її?

— Хто штовхнув її? — повторила я. — Ви маєте на увазі Даніеллу Ебботт? Чи є у вас інформація, яка може виявитися корисною для нас, місіс… е-е…

Вона сердито глянула на мене, потім на Шона.

— Як її звуть, коли вона вдома? — спитала вона, тицьнувши пальцем у мій бік.

— Це детектив-сержант Морґан, — спокійно сказав він. — А ви б не хотіли щось сказати нам, Нікі? Про ту ніч?

Вона знову хмикнула.

— Я нічого не бачила, — пробурчала вона, — І навіть коли б і бачила, то хіба хтось буде слухати?

Вона почовгала далі повз нас сонячною дорогою, бурмочучи на ходу.

— І що ж це було? — запитала я інспектора. — Вона є серед тих, з ким ми повинні говорити офіційно?

— Я б не сприймав Нікі Сейдж занадто серйозно, — відповів Шон, похитавши головою. — Вона не зовсім надійна.

— Правда?

— Вона говорить, що вона «екстрасенс», що розмовляє з мертвими. У нас були деякі проблеми з нею раніше, шахрайство і таке інше. Вона також стверджує, що походить від жінки, яку вбили тут мисливці на відьом, — додав він сухо. — Божевільна, як капелюшник.

Джулс

Я була на кухні, коли пролунав дзвінок у двері. Я визирнула у вікно і побачила детектива Таунсенда, він стояв на ґанку, зазирав у вікна. Ліна дісталася до дверей першою. Вона відчинила йому, сказала:

— Здрастуйте, Шоне.

Таунсенд увійшов у будинок, проскочивши повз її худе тіло й помітивши (не міг же він не помітити) її обрізані джинси, футболку з написом «Rolling Stones» із намальованим висунутим язиком. Він простягнув мені руку, і я її потисла. Його долоня була суха, але шкіра мала нездоровий полиск, а під очима лежали сіруваті кола. Ліна дивилася на нього з-під опущених повік. Вона гризла ніготь.

Я провела його на кухню, а Ліна пішла за мною. Детектив і я сіли за обідній стіл, а Ліна прихилилася до куховарського столу. Вона схрестила ноги, потім посунулася і схрестила їх по-іншому.

Таунсенд на неї не дивився. Він кашлянув, потер однією рукою другу.

— Посмертний розтин був зроблений, — сказав він тихо. Подивився на Ліну, на мене. — Нел розбилася. Немає жодних ознак причетності когось іншого. У неї в крові була певна кількість алкоголю, — він говорив ще тихше. — Достатня, щоб вплинути на прийняття рішень, для того, щоб вона нетвердо стояла на ногах.

Ліна видала звук: довго, судомно зітхнула. Детектив дивився на свої руки, які тепер склав перед собою на столі.

— Але… Нел легко лазила на ту скелю, як коза, — сказала я. — І вона могла б без проблем впорати не те, що кілька склянок, а й цілу пляшку…

Він кивнув.

— Може бути й так, — сказав він. — Але вночі там…

— Це не був нещасний випадок, — різко сказала Ліна.

— Вона не стрибала, — відказала і я.

Ліна скоса глянула на мене, закусивши губу.

— Та що ви розумієте? — сказала вона. Вона розвернулася до детектива. — А ви знаєте, що вона збрехала вам? Вона збрехала про те, що не контактувала з моєю матір’ю. Мама намагалася додзвонитися до неї навіть не знаю скільки разів. А вона ніколи не відповідала, вона ніколи не передзвонювала, вона ніколи…

Вона замовкла, подивилась на мене.

— Вона просто… та чого ви взагалі тут? Мені вас тут не треба!

Вона вийшла з кімнати, хряснувши дверми кухні. Кілька хвилин по тому грюкнули й двері її кімнати.

Ми з інспектором Таунсендом сиділи в тиші. Я чекала, що він запитає мене про телефонні дзвінки, але він нічого не сказав; його очі були заплющені, на обличчі жодної емоції.

— Чи вам не здається дивним, — сказала я нарешті, — те, яка вона переконана, що Нел зробила це з власної волі?

Він поглянув на мене, його голова злегка схилилася набік. Проте він нічого не сказав.

— Чи є у вас підозрювані в цьому розслідуванні? Я маю на увазі… просто мені не здається, що хтось тут переймається, що вона мертва.

— А ви? — спокійно спитав він.

— Що це за питання? — я відчула, що моє обличчя горить. Я знала, що буде далі.

— Міс Ебботт, — сказав він. — Джуліє!

— Джулс. Я Джулс, — Я тягнула час, намагаючись затримати неминуче.

— Джулс, — він відкашлявся, — як щойно сказала Ліна, хоча ви розповіли нам, що не спілкувалися з вашою сестрою кілька років, записи з мобільного телефону Нел показують, що за останні три місяці вона зробила одинадцять дзвінків на ваш телефон.

Моє обличчя зовсім горіло від сорому. Я відвернулася.

— Одинадцять викликів. Навіщо було казати нам неправду?

(Вона завжди бреше, похмуро пробурмотіла ти. Завжди бреше. Завжди вигадує.)

— Я не казала неправду, — сказала я. — Я сама не говорила з нею. Це було так, як казала Ліна: вона залишала повідомлення, а я не відповідала. Так що я не казала неправду, — повторила я. Голос мій звучав слабко, улесливо, навіть мені це було чути. — Послухайте, ви не можете вимагати, щоб я пояснила це вам, тому що стороння людина просто не зрозуміє. Ми з Нел мали проблеми, які накопичувалися багато років — але вони ніяк не пов’язані з цим.

— А звідки ви знаєте? — запитав Таунсенд. — Якщо ви не розмовляли з нею, звідки вам знати, з чим вони були пов’язані?

— Я просто… Ось, — сказала я, простягаючи інспекторові мій мобільний телефон. — Візьміть. Послухайте самі.

Мої руки тремтіли, і, коли він потягнувся за телефоном, його руки тремтіли теж. Він послухав твоє останнє повідомлення.

— Чому ви не зателефонували їй? — спитав він із чимось на кшталт розчарування на обличчі. — Голос у неї тут засмучений, чи не так?

— Ні, я… Не знаю. Вона говорила як завжди. Іноді Нел була щаслива, іноді сумна, іноді сердита, не раз була п’яна… це нічого не означало. Ви її не знаєте.

— А інші її дзвінки? — тепер уже суворо спитав він. — Ще маєте ті повідомлення?

У мене були не всі, але він послухав ті, які були, і його рука стискала мій телефон так міцно, що кісточки його пальців побіліли. Коли він закінчив, то передав телефон назад мені.

— Не видаляйте їх. Можливо, нам доведеться знову прослухати їх.

Він відсунув стілець і встав на ноги, і я пішла за ним у передпокій.

Біля дверей він розвернувся до мене обличчям.

— Маю сказати, — промовив він, — що мені вельми дивно, що ви не відповіли їй. Що ви не намагалися з’ясувати, чому їй потрібно поговорити з вами так терміново.

— Я думала, що вона просто хотіла уваги, — сказала я тихо, і він відвернувся.

Тільки після того, як він зачинив за собою двері, я згадала. Я вибігла слідом за ним.

— Детективе Таунсенде! — крикнула я, — у неї був браслет. Браслет моєї матері. Нел носила його. Ви знайшли його?

Він похитав головою, озирнувшись до мене.

— Ми не знайшли нічого, ні. Ліна розповіла сержанту Морґан, що Нел носила його часто, але не щодня. Однак, — продовжував він, опускаючи голову, — я вважаю, тут важко сказати.

Кинувши погляд на будинок, він заліз у машину й повільно задом виїхав на дорогу.

Джулс

Отже, так чи інакше, а я вийшла винна. Ну ти даєш, Нел. Ти загинула, можливо, убита, а всі показують пальцем на мене. Мене тут навіть не було! Я дратувалася, немов повертаючись у підлітковий вік. Я хотіла накричати на них усіх. Як це я винна?!

Після того, як детектив пішов, я потупала назад у будинок, дорогою краєм ока побачила себе в дзеркалі у передпокої, і здивовано помітила, що ти озираєшся на мене (старша, не така гарна, але досі ти). Щось тенькнуло в моїх грудях. Я пішла на кухню і розплакалася. Якщо я тебе підвела, мені потрібно знати, як, чим. Я, може, не любила тебе, але я все одно не можу залишити тебе такою самотньою, покинутою. Я хочу знати, хто і чому зробив тобі боляче; я хочу, щоб він поплатився. Я хочу поховати це все, так що, може, ти перестань шепотіти мені на вухо, що не стрибала, не стрибала, не стрибала. Я вірю тобі, добре? І (пошепки) я хочу знати, що я в безпеці. Я хочу знати, що ніхто не прийде по мене. Я хочу знати, що дитина, яку я маю взяти під своє крило — невинна дитина — не є чимось іншим. Небезпечним…

Я й далі бачила, як Ліна дивиться на інспектора Таунсенда, чула тон її голосу, коли вона назвала його на ім’я (просто на ім’я?), як він дивився на неї. Цікаво, чи правду вона розповіла їм про браслет? Мені це здалося неправдою, бо ти настільки швидко забрала, присвоїла його. Можливо, я припускала, що ти так наполягала на тому лише через те, що знала, як я хотіла мати той браслет. Коли ти його знайшла серед маминих речей і начепила на зап’ястя, я поскаржилася татові (так, знову вигадую). Я спитала: «Чому вона повинна мати його?» — «А чому ні? — відповіла ти. — Я — найстарша». І коли він пішов, ти усміхнулася і стала милуватися ним на своєму зап’ясті. «Мені личить, — сказала ти. — Як ти гадаєш, мені личить?» Ущипнувши мене за руку, ти додала: «Сумніваюся, що він налізе на твою пухкеньку ручку».

Я витерла очі. Ти жалила так мене часто; жорстокість завжди була твоєю сильною стороною. Від деяких глузувань — щодо мого розміру, повільності, занудності — я відмахувалася. А інші — «Ну Джуліє!.. Скажи чесно. Хіба тобі хоч на трохи це не сподобалося?» — то вже були шипи, які заганялися глибоко в мою душу, і вирвати їх можна було хіба з м’ясом, ятрячи свіжі рани. Оці останні слова, які пролізли мені у вухо того дня, коли ми поховали нашу матір — о, я б з охоче задушила тебе голими руками за ці слова! І якщо ти заподіяла це мені, якщо ти були здатна довести мене до такого, то кого ти ще довела до думок про вбивство?

У надрах будинку, в кабінеті, я почала проглядати твої документи. Почала з буденних речей. З дерев’яних шаф біля стіни я дістала файли з медичними довідками — твоїми і Ліниними, знайшла свідоцтво про народження Ліни, без імені батька. Я знала, що так, звичайно, і буде; це була одна з твоїх таємниць, один з твоїх секретів, який ти пильно берегла. Але невже навіть Ліна не знає? (Я мала б спитати, не по-доброму: а ти сама хоч знаєш?)

Були папери зі школи, з денної школи Монтессорі в Парк-Слоуп, Бруклін, і з місцевої середньої тут, у Бекфорді. Документи на будинок, поліс страхування життя (бенефіціар — Ліна), виписки з банківських рахунків, інвестиційні рахунки. Звичайні уламки відносно добре впорядкованого життя, без будь-яких секретів, без прихованої правди, наче й розказувати немає чого.

У нижніх шухлядах лежали твої матеріали для «проекту»: коробки з грубими копіями картинок, сторінки з нотатками, деякі друковані, деякі написані від руки твоїм павучим почерком, синім і зеленим чорнилом, щось закреслено, накидано великими буквами, підкреслено, якась маячня конспіролога. Маячня божевільної. На відміну від інших документів, офіційних, у цих не було порядку, панував безлад, усе перемішалося. Неначе хтось тут рився, шукав щось. Моєю шкірою побігли мурашки, в роті пересохло. Поліцейські проглянули їх, звичайно. Вони взяли твій комп’ютер, але вони все одно хочуть бачити це. Можливо, вони шукали записку.

Я переглянула першу коробку з картинками. То були переважно фото затону, скелі, маленького піщаного пляжу. На деяких ти щось позначала по краях, я не могла розшифрувати тих позначок. Були й фотографії Бекфорда: вулиці і будинки, симпатичні кам’яні і потворніші нові. Один з них попадався знову й знову, простий едвардіанський двоквартирний з брудними фіранками, наполовину опущеними. Були фотографії центру міста, мосту, пабу, церкви, цвинтаря. Могила Ліббі Сітон.

Бідолашна Ліббі. Ти була одержима нею ще в дитинстві. Я ненавиділа цю історію, сумну і жорстоку, а ти хотіла слухати її знову й знову. Ти хотіла почути, як Ліббі, ще дитину, тягли до води, звинувачуючи в чаклунстві. Чому? — питала я, а наша мати казала: Тому що вона і її бабуся зналися на травах і рослинах. Вони знали, як робити ліки. Це здавалося дурною причиною, але дорослі історії були сповнені дурної жорстокості: дітей не пускали до школи, тому що шкіра в них була не такого кольору; людей б’ють чи вбивають за те, що вони моляться не тому богові. Пізніше ти сказала мені, що річ була не в ліках, а в тому, що Ліббі спокусила (ти пояснила, як це) старшого чоловіка і змусила його піти від дружини й дитини. Це не применшило її у твоїх очах; це було ознакою її сили.

Коли ти була маленька, років у шість-сім, ти наполягала на тому, щоб одягти одну зі старих маминих спідниць, ідучи на затон; вона волочилася по грязюці, хоча ти її підтягла ледь не до підборіддя. Ти піднялася на скелю, кинулася в воду, коли я гралася на бережку. Ти була Ліббі: Дивись, мамо! Дивись! Як ти думаєш, я потону чи випливу?

Я так і бачу, як ти це робиш, твоє збуджене обличчя. Я відчуваю м’яку руку моєї матері у своїй руці, теплий пісок між пальцями ніг, коли ми спостерігали за тобою. Цього не може бути: коли тобі було шість чи сім, мені було два чи три роки — не може того бути, щоб я могла це згадати.

Я запхнула руку в кишеню джинсів і витягла запальничку, яку знайшла у твоїй шухляді. Л.С. Чи це не Ліббі? Правда ж, Нел? Чи ти не була настільки одержима дівчиною, загиблою триста років тому, що вигравіювала її ініціали на своїй речі? Можливо, ні. Може, ти не була одержима. Можливо, тобі просто сподобалася ідея мати змогу тримати її в руці.

Я повернулася до паперів, шукаючи щось іще про Ліббі. Перебирала роздруківки й фотографії, копії старих газетних статей, вирізки з журналів, тут і там твої неделікатні карлючки виникають на краю сторінки, здебільшого нерозбірливі, рідше зрозумілі. Були імена, які я чула, були, яких не чула: Ліббі, Мері, Енн, Кейті, Джіні, Лорен… А у верхній частині сторінки про Лорен густим чорним чорнилом ти написала: «Бекфорд — НЕ місце самогубств. Бекфорд — це місце, де позбувалися небажаних жінок».

Затон Утоплениць

Ліббі, 1679 рік

Учора казали, що це буде завтра, так що сьогодні настав час. Вона знає, що це не триватиме довго. Вони прийдуть, щоб потягти її до води, щоб перевірити її. Вона хоче, щоб це сталося, бажає, щоб час настав, не може дочекатися. Вона втомилася почуватися такою брудною, її шкіра свербить. Вона знає — це не допоможе, від ран, які зараз гниють і погано пахнуть. Тут потрібна бузина, чи, може, нагідки — вона не впевнена, що краще, і чи вже не запізно, аби будь-що могло допомогти. Тітка Мей знала, але її немає зараз, її вже вісім місяців як повішено.

Ліббі любить воду, любить річку, хоча й боїться глибини. Буде холодно, вона замерзне, але принаймні це змиє паразитів зі шкіри. Її поголили, коли заарештували, але волосся вже трохи відросло, і ці потвори повзають усюди, вгризаються в неї, вона відчуває їх у вухах, у кутиках очей, між ногами. Вона чухається до крові. Добре, що все змиється — запах крові, її власний запах.

Вони приходять вранці. Двоє чоловіків, молодих, з грубими руками й голосами, вона відчувала їхні кулаки раніше. Але більш нічого, крім кулаків — вони обережні, бо чули, що сказав цей чоловік — що бачив її в лісі і між її розведених ніг був Диявол. Вони сміються, б’ють її, але вони її й бояться, та й останніми днями вона має не надто гарний вигляд.

Вона гадає, чи буде там він, чи побачить її, і що при цьому думатиме? Він колись вважав її красивою, але тепер її зуби гниють, шкіра в синіх і фіолетових плямах, ніби вона уже наполовину мертва.

Її ведуть у Бекфорд, де річка різко повертає за скелю, а потім тече повільно, повільно і глибоко. Ось там їй плавати.

Стоїть осінь, вітер холодний, але сонце яскраве — і їй так соромно стояти голою в яскравому світлі перед усіма чоловіками й жінками села. Вона неначе чує, як вони охнули з жаху чи подиву, побачивши, що сталося з красунею Ліббі Сітон.

Її зв’язують, і мотузка настільки груба, що на її зап’ястях виступає яскрава, свіжа кров. Тільки руки. Ноги залишають вільними. Потім обв’язують мотузку їй навколо пояса, так що коли вона потоне, її можна буде витягти.

Коли її ведуть до самої води, вона озирається і дивиться на нього. Діти кричать, думаючи, що вона хоче їх зурочити, і чоловіки штовхають її в воду. Від холоду в неї перехоплює подих. Один з чоловіків має жердину і штовхає нею Ліббі в спину далі, далі, далі — доки вона не може стояти. Вона ковзає вниз, у крижану воду.

Вона тоне.

Холод такий різкий, що Ліббі забуває, де вона. Тепер вона відкриває рота, щоби вдихнути — і туди тече чорна вода, вона починає задихатися, вона щосили рветься на поверхню, б’є ногами, але вона спантеличена й не відчуває дна під ногами.

Її тягнуть, мотузка врізається в тіло, дере шкіру.

Коли її тягнуть на берег, Ліббі плаче.

— Ще раз!

Хтось вимагає другого випробування.

— Вона потонула! — чути жіночий крик. — Вона не відьма, вона просто дитина!

— Ще раз! Ще раз!

Її знову зв’язують. Цього разу по-іншому: ліву руку до правої ноги, праву — до лівої. Навколо пояса її теж обв’язано мотузкою. Цього разу до води її несуть.

— Благаю… — промовляє вона, бо тепер уже не певна, чи зможе витримати цей холод і чорноту. Вона хоче повернутися назад, до домівки, якої вже немає, у той час, коли вони з тітонькою сиділи біля каміна й розповідали казки одна одній. Хоче опинитися в ліжку у своєму будиночку, хоче знову стати маленькою, вдихати дим від дров, троянди і приємний запах шкіри тітоньки.

— Благаю…

Вона йде під воду. Коли її витягають удруге, губи її посиніли, а дихання вже не повертається.

Понеділок, 17 серпня

Нікі

Нікі сидить на стільці біля вікна, спостерігає, як сходить сонце і розвіює ранковий туман над пагорбами. Вона майже не спала, усе ця спека, а тут іще й сестра всю ніч безперервно щось бубоніла їй на вухо. Нікі не любить спеки. Вона — істота, створена для холодної погоди: родина її батька прибула з Гебридів. Вікінгівська порода. Материн рід — зі сходу Шотландії, їх сотні років тому змусило рушити на південь полювання на відьом. У Бекфорді народ може в це не вірити, кепкувати з неї і зневажати її, але Нікі знає: вона відьомського роду. Вона може чітко простежити весь свій родовід — від Сейдж до Сітон.

Прийнявши душ, поївши і вдягнувшись у респектабельне чорне, Нікі пішла спочатку на затон. Довго, повільно човгає вона шляхом. Вона зраділа тіні, які давали дуби і буки. Проте піт заливав їй очі, збирався внизу спини. Коли вона дійшла до маленького пляжу на південному боці, то зняла сандалі і зайшла у воду по кісточки. Вона простягла руку і зачерпнула пригорщею воду, побризкала на обличчя, шию, плечі. Настав час піднятися на кручу, щоб віддати шану тим, хто впав, тим, хто стрибнув, тим, кого штовхнули — але її ноги просто відмовлялися йти далі, так що все, що вона мала була сказати купальницям, їй доведеться сказати тут, унизу.

Нікі стояла приблизно на тому самому місці, де вперше побачила Нел Ебботт. Це сталося років зо два тому, і вона займалася тим самим, бродила у воді, охолоджувала ноги, коли помітила жінку на скелі. Нікі дивилася, як вона ходить туди-сюди, один раз, потім другий, а на третій раз у долонях Нікі щось задзвеніло. Щось тут нечисто, подумала вона. Вона дивилася, як жінка присіла, стала на коліна, а потім, плазуючи, як змія, доповзла до самого краю скелі й звісила руки. Нікі, похолонувши з жаху, вигукнула: «Ой!» Жінка подивилася на неї, і, на подив Нікі, всміхнулася і помахала їй.

Нікі не раз бачила її у тих місця після цього. Жінка багато часу проводила біля затону, фотографувала, замальовувала, записувала щось. У будь-яку пору дня і ночі, за будь-якої погоди. Зі свого вікна Нікі бачила, як Нел іде селом до затону і глупої ночі, і в заметіль, і коли колючий дощ періщив так, що ледь шкіру від кісток не відривав.

Іноді Нікі проходила повз неї, а Нел навіть не здригалася, навіть не помічала, що поряд ще хтось, настільки захоплена була вона своїм заняттям. Нікі це подобалося, її захоплювала зосередженість жінки, її зануреність у працю. Їй подобалося й те, що Нел віддана річці. Колись Нікі полюбляла скупнутись теплого літнього ранку, хоча ті дні давно минули. А от Нел! Вона купалася і на світанку, і в сутінках, і взимку, і влітку. Хоча тепер, коли подумати, то Нікі якийсь час не бачила, як вона купається в річці — і то не просто тижнів зо два. Довше? Вона намагалася згадати останній раз, коли вона, власне, бачила її у воді, але не могла, дякувати сестриці, яка знову впала їй на вуха, скаламутивши її внутрішнє око.

Хоч би ти замовкла, думала Нікі.

Усі думали, що Нікі — паршива вівця в сім’ї, але насправді такою була її сестра Джин. Усе дитинство всі говорили, яка Джинні хороша дівчинка: як скажуть, так і зробить. А потім стукнуло їй сімнадцять років, і — що ви думаєте! — вона йде служити в поліцію. У поліцію! І це шахтарська дочка, Господи Ісусе! Це була зрада, ось що її мати про це казала — зрада всієї родини, всіх навколо! Батьки тоді перестали розмовляти із Джин, Нікі мала б її відцуратися теж. Тільки вона не могла, хіба вона могла? Джинні ж її молодша сестричка.

І довгий же збіса в неї язик, це була її біда — не знала, де притримати. Після того, як вона пішла в поліцію і до того, як вона залишила Бекфорд, Джин розповіла Нікі таку історію, від якої в тієї волосся стало сторч, і відтоді Нікі, бува, кусає себе за язик, спльовує, й промовляє захисні заклинання щоразу, коли зустрічає де-небудь Патріка Таунсенда.

Поки що це допомагало. Її захищало. А от Джинні — ні. Після цієї історії з Патріком, його дружиною і всіх неприємностей, які врешті виникли потім, Джинні переїхала до Единбурга, вийшла за нікудишнього чоловіка, і за наступні п’ятнадцять років обоє на смерть спилися. Але Нікі все ще бачила її вряди-годи, говорила з нею, як і раніше. Останнім часом частіше. Джинні знову розбалакалася. Гучно, надокучливо. Наполегливо.

Останні кілька ночей — відтоді, як відійшла Нел Ебботт — сестриця розмовляла більше, ніж будь-коли. Джинні сподобалася б Нел, щось у них було спільне. Нікі теж вона була до душі, вона любила з Нел розмовляти, її тішило, що Нел дійсно слухала, коли Нікі говорила. Вона слухала її розповіді, але не почула її попередження, чи не так? Як і Джинні, Нел не знала, коли притримати язика.

Іноді, скажімо, буває, що після сильного дощу річка піднімається. Вона, бурхлива, злизує землю, перевертає її й показує щось загублене: кістки ягняти, дитячий гумовий чобіток, золотий годинник, огорнутий мулом, окуляри на срібному ланцюжку. Браслет з розбитою застібкою. Ніж, рибальський гачок, грузило. Консервні бляшанки й візки з супермаркету. Мотлох. Речі важливі й неважливі. І все це нормально, це так воно є, така у річки вдача. Річка може повернутися в минуле, принести його й виплюнути на берег на очах у всіх, а люди так не можуть. Жінки не можуть. Коли починаєш ставити запитання і розклеювати маленькі оголошення в крамницях і барах, коли починаєш фотографувати, розмовляти з газетярами й ставити запитання про відьом, жінок і пропащі душі, то ти знаходиш не історію, а неприємності на свою голову.

Кому, як не Нікі, це знати.

Коли вона вже обсушила ноги, взула сандалі й пішла — ну дуже повільно — назад стежкою, вгору сходами, через міст, минула десята, і майже настав час. Вона пішла до крамниці й купила собі бляшанку кока-коли, сіла на лаву через дорогу від церковного двору. Вона не збиралася заходити — у церкві було їй не місце — але вона хотіла подивитися на них. Вона хотіла подивитися звіддаля на тих, хто в жалобі, роззяв і безсоромних лицемірів.

Вона всілася і заплющила очі — тільки на мить, подумала вона, — але коли розплющила їх знову, як воно почалося. Вона дивилася, як молода поліціянтка, новенька, поважно походжає серед люду, крутячи головою, як суриката. Вона теж спостерігала. Вона бачила народ із пабу, господаря пабу, його дружину й молоду дівчину, яка працювала за шинквасом, кількох учителів зі школи: один товстий і бридкий, другий — красень у сонячних окулярах. Вона побачила Віттекерів, усіх трьох, і страждання здіймалося над ними, як пара над казаном: батько згорблений від горя, синок, котрий боїться власної тіні, тільки мати з гордо піднятою головою. Зграйка дівчат, що ґелґочуть, як гуси, а за ними — чоловік з минулого, потворне обличчя. Нікі знала його, але не могла знайти для нього визначене місце, зафіксувати його у своїй голові. Її увагу відвернула синя машина, яка заїжджала на стоянку, поколювання шкіри, відчуття холодного повітря на потилиці. Вона спочатку побачила жінку, Гелен Таунсенд, сіреньку, як горобець, яка встала з заднього сидіння автомобіля. Її чоловік вийшов з водійського боку, а з пасажирського — старий, Патрік, з прямою спиною, майор. Патрік Таунсенд: сім’янин, стовп суспільства, колишній коп. Мерзотник. Нікі плюнула на землю і промовила заклинання. Вона відчула погляд старого і шепіт Джинні: Відвернися, Нікі!

Нікі порахувала тих, хто заходив, а через півгодини — тих, хто виходив. Біля дверей була якась колотнеча, люди натикалися одне на одного, проштовхувалися одне повз одного, а потім щось сталося між красивим учителем і Ліною Ебботт — якесь різке слово проскочило. Нікі, спостерігаючи, помітила: поліціянтка дивилась на них теж, Шон Таунсенд визирав поверх голів над юрбою. Дбають про порядок. Але щось таки пропустили, чи не так? Як у тих штукарів, у яких «спритність рук і жодного шахрайства»: на мить відведеш очі — а вже вся гра і змінилася.

Гелен

Гелен Таунсенд сиділа за кухонним столом і безгучно плакала, склавши руки на колінах, її плечі тремтіли. Шон геть не розумів, що це означає.

— Ти не мусиш іти, — сказав він, лагідно поклавши руку їй на плече. — У тебе немає жодних конкретних причин туди йти.

— Ні, вона повинна піти, — сказав Патрік. — І Гелен, і ти — і всі ми. Ми — частина цієї громади. — Гелен кивнула, витираючи сльози тильним боком руки.

— Звичайно, я піду, — сказала вона, прокашлюючись. — Звичайно.

Її засмучував не похорон. Вона плакала, бо Патрік вранці втопив кицьку в річці. Вона була вагітна, сказав він їй, а куди нам стільки котів? Тільки морока буде. Він мав рацію, звісно, але це не допомогло. Та смугаста дика кішка для Гелен уже стала ніби домашня тварина. Вона любила дивитись, як та щоранку йде через двір, нюшкує біля вхідних дверей, шукаючи частування, ліниво махає лапкою на бджіл, що гудуть навколо розмарину. Від думки про це вона знову розплакалася.

Коли Шон пішов нагору, вона сказала:

— Не треба було топити її. Я б могла відвезти її до ветеринара, і там би її приспали.

Патрік мотнув головою.

— Немає необхідності, — сказав він хрипко. — Це найкращий спосіб. Усе скінчилося дуже швидко.

Але Гелен побачила глибокі подряпини на його руках — ознаку того, наскільки відчайдушно боролася кішка. Добре, подумала вона. Сподіваюся, тобі було збіса боляче. Потім їй стало погано на душі, адже, звичайно, він це зробив не з жорстокості.

— Щось треба з цим зробити, — мовила вона, показуючи на подряпини.

Він похитав головою.

— Та нехай!

— Ні, так просто це лишати не можна, може бути інфекція. І кров буде на сорочці.

Вона посадила його за кухонний стіл, промила подряпини, натерла їх антисептиком, а найбільші заліпила пластирем. Він весь час дивився на її обличчя, і їй здавалося, що він трохи кається у своєму вчинку, бо, коли вона скінчила, він поцілував їй руку і сказав:

— Хороша дівчинка. Ти гарна дівчинка.

Вона встала й відійшла від нього, стала біля раковини, поклавши руки на стіл, подивилася на залите сонцем каміння. Закусила губу.

Патрік зітхнув, знизивши голос до шепоту:

— Дивись, люба, я знаю: тобі це важко. Я знаю. Але ми повинні йти як сім’я, правильно? Нам потрібно підтримати Шона. Не йдеться про те, щоб ми її оплакували. Ідеться про те, щоб лишити всю цю справу позаду.

Гелен не могла сказати, від чого саме волосся в неї стало сторч: чи від цих слів, чи від його дихання в потилицю.

— Патріку, — сказала вона, розвертаючись до нього. — Тату. Мені треба поговорити з вами про машину, про…

Шон тупав униз, перестрибуючи через сходинку.

— Про що?

— Та нехай, — сказала вона, і він насупився. Вона похитала головою. — Не важливо.

Вона пішла нагору, вмилася, вдягла темно-сірий брючний костюм, який зазвичай тримала для шкільних зборів. Провела гребінцем по волоссю, намагаючись не дивитися у вічі своєму відображенню. Гелен не хотіла зізнатися навіть самій собі, що їй страшно, що вона не хоче стикатися з тим, чого боїться. Вона знайшла дещо в бардачку своєї машини — і не розуміла, що це означає, та й не була певна, чи дійсно хоче це знати. Гелен зібрала оте все і сховала — по-дурному, по-дитячому — під ліжко.

— Готова? — гукнув Шон знизу. Вона глибоко вдихнула, змусивши себе глянути у дзеркало, на своє бліде, чисте обличчя з ясними, мов із сірого скла, очима.

— Готова, — сказала вона до себе.

Гелен сиділа на задньому сидінні Шонового автомобіля, Патрік вмостився попереду поруч із сином. Усі мовчали, але вона помітила, що її чоловік тре долонею зап’ястя: отже, нервує. Йому буде боляче, звичайно. Усе це — ці смерті в річці — викликає болючі спогади і в нього, і в його батька.

Коли вони переїздили перший міст, Гелен подивилася вниз на зелену воду й постаралася не думати про ту, яка під водою бореться за своє життя. Про кішку. Кішка не йшла їй з голови.

Джош

Я трохи посварився з мамою перед виїздом на похорон. Я спустився, а вона вже була в коридорі, фарбувала губи перед дзеркалом. На ній був червоний топ. Я сказав: не можна таке вдягати на похорон, це неповага до людей. Мама тільки якось дивно розсміялася, пішла на кухню й стала фарбуватися далі, ніби нічого й не сталося. Я не збирався цим легковажити, бо нам зовсім не треба, щоб на нас усі звертали увагу. Там мають бути поліцейські — поліція завжди з’являється на похоронах людей, які вмирають за підозрілих обставин. Уже досить погано, що я їм збрехав, і мама теж — то що ж вони собі подумають, коли побачать її там убрану, як на вечірку?

Я пішов за нею на кухню. Вона спитала мене, чи хочу я чаю, і я сказав, що ні. Я сказав, що взагалі вважаю: їй не треба йти на той похорон, а вона: з якого дива? Тобі ж вона навіть не подобалася, відказав я. Усі знають, що ти її не любила. Вона до мене отак посміхнулася: ах-ах, що, правда всі? Я тоді усе ж постарався не дратуватися й сказав: я піду, бо я з Ліною дружу, а вона мені: ні, не дружиш! Спустився тато і сказав: не треба, так, Лу. Звичайно, він її друг. Він щось їй прошепотів, так що я не почув, а вона кивнула й пішла нагору.

Тато заварив мені чаю, якого я не хотів, але все одно випив.

— Ти як думаєш, там буде поліція? — спитав я його, хоч і знав відповідь.

— Гадаю, що так. Містер Таунсенд знав Нел, правильно? Ну і — уявляю собі, скільки людей із села захочуть її провести, чи знали вони її, чи ні. Я знаю… Я знаю, у нас тут все складно, але я думаю, буде правильно, якщо ми всі долучимося, правда? — я нічого не сказав. — А ти хочеш побачити Ліну, правильно ж, щоб сказати, як ти їй співчуваєш. Уявляєш, як зараз Ліні, мабуть, погано.

Я й далі мовчав. Він простягнув руку скуйовдити мені волосся, але я ухилився.

— Тату, — сказав, — ти знаєш, як поліція питала про вечір неділі, про те, де ми були і таке всяке?

Він кивнув, але при тому я бачив: він дивився через мою голову, щоб перевірити, чи не чує нас мама.

— Ти сказав, що нічого незвичайного не чув, так? — запитав він. Я кивнув. — Ти сказав правду.

Я не був певен, чи ті слова: «Ти сказав правду» були запитанням чи повчанням.

Я хотів щось сказати вголос. Хотів спитати: «А що, коли?.. А що, як вона зробила щось погане?» — просто щоб тато міг сказати мені, що я смішний, чи сердито накричати: «Як ти міг навіть подумати про таке?»

Я сказав:

— Мама пішла до крамниці.

Він подивився на мене, як на тупого.

— Так, я знаю. Вона пішла до крамниці зранку, по молоко. Джоше… О! А ось і ти, — сказав він, дивлячись мені через плече. — Ось і мама. Так же краще, правда?

Вона з червоного переодяглася в чорне.

Так було краще, але я все одно боявся: а раптом щось… Боявся, що вона щось не те скаже, або засміється посеред служби чи ще що-небудь. Вона тоді так на мене подивилася… не зовсім радісно чи що… радше вона так дивиться на тата, коли бере гору в суперечці, коли, наприклад, говорить: казала ж я, треба було повертати на трасу A68! Наче вона довела свою правоту в чомусь і не могла приховати переможного виразу обличчя. Неспокійно мені від того було.

Коли ми доїхали до церкви, там уже тинялося багато людей — від того мені стало трохи краще. Я бачив містера Таунсенда, і він мене, мабуть, теж помітив, але не підійшов і нічого не сказав. Він просто стояв собі, роззирався на всі боки, а потім він зупинився і дивився, як Ліна з тіткою йшли по мосту. У Ліни вигляд був зовсім дорослий, не такий, як завжди. І все одно вона красива. Коли вона проходила повз, побачила мене і сумно всміхнулася. Я хотів підійти й обійняти її, але мама так стисла мені руку, що я не міг вирватися.

Я даремно турбувався щодо маминого сміху. Коли ми ввійшли в церкву, вона так розридалася, що люди озиралися на неї. Не знаю, на краще, чи на гірше.

Ліна

Цього ранку я почувалася щасливою. Я лежала в ліжку, скинувши ковдри. Я відчувала тепло нового дня і я знала, що він буде пречудовий, і мені чувся мамин спів. Потім я прокинулася.

На дверях у мене висіла сукня, яку я планувала вдягнути. Це мамина, від Lanvin. Вона ніколи б у житті мені її не дала, але сьогодні, гадаю, вона б не заперечувала. Її не здавали в хімчистку, відколи вона вдягала її востаннє, так що сукня, як і раніше, пахла мамою. Коли я вбрала сукню, то наче вдягла її шкіру на свою.

Я помила й висушила голову, а потім зібрала волосся позаду. Я зазвичай носила його розпущеним, але мамі подобалося, коли воно зібране. «Totes Sophis», говорила вона про цю зачіску, як тоді, коли хотіла, щоб я позакочувала очі. Я хотіла піти в її кімнату, пошукати її браслет — я знала, він десь там, — але не могла цього зробити.

Я не могла наважитися піти в її кімнату, відколи вона померла. Останній раз я була там у неділю вдень. Мені було нудно, я сумувала за Кейті, тому я пішла в її кімнату пошукати плану. У тумбочці його не було, так що я стала перевіряти кишені її пальта в шафі, вона інколи тримає свою ничку там. Я не очікувала, що вона повернеться. Коли мама мене на цьому зловила, то не розгнівалася, просто стала якась наче сумна.

— Ти не можеш мене зараз лаяти, — сказала я. — Я шукала наркоту у твоїй кімнаті. Таким чином, ти не можеш на мене злитися. А то виглядатиме, що ти повна лицемірка.

— Ні, — сказала вона, — виглядатиме, що я доросла.

— Це те саме, — сказала я, і вона засміялася.

— Атож, може бути, але річ у тому, що мені можна курити траву і пити алкоголь, а тобі — ще ні. Та й узагалі, нащо тобі це здалося: накуритися серед білого дня в неділю? Ще й самій? Тобі якось сумно, чи не так? — тоді вона продовжила: — Чом би тобі не піти скупатися чи що? Подружці зателефонувати?

Тут я не витримала, бо вона говорила щось майже таке, як Таня, Еллі, і всі ці суки. Ой, ти сумна, ти нещасна, у тебе тепер немає друзів, а єдина людина, яка тебе любила, втопилася. Я стала кричати:

— Яка подружка, нахуй?! Де в мене та подружка, ти що, не пам’ятаєш? Не пам’ятаєш, що сталося з моєю найкращою подругою?!

Вона тут притихла й підняла руки, як вона робить — робила — коли не хоче сваритися. Але я не перестала, не могла. Я кричала, що вона ніколи не була поряд, що вона просто залишала мене в спокої весь час, що вона була так далеко, наче взагалі я їй не треба. Вона хитала головою, казала: «Це неправда, ні. Вибач, що я мало на тебе зважала, але є деякі речі, яких я не можу пояснити. Мені потрібно робити дещо, і я не можу пояснити, як це важко».

Я говорила з нею холодно:

— Тобі не потрібно нічого робити, мамо. Ти ж обіцяла мені, що нікому нічого не скажеш. Так що тобі й не потрібно нічого робити. Господи, ти що, ще не досить наробила?

— Ліні, — говорила вона, — Ліні, будь ласка. Ти не знаєш усієї правди. Я тут мати, тож довіряй мені.

Я тоді всякої гидоти їй наговорила, мовляв, яка з неї мати, яка мати взагалі тримає в хаті дур і мужиків водить, так що й мені чути? Я сказала їй, що якби все було навпаки, якби я потрапила в таку біду, як Кейті, то Луїза знала б, що робити, вона справжня мати, і вона зробила б щось, допомогла б. І все це була фігня, звичайно, бо я й сама не хотіла б, аби мама щось говорила, про що вона мені й сказала, і додала, що, хай там як, а вона намагалася мені допомогти. А тоді я просто почала кричати на неї, кажучи, що це вона винна, що якщо вона піде і все кому-небудь розплеще, то я піду з хати й ніколи більше на говоритиму з нею. Я повторювала знову і знову: ти й так досить нашкодила. Останнє, що я сказала їй у її житті — це те, що вона винна у смерті Кейті.

Джулс

У день твого похорону була спека, над водою мерехтіло, світло було занадто яскраве, повітря занадто задушливе, важке від вологи. Ми з Ліною пішли до церкви. Вона йшла на кілька кроків уперед, і відстань між нами більшала; я погано ходжу на підборах, а для неї це природно. Вона була дуже елегантна, дуже красива, здавалася набагато старшою за свої п’ятнадцять років у чорній креповій сукні, на грудях якої була зображена замкова шпарина. Ми йшли в тиші, річка зміїлася повз нас каламутно, похмуро і тихо. У теплому повітрі пахло тлінням.

Я відчула страх перед тими, кого ми зустрінемо біля церкви, коли ми завернули за ріг до мосту. Я боялася, що ніхто не прийде і ми з Ліною будемо змушені сидіти там сам на сам з тобою.

Я дивилася на дорогу, опустивши голову, зосередилася на тому, щоб ставити одну ногу поперед другої, намагаючись не спіткнутися на нерівному хіднику. Моя блузка (чорна і синтетична, з бантом, як у кицьки, на горлі, геть не до цієї погоди) прилипала до спини. Очі сльозилися. Ну й нехай туш потече, подумала я. Люди будуть думати, що я плакала.

Ліна досі ні разу не заплакала. Чи принаймні не плакала переді мною. Іноді я ніби чула, як вона схлипує вночі, але до сніданку вона приходить з ясними очима й безтурботна. Вона вислизає з дому й заходить без жодного слова. Я чую, як вона тихо розмовляє у своїй кімнаті, але вона мене не помічає, сахається від мене, коли я підходжу, на мої запитання грубіянить, моєї уваги цурається. Вона не хоче мати нічого спільного зі мною. (Пам’ятаю, ти ввійшла в мою кімнату після того, як мама померла, ти хотіла поговорити, і я послала тебе. Чи це те ж саме? Чи вона робить те ж саме? Не можу сказати.)

Коли ми наблизилися до церковного двору, я помітила жінку, яка сиділа на лавці біля дороги, вона усміхнулася мені на гнилі зуби. Мені здалося, що хтось засміявся, але це була тільки ти в моїй голові.

Деякі з жінок, про яких ти писала, поховані на цвинтарі біля цієї церкви, деякі з твоїх небажаних жінок. Чи були ви всі небажані? Ліббі, напевно, для когось була. У чотирнадцять років вона спокусила тридцятичотирирічного чоловіка, забрала його від люблячої дружини й дитини. З допомогою своєї бабусі, старої Мей Сітон, і численних бісів, яких вони викликали, Ліббі змушувала бідного безневинного Меттью на безліч неприродних актів. Справді, це річ небажана. Мері Марш, казали, робила аборти. Енн Ворд була вбивцею. Але ж ти, Нел? Що ж ти такого зробила? Кому була небажана ти?

Ліббі поховали на цвинтарі при церкві. Ти знала, де вона лежить, вона й інші, ти показала мені надгробки, зчистила з них мох, можна було прочитати слова. Ти взяла з собою трохи цього моху, пробралася в мою кімнату й запхнула мені під подушку, а потім сказала, що це Ліббі поклала його там. Уночі вона виходить на берег, розказала ти; якщо добре прислухатися, то можна почути, як вона кличе бабусю Мей, щоб та прийшла і врятувала її. Але Мей ніколи не приходить: вона не може. Вона не на кладовищі. Коли з неї витягли зізнання, її повісили на майдані; її тіло поховане в лісі за муром кладовища, і в її ноги вбиті цвяхи, щоб вона не могла встати.

На вигині мосту Ліна на мить озирнулася, щоб подивитися на мене. Вираз її обличчя — роздратованість, можливо, трохи співчуття — був настільки твій, що я здригнулася. Я стиснула кулаки й закусила губу: як я можу боятися її! Вона ж просто дитина.

Ноги в мене боліли. Я відчувала, як піт поколював над чолом, мені хотілося розірвати тканину моєї блузки, зірвати свою шкіру. Мені було видно невеликий натовп на автостоянці перед церквою, і вони розверталися, дивилися на нас, спостерігаючи, як ми йдемо. Я думала, як воно було б — перескочити мур і побігти геть: страшно, так, але тільки на короткий час. Я могла б ковзнути в мул і дозволити воді зімкнутися наді мною; було б таке полегшення відчувати холод, стати невидимою.

У церкві ми з Ліною сиділи пліч-о-пліч (на відстані фута одна від одної) в першому ряді. Церква була повна. Десь позаду нас ридала жінка, не перестаючи, ніби в неї розривалося серце. Вікарій говорив про твоє життя, перелічив твої досягнення, говорив про те, яка ти була віддана дочці. Мене згадали побіжно. Це я дала йому інформацію, тож, мабуть, мені не можна поскаржитися, що його промова була поверхова. Я могла б сказати щось і сама, може, я й мала це зробити, але я не уявляла, як говорити про тебе, не зраджуючи чи тебе, чи мене, чи істину.

Служба скінчилася раптово, і я незчулася, як Ліна уже вставала. Я пішла за нею проходом, і увага, зосереджена на нас, обпікала, як щось загрозливе, а не добре. Я намагалася не бачити облич навколо мене, але нічого не могла з собою вдіяти: жінка, яка плакала, з червоним і зім’ятим лицем, Шон Таунсенд, який зустрівся очима зі мною, молодий чоловік з опущеною головою, підліток, який сміявся в кулак. Лихий чоловік. Я раптом зупинилася, і жінка позаду наступила мені на п’яти.

— Вибачте, вибачте, — пробурмотіла вона, обходячи мене. Я не рухалася, не дихала, не могла сковтнути, у мене всередині все перетворилося на рідину. Це був він.

Так, старший, не такий гарний, підтоптаний — але безумовно він. Лихий чоловік. Я чекала, коли він гляне на мене. Я подумала, що якби він глянув, то сталося б одне з двох: або я заплачу, або кинуся на нього. Я чекала, але він не дивився на мене. Він дивився на Ліну, пильно спостерігаючи. Тепер у мене всередині все скрижаніло.

Я пішла наосліп, розштовхуючи людей. Він стояв осторонь, і далі не зводячи очей з Ліни. Дивився, як вона знімає туфлі. Чоловіки дивляться на таких дівчат, як Ліна, по-всякому: у їхніх очах може бути бажання, голод, відраза. Мені не було видно його очей, але мені це й не було потрібно. Я знала, що в них.

Я рушила, у горлі в мене клекотіло. Люди дивилися на мене з жалем чи сум’яттям, мені було байдуже. Мені потрібно було дістатися до нього… І тут він різко повернувся й рушив геть. Він швидко пішов доріжкою і вийшов на автостоянку, а я стояла, в мене раптово відновилося дихання, від адреналіну в голові все попливло. Він сів у великий зелений автомобіль і поїхав.

— Джулс? Із вами все гаразд? — Біля мене з’явилася сержант Морґан і поклала руку мені на плече.

— Ви бачили цього чоловіка? — спитала я в неї. — Ви його бачили?

— Якого чоловіка? — роззирнулася вона. — Кого?

— Він лихий чоловік, — сказала я. Вона стривожилася.

— Де, Джулс? Хтось щось зробив… сказав… вам?

— Ні, я… ні.

— Який чоловік, Джулс? Про кого ви?

Язик у мене заплутався, ніби в очереті, а рот наче став повний мулу. Я хотіла сказати їй, хотіла сказати: я пам’ятаю його. Я знаю, на що він здатний.

— Кого ви бачили? — спитала вона мене.

— Роббі, — нарешті вимовила я це ім’я. — Роббі Кеннона.

1993 рік

Серпень

Джулс

Я й забула. Перед футболом трапилося ще дещо. Я сиділа на рушнику, читаючи книжку, ще нікого навколо не було, а потім прийшли ви. Ти і Роббі. Ти не бачила мене під деревами, ти побігла за ним у воду, ви плавали, хлюпалися й цілувалися. Він узяв тебе за руку і потягнув до краю води, навалився на тебе, притис твої плечі до землі, вигнув спину і поглянув угору. І побачив, що я спостерігаю. І всміхнувся.

Пізніше того самого дня я повернулася додому сама.

Я зняла картатий купальник і джинсові шорти й замочила в холодній воді у раковині. Я набрала собі ванну, залізла в неї й подумала, що ніколи не позбудуся цього всього жахливого м’яса.

Велика дівчинка. Здоровенна. Ноги футбольні.

Занадто велика для простору, де я живу, мене завжди забагато. Я займаю дуже багато місця. Я занурилася у ванну, і вода піднялася. Еврика.

Повернувшись до своєї кімнати, я залізла під ковдру й лежала там, задихаючись від горя, жалю до себе й провини, адже моя мати лежала в ліжку в сусідній кімнаті. Вона помирає від раку молочної залози, а я тільки й думаю, як не хочу, щоб це тривало, не хочу жити.

Я заснула.

Мене розбудив батько. Він мав повезти матір до лікарні на нові обстеження, і вони збиралися ночувати в місті, бо коли все зроблять, буде пізня година, і вона втомиться. Вечеря в духовці, сказав він, розігрієш.

Нел була вдома, я знала: мені було чути її музику в сусідній кімнаті. За якийсь час музика затихла, а потім стало чути голоси, тихі, потім дедалі голосніші, та інші звуки: стогони, кректання, важке дихання. Я вилізла з ліжка, вдягнулася і вийшла в коридор. Горіло світло, двері в кімнату Нел були ледь прочинені. Там було темніше, але я чула її, вона говорила щось, вона вимовляла його ім’я.

Майже не дихаючи, підступила на крок. Крізь щілину в дверях я могла розгледіти їхні фігури, які рухалися в темряві. Я не могла змусити себе відвести погляд, я дивилася, доки почула, як він видає гучний, тваринний рев. Потім він засміявся, і я зрозуміла, що вони скінчили.

На першому поверсі всюди горіло світло. Я ходила й вимикала його, потім забрела на кухню й зазирнула в холодильник. Я дивилася на те, що в ньому, і краєм ока помітила пляшку горілки на столі, відкриту, почату. Я зробила так, як робила Нел: налила півсклянки апельсинового соку і долила горілки, а потім, готуючись до неприємного, гіркого алкогольного смаку, який я відчувала, куштуючи вино й пиво, надпила. І виявила, що напій солодкий, зовсім не гіркий.

Я випила склянку й налила ще одну. Я насолоджувалася фізичним відчуттям: тепло від мого живота поширюється в груди, моя кров нагрівається, все моє тіло розслаблене, усі нещастя того дня минаються.

Я ввійшла у вітальню і подивилася на річку, гладку чорну змію, яка бігла понад будинком. На диво, я раптово відчула те, чого не відчувала раніше — що моя проблема не є нездоланною. Мене раптово осяяло: я не повинна бути однаковою, я можу бути плинною. Як річка. Може, це й не так уже важко врешті-решт. Хіба не можна мало їсти, більше рухатися (таємно, коли ніхто не дивиться)? Обернутися з гусениці на метелика, стати іншою людиною, невпізнаваною, так що ту некрасиву дівчинку з кровотечею всі забудуть. Я стала б новою.

Я повернулася на кухню випити ще.

Я почула кроки по сходах, на майданчику, а потім ще вниз. Я прослизнула назад до вітальні, вимкнула лампу і всілася у темряві на вікні, підібгавши ноги.

Я бачила, як він заходить на кухню, почула, як він відкриває холодильник — ні, морозилку, я почула, як він торохтить льодом. Почула булькання рідини, а потім я побачила його, коли він проходив повз. І тут він зупинився. І відступив назад.

— Джуліє? Це ти?

Я нічого не сказала, не дихала. Я не хотіла нікого бачити — і, звичайно, не хотіла його бачити, — але він намацав вимикач, спалахнуло світло, і ось він стоїть біля мене, лише в трусах, темна засмага, широкі плечі, тіло звужується до міцної талії, пушок на животі, який спускається до трусів. Він усміхнувся мені.

— Ти як? — запитав він. Коли він підійшов ближче, я побачила, що його очі виглядали трохи склянисто, його вишкір був дурніший, ледачіший, ніж зазвичай. — Чому ти сидиш тут в темряві?

Він побачив мою склянку і всміхнувся ще ширше.

— То я й думаю, чого горілки мало стало…

Він підійшов і цокнувся зі мною, потім сів поряд, притулившись стегнами до моєї ноги. Я відсунулася, поставила ноги на підлогу і почала вставати, але він поклав руку мені на плече.

— Гей, почекай, — сказав він. — Не тікай. Я хочу з тобою поговорити. Я хотів би вибачитися за те, що було ввечері.

— Усе нормально, — сказала я. Я відчувала, що моє обличчя горить. Я не дивилася на нього.

— Ні, вибач, будь ласка. Ці хлопці поводилися, як мудаки. Мені дуже шкода, вибачаєш?

Я кивнула.

— Тут немає чого соромитися.

Я зіщулилася, все моє тіло горіло від сорому. Якась невелика, дурна частина мене сподівалася, що вони не бачили, не зрозуміли, що зі мною було.

Він стиснув мою руку, примруживши очі, подивився на мене.

— У тебе миле личко, Джуліє, знаєш? — він засміявся. — Серйозно, миле.

Він відпустив мою руку, обійняв мене за плечі.

— Де Нел? — запитала я.

— Спить, — сказав він. Він надпив зі своєї склянки й прицмокнув губами. — Думаю, я трохи її втомив.

Він підтягнув мене ближче до себе.

— Ти коли-небудь цілувалася з хлопцем, Джуліє? — запитав він мене. — Хочеш мене поцілувати?

Він повернув до себе моє обличчя і торкнувся губами до моїх, я відчула, як його язик, гарячий і слизький, проштовхується мені в рот. Я думала, чи не стиснути губи, але я дозволила йому зробити це, просто щоб відчути, як воно. Коли я відхилися, він мені всміхнувся.

— Подобається? — запитав він, гаряче дихаючи мені в лице алкоголем і тютюном. Він знову поцілував мене, і я поцілувала його у відповідь, намагаючись відчути те, що мала б відчувати. Його рука ковзнула за пояс моїх піжамних штанів. Я злякано виверталася, відчувши, що його пальці впираються в жир на моєму животі, лізуть у труси.

— Ні! — мені здалося, що я скрикнула, але це було більше схоже на шепіт.

— Усе нормально, — сказав він. — Не хвилюйся. Я крові не злякаюся.

Потім він розсердився на мене, тому що я не переставала плакати.

— Ой, та ну, не так уже це й боляче! Не плач. Ну Джуліє, перестань ти плакати. Хіба тобі не було приємно? Тобі було добре, як воно відчувалося, ну добре ж, правда? Ти там була достатньо мокра. Ну ж бо, Джуліє. Випий ще. Ось так. Ковтни. Та, Господи, перестань же ти плакати! Я ж, їбать, думав, ти будеш вдячна.

2015 рік

Шон

Я повіз Гелен і батька додому, але коли ми дісталися до вхідних дверей, я не хотів переступати порога. Час від часу на мене нападають дивні думки, і я щосили намагаюся позбутися їх. Я стояв перед будинком, моя дружина і батько уже зайшли, вичікувально озираючись на мене. Я сказав їм, щоб поїли без мене. Сказав, що маю повернутися у відділок.

Я боягуз. Я значно більше зобов’язаний моєму батькові… Я мав бути з ним сьогодні, саме сьогодні. Гелен допоможе йому, звичайно, але навіть вона не може зрозуміти, як він себе почуватиме, яке глибоке його страждання. І все ж я не міг сидіти з ним, не міг зустрітися з ним очима. Так чи так, він і я ніколи не зможемо дивитися один одному в очі, коли думаємо про мою матір.

Я сів у машину і поїхав, але не у відділок, а назад на цвинтар. Мою маму піддали кремації; вона не тут. Мій батько сховав її прах в «особливому місці». Він ніколи не говорив мені, де саме, хоча й обіцяв, що колись мене туди поведе. Ми так туди й не пішли. Я питав про це, але це завжди засмучувало його, так що за деякий час я дав йому спокій.

Церква і цвинтар були порожні, нікого не було видно, крім старої Нікі Сейдж, яка повільно шкутильгала понад муром. Я залишив машину, пішов понад муром у бік дерев за церквою. Коли я дійшов до Нікі, вона стояла, поклавши руку на мур, дихала зі свистом. Вона раптово озирнулася. Її обличчя розчервонілося, вона спітніла.

— Що вам треба? — прохрипіла вона. — Чому ви ходите за мною?

Я всміхнувся.

— Я за вами не ходжу. Я побачив вас із машини, і я просто вирішив підійти, привітатися. З вами все гаразд?

— У мене все добре, все чудово, — вигляд у неї не був чудовий. Вона притулилася до стіни й поглянула на небо. — Буде гроза.

Я кивнув.

— Пахне грозою.

Вона скинула головою:

— То що, все зроблено? Нел Ебботт? Закрили досьє? Відправили її в архів?

— Справу не закрито, — сказав я.

— Ще ні. Але найближчим часом закриєте, чи не так? — вона пробурмотіла щось ще під ніс.

— Що це було?

— Закругляєтеся, чи не так? — вона розвернулася просто до мене і ткнула мене в груди товстим пальцем. — Ви ж бо знаєте, що це було не так, як останнього разу? Це не було, як із Кейті Віттекер. Це було, як з вашою матір’ю.

Я відступив.

— Що це має означати? — спитав я її. — Якщо ви знаєте щось, то маєте сказати мені. Знаєте? Чи ви знаєте щось про смерть Нел Ебботт?

Вона відвернулася, бурмочучи знову щось нерозбірливе.

Моє дихання почастішало, тіло кинуло в жар.

— Не кажіть так про мою матір! Тим більше сьогодні. Боже мій! Яка ж людина так робить?

Вона відмахнулася.

— О, ви не слухаєте, ви ніколи не слухаєте, — сказала вона і непевно побрела вниз дорогою, і далі говорячи щось до себе, і раз у раз хапаючись за кам’яну стіну, щоб не впасти.

Я розсердився на неї, але, більш того, я відчував, наче мене вдарили у вразливе місце, майже поранили. Ми знали одне одного багато років, і я завжди говорив з нею тільки ввічливо. Вона помилялася, звичайно, але я не вважав її поганою людиною, і, звісно, ніколи не сприймав її як жорстоку.

Я поплентався до машини, а потім передумав і завернув до сільської крамнички. Купив пляшку «Talisker» — мій батько любить це віскі, хоча й не п’є багато. Я думав, що ми могли б випити по чарці пізніше, щоб помиритися, щоб я вибачився перед ним за те, що зараз пішов. Я спробував уявити це: ми двоє за столом, кухня, пляшку між нами, ми підіймаємо чарки. Я гадав, за що — за кого — ми б випили? Від самого тільки цього образу мені стало лячно, рука затремтіла. Я відкрив пляшку.

Запах віскі й тепло спирту в моїх грудях викликали спогади про те, як я у дитинстві хворів, лихоманив, бачив погані сни, і прокидався — а мати сиділа на краю ліжка, прибирала мені спітнілий чуб з чола, розтирала мені груди «віксом». Бувало в моєму житті, що я майже не думав про неї, але останнім часом вона приходила в мої думки дедалі частіше — а надто останні кілька днів. Її обличчя приходить до мене; іноді вона усміхається, іноді ні. Іноді вона тягнеться до мене.

Я незчувся, як почалася літня гроза. Можливо, я задрімав. Знаю тільки, що коли я отямився, дорога попереду була схожа на річку, а від грому, здавалося, машина аж дрижала. Я повернув ключ запалювання, але тут до мене раптово дійшло, що пляшка віскі у мене на колінах вже на третину надпита, так що я вимкнув двигун. Крізь барабанне лопотіння зливи я міг чути, як дихаю, але на мить мені немов почулося ще чиєсь дихання. Мене охопила безглузда думка: якщо я обернуся, там, на задньому сидінні автомобіля буде хтось… На якусь мить я був настільки впевнений у цьому, що боявся навіть поворухнутися.

Я вирішив прогулятися під дощем, щоб протверезіти. Відчинив дверцята, через «не можу» перевірив заднє сидіння і вийшов. Я миттєво промок, вода мене засліпила. Вила блискавки розітнули повітря — і в цю секунду я побачив Джулію, геть вимоклу, яка то бігла, то йшла, то знову бігла до мосту. Я скочив назад у машину і поморгав фарами. Вона зупинилася. Я знову посвітив, і вона обережно попрямувала до мене. Зупинилася за кілька метрів від машини. Я опустив вікно і гукнув її.

Вона відчинила дверцята й сіла. На ній усе ще був жалобний одяг, тільки він геть промок і обліпив її крихке тіло. Вона лише перевзулася. Я помітив, що колготки на ній взялися стрілками — було видно невелике кружало блідого тіла на колінах. Це шокувало, адже щоразу, коли я бачив її раніше, вона повністю прикривала тіло: довгі рукави, високі коміри, ніде не видно шкіри. Недосяжна.

— Що ви тут робите? — спитав я. Вона подивилася на віскі в мене на колінах, але нічого не сказала. Натомість вона простягнула руку, притягла моє обличчя до своїх губ і поцілувала мене. Це було дивно, п’янко. Я відчув кров на її язику, і на секунду я піддався, але все ж випручався з її обіймів.

— Вибачте, — сказала вона, витираючи губи, опустивши очі. — Вибачте, будь ласка. Сама не знаю, чому я це зробила.

— Та от і я не знаю, — сказав я. І тут ми ні з того ні з сього розреготалися, спочатку нервово, потім щиро, неначе поцілунок — то найвеселіший жарт у світі. Коли відсміялися, ми обоє витирали сльози з обличчя.

— Що ви тут робите, Джуліє?

— Джулс, — сказала вона. — Я шукаю Ліну. Я не знаю, де вона…

Тепер вона стала мені якась інакша, не така замкнена.

— Мені страшно, — сказала вона і ніби зніяковіло засміялася. — Мені справді страшно.

— Чого ви боїтеся?

Вона відкашлялась і прибрала мокре волосся з обличчя.

— Чого ви боїтеся?

Вона глибоко вдихнула.

— Я не… Це звучить дивно, я знаю, але там був чоловік, на похороні, чоловік, якого я впізнала. Колишній бойфренд Нел.

— Правда?

— Я маю на увазі… не останнім часом. Хтозна-коли. Коли ми були підлітками. Я уявлення не маю, чи бачила вона його потім, — на її щоках загорілися два густі рум’янці. — Вона ніколи не згадувала його у тих своїх повідомленнях по телефону. Але він був там, на похороні, і я думаю… Я не можу пояснити, чому, але мені здається, він міг щось їй заподіяти.

— Щось заподіяти? Ви хочете сказати, що ви вважаєте його причетним до її смерті?

Вона подивилася на мене благально.

— Я не можу сказати такого, звичайно, але вам треба подивитися на нього, вам потрібно з’ясувати, де він був, коли вона загинула.

Шкіра в мене на голові заворушилася, крізь алкоголь пробивався адреналін.

— Як його звати? Про кого ви?

— Роббі Кеннон.

Якусь мить я не міг нічого згадати, але потім мені спало на думку.

— Кеннон? Місцевий? У його сім’ї були автосалони, багато грошей. Цей?

— Так. Він. Ви його знаєте?

— Я його не знаю, але пам’ятаю.

— Ви пам’ятаєте?..

— Зі школи. Він був на рік старший. Вправний у спорті. Вправний з дівчатами. Не дуже розумний.

Нахиливши голову так, що її підборіддя вперлося в груди, Джулс сказала:

— Я не знала, що ви вчилися в школі тут.

— Вчився, — сказав я. — Я завжди жив тут. Ви не пам’ятаєте мене, але я пам’ятаю вас. Вас і вашу сестру, звичайно.

— А, — сказала вона, і її обличчя закрилося, наче хтось дверима грюкнув. Вона взялася за ручку дверцят, ніби збираючись іти.

— Заждіть, — сказав я. — Що змушує вас думати, ніби саме Кеннон заподіяв щось вашій сестрі? Він казав щось, робив щось? Чи був він жорстоким до неї?

Джулія похитала головою й відвернулася.

— Я просто знаю, що він небезпечний. Він нехороша людина. І я бачила, як він… дивився на Ліну.

— Дивився на неї?

— Так, дивився. — Вона повернула голову й нарешті зустрілася зі мною поглядом. — Мені не подобається, як він дивився на неї.

— Окей, — сказав я. — Я, е-е… Я подивлюся, що можна дізнатися.

— Дякую.

Вона знову спробувала відчинити дверцята машини, але я поклав руку їй на плече.

— Я відвезу вас додому, — сказав я.

Знову глянувши на пляшку, вона, втім, нічого про це не сказала.

— Добре.

Уже хвилини за дві ми повернулися до Млина, і всю дорогу мовчали, поки Джулс не відчинила дверцята машини. Я не мав би нічого говорити, але мені захотілося сказати їй це.

— Ви дуже схожа на неї, знаєте.

Вона була вражена й засміялася зляканим, схожим на гикавку, сміхом.

— Та я зовсім не така. Зовсім не як вона. — Джулс змахнула сльозу зі щоки. — Я — анти-Нел.

— По-моєму, ні, — сказав я, але вона вже пішла.

Як я їхав додому, не пам’ятаю.

Затон Утоплениць

Лорен, 1983 рік

На тридцять другий день народження Лорен, за тиждень, вони поїдуть до Крестера. Тільки вона і Шон, тому що Патрік буде працювати.

— Це моє улюблене місце в усьому світі, — сказала вона синові. — Там є і замок, і красивий пляж, а іноді можна побачити тюленів на скелях. А після пляжу й замку ми підемо до коптильні і поїмо копчених оселедців із чорним хлібом. Рай та й годі.

Шон наморщив носа.

— А як на мене, краще поїхати в Діснейленд, — оголосив він, — і їсти морозиво.

Мати розсміялася і сказала: Ну гаразд, може, ми натомість поїхали б туди.

Зрештою, вони нікуди не поїхали.

Стояв листопад, дні були короткі, вітер пронизливий, а з Лорен щось коїлося. Вона розуміла, що робить щось не те, але не могла зупинитися. Ось вона сидить за обіднім столом зі своєю родиною — і раптом вся червоніє, обличчя ніби горить, і їй доводиться відвернутися, щоб приховати це. Вона відверталася й тоді, коли її чоловік підходив поцілувати її, рух її голови був майже мимовільним — і його губи торкалися її щоки чи куточка рота.

За три дні до її дня народження була буря. На неї збиралося весь день, лютий вітер кидався в долину, затоном бігли білі баранці. Вночі налетіла буря, річка рвала береги, уздовж неї падали дерева. Дощ лив як з відра, увесь світ опинився під водою.

Чоловік і син Лорен спали як немовлята, але Лорен прокинулася. У кабінеті внизу вона сіла за стіл свого чоловіка, поставивши біля ліктя пляшку улюбленого чоловікового віскі. Вона випила чарку й вирвала аркуш із записника. Випила другу, і ще, але сторінка залишалася порожньою. Вона навіть не могла вирішити, як звернутися до нього: «дорогий», здавалося, зневажливим, а «найдорожчий» — фальшивим. Із майже порожньою пляшкою і досі порожньою сторінкою вона вийшла під зливу.

Її кров була густа від напою, горя і гніву. Вона прямувала до затону. Село було безлюдне, віконниці зачинені. Невидима і спокійна, вона вилізла по слизькому багні на скелю. Вона чекала. Вона чекала, що хтось прийде, вона молилася, щоб людина, в яку вона закохалася, якимось дивом дізналася б, дивовижно відчула її розпач і прийшла врятувати її від себе самої. Але голос, який до неї долинув, який панічно її гукав, був не той, який вона хотіла почути.

Тож вона сміливо підійшла до обриву із широко розплющеними очима — і кинулася вперед.

Вона могла бачити його, і ніяк не могла знати, що її синок був там, на узліссі.

Вона ніяк не могла знати, що його розбудили крики батька і звук відчинених дверей, тож він встав і побіг униз сходами і вийшов у шторм босоніж, лише в тонкій бавовняній піжамі на худеньке тіло.

Шон побачив, як батько сів у машину і гукав матір. Патрік повернувся, крикнув синові, щоб той ішов додому. Він підбіг до нього, схопив його грубо за руку, смикнув, зваливши з ніг, і спробував затягти його назад до будинку. Але хлопчик благав: будь ласка, будь ласка, не залишай мене тут!

Патрік пом’якшав. Він схопив сина в оберемок і відніс його до машини, пристебнув на задньому сидінні, де Шон зіщулився, злякано і не розуміючи, що відбувається. Він щільно стулив очі. Вони поїхали до річки. Батько поставив машину на мості й сказав синові: почекай. Чекай тут. Але було темно, і дощ на даху автомобіля стукотів, як кулемет, і Шон не міг позбутися відчуття, що в машині сидить хтось іще, він чув його нерівне дихання. Тож він вийшов з машини і побіг, спотикаючись на кам’яних сходах і падаючи в багнюку, навпомацки крізь темряву, під дощем до затону.

Потім, у школі, ходила чутка, ніби він бачив це — він був хлопчиком, котрий бачив, як його мати кинулася зі скелі назустріч смерті. Це була неправда. Він нічого не бачив. Коли він дійшов до затону, його батько був уже у воді, поплив. Він не знав, що робити, тому повернувся і сів у тіні дерев, спиною до міцного стовбура, щоб ніхто не міг підкрастися до нього ззаду.

Здавалося, він сидів там дуже довго. Тепер, згадуючи, Шон думає, чи не заснув він тоді, хоча посеред темряви, шуму і страху то було малоймовірно. Він пам’ятав лише жінку, яка йшла до них — Джинні з поліцейського відділку. Вона несла ковдру й ліхтар, і вона відвела його на міст, напоїла солодким чаєм, і вони там чекали батька.

Пізніше Джинні відвезла Шона до себе додому і пригостила тостом із сиром.

Але Лорен зовсім не могла знати про це.

Ерін

Ідучи з похорону, я помітила, як багато людей, присутніх на службі, підходили сказати кілька слів батькові Шона, людині, яку мені відрекомендували неймовірно коротко: Патрік Таунсенд. Люди тиснули руку, знімали капелюхи, а він весь час стояв, як генерал-майор на параді, з прямою спиною і стиснутими губами.

— Правда, жалюгідний мудак? — сказала я до чоловіка у формі, який стояв поруч зі мною. Той повернувся і подивився на мене так, наче я з лісу вискочила.

— Виявляйте повагу! — прошипів він і розвернувся до мене спиною.

— Прошу? — спитала я, звертаючись до його потилиці.

— Це офіцер з багатьма орденами! — сказав констебль. — І вдівець. Його дружина померла тут, в цій річці. — Він знову став до мене лицем і без натяку на різниці звань пирхнув: — Отже, маєте виявляти повагу!

Я відчула себе повною дурепою. Але ж, блін, ну звідки мені знати, що Шон у книжці Нел Ебботт — це Шон з поліцейського відділку? Звідки, бляха-муха, мені знати, як звати його батьків?! Ніхто не казав мені, а коли я прочитала рукопис Нел Ебботт — то не настільки звертала увагу на деталі самогубства, яке сталося понад тридцять років тому. Це не здавалося особливо важливим у цих обставинах.

Серйозно: як хтось може встежити тут за кількістю трупів? Це схоже на детектив «Суто англійські вбивства» — тільки тут люди не падають у грязюку чи б’ють одне одного по голові, а все нещасні випадки, самогубства, гротескні історичні утоплення доби полювання на відьом.

Я поїхала в місто після роботи — дехто пішов до пабу, але через оту незграбність щодо Патріка Таунсенда я тепер застрягла в аутсайдерах. Хай там як, а ця справа вже все, правильно? Немає сенсу тусуватися.

Я відчувала полегшення, як буває, коли нарешті розумієш, у якому фільмі бачила цього актора раніше, коли щось туманне, яке не давало спокою, несподівано прояснюється. Химерна поведінка інспектора — сльози, тремтіння рук, непослідовність — тепер усе це має пояснення. Це зрозуміло, якщо знати його історію. Його сім’я постраждала майже так само, як Джулс і Ліна зараз — такий самий жах, такий самий удар. Те саме запитання: чому?

Перечитую розділ Нел Ебботт про Лорен Таунсенд. Там не багато розповідається. Вона була нещасливою дружиною, закохана в іншого. Написано про те, що з нею відбувалося щось химерне, що вона була немов відсутня — може, це депресія? Зрештою, хто знає? Це ж не Святе Письмо, це просто версія історії від Нел Ебботт. Мабуть, дивне відчуття, подумала я, — сприйняти чужу трагедію і записати її як свою власну.

Перечитуючи розділ, я не розуміла одного: як Шон міг залишитися тут? Навіть якщо він і не бачив її падіння, він був там. Що ж, блін, від цього з людиною робиться? І все-таки. Він, напевно, був маленький. Шість чи сім років? Діти можуть блокувати подібні травми. А батько? Він ходить понад річкою щодня, я бачила його. Уявити лише. Проходити щодня повз те місце, де втратив когось. Я взагалі не уявляю, як воно. Але, з іншого боку, може, він по-справжньому нікого й не втратив? Звідки мені знати, як це — жити з таким горем?

Частина друга

Вівторок, 18 серпня

Луїза

Горе Луїзи було мов річка — постійне й мінливе. Ним бігли легкі хвилі, воно виходило з берегів, утворювало закрути й плинуло, іноді — холодне, темне й глибоке, іноді — швидке й сліпуче. Її провина була теж плинною, вона просочувалася через тріщини, коли вона намагалася поставити загату на її шляху. У Луїзи бували гарні й погані дні.

Учора вона пішла до церкви подивитися, як Нел закопують у землю. Насправді — і їй слід було знати — цього не сталося. Однак вона подивилася, як Нел пересувається туди, де горітиме — так що, можна сказати, день був вдалий. Навіть вияв емоцій — вона мимоволі ридала протягом церемонії — став катарсисом.

Але сьогодні, схоже, на неї чекає повний абзац. Вона відчула це, коли прокинулася: не присутність, а відсутність. Той захват, який охопив її спочатку, та мстива задоволеність тепер слабшали. І ось тепер, коли Нел стала попелом, Луїза залишилася ні з чим. На жоден поріг не покладе вона свого болю і страждання, тому що Нел не стало. І вона турбувалася, що врешті-решт єдине місце, куди вона зможе принести своє страждання, — то нині її власний дім.

Дім її чоловіка і сина. Отже, сьогодні буде не день, а повний абзац, і йому треба буде подивитися в лице — і змусити відвести очі. Луїза вирішила: час рухатися далі. Треба їхати, доки ще не запізно.

Луїза та її чоловік, Алек, сперечалися щодо цього — то були такі слабенькі, спокійні суперечки — уже кілька тижнів. Алек відчував, що було б краще переїхати до нового навчального року. Вони повинні дати Джошеві почати той рік на абсолютно новому місці, стверджував він — там, де ніхто не знає, хто він. Там, де він не стикатиметься повсякчас із відсутністю сестри.

— То він буде змушений ніколи не говорити про неї? — запитала Луїза.

— Він говоритиме про неї з нами, — відказав Алек.

Вони стояли на кухні, говорили напруженими й приглушеними голосами.

— Нам треба продати цей будинок і почати все спочатку, — сказав Алек. — Я знаю, — сказав він, піднявши руки, коли Луїза стала протестувати. — Я знаю, що це її дім.

Тоді він замовк, поклавши свої великі руки в сонячних опіках на стіл. Він немов відчайдушно шукав виходу.

— Ми повинні почати якесь нове життя, Лу, заради Джоша. Якби були тільки ти і я…

Якби вони лишалися тільки удвох, подумала вона, вони б стрибнули за Кейті в воду й покінчили з цим. Правда ж? Вона не була впевнена, чи зробив би так Алек. Вона раніше думала, що тільки батьки можуть зрозуміти всеосяжну любов, але тепер вона гадає, що тільки матері з нею знайомі. Алек відчував горе, звичайно, але вона не була впевнена, що він відчував розпач. Чи ненависть.

Тож шлюб, який здавався їй непорушним, почав давати тріщини. Але, звичайно, раніше вона нічого не знала. Тепер було очевидно: жоден шлюб не може пережити цієї втрати. Вона завжди сидітиме між ними — і жоден з них не зможе зупинити її. Гірше, що жоден з них нічого не підозрював. Коли вони обоє лягли в ліжко й заснули, а потім зранку побачили її порожнє ліжко, то ні на мить не уявляли собі, що вона буде в річці.

Для неї, Луїзи, немає жодної надії, думала вона; для Алека — трохи, але Джош інший. Джош сумуватиме за сестрою щодня усе життя, але він може бути щасливий — і буде. Він понесе її із собою, але він також буде працювати, мандрувати, закохуватися, жити. І найкращий шанс для нього — поїхати звідси, із Бекфорда, від річки. Луїза знала, що її чоловік має рацію.

Десь усередині вона вже знала, вона просто не хотіла зізнатися собі в цьому. Але вчора, дивлячись на сина після похорону, вона була охоплена жахом. Його змучене, стривожене обличчя. Те, як він здригався від будь-якого шуму, зіщулювався, як переляканий собака, у натовпі. Те, як він постійно поглядав на неї, наче повернувся у раннє дитинство, перестав бути впевненим у собі дванадцятирічним хлопцем, перетворився на зляканого, нещасного малюка. Його необхідно забрати звідси.

А все ж саме тут Кейті робила перші кроки, говорила перші слова, гралася у хованки, ходила колесом по всьому саду, борюкалася із молодшим братом, потім заспокоювала його, сміялася, співала, плакала, ранилася до крові, обіймала маму щодня, повертаючись зі школи.

Проте Луїза вирішила. Як і її дочка, вона була рішуча, хоча це рішення далося їй непросто. Просто встати з-за столу на кухні, підійти до сходів, потім піднятися на них, взятися за дверну ручку, натиснути, щоб увійти в її кімнату востаннє. Тому що саме таке було в неї відчуття. Востаннє це буде її кімната. Відсьогодні це буде щось інше.

Серце Луїзи стало мов цурка; воно не билося, тільки боліло, дерло м’які тканини, розривало жили й м’язи, заливаючи її груди кров’ю.

Хороші дні й погані.

Вона не могла залишити кімнату такою самою. Хоч як важко було думати про те, щоби прибрати й сховати речі Кейті, відкласти її одяг, зняти її фотографії зі стін, провести її так, ховаючи з поля зору, — але ще гірше було думати про чужих у цій кімнаті. Ще гірше було уявляти собі, як вони будуть усе мацати, шукати розгадки, як вони дивуватимуться, наскільки все на вигляд нормальне, наскільки нормальний вигляд був у Кейті. Вона? Звичайно ж, ні? Звичайно, не може бути, щоб вона втопилася?

Отже, Луїза це зробить: вона прибере шкільні речі зі столу, візьме ручку, яку колись тримала в кулаці її дочка. Вона складе м’яку сіру футболку, у якій Кейті спала, вона збере постіль із ліжка. Вона візьме сині сережки, які люба тітонька Кейті подарувала їй на чотирнадцятий день народження, і покладе їх у шкатулку. Вона візьме велику чорну валізу, що лежить на шафі в коридорі, і складе туди її одяг.

Вона це зробить.

Луїза стояла посеред кімнати, думаючи про це все, коли почула якийсь звук позаду, озирнулася і побачила у дверях Джоша: він стояв і спостерігав за нею.

— Мамо! — Він був блідий, як привид, його голос застрягав у горлі. — Що ти робиш?

— Нічого, милий, я просто… — Вона зробила крок до нього, але він відступив.

— Ти… ти тепер збираєшся прибрати все з її кімнати?

Луїза кивнула.

— Хочу почати, — сказала вона.

— Що ти будеш робити з її речами? — майже скрикнув він. Голос у Джоша звучав здавлено. — Віддаси їх комусь?

— Ні, мій хороший. — Вона підійшла до нього й простягнула руку, щоб відкинути його м’яке волосся із чола. — Ми їх усі залишимо. Ми нічого не віддамо.

Він занепокоївся.

— Але хіба не треба почекати тата? Хіба він не повинен бути тут? Не можна тобі робити це самій.

Луїза всміхнулася йому.

— Я — просто збиралася почати, — сказала вона якомога бадьоріше. — Я насправді думала, що ти зранку пішов до Х’юґо, тому…

Х’юґо був другом Джоша, можливо, його єдиним справжнім другом. (Щодня Луїза дякувала Богові за існування Х’юґо та його сім’ї, що до них Джош міг ходити щоразу, коли йому потрібно було кудись втекти.)

— Я й пішов, тільки забув телефон і повернувся за ним. Ось.

Він показав їй його.

— Гаразд, — сказала вона. — Молодчина. Ти залишаєшся там на обід?

Він кивнув, спробував усміхнутися, а потім пішов. Вона почекала, доки почула, як грюкнули вхідні двері, а тоді сіла на ліжко й дала волю сльозам.

На тумбочці лежала стара резинка для волосся, розтягнута й зношена майже до нитки, на неї причепилися довгі пасма розкішного темного волосся Кейті. Луїза підняла його й покрутила в руках, намотуючи на пальці. Притулила до обличчя. Потім встала й підійшла до туалетного столика, відкрила бляшану шкатулку в формі серця і поклала туди резинку. Вона лежатиме там разом з її браслетами й сережками — нічого не буде викинуто, усе залишиться. Як не тут, то деінде: Луїза візьме все з собою. Жодної частинки Кейті вона не віддасть, ніщо з її речей не припадатиме пилом на полиці крамнички вживаних речей.

На шиї Луїзи висіло кольє, яке носила Кейті, коли загинула: срібний ланцюжок із маленькою синьою пташкою. Луїзу нервувало, що дівчинка обрала для себе саме цю прикрасу. Луїзі вона не здавалася найкращою. Адже в Кейті були сережки з білого золота, які подарували їй Луїза та Алек на тринадцятий день народження, що їх вона обожнювала, і плетений браслет дружби («браслет братерства»), який купив для неї Джош (на власні гроші!) під час їхніх останніх канікул у Греції. Луїза не могла зрозуміти, чому Кейті обрала оце — подарунок від Ліни, з якою вона вже не була особливо близькою: пташку з написом «з любов’ю» (зовсім не в стилі Ліни).

На ній тоді не було жодних інших прикрас. Джинси, куртка, занадто тепла для літнього вечора, повні кишені каміння. У рюкзаку — теж каміння. Коли її знайшли, вона була оточена квітами й стискала рукою маленький букет. Як Офелія. Як на тій картині на стіні в Нел Ебботт.

Люди казали, що в кращому разі банально, а в гіршому — безглуздо й жорстоко звалювати на Нел Ебботт провину за те, що трапилося із Кейті. Лише тому, що Нел писала про затон, говорила про затон, фотографувала його, брала інтерв’ю, публікувала статті в місцевій пресі, розповідала одного разу про це в радіопередачі BBC, лише тому, що вжила слова «місце самогубств», лише тому, що розповідала про своїх любих «купальниць» як про славних романтичних героїнь, про жінок, які мали силу зустріти вічний спокій в обраному ними прекрасному місці — її не можна закликати до відповідальності.

Але Кейті не повісилася на дверях спальні, не перерізала собі вени, не випила жменю таблеток. Вона обрала затон. Дійсно безглуздо було ігнорувати контекст, не зважати на те, якими навіюваними можуть бути деякі люди — вразливі, молоді. Підлітки — добрі, розумні, добрі діти — стають одержимі ідеями. Луїза не розуміла, чому Кейті зробила те, що вона зробила, вона ніколи не зрозуміє, але вона усвідомлювала, що цей вчинок стався не окремо від усього.

Психолог, з яким вона бачилася лише двічі, казав їй: не треба прагнути зрозуміти, чому так сталося. Що вона ніколи не зможе відповісти на це запитання, і ніхто не зможе; що в багатьох випадках, коли хтось вкорочує собі віку, існує не одна причина: життя не таке просте. Луїза в розпачі сказала, що в Кейті ніколи не було жодних депресій, її не ображали в школі (вона говорила з учителями й дітьми, перевірила її електронну пошту та Facebook, і не знайшла нічого, крім любові). Вона була красива, вона встигала в школі, вона була амбітна, завзята. Вона не була нещасною. Іноді з дикими очима, часто збудлива. Людина настрою. Їй же було п’ятнадцять. Перш за все вона не була потайною. Якби вона була в біді, то сказала б матері. Вона розповідала матері все, це завжди було так.

— Вона нічого не приховувала від мене! — казала Луїза психологу і бачила, як він відводить очі.

— Так думають усі батьки, — тихо сказав він. — І, боюся, усі батьки помиляються.

Луїза відтоді не ходила до психолога, але удару їй уже було завдано. Рана відкрилася, провина ринула в розрив, спочатку цівкою, потім широким потоком. Вона не знала своєї доньки. Ось чому та пташка так її турбувала: не так тому, що її подарувала Ліна, а тому, що вона стала символом усього, чого вона не знала про життя Кейті. Що більше вона думала про це, то більше картала себе: за те, що була занадто зайнята, занадто зосереджена на Джоші, за те, що абсолютно не змогла захистити своєї дитини.

Хвиля провини здіймалася і здіймалася, і був тільки один спосіб утримати голову над хвилями, не потонути: знайти причину, щоб указати на неї, сказати: Ось як. Ось чому це сталося. Її дочка зробила безглуздий вибір, — але ж ці кишені, заповнені камінням, і квіти в руках: цей вибір мав свій контекст. А контекст надала Нел Ебботт.

Луїза поставила чорну валізу на ліжко, відчинила шафу й стала стягувати одяг Кейті з вішаків: її яскраві футболки, її літні сукні, рожеву — кольору «вирви око» — куртку з капюшоном, яку Кейті носила всю минулу зиму. Перед очима в неї усе розпливалося від сліз, і вона намагалася думати про щось, аби зупинити їх, намагалася знайти якусь картинку, щоб уявно на неї дивитися, і вона подумала про розбите тіло Нел у воді, і від цього їй стало трохи легше.

Шон

Мене розбудив жіночий крик: відчайдушний, далекий голос. Я думав, що мені це наснилося, але я підскочив від стукоту, гучного, близького, наполегливого й реального. Хтось був біля дверей.

Я швидко вдягнувся і побіг униз сходами, дорогою глянувши на годинник на кухні. Щойно минула північ — я, напевно, проспав не більш ніж півгодини. Стук у двері не припинявся, і я почув, як якась жінка кличе мене на ім’я: голос начебто знайомий, але я не зразу згадав, чий саме. Я відчинив.

— Ви це бачили?! — кричала мені Луїза Віттекер, червона й люта. — Я ж казала вам, Шоне! Я ж казала вам, що воно триває! — «Це», про яке вона казала, було пластиковою пляшечкою помаранчевого кольору, в яких в аптеці продають ліки за рецептом, а на ній був приклеєний ярличок з ім’ям «Даніелла Ебботт».

— Я ж казала вам! — повторила вона й розридалася. Я провів її в дім — адже було дуже пізно. Перед тим, як зачинити двері кухні, я побачив, що в батьковій спальні нагорі ввімкнулося світло.

Зрозуміти, що Луїза хотіла мені сказати, вдалося не одразу. У неї була істерика, фрази налітали одна на одну й не трималися купи. Мені доводилося витягати інформацію з неї поступово — по одному задиханому, уривчастому, шаленому реченню за раз. Вони вирішили нарешті виставити будинок на продаж. Щоб люди могли приходити на оглядини, було необхідно очистити спальню Кейті. Їй зовсім не хотілося, щоб там лазили чужі люди, торкалися її речей. Отже, вона того дня почала прибирання. Складаючи одяг Кейті, вона виявила помаранчевий флакон. Луїза саме знімала з вішаків її куртку, зелену, одну з улюблених речей Кейті. Вона почула, як щось заторохтіло. Запхала руку в кишеню й намацала пляшечку з таблетками. Жінка була шокована, тим більше, коли побачила, що на пляшечці написане ім’я Нел. Вона ніколи раніше не чула про цей препарат — рімато — але вона подивилася в Інтернеті й дізналася, що це дієтичні таблетки. Вони заборонені у Великій Британії. Дослідження, проведені в США, пов’язують їх вживання із депресією і суїцидальними думками.

— Ви цього не помітили! — вигукнула вона. — Ви казали мені, що в неї нічого не було в крові. Казали, що Нел Ебботт не має нічого спільного з цим. А ось тут, — вона грюкнула кулаком по столу так, що флакон підскочив, — бачите! Вона давала моїй дочці оці таблетки, небезпечні таблетки. І їй усе зійшло з рук!

Дивно, але весь час, поки вона кидалася із цим на мене, мені ставало легше. Адже тепер є причина. Якщо Нел давала Кейті ті таблетки, то ми могли б вказати на це, і все пояснити: «Дивіться, ось чому це сталося. Ось чому успішна, щаслива молода дівчина втратила своє життя. Ось чому дві жінки загинули».

Це заспокоювало, але це теж була неправда. Я знав, що це неправда.

— Її аналізи крові були негативними, Луїзо, — сказав я. — Я не знаю, як довго це… це рімато?.. Я уявлення не маю, як довго воно залишається в системі, але… — Я звівся на ноги, дістав пластиковий пакет для бутербродів із шухляди й дав Луїзі. Вона взяла флакон зі столу і вкинула в пакет. Я запечатав його.

— Ми можемо перевірити.

— І тоді ми дізнаємося, — сказала вона, знову тяжко дихаючи.

Правду кажучи, ми не дізналися б. Навіть якщо були сліди препарату в її кровоносній системі, навіть коли щось ми пропустили, це нічого вирішального нам не дало б.

— Я знаю, що вже пізно, — сказала Луїза, — але я хочу, щоб про це стало відомо. Я хочу, щоб усі знали, що зробила Нел Ебботт. — Господи, вона могла дати таблетки іншим дівчатам… Вам потрібно поговорити з вашою дружиною про це — як директорка, вона повинна знати, хто продає цю гидоту в її школі. Вам потрібно перевірити шафи школярів, потрібно…

— Луїзо, — я сів поруч із нею, — трохи повільніше. Звичайно, ми будемо сприймати це серйозно — неодмінно — але ми ніяк не можемо точно сказати, як ця пляшечка потрапила в руки Кейті. Цілком можливо, що Нел Ебботт купила таблетки для себе…

— І що? Що ви хочете сказати? Що Кейті їх украла? Як ви смієте навіть припустити таке, Шоне! Ви знали її…

Двері кухні заторохтіли — вони заїдають, особливо після дощу — і відчинилися. Прийшла Гелен, розхристана, у спортивних штанах і футболці, із розпатланим волоссям.

— Що відбувається? Луїзо, що трапилося?

Луїза похитала головою, але нічого не відповіла. Вона закрила обличчя руками.

Я встав і сказав Гелен, не підвищуючи голосу:

— Будь ласка, лягай спати. Далі немає про що турбуватися.

— Але…

— Мені просто потрібно трохи поговорити з Луїзою. Усе гаразд. Іди нагору.

— Добре, — сказала вона обережно, дивлячись на жінку, яка тихо схлипувала за нашим кухонним столом. — Якщо ти певний…

— Цілком певний.

Гелен тихо вийшла з кухні, причинивши за собою двері. Луїза витерла очі. Вона якось дивно на мене глянула, мабуть, гадаючи, де була Гелен. Я міг би пояснити: вона погано спить, у мого батька теж іноді безсоння, іноді вони сидять разом, розгадують кросворди, слухають радіо. Я міг би це пояснити, але мені раптом це здалося обтяжливим, тому я натомість сказав:

— Я не думаю, що Кейті крала щось, Луїзо. Звичайно, ні. Але вона могла б… Не знаю, підняти цю пляшечку, замислившись. Може, з цікавості. Ви кажете, що це було в кишені куртки? Може, вона її підняла й забула.

— Моя дочка не бере нічого з чужих будинків, — кисло відповіла Луїза, і я кивнув. Немає сенсу сперечатися про це.

— Я завтра із самого ранку цим займуся. Відішлю у лабораторію, і ми знову перевіримо за аналізами крові Кейті. Якщо я пропустив щось, Луїзо…

Вона похитала головою.

— Я знаю, що нічого не зміниться. Я знаю, що не поверну її, — сказала вона тихо. — Це просто допомогло б мені. Допомогло б зрозуміти…

— Звичайно. Я розумію вас. Хочете, я відвезу вас додому? — запитав я її. — Вашу машину можу потім зранку пригнати.

Вона знову похитала головою і всміхнулася тремтячими губами.

— У мене все гаразд, — сказала вона. — Дякую.

Відлуння її «дякую» — необґрунтованого, незаслуженого — ще чулося мені в тиші, коли вона пішла. Я був геть розбитий, і зрадів, почувши кроки Гелен на сходах: тепер я буду не сам.

— Що відбувається? — спитала вона, увійшовши в кухню. Обличчя в неї було бліде й дуже втомлене, із темними, як синці, колами під очима. Вона сіла за стіл і взяла мене за руку.

— Що тут робить Луїза?

— Вона знайшла дещо, — сказав я. — Те, що, як вона думає, може мати якийсь стосунок до того, що трапилося з Кейті.

— О Боже! Шоне, що?

Я надув щоки.

— Я не повинен… мабуть, наразі ще не повинен обговорювати це детально. — Вона кивнула й стиснула мою руку. — Скажи, коли востаннє у вас у школі вилучали наркотики?

Вона насупила брови.

— Ну, оцей малий смердюк Ватсон — Ієн — у нього вилучили трохи марихуани в кінці чверті, а до цього… та давно не було. Давненько не було. Здається, у березні цього року було ще оте з Лаємом Маркемом.

— Таблетки, так?

— Так, екстазі. Або щось на кшталт екстазі та рогіпнол. Його виключили.

Я туманно пригадав той випадок, хоча зазвичай я в таке не заглиблююся.

— А після того не було нічого, так? З таблетками для схуднення у вас не стикалися, ні?

Вона підняла брову.

— Ні. Принаймні нічого протизаконного. Частина дівчат вживають оці сині — як там вони називаються? Аллі, я думаю. Вони продаються без рецепта, хоча я не думаю, що їх слід продавати неповнолітнім, — вона наморщила носа. — У них від того жахливі гази, але, мабуть, це прийнятна ціна за те, щоб ноги не сходилися.

— За що?

Гелен закотила очі.

— Щоб ноги не сходилися! Вони всі хочуть, щоб ноги в них були такі худі, щоб не торкалися одна одної вгорі. Чесно кажучи, Шоне, іноді я думаю, що ти живеш на іншій планеті, — вона знову стиснула мою руку. — Іноді мені хотілося б теж там із тобою жити.

Ми лягли в ліжко разом уперше за довгий час, але я не міг доторкнутися до неї. Після того, що я зробив — не міг.

Середа, 19 серпня

Ерін

Волохатий науковий співробітник приблизно за п’ять хвилин знайшов у папці для спаму електронної пошти Нел Ебботт квитанцію за таблетки для схуднення. Наскільки він міг сказати, вона купувала ті таблетки лише один раз, коли вона, звичайно, не робила цього з іншої скриньки, яку останнім часом не використовувала.

— Дивно, чи не так? — прокоментував один із людей у формі, зі старших, імен яких я не дізналася. — Вона була такою худенькою жінкою. Не думаю, що їй вони були потрібні. — От її сестра — вона була товста.

— Джулс? — здивувалася я. — Вона ж не товста!

— О, зараз — ні, але бачила б ти її колись! — Він розреготався. — Ото було коровисько.

Який, бля, приємний сюрприз!

Оскільки Шон розповів мені про таблетки, я стала шерстити інформацію про Кейті Віттекер. Усе було досить ясно, хоча запитання чому поставало в повний зріст — як це часто й буває. Її батьки уявлення не мали, як це сталося. Учителі говорили, що, можливо, вона була трохи розгубленішою, може, трохи стриманішою, ніж зазвичай, але не було жодних «дзвіночків». Аналіз крові чистий. У неї ніколи не було випадків самоушкодження.

Єдине — і то було не дуже серйозне — це буцімто сварка з найкращою подругою, Ліною Ебботт. Кілька шкільних друзів Кейті стверджували, що Ліна та Кейті з якогось приводу не порозумілися.

Луїза, мати Кейті, казала, що вони стали менше бачитися, але вона не думала, що в них була якась сварка. Якби була, сказала вона, Кейті розповіла б. Вони сварилися раніше — у дівчаток-підлітків таке буває — і Кейті завжди розповідала про це мамі. І в минулому вони завжди полюбовно мирилися. Після однієї сварки Ліні було так погано, що вона подарувала Кейті прикрасу.

Однак шкільні подруги — Таня якась і Еллі якась іще — сказали, що відбулося щось серйозне, хоча вони не могли сказати, що саме. Вони знали, що за місяць до смерті Кейті у неї з Ліною виникла «дика сварка», так що вчителеві довелося їх рознімати. Ліна палко заперечувала, стверджуючи, що Таня з Еллі мають на неї «зуб», що вони просто хотіли зробити їй «западло». Звичайно, Луїза ніколи не чула про цю суперечку, а вчитель, про якого йшлося, — Марк Гендерсон — стверджував, що то насправді була взагалі не сварка. Вони билися не насправжки, пустували, сказав він. Дуркували. Вони дуже галасували, і він сказав їм заспокоїтися. Ото й усе.

Коли я читала справу Кейті, я цей момент якось проскочила, але потім раз у раз до нього поверталася. Щось здавалося не таким, як має бути. Дівчатка-підлітки жартома билися? Здається, таке скоріше роблять хлопці-підлітки. Можливо, я більшою мірою сексистка, ніж готова визнати. Але якщо просто подивитися на фотографії цих дівчат — гарних, урівноважених, а Кейті взагалі дуже доглянута — то якось не складається враження, що вони могли би влаштувати жартівливу бійку.

Поставивши машину біля Млина, я почула якийсь звук і підняла голову. Ліна висовувалася із горішнього вікна з цигаркою у руці.

— Добридень, Ліно, — гукнула я. Вона нічого не сказала, але цілком свідомо прицілилася і кинула недопалок у мій бік. Потім вона сховалася, грюкнувши вікном. Щось мені зовсім у цю версію із жартівливою бійкою не вірилось: коли вже Ліна Ебботт б’ється, то вона б’ється серйозно.

Джулс впустила мене, нервово поглядаючи через плече.

— Усе гаразд? — спитала я її. Вона мала жахливий вигляд: виснажена, аж сіра, очі каламутні, голова немита.

— Я не можу спати, — сказала вона тихо. — Я просто, здається, не можу заснути.

Вона побрела на кухню, увімкнула електрочайник і впала за стіл. Вона нагадала мені мою сестру за три тижні після того, як вона народила близнюків — їй ледь вистачало сил, щоб підняти голову.

— Може, вам варто звернутися до лікаря, хай би виписав щось, — запропонувала я, але вона похитала головою.

— Я не хочуть спати занадто глибоко, — сказала вона, її очі розширилися, надаючи їй дещо маніакального вигляду. — Я повинна бути насторожі.

Я сказала б, що деякі коматозники більш насторожі, ніж вона зараз, але промовчала.

— Роббі Кеннон, про якого ви просили дізнатися, — сказала я. Вона здригнулася і стала гризти ніготь. — Ми трохи подивилися на нього. Ви маєте рацію щодо його схильності до жорстокості — його, зокрема, кілька разів судили за домашнє насильство. Але він не був причетний до смерті вашої сестри. Я їздила до Ґейтсхеда — він там живе — і трохи поговорила з ним. Він був у Манчестері в гостях у сина тієї ночі, коли загинула Нел. Він каже, що не бачив її багато років, але, коли прочитав про її смерть у місцевій газеті, то вирішив прийти засвідчити свою повагу. Його добряче приголомшило, що ми взагалі питали його про це.

— А він… — майже пошепки почала вона. — А він не згадував про мене? Чи Ліну?

— Ні. Не згадував. А чому ви запитуєте? Він тут був?

Я подумала про обережність, з якою вона відчиняла вхідні двері, на те, як вона озиралася через плече, ніби там хтось мав би з’явитися.

— Ні. Тобто, я не думаю. Не знаю.

Більше я від неї нічого суттєвого не домоглася. Було зрозуміло, що вона боїться його з певної причини, але не хоче казати, чому. Так не годилося робити, але поки що я не стала допитуватися, бо мала ще одну незручну тему розмови.

— Це трохи важко, — сказала я їй. — Але боюся, що нам потрібно знову обшукати будинок.

Вона подивилася на мене з жахом.

— Чому? Чи знайшли щось? Що трапилося?

Я розповіла про таблетки.

— О Боже! — Вона заплющила очі й опустила голову. Можливо, виснаження притупило її реакцію, але, здається, вона не була шокована.

— Вона купила їх у листопаді минулого року, вісімнадцятого числа, з американського сайту. Ми не можемо знайти дані про будь-які інші покупки, але нам потрібно перевірити…

— Добре, — сказала вона. — Звичайно.

Вона потерла очі кінчиками пальців.

— Двоє людей у формі зайдуть сьогодні вдень. Вам так зручно?

Вона знизала плечима.

— Ну, якщо треба… але я… а коли, ви сказали, вона купила їх?

— Вісімнадцятого листопада, — сказала я, подивившись у запис. — А в чому річ?

— Це просто… це роковини. Смерті нашої матері. Здається… ой, я не знаю… — Вона насупилася. — Просто це здається дивним, адже Нел зазвичай телефонувала мені вісімнадцятого, а торік був виняток: не дзвонила. Виявилося, що вона була в лікарні, апендицит, екстрена операція. Якось мені дивно, що вона витрачала час на те, щоб купувати таблетки для схуднення, лежачи в екстреній хірургії. Ви впевнені, що то було вісімнадцятого?

Повернувшись у відділок, я перепитала у Волохатого. Дата була та сама.

— Вона могла б купити їх з мобільного, — припустила Каллі. — У лікарні дуже нудно.

Але Волохатий похитав головою.

— Ні, я перевірив IP-адресу — той, хто зробив покупку, зробив це о шістнадцятій сімнадцять, до того ж із комп’ютера через роутер на Млині. Тому це мало бути десь поруч із будинком чи в ньому. Ви знаєте час, коли вона потрапила в лікарню?

Я не знала, але це було нескладно дізнатися. Нел Ебботт надійшла під ранок 18 листопада з гострим апендицитом, як сказала її сестра. Вона залишалася у лікарні весь день, і потім ще переночувала.

Нел не могла купити таблетки. Їх купив хтось інший, використовуючи її картку, з її дому.

— Ліна, — сказала я Шонові. — Це мала бути Ліна.

Він похмуро кивнув:

— Нам варто поговорити з нею.

— Ви хочете зробити це зараз? — запитала я, і він знову кивнув.

— Немає ліпше, як зараз, — сказав він. — Найкраще питати одразу після того, як дитина втратила матір. Господи, гидко ж як.

Але далі виявилося ще гидкіше й брудніше. Ми саме виходили з його кабінету, до нас підбігла збуджена Келлі.

— Відбитки! — задихано вигукнула вона. — Знайшли! Ну, не зовсім відповідні, бо не підходять ні до кого, хто в нас є, тільки…

— Тільки що? — нетерпляче буркнув інспектор.

— Тут одна світла голова вирішила поглянути на відбитки на пляшечці з таблетками й порівняти з тими, що на камері — ну, розумієте, на отій, пошкодженій…

— Так, ми пам’ятаємо про зіпсовану камеру, — мовив Шон.

— Так от — вони однакові. І передусім це не Нел Ебботт, і не Кейті Віттекер. Хтось тримав у руках обидва ці об’єкти.

— Луїза, — сказав Шон. — Це має бути Луїза Віттекер.

Марк

Марк застібав валізу, коли прибув детектив. Цього разу інший, ще одна жінка, трохи старша, і не така красива.

— Сержант Ерін Морґан, — сказала вона, тиснучи руку. — Чи можу я з вами трохи поговорити?

Він не запрошував її всередину. У будинку стояв розгардіяш, та й узагалі зараз Маркові не хотілося нікого туди впускати.

— Я тут у відпустку збираюся, — сказав він. — Їду в Единбург увечері, до нареченої. Ми разом вирушаємо на кілька днів в Іспанію.

— Я ненадовго, — сказала сержант Морґан, глянувши через його плече в будинок.

Він зачинив передні двері. Розмовляли на ґанку.

Він гадав, що мова знову буде про Нел Ебботт. Адже він урешті-решт один з останніх, хто бачив її живою. Він зустрів її біля пабу, вони трохи поговорили, а потім він бачив, як вона рушила в бік Млина. Він був готовий до цієї розмови. А от до такого — ні.

— Я знаю, ви вже говорили про це, але є кілька речей, які ми повинні уточнити, — сказала поліціянтка, — щодо подій, які призвели до смерті Кейті Віттекер.

У Марка загупало серце, рот наповнився слиною.

— Що, гм… із тим?

— Я розумію, що ви мали підстави втручатися у суперечку між Ліною Ебботт і Кейті приблизно за місяць до загибелі Кейті?

У горлі в Марка пересохло. Він щосили ковтнув.

— То була не суперечка, — сказав він. Він підняв руку, затуляючи очі від сонця. — Чому… вибачте, чому про це йдеться знову? Смерть Кейті була, я так думав, кваліфікована як самогубство…

— Так, — перебила сержант, — так це було, і це не змінилося. Однак ми прийшли розібратися, чи були якісь, можливо, гм, обставини смерті Кейті, невідомі нам раніше, що могли б потребувати подальшого розслідування.

Марк різко розвернувся, відчинивши двері з такою силою, що вони знову налетіли на нього, коли він вскочив у передпокій. Лещата зімкнулися на його черепі, серце калатало, він мав вийти з-під сонця.

— Містере Гендерсоне? Що з вами?

— Зі мною усе гаразд. — Його очі адаптовувалися до темряви коридору, він знову озирнувся на неї. — Усе добре. Тільки трохи голова заболіла, і все. Від яскравого сонця…

— Може, вип’єте склянку води? — з усмішкою спитала сержант Морґан.

— Ні, — відказав він, розуміючи навіть, коли говорив, який похмурий у нього голос. — Ні, усе гаразд.

Запала мовчанка.

— Суперечка, містере Гендерсоне? Між Ліною і Кейті?

Марк похитав головою.

— То була не суперечка… Я весь час так казав поліції. Мені не треба було їх рознімати. Ну… принаймні не так, як казали. Кейті й Ліна були дуже близькі, вони могли бути збуджені й галасливі, як багато дівчат цього віку — дітей цього віку.

Детектив і далі стояла на сонці на ґанку — тепер як безликий контур, тінь. Маркові так було краще.

— Деякі з учителів Кейті стверджують, що вона наче стала менш уважною, можливо, трохи стриманішою, ніж зазвичай, за кілька тижнів до смерті. Чи пригадуєте ви щось таке?

— Ні, — сказав Марк. Він повільно кліпнув. — Ні. Я так не думаю. Мені не здається, що вона змінилася. Я жодної зміни не помітив. Я не бачив, щоб щось таке настало. Ми — ніхто з нас — не бачили цього.

Його голос був тихим і напруженим, і детектив це зауважила.

— Мені шкода нагадувати про це вам знову, — сказала вона. — Я розумію, як жахливо…

— Мені здається, ви навіть не уявляєте. Я бачив цю дівчинку щодня. Вона була така юна й світла… Одна з моїх найкращих учениць. Ми всі дуже… любили її.

Він дещо затнувся на слові «любили».

— Я дуже вам співчуваю, правда. Але річ у тому, що деякі нові факти вийшли на світло, і нам треба придивитися до них.

Марк кивнув, щосили намагаючись почути її за стукотом крові в вухах. Усе його тіло було дуже холодне, ніби хтось облив його бензином.

— Містере Гендерсоне, ми зрозуміли, що Кейті, імовірно, уживала препарат, щось під назвою рімато. Чи чули ви про це?

Марк придивився до неї. Тепер він хотів бачити її очі, хотів прочитати вираз її обличчя.

— Ні… Я… Я думав, що тоді казали, що вона не вживала нічого? Так казала поліція у той час. Рімато? Що це? Це… наркотик?

Морган похитала головою.

— Це таблетки для схуднення, — сказала вона.

— Кейті не мала надмірної ваги, — сказав він, навіть у той момент розуміючи, як це по-дурному звучить. — Але вони говорять про це весь час, чи не так? Дівчатка-підлітки. Про вагу. І не тільки підлітки. Дорослі жінки також. Моя наречена весь час про це говорить.

Правда, хоча й не вся правда. Тому що його наречена — уже не його наречена, вона вже не бідкається йому про свою вагу і не чекає його, щоб він її взяв із собою до Малаги. У своєму останньому електронному листі, відправленому кілька місяців тому, вона бажала йому нещастя, казала, що ніколи не пробачить йому того, як він до неї поставився.

Але що ж він такого жахливого зробив? Якби він був справді жахливим чоловіком, холодним, жорстоким, бездушним, він би її дурив і вдавав, що не такий. Це було б у його інтересах урешті-решт. Але він не був поганою людиною. Річ була тільки в тому, що, коли він когось кохав, то кохав повністю — а що тут поганого?

Коли детектив пішла, він ходив по хаті, висував шухляди, гортав книжки, дивився. Шукав там щось, чого, він дуже добре знав, не знайде. У ніч після літнього сонцестояння, розлючений і переляканий, він розвів багаття у садку й укинув туди поштівки, листи, книжку. Інші подарунки. Якби він подивився у заднє вікно зараз, то ще міг би помітити її, оту пляму випаленої землі, де він знищив усі її сліди.

Коли він висунув шухляду в вітальні, він точно знав, що там побачить, бо робив це не вперше. Він шукав і шукав, чи не пропустив щось — іноді від страху, часто від горя. Але тієї першої ночі він узявся до справи ґрунтовно.

Ще були фотографії, він знав, у кабінеті директора в школі. Папка. Закрита зараз, але й досі зберігається. Він мав ключ від адміністративної частини, і він точно знав, де шукати. І він хотів дещо взяти, йому потрібно було взяти це з собою. Це не банальність, це необхідність, відчував він, адже майбутнє раптом стало дуже непевним. Він ніколи не думав про це досі, але він передчував, що коли він поверне ключ у задніх дверях, замкне будинок, то вже ніколи не зробить цього знову. Можливо, він не повернеться. Можливо, настав час йому зникнути, почати все з початку.

Він поїхав до школи, поставив машину на порожній стоянці. Іноді Гелен Таунсенд працювала там під час шкільних канікул, але сьогодні не було жодних ознак її машини. Він був сам. Він відімкнув будівлю й попрямував повз учительську до кабінету Гелен. Її двері були зачинені, але коли він смикнув ручку, то виявилося, що вони не замкнені.

Він штовхнув двері, вдихаючи неприємний хімічний дух засобу для чищення килимів. Пройшов через кабінет до шафи і висунув верхню шухляду. Вона була порожня, а нижча шухляда — замкнена. Він із гіркою досадою зрозумів, що хтось усе попереставляв і що насправді він тепер не знає точно, куди дивитися, тож, можливо, він даремно приїхав. Марк вискочив у коридор, щоб перевірити, чи він досі сам — так і було, його червоний «воксгол» залишався єдиним автомобілем на стоянці — і повернувся до директорської. Намагаючись не порушити що-небудь, він висував шухляди столу Гелен одну за одною, шукав ключі від шафи. Він їх не знайшов, але знайшов ще дещо: дрібничку, яку він не міг собі уявити на Гелен. Річ, яка видавалася йому наче знайомою. Браслет — срібний з оніксовою застібкою, на якій були вигравіювані ініціали «С. Дж. А.»

Він сидів і довго дивився на нього. Він геть не міг здогадатися, що означає цей браслет і його наявність тут. Він нічого не означав. Він нічого не міг означати. Марк поклав браслет назад у стіл, припинив свій пошук і повернувся до машини. Він лишив ключ у замку запалювання, і коли він завів двигуна — тут і згадав, де він бачив той браслет раніше. Він бачив його на Нел біля пабу. Вони перекинулися кількома словами. Він дивився, як вона йде в бік Млина. Але до цього, перш ніж вона пішла від нього, вона крутила щось на зап’ясті, коли вони говорили, і то був цей браслет. Він повернувся, пішов у кабінет Гелен, висунув шухляду, узяв браслет і поклав його в кишеню. Він розумів: якби хтось спитав його, навіщо він це робить, то він не зміг би пояснити.

Це було, подумав він, щось таке, ніби він на глибині хапається за щось, за будь-що, рятуючись. Здавалося, він потягнувся до рятувального круга, а натомість у руці опинилися водорості, але він все одно за них вхопився.

Ерін

Хлопчик — Джош — стояв біля дому, коли ми приїхали, наче маленький солдатик на чатах, блідий і пильний. Він привітався із Шоном увічливо, більш підозріливо дивлячись на мене. Він тримав у руках складаний ножик, нервово відкриваючи й закриваючи лезо пальцями.

— Чи твоя мама вдома, Джоше? — запитав його Шон, і він кивнув.

— Чому ви хочете знову поговорити з нами? — запитав він, і його голос смикнувся, став різким писком. Він відкашлявся.

— Нам просто потрібно перевірити дещо, — сказав Шон. — Нічого страшного.

— Вона була в ліжку, — оголосив Джош, поглядаючи то на Шона, то на мене. — Тієї ночі. Мама спала. Ми всі спали.

— Якої ночі? — запитала я. — Ти про яку ніч, Джоше?

Він почервонів, утупився у свої руки і став знову смикати ніж. Маленький хлопчик, який ще не навчився брехати.

Луїза відчинила двері за його спиною. Вона подивилася на мене, потім на Шона, і зітхнула, розтираючи пальцями чоло над бровами. Її обличчя було кольору слабкого чаю, і коли вона розвернулася поговорити із сином, я помітила, що її спина згорблена, як у старої. Вона поманила його до себе, щось тихо сказала.

— Але якщо вони хочуть поговорити зі мною теж? — почула я його запитання.

Вона твердо поклала руки йому на плечі.

— Не захочуть, милий, — сказала вона. — Іди собі.

Джош склав ніж і сховав у кишеню джинсів, дивлячись при цьому мені в очі. Я всміхнулася, а він відвернувся, швидко пішов стежкою, озирнувся лише раз, а його мати зачинила двері за нами.

Я пішла за Луїзою і Шоном у велику світлу вітальню, яка переходила в одну з оцих квадратних, сучасних оранжерей, з якими здається, що будинок без попередження переходить у сад. Зовні я бачила дерев’яний курник на лужку і бентамок — красивих чорно-білих і золотистих курей, які порпалися навколо корму.

Луїза жестом запропонувала нам сісти на диван. Вона опустилася у крісло навпроти, повільно, обережно, як людина, що одужує після травми й боїться собі нашкодити.

— Отже, — сказала вона, злегка підіймаючи підборіддя, щоб подивитися на Шона. — Що ви мені скажете?

Шон пояснив, що нові аналізи крові дали ті самі результати, що й перші: у кровоносній системі Кейті не було слідів жодних препаратів.

Луїза слухала, похитуючи головою з очевидною недовірою.

— Але ж ви не знаєте, правда, як довго такий препарат залишається у системі? Або скільки часу потрібно, щоб той ефект, який виявляється, скінчився? Ви не можете відкинути цього, Шоне…

— Ми нічого не відкидаємо, Луїзо, — сказав він спокійно. — Я тільки розказую вам, що ми виявили.

— Звичайно… ну, звичайно, але ж постачати незаконні препарати комусь — дитині — це все одно порушення, правда ж? Я знаю… — Вона вкусила себе за нижню губу, — я знаю, уже запізно карати її, але це має стати відомо, чи не так? Те, що вона зробила?

Шон не відповів. Я прокашлялася і почала говорити, Луїза спопеляла мене очима.

— З того, що ми виявили, місіс Віттекер, щодо часу купівлі таблеток, Нел не могла їх придбати. Хоча використовувалася її кредитна картка, однак…

— Що ви хочете цим сказати? — сердито спитала вона. — Тепер ви хочете сказати, що Кейті вкрала її кредитну картку?

— Ні, — сказала я. — Ми нічого такого не кажемо…

Раптом її обличчя засяяло: вона щось зрозуміла.

— Ліна! — сказала вона, відкинувшись у своєму кріслі, на її обличчі була написана похмура згода. — Це зробила Ліна.

— Ми цього також точно не знаємо, — пояснив Шон. — Хоча ми, звичайно, допитаємо її про це. Власне, вона має прийти у відділок сьогодні після обіду.

Він запитав Луїзу, чи не знайшла вона ще чогось підозрілого серед речей Кейті. Луїза одразу відкинула це запитання.

— Та ось же воно, — сказала вона, нахилившись вперед. — Хіба ви не розумієте? Просто поєднайте таблетки й це місце, і той факт, що Кейті провела так багато часу в Ебботт серед усіх цих фотографій та історій, і…

Вона затихла. Навіть вона, схоже, не була зовсім упевнена в тому, що сказала. Адже навіть якщо вона має рацію, і навіть якщо ці таблетки спричинили депресію у її дочки, ніхто не скасовував того факту, що вона сама цього не помітила.

— Я цього не сказала, звичайно, бо в мене й так було непросте питання. — Луїза стала зводитися на ноги, гадаючи, що наша зустріч скінчилася, і очікуючи, що ми підемо. Я була змушена її зупинити.

— Нам потрібно запитати про ще дещо, — сказала я.

— Про що? — Вона залишилася стояти, схрестивши руки на грудях.

— Нас цікавить, чи будете ви готові здавати ваші відбитки пальців, — сказала я обережно.

Не встигла я це пояснити, як вона перебила мене:

— Для чого? Навіщо?

Шон нервово засовався у кріслі.

— Луїзо, ми побачили, що на пляшечці з таблетками, яку ви дали мені, і на одній із камер Нел Ебботт однакові відбитки, і нам потрібно встановити, чому. Це все.

Луїза сіла.

— Ну, вони, імовірно, належать Нел, — сказала вона. — Хіба ви про це не думали?

— Вони не належать Нел, — відповіла я. — Ми перевірили. І не вашій дочці.

Вона здригнулася.

— Звичайно, це не могла бути Кейті. Що Кейті робила б із камерою?

Вона стиснула губи, потяглася до ланцюжка на шиї, почала смикати синю пташку туди-сюди. Вона важко зітхнула.

— Ну, вони мої, звичайно, — сказала вона. — Вони мої.

Це сталося через три дні після того, як її дочка померла, розповіла вона.

— Я пішла до будинку Нел Ебботт. Я була… ну, я сумніваюся, що ви можете собі уявити мій стан, але можете спробувати. Стукаю щосили у вхідні двері, а вона не виходить. Я не здаюся, я просто лишаюся там, гачу в двері й кричу до неї, і врешті-решт… — сказала вона, прибираючи волосся з її обличчя, — мені відчинила Ліна. Вона плакала, ридала, була майже в істериці. Сцена була ще та, — вона намагалася усміхнутися, їй не вдалося. — Я їй сказала деякі речі — жорстокі речі, як я зараз вважаю, озираючись, але…

— Які речі? — запитала я.

— Я… Я не пам’ятаю подробиць, — самовладання починало її зраджувати, дихання почастішало, вона вчепилася у бильця свого крісла так, що смаглява шкіра на суглобах пальців стала жовтою. — Нел, напевно, почула. Вона вийшла на вулицю і сказала мені, щоб я дала їм спокій. Вона сказала, — Луїза верескливо засміялася, — вона сказала, що співчуває моїй втраті. Вона, бачте, співчуває моїй втраті, але ця втрата ніяк не пов’язана з нею, з її дочкою. Ліна лежала на землі. Пам’ятаю, що вона ревла, як… як тварина. Як поранений звір, — вона зробила паузу, щоб віддихатися, потім продовжила: — Ми з Нел стали сперечатися. Це було досить жорстко, — вона криво посміхнулася Шонові. — Ви здивовані? Ви не чули про це раніше? Я думала, Нел сказала вам про це — чи принаймні Ліна… ну, я не била її, але я кинулася на неї, а вона мене стримала. Я стала вимагати подивитися кадри з її камери. Я хотіла… Я не хотіла бачити це, але я хотіла, щоб у неї цього не було… Я не могла…

Луїза зірвалася.

Дивитися на людину, у муках такого горя — страшна річ; уже саме спостереження здається насильством, втручанням у чуже життя. Але нам доводиться, така в нас робота, потрібно просто навчитися впоратися із цим хоч як-небудь. Шон захищався від цього, схиливши голову й нерухомо завмерши; я спробувала відвернути свою увагу: дивилася на курей, які риються на травичці за вікном. Дивилася на книжкові полиці, ковзала корінцями якісних сучасних романів і книг із воєнної історії; на рамки з фотографіями над каміном. Весільне фото й сім’я з дитиною. Тільки з однією: маленький хлопчик у блакитному. Де фотографії Кейті? Я намагалася уявити собі, як це — зняти обрамлену фотографію своєї дитини з почесного місця й покласти в шухляду. Коли я озирнулася на Шона, то побачила, що він уже підняв голову й похмуро дивиться на мене. Я зрозуміла, у кімнаті чути якесь постукування, і що його видаю я: стукаю ручкою по блокноту. Я робила це несвідомо. Я вся тремтіла.

Після, як мені здалося, дуже довгої паузи, Луїза знову заговорила:

— Я не могла допустити, щоб Нел була останньою, хто бачив мою дитину. Вона сказала, що на камері нічого немає, що камера не працює, а якби й працювала, то вона на скелі, тож вона не могла… не зняла її. — Вона тяжко зітхнула, тремтячи всім тілом, від плечей до колін. — Я не повірила їй. Я не могла ризикувати. А раптом там щось є, на тій камері, і вона його використає? А раптом вона покаже мою дівчинку світові, самотню, перелякану і… — Вона зупинилася й глибоко вдихнула. — Я сказала їй… Ліна, напевно, вам це все розповіла? Я сказала їй, що не заспокоюся, доки не побачу, як вона поплатиться за те, що зробила. І пішла. Я дійшла до кручі й спробувала відкрити камеру, щоб вийняти з неї SD-карту, але не змогла. Я намагався відламати її від штатива, ось, ніготь зірвала. — Вона підняла ліву руку: ніготь вказівного пальця був короткий і пом’ятий. — Я вдарила по ній кілька разів, розбила її каменем. Потім пішла додому.

Ерін

Джош сидів на хіднику навпроти будинку, коли ми вийшли з дому. Він спостерігав, як ми йдемо до машини, тоді перебіг дорогу швидко, щойно ми від’їхали приблизно на п’ятдесят ярдів — і зник у будинку. Інспектор, перебуваючи у своєму власному світі, здавалося, цього не помітив.

— Вона не заспокоїться, доки не побачить, як Нел поплатиться? — повторила я, коли ми підійшли до машини. — Хіба це не звучить, як загроза?

Шон подивився на мене зі своїм знайомим, порожнім виразом обличчя, оцим діставучим виглядом «не від світу цього». Він нічого не сказав.

— Я маю на увазі, вам не здається дивним, що Ліна жодного слова не казала нам про це? А Джош? Те, що вони всі спали? Це була така очевидна брехня…

Він швидко кивнув.

— Так. Здається. Але я б не надто покладався на слова дітей, які переживають втрату, — тихо сказав він. — Абсолютно неможливо уявити собі, що він собі думає чи відчуває, які в нього уявлення про те, що він повинен говорити. Він знає, що нам відомо: його мати зла на Нел Ебботт, і я думаю, він боїться, що її можуть звинуватити, що її в нього заберуть. Треба думати про те, скільки він уже втратив, — Шон помовчав. — Що стосується Ліни, то якщо вона була в такій істериці, як каже Луїза, то їй, може, навіть важко як слід пригадати той інцидент, вона взагалі мало що з нього пам’ятає, крім того, як їй було зле.

Мені ж здавалося, що опис Луїзи, де Ліна ревла, як поранений звір, погано поєднується із зазвичай стриманою й іноді отруйно-саркастичною дівчиною, з якою ми зіткнулися. Мені було дивно, що її реакція на смерть подруги була настільки екстремальною, нутряною, коли її реакція на смерть матері настільки стримана. Чи можливо, що на Ліну настільки вплинуло горе Луїзи, переконання Луїзи, що Нел винна у смерті Кейті — що Ліна й сама в це повірила? Моєю шкірою побігли мурашки. Це не здається ймовірним, але що, коли, як і Луїза, Ліна звинувачувала свою матір у смерті Кейті? А раптом вона вирішила зробити щось через це?

Ліна

Ну чому дорослі завжди запитують не про те? Таблетки. Розносилися з тими таблетками тепер. Та ті тупорилі таблетки для схуднення — я вже й забула, що купувала їх, це було так давно. А тепер вони вирішили, що ПІГУЛКИ — ЦЕ ВІДПОВІДЬ НА ВСЕ, і тому я мала піти в поліцейський відділок — із Джулією, яка тепер мій відповідальний дорослий. Сміхота. Вона, я б сказала, найменш придатна з усіх можливих дорослих у цій конкретній ситуації.

Вони повели мене в кімнату в глибині поліцейського відділку, не схожу на ту, що показують по телевізору, то був просто собі офіс. Ми всі сиділи за столом і ця жінка — сержант Морґан — ставила запитання. Здебільшого вона. Шон теж запитував дещо, але переважно вона.

Я сказала правду, що купила таблетки з маминої картки, бо Кейті попросила мене, і ніхто з нас не мав жодного уявлення, що вони для нас шкідливі. Чи принаймні я не знала, а якщо Кейті знала — то вона нічого мені про це не казала.

— Щось ти не дуже переймаєшся, — сказала сержант Морґан, — що вони, можливо, вплинули на негативний стан свідомості Кейті в кінці її життя?

Я мало не прикусила язик.

— Ні, — сказала я їй. — Цим я не переймаюся. Кейті зробила те, що вона зробила, не через якісь там таблетки.

— То чому ж?

Я мала знати, що вона до цього прискіпається, так що говорила й далі.

— Та вона, напевно, так уже багато їх не пила. Трохи, — може, чотири чи п’ять. Порахуйте таблетки, — сказала я Шонові. — Я впевнена, що в замовленні було тридцять п’ять штук. Порахуйте їх.

— Порахуємо, — сказав він. І запитав: — Ти постачала таблетки кому-небудь ще?

Я похитала головою, але він не відступався:

— Це дуже важливо, Ліно.

— Я знаю, — сказала я йому. — Це я єдиний раз купила їх. Зробила послугу подрузі. І все. Чесно.

Він відкинувся на спинку стільця.

— Добре, — сказав він. — Річ у тім, що мені важко зрозуміти, чому взагалі Кейті захотіла приймати такі таблетки, — він подивився на мене, потім на Джулію, ніби вона могла знати відповідь. — Я б не сказав, що вона страждала на надмірну масу тіла.

— Ну, вона не була худа, — сказала я, і Джулія видала дивний звук, щось середнє між пирханням і сміхом, і коли я подивився на неї, вона глянула на мене з ненавистю.

— Невже люди таке їй казали? — запитала сержант Морґан. — У школі? Щось їй говорили про її вагу?

— Господи! — Як же складно тут було зберегти самовладання. — Ні. Кейті не ображали. Знаєте, що? Вона називала мене шпалою весь час. Вона мала звичку сміятися з мене, бо, розумієте… — Мені стало незручно, бо Шон дивився просто на мене, але все-таки я повинна була закінчити, — тому що в мене немає цицьок. Так що вона, бувало, дражнила мене шпалою, а я іноді у відповідь обзивала її коровою, але ми обидві робили це жартома.

До них не дійшло. Ніколи до них не доходить. А проблема була в тому, що я не могла нормально це пояснити. Іноді я навіть сама не розумію, як це: хоча вона не була струнка, це насправді не турбувало її. Вона ніколи не говорила про це, як усі. У мене й приводу не було, а от Джен, Еллі й Джоанна тільки про це й говорили. То в них низьковуглеводна дієта, то чистка організму, то голодування-хуювання яке-небудь. Але Кейті це не обходило, їй подобалося мати цицьки. Їй подобалося своє тіло, чи принаймні раніше так завжди було. А потім — я чесно не знаю, що це було — якийсь дурний коментар в Інстаграмі чи тупе зауваження якогось з наших неандертальців у школі, і вона раптом стала якось дивно цим перейматися. Отоді вона попросила мене таблетки. Але коли я одержала їх, вона, здається, уже це проїхала — і сказала, що вони все одно не допомагають.

Я думала, що допит скінчено. Я думала, що я виклала свою точку зору, а тут сержант Морґан раптом перескочила на інше, стала питати мене про той день, коли Луїза прийшла до нас щойно після того, як Кейті померла. Я сказала, типу, так, звичайно, я пам’ятаю той день. Це був один із найгірших днів у моєму житті. Мені досі погано від самої згадки про нього.

— Я ніколи нічого подібного не бачила, — сказала я їм, — як те, у якому стані Луїза була того дня.

Вона кивнула, а потім запитала — серйозно так, стурбовано:

— Коли Луїза сказала твоїй матері, що вона не заспокоїться, доки не побачить, коли Нел поплатиться, як ви сприйняли це? Що, як ти думаєш, вона мала на увазі?

Отоді вже я не витримала.

— Та нічого вона, блядь, не мала на увазі — ви що, здуріли?!

— Ліно! — сердито подивися на мене Шон. — Добирай вирази, будь ласка.

— Ну, вибачте, будь ласка, але ради Бога! У Луїзи тоді щойно дочка померла, вона навіть сама не знала, що каже. Вона з глузду з’їхала.

Я вже збиралася йти, але Шон попросив мене залишитися.

— Але я не зобов’язана, так? Мене ж не заарештовано, ні?

— Ні, Ліно, звичайно, ні, — сказав він.

Я стала говорити з ним, бо він розумів.

— Стривайте, Луїза несерйозно це все казала. У неї була істерика. У неї поїхав дах. Ви ж пам’ятаєте, правда? Яка вона тоді була? Я маю на увазі, звичайно, вона всякого наговорила нам, і ми всі, мабуть, ми всі трохи побожеволіли після того, як Кейті померла. Але — заради Бога! — Луїза не завдавала мамі шкоди. Чесно кажучи, я думаю, що коли б вона мала тоді пістолет чи ніж, то вона, мабуть, на маму з цим кинулася б. Але такого не було.

Я хотіла сказати всю правду. Я справді хотіла. Не жінці-детективу, навіть не Джулії, насправді, а Шонові — хотіла. Але не змогла. Це було б зрадою, і після того, що я вже зробила, я не могла зрадити Кейті. Так що я сказала все, що могла:

— Луїза нічого не зробила моїй мамі, окей? Не було такого. Мама зробила свій вибір.

Я встала й зібралася іти, але сержант Морґан ще не скінчила. Вона подивилася на мене з таким дивним виразом обличчя, наче не повірила жодному моєму слову, а потім сказала:

— Знаєш, що мені здається дуже дивним, Ліно? Щось ти не надто цікавишся тим, чому Кейті зробила те, що вона зробила, і тим, чому твоя мати зробила те, що вона зробила. Коли хтось помирає у такий спосіб, у всіх виникає запитання: чому? Чому вони це зробили? Чому вони обірвали власне життя, коли в них є стільки всього, заради чого варто жити? Але от ти не цікавишся. І єдина причина — єдина причина, яка спадає мені на думку, це те, що ти вже знаєш.

Шон узяв мене за руку й вивів із кімнати, перш ніж я встигла щось сказати.

Ліна

Джулія хотіла підвезти мене додому, але я сказала їй, що хотіла би пройтися. Це не було правдою, але а) я не хотіла сидіти з нею наодинці в машині, і б) я побачила Джоша на велосипеді по другий бік дороги, він катався по колу, і я розуміла, що він чекає на мене.

— Йо, Джоше? — сказала я, коли він проїхав повз. Коли йому було приблизно дев’ять чи десять років, він почав вітатися «Йо!» а не «привіт!», і ми з Кейті ніколи не давали йому забути про це. Зазвичай він сміється на таке вітання, але цього разу не став. Вигляд у нього був переляканий.

— Що сталося, Джоше? Що трапилося?

— Про що вони тебе запитували? — пошепки запитав він.

— Нічого, не хвилюйся. Вони знайшли якісь таблетки, які пила Кейті, і думають, що вони — таблетки, я маю на увазі — могли якось бути пов’язані з тим… з тим, що сталося. Це не так, звичайно. Не хвилюйся. — Я його трохи пригорнула, а він відсторонився — він ніколи так не робить. Зазвичай він, навпаки, радів будь-якому приводу пообійматися зі мною чи потримати мене за руку.

— А про мою маму питали?

— Ні. Ну тобто, взагалі, так. Трохи. А що таке?

— Я не знаю, — сказав він, але не дивився на мене.

— Що таке, Джоше?

— Я думаю, ми повинні розповісти, — сказав він.

Я відчула перші краплі теплого дощу на руках і подивилася на небо. Було страшенно темно, насувалася гроза.

— Ні, Джоше, — сказала я. — Ні. Не будемо розповідати.

— Ліно, ми повинні.

— Ні! — сказала я знову, і схопила його за руку сильніше, ніж хотіла, і він вискнув, як цуценя, якому наступили на хвіст.

— Ми обіцяли. Ти обіцяв.

Він похитав головою, і тому я впилася нігтями в його руку.

Він закричав:

— Але яка з цього користь тепер?!

Я відпустила його руку й поклала руки йому на плечі. Я змусила його дивитися мені в очі. — Обіцянка є обіцянка, Джоше. Я серйозно. Не кажи нікому.

Він мав рацію, на свій лад, тепер із цього не було жодної користі. Яка там користь… Але все-таки я не могла зрадити її. І якби вони знали про Кейті, вони б стали питати, що сталося потім, а я не хочу, щоб хто-небудь знав про те, що ми зробили — ми з мамою. І що ми зробили, і чого не зробили…

Я не хотіла залишати Джоша отак, і зовсім не хотіла йти додому, тому я лагідно пригорнула його, а потім взяла за руку.

— Ходімо, — сказала я йому. — Ходім зі мною. Я знаю, що ми можемо зробити, щоб нам стало краще.

Він почервонів, а я засміялася.

— Та не це, як тобі не соромно!

Він тоді теж засміявся і витер сльози з обличчя.

Ми мовчки йшли в південну частину міста, Джош вів велосипед за кермо поряд зі мною. Навколо нікого не було, дощ лив дедалі сильніше, і я відчувала, як Джош крадькома позирає на мене, тому що футболка в мене тепер стала повністю прозора, а ліфчиків я не ношу. Я схрестила руки на грудях, і він знову почервонів. Я усміхнулася, але нічого не сказала. Насправді ми взагалі нічого не говорили, доки дісталися вулиці, де живе Марк, і тоді Джош запитав:

— Що ми тут робимо?

Я тільки всміхнулася.

Коли ми опинилися біля дверей Марка, він знову запитав:

— Ліно, що ми робимо тут? — Вигляд у нього знову став переляканий, але й зацікавлений теж, і я відчувала, як у мені закипає адреналін, до запаморочення, до нудоти.

— Ось що! — сказала я.

Я взяла камінь з-під огорожі й жбурнула його щосили у велике вікно на фасаді будинку, і камінь так і пролетів туди, пробив невелику дірку.

— Ліно! — заволав Джош, із тривогою дивлячись навколо, чи ніхто не бачить. Нікого не було. Я усміхнулася і взяла ще один камінь — і знову запустила, цього разу камінь розфігачив усе вікно: від шибки тільки скалки залишилися.

— Давай! — сказала я йому й дала йому камінь, і разом ми так обійшли весь будинок. Від ненависті ми були наче під кайфом — сміялися і кричали, обзиваючи цього гівнюка на всі заставки.

Затон Утоплениць

Кейті, 2015 рік

Ідучи до річки, вона раз у раз зупинялася підняти камінь або шматок цегли, складаючи все в рюкзак. Було холодно, але ще не розвиднілося, хоча, якби вона озирнулася у бік моря, вона побачила б: над обрієм починало сіріти. Вона жодного разу не озирнулася.

Вона йшла спочатку швидко, додолу схилом у бік центру містечка, віддаляючись від дому. Вона не могла піти прямо до річки, вона хотіла востаннє пройти через ті місця, де виросла, повз початкову школу (але не наважувалася глянути на неї — а раптом спогади про дитинство зупинять її), повз сільську крамничку, ще зачинену на ніч, повз лужок, де її батько вчив її грати в крикет, але так і не навчив. Пройшла повз будинки своїх друзів.

Був ще один особливий будинок на Сьюард-роуд, до якого вона думала теж підійти, але не могла наважитися, так що натомість вона пішла іншою дорогою, і її хода сповільнювалася, бо ноша поважчала, коли дорога пішла вгору до старого міста, до вузьких вуличок між кам’яними будинками, прикрашеними кучерявими трояндами.

Вона продовжила свій шлях на північ повз церкву до різкого повороту праворуч. Перейшла річку, зупинившись на мить на горбатому містку. Подивилася вниз, у воду, жирну і гладку, яка швидко бігла по камінню. Вона бачила, або, можливо, тільки уявляла темний обрис старого млина, що його важке, прогниле колесо стояло й не оберталося ось уже півстоліття. Вона подумала про дівчинку, яка спить там, у тому млині, і поклала руки, посинілі від холоду, на поруччя мосту, щоб не тремтіли.

Вона спустилася крутими кам’яними східцями від дороги на берегову стежку. Нею вона могла б дійти до самої Шотландії, якби забажала. Вона колись так робила, півтора року тому, улітку. Ушістьох, із наметами й спальними мішками, вони дійшли туди за три дні. Ставали табором над водою на ніч, пили заборонене вино при місяці, розповідали історії про річку, про Ліббі, Енн та всіх інших. Вона навіть уявити не могла, що колись сама піде туди ж, куди й вони, що їхні долі переплетуться.

За півмилі від мосту до Затону Утоплениць вона пішла ще повільніше, із важким наплічником, який боляче впирався у спину. Трохи поплакала. Щосили постаралася втриматися від думки про свою матір, і це було найгірше, найважче.

Коли вона проходила під буками на березі річки, було так темно, що вона ледве бачила власні ноги, і в тому була певна розрада. Вона подумала, чи не присісти, знявши рюкзак, не відпочити, але розуміла, що цього робити не можна, бо якщо вона так зробить, почне сходити сонце, і вже буде пізно, і нічого не зміниться, тож вона буде змушена зробити те саме іншого дня: устати до світанку й вийти зі сплячого дому.

Нога за ногою. Нога за ногою — доки скінчилися дерева, нога за ногою — зі стежки, трохи спіткнулася, униз до берега, а потім нога за ногою — у воду.

Джулс

Ти все вигадувала. Переписувала історію, переказувала на свій лад, придумувала власну версії істини.

(Гординя, Нел. Суча гординя.)

Ти не знаєш, що сталося з Ліббі Сітон, ти, звичайно, не знаєш, що робилося у голові Кейті, коли вона померла. Почитаєш — і це одразу видно:

Уночі, у переддень літнього сонцестояння, Кейті Віттекер пішла на Затон Утоплениць. Її сліди знайшли на березі біля південної частини затону. Вона була одягнена в зелену бавовняну сукню, мала на шиї простий ланцюжок із синьою пташкою, на якій було написано «з любов’ю». На спині в неї був малий рюкзак, повний цегли й каміння. Аналізи, проведені після її смерті, показали, що вона напередодні не вживала ні алкоголю, ні наркотиків.

У Кейті не було ні психічних захворювань, ні випадків самоушкодження. Вона була хорошою ученицею, красивою і популярною. Поліція не виявила жодних ознак поганого ставлення до неї у школі — ні в житті, ні в соціальних мережах.

Кейті походила з хорошого дому, із хорошої родини. Кейті любили.

Я сиділа по-турецьки на підлозі в кабінеті, гортаючи твої папери в надвечірніх сутінках, шукаючи відповіді. Шукаючи чогось. Серед записів, безладних, перевернутих, у ледь помітних каляках на берегах, де слова підкреслені червоним чи викреслені чорним — були й фотографії. У дешевій жовтуватій папці я знайшла знімок на дешевому фотопапері: Кейті з Ліною, двоє маленьких дівчаток усміхаються в камеру: вони не напружені, не позують, нагадуючи про якусь далеку, чисту еру до появи соцмереж. Квіти й дарунки на березі затону, плюшеві ведмедики, усілякі дрібнички. Сліди на піску на краю затону. Чи не її самої? Чи не справжні сліди Кейті? Ні, то, напевно, твоя версія, реконструкція. Ти пішла її слідами, чи не так? Ти пішла туди, куди й вона, не втрималася перевірити, як це.

У тебе завжди було таке. У дитинстві тебе зачаровувала сама ця дія, її кістки, нутро. Ти питала: а це боляче? А це довго? Що відчуваєш, коли падаєш і вдаряєшся у воду з висоти? Чи відчуваєш, як у тебе все ламається? Ти менше думала, здається мені, про все інше: що приводить когось на ту скелю, чи на краю затону, що веде туди. У глибині папки лежав конверт, на якому зазначено твоє ім’я. Усередині була записка на папері з зошита, написана тремтячою рукою:

Я говорила цілком серйозно, коли казала те, що сказала, побачивши тебе вчора. Я не хочу, щоб трагедія моєї дочки стала частиною твого моторошного «проекту». Річ не просто в тому, що мені огидно, що ти на цьому наживатимешся. Я сказала тобі, і повторюю знову й знову: те, що ти робиш, — це ГЛИБОКА БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, і смерть Кейті — доказ того. Якщо ти маєш бодай грам співчуття, то зупиниш те, що робиш зараз, і погодишся: те, що ти пишеш, друкуєш, говориш і робиш — має наслідки. Я не очікую, що ти мене послухаєш — ти не демонструвала жодних ознак розуміння і раніше. Але якщо ти будеш продовжувати в тому ж дусі, я не сумніваюся, що колись хтось змусить тебе прислухатися до моїх слів.

Послання не підписане, але було очевидно, що його написала матір Кейті. Вона попередила тебе — і то не раз. У поліцейському відділку я слухала, як детектив запитав Ліну про те, що було після смерті Кейті, про те, як вона погрожувала тобі й сказала, що змусить тебе поплатитися. Чи це ти хотіла мені сказати? Ти боялася її? Ти думала, що вона прийде до тебе?

Думка про цю жінку з дикими очима, що збожеволіла від горя, яка полює на тебе — це було жахливо, мені стало страшно. Я більше не хотіла бути тут, серед твоїх речей. Я звелася на ноги, і при цьому будинок, здавалося, теж поворухнувся, гойднувся, як човен. Я відчула, як річка штовхає колесо, намагаючись його повернути, як вода просочується у тріщини, розширені водоростями — співучасницями цієї справи.

Я сперлася рукою на шафу з картотекою і пішла вгору сходами до вітальні, і тиша задзижчала в моїх вухах. Я постояла трохи, доки очі адаптувалися до яскравішого світла, і на мить я була певна, що побачила когось отам, на вікні, де подушки, там, де колись сиділа я. Лише на мить — а потім видиво зникло, але серце колотилося у мої ребра, а волосся на голові заворушилося. Хтось тут є, чи щойно був. Чи скоро буде.

Дихала я швидко, неглибоко, майже бігом домчала до дверей, які були замкнені на засув, як я їх і лишила. Але в кухні стояв дивний запах — якийсь новий, солодкий, як парфуми — а кухонне вікно було повністю відчинене. Я не пам’ятаю, чи відчиняла його.

Я підійшла до холодильника й зробила те, чого майже ніколи не роблю — налила собі. Налила холодної в’язкої горілки. Налила — і швидко випила; мені обпекло все від горла до шлунка. Потім я налила собі ще.

У мене запаморочилося у голові, і я схопилася за стіл. Я була насторожі: стереглася, напевно, Ліни. Вона знову зникла, відмовившись, щоб я її підвезла додому. У чомусь я була й рада тому — мені не хотілося бути з нею в одному просторі. Я казала собі, що це через те, що сердилася на неї — за те, що вона дала таблетки для схуднення іншій дівчинці, яка дражнила її, — але насправді я боялася того, що сказала детектив. Ліна не цікавиться, отже Ліна вже знає. У мене перед очима стояло її обличчя з фото вгорі — з гострими зубами і хижою посмішкою. Що ж знає Ліна?

Я повернулася у кабінет і знову сіла на підлогу, зібрала записи, які витягла, і почала розкладати їх, намагаючись дати якийсь лад. Намагалася розібратись у твоїй розповіді. Коли я знову знайшла фото Кейті з Ліною, то зупинилася. Під самим підборіддям Ліни було розмазане чорнило. Я перевернула фотографію. З того боку було написано одне речення твоєю рукою. Я прочитала його вголос: Іноді небажані жінки самі себе позбувалися.

У кімнаті стало темно. Я підняла голову — і крик застряг у моєму горлі. Я не чула її, не чула її ні біля дверей, ні у вітальні, вона виникла там раптово, просто у дверях, затуливши світло, на те місце, де я сиділа, падала тінь — профіль Нел. Тоді тінь зробила крок, і я побачила Ліну, із брудом на обличчі, брудними руками, сплутаним, диким волоссям.

— З ким ви розмовляєте? — спитала вона. Вона підстрибувала з однієї ноги на другу, і вигляд мала збуджений, маніакальний.

— Я не розмовляю, я…

— Ні, ви розмовляли, — захихотіла вона. — Я чула. З ким… — і тут вона замовкла, і її усмішка зникла, щойно вона помітила фото.

— Що ви робите з цим?

— Я просто читала… Я хотіла…

Я не встигла й слова мовити, як вона вже підскочила, опинилася просто наді мною — і я зіщулилася. Вона кинулася до мене й вихопила фотографію з моїх рук.

— Що ви робите з цим?

Вона тремтіла, її зуби стискалися, обличчя червоніло від гніву. Я підвелася.

— Яке вам до цього діло!

Вона відвернулася від мене, поклала фотографію Кейті на стіл і розгладила її долонею.

— Яке ви маєте право це робити? — запитала вона, повертаючись до мене обличчям, голос її тремтів. — Як ви можете ритися в її речах, чіпати їх? Хто вам дозволяв?!

Вона зробила крок до мене, копнувши ногою чарку з горілкою на підлозі — та підскочила й розбилася об стіну. Ліна впала на коліна й почала збирати папери, які я перебирала.

— Ви не повинні торкатися цього! — Вона майже плювалася від люті. — Це вас геть не стосується!

— Ліно, — сказала я. — Не треба!

Вона різко смикнулася, важко видихнула від болю: стала рукою на шматок скла, потекла кров. Вона схопила жмут паперів і притисла до грудей.

— Іди сюди, — просила я її, намагаючись забрати папери. — У тебе кров.

— Відійдіть від мене!

Вона складала папери на стіл. Я не могла відвести очей від великої плями крові на верхньому аркуші й слів, надрукованих під нею: Пролог — жирним шрифтом, і нижче: Коли мені було сімнадцять років, я врятувала сестру, яка мало не потонула.

До горла мені підкотився істеричний сміх; я вибухнула ним так голосно, що Ліна здригнулася. Вона була здивована. Я сміялася дедалі сильніше, дивлячись на лютий вираз її красивого обличчя, на кров, що капала з її пальців на підлогу.

Я сміялася, аж доки з очей потекли сльози і розмили все, наче я занурилася під воду.

1993 рік 

Серпень

Джулс

Роббі залишив мене на вікні. Я допила горілку. Я ще ніколи не була п’яна і не розуміла, як швидко настає оце падіння — від захвату до відчаю, згори вниз. Надія, здавалося, раптово зникла, світ спохмурнів. Я не могла ясно мислити, але відчувала, що мій хід думки має сенс. Річка — це вихід. Треба йти до річки.

Уявлення не маю, чого я хотіла, коли я попленталася від стежки, понад берегом, понад течією. Я ішла наосліп; ніч здавалася чорнішою, ніж будь-коли, безмісячною, мовчазною. Навіть річка була тиха, гладенька, ковзка, як рептилія, вона повзла поряд зі мною. Я не боялася. Що я відчувала? Приниження, сором. Провину. Я дивилася на нього, я спостерігала за ним, спостерігала за ним із тобою, і він побачив мене.

Від Млина до затону милі, мабуть, зо дві, тож я дійшла не одразу. Я й за кращих часів не відзначалася прудкістю, а в темряві, у такому стані, я була ще повільніша. Так що, мабуть, ти не йшла просто за мною. Але врешті-решт ти прийшла.

Я вже була у воді. Пам’ятаю холод навколо кісточок, потім навколо колін, потім тихе занурення у темряву. Холод зник, усе моє тіло тепер горіло до самої шиї, виходу не було, і ніхто мене не бачив. Я була схована, я зникала, не займаючи занадто багато місця, не займаючи жодного місця взагалі.

Жар гудів у моєму тілі, він розвіявся і холод повернувся, але не на шкірі, а всередині, у кістках — холод, важкий, як свинець. Я втомилася, до берега, здавалося, було дуже далеко, і я не була певна, що зможу дістатися назад. Я рухалася, била ногами, але не діставала до дна, тож я подумала, що, може, просто трохи мене понесе вода, безтурботну, невидиму.

І мене несло. Вода накривала моє лице, щось пробігало по мені, м’яке, як жіноче волосся. Мені стисло груди, я вдихнула, ковтаючи воду. Десь далеко я почула жіночий крик. Ліббі, казала ти, її можна іноді почути вночі, як вона благає… Я щосили боролася, але щось стискало мені ребра; я відчула її руку на моєму волоссі, раптово й різко, і вона потягла мене на глибину. Тільки відьми випливають.

І то була не Ліббі, звичайно, це була ти, ти мене гукала. І ти хапала мене за волосся, тягла вниз. Я пручалася. Ти тягла мене в воду чи з води? Ти вчепилася у мій одяг, у мою шкіру, подряпавши мені шию і руки — на додачу до тих подряпин, які Роббі залишив у мене на ногах.

Зрештою ми опинилися на березі, я стояла на колінах, задихалася, і ти — наді мною, ти кричиш.

— Ах ти суко, ти дурна жирна суко, що ж ти наробила?! Що ж ти робиш?!

Ти впала на коліна й пригорнула мене, і тут відчула запах алкоголю від мене і знову почала кричати:

— Тобі тринадцять, Джуліє! Тобі не можна пити, не можна… Що ж ти робиш?! — Твої кістляві пальці вп’ялися у мої руки, ти мене різко потрусила. — Чому ти це зробила? Нащо? На зло мені, чи що? Щоб мама з татом сердилися на мене? Господи, Джуліє, та що ж я тобі зробила?

Ти відвела мене додому, потягла мене нагору, набрала ванну. Я пручалася, але ти мене силоміць роздягла й засунула в гарячу воду. Незважаючи на спеку, мене всю тіпало. Я не лягала. Я сиділа, зіщулившись, і мій живіт згорнувся у тугий і незручний рулон, а ти набирала гарячу воду руками й поливала мене.

— Господи, Джуліє. Ти ж маленька дівчинка. Тобі не можна було… Не треба було…

У тебе, схоже, не було слів. Ти витерла мені обличчя рушником. Усміхнулася. Ти намагалася бути доброю.

— Усе гаразд. Усе нормально, Джуліє. Усе добре. Вибач, що я накричала на тебе. І — вибач, що він тебе образив. Але ж чого ти чекала, Джуліє? От чесно, чого ти очікувала?

Я дозволяю тобі купати мене, твої руки набагато лагідніші, ніж тоді на затоні. Цікаво, як ти можеш так спокійно сприймати це зараз, я думала, ти будеш злішою. Не тільки на мене, а й узагалі щодо мене. Я, мабуть, перебільшую, чи, може, ти просто не хочеш думати про це.

Ти взяла з мене обіцянку, що я нічого не розповім батькам про те, що сталося.

— Пообіцяй мені, Джуліє. Ти не скажеш їм, ти нікому не розповіси про це. Добре? Ніколи. Нам не можна говорити про це, добре? Тому що… Тому що тоді в нас усіх будуть неприємності. Добре? Тільки не кажи про це. Якщо ми не будемо говорити про це, то воно ніби й не сталося. Нічого не сталося, добре? Нічого не сталося. Пообіцяй мені. Обіцяй мені, Джуліє, що ти ніколи не розповідатимеш про це.

Я дотримала своєї обіцянки. А ти — ні.

2015 рік

Гелен

Дорогою до супермаркету Гелен проїхала повз Джоша Віттекера на велосипеді. Він був весь мокрий і в брудному одязі; вона пригальмувала і відчинила вікно.

— У тебе все гаразд? — гукнула вона, і він махнув рукою і вишкірився на неї — невдала спроба всміхнутися, вирішила вона. Вона їхала повільно, спостерігаючи за ним у дзеркало заднього огляду. Він їхав повільно, повертаючи кермо так і сяк, раз у раз озирався через плече, зводячись на педалях.

Він завжди був дивакуватим малюком, і недавня трагедія посилила це. Патрік разів зо два брав його на риболовлю кілька разів після того, як Кейті загинула — роблячи приємність Луїзі з Алеком, щоб у них був час на себе. Вони сиділи на річці кілька годин, і Патрік казав, що весь той час малий відмовчувався.

— Їм необхідно забрати його звідси, — сказав їй Патрік. — Вони повинні виїхати.

— Але ж ви не поїхали, — тихо відповіла вона, і він кивнув.

— Це інша річ, — сказав він. — Я мусив залишитися. У мене були справи.

Після того, як він пішов у відставку, він залишався заради них — заради неї і Шона. Навіть уже не заради них, а просто поруч з ними, тому що в нього тільки й було, що вони, будинок, річка. Але час минав. Ніхто не казав нічого, тому що такою вже вони були сім’єю, але Патрікові не було добре.

Гелен чула, як він усе кашляє вночі, вона бачила вранці, як йому боляче рухатися. Найгірше було те, що вона знала: це не тільки фізичне. У нього все життя була така ясна голова, а тепер він став забудькуватим, іноді геть усе плутав. Міг узяти її машину й забути, де він залишив її, або ж повернути її повною якогось мотлоху, як оце днями. Сміття, яке він прибрав? Дрібнички, які він підібрав? Трофеї? Вона не питала, чи й не хотіла знати. Вона боялася за нього.

Вона боялася і за себе теж, якщо вже бути абсолютно чесною. Вона останнім часом була геть розгублена, розосереджена, поводилася нерозумно. Іноді їй здавалося, що божеволіє. Втрачає контроль над ситуацією.

Вона сама не була на себе схожа. Гелен зазвичай була практична, раціональна, рішуча. Вона ретельно продумувала різні варіанти, потім діяла. Людина лівої півкулі, як казав про неї свекор. Але останнім часом вона була сама не своя. Події останнього року вибили її з сідла, збили з курсу. Тепер вона вже ставила під сумнів те у своєму житті, що раніше вважала беззаперечним: свій шлюб, своє сімейне життя, навіть свій професіоналізм.

Це почалося з Шона. Спочатку вона мала підозри, а потім — через Патріка — вони отримали жахливе підтвердження. Восени минулого року вона виявила, що її чоловік — її твердий, стійкий, стриманий і моральний чоловік — не зовсім такий, яким вона його вважала. Вона геть розгубилася. Її раціональність і рішучість зрадили її. Що ж їй робити? Піти? Відмовитися від її будинку й своїх обов’язків? Чи поставити ультиматум? Плакати, вмовляти? Чи має вона його покарати? І якщо так, то як? Прорізати дірки в його улюблених сорочках, поламати йому вудки, спалити його книжки у дворі?

Усе це здавалося непрактичним, авантюрою чи просто безглуздям, тому вона звернулася до Патріка за порадою. Він переконав її залишитися. Він запевнив її, що Шон усе відчув і зрозумів, що він глибоко пошкодував про свою зраду і що він постарається заслужити її пробачення. «А поки що, — сказав він, — він зрозуміє — ми обидва зрозуміємо — може, ти житимеш у вільній кімнаті тут? Тобі це буде добре: ти матимеш якийсь час для себе. А я впевнений, що це піде на користь йому: він трохи відчує, що саме він може втратити». Майже рік по тому вона все ще спала більшість ночей у будинку свекра.

Помилка Шона, як стало відомо, була тільки початком. Після того, як вона переїхала в будинок Патріка, Гелен виявила, що страждає на жахливе безсоння: виснажливе, тривожне, пекельне. Як вона виявила, у свекра було те саме. Він не міг заснути — так він жив уже багато років, за його словами. Отже, вони були разом у безсонні. Вони ночували разом — читали, розгадували кросворди, сиділи в тиші.

Іноді, коли Патрік випивав чарочку віскі, то любив поговорити. Про своє життя як детектива, про те, як у місті було раніше. Іноді він казав їй таке, від чого їй було ніяково. Історії з річки, старі чутки, огидні байки, що їх уже давно поховали, а тут відкопали — і вони ожили, і їх як істину поширює Нел Ебботт. Розповіді про свою сім’ю, образливі речі. Брехня, наклепницькі вигадки. Звичайно, Патрік сказав, що до наклепу не дійде, і до суду теж.

— Її брехня ніколи не побачить світ. Я подбаю про це, — сказав він їй.

Тільки це не було проблемою. Проблемою, казав Патрік, була та шкода, якої вона вже завдала — Шонові, його сім’ї.

— Ти дійсно вважаєш, що він би поводився так, як зараз, коли б не вона, яка забивала йому голову цими історіями, котрі змушують його сумніватися, хто він і звідки? Він змінився, правда, люба? І це все вона!

Гелен хвилювало те, що Патрік мав рацію, і що все ніколи не стане, як раніше, але він запевняв її, що стане. І він подбає про це теж. Патрік тиснув її руку, дякував за те, що слухала, цілував її в чоло й казав:

— Ти така хороша дівчинка.

Усе стало краще на деякий час. А потім стало гірше. Бо коли Гелен виявила, що може спати більше ніж дві години за ніч, коли вона ловила себе на тому, що всміхається до чоловіка, як і колись, коли вона відчула, що сім’я повертається до своєї давньої, зручної рівноваги — загинула Кейті Віттекер.

Кейті Віттекер, зірка школи, старанна й чемна учениця, безпроблемна дитина — це був шок, геть незрозумілий. І її провина. Вона не втримала Кейті Віттекер. Усі вони: її батьки, її учителі, уся громада. Вони не помітили, що щасливій Кейті потрібна допомога, що вона зовсім і не була щасливою. У той час як Гелен боролася зі своїми внутрішніми проблемами, страждала від безсоння і мучилася невпевненістю, вона не впоралася зі своєю відповідальністю.

Коли Гелен приїхала до супермаркету, дощ припинився. Сяяло сонце, над асфальтом здіймалася пара, а з нею запах землі. Гелен стала ритися у сумочці, шукаючи список: вона мала купити шматок яловичини на вечерю, овочі, боби. У господарстві була потрібна оливкова олії, кава і капсули для пральної машини.

Стоячи біля полиць із консервами, шукаючи такі нарізані помідори, які їй здавалися найароматнішими, вона помітила, як до неї йде жінка — і з жахом зрозуміла, що це Луїза. Луїза з порожніми очима поволі штовхала величезний, майже порожній, візок із покупками й ішла до неї. Гелен запанікувала і втекла, залишивши власний візок, вибігла до автостоянки й ховалася там у машині, доки не побачила, як повз неї виїхала на дорогу Луїза.

Вона почувалася по-дурному, їй було соромно — вона знала, що це не в її дусі. Рік тому вона б не поводилася так ганебно. Вона поговорила б із Луїзою, потиснула їй руку й спитала, як справи в її чоловіка і сина. Вона поводилася б гідно.

Гелен була сама не своя. Як іще вона могла би пояснити те, про що вона думала останнім часом, те, що робила? Усе це почуття провини, цей сумнів роз’їдали її. Це змінювало її, вивертало. Вона вже не така, як була. Вона немов вислизала, викручувалася, як змія, що міняє шкіру, і їй не подобалася вразливість тієї нової шкіри, її запах. Це змушувало її почуватися вразливою, боятися.

Шон

Кілька днів після того, як померла моя мати, я не говорив. Жодного слова. Принаймні так розповідає мій батько. Я не пам’ятаю про той час, хоча я пам’ятаю, як тато силоміць вивів мене з мовчання — тримаючи ліву руку над вогнем, доки я закричав. Це було жорстоко, але допомогло. Після того він дозволив мені зберегти ту запальничку. (Я багато років носив її всюди з собою. Нещодавно загубив її, не пам’ятаю, де.)

Печаль, шок — це впливає на людей дуже дивно. Я бачив, як люди реагують на погані новини зі сміхом, з удаваною байдужістю, гнівом, страхом. Поцілунок Джулс у машині після похорону був не від тілесного бажання: ішлося про горе, про охоту відчувати щось — що-небудь — окрім печалі. Моє оніміння в дитинстві, імовірно, стало наслідком шоку, травми. Втрата сестри — це не те саме, що втрата одного з батьків, але я розумію, що Джош Віттекер був близький до своєї сестри, тож мені зовсім не хотілося б занадто оцінювати його, занадто вдивлятися в те, що він говорить і робить, у те, як він поводиться.

Ерін подзвонила мені й повідомила: сталося правопорушення у будинку на південно-східній околиці міста — сусідка зателефонувала, сказавши, що приїхала додому й побачила розбиті вікна в будинку поряд і хлопчика на велосипеді, який їхав геть. Будинок належав одному з учителів місцевої школи, а хлопчик був чорнявий, у жовтій футболці й на червоному велосипеді. Я майже не сумнівався, що це Джош.

Знайти його було легко. Він сидів на поруччі мосту, прихиливши до нього велосипед, його одяг промок, а ноги були в патьоках бруду. Він не тікав, коли побачив мене. Він навіть, здавалося, відчув полегшення, коли зустрів мене, поводився ввічливо, як ніколи.

— Доброго дня, містере Таунсенде.

Я запитав його, чи все з ним добре.

— Ти застудишся, — сказав я, вказуючи на його мокрий одяг, і він злегка всміхнувся.

— Зі мною усе гаразд, — сказав він.

— Джоше, — промовив я, — ти часом не їздив на велосипеді на Сьюард-роуд сьогодні вдень?

Він кивнув.

— А не проїжджав часом повз будинок містера Гендерсона?

Він закусив нижню губу, м’які карі очі стали великі, як тарільчики.

— Не кажіть моїй мамі, містере Таунсенде. Будь ласка, не кажіть мамі. Їй і так досить усього.

У мене клубок став у горлі, і я проковтнув сльози. Він такий маленький хлопчик, такий вразливий на вигляд. Я схилився до нього.

— Джоше! Що ж ти там робив? Чи був ще хто-небудь з тобою? Може, якісь старші хлопці? — з надією запитав я.

Він похитав головою, але не дивився на мене.

— Там був тільки я.

— Справді? Ти певний?

Він відвів очі.

— Адже я бачив, як ти розмовляв з Ліною, коли вона вийшла з відділка, перед тим. Це до неї не стосується, чи не так?

— Ні! — крикнув він, і голос його зірвався на болісний, нещасний вереск. — Ні. Це був я. Тільки я. Я кинув камінь в його вікно. У вікно цього… покидька.

Того «покидька» він вимовив обережно, немов пробуючи слово вперше.

— Але навіщо, з чого б то було це робити?

Він зустрівся зі мною очима, його нижня губа тремтіла.

— Бо він заслужив, — сказав він. — Тому що я ненавиджу його.

Він розплакався.

— Ну ж бо, — сказав я, беручи його велосипед, — я відвезу тебе додому.

Але він учепився за кермо.

— Ні, — ридав він, — не треба! Я не хочу, щоб мама почула про це. Або тато. Їм не можна чути цього, їм не можна.

— Джоше, — я присів знову біля нього, поклавши свою руку на сідло його велосипеда, — нічого страшного. Це не так уже й погано. Ми розберемося. Чесно. Це — не кінець світу.

Від цього він зовсім завив.

— Ви не розумієте. Мама ніколи не пробачить мені…

— Та пробачить, звичайно! — Я стримав сміх. — Ну посердиться трохи, не сумніваюся, але ти нічого жахливого не зробив, не зробив нікому боляче…

Плечі в нього трусилися.

— Містере Таунсенде, ви не розумієте. Ви не розумієте, що я зробив!

Зрештою я взяв його у відділок. Я не міг придумати, що ще зробити, він би не дав мені відвезти його додому, а я не міг залишити його край дороги в такому стані. Я посадив його в кабінеті, в глибині, і заварив йому чаю, потім послав Каллі за печивом.

— Ви не можете говорити з ним, сер, — стривожено сказала Каллі. — Без супроводу дорослих не можна!

— Це не допит, — відповів я роздратовано. — Він злякався, і він ще не хоче йти додому.

Від цих слів на мене накотили спогади: «Він злякався, і він не хоче йти додому…» Я був молодший за Джоша, мені було всього шість років, і поліціянтка тримала мене за руку. Я так і не знаю, які з моїх спогадів реальні — я чув так багато історій про той час, з багатьох різних джерел, що важко відрізнити пам’ять від міфу. Але в цьому спогаді я тремтів від страху, і біля мене була поліціянтка, міцна й спокійна, вона пригортала мене до себе, немов захищаючи, а чоловіки говорили над моєю головою. «Він злякався, і він не хоче йти додому», — сказала вона. «Ви зможете взяти його до себе, Джинні? — запитав мій батько. — Зможете?» Точно. Джинні. Констебль Сейдж.

***

Дзвінок мого телефона повернув мене до тями.

— Сер!

Це була Ерін.

— Сусід з іншого боку побачив дівчинку, що біжить у протилежному напрямку. Підліток, довге волосся, джинсові шорти й біла футболка.

— Ліна. Звичайно.

— Дуже схоже. Ви хочете, щоб я пішла й забрала її?

— Поки що залиште її, — сказав я. — З неї уже досить усього. Вдалося вийти на власника — Гендерсона?

— Поки що ні. Я телефонувала, але одразу виводить на голосове повідомлення. Коли я говорила з ним раніше, він казав щось про наречену, але в мене немає її номера. Може, вони вже в літаку.

Я приніс Джошеві чашку чаю.

— Ось дивися, — сказав я йому, — нам треба зв’язатися з твоїми батьками. Мені просто потрібно дати їм знати, що ти тут, що в тебе все гаразд, добре? Я не маю казати їм жодних подробиць, принаймні зараз не буду, я просто скажу їм, що ти був засмучений, а я привів тебе сюди поговорити. Це тобі підходить?

Він кивнув.

— І тоді ти зможеш сказати мені, що тебе так засмутило, і ми звідти й почнемо.

Він знову кивнув.

— Але в якийсь момент ти все-таки поясниш мені цю історію з будинком.

Джош попивав чай, іноді гикаючи; він ще не зовсім оговтався від того сплеску емоцій. Він міцно тримав кухоль двома руками й ворушив губами, намагаючись дібрати слова. Зрештою він подивився на мене.

— Хай що я зроблю, — сказав він, — усе одно комусь від того буде погано, — потім він похитав головою. — Ні, насправді це не так. Якщо я зроблю правильно, погано буде всім, а якщо зроблю неправильно — то ні. Так же не повинно бути, правда?

— Ні, — сказав я, — не повинно. Тільки-от я не впевнений, що ти маєш рацію щодо цього. Я не можу навіть уявити собі ситуацію, в якій, якщо вчинити правильно, — усім буде погано. Одному-двом людям — це можливо, але, звичайно, якщо вчинок правильний, то дехто з нас уважатиме його правильним — і буде тобі вдячний?

Він знову закусив губу.

— Проблема, — сказав він, і його голос знову тремтів, — у тому, що шкоди вже завдано. Я спізнився. Уже пізно робити правильні вчинки…

Він знову заплакав, але не так, як раніше. Він не скімлив, не панікував: зараз він плакав, як людина, яка втратила все, втратила будь-яку надію. Він був у відчаї, і я не міг цього стерпіти.

— Джоше, я повинен покликати твоїх батьків сюди, я повинен… — сказав я, але він учепився в мою руку.

— Ну, будь ласка, містере Таунсенде! Будь ласка!

— Я хочу тобі допомогти, Джоше. Справді. Скажи, будь ласка, що тебе так тяжко засмучує. (Я згадав, як сиджу в теплій кухні, не вдома, їм тост із сиром. Джинні була там, вона сіла поруч. «Розкажеш мені, що сталося, зайчику? Будь ласка, скажи мені». Я не сказав нічого. Ані слова. Жодного слова.)

Але Джош, навпаки, був готовий говорити. Він витер очі й висякався. Кашлянув і випростався у своєму кріслі.

— Ідеться про містера Гендерсона, — сказав він. — Про містера Гендерсона та Кейті.

Четвер, 20 серпня

Ліна

Усе почалося з приколу. Ця історія з містером Гендерсоном. Із гри. Ми вже цей номер проводили — із містером Фраєром, учителем біології, і з містером Макінтошем, тренером із плавання. Мета гри була — змусити його почервоніти. Ми пробували по черзі. Одна пробує щось відмочити, і якщо мети не досягнуто, то настає черга другої людини. Можна було робити все, що хочеш, коли хочеш, єдине правило полягало в тому, що при цьому має бути присутня ще одна людина — а то інакше факт не піддавався перевірці. Ми ніколи не залучали до цієї гри нікого більше, це була наша штука, моя і Кейті — я насправді й не пам’ятаю, хто з нас це придумав.

Із Фраєром я вийшла першою — і зробила його приблизно за тридцять секунд. Я підійшла до вчительського столу, усміхнулася йому й закусила губу, коли він пояснював щось про гомеостаз, а потім трохи нахилилася так, що в мене трохи відкрилася блузка — і готово! Над Макінтошем треба було попрацювати трохи більше, тому що він звик бачити нас у купальниках, так що навряд чи мав би збожеволіти, побачивши якийсь клаптик шкіри. Але Кейті врешті його добила: поговорила мило, сором’язливо і трішечки збентежено з ним про фільми з кунг-фу. Ми знали, що він їх любить.

А от із містером Гендерсоном вийшло зовсім по-іншому. Кейті пішла першою, бо виграла тур із містером Маком. Вона дочекалася закінчення уроків, і поки я дуже повільно збиралася, вона підійшла до його столу й сіла на край. Вона всміхнулася містерові Гендерсону, трохи нахилившись уперед, і почала говорити з ним, але він раптово відсунув стілець і встав на ноги, відійшов на крок. Вона продовжила, але уже не так старалася, а коли ми виходили, він глянув на нас так, наче розлютився. Коли я своєю чергою пробувала його засоромити, він позіхав. Що я тільки не робила: ставала близько до нього, усміхалася, торкалася волосся і шиї, кусала себе за нижню губу, а він демонстративно позіхав. Наче йому нудно на мене дивитися.

Мені просто в голову не вкладалося, як це дивитися на мене, як на порожнє місце, наче я йому геть не цікава. Мені перехотілося грати далі. З ним було неприкольно. Поводиться просто як хуйло якесь. Кейті сказала: «Ти так вважаєш?» — і я сказала, що вважаю. А вона: «Ну добре». І на тому все й скінчилося.

Я дізналася значно пізніше, через кілька місяців, що вона порушила правила. Я поняття про це не мала, тому коли Джош зайшов до мене на Валентина й розказав найсмішнішу історію, яку я в житті чула, я й написала Кейті есемеску: «Чула про твій лямур, — написала я. — КВ + МГ = ♥». Мені прийшла відповідь приблизно за п’ять секунд: «ВИТРИ ЦЕ. НЕ ЖАРТ. ВИТРИ». Я відписую: «WTF?» А вона — знову. «ВИТРИ БІГОМ. А ТО, ЇЙ-БОГУ, БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ БУДУ З ТОБОЮ РОЗМОВЛЯТИ!» Боже мій, думаю. Охолонь!

Наступного ранку в школі вона на мене й не дивилася. Навіть не привіталася. Коли ми вийшли з класу, я схопила її за руку.

— Кейті! — кажу — Що ж це робиться?!

Вона мене мало в унітаз не штовхнула.

— Та що ж це за фігня? — сказала я. — Ти чого?

— Нічого! — засичала вона на мене. — Я просто вважаю, що той твій жарт — це лажа, ясно? — І вона на мене таким поглядом подивилася, який у неї ставав дедалі частіше: наче вона доросла, а я мала. — Нащо ти взагалі таке зробила?

Ми стояли в далекому кінці туалету, під вікном.

— Джош забігав у гості, — сказала я. — Каже, що бачив, як ти й містер Гендерсон стояли на автостоянці, тримаючись за руки… — І я засміялася.

Кейті не сміялась. Вона відвернулася від мене й стала біля раковини, дивлячись на своє відображення.

— І що? — Вона дістала із торби брасматик. — Що саме він сказав?

Її голос звучав дивно, не сердито, не стурбовано: вона ніби була налякана.

— Він сказав, що чекав тебе після школи і побачив вас із Гендерсоном, що ви трималися за руки… — Я знову розреготалася. — Боже ж мій, теж мені драма. Він просто вигадав байку, бо шукав приводу зайти до мене. Це ж День святого Валентина, тож…

Кейті заплющила очі.

— Господи! Ну ти, блін, і самозакохана! — сказала вона спокійно. — Ти що, серйозно думаєш, що все заради тебе робиться!

Відчуття було таке, ніби вона дала мені ляпаса.

— Що?..

Я навіть не знала, як на таке реагувати, це було зовсім на неї не схоже. Я все ще намагалася придумати, що ж сказати, і тут вона впустила свій брасматик у раковину, схопилася за неї й заплакала.

— Кейті… — Я поклала руку їй на плече, а вона заплакала ще сильніше. Я пригорнула її. — Господи, та що ж сталося? Що трапилося?

— Ти що, не помітила, — пирхнула вона, — що все стало по-іншому? Ти що, не помітила, Ліно?

Звичайно, я помітила. Вона якийсь час уже була іншою, ніби відстороненою. Увесь час була зайнята. То в неї домашка, так що ми не можемо потусуватися після школи, то вона з мамою по крамницях ходить і не йде зі мною в кіно, то вона сидить із Джошем і не прийде до мене ночувати. Вона і в інших речах змінилася. Стала тихіша в школі. Кинула курити. Сіла на дієту. Ставала якась ніби неуважна в розмовах зі мною, наче їй нудно, наче їй щось цікавіше на думці.

Звичайно, я помітила. Мені було прикро. Але я не збиралася нічого казати. Правда ж, нема гірше ніж показувати комусь свою образу? Я не хотіла здаватися слабкою, нещасною, показувати, що мені чогось треба і теде.

— Я думала… Та не знаю, Кей, я думала, що тобі просто нудно зі мною чи що, — вона ще дужче заплакала, а я обіймала її.

— Ні, ні! — сказала вона. — Мені не нудно з тобою. Але я не могла сказати тобі, не могла сказати нікому… — вона раптово перервалася і випручалася з моїх рук. Вона пішла на другий кінець туалету, впала на коліна й поповзла до мене, зупиняючись біля кожної кабінки.

— Кейті? Що ти робиш?

І тут до мене нарешті дійшло. Оце наскільки я нічого не розуміла!

— Боже ти мій, — сказала я, коли вона встала на ноги. — Ти… ти справді хочеш сказати, що… — Я перейшла на шепіт, — щось відбувається?

Вона нічого не сказала, тільки подивився мені просто в очі, і я зрозуміла: так.

— Блін! Блін, Кейті, ти ж не… Це божевілля якесь. Тобі не можна. Тобі не можна, Кейті. Ти повинна зупинити це… доки нічого не відбулося.

Вона подивилася на мене як на дурнувату, наче їй за мене незручно.

— Ліно, це вже відбулося, — вона сумно всміхнулася, витерши сльози з обличчя. — Це уже відбувається з листопада.

Я нічого про це не сказала поліції. Це не їхня справа.

Вони прийшли, коли ми з Джулією вечеряли на кухні. Точніше, я вечеряла. А вона просто возькала їжею по тарілці, як завжди. Мама казала мені, що вона не любить їсти при людях: це відтоді, коли вона була товстою. Ми обидві мовчали — ми нічого не сказали одна одній, бо я прийшла додому й застукала її з маминими речами — так що коли у двері подзвонили, то це було навіть полегшення.

Коли я побачила, що прийшли Шон і детектив Морґан — Ерін, як я тепер маю її називати після того, скільки часу ми провели разом — я подумала, що зараз буде розмова за розбиті вікна, хоча мені здалося, що приїжджати їм задля такого удвох — це якось занадто. Я одразу здалася.

— Я все відшкодую! — сказала я. — Тепер же я можу це собі дозволити, чи не так?

Джулія скривилася як середа на п’ятницю, показуючи, як я її розчарувала. Вона встала й почала прибирати зі столу, хоча так нічого й не з’їла.

Шон узяв її стілець, присунув до мене й сів поряд.

— Цим ми займемося пізніше, — сказав він із сумним і серйозним виразом обличчя. — Але спочатку ми маємо поговорити з тобою про Марка Гендерсона.

Мене кинуло в холод, у животі все скрутило, як тоді, коли відчуваєш: зараз буде біда. Вони дізналися. Мені водночас стало жахливо — і полегшало на душі, але я намагалася щосили втримати геть байдуже й наївне обличчя.

— Так, — сказала я. — Я знаю. Я побила йому вікна.

— А чому ти побила йому вікна? — спитала Ерін.

— Тому що мені було нудно. Тому що він — мудак. Тому що… Тому що…

— Годі, Ліно! — перервав мене Шон. — Припини клеїти дурня.

Вигляд у нього був помітно роздраконений.

— Ти ж знаєш, що ми говоримо не про це, чи не так?

Я не сказала ні слова, я просто дивилася у вікно.

— Ми говорили з Джошем Віттекером, — сказав він, у животі в мене знову перевернулося. Я ж і розуміла: Джош не зможе мовчати про це вічно, але сподівалася, що погром у Гендерсона його задовольнить, принаймні на деякий час.

— Ліно? Ти мене слухаєш? — Шон нахилився вперед на стільці. Я помітила, що його руки трохи затремтіли. — Джош зробив дуже серйозну заяву про Марка Гендерсона. Він сказав нам, що Марк Гендерсон перебував у стосунках — сексуальних — із Кейті Віттекер протягом кількох місяців, перед тим, як вона померла.

— Дурниці! — сказала я і спробувала розсміятися. — Це повна фігня.

Усі дивилися на мене, і я нестримно почала червоніти.

— Це фігня, — повторила я.

— А навіщо йому було таке вигадувати, Ліно? — запитав мене Шон. — Навіщо молодшому братові Кейті придумувати таку історію?

— Не знаю, — сказала я. — Не знаю. Але це не так.

Я дивилася на стіл і намагалася придумати причину, але моє обличчя усе горіло й горіло.

— Ліно, — промовила Ерін, — ти, очевидно, не кажеш правди. Тільки-от значно менш зрозуміло, навіщо про таке брехати. Чому ти намагаєшся захистити людину, яка використала твою подругу?

— Ах ти ж бля!

— Що? — запитала вона й присунулася просто до мого обличчя. — Що «бля»?

Щось у ній таке було — і в тому, як близько вона до мене, і у виразі обличчя, що мені аж захотілося врізати їй.

— Він не використав її. Вона не була дитиною!

Вигляд у неї став такий задоволений, що мені ще дужче захотілося дати їй у пику, а вона говорила далі.

— Якщо він її не використав, то чому ж ти так його ненавидиш його? Ревнуєш?

— Я думаю, що вже досить, — сказала Джулія, але ніхто не послухав її.

Ерін просто говорила далі, тисла й тисла на мене.

— Ти хотіла його собі, так? Ти розсердилася, тому що ти думала, що ти красивіша, що вся його увага має належати тобі?

Тут я зірвалася. Я знала: якщо вона не заткнеться, я її вдарю, так що я просто сказала:

— Я ненавиджу його, суко ви дурна! Я ненавиджу його, тому що він забрав у мене її!

Тут усі замовкли.

Тоді Шон спитав:

— Він забрав її у тебе? Як саме, Ліно?

Я уже нічого не могла вдіяти. Я просто заїбалася й не витримувала, та й було очевидно: вони все одно це з’ясують так чи інакше, коли вже Джош до них прийшов і хавало своє розкрив. Але головне — я просто дуже втомилася, у мене сил вже не було брехати. Так що там, сидячи в нас на кухні, я її зрадила.

Я обіцяла їй. Після того, як ми посперечалися, після того, як вона пообіцяла мені, що порве з ним і більше з ним не бачитиметься, вона змусила мене заприсягтися: хай там що, незалежно ні від чого, що ніколи нікому про це не розповім. Ми пішли разом на затон уперше за сто років. Ми сиділи під деревами, де ніхто нас не бачив, і вона плакала й тримала мене за руку.

— Я знаю, ти вважаєш, що це неправильно, — сказала вона, — що я не повинна була з ним. Я розумію. Але я кохала його, Ліно. Я досі його кохаю. Він для мене все. Я не можу його образити, просто не можу. Я не можу цього витримати. Будь ласка, не роби йому нічого поганого. Будь ласка, Ліно, збережи цю таємницю заради мене. Не заради нього: я знаю, що ти його ненавидиш. Зроби це заради мене.

І я спробувала. Я дійсно постаралася. Навіть коли моя мама прийшла до мене в кімнату і сказала мені, що її знайшли у воді, навіть коли Луїза прийшла до нас напівмертва від горя, навіть тоді, коли цей шматок лайна написав у місцевих газетах, яка вона була чудова учениця, як вся школа її любила й нею захоплювалася. Навіть коли він підійшов до мене на похороні матері й висловив свої співчуття, я, сука-блядь, просто язика прикусила.

Але я вже кілька місяців кусала себе за язик, і якби не припинила, то відкусила б його нафіг — і вдавилася ним.

Так що я сказала їм: так, у Кейті й Марка Гендерсона були стосунки. Це почалося восени. Скінчилося у березні чи квітні. Потім почалося знову, напевно, у кінці травня, але ненадовго. Вона розірвала стосунки. Ні, я не маю доказів.

— Вони були дуже обережні, — сказала я. — Ні листів, ні повідомлень, ні есемесок не зберігали, нічого електронного. У них було таке правило. Вони його чітко дотримувалися.

— Вони чи він? — запитала Ерін.

Я подивилася на неї.

— Ну я ж ніколи не обговорювала це з ним, чи не так? Це вона розповіла мені. Таке було в них правило.

— Коли ти дізналася про це, Ліно? — запитала Ерін. — Треба повернутися до початку.

— Ні, я вважаю, що не треба! — раптом сказала Джулія. Вона стояла у дверях. А я й забула, що вона взагалі була в кімнаті. — Я думаю, що Ліна дуже втомилася і їй треба зараз дати спокій. Ми можемо прийти й поговорити про це в поліцейському відділку завтра, або ви можете повернутися сюди, але на сьогодні — годі.

Мені просто обійняти її захотілося; оце вперше відколи її побачила, я відчула, що Джулія на моєму боці. Ерін хотіла заперечити, але Шон сказав: «Так, ви маєте рацію», — і встав, а тоді всі пішли з кухні в передпокій. Я пішла за ними. Біля дверей я їм сказала:

— Ви розумієте, що від цього буде з її мамою і татом — коли вони дізнаються?

Ерін розвернулася до мене.

— Ну вони бодай причину зрозуміють, — сказала вона.

— Ні, не зрозуміють, — сказала я. — Не було ж жодної причини їй робити те, що вона зробила. Подивіться, ви це доводите прямо зараз. Перебуваючи тут, ви доводите, що вона зробила це даремно!

— Що ти маєш на увазі, Ліно?

Вони всі стояли, вичікувально дивлячись на мене.

— Вона зробила це не тому, що він розбив її серце, не тому, що відчувала себе винуватою чи що. Вона зробила це, щоб захистити його. Їй здалося, що хтось дізнався. Вона думала, що про це напишуть у газетах. Вона думала, що буде суд, його визнають винним, і він сяде у в’язницю як сексуальний злочинець. Вона думала, що його там будуть бити чи ґвалтувати, чи що там з такими роблять. Тому вона вирішила позбутися доказів, — сказала я.

Я заплакала — і Джулія вийшла переді мною та обняла мене.

— Тихо, тихенько, Ліно, усе гаразд, ц-с-с-с.

Але де ж там — усе гаразд?

— Ось що вона зробила, — сказала я. — Невже ви не розумієте? Вона позбувалася доказів…

П’ятниця, 21 серпня

Ерін

Будинок біля річки, який я бачила на пробіжці, тепер буде моєю новою хатою. Принаймні в короткостроковій перспективі. Поки ми дамо раду з тим Гендерсоном. Мені Шон запропонував. Він почув, як я казала констеблю Келлі, що так замахалася, що ледь з дороги не з’їхала, і сказав:

— Ні, так не годиться. Вам треба зараз жити тут. Можете оселитися у будинку Вордів. Він тут, над річкою, і стоїть порожній. Він не розкішний, але нічого вам не буде коштувати. Я дам вам увечері ключі.

Коли він пішов, Келлі мені всміхнулася.

— Що, будинок Вордів? Стережіться божевільної Енні!

— Перепрошую?

— Це місце біля річки, де Патрік Таунсенд ночує, коли ходить рибалити — його називають будинок Вордів. Енн Ворд знаєш? Вона одна з тих жінок. Подейкують, — сказала вона й перейшла на шепіт, — якщо придивитися, то там ще видно кров на стінах.

Мабуть, вигляд у мене став спантеличений, я й гадки не мала, про що вона говорить — тож вона всміхнулася й сказала:

— Це просто давня байка. Одна з цих старовинних легенд Бекфорда.

Я не надто цікавилася легендами Бекфорда — мені й нових історій вистачало з головою. Гендерсон не відповідав на дзвінки, й ми вирішили облишити його, доки повернеться. Якщо історія Кейті Віттекер — правда, і якщо він відчув, що ми знаємо про це, то він, може, взагалі повертатися не збирається.

Тим часом Шон попросив мене поговорити з його дружиною, яка, будучи директором школи, є начальницею Гендерсона.

— Я впевнений, що в неї ніколи не було ані найменшої підозри щодо Марка Гендерсона, — сказав він. — По-моєму, вона про нього доволі високої думки, але хтось має поговорити з нею, і очевидно, що не я.

Він сказав мені, що вона чекає на мене в школі.

Якщо Гелен Таунсенд на мене чекала, то по ній цього помітно не було. Я знайшла її в кабінеті. Вона стояла навкарачки, однією щокою притулившись до сірого килимового покриття, і зазирала під шафу. Я ввічливо кашлянула, і вона злякано підвела голову.

— Місіс Таунсенд? — мовила я. — Я сержант Морґан. Ерін.

— А, — сказала вона. — Так. — Вона почервоніла, поклавши руку на шию. — Загубила сережку, — сказала вона.

— Здається, обидві, — сказала я.

Вона видала дивний звук, ніби пирхнула, і жестом запросила мене сісти. Вона поправила блузку й сірі штани, потім сіла сама. Якби мене попросили уявити собі дружину інспектора, я уявила б її зовсім не такою. Уявила би привабливу, добре вдягнену, можливо, спортивну — марафонський біг, плавання. Гелен носила одяг, який більше личив жінці на двадцять років старшій за неї. Вона була бліда, із млявими руками й ногами, як людина, що рідко бачить сонце.

— Ви хотіли поговорити зі мною про Марка Гендерсона, — сказала вона і, злегка насупившись, глянула на купу паперів перед собою. Ні «як справи, як погода, хочете чайку?», жодного вступу — одразу бере бика за роги. Може, за це інспектор її й любить.

— Так, — сказала я. — Ви чули, що стверджують Джош Віттекер і Ліна Ебботт, я так розумію?

Вона кивнула, її тонкі губи просто зникли, коли вона їх стиснула.

— Мені чоловік учора сказав. Можу запевнити вас, я вперше чую про таке.

Я відкрила рота, щоб сказати щось, але вона вела далі.

— Я взяла Марка Гендерсона на роботу два роки тому. Він прийшов з відмінними рекомендаціями, його результати досі були успішні, — вона погортала папери перед собою. — У мене є детальніша інформація, якщо треба? — Я похитала головою, і вона знову заговорила, я не встигла поставити наступне запитання. — Кейті Віттекер була сумлінною і працьовитою. У мене тут її оцінки. Було, правда, деяке погіршення минулої весни, але ненадовго, вона знову виправилася до того часу… До того часу, коли… — вона провела рукою по очах — до літа…

Вона трохи відкинулася в кріслі.

— Отже, у вас не було жодних підозр, не було жодних чуток?..

Вона схилила голову набік.

— О, я про чутки не говорю. Детективе… е-е… Морґан. Від тих чуток, які ширяться по звичайній середній школі, у вас волосся сторч стане. Це точно, — сказала вона, і її губи смикнулися. — Якщо їх серйозно сприймати, то можете собі уявити, що вони говорять, пишуть і постять у Твіттері про мене й місіс Мітчелл, учительку фізкультури! — вона зробила паузу. — Ви бачили Марка Гендерсона?

— Бачила.

— То ви тоді все розумієте. Він молодий. Красивий. Дівчата — це завжди саме дівчата таке роблять — усяке про нього балакають. Що завгодно. Але вам слід навчитися не зважати на порожні балачки. І я впевнена, що я так умію. Поки що мені так видавалося, — я знов-таки спробувала вставити слово, і знову вона мені не дала. — Маю сказати вам, — гучніше промовила вона, — що я з глибокою підозрою ставлюся до цих тверджень. З глибокою підозрою, з огляду на джерело і час цих заяв.

— Я…

— Я розумію, що спочатку це сказав Джош Віттекер, але я дуже здивуюся, якщо за цим не стоїть Ліна Ебботт — Джош у неї по вуха закоханий. Якщо Ліна вирішила відвернути увагу від власного поганого вчинку — придбання нелегальних препаратів для подруги, наприклад — то я впевнена, що вона могла би переконати Джоша розповісти цю вигадку!

— Місіс Таунсенд…

— Інша річ, яку я маю згадати, — продовжила вона, не даючи себе перебити, — що дещо було й між Ліною Ебботт і Марком Гендерсоном.

— Дещо було?

— Кілька речей. По-перше, що її поведінка бувала недоречною.

— В якому розумінні?

— Вона фліртує. І не тільки з Марком. Здається, її навчили, що так найкраще отримати те, що хочеться. Багато дівчат таке роблять; з Ліною Марк, здавалося, відчував, що все зайшло занадто далеко. Вона робила якісь зауваження, торкалася його…

— Торкалася?

— Руки — нічого непристойного. Вона стояла надто близько, як співається у пісні, мені довелося з нею про це поговорити, — здавалося, від цього спогаду її пересмикнуло. — Вона отримала догану, хоча, звичайно, не сприйняла її серйозно. Вона мені якусь пісеньку популярну тут цитувала: «він хоче» щось там…

Я розсміялася, а вона насупилася.

— Це насправді не жарти, детективе! Ці речі можуть бути дуже шкідливими!

— Так, звичайно. Я знаю. Вибачте…

— Ну от, — вона знову стиснула губи, перетворившись на стовідсоткову шкільну мимру. — Її мати не сприйняла цього всерйоз теж. Що й не дивно! — виразний, сердитий рум’янець з’явився у неї на шиї, вона майже кричала. — Нічого дивного взагалі! Оце все кокетство, кліпання віями, відкидання волосся, постійний, набридливий, сексуально доступний вигляд — де, ви думаєте, Ліна цього нахапалася?!

Вона зробила глибокий вдих і видихнула, прибираючи волосся з очей.

— По-друге, — сказала вона вже спокійніше, стриманіше, — був інцидент навесні. Уже не флірт, а агресія. Марк мав виставити Ліну зі свого класу, бо вона була агресивна й поводилася непристойно: лаялася під час обговорення тексту, який вони вивчали.

Вона подивилася у свої записи:

— По-моєму, це була «Лоліта».

Вона підняла брову.

— Ну, це… цікаво, — сказала я.

— Дуже. Я навіть можу припустити, звідки вона взяла ідею для цих звинувачень, — сказала Гелен; такого мені зовсім на думку не спадало.

Увечері я поїхала до свого тимчасового житла. Будинок здавався значно самотнішим у ранніх сутінках, і світлі буки навколо стояли, мов примари, річка вже булькотіла не весело, а наче загрозливо. Береги річки й пагорб навпроти були порожні. Якщо гукнеш — ніхто не почує. Коли я пробігала повз це місце зранку, я бачила мирну ідилію. Тепер мені пригадувалася радше покинута хатина із сотень фільмів жахів.

Я відімкнула двері й швидко роззирнулася, щосили намагаючись не шукати кров на стінах. Але місце було акуратним, із терпким запахом якогось цитрусового засобу для прибирання, камін почищений, поряд — акуратна купка дрів. Там було не так уже багато всякого, це була скоріше хатина, ніж будинок: лише дві кімнати — вітальня із кухнею типу камбуза при ній і спальня з невеликим двоспальним ліжком, чисті простирадла й ковдри, стосом складені на матраці.

Я відчинила вікно й двері, щоб позбутися штучного лимонного запаху, відкрила одне пиво, яким запаслася у кооперативній крамничці дорогою з горба, і сіла на ґанку, дивлячись, як золотиться і бронзовіє папороть на пагорбі навпроти у призахідному сонці. Тіні видовжились, а моя самота стала великою самотністю, і я потяглася до телефона, не впевнена, кому ж зателефонувати. І тут я зрозуміла, — ну звичайно! — що зв’язку немає. Я встала й почала ходити туди-сюди, рухаючи мобілкою в повітрі — нічого, нічого, нічого, аж доки я вийшла на самий берег річки, де з’явилося дві поділки. Я трохи постояла там, вода майже торкалася пальців моїх ніг, подивилася, як чорна річка біжить повз мене, швидка й неглибока. Мені все вчувався якийсь сміх, але це була просто вода, що прудко мчала між камінням.

Засинала я страшенно довго, і коли прокинулася раптово, немов у гарячці, темрява стояла непроглядна, чорнильна, так що навіть руку перед обличчям не було видно. Щось розбудило мене, я була впевнена. Якийсь звук? Так, кашель.

Я потяглася за телефоном, і він упав з тумбочки — цей удар пролунав у тиші моторошно гучно. Я шукала його навпомацки, охоплена раптовим страхом, певна, що якщо ввімкну світло — то побачу когось у кімнаті. З дерев за хатою мені почувся погук сови, а потім знову хтось кашлянув. Моє серце забилося дуже швидко, я по-дурному боялася відсунути завісу над моїм ліжком: а раптом там, по той бік скла, на мене дивиться чиєсь обличчя?

Чиє обличчя це мало бути? Енн Ворд? Її чоловіка? Сміхота. Бурмочучи собі під ніс щось заспокійливе, я ввімкнула світло й відсунула штору. Нічого, нікого. Це очевидно. Я вилізла з ліжка, вдягла спортивні штани, легкий светр і пішла на кухню. Я вирішила заварити собі чаю, але передумала, коли знайшла в кухонній шафі почату пляшку віскі «Talisker». Я налила собі приблизно на два пальці й швидко випила. Я взула кросівки, сунула в кишеню телефон, схопила ліхтарик зі столу й відчинила передні двері.

Батарейки в ліхтарику, мабуть, уже сідали. Промінь був слабким, сягав не більше ніж шість-сім футів[4] переді мною. До того ж темрява була повна. Я опустила ліхтарика, щоб освітити землю перед собою, і вийшла в ніч.

На траві лежала важка роса. Через кілька кроків мої кросівки й штани промокли наскрізь. Я повільно обійшла навколо будинку, спостерігаючи, як промінь танцює, висвітлюючи сріблясту кору буків — когорту блідих привидів. Повітря було м’яке й прохолодне, у вітрі відчувався поцілунок дощу. Я знову почула сову, тихий клекіт річки, і ритмічне квакання ропухи. Обійшовши, я пішла до берега. Тут квакання раптово стихло, і я знову почула ніби кашель. Він лунав не зовсім поруч, а з пагорба, десь з-за річки, і тепер уже менше скидався на кашель. Радше на бекання. Вівця.

Відчувши себе теж трохи вівцею, я повернулася до хати, налила собі ще чарку віскі й витягла з торби рукопис Нел Ебботт. Умостилася в кріслі у вітальні й почала читати.

Затон Утоплениць

Енн Ворд, 1920 рік

Воно вже сиділо в будинку. Воно було там. Зовні не було нічого страшного — небезпека була всередині. Вона чекала, і чекала там увесь час, відколи він прийшов додому.

Зрештою для Енн це був не страх, а провина. Це було знання, холодне й тверде, немов камінь зі струмка, знання про те, чого вона бажала, що дозволяла собі вночі уві сні, коли справжній кошмар її життя підступав занадто близько. Кошмаром був він, який лежав поруч із нею в ліжку чи сидів біля вогню, не роззуваючись, зі склянкою в руці. Кошмар, коли вона вловила його погляд на собі й побачила таку люту відразу на його обличчі, ніби вона сама була фізично потворна. Це стосувалося не тільки її, вона це знала. Так він ставився до всіх жінок, усіх дітей, усіх старих, до кожного, хто не долучився до боротьби. Проте було боляче бачити, відчувати — чимдалі сильніше й чіткіше за все, що вона будь-коли відчувала у житті — силу його ненависті.

Вона, щоправда, не могла сказати, що вона не заслужила на це, чи не так?

Кошмар був справжнім, він жив у її будинку, але причиною став саме сон, який переслідував її, сон, що вона дозволяла собі жадати його здійснення. Уві сні вона була сама в домі; це було влітку 1915 року, і він щойно пішов. Уві сні стояв вечір, світло щойно відходило за схили по той бік річки, у кутках будинку загусала темрява — і лунав стук у двері. Там чекає чоловік у формі, і він вручає їй телеграму, з якої вона дізнається, що її чоловік уже ніколи не повернеться. Коли вона мріяла про це, їй було однаково, як це сталося. Байдуже, чи він помер як герой, рятуючи товариша, чи як боягуз, тікаючи від ворога. Їй було однаково — головне, що він був мертвий.

Так було б для неї легше. Це була правда, чи не так? Так чому б йому її не ненавидіти? Якби він помер там, вона б оплакувала його, люди співчували б їй: її мати, її друзі, його брати (якщо ще лишилися). Вони допомогли б, згуртувалися навколо неї, і вона пройшла б крізь це горе. Вона сумувала б за ним тривалий час, але той час добіг би кінця. Їй було б дев’ятнадцять, двадцять, двадцять один — і все життя було б у неї попереду.

Він справедливо ненавидів її. Три роки, майже три роки був він там, тонув у лайні й крові людей, яким прикурював цигарки, і тепер вона бажає, щоб він ніколи не повертався, вона прокляла той день, коли не прийшла телеграма.

Вона кохала його, коли їй було п’ятнадцять років, не пам’ятала, яким було життя до нього. Йому було вісімнадцять, коли почалася війна, і дев’ятнадцять, коли його забрали, і він повернувся значно старшим — не на кілька місяців, а на роки, десятиліття, століття.

Коли він повернувся вперше, він, однак, ще був самим собою. Він плакав уночі, тремтів, як у лихоманці. Він казав їй, що він не може повернутися, що йому дуже страшно. У ніч перед поверненням вона знайшла його біля річки й потягла додому. (Не слід їй було цього робити. Вона повинна була відпустити його тоді.) З її боку зупиняти його було егоїстично. Тепер поглянь, що вийшло.

Другий раз, коли він прийшов додому, уже не плакав. Він був мовчазний, замкнений, майже не дивився на неї, хіба що скоса, з-під опущених повік — і ніколи не дивився, коли вони були в ліжку. Він просто валив її і не зупинявся навіть тоді, коли вона благала, навіть коли в неї йшла кров. Він ненавидів її тоді, уже її ненавидів; вона спочатку цього не помічала, але коли вона розповіла йому, як їй шкода, що з тими дівчатами у в’язниці так погано поводяться, про тих, хто свідомо відмовився від служби й таке інше — ударив її по обличчю, плюнув на неї і назвав зрадницею і бляддю.

Третій раз, коли він прийшов додому, це взагалі був не він.

І вона знала, що він ніколи вже не повернеться. Від того, ким він був, нічого не лишилося. І вона не могла піти, не могла піти і закохатися в когось іще, бо нікого, крім нього, не знала — і тепер не стало і його… Не стало — а проте він все ще сидів біля вогню у чоботях і пив, і пив, і дивився на неї, як на ворога, і вона бажала йому смерті.

Хіба це життя?

Енн хотілося б, аби був якийсь інший спосіб. Вона хотіла б знати ті таємниці, що їх знали інші, але Ліббі Сітон давно загинула й забрала їх під воду. Енн знала про такі речі, звичайно ж, як більшість селянок. Знала, які гриби збирати, а які не брати, вони знала й про прекрасну даму — беладонну, яку ніколи-ніколи не можна чіпати. Енн знала, де ця рослина росте в лісі, але й знала, як вона діє, і не хотіла, щоб він відійшов так.

Він весь час боявся. Вона помічала це, бачила це з його виразу щоразу, коли вона крадькома зиркала вбік: поглядав він увесь час на двері, дивився у сутінки, намагаючись розгледіти щось за деревами. Він боявся, він чекав, що щось прийде. І весь час він дивився не туди, бо ворог був не там, він уже тут, у його домі. Він сидів біля вогню.

Вона не хотіла, щоб йому було страшно. Не хотіла, щоб він побачив тінь, яка падає на нього, тож дочекалася, поки він засне в кріслі, не роззувшись, і біля нього лежатиме порожня пляшка. Вона діяла тихо й швидко. Вона приставила вістря ножа до його потилиці й загнала його так глибоко, що він навіть не встиг прокинутися, як пішов назавжди.

Отак і краще.

Але все дуже сильно замастилося, просто жахливо, тож потім вона пішла до річки помити руки.

Неділя, 23 серпня

Патрік

Патрік завжди бачив той самий сон про дружину. Була ніч, і вона була в воді. Він залишив Шона на березі й пірнув, він плив і плив, але весь час виходило так, що коли він уже наближався до неї на відстань руки, її зносило далі, і він мусив плисти за нею знову. Уві сні затон був ширший, ніж у реальному житті. То не був затон, а озеро, океан. Він, здавалося, плив вічно, і тільки тоді, коли вже був настільки виснажений і відчував, що зараз потоне сам, йому врешті-решт вдавалося схопити її й підтягнути до себе. І тоді її тіло повільно переверталося на поверхні, і він бачив її обличчя — і вона тоді своїм розбитим, закривавленим ротом сміялася. Завжди видиво було те саме, тільки вчора ввечері, коли тіло наблизилося до нього, то була Гелен.

Він прокинувся з жахливим переляком, серце калатало так, що, здавалося, от-от розірветься. Він сів у ліжку, приклавши долоню до грудей, не бажаючи визнати свого страху, чи те, що він змішаний із почуттям глибокого сорому. Він розсунув фіранки й почекав, доки стане сіріти, а тоді рушив до сусідніх дверей до кімнати Гелен. Він зайшов тихо, обережно взяв табуретку, що стояла біля туалетного столика, і приставив до ліжка. Він сів. Її обличчя було розвернуте в бік від нього, так само, як уві сні, і він боровся з бажанням покласти руку їй на плече, щоб розбудити її, щоби переконатися, що її рот не повний крові й вибитих зубів.

Коли вона нарешті поворухнулася, повільно перевернулася, то смикнулася, побачивши його, так що вдарилася об стіну позаду.

— Патрік! Що сталося? Це Шон?

Він похитав головою.

— Ні. Нічого не сталося.

— Тоді…

— Я… я не залишив деякі речі в машині? — спитав він. — Днями? Я прибрав сміття з будиночка і хотів його викинути, але потім ця кішка… Я задумався і, по-моєму, залишив його там. Так? — Вона сковтнула, кивнувши, її чорні зіниці зменшили райдужки до блідо-коричневих тонких кілець.

— Так, я… З будинку Вордів? Ви взяли ці речі звідти?

Вона насупилася, ніби намагалася зрозуміти щось.

— Так. Звідти. Що ти зробила з ними? Що ти зробила з кульком?

Вона сіла.

— Я викинула його, — сказала вона. — Це ж було сміття, чи не так? Воно мало вигляд сміття.

— Так. Просто сміття.

Її очі метнулися вбік, потім повернулися.

— Тату, як ви думаєте, він почав знову? — зітхнула вона. — Він і вона. Ви думаєте?..

Патрік нахилився вперед і прибрав волосся із чола.

— Ну я — не впевнений. Може. Я думаю, це могло бути. Але тепер усе скінчено, чи не так?

Він спробував встати на ноги, але виявив, що ноги ослабли, і він змушений спиратися однією рукою на тумбочку. Він відчував, що вона спостерігає за ним, і йому стало соромно.

— Хочеш чаю? — запитав він.

— Я заварю, — сказала вона, відсуваючи ковдру.

— Ні, ні. Лишайся тут. Я зроблю.

Біля дверей він озирнувся до неї.

— Ти позбулася його? Цього сміття? — спитав він знову. Гелен кивнула. Повільно, відчуваючи напругу в грудях і задерев’янілість ніг, пішов униз сходами на кухню. Наповнив чайник і сидів за столом, із важким серцем. Ніколи ще не було, щоб Гелен йому брехала, але він був абсолютно впевнений, що цього разу вона сказала неправду.

Можливо, він мав був розлютитися, але переважно він був злий на Шона, тому що це була його помилка — привести її туди. Гелен навіть не мала би бути в цьому будинку! Вона має бути вдома, у ліжку свого чоловіка. І він не мав опинятися в такій принизливій ролі — у ролі прибиральника за своїм сином. І в неделікатній ситуації — коли спав у сусідній кімнаті зі своєю невісткою. Шкіра на його руці засвербіла під пов’язкою, і він, забувшись, почухав її.

І все ж, якщо бути чесним, і він завжди намагався таким бути, то хто він такий, щоб критикувати свого сина? Він згадав, як воно — бути молодим, коли тобою крутить біологія. Він зробив для себе поганий вибір, і йому й досі було за це соромно. Вибрав красуню — слабку, егоїстичну красуню, жінку, якій не вистачало самоконтролю практично ні в чому. Ненаситну жінку. Вона пішла самовбивчим шляхом, і єдине, що дивувало його тепер, коли він над тим замислювався — це те, як довго він це терпів. Патрік розумів те, чого так і не усвідомила Лорен — скільки разів вона була небезпечно близька до загибелі.

Він почув тупіт на сходах і озирнувся. Гелен стояла у дверях, досі в піжамі, боса.

— Тату? З вами все гаразд?

Він звівся на ноги, готовий зробити чай, але вона поклала руку йому на плече.

— Сідайте. Я заварю.

Він вибрав погано один раз, але не другий. Адже Гелен обрав він. Дочка колеги, тиха, проста й працьовита: він одразу побачив, що ця буде стійка, любляча й вірна. Шона довелося умовляти. Він закохався у жінку, з якою познайомився, коли ходив у стажерах, але Патрік розумів, що це не триватиме довго, і коли все затяглося довше, ніж мало бути — він поклав цьому край. Тепер він дивився на Гелен і розумів: він зробив хороший вибір для свого сина: Гелен була прямолінійна, скромна, розумна — їй геть нецікаві подробиці життя зірок і плітки, якими, як видається, живиться більшість жінок. Вона не витрачає час на телевізор чи романи, вона працює і не скаржиться. З нею легко, вона швидко всміхається.

— Будь ласка. — Вона всміхнулася йому зараз, передаючи чай. — Ой! — Вона різко вдихнула крізь зуби. — Воно має поганий вигляд.

Вона дивилася на його руку, яку він почухав і відірвав пов’язку. Шкіра під пластирем почервоніла й набрякла, рана була темна. Гелен принесла теплу воду, мило, антисептик, свіжі бинти. Вона обробила рану й знову перев’язала йому руку, і, коли вона скінчила, він потягнувся до неї й поцілував її в губи.

— Тату! — сказала вона й лагідно його відсторонила.

— Вибач, — сказав він. — Вибач.

Сором повернувся, він тепер його просто переповнював — і гнів теж.

Жінки принижували його не раз. Спочатку Лорен, потім Джинні й так далі. Але не Гелен. Звичайно, не Гелен? А все ж вона збрехала йому сьогодні. Він бачив це на її обличчі, на її відкритому обличчі, що не звикло до обману, і він здригнувся. Він знову подумав про сон, про Лорен, яка переверталася у воді; історія повторюється, тільки жінки дедалі гіршають.

Нікі

Джинні сказала: час уже щось із цим усім робити.

— Легко тобі казати, — відповіла Нікі. — Ось і ти іншої заспівала, чи не так? Раніше я, бачте, повинна була тримати язика за зубами заради мого ж таки захисту. Тепер ти кажеш мені, щоб я кидала застереження на вітер?

Джинні нічого на це не сказала.

— Ну, хай там як, а я намагалася. Ти ж знаєш, я пробувала. Я показувала в правильному напрямку. Я ж залишила сестрі повідомлення, правда? І то вже не моя вина, що ніхто мене не слухає. О, це занадто тонко, еге ж? Занадто тонко! Ти хочеш, щоб я тут ходила й на все горло про це кричала? Подивися, куди тебе завели розмови!

Вони вже сперечалися про це всю ніч.

— Це не моя вина! Ти не можеш сказати, що я винна. Я ніколи не хотіла, щоб у Нел Ебботт були неприємності. Я сказала їй, що я знала, та й усе. Ніби ти мені про це казала. Тебе взагалі не перебалакаєш. Навіть не знаю, чому я взагалі морочу собі голову з тобою!

Джинні починала діяти їй на нерви. Вона просто не замовкала. І найгірше, ну, не найгірше, найгірше — це те, що вона ні хріна не спить останнім часом — а на другому місці було те, що сестриця, можливо, має рацію. Нікі знала це з самого початку, з того першого ранку, коли, сидячи біля вікна, вона відчула: ось іще одна. Ще хтось купатися пішов. Вона подумала про це тоді; вона навіть думала, чи не поговорити з Шоном Таунсендом. Але слушно притримала язика: вона бачила, як він відреагував, коли вона згадав про його матір, як загарчав від гніву, як з нього впала машкара люб’язності. Він був сином свого батька врешті-решт.

— Так із ким же? Із ким, дівчисько? Із ким мені говорити? Не з поліціянткою. Навіть не пропонуй. Вони всі однакі! Вона піде прямо до свого шефа, а то ж як? Не з поліціянткою, то з ким же? Із сестрою Нел? Сестра в Нікі особливої впевненості не викликала. А от дівчинка — вона інакша. Вона ж лише дитина, мовила Джинні, але Нікі відказала: «Ну й що? У неї в одному мізинці більше рішучості й наполегливості, ніж у половини людей у цьому місті».

Так, вона буде говорити з дівчинкою. Тільки вона ще не знала, що ж їй сказати.

У Нікі ще були сторінки з книжки Нел. Ті, над якими вони працювали разом. Вона може показати їх дівчинці. Вони були надруковані, не написані від руки, — але, звичайно, Ліна впізнає слова її матері, її стиль? Звичайно, вони не все робили так, як вважала Нікі. Це було однією з причин, чому вони припинили спільну роботу. Мистецькі розбіжності. Нел пішла геть роздратована й сказала, що якщо Нікі не може сказати правди, то вони просто гають час, утім, що вона знає правду? Усі вони просто розповідають історії.

— Ти ще тут? — спитала Джінні. — Я думала, ти збираєшся поговорити з дівчинкою.

А Нікі відповіла:

— Добре. Притримай там свою перуку. Поговорю. Тільки пізніше. Я зроблю це, коли буду готова.

Іноді їй хотілося, щоб Джинні заткнула пельку, а іноді вона найдужче хотіла б, щоб сестра сиділа з нею тут, у кімнаті, дивилася з нею у вікно. Їм би постаріти разом, діючи як слід на нерви одна одній, а не сваритися в ефірі, як оце зараз.

Нікі була б рада уявляти Джинні не такою, якою вона її бачила, коли та востаннє прийшла до цієї квартири. Це було лише за кілька днів до того, як Джинні залишила Бекфорд назавжди, і вона була бліда від шоку й тремтіла від страху. Вона прийшла й сказала Нікі, що її викликав до себе Патрік Таунсенд. Він сказав Джинні, що якщо та й далі говоритиме те саме, що раніше, якщо й далі ставитиме ті самі запитання й намагатиметься зруйнувати його репутацію, то він подбає, аби вона постраждала. «Не від мене, — сказав він, — не буду я об тебе бруднитися. Я підряджу когось на брудну роботу. І не одного. Я організую, щоб їх було кілька — і по черзі. Ти ж розумієш, я знаю людей, чи не так, Джин? Ти ж не сумніваєшся, що я знаю людей, які б радо таке зробили, еге ж, дівчинко?»

Джинні стояла просто в цій кімнаті й узяла з Нікі обіцянку, клятву, що та нікому не розповість і нічого з цього приводу не робитиме.

— Ми нічого не можемо зробити зараз. Краще б я нічого тобі не казала…

— А як же… хлопець?.. — сказала Нікі. — А з ним що робитимеш?

Джинні витерла сльози з очей.

— Я знаю. Я розумію. Мені погано навіть від самої думки про це, але ми просто мусимо залишити його. Будь спокійна, нічого не кажи. Тому що те, чим Патрік погрожував мені, Нікі, він готовий зробити і з тобою. Він словами не розкидається.

Джинні поїхала через два дні. Вона не повернулася.

Джулс

Скажи чесно. Хіба тобі хоч на трохи це не сподобалося?

Я прокинулася із цим голосом у голові. Це було в середині дня. Я не можу спати вночі, цей будинок гойдається, як човен, і звук води оглушливий. Удень це чомусь не так важко.

Хай там як, а я, напевно, заснула, тому що прокинулася з голосом у голові, який питав: Хіба тобі хоч на трохи це не сподобалося? Чи, може, не «сподобалося», а «було приємно»? Чи «хотілося»? Не можу зараз згадати. Я тільки пам’ятаю, як висмикнула руку з твоєї руки й занесла для удару — і вираз твого спантеличеного обличчя.

Я попленталася коридором у ванну і ввімкнула душ. Я надто втомилася, щоб роздягатися, так що я просто сиділа там, тоді як ванна кімната наповнювалася парою. Потім я вимкнула воду, пішла до раковини й умилася. Коли я підняла голову, то побачила, як на запітнілому дзеркалі проступили дві літери: «Л» і «С». Я так злякалася, що скрикнула. Я почула, як відчинилися двері в Ліни, як вона постукала до ванної.

— Що там? Що у вас відбувається, Джуліє?

Я сердито відчинила двері.

— Що ти робиш?! — запитала я. — Що ти намагаєшся зробити зі мною?

Я показала на дзеркало.

— Що? — Вигляд у неї був роздратований. — Що таке?

— Ти дуже добре знаєш, Ліно. Я не знаю, що ти собі думаєш, що намагаєшся зробити, але…

Вона розвернулася до мене спиною й пішла, сказавши:

— Господи, ну ви й ненормальна!

Я стояла, дивлячись на ті літери. Я не вигадую, вони, безумовно, там були: «Л. С.». Такі штуки ти робила весь час: залишала мені написи від привидів на дзеркалі чи малювала маленькі пентаграми червоним лаком для нігтів на моїх дверях. Ти робила це, щоб налякати мене. Ти любила зводити мене з глузду, і, мабуть, розповідала їй про це. Певно, що розповідала — от і вона тепер це робить.

Чому «Л. С.»? Чому Ліббі Сітон? Чому зациклюватися на ній? Ліббі була безневинною юнкою, її потягли у воду чоловіки, які ненавиділи жінок, зваливши на неї провину за те, що самі зробили. Але ж Ліна вважає, ти пішла туди з власної волі, то чому ж Ліббі? Чому «Л. С.»?

Загорнувшись у рушник, я почалапала коридором до твоєї спальні. Там було наче так само, як раніше, тільки змінився запах у повітрі. Щось солодке — не твої парфуми, інше. Щось аж нудне, важке, схоже на відцвілі троянди. Шухляда біля ліжка була засунута, і коли я її переглянула — усе було, як і раніше, лише з одним винятком. Твоя запальничка з ініціалами Ліббі зникла. Хтось був у кімнаті. Хтось узяв її.

Я повернулася до ванни, знову вмилася, витерла літери на дзеркалі — і тут побачила, як ти стоїш позаду мене, з точно таким самим спантеличеним виразом обличчя. Я озирнулася — і Ліна підняла руки, наче захищаючись.

— Господи, Джуліє, охолоньте. Що з вами робиться?

Я похитала головою.

— Я просто… Я просто…

— Просто що? — Вона закотила очі.

— Мені потрібне повітря…

Але на першій сходинці я мало не скрикнула знову: біля хвіртки були жінки — дві, у чорному, зігнуті, якось наче переплетені. Одна з них подивилася на мене. Це була Луїза Віттекер, мати дівчинки, яка померла. Вона вирвалася від іншої, буркнувши:

— Облиш мене! Дай мені спокій! Не підходь до мене!

Інша махнула рукою їй — чи, може, мені? Потім вона розвернулася й повільно побрела провулком.

— Ах ти ж психована! — кинула їй услід Луїза, підходячи. — Вона небезпечна, ця Сейдж. Не спілкуйтеся з нею, я вам кажу. Не пускайте її на поріг! Вона брехунка й шахрайка, їй тільки й треба, що гроші, — віддихалася, похмуро зиркнула на мене. — Добре. Ви маєте настільки жахливий вигляд, як я себе почуваю.

Я відкрила рота й закрила його знову.

— Чи ваша племінниця вдома?

Я повела її в дім.

— Я її зараз приведу, — сказала я, але Луїза вже стояла під сходами й кликала Ліну.

Потім вона зайшла на кухню і сіла за стіл, чекаючи.

За деякий час з’явилася Ліна. Її постійний вираз обличчя, такий як у тебе, — поєднання зарозумілості й нудьги — зник. Вона зустріла Луїзу покірно, хоча я навіть не впевнена, що Луїза це помітила, бо дивилася не на Ліну — а на стіну перед собою, на дерев’яне сердечко на полиці.

Ліна сіла за стіл, підняла руки, щоб зібрати волосся у вузол на потилиці. Вона злегка звела підборіддя, ніби вже готувалася до чогось, до розпитувань. До допиту. Мене, мабуть, ніхто не помічав — вони практично не звертали на мене уваги, але я залишилася на кухні. Я стала біля куховарського столу, не розслабившись, а навшпиньки — готова за потреби втрутитися.

Луїза повільно кліпнула, і її погляд нарешті зупинився на Ліні, яка витримала його якусь секунду, а потім опустила очі.

— Мені шкода, місіс Віттекер. Мені дуже шкода.

Луїза нічого не сказала. Сльози текли зморшками на її обличчі, руслами, що їх розмило за багато місяців безутішне горе.

— Мені дуже шкода, — повторила Ліна. Вона тепер теж плакала, волосся у неї розпустилося знову, і вона мотала його на пальці, як маленька дівчинка.

— Цікаво, чи ти коли-небудь дізнаєшся, — сказала нарешті Луїза, — як це — зрозуміти, що не знаєш своєї дитини, — вона глибоко, судомно вдихнула. — У мене є всі її речі. Її одяг, її книжки, її музика. Фотографії, які вона берегла. Я знаю її друзів і людей, якими вона захоплювалася, я знала, що вона любить. Але це була не вона. Тому що я не знала, кого вона кохала. У неї було життя — ціле життя — якого я не знала. Найважливіша частина її — а я її не знала!

Ліна спробувала щось сказати, але Луїза вела далі.

— Річ у тому, Ліно, що ти могла б допомогти мені. Ти могла б сказати мені про це. Ти могла б сказати мені, щойно дізналася. Ти могли б прийти до мене й сказати мені: вашу дочку затягло у щось таке, над чим вона не владна, у те, що — ти знала, ти мала знати — що врешті стане шкідливим, небезпечним для неї.

— Але я не могла… Не могла… — знов-таки Ліна намагалася щось сказати, а Луїза знову їй цього не дала.

— Навіть якщо ти була досить сліпою, чи дурною, чи легковажною, щоб не зрозуміти, скільки проблем цим наживаєш, ти ще могла б допомогти мені. Могла б прийти до мене після того, як вона загинула, і сказати: це не ви щось не те зробили чи не зробили. Це не ваша вина, не вина вашого чоловіка. Ти могла б допомогти нам припинити зводити себе з розуму. Але ти цього не зробила. Ти вирішила цього не робити. За цей весь час ти нічого не сказала. Увесь цей час ти… І що ще гірше, навіть гірше, ніж це, ти дозволила, щоб йому… — її голос зірвався майже на вереск, а потім розвіявся у повітрі, як дим.

— Усе зійшло з рук? — закінчила Ліна. Вона вже не плакала, і хоча її голос тремтів, він був сильним, а не слабким. — Так. Я це зробила, і від того мені було жахливо. Я практично як хвора стала, але я зробила це для неї. Усе, що я зробила, я зробила для Кейті.

— Не здумай вимовляти її ім’я! — прошипіла Луїза. — Не смій!

— Кейті, Кейті, Кейті! — Ліна звелася, спираючись на стіл, схилилася майже до Луїзиного носа. — Місіс Віттекер! — вона впала назад на своє місце. — Я її любила. Ви знаєте, як я її любила. Я зробила те, чого вона хотіла від мене. Я зробила те, про що вона мене просила.

— Не тобі вирішувати, Ліно, чи приховувати щось таке важливе від мене, її матері…

— Ні, це вирішувала не я, це вирішила вона! Я знаю, ви вважаєте, що маєте право знати все, але це не так. Вона не була дитиною, вона не була маленькою дівчинкою.

— Вона була моєю маленькою дівчинкою! — стогнала, вила Луїза.

Я зауважила, що вчепилася за стіл, і теж ось-ось заплачу.

Ліна знову заговорила, у її голосі бриніло благання:

— Кейті зробила вибір. Вона прийняла рішення, і я поставилася до нього з повагою. — І тоді, ще м’якше, ніби розуміючи, що виходить на небезпечну територію: — І не тільки я. Джош так само.

Луїза розмахнулася і з усієї сили вдарила Ліну по обличчю. Від стін відбилася луна. Я кинулася до жінки й схопила її за руку.

— Ні! — крикнула я. — Досить! Досить! — Я спробувала поставити її на ноги. — Вам слід піти.

— Облиште її! — відрізала Ліна. Ліва щока в неї горіла, але вираз обличчя був спокійний. — Не займайте її, Джуліє. Хай б’є, якщо хоче. Хай очі видере, за волосся тягає. Хай робить зі мною, що хоче. Яка тепер уже різниця?

Рот Луїзи був відкритий, я відчувала, як звідти кисло пахло. Я відпустила її.

— Джош нічого не сказав через тебе, — сказала вона, витираючи слину з губ. — Це ти казала йому нічого не говорити.

— Ні, місіс Віттекер, — говорила Ліна абсолютно спокійно, хоча й приклала праву руку тильним боком до щоки, аби вгамувати біль. — Це не так. Джош тримав язика за зубами через Кейті. Тому що вона попросила його. А потім, пізніше, тому що він хотів захистити вас і свого тата. Він думав, що вам від цього буде дуже важко. Знати, що її… — Вона похитала головою. — Він малий, він думав…

— Не кажи мені, що думав мій син! — сказала Луїза. — І що він хотів зробити. Просто не кажи.

Вона підняла руку до шиї — рефлекс. Ні, не рефлекс: вона схопила двома пальцями синю пташку.

— Це, — просичала вона. — Це ж не від тебе, так? — Ліна на мить завмерла, потім похитала головою. — Це від нього. Чи не так? Це він їй подарував!

Луїза відсунула стілець, деручи плитку. Вона звелася на ноги, із силою зірвала ланцюжок з шиї, кинувши його об стіл перед Ліною.

— Він подарував їй оце, а ти дозволила мені носити його на шиї!

Ліна заплющила очі на мить, знову похитавши головою. Тиха дівчинка, яка вибачалася на цій кухні кілька хвилин тому, зникла — і замість неї сидів хтось інший, старший, не до порівняння з дитиною-Луїзою, охопленою розпачем та істерикою. І я одразу чітко згадала тебе трохи молодшою за Ліну тепер — один з небагатьох спогадів, де ти мене захищаєш. У моїй школі одна вчителька звинуватила мене, ніби я взяла щось чуже, і я згадала, як ти її переконувала. Ти говорила спокійно й проникливо, не підвищувала голосу, коли казала їй, як несправедливо вона висуває бездоказові звинувачення — і вона тебе злякалася. Я згадала, як пишалася тобою тоді, і тепер у мене виникло таке саме відчуття — стало так само тепло в грудях.

Луїза почала говорити знову, дуже тихо.

— Тоді поясни, — сказала вона, сідаючи, — коли вже ти знаєш так багато. Коли розумієш так багато. Якщо Кейті кохала цього чоловіка, а він кохав її, то чому? Чому вона зробила те, що вона зробила? Що він зробив з нею? Як довів до цього?

Ліна озирнулася на мене. Вона мала переляканий вигляд, чи, може, просто з усім змирилася — я не могла розпізнати її виразу. Вона дивилася на мене якусь мить, потім заплющила очі, змахнула з них сльози. Коли вона знову заговорила, її голос був різкіший, міцніший, ніж до того.

— Він не доводив її до цього. Він нічого такого не робив, — зітхнула вона. — Ми з Кейті сперечалися, — сказала вона. — Я хотіла, щоб вона припинила це, не бачилася з ним. Мабуть, це було неправильно. Я думала, вона так потрапить у біду. Я думала… — вона похитала головою. — Я просто не хотіла, щоб вона бачила його більше.

На обличчі Луїзи спалахнуло розуміння. І я теж зрозуміла все.

— Ти погрожувала їй, — сказала я, — що розповіси.

— Так, — ледь чутно промовила Ліна. — Погрожувала.

Луїза пішла, не сказавши ні слова. Ліна сиділа нерухомо, дивлячись на річку за вікном, не плакала й не казала нічого. Я теж не знала, що їй сказати, як до неї достукатися. Я розпізнала в ній щось знайоме — те, що, напевно, було і в мене, може, і в кожного в цьому віці, якусь посутню непізнаваність.

Я подумала, як дивно, що батьки вважають, ніби знають своїх дітей, розуміють своїх дітей. Хіба вони не пам’ятають, які були у вісімнадцять, п’ятнадцять чи дванадцять років? Можливо, наявність дітей змушує забути, як бути дитиною. Я пам’ятаю тебе в сімнадцять років і себе в тринадцять, і я абсолютно впевнена, що наші батьки не мали ані найменшого уявлення про те, які ми.

— Я збрехала їй, — голос Ліни зламав мій хід думок. Вона не рухалася, і далі дивилася на воду.

— Кому збрехала? Кейті?

Вона похитала головою.

— Луїзі? Про що?

— Немає сенсу казати їй правду, — сказала Ліна. — Зараз немає. Про мене, хай хоч мене звинувачує. Принаймні я близько. Їй потрібно на когось звалити всю свою ненависть.

— Що ти маєш на увазі, Ліно? Про що ти?

Ліна подивилася на мене своїми холодними зеленими очима, і вона мала старший вигляд, ніж раніше. Була така, як ти того ранку, коли витягла мене з води. Змінена, втомлена.

— Я не погрожувала нікому розказати. Я ніколи не зробила б їй такого. Я любила її. Ніхто з вас, здається, не розуміє, як це, ви наче взагалі не знаєте, що таке любов. Я б заради неї що завгодно зробила.

— Коли не ти погрожувала їй, то…

Здається, я зрозуміла відповідь до того, як вона її вимовила.

— Це була мама, — сказала вона.

Джулс

У кухні стало холодніше; якби я вірила в духів, то сказала б, що ти приєдналася до нас.

— Ми справді сперечалися, як я казала. Я не хотіла, щоб вона бачилася з ним. Вона сказала, що їй байдуже, що я думаю, їй немає різниці. Сказала, що я ще не дозріла, щоб зрозуміти, як це — бути у реальних стосунках. Я обізвала її повією, а вона мене — целкою. Дійшло майже до бійки. Дурної, жахливої. Коли Кейті пішла, я зрозуміла, що мама була у своїй кімнаті, прямо за стінкою двері — я думала, її не було вдома. Вона почула все. Вона сказала мені, що має поговорити з Луїзою про це. Я вмовляла її такого не робити, я сказала, що це поламало б усе життя Кейті. То, сказала вона, може, краще поговорити з Гелен Таунсенд, адже врешті-решт саме Марк чинить погано, а Гелен його начальниця. Вона сказала: може, тоді його звільнили б, але не нашкодили репутації Кейті. Я сказала їй, що це нерозумно, і вона зрозуміла, що це так. Вони ж не зможуть просто його звільнити — має бути офіційна заява. Влізе поліція. Дійде до суду. Буде розголос. І навіть якщо імені Кейті не буде в газетах, її батьки дізнаються, і вся школа знатиме… Таке не може залишатися таємним.

Вона зробила глибокий вдих, повільно видихнула.

— Я мамі тоді казала: Кейті радше готова буде померти, ніж пройти через таке.

Ліна потяглася до вікна, відчинила його, потім порилася в кишені своєї капюшонки й витягла пачку цигарок. Закурила й випустила дим у повітря.

— Я благала її. Я серйозно — саме благала — і мама сказала мені, що має подумати про це. Сказала, що я маю переконати Кейті припинити бачитися з ним, що цей роман — це зловживання службовим становищем, і такого бути не повинно. Вона пообіцяла мені, що наразі вона нічого не робитиме, дасть мені час переконати Кейті. — Вона загасила ледь запалену цигарку об підвіконня й викинула у воду.

— Я повірила їй. Я довіряла їй, — вона подивилася на мене знову. — Але потім днів за два по тому я побачила маму на шкільній автостоянці: вона розмовляла з містером Гендерсоном. Я не знаю, про що вони говорили, але розмова була не дружня, і я розуміла, що, напевно, мені треба сказати про це Кейті, про всяк випадок, щоб вона знала й була готова… — її голос затремтів, вона сковтнула. — Вона загинула через три дні.

Ліна шморгнула й витерла ніс тильним боком долоні.

— Річ у тому, що коли ми говорили про це потім, мама клялася, що навіть не згадувала про Кейті з Марком Гендерсоном. Сказала, що вони сперечалися про мене, про ті проблеми, які в мене були в класі.

— Так… Ліно, стривай, я не розумію. То ти кажеш, що твоя мама не погрожувала їм розголосом?

— Я й сама так і не зрозуміла. Вона клялася, що нічого не сказала, але вона почувалася винною, я бачила. Я знала, що це моя вина, але поводилася так, наче це все вона винна. Вона перестала купатися в річці, і вона стала одержима тим, щоб говорити правду, вона весь час тільки й говорила, як неправильно боятися подивитися правді в очі, як погано не дати людям дізнатися правду, говорила й говорила про це…

(Я не була впевнена, чи це химерно, чи цілком правдиво й послідовно. Ти не казала правди, ти ніколи такого не робила — твої історії не були правдою, вони були твоєю правдою, були тобою продумані. Чи мені не знати. Я перебувала на брудному боці твоєї правди велику частина свого життя.)

— Але вона цього не зробила, ні? Вона ніколи нікому не говорила, не писала про Марка Гендерсона, у своїй… історії про Кейті, там немає жодної згадки про нього.

Ліна похитала головою.

— Ні, бо я б їй не дала. Ми сварилися і сварилися, і я все казала їй, що була б рада побачити цей шматок лайна за ґратами, але це розбило б серце Кейті. І це означало б, що вона зробила те, що вона зробила, марно, — вона сковтнула. — Я маю на увазі, я знаю. Я знаю, що Кейті зробила дурницю, блядь, абсолютно безглуздо вчинила, але ж вона померла, щоб захистити його. І якби ми пішли в поліцію, це означало б, що її смерть нічого не означає. Але мама просто продовжувала говорити про правду, про те, як це безвідповідально — просто лишити все як є. Вона була… Я не знаю.

Вона звела очі на мене, її погляд був такий самий холодний, як той, яким вона дивилася на Луїзу, і сказала:

— Ви дізналися б про це все, Джуліє, якби хоч раз поговорили з нею.

— Ліно, вибач, я дуже шкодую про це, але досі не розумію, чому…

— Знаєте, звідки мені видно, чи моя мати вбила себе? Знаєте, звідки я знаю точно? — я похитала головою. — Тому що в той день, коли вона померла, ми посварилися. Почалося через дрібниці, а закінчилося на Кейті — як і все. Я кричала на неї, називала її поганою матір’ю і казала, що якби вона була хорошою матір’ю, то вона могла б допомогти нам, допомогти Кейті, і тоді нічого такого не сталося б. І вона розповіла мені, що вона намагалася допомогти Кейті, що вона одного разу бачила, як вона верталася додому пізно, і зупинилася, запропонувала підвезти її. Сказала, що Кейті була дуже засмучена і не зізнавалася, чому, і мама сказала: «Ти не маєш проходити через це самостійно. Я можу тобі допомогти. І твої мама й тато можуть допомогти тобі». Коли я запитала її, чому вона ніколи не казала мені про це, вона не пояснила. Я запитала її, коли це сталося, і вона сказала, серед літа — двадцять першого червня. Кейті пішла на затон у ту ніч. Саме мама безглуздо підштовхнула її за межу, сама того не розуміючи. Ну а Кейті, виходить, штовхнула за межу маму…

Хвиля смутку накрила мене з такою силою, що мені здалося, ніби я впаду зі стільця. Це правда, Нел? Після всього цього ти дійсно стрибнула, і ти зробила це, бо почувалася винною, була у відчаї. Ти була у відчаї, тому що не мала до кого звернутися — не до розгніваної, засмученої дочки і, звичайно, не до мене, бо ти розуміла: якщо зателефонуєш — я не відповім. Ти була в розпачі, Нел? Ти стрибнула?

Я відчувала, як Ліна дивиться на мене, і розуміла, що вона бачить мій сором і те, що я врешті-решт усе зрозуміла — усвідомила й свою провину. Але в її обличчі не було ні переможності, ні задоволення, вона просто була дуже втомлена.

— Я не казала цього всього поліції, бо не хочу, щоб хтось про це знав. Я не хочу, щоб її звинувачували — на додачу до того, що вже є, не хочу. Вона робила це не з ненависті. І вона чимало страждала, чи не так? Вона страждала через те, через що страждати не повинна, адже це не її вина. Не її і не моя, — вона злегка сумно всміхнулася мені. — І не ваша. І не Луїзи, ні Джоша. Ми всі не винні.

Я спробувала обійняти її, але вона відштовхнула мене.

— Ні, — сказала вона. — Будь ласка, я просто… — Вона затихла. Підняла голову. — Мені треба побути самій. Просто трохи піду прогуляюся.

Я її відпустила.

Нікі

Нікі зробила, як сказала їй Джинні, — пішла поговорити з Ліною Ебботт. Стало прохолодніше, повіяло ранньою осінню, так що вона закуталась у своє чорне пальто, всунула ті сторінки у внутрішню кишеню й пішла до Млина. Але, опинившись там, вона побачила біля будинку й інших людей, а в юрбі їй бути не хотілося. Особливо після того, що сказала ця Віттекер: мовляв, вона дбає тільки про гроші й наживається на чужому горі людей — і це було повною неправдою. Вона ніколи не шукала саме цього — коли б люди тільки слухали. Вона трохи постояла під будинком, подивилася, але ноги в неї боліли, а в голові гуло — тож вона розвернулася і пішла додому. Іноді вона почувалася на свій вік, інколи на вік своєї матері. Сил на цей день у неї не було, вона не була готова до боротьби. Повернувшись до своєї кімнати, вона задрімала у своєму кріслі, потім прокинулась і подумала: а чи не побачила вона, як Ліна прямує до затону — але, може, це був сон або передчуття. Пізніше, однак, набагато пізніше, у темряві, вона вже не сумнівалася, що бачила цю дівчинку, яка, мов привид, ішла через площу, як цілеспрямований привид, трохи погойдуючись на ходу. Нікі відчувала, де перед нею розступалося повітря, чула гудіння її енергії аж у своїй темній кімнатчині — і ця сила її підняла, скинула геть прожиті роки. У цієї дівчинки була місія. У її животі горів вогонь — то була небезпечна дівчина. До такої не підходь.

Ліна, нагадала Нікі себе саму давним-давно; їй захотілося встати і танцювати, хотілося вити на місяць. Ну, вона вже своє відтанцювала, але, болить чи не болить, та вона вирішила, що цієї ночі вирушить на річку. Вона хотіла відчути їх ближче — усіх цих небажаних жінок, цих небажаних дівчат, небезпечних і повних життєвої сили. Вона хотіла відчути їхній дух, скупатися у ньому.

Нікі випила чотири таблетки аспірину, дістала ціпок і повільно, обережно спустилася сходами, вийшла чорним ходом у провулок за крамницями. Прошкутильгала через площу до мосту.

Це, здавалося, тривало дуже довго; усе так довго тяглося тими днями. Ніхто не попереджає вас про це замолоду, ніхто не каже вам, якими повільними ви станете, і як вам докучатиме ваша повільність. Треба було це передбачити, подумала Нікі й розсміялася в темряві.

Нікі могла згадати себе прудконогою, мов хорт. Тоді, замолоду, вони із сестрою бігали наввипередки понад річкою, за течією. Вони мчали, попідтикавши спідниці, відчували кожен камінь, кожну щілину на твердій землі крізь благенькі підошви полотняних черевиків. Їх було не спинити. Пізніше, набагато пізніше, старші й трохи повільніші, вони зустрілися на тому самому місці, угору за течією, і йшли разом, іноді кілька миль, часто мовчки.

Саме на одній з тих прогулянок вони побачили Лорен, яка сиділа на сходинках будинку Енн Ворд — у руці цигарка, голова прихилена до одвірка. Джинні гукнула її, і коли Лорен підняла очі, вони побачили: її обличчя виграє всіма кольорами заходу сонця.

— Із чортякою живе! — сказала тоді Джинні.

Кажуть, чорта згадай — так зразу смаленим повіє. Нікі стояла там, згадуючи сестру, спершись ліктями на холодне каміння мосту, поклавши підборіддя на руки, дивилась у воду — і відчула його. Відчула його раніше, ніж побачила. Вона не назвала його імені, але, може, шепіт Джин уже накликав його, сатану маленького містечка. Нікі повернула голову — і онде вже був він, ішов до неї зі східного боку мосту — в одній руці ціпок, у другій цигарка. Нікі плюнула на землю, як завжди, і прошепотіла заклинання.

Зазвичай вона на тому й закінчувала, але цієї ночі — і хтозна й чому — може, вона відчувала дух Ліни, чи Ліббі, чи Енн, чи Джинні — вона крикнула:

— Уже недовго лишилося!

Патрік зупинився. Він ніби здивувався, побачивши її.

— Що? — прогарчав він. — Що ти сказала?

— Кажу: недовго вже!

Патрік зробив крок у її бік, і вона знову відчула цей дух — жаркий, злий, він здіймався від живота до грудей, до рота.

— Вони говорили зі мною недавно.

Патрік відмахнувся і буркнув щось нерозбірливе. Він пішов далі, а дух усе не стихав. Вона крикнула:

— З моєю сестрою! З твоєю жінкою! І з Нел Ебботт! Усі вони, вони всі говорили зі мною. І в неї був твій номер, чи не так? У Нел Ебботт?

— Заткнись, стара пришелепо! — сплюнув Патрік. Він удав, що йде на неї, і Нікі здригнулася. Він засміявся і пішов далі.

— Наступного разу, як будеш говорити, — крикнув він через плече, — сестрі вітаннячка від мене переказуй!

Джулс

Я в кухні чекала на Ліну — я телефонувала їй, залишала голосові повідомлення. Я турбувалася безнадійно, і в моїй голові ти лаяла мене за те, що я не пішла за нею, як ти за мною. Ти і я — ми розповідаємо наші історії по-різному. Я знаю це, тому що прочитала твої слова: Коли мені було сімнадцять років, я врятувала сестру, яка мало не потонула. Ти була героїнею, без контексту. Ти не писала, як я потрапила туди, про футбол, про кров, про Роббі.

Чи про затон. Коли мені було сімнадцять років, я врятувала сестру, яка мало не потонула, пишеш ти, але ж у тебе дуже вибіркова пам’ять, Нел! Я досі відчуваю твою руку на своїй потилиці, досі пам’ятаю боротьбу з тобою, жах легенів без повітря, холодну паніку, коли, навіть у тому дурному, безнадійному, п’яному ступорі я розуміла, що зараз потону. Ти потримала мене там, Нел.

Недовго. Ти передумала. Схопивши мене за шию, ти витягла мене на берег, але я завжди знала, що ти якусь хвилю хотіла залишити мене там.

Ти сказала мені ніколи не говорити про це, узяла з мене обіцянку, заради мами, і тому я тимчасово не згадувала про це. Напевно, я завжди думала, що колись настане день, у далекому майбутньому, коли ми будемо старими, ти змінишся — і тоді ти пошкодуєш про це, і ми повернемося до того. Поговоримо про те, що трапилося, про те, що я зробила, що ти зробила, про те, що ти сказала, і як дійшло до такого, що ми зненавиділи одна одну. Але ти ніколи не просила вибачення. І ти так і не пояснила мені, як ти могла отак ставитися до мене, молодшої сестри. Ти так і не змінилася, а просто пішла й померла — і в мене наче серце вирване з грудей.

Я хочу, так відчайдушно хочу побачити тебе знову.

Я чекала на Ліну, поки, геть виснажена, я врешті лягла спати. У мене було таке безсоння, відколи я повернулася до цього місця — і ось воно мене наздогнало. Я впала, занурюючись у сон і спливаючи на його поверхню, доки почула, що внизу відчинилися двері, потім — як Ліна підіймається сходами. Я чула, як вона заходить до кімнати, вмикає музику, настільки голосно, що я почула, як якась жінка співала:

That blue-eyed girl She said “no more” That blue-eyed girl Became blue-eyed whore.

Я знову повільно занурювалася в сон. Коли я знову прокинулася, музика ще грала — ту саму пісню, уже голосніше. Я хотіла, щоб вона її вимкнула, страшенно хотіла, але я не могла, не мала сил встати з ліжка. Я гадала, чи насправді прокинулася зовсім, бо якщо я не сплю, то що так тисне мені на грудях, так давить на мене? Я не могла дихати, не могла рухатись, але я чула жіночий голос чітко й ясно, що досі співав:

Little fish, big fish, swimming in the water. Come back here, man, gimme my daughter.

Раптом вага зникла — і я, розлючена, піднялася з ліжка. Я, спотикаючись, висунулася в коридор і крикнула Ліні, щоб прикрутила звук. Я кинулася до її дверей і смикнула ручку. Двері відчинилися. У кімнаті не було нікого. Горіло світло, вікна були відчинені, у попільничці лежали цигарки, біля порожнього ліжка — склянка. Музика, здавалося, лунала дедалі голосніше, у голові в мене гупало, щелепа боліла, а я продовжувала кричати, хоч навколо не було нікого. Я знайшла айпод — і вимкнула його, і нарешті мені стало чути тільки власне дихання і стукіт крові у вухах.

Я повернулася в свою кімнату і знову зателефонувала Ліні; відповіді не було, тож я спробувала зв’язатися із Шоном Таунсендом, але виклик пішов на голосову пошту. На першому поверсі вхідні двері були замкнені, усе світло ввімкнене. Я стала ходити з кімнати в кімнату, зазираючи почергово в кожну, хитаючись, мов п’яна, мов під наркотиками. Я лягла на підвіконня, де колись сиділа й читала книжки з матір’ю, на якому двадцять два роки тому твій хлопець зґвалтував мене — і знову заснула.

Мені снилося, що вода підіймається. Я нагорі, у спальні батьків. Я лежу в ліжку поруч із Роббі. Надворі шумить дощ, річка здіймається, і чомусь розумію, що внизу будинок затоплений. Спочатку повільно, тільки цівка води просочується під двері, а потім швидше — вона відчиняє двері й вікна, брудна вода ллється у будинок, накочується на сходи. Чомусь я бачу вітальню, занурену в каламутну зелень — річка заявляє свої права на будинок, вода сягає горла «Пса», який тоне, тільки тепер він уже не намальований, а справжній. Його очі білі й великі від паніки, і він бореться за своє життя. Я намагаюся встати, щоб спуститися вниз, щоб врятувати його, але Роббі не пускає мене, тягне мене за волосся.

Я прокинулася з того страхіття у паніці. Перевірила свій телефон, уже минула третя година ночі. Мені чулися якісь рухи по всьому будинку. Ліна була вдома. Дякувати Богові. Я чула, як вона спускається сходами, як ляскають її капці. Вона зупинилася, стала у дверях, і проти світла темнів її силует.

Вона пішла до мене. Вона говорила щось, але я не чула її, і я побачила, що на ній зовсім не капці, а туфлі на підборах, і та сама чорна сукня, що на похорон, — і з неї стікає вода. Її волосся липло до обличчя, її шкіра була сіра, губи сині. Вона була мертва.

Я прокинулася, задихаючись. Моє серце калатало, сидіння піді мною промокло від поту. Я сіла, збентежено подивилася на картини навпроти, мені здалося, що вони ворушаться, і я подумала: я ще сплю, я не можу прокинутися, не можу прокинутися. Я вщипнула себе з усієї сили, загнавши нігті в передпліччя — і побачила справжні сліди, відчула справжній біль. У будинку було темно й тихо, чувся лише тихий шепіт річки. Я покликала Ліну.

Побігла вгору сходами, по коридору. Двері Ліни були прочинені, світло ввімкнене. У кімнаті все було так само, як і кілька годин тому: склянка води, незастелене ліжко, попільничка. Ліни не було вдома. Вона не поверталася. Вона зникла.

Частина третя

Понеділок, 24 серпня

Марк

Додому він дістався пізно, уже після другої години ночі. Його рейс із Малаги перенесли, а потім він, загубивши квитанцію з парковки, провів обурливі сорок п’ять хвилин у пошуках своєї машини.

Тепер він уже був би радий, коли б затримався: краще б він не знайшов машини взагалі й ночував у готелі. Він міг би не бачити цього хоча б на одну ніч довше. Адже коли він зрозумів у темряві, що всі вікна його будинку розбиті, то Марк уже знав: він не спатиме — і тієї ночі, і взагалі вночі. Відпочинку кінець, душевному спокою теж. Його зрадили.

Також він думав про те, що треба було йому бути холоднішим, твердішим, було б йому якось потягнути час, утримати свою наречену. Згодом, коли б вони прийшли до нього, він міг би сказати:

— Я?! Я щойно повернувся з Іспанії. Провів п’ять днів у Андалузії з моєю нареченою. Із красунею і фахівцем, моєю двадцятидев’ятирічною подругою.

Але ж це не допомогло б, чи не так? Не буде важити, що він сказав, що він зробив, як прожив життя: його все одно розіпнуть. Це нічого не означатиме для газет, поліції, школи, громади — що він не який-небудь збоченець, котрий давно ганяється за удвічі молодшими дівчатами. Ні для кого не важитиме, що він закохався, і вона його теж кохала. На взаємність їхнього почуття ніхто не зважить: зрілість Кейті, її серйозність, її розум, її вибір — жодна з цих речей не матиме значення. Усі тільки й бачитимуть його вік — двадцять дев’ять років, і її вік — п’ятнадцять років, і зламають йому життя.

Він стояв на газоні, дивлячись на побиті вікна, і плакав. Якби десь іще залишилася ціла шибка, він би тоді її сам розбив. Він стояв на газоні й проклинав її, проклинав той день, коли вперше побачив її, набагато прекраснішу за її дурних, самовпевнених приятельок. Він проклинав той день, коли вона повільно підійшла до його столу, погойдуючи повними стегнами, з усмішкою на губах, і запитала: «Містере Гендерсоне? Чи можу я попросити вас про допомогу?» Вона нахилилася до нього так близько, що він відчував запах її чистої, без парфумів, шкіри. Він спочатку був уражений і розсердився, він подумав, що вона жартує з ним. Дражнить його. Хіба ж не вона сама це почала? То чому ж він повинен сам-один страждати від наслідків? Він стояв на газоні зі сльозами на очах, і паніка наростала у нього в горлі, і він ненавидів Кейті, і він ненавидів себе, і він ненавидів цю безглузду пригоду, в яку сам же і вляпався, і з якої тепер йому порятунку немає.

Що робити? Іти в будинок, збирати свої речі та їхати? Утікати? У голові туман: куди втікати, як? Може, за ним уже стежать? Напевно. Якщо він зніме свої гроші з рахунку, вони дізнаються? Якщо він знову спробує покинути країну, чи вони перехоплять його? Він уявив собі сцену: митник на паспортному контролі дивиться на його фотографію, бере телефон, чоловік у формі висмикує його з черги відпочивальників, ті з інтересом його роздивляються. Чи зрозуміють вони, що він зробив, поглянувши на нього? Не наркодилер, не терорист — ні: він, напевно, хтось інакший. Гірший. Він дивився на вікна будинку, порожні й забиті дошками, уявив собі, що ті, хто їх бив, потрапили всередину: вони чекали на нього там, вони вже передивилися його речі, книжки й папери, вони вже перевернули будинок догори дриґом у пошуках доказів того, що він зробив.

І вони нічого не знайшли б. У нього зажевріла квола надія. Там немає чого знаходити. Ні любовних листів, ні фотографій на ноутбуці, ні доказів того, що вона коли-небудь була в його будинку (тієї постелі вже давно немає, увесь будинок почищено, продезінфіковано, і змито кожен її слід до останнього). Які докази у них будуть, за винятком фантазії мстивої дівчинки-підлітка? Дівчинки-підлітка, яка намагалася завоювати його увагу й отримала відкоша. Ніхто не знав, ніхто достеменно не знав, що сталося між ним і Кейті, і ніхто не має знати. Нел Ебботт стала порохом, а слово її дочки коштує приблизно стільки ж.

Він зціпив зуби і витяг ключі з кишені, потім обійшов навколо будинку й відімкнув задні двері.

Вона кинулася на нього, не встиг він увімкнути світла — і була не так тілом, як темною пащею зубів і пазурами. Він відбився, але вона кинулася знову. Який вибір він мав? Який вибір вона залишила йому?

А тепер була кров на підлозі, і він не мав часу, щоби прибрати її. Світало. Йому треба було йти.

Джулс

До мене це дійшло абсолютно несподівано. Мов осяяння. В одну мить я була нажахана, у паніці — а наступної миті вже ні, тому що я зрозуміла. Зрозуміла — не де Ліна, а хто вона. І тепер я могла починати пошуки.

Я сиділа на кухні, очманіла, п’яна як чіп. Поліція пішла, повернулася назад на річку продовжувати пошуки. Вони сказали мені напровсяк залишатися на місці. Раптом вона повернеться додому. Дзвоніть, казали вони, не вимикайте телефона. Добре, Джуліє? Не вимикайте телефона. Вони говорили зі мною, як з дитиною.

Я не могла звинуватити їх, напевно. Адже вони сиділи тут і ставили мені запитання, на які я не могла відповісти. Я знала, коли я востаннє бачила Ліну, але не могла сказати, коли вона востаннє була в домі. Не знала, в якому одязі я бачила її востаннє. Я не могла відрізнити сон від реальності: чи була музика реальною, чи мені вона вчувалася? Хто замкнув двері, хто ввімкнув світло? Детективи дивилися на мене з підозрою і розчаруванням: чому я відпустила її, якщо вона була настільки засмучена після зустрічі з Луїзою Віттекер? Як я могла не побігти за нею, щоб спробувати заспокоїти її? Я бачила, як вони перезиралися, мовляв, який з цієї жінки опікун?

Ти теж у моїй голові сварила мене: «Чому ти не пішла за нею, як я пішла за тобою? Чому ти не врятувала її, як я врятувала тебе? Коли мені було сімнадцять років, я врятувала сестру, яка мало не потонула». Коли тобі були сімнадцять, Нел, ти сунула мене головою в воду і потримала так. (Знову стара суперечка. — Ти одне, я інше, ти одне, я інше, у мене сил більше немає, годі.)

І тут — оце. У гудінні виснаження, за нудотною пеленою страху я щось побачила. Немовби якийсь рух, тінь на межі мого поля зору. «Чи справді я, питала ти, погнала тебе до води?» Чи була це ти, чи Роббі? Чи якесь поєднання?

Підлога неначе нахилилася, і я схопилася за стіл, щоб утриматися на ногах. Якесь поєднання. Мені перехопило подих, у грудях стисло, наче перед нападом паніки. Я чекала, що перед очима побіліє, але цього не було. Я і далі стояла й дихала. Якесь поєднання. Я побігла до сходів, заскочила до твоєї кімнати, і там… Ця фотографія, де ти й Ліна, і вона хижо посміхається — це не твоє. Це не твоя посмішка. Це його. Посмішка Роббі Кеннона. Я розумію це зараз, згадала її, коли він лежить на тобі та втискає твої плечі в пісок. Ось хто вона, ось хто Ліна. Вона — поєднання! Ліна і твоя, і його. Ліна — дочка Роббі Кеннона.

Джулс

Я сіла на ліжко з фотографією у руці. Ти і вона всміхалися мені, так що мені на очі набігли гарячі сльози — і нарешті я плакала за тобою, як мала плакати на твоєму похороні. Я думала про нього в той день, про те, як він дивився на Ліну — я геть неправильно зрозуміла цей погляд. Не хижий, а власницький. Він дивився на неї не як на дівчину, яку хоче спокусити, щоб нею володіти. Вона вже належала йому. То, може, він прийшов до неї, аби забрати те, що належить йому за правом?

Роббі неважко знайти. Його батько колись мав низку люксових автосалонів по всьому північному сході. Компанія називалася «Кеннон карс». Її вже немає, вона збанкрутувала багато років тому, але існувала менша, дешевша, жалюгідніша її версія у Ґейтсхеді. Я знайшла сяк-так зліплений веб-сайт із зображенням його на головній сторінці, на фотографіях, судячи з усього, не нових. Тоді черевце в нього було менше, у рисах обличчя ще лишався натяк на красивого жорстокого хлопчика.

Я не дзвонила в поліцію, тому що була впевнена, що вони не стануть слухати мене. Я просто взяла ключі від машини й пішла. Я була майже задоволена собою, коли виїхала з Бекфорда — я здогадалася, я взяла ситуацію під контроль. І чим далі я від’їздила від села, тим сильніше відчувала, як розвіюється туман утоми, як розпружуються мої кінцівки. Я відчула голод, звірячий голод, і насолоджувалася ним; я вкусила себе за щоку й відчула смак заліза. Нагору спливла якась колишня частина мене, несамовита, безстрашна, древня; я уявляла, як кидаюся на нього, деру його пазурами. Я уявляла себе амазонкою, яка рубає його на шматки.

Автосалон був у напівзруйнованій частині міста, під залізничним мостом. Зловісне місце. На той час, коли я приїхала, я вже не була така хоробра. Мої руки тремтіли, коли я тяглася перемкнути передачу або натиснути перемикач індикатора, у роті вже стояв смак жовчі, а не крові. Я намагалася зосередитися на тому, що я маю зробити — знайти Ліну, зробити, щоб Ліна була в безпеці — але вся моя енергія йшла на те, щоби прогнати геть спогади, які я півжиття не випускала на поверхню, спогади, які тепер підіймалися, немов тріски у воді.

Я припаркувалася через дорогу від салону. На вулиці стояв чоловік, курив цигарку — молодший, не Кеннон. Я вийшла з машини і на неслухняних ногах перейшла дорогу, щоб поговорити з ним.

— Я сподівалася поговорити з Робертом Кенноном? — сказала я.

— А, про движок, так? — сказав він, показуючи на машину позаду мене. — Можете просто принести його…

— Ні, не про це. Мені потрібно поговорити… Чи він тут?

— Це не про двигун? Ну, то він у кабінеті, — сказав він, хитнувши головою назад. — Заходьте, якщо хочете.

Я заглянула в печерну темряву, і в мене стиснуло шлунок.

— Ні, — сказала я так твердо, як могла. — Я б воліла поговорити з ним тут.

Він цикнув зубом і викинув недопалок на вулицю.

— Ну то як собі хочете, — сказав він, і неквапом зайшов досередини.

Я засунула руку в кишеню і зрозуміла, що телефон у мене в сумці, а та досі на пасажирському сидінні. Я зібралася йти назад, знаючи, що якщо я це зроблю, то вже не повернуся, якщо опинюся у безпеці на водійському сидінні — то втрачу всі рештки мужності, увімкну двигун і поїду.

— Чим я можу вам допомогти? — тут я застигла на місці. — Хочете чогось, кралечко?

Я озирнулася — і там був він, ще потворніший, ніж у день похорону. Його обличчя стало важким, якимось винуватим, ніс — багряним із синіми прожилками, які розходилися на щоки, як русла річок. Його хода була знайома, корабельна — він перевальцем підійшов до мене.

— Я, напевно, вас знаю?

— Ви Роберт Кеннон? — запитала я.

— Так, — сказав він. — Я Роббі.

На якусь хвилю мені стало його шкода. Він досі використовує зменшувальне ім’я. Роббі — це ім’я дитини, ім’я маленького хлопчика, який бігає в саду і лазить по деревах. Так не можуть звати товстого невдаху, банкрута із зачуханого автосалону на гівняному районі. Він зробив ще крок у мій бік, і я відчула його запах — запах тіла і випивки, і весь жаль розвіявся, коли моє тіло згадало відчуття його, як він навалився не мене, не даючи дихати.

— Послухайте, любонько, я дуже зайнятий, — сказав він. Мої руки стиснулися в кулаки.

— Вона тут? — запитала я.

— Яка «вона»? — Він насупився, потім закотив очі й поліз у кишеню джинсів за цигарками. — Ах ти ж бля, ви часом не подруга Шеллі, ні? Бо я її старому казав, що не бачив тут цю шляйку вже кілька тижнів, тож якщо ви про неї, то можете піти погуляти, ага?

— Ліна Ебботт! — сказала я, скорше навіть просичала. — Вона тут?

Він закурив цигарку. У його тьмяних карих очах щось зблиснуло.

— Ви шукаєте… кого тепер? Дівчинку Нел Ебботт? А ви хто? — він роззирнувся. — А чому ви думаєте, що дівчинка Нел тут?

Він не прикидався. Він був занадто дурним, щоб брехати, це було очевидно. Він не знав, де Ліна. Він не знав, хто вона. Я зібралася йти. Що довше я стоятиму тут, то цікавіше йому буде. То більше я викажу.

— Тримайтеся, — сказав він, поклавши руку мені на плече, і я розвернувся, відштовхнувши його подалі.

— Гей, помаленьку! — сказав він, піднявши руки, роззираючись на всі боки, ніби шукаючи підтримки. — Що таке? Та ти… — Він примружився. — Я бачив — ти була на похороні.

І до нього нарешті дійшло.

— Джулія? — Його обличчя розпливлося в усмішці. — Джуліє! Ах ти ж чорт. Я тебе й не впізнав… — він окинув мене поглядом з голови до п’ят. — Джулія. Ти б хоч сказала!

Він запросив мене на чай. Я розреготалася, не могла зупинитися, я сміялася, аж сльози потекли по обличчю, і він стояв, спочатку трохи підсміюючись зі мною, а потім його непевні веселощі вичерпалися, і він стояв похмурий, нічого не розумів і просто дивився на мене.

— Та що ж таке? — роздратовано запитав він.

Я витерла очі тильним боком долоні.

— Ліна втекла, — сказала я. — Я шукала її всюди, я подумала, може…

— Ну, вона не тут. Чого б їй тут бути? Я навіть не знаю цю дитину: оце вперше її на похороні побачив. Якщо чесно, аж у жар мене кинула. Викапана Нел, — він, як міг, зробив занепокоєну міну. — Мені було шкода чути про те, що сталося. Дійсно шкода, Джуліє.

Він спробував торкнутися мене знову, але я ухилилася. Він підійшов ближче до мене.

— Я просто… Я не можу повірити, що ти Джулія! Ти так змінилася. — Його лице розпливлося в потворній посмішці. — Не знаю, як я міг забути, — сказав він тихим і низьким голосом. — Я ж тобі целку пробив, еге ж, дівчинко? — Він засміявся. — Давно колись. Хлоп — і збив вишеньку!

Хлоп! Радісний звук повітряних кульок і днів народження. І вишні, солодкі на губах, смачні, липкі — це все у мільйон разів приємніше від його слизького язика у мене в роті та його брудних пальців, які розкривали мене. Я думала, що мене знудить.

— Ні, Роббі, — сказала я, і сама здивувалася, як чітко прозвучав мій голос, як спокійно. — Ти мені не «збив вишеньку». Ти мене зґвалтував.

Посмішка сповзла з його підтоптаного обличчя. Він кинув погляд через плече, а тоді знову підступив до мене. Тепер мені в голову вдарив адреналін, дихання пришвидшилося, я стисла кулаки й не відступалася.

— Я що? — просичав він. — Що, блядь, я зробив? Та я ніколи… Я не ґвалтував тебе.

Він оце «ґвалтував» прошепотів так, ніби боявся, що хтось може почути нас.

— Мені було тринадцять років, — сказала я. — Я казала тобі, щоб ти зупинився, очі нафіг усі виплакала, я… — мені довелося зупинитися, тому що я відчула, як сльози стали в горлі, заглушаючи мій голос, а плакати зараз перед цим покидьком я не хотіла.

— Ти плакала, тому що це в тебе був перший раз, — сказав він тихо, вкрадливо, — тому що це боляче. Ти мені не казала, що не хочеш. Ти не сказала «ні», — тоді, голосніше, рішучіше: — Ти брехлива сука, ти мені не казала, що не хочеш! — тепер він почав сміятися. — Я міг би мати всіх, кого хотів, хіба ти не пам’ятаєш? За мною половина дівчат у Бекфорді бігала з мокрими трусами. Я мав твою сестру, найгарячішу з усіх тамтешніх дівок. Ти серйозно думаєш, що мені було потрібно ґвалтувати таку жирну корову, як ти?

Він так справді вважав. Я бачила: він вірив у кожне своє слово, і не мала, що йому на це сказати. Увесь цей час він жодного разу не відчував себе винним. Він ніколи, ні на мить, не відчував каяття, бо в його уявленні те, що він зробив, не було зґвалтуванням. Увесь цей час і донині він вважав, що зробив товстій дівчині послугу.

Я відійшла від нього. За спиною я чула, як він іде позаду, лаючись собі під ніс: «Ти завжди була психічною, суко, чи не так? Завжди ж була! Повірити не можу: ти приходиш і отаке лайно мені кажеш, що…»

Я раптом зупинилася за кілька футів від автомобіля. «Хіба тобі хоч на трохи це не сподобалося?» Щось у моїй голові зрушило з місця. Якщо Роббі не вважав, що зґвалтував мене, то це тоді? Про що ти говорила, Нел? Про що мене питала? Що саме хоч на трохи могло сподобатися? Я озирнулася. Роббі стояв у мене за спиною з відкритим ротом, його руки, як шматки м’яса, висіли уздовж його боків.

— А вона знає? — спитала я його.

— Що?

— Нел знає? — крикнула я йому.

Він випнув губу.

— Що Нел знає? Що я трахнув тебе? Жартуєш, чи що? Уяви собі, що б вона сказала, якби я сказав їй, що виграв її сестричку одразу після неї? — Він засміявся. — Я їй розказав першу половину: як ти напилася, вішалася на мене, дивилася своїм нещасним товстим обличчям і просила: «ну будь ласка!» Ти, як собачка, завжди крутилася поблизу, весь час дивилася на нас, коли я був з нею, шпигувала за нами, навіть коли ми були в ліжку — що, подобалося дивитися? Думала, ми не бачимо? — Він засміявся. — А ми бачили. Ми тоді, бувало, жартували про це: як ти, маленька збоченка, товстуха нещасна, яку ніхто ніколи не мацав, не цілував, любиш дивитися, як розважається твоя класна сестра… — Він похитав головою. — Зґвалтування? Не сміши мої капці. Ти ж хотіла й собі того, що мала Нел, ти, бля, чітко це давала зрозуміти!

Я уявила себе — як я сиджу під деревами, стою під дверима спальні, спостерігаю. Він мав рацію, я дивилася на них, але не з пожадливістю, не із заздрістю, а якось жахливо зачарована. Я дивилася, як дитина, тому що й була дитиною. Я була маленькою дівчинкою, яка не хотіла бачити, що робиться з її сестрою (бо коли дивишся, завжди виникає таке відчуття, ніби це робиться з тобою), але не могла відвести очей.

— Я сказав їй, що ти намагалася спробувати зі мною, а потім ти розплакалася і втекла, коли я тебе відштовхнув, і вона побігла за тобою.

І тут у мене в голові раптово все перевернулося: твої слова, жар твого гніву, тиск руки, яка потримала мене у воді, а потім схопила за волосся й потягла на берег.

«Ах ти суко, ти дурна жирна суко, що ж ти наробила?! Що ж ти робиш?!»

Чи, може: Ах ти дурна суко, що ти робила?

А потім: Я знаю, що він тебе образив. Але ж чого ти чекала?

Я дійшла до машини, тремтячою рукою намацуючи ключі. Роббі ще був позаду мене й далі щось балакав:

— Ага, котись ковбаскою, ти, брехлива шльондро. Ти ж ніколи й не думала, що дівчинка буде тут, правда? Це була відмазка, еге ж? Ти прийшла до мене. Хочеш, бля, ще разок? — Я чула, як він сміється, ідучи, і робить контрольний постріл через вулицю. — Жодних шансів, цяцю, усе, поїзд пішов. Ти, може, трохи й схудла, але й досі крокодил крокодилом!

Я завела машину, рушила, машина поїхала й стала. Лаючись, я завела двигун знову і рвонула по дорозі, утопивши педаль, якомога швидше збільшуючи відстань між ним, мною, і тим, що тільки-но відбулося. Я розуміла, що маю зараз турбуватися про Ліну, але не могла думати про те, бо в моїй голові крутилося одне: Ти не знала.

Ти не знала, що він мене зґвалтував. Коли ти сказала: «вибач, що він тебе образив», то мала на увазі, що тобі було шкода, що я засмутилася, отримавши відмову. Коли ти сказала «чого ж ти чекала?» — ти мала на увазі, що його відмова — це природно, адже я була лише дитиною. І коли ти мене запитала: «Хіба тобі хоч на трохи це не сподобалося?» — ти мала на увазі не секс, ти говорила про воду.

Полуда впала з моїх очей. Яка ж сліпа я була! Ти не знала.

Я зупинила машину на узбіччі й розридалася, усе моє тіло викручувало жахливе, кошмарне усвідомлення: ти не знала! Усі ці роки, Нел. Усі ці роки я приписувала тобі найогиднішу жорстокість, а хіба ти на це заслужила? Що ти зробила мені? Усі ці роки я не слухала, не бажала слухати тебе. А тепер здавалося просто неможливим, як я цього не розгледіла, не зрозуміла, що коли ти мене запитала, чи мені хоч трохи щось не сподобалося — то йшлося про перебування у темній нічній річці. Ти хотіла зрозуміти, як це так, що я відмовила собі у воді.

Я припинила плакати. У моїй голові ти буркнула: «У тебе зараз немає на це часу, Джуліє!» — і я всміхнулася: «Я знаю». І вголос сказала: «Я знаю. Мені тепер усе одно, що думає Роббі, мене не хвилює, що він прожив усе життя, вважаючи, що не зробив нічого поганого — так ото й живуть подібні чоловіки. Та й яка різниця, що він собі думає? Він для мене ніхто. Мені була важлива ти, знала ти чи не знала — і те, що я карала тебе все життя ні за що ні про що. А тепер я навіть не маю змоги вибачитися перед тобою».

Повернувшись до Бекфорда, я зупинила машину на мості, спустилася вниз по вкритих мохом сходинках і пішла над річкою. Був ранок, у повітрі стояла прохолода, здіймався легкий вітерець. Не ідеальний день для купання, але я чекала так довго, і я хотіла бути там, з тобою. То був тепер єдиний спосіб мені наблизитися до тебе, єдине, що мені залишилося.

Я роззулася й постояла на березі в джинсах і футболці. Пішла вперед, нога за ногою. Я заплющила очі, тихо ахнула, коли мої ноги занурилися у прохолодний мул, але я не зупинилася. Я йшла далі, і коли вода зімкнулася над моєю головою, я з жахом зрозуміла, що це приємно. Справді.

Марк

Кров проступала крізь пов’язку на руці Марка. Він не надто постарався зупинити кров і, хоч як не стримував себе, все одно щосили стискав кермо. Щелепа у нього нила, і виразний, сліпучий біль пульсував за очима. Лещата повернулися і знову здавили скроні; Марк відчував, як кров проштовхується судинами в голові, майже чув потріскування черепа. Двічі йому доводилося зупиняти машину на узбіччі, бо його нудило.

Він уявлення не мав, куди тікати. Спочатку їхав на північ, знову до Единбурга, але на півдорозі передумав. Чи не чекатимуть, що він саме так і їхатиме? Може, на в’їзді в місто будуть блокпости, прожектори в обличчя, грубі руки, що тягтимуть його з машини, тихі голоси, які шепочуть: «далі буде ще гірше»? Набагато гірше. Він розвернувся на інший шлях. Він не міг думати, коли в нього так розколювалася голова. Він мав зупинитися, віддихатися, усе обміркувати. Він звернув із шосе і поїхав у бік моря.

Усе, чого він боявся, ставало дійсністю. Він бачив, як майбутнє розгортається перед ним, він прокручував у свідомості його знову й знову: поліція біля дверей, журналісти, які вигукують запитання до нього, коли його тягнуть до машини з накритою ковдрою головою. Вікна вставлено нові — і їх знову поб’ють. Написи на стінах, екскременти, вкинуті у поштову скриньку. Суд. О Боже, суд. Обличчя його батьків, коли Ліна виголошує свої звинувачення, запитання суду: коли, де, скільки разів? Ганьба. Вирок. Тюрма. Усе, про що він попереджав Кейті, усе, що, як він тоді сказав їй, чекає там на нього. Він не переживе цього. Він сам сказав їй, що він цього не переживе.

Тієї п’ятниці ввечері у червні він на неї не чекав. Вона мала йти кудись на день народження, що від нього ніяк не могла відкрутитися. Він згадав, як відчинив двері, відчуваючи приплив задоволення, яке він завжди діставав, дивлячись на неї. А потім побачив її обличчя. Тривожне, підозріле. Його бачили ввечері на шкільній автостоянці за розмовою з Нел Ебботт. Про що вони говорили? Чому він говорив з Нел узагалі?

— Мене бачили? Хто? — здивувався він: думав, що вона ревнує.

Кейті відвернулася, потираючи рукою потилицю, як вона робила, коли нервувала чи соромилася.

— Kей? У чому річ?

— Вона знає, — тихо сказала Кейті, не дивлячись на нього, і земля під його ногами розступилася, кидаючи його в порожнечу. Він схопив її за руку, розвертаючи обличчям до себе.

— Я думаю, що Нел Ебботт знає.

І тут усе й посипалося — те, про що вона брехала йому, приховувала від нього. Ліна ось уже кілька місяців знала, брат Кейті теж.

— Господи! Господи, Кейті, як ти могла мені цього не сказати? Як ти могла… Господи!

Він ніколи раніше не кричав на неї, він бачив, яка вона перелякана, нажахана й засмучена, і все ж не міг стриматися.

— Ти розумієш, що вони зроблять зі мною? Ти, бля, розумієш, як це — сідати до в’язниці як сексуальний злочинець?

— Ти не злочинець! — плакала вона.

Він знову схопив її (і відчув приплив бажання, навіть зараз, одночасно із соромом за це).

— Але я — злочинець! Саме такий. Ти мене таким зробила!

Він сказав Кейті, щоб ішла геть, але вона відмовилася. Вона просила, благала. Вона поклялася йому, що Ліна ніколи не розповість. Ліна ніколи нікому нічого про це не скаже. «Ліна любить мене, вона ніколи б не завдала мені болю.» Вона переконала Джоша, що все уже скінчено, що нічого такого й не було, що нема про що хвилюватися, а якщо він розповість, то розіб’є серце батькам. А Нел?

— Я навіть не впевнена, чи вона знає, — промовила Кейті. — Ліна казала, що вона могла щось випадково почути… — вона затихла, і він по очах бачив: то була неправда. Він не міг повірити їй, не міг повірити жодному її слову. Цій красуні, яка причарувала, зачаклувала його, не можна довіряти.

Усе скінчено, сказав він їй і, побачивши, як вона перемінюється на лиці, випручався з її обіймів, відштовхнув, спочатку легенько, потім сильніше.

— Ні! Послухай, послухай мене! Мені не можна бачити тебе більше, отак не можна. Не взагалі не можна, розумієш? Це кінець. Цього ніколи не було. Нічого між нами немає — і ніколи не було!

— Будь ласка, Марку, не кажи такого, будь ласка! — Вона ридала так сильно, що ледве дихала, і його серце розривалося. — Будь ласка, не кажи такого. Я кохаю тебе…

Він відчув, що втрачає силу, він дозволив їй себе пригорнути, поцілувати, він відчув, що рішучість залишає його. Вона притулилася до нього, і він раптово, чітко відчув на собі інший дотик: чоловічі тіла навалюються на його розбите, покалічене, зґвалтоване тіло; він побачив цей образ і намагався прогнати його від себе.

— Ні! Ні! Ти хоч трохи собі уявляєш, що ти наробила? Ти зламала моє життя, розумієш? Коли це випливе нагору — коли ця сука донесе в поліцію — а вона донесе — моє життя скінчиться. Ти знаєш, що роблять з такими, як я, у в’язниці? Ти знаєш, чи не так? Як ти думаєш, я це переживу? Ні. Моє життя буде скінчене! — він побачив страх і біль на її обличчі й додав: — І це станеться через тебе.

Коли її тіло виловили із затону, Марк карав себе. Кілька днів він насилу міг встати з ліжка, і все одно мав іти в люди, до школи, і бачити там її порожній стілець, горе на обличчях її друзів і батьків, а при цьому не виказувати власного. Він, той, хто найбільше любив її, не міг сумувати за нею так, як вона на те заслуговувала. Йому не можна було сумувати так, як він на те заслуговував, тому що, хоча він карався за сказане їй у гніві, але він знав, що насправді не винен у тому. Він ні в чому не винен — як це може бути? Хіба людина вільна в тому, кого кохати?

Марк почув глухий удар і підскочив, виїхав на середину дороги, потім вирівнявся і з’їхав до узбіччя, посипаного гравієм. Подивися у дзеркало заднього огляду. Він думав, що налетів на щось, але там нічого не було, тільки порожній асфальт. Він глибоко зітхнув і знову стиснув кермо, скривившись від болю в руці. Він увімкнув радіо, виставив звук на максимум.

Він досі не уявляв, що робити з Ліною. Його першою думкою було поїхати на північ в Единбург, лишити автомобіль на стоянці, а потім — поромом на континент. Вони знайдуть її доволі скоро. Ну знайдуть колись урешті-решт. Може, йому від того й жахливо, але він повинен був постійно нагадувати собі: це не його вина. Вона накинулася на нього, а не навпаки. І коли він відбивався, захищався, вона просто знову й знову накидалася на нього, кричала, дряпала, запускала в нього пазурі. Він упав, розпластався на підлозі в кухні, торба відлетіла в інший куток. І з неї випав, немов за велінням божества, із хворобливим почуттям гумору, той браслет. Браслет, який він витяг зі столу Гелен Таунсенд, оця річ, наділена силою, якою він іще до ладу не зрозумів, як скористатися, ковзнула по підлозі між ними.

Ліна подивилася на нього, як на прибульця. Обличчя в неї було таке, неначе той браслет засвітився зеленим криптонітом[5]. А потім розгубленість минула, і вона знову насіла на нього, тільки тепер уже з кухонними ножицями в руці, і вона розмахувала цією зброєю перед його лицем, шиєю, зовсім не жартуючи. Він підняв руки, захищаючись — і вона різонула його по руці. Тепер ця рана потужно, швидко запульсувала в ритмі його серця.

Бум, бум, бум. Він знову перевірив задній огляд — нікого позаду — і натиснув на гальма. Почувся огидний, приємний глухий звук биття її тіла об метал, і знову стало тихо.

Він знову відвів машину на узбіччя, уже не для того, щоб блювати, а щоб поплакати. Над собою, над своїм розбитим життям. Він ридав, здригався від досади й відчаю, він знову й знову бив правою рукою по керму, доки вона заболіла так само, як і ліва.

Кейті було п’ятнадцять років і два місяці, коли вони вперше переспали. Ще десять місяців — і це було б законно. Їхнє особисте життя тоді було б недоторканне — принаймні з точку зору закону. Могло б бути, що в нього б дорогою з роботи кидалися камінням, що хтось обзивав би його поганими словами, але він міг би жити з цим. Вони могли б жити з цим. Сука-блядь, лише десять місяців! Вони повинні були почекати. Він мав би наполягти на тому, щоб чекати. Це Кейті не терпілося, це Кейті не могла втриматися, саме Кейті наполягала на цьому, хотіла віддатися йому, немає сумніву. А тепер її немає, а він має за це заплатити.

Ця несправедливість його дратувала, роз’їдала, як кислота, а лещата все стискалися міцніше й міцніше, і він від усієї душі бажав, щоб вони розчавили його, проломили йому голову, щоб для нього, як для неї, для Кейті, теж усе скінчилося.

Ліна

Коли я отямилася, мені стало страшно: я не знала, де я. Нічого не було видно. Хоч в око стрель. Але я зрозуміла — із шуму, руху, запаху бензину — що я в машині. Голова в мене боліла будь здоров, у роті теж боліло, було жарко й задушливо, а ще щось врізалося мені в спину, тверде, як металевий болт. Я помацала за спиною, спробувала прибрати його, але він був прикріплений.

От же ж зараза — а мені саме була потрібна якась зброя.

Мені було страшно, але я розуміла, що не можна дозволити страхові взяти гору. Я мала міркувати чітко. Чітко — і швидко, тому що рано чи пізно машина зупиниться, і тоді вже або я — або мене, і в жодному разі не можна, щоб він зробив зі мною те саме, що з Кейті й мамою. Їбать, у жодному разі! Я маю вірити, маю повторювати собі знову й знову: врешті-решт я буду жива, а він — мертвий.

Ті кілька місяців, відколи Кейті загинула, я обдумувала різні способи зробити так, щоб Марк Гендерсон отримав по заслузі, але я ніколи не розглядала вбивство як варіант. Я думала про інше: розмалювати йому стіни, розбити вікно (уже сходили, зробили), зателефонувати його дівчині й переповісти їй усе, що Кейті розказала мені: скільки разів, коли, де. Як він любив називати її «учительська улюбленичка». Я думала підмовити старших хлопців влаштувати йому темну. Я думала про те, що відріжу йому член і згодую йому ж. Але вбивати не думала, ні. До сьогодні.

Як я сюди потрапила? Не можу повірити, що я була така дурна й дала йому взяти гору. Не треба було ходити до нього без чіткого плану, не знаючи точно, що робитиму.

Я навіть не міркувала над цим, мені просто це на думку по дорозі спало. Я знала, що він повертається з відпустки — я чула, як Шон з Ерін говорили про це. А потім, після того, як я все сказала Луїзі, і після розмови з Джулією про те, що це не моя вина, і не мамина, я просто подумала: знаєш, що? Настав час. Я просто хотіла опинитися перед ним і змусити його взяти на себе трохи провини. Я хотіла, щоб він визнав це, визнав, що він учинив погано. Так що я просто пішла туди, а що я вже розбила вікно біля задніх дверей, то влізти в хату було досить легко.

У будинку пахло погано, брудно: він не виніс сміття перед від’їздом чи що. Якийсь час я просто стояла в кухні й світила собі телефоном, але потім вирішила ввімкнути світло: його ж усе одно не видно з дороги, а навіть якщо сусіди побачать, то просто подумають, що він повернувся.

Там пахло брудно, бо там і було брудно. Справді гидко: посуду навалено в раковині, пакети з-під готової їжі, до яких десь іще та їжа налипла, усе в якомусь жиру. І дофігіща пляшок з-під червоного вина у смітнику. Я зовсім не такого очікувала. Подивившись на нього в школі — завжди дуже акуратно одягнений, нігті чисті, пострижені — я думала, що він такий собі педант.

Я пройшла до вітальні й посвітила навколо телефоном — тут уже я не вмикала світло, бо ці вікна видно з дороги. Усе було таке звичайне. Дешеві меблі, купа книг і компакт-дисків, картинок на стінах нема. Усе звичайне, брудне, жалюгідне.

Нагорі було ще гірше. У спальні тхнуло. Ліжко незастелене, шафи відчинені, і знову ж таки погано пахло — не так, як унизу, а кисло, потом, наче хворою твариною. Я відчинила вікно, запнула штори й увімкнула лампу. Тут було навіть кошмарніше, ніж унизу: здавалося, тут живе хтось старий: ці потворні жовті стіни, коричневі штори, одяг і папери на підлозі. Я висунула шухляду — і там були затички для вух і кусачки для нігтів. У нижній шухляді — презервативи, змазка й пухнасті наручники.

Мені стало погано. Я сіла на ліжко, а потім помітила, що простирадло трохи з’їхало з матраца на іншому боці — а на ньому коричнева пляма. Я відчула, що зараз справді блюватиму. Це було боляче, фізично боляче, щоб думати про Кейті тут із ним, у цій жахливій кімнаті, у цьому огидному будинку. Я вже зібралася піти. Це взагалі була дурна ідея — піти туди без плану. Я вимкнула світло, спустилася, і вже майже була біля дверей, коли почула шум надворі, кроки на доріжці. А потім двері відчинилися — і він був там. Він мав кепський вигляд, обличчя та очі червоні, рот відкритий. Я просто кинулася на нього. Я хотіла видряпати йому очі з цієї потворної пики, я хотіла почути його крик.

Не знаю, що тоді сталося. Він, здається, упав, а я стояла на колінах, і тут щось ковзнуло по підлозі до мене. Щось металеве, як ключ. Я потяглася до тої речі й виявила, що воно не колюче, а гладеньке. Кругле. Срібне коло з чорним оніксом-застібкою. Я покрутила його в руці. Я чула дико голосне цокання годинника на кухні й дихання Марка.

— Ліно! — сказав він, і я підняла очі й зустрілася з ним поглядом: він боявся. Я звелася на ноги. — Ліно! — сказав він знову і зробив крок у мій бік. Я відчула, що усміхаюся, бо краєм ока помітила ще одну сріблясту річ, гостру, і я точно знала, що зроблю далі. Я вдихну, зберуся з духом, і почекаю, коли він знову вимовить моє ім’я — а тоді візьму оці ножиці зі столу, і вжену йому в шияку!

— Ліно, — сказав він і потягнувся до мене, а тоді все сталося дуже швидко. Я схопила ножиці, кинулася на нього, але він, сука, вищий за мене, ще й руки виставив, то я, мабуть, промахнулася, так? Тому що він не здох, він за кермом, а я валяюся тут з ґулею на голові.

Я почала кричати — це тупо, бо, серйозно, хто мене почує? Машина, схоже, летіла на всю, але я все одно закричала: «Випусти мене, випусти мене, ти, тупий виродку!» Я била кулаками по металевому капоті над собою, кричала на все горло, а потім раптом — бах! Машина зупинилася, я налетіла на стінку багажника, і потім дозволила собі поплакати.

Це був не просто біль. Я чомусь усе думала про ті вікна, що ми з Джошем розгатили, і про те, як це засмутило б Кейті. Вона не стерпіла би цього всього: і що її брат розказав правду після кількох місяців брехні, і того, що мені так боляче, але найбільше її розлютять оці розбиті вікна, тому що саме цього вона боялася. Розбиті вікна, напис «педофіл» на стінах, лайно в поштовій скриньці, журналісти під школою, плювки й удари людей…

Я плакала від болю, і я плакала, тому що мені було шкода Кейті, тому що це розбило б її серце. Але знаєш що, Кей? — я зловила себе на тому, що шепочу щось до Кейті, як божевільна, як Джулія сама до себе в темряві. Пробач, він на це не заслуговує! Я тепер можу сказати — оце зараз, коли тебе нема, а я лежу в багажнику його автомобіля, і з рота в мене йде кров, і голова розбита, так я тобі скажу категорично: Марк Гендерсон не заслуговує на те, щоб його цькували чи били. Він заслуговує на гірше. Я знаю, що ти кохала його, але він не тільки зруйнував твоє життя, він зруйнував і моє теж. Він убив мою матір.

Ерін

Я була в глибині відділку, у кабінеті Шона, коли прийшов виклик. Бліда дівчина з перекошеним від жаху обличчям сунула голову в двері.

— Ще одна, сер. Її побачили з пагорба. Там у воді хтось, молода жінка.

У Шона стало таке обличчя, наче його зараз знудить.

— Не може бути! — сказала я. — Тут же поліція кругом, звідки ж іще одна?!

Коли ми прибули, на мосту вже зібралася юрба, і люди у формі старалися нікого звідти не пускати далі. Шон побіг, я за ним, ми мчали попід деревами. Я хотіла сповільнитися, хотіла зупинитися. Куди ще мені зараз дивитися, як цю дівчинку витягають з води…

Але була не вона, це була Джулс. Вона вже лежала на березі, коли ми добігли. Чувся дивний звук, наче сорока скрекоче. До мене не одразу дійшло, що його видає вона, Джулс. Цокотить зубами. Вона трусилася усім тілом, промоклий одяг обліпив її нещасне, худеньке тіло, що скоцюрбилося, як поламаний шезлонг. Я покликала її, і вона глянула в мій бік, її почервонілі очі дивилися просто крізь мене, ніби вона не могла зосередитися, ніби не розуміла, хто я. Шон зняв куртку і накинув їй на плечі.

Вона щось пробурмотіла, наче в трансі. Вона не сказала нам ні слова, вона, здавалося, майже не бачила нас. Вона просто сиділа, тремтіла, дивилася спідлоба на чорну воду, її губи ворушилися так, як тоді, коли вона побачила свою сестру на каталці, беззвучно, але не безглуздо: наче вона сперечалася з якимось невидимим супротивником.

Але полегшення тривало лише кілька хвилин — і тут вдарила наступна криза. Поліцейські, які пішли привітати Марка Гендерсона з поверненням, виявили, що його будинок порожній. І, хай йому чорт, не просто порожній: на кухні — свіжі ознаки боротьби, кров по всій підлозі й на дверних ручках, і автомобіля Гендерсона немає ніде.

— О Боже, — сказав Шон. — Ліна!

— Ні, — крикнула я, намагаючись переконати себе й Шона. Я думала про розмову з Гендерсоном за день до того, як він поїхав відпочивати. Щось у ньому таке було: якась слабкість чи що. Наче якась душевна рана. А немає нічого небезпечнішого за таку людину.

— Ні. Там же поліція стояла біля будинку, вони його чекали, він не міг…

Але Шон похитав головою. Ні, не було поліції. Не було. Було погане ДТП на трасі A68 минулої ночі, і всіх свистали нагору. Вирішили перерозподілити ресурси. Нікого не було біля будинку Гендерсона до самого ранку.

— Блядь. Блядь!

— Годі.

— Він повернувся, побачив побиті вікна й дійшов слушного висновку: що Ліна Ебботт сказала нам дещо.

— А що потім — він пішов до неї додому, забрав її і привів до себе?

— Та звідки, нахрін, мені знати? — гаркнув Шон. — Це ми винні. Ми мали стежити за будинком, за нею… Через нас вона зникла.

Джулс

Поліцейський — не той, якого я зустріла раніше — хотів зайти в дім зі мною. Він був молодий, може, років двадцяти п’яти, а з таким гладеньким ангельським обличчям здавався зовсім хлопчиком. Хоч який він був добрий, я наполягла, щоб він пішов. Я не хочу бути наодинці з чоловіком у будинку, незалежно від того, наскільки в нього безневинний вигляд.

Я пішла нагору й набрала собі ванну. Вода, вода, кругом вода. У мене не було великого бажання знову занурюватись у воду, але я не знала кращого способу відігрітися. Я сіла на край ванни, закусивши губу, щоб не цокотіти зубами, із телефоном у руці. Я набирала Ліну знову й знову, і далі чула її веселий голос, такий легкий, яким вона ніколи не говорила зі мною: «Залишіть, будь ласка, голосове повідомлення…»

Коли ванна наповнилася наполовину, я влізла туди, стиснувши зуби від паніки, серце в мене калатало. Усе гаразд, усе гаразд, усе гаразд. Ти так казала. Тієї ночі, коли ми були тут разом, коли ти поливала мене гарячою водою, заспокоювала мене. Усе гаразд, ти казала. Усе гаразд, Джуліє. Усе добре. Це було, звичайно, не так, але ж ти не знала. Ти думала, що в мене просто був жахливий день: мене висміювали, принижували, мені відмовив хлопчисько, у якого я закохана. І врешті-решт у мелодраматичному акті я пішла на Затон Утоплениць топитися.

Ти розсердилася, бо думала, що я зробила це, аби заподіяти тобі шкоду, щоб ти потрапила в халепу. Щоб мама мене більше любила, навіть більше, ніж раніше. Щоб змусити її відмовитися від тебе. Адже це ж ти була б винна, чи не так? Ти ображала мене, і ти повинна була стежити за мною, а це сталося при тобі, коли ти за мене відповідала.

Я повернула кран ногою і вся занурилась у воду; плечі, шия, голова. Я слухала звуки будинку, спотворені, приглушені, очуднені водою. Раптовий стукіт змусив мене вискочити на холодне повітря. Я прислухалася. Нічого. Мені здалося.

Але коли я знову лягла, то вже була впевнена, що почула рипіння сходів, кроки, повільні й рівні, у коридорі. Я сіла, випросталася, учепившись за край ванни. Знову рипіння. Дверна ручка повертається.

— Ліна? — гукнула я, і голос мій прозвучав по-дитячому, пронизливо, тонко. — Ліно, це ти?

У відповідь — тиша задзвеніла у вухах, і в ній мені почулися голоси.

Твій голос. Як по телефону, як той перший дзвінок. Після нашої сварки на поминках, коли ти поставила оте страшне запитання. Невдовзі після того — може, за тиждень-два — ти зателефонувала пізно вночі й залишила мені повідомлення. Ти була заплакана, твої слова невиразні, голос був ледь чутний. Ти сказала, що хочеш повернутися до Бекфорда, що збираєшся зустріти давнього друга. Ти мала поговорити з кимось, а я тобі нічим не допомогла. Я не думала про це тоді, мені було байдуже.

Тільки тепер я зрозуміла — і здригнулася, незважаючи на теплу воду. Увесь цей час я звинувачувала тебе, а все мало бути навпаки. Ти повернулася побачитися з давнім другом. Ти шукала розради, бо я відцуралася тебе, не хотіла говорити з тобою. І ти пішла до нього. Я підвела тебе, і підводила далі. Я сіла, міцно обхопивши руками коліна, і хвилі горя просто накочувалися на мене: я підвела тебе, я зробила тобі боляче, — а зовсім мене вбиває те, що ти так і не дізналася, чому. Ти все життя намагалася зрозуміти, чому я так ненавиділа тебе, а я тільки й мала, що розказати тобі, що сталося. Тільки й мала, що відповісти на твій дзвінок. А тепер уже пізно.

Почувся інший звук, голосніший — рипіння, шурхіт — і це вже була не фантазія. Хтось ходив будинком. Я вилізла з ванни, вдягнулася якомога тихіше. Це Ліна, казала я собі. Це вона. Це Ліна. Я прокралася верхніми кімнатами, але там не було нікого, у кожному дзеркалі моє перелякане обличчя перекривляє мене. Це не Ліна. Не Ліна.

Та це ж мала бути вона, але де ж? Мабуть, у кухні, напевно, голодна — я піду вниз, знайду її там, коли вона запхне голову в холодильник. Я навшпиньки спустилася сходами, пройшлася коридором, повз двері вітальні. І там краєм ока я побачила оте. Тінь. Фігуру. Хтось сидів на вікні.

Ерін

Можливо все. Коли ви чуєте цокіт копит, то виглядаєте коня, але не можна скидати з рахунку й зебру. Ні, не можна. Саме тому, коли Шон узяв Келлі оглянути місце події в будинку Гендерсона, мене послали поговорити з Луїзою Віттекер про те «протистояння», яке в неї було з Ліною щойно перед зникненням дівчинки.

Коли я прийшла до Віттекерів, відчинив Джош — напевно, він так завжди робить. І теж, здається, як завжди, він стривожився, коли побачив мене.

— Що сталося? — запитав він. — Ліну знайшли?

Я похитала головою.

— Ще ні. Але не хвилюйся…

Він відвернувся від мене, його плечі опустилися. Я пішла за ним у будинок. Під сходами він повернув до мене обличчя.

— Це вона через маму втекла? — запитав він, почервонівши.

— Чому ти про це питаєш, Джоше?

— Через мою маму їй погано, — відповів він похмуро. — Тепер, коли Ліниної мами не стало, вона звинувачує Ліну в усьому. Це нерозумно. Це така ж моя вина, як і її, але вона звинувачує її в усьому. І тепер Ліна пішла, — сказав він, підвищивши голос. — Вона пішла!

— З ким ти розмовляєш, Джоше? — гукнула згори Луїза. Син на це нічого не сказав, так що відповіла я.

— Це я, місіс Віттекер. Сержант Морґан. Можна, я підійду до вас?

Луїза була вдягнена в сірий спортивний костюм, який бачив кращі дні. Її волосся було зібране ззаду, обличчя потемніле.

— Він злий на мене, — сказала вона замість привітання. — Він звинувачує мене в тому, що Ліна втекла. Він вважає, що це я винна.

Я піднялася до неї сходами.

— Він звинувачує мене, я звинувачую Нел, я звинувачую Ліну, і отак по колу й ходимо.

Я зупинилася у дверях спальні. У кімнаті не було нічого, крім порожнього, без постелі, ліжка, порожньої шафи. На бузкових стінах лишалися сліди квапливо відліпленої липкої стрічки. Луїза втомлено всміхнулася.

— Заходьте, я майже закінчила.

Вона опустилася на коліна, повертаючись до тої справи, яку я, напевно, перервала: вона складала книжки в картонні коробки. Я присіла поруч із нею, щоб допомогти, але не встигла я взяти першу книжку, як вона твердо зупинила мене.

— Ні, дякую. Я воліла б зробити це сама.

Я встала.

— Я не хочу бути неввічливою, — сказала вона. — Я просто не хочу, щоб інші люди торкалися її речей. Це нерозумно, чи не так? — сказала вона, дивлячись на мене блискучими очима. — Але я хочу, щоб їх не займав ніхто, крім неї. Я хочу, аби щось лишилося від неї на обкладинках, на постелі, на гребінці… — вона зупинилася і зробила глибокий вдих. — Я, здається, не дуже рухаюся вперед. Ні йду вперед, ні залишаю щось позаду…

— Я не вважаю, що хтось буде очікувати цього від вас, — сказала я тихо. — Не…

— Не зараз? Отже, в якийсь момент я почуватимуся не так, як зараз. Але люди, здається, не розуміють, що я не хочу почуватися по-іншому. Як я можу не почуватися так? Моя печаль — це правильно. Вона… не заважка, вона не руйнує мене. Мій гнів чистий, він зміцнює мене. Ну… — вона зітхнула. — Тільки тепер мій син думає, що я відповідальна за зникнення Ліни. Іноді я гадаю, чи він не думає, що я штовхнула Нел Ебботт із тієї скелі, — вона схлипнула. — Хай там як, а він вважає, що я винна, що Ліна залишилася отак. Без матері. Самотньою.

Я стояла посеред кімнати, акуратно склавши руки, щоб нічого не чіпати. Наче я на місці злочину й не хочу нічого порушувати.

— Вона без матері, — сказала я, — але чи без батька? Ви правда вважаєте, що Ліна не знає, хто її батько? Ви не знаєте, вони з Кейті ніколи не говорили про це?

Луїза похитала головою:

— Я впевнена, що вона не знає. Так завжди говорила Нел. На мою думку, це дивно. Як багато батьківських рішень Нел, це не тільки дивно, а й безвідповідально: я маю на увазі, а раптом якась генетична проблема, хвороба чи що? І це несправедливо стосовно Ліни в будь-якому разі — не дати дитині навіть можливості дізнатися, хто її батько. Коли я тиснула на неї — а я тиснула на неї ще тоді, коли ми були у кращих стосунках — вона казала, що то була пригода на одну ніч, коли вона вперше приїхала до Нью-Йорка. Вона стверджувала, що не знає його прізвища. Коли я потім подумала про це, то зрозуміла, що це, напевно, брехня, тому що я бачила фотографію Нел, коли вона щойно в’їхала у свою першу квартиру в Брукліні: а там футболка в неї вже на животі напинається…

Луїза перестала складати книжки. Вона похитала головою.

— Так що в цьому сенсі Джош має рацію. Вона сирота. Немає рідні, крім тітки. Чи я більше нікого не знаю. А коханці… — Вона пригнічено посміхнулася. — Нел одного разу сказала мені, що вона спить лише з одруженими чоловіками, тому що вони скромні й невибагливі, вони дають їй жити своїм життям. Її романи були таємними. Я ніколи не сумнівалася, що чоловіки в неї були, але вона ніколи не розповідала подробиць, нічого не демонструвала. Її бачили лише саму. Зовсім одну чи з дочкою, — вона злегка зітхнула. — Єдина людина, думаю, до якої Ліна виявляє хоч трохи симпатії — це Шон. — Вона злегка зашарілася, коли вимовила його ім’я, навіть трохи відвернулася від мене, ніби сказала щось зайве.

— Шон Таунсенд? Справді?

Вона не відповіла.

— Луїзо! — Вона встала й пішла по черговий стос книжок із полиці.

— Луїзо, про що ви говорите? Що було щось… непристойне між Шоном і Ліною?

— Боже мій, та ні ж бо! — Вона слабко розсміялася. — Не з Ліною.

— Не з Ліною? То… з Нел? Ви хочете сказати, що щось було між ним і Нел Ебботт? — Луїза стисла губи й відвернулася від мене так, що я не могла бачити її лиця.

— Тому що, розумієте, це було б украй недоречно. Розслідувати підозрілу смерть когось, з ким він мав стосунки, це було б…

А як було б? Непрофесійно, неетично, підставою для звільнення? Ні, цього не буде. Він ніяк не міг це від мене приховати. Я бачила б щось, зауважила б щось, чи не так? І тоді я подумала про те, який він був тоді, коли я побачила його вперше: він стояв на березі затону, Нел Ебботт лежала біля його ніг, а він схилив голову, наче молився за неї. Його очі сльозилися, його руки тремтіли, ця розгубленість, цей смуток… Але це ж він матір згадав, чи не так?

Луїза й далі мовчки складала книжки в коробки.

— Послухайте, — сказала я гучно, щоб привернути її увагу. — Якщо вам відомо, що є якийсь зв’язок між Шоном і Нел, то…

— Я такого не казала, — мовила вона, дивлячись мені просто у вічі. — Я нічого подібного не казала. Шон Таунсенд хороший чоловік. — Вона звелася на ноги.

— А тепер у мене багато справ, детективе. Я думаю, що вам, напевно, треба йти.

Шон

Задні двері лишилися відчинені, сказав офіцер на місці злочину. Не просто незамкнені, а відчинені. Коли я увійшов, то відчув запах заліза. Келлі Бакен уже була на місці, розмовляла зі спеціалістами з речових доказів; вона спитала мене про щось, але я не слухав, бо чув дещо інше: тваринне скавчання.

— Тихо, — сказав я. — Слухайте.

— Будинок обшукали, сер, — сказала Келлі. — Тут нікого немає.

— Чи є в нього собака? — спитав я в неї.

Вона здивовано подивилася на мене.

— Чи є собака, тварина в будинку? Є якісь ознаки?

— Ні, геть нічого, сер. А чому ви питаєте?

Я знову прислухався, але звук зник, а я залишився з відчуттям дежавю: я бачив це раніше, робив це все раніше — чув собаче скавчання, ходив закривавленою кухнею в дощ.

Тільки немає ні дощу, ні собаки.

Келлі дивилася на мене.

— Сер? Отам щось є, — показала вона на предмет на підлозі, кухонні ножиці в калюжі крові. — Це не просто хтось порізався, правда? Може, це не артеріальне, але вигляд дуже підозрілий.

— У лікарні телефонували?

— Нічого, не було там ні його, ні її.

У неї задзвонив телефон, і вона вийшла на вулицю прийняти виклик.

Я ще стояв на кухні, а двоє спеціалістів зі збору доказів тихо працювали навколо мене. Я дивився, як один із них підбирає пінцетом довге біляве пасмо, яке висіло на краю столу. На мене раптом накотила нудота, рот наповнився слиною. Я не міг зрозуміти, чого так: я бачив і гірші місця злочину, ніж це — і то значно гірші, — і лишався спокійним. Правда ж? Хіба я не бував у кривавіших кухнях, ніж оця?

Я доторкнувся рукою зап’ястя і зрозумів, що Келлі знову звертається до мене: її голова з’явилася у дверях.

— Можна до вас звернутися, сер?

Я пішов за нею надвір, і поки я знімав бахіли, вона виклала мені новини.

— Дорожники зловили автомобіль Гендерсона, — сказала вона. — Я маю на увазі, не зовсім узяли, але червоний «воксголл» у них з’являвся у камері двічі, — вона подивилася у свій блокнот. — Річ у тому, що там трохи плутано виходить: перший раз, щойно після третьої ночі — це A68, машина їде на північ на Единбург, а потім години зо дві по тому, о п’ятій п’ятнадцять — він їде на південь по A1 біля Аймаута. Тож, може, він… щось викинув? — позбувся чогось, хоче сказати вона. Чогось чи когось. — А може, він намагається заплутати нас?

— Або ж він передумав, куди тікати, — сказав я. — Чи він панікує.

Вона кивнула:

— Мотається, як півень без голови.

Мені ця думка не сподобалася, я не хочу, щоб він — чи хтось інший — був без голови. Я б хотів, щоб він поводився спокійно.

— Чи можна було побачити, чи є хтось у машині, на пасажирському сидінні? — спитав я в неї.

Вона похитала головою, стиснула губи.

— Ні. Звичайно… — Вона затихла. — Звичайно, це не означає, що іншої людини в машині нема. Це просто означає, що інша людина не сидить.

Знов-таки, це химерне відчуття, наче я побував тут раніше, уривок пам’яті, наче й не зовсім моєї. Як спогад може бути ще чиїмось? Це має бути частиною історії, сказав мені хтось — не пам’ятаю, хто. Жінка, яка лежала на сидінні автомобіля, що її нудило, скручувало судомою, текла слина… Не дуже це й історія — я не міг згадати решту, тільки знав, що від думки про це в мене в животі все перевертається. Я спробував прогнати цю думку геть.

— Ньюкасл, здавалося б, очевидне місце, — сказала Келлі. — Я маю на увазі, якщо він тікає. Літаки, поїзди, пороми — і світ біля його ніг. Але дивна річ у тому, що від п’ятої години нема нічого: він чи то зупинився, чи з’їхав із головної траси. Він може їхати дрібнішими дорогами, над морем навіть…

— Хіба в нього немає дівчини? — спитав я, перериваючи її висловлювання. — Жінка в Единбурзі?

— Та сама наречена, — мовила Келлі, піднявши брови. — Ну що ж, тут він нас випередив. Вона Трейсі МакБрайд, так її звати. Їй телефонували сьогодні вранці. Наші кличуть її до Бекфорда на розмову. Але, маю попередити вас, наша Трейсі стверджує, що вона не бачила Марка Гендерсона давненько. Майже рік, насправді.

— Що? Я думав, що вони тільки-но їздили на відпочинок разом?

— Так сказав Гендерсон, коли він говорив із сержантом Морґан, але, за словами Трейсі, від нього не було ні слуху ні духу доволі давно: він розірвав стосунки минулої осені. Вона каже, що він кинув її ні з того ні з сього, сказавши, що по вуха закохався в іншу.

Трейсі не знала, ні що це за жінка, ні чим вона займається. «І знати не хочу», — різко сказала вона. Вона сиділа в кабінеті у глибині поліцейського відділку годину по тому, попиваючи чай. — Я… Мені насправді дуже важко було це пережити. Ось я вибираю весільну сукню — а за хвилину він каже мені, що не може… Тому що він зустрів кохання свого життя, — вона сумно всміхнулася мені, занурюючи пальці в темне стрижене волосся. — Після цього я просто обірвала зв’язок з ним. Видалила його номер, розфрендила його, з кінцями. Чи не могли б ви сказати мені, що з ним сталося? Ніхто не каже мені, що тут, у біса, відбувається!

Я похитав головою.

— Мені дуже шкода, але я небагато можу вам зараз розповісти. Ми, однак, не вважаємо, що він постраждав. Нам просто потрібно знайти його, нам потрібно поговорити з ним про дещо. Ви не знаєте, куди він міг би піти, чи не так? Якщо йому потрібно сховатися? Батьки, друзі в цьому районі?..

Вона насупилася.

— Це не про ту мертву жінку йдеться? Я читала в газетах — тиждень чи два тому. Я маю на увазі… він не був… це не та жінка, з якою він зустрічався, ні?

— Ні, не вона. Це не має нічого спільного з ним.

— О, добре, — з полегшенням сказала вона. — Я маю на увазі, вона була б трохи застара для нього, чи не так?

— Чому ви так говорите? Йому подобалися молодші?

Трейсі зніяковіла.

— Ні, я маю на увазі… що значить, молодші? Тій жінці ж за сорок було, так? Маркові немає ще тридцяти, так що…

— Добре.

— Ви дійсно не можете сказати мені, що відбувається? — знову спитала вона.

— Марк ніколи не поводився по-насильницьки з вами, він ніколи не втрачав самовладання, щось таке?

— Що? Боже мій, ні. Ніколи. — Вона відкинулася на спинку крісла, насупилася. — Хтось його в чомусь звинувачував? Він же не такий. Він егоїст, без сумніву, але він не погана людина, не настільки погана.

Я провів її до машини, де чекали люди у формі, щоб відвезти її додому, гадаючи, у чому ж Марк Гендерсон був поганий, і про те, чи зумів він переконати себе, що кохання його в усьому виправдовує.

— Ви питали про те, куди б він міг піти, — сказала мені Трейсі, коли ми дісталися до машини. — Важко сказати, не знаючи контексту, але одне місце спадає мені на думку. Ми — ну, мій тато — маємо хату на узбережжі. Ми з Марком трохи їздили туди на вихідні. Воно абсолютно відлюдне, нікого навколо. Марк завжди казав, що це ідеальне місце для втечі.

— Воно не зайняте, це місце?

— Воно не дуже використовується. Ми зазвичай ховали ключ під горщиком із квітами, але на початку цього року ми виявили, що хтось використовував його без дозволу — там якісь чашки стояли не наші, сміття не було винесене тощо — то ми тоді ключ забрали.

— Коли це сталося в останній раз? Коли хтось востаннє використовував його, не спитавши? — Вона насупилася.

— О Боже. Та зовсім недавно. Може, у квітні? Так, у квітні. На Великдень.

— А де саме це місце?

— Гоуїк, — сказала вона. — Крихітне село, нічого особливого там немає. Просто понад узбережжям за Крестером.

Ліна

Він вибачився, коли випустив мене з багажника.

— Вибач, Ліно, але що я міг зробити?

Я почала реготати, але він сказав мені заткнутися, стиснув кулак, і я подумала, що він збирається врізати мені знову, так що заткнулася.

Ми були біля будинку на березі моря — просто один-єдиний будинок, сам собою, просто на скелі, із садом, муром і таким, як ото в пабах буває, столиком надворі. Будинок, схоже, під замком, навколо не було нікого. Звідти, де я стояла, було видно ще одну будівлю неподалік, а стояли вони при простій ґрунтівці. Я не чула нічого: ні машин, нічого подібного, тільки чайки й хвиля б’є об скелю.

— Немає сенсу кричати, — сказав він, неначе прочитав мої думки. Потім узяв мене за руку, повів мене до столу і дав серветку, щоб витерти рот.

— У тебе все будете гаразд, — сказав він.

— Та ну? — відказала я, але він просто відвернувся. Ми довго просто сиділи там, пліч-о-пліч, і він поступово відпускав мою руку, його дихання сповільнювалося. Я не виривалася. Ще немає сенсу боротися. Ще рано. Я була налякана, мої ноги тремтіли, як не знаю що, під столом, і я не могла їх зупинити. Але я насправді відчувала, що це добре, що це корисно. Я відчувала себе сильною, як тоді, коли він зустрів мене в будинку і ми билися. Так, добре, він виграв, але тільки тому, що я не пішла на вбивство одразу, тільки тому, що я не була впевнена, з ким маю справу. Це тільки перший раунд. Якщо він думає, що мене переміг, то на нього чекає сюрприз.

Якби він знав, що я відчувала, що я пережила, не думаю, що він тримав би мене за руку. Думаю, що він утік би нафіг, світ за очі!

Я закусила губу. Відчула свіжу кров на язику, і мені сподобалося, від того було добре. Мені сподобався металевий смак, сподобалося відчуття крові в роті, є чим плюнути на нього. Коли настане час. У мене було стільки запитань до нього, але я не знала, з чого почати, так що я просто сказала:

— Чому ви тримаєте мене? — Було справді важко володіти голосом, щоб не тремтів, не ламався, не показувати йому свого страху. Він нічого не сказав, то я й запитала знову:

— А чому ви залишили собі цей браслет? Чому не викинули? Чи не залишили в неї на зап’ясті? Навіщо це?

Він відпустив мою руку. Він не дивився на мене, просто дивився на море.

— Не знаю, — сказав він втомлено. — Чесно кажучи, я поняття не маю, чому я взяв його. Для страховки, мабуть. Схопився за соломинку. Для того, щоб мати силу над кимось іще… — Він раптово замовк і заплющив очі. Я не зрозуміла, про що він говорить, але у мене було таке відчуття, ніби я відкрила щось, якусь можливість. Я злегка відсунулася від нього. Потім трохи більше. Він знову розплющив очі, але нічого не зробив, просто дивився на воду, його обличчя нічого не виражало. Він мав спустошений вигляд. Розбитий. Вигляд людини, у якої нічого не залишилося. Я відсунулася по лавці далі. Я могла бігти. Я дуже швидко вмію, коли треба. Я озирнулася на трасу за будинком. Маю хороший шанс піти від нього, якщо побіжу прямо по трасі, над муром і полями. Якби я зробила так, він не міг би доганяти мене на машині, і в мене є шанс.

Я не робила цього. І хоча я знала, що це, може, мій останній шанс, лишилася на місці. Коли вже на те, подумала я, то краще померти, знаючи, що трапилося з моєю матір’ю, ніж жити, гадати, і ніколи не дізнатися. Навряд чи я таке витримала б.

Я звелася на ноги. Він не рухався, просто дивився на мене, як я обійшла стіл і сіла навпроти нього, так, щоб він дивився на мене.

— Ви знаєте, що я думала, коли вона залишила мене? Мама. Коли її знайшли, прийшли до мене й сказали про це — я думала, що це був її вибір. Я думала, що вона вирішила померти, бо відчувала себе винною у тому, що трапилося з Кейті, або тому, що їй було соромно за це, або… Не знаю. Просто тому, що до води її тягло сильніше, ніж до мене…

Він нічого не сказав.

— Я була переконана! — крикнула я так голосно, як тільки могла, і він підскочив. — Я вважала, що вона покинула мене! Ви розумієте, як воно — таке відчувати? А тепер виявляється, що це не вона зробила. Вона нічого не вибирала. Це ви забрали її. Забрали її в мене, так само, як забрали й Кейті!

Він усміхнувся мені. Я згадала, як ми колись вважали його красивим, і в мене аж шлунок перевернувся.

— Я не забрав Кейті в тебе, — сказав він. — Кейті не твоя, Ліно. Вона була моєю.

Я хотіла кричати на нього, подряпати йому обличчя. Вона була не твоя! Не твоя! Не твоя! Я щосили втиснула нігті в руки, я закусила губу, знову відчула смак крові, і стала слухати його виправдання.

— Я ніколи не думав, що я такий чоловік, який закохається в дівчинку. Ніколи. Я думав, що такі люди — просто безглузді. Нещасні старі невдахи, які не змогли отримати жінку свого ж віку.

Я засміялася.

— Так і є, — сказала я. — Ви правильно думали.

— Ні. — Він похитав головою. — Це неправда. Це не так. Подивись на мене. Я ніколи не мав жодних проблем із жінками. Вони приходили до мене весь час. Ось ти хитаєш головою зараз, але ж сама бачила. Боже, та ти й сама хотіла.

— Та, блядь, ні!

— Ліно…

— Ви дійсно думаєте, що я хотіла вас? Ви помиляєтеся. То була гра, вона полягала у… — я замовкла. Ну як просто пояснити щось такій людині, як він? Як тут поясниш, що зовсім не пов’язане з ним, а тільки з тобою? Це — для мене принаймні — стосується мене, Кейті й того, що ми робили разом. А люди, з якими ми це робили, абсолютно взаємозамінні. Вони нічого не значили.

— Ви знаєте, як воно — дивитися так, як я? — спитала я. — Я маю на увазі, я знаю, що ви думаєте, що ви крутий чи щось таке, але ви ж уявлення не маєте, як це — бути такою, як я. Ви знаєте, як легко для мене змусити людей робити те, що я хочу, зробити, щоб їм було незручно? Я тільки й маю зробити, що подивитися на них у певний спосіб, чи стати поруч з ними, чи сунути палець у рот і посмоктати — і я бачу, що вони червоніють, чи напружуються, чи ще щось. Це я робила не заради вас, ідіоте. Я вас задрочувала. Я вас не хотіла.

Він пирхнув, але якось непереконливо.

— Ну, добре-добре, — сказав він. — Якщо ти так говориш, Ліно… Так чого ж ти хотіла? Коли погрожувала виказати нас, коли ти розкричалася так, що твоя мати могла почути — чого ж ти хотіла?

— Я хотіла?.. Я хотіла…

Не могла ж я сказати йому, що хотіла, щоб усе стало, як було. Я хотіла повернутися до того часу, коли ми з Кейті завжди були разом, коли ми проводили кожну годину, кожен день разом, коли ми купалися у річці, і ніхто не дивився на нас, і наші тіла належали лише нам. Я хотіла повернутися до того часу, коли ми придумали цю гру, до того, як ми зрозуміли, що ми можемо зробити. І цього не тільки я хотіла. Кейті теж. Кейті любила, коли на неї дивилися. Для неї ця гра була не просто гра, це було щось більше. Від самого початку, коли я дізналася, і ми сперечалися про це, вона сказала мені: «Ти не розумієш, як це, Ліно. Чи можеш ти уявити собі, як це — мати того, що хоче тебе так сильно, що заради тебе ризикуватиме всім — от, власне, усім. Роботою, стосунками, свободою. Ти не розумієш, як це!»

Я відчувала, що Гендерсон за мною стежить, чекає, що я скажу. Я хотіла б знайти спосіб сказати це, змусити його побачити, що вона тішилася не тільки ним, а й владою над ним. Я хотіла б мати можливість сказати йому оце, щоб стерти цей погляд з його обличчя: от, мовляв, я знав її, а ти не знала, по-справжньому не знала! Але я не могла знайти слів у той момент, та й у будь-якому випадку це було б не все, бо ніхто не міг заперечувати, що вона кохала його.

У мене защемило за очима — такий різкий біль — і стало зрозуміло, що я зараз знову заплачу, і я подивилася на землю, бо не хотіла, щоб він бачив сльози в моїх очах — і тут побачила, що на землі, прямо між моїми черевиками, лежить цвях. Довгий такий, три-чотири дюйми[6], не менше. Я поворухнула ногою, щоб зачепити головку, і натиснула на неї, щоб піднявся другий кінець.

— Ти просто ревнувала, Ліно, — сказав Гендерсон. — Це правда, чи не так? Ти завжди ревнувала. Я думаю, що ти ревнувала нас обох, чи не так? Мене, тому що вона вибрала мене, а її, тому що я вибрав її. А ти не була нікому з нас потрібна. Отже, ти хотіла, щоб ми поплатилися. Ти і твоя мати, ви…

Я дозволила йому поговорити, не спиняла його словесний пронос, і навіть не переймалася тим, що він був геть неправий, бо я тільки й могла зосередитися, що на тому цвяхові, який я підіймала ногою. Я сунула руку під стіл. Марк замовк.

— Вам не можна було бути з нею взагалі, — сказала я. Я дивилася за його спину, через плече, намагаючись відвернути його увагу. — Ви це знаєте. Ви повинні знати, що…

— Вона кохала мене, а я кохав її без тями.

— Ви — дорослий! — сказала я, і далі дивлячись йому за спину, і це допомогло — на мить він озирнувся через плече, і я швидко спустила руку до землі, витягнувши пальці. Із холодним металом у руках я випросталася, приготувалася.

— Невже ви думаєте, це важливо, що саме ви відчували до неї? Ви були її учителем. Ви, блядь, старші за неї удвічі. Саме ви мали вчинити як слід!

— Вона кохала мене, — сказав він знову, принижено. Жалюгідно.

— Вона була занадто юна для вас, — сказала я, стискаючи цвях у кулаці. — Вона була занадто гарна для вас.

Я кинулася на нього, але я діяла недостатньо швидко. Коли я скочила на ноги, у мене рука на мить зачепилася за стіл. Марк кинувся на мене, схопив мене за ліву руку, смикнув її щосили, як він міг, потягнувши мене мало не через весь стіл.

— Що ти робиш? — Він схопився на ноги, усе ще тримаючи мене, і потягнув мене вбік, викручуючи мені руку назад. Я скрикнула від болю.

— Що ти робиш? — крикнув він, вивертаючи її вгору, розтискаючи пальці. Він витяг цвях у мене з руки і штовхнув мене на стіл, запустив руки мені у волосся, навалився на мене всім тілом. Я відчула металевий гостряк проти мого горла, вагу тіла на мені — це, мабуть, Кейті таке відчувала з ним. Блювота підступила до мого горла, я виплюнула її і сказала:

— Вона була занадто гарна для вас! Вона була занадто гарна для вас!

Я повторювала й повторювала це, доки він видавив з мене дихання.

Джулс

Якесь клацання. Клацне й зашипить, клацне й зашипить — а потім:

— А, ось ти де. Я сама зайшла. Сподіваюся, ти не заперечуєш.

Стара — ота, із фіолетовим волоссям і очима, підведеними чорним, яка стверджує, що вона екстрасенс, бродить містом, попльовує і лається, що її я бачила допіру вчора, вона сперечалася з Луїзою перед будинком — це вона сиділа на вікні, дриґаючи розпухлими ногами.

— Ні, я заперечую! — сказала я голосно, намагаючись не показати їй, що мені страшно, що я досі — нерозумно, смішно — боюся її. — Чорт забирай, я заперечую. Що ви тут робите?

Знову клац-пшшш, клац-пшшш. Запальничка — срібна запальничка з ініціалами Ліббі — вона була в її руці.

— Це… Звідки ви це взяли? Це запальничка Нел!

Вона похитала головою.

— Це її! Як ви взяли її? Ви лазили в цьому будинку, щось брали? Ви…

Вона махнула мені товстою рукою в яскравих перснях.

— О, заспокойся, добре? — Вона обдарувала мене брудною коричневою посмішкою. — Сідай. Сядь, Джуліє, — вона вказала на крісло перед собою. — Присядь.

Я була настільки приголомшена, що послухалася. Я перетнула кімнату й сіла перед нею, а вона покрутилася на вікні.

— Не дуже зручно, чи не так? Могли б трохи м’якше зробити. Хоча дехто може сказати, що в мене своєї набивки доволі! — вона пирхнула з власного жарту.

— Що вам треба? — запитала я. — Чому у вас запальничка Нел?

— Не Нел, це не її, правильно? Ось дивися, — вказала вона на гравіювання. — Бачите? «Л. С.»

— Так, я знаю. «Л. С.», Ліббі Сітон. Але ж насправді воно не належить Ліббі, правильно? Я не думаю, що такі запальнички виробляли в сімнадцятому столітті.

Нікі захихикала:

— Це не Ліббі! Ви думали, що «Л. С.» — це Ліббі? Ні-ні-ні! Ця запальничка належала Лорен. Лорен Таунсенд. Лорен, яка колись була Слейтер.

— Лорен Слейтер?

— Точно! Лорен Слейтер, вона ж Лорен Таунсенд. Стара вашого детективного інспектора.

— Мати Шона? — Я подумала про хлопчика, який іде вгору сходами, хлопчика на мості. — Лорен у тій оповідці — мати Шона Таунсенда?

— Це правда. Господи Ісусе! Щось ти не дуже здогадлива, ні? І це не оповідка, чи не так? Це не просто оповідка. Лорен Слейтер одружилася з Патріком Таунсендом. Вона народила сина, у якому просто душечки не чула. Усе було чотко. Тільки от вийшло так, що копи змусили нас повірити, ніби вона пішла й утопилася!

Вона нахилилася вперед і усміхнулася мені.

— Щось не дуже ймовірно, га? Я й тоді казала, звичайно, тільки ніхто мене не слухає.

Чи Шон дійсно був тим хлопчиком? Тим, на сходах, тим, який бачив, як його матір падала, чи то не бачив, залежно від того, що ви собі думаєте? Чи було це правда, а не тільки твоя вигадка, Нел? Лорен зраджувала чоловіка, пила, була розбещена, погана матір. Хіба це не її історія? Це саме на сторінці з Лорен ти написала: «Бекфорд — НЕ місце самогубств. Бекфорд — це місце, де позбувалися небажаних жінок». Чи саме це ти намагалася сказати мені?

Нікі продовжувала говорити.

— Бач? — сказала вона, тицяючи в мене пальцем. — Бач? Оце я й маю на увазі. Ніхто мене не слухає. Ось ти сидиш там, просто переді мною, і навіть не слухаєш!

— Я слухаю. Я просто… Я не розумію.

Вона гмикнула.

— Ну послухаєш — то зрозумієш. Ця запальничка, — клац-пшшш, — належала Лорен, так? Ти повинна запитати себе, чому твоя сестра отримала її, чому вона в її речах?

— Там? Отже, ви були в будинку! Ви взяли, ви… це ви? Ви були в ванній кімнаті? Ви писали щось на дзеркалі?

— Послухай мене! — вона стала на ноги. — Не турбуйся про те, що це не важливо.

Вона зробила крок до мене, нахилившись, і знову клацнула запальничкою, між нами замерехтів вогник. Від неї пахло підгорілою кавою і зів’ялими трояндами. Я відкинулася назад, подалі від цього старечого духу.

— Ти знаєш, для чого він її використав? — сказала вона.

— Хто використав? Шон?

— Та ні ж бо, дурна твоя голова! — Вона закотила очі й важко сіла назад на вікно; сидіння болісно рипнуло. — Патрік! Старий. Він використовував її не для того, щоб підкурювати. Коли його дружина померла, він взяв усі її речі — одяг, фотографії і все, що їй належало — склав на купу й спалив. Усе спалив. І оцим, — вона клацнула легше, востаннє, — він ту купу й підпалив.

— Добре, — сказала я. Мій терпець уривався. — Але я досі не розумію. Чому вона в Нел? І чому ви берете це в неї?

— Запитання, запитання, — сказала Нікі, усміхнувшись. — Добре. Щодо того, чому я взяла це: мені ж потрібна якась її річ — щоб говорити з нею як слід, чи не так? Щоб я могла поговорити з нею належно. Я звикла чути голоси красиво та ясно, але… ти знаєш. Іноді голоси приглушуються, чи не так?

— Я не маю про це ані найменшого уявлення, — сказала я сухо.

— Отаке! Ти мені не віриш? Ти, мабуть, ніколи не говорила з мертвими? — вона засміялася з виглядом знавця, і в мене заворушилося волосся на голові. — Мені потрібно було декого викликати. Ось! — Вона простягнула запальничку мені. — Можеш забрати назад. Я могла б і продати її, еге ж? Я б могла набрати тут всього та й загнати — у твоєї сестри були й дорогі речі, правда, коштовності там? Але ж я цього не зробила.

— Дуже мило з вашого боку.

Вона всміхнулася.

— Перейдемо до наступного запитання: чому ваша сестра має цю запальничку? Ну, я не можу сказати напевно.

Досада взяла гору наді мною:

— Дійсно? — вишкірилася я. — Я думала, ви могли поговорити з духами? Я думала, це ваша справа? — я оглянула кімнату. — Вона зараз тут? Чому просто не запитати її?

— Це не так просто, еге ж? — ображено сказала вона. — Я намагався викликати її, але вона замовкла, — можливо, вона мене обманювала. — Нема чого пирхати. Я лише намагаюся допомогти, роблю усе, що можу. Я тільки намагаюся сказати…

— Та кажіть уже! — гаркнула я. — Давайте!

— Притримайте ваші перуки! — сказала вона, випнувши нижню губу, похитуючи головою. — Я говорила тобі — якби ж іще ти слухала! Запальничка належить Лорен. Після неї ця річ була в Патріка. І ось що важливо. Я не знаю, чому вона в Нел, але це не просто так, розумієш? Вона взяла її в нього, а може, він дав їй її. У будь-якому випадку, це важливо. Лорен важлива. Усе це — що сталося з Нел — це пов’язано не з бідолашною Кейті Віттекер чи тим дурнем-учителем, не з мамою Кейті й отим усім. Річ у Лорен і Патрікові.

Я закусила губу.

— Як це — у них?

— Ну… — Вона посовалася на місці. — Вона писала свої історії про них, чи не так? І вона отримала свою історію від Шона Таунсенда, тому що врешті-решт він мав бути свідком, чи не так? Отже, вона думала, що він говорить правду, чому ж ні?

— А чому ні? Я маю на увазі, ви кажете, що Шон сказав неправду про те, що трапилося з його матір’ю?

Вона стисла губи.

— Ти того діда бачила? Він — диявол, як є, і в гіршому сенсі слова.

— Отже, Шон збрехав про те, як його мати померла, тому що він боїться свого батька?

Нікі знизала плечима.

— Тут точно не скажу. Але ось що я знаю: історія, яку Нел почула, — перша версія, де Лорен тікає у ніч, а її чоловік і син вирушають за нею — це було не так. Я їй розповіла. Тому що, розумієш, моя Джинні — це моя сестра — вона була тоді в тому місці. Вона була там. Тієї ночі… — вона раптово сунула руку в пальто й почала нишпорити під ним. — Річ у тому, — сказала вона, — що я переповіла Нел історію від Джинні, і Нел її записала.

Вона витягла пачку паперів. Я потягнулася до них, але Нікі відсмикнула їх.

— Хвилиночку, — сказала вона. — Ти маєш розуміти, що це. — Вона помахала паперами переді мною. — Це не вся історія. Тому що навіть якби я розповіла їй всю історію, вона б її не записала. Уперта жінка твоя сестра. Зокрема тому я її так любила. Оце на тому ми й не порозумілися. — Вона відкинулася на спинку сидіння, сильніше задриґала ногами. — Я розповіла їй про Джинні, яка була поліцейською тоді, коли Лорен померла. — Вона гучно кашлянула. — Джинні була переконана, що Лорен підштовхнули, бо там ще багато всякого відбувалося, розумієш. Вона знала, що старий Лорен був чортякою, що він її бив, розповідав, нібито вона з якимось красенем-мужчиною зустрічалася у домі Енн Ворд, навіть при тому, що тут ніхто й ніколи не бачив і близько такої людини. Це мало бути причиною, розумієш? Вона з кимось сплуталася, він утік і залишив її, вона засмутилася через це, то й стрибнула. — Нікі махнула рукою. — Нісенітниці. При шестирічному синові? Дурниці.

— Ну, насправді, — сказала я, — я думаю, ви зрозумієте, що депресія — це складна річ…

— Пхе! — Вона махнула на мене: мовляв, мовчи вже. — Не було ніякого красеня-мужчини. Ніхто такого там у житті не бачив. Ти могла б запитати мою Джинні про те, тільки що вона померла. А ти ж розумієш, хто оте зробив з нею, чи не так?

Коли вона нарешті перестала говорити, я почула шепіт води в тиші.

— Ви говорите, що Патрік убив свою дружину, а Нел знала про це? Ви кажете, що вона це записала?

— Тьху ти! — аж сплюнула Нікі. — Та ні ж бо! Ось що я кажу: вона записувала дещо, але не все, без того, на чому ми не порозумілися, тому що їй за щастя було записати те, що Джинні розказала мені, коли була жива, а не те, що Джинні сказала мені, коли померла. Це просто якесь безглуздя!

— Ну…

— Повне безглуздя! Але тобі треба слухати. І якщо ти не будеш слухати мене, — сказала вона, простягаючи мені папери, — тоді слухай свою сестру. Бо він оце влаштував. На один копил. Патрік Таунсенд зробив це з Лорен, і з нашою Джинні, і якщо я не помиляюся, то він зробив це і з Нел.

Затон Утоплениць

Знову Лорен, 1983 рік

Лорен вийшла з будинку Енн Ворд. Вона тими днями ходила туди дедалі частіше — там було наче по-своєму спокійно, як ніде в Бекфорді. Вона відчувала дивну спільність із бідолашною Енн. Вона теж була ув’язнена в шлюбі без кохання з чоловіком, який терпіти її не міг. Тут Лорен могла купатися, курити, читати — і ніхто її не турбував. Зазвичай.

Одного ранку берегом проходили дві жінки. Вона впізнала: Джинні — констебль поліції, повненька і рожевощока, та її сестра Нікі, яка говорить з мертвими. Лорен дужче подобалася Нікі. Вона була дивною і, здавалося, доброю. Хоч вона, може, і шахрайка.

Джинні гукнула її, і Лорен розвернулася, для годиться, сподіваючись, що вони підуть далі. Зазвичай вона була б рада погомоніти. Але її обличчя мало поганий вигляд, і вона не мала настрою це пояснювати.

Лорен пішла купатися. Вона була свідома того, що робить це востаннє: востаннє гуляє, востаннє курить, востаннє цілує синочка в бліде чоло, востаннє купається у річці (передостанній раз…) Пірнувши під воду, вона замислилася, чи так само воно буде, чи вона що-небудь відчуватиме. Вона гадала, куди поділася вся її сила боротися.

Першою біля річки опинилася Джинні. Вона була у відділку, дивилася з вікна на грозу, коли прийшов виклик: Патрік Таунсенд у паніці вигукував щось незв’язне, кричав щось у рацію про свою дружину. Про дружину і Затон Утоплениць. Коли Джинні опинилася там, хлопчик сидів, зіщулившись, під деревами. Спочатку вона подумала, що він спить, але коли він підняв голову, очі були широко розкриті й чорні.

— Шоне, — сказала вона, знімаючи пальто й накидаючи на нього. Він посинів від холоду в промоклій до нитки піжамі, його босі ноги були обліплені землею. — Що сталося?

— Мама у воді, — сказав він. — Я маю лишатися тут, його чекати.

— Кого? Батька? Де твій батько?

Шон виплутав худеньку руку з пальта й показав, і Джинні побачила Патріка, який вилазив на берег, тяжко дихаючи, схлипуючи, із перекривленим від болю обличчям.

Джинні підійшла до нього.

— Сер, я… «Швидка допомога» їде сюди, буде за чотири хвилини…

— Уже пізно, — сказав Патрік, хитаючи головою. — Я спізнився. Її не стало.

Прибули інші: парамедики, поліція, один-два старших детективи. Шон став на ноги; закутаний у пальто Джинні, як у накидку, він пригорнувся до батька.

— Не могли б ви взяти його додому? — сказав їй один з детективів. Хлопчик почав скиглити:

— Будь ласка! Не хочу. Не хочу йти!

Патрік сказав:

— Джинні, чи не могли б ви взяти його до себе? Він наляканий, і він не хоче повертатися додому.

Патрік присів у багнюці, пригорнув сина, прихилив до себе його голову, прошепотів щось йому на вухо. Уставши, хлопчик уже був спокійним і слухняним. Він дав руку Джинні й побіг поруч із нею, не озираючись.

Повернувшись до квартири, Джинні зняла з Шона все мокре. Вона загорнула його в ковдру й зробила йому тост із сиром. Шон їв тихо, обережно, нахиляючись над тарілкою, щоб не кришити. Доївши, він запитав:

— З мамою усе буде гаразд?

Джинні саме мила посуд.

— Тобі тепло, Шоне? — запитала вона.

— Нормально.

Джинні зробила чашку чаю і взяла кожному по два шматочки цукру.

— Ти не хочеш сказати мені, що сталося, Шоне? — запитала вона, і він похитав головою. — Ні? А як ви дісталися до річки? Зараз так грязько.

— Ми поїхали в машині, але я випав по дорозі, — сказав він.

— Гаразд. Тебе тато віз туди? Чи мама?

— Ми їхали всі разом, — сказав Шон.

— Усі?

Обличчя у Шона скривилося.

— Була гроза, коли я прокинувся, дуже шуміло, і були дивні звуки на кухні.

— Які дивні звуки?

— Як… як собака робить, коли йому сумно.

— Скавчить? — Шон кивнув. — Але у нас немає собаки, мені не дозволяють. Тато каже, що я не дбатиму про нього належно, і це буде просто ще одна йому робота. — Він надпив трохи чаю і витер очі. — Я не хотів бути сам у грозу. І тато посадив мене в машину.

— А мама?

Він насупився.

— Ну… Вона була в річці, і мені довелося чекати під деревами. Я не маю говорити про це.

— Що ти маєш на увазі, Шоне? Як це — не маєш говорити про це?

Він похитав головою, знизав плечима, і більше не сказав ні слова.

Шон

Гоуїк. Біля Крестера. Не так уже й серйозно повторюється історія, грається зі мною. Це недалеко від Бекфорда, трохи більше, ніж година їзди, але я ніколи там не бував. Я не ходив на пляж і до замку, не їв славнозвісного копченого оселедця при знаменитій коптильні. Це любила моя мати, вона туди хотіла. Батько ніколи не возив мене, і тепер я ніколи не їжджу туди.

Коли Трейсі сказала мені, де той будинок, куди треба їхати, я відчув якесь зворушення. Відчув себе винним. Почувався так, як коли згадую про обіцянку моєї матері щодо святкування дня народження, від якої я відмовлявся на користь Діснейленду. Якби ж то я не був таким невдячним, якби ж я сказав, що хочу поїхати з нею на пляж, до замку, може, вона б залишилася зі мною? Може, усе було б по-іншому?

Ця так і не здійснена поїздка була однією з багатьох речей, над якими я думав після того, як моя мати померла, коли все моє єство було зайняте побудовою нового світу, альтернативної реальності, в якій вона не повинна була померти. Якби ми поїхали до Крестера, якби я прибрав у кімнаті, коли мені було сказано, якби я не забруднив свій новий шкільний ранець, коли пішов на річку купатися, якби я слухав батька, не робив таке, чого йому не подобалося, так часто. Або, пізніше, я гадав: а може, навпаки, треба було не слухатися батька, можливо, я якраз мав його не послухатися й не лягати до пізньої ночі замість того, щоб іти в ліжко? Можливо, тоді я зміг би переконати її не їхати?

Жоден із моїх альтернативних сценаріїв не допоміг, і врешті, кілька років по тому, я зрозумів, що нічого не міг вдіяти. Те, чого моя мати хотіла, стосувалося не того, що мав зробити я, а того, що мав зробити хтось — чи то не зробити: їй був потрібен той, кого вона любила, чоловік, з яким вона зустрічалася таємно, чоловік, з яким вона зраджувала мого батька — їй треба було, щоб той таємничий чоловік повернувся до неї. Той чоловік був невидимим, безіменним. Він був фантомом, нашим із батьком фантомом. Він став відповіддю на запитання, дав нам деяке полегшення: це не наша вина. (Це була його, чи то її вина, їхня спільна — моєї матері-зрадниці та її коханця. Ми не могли б нічого вдіяти, вона просто не так сильно нас любила.) Він дав нам можливість уставати вранці й жити далі.

А потім з’явилася Нел.

Щойно вона прийшла в наш будинок, вона покликала мого батька. Вона хотіла поговорити з ним про смерть моєї матері. Тоді не було вдома ні його, ні мене, тож вона говорила з Гелен, яка коротко виклала їй суть. Патрік не тільки не буде говорити з вами, сказала їй Гелен, а й не буде радий такому втручанню. І Шон теж, і будь-хто з нас. Це справа особиста, сказала Гелен, і вона в минулому.

Нел не зважила на це й усе одно підійшла до тата. Його реакція заінтригувала її. Він не розізлився, як вона могла б очікувати; він не сказав їй, що йому занадто боляче говорити про це, що він не винесе повернення до цього. Він сказав, що не має чого сказати. Нічого не сталося. Ось що він сказав їй. Нічого не сталося.

Тож нарешті вона прийшла до мене. Була середина літа. Я мав зустріч у відділку в Бекфорді, і коли я вийшов, то побачив, що вона прихилилася до моєї машини. Вона була одягнена в сукню до самої землі, шкіряні сандалі на засмаглих ногах, нігті нафарбовані яскраво-блакитним лаком. Я бачив її раніше, я помітив її — вона була красива, показна. Але я ніколи ще не бачив її зблизька. Не побачивши її так, я б ніколи не зрозумів, які в неї зелені очі були, які вони незвичайні, нетутешні. Наче вона не зовсім належала до цього світу — тим більше до цього місця. Вона була наполовину екзотичною.

Нел розповіла мені, як мій батько сказав їй, що нічого не сталося, і спитала мене:

— І ви так відчуваєте теж? — Я пояснив їй: він не хотів сказати, що нічого не сталося взагалі. Він просто мав на увазі, що ми не говоримо про це, що це вже в минулому. Ми залишили це в минулому.

— Ну, звичайно, так, — сказала вона, усміхаючись мені. — І я розумію, але я працюю над цим проектом, розумієте, буде книжка, і, можливо, виставка теж, і…

— Ні, — сказав я їй. — Я маю на увазі: я знаю, що ви робите, але я — ми — не можемо туди вплутуватися. Це ганьба.

Вона трохи відсунулася, але її усмішка залишилася.

— Ганьба? Яке дивне слово у цьому випадку. Що тут такого, чому ганьба?

— Це ганьба для нас, — сказав я. — Для нього.

(«Для нас» чи «для нього» — я не пам’ятаю, що саме сказав.)

— А, — усмішка зникла з її обличчя, вона занепокоїлася, стурбувалася. — Ні. Це не … ні. Тут немає нічого ганебного, я не думаю, що хто-небудь досі так вважає, чи не так?

— Він вважає.

— Будь ласка, — сказала вона, — не могли б ви поговорити зі мною?

Мабуть, я відвернувся від неї, тому що вона поклала свою руку на мою. Я подивився і побачив срібні каблучки на пальці й браслет на руці з трохи потертими блакитними нігтями.

— Будь ласка, містере Таунсенде. Шоне. Я так давно хотіла поговорити з вами про це!

Вона знову всміхнулася. Її звертання до мене, пряме, майже інтимне, просто не дало мені відмовити їй. Я знав, що мені загрожує біда, що вона в біді — і таку пригоду я передчував усе своє доросле життя.

Я погодився розповісти їй, що пам’ятаю про ніч смерті моєї матері. Ми домовилися зустрітися в її будинку — у Млині. Я попросив її тримати цю зустріч у таємниці, бо це засмутило б мого батька, мою дружину. Вона здригнулася, почувши слово дружину, і знову всміхнулася — і ми обоє тоді зрозуміли, до чого йдеться. Коли я вперше пішов до неї поговорити — ми взагалі не говорили.

Тож мені довелося повернутися. І я повертався і повертався до неї, але й далі до розмови не доходило. Я проводив з нею годину чи дві, але йшов від неї з відчуттям, наче минуло кілька днів. Іноді я хвилювався, що мене занесло і я втратив відчуття часу. Інколи зі мною таке буває. Мій батько каже про це: «ти відсторонюєшся», ніби я це роблю навмисно, ніби я можу це контролювати, але це не так. Зі мною таке трапляється з дитинства: ось я тут, а тоді раз — і мене немає. Я це роблю не спеціально. Іноді, коли мене заносить, я розумію, що відбувається, й іноді я можу змусити себе повернутися — я сам давно цього навчився: я торкаюся шраму на зап’ясті. Це зазвичай спрацьовує. Не завжди.

Я не дійшов до того, щоб розповідати їй ту історію на початку цієї пригоди. Вона допитувалася, але я виявив, що вона, на щастя, легко переключається. Я уявляв собі, що вона закохається у мене, і що ми втечемо — вона, я і Ліна, ми б зірвалися з місця, залишили б це село, цю країну. Я уявляв собі, що я нарешті матиму право забути. Я уявляв, що Гелен за мною не плакатиме, що вона рухатиметься далі й швидко знайде когось, кому ближча її міцна доброчесність. Уявляв, що мій батько помре вві сні.

Вона поступово витягувала історію з мене, деталь за деталлю, і мені було ясно, що вона розчарована. Це не та історія, яку вона хотіла почути. Вона хотіла міфу, страшної історії, вона хотіла, щоб там був хлопчик, який дивився. Тоді я зрозумів: ходіння до мого батька було лише закускою, а я був основною стравою. Я повинен опинитися в серці її проекту, тому що так воно починалося для неї самої: спочатку Ліббі, потім я.

Вона витягла з мене таке, чого я не хотів їй казати. Я знав, що мушу зупинитися, але не міг. Я знав, що мене засмоктує туди, звідки я не вилізу. Я знав, що дію безрозсудно. Ми припинили бачитися на Млині, позаяк починалися шкільні канікули й Ліна часто бувала вдома. Натомість ми ходили на нашу дачу, до будинку Вордів: я знав, що це ризик, але готелю поблизу не було, то куди ж ми могли піти? Мені ніколи не спадало на думку, що я маю припинити бачитися з нею; тоді це здавалося неможливим.

Мій батько гуляє на світанку, так що я уявлення не маю, чого він там опинився удень. Але він там з’явився і побачив мою машину; він чекав за деревами, доки Нел пішла, а потім побив мене. Він повалив мене на землю і бив ногами в груди й плечі. Я згорнувся, захищаючи голову так, як я давно навчився. Я не чинив опору, бо знав, що він зупиниться, коли сам вважатиме за потрібне і коли знатиме, що я більше не витримаю.

Потім він забрав мої ключі й відвіз мене додому. Гелен шаленіла від люті: спочатку сердилася на мого батька через побиття, а потім на мене, коли він пояснив причину. Я ніколи не бачив, як вона сердиться, раніше такого не бачив. То був єдиний раз, коли бачив її у гніві, холодному й моторошному, і я почав уявляти собі, що вона може зробити, якщо схоче помститися. Я уявив, як вона пакує торби й іде, як звільняється зі школи, публічний скандал, гнів мого батька. Таку помсту з її боку я уявляв собі. Але я помилявся.

Ліна

Я задихалася. Я ковтнула стільки повітря, скільки могла — і садонула йому ліктем під ребра. Його скрутило, але він і далі притискав мене до столу. Мене нудило від його гарячого дихання на обличчі.

— Занадто гарна для тебе, — не вгавала я, — вона була занадто гарна для тебе, занадто гарна, щоб ти її торкався, занадто гарна, щоб ти її їбав!.. Ти, гівна кусок, коштував їй життя! Не знаю, як ти взагалі можеш вставати зранку, іти на роботу, як ти можеш дивитися в очі її матері…

Він дер мені шию цвяхом, і я заплющила очі й приготувалася.

— Ти не уявляєш, як я страждав, — сказав він. — Поняття не маєш!

Тоді він хапонув мене за волосся і щосили смикнув, потім раптом відпустив так, що я гахнулася головою об стіл, і я нічого не змогла вдіяти: я заплакала.

Марк відпустив мене і встав. Відійшов на кілька кроків назад до іншого боку столу так, щоб добре бачити мене. Він стояв і дивився — і мені найдужче хотілося просто крізь землю провалитися. Що завгодно — тільки не оце: воно стоїть і дивиться, як я плачу. Я встала. Я ревла, як дитина, що загубила пустушку, і він почав говорити:

— Перестань! Перестань, Ліно. Ну не плач так. Не плач так. — І це було дивно, бо тоді він теж заплакав, і знову й знову повторював: — Ну не плач, Ліно, не плач…

Я зупинилася. Ми дивилися одне на одного всі в сльозах і шмарклях, і він ще тримав той цвях у руці й сказав:

— Я не робив цього. Того, що ти думаєш. Я не чіпав твоєї матері. Я думав про це. Я думав про те, що щось із нею зроблю, але я не зробив.

— Ви зробили, — сказала я. — У вас її браслет, ви…

— Вона підійшла до мене, — сказав він. — Після того, як Кейті померла. Вона сказала мені, що я повинен зізнатися. Заради Луїзи! — Він розсміявся. — Неначе їй дійсно не було насрати. Неначе вона не срала на всіх із високої гори. Я знаю, чому вона хотіла, щоб я зізнався. Вона почувалася винною, що якісь думки вклала в голову Кейті, вона відчувала себе винуватою, і хотіла, щоб хтось іще взяв на себе провину. Вона хотіла повісити це все на мене, егоїстична стерва.

Я дивилася, як він крутить той цвях у руках, і уявляла собі, як на нього кидаюся, вириваю той цвях і заганяю йому просто в око. У роті в мене пересохло. Я облизала губи, відчула смак солі.

Він вів далі.

— Я попросив її дати мені якийсь час. Якщо я говоритиму з Луїзою, мені просто потрібно обдумати, що сказати, як пояснити це. Я умовив її. — Він подивився на цвях у руках, а потім на мене. — От бачиш, Ліно, мені не потрібно було нічого робити з нею. З такими жінками — такими, як твоя мати, — треба діяти не через насильство, а через їхнє марнославство. Я знав таких жінок раніше, оцих старших жінок, яким перевалило за тридцять п’ять, які втрачають вигляд. Вони хочуть відчувати себе бажаними. Відчаєм від них несе за милю. Я знав, що маю зробити, навіть якщо від такої думки в мене мороз поза шкірою. Я повинен перетягти її на свій бік. Зачарувати її. Спокусити її. — Він зробив паузу, витер рот тильним боком долоні. — Я думав, що, можливо, я б сфотографував її. Скомпрометував її. Погрожував би, що принижу її. Я думав, що, може, тоді вона дасть мені спокій у моєму горі. — Він трохи задер голову. — Такий був мій план. Але потім втрутилася Гелен Таунсенд, і мені вже не було чого робити.

Він відкинув цвяха. Я спостерігала, як той підскочив на траві й налетів на стіну.

— Про що ви? — спитала я. — Що ви маєте на увазі?

— Я скажу. Скажу. Тільки… — Він зітхнув. — Ти знаєш, я не хочу завдавати тобі болю, Ліно. Я ніколи не хотів робити тобі боляче. Я мусив ударити тебе, коли ти на мене напала в будинку — що ще я міг зробити? Але я не робитиму цього знову. Ну якщо ти сама мене не змусиш. Гаразд?

Я не сказала нічого.

— Ось що мені від тебе треба. Мені потрібно, щоб ти повернулася до Бекфорда, щоб сказала в поліції, що втекла з дому, що їхала автостопом, що завгодно. Мені все одно, що ти скажеш їм, — головне, що ти повинна сказати, що збрехала про мене. Що ти все вигадала. Скажи їм, що ти придумала це з ревнощів, чи тому, що ти збожеволіла від горя, чи, може, просто тому, що ти злісна мала сучка, якій хочеться уваги, — мені все одно, що саме ти скажеш їм. Добре? Просто головне — скажи, що ти збрехала.

Я примружилася.

— А з чого ви взяли, що я зроблю це? Серйозно? Якого хріна мені таке робити? Уже все одно занадто пізно. Джош говорив із ними, не я одна…

— То скажи їм, що й Джош збрехав. Скажи, що ти його підмовила на це. Скажи Джошеві, що й він повинен відмовитися від своєї історії. Я знаю, ви можете зробити це. І я думаю, що ти зробиш це й тому, що це не тільки не зашкодить тобі, а й… — Він засунув руку в кишеню джинсів і витягнув браслет. — Я скажу тобі те, що ти повинна знати. Ти робиш оце для мене, а я тобі скажу, що я знаю.

Я підійшла до стіни. Я опинилася до нього спиною, і мене трусило, тому що я знала: він може кинутися на мене, може звалити мене з ніг, якщо захоче. Але я не думала, що він цього хотів. Я відчувала. Він хотів утекти. Я підштовхнула цвях носаком. Єдине реальне запитання, яке поставало: чи дозволю я йому втекти?

Я повернулася до нього обличчям, спиною до стіни. Я подумала про всі дурні помилки, яких я наробила по дорозі сюди — і тепер я не збиралася помилятися знову. Я зіграла страх, я зіграла вдячність.

— Ви обіцяєте?.. Ви відпустите мене до Бекфорда?.. Ну будь ласка, Марку, обіцяєте?

Я розіграла полегшення, зіграла розпач, зіграла каяття. Я перегравала його.

Він сів і поклав браслет перед собою посеред столу.

— Я знайшов його, — сказав він просто, і я зареготала.

— Ви його знайшли? Типу, на річці, де поліція усе передивлялася кілька днів? Так я вам і повірила, блін!

Він спокійно сидів якусь секунду, потім подивився на мене, наче ненавидів мене найбільше на світі. Мабуть, так і було.

— То ти слухаєш чи ні? — Я притулилася спиною до стіни.

— Слухаю.

— Я пішов у офіс Гелен Таунсенд, — сказав він. — Я шукав… — вигляд у нього був збентежений. — Щось пов’язане з нею. З Кейті. Я хотів… щось таке. Щось, що я міг би взяти…

Він намагався мене розжалобити.

— І що? — Спроба розжалобити не вдалася.

— Я шукав ключ до картотеки. Я подивився у шухляду столу Гелен і знайшов його.

— Ви знайшли браслет моєї матері в столі місіс Таунсенд?

Він кивнув.

— Не питайте мене, як він туди потрапив. Але якщо вона мала його на собі в той же день, то…

— Місіс Таунсенд… — повторила я тупо.

— Я знаю, що звучить безглуздо, — сказав він.

Але ні, не так уже й безглуздо. Або це могло би бути ймовірним. Якщо подумати. Мені ніколи й не снилося, що вона на таке здатна. Вона — нервова стара мимра, я розумію, але я ніколи не могла б уявити, що вона здатна завдати комусь фізичної шкоди.

Марк дивився на мене.

— Я щось не до кінця розумію, чи не так? Що вона зробила? Що твоя мати такого зробила з Гелен?

Я не сказала нічого. Я відвернулася. Хмара затулила сонце, і мені стало так холодно, як було під ранок удома: холодно і всередині, і зовні, наскрізь, до кісток. Я підійшла до столу і взяла браслет, потім просунула в нього пальці, вдягла на зап’ястя.

— Ну ось, — сказав він. — Я сказав. Я допоміг тобі, чи не так? Тепер твоя черга.

Моя черга. Я пішла назад до стіни, присіла і взяла цвяха. Я розвернулася до нього.

— Ліно! — сказав він, і я відчула — у тому, як він вимовив моє ім’я, як він задихався — що йому страшно. — Я допоміг тобі. Я…

— Ви думаєте, що Кейті втопилася, бо вона боялася, що я зраджу її, чи тому, що вона боялася, що моя мати зрадить її, — що хтось зрадить вас обох, і тоді всі дізнаються, і в неї будуть неприємності, і її батьки будуть у відчаї… А ви знаєте, що це насправді не так?

Він опустив голову, руками тримаючись за край столу.

— Ви знаєте, що насправді причина не в тому? Причина полягає в тому, що вона боялася за вас!

Він дивився на стіл і не рухався.

— Вона зробила це заради вас. Убила себе заради вас. А що ви зробили заради неї?

Його плечі здригнулися.

— Що ви зробили? Ви брехали, ви відбріхувалися, усе повністю заперечували, буцімто вона нічого не означає для вас, наче вона вам — ніхто! Чи не здається вам, що вона заслуговувала на краще?

Із цвяхом у руці я підступила до столу. Я чула, як він схлипує, шморгає і говорить:

— Пробач… Мені шкода, мені так шкода…. Прости мене, Господи, прости мене.

— Пізнувато вже… — сказала я. — Вам так не здається?

Шон

Я проїхав уже з півшляху, коли почався дощ, легка мжичка, яка раптом перетворилася на зливу. Видимість була майже нульова, і мені довелося сповільнитись, ледь повзти. Один із поліцейських, якого послали до будинку в Гоуїк, вийшов на зв’язок, і я ввімкнув динамік.

— Нічого тут, — почулося крізь перешкоди.

— Нічого?

— Нікого немає. Стоїть автомобіль — червоний «воксголл» — але його самого ніде не видно.

— А Ліна?

— Жодних ознак будь-кого з них. Будинок замкнений з усіх боків. Ми шукаємо. Будемо продовжувати пошуки…

Машина є, а їх немає. Це означає, що вони, напевно, пішли пішки, але чому? Автомобіль зламався? Якщо він приїхав до будинку й виявив, що не може потрапити всередину, щоб там відсиджуватися — то чому просто не вломився? Це ж краще, ніж утікати? Може, хтось їх підібрав? Друг? Хтось допомагає йому? Може, хтось допомагає йому вийти зі скрутного становища, але тут шкільний учитель, а не якийсь злочинець-рецидивіст — я просто не міг уявити в нього таких друзів, які б допомагали йому з викраденням.

І я не міг збагнути — на краще це чи на гірше. Бо якщо Ліна не з ним, то ми й гадки не мали, де вона. Ніхто не бачив її майже двадцять чотири години. Уже від цієї думки мене охопила паніка. Мені потрібно, щоб вона була в безпеці. Зрештою, я так гірко підвів її матір.

Я перестав бачитися з Нел після інциденту з моїм батьком. Насправді, я ні хвилини не був з нею наодинці до смерті Кейті Віттекер, а потім у мене не було вибору. Я мав допитати її, вона мала бути присутня, коли її дочка давала свідчення щодо Кейті, ще й з огляду на звинувачення, якими розкидалася Луїза. Я допитував її як свідка. Що, звичайно, було непрофесійно — чимало моїх дій торік може бути схарактеризовано так — але коли вже я потрапив у сіті Нел, то все було неминуче. Я нічого вдіяти не міг.

Було дуже сумно, майже горем, побачити її знову, бо я відчув майже одразу, що та Нел, яка всміхалася так щиро, яка хапала мене за руку, зачарувала мене — уже не існувала. Вона не так зникла, як сховалася в інше «я», мені невідоме. Мої пусті мрії — це нове життя, із нею і Ліною, зі спокійною Гелен та її новим життям — здавалися приголомшливо дитячими. Нел, яка відчинила мені того дня, була іншою жінкою, дивною і недоступною.

На допитах вона випромінювала провину, але якусь аморфну, неконкретну. Нел і далі була віддана своїй роботі, вона наполягала на тому, що проект «Затон Утоплениць» не мав жодного стосунку до трагедії Кейті, і все ж вона випромінювала провину, вона говорила уривками речень на кшталт: «Я мала б…», чи «Ми повинні були…», чи «Я не розуміла…» Але ми, здається, так до ладу й не розібралися, що ж вона мала зробити, чого вона не розуміла. Знаючи те, що я знаю зараз, я гадаю, що її провина була пов’язана з Гендерсоном, що вона, напевно, знала чи підозрювала щось, але нічого не зробила.

Після допиту я вийшов від неї з Млина й поїхав на дачу. Я чекав її, навіть, скоріше, сподівався. І після півночі вона прийшла: не зовсім твереза, заплакана, на межі… Потім, на світанку, коли нарешті зробили все, чого хотіли одне від одного, ми вийшли до річки.

Нел була збуджена, майже маніакальна. Вона фанатично говорила про правду, про те, як вона втомилася від вигадок, що вона просто хотіла правди. Правди, усієї правди, нічого, крім правди. Я сказав їй:

— Але ж ти розумієш, чи не так? Іноді у таких випадках ніякої правди не знайти. Ми ніколи не можемо дізнатися, що відбувалося у голові Кейті.

Вона похитала головою:

— Ні, це не просто, це не просто…

Її ліва рука стиснула мою, а права малювала кола на землі.

— А чому, — прошепотіла вона, не дивлячись на мене, — твій батько далі тримає цей будинок? Чому він доглядає його отак?

— Тому що…

— Якщо сюди ходила твоя мати, якщо тут вона зраджувала його, то чому, Шоне? Геть незрозуміло.

— Не знаю, — сказав я. Я й сам не розумів, але ніколи не питав його про це. Ми не говоримо про це.

— І цей чоловік, цей коханець: чому ніхто не знає його імені? Чому ніхто ніколи не бачив його?

— Ніхто? Просто тому, що я не бачив його, Нел…

— Нікі Сейдж сказала мені, що ніхто не знав, що то був за чоловік.

— Нікі? — Я не стримав сміх. — Ти говорила з Нікі? Ти слухаєш Нікі?

— А чому ніхто їй не вірить? — крикнула вона на мене. — Бо вона стара? Бо вона некрасива?

— Бо вона божевільна.

— Так, — пробурмотіла вона. — Усіх сук записують у божевільні.

— Ну, Нел! Вона ж шахрайка! Вона твердить, що розмовляє з мертвими.

— Так. — Її пальці глибше вчепилися у землю. — Так, вона шахрайка, але це зовсім не означає, що все, що виходить з її рота, — брехня. Ти будеш здивований, Шоне, скільки з того, що вона каже, звучить правдоподібно.

— Вона добре читає людей, Нел, у неї добре працює здогадка. А з тобою їй навіть і здогадок не потрібно. Вона знає, чого ти хочеш від неї, вона знає, що ти хочеш почути.

Вона замовкла. Її пальці перестали рухатися, а потім вона прошепотіла, просичала:

— Чому Нікі мала вважати, ніби мені хочеться почути, що твою матір убито?

Ліна

Місця для почуття провини не було. Усе було зайнято полегшенням, горем, дивним відчуттям легкості — це як коли прокинешся від страхіття й розумієш, що це був сон. А це — це навіть не те — кошмар все одно тривав. Мами все одно не повернути. Але принаймні вона не вирішила піти сама. Вона не залишала мене зі своєї волі. Хтось забрав її — і це вже було щось, бо це означало, що я можу щось зробити для неї і для себе. Я можу зробити все, що потрібно, аби Гелен Таунсенд не викрутилася і заплатила за це.

Я бігла понад берегом з маминим браслетом у руці. Мені стало страшно, що я його впущу, раптом він впаде зі скелі в море. Я хотіла покласти його в рот для безпеки, як крокодили — своїх малят.

Бігти стежкою здавалося небезпечно, тому що я могла впасти, але водночас і безпечно — далеко видно на всі боки, так що я знала, що ніхто за мною не женеться. Звичайно, не женеться. Ніхто не доганяє.

Ніхто не біг до мене — ні щоб зловити, ні щоб допомогти. І в мене не було телефона, і я взагалі ніхріна собі не уявляла, чи він у будинку Марка, чи в його машині, чи то він його викинув кудись, а питати його зараз не випадало, чи не так?

У мені не було місця для почуття провини. Я мала зосередитися. До кого звернутися? Хто мені допоможе?

Оддалік попереду видніли якісь будівлі, і я побігла швидше, з усієї сили. Я дозволю собі уявити, що хтось знатиме, що робити, що хтось матиме всі відповіді.

Шон

Мій телефон загудів у футлярчику, різко повертаючи мене до дійсності.

— Шоне! — Це була Ерін. — Де ви?

— Їду до узбережжя. А ви де? Може, Луїза має що сказати?

Запала довга мовчанка, така довга, аж мені здалося, що вона мене не почула.

— Луїза нічого не знає про Ліну?

— Е-е… ні, — голос у неї був не дуже впевнений.

— Що відбувається?

— Слухайте, мені потрібно поговорити з вами, але не по телефону…

— Що? Це Ліна? Скажіть мені зараз, Ерін, не тягніть.

— Це не терміново. Це не Ліна. Це…

— Ради Бога, якщо це не терміново, то навіщо ж мені дзвонити?

— Мені треба поговорити з вами, щойно повернетеся до Бекфорда, — сказала вона. Її голос звучав холодно й сердито. — Ви розумієте?

Вона обірвала зв’язок.

Злива закінчувалася, я збільшив швидкість, поїхав звивистими вузькими дорогами, облямованими високим живоплотом. У мене знову виникло оте запаморочливе відчуття, як коли розганяєшся на американських гірках, я п’янів від адреналіну. Я пролетів крізь вузьку кам’яну арку й далі схилом, а потім знову вгору, дорога піднялася на верхівку пагорба — і ось воно: маленька гавань, рибальські човни й коливання нетерплячого припливу.

У селі стояла тиша, мабуть, через негоду. Отже, ось він, Крестер. Машина сповільнилася; я навіть сам не помітив, як загальмував. Коли я заїхав на паркувальний майданчик, кілька витривалих піших туристів пройшли повз мене по калюжах, кутаючись у куртки з капюшонами, схожі на намети. Я пішов за молодою парою, яка бігла десь сховатися від дощу, і знайшов компанію пенсіонерів, котрі грілися над чашками чаю у кафе. Я показав їм фотографії Ліни та Марка, але вони не бачили їх. Вони сказали, що їх уже з півгодини тому питав про цих самих людей поліцейський у формі.

Повертаючись до машини, я пройшов коптильню, куди мати обіцяла зводити мене на хліб з оселедцем. Я намагався уявити її обличчя, як я іноді робив, але в мене нічого не виходило. Мабуть, я хотів сказати їй щось хороше, загладити свою провину, що я не хотів сюди їхати. Я хотів відчути біль, її біль — тепер уже мій. Але пам’ять була занадто скаламучена.

Я проїхав із півмилі до Гоуїка. Будинок було досить легко знайти — він був один такий, притулився на самій кручі над морем. Як і було сказано, червоний «воксголл» стояв там. Його багажник був відкритий.

Коли я виліз із машини, ноги в мене підкошувалися від страху; підійшов один із констеблів, виклав мені новини: де вони шукали, що знайшли. Вони розмовляли з береговою охороною.

— Море досить бурхливе, тож якщо хтось з них упав туди, то його швидко може занести на далеку відстань, — сказав він. — Звичайно, ми не знаємо, коли вони сюди потрапили і…

Він підвів мене до машини, і я зазирнув у багажник.

— Ось, бачите, — сказав він, — схоже, хтось був там. — Він показав на сліди крові на килимі, на задньому вікні. Пасмо волосся потрапило в замок — таке саме, як на кухні.

Він показав мені решту місця події: кров на столі в саду, на стіні, на іржавому цвяху. Я не зміг її врятувати, як і свою матір. Ні — її матір. Я підвів її, як підвів її матір. Я відчував, що мене знову заносить, наче я відключаюся, а потім:

— Сер! У нас дзвінок. Власник магазину в сусідньому селі на узбережжі. Каже, що в нього сидить дівчина: промокла й трохи побита, не знає, де вона, попросила його зателефонувати в поліцію.

Біля магазину була лавка, і вона сиділа на ній, закинувши голову, заплющивши очі. Вона була загорнута в темно-зелену куртку, завелику для неї. Коли машина під’їхала, вона розплющила очі.

— Ліно! — Я вискочив з машини й побіг до неї. — Ліно!

Її обличчя було примарно-біле, крім яскравої плями крові на щоці. Вона не сказала нічого, просто зіщулилася на лавці, ніби не впізнала мене, ніби не мала ні найменшого уявлення, хто я.

— Ліно, це я. Ліно! Усе нормально, це я.

Вираз її обличчя не змінився, коли я простягнув руку до неї, вона відсахнулася ще далі — я зрозумів: щось негаразд. Вона добре бачила мене, вона не була в шоковому стані, вона знала, хто я. Вона знала, хто я, і боялася мене.

Раптом у її рисах промайнуло щось різке — такий погляд я бачив одного разу на обличчі своєї матері, а іншого разу — на обличчі поліцейської Джинні, коли вона відвела мене додому. Не просто страх, але щось іще. Страх і нерозуміння, страх і жах. Це нагадало мені про той погляд, яким я іноді дивився на себе, якщо робив помилку: зустрічався поглядом із собою у дзеркалі.

Джулс

Коли Нікі пішла, я піднялася до твоєї спальні. На твоєму ліжку не було постелі, так що я пішла до твоєї шафи й витягла твоє пальто, кашемірове, кольору карамелі, таке м’яке й розкішне, про яке я навіть не мріяла. Я загорнулася в нього, але все одно мені було холодніше, ніж у воді. Я довго лежала на твоєму ліжку, занадто змерзла і втомлена, щоби поворухнутися, ніби чекала, доки кістки розігріються, кров піде по жилах, перезапуститься серце. Я чекала, що почую тебе у своїй голові, але ти мовчала.

Будь ласка, Нел, подумала я, будь ласка, поговори зі мною. Я сказала, що мені дуже шкода. Я уявила собі твою крижану відповідь: Увесь цей час, Джуліє, я тільки й хотіла, щоб поговорити з тобою. І: Як ти могла подумати про мене таке? Як ти могла подумати, що я б вважала зґвалтування не вартою уваги дрібницею, що я знущалася б із тебе, згадуючи про нього? Я не знаю, Нел. Пробач.

Я все одно не чула твого голосу, тож змінила тактику. Тоді розкажи мені про Лорен. Розкажи мені про тих небажаних жінок. Розкажи мені про Патріка Таунсенда. Скажи мені, що ти тоді намагалися сказати мені. Але ти не сказала ні слова. Я майже відчуваю твою образу.

Мій телефон задзвонив, і на його яскраво-синьому екрані я побачила ім’я Ерін Морґан. Якусь мить я не наважувалася взяти слухавку. Що я зробила б, якби щось трапилося з Ліною, як я спокутую всі свої помилки, якщо не стане й її? Тремтячою рукою я прийняла дзвінок. І ось… Моє серце знову працює, ганяє теплу кров у мої кінцівки. Вона в безпеці! Ліна в безпеці. Вони її знайшли. Вони везуть її додому.

Здавалося, минуло сто років, багато годин, перш ніж я почула, як надворі клацнули дверцята машини, і я змогла піднятися, підскочити, скинути пальто й побігти сходами вниз. Ерін уже була там, стояла під сходами, дивилася, як Шон допомагає Ліні вийти з машини. На її плечах була чоловіча куртка, її обличчя було бліде й брудне. Але вона була ціла. Вона була в безпеці. З нею все було добре. Тільки тоді, коли вона підняла очі й зустрілася зі мною поглядом, я побачила, що це не так.

Вона йшла обережно, обережно переставляючи ноги, і я знала, що вона відчувала. Вона, немов захищаючись, обхопила себе руками; коли Шон простягнув руку, щоб провести її в будинок, вона здригнулася. Я подумала про чоловіка, який вивіз її, про його схильності. У шлунку в мене все перевернулося, я відчула солодкий смак горілки з апельсиновим соком, відчула гаряче дихання на моєму обличчі, тиск наполегливих пальців у м’яку плоть.

— Ліно, — сказала я, і вона кивнула мені. Я тепер зрозуміла: у неї на обличчі не бруд, а кров, що запеклася на губах і підборідді. Я взяла її за руку, але вона тільки більше напружилася, так що я пішла за нею вгору сходами. У коридорі ми зупинилися обличчям одна до одної. Вона ворухнула плечима, і куртка впала на підлогу. Я нахилилася її підняти, але Ерін мене випередила. Вона підняла її й передала Шонові, і щось проскочило між ними — погляд, у якому, на мою думку, був майже гнів.

— Де він? — засичала я до Шона.

Ліна, схилившись над раковиною, пила воду просто з-під крана.

— Де Гендерсон?

Мною володіло просте, дике бажання заподіяти біль йому, цій людині, яка втерлася в довіру, а потім зловжила нею. Я хотіла вчепитися в нього, викручувати, рвати те, за що можу вхопитися — зробити з ним таке, на що подібні чоловіки заслуговують.

— Ми шукаємо його, — сказав він. — Наші люди його шукають.

— Що ви маєте на увазі — «шукають»? Хіба вона була не з ним?

— Вона була, але…

Ліна й далі схилялася над раковиною, ковтаючи воду.

— Ви її возили в лікарню? — спитала я Шона.

Він похитав головою.

— Ще ні. Ліна чітко дала зрозуміти, що не хоче.

Щось виникло на його обличчі, і це мені не сподобалося, щось потайне.

— Але…

— Мені не треба в лікарню, — сказала Ліна, випроставшись і витираючи рота. — Я не постраждала. Зі мною все гаразд.

Вона брехала. Я точно знала, що це за брехня, бо я сама так брехала. Уперше я побачила в ній себе, а не тебе. На її обличчі був страх і виклик; я бачила: вона притискає до себе свою таємницю, як щит. Думає, що біль буде менший, приниження легшим, якщо ніхто більше його не побачить.

Шон взяв мене за руку й вивів із кімнати. Дуже тихо він сказав:

— Вона вимагала найперше приїхати додому. Ми не можемо змусити її пройти огляд, якщо вона не бажає. Але ви повинні відвезти її. Якомога швидше.

— Так, звичайно. Але я досі не розумію, чому ви не взяли його. Де він? Де Гендерсон?

— Його немає, — сказала Ліна, яка раптом опинилася біля мене. Її пальці торкнулися моїх; вони були такі самі холодні, як у її матері в останній раз, коли я торкнулася їх.

— А куди він пішов? — спитала я. — Що ти маєш на увазі — немає?

Вона не дивилася на мене.

— Немає — і все.

Таунсенд підняв брову.

— Наші його шукають. Його машина стоїть там, так що він не міг відійти далеко.

— Як ти думаєш, куди він пішов, Ліно? — запитала я, намагаючись зустрітися з нею поглядом, але вона відверталася.

Шон пригнічено похитав головою.

— Я намагався, — сказав він тихо. — Вона не хоче говорити. Я думаю, що вона просто виснажена.

Лінині пальці стиснули мою руку, вона глибоко зітхнула.

— Так. Я просто хочу спати. Чи можемо ми зробити це завтра, Шоне? Сил немає, спати хочу.

Детективи пішли, запевнивши нас, що повернуться, Ліна повинна була зробити офіційну заяву. Я дивилася, як вони виходять до машини Шона. Коли Ерін сіла на пасажирське місце, то так хряснула дверима, аж я здивувалася, що вікно не розбилося.

Ліна покликала мене з кухні.

— Я вмираю з голоду, — сказала вона. — Чи не могли б ви зробити спагеті болоньєзе знову, як тоді?

Тон її голосу, м’якість у ньому були новиною; це було так само дивно, як дотик її руки.

— Звичайно, можу, — сказала я. — Зараз зроблю.

— Дякую! Я просто піду нагору, мені потрібно прийняти душ.

Я поклала руку їй на плече.

— Ліно, ні. Не можна. Треба спочатку піти в лікарню.

Вона похитала головою.

— Ні, справді не треба, я не постраждала.

— Ліно, — я не могла дивитися їй у вічі, кажучи це, — тобі спочатку треба пройти обстеження, а потім прийняти душ.

Вона на мить знітилася, потім опустила плечі, похитала головою і зробила крок до мене. Я не втрималася від сліз. Вона пригорнула мене.

— Усе гаразд, — сказала вона. — Усе гаразд.

Так само, як казала ти в ту ніч, після води.

— Він нічого такого не зробив. Усе було не так. Ви не розумієте — він не якийсь злий сексуальний маніяк. Він просто жалюгідний старий чоловік.

— О, слава Богу! — сказала я. — Слава Богу, Ліно! — Ми стояли так, обіймаючись, якийсь час, поки я не перестала плакати, а вона почала. Вона ридала, як мала дитина, її худе тіло звивалося, вислизало з моїх рук на підлогу. Я сіла поруч з нею, спробувала взяти за руку, але вона щільно стисла її в кулак.

— Усе буде гаразд, — сказала я їй. — Якось воно буде. Я подбаю про тебе.

Вона подивилася на мене безмовно; вона, здається, не могла говорити. Натомість вона простягнула руку, розгорнула пальці, показала скарб, що був у кулаці — маленький срібний браслет з оніксовою застібкою — і тоді до неї повернувся дар мови.

— Вона не стрибала, — сказала вона, її очі блищали. Я відчула, як холодно стає у кімнаті. — Мама не хотіла залишати мене. Вона не стрибала.

Ліна

Я стояла в душі довго, поливаючись найгарячішою водою, яку могла витримати. Я хотіла відчистити всю шкіру, я хотіла змити з себе весь минулий день і ніч, і тиждень, місяць. Я хотіла змити із себе його: його брудний будинок, його кулаки, його сморід, його подих, його кров.

Джулія була добра до мене, коли я повернулася додому. Вона не вдавала, вона була щиро рада, що я повернулася, вона стала піклуватися про мене. Вона, здавалося, думала, що Марк накинувся на мене: мабуть, вона думала, що він якийсь збоченець, у якого руки самі тягнуться до дівчаток-підлітків. Маю віддати йому належне: він мав рацію в одному — люди не зрозуміють його і Кей, ніколи не зрозуміють.

(Є така крихітна збоченська частина мене, яка була б рада вірити в загробне життя. От вона й мріє, що вони могли б зустрітися знову там, і, може, усе там для них складеться краще, і вона буде щаслива. Хоч як я ненавиджу його, але я хотіла б думати, що Кейті якось може бути щаслива.)

Коли я відчула себе зовсім чистою, чи настільки чистою, наскільки це можливо, я пішла до своєї кімнати й сіла на вікно, бо там у мене народжуються найкращі ідеї. Я закурила і спробувала з’ясувати, що мені робити. Я хотіла б запитати в мами, так, я хотіла запитати в неї, але я не могла думати про це, тому що просто від того знову почну плакати, та й що хорошого було б їй від того? Я не знала, чи казати Джулії, що сказав мені Марк. Чи можу я їй довіритися — чи зможе вона зробити все правильно?

Зможе. Коли я сказала Джулії, що мама не стрибала, я очікувала, що вона скаже мені, що я неправа чи божевільна або ще щось, але вона просто прийняла це. Без питань. Наче вона вже знала. Ніби їй це вже давно відомо.

Я навіть не знаю, чи цей гівнюк Марк сказав мені правду, хоча це була б досить дивна вигадка. Навіщо вказувати на місіс Таунсенд, коли можна пошукати ймовірніших винуватців? От узяти, приміром, Луїзу. Але, може, йому й так було соромно перед Віттекерами після того, що він зробив.

I не знаю, брехав він чи казав правду — хай там як, а він заслужив на те, що я сказала йому, що зробила. Він отримав по заслузі.

Джулс

Коли Ліна повернулася униз, її обличчя і руки були чисто відмиті, вона сіла за стіл і стала жадібно їсти. Потім, коли вона всміхнулася й подякувала, я здригнулася, тому що тепер, коли я раз побачила це, то вже не можу не помічати: у неї усмішка батька.

(Цікаво, чим ще вона на нього схожа? — подумала я.)

— Що сталося? — раптом запитала Ліна. — Ви так на мене дивитесь…

— Вибач, — сказала й почервоніла. — Я просто… Я рада, що ти вдома. Я рада, що ти в безпеці.

— Я теж.

Я повагалася, але все ж спитала:

— Я розумію, що ти втомилася, але маю запитати тебе, Ліно, про те, що сталося сьогодні. Про браслет.

Вона відвернулася до вікна.

— Так. Розумію…

— Він був у Марка?

Вона знову кивнула.

— І ти взяла його в нього?

Вона зітхнула.

— Він дав його мені.

— Чому він дав його тобі? Звідки він його взяв?

— Не знаю… — розвернулася до мене, її погляд був порожній, закритий. — Він сказав мені, що знайшов його.

— Знайшов його? Де?

Вона не відповіла.

— Ліно, ми повинні йти в поліцію, ми повинні сказати їм про це!

Вона встала й віднесла тарілку до раковини. Ставши спиною до мене, вона сказала:

— Ми домовилися.

— Домовилися?

— Він дає мені мамин браслет і відпускає додому, — сказала вона, — а я маю сказати поліції, що збрехала про нього й Кейті.

Її голос був неприродно легкий, коли вона мила посуд.

— І він вважав, ти це зробиш?

Вона підняла худі плечі аж до вух.

— Ліно. Скажи мені правду. Ти думаєш… ти вважаєш, що Марк Гендерсон убив твою маму?

Вона обернулася й подивилася на мене.

— Я кажу правду. І я не знаю. Він сказав мені, що він узяв його в кабінеті місіс Таунсенд.

— Гелен Таунсенд?

Ліна кивнула.

— Дружини Шона? Вашої директорки? Але чому браслет у неї? Не розумію.

— Я теж, — сказала вона спокійно. — Не зовсім розумію.

Я зробила чай, ми сиділи за столом на кухні й мовчки пили. Я тримала браслет Нел у руці. Ліна сиділа обім’якла, схиливши голову, вона майже сповзала під стіл. Я простягнула руку й торкнулася її пальців.

— Ти зовсім знесиліла, — сказала я. — Тобі треба спати.

Вона кивнула, подивилася на мене напівзаплющеними очима.

— Підете зі мною, ну, будь ласка? Я не хочу бути сама.

Я пішла за нею вгору сходами до твоєї кімнати, а не до Ліниної. Вона лягла у твоє ліжко й поплескала поруч із собою по подушці.

— Коли ми вперше приїхали сюди, — сказала вона, — я не могла спати сама.

— Звуки? — спитала я, лягаючи біля неї.

Вона кивнула.

— Щось рипить, стогне…

— І всі ті страшні історії твоєї матері?

— Точно! Я приходила сюди й спала біля мами весь час.

У мене в горлі став клубок, як річковий камінь. Я не могла його проковтнути.

— І я так до своєї мами ходила…

Вона заснула. Я залишилася біля неї, дивилася на її обличчя, яке уві сні було точно як твоє. Я хотіла торкнутися її, погладити її волосся, зробити щось по-материнськи, але не хотіла розбудити її, злякати чи зробити щось не так. Я просто не уявляю, як бути матір’ю. Я ніколи в житті не доглядала дитини. Я хотіла, щоб ти поговорила зі мною, щоб ти сказала мені, що робити, що відчувати. Коли вона лежала поруч зі мною, я думала, що я відчуваю ніжність, але ця ніжність була до тебе й до нашої матері, а в ту мить, коли її зелені очі раптом розплющилися й глянули на мене, я здригнулася.

— Чому ви весь час так дивитеся на мене? — прошепотіла вона з напівусміхом. — Це просто якось химерно.

— Вибач, — сказала я і перевернулася на спину.

Вона взяла мене за руку в замок.

— Це нормально, — сказала вона. — Це по-хорошому химерно. Так же теж буває.

Ми лежали пліч-о-пліч, сплівшись пальцями. Я слухала, як її дихання сповільнилося, потім пришвидшилося, потім знову сповільнилося.

— Знаєте, чого я не розумію, — прошепотіла вона, — чому ви так її ненавиділи.

— Я не…

— І вона теж не розуміла.

— Я знаю, — сказала я. — Я знаю, що вона не розуміла.

— Ви плачете, — прошепотіла вона, простягаючи руку до мого обличчя. Вона змахнула сльози з моєї щоки.

Я розказала їй. Усе, що я мала сказати тобі, я сказала їй, твоїй дочці. Я сказала їй, як я тебе підвела, як я думала про неї найгірше, як я дозволила собі звинуватити тебе.

— Але чому ж ви просто не сказали їй? Чому ви не сказали їй, що насправді сталося?

— Це було складно, — сказала я і відчула, як вона напружилась поруч зі мною.

— Чому складно? Що тут складного?

— Наша мати вмирала. Наші батьки були в жахливому стані, і я не хотіла нічого робити, щоб їм стало ще гірше.

— Але… але він зґвалтував вас, — сказала вона. — Він повинен був сісти у в’язницю.

— Я не так на це дивилася. Я була дуже молода. Я була молодша, ніж ти, не тільки по роках, хоча й це теж. Але я була наївна, зовсім недосвідчена, не знала, що робити. Ми не говорили про згоду на зносини так, як ви, дівчата, говорите тепер. Я думала…

— Ви думали, що те, що він зробив, це нормально?

— Ні, але я не думаю, що сприймала це так, як належить. Чим воно насправді було. Я думала, що зґвалтування — це щось таке, що з тобою робить поганий чоловік, який вискакує глупої ночі в темному провулку, ніж тобі до горла приставляє. Я не думала, що таке роблять хлопці. Школярі, такі, як Роббі, красиві хлопці, ті, які зустрічаються з найкрасивішою дівчиною в містечку. Я не думала, що таке робиться у твоїй власній вітальні, я не думала, що після такого питають, чи тобі було приємно. Я просто думала, що, напевно, зробила щось не так, не досить ясно дала зрозуміти, що не хочу.

Ліна помовчала трохи, але коли вона знову заговорила, її голос був вищий, наполегливіший.

— Добре, може, ви тоді не хотіли сказати їй про це, а потім? Чому ви не пояснили їй пізніше?

— Тому що я неправильно зрозуміла її, — сказала я. — Я абсолютно неправильно її зрозуміла. Я думала, що вона знала, що сталося тієї ночі.

— Ви думали, що вона знала й нічого не зробила? Як ви могли таке про неї подумати?

Як я могла пояснити? Те, що я зібрала докупи шматочки твоїх слів — слів, які ти сказала мені тієї ночі й слів, які ти сказала мені пізніше: «Хіба тобі навіть на трохи це не сподобалося?» — і я придумала історію про тебе, зрозумілу мені, яка дозволила мені жити далі, не озираючись на те, що сталося насправді.

— Я думала, що вона стала на його бік, — прошепотіла я. — Я думала, що вона вибрала його, а не мене. Я не могла звинуватити його, тому що не могла навіть думати про нього. Якби я звинувачувала його й думала про нього, я зробила б це реальністю. Так що я просто… Я натомість думала про Нел.

Голос Ліни став холодним.

— Я не розумію вас. Я не розумію таких людей, як ви, у яких завжди винна жінка. Якщо двоє людей роблять щось не так, і одна з них дівчинка, то це, напевно, її вина, чи не так?

— Ні, Ліно, це не так, ні…

— Це так. От якщо у когось позашлюбний роман, то чому дружина завжди ненавидить ту другу жінку? Чому вона не ненавидить свого чоловіка? Він її зрадив, він клявся любити її і бути з нею все життя. Чому не його, блін, штовхають з тієї скелі?

Вівторок, 25 серпня

Ерін

Я вийшла з будинку рано-вранці, побігла понад річкою. Я хотіла вибігти за Бекфорд, щоб очистити голову, але, хоча повітря було промите дощем, а небо було чудового блакитного кольору, туман у моїй голові темнішав і похмурішав. Абсолютно нічого з цим місцем не зрозуміло.

Коли ми з Шоном залишили Джулс і Ліну в Млині вчора, я вже геть дійшла до ручки й була така зла, що зірвалася на нього просто в машині:

— Що відбувалося між вами й Нел Ебботт?

Він натис на гальмо так сильно, що я мало не вилетіла крізь лобове скло. Ми зупинилися посеред дороги, але Шона, схоже, це не обходило.

— Що ви сказали?

— Ви не хочете з’їхати на узбіччя? — запитала я, визираючи в дзеркало заднього огляду, але він не став цього робити. Я почувалася ідіоткою, що отак це бовкнула, не перевіривши, не підготувавши співрозмовника.

— Ви сумніваєтеся в моїй чесності? — На його обличчі був погляд, якого я не бачила раніше, твердість, з якою я ще не стикалася. — Ну? Так?

— Мене дещо на це навело, — сказала я, намагаючись говорити спокійно, — дещо натякнуло…

— Натякнуло? — У його голосі прозвучала недовіра. Машина позаду нас сигналила, і Шон знову натиснув на газ.

— Хтось натякнув, так? І ви подумали, що було б доцільно мене допитати про це?

— Шоне, я…

Ми доїхали до стоянки біля церкви. Він зупинився, перехилився через мене й відчинив пасажирські двері.

— Ви бачили мій послужний список, Ерін? — запитав він. — Тому що ваш я бачив.

— Сер, я не хотіла вас образити, але…

— Виходьте з машини.

Я не встигла зачинити двері, як він уже рвонув із місця.

Я геть задихалася, коли вибігла на пагорб на північ від будинку; я зупинилася на вершині відпочити. Ще було дуже рано — заледве минула сьома — і вся долина була до моїх послуг. Прекрасно, мирно, зручно. Я потягнулася і приготувалася до спуску. Я відчувала, що мені потрібно мчати, летіти, щоб вичерпати всі сили. Хіба це не спосіб досягти чіткості мислення?

Шон прореагував як винний. Чи як скривджений. Як людина, котру бездоказово звинувачують у нечесності. Я прискорилася. Коли він шкірився, говорячи про наші характеристики, він мав рацію. У нього вона бездоганна; а мене мало не звільнили за те, що спала з колегою, ще й молодшого віку. Тепер я мчала щодуху, я мчала на всю по схилу, не зводячи очей із дороги, із дроку на узбіччі. У Шона поважне досьє, його дуже шанують колеги. Він, як каже Луїза, хороший чоловік. Я перечепилася через камінь на дорозі й упала. Я лежала в пилюці, судомно віддихуючись. Шон Таунсенд — хороший чоловік.

Про таких багато чого можна сказати. Мій батько був хороший чоловік. Він був шанованим офіцером. Це не заважало йому спересердя колошматити мене й моїх братів, але коли моя мати поскаржилася одному з його колег, що він зламав ніс моєму молодшому братові, то колега сказав:

— Є така тонка синя лінія, сонце, і я… і я боюся, що ви просто не з того її боку.

Я встала, обтрусилася. Я нічого не могла сказати напевне. Я могла б залишитися на правильному боці тієї тонкої синьої лінії, я могла ігнорувати натяки Луїзи, не зважати на ймовірний особистий зв’язок Шона з Нел Ебботт. Але якщо я зроблю так, то не звертатиму уваги на те, що там, де є секс, є мотив. У нього був мотив позбутися Нел, і в його дружини теж. Я думала про її обличчя того дня, коли я розмовляла з нею у школі, про те, як вона говорила про Нел, про Ліну. Вона її зневажала? Її «постійний, набридливий, сексуально доступний вигляд»?

Я дісталася до підніжжя схилу й оббігла якісь зарості дроку; котедж був усього за кілька сотень ярдів, і я могла бачити: хтось стоїть біля нього. Фігура, огрядна, згорблена, у темному пальті. Не Патрік, не Шон. Наблизившись, я зрозуміла: це була стара готка, екстрасенс, божевільна, як капелюшник, Нікі Сейдж.

Вона притулилася до стіни котеджу, її обличчя було червоне, аж коричнювате. Здавалося, з нею ось-ось станеться серцевий напад.

— Місіс Сейдж! — гукнула я. — Ви як?

Вона подивилася на мене, важко дихаючи, і зсунула кривобокий оксамитовий капелюх на чоло.

— Добре, — сказала вона. — Хоча й довгенько я сюди йшла, — вона окинула мене поглядом з голови до ніг. — Вигляд у вас такий, наче ви погралися у лайні!

— А, оце, — мовила я, роблячи неефективну спробу обчистити із себе рештки бруду. — Упала трохи.

Вона кивнула. Коли вона випросталася, я почула її хрипке дихання.

— Чи не хочете зайти й сісти?

— Туди? — Вона кивком указала на котедж. — Навряд чи.

Вона зробила кілька кроків убік від передніх дверей.

— Ви знаєте, що там сталося? Ви знаєте, що зробила Енн Ворд?

— Убила свого чоловіка, — відповіла я. — І тоді втопилася он там у річці.

Нікі знизала плечима, побрела до води. Я пішла за нею.

— Якщо мене спитати — то був радше екзорцизм, ніж убивство. Вона виганяла злого духа, який опосів її чоловіка. Він покинув його, але не саме це місце, чи не так? Вам там добре спалося?

— Ну, я…

— Не здивуюся. Це мене зовсім не дивує. Я могла б сказати вам — якби ви слухали. Це місце повне зла. Чому, по-вашому, Таунсенд дбає про нього, як про власний дім, доглядає його, як своє особливе місце?

— Уявлення не маю, — сказала я. — Я думала, він тут ночує, коли ходить на риболовлю.

— Риболовля! — вигукнула вона, ніби нічого настільки безглуздого в житті не чула. — Риболовля!

— Ну, я насправді бачила, як він тут рибалить, так…

Нікі пирхнула й відмахнулася. Ми стояли на березі. Нікі насилу роззула опухлі рябі ноги. Вона торкнулася води пальцем ноги й задоволено хихикнула.

— Холодна тут водичка, правда? Чиста.

Стоячи по кісточки в річці, вона запитала:

— Ви бачили його? Таунсенда? Питали його про дружину?

— Ви маєте на увазі Гелен?

Вона повернулася, щоб подивитися на мене й зробила зневажливу міну.

— Дружину Шона? Оцю Гелен, у якої обличчя як відшльопаний зад? До чого тут вона взагалі? Вона настільки ж цікава, як фарба, що сохне у дощовий день. Ні, вас цікавить дружина Патріка — Лорен.

— Лорен? Лорен, яка померла тридцять років тому?

— Так, Лорен, яка померла тридцять років тому! Ви думаєте, що мертві не мають значення? Ви думаєте, що мертві не говорять? Ви повинні почути те, що вони мають сказати. — Вона забрела трохи далі в річку, нахилилася, намочила руки. — Сюди Енні прийшла помити руки, ось так, тільки вона потім пішла далі…

Я втрачала інтерес.

— Але мені треба йти, Нікі, мені потрібно прийняти душ, дещо зробити. Приємно було поговорити, — сказала я, розвернулася й пішла. Я була вже на півдорозі до будинку, коли почула, що вона кличе мене.

— Ви думаєте, мертві не говорять? Вам варто послухати, можете дещо дізнатися. Ви насправді шукаєте Лорен, саме з неї все почалося!

Я залишила її на річці. Мій план полягав у тому, щоб дістатися до Шона рано; я подумала, що якщо я зранку прийду до нього й підвезу до відділка, то він буде у мене в полоні щонайменше п’ятнадцять хвилин. Він не зможе піти від мене чи висадити мене з машини. Це було краще, ніж сперечатися з ним у відділку, де є інші люди.

Від будинку Вордів до будинку Таунсендів було доволі близько. Уздовж річки, може, милі зо три, але туди немає прямої дороги, доводиться їхати шляхом на місто, а потім завертати, тож я дісталася туди вже після восьмої. Я спізнилася. У дворі не було жодної машини — усі вже поїхали. Я усвідомлювала, що розумно було б розвернутися і поїхати до відділка, але в мене в голові звучав голос Нікі, і Луїзи теж, і я думала, що я просто погляну: а раптом десь тут поблизу є Гелен.

Її не було. Я постукала кілька разів у двері — ні звуку. Я пішла назад до своєї машини, аж тут подумала, що я могла б також перевірити двері Патріка Таунсенда. Там теж ніхто не відповів. Я зазирнула у переднє вікно, але там майже нічого не було видно: лише темну і, здавалося б, порожню кімнату. Я повернулася до передніх дверей і постукала знову. Нічого. Але коли я посмикала ручку, то двері відчинилися, це здавалося майже еквівалентом запрошення.

— Агов! — гукнула я. — Містере Таунсенде? Агов!

Відповіді не було. Я увійшла до вітальні — спартанського простору з темною дерев’яною підлогою і голими стінами; єдиним декоративним елементом, не надто охоче сюди допущеним, було кілька фотографій у рамках на каміні. Патрік Таунсенд у формі — спочатку армія, потім поліція — і кілька фотографій Шона: малого, потім підлітка, який натягнуто усміхається в об’єктив, та сама поза і вираз на обох знімках. Була й фотографія Шона і Гелен у день їхнього весілля — перед церквою в Бекфорді. Шон мав юний вигляд, красивий і нещасний. Гелен — така ж, як і зараз, може, хіба трохи худіша. У неї вигляд був щасливіший, вона сором’язливо всміхалася в камеру, незважаючи на потворну сукню.

Угорі на дерев’яному буфеті перед вікном стояв інший набір рамок: грамоти, похвали, сертифікати: монумент досягнень батька й сина. Наскільки я могла бачити, ніде не було фотографій матері Шона.

Я вийшла з вітальні й знову погукала: «Містере Таунсенде!» Мій голос розкотився луною в коридорі. Будинок здавався покинутим, але при тому бездоганно чистим: ані порошинки на плінтусах чи бильцях. Я пішла сходами на другий поверх. Там були дві спальні, одна біля одної, обставлені так само скромно, як і вітальня внизу, але, судячи з усього, обжиті. У головній спальні, велике вікно якої виходило вниз на долину річки, були речі Патріка: начищені чорні туфлі біля стіни, його костюми в шафі. У сусідній кімнаті, поруч з акуратно застеленим ліжком, стояв стілець, на якому висів жакет від костюма, я впізнала цю річ — його носила Гелен, коли я говорила з нею в школі. А в шафі був іще її одяг: чорний, сірий, темно-синій і безформний.

Мій телефон запищав, оглушливо голосно у гробовій тиші цього будинку. У мене була голосова пошта, пропущений виклик. Джулс.

— Сержант Морґан, — серйозно казала вона. — Мені потрібно поговорити з вами. Це дуже важливо. Я їду до вас. Я… е… Мені потрібно поговорити з вами наодинці. Побачимось у відділку.

Я поклала телефон у кишеню. Повернулася в кімнату Патріка й ще раз швидко роззирнулася: подивилася на книжки на полицях, у шухляду біля ліжка. Там були ще фотографії: теж старі, Шона з Гелен разом; риболовля на річці поблизу будинку Вордів; Гелен і Шон гордо спираються на новий автомобіль; Гелен на тлі школи — горда й водночас трохи знічена; Гелен у дворі з кішкою на руках. Гелен, Гелен, Гелен…

Я почула якийсь шум, клацання, звук засува, потім рипіння. Я квапливо склала назад фотографії і засунула шухляду, а потім якомога тихше вийшла з кімнати. І тут я завмерла. Гелен стояла біля підніжжя сходинок, дивлячись на мене. Вона тримала в руці ніж для чищення овочів — і стискала його лезо так міцно, що на підлогу скапувала кров.

Гелен

Гелен геть не розуміла, чому Ерін Морґан бродила по дому Патріка, наче у себе вдома, але зараз її більше хвилювала кров на підлозі. Патрік любить чистоту. Вона принесла ганчірку з кухні й почала витирати, але з глибокого порізу на долоні натекло ще.

— Я різала цибулю, — пояснила вона детективу. — Ви мене налякали.

Це було не зовсім так, тому що вона перестала поратися з цибулею, коли побачила, що до будинку під’їздить машина. Із ножем у руці вона стояла нерухомо, коли Ерін стукала, а потім спостерігала, як вона бродить домом Патріка. Вона знала, що його немає вдома, тому гадала, що детектив просто піде. Але потім вона згадала, що, виходячи зранку, не замкнула вхідних дверей. Так, усе ще з ножем у руках, вона пішла через двір перевірити, що діється.

— Дуже глибоко, — сказала Ерін. — Треба промити рану й перев’язати як слід.

Ерін спустилася і стояла над Гелен, дивлячись, як та витирає підлогу. Стояла в будинку Патріка, наче мала повне право в ньому перебувати.

— Він розлютиться, якщо це побачить, — сказала Гелен. — Він любить чистоту. Завжди любив.

— І ви… доглядаєте його будинок?

Гелен гостро зиркнула на Ерін.

— Я допомагаю. Він робить більшість речей сам, але уже в літах. А він любить, щоб усе було так, а не інакше. Його покійна дружина, — сказала вона, дивлячись на Ерін, — була нечупара. Він так казав. Таким старомодним словом. А «шльондра» зараз уже не кажуть, ні? Це політично некоректно.

Вона встала перед Ерін, тримаючи закривавлену ганчірку перед собою. Біль у руці був гарячий і різкий, майже як опік. Вона вже не знала, кого боятися, чи за що почуватися винною, але вона відчувала, що має потримати Ерін тут, щоб з’ясувати, чого та хоче. Затримати її на певний час, доки Патрік не повернеться, на що вона сподівалася, позаяк Гелен була впевнена, що він хотів би поговорити з детективом.

Гелен витерла ручку ножа ганчіркою.

— Чи не хочете чаю, детективе? — спитала вона.

— Залюбки, — відповіла Ерін, і її бадьора усмішка зникла, коли вона побачила, як Гелен замикає передні двері й ховає ключа в кишеню, перш ніж іти на кухню.

— Місіс Таунсенд… — почала Ерін.

— Вам із цукром? — перебила Гелен.

З такими ситуаціями, як ця, можна впоратися, викинувши іншу людину з гри. Гелен дізналася це за роки роботи в державному секторі. Не треба робити того, що люди очікують від вас: так ви їх одразу переграєте, і це, як мінімум, дає вам додатковий час. Так, замість того, щоб злитися, обурюватися тим, що ця жінка прийшла в їхній будинок без дозволу, Гелен була ввічлива.

— Ви його знайшли? — спитала вона Ерін, подавши їй велику чашку чаю. — Марка Гендерсона? Він уже з’явився?

— Ні, — відповіла Ерін, — ще ні.

— Машина, залишена на скелі, відсутність… — Вона зітхнула. — Самогубство може бути визнанням провини, чи не так? Це, безумовно, дуже на це скидається. Що робиться!

Ерін кивнула. Вона нервувала, Гелен це було помітно: Ерін поглядала на двері, щось намацувала в кишені.

— Це буде жахливо для школи, для нашої репутації. Репутація всього містечка буде знову заплямована…

— Ось чому ви аж так не любили Нел Ебботт? — запитала Ерін. — За те, що вона заплямувала репутацію Бекфорда своєю роботою?

Гелен насупилася.

— Ну, це одна з причин. Вона була поганою матір’ю, як я вам сказала, вона не поважала мене, традицій і правил школи.

— Вона була шльондрою? — запитала Ерін. Гелен розсміялася від несподіванки.

— Перепрошую?

— Мені було просто цікаво, якщо використовувати неполіткоректний термін, ви вважали, що Нел Ебботт була шльондрою? Я чув, що в неї були романи з деякими людьми в місті…

— Я нічого не знаю про це, — сказала Гелен, але її обличчя горіло, і вона відчула, що втратила перевагу. Вона звелася на ноги, підійшла до столу й узяла ножа. Стоячи біля раковини, вона змила кров з його леза.

— Я не стверджую, що нічого не знала про особисте життя Нел Ебботт, — сказала вона тихо. Вона відчувала: детектив пильно дивиться на неї, спостерігає за її обличчям, руками. Вона відчувала, що гаряча хвиля затоплює її шию, груди, що тіло зраджує її. Вона намагалася говорити невимушено. — Хоча я навряд чи здивуюся, якщо вона була неперебірливою. Вона була з тих, хто шукає уваги.

Вона хотіла скінчити цю розмову. Вона хотіла, щоб детектив пішла з цього будинку, вона хотіла, щоб повернулися Шон і Патрік. Вона мала бажання викласти всі карти на стіл, зізнатися у власних гріхах і вимагати від них зізнання в їхніх. Помилки були зроблені, цього не можна не визнати, але Таунсенди були гарною родиною. Вони були хорошими людьми. Їм немає чого боятися. Вона повернулася до детектива, піднявши голову, із таким гордовитим виразом, на який була спроможна, але її руки тремтіли так сильно, що вона хвилювалася, що впустить ніж. Звичайно, їй немає чого боятися?

Джулс

Зранку я залишила Ліну в материному ліжку — вона й далі міцно спала. Я написала їй записку, кажучи, що зустрінуся з нею об одинадцятій у відділку, щоб вона дала свідчення. Але дещо я мала зробити до того: такі бесіди краще нехай відбуваються між дорослими. Я тепер мала міркувати, як один із батьків, як мати. Я мала захистити її, щоб їй не було завдано жодної подальшої шкоди.

Я поїхала у відділок, на півдорозі зупинилася, щоб зателефонувати Ерін, аби попередити її про свій приїзд. Я хотіла переконатися, що говоритиму саме з Ерін, і повинна була зробити так, щоб розмова відбувалася наодинці.

«Чому не його, блін, штовхають з тієї скелі?» — минулої ночі Ліна говорила про Шона Таунсенда. Очевидно, стало відомо, що Шон закохався у Нел і — як вважала Ліна — Нел трохи закохалася у Шона. Це закінчилося деякий час тому — Нел сказала, що все йшло «своєю чергою», хоча Ліна не зовсім повірила їй. У будь-якому разі, Гелен, мабуть, виявила це; вона, напевно, помстилася. Тоді настала моя черга обурюватися: чому Ліна нічого не казала про це раніше? Шон був відповідальним за розслідування смерті Нел, це було абсолютно недоречно.

— Він любив її, — сказала Ліна. — Хіба це не робить його саме тією людиною, яка постарається з’ясувати, що з нею сталося?

— Але, Ліно, хіба ти не бачиш…

— Він хороша людина, Джуліє. Як я могла щось сказати? У нього були б неприємності, а він на них не заслуговує. Він хороший.

Ерін не відповідала на телефон, тому я залишила повідомлення і поїхала у відділок. Я припаркувалася зовні й зателефонувала ще раз, але відповіді так і не було. Тож я вирішила почекати її. Минуло півгодини, і я постановила все-таки зайти. Якщо Шон там, то я би вдала, ніби подумала, що свідчення Ліни призначено на дев’яту, а не одинадцяту. Я щось придумаю.

Як виявилося, його там не було. І її теж. На вході мені сказали, що інспектор Таунсенд поїхав до Ньюкасла на день, і що точно не знають, де сержант Морґан, але не сумніваються, що вона може приїхати в будь-яку хвилину.

Я повернулася до своєї машини. Узяла браслет із кишені — він у мене був у поліетиленовому пакеті, я хотіла захистити його. Захистити те, що лишалося на ньому. Імовірно, на ньому будуть відбитки пальців чи рештки ДНК між ланками — невеликий шанс, але все ж. Уже якийсь шанс. Нікі сказала, що ти загинула, бо дізналася щось про Патріка Таунсенда; Ліна сказала, що ти загинула, позаяк закохалася у Шона, а він — у тебе — і Гелен Таунсенд, ревнива, мстива Гелен, цього не стерпіла. Незалежно від того, як воно було, я бачила Таунсендів.

Образно кажучи — бачила їх. Буквально ж я побачила Нікі Сейдж, котра маячила у дзеркалі заднього огляду. Вона, у своєму великому й пом’ятому капелюсі, човгала автостоянкою, до болю повільно, уся розчервоніла. Вона дійшла до задньої частини моєї машини й притулилася до неї, я чула її важке дихання крізь відчинене вікно.

— Нікі. — Я вийшла з машини. — Ви як?

Вона не відповіла.

— Нікі! — зблизька було видно, що вона була геть виснажена.

— Підвезеш? — видихнула вона. — Кілька годин на ногах.

Я допомогла їй сісти в машину. Її одяг був вологим від поту.

— Де ж ви були, Нікі? Що ви робили?

— Ходила, — прохрипів вона. — Біля будинку Вордів. Слухала річку.

— Ви розумієте, що річка проходить просто під вашими дверми, чи не так?

Вона похитала головою.

— То не та сама річка. Ви думаєте, що вона всюди одна, але вона змінюється. Там інший дух. Іноді потрібно прийти й послухати її голос.

Я повернула ліворуч перед мостом у бік площі.

— Сюди, так? — Вона кивнула, усе ще ковтаючи повітря. — Може, вам варто попросити когось підвезти вас наступного разу, коли захочете помандрувати.

Вона відкинулася на спинку сидіння й заплющила очі.

— Погодишся? Я не очікувала, що ти будеш десь поблизу.

Ми трохи посиділи, доїхавши до її квартири. Мені не вистачило духу одразу сказати їй вийти й піднятися нагору, так що натомість я слухала, як вона розповідає мені, чому я маю зостатися у Бекфорді, чим було б добре для Ліни залишитися біля води, чому я ніколи не почую голос моєї сестри, якщо поїду.

— Я в оце все не вірю, Нікі, — сказала я.

— Звичайно, віриш! — різко сказала вона.

— Ну нехай, — я не збиралася сперечатися. — Отже, ви були біля будинку Вордів? Це місце, де зараз мешкає Ерін Морґан, так? Ви часом не бачили її там?

— Бачила. Вона там поряд пробігала. Потім десь іще побігла, можливо, по хибному сліду. Вона все зосередилася на Гелен Таунсенд, а я ж їй казала, що їй не Гелен треба голову морочити. Ніхто не слухає мене. Лорен, сказала я, не Гелен. Але ніхто ніколи не слухає…

Вона дала мені адресу Таунсендів. Адресу та попередження: коли старий чоловік вирішить, що ви щось знаєте, він завдасть вам шкоди. Треба діяти розумно. Я не говорила їй про браслет, і про те, що це вона, а не Ерін, узяла хибний слід.

Ерін

Гелен усе озиралася на вікно, ніби на когось чекала.

— Ви чекаєте Шона додому? — запитала я.

Вона похитала головою.

— Ні. Чого б йому зараз вертатися? Він у Ньюкаслі, розмовляє з начальством про історію з Гендерсоном. Ви, звичайно, знали про це?

— Він мені не сказав, — відповіла я. — Забув, мабуть.

Вона недовірливо підняла брови.

— Він може бути неуважним, чи не так? — продовжила я говорити. Її брови підскочили ще вище. — Я маю на увазі не те, що це впливає на його роботу чи щось, але іноді…

— Будь ласка, припиніть говорити, — відрізала вона.

З нею було геть незрозуміло: то ввічлива, то роздратована, нервово-агресивна; у цю мить сердита, у наступну — налякана. Вона мене дуже нервувала. Ця маленька боязка жінка, ця сіра миша, яка сиділа навпроти, лякала мене, бо я уявлення не мала, що вона зробить далі — запропонує мені ще чаю чи кинеться на мене з ножем.

Вона несподівано відсунула стілець, рипнувши його ніжками по плитці, піднялася і пішла до вікна.

— Його давно не було, — сказала вона спокійно.

— Кого? Патріка?

Вона не звернула уваги на це запитання.

— Він виходить вранці, але зазвичай ненадовго. Він уже не дуже… Я…

— Ви хочете піти й пошукати його? — запитала я. — Я могла б піти за вами, якщо хочете.

— Він ходить до того будинку майже щодня, — сказала так, наче мене немає поряд, ніби вона не чує мене. — Я не знаю, чому. Ось туди Шон водив її. Ось де вони… О, я не знаю. Я не знаю, що робили. Я вже навіть не впевнена, де правда.

Вона стиснула праву руку в кулак, і на її чистій білій пов’язці виступило червоне.

— Я була така щаслива, коли Нел Ебботт померла, — сказала вона. — Ми всі були раді. Це було таке полегшення. Але недовге. Недовговічне. Тому що тепер я не можу не думати, чи це не викликало у нас ще більше проблем.

Вона озирнулася, нарешті подивилася на мене.

— Чому ви тут? І, будь ласка, не брешіть, бо я не в гуморі, — вона підняла руку до обличчя і, коли витерла рота, яскрава кров розмазалася по її губах. Я полізла в кишеню по телефон і витягла його.

— Гадаю, мені вже час іти, — сказала я, поволі встаючи. — Я прийшла сюди поговорити з Шоном, але якщо він не тут…

— Він не забудькуватий, ви знаєте, — сказала вона, роблячи крок ліворуч і стаючи в мене на шляху до дверей. — У нього бувають провали, але це зовсім інша справа. Ні, якщо він не сказав вам, що збирається у Ньюкасл, то він не довіряє вам, і якщо він вам не довіряє, я не впевнена, що я маю довіряти вам теж. Я тільки збираюся запитати ще раз, — сказала вона, — чому ви тут?

Я кивнула, свідомим зусиллям опускаючи плечі, щоб залишатися спокійною.

— Як я сказала, я хотіла поговорити з Шоном.

— Про?..

— Про підозри в негідній поведінці, — сказала я. — Про його стосунки з Нел Ебботт.

Гелен зробила крок у мій бік, і я відчула нудотно різкий удар адреналіну в животі.

— Будуть наслідки, чи не так? — сказала вона, сумно усміхаючись. — Як ми могли собі уявити, що їх не буде?

— Гелен — сказала я, — мені просто потрібно знати…

Я почула, як грюкнули передні двері, і швидко відступила, збільшивши простір між нами, і в кімнату ввійшов Патрік.

Якусь мить усі мовчали. Він дивився на мене, мені в очі, ворушив щелепою, а тоді зняв куртку й повісив на спинку крісла. Потім він звернув увагу на Гелен. Він помітив її закривавлену руку й одразу пожвавився:

— Що сталося? Вона щось із тобою зробила? Люба…

Гелен почервоніла, і в мене у шлунку закрутило.

— Нічого, — швидко сказала вона. — Нічого. Це не вона. Я промахнулася, коли різала цибулю…

Патрік дивився на її другу руку, на ніж, який вона все ще тримала. Він обережно забрав його в неї.

— Що вона тут робить? — запитав він, не дивлячись на мене. Гелен схилила голову набік, переводячи погляд зі свекра на мене й назад.

— Вона ставила запитання, — сказала вона, — про Нел Ебботт, — вона сковтнула. — Про Шона. Про його професійну діяльність.

— Мені просто потрібно дещо уточнити, це формальність, яка стосується роботи з розслідуванням.

Патрікові, схоже, це не було цікаво. Він сів за стіл, не дивлячись на мене.

— Ти знаєш, — сказав він Гелен, — чому її привезли сюди? Я спитав декого — я досі знаю людей, звичайно ж, і я говорив з одним з моїх колишніх колег у Лондоні, і він сказав мені, що ця чудова детективша була знята з посади в столиці, бо спокусила молодого колегу. І не просто колегу — жінку! Чи можете ви собі таке уявити? — Його сухий сміх перейшов у різкий кашель курця. — Ось вона ганяється за вашим містером Гендерсоном, а сама винна точно в тому самому. Зловживання службовим становищем заради власного сексуального задоволення. І вона досі на роботі. — Він закурив. — І тут вона приходить сюди й каже, що хоче говорити про професійну поведінку мого сина! — нарешті він подивився на мене. — Вас узагалі треба було викинути з поліції — але тому, що ви жінка, тому що ви кобелиха, вам це зійшло з рук. Оце вони називають рівністю, — він пирхнув. — Чи можете ви собі уявити, що сталося б, якби це був чоловік? Якби Шона спіймали на тому, що він спить з ким-небудь з молодших, його б утришия витурили!

Я стиснула кулаки, щоб не тремтіли руки.

— А що, якби Шон спав із жінкою, котра врешті загинула? — запитала я. — Як ви думаєте, що з ним тоді було б?

Він швидко рухається як для старого. Він підскочив, відкинувши стілець, здавалося, менш ніж за секунду його рука обхопила моє горло.

— Притримай язика, ти, брудна сучко, — прошепотів він, дихаючи на мене кислим димом. Я міцно, жорстко штурхнула його в груди, і він відпустив мене.

Він відступив назад, виструнчився, стиснув кулаки.

— Мій син не зробив нічого поганого, — тихо сказав він. — Тож якщо ти влаштуєш неприємності для нього, дівчинко, то я влаштую неприємності тобі. Чи ти розумієш? З відсотками матимеш!

— Тату, — сказала Гелен. — Годі. Ви її лякаєте.

Він розвернувся до своєї невістки й усміхнувся.

— Я знаю, люба. Саме цього я й хочу.

Він подивився на мене і знову усміхнувся.

— Дехто з них по-іншому й не розуміє.

Джулс

Я залишила машину біля дороги, що вела до Таунсендів. Необхідності такої не було, автівку було де поставити, але в мене виникло відчуття, що краще зробити так. Це здавалося чимось на кшталт таємної місії: я наче мала захопити їх зненацька. Рудиментарна сміливість, яка з’явилася в мене, коли я говорила з моїм ґвалтівником, повернулася. Із браслетом у кишені я ввійшла в цей сонячний двір із прямою спиною і сповнена рішучості. Я прийшла від імені моєї сестри, щоб зробити все для неї. Я все для себе вирішила. Я не боялася.

Я не боялася, доки Патрік Таунсенд не відчинив мені двері з гнівно-червоним лицем і ножем у руці.

— Чого вам? — запитав він. Я на крок відступила.

— Я…

Він зібрався зачинити двері переді мною, і я була занадто налякана, щоб сказати, що мені потрібно. Він зробив це зі своєю дружиною, розповіла мені Нікі, і з твоєю сестрою теж.

— Я…

— Джулс? — почула я. — Це ви?

Сцена була ще та. Гелен із кров’ю на руках і обличчі, Ерін, яка безуспішно вдає, що контролює ситуацію. Вона зустріла мене радісною усмішкою.

— Що привело вас сюди? Ми мали зустрітись у відділку.

— Так, я знаю, я…

— Та давай уже! — буркнув Патрік. Мене кинуло в жар, я задихалася. — Ви, Ебботти! Господи, ото ще сімейка! — Крикнув він і вдарив ножем по столу. — А я вас пам’ятаю, знаєте? Ви така жирна були замолоду? — розвернувся до Гелен. — Огидна, жирна — отака вона була. А батьки! Просто жалюгідні.

Мої руки тремтіли, коли він повернувся і подивився на мене.

— Я вважаю, що матері ще можна пробачити, бо вона вмирала, але хтось же повинен був взяти їх у руки. Ви з сестричкою здичавіли обидві, еге? І подивіться, як ви добре влаштувалися! Вона психічна, а ви… ну. Що — ви? Проста?

— Цього цілком достатньо, містере Таунсенде, — сказала Ерін. — Вона взяла мене за руку. — Ходімо, їдьмо у відділок. Нам необхідно отримати свідчення Ліни.

— А, цієї дівчинки. Оця виросте точно така, як її мати, у неї є той самий брудний погляд і чорний рот, така пика, що вдарити хочеться…

— Ви проводите багато часу, думаючи про те, що робить моя юна племінниця, чи не так? — голосно сказала я. — Як ви думаєте, це доречно?

Мій гнів повернувся, і Патрік не був готовий до цього.

— Ну? Правда? Огидний стариганю!

Я розвернулася до Ерін.

— Я насправді ще не зовсім готова йти, — сказала я. — Але я рада, що ви тут, Ерін, я думаю, що це необхідно, тому я прийшла сюди говорити не з ним, — я кивнула на Патріка, — а з нею. З вами, місіс Таунсенд.

Тремтячою рукою я виловила пластиковий пакетик із кишені й поклала на стіл, поруч з ножем.

— Я б хотіла запитати вас, коли ви зняли цей браслет із зап’ястя моєї сестри?

Очі Гелен розширилися, і я зрозуміла, що вона винна.

— Звідки взявся цей браслет, Джулс? — спитала Ерін.

— Від Ліни. А вона отримала його від Марка Гендерсона. А той узяв його в Гелен. Яка, судячи з її винуватого, як сам гріх, обличчя, узяла його в моєї сестри, перш ніж убити її.

Патрік розреготався — гучно, фальшиво, наче загавкав.

— Вона взяла його в Ліни, яка взяла його в Марка, який взяв його в Гелен, якій його, їбать, фея під ялинку поклала! Вибач, любонько, — звернувся він до Гелен, — пробач на слові, але ж це повна дурня.

— Це було у вашому кабінеті, Гелен? — я подивилася на Ерін. — На ньому будуть відбитки, ДНК?

Патрік знову загигикав, але Гелен була вражена.

— Ні, я… — сказала вона нарешті, її очі бігали між мною, Ерін і свекром. — Це було… Ні, — вона зробила глибокий вдих. — Я знайшла його, — сказала вона. — Але я не знала… Я не знала, що це була її річ. Я просто… Я тримала його в себе. Збиралася повернути господарю.

— Де ви знайшли його, Гелен? — запитала Ерін. — Ви знайшли його в школі?

Гелен глянула на Патріка, потім назад на детектива, немов прикидаючи, чи спрацює брехня.

— Я думаю, що я… так. Я, е-е, я не знала, чий він, тож…

— Моя сестра носила цей браслет весь час, — сказала я. — На ньому ініціали моєї матері. Мені дещо важко повірити, що ви не зрозуміли, чиє це було, і що це було важливо.

— Я не розуміла, — сказала Гелен, але її голос став тонким і обличчя почервоніло.

— Звичайно, вона не знала! — закричав раптом Патрік. — Звичайно, вона не знала, чий він був чи звідки взявся.

Він швидко наблизився до неї, поклав руку їй на плече.

— Гелен взяла браслет, тому що я залишив його в машині. Необачно. Я збирався викинути його, хотів, але… Я став доволі забудькуватий. Я став забудькуватий, чи не так, люба?

Гелен нічого не сказав, вона не рухалася.

— Я залишив його в машині, — сказав він знову.

— Гаразд, — сказала Ерін. — А де ви його взяли?

Він прямо подивився на мене, коли відповідав їй.

— А де, ти думаєш, я взяв його, дурепо? Я зірвав його із зап’ястя цієї шльондри, перш ніж зіштовхнув її.

Патрік

Він любив її давно, найсильніше — у той момент, коли вона кинулася його захищати.

— Ні, не це сталося! — Гелен скочила на ноги. — Це не так… Не треба! Не беріть на себе відповідальності за це, тату, це не те, що насправді сталося. Ви не робили… Ви навіть не… — Патрік усміхнувся їй, простягаючи руку. Вона взяла його за руку, і він притягнув її ближче. Вона була м’якою, але не слабкою, її скромність, її безсоромна простота зовнішності були бентежливішими, ніж будь-яка врода. Вона зворушила його зараз — він відчув, як підіймається його кров, як швидше працює насос ослабленого старечого серця.

Усі мовчали. Сестра плакала мовчки, беззвучно вимовляючи якісь слова. Детектив спостерігала за ним, за Гелен, і в її обличчі було якесь розуміння.

— Ви… — Вона похитала головою, не знайшовши слів. — Містере Таунсенде, я…

— Ну то давай! — він раптом відчув себе дратівливим, йому страшенно хотілося, щоб ця нервова баба відчепилася від нього. — Заради Бога, ти офіцер поліції, то й роби те, що маєш!

Ерін набрала повні груди повітря і підступила до нього.

— Патріку Таунсенде, я заарештовую вас за підозрою у вбивстві Даніелли Ебботт. Ви не зобов’язані говорити…

— Так, так, так, правильно, — втомлено сказав він. — Я знаю, я це все знаю. Боже. Такі жінки, як ти, ви ніколи не знаєте, коли треба замовкнути.

Потім він розвернувся до Гелен.

— Але ти, любонько, ти. Ти знаєш, коли говорити, а коли мовчати. Ти говориш правду, моя дівчинко.

Вона почала плакати, і він найдужче хотів опинитися біля неї, у кімнаті нагорі, востаннє, до того, як його в неї заберуть. Він поцілував її в чоло, та, виходячи за детективом, попрощався з нею.

Патрік ніколи не був схильний до містицизму, до інстинктивного відчуття чи передчуття, але якщо вже чесно, то він відчував, що насувається розплата. Кінець гри. Він відчував це задовго до того, як витягли холодний труп Нел Ебботт із води, тільки він списав це відчуття на вік. Його розум останнім часом виробляв різні фокуси, посилюючи колір і звук в його старих спогадах, розмиваючи краї нових. Він знав, що це початок, довге прощання, що його буде з’їдено зсередини, від ядра до шкаралупи. Він міг радіти, принаймні, що все ж іще був час, коли він у думках зв’язував кінці з кінцями, тримав контроль. Це був, як він зрозумів зараз, єдиний спосіб врятувати щось із того життя, яке вони побудували, хоча він знав, що не всіх можна врятувати.

Коли його посадили в кімнаті для допитів у відділку Бекфорда, він спочатку подумав, що не знесе такого приниження, але витримав. Легше стало, як він виявив, від дивовижного відчуття полегшення. Він хотів розповісти свою історію. Якщо вже вона мала випливти на поверхню, то саме він має розказати її, доки ще має час і розум. Це було більше ніж просто полегшення — гордість. Усе своє життя він по-своєму хотів розповісти, що сталося вночі, коли померла Лорен, але не міг. Він стримувався, з любові до свого сина.

Він говорив короткими, простими реченнями. Говорив дуже зрозуміло. Він висловив намір зробити повне зізнання у вбивствах Лорен Слейтер у 1983 році й Даніелли Ебботт у 2015 році. З Лорен було простіше, звичайно. То була прямолінійна історія. Вони посварилися вдома. Вона кинулася на нього, а він захищався, і внаслідок того захисту вона була серйозно поранена, занадто тяжко, щоб врятувати. Так, щоб урятувати сина від тяжкої правди, і — зізнався він, — позбавити себе тюремного ув’язнення, він відвіз її до річки, заніс її тіло на вершину скелі й уже мертвою кинув у воду.

Сержант Морґан слухала ввічливо, але враз зупинила його.

— Чи був ваш син із вами в цей час, містере Таунсенде? — спитала вона.

— Він не бачив нічого, — відповів Патрік. — Він був занадто малий, і дуже наляканий, аби зрозуміти, що відбувається. Він не бачив, що його мати дістала травму, і він не бачив її падіння.

— Він не дивився, як ви кидаєте її зі скелі?

Йому довелося зібрати всю свою силу, щоб не перескочити через стіл і не вдарити її.

— Він нічого не бачив. Я мав посадити його в машину, тому що я не міг залишити шестирічну дитину саму вдома під час грози. Якби у вас були діти, ви зрозуміли б. Він нічого не бачив. Він був збентежений, і я сказав йому… ту версію правди, яка була зрозуміла б йому. Те, що він би зрозумів.

— Версію правди?

— Я розказав йому історію — як ви розповідаєте дітям, коли йдеться про те, чого вони не можуть зрозуміти. Я розповів йому історію, з якою він міг би жити, яка зробила б його життя стерпним. Хіба ви не розумієте?

Хоч як він стримувався, але говорив дедалі голосніше.

— Я не збирався залишити його, правильно? Його мати загинула, і якби я сів у в’язницю, що з ним сталося б потім? Яке життя у нього було б? Його здали б у притулок. Я бачив, що відбувається з дітьми, які ростуть у притулку, звідти чимало виходять з пошкодженою і збоченською психікою. Я захищав його, — сказав Патрік, і гордість розпирала йому груди, — усе життя.

Історію Нел Ебботт було, звичайно, важче переказати. Коли він виявив, що вона говорить із Нікі Сейдж і, сприймаючи її твердження про Лорен серйозно, він занепокоївся. Звичайно, до поліції вона не піде, ні. Вона не була зацікавлена у справедливості чи в чомусь такому, вона була зацікавлена тільки в тому, щоб зробити сенсацію зі своїх нікому не потрібних писульок. Але він хвилювався, що це може засмутити Шона. Хай там як, він захищав свого сина.

— Так чинять батьки, — зазначив він. — Хоча ви можете не знати про це. Мені казали, твій батько був алкашем, — він посміхнувся до Ерін Морґан, спостерігаючи, як вона здригнулася від такого удару. — Характер, мені казали, у нього був ще той.

Він сказав, що домовився зустрітися з Нел Ебботт пізно ввечері, щоб говорити про ті звинувачення.

— І вона пішла зустріти вас на скелі? — спитала сержант Морґан недовірливо.

Патрік посміхнувся:

— Ви ніколи її не бачили. Ви не маєте ні найменшого уявлення про ступінь її марнославства, її зарозумілості. Усе, що я повинен був зробити — це запропонувати їй, що я геть чисто розповім їй, що сталося між мною і Лорен. Я сказав, що покажу їй, як розгорталися страшні події тієї ночі, прямо там, на місці. Я сказав їй, що то історія, яка ніколи не розповідалася раніше, що вона буде першою, хто її почує. Потім, коли я зустрів її там, усе було легко. Вона випила, тож не дуже міцно трималася на ногах.

— А браслет?

Патрік засовався у своєму кріслі й змусив себе дивитися сержанту Морґан просто в очі.

— Було трохи боротьби, і я схопив її за руку, коли вона намагалася вирватися від мене. Її браслет упав з її зап’ястя.

— Ви зірвали його — це те, що ви сказали мені раніше, чи не так? — Вона подивилася у свої записи. — Ви «зірвали його з зап’ястя цієї шльондри?»

Патрік кивнув.

— Так. Я був злий, визнаю. Я був злий на те, що вона робить з моїм сином, загрожуючи його шлюбу. Вона спокусила його. Навіть найсильніші й високоморальні люді можуть незчутися, як захопляться жінкою, котра пропонує себе в такий спосіб…

— В який саме спосіб?

Патрік стиснув зуби.

— Пропонуючи таку сексуальну вседозволеність, якої він не може знайти у себе вдома. Це сумно, я знаю. Це буває. Я був злий через це. Шлюб мого сина є дуже міцним, — Патрік побачив, як брови сержанта Морґан заходили вгору-вниз, і знову був змушений пересилити себе. — Я був злий через це. Я зірвав браслет з її зап’ястя. Я штовхнув її.

Частина четверта

Вересень

Ліна

Я думала, що не захочу їхати, але я не можу дивитися на річку щодня, переходити її по дорозі в школу. Я навіть більше не хочу в ній купатися. Та й для того вже надто холодно. Завтра ми збираємося в Лондон, я майже все зібрала.

Будинок здаватимуть в оренду. Я не хотіла цього. Я не хочу, щоб хтось жив у наших кімнатах і заповнював наш простір, але Джулс сказала, що якщо цього не буде — то матимемо самоселів, або щось почне руйнуватися, а ніхто не полагодить, і мені це теж не сподобалося. Тому я погодилася.

Він, як і раніше, буде моїм. Мама залишила його мені, тому, коли мені виповниться вісімнадцять (або двадцять один чи скільки там), він буде моїм за правом. І я тут житиму. Знаю, що житиму. Я повернуся, коли стане не так боляче, і я не бачитиму її всюди, куди дивлюся.

Я побоююся їхати в Лондон, але зараз мені це приємніше, ніж раніше. Джулс (не Джулія) справді дивачка, вона завжди буде трохи йобнута. Але я теж трохи дивна і теж йобнута на всю голову, так що, можливо, ми порозуміємося. Є речі, які мені в ній подобаються. Вона готує і метушиться навколо мене, сварить за куріння, вона змушує мене казати їй, куди йду й коли повернуся. Як у людей мами роблять.

Хай там як, а я — рада, що нас буде тільки двоє, без чоловіка, мабуть, без усяких там бойфрендів чи що, і принаймні там, де я ходитиму в школу, ніхто не буде знати, хто я і взагалі нічого про мене не знатиме. Можна себе переробити, сказала Джулс, що, мені здається, трохи мимо каси, бо що зі мною такого? Але я знаю, що вона мала на увазі. Я постриглася і тепер зовсім інакша, і коли я піду в нову школу в Лондоні, я не буду такою красапєтою, яких ніхто не любить, я буду простою нормальною людиною.

Джош

Ліна прийшла попрощатися. Вона обстригла все своє волосся. Вона не така гарна, як раніше — але все одно красива. Я сказав, що мені більше подобалося, коли воно було довше, а вона розсміялася і сказала: відросте. Сказала, що коли знову зустрінемося, буде довше, від чого мені стало краще, тому що принаймні вона вважає, що ми ще побачимося знову, у чому я не був упевнений, адже вона буде в Лондоні, а ми поїдемо в Девон, що не так уже й близько. Але вона сказала, що й не дуже далеко — лише п’ять годин чи що, а за кілька років вона матиме водійські права — і приїде, візьме мене з собою. І подамося шукати пригод на свою голову.

Ми трохи посиділи в моїй кімнаті. Це було трохи ніяково, бо ми не знали, що сказати одне одному. Я спитав, чи є ще новини, і вона якось порожньо подивилася; я спитав: про містера Гендерсона? — а вона похитала головою. Вона, схоже, не хоче говорити про це. Було багато чуток — люди в школі кажуть, що вона вбила його і викинула в море. Кажуть, що вона його вбила цвяхом. Я думаю, що це повна дурня, але навіть якщо це так, то я б не став звинувачувати її.

Я знаю: Кейті дуже засмутилася б, якби щось сталося із містером Гендерсоном, але вона ж не знає, чи не так? Немає такого поняття, як життя після смерті. Головне — ті, хто залишився, і я думаю, що ситуація поліпшилася. Мама й тато не дуже щасливі, але їм стає краще, уже не так, як було. Може, їм полегшало? Наче вони не повинні більше гадати — чому. У них тепер є на що показати і сказати: ось чому. Щось, за що вхопитися, як хтось сказав, і я це розумію, хоча не думаю, щоб для мене самого щось таке було дуже важливе.

Луїза

Валізи були в машині, ящики були позначені, і незадовго до полудня вони передадуть ключі. Джош і Алек вирішили проїхатися Бекфордом, сказавши, що на прощання, але Луїза з ними не захотіла.

Бувають дні кращі за інші.

Луїза зосталася попрощатися з будинком, де жила її дочка, єдиним будинком, який та знала. Їй довелося попрощатися з позначками зросту в комірчині під сходами, кам’яною сходинкою в саду, де Кейті впала й розбила коліно, де вперше Луїза зрозуміла, що її дитина не буде ідеальною, що в неї будуть шрами. Вона мала попрощатися з її спальнею, де вона та її дочка сиділи й розмовляли, доки Кейті сушила волосся феном, фарбувала губи і казала, що збирається до Ліни ввечері — і чи можна в неї заночувати? Скільки разів, гадає Луїза, це було брехнею?

(Те, що не давало їй спати ночами — одна з таких речей, — був той день біля річки, у який вона була дуже зворушена, побачивши сльози на очах Марка Гендерсона, коли він висловив їй співчуття.)

Ліна прийшла попрощатися і принесла з собою рукопис Нел: фотографії, нотатки на флешці з усіма комп’ютерними файлами.

— Робіть із цим, що хочете, — сказала вона. — Хочете — спаліть. Я не хочу дивитися на це знову. — Луїза була рада, що Ліна прийшла, і ще дужче зраділа, що ніколи не побачить її знову. — Чи можете ви пробачити мене, як ви думаєте? — запитала Ліна. — Пробачите коли-небудь?

І Луїза сказала, що вона вже пробачила, що було брехнею, але сказаною з добрим наміром.

Доброта була її новим проектом. Вона сподівалася, що це, може, буде краще для душі, ніж гнів. І в будь-якому випадку, знаючи, що ніколи не зможе пробачити Ліну — за її вдавання, за потайність, просто за те, що вона жива, а Кейті ні — Луїза не могла й ненавидіти її. Тому що коли щось тут було зрозуміло, бодай щось у цьому кошмарі — то, без сумніву, це була любов Ліни для Кейті.

Грудень

Нікі

Нікі вже зібрала торби.

У місті було тихо. Так завжди буває перед зимою, але й багато людей попереїжджали теж. Патрік Таунсенд гнив у своїй камері (ха!), а його син утік, щоб знайти спокій. Нехай щастить йому в цьому. Млин стояв порожній, Ліна Ебботт і її тітка поїхали в Лондон. Віттекери теж перебралися — будинок побув на ринку менше тижня, і вже приїхали якісь люди на «рейндж-ровері» з трьома дітьми й собакою.

Усе було тихо й у її голові. Джинні говорила не так голосно, як раніше, а коли говорила, то це були більше балачки, ніж тиради. Цими днями Нікі виявила, що вона вже менше сидить при вікні й дивиться, а більше валяється в ліжку. Вона відчувала себе дуже втомленою, і ноги боліли більше, ніж будь-коли.

Уранці вона збиралася в Іспанію, два тижні погрітися на сонечку. Відпочинок і розвага, ось що їй потрібно. Гроші стали несподіванкою: десять тисяч фунтів з майна Нел Ебботт перейшли такій собі Ніколі Сейдж на Марш-стріт, Бекфорд. Хто б міг подумати? Але, можливо, Нікі не мала дивуватися: адже Нел була дійсно єдиною людиною, яка коли-небудь слухала її. Бідолашна! Тільки чи це допомогло?

Ерін

Я поїхала назад якраз перед Різдвом. Не можу сказати, чому, тільки що мені снилася річка майже щоночі, і я думала, що поїздка в Бекфорд може вигнати цього демона.

Я залишила машину біля церкви й пішла на північ від затону до скелі, повз кілька букетів квітів, що вмирали в целофані. Я пройшла до самого будинку. Він стояв згорблений і жалюгідний, з опущеними шторами, двері були заляпані червоною фарбою. Я посмикала ручку, але було замкнено, тому я повернулася й пішла хрусткою підмерзлою травою до блакитної й тихої річки, над нею, як привид, здіймався туман. Дихання повисло білою парою переді мною, вуха боліли від холоду. Треба було надіти шапку.

Я прийшла до річки, тому що не мала більше куди йти, не мала з ким говорити. Людина, з якою я справді хотіла б поговорити — це був Шон, але я не могла його знайти. Мені сказали, що він переїхав у місце під назвою Піті Мі («Пожалійте мене») у графстві Дарем — це звучить як жарт, але це правда. Місто таке є, а його там немає. Адресою, яку мені дали, виявився порожній будинок із плакатом «Здам». Я навіть зв’язалася із в’язницею Френкленд, де Патрік проведе решту життя, але там сказали, що старого ніхто не відвідував з моменту його прибуття.

Я хотіла б спитати в Шона, де правда. Я не думала, що він міг би сказати мені, тепер він уже не в поліції. Я думала, що він міг би пояснити й те, як це він прожив життя так, як прожив, і чи знав він уже про все, що зробив його батько, коли нібито розслідував смерть Нел. Це не було б такою вже натяжкою, якби й знав. Він же захищав свого батька все життя.

Річка сама по собі не давала жодних відповідей. Коли місяць тому рибалка наступив у грязюці гумаком на мобільний телефон і дістав його, у мене була надія. Але телефон Нел Ебботт так і не сказав нам нічого такого, чого б ми не знали із записів. Якщо був якийсь компромат — фотографії, зображення, які пояснили б усе, що залишилося непоясненим, — то ми не мали можливості доступу до нього — телефон навіть не вмикався, він був мертвий, його нутрощі заіржавіли від води, забилися мулом.

Коли Шон поїхав, зосталася гора документів, з якими треба було возитися, наводити довідки; залишалися без відповіді запитання стосовно того, що саме знав Шон, коли і чому це все так по-розпиздяйськи розслідувалося. І не тільки справа Нел, а й справа Гендерсона теж: як це він просто взяв і безслідно зник у нас з-під носа?

Ну а я просто знову й знову перечитую те, що на допиті сказав Патрік. Браслет Нел, зірваний з її зап’ястя, коли Патрік схопив її за руку. Їхня боротьба там, на скелі, перш ніж він штовхнув її. Але не було жодних синців на тих місцях, де він казав, що хапав її, жодних слідів на її зап’ясті, звідки він зірвав той браслет, жодних ознак боротьби взагалі. І застібка на браслеті була ціла.

Я постійно на це вказувала, але після всього, що сталося, після зізнання Патріка, відставки Шона й усякого підмазування і заминання ніхто вже не мав настрою слухати хоч щось.

Я сиділа на березі річки й відчувала, те, що вже відчувала давно: що все це, історії Нел, Лорен і Кейті — вони неповні, незавершені. Я так і не побачила всього, що можна було розгледіти.

Гелен

У Гелен була тітка, яка жила біля Піті Мі, що на північ від Дарема. Вона мала ферму, і Гелен пригадувала, як їздила туди колись влітку, годувала віслюків шматочками моркви й збирала ожину в живоплоті. Тітки вже не було; щодо ферми вона не була впевнена. Місто було занехаяніше й бідніше, ніж вона пам’ятала, і не було видно жодних ослів, але містечко було маленьке й анонімне: ніхто не звернув на неї жодної уваги.

Вона знайшла собі роботу, для якої вона була більш ніж кваліфікована, і невелику квартиру на першому поверсі із власним двориком. Туди сонце зазирало після обіду. Коли вони з Шоном перебралися в місто, то винайняли будинок, але це тривало всього кілька тижнів, а потім вона прокинулася одного ранку — а Шона не було, тож вона віддала ключі господареві й стала шукати інше місце.

Вона не намагалася з ним зв’язатися. Вона знала, що він не повернеться. Їхня сім’я була зламана, вона й мала зламатися без Патріка, він був тим цементом, який утримував їх разом.

Її серце теж було розбите, про що вона не любила думати. Вона не відвідувала Патріка. Вона знала, що вона не має навіть шкодувати його: він зізнався у вбивстві своєї дружини, у холоднокровному вбивстві Нел Ебботт.

Не холоднокровному, ні. Це не так. Гелен розуміла, що Патрік бачив усе в чорно-білих тонах і вважав, щиро вірив, що Нел Ебботт була загрозою для їхньої сім’ї, їхньої єдності. Вона була такою. І, отже, він діяв. Він зробив це не заради Шона, він зробив це заради неї. Це не так уже й холоднокровно, хіба ж ні?

Але щоночі їй снилося те саме страхіття: Патрік топить кицьку. Уві сні його очі були заплющені, а в кішки — розплющені, і коли тварина щосили випручувалася, то вона бачила, що її очі яскраво-зелені, як у Нел Ебботт.

Вона спала погано, і вона була самотня. За кілька днів до того вона з’їздила на двадцять миль до найближчого садового центру придбати кущ розмарину. І того самого дня вона поїхала до центру порятунку тварин у Честер-ле-Стріт, де вибрала відповідну кішку.

Січень

Джулс

Дивна річ — сидіти за сніданком щоранку з п’ятнадцятирічною тобою. У неї такі самі погані манери, вона так само щосили закочує очі, як робила ти, коли тобі про це казали. Вона сидить за столом, підібгавши під себе ноги, кістляві коліна стирчать на обидва боки, точно як у тебе. Вона робить таке саме замріяне обличчя, коли занурюється в музику чи думки. Вона не слухає. Вона вредна й дратує. Вона співає, постійно й фальшиво, так само, як мама. Вона сміється, як наш батько. Вона цілує мене в щоку щоранку, перш ніж іти в школу. Я не можу замиритися з тобою, попросити пробачення за все, що я зробила неправильно, — за відмову слухати тебе, упертість у поганій думці про тебе, нездатність допомогти тобі, коли ти була в розпачі, за відмову навіть намагатися любити тебе. Оскільки я нічого не можу зробити для тебе, то я постараюся відшкодувати все актом материнства. Багатьма актами материнства. Я не могла бути сестрою для тебе, але я буду намагатися бути матір’ю твоїй дитині.

У моїй маленькій акуратній квартирі на районі Стоук Ньюїнгтон вона щодня влаштовує гармидер. Потрібно величезне зусилля, щоб не турбуватися і не впадати в паніку від хаосу. Але я намагаюся. Я не забуду безстрашну версію себе, яка вийшла на поверхню, коли я вела розмову з батьком Ліни; я хотіла б, щоб ця жінка поверталася до мене. Я хотіла б мати більше такої жінки в мені, більше тебе в мені, більше Ліни. (Коли Шон Таунсенд підвіз мене додому в день твого похорону, він сказав мені, що я на тебе схожа, а я заперечувала, казала, що я анти-Нел. Раніше я пишалася цим. Тепер — ні.)

Я намагаються отримати задоволення у житті з твоєю дочкою, бо вона — моя єдина сім’я, яка в мене є, чи й буде, зараз. Я задоволена нею, і мені спокійно, що чоловік, який убив тебе, помре у в’язниці, не надто довго йому лишилося. Він платить за те, що він зробив зі своєю дружиною, сином і з тобою.

Патрік

Патрікові вже не снилася дружина. Тепер йому снився інший сон, у якому той самий день у домі розгортався по-різному. Замість того, щоб зізнатися детективу, він бере ніж зі столу, ніж для чищення овочів, і вганяє в серце їй, а коли з тією все скінчено, то робить те саме з сестрою Нел Ебботт. Хвилювання його наростає і наростає, доки він відчуває задоволення, він витягує ніж з грудей сестри і дивиться угору — а там Гелен, яка спостерігає за ним, сльози течуть по її щоках, а з рук капає кров.

— Тату, ні, — каже вона. — Ти її лякаєш!

Прокидаючись, він завжди думав про обличчя Гелен, про її вражений вираз, коли він сказав їм, що він зробив. Він був радий, що не бачив реакції Шона. Коли його син повернувся до Бекфорда того вечора, Патрік уже в усьому зізнався. Шон прийшов відвідати його один раз, під час попереднього ув’язнення. Патрік сумнівався, що він прийде знову, і це розбивало батьківське серце, адже все, що він зробив, ті історії, які він розповідав, і життя, яке він побудував — це все було для Шона.

Шон

Я не той, ким себе вважаю.

Я не був тим, ким себе вважав.

Коли все почало ламатися, коли я почав зраджувати, а Нел говорила те, чого вона не мала казати, я щосили втримував свій світ цілісним, повторюючи: Усе — таке, воно є, як воно завжди було. Ніщо не може змінитися.

Я був дитиною матері-самогубці й хорошого чоловіка. Коли я був дитиною матері-самогубці й хорошого чоловіка, я став поліцейським; я одружився з гідною та відповідальною жінкою і прожив гідне й відповідальне життя. Це було просто, це було зрозуміло.

Були сумніви, звичайно. Мій батько сказав мені, що після того, як померла моя мати, я не говорив протягом трьох днів. Але у мене були спогади — те, що я вважав спогадами — як я говорив із доброю, славною Джинні Сейдж. Вона відвезла мене до себе в ту ніч, чи не так? Хіба ми не сиділи, не їли тости із сиром? Хіба я не говорив їй, що ми поїхали до річки в машині разом. «Разом? — питала вона мене. — Усі троє?» Я подумав, що краще було не говорити нічого взагалі, тому що я не хочу, аби щось вийшло неправильно.

Я думав, що я пам’ятав нас трьох у машині, але мій батько сказав мені, що то був страшний сон.

У тому сні мене розбудила не гроза, а крик батька. І матері теж, вони говорили одне одному погані слова. Вона: невдаха, дикун! він: шльондра, повія, ти не гідна бути матір’ю! Я почув різкий звук, ляпас. І тоді ще якісь звуки. А потім тишу.

Просто дощ, грозу.

Потім стілець зарипів по підлозі, відчинилися задні двері. У тому сні я прокрався вниз по сходах і став під дверима кухні, затамувавши подих. Я знову почув голос батька: тихе бурмотіння. І щось іще: скавчання собаки. Але у нас не було собаки. (У тому сні я згадав: може, мої батьки сварилися, бо моя мати принесла бездомного собаку? Вона могла.) У страхітті, коли я зрозумів, лишився сам у будинку, то вибіг надвір, і мої батьки були там, вони сідали в машину. Вони залишали мене. Я запанікував, я побіг з криком до машини й заліз. Мій батько витяг мене з криком і лайкою. Я чіплявся за ручку дверцят, я відбився ногами, плювався, укусив батька за руку. У тому сні нас було троє в машині: за кермом мій батько, спиною до мене, а моя мати на пасажирському сидінні, не сидить правильно, а прихилилася до дверей. Коли ми різко повернули, вона поворухнулася, її голова завалилася на правий бік, так що я міг бачити її, я бачив кров на голові й на щоці. Я міг бачити, що вона намагається говорити, але не міг зрозуміти, що вона говорить, її слова звучали дивно, ніби вона говорила мовою, якої я не розумів. Її обличчя теж мало дивний вигляд: однобоке, рот перекривлений, очі білі, немов закочені. Язик у неї вивалився з рота, як у собаки; рожева, піниста слина текла з кутика рота. У страшному сні вона потягнулася до мене й торкнулася моєї руки, і я злякався, я втиснувся у спинку сидіння й притулилася до дверей, намагаючись відсунутися від неї якомога далі.

Батько сказав: те, що мати тяглася до мене, — це був страшний сон, Шоне. Це не була дійсність. Це як тоді, коли ти казав, що пам’ятаєш, як ми з мамою їли копченого оселедця у Крестері, але тоді тобі було всього три місяці. Ти казав, що згадав ту коптильню, але це було тільки тому, що ти бачив фотографію. Ось і тут подібне.

Це було логічно. Це не було особливо добре, але принаймні мало сенс.

Коли мені було дванадцять, я ще згадав дещо. Я згадав грозу, як вибіг на дощ, але цього разу мій батько не сідав у машину, він садовив мою матір у неї. На пасажирське сидіння. Це згадалося дуже чітко: це, схоже, не було частиною страхіття — то був інакший спогад. У цьому я боявся, але це був інший вид жаху, менш нутряного, ніж я відчував, коли мати потягнулася до мене. Цей спогад мене тривожив, тому я запитав про це тата.

Він вивихнув мені плече, кинувши мене об стіну, але те, що трапилося потім, лишилося назовсім. Він сказав, що йому потрібно дати мені урок, тому він узяв ніж для м’яса й акуратно провів лезом по моєму зап’ястю. Це було попередження. «Це щоб ти пам’ятав, — сказав він. — Так ти вже ніколи не забудеш. Якщо ж забудеш, наступного разу різатиму по-іншому.» Він приставив вістря ножа до правого зап’ястя, де починалася моя долоня, і поволі провів до ліктя.

«Ось так. Я не хочу обговорювати це знову, Шоне. Ти це знаєш. Ми вже говорили про це достатньо. Ми більше не розмовляємо про твою матір. Те, що вона зробила, — це ганебно!»

Він розповів мені про сьоме коло пекла, де самогубців перетворено на будяки й їх їдять гарпії. Я запитав його, що таке гарпія, і він сказав: твоя мати була така. Я заплутався: вона стала колючим кущем чи гарпією? Я подумав про страхіття, про те, як вона в машині простягала руки до мене, про її відкритий рот і криваву слину на губах. Я не хотів, щоб вона мене з’їла.

Коли моє зап’ястя зажило, я виявив, що шрам дуже чутливий і дуже корисний. Щоразу, коли я розумів, що мене заносить, я торкався його, і в більшості випадків це повертало мене до тями.

У мені завжди була лінія розлому: між моїм розумінням того, що я знав про те, що трапилося, що я сам знав про себе і батька — і дивне, слизьке відчуття неправильності. Як динозаври, яких немає у Біблії, це було щось незрозуміле, і все ж я знав, що воно повинно бути. Воно мало бути, бо мені було сказано: і те, і те правда — і про Адама та Єву, і про бронтозавра. Упродовж багатьох років траплялися випадкові зрушення, і я відчув, як тремтить земля над лінією розлому, але землетрусу не сталося, доки я не зустрів Нел.

Не на самому початку. На початку йшлося про неї, про нас разом. Вона прийняла, не без деякого розчаруванням, ту історію, яку я їй розповів, історію, яку я знав як правду. Але після того, як Кейті померла, Нел змінилася. Смерть Кейті зробила її іншою. Вона почала говорити з Нікі Сейдж дедалі частіше, і вона більше не вірила в те, що я сказав їй. Історія Нікі набагато краще узгоджувалася з точкою зору Нел щодо Затону Утоплениць, місця, яке вона викликала в уяві як місце «небажаних», переслідуваних жінок, аутсайдерів і маргіналок, які не дотримувалися патріархальних приписів, і мій батько був втіленням усього зла. Вона сказала мені, що вона переконана, що мій батько убив мою матір — і лінія розлому розширилася; усе зрушилося, і що більше зрушувалося, то химерніші видіння поверталися до мене, спочатку як страшні сни, а потім як спогади.

«Вона тебе принизить», — сказав мій батько, коли дізнався про мене й Нел. Вона зробила більше. Вона змінила мене. Якщо мені слухати її, вірити в її історію — то я більше не трагічний син матері-самогубці й гідного сім’янина — я син монстра. І ще гірше: я був хлопчиком, котрий бачив, як його мати вмирає, і нічого не сказав. Я був хлопчиком, підлітком, чоловіком, який захищав її вбивцю, жив з убивцею і любив його.

Я усвідомив, що такою людиною бути важко.

У ніч, коли вона померла, ми зустрілися на нашій дачі, як раніше. Я забувся. Вона так хотіла, щоб я сказав їй правду, вона сказала, що правда звільнить мене від самого себе, від життя, якого я не хотів. Але вона думала про себе, про те, що вона дізналася і що це означатиме для неї, для її роботи, її життя, її містечка. Так, не більше не менше: затон — уже не місце самогубств. Це було те місце, де позбувалися небажаних жінок.

Ми поверталися до міста разом. Ми робили так часто раніше — відколи мій батько виявив нас на дачі, я більше не ставив машину на вулиці, я залишав її в місті. Їй паморочилося у голові від вина, сексу і нової мети. Ти маєш пам’ятати про це, сказала вона мені. Маєш стати там, подивитися, і згадати, Шоне. Як це сталося. Зараз. Цієї ночі.

Іде дощ, сказав я їй. Коли вона померла, ішов дощ. Не було так ясно, як сьогодні. Треба дочекатися дощу.

Вона не хотіла чекати.

Ми стояли на вершині скелі, дивлячись униз. Я не бачив нічого звідси, Нел, сказав я. Я не був тут. Я був нижче, де дерева, я нічого не міг бачити. Вона стояла на краю, спиною до мене.

Вона кричала? запитала вона мене. Коли вона падала, ти чув що-небудь?

Я заплющив очі, і я побачив її в машині, як вона тягнеться до мене, і я хотів сховатися від неї. Я сахнувся, але вона все тягнулася до мене, і я спробував відштовхнути її. Мої руки були на талії Нел, і я штовхнув її.

Подяки

Джерело саме цієї річки знайти зовсім не просто, але передусім маю подякувати Ліззі Кремер і Гарріет Мур — вони надають мені химерні ідеї і чіткі переконання, пропонують почитати книжки, які змушують багато про що замислитися, і не втомлюються підтримувати мене.

Одна річ — знайти джерело, а друга — іти за течією: тож дякую моїм непересічним редакторам — Сарі Адамс і Сарі Макґрет за те, що допомогли мені не збитися з дороги. А також дякую вам, Френкі Ґрей, Кейт Самано й Даню Кукафко, за вашу редакторську підтримку.

Дякую Елісон Берроу, без чиєї дружби й порад я, мабуть, не змогла б прожити ці два роки.

За підтримку й добрі слова, за поради щодо книжок і дивовижні ідеї я дякую Саймонові Ліпскару, Ларрі Фінлею, Джеффу Клоске, Крістін Кокран, Емі Блек, Біллові Скотту-Керру, Ліз Гогендел, Джинн Мартін, Трейсі Терріфф, Кейт Старк, Лідії Герт і Мері Стоун.

За дивовижно прекрасне оформлення обкладинки — дякую Річарду Оґлу, Джаї Майслі й Гелен Єнтус.

Дякую, Еліс Гоув, Еммо Джеймісон, Емілі Рендл, Камілло Дубіні, Марґо Віаллерон, за вашу працю, завдяки якій цю книжку люди зможуть читати десятками мов.

Дякую Маркусові Дьолю, Мадлейн Макінтош і Томові Велдону.

За професійні деталі — велика дяка Джеймсу Еллсону, який раніше служив у поліції Великого Манчестера, а також професору Шарон Коуен з юридичного факультету Единбурзького університету — і, безумовно, якщо в тексті ще трапляються якісь юридичні чи процедурні ляпи — то вони суто мої власні.

Дякую сестрам Рук із Віндзор-Клоуз за дружбу й натхнення, які мене тішать усе життя.

Дякую містерові Ріґзбі за поради й конструктивну критику.

Дякую Бенові Мейдену — за те, що не давав мені втратити землю під ногами.

Дякую моїм батькам Ґлінн і Тоні та братові Річарду.

Дякую усім-усім моїм багатостраждальним друзям.

І дякую Саймонові Дейвісу — за все!

Любі Читачі,

Дуже дякую Вам за те, що вже дивитеся на мій новий роман. Книжку «Глибоко під водою» я писала три роки, раз у раз повертаючись до тем і предметів, які мене захоплюють: місце жінки у світі, стосунки жінок між собою, ненадійність пам’яті, сила оповіді. За той час я записала не одну, а кілька загадок, та й розв’язала деякі теж.

Канада для мене — місце особливе: це одна з перших країн, де було опубліковано мою «Дівчину в потягу», це перше місце, де ця книжка стала національним бестселером номер один. Я досі не можу забути того потрясіння! Книжка дев’яносто три тижні залишалася у списку бестселерів видання «The Globe and Mail» завдяки, безумовно, ентузіазму канадського читача, і, чималою мірою, також завдяки фантастичній підтримці канадських продавців книжок.

Я хотіла б особливо подякувати мережі книгарень «Indigo» — ця організація стала одним з перших і найпотужніших прибічників «Дівчини в потягу». «Дівчина» була відзначена не тільки особисто за версією директорки Хезер Рейсмен і за версією «Spotlight» — вона також стала книжкою 2015 року за версією «Indigo» — і я в неоплатному боргу перед працівниками і клієнтами «Indigo».

Канада також була однією із перших країн, куди я поїхала у своєму турне з «Дівчиною в потягу». Я опинилася у морозяному Торонто в лютому 2015 року, щойно після виходу книжки. Я повернулася до Канади напередодні жовтневих виборів, і мені пощастило потрапити на письменницький фестиваль у Ванкувері — на диво затишне й людне зібрання в чудовому місці — він залишається серед моїх найулюбленіших літературних подій. Із нетерпінням чекаю на повернення до Канади й презентацію «Води» там.

Заздалегідь дякую за те, що читаєте мою книжку — сподіваюся, вона Вам сподобається.

З найкращими побажаннями,

Пола Гоукінз працювала журналісткою протягом п’ятнадцяти років, перш ніж братися за художню літературу. Народилася й виросла в Зімбабве. Пола переїхала до Лондона у 1989 році й живе там досі. Її перший трилер «Дівчина в потягу» став глобальним явищем, було продано близько 20 мільйонів примірників по всьому світу. Цей роман був опублікований понад сорока мовами, став бестселером № 1 у всьому світі. Однойменний фільм з Емілі Блант у головній ролі посів перше місце за касовим збором. «Глибоко під водою» — її другий окремий трилер.

Примітки

1

Мене відкорковано дуже рано.

Щось треба відпускати

Щось не можна

Що саме — думки різняться (англ.) (Тут і далі прим. пер.)

(обратно)

2

«Гра в числа» — вірш британської поетки Емілі Беррі (1981 р. н.).

(обратно)

3

Приблизно 183 см.

(обратно)

4

1,83—2,14 м.

(обратно)

5

Фантастична речовина, яка здатна позбавити сили Супермена.

(обратно)

6

7,5—10 см.

(обратно)

Оглавление

Затон Утоплениць

Частина перша

  2015 рік

    Понеділок, 10 серпня

    Вівторок, 11 серпня

  Затон Утоплениць, Даніелла Ебботт (неопубліковане)

  1993 рік

    Серпень

  2015 рік

    Середа, 12 серпня

    Вівторок, 13 серпня

  Затон Утоплениць

      Понеділок, 17 серпня

  1993 рік

    Серпень

  2015 рік

  Затон Утоплениць

Частина друга

  Вівторок, 18 серпня

  Середа, 19 серпня

  Затон Утоплениць

  1993 рік 

    Серпень

  2015 рік

    Четвер, 20 серпня

    П’ятниця, 21 серпня

  Затон Утоплениць

      Неділя, 23 серпня

Частина третя

  Понеділок, 24 серпня

  Затон Утоплениць

  Вівторок, 25 серпня

Частина четверта

  Вересень

  Грудень

  Січень

Подяки

Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg