Кордон у вогні (Вовчий легіон – 1)
Адам Пшехшта
Переклад з польської -- полігНОТ
------------------------------------------------------
Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися, коли буде продовження.
Міністерство Військових Справ
Цілком таємно
Генеральний штаб
Відділ II
Згідно з даними поліції підозрювані в комуністичних або націоналістичних симпатіях мешканці села це:
-- Ліцкєвич Нікіфор
-- Шпарло Трофим
-- Кухтей Степан
Нам не вдалося помістити постійного інформатора на території села. Агента Якуценю Базилія, який співпрацював з поліцією, було вбито 3 березня поточного року. Єдиним (хоча доволі неохочим) джерелом вірогідної інформації може бути Гінтоф Александер, кавалер ордена Virtuti Militari з часів польсько-совіцької війни.
Копії до:
Самостійний відділ інформації О.К. VI Львів
Офіцерам контррозвідки відділів I/III в Рівному
Хенрик Родан, капітан Ген. Ш.
Під вагою кремезного тіла драбина зловіщо затріщала і за якусь мить сержант Томчак виконав два, старанно запланованих кроки, намагаючись ступати тільки по цілих дошках, що не скрипіли, та приліг на матраці біля вікна. Наближався полудень.
Не дивлячись на те, що вони знаходилися на горищі, теоретично захищені від сонячного жару, їх мучила немилосердна спека. Вони були виснажені з голоду, зневоднені, смерділи застарілим потом. Вже тиждень вони не міняли лахміття, в якому намагалися виглядати, як українські селяни. Запланована на три дні засідка затягувалася. Від позавчора вони економили харчі й воду.
-- Ще кілька годин і ми навіть не зможемо натиснути на гачок, -- показав мовою глухонімих сержант.
-- Заткнися, лиса мавпо, -- відповів так само Кроне. – Якщо до вечора не з’являться, валимо звідси, -- додав невдовзі.
Махнувши рукою, молодий, худорлявий чоловік зі шрамом на обличчі, ліг навзнак, тулячи до грудей дробовик. Кожен з патронів “вінчестера”, які вживали ще за часів останньої війни, містив десяток дробинок діаметром у 8мм. Один постріл дорівнював довгій серії з кулемета і на близькій відстані міг буквально порвати ворога. Його товариш цілковито заслуговував назви “лиса мавпа”. Міцно збудований, вагою понад сто кількадесят кілограмів, сержант не належав до надто вродливих представників чоловічої статі. Кошлаті брови, повіки майже без вій, блідо-блакитні очі кольору замерзлої калюжі й вкрита шрамами, позбавлена волосся голова, загалом пасували до опису Кроне. Томчак був озброєний ручним кулеметом “браунінг”, що важив майже десять кілограмів, і який солдати називали БАРом. Поряд лежало кілька магазинів, по двадцять набоїв кожен, проте ніде не було видно сошки, якою користувалася більшість смертних і яка служила підставкою для важкої, громіздкої зброї. Здавалося, що на думку Томчака, така дрібниця йому не потрібна.
Ззовні до них доходив гавкіт собак, в хліві внизу зарохкала якась свиня, однак в цих звуках не було нічого незвичного. За дні проведені на горищі у дворі Стасюка, який мешкав на краю села, вони вже звикли до звуків, які видавали улюбленці Стасюка, впізнавали їхній тон. В них не лунала паніка чи неспокій, от, такі собі свинячі розмови.
Невдовзі хтось почав рубати дрова, мабуть, господар поборов вчорашнє похмілля і вирішив щось зробити по хазяйству, якби не двадцятикількалітня донька – Марися – занепадаюче господарство давно перестало би приносити хоч якийсь прибуток. Стасюк був пияком і закінченим ледарем. Це було причиною, однією з причин, чому Кроне і Томчак ховалися на горищі без відома господаря. Вони не потребували його допомоги, хоча без неї додавалося незручностей пов’язаних з засідкою, але принаймні було відомо, що він сп'яна нічого не розпатякає. Поміркувавши, вони також погодилися, що буде краще не повідомляти ні про що, цілком симпатичну Марисю. Щоправда, бандити кілька разів грабували Стасюків, проте напади саме на це господарство могли бути вдаваними. В селі, в якому принаймні сто років жили як поляки, так і українці, симпатії формувалися по-всякому. Не всі українці ненавиділи Польщу, не всі поляки її кохали.
Міцний копняк в ногу вирвав Кроне з летаргічного сну, він зірвався відразу наготові, з пальцем на спусковому гачку, виглянув через віконце. Стасюк і далі рубав дрова, а Марися несла до хатини кошик щойно зірваних в саду яблук.
-- Що трапилося? – запитав на німо.
-- Справжня Помона, -- відповів Томчак з замріяним обличчям.
Дійсно, красива дівчина нагадувала римську богиню садів, але у Кроне не було бажання вислуховувати еротичні фантазії свого підвладного.
-- Вона б задушила тебе своїми стегнами, -- заявив він уїдливо. – Ну і спочатку, ти б мусив її наздогнати…
Сержант був жертвою свого вигляду і життєвих принципів. Він вільно володів чотирма мовами і був одним з найрозумніших працівників “Двійки”, однак відмовлявся від просування по службі, бо, як вважав, це зменшило б його шанси брати участь в бойових операціях. А він потребував їх, як риба води. Тому дійсно небагато жінок звертало на нього увагу – одна справа бридкий сержант, а зовсім інша не дуже симпатичний майор: виняток становили дівчата з підозрілим стилем життя, що крутилися на периферії кримінального світу на Празі. Томчак жив там з дитинства, користувався повагою місцевих бандитів, і завдяки цьому добивався певних успіхів у прекрасної статі.
Подальший обмін думок перервав окрик Марисі, дівчина випустила з рук кошик і не звертаючи уваги на розсипані яблука, кинулася втікати в бік саду. На подвір’я забігли два голодранці, більше десятка інших з’явилося на чудово видній з горища, піщаній дорозі. Стасюк глухо заревів і вдарив одного з переслідувачів доньки сокирою, з перерубаного плеча бризнула кров. Другий вистрілив зі схованого під курткою обріза, поцілив Стасюку в груди. Почувши постріл, незвані гості, які досі безтурботно йшли собі, вишикувалися в бойовому порядку і рушили на господарство. На сонці блиснули дула гвинтівок, хтось навіть витягнув гранату. Кроне вибіг на подвір’я і вистрілив майже в упор в плечі нападника, що схилився над поваленим Стасюком. Став на коліно і спорожнив магазин, цілячись в бандитів, що збилися біля хвіртки. Почулося чиєсь завивання і короткі, схожі на рик, серії з БАРа, це сержант поливав дорогу свинцевим дощем. Капітан повернув Стасюка навзнак, не випускаючи з другої руки зброю. З нього струмком текла кров, але начебто був живий.
-- Залишилося ще двоє! – крикнув згори Томчак. – Причаїлися за тином, п'ятнадцять метрів наліво від хвіртки, в мертвій зоні, але як тільки ворухнуться, я їх покладу!
Кроне витер об штани заплямовану кров’ю руку, зарядив дробовик і рушив схилившись вздовж тину. Навколо панувала зловісна тиша, навіть пси перестали гавкати. Нікому навіть в голову не прийде подзвонити по допомогу, подумав Йоган, стискаючи зуби. В сусідньому містечку квартирував ескадрон кавалерії Корпусу Охорони Прикордоння. Звичайно, перш ніж входити в село бандити могли обірвати дроти – телефон був тільки в старости, другий знаходився у садибі пана, на відстані кілометра.
Щось зашелестіло з другого боку тину і Кроне тричі вистрілив, перекотився по траві, змінюючи позицію, переворотом через плече. Кулі легко пробили висушені, потріскані дошки, почувся тихий стогін, який закінчився бульканням, а на дорогу вискочив чоловік з кепкою на голові. В руці він тримав карабін Манліхера. Капітан зірвався на ноги зі зброєю готовою до пострілу, але Томчак був швидшим. Втікача зупинила серія з кулемета, після якої той почав звиватися по землі, як хробак. З-за тину до Кроне доходило чиєсь важке, хрипле дихання і тихий, приглушений стогін. Офіцер не поспішаючи пішов вздовж огорожі, пройшов через хвіртку і вирушив до чоловіка, який стогнав і тримався за живіт. Краєм ока він зауважив Марисю, що стояла на колінах поряд з батьком, дівчина з білим, мов полотно обличчям, намагалася перев’язати йому рани. За спиною Кроне почулися важкі кроки – Томчак вмів ходити безшумно, але зараз давав знати, що пильнує спину товариша. Обоє брали участь не в одній такій операції.
-- Помилуйте, памагітє, -- прошептав благальним тоном поранений.
Його юнацьке, майже дитяче обличчя скривилося в гримасі болю, з-поміж пальців, що обіймали живіт, сочилися струмені крові. Томчак запитально кашлянув. Кроне приклав дуло до вуха пораненого і натиснув на гачок. Голова хлопця розлетілася, як перезріла диня.
-- Який ти холоднокровний сучий син, -- констатував Томчак.
-- В чому справа? – буркнув у відповідь Кроне.
-- Адже він просив пощади…
-- Готовий побитися об заклад, що служниця, яку вбили минулого тижня, теж благала про милосердя. Однак її зґвалтували і втопила під колесом млина. Не думаю, що наш молодик чистив тоді нігті. Хто мечем воює, від меча загине, -- знизав плечима Кроне.
Вони повернули до господарства Стасюків, по дорозі капітан ще раз зупинився і вистрелив, в селі почали гавкати собаки, відчули, що все закінчилося. Вони підійшли до Марисі, яка досі стояла на колінах біля батька і перенесли Стасюка на ліжко до хатини.
-- Що з ним? – запитала дівчина, сплітаючи нервово пальці.
-- Якщо уникне зараження, то виживе, -- сказав Кроне втомлено.
-- Йди до дому старости, скажи нехай подзвонить в містечко по лікаря і військо. Якщо обірвали дроти, то доведеться послати когось на коні.
-- Він побоїться, -- прошептала Марися. Томчак покрутив головою.
-- Вже ні, -- кинув з холодною посмішкою. – Всі, хто міг йому щось зробити, відкинули копита. Якщо буде мати якісь сумніви, скажи, що капітан Кроне і сержант Томчак особисто прийдуть попросити його…
В його голосі не було погрози, але Марися здригнулася, немов її шмагнули батогом, і вибігла з дому.
-- Не лякай її, горило, -- буркнув Кроне. Сержант зневажливо пирхнув і на мить кудись зник. Повернувся з глиняним, повним молока глечиком. Вдаючи, що не бачить протягнутої руки офіцера, перехилив посудину, напився і виразив задоволення, гучно відригнувши. Тільки тоді передав свою здобич Кроне.
-- Непокора і неповага до старшого за званням, -- пробурмотів той, п’ючи жадібно. – Може трохи хліба?
-- Ні. Ні, -- повторив сержант з натиском. – Тебе знудить. З’їмо щось легеньке за дві години.
Кроне зітхнув, але не протестував. Поставив порожній глечик і прикрив очі, моментально провалився в сон.
***
Кроне і Томчак брели пильною, вкритою коліями дорогою, кожен з них тягнув на спині великий, напханий мішок. Місцями прямокутні форми пакунків натякали, що крім всього іншого, в них знаходиться зброя. Кроне вирішив, що після успішного закінчення операції, вони зупиняться в розташованому поблизу маєтку, який належав родині Корицьких.
-- Нас проженуть, ми виглядаємо, як волоцюги, -- нив сержант. – Та й Марисі годилося б допомогти…
Відповіло йому легковажне бурмотіння. Стасюка перевезли до поблизької лікарні, а околиці прочісували солдати Корпусу Охорони Прикордоння. Навіть якби бандити мали якихось прибічників або інформаторів у селі, було дуже сумнівним, що за таких обставин вони відважаться будь-яким чином виявити свої симпатії.
-- Гадаю, твоя Помона і так не в романтичному настрої. Мабуть, перелякалася не на жарт.
-- Але голову не втратила, -- зауважив Томчак.
-- Бо вона здорове, сільське дівчисько, якби таке трапилося з міською панночкою, ми б її досі приводили до тями.
За поворотом вони побачили величну, немов живцем взяту з роману дев’ятнадцятого століття садибу: чотирисхилий дах над двоповерховим палацом сяяв у променях західного сонця, по боках його оточували нижчі, приземкуваті господарські будівлі. Ландо і бричка на подвір’ї вказували на відносну заможність власників. Зблизька було видно, навколо панує лад і порядок, навіть працівники, які поралися біля стайні, вигідно відрізнялися від мешканців села, їхній одяг, хоча й скромний, виглядав немов був виготовлений на фабриці, на відміну від домотканого, яким користувалися польські та українські селяни. Роботою керував огрядний пан з пишними вусами. Саме зараз він наглядав, як підковували потужного, нервового чалого. Пан не виглядав на власника маєтку, швидше на управителя. Коня тримали два солідно збудованих чоловіка, їхні вкриті потом обличчя і напружені м’язи свідчили, що тварині це не надто подобається.
-- Геть звідси! – гаркнув вусань, повертаючи до прибульців спалене на сонці обличчя з брутальним виразом.
-- Ми хочемо побачитися з власником маєтку, -- сказав холодно Кроне.
-- Ти чув, злидню, що я сказав?!
На подвір’ї запанувала тиша, тільки зсередини кузні добігали звуки регулярних ударів. Хтось відвів коня, решта працівників відсунулися під стіни, по обличчях деяких пробігла тінь страху. Здавалося, що місцеві не надто полюбляють співрозмовника Кроне…
Капітан мовчки кинув мішок на землю і спокійним, неспішним кроком підійшов до управителя. Вдарив без попередження, не замахуючись, зненацька. Наступив вкритим пилюкою чоботом на горло поваленому.
-- Передай власникові, що капітан Кроне хоче з ним бачитися. В тебе дві хвилини, якщо це триватиме довше, піду тебе шукати, -- повідомив він.
Викотившись з-під офіцерського чобота, вусань відкрив рот, немов хотів щось сказати. На почервонілому обличчі й шиї виступили жили. Кроне повільним жестом підтягнув манжет пошарпаного піджака, демонстративно поглянув на годинник. Побачивши золотий годинник Doxa, управитель здався, повернувся і увійшов до будинку.
-- Ти справжній майстер наведення дружніх стосунків між людьми, -- прокоментував стиха Томчак. Як і капітан він поставив свій мішок на землю, поліз всередину, пильно роздивляючись довкола. Однак, здавалося, що ніхто не збирався мститися за приниження, яке спіткало управителя. Швидше навпаки – погляди сповнені шани, які кидали в бік Кроне, свідчили про приховане задоволення свідків події.
-- Та навів же, -- здивувався Йоган з вдаваною наївністю. – Просто я пристосувався до рівня свого співрозмовника…
На ганок вийшов, трохи тягнучи ноги, високий, худорлявий чоловік з гострими рисами обличчя і майже повністю сивим волоссям. Не дивлячись на спеку, він був одягнений в картатий піджак Burberry. Він зупинився біля сходів, що вели на подвір’я, сперся на одну з чотирьох тосканських колон, які підтримували дах, зміряв уважним поглядом прибульців. За якусь мить, до нього приєдналася молода жінка. З зачіскою під хлопчика, в бежевій, шовковій сукні простого крою, їй було не більше тридцяти.
-- Капітан Кроне і сержант Томчак, -- представився зі скупим поклоном офіцер. – Щойно завершили операцію.
-- Операцію? – запитав здивованим голосом сивоволосий чоловік.
-- Банда Гаврила, -- пояснив Кроне. – Справу закрито, остаточно…
-- Багато хто так казав, -- глузливо промовив управитель, з’явившись на ганку. – А вони як нападали, так і нападають.
В нього далі було червоне обличчя, в його погляді лють змішувалася зі страхом.
-- В лікарняному моргу в Дреблянах лежить вісімнадцять трупів. Якщо маєте бажання, можете поїхати і глянути на власні очі, -- втрутився Томчак.
-- Ви вдвох… -- обізвалася недовірливо жінка. Кроне знизав плечима.
-- Нам за це платять, -- обрізав.
-- Януш Корицький, -- представився сивоволосий. -- А це моя дружина Гізела.
Він обережно зійшов по сходах і з ентузіазмом потиснув руку Кроне.
-- Слава Богу! – вигукнув. – Нарешті околиця зітхне з полегшенням. Запрошуємо, запрошуємо! Нумо пройдім в салон.
-- З вашого дозволу, -- кашлянув капітан. – Нам би краще в лазню…
-- І справді, -- признала Корицька, злагоджуючи свої слова грайливою посмішкою. – Прошу за мною.
***
Після довгої купелі та переодягнувшись в чистий, хоча й дещо пом’ятий одяг, вони сіли за щедру вечерю. За прямокутним, оздобленим модерними мотивами столом, застали тільки господарів, управителя не запросили. Подали копченого лосося з кремом з зеленої спаржі, суп з боровиків з печеним горошком і філе тушковане в сметані. Корицький їв небагато, більше дбав, щоб наповнити тарілки гостей, за півгодини, перепросивши товариство, залишив стіл.
-- Чоловік хворий, -- пояснила, закусуючи губи Гізела Корецька. – Рак шлунка. Йому залишилось зовсім мало часу…
Обидва гості промовчали, почувши це зізнання.
-- Ви його кохаєте? – запитав після довгої перерви Томчак. Господиня непевно поглянула на Кроне.
-- Теоретично, ця горила – мій підвладний, на практиці, він давно став би майором, якби не фобія займатися заповненням папірців, яке, на його думку, обов’язкове для всіх офіцерів. Томчак закінчив університет у Відні, на факультеті механіки, йому навіть пропонували працю викладачем, але він відмовився від університетської кар’єри. Не переживайте, він не забувся, втручаючись до розмови кращих від себе, -- запевнив офіцер дещо іронічно. Жінка не відповіла, стиснула легко зап’ястя сержанта, явно присоромлена тим, як вона до нього поставилася.
-- Може перейдемо на “ти”, -- запропонувала. – Ви обоє неймовірні люди, для мене це була б честь, -- додала кокетливо.
Томчак налив вина до кришталевих стаканчиків, вони обмінялися церемоніальними поцілунками.
-- А ти небезпечна, Гізело, -- зауважив цілком серйозно Кроне. Вона легко посміхнулася, але не заперечила.
-- Я кохаю його, -- відповіла на раніше поставлене запитання. – Завдяки вам, завдяки тому, що ви ліквідували цю банду, він трохи заспокоїться. Ми всі жили в страху. Невже тепер на прикордонні так буде завжди? – запитала тихенько. – Напади, підпали, пограбування?
-- Складна справа, -- Кроне неохоче скривився.
-- Може, однак спробуєте, вождю, опуститися до рівня цивільних і заспокоїти цікавість нашої нової подруги, -- в голосі Томчака бринів сарказм.
Корицька з недовірою дивилася, як Кроне показує сержантові язика.
-- Перепрошую, -- буркнув, перехопивши її погляд. – Після операції в нас так завжди… Дурість чіпляється. Повертаючись до запитання, -- зітхнув. – Мабуть, ситуація буде потрохи покращуватися. Досі ми бралися за неї не з того боку.
-- Ми бралися?
-- Ну, “Двійка”, поліція, військо.
-- Ви… -- жінка замовкла.
-- Ми “двієчники”, -- признав Кроне. – Зараз це вже не має значення, і так за тиждень чи два ми звідси зникнемо. Військо робило облави, в які мало хто потрапляв, те саме поліція. В село приходили чужі – таємні агенти поліції, які намагалися не виділятися, аж якось соромно. Більшість бандитів – місцеві, в них повсюди родичі, вони знають про все, що відбувається в околиці. Тільки командири інколи прибувають з Росії.
-- Інколи? – здивувалася Корецька.
-- На прикордонні діє два партизанських рухи: комуністичний і українські націоналісти. До певної міри вони між собою пов’язані, бо Москва часто фінансує націоналістичні групи, їхня діяльність їй на руку, Зрештою, навіть комуністи дуже стараються, щоб значна частина їхніх людей походила з цього боку кордону, бо ті чудово знають місцевість, мають контакти. Зараз ми створили летючі загони КОПу, почали організовувати засідки, готуємо зміни в законодавстві.
-- Які зміни?
-- У випадку якщо когось спіймають зі зброєю в руках, його справу будуть розглядати в особливих трибуналах, в суду буде тільки дві можливості: виправдати або кара смерті, -- пояснив Томчак.
Корицька видимо здригнулася.
-- Деякі з них майже діти, -- сказала непевно. – Мають по шістнадцять, сімнадцять років.
-- Правда, -- признав Кроне. – Однак більшість з цих “дітей” вже мають на своїй совісті вбивства, пограбування, зґвалтування. Зло не має віку.
-- Ви не взяли нікого в полон, правда? – запитала Гізела, нервово бавлячись порожнім стаканчиком.
В її тоні не було сумнівів, швидше певність поєднана з сумом. Обличчя офіцера застигло в суворій гримасі.
-- Не взяли, -- відповів твердо. – Якщо ти маєш щось проти, ми пошукаємо інше житло.
-- Ні! Я тільки… -- вона знизала безпорадно плечима. – Хотіла би, щоб це було якось інакше. Оце й усе. Щоб я могла тут жити спокійно, в згоді з сусідами.
Кроне розслабив напружені м’язи.
-- Все не так просто, і в цьому є теж наша, поляків, вина. Наша шляхта зневажає українських селян, принижує їх на кожному кроці, маючи на своєму боці поліцію, а часом і військо. Уряд надає землю на Кресах військовим поселенцям, дискримінуючи українців. З іншого боку, -- зітхнув. – комуністична пропаганда представляє ситуацію на території російської України, як рай на землі, протиставляючи її польській реальності. Звичайно, це дурня, там з голоду вмирають мільйони людей, але тутешні цього не знають, бо й звідки? Росіяни постачають націоналістам зброю, самі формують диверсійні загони, спокушуючи мешканців прикордоння грошима й можливістю грабувати. І тому маємо ситуацію, яку маємо, -- закінчив Кроне. – Ага, ще одне: я вдарив вашого управителя. Він поводив себе надто… зарозуміло.
-- Не подобається він мені, інколи я навіть боюся його, -- повідомила Гізела, доторкаючись щоки, щоб зупинити нервовий тик. – Але завдяки йому досі не було нападів на наш маєток. Він виставляє вночі варту. Як стемніє, наші українські працівники повинні по черзі пильнувати майно. Вони скаржаться, але… -- вона знов знизала плечима.
-- Можеш звільнити їх від цих варт, це тільки витівки управителя. На вас не нападають з простої причини: у вас працює надто багато місцевих, якби ви зазнали збитків, довелося б звільняти людей.
-- Ви впевнені? – запитала.
-- Цілковито, -- притакнув енергійно Томчак.
-- Мабуть, піду вже спати, -- ствердив Кроне, намагаючись стриматися і не позіхнути. – Я ледь живий.
-- Я ж залишуся ще трохи з нашою чарівною господинею. Порозмовляємо собі про кохання, -- сказав сержант. Затріпотів при цьому віями, як підліток.
-- Справді? – Корицька поглянула на нього одночасно весело і з непокоєм.
-- Справді, -- підтвердив Кроне. – Йдеться про певну Марисю, богиню садів.
Коли він виходив, то почув сміх господині. Вперше за весь день, щирий і безтурботний.
***
Кроне встав десь опівдні; після купелі й скромної їжі, яку йому до кімнати приніс служник, він подався в розташований на першому поверсі салон. На сходах відчув міцний запах ліків. У світлиці він застав тільки Гізелу, вона сиділа з книжкою в руці, але вбитий в килим погляд і змучене обличчя вказували, що господиня швидше за все не насолоджувалася літературою. Вона була в якомусь майже кататонічному ступорі.
Капітан кашлянув і з шумом відсунув крісло. На вустах господині з’явилася штучна посмішка.
-- Як спалося? – запитала вона.
-- Ми щойно познайомилися, але гадаю, можемо поговорити щиро, -- відповів з делікатним докором Кроне. – Йому стало гірше?
Корицька кивнула головою, заховала обличчя в долонях, за якусь мить її тіло затремтіло від ридання.
-- Я вже не можу… -- прошепотіла. – Я така змучена.
Кроне підійшов і заспокійливо доторкнувся плеча. Забрав руку, відчувши, як її м’язи напружилися під його пальцями.
-- Може трохи вина? – запропонував, зітхнувши, і потягнувся до графина.
-- Я не повинна… -- сказала вагаючись Гізела, і поглянула на стаканчик, наповнений рубіновою рідиною.
-- Рекомендація лікаря, -- обірвав Кроне. – Пий.
Вона послушно спорожнила стакан. На її обличчі з’явився легкий рум’янець, загострені від перевтоми риси злагідніли. Коли до салону зайшла молода, красива служниця, капітан задумливо оглянув її, а тоді махнув рукою, щоб підійшла. Дівчина зробила кніксен, стала перед Кроне, схвильовано мнучи фартушок.
-- Приготуй, будь ласка, провіант на кількагодинну поїздку і бричку, візничого не потрібно, я сам буду правити кіньми, -- видав він розпорядження.
Служниця знов зробила кніксен, перш ніж поспішити до виходу, пошукала поглядом підтвердження у господині. Здавалося, що згода власниці маєтку була дещо вимушеною.
-- Вибач, що так безцеремонно використовую твою службу, але мені здається, прогулянка піде тобі на користь, -- сказав з сумною посмішкою “двієчник”.
-- І ти сам прийняв рішення? – запитала холодно Гізела. В її погляді з’явилася недовіра.
-- Вибач, -- повторив Кроне. – Я бачу, що ти вичерпана, тож…
-- Це не перший раз, коли йому стало гірше, -- повідомила вона сухо. – Я вже звикла. Ти застав мене в момент слабості, але досі я давала собі раду, і дам також…
-- Я тільки запропонував прогулятися, -- перебив її нетерпляче Кроне. – Мені часто доводилося бачити перевтомлених людей і гадаю, що невеличка поїздка не зашкодить, але якщо ти проти… -- він знизав плечима.
Якусь мить вона вдивлялася в нього, суворо морщачи брови, нарешті зі слабою посмішкою здалася.
***
Бричка – віз середніх розмірів для прогулянок, з розміщеними навпроти себе вигідними сидіннями -- була виготовлена справжнім майстром своєї справи. Вона гармонійно поєднувала дерево ясеня, сталь і добре виправлену шкіру. Гізела сіла обличчям до спини капітана, який розвалився на місці кучера, перед тим один зі служників розклав дашок, щоб заслонити сидіння. Було гаряче і він становив одне з небагатьох джерел тіні в околиці. Спочатку вони рушили обережно – Кроне хотів освоїтися з четвіркою коней, запряжених до брички. Коли виїхали за територію маєтку, залишили далеко сільські хатини, прискорив. Поступово спокійний гуркіт коліс став інтенсивнішим, вони відчули на обличчях вітер – подорож розпочалася. Не банальна подорож, де якийсь транспортний засіб з’єднує з собою два пункти в просторі, а така, що здатна відірвати від чорних думок, спогадів, дійсності, нав’язати поезію швидкості, руху самого в собі. Вони мчали. Було чути стукіт копит, тихенький брязкіт упряжі, інколи бричка підскакувала на якійсь вибоїні, але чудові ресори поглинали всі поштовхи, які інакше могли порушити відчуття наближене до ейфорії, з яким вони долали простір, майже летіли. Через пів-години такої їзди, Кроне звернув з дороги в степ, вони заїхали в пожовклу траву, а коли дорога звузилася до розмірів смужки, зупинив бричку. Гізела зіскочила з брички не чекаючи поки він подасть їй руку, розстелила на землі грубий плед, виставила кошик з провіантом. Вона виглядала чудово: рум’яні щічки, скуйовджене волосся, вираз обличчя, який вказував, що Гізела відірвалася від буденних проблем – все свідчило, що поїздка пішла на користь. Вони разом всілися на коц, довго мовчали, не бажаючи розвіяти, викликаний поїздкою, хороший настрій.
-- Ти мав рацію, мені набагато краще, -- обізвалася врешті Гізела, і потягнулася по пляшку шотландського віскі.
-- Мені теж, -- засміявся коротко Кроне. – І дякую, але я волію вино, хіба що ти наливаєш собі.
-- Я гадала, що кожен справжній чоловік п’є віскі, -- піддражнила вона.
-- Я не п’ю міцних трунків, якщо почну, то потім важко зупинитися, -- відповів капітан. Обличчя Кроне насупилося, немов на якусь мить його накрила тінь.
-- Вибач, я й гадки не мала. Ти такий спокійний, сильний…
-- У кожного свої демони, -- відповів Кроне. – В мене теж.
-- Розкажеш мені про них? – запитала. – Мої турботи ти знаєш…
Офіцер зморщив брови, затиснув губи, здавалося, що він змінить тему, однак за якусь мить знизав плечима і почав говорити.
-- Нічого особливого, -- сказав. – Війна. Зима 1919. Ми сиділи змучені та замерзлі в окопах, навпроти так само вичерпані росіяни. Ніхто не мав бажання воювати, панувало неофіційне перемир’я. Інколи ми бачили їхніх кухарів або санітарів, інколи вони наших. Ніхто не стріляв. Одного дня до них прибув такий собі Нікітін, комісар Нікітін, щоб підняти їх до бою. Він і підняв, -- процідив Кроне. – Вони організували несподівану вилазку, взяли до неволі більше десятка наших. Першого розіп’яли так, щоб ми його бачили. Згодом поламали йому ноги. Спочатку він кричав, потім вже не міг: на хресті, розіп’яті, виламані назад руки, в ситуації, коли тіло звисає вперед, призводять до повільної смерті від удушення… Хтось з наших послав йому милосердну кулю. Після цього вони стали обережнішими, катували в’язнів поза межами нашого зору, але так, щоб ми чули крики. Вони розпорювали їм животи, вбивали в коліна гільзи. Ми чули їх вдень і вночі… Звичайно, що вони підстрахувалися, підвели більші сили, хотіли спровокувати нашу атаку. Від командування надійшли накази не реагувати. Тож ми сиділи в окопах і слухали, як вмирають наші товариші, брати по зброї. В муках, в розпачі, принижені… Я почав пити. Не я один. Оце й усе, -- закінчив він різко.
Гізела прикрила рот долонею, зблідла.
-- І як закінчилася вся ця історія?
-- Я не знаю про що ти говориш, -- відповів він, відвертаючи голову.
Кроне розклав на пледі тарілки, порізав печене м'ясо, жестом запропонував вино. Жоден з них не торкнувся їжі. Гізела взяла стаканчик наповнений темно-червоним бургундським, однак і далі напружено придивлялася до свого компаньйона.
-- Я не вірю, що ти сидів там безчинно, -- сказала вона твердо. – Не ти.
-- Справа в тому, що сидів, -- запевнив її офіцер. – Останнім вони вирішили вбити мого друга. Оголошували через гучномовець, хто буде наступним. Ми зналися майже з дитинства… Тільки тоді я зібрав добровольців, всупереч наказам, перейшов лінію фронту. Вони вже втратили пильність, це полегшило мені завдання. Ми обійшли їх здалека, напали ззаду, цього вони зовсім не чекали. Роман ще був живий, але настільки покалічений… Він посміхнувся нам, попросив револьвер і стрілив собі в скроню.
-- Це ще не кінець, правда? – обізвалася Гізела. Рука, в якій вона тримала стаканчик з вином, затремтіла, кілька рубінових крапель заляпали коц.
-- Правда, -- підтвердив важко Кроне. – Ми взяли понад двадцять полонених. Вони всі брали участь в тортурах. Я наказав їх розстріляти, а Нікітіна… Нікітін вмирав довго. І кричав так, як кричали наші, -- закінчив капітан. – Найгірше, що це все було намарно: я й далі пив, мене далі переслідували кошмари. Тільки й того, що наш відрізок фронту, ще довго після цього вважався найспокійнішим…
-- Тобі нічого за це не було?
-- Де там! – посміхнувся гірко Кроне. – Я зробив дві абсолютно неприпустимі речі: не послухався наказу і довів, що він був безглуздим. Цього вони не могли мені пробачити. Мене понизили у званні, хтозна, що ще трапилося б, якби на мене не звернув увагу Комендант.
-- Пілсудський? – Гізела широко відкрила очі. – Ти особисто знайомий з Маршалом?
-- Авжеж, та годі про це, -- обрізав він. – Ми приїхали не прогулянку.
Він взяв її за руку, повів поміж вигорілі на сонці, похилені вітром, хвилі трав, поміж якими виглядали купки полину і чортополоху. Вони неспішно крокували вперед, не вибираючи напрямку, не задумуючись про ціль подорожі. Навколо пахло землею і травами, на небо повільно виповзали щораз темніші хмари. Збиралося на дощ. Вони гуляли поки не впали перші, важкі каплі. Жоден з них не хотів порушувати мовчанку, повертатися до буденного життя. Вони поглинали забуття, яке давав їм степ. Потім всілися в бричку, слухаючи, як дощ барабанить по шкіряному дашку. Під вечір Кроне пересів на місце кучера, повільно, немов нехотячи, направив віз на дорогу. Вони поверталися. Степ був свободою, але вони належали до світу поневолених, до світу людей.
На подвір’ї на них чекав управитель – понурий, мокрий чоловік без слів зайнявся кіньми, на диво не гукаючи службу. “Двієчнику” здалося, що він зауважив в його очах тривожний блиск.
***
Томчак поцілував дівчину в вухо, провів долонею по голих сідницях, продовжив рух, гладячи ніжну спину. Він відчував під пальцями дрібні випуклості хребта, мокру від поту, еластичну шкіру. Марися замуркотала від розкоші й перевернулася набік. Запахло лавандою і зім’ятим двома тілами сіном, крізь напіввідчинені двері стодоли заглянули перші зірки. Коли вона пригорнулася до нього, Томчак дозволив собі на одну з небагатьох усмішок – безпечну під покровом темряви. Він недооцінив її.
-- Ти посміхнувся, -- сказала дівчина. – Чому?
-- Я? – запитав він лицемірно здивованим тоном.
-- Ти, -- підтвердила вона грізно. Постукала його легенько по щоці.
-- В тебе здригнулися м’язи обличчя, -- пояснила Марися.
Якусь мить він мовчав, немов міркуючи, чи дражнити її далі, звести розмову до рівня тривіального флірту.
-- Я посміхнувся через тебе, -- зрештою признав він. – Якби хтось спостерігав за нами збоку, то побачив би тільки хтивого вояка і не надто цнотливе, сільське дівча. Однак ми знаємо, що це щось більше, щось… -- він завагався. – Гарне. Ми не кохаємо одне одного і не покохаємо, однак… ти відчула мою самотність, мою втому і дала мені відпочинок, запропонувала свою увагу, товариство.
Марися промовчала. Її дихання пришвидшилося, на якусь мить м’язи напружилися. Вона сіла, збільшуючи відстань, автоматично причесала пальцями скуйовджене волосся.
-- Забагато філософії, як на просту селючку, -- заявила з вдаваною веселістю.
-- Ти закінчила гімназію, -- зауважив Томчак з легким докором в голосі.
-- Звідки ти знаєш?!
-- Робота така, -- відповів він лагідно. – Знати різні речі.
Коли вона почала осідати, Томчак ледь встиг спіймати її. Він відчув на руках вологу, в ніздрі вдарив іржавий запах крові. Майже в ту саму мить в його розум вдерся жахливий, нерівномірний вереск, схожий на стогін якоїсь пекельної бестії. Він зойкнув, встав з зусиллям і поспішно переніс Марисю до дому. Поклавши її на ліжко, вискочив з хатини, на ходу натягуючи штани. В кількох десятках метрів від подвір’я Стасюків, посеред дороги, що тягнулася через село, стояв автобус. Замальовані фарбою бічні вікна і розміщена на даху, схожа на широко відкриту пащу акули, апаратура нагадували готового до стрибка хижака.
-- Чьорний ворон, -- пробурмотів Томчак. – Чьорний ворон…
Він помчав у бік маєтку Корицьких, не зважаючи на покалічені, босі ноги і кров, що сочилася з вух. Біг, хоча відчував, як з кожною миттю його залишають сили, як слабне воля. Йому хотілося лягти на вологу землю, що пахла дощем, згорнутися в клубок, померти. Він був готовий на все, тільки щоб не чути цього жахливого завивання. Однак його підганяла якась неясна сила, тож він брів уперед, спотикався, вставав і знов зривався на біг. Сержант знав, що обов’язково повинен когось про щось повідомити, але приголомшений всюдисущим стогоном розум не хотів, або не міг сконцентруватися на цьому завданні. Йому здавалося, що свідомість власного “я” зникає десь в глибині мозку, розпливається в безмежному, чорному, як ніч просторі. “Щось” бігло, “щось” мало план, але не він. Сам Томчак майже цілковито зник, немов у якомусь темному різновиді йоги. Звернувши зі стежки, що вела за село, він на якусь мить зупинився, відчуваючи невимовне полегшення – натиск, який розчавлював волю ослаб, завивання притихло. На віддалі сержант зауважив теплі, жовті очі вікон палацу. Він вирушив у їхній бік, кусаючи з болю губи, не дивуючись витер кров, що сочилася йому з очей. Томчак повільно втрачав зір і орієнтацію в просторі. Через кілька хвилин його знов наздогнала музика смерті. Автобус рухався вслід за ним, в бік маєтку Корицьких.
***
Кроне підняв сержанта з землі й перевісивши безвладне тіло через плече, з трудом заніс його в маєток. Томчак доповз до підніжжя сходів, що вели на ганок, де його і знайшов капітан. Всі домашні лежали в ліжках, або там, де їх досягнула моторошна пісня, більшість з них відразу втратили притомність. Закріплений на даху чорного автобуса емітер ефективно позбавив їх свідомості. Кроне знав, що дехто з них вже не прокинеться, інші залишаться каліками до кінця життя. Цей тип одичного апарата, який застосовували росіяни, називали “дробарка”. Більшість таких конструкцій повинні підтримувати й посилювати різноманітні прояви активності живих організмів, “дробарка” – навпаки. На фізіологічному рівні вона викликала кровотечі, втрату зору, слуху і орієнтації в просторі. Діяла також на психіку, різко ослаблюючи волю, викликаючи депресію і думки про самовбивство. Кроне розумів, часу в нього небагато.
Він взяв дробовик, не турбуючись пошуками запасних набоїв. Знав, якщо кілька перших пострілів виявиться невдалими, то шансів на наступні в нього не буде. Пройшовши кілька сотень метрів, Кроне відчув, як з очей і вух течуть тонкі цівки крові, рішучі на початку рухи стають щораз незграбнішими. На якусь мить в сутінках вималювалися фари автобуса, потім навколо нього опустилася темрява. Кроне втратив зір. Певний час він вже не чув жодних звуків, все заглушало приголомшливе завивання. Капітан керувався неприродно гострим нюхом, йшов у напрямку, звідки до нього доходив запах вихлопних газів і бензини змішаний з дивним, солодкуватим смородом чи то фарби, чи то лаку для машин. Коли запах згустився – він стрілив, намагаючись тремтячими руками втримати зброю на рівні грудної клітки, цілити в бік, з якого доходив сморід, що викликав блювоту. Йому здалося, що він ще кілька разів натиснув на гачок, перш ніж перестав що-небудь відчувати.
***
Зі ступору його вирвало поколювання причеплених до тіла електродів. Відчуття було неприємним, нагадувало подразнення током. Кроне чув тихе брязкання, навколо вовтузилися якісь люди. Обриси постатей і всіх предметів були розмазані, нечіткі, людей оточувала різнокольорова, пульсуюча рівномірним ритмом аура. Найближче сидів старший, сивий чоловік, який вдивлявся в екран телетроскопа. Чорні кабелі зміями обплітали дивну апаратуру, звисали з ліжка, вочевидь, з’єднуючи її з електродами на тілі офіцера.
Раптом в поле зору Кроне ввійшов хтось в мундирі, з шаблею і пістолетом на поясі. Зупинився в ногах ліжка, уважно придивляючись до лежачого. Гострі, соколині риси незнайомого то вимальовувалися чітко, то змазувалися, немов Кроне дивився через запотілий бінокль.
-- Що трапилося? Хто ви? – прошептав він.
-- Ротмістр Нарбутт-Одоланицький, чотирнадцятий полк уланів, -- клацнув той каблуками. – Мене прислали сюди з певною місією, -- пояснив.
-- Знаменитий дуелянт?! Знадобилося когось вбити?
Тільки за якусь мить Кроне зрозумів, що міркує вголос.
-- В усіх є недоліки, -- знизав плечима кавалерист. – Одні б’ються на дуелях, інші забагато п’ють…
-- Панове!
Кроне впізнав голос Гізели Корицької.
-- Сердечно перепрошую, -- схилився Одоланицький.
-- Що трапилося? – повторив капітан.
-- Сержант живий, у важкому стані, майже як ти, -- відповіла жінка. – Решта домашніх, завдяки тобі, врятувалася, зате померло четверо людей у селі й… наш управитель.
На якусь мить вона замовкла, неначе збираючись з силами.
-- Ще кілька осіб досі не прийшли до тями, -- додала вона із зусиллям. – Однак доктор Наркєвич каже…
-- Наркєвич тут?! – вигукнув Кроне.
-- До ваших послуг, -- пробурмотів сивий, відводячи погляд віл телетроскопа. – Маршал наказав мені привести вас у задовільний стан. Наскільки це буде можливо.
-- А конкретніше? – запитав капітан. Він напружено вдивлявся в людину-провісника технології, яка змінила світ. Спочатку одична сила – відкрита дослідником дев’ятнадцятого століття бароном фон Райхенбахом енергія, яку виділяють люди, рослини, звірі та кристали – цікавила тільки окультистів. Саме Йодко-Наркєвич, один з піонерів фотографії, довів, що електрика не єдиний, чи навіть найголовніший вид енергії, який може впливати на людське життя. Він створив перший одичний апарат, пізніше його ідеї підхопили Охрович, Ріше та інші науковці.
Наркєвич був високим, худорлявим чоловіком зі зораним зморшками, симпатичним обличчям. Його постать оточувала срібно-біла аура.
-- Гадаю, Ви цілковито видужаєте, -- обізвався він дещо обережно. – Найбільша проблема – це очі. Не впевнений, що моя… апаратура зможе відновити потріскані кровоносні судини та пошкоджену райдужну оболонку. Однак поки що все йде добре, -- докинув оптимістично.
-- Як… як це трапилося?
-- Ви про отримані ушкодження? – перепитав Одоланицький.
Кроне підтвердив, вмостився на подушках. До нього поверталася здатність володіти руками й ногами.
-- Що ж, Ви взяли вінчестер і пішли один проти “дробарки”. В 1920 році, коли росіяни за допомогою таких пристроїв намагалися прорвати фронт під Варшавою, завдання знищення “дробарок’ доручалося артилерії, -- додав він їдко. – Не відомо яким дивом, сліпий і глухий, Ви наткнулися на автобус і обстріляли його настільки успішно, що вони завернули. На місці ми знайшли сліди крові.
-- Як це – сліди крові, -- не зрозумів Кроне. – Хтось виліз з автобуса?
-- Не обов’язково, вікна таких машин мають особливе покриття, щось схоже на фарбу. Воно захищає екіпаж від дії емітера, однак на практиці дещо нагадує венеціанське дзеркало: ззовні вікно створює враження замальованого фарбою, зсередини через нього можна дивитися, як через нормальну шибку. Якщо хтось стояв виткнувши носа через вікно, то Ви, мабуть, відстрелили йому голову. От трохи й наляпало… З розбитим вікном їм довелося вимкнути апаратуру і втікати. Кордон недалеко, -- закінчив він похмуро.
-- Їм це вдалося?
-- Цим разом так, -- признав ротмістр, стискаючи кулаки. – По дорозі, коли їхали в село, вони перебили всіх на пропускному пункті в Пелчанах, сім чоловік. Вони були готові до всього, але чьорний ворон… Повернулися тією ж дорогою, впевнені, що їх ніхто не зупинить.
В голосі Одоланицького пролунала втома.
-- Що Ви тут робите? Ви з “Двійки”? – змінив тему Кроне.
-- Борони Боже! – запротестував ротмістр. – Я опинився в цій, pardonnez moi, -- він схилився в бік Корицької. – Дірі, виконуючи наказ свого безпосереднього командира, який в свою чергу намагався виконати наказ Маршала. Йдеться про координацію, -- зітхнув він.
-- Про координацію? – здивувалася Гізела.
-- Я не дуже можу говорити про це, -- вибачився кавалерист. – Принаймні у Вашому товаристві…
-- Зрозуміло, -- сказала з посмішкою Корицька. – Пізніше ви зможете…
-- Справа не в цьому, -- перебив її Кроне. – Наскільки я зрозумів, йдеться не про таємницю, бо тоді ми не почули би жодного слова на цю тему, а про те, як Маршал сформулював свій наказ.
-- Саме так, -- підтвердив з полегшенням Одоланицький.
-- Ви мене зацікавили, пане ротмістре, однак чи не могли б Ви коротко пояснити…
Нарбутт-Одоланицький з виразом мученика на обличчі важко зітхнув.
-- Комендант заявив, що недавно проведені військові навчання і досвід останньої війни показують – кульгає взаємодія між підрозділами. Найбільше на горіхи дісталося кавалерії. Маршал ствердив, що кавалерія координує дії тільки сама з собою, гуляючи безцільно по полях і лісах, немов шльондра з широко розкритою… Ні, цього я не скажу, -- вирішив він. – Не личить…
-- Маршал Пілсудський вживає в офіційних наказах таких виразів?!
-- Прошу, -- ротмістр вийняв з кишені мундира документ і простягнув їй.
-- Весь досвід війни з початку 1914 року, який я вивчив, вказує чітко і ясно, що кіннота ніколи не вважала за потрібне координувати дії з будь-ким на світі, окрім сама з собою, і таким чином була омріяним ідеалом продажної дівки, яка без розбору віддається любовним втіхам в різних кутках. Так, як наша кіннота досі за недосяжний ідеал вважає колишню російську кінноту, яка була найбільш яскравим представником цієї блядської поведінки, не думаю, що при додатковому розвитку спеціалізації, про який я говорив вище, і рішучій відмові зважати на будь-кого крім себе, можна віддавати кінноті спільний наказ з іншими родами військ, -- читала щораз повільніше і тихіше Корицька. Її обірвав загальний вибух сміху. Сміявся немолодий чоловік, який обслуговував комплект телетроскопів, реготали Йодко-Наркєвич і Кроне. Тільки Одоланицький не долучився до цього вибуху веселощів і надалі стояв з похмурим виразом обличчя, нервово бавлячись руків’ям шаблі.
-- На жаль, я закінчив школу зв’язку, то ж мені припало завдання ознайомити з цим документом місцеві загони кінноти, в основному Корпусу Охорони Прикордоння, -- процідив він кислим тоном.
-- Ми постараємося якось віддячитися Вам за ці старання, -- пообіцяла Гізела, поклавши руку йому на плече. – Завжди раді вітати Вас в нашому маєтку, а факт, що в околиці будуть відбуватися маневри кавалерії, напевно принесе почуття більшої безпеки. Після останніх подій…
-- Охоче, якщо капітан, -- Одоланицький косо поглянув на Йогана. – не заперечує.
Кроне відкрив рота, щоб відповісти, але раптовий приступ болю змусив його замовкнути. Він згорнувся калачиком на ліжку, немов пес після брутального копняка. Його живіт палав живим вогнем, він знов відчув запах фарби, якою був вкритий автобус, світ закрутився перед очима.
-- Прошу всіх вийти з кімнати, -- обізвався різким тоном Йодко-Наркєвич. – Під час цієї фази з’являється нудота та інші… неприємні симптоми.
Капітан хотів запитати, що його чекає, дізнатися щось про процес лікування, але раптово відчув у роті нудотний смак жовчі та в болісних муках почав блювати. За мить, коли все тіло охопила агонія, він подумав, що симптоми дійсно неприємні. Дуже неприємні. Хвиля вогню дійшла до легенів, в нього перехопило подих. Чиїсь руки витерли йому обличчя і положили на ліжку, хтось кричав, щоб принесли шприц і респіратор. Кроне втратив свідомість, спостерігаючи, як на сніжно-білій, накрохмаленій постелі розливаються щораз більші червоні плями.
***
-- А я вже думав, що не вдасться, -- сказав Йодко-Наркєвич, уважно розглядаючи щось на екрані телетроскопа.
Кроне вмостився зручніше на ліжку і зиркнув на діаграму, що пульсувала ядовитою зеленню. Майже тиждень він пролежав непритомний, ненадовго приходячи до тями, тільки два дні тому прокинувся не відчуваючи жодного болю, з ясним, незатьмареним хворобою розумом. З того часу він швидко одужував. Від пригоди з “дробаркою” залишилося тільки спорадичне відчуття легкої нудоти. Як запевняв Наркєвич – це було тимчасове явище.
-- Те, що я бачу, це…
-- Це ступінь отруєння Вашого організму, -- пояснив старший чоловік, не відвертаючись від екрана. – Інфекція потрохи відступає.
-- Інфекція?!
Наркєвич, переставивши крісло, всівся обличчям до ліжка, зняв окуляри й змученим рухом помасував собі скроні.
-- Від постійного вдивляння в цю кляту штуку в мене болять очі, -- пояснив він. – Що Ви знаєте про такі апарати? – запитав.
-- Небагато, -- признав капітан. – Мене це ніколи особливо не цікавило, швидше дратувало.
-- Дратувало?
-- Так! – гаркнув Кроне. – Свого часу я провів кілька сесій, які спричинили в мене неприродно сильний нюх. Мені це не дуже сподобалося.
Наркєвич придивився до нього, немов спостерігав за невідомим екземпляром хробака під мікроскопом.
-- І чому ж це?
-- Тому, що для когось з таким вразливим носом, як в мене, навколо завжди забагато брудних трусів і шкарпеток, -- процідив він.
Старший чоловік кашлянув у кулак, намагаючись приховати посмішку.
-- Про це я не подумав, -- признав. – З іншого боку, може саме завдяки цьому Ви наосліп знайшли “дробарку”?
-- Може, -- буркнув Кроне. – До біса це, в мене інше запитання: наскільки добра Ваша апаратура? Які хвороби може вилікувати?
-- Можу майже зі стовідсотковою гарантією запевнити, що Ви цілковито видужаєте. Проте, можливі певні… зміни. Дрібні зміни, -- додав поспішно.
-- А конкретніше?
-- Існують різноманітні види апаратів, що використовують одичну силу, переважно їхні конструктори зосереджуються на загальному збільшенні життєздатності організму. Вплив цих приладів, хоча й завжди позитивний, важко передбачити: вони можуть посилити імунітет, зір, слух, чи як у Вашому випадку – нюх. Інші впливають на конкретну систему: кровообіг, м’язи або кістки. Те, що Ви тут бачите -- цілком інша якість, щось неймовірне.
Офіцер не заперечив, але його скептично підняті брови промовляли самі за себе.
-- Я не кидаю слів на вітер, -- обізвався різко Наркєвич. – Ця апаратура – єдина свого роду, саме тому Маршал наказав мені врятувати з її допомогою улюбленого офіцера.
Кроне щиро розсміявся.
-- Улюбленого офіцера… -- повторив насмішкувато. – Боюся, на мене зовсім не впливають чари коменданта, ми з ним не раз дискутували, якби йшлося про когось іншого, я б назвав це сваркою.
Наркєвич нетерпляче зітхнув, підійшов до відкритого настіж вікна, якийсь час виглядав назовні. Тільки пальці, які нервово стукали по підвіконню, свідчили, що він не насолоджується краєвидом.
-- Як Ви гадаєте, -- обізвався він нарешті. – Скільком особам вистачає сміливості сперечатися з Маршалом? Як на мене, то мало кому, дуже мало… Повертаючись до наших справ, -- продовжив він, відкинувши сумніви Кроне недбалим жестом. – Перед Вами, -- він вказав на розставлену під стінами апаратуру. – Відкритий одичний гомеостат. Гомеостат – це система, яка намагається утримати стан динамічної рівноваги. Я назвав його “відкритим гомеостатом”, бо хоча сам в собі він становить самостійну систему, до нього можна підключати іншу, навіть пошкоджену систему. Тоді він намагається повернути стан рівноваги, в межах цілої… системи, також в під’єднаній частині. Буває, що “позичає” свою енергію, посилає туди, де її бракує. Звідси розмитий зір, чи різнокольорова аура, яку Ви бачили навколо людей. Так само, як в людини, в цієї апаратури є сенсори, чимось схожі на почуття, однак “бачить” вона інакше ніж ми, на час лікування вона позичила Вам свій “зір”, поки Ваші очі не одужали. Не знаю, наскільки пошкодження, яких Ви зазнали внаслідок випромінювання “дробарки”, невідворотні. Ми не в змозі відстежити всіх наслідків. Однак, якщо десь такі будуть, то можливо, але тільки можливо, Ви отримаєте від мого гомеостата щось схоже на протез. Всі ці процеси ще не вивчені, -- закінчив він.
Кроне кивнув головою на знак, що зрозумів всю промову, однак, здавалося, що він над чимось інтенсивно розмірковує.
-- А якщо йдеться про рак? – запитав нарешті. – Ця штуковина може його вилікувати?
-- Ах, так, чоловік нашої господині, -- відразу зрозумів Наркєвич. Він замислено дивився перед себе, насупивши брови.
-- Не знаю, справді не знаю, -- сказав повільно. – В загальному, одичні апарати стимулюють відновлення і ріст тканин. Якщо гомеостат прискорить ріст всіх тканин, в тому числі й ракових, пан Корицький помре протягом кількох днів, може тижнів. З іншого боку, якби він розпізнав, що вони хворі, то міг би спробувати їх знищити… Страшний ризик, -- заявив він заклопотано.
-- Ви зробите це? Спробуєте?
Вони міряли один одного поглядом. Йодко-Наркєвич відкрив рота, немов хотів заперечити, але офіцер зупинив його різким рухом.
-- Він і так вмирає, -- пояснив тихо, майже пошепки. – Питання кількох місяців. Якщо помре зараз, Ви тільки пришвидшите неминуче. Допоможете уникнути болю. А якщо вдасться його вилікувати, або хоча б поправити стан здоров’я, Ви відкриєте нові можливості свого апарата, будете знати, що його можна застосовувати в подібних випадках. Хтозна, коли такі знання стануть в пригоді?
-- Ви особисто зацікавлені…? – в голосі професора чулося обурення поєднане з недовірою. – А якщо Корицький помре…
Він спопелив Кроне поглядом.
-- Я не вбивця! – видихнув.
-- Я теж ні, -- запевнив його капітан. – Мені доводилося вбивати, але я не вбивця. Ваш гомеостат – це зброя, -- додав сухо. – Якщо ми його не перевіримо, не довідаємося, чого він вартує.
-- Ви не відповіли на моє запитання, -- нагадав Наркєвич.
-- І не збираюся, -- відповів холодно Кроне. – Зате з огляду на Ваш вік, стримаюся і не відправлю до Вас секундантів, але благаю, не випробовуйте моє терпіння…
Здавалося, що Наркєвич зараз вибухне – кров вдарила йому в обличчя, очі перетворилися у вузькі щілини, однак за мить він випустив зі свистом повітря з легенів, похитав головою.
-- Який Ви холоднокровний сучий син… -- сказав.
Йоган не відреагував на образу, втупив у професора холодний, здавалося б позбавлений будь-яких емоцій погляд.
-- Ну? – поквапив.
-- Я зроблю це, -- прошепотів Наркєвич. – Зроблю…
***
Кроне затиснув колінами боки коня і вільно тримаючи віжки, погнав скакуна риссю. Він скакав верхи на великому, неспокійному чалому, якого раніше підковували на їхніх з Томчаком очах. Сержант сидів на дерев’яній огорожі й зі скептичним виразом обличчя спостерігав за подвигами друга. Тіні, що виразно видніли під очима і змарніле обличчя велетня свідчили – він теж дорого заплатив за зустріч з “дробаркою”.
-- Може все-таки взяти його на корду? – запропонував іронічно. – Бо як звалишся, здохляку, то коник втопче тебе в землю.
-- Заткни пельку, -- буркнув капітан, однак потягнув віжки й сповільнив крок. Почувши стукіт копит, повернувся – Нарбутт-Одоланицький пришпорив чорного скакуна з блискучою, оксамитовою шерстю, легко перемахнув через огорожу і зупинився біля Кроне. Чорний скакун заіржав, кидаючи виклик чалому.
-- Прогуляємося? – запропонував ротмістр.
-- Тільки обережно, він ще не оклигав, -- попередив Томчак, відчиняючи ворота. В його голосі вже не було кпини, він з пересторогою поглянув на Одоланицького.
-- Я подбаю про це, -- пообіцяв той.
Вони виїхали з вигону, рушили риссю. Одоланицький висунувся трохи вперед, поїхав на чолі. Спочатку вони рухалися обережною риссю, поза зоною видимості сержанта, перейшли на стриманий чвал. Залишивши далеко позаду будівлі маєтку, заїхали в степ. На подив Кроне, ротмістр не мав намірів змагатися наввипередки, він сповільнив крок, кашлянув.
-- Я хотів би порозмовляти, -- сказав.
-- Слухаю Вас, -- Кроне підняв брови. Капітан з задоволенням ствердив, що не надто швидка їзда вже не завдає йому клопоту. За кілька днів до цього, він ледь був у стані втриматися в сідлі.
-- Здається, це з Вашої парафії, -- промовив ротмістр. – під час рутинних пеленгаційних навчань…
-- Яких? – перебив його Кроне. – Не забувайте, що розмовляєте з дилетантом.
-- Йдеться про відстеження радіосигналу, наприклад ворожої радіостанції. Крім сигналу радіостанції, що брала участь у маневрах, ми спіймали іншу. Не знаю, чи Ви орієнтуєтеся, в чому полягає метод тріангуляції?
-- Зовсім не орієнтуюся, -- буркнув капітан.
Нарбутт-Одоланицький легко посміхнувся, зупинив коня.
-- Щоб відстежити невідомий пункт – джерело радіосигналу, потрібно дві, а ще краще три радіостанції з направленими антенами. В нас є таке обладнання на вантажівках. Коли вони ловлять передачу, то наводять антени на його джерело, використовуючи прилад для вимірювання рівня сигналу. Тоді досить накреслити на карті лінії з місць, де стоять вантажівки, в напрямку джерела сигналу. На їхньому перехресті знаходиться передавач.
-- І?
Коні перебирали ногами на місці, стримувані рукою котрогось з вершників, рвалися до бігу.
-- Ми спіймали такий сигнал з околиць села. На жаль, я більше нічого не знаю, вантажівки стояли надто далеко, щоб визначити докладне місце. Можна спробувати ще раз. Якщо розмістити направлені антени по краях села, вони локалізують передавач з точністю до кількох хатин. Я Вас зацікавив?
Кроне якусь мить міряв ротмістра уважним поглядом, насупив задумливо брови.
-- Може годі цього “Викання”, -- запропонував. – Адже ми рівні за званням.
-- Без брудершафту? – запитав з іронією Одоланицький.
-- Без. Як Ви раніше зауважили, ротмістре, в мене дійсно проблеми з алкоголем. Інколи, в товаристві красивих жінок, я ризикую і п’ю якесь слабе вино. Оскільки Ви не входите в цю категорію…
Одоланицький вибухнув сміхом, автоматично потягнувши віжки свого скакуна. Кінь невдоволено пирхнув, спробував копнути чалого Кроне.
-- Хай тобі буде… Йогане.
-- Спробуйте вичислити радіостанцію, -- попросив капітан. – Тільки докладно, це може бути дуже неприємна справа. Наш єдиний надійний контакт у селі, Олександр Гінтоф, ніколи не згадував про таку можливість.
Він нахмурився, затиснув губи у тонку лінію, що нагадувала рану, зроблену бритвою.
-- Я дуже помилюся, висловлюючи припущення, що тебе не дуже здивувала ця інформація? – запитав Одоланицький.
-- Не дуже, -- відрізав Кроне. – А зараз може невеличкі перегони? Коні застоялися.
-- Якщо ти зламаєш собі шию, то твій сержант скрутить мою.
-- Страшно?
-- Страшно, -- підтвердив ротмістр, однак на його обличчі промайнула швидка, хижа посмішка.
-- Тільки дурень не боятиметься Томчака, але може спробуємо?
-- Гаразд, здаюся під тиском. Куди?
-- Бачиш оте деревце? То десь півтора кілометра.
-- Добре, стартуй. Я тебе наздожену.
Кроне без слова схилився до кінської шиї й погнав скакуна галопом, потім перейшов на чвал. Захоплений зненацька ротмістр вирушив на кілька секунд пізніше. Він захоплено спостерігав за постаттю “двієчника”, який немовби зрісся з конем. Той не зробив жодного лишнього руху, гнав уперед, до мети. Потужний чалий, відчуваючи досвідченого вершника, мчав з усіх сил, реагуючи на кожну команду. Одоланицький надолужив кілька метрів, стрибнувши через вузький яр, який раптово з’явився під копитами скакуна. Часу на роздуми не було, рахунок йшов на секунди. В небезпечному маневрі Одоланицький, немов жокей, схилився вперед, зменшуючи навантаження на коня. Він майже наздогнав Кроне, проте капітан переміг його на пів коня. Обоє зупинилися, важко дихаючи, стримуючи розпалених перегонами скакунів.
-- Міг би й здогадатися, що тип, який з вінчестером йде на “дробарку” – хворий на всю голову, -- вигукнув з вдаваною злістю ротмістр. – Я ледь не скрутив собі шию.
Кроне не відреагував на образу, прикрив очі, дивлячись майже прямо на сонце.
-- Я вже майже не бачу аури, -- пробурмотів. – Здається, справи не такі кепські, як я боявся.
-- Апаратура тобі добряче допомогла, -- признав Одоланицький. – Виглядаєш набагато краще і здається, до тебе повернулася координація рухів. Кілька перших днів, після того, як встав з ліжка, ти рухався наче дерев’яна маріонетка. От тільки шкода, що лікування не подіяло на розум, -- закінчив він насмішкувато.
-- Ти тільки фехтуєш і стріляєш, чи теж часом боксуєш? – запитав з посмішкою Кроне. – Бо якщо так, то в мене є невеличка пропозиція…
-- До Ваших послуг, -- відповів охоче ротмістр.
Він легко зістрибнув з коня і обмотав віжки навколо гілки невисокого, похиленого дерева. Кроне зліз повільно і обережно розправив плечі. Побачивши готового до нападу противника, який нетерпляче чекав, він посміхнувся ще ширше.
-- Починаємо! – кинув, стаючи в захисну позицію. – Починаємо…
***
Вахмістр Борковський зняв з вух слухавки, відчинив двері, зістрибнув з машини й глибоко вдихнув повітря, що пахло свіжістю. Западала ніч, недавно в околиці пройшла літня буря. Вже два дні вони прослуховували ефір, поки що – безрезультатно. Розставлені навколо села вантажівки Ursus, обладнані направленими антенами, повинні були визначити докладне розташування джерела радіосигналу. Якщо таємнича радіостанція обізветься.
Солдат автоматично потягнувся до кишені, вилаявся, витягнувши порожню пачку від цигарок. Скидалося на те, що до закінчення операції йому доведеться перебиватися як-небудь, в цій глушині, де їх залишив ротмістр Одоланицький, не було шансів здобути цигарки. Найближчий тютюновий магазин знаходився в невеличкому містечку – звідси п'ятнадцять кілометрів. Машиною максимум двадцять хвилин дороги, але ж він не міг забрати жодної вантажівки з засідки! Він знову вилаявся – підвладних просити якось незручно… В цю мить вахмістр побачив, як хтось підсовує йому елегантний, срібний портсигар.
-- Беріть, не соромтеся, серж… перепрошую, вахмістре.
Борковський автоматично потягнувся по зброю, але майже відразу опустив руку. Щоправда, розставлені навколо вартові повинні були тримати здалека селян, однак перед ним стояв таємничий чоловік, якого раніше ротмістр Одоланицький представив капітаном. Шанобливим тоном, мимовільно торкаючись синяків на добряче побитому обличчі…
-- Прошу, -- повторив Кроне. – Ви стоїте тут на моє прохання, якщо буде треба, я принесу ще. В мене їх ще двісті, самому не викурити, -- засміявся він сухо.
-- Якось незручно, пане капітане, -- пробурмотів Борковський, ковтаючи слину. Він намагався не звертати увагу на запах тютюну. Дуже доброго тютюну. У відповідь пролунав новий вибух сміху.
-- Я був на війні, вахмістре, -- відповів розсудливим тоном Кроне. – Там ніхто не розводив сентиментів, на це не було часу. Забудьте казармені нісенітниці про різницю в званнях, це все дурня. Доки Ви пам’ятаєте, хто тут командує, все нормально.
Під заохочувальним поглядом офіцера Борковський почастувався цигаркою. Перш ніж він дістав сірники, Кроне дав йому прикурити, сам теж закурив.
-- Як гадаєте, -- почав розмову. – Ця засідка має хоч якийсь сенс?
Вахмістр здивовано зауважив, що Кроне дійсно очікує від нього відповіді.
-- Отже? – підгонив його офіцер, видихаючи дим.
-- В технічному сенсі – так, -- відповів непевно. – Як тільки радіостанція обізветься, вона наша.
-- А не в технічному?
-- Я так розумію, шукаємо ми не друга?
Капітан кивнув, спокійно вдивляючись в Борковського.
-- Кожен селянин докладно оглянув наші машини. Якщо він хоча б щось знає про радіопеленгацію, то ніколи не відізветься. Тобто, доки ми тут стоятимемо.
-- Я про це думав, -- признав Кроне. – Але щоб докладно визначити, з якої хатини походить сигнал, потрібно, щоб антени були біля села, правильно?
-- Якщо обов’язково точно визначити будинок…
-- На жаль, так, -- обірвав його похмурим тоном офіцер. – Однак, не думаю, щоб особа про яку я думаю, багато про це знала. Її просто навчили обслуговувати передавач.
-- А якщо Ви помиляєтеся, капітане? – ризикнув запитати Борковський. – Якщо ми його сполошимо?
-- Це не обов’язково чоловік, -- відповів після короткої мовчанки Кроне. – Якщо я помиляюся на рахунок нашого таємничого незнайомця… чи незнайомки, доведеться обшукувати ціле село. Це нікому не сподобається, але іншого виходу не буде. – Він знизав плечима. – Такий передавач не голка – знайдемо.
-- Якщо виключити з зони прослуховування маєток, можна буде зосередити вантажівки ближче до села, визначити докладніше місце, -- зауважив вже не так непевно вахмістр.
Капітан повільно покрутив головою, мовчки докурив цигарку.
-- Ні, -- сказав рішуче. – Нічого ми виключати не будемо.
Відкрив портсигар, витряс всі цигарки й розсіяним рухом запхав їх в руку Борковському.
-- Завтра принесу ще, -- пообіцяв і пішов геть. Широка спина офіцера швидко зникла в нічній темряві. Зашумів вітер, приносячи запах степових трав і вологої після дощу землі. Через напіввідчинені двері вантажівки доходило тихеньке попискування приймача. З’явилися перші зірки.
***
Всі були озброєні: шестеро солдатів у бойових касках причаїлися, готові до бою, стискаючи в руках кавалерійські карабіни Маузера, Нарбутт-Одоланицький тримав дулом вниз службовий револьвер, Кроне витягнув потужного Кольта M1911. Вони чекали на сигнал. Нарешті на краю недалекого лісу з’явилася постать в мундирі, підняла червоний прапорець.
-- Вперед! – скомандував Кроне. – Передає.
Перехоплена попереднього дня депеша не тільки дозволила локалізувати передавач, а й, надзвичайно швидко розшифрована, виявила час наступного сеансу зв’язку.
Солдати блискавично забігли на подвір’я, троє залишилися назовні хатини, решта рушили всередину. Майже безшумно вони дісталися до першої кімнати – в сінях не було підлоги, тільки втоптана глина. Вона заглушила тупіт важких, військових чобіт. Жінка, що стояла біля вікна, відкрила рот, щоб крикнути. Не встигла. Один з солдатів штовхнув її в живіт дулом карабіна, коли впала – заткнув їй рот. Наступна кімната була порожня, але з-за прочинених дверей доходив тихий стукіт телеграфічного ключа. Хтось передавав азбукою Морзе. Кроне потужним копняком відчинив двері, готовий до пострілу. Молода, красива жінка – одна з доньок Гінтофа тримала перед очима чоловіка за передавачем відкриту книжку з кодами. Побачивши чужинців, оператор радіостанції потягнувся до шухляди столу. Проте не встиг – капітан вдарив його в плече рукояткою пістолета, солдати відтягнули від передавача, наділи наручники. Невдовзі всіх трьох вивели під конвоєм з хатини.
-- Отже, як ти й припускав, всі вони були в цьому замішані, -- буркнув Одоланицький. Кавалерист заховав зброю, підняв кинуту книжку з кодами.
-- Що далі? – запитав.
-- Слідство і суд, -- Кроне знизав плечима.
-- Він все-таки кавалер ордена Virtuti Militari, -- промовив непевно ротмістр. – Може краще його нишком…
-- Ні, не краще, -- твердо відповів Йоган. – Але дякую, що нагадав. Потрібно перестрахуватися.
-- Перед чим? – підвів брови Одоланицький.
-- Наприклад, перед якимись гарячими головами, які охоче вручили б Гінтофу пістолет з однією кулею в магазині. – Одоланицький скривився, видно Кроне потрапив в ціль. – Такий процес не вдасться провести нишком. Батько, герой останньої війни, і дві красивих жінки, його доньки, створили сімейну ячєйку. Як ти собі уявляєш “нишком”? Газети зроблять з цієї справи сенсацію.
-- Красивих? – обурився ротмістр. – Щонайбільше: не бридких.
Кроне коротко засміявся.
-- Нічого, -- заявив. – Журналісти й так зроблять з них красунь, це збільшує тиражі.
Коли офіцери вийшли з хатини, один з солдатів, які й далі пильнували подвір’я, підвів їм коней, легкою риссю вони направилися в бік маєтку.
-- Корицький останнім часом якось краще виглядає, -- сказав Одоланицький. – Ти зауважив?
-- Зауважив, -- буркнув Кроне.
Він стиснув колінами боки скакуна, прискорив. Було видно, що він не має наміру ганяти наввипередки, просто накинув темп, щоб перешкодити нормальній розмові. Ротмістр не наполягав. Приїхавши в маєток, вони відразу пішли в кабінет господаря – там знаходився телефонний апарат. Кроне покрутив ручку і додзвонившись на телефонну станцію, назвав по пам’яті номер, з яким хотів з’єднатися.
-- Це Генеральний інспектор збройних сил, -- пояснив. – Доведеться почекати.
-- Мені вийти? – запропонував Нарбутт –Одоланицький.
-- Ні, я хочу, щоб ти залишився, ця розмова стосується й тебе.
Перш, ніж ротмістр запитав, у чому справа, капітан підняв слухавку.
-- Так, це Кроне, прошу з Комендантом, -- кинув коротко.
-- Вітаю, Ясю, -- обізвався невдовзі Маршал. Йоган тримав слухавку на певній відстані від вуха, тож Одоланицький без проблем чув гучний голос Пілсудського.
-- Дозвольте доповісти…
-- Давай по суті, Ясю, по суті, -- перебив його нетерпляче Пілсудський.
Кроне коротко переказав наслідки останньої операції й замовк, коли його співрозмовник різкими, солдатськими словами почав описувати свої почуття щодо Гінтофа.
-- Він заслужив на кулю в лоба! – закінчив тираду Маршал.
-- Тільки не до суду, -- відповів негайно Кроне.
-- Навіщо ти мені це кажеш? – в голосі Пілсудського з’явилися грізні нотки. – Гадаєш, я можу наказати…
-- Ви ні, -- безцеремонно перебив його капітан. – Але у Вашому оточенні є люди, які вважають, що розуміють Вас краще, ніж Ви сам… Я був би вдячний, якби Ви публічно оголосили, що маєте відносно Гінтофа якісь ближче невизначені плани. І тому він повинен дожити до їхньої реалізації. Гадаю, Гінтоф знає багато чого цікавого.
Якусь мить в слухавці панувало мовчання. Перервав його дивний звук, що нагадував брязкіт. Одоланицький здогадався, що це спотворений телефоном поганої якості сміх Пілсудського.
-- Добре, я поставлю справу ясно. Ще щось?
-- Тут зі мною ротмістр Одоланицький, завдяки якому я схопив Гінтофа на гарячому. Я хотів би, щоб Ви особистим наказом перевели його до “Двійки”. Офіційна процедура триватиме місяцями, а я потребую його негайно.
-- Знаменитий дуелянт?! На біса він Вам потрібен?
Кроне виконав заспокійливий жест в бік червоного від збентеження, витягнутого струнко Одоланицького.
-- Він розуміється на зв’язку. Самі знаєте, Коменданте, як у війську бракує таких людей.
-- Він дійсно такий хороший?
-- Дійсно. Якби не він, я б ніколи не спіймав Гінтофа. Цій гниді всі довіряли, бо хто стане підозрювати у зраді кавалера ордена Virtuti Militari. Я не був винятком.
Одоланицький почервонів ще дужче. Кілька хвилин тому він розмірковував, чи його новий друг взагалі згадає, що в затриманні Гінтофа брав участь ще хтось крім нього. Тим часом Кроне взагалі не виділяв своєї ролі в операції.
-- Дай йому слухавку, -- наказав Пілсудський. Ротмістр поспішно відрекомендувався, після цього, за наказом Маршала, коротко представив свою попередню кар’єру. Особливо Пілсудського зацікавили знання ротмістра про найновіші радіоприлади. В Одоланицького навіть склалося враження, що він складає екзамен. Після п’ятнадцяти хвилин розмови, Пілсудський обірвав пояснення молодого офіцера і на якусь мить замовк, здавалося, що він збирається з думками.
-- Щодо поєдинків… -- обізвався нарешті. – Офіцер має право захищати свою честь і добре ім’я близьких. Однак “двієчники” це еліта, мої найбільш довірені люди. Не уявляю собі, щоб хтось з них вимахував шаблею чи пістолетом, немов якась мавпа. Кожен з них здатен, а принаймні повинен бути здатен, поставити справи країни понад особисті. Я буду за Вами спостерігати, ротмістре. Якщо прийду до висновку, що Ви ганьбите мундир, який носите… -- Маршал не докінчив погрози, але в його голосі з’явилися сталеві нотки, від яких Одоланицького пройняло холодом аж до кісток. Було видно, що Комендант серйозно відноситься до своїх слів. Дуже серйозно.
-- Дайте, будь ласка, Кроне, -- закінчив Пілсудський.
-- Коменданте…
-- Слухаю, пане майоре?
Кроне дипломатично кашлянув, не знаючи, як відреагувати на помилку Маршала.
-- Здається, існує особливий вираз, який промовляє офіцер, якого щойно підвищили в званні, -- в голосі Пілсудського явно пролунала веселість.
-- Але ж так не можна, Коменданте…
-- Запевняю Вас, майоре, що кожне виконане мною підвищення – легальне.
-- Я не заслужив!
Явно схвильований Кроне витер піт з чола.
-- А це вже залиште на мій розсуд, -- заявив Пілсудський дещо холодніше. – І ще одне, Ясю… До мене дійшли чутки, що ти не носиш своїх відзнак, а навіть орденських планок. Якщо це повториться, я призначу офіцера, який буде контролювати, чи ти дотримуєшся правил носіння форми, -- сповістив він явно задоволений з себе. – До побачення.
Генеральний Інспектор Збройних Сил закінчив розмову.
-- Не можу повірити, -- Одоланицький сів за стіл, розстебнув ґудзик під шиєю. – Я в “Двійці”…
Кроне кивнув головою, зітхнувши, опустився в крісло навпроти. Господар, знаючи, що їм буде потрібен телефон, вже давно дозволив обом офіцерам вільно користуватися своїм кабінетом.
-- Завтра повертаємося? – запитав свіжоспечений “двієчник”.
-- Повертаємося, -- підтвердив свіжоспечений майор.
***
Януш Корицький стояв на ґанку, як в перший день їхнього знайомства. Не дивлячись на те, що він опирався на палицю, його обличчя не було таким виснаженим, як попереднього разу, голос бринів сильніше.
-- Не знаю, як Вам дякувати, пане майоре, за те, що дозволили скористатися тією апаратурою, -- сказав він.
-- Дякувати слід виключно доктору Наркєвичу, -- відповів явно збентежений Кроне. Він не дивився в очі господаря, здавалося, всю увагу майор присвячував його дружині. Цим разом навпаки, це Гізела Корицька виглядала хворою: бліда, з темними колами під очима, вона важко опиралася на поручні ґанку. Не зводила погляду з Кроне.
-- Може відпочинь, коханий, -- запропонувала чоловікові. – Я проведу гостей до воріт.
Корицький кивнув головою, але не пішов до дому, а напружено спостерігав за їхнім від’їздом.
-- Я хотіла б поговорити з Вами, -- звернулася до майора Корицька.
Вони стояли біля воріт, поблизу солдати тримали позичених в сусідньому кавалерійському загоні коней. Найближча залізнична станція знаходилася в розташованому понад десять кілометрів звідси містечку.
-- Слухаю Вас, -- заохотив її Кроне. В його голосі не пролунало й тіні симпатії. Жінка зиркнула косо на Томчака і Одоланицького, що супроводжували їх, затиснула губи.
-- Вчора я довідалася про ризик при використанні цього апарата на моєму чоловікові. Те, що Ви зробили без мого відома… неприпустимо, -- процідила вона зі злістю.
-- Ваш чоловік знав про все і ризикнув, -- відповів холодно офіцер. – Його рішення виявилося розумним. Наркєвич вважає, що це продовжить його життя принаймні на кілька років.
В очах Томчака, який прислухався до розмови, блиснуло розуміння, він відсунувся від Корицької, на його обличчі вималювалася відраза. Нарбутт-Одоланицький здавався приголомшеним.
-- Не повертайтеся сюди. Ніколи більше! – наказала Гізела. – Я догляну щоб вже ніхто і ніщо не загрожувало моєму чоловікові.
Вона з викликом поглянула на співрозмовника.
-- Не повернуся, -- запевнив Кроне. – Але якщо, не дивлячись на запевнення доктора Наркєвича, пан Корицький помре, мені доведеться змінити думку і докладно все дослідити. А… ще одна дрібниця. Здається, Ви загубили.
Він простягнув Корицькій невеличкий знімок. На фотографії була зображена мрійливо усміхнена Гізела.
-- Поїхали! – скомандував Кроне.
Вони сіли на коней, виїхали за ворота. Тільки Одоланицький оглянувся назад, на зігнену навпіл, немов після удару в живіт, Корицьку.
-- Що в біса відбувається?! – запитав. – Звідки ця фотографія?
-- З дому управителя, -- пояснив сухо майор. – Вони були коханцями. А Корицький… Корицький повинен був померти. Здається, я дещо сплутав їхні плани. Її плани, -- відразу ж поправився він.
Вони довго мовчали, з-під копит коней здіймався пил, осідав на мундирах. На роздоріжжі, біля села, стояла тільки одна особа – Марися. Вона помахала їм рукою. Томчак, повагавшись, відповів, майор легко схилився перед дівчиною.
-- А це хто? – запитав ротмістр. У відповідь тиша.
-- Та фотографія… -- обізвався він за якусь мить. – Ти знайшов її пізніше, після нападу “дробарки”, чи… -- він не закінчив свою думку, не відважився запитати, як загинув управитель.
-- Корицька теж про це міркує, -- повідомив з безжальною посмішкою Томчак. – І сподіваюся, ще довго буде міркувати.
Сержант, що сидів на хребті великого, саме для нього підібраного жеребця, не вражав особливим хистом до їзди верхи, однак тримався в сідлі доволі непогано. Кроне не відповів, прискорив коня, невдовзі всі перейшли на галоп, залишаючи за собою хмару куряви. Жоден з них більше не згадав про справу Корицьких. Її було закрито. Остаточно закрито.
(Далі буде)
Adam Przechrzta
Płonąca granica (Wilczy Legion – 1)
Переклад з польської -- полігНОТ
------------------------------------------------------
Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися, коли буде продовження.
Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg
Комментарии к книге «Кордон у вогні», Адам Пшехшта
Всего 0 комментариев