«Вушко голки»

Вушко голки (fb2) - Вушко голки (пер. Таисия Ивченко) 1255K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Кен Фоллетт

Кен Фолетт Вушко голки

Німців майже вдалося обдурити, лише Гітлер здогадувався про це, але він не наважувався довіритися своїй інтуїції...

Алан Джон Персіваль Тейлор. Історія Англії 1914—1945 років

Велика подяка Малкольму Галке за його неоціненну допомогу

Передмова

На початку 1944 року німецька розвідка збирала інформацію про розташування військових сил у південно-східній частині Англії. З розвідувальних літаків фотографували казарми, аеродроми та флотилії затоки Вош[1]. Генерал Джордж Паттон у рожевих галіфе, які складно було сплутати з чиїмись іншими, вигулював свого білого бульдога. Розвідка також реєструвала сплески активності в радіо-ефірі та передачу повідомлень між полками. Німецькі шпигуни, які в той час були в Британії, все підтверджували.

Армії там, звісно ж, не було. Замість кораблів — макети з гуми та деревини, а замість бараків — декорації. У Паттона не було жодного солдата. По радіо передавали якісь нісенітниці, а шпигуни вели подвійну гру.

Генерал поставив собі за мету обдурити ворога та примусити його готуватися до висадки в Па-де-Кале[2] — таким чином початок операції в Нормандії застав би супротивника зненацька. Це була омана небачених масштабів, у якій брали участь тисячі людей. Сталося б диво, якби жоден із гітлерівських шпигунів про це не дізнався.

А чи були взагалі в Британії німецькі агенти? У ті часи всім здавалося, що члени «п'ятої колони» були всюди. Після війни ширилися чутки, ніби МІ-5[3] знешкодило всіх шпигунів ще до початку 1939 року. Дійсно, агентів було вкрай мало: британській розвідці вдалося впіймати майже всіх.

Але ж достатньо й одного...

Нам відомо, що німці побачили ті декорації в Східній Англії, запідозрили обман і доклали чимало зусиль, щоб дізнатися правду. Поки що я не сказав нічого, чого б не можна було прочитати в підручниках з історії. Проте далі починається моя розповідь.

А втім, хтозна, може, все так і було?..

Камберлі, графство Суррей

Частина перша

1

Такої холодної ночі не було вже сорок п'ять років. Дороги, які вели до багатьох англійських сіл, безнадійно замело, а Темза вкрилася кригою. Якось у січні поїзд Глазго — Лондон прибув на вокзал Юстон із затримкою на добу. Через сніг і відсутність освітлення на дорогах стало дуже небезпечно: кількість аварій збільшилася вдвічі, а люди жартували, що вночі небезпечніше їздити в «Остін-7» на Пікаділлі, ніж у танку на лінії Зіґфріда[4].

Потім прийшла чудова весна. У небі велично літали загороджувальні аеростати, а на лондонських вулицях до дівчат у легких сукнях загравали солдати. Узагалі місто було мало схоже на столицю країни, яка воює, хоча деякі ознаки все ж залишалися помітними. Коли Генрі Фабер їхав на своєму велосипеді з вокзалу Ватерлоо в бік Гайґейту[5], він їх помітив: мішки з піском біля важливих міських будівель, бомбосховища Андерсона в приміських садах, плакати із закликами евакуюватися та інструкціями на випадок обстрілу з повітря. Фабер був набагато спостережливіший, ніж того вимагала посада звичайного залізничника. У парках гралися діти — вочевидь, план евакуації аніскільки не виконувався. На дорогах було багато машин, незважаючи на продаж пального виключно за картками, а виробники автомобілів анонсували випуск нових моделей. Фабер знав, що означає впровадження нічних змін на заводах, де ще кілька місяців тому не вистачало роботи навіть удень. Найбільш пильно чоловік стежив за переміщенням військ залізничними шляхами Британії: усі документи проходили через його кабінет, а з тих паперів можна було видобути чимало інформації. Наприклад, сьогодні Фабер поставив печатки на партію документів, які змусили його виснувати, що в Британії утворюється новий експедиційний корпус. Чоловік був упевнений, що той налічуватиме близько ста тисяч осіб і прямуватиме до Фінляндії.

Ознаки були цілком недвозначні, але було в цьому й щось несерйозне. По радіо жартували про бюрократизм щодо правил військового часу, у бомбосховищах співали пісень, модниці носили протигази у вишуканих сумочках від відомих кутюр'є. Усі називали війну нудною: вона відчувалась водночас і неосяжною, і тривіальною, наче в кіно. Абсолютно всі попередження про авіанапади виявилися фальшивими.

Фабер був іншої думки, але ж він і не такий, як усі.

Чоловік повернув на Арчвей-роуд і трохи прихилився до керма, щоб легше було їхати вгору. Довгі ноги без упину крутили педалі, наче поршні локомотива. Фабер був у гарній фізичній формі, як на свій вік — тридцять дев'ять. Хоча про вік він збрехав. Він обачливо обманював багато про що.

Підіймаючись на пагорбу Гайґейті, Фабер спітнів. Його будинок був одним із найвищих у Лондоні — власне, саме через це він у ньому й оселився. Вікторіанська цегляна будова налічувала шість окремих споруд — високих, вузьких і темних, як уява людей, для яких їх збудували. У кожному будинку було по три поверхи та підвал з окремим входом для слуг (у дев'ятнадцятому столітті англійці середнього класу будували вхід для прислуги навіть тоді, коли в них не було грошей, щоб її найняти). Фабер ставився до англійців дещо із цинізмом.

У шостому будинку колись жив містер Гарольд Ґарден — власник невеличкої компанії «Чай і кава Ґардена», яка збанкрутувала під час рецесії. Неплатоспроможність була для чоловіка смертним гріхом, тому кончина стала єдиним виходом, який залишився у Ґардена. Дім успадкувала його дружина. Удові довелося взяти орендарів, щоб якось звести кінці з кінцями. Жінці подобалося бути господинею пансіону, хоча за етикетом, яким керувалося її оточення, вона мала би трохи соромитися цього. Саме в цієї вдови Фабер і винаймав кімнату на верхньому поверсі з мансардним віконечком. З понеділка по п'ятницю чоловік жив тут, а на вихідні, як він казав місіс Ґарден, їздив до матері в Еріт[6]. Насправді ж він винаймав іншу кімнату в Блекгіті[7], де місцева господиня називала його містером Бейкером і вважала, що він комівояжер, який на тижні торгує канцелярським приладдям.

Під несхвальними поглядами високих вікон вітальні Фабер вкотив велосипед садовою доріжкою в сарай і примкнув його до газонокосарки. Згідно із законами військового часу жоден транспортний засіб не можна залишати у вільному доступі. У сараї було повно ящиків із картоплею, приготованою для садіння, — вона вже почала проростати. Господиня перетворила квіткові клумби на город — як особистий внесок у війну.

Фабер увійшов у дім, повісив капелюха в коридорі, вимив руки та пішов до столу. Троє інших орендарів уже їли — парубок із прищуватою шкірою з Йоркширу, який намагався вступити до армії, продавець солодощів із рідким світлим волоссям і морський офіцеру відставці, якого Фабер вважав дегенератом. Чоловік з усіма привітався кивком голови й сів за стіл.

Продавець розповідав жарт:

— Командир ескадрильї каже: «Щось ви занадто швидко повернулися!», а пілот йому відповідає: «Ми розкидали листівки пакунками, адже так швидше». Раптом командир заволав: «Та ви ж могли когось прибити!»

Офіцер захихотів, а Фабер лише усміхнувся. Увійшла місіс Ґарден із чайником.

— Доброго вечора, містере Фабере. Ми почали вечеряти без вас. Сподіваюся, ви не образилися?

Чоловік тоненько намазав маргарин на шматок хліба з непросіяного борошна й на мить відчув ностальгію за товстими сардельками.

— Анітрохи. До речі, ваша картопля вже готова до садіння, — повідомив він.

Фабер поквапився доїсти свою вечерю. Присутні сперечалися щодо того, чи варто усунути з посади Чемберлена та призначити на його місце Черчилля. Місіс Ґарден час від часу щось промовляла та дивилася на реакцію мовчазного чоловіка. Гладка, ровесниця Фабера, вона полюбляла одягатися, як тридцятирічна, — мабуть, сподівалася ще раз вийти заміж. Залізничник участі в розмові не брав.

Місіс Ґарден увімкнула радіо, яке після шипіння та буркотіння оголосило: «Радіо Бі-бі-сі. Програма “І знову він!”». Фабер якось уже слухав це шоу — про німецького шпигуна Фюнфа. Чоловік закінчив вечеряти, вибачився та піднявся до своєї кімнати.

Місіс Ґарден залишилася сам на сам з «І знову він!». Морський офіцер разом із продавцем солодощів попрямували в паб, а побожний парубок із Йоркширу — на вечірню службу. Господиня влаштувалася у вітальні зі скляночкою джину та втопила очі в чорні штори, думаючи про містера Фабера. Шкода, що він постійно сидить у своїй кімнаті. Жінці не вистачало компанії, а спілкування із цим чоловіком було саме тим, чого місіс Ґарден потребувала найбільше.

Такі думки будили в ній почуття провини, тому господиня почала думати про містера Ґардена. Спогади про нього були ще теплі, але дещо нечіткі, наче затерта, пошкоджена кіноплівка з нерозбірливим звуком. Жінці було легко згадати їхнє подружнє життя, але обличчя, одяг чи коментарі чоловіка щодо військових новин уже почали стиратися з її пам'яті. Містер Ґарден був маленьким енергійним чоловічком, успішним у бізнесі, коли йому таланило, та неуспішним, коли удача його полишала. У ліжку він був абсолютно ненаситний, хоча на людях поводився стримано. Місіс Ґарден дуже його любила. Господи, скільки ще жінок могли б опинитися в такій ситуації, якби ця війна розгорілася не на жарт? Господиня долила собі ще джину.

Містер Фабер був дуже спокійним, у цьому й полягала проблема. У нього наче не було жодного грішка: він не палив, кожен вечір сидів у своїй кімнаті та слухав класичну музику по радіо, від нього ніколи не пахло алкоголем. Чоловік читав багато газет і часто виходив на прогулянки. Незважаючи на своє доволі скрутне становище, Фабер справляв враження розумної людини: коли він брав участь у розмовах за вечерею, його думки завжди були глибшими, ніж у решти. Він точно міг би знайти кращу роботу, якби хотів. Вочевидь, залізничник сам позбавляв себе того, на що дійсно заслуговував.

Те саме можна сказати й про його зовнішність. Фабер мав чудову статуру: високий, довгоногий, із сильними плечима та шиєю, без грама зайвої ваги. Обличчя в нього було мужнє, з високим лобом, довгастим підборіддям і блакитними очима. Фабера не можна було назвати надзвичайно вродливим, але такий типаж подобався жінкам. Його красу псували лише губи: маленькі й тонкі. Вони надавали чоловікові жорстокого вигляду. Щодо містера Ґардена, то він був абсолютно не здатен на те, щоб скривдити когось.

Незважаючи на всі очевидні переваги, Фабер був не з тих чоловіків, на яких жінки дивляться двічі. Його поношені штани ніколи не бачили праски (місіс Ґарден легко б випрасувала їх, але чоловік ніколи не просив про це). Залізничник носив мішкуватий плащ і картуз, як у вантажників у порту. Вусів у нього не було, а волосся Фабер коротко стриг що два тижні. Чоловік наче навмисне хотів мати вигляд нікчеми.

Залізничник точно потребував жінки. Місіс Ґарден навіть на мить замислилася, чи він, бува, не гомосексуаліст, але швидко відкинула цю думку. Фаберу потрібна була жінка, яка б могла привести його у належний вигляд та підтримати його амбіції. А місіс Ґарден потрібен був чоловік, з яким можна було б поговорити. Ну і для кохання.

Проте Фабер ніколи не робив жодних кроків у цьому напрямку. Хоч кричи від розпачу. Місіс Ґарден знала, що вона приваблива жінка. Господиня глянула в дзеркало та долила собі ще краплю джину. Вродливе обличчя, світле хвилясте волосся і взагалі... є за що потриматися. Ця думка насмішила її, мабуть, уже трішки п'яну.

Місіс Ґарден випила ще джину. Може, треба самій зробити перший крок? Містер Фабер просто занадто сором'язливий, хронічно сором'язливий, але точно не позбавлений пристрасті — це вона розгледіла в його очах, коли він двічі випадково зустрів її у нічній сорочці. Може, якщо поводитися трохи нахабніше, вдасться побороти його сором'язливість? Втрачати ж нічого. Жінка спробувала уявити найгірший сценарій, який може трапитися, щоб зрозуміти, що вона відчуватиме. Скажімо, він може їй відмовити — буде соромно, ба навіть принизливо. Це точно поставить під удар її гордість. Але ж не обов'язково про це кому-небудь розповідати. Фабер просто поїде звідси та й усе.

Однак думка про відмову змусила місіс Ґарден облишити свій план. «Я не з тих жінок, що можуть поводитися нахабно. І вже час лягати спати», — подумала вона й пішла на гору, прихопивши з собою пляшку. Якщо випити ще скляночку джину в ліжку, то вдасться заснути.

Спальня місіс Ґарден була просто під кімнатою містера Фабера. Роздягаючись, жінка чула скрипку: вочевидь, він слухає радіо. Господиня одягла нічну сорочку — рожеву з вишитим комірцем (і ніхто не бачить!) — і випила ще скляночку джину. Цікаво, як виглядає містер Фабер без одягу? Мабуть, у нього плаский живіт, а навколо сосків росте волосся. Він худий, певно, аж ребра видно. У нього маленький підтягнутий зад. Жінка знову захихикала: ну що за сором!

Влаштувавшись зі скляночкою джину в ліжку, місіс Ґарден взяла книжку, але сконцентруватися на читанні не змогла. Крім того, вся та чужа романтика вже обридла їй. Історії про небезпечні любовні перипетії цікаво читати тоді, коли в тебе самої чудовий безпечний роман. Місіс Ґарден потрібно було дещо більше, ніж книжечки про кохання від Барбари Картленд[8]. Жінка зробила ще ковточок. Нехай уже містер Фабер вимкне своє радіо, бо таке відчуття, наче спиш на танцювальній вечірці!

Звісно, можна піти та попросити його. Годинник показує пів на одинадцяту. Можна накинути халат (у тон до нічної сорочки), трохи причесатися, взути капці (доволі витончені, з трояндами), піднятися сходами на поверх вище та, власне, постукати у двері. Містер Фабер відчинить їй, мабуть, у брюках і майці, та погляне на неї так, як дивився, коли вперше побачив її в нічній сорочці дорогою до ванної кімнати...

— От же стара дурепа! — вголос промовила до себе жінка. — Ти ж просто шукаєш привід, щоб піднятися до нього!

А навіщо їй узагалі якийсь там привід? Вона доросла жінка, що мешкає у своєму будинку та вже десять років не зустрічала жодного чоловіка, який би їй подобався! До біса! Місіс Ґарден потрібен сильний волохатий чоловік, який придавить її до ліжка, стисне груди та, дихаючи у вухо, розсуне великими долонями ноги, бо назавтра з Німеччини прилетить газова бомба й усі вони задихнуться та помруть, а вона втратить свій останній шанс!

Місіс Ґарден випила склянку джину, одягла халат, причесалася, взула капці й схопила ключі на випадок, якщо Фабер замкнув двері та не почує її стукіт через свою музику.

На сходах нікого не було, і жінка почала підніматися у темряві. Одна сходинка рипіла, тому Місіс Ґарден хотіла через неї переступити, але зашпорталася й важко гупнула ногою. Ніхто не почув. Господиня піднялася та постукала удвері, потім легенько штовхнула їх — зачинено. За стіною замовкло радіо й почувся голос містера Фабера:

— Хто там?

У нього була хороша вимова — ні кокні[9], ні акценту. Просто приємна нейтральна вимова.

— Можна з вами поговорити? — спитала місіс Ґарден.

Чоловік завагався, а відтак промовив:

— Я не одягнений.

— Я теж, — хихикнула жінка й відімкнула двері своїм ключем.

Фабер стояв перед приймачем із якоюсь викруткою в руках. У штанях, але без майки. Обличчя в нього було біле, як сніг, і страшенно перелякане. Місіс Ґарден увійшла та зачинила за собою двері. Що ж тепер сказати? Жінка пригадала фразу з американського фільму:

— Може, купите самотній жінці випити?

От же дурня — у нього в кімнаті немає випивки, а піти вони точно нікуди не зможуть, бо жінка неодягнена. Проте фраза місіс Ґарден прозвучала спокусливо та наче зумовила потрібний ефект. Фабер нічого не відповів і повільно підійшов до господині. У нього дійсно росло волосся навколо сосків. Місіс Ґарден зробила крок назустріч, і чоловік обійняв її. Жінка заплющила очі, підняла обличчя та відчула його поцілунок. В обіймах Фабера її спина трохи прогнулася — і раптом нестерпний біль пронизав усе тіло. Рот відкрився в німому крику.

Фабер чув, як місіс Ґарден перечепилася на сходах. Якби вона почекала ще з хвилинку, він би встиг сховати передавач у ящик, а шифрувальні книги — у шафу, і жінці б не довелося помирати. Проте шпигун не встиг прибрати докази, коли в замку повернувся ключ, і чоловік схопив стилет[10].

Місіс Ґарден трохи вигнулася, і через це Фабер не влучив у серце з першого разу. Довелося засунути пальці їй до рота, щоб жінка не закричала, а потім вдарити ще раз. Удруге чоловік влучив у ребро, тому лише поранив господиню. Приснула кров — чисто вбити не вийшло. Ніколи не виходить, якщо не влучаєш із першого удару.

Тепер жінка вся звивалася, уколом у серце її не вбити. Тримаючи пальці в її роті, Фабер іншою рукою схопив місіс Ґарден за щелепу та притиснув до дверей. Голова господині глухо вдарилася об дерев'яні панелі — краще б він не вимикав музику, та звідки ж йому було знати?

Якусь мить шпигун вагався. Добре було б, якби жінка померла в ліжку — Фабер уже навіть планував, як маскуватиме докази вбивства. Тепер же він не мав певності, чи зможе дотягти її тіло до постелі без зайвого шуму. Фабер міцніше схопив місіс Ґарден за щелепу — жінка продовжувала битися головою об двері — та широкою дугою розрізав її горло. Вийшло неохайно: стилет не призначений для того, щоб різати, і взагалі агент не любив перерізати горлянки.

Фабер відскочив, щоб уникнути першого виплеску крові з горла, а потім швидко підхопив місіс Ґарден, щоб її тіло не впало на підлогу. Намагаючись не дивитися на шию, він підтягнув жінку до ліжка та вклав її на нього.

Шпигуну доводилося вбивати і раніше, тому він знав, якою буде його реакція, щойно він відчує себе у безпеці. Чоловік підійшов до раковини в кутку й нахилився в очікуванні спазмів. Над умивальником висіло дзеркало, в якому відображалося його обличчя: бліда шкіра та широко розплющені очі. Вбивця. Фабера знудило, але потім стало трохи краще.

Тепер можна повертатися до роботи. Чоловік знав, як треба діяти: він усе продумав, ще коли вбивав місіс Ґарден.

Фабер умився, почистив зуби й вимив після себе раковину. Потім він сів за стіл біля передавача, глянув у записник, відшукав потрібне місце та продовжив вистукувати повідомлення. Воно було довгим: треба передати дані про армію, яку готували до відправки у Фінляндію. Фабер устиг передати половину інформації, коли його перервала місіс Ґарден. У блокноті текст уже був зашифрований. У кінці свого повідомлення шпигун передав «привіт Віллі» й на цьому завершив.

Відтак Фабер спакував передавач у спеціальний кейс, а решту своїх речей — у валізу. Штани він почистив від плям крові, а потім і сам помився.

Нарешті агент глянув на труп.

Тепер уже можна ставитися до цього холоднокровно. Іде війна, а вони — вороги. Якби він не вбив місіс Ґарден, вона б стала причиною його смерті. Вона була загрозою, і Фабер відчув полегшення, коли нейтралізував її. Не варто було його лякати.

Однак перед шпигуном постало вкрай неприємне завдання. Він розв'язав халат місіс Ґарден і задер нічну сорочку до пояса. На жінці були панталони — чоловік розірвав їх так, що стало помітно лобкове волосся. Нещасна місіс Ґарден. Вона лише хотіла його звабити. На жаль, у Фабера не було жодної можливості випровадити її з кімнати так, щоб вона не побачила передавача. Британська пропаганда закликала людей уважно стежити за підозрілими речами — до смішного уважно. Якби в Абвері[11] справді працювало стільки агентів, як розповідають у британських газетах, Німеччина вже б давно виграла війну.

Фабер ступив крок назад і знову глянув на місіс Ґарден, схиливши голову набік: «Щось не так. Треба думати, як сексуальний маніяк. Якби мене охопила пристрасть, жага оволодіти такою жінкою, як Уна Ґарден, і я вбив її заради цього, що б я робив?»

Ну звичайно ж! Такий чоловік точно б захотів побачити її груди. Фабер нахилився до тіла, вхопив комір сорочки та рвонув його вниз до талії. Великі груди звісились набік. Звісно, поліцейський патологоанатом швидко зрозуміє, що жінку не зґвалтували, але це вже не матиме значення. Фабер вивчав криміналістику в Гейдельберзі та знав, що часто напади, які мають на меті згвалтування, так і не закінчуються статевим актом. Крім того, на таке шпигун не був готовий навіть заради Фатерлянда. Він же не есесівець. Дехто з тих і справді міг би згвалтувати труп... Треба викинути ці думки з голови.

Фабер знову помив руки та одягнувся. Була майже північ — можна зачекати ще з годину, а потім піти звідси. Так буде безпечніше. Чоловік сів і почав думати, чи не наробив він якихось помилок.

Помилки були, ніде правди діти. Якби його прикриття було бездоганним, він би ніколи не опинився в такій ситуації. І ніхто не викрив би його таємницю. Але місіс Ґарден це вдалося. Точніше, вдалося б, якби вона прожила ще декілька секунд. Значить, його прикриття мало слабкі місця, а це вказує на те, що він десь помилився.

Треба було поставити засув на двері. Краще вже нехай би його вважали звичайнісіньким боягузом, аніж господині в нічних сорочках проникали зі своїми ключами в його кімнату.

Проте це була лише вершина айсберга. Справжня проблема полягала в тому, що Фабер, як холостяк, привертав до себе занадто багато уваги. Ця думка викликала в нього лише роздратування. Шпигун знав, що він вродливий чоловік, у якого немає жодної поважної причини для того, щоб бути самотнім. Агенту потрібно було вигадати якусь «легенду», щоб попередити можливі зазіхання з боку таких-от місіс Ґарден.

Треба пошукати натхнення в реальному житті. Чому ж він самотній? Фабер неспокійно поворухнувся: йому не подобалося копирсатися у власній душі. Відповідь була проста: чоловік залишався холостяком через свою роботу. У більш глибокі нетрі свого внутрішнього світу шпигун залазити не хотів.

Доведеться ночувати під відкритим небом. Наприклад, десь у Гайґейтському лісі. Уранці можна буде віднести речі на вокзал у камеру схову, а ввечері — поїхати в кімнату в Блекгіті. Відтепер Фабер користуватиметься винятково своєю другою «особистістю». Поліції він недуже боявся, бо комівояжер, який жив у Блекгіті на вихідних, був мало схожий на працівника залізниці, що вбив свою господиню. Той, за кого Фабер видавав себе в Блекгіті, був яскравим, відкритим та веселим чоловіком. Він носив барвисті краватки, купував напої на всю компанію та часто змінював зачіску. Поліція ж буде шукати миршавого збоченця, який не брав до рота випивки та тримався подалі від жінок, аж поки його не охопила жадоба. Ніхто й не подумає запідозрити вродливого комівояжера в смугастому костюмі, якого, звичайно, теж час від часу відчуває пориви пристрасті. Проте цьому торговому агенту точно не треба вбивати жінку, щоб побачити її груди.

Однак Фаберу доведеться потурбуватися про прикриття: він звик мати мінімум дві особистості. Потрібна нова робота й нові документи (паспорт, посвідчення, продовольча картка, свідоцтво про народження). Усе це вкрай ризиковано. Чорти б забрали місіс Ґарден! Вона що, не могла напитися та заснути, як завжди?

Перша ночі. Фабер востаннє оглянув кімнату. Про докази можна не хвилюватися, бо його відбитки пальців однаково є всюди, а в поліції не буде жодних сумнівів щодо того, хто саме скоїв вбивство. Ніяких особливих почуттів до цього будинку чоловік не мав. Хоч Фабер і прожив тут два роки, він не вважав це місце своєю домівкою.

Проте цей будинок навчить його на все життя ставити засув на двері.

Фабер вимкнув світло, взяв речі, тихенько спустився сходами вниз і вийшов у ніч.

2

Генріх II був не таким, як інші англійські королі. У ті часи, коли про короткострокові ділові візити ніхто й не чув, він примудрявся стрибати між Англією та Францією з такою швидкістю, що люди почали говорити про його надприродні здібності. Звісно, ці чутки король і не думав спростовувати. У 1173 році в червні чи вересні (залежно від того, яким джерелам довіряти) Генріх II приїхав до Англії та повернувся назад до Франції так швидко, що жоден літописець того часу про це не дізнався. Пізніше історики знайшли докази цього візиту в звітах скарбівні. У ту пору королівство Генріха II переживало атаку військ його синів із півночі та півдня — на кордоні з Шотландією та на півдні Франції. Нащо ж він приїздив? Із ким він зустрічався? Чому цей візит залишався таємницею в часи, коли чутки про магічні сили могли перемогти цілу армію? Якою була мета того приїзду?

Саме це й намагався з'ясувати Персіваль Ґодліман улітку 1940 року, коли солдати Гітлера серпом пройшлися полями Франції, а англійці кривавим потоком повзли на рідну землю через вузьку, наче шийка пляшки, гавань Дюнкерка.

Професор Ґодліман знав про Середньовіччя більше, ніж будь-хто. Його книжка про «чорну смерть» — пандемію чуми XIV століття — змінила чи не всі погляди про розвиток Середньовіччя та здобула таку популярність, що її навіть надрукувало видавництво «Penguin». Досягши значних успіхів, Персіваль Ґодліман вирішив приділити увагу більш раннім періодам історії, які ще важче піддавалися вивченню.

О пів на першу чудового червневого дня секретарка професора зайшла до нього в кабінет і побачила, що Персіваль Ґодліман схилився над рукописом, перекладаючи його з середньовічної латини на англійську. Щоправда, його письмо було ще менш зрозумілим. Жінці не подобалася кімната з рукописами: в ній пахло смертю. До того ж на дверях усюди було стільки замків, що приміщення нагадувало мавзолей. Секретарка поспішала на обід у сад на Ґордон-сквер.

Ґодліман стояв біля кафедри на одній нозі. Світло, відбиваючись від книжки, падало йому на обличчя так, що професор був схожий на привида чи середньовічного ченця, який нерухомо вартує своє творіння. Секретарка покашляла та зачекала, доки Ґодліман — невеличкий чоловіку твідовому костюмі з покатими плечима та зіпсованим зором — її помітить. До речі, якщо витягти професора із Середньовіччя, то він може бути цікавим співрозмовником. Жінці довелося знову покашляти, щоб привернути до себе увагу:

— Професоре Ґодліман?

Він підвів на неї погляд і усміхнувся. Ось тепер професор уже менше нагадував привида й більше скидався на чийогось ненормального батька.

— Вітаю! — вигукнув він здивовано, наче зустрів сусіда посеред пустелі Сахара.

— Ви просили нагадати про обід із полковником Террі у «Савої».

— О, так! — професор витяг з кишеньки годинника. — Мабуть, треба виходити, якщо я хочу встигнути дійти туди пішки.

— Я принесла ваш протигаз.

— О, дуже дякую! — чоловік знову посміхнувся. Іноді все ж таки він може бути приємним. — Як думаєте, треба одягнути пальто?

— Вранці ви прийшли без нього. Сьогодні тепло. Зачинити за вами сховище?

— Так-так, дякую, — він поклав записник до кишені та вийшов.

Секретарка оглянула сховище, здригнулася і вийшла слідом за професором.

Полковник Ендрю Террі був сухим від постійного куріння й червонощоким шотландцем із рідким волоссям пшеничного кольору, намащеним бріоліном. Одягнений у цивільне, він чекав професора за столиком у «Савой-гриль». У попільничці вже було три недопалки. Полковник підвівся, щоб потиснути Ґодліману руку.

— Доброго дня, дядьку Ендрю, — сказав професор до молодшого брата своєї матері.

— Як життя, Персі?

— Пишу книгу про Плантагенетів[12], — Ґодліман сів на вільний стілець.

— І досі тримаєш рукописи в Лондоні? Дивно.

— Чому?

Террі підпалив наступну цигарку.

— Вивозь їх із міста — на випадок бомбардування.

— А треба?

— Половину Національної галереї закопали десь в Уельсі. Молодий Кеннет Кларк[13] кумекає краще, ніж ти. До речі, тобі й самому було б добре поїхати звідси, доки є така можливість. У тебе, мабуть, небагато учнів залишилося, еге ж?

— Небагато, це точно, — професор узяв меню в офіціанта. — Дякую, аперитиву не треба.

Террі меню не взяв.

— Серйозно, Персі, навіщо ти тут сидиш?

Очі Ґодлімана спалахнули, наче проектор, — мовби він подумав про щось уперше відтоді, як увійшов.

— Треба евакуювати дітей і таких геніїв нації, як Бертран Расселл[14]. А я... Якщо я поїду, то це матиме такий вигляд, наче я тікаю та дозволяю іншим битися за мене. Може, це і не дуже логічно, але справа не в логіці, а в почуттях.

Террі всміхнувся, наче саме це він і очікував почути від Ґодлімана, проте одразу змінив тему й опустив очі в меню.

— Заради ж Бога! Пиріг лорда Вултона?[15]

— Я певен, що там лише картопля та овочі.

Коли принесли замовлення, Террі запитав:

— Що думаєш про нового прем'єр-міністра?

— Просто віслюк, але Гітлер — теж дурень. Однак поглянь, як далеко він зміг зайти. А ти що думаєш?

— Ну, нас Вінстон влаштовує. Він хоча б схильний до агресивних дій.

— Нас? Ти що, знову в грі?

— Насправді я ніколи не виходив з неї.

— Але ж ти казав...

— Персі, хіба ти не знаєш, що в армії є такі підрозділи, в яких службовці заперечують свою причетність до них?

— Нічого собі! Увесь цей час...

Принесли першу страву, й чоловіки відкрити пляшку білого бордо. Ґодліман замовив запеченого лосося і замислився. Зрештою Террі спитав:

— І досі думаєш над тим, що я сказав?

Професор кивнув:

— Згадав, як був молодий. Страшні були часи, — у голосі Ґодлімана вчувалася ностальгія.

— Війна тепер інакша. Нині мої хлопці не вештаються в тилу ворога, рахуючи намети. Хоча ні, вештаються, звичайно, але це вже не відіграє такої важливої ролі. Зараз ми просто перехоплюємо радіоповідомлення.

— А хіба їх не зашифровують?

— Можна ж розшифровувати, — знизив плечима Террі. — Зараз ми дізнаємося про все необхідне саме таким чином.

Ґодліман озирнувся довкола — нікого не було. Хоча, звісно, Террі не треба було нагадувати, що безтурботні балачки можуть коштувати життя.

Полковник продовжив:

— Моя робота — пересвідчуватися, що в них немає потрібної інформації щодо нас.

На друге чоловікам принесли курячий пиріг. Яловичину вже не подавали. Ґодліман мовчки слухав Террі.

— Кумедний цей Канаріс. Адмірал Вільгельм Канаріс, голова Абверу. Я колись зустрічався з ним перед тим, як все це почалося. Йому подобається Англія, і він не дуже в захваті від Гітлера. У будь-якому разі нам відомо, що він отримав наказ розпочати масштабну розвідоперацію проти нас, щоб підготуватися до наступу. Проте Канаріс не надто старається. Ми заарештували їхнього найкращого шпигуна в перший же день після оголошення війни — він заразу в'язниці Вандсворт. Шпигуни Канаріса — нетямущий народ: старі бабусі в пансіонах, навіжені нацисти, дрібні злодії...

— Годі вже, старий, це занадто, — урвав Ґодліман. Від люті та нетями його аж трусило. — Це ж усе таємна інформація! Я не хочу цього знати!

Террі залишався цілковито спокійним.

— Ще щось замовлятимеш? Я хочу шоколадного морозива.

Ґодліман підвівся.

— Я наївся. Повернуся до роботи, якщо ти не проти.

Террі кинув на нього прохолодний погляд.

— Світ міг би й зачекати на твою працю про Плантагенетів. Хлопче, війна йде. Я хочу, щоб ти працював на мене.

Ґодліман довго дивився на нього згори вниз.

— Та що ж, у біса, я робитиму?

— Ловитимеш шпигунів, — губи Террі розтяглися в хижій посмішці.

Незважаючи на чудову погоду, Ґодліман повертався в інституту паскудному настрої. Ніяких сумнівів: він погодиться на пропозицію полковника Террі. Його країна воює — і робить це за праве діло. Тому якщо професор застарий, щоб іти в бій, то принаймні так він зможе допомогти своїй країні. Вагався Ґодліман лише через свою роботу. Її треба полишити — і хтозна на скільки років. Ця думка пригнічувала чоловіка. Десять років тому померла його дружина, і з тих пір його цілковито захопила середньовічна історія. Ґодліман отримував задоволення від того, що розгадував таємниці, шукав дрібні підказки, працював із протиріччями, брехнею, пропагандою та вигадками. Його нова книжка стане кращою у своїй галузі за останнє століття — і ще століття ніхто точно навіть близько не зрівняється з її автором. Професор так давно присвятив своє життя цій роботі, що навіть думка про те, щоб її полишити, здавалася йому безглуздою. Змиритися з нею було приблизно так само складно, як, наприклад, сприйняти новину про те, що люди, яких ти називав татом і мамою, насправді тобі не рідні.

Раптом у думки Ґодлімана вірвався лемент сирени повітряної тривоги. Спершу з'явилося бажання її проігнорувати — багато хто так робив, та й до інституту залишилося іти лише десять хвилин. А втім, до роботи професор уже точно сьогодні не повернеться, тож він поспіхом попрямував до станції метро, де щільний натовп лондонців спускався сходами на тьмяну платформу. На стіні висів плакат із рекламою супів «Bovril», біля якого Ґодліман і зупинився. Насправді проблема криється не тільки в роботі.

Сама ідея повернутися у гру пригнічувала професора. Звісно, в цій роботі були й переваги: увага до кожної дрібниці, цінність розуму та прискіпливості, ризик зі здогадками. Але увесь той шантаж, зрадництво, обман... повсякчасні удари в спину. Ґодліман ненавидів це. Людей на платформі ставало все більше, тому професор сів на підлогу, поки ще було місце. Біля нього стояв чоловік у формі водія автобуса.

— Бути сьогодні в Англії, в цей літній день! Знаєте, хто це сказав? — усміхнувся водій.

— У цей квітневий день, — виправив його Ґодліман. — Це сказав Браунінг[16].

— А мені казали, що Гітлер.

Жінка, яка стояла біля нього, розсміялася, і водій повернувся до неї:

— А ви чули, що біженець із Лондона сказав дружині одного фермера?

Ґодліман перестав слухати і згадав, як сам мріяв опинитися в Англії, коли сидів на гілці платана в туманній французькій долині в тилу німців. Через туман навіть у трубу складно було розгледіти щось, окрім нечітких силуетів, тому чоловік збирався злізти з дерева та повернутися пішки десь на милю. Раптом просто нізвідки з'явилися троє німецьких солдатів, які всілися під деревом і закурили. Трохи згодом вони навіть витягли карти — у той момент молодий Ґодліман зрозумів, що вони тут надовго, — вочевидь, примудрилися втекти від завдань. Англійцю довелося залишитися на своїй гілці. Скоро через брак руху Персіваля почали бити дрижаки, а м'язи зводило судомами. Коли сечовий міхур досяг чи не максимальної напруги, чоловік витяг револьвер і застрелив усіх німців просто в маківки коротко підстрижених голів. Ось троє людей сміються, лаються та програють у карти свою платню — і за мить їх вже немає. Ґодліман уперше вбив людину, але все, про що він міг думати, було: «Я вбив через те, що хотів справити нужду».

Професор поворушився, і холод гранітної підлоги відігнав спогади. З тунелю війнуло гарячим повітрям — приїхав поїзд. З нього вийшли пасажири й почали шукати собі місця на платформі. Ґодліман дослухався розмов навколо.

— Ви слухали Черчилля по радіо? Ми в той час були в «Герцог Веллінгтон». Джек Торнтон навіть плакав, старий недоумок...

— Як я зрозумів, хлопця Кейті взяли до старовинного маєтку, і в нього навіть є власний слуга! А мій Алфі доїть корову...

— Уже так давно не подають яловичих стейків, що я навіть забув, які вони на смак!.. Дякувати Богові, хоч комітет закупівлі вина передбачив кризу та заздалегідь замовив двісті сорок тисяч пляшок...

— Так, весілля було маленьке. Усе правильно: чого зволікати, коли не знаєш, як воно буде завтра?

— І це вони називають весною! Кажуть, щорік стає тільки гірше...

— Вона знову вагітна... Саме так, від попередніх пологів минуло тринадцять років. Звідки тільки береться!..

— Ні, Пітер так і не повернувся з Дюнкерка...

Водій автобуса запропонував цигарку, але Ґодліман відмовився і витяг люльку. Хтось почав пісню:

Нам доглядач закричав: «Вікна затуліть-но!» «Та все рівно! — кричимо. — Не боїмося німця! Гей-но, Мері, не барися задирай спідницю!»

Натовп швидко підхопив, і скоро співали вже всі присутні. Ґодліман теж. Уся нація ховала свій страх перед програшем у війні за непристойними пісеньками, наче хлопчаки, що насвистують, коли проходять уночі повз кладовище. Професора раптом охопило почуття єдності з Лондоном та його мешканцями. Почуття це швидкоплинне, звичайно, як будь-яка масова істерія, але голос у голові вже шепотів: «Ось, ось воно. Ось за що варто боротися». Звісно, Ґодліман знав, наскільки фальшиве це почуття, але йому було байдуже. Він уперше за багато років відчув фізичне задоволення від людського товариства, і йому це подобалося.

Скоро почувся сигнал кінця повітряної тривоги, й усі, продовжуючи співати, вийшли сходами на вулицю. Там професор знайшов телефон-автомат і набрав номер полковника Террі: «Коли починаємо?»

3

Маленька сільська церква з каменю. Стародавня й дуже мила. Поруч — кладовище з дикими квітами, оточене кам'яним муром. Ця церква — може, у дещо іншому вигляді — стояла тут ще під час минулого вторгнення загарбників, тобто майже тисячу років тому. Північна стіна нефа була декілька футів завтовшки й мала два крихітні віконця — з тих пір вона зовсім не змінилася. Тоді церкви будували не тільки як притулок для душі та тіла: ті віконечка були призначені для того, щоб випускати стріли й не впускати небесне світло. Через тисячу років місцеві волонтери планували використовувати цю будівлю у випадку, якщо ворог перекинеться через канал та знову вторгнеться на британську землю.

Але в серпні 1940-го тупіт солдатських чобіт ще не лунав під дахом цієї церкви. Сонячне сяйво проливалося крізь кольорові вітражі, що пережили іконоборців Кромвеля та жадібність Генріха VIII, а звуки органа, якого ще не торкнулася ані пліснява, ані жук-точильник, зігрівали душі присутніх.

Весілля було прекрасне. Люсі, звичайно ж, була вбрана в біле, а її п'ять сестер-дружок — у сукні абрикосового кольору. Девід гордо стояв у парадній формі пілота Королівських військово-повітряних сил — він одягнув її вперше. Усі присутні співали двадцять другий псалом — «Господь — мій Пастир» під музику «Crimond».

Батько Люсі пишався нею, як пишається чоловік своєю старшою та найвродливішою дочкою, коли вона виходить заміж за хлопця у формі. Сам він був фермером, але вже хтозна-скільки не брався до трактора, бо всі свої орні землі здавав в оренду, а на решті угідь розводив скакових коней. На жаль, узимку всі пасовища доведеться переорати під картоплю. Тож батько Люсі був радше джентльменом, ніж фермером, але засмагле обличчя, широкі груди та великі грубі руки змушували інших думати, що він таки селянин. Більшість чоловіків, які сиділи біля нього, були дуже схожі між собою: здорові мужики із червоними обличчями одягнули твідові костюми замість елегантних фраків та взули грубі черевики.

Дружки нареченої теж мали дещо однотипний вигляд: звичайні сільські дівчата. Але сама наречена — ні. Вона була схожа на свою матір: темно-руде густе волосся з чудовим блиском, овальне обличчя, широко посаджені бурштинові очі. Коли Люсі подивилася на священика своїм прямим відкритим поглядом і мовила: «Я згодна», — в останнього промайнула думка: «Господи, та вона дійсно погодилася!» Дивна думка, як для священика посеред весілля, чи не так?

Родина нареченого теж мала спільні для всіх особливості. Батько Девіда був юристом, який під професійно насупленими бровами ховав свою неймовірно чуйну душу. У минулій війні він дослужився до звання майора й усі ці військово-повітряні сили та повітряну війну вважав тимчасовими непорозуміннями, які скоро владнаються. На батька не був схожий ніхто з присутніх. Навіть його син, який стояв біля вівтаря та присягався кохати свою дружину до смерті (яка, борони Боже, може опинитися ближче, ніж здається). Усі рідні Девіда походили на його матір, яка сиділа поруч із батьком: майже абсолютно чорне волосся, темна шкіра та довга витончена постать.

Девід був найвищим у родині. Минулого року завдяки цьому він побив рекорд Кембриджського університету зі стрибків у висоту. Девід вважався вродливим юнаком. Його обличчя навіть можна було б назвати жіночним, якби не темна тінь бороди, яку він голив двічі на день. Хлопець мав довгі вії, розумний погляд (він таким і був) та якийсь надто чуттєвий вираз обличчя (хоча вразливим Девіда ніхто не вважав).

Загалом, ідилічна картина: двоє щасливих вродливих молодих людей із поважних і досить заможних родин (такі сім'ї являють собою кістяк країни) беруть шлюб у чудовій сільській церкві погожого літнього дня.

Коли молодих оголосили чоловіком та дружиною, матері й бровою не повели, а батьки удвох розплакалися.

Іще одна пара вологих від шампанського губ мазнула Люсі по щоці. Дівчина вже вкотре подумала, що це просто варварська традиція. Вочевидь, звичай цілувати наречену усім присутнім прийшов зі ще більш диких часів, коли кожен чоловіку племені мав право... Загалом, уже давно пора назовсім забути про цю дурнувату традицію.

Люсі заздалегідь знала, що ця частина весілля подобатиметься їй найменше. Якщо ще шампанське було їй до смаку, то курячі ніжки та краплі ікри на величезних шматках хліба не викликали в неї захвату, як і нескінченні фотографування, тости та масні жарти про медовий місяць. Щоправда, могло бути й гірше. У мирні часи її батько точно б улаштував усе це в Альберт-холі.

Уже вдев'яте Люсі зичили, щоб усі сімейні негаразди «були просто дрібницею», а хтось більш оригінально побажав, щоб «у садку росли не тільки квіточки». Дівчина вже втомилась потискати численні руки та вдавати, що не чує коментарів на кшталт «ох і заздритиму я Девіду сьогодні вночі». Сам наречений подякував батькам Люсі за те, що довірили йому таку чудову дочку — наче вона була якоюсь річчю в пишній обгортці, вартою лише найкращого власника. У відповідь батько дівчини проголосив щось геть нісенітне в стилі: «Я не втратив дочку, а здобув сина». Узагалі весь цей захід був неймовірно дурним, але чого не зробиш задля батьків.

Звідкись із бару підвалив далекий родич напідпитку, й Люсі ледве стрималася, щоб не здригнутися всім тілом.

— Девіде, це дядечко Норман, — познайомила вона свого уже чоловіка з родичем.

Останній важко стиснув худу долоню Девіда.

— Ну що, хлопчику, коли заступаєш на службу?

— Завтра, сер.

— Як? І медового місяця не матимеш?

— Лише одну добу.

— Та ти ж, мабуть, щойно пройшов навчання?

— Так, але я вже давно вчився літати. Ще у Кембриджі. У них не вистачає пілотів, тож я, мабуть, уже завтра матиму перший виліт.

— Ну годі вже, Девіде, — тихенько спробувала зупинити його Люсі, але на неї ніхто не звернув уваги.

— На чому літатимеш? — захоплено поцікавився дядько.

— На «спітфайрі». Учора бачив свою пташку — красуня, — Девід уже почав використовувати популярний серед пілотів сленг: пташка, ящик із крилами, бандит на другу годину. — У неї вісім кулеметів, може літати до 350 вузлів, а віражі закладає чи не в ящику з-під черевиків!

— Просто чудово! Ви, мабуть, дасте на горіхи тому Люфтваффе[17], еге ж?

— Ми вчора в них шістдесят одиниць збили — і лише одинадцять машин втратили, — у голосі Девіда було стільки гордості, наче він сам їх збивав. — А позавчора вони намагалися прорватися у Йоркшир — так тікали назад у Норвегію, лише п'яти блищали! А ми не втратили жоден борт!

Дядько Норман із п'яною запальністю ухопив Девіда за плече:

— Ніколи, — помпезно почав він цитувати, — так багато не були так сильно зобов'язані стільком небагатьом. Черчилль так сказав.

Девід вичавив із себе ввічливу усмішку.

— Мабуть, він мав на увазі рахунки за продовольство.

Люсі ненавиділа, коли люди перетворювали кровопролиття та руйнацію на щось банальне.

— Девіде, нам уже час переодягатися, — урвала вона їхню розмову.

В окремих машинах вони поїхали додому до Люсі, де її мати допомогла їй зняти весільну сукню та почала:

— Люба, я не знаю, чого ти чекаєш від сьогоднішньої ночі... але ти маєш дещо знати...

— Мамо, припини це, мені ніяково! — перебила її Люсі. — Ти років на десять запізнилася з цією промовою. Надворі ж 1940-й!

Мати почервоніла.

— Ну добре, люба, — м'яко погодилася вона. — Але якщо тобі треба буде з кимось поговорити...

Тут Люсі збагнула, що її матері знадобилися неабиякі зусилля, щоб наважитися на цю розмову.

— Дякую, — дівчина торкнулася її руки. — Звісно, я звернуся до тебе.

— Ну гаразд. Якщо щось знадобиться, погукай мене, — мати поцілувала дочку в щоку і вийшла.

Люсі залишилася сидіти перед дзеркалом у нічній сорочці, розчісуючи волосся. Вона вже знала, чого очікувати від цієї ночі. Приємні спогади розпалювали пристрасть. Зваблення було добре сплановане, хоча в Люсі тоді не виникало жодної підозри щодо того, що Девід міг бодай щось таке планувати.

Це трапилося в червні, за рік після їхнього знайомства на балі-маскараді. Вони бачилися що два тижні, а ще Девід провів з родиною Люсі більшу частину великодніх канікул. Батькам вибір дівчини подобався: красивий, розумний хлопець, джентльмен із того самого прошарку суспільства, що й їхня родина. Батько Люсі казав, наче Девід дещо свавільний, але мама переконувала його, що поміщики вже шістсот років так кажуть про студентів. Мати дівчини вважала, що юнак добре ставитиметься до своєї дружини, а це найголовніше. Так ось, у червні Люсі поїхала до Девіда на всі вихідні.

Його сім'я жила у вікторіанській копії фермерського будинку вісімнадцятого століття: квадратна споруда з дев'ятьма спальнями та терасою з чудовим краєвидом на сад. Люсі більш за все вразило те, що люди, які його саджали, знали, що не доживуть до того дня, коли дерева виростуть. У домі панувала невимушена атмосфера, закохані пили пиво на терасі, насолоджуючись літнім теплом. Саме тоді Девід і розповів, що разом з іншими чотирма хлопцями з університету записався на курси пілотів військово-повітряних сил. Він хотів літати на винищувачі.

— Я непогано літаю, — казав він, — а коли війна набиратиме обертів, їм знадобиться багато пілотів. Кажуть, що цього разу вирішальні битви відбуватимуться в повітрі.

— Тобі зовсім не страшно? — тихо спитала Люсі.

— Анітрохи! — відповів юнак, а потім прикрив очі долонею та зізнався. — Дуже страшно.

Люсі подумала, що він неймовірно хоробрий, і стисла його руку.

Пізніше закохані взяли купальні костюми та пішли на озеро. Вода була чиста та прохолодна, сонце ще припікало, тому Люсі й Девід радісно хлюпалися коло берега, наче насолоджувалися останніми хвилинами дитинства.

— Добре плаваєш? — спитав він.

— Точно краще, ніж ти!

— Тоді гайда наввипередки! До острова?

Люсі затулила долонею очі й подивилася на сонце, удаючи що й не здогадується, як звабливо виглядає в мокрому купальнику. Островом хлопець назвав невеличку купку кущів та дерев, які росли ярдів за сто від берега посеред озера. Дівчина опустила руки і гукнула:

— Марш! — і попливла до острова швидким кролем.

Девід, звісно, переміг: руки й ноги в нього були набагато довшими. За п'ятдесят ярдів від острова Люсі забракло сили, тому їй довелося перейти на брас, а потім взагалі перевернутися на спину. Девід уже сидів на березі та віддихувався, наче морж. Побачивши, що дівчина втомилася, він пірнув назад, підплив до неї та підхопив під пахви, як вчать у посібниках з рятування. Тримаючи Люсі під грудьми, хлопець повільно потяг її до берега.

— Мені навіть подобається, — прокоментував Девід, і дівчина засміялася, незважаючи на втому. — Знаєш, мабуть, треба тобі сказати...

— Що сказати? — Люсі й досі задихалася.

— Озеро лише чотири фути завглибшки.

— Ах ти шахраю! — вона відкинула його руки, розсміялася і підхопилася на ноги.

Девід узяв її за руку та повів на острів, де показав старий дерев'яний човен, що гнив під кущем глоду.

— Як я був малий, я плавав на цьому човні, ховаючи татову люльку, тютюн та сірники в газеті. А тут я курив.

Закохані вийшли на галявинку, щільно оточену кущами, під ногами пружно подавався мох. Люсі всілася на землю.

— Назад плистимемо повільно, — пообіцяв Девід.

— От же негідник!

Хлопець сів поруч і поцілував Люсі, а потім повільно притис до землі. Девід пестив її стегна, цілував шию — і скоро дівчина вже забула, що їй було холодно. Коли юнак ніжно поклав свою долоню на м'який горбок між її ніг, Люсі дугою вигнула спину, наче просила його притиснути сильніше. Дівчина долонями притягла його обличчя ближче та подарувала йому довгий вологий поцілунок. Девід підчепив бретельки її купальника й потягнув донизу.

— Ні, — заперечила Люсі.

Він опустив обличчя між її грудьми.

— Люсі, будь ласка...

— Ні.

Девід підвів на неї погляд.

— Може, сьогодні мій останній шанс...

Вона відкотилася та підвелася. А потім війна... благання в його погляді... палаюче молоде обличчя... запал пристрасті в неї в животі, який ніяк не вщухав... І Люсі одним рухом зняла з себе купальник і шапочку для купання. Її темне руде волосся розсипалося на плечах, і дівчина опустилася перед Девідом на коліна. Узявши його обличчя у долоні, Люсі наблизила його губи до своїх грудей.

Цноту вона втратила безболісно й не вагаючись — може, лише трошки зарано, але почуття провини тільки додавало перчинки до приємних спогадів. Навіть якщо це й було добре сплановане зваблення, то Люсі стала добровільною, навіть охочою, жертвою (особливо під кінець).

Дівчина почала одягатися для виходу. Того дня на острові їй не раз вдалося його вразити: вперше — коли вона хотіла, щоб він поцілував її груди, а потім — коли вона власними руками направила його у своє тіло. Вочевидь, про таке не попереджали в книжках, які він читав. Сама Люсі, як і більшість її подруг, за інформацією про секс зверталася до романів Д. Г. Лоуренса[18]. Дівчині подобалася його «сексуальна хореографія», але не його «звуковий супровід» таких сцен. Ну не може збуджена жінка видавати нічого схожого на звуки труби, гуркіт грому чи цимбалів! Що за нісенітниці!

Девід був менш обізнаний у таких справах, але поводився дуже ніжно й отримував задоволення від того, що їй було приємно — і для Люсі це важило найбільше.

Відтоді вони повторили це тільки раз — рівно за тиждень до весілля. І саме через це посварилися. Усе відбувалося вранці в будинку її батьків, коли нікого не було вдома. Девід прийшов до Люсі в кімнату й заліз у ліжко — вона ледь не змінила свою думку щодо труб та цимбалів, але хлопець дуже швидко підскочив і закутався в халат.

— Будь ласка, не йди, — попросила дівчина.

— Хтось може повернутися.

— Нічого, я люблю ризикувати, — вона була по-ранковому тепла, і їй хотілося відчувати поруч його тіло.

— Мені неспокійно.

— Ще п'ять хвилин тому ти був абсолютно спокійний, — Люсі простягла до нього руки. — Лягай поруч зі мною. Я хочу пізнати твоє тіло.

— Господи, у тебе є хоч крапля сорому?

Усвідомивши, що Девід не жартує, дівчина страшенно розлютилася.

— Що, в біса, ти хочеш сказати?!

— Ти... У тобі немає жіночності!

— Що за маячня!

— Ти... ти поводишся наче... наче повія!

Лють просто викинула Люсі з ліжка. Вона стояла перед ним гола та кричала:

— Та що ти взагалі знаєш про повій?!

— Нічого!

— А що ти знаєш про жінок?

— Достатньо, щоб знати, як має поводитися незаймана дівчина!

— Я... я... я і була незаймана до тебе... — Люсі присіла на край ліжка і розплакалася.

Звісно, сварка на цьому закінчилася. Девід обійняв дівчину.

— Пробач, пробач мене... У мене теж, крім тебе, нікого не було. Пробач. Я не знаю чого очікувати, я дійсно трохи спантеличений... Ніхто ж нічого про це не розповідає...

Люсі шморгнула носом і потрусила головою, погоджуючись із ним. До неї тільки потім дійшло, що насправді йому було неспокійно не через те, що хтось може зайти, а через те, що за вісім днів йому доведеться сісти в хисткий літачок, здійнятися над хмарами та битися за своє життя. Дівчина пробачила йому, Девід витер їй сльози, вони вдвох повернулися під ковдру та міцно обійнялися, шукаючи підтримки в одне одного.

Пізніше Люсі розказала про сварку своїй подрузі Джоанні — щоправда, в її розповіді Девід обурився через сукню «наче у повії». Подруга її заспокоїла, мовляв, усі пари сваряться перед весіллям, особливо в останній вечір. Це ніби така собі перевірка стосунків.

Люсі була майже готова. Вона стояла перед великим дзеркалом у дещо військовому образі: прямі плечі з еполетами на жакеті, з-під якого визирала ніжна жіночна блуза. З-під високого манірного капелюшка на плечі спадали великі завитки волосся. Зараз такі часи, що занадто чепуритися недоречно, тому в моду швидко ввійшов практичний, але тим не менш елегантний стиль.

Девід чекав на неї у холі.

— Чудовий вигляд, міс Роуз, — поцілував він її.

Молоде подружжя відвезли в ресторан, щоб вони з усіма попрощалися перш ніж поїхати в готель «Клерідж», що в Лондоні, де вони, молодята, мали провести ніч. Звідти наступного дня Девід поїде в Біггін-хілл, а Люсі повернеться додому (вона поки житиме з батьками, а їхнім з Девідом котеджем вони користуватимуться тоді, коли чоловік приїздитиме у відпустку).

Молодятам довелося витерпіти ще півгодини нескінченного рукостискання і поцілунків, перш ніж їх відпустили в машину — один із кузенів Девіда позичив свою «ем-джі» з відкритим дахом. Позаду до автівки прив'язали старий черевик і бляшанки, всю машину щедро обсипали конфеті, а збоку червоною губною помадою написали: «Молодята!». Люсі і Девід сіли в авто та від'їхали, радісно усміхаючись гостям, що вийшли на вулицю попрощатися. Десь за милю закохані спинилися та привели «ем-джі» до ладу.

Почало сутеніти. Фари автівки були затемнені спеціальними фільтрами через військовий стан, але Девід усе одно їхав досить швидко. Люсі було радісно та легко на душі.

— У відділенні для рукавичок є пляшка шипучки, — сказав Девід.

Люсі відкрила бардачок і знайшла там пляшку шампанського та пару келихів, загорнутих у папір. Ставало прохолодно. Корок гучно вилетів у нічну темряву. Девід підпалив цигарку, а Люсі розлила ігристе вино.

— Мабуть, запізнимося на вечерю, — зауважив чоловік.

— Та яка різниця, — Люсі передала йому келих.

Молода дружина неймовірно втомилася, їй хотілося не пити, а спати. Натомість Девід випив майже всю пляшку сам та почав насвистувати «Блюз Сент-Луїса»[19].

Дивно було їхати під час затемнення в Англії. Узагалі до війни і не думаєш, що не вистачатиме всього того світла: ліхтарів над дверима будинків та у вікнах ферм, вогнів на шпилях кафедральних соборів, а найбільше — далекої заграви неба над містом. Та навіть якби й падало світло, то дивитися не було на що: усі дорожні вказівники прибрали, щоб заплутати німецьких десантників, яких чекали будь-якої миті. До речі, лише за кілька днів до весілля Девіда і Люсі фермери у Мідлендс[20] знайшли парашути, радіопередавачі та мапи. Щоправда, жодних слідів людей так і не виявили, тому всі дійшли висновку, що це просто спроба зчинити паніку серед населення. У будь-якому разі, Девід добре знав дорогу до Лондона.

Попереду був високий пагорб, але маленька спортивна машина легко його подолала. Люсі з-під важких повік дивилася в темряву попереду. Автівка почала спускатися вниз пагорбом, дорога круто звивалася. Почулося далеке ревіння двигуна вантажівки.

Шини «ем-джі» пищали на кожному повороті.

— Любий, ти занадто швидко Ідеш, — м'яко зауважила Люсі.

Девід увійшов у лівий поворот, і задню частину машини занесло. Щоб не погіршити ситуацію, чоловік перейшов на нижчу передачу замість того, щоб пригальмувати. Приглушені фари підсвічували лише кущі по обидва боки від дороги. На наступному крутому повороті праворуч авто знову занесло. Здавалося, це тривало чи не вічність. Молодят крутонуло на 180 градусів — «ем-джі» поїхала задки, а потім їх закрутило знову.

— Девіде!

На небі раптом з'явився місяць, і молодята побачили вантажівку, що повільно дряпалася на пагорб. Важкий дим сріблом світився у місячному сяйві. Люсі розгледіла перелякане обличчя водія, який з усіх сил натиснув на гальма, та навіть його картузик.

«Ем-джі» знову їхала передом. Якби автівка послухалася керма, то машина молодят могла б розійтися з вантажівкою. Проте Девід сильно крутонув руль і натиснув на газ — помилкове рішення. Машини зійшлися у зустрічному зіткненні.

4

У ворога є шпигуни, а в Британії — тільки військова розвідка. Здавалося б, і так уже достатньо м'яка назва. Але ж ні — її ще й скоротили до МІ, від англійського «military intelligence». У 1940 році МІ була частиною військового міністерства та росла як на дріжджах. Різні підрозділи МІ мали свої номери. Наприклад, МІ-9 влаштовувала втечу полонених із таборів в окупованих країнах до нейтральних зон, МІ-8 прослуховувала радіопередачі ворога та була цінніша, ніж шість звичайних полків, а МІ-6 відправляла агентів до Франції.

Професор Персіваль Ґодліман долучився до МІ-5 восени 1940-го. Холодним вересневим ранком він приїхав у військове міністерство на Вайтхол[21] якраз після безсонної ночі в Іст-Енді, де він допомагав гасити пожежі після нальоту німців.

У мирні часи — коли, на думку Ґодлімана, розвідка не мала особливого значення, — у МІ працювали винятково професіонали. Але зараз, як виявилося, тут було повно любителів. Професор був знайомий чи не з половиною штату МІ-5. У свій перший день він зустрів юриста, з яким ходив до одного клубу, історика-мистецтвознавця, з яким колись вчився, працівника архіву з його ж університету, а також свого улюбленого письменника детективів.

О десятій ранку Ґодлімана провели в кабінет полковника Террі. Той, вочевидь, перебував на роботі вже не одну годину, бо в смітнику валялися дві порожні пачки з-під цигарок.

— Мені тепер звертатися до тебе «сер»? — привітався Ґодліман.

— Ми тут зазвичай без зайвих церемоній, Персі. Якщо хочеш, можеш називати мене «дядько Ендрю», я не проти. Сідай.

А все ж таки в рухах Террі з'явилася якась поспішність, якої точно не було під час їхньої зустрічі в «Савої». Полковник перестав усміхатися й майже не відводив очей від гори повідомлень на столі.

— Так, хлопче, я швиденько введу тебе у справи — скажімо так, закінчу лекцію, яку почав тоді за обідом, — мовив Террі, глянувши на годинник.

— Цього разу я дослухаю, — усміхнувся Ґодліман.

Террі підпалив чергову цигарку.

— Шпигуни Канаріса в Британії приносять мало користі, — Террі дійсно почав лекцію з того самого місця, де спинився минулого разу. Наче пройшло п'ять хвилин, а не три місяці. — Наприклад, Дороті О'Ґрейді — типова шпигунка: ми упіймали її, коли вона перерізала військові телефонні кабелі на острові Байт. Свої звіти О'Ґрейді передавала через листи, адресовані в Португалію. Писала невидимим чорнилом, що продається у крамницях жартів.

У вересні почали прибувати нові шпигуни — їхнім завданням було добре вивчити Британію, готуючись до вторгнення. Наприклад, позначити на мапах узбережжя, до яких можна підвести судна, дороги, на які можна посадити літаки з військами, а також лінії протитанкової оборони, блок-пости та перепони з колючого дроту. Щоправда, агентів для цього завдання добирали абияк, навчали поспіхом і обладнання видавали їм мало.

Типовий приклад — четвірка, що десантувалася в ніч із другого на третє вересня. Меєр, Кібоом, Понс та Вальдберґ. Кібоом і Понс приземлилися поблизу Хіта, де їх у піщаних дюнах під час високого припливу заарештував рядовий Толлервей із Сомерсетського піхотного полку, а ось останньому навіть вдалося надіслати звіту Гамбург:

«ПРИБУВ У БЕЗПЕЦІ. ДОКУМЕНТИ ЗНИЩЕНО. АНГЛІЙСЬКИЙ ПАТРУЛЬ ЗА 200 МЕТРІВ ВІД БЕРЕГА. ПЛЯЖ ЗАКРИТИЙ КОРИЧНЕВИМИ СІТКАМИ. ПАСАЖИРСЬКІ ВАГОНИ ЗА 50 МЕТРІВ. МІН НЕМАЄ. СОЛДАТІВ МАЛО. ВАЛЬДБЕРГ».

Очевидно, що свого місцеположення він визначити не зміг. У нього навіть кодового імені не було. Підготовка в нього ніяка: він навіть не знав закону про продаж спиртного в Англії. Зайшов у паб о дев'ятій ранку та замовив кварту сидру.

Ґодліман розсміявся.

— Далі буде смішніше. Хазяїн сказав йому повертатися о десятій та запропонував поки оглянути їхню сільську церкву. Можеш собі уявити, рівно о десятій Вальдберґ повернувся — і двоє поліцейських на велосипедах заарештували його.

— Ну просто сценарій для «І знову він!».

— Меєра узяли за декілька годин. Протягом двох наступних тижнів ми схопили ще одинадцятьох агентів — більшість із них заарештували протягом перших декількох годин їхнього перебування в Англії. Майже всіх повісять.

— Майже?

— Так, майже. Декількох передадуть у наш відділ Б-1(a). Я трохи пізніше розповім про нього детальніше. Так ось. Ще декілька агентів вирушили до Ірландії. Одним із них був Ернст Вебер-Дроль, відомий акробат, який має в Дубліні кількох позашлюбних дітей після свого турне «Найсильніша людина в світі». Його заарештували на ірландському кордоні, стягли три фунти штрафу та відправили в Б-1(a). Інший, Германн Гетц, помилково опинився в Ольстері[22]замість Ірландії. Там його пограбували солдати Ірландської республіканської армії, через що Ґетцу довелося переплисти Бойн в самій білизні, а потім проковтнути капсулу з отрутою. Із собою в нього був ліхтарик з написом «Виготовлено в Дрездені». Постає питання: якщо тих хлопців так легко узяли, нащо ж нам потрібні такі розумники, як ти? По-перше, ми не знаємо, скількох ми ще не впіймали. По-друге, треба взятися за тих, кого не вішатимуть. Ось цим і займаються у відділі Б-1(a). Але щоб усе пояснити, мені доведеться повернутися в 1936 рік.

Альфред Джордж Овенс був інженером-електриком і працював у компанії, що мала кілька контрактів із державою. У тридцятих він кілька разів бував у Німеччині, після чого добровільно сповістив Адміралтейству[23] деякі технічні дані, що він їх зібрав упродовж своєї подорожі. Військово-морська розвідка передала досьє Овенса МІ-6, де його вирішили завербувати як агента. Приблизно в той самий час його завербували в Абвері, про що скоро дізналися в МІ-6: ми перехопили декілька листів Овенса на відому нам підставну адресу в Німеччині. Вочевидь, у того чоловіка вірності не було анітрохи — йому будь-що хотілося бути шпигуном. Наші називали його Сніжок, німці — Джонні. У січні 1939-го Сніжок отримав листа з інструкціями щодо використання радіопередавача та квитанцією з камери схову на вокзалі «Вікторія». Чоловіка заарештували на наступний день після початку війни та запроторили до в'язниці Вандсворт, залишивши йому передавач, який він знайшов у саквояжі на вокзалі. Сніжок продовжував передавати повідомлення у Гамбург, тільки тепер їх писали у відділі Б-1(a), що в МІ-5. Пізніше Абвер передав Овенсу контакти двох інших німецьких агентів в Англії — і ми їх відразу взяли. Від них агент отримав шифрувальні коди та детальні інструкції передачі радіоповідомлень, що було для нас просто неоціненним надбанням. Після Сніжка були Чарлі, Веселка, Літо, Бісквіт, а тепер у нас ціла армія німецьких шпигунів, які підпорядковуються нам і яким, вочевидь, довіряє Канаріс.

У ті часи в МІ-5 з'явилася мрія: якщо пощастить, то вони зможуть узяти під контроль та маніпулювати всією мережею німецьких шпигунів у Британії. Взагалі, є дві причини перетворювати шпигунів на подвійних агентів замість того, щоб їх вішати. По-перше, якщо ворог думає, що шпигун ще живий, він не присилає нового (якого ми можемо і не схопити). По-друге, маючи можливість контрольовано надавати інформацію ворогові, ми можемо заплутати його стратегію.

— Звучить надто просто.

— Звісно ж, насправді це не так, — Террі відчинив вікно та видихнув на вулицю хмарку тютюнового диму. — Для того щоб така система працювала, вона має охоплювати абсолютно всіх агентів. Якщо в країні буде певна кількість справжніх агентів і їхня інформація суперечитиме тій, яку надаємо ми, то Абвер швидко про все здогадається.

— Здається, у вас тут цікаво, — резюмував Ґодліман.

Террі вперше за день усміхнувся.

— Ну, наші хлопці відразу тобі скажуть, що тут нелегко. Ненормований графік, стрес, розчарування. Але так, це цікаво, — він знову глянув на годинник. — А зараз я хочу познайомити тебе з одним видатним чоловіком. Ходімо до нього в кабінет.

Чоловіки піднялися сходами та пройшли кількома довгими коридорами.

— Його звати Фредерік Блоггс, і він ненавидить, коли з нього кепкують[24]. Ми переманили його зі Скотленд-Ярду — він працював інспектором в особливому відділі. Якщо тобі знадобляться руки чи ноги, звертайся до нього. Звання в тебе буде вищим, але ми тут не звертаємо на це особливої уваги. Думаю, ти і так все розумієш.

Террі й Ґодліман увійшли в маленьку, майже порожню кімнату, крізь вікно якої було видно лише глуху стіну. Гола підлога без килимів. На стіні — фотографія красивої дівчини, а на вішакові для капелюха — наручники.

— Фредерік Блоггс — Персіваль Ґодліман, — представив їх Террі. — Ну, на цьому я вас залишу.

За столом сидів невисокий кремезний блондин. «Мабуть, він ледь не завалив відбір за зростом, коли вступав у поліцію», — подумав Ґодліман. Краватка в нього була якогось несамовитого кольору, але відкрите обличчя та усмішка справляли загалом приємне враження. Професор міцно потис йому руку.

— Персі, я тут якраз збирався збігати додому на обід. Може, поїдете зі мною? Моя дружина готує чудові сосиски з картоплею, — Блоггс говорив із помітним акцентом кокні.

Не те щоб Ґодліман дуже любив сосиски та картоплю, але все одно погодився. Чоловіки пішки дійшли до Трафальгарської площі, а далі на автобусі поїхали в Гокстон[25].

— Я одружився з чудовою дівчиною, — повідомив Блоггс, — але готує вона геть паскудно. У мене щодня картопля з сосисками.

За вікнами автобуса пропливало місто. Минулої ночі знову бомбили, тому де-не-де досі курилися пожежі. Рятувальники та добровольці розбирали завали, заливали водою залишки пожеж та прибирали вулиці. З напівзруйнованого будинку вийшов чоловік, притискаючи до грудей дорогоцінній радіопередавач. Ґодліман повернувся до розмови:

— Так що, будемо разом ловити шпигунів?

— Саме так, Персі.

Будинок Блоггса стояв на вулиці в лінії абсолютно однакових будинків на три спальні. У крихітних садках перед фасадом усі вирощували овочі. Місіс Блоггс виявилася тією красивою дівчиною з фото, що висіло в кабінеті чоловіка. Вигляду неї був стомлений.

— Вона кермує машиною швидкої під час авіанападів. Так, серденько? — Блоггс пишався дружиною. Її звали Крістіна.

— Щоразу, коли я вранці їду додому, я навіть не знаю, чи буде мій дім і досі тут.

— Звісно, вона хвилюється лише про дім. Про мене — анітрохи.

На камінній полиці стояла медаль у спеціальному футлярі.

— А це за що? — спитав Ґодліман.

— Він відібрав рушницю в злочинця, який грабував пошту, — відповіла Крістіна.

— Та ви нічогенька парочка!

— А ви одружений, Персі? — спитав Блоггс.

— Удівець.

— О, співчуваю.

— Моя дружина померла від туберкульозу в 1930-му. Дітей у нас не було.

— Ми теж не квапимося. Як тут народжувати, коли світ у такому стані?

— Фреде, годі, людям це не цікаво, — урвала його Крістіна, виходячи на кухню.

Посеред кімнати стояв квадратний стіл, за яким вони обідали. Ця пара зворушила Ґодлімана — він навіть згадав Елеонору, хоча вважав, що вже давно впорався з тими почуттями. Мабуть, це все вплив війни.

Крістіна дійсно жахливо готувала. Сосиски підгоріли, і Блоггс щедро заливав їжу кетчупом. Ґодліман з полегшенням зробив так само.

Коли чоловіки повернулися на Вайтхол, Блоггс ознайомив Ґодлімана з відомостями про неідентифікованих шпигунів, які працювали в Британії.

Дані про них надходили з трьох джерел. Перше — імміграційна служба міністерства внутрішніх справ. Паспортний контроль уже давно був підпорядкований військовій розвідці. Ще з часів минулої війни велися списки іноземців, які в'їхали в країну, але не виїхали, не отримали громадянства і не померли. На початку нового військового конфлікту всіх людей із таких списків викликали та розділили на три групи. Спочатку заарештували лише групу «А», але влітку 1940 року (здебільшого через галас, що зчинили журналісти) затримали і всіх решту. Декого з іммігрантів знайти не вдалося — ось вони й могли виявитися шпигунами. Відомості про них були в Блоггса.

Друге джерело — радіопередачі. Підрозділ «С» відділу МІ-8 цілодобово прослуховував ефір, шукаючи будь-що, що точно не надходило від «своїх». Усі такі повідомлення передавали в Державну школу кодування та шифру, яку нещодавно перемістили з Берклі-стрит у Лондоні за місто в Блетчлі-парк. Насправді, це була зовсім не школа, а швидше клуб чемпіонів із шахів, музикантів, математиків та любителів кросвордів, які вірили, що якщо одна людина змогла винайти шифр, то інша зможе його розгадати. Усі повідомлення, що надходили з Британії, але не належали жодній із відомих служб, вважалися шпигунськими. Ті послання, які вдалося розшифрувати, теж були в Блоггса.

Третє джерело — подвійні агенти. Їхня користь була доволі сумнівною, однак завдяки інформації, яку вони отримували від Абверу, вдалося взяти кількох нових шпигунів, а також виявити одну громадянку Британії — Матильду Крафт із Борнмута[26], яка поштою надсилала гроші Сніжку. Зараз вона перебуває у в'язниці Голловей. Проте навіть подвійні агенти нічого не знали про найцінніших для німців професійних шпигунів, які точно перебували на території Британії. Були навіть докази: наприклад, хтось привіз із Німеччини передавач для Сніжка та залишив його на вокзалі. Шпигуни були або вкрай обачливі, або ж Абвер майстерно замітав сліди, але подвійним агентам німці себе не виказували.

Та все ж певні підказки таки були.

Інші джерела інформації теж брали до уваги. Спеціалісти постійно працювали над удосконаленням методів тріангуляції, за допомогою яких визначають місце відправлення радіопередачі, а в МІ-6 активно відновлювали мережу агентів у Європі, яку зруйнувала німецька армія.

Загалом, будь-які (навіть найдрібніші) відомості збиралися в Блоггса.

— Іноді це просто бісить, — сказав він. — Тільки погляньте на ось це.

Він витяг із теки запис довгої радіопередачі про плани Британії щодо експедиційного корпусу у Фінляндії.

— Ось це отримали на початку року. Інформація просто бездоганна. Його намагалися засікти, але просто посеред передачі він замовк — без жодної об'єктивної причини. За декілька хвилин він продовжив, але встиг закінчити, перш ніж хлопці визначили його місце перебування.

— А що таке «Привіт Віллі»?

— А ось це дуже важливо, — Блоггс спалахнув завзятістю. — Ось уривок ще одного повідомлення, недавнього. Дивіться: тут теж «Привіт Віллі». Але цього разу він отримав відповідь. До нього звертаються «Die Nadel».

— Голка[27].

— Цей хлопець професіонал. Дивіться, які повідомлення: стисло, лаконічно, але з усіма подробицями — і неймовірно точними.

Ґодліман уважно прочитав фрагмент другого повідомлення.

— Тут наче йдеться про ефективність бомбардування міста.

— Він проїхав Іст-Ендом. Кажу ж, професіонал.

— А що ще відомо про Die Nadel?

Ентузіазм на обличчі Блоггса згас, наче лампочка.

— Це все.

— Тобто його кодове ім'я — Die Nadel, свої повідомлення він підписує «Привіт Віллі», він украй добре інформований — і це все?

— Боюся, що так.

Ґодліман сів на краєчок столу та подивився у вікно. Під карнизом на стіні ластівки звили гніздо.

— І які шанси його упіймати?

— Ґрунтуючись на тих даних, що у нас є зараз, жодних.

5

Саме для таких місць винайшли слово «похмурий». Острів у формі літери J кам'яною скелею визирає з Північного моря. На мапі він схожий на шматок зламаної тростини, довга сторона якої паралельна до екватора, щоправда набагато північніше. Зігнута частина «тростини» вказує на Абердин, а зламана — погрозливо стирчить у бік Данії. Острів має десять миль завдовжки. Суворе море десятки тисяч років б'ється об його скелі, але так і не може їх здолати, тому майже з усіх боків острів спадає в море стрімкими скелями без жодного натяку на пляж. А ось у чаші цієї літери J море спокійніше. За тисячі років сюди нанесло безліч піску, водоростей, деревини та камінців, які утворили півмісяць суші — щось на кшталт пляжу. Щоліта рослини, які ростуть нагорі, скидають на пляж насіння, наче багатій милостиню. Якщо зима видається не надто суворою, а весна не затримується, деякі насінини навіть примудряються пустити коріннячко, але до наступного сезону вони не доживають. Тож щороку пляж вкривається слабким поростом лише завдяки пожертвам згори.

Власне, нагорі є справжня суша, яку скелі оберігають він руйнації морем. Тут вільно росте та розмножується зелень. Здебільшого це жорстка трава, якої вистачає лише на те, щоб нагодувати кількох худих овець і утримувати на місці родючу землю. Є тут і декілька кущів — усі з шипами. Вони слугують прихистком для кролів. У східній частині острова на схилі відважно тримаються кілька сосон.

На височинах росте верес. Кожні декілька років чоловік — так, не дивуйтесь, на острові живе чоловік — випалює верес, щоб дати можливість траві вирости на його місці. Проте вічнозелений кущ однаково повертається — хтозна, як йому це вдається, — та відбирає у трави якусь частину землі. Відтак чоловік знову й знову його випалює.

Кролі живуть тут, тому що народилися на цьому острові. Вівці — бо їх сюди привезли. Чоловік — бо хтось має доглядати за худобою. А ось птахи оселилися тут просто тому, що їм подобається острів. Їх тут сотні. Тисячі. Довгоногі плиски злітають угору з тоненьким «піп-піп» та падають вниз із загрозливим «пе-пе-пе», наче «спітфайри», які атакують «месершмітів». Деркачів дуже важко побачити, але неважко почути, бо їх гавкання заважає спати вночі. Ворони та мартини. Цілі хмари чайок. Навіть кілька беркутів — їх чоловік відстрілює, бо знає, що, незважаючи на статті натуралістів і всіляких науковців з Единбурга, ті сволоти полюють на його овець, а не харчуються падлом.

Частіше за все на острів навідується вітер. Зазвичай із північного сходу, з країни фіордів, льодовиків і айсбергів. Із собою він приносить неприємні подарунки у вигляді снігу, рясного дощу, холоду та туману. Хоча іноді приходить і з порожніми руками — просто для того, щоб завивати, гнути дерева, виривати з корінням кущі та здіймати піну на хвилях моря. Цей вітер просто не знає втоми — і в цьому його помилка. Якби він приходив рідко, йому б вдавалося захопити острів зненацька та принести якісь суттєві збитки. Але острів звик до вітру та навчився йому протистояти. Кролі ховаються глибоко в ущелинах, дерева ростуть уже зігнутими у потрібний бік, птахи будують гнізда в захищених місцях, трава пускає глибоке коріння, а чоловік збудував низький міцний будинок з майстерністю, накопиченою у віковій боротьбі з таким сильним потоком повітря.

Будинок сірий — кольору моря, побудований із великого каміння, має крихітні вікна та щільні двері. Він розташований на східному кінці острова, коло «зламаного» кінця палиці, на верхівці пагорба. Звісно, доводиться протистояти дощу та вітру, але це не зухвальство, а необхідність пильнувати овець. Тут є ще один будинок, дуже схожий на цей. Стоїть він на іншому кінці острова, за десять миль, біля пляжу. Там ніхто не живе. Колись там мешкав інший чоловік. Він вважав, що зможе вирощувати тут корів, картоплю та овес. Три роки він змагався з вітром, холодом і неродючою землею, аж поки визнав, що помилявся. Це суворий острів, і тільки суворі істоти можуть тут жити: гостре каміння, жорстка трава, жилаві вівці, агресивні птахи, низенькі будинки та сильні чоловіки. Саме для таких місць винайшли слово «похмурий».

— Острів називається Штормовий, — оголосив Альфред Роуз. — Думаю, вам там сподобається.

Девід і Люсі Роуз сиділи на носі рибальського човна та дивилися вдалечінь понад хвилями. Стояв чудовий осінній день, типовий для листопада: повітря холодне, але сухе й прозоре. Слабке сонце де-не-де віддзеркалювалося від хвиль.

— Я купив його в 1926 році, — продовжував тато Роуз. — Ми думали, що буде революція, і доведеться десь ховатися від робочого класу. Кращого місця для того, щоб одужати, годі й шукати.

Люсі його радість здалася підозрілою, але острів дійсно справляв враження дуже милого — увесь такий природний і свіжий. Переїзд молодят дійсно був необхідний: час розпочинати окреме подружнє життя. Переїжджати від батьків у місто, яке постійно обстрілюють, було безглуздо, особливо коли жоден із них більше не міг нічим допомогти своїй країні — і тоді батько Девіда розповів, що має острів біля узбережжя Шотландії. Це звучало занадто добре, щоб бути правдою.

— Вівці теж мої, — сказав тато Роуз. — Щовесни з великої землі приїжджають їх стригти, і грошей за продаж шерсті вистачає якраз на платню Тому Мак-Авіті. Старий Том — вівчар.

— Скільки йому років? — спитала Люсі.

— О, та десь сімдесят чи щось таке.

— Він, мабуть, доволі ексцентрична людина.

Човен зайшов у затоку, і Люсі побачила причал, а на ньому — дві фігури: чоловіка та собаки.

— Ексцентрична? А хто б не був ексцентричним, якби прожив на самоті двадцять років? Він говорить зі своїм собакою.

— Як часто ви приїжджаєте? — запитала Люсі моряка.

— Раз на два тижні, місіс. Я привожу товари, які замовляє Том, — їх небагато, а ще його пошту — її ще менше. Ви просто напишіть мені список, і, якщо це можна купити в Абердині, я привезу.

Моряк зупинив мотор і кинув Тому мотузку. Собака бігав колами навколо свого хазяїна, не тямлячи себе від радості. Люсі поставила на причал ногу та легко вистрибнула з човна. Том подав їй руку. Його обличчя було наче зшите зі шматків шкіри, а з рота стирчала люлька з кришечкою. Він був ще нижчим за неї, але мав напрочуд здоровий вигляд. Товстішого твідового піджака, ніж у нього, ще треба було пошукати. Під ним можна було розгледіти в'язаний светр, який, мабуть, сплела якась сестра. А ще старий носив картатий картузик і військові чоботи. Ніс у нього був просто величезний, червоний та вкритий судинами.

— Радий з вами познайомитися, — ввічливо привітався Том, наче Люсі була однією з десятків його ранкових гостей, а не першою людиною за два тижні.

— Тримай, Томе, — моряк передав старому картонну коробку. — Вибач, цього разу не привіз яєць, але є лист з Девону.

— О, це від племінниці!

«Ось хто зв'язав светра», — подумала Люсі. Девід і досі був у човні.

— Ну що, ви готові? — моряк зайшов чоловіку за спину.

Том і тато Роуз нахилилися до човна, щоб допомогти.

Утрьох вони підняли Девіда в його візку на причал.

— Ну, якщо я зараз не поїду, то наступного автобуса доведеться чекати два тижні, — посміхнувся тато Роуз. — Будинок уже підготували, вам там сподобається. Том покаже вам острів, — він поцілував Люсі, стис плече Девіда та потис руку Тома. — Відпочиньте, побудьте декілька місяців разом, одужуйте, а потім повертайтеся. На війні знайдуться важливі завдання для вас обох.

Звісно, вони не повернуться. Не раніше, ніж закінчиться війна. Та Люсі не стала нікому поки що цього говорити. Тато спустився назад у човен, і той почав відпливати широкою дугою. Люсі махала на прощання, аж поки човен не зник за мисом.

Том заходився штовхати візок, тому Люсі взяла пакунок чоловіка. Від початку причалу на верхівку проклали довгу круту рампу, що містком нависала над пляжем. Дівчині було б важко штовхати візок угору, але Том наче анітрохи не напружувався.

Будинок був просто чудовий. Низеньку сіру будівлю захищав від вітру невеличкий пагорб. Усі дерев'яні частини дому нещодавно пофарбували, а просто біля вхідних дверей ріс кущ диких троянд. З димаря виривалися кучеряві хмарки, які швидко відносив вітер. Крихітні віконця дивилися на затоку.

— Мені подобається! — оголосила Люсі.

Усередині було прибрано, будинок нещодавно провітрили. Кам'яна підлога ховалася під товстими килимками. Усього було чотири кімнати: на першому поверсі — сучасна кухня та вітальня з каміном, а на другому — дві спальні. Одну частину будинку нещодавно переобладнали, щоб провести воду.

Одяг уже був складений у шафи, у ванні на молодят чекали рушники, а на кухні — їжа.

— Ходімо в комору, я ще дещо маю показати.

Коморою виявився звичайний сарай позаду будинку.

Усередині стояв новенький блискучий джип.

— Містер Роуз казав, що його спеціально обладнали так, щоб молодий містер Роуз міг кермувати, — почав Том. — Машина має автоматичну коробку передач, а гальма та акселератор виведені на ручки на кермі, — старий наче завчив абсолютно незрозумілі для нього слова.

— Девіде, хіба це не чудово!

— Неймовірно чудово. Тільки куди мені на ньому їздити?

— Ви завжди будете званим гостем у мене — заходьте на люльку та ковточок віскі. Я давно вже чекаю на сусідів, — люб'язно запросив Том.

— Дякую, — відповіла за чоловіка Люсі.

— А це генератор, — Том розвернувся та вказав на машину. — У мене такий самий. Ось сюди треба заливати пальне. Він видає змінний струм.

— Дивно. Зазвичай маленькі генератори видають постійний, — зауважив Девід.

— Мені казали, що так безпечніше. Сам я не дуже знаюся на цьому.

— Так і є. Якщо ось це ударить струмом, то просто відкине в інший бік кімнати, а ось постійний струм відразу вб'є.

Том вийшов із ними з сараю та став прощатися:

— Ну, ви тут влаштовуйтесь, а я маю доглядати за вівцями. А, ще забув сказати. У разі необхідності я можу зв'язатися з великою землею по бездротовому радіо.

— У вас є радіопередавач? — здивувався Де від.

— Ага, — гордо підтвердив старий. — Я офіційно стежу за ворожими літаками. У Королівському корпусі спостереження.

— І що, хоч один вже бачили?

Люсі вмить почервоніла через неприхований сарказм у голосі Девіда, але Том нічого не помітив.

— Поки що ні.

— Молодець!

Із тим Том пішов.

— Та він же просто хоче допомогти, — у голосі Люсі чувся докір.

— Багато хто хоче, — гірко відповів Девід.

Ось у цьому й полягала головна проблема.

Люсі не стала продовжувати розмову і вкотила візок зі своїм скаліченим чоловіком у їхній новий дім.

Коли Люсі попросили поговорити з психологом у лікарні, вона злякалася, що в Девіда пошкоджений мозок. Але виявилося, що справа не в цьому.

— Його голова в повному порядку, якщо не брати до уваги гематому на лівій скроні, — заспокоїв її психолог. — Але втрата обох ніг — неабияка травма, і ніхто не може передбачити, як вона вплине на психічний стан. Скажіть, чи дуже Девід хотів стати пілотом?

Люсі задумалася.

— Він боявся війни, але дуже хотів літати.

— Тоді йому знадобиться вся ваша підтримка. І витримка. Я можу передбачити лише те, що якийсь час він буде гнівливим та неприємним. Йому потрібна любов. І відпочинок.

Що б там не казав лікар, але в перші декілька місяців на острові Девіду, здавалося, все це було не потрібне. Вони з Люсі навіть не кохалися — може, чоловік чекав, поки його рани повністю загояться. Відпочинок теж був йому не потрібен: Девід присвятив увесь свій час вівчарству. Його джип із візком на задньому сидінні без упину літав островом. Чоловік будував паркани вздовж небезпечних прірв, відстрілював беркутів, допомагав Тому муштрувати молодого собаку, коли стара Бетсі почала втрачати зір, випалював верес, а весною майже кожну ніч проводив у вівчарні, допомагаючи тваринам розродитися. Якось він повалив величезну стару сосну та два тижні знімав із неї кору й розпилював на зручні полінця для каміна. Девід насолоджувався важкою фізичною працею. Щоб працювати сокирою чи дерев'яним молотком, йому доводилося міцно прив'язувати себе до візка, закріплюючи тіло на місці. З деревини чоловік вирізав дві булави та займався з ними, аж поки в Тома не з'являлося для нього іншої роботи. М'язи рук і спини в Девіда стали такі великі, що він запросто міг би виграти змагання з бодибілдингу.

Готувати, мити посуд чи прибирати чоловік рішуче відмовлявся.

Не можна сказати, щоб Люсі була нещасна. Над усе вона боялася, що Девід просто сидітиме біля каміна та гнітитиметься через свою нещасну долю. Звісно, її дещо хвилювала пристрасть, з якою він брався до роботи, але це все одно краще, ніж овочем сидіти у кріслі.

Про дитину Люсі повідомила на Різдво. Вранці вона подарувала Девіду бензопилу, а він їй — шматок шовку. На вечерю прийшов Том і приніс дикого гусака, якого вони й приготували. Після святкової вечері Девід відвіз вівчара додому, а коли повернувся, Люсі запропонувала випити скляночку бренді.

— У мене є ще один подарунок для тебе, але відкрити його можна буде лише у травні.

— Про що це ти говориш? — розсміявся він. — Скільки чарок ти перехилила, поки мене не було?

— У нас буде дитина.

Він витріщив на неї широко розплющені очі, а потім хихикнув:

— Саме цього нам і не вистачало...

— Девіде!

— Господи... та коли ж це, в біса, сталося?

— Не так вже й складно здогадатися, — прикро відповіла вона. — За тиждень до весілля. Просто диво, що дитина пережила аварію.

— Ти вже ходила до лікаря?

— Та коли б?

— Тоді звідки ти знаєш?

— Та звідти, що в мене спинилися місячні, груди страшенно болять, мене нудить вранці, а мій живіт став на чотири дюйми більший, ніж раніше. Якби ти хоч іноді дивився на мене, для тебе це не стало б новиною!

— Ну гаразд.

— Та що з тобою таке? Ти ж маєш радіти!

— О, ну звичайно ж. Може, у мене народиться син і я водитиму його на прогулянки та вчитиму грати у футбол. Може, він ростиме й хотітиме бути схожим на свого батька — героя війни! Клятого безногого блазня!

— Девіде, — прошепотіла Люсі, опускаючись на коліна біля його крісла. — Девіде, будь ласка, не треба так думати. Твій син поважатиме тебе. І він хотітиме бути схожим на тебе, бо ти зміг узяти під контроль своє життя, бо ти у візку можеш робити вдвічі більше за будь-якого здорового чоловіка, бо ти мужньо та оптимістично справляєшся зі своїми труднощами.

— Годі вже твого співчуття, — урвав він. — Ти говориш, як фальшива святоша.

Люсі підвелася.

— Не вдавай, наче це моя провина. Чоловіки теж мають удаватися до засобів захисту.

— Тільки не тоді, коли треба захищатися від невидимих вантажівок у затемненні!!!

Вони обоє знали, що це вкрай слабке виправдання, і Люсі нічого не відповіла. Різдво зі свята раптом перетворилося на якусь нісенітницю. Усі ці клаптики кольорового паперу та стінах, ялинка, залишки гусака — до чого тут усе це? До чого тут її життя? Що взагалі Люсі робить на цьому нудному острові з чоловіком, який наче зовсім її не кохає? Навіщо народжувати дитину, яку вона не хоче? Чому б... Можна ж... Узагалі-то їй більше нікуди іти й більше нічого робити. Вона вже не може бути ніким, крім місіс Девід Роуз.

— Піду спати, — зрештою мовив Девід.

Він викотився на візку в коридор, виліз із крісла та задки заповз на другий поверх. Почулося, як він дотягнувся до ліжка, — потім під вагою його тіла скрипнув матрац. У куток кімнати впав його одяг, і ліжко ще раз скрипнуло, коли він влігся.

Ні, плакати Люсі не буде.

У неї промайнула думка: якщо допити цю пляшку бренді та прийняти ванну, то вранці вона, може, вже й не буде вагітна. Якийсь час жінка всерйоз про це думала, а потім дійшла висновку, що життя без Девіда, цього острова та дитини буде ще гіршим — бо буде порожнім.

Тож Люсі вирішила не плакати, не пити бренді й не їхати звідси. Вона просто пішла нагору, лягла біля свого чоловіка та почала слухати вітер, намагаючись позбутися зайвих думок. Так жінка й лежала без сну, аж поки чайки не почали вітати сірий світанок над Північним морем, який холодним світлом уповзав до кімнати. Зрештою Люсі заснула.

Прийшла весна, і всі негаразди відсунулися на потім — до народження дитини. У лютому сніг розтав, і Люсі на грядочці між дверима кухні та сараєм посадила квіти й овочі. Щоправда, ніхто особливо не сподівався, що там щось виросте. Потім жінка старанно прибрала весь будинок та оголосила, що якщо Девід знову захоче побачити чисті кімнати, то йому до серпня доведеться робити це самостійно. Також Люсі відправила листа матері й замовила цілу купу пелюшок та приладдя для в'язання. Звісно, їй запропонували повернутися додому на пологи, але жінка була переконана: якщо вона звідси поїде, то більше ніколи не повернеться. Люсі багато гуляла островом із енциклопедією про птахів, але скоро її тіло стало надто важким для далеких прогулянок. Пляшка бренді ховалася у шафці, куди Девід ніколи не заглядав, і, коли Люсі опановувала депресія, вона дивилася на ту пляшку і думала про все те, що могла втратити.

За три тижні до наміченої дати пологів Люсі сіла в човен, щоб поїхати в Абердин. На причалі її проводжали Девід і Том. Море добряче гойдало — вона й моряк навіть побоювалися, що пологи почнуться передчасно. На щастя, Люсі безпечно дісталася берега, і за чотири тижні вона на тому самому човні повернулася на острів із дитиною.

Девід не мав жодної гадки про те, як з'являються діти на світ. Він, мабуть, вважав, що у жінок пологи проходять не важче, ніж в овець. Чоловік анічогісінько не знав про біль переймів, неймовірне розтягнення плоті, післяпологовий біль та про те, що сестри в лікарні не дозволяють навіть торкатися дитини, бо ніхто, крім них, не був належним чином навчений та стерильний, щоб це робити. Девід просто бачив, як його дружина поїхала вагітною, а повернулася вже з чудовим білим згортком, у якому лежав здоровий хлопчик.

— Назвемо його Джонатан, — сказав Девід.

Малюкові дісталося ще три імені: Альфред — на честь батька Девіда, Малкольм — на честь батька Люсі й Томас — на честь старого Тома. Проте всі називали хлопчика Джо, бо він був ще замалий як на Джонатана, а тим паче Джонатана Альфреда Малкольма Томаса Роуза. Девід навчився годувати малюка з пляшечки, допомагати йому відригнути, змінювати пелюшки та навіть гратися з ним. Іноді чоловік саджав малого собі на ноги та вдавав коника, але здебільшого він мало та якось віддалено цікавився своїм сином. У Девіда був практичний підхід — як у медсестер. Люсі ставилася до малого зовсім інакше. Навіть Том був ближчим хлопчикові, ніж його батько. Жінка не дозволяла палити в кімнаті, де знаходився Джо, тому Том ховав свою велику люльку в кишеню, готовий годинами щось мугикати з малим, лоскотати його, допомагати купати та навіть просто дивитися, як він спить. Якось Люсі жартома спитала, чи не сумують вівці за його увагою, але старий лише відмахнувся, мовляв, вівці можуть поїсти і без нього, а він краще подивиться, як годують Джо. Том знайшов на березі шматок деревини та вирізав з неї фігурку, в яку заховав маленькі камінчики. Вийшло чудове брязкальце, яке хлопчик радісно схопив і без жодної підказки потрусив, зробивши старого абсолютно щасливим.

Девід і Люсі й досі не кохалися. Спочатку справа була в ранах, потім жінка була вагітна, потім відпочивала після пологів. Потім причини закінчилися.

— Знаєш, я вже зовсім одужала, — повідомила вона якось увечері Девіду.

— Про що це ти?

— Про пологи. У мене все загоїлося, і я знову в нормі.

— Дуже добре. Я радий, — на тому чоловік відвернувся.

Люсі почала лягати спати одночасно з Девідом, щоб він бачив, як вона переодягається. Проте він постійно відвертався. Лягаючи поруч, вона наче ненавмисне торкалася його рукою, стегном чи грудьми у недвозначному запрошенні. Проте Девід не реагував.

Люсі була переконана, що з нею все нормально: вона не просто хотіла сексу, а хотіла саме Девіда. Навіть якби на острові й був ще хтось молодший від сімдесяти, вона б однаково не спокусилася. Це не жага якоїсь німфоманки, а звичайне бажання дружини, що сумує за коханням свого чоловіка. Якось уночі вони лежали поруч без сну та слухали вітер і сопіння Джо в сусідній кімнаті. Люсі вирішила: або вони це зроблять, або Девіду доведеться пояснити свою відмову. Було очевидно, що він уникатиме цієї теми, аж поки вона не натисне, тому жінка вирішила, що з неї досить жити в цьому принизливому непорозумінні.

Люсі обійняла його за стегна та вже збиралася почати свою промову, але від шоку ледь не скрикнула. У нього була ерекція. Значить, він хотів! Бо чого б ще... Вона радісно схопилася за предмет своєї цікавості та присунулася ближче до нього.

— Девіде... — прошепотіла вона.

— Та заради Бога! — чоловік схопив її руку, віджбурнув від себе і перевернувся на бік.

Але цього разу вона не збиралася так легко відступати.

— Девіде, та чому ж ні?..

— Чорт забирай! — він відкинув ковдру, зліз на підлогу й поповз до дверей, прихопивши покривало.

— Чому? Скажи! — Люсі вже кричала, сидячи у ліжку. Джо прокинувся і заплакав.

Девід підняв порожні штанини своєї піжами та ткнув пальцем на свої культі.

— Ось чому ні! Ось!

Чоловік повернувся і спустився вниз спати на дивані. Люсі підвелася, пішла заспокоювати Джо. Малий ще довго не засинав — може, тому що Люсі й самій треба було, щоб її хтось заспокоїв. Цікаво, чи є в дитини хоч якісь думки щодо сліз на щоках матері? Може, сльози й стають першим, що усвідомлюють малюки у своєму житті? Заспівати йому Люсі не змогла, як не змогла й промуркотіти якісь нісенітниці на кшталт «усе буде добре». Натомість жінка просто притисла до себе сина та гойдала його. Джо заснув, як тільки заспокоїв матір своїм теплом і обіймами.

Люсі обережно опустила хлопчика назад у колиску та якийсь час просто стояла й дивилася на нього. Іти спати вже не було жодного сенсу. Унизу хропів Девід — йому доводилося приймати сильні ліки, інакше через біль він не міг заснути. Хотілося забратися якнайдалі від нього — кудись, де він (навіть якщо схоче) не зможе її знайти ще кілька годин. Люсі одягла штани, светр, тепле пальто та чоботи — і вийшла в темряву.

На вулиці було страшенно холодно й волого. Спустився туман. Цей острів був великим майстром паскудної погоди. Люсі вище підняла комір — їй хотілося повернутися та взяти ще й шарф, але жінка вирішила прогулятися так. Вона вирушила вперед слизькою стежкою, насолоджуючись холодом і туманом, які своїм дискомфортом допомагали хоч на дрібку полегшити той біль, що з'їдав її зсередини. Люсі дісталася верхівки скелі та почала спускатися вниз слизькою рампою, обережно переставляючи ноги. Унизу їй довелося зістрибнути на пісок, щоб пройти до моря.

Вітер, як завжди, невблаганно сварився з водою: він дражнив хвилі, налітаючи на них згори, а вода відповідала йому свистом і шипінням, навалюючись на берег. І сварка ця триватиме вічно, бо жоден із них не заспокоїться, поки є інший, і обом більше нікуди іти.

Люсі пішла вздовж лінії прибою, заповнюючи думки шумом моря, аж поки пляж не закінчився високою скелею. Далі йти було нікуди, тому жінка повернула назад. Так до ранку вона ходила берегом, аж поки зі світанком не усвідомила: таким чином Девід просто хотів продемонструвати свою силу.

Ця думка не надто їй допомогла, але Люсі не відпускала її та довго обдумувала, аж поки не витягла з неї суть, наче перлину з раковини. Можливо, холодність Девіда мала те саме коріння, що і його жага рубати дерева, самостійно роздягатися, їздити на джипі, вправлятися з булавами та жити на суворому острові в Північному морі...

Як він там казав?.. Схожим на свого батька — героя війни, клятого безногого блазня... Йому треба щось довести, щось, що здавалося б порожнім, якщо виразити це словами... Він хотів досягти чогось, що міг би отримати пілот винищувача. Проте тепер Девід був здатен лише на те, щоб вправлятися з деревиною, тими булавами та інвалідним візком. Чоловіка позбавили шансу перевірити самого себе, і він хотів довести усім: «Я все рівно перевірив себе. Дивіться, як я вмію страждати».

Життя було до нього безнадійно несправедливим. Просто відчайдушно несправедливим. Але він мав мужність пережити ті страшні рани. Проте пишатися ними він не міг. Якби ноги йому відтяв «месершміт», то його візок став би йому військовою медаллю за мужність. Але тепер йому все життя доведеться казати: «Це сталося під час війни. Ні-ні, я не брав участі — це була автомобільна аварія. Я пройшов навчання і збирався їхати на фронт. Я вже бачив свою пташку — вона була просто чудова. Я б дуже відважно бився за нашу країну, я певен...»

Немає жодних сумнівів. Девід вважає, що так він проявляє свою мужність. Їй тепер теж доведеться бути мужньою, щоб знайти спосіб зібрати шматочки свого розбитого життя докупи. Колись Девід був добрим і люблячим. Тепер Люсі доведеться чекати, поки він знову зможе стати таким, як був колись. Доведеться шукати нові сподівання, нові цілі в житті. Інші жінки знаходили ж заради чого жити після втрати чоловіка, втрати будинків під обстрілами та навіть після того, як їхні кохані опинялися в полоні. І вона теж знайде.

Люсі підняла камінчик, занесла руку за спину та з усієї сили жбурнула його в море. Жінка не почула, як він упав — може, він і досі кудись летить навколо земної кулі, наче супутник.

— Я теж можу бути сильною! — крикнула вона, повернулася й пішла вгору рампою.

Скоро вже треба годувати Джо.

6

Будинок скидався на маєток, і певною мірою таким він і був: велика будівля з угіддями в лісистому містечку Вольдорф поблизу північної частини Гамбурга. У такому помешканні міг би жити власник шахти, успішний імпортер чи промисловець, але насправді цей будинок належав Абверу.

Усе через клімат. І навіть не той, який був тут, а той, що за двісті миль звідси на південний схід — виявилося, що там несприятливе середовище для радіосполучення з Англією.

Наземна частина будівлі була схожа на звичайний будинок, але під землею розмішувалися два бетонні бункери з радіообладнанням ціною в декілька мільйонів рейхсмарок. Усю цю систему зібрав майор Вернер Траутманн, і це була колосальна робота. У кожному бункері розташовувалося двадцять звукоізольованих пунктів для прослуховування, де сиділи радіооператори. Вони могли за стилем передачі повідомлення впізнати шпигуна — як діти впізнають мамині кроки в коридорі. Обладнання для прийому сигналу розробляли надзвичайно якісно, незважаючи на всі інші параметри, а от передавачі треба було спершу зробити компактними, а вже потім — потужними, їх зазвичай носили в невеличких валізках. Розробляли їх у компанії «Телефункен» на замовлення адмірала Вільгельма Канаріса, голови Абверу.

Сьогодні вночі в ефірі було досить тихо, тому, коли на зв'язок вийшов Die Nadel, про це знали усі. Повідомлення німця записав один зі старших операторів. Після завершення передачі останній відправив підтвердження прийому, потім швидко розшифрував повідомлення, вирвав зі свого записника аркуш і пішов до телефону. Зателефонувавши по прямій лінії в Абвер, у штаб-квартиру на Софієн-террас у Гамбурзі, оператор прочитав повідомлення та повісив слухавку. Тепер можна викурити цигарку. Чоловік запропонував одну молодикові, що сидів у сусідній кабінці, й обидва кілька хвилин стояли біля стіни та видихали хмарки диму.

— Щось є?

— Щось завжди є, коли він виходить на зв'язок. Та цього разу небагато. Люфтваффе знову не влучили в Собор Святого Павла[28].

— Відповіді для нього немає?

— Не думаю, що він чекає на відповіді. Той покидьок любить працювати самостійно. Він завжди такий був. Я вчив його працювати з радіо. Як тільки він усе засвоїв, то зразу вбив собі в голову, що став кращим, ніж я.

Молодик був вражений.

— Ви знайомі з Die Nadel?

— Знайомий, — підтвердив той, струшуючи попіл.

— Розкажіть про нього.

— Ну, пити з ним приблизно так само весело, як із дохлим собакою. Вихилити по чарочці — це не до нього. Думаю, він любить жінок, тільки не демонструє цього. Він наш найкращий агент.

— Дійсно?

— Безсумнівно. Кажуть, він найкращий шпигун за всю історію. Ходять чутки, наче він п'ять років працював на НКВС СРСР і став довіреною особою Сталіна... Не знаю, наскільки це правда, але Die Nadel дійсно на таке здатен. Професіонал. Він особисто знайомий із фюрером.

— Із Гітлером? Особисто?

— Колись фюрер наказував приносити йому всі звіти Голки. Не знаю, чи це досі так. Самому Die Nadel, мабуть, начхати на це. Його ніщо не може вразити. Він на всіх дивиться однаково. Так, наче думає, як саме він тебе вб'є, якщо ти зробиш хоч один неправильний рух.

— Добре, що мені не довелося його вчити.

— Маю визнати, він дуже швидко вчиться.

— Хорошим був учнем?

— Найкращим. Працював цілодобово, а коли навчився — перестав зі мною навіть вітатися. Він, мабуть, і з Канарісом забуде привітатися.

— Ach du meine Scheisse![29]

— Ти чув, що всі свої повідомлення він закінчує «Привіт Віллі»? Ось наскільки йому начхати на субординацію.

— Не може бути! «Привіт Віллі»? Ach du meine Scheisse.

Чоловіки докурили, кинули недопалки додолу й затерли ногами. Потім старший підібрав їх та сховав у кишеню, бо в бункерах забороняли курити. В ефірі було тихо.

— А ще він ніколи не підписується своїм кодовим іменем, — продовжив оператор. — Ім'я для Голки обрав фон Браун, але воно йому ніколи не подобалося. Та й сам фон Браун йому не подобався. А ти пам'ятаєш — а ні, це було до того, як тебе узяли, — Браун наказав Die Nadel їхати на літовище у Фарнборо, графство Кент, на що шпигун майже відразу відповів: «У Фарнборо, Кент, немає літовища, гімнюче. Літовище є у Фарнборо, Гемпшир. На щастя, у Люфтваффе краще з географією, ніж у тебе, придурку». Прямо так і відповів.

— Ну, його можна зрозуміти. Якщо ми тут лише припускаємося помилок, то вони там ризикують життям.

Старший насупився. Такі висловлювання зазвичай були його привілеєм, і чоловіку не подобалося, коли слухачі нав'язували свої думки.

— Мабуть, — буркнув він.

Молодший знову повернувся до своєї ролі враженого слухача.

— А чому йому не подобається його кодове ім'я?

— Die Nadel каже, що коли в кодового імені є значення, це може видати його. Але фон Браун не зважає на це.

— Значення? Голка? Що ж це означає?

Тут приймач старшого оператора щось пискнув, і молодий так ніколи й не дізнався, до чого ж там голка.

Частина друга

7

Повідомлення просто довело Фабера до сказу, бо в ньому агенту наказали зробити те, чого чоловік завжди намагався уникати. У Гамбурзі доклали чимало зусиль, щоб переконатися в тому, що шпигун отримав наказ. Фабер відправив в ефір свій незмінний виклик, але замість звичного «Приймаємо — продовжуйте» отримав: «Вирушайте на рандеву номер один».

Фабер підтвердив, що отримав наказ, передав свій звіт і спакував передавач у валізу. Після цього шпигун на велосипеді поїхав з Еритських боліт[30], де він жив під прикриттям орнітолога, та попрямував у Блекгіт. Дорогою додому — тобто до своєї крихітної двокімнатної квартирки — Фабер обдумував, чи дійсно треба виконати наказ. В агента було дві причини цього не робити: особиста та професійна.

Професійна причина полягала в тому, що «рандеву номер один» було старим кодовим терміном, який запровадив Канарісу 1937 році. Йшлося про те, що Фаберу слід підійти до дверей однієї крамниці між Лестер-сквер і Пікаділлі-серкус і зустрітися з іншим агентом. Німці мають впізнати одне одного за Біблією в руках. Відтак між ними мав відбутися такий діалог:

— Який сьогодні розділ?

— Тринадцятий із Книги Царств.

А потім, якщо за ними не стежать, чоловіки мають погодитися, що цей розділ «надихає». В іншому випадку один із агентів має сказати:

— На жаль, я його ще не читав.

Звісно, тих дверей, що ведуть у крамницю, вже може не бути, але не це турбувало Фабера. Він боявся, що цей код, мабуть, давали всім ідіотам, які перетнули Ла-Манш у 40-му та потрапили до рук МІ-5. Звісно, німець знав, що багатьох агентів узяли: він читав статті про їхню страту в газетах. Вочевидь, друкували ці замітки лише для того, щоб запевнити громаду, що з «п'ятою колоною» хоч якось борються. Немає жодних сумнівів, що та зелень видала всі таємниці, перш ніж померти, так що британці точно знають про старий код «рандеву». І якщо вороги прийняли повідомлення з Гамбурга, то на місці зустрічі на Фабера чекатиме цілий натовп англійців із Бібліями, які просто зараз тренуються вимовляти слово «надихає» з німецьким акцентом. Коли вторгнення в Британію здавалося вирішеною справою, Абвер розкидався професіоналами, наче непотребом. Відтак Фабер перестав довіряти наказам Гамбурга. Шпигун не повідомляв свою адресу, відмовлявся вступати в контакт з іншими агентами, змінював частоту, на якій передавав сигнали, не особливо турбуючись, що може перервати чийсь сигнал. Загалом, якби Фабер слухався начальників, то він ніколи б не прожив стільки.

У Вуличі агент опинився в щільному велосипедному русі. Зміна на фабриці боєприпасів щойно закінчилася, і жінки квапилися додому. Їх стомлена радість нагадала чоловікові про особисту причину, щоб не виконувати наказ: агент вважав, що його країна програє війну. У цій війні удача точно була не на їхньому боці. До протистояння долучилися американці та росіяни, Африка програла, італійці здалися, а союзники, мабуть, увійдуть у Францію вже цього — 1944 — року. Фабер не хотів марно ризикувати життям.

Удома шпигун сховав велосипед. Уже в себе в кімнаті, вмиваючись, Фабер раптом усвідомив, що хоче піти на рандеву. Дурний ризик без причини, але страшенно кортіло хоч чимось зайнятися. Було невимовно нудно. Усі ці рутинні звіти, спостереження за пташками, поїздки на велосипеді, нудні чаювання. Уже роки чотири агент не брав участі у жодних подіях. Здавалося, що йому взагалі нічого не загрожує — і це нервувало та примушувало реагувати навіть на вигадані нісенітниці. Фабер почувався набагато краще, коли точно знав, що саме йому загрожує та як це нейтралізувати.

Однозначно треба сходити на рандеву. Але не зовсім так, як вони очікують.

Попри війну, в лондонському Вест-Енді й досі було людно. Цікаво, а в Берліні зараз так само? На площі Пікаділлі в книжковій крамниці «Хетчердз» Фабер купив Біблію, яку сховав до внутрішньої кишені свого пальта. Було тепло, але, як завжди, трохи дощило — чоловік розкрив парасольку.

Згідно з планом зустріч відбувалася або між дев'ятою та десятою ранку, або між п'ятою та шостою вечора — кожного дня, аж поки інша сторона не прийде. Якщо протягом п'яти днів контакт між агентами не відбудеться, то треба приходити на те саме місце через день протягом двох тижнів, а потім припинити.

На Лестер-сквер Фабер прийшов у десять хвилин на десяту. Агент уже чекав на нього, стоячи на порозі тютюнової крамниці з Біблією в чорній палітурці. Він вдавав, що ховається від дощу. Фабер помітив його краєчком ока та поспіхом пройшов повз, схиливши голову. Агент був ще зовсім юнаком, мав світлі вуса й статуру людини, що любить попоїсти. Парубок читав «Дейлі Експресс» і жував жуйку. Він був одягнений у двобортний дощовик. Фабер бачив його вперше.

Пройшовши повз крамницю ще раз (цього разу з іншого боку вулиці), Фабер помітив за собою хвіст. Кремезний чоловічок в улюбленому одязі британських поліцейських — пальті та трилбі[31] — стояв у фойє якоїсь канцелярії й уважно стежив за шпигуном крізь скляні двері. У Фабера було два варіанти. Якщо агент не знає, що за ним стежать, треба забрати його звідси та позбутися хвоста. Якщо ж цього горе-шпигуна вже взяли, то ні юнак, ні поліцейський у жодному разі не повинні бачити його обличчя.

Фабер припустив гірший варіант та підготував план.

На площі стояла телефонна будка — німець зайшов у неї і запам'ятав номер. Потім чоловік знайшов у Біблії тринадцятий розділ Книги Царств, вирвав сторінку й на полях написав: «Ідіть у телефонну будку на площі». Із цією запискою Фабер пішов в обхід Національної галереї невеличкими вуличками, аж поки не знайшов хлопчака років десяти, який сидів на порозі та кидав камінчики в калюжу.

— Малий, ти знаєш, де на площі тютюнова крамниця?

— Ага.

— А жуйку любиш?

— Ага.

Фабер простягнув хлопчику аркуш із Біблії.

— На порозі крамниці стоїть чоловік. Якщо віднесеш йому ось це, отримаєш жуйку.

— Ну, по руках, — хлопчик встав. — А той тип — він що, янкі?

— Ага, — відповів Фабер.

Хлопчик чкурнув у напрямку площі. Німець вирушив за ним. Коли малий наблизився до юного агента, Голка спинився біля дверей будинку навпроти. Поліцейський був на своєму місці й уважно стежив — Фабер на іншому боці вулиці сховався від нього за парасолькою та вдавав, що ніяк не може її закрити. Молодий шпигун дав щось хлопчаку й пішов. На цьому Фабер завершив своє шоу з парасолькою і подався в інший від агента бік. Кинувши погляд через плече, німець побачив, як поліцейський марно шукає очима шпигуна.

Спинившись біля найближчої будки, Фабер набрав номер телефонної будки на площі. З'єднання забрало декілька хвилин, але зрештою чоловік почув низький голос:

— Алло?

— Який сьогодні розділ?

— Тринадцятий із Книги Царств.

— Він надихає.

— Так, це точно.

От дурень — навіть не знає, у якій він халепі.

— Так що?

— Мені треба з вами зустрітися.

— Неможливо.

— Але я мушу! — у голосі юнака було чути відчай. — Це згори, розумієте?

Фабер удав, що вагається.

— Ну гаразд. Зустрінемося за тиждень під аркою на вокзалі Юстон о дев'ятій ранку.

— А не можна зустрітися швидше?

Фабер повісив слухавку і поквапився в напрямку першої телефонної будки. Агент уже прямував у бік Пікаділлі. Хвоста за ним не було, тому Голка пішов за юнаком. Той спустився в метро, купив квиток до Стоквелала. Чоловік збагнув, що туди можна дістатися швидше прямим шляхом, тому вийшов на вулицю, дійшов до Лестер-сквер і сів на потяг Північної гілки метро. Молодому агентові доведеться робити пересадку на станції Ватерлоо, а Фаберу — ні, тому він опиниться у Стоквеллі першим. Ну або ж вони приїдуть одночасно. Проте Голка приїхав набагато швидше — довелося чекати на юного шпигуна ще двадцять п'ять хвилин. Простеживши за ним, Фабер побачив, як той зайшов у кав'ярню.

Вештатися на вулиці в цьому районі було абсолютно ніде: жодних крамниць, вітрин, які можна б було розглядати, лавки чи парку, зупинки автобуса, стоянки таксі чи публічної установи. Безпросвітне передмістя. Фаберу довелося просто ходити вулицею туди-сюди, щоразу вдаючи, ніби він кудись цілеспрямовано простує. До того ж не можна було випускати з поля зору кафе, де молодий агент пив чай і насолоджувався тостами.

Так минуло півгодини. Юний шпигун вийшов і попрямував кудись у глиб кварталу житловими вулицями. Фабер пішов слідом за ним. Молодик нікуди не квапився, здавалося, що він повертався додому та не мав більше жодних справ на сьогодні. Хлопець жодного разу не озирнувся. Дилетант.

Нарешті юнак зайшов у будинок — звичайне біднувате помешкання, де здають кімнати. У таких живуть шпигуни по всьому світі. У даху виднілося мансардне вікно — мабуть, саме ту кімнату й винаймав агент. На верхніх поверхах зв'язок ловить краще.

Фабер пройшов повз цей будинок, уважно роздивляючись інший бік вулиці. Ага, так і є. У вікні нагорі на мить з'явилися краватка з піджаком. Шкода, обличчя не встиг розгледіти. За ним стежать. Вочевидь, агент уже ходив на рандеву вчора, і МІ-5 вистежило його. Звісно, якщо він сам не працював на МІ-5.

На розі Фабер завернув і пішов паралельною вулицею, рахуючи будинки. Майже точно позаду дому, що в нього зайшов агент, були руїни помешкання на дві сім'ї, в яке влучила бомба. Це добре.

Дорогою назад до станції Фабера охопило радісне хвилювання. Його хода стала пружною, а серцебиття трохи прискорилося. Чоловік почав з інтересом озиратися навкруги. Гра почалася.

Того вечора Фабер одягнувся в чорне: вовняний капелюх, светр із високим горлом, коротка шкіряна куртка пілота, штани, заправлені у шкарпетки. Усе чорне. У затемненому Лондоні він буде майже невидимим.

На місце він поїхав на велосипеді, обираючи тихі вулички з притлумленими ліхтарями. Коли Фабер дістався своєї цілі, вже пробило північ, і на вулиці не було ні душі. Він залишив велосипед за півмилі, примкнувши його замком до паркана пабу. Проте чоловік пішов не до будинку агента, а до руїн на сусідній вулиці. Там він обережно пройшов крізь засипаний уламками газон перед фасадом та увійшов у будівлю. Дверей давно не було. У задній частині будинку був інший вихід. Панувала темрява: низькі хмари повністю закрили місяць і зорі. Довелося іти намацуючи дорогу руками. Дібравшись до кінця саду поза будинком, Фабер перестрибнув через паркан і пройшов крізь два інші садки. В одній з будівель із хвилину гавкав пес.

Садок будинку, де винаймали кімнати, не доглядали. Фабер перечепився через кущ ожини, потім присів під мотузкою для білизни — добре, що тут хоч трохи було видно. Шпигун відшукав вікно кухні й дістав інструмент із лезом у формі лопатки. Замазка, що утримувала скло в рамі, де-не-де вже обсипалася. За десять хвилин безшумної роботи Фаберу вдалося вийняти скло й обережно покласти його на траву. Перш ніж стрибати у вікно, чоловік посвітив ліхтариком, щоб переконатися, що всередині немає жодних перешкод.

У темному будинку пахло вареною рибою та засобом для дезінфекції. Перш за все Фабер відкрив замок на дверях чорного ходу — на випадок, якщо доведеться швидко тікати, — і лише потім увійшов у коридор. Тут агент знову посвітив собі крихітним ліхтариком — дуже швидко, лише на мить, за яку він розгледів низенький столик, що йому треба буде обійти, ряд пальт на гачках та вкриті килимом сходи праворуч. Чоловік без жодного звуку почав підніматися сходами.

На півдорозі до другого поверху Фабер побачив смужку світла, що виднілася з-під дверей. У ту саму мить почувся астматичний кашель і звук зливу в унітазі. Чоловік двома широкими кроками дійшов до дверей і нерухомо припав до стіни. Двері відчинилися, і сходи залило яскравим світлом. У руку Фабера ковзнуло лезо стилета. З туалету вийшов старий чоловік і попрямував до своєї кімнати. Світло залишалося. На півдорозі дід щось буркнув, повернувся й пішов назад.

Точно помітить. Пальці Фабера міцно схопили рукоятку стилета. Старий не підводив напівзаплющених очей від підлоги, аж поки не дійшов до вимикача. Тут шпигун ледь його не вбив, але вчасно побачив, як дід обмацує стіну. Чоловік практично спав і нічого не бачив.

Світло згасло, і за мить старий влаштувався на своєму ліжку. Фабер знову почав дихати.

На третьому поверсі були лише одні двері. Фабер легенько їх штовхнув — зачинено. Він дістав з кишені ще один інструмент. Бачок унітаза й досі гучно набирав воду, вдало приховуючи звуки відмикання замка. Двері відчинилися, і Фабер уважно прислухався.

Почулося глибоке спокійне дихання. Голка зробив крок усередину. Юнак спав в іншому кінці кімнати, у кутку. Стояла абсолютна темрява, тому агент обережно намацував повітря перед тим, як ступити крок, аж поки не дійшов до ліжка.

У лівій руці Фабер тримав ліхтарик, а стилет лежав у рукаві. Права рука шпигуна залишалася вільною. Спалахнуло світло ліхтарика й Фабер міцно вхопив хлопця за горло.

Юнак миттєво розплющив перелякані очі, але не міг вимовити ані звуку. Фабер осідлав молодого агента, не відпускаючи його горла, та прошепотів:

— Розділ тринадцятий із Книги Царств.

Рука Фабера трошечки послабила хватку, щоб горе-агент міг відповісти.

— Ви! — вимовив парубок, примруживши очі, в які бив яскравий промінь ліхтарика, та спробував розгледіти обличчя свого гостя. Його шия звільнилася, і він негайно її потер.

— Лежи спокійно, — попередив його Фабер. Лівою рукою досвідчений шпигун тримав ліхтарика, а в праву взяв стилет.

— Дайте мені підвестися.

— Буде краще, якщо ти залишишся лежати — так від тебе менше шкоди.

— Якої ще шкоди?

— За тобою стежили від самої Лестер-сквер. Я теж пройшов слідом за тобою аж до цього будинку. Вони не спускають очей із цієї будівлі. Хіба я можу тобі довіряти?

— Господи, мені так прикро.

— Це вони тебе прислали?

— Я маю передати повідомлення особисто. Це накази від самого фюрера, — хлопець запнувся, вимовивши останнє слово.

— То передавай свої накази.

— Мені... треба пересвідчитися, що це ви.

— І як же ти маєш у цьому пересвідчитися?

— Покажіть своє обличчя.

Фабер на мить замислився, а потім швидко блимнув на себе ліхтариком.

— Ну що? Задоволений?

— Die Nadel, — видихнув юнак.

— А ти хто такий?

— Майор Фрідріх Кальдор до ваших послуг, сер.

— Так що, мені звертатися до тебе «сер»?

— О, ні-ні, вас двічі підвищили, поки ви були на завданні, тож ви тепер підполковник.

— Їм там у Гамбурзі що, нічого робити?

— Хіба це недобре?

— Добре було б, якби я міг повернутися та призначити майора фон Брауна чистити нужники.

— Сер, можна мені тепер підвестися?

— Звісно ж ні. А ну як справжній майор Кальдор зараз відпочиває у Вандсворті, а замість нього якийсь англієць, котрий тільки й чекає, щоб подати сигнал своїм друзям у будинку навпроти?

— Згоден.

— То що там за накази від самого Гітлера?

— Сер, Рейх вважає, що цього року відбудеться вторгнення у Францію.

— Геніально. Далі?

— Є інформація, що генерал Паттон збирає Першу армійську групу США на сході Англії. Якщо це і є сили для наступу, то атака відбуватиметься через Па-де-Кале.

— Логічно, але я не бачив жодних ознак, що війська генерала Паттона перебувають тут.

— У верхніх ешелонах влади теж є певні сумніви, але астролог фюрера...

— Хто?

— Так, сер, у фюрера є астролог. Він каже, що треба готуватися до наступу в Нормандії.

— Господи, там що, усе настільки безнадійно?

— У нього багато і більш земних радників. Я думаю, він сам вважає, що генерали помиляються, але не має ніяких аргументів, тому використовує астролога як привід.

— Цього я й боявся, — зітхнув Фабер. — Продовжуй.

— Ваше завдання — оцінити сили війська Паттона: кількість солдатів, артилерії, повітряних суден.

— Я знаю, з чого складаються сили військ, дякую.

— Звісно ж, — запнувся юнак. — Пробачте, мені наказали підкреслити важливість цієї місії, сер.

— Ну, ти вже впорався. Скажи мені ось що: наскільки все погано в Берліні?

Агент задумався.

— Непогано, сер. Моральний настрій високий, виробництво зброї зростає щомісяця, на бомбардування британців усім просто начхати.

— Годі, пропаганду я й по радіо можу послухати.

Молодик замовк.

— Тобі є ще що сказати? Офіційне.

— Так. На період виконання цього завдання для вас створили окреме «вікно» для відступу.

— Вони дійсно вважають це завдання важливим.

— На вас буде чекати субмарина. У Північному морі, за десять миль на схід від міста Абердин. Вам лише треба викликати її на вашій звичайній частоті — і вона відразу спливе. Як тільки ви чи я повідомимо в Гамбург, що наказ отримано, субмарина почне чергування. Вона чекатиме щоп'ятниці та щопонеділка із шостої вечора до шостої ранку.

— Абердин — велике місто. У тебе є точні координати?

— Так, — хлопець почав диктувати цифри. Фабер запам'ятав.

— Це все, майоре?

— Так, сер.

— Як думаєш позбутися джентльменів із МІ-5, що стирчать у будинку навпроти?

— Спробую вислизнути, — агент знизив плечима.

— Не найкращий план. Які твої дії після того, як ти передав мені накази? У тебе є вікно?

— Ні. Я маю поїхати у Веймут, вкрасти там човен і на ньому повернутися у Францію.

Так, ясно, плану в нього немає. Значить, Канаріс знав, як усе закінчиться. Що ж, добре.

— А якщо британці схоплять тебе та візьмуть на тортури?

— У мене є пігулка з отрутою.

— І що, ти її з'їси?

— Скоріш за все.

— Ну, ти схожий на такого, це точно, — Фабер сперся на його груди лівою рукою, наче збирався вставати з ліжка. Долоня відчула, де саме закінчуються ребра та починається м'який живіт юнака. Фабер встромив лезо стилета під ребра вгору — просто в серце.

Очі молодого агента розширилися від переляку. Він скрикнув, але з рота не вийшло ані звуку. Тіло пробила судома, і Фабер ще трохи надавив на стилет. Очі юнака заплющилися, і тіло завмерло.

— Ти бачив моє обличчя.

8

— Здається, ми втратили контроль, — зауважив Персіваль Ґодліман.

— Це моя провина, — кивнув Фредерік Блоггс.

Чоловік був виснажений. Він був таким уже рік — від тієї страшної ночі, коли вони витягли з руїн їхнього розтрощеного будинку в Гокстоні те, що залишилося від його дружини.

— Не має значення, хто винен, — швидко відповів Ґодліман. — Суть у тому, що на Лестер-сквер щось сталося, і ти на декілька секунд втратив Блондина.

— Думаєш, у них відбувся контакт?

— Можливо.

— Коли я знову натрапив на його слід у Стоквеллі, то подумав, що йому просто набридло і він вирішив того дня більше не чекати.

— У такому разі він би пішов туди знову вчора та сьогодні, — Ґодліман викладав якісь візерунки з сірників на столі — ця звичка допомагала йому впорядкувати думки. — У будинку й досі тихо?

— Абсолютно. Він не виходив уже сорок вісім годин. Це я винен, — знову повторив Блоггс.

— Та годі вже, друже, — заспокоїв його Ґодліман. — Це я дозволив йому втекти, щоб він вивів нас на когось іншого. І я досі думаю, що це було правильне рішення.

Блоггс нерухомо сидів за столом: руки він тримав у кишенях плаща, а на його обличчі не відбивалося жодної емоції.

— Якщо був контакт, треба негайно брати Блондина та з'ясовувати, з яким завданням він приїхав.

— Так ми втратимо можливість вийти на когось дійсно небезпечного.

— Вирішуй ти.

Ґодліман виклав із сірників зображення церкви. Якусь мить він роздивлявся її порожніми очима, а потім витяг монетку й підкинув.

— Орел, — оголосив він. — Чекаємо ще добу.

Будинок належав ірландцю середнього віку, який був родом із села Лісдунварна, що в графстві Клер[32]. Чоловік плекав надію, що німці виграють війну та назавжди звільнять Смарагдовий острів[33] від гніту британців. Шкутильгаючи сходами через хворі на артрит суглоби, він збирав зі своїх орендарів щотижневу платню. Усі його думки захопила лише одна мрія: щоб платню дозволили підняти до загального ринкового рівня. Ірландець не був багатієм, він мав лише два будинки, один із яких був зовсім маленький — у ньому жив лише він. Нічого дивного, що чоловіка ніколи не бачили в доброму гуморі.

Ірландець постукав до старого, який винаймав кімнату на другому поверсі. Той завжди був радий бачити хазяїна. Щоправда, він, мабуть, зрадів би будь-кому.

— Доброго дня, містере Райлі! Може, чаю?

— Сьогодні не маю часу.

— Ну, нічого, — старий передав йому гроші. — Думаю, ви вже бачили вікно на кухні?

— Ні, я ще туди не заходив.

— О, там у вікні не вистачає одного скла. Я затягнув діру чорною шторою, але протяг усе одно залишився.

— А хто розбив скло? — запитав власник.

— А це найцікавіше. Скло не розбите, воно собі лежить на траві. Цілісіньке. Думаю, просто замазка обсипалася — стара вже. Якщо видасте мені трохи замазки, я сам усе полагоджу.

«От же старий дурень», — подумав ірландець.

— Ви що, не розумієте, що нас, мабуть, пограбували?

— Це навіть не спало мені на думку, — старий був вражений.

— У кого-небудь пропало щось цінне?

— Не чув, щоб хтось таке казав.

— Я подивлюся, коли спускатимуся вниз, — хазяїн вийшов із кімнати.

— До речі, молодика, що живе нагорі, мабуть, немає, — старий вийшов за власником. — Я вже дні два його не чув.

Ірландець принюхався.

— Він що, готує в себе в кімнаті?

— Цього я не знаю, містере Райлі.

Нагору вони йшли вже вдвох.

— Якщо він у себе, то занадто вже тихо поводиться, — зауважив старий.

— Що б він там не готував, це треба припинити! Жахливий сморід!

Власник постукав у двері. Ніхто не відповів. Хазяїн дістав свої ключі й відчинив замок. Старий зайшов у кімнату слідом.

— Так-так-так, — весело промовив старий сержант, — та у вас тут мрець!

Поліцейський стояв на порозі й оглядав кімнату.

— Ти щось чіпав тут, педі?[34]

— Нічого, — відповів власник будинку. — І мене звуть містер Райлі.

Сержант проігнорував його.

— Помер не так давно. Смердить ще не зовсім огидно.

Сержант оглянув старий комод, валізу на низькому столику, пошарпаний килим, брудні штори на мансардному вікні — жодних слідів боротьби.

Поліцейський підійшов до ліжка. Мертвий юнак лежав зі спокійним обличчям і складеними на грудях руками.

— Я б припустив, що це серцевий напад, якби він не був такий молодий.

Також сержанту не вдалося знайти й упаковки з-під пігулок, щоб запідозрити самогубство. На комоді лежав шкіряний гаманець, і поліцейський роздивився його вміст. Нічого незвичайного: паспорт, талони на продукти й досить багато грошей.

— Це не пограбування.

— Він прожив у мене близько тижня, — повідомив хазяїн. — Я небагато про нього знаю. Приїхав звідкись із Північного Уельсу працювати на фабриці.

— Якби він справді був таким здоровим, як здається, його б мали забрати в армію, — сержант почав відкривати якусь валізу. — Чорт забирай! А це, в біса, що таке?

Ірландець і старий, що стояли за спиною поліцейського, поспіхом увійшли до кімнати.

— Радіопередавач, — мовив власник будинку.

— У нього кров, — зауважив старий.

— Не торкатися тіла! — гаркнув поліцейський.

— Та його ж зарізали, — не вгамовувався дід.

Сержант обережно підняв одну руку померлого й побачив маленьку пляму крові — вже суху.

— Дійсно кров. Де тут найближчий телефон?

— П'яті двері вниз вулицею, — підказав ірландець.

— Закрийте кімнату на ключ і не заходьте, аж поки я не повернусь.

Сержант знайшов потрібні двері й постукав. Відчинила жінка.

— Доброго ранку, мадам. Вибачте, але я б хотів скористатися вашим телефоном.

— Заходьте, — вона вказала на апарат, що стояв на столику в коридорі. — А що сталося? Щось цікаве?

— У будинку, що вище по вулиці, помер жилець, — повідомив поліцейський, набираючи номер.

— Його вбили? — її очі ледь не вилізли з орбіт.

— А це вже з'ясують експерти. Алло! Мені потрібен старший інспектор Джонс. Кантер говорить, — чоловік знову підвів очі на жінку. — Вибачте, чи не могли б ви зачекати на кухні, поки я звітую начальникові?

Засмучена жінка вийшла з кімнати.

— Привіт, Джонс. Тут колота рана та радіопередавач у валізі.

— Повторіть адресу ще раз, сержанте.

Кантер продиктував адресу.

— Так, це той самий, за яким стежили, тому цим займатиметься МІ-5. Зайдіть у 42-й будинок і скажіть команді спостереження, що ви знайшли тіло. Я зараз повідомлю їхньому керівництву. Покваптеся.

Кантер подякував жінці, вийшов і перейшов на другий бік вулиці. Він був страшенно радий: за його тридцять один рік у поліції це лише друге вбивство. І треба ж — воно пов'язане зі шпіонажем! Його можуть навіть підвищити до звання інспектора!

Сержант постукав у двері 42-го будинку. Йому відчинили двоє чоловіків.

— Доброго дня! Ви таємні агенти МІ-5?

Блоггс приїхав одночасно з детективом-інспектором Гаррісом з Особливого відділу — вони були знайомі ще з часів роботи в Скотленд-Ярді. Кантер чекав на них, щоб показати тіло. Якусь мить чоловіки роздивлялися спокійне молоде обличчя зі світлими вусами.

— Хто він такий?

— Кодове ім'я — Блондин, — повідомив Блоггс. — Мабуть, він десантувався з парашутом декілька тижнів тому. Ми перехопили повідомлення про його рандеву з іншим агентом. Оскільки ми знали код, то простежили за ним. Сподівалися, що Блондин виведе нас на місцевого шпигуна — такі набагато небезпечніші.

— І що ж тут сталося?

— Хто ж, у біса, його знає!

Гарріс оглянув рану на грудях агента.

— Стилет?

— Або щось схоже. Дуже точна робота. Під ребра — і просто в серце. Миттєве вбивство.

— Так, не найгірша смерть.

— Хочете подивитися, як убивця опинився в будинку? — запропонував сержант Кантер.

Чоловіки спустилися до кухні й роздивилися раму та непошкоджене скло, що лежало на траві.

— Замок на дверях його кімнати відчинили відмичкою.

Блоггс і Гарріс сіли за кухонний стіл, а Кантер приготував чай.

— Це трапилося в ніч після того, як я загубив його на Лестер-сквер. Я облажався.

— Ніхто з нас не святий, — спробував заспокоїти його Гарріс.

Якийсь час усі мовчки пили чай.

— Як узагалі там у тебе справи? Зовсім до нас перестав заходити, — почав Гарріс.

— Справ багато.

— Як Крістіна?

— Загинула під час бомбардування.

Очі Гарріса шоковано розширилися.

— От же ти бідолаха!..

— Сам як?

— Брат загинув у Північній Африці. Ти знав Джонні?

— Ні.

— Той ще був хлопець. Пив багато. Стільки спускав на горілку, що ні копійчини не залишалося. Він так і не одружився. Хоча тепер, мабуть, і добре, що не встиг.

— Майже всі когось втрачають.

— Приїзди до нас на вечерю в неділю, якщо ти сам тепер.

— Дякую, але я працюю щонеділі.

— Приїзди, коли захочеш, — кивнув Гарріс.

У кухню зазирнув констебль і звернувся до чоловіка:

— Можна вже пакувати докази?

Гарріс кинув погляд на Блоггса.

— Я вже закінчив, — дав згоду той.

— Гайда, синку, починай, — віддав наказ Гарріс.

— Імовірно, контакт стався після того, як я його загубив, — почав Блоггс. — Мабуть, вони з місцевим агентом домовилися про зустріч тут. Проте той запідозрив пастку — ось чому він увійшов через вікно й відчинив замок відмичкою.

— Ну якщо так, то він просто до чорта підозрілий тип, — зауважив Гарріс.

— Може, тому він ніколи не попадався. Так ось, він увійшов до кімнати Блондина й розбудив його. Юнак мав би сказати, що пастки немає, правильно?

— Правильно.

— Навіщо ж тоді шпигун його вбив?

— Може, посварилися?

— Слідів боротьби немає.

Гарріс втопив свій похмурий погляду чашку.

— Може, він зрозумів, що за Блондином стежать? І якщо ми візьмемо юнака, то він швидко заговорить.

— Якщо так, тоді це неймовірно жорстокий покидьок.

— Може, тому він ніколи й не попадався.

— Заходь. Сідай. Телефонували з МІ-6. Канаріса звільнили.

Блоггс сів.

— То це хороші новини чи погані?

— Дуже погані, — пояснив Ґодліман. — Зараз украй невдалий момент.

— А мені можна знати чому?

Ґодліман пильно глянув на нього.

— Думаю, можна. Наразі у нас сорок подвійних агентів, які передають у Гамбург дезінформацію щодо планів союзників наступати у Франції.

Блоггс присвиснув.

— Нічого собі. Я й не підозрював, що їх так багато. Тобто агенти, яких ми взяли, повідомляють ворогам, що ми наступатимемо із Шербура, а насправді — з Кале? Чи навпаки?

— Саме так. Мені подробиць теж не повідомляють, але зараз уся ця система під загрозою. Ми добре знали Канаріса та вміли його дурити. Дідько, ми ж таки знали, як це робити! А ось нова мітла може не довіряти агентам свого попередника. Крім того, нещодавно з того боку до нас перейшли декілька шпигунів. Вони могли б видати людей Абверу, якби їх не здали ще раніше. Тож Німеччина має багато причин, щоб не довіряти тим агентам, яких ми взяли.

Також можливе просочування інформації. Про нашу систему подвійних агентів знають тисячі людей. У нас є подвійні шпигуни в Ісландії, Канаді та на Цейлоні. Навіть на Середньому Сході. Минулого року ми припустилися великої помилки, коли репатріювали німця Еріха Карла. Пізніше нам стало відомо, що він був агентом Абверу. Перебуваючи в таборі для переміщених осіб на острові Мен, він міг дізнатися про наших подвійних шпигунів — Мутта й Джеффа. А може, й про Тейта — ще одного подвійника. Отож ми зараз ходимо по тонкій кризі. Якщо хоч один путній агент Абверу дізнається про операцію «Стійкість» — кодова назва нашого плану дезінформації — усе піде під три чорти. Ми взагалі можемо програти цю кляту війну.

Блоггс доклав зусиль, щоб не розсміятися: колись від професора Ґодлімана жодного лайливого слова не можна було почути.

— Згори нам дали настанову, що я маю переконатися у відсутності путніх агентів Абверу в Британії, — продовжив професор.

— Ще минулого тижня ми були в цьому переконані, — зауважив Блоггс.

— Зараз ми точно знаємо, що принаймні один агент тут є.

— І він вислизнув у нас просто з-під носа!

— Доведеться його знайти.

— Малоймовірно, — Блоггс похнюпився. — Ми навіть не знаємо, у якій частині країни він працює. Гадки не маємо, як він виглядає. Його неможливо засікти під час радіопередачі — він надто вправний. Інакше ми б уже давно його впіймали. Ми навіть кодового імені його не знаємо. Із чого ми починатимемо?

— Із нерозкритих злочинів. Шпигуни завади порушують закон. Вони підроблюють паспорти, крадуть пальне й зброю, уникають перевірки документів, проходять у заборонені зони й роблять там фотографії. А ще вбивають людей, коли ті стають їм на заваді. Поліцію точно повідомляли про такі злочини, якщо шпигун перебуває тут уже давно. Якщо ми проглянемо всі нерозкриті вбивства від початку війни, ми вийдемо на його слід.

— Ти взагалі розумієш, що більша частина злочинів так і не розкривається? — Блоггс повірити не міг, що Ґодліман серйозно планує цим займатися. — Ми увесь Альберт-хол[35] завалимо тими справами!

— Значить, звузимо район пошуків до Лондона. І почнемо з убивств.

У перший же день пошуків вони знайшли те, що шукали.

Власне, потрібну справу знайшов Ґодліман, але він не відразу оцінив важливість своєї знахідки. Це було вбивство місіс Уни Ґарден у Гайґейті в 1940 році. Жінці перерізали горло, а над тілом сексуально познущалися, хоча й не зґвалтували. Труп знайшли в кімнаті її пожильця з чималим вмістом алкоголю у крові. Картина злочину була зрозуміла: господиня вирішила пофліртували з орендарем, але той захотів більшого, ніж вона могла дозволити; вони через це посварилися, і чоловік її вбив, після чого його сексуальний запал згас. Поліції так і не вдалося знайти кривдника.

Ґодліман уже майже відкинув теку з документами цієї справи, бо шпигуни зазвичай не скоюють злочинів статевого характеру. Проте він, як людина уважна, проглянув усі матеріали. Виявилося, що в покійної Уни Ґарден на спині знайшли колоту рану від стилета, але померла жінка від рани на горлі.

Ґодліман кинув теку Блоггсу — вони сиділи по різні боки великого дерев'яного стола в архіві Скотленд-Ярду.

— Думаю, знайшли.

Блоггс проглянув записи.

— Стилет.

Чоловіки забрали документи з архіву та повернулися до військового міністерства. У кабінеті Ґодлімана на нього чекало розшифроване повідомлення. Професор без особливого інтересу проглянув записи, а потім його обличчя раптом спалахнуло радістю й він ляснув рукою об стіл:

— Це він!

— Накази отримав. Привіт Віллі, — вголос прочитав Блоггс.

— Пам'ятаєш? Die Nadel?

— Так, — Блоггс вагався. — Голка. Але тут якось небагато інформації.

— Та ти глибше дивися! Стилет же схожий на голку! Це все один і той самий чоловік! Убивство місіс Ґарден, повідомлення у 1941 році, які ми так і не змогли відстежити, рандеву з Блондином...

— Можливо... — Блоггс замислився.

— Я можу довести! Пам'ятаєш розшифровку звіту про Фінляндію, яку ти мені показував у мій перший день на службі? Ту, що складалася з двох частин? Коли передача обривалася?

— Ну, — Блоггс зашарудів паперами, шукаючи той аркуш.

— Якщо я не помиляюсь, той звіт відправляли в день цього вбивства. Б'юся об заклад, що час, коли передачу зупинили, збіжиться з часом вбивства!

Блоггс переглядав розшифровку.

— Так і є!

— Ось воно!

— Тобто він працює в Лондоні щонайменше п'ять років. А ми тільки зараз дізналися про його існування.

— Нелегко ж нам буде його впіймати, — зауважив Блоггс.

На обличчі Ґодлімана з'явилася хижа посмішка..

— Може, він і розумний, та я розумніший. Я зажену того покидька в глухий кут.

Блоггс не втримався і розсміявся.

— Господи, професоре, вас не впізнати!

— Ти вперше за рік розсміявся.

9

Човен із припасами обігнув мис і завернув у бухту Штормового острова, над яким розкинулося чудове блакитне небо. У шлюпці сиділи дві жінки: дружина моряка (з тих пір, як чоловіка призвали до армії, їй довелося перебрати на себе всі його справи) та матір Люсі. Остання була одягнена в жакет чоловічого крою та спідницю вище від коліна. Люсі зустріла її на причалі міцними обіймами.

— Мамо! Це ж треба! Який сюрприз!

— Як це? Я ж писала що приїду.

Лист, у якому вона попереджала про свій приїзд, прибув цим самим човном — мама Люсі й забула, що на Штормовий острів пошта приходить раз на два тижні.

— Ось це і є мій онук? Який же він уже великий!

Маленький Джо — а йому вже виповнилося три рочки — почервонів і сховався за мамину спідницю. Хлопчик був темноволосий, дуже милий і дещо зависокий для свого віку.

— Як же він схожий на свого батька!

— Дуже схожий, — погодилася Люсі, хоча складалося враження, що вона не надто цьому раділа. — Ти, мабуть, страшенно змерзла, ходімо швидше у дім. А що це на тобі за спідниця?

Вони взяли коробки, що прибули човном, та почали підніматися рампою на скелю. Дорогою мама без упину теревенила:

— Це така мода, серденько. Заощаджуємо тканину. І в нас там не так холодно, як тут! Страшенний вітер! Думаю, нічого страшного, якщо я лишу валізу на причалі? Її ж тут нікому поцупити! Джейн заручилася з американським солдатом — дякувати Богу, він хоча б білий. Він із місцевості, що зветься Мілуокі, і не любить жуйок. Милий хлопець. Тож мені залишилося видати заміж ще чотирьох дочок. А я казала, що твій батько став капітаном Громадянської оборони? Він опівночі чергує містом і чатує на німецьких парашутистів. А в будинок дядька Стівена влучила бомба — і я навіть не знаю, що він тепер робитиме. Може, йому компенсують збитки за військовими законами чи ще щось.

— Мамо, не поспішай так, у тебе є ще два тижні, щоб розповісти мені всі новини, — розсміялася Люсі.

— Як же тут мило! — вигукнула мама, коли вони дійшли до будинку. — Просто чудово!

Люсі запросила маму до кухні та приготувала чай.

— Твою валізу забере Том. Він скоро зайде на обід.

— Том — вівчар?

— Так.

— То що, він знаходить роботу для Девіда, еге ж?

— Скоріше навпаки! — знову засміялася Люсі. — Та він і сам тобі розповість. А ти ще не сказала, чому приїхала.

— Дорогенька, мені вже давно треба було приїхати! Звісно, зараз не ті часи, коли слід вирушати в подорожі без потреби, але раз на чотири роки можна ж собі таке дозволити, як думаєш?

Почувся звук двигуна, і за мить Девід вкотив себе на візку до кухні. Він поцілував тешу та познайомив її з Томом.

— Томе, мама принесла ваші продукти, тож можете віддячити їй тим, що донесете її валізу з причалу, — звернулася Люсі до старого.

Девід грів долоні над плиткою.

— Сьогодні дуже вже сира погода.

— То ти, Девіде, серйозно займаєшся вівчарством?

— Ми подвоїли поголів'я за ці три роки, — гордо повідомив Девід. — Батько ніколи не займався тут фермерством як слід. Я обгородив парканом шість миль кручі, покращив якість пасовищ, почав використовувати новітні методи схрещення порід. У нас тепер не тільки більше голів, але й більше м'яса та вовни з кожної тварини.

— Мабуть, ти командуєш, а Том порається? — обережно запитала мати.

— Е ні! Ми з ним рівноправні партнери, — розсміявся Девід.

Чоловіки страшенно зголодніли й за обідом знищили гори картоплі. Мама була вкрай вдоволена манерами малого Джо. Після обіду Девід і Том повсідалися: один тримав цигарку, а інший — люльку.

— Ось що мене дійсно цікавить, — з широкою усмішкою звернулася до Девіда мати, — то це коли ви збираєтеся подарувати мені ще онуків?

Запала довга тиша.

— Девід чудово справляється, — зауважила мати.

— Так, чудово, — погодилась Люсі, але знову з тінню невдоволення.

Жінки вийшли на прогулянку вздовж прірви. На третій день після приїзду матері Люсі вітер трохи вщух і стало достатньо тепло, щоб вийти з дому. Жінки взяли з собою Джо, одягненого в рибальський светр і шубу. На пагорбі всі троє зупинилися, щоб подивитися, як Девід, Том і собака пораються з отарою. На обличчі матері стурбованість боролася зі стриманістю, тому Люсі вирішила позбавити її необхідності ставити незручне запитання.

— Він більше не кохає мене, — сказала Люсі.

Мама озирнулася, перевіряючи, чи немає поряд Джо.

— Не думаю, що все так погано, люба. Чоловіки по-різному проявляють свої почуття.

— Мамо, ми з ним не були... не були чоловіком і дружиною у прямому сенсі цього слова ще від весілля.

— Але... — вона кивнула в бік Джо.

— За тиждень до весілля, — пояснила Люсі.

— Ой лишенько... Це... це через аварію?

— Ні. Тобто не в фізичному сенсі, — по засмаглих щоках Люсі бігли сльози.

— А ти говорила з ним про це?

— Намагалася. Мамо, що мені робити?

— Може, пройде час і...

— Уже майже чотири роки минуло!

Запала тиша. Вийшло слабке сонце, і жінки разом із Джо почали спускатися через вересові зарості. Хлопчик ганяв чайок.

— Колись я майже покинула твого батька, — раптом сказала мама.

— Коли?! — тепер шокована була Люсі.

— Десь після народження Джейн. У нас тоді було не все так добре з грошима — твій тато працював у свого батька. Якось у їхніх стосунках сталася криза. Я була вагітна втретє за три роки, і здавалося, що все моє життя складатиметься з пологів і спроб відшукати якісь засоби для існування. Згодом я дізналася, що твій батько зустрічається зі своєю давньою подругою Брендою Сіммонс. Ти з нею не знайома — вона пізніше переїхала у Басингсток. Я запитала себе, що ж мені з цим робити, але ніяк не могла знайти відповідь.

Люсі пам'ятала ті часи лише уривками: дідусь із білими вусами, більш струнка версія батька, родинні обіди на великій фермерській кухні, сміх, сонце й свійські тварини. Навіть тоді подружнє життя її батьків здавалося непорушним втіленням щастя.

— І чого ж ти не полишила його?

— Знаєш, у ті часи це було не так просто. Такого явища, як розлучення, взагалі не існувало. Знайти роботу для жінки було просто неможливо.

— Зараз жінки працюють чи не всюди.

— Протягом тієї війни жінки теж працювали, але потім настало страшенне безробіття. Думаю, зараз буде так само. Чоловікам завжди вдається зробити все по-своєму, якщо ти розумієш, про що я.

— Я рада, що ти не пішла.

— Людям мого віку недоречно робити якісь заяви щодо того, як треба жити. Але моє життя майже цілком складалося з порятунку родини. І так було в багатьох жінок, яких я знаю. Ззовні стійкість завжди схожа на жертву, але це не зовсім так. Як би там не було, порад я не даватиму. Ти все одно мене не послухаєш, а якщо послухаєш, то потім я зостанусь винною.

— Ой, мамо, не кажи дурниць! — усміхнулася Люсі.

— Може, підемо вже назад? Здається, ми достатньо пройшли на сьогодні.

Одного вечора, поки мама нагорі розповідала Джо казку на ніч, на кухні Люсі звернулася до Девіда:

— Я б хотіла попросити маму залишитися ще на два тижні, якщо вона погодиться.

— А що, двох тижнів недостатньо, щоб обговорити мене вздовж і впоперек?

— Що за нісенітниці!

Девід під'їхав ближче.

— Тобто хочеш сказати, що ви про мене не говорите?

— Авжеж говоримо, ти ж мій чоловік.

— І що ж ти їй розповідаєш?

— А чому це тебе так бентежить? Хіба тобі є чого соромитися?

— Чорт забирай, нікому не подобається, коли жінки точать про нього ляси!

— Ніхто не точить про тебе ляси.

— То що ж ти їй розповідаєш?

— Який ти чутливий, виявляється!

— Я поставив запитання.

— Розповідаю, що хочу від тебе піти, а вона мене відмовляє.

Девід розвернувся та поїхав геть із кімнати, і майже з порога він кинув через плече:

— Передай, щоб не надто переймалася за мене.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Мені ніхто не потрібен, зрозуміло? Я й сам можу з усім впоратися.

— А як же я? — тихо спитала Люсі. — Може, мені хтось потрібен?

— Навіщо?

— Щоб мене кохав.

У кімнату ввійшла мати й відразу відчула напружену атмосферу.

— Джо швидко заснув, — повідомила вона. — Попелюшка ще й на бал не встигла приїхати. Я, мабуть, піду спакую речі, щоб не лишати все назавтра.

Жінка поспіхом вийшла.

— Девіде, — звернулася Люсі. — Чи коли-небудь щось зміниться?

— Не розумію, про що ти.

— Ми колись... Ми колись станемо знову такі, як до весілля?

— Ноги в мене наново не виростуть, якщо ти про це.

— Господи, хіба ти не знаєш, що мене взагалі не турбує, чи є в тебе ноги чи немає?! Я просто хочу бути коханою!

— Тоді це твоя проблема, — знизив плечима Девід і зник, перш ніж Люсі розплакалася.

Ще на два тижні мама не залишилася. Наступного ранку Люсі провела її на причал. Була злива, тому жінки одягли макінтоші[36]. На причалі вони мовчки чекали на човен, спостерігаючи, як важкі краплі падають у море. Мама тримала Джо на руках.

— Із часом усе зміниться, — пообіцяла вона. — Для подружнього життя чотири роки — це мить.

— Не думаю, що він зміниться, але в мене немає інших варіантів, окрім як сподіватися. У мене є Джо. Іде війна. Девід залишився інвалідом. Я не можу піти.

Підплив човен, і Люсі обміняла матір на три коробки продуктів і п'ять листів. Море здіймалося невеличкими хвилями. Мама сховалася в крихітній каюті, і скоро човен зник за мисом. Люсі огорнула самотність. Джо розплакався.

— Я не хочу, щоб бабуся їхала!

— Я теж...

10

По тротуару понівеченої бомбардуванням лондонської вулиці йшли Ґодліман і Блоггс. Вони були дивною парочкою. Згорблений, схожий на пташку, професор в окулярах із товстими лінзами та люлькою в руці не дивився на дорогу. Він ішов дрібними швидкими кроками. Поруч із ним — світловолосий молодик, що цілеспрямовано крокує вперед у своєму «детективному» пальті та капелюсі, як з кіно. Ну просто карикатура — залишилося підпис придумати.

— Думаю, у Die Nadel є хороші зв'язки у верхівці, — почав Ґодліман.

— Чому?

— Це єдине пояснення того, що він відмовляється дотримуватися субординації. Оце його «Привіт Віллі» — мабуть, він звертається до Канаріса.

— Може, вони з ним друзі.

— Мабуть, у нього є більш впливові друзі, ніж Канаріс. У мене таке відчуття, що в цьому напрямку треба попрацювати.

— Зазвичай люди зав'язують хороші стосунки ще в школі, університеті чи військовому закладі. Можна спробувати пошукати щось у цій сфері.

Чоловіки проходили повз напівзруйновану крамницю, де колись була велика вітрина, а тепер — лише величезна діра. На рамі висіла саморобна вивіска з написом «Ми більше відкриті, ніж раніше». Блогсс засміявся.

— Колись на зруйнованому поліцейському відділку я бачив табличку з написом «Поводьтеся добре — ми досі працюємо». Такі вивіски стають чи не новою формою мистецтва.

— А якщо Голка, — продовжив Блоггс, — вчився з кимось, у кого тепер високий посту Вермахті?

— Слухай, Мідвінтер у підвалі в Кенсингтоні (де МІ-6 розташовувалася до початку війни) тримав цілу колекцію фотографій німецьких офіцерів: шкільні знімки, фото з вечірок, парадів, знайомства з Адольфом, вирізки з газет. Тисячі світлин!

— Якщо ти маєш рацію, якщо Голка вчився в одному з найкращих закладів Німеччини, то ми точно знайдемо там його фотографію.

— Шпигуни рідко світяться перед камерами, але агентами стають уже в зрілому віці. Отож у Мідвінтера ми знайдемо хіба що молодого Die Nadel.

Їм довелося обійти велику вирву перед перукарнею. Сама будівля була неушкоджена, але традиційну смугасту біло-червону вивіску знесло начисто. Замість неї у вікні висіло оголошення: «Поголимо вас краще, ніж нас збрило бомбою!».

— Але як нам його впізнати? Його ж ніхто ніколи не бачив.

— Як ніхто? У місіс Ґарден усі пожильці його чудово знають.

Орендарі вікторіанського будинку, що стояв на пагорбі, мали можливість насолоджуватися чудовим краєвидом на Лондон. Будівля була побудована з червоної цегли, й Блоггсу здавалося, наче місто сердиться на Гітлера за те, що той накоїв. Пагорб був досить високий — хороше місце, щоб передавати радіограми. Голка точно жив на верхньому поверсі. Цікаво, яку інформацію він передавав звідси в Гамбургу важкі дні 40-го? Координати авіазаводів і сталеливарень, відомості про захисні споруди на узбережжі, протигази, політичні плітки, мішки з піском і бомбосховища Андерсона, настрої населення та руйнування від бомбардування у місті?.. «Молодці, хлопці, ви таки прибрали Крістіну Блоггс...» Так, усе, годі про це.

Двері відчинив літній чоловік у чорному піджаку й смугастих штанях.

— Доброго ранку. Мене звати інспектор Блоггс, я зі Скотленд-Ярду. Я хотів би поговорити з власником будинку.

В очах чоловіка промайнув якийсь страх, але за його спиною вже з'явилася молода жінка:

— Будь ласка, заходьте, — запросила вона.

Підлога коридору була викладена плиткою. Пахло восковою мастикою. Блоггс залишив пальто та капелюх на вішаку, а старий тим часом кудись зник. Жінка запросила інспектора в старомодну вітальню з дорогими меблями. На столику стояли непочаті пляшки віскі, джину та шері. Жінка опустилася в крісло й закинула ногу на ногу.

— А чому той чоловік так боїться поліції? — поцікавився Блоггс.

— Це мій свекор. Він єврей із Німеччини, приїхав у 1935 році, тікаючи від нацистів, а в 1940 році ви забрали його в концентраційний табір. Його дружина тоді наклала на себе руки. Він щойно повернувся з острова Мен із листом від короля — з вибаченнями за незручності.

— У Британії немає концентраційних таборів.

— Та це ж ми їх і придумали. У Південній Африці. Хіба ви не знали? Ми дуже пишаємося нашою історією і дуже вправно забуваємо неприємні її частини.

— Є й більш позитивні приклади цього.

— Які ж?

— У 1939 році ми вправно забули неприємний факт: нам не виграти війну проти Німеччини. І дивіться, що з того вийшло.

— Свекор теж так каже. Він не такий цинік, як я. Ну, то як ми можемо допомогти Скотленд-Ярду?

Блоггсу вже навіть почала подобатися суперечка з цією жінкою, але довелося повернутися до робочих запитань.

— Я б хотів поговорити про вбивство, що сталося тут чотири роки тому.

— Швидко ж ви!

— Відкрилися нові факти.

— Я чула про те вбивство. Колишню господиню вбив один із жильців. Мій чоловік придбав дім у виконавця заповіту: у тієї нещасної жінки не було спадкоємців.

— Я б хотів відшукати людей, які тоді тут жили.

— Зрозуміло, — уся ворожість жінки зникла. Вона почала пригадувати подробиці. — Коли ми придбали будинок, тут було троє орендарів, що в'їхали сюди ще до скоєння злочину. Морський офіцер у відставці, торговець і хлопчина з Йоркширу. Юнака забрали в армію — я з ним листуюся. Торговця теж забрали, але він уже загинув у морі. Це точно, бо я отримала листи від п'яти його дружин, тільки уявіть собі! А ось офіцер і досі живе тут, у нас.

— Правда? — це ж треба, яка вдача. — А можна з ним поговорити?

— Звісно, — жінка підвелася. — Він уже давно не молодий, звичайно. Ходімо до нього в кімнату.

Вони вдвох піднялися на другий поверх сходами, застеленими килимом.

— Ви поки з ним поговоріть, а я пошукаю останнього листа від хлопця, — жінка постукала у двері.

Блоггс з іронією порівняв її зі своєю господинею — не на користь останньої. З кімнати почулося:

— Заходьте.

Капітан сидів біля вікна в кріслі з покривалом на колінах. На ньому був піджак із краваткою та окуляри. Волосся давно поріділо, вуса посивіли, шкіра на вольовому обличчі вкрилася зморшками й обвисла. Ця кімната була домівкою людини, яка жила лише своїми спогадами: картини з вітрильниками на стінах, секстант, підзорна труба на поличці та його юнацькі фотографії на борту військового корабля «Вінчестер».

— Погляньте-но, — він не відводив очей від вікна, — чого ж цей хлопець досі не на флоті?

Блоггс підійшов до вікна. Біля будинку стояв фургон пекаря з запряженим конем, який щось їв зі свого мішка поки виносили потрібний вантаж. Юнак виявився білявою жінкою у штанях, чиї чималі груди було добре видно навіть із такої відстані.

— Та це ж жінка у штанях, — розсміявся Блоггс.

— Господи, дійсно! — капітан повернувся до нього. — Тепер такі часи, що й не зрозумієш! Це ж треба, жінки вже штани носять!

Блоггс представився й пояснив причину свого візиту.

— Ми знову відкрили справу вбивства, що сталося тут у 40-му. Мені сказали, що ви жили в цьому домі одночасно з підозрюваним — Генрі Фабером.

— Так і є. Чим я можу допомогти?

— А ви добре його пам'ятаєте?

— Чудово пам'ятаю. Високий, темноволосий, вихований. Спокійний. Доволі неохайний одяг, якщо судити за зовнішністю. Щодо нього легко помилитися. Не можу сказати, щоб Генрі мені не подобався... Я був би не проти познайомитися з ним трохи ближче, але він цього не хотів. Тоді він був десь вашого віку.

Блоггс подумки посміхнувся: він часто видавався старшим лише через те, що був детективом.

— І все-таки, — продовжив капітан, — я думаю, що він цього не робив. Я трохи розбираюся в людях. Коли командуєш кораблем, треба це вміти. Так ось, якщо той чоловік — сексуальний маніяк, то я — Герман Ґерінґ.

У Блоггса наче склалися докупи шматочки мозаїки: блондинка в штанах і помилка щодо його віку. Висновок був не надто оптимістичний.

— До речі, я б радив завжди перевіряти посвідчення, коли до вас приходить хтось із поліції.

— Так, звісно ж. Покажіть, будь ласка, — старий був збентежений.

Блоггс замість посвідчення показав гаманець із фотографією Крістіни.

— Ось.

Якусь мить капітан розглядав фото, а потім зауважив:

— Хороше фото. Вас тут легко впізнати.

Старий, мабуть, майже повністю осліп.

— У мене більше нема питань. Дякую за допомогу, — розчаровано мовив Блоггс.

— Завжди радий допомогти. Я тепер не можу служити своїй країні, як раніше. Мабуть, від мене вже не буде жодної користі, бо мені виписали інвалідність і звільнили з місцевої оборони.

— Ну, на все добре, — Блоггс вийшов із кімнати.

Жінка чекала на нього внизу з листом у руках.

— Тут зворотна адреса військової пошти. Думаю, вам буде неважко його знайти.

— Ви знали, що капітан нічим мені не допоможе, — докірливо зауважив Блоггс.

— Знала, але ваш візит зробив його на якийсь час щасливим, — жінка відчинила двері.

Раптом Блоггс сказав:

— Можна запросити вас на обід?

— Мій чоловік і досі на острові Мен, — обличчя жінки накрило тінню.

— Пробачте... Я думав...

— Нічого. Мені приємно.

— Просто хотів, щоб ви переконалися, що я не з Гестапо.

— Та я й не сумнівалася. Самотня жінка стає цинічною.

— Я втратив дружину під час бомбардування, — зізнався Блоггс.

— Тоді ви знаєте, звідки в мене ця ненависть.

— Знаю. Знаю, — чоловік вийшов і почув, як за ним зачинилися двері. Почався дощ.

Тоді теж дощило. Блоггс запізнювався. Він затримався через те, що працював із якимись новими матеріалами разом з Ґодліманом, і тепер поспішав, щоб хоча б півгодини побути разом із Крістіною, перш ніж вона поїде на зміну. Уже спустилася темрява й почався обстріл. Протягом своїх змін Крістіна бачила такі жахіття, що вже давно перестала про них розповідати.

Блоггс страшенно нею пишався. Її колеги казали, що вона одна замінює двох чоловіків: жінка літала темними вулицями Лондона, керуючи машиною, як досвідчений водій — із крутими віражами й веселими жартами навіть серед страшезних пожеж. Крістіну називали безстрашною. Проте Блоггс знав, що насправді вона дуже боялася, просто нікому цього не показувала. Знав, бо щоранку бачив її очі, коли вона лягала спати, а він уставав на роботу. Знав, що це не безстрашність, а мужність. І пишався нею.

Коли він вийшов з автобуса, дощ посилився. Блоггс підняв комір і опустив нижче капелюха. Біля кіоска чоловік на хвилину спинився, щоб купити Крістіні цигарок. Багато жінок почали курити. Продавець завжди віддавав не більше п'яти штуку руки, бо папіроси були в дефіциті. Блоггс згаяв ще трохи часу, ховаючи їх у портсигар.

Дорогою його спинив поліцейський, щоб перевірити паспорт, — ще дві хвилини змарновано. Повз Блоггса проїхала машина швидкої — схожа на ту, якою кермувала Крістіна, а потім вантажівка для перевезення фруктів, котру реквізували та пофарбували в сірий колір.

Наближаючись до свого дому, чоловік нервував усе сильніше. Вибухи лунали надто близько. Двигун літака ревів так, наче був десь зовсім поруч. Знову обстрілюють Іст-Енд — доведеться спати в бомбосховищі. Ще один вибух — надто близько. Блоггс побіг. Мабуть, і вечеряти доведеться теж у сховищі.

Чоловік завернув на свою вулицю і побачив машини швидкої та пожежників. Бомба впала десь посеред вулиці — мабуть, поруч із його будинком. Блоггс побіг швидше. Господи, тільки не в нас, тільки не в...

Бомба впала просто на їхній будиночок — його наче сплющило. Блоггс підбіг до натовпу перехожих, пожежників і волонтерів.

— Моя дружина... З нею все гаразд? Вона вибігла? ЧИ ВОНА ТАМ?!

— Ніхто не виходив із цього будинку, друже, — співчутливо глянув на нього пожежник.

Рятувальники розбирали уламки. Раптом один із них закричав:

— Сюди! Сюди! Господи, та це ж безстрашна Блоггс...

Чоловік кинувся на голос. Крістіна лежала під великим шматком цегляної стіни. Було видно її обличчя із заплющеними очима.

— Кран сюди, швидко.

Жінка поворушилася та застогнала.

— Вона жива! — Блоггс упав поруч на коліна й вхопився за краї стіни, намагаючись підняти.

— Синку, надто важкий шматок, — мовив до нього рятувальник.

Однак стіна трохи відсунулась.

— Чорт забирай, та ти ж і себе вб'єш, — рятувальник кинувся на допомогу.

Піднявши плиту на два фути, чоловікам вдалося підставити під неї плечі. На тіло Крістіни руїна більше не тиснула. Підбіг інший рятувальник, потім ще один — усі почали допомагати.

— Я її витягну, — Блоггс заліз під стіну та охопив дружину руками.

— Дідько, вона повзе!

Блоггс почав вилізати з-під плити, міцно тримаючи жінку в руках. Він вже виліз і почав витягати її — коли стіна ковзнула з рук рятівників і зі страшним гуркотом упала. Упала просто на Крістіну. Тепер все.

Трохи пізніше її дістали з-під уламків. Блоггс заніс її в машину швидкої, яка помчала до лікарні. На мить Крістіна розплющила очі й мовила до свого чоловіка:

— Доведеться тобі перемогти без мене, малий.

Минув рік, і лондонський дощ знову змивав з обличчя Блоггса сльози. Жінка в тому шпигунському домі таки має рацію. Війна породжує ненависть.

*

На війні хлопчики стають чоловіками. Чоловіки — солдатами. А солдати отримують підвищення. Так сталося і з Біллі Паркіном. Узагалі-то йому було лише вісімнадцять років, і він мав би допомагати своєму батькові на чинбарні поблизу Скарборо, але примудрився переконати приймальну комісію в тому, що йому двадцять один. Так Біллі отримав звання сержанта й повів свій загін крізь спекотний сухий ліс у притрушене пилом італійське село.

Італійці капітулювали, але німці ще ні, й саме вони відбивали наступ британців і американців на Італію. Союзники вже підступали до Рима, й перед загоном сержанта Паркіна пролягав довгий шлях.

Солдати вийшли з лісу на верхівку пагорба, лягли на землю й почали уважно роздивлятися село.

— Чорт, я б усе віддав за кляту чашку чаю, — мовив Паркін, дістаючи бінокль. В армії він швидко навчився лаятися, як і всі інші солдати, і пізнав, що таке жінки, спиртне та цигарки. Про церкву він якось і зовсім забув.

Німці захищали не всі села. У цьому був певний сенс: ворог не дізнається, яка саме територія перебуває під захистом, аж поки не підійде зовсім близько. А для того щоб безпечно наблизитися, потрібен час. Це селище починалося відразу під пагорбом, а на схилі сховатися було ніде: там росло лише декілька кущів. Село налічувало кілька білих хат, річку з дерев'яним місточком і ще кілька будинків на іншому березі, де виднілася невелика площа з ратушею та капличкою. Міст і капличка розташовувалися на одній лінії, тому якщо німці тут і були, то вони точно ховалися в ратуші. У полях навколо села можна було розгледіти кількох чоловіків — вони могли бути ким завгодно: селянами, фашистами, мафією, корсиканцями, партизанами, комуністами чи навіть німцями. І ніяк не дізнаєшся, на чиєму ж вони боці, поки хтось не почне стріляти.

— Ну, гайда, капрале, — наказав Паркін.

Капрал Воткінс чкурнув назад у ліс і вже за п'ять хвилин ішов дорогою до села в цивільному капелюсі та старій ковдрі, яку накинув на форму. Він ледь волочив ноги, а на плечі ніс якийсь згорток — може, мішок цибулі чи мертвого зайця. Дійшовши до села, капрал зник у дверях одного з будинків.

За мить Воткінс вийшов, став за стіною так, щоб його не бачили з села, подивився на верхівку пагорба та тричі помахав рукою. Солдати почали спускатися схилом.

— Усі будинки порожні, сержанте, — доповів Воткінс, коли його товариші спустилися в село.

Паркін кивнув. Це ще нічого не означає.

Разом вони дійшли до річки.

— Ану, Веселуне, перепливай свою Міссісіпі, — наказав Паркін.

Рядовий Гадсон — Веселун — зняв усе своє спорядження (каску, чоботи, форму), склав його на купку та скочив у річку. Вже за мить чоловік з'явився на другому березі, видряпався нагору й зник між будинками. Тепер довелося чекати довше, бо Гадсон мав перевірити більшу площу. Згодом Веселун повернувся пішки через міст і доповів:

— Якщо тут хтось і є, то він дуже добре ховається.

Гадсон знову одягнув усі свої речі та разом із загоном попрямував у село. Солдати, тримаючись обабіч вулиці, ближче до будівель, ішли до площі. З даху злетіла пташка, і Паркій перелякався. Проходячи повз будинки, солдати штовхали ногами деякі двері — ані душі. Наприкінці площі всі зупинилися. Паркін кивнув у бік ратуші.

— Веселуне, ти перевірив ратушу?

— Так, сер.

— Тоді село наше.

— Так, сер.

Паркін зробив ще крок, і тут наче вдарила гроза. Загриміли рушниці, посипався град куль — усі закричали. Паркін кинувся бігти, пригинаючись і перестрибуючи перешкоди. Воткінс скрикнув і схопився за ногу. Паркін на ходу підхопив його. Куля збила з нього каску — він чкурнув до найближчого будинку, ударом плеча висадив двері та ввалився всередину. Коли стрілянина припинилася, Паркін обережно визирнув назовні. На площі залишився лише один поранений — Гадсон. Справедливо. Раптом Гадсон трохи поворушився — і наступний постріл поклав кінець його стражданням.

— Падлюки!

Воткінс намагався щось зробити зі своєю пораненою ногою, посипаючи її прокльонами.

— Куля ще там?

Чоловік закричав, а потім посміхнувся й показав щось У руці:

— Уже ні.

Паркін знову визирнув.

— Вони в капличці. Хто б подумав, що туди взагалі може поміститися людина. Мабуть, їх тут небагато.

— Стріляти вони вміють.

— Еге ж. Дістали нас добряче. Динаміт ще є?

— Ще є.

— Дай-но подивлюся, — Паркін відкрив мішок Воткінса та дістав вибухівку. — Зроби мені запальник на десять секунд.

Решта загону сховалася в будинку навпроти.

— Гей! — гукнув Паркін.

— Сержанте? — у дверях з'явилося обличчя.

— Кидатиму «помідор». Як закричу — прикривайте мене.

— Зрозуміло.

Паркін підпалив цигарку. Воткінс передав йому динамітну шашку.

— Вогонь! — крикнув він, підпалив запальник від цигарки, вийшов на вулицю й кинув вибухівку в бік каплички.

Від пострілів задзвеніло у вухах, і Паркін кинувся назад до будинку. Куля влучила в деревину, і маленький уламок вдарив чоловіка в шию. Почувся вибух. Перш ніж Паркін встиг подивитися, хтось із того боку вулиці крикнув:

— Просто в яблучко!

Паркін вийшов на вулицю. Старовинна капличка розлетілася вщент. Безглуздо лунав дзвін. На руїни повільно осідав пил.

— Ви що, граєте в крикет, сержанте? Добряче влучили, чорт забирай!

Паркін вийшов на площу. Якщо виснувати за залишками тіл, німців було троє.

— Та вежа вже ледь стояла. Варто було чхнути сильніше, і вона б сама завалилася. «День пройшов, в кишені долар», — так казали янкі, й Паркін перейняв від них цей вислів.

— Сержанте, вас викликають, — до нього підійшов радист.

— Сержант Паркін на зв'язку, — чоловік узяв мікрофон.

— Майор Робертс. Вас звільняють від завдання, сержанте.

— Чому? — невже хтось дізнався його справжній вік?

— Вас викликають у Лондон. Не питайте навіщо, я й гадки не маю. Ваші обов'язки візьме на себе капрал. Прямуйте до штабу, вам назустріч вислали машину.

— Слухаюся, сер.

— Також вам наказали в жодному разі не ризикувати життям. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — посміхнувся він, згадавши капличку та вибухівку.

— Вирушайте. От же пощастило вам.

Усі, хто знав Паркіна ще до армії, називали його хлопчиком, але тепер він був уже чоловіком. Він увійшов спокійно та впевнено, дивився уважно, привітався з офіцерами без жодної ніяковості. Блоггс дізнався, що Паркій збрехав щодо свого віку, але не через його зовнішність чи поведінку, а через якусь тінь, що з'являлася в нього в очах щоразу, коли хтось говорив про його рік народження. Узагалі, Блоггс це помітив винятково завдяки звичці вести допити.

Паркін страшенно здивувався, коли повідомили, що його відкликали з фронту лише для того, щоб він роздивився фотографії. Проте минав уже третій день у підвалі Мідвінтера в Кенсингтоні, й нудьга витіснила здивування. Більш за все його дратувало те, що там забороняли палити. Нудніше, ніж Паркіну, було тільки Блоггсу, який мусив сидіти поруч із сержантом і дивитися, як той гортає знімки.

— Не можу повірити, що мене відкликали з Італії тільки для того, щоб розкрити вбивство чотирирічної давнини, яке могло б і зачекати, — якось сказав Паркін. — Майже на всіх фотографіях тут німецькі офіцери. Якщо тут є щось таке, про що я не повинен розповідати, вам краще сказати мені це зараз.

— Про все це вам краще ніколи нікому не розповідати, — відповів Блоггс.

Паркін знову почав гортати знімки.

Більшість фотографій були старі й пожовклі. Їх вирізали з книжок, газет і журналів. Часто доводилося брати лупу, щоб розгледіти обличчя людей, — оптичний прилад завбачливо залишив тут Мідвінтер. Серцебиття Блоггса пришвидшувалося щоразу, як хлопець роздивлявся якесь фото уважніше, ніж інші, але потім воно вповільнювалось, коли сержант відкладав знімок і брав наступний.

На обід чоловіки пішли в паб, який розташовувався неподалік. Ель тут був трохи міцніший, ніж чай, — як і майже всюди під час війни. Проте Блоггс усе одно дозволив хлопцеві випити лише дві пінти. Інакше сержант міг би й галон проковтнути.

— Містер Фабер був доволі спокійною людиною, — розповідав Паркін. — Хто б міг подумати, що він на таке здатен. Зауважте, що господиня була нічогенька — тим паче вона сама цього хотіла. Я б і сам з нею ліг, якби тоді знав, як до цього правильно підійти. Але мені тоді було лише... Лише вісімнадцять.

Пиво вони заїдали хлібом із сиром, а Паркін ще й проковтнув близько дюжини маринованих цибулинок. Повертаючись, чоловіки спинилися біля дверей: сержант хотів викурити ще одну цигарку.

— Він був здоровенний чолов'яга. Високий. Вродливий. І манери мав хороші. Ми про нього були не надто високої думки, бо він носив дешевий одяг і їздив на велосипеді, а грошей у нього не було. Думаю, це все робилося задля маскування, — хлопець злегка підвів брову, наче поставив запитання.

— Імовірно, — погодився Блоггс.

Після обіду Паркін знайшов фотографію Голки. Навіть три. І одна з них була зроблена порівняно нещодавно — лише дев'ять років тому. У Мідвінтера був негатив цього фото.

Генріх Рудольф Ганс фон Мюллер-Гюдер (Ґодліман, сміючись, запропонував і надалі називати його Фабером) народився 26 травня 1900 року в селі Ольн, що в Західній Пруссії. Його родина по батьковій лінії не одне покоління володіла землями в тій місцевості. Генріх, як і його тато, був другим сином у сім'ї, а за традицією другий син ставав офіцером. Мати Генріха була дочкою високопосадовця Другого Рейху — з дитинства її готували до того, щоб стати дружиною аристократа. Нею вона й стала.

Коли Генріху виповнилося тринадцять, він вступив до кадетської школи Карлсруе, що в Бадені, але вже за два роки перевівся до більш престижного закладу — Ґросс-Ліхтерфельде поблизу Берліна. В обох школах панувала сувора дисципліна, а виховання учнів провадилося палицями, холодною водою й поганою їжею. Однак Генріх вивчив англійську та французьку мови, здобув глибокі знання з історії та чудово склав випускні іспити — його оцінки ставали все кращими з кожним роком. Протягом свого навчання юнак отримав лише три зауваження. Перше — коли в люту зиму відмовився виконувати наказ адміністрації, втік зі школи посеред ночі й пройшов 150 миль пішки до будинку, де мешкала його тітка. Друге — коли під час тренувань зламав руку інструктору з боротьби. Третє — за недотримання субординації. За це його навіть висікли.

Після випуску зі школи, в 1920 році, Генріх певний час мав звання молодшого офіцера в нейтральній зоні Фрідріхсфельд, що біля Везеля. У 21-му юнак пройшов підготовку до Військової школі в Меці, а в 22-му здобув звання другого лейтенанта. Як там ми казали? Якщо вчився в одному з найкращих закладів Німеччини, точно його знайдемо! Так і вийшло!

Протягом наступних кількох років Генріх служив у різних місцях: офіцерів завжди часто переводять, коли готують для служби в генеральному штабі. Увесь цей час чоловік продовжував тренуватися — займався бігом на довгі дистанції. Близьких друзів він ніколи не заводив, дружину не знайшов, у націонал-соціалістичну партію вступати відмовився. Звання лейтенанта йому трохи затримали через якийсь інцидент із вагітністю дочки підполковника з міністерства оборони — Генріх дістав «лейтенанта» лише у 28-му. Поступово всі змирилися з його звичкою розмовляти зі старшими за званням, як із рівними, — беручи до уваги те, що він був перспективним молодим офіцером з аристократичної родини.

Наприкінці 20-х років адмірал Вільгельм Канаріс став близьким другом Отто — дядька Генріха, рідного брата його батька, — та був гостем на декількох святах у їхній родині в Ольні. У 31-му Адольф Гітлер (тоді ще не канцлер) теж гостював у них удома.

У 1933 році Генріх дістав звання капітана. Тоді ж його перевели до Берліна, але не уточнювали обов'язків. Власне, того ж року й зробили останню фотографію з Генріхом. Надалі, якщо вірити документам, він просто зник.

— Ну а решту нескладно уявити, — продовжив Персіваль Ґодліман. — В Абвері він вчився працювати з радіо, відмикати замки, шантажувати, готувати диверсії, безшумно вбивати, вивчав шифрування та картографію. У Лондон він приїздить у 1937 році, маючи в запасі достатньо часу, щоб організувати собі надійне прикриття, а може, навіть і два. Його інстинкт одинака тільки загострюється завдяки можливості вбивати, — професор опустив очі на фото. — Красивий хлопець.

Ґодліман тримав фотографію команди бігунів Десятого Гановерського батальйону стрільців. Фабер стояв посередині й тримав кубок. Високий лоб, коротке волосся, довге підборіддя, маленький рот, вузенькі вуса. Ґодліман передав картку Біллі Паркіну.

— Що, дуже він змінився з тих пір?

— Ну, може став трохи старшим на вигляд. Мабуть, більше змінилися його манери, — сержант уважно розглядав фото. — Волосся трохи довше тепер. Вусів не носив. Але це точно він, жодних сумнівів, — Паркін віддав фото.

— У його досье є ще два цікаві факти. Обидва не підтверджені. Згідно з одним із них Фабер вступив у розвідку в 1933 році — це пояснює, чому в його особовій справі перестали робити відмітки. Другий факт — це, скоріше, плітки. Кажуть, що Фабер декілька років був особистим радником Сталіна та носив ім'я Василя Занкова.

— Неймовірно! — вигукнув Блоггс. — Ніколи в це не повірю!

— Ну, хтось же переконав Сталіна стратити офіцерську верхівку просто перед приходом Гітлера до влади, — зауважив Ґодліман.

Блоггс шоковано потрусив головою і змінив тему:

— То що, які наші подальші дії?

Ґодліман задумався.

— По-перше, треба перевести сержанта Паркіна до нас, оскільки він єдиний, хто на власні очі бачив Голку. Крім того, він надто багато знає, щоб повертатися на фронт. Паркіна там можуть узяти в полон і катувати, тоді ми програємо. По-друге, треба зробити якісну фотографію Фабера. Нехай ретушер прибере з обличчя шпигуна вуса й зробить волосся трохи довшим. А далі розмножимо багато копій.

— Будемо здіймати галас? — вагався Блоггс.

— Ні. Ні-ні, зараз треба діяти обережно! Якщо хоч щось потрапить у газети, Фабер щезне. Поки що можна просто розіслати його фото в поліцейські відділки.

— І все?

— Все. А що, в тебе є інші ідеї?

— Пробачте, сер, — прочистив горло Паркін.

— Слухаю.

— Я б дуже хотів повернутися до свого загону. Я не надто схильний до роботи в штабі, якщо ви розумієте, про що я.

— Сержанте, у вас немає вибору. На цьому етапі конфлікту плюс-мінус одне італійське село не матиме жодного значення. А ось через Фабера ми можемо програти всю війну. Як кажуть американці: «Це вам не жарти».

11

Фабер поїхав рибалити.

Влаштувавшись на палубі тридцятифутового човна, він насолоджувався весняним сонцем. Шлюпка пливла каналом зі швидкістю приблизно три вузли. Однією рукою Голка ліниво тримав румпель, а іншою — вудку, волосінь якої зникала десь за кормою. За весь день він так нічого й не впіймав.

Фабер також спостерігав за птахами. По-перше, це було йому цікаво (він дізнався чимало нового про пернатих через те кляте прикриття). По-друге, це дозволяло без зайвих запитань носити бінокль. Наприклад, сьогодні він уже встиг побачити гніздо рибалочки.

Агент винайняв шлюпку в Норвічі, на станції човнів, де йому з радістю виділили водний транспорт на два тижні. Справи в місцевих торговців йшли погано: у них залишилося тільки два човни, один із яких не використовували ще з часів Дюнкерка. Заради формальності Фабер поторгувався — і отримав ящик консервів у подарунок.

Наживку для риби він купив у крамниці, яка розмішувалася поруч зі станцією, а снасті чоловік привіз із собою з Лондона. Власники човна зауважили, що погода стояла вкрай сприятлива, та побажали Фаберу вдалої риболовлі. Про документи ніхто й не питав.

Поки що все йшло непогано. Найскладніше було попереду — оцінити сили армії. Адже спочатку треба знайти саму армію.

У мирні часи в цьому завданні немає нічого складного: на дорогах навіть підказки є. Проте зараз будь-які вказівники відсутні, навіть на військові бази. Найпростіше рішення — сісти в машину та їхати за першою військовою автівкою, яка трапиться на шляху. Рано чи пізно вона десь зупиниться — ось і все завдання. Проте машини у Фабера не було, а цивільні не могли винаймати авто. Та навіть якщо вдасться десь знайти транспорт, то з пальним виникнуть ще більші труднощі. Крім того, цивільну машину, що переслідує військові вантажівки та шмигляє навколо баз, дуже швидко викриють. Саме тому залишається лише човен.

Кілька років тому заборонили продаж мап. Фабер з'ясував, що внутрішні водні шляхи Британії налічують тисячі миль. У дев'ятнадцятому столітті й без того доволі широку мережу природних річок розширили каналами. У деяких регіонах кількість водних шляхів майже прирівнювалася до кількості наземних. Наприклад, у Норфолку.

Човен мав багато переваг. У машині чоловіку обов'язково довелося б кудись їхати, а в шлюпці можна просто відпочивати. Якщо хтось спить у машині на узбіччі, то це вкрай підозріло, а спати у пришвартованому човні — цілком природно. Окрім того, на водних шляхах завжди мало людей. Хтось хоч раз чув про затори на каналі?

Проте були й недоліки. Аеродроми та казарми найчастіше будували біля доріг, не беручи до уваги наявність водних шляхів, тому місцевість доводилося вивчати вночі, при місячному світлі, лишаючи човен на якорі. Походи на далекі відстані страшенно втомлювали Фабера. Крім того, в темряві шпигун міг легко щось пропустити або ж просто не знайти, адже часу перевіряти кожен кілометр у нього не було.

Агент повертався за кілька годин після світанку й лягав спати аж до полудня. Відтак він знову вирушав у дорогу, іноді спиняючись, щоб роздивитися навколо чи піднятися на якийсь пагорб. Час від часу траплялися шлюзи, поодинокі ферми та паби, де він розмовляв із людьми, сподіваючись почути бодай щось про розташування армії.

Поки що всі спроби Фабера були марними. Шпигун навіть засумнівався, чи в потрібну місцевість він потрапив. Треба думати, як генерал Паттон. Якби я планував наступ на Францію, на схід від Сени, з бази в Східній Англії, де б я розташував армію? Очевидним варіантом був Норфолк: великі незаселені простори, багато рівнинних місцин для аеродромів, близько до моря. Крім того, затока Вош була вкрай зручним місцем для того, щоб зібрати флот. Однак це лише припущення, які можуть бути помилковими з якихось невідомих йому причин. Мабуть, треба пошукати в іншій частині країни. Наприклад, у Фенсі.

Попереду з'явився шлюз, і Фабер спустив вітрило, щоб зменшити швидкість. У шлюз він увійшов вкрай обережно — човен легенько вдарився об ворота. Будинок доглядача стояв поруч на березі. Фабер, склавши долоні рупором, гукнув працівника шлюзу й став чекати. За свою подорож він уже звик до того, що місцевих робітників не можна квапити. Крім того, зараз час для чаю, а отже, жодна сила не владна поворушити їх.

Із будинку вийшла жінка й махнула йому рукою, запрошуючи всередину. Фабер помахав їй у відповідь, стрибнув на берег і ввійшов. Наглядач у сорочці з короткими рукавами сидів за столом на кухні.

— Ви ж нікуди не квапитеся? — спитав він Фабера.

— Ні-ні, звісно ж, ні, — усміхнувся той.

— Майвісе, налий гостю чаю.

— Ні-ні, не турбуйтесь, дякую, — спробував відмовитися агент.

— Та ми щойно заварили цілий чайник.

— Дякую, — Фабер сів за стіл.

У маленькій кухні було чисто й просторо. Перед шпигуном з'явилася чудова порцелянова чашка чаю.

— Рибальська відпустка, еге ж? — спитав робітник.

— Так і є. А ще спостерігаю за птахами. Хочу десь стати на кілька днів та трохи відпочити на суші.

— О, тоді вам краще триматися ближче до іншого берега. Із цього боку заборонена зона.

— Правда? А й я не знав, що тут військові частини.

— Зона починається за півмилі звідси. Військові чи ні, я не знаю — мені не доповідають.

— Ну, нам і не треба знати, мабуть, — зауважив Фабер.

— Як доп'єте, проведемо вас крізь шлюз. Дякую, що не квапили мене.

Чоловіки вийшли з будинку, Фабер повернувся до свого човна і відв'язав його. За кормою повільно зачинилися ворота, й наглядач почав спускати воду. Шлюпка помалу опустилася до потрібного рівня, і ворота попереду відчинилися. Тепер можна підняти вітрило та рушати далі. Робітник помахав Фаберу на прощання рукою.

Десь за чотири милі нижче за течію агент пришвартувався та прив'язав човен до міцного дерева, що росло на березі. Чекаючи ночі, Фабер пообідав консервованими сосисками та сухим печивом і запив усе це водою. Коли почало сутеніти, шпигун одягнувся в чорне і прихопив рюкзак зі спорядженням: бінокль, фотоапарат і довідник «Рідкісні птахи Східної Англії». Компас він сховав до кишені, а ліхтарик узяв у руку. Готовий.

Ліхтар на палубі він загасив, каюту закрив. На цьому приготування були завершені, і Фабер стрибнув на берег. Уже було темно, тому чоловік підсвітив собі компас і ввійшов у ліс. Агент прямував на південь уздовж каналу — і приблизно за півмилі від свого човна опинився перед парканом із металевої сітки шість футів заввишки. Угорі огорожа закінчувалася колючим дротом. Фабер відійшов назад у ліс і відшукав високе дерево.

У небі пропливала велика рвана хмара, крізь яку деінде проривалося місячне сяйво. За парканом починалася велика відкрита місцевість із незначним підйомом. Для Фабера така розвідка не була чимось незвичним: він уже вивчав схожі місця в Біггін-Хіллі, Олдершоті та на кількох військових базах, що на півдні Англії. Зазвичай охорона була проставлена на двох рівнях — патруль периметра й стаціонарні пости, що захищали важливі об'єкти.

Якщо поводитися обачно і не квапитися, можна легко залишатися непомітним.

Роздивившись місцевість, Фабер зліз із дерева та повернувся до паркана. Біля огорожі росли чудові кущі, в яких агент сховався й став чекати. Треба зрозуміти, коли саме тут з'явиться патруль. Якщо до світанку охорона жодного разу не пройде біля кущів, доведеться повернутися наступної ночі. Зважаючи на розміри території, патруль проходить лише одне коло за ніч. Якщо Фаберу пощастить, то він уже дуже скоро їх побачить.

Пощастило. Десь по десятій годині почулися кроки і за парканом пройшли троє солдатів.

Через п'ять хвилин Фабер переліз через огорожу й пішов далі на південь (якщо немає визначеного напрямку, завжди краще іти прямо). Ліхтариком чоловік не користувався та якомога ближче тримався до дерев і кущів. На пагорби підійматися теж було ризиковано: якщо раптом шпигун втрапить у місячний промінь, його силует стане легко помітним на узвишші. Місцевість була одноманітною — якась чорно-сіро-срібна абстракція. Земля трохи волога. Мабуть, поруч маршеві болота. У полі попереду пробігла лисиця — швидка, наче хірт, і граційна, наче кіт.

Уперше ознаки присутності військових Фабер помітив о 23:30. Доволі дивні ознаки, щоправда.

Хмара попливла далі, й у місячному світлі десь за чверть милі попереду шпигун побачив декілька рядів одноповерхових будівель, у яких відразу можна було впізнати військові бараки. Тієї самої миті Фабер упав на землю та завмер. Коїлося щось дивне. Хоча химерним було саме те, що нічого не відбувалося: жодних ліхтарів, жодного шуму.

Хвилин десять Фабер лежав на землі й вигадував пояснення на випадок, якщо його знайдуть. Проте, крім борсука, ніхто не квапився його шукати. Тварина втекла, і шпигун поповз далі.

Бараки ставали все ближчими. Фабер зрозумів, що всередині них не просто нікого немає, а що вони взагалі недобудовані. Більшість споруд — це дах на опорі, проте деякі з них мали одну стіну.

Раптом Фабера спинив звук — чоловічий сміх. Агент завмер і прислухався. Спалахнув і згас сірник, залишивши після себе дві червоні цятки в темряві — цигарки двох солдатів в одному з бараків.

Фабер намацав у рукаві стилет і знову поповз уперед, у протилежний від охорони бік.

Виявилося, що в бараків нема ні фундаменту, ні підлоги. Навкруги не було ні будівельної техніки, ні бетономішалок, ні інвентарю чи цегли. Від табору вела ґрунтова дорога, що зникала десь у полях, але колія заросла травою — дорогою давно не користувалися.

Здавалося, що хтось планував розмістити тут десять тисяч солдатів і вже навіть почав будівництво, але потім передумав.

Та щось не сходилося. Щось тут суперечило цьому поясненню.

Фабер безшумно ходив і розглядав табір, не забуваючи про вартових, які можуть зненацька влаштувати ще один обхід. Посеред бараків стояли військові машини — старі, іржаві, без двигунів та інших внутрішніх запчастин. Дивно. Якщо хтось розібрав старі машини — навіщо ж залишив корпуси? Їх же можна здати на металобрухт. Будинки, у яких була лише одна стіна, стояли в зовнішніх рядах. Загалом все це було схоже не на будмайданчик, а на декорації для фільму.

Фабер вирішив, що більше йому там не було на що дивитися. До східного краю табору агент дійшов пішки, а звідти поповз рачки, аж поки не опинився поза полем зору вартових. Ще через півмилі, з невеличкого пагорба, Голка знову озирнувся. Звідси бараки були дуже схожі на справжні.

У голові промайнула якась ледь осяжна думка — треба дати їй час визріти.

Пагорби тут були зовсім незначні — майже рівна територія. Де-не-де траплялися кущі й купки дерев, за якими Фабер ховався. Якось йому трапилося невеличке озеро, яке довелося обійти. Поверхня води яскраво блищала. Почувся крик сови — Фабер озирнувся на звук і вгледів залишки великого сараю.

Ще за п'ять миль він побачив аеродром.

Схоже, тут більше літаків, ніж усього, що, на думку Фабера, було в наявності у військово-повітряних сил Британії. На літовищі стояли «слідопити», що скидали маркерні бомби, «ланкастери» та американські «Боїнги В-17», призначені для обстрілу з повітря, «харікейни», «спітфайри» та «москіти», з яких здійснювалися розвідка і штурм. Загалом, достатньо авіатехніки для масштабного наступу.

Усі літаки вгрузли опорами шасі глибоко в м'яку землю. І знову — ані звуку.

Фабер діяв тут так само, як і в казармах: повз рачки в напрямку літаків, аж поки не побачив маленький намет посеред літовища. Крізь брезент пробивалося світло лампи. Усередині було двоє чи троє вартових.

Що ближче Фабер підповзав до літаків, то пласкішими вони здавалися — аж поки зовсім не сплющилися. Здивований шпигун підповз до найближчого і торкнувся його — то був шматок фанери, вирізаний у формі «спітфайра» та відповідно розмальований.

Інші літаки — такі самі. Більш ніж тисяча несправжніх «птахів».

Фабер підвівся на ноги, але краєчком ока все одно стежив за наметом, готовий будь-якої миті падати на землю. Агент ходив несправжнім аеродромом і роздивлявся літаки-підробки, намагаючись скласти побачене докупи з бараками-декораціями.

Зрозуміло, якщо продовжувати пошуки, то він знайде не одне таке літовище чи не одну таку військову базу. Мабуть, у затоці Вош на нього чекатиме цілий флот фанерних есмінців і транспортних суден. Величезний, майстерний та точно недешевий обман ворога. Звісно ж, звичайного споглядача ці декорації не одурять. Проте вони й були зроблені не для того, щоб на них дивилися впритул, а з метою, щоб їх фотографували з повітря.

Навіть сучасний літак із новітніми камерами, який проходитиме на малій висоті, принесе на базу переконливі фотографії величезного скупчення британських сил і техніки.

Тож немає нічого дивного в тому, що штаб переконаний, наче наступ відбуватиметься на схід від Сени.

Звісно, така система обману точно має ще й інші елементи. Вочевидь, англійці навмисне передають радіоповідомлення стосовно Першої американської групи армій шифрами, які німці легко розгадують. Мабуть, передають фальшиві звіти через іспанські дипломатичні канали просто в Гамбург. Можливості для дезінформації необмежені.

У британців було цілих чотири роки, щоб підготуватися до цього наступу — поки основна частина німецької армії билася з Росією. Як тільки союзники ввійдуть у Францію — це кінець. Єдиний шанс для Німеччини — зупинити їх просто на узбережжі та знищити, поки вони не десантували свої сили.

А якщо Німеччина чекатиме ворога не там, то для перемоги не залишиться жодного шансу.

Уся стратегія союзників стала очевидною. Простий, але абсолютно нищівний план.

Треба повідомити в Гамбург.

Та чи повірять йому?

Рідко коли через слово однієї людини змінюють усю стратегію війни. Звісно, в Голки доволі високе звання, але чи достатньо високе?

Знадобляться докази. Фотографії, які він візьме з собою в Берлін.

Треба сфотографувати всю цю фанерну армію, поїхати в Шотландію, сісти там на підводний човен і особисто показати фотографії фюреру. Інакше не повірять.

Проблема в тому, що знімати в темряві не вийде, а значить, доведеться чекати світанку. Можна сховатися в тому старому сараї, який Фабер бачив дорогою, а зранку повернутися сюди.

Шпигун глянув на компас і вирушив у напрямку сараю. Той виявився далі, ніж здавалося: дорога забрала близько години.

Сарай давно не використовували, і він уже розвалювався. У даху було чимало дірок. Пацюки втекли звідси, і їм на зміну прилетіли кажани, що оселилися на горищі. Фабер вмостився на якихось дошках, але думка, що навіть одна людина може змінити хід найважливішої війни в історії, не давала йому заснути.

Сонце мало зійти о 5:21, тому о 4:20 Фабер вийшов із сараю.

Заснути йому так і не вдалося, але дві години відпочинку допомогли заспокоїтися, і настрій дещо покращився. Вітер змінився на західний, і хмари зникли. Місяць уже зайшов, але завдяки зорям агенту було видно, куди йти.

Фабер чудово розрахував час: щойно він наблизився до «літовища», небо почало швидко світлішати.

Вартові й досі сиділи в наметі. Якщо пощастить, вони спатимуть: на світанку найважче не заснути. Якщо ж вони вийдуть, то Фаберу доведеться їх убити.

Шпигун обрав положення для зйомки та зарядив у фотоапарат «Leica» останню 35-міліметрову плівку на 36 кадрів від «Agfa». Залишалося сподіватися, що плівка не зіпсувалася, оскільки вона лежала у валізі ще з довоєнних часів — зараз у Британії її не дістати. Фабер уважно оберігав її від світла й тепла, тож усе мало бути гаразд.

Як тільки краєчок сонця показався над горизонтом, агент почав знімати. Треба зробити багато фотографій, із різних ракурсів і відстані. Наостанок Фабер великим планом зняв фанерного літака. На світлинах буде добре видно і створену ілюзію, і власне декорації.

Раптом Голку злякав якийсь рух збоку. Тієї самої миті він впав на землю й заліз під фанерний «москіто»: з намету вийшов солдат, пройшов кілька кроків і помочився на землю. Потім потягнувся й запалив цигарку. Оглянувши літовище, патрульний не помітив нічого дивного, тому покрутився і зник у наметі.

Фабер підвівся і побіг.

За чверть милі він озирнувся — аеродрому вже не було видно. Шпигун вирушив на захід, до бараків.

Цього разу штаб не просто отримає розвіддані. Зазвичай один лише Гітлер розгадує таємні плани ворога, і, якщо хтось привезе докази того, що фюрер знову має рацію, а всі радники помиляються — цей хтось може розраховувати на щось значно більше, ніж чергова подяка. Звісно, Гітлер і зараз вважає Фабера найкращим шпигуном Абверу, але після такого повороту подій Канаріс вилетить зі свого крісла, наче корок із пляшки.

За умови, якщо Фабер досягне успіху.

Чоловік прискорився, чергуючи ходу з бігом. Біля бараків агент був уже о 6:30. Сонце піднялося високо, і близько підійти Фабер не міг: тут вартові перебували не в наметі, а в будинку без стін. Шпигун ліг на землю під якимось кущем і зробив декілька знімків здалеку. На звичайних фотографіях буде видно бараки, але якщо збільшити світлини, то стане зрозуміло, що всі приміщення — лише декорації.

Звідси Фабер вирушив до свого човна. На плівці залишилося ще шість кадрів. Тепер Голка украй поспішав, бо мав дуже підозрілий вигляд: увесь у чорному, з повним рюкзаком техніки в забороненій зоні.

За годину агент уже добіг до паркана, але не зустрів нікого, крім диких гусей. Щойно Фабер переліз через сітку, його охопило невимовне полегшення. Там, за парканом, він — підозрюваний. А тут — орнітолог, рибалка чи просто любитель річкових прогулянок. Найнебезпечніша частина позаду.

До човна він повертався спокволу, відпочиваючи після напруженої ночі. Фабер уже вирішив, що пропливе ще кілька миль униз за течією, і вже там зупиниться, щоб поспати.

Ось і канал. Справу зроблено. Човен мав просто казковий вигляд у променях ранкового сонця. Можна відчалити й заварити чаю...

Раптом двері каюти відчинилися і на палубу вийшов чоловіку формі.

— Так-так-так, хто тут у нас?

Фабер закляк, огорнувшись маскою абсолютного спокою. Форма на незнайомцеві свідчила про те, що він капітан місцевої оборони. У застебнутій кобурі він тримав пістолет.

Чоловік був високий і кремезний, але йому вже давно перевалило за п'ятдесят. З-під картуза визирало сиве волосся. За пістолетом капітан не потягнувся.

— Ви стоїте на моєму човні, тому це я маю питати, хто ви такий, — узяв ситуацію в свої руки Фабер.

— Капітан Стівен Ленхем, місцева оборона.

— Джеймс Бейкер, — назвався Фабер. Капітани не ходять у патрулювання самі, тому на палубу агент не ступив.

— Що ви тут робите?

— У мене відпустка.

— Звідки ви повернулися?

— Спостерігав за птахами в лісі.

— І для цього вийшли до світанку? Ватсоне, візьми його на приціл.

Ліворуч від Фабера з'явився молодий чоловік у формі та з рушницею в руках. Праворуч і позаду нього стояли ще двоє хлопців.

— Капрале, з якого боку він вийшов? — спитав капітан.

— Із забороненої зони, сер, — почулося з верхівки дуба.

Фабер оцінив ситуацію: четверо проти одного, поки капрал злізатиме з дерева. Зі зброї лише одна рушниця й пістолет капітана. Стріляють навряд чи добре. Човен стане в пригоді.

— Яка ще заборонена зона? Я бачив лише якийсь паркан. Слухайте, ви не могли б прибрати рушницю? Вона ж може вистрелити.

— За птахами ночами не стежать, — мовив капітан.

— Якщо вдосвіта сховатися, то вранці птахи злітатимуть і не знатимуть, що ти тут. Усі так роблять. Послухайте, місцева оборона нас береже, і це все дуже добре, але не треба заходити надто далеко. Ви ж маєте просто перевірити мої документи і написати звіт, та й годі.

Капітан на мить завагався.

— Що в рюкзаку?

— Бінокль, фотоапарат і довідник, — Фабер підняв руку, щоб зняти рюкзак.

— Ні-ні. Ватсоне, перевірте.

Ось і помилка. Не професіонали.

— Руки вгору, — наказав Ватсон.

Фабер підняв руки над головою — його права рука опинилася поруч із рукавом лівої. Голка розрахував подальші події — головне, щоб не було стрілянини.

Ватсон підійшов до Фабера зліва, направляючи на нього рушницю, і відкрив рюкзак. Далі події розгорталися з блискавичною швидкістю. Агент миттєво дістав із рукава стилет, пірнув під рушницю й по самісіньку рукоятку встромив лезо в горло Ватсона. Вільною рукою шпигун вихопив зброю.

Двоє солдатів, що стояли на березі, кинулися до нього, а капрал почав поспіхом злізати з дуба — аж гілля тріщало.

Щойно Фабер смикнув стилет із шиї хлопця, той повалився додолу. Капітан намагався дістати з кобури пістолет. Шпигун стрибнув у човен і розхитав його — старий ледве не впав. Ще мить — і рука зі стилетом робить випад у бік капітана. Відстань була занадто велика, тому вдарити не вдалося. Лезо відскочило від лацкана форми та розсікло чоловікові щоку. Капітан покинув морочитися з кобурою і схопився руками за рану.

Фабер розвернувся обличчям до берега. Один із солдатів стрибнув у човен, але німецький шпигун встиг викинути йому назустріч руку зі стилетом — хлопець усією вагою наштрикнувся на восьмидюймову голку.

Від удару Фабер не втримався на ногах і випустив стилет. Солдат упав і грудьми накрив ніж. Агент скочив на коліна, але часу забрати свою зброю в нього не залишилося: капітан нарешті відкрив кобуру. Фабер стрибнув до нього. Капітан витягнув пістолет, але руки німця охопили його обличчя, а великі пальці з усіх сил начавили йому на очі. Чоловік закричав і спробував відштовхнути від себе Голку.

Човен грюкнув — ще один солдат стрибнув на палубу. Фабер відвернувся від капітана — той однаково був не в змозі стріляти. У руках солдат тримав поліцейську палицю, якою негайно вдарив німця. Фабер встиг трохи зміститися праворуч, тому палиця поцілила лише в його ліве плече. Проте руку наче відняло. Здоровою рукою агент рубонув солдата по шиї одним чітким ударом. Неймовірно, але той витримав і замахнувся палицею, щоб ударити злочинця вдруге. Голка кинувся до солдата, щоб зменшити відстань між ними. До лівої руки агента повернулася чутливість, і всю кінцівку охопив страшенний біль. Шпигун схопив обома руками голову ворога й почав викручувати її в різні боки, аж поки не почувся хруст — зламалася шия. У цю саму мить палиця таки відшукала голову Фабера. В очах Голки згасло світло, ноги перестали тримати.

Палуба хиталася, і капітан непевно стояв на ногах — він з усього маху накинувся на шпигуна, але натрапив на його кулак. З голови старшого чоловіка злетів картуз, а сам він відсахнувся назад і звалився в канал, здійнявши бризки.

Капрал щойно зліз із дерева й кинувся у вир подій. Фабер вихопив стилет із тіла мертвого солдата, який лежав на палубі, і стрибнув на берег. Ватсон не рухався на землі — ще живий, хоча ненадовго, бо кров стрімко витікала з його рани на шиї.

Капрал і Фабер зустрілися поглядами: солдат тримав рушницю. В очах у нього стояв невимовний страх, що не дивно, коли за кілька секунд хтось убиває трьох твоїх товаришів, а четвертого викидає у воду. Очі в капрала світилися жахом, як два ліхтарі. Здавалося, що в руках він тримає не рушницю, а музейний експонат: якби він вірив у те, що з неї можна когось вбити, він би вже стріляв.

Капрал зробив крок уперед — і Фабер помітив, що він не спирається на праву ногу. Може, пошкодив, коли стрибав із дерева. Агент кинувся вбік, змушуючи солдата наступили на праву ногу, щоб продовжувати утримувати рушницю націленою на ворога. На землі біля Фабера лежав якийсь камінець. Шпигун носаком черевика пожбурив його вгору, щоб відволікти капрала. Юнак на мить відвів погляд, і Фабер зробив випад.

Хлопець натис на спусковий гачок, але пострілу не пролунало: стара рушниця дала осічку. Навіть якби куля й вийшла, вона б однаково не влучила, бо капрал відволікся та ще й сперся на пошкоджену ногу. Фабер зробив випад уперед і ввігнав лезо солдатові в шию.

Залишився тільки капітан.

Шпигун озирнувся і побачив, що той вилізає з води по інший бік каналу. Ще мить — і в голову капітана влучив доволі великий камінь. Чоловіка це не спинило — він виліз на берег і кинувся бігти. Фабер скочив у воду й за кілька секунд уже був на другому березі. Капітан біг на сто ярдів попереду, але він був набагато старший, ніж німець, тому відстань між ними швидко скорочувалась. Чоловік ледве волочив ноги та задихався, згодом від утоми він просто впав під кущем.

— Ти просто диявол, — почув Фабер, коли підійшов до капітана.

— Ти бачив моє обличчя, — пояснив той, перш ніж убити старого.

12

Транспортний літак Ю-52 з трьома двигунами та свастикою на крилах зупинився на мокрій від дощу злітній смузі в Растенбурзькому лісі, у Східній Пруссії. Трапом спустився невисокий чоловік із широким ротом, великими вухами й носом. На нього вже чекав мерседес, до якого він і попрямував.

Машина мчала крізь вологий похмурий ліс. Фельдмаршал Ервін Роммель зняв картуз і нервовим жестом потер лоба. За декілька тижнів цією самою дорогою їхатиме інший чоловік з бомбою у валізі — тією, що буде призначатися для фюрера. Тим часом війна повинна продовжуватися, щоб новий лідер Німеччини — ним може стати і сам Роммель — міг вести переговори із союзниками з міцної позиції.

Десятимильна подорож завершилася у Вольфсшанце — Вовчому лігві, де перебував Гітлер із найближчими прибічниками.

Мрячив дощ, і з високих сосон за огорожею падали важкі краплі. Машина зупинилася біля воріт резиденції Гітлера. Роммель одягнув картуз і вийшов з авто. Оберфюрер Раттенхубер, голова особистої охорони СС, мовчки простяг руку за пістолетом новоприбулого.

Збори проводили в підземному бункері — холодному та вологому бетонному сховищі, де завжди не вистачало повітря. Роммель спустився вниз сходами й увійшов. У кімнаті зібралося близько десятка осіб, які чекали на збори, що мали розпочатися опівдні. Серед присутніх були Гіммлер, Ґерінґ, фон Ріббентроп, Кейтель та інші. Роммель привітався кивком голови й сів на твердий стілець.

Увійшов Гітлер, і всі підвелися. На фюрері був сірий кітель і чорні штани. Роммель помітив, що той дедалі сильніше горбиться. Гітлер пройшов до стіни, на якій висіла мала Північно-Західної Європи. Він мав знервований і стомлений вигляд. Фюрер без усіляких вступних слів почав свою промову:

— Союзники наступатимуть на Європу. Уже цього року. Братимуть участь англійські й американські війська. Вирушатимуть із Британії. Висадка планується у Франції. Ми знищимо їх ще під час висадки на узбережжі. Обговоренню не підлягає.

Гітлер окинув поглядом усіх присутніх, наче чекаючи заперечень. Панувала цілковита тиша. У Роммеля від холоду побігли мурашки.

— Питання тут лише одне: де саме відбуватиметься висадка? Фон Ренне, доповідайте.

Полковник Алексис фон Ренне, заступник Канаріса, підвівся. Ще на початку війни він був простим капітаном, але вже скоро здобув собі ім'я завдяки чудовому звіту про вади французької армії — вважається, що цей звіт і став вирішальним фактором перемоги німців. Уже в 1942 році Ренне став головою військової розвідки, в яку після відставки Канаріса ввійшов Абвер. Роммель знав його як гордого й прямолінійного, але розумного чоловіка.

— Ми маємо досить багато даних, але їх у жодному разі не можна назвати всеосяжними. Кодова назва наступу союзників — «Оверлорд». Розподіл війську Британії такий, — чоловік узяв указку й підійшов до мапи на стіні. — Перше — уздовж південного узбережжя. Друге — ось тут, у районі під назвою Східна Англія. Третє — в Шотландії. Ми вважаємо, що кількість військ у Східній Англії значно переважає концентрацію в інших районах. Ми виснували, що наступ проходитиме в три етапи. Перший — відтяжна атака в Нормандії. Другий — основний удар через Па-де-Кале. Третій — наступ із флангу з Шотландії на Норвегію через Північне море. Усі наші агенти підтверджують цю інформацію, — на цьому Ренне сів.

— Коментарі? — звернувся Гітлер до присутніх.

Роммель, який стояв на чолі груп армії «Б», що розташовувалися на північному узбережжі Франції, зауважив:

— Ці дані також підтверджуються тим, що союзники активно бомбардують Па-де-Кале з повітря.

— Фон Ренне, які джерела розвідданих підтверджують ваші прогнози?

Ренне знову підвівся:

— Усі три, сер. Розвідка, прослуховування радіопереговорів ворога та наші агенти, які перебувають там, — і знову сів.

Гітлер зчепив руки нижче пояса — нервовий жест, що завжди передував промовам.

— А тепер послухайте мене, — почав фюрер. — Якби я був Вінстоном Черчиллем, я б розглядав два варіанти: наступати зі сходу від Сени та із заходу. Зі сходу краще, тому що так ближче. Проте в сучасній військовій справі питання відстані має значення лише з погляду радіуса дії винищувачів, а обидва ці варіанти лежать у межах цього радіусу. Зважаючи на цей аспект відстань не враховується. На заході є великий порт — Шербур. На сході ж порту немає. Крім того, на сході в нас кращі укріплення, і англійцям це відомо завдяки повітряній розвідці. Отже, я наступав би із заходу. Але що б я робив? Я доклав би всіх зусиль, щоб переконати ворога в тому, що наступатиму зі сходу! Я б посилав у Па-де-Кале вдвічі більше бомбардувальників, ніжу Нормандію. Я б знищив усі мости на Сені. Я б відправляв безліч фальшивих повідомлень і звітів від агентів, намагався б розмістити сили так, щоб заплутати ворога. Я б ошукав таких дурнів, як Роммель та фон Ренне! Я б ошукав самого фюрера!

Запала довга тиша, яку перервав Ґерінґ.

— Мій фюрере, я гадаю, ви занадто високої думки про Черчилля, якщо вважаєте його рівним собі.

Атмосфера в холодному бункері дещо розрядилася. Ґерінґ добре знав, що треба сказати, та навіть примудрився перетворити своє заперечення на комплімент. Решта присутніх поквапилася його підтримати, наводячи переконливі аргументи: союзники б обрали коротший морський шлях, щоб прискорити транспорт; якщо скоротити відстань, то літаки зможуть завершувати цикл обстрілу й заправки здійснюватимуться швидше; південний схід більше підходить для десантування завдяки затокам і гирлам річок; сумнівно, щоб усі звіти від агентів були дезінформацією.

Гітлер слухав їх з півгодини, а потім підняв долоню — усі змовкли.

— У 1941 році, — фюрер підняв зі столу жовтувату теку й помахав нею в повітрі, — були опубліковані мої інструкції «Будівництво споруд берегової оборони». Ще тоді я передбачив, що вирішальний наступ союзників відбуватиметься на тих частинах Нормандії та Бретані, що розташовані далеко в морі, — там ідеальні затоки для висадки. Так тоді підказала мені інтуїція, і зараз вона підказує те саме! — у Гітлера від запалу навіть піна на губах виступила.

Почувся голос фон Ренне:

— Мій фюрере, звичайно ж, ми продовжуємо вивчати цю ситуацію. Хочу звернути вашу увагу на окреме джерело інформації. Кілька тижнів тому я відправив у Лондон емісара, який зустрівся з агентом, відомим як Die Nadel.

«А він зухваліший, ніж я вважав!» — подумав Роммель.

Очі Гітлера спалахнули.

— Я знайомий із ним. Продовжуйте.

— Die Nadel отримав наказ оцінити сили Першої американської групи армій під командуванням генерала Паттона в Східній Англії. Якщо він повідомить, що наші дані неправдиві, ми скоректуємо плани. Однак якщо він підтвердить, що там зібрано великі сили, тоді не залишиться жодних сумнівів, що союзники вирушатимуть на Кале.

Ґерінґ глянув на Ренне:

— А хто такий цей Голка?

— Єдиний агент Канаріса, який хоч чогось вартий, — відповів за нього Гітлер. — Це я порадив його завербувати. Я знайомий з усією його родиною. Такі сім'ї — справжня опора Рейху. Віддані, сильні, справжні арійці. Die Nadel — чудовий агент. Мені передають усі його звіти. Від самого початку війни він перебуває в Лондоні, а до того був у Росії.

— Мій фюрере, — увірвав його фон Ренне.

Гітлер зиркнув на нього, але вчасно усвідомив, що голова розвідки має на це право.

— Тоді ви згодні? Прийматимемо остаточне рішення, грунтуючись на звіті Die Nadel?

— Так. Цей чоловік точно дізнається правду, — погодився Гітлер.

Частина третя

13

Фабер сперся об дерево. Тіло били дрижаки. Агента знудило.

Треба закопати п'ять тіл.

На це знадобиться від тридцяти до шістдесяти хвилин — залежно від того, як ретельно заховати трупи. У цей час його можуть упіймати.

Треба добре подумати, чи вартий цей ризик тих кількох годин, які Голка виграє, поки шукатимуть тіла. Відсутність п'ятьох чоловіків швидко помітять — ніяк не пізніше дев'ятої години. Якщо це було звичайне патрулювання, то їх шлях добре відомий, і скоро пошукова група пройде їхнім маршрутом. Якщо залишити трупи тут, то їх знайдуть негайно. Якщо їх сховати, то трохи згодом на пошуки відправлять поліцію з собаками — на це може піти весь день. Другий варіант дасть Фаберу можливість дістатися Лондона раніше, ніж оголосять розшук вбивці. А це зараз найголовніше. Отже, шпигун вирішив ризикнути й сховати тіла.

Фабер знову переплив канал — цього разу з тілом старого капітана, якого без зайвих церемоній кинув під кущ. Потім агент витяг із човна ще два трупи та поклав їх зверху. Туди ж кинув тіла Ватсона й капрала.

Лопати не було, а могила мала бути чималою. Фабер роздивився навколо і побачив невеличку ділянку землі, на якій уже було заглиблення. Там агент і почав копати, використовуючи замість лопати каструлю з човна.

Перші декілька футів далися легко, бо вони містили лише гниле листя. Проте далі пішла глина, й копати стало важко. За півгодини Фабер заглибився лише на вісімнадцять дюймів. Довелося на цьому зупинитися.

Шпигун притяг тіла до ями, склав їх усередину, а зверху жбурнув свій закривавлений та забруднений одяг. «Могилу» він засипав викопаною землею й листям, яке нарвав з кущів і дерев. Для першого пошукового загону цього вистачить. Заодно Фабер притрусив піском місце, яке залило кров'ю Ватсона. На палубі також натекло багато крові — її довелося відтирати ганчіркою.

Начебто все. Фабер одягнувся в чисті речі, підняв вітрило й відчалив.

На приємний відпочинок під прикриттям не залишилося часу: треба було якнайдалі відплисти від могили, а потім кинути човен і якомога швидше пересісти на наземний транспорт. Шпигун ще не вирішив, що краще — скористатися потягом чи роздобути машину. На авто буде швидше, якщо вдасться його вкрасти. Проте машину негайно почнуть шукати, не залежно від того, як скоро знайдуть трупи в лісі. Фабер не знав, де поблизу є залізничний вокзал, але потягом точно буде безпечніше: якщо добре грати свою роль, то агент матиме майже цілий день.

А ще не зрозуміло, що робити із човном. Найкраще було б його потопити, але хтось може це побачити. Якщо ж залишити шлюпку на якомусь причалі чи просто кинути біля берега, поліція дуже швидко пов'яже це з убивством і зрозуміє, у якому напрямку втік убивця. Остаточне рішення Голка так і не прийняв.

Була ще одна проблема: Фабер не знав, де саме він перебуває. На його мапі водних шляхів Англії позначені всі мости, причали та шлюзи, а ось залізничних станцій немає. Навколо багато сіл, до яких можна дістатися пішки за годину чи дві, але не через кожне селище ходили потяги.

Раптом удача вирішила зразу дві проблеми: попереду був залізничний міст.

Фабер узяв компас, гаманець, стилет і дістав із фотоапарата плівку. Решта його речей піде на дно разом із човном.

У тіні дерев ховався маленький причал. На перший погляд, доріг поруч не було. Фабер згорнув вітрило, від'єднав щоглу, дістав заглушку з кіля та стрибнув на берег, тримаючи кінець мотузки. Човен почав повільно наповнюватися водою, поки течія затягувала його під міст. Німець тримав мотузку так, щоб човен затонув під цегляною аркою моста. Спочатку під водою зникла корма, потім — ніс, і останнім — дах каюти. Якийсь час на поверхні річки ще булькало повітря, але за декілька хвилин уже не залишилося жодного сліду того, що колись тут був човен. Тінь від моста дуже вдало сховала силует шлюпки під водою. Наостанок зникла й мотузка.

Залізниця прямувала з північного сходу на південний захід. Фабер піднявся нагору й попрямував на південний захід — у напрямку Лондона. Дві колії. Мабуть, це була якась сільська гілка. Потягів буде небагато, але вони зупинятимуться на кожній станції.

Сонце почало припікати, і йти ставало нелегко. Чорний одяг шпигуна залишився з трупами, і Фаберу довелося вбратися в двобортний піджак та товсті фланелеві штани. Ну, піджак хоча б можна було зняти.

Через сорок хвилин агент почув далекий стукіт коліс і сховався в кущах біля колії. Повз Фабера на північний схід повільно проповз старий паровоз, що тягнув за собою вагони з вугіллям. Можна було б застрибнути на нього, якби машина йшла в інший бік. Та чи варто? Звісно, не треба буде так довго йти пішки, але Фабер точно б забруднився в паровозі й мав би занадто підозрілий вигляд на вокзалі. Іти пішки безпечніше.

Залізниця прямою лінією прорізала пласку місцевість. Фабер пройшов повз фермера, який трактором орав поле. Сховатися було ніде, і агроном махнув рукою, привітавшись із незнайомцем, хоча від роботи не відірвався. Фермер був занадто далеко й обличчя шпигуна він би нізащо не міг розгледіти.

Ще за десять миль агент побачив попереду станцію. До неї залишилося з півмилі: уже було видно платформи й ліхтарі. Шпигун відійшов від колії та побрів полем, намагаючись триматися ближче до дерев, аж поки не вийшов на дорогу. Уже за кілька хвилин Фабер увійшов у село, дізнатися назву якого було неможливо. Узагалі-то тепер, коли вторгнення ворогів більше не загрожувало Британії, таблички з назвами почали повертати, але в цьому селі ще, вочевидь, не встигли.

У селі була пошта, господарська крамниця та паб під назвою «Бик». Коли Фабер проходив повз військовий меморіал, жінка з коляскою приязно з ним привіталася. Маленька залізнична станція ніжилася під весняним сонцем. Агент увійшов у приміщення вокзалу.

На дошці оголошень поміж іншого був розклад поїздів. Поки Фабер його вивчав, почувся голос:

— Я б не надто розраховував на той розклад. Це скоріш художній твір, аніж щось інформативне.

Звісно, Фабер здогадувався, що розклад може бути неактуальним, але йому потрібно було дізнатися, чи ходять звідси потяги до Лондона.

— То що, є сьогодні поїзди в Лондон?

— Якщо вам повсякчас таланить, — пожартував касир.

— Ну, в будь-якому разі мені потрібен квиток. Один, будь ласка.

— З вас п'ять шилінгів і чотири пенси. Кажуть, в Італії поїзди ходять за розкладом.

— Уже ні, — заперечив Фабер. — Як на мене, краще нехай будуть потяги не за розкладом, головне, щоб свої.

— Звісно ж, — чоловік кинув на нього знервований погляд. — Може, почекаєте в «Бику»? Ви почуєте, як прийде потяг. А якщо ні, то я за вами когось пришлю.

Не надто вдала ідея: краще нехай агента бачить якомога менше людей.

— Ні, дякую, в мене грошей майже не залишилося, — Фабер узяв квиток і вийшов на платформу.

За кілька хвилин касир приєднався до нього на лаві.

— Поспішаєте кудись? — спитав він.

— Та ні. Я телеграфував, що спізнюся, тож уже ні. Проспав сьогодні, посварився з керівником, а потім ще й зламалася вантажівка, що мене підвозила.

— Невдалий день. З усіма буває. Ну, — касир глянув на годинник, — вранці поїзд відійшов вчасно, тож, може, вам і пощастить, — він повернувся на своє робоче місце.

Пощастило — уже за двадцять хвилин прийшов потяг. У вагонах було повно фермерів, сімей із дітьми, підприємців і солдатів. Фабер відшукав собі місце біля вікна й сів просто на підлогу. Поїзд рушив. Шпигуну трапилась якась позавчорашня газета з кросвордом — він позичив олівець і почав розгадувати. До речі, розгадувати кросворди іноземною — це неабиякий показник знання мови, тож Голка дуже цим пишався. Скоро монотонність руху потяга приспала шпигуна.

*

Фаберу наснився знайомий сон про день, коли він прибув до Лондона.

Чоловік приїхав на поромі з Франції за бельгійським паспортом на ім'я Жана ван Ґельдера, представника компанії «Філіпс» (це мало пояснити наявність радіопередавача в його валізі). Тоді він уже вільно говорив англійською, але не настільки, щоб видавати себе за британця. Митників агент не зацікавив, адже бельгійці були союзниками. У поїзді до Лондона тоді виявилося повно вільних місць і навіть можна було замовити їжу. Фабер пообідав смаженою яловичиною та йоркширським пудингом — наїдки здалися йому дивними.

Його попутником був студент-історик із Кардіффа[37], з яким шпигун говорив про політичну ситуацію в Європі. Загалом, уві сні все було наче наяву — аж поки поїзд не зупинився на вокзалі Ватерлоо. Там зчинилося справжнє жахіття.

Усе почалося з перевірки квитків. Як буває уві сні, логіки не простежувалося жодної. У Фабера попросили показати квиток, і чоловік навіть мав один справжній, який і продемонстрував. Тоді контролер сказав йому:

— Це квиток із Абверу.

— Ні! Я кюпиф майн кфиток ан Довер, — заперечив Фабер із вкрай підозрілим німецьким акцентом. Куди зникла його англійська?

Контролер раптом перетворився на лондонського поліцейського — як належить, у капелюсі. Проте він не помітив напівнімецьку мову Фабера, лише посміхнувся та сказав:

— Покажіть, будь ласка, ваші кламоте, сер.

На вокзалі було повно людей. У Фабера промайнула думка змішатися з натовпом і втекти. Він кинув свою валізу з передавачем і побіг крізь юрбу. Раптом агент усвідомив, що забув штани в поїзді, а на шкарпетках у нього була вишита свастика. Треба швидко купити одяг у першому-ліпшому магазині, поки ніхто не помітив голозадого чоловіка в нацистських шкарпетках. Зненацька хтось із натовпу мовив:

— Я вже десь бачив ваше обличчя, — і підставив Фаберу ногу.

Агент перечепився, впав і опинився на підлозі вагона, у якому заснув.

Голка поморгав очима, позіхнув і озирнувся навколо. Боліла голова. На мить його охопило полегшення від того, що це був лише сон. Господи, це ж треба — шкарпетки зі свастикою! Поруч стояв чоловік у робочому костюмі.

— Непогано поспали, — зауважив він.

Фабер кинув на нього гострий погляд: шпигун завжди боявся сказати уві сні щось, що може його викрити.

— Жахи наснилися, — пояснив він.

Чоловік нічого не відповів.

За вікном уже сутеніло. Довгенько ж Фабер спав. Раптом у вагоні спалахнуло світло — єдина лампочка вгорі. Хтось опустив штори. Обличчя людей стали схожі на однакові бліді овали. Робітник знову заговорив:

— Проспали всю розвагу.

— А що трапилося? — насупився Фабер. Навряд чи він міг проспати поліцейську перевірку.

— Назустріч проїхав один з американських потягів. Ішов десь зі швидкістю десять миль. Машиніст — негр! Гудів без упину! А спереду — уявіть-но собі! — скидач худоби! Ну просто Дикий Захід!

Фабер посміхнувся й знову пригадав свій сон. Насправді ж його приїзду Лондон пройшов за планом. Він оселився в готелі під своїм бельгійським прикриттям і почав відвідувати сільські кладовища. Оглядаючи могильні плити, він відшукав трьох чоловіків свого віку й зробив три свідоцтва про народження. Коли документи були готові, агент знайшов просту роботу: рекомендації в нього теж були фальшиві, від якоїсь вигаданої компанії в Манчестері. До війни Фабер навіть зареєструвався на виборчій дільниці в Гайґейті й проголосував за консервативну партію. З початком війни ввели продовольчі картки — у Фабера було аж три, бо їх видавали пожильцям домовласники (шпигун проводив ніч у трьох різних будинках, тому отримував по одній картці для кожного свого прикриття). Свій бельгійський паспорт агент спалив: навіть якщо йому й знадобиться цей документ (що було вкрай малоймовірно), Фабер міг би отримати три британські.

Зважаючи на шум, який надходив із вулиці, чоловік виснував, що поїзд зупинився на кінцевій станції. Опинившись на платформі, Фабер раптом усвідомив, що страшенно зголоднів і хоче пити, адже ковбасу з галетами та водою він проковтнув ще вчора. Агент пройшов контроль квитків і відшукав буфет. Там було повно людей — здебільшого солдатів, які спали чи намагались заснути просто за столами. Фабер попросив сандвіч із сиром і чашку чаю.

— Їжа тільки для військових, — відповіла жінка за стійкою.

— Тоді можна просто чаю?

— Чашку маєте?

— Ні, — здивувався Фабер.

— У нас теж уже немає.

Із цим шпигуну довелося піти. Промайнула думка зайти пообідати в готель «Ґрейт Істерн», але на це пішло б багато часу, тому Фабер зайшов у перший-ліпший паб і перехилив там дві пінти розведеного пива. Потім агент знайшов крамницю, де купив порцію риби з картоплею. Голка так зголоднів, що, стоячи на вулиці, з'їв усе просто з газети, в яку йому загорнули наїдки в магазині. Дивно, але цього Фаберу вистачило, щоб утамувати голод.

Тепер треба знайти аптеку, де проявляють плівку, та влізти туди вночі. Перш ніж повертатися до Німеччини, варто переконатися, що знімки хороші. Якщо ж ні, доведеться вкрасти плівку й повернутися на базу знову. Сама думка про це була нестерпною.

Аптека має бути маленькою, і в жодному разі не належати до мережі майстерень, де плівку проявляють централізовано. Мабуть, таку можна знайти в районах міста, де люди достатньо заможні, щоб дозволити собі фотоапарат (принаймні могли дозволити до початку війни). Територія біля вокзалу в східній частині точно не була однією з таких, тому Фабер вирушив у напрямку Блумсбері[38].

Сигналів повітряної атаки поки що не було, й тихі вулиці купалися в місячному сяйві. На Ченсері-лейн Фабера зупинили двоє військових поліцейських — хотіли перевірити його документи. Голка удав п'яного, і його навіть не розпитували, що він робить на вулиці так пізно.

Майстерня з логотипом «Кодак» розташовувалася на півночі Саутгемпот-роуд. Як не дивно, тут було відчинено, тому Фабер зайшов. За прилавком стояв нервовий чоловік із рідким волоссям, одягнений у білий халат.

— Відпускаємо тільки за рецептами лікаря.

— Я хотів спитати, чи друкуєте ви знімки?

— Так, приходьте завтра о...

— А у вас тут майстерня? Я б хотів переглянути знімки, мені треба...

— Так, приходьте завтра о...

— А ви зможете надрукувати їх того ж дня? У мого брата закінчується відпустка, і було б добре, якби він міг узяти якісь знімки із собою.

— Ми не зможемо надрукувати їх швидше, ніж за добу. Приходьте завтра.

— Дякую, я зайду, — збрехав Фабер.

Аптека зачинялася за десять хвилин. Агент вийшов, перейшов вулицю й сховався в тіні будинку.

О дев'ятій аптекар вийшов, зачинив за собою двері та пішов униз вулицею. Фабер попрямував в іншому напрямку й двічі повернув за рогом. Чорного ходу в аптеки не було, а парадні двері шпигунові виламувати не хотілося, бо це міг помітити патруль. Фабер пройшовся паралельною вулицею, але не знайшов жодного входу. Мабуть, інший бік будівлі виходив у якийсь внутрішній двір, бо між вулицями була занадто велика відстань. Зрештою агент побачив якийсь старий будинок із табличкою гуртожитку місцевого коледжу. Двері були відчинені, і Фабер зайшов досередини, де швидко знайшов спільну кухню — там із книжкою та чашкою кави сиділа дівчина.

— Перевірка світломаскування, — пробубнів Фабер. Дівчина кивнула й знову втопила погляду книжку.

Шпигун пройшов будівлю наскрізь і опинився у внутрішньому дворі. Оминувши сміттєві баки, він вийшов у вузький прохід між будинками й за мить уже стояв біля чорного ходу аптеки. Здавалося, цими дверима ніколи не користувалися, бо вони були завалені якимись старими шинами та матрацами. Фабер відсунув мотлох убік і вдарив плечем двері. Гнила деревина легко піддалася і впустила чоловіка всередину.

Знайти темну кімнату було неважко. Шпигун зачинив двері зсередини й увімкнув червону лампу. Обладнання було чудове: охайно підписані пляшечки з реактивами, фотозбільшувач і навіть сушарка для відбитків. Фабер швидко, але обережно взявся до роботи: підібрав потрібну температуру й засік час за електронним годинником, що висів на стіні. Негативи були чудові. Агент дочекався, щоб вони висохли, а потім збільшив їх і надрукував комплект фотографій 8 х 10 см. Знімки один за одним з'являлися з-під рідини, й Фабера охоплювала невимовна радість. А добряче ж він таки попрацював!

Залишилося прийняти останнє рішення. Вирішити питання, яке не полишало Фабера упродовж усього дня. Яке вже не можна відкладати тепер, коли фотографії були готові.

А що як він не зможе дістатися додому?

Попереду була ризикована подорож. Навіть більше ніж просто «ризикована». Справа навіть не в тому, щоб дістатися до точки призначення (попри обмеження пересування та охорону узбережжя, агент знав, що зможе це зробити). Були чинники, які Фабер не міг контролювати: може виявитися, що субмарини немає у домовленому місці, або ж її потоплять у Північному морі дорогою додому, або ж узагалі чоловіка зіб'є автобус, коли він вийде з аптеки. У Голки в руках була найцінніша військова таємниця — і вона, цілком імовірно, може померти разом із ним. Навіть думати про це було жахливо.

Треба підготувати запасний план — Абвер має обов'язково отримати плівку, будь-якою ціною. Тобто доведеться писати в Гамбург.

Звичайно ж, лист із Англії в Німеччину не дійде — треба писати через нейтральну країну. Усю подібну кореспонденцію ретельно перевіряють, і якщо текст ще можна закодувати, то передати знімки неможливо. Існував інший спосіб — старий, але надійніший. У лондонському посольстві Португалії працював посадовець, який із політичних причин (і з фінансових теж, адже без хабарів не обійшлося) допомагав Німеччині та відвозив повідомлення в посольство, що розташовувалося в Лісабоні. Ця схема працювала з 1939 року, але Фабер ніколи нею не користувався, за винятком тестової перевірки, про яку попросив Канаріс. Цього разу вона повинна була спрацювати.

Але цей план дратував агента: він просто ненавидів розраховувати на інших. Головний принцип шпіонажу — не дозволяти ворогові дізнатися, який саме його секрет розкрито, інакше інформація втрачає будь-яку цінність. Може, цей канал уже не діє, а може, вже не є цілком надійним: британці могли дізнатися, що ворогові відомо про їхню таємницю. Хоча в такій ситуації цим фактом можна було й знехтувати: навіть якщо британці дізнаються, що таємницю розкрито, їм усе одно доведеться наступати на Францію.

Якщо відкинути упередження та зважити всі «за» і «проти», то, безумовно, варто залучати португальський канал зв'язку. Не зважаючи на свій внутрішній опір, Фабер сів писати листа.

14

День Фредеріка Блоггса пройшов вкрай неприємно. Його викликали за місто після того, як п'ять схвильованих жінок зателефонували до місцевого поліцейського відділку та повідомили, що їхні чоловіки не повернулися з патрулювання. У місцевого констебля клепки стало лише на те, щоб дійти висновку, що патрульні місцевої самооборони зникли. Він був переконаний, що чоловіки просто заблукали, бо ж вони всі були або глухі, або криві, або недоумкуваті — інакше їх би забрали в армію. Та все-таки констебль про всяк випадок вирішив зняти з себе відповідальність і доповів керівництву. Сержант, який отримав повідомлення від поліцейського, відразу зрозумів, що патрульні зникли у вкрай важливій військовій зоні, тому миттєво передав виклик у Скотленд-Ярд. Звідти вислали службовця, а також повідомили в МІ-5, і на місце злочину виїхав Блоггс. Скотленд-Ярд відрядив Гарріса — того самого, що працював над убивством шпигуна в Стоквеллі. Чоловіки зустрілися в одному з тих поїздів, що «наче з Дикого Заходу» — їх позичила Америка під час війни, адже Британії не вистачало власних локомотивів. Гарріс знову запросив Блоггса на недільний обід, а той знову відмовився, виправдовуючись роботою.

На станції чоловіки вийшли з поїзда й, позичивши в селі два велосипеди, поїхали стежкою вздовж каналу, аж поки не натрапили на частину пошукового загону. Гаррісу було важко пересуватися: він був років на десять старший, ніж Блоггс, і на чотири стоуни[39] важчий.

— Ну що? Знайшли тіла? — він з радістю зліз із велосипеда й підійшов до місцевих поліцейських.

— Ні. Але знайшли човен. А ви хто? — поцікавився поліцейський.

Гарріс і Блоггс відрекомендувалися. Констебль в самій білизні пірнав, щоб оглянути човен, — чоловік саме сплив на поверхню з корком у руках.

— Що, навмисне затопили? — Блоггс глянув на Гарріса.

— Схоже на те. Ще щось помітили? — звернувся Гарріс до констебля.

— Човен у хорошому стані — тільки-но затопили. Щогла не зламана — її від'єднали.

— Чимало ви побачили за одну хвилину під водою, — зауважив Гарріс.

— Полюбляю ходити під вітрилом у вільний час.

Гарріс і Блоггс знову залізли на велосипеди й попрямували далі. До їхнього приїзду тіла вже знайшли.

— Усіх п'ятьох вбили, — повідомив інспектор, що був тут за головного. — Капітан Ленхем, капрал Лі, рядові Ватсон, Дейтон і Форбс. У Дейтона зламана шия, решту вбили якимсь ножем. Ленхем до того ж утонув. Усі тіла були закопані в неглибокій ямі. Дуже багато крові. — Поліцейського аж трусило.

Гарріс оглянув трупи, які дістали з ями й поклали у ряд.

— Я вже бачив такі рани. Фреде, поглянь-но.

Блоггс придивився уважніше.

— Господи, це точно він.

— Його стилет, — кивнув Гарріс.

— Ви знаєте, хто вбивця? — інспектор був ошелешений.

— Є підозрюваний. Можливо, він уже вбив двох людей. Якщо це він, то ми знаємо, хто він такий, але не знаємо, де він.

— Тут поруч заборонена зона. Сюди вже прямують особовий відділ і МІ-5. Я маю знати ще щось? — очі інспектора підозріло звузилися.

— Лише те, що краще тримати все це в таємниці, аж поки ваш головний констебль не дістане від нас дозвіл.

— Зрозуміло.

— Ще щось знайшли? — спитав Блоггс.

— Досі прочісуємо місцевість. Розширили зону пошуків. Поки що нічого. До речі, у ямі з тілами був також одяг злочинця, — він показав на купку тканини.

Блоггс обережно роздивився одяг: чорні штани, чорний светр, коротка шкіряна куртка, яку пілотів.

— Схоже, одяг для нічної роботи.

— Розмір чималенький.

— А ваш підозрюваний високий?

— Вище шести футів.

— Дорогою бачили наших біля затопленого човна?

— Так, — Блоггс нахмурив брови. — Де у вас тут найближчий шлюз?

— Чотири милі вгору за течією.

— Якщо наш підозрюваний приплив сюди на човні, то наглядач на шлюзі мав би його бачити, правильно?

— Авжеж, — погодився інспектор.

— Тоді ми з ним поговоримо, — Блоггс повернувся до свого велосипеда.

— Господи, ще чотири милі, — пробубонів Гарріс.

— Нічого, це корисно після тих твоїх недільних обідів.

Стежка вздовж каналу була призначена для вершників, а не велосипедистів, тому їхати через грязюку, каміння та коріння було непросто. До шлюзу чоловіки дісталися лише за годину. Гарріс щедро сипав прокльонами й обливався потом.

Наглядач шлюзу сидів на веранді крихітного будинку й насолоджувався сонцем та люлькою — чоловік середнього віку, який не звик поспішати. Два велосипедисти викликали в нього непідробний подив.

Говорити почав Блоггс, бо Гарріс ніяк не міг відхекатися.

— Ми з поліції, — почав він.

— Дійсно? А хіба щось сталося? — чоловіка це страшенно зацікавило, і він дивився на незнайомців, готовий ловити кожне їхнє слово.

Блоггс дістав фотографію Голки й подав її наглядачу.

— Скажіть, будь ласка, чи бачили ви цього чоловіка?

Наглядач узяв фото, поклав на коліна й знову підпалив люльку. Потім узяв знімок у руки та довго його роздивлявся.

— Ага, — простягнув він фото, супроводжуючи жест кивком голови. — Його човен проходив тут учора, приблизно в цю саму годину. Я пригостив його чаєм. Приємний чоловік. А що він накоїв? Увімкнув світло й забув затулити штори ввечері, чи що?

Блоггс важко опустився на лавку.

— Усе сходиться.

Гарріс почав міркувати вголос.

— Значить, він пришвартувався нижче за течією звідси і вночі пішки вирушив до забороненої зони, — він говорив тихо, щоб наглядач не чув. — А коли агент повернувся, його схопила місцева самооборона, тому він усіх убив. Потім Голка спустився ще трохи нижче, затопив човен і — що далі? Сів на поїзд?

— А куди веде та залізнична гілка, що перетинає канал трохи нижче? — спитав Блоггс наглядача.

— До Лондона.

— От дідько!

У міністерство Блоггс повернувся лише опівночі. На нього чекали Ґодліман і Паркін.

— Це він, — повідомив чоловік і доповів усе, що сталося.

Паркін захоплено слухав, а Ґодліман напружувався ще сильніше.

— Тепер він знову в Лондоні, і нам знову доведеться шукати голку в сіні, — Ґодліман викладав на столі малюнок із сірників. — Знаєш, щоразу, як я дивлюся на його фотографію, мені здається, що я колись бачив цього покидька.

— Думай. Де ти міг його бачити?

Ґодліман у розпачі потрусив головою.

— Один раз, може. Таке відчуття, наче я бачив це обличчя десь на лекції. Чи може на вечірці. Лише на якусь мить. Гадаю, що навіть якщо й згадаю, де його бачив, нам це не допоможе.

— А що саме там розташоване? — Паркіну були цікаві подробиці події дня.

— Я не знаю. Значить, щось украй важливе, — відповів Ґодліман.

Запала тиша. Паркін узяв один із сірників зі столу Ґодлімана й підпалив цигарку. Блоггс підняв погляд на присутніх.

— Ми б могли зробити мільйони копій його фотографії й роздати кожному поліцейському, кожному черговому повітряної тривоги, кожному члену місцевої самооборони, залізничнику... Повісити їх на кожному стовпі та опублікувати в усіх газетах...

Ґодліман похитав головою.

— Надто ризиковано. Якщо він уже передав у Гамбург повідомлення, то ми тільки зробимо йому ласку, здіймаючи такий галас. Тоді німці точно зрозуміють, що це вкрай цінна інформація.

— Але треба ж щось робити!

— Треба. Роздамо фотографії офіцерам поліції. Дамо опис його зовнішності в газети — нехай пишуть, що ми шукаємо звичайного вбивцю. Можемо розсекретити злочини в Гайґейті та Стоквеллі — тільки нехай не кажуть, що цим займається розвідка.

— Тобто прив'яжемо собі одну руку за спину й почнемо битися? — спитав Паркін.

— Поки що так.

— Ну, я тоді почну з цим усім в Ярді, — погодився Блоггс і підсунув до себе телефонний апарат.

Ґодліман глянув на годинник.

— Більше сьогодні ми нічого не вдіємо. Але я все рівно не засну — немає сенсу їхати додому.

— Тоді я піду надибаю десь чайник, — запропонував Паркін і вийшов.

На столі Ґодлімана сірники склалися в зображення коня, запряженого в карету. Чоловік ще раз глянув на жеребця, потім узяв його «ногу» та підпалив нею цигарку.

— Фреде, в тебе є дівчина? — спитав він, наче хотів змінити тему.

— Ні.

— Що, з тих пір так і не було?..

— Ні.

— Знаєш, у горя теж має бути кінець. Як і в усього, — Ґодліман видихнув хмарку диму.

Блоггс не відповідав.

— Я розумію, мені не варто говорити з тобою як якийсь стоюрідний дядечко, — продовжив Ґодліман. — Я знаю, що ти відчуваєш. Я сам через це пройшов. Єдина різниця між нами полягає в тому, що мені навіть нікого звинувачувати.

— Але ж і ти не одружився вдруге.

— Не одружився. І я не хочу, щоб ти припустився тієї самої помилки. Коли досягаєш мого віку, стає важко жити самому.

— Я казав, що всі називали її Безстрашною Блоггс?

— Казав.

Блоггс нарешті підняв очі:

— Господи, та де ж мені іншу таку знайти?..

— А тобі обов'язково потрібна героїня?

— Після Крістіни — так.

— В Англії зараз чи не кожен герой.

Увійшов полковник Террі.

— О, дядько Ендрю, — Ґодліман хотів підвестися.

— Сиди-сиди. Слухайте, це важливо. Я говоритиму коротко. Блоггсе, тебе це теж стосується. Той, хто вбив цих п'ятьох, дізнався нашу найбільшу таємницю. Справа ось у чому. По-перше, наші експедиційні війська висаджуватимуться в Нормандії. По-друге, німці переконані, що ми висадимося в Кале. По-третє, основою нашої дезінформації була величезна декорація у вигляді армії під назвою «Перша група армій США» — вона розташовувалася на забороненій території, яку патрулювали п'ятеро загиблих. Там стояли картонні бараки, фанерні літаки, надувні танки — загалом, усе, що могло б переконати повітряних розвідувачів у тому, що ми зібрали величезні сили.

— А чому ви переконані, що шпигун про це дізнався? — спитав Блоггс.

— Родріґесе, заходьте, — Террі визирнув за двері.

До кімнати ввійшов високий красивий чоловік із чорним, наче смола, волоссям і довгим носом. Він ввічливо кивнув, привітавшись із Блоггсом і Ґодліманом.

— Сеньйор Родріґес — наша людина у посольстві Португалії. Розкажіть, будь ласка, джентльменам, що сталося.

Родрігес стояв біля дверей, тримаючи в руках капелюх.

— Об одинадцятій у посольство приїхало таксі. Пасажир залишався в машині. Вийшов водій і підійшов до дверей із листом, адресованим сеньйору Франциско. Мене негайно погукали, і я перехопив конверт. Я також встиг записати номер автівки.

— Я вже наказав встановити спостереження за таксі, — додав Террі. — Сеньйоре Родріґесе, вам час повертатися. Дуже вам дякую.

Португалець вийшов, і Террі передав Ґодліману великий жовтий конверт, адресований Мануелю Франциско. Ґодліман відкрив його — печатку вже було зірвано — і дістав звідти трохи менший конверт із якоюсь нісенітницею замість напису. Вочевидь, шифр. Усередині було декілька аркушів паперу з рукописними нотатками та пака фотографій.

— На перший погляд, шифр примітивний, — Ґодліман роздивлявся аркуші.

— Не обов'язково читати. Поглянь на фото, — поквапив його Террі.

Фотографій було близько тридцяти, і професор уважно проглянув усі.

— Катастрофа, — він передав фотографії Блоггсу. Той теж передивився їх і поклав на стіл.

— Немає сумнівів, що це його запасний план, — висловив Ґодліман загальну думку. — У нього є негативи, і він кудись їх везе.

Усі троє мовчки сиділи в кімнаті, немов з картини якогось художника. Було майже темно. Виднілася тільки маленька лампа на столі Ґодлімана, що кидала непевні тіні на світлі стіни, закрите чорною шторою вікно, старенькі меблі та потертий килим. Дивлячись на цю кімнату неможливо навіть здогадатися, у якій вона перебуває частині світу.

— Доведеться доповісти Черчиллю, — мовив Террі.

На столі задзвонив телефон, і полковник схопив слухавку.

— Слухаю. Добре. Негайно везіть його сюди. Та спочатку спитайте, де він висадив свого пасажира. Що? Правда? Добре. Миттю сюди, — він повісив слухавку. — Нашого хлопця висадили біля лікарні університетського коледжу.

— Може, отримав поранення в сутичці з патрулем? — припустив Блоггс.

— А де ця лікарня?

— П'ять хвилин пішки від вокзалу Юстон, — відповів Ґодліман. — Звідти йдуть поїзди в Голігед, Ліверпуль, Глазго. Усюди, звідки можна сісти на пором до Ірландії.

— З Ліверпуля можна дістатися в Белфаст, — підтвердив Блоггс. — А потім на машині перетнути кордон з Ірландською Республікою, де на узбережжі Атлантики на нього вже чекає субмарина. Навряд чи він ризикне з Голігеда плисти в Дублін: там паспортний контроль, а їхати аж у Ліверпуль, щоб дістатися Глазго, немає сенсу.

— Фреде, їдь на вокзал та покажи людям фотографію нашого хлопця. Може, хтось бачив, як він сідав на поїзд. Я зателефоную на вокзал та попереджу, що ти приїдеш. А ще запиши, куди відходили потяги десь після о пів на одинадцяту.

Блоггс узяв капелюх і пальто.

— Я пішов.

Ґодліман підняв слухавку.

— Гайда, починаємо.

Незважаючи на пізню годину на вокзалі Юстон було людно. Зазвичай близько півночі вокзал зачиняли, але під час війни поїзди часто затримували чи не на всю ніч, тому багато пасажирів спали просто на своїх речах.

Блоггс показав фотографію трьом поліцейським, що чергували на вокзалі, але жоден не впізнав агента. Чоловік опитав із десяток жінок, які працювали з багажем, — нічого, підійшов до кожного контролера — нічого. Один із працівників пояснив: «Наша робота — перевіряти квитки, а не обличчя». Блоггс розпитав із десяток пасажирів — нічого. Зрештою він попрямував до касирів. Товстий лисий чоловік із погано підігнаними вставними зубами впізнав Фабера.

— Я розважаю себе однією грою, — пояснив він. — Коли пасажир купує квиток, я намагаюся розгледіти в ньому щось, що б підказало мені, навіщо він туди їде. Наприклад, чорна краватка — значить, він їде на похорони; брудні чоботи — значить, він фермер і їде додому. Або шарф із емблемою університету. Або бліда смужка на пальці жінки — слід від обручки... Розумієте? У мене дуже нудна робота... Ні, я не жаліюся, просто...

— Я розумію. То що ж ви помітили в цьому чоловікові?

— Нічого. Зовсім нічого. Я не міг дізнатися про нього абсолютно нічого. Наче він навмисне позбавив себе будь-яких прикмет. Розумієте?

— Розумію, — Блоггс на мить замислився. — А тепер спробуйте пригадати, куди саме він купив квиток.

— Я пам'ятаю. В Інвернесс[40].

— Це ще не означає, що він туди поїде, — зауважив Ґодліман. — Він же професіонал і знає, що ми розпитуватимемо працівників вокзалів. Думаю, він навмисне взяв квиток туди, куди не збирається їхати. Мабуть, він сів на потяг, що відійшов об одинадцятій сорок п'ять із вокзалу. Зараз він під'їжджає до Стаффорда. Я вже віддав наказ залізничникам — вони зупинять поїзд біля Кру. Я домовився, що ви обидва зараз вилітаєте до Сток-он-Трент. Паркіне, ти біля Кру повинен сісти на потяг — ми видамо тобі форму контролера. Ти перевіриш квитки в кожного пасажира й усіх їх роздивишся. Якщо помітиш Фабера, тримай його в полі зору. Блоггсе, ти чекатимеш на пункті контролю квитків у Кру — на випадок, якщо німець вирішить вийти там, але це мало ймовірно. Ти сядеш там на поїзд і першим вийдеш у Ліверпулі. На квитковому контролі чекатимеш на Фабера та Паркіна — підтримку забезпечуватимуть чи не всі місцеві поліцейські.

— Усе це дуже добре. А якщо він мене впізнає? — спитав Паркін. — А як згадає, що ми жили разом у Гайґейті?

— Тоді застрелиш виродка, — Ґодліман простягнув йому пістолет.

Паркін без зайвих запитань сховав зброю до кишені.

— Ви обидва маєте усвідомити, що все це вкрай важливо, — почав Ґодліман. — Якщо ми його не впіймаємо, доведеться відкласти наступ на Європу. Може, аж на рік. У такому випадку ми ризикуємо втратити перевагу. Такої слушної нагоди може взагалі більше не бути.

— А хоч приблизно відомо, коли планують висадку? — спитав Блоггс.

— За декілька тижнів. Точніше я не знаю.

— У червні, виходить.

— От дідько!

— Не маю права коментувати, — не став підтверджувати їхні висновки Ґодліман.

Задзвонив телефон і професор узяв слухавку. За мить Ґодліман підняв погляд на своїх людей і повідомив:

— Машину за вами вже прислали.

Блоггс і Паркін підвелися.

— Зачекайте, — обидва подивилися на професора. Той і досі тримав слухавку біля вуха. — Так, сер. Так точно. До побачення, сер.

«Дивно. Кого це Ґодліман називає “сер”?», — подумав Блоггс.

— А хто дзвонив? — поцікавився він.

— Черчилль.

— Правда? І що він казав? — Паркін був вражений.

— Казав, нехай вам щастить.

15

У вагоні було темно хоч в око стрель. Люди сміялися: «Сер, заберіть, будь ласка, руку з мого коліна. Ні-ні, не ви, а ви». Британці постійно жартували. Справи на залізниці такі, що гірше вже нікуди, а вони все одно хихикають замість того, щоб жалітися. Перед цим усі співали. Троє морячків у коридорі почали, й увесь вагон відразу ж долучився. Заспівали «Співай, як самовар», «Нехай завжди буде Англія», за нею виконали «І Глазго весь — він мій», щоб віддати шану всім частинам Британії, а на завершення — «Не так багато, де тепер буваю».

Дали сигнал повітряної тривоги, і поїзд скинув швидкість до тридцяти миль на годину. У такому випадку пасажири повинні були лягти на підлогу, але місця на всіх просто не вистачило б. Почувся жіночий голос:

— Господи, як же страшно!

Чоловічий голос із лондонським акцентом відповів:

— Мала, ти в безпеці. Вони ніколи не влучать у ціль, що рухається.

Усі розсміялися — сміх проганяє страх. Клацнула застібка валізи, й хтось пустив вагоном згорток із яєчними сандвічами. Морячок запропонував пограти в карти.

— Як же ми гратимемо в темряві?

— А ти мацай краєчки, у Гаррі всі карти мічені.

О четвертій ранку поїзд чомусь спинився. Чийсь чемний голос (можливо, того чоловіка, що пригощав усіх сандвічами) зауважив:

— Схоже, ми десь біля Кру.

— Враховуючи, як зараз працює залізниця, ми можемо бути де завгодно — між Болтоном і Борнмутом, — знову почувся лондонський акцент.

Поїзд смикнувся і знову рушив — усі вигукнули щось радісне. І де ж подівся той класичний британець, якого зображують на карикатурах? Стриманий беземоційний сноб? Тут його точно немає.

За декілька хвилин із коридору почувся голос:

— Будь ласка, приготуйте квитки!

Фабер помітив йоркширський акцент — нічого дивного, вони ж уже на півночі. Долоні почали намацувати в кишенях квиток. Місце йому дісталося в кутку, біля дверей, тож він добре бачив, що відбувається в коридорі. Контролер підсвічував квитки ліхтариком. Його силует чомусь здавався знайомим агенту. Фабер відкинувся на спинку й чекав своєї черги. Пригадався той його страшний сон — «це квиток із Абверу». Яка ж нісенітниця.

Поїзд раптово зупинився — і чи не відразу почали перевіряти квитки. Дивно. Фабер насупився. А ще силует контролера чомусь здається знайомим... Може, нічого страшного, проте шпигун досі живий лише завдяки тому, що непокоїться навіть тоді, коли немає на це причин. Агент знову визирнув у коридор, але контролер зайшов в інше купе. Поїзд знову зупинився — мабуть, на вокзалі в Кру, як вважали сусіди Фабера, — та швидко рушив далі.

Контролера знову було видно, і Фабер миттю його впізнав. Хлопець із будинку в Гайґейті. Родом із Йоркширу. Юнак колись дуже хотів вступити до армії! Фабер пильно дивився, як той підсвічував ліхтариком кожного пасажира. Він точно перевіряв не тільки квитки.

Ні-ні, заспокоїв себе шпигун, зарано робити якісь висновки. Як би вони на нього вийшли? Вони не могли знати, на який саме потяг він сів. Тим паче не могли так швидко відшукати чи не єдину людину, яка його бачила, та переодягти її контролером, щоб підсадити в поїзд. Це просто неможливо.

Паркін. Його звали Біллі Паркін. Хлопець наче став старшим із тих пір, як вони востаннє бачилися. Юнак підходив ближче. Може, контролер просто схожий на нього? Старший брат? Має ж бути якесь пояснення.

Паркін увійшов у сусіднє купе. Треба негайно приймати рішення. Фабер приготувався до найгіршого варіанта й вирішив вийти в туалет. Агент устав і пішов коридором, обережно переступаючи через валізи й тіла людей. Туалет був вільний. Фабер зайшов усередину та зачинив за собою двері. Звісно, це лише тимчасове рішення — контролери не оминають туалетів. Треба знайти вихід. Поїзд пришвидшився — зістрибнути не вийде. Крім того, хтось може помітити, як він стрибає, — і якщо його дійсно шукають, то потяг зупинять.

— Будь ласка, ваші квитки, — знову почувся голос Паркіна.

У Фабера з'явилася ідея. Там, де з'єднувалися між собою вагони, був крихітний тамбур, схожий на гармошку, обмежену щільними дверима, що захищали пасажирів від протягів і шуму. Агент вийшов із туалету, дійшов до кінця вагона, відчинив двері й закрився в тому тамбурі. Там було неймовірно холодно та шумно. Фабер сів на підлогу і скрутився, вдаючи, що спить. Звісно, в такому місці й мертвий не засне, але зараз такі часи, що люди де тільки не сплять. Головне — не труситися від холоду.

Двері відчинилися.

— Квитки, будь ласка.

Фабер проігнорував це.

— Прокидайся, спляча красуне.

Точно він. Його голос.

Фабер удав, наче ворушиться уві сні, потім прокинувся та підвівся спиною до Паркіна. Ще мить — і Фабер розвернувся зі стилетом у руці, притискаючи юнака до дверей.

— Тихо, бо вб'ю.

Вільною від стилета рукою агент узяв ліхтарик Паркіна та посвітив хлопцю в обличчя. Той був не настільки наляканий, наскільки мав би.

— Тільки подивіться-но. Біллі Паркін. Так хотів до армії, що опинився на залізниці. Ну вітаю — хоч якусь форму ти здобув.

— Ви, — видихнув той.

— Ти чудово знаєш, що це я, малюк Біллі. Ти ж мене шукав, чи не так? А навіщо? — Фабер удався до найлиховісніших інтонацій.

— Та чого б я вас шукав? Я ж не поліцейський.

Фабер театрально підкинув на долоні стилет.

— Не бреши мені, малий.

— Містере Фабере, правда, відпустіть мене. Я нікому не скажу, що бачив вас. Обіцяю.

Шпигун почав сумніватися. Може, хлопець дійсно каже правду? А може, просто настільки ж хороший актор, як і сам Фабер.

Раптом Паркін змінив положення тіла та правою рукою потягнувся кудись. Фабер миттю схопив його зап'ястя. Парубок спробував боротися, але агент надавив на стилет і голка прорізала шкіру горла. Паркін завмер. Фабер відпустив його руку і заліз у кишеню юнака, звідки дістав пістолет.

— Контролерам зброю не видають. Паркіне, хто ти такий?

— Тепер видають. У поїздах через темряву часто грабують пасажирів.

Хлопець відчайдушно брехав. Зрозуміло, що погрозами язика йому не розв'язати. Одним швидким і точним рухом Фабер загнав лезо на півдюйми в ліве око юнака й відразу ж витяг назад. Іншою рукою Голка щільно затулив Паркіну рота, тому придушений крик агонії потонув у гулі поїзда. Парубок затулив руками те, що щойно було його оком.

— Одне око в тебе ще є, Біллі. Кажи, на кого ти працюєш.

— Військова розвідка. Благаю, не треба, не треба.

— На кого саме? Мензес? Мастерман?

— Господи, Ґодліман, Персі Ґодліман.

— Ґодліман! — Фабер знав це ім'я, але пригадувати подробиці було ніколи. — Що в них є на мене?

— Ваше фото. Я знайшов вас в архівах.

— Яке фото? Яке саме фото?

— Перегони. Спортивна команда. Ви з кубком...

Господи, звідки ж вони його взяли? Це просто катастрофа — в них є фото. Усі побачать його обличчя. Його обличчя.

Лезо загрозливо загойдалося над другим оком Паркіна.

— Як ти дізнався, де мене шукати?

— Ні-ні, не треба, будь ласка. Агент із португальського посольства перехопив ваш лист і записав номер таксі. Потім про вас розпитували в Юстоні. Будь ласка, тільки не друге око, — юнак прикривав обличчя долонями.

— Що в них за план? Де пастка?

— Глазго. Вас чекатимуть у Глазго. Там кінцева зупинка поїзда.

Фабер опустив ніж на рівень живота хлопця. Щоб відволікти його, він спитав:

— Скільки їх? — і відразу встромив лезо вгору, в серце.

Єдине здорове око Паркіна спалахнуло жахом, але юнак не помер відразу. Це був єдиний недолік цього методу вбивства. Зазвичай удар у серце спричиняв такий шок, що людина помирала миттєво. Проте якщо серце було здорове й сильне (іноді ж навіть лікарям доводиться робити укол адреналіну в серце), воно продовжувало битися, і навколо леза з'являвся отвір, з якого витікала кров. Звісно, людина все одно помре — просто не зразу.

За кілька секунд тіло Паркіна обм'якло, й Фабер притиснув його до стіни. За мить до смерті на обличчі юнака щось промайнуло — чи то тінь посмішки, чи спалах мужності. Це має щось означати.

Фабер забрав руку, і труп впав на підлогу. Агент вклав його так, ніби хлопець спав, щоб його рани було видно не відразу. Картуз юнака шпигун жбурнув у дальній куток тамбура. На стилеті залишилися краплі крові — Фабер витер їх об штани Паркіна, як і свої руки, на яких виднілася рідина з ока покійника. Брудна вийшла робота. Стилет знову зник у рукаві.

Коли Фабер у темряві повернувся на своє місце у вагоні, сусід із лондонським акцентом зауважив:

— Щось ти довго, друже. Там що, черга?

— Та ні. З'їв щось не те.

— Мабуть, це все ті сандвічі з яйцем, — пожартував він.

Фабер думав про Ґодлімана. Він точно знав цю людину.

Пам'ять навіть відшукала якийсь образ: чоловік середнього віку, окуляри, люлька, по-професорськи розгублений вигляд. Ось. Ось воно. Точно, професор Ґодліман. Згадав. У перші кілька років у Лондоні робити було нічого — війна ще не почалася, і багато хто взагалі думав, що вона ніколи не почнеться (тільки не Фабер). У шпигуна було мало завдань, окрім як звіряти старі абверські мапи, писати загальні звіти про настрої британців і читати газети. Щоб убити час, покращити англійську та вжитися у своє прикриття, агент почав відвідувати туристичні місця.

У Кентерберійський собор[41] Фабер поїхав суто заради задоволення (він таки купив фотокартку з видом міста з повітря та надіслав її в Люфтваффе разом зі світлиною самого собору. Німцям це мало допомогло: за весь 1942 рік вони жодного разу в нього не влучили). Більшу частину дня агент оглядав собор: стародавні написи на стінах, різні архітектурні стилі, пояснення на вказівних табличках. Відтак Голка забрів у південну частину храму, де була капела. Коли Фабер стояв перед сліпою аркою, він раптом усвідомив, що поруч із ним є ще хтось.

— Дивовижно, правда ж? — мовив чоловік. Він був старшим, ніж Фабер.

— Що саме?

— Погляньте, усі арки в цій аркаді круглі. А одна — стрілкувата. Цю частину собору не перебудовували — просто колись хтось вирішив, що тут має бути одна стрілкувата арка. Цікаво, чому ж?

Фабер зрозумів, що він має на увазі. Усе було збудовано в романтичному стилі, лише неф — у готичному. Проте якимось чином в соборі серед круглих з'явилася одна готична арка.

— Може, монахам хотілося побачити, як би виглядали стрілкуваті арки, тому архітектори вирішили продемонструвати?

— Чудова версія! — вигукнув старий. — Дійсно, може саме в цьому й справа! Ви історик?

— Ні-ні, — розсміявся Фабер. — Я звичайний клерк, просто полюбляю історичні книжки.

— Хтось на таких здогадках докторські дисертації захищає!

— А ви історик?

— Так. Нагрішив, мабуть, колись, — професор простягнув руку. — Персі Ґодліман.

Поїзд стукотів просторами Ланкаширу. Чи можливо, щоб цей непримітний чоловік у твідовому костюмі розкрив його? Зазвичай шпигуни прикидаються службовцями чи кимось ще менш примітними, але не істориками, бо це занадто легко перевірити. Тим не менш, ходили чутки, що військова розвідка залучила до себе доволі багато вчених, але ж вони мали би бути молодими, жвавими та агресивними. Принаймні так собі уявляв їх Фабер. Ґодліман точно був розумний, але ж цього замало. Хоча, може, він змінився відтоді?

Фабер якось зустрів професора вдруге, але тоді вони не спілкувалися. Агент просто побачив оголошення про відкриту лекцію про Генріха II в коледжі, яку читав Ґодліман, і вирішив її відвідати. Професор розповідав дуже цікаво та переконливо, хоча його ентузіазм у поєднанні з зігнутою за кафедрою фігурою здавався комічним. Незважаючи на це, було зрозуміло, що розуму професору не бракувало.

Виходить, це саме він дізнався, як виглядає Die Nadel. Чорт забирай! Його розкрив шпигун-аматор!

Проте професор теж припускався аматорських помилок. Наприклад, відправив Біллі Паркіна, якого Фабер миттю впізнав. Ґодліман мав би відправити когось, з ким агент не був знайомий. Звісно, юнаку було легше, ніж іншим, упізнати шпигуна, але було ж зрозуміло, що цієї зустрічі хлопець не переживе. Професіонал би це передбачив.

Поїзд почав зупинятися. От дідько, краще б Фабер розробляв план дій, ніж згадував, хто такий цей Ґодліман. Оголосили станцію Ліверпуль. Паркін сказав, що на нього чекатимуть у Глазго. Чому саме в Глазго? Якщо вони розпитували людей на вокзалі, то вони повинні думати, що він іде в Івернесс. Якщо ж вони зрозуміли, що квиток в Івернесс Фабер купив, щоб заплутати сліди, то мали б чекати на нього в Ліверпулі, адже звідси найпростіше поромом дістатися до Ірландії. Шпигун ненавидів приймати необдумані рішення.

Фабер встав і вийшов із поїзда. Попереду був контроль квитків. Агент згадав, як на обличчі Паркіна щось промайнуло перед смертю. Не ненависть, не страх, не біль. Щось схоже на... тріумф.

Фабер підвів голову й усе зрозумів. За бар'єрами контролю стояв той самий молодий детектив із Лестер-сквер. Блондин у капелюсі та плащі. Паркін, принижений зрадою, обманув шпигуна перед смертю. Пастка була не в Глазго, а тут. Поліцейський ще не помітив Голку в натовпі, тому агент швидко розвернувся та зайшов назад у поїзд. Опинившись усередині, Фабер глянув у вікно. Блондин уважно роздивлявся юрбу — шпигуна він не помітив.

Пасажири повільно проходили контроль, невдовзі платформа залишилася пустою. Блондин щось питав у контролера, а той лише хитав головою. Детектив знову щось емоційно сказав, а потім помахав комусь, кого не було видно. З тіні вийшов інший поліцейський і теж щось спитав у контролера. До них підійшов кондуктор, а потім ще один чоловік — можливо, старший службовець залізниці. Машиніст і кочегар вийшли з локомотива й теж підійшли до бар'єра. Знову якісь запитання, хитання головою та помахи руками. Зрештою залізничники відійшли, закочуючи в розпачі очі. Блондин і поліцейський викликали офіцера й вийшли на платформу. Вони обшукуватимуть поїзд.

Усі робітники залізниці — з ними кочегар і машиніст — пішли в інший бік. Мабуть, питимуть чай із бутербродами, поки ці ідіоти труситимуть забитий пасажирами потяг. А це ідея. Фабер відчинив двері (не ті, що виходили на платформу, а з іншого боку) та стрибнув униз. Тепер поліцейські не бачили його за вагонами, тому шпигун побіг колією до локомотива.

Звісно, новини були погані. Блоггс відразу зрозумів, що Голка знову втік, коли Біллі Паркін не вийшов із поїзда. Поліцейські у формі розбилися по двоє та пішли обшукувати вагони. Блоггс намагався зрозуміти, чому ж Паркін не з'явився — і жодне з пояснень не заспокоювало його. Чоловік підняв комір плаща й пішов уздовж платформи. Йому вкрай кортіло упіймати Голку — не тільки через висадку військ (хоча цієї причини було цілком достатньо), а ще й заради Персі Ґодлімана. Заради тих п'яти загиблих. Заради Крістіни. Годинник показав п'яту — скоро зійде сонце. Блоггс усю ніч не спав і вже добу не їв — сил йому надавав лише адреналін. Але тепер ця невдача з пасткою — він був певен, що це невдача, — висотала з нього всю енергію, а голод і втома навалилися з новою силою. Доводилося докладати зусиль, щоб не думати про гарячий обід і м'якеньке ліжко.

— Сер! — із вагона визирнув поліцейський. — Сер!

Блоггс попрямував до нього, а потім почав бігти.

— Що у вас?

— Тут наче ваша людина. Паркін.

— Як це «наче»?

— Вам краще самому подивитися, — поліцейський відчинив двері тамбура між вагонами та посвітив ліхтариком.

На підлозі лежав Паркін — Блоггс одразу впізнав його форму контролера. Юнак був повернений спиною до нього. Чоловік узяв ліхтарик, присів поруч і перевернув хлопця.

— Господи! — він миттю відвернувся, побачивши його обличчя.

— Значить, це Паркін?

Блоггс кивнув і повільно підвівся, намагаючись не дивитися на тіло.

— Ми опитаємо всіх у цих двох вагонах. Якщо хтось щось бачив чи чув — затримаємо його, щоб провести подальший допит. Хоча навряд ми чогось досягнемо — вбивця, скоріш за все, зістрибнув із поїзда, перш ніж той прибув на станцію.

Блоггс знову вийшов на платформу. Поліцейські закінчили обшук і вийшли з вагонів. Шістьом із них він наказав опитувати пасажирів.

— Значить, ваш злочинець зіскочив із потяга, — зауважив інспектор.

— Мабуть, — погодився Блоггс. — Ви оглянули всі туалети? Купе персоналу?

— Авжеж. Пройшлись по даху, оглянули під вагонами, в локомотиві та відділені для вугілля.

З поїзда вийшов якийсь пасажир і підійшов до поліцейських — він був низенький і важко дихав.

— Вибачте, джентльмени, — почав він.

— Так?

— Ви, мабуть, когось шукаєте?

— А чому ви запитуєте?

— Ну, випадково не високого чоловіка?

— Так чому саме ви питаєте? — не вгамовувався інспектор.

— Так-так, високого! — не втримався Блоггс. — Кажіть вже!

— Я бачив, як високий чоловік вийшов з іншого боку поїзда.

— Коли?

— За хвилини дві після того, як потяг зупинився. Він зайшов у вагон, а потім зійшов на рейки з іншого боку. У нього не було з собою ніякої валізи — і мені це здалося підозрілим...

— От лайно! — вигукнув інспектор.

— Вочевидь, помітив пастку, — здогадався Блоггс. — Але як? Мене він точно ніколи не бачив, а ваші люди ховалися.

— Мабуть, він щось запідозрив.

— Значить, він перейшов на платформу з іншого боку й пішов у той бік. Але чому його ніхто не помітив?

— Ще рано — на вулиці не надто багато спостерігачів. А може, його спинили, й він сказав, що занадто поспішає, щоб чекати в черзі на вихід.

— А хіба інші виходи з вокзалу не перекрили?

— Я не подумав про це.

— Я теж...

— Треба обшукати всю територію, а потім перевірити інші місця. Ну і, звісно, пором.

— Так, віддавайте накази, — погодився Блоггс.

Але навряд чи Фабера знайдуть.

Поїзд стояв ще близько години. Ліву ногу Фабера почало зводити судомами, а в ніс набилася купа вугільного пилу. Шпигун чув, як машиніст і кочегар повернулися в кабіну й обговорювали тіло, що знайшли в тамбурі. Почувся гуркіт металу: кочегар почав накидати лопатою вугілля, а за ним — шипіння пари та брязкіт поршнів. Потім ще одне «пфф» — вирвалася хмарка диму. Поїзд рушив. Фабер зрештою поворушився і чхнув, закриваючи рота рукою. Стало трохи краще.

Шпигун сидів біля задньої стінки тендера по голову у вугіллі. Щоб відкопати його тут, знадобилося б кілька хвилин — Фабер сподівався, що поліцейські не будуть копати, а лише поверхнево все оглянуть. Агент роздумував, чи можна вже вилізти — звісно, його можуть побачити з містка, що пролягав над коліями, але чоловік уже був увесь чорний, а сонце ще не встало, тому помітити його на ходу було б украй важко. Можна ризикнути. Фабер повільно відкопався та з полегшенням вдихнув свіже холодне повітря. Вугілля кочегар вибирав крізь невеличкий отвір у передній частині тендера, але згодом горючої речовини стане менше й робітникові доведеться увійти всередину. Це ще нескоро — поки що Фабер у безпеці.

Почало світати, і шпигун оглянув себе: з ніг до голови він був у вугільному пилу, наче той шахтар. Треба знайти спосіб помитися й перевдягтися. Голка обережно визирнув із тендера. Поїзд і досі їхав передмістям повз фабрики, склади та крихітні замурзані хатки. Є час обдумати подальші дії.

Спочатку Фабер планував зійти з потяга в Глазго, сісти там на поїзд до Данді, а звідти вже доїхати до Абердина. Звісно, нічого поки що не заважало шпигуну зійти в Глазго — щоправда, не на станції. Доведеться стрибати з поїзда раніше або ж пізніше. Є ризик, що Фабера помітять на якихось станціях між Ліверпулем і Глазго, тому ні — цей план не годиться. Треба забиратися звідси якомога швидше й шукати інший транспорт.

Ідеальним варіантом був би відрізок залізниці десь за містом чи селом — без людей (ніхто не повинен бачити, як Фабер стрибатиме з вугільного тендера), але близько до житла (щоб агент зміг украсти одяг та машину). А ще краще, якщо дорога йтиме вгору, щоб поїзд їхав якомога повільніше, тоді можна було б уникнути травмування. Зараз швидкість потяга становила десь сорок миль на годину — занадто швидко. Фабер влігся на вугілля. Постійно стежити за місцевістю не варто, адже це ризиковано, тому шпигун вирішив визирати лише тоді, коли поїзд буде зменшувати швидкість.

За кілька хвилин Фабер усвідомив, що починає засинати, навіть незважаючи на незручності. Чоловік змінив положення тіла та сперся на лікті — так він упаде, як тільки засне, й відразу ж прокинеться від удару. Поїзд пришвидшився. Між Лондоном і Ліверпулем потяг ледве повз, а зараз він упевнено біг полями. Наче навмисне, щоб погіршити й без того кепське становище, пішов дощ. Холодна мряка швидко промочила весь одяг Фабера — здавалося, вода перетворюється на лід просто на шкірі. Треба якомога швидше забиратися з поїзда, бо до Глазго агент просто не доживе.

Потяг ніяк не хотів збавляти швидкість. За півгодини Фабер всерйоз задумався над тим, щоб убити машиніста з кочегаром і зупинити гігантську машину. Чоловіків урятувала сигнальна будка. Поїзд раптово скинув швидкість — відчутно спрацювали гальма. Знову й знову. Мабуть, на шляху стояли знаки обмеження швидкості. Фабер визирнув назовні: знову поля. Попереду можна було розгледіти розгалуження колії та семафор. Зрештою поїзд зупинився, чекаючи потрібного сигналу. Агент залишався всередині. За п'ять хвилин потяг рушив, і Фабер виліз на краєчок тендера, ще мить — і чоловік стрибнув униз.

Унизу насипу поросла висока трава. Шпигун упав на землю і завмер долілиць. Лише коли шум поїзда вщух десь далеко, Фабер підвівся. Єдиною ознакою цивілізації була сигнальна будка — дерев'яна двоповерхова споруда з великими вікнами та пультом керування нагорі. Ззовні були сходи, а на перший поверх вели окремі двері. Від будівлі зміїлась гарова доріжка. Фабер почав широким гаком підходити до будки ззаду — там не було вікон. Відчинивши двері на перший поверх, агент знайшов те, що шукав: туалет, раковину й пальто на гачку.

Шпигун із радістю зняв свій мокрий одяг, вимив руки, обличчя й енергійно розтер тіло рушником. Плівка зі знімками була надійно упакована в циліндр, міцно примотаний до грудей. Відтак чоловік знову вбрався в усі свої речі — тільки мокре пальто поміняв на верхній одяг наглядача. Тепер Фаберу був потрібен транспорт. Наглядач якось же сюди приїжджає — значить, він має транспорт. Шпигун вийшов надвір і знайшов велосипед, примкнутий замком до перил з іншого боку будиночка. Один удар стилетом — і замок упав. Тієї ж миті велосипед уже мчав по прямій так, щоб його не було видно з вікон. Коли будиночок залишився достатньо далеко, Фабер звернув на стежку й поїхав геть.

16

У кабінеті Персіваля Ґодлімана оселилася розкладачка. Чоловік у сорочці та брюках влігся на неї і спробував заснути. Уже років сорок він не знав, що таке безсоння — з тих пір, як здав випускні іспити в університеті. Зараз же Ґодліман із радістю обміняв би хвилювання тих часів на злободенні проблеми.

Тоді він був іншою людиною. І справа навіть не у віці — скоріше, він просто був менш... замріяним. Ґодліман легко сходився з людьми, був енергійним і амбіційним. Планував зайнятися політикою. Навчання недуже його хвилювало, тому під час іспитів йому було несолодко. Пристрасті чоловіка в ті часи ділилися між диспутами й бальними танцями. Ґодліман був зіркою Оксфордського студентського дискусійного клубу, а його фотографії у вальсі з дебютантками навіть надрукували в газеті. Ні, він не був бабієм. Ґодліман хотів спати лише з жінкою, яку кохає. І не тому, що його стримували якісь високоморальні принципи, а тому, що він навіть не замислювався, що може бути якось інакше. Чоловік залишався незайманим аж до зустрічі з Елеонорою — чудовою математичкою, що вчилася на останньому курсі університету. Крім розуму, в ній були особлива жіночність і ніжність, а ще — батько, який помирав від хвороби легень після сорока років, проведених у шахті.

Молодий Персіваль запросив її до себе, щоб познайомити з рідними. Його батько був лордом — намісником графства, тому їхній будинок здався Елеонорі справжнім маєтком. Проте дівчина чудово трималася і поводилася дуже мило та чемно, ніяк не проявляючи свого шоку. Навіть коли мати Персі почала зневажливо говорити до неї, Елеонора повелася розумно та ввічливо, чим ще більше причарувала хлопця.

Ґодліман закінчив університет і отримав диплом магістра. Після Першої світової він почав викладати в приватній школі й тричі проходив у парламент за додатковими виборами. Потім з'ясувалося, що вони з Елеонорою не можуть мати дітей. Це неабияк їх засмутило, проте вони все одно кохали одне одного й були щасливі. Смерть жінки стала трагедією всього його життя. З нею Персіваль втратив інтерес до реального світу та сховався у Середньовіччі.

Втрата коханих зблизила Блоггса і Ґодлімана, а війна витягла професора в реальне життя та відродила в ньому енергійність і запал, якийсь колись робив його чудовим викладачем, промовцем і надією лібералів. Чоловік щиро сподівався, що знайдеться щось таке й у житті Блоггса — щось, що не дасть йому потонути в горі та самотності.

Із таких думок Персіваля вирвав дзвінок Блоггса, який повідомив, що Die Nadel вислизнув із пастки й убив Паркіна. Ґодліман зі слухавкою біля вуха опустився на ліжко, закриваючи від розпачу очі.

— Треба було, щоб ти пішов у поїзд, — пробурмотів він.

— От же дякую!

— Та ні. Він же не знає тебе.

— А я думаю, що знає, — заперечив той. — Ми думаємо, що він помітив пастку на станції, а впізнати він міг лише мене.

— Та де ж він міг тебе бачити? О, ні! На Лестер-сквер!

— Навіть не знаю, як би він міг мене там бачити. Але ми його завжди недооцінюємо, так що...

— Мати б такого на нашому боці... Організували спостереження на поромі?

— Так.

— Але він точно ним не скористається. Це надто очевидно. Він швидше вкраде човен. До речі, може він і досі прямує в Івернесс.

— Я попередив місцевих поліцейських.

— Добре. Не думаю, що ми зможемо вгадати, куди він поїде. Поки не будемо приймати остаточного рішення.

— Згоден.

Ґодліман підвівся і почав крокувати кімнатою з телефоном у руках.

— А втім, можливо, що це й не він вийшов з другого боку вагона. Треба також розробляти інші варіанти: що він зійшов до чи після Ліверпуля, — думки в голові професора знову закрутилися, видаючи нові версії. — Мені треба поговорити з начальником поліції.

— Він тут, поруч.

На мить повисла тиша, а потім у слухавці почувся інший голос:

— Головний суперінтендант Ентоні. Слухаю.

— Ви згодні, що наш клієнт скоріш за все зійшов з поїзда десь на вашій території?

— Імовірно, що так.

— Добре. Перш за все йому потрібен транспорт. Отже, будь ласка, зберіть відомості про всі вкрадені машини, човни, велосипеди чи віслюків у радіусі сто миль навколо Ліверпуля. За останню добу. Повідомляйте мені про все й працюйте разом із Блоггсом. Допомагайте йому в усьому.

— Слухаюся, сер.

— Також стежте за іншими злочинами: крадіжка одягу чи їжі, дивні напади на людей, проблеми з документами. Загалом, за усім, що може стосуватися нашого хлопця.

— Добре.

— Містере Ентоні, ви ж розумієте, що ми шукаємо не просто вбивцю?

— Я зрозумів це — у звичайні вбивства ви б не втручалися. Але подробиць мені не повідомили.

— І не повідомлятимуть, вибачте. Вам достатньо знати, що це питання національної безпеки. І настільки важливе, що я щогодини звітую прем'єр-міністру.

— Зрозуміло. Тут містер Блоггс ще хоче з вами поговорити.

Знову почувся голос Блоггса:

— Ти не згадав, де бачив його?

— О, так, згадав. Але як я й казав, користі з цього мало. Я випадково зустрівся з ним у Кентерберійському соборі — ми говорили про архітектуру. Єдине, що можна винести з тієї розмови — він розумний чоловік. Я пам'ятаю дуже влучні зауваження.

— Ми й так знали, що він розумний.

— Занадто, я б сказав.

*

Головний суперінтендант Ентоні був типовим представником середнього класу та докладав зусиль, щоб позбутися свого ліверпульського акценту. Після тієї розмови з Ґодліманом чоловік ніяк не міг вирішити, чи варто йому ображатися на те, як МІ-5 з ним поводиться, чи радіти можливості врятувати Англію. Блоггс чудово розумів його внутрішню боротьбу, бо часто спостерігав схожу реакцію в місцевих поліцейських, і вже навчився правильно схиляти їх на свій бік.

— Суперінтенданте Ентоні, я хочу висловити вам подяку за вашу допомогу. У Лондоні не оминуть увагою ваш внесок.

— Я просто виконую свій обов'язок, — відповів той. Йому було не зрозуміло, чи треба звертатися до Блоггса «сер».

— Є різниця між простим виконанням обов'язків та бажанням допомогти, сер, — зауважив Блоггс.

— Розумію. У будь-якому разі за кілька годин ми знову візьмемо його слід. Може, хочете поки що поспати?

— О, так, — вдячно погодився Блоггс. — Якщо у вас тут знайдеться якийсь вільний стілець...

— Ні-ні, влаштовуйтесь тут, — він вказав жестом на свій кабінет. — Я поки буду внизу, зі своїми людьми. Як тільки ми щось знайдемо, я вас збуджу. Почувайтесь як удома.

Відтак Ентоні зник, а Блоггс влаштувався в кріслі й заплющив очі. В уяві чомусь відразу виникло обличчя Ґодлімана — наче хтось увімкнув проектор у його голові. «У горя теж має бути кінець... Я не хочу, щоб ти припустився тієї ж помилки». Раптом Блоггс збагнув, що не хоче кінця цієї війни. Бо, коли все це закінчиться, доведеться розбиратися з тими проблемами, про які казав професор. На війні жити просто: є ворог, якого треба ненавидіти, і є завдання, які потрібно виконувати. А ось потім... навіть думка про іншу жінку здавалася Блоггсу зрадою. І не тільки зрадою Крістіни, а навіть зрадою усієї Англії.

Чоловік позіхнув і зручніше влаштувався в кріслі. Думки стали заплутаними. Якби Крістіна померла до війни, він би по-іншому ставився до думки про другий шлюб. Так, він завжди любив та поважав її, але коли вона почала працювати на швидкій, його повага перетворилась на щире захоплення, а кохання — на обожнювання. У них було щось таке, чого не було в інших пар. Щось особливе. Звісно, зараз, коли минув майже рік, Блоггсу буде неважко знайти іншу жінку, що викликатиме повагу та симпатію, проте цього буде недостатньо. Звичайний шлюб зі звичайною жінкою завжди нагадуватиме йому, що колись у його житті був ідеал.

Блоггс крутився в кріслі, намагаючись позбутися важких думок і заснути. Як казав Ґодліман, в Англії зараз майже кожен герой. А якщо Голка втече, то майже кожен стане рабом. Треба спочатку розібратися з головним...

Хтось його струснув. Блоггс міцно заснув — йому снилося, що він у кімнаті з Die Nadel, але не може його упіймати, бо той виколов йому очі стилетом. Чоловік прокинувся, але зір до нього так і не повернувся — він ніяк не міг побачити, хто ж його трусив. А потім Блоггс зрозумів, що забув розплющити очі. Над ним стояла велика постать у формі — суперінтендант Ентоні. Блоггс сів рівно й протер очі.

— Щось є?

— Багато чого, — доповів той. — Треба тільки розібратися, що з цього має значення. Ось, я приніс сніданок, — Ентоні поставив на стіл чашку чаю й печиво, а сам сів з іншого боку.

Блоггс виліз зі зручного крісла та сів на стілець до столу. Чай був слабким і солодким.

— Давайте, — кивнув Блоггс.

Ентоні передав йому в'язанку з п'яти-шести паперових стрічок.

— Тільки не кажіть, що це всі злочини, що трапилися тут.

— Звісно ж ні. Ми відкинули п'яні сутички, домашні сварки, порушення режиму світломаскування, правил дорожнього руху та ті злочини, за якими вже заарештували винних.

— Так-так, пробачте, я ще ніяк не прокинуся. Зараз, дозвольте я це прогляну.

На трьох стрічках були повідомлення про пограбування будинків. Удвох випадках узяли цінні речі — прикраси й вироби з хутра.

— До речі, він може красти цінні речі для того, щоб нас заплутати. Можете відмітити місця злочинів на мапі? Можливо, це щось пояснить, — Блоггс віддав дві крадіжки коштовностей назад.

Про третє пограбування повідомили щойно — подробиць ще не було. Ентоні відмітив усі місця, де були скоєні злочини, на мапі.

У Манчестері вкрали декілька сотень продовольчих карток з управління продовольчим розподілом.

— Це не наш випадок, — Блоггс відклав папірець убік. — Йому потрібні не картки, а їжа.

Недалеко від Престона вкрали велосипед, а в Беркінгеді згвалтували жінку.

— Навряд чи він гвалтівник, але все одно відмітьте це також.

Третє пограбування відбулося поруч із місцем, де вкрали велосипед.

— Сигнальна будка, де вкрали велосипед, розташована на головній залізничній лінії чи на відгалуженні?

— Думаю, на головній, — відповів Ентоні.

— Мабуть, Фабер примудрився сховатися в поїзді так, що ми його не знайшли. Ця сигнальна будка — це перша зупинка поїзда на шляху до Ліверпуля?

— Можливо.

— Тут також вкрали пальто та залишили мокрий плащ, — прочитав Блоггс.

— Це може означати що завгодно, — знизив плечима Ентоні.

— Автівок не крали? — скептично поцікавився Блоггс.

— Ні автівок, ні човнів, ні віслюків. Зараз машини не крадуть — їх занадто легко знайти. Крадуть пальне.

— Я певен, що він вкраде автівку в Ліверпулі, — зауважив Блоггс, нервово стукаючи пальцем об коліно. — На велосипеді далеко не втечеш.

— А все-таки треба опрацювати цей слід, — наполягав Ентоні. — Нічого кращого в нас поки що немає.

— Згоден. Проте перевірте також оці два пограбування — може, крім коштовностей, там узяли також одяг чи їжу. Власники могли й не помітити цього зразу. І покажіть фото Фабера жертві зґвалтування та продовжуйте перевіряти нові злочини. Можете організувати мені транспорт до Престона?

— Я знайду вам машину.

— Багато часу знадобиться, щоб з'ясувати подробиці того третього пограбування?

— Думаю, мої люди саме зараз опитують хазяїв. Певен, що поки ви дістанетеся до сигнальної будки, я вже матиму всю інформацію щодо цієї справи.

— Поквапте їх. Я зателефоную вам звідти, — Блоггс узяв пальто.

— Ентоні? Це Блоггс. Я в сигнальній будці.

— Не гайте там часу. Третє пограбування — його рук діло.

— Ви впевнені?

— Якщо ні, то в нас тут два грабіжники погрожують людям стилетом.

— Кого пограбували?

— Двох бабць, що живуть самі в котеджі.

— Господи. Вони поранені?

— Хіба що надмірними хвилюваннями. Ви приїдете сюди?

— Виїжджаю.

З першого погляду було зрозуміло, що в цьому котеджі живуть дві старенькі: маленький старий будиночок, біля дверей росте кущ диких троянд, щедро підгноєний чайним листям, охайні грядочки з овочами в садку, що розкинувся за акуратно підстриженим живоплотом, на вікнах — біло-рожеві фіранки, у дворі — скрипучі ворота. До того ж вхідні двері погано пофарбували невпевненою рукою, а молоток на дверях зробили з підкови. Блоггс постукав підковою, і двері відчинила бабуся, якій було десь за вісімдесят. У руках вона тримала рушницю.

— Доброго ранку. Я з поліції, — привітався Блоггс.

— Е ні. Поліція в мене вже була. Забирайся звідси, поки я не відстрелила тобі голову.

Бабуся була футів п'ять на зріст і мала густе сиве волосся та бліде обличчя, вкрите зморшками. Тоненькі руки міцно тримали зброю. З кишені її фартуха стирчали прищіпки. Блоггс опустив очі й побачив, що вона взута в чоловічі робочі чоботи.

— Мадам, вранці у вас були місцеві поліцейські, а я — зі Скотленд-Ярду.

— Звідки мені знати, що ви кажете правду?

Блоггс покликав свого водія. Констебль вийшов із машини й підійшов до воріт.

— Форми досить, щоб вас переконати? — спитав Блоггс.

— Добре, заходьте, — вона відійшла, запрошуючи чоловіка в дім.

Блоггс увійшов у кімнату з низькою стелею та кахляною підлогою. Меблі були старі й важкі, усі поверхні в кімнаті вкриті декоративною порцеляною та склом. У каміні горів вогонь на вугіллі. Усюди пахло лавандою й котами.

З крісла назустріч Блоггсу піднялась інша леді — дуже схожа на першу, тільки вдвічі ширша. З її колін зіскочили двоє котів.

— Доброго дня. Мене звати Емма Партон, а це моя сестра Джессі. Не зважайте на рушницю, вона не стріляє. Джессі любить влаштовувати вистави. Може, присядете? Ви наче замолодий для поліцейського. Дивно, що в Скотленд-Ярді зацікавилися нашим пограбуваннячком. Ви приїхали з Лондона вранці? Джессі, зроби гостеві чашечку чаю.

— Ми от-от з'ясуємо, хто вас пограбував, — почав Блоггс. — Ця людина переховується від поліції.

— Я так і думала! Він міг нас убити! Лежали б тут обидві по вуха в крові! — скрикнула Джессі.

— Не кажи дурниць, — урвала її сестра. — Він був дуже милий.

— Розкажіть, будь ласка, як це трапилося, — попросив Блоггс.

— Я пішла на заднє подвір'я — хотіла перевірити, чи не знесли кури яєць. А Джессі була на кухні...

— Він застав мене зненацька, — втрутилася Джессі. — Не було навіть часу, щоб узяти зброю.

— Ти дивишся забагато ковбойських фільмів, — урвала її Емма.

— Авжеж. Твої шмарклі та поцілунки дивитися взагалі неможливо...

Блоггс дістав фотографію Фабера.

— Погляньте, будь ласка. Це він?

Джессі уважно подивилася на фото.

— Так, це він.

— Які ж ви молодці! — Емма була в захваті від роботи поліції.

— Були б молодці — вже б давно його упіймали. То що ж було далі?

— Він притис ножа мені до горла й сказав: «Один порух — і я переріжу тобі горлянку». І скажу вам, він точно не жартував.

— А мені Джессі розповідала, що він сказав: «Я нічого вам не заподію, якщо ви зробите те, що скажу», — зауважила сестра.

— Слова не мають значення!

— А чого ж він від вас хотів? — спитав Блоггс.

— Їжі, сухого одягу, помитися та машину. Я приготувала яєчню. Потім ми знайшли одяг, що лишився від чоловіка Джессі, Нормана.

— Опишіть, будь ласка, який одяг ви йому дали.

— Так-так. Синю куртку з віслючої шкіри, синій комбінезон і картату сорочку. Чоловік забрав машину Нормана — не знаю, як ми тепер будемо їздити в кіно... Кіно — наша єдина розрада.

— Яка була машина?

— «Морріс». Норман купив її в 24-му. Ця маленька машина добре нам послужила.

— Але помитися йому так і не вдалося!

— Ну, я пояснила йому, що непристойно митися на кухні в будинку, де живуть дві самотні леді, — почервоніла Емма.

— От дурепа. Вона швидше дозволить перерізати собі горло, ніж гляне на чоловіка без штанів.

— І що ж він сказав, коли ви відмовили? — поцікавився Блоггс.

— Розсміявся. Але, думаю, він зрозумів нашу ситуацію, — пояснила Емма.

Блоггс не втримався й усміхнувся.

— Ви дуже сміливі леді.

— Може, й так.

— Виходить, від вас він поїхав на «моррісі» 1924 року в синьому комбінезоні та куртці? О котрій годині?

— Десь о пів на десяту.

Блоггс задумливо погладив рудого строкатого кота, і той замуркотів.

— У баці було багато пального?

— Кілька галонів, може. Але він забрав наші талони.

— До речі, а як ви отримали талони на пальне?

— Для сільськогосподарських потреб, — голос Емми напружився, і вона почервоніла.

— Ми старі самотні дами, звісно, нам видали талони.

— І ми завжди їздимо за їжею перед сеансом у кіно, щоб не витрачати марно пальне.

Блоггс усміхнувся й підняв руку, роблячи заспокійливий жест:

— Це нічого, леді, не хвилюйтеся. Я однаково не з відділу контролю. Яка максимальна швидкість вашого авто?

— Ми ніколи не їздили швидше, ніж тридцять миль на годину.

— Навіть за такої швидкості він уже принаймні за сімдесят п'ять миль звідси, — підрахував Блоггс, кинувши оком на годинник. — Я маю зателефонувати в Ліверпуль. У вас, мабуть, немає телефону?

— Ні.

— До речі, а якої моделі був ваш «морріс»?

— «Коулі». Норман називав її бичачим носом.

— А колір?

— Сірий.

— Номер?

— MLN 29.

Блоггс усе це записав.

— Як ви гадаєте, ми колись отримаємо назад наше авто, сер?

— Думаю, отримаєте. Правда, можливо не в найкращому стані. Злодії рідко дбають про вкрадені машини, — він підійшов до дверей.

— Сподіваюся, ви його упіймаєте, — побажала Емма.

Джессі провела Блоггса до воріт із рушницею в руках. Чоловік уже вийшов, коли леді схопила його за рукав:

— Скажіть мені, хто він? Утікач? Убився? Ґвалтівник? Блоггс кинув на неї погляд — зелені очі старенької світилися радісним збудженням. Вона б повірила чому завгодно.

— Тільки не кажіть нікому, — він схилився до її вуха. — Він — німецький шпигун.

17

Фабер перетнув міст Сарк і в'їхав у Шотландію. На годиннику було по полудні. Машина проїхала повз Сарк-Толл-Баргауз — низьку споруду з вивіскою, яка свідчила, що це перший будинок на території Шотландії. Там ще була якась легенда про одруження, яку агент не встиг прочитати. Ще за чверть милі Голка зрозумів, що там було написано: «У селі Гретна (де він опинився) могли одружитися закохані, що втекли з дому».

Пройшов дощ, і дорога була досі волога, хоча швидко висихала на сонці. Застережні заходи на випадок наступу німців уже послабили, тому вздовж дороги знову стояли вказівники. Фабер швидко лишив позаду декілька рівнинних сіл: Кіркпатрик, Кіртлбридж, Еклфечейн. Навколо в сонячному сяйві виблискували болотисті рівнини.

У Карлайлі агент зупинився, щоб купити пальне. Жінка в брудному фартуху на заправній станції не ставила недоречних запитань. Фабер залив бак і запасну каністру, розташовану з правого боку машини. Їхати в маленькому двомісному авто було приємно, і, незважаючи на серйозний вік, воно й досі могло мчати зі швидкістю сорок миль на годину. Чотирициліндровий двигун із боковим клапаном тихо та легко долав шотландські пагорби. Довершували комфорт поїздки шкіряні сидіння. Фабер натиснув на клаксон, щоб зігнати з дороги овець.

Подальший шлях пролягав через торгове містечко Локербі та чудовий міст Джонстоун, що перекинувся через річку Аннан і за яким починався підйом на Бітток-самміт. Фаберу довелося активно працювати ручкою коробки передач.

Шпигун вирішив не їхати прямою дорогою в Абердин (через Единбург по узбережжю), бо східна частина Шотландії по обидва боки від Ферт-оф-Форт була закрита для відвідування, тому під'їжджати до берега ближче ніж за десять миль забороняли. Звісно, контролювати таку велику територію було важко, але краще не ризикувати. Та все-таки рано чи пізно доведеться в'їхати в заборонену зону, тому Фабер почав вигадувати легенду на випадок, якщо його зупинять.

Взагалі приватні поїздки в останні декілька років люди майже не здійснювали через дедалі гіршу ситуацію з пальним. Крім того, власники автівок могли дістати суворе покарання навіть за незначне відхилення він маршруту. Якось у газеті Фабер читав, що відомий імпресаріо[42] опинився у в'язниці через використання пального для сільськогосподарських потреб, щоб відвезти кількох акторів із театру в готель «Савой». Радіо не вщухало: одному бомбардувальнику «ланкастер» потрібно дві тисячі галонів пального, щоб долетіти до Руру. У ту мить Фабер дістав задоволення від того факту, що він марнує пальне, яке могли б використати для обстрілу його батьківщини. Буде прикро, якщо шпигуна заарештують за порушення економії пального з плівкою з доказами на грудях.

Щось надійне придумати було важко. Зараз майже весь транспорт на дорогах був військовим, але ніяких відповідних документів у Фабера не було. Сказати, що він постачає кудись продукти теж було поганою ідеєю, бо в нього в машині не було нічого. Хто взагалі зараз подорожує? Моряки у відпустці? Посадовці? Кваліфіковані працівники? Ось воно. Він — інженер, який працює в нафтовій сфері, на кшталт виробництва високотемпературних мастил для коробок передач. Чоловік їде ремонтувати механізм на фабриці в Івернессі. Якщо спитають, на якій саме фабриці, Фабер скаже, що це таємна інформація (краще не вигадувати фабрики, бо можна натрапити на когось, кому буде відомо, що її не існує). Щоправда, навряд чи інженери-спеціалісти носять такі комбінезони. Проте зараз же війна, чого тільки не буває.

Тепер, коли агент продумав деталі своєї історії, їхати стало спокійніше. Залишилася інша проблема: що робити, якщо його зупинить той, хто шукає шпигуна Генрі Фабера. У них є його фотографія — чорт забирай, вони бачили його обличчя! Обличчя!.. І скоро в них буде опис його машини. Навряд чи вони ставитимуть блок-пости, бо ніхто й гадки не мав, куди саме він їде, але кожен поліцейський у цьому регіоні точно чекатиме на сірий «Морріс Коулі» з реєстраційним номером MLN 29.

Якщо його помітять десь за містом, то зупинити відразу не зможуть, бо в сільських поліцейських є лише велосипеди. Проте вже за кілька хвилин за Фабером вирушать автівки, адже місцеві негайно повідомлять керівництву. Агент спланував так: якщо він помітить поліцейського, то покине цю машину, вкраде іншу й змінить маршрут. А наразі Фабер покладався на удачу. Ця частина Шотландії була мало заселена, і може статися, що він доїде до Абердина, не зустрівши ні душі. Інша справа — міста. Там є велика ймовірність, що поліцейські розпочнуть переслідування, і навряд чи Фаберу вдасться втекти, бо його «морріс» був уже старий, а поліцейські дуже часто виявлялися чудовими водіями. У такому випадку краще кинути машину та загубитися в натовпі чи десь у задвірках.

Кожного разу, коли Фабер в'їжджав у місто, йому доводилося боротися з бажанням кинути авто та вкрасти інше. Проте в такому випадку він залишить після себе слід, за який у МІ-5 зможуть вхопитися, тому шпигун не кидав свого «морріса», але їхав лише другорядними вуличками. У Глазго агент планував приїхати в сутінках, і надалі темрява буде його перевагою. Звісно, цілком безпечним його шлях назвати було важко, але працювати шпигуном і почуватися в безпеці — речі несумісні.

Щойно Голка досяг верхівки пагорба Бітток-самміт у тисячу футів заввишки, почався дощ. Фабер зупинився, щоб підняти брезентовий дах. У повітрі висіла спека — швидко наближалася буря, точно з громом і блискавицями.

Маленький «морріс», на жаль, мав деякі вади: брезентовий дах у декількох місцях прорвався і тепер пропускав воду та пориви вітру, а через горизонтально розділене лобове скло видимість була погана. Місцевість ставала все більш горбистою, і двигун заревів. Дивуватися нічому — машині вже двадцять років.

На щастя, дощ закінчився без серйозної грози, але хмари не розходилися. Похмуре небо навіювало нерадісні думки. Позаду лишилися Крофорд, оточений зеленими пагорбами, Абінгтон із поштою та капличкою на західному березі річки Клайд і Лесмахаго, оточене вересовими болотами.

За півгодини Фабер досягнув околиць Глазго. Як тільки агент проїхав повз перші будинки, відразу ж звернув із головної дороги на північ, сподіваючись об'їхати місто. Якимись другорядними вуличками, що перетинали найбільші артерії міста на сході, чоловіку вдалося дістатися до Камберналд-роуд, де він повернув на схід і залишив Глазго позаду. Вийшло навіть швидше, ніж він сподівався. Поки що щастило.

Надалі Фабер їхав по шосе А-80 повз фабрики, шахти й ферми. Узбіччями пролітали шотландські назви — Міллерстон, Степпс, Мюїрхед, Моллінсберн, Кондорат.

Тут, між Камберналдом та Стерлінгом; удача покинула Фабера. Машина швидко летіла з пагорба прямою дорогою. Навколо були відкриті поля. Стрілка спідометра вказувала на відмітку «сорок п'ять». Раптом двигун заторохтів, наче хтось почав витягати товстий ланцюг. Фабер пригальмував до тридцяти, але звук не зник — вочевидь, зламалося щось важливе. Агент уважно прислухався: швидше за все, тріснула вальниця в коробці передач або ж виникла проблема з колінчастим валом. Тобто несправність не проста — з такою треба їхати в ремонт.

Фабер зупинився на узбіччі й відкрив капот. Підтікало мастило, але на цьому було все — причину пошкодження виявити не вдалося. Чоловік завів машину й поїхав далі — швидкість впала, але поки що авто їхало.

Ще за три милі з радіатора пішов дим. Скоро машина зовсім зупиниться — треба шукати, де її безпечно кинути. Фаберу трапилась якась грунтова дорога, що вела, мабуть, кудись на ферму. Агент звернув на неї і ярдів за сто від шосе залишив автівку в кущах ожини. Голка заглушив мотор, і шипіння з радіатора почало вщухати. Навряд чи Емма та Джессі до кінця війни знайдуть когось, хто б відремонтував їхню машину. Фабер повернувся на шосе — транспорту звідси не видно, отже, ще день чи два ніхто не повідомлятиме про знайдене авто. «А я, може, вже буду в Берліні», — подумав агент.

Фабер пішов пішки — рано чи пізно має трапитися містечко, де можна буде вкрасти іншу машину. Наразі все не так і погано: шпигун виїхав з Лондона менше ніж добу тому і ще має цілий день до рандеву із субмариною, що відбудеться завтра о шостій вечора.

Сонце давно сіло, тому все заполонила непроглядна темрява. Добре, що на дорозі була біла лінія посередині — їх малювали спеціально для кермування в умовах світломаскування. Можна іти просто по цій лінії. Уночі Фабер здалеку почує будь-яку автівку і встигне зійти з дороги. Одна машина дійсно трапилася йому на шляху. Агент почув низьке ревіння двигуна та ліг біля узбіччя. Машина була чимала — може, «Воксхолл-10» — і йшла на великій швидкості. Фабер почекав, поки вона зникла в темряві, підвівся й попрямував далі. За двадцять хвилин він знову побачив цю автівку — вона стояла на узбіччі. Він би обійшов її полем, якби побачив заздалегідь, проте водій вимкнув фари і світло, через що Фабер ледь не наштовхнувся на машину.

Поки він роздумував що робити, з-під капота блимнув ліхтарик.

— Гей, тут хтось є?

— Що, щось зламалося? — Фабер вийшов на світло.

— Здається.

Промінь ліхтаря повернувся під капот, і Фабер побачив вусатого чоловіка середнього віку в двобортному пальті. У лівій руці незнайомець не надто впевнено тримав великий гайковий ключ. Фабер глянув на двигун.

— То що трапилося?

— Втратила потужність, — відповів той із цікавим акцентом. — Начебто летіла, як стріла, і раптом почала сповільнюватися. А механік з мене так собі... А ви випадково не механік? — чоловік посвітив на Фабера ліхтариком.

— Не те щоб, але якщо десь відійшов контакт, то я зможу виправити, — шпигун узяв ліхтарик, знайшов провід, що від'єднався, і приєднав його на місце біля головки циліндра. — Ану, спробуйте.

Чоловік заліз у машину та завів двигун.

— Чудово, — крикнув він. — Ви просто геній! Сідайте-но, я вас підвезу!

У Фабера з'явилася думка, що це може бути дуже вигадливою пасткою у виконанні МІ-5, але він швидко відкинув цю ідею: навіть якщо вони якимось дивовижним чином дізналися де він, то навіщо влаштовувати такий спектакль? Просто б вислали дві броньовані машини, кілька десятків поліцейських і взяли б його. Агент заліз у машину.

Водій рушив, і авто скоро досягло значної швидкості. Фабер зручно влаштувався на сидінні.

— Річард Портер, — відрекомендувався водій.

— Джеймс Бейкер, — Фабер швидко згадав, які документа лишилися в нього в кишені.

— Радий знайомству. Я, мабуть, проїхав повз вас дорогою, бо нікого не помітив.

Імовірно, чоловік таким чином хотів вибачитися, що не спинився, — через брак пального ніхто не проїжджав повз тих, хто «голосує» на дорозі.

— Та нічого. Мабуть, я якраз відійшов у кущі за покликом природи. Я чув, як якась автівка проїхала повз.

— Ви звідкись здалеку? — Портер запропонував цигарку.

— Дякую, але я не палю. Я з Лондона.

— І що ж, голосували всю дорогу?

— Ні-ні, я на машині, але в Единбурзі вона зламалася. Потрібні якісь деталі, а їх треба замовляти. Довелося залишити її в ремонті.

— От же не пощастило! Я їду в Абердин. Якщо вам по дорозі, то зможу висадити вас де завгодно.

Фабер на мить задумався. Це неабияка удача. Він швидко уявив собі мапу Шотландії та відповів:

— Це просто чудово! Мені треба в Банф, тому, якщо ви довезете мене до Абердина, я буду вдячний. Тільки я збирався їхати по прямій, бо в мене немає перепустки... Абердин же ж у забороненій зоні?

— Ні-ні, тільки затока. У будь-якому разі, поки ви зі мною, можете про це не хвилюватися — я третейський суддя та член комітету з охорони правопорядку.

Фабер усміхнувся. Ну й щастить!

— Дякую, — він вирішив змінити тему. — І що, суддівство — це ваша основна робота?

Портер підніс сірника до сигари і видихнув хмарку диму.

— Та вже не зовсім. Я, можна сказати, на пенсії. Раніше працював адвокатом, а потім у мене діагностували хворобу серця.

— О, — Фабер спробував поспівчувати.

— Сподіваюся, ви не проти, що я палю? — Портер помахав товстою сигарою.

— Ні-ні, зовсім ні.

— А навіщо ви їдете у Банф?

— Я інженер. На одній фабриці виникла проблема... але, на жаль, я не можу про це говорити, бо це таємна інформація.

— О, ні-ні, — той замахав рукою, — не кажіть більше ні слова. Я все розумію.

На якусь мить запала тиша. Повз пролетіли декілька сіл. Мабуть, Портер добре знає дорогу — так швидко їде в майже цілковитій темряві. Машина швидко лишала позаду милі, але йшла так плавно, що Фаберу захотілося спати. Агент ледве не позіхнув.

— Пробачте, друже, так неввічливо з мого боку. Ви ж, мабуть, страшенно стомилися. Не соромтеся, подрімайте, поки ми їдемо.

— Дуже вам дякую, так і зроблю, — Фабер заплющив очі.

Машина швидко його приколисала, наче поїзд. І знову шпигунові наснився старий кошмар, тільки цього разу трохи інакший. Замість того щоб обідати у вагоні-ресторані й обговорювати політику з сусідом по купе, він чомусь їхав у тендері з вугіллям, сидячи на валізі та спираючись спиною на залізну стінку з радіопередавачем у руках. Коли поїзд приїхав на Ватерлоо, усі — навіть пасажири, які сходили з поїзда, — мали крихітну копію його фотографії. Тієї самої, зі змагань. І всі вони оглядали одне одного та порівнювали з фотокарткою, а контролер на пункті перевірки квитків схопив Фабера за плече і сказав:

— Це ж ви чоловік з фото, чи не так?

Фаберові відняло мову. Він просто витріщався на фотографію і згадував, як біг тоді та як вручали кубок. Господи, ото були перегони! Він тоді занадто рано зробив ривок (на чверть милі від запланованого), тому останні п'ятсот метрів хлопець був на межі смерті. Щоправда, тепер, коли контролер тримав у руках фотографію Фабера, агент точно помре... Але той раптом промовив:

— Прокидайтесь! Прокидайтесь! — і Фабер знову опинився у «Воксхолл-10» Річарда Портера. І це саме Портер його збудив.

Права рука Фабера сіпнулася до лівого рукава, де лежав стилет, але за мить він згадав, що Портер вважав Джеймса Бейкера звичайним мандрівником. Рука повільно повернулася на місце.

— Ви наче солдат прокидаєтеся! Ми в Абердині, — його вимова відразу нагадала про його високий соціальний статус судді та члена комітету.

Фабер нарешті міг роздивитися чоловіка в світанкових сутінках: червоне обличчя, навощені вуса, дороге пальто сірувато-жовтого кольору. У своєму місті він був, мабуть, дуже владною особою. Якщо він зникне, його відразу почнуть шукати — краще його не вбивати.

— Доброго ранку, — відповів Фабер.

За вікном розкинулося Гранітне місто. Авто повільно їхало головною вулицею, оточеною крамницями. Траплялися робочі, які всі йшли в один бік. Рибалки, мабуть. Місто дихало холодом і вітром.

— Може, хочете десь поголитися та поснідати, перш ніж поїдете далі? Я з радістю запрошую вас до себе.

— Дуже мило з вашого боку...

— Мене це зовсім не обтяжить. Якби не ви, я б і досі стирчав на шосе А-80 десь під Стерлінгом і чекав, поки відчиняться майстерні.

Портер не надто наполягав, і Фабер зрозумів, що той лише зрадів відмові.

— Можу висадити вас на Джордж-стрит — це початок А-96, шосе на Банф, — за мить він зупинив машину. — Приїхали.

Фабер відчинив дверцята.

— Дуже вам дякую за допомогу.

— Немає за що! Хай щастить! — суддя простяг руку для потиску.

Фабер потис руку, зачинив за собою дверцята — і автівка рушила далі. Портер нічим йому не загрожував — він зараз приїде додому й увесь день спатиме. Поки він дізнається, що підвозив людину, яку розшукує поліція, буде вже надто пізно.

«Воксхолл» зник за рогом, і Фабер перейшов дорогу та попрямував вулицею Маркет-стрит, яка, судячи з назви, мала б привести його до цілі. Дійсно, зовсім скоро Голка опинився в доках і, керуючись нюхом, швидко знайшов рибний ринок. Тут сильно пахло, і навколо вирував щільний натовп. Цілком безпечно. Усі були вбрані в такий само робочий одяг, як і шпигун. В оточенні веселих жартів і свіжої риби Фабер намагався звикнути до місцевого акценту — багато гортанних звуків і обрубані закінчення. Агенту трапилась якась ятка, де він купив міцного гарячого чаю в щербатому кухлі на пів пінти та булочку з сиром. З цим усім шпигун всівся на бочку, щоб поїсти і подумати. Сьогодні ввечері треба вкрасти човен. Звісно, чекати увесь день було вкрай неприємно, але робити нічого — треба сховатися десь на наступні дванадцять годин. Фабер пройшов уже надто багато, не можна зайвий раз ризикувати, а поцупити човен посеред дня — набагато небезпечніше, ніж красти його в сутінках.

Голка закінчив свій сніданок і встав. Жителі міста спатимуть ще годину чи дві, тож є час, щоб знайти схованку.

Шпигун обійшов доки та бухту. Оборонні споруди тут були зроблені абияк, і Фабер помітив декілька місць, де можна проскочити повз контрольні пункти. Після цього агент пішов у напрямку піщаного пляжу вздовж еспланади завдовжки дві милі. У дальньому кінці, в гирлі річки Дон, стояли прогулянкові яхти — звісно, було б добре вкрасти таку, але пального там ані грама.

Товстий шар хмар підсвітило сонцем, і в повітрі знову запахло теплом і грозою. Декілька завзятих відпочивальників вийшли на пляж в очікуванні сонячних променів. Сьогодні навряд чи дочекаються. До речі, на пляжі можна добре сховатися. Поліція перевірятиме вокзал і автобусну станцію, але місто прочісувати не буде. Хіба що зайдуть у декілька готелів чи пансіонатів, але не перевірятимуть же кожного, хто відпочиває на пляжі! Тож Фабер вирішив увесь день пролежати в шезлонгу.

Шпигун купив газету та орендував крісло для відпочинку. Куртка була йому не потрібна, але сорочку він залишив (накинув її зверху на комбінезон). Якщо раптом якийсь поліцейський загляне на пляж, то Фабер побачить його заздалегідь і без поспіху збереться та зникне на вулицях.

У газеті писали про новий наступ союзників в Італії — репортери раділи цьому, а Фабер поставився дещо скептично. В Анціо, мабуть, страшенна різанина. Фотографій у газеті не було, та й друк був поганий. Німцеві трапилося оголошення про те, що поліція розшукує Генрі Фабера за вбивство двох людей у Лондоні за допомогою стилета...

Повз пройшла якась жінка в купальнику та кинула на нього важкий погляд. Його серце на мить перестало битися, а потім він збагнув, що вона просто фліртує. З'явилося бажання поговорити з нею. Фабер вже так давно не... Ні-ні, терпіння і ще раз терпіння. Завтра він буде вже вдома.

Маленький моторний рибальський човен десь футів п'ятдесят чи шістдесят завдовжки. Доволі широкий, з довгою антеною — значить, має хорошу радіостанцію. Більшу частину палуби займає люк, що веде в невеличкий трюм. Рубка теж була невеличка — пульт керування залишив місце лише для двох осіб. Обшитий внапуск корпус нещодавно проконопатили й пофарбували. У бухті були ще два човни, які б теж влаштували Фабера, але просто на його очах якісь чоловіки пришвартували це судно, заправили повний бак і розійшлися по домівках.

Агент почекав, поки місцеві остаточно зникнуть, потім обійшов затоку дугою й стрибнув на борт. Човен називався «Марія II».

Штурвал був заблокований ланцюгом. Фаберу довелося сісти на підлогу, щоб його ніхто не побачив знадвору, та відімкнути замок. На це Голка витратив близько десяти хвилин. Швидко сутеніло — щільний шар хмар закрив сонце.

Звільнивши штурвал, шпигун підняв невеличкий якір і відв'язав мотузки, а потім завів двигун. Останній кашлянув і заглох. Фабер спробував знову — цього разу йому вдалося. Човен рушив і почав відходити від причалу.

Агент обережно маневрував, щоб не зачепити сусіднє судно. Головний вихід із бухти відмітили буями. Звісно, лише найбільшим човнам треба було притримуватися цього шляху, але краще поводитися обережно.

Опинившись у відкритому морі, Фабер відчув сильний бриз — тільки б це не було ознакою зміни погоди. Море було на диво бурхливим, і крихітний човен часто підкидало на високих хвилях.

Фабер дав повний вперед та проклав курс за компасом на панелі приладів. У ящичку під штурвалом чоловік знайшов карти — ними мало користувалися: мабуть, місцевий шкіпер добре знав води й рідко їх діставав. Пригадавши точні координати, Фабер знайшов потрібне місце на мапі та скоригував свій курс.

Вікна рубки щільно покривало чи то дощем, чи то бризками води, і видимість була погана. Вітер посилився й почав зрізати маківки хвиль. Фабер лише на мить висунув голову назовні — його обличчя вщент змокло.

Агент увімкнув радіо. Спочатку почулося якесь бубоніння, а потім — тріск. Фабер покрутив ручку, блукаючи частотами, — вдалося почути кілька малозрозумілих повідомлень. Здається, працює чудово. Зрештою шпигун вийшов на частоту субмарини та вимкнув приймач — ще надто рано для зв'язку.

Хвилі ставали дедалі вищими. Човен підкидало вгору, де він на мить затримувався на гребені, а потім стрімко летів униз, знову й знову. Усе це було схоже на те, наче хтось намагався загнуздати дикого коня. Крізь вікна й досі важко було щось розгледіти. Впала темрява, і Фаберу стало зовсім зле. До того ж, його почало трохи нудити.

Чоловік щоразу намагався себе переконати, що вищими хвилі вже точно не стануть, — і щоразу з'являвся монстр, який переконував його в протилежному. Крім того, хвилі вже були щільнішими, і в човна постійно задирало догори або ніс, або корму. Раптом під час одного особливо глибокого провалля спалахнула блискавка, і стало видно, наче вдень. І тоді Фабер побачив, як сіро-зелена гора води з усією силою завалюється на палубу та рубку. Почувся страшенний удар — чи то грому, чи то деревини, що ламається під силою води. Шпигуна охопив жах, і чоловік кинувся шукати рятувальний жилет. Проте його ніде не було. Блискавки спалахували постійно. Фабер заблокував штурвал та притулився спиною до стіни рубки. Керувати марно — усім керує море.

«Човен має витримувати такий шторм», — намагався заспокоїти себе Фабер. Проте сам цьому не вірив. Досвідчені рибалки, що володіли цим судном, мабуть, передбачили шторм і не вийшли в море, знаючи, що човен не здатен таке витримати.

Фабер і гадки не мав, де саме зараз перебуває. Може, його прибило назад до Абердина, а може, він уже дістався місця зустрічі з субмариною. Німець сів на підлогу рубки й увімкнув радіо. Човен страшенно хитало, і налаштувати приймач не вдавалося. На потрібній частоті було тихо. Шпигун підкрутив гучність на максимум — все одно нічого. Мабуть, антену на даху відламало.

Рука перемкнула тумблер передачі, і чоловік кілька разів відправив «Заходьте, будь ласка», а потім знову налаштував радіо на режим прийому. Надії на те, що повідомлення отримають, були мізерними.

Пальне треба було берегти, тому агент вимкнув двигун. Фабер планував перечекати шторм (якщо зможе), а потім відремонтувати антену. А от пальне ще точно знадобиться.

Із чергової велетенської хвилі човен зісковзнув боком. Стало зрозуміло, що лише мотор не дасть човнові перевернутися — значить, треба вмикати. Фабер крутнув стартер — нічого. Спробував ще кілька разів — так само. Проклинаючи себе за дурість, агент покинув спроби. Човен так сильно жбурнуло на бік, що Фабер вдарився головою об штурвал і впав додолу. Шпигун вирішив там і залишитися, бо судно, мабуть, будь-якої миті перекинеться. Раптом одна з хвиль обвалилася просто на рубку і скло не витримало — все приміщення залило водою. Фабер був переконаний, що човен тоне. Чоловік скочив на ноги, і раптом виявилося, що судно тримається на поверхні. Шпигун відчинив двері, і вода з рубки ринула назовні — Фабер ледве встиг схопитися за штурвал, щоб його не винесло у відкрите море.

Неймовірно, але шторм ставав дедалі сильнішим. У Фабера промайнула думка, що в цих водах, мабуть, років сто не було такої бурі. Агент сконцентрувався на штурвалі. Взагалі-то, добре було б до нього прив'язатися, але для цього потрібно знайти мотузку, а чоловік не хотів так надовго відпускати стернове колесо. Хвилі нагадували гори, і човен жбурляло так, що Фабер ледь розумів, де низ, а де верх. Неймовірний вітер і хвилі намагалися вибити шпигуна з рубки, ноги постійно ковзали мокрою підлогою, руки пекли від напруги. Агентові доводилося постійно затримувати дихання, бо приміщення періодично затоплювало. Декілька разів чоловік уже був на межі втрати свідомості. Краєм ока він побачив, що даху над головою давно немає.

Іноді в спалахах блискавки вдавалося вихопити страхітливі картини бурхливого моря. Воно щоразу примудрялося дивувати Фабера своїм місцерозташуванням: то попереду, то внизу, то обабіч, а іноді його й зовсім ніде не було видно. Раптом чоловік усвідомив, що більше не відчуває рук, — від цієї думки його ледь не знудило. Шокований, він опустив очі й побачив, що руки прикипіли до штурвала, наче в мерця. У вухах ревіло, і шум хвиль уже неможливо було відрізнити від ударів грому.

Свідомість полишала розум Фабера. До галюцинацій поки що не дійшло, але в думках чомусь з'явилася та дівчина з пляжу. Вона йшла до нього палубою човна в своєму мокрому купальнику і наче наближалася, але ніяк не могла підійти. Коли жінка стане перед ним, агент відпустить штурвал і простягне до неї руки — Фабер знав це, тому постійно повторював: «Ні-ні, ще рано, ще рано». Проте вона продовжувала йти, посміхатися й гойдати стегнами. Агентові хотілося кинути штурвал і зробити крок їй назустріч, але якась примарна думка утримувала його — він розумів, що не зможе до неї наблизитися, тому Голка просто чекав та іноді усміхався жінці у відповідь.

Час від часу Фабер втрачав свідомість. Спочатку зникали море й човен, потім — дівчина, а відтак він раптом приходив до тями та з подивом усвідомлював, що досі живий і стоїть за штурвалом. Якийсь час чоловік тримався, а потім втома навалювалася знову.

Чи не останній його чіткий спогад — спостереження за хвилями, які рухалися в одному напрямку й несли з собою човен. Знову блискавка — попереду видно велетенську хвилю. Настільки велику, що в це складно повірити. Ні, це не хвиля. Це — скеля... Усвідомлення того, що він так близько до землі, перекрило його страх розбитися. У якомусь божевільному пориві Фабер кинувся до стартера, крутнув його, а потім спробував знову схопитися за штурвал. Проте пальці більше не слухалися.

Чергова хвиля підняла човен та жбурнула його вниз, наче іграшку, що вже набридла. Фабер упав, однією рукою продовжуючи тримати стернове колесо. З-проміж хвиль, мов лезо стилета, стирчала гостра скеля. Судно от-от на неї наштрикнеться. Однак пощастило — гора прочесала корпус, але хвилі пронесли човен повз.

Величезні гороподібні водяні вали розбивалися в піну, і судно не витримало. Чергова хвиля вдарила його дно, і звук, з яким розтрощило корпус, вибухом розірвав нічне повітря. Усе, це кінець.

Вода відступила, і Фабер зрозумів, що човен розламало об берег. У світлі чергової блискавки він побачив пляж. Хвиля підняла залишки судна з піску й знову навалилася на палубу. Фабера жбурнуло додолу, проте він встиг розгледіти все в найдрібніших деталях: вузенький пляж, хвилі б'ються об скелю, а праворуч — якийсь місток, який тягнувся від причалу до верхівки скелі. Якщо зараз вибратися з човна та поплисти до берега, його розчавить хвилею чи розіб'є об камінь. Проте якщо доплисти до причалу між хвилями, то, можливо, вдасться встигнути дістатися містка так, щоб чоловіка не змило в море. Ще є шанс.

Наступний водяний вал зірвав обшивку з палуби, наче шкірку з банана. Човен остаточно розвалився, і відступаюча хвиля потягла Фабера в море. Агент підібрав під себе ноги й почав видиратися вгору, а потім побіг на ногах, більше схожих на желе, мілиною до причалу. Його відділяли лише кілька ярдів, але здолати їх було найважчим завданням у його житті. Фаберу хотілося спіткнутися просто зараз, щоб можна було впасти у воду, здатися та померти. Проте шпигун опирався й тримався на ногах — як тоді, коли виграв ті перегони на п'ять кілометрів. Тримався, аж поки не вдарився об один зі стовпів причалу. Фабер підняв руки і схопився за дошки, відчайдушно сподіваючись, що руки послухаються. Йому вдалося підтягти себе аж до підборіддя, а потім він закинув на дошку ногу й перекотився.

Хвиля прийшла, коли він звівся на коліна. Агент ринувся вперед, і водяний вал трохи допоміг йому, посунувши на кілька ярдів, а потім хвилі важко жбурнули Фабера об дошки. Чоловік наковтався води. Над головою з'явилися зірки. Вода перестала тиснути на спину, і Фабер зібрав усі свої сили. Рухатися вперед не виходило. Його тягло назад. Раптом свідомість охопила шалена лють. Тільки не тепер! Ні! Він заволав щось злісне в обличчя шторму, Британії та Персівалю Ґодліману. Заволав — і раптом побіг. Побіг геть від моря вгору рампою. Побіг, заплющивши очі та відкривши рота. З усією люттю в серці, до болю в легенях, до тріску в ребрах. Побіг так, як уже одного разу біг і ледь не помер. Але Фабер знав, що не зупиниться, аж поки не втратить решток розуму.

Рампа круто здіймалася вгору. Сильний чоловік спокійно б забіг нагору, якби не був втомлений і регулярно тренувався. Утомлений професійний атлет добіг би до середини. Середньостатистичний сорокарічний чоловік пробіг би ярд чи два. Фабер добіг до кінця.

За ярд до вершини в серці щось раптом заболіло, наче під час серцевого нападу. Він втратив свідомість, але ноги ще встигли зробити два поштовхи — і непритомне тіло повалилося на вологе терниння.

Фабер і гадки не мав, скільки там пролежав. Коли свідомість повернулася, шторм і досі лютував, але вже точно був день. За декілька ярдів шпигун побачив будиночок — здається, тут жили люди.

Агент звівся на коліна й поповз до дверей.

18

Субмарина U-505 повільно нарізала кола, пробиваючи носом морські глибини, наче велика сіра беззуба акула. Капітан-лейтенант Вернер Хойєр пив сурогатну каву та намагався втриматися від чергової цигарки. Минули довгі ніч і день — йому, як військовому, зовсім не подобалося це завдання, бо від капітана абсолютно нічого не залежало. І ще менше йому подобався їхній гість із Абверу з його хитрющими блакитними очима.

Майор Воль — той самий розвідник — сидів навпроти. Таке враження, що він не знає утоми. Його блакитні очі з незмінно однаковим виразом без упину оглядали все навколо. У нього навіть форма завжди була в бездоганному стані, незважаючи на непросте життя на субмарині. Що двадцять хвилин — наче за годинником — він підпалює нову цигарку й викурює її, залишаючи недопалок у чверть дюйма. Хойєр був би радий кинути курити, щоб заборонити всім, а особливо Волю, насолоджуватися тютюном. Проте, на жаль, капітанова шкідлива звичка була занадто вже сильною.

Хойєру не подобалися розвідники: здавалося, що вони збирають інформацію і про нього. І працювати з Абвером теж не подобалося. Його субмарина була створена, щоб битися, а не швендяти поблизу британських берегів, збираючи шпигунів. Як на Хойєра, то це просто злочин — ризикувати таким дорогим обладнанням, не кажучи вже про команду, заради одного-єдиного чоловіка, який до того ж може і не з'явитися. Капітан допив каву та скривився.

— Клятий мотлох, а не кава. Смак просто огидний, — мовив Хойєр.

Воль на якусь мить перевів на нього погляд, а потім знову відвів очі. Без жодного слова.

Хойєр неспокійно совався на стільці. Був би це звичайний корабель, він би міряв кроками місток, але на субмарині моряки обмежували свої пересування до лише вкрай необхідних.

— Сьогодні сильний шторм. У таку погоду ваш хлопець точно не з'явиться.

— Чекаємо до шостої нуль-нуль, — Воль спокійно глянув на годинник.

Чоловік не міг наказувати Хойєру, і це не був наказ. Проте така відверта констатація факту образила офіцера.

— Чорт забирай, я капітан цього судна! — розсердився Хойєр.

— Ми обидва виконуємо наказ, — зауважив Воль. — Вам відомо, що його віддали дуже високі органи.

Хойєр опанував себе. Молодий безвусько, звісно, має рацію. Капітан не може порушити наказ. А ось коли вони повернуться, можна буде написати в звіті, що Воль не дотримувався субординації. Щоправда, користі від цього буде мало: за п'ятнадцять років на флоті Хойєр дізнався, що штабні — самі собі закон.

— Якщо ваш хлопець настільки відчайдушний, щоб спробувати сюди дістатися сьогодні, то в нього точно не вистачить умінь, щоб вижити.

Воль відповів лише порожнім поглядом.

— Вайсман? — Хойєр гукнув свого радиста.

— Нічого, сер, — доповів той.

— У мене неприємне відчуття, що дві години тому те рипіння було від нього, — зауважив Воль.

— Навіть якщо так, то він надто далеко від місця зустрічі, — пояснив радист. — Хоча я б сказав, що це радше була блискавка.

— Якщо то був не він, то нічого. Але якщо він, то чоловік уже мертвий, — чванькувато мовив Хойєр.

— Ви його не знаєте, — у голосі Воля почулися якісь емоції.

Капітан вирішив нічого не відповідати. Звук двигуна трохи змінився — почулося якесь деренчання. Якщо посилиться, треба попросити механіків оглянути двигун. Може, вдасться уникнути наступного виходу з цим... майором Волем.

— Кави, сер? — зазирнув матрос.

— Якщо вип'ю ще хоч чашку, почну мочитися кавою.

— А мені принесіть, будь ласка, — Воль знову витяг цигарку.

Хойєр глянув на годинник: десять хвилин на сьому. Воль відклав свою шестигодинну цигарку, щоб затримати тут субмарину ще на кілька хвилин.

— Курс на базу, — наказав капітан.

— Думаю, треба піднятися на поверхню й подивитися, перш ніж рушимо додому, — зауважив Воль.

— Не кажіть дурниць, — минула шоста, і тепер Хойєр мав право стояти на своєму. — Ви хоч уявляєте, який там шторм? Ми навіть люк відкрити не зможемо, а в перископ буде видно на кілька ярдів, не далі.

— Звідки ви знаєте, як там на поверхні?

— Досвід.

— Тоді хоч повідомте на базу, що він не вийшов на зв'язок. Може, нам накажуть залишитися чекати тут.

Хойєр кинув на нього роздратований погляд.

— З такої глибини ми не можемо вийти на зв'язок із базою.

— Капітане Хойєре, — спокій зник з голосу Воля, — я наполягаю. Ми маємо сплисти та зв'язатися з базою, перш ніж полишити місце зустрічі. У чоловіка, на якого ми чекаємо, вкрай важлива інформація для Рейху. Фюрер особисто чекає його доповіді.

— Я поважаю вашу точку зору, майоре. Обидва двигуни, повний вперед! — капітан віддав наказ.

Частина четверта

19

Коли вранці Люсі прокинулася, шторм і досі не вщух. Вона тихенько — щоб не розбудити Девіда, — звісилася з краю ліжка й підняла з підлоги годинника: ледве за шосту. На вулиці скиглив вітер — Девіда можна ще довго не будити. Усе одно мало що вдасться зробити в таку негоду.

Жінка подумала, чи, бува, не зірвало вітром декілька плиток — треба оглянути. Але із цим краще зачекати, поки Девід кудись поїде, інакше він образиться, що Люсі зробила за нього чоловічу роботу.

Вона вислизнула з-під ковдри. Страшенний холод. Декілька днів стояла гарна, тепла погода — тепер зрозуміло, що це був лише своєрідний вступ для шторму. Стало холодно, як у листопаді. Люсі швидко стягла з себе нічну сорочку й скочила в теплу білизну, штани та светр. Девід поворушився уві сні, перевернувся, але не прокинувся.

Люсі вийшла з кімнати та зазирнула до спальні Джо: йому вже виповнилося три, і він тепер спав у ліжку, а не в колисці. Щоправда, хлопчик часто скочувався додолу уві сні і міг при цьому навіть не прокинутися. Сьогодні ж він мирно спав у ліжку на спині з відкритим ротом. Жінка усміхнулася цьому милому видовищу.

Тихенько спускаючись униз, вона намагалася зрозуміти, що ж збудило її так рано. Може, Джо скрикнув усі сні? А може, просто шторм?

Камін давно згас, і Люсі закотила рукави, щоб запалити вогонь. Решітку перед каміном треба було почистити. Жінка стала до роботи, насвистуючи пісеньку, що її чула по радіо. Великі шматочки горючої речовини лишилися в каміні, а дрібні Люсі вигребла. На них зверху вона вклала сушняк, дрова й свіже вугілля. Узагалі вони нечасто палили вугілля, але в таку погоду так буде тепліше. Запаливши вогонь, жінка підняла в димохід клапоть газети, щоб почало тягти, — дрова спалахнули, а горюча копалина засвітилася червоним. Решту газети Люсі сховала під ящик з вугіллям — завтра ще знадобиться.

Полум'я скоро прогріє маленький будиночок, але наразі краще зігрітися чашкою чаю. Жінка поставила чайник на електричну плиту, підготувала дві чашки й цигарки з попільничкою для Девіда. Заваривши чай, Люсі понесла все те нагору. У коридорі її раптом спинило якесь постукування. Брови зійшлися, відображаючи її спантеличення. Мабуть, вітер чимось шарпає. Жінка зробила крок сходами. Та ні, схоже наче хтось стукає у двері. Але це просто смішно! Крім Тома, більше ніхто не міг прийти. Старий ніколи не стукав, а завжди заходив у кухню. У двері знову постукали.

Суто з цікавості Люсі взяла тацю в одну руку, підійшла до дверей і відчинила.

Від шоку піднос впав додолу. Просто на неї з порогу навалився чоловік. На мить жінка перелякалася, але незнайомець гепнувся до її ніг — його стан точно не дозволив би йому скривдити когось. Чоловік увесь змок, а його руки й обличчя побіліли від холоду.

Люсі трохи отямилася та зіпнулася на ноги. Із другого поверху вже спускався Девід:

— Що там таке? Що сталося?

— Ось, — Люсі показала на чоловіка.

Девід у піжамі спустився з останньої сходинки й підняв себе у візок.

— Нащо ж так кричати? — він під'їхав ближче та оглянув чоловіка.

— Пробач. Він мене злякав, — Люсі нахилилася, взяла незнайомця під пахви й потягла до вітальні.

Девід поїхав за ними. Жінка вклала чоловіка перед каміном. Незнайомець втратив свідомість.

— Звідки ж, у біса, він тут взявся? — спитав Девід.

— Мабуть, він моряк, а корабель потонув.

— Мабуть, так і є.

Проте Люсі помітила, що одяг на ньому був робочий, а не моряцький. Чоловік був високий, бо килимок перед каміном у них шість футів завдовжки, а дивний гість на нього не поміщається. Широкі плечі, сильна шия. Мужнє обличчя з тонкими рисами, високий лоб, довге підборіддя. Був би красивий, якби не біла, як сніг, шкіра.

Незнайомець поворушився й розплющив очі. Спершу він перелякався, наче хлопчик, що прокинувся в незнайомому місці, але швидко отямився та роззирнувся навколо, кинувши оком на Люсі, Девіда, вікно, двері й камін.

— Йому треба перевдягтися. Девіде, принеси піжаму та халат.

Девід викотився з кімнати, а жінка встала на коліна й схилилася перед гостем, знімаючи з нього черевики та шкарпетки. У його очах промайнув подив. Люсі простягла руки до його куртки, але він охопив груди руками.

— Ви помрете від запалення легень, якщо не дозволите мені зняти це з вас, — чемно мовила вона. — Дозвольте, я заберу одяг.

— Думаю, ми недостатньо знайомі для такого. Я навіть вашого імені не знаю, — сказав Фабер.

Голос звучав так упевнено та офіційно й настільки суперечив жахливому вигляду, який мав чоловік, що Люсі розсміялася.

— Ви що, соромитеся?

— У чоловікові має бути якась загадка, — широко усміхнувся Фабер, але тієї самої миті скривився від болю.

Повернувся Девід із чистим одягом.

— Ви наче вже потоваришували, — зауважив він.

— Тобі доведеться його роздягти. Мені він не дозволяє.

З обличчя Девіда його реакцію зрозуміти було неможливо.

— Якщо з мого боку це не виглядатиме неввічливо, я б і сам чудово упорався.

— Давайте, — Девід кинув одяг на стілець та виїхав з кімнати.

— Піду знову чаю зроблю, — Люсі вийшла за чоловіком, зачиняючи за собою двері.

Девід уже наливав у чайник воду, тримаючи в роті цигарку. Люсі зібрала розбитий посуд в коридорі й прийшла йому допомагати.

— Ще п'ять хвилин тому я навіть би й не сказав, що він взагалі живий, — і дивись-но, сам одягається.

Люсі насипала чайне листя в заварник.

— А що тут такого? Ну соромиться людина.

— Вочевидь, перспектива бути роздягненим тобою швидко його вилікувала.

— Невже хтось дійсно може настільки соромитися?

— Якщо в тебе самої сором у дефіциті, то це ще не означає, що в інших людей так само.

У руках Люсі дзенькнули чашки.

— Зазвичай ти такий сіпака лише після сніданку. Може, я поки що піду постою в черзі за соромом?

— Ну, сарказм точно не твій коник, — Девід загасив недопалок у раковині.

Люсі вилила окріп у заварник.

— Може, хоч сьогодні не будемо сваритися? Вряди-годи є більш цікаві справи, — жінка взяла тацю та пішла у вітальню.

Чоловік якраз закінчував застібувати гудзики піжами. Люсі опустила тацю на стіл і почала наливати чай. За цей час Фабер уже встиг закутатися в халат.

— Дуже вам дякую, — сказав він, кидаючи на неї щирий погляд.

Дивно. Такий чоловік не мав би бути сором'язливим. Він був трохи старшим, може, десь під сорок; мабуть, у цьому причина. Щомиті він ставав дедалі менше схожим на того, хто щойно ледь не помер.

— Сідайте ближче до вогню, — Люсі простягла йому чашку.

— Блюдце не братиму, вибачте. Пальці не слухаються, — він обережно взяв у неї чашку, тримаючи її обома руками, та підніс до рота.

Увійшов Девід і запропонував цигарку. Гість відмовився.

— А де я? — спитав він, допиваючи чай.

— Штормовий острів, — відповів Девід.

— О, а я думав, мене викинуло назад на велику землю, — Фабер наче був радий цьому.

Девід простяг руки до вогню.

— Вас, мабуть, винесло в затоку. Туди часто щось виносить. Саме так там і з'явився пляж.

У кімнату ввійшов Джо із заспаними очима. За собою він тягнув однолапого ведмедя-панду, який приблизно був такого ж розміру, як і сам хлопчик. Побачивши незнайомця, малий кинувся до матері та сховав обличчя.

— Вибачте, я налякав вашу донечку, — усміхнувся агент.

— Це хлопчик. Мабуть, мені таки треба його підстригти, — Люсі взяла Джо на коліна.

— О, пробачте мені, — Фабер заплющив очі, злегка похитуючись.

Люсі рішуче підвелася.

— Девіде, треба організувати бідоласі ліжко.

— Хвилиночку, — він підкотився ближче до незнайомця. — Скажіть, може, ще хтось вижив із вашого судна?

Шпигун розплющив очі.

— Ні-ні, я був один, — пробурмотів він.

— Девіде, — почала Люсі.

— Останнє запитання: ви сповістили берегову охорону про свій маршрут?

— Та яке це має значення? — втрутилася Люсі.

— Має. Якщо сповістив, то зараз, ризикуючи власними життями, його шукає ціла купа людей. А ми можемо повідомити, що він у безпеці.

— Я... Ні, я не сповістив...

— Годі, — Люсі присіла перед чоловіком. — Ви зможете піднятися нагору?

Фабер кивнув і повільно звівся на ноги. Жінка закинула його руку собі на плечі й почала виводити його з кімнати.

— Покладу його поки до Джо.

Вони повільно піднімалися сходами, спиняючись після кожного кроку. Люсі завела гостя в маленьку спальню. Обличчя Фабера знову зблідло після того, як він трохи зігрівся біля вогню. У ліжко він впав, наче непритомний. Люсі накрила його ковдрами, підіткнула все й тихенько вийшла з кімнати, зачинивши двері.

Фабера охопило цілковите полегшення. Останні декілька хвилин вимагали від нього якогось нелюдського самоконтролю — він почувався переможеним і хворим.

Коли перед ним відчинили двері, він на якусь мить розслабився, дозволив собі відключитися. А потім та красива жінка почала його роздягати — і він раптом згадав, щодо його грудей примотана плівка. Небезпека на якийсь час знову надала йому сил — він страшенно перелякався, що вони викличуть швидку. Проте про це ніхто навіть не подумав — значить, острів надто маленький, і лікарні тут немає. Дякувати Богу, його не винесло назад на велику землю, бо про затоплення човна точно б повідомили куди треба, і цього було б неможливо приховати. Зараз же, судячи з питань Девіда, ніхто не збирається нікого інформувати.

Сил думати про це вже не залишилося. Фабер на якийсь час опинився у безпеці — і це було найголовніше. Він був у сухому, теплому та м'якому ліжку. Він був живий. Звичка перевіряти довкілля так глибоко увійшла в підсвідомість, що позбавити його цього могла лише смерть. Тож агент оглянув кімнату: димохід, двері, вікно, рожеві стіни — мабуть, сподівалися, що буде дівчинка, на підлозі іграшковий поїзд і купа книжок. Безпечне та по-домашньому затишне місце. Вовка прихистили у вівчарні. Пораненого вовка.

Фабер заплющив очі. Незважаючи на страшенну втому, йому довелося майже вмовляти своє тіло розслабитися, м'яз за м'язом. Нарешті голова позбулася зайвих думок і до чоловіка прийшло забуття.

Люсі покуштувала вівсяну кашу й додала ще дрібку солі. Вони звикли готувати її за шотландським рецептом Тома — без цукру. Тепер, навіть коли цукор перестане бути дефіцитом, вона вже не їстиме солодкої. Навіть дивно, як швидко звикаєш до чогось, коли треба: до чорного хліба, маргарину та солоної вівсянки.

Жінка розлила кашу по тарілках, і всі сіли снідати. Джо додав у кашу молоко, щоб остудити. Девід тепер багато їв, але зовсім не гладшав — дякувати звичці працювати на вулиці. Люсі кинула погляд на руки свого чоловіка: грубі, з постійною засмагою. Відразу видно, що працює фізично. Згадалися руки їхнього гостя: довгі пальці й біла шкіра, вкрита синцями та подряпинами. Він точно був не здатен до морської справи.

— Здається, шторм і не збирається вщухати. Мабуть, сьогодні ти без роботи, — зауважила Люсі.

— Вівцям однаково потрібен догляд, за будь-якої погоди, — пробурмотів Девід.

— Куди поїдеш?

— На Томів кінець. Візьму джип.

— А можна з тобою? — спитав Джо.

— Не сьогодні, — відповіла Люсі. — Там занадто холодно і дощить.

— Мені не подобається той дядечко, — зізнався хлопчина.

— Не кажи дурниць, — посміхнулася Люсі. — Він не заподіє нам нічого поганого. Він і сам ледве ворушиться.

— А хто він?

— Я не знаю, як його звати. Він ледве не потонув разом із кораблем. Треба доглянути його, поки він не одужає настільки, щоб повернутися на берег. Він хороший чоловік.

— Він мій дядько?

— Ні, Джо, він чужий. Давай-давай, їж.

Хлопчик засмутився. Він один раз зустрічав дядечка, і в його уяві ним був кожен чоловік, який давав цукерки (це Джо найбільше подобалося) та гроші (хоча малий не розумів, що з ними робити потім).

Девід закінчив снідати і взяв макінтош — плащ-палатку з діркою для голови й рукавами. Вона вдало захищала його разом з візком від дощу. На голову чоловік одягнув зюйдвестку та надійно зав'язав її під підборіддям. Перед виходом Девід поцілував на прощання Джо й махнув Люсі.

За хвилину чи дві заревів двигун джипа, й у вікно жінка побачила, як її чоловік зникає в дощі. Задні колеса заносило на грязюці — хоч би їхав обережніше.

— Собака, — мовив Джо. На скатертині красувалася картина з каші й молока.

— Господи, який безлад! — Люсі ляснула малого по руці, і хлопчик насупився. На його обличчі з'явився вираз точнісінько, яку батька. Джо взагалі був на нього схожий: майже чорне волосся, темна шкіра. А ще так само ховався у собі, коли сердився. Проте малюк багато сміявся — це він перейняв від Люсі, дякувати Богу.

Уважний погляд матері здався Джо сердитим, тому він мовив:

— Пробач.

Люсі вимила йому обличчя над раковиною, а потім прибрала зі столу. Усі її думки займав той чоловік нагорі. Зараз його життю нічого не загрожувало, і вона ледь стримувала цікавість. Хто він такий? Звідки? Чому опинився посеред моря під час шторму? Чи є в нього родина? Чому в нього одяг робочого, руки службовця, а акцент південний?

Люсі збагнула, що не сприйняла б його появу так спокійно, якби жила десь не тут. Може, він дезертир, чи утікач, чи навіть військовий полонений? Але на такому самотньому острові інші люди сприймаються швидше як товариші, а не потенційні вороги. Було приємно бачити нове обличчя і не хотілося розводити якісь підозри. Промайнула не найприємніша думка: а може, вона просто як жінка раділа появі красивого чоловіка?.. Але Люсі швидко відкинула її.

Дурниці. Це все дурниці. Він настільки стомлений і хворий, що не може становити жодної загрози. Навіть на великій землі хіба б хтось міг не впустити непритомну та змоклу людину? Коли чоловікові стане краще, можна буде його розпитати — і якщо його відповіді будуть не надто правдоподібними, то вже тоді доведеться вийти на зв'язок завдяки Томовому радіопередавачу.

Закінчивши прибирати після сніданку, Люсі тихенько зайшла до Фабера. Він спав обличчям до дверей, і миттєво розплющив очі, як тільки вона на нього глянула. І знову цей страх — лише на мить.

— Ні-ні, я не турбуватиму. Просто хотіла переконатися, що з вами все гаразд, — прошепотіла Люсі.

Він нічого не відповів і знову заплющив очі.

Люсі спустилася униз, одягла плащ і високі чоботи, потім одягла так само Джо й пішла з ним надвір. Дощ продовжував лити наче з відра. Вітер просто жахав своєю силою. На даху справді не вистачало декількох плиток. Нахиляючись, щоб дощ не збив її з ніг, Люсі пішла до прірви. Одна рука жінки міцно стискала ручку Джо — малого легко могло здути. За дві хвилини вона пожалкувала, що взагалі вийшла з будинку. Дощ заливав за комір і в чоботи, і весь одяг уже промок. Джо, мабуть, теж мокрий, але дві хвилини надворі погоди не зроблять. Люсі хотіла спуститися на пляж.

Дійшовши до рампи, жінка зрозуміла, що зараз це неможливо: вузький дерев'яний місток став дуже слизьким, а через такий вітер легко втратити рівновагу і впасти просто на пляж, до якого шістдесят футів. Проте навіть звідси видовище було неабияке.

На берег густо набігали хвилі висотою з невеличкий будинок. Розбиваючись об берег, водяний вал здіймався вгору у вигляді знаку питання й шалено падав під самісіньку скелю. Бризки рясно обдавали обличчя Люсі після кожного удару хвилі. Жінка підхопила Джо на руки — і лише так змогла почути, що той радісно сміється. Усі інші звуки потопали в ревінні моря та вітру.

Було щось приємно моторошне в тому, щоб стояти так близько до прірви й дивитися на шалену боротьбу стихій. Перебувати наче у безпеці, але в той самий час на волосинку від краю... Коли тіло одночасно пронизує холодом вітру та жаром страху. Відчуття захоплювали, а в житті Люсі було не так і багато сильних вражень.

Жінка вже майже повернулася, щоб іти додому (щоб бодай Джо не захворів), як раптом помітила човен. Човном це, звичайно, складно було назвати — лишилися лише кілька великих шматків палуби та кіля. Хвилі розбивали їх об скелі, наче розсипані сірники. А судно було чимале! Так, один чоловік міг би ним керувати, але це було б непросто. Шторм не помилував навіть решток: складно було відшукати хоча б два шматки деревини, що були б і досі з'єднані разом.

Заради Бога, як той незнайомець взагалі примудрився вижити?

В уяві Люсі з'явився образ того, що б такі хвилі могли зробити з людиною, і жінка здригнулася. Джо відчув зміну її настрою і запропонував:

— Мамо, ходімо вже.

Люсі швидко повернулася та поспішила слизькою стежкою додому.

Мокрий одяг, капелюхи та чоботи вона розвісила на кухні, щоб вони просохли. Після цього Люсі знову піднялася, щоб провідати гостя, — цього разу він не розплющив очей, але чомусь жінці здалося, що він все одно впізнав її кроки і просто вдав, наче мирно спить.

Люсі із Джо вщент промокли, тому жінка вирішила набрати гарячу ванну, в яку посадила хлопчика. Раптом їй теж захотілося зігрітися, й вона залізла у воду до малого. Тепло приємно охопило її тіло, очі мимоволі заплющилися. Добре бути в теплому будинку з міцними стінами та слухати, як надворі вирує шторм.

Життя раптом стало вкрай цікаве: за одну ніч стався шторм, потонув корабель і з'явився дивний чоловік. І все це після трьох нудних років. Аби тільки він швидше прокинувся, щоб можна було його розпитати. Час уже готувати обід для чоловіків. У Люсі була овеча грудинка — можна приготувати тушковане м'ясо. Із цими думками жінка вилізла з води та витерлася. Джо залишився гратися зі стареньким гумовим котом. На стіні висіло дзеркало, й Люсі глянула на розтягнення шкіри, що залишилися після вагітності: вони ставали дедалі менш помітними, але повністю вже ніколи не зникнуть. Хоча засмага могла б трохи покращити їхній вигляд. А може, й не трохи! Хоча її живіт все одно нікого не цікавить... Нікого, крім неї.

— А можна я ще пограюся? Хвилиночку? — попросив Джо. Ось ця його «хвилиночка» могла розтягнутися й на півдня.

— Грайся, поки я одягаюся, — Люсі повісила рушник на гачок і повернулася до дверей.

Там стояв незнайомець. Вони зустрілися поглядами. Дивно, але Люсі не злякалася. У його погляді не було нічого, що могло б налякати її: ні похоті, ні насмішки, ні бажання. Гість не дивився на її груди чи ноги — він дивився просто в очі. А Люсі відповідала на його погляд — дещо шоковано, але не збентежено. На мить у голові Фабера промайнула думка: чому вона не заверещить, не прикриється руками й не лясне дверима в нього перед обличчям?

Зрештою у його погляді таки щось промайнуло (хоча, може, Люсі це здалося): захоплення, іскра веселощів, а потім — сум. І все — атмосфера змінилася, Фабер відвернувся, зачинив двері та пішов у свою кімнату. За мить Люсі почула, як під ним скрипнуло ліжко.

На неї чомусь навалилося страшенне почуття провини.

20

Персіваль Ґодліман зробив усе, що тільки міг.

У кожного поліцейського Британії була копія фотографії Фабера, і майже половина з них увесь час займалася винятково пошуками шпигуна. У містах перевіряли готелі і будинки відпочинку, вокзали й автостанції, кафе й торговельні центри, мости і навіть зруйновані будівлі, де ночували безхатченки. У селах обшукували сараї, покинуті будинки, зруйновані замки, ліси та поля. Опитували чи не кожного касира, заправника, працівника порома та податкового інспектора. Усі пасажирські порти й аеропорти перевіряли. На всіх паспортних контролях обов'язково висіла фотографія Фабера.

Поліцейські думали, що шукають убивцю. Звичайні полісмени знали, що він ножем убив двох людей у Лондоні. Трохи старші за званням довідалися, що одну з жертв зґвалтовано, мотиви нападу невідомі, а також вони знали про третє вбивство — напад на солдата в поїзді Юстон — Ліверпуль. І тільки головні констеблі та декілька офіцерів Скотленд-Ярду знали, що солдат тимчасово працював на МІ-5 і всіма справами наразі займаються розвідники.

У газетах теж усе виглядало так, наче це звичайний пошук убивці. У той же день, коли Ґодліман повідомив подробиці пресі, англійські вечірні газети надрукували матеріал. На жаль, ранкові видання Шотландії, Північної Ірландії та Уельсу не встигли, і там новини з'явилися тільки наступного дня. Жертву в Стоквеллі описали як начебто робітника з Лондона та вказали несправжнє ім'я. Ґодліман повідомив журналістам, що цей злочин стосується вбивства Уни Ґарден, скоєного в 1940 році, але в чому полягає той зв'язок він так і не пояснив. Журналісти також повідомили, що злочинець озброєний стилетом.

Дві ліверпульські газети швидко дізналися про вбивство в поїзді й почали цікавитися, чи не стосується воно лондонського вбивці, — обидві надіслали запит до місцевої поліції, отримали дзвінок від головного констебля і не надрукували жодної статті.

За підозрою в цих злочинах заарештували сто п'ятдесят сім високих чоловіків із темним волоссям. Усі з них, крім двадцяти дев'яти, змогли довести, що не скоювали вбивства. З рештою двадцятьма дев'ятьма говорили представники з МІ-5. Двадцять сім із них завдяки батькам, рідним і сусідам змогли довести, що народилися в Британії та в двадцятих роках жили тут — Фабер тоді був у Німеччині. Двох інших привезли у Лондон на допит до Ґодлімана. Обидва були неодружені, самотні, не мали живих родичів та часто переїжджали.

Перший чоловік був добре одягнений та упевнений у собі. Він безуспішно намагався переконати всіх, що живе в постійній мандрівці та час від часу наймається на якусь сезонну роботу. Ґодліман пояснив йому, що вони шукають німецького шпигуна і що МІ-5, на відміну від поліції, легко зможе посадити будь-кого у в'язницю до закінчення війни без зайвих питань. Окремо Ґодліман підкреслив, що не займається пошуком звичайних злочинців і що будь-яка інформація, яку він надасть військовому міністерстві, залишиться конфіденційною і не буде передана іншим органам. Почувши це, чоловік негайно зізнався, що він аферист, і дав адреси дев'ятнадцяти літніх жінок, у яких він за останні три тижні виманив коштовності. Ґодліман зі спокійною душею передав його поліції — навіщо тримати слово, дане професійному брехунові?

Останній підозрюваний теж швидко розколовся. Справа була в тому, що він зовсім не самотній — у нього є дружина в Брайтоні. А ще в Соліхаллі, Бірмінгемі, Кочестері, Ньюбері та Ексетері. Усі п'ять жінок того ж дня надали сертифікати про одруження. Цього теж відправили до в'язниці, і згодом на нього чекав суд.

Увесь цей час Ґодліман ночував у себе в кабінеті. Пошук тривав.

*

Бристоль, залізнична станція Темпл Мідс.

— Доброго ранку, міс. Чи не могли б ви проглянути ці знімки, будь ласка?

— Дівчата! Тут бобі[43] — він хоче показати нам свої фотографії!

— Нумо, міс, я ж серйозно. Просто скажіть: бачили ви його чи ні?

— Ой, який красунчик! Якби я тільки його бачила!

— Ви б так не казали, якби знали, що він накоїв. Будь ласка, покличте інших теж подивитися.

— Ніколи не бачила.

— Я теж ні.

— І я.

— Ні, не бачила, ні.

— Коли упіймаєте його, спитайте, чи не хоче він познайомитися з гарненькою дівчиною з Бристоля, добре?

— Дівчата, ну ви просто... Якщо вам дали штани і ви працюєте носильниками — це не означає, що треба поводитися, як мужики.

Вуліч, пором.

— Паскудний сьогодні день, еге ж?

— Доброго ранку, капітане. У морі, мабуть, ще гірше.

— Чим можу бути вам корисний? Ви ж не переправлятися через річку сюди прийшли?

— Я б хотів, щоб ви поглянули на це фото, капітане.

— Зачекайте-но, я візьму окуляри. Ні-ні, не хвилюйтеся, для навігації мого зору вистачає. А ось для того, щоб розгледіти щось зблизька, мені потрібні окуляри. Так-так...

— Як думаєте, бачили його колись?

— Пробачте, констеблю, ніколи.

— Ну, якщо побачите, то повідомте, будь ласка.

— Звичайно.

— Гарного вам плавання.

Лондон, Лік-стрит, 35, район Е1.

— Сержанте Райлі! Рада вас бачити!

— Пробач, Мейбл, що я так зненацька. Хто у вас тут зараз живе?

— Поважні люди, сержанте. Ви ж мене знаєте.

— Добре-добре. Але я ось чому прийшов: один із ваших поважних гостей випадково не переховується від армії?

— І давно ти займаєшся пошуками тих, хто ухиляється від служби?

— Ні-ні, я цим не займаюся. Я шукаю злочинця, але тобі він міг сказати, що ухиляється від армії.

— Слухай, Джеку. Якщо я скажу, що тут немає нікого, кого б я не знала, як саму себе, ти припиниш мені набридати?

— Чого б це я тобі вірив на слово?

— Згадай 1936 рік.

— Ти тоді була красивішою.

— Ти теж не молодшаєш.

— Ну гаразд. Але поглянь на фото. Якщо цей чоловік тут з'явиться, відразу повідомляй мені, добре?

— Обіцяю.

— Тільки відразу, чуєш?

— Добре-добре.

— Мейбл... Він зарізав жінку твого віку. Просто, щоб ти знала.

— Дякую.

— Ну, бувай.

— Бережи себе, Джекі.

Кафе «У Білла», шосе А-30, поблизу Багшота.

— Білле, чаю, будь ласка. Дві ложечки цукру.

— Доброго ранку, констеблю Пірсоне. Паскудна погода, еге ж?

— А що там таке на тарілці, Білле? Камінці з Портсмута, чи що?

— Булочки з маслом, як ви бачите.

— А, ну якщо так, то давай дві. Так, хлопці! Якщо хтось хоче, щоб його вантажівку перетрусили з низу до верху, нехай зараз виходить із зали! Так, добре. А тепер, будь ласка, подивіться на ось цю фотографію.

— А навіщо ви його шукаєте, констеблю? Невже їхав на велосипеді без фари?

— Гаррі, передавай фотографію по колу. Я хочу, щоб усі подивилися. Хлопці, ніхто його випадково не підвозив?

— Я — ні.

— Ні, я теж ні.

— Пробачте, констеблю...

— Ніколи його не бачив.

— Дякую, хлопці. Ну, якщо раптом побачите його, повідомляйте. Бувайте!

— Пробачте, констеблю.

— Так, Білле?

— Ви не розплатилися за булочки.

— Вважайте, що я конфіскував їх як речові докази.

Заправна станція Сметвіка, Карлайл.

— Доброго ранку, місіс. Можна вас на хвилиночку?

— Так-так, офіцере. Зараз тільки відпущу цього джентльмена. Сер, дванадцять фунтів шість пенсів. Дякую, до побачення.

— Як ідуть справи?

— Кепсько, як завжди. Чим можу допомогти?

— А можна, ми на хвилинку зайдемо всередину?

— Так, заходьте. Слухаю.

— Гляньте, будь ласка, на ось це фото і скажіть, чи не купував цей чоловік у вас нещодавно пальне?

— О, ну зараз такі часи, що це буде неважко. Клієнтів уже не те, що раніше. Давайте... А ви знаєте, він таки був у мене!

— Коли?

— Позавчора, вранці.

— Ви впевнені?

— Ну, він зараз старший, ніж на цьому фото, але так, я впевнена. Це він.

— На якій машині він приїхав?

— На сірій. Я не надто добре розбираюсь у марках. Узагалі-то це заправка мого чоловіка, але він на флоті зараз.

— Хоча б як вона виглядала? Спортивна? Чи може лімузин?

— Стара така машина. Верх із брезенту, піднімається. На два місця. Виглядає дещо спортивною. А ще має каністру біля підніжки — я заливала в неї пальне.

— А одяг його не пригадаєте?

— Ой, та ні... Наче якась робоча одіж.

— Високий?

— Так, вищий, ніж ви.

— Точно він! У вас тут є телефон?

*

Вільяму Дункану було двадцять п'ять років. Здоров'я в нього було пречудове, зріст досягав п'яти футів десяти дюймів, а вага — ста п'ятдесяти фунтів. Завдяки життю на свіжому повітрі, відсутності потягу до тютюну, алкоголю та нічних гулянок, стан його навряд чи міг погіршитися. Та все ж хлопець був не в армії.

Він був звичайнісінькою дитиною — ну, може, трохи розумово відставав від однолітків. Але у віці восьми років його мозок зовсім припинив розвиватися. Не було ніякої травми — принаймні ніхто про це не казав. Жодного логічного пояснення цього феномена. Однак пройшло ще кілька років, перш ніж люди помітили проблему. У віці десяти років Вільям був просто не такий розумний, як інші діти. У дванадцять — дещо дурніший. У п'ятнадцять уже стало зрозуміло, що він пришелепуватий, а у вісімнадцять його почали звати Віллі-дупель.

Батьки хлопця належали до таємничого релігійного угруповання фундаменталістів, членам якого було заборонено одружуватися з кимось, хто ходив до іншої церкви (оскільки група була нечисленна, то, можливо, саме це й могло пояснити слабоумство хлопця). Звісно ж, батьки відчайдушно молилися за нього та навіть відвезли до спеціаліста в Стерлінг. Лікар літнього віку протестував Віллі та, дивлячись на батьків понад своїми золотими окулярами-половинками, повідомив, що розумовий розвиток хлопця зупинився приблизно на рівні восьмирічної дитини і що їхній син ніколи вже не виросте. Батьки продовжили молотися, підозрюючи, що таке випробовування послав їм Господь, та чекали зустрічі з уже здоровим Віллі в раю. Проте молитви ніяк не позбавляли хлопця від необхідності працювати.

Що може робити восьмирічна дитина? Наприклад, пасти корів. От Віллі-дупель і став чабаном.

Випасаючи своє стадо, хлопець побачив машину. Спочатку він подумав, що там коханці. Про них він знав. Тобто знав, що бувають коханці й що в темних місцях на кшталт кущів, кінотеатрів чи гаїв вони роблять одне з одним речі, про які не можна говорити. А ще юнак знав, що обговорювати це взагалі не можна, тому Віллі швидко прогнав корів повз кущ, за яким стояв двомісний «Морріс Коулі» 1924-го року (про машини він знав багато, як і будь-який восьмирічний хлопець). Тож доклав максимум зусиль, щоб не дивитися, що там усередині, — щоб не побачити гріха.

Віллі відігнав своє невеличке стадо в корівник на доїння, а сам побіг додому, оминаючи машину десятою дорогою. Юнак повечеряв, старанно прочитав батькові розділ з книги Левіт і пішов спати й дивитися сни про коханців.

Наступного вечора машина була досі там.

Незважаючи на всю свою невинність, Віллі знав, що не можуть коханці робити оту штуку двадцять чотири години поспіль. Тому хлопець підійшов і зазирнув у машину. Там нікого не було. Земля під капотом була чорна від мастила, і Віллі спало на думку інше пояснення: авто зламалося і водій його тут покинув. Юнака не здивувало те, що машина була захована в кущах. Того ж вечора він сказав фермерові в корівнику про свою знахідку:

— На стежці біля шосе стоїть поламане авто.

Фермер, великий чоловік з густими світлими бровами, насупився.

— І що, поруч нікого немає?

— Нікого. Воно там ще вчора стояло.

— А чого ж ти вчора мені не сказав?

Віллі почервонів.

— Ну... я думав... може, там коханці...

— Ой ти ж горе! — фермер поплескав Віллі по плечі, бо видно, що він не хитрує, а дійсно соромиться. — Ну, біжи додому, а я з цим розберуся.

Закінчивши доїння корів, фермер пішов подивитися на ту машину. Ось його вже зацікавив той факт, що авто сховане в кущах. Про лондонського вбивцю зі стилетом він уже чув. Звісно, чоловік не зразу пов'язав розшук із цією машиною, але подумав, що авто може стосуватися якогось іншого злочину. Після вечері фермер послав старшого сина верхи в село, щоб той зателефонував до поліції Стерлінга. Не встиг син повернутися додому зі своїм конем, як офіцери вже були на місці. Полісменів приїхало не менше десятка — всі просто чемпіони з чаювання. Фермер та його дружина не лягали півночі, підливаючи їм у чашки.

Віллі покликали розповісти свою історію — він знову розказав, як уперше побачив машину (і знову почервонів, пояснюючи, чому не розповів відразу). За всю війну там не було ще веселішої ночі.

*

Того вечора Персіваль Ґодліман готувався до чергової — четвертої поспіль — ночівлі на роботі. Для цього він з'їздив додому помитися, перевдягтися та зібрати деякі речі.

Домівкою наразі він називав службову квартиру в Челсі, яку можна було б вважати маленькою, якби там не жив самотній чоловік. Усюди, крім кабінету, було чисто й охайно: прибиральниці не дозволяли заходити в цю кімнату, тому там було просто звалище книг і документів. Меблі, звісно ж, були довоєнні, але доволі вишукані. У вітальні на професора чекали зручні шкіряні крісла біля грамофона, а в кухні було повно майже новеньких приборів. Загалом, затишна квартирка.

Поки набиралася ванна, Ґодліман вирішив викурити цигарку: він нещодавно перейшов із люльки на цигарки, бо з тим тютюном надто багато мороки. На стіні перед ним висів найбільший його скарб — середньовічна картина з фантастичним сюжетом руки Ієроніма Босха. Це була сімейна реліквія, й Ґодліман навіть у часи бідності її не продав. А ще вона йому просто подобалася.

Уже сидячи у ванні, чоловік згадав про Барбару Дікенс та її сина Пітера. Він ще нікому про неї не казав — навіть Блоггсу. Хоча, коли вони говорили про повторне одруження, він уже збирався, але увійшов полковник Террі та урвав їхню бесіду. Барбара була удовою: її чоловік загинув у боях на початку війни. Про її вік він не питав — на вигляд близько сорока (але оскільки її сину було двадцять два, то ставало зрозуміло, що насправді жінка трохи старша). Вона працювала над перекладами перехоплених німецьких повідомлень. Яскрава жінка — розумна й приваблива водночас. А ще заможна. До початку оцієї гарячки з переслідуванням вони тричі разом вечеряли, і вона, здається, закохалася в нього.

Її син, Пітер, служив у чині капітана — Барбара їх познайомила, й хлопець сподобався Ґодліману. Але був один нюанс, якого не знали ні Барбара, ні її син: хлопця планували відправити в Нормандію. Це й стало ще однією причиною будь-що упіймати Голку.

Ґодліман виліз із ванни й почав ретельно бритися. Чи закоханий він у неї? Важно сказати, що має відчувати закоханий чоловік середнього віку. Звісно, не варто очікувати такого вибуху емоцій, як у юності. Якщо це симпатія, захоплення, ніжність і деяка хіть — то так, він закоханий.

Чоловік відчував потребу розділити з кимось життя. Так, після смерті дружини багато років він прагнув лише самотності та можливості займатися улюбленою справою, але з початком роботи в МІ його вабило спілкування: усі ці вечірки, зайнятість допізна, атмосфера значущості, робота з фанатиками, що живуть на межі ризику. Після війни це захоплення зникне, звісно ж, але дещо залишиться. Наприклад, бажання говорити з кимось про свої успіхи й розчарування, відчувати іншу людину поруч у ліжку, мати когось, кому можна сказати: «Ти тільки подивись-но на це! Хіба це не чудово?!»

Війна приносить спустошення, пригнічує та виснажує, але на війні в нього є друзі. Якщо мир принесе самотність, Ґодліман більше не зможе бути щасливим.

Наразі найбільшою розкішшю в його житті були чиста білизна та випрасувана сорочка. Спакувавши додатковий одяг у валізу, чоловік сів випити ще скляночку віскі, перш ніж повертатися на роботу. На вулиці на нього чекав водій у конфіскованому «Даймлері», проте п'ять хвилин погоди не зроблять. Як тільки Ґодліман витяг люльку, задзвонив телефон. Він зітхнув, відклав свій пристрій для куріння і запалив цигарку. Апарату квартирі був під'єднаний до мережі військового міністерства. Телефоністка повідомила, що дзвонив головний суперінтендант Далкейт зі Стерлінга. У слухавці клацнуло, і професор мовив:

— Ґодліман слухає.

— Ми знайшли ваш «Морріс Коулі», — відразу повідомив той.

— Де?

— На А-80, на південь від Стерлінга.

— Усередині нікого?

— Нікого. Машина зламана. Стоїть там щонайменше добу. Її зігнали з шосе на грунтову дорогу та сховали в кущах. Хлопчина з ферми знайшов.

— Десь поряд є автобусна зупинка чи залізничний вокзал? Пішки дістатися можна?

— Ні, пішки не дійдеш.

— Інших варіантів немає. Він або пішов звідти пішки, або ж його хтось підібрав на дорозі.

— Ага.

— Міг би я вас попросити опитати місцевих?

— Уже опитуємо. Може, хтось його бачив або навіть підвозив.

— Добре. Доповідайте мені новини. У Ярд я сам повідомлю. Дякую, Далкейте.

— На зв'язку, сер.

Ґодліман повісив слухавку та попрямував у кабінет, де тримав атлас залізничних шляхів Британії. Так, Лондон, Ліверпуль, Карлайл, Стерлінг... Фабер прямує на північний схід Шотландії.

Можливо, треба ще раз обдумати теорію про те, як саме німець спробує втекти. Найкращий спосіб забратися з країни — через нейтральну Ірландію. А от східне узбережжя Шотландії зараз навпаки є центром військових подій. Чи можливо, що Фабер вирішив продовжити розвідку навіть тоді, коли МІ-5 ідуть за ним назирці? У шпигуна на це вистачило б мужності, але ймовірність все одно була малою. У Шотландії йому не вдасться дізнатися нічого важливішого за те, що він уже має.

Висновок тільки один: Фабер намагається втекти через східне узбережжя. Які в нього варіанти? Дочекатися невеличкого літака десь на болотах. Украсти судно та перетнути Північне море. Дочекатися субмарини десь біля берега. Сісти на пасажирський корабель однієї з нейтральних країн та дістатися Балтики, а там через Швецію виїхати в окуповану Норвегію... Варіантів багато.

Треба повідомити останні новини в Скотленд-Ярд. Вони накажуть усім шотландським поліцейським шукати людей, які підібрали пасажира під Стерлінгом. Не встиг професор узяти слухавку, як телефон знову задзвонив.

— Ґодліман слухає.

— На зв'язку містер Річард Портер, Абердин, — повідомила телефоністка.

— Добре, з'єднуйте. Слухаю вас.

— Це Річард Портер. Я член місцевого комітету з охорони правопорядку.

— Чим я можу бути вам корисний?

— Друже, ви розумієте, тут така неприємна ситуація...

Ґодліман закликав до своєї терплячості.

— Продовжуйте.

— Ви шукаєте того чоловіка — вбивцю з ножем. Тут така справа... Думаю, я його підвіз на своєму авто.

Ґодліман стис слухавку.

— Коли?

— Позавчора вночі. Я їхав по шосе А-80, і під Стерлінгом у мене зламалася машина. Просто посеред ночі, уявіть-но собі! І тут підходить цей чолов'яга — пішки підходить — і лагодить мені машину. Швидко та просто...

— Де ви його висадили?

— А тут, в Абердині. Він сказав, що їде в Банф. Справа в тому, що вчора я майже весь день проспав і лише сьогодні дізнався про...

— Містере Портере, не вибачайтесь. Дуже дякую за ваш дзвінок.

— Ну, тоді до побачення.

Ґодліман знову викликав телефоністку.

— Будь ласка, з'єднайте мене з містером Блоггсом. Він у Карлайлі.

— Він якраз чекає на лінії, сер.

— Чудово!

— Алло, Персі? Є якісь новини?

— Знову напали на слід, Фреде. Він кинув свого «морріса» під Стерлінгом та зловив машину до Абердина.

— До Абердина?!

— Думаю, він планує проскочити сходом.

— І давно він в Абердині?

— Думаю, приїхав учора вранці.

— Якщо так, то він точно не встиг забратися звідти. Там страшенний шторм — такого вже ніхто й не пам'ятає. Отже, якщо тільки він не відплив відразу, то він ще там. Шторм почався вчора ввечері — жоден корабель не виходив. Там навіть літак зараз не сяде.

— Чудово! Давай туди — і поквапся. А я зв'яжуся з місцевими поліцейськими. Подзвони мені з Абердина.

— Уже виїжджаю.

— І ще, Фреде...

— Що таке?

— Ми з тобою упіймаємо того покидька!

Ґодліман уже повісив слухавку, а Фред продовжував реготати.

21

Коли Фабер прокинувся, за вікном була вже майже ніч. На горизонті зникали останні сутінкові фарби. Шторм навіть і не думав вщухати — дощ важко туркотів дахом і виливався через краї жолоба, а вітер шалено гатив по будинку.

Біля ліжка на столику стояла маленька лампа — агент увімкнув її та без сил знову звалився на подушку. Страшно бути настільки безпорадним. Якщо людина вірить у те, що владу має лише той, хто сильніший, то вона не може дозволити собі проявити слабкість. Фабер відчув на собі недоліки власної ідеології. Його ніколи не полишав страх, і, можливо, саме тому він протримався так довго. Після стількох років постійного жаху агент уже був не здатний відчути себе в безпеці. Чоловік розумів — так, як всі ми іноді розуміємо найглибші свої мотиви, коли аналізуємо власну поведінку, — що саме через цю неспроможність відчувати він обрав професію шпигуна. Адже лише такий стиль життя міг дозволити вбити будь-кого, хто б становив навіть найменшу загрозу. І агент боявся бути слабким. Він до нестями жахався стати від когось залежним — навіть від вищих чинів.

Ось так, лежачи на дитячому ліжку в рожевій спальні, Фабер аналізував стан свого тіла. Синці покривали чи не кожен сантиметр, але кістки наче були цілими. Гарячки не було — організм витримав цілу ніч у морі та не підчепив навіть бронхіту. Шпигуна просто охопила слабкість. Не виснаження, а щось більше. Фабер згадав, як досяг кінця рампи — тоді здавалося, що він от-от помре. Може, той ривок завдав якоїсь непоправної шкоди?

Його речі теж були з ним: бляшанка з плівкою, примотана до грудей, стилет, що ховався в лівому рукаві, гроші й документи — тепер вони лежали в кишені чужої піжами. Зрештою Голка стягнув із себе ковдру й сів, звісивши ноги додолу. На якусь мить у голові запаморочилось, але за хвилину Фабер устав, узяв халат і пішов у ванну. Головне, не думати про себе як про інваліда.

Коли він повернувся, на ліжку лежав його випрасуваний одяг: білизна, комбінезон і сорочка. Тут він раптом згадав, як вранці бачив голу жінку. Дивна вийшла ситуація — складно навіть якось її інтерпретувати. Вродлива жінка.

Одягався Фабер дуже повільно. Хотілося поголитися, але для цього потрібно було запитати в господаря, перш ніж позичати бритву: деякі чоловіки ставилися до леза так само ревниво, як до жінки. На столику лежав пластмасовий дитячий гребінець — ним агент вирішив скористатися без дозволу.

Відображення у дзеркалі викликало мало приводів для гордощів: звісно, деякі жінки могли б назвати його привабливим, але точно не всі. У Фабера було більше коханок, ніжу більшості середньостатистичних чоловіків, але це скоріше через його апетит, ніж через якусь особливу привабливість. Достатньо просто мати гідний вигляд — не обов'язково бути красенем.

Закінчивши роздивлятися себе у дзеркалі, шпигун обережно спустився у вітальню. Сходи швидко його виснажили, і агенту довелося хапатися за перила на кожному кроці, обережно долаючи сходинку за сходинкою. Біля дверей у вітальню Фабер зупинився. Звідти не чулося ні звуку. Шпигун попрямував у кухню й постукав у двері. Подружжя саме закінчувало вечеряти.

Жінка підвелася йому назустріч:

— О, ви вже встали! Може, вам би краще було ще полежати?

Фабер дозволив посадовити себе на стілець.

— Дякую, але краще не заохочуйте мене вдавати з себе хворого.

— Думаю, ви не зовсім усвідомлюєте, що вам довелося пережити, — зауважила Люсі. — Хочете поїсти?

— Якщо це вас не обтяжить...

— Звісно ж ні, не кажіть дурниць. Тут ще лишився гарячий суп для вас.

— Це так мило з вашого боку, а я навіть імен ваших не знаю.

— Девід та Люсі Роуз, — жінка вже налила миску супу й поставила перед ним. — Девіде, будь ласка, поріж ще хліба.

— Мене звати Генрі Бейкер, — відрекомендувався Фабер чомусь цим ім'ям, хоча й не мав відповідних документів. Треба було назватися Джеймсом Бейкером (ім'я Фабера, звичайно ж, не варто було використовувати), але чомусь агенту захотілося, щоб ця жінка називала його Генрі — англійський варіант його справжнього імені Генріх. Та нічого — завжди можна сказати, що насправді його звати Джеймс, але всі називають його Генрі.

З першою ложкою супу в нього прокинувся страшенний апетит, і Фабер швидко знищив усю порцію та хліб. Люсі засміялася. Жінка широко відкривала рота, показуючи чудові білі зуби, а її очі радісно звужувалися. Гарний сміх.

— Насипати вам ще?

— Не відмовлюся.

— Схоже, вам уже набагато краще. Та ваша блідість зникає.

Фабер дійсно почувався набагато краще. Другу порцію він їв повільніше, але скоріше з ввічливості, ніж через тамування голоду.

— А як же вийшло, що ви опинилися в морі в такий шторм? — спитав Девід. Це він вперше заговорив.

— Девіде, не треба його турбувати тими питаннями.

— Ні-ні, питайте. Якщо чесно, то я вчинив, як останній дурень. З початку війни я вперше вибрався порибалити, і просто не зміг дозволити погоді мене спинити. Ви любите рибалити?

— Ні, я вівчар, — Девід труснув головою.

— Багато у вас тут робітників?

— Лише старий Том.

— То, мабуть, багато на острові ферм?

— Ні. Ми живемо на цьому боці острова, а Том — на іншому, крім нас та овець, тут нікого нема.

Фабер повільно покивав головою. Це дуже добре. Жінка, інвалід, дитина та старий — вони не стануть на заваді. Сил наче додалося.

— А як же ви підтримуєте зв'язок із великою землею?

— Раз на два тижні приходить човен. Має ось прийти у понеділок, але якщо шторм не вгамується, його не буде. У Тома є радіопередавач, але ми можемо його використовувати лише в невідкладних ситуаціях. Якби, наприклад, вас шукали чи вам потрібна була термінова допомога — я міг би відправити повідомлення. Але наче потреби немає. Та й однаково за вами ніхто не зможе приїхати, поки шторм не вщухне. А як вщухне — все рівно прийде човен.

— Зрозуміло, — Фабер приховав свою радість. Його давно турбувала необхідність викликати субмарину в понеділок. У вітальні він бачив звичайний приймач — за потреби його можна буде допрацювати та зробити простий передавач. Але якщо тут був готовий — так тільки простіше. — А навіщо Томові передавач?

— Він член корпусу спостереження. Абердин обстріляли в липні 40-го, але не було жодного попередження — тоді постраждало п'ятдесят осіб. Ось вони й звернулися до Тома. Слух у нього кращий, ніж зір.

— Мабуть, літаки налетіли з Норвегії.

— Я теж так думаю.

Люсі підвелася.

— Може, перейдемо у вітальню?

Чоловіки вийшли слідом за нею. Фабер не відчув ні слабкості, ні запаморочення. Стало сил навіть притримати двері для Девіда, який під'їхав до вогню. Люсі запропонувала бренді, але Фабер відмовився, і жінка налила на двох.

Тим часом шпигун уважно розглядав подружжя. Люсі була дійсно вродливою жінкою: овальне обличчя, широко посаджені очі чудового бурштинового, яку котів, кольору і густе темно-руде волосся. Під її чоловічими широкими штанами та светром ховалася розкішна жіноча фігура. Варто їй тільки трохи завити волосся, одягти шовкові панчохи та вечірню сукню — і від неї буде неможливо відірвати очі. Девід теж був гарним чоловіком, якщо не брати до уваги тінь темної щетини. З його майже чорним волоссям та темною шкірою він був схожий на вихідця із середземноморських країн. Мабуть, він високий, якщо ноги пропорційні решті тіла. Руки виглядають сильними — не дивно, стільки років штовхати візок.

Загалом, красива пара. Але відчувалось, що між ними щось не так. Не те щоб Фабер знався на шлюбі, але багаторічний досвід пошуку інформації навчив його читати мову тіла та розуміти, коли хтось боїться, приховує щось, бреше або ж, навпаки, почувається упевнено. Люсі та Девід ледь дивилися одне на одного і ніколи не торкалися. З Фабером вони обоє спілкувалися більше, ніж між собою. Вони нагадувати індиків, які ніколи не наближаються одне до одного, намагаючись залишити якомога більше простору навколо себе. Напруга між ними відчувалася така, наче вони були як Сталін та Черчилль: їх примусили бути разом, щоб здолати третього ворога. Яка ж страшна трагедія може стояти за такою ненавистю? Атмосфера в їхньому милому будиночку, незважаючи на безліч килимків, яскраві кольори, акварелі та камін, більше нагадувала емоційний автоклав. Жити так на самоті з дитиною та старим, мати такі стосунками... Фабер колись у Лондоні бачив п'єсу якогось американського автора зі схожим сюжетом. Авторства Теннессі, здається.

Девід проковтнув залишки бренді й мовив:

— Вибачте, я вже піду спати. Щось спина знову стріляє.

— О, пробачте, я вас затримав, — підвівся Фабер.

— Та ні, ви ж спали увесь день. Звісно, вам не хочеться знову лягати. Крім того, Люсі, мабуть, цікаво з вами потеревенити. Я б і сам залишився, якби не спина. Вона ж мала б ділити навантаження з ногами, але тепер ні.

— Може, випий дві пігулки сьогодні, — Люсі взяла з полички баночку й дістала для нього таблетки. Девід ковтнув їх, наче цукерки.

— Тоді на добраніч, — чоловік виїхав з кімнати.

— На добраніч, Девіде.

— На добраніч, містере Роуз.

За мить Фабер почув, як Девід підтягується сходами. Цікаво, як саме він рухається?

Люсі почала говорити — наче для того, щоб гість не чув шуму зі сходів.

— Містере Бейкере, звідки ви?

— Будь ласка, називайте мене Генрі. Я з Лондона.

— Я вже давно не була у Лондоні. Від старого міста, мабуть, нічого не залишилося.

— Місто змінилося, звичайно ж, але не так сильно, як вам здається. Коли ви були там востаннє?

— У сороковому, — Люсі долила собі бренді. — З тих пір, як ми сюди переїхали, я тільки один раз виїжджала з острова. Коли народжувала дитину. Але зараз однаково важкувато подорожувати, еге ж?

— А чому ви сюди переїхали?

— Ну, — Люсі сьорбнула зі склянки та втопила погляд у вогонь.

— Мабуть, мені не варто питати...

— Нічого. У день нашого весілля сталася аварія. Девід втратив ноги. Він мав стати військовим пілотом, але... Ми тоді захотіли втекти кудись. Можливо, це було неправильним рішення, але тоді здавалося, що це єдиний вихід.

— Ну, це пояснює його бажання сховатися у мушлю.

— А ви спостережливий, — жінка кинула на нього гострий погляд.

— Та це відразу впадає в око, — спокійно пояснив Фабер. — Ви не заслуговуєте на таке нещасливе життя.

— Надто багато ви бачите, — Люсі закліпала очима.

— Тут нічого і дивитися. Нащо ж докладати стільки зусиль, якщо не виходить?

— Навіть не знаю, що тут сказати. Хочете почути якесь кліше? Весільні обітниці, дитина, війна. Може, є й інша відповідь, але мені бракує слів.

— Почуття провини, — підказав Фабер. — Але ви ж, мабуть, думали про те, щоб піти від нього?

Вона шоковано похитала головою:

— Та звідки ви все це знаєте?

— За чотири роки на самоті ви втратили вміння приховувати власні почуття. Крім того, збоку завжди краще видно.

— А ви були одружені?

— Ні. Саме про це я й кажу.

— А чого ж ні? Вам би треба було.

Прийшла черга Фабера розглядати вогонь. Дійсно, чого ж він не одружився? На поверхні було виправдання — робота. Але цього їй розповідати не можна. І це не пояснення, якщо чесно.

— Я не дозволяв собі нікого достатньо сильно кохати, — раптом відповів шпигун.

Він не встиг обдумати відповідь і тепер гадав, чи це правда. Люсі якось вдалося пробити його захист — і саме тоді, коли він вважав, що сам розбив її вщент.

Якийсь час панувала тиша. Вогонь згасав, і краплі дощу, що падали крізь димохід, шипіли на вугіллі. Шторм не втратив у силі. Фабер згадав останню свою жінку. Гертруда. Це було сім років тому, але пам'ять швидко намалювала її образ у вогні: типове для німецьких жінок кругле обличчя, світле волосся, зелені очі, красиві груди, трохи завеликі стегна, хворі стопи. З такими коханками легко знайомитися десь у поїзді: вони нестримні та несамовито люблять секс... Вона улещувала його, захоплювалася його розумом (так вона казала) та тілом (про це й говорити не треба було). Гертруда заробляла на життя тим, що писала популярні пісеньки — він слухав тексти в її крихітній берлінській квартирці на першому поверсі. Не надто прибуткова була робота. Фабер згадав її оголене тіло в неохайній спальні та всі ті дивні речі, що вони робили. Гертруда просила завдавати їй болю, пестити самого себе чи то лежати абсолютно нерухомо, поки вона сама займалася з ним коханням...

Фабер труснув головою, проганяючи ті спогади. Він уже давно не згадував нічого такого. Думки про це позбавляли спокою. Агент підвів очі на Люсі.

— А ви добряче замислилися, — усміхнулася вона.

— Та щось спогади зовсім захопили... Усі ці розмови про кохання.

— Пробачте, не варто було мені вас турбувати.

— Ви і не турбуєте.

— Сподіваюсь, що спогади були приємні.

— Дуже приємні. А ваші? Ви теж кудись поринули.

— Я думала про майбутнє, а не про минуле, — знову усміхнулася Люсі.

— І про що ж саме ви думали?

Вона хотіла відповісти, а потім передумала. Потім ще раз. В очах з'явилася якась напруга.

— Думаю, ви хочете знайти іншого чоловіка, — почав Фабер. Навіщо взагалі він це робить? — Він буде слабший, ніж Девід, і не такий вродливий. Але, може, саме за цю слабкість ви його й покохаєте. Він буде розумний, але не дуже заможний. Співчутливий, але не сентиментальний. Люблячий, дбайливий...

Склянка в руках Люсі тріснула, і шматочки скла розсипалися по килиму та її штанях. Вона наче й не помітила цього. На руці виступила кров, і Фабер став перед нею на коліна й узяв її долоню.

— Ви поранилися.

По її щоках текли сльози.

— Пробачте мені, — мовив він.

Скло лише поверхнево розрізало шкіру. Люсі витягла з кишені носовичок та витерла кров. Фабер відпустив її долоню й почав збирати скло. Треба було поцілувати її, коли момент був слушний. Але вже пізно. Агент склав залишки склянки на камінну поличку.

— Я не хотів вас засмучувати.

Люсі прибрала носовичок та оглянула поріз, з якого й досі йшла кров.

— Треба перев'язати, — запропонував він.

— Візьміть на кухні бинт.

Фабер знайшов моток бинту, ножиці і шпильку, налив у мисочку трохи гарячої води та повернувся у вітальню. Поки його не було, Люсі приховала залишки сліз. Чоловік почав промивати її палець теплою водою, а жінка просто сиділа та спостерігала за ним, за його обличчям. Він закінчив робити невеличку пов'язку й підняв на неї очі. Неможливо було зрозуміти, про що вона думає. Фабер різко підвівся. Усе зайшло надто далеко, потрібно це закінчувати.

— Мені краще піти спати.

Вона кивнула.

— Пробачте, що я...

— Годі вже вибачатися, вам це не личить, — сухо мовила вона. Мабуть, жінка теж відчула, що все це вийшло з-під контролю.

— А ви ще не лягаєте?

Вона похитала головою.

— Ну, то я... — він підійшов до дверей і притримав їх для неї. Вона пройшла повз нього, не дивлячись йому в очі. Фабер провів її поглядом на сходах, не маючи змоги відкинути думки про її оголене тіло, про стегна, вкриті якимось шовком, про довгі ноги в панчохах замість цих сірих штанів та на високих підборах замість старих капців.

Нагорі на сходах жінка повернулася та тихенько мовила:

— На добраніч.

— На добраніч, Люсі.

На якусь мить вона затримала погляд, і він простяг до неї руку. Вона злякалася цього жесту, швидко розвернулася та зникла у спальні, зачиняючи за собою двері. А Фабер так і лишився стояти в коридорі з відкритим ротом. «Цікаво, про що ж вона думає? І про що думаю я сам?» — досі не міг заспокоїтися шпигун.

22

Блоггс швидко мчав крізь нічну темряву в конфіскованому «Санбім-Талбот» із двигуном збільшеної потужності. Горбисті шотландські дороги були слизькими від дощу, а де-не-де навіть провалювалися у великих калюжах. Злива заливала скло, а на верхівках пагорбів дуло так, що здавалося, ніби машину просто скине в болото. Миля за милею Блоггс вдивлявся в крихітний шматочок скла, який розчищало двірником, намагаючись розгледіти дорогу через зливу. На північ від Единбурга чоловік випадково задавив трьох зайців. Колеса машини просто розплющили їхні крихітні тіла. Який жах. Швидкість він не скинув, але ще довго думав, чому взагалі ті створіння не сплять уночі.

Від постійної напруги почала боліти голова, а від сидіння в одній позі Блоггсу заломило спину. А ще хотілося їсти. Він відкрив вікно, щоб нічний вітер хоч трохи його збадьорив, але чоловіка просто залило дощем, тому довелося відмовитися від цієї ідеї. Блоггс чомусь загадав Голку — чи Фабера, чи як там він зараз себе називав, — у шортах і з кубком у руках. Щаслива усмішка. Було видно, як він радів цій перемозі. Зараз Голка був на добу попереду і мав перевагу, бо тільки він один знав, куди саме прямує. Блоггс із задоволенням позмагався би з ним, якби так багато не стояло на карті.

На мить чоловік задумався, що робитиме, коли опиниться сам-на-сам з Фабером. «Застрелю його, мабуть, поки він мене не вбив», — подумав Блоггс. Голка — професіонал, із такими людьми не жартують. Найчастіше шпигунами стають любителі: розчаровані революціонери, як праві, так і ліві; романтики, зачаровані шпигунськими історіями; люди, що шукають грошей чи уваги жінок, а ще жертви шантажу. Професіоналів було мало, і ось вони й були дійсно небезпечними, бо знали свою справу. І не знали жалю.

В Абердині Блоггс був за годину чи дві до світанку. Ще ніколи він так не радів тьмяним вуличним ліхтарям. Чоловік і гадки не мав, де тут поліцейський відділок, і було ще занадто рано, щоб запитати в когось. Він їхав, аж поки не побачив знайомий блакитний ліхтар (звісно, теж приглушений задля маскування).

Припаркувавши машину біля дверей, Блоггс кинувся усередину. Тут на нього вже чекали, а на телефоні якраз був Ґодліман — місцеві поліцейські сприймали його як великого начальника з Лондона. Його запросили в кабінет Алана Кінсайда, головного детектива-інспектора. Крім нього й чоловіка, віком десь за п'ятдесят, у кабінеті було ще троє офіцерів. Присутні потисли один одному руки й Блоггс миттю забув їхні прізвища.

— Швидко ж ви доїхали з Карлайла! — зауважив Кін сайд.

— Ледь не розбився, — відповів Блоггс. — У вас тут не знайдеться якогось бутерброда?..

— Ну звісно ж, — Кінсайд висунувся за двері і щось крикнув. — Зараз принесуть.

Стіни тут були білі та вже потерті, під ногами скрипіли дошки підлоги, а всі меблі виявилися вкрай прості: стіл, декілька стільців і шафа для документів. Ніяких прикрас, жодних фотографій чи особистих речей. Просто на підлозі стояла таця із брудними чашками, а в повітрі висів густий тютюновий туман. Відразу відчувалося, що тут працювали всю ніч.

Кінсайд носив маленькі вуса, уже з сивиною, та окуляри. Високий, на вигляд розумний, у сорочці з короткими рукавами та штанах на підтяжках — типовий британський поліцейський. На таких тримається вся Англія. Він говорив із відчутним місцевим акцентом — видно було, що чесно просувався по службі. Зважаючи на його вік, він це робив повільніше, ніж Блоггс.

— Що вам відомо про цю справу? — запитав Блоггс.

— Небагато. Ваш головний, Ґодліман, каже, що вбивства в Лондоні — найменше, за що його можна заарештувати. Ми знаємо, звідки ви, тому неважко второпати, що тут до чого. Очевидно, що він небезпечний шпигун.

— Саме так, — підтвердив Блоггс.

Той кивнув.

— Що ви вже встигли зробити?

Кінсайд закинув ноги на стіл.

— Він же приїхав два дні тому, правильно?

— Так.

— Власне, тоді ми й почали його шукати. У нас є фото — думаю, зараз уже в кожного поліцейського в графстві воно є.

— Добре.

— Ми перевірили готелі та пансіонати, вокзал та автостанцію. Перевіряли уважно — хоча спочатку ми й не знали точно, що він тут. Щоправда, результатів нуль. Зараз ми знову перевіряємо, але особисто я переконаний, що він відразу поїхав з Абердина.

У кабінет увійшла жінка у формі констебля з чашкою чаю та великим сандвічем із сиром. Блоггс щиро подякував і поспіхом відкусив шматок.

Тим часом Кінсайд продовжував:

— Перший поїзд із вокзалу відійшов сьогодні вранці — наші люди його перевірили. І автобуси теж. Тож якщо він звідси поїхав, то або вкрав автівку, або ж його хтось підібрав. Про крадіжку машин поки що не повідомляли.

— От дідько, — Блоггс проковтнув великий шматок сандвіча. — Важко ж тепер буде вийти на його слід.

— Думаю, саме тому він і обрав такий варіант.

— Ще він міг би піти морем.

— У той день виходили тільки маленькі човни — на таких важко сховатися, щоб команда не помітила. Відтоді в море ніхто не виходив через шторм.

— А як щодо вкрадених човнів?

— Повідомлень не було.

Блоггс знизив плечима.

— Якщо погода така, що в море однаково не вийти, то власники човнів досі можуть і не знати, що судно вкрали.

— Шефе, ми про це не подумали, — зауважив один із офіцерів.

— Дійсно, — погодився Кінсайд.

— Може, звернемося до начальника порту? Він міг би перевірити наявність суден.

— Повністю згоден, — Кінсайд уже набирав номер, тримаючи слухавку. — Капітане Дуглас? Кінсайд говорить. Так-так, я знаю, що нормальні люди сплять. Та я ще й не почав. Хочу вигнати вас надвір під дощ, уявіть-но. Так-так, під дощ.

Офіцери засміялися, а Кінсайд прикрив слухавку рукою і зауважив:

— Це про моряків кажуть, що вони лаються як чортзна-що? Думаю, це абсолютна правда, — і знову заговорив у телефон. — Треба обійти всі причали та відмітити, яких суден зараз немає на місці. За виключенням тих, місцерозташування яких вам достеменно відоме. Запишіть мені їхні назви та адреси власників. І телефони, якщо є. Ага. Так. Я знаю. Ну, тоді з мене навіть дві. І вам теж доброго ранку, — Кінсайд повісив слухавку.

— Що, добряче вам дісталося?

— Якби я зробив зі своїм жезлом те, що він радив, я б ніколи більше не зміг сидіти. Думаю, на перевірку йому знадобиться десь півгодини, — Кінсайд закінчив жартувати й перейшов до справи. — А потім ще години дві нам треба, щоб перевірити адреси. Це хороша версія, але я все одно схиляюся до того, що шпигуна хтось підібрав.

— Я теж, — погодився Блоггс.

Двері відчинилися, і увійшов чоловік середнього віку в двобортному пальті карамельного кольору. Кінсайд і всі решта підвелися. Блоггс вчинив так само.

— Доброго ранку, сер, — привітався Кінсайд. — Дозвольте вас познайомити. Це містер Блоггс. Містер Блоггс — Річард Портер.

Вони потисли одне одному руки. У Портера було червоне обличчя з охайними вусами.

— Радий знайомству. Я той дурень, що підвіз вашого хлопця до Абердина. Пробачте, мені страшенно соромно, — він говорив без місцевого акценту.

— Я теж радий.

На перший погляд Портер здавався саме таким дурнем, який може підвезти шпигуна через півкраїни. Проте Блоггс знав, що нерідко за такою маскою простодушної доброти може ховатися прірва хитрощів.

— А як ви зрозуміли, що підвезли саме... вбивцю зі стилетом? — запитав Блоггс.

— Я почув про покинутого на шосе «морріса» — і збагнув, що підібрав свого попутника недалеко звідти.

— Ви бачили його фото?

— Так, звичайно. Я не розгледів його добре, бо протягом нашої подорожі було темно. Але я бачив достатньо, поки світив ліхтариком, а ще — поки ми їхали Абердином на світанку. Якби я лише ознайомився з фото, то не був би впевнений, що це він. Але зважаючи на те, що я підібрав його неподалік від місця, де знайшли «морріс», то в мене немає сумнівів.

— Зрозуміло, — мовив Блоггс, роздумуючи, яку ще корисну інформацію міг би повідомити цей чоловік. — І що б ви могли сказати про Фабера?

— Знаєте, він був страшенно втомлений, знервований і цілеспрямований. Саме в такій послідовності, — швидко відповів Портер. — І я відразу зрозумів, що він не шотландець.

— Який у нього акцент?

— Думаю, нейтральна вимова. Може, зараз я б і сказав, що був якийсь акцент, але, мабуть, це мені вже здається. Складалося враження, що він вчився у приватній школі десь у Центральній Англії. Одяг неохайний — на ньому був комбінезон, я це лише потім згадав.

Кінсайд урвав його, запропонувавши всім чаю.

Отримавши згоду, чоловік відрядив одного з поліцейських.

Блоггс дійшов висновку, що Портер не такий уже й дурень, яким здається.

— А про що ви говорили?

— Ні про що особливо.

— Але ж ви з ним довго їхали...

— Він спав майже всю дорогу. Він полагодив мою машину — там лише провід відійшов, але я нічогісінько не тямлю в цьому — та запевнив мене, що його автівка зламалася в Единбурзі й що він прямує в Банф. Також сказав, що не планував їхати в Абердин, бо не має перепустки в обмежену зону. Але я... боюся, я сказав йому, щоб він не хвилювався про це. Адже якщо нас зупинять, то я зможу за нього вступитися. Розумію, ви, мабуть, вважаєте мене цілковитим дурнем. Але я відчував, що в боргу перед цим чоловіком. Він дуже мені допоміг.

— Сер, ніхто вас не звинувачує, — заспокоїв його Кінсайд.

Блоггс звинувачував, але казати цього він не став.

— Знаєте, є не так багато людей, які бачили Фабера й після цього можуть щось про нього розповісти. Тому подумайте, може, ще трохи та спробуйте дати йому якусь характеристику.

— Він прокидається, як солдат, — згадав Портер. — Дуже вихований. Справляє враження розумної людини. Міцне рукостискання. Я звертаю увагу на такі речі, так що можете бути певні.

— Може, ще щось? Подумайте.

— Після того, як він прокинувся... — Портер задумався і звів брови. — Він потягнувся правою рукою до лівої, ось так, — суддя показав жест.

— А ось це дуже добре, — подякував Блоггс. — Ось там він і тримає ніж. У рукаві.

— Думаю, більше нічого не можу сказати.

— Отже, він сказав вам, що їде в Банф? Значить, точно не туди.

— Правда?

— Шпигуни завжди брешуть. У них принцип такий. Я впевнений, що ви сказали йому, куди їдете, раніше за нього. Правильно?

— Ось воно як... Ви маєте рацію, я сказав перший, — кивнув Портер.

— Мабуть, Абердин і був пунктом його призначення. Або ж після того, як ви його висадили, він попрямував на південь. Оскільки вам він сказав, що їде на північ, значить, у тому напрямку його шукати не варто.

— Так гадати можна довго, — зауважив Кінсайд.

— Довго, — посміхнувся Блоггс. — А ви казали йому, що ви суддя?

— Казав.

— Ось це вас і вберегло.

— Що ви маєте на увазі?

— Він зрозумів, що вас шукатимуть. Тому й не вбив.

— Господи Боже! — Портер зблід, наче до нього лише щойно дійшло, що він міг загинути від рук німецького шпигуна.

Двері знову відчинилися, і з-за них почулося:

— Я приніс те, що ви просили, і сподіваюся, що я, в біса, робив це не дарма!

Блоггс усміхнувся. Це точно керівник порту. Увійшов низенький чоловік із коротким сивим волоссям, великою люлькою в роті та мідними ґудзиками на блейзері.

— Заходьте, капітане, — привітав його Кінсайд. — Господи, вам не варто було виходити в таку зливу! Ви ж весь промокли!

— А бодай тебе чорти вхопили! — складно сказати, наскільки насправді капітан сердився. Скоріш за все, аніскілечки, адже інші чоловіки дивилися на нього вкрай приязно.

— Доброго ранку, капітане, — привітався Портер.

— Доброго ранку, ваша честь, — відповів той.

— Що там у вас?

Капітан зняв картуза й труснув ним, розбризкуючи довкола краплі.

— «Марії II» немає, — повідомив він. — Я бачив, як цей човен повернувся надвечір. Того дня він більше нікуди не повинен був виходити. А тепер «Марії II» немає.

— Хто власник?

— Тем Гафпенні. Я вже йому зателефонував. Він залишив човен на причалі й з того часу його не бачив.

— А що за човен? — спитав Блоггс.

— Невеличкий рибальський човен. Широкий. Шістдесят футів завдовжки. Мотор вбудований. Міцне судно. Не те щоб якийсь особливий — моряки тут недуже звертають увагу на модні тенденції, коли будують човни.

— У мене ще одне важливе запитання, — почав Блоггс. — Як ви гадаєте, міг той човен витримати в такий шторм?

Капітан обережно підніс сірника до люльки та за мить відповів:

— Якщо моряк вправний — міг. А може, і ні.

— Як думаєте, далеко він міг заплисти до початку шторму?

— Та ні. На декілька миль, не далі. «Марію II» лише надвечір пришвартували, так що недалеко.

Блоггс устав, походив навколо стільця і знову сів.

— То що, де ж він зараз?

— На дні морському той придурок — ось що я скажу, — дещо пихато мовив капітан.

Думка про можливу смерть Фабера не принесла Блоггсу полегшення. Це ніяк не довести. Від невдоволення в нього побіг якийсь свербіж поза шкірою. Блоггс неспокійно почухав підборіддя:

— Повірю, коли побачу.

— Не побачите.

— Не загадуйте наперед, — різко відповів Блоггс. — Мені треба інформація, а не песимістичні здогади.

Усі в кімнаті миттю згадали, що він тут старший за званням попри його молодий вік.

— Оцінімо всі можливості. Перша: Фабер поїхав з Абердина сушею, а хтось інший украв «Марію II». Якщо так, то агент наразі досяг місця призначення, але не може виїхати з країни через шторм; його вже шукають усі полісмени — поки що це все, що ми можемо припустити. Друга можливість: Фабер і досі в Абердині. Але ми його вже шукаємо, тож тут теж нічого більше не вдієш. Третя можливість: шпигун полишив Абердин морем. Оскільки ми всі вважаємо цю версію найбільш вірогідною, опрацюймо її детальніше. По-перше, він міг пересісти на якесь інше судно до початку шторму. Наприклад, на субмарину. Скоріш за все, у Фабера не було на це часу, але все-таки. По-друге, він міг знайти десь укриття, або ж його могло винести з уламками судна на якийсь острів чи мис. По-третє, він міг загинути. Якщо агент пересів на субмарину, то все, ми програли — тут нічим зарадити. Тому цей варіант не опрацьовуємо. Якщо Фабер десь знайшов прихисток, то рано чи пізно ми про це дізнаємося: знайдеться «Марія II» або ж уламки цього човна. Треба обшукувати берегову лінію, а як тільки погода трохи покращиться — роздивлятися море з літака. Якщо шпигун загинув, то ми все одно знайдемо залишки судна. Тобто в нас є три шляхи подальших дій: ми продовжуємо пошук, який почали, починаємо обшукувати берегову лінію на північ і на південь від Абердина та готуємося до повітряного огляду моря, як тільки погода покращиться.

Блоггс припинив своє ходіння, яке супроводжувала всю його промову, та оглянув присутніх:

— Коментарі, запитання чи пропозиції будуть?

Безсонна ніч давалася взнаки, але сплеск енергії Блоггса збудив офіцерів. Хтось почав зав'язувати шнурівки, хтось потирав руки, хтось одяг куртку — в усіх з'явилося бажання розпочати роботу. Запитань не було.

— Ну, тоді виграймо цю війну!

23

Фабер без сну лежав у ліжку. Його тілу конче був потрібен сон — навіть незважаючи на те, що він проспав увесь день. Мозок ніяк не міг заспокоїтися, прокручуючи безліч варіантів і сценаріїв. Щоправда, всі його думки були про жінок і домівку.

Тепер, коли перспектива втекти звідси стала такою близькою, його охопили до болю милі спогади про дім. У голові з'являлися дурнуваті думки про товсті німецькі сардельки (такі великі, що можна різати на шматочки), машини, які рухаються правою частиною вулиці, нормальні високі дерева. А особливо про рідну мову з її короткими точними словами, твердими приголосними, чистими голосними, з дієсловами в кінці речення — там, де вони й повинні бути, бо тільки так можна виразити точне значення та передати завершену думку.

Завершена думка в реченні нагадала про Ґертруду: її обличчя біля свого, розмазаний поцілунками макіяж, заплющені від задоволення очі, її щасливий погляд і стогін «Ja, Liebling, ja...»[44]

Це просто безглуздо. Він сім років жив на чужині монахом, а в неї там не було жодної причини на нього чекати. Мабуть, вона з тих пір мала вже з десяток таких чоловіків. Може, вона взагалі померла під обстрілами, або ж її вбили маніяки, бо її ніс був на півдюйма довший, ніж комусь там треба, або, може, її збила в темряві машина. Проте навіть якщо вона жива, вона й не згадає його. І вони, мабуть, ніколи не побачаться знову. Але Ґертруда стала своєрідним символом.

Зазвичай Фабер не дозволяв собі бути чуттєвим. Стійкість і байдужість не давали йому загинути. Агент докладав максимум зусиль, щоб розвивати ці характеристики в собі. Але зараз, майже на межі успіху, Фабер хоч і не втратив пильності, але принаймні міг дозволити собі трохи замріятися. Поки шторм продовжується — він у безпеці. У понеділок шпигун викличе субмарину з радіостанції Тома, і, як тільки погода стане сприятлива, капітан відправить за ним шлюпку. Щоправда, якщо шторм вщухне раніше, то прийде човен із берега, у якому, на думку Девіда та Люсі, Фабер має поїхати звідси. Зненацька яскраві думки про Люсі захопили уяву агента. Шпигун згадав, як її бурштинові очі уважно спостерігали за ним, коли він перев'язував їй палець. Згадав її силует на сходах, прихований чоловічим одягом. Її важкі круглі груди. Згадав, як вона стоїть у ванні гола. Спогади переросли у фантазії: ось він стоїть перед нею на колінах, а вона нахиляється та цілує його губи. Або розвертається на сходах і обіймає його. Чи виходить з ванни, бере його долоні й кладе на свої груди.

Фабер неспокійно перевернувся на ліжку, проклинаючи свою уяву. Такого з ним зі школи не було. Поки агент був надто молодий для сексу в реальному житті, він постійно уявляв собі різні еротичні ситуації зі старшими жінками, що його оточували: шкільною економкою, стрункою чорнявою жінкою професора Нагеля з розумними очима чи дружиною продавця в сільській крамниці з червоними губами, що постійно лаяла свого чоловіка. Іноді в його уявних оргіях брали участь усі троє одночасно. Коли Фаберу було п'ятнадцять, він завів дочку служниці в ліс десь у Західній Пруссії та звабив її. На тому хлопець перестав фантазувати, адже виявилося, що в реальності все набагато гірше. Молодий Генріх ніяк не міг второпати: де ж те задоволення, від якого ніби сліпнеш на мить, де ж відчуття польоту, де ж містичне поєднання двох тіл в одне ціле? Фантазії стали болісно гіркими, бо вони лише нагадували, як же все буденно в реальному житті. Звісно, пізніше реальність дещо покращилася, коли Генріх зрозумів, що справжній екстаз приходить не від насолоди, яку отримує лише чоловік, а від взаємного задоволення чоловіка та жінки. Своїм відкриттям від поділився зі старшим братом, і той сприйняв це як щось очевидне. Скоро й Генріх почав сприймати це так само.

Із часом він став справді чудовим коханцем. Секс не тільки був Генріху приємним, він зацікавив хлопця. Однак спокусником назвати його було важко: він не відчував особливої радості від завоювання жінки. Генріх навчився майстерно діставати та давати задоволення, але чітко знав, що справа не тільки в техніці. Для деяких жінок не було більш жаданого чоловіка, ніж він. І той факт, що Фабер про це навіть не здогадувався, робив його ще привабливішим.

Агент спробував пригадати всіх жінок, з якими він був: Анна, Гретхен, Інґрід, одна американка, повії зі Штутгарта... Усіх згадати важко, але, мабуть, у сумі їх було не більше ніж двадцять. Щоправда, таких вродливих, як Люсі, не було. Фабер сердито зітхнув: він так нею захопився лише через те, що на горизонті з'явився дім і він занадто довго був сам. Шпигун гнівався на себе за таке порушення дисципліни: ніколи не можна розслаблятися, поки завдання не виконане. А воно ще триває.

Так ось, щодо того човна, що має прийти. Вирішити проблему можна було кількома способами. Найкращий, мабуть, нейтралізувати мешканців острова, самому зустріти шлюпку та відправити моряка назад із якимось поясненням. Можна сказати, що він приїхав у гості на іншому човні, що він родич чи просто приїхав спостерігати за птахами... Історію вигадати не так уже й складно. Не обов'язково продумувати все зараз. Покращиться погода — тоді й поміркує. Серйозних же проблем наразі не було. Фабер на самотньому острові за багато миль від берега. До того ж тут живе лише четверо людей. Просто чудова схованка. Забратися з Британії тепер простіше, ніж втекти з дитячого манежу. Враховуючи, через що агенту вже довелося пройти та скількох людей вбити (п'ятеро чоловіків із самооборони, йоркширець у поїзді, агент із Абверу)... Зараз же все добре. Старий, каліка, жінка та дитина. Убити їх буде навіть занадто просто.

*

Люсі теж не спала. Вона слухала. Буря гриміла, як цілий оркестр: краплі дощу барабанили дахом, вітер грав на духових карнизів, а море виводило об берег довгі рулади. Старий будинок теж мав власну партію: він рипів і хрипів під ударами грози. У кімнаті були й інші звуки — ритмічне дихання Девіда під подвійною дозою снодійного. Він дихав дещо загрозливо, але ніколи не хропів. А ще чутно швидке неглибоке дихання Джо, який зручно влаштувався біля дальньої стіни на розкладачці.

«Від цього шуму так важко заснути», — подумала Люсі. Але вона миттю зізналася собі, що гул тут ні до чого — це все Генрі й те, як він дивився на її оголене тіло. Те, як він торкався її рук. І те, що він зараз спав у сусідній кімнаті. Він, мабуть, швидко заснув.

Тепер, лежачи в ліжку, Люсі раптом збагнула, що незнайомець не так і багато розповів про себе — тільки те, що він неодружений. Вона не знала, звідки він родом, а з його вимови це неможливо було зрозуміти. Він навіть не натякнув, чим заробляє на життя. Може, він дантист чи солдат? Для юриста він недостатньо нудний, для журналіста — занадто розумний, а як на лікаря — дуже добре приховує свої таємниці. Навряд чи баристер[45] — недостатньо заможний і надто скромний, як на актора. Точно — військовий.

Цікаво, він живе сам? Чи з жінкою? Або, може, з мамою? Який одяг він носить, коли не ловить рибу? Хотілося б поглянути на нього в темно-синьому костюмі з двобортним піджаком і білосніжною хустинкою в кишеньці. Цікаво, яка в нього машина? Мабуть, щось новеньке, незвичне. І кермує він, напевне, швидко.

Ця думка примусила Люсі згадати маленьку машину Девіда, у якій вони розбилися. Жінка міцно заплющила очі, намагаючись відігнати кошмари. Швидко, думай про щось інше. Про що завгодно.

Генрі. Дивно. Вона хотіла його. А дивина полягала в тому, що Люсі вважала такі бажання чимось, що відчувають лише чоловіки, але не жінки. Жінка може познайомитися з чоловіком і захотіти пізнати його краще. Вона може закохатися в нього. Але ось такий фізичний потяг... У жінок його не повинно бути. Якщо тільки вона нормальна жінка.

Ні, це просто смішно. Люсі хоче кохатися з Девідом, а не з першим-ліпшим чоловіком, що з'явився в її житті. Ні-ні, вона ж не така.

Але думати про це було приємно. Девід і Джо заснули дуже швидко, і ніхто не заважає їй встати, обережно вийти з кімнати, зайти в сусідню спальню і тихенько лягти поруч із ним...

Ніхто не заважає. Крім виховання, моралі та становища, в якому вона опинилася.

Але якщо вже Люсі на таке наважиться, то з кимось таким, як Генрі. З ніжним, чуттєвим і дбайливим. З кимось, хто не зневажатиме її за те, що вона пропонує себе, наче повія.

Люсі перевернулась у ліжку, усміхаючись власним дурощам. Звідки взагалі їй знати, буде він її зневажати чи ні? Вони ж лише зранку познайомилися. До того ж він проспав майже увесь день. Але було б добре, якби він знов на неї подивився, як тоді: із захватом і якимось подивом. Було б добре пізнати його руки, торкнутися його тіла, відчути тепло його шкіри. Її тіло почало реагувати на уявні образи — захотілося пестити себе. Але ні, Люсі стрималася, як стримувалася вже чотири роки. Хоча добре, що вона ще не висохла, як старий пеньок. Відчуття тепла охопило її стегна, й Люсі напружено потерла ноги одна об одну.

Hi-ні-ні, це вже просто нерозумно. Треба спати. Ніякого кохання ні з ким сьогодні не буде. Ні з Генрі, ні з будь-ким ще.

Із цією думкою Люсі підвелася й пішла до дверей.

Фабер почув кроки за дверима і зреагував інстинктивно: його розум умить позбавився розпусних думок, а тіло одним рухом вислизнуло з-під простирадл. За мить він уже нерухомо стояв у найтемнішому кутку кімнати біля вікна зі стилетом у руках.

Двері відчинилися, хтось увійшов — і двері знову зачинилися. Убивця б залишив двері відчиненими, щоб швидко втекти. І взагалі-то, украй малоймовірно, щоб хтось примудрився його тут знайти. Цю думку Фабер проігнорував: він живий тільки тому, що бере до уваги навіть найдрібніші деталі. На мить надворі вщух вітер, і шпигун почув тихенький подих, який дозволив йому чітко визначити, де стоїть людина. Один стрибок — і агент уже притискає незваного гостя до ліжка долілиць, тримаючи біля його горла стилет. Наступної миті Фабер збагнув, що гість — жінка, а ще за мить — хто саме. Він простягнув руку й увімкнув лампу.

У блідому світлі з'явилося її обличчя. Фабер швидко сховав ніж, поки Люсі не встигла його помітити, та прибрав коліно, яким тиснув їй на спину.

— Господи, пробачте мені, будь ласка!

Люсі перевернулась на спину й поглянула на нього — він і досі стояв над нею, тільки вже не притискав до ліжка. Ситуація насмішила її.

— Вибачте, — продовжував Фабер, — я подумав, що ви грабіжник.

— Та звідки ж тут узятися грабіжникові? — Люсі не переставала сміятися. Її щоки почервоніли.

На ній була старомодна нічна сорочка, що закривала все тіло — від шиї до п'ят. Темне руде волосся гарно розтріпалося на подушці. Вологі губи, великі очі...

— Ви неймовірно вродлива, — тихо мовив Фабер.

Люсі заплющила очі. Агент сприйняв це як згоду і поцілував її. Жінка негайно відповіла на поцілунок, наче зголодніла. Він обережно провів кінчиками пальців по її плечах, шиї, вухах — і вона нетерпляче поворушилася. Фаберу хотілося розтягнути поцілунки, насолодитися інтимністю цього моменту, вивчити її краще, але в неї не було на це часу. Вона ковзнула рукою в його штани — і тихенько застогнала.

Фабер простяг руку та вимкнув світло, не припиняючи її цілувати. Потім він квапливо стягнув із себе піжаму й зірвав бляшанку з плівкою з грудей, ігноруючи неприємний біль на шкірі. Усе це він жбурнув під ліжко — разом із ножем, що був прив'язаний до лівої руки. Нічну сорочку Люсі він знімати не став — просто підняв її до талії. Білизни на жінці не було.

— Швидше, швидше, — прошепотіла вона, і Фабер слухняно опустив вагу свого тіла на неї.

Почуття провини не було. Лише вдоволення та насичення. Люсі нарешті отримала те, чого хотіла, — і була щаслива. Вона нерухомо лежала із заплющеними очима й ніжно пестила волосся на потилиці Генрі — короткі волосинки лоскотали долоню.

— Пробач, я так тебе квапила, — пробурмотіла вона.

— Нічого, я можу ще трохи дати тобі перепочити.

— Ти що, не?.. — вона нахмурила брови.

— Ні, звісно ж. Ти сама ледь встигла.

— Ну, то я маю віддячити, — усміхнулася вона.

— Подивимося, — Фабер сковзнув униз між її стегон та поцілував живіт.

Його язик приємно лоскотав пуп, а потім почав спускатися нижче. Не буде ж він справді цілувати її там! Але ні, буде. І Фабер не просто цілував, а навіть посмоктував м'якеньку шкіру. Люсі завмерла від шоку, коли його язик почав намацувати собі дорогу між її губами. А потім він ніжно розсунув їх пальцями і язиком проник аж усередину. Нарешті той невгамовний язик знайшов якесь крихітне чуттєве місце, про яке вона навіть не підозрювала. Дотик до нього спершу здався навіть болючим, але потім Люсі накрило хвилею відчуттів, яких вона ніколи досі не знала. Не в змозі себе стримувати, вона відчайдушно почала рухати стегнами, й Фабер повністю загубився в її задоволенні. Вона вже майже дійшла до піку, і шпигун стиснув рукою її відкритий рот, щоб стримати крик. Оргазм вибухом пронизав усе її тіло, залишивши жінку абсолютно виснаженою. На мить Люсі майже втратила свідомість. Десь на закрайках розуму вона розуміла, що Генрі й досі лежить у неї між ніг і ніжно водить губами по її шкірі.

— Тепер я зрозуміла, про що писав Лоуренс, — зрештою мовила вона.

— Про що ти?

— Я навіть не знала, що може бути так добре.

— А було добре?

— Господи, в мене зовсім не лишилося сил...

Фабер дещо змінив своє положення та став навколішки біля її грудей. Люсі завмерла від усвідомлення того, чого він хоче. Господи, який же великий... і його треба узяти до рота. Раптом вона усвідомила, що хоче це зробити, — вона підняла голову та охопила його губами. Генрі тихо застогнав і взяв руками її голову. Люсі підняла на нього погляд — він божевільними від задоволення очима спостерігав за нею. На мить жінка замислилася, що треба робити коли він... закінчить, але потім вирішила, що це не має значення. Зважаючи нате, якій було добре з ним, це теж має принести задоволення.

Але Фабер вирішив інакше. Коли чоловік, на думку Люсі, вже майже підійшов до піку, він спинився, ліг на неї та увійшов знову — цього разу повільно й ніжно, у ритмі морських хвиль. Потім агент схопив руками її сідниці, й жінка зрозуміла, що він уже на межі самоконтролю. Виявилося, що це неймовірно її збуджує. Зрештою Фабер прогнувся у спині, його обличчя скривило, наче від болю. Чоловік низько застогнав. Люсі охопила ногами його стегна — і тут до неї прийшло розуміння того, які звуки труби, гуркіт грому та цимбалів мав на увазі Лоуренс.

Якийсь час вони мовчки лежали поруч. Люсі було тепло та добре, вона наче світилася зсередини. Ще ніколи на цьому острові їй не було так тепло. Коли її дихання трохи вгамувалося, вона знов почула звуки шторму. Генрі давив на неї усім своїм тілом, але їй не хотілося, щоб він рухався. Було приємно відчувати на собі його вагу і ледь відчутний запах поту. Іноді чоловік підіймав голову та легенько проводив губами по її щоці.

Просто ідеальний коханець. Він знав її тіло краще, ніж вона сама. А його тіло було чудове: широкі плечі, тонка талія та вузькі стегна, довгі й дещо волохаті ноги. Мабуть, і шрами в нього є. Просто ідеал — сильний, ніжний і вродливий. Проте Люсі знала, що не закохається в нього й ніколи не захоче все покинути, втекти з ним та десь таємно одружитися. У ньому десь глибоко було щось холодне і тверде. Якась його частина була не тут. Відчувалося, що він готовий покинути всі свої почуття заради якогось вищого обов'язку. Він ніколи не належатиме якійсь жінці, бо його вірність була присвячена чомусь іще — як талант у художника, як жага грошей у підприємця, як любов до Батьківщини в патріота, як революційна пристрасть у соціаліста. З таким чоловіком треба поводитися як з ліками, що спричиняють залежність, — використовувати дуже обачно.

Крім того, у Люсі й не буде можливості втрапити в залежність від нього: він поїде звідси менше ніж за добу.

Нарешті жінка поворушилася, і Фабер тієї ж миті перекотився на спину. Люсі сперлася на лікоть і оглянула його оголене тіло. Так, шрами в нього були: довгий білий шрам на грудях і невеличкий, у формі зірки, на стегні (мабуть, опік). Жінка ніжно потерла груди Фабера долонею.

— Може, це й не надто жіночно, але дякую.

Фабер усміхнувся та легенько торкнувся її щоки.

— Ти дуже жіночна, повір мені.

— Ти навіть не знаєш, що зробив. Ти...

— Не треба нічого казати. Я знаю, що зробив, — він торкнувся пальцем її губ.

Люсі легенько вкусила його за палець, а потім узяла його руку й поклала собі на груди. Фабер долонею відчув сосок.

— Будь ласка, зроби це ще раз.

— Сумніваюся, що я зможу.

Але таки зміг.

Люсі пішла з його кімнати за декілька годин після світанку. Із сусідньої спальні почувся якийсь шум — і це раптом нагадало жінці, що в неї є чоловік і син. Фабер хотів сказати їй, що в них немає жодної причини хвилюватися, що подумає Девід, але прикусив собі язика й відпустив її. Люсі востаннє пристрасно його поцілувала, а потім підвелася, струснула нічну сорочку та тихенько вийшла за двері. Фабер із ніжністю спостерігав за нею.

Ну що за жінка! Агент влігся на спину й почав роздивлятися стелю. Така наївна, така недосвідчена, але вміє робити приємно. Мабуть, він навіть міг би в неї закохатися. Фабер підвівся, дістав з-під ліжка ніж і плівку та задумався, чи варто тримати це при собі. А раптом захочеться повторити це вдень... Шпигун вирішив, що ніж варто залишити на собі (без нього він наче голий), а ось бляшанку з плівкою можна десь сховати. Фабер поклав її на комод і накрив документами та гаманцем. Звісно ж, це порушення всіх правил, але оскільки це точно його останнє завдання, то можна дозволити собі насолодитися жінкою. Зараз не має значення, чи побачить хтось фотографії. Навіть якщо побачить — він ніяк не зможе спинити агента.

Фабер влігся на ліжку, а потім знову підвівся. Роки тренувань не дозволяли йому так ризикувати, тому він сховав плівку і документи до кишені. Усе, тепер можна відпочити.

Зовні долинув дитячий голос, а потім кроки Люсі — вона спускалася униз. Трохи пізніше Фабер почув, як Девід потяг себе у ванну. Можна встати та поснідати з усіма — тим паче, що спати все одно не хотілося.

Вікно заливало дощем, і надворі лютував шторм. Фабер стояв і дивився на вулицю, аж поки не скрипнули двері ванної кімнати. Агент одягнув піжамну сорочку й пішов голитися. Мабуть, уже немає сенсу питати в Девіда, чи можна взяти його бритву.

24

Від самого початку Ервін Роммель знав, що буде сварка з Гайнцом Ґудеріаном. Генерал Ґудеріан був саме таким прусським офіцером-аристократом, яких Роммель ненавидів. Знайомі вони були досить давно: обоє колись командували батальйоном єгерів у Ґосларі, а потім вдруге зустрічалися під час вторгнення в Польшу. Коли Роммеля відкликали з Африки, він рекомендував на своє місце Ґудеріана, адже знав, що битву вже майже програли. На жаль, Гайнц тоді мав не найкращу репутацію в Гітлера, тому пропозицію відхилили.

Роммель вважав, що Ґудеріан із тих чоловіків, які п'ють пиво, підкладаючи на штани шовкову хустку. Офіцером він, мабуть, став лише тому, що його батько був офіцером, а в діда було багато грошей. Сам Роммель, син учителя, лише за чотири роки пройшов шлях від підполковника до фельдмаршала, тому ненавидів касту військових династій, до якої сам не належав.

Наразі він сидів за столом напроти генерала й дивився, як той п'є бренді, реквізоване у французьких Ротшильдів. Ґудеріан разом зі своїм товаришем генералом фон Ґайром приїхав у штаб Роммеля в Ла-Рош-Ґвіон, що в Північній Франції, щоб розповісти, як треба розташовувати війська. Роммель був дуже нетерплячим і розгніваним. На його думку, генеральний штаб мав надати надійні розвіддані та забезпечити армію — і його африканський досвід свідчив про те, що обидва ці завдання провалили.

У Ґудеріана були короткі світлі вуса, а в куточках очей — багато зморшок. Складалося враження, що він постійно усміхається. Він був високий та вродливий — повна протилежність низенькому й некрасивому Роммелю (який до того ж почав лисіти). Ґудеріан здавався абсолютно спокійним, а будь-який німецький офіцер, що міг зберігати спокій на цьому етапі війни, точно був дурнем. І навіть їхній обід — французька телятина з південним вином — не міг слугувати виправданням для такого спокою.

Роммель поглянув у вікно. З листя липи стікали великі краплі дощу. Ґудеріан ніяк не починав свою промову. Зрештою він заговорив — вочевидь, шукав найкращий спосіб висловити свої думки, тому вирішив зайти здалеку.

— У Туреччині, — почав він, — Дев'ята та Десята британські армії разом із турками збирають сили на кордоні з Грецією. У Югославії партизани теж підтягують сили. Французи в Алжирі готуються до наступу з Рив'єри. Росіяни планують масштабний наступ на Швецію. В Італії союзники вже готові вирушити на Рим. Є і менш помітні ознаки: на Криті викрали генерала, в Ліоні вбили офіцера розвідки, в Роді атакували радіолокаційний пункт, в Афінах саботажники знищили літак, у Сагвазі десантно-диверсійний загін влаштував рейд, у Булоні на кисневій фабриці стався вибух. В Арденнах поїзд зійшов із рейок, а в Буссені спалахнуло сховище пального... Цей список можна продовжувати ще довго. До чого я веду: на окупованих територіях процвітає саботаж і зрадництво. Усюди на кордонах ворог готується до наступу. Немає жодних сумнівів, що влітку на нас чекає масштабний наступ союзників, і наразі ворог робить усе можливе, щоб спантеличити нас і не дати зрозуміти, звідки саме нам чекати атаки.

На цьому генерал на мить спинився. Така лекція в стилі шкільного вчителя почала дратувати Роммеля, тому він скористався цією паузою.

— Саме для цього в нас і діє генеральний штаб. Щоб обробляти всю інформацію, вивчати активність ворога та передбачати його плани.

Гудеріан посміхнувся:

— Однак усі наші здогади доволі обмежені. У вас, мабуть, є і власні думки щодо можливого напрямку наступу ворога. Я певен, що в усіх нас є певні ідеї. Тому наша стратегія завжди має враховувати те, що ми можемо помилитися у своїх здогадах.

Роммель зрозумів, до чого хилить генерал, але подолав бажання негайно висловити свої заперечення.

— Ви очолюєте чотири танкові дивізії, — продовжив Ґудеріан. — Другу — в Ам'єні, Сто шістнадцяту — в Руані, Двадцять першу — в Кані й Другу дивізію СС — у Тулузі. Генерал фон Ґайр уже пропонував вам відкликати війська від узбережжя та розташувати їх так, щоб можна було швидко реагувати на атаку. Ця пропозиція була обумовлена основними принципами вермахту. Однак ви не тільки проігнорували думку фон Ґайра, але й перевели Двадцять першу дивізію просто на узбережжя Атлантики.

— Три інші також треба відправити на узбережжя якомога швидше, — не витримав Роммель. — Коли ж ви хоч чогось навчитеся? Наразі небо контролюють союзники, тому, як тільки вони почнуть наступ, ми не зможемо перемішувати війська. І якщо ваші дорогоцінні танки в цю мить будуть у Парижі, то там вони і залишаться, бо літаки союзників не дадуть їм навіть поворушитися. І стоятимуть вони там, поки їхні солдати маршем не пройдуть бульваром Сент-Мішель. Союзники вже двічі це повторювали, тому я точно знаю, що роблю, — він на мить замовк, щоб вдихнути повітря. — Якщо ми переведемо нашу бронетехніку в мобільний стан, то, вважайте, в нас її немає. Не буде ніякого контрудару. Або ми зустрічаємо їх на узбережжі та відбиваємо назад у море, або це кінець, — Роммель зблід і почав пояснювати власну стратегію оборони. — Я поставив підводні перепони, посилив укріплення на узбережжі, заклав мінні поля. Я стежу за кожним полем у нашому тилі, яке хоч якось підходить для посадки літака. Усі мої солдати або тренуються, або копають окопи. І я збираюся перемістити на узбережжя всі свої танкові дивізії. Французькі резервні війська теж краще перемістити. Дев'яту та Десяту дивізії СС терміново потрібно забрати зі східного фронту. Уся наша стратегія полягатиме в тому, щоб не дати ворогові закріпитися на берегах. Якщо ми не встигнемо, то програємо. Може, навіть усю війну.

Ґудеріан нахилився вперед із мерзенною посмішкою.

— Ви хочете, щоб ми захищали все узбережжя від Норвегії до Риму, так? А де ви плануєте взяти стільки військ?

— А про це треба було думати в 1938 році, — пробурмотів Роммель.

Повисла незручна тиша. Такого від зазвичай аполітичного Роммеля не чекали. Фон Гайр насмілився перервати мовчанку:

— Фельдмаршале, а як ви вважаєте, звідки наступатимуть союзники?

Роммель замислився.

— Ще донедавна я був переконаний, що з Па-де-Кале. Але на минулих зборах фюрер навів досить переконливі аргументи. Його інстинкти рідко підводять. Тож наразі я вважаю, що війська треба розміщувати на Нормандському узбережжі. Можливо, одну дивізію варто розташувати в гирлі річки Сомма — з підтримкою з тилу.

Ґудеріан повільно похитав головою.

— Hi-ні-ні, це надто ризиковано.

— Я готовий викласти свої думки фюрерові, — зауважив Роммель.

— Ваше право, — відступився Гудеріан. — Але я ніколи з цим не погоджуся. Хіба що...

— Хіба що?.. — Роммеля здивувала можливість переконати його.

Ґудеріан не міг всістися на стільці, не бажаючи повідомляти щось своєму суперникові.

— Можливо, ви знаєте, що фюрер чекає доповіді від свого найкращого агента, який зараз перебуває в Англії.

— Знаю. Від Die Nadel, — кивнув той.

— Саме так. Голка отримав завдання вивчити сили Першої групи армій під командуванням генерала Паттона, що в Східній Англії. Так ось, якщо агент повідомить, що армія вкрай сильна (я в цьому переконаний), то я не братиму до уваги вашу стратегію. Але якщо з'ясується, що Перша група — це маячня, то я визнаю, що ви маєте рацію. Тоді можете робити, що вам заманеться. Вас це влаштовує?

Роммель кивнув, погоджуючись:

— Тобто чекаємо на слово Голки.

— Саме так. Усе залежить від нього.

Частина п'ята

25

Люсі раптом усвідомила, що їхній будиночок надзвичайно маленький. Уранці вона заходилася займатися звичними справами — розпалювати піч, готувати кашу, чепуритися й одягати Джо, — коли відчула, як навколо неї наче стискаються стіни. Та й справді, увесь будиночок — це лише чотири кімнати та коридор зі сходами. Тут неможливо кудись пройти так, щоб нікого не зустріти. Якщо на мить завмерти, можна точно почути, що роблять усі інші: нагорі чути шум води в раковині — це Генрі вмивається; Девід спускається сходами; Джо у вітальні за щось сварить свого іграшкового ведмедя. Якби тільки в неї була можливість хоч трохи побути на самоті, перш ніж зустрітися з кимось, щоб спогади про минулу ніч потихеньку вляглися й відступили на другий план, щоб можна було поводитися звично, не докладаючи до цього зайвих зусиль. Мабуть, у неї не вийде обманювати — занадто мало досвіду. Люсі спробувала згадати, коли востаннє їй доводилося водити за носа когось із близьких — і не змогла. Не те щоб вона притримувалась якихось принципів, ні. Сама думка про те, що доведеться брехати, не турбувала її: просто раніше в неї не було для цього приводу. Спокійне ж, мабуть, було життя.

Девід і Джо сіли за стіл та почали снідати. Малий теревенив без упину — йому просто подобалося говорити. А Девід мовчав.

— Чому не їси? — спитав він Люсі, коли побачив, що вона не приєдналася до них.

— Я вже поснідала, — ось і перша брехня. Не так уже й важко.

Шторм тільки посилював клаустрофобію. Через потоки дощу по шибках неможливо було розгледіти навіть сарай, що стояв поруч. Тепер, коли відчинити вікно чи двері стало так непросто, відчуття в'язниці тільки посилилося для Люсі. Через низькі сталево-сірі хмари здавалося, що надворі постійні сутінки. На городі потоки дощу струмками бігли поміж грядками картоплі. Зелень потонула у великих калюжах. Гніздо горобців, що було під дахом, змило, й пара переляканих пташок шукала собі прихисток.

Зі сходів почулися кроки Генрі, і Люсі стало трохи краще. Він був майстром брехати — у цьому вона чомусь була переконана.

— Доброго ранку! — радісно привітав усіх Фабер. Девід підняв на нього погляд і посміхнувся. Люсі не відводила очей від каструль. Провина химерною тінню лягла на її обличчя — Фабер аж розізлився. Тим часом Девід наче нічого не помічав. От же телепень.

— Генрі, сідайте, поснідайте.

— Дуже вам дякую.

— На жаль, не можу запропонувати вам поїхати в церкву, — пожартував Девід. — Можемо хіба що гімни по радіо послухати.

— А ви ходите до церкви? — Фабер згадав, що сьогодні неділя.

— Та ні. А ви?

— Теж.

— Неділя для мене мало чим відрізняється від будь-якого іншого дня, — продовжив Девід. — Я зараз планую поїхати на інший бік острова, до свого вівчаря. Якщо хочете, можете скласти мені компанію.

— Залюбки, — Фабер вирішив скористатися можливістю познайомитися з островом, а особливо — з'ясувати, де той будинок, у якому є передавач. — Якщо хочете, я кермуватиму.

— Із цим я й сам непогано впораюся, — різко відповів Девід. На якусь мить повисла тиша. — У таку погоду доріг немає, усе треба робити з пам'яті, — продовжив Девід. — Тож наразі точно буде краще, якщо кермуватиму я.

— Ну звісно, вибачте, — Фабер узяв ложку.

— Якщо не хочете, то нічого. Можете не їхати, я не наполягаю, — зауважив Девід.

— Ні-ні, я справді залюбки поїду.

— А ви добре виспалися? Ви ж, мабуть, і досі достатньо слабкий. Сподіваюся, Люсі недовго відволікала вас увечері.

Фабер доклав зусиль, щоб не глянути на жінку. Краєчком ока він побачив, що в неї, мабуть, і цибулинки волосся почервоніли.

— Та я ж учора спав майже протягом усього дня, — відповів агент, упевнено дивлячись на Девіда. Та дарма — чоловік уже кинув погляд на свою дружину. Люсі поспіхом відвернулася, і на його обличчі промайнула якась тінь. Ще мить — і від подиву в Девіда впала щелепа.

Фабер засмутився. Ну от, тепер Девід щось підозрює, тому на його дружнє ставлення вже не варто розраховувати. Не те щоб це становило для нього якусь загрозу, але приємного було мало.

Девід швидко опанував себе, відштовхнув візок від столу й покотив його до задніх дверей.

— Я поки джип вижену, — пробурмотів він, коли накидав на себе плащ.

За мить у відчинені двері кухні ввірвалася буря й залишила по собі холод і вологу підлогу. Коли двері зачинилися, Люсі здригнулася і взялася витирати воду. Фабер підійшов і торкнувся її руки.

— Не треба, — вона кивнула головою на Джо.

— Ти поводишся, наче дурепа, — зауважив Фабер.

— Він, мабуть, здогадався.

— Якщо ти хоч на мить замислишся, то зрозумієш, що насправді це не має значення.

— Я так не думаю.

Шпигун знизив плечима. Знадвору почувся настирливий гудок машини. Люсі дала Фаберові плащ і пару високих чобіт.

— Тільки не розмовляйте про мене, — попросила вона.

Фабер одягнувся і попрямував надвір. Люсі зачинила двері на кухню та пішла його проводжати. На порозі агент озирнувся і поцілував її. Жінка охоче відповіла на поцілунок, потім розвернулася і зникла на кухні.

Фабер вийшов у зливу, обережно перейшов ціле море слизької багнюки та стрибнув у джип, який одразу ж рушив із місця. Машину було спеціально обладнано для безногого водія: автоматична коробка передач, гальма та акселератор виведені на ручки, а також спеціальний утримувач керма, щоб справлятися з авто однією рукою. За сидінням водія був спеціальний відділ для складеного візка, а над лобовим склом — для дробовика.

Кермував Девід дуже впевнено. І він мав рацію: замість дороги тут була лише вузенька стежка, що залишали після себе шини джипу. Дощ ущент заливав скло, машина постійно повзла на слизькому грунті — Девід усім цим насолоджувався: з цигаркою в зубах і дещо абсурдною (зважаючи на погодні умови) посмішкою на обличчі. Мабуть, таким чином він компенсував собі тугу за польотами.

— А чим ви займаєтеся, коли не рибалите? — спитав Девід, не випускаючи цигарки.

— Я звичайний службовець, — повідомив Фабер.

— А в якій сфері?

— Фінанси. Не те щоб я робив щось визначне, але...

— Мабуть, щось, пов'язане з держбюджетом?

— Так і є.

Навіть такі дурнуваті відповіді не спинили Девіда.

— І що, цікава робота?

— Та не сказав би, — Фабер зрозумів, що доведеться вигадати якусь історію. — Іноді доводиться розраховувати вартість якихось машин, але частіше просто перевіряю, щоби громадяни сплачували правильну суму податків.

— А що за машини?

— Та найрізноманітніші. Від авіадвигунів до канцелярських закріпок.

— Зрозуміло. Ну, всі ми робимо свій внесок у цю війну, — в'їдливо зауважив Девід, не маючи жодної гадки, що він не зможе цим образити Фабера.

— Я застарий для армії, — пояснив агент.

— А, тоді ви, мабуть, брали участь у Першій світовій?

— А тоді я був замолодий.

— Пощастило вам.

— Це точно.

Стежка загрозливо наблизилася до прірви, але Девід і не думав знижувати швидкість. У Фабера навіть промайнула думка, що він просто хоче вбити їх обох, — агент інстинктивно схопився за ручку.

— Вибачте, я надто швидко їду? — запитав Девід.

— Ви наче добре знаєте дорогу, — відповів Фабер.

— Вас це лякає?

Шпигун проігнорував запитання, і Девід трохи скинув швидкість, вочевидь, вдовольнившись враженням гостя.

Місцевість тут була доволі пласкою й майже без рослинності. Ґрунт деінде трохи здіймався, але пагорбами це назвати важко. Крім трави та кущів, було лише кілька дерев, які майже не захищали острів від непогоди. Мабуть, вівці Девіда Роуза — ще ті горішки.

— Ви одружений? — раптом запитав Девід.

— Ні.

— Мудре рішення.

— Ну, складно сказати однозначно.

— Мабуть, не обтяжуєте себе серйозними стосунками там у Лондоні, еге ж? — Девід кинув на Фабера хитрий погляд.

Агенту ніколи не подобались такі дещо поблажливі розмови про жінок, тому він різко відповів:

— А я вважаю, що вам неймовірно пощастило мати таку дружину, як Люсі.

— Справді?

— Так.

— Але нічого не може бути кращим, ніж різноманітність, правда ж?

На що ж він натякає, чорти б його побрали?!

— Ну, в мене не було можливості оцінити переваги моногамних стосунків, — відповів він.

— Дійсно.

«Він і сам не впевнений», — подумав Фабер. Не треба більше нічого казати, бо, здається, будь-яке його слово тільки підкладає жару до вогню.

— Не можу не помітити, що ви зовсім не схожий на звичайного службовця. Де ж ваш високий капелюх і парасолька?

Фабер спробував вичавити усмішку.

— Маєте непогані м'язи, як на писаку, який рідко піднімає щось важче за перо, — додав Девід.

— Я полюбляю їздити на велосипеді.

— Мабуть, ви в хорошій формі. Пережити такий шторм...

— Дякую.

— Складно повірити, що ви застарий для армії.

Фабер глянув на Девіда.

— Друже, до чого ви хилите?

— Ось і приїхали, — оголосив той замість відповіді.

Фабер глянув у вікно та побачив майже такий самий будиночок, з якого він зранку вийшов: кам'яні стіни, сланцевий дах, маленькі вікна. Цей дім стояв на єдиному узвишші, яке трохи нагадувало пагорб. Будинок був низенький та на вигляд дуже міцний. Дорогою на пагорб джип оминув кілька сосен і ялинок. Цікаво, чому дім не побудували під прихистком дерев? На горі біля однієї зі стін ріс кущ глоду, вкритий брудними квіточками. Девід зупинив машину й почав витягати візок та перелізати в нього із сидіння машини під пильним поглядом Фабера. Очевидно, від будь-якої допомоги він би відмовився, тому агент не став навіть і пропонувати.

До будинку вели прості двері з дощок без замка. Чорно-біла колі з довгою мордою зустріла їх у коридорі — собака приязно махав хвостом і не гавкав. Цей котедж явно було побудовано за тим самим планом, що й будинок Люсі — інакшою була лише атмосфера. Тут було не так затишно, не вистачало меблів та жіночої руки. Девід упевнено покотив візок у кухню, де йому назустріч підвівся старий вівчар, який саме грів руки біля старомодної плити.

— Генрі, знайомтесь, це Том Мак-Авіті.

— Радий знайомству, — офіційним тоном промовив старий.

Фабер потис його долоню. Том був низеньким міцним чоловіком із дуже засмаглим обличчям. Він палив велику бріарову люльку з кришечкою, носив крамного капелюха та мав дуже великий ніс. На потиск руки старий відповів міцно, а його шкіра на дотик була більше схожа на наждачний папір. Через сильний шотландський акцент Фаберу було важко розуміти його.

— Сподіваюсь, я вам не надто заважатиму сьогодні. Девід запросив мене на прогулянку.

— Та не думаю, що нам вдасться багато зробити, еге ж, Томе? — відповів Девід і підкотився до столу. — Просто поїдемо глянемо, як там справи.

— Ага. Давайте тільки чаю вип'ємо й відразу поїдемо.

Том дістав три великі кухлі, розлив у них міцного чаю та додав трошки віскі. Запанувала тиша. У Фабера склалося враження, що Том і Девід проводили багато часу отак у тиші за курінням біля вогню. Коли всі допили чай, старий поставив кухлі в невеличку раковину і першим вийшов надвір. Цього разу Фабер сів позаду, а Девід кермував повільніше. Собаку вівчаря у джип не запросили, і він легко біг біля машини. Девід дійсно добре знав місцевість, бо впевнено проїжджав болотисті місця. На овець було шкода дивитися: шерсть у них змокла вщент, вони групками тулилися під рідкими кущами, щоб знайти бодай якийсь прихисток від вітру. Щипати травичку в них не було жодних сил. Перелякані ягнята ховалися під своїми матерями. Раптом собака завмер, уважно прислухався, а потім кудись чкурнув.

— Боб щось почув, — прокоментував Том.

Девід із чверть милі проїхав за псом. Коли вони спинилися, Фабер почув рокіт морських хвиль — мабуть, північний край острова був уже поруч. Собака стояв біля невеличкого рівчака та дивився вниз. Підійшовши ближче, чоловіки почули, що саме привело сюди пса — жалібні крики вівці. На дні рівчака, у двадцяти футах[46] під ними, на боці лежала овечка, спираючись на слизьку землю. Одна її нога стирчала під неприродним кутом. Том обережно спустився та оглянув тварину.

— На вечерю баранина, — оголосив старий.

Девід узяв із машини рушницю й передав вівчареві — за мить той позбавив тварину зайвих страждань.

— Мотузку кидати?

— Ага. Ну, або, може, Генрі захоче спуститися та допомогти?

— Звісно, — Фабер поквапився спуститися вниз. Разом із Томом вони схопили мертву вівцю за ноги й потягли нагору. Дорогою агент зачепився плащем за кущ і ледь не впав. Цупка тканина з гучним тріском розірвалася.

Скоро вівцю завантажили в джип, і машина рушила. Фабер змок ще більше, ніж раніше. Виявилося, що він примудрився майже повністю розірвати задню частину плаща.

— Мабуть, тепер плащ доведеться викинути, — вибачався Фабер.

— Та то нічого, — заспокоїв його Том.

Незабаром чоловіки повернулися до будинку Тома. Шпигун розвісив мокрий плащ і нижню куртку біля пічки, щоб трохи просушити одяг. У туалет довелося виходити надвір: у цьому домі не було сучасного водогону. Старий знову заходився робити чай.

— Цього року це перша травмована вівця, — зауважив Девід.

— Ага.

— Треба влітку закрити той рівчак огорожею.

— Ага.

Атмосфера наче змінилася, у порівнянні з їхнім першим чаюванням. Том і Девід знову мовчки курили, але Фабер чомусь відчував неспокій. Агент двічі ловив на собі задуманий погляд Девіда.

— Томе, м'ясо за тобою, добре?

— Ага.

На цьому Девід і Фабер пішли. Старий не підвівся — до дверей чоловіків провів лише собака.

Перш ніж завести двигун, Девід зарядив рушницю й прилаштував її над лобовим склом. Дорогою додому в чоловіка знову змінився настрій — він став більш балакучим.

— Я літав на «спітфайрах», знаєте такі? Чудові пташки. Під кожним крилом по чотири кулемети — «браунінги» американські. За хвилину випускають тисячу двісті шістдесят куль. А німці ж ставлять гармати — в 109-му «месершміті» їх лише дві. Звісно, коли влучаєш з гармати, то ефект помітніший, але «браунінги» б'ють точніше.

— Справді? — ввічливо зауважив Фабер.

— На наші «харрікейни» теж потім почали гармати ставити. Але битву за Британію ми виграли на «спітфайрах».

Фабера ці хвалькуваті балачки почали дратувати.

— Скільки ворожих літаків вам вдалося збити? — запитав він.

— Я втратив ноги, ще коли проходив підготовку, — відповів Девід. Обличчя його скривило від гніву. — Тому я поки що не вбив жодного німця.

Такий натяк пропустити було важко. Фабер напружився. Не зрозуміло, як Девід міг щось запідозрити, але він точно сказав це не просто так. Щоб бачити співрозмовника краще, агент злегка повернувся до Девіда, спираючись ногою на виступ для коробки передач.

— Ви цікавитеся літаками? — продовжив розмову Девід.

— Ні, — відповів Фабер без жодних емоцій.

— Тепер усі цікавляться. Це майже національне хобі зараз. Люди купують спеціальні книжки, щоб навчитися швидко визначати модель літака, і цілими днями розглядають небо в телескопи. Думав, може ви теж цікавитеся.

— А що, я схожий на такого?

— Та не знаю, — Девід на мить пригальмував, щоб підпалити цигарку. Джип саме проїхав п'ять миль — півдороги. Сірник упав на підлогу. — Просто у вас з кишені випали знімки...

У цю мить Девід жбурнув цигарку Фаберові в обличчя й схопив рушницю.

26

Сід Кріппс глянув у вікно й тихенько вилаявся. Усе його пасовище займали американські танки — мабуть, штук вісімдесят. Так-так, іде війна й усе таке інше, але хоча б запитали! Він би виділив під танки іншу ділянку землі! Тут же ростуть найкращі трави! Ну чому саме тут? Тепер важкі машини перериють усю землю, і скотині ніде буде пастися.

Чоловік одяг чоботи і вийшов надвір. На полі ходили декілька янкі. Невже не помітили бика? Ось же він пасеться. Раптом Кріппс зупинився й здивовано почухав потилицю. Що тут взагалі коїться? Пасовище було цілісіньке — жодного сліду від танку. А ось солдати якоюсь бороною намагаються ці сліди зробити. У цей момент бик, якого не помітили солдати, побачив танки. Йому, вочевидь, усе це не сподобалося, тому він гупнув копитом об землю й кинувся вперед, виставивши роги.

— От же дурний... Ти ж собі голову розіб'єш, — пробубонів Сід.

Солдати теж підвели голови й подивлися на бика. Тварина з усіх сил буцнулася в машину, і її ріг прошив важку броню. Та що ж це таке? Ну, може, хоч англійські танки міцніші, ніж це американське лайно?

Бик трусив головою, намагаючись звільнити ріг, — і тут почулося якесь шипіння. За мить танк здувся, наче повітряна кулька. Янкі покотилися зі сміху, і Сід знов почухав потилицю. Та що ж тут коїться?

Персіваль Ґодліман швидко крокував Парламентською площею з парасолькою в руках. Під розстібнутим пальтом на ньому був темний смугастий костюм, а чорні черевики сяяли, як нові. Принаймні поки чоловік не вийшов під дощ. Звісно, треба було мати пристойний вигляд — не кожного дня Черчилль викликає до себе на приватну бесіду.

Будь-який військовий страшенно б нервувався, якби йому довелося йти до головнокомандувача з поганими новинами, проте Ґодліману, як іменитому історику, нічого було боятися політиків. Ну принаймні, якщо його професійна точка зору не занадто вже радикальна. Та все-таки Ґодліману було неспокійно через величезну кількість зусиль і грошей, які довелося витратити на створення «декорацій» Першої групи армій у Східній Англії. Подумати тільки: чотириста десантних кораблів із брезенту та парусини, що тримаються на поверхні завдяки цистернам з-під пального; надувні танки, гармати, вантажівки й бронемашини та навіть військові склади; у газетах друкували статті зі скаргами жителів на падіння моралі в місцевості, де розташовувалися американські війська; у Дуврі навіть звели несправжній танкерний причал — його з картону та водовідвідних труб будували найкращі британські архітектори і дизайнери декорацій; дбайливо написані сфальсифіковані звіти німецьких агентів, яких завербував 20-й комітет; невпинні теревені в ефірі для німецьких прослуховувачів, які заздалегідь прописували професійні письменники (наприклад: «П'ятий королівський полк повідомляє, що в багажному вагоні знайшли жінок, можливо, цивільних. Відправити їх у Кале?»).

Зроблено було чимало, й усі ознаки свідчили про те, що німці повірили. Але тепер над усім цим планом нависла загроза викриття: таємницю дізнався один-єдиний шпигун. І Ґодліман не зміг його впіймати.

Короткими пташиними кроками чоловік дійшов до дверей будинку номер два на Ґрейт-Джордж-стрит. Біля стіни та мішків із піском стояв озброєний охоронець, який глянув на перепустку новоприбулого й кивнув, пропускаючи всередину. Ґодліман увійшов і спустився в особисті кімнати Черчилля, що розташовувалися під землю. Там було наче в трюмі військового корабля: бомбозахисна стеля з посиленого бетону чотири фути завтовшки, сталеві двері й міцні дерев'яні підпорки.

Ґодліман увійшов у кімнату з мапами. Йому назустріч із конференц-зали вийшла група молодиків із вкрай серйозними обличчями. За ними з'явився ад'ютант.

— О, сер, ви вчасно! Він готовий вас прийняти, — запросив ад'ютант Ґодлімана.

Професор увійшов у маленьку затишну конференц-залу з килимами на підлозі та портретом короля на стіні. Під стелею висів вентилятор, що повільно перемішував тютюновий дим. Черчилль сидів за великим блискучим столом, у центрі якого стояла статуетка фавна — емблема особливого відділу дезінформації, який Черчилль створив спеціально для втілення цього плану.

Ґодліман вирішив не вітатися.

— Сідайте, професоре, — запросив його Черчилль.

Виявилося, що в реальному житті прем'єр-міністр не такий уже й кремезний чоловік, хоча й сидить так, що здається опасистим: низько зігнуті плечі, лікті спираються на підлокітники крісла, опущене підборіддя, широко розставлені ноги. Замість свого звичного костюма-комбінезона[47] Черчилль був одягнений у звичайний короткий чорний піджак і сірі смугасті штани. З-під піджака визирала білосніжна сорочка та синя краватка. Його дещо товстий живіт контрастував із витонченими руками та довгими пальцями, якими прем'єр-міністр тримав ручку. У руці прем'єра диміла незмінна сигара, а в склянці, яка стояла поруч, точно було віскі. Ну або щось таке. На столі перед Черчиллем лежав друкований звіт, на берегах якого він робив помітки, зрідка щось буркочучи собі під ніс.

Ніякого захвату від зустрічі з видатною людиною Ґодліман не відчував. У мирні часи політик із Черчилля вийшов нікудишній, але як головнокомандувач він не мав рівних, що, звісно ж, не могло не викликати повагу. (Кількома роками пізніше Черчилль скромно відмовився від ролі «британського лева», яку йому приписували. Виправдовував він це тим, що йому просто пощастило стати людиною, якій довірили «ревіти». І Ґодліман не міг із цим не погодитися.)

На мить Черчилль звів погляд і коротко мовив:

— То що, виходить, цей чортів шпигун з Абверу викрив усі наші таємниці?

— Виходить, що так.

— І що ж, він утік?

— Ми йшли за ним слідом аж до самого Абердина. Ми майже цілком переконані, що дві ночі тому він вийшов звідти на вкраденому човні — є версія, що в Північному морі його зустрічають. Однак йому навряд чи вдалося відійти далеко від порту, бо розпочався шторм. Є невелика вірогідність, що він сів на субмарину до початку шторму, але вона мізерна. Скоріш за все, він просто потонув. Більш точно сказати поки що не можемо.

— І я теж не можу... — прем'єр-міністр, вочевидь, сердився, хоча й не на Ґодлімана.

Черчилль встав і підійшов до годинника, що висів на стіні. Головнокомандувач, наче зачарований, уважно оглянув напис «Вікторія К1, Міністерство реквізиції[48], 1889 рік». А потім, здається, зовсім забув про присутність Ґодлімана й почав міряти кімнату кроками, щось бурмочучи собі під ніс. Професор розбирав окремі слова — і ті дедалі більше вражали його. Дивне видовище: кремезний, дещо сутулий чолов'яга раптом поринає кудись у власні думки настільки, що забуває про присутність іншої людини. Можна було подумати, що він грає якусь роль у голлівудському фільмі. Раптом видовище урвалося так само несподівано, як і почалося. Якщо Черчилль і усвідомив, що поводиться дещо ексцентрично, то не звернув на це уваги. Зрештою, він знову сів за стіл і простягнув Ґодліману аркуш паперу:

— Це дані з генерального штабу німців за минулий тиждень.

Ґодліман прочитав:

Східний фронт: 122 піхотні дивізії,

25 танкових дивізій,

17 моторизованих дивізій.

Італія та Балкани: 37 піхотних дивізій,

9 танкових дивізій,

4 моторизовані дивізії.

Західний фронт: 64 піхотні дивізії,

12 танкових дивізій,

12 моторизованих дивізій.

Німеччина: З піхотні дивізії,

І танкова дивізія,

4 моторизовані дивізії.

Черчилль продовжив:

— Із тих дванадцяти танкових дивізій, що на заході, одна розташована на узбережжі Нормандії. Дві інші — добре відомі дивізії СС «Рейх» і «Адольф Гітлер» — базуються відповідно в Тулузі та Брюсселі й наче не планують переміщатися. Які з цього можна зробити висновки, професоре?

— Наша дезінформація працює, сер — відповів Ґодліман.

— Ось! — гаркнув Черчилль. — Вони не знають, що робити. Вони спантеличені. І всі їхні здогади щодо наших планів абсолютно хибні. Проте, — він витримав драматичну паузу, — генерал Вальтер Беделл Сміт, начальник штабу Айка, повідомив мені, що... — Черчилль відшукав на столі ще один аркуш та зачитав. — «Наші шанси закріпитися на узбережжі, особливо якщо німці будуть готові, становлять п'ятдесят на п'ятдесят», — він поклав сигару в попільничку. — Так от, наступ відбуватиметься п'ятого червня. Може, шостого чи сьомого — залежно від припливів. Ми вже почали збирати війська на заході. Техніка теж у дорозі. Для того щоб здобути ось ці шанси — п'ятдесят на п'ятдесят — нам знадобилося чотири роки і наші найкращі військові й інженери. Такого не було ще з часів Римської імперії.

Якусь мить він уважно дивився на Ґодлімана, а потім знову схопив своїми тонкими пальцями ручку:

— Професоре, мені не потрібні ймовірності. Мені потрібен Голка. Живий чи мертвий.

Потому Черчилль опустив погляд і почав щось записувати. Персіваль Ґодліман підвівся й без зайвих слів вийшов із кімнати.

27

Тютюн горить при температурі 800 градусів за Цельсієм, але зазвичай жар на кінці цигарки вкритий тонким шаром попелу, тому для того, щоб спричинити опік, треба притиснути цигарку до шкіри й доволі довго потримати. Звичайний дотик не залишить жодного сліду, навіть на оці (бо в такий момент людина рефлекторно зморгне). Цигарки кидають лише аматори. Професіонали ж (а в світі є не так уже й багато професіоналів необмеженого рукопашного бою) не звертають уваги на такі дрібниці.

Саме тому Фабер ані на мить не відволікся, коли в нього полетіла запалена іскра. Агент ухилився праворуч, і вона просто впала на металеву підлогу джипа. У той самий момент шпигун схопився за рушницю Девіда — і в цьому й полягала його помилка. Треба було вихопити стилет і вмить убити чоловіка. Так, була крихітна ймовірність, що Девід встигне вистрелити, але він навряд чи колись стріляв у живу людину — чоловік точно завагався б і дав Фаберові можливість себе вбити. За цю помилку агенту довелося дорого заплатити.

Девід обома руками схопився за зброю: лівою — за дуло, правою — біля засувки. Коли рушниця відділилася від утримувача приблизно на шість дюймів, Фабер схопив вільний кінець дула однією рукою та смикнув на себе. Девід тримав міцно — на мить дуло завмерло, вказуючи на вітрове скло.

Фабер був достатньо сильним чоловіком, але Девід — неймовірно сильним. Чоловік пересувався завдяки своїм рукам, плечам і спині протягом чотирьох років, тому його м'язи були більш дужими, ніж у звичайної людини. Крім того, Девід мав перевагу: він тримав рушницю обома руками перед собою, а Фабер — лише однією рукою і під незручним кутом. Чоловік смикнув зброю сильніше, і рука агента піддалася. У цю мить дуло рушниці повернулося до шпигуна й вказало на його живіт. Палець Девіда лежав майже на спусковому гачку — так близько небезпека ще не підбиралася до Фабера.

Агент умить підскочив зі свого сидіння, наче його підкинуло катапультою. Голова Фабера вдарилася об брезентовий дах саме в той момент, коли зі страшенним гуркотом пролунав постріл. Вікно з боку пасажира посипалося дрібними шматочками, й усередину ринули потоки дощу. Агент змінив положення тіла просто в повітрі і впав на Девіда, схопивши його обома руками за горло. Чоловік спробував спрямувати рушницю на Фабера, але між ними було занадто мало місця. Глянувши в очі Девіда, шпигун побачив — ну хто б міг сумніватися! — радість! Захват від того, що йому нарешті випала можливість боротися за свою країну! Але скоро в легенях Девіда забракло кисню, і ця емоція зникла.

Чоловік відпустив непотрібну рушницю, відвів обидві руки якнайдалі та з усієї сили обома кулаками вдарив Фабера в ребра. Біль був неймовірний, і шпигуна аж скривило, але рук він не відпустив. Терпіти такі удари агент точно зможе довше, ніж Девід протягне без повітря. Мабуть, чоловік це теж усвідомив, бо перехрестив руки й з усієї сили почав відштовхувати від себе Фабера. Це дало Девіду трошки більше місця, і він що мав сили вдарив агента знизу по руках. Правий кулак чоловіка пролетів трохи далі та закінчив свій шлях у Фабера на вилиці. Від болю з очей останнього бризнули сльози. Девід і не думав здаватися: він ще кілька разів ударив шпигуна по ребрах та обличчю. Якихось значних травм йому завдати не вдалося через брак місця для серйозного замаху, відтак Девід почав слабшати.

Тоді Фабер усвідомив, що Девід навмисне обрав місце та час для бійки, адже в нього були переваги — ефект несподіванки та зброя. Крім того, в такому обмеженому просторі сила м'язів мала більше значення, ніж здатність противника рухатися.

Раптом стегно Фабера вперлося на ручку передачі, й, оскільки двигун досі працював, машина смикнулась уперед. Шпигун утратив рівновагу, а Девід цим скористався: нарешті здобувши місце для замаху, він поцілив Фаберу в обличчя. Агента відкинуло в інший бік авто. Одягом він зачепив ручку, а головою вдарився об стінку. Дверцята відчинилися, і Фабер вивалився з машини просто в багнюку.

У голові страшенно гуділо — якусь мить агент не міг рухатися. Перед очима були лише спалахи на тлі неясного червонуватого неба. Десь поруч почулося ревіння двигуна. Фабер труснув головою, щоб позбутися кольорових плям перед очима й звестися на ноги. Шум двигуна віддалився і знову почав наближатися. Шпигун повернув голову на звук і неясними очима розгледів силует джипа, що летів просто на нього з чималою швидкістю.

Девід вирішив переїхати ворога.

Коли до машини лишилося кілька ярдів, Фабер одним рухом відкотився убік. Шкірою обличчя він відчув різкий порив вітру від машини, що пронеслася поруч. Крилом джипа відчутно вдарило по нозі, з-під коліс летіли важкі грудки бруду. Фабер двічі перекотився вологою травою і примудрився спертися на одне коліно. Авто розвернулося й знову почало наближатися. Крізь скло було видно обличчя Девіда, який понад міру нахилився вперед над кермом. На його обличчі маніакальний вищир переходив у не менш моторошну посмішку. Мабуть, він уявляв себе в кабіні «спітфайра», що зі своїх вісьмох «браунінгів» поливає ворога вогнем зі швидкістю 1260 куль на хвилину.

Фабер підповз ближче до краю скелі. Джип упевнено набирав швидкість. Утекти агентові точно не вдасться, Фабер глянув униз: майже вертикальна скеля в сотні футах над бурхливим морем. Машина стрімко наближалася до нього вздовж прірви. У відчаї, шпигун ще раз глянув у прірву, шукаючи хоч якийсь виступ на скелі. Але нічого.

Між Фабером і джипом залишилося футів п'ять чи навіть менше. Швидкість досягала сорока миль на годину. Колеса шалено крутилися за два фути від прірви. Фабер вирішив спробувати: впав на землю та звісив нижню частину тіла в прірву, тримаючись на руках. Колеса пройшли повз нього у кількох дюймах — частина авто навіть звісилася над урвищем. Здалося, що просто зараз машина полетить у море. Але ні, три колеса швидко витягли джип з небезпеки.

Колеса важкої машини розворушили землю, і опора під руками Фабера стала хисткою. Ноги звісилися трохи далі, а внизу буяли велетенські хвилі. Агент обережно простяг одну руку та спробував якомога глибше увігнати пальці в м'який грунт. Один ніготь відламався, але шпигун не звернув на це уваги та простяг другу руку. Більш-менш надійно зафіксувавши своє положення, він почав витягати себе з прірви. Нарешті його голова опинилася десь на рівні рук і стегна сперлися об міцну землю — вдалося вилізти й перекотитися подалі від урвища.

Тим часом джип знову розвернувся, і Фабер побіг йому назустріч. Нога боліла, але кістки точно були цілі. Девід натиснув на газ. Щоб сповільнити машину, шпигун почав бігти, часто змінюючи напрямок, через це водієві довелося постійно повертати кермо. Проте довго так тривати не могло: Фабер втомиться швидше, ніж у Девіда закінчиться пальне. Треба якось це завершити, і якомога скоріше.

Агент побіг швидше. Девід зробив віраж, спрямовуючи машину так, щоб перехопити шпигуна. Тут Фабер різко розвернувся, і джип зробив зиґзаґ, не припиняючи переслідування. Відстань між супротивниками суттєво скоротилася. Агент додав швидкості, примушуючи Девіда ввійти в доволі різкий поворот. Між чоловіками залишилося лише кілька ярдів — і тут Девід зрозумів план ворога. Але було вже пізно: Фабер дав машині наздогнати себе й стрибнув на брезентовий дах.

Кілька митей пішло на те, щоб віддихатися. Нога палала вогнем, легені розпікало. Джип продовжував рухатися, і Фабер нарешті витяг стилет. Одним довгим рухом шпигун розрізав дах машини — перед ним з'явилася потилиця Девіда. Той озирнувся, і в його очах промайнув щирий подив. Агент заніс руку зі стилетом для удару, проте Девід устиг різко крутонути кермо. Машина нахилилася у крутому повороті, й Фабер ледь не впав на землю. Автівка вирівнялася та прискорилася, але раптом колеса поїхали юзом на мокрій траві, джип зі страшним гуркотом перекинувся на бік. Голку відкинуло на кілька ярдів — впав він дуже невдало. Кілька секунд не міг поворухнутися.

Стилет впав у траву ще на кілька ярдів далі. Фабер підвівся, підняв ніж та повернувся до машини. Девід примудрився через дірку в даху витягти свій візок і вже штовхав себе геть уздовж прірви. Неможливо було не віддати належне його хоробрості. Але однаково він має померти. Фабер кинувся бігти. Девід, вочевидь, почув кроки за спиною, адже за мить до їхньої зустрічі встиг повернути своє крісло. У його руках майнув важкий гайковий ключ.

Спинитися Фабер уже не міг. Він спробував оминути візок, але чи не з усього маху врізався просто в нього. Останнім, про що агент встиг подумати, була прірва, куди вони обидва ризикували впасти. На цій думці ключ важко опустився шпигунові на голову.

Коли свідомість повернулася, візок і досі був поруч, а ось Девіда ніде не було. Фабер підвівся й почав озиратися.

— Сюди! — почувся голос знизу, з прірви. Мабуть, Девіда викинуло з крісла й він упав зі скелі.

Фабер обережно підповз до краю й глянув униз. Під карнизом якимось чином примостився кущ, за який і тримався Девід однією рукою. Для другої він знайшов якусь тріщину між камінням. Становище в нього було тепер майже таке саме, як і в самого Фабера кілька хвилин тому. В очах — ані сліду гордощів, суцільний жах.

— Заради Бога, витягни мене звідси! — відчайдушно заволав Девід.

— Звідки ти знаєш про знімки? — запитав Фабер.

— Допоможи мені!

— Відповідай.

— Господи, — Девід спробував замислитися. — Коли ти ходив у туалету Тома, а він вийшов за пляшкою, я понишпорив у твоєму плащі й знайшов плівку.

— І це дає тобі право мене вбити? — спитав Фабер, наче суто з цікавості.

— Це в купі з тим, що ти вночі зробив із моєю дружиною в моєму будинку. Англійці так не чинять.

Фабер не втримався і розреготався.

— Де зараз плівка?

— У мене в кишені.

— Віддавай — і я тебе витягну.

— Не можу. Я ж тримаюся руками!

Фабер влігся на живіт і простяг униз руку. У нагрудній кишені куртки під плащем він намацав плівку та обережно її витяг. Потім швидко проглянув — наче всі кадри на місці. Бляшанка зникла в кишені — цього разу Фаберовій. Шпигун знову схилився до Девіда. Йому вистачило одного сильного ривка, щоб із корінням висмикнути кущ, за який тримався чоловік.

— Ні! — відчайдушно закричав той, бо інша рука миттю почала вислизати з тріщини. — Це нечесно! — Крик Девіда завмер у повітрі.

Згори здавалося, що в один момент його падіння наче спинилося, але насправді Девід стрімко летів униз, аж поки гучний сплеск води не оголосив про завершення його піке. Фабер ще якийсь час спостерігав за водою, щоб переконатися, що чоловік не спливе.

— Нечесно? Ти що, не знаєш, що ми на війні? — пробурмотів агент.

На поверхні води на секунду наче з'явився жовтий плащ Девіда, але за мить там уже нічого не було. Лише скелі та море.

Фабера охопила страшенна втома. По черзі всі його рани почали даватися взнаки: пошкоджена нога, голова, синці на обличчі... Девід Роуз був просто дурнем. Поганим чоловіком і хвальком, який помер жалюгідною смертю, благаючи про порятунок. Хоча ні, хоробрості йому не бракувало — він помер за свою країну. Як і хотів. «Цікаво, чи я помру так само?» — задумався Фабер.

Потому шпигун важко підвівся й повільно пошкутильгав до перекинутого джипа.

28

Персіваль Ґодліман відчував рішучість і навіть натхнення, але коли він замислився над своїми почуттями, йому стало моторошно.

Усі ці підбадьорливі розмови — це ж для солдафонів! Інтелектуалів не беруть натхненні промови. Професор знав, що весь цей спектакль був заздалегідь зрежисований, аж до тону голосу. Але все одно це подіяло на Ґодлімана. Він купився, наче капітан шкільної команди з крикету на дешеві промови тренера.

Поки професор дістався до свого кабінету, йому вже свербіло діяти. Парасолька і плащ залишилися в шафі, і Ґодліман глянув на своє відображення в дзеркалі. Важко було не помітити зміни на обличчі, які відбулися з тих пір, як чоловік став мисливцем на шпигунів. Якось професору випадково трапилася на очі його фотографія, зроблена в 1937-му на семінарі в Оксфорді — і, як не дивно, тоді він виглядав старшим. Бліда шкіра, рідке неохайне волосся, погано поголені щоки, старечий одяг... Тепер же зміни були дійсно кардинальні: неохайна зачіска зникла (Ґодліман почав голитися майже налисо, лишаючи трохи волосся ззаду та з боків), а дешевенький учительський одяг професор змінив на дорогі костюми. Навіть його обличчя стало більш мужнім — хоча, може, так тільки здавалося. Та все-таки голитися чоловік став охайніше, а його очі сяяли по-новому.

Ґодліман сів за стіл і запалив цигарку. Власне, лише поява цієї звички його засмучувала: почався кашель. Кинути вже не вдалося, звичка швидко пустила коріння. Під час війни курили майже всі — навіть деякі жінки (що не дивно, адже коли починаєш виконувати чоловічу роботу, з'являються й чоловічі грішки). Ось дим знову зачепив горло, і професор закашлявся та відклав цигарку на жерстяну кришку, яку використовував замість попільнички. У війну стало важко з посудом.

Натхнення — це, звісно, добре, але коли ти повинен робити щось нездійсненне, то користі з тієї наснаги — нуль. Професору згадалася його курсова робота про подорожі маловідомого середньовічного монаха Томаса (Ґодліман простежував шлях мандрівника за п'ять років). Найбільшою проблемою під час дослідження став період, коли неможливо було зрозуміти, де перебував монах протягом восьми місяців — у Парижі чи Кентербері. Це ставило під загрозу цінність усієї курсової роботи. Потрібну інформацію не вдавалося знайти в жодних записах — це означало, що не було навіть мізерної можливості дізнатися про місцеперебування Томаса. Озброєний юнацьким оптимізмом, Ґодліман не захотів миритися з цим і переконав себе в тому, що десь точно має бути потрібна інформація. І це незважаючи на те, що в середньовіччі дуже мало подій відображалися в хроніках. Ґодліман припустив: якщо Томас перебував не в Парижі і не в Кентербері, то, мабуть, він був у дорозі. Дійсно, в Амстердамському музеї майбутньому професору вдалося відшукати запис, з якого стало відомо, що у Франції Томас сів на корабель, який прямував у Дувр. Проте судно збилося з курсу й розбилося коло узбережжя Ірландії. Ця курсова робота стала зразковим історичним дослідженням, і пізніше не в останню чергу завдяки їй Ґодліман зміг здобути звання професора.

Можливо, такий самий метод згодиться і тут?

Звичайно, скоріш за все Фабер потонув. Якщо ні — то, напевне, він уже в Німеччині. Але жодна з цих версій не передбачає розвитку дій, тож розглядати їх не має сенсу. Приймаємо за робоче припущення, що Фабер живий і перебуває на якомусь шматочку суші.

Ґодліман вийшов з кабінету та спустився в кімнату з мапами. Тут перед мапою Європи з цигаркою в зубах стояв його дядько, полковник Террі. У штабі таке видовище тепер не рідкість: військові вищих чинів, що задумливо розглядають мапи й намагаються оцінити шанси англійців у цій війні. Рішення вже прийняте, механізм уже запущено — і тепер лишається тільки чекати та дивитися що з того вийде. Террі побачив племінника.

— Ну що, як тобі Черчилль?

— Він пив віскі, — відповів Ґодліман.

— Та він увесь день п'є, але на нього це, схоже, не діє. Що він сказав?

— Хоче бачити голову Голки в себе на столі, — Ґодліман підійшов до карти і ткнув пальцем в Абердин. — Слухай, уяви, що ти маєш вислати субмарину за своїм шпигуном. На яку мінімальну відстань можна безпечно підійти до берега?

Террі став поруч і уважно подивився на мапу.

— Я б ближче як на три милі не підходив. А взагалі краще зупинитися десь миль за десять.

— Добре, — Ґодліман витяг олівця і провів дві лінії вздовж берега — на відстані трьох і десяти миль відповідно. — Так. А якби ти був мореплавцем-любителем та мав крихітне рибальське судно, як далеко ти б міг вийти, перш ніж стане страшно?

— Тобто на яку відстань безпечно виходити в море з такими навичками та на такому судні?

— Саме так.

— Треба спитати в моряків. Я б сказав миль п'ятнадцять-двадцять, — знизив плечима Террі.

— Згоден, — Ґодліман обвів дугу у двадцять миль навколо центра Абердина. — Ось я до чого: якщо Фабер живий, то він або повернувся на велику землю, або перебуває десь ось тут, — він показав на частину моря між лініями та дугою.

— Але тут лише відкрите море.

— А в нас є мапа більшого масштабу?

Террі відкрив шухляду і знайшов велику мапу Шотландії, яку охайно розвернув на комоді. Ґодліман переніс свої помітки на нову карту. Лише море.

— Поглянь-но, — раптом помітив щось професор.

Просто на східному кордоні означеної зони був вузький острів завдовжки десять миль.

Террі схилився над папером.

— Штормовий острів, — прочитав він. — Годяща назва.

— Б'юся об заклад, що він тут! — ляснув по столу Ґодліман.

— Ми можемо когось туди відправити?

— Не раніш як вщухне шторм. Блоггс у Абердині — я знайду для нього літак. Як тільки погода покращиться — зможе негайно вилетіти, — професор був уже в дверях.

— Хай щастить! — гукнув у спину Террі.

Ґодліман бігом дістався свого кабінету та схопив слухавку.

— З'єднайте з містером Блоггсом, Абердин, будь ласка.

Довелося зачекати, розважаючись малюванням Штормового острова у блокноті. За формою він нагадував верхню половину ціпка — з ручкою замість західного кінця. Загальна довжина, мабуть, не перевищує п'ятнадцяти миль, а ширина — півмилі. Цікаво, це просто шматок скелі? Чи якісь пасовища для вівчарів? Якщо Фабер тут, можливо, він примудрився вийти на зв'язок із субмариною, тож Блоггс будь-що має бути на острові раніше за підводний човен. Непросте завдання.

— З'єдную з містером Блоггсом, — сповістив жіночий голос у слухавці.

— Фреде?

— Вітаю, Персі.

— Я майже переконаний, що він на Штормовому острові.

— Ні. Ми щойно його заарештували, — повідомив Блоггс.

Стилет був дев'ять дюймів[49] завдовжки, мав рукоятку з ритуванням та невеличку поперечку. Кінчик, більше схожий на голку, був неймовірно гострим. Ідеальна зброя для вбивства. Ще й нещодавно відполірована.

Блоггс разом з головним інспектором Кінсайдом мовчки дивилися на стилет, не маючи жодного бажання його торкатися.

— Він намагався сісти на автобус до Единбурга, — повідомив Кінсайд. — Його помітили коло квиткової каси та спитали про документи, а він кинув свою валізу й побіг. Коли пробігав повз кондуктора, вона вдарила його по голові своєю машинкою. Він хвилин десять був непритомний.

— Давайте до нього зайдемо, — запропонував Блоггс. Його провели до камери.

— Сюди, — запросив Кінсайд, показуючи на одну з них. Блоггс глянув на чоловіка крізь грати. Той сидів на стільці коло дальньої стінки, спираючись на голу цеглу. Руки тримав у кишенях, очі заплющені.

— А він не новачок у камерах, — зауважив Блоггс. Високий, вродливий, з темним волоссям. Схожий на Фабера, судячи з фото, але треба переконатися.

— Хочете увійти? — спитав Кінсайд.

— Хвилиночку. Скажіть, а що було у його валізі окрім стилета?

— Грабіжницьке приладдя. Гроші дрібними банкнотами, багато. Пістолет та трохи патронів. Чорний одяг і взуття на каучуковій підошві. А ще дві сотні цигарок «Лакі Страйк».

— Фотографій не було?

Кінсайд похитав головою.

— Чорт, — зітхнув Блоггс.

— За документами він Пітер Фредерікс, з Вемблі, Мідлсекс. Каже, що майстер, виготовляє інструменти. Без роботи. Шукає місця.

— Майстер? — скептично перепитав Блоггс. — У Британії вже років чотири немає жодного безробітного майстра. Шпигун би про таке знав.

— Хочете самі його допитати? Чи краще мені?

— Давайте ви.

Кінсайд відчинив двері, і Блоггс зайшов за ним. Чоловік байдуже розплющив очі — він навіть не поворухнувся. Кінсайд сів за невеличкий простий стіл, а Блоггс сперся на стіну.

— Ваше справжнє ім'я? — почав Кінсайд.

— Пітер Фредерікс.

— Чому ви так далеко від дому?

— Шукаю роботу.

— Чому не в армії?

— Хворе серце.

— Де ви були останні кілька днів?

— Тут, в Абердині. А до того в Данді. А ще раніше — у Перті.

— Коли ви приїхали до Абердина?

— Позавчора.

Кінсайд глянув на Блоггса — той кивнув у відповідь.

— Легенда у вас недоладна. У Британії не вистачає майстрів — жодного безробітного майстра не лишилося. Кажіть правду.

— Я кажу як є.

Блоггс витяг з кишені жменю монет, зав'язав їх у хустинку й почав мовчки підкидати важкувату в'язанку на долоні. — Де фотографії? — спитав Кінсайд.

Вираз обличчя чоловіка не змінився анітрохи.

— Гадки не маю, про що ви.

Кінсайд знов зиркнув на Блоггса.

— Вставай, — тихо наказав Блоггс.

— Що? — не почув той.

— Вставай! — уже рявкнув детектив.

Чоловік без жодної емоції встав.

— Підійди.

Чоловік зробив два кроки й став коло столу.

— Ім'я.

— Пітер Фредерікс.

Блоггс повільно підійшов і важко вдарив чоловіка згортком з монетами, який тримав за кінці хустинки. Удар поцілив точно по переніссю, і чоловік голосно скрикнув.

— Не рухайся! Ім'я!

Чоловік вирівнявся, опустив руки й прошепотів:

— Пітер Фредерікс.

Блоггс ще раз вдарив точнісінько в те саме місце. З очей чоловіка бризнули сльози, і він впав на одне коліно.

— Де фотографії? — гаркнув Блоггс.

Чоловік тупо похитав головою. Блоггс підняв його на ноги, вдарив коліном у пах та ще й додав кулаком у живіт.

— Де ти сховав плівку?

Чоловік упав долу. Його знудило. Блоггс ногою вдарив його в обличчя — почувся хрускіт.

— Де відбудеться зустріч із субмариною? Як ти виходиш з ними на зв'язок?

Кінсайд відтяг Блоггса трохи назад:

— Ну все, досить вже. Це моя дільниця, і більше я не можу закривати на це очі.

Блоггс різко розвернувся до нього.

— Слухайте, ми не простого грабіжника тут допитуємо. Ця людина ставить під загрозу результат всієї війни, — він ткнув пальцем майже під ніс інспектору. — Ви що, забули? Я з МІ-5 і я можу робити на вашій клятій дільниці, що захочу. Навіть якщо він помре — за це я відповідатиму, — Блоггс знову повернувся до чоловіка, що так і лежав на підлозі. Він витріщався на обох поліцейських, і навіть під кривавими потьоками можна було побачити шокований вираз обличчя.

— Та про що взагалі мова? — прошепотів він. — Що тут коїться?

Блоггс знову підняв його на ноги.

— Ти Генріх Рудольф Ганс фон Мюллер-Гюдер. Народився в Ольні 26 травня 1900-го. Також відомий як Генрі Фабер. Підполковник німецької розвідки. За три місяці ти вже бовтатимешся на мотузці за шпіонаж. Звичайно, якщо ми не вирішимо, що від тебе живого більше користі. Тож для тебе за краще таки показати нам, що ти можеш принести якусь користь, полковнику Мюллер-Гюдере.

— Ні! — скрикнув чоловік. — Ні! Ні-ні! Я крадій, я не шпигун! Будь ласка, годі вже! — він закрився руками від чергового удару. — Будь ласка! Я можу довести!

Блоггс таки вдарив його ще раз, і Кінсайду знову довелося втрутитися.

— Зачекай-но. Так, Фредеріксе чи як там тебе насправді звати, доведи нам що ти крадій.

— Минулого тижня я обікрав три будинки на Джубілі-кріссент, — чоловік важко дихав. — В одному взяв десь близько п'ятиста фунтів, у другому — якісь коштовності — декілька каблучок з діамантами та намисто з перлів, — а з третього взагалі пішов порожній, бо там собака був... Ви ж можете це перевірити? Вам же повідомляють про крадіжки? Господи Боже...

— Були такі крадіжки, — підтвердив Кінсайд тихо.

— Він міг і з газет про них дізнатися.

— Про третій випадок не друкували в газетах.

— Навіть якщо він дійсно крадій — він усе одно може бути шпигуном. Шпигунам красти не забороняють.

— Але ж минулого тижня ваш Фабер був ще в Лондоні.

Блоггс на мить замислився.

— А, до дідька все це! — він вийшов з камери.

Пітер Фредерікс підвів погляд на Кінсайда та з-під кривавих крапель спитав:

— Та хто він, у біса, такий? Він що, з гестапо?

Кінсайд кинув на нього важкий погляд.

— Дякуйте Богові, що ви дійсно не той, кого він шукає.

*

— Ну що там у вас? — знову телефонував Ґодліман.

— Фальшива тривога, — голос Блоггса звучав незвично через таку відстань. — Звичайний крадій, випадково схожий на Фабера, носив із собою стилет.

— Чорт забирай. Знову починати спочатку.

— Минулого разу ти щось казав про острів.

— Так, Штормовий острів. Десять миль на схід від Абердина. Він є на мапах великого масштабу.

— А чому ти впевнений, що він там?

— Та не сказати щоб я впевнений. Роботу за іншими версіями теж не треба припиняти — решта міст на узбережжі і так далі. Але він же вкрав човен, правильно?

— Так, «Марія II».

— Ось. А значить, зустріч із субмариною в нього призначена десь у зоні цього острова. І якщо тут я маю рацію, то він або потонув, або розбився коло цього острова і зараз там.

— Це логічно.

— Як там у вас із погодою?

— Досі так само.

— Як гадаєш, зможете дістатися острова на великому судні?

— Та на достатньо великому судні можна вийти в будь-яку погоду. А ось чи є там, де причалити на тому острові?

— Ось це треба з'ясувати. Але, скоріш за все, ти маєш рацію і нормального причалу там немає. Тому давай так: коло Единбурга є база повітряних сил. Поки ти туди дістанешся, я організую для тебе літак-амфібію. Щойно шторм трохи вщухне — ви злітаєте. Крім того, домовся з береговою охороною: нехай вони теж вирушають на острів, як тільки умови покращаться. Хтозна, хто з вас буде там швидше.

— Ммм, — Блоггс наче вагався. — Якщо субмарина там і вона теж чекає на погоду, то ми точно не зможемо там бути раніше за неї.

— Це правда, — Ґодліман запалив цигарку, шукаючи в ній підтримки. — На цей випадок ми можемо організувати військовий корвет, який буде чергувати недалеко від острова та перехоплювати всі радіосигнали. А коли погода покращиться, з нього можна буде спустити катер. Так навіть краще.

— А як щодо винищувачів?

— Їх також дістанемо. Але їм теж треба погода.

— Скоро вже розтягне, я думаю. Не може ж шторм вирувати так довго.

— А що кажуть шотландські метеорологи?

— Кажуть, може, ще один день — і все.

— От дідько.

— Та це вже не має особливого значення. Якщо він там — то він теж не має можливості забратися звідси.

— Якщо він там, так, — погодився Ґодліман. — Ну гаразд. Тоді організовуємо корвет, винищувачі й амфібію.

— Про мене не забудь.

— А ти поквапся. Подзвони мені з Росайта. І бережи себе.

— Бувай.

Ґодліман поклав слухавку. Забута цигарка вже згоріла. Він підпалив ще одну, узяв слухавку й заходився організовувати операцію.

29

Перекинутий набік джип був схожий на пораненого слона — великий, сильний, але повністю безпорадний. Двигун, звичайно ж, заглох. Фабер що було сили штовхнув машину, і вона доволі граційно встала на чотири колеса. Цей учасник бійки майже не зазнав ушкоджень: брезентовий дах, звичайно, було понівечено ножем від краю до краю; одне крило добряче зім'ялося об грунт; одна фара розбилася; ну і ще бракувало вікна, яке розтрощило кулею. Лобове скло дивовижним чином лишилося цілим.

Оглянувши авто, Фабер заліз на місце водія, увімкнув нейтральну передачу й спробував завести двигун. Той трохи побурчав та заглух. Із другої спроби машина завелася, і Фабер полегшено зітхнув: іти пішки не було жодних сил. Якийсь час Галка просто сидів у джипі, оглядаючи своє тіло. Права гомілка неабияк набрякла — можливо, є перелом. Наразі добре, що машину обладнано якраз для безногого водія. На потилиці надулася велика ґуля, на якій відчувалася липка кров. У дзеркалі заднього огляду замість обличчя відображалося щось густо вкрите подряпинами та синцями, наче в боксера, який програв важкий бій. Його плащ так і лишився вдома у вівчаря, тому весь одяг був наскрізь просякнутий дощовою водою та грязюкою. Треба якомога швидше зігрітися й перевдягнутися в сухе.

Щойно Фабер узявся за кермо, руку пронизало пекучим болем — а він уже встиг забути про зірваний ніготь. З усіх його поранень наразі це було найболючішим — доведеться кермувати однією рукою. Він повільно рушив, намагаючись знайти хоч щось, подібне до дороги, хоча загалом загубитися тут важко: якщо їхати вздовж прірви, то другий котедж проминути неможливо.

Тепер дорогою треба вигадати, що він брехатиме Люсі. Можна розповісти правду: вона однаково нічого не зможе вдіяти. Проте, якщо правда їй не сподобається, доведеться її вбити, а останнім часом робити цього чомусь не хочеться. І зараз, повільно продираючись грязюкою крізь дощ та вітер, Голка дивувався цьому новому почуттю. Це вперше за своє життя він не хоче когось вбивати. І справа не в тому, що Фабер став абсолютно аморальним типом — ні, він був переконаний, що його вбивства — те ж саме, що вбивства на полі бою. Однак, фізичні реакції на вбивство — як, наприклад, нудота, — з роками нікуди не поділися, і він відмовлявся замислюватися над природою цього явища.

Звідки ж це небажання вбивати Люсі?

Мабуть, це відчуття мало щось спільне з тим, коли він відправив у Люфтваффе неправильні координати для бомбування собору Святого Павла: бажання врятувати красу. Люсі дійсно була вражаючим створінням, сповненим красою, наче витвір мистецтва. І якщо зі званням вбивці Фабер міг жити спокійно, то іконоборцем ставати він не збирався. Йому й самому така поведінка здавалася дивною, але шпигуни — взагалі диваки.

Згадалися декілька інших агентів, які прийшли в Абвер одночасно з Фабером: Отто, велетень з півночі, полюбляв виробляти з паперу тендітних створінь за японськими техніками та ненавидів жінок; Фрідріх, хитрий геній математики, боявся кожної тіні й міг по п'ять днів поспіль депресувати після програшу в шахи; Гельмут полюбляв читати книжки про історію рабовласництва в Америці, а потім пішов у СС... Усі такі різні, усі зі своїми особливостями. Якщо в них і було щось спільне, то Фабер цього не знайшов.

Дощ наче посилився, і стало гірше видно. Фабер скинув швидкість: прірва ліворуч за таких обставин починала його нервувати. Йому було спекотно, але спиною час від часу пробігали мурашки. Виявилося, що про Отто, Фрідріха та Гельмута він згадував вголос — очевидна ознака марення. Фабер спробував сконцентруватися лише на дорозі. Вітер шумів у якомусь тільки йому відомому ритмі, і це діяло дещо гіпнотично. За якийсь час агент усвідомив, що просто сидить у машині й дивиться на море — і не відомо, як давно він спинився.

Котедж Люсі з'явився, здавалося, через кілька годин. Фабер докладав максимум зусиль до того, щоб не забути натиснути на гальма, перш ніж машина вріжеться в стіну. У дверях стояла якась постать — вона дивилася на нього крізь завісу дощу. Треба триматися — хоча б поки він не набреше їй. Триматися. Не забувати набрехати. Триматися...

Джип повернувся майже надвечір. Люсі хвилювалася за чоловіків, але водночас сердилася, що вони не приїхали на обід. Коли годинна стрілка минула дванадцяту, вона все частіше почала підходити до вікна, виглядаючи машину. Як тільки джип з'явився на пагорбі поблизу будинку, стало зрозуміло, що щось сталося. Він їхав украй повільно, смикався з боку в бік — а ще всередині була тільки одна людина. За мить стало видно, що передня частина машини понівечена, а фара розбита.

— Господи, — прошепотіла вона.

Машина спинилася перед дверима, і Люсі побачила на місці водія Генрі. Він не квапився виходити, і вона кинулася під дощ відчиняти дверцята. Чоловік сидів з напівзаплющеними очима й тримав руку на гальмах. Усе його обличчя було подряпане та побите.

— Що сталося? — спитала жінка. — Що сталося?!

Ручка гальма почала вислизати, і машина повільно покотилася вперед. Люсі швидко перегнулася й увімкнула нейтральну передачу.

— Девід лишився в Тома... Я потрапив в аварію, — важко почав говорити він.

Почувши це, Люсі трохи заспокоїлася.

— Заходь, — різкувато мовила вона, і це трохи збадьорило Генрі. Він повернувся, сперся рукою, поставив ноги на землю й звалився без сил. Люсі помітила, що його нога нагадує повітряну кульку.

Вона підхопила його під руки й підняла.

— Спирайся на мене, у тебе пошкоджена нога.

Джо шоковано спостерігав, як мати заносить чоловіка у вітальню та влаштовує на дивані. Фабер важко ліг і заплющив очі.

— Джо, біжи-но нагору й перевдягнися в піжаму.

— А що, казки не буде? Він що, помер?

— Ні, ніхто не помер. Генрі потрапив в аварію, тому вибач, сьогодні ляжеш без казки. Давай, біжи.

Почулися якісь дитячі протести, але одного загрозливого погляду було достатньо, щоб Джо зник нагорі. Люсі дістала з корзинки для шиття великі ножиці й зрізала з Генрі одяг: куртку, комбінезон і сорочку. На руці під рукавом був ніж у спеціальному тримачі: мабуть, якесь спеціальне рибальське приладдя. Як тільки вона спробувала його забрати, Генрі відштовхнув її руку. Вона лише знизила плечима й взялася за черевики. Лівий зняти було легко, як і шкарпетку. Проте варто Люсі було торкнутися правого, Генрі заволав від болю.

— Тихше-тихше, я зараз зніму чобіт. Потерпи трошки.

На його обличчі з'явилася якась дивна посмішка, і він ледь помітно кивнув. Люсі обережно розрізала шнурки та міцно схопила чобіт у руки. Цього разу Фабер витримав без жодного звуку — на нозі лишилася лише шкарпетка, і жінка легко розрізала її ножицями.

— На ньому ж немає штанів! — зазирнув у кімнату Джо.

— Він змок, тому й без штанів, — пояснила Люсі, цілуючи малого на ніч. — Сонечко, лягай сам, я зайду трохи пізніше, домовилися?

— Ну тоді цілуй ведмедика.

— Добраніч, ведмедику, — слухняно поцілувала Люсі іграшку.

Джо знову зник, і жінка повернулася до Генрі. Той спостерігав за нею з посмішкою.

— А Генрі буде поцілунок?

Вона нахилилася й поцілувала його побите обличчя. А потім обережно зрізала з нього білизну. У кімнаті тепло від каміну — голий він зігріється швидше. Тим часом Люсі пішла на кухню, щоб набрати теплої води й узяти антисептик. З усім цим, а ще з мотком вати вона повернулася у вітальню.

— Ти вже вдруге падаєш на мій поріг напівмертвий, — мовила вона, починаючи обробляти рани.

— Звичайний сигнал, — мовив той.

— Що?

— У Кале чекають на примарну армію.

— Генрі, що ти мелеш?

— Щоп'ятниці і щопонеділка.

Стало зрозуміло, що він марить.

— Тихо-тихо, не треба говорити, — вона підняла його голову й почала витирати кров з гулі, що надулася на потилиці.

Раптом Фабер сів і зі злістю подивився на неї:

— Який сьогодні день? Який день тижня?

— Спокійно, сьогодні неділя.

— Добре, — він заспокоївся й дозволив зняти з руки ножа.

Жінка обережно вмила його обличчя й перев'язала палець без нігтя. Ногу теж довелося перебинтувати. Коли всі медичні процедури було закінчено, Генрі вже спав. Люсі обережно торкнулася довгого шраму на його грудях та шраму-зірочки на стегні — мабуть, це не шрам, а родима пляма.

Перш ніж викинути зрізаний одяг, вона заходилася перевіряти кишені: трохи грошей, документи, шкіряний гаманець та якась бляшанка. Вона склала всі речі на камінну поличку — поруч з тим рибальським ножем. Доведеться пошукати для Генрі якийсь Девідів одяг.

Люсі піднялася нагору й зазирнула до Джо — малий уже спав, підминаючи під бік свого ведмедика. Вона ніжно поцілувала його щічку та підібгала ковдру. Наостанок жінка поставила машину в гараж і налила собі випити. Зі склянкою в руках вона сіла коло Генрі — схотілося, щоб він прокинувся, і вони знов кохалися.

Генрі прокинувся майже опівночі. Його обличчям промайнули вже знайомі Люсі емоції: страх, потім швидкий огляд кімнати і нарешті спокій.

— Чого ти боїшся? — раптом спитала вона.

— Боюся? Про що ти?

— Коли ти прокидаєшся, у тебе завжди налякане обличчя.

— Правда? Я не знаю, — смикнув він плечима. — Господи, як же все болить.

— Може, розкажеш нарешті, що сталося?

— Налий мені ковточок бренді — і розповім.

Вона дістала пляшку.

— Я піду пошукаю якийсь Девідів одяг.

— Не зараз. Але якщо ти соромишся, то я можу й одягнутися.

Люсі з посмішкою простягла склянку:

— Скоріш це мені подобається.

— А що з моїм одягом?

— Мені довелося його зрізати, тож він у смітнику.

— Сподіваюся, мої документи не зазнали тієї ж долі? — він начебто жартував, але проблискувало і ще якесь почуття.

— Усе там, над каміном. А то, мабуть, у тебе якийсь спеціальній ніж для риби?

Він інстинктивно простяг праву руку до лівої — туди, де раніше був кожух стилета.

— Так, для риби, — на якусь мить він занервував, але швидко заспокоївся й ковтнув бренді. — Добре в тебе бренді.

— То що?

— Що?

— Як ти примудрився загубити мого чоловіка й розбити мій джип?

— Девід вирішив залишитися ночувати в Тома. Ми були коло якогось рівчака.

— Так, я знаю де це.

— Туди впало шість чи сім овець. Вони привезли їх у дім і намагаються дати раду. Там страшенний гармидер. Девід відправив мене повідомити тобі, що він залишиться на ніч. А щодо аварії... Я навіть не знаю, як це сталося. Чіткої дороги немає, незнайома машина... Я наїхав на щось, і мене занесло. Машина перекинулася набік. Якось так...

— Ти, либонь, надто швидко їхав. Бачив би ти, у якому був стані, коли приїхав...

— Мабуть, мене добряче кидало в кабіні, коли машина перекинулася. Забився головою і ногу вивернув...

— А ще втратив ніготь, розбив обличчя й ледь не підхопив запалення легенів. Ти просто ні дня не можеш прожити без пригод.

Генрі звісив ноги на підлогу, обережно встав і підійшов до каміна.

— Твоя здатність одужувати дійсно вражає, — зауважила Люсі.

— Рибалки — дуже здорові люди, — він уже чіпляв ножа назад на руку. — То що, де там одяг?

— А нащо тобі одяг? Уже треба лягати спати, — вона підійшла впритул до нього.

Він обійняв її рукою, притягнув до себе та гаряче поцілував. Вона провела долонями по його стегнах. Згодом він перервав поцілунок, забрав свої речі з камінної полички й за руку повільно повів її нагору.

30

Широкий, майже білий автобан зміївся баварською долиною, зникаючи десь у горах попереду. На задньому сидінні мерседеса нерухомо сидів втомлений Гердфон Рундштедт. Шістдесятидев'ятирічному фельдмаршалу дуже подобалося шампанське й набагато менше подобався Гітлер. Його вузьке похмуре обличчя відображало надзвичайно довгий і мінливий кар'єрний шлях: його безліч разів ганебно звільняли, а потім просили повернутися. Жоден із наближених до фюрера офіцерів не мав такої бурхливої кар'єри, як він.

За вікном авто пролітало село Берхтесгаден — воно було засноване ще в шістнадцятому столітті. Фон Рундштедт намагався зрозуміти, чому він знову й знову повертається, коли Гітлер кличе його назад. Гроші тут ні до чого, найвищого звання він уже досяг, нагороди в Третьому Рейху важили не більше, ніж прикраси, а слави ця війна не принесе нікому.

Саме Рундштедт назвав Гітлера «капралом із Богемії»: останній зовсім не знався на військовій традиції Німеччини та стратегії (незважаючи на періодичні спалахи натхнення). Бо якби знався, то ніколи б не розпочав війну, яку неможливо виграти. Сам же Рундштедт був видатним солдатом — він уже доводив це в Польщі, Франції та Росії. Але цього разу навіть надії на перемогу немає — це очевидно.

Однак він не збирався мати нічого спільного з кількома генералами, що планували заколот проти Гітлера. Він дозволив собі закрити очі на їх змову, але приєднатися — це вже занадто. Фаненайд, присяга німецького солдата, ще багато значила для нього. Може, саме в цьому причина того, що він продовжував служити Рейху. Не має значення, на чиєму боці правда — його країні загрожує небезпека, і він має її захищати.

«Я як старий кавалерійський кінь, — думав він. — Якщо залишуся в стійлі, то помиратиму від сорому».

Наразі під командуванням Рундштедта було п'ять армій на Західному фронті. Півтора мільйона солдатів. На жаль, деякі дивізії мало чим відрізняються від притулків для інвалідів на Східному фронті; бронетехніки вкрай бракує; серед старших чинів не всі німці — але Рундштедт все одно певен, що зможе захистити Францію від втручання союзників, якщо правильно розташує війська. І ось саме це він і планував обговорити з Гітлером.

Машина впевнено підіймалася по Кельштайнштрасе[50], аж поки не спинилася перед великими бронзовими воротами на схилі гори Кельштайн. Охоронець із СС натиснув на кнопку, і ворота із дзижчанням пропустили авто в довгий мармуровий тунель. У дальньому кінці в'їзду машина знову спинилася, і Рундштедт пересів у підйомник (не менш комфортний ніж мерседес), який повіз його на чотириста футів угору, в Адлерхорст[51].

У вестибюлі його зустрів Раттенгубер — забрав пістолет і наказав чекати. Рундштедт сів і почав роздивлятися порцелянові прикраси, обдумуючи свою промову. За мить охоронець повернувся й провів його в конференц-зал.

Інтер'єр нагадував палаци вісімнадцятого століття: на стінах картини та гобелени, у кутку — бюст Вагнера й величезний годинник із бронзовим орлом. Вид із вікна був просто фантастичний: пагорби Зальцбурга та величний пік Унтерсберг, де за легендами покоїться тіло Фрідріха Барбаросси[52], який колись постане з мертвих на захист Вітчизни. У кімнаті на дизайнерських грубих стільцях сиділи троє чоловіків зі штабу Гітлера: адмірал Теодор Кранке — командир флоту на заході, генерал Альфред Йодль — голова штабу й адмірал Карл-Єско фон Путткамер — особистий ад'ютант Гітлера.

Рундштедт привітався й сів на вільний стілець. Офіціант приніс бутерброди з ікрою та келих шампанського. Гітлер стояв біля великого вікна зчепивши руки за спиною і, не відводячи очей від пейзажу за вікном, коротко мовив:

— Рундштедт змінив свою думку. Тепер він згоден із Роммелем: союзники наступатимуть із Нормандії. Моя інтуїція підказує мені те саме. Проте Кранке й досі вважає, що ми маємо прикривати Кале. Рундштедте, поділіться з Кранке вашими думками.

Рундштедт поспіхом проковтнув шматок бутерброда й відкашлявся. Ну точно, ніяких манер — не дав гостеві навіть трошки перепочити.

— По-перше, я отримав нові відомості. Аналіз бомбардування Франції показав, що головна ціль союзників — знищити мости на Сені. Якщо вони збираються наступати з Кале, то мости на Сені не відіграють жодної ролі в битві. Але якщо ж вони планують висадитися в Нормандії, то нам доведеться переправляти наші резервні сили через річку, щоб забезпечити підтримку нашим. По-друге, я спробував розрахувати наступ союзників на Францію з точки зору командира. І дійшов висновку, що головне в наступі — забезпечити, щоб війська були надійно доправлені. Надійно і швидко. Для цього потрібна велика затока, і найкращий варіант — Шербур. Отже, аналіз бомбардування і логіка стратегії вказують на те, що наступ відбуватиметься з Нормандії, — підсумував він і допив зі свого келиха. Служник наповнив його знову.

— Усі наші розвіддані вказують на те, що це буде Кале, — зауважив Йодль.

— Ми щойно оголосили начальника Абверу зрадником, — урвав його Гітлер. — Ну що, Кранке, вас переконали?

— Мій фюрере, ні. Я теж думав про те, як би я вів наступ, якби командував силами союзників. Тільки я взяв до уваги декілька морських факторів, які Рундштедт міг і не врахувати. Я вважаю, що союзники наступатимуть вночі, орієнтуючись на місячне світло. До того ж я переконаний, що вони використовуватимуть переваги високого припливу, щоб пройти перешкоди, встановлені Роммелем. Вони ніколи не підуть близько до скель і сильних течій, яких повно біля узбережжя Нормандії.

Гітлер з огидою на обличчі похитав головою.

— Крім того, є ще один важливий аспект, — зауважив Йодль. — Британську бронетанкову дивізію перекинули з півночі Англії на південний схід, у Гоув, до Першої групи армій під командуванням Паттона. Ця інформація надійшла з перехоплених радіоповідомлень: у дорозі переплутали столові прибори якогось із підрозділів, і ці ідіоти сварилися просто в ефірі. Ця дивізія — чи не найелітніші війська Британії, нею командує генерал сер Алан Генрі Шафто Адейр. Я переконаний, що під час битви ці сили не залишаться незадіяними.

Руки Гітлера почали нервово смикатися, а на обличчі з'явилася болісна нерішучість.

— Генерали! — рикнув він. — Або висловлюйте конкретні пропозиції, або краще вже зовсім мовчіть!

Рундштедт із притаманною йому сміливістю відразу почав:

— Мій фюрере, у вас є чотири чудові танкові дивізії в Німеччині, які стоять зовсім без роботи. Якщо моє припущення правильне, то вони нізащо не встигнуть у Нормандію, щоб відбити наступ. Я дуже вас прошу перемістити їх у Францію під командування Роммеля. Навіть якщо я помиляюся і союзники все ж таки наступатимуть із Кале, ми зможемо швидко доправити їх на місце та забезпечити підтримку.

— Я не знаю! Не знаю! — очі Гітлера розширилися, і Рундштедт навіть засумнівався, чи не надто різко він висловився.

Путткамер уперше долучився до розмови:

— Мій фюрере, сьогодні неділя.

— І що з того?

— Завтра має повернутися субмарина з агентом. Із Голкою.

— Дійсно! Є ще хоч хтось, кому я можу довіряти!

— Звісно, він може будь-якої миті вийти на зв'язок і доповісти, але з якоїсь причини уникає цього та хоче звітувати особисто. Можливо, наразі краще відкласти рішення на добу? Тому що або вже сьогодні, або завтра ми знатимемо напевно.

— Не можна більше відкладати рішення, — втрутився Рундштедт. — Атаки з повітря та диверсії значно посилилися. Наступ ось-ось почнеться.

— Не згоден, — заперечив йому Кранке. — Сприятливі погодні умови очікуються не раніше, ніж на початку червня.

— Це вже зовсім скоро.

— Тиша! — гаркнув Гітлер. — Моє рішення: танкові війська залишаються в Німеччині. Поки що. У вівторок, коли будуть відомості від Die Nadel, я прийму остаточне рішення щодо їх диспозиції. Якщо інформація Голки підтвердить версію щодо Нормандії (а я думаю, що це так), то ми передислокуємо танки.

— А що робитимемо, якщо доповіді від нього не буде? — м'яко запитав Рундштедт.

— Якщо доповіді не буде, план такий самий.

— Тоді я повернуся до своїх обов'язків, якщо дозволите, — схилив голову Рундштедт.

— Повертайтеся.

Рундштедт підвівся і вийшов. Та сама кабінка з мідним оздобленням швидко понесла його на підземне паркування. Шлунок неприємно стисло — чи то від швидкого спуску, чи то від того, що доля всієї країни перебуває в руках одного-єдиного шпигуна.

Частина шоста

31

Люсі повільно прокидалася. Тепле забуття глибокого сну шарами спадало зі свідомості, й реальний світ навколо поступово ставав чіткішим. Перше, що відчула жінка, — тепле чоловіче тіло, яке лежало поруч. Друге — незручність маленького ліжка. Третє — шум шторму знадвору, злість і неспокій минулого дня. Потім — ледь відчутний запах чоловічої шкіри. Рука Люсі лежала на його грудях, нога — на його нозі, наче для того щоб утримати його, не дати йому піти. Її груди були щільно притулені до його тіла. Далі — світло, що поступово пробивається крізь вікно, його ритмічне дихання, що ледь торкалося її обличчя. Раптом усі шматочки склалися докупи: вона зухвало й абсолютно недвозначно лежить у ліжку з чоловіком, якого зустріла сорок вісім годин тому. Просто в будинку свого чоловіка.

Люсі розплющила очі й відразу побачила Джо. Малий стояв біля ліжка в зібганій після сну піжамі, зі скуйовдженим волоссям та іграшкою в руках. У роті — великий палець, в очах — неймовірний подив від того, що мама обіймає незнайомого чоловіка просто в його дитячому ліжку. Щоправда, так само Джо дивився й на інші речі, наче світ не переставав дивувати його щоранку. Люсі ніяк не могла вигадати, що ж сказати, тому мовчки дивилася на сина.

Почувся голос Генрі:

— Доброго ранку.

Джо витяг із рота палець:

— Доброго ранку, — привітався малий і вийшов зі спальні.

— Чорт забирай, — мовила Люсі.

Генрі опустив своє обличчя на один рівень з її й поцілував губи Люсі. Рука наполегливо лягла їй поміж ніг.

— Та заради ж Бога, припини! — відштовхнула вона його.

— Чому?

— Джо нас бачив!

— Ну то й що?

— А ти не помітив, що він уже достатньо дорослий, щоб розмовляти? Девід рано чи пізно про все дізнається! Що мені тепер робити?

— А яка різниця дізнається Девід чи ні?

— Велика!

— Не розумію. Він погано до тебе ставився, і це цілком природні наслідки його поведінки. Ти ні в чому не винна.

Люсі раптом згадала, що Генрі не має жодного уявлення про складну систему обов'язків і зобов'язань, що складає подружнє життя.

— Усе не так просто.

Вона підвелася з ліжка й зникла у своїй спальні, де одягла білизну, штани та светр. Потім Люсі згадала, що треба знайти одяг для Генрі — вийняла з шафі білизну та шкарпетки Девіда, в'язану сорочку, светр без горла, а також останню пару старих штанів, які залишилися необрізаними. Джо спостерігав за всім цим.

Фабер пішов у ванну голитися — жінка з одягом у руках підійшла й гукнула:

— Я покладу тобі одяг на ліжку.

Після цього Люсі заходилася поратися на кухні: розпалила плиту й поставила грітися каструлю з водою — на сніданок можна зварити яйця. Там же, на кухні, жінка вмила, причесала малого й допомогла йому одягтися.

— Щось ти якийсь тихий сьогодні, — зауважила вона. Джо не відповів.

Фабер спустився і сів за стіл так природньо, ніби роками тут жив. Люсі стало якось моторошно через Девідів одяг на ньому. Вона поставила перед ним тарілку з тостами та яйцями.

— А тато що, помер? — раптом спитав Джо.

Генрі кинув на хлопця зацікавлений погляд, але нічого не відповів.

— Не кажи дурниць, Джо. Він залишився ночувати в Тома.

Джо проігнорував це пояснення й пильно глянув в очі Фабера:

— Ви взяли татів одяг, узяли маму — то що, ви тепер мій тато?

— Вустами немовляти... — пробубоніла Люсі.

— А ти хіба не бачив, що сталося з моїм одягом учора? — спитав Генрі замість відповіді.

Джо кивнув.

— Ну ось. Тому мені довелося позичити одяг у твого тата. Коли я куплю собі новий, я все поверну.

— І маму повернете?

— Ну звичайно ж.

— Джо, їж своє яйце, — урвала Люсі.

Малий почав уважно чистити яйце, вочевидь, вдоволений відповіддю. Люсі глянула у вікно:

— Мабуть, човен сьогодні не прийде.

— Тебе це тішить?

— Навіть не знаю.

Їсти Люсі не хотілося. Вона сіла за стіл із чашкою чаю. Поснідавши, Джо побіг нагору гратися, а Фабер почав складати брудний посуду раковину.

— Ти боїшся, що Девід може підняти на тебе руку?

Вона заперечно похитала головою.

— Тобі не варто про нього думати, — продовжував він. — Ти однаково хотіла піти від нього. Чого тебе так хвилює, дізнається він чи ні?

— Він мій чоловік. Це не порожнє слово, розумієш? І його поведінка... і те, яким він був мені чоловіком... це все одно не дає мені права його принижувати.

— Думаю, це дає тобі право не турбуватися, принижує це його чи ні.

— Це неможливо пояснити. Просто я так відчуваю.

Фабер підняв руки, наче збирається здатися.

— Ну все, все. Я тоді поїду до Тома й запитаю, чи не збирається твій чоловік повертатися. Де мої чоботи?

— У вітальні. Я принесу тобі куртку.

Люсі піднялася нагору й знайшла в шафі куртку Девіда для їзди верхи — дуже елегантний приталений жакет із сіро-зеленого твіду з косими кишенями. На ліктях вже давно були шкіряні латки — такий одяг треба берегти. Унизу Фабер обережно взував поранену праву ногу в чобіт. Люсі нахилилася, щоб йому допомогти.

— Набряк майже спав, — зауважила вона.

— А болить так само.

Правий чобіт агент вирішив не зав'язувати і спробував обережно наступити на ногу.

— Наче нічого, — сказав він.

Люсі простягла йому куртку. Фаберу було тісно в плечах.

— Пробач, плащів більше немає.

— Тоді доведеться змокнути, — він притис Люсі до себе і поцілував. Вона на мить міцно його обійняла.

— Тільки кермуй сьогодні обережніше, добре?

Він усміхнувся, кивнув і знову її поцілував, а потім зник за дверима. У вікно Люсі бачила, як він дошкутильгав до сараю, зайшов усередину, завів джип, виїхав і зник за завісою дощу. Жінку охопило якесь полегшення й порожнеча.

Люсі заходилася прибирати будинок, але їй доводилося примушувати себе це робити. У душу пробрався якийсь неспокій. Голову займали думки про подальше життя, колами крутилися якісь уже багато разів обдумані «за» та «проти». Будиночок більше не був затишним, він став тісним — Люсі потерпала від клаустрофобії. Десь там, зовсім поруч, великий світ — світ війни й героїзму, кольорів і пристрастей, світ людей — мільйонів людей. Вона хотіла туди, у натовп. Хотіла знайомитися з новими обличчями, відвідувати нові міста, слухати музику. Збиралася послухати радіо, але передавали лише новини, які тільки посилювали відчуття ізоляції. Казали щось про битву в Італії, послаблення економії харчування, вбивцю зі стилетом у Лондоні, промову Рузвельта. Далі почали передавати органний концерт Сенді Макферсона, й Люсі вимкнула приймач. Новини якось проходили повз неї, бо вона зовсім не відчувала себе частиною того світу.

Хотілося волати від відчаю.

Не важливо, яка там погода, — треба негайно вийти з дому. Далеко тут не втечеш — це швидше символічний вихід, бо насправді в'язницею були не кам'яні стіни будинку. Однак це краще, ніж ніяк. Джо непросто було відірвати від його гри й переконати вдягтися у водонепроникний плащ.

— Куди ми? — питав він.

— Підемо подивитися, чи не йде човен.

— Та ти ж казала, що сьогодні човен не прийде.

— Ну а як прийде? Ходімо.

Вони обоє одягли жовті капелюхи й міцно зав'язали їх, щоб не здуло вітром. І не дарма: варто було відчинити двері, як потік повітря завдав першого удару, майже збиваючи Люсі з ніг. Уже за мить її обличчя було абсолютно мокре, а волосся вибилося з-під капелюха та впало на плечі. Джо радісно скрикнув і стрибнув у калюжу.

Змагаючись з вітром, вони пройшли вздовж прірви до початку містка. Унизу велетенські хвилі Північного моря розбивалися на бризки об скелі та пляж. Шторм приніс неймовірну кількість водоростей із незнаних глибин і викинув їх на пісок. Невтомний ритм хвиль зачаровував. Люсі часто приходила сюди із Джо — їм обом подобалося просто сидіти та спостерігати за цим видовищем. Іноді було навіть важко сказати, скільки часу вони ось так проводили.

Але цього разу гіпнотичне накочування хвиль швидко розсіяв якийсь спалах кольору в воді. Він був такий крихітний і так швидко зник у бурунах, що Люсі навіть завагалася, чи дійсно вона щось бачила. Якусь мить жінка продовжувала вдивлятися в загрозливі хвилі, але більше нічого не помічала. Її погляд поступово привернула маленька пристань, де хвиля лишила якісь уламки та сміття — тільки для того, щоб їх знову змило наступною хвилею. Зазвичай у перший день після шторму Люсі з Джо ходили на пляж, щоб пошукати скарбів, які викидало море. Іноді це були камінці дивовижних кольорів, іноді — химерні цурпалки, велетенські мушлі чи перекручені шматочки металу.

Раптом у хвилях знову спалахнуло щось кольорове — набагато ближче та довше. Воно залишалося на поверхні протягом кількох секунд. Яскраво-жовтий колір — як їхні штормові плащі. Люсі пильно вдивлялася в жовту пляму крізь завісу дощу, але скоро хвилі знову її проковтнули і жінка не встигла розгледіти форму невідомого об'єкта. За якийсь час течія піднесла предмет ближче — море все викидало на берег рано чи пізно, наче непотріб із кишень. Предмет і дійсно виявився плащем: його вдалося детально розгледіти, коли він втретє з'явився на поверхні води. «Учора Генрі повернувся без плаща. Як же той опинився в морі?» — подумала Люсі. Раптом наступна хвиля підняла плащ і жбурнула його на пірс. «Ні, це не плащ Генрі, бо власник цього плаща й досі в ньому», — скрик жаху потонув у гулі вітру. Навіть Люсі його не почула. Хто ж це такий? Звідки він? Невже ще чийсь човен затонув?

«Може, ця людина й досі жива! Треба спуститися й перевірити», — промайнуло в голові жінки.

— Стій тут і не ворушися! — прокричала вона Джо на вухо та похапцем кинулася униз рампою.

На середині рампи десь позаду почулися кроки — Джо побіг за нею. Вузький і слизький дерев'яний місток наразі був надто небезпечним, тому Люсі спинилась, схопила малого на руки і посварила:

— Та чого ж ти мене не слухаєшся! Я ж сказала, щоб ти чекав мене там!

Якусь мить вона вагалася: піднятися на безпечну скелю чи підійти до тіла, що внизу. Жовтий плащ і його власника щомиті могло знову затягти в море. Незабаром Люсі вже бігла вниз, тримаючи Джо на руках. Тіло накрило хвилею, але, на щастя, не відтягло. Жінка підійшла на таку відстань, із якої вже можна було розгледіти, що понівечене тіло цього чоловіка пробуло у воді дуже довго. Риси його обличчя вже зникли — звісно, він давно помер. Оскільки допомогти йому було вже нічим, вона не збиралася ризикувати життям сина й не підходила ближче. Раптом щось у цьому набряклому обличчя здалося їй знайомим.

Якусь хвилину Люсі просто стояла й роздивлялася його, намагаючись згадати, що саме воно їй нагадувало. І тут її охопив справжній жах.

— Господи, Девід! Ні! — прошепотіла вона.

Забувши про небезпеку та шторм, вона пішла до тіла.

Невелика хвиля розбилася об пірс, замочивши її ноги до колін. Чоботи вмить набрали води і піни, але Люсі навіть не помітила цього. Джо викручувався в її руках, намагаючись розвернутися.

— Ні, не дивися! — крикнула вона на вухо синові і притисла його голову до свого плеча. Малий розплакався.

Люсі присіла біля тіла й торкнулася того, що колись було обличчям. Девід. Ніяких сумнівів. Він мертвий, і мертвий уже досить давно. Якийсь інстинкт примусив її зайвий раз переконатися, і вона підняла низ плаща та глянула на його обрубані ноги.

Неможливо було повірити в те, що він помер. У якомусь сенсі вона й сама хотіла його смерті, але розібратися у власних почуттях до чоловіка було складно через суміш провини та страху, нав'язаного її зрадою. Люсі охопили одночасно горе, жах, полегшення та свобода, але жодне з цих почуттів не квапилося поступатися місцем іншому.

Жінку привела до тями потужна хвиля, що величезною масою води збила її з ніг. Люсі наковталася солоної води, але не відпустила Джо і якимось чином встояла на рампі. Як тільки хвиля відступила, жінка підвелася на ноги та побігла геть від жадібної стихії. Дорогою до верхівки скелі Люсі жодного разу не озирнулася.

Недалеко попереду виднівся будинок. Біля дверей стояв джип — Генрі вже повернувся. Люсі (досі з Джо на руках) бігом кинулася до дверей, щоб хоч з кимось розділити своє горе. Їй хотілося впасти йому в обійми й почути якісь заспокійливі слова. З очей потекли сльози, що змішалися з дощовою водою. Люсі рвонула на себе двері кухні та різко опустила Джо на підлогу.

— Девід сказав, що залишиться в Тома ще на одну ніч, — повідомив Фабер.

Жінка вп'ялася в нього шокованим поглядом. Раптом усе стало на свої місця. Генрі вбив Девіда.

Розуміння несамовито вдарило Люсі десь під ребра. Розбитий човен, дивний ніж, що він завжди носив із собою, понівечений джип, новини про лондонського вбивцю зі стилетом. Наче шматочки механізму зібралися в одну моторошну машину.

— Ну, я б так не дивувався, — усміхнувся Фабер. — У них там чимало роботи з тими вівцями, а я й не наполягав на його поверненні.

Том. Треба повідомити Томові. Він скаже, що робити. Він захистить Джо та її. У нього є собака й рушниця. Вони викличуть поліцію і якось протримаються.

Страх на мить витіснив жаль — жаль, що немає більше того Генрі, в якого вона повірила та майже закохалася. Виявилося, що його ніколи й не існувало — вона сама собі його вигадала. Замість ніжного, сильного та лагідного чоловіка був лише монстр, який з усмішкою передавав їй неіснуюче повідомлення від небіжчика.

Люсі ледь придушила бажання здригнутися всім тілом. Вона міцно схопила Джо і вийшла в коридор, а потім — на вулицю через головний вхід. Джип стояв там, де вона його й бачила. Жінка влаштувала Джо на передньому сидінні, сіла на місце водія і завела мотор.

Фабер без жодних емоцій на обличчі поставив ногу на приступку. У руках — рушниця Девіда.

— А ви куди збираєтеся?

Серце впало кудись у п'яти. Якщо вона рушить, він може її застрелити. (Як тільки він здогадався цього разу забрати рушницю з машини?) Може, сама б вона й ризикнула, але не з Джо.

— Треба сховати машину від дощу.

— І Джо має їхати в гараж із тобою?

— Він полюбляє кататися. А чому це ти розпитуєш?

Фабер знизив плечима та відійшов від машини.

Він так упевнено стояв там — у Девідовому жакеті і з його рушницею в руках. Було важко повірити, що він справді вбивця. «Якщо зараз просто поїхати звідси — він що, буде стріляти?» — раптом Люсі згадала те своє відчуття, той моторошний холод, який вона відчула в перший день їхнього знайомства. У нього є якесь призначення, через котре він готовий на що завгодно.

Виснаження навалилося на Люсі, і вона здалася. Жінка увімкнула задню передачу — і за хвилину машина вже була в гаражі. Їй не залишилося нічого, крім як вийти з джипа та разом із Джо повернутися в дім. Як тепер поводитися в присутності вбивці? Як приховати, що вона все знає? Якщо він ще не зрозумів, звичайно...

Ніяких ідей з цього приводу в Люсі не було.

Але двері гаража вона залишила відчиненими.

32

— Ми на місці. Точка номер один, — капітан опустив підзорну трубу.

Старший лейтенант намагався щось розгледіти крізь потоки дощу та бризки.

— Не дуже схоже на курорт, еге ж? Якась пустеля.

— Дійсно пустеля.

Капітан був старим морським вовком із сивою бородою. Він виходив у море ще в першу війну з німцями. Щоправда, він закривав очі на деякі вільності в мовленні лейтенанта, адже хлопчина несподівано виявився чудовим моряком.

«Хлопчині» вже пішов четвертий десяток — зараз і таких записують у «вовки», — він і гадки не мав, що капітан йому потурає. Корвет випнувся на стрімку хвилю та ринув униз, і лейтенант схопився за поручень.

— Сер, а що ми робитимемо тут?

— Обходитимемо острів.

— Так, сер.

— І стежитимемо, чи не з'явиться субмарина.

— Навряд чи в таку погоду вони наважаться спливати, сер. А навіть якщо й наважаться, ми їх побачимо лише в тому разі, якщо вони виринуть просто в нас під носом.

— Вночі шторм ущухне. Принаймні завтра точно, — капітан дістав люльку й почав набивати її тютюном.

— Ви так думаєте?

— Знаю.

— Це якісь морські інстинкти?

— Ага, — буркнув капітан. — А ще прогноз погоди.

Корвет зайшов за мис, і чоловіки побачити невеличку затоку з причалом. Нагорі було видно маленький будиночок, що низько прихилився до землі, захищаючись від вітру.

— Як тільки погода покращиться, відправимо туди людей.

Старший лейтенант кивнув.

— Але...

— Що але?

— На один обхід острова нам знадобиться щонайменше година.

— І що?

— Якщо нам неймовірно пощастить і ми будемо в потрібному місці й у потрібний час...

— То ми побачимо хіба що піну від субмарини, яка сплила, взяла пасажира та зникла, — закінчив його думку капітан.

— Саме так, сер.

Капітан запалив свою люльку професійним жестом моряка, який усе життя запалює люльки в суворих морях. Потім він кілька разів затягнувся і набрав повні легені диму.

— Ми не думаємо, ми виконуємо накази, — дим вийшов через ніс.

— Не надто вдала цитата, сер.

— Чому б це?

— Вона про атаку легкої бригади[53].

— Це ж треба! Я й не знав! — капітан знову із задоволенням видихнув хмарку диму. — Ось що значить освіта.

На східному кінці острова теж був будиночок. Капітан уважно оглянув його через трубу й помітив велику радіо-антену, на вигляд досить потужну.

— Спарксе! Спробуй викликати на зв'язок той будиночок. Думаю, вони приймають на частоті корпусу спостереження.

— Так, сер.

Корабель пройшов повз цю частину острова, і радист доповів:

— Не відповідають, сер.

— Дякую, Спарксе. Це не важливо.

В бухті Абердина в трюмі корабля сиділа команда берегової охорони та грала в карти на півпенні. Атмосфера була свавільною — відразу зрозуміло, що хлопці тут уже мають досить високі звання.

— Твіст, — проголосив Джек Сміт (шотландського в його крові було більше, ніжу імені).

Альберт «Худячок» Періш, товстуватий хлопець із Лондона, поклав на стіл валета.

— Твоє, — мовив Сміт.

Худячок зібрав виграш.

— Пенні до пенні, — проспівав він із насмішкою. — Ще б життя стало, щоб витратити такі грошиська.

Сміт протер рукавом скло ілюмінатора і глянув на човни, що підкидало на хвилях у порту.

— Шкіпер так нервує, наче ми на Берлін ідемо, а не на Штормовий, — зауважив він.

— А ти хіба не чув? Ми ж в авангарді наступу союзників, — Худячок виклав на стіл короля. — Роби ставку.

— Так, а той тип — він що, дезертир? Чому взагалі ми цим займаємося? Хіба це не робота військової поліції?

— Я думаю, що він полонений-утікач, — тасуючи колоду, відповів той.

Усі присутні загиготали на знак незгоди.

— Ну-ну. Не хочте — не вірте. Але коли ми його братимемо, зверніть увагу на його акцент, — похитуючи головою, сказав Худячок.

— А хто знає, які човни здійснюють рейси на Штормовий?

— Та тільки той човник, що продукти возить, — підказав хтось.

— Тобто якщо він дезертир, то єдиний спосіб повернутися на головну землю для нього — це той човник. Чого ж поліція просто не дочекається в порту, коли він повернеться на цьому судні? Навіщо ми тут стовбичимо, чекаючи на погоду? Може... — він зробив драматичну паузу. — Може, в нього є інший спосіб забратися звідти?

— Це ж який?

— Субмарина.

— Не верзи дурниць, — презирливо відповів Сміт.

Усі засміялися.

Худячок роздав карти. Цю партію виграв Сміт.

— Ставлю шилінг, — мовив Худячок. — На мене чекає спокійна старість у чудовому будиночку в Девоні. Ми не упіймаємо його, це точно.

— Дезертира?

— Полоненого.

— А чого?

Худячок промовисто постукав себе по лобі:

— Шеберхни тим непотребом, що в тебе замість мозку. Ми — тут, а субмарина — на дні біля затоки острова. Коли погода покращиться, хто забере його перший? Звісно ж, боші[54].

— Тоді навіщо ми тут? — не второпав Сміт.

— Бо тим, хто віддає накази, далеко до вашого відданого слуги Альберта Періша. Смійтеся-смійтеся! — він почав роздавати карти. — Побачимо, хто сміятиметься останнім. Сміті, це що, пенні? А знаєте що? Ставлю п'ять проти одного, що ми повернемося зі Штормового з порожніми руками! Хто приймає? А десять проти одного? Ну? Давайте! Десять проти одного!

— Та ніхто не приймає. Здавай уже, — вгамував його Сміт.

Командир ескадрильї Пітеркін Бленкісоп (він казав, що його звати Пітер, але всі все одно якось дізнавалися його справжнє ім'я) стояв перед мапою прямо, наче аршин.

— Ми летимо групами по три, — почав він свою промову. — Перші три борти злітають, як тільки погода дасть змогу. Місце призначення, — він ткнув мапу указкою, — Штормовий острів. На місці двадцять хвилин літаємо на малих висотах і шукаємо субмарину. Після цього повертаємося на базу.

Тут він на мить спинився, а потім продовжив:

— Якщо присутні здатні мислити логічно, то їм зрозуміло, що для забезпечення безперервного спостереження за акваторією острова друга група має злетіти точно за двадцять хвилин після першої. Питання?

— Сер? — підвівся лейтенант Лонгман.

— Кажіть, Лонгмане.

— Які наші дії, коли ми виявимо субмарину?

— Знищити, звісно. Відкривайте вогонь із кулеметів — максимальне ураження цілі.

— Сер, обстріл субмарини з винищувачів не дуже ефективний. Хіба це не робота есмінців?

Бленкісоп зітхнув:

— Якщо тут у когось є пропозиції, як виграти війну, то пишіть містеру Вінстону Черчиллю. Я навіть адресу підкажу: Даунінг-стрит, 10, Лондон[55]. Окрім як критикувати, інші питання будуть?

Питань не було.

Блоггс сидів у заваленій непотребом кімнаті біля каміна і слухав, як краплі дощу вистукують жерстяним дахом. Офіцери повітряних сил в останні роки війни значно змінилися. Ті пілоти, що колись виграли битву за Британію[56], були усміхнені хлопчаки, які щойно вийшли з-за парт. Вони не знали втоми, без упину пиячили та зневажали палаючу смерть, з якою зустрічалися щодня. Але цього запального юнацького героїзму було замало, щоб дожити хоча б до середини війни. Битви перемістилися в якісь далекі від дому місця, і тепер замість бравади в небі прийшла нудна механічна робота — обстріли. Тепер офіцери (хоча їхня мова й досі зберігала якісь шкільні слівця, а звичка пиячити нікуди не зникла) стали старші, стійкіші та цинічніші. Блоггс згадав, як він сам поводився зі звичайним крадієм в абердинській камері — війна нікого не жаліє.

У кімнаті разом із Блоггсом на стільцях сиділи пілоти й чекали вильоту: хтось дрімав, хтось читав книжку, хтось грав у якісь ігри. У кутку сидів штурман із посібником російської мови.

З-під напівопущених повік Блоггс ліниво роздивлявся присутніх. Відчинилися двері й увійшов ще один пілот. Цього війна наче зовсім не зачепила: широка усмішка, молоде обличчя (мабуть, голився не частіше, ніж раз на тиждень), розстебнута куртка та шолом у руках. Він помітив Блоггса й підійшов до нього.

— Детектив-інспектор Блоггс?

— Це я.

— Пречудово. Я ваш пілот, Чарлз Кальдер.

— Радий знайомству, — Блоггс потис його руку.

— Борт готовий, двигуни дзижчать, наче нові. Літак-амфібія, вас уже попередили?

— Так, звичайно.

— Пречудово. Сідатимемо на воду, потім я вас підвезу десь ярдів за десять[57] до берега. Далі — шлюпка.

— І ви чекатимете мого повернення.

— Звісно ж, а наразі чекаємо погоди.

— Саме так. Чарлзе, послухайте, я ганяюся за цим типом уже шість днів по всій країні. Тому, як тільки я маю вільну хвильку, я сплю. Це нічого?

— Ні-ні, я все розумію! — він сів на вільний стілець і дістав з кишені книжку. — А я, як тільки маю хвильку, заповнюю пробіли в освіті. «Війна і мир».

— Пречудово, — Блоггс заплющив очі.

Персіваль Ґодліман разом зі своїм дядьком полковником Террі сидів у кімнаті з мапами, пив каву й курив цигарку за цигаркою.

— Не можу придумати нічого, що б іще можна було вдіяти, — уже вкотре мовив професор.

— Я це вже чув.

— Корвет на місці. Винищувачі — за кілька хвилин польоту. Вони знищать субмарину, як тільки та спливе.

— Якщо вони її помітять.

— Корвет відправить на острів людей, щойно погода дасть змогу. Блоггс майже відразу буде там. Берегова охорона на підкріпленні.

— Але жоден із них, можливо, не потрапить на острів вчасно.

— Знаю, — зітхнув Ґодліман. — Але ж ми робимо все можливе. Чи не так?

Террі підпалив чергову цигарку.

— А що там з людьми, які живуть на острові?

— А, точно. Люди є — там два будинки. В одному живе вівчар із дружиною та малою дитиною, в іншому — ще один вівчар. У старого є радіостанція — він у корпусі спостереження, але на зв'язок чомусь не виходить. Може, станція налаштована на передачу.

— Якщо інший фермер не дурень, то, може, він затримає шпигуна? — спитав Террі.

— На жаль, — похитав головою Ґодліман. — Він в інвалідному візку.

— Господи. Нам хоч у чомусь пощастить чи ні?

— Ні. Щастить тут тільки Голці, вочевидь.

33

Спокій поступово охоплював Люсі, наче холодна хвиля знеболювального, вбиваючи емоції й загострюючи розум. Дедалі рідше траплялися хвилини, коли Люсі паралізовувало страхом від думки, що в її будинку — вбивця. Власна холоднокровна настороженість дивувала її саму.

Залишивши машину в сараї, жінка заходилася прибирати — спокійно підмела підлогу навколо Генрі, який влаштувався у вітальні з книжкою. Цікаво, чи помітить він зміну її ставлення до нього? Хоча він, здається, ніколи нічого не випускає з уваги. Навіть якщо Фабер нічого й не запідозрив тоді, біля джипа, то поведінка Люсі точно його схвилювала. Він мав помітити, що жінку щось стурбувало. З іншого боку, вона ще з самого ранку нервувала через те, що Джо побачив їх разом, тому Фабер міг списати все це на ту ситуацію. Узагалі Люсі чомусь здавалося, що він точно знає, про що вона думає, але вдає, ніби все гаразд.

— Не можу дочекатися, коли ж дощ закінчиться. Вибач, що доводиться завішувати тут усе, — Люсі розвішувала випраний одягу кухні.

Фабер кинув байдужий погляд на речі й промовив:

— Нічого страшного, — і повернувся до вітальні.

Серед мокрого одягу заховалися декілька її вже сухих речей.

На обід Люсі приготувала простий овочевий пиріг і погукала Джо та Генрі за стіл. Рушниця Девіда стояла на кухні в кутку.

— Генрі, прибери рушницю, будь ласка. Я не люблю зарядженої зброї в будинку.

— Приберу після обіду. Дуже смачний пиріг, дякую.

— А мені не подобається, — скривився Джо.

Люсі взяла рушницю й сховала на шафу.

— Нехай тоді тут побуде. Аби тільки Джо не дістав, — пояснила вона.

— Я виросту й вбиватиму німців! — повідомив малий.

— Обов'язково. Але сьогодні треба поспати після обіду, — сказала Люсі майбутньому солдату.

Вона принесла з вітальні пігулки Девіда. Якщо для дорослого чоловіка дві пігулки були надійною дозою, то хлопчикові вистачить чверті однієї таблетки. Відрізавши четверту частину пігулки, жінка розтовкла її в ложці й розмішала в склянці молока.

— Тримай. Тільки пий до дна, домовилися?

Чоловік ніяк усе це не прокоментував.

Після обіду Люсі влаштувала Джо на дивані й принесла йому купу книжок. Читати він ще не вмів, але всі казки чув так часто, що йому достатньо було просто роздивлятися малюнки — він міг і сам майже слово в слово розповісти всі ці історії.

— Може, кави? — запропонувала Люсі чоловіку.

— Невже справжньої?

— Авжеж, — усміхнулася вона. — У мене є трошки.

— Залюбки!

Фабер пішов із нею на кухню й дивився, як вона варить каву. Може, запідозрив, що вона і йому підмішає снодійне?

— «Я спитав, чи є хтось удома», — гукнув Пух. — «Ні!» — відповів чийсь голос... — із вітальні долітали уривки казки й сміх малого.

Люсі раптом охопив жах: Господи, аби тільки він нічого не заподіяв Джо.

Жінка розлила каву по чашках, поставила одну на стіл й сіла навпроти Фабера. Тиші в кухні заважав лише шум дощу та бурмотіння Джо.

— «А як довго доведеться худнути?» — спитав Пух. — «Думаю, десь близько тижня». — «Але я не можу сидіти тут тиждень!»

Голос Джо ставав усе кволішим, а потім і зовсім затих. Люсі підвелася та вийшла з кухні, щоб накрити сина ковдрою. Книжка про Пуха впала на підлогу. Колись вона належала маленькій Люсі, яка теж знала всі ці історії напам'ять. На форзаці зберігся напис, виведений охайним маминим почерком: «Люсі на четвертий день народження від мами й тата з любов'ю». Жінка поклала книжку на стіл і повернулася в кухню.

— Здається, заснув.

— І що?

Замість відповіді вона простягла до нього руку. Фабер узяв її, і Люсі легенько потягла його. Він встав і пішов за нею нагору, в спальню. Там жінка зачинила за ними двері й зняла з себе светр.

Якусь мить агент нерухомо стояв і дивився на її груди, а потім почав роздягатися.

«Господи, дай мені сил», — думала Люсі, лягаючи в ліжко. Цього вона боялася найбільше: вдавати, що отримує задоволення, хоча насправді відчуває лише жах, провину й чомусь хіть. Чоловік ліг поруч і обійняв її.

Виявилося, що жінці зовсім не треба нічого удавати.

Декілька секунд Люсі нерухомо лежала в його обіймах і думала, як може чоловік водночас бути холоднокровним вбивцею та ніжним коханцем.

— Зробити тобі чаю? — спитала вона.

— Ні, не треба, — усміхнувся він.

— А я хочу чаю, — вона енергійно встала. Фабер теж поворушився, щоб приєднатися до неї, але Люсі поклала руку йому на живіт: — Ні-ні, лежи тут, я принесу. Я ще не закінчила з тобою.

— Хочеш надолужити за всі чотири роки? — знов усміхнувся шпигун.

За дверима спальні ніжна усмішка зникла з її обличчя, наче маска. Серце важко гупало в грудях. Люсі гола кинулася вниз у кухню, гучно поставила на плиту чайник і для реалістичності подзвеніла чашками. Потім жінка відшукала свій сухий одяг. Руки так трусилися, що вона ледь застібала ґудзики. Нагорі скрипнуло ліжко. Ні! Люсі завмерла та прислухалася. Ні! Тільки не йди сюди! Не йди сюди! Але нагорі було тихо — він просто влігся зручніше.

У вітальні міцно спав Джо. Господи, тільки б не прокинувся! Вона обережно підняла хлопчика. Він щось пробурмотів про віслюка та кролика, й Люсі подумки наказала йому мовчати, а потім загорнула в ковдру. Жінка знову повернулася на кухню. Вона потяглася за рушницею, але та висковзнула з рук і зі страшенним гуркотом розбила тарілку та дві чашки. Люсі завмерла.

— Що там? — гукнув чоловік згори.

— Впустила чашку, — відповіла Люсі. Її голос тремтів, і приховати це не вдалося.

Знову скрипнуло ліжко, потім дошка на підлозі. Усе, дороги назад немає. Люсі схопила рушницю, притисла до себе Джо і через задні двері кинулася в гараж. На півдорозі її охопила паніка: а ключі точно в машині? Звісно, мають бути в машині, адже вона завжди лишає їх там. Ноги сковзнули на грязюці, й жінка впала на коліна. До дверей сараю Люсі вже бігла.

Вона прожогом відчинила дверцята та посадила Джо на місце пасажира. Малий завалився на бік — довелося згаяти ще кілька секунд, щоб посадити його рівно. Люсі кинулася до інших дверцят, рушницю жбурнула вниз, до ніг.

Крутнула ключ — двигун кашлянув і заглух.

— Будь ласка, будь ласка...

Знов крутонула — цього разу двигун слухняно зарохкотів. Із дверей кухні вибіг Фабер. Люсі ввімкнула передачу, й авто вилетіло з сараю. Жінка дала повний хід. Колеса пробуксували на місці, але відразу вгризлися в грязюку. Швидкість збільшувалася надзвичайно повільно. Агент кинувся слідом за машиною — босий по грязюці.

Неймовірно, але він наздоганяв джип. Люсі з усіх сил потягла за ручку газу, майже вириваючи її. Хотілося кричати з розпачу. Фабер відставав від автівки ще приблизно на ярд — він біг, наче професійний спортсмен, шторхаючи ногами м'яку землю під ритмічне дихання. Нарешті увімкнулася наступна передача, машина смикнулася й поїхала швидше.

Люсі глянула в дзеркало — чоловік майже відстав. Проте в останню мить він стрибнув уперед і лівою рукою схопився за ручку на дверцятах, а правою — за свою ліву руку. Тримаючись за машину, Фабер біг поруч, ледве торкаючись ногами землі. Люсі заклякла від страху, дивлячись у його налиті кров'ю очі. Було видно, що йому дуже важко і боляче.

Рішення прийшло миттєво: тримаючи кермо однією рукою, вона простягла другу та ткнула довгий ніготь просто йому в око. Фабер відпустив дверцята і впав, закриваючи руками обличчя. Відстань між ними швидко збільшувалась. Люсі раптом усвідомила, що плаче.

За дві милі від будинку вона побачила Девідів візок. Він стояв на краю прірви, наче меморіал. Дощ поки що ніяк не міг зашкодити його металевим та гумовим частинам. Люсі дивилася на нього знизу вгору — його чорний силует чітко виділявся на тлі сталевого неба. Візок видавався ураженим — як яма з-під вирваного з корінням дерева чи дім із розбитими вікнами.

Згадалося, як Люсі вперше побачила цей візок у лікарні. Він стояв біля Девідового ліжка — і чоловік хвацько перекинув себе в нього та проїхався палатою.

— Легкий, як пір'їна! З авіаційного сплаву! — повідомив він з якоюсь нервовою радістю, швидко доїхав до вікна й повернувся до жінки спиною. Люсі підійшла і побачила, що він плаче. Це був останній раз, коли їй вдалося взяти його за руку та втішити.

Скоро дощ і сіль перетворять метал на іржу, а шкіряне сидіння прогниє.

Джип проїхав повз візок і не спинився.

Ще за три милі — коли позаду залишилося півдороги — закінчилося пальне. Люсі вдалося примусити себе не панікувати. Звичайна швидкість людської ходи — чотири милі на годину. Вона десь таке читала. Фабер мав спортивну статуру, але в нього була пошкоджена нога. Принаймні коли він побіг за джипом, то точно погіршив своє становище. Виходить, наразі в Люсі є перевага — десь на годину. Сумнівів у тому, що він переслідуватиме її, не було: радіопередавач у Тома, і він це знає.

Раптом жінка згадала, що під заднім сидінням (якраз для таких випадків) вони тримали півгалона[58] пального. Люсі неквапливо — поспішати були нікуди — дістала бляшанку та відкрила кришку бака.

У голові з'явилася ідея, жорстокість якої вразила її саму. Люсі закрутила кришку й пішла до передньої частини джипа. Пересвідчившись, що мотор заглушено, жінка відкрила капот. Механік із неї був ніякий, але знайти дроти та кришку розподільника запалення було неважко. Відкриту бляшанку з пальним Люсі сховала всередині біля арки колеса. У ящику з інструментами знайшовся ключ для свічок запалювання. Жінка відкрутила одну свічку й опустила її просто в бляшанку з пальним. Залишилося закріпити клейкою стрічкою — і можна закривати капот.

Коли Фабер дійде до машини, він спробує її завести. Свічка дасть іскру — й пальне вибухне. Люсі не могла напевне сказати, наскільки сильним буде вибух, але після цього джип точно не зможе їхати.

За годину жінка вже жалкувала про ті хитрощі.

Дощ промочив її до кісток. М'яка земля під ногами заважала йти. Дитина тягарем висіла на плечі. Понад усе їй хотілося лягти та вмерти. Її пастка вже не здавалася такою надійною: може, пальне просто згорить, а не вибухне; а може, в бляшанці не буде достатньо повітря й воно навіть не загориться; а може, чоловік запідозрить пастку, відкриє капот, знайде бляшанку, виллє пальне в бак і наздожене її.

Страшенно хотілося хоч трохи перепочити, але десь глибоко в душі Люсі знала, що якщо сяде, то вже не зможе підвестися. Зважаючи на те, як довго вона йде, вже б мало бути видно Томів будинок. Заблукати Люсі не могла — навіть якби жінка не ходила цією стежкою вже десятки років, на острові все одно ніде загубитися. Неподалік ріс кущ — вона пізнала його. Якось Джо бачив там лисицю. Значить, до будинку ще миля, просто через дощ його не видно.

Люсі вмостила Джо на іншому плечі, переклала рушницю в другу руку й примусила себе йти далі. Крок за кроком. Нарешті крізь завісу дощу проступив будинок, і жінку охопило полегшення. Виявилося, щодо тих кущів менше милі — й чверті не буде. Вага Джо вже не здавалася таким важким тягарем, хоча Люсі й довелося підніматися вгору на єдиний на острові пагорб. Вона й сама не помітила, як дісталася до дверей.

— Томе! — гукнула вона. — Томе!

У відповідь почувся гавкіт Боба.

— Томе, сюди! — Боб радісно кинувся до її ніг, не перестаючи гавкати. Том має бути десь тут — може, у вівчарні.

Люсі пішла нагору й поклала Джо на ліжко Тома. Радіостанція теж була в спальні — складний прилад із безліччю кнопок і ручок. Поруч стояло щось, схоже на телеграфний ключ — воно пискнуло, коли вона торкнулася. У пам'яті сплило щось із дівчачих книжечок жахів: сигнал SOS. Люсі відправила три короткі сигнали, три довгі, потім знову три короткі.

Де ж Том?

Знадвору почувся шум. Люсі кинулася до вікна: на пагорб дряпався джип. Фабер знешкодив її бомбу і використав пальне.

Де ж, у біса, Том?

Люсі вискочила зі спальні — треба збігати у вівчарню. Собака стояв у дверях іншої кімнати, де ніхто не жив.

— Бобе, хлопчику, давай до мене.

Пес не ворухнувся й гавкнув ще раз. Жінка підійшла до нього — і тут побачила Тома.

Він лежав на спині просто на підлозі. Його очі сліпо дивилися в стелю. Поруч догори дриґом лежав його картуз. Куртка була розстебнута, а на сорочці яскраво виділялася маленька пляма крові. Неподалік стояв ящик віскі. «А я й не думала, що він так багато пив», — чомусь промайнуло в її голові.

Серцебиття на зап'ястку відсутнє. Мертвий.

Думай. Думай, Люсі, думай!

Учора Генрі повертається увесь побитий. Мабуть, тоді він вбив Девіда. А сьогодні він їде сюди — «за Девідом». Але насправді він знає, що Девіда тут немає. Навіщо ж він їхав?

Щоб убити Тома.

Навіщо?

Що ж у нього за ціль, якщо треба їхати десять миль на інший кінець острова, щоб устромити ножа в старого, а потім повернутися спокійнісінько назад, наче він просто вийшов на прогулянку? Люсі здригнулася усім тілом.

Вона залишилася сама.

Відтягнувши собаку від старого, вона несвідомо застебнула куртку Тома, щоб прикрити рану від стилета.

— Твій господар помер, але ти мені потрібен, — сказала вона собаці й зачинила за собою двері.

З вікна Люсі побачила, що джип спинився перед дверима, і з нього вийшов Фабер.

34

На корветі прийняли сигнал SOS від Люсі.

— Капітане, — звернувся Спаркс, — з острова надійшов сигнал SOS.

Брови капітана зійшлись докупи.

— Ми нічим не можемо допомогти, доки немає можливості відправити шлюпку. Ще щось було?

— Нічого, сер. Не було навіть повтору.

Капітан ще на мить задумався.

— Нічого не вдієш. Повідомте про це на землю і продовжуйте слухати.

— Добре, сер.

Сигнал також прийняла станція радіоперехоплення МІ-8 у Шотландії. Молодий хлопець, що працював тут оператором (після поранення в живіт його комісували, але жити йому лишилося місяців шість), уважно слухав ефір і намагався перехопити повідомлення німецького флоту, що базується в Норвегії. Сигнал він проігнорував, але за п'ять хвилин, коли здавав вахту, повідомив про нього командиру.

— Повторення не було. Мабуть, якийсь рибалка на старому човні втрапив у халепу. Не дивно — в таку погоду.

— Я передам місцевим суднам. І про всяк випадок повідомлю у Вайтхолл[59].

— Дякую, сер.

У штабі корпусу спостереження здійнялася паніка. Звісно ж, сигнал SOS був зовсім не тим сигналом, який має подавати спостерігач, коли бачить ворожий літак, але там знали, що Том уже старий — хтозна, може, перехвилювався й переплутав? Тому в штабі увімкнули сирену повітряної тривоги, повідомили на всі пости та привели в готовність усі зенітки на східному узбережжі Шотландії. Оператор без упину викликав Тома на зв'язок. Безуспішно.

Звісно, ніякі німецькі бомбардувальники так і не з'явилися, тому військовий штаб запитав звіт: чому оголосили тривогу, а в небі, крім зграї гусей, так нікого й не побачили? Було надано відповідний звіт.

Берегова охорона теж отримала сигнал тривоги. Вони б навіть змогли відповісти, якби сигнал надійшов на потрібній частоті та на невеликій відстані від берега — але їх відповідь однаково ніхто не приймав. Наразі ж, оскільки сигнал надійшов на частоті корпусу спостереження, вони здогадалися, що його відправив старий Том. Але ж вони й так роблять усе, що можуть вдіяти в цій ситуації! Що б там у біса не трапилося.

Новини швидко досягли трюму. Худунчик, здаючи нову партію, почав просторікувати:

— А я вам скажу, що сталося. Старий Том упіймав полоненого й тепер чекає, поки військові його заберуть.

— Маячня, — відрубав Сміт, і його одностайно підтримали.

А ще сигнал SOS отримала субмарина U-505. Вона й досі була в більш ніж тридцяти морських милях[60] від Штормового острова, але Вайсман про всяк випадок слухав ефір — сподівався упіймати, як передаватимусь Глена Міллера[61]для американських солдатів у Британії. Неймовірно, але в момент передачі сигналу Вайсман крутнув ручку саме на цю частоту. Він негайно повідомив про почуте капітану-лейтенанту Хеєру й додав:

— Але частота була інша — не та, на якій ми чекаємо нашого клієнта.

Майор Воль (він досі був тут, і досі такий самий дратівливий, як раніше) ніяк не відреагував:

— Не звертайте на це уваги.

Хеєр не міг на це погодитися:

— Ні, на це треба звернути увагу. Це значить, що на поверхні щось відбувається, і ми можемо з цим чимось зіткнутися, коли спливемо.

— Однак це навряд чи нас стосується.

— Навряд чи, — погодився капітан.

— Ну тоді не звертайте уваги.

— Навряд чи — не означає «точно не стосується». Суперечка не вщухала аж до острова.

Таким чином за п'ять хвилин Ґодліман устиг отримати новини про сигнал SOS від військового флоту, корпусу спостереження, МІ-8 і берегової охорони. А вже сам професор зателефонував Блоггсу.

Блоггс тільки-но заснув, сидячи перед каміном. Раптовий дзвінок телефону так його перелякав, що він скочив на ноги й вже хотів бігти в літак. Слухавку підняв пілот:

— Так. Так, — сказав він у слухавку й простягнув її Блоггсу, — містер Ґодліман, питає вас.

— Привіт, Персі, — Блоггс трохи заспокоївся.

— Фреде, з острова хтось щойно відправив сигнал SOS.

— Хто? — труснув головою він, відганяючи залишки сну.

— Невідомо. Сигнал був лише один, без повторень. Відповіді вони не приймають.

— Я вже майже не сумніваюся, що він там.

— Я теж. У вас усе готово?

— Усе, крім погоди.

— Ну, хай щастить.

— Дякую.

Блоггс поклав слухавку й повернувся до пілота, який вже поринув у «Війну і мир».

— Той покидьок точно на острові, — повідомив він.

— Пречудово, — відповів пілот.

35

Генрі закрив дверцята джипа й повільно попрямував до будинку. Він знов одягнув той Девідів жакет для їзди верхи. Штани повністю були вкриті багнюкою, а мокре волосся прилипло до обличчя. Він помітно шкутильгав на праву ногу.

Люсі відступила від вікна й кинулася на перший поверх. Рушниця лежала в коридорі — там, де вона її залишила, коли увійшла. Жінка схопила її до рук — здавалося, зброя стала в декілька разів важчою. Це вперше в житті Люсі збиралася стріляти, і насправді вона не мала жодного уявлення, як переконатися, що рушниця до цього готова. Може, якби був час, жінка б розібралася, але часу вже не було.

Один глибокий подих — і Люсі штовхнула двері.

— Стояти! — голос звучав вище, ніж вона хотіла. У ньому вже чулася істерика.

Фабер тепло усміхнувся і продовжував іти.

Люсі наставила на нього рушницю, тримаючи дуло лівою рукою, а приклад правою біля стегна. Палець лежав на спусковому гачку.

— Я тебе вб'ю! — крикнула вона.

— Люсі, не роби дурниць, — м'яко мовив Фабер. — Хіба ти зможеш зробити мені боляче? Після усього того, що ми робили разом? Хіба ми не кохаємо одне одного? Хоча б трошечки?

Це неможливо було заперечувати. Вона була переконана, що не може закохатися в нього, але щось між ними все ж таки було. Ні, не кохання, але щось схоже.

— Сьогодні вдень ти ж уже знала правду, — продовжив він. До нього залишилося усього тридцять ярдів. — Але тобі це не заважало, правда ж?

І це правда. На мить із пам'яті, наче фотокартка, сплило: вона сидить верхи на ньому й притискає його руки до своїх грудей... Так, тепер зрозуміло, чого він домагається.

— Люсі, ми щось придумаємо, ми зможемо знайти вихід...

Палець натиснув на гачок.

Звук пострілу заполонив усе навколо. Рушниця стрибнула в її руках, наче жива, і приклад боляче вдарив стегно. Від шоку руки Люсі майже впустили зброю — жінка й гадки не мала, що постріл такий гучний і сильний. Вуха на мить заклало.

Куля пройшла високо над головою Фабера — він пригнувся і зиґзаґами кинувся назад до машини. Люсі хотіла вистрелити ще раз, але вчасно зрозуміла, що якщо вона випустить обидві кулі зараз, то чоловіка вже ніщо не спинить.

Тим часом Фабер стрибнув у машину і швидко з'їхав униз із пагорба.

Люсі знала, що він повернеться. Але раптом її охопила якась дивна радість, майже щастя. Вона виграла перший бій, вона налякала його! А вона ж жінка!

На жаль, рано чи пізно чоловік знову повернеться.

У неї є переваги: будинок і зброя. І є час підготуватися. Треба ретельно підготуватися до наступного разу, бо він уже не буде діяти так нахабно, а спробує атакувати раптово.

Принаймні Люсі сподівалася, що він дочекається сутінків — а це дасть їй чимало часу. По-перше, треба зарядити рушницю.

Том усе тримав на кухні, тому саме там жінка заходилася шукати патрони. У нього теж була рушниця — така сама. Це вона пам'ятала точно, бо колись давно Девід уважно вивчив Томову рушницю й потім замовив собі таку ж. Вони часто довго розмовляли про зброю та всіляке таке.

Патрони й Томова рушниця знайшлися швидко. Усе це Люсі склала на столі в кухні. Це нескладна зброя — не повинна бути складною. Жінки не вміють користуватися рушницями скоріше через забобони, а не через якусь надскладну їхню конструкцію.

Люсі взяла Девідову рушницю і, тримаючи дулом від себе, повільно переламала її, відкриваючи набійник. Потім уважно роздивилася, як це працює, і спробувала ще декілька разів. Дуже проста система.

Зарядивши обидві рушниці, жінка вирішила про всяк випадок перевірити, чи все зробила правильно. Націливши дуло на стіну, вона натисла на гачок. Рушниця бахнула, зі стіни з'їхав великий шмат шпаклювання, на стегні вискочив новий синець, вуха знову заклало — усе спрацювало як слід. Вона озброєна. Треба тільки запам'ятати, що тиснути на гачок варто повільно, бо інакше рушниця смикається, й куля летить повз ціль. Мабуть, саме таким речам чоловіків навчають в армії.

Так, наступне завдання — ускладнити вхід у дім.

На дверях тут не було замків: якщо на цьому острові щось і вкрадуть з дому, то винним у цьому може бути лише мешканець другого будинку. У ящику з інструментами відшукалася чудова гостра сокира, й Люсі заходилася відрубувати перила сходів.

Майже відразу руки почало пекти, але вже за п'ять хвилин у неї з'явилося шість коротких міцних дубових дощок. У тому ж ящику з інструментами були цвяхи та молоток, ними Люсі забила обидвоє дверей — передні й задні, по три дошки на кожні (і по чотири цвяхи на кожну дошку). Молоток був до болю важкий — жінка й не здогадувалася, що це так виснажливо. Але своєї справи Люсі все одно не кинула.

Тими ж новенькими чотиридюймовими цвяхами вона заколотила рами вікон. Нарешті Люсі зрозуміла, навіщо чоловіки беруть цвяхи до рота: раніше вона й не здогадувалася, що для роботи потрібні обидві руки, а в кишені цвяхи відразу починають колоти шкіру.

Закінчила жінка лише тоді, коли впали сутінки. Світло запалювати не стала. Звісно, він усе одно зможе зайти в будинок — але тепер він не зможе зробити цього тихо. А коли він видасть себе шумом, Люсі скористається рушницею. З обома рушницями жінка піднялася нагору. Джо й досі спав на Томовому ліжку, загорнувшись у свою ковдру. Люсі чиркнула сірником, щоб глянути на нього: колір обличчя нормальний, температура наче теж, дихає рівно.

— Спи, синку, не треба поки що прокидатися, — прошепотіла вона.

Раптовий сплеск ніжності до сина тільки посилив ненависть до Генрі. Якийсь час вона нервово обходила будинок і виглядала у вікна. Собака всюди ходив слідом за нею. Із собою Люсі брала лише одну рушницю — друга залишалася нагорі біля сходів. Про всяк випадок на пояс штанів жінка повісила сокиру.

Згодом Люсі згадала про радіо й ще кілька разів відправила сигнал SOS. Звісно, перевірити, чи слухає її хтось, вона не могла — як не могла й дізнатися, чи працює станція взагалі. Більше нічого з азбуки Морзе вона не знала, тож ніяких подробиць повідомити не могла.

А хіба старий Том знав азбуку Морзе? Звісно ж ні! Десь тут має бути книжка! Якби тільки Люсі могла хоч комусь повідомити про те, що тут відбувається! У світлі сірників жінка обшукала весь будинок (лякаючись кожного разу, коли проходила повз вікно на першому поверсі), але нічого так і не знайшла. Виходить, старий таки знав азбуку Морзе.

Хоча, може, вона й не була йому потрібна? Том мав повідомити про ворожий літак, а таке можна передавати й без коду. Як там Девід казав? En clair[62], здається. Люсі повернулася у спальню й уважно оглянула радіопередавач. Збоку, за головним корпусом, лежав мікрофон. Так... Якщо вона може говорити просто голосом — значить, може й слухати! Як же їй захотілося почути голос нормальної людини!

Жінка взяла мікрофон і почала крутити різні ручки. Раптом Боб загарчав.

Люсі простягла руки до собаки..

— Що таке, хлопчику?

Знов низьке гарчання. Рука відчула, як вуха стали сторчма. Стало неймовірно страшно — уся її впевненість, яку їй раніше надавали зброя, вправи з молотком і сокирою, щезла з гарчанням пса.

— Униз, — прошепотіла вона. — Тихенько.

Тримаючи собаку за нашийник, Люсі почала тихо спускатися з ним сходами. У темряві вона й забула, що сама ж і відрубала перила, тож ледь не впала. Вдалося втриматися, але в палець боляче вп'ялася дерев'яна скалка від стійки. У коридорі пес прислухався, потім гавкнув і потягнув її в кухню. Люсі стулила йому писок, і він замовк. Жінка, продовжуючи тримати собаку, ледь чутно увійшла на кухню. Суцільна темрява — з боку вікна ані промінця світла.

Раптом вікно ледь-ледь чутно скрипнуло. Потім ще раз. Це він — намагається пролізти в будинок. Собака агресивно загарчав, але жінка знову стисла йому писок, і він наче зрозумів, що зараз треба мовчати. Ніч була порівняно тиха — Люсі збагнула, що шторм вщухає. Здавалося, Генрі вирішив кинути свої спроби з вікном на кухні, і Люсі тихо перейшла у вітальню. Тут знову почулося скрипіння: цього разу чоловік вирішив діяти більш наполегливо — почулося декілька ударів долонею об віконницю. Рука Люсі відпустила нашийник собаки й узяла рушницю. Може, просто здалося, але квадрат вікна в суцільній темряві виділявся сірим. Як тільки вікно відчиниться, жінка стрілятиме.

Він вдарив ще раз, голосніше. Боб не втримався й голосно гавкнув. Знадвору почулися якісь звуки, а потім голос:

— Люсі?

Вона прикусила губу.

— Люсі? — знову його низький, м'який голос. Таким голосом він говорив до неї в ліжку. — Люсі, ти чуєш мене? Не бійся. Я не завдам тобі шкоди. Будь ласка, поговори зі мною.

Жінка поборола в собі бажання натиснути на обидва гачки одночасно, аби тільки цей голос замовк разом з усіма спогадами, що він будив.

— Люсі, мила, — в його голосі наче чулися сльози. — Люсі, він напав на мене. Люсі, мені довелося його вбити... Люсі, я вбив його за свою країну, ти не можеш мене ненавидіти за це.

Що за маячня? Вона не розуміла його. Здавалося, він втратив розум. Може, він і був божевільним, просто два дні йому вдавалося це приховувати? Він точно набагато менш божевільний, ніж більшість людей! Але ж він уже вбивав і раніше... Хіба що, може, він... Просто жертва обставин... От дідько! Вона вже починає його жаліти, а йому тільки цього й треба! Е, ні!

У голові спалахнула ідея.

— Люсі, будь ласка, поговори зі мною...

Вона навшпиньки пройшла на кухню. Боб залишився у вітальні — якщо Генрі почне діяти, він попередить. У Томовому ящику з інструментами знайшлися обценьки, якими вона обережно навпомацки витягла три цвяхи з віконниці. Було нелегко: вони міцно трималися. Закінчивши, Люсі повернулася у вітальню.

— ...просто не заважай мені, і я не завдам тобі шкоди...

У кухні Люсі обережно відчинила вікно й повернулася у вітальню за собакою.

— ...менш за все я хочу якось тебе скривдити, Люсі...

На кухні вона раз чи два погладила собаку по голові й пробурмотіла:

— У нас немає іншого вибору, хлопчику, — а за тим штовхнула пса у вікно.

За мить новий цвях уже міцно закріпив віконницю на місці. Молоток був поки що не потрібен, і Люсі схопилася за рушницю й побігла у вітальню до вікна, тримаючись близько до стіни.

— ...даю тобі останній шанс. А-а-а-а!

Почулося дріботіння собачих лап, а потім жахливий рик — Люсі ніколи раніше такого не чула. Далі — шум бійки, а потім — звук падіння чийогось великого тіла. Було чути уривчасте дихання Фабера, потім знову звук ударів лап об землю, крик болю та лайка незнайомою мовою. Знову гавкіт. Шкода, що Люсі не видно, що ж там відбувається.

Звуки поступово віддалялися і раптом зовсім затихли. Жінка притислася спиною до стіни і з усіх сил прислухалася. Треба було перевірити, як там Джо, та спробувати зв'язатися з кимось по радіо, але наразі вона не наважувалася поворухнутися. Уява малювала кровожерливі образи Боба, який перегризає Генрі горло. Якби тільки собака повернувся.

Люсі глянула на вікно й раптом усвідомила, що бачить не лише сіруватий квадрату цілковитій темряві, а й дерев'яну раму та скло. На вулиці й досі ніч, але — вона це знала точно — на сході небо вже починає світлішати, очікуючи перших променів сонця. Ще кілька хвилин — і сонце почне сходити. Скоро вже можна буде розгледіти меблі в кімнаті, й Генрі вже не зможе заскочити її зненацька.

Раптом скло розлетілося і дощем посипалося на підлогу. Декілька осколків зачепили її обличчя. Щока спалахнула болем — Люсі відчула пальцями кров. Руки зручніше схопили рушницю — жінка чекала, що Генрі от-от полізе у вікно, але нічого не відбувалося. Пройшла хвилина, потім друга.

Люсі глянула на підлогу: крім побитого скла, там лежало щось велике й темне. Вона трохи нахилилася, щоб розгледіти краще, і впізнала Боба. Ніяких емоцій через кончину вірного собаки вона не відчула. Небезпека і смерть зробили її невразливою до таких речей. Спочатку Девід, потім Том, потім ця моторошна ніч... Жодних почуттів не залишилося, крім голоду. Учора вона так ні разу й не змогла поїсти — виходить, уже тридцять шість годин без їжі. Не найкращий момент, щоб мріяти про бутерброд із сиром.

Раптом Люсі почула якісь рухи й повернула голову. У вікні з'явилася чоловіча рука.

Вона, наче зачарована, роздивлялася довгі білі пальці, вкриті брудом. Без обручки, з охайними нігтями та пластирем на вказівному пальці. Ще зовсім недавно ця рука торкалася її найніжніших місць так, наче грала на ній, як на музичному інструменті. І ця ж сама рука проткнула ножем серце старого вівчаря.

Рука забрала шматочок скла, потім ще один — вочевидь, щоб розширити дірку. Потім просунулася глибше, шукаючи засув. Люсі, не видаючи жодного звуку, переклала рушницю в ліву руку, правою зняла з пояса сокиру, підняла її високо над головою й з усієї сили вдарила.

Мабуть, Фабер щось відчув (якусь тінь руху чи подих), бо за крихітну частку секунди до удару він смикнув руку. Сокира важко вдарила дерев'яне підвіконня й застрягла в ньому. На мить Люсі здалося, що вона не влучила, але знадвору почувся нелюдський крик — з іншого боку леза сокири лежали два пальці, схожі на товстих гусениць. За вікном хтось побіг.

Люсі знудило.

Раптово навалилася втома, а за нею — жаль до себе. Господи! Ну, може, вже досить страждань? Де ж поліцейські й солдати, що повинні розбиратися з такими ситуаціями? Не може ж звичайна домогосподарка і мати відбивати атаки вбивці! Якщо вона зараз капітулює, ніхто не зможе її звинуватити. Хто б узагалі зміг стільки протриматися? У кого б стало сил вистояти ще хоч хвилину? У неї більше немає. Вони мають цим займатися. Вони — той великий світ, що десь там. Поліцейські, солдати — бодай хтось, хто там є на іншому кінці радіозв'язку. А вона більше не може.

Люсі відвела погляд від потворних обрубків на підвіконні й важко пішла сходами нагору, де з обома рушницями сіла біля радіопередавача.

Джо й досі спав, дякувати Богу. Він навіть майже не ворушився усі сні та гадки не мав, що навколо нього ледве небеса не падають. А втім, зараз він спав уже не так глибоко — судячи здихання й виразу на його обличчі, він незабаром прокинеться і захоче снідати.

Люсі так не вистачало того простого життя, яке в неї було ще зовсім недавно. Прокидаєшся, готуєш сніданок, одягаєш Джо, готуєш чай, виконуєш просту й безпечну хатню роботу — миєш посуд, прибираєш, зрізаєш зелень на городі. Зараз її невдоволення стосунками з Девідом, нудними вечорами та одноманітним пейзажем здавалося смішним. Те життя тепер було в минулому. Тоді вона прагнула нових вражень, міст, музики, людей, думок. Тепер же всі ті бажання зникли — здавалося неймовірним, що вона взагалі колись цього всього хотіла. Мир — ось чого мають прагнути всі люди. Мир — і все.

Люсі знову заходилася розглядати кнопки й ручки на передавачі. Ось зараз розбереться з цим — і відпочине. Треба тільки примусити себе ще трошки помислити логічно. Не так тут уже й багато кнопок. Жінка знайшла один перемикач із двома позиціями та клацнула. Спробувала телеграфний ключ — тиша. Значить, зараз має працювати мікрофон. Вона взяла його й мовила:

— Гей? Хтось мене чує? Хто-небудь?

Тут її погляд впав на ще один перемикач — з положеннями «Передача» і «Прийом». Зараз стояло на «Передача». Логічно, що якщо вона хоче когось почути, то треба перемкнути на «Прийом».

— Якщо хтось мене чує, будь ласка, відповідайте, — Люсі клацнула перемикачем.

Нічого.

А за мить чоловічий голос:

— Штормовий острів, ми вас чуємо, кажіть.

Голос був молодий і сильний. Здавалося, його впевненість здатна повернути спокій в це життя.

— Штормовий острів, ми всю ніч намагаємося вийти з вами на зв'язок. Чому, в біса, ви не відповідали?

Люсі знову клацнула перемикачем, але замість слів вийшли тільки ридання.

36

У Персіваля Ґодлімана від надлишку цигарок і браку сну без упину боліла голова. Він спробував упоратися з довгою неспокійною ніччю за допомогою віскі, й це було помилкою. Тепер усе навколо тільки посилювало втому: погода, стіни кабінету, робота, війна. Уперше з тих пір, як він почав ловити шпигунів, він засумував за своїми бібліотеками, рукописами та середньовічною латиною.

У кабінет зайшов полковник Террі з двома чашками чаю на таці.

— Ніхто навіть не лягав, — повідомив він радісно. — Візьми ось бублика, — полковник простяг тарілку.

Ґодліман відмовився і взяв лише чашку з чаєм. Гарячий напій трохи його збадьорив.

— Мені щойно дзвонив чоловік із товстою сигарою, — повідомив Террі. — Він теж не спить, чекає разом із нами.

— Він-то якраз міг би й спати, — гірко мовив Ґодліман.

— Він теж хвилюється.

Задзвонив телефон.

— Ґодліман слухає.

— Із Королівського корпусу спостереження просять із вами з'єднати, сер.

— З'єднуйте.

Почувся інший молодий голос.

— Сер, я з Королівського корпусу спостереження.

— Слухаю вас.

— Ви містер Ґодліман?

— Так, — Боже, ну чому військові постійно тягнуть час?

— Ми нарешті зв'язалися зі Штормовим островом, сер.

— Господи, ну нарешті!

— Але на зв'язок вийшов не наш спостерігач, сер. Вийшла жінка.

— І що ж вона каже?

— Нічого, сер.

— У якому сенсі нічого? — Ґодліман ледь поборов у собі хвилю гнівної нетерплячості.

— Ну, вона плаче, сер.

— О... А ви б могли якось мене з нею з'єднати?

— Думаю, так. Почекайте, — почулося тихе гудіння та якесь клацання. А далі — жіночий плач.

— Міс, ви мене чуєте?

Плач не вщухав. Знову почувся голос хлопця:

— Сер, вона не зможе вас почути, аж поки не перейде в режим прийому. О, перейшла. Тепер можете говорити.

— Міс, доброго ранку. Послухайте мене, будь ласка. А коли я закінчу говорити, я скажу «прийом» — тоді ви можете перейти в режим передачі та відповісти мені. Ви мене розумієте? Прийом.

— О, дякувати Богу, хоч одна нормальна людина! — почувся її голос. — Так, я вас розумію. Прийом.

— Тепер розкажіть мені, будь ласка, що у вас там відбувається, — м'яко мовив Ґодліман. — Прийом.

— Два — ні, три — дні тому на острові з'явився чоловік. Його човен затонув. Я думаю, це той вбивця з Лондона, зі стилетом. Він убив мого чоловіка й нашого вівчаря. Тепер він десь надворі, а я з сином у будинку... Я забила цвяхами вікна. Хотіла застрелити його з рушниці, але не влучила. Двері я теж заколотила. На нього накинувся наш собака, але він його вбив. Він хотів пролізти у вікно, а я відрубала йому пальці сокирою. Господи, я більше не можу, будь ласка, нехай хтось приїде сюди... Прийом.

Ґодліман накрив долонею слухавку. Обличчя його побіліло, як сніг.

— Господи, нещасна жінка, — прошепотів він. Але швидко опанував себе і впевнено почав. — Міс, я прошу вас протриматися ще трохи. Моряки, берегова охорона, поліція — усі наші сили вже прямують до вас. Але наразі шторм ще надто сильний, вони не можуть дістатися острова. Я зараз вас попрошу дещо зробити. Я не можу сказати вам навіщо — бо нас можуть прослуховувати, — але я вас запевняю, це конче необхідно. Ви мене добре чуєте? Прийом.

— Так, чую вас добре, продовжуйте. Прийом.

— Ви маєте знищити радіопередавач. Прийом.

— О, ні! Тільки не це! Це дійсно необхідно?

— Так, — мовив Ґодліман, а потім зрозумів, що вона не встигла перемкнути режим.

— Я не можу... Не можу... — і тут почувся крик.

— Абердин, що у вас відбувається?

— Сер, вона й досі передає, — почувся голос хлопця. — Але нічого не розібрати. Ми нічого не чуємо.

— Вона закричала.

— Так, це ми теж почули.

— Чорт забирай, — професор із хвилину роздумував, що робити. — Що там у вас за погода?

— Дощить, сер, — здивовано мовив голос.

— Та я не з ввічливості питаю! — гаркнув Ґодліман. — Шторм вщухає чи ні?

— Знаєте, щойно стало трохи краще, сер.

— Чудово. Як тільки жінка знову вийде на зв'язок, відразу повідомте мені.

— Так, сер.

— Бог знає, через що доводиться пройти цій жінці, — мовив він до Террі, набираючи новий номер.

Полковник закинув ногу на ногу.

— Тільки б вона розбила той передавач...

— І хай помирає? Нам все одно?

— Ти сам це сказав.

— З'єднайте мене з Блоггсом, Росайт, — мовив він у слухавку.

Блоггс раптово прокинувся і прислухався. Сонце вже почало сходити. Усі присутні теж мовчки прислухалися. Не було чути ані звуку. Власне, ось це вони всі й слухали — тишу. Дощ більше не дріботів дахом, сіре небо ледь біліло на горизонті зі сходу, вітер стих. У повітрі залишилася лише мряка.

Пілоти почали одягати куртки та шоломи, зав'язувати чоботи, підпалювати останні цигарки. Загудів сигнал, а за ним чийсь голос гаркнув:

— Готовність до зльоту!

Задзвонив телефон. Пілоти ніяк на це не відреагували, тому слухавку взяв Блоггс.

— Слухаю.

— Фреде, це Персі. Зв'язалися з островом. Він убив двох чоловіків. Там жінка — вона відбивається, але довго не протримається.

— Ми злітаємо — дощ закінчився.

— Поквапся. Бувай.

Блоггс повісив слухавку і поглядом відшукав свого пілота. Той спав на своїй книжці.

— Вставай же, спаньку, бодай тебе дідько вхопив!

Той розплющив очі.

— Вставайте, ми вилітаємо, шторм закінчився!

— Пречудово! — той миттю скочив на ноги і вибіг з кімнати. Блоггс кинувся за ним.

Шлюпка з гучним сплеском та бризками впала на воду. Море важко було назвати спокійним, але в затоці було більш-менш прийнятно, та й під керівництвом досвідчених моряків потонути Блоггс не міг.

— Старший помічнику, ви за головного.

Той стояв біля перил поруч із трьома матросами. У нього був пістолет у водозахисному тримачі.

— Рушаємо, хлопці! — скомандував він матросам, і всі четверо спустилися в шлюпку. Старший лейтенант сів на кормі, а матроси взялися за весла. Близько хвилини капітан спостерігав, як їхній човен швидко наближається до причалу, а потім повернувся на місток і віддав наказ продовжувати обходити острів.

Раптовий дзвін перервав гру в карти в трюмі катера в порту.

— А я відчув, що щось змінилося. Перестало хитати. Мене навіть нудить від такого спокою, — мовив Худячок, але його ніхто не слухав. Усі розбігалися по своїх постах, на ходу надягаючи рятівні жилети.

Двигуни забурчали, й катер почало відчутно трусити. На носі палуби стояв Сміт і насолоджувався свіжим повітрям, легкою мрячкою після доби перебування в трюмі. Катер уже виходив із порту. Худячок приєднався до Сміта.

— Ну ось, знову виходимо в море, — зауважив він.

— А я відчув, що ось-ось дадуть дзвінок, — сказав йому Сміт. — І знаєш чому?

— Чому?

— Бо в мене був туз і король. То була моя партія. Але мені ніколи не щастить.

*

Капітан-лейтенант Вернер Хеєр глянув на годинник:

— Тридцять хвилин.

Майор Воль сухо кивнув.

— Які там погодні умови? — запитав він.

— Шторм закінчився, — неохоче мовив Хеєр. Він би з радістю не повідомляв цього, якби міг.

— Треба негайно спливати.

— Якщо ваша людина на острові, то ми маємо чекати сигналу.

— Капітане, припущеннями війну не виграти. Я наполягаю. Ми повинні спливати.

Хеєр згадав, який здійнявся скандал між начальниками — його та Воля — на базі. Звісно ж, розвідники перемогли. Хеєра залишили командувати субмариною, але наказали за жодних умов не ігнорувати наполегливі пропозиції майора Воля.

— Спливаємо рівно о шостій, — мовив капітан.

У відповідь йому лише сухо кивнули.

37

Почувся звук розбитого скла, а потім вибух — наче хтось кинув запальну бомбу: вууумп!

Люсі кинула мікрофон — там унизу щось відбувається. За мить вона вже бігла сходами з рушницею в руках. Вітальня палала. Посеред кімнати лежав розбитий горщик. Вочевидь, Фабер вилив пальне з джипа й зробив якусь бомбу. Килим на підлозі швидко загорівся. Потім зайнялася пір'яна подушка та диван із кріслами. Окремі язики діставали аж до стелі.

Найдужче горіла подушка — Люсі схопила її і викинула в розбите вікно. Потім, не зважаючи на обпечені пальці, жінка схопила з гачка пальто та кинула на килим, намагаючись загасити вогонь. Поступово за допомогою пальта вдалося збити більшу частину вогню...

Тут знову десь розлетілося скло — цього разу нагорі.

— Джо! — Люсі миттю кинулася в спальню.

Фабер сидів на ліжку, тримаючи на колінах Джо. Малий уже прокинувся і тепер смоктав палець. На обличчі — його типовий ранковий подив. Агент ніжно погладив волосся на дитячій голові.

— Кидай рушницю на ліжко, Люсі.

Плечі в неї впали, і вона вчинила, як сказали.

— Ти по стіні заліз у вікно, — без жодних емоцій зауважила вона.

Фабер зсадив малого зі своїх колін:

— Давай, біжи до мами.

Джо кинувся до неї, і Люсі підхопила його на руки. Фабер узяв обидві рушниці й підійшов до передавача. Праву руку він тримав під пахвою лівої. Увесь жакет залило кров'ю.

— Ти пошкодила мені руку, — спокійно повідомив він, а потім повернувся до передавача. Звідти раптом почулося:

— Штормовий острів, на зв'язок.

Генрі узяв мікрофон:

— На зв'язку.

— Почекайте хвилинку, будь ласка.

За якийсь час почувся голос того чоловіка, з яким Люсі говорила раніше. Він казав їй знищити передавач. Мабуть, він буде розчарований.

— Ґодліман говорить. Міс, ви мене чуєте? Прийом.

— Так, я вас чую, професоре. Який собор порадите відвідати? — відповів Генрі.

— Це ви?..

— Саме так, — Генрі всміхався. — Сподіваюся, у вас все добре, — і він крутнув якусь ручку на приладі.

Люсі розвернулася та вийшла з кімнати. Ось і все, вона програла. Тепер залишається тільки дочекатися, поки він її вб'є. Втекти вона не могла, сил уже не було. І він, вочевидь, це знав.

За вікном ущух шторм. Буревій перетворився на легенький вітерець, дощ закінчився, а на сході виглядало світле небо — можливо, сьогодні навіть буде сонячно. У морі...

Що це там таке? Вона придивилася уважніше.

Так і є. Субмарина.

«Ви маєте знищити радіопередавач», — казав той чоловік.

А вночі Генрі вилаявся якоюсь незнайомою мовою.

«Люсі, я вбив його за свою країну», — казав він крізь вікно.

А ще оте його марення: «У Кале чекають на примарну армію».

«Ви маєте знищити радіопередавач».

Навіщо комусь брати з собою на рибну ловлю плівку з фотографіями?

Вона зразу зрозуміла, що він не божевільний, ні.

Ця субмарина — німецька, а Генрі — шпигун! І зараз, просто зараз він виходить на зв'язок із цим підводним човном!

«Ви маєте знищити радіопередавач».

Не можна здаватися зараз, ні. У неї немає на це права — зараз під загрозою не тільки її життя. Треба зібрати себе докупи і зважитися на свій останній вчинок — заради Девіда та всіх хлопців, що померли на війні.

Вона знала, що робитиме. Так, буде боляче. Буде дуже боляче. Вона може померти. Але вона народжувала дитину — так чого тут вже тепер болю боятися! Гірше, ніж пологи точно не буде.

Люсі наважилася. Якби мала час — заховала б кудись Джо, щоб він не бачив, але часу не було, бо чоловік от-от знайде потрібну частоту, і тоді точно кінець.

Треба знищити передавач. А оскільки біля нього стоїть Генрі з обома рушницями — він її просто застрелить.

Значить, треба діяти інакше. Люсі взяла стілець, поставила його посеред кімнати і викрутила лампочку. Потім злізла, підійшла до дверей і клацнула вимикачем.

— Ти що, хочеш поміняти лампочку? — спитав Джо.

Люсі знову залізла на стілець, глибоко вдихнула та встромила два пальці в гніздо. Щось бахнуло, потім мить шаленого болю, а далі — темрява.

Фабер чув, що внизу щось відбувається, але часу було мало. Він виставив потрібну частоту, увімкнув передачу та узяв мікрофон. Агент уже відкрив було рота, щоб почати говорити, але тут знову почувся шум, і вогники на передавачі згасли.

Його обличчя перекосило гнівом. Ця жінка закоротила увесь будинок! Він таки недооцінив її! Треба було відразу її вбити. Що, в біса, з ним сталося? Він ніколи раніше не вагався. Ніколи, аж поки не зустрів цю жінку!

Шпигун схопив одну рушницю й побіг униз. Малий плакав, а Люсі лежала на порозі в кухні непритомна. Фабер побачив порожнє гніздо лампочки, стілець — і похолов. Господи, вона встромила туди пальця!

— Господи Боже! — вирвалося в нього. Люсі розплющила очі. Тіло пульсувало болем. Генрі стояв над нею з рушницею в руках. — Та навіщо ж ти туди голими руками полізла? Не могла викрутку засунути?

— Я не знала, що можна викруткою.

Він шоковано потрусив головою.

— Ну ти точно неймовірна жінка, — Фабер підняв рушницю й націлив на неї. А потім знову опустив. — Чорти б тебе побрали!

Він кинув погляд на вікно.

— Бачила, значить?

Вона кивнула.

Якусь мить він мовчки стояв, а потім пішов до дверей. Ті були забиті дошками. Прикладом рушниці він розтрощив вікно кухні й виліз.

Люсі повільно встала на ноги, і Джо в сльозах охопив її руками. Підняти малого сил не було. Вона повільно прошкандибала до вікна і визирнула. Фабер біг до скелі, а субмарина десь за милю від берега чекала на нього. Доволі швидко чоловік дістався краю та звісився з нього. Вочевидь, він збирається плисти до човна.

Господи, невже це ще не все?

Вона зітхнула, вилізла з вікна та, ігноруючи крики Джо, побігла за Генрі.

Добігши до краю скелі, Люсі лягла на живіт і обережно звісила голову. Він був уже десь на середині майже вертикального схилу. Помітивши її, Фабер на мить закляк, а потім почав злізати швидше. Небезпечно швидко.

Спочатку Люсі хотіла полізти за ним, але що б вона робила далі? Спинити його вона однаково не зможе.

Земля на краю поповзла під рукою, і жінка відсахнулася від урвища, щоб не впасти. Та раптом у неї з'явилася ідея.

Люсі відповзла трохи від краю й обома руками щосили вдарила об землю. На ґрунті пішла тріщина. Жінка засунула в неї долоню й почала штовхати землю. Нарешті шмат грунту розміром із добрячий гарбуз відділився. Люсі знову перехилилася, відшукала Генрі, прицілилася та відпустила шмат землі. Вийшло не дуже точно — брила пройшла біля його голови та впала на ліве плече. Тримався чоловік лівою рукою, тому на якусь мить він втратив рівновагу. Поранена права рука почала намацувати опору, силою тяжіння Фабера відштовхнуло від схилу — і раптом він уже опинився у повітрі. А за мить його тіло важко гепнулося на скелястий берег.

Голка навіть не скрикнув.

Тіло впало на плаский камінь, що трохи видавався з води. Від моторошного звуку удару Люсі почало нудити. Фабер лежав там унизу, наче зламана лялька — руки розкинуті в боки, голова вивернута під жахливим кутом. По каменю потекло щось огидне, і жінка відвернулася.

Ось і все. Вона його вбила.

Навколо почало відбуватися щось неймовірне. У небі з'явилися три винищувачі, які з гучним ревом почали обстрілювати субмарину. На схилі показалися четверо моряків, що впевнено крокували в бік будинку. Один з них голосно командував:

— Ліва, ліва, раз, два, три!

Ще один літак сів на воду. Звідти спустили шлюпку, і чоловік у рятівному жилеті почав швидко гребти до берега. З-за мису вийшов невеличкий корабель і агресивно попрямував у бік субмарини. Та швидко занурилася.

Тим часом шлюпка вже досягла каменю під скелею, і чоловік оглянув тіло шпигуна.

З-за мису вийшов ще один катер — берегова охорона.

Один із моряків, що зайшли в будинок, помітив Люсі та вийшов до неї:

— Сонечко, ти як? Ходімо, там у будинку донечка за тобою бідкається.

— Це хлопчик. Я таки його підстрижу, — Люсі чомусь усміхнулася.

Блоггс скерував шлюпку до тіла на камені, причалив і виліз на його пласку поверхню.

Це точно Die Nadel.

І він мертвий. Жодних сумнівів. Його череп розтрощило об камінь, наче скляну вазу. Оглянувши тіло уважніше, Блоггс помітив, що перед смертю йому добряче дісталося: понівечена права рука та серйозно пошкоджена нога. Він обшукав тіло. Стилет знайшовся там, де він і очікував, — на лівій руці. У внутрішній кишені дорогого на вигляд піджака (залитого кров'ю) лежали гаманець, документи, гроші та маленька бляшанка з негативами — двадцять чотири кадри. Блоггс підняв один і подивився проти сонця, що вже вийшло над горизонтом: саме ті знімки, які Фабер відправив у португальське посольство.

На краю скелі нагорі з'явилися матроси — вони скинули Блоггсу мотузку. Той склав усі речі Фабера в свою кишеню й міцно обв'язав тіло небіжчика. Хлопці дружно витягли його нагору, потім спустили мотузку за Блоггсом.

— Ви там його мозок забули. Але ніхто його не шукатиме, думаю, — пожартував один із моряків, коли Блоггс виліз.

Старший лейтенант назвався і повів Блоггса в котедж на пагорбі.

— Ми там нічого не чіпали, сер. Усі докази на місцях.

— Не переймайтеся, розслідування цієї справи не буде.

У будинок заходити довелося через розбите вікно на кухні. За столом сиділа жінка й тримала дитину — Блоггс просто усміхнувся, бо так і не зміг придумати, що ж їй сказати. Він швидко оглянув житло — ну просто поле бою. Вікна забиті цвяхами, двері забрані дошками, в одній із кімнат сліди пожежі й собака з перерізаним горлом, валяються рушниці, в підвіконні стирчить сокира, а поруч із нею — два відрубані пальці.

Що за жінка могла таке витримати?

Блоггс підрядив матросів привести дім до ладу: прибрати, дістати цвяхи з вікон та дверей, полагодити електрику й приготувати чаю.

Сам він узяв стілець, сів перед жінкою й уважно її оглянув. Чоловічий завеликий одяг, мокре волосся, брудне обличчя. Але, незважаючи на все це, надзвичайна врода. Просто чудові бурштинові очі.

Зрештою Блоггс усміхнувся малому й тихо заговорив до жінки:

— Ви зробили дещо вкрай важливе для всієї війни. Я вам обов'язково розповім, що саме, — тільки не сьогодні. Наразі ж у мене є два запитання. Можу я їх поставити чи краще пізніше?

Люсі перевела на нього погляд — спочатку розгублений, але потім вона наче навела фокус і кивнула.

— Чи вдалося тому чоловікові вийти на зв'язок із субмариною?

Погляд жінки був порожнім. Блоггс опустив руку в кишеню й намацав там іриску.

— Можна, я пригощу вашого хлопця? Він виглядає дуже голодним.

— Так, дякую, — відповіла Люсі.

— То що ж, Фабер зміг зв'язатися із субмариною?

— Його звали Генрі Бейкер.

— Ну добре. То зміг чи ні?

— Ні. Я влаштувала коротке замикання.

— Дуже вдале рішення. Як же вам це вдалося?

Вона показала пальцем на порожній патрон під стелею.

— Що, викрутку засунули? — хмикнув він.

— Ні, — зітхнула вона. — На це не стало розуму. Встромила пальці.

На його обличчі промайнув жах. Це ж треба, отак навмисне... Думати про це було моторошно, і він викинув із голови ці образи.

— Так, добре. Друге запитання: як ви думаєте, міг хтось із субмарини побачити, як він спускається зі скелі?

Вона кинула на нього спантеличений погляд.

— Із люка ніхто наче не виходив, — зрештою мовила вона. — Може, через перископ?

— Ні, через перископ таке неможливо розгледіти, — упевнено сказав Блоггс. — Це дуже добре. Значить, вони не знають, що його... знешкоджено. У будь-якому разі, — він поквапився змінити тему, — вам довелося пройти через такі випробування, які випадають не мирним жінкам, а солдатам на фронті. А вашого хлопця і вас треба відвезти в лікарню в Абердин.

— Добре, — просто мовила Люсі.

Блоггс звернувся до старшого:

— Підкажіть: у нас тут є якийсь транспорт?

— Є. Там у деревах стоїть джип.

— Добре. Тоді відвезіть, будь ласка, місіс із її сином на причал. Нехай ваш човен доправить їх у лікарню.

— Слухаюся.

— І поводьтеся чемно.

— Звісно ж.

Блоггс знову повернувся до жінки. Його охопило невимовне захоплення нею: попри її зовнішню безпорадність та тендітність, вона вчинила неймовірно мужньо.

— Ви день чи два побудете в шпиталі, — він узяв Люсі за руку, — а потім почнете страшенно нудитися. Це ознака того, що вам краще. Я буду неподалік, лікарі відразу зі мною зв'яжуться. Я б хотів ще дещо з вами обговорити, якщо можна. Але не зараз, потім, коли ви будете готова, добре?

Люсі нарешті усміхнулася, і її усмішка вкрила Блоггса приємним теплом.

— Дякую. Це дуже чемно з вашого боку, — вона підвелася і з малим на руках вийшла з будинку.

— Чемно? — пробурмотів Блоггс собі під носа. — Це ж треба... Ну що за жінка!

Нагорі він знайшов радіопередавач і налаштувався на частоту Королівського полку спостереження.

— Викликає Штормовий острів, прийом.

— Чую вас, Штормовий. Прийом.

— З'єднайте мене з Лондоном.

— Зачекайте, — повисла довга пауза, а потім почувся знайомий голос. — Ґодліман на зв'язку.

— Персі, ми узяли нашого... контрабандиста. Мертвий.

— Чудово. Чудово! — навіть по радіо добре було чути тріумф у голосі Ґодлімана. — Йому вдалося встановити контакт зі своїм напарником?

— Я майже впевнений, що ні.

— Молодці! Вітаю!

— Вітати треба не мене. Коли я сюди дістався, залишилося лише поприбирати.

— Хто ж його вбив?

— Жінка.

— Чорти б мене узяли! Що ж це за жінка?

— Героїня, Персі, — всміхнувся Блоггс.

У відповідь почувся сміх Ґодлімана:

— Здається, я розумію, про що ти.

38

Гітлер стояв біля величезного панорамного вікна й оглядав гори. На ньому була його сіра форма, яка тільки пригнічувала всіх. Уночі йому довелося викликати свого лікаря. Увійшов адмірал Путткамер.

— Доброго ранку, мій фюрере, — відсалютував він. Гітлер повернувся і вп'явся пильним поглядом у свого ад'ютанта. Насторожені очі фюрера завжди нервували Путткамера.

— То що, субмарина зустріла Голку?

— Ні. Під час зустрічі виникли проблеми... Англійська поліція саме ловила якихось контрабандистів. Голка взагалі не прибув на місце зустрічі, кілька хвилин тому ми отримали від нього повідомлення, — чоловік дістав аркуш паперу й простягнув його фюреру.

Гітлер узяв листок, одягнув окуляри і прочитав:

ІДІОТИ РАНДЕВУ НЕ НАДІЙНЕ Я ПОРАНЕНИЙ ПЕРЕДАЮ ЛІВОЮ РУКОЮ ПЕРША АМЕРИКАНСЬКА ГРУПА АРМІЙ ЗОСЕРЕДЖЕНА У СХІДНІЙ АНГЛІЇ ПІД КОМАНДУВАННЯМ ПАТТОНА ВКЛЮЧАЄ ДВАДЦЯТЬ ОДНУ БРОНЕТАНКОВУ ДИВІЗІЮ ПРИБЛ П'ЯТЬ ТИСЯЧ ЛІТАКІВ ВІЙСЬКОВІ КОРАБЛІ В ЗАТОЦІ ВОШ ВИСТУПАЮТЬ П'ЯТНАДЦЯТОГО ЧЕРВНЯ ПРИВІТ ВІЛЛІ

Гітлер простяг листок назад і зітхнув:

— Виходить, Кале.

— Цьому Голці можна довіряти?

— Абсолютно, — Гітлер підійшов до стільця й сів так, наче все тіло охопило болем. — Він відданий Німеччині. Я знаю всю його родину.

— Але ж ваша інтуїція...

— Так-так, інтуїтивно я не згоден. Але я сказав, що прийматиму рішення згідно з його словами — значить, так і буде, — він жестом відпустив ад'ютанта, додавши: — Передайте Роммелю та Рундштедту, що танків у них не буде. І нехай вже той клятий лікар зайде.

Путткамер знову відсалютував і вирушив передавати накази.

Епілог

39

У 1970-му Німеччина обійшла Англію у чвертьфіналі Чемпіонату світу з футболу, і дідусь просто шаленів. Коли він сидів перед кольоровим телевізором, то гнівно бурмотів у бороду:

— Хитрощі! — трусив він пальцем в обличчя якихось там експертів, що обговорювали матч на екрані. — Лише хитрощами можна перемогти бошів!

Гнів його не вщухав аж до приїзду онуків. Перед скромним невеликим будиночком зупинився білий «ягуар» Джо, і маленький Девід уже мчав до дверей, щоб першим стрибнути дідові на коліна. Інші родичі крокувала більш поважно: Ребекка — молодша сестричка Девіда, Анна — дружина Джо й сам Джо в дорогій замшевій куртці. З кухні їм назустріч вийшла бабуся.

— Тату, ти дивився гру? — спитав Джо з порогу.

— Дивився. Жах та й годі. Наші — просто купка недолугих телепнів, — із виходом на пенсію в нього з'явилося повно вільного від пошуків злочинців часу, й він почав цікавитися спортом.

Джо погладив вуса:

— Німці добре грали. У них сильна команда. Не можемо ж ми завжди перемагати, еге ж?

— Не треба тут нахвалювати клятих німців! — буркнув дідусь.

Джо лише усміхнувся.

— Я ж веду з ними справи. Не можу ж я зовсім нічого про них не говорити!

— Джо, ну годі, не починай, — з кухні почувся бабусин голос.

— Знаю-знаю, треба пробачити, забути й накупити тих клятих «ауді»! — ніяк не вгамовувався дідусь.

— А що, хіба погані машини?

— Лише хитрощами можна перемогти бошів, — повторив дідусь, звертаючись цього разу до онука, що влаштувався в нього на колінах. До речі, він був йому не зовсім онуком, бо Джо — не його рідний син. — І війну ми так виграли! Хитрощами!

— А як же ви їх перехитрили? — Девід із дитячою наївністю був переконаний, що його дідусь безпосередньо впливав чи не на всі події в історії.

— Ми, — почав дідусь таємничим голосом, — переконали їх, що наступитимемо на Кале, а...

— Але ж Кале у Франції, а не в Німеччині!

— Так, але німці захопили всю Францію, а ті жабоїди зовсім нічого не тямлять у захисті.

— Так-так, а те, що ми живемо на острові, не має ніякого значення, ага, — тихенько мовив Джо.

— Не заважай дідусю розповідати, — шикнула на нього дружина.

— Так ось, ми їх переконали, що нападатимемо з Кале, — і вони відправити туди всі свої танки та солдатів, — він подушкою зобразив Францію, попільничкою — німців, а ножем — союзників. — Але насправді ми пішли на Нормандію, а там на нас чекав лише старий Роммель зі своїми хлопавками! Хитрощі! Тільки хитрощами можна їх перемогти!

— І що, вони не здогадалися про ваші витівки? — спитав малий.

— Майже здогадалися. Один їхній шпигун таки пронюхав правду. Я мало кому казав, але під час війни я полював на шпигунів.

— І що ж сталося з тим шпигуном?

— Його вбили, і він так і не встиг нікому розповісти про те, що знав.

— Діду, ти його вбив?

— Ні, не я. Його вбила бабуся.

— БАБУСЯ? — очі хлопчика розширилися від подиву.

У кімнату саме увійшла бабуся з чайником.

— Фреде Блоггс! Ти знову лякаєш дітей своїми казками?

— А чого б мені й не розповісти їм? — обурився той. — Тобі ж і медаль за це дали! — він повернувся до гостей. — Уявляєте, вона кудись заховала її, бо не любить, коли я її комусь показую!

— Джо правий, про це треба забути. Це вже давно в минулому, — відповіла бабуся. — Нічого хорошого з тієї медалі не вийшло, — вона налила чашку чаю й передала дідусеві.

Він узяв Люсі за руку й притягнув до себе.

— Ні, вийшло, — м'яко мовив він. Куди й зник той старий буркотун? — Я зустрів героїню й одружився з нею.

Волосся її вже посивіло, і вона забирала його у великий вузол. З роками вона трохи погладшала, але все одно продовжувала носити модний вишуканий одяг. Не змінилися тільки очі — той самий несамовито чудовий бурштин. На якусь мить Блоггс і Люсі зустрілися поглядами та мовчки згадали час, коли вперше зустрілися. Раптом малий Девід стрибнув додолу й ненавмисно перекинув чашку чаю. Усі повернулися до хлопчика, і спогади знову зникли десь у надрах пам'яті.

ЕКРАНІЗОВАНО

ПЕРЕКЛАДЕНО ТРИДЦЯТЬМА МОВАМИ

ПРЕМІЯ ЕДҐАРА ПО ЗА НАЙКРАЩИЙ РОМАН

НАКЛАД — ДВАНАДЦЯТЬ МІЛЬЙОНІВ ЕКЗЕМПЛЯРІВ

Кен Фолетт — британський письменник. Роман «Вушко голки» приніс йому всесвітню славу і став справжньою сенсацією в літературних колах. Це гостросюжетний детектив про операцію британських спецслужб із нейтралізації німецького суперагента.

Англія, Друга світова війна, 1944 рік. Британська розвідка веде справжнє полювання на німецького шпигуна Голку. Він — невловний і нещадний. Його завдання — дізнатися, чи справді у південно-східній частині Англії вже готові до дій потужні військові сили, що будь-якої миті можуть завдати нищівного удару по гітлерівській Німеччині. Чи вдасться Голці розкрити план британців? Чи зможе суперагент обкрутити круг пальця англійську контррозвідку?

Примітки

1

Затока Північного моря на східному узбережжі Англії. (Тут і далі прим, пер.).

(обратно)

2

Протока між материковою частиною Європи (Франція) і островом Велика Британія, найвужча частина Ла-Маншу.

(обратно)

3

Державне відомство британської контррозвідки.

(обратно)

4

Система постійних німецьких укріплень на заході Німеччини.

(обратно)

5

На північ від центра Лондона.

(обратно)

6

Район на околицях Західного Лондона.

(обратно)

7

Інший район Лондона, який розташований ближче до центра.

(обратно)

8

Англійська письменниця XX століття. Відома завдяки численним жіночим романам.

(обратно)

9

Один із найвідоміших лондонських діалектів.

(обратно)

10

Кинджал з гострим вузьким клинком.

(обратно)

11

Орган армійської розвідки та контррозвідки Німеччини в 1928—1945 рр.

(обратно)

12

Плантагенети — гілка Анжуйської династії, до якої належав король Генріх II.

(обратно)

13

Історик, який під час війни відповідав за евакуацію картин.

(обратно)

14

Британський філософ, логік і громадський діяч.

(обратно)

15

Лорд Вултон — міністр харчування під час Другої світової війни. Пиріг, названий на його честь, вперше приготували в ресторані «Савой» через нестачу продуктів для звичних страв.

(обратно)

16

Винахідник ручної вогнепальної зброї.

(обратно)

17

Німецькі повітряні сили.

(обратно)

18

Англійський письменник. Деякі його книжки певний час були заборонені через їх «непристойність».

(обратно)

19

Одна з найвідоміших блюзових композицій.

(обратно)

20

Середня частина Британських островів.

(обратно)

21

Вулиця в центральній частині Лондона.

(обратно)

22

Північна частина Ірландії, більшість графств якої входять до складу Британії.

(обратно)

23

Найвищий орган управління та командування морськими силами в Британії.

(обратно)

24

Джо Блоггсом називають пересічного британця.

(обратно)

25

Один із центральних районів Лондона.

(обратно)

26

Британське місто на узбережжі Ла-Маншу.

(обратно)

27

У перекладі з німецької.

(обратно)

28

Один із символів Лондона.

(обратно)

29

От же ж дідько! (нім.).

(обратно)

30

Низовинні смуги морського узбережжя, які затоплює лише під час дуже високих припливів.

(обратно)

31

Фетровий капелюх із низькими крисами.

(обратно)

32

Західне узбережжя Ірландської Республіки.

(обратно)

33

Ідеться про Ірландію.

(обратно)

34

Зневажливе звертання до ірландців, які жили в Англії.

(обратно)

35

Концертний зал, що вміщує близько 9500 глядачів; одна з найбільш упізнаваних будівель у світі.

(обратно)

36

Плащ з непромокальної прогумованої тканини.

(обратно)

37

Місто на півдні Уельсу.

(обратно)

38

Традиційний центр інтелектуального життя Лондона.

(обратно)

39

Один стоун — 6,35 кг.

(обратно)

40

Місто в Центральній Шотландії.

(обратно)

41

Одна з найдавніших християнських будівель в Англії.

(обратно)

42

Театральний підприємець.

(обратно)

43

В Англії так здавна називають поліцейських.

(обратно)

44

3 нім. «Так, любий, так».

(обратно)

45

Звання адвоката в Англії.

(обратно)

46

20 футів — приблизно 6 м.

(обратно)

47

Sirensuit — костюм-комбінезон. Такі почали випускати для того, щоб можна було швидко одягтися й побігти до бомбосховища в разі небезпеки.

(обратно)

48

Ministry of Works — орган, заснований під час Другої світової війни, що порядкував реквізицією майна для військових потреб.

(обратно)

49

9 дюймів — приблизно 23 см.

(обратно)

50

Кельштайнштрассе — гірська дорога на півдні Німеччини, біля кордону з Австрією.

(обратно)

51

Adlerhorst (нім. «гніздо орла») — бункерний комплекс часів Другої світової війни, що використовувався Гітлером у 1944— 1945 роках.

(обратно)

52

Фрідріх І Барбаросса — правитель Священної Римської імперії (XII століття).

(обратно)

53

Атака легкої бригади — катастрофічна за наслідками атака британської бригади легкої кавалерії під командуванням лорда Кардігана на позиції російської армії під час Балаклавської битви 25 жовтня 1854 року в ході Кримської війни.

(обратно)

54

Презирливе прізвисько для німців, що набуло особливого поширення у Франції під час Другої світової війни.

(обратно)

55

Адреса, за якою традиційно проживає прем'єр-міністр Великої Британії.

(обратно)

56

Авіаційна битва під час Другої світової війни, яка тривала з 10 липня по 30 жовтня 1940 року. Термін «битва за Британію» уперше використав прем'єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль.

(обратно)

57

10 ярдів — приблизно 9 м.

(обратно)

58

1/2 галона — приблизно 2,3 л.

(обратно)

59

Вайтхолл-стрит — вулиця в Лондоні, на якій розмішується будівля Парламенту. Так у розмовній мові називають уряд.

(обратно)

60

30 морських миль — приблизно 55,5 км.

(обратно)

61

Глен Міллер — американський тромбоніст; грав джаз та свінг.

(обратно)

62

Звичайною мовою, незакодованою.

(обратно)

Оглавление

Передмова

Частина перша

  1

  2

  3

  4

  5

  6

Частина друга

  7

  8

  9

  10

  11

  12

Частина третя

  13

  14

  15

  16

  17

  18

Частина четверта

  19

  20

  21

  22

  23

  24

Частина п'ята

  25

  26

  27

  28

  29

  30

Частина шоста

  31

  32

  33

  34

  35

  36

  37

  38

Епілог

  39 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg